/ / Language: Українська / Genre:prose / Series: Сестри Річинські

Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

Ірина Вільде

Третій том містить завершальну частину роману, в котрій дія відбувається напередодні возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною.

Ірина Вільде

СЕСТРИ РІЧИНСЬКІ

КНИГА ДРУГА

Частина друга

Отець Ілакович мав звичку після сніданку гуляти з годину по вишутрованих стежках саду, особливо у весняну пору. Для цього спеціально велів вимостити стежки, щоб можна прогулюватися у дощові ранки, коли повітря після нічних громовиць пахне озоном, а на листках дерев ще звисають краплини дощу.

Була це пора роздумів. Спокійна розмова з самим собою. Час відповідей на питання, що мучили з ночі. Година вирішень важливих службових і родинних справ.

Відколи пам'ятає себе дорослим, завжди остаточні рішення приймав зранку. Сьогодні теж став перед питанням, якого не зміг звечора вирішити, і чи й впорається з ним тепер.

Вчорашня розмова з церковним старшим братом і його помічником зігнала йому сон з повік. Заснув аж над ранок. Після безсонної ночі, наче після кавалерської випивки у молодості.

Не почувався на силах зайнятися відразу справою, яка не давала йому спокою. Заставив себе, як заставляють хворого, випити чашку бульйону, вдихнути кілька разів вранішнього чистого повітря та помилуватися краєвидом, що простилався від порога ген аж до синіх обрисів Карпат.

Узбіччям горба вилася серпантиною алея аж до самого потічка, обсаджена обабіч кущами дорідної щепленої порічки, яка щорічно поповнювала пивниці Ілаковичів кількома сотнями літрів добротного домашнього вина.

Все узгір'я було амфітеатром засаджене яблунями. Понащеплював їх друг отця Сидора, аматор-садівник, теж священик.

Отець Ілакович не пам'ятав уже всіх назв. Багато дерев з часом для зручності отримали свійські, простіші назви, як-от: «яблука до другої богородиці», чи груші «до святого Іллі», а чи «по святім Іллі», але деякі їхні старі названня отець Сидір просто не хотів забувати.

Ось невеличка, саме проти ганку, приземиста яблуня родить «біловинки» — білі, дуже сочисті яблука. Через надмірну соковитість не надаються вони на сушню, ні на мармелад-пасту, зате для виробу вина — незаступні.

Великі, кислі, легкі до розварювання «боцмани» саме через ці свої прикмети були закріплені за кухнею. Струнка, схожа здалека на грушу яблуня на першому закруті серпантини родить солодкі, алебастрово-білі яблука, які, доспівши, деренчать всередині зернятками. Звідціль і назва — «дренчівки». «Цеглівки» — терпкаві на смак — милували око своєю мальовничістю. Один бік яблука був салатового кольору, а другий цегляно-червоний. Отець Ілакович мав сентимент до цієї яблуньки ще й за її врівноважений характер. Родила щорічно хоч і не дуже рясно, зате певно. Чого не можна було сказати про «циганки», «мазурки», «кармазинки» чи «медінки», які фактично родили через рік. Швейцарський спосіб обривати надто рясний цвіт до зав'язі і в той спосіб регулювати урожаєм вважав він протиприродним. Асоціювалося це в його уяві з модерними течіями свідомого материнства, проти якого суворо виступає церква.

А ось наприкінці третього ярусу «ячмінка», якої плоди справді дозрівають в одній порі з ячменем.

Стояв на останній приступці веранди, подавшись усім корпусом допереду, начеб ішов. І раптом зупинився, аби полюбуватися, як улискуються до сонця ще не дозрілі, ще не налиті повністю, ще майже однакового зеленкувато-жовтого кольору плоди поміж мохнато-срібного листя яблуньок.

«Те, що дерева озеленюються щовесни, ще не означає, буцім вони не старіють», — спробував знічев'я пофілософствувати.

Декоративні, думав далі про дерева, о кожній порі року. За винятком короткої несприятливої часини восени поміж снігом і головіттям та паралельної пори напровесні перед напучнявінням бруньок.

«Влітку милують наше око квіттям і зеленню, а взимі чіткістю рисунка. Живопис і графіка».

Коли до війни обняв парафію у Вільхівцях, то стара резиденція містилася у протилежному кінці, коло самого підніжжя горба. Його це був помисл побудувати нові парафіяльні будинки на самому чубку гори, а заїзд на плебанію прокласти через громадську толоку, використавши узбіччя під сад.

Була це смілива затія в розумінні витрати робочої сили і фінансів, тим паче, що село, надшарпане воєнними діями, само ледве клигало. Все ж таки спокійною, в тактовному тоні витриманою намовою вдалося йому переконати церковних братів, а через них і громаду в доцільності свого плану.

Берег потоку густо обсаджений підстриженим буком на кшталт живоплоту, а смуга за ним — молоденькими анемічними щепами. Отець Ілакович недолюблював цього місця. Глибоко в душі чекав, коли надійде така повінь, як у двадцять восьмім році, та змете все разом з корінням.

Були то невістчині плантації, які толерував з неприхильною нейтральністю. Не переносив синової саме за ті прикмети, яких бракувало його синові: заповзятливість, невичерпна енергія, цілеспрямованість, імперативний тон і нігілістичне ставлення до будь-яких громадських проявів.

Окрім того, мав підозру, що вона зневажає не одного свого чоловіка, але й тих, що привели на світ такого тюхтія (в її очах!).

Колись випадково зачув, як безапеляційно видавала вона наказа наймитові у господарській справі, яка ще донедавна була єдиною в його компетенції. Дізнав тоді прикрого враження, що запопадлива невістка вже за життя будує йому гробівець. Це неприємне відчуття поверталося до нього знову й знову. Коли Славко став юначити, батько, дивлячись на його тоді ще досить сильну будову тіла, забавлявся думками, ніби розкладанням пасьянсів, яку невістку судить йому доля. Не мав дочки і тому був заздалегідь прихильно настроєний до чужої дитини, що увійде в його дім. Вважав, що ласкою, тактом, на якому ніколи не збувало Ілаковичам, заскарбить собі серце синової. Та і в найгіршому варіанті допущень не уявляв собі, щоб його синова могла бути таким стороннім тілом у їхній родині. Ех, воліє не думати про це!

А як улискується баня на церкві, справді начеб із срібла викута! Нова церква у Вільхівцях — теж діло його ума. Застав тут церкву дерев'яну, похилу, спорохнявілу й згрибнілу. Завжди, було, нагадував паламареві, щоб не жалів ладану до кадильниці, аби вбити той труп'ячий задух. Скінчивши з парафіяльними будинками, не подумав про передишку для парафіян і взявся за будову нової церкви.

Згодом сам визнав це за свою тактичну помилку. Треба було починати будування не від парафіяльних будинків, а, власне, від божого храму. Був приготований на опір з боку своїх парафіян, особливо тих, що поверталися з російського полону, але, на щастя, його побоювання виявилися даремними.

Двоє з-поміж «полонених», що пробували підбунтовувати село проти «попа», мали замало авторитету в громаді. Були це не газди на своїм, а халупники-приблуди, чи, як говорили на Нашівщині, «прибеги».

Отець Ілакович мав свій підхід до простолюддя. Невмісне це порівняння в устах слуги божого, але був переконаний, що з простими людьми треба поводитися, як з породистими, призначеними для дресури собаками: рішуче вимагати, але без лайки і застрашування, а вже, боронь боже, без бійки.

Отець Сидір ніколи, навіть у хвилини найбільшої іритації, не дозволяв собі відізватися грубо до мужика, бо держався принципу, що, принижуючи хлопа, уймаємо тим і власного авторитету.

Найбільше, що дозволяв собі по відношенні до парафіян, — це батьківський докір: «А, ти такий? Ніколи був би не сподівався цього по тобі».

Не мав звичаю звертатися на «ти» до старших людей, хоч і не заходив з ними у панібратство. Не бував, як інші священики, наприклад, отець Михайло Річинський, у селян на хрестинах, весіллях чи поминках, вимовляючись хворим шлунком. Та й уважав за непристойність для душпастиря перед очима в пастви пакувати страву у роззявлений рот. На думку отця Ілаковича, таку фізіологічну потребу, як їжа, можна полагоджувати тільки серед рівних собі. Звідціль, мабуть, і старовинний патриційський звичай уважати запросини до трапези за доказ вирізнення.

Ніколи не приймав селян у кухні, як дозволяли собі на цю вільність чимало його колег, але й не запрошував, навіть найшанованіших, до покоїв, чим теж останнім часом став грішити дехто з священиків.

Для полагодження службових справ мав отець Сидір офіційне місце, так звану канцелярію, манюсінький покійчик, де містилися метрикальні книги і вільний столик для треб.

Старався, по змозі, не встрявати у їхні міжусобиці. По якій стороні не станув би, то завжди противна буде мати до нього уразу.

Коли у зв'язку з революцією в Росії, а головне — з походом Будьонного на Галичину, почалися заворушення по селах, то отець Сидір Ілакович один з перших додумався примінити до політики фізичне правило: кожній дії відповідає протидія.

У відповідь на діяльність большевицьких агентів отець Ілакович став ревним пропагатором католицьких видань. Перебіг дорогу, як любив чванитися, на півхвилини раніше всяким лівим видавництвам. Защепив своїх парафіян антибольшевицькою вакциною і — мав у селі спокій.

Але спокій матимеш тільки тоді, як уміло його підтримуватимеш. Отець Ілакович не шкодував для цього ні зусиль, ні вміння.

Вважав нижче своєї гідності заходити в дискусії з усякими комунізуючими. Всі їхні аргументи відкидав апріорі одним залізним контраргументом: католицька церква, незважаючи на жорстокі переслідування, протривала віки, а всі оті новітні гасла народжуються, спалахують і гинуть, наче бенгальські вогні.

Безперечно, в його добрих взаємовідносинах з селом важив і той фактор, що отець Ілакович був поміркований у потребах. Фінансові питання з парафіянами вирішував сам безпосередньо, не втягуючи в них дружини, як дехто з його сусідів, і — головне — по-джентльменськи.

Не скиглив перед мужиком, як, наприклад, кузен Михайло: «Що твоя ласка, братчику», — але й не визначував тарифи, як отець Свійко. Прагнув перш за все промовити хлопові до амбіції: «Дай за похорон стільки, скільки варта твоя покійна мама (чи тато)», — а молодому при протоколі казав: «За шлюб даси стільки, на скільки ти оцінюєш свою наречену».

Роками маневрував отак, і було все гаразд. Так, мав спокій до вчорашнього дня.

Вчора — нерадо, але немає іншого виходу, повертається думками до вчорашньої прикрої пригоди — покликав до себе старшого брата і свого поплічника Петрика, щоб довести до його відома, що після жнив треба переставити пекарську піч, а заодно і відремонтувати спіжарню[1]. Пекарська піч не така ще стара, але клали її якимсь новітнім способом — плитки каміння всуміш з цеглою, — і вона нагло розсипалася, мов піскова гора.

Петрик (не міг його отець Ілакович намовити, аби обтинав коротко волосся) вислухав претензії свого пароха, подумав, пригладив і без того липке, довге, по плечі, волосся, обтер сухі губи і, нарешті, сказав:

— Воно-то треба… лише я на те щось дуже сумний, прошу отця.

Ілакович подумав, що він має на думці розгардіяш, який унесе з собою задуманий ремонт, знаючи, як їмосць перестерігають порядків.

— Я попрошу їмосць, щоб на той час виїхали трохи до Нашого до родини.

— Та то може бути. Треба часом і родину провідати, ая. Але я не до цього.

— А до чого, Петрику?

— Та-бо, прошу отця, не знаю, як сказати.

Ілакович зацікавився базіканням поплічника, якому дотепер не придавав жодного значення:

— Ви знаєте щось, чого не знаєте, як мені сказати? Це мене глибоко засмучує, Петрику.

Слова докору подіяли. Темна краска на поморщенім лиці Петрика розлилася аж поза вуха.

— Тяжко мені говорити це єгомосцеві, — нагнувся, щоб поцілувати руку парохові, але отець Ілакович сховав її в кишеню реверенди.

— Не треба. Слухаю вас, Петрику. Цікавий я знати, що ви маєте своєму душпастиреві таке сказати, що не може вам крізь горло пролізти.

— Ой не може, прошу єгомосця…

— Але-бо й я, — знетерпеливився отець Сидір, — теж не можу того силою вам з горла виривати. Не можете, то не говоріть. Ми з вами не на суді.

Рішучий тон зробив своє.

Петрик зігнувся, заглянув по-собачому в обличчя своєму парохові і простогнав:

— Не гнівайтеся на мене, єгомосценьку, і людям не майте за зле, але громада не береться ремонтувати резиденції.

— Цікаво, — отець Ілакович подумав, що в гру входить якийсь забобон, — що там знову нового?

— Вони кажуть, — я переказую те, що вони кажуть, — що то ніби гріхом лляти воду у криницю.

— Хто це вони, Петрику? — спитав, не зовсім розуміючи, про що йдеться їм.

— Громада, прошу єгомосця.

— Як то розуміти? Ми з вами теж громада, але ж ми з вами так не думаємо.

— Всі так кажуть.

— Всі зразу… цілим селом? Ей, Петрику, щось воно не так. Якби так уся громада зразу заговорила в один голос то знявся б такий рейвах, що аж на резиденцію було чути, а я це чую вперше від вас. Я вас щось не зрозумів… Виходить, що громада не хоче ремонтувати парафіяльні будинки, так?

— Та ніби так.

— Добре, а тепер скажіть мені, Петрику, але по щирості, без крутійства, хто… хто такий мудрий, що виступив проти прадідівських звичаїв?

Петрик знову погладив свої косми.

— Не можу акурат сказати, прошу єгомосця, бо говорили всі… Присяй-бо. Гегекали, як гуси. Казали: «І так податки давлять, то вже несила», — так казали. Я ж єгомосцеві неправди не говорив би: не можна ще й такого тягаря брати на свої плечі.

— Можете йти собі, Петрику.

Не міг довше переносити біля себе невірного поплічника. Воістину мав би більше поваги до цього холуя, коли б відкрито заявив, що і він, довірений, зрадив свого душпастиря і перейшов у табір безбожників.

Ілакович мав на кінчику язика слова святого Луки: «Не можете служити богові й мамоні», — але не висказав їх, згадавши іншу цитату святого письма: «Не кидайте перли поміж свиней».

Двадцять років виховував своє стадо, а виховання, як виявилося, не встояло перед натурою, яку успадкували мужики від своїх підлих предків.

Не раз у дискусії з сином, який захлинався від захоплення всім новим, що творилося в Німеччині та Італії, зокрема всім, що стосувалося виховання фашистської молоді, виступав проти расистських концепцій штучного створення надлюдини, але після сьогоднішнього інциденту з Петриком Ілакович готов був погодитися з Славком, що піднести морально і фізично народ можна тільки численністю дітей, спадково найкращих, та малодітністю чи бездітністю спадково менше вартних.

— Єресь, — промовив уголос, злякавшись власних думок. — Зачекайте, Петрику, — відкликав старшого брата з-під хвіртки, — передайте тій громаді, що резиденція, господарські будинки, оцей сад, що бачите, належить не мені, а громаді, хоч сад, як пам'ятаєте, я сам садив. Це не моя власність. Завтра я помру, то їмосць не зможуть цього будинку ні винаймити, ні продати. Це саме можна сказати про сад і поле. Все це — громадське і церковне. Я тут тимчасовий квартирант. То з якої рації я маю ремонтувати чужий будинок? Буде з мене того, що на не своєму грунті розвів ось який сад…

— Та чи я їм таке не говорив, прошу єгомосця? Отими самими словами. Як би мені єгомосць їх з губи виймили, — але, зміркувавши, що воно, можливо, нечемно виглядало б, щоб отець парох виймали слова з його мужицького рота, злагіднив картину, — от як би отець у мене позичили…

— А що вони на те?

— Вони сказали… Я знаю, що воно не так, але я передаю їхні слова… вони сказали, що отець і так комірне не платять, а печі потріскалися не самі від себе, а від того, що в них занадто гайцувалося.

— Не плачу комірне, кажете?

— Ще казали, прошу єгомосця, що навіть у святім письмі стоїть, щоб не відбирати хліба у дітей і не кидати…

— Досить, Петрику. Ідіть з богом.

Пустившись кілька кроків вниз по доріжці, отець Сидір знову зупинився. Мав перед очима далеку перспективу карпатських верхів, що своїми білими шапками зливалися з небом, кручену блакитну стрічку ріки внизу, панораму з птичого льоту половини села з солом'яними всуміш з бляшаними блискучими покрівлями, симетричний зелений прямокутник цвинтаря, білий від сонця гостинець, і не містилося йому в голові, як могли так змінитися світосприймання його парафіян, коли у природі така статичність (хоч і відразу признав це слівце неправильним якраз по відношенню до природи). Но, скажемо для більшої ясності, такий статус кво.

«І що я міг би відповісти, коли б мене поспитали: «Як же ж ти, душпастир, прогледів процес революції, що відбулася у світогляді твоїх парафіян? Як це можливо?»

Можливо, — відповів би отець Сидір, — тому можливо, що досі не мав я підстав, тобто жодних зовнішніх познак, для тривоги чи хоч би підозри. У відвідуванні церкви фреквенція[2] не уменшувалася. Може, так можливо, трішки менше ревними стали (особливо молодь), коли йшлося про сповідь. На треби давали по-давньому, хоч коли критично віднестися до справи, то не зменшилася лише загальна сума, а фактично скупі до наруги датки бідноти покривалися щедрими жестами багатших газд. До розмови з Петриком не придав цьому моментові особливого значення, а тепер підніс його до проблеми: чому, звідки, яким робом?

Не видавалися б вони йому такими підлими, коли б раніше коли-небудь проявляли своє обурення, коли б не погоджувались з ним, вигукували, сперечалися, протестували чого-небудь, а так усе здавалось миром…

Аж раптом — така змова проти свого довголітнього душпастиря.

Ех, забув отець Сидір передати через їхнього парламентера, що йому, парохові Вільхівців, не йдеться про грошовий видаток у цьому випадку, а про стабільність раз прийнятого порядку.

Що за тупі голови! Слухайте, ви, баранячі голови: часто, як самі бачите, їде поїзд порожняком. Ні кондуктор, ні машиніст, ні діжурний по вокзалу люди не без серця, але нікому з них і в голову не прийде взяти без квитка немічну людину чи маму з дитиною тому, що вони бідні. А тамтим теж на думку не збреде проситись під'їхати задармо, бо добре знають, що це протизаконно.

Яка з того моральна поука, мої парафіяни? Та така, що закон є закон, а коли б ви, прості мужики, знали латинь, то я сказав би вам: «Лекс дура, сед лекс»[3].

Розмова з Петриком зіпсувала Ілаковичу ніч. Згадав між іншим і те, як ще торік на тризні у Річинських давав іншим священикам рецепти від комуністичної зарази. Був серед них наче гірський мольфар[4], що тільки один знав таємницю, яка давала йому силу відвертати нещастя від його парафії.

Пустився повільним кроком по стежці (хоч який лагідний схил, а все-таки під гору підніматися буде йому важкувато), роздумуючи, як йому вийти з цього заплутаного становища без шкоди для власної гідності.

Відремонтувати на свій кошт пекарську піч і визнати себе переможеним? Але ж перед ким? Перед тією черню? Воювати з ними за таку, по суті, дрібницю — це погубити свій авторитет і підірвати до решти довір'я до себе як до душпастиря. Тим паче, що мужичія не зрозуміє основного: в цьому спорі не йдеться отцю Сидорові про грошовий видаток, а про принцип.

Відкласти цю справу, щоб час її вирішив, теж не можна, бо піч розвалиться і тоді він буде змушений алярмово ставити її за власний кошт. Як же бути?

Хіба — припливла на думку крайня остаточність — змінити парафію? Та відчув, що це неможливе для нього: таким дорогим, врослим у серце став йому цей клаптик землі.

Ніколи-ніколи не зміг би замінити цього саду на якусь пустелю, чи старі червосточені дерева, або на нікудишній молодняк. Якщо б взагалі могла бути мова про зміну, то тільки на місто.

Місто! Тротуар, електрика, ванна, кіно, а головне — інтелігентне товариство. Але хто заміняється з ним на місто, коли тепер кожний третій священик, використовуючи найрізноманітніші приводи, втікає з села. Один з отців, аби дістатись до Львова, вистарався навіть посвідки від психіатра для своєї дружини!

Майже тому тридцять років обіцяв Сидір своїй молодій дружині, що тимчасово поживуть на селі, а потім переїдуть до міста, де він займе місце катехита в котрійсь з середніх шкіл. Та бач, як воно затяглося, оте «тимчасово»…

З-за рогу плебанії показався листоноша. Власне кажучи, син листоноші. Батько привозив пошту з сусіднього села, а розносили її по селу діти: два хлопці і дівчина, — всі у шкільному віці, бо листоноша сам був неписьменний.

Резиденцію і школу, взагалі центр села, обслуговував середущий з листоношевого стада.

Хитрий гунцвот!

Пошту привіз старий ще вчора, але між Ілаковичем і листоношею була домовленість, що, крім газет, всяку іншу пошту доставлятиме він адресатові щойно вранці. Отець Ілакович так міркував: злі чи добрі новини, — вони однаково можуть розстроїти нерви і зіпсувати йому сон.

Тепер отець Сидір з непорозумінням держав у руках дві газети.

— А де лист?

— А письмів нема.

— А чому ти ще звечора не приніс газет?

Хлопчисько посміхнувся лукаво, опустивши очі:

— Тато не казали.

— Ага, тато. Но, добре. Іди під онту черешню і зірви собі трохи у пазуху ягід, тільки гілок не ламай!

Взяв «Волю Покуття» («Єпархіальні вісті» прочитає пізніше), перебіг очима заголовки статей і відразу зрозумів, чому «тато не казали» приносити йому тієї газети звечора. Листоноша сам не міг дійти до такого висновку не лише через свою неписьменність, але й тому, що взагалі його голова не могла працювати в тому напрямі.

Виходить, десь на пошті були розмови про те, що то за птиця та нова газета. І хоч редакція іменувала ту газету демократичною, вже самі названня статей — «Єдиною лавою», «Злидні серед безробітних», «Хвиля страйків міських робітників зростає», «Трибуна сількорів» і, нарешті, на третій сторінці «Назадницька роль католицької церкви в історії українського народу» — дали достовірну рекомендацію газеті. Розуміється, почав з того, що найбільше його зачіпало, — з «Назадницької ролі католицької церкви в історії українського народу».

Популярним, під народний, стилем автор намагався доказати, що насильно накинена українському народові унія гальмувала його культурний і економічно-національний прогрес.

Отця Ілаковича вразив у цій статті перш за все той факт, що був це пасквіль на католицьке духовенство взагалі. Досі напади на священиків мали здебільша індивідуальний характер, і з ними легко було впоратися з двох причин: якщо названий священик ставав жертвою наклепу, то це легко спростовували в будь-якому католицькому органі, ще й звинувачували автора наклепу в брехливості; якщо (а бувало й таке) пасквіль, на жаль, відповідав правді, тоді злегка критикували даного священика у своїй пресі, підкреслюючи настирливо, що він — це той виняток, який потверджує правило.

Автор тільки що згаданої статті не бив по священиках, а по системі, по ідеології католицького світу — одне слово, по силі, на яку спирається чи не половина земної кулі.

Наприкінці автор все ж таки вдарився, так би мовити, в суб'єктивний локалізм і, як ілюстрацію для своїх тез, виставив особу станіславського єпископа.

Ніде правди діти, журналістська діяльність преосвященного давно вже стала предметом іронічних коментарів не лише в атеїстичних колах. Крутий проримський курс разом з насильною латинізацією греко-католицької церкви виплекує ідеальне підгрунтя для всіляких антирелігійних, зокрема антикатолицьких концепцій серед недругів церкви. І хоч про відверто проримську політику станіславського єпископа ведеться останнім часом чимало непохвальних дискусій по газетах різних напрямків, де потягнення преосвященного відкрито кваліфікується як зрада традиціям української католицької церкви, проте єпископ не вгаває у своїй антинародній діяльності. В приступі нестримного підлабузництва до урядових чинників він у своїх політично-філософських роздумах дійшов до того, що назвав Польщу бичем божим, яким провидіння повеліло бити українців за їх провину, а жонатих католицьких священиків порівняв дослівно до жеребців, биків і свиней.

І як же ж тут берегти авторитет української церкви, коли сам єпископ дискредитує її?

Було це наболіле питання для священичого стану всенької Станіславщини тим болючіше, що безнадійне. Одна смерть могла б покласти край шкідливій, треба щиро визнати, діяльності єпископа. Та бог знає, що чинить, бо сказано у Матфія: «Не думайте, що я прийшов принести мир на землю. Я не прийшов принести мир, а меч».

Латинізація, міркує отець Ілакович, це стара болячка української церкви. Завжди українська церква була більмом в оці різних її непрошених та небажаних опікунів. Коли заглянемо в історію (а історію церкви отець Ілакович знав ліпше, ніж історію свого народу), то ще внук Данила Галицького старався про окрему митрополію для Галицько-Волинського князівства. Царгород не пішов йому на руку. Либонь, через чисто адміністративні клопоти царгородський патріарх не погодився на дві митрополії на Україні — у Києві і Львові. Щойно коли Польща загарбала галицьку землю, патріарх, з страху перед латинізацією української церкви, назначає на Львів окремого митрополита.

Король польський Ягайло скасовує галицьку митрополію. Відтоді галицька українська церква де-юре підлягає київському митрополитові, а де-факто управляє нею намісник київського митрополита, якого іменує латинський львівський архієпископ.

І так сто п'ятдесят років галицька українська церква була фактично без голови, бо київський митрополит зовсім відсахнувся від неї, а правили нею латинські архієпископи через своїх намісників. Помічники латинських єпископів і польського уряду не дбали нітрохи про розвій української православної церкви. Вони старалися хіба, щоб якомога більше витягнути з неї матеріальних користей. Українське духовенство, неосвічене, зубожіле, без прав і авторитету, скотилося до рівня простолюддя в побуті. Священики нерідко одружувались з простими, темними селянками, а діти їх, замість пнутися вище по ієрархічній драбинці, скочувалися вниз. Таке духовенство було часто предметом посміховища серед людей іншої віри.

Тому не дивниця, що українська інтелігенція і аристократія, соромлячись низького життєвого рівня своїх священиків, масово стали переходити на латинський обряд. Та Ілаковичі, хоч були серед них і вельможі, залишились вірними своїй українській церкві і не покинули її в чорну годину. «Цей історичний факт не вадило б декому і пригадати», — подумав отець Ілакович, власне, не маючи нікого конкретного на оці.

Пробіг очима ще раз по газеті й спересердя вдарив нею об поруччя східців! Вони можуть писати, що їм до вподоби, оті невігласи в історії церкви, а історична правда залишиться правдою: унія набрала політичного звучання щойно тоді, коли Польща почала війну з Швецією, Росією і турками. Сама ідея унії — як учили колись отця Ілаковича ще в семінарії — зародилася з чисто економічних мотивів. Один з намісників патріарха, єпископ Терлецький, бажаючи набути собі популярності серед львівського міщанства й купецтва, звільнив багато церковних братств од залежності від українських єпископів, що нанесло великі матеріальні збитки українській православній церкві і підірвало її авторитет серед вірних. Отоді-то й зродилася ідея про унію, мовляв, папа римський нарешті зрівняє у правах і привілеях українську греко-католицьку церкву з римсько-католицьким костьолом.

Як показала дійсність, до рівноправності ніколи й не дійшло (та, мабуть, і не дійде), а в історії української церкви почалася кривава боротьба між з'єднаними (уніатами) і нез'єднаними (православними).

Проте, — веде далі свій монолог Сидір Ілакович, абстрагуючись від всього, — які таланти видав той період!

Іван Вишенський!

Сидір Ілакович і незчувся, як закинуло його в гімназійні часи, і він, уявивши себе на мить в гімназійному мундирку, з рукою, закладеною по-наполеонськи на грудях, почав декламувати:

На Афоні дзвони дзвонять…

— Татку, до кого татко говорять? — синів голос привів Ілаковича до дійсності. Мусив смішно виглядати в ролі декламатора на лоні природи.

— Згадалися мені давні часи. Прочитав з пам'яті фрагменти Івана Вишенського.

Славко скривився:

— Слимак! Відвічне слов'янське самобичування… бабрання у власній душі… таке характерне для нашої верхівки… Таткові подобається Іван Вишенський?

— Мені і Франко не подобається яко людина, але яко поетичний твір…

— З такими творами треба робити те, що Гітлер зробив з невигідною собі літературою.

Батько змовчав. Знав, що дискутувати з Славком марно.

Подивився на сина довгим поглядом. Так, цей хворобливо блідий, з орлиним носом (єдине, що взяв по матері) і з тупими нахабними очима молодий чоловік — це його син. Плід любові екстравагантної європейської панянки і галицького теолога.

Славко вважав себе вожаком крайньо націоналістично настроєної молоді Нашівщини, але чому мусив концентрувати в собі всі негативні риси своєї касти, такі, як заперечення будь-якого конструктивізму, погорда до праці, культ неохайності і грубіянства, манія великості, ігнорування всіх усталених форм суспільного життя, кулачне право, сліпе наслідування закордонних взірців організацій (фашистських), брутальність і терор від гнилих яєць до скритовбивчої кулі з-за рогу включно, — батько не зовсім розумів.

Становище отця Ілаковича як батька вожака ускладнював і той факт, що останнім часом преосвященний дуже категорично виступав проти націоналізму серед молоді. Його стаття «Божевільний націоналізм стоїть на перешкоді до уздоровлення народу» була написана в далеко не салонному тоні. Націоналістів преосвященний обізвав фальшивими пароками, комедіантами, замаскованими блазнями, вовками в овечій шкурі і т. д. «А гіршими від дикого звіра, — писав єпископ, — є батько або мати, які бачать гріхи своїх синів, а не впливають на них та не допомагають дітям своїм пірвати з ними».

Отець Ілакович перебував між двох сил: не міг виректися сина (хоч би з-за страху перед палюгами його однодумців), але й не смів допускати гніву преосвященного на нього, священика.

Щастя, що Славко скоро виавансував[5] до ролі вожака і тому був звільнений від чорної роботи, як, наприклад, поличкування[6] противника, биття шиб у приміщеннях ворожої партії, участь в акціях саботажу і терору. І тому, коли у пресі й значилися випадки хуліганства чи терору націоналістів Нашівщини, ніколи не фігурувало прізвище «Ілакович». Славко був наче той маршал, що й на бойовій лінії керував фронтом з безпечного сховку.

Єдине, чим на всякий випадок міг виправдати Славка в очах єпископа, — це те, що кінець кінцем діяльність націоналістів була зведена до боротьби з більшовизмом. Власне, не так проти Польщі (як меншої загрози, ба навіть союзника в майбутньому), а проти комунізму на західних, а в майбутньому на східних землях. Болюче принципове питання «Україна понад усе» чи «перш за все церква» можна буде при добрій волі обох сторін уладити, коли вже буде та самостійна українська держава.

І знову навинулася причіплива думка про невдалий оженок Славка. Бідна Наталя чекала внука з першого дня синового одруження. Нагадувала собою закохану дівчину, яка, вкинувши листа до скриньки, тієї ж хвилини чекає відповіді.

Проте внучок не спішився на світ. Звичайно, він міг і запізнитись, щоб зробити тим милішу несподіванку дідові й бабі, але на це якось не дуже заносилося.

Коли б той онук знав, як він бажаний був у родині не тільки дідові й бабі, але й батькові, який, згідно з теоретичними даними, мав уробляти з нього надлюдину. З різних записок, які Славко губив по книжках і столах, виходило, що він оженився на Орисі головне тому, що була це в його очах гідна партнерка для створення юберменша[7]. Його одруження нібито було більше підпорядковане расовій гігієні, ніж серцю. «Женити міцних і родити міцних». І що за злий жарт долі! Його син, що мріяв про надлюдину, не міг дати життя звичайному людському створінню.

Тепер, коли батьківство йому щораз менше загрожувало, Славко Ілакович знайшов теоретичне, наукове, так, наукове виправдання такого стану, використавши для його підтвердження і цитату з Сенеки: «Нон ест магнум сіне мікстура деменція»[8]. Мав велику вартість як особистість, а не як носій спадковості. Творчий дух роду Ілаковичів на ньому, Славкові, закінчував свою мандрівку.

Все це сповняло батька глибокою турботою про сина-одинака.

І тепер була книга в руках Славка.

— Що ти читаєш?

Славко неохоче показав йому книгу в сірій оправі на німецькій мові Отто Шпенглера «Роки вирішення».

— Я не припускав, що ти аж так добре знаєш німецьку мову.

— Нею пише Гітлер свої твори. Чи цього досить для татка?

— Не читав я Гітлера творів…

Славко зламав губи у погірдливій усмішці:

— А хоч би й прочитав, що з того зрозумів би татко.

Ілакович зарожевівся.

— Тебе на світі не було, коли я читав «Фауста» в оригіналі.

— А, всі ви, австріяки, знаєте німецьку мову, а що з того? Я не це мав на увазі… Дух епохи… це не доходить до тата… ритм сьогоднішнього дня… та що я буду з татом про це говорити, коли для татка все це турецька грамота…

— Я до свого батька не ужив би такого порівняння.

— Е, то було колись, татку. Тепер між молодими й старими прірва не лише віку, але світогляду, відчуття сучасності… Ще ніколи не була така гостра колотнеча поколінь, як у наш час. Я прочитаю таткові один обзац у своєму перекладі. Прошу послухати. «Людина — це хижа звірюка. Завжди це буду повторювати. Всі праведники і соціал-етики, що хочуть бути поза цим станом чи вийти поза нього, — це тільки хижаки з повибиваними зубами. Дивіться на них: вони заслабі, щоб читати книгу про війну, але збігаються на вулиці, коли станеться нещастя, щоб розбурхати свої нерви видом крові й зойками». Що татко на це?

— Дякую за поуку, — відповів сумно Ілакович-батько.

Отець Сидір вдав трохи ображеного, щоб приховати подив, що народжувався в нього до ерудиції сина. Для навчання хлопець не мав голови, зате скільки він тепер читає! І то переважно наукові книги, ба навіть німецькою мовою. Якщо Гітлер справді має навести новий порядок в Європі, розуміється, на Україні теж, то йому потрібно буде чимало послів та різних там аташе у всі країни світу. А хто з українців мав би займати ці посади, як не ті, що активно боролись за приспішення цієї історичної хвилини?

Славко слабенької комплекції. А яке це має значення для дипломата? На худорлявому краще лежатиме фрак, — посміхнувся мимохіть, забувши, що він не сам.

— Що таткові так весело? — грубо перервав пряжу його мрій Славко. — Хай тато, замість декламувати вірші, іде до мамці, з мамцею щось знову погано…

Серце шарпнулося в грудях у отця Ілаковича і стукнуло боляче двічі підряд. Спричинив це не так ляк за здоров'я дружини, як острах перед неприємними ускладненнями, що їх може принести хвороба в дім.

Сидір Ілакович був на тій стадії людського життя, коли чоловік прагне гармонії і спокою. Мріяв про буття, яке можна б порівняти до плавання човником по спокійній поверхні озера. Вода сама несе його, а людині тільки й зусилля, що коли-не-коли плюснути веслом по воді, щоб надати човнові правильний напрям. А смерть, яку так влучно порівнюють у святих писаннях до пристані, мала б бути єдино переходом з тимчасового у вічний сон.

На батистових подушках у притіненім покою (фіранки, як видно, ще звечора не розсувалися) в нічному з численними рюшками каптанику лежала його дружина — Наталя.

Виснажена, з підкруженими очима, з блідими, кривими губами жінка нічим, дослівно нічим не нагадувала молодої, кістлявої, з орлиним носом і чорними іскристими очима, не гарної, але пікантної дівчини, з якою багато років тому познайомився Сидір Ілакович на станційці в гірській місцевості.

Подружжя красеня Сидорка Ілаковича, теолога, з негарною світською панною Річинською, що навчалася в якомусь швейцарському пансіонаті, було сенсацією з одного і другого боку. Знайомі і родина молодого теолога дивувалися, як це він, такий вродливий, такий добре уложений, з такої родини, з таким поводженням у товаристві, з серцем голуба і личком херувима, дотепер не угледів собі пари серед попівських дочок. І найважливіше, що він побачив у тій кістлявій заграничній папузі (добре, що хоч не мавпі!). Її родина і знайомі теж не могли з дива вийти, що така світська, з такими широкими планами відносно майбутньої наукової кар'єри (натургешіхте), така урбаністична, така… така… європейська Натален закрутила собі голову галицьким попиком.

А сталося все так.

Гірська станційка, де чекали на поїзд група закордонних туристів і молодий теолог, оточена високими горами, мала вигляд денця коробочки.

Поїзд спізнявся (здається, розгулявся котрийсь з гірських потоків та підмив колії), і всі на пероні були тільки тим і зайняті, що зиркали на годинники та обчисляли хвилини затримки. Тоді одна з туристок, висока брюнетка, з рюкзаком на плечах і в незграбних бергштайгерах[9] на ногах, чистою українською мовою спитала Ілаковича, чи не знає він, коли точно повинен був приїхати поїзд.

Якраз знав. Дівчина подякувала йому за інформацію і пішла до своїх. Коли пришилося всідати у вагон, Сидір, випадково, як думав, знайшовся разом з іноземними туристами, що розмовляли поміж собою французькою і німецькою мовами навпереміну. Поки доїхали до Станіслава (їм треба було пересідати на львівський поїзд), Сидір мав уже її адресу з прізвищем, знайомим, зрештою, йому, і датою на побачення, чи то пак рандеву.

Пізніше призналася йому Наталя, що ще тоді на пероні сказала собі: або він, або ніхто.

Ясна річ, не докінчила своїх природничих студій в Цюріху і за три місяці була вже попадею.

Коли після бенкету і знайомства з широко розгалуженим родом Ілаковичів і Річинських повіз молоду жінку на село, вона поставилася до свого нового життя, наче до забави. Ловила курчат, заносила їх у покої, стелила їм подушечки, не мігши досита налюбуватися їх наїженим комічним пушком. Теляткові почепила голубу стрічку на шию. Казала собі приводити малих дітей з села, купала їх з служницею, потім частувала цукерками і бавилася у кіндергартен[10], подібний до тих, що їх бачила у Швейцарії.

По кількох місяцях мала досить тієї забави. Повернувшись одного дня з похорону, застав Ілакович дружину пригаслу (правда, було так, що п'ять днів не переставало цяпотіти з стріхи), маломовну та понуру. На його наполягання зізналася врешті, що має досить села.

Була це для Сидора така несподіванка, що потребував часу, щоб повірити тому, що почув.

А кіндергартен? А аптечка? А курятка? А манюні телятка, лошатка?

Досить! Досить! Досить болота, гною, холодного виходку, браку душу, відсутності інтелігентного товариства, опери, кіно, перукаря і т. д., і т. д.

Ще тієї самої ночі серед поцілунків обіцяв їй, що буде старатись чимхутчіш перебратися до міста. І так пройшло двадцять п'ять зим і двадцять п'ять здебільша сльотавих осеней, а в їхньому житті хіба те змінилося, що Ілакович тричі міняв сільські парафії.

— Що тобі, мамцю? — спитав притишеним голосом, хоч з першого погляду пізнав, що рвала.

— Знову щось з жолудком у мене не в порядку. Не повинна була я їсти на вечерю молодих огірків. Але новалія[11] завжди кортить, а тепер маю, — взяла чоловіка за руку.

Рука Сидора, ніби у сплячої людини, зберегла повну пасивність.

Наталя відчула це. Стиснула губи.

— Подай мені колонську воду, — попросила.

Звогчила руки, витерла ваткою лице.

— Орися дома? — спитала про невістку.

— Тобі Славко не казав? Учора пізно ввечері привела коня, а сьогодні вдосвіта поїхала мінятись з кимсь там чи продавати…

Наталя вже не слухала, що говорив чоловік. Дивилася на нього закоханим меланхолійним поглядом. Милувалася ним.

— Який ти гарний, — мовила поволі. — Може, ще кращий, як тоді, у Карпатах. Шкода, що невільно буде тобі вдруге женитися…

— Не говори дурниць, мамцю, — отець Сидір не міг з'ясувати для себе, чи йому більше жаль жінки, яка може померти, чи себе, що мусив би залишитися вдівцем до кінця свого життя. А взагалі такі натяки пригноблювали його і відбирали Ілаковичу добрий настрій на довгий час. І тому, не маючи попереднього наміру, сказав те, що хотів приховати від жінки, аби приберегти її нерви:

— Ти знаєш, мамцю, парафіяни відмовилися переставляти піч у кухні…

— Так, — звелася й сіла на ліжко. Без подушок виглядала ще страшніша. Припліскана від лежання голова (звичайно, причісуючись, підкладала собі пуклі з свого вичесаного волосся) і тонка, у шнурах жил шия робили її просто фізично неприємною для ока.

— А чому? Чому відмовляються?

Отець Сидір зарожевівся: соромно було йому признатися перед дружиною, що стадо відмовило у послуху пастиреві. Звалюючи на якусь причину, посторонні впливи, власне кажучи, вибілюючи своїх парафіян, путано переповів Наталі свою розмову з Петриком.

Вислухала її без обурення, з єхидною усмішечкою на губах.

— Я рада, що так вийшло.

— Ти рада? — готов був подумати, що маячить.

— Рада, ще раз кажу. Рада, що все ж таки я мала рацію. Я! — вона поплескала себе долонею по кістлявих грудях. — Я мала рацію, коли ціле життя ненавиділа їх! Ох, боже милий, як я їх ненавиділа! Коли б тільки міг уявити собі, як я їх ненавиділа!..

Вона була наче в екстазі. Палала вся. Де ділися її кволість і байдужість до всього довколишнього. Ілакович відчув до неї подив, подібний, що його маємо до стихійного пожару, коли гасимо і рівночасно милуємося ним.

— Ти… дружина священика… їмосць… мала стільки ненависті до моїх парафіян? А я був переконаний, що ти увійшла в роль… Ти ж ніколи, крім тієї однієї ночі, не скаржилася на свою долю…

— Га, увійшла в роль! Сміятися і плакати мені хочеться, коли таке чую від тебе. Все це, Сидоре, була одна комедія… Один великий драматичний театр… Я перш за все ненавиділа їх за те, що вони причисляються до того самого народу, що і я. Я ціле життя зневажала їх… за їх бідність… за ту безпросвітну галиційську нужду… за їх покірність… за оте шапкування перед кожною лянкою… за тупу примиренність з кожним нещастям… і… О, іроніє долі! Силою факту свого народження я належала до них.

Отець Сидір вухам своїм не довіряв. Звідкіль прийшло це до неї? А чи, може, було раніше, а вона його маскувала, як зрештою все своє духовне нутро? Взяв її такою усвідомленою чи набула ту освіту паралельно з Славком, поглинаючи тайком перед сином і чоловіком томища з бібліотеки націоналіста? Нічого поки що не розумів. Дав їй виговоритись. І на це не було ради. Вона говорила, говорила:

— То був мій народ. Моя нація, моя національність, якої я все життя соромилася перед чужинцями. Я ненавиділа ту цілу вашу Україну, через яку приходилося мені стільки разів червоніти! Коли мене запитували, хто я по національності… я соромилася признатися, що українка, бо майже не було випадку, щоб мене не запитали додатково: а що це за нація? Скільки вас? Вас іст дас? Кес кесе?[12] А де лежить ця ваша держава? Мені соромно було… мені щоки палали з стиду признатися, що нас майже тридцять мільйонів, але ми не маємо своєї держави… ми під цісарем, ми під царем… ми служимо у своїй хаті… Але ти цього не розумієш… ти, що поза Віднем і Карлсбадом носа ніде не показував… ти не можеш зрозуміти цього пекучого сорому.

— Мамцю! Ти все ж таки несправедлива. Я тільки що відтворив у пам'яті уривки з Івана Вишенського… Що за краса! Що за сила! Геніально, мамцю, але ти, певно, не знаєш цього твору…

— Ах, облиш! Лиши мене, прошу тебе, з вашими геніальними Шевченком, Франком і Лесею Українкою… А хто їх за кордоном знає? Хто чував про них? Хто там знає нашу мову, щоб я могла, як це робить француз, німець чи англієць, прочитати їм їх твори в оригіналі? Коли в товаристві не раз читали в оригіналі Шеллі, Байрона, Шіллера чи Верлена, то ніхто й признатись не посмів, що не розуміє мови, на якій написані твори тих письменників… А кому прийшло б хоч на думку почуватися ніяково від того, що він не знає української мови? Мова… але, крім літератури, є ще живопис… музика… Хто знає наших художників? Де їх картини по світових музеях?

— Дозволь мені перебити тебе, мамцю. У Луврі є картина українського художника Їжакевича.

— О боже, на тридцять мільйонів народу одна картина в одному світовому музеї! Та це хіба не сміх, а ти ще гордишся тим… А де ваша музика? Ви всюди кричите про себе, що ви дуже музикальні… Де ваші Бетховени, Шопени, Римські-Корсакови?

— Почекай, мамцю, коли вже на те пішло, то Чайковський українського походження.

— Гоголя батько теж був українець, а син не захотів ним бути, і я його розумію. Я його прекрасно розумію.

— Мамцю, не хвилюйся так, бо це може тобі зашкодити… Я хочу тобі пригадати, що не такі ми вже й бідні духом. Мелодійність української пісні відома на цілий світ, а українська мова на третьому місці по милозвучності… Ти зовсім наче не з нашої планети…

— Знаю… знаю… ви співучі… ви танцюючі, але не для себе. Все це тільки напоказ для сусідів… а для себе маєте пресумні думи… геній вашого народу розтрачується на те, щоб подобатись чужинцям, щоб десь хтось похвалив вас… Блазні — от хто ви! Співами й танцями ви робите політику, бо не маєте чим іншим… Для пропаганди української справи будете гопака витинати, а для себе дома маєте Україну з терновим вінком і кайданами на руках. Вашої відваги вистачає якраз для того, щоб повісити на стінах рушники з революційним вишиваним гаслом: «Борітеся — поборете».

— Що з тобою, мамцю! Я тебе не впізнаю!

— Не пізнаєш? А як же ж ти можеш мене пізнавати, коли ти мене ніколи не знав?

— Так, я тебе не знав… Але почекай, почекай, — потер за звичкою хребтом долоні своє породисте підборіддя, — а як же ж я прожив стільки років з людиною, якої не знав?

Стало йому лячно. Такий вибух може бути останнім спалахом енергії перед смертю. Натален буде вмирати. Тепер уже не сумнівався щодо цього. Підсвідомо втягнув носом повітря: поміж пахощі одеколону виразно просотувався трупний запах живої ще людини. Як сповідник знав добре цей зловісний запах. Так. Кінець. Такий несподіваний. Наталка Річинська вдруге показала свій характер. Що за сила волі, що за нелюдська завзятість стільки років вміло грати роль провінціальної (овшім, овшім) їмосці поруч з такими мислями, з такими поривами в душі!

Раптом начеб хто взяв за руку і з темної кімнати повів на сонцем залиту веранду: а чого ж дивуватися? Таж вона з роду Річинських! Не міг зміркувати, чим це пояснити, що мати і син, такі різні по натурі, такі чужі собі в житті, в цих питаннях думали застрашаюче однаково. Яким робом пояснити цей процес? Прийшло Ілаковичу на думку словечко, що ним залюбки грався Славко, — «євгеніка». Чи має вона тут якийсь вплив?

Може, справді Натален зробила помилку у своїм житті, що вийшла заміж за українця, та ще попа?

Була б одружилася з німецьким чи французьким швейцарцем, і не терпіла б ні вона, ні її діти почуття меншовартості.

Яку фатальну помилку вчинили ви, пані Наталко.

А злий дух, що штовхає людину в гординю, підшепнув йому облесно: а де ж вона знайшла б серед тих голоколінників красеня, рівного тобі, Сидоре?

— Сидоре, прошу, скоренько іди принеси мені води… тільки не дай боже настояної. Хай дівка викрутить свіжої з криниці.

Коли через кілька хвилин увійшов з водою на підносі, кваскуватий запах у кімнаті і змучені очі Наталі сказали йому, що вона знову рвала. Напилася води, прополіскуючи незамітно нею рот. Лежала спокійно, як нерухомий предмет. Після вибуху енергії наступила реакція — повна апатія.

— Сидоре, як мене не стане, то не відпускай Славка від себе… Вона заклює його… Бідна моя дитина.

— Не говори дурниць, мамцю. В тебе просто нерви. Може, все ж таки поїдемо до лікаря. Міг би і Філько оглянути тебе.

Схопила його за руку, стиснула сильно і примусила заглянути собі у вічі:

— Дорогий мій, я боюся лікаря. Боюся… почути правду. Не гнівайся, Сидоре, що зіпсую тобі настрій, але якби що до чого, то пам'ятай, коханий, що я не хочу лежати серед мужиків. Лише у Львові на Личаківському. У родинній гробниці Альфреда Річинського.

— Я ж просив тебе, мамцю, бути розсудливою і не говорити дурниць. Ти, певно, й уночі погано спала. Хай Славко побуде біля тебе, а я поїду у Наше.

— По лікаря? — жах зробив її очі непритомними.

— Не лякайся, дорога. Без твоєї згоди лікар не переступить порога нашого дому. Не по лікаря, хоч, може, і пораджуся у Філька, але не це головне. Мені треба до староства. Дай я поцілую тебе в чолко, — ледь черкнув губами чола, потім руки. Вийшов навшпиньках з кімнати, хоч дружина не збиралася засинати.

О господи, якщо воля твоя, щоб забрати її в мене, то не зволікай. Не продовжуй мук їй і нам. Гуманність лікаря стає варварством там, де безнадійно хвору людину у муках підтримують всілякими способами при житті! Що за антигуманістична етика, на яку так полюбляють зсилатися панове ескулапи! Найвища гуманність — спокій людині, хоч би за ціну вічного…

Минаючи передпокій, заглянув мигцем у дзеркало. І знову сатана виріс йому з-за плеча: «А ти ще нічого собі, Сидорку. Не буде тобі відбою від молодиць, як господь покличуть їмосць до себе…»

— Тьфу, — сплюнув з щирою огидою.

Сатана відбіг від нього, ніби від свяченої води, закрутив хвоста бубликом і знову скочив йому на плече, щоб шепнути до вуха: «А преосвященний довго не потягнуть. У них склероз мозку. Один інсульт — і по них. А чия ж серед безженних чи повдовілих священиків більш відповідна кандидатура, Сидорку, як не твоя? Як то: «Бог дав, бог узяв». А що, коли переставити слова? То як вийде? «Бог узяв, бог дав». А врешті кому, як не потомкові Ілаковичів, українських вельмож, що во врем'я люте не покинули української церкви і не перейшли на латинський обряд, належала б ця висока честь».

На хвилину, яка була чи не була, уявив собі єпископську митру на своїй голові. О, не посоромив би високого свячення!

Що ж, жінка за єпископську митру? Згода.

«Щезни та пропади!» — отець Ілакович сотворив у повітрі хреста і вийшов на веранду гукнути на сина.

Голова йому закрутилася так, що мусив схопитися за поруччя.

У старостві на посаді референта від справ політичних працював колишній товариш Ілаковича ще з гімназії Евзебій Квасниця. Батько його, податковий службовець, був з поцтивих[13] русинів, а мама — польська шовіністка, так що вже в осьмому класі Зибцьо підписувався «Квасьніцкі». Шляхи їхні розійшлися після закінчення гімназії. Не бачилися вони близько тридцяти років, коли три роки тому Квасницького призначено референтом від справ політичних при нашівському старостві.

Ясна річ, обидва панове спершу не впізнали один одного, а згодом, переконавшись взаємно в тому, що вони є власне вони, тактовно врахували дію часу і заговорили на «ви». Тим самим при першій зустрічі був визначений характер їх взаємовідносин: чемно, але здалека. Проте скоро обидва вони, хоч і кожний по-своєму, зрозуміли, що з минулим не так легко розквитуватись. Не змогли стати собі заново зовсім чужими. Розуміли, що від тих давніх залишилося їм право на деяку інтимність, яке вони поки що тримали в запасі, лише зрідка або дуже скупо користуючись ним.

Для Ілаковича Зибцьо був своєю людиною у старостві. Отець Сидір не робив секрету з того, що референт від справ політичних у старостві — його колишній товариш по гімназії. Це дозволяло йому заходити до кабінету Квасниці без того, щоб стягати на себе будь-яке негарне підозріння. Для Ілаковича Квасниця, чи то пак Квасьніцкі, був першоджерелом всяких політичних концепцій урядового табору.

— А, прошу, прошу, заходьте, отче каноніку. Чим можу служити? Чому завдячую візит шановного ксьондза?

Цікаво, що обидва панове колись у юності були однакові ростом і статурою. Тепер Зибцьо розтовстів і, розплившись вшир, наче змалів, а Ілакович зберіг давню свою стрункість і підтягнутість.

Ілакович не був настроєний для жарту.

— Мені треба з вами серйозно поговорити.

— Що трапилося знову? — відразу змінив тон і поставу референт.

— Для вас нічого нового, — витягнув Ілакович з бічної кишені ряси зім'ятий перший номер «Волі Покуття». — Ви, думаю, читали…

— Аякже ж. Я ж візував.

— І дозволили, пропустили таку наклепницьку статтю на католицьку церкву? Ви — католик і політичний діяч?

Зибцьо весь час притакливо кивав головою. Погоджувався з отцем Сидором чи кепкував собі з нього?

— Я чекаю вияснення, а ви притакуєте мені. Як це розуміти?

Зибцьо почастував гостя цигаркою.

— Ах, коханий мій ксьондзе каноніку. Пригадує собі ксьондз, як у сьомому, а може, в шостому класі я не вмів зробити вправи на турніку, а Сидорко Ілакович виконував її блискуче? Як я, пся крев, завидував тобі тоді! А учитель гімнастики ще підлив оливи до вогню: «Бери приклад, учись в Ілаковича».

— Що ви хочете тепер цим сказати?

— Хочу повторити слова покійного нашого вчителя, тільки у переставленому порядку: «Сидорку, вчися у Зибця».

— Я перепрошую, але я не зовсім розумію цієї… алегорії. Я все ще про статтю в цій газеті. Ви ж знаєте: «Верба флягунт, скріпта манент»[14]. Ви краще від мене знаєте, які тепер напружені відносини між українцями і поляками… На жаль, усі спроби доброї волі до примирення, всі концепції згоди і порозуміння лопнули. І католицька віра — це єдиний сьогодні мостик, що може злучити наші народи. Тому підривати той мостик, я вважаю, — це каригідна, антидержавна, коли хочете, робота. Не міститься мені в голові, пане референте, як ви могли пропустити такий пасквіль на католицьку церкву, яка становить муровану опору всієї держави, — я не знаю, як це розцінювати… Я просто зовсім нічого не розумію.

Квасьніцкі далі притакував головою за кожною фразою Ілаковича.

— Найперше, Сидорку, ти помиляєшся, друзяко, прошу пробачення за фамільярність. Так, прошу ксьондза. Ксьондз глибоко помиляється, коли вважає, що непорозуміння між українцями і поляками поглиблюються. Коли б так було, то було б ще добре. Я зараз дам докази ксьондзу канонікові на протилежне, — він підняв шторку стінної шафи і, не шукаючи довго, під означеним шифром вийняв клаптик надрукованого паперу. — Прошу, хай ксьондз прочитає, — подав Ілаковичу нелегальну комуністичну листівку, вказавши місце пальцем. — «Ми, українські селяни, солідаризуємося з страйками, які вибухають на території всієї Польщі, бо боротьба польських селян — це наша боротьба». От ксьондзові і «прірва» між поляками і українцями. Будемо відверті, Сидорку, ти приїхав до мене стривожений не так загрозою католицькій церкві, як власним інтересам. («Звідки він знає?») А я мушу стояти на сторожі державних інтересів.

— Я розумію. Але у твоїм випадку державні інтереси і твої утотожнюються. Не стане Польщі такої, як вона тепер, не буде і тебе на цьому місці.

— Слічнє![15] Може й такої посади не бути, але поляком я залишуся сяк чи так. Я на своїй землі.

— Як то? — знервувався Ілакович. — Як то? Станіславщина — це польська земля?

— А ксьондз канонік не знали про це? Це мені подобається! Це майже гумористика! Тоді я дозволю нагадати ксьондзу, що ще з 1340 року поляки огнєм і мечем завоювали ці землі. Але що це я, правник[16], маю вчити історії ксьондза. Та, повертаючи до попереднього, я вважаю, що на моїй польській землі завжди знайдеться місце і праця для поляка, незалежно від суспільного і державного ладу країни…

— Таж ваш батько був українцем, Квасниця!

— Ксьондз наївний, як новородок. Ніколи пан Квасниця не був українцем. Був собі поцтивим русином, прошу ксьондза. А це колосальна різниця. Але я, цвішен унс гезагт[17], не думав, що ксьондз так перечулені на національній точці… Куди вже дальше йти, проше ксьондза, вчора, вчора на загальних зборах державних і магістрацьких службовців Нашого — ксьондз розуміє, — в мене під боком, була прийнята резолюція, в якій сказано буквально таке: «Теперішнє зниження голодної зарплати широких мас (службовці Нашого — широкі маси! — чують ксьондз?) показує, що зрівноважити бюджет хочуть коштами тих мас». І що мені робити з власними службовцями? Що ти, Сидорку, зробив би на моїм місці? Звільнити поголовно з роботи чи задобрити їх… поголовними подарунками? І що найсумніше, що в тій масі, яка виступає проти власного уряду, всього… сім процентів русинів, перепрошую, українців… А про скандал на зустрічі посла з виборцями у Вишні, гадаю, ксьондз добре поінформований. Небувалий, безпрецедентний у моєму повіті випадок, щоб виступ ундівського посла закінчився… з волі маси, антидержавними резолюціями. Або, прошу, такий діяманцік[18], — він вийняв із сховку синій папірець і став читати польською мовою: — «Коли кажуть тобі «польський Львів» — це значить, що ти повинен ненавидіти робітника українця і єврея, з якими тебе з'єднує спільна боротьба за хліб і працю, що мусиш боронити польську окупацію на землях українського народу, це значить, що маєш допомагати повалити владу пролетаріату на Радянській Україні. Чи національне пригнічення українських мас дає тобі хліб і працю, дає тобі свободу? Ні. Зміцнює твою неволю. Польський пролетаріат не може визволитись без одночасного визволення з-під ярма окупації поневолених народів». Як це подобається ксьондзу? Це вже не ваші, а наші комуністи домагаються, щоб признати Львів українським. Хоч яко батько фюрера нашівських націоналістів… Як же ж там мається пан Славек? Бачив я якось вашу невістку. Окладкувата кубіта. Імпозантна!

— Пане референте, — Ілакович порожевів аж до вух, — я не прийшов сюди слухати похвал на свою невістку. Я прошу відповісти мені на моє запитання: як мені розуміти факт, що ви пропустили таку антикатолицьку статтю? І взагалі, що це має означати? Новий курс у політиці? Кокетування з лівими?

— А якщо я відповім ксьондзу, що цього вимагає вища державна рація, то ксьондз задовольниться такою відповіддю?

— Змушу, — Ілакович був ображений, розчарований і — нове відчуття — сповнений тривожної непевності. Залишив кабінет референта, заледве попрощавшись з його господарем.

У коридорі отець Ілакович ніс у ніс зіткнувся з маклером Суліманом, який теж мав справу до референта від справ політичних.

— Ов, і отець канонік тут, — нахабно посміхнувся (а тон, а тон який!) Суліман, перший простягаючи Ілаковичу свою мавпячо довгу руку.

Коридорчик, в якому вони стали, був такий вузький і похмурий, що Ілакович не міг утриматися від маклера на належній дистанції і змірити поглядом нахабу від ніг до голови так, як він на це заслуговував. Що за безпардонність! Що за нечуване зухвальство! Проте, наче ведений чужою волею, отець Сидір простягає назустріч свою руку, яку Суліман, за єврейською звичкою, тисне досить недбало.

— Я хочу сказати… щось я давненько не бачив отця каноніка. Перестали шановний отець заходити до…

До Ілаковича донеслося, начеб маклер вимовив: «До нас».

— Куди я не заходжу? — непорозуміло спитав Ілакович. Не міг знати, кого має на думці Суліман під тим «нас».

— Я кажу, щось не заходять отець канонік до панства Річинських.

— Мені інакше причулося, Суліман.

— А як інакше, то що?

Ілакович зарожевівся (відчув, як шкіра на голові стала гаряча) і на мить замовк. Хвилину завагався, як йому поступити: покласти край недопустимій розперезаності маклера, просто повернувшись спиною до хама, чи вдати, ніби нічого незвичайного в його поведінці й не помітив. Рішився на останнє.

— А звідки ви знаєте, чи буваю, чи не буваю у панства Річинських?

— Ну, що значить, звідкіль я знаю? А хто має знати? Як я там буваю і не бачу отця каноніка, то я можу на зіхер[19] сказати, що отець канонік там не буває. Ну, хіба то така висока філософія.

— Правда, філософія невелика. Чекайте, Суліман, — прийшла нова думка Ілаковичу, і він відтягнув маклера вбік, а одночасно гудив самого себе: «Що я роблю? З ким я вдаюся у інтимну розмову?» — Як же ж це розуміти, що ви часто буваєте у панства Річинських? Чого? Не хочеться мені вірити, щоб моя братова, пані добродійка Олена Річинська, заступала свого покійного чоловіка і продовжувала в його імені вести гандлеві справи з вами.

Суліман мав такий вигляд, начеб заздалегідь був приготований на таке питання. У всякому разі, не думав, що відповісти на нього.

— Чому зараз пані добродійка Річинська? Звідки? Ві кімт вроне ін ді кляткес?[20]

— Звертаю вашу увагу, Суліман, що порівняння не зовсім на місці.

— Що значить не на місці. Це прислів'я, а не порівняння, прошу отця каноніка. Хіба я посмів би порівнювати паню добродійку до ворони? Скоріше вже, ну, до… голубки, що, ні? А чого отець таке питають, коли добре знають, що з пані Річинської такий гешефтсман, як з мене балерина?

— Значить, маєте справу з котроюсь з панночок… Чого ви смієтесь, Суліман?

— Мені стало смішно, як отець спитали, чи я маю діло з котроюсь з панночок…

— Киньте глупі жарти, Суліман. Що ви собі кінець кінцем дозволяєте? Я радив би вам… не забуватися… Я думав, може, панна Зоня схотіла в якісь гешефти встрявати.

— Панна Зоня? Чому якраз панна Зоня? А може, — посміхнувся загадково Суліман, — може, тут про такий гандель розходиться, що отець канонік за голову схопляться, коли дізнаються…

Загадковість мови маклера щораз більше дратувала отця Сидора.

— Досить пусто язиком молоти, Суліман. Я взагалі сьогодні щось не впізнаю вас. Ви часом не хильнули трохи шабасівки, ге? Давайте покиньмо дурну розмову, я хочу сказати (слово «порадитись» не пролізло Ілаковичу крізь горло), хочу спитати, вірніше, вас, як би ви на те дивились, коли б я захотів придбати собі домик у Нашому так на сорок-п'ятдесят тисяч?

— Ну, що за питання. Як треба, то зробиться, отче канонік. А як там з цукровнею? Дехто з дооколичних пахтярів запитує, чи на другий рік сіяти їм цукровий буряк?

— Не знаю, — мовби забувшись, попав отець Ілакович в інтимний, звірливий тон, — боюся, що замаринував я свої гроші в цементі, і камені, і… на фундаменті залишиться. Не ті часи. Ви це добре знаєте. Ви, — свідомо скривив душею, — може, й краще за мене знаєте, яка тепер політична ситуація.

— Ну, а на кам'яницю в місті —то що? То не ті часи? Як підуть, прошу ксьондза, ті часи, то заллють і міста, і села.

Знову укол страху, від якого місцями шкіра затерпла. Що має маклер на думці?

— Я думав би поки що підшукати якусь підставну, розуміється, на сто процентів певну особу. А пізніше «купив би» я в себе будиночок і заінтабулював на ім'я сина.

Суліманові заграли очі.

— Думка перша кляса, аби я такий здоровий був! Я й не гадав, що в отця каноніка такий хвит[21] до інтересів. Але один варунек[22], прошу отця.

Скоробило Ілаковича в нутрі, що маклер набирається зухвальства ставити йому умови, тому спитав з насмішкою, розтягуючи під його манеру слова:

— Цікаво… цікаво… які умови поставить Суліман отцю Ілаковичу?

— Ой краще би отець заховали свою іронію для кого іншого, аби я такий здоровий був, що правду кажу. Але якщо отцю в дійсності цікаво, то Суліман може сказати. Чому би ні? Тією підставною особою буду я, Рафаїл Суліман.

— Ви? — зробив жест рукою Ілакович, начеб збирався заткати рота маклерові. Взяв Сулімана за лікоть і відвів у бічну відногу коридора. — Ви?!

— А чому би не я? Тепер такі часи, прошу отця каноніка, що я можу ручатися тільки за себе. Мене називають королем нашівської біржі. Ой, вей мір з таким королівством і з такою біржею… Але маю там кількох своїх людей, то правда. Однаково ручатись можу тільки за себе. Ну, але що я буду себе рекламувати. Скоро отець канонік і без реклами переконаються, що так буде найкраще… Є справи, які не повинні виходити поза фамілійне кулко.

— Як ви сказали? — вдруге в розмові з маклером вдарила отцю Сидорові кров до голови.

— А отець канонік хіба не чули? Нащо робити ще раз ту саму роботу? Я все сказав.

— Я хотів вам дати нагоду справити ваш ляпсус. Ви або випили, або при гарячці, Суліман. Ви комплектно[23] забуваєтесь, городите одні дурниці!

— Що значить дурниці? Я не на амвоні, перепрошую отця… я маклер, а маклер не має права говорити дурниці. Що я сказав, то я сказав. Я знаю, що я сказав, а отець канонік хай тлумачить собі по-своєму. Що? Як у талмуді: написано одно, а кожний тлумачить собі, як йому вигідно… — наче граючись збентеженням Ілаковича, просторікував Суліман, розтягаючи склад за складом. — Я знаю, що отець мають гарну звичку після сніданку проходжуватися і роздумувати. Ну, будуть отець мати ладний темат для роздуми, — схаменувшись, що зайшов задалеко, прийняв покірну поставу і докінчив іншим голосом: — А щодо дімка в Нашому, то дуже файно подумано. Краще не можна, прошу отця каноніка, але тільки — підставна особа. І так морги отця декому мулять очі…

— Ви… може, щось чули, — почував, як по-дурному видає себе перед маклером, але страх начеб осліпив його.

— А що я міг чути? Революції у краю ще, слава богу, немає. Що люди говорять. Отець людей знають, де люди не говорять. На кладовищі. А взагалі, навіщо паничеві стільки поля? Для кінської ферми не треба багато…

Простий натяк на Орисю та її кінські інтереси мало що остаточно не вивели з рівноваги отця Сидора. Впору згадав, хто він, а хто той, що перед ним.

— Добре, Суліман, подумаю, а тепер будьте здорові, — відійшов з закладеними руками назад.

Суліман посміхнувся диявольськи йому вслід.

Отець Сидір одним краєчком ока вловив гримасу на обличчі маклера.

«В чому справа?» — по раз третій за такий короткий час тьохнуло тривожно серце отця Ілаковича.

Баламутна думка, що Суліман може мати якийсь вплив на хід подій, які стосуються його, Сидора Ілаковича, безпосередньо, і для того йому треба запобігати ласки маклера, обплутала отця Ілаковича, наче павутиння.

А що мали б означати ті недвозначні, грубі натяки на його зажилі стосунки з родиною покійного Аркадія?

Докоряв собі, що давненько не бував там. Може, дійсно коїться щось за його спиною, а він у нічому не освідомлений.

Покрутившись по ринку, зайшовши до аптеки і перекусивши в єдиній українській ресторації, отець Сидір подався на вулицю Куліша до Олени Річинської, хоч, правду казати, треба було б йому насамперед заскочити на Джерельну до Безбородьків.

Був майже задоволений, коли дізнався від Марині, що в хаті немає нікого, крім неї. Панни порозбігалися, а їмосць з доктором Гуком пішли до панства докторів на Джерельну.

— То добре, і я піду туди. Бувай здорова, Мариню, — пустився до хвіртки, але завернувся і спитав без обиняків: — Чого той Суліман крутиться коло вас?

— А, він несповна розуму, прошу вуйця («І ця зі мною, як з рівним! Що за фатальний день сьогодні?»). Я кажу їмосці, а вони сміються і не вірять.

— А як ти помітила, що він несповна розуму? Як?

— А хоч би таке, прошу отця. Приходить він до нас перед самим обідом… а отець знають… панна Зонця гнівалася б на мене, що таке кажу, але то нема що… я говорю, як є… отець можуть здогадуватися, які в нас тепер обіди… але прийшов чоловік на сам обід, годиться і його запросити до столу. Аби вам хоч раз сів і з'їв разом з нами — ні… Нє, сяде собі в куточку і лише пантрує, з которого тареля їсть панна Неля, бігме, правда… а потім не дасть мені того тареля вже в руки взяти… попросить шматок хліба і вилиже його, ніби собака. Раз, ще як Слава була дома, намовили Нелю залишити на тарелі кусник солонини з гуляшу… І що отець повідять на це? З'їв і солонину… Ой, я думала, що ми лопнемо зі сміху. А їмосць ще перечаться зі мною, що йому нічого не бракує… він о… о… — покрутила пальцем по виску.

Так, інформація про його майбутнього спільника не була з надійних.

Справді, що за фатальний день сьогодні з самого ранку!

Теофіл Безбородько спроквола став набирати віри, що щаслива зірка не покинула його назавжди і хоч відпливла тимчасово вбік, та й далі світить йому, хай і тьмяно.

В той холодний ранок після пошлюбної ночі дізнав сумної певності, що разом з його сподіваннями на безжурне життя вмерли і згинуть і мрії, ба й сама охота прагнути чого-небудь взагалі.

Проте минуло трохи більше, ніж півроку, як доктор Теофіл Безбородько знайшов розраду душі для себе там, де ніколи й не гадав її подибати. Справляло йому дику, до нічого не прирівняльну насолоду бути свідком Катерининого страху перед Суліманом.

Ох, як класично боялася вона маклера! Та бо й мала чого! Суліман гроші дав, а товару за них не отримав.

Маклер, знаючи добре, що Катерина не в спромозі повернути йому зразу таку суму грошей, настоював що раз, то агресивніше: Неля або гроші!

Тепер він не хотів любощів, а руки Нелюськи (про серце буде мова по шлюбі!).

Рафаїл Суліман захотів серйозно женитись на панні Річинській. Від трьох місяців він був мало не щоденним гостем на Джерельній.

Катерина принизилася до того, що стала ховатися перед маклером. Вона, докторова Безбородькова!

Та ба! Тільки Філько зачував його голос, зараз виходив маклерові назустріч і ласкаво запрошував досередини. Заводив Сулімана (візити пацієнтів переносив на наступний день, якщо не були то селяни) до так званого салону, садовив на парадне місце навпроти дверей, сам умощувався у лінивцю[24] збоку, чекаючи нетерпеливо початку спектаклю. Через служницю просив зайти пані докторову. Вираз його обличчя говорив без слів: будь ласка, заходь, жіночко, я все вже приготовив!

Запалював цигарку, витягувався у лінивцю (що за благодійне відпруження для нервів!) і насолоджувався діалогом Катерини і Сулімана, ніби грою знаменитих артистів. Обидва партнери були справді варті одне одного!

Сьогодні завітали до Катерини Олена, доктор Гук, вуйко Зенко, якого не бачила з дня похорону батька, забігли дівчата, але вона всіх покинула в їдальні, аби, не дай боже, не знатурити[25] маклера.

Безбородькові, який не так давно сам перебував у подібній ситуації (ах, Клара, Клара!), легко було вжитися у настрій Катерини. І саме тому, що він так добре розумів її, мав тим більшу насолоду від спектаклю. Ви хотіли впіймати мене в сильце, панно Річинська, і самі заплутались в сітях? Прекрасно! Це дає підставу сподіватися й такому безвіркові, як я, що існує космічна, — вам, як дочці священика, буде більш дохідливо сказати «божа», — справедливість на світі.

Змучена не зовсім нормальною вагітністю і візитами маклера, Катерина рада була б наслати на голову Сулімана всі нещастя. Хай би він виїхав за океан або попав під нашівський поїзд, взагалі зник, вмер, розплився у повітрі чи перетворився на кішку.

Так повинно було статися, якщо б на світі існувала божа справедливість.

Тим часом маклер стирчав у кріслі навпроти неї і коли навіть мовчав, то однаково вимагав.

Катерина, готова до оборони й атаки водночас, цим разом чекала, аж її мучитель почне першим.

Яких вона не мала б зобов'язань супроти Рафаїла Сулімана, все ж таки не вона в нього на Кінській, а він у неї на Джерельній, в її салоні, квартирі.

Поголоску, що її розпускала Мариня, буцім у Рафаїла не все в порядку з головою, сприйняла Катерина як єдину реальну можливість для свого спасіння перед небажаним партнером. Правда, вона сама (на жаль!) не помічала нічого такого, що потверджувало б здогад Марині. Гаряче прагнучи його підтвердження, стежила тепер з запертим віддихом за кожним словом маклера, кожною його гримасою і жестом. На превеликий сум, не знаходила нічого втішного для себе. Суліман мав залізну логіку, перед якою мусила пасувати й Катерина. Проте вона не здавалася.

— Я вам говорила, Суліман, і тепер говорю, що ми… я вам дуже вдячна за вашу допомогу. Ми… я… вам цього ніколи не забуду, можете бути певні…

Маклерові не сходила з обличчя сумна, іронічна усмішечка.

— Я вже раз казав пані Катрусі, а тепер можу повторити — жалко мені, чи що? — що мені ні до чого вдячність пані Катрусі. За кого мене має пані докторова, запитую? Що значить вдячність в інтересі? Цей товар серед нас, маклерів, не має жодного вальору…[26] Вдячність! Це смішно. І не до лиця, пані Катруся мене розуміють, і не до лиця ні пані Катрусі, ні Суліманові. Як це називається по-інтелігентному? Сентимент? Пані Катруся і сентимент? Кіт би з того сміявся! Фе. Що за смішний, що за незносний коктейль!

Безбородько простягнувся вигідніше у лінивцю. Спектакль заповідався досить цікаво, чорт візьми!

Катерина намагалася не дати себе вибити з зайнятої позиції. Повторяла в думці, як слова молитви: «Я в себе, а не в нього. Господарем тут ми, а не він. Це Джерельна, а не Кінська».

— Ви ж не хлопчик, Суліман, і мусите зрозуміти, що зараз, у цій хвилині, завтра, такої суми, яку ми вам винні, вилупити з коліна не годні. Почекайте рік… може, й менше. Так, Фільку? — звертається Катерина до чоловіка, щоб дати пізнати тому бовдурові, мовляв, кінець кінцем справа стосується не тільки її однієї.

Той хам, пан доктор, вдає з себе глуху тетерю: дивиться їй нахабно у вічі й хоч би бровою тобі повів! Відповідає за нього маклер, який прекрасно здає собі справу з того, що пан доктор Безбородько просто-напросто бавиться нервами своєї дружини.

— Чого би то я питав пана доктора? При чому тут пан доктор? Як ми з панною Катериною Річинською ішли на зговір, то пана доктора не було поміж нами. Так чи ні? То навіщо нам пан доктор тепер? Пані Катруся мені пропонує чекати рік на мої гроші… А що б то було, якби я був тому рік запропонував таке саме пані Катрусі? Не всякі гроші люблять чекати, пані Катрусю… Якби гоноровий борг пана доктора Мажарина міг чекати рік, то панна Славця, аби Суліман такий здоровий був, давно була б уже панею докторовою. Якби борги доктора Безбородька могли чекати, то… що я буду багато говорити, коли пані Катруся самі розуміють… докторовою Безбородьковою була б сьогодні інша з сестер Річинських… Чого пані Катруся так іритуються? В її стані то не дуже безпечно… я говорю правду, і пані докторова знає, що я говорю правду. В чім справа?! І ще знаєте, пані докторова, що вам скаже Суліман? Він вам скаже, що гроші потрібні людині, яка їх не має. А коли чоловік гроші має, то що воно таке, ті гроші, що так псують людям нерви? Папірці, і все. Що я робив би з тими грішми, якби ви їх мені тепер виставили на стіл? Клозет виліпити, аби мені було веселіше на троні сидіти?

— Фільку! — з розпачем вигукнула Катерина. — Ти чуєш, що він собі дозволяє? Чого мовчиш?

Безбородько кліпнув маклерові, щоб той відповів і цим разом за нього.

— Що значить, чи пан доктор чують? А чому мали б не чути? Пан доктор, слава богу, при здорових змислах. Чи пан доктор чує? Хі… хі… пан доктор має собі кіно з нас, а пані докторова питає, чи пан доктор чує? Ух, мені аж сміятися треба з такої комедії… Тепер я скажу пані Катрусі… Пані докторова чує мене? Чує? То я прошу слухати, що каже Суліман: Рафаїлові ваших грошей не треба. Буде Нелька моя жінка, я ваше зобов'язання спалю на шабасовій свічці. Згорять всі ваші клопоти… підуть з димом. То буде добре, правда? Що мені гроші? Суліман має гроші. Це страшенно смішно… Мої євреї якби чули, що Суліманові гроші ні по чому, то пейси рвали б собі з сміху. «Маклеру не потрібні гроші» — хто таке видав? Але так єсть. Та за свої гроші я хочу мати те, чого хочу… За такі гроші, що вклав у ваш інтерес, пані докторова, я міг би мати панєнку з Варшави… пальчики облизувати. І теж католичку, і теж цурку ксьондза, хіба що ілегіміті торі[27]. Але нащо Суліманові того? Нащо мені панєнка з Варшави, коли моє серце хоче Нелюськи?

Катерина вже не переконує, а просить:

— Але зрозумійте, що це неможлива річ, Сулімане.

— Що значить — річ? Суліман хоче живої дівчини, а не речі…

— Це неможливо, — без протесту поправляється Катерина. — Чому ви такі вперті й не хочете зрозуміти цього?

— Ой панно Катрусю, пардон, пані докторова, чого це ви завзялися сьогодні смішити мене? Що значить — неможлива річ? В наш час? Ніби ви не знаєте, що у відродженій Польщі за гроші все можливе… У нас за гроші можна з дами зробити панну-правічку[28], як пан президент з своєї малжонки… Наша пані президентова прожила сім років з своїм першим чоловіком, ви ж знаєте, читали, з ад'ютантом пана президента, а тепер папа оголосив її вірго інтакта[29]. А ви кажете — неможлива річ!

Катерина встає, підходить до Сулімана і — о, диво! — кладе йому фамільярно руку на плече:

— Чому ви не хочете повірити мені, Суліман? Це дійсно… неможливо. Ви, може, чули одним вухом… мені прикро було про це вам говорити: Неля закохалася в того політичного в'язня… А ви знаєте, яка вона вперта й послідовна. Тому я вам говорю сердечно: справа безнадійна. Вона від свого не відступить… це її перше кохання. Тепер уже знаєте все…

— Ой перестаньте, — скидає безцеремонно маклер руку Катерини з свого плеча, — я вас прошу… Дайте мені спокій з тією платонічною любов'ю. Що значить Нелюська закохалася в хлопця в тюрмі? Я вас питаю, що це таке? Лизання цукерка крізь шибу? Як заставив би паню докторову лизати цукерок крізь шибу, скоро їй відхотілося б таких солодощів! Ким Нелюська закрутила собі голову? Тим… о… у криміналі, що не побачить волі, як мій покійний тато сонця? Він мені не риваль[30], пані докторова, аби я здоров був, що ні! Романтична мілосць?[31] Ой мені хоче сумно бути, що ви мене за такого дурника маєте. Покійний Аркадій був вищої думки про розум Сулімана. А котра панєнка перед шлюбом не захоплюється такими платонічними мілосцями? І що? — питаю. І пізніше ще більше любить мужа, ну, коли пізнає, що таке справжня любов, пані докторова мене розуміють? Панєнки так потребують вишумлюватись перед шлюбом, паничі трохи інакше… гм… До речі… маєте, пане доктор, поздоровлення від однієї сестрички милосердя з Волині.

— Не пригадую собі такої, — збрехав Безбородько.

— Не пригадуєте собі панну Валю? Ту, що в нашівськім шпиталі працювала?

— А… ту… щось, наче крізь сон…

— А чого ж вона має панові докторові снитись, коли пан доктор часто мав оказію бачити її наяві? Вона казала панові докторові файно кланятися…

Безбородько був певний, що маклер не зустрічався з Валечкою. Дивувався лише, звідкіль знає він про той зв'язок і з якою метою витягнув його на денне світло.

Катерина, на велике задоволення Безбородька, не надала жодної уваги репліці маклера. Так була зайнята її думка самим Суліманом.

— Зрозумійте нарешті, Суліман, я не хотіла б повторяти того, що вже раз вам сказала… ви — жид, а вона католичка. І до того ще дочка католицького священика. З священичого роду з коліна в коліно.

— Ой, — Суліман зробив характеристичний рух, начеб заслонявся перед ударом з боку Катерини, — сховайте, пані Катрусю, свої коліна, бо я їх дуже боюся! Що мені пані докторова буде говорити, то я навіть слухати не хочу. Весь світ знає, що Пілсудський був масоном, а хоронив його католицький біскуп… хоч трошки, ну, було непорозуміння у вищих сферах… А пані Пілсудська теж від нашої віри — і нічого… була панею президентовою Речі Посполитої Польської, а пані Катруся буде мені тут про коліна говорити…

— А, — знетерпеливилася Катерина, за що з місця згудила себе. — Як ви не розумієте, що вольно воєводзє, то не вольно тобє, смродзє!.. Що Суліман рівняє себе до Пілсудського чи Нелю до пані Пілсудської? — навмисне поставила знак рівняння між Річинськими і маклером. — Ви ж не зміните своєї віри, а Неля теж не перейде на Мойсееве віросповідання ані на безконфесійність[32], а без цього ніхто не дасть вам цивільного шлюбу…

— А я й не думав зміняти віру, — трохи здивувався, трохи образився Суліман. — Звідки те пані Катруся взяли? Файний мені інтерес позбутися своєї віри! Спитайте свого пана доктора, чи він захотів би міняти свій фах… А моя віра — може, це смішно комусь, але моя віра — то моя спеціальність, фах, пані Катрусю! Суліман-єврей є собі малий король від малої біржі в малім містечку, а ким буде Суліман-вихрест? Я не побожний єврей. Ні! Я зовсім не побожний чоловік. Для Нелюськи можу їсти солонину, але міняти віру? Що то значить? В моїм віці міняти спеціальність? А котрій жінці потрібний чоловік без спеціальності? Пані Катруся теж не побивалася б так за паном доктором, аби пан доктор, ну… не був паном доктором, правда?

На одну мить видалося Катерині, що в очах маклера майнув шалений вогник. Блиснув і згас, але в часі короткому, наче блискавка, побачила вона перед собою обличчя психічно хворої людини. Господи, невже ж здогади Марині — це правда?

Як, яким словом, яким жестом, якою інтонацією, мучила себе, ще раз спровокувати в його оці той спасенний, єдиний для неї шалений вогник?

Пішла на провокацію.

— А мама, знаєте, Суліман, здається, не мала б нічого проти вас як зятя… Мама вас дуже любить…

Заки Суліман встиг закрити руками очі, Катерина добачила сльози в них.

Перемігши спазм, промовив з серцем:

— Пані добродійка Річинська добра людина, дай їй боже здоров'я! Як вона ладна віддати дочку за комуніста, то чому не має дати за єврея? Хто страшніший для ксьондзів — більшовики чи євреї? Мені щось здається, що «товариші»… Мені, темному маклерові, так здається, а що на це панна, пардон, пані Катруся?

Провокація увінчалася успіхом. У маклера почалося маячіння. О господи, якщо ти допоможеш мені, кожної п'ятниці до кінця життя служба божа до серця Ісусового.

Не дивувалася ані не сумнівалася словам хворої людини.

— Суліман знає, що одна з моїх сестер виходить за комуніста? А котра саме? Мені було б дуже цікаво знати. Зоня, Оля а чи Слава?

Суліман перемінив вираз обличчя. Очевидно, видалося йому щось підозрілим в інтонації голосу Безбородькової. Допитливо глянув на Безбородька, потім на Катерину.

— Пані Катруся строять собі жарти, а то справа поважна…

— Що… що поважна справа?

— Пані Катрусі аж треба говорити? То я мовчу. Аби лише не плакали ті, що сміються тепер. — Його гарні очі блисли зловіщо. — Пані Катруся в одному дуже помиляється. Суліман ще при здоровому розумі й знає, що говорить.

Катерину пройняв страх: невже ж він відгадав її думки?

— Суліман, будемо говорити відкрито.

— Ну, ну, — посміхнувся він, — пані Катруся вже рік цілий лякають відкритою розмовою, а я не можу її дочекатися… Що значить — відкрито чи замкнуто? Я щось не дуже розумію… Ну, ну, я слухаю…

— Може, це буде вам неприємно, але треба дивитися правді у вічі. Ви, крім усього іншого, застарі для Нелі. Вона може вам у дочки годитись. Вона може гидуватись вас… і воно напевно так…

Катерина ужила аргументу, яким колись хотіла завдати смертельної рани Безбородькові. Як у той туманний ранок після пошлюбної ночі, так і тепер замкнула очі з страху за свою сміливість.

«Він зараз кинеться на мене, а той йолоп навіть не здогадається стати в моїй обороні».

Коли після хвилі страшного очікування розплющила очі, то побачила на обличчі маклера замість гніву відблиск великого душевного задоволення.

— Пані докторова дивується, що Суліман щасливий? Я не буду багато говорити. Я лише скажу, що на моїм місці пані Катруся теж була б така сама. Суліман може щасливо посміхатись, бо Суліман — ша! — щось знає. Один тільки Суліман знає, і то добре. Йой, то дуже добре.

Він потер з задоволенням руки, а в Катерину знову почала вступати надія, що, може, господь таки змилосердився над нею і відібрав йому розум. Господи, воля твоя пресвятая, дай так, щоб це було правда.

— А що Суліман знає? — спитала ласкаво, довірливо заглядаючи йому у вічі.

— Я знаю те, що знаю. А чого пані докторова така цікава? А може, то мій секрет? Я не хочу, щоб через мої секрети пані докторовій голова боліла. Я скажу… Ну, я знаю, що я був колись Нелюсьці гидкий. Пані докторовій подобалося це слово сказати до мене — «гидкий»? Я так не сказав би пані докторовій, хоч би воно й було правда. Я був страшний Нелюсьці. Вона воліла кляштор[33], чим мою любов, але тепер, хай пані докторова уважно слухає, все перемінилося. І тому Суліман щасливий.

— Та що ти, жінко, слухаєш теревенів… Хіба ти не бачиш, що маєш вар'ята перед собою? Бреше він тут усе… ану-бо, забирайтеся, аби мої очі вас більше не бачили! — зірвався розпашілий (Катерина вперше замітила, що в нього трусяться руки) Безбородько, вказуючи маклеру рукою на двері.

Суліман не те що не встав, але навіть пози не перемінив.

— Ви були почервоніли, а тепер так поблідли, що мені аж страшно за вас. «Нур нішт раптім»[34], — казав мій покійний тато. Мені не так вже приємно у вашому домі. Я можу піти, але нащо, аби ви бігли завертати мене? Нащо? Ой пане доктор, а я колись думав, що доктори — то самі мудрі люди і… ніколи не хворіють на нерви… Таке дурне я колись думав собі… Вам хочеться, щоб то була неправда, що Нелюська стала прихильна до мене? А що Суліманові робити, коли воно таки так… таки правда?

— Ха… ха… — засміявся роблено Безбородько, — ви мене бавите сьогодні, Суліман! Ви подобаєтеся Нелі? Та ви подивіться у дзеркало… на своє обвисле, як у старого собаки, лице… на свою фігуру з профілю… і тоді будете говорити.

— Я не потребую дивитись, бо я те все знаю. Гарно то виглядало б, якби чоловік не знав самого себе? Я ніколи не думав, пане доктор, що ви так мало людей знаєте. Ви вчений чоловік, студіювали у Відні, займалися там, як мені казав покійний Аркадій, різними високими речами — і так зовсім не знаєте людей? Ви не знаєте такого прикладу з історії, літератури, ну, з кіно, з театру, що дівчина може бути прихильна до старшого чоловіка? Ну, до старшого чоловіка тому, що він серцем шляхетний? А роман вашого Мазепи з Мотрею? А «Хам» Ожешкової? А у німецького письменника… зараз я згадаю… ви його напевно знаєте… о, у Гауптмана є теж така річ. Ну, що то? Я, задрипаний єврей з задрипаного Нашого, маю пана доктора літератури вчити?

— Слухайте, Суліман, — Безбородько зробив кисло-презирливу міну, — що городите дурниці, з яких кінь сміявся б! Ті випадки в літературі чи кіно… та ви знаєте? — там романтичним дівчатам заімпоновує або шляхетність старшого мужчини, або його розум чи відвага. А чим можете заімпонувати ви Нелі? Ви на старість сказились до решти! Та ви брудний не лише фізично. Ви своїх лахів не скидали з себе, відколи їх наділи. Та що там одяг? Ваші руки… ваша душа брудна! Хто ви такий? Звичайний шахрай, та й тільки? На чому ви доробилися маєтку? На чесній праці?

— Що значить — на чесній праці? А з ким я мав діло? Я вас питаю, пане доктор, з ким я мав діло? З чесними людьми? Хто був мої клієнти, ну? Картограї… панєнки, що заскоро бавляться у тата і маму… дами з вищого товариства, яким набридали рідні чоловіки… сині птиці, які хочуть з олова робити золото й потребують трохи капіталу для цього. Я вже не говорю про панєн, що полюють на женихів на становищі, ні про панів на становищі, які хочуть, щоб їм створити славу багатих. Ні, правда, з ким я мав діло? А для Нелюськи я буду завжди добрий. Ух, який буду для неї добрий! Вона буде королевою в мене!.. — він усміхнувся широкою блаженною усмішкою і з напівзаплющеними очима хвилину тривав у своїм намріянім щасті.

Привів його до тверезості сміх Безбородька.

— І ви думаєте добротою звоювати дівоче серце? Ви? — Безбородько тицяв у нього пальцем. — Ви? Рафаїл Суліман? Та я бачу, що ви вже зовсім з'їхали з розуму, а не тільки трохи, як мені казали…

— А я хіба перечу? — Суліман за кожним разом, як наближався до нього палець Безбородька, подавався взад, заслоняючись характерним рухом руки. — Я не перечу. Я перечу інше: нащо мені завойовувати Нелюсине серце, коли я його вже собі з'єднав? Я собі маю її серце, як маленьку пташку.

— Яку ви хочете укоськати золотим зерном? Ха… ха… Ви, попри всю свою хитрість, ще й великий простачок, Суліман. Якраз моя швагерка найменше полакомиться на золоту пшеничку. Я бачу: ви її зовсім не знаєте.

— Ви мені будете казати, що я не знаю Нелюськи? Мені робиться весело від такої балаканини. Пане доктор Безбородько, якби я не знав, яка Нелюська, то я, перепрошую, віддав би її вам, а не женив би вас на панні Катрусі.

Вирвалося це несамохіть Суліманові чи слова ці становили текст ролі, яку грав у дуеті з Катериною, Безбородько не міг збагнути. Злякався не на жарти, як побачив побілілу, наче мертвець, Катерину. Лице її в одну мить вкрилося коричневими веснянками, що вчинило її ще більш відразливою.

— Хам! — кричала не на Сулімана, а на Безбородька. — Хам! Хам!

— Вийдіть, Суліман, — втомленим голосом попросив Безбородько, — пані докторовій щось нездоровиться.

Не встиг Суліман зійти з сходів, як Безбородько збіг за ним. При всьому презирстві й огиді, які мав до маклера, почував, що Суліман не чужа йому людина. Не вмів собі пояснити, що за непереможна сила (невже ж у гру входила особа Нелі?) тягне його до маклера.

Суліман пристанув на останній східці. Стояли око в око, як колись під верандою під час тризни по Аркадію Річинськім.

Безбородько заговорив першим:

— Карколомну гру затіяли ви, Суліман. Програєте.

— А кожна гра має те до себе, що можна виграти або програти. Пан доктор того не знають? А може, не програю? А якщо програю, то — можете мені вірити — це буде моя остання програна[35]. Це Суліман заповідає наперед. Ви чуєте, пане докторе? Коли вже летітиму у безодню, то не сам…

— Диявол! — дихнув йому словом у обличчя Безбородько.

Суліман відповів достеменно так самісько, як у той вечір під час тризни:

— Ох, пане докторе, як би я хотів ним бути!

Відвівши Сулімана до хвіртки, Безбородько залишився на подвір'ї, щоб подихати трохи свіжим повітрям у символічнім розумінні цього слова. Почував себе як людина, яка в надії збагатитись програла в рулетку останній гріш.

Теофіл знову відчув Нелю у мозку. Саме так: не в серці, а в мозку, як злоякісну пухлину.

У їдальні застав Безбородько таку картину: за столом навпроти вікна у пленері сиділа Олена. Навпроти неї лицем до дверей доктор Гук. Неля і Зоня розмістилися по протилежних кутах тапчана, наче нароком залишаючи для нього місце всередині. Катерина, широка й незугарна, поралася біля столу, на якому розставляла чашечки з кавою.

«Дарма літні жінки бояться контролю сонячного променя, — подумав Безбородько, глянувши на тещу. — Він, з одного боку, виявляє найменшу вглибину, найтоншу зморшку, кожний зайвий волосок, кожну надмірно поширену пору на поверхні обличчя, а з другого боку, обливає його такою веселою гамою світла, що в його миготливім блиску нівелюється все».

Доктор Гук був разючим контрастом до Олени. Аскетично-худе лице і надмірно товсте черево. Ненормальний розподіл жирового відкладу в організмі. Вага залишилася та сама, а людина постаріла.

Гук сидів похнюплений, з схрещеними кістлявими руками над столом, стежачи пильно, коли в загальній розмові зробиться прогалина, куди він зможе вскочити з своєю розповіддю.

Приємною несподіванкою була для Безбородька присутність Нелі. Вийшло, що Олена, ідучи з дому, в поспіху забрала й запасні ключі, так що Мариня не може тепер піти на вечерню. Дівчата прийшли за ключами, проте не дуже квапилися додому, що було другою приємною несподіванкою для Безбородька.

З ванної кімнати вийшов вимитий, з мокрими космиками на чолі вуйко Зенко. Безбородько не відразу зрозумів, що зайшло, як дівчата зірвалися і посадили Зенка поміж себе на тапчані.

«І тут я спізнився», — подумав Безбородько з досадою.

Неля, заглядаючи любовно у вічі вуйкові Зенкові, заспокійливо гладила його загорілу сільську руку:

— Не треба, вуйцю, всього так брати собі до серця, не треба.

Неприродною сама по собі була та обставина, що вуйко Зенко, який завжди для інших мав заспокійливі слова, тепер був схвильований до того, що мусив помитись холодною водою. Його сині, як звичайно, в легкому запальному стані очі, такі довірливі й безпечні, тепер були чимсь смертельно ображені. Безбородько не чув початку розмови. Здогадувався, що хтось зробив вуйкові Зенкові неприємність і він з акуратністю й нахилом до деталізації, притаманними селюкам, розповідав про свою пригоду.

— Він мені каже: «Ти піп, а раз ти піп, то ти дармоїд і шкуродер». — «Який я піп, — пояснюю йому, — коли я відмовився від висвячення? Я ж не маю права ні сповідати, ні служби божої правити, ні шлюбу давати, ні хрестити, хіба що з води. Я, — кажу, — абсольвент[36] теології». — «Ага, то офіціально, по документах ти не піп, але за переконанням, в душі то ти таки піп».

— А що кузен відповів на таку безличність?[37] — спитала обурена Олена, чим стягла незадоволення на себе з боку Зоньки.

— Хай мамця дасть спокій. Вуйцьо сам усе розкаже.

— А я йому відповідаю: «Я не з переконання, а тим паче не з покликання пішов на теологію».

Зоня, яка щойно скартала Олену, що та перебила розповідь вуйка, зайшлася високим, недобрим сміхом:

— Як? То й вуйко не з релігійних переконань пішли на теологію? А я думала, що тільки один стрийко Нестор… наш гусарин. Я завжди думала, що вуйко Зенко такий богоугодник… єдина простолінійна людина в нашій родині, а то дійсно — несподіванка!

— Бо ти, Зонцю, не даєш мені докінчити. Я ж почав розповідати, а ти перебиваєш, — вуйко Зенко був більше здивований, як ображений, такою нечемністю з боку племінниці.

— Правда? Правда — яка вона! — живо порушився на своєму кріслі доктор Гук, який мав свою думку про погану звичку Зоні Річинської. — Я кажу, що ті молоді ведуть себе неможливо. Я не знаю, де і як вони виховувалися, прошу пробачення, пані добродійко. Але даймо слово панові Зенонові.

Вуйко Зенко подякував за увагу кивком голови.

— Що я хочу сказати? Я не був аж такий побожний. Я не ховаюся з тим, що в мене не було ніколи спеціального покликання до теологічних наук. Але коли під час українсько-польської війни у дев'ятнадцятому році… А, я забув ще сказати. Він говорить мені: «Ти служив в українській галицькій армії». — «Служив. Добровольцем пішов. Ще вісімнадцять не було мені». — «Ага, то ти при допомозі американських і англо-французьких імперіалістів душив робітниче повстання в Дрогобичі?» Прошу подумати, що він мені сказав! Я когось душив! Я на очі не бачив живого англо-американця, а він мені каже, що я душив з ним робітниче повстання.

— Хвилинку, вуйцю, — мовив Безбородько, який досі не встрявав у розмову, бо вся його увага належала Нелі, — повстання проти ЗУНР таки було, й таки його задушено. Це так, зовсім об'єктивно. Між нами кажучи, панове міністри вели себе ганебно. Я знаю такого одного бувшого українського міністра, що за короткий час існування Західної Української Народної Республіки як її міністр торгівлі… купив собі три села на Львівщині. Факт, прошу вуйця. Нафта йшла наліво цілими ешелонами, а кожний посіпака при уряді ставив собі за точку гонору мати коханку… Розуміється, хутра, карета, брильянти — все це мусила оплачувати молода Українська Народна Республіка.

— Так, то все так, — і не думав заперечувати вуйцьо Зенко. Він лише одного не міг зрозуміти і шукав очима когось, хто міг би йому це пояснити. — Але при чому тут мій сусід Данило? При чому тут я і сотні таких, як я, рядових вояк? Данило відсидів два з половиною роки в окопах на італійському фронті.

— Так, — підтвердив доктор Гук, що хоч при цій нагоді може вкинути свої два слова, — у тій війні італійський фронт рівнявся пеклові. Але я перепрошую, пане Зеноне, прошу продовжувати.

— Тільки прийшов Данило додому, обдертий, виснажений, завошивлений. Ще не відіспався як слід…

— З жінкою, — хихикнув Безбородько, за що отримав від тещі погляд, повний докору й догани.

Зенко вдав тактовно, що нічого не чув. Продовжував:

— Аж тут чуємо: розпалася Австрія. Поляки, чехи, румуни, мадяри… всі хочуть своєї національної незалежності. Заметушилися, — пан доктор Гук знає, — українці. Що робити? Ситуація така, що поляки претендують не тільки на Західну, але й Східну Галичину. Біда! Кажуть хлопці: не даймося полякам, бо з-під австрійської попадемо в ще гіршу, польську неволю. Пішли ми з сусідом Данилом, як багато інших, на українсько-польську війну. Пішли добровольцями. Мені ще й вісімнадцять не було, — пригадав ще раз. — Я ішов з чистою душею і совістю боротись за волю й тому, — вуйко Зенко підніс голос, а очі стали в нього ще рожевішими, — не дозволю нікому інспірувати мені того, чого не було, чого я не думав. Я повернувся живим додому. Така була моя доля. А Данилові на вулиці Оссолінських у Львові якась польська шовіністка випарила окропом очі, і він скочив з третього поверху у шпиталі — і… нема Данила. Його нема, а син його народився вже по смерті батька. То він хоче, щоб я йому признав, що Данило Мрак з Вербівців ворог народу, буржуазний націоналіст, а я знаю, що воно не так! Як же ж я можу казати неправду? Я цього не можу, а він сердиться і обзиває мене.

— Та що вуйцьо собі з того робить? — знову стала гладити його руки Неля.

Безбородько мав враження, що той цілий вуйцьо Зенцьо й не замічає, чиї пальчики гладять його рябу шкіру.

— Коли після програної повернувся я додому, то всі надіялися на допомогу Антанти. Так, пан доктор, напевно, пригадують собі, Антанта весь час нас дурила, що Східна Галичина тимчасово окупована поляками. Ще 23 лютого 1921 року говорилося у Лізі націй, що Польща тільки тимчасовий військовий окупант, а суверенітет зарезервовано за Антантою. Було так, пане доктор?

Доктор Гук притакнув головою.

— А ми, дурники, вірили і надіялися то на Антанту, то на Лігу націй. Я хотів бути, — як ти сказала, Зоню? — так, я хотів бути простолінійним і тому вважав нижче своєї національної гідності йти на роботу до окупанта. Я ж виступав проти тієї держави із зброєю в руках. Як же ж я тепер піду проситися до неї на роботу? Це ж не принципово. Не гонорово. Не патріотично. Та хіба я був один такий наївний? Сотні, тисячі галицьких українців понадіялися на Антанту і бойкотували Польську державу, а потім залишились на цідилі.

— От уже й завівся, — незадоволено шепнула Катерина матері, — хай мама попросить доктора Гука, щоб перебив йому чимсь.

— Зараз, зараз, — відсторонила Олена руку Катерини, не зовсім розуміючи, чого хоче від неї дочка. Була думками у своєї молодості у гостях. Слова Зенка пригадали Олені довгі й безнадійні дискусії з приводу програної в домі її прибраних батьків і… Ореста Білинського на весіллі Рузі в Зеленій.

— Якби я пішов тоді на університет, то був би сьогодні доктором чи адвокатом, але не було українського університету, а такі, як я, бойкотували польський університет. Я пішов на таємний український університет — принципово. А що це дало мені? Хто признавав дипломи таємного університету? Але я не жалкую. Коли б історія повторилася, я, можливо, поступив би так само.

— А хіба вуйцьо не знає, що історія ще нікого в нічому не навчила? — втрутилася Неля.

— А потім — що ж, так життя укладалося — знято бойкот з польського університету. Відвідували тепер його навіть революційно настроєні хлопці. Звичайно, не мого віку. Молодші. Хоч я міг би був ще записатись… Що я ще хочу сказати?.. Ми бойкотували польський університет і залишились без дипломів, а хитріші й краще матеріально забезпечені виїжджали за кордон. І патріотичний гонор був врятований (не студіювали на польському університеті!), і диплом мали в кишені, але я волів залишитись принциповим до кінця. Не міг інакше. Я вже тоді знав, що це наївність, дурна принципіальність, донкіхотство, але я не міг інакше. А роки йшли. Що мені було робити? Я його так і запитав: «Що я мав робити?»

— А що він відповів вуйцеві?

— «Якщо ти був такий принциповий, то треба було включитись, — каже, — у революційний підпільний рух на Західній Україні і боротися за возз'єднання з Радянською Україною».

— А вуйцьо, — питав Безбородько, — що вуйцьо йому на таке?

— А я йому відповів, що в 1919 році ще жодної Радянської України як держави не було. Таки-так. В ті часи влада могла мінятись по кілька разів на день…

Під доктором Гуком заскрипіло крісло.

— Я не привик з такими людьми. Тамтой теж не хотів мене розуміти. Іменно не хотів. Мав злу волю. Це страшне, коли людина не має доброї волі. «Ти, — каже, — маєш землю, яка є власністю народу». Це ж нонсенс! Поле, — пан доктор Гук знає, — ще нашого прадіда. Правда, дід і тато докупили трохи, але в кого? У народу? У дідича і одного директора школи, що виїздив з села. Я йому пояснюю це, а він мені далі своє: «Ти експлуатуєш бідняків». Як же ж я експлуатую? Я даю їсти і два злоті в день, а у пана має він один злотий без їди. «Так, але ти береш його тільки тоді, коли він тобі потрібний». Що за напасть? Я маю брати взимку сапальника, чи як? «Ти, — каже, — топчеш його людську гідність тим, що наймаєш його». Я топчу? Я не топчу, а топчуся цілий день біля нього, щоб йому зварити і віднести в поле. «А сам ти не працюєш». Не працюю, бо я не в силі сам обробити п'ять моргів поля і тому змушений найняти. «Найняти? Виходить, що ти все ж таки експлуататор». Я прошу пробачення, але я з такими людьми говорити не можу. Я хворію від них.

— Точно, як я! Мої слова, — зрадів доктор Гук.

— А він мене питає: «Як ти такий демократ, такий народолюбець, що платиш робітникові у два рази більше, як пан у дворі, то чого ти ішов на теологію? Чого ти захотів бути попом-шкуродером?» Я йому відповідаю: «Тому я пішов на теологію, бо я вважав у той час, що краще теологія, аніж служба в окупанта». — «Ага, то ти, значить, торгуєш своїми переконаннями». Як же ж можна мені щось подібне закидати? Це мене найбільше ображає, найбільше болить: я торгую своїми переконаннями!.. Це жах! Таж я тому й пішов на теологію, щоб бути вірним до кінця своїм переконанням. Але як же ж я йому докажу? То фанатик. То непритомний чоловік. Страшно подумати: Я торгую своїми переконаннями! Я, що, власне, через оті переконання випав з норм життя… я торгаш!

Безбородько заспокійливо всміхнувся до вуйка Зенка:

— Не такі вони плиткі дурники, прошу вуйця, як нам здається. Він прекрасно знає, що вуйцьо не торгаш, але бачив, що вуйцьо так бурно реагував на його слова, то він… отак… захотів зробити собі забаву з вуйця… Власне, навмисне тому, що вуйцьо так боляче все сприймають до серця.

Вуйко Зенко розгубився до решти.

— Навмисне? Навмисне грати людині на нервах? Свідомо, як каже доктор, виводити людину з себе? Робити собі забаву з того, що хтось нервується? Я — пас на таке або скінчений дурень. Нелюсю, принеси мені скляночку води, але попрошу холодної.

Безбородько присів на тапчані біля вуйка Зенка з таким розрахунком, що коли надійде Неля з водою, то він потісниться і буде мати її у своїй безпосередній близькості. (Мав іноді враження, що в Нелі з рота чути мигдалем, хоч цей запах у нього як лікаря і асоціювався з такою отрутою, як ціанистий калій).

— Я так сказав, але не думаю, щоб він навмисне хотів псувати вуйцеві нерви. Вуйцьо мають рацію: то, певно, якийсь засліплений фанатик, хоч тепер назагал вони ведуть поміж собою боротьбу з такими. Тепер, знають вуйцьо, у них тенденція вливатися в народ. Народний фронт, о! Приємно це нам чи неприємно, вигідно чи невигідно, але об'єктивно мусимо признати, що серед них, на жаль, багато освічених, з широчезним світоглядом людей. Прошу вуйця, вони чудово, запевняю вуйця, розбираються, що таке верхівка ЗУНР, а що народ, який прагнув своєї національної свободи, і що таке верхівка галицької армії, і хто такий ваш Данило. Це наша помилка, прошу панства, — звернувся Безбородько до всіх присутніх, — що ми й досі дивимося на большевиків, як на дикунів з прерій. І навіть між сучасними большевиками і тими, що ми їх бачили в себе у двадцятому році на Тернопільщині, — теж небо й земля. Прошу панства, таж там вищі учбові заклади, різні експериментальні інститути, академії, люди з світовими іменами в науці, мистецтві, медицині… От медицина, прошу панства, такі прізвища, як Павлов, Філатов, Бурденко, — о, навіть українське прізвище! — це світочі всесвітньої науки, а нам здається, що…

— Ох, не можу, гину, — пролунав басовий голос тітки Клавди, — гину на місці: Філько агітує за большевиків.

Ніхто не помітив, коли увійшла вона до їдальні.

— А, що за гості! Просимо, просимо, тітуню! — Безбородько скалив зуби до гості (заки стара ще не зробила завіщання!), а в душі кляв її, на чому світ стоїть. Мусив зірватися з місця біля Нелі й іти вітати стару ропуху. — Як же ж це тіточка так добре надумали… завітати до нас? Пішечком?

— Що? Пішечком? Парадний ти, Фільку! Бачили б ви мене, коли б мала я сюди своїми ногами бити. Зловила я злодія Фелікса і казала завезти себе насамперед до Гелі. І яке я передчуття мала, що казала йому зачекати на себе! «їмосць пішли на Джерельну!» Тоді я спідницю на голову та й собі гайда на Джерельну. Драб траву скошує у моїм саду, а возити, аби тільки викрутитися, але його провчила… Та найсмішніше було якось. Посилаю дівчину до нього, щоб явився в мене на третю, а той переказує, що не явиться, бо від третьої до п'ятої в Нашому страйк фіакерників[38]. Ви чули щось подібне? Ні, я вас запитую: вам міститься в голові щось подібне? Мене взяла така пасія, що я хотіла сама на своїх каліках піти до нього й витраскати ту худобу по писку… Страйк фіакерників, ага, ага, на знак якоїсь там солідарності… А може б, організувати страйк проституток? А чого би ні, то теж робочий народ, якого експлуатують буржуї-чоловіки… Ви лише виставте собі: Фелікс страйкує проти мене! Уф… уф… Давайте, хто там що має закурити… Може, маєш, Фільку, цигарки… Я забула свою файку[39] дома.

Безбородько на підскоках подав Клавді розкритий портсигар. Мав надію, що бодай цим відчепиться від старої цокотухи.

Тітка Клавда курила цигарку, ніби новак. Розслинила її, тютюн порозвозила по губі й плювалася ним на всі боки.

З презирством і несмаком придивлявся їй доктор Гук. Підозрівав, що панна трохи рисується перед ним, знаючи, як він органічно терпіти не може всього антиестетичного. Бажаючи взяти реванш, доктор Гук спитав буцім між іншим:

— Панно Клавдо, а Фелікс… той самий… ваш колишній садівник?

У свій час ходили по Нашому досить уперті плітки, що панна Річинська після своєї останньої поїздки за кордон і остаточного вирішення не виходити заміж обзавелася молодим садівником, який пильнував з такою ревністю сад, що й додому не ходив спати.

— Ви ще не забули старих історій, пане доктор? Так, докторцю, була перла, та й ся стерла… ха… ха… Дайте сірника! А, правда, ви без вогню! Чи то пак некурящий…

Безбородько маневрував всіляко, аби знову опинитися біля Нелі. Знав, що не позбудеться враження пухлини в мозку, доки не вияснить її ставлення до маклера. Те, що перед хвилиною наплів йому Суліман про добре відношення Нелі до нього, попросту розпирало йому нутрощі.

Неля, випивши свою чашечку кави, стояла при вікні, опершись поетично головою об віконну раму. Подивляла свіжу зелень дерев навпроти. Кожне з них зберігало ще індивідуальний відтінок зелені, поки сонце й порохи не зрівняють всіх до одного брудно-зеленого тону.

Поміж будинками по Джерельній стояли широким отвором незабудовані парцелі[40], яких власники чомусь не використовували під картоплю, а залишали на сіно. Квіти на луках ще не зав'язували насіння. Переживали останні дні свого квітучого дівоцтва. Жовтів ярко іванок-прозірник. Білими накрапувальиими плямами виднілися ромашки, яких в околиці Нашівщини називали «невісточками». Попри дорогу голубів петрів батіг, а над усім височів тепло-рожевий бузьків вогонь.

«Імпресіоністичне», — подумала дівчина.

— Пане доктор, — звернулася Неля до Гука, — є у малярстві такий напрямок, правда, імпресіонізм? Звідки він і як взагалі появився на світ?

Доктор Гук був вельми радий, що про нього не забули.

— Цікаво, — поманіжився трохи, — що вам здається, ніби старий Гук має все знати. Ходяча енциклопедія, а то далеко не так, діти, далеко не так… Але щодо імпресіонізму, то скажу тобі таке. Але, може, це решту товариства не цікавить?

Всі хором заперечили. Доктор Гук сяяв.

— То, прошу панства, справа мається так. Колись у молодості, — пояснив з видимою ніяковістю, — бавився я у малярство.

— Пан меценас малювали? — скрикнули дівчата водночасно.

— З вами направду не можна! Хіба я сказав, що я малював? Я ж виразно сказав: бавився у малярство… цікавила мене історія малярської штуки. Звідси і деякі скупі відомості про імпресіонізм. Найбільш видатним серед імпресіоністів… одним з його основоположників вважають Клода Моне. Я просив би не мішати його з старшим на вісім років Едвардом Мане, між іншим, автором чудового портрета Еміля Золя, так. Клод Моне належав до незалежної групи паризьких художників, яких у той час не визнавала офіційна критика. Найкращий доказ, прошу панства, що під свою першу виставку не могли вони добитись жодного офіційного паризького художнього салону. Був це, оскільки мене пам'ять не зраджує, 1874 рік. Тоді… це цікаво… дійсно… паризький фотограф Надар відпустив їм свої салони під виставку. Клод Моне між іншими виставив свою картину, яку так і назвав «Impression» — «Враження» по-українськи. Прошу собі уявити, що від назви цієї картини пішло названня для всієї групи, а згодом для цілого напрямку в історії не лише французького, але світового, як панству відомо, мистецтва.

— Цікаво, пане меценас, а що саме представляла собою ця картина? — хотіла знати Неля.

Олена, рада, що дитину цікавить ще щось поза її внутрішнім світом, докинула від себе:

— Правда, що було представлено на ній?

— Я її не бачив, — скромно заявив доктор Гук, — то єсть не бачив оригіналу. Копію — так. Картина представляє собою фрагмент порту при сході сонця. Крізь вранішні мраки ледь видно силуети човнів, які легенько колишуться на воді… А крізь тумани над водою просвічує червоний промінь сонця… оце приблизно такий зміст «Враження».

Неля хотіла ще більше знати:

— Пане меценасе, а по чому, наприклад, можна пізнати, що та чи інша картина намальована в імпресіоністичному стилі?

Обличчя доктора Гука прибрало нещасливого виразу.

— Ні, ви таки неможливі! Я ж говорю вам, що я дилетант… І коли я цими речами займався? Тебе ще, Нелюню, на світі не було, а ти тепер питаєш мене таке… це просто як на сміх… та у відповідь на таке запитання треба було цілу лекцію прочитати.

— Я перепрошую пана меценаса. Я думала так, в загальному… я не знала… я не хотіла…

Скруха Нелі промовила до серця доктора Гука, і він відразу розпогодився.

— Імпресіоністи — це перш за все майстри пейзажу.

— Певно, — півголосом зауважив Безбородько, — малювати крізь мжичку людське обличчя не так воно вигідно…

— Пане докторе, я ще не скінчив. Між іншим, була поміж ними, тобто в цій групі, і одна жінка, Берта Морізо. Для панства буде цікавим той факт, що один галицький діяч і трохи поет свого часу… значить, українець, мав ліричне відношення якраз до цієї художниці… Але це до речі не належить. Вихідною точкою, наскільки я орієнтуюся в цій матерії, був перш за все принцип планеризму.

— А що це таке, пане меценасе?

— От бачиш, ти не розумієш самого терміну. Я повинний би тобі пояснити, а як зачну пояснювати, то більше затемню, чим висвітлю. Одним словом, смисл той, що пейзаж мусить бути мальований під голим небом. Ясно? То називається: у безпосередньому контакті з природою. І далі: в тій самій порі дня й року, в тому самому освітленні й атмосфері, які художник представляє на картині. Є якісь там ще чотири правила, чи, вірніше, чотири засади малярської техніки імпресіонізму, але, панство пробачать мені, це вже вилетіло мені з пам'яті…

— Пане меценасе, — лише відчинила ротика Неля, як доктор Гук чемно перебив її:

— Нелюню, я сказав уже все, що знав на цю тему. Зрештою, як бачу, не всіх зацікавила моя лекція, — зробив натяк на тітку Клавду, що переглядала найновіше «Діло».

До Нелі при вікні підплив вальсовим кроком Безбородько:

— Що ви ще хотіли знати, Нелюсю?

— Хочу знати, як називається оте дерево навпроти! — поглузувала собі з швагра Неля.

Безбородько вдав, що прийняв її слова за добру монету, так баглося дуже поговорити йому з нею сам на сам.

— Це, Нелюсю, модрина звичайна. Латинська назва її — ларікс десідуа. — Неля мала враження, що йому хотілося просто зачепити її на розмову. — Одиноке шпильчасте дерево, яке на зиму ронить свої шпильки. З нього дістають так звану венецьку терпентину[41]. А ви знаєте, як його називають в народі?

— Не знаю, — недбало відповіла Неля. Найменше цікавило її, як у народі називають ларікс десідуу.

— Називають ще його льон-дерево. Мабуть, від його шовкових шпильок ця назва. Гарно, правда? Модриш, мудрина — на Гуцульщині. Червоний смерек — на Лемківщині. Чубатник, ярмиш.

Тепер Неля спитала щиро:

— А звідки ви це знаєте, швагре?

— А фармакологія?

— Хіба там подають і народні назви?

— Деякі подають, а крім того, гарна швагерочко, ми теж трохи читаємо. Нелюсь, я маю претензії до вас.

— Які?

— Ви не догадуєтеся? Ми запили з вами брудершафт, а ви надалі мені викаєте.

— Я просто забуваюся, — затріпотала віями, ніби мініатюрними віяльцями. — Певно, ми з вами давно на «ти». Що мені сказати, аби дати доказ, що ми на «ти»?

— Скажи, що ти мене трохи любиш.

— А я тепер усіх люблю.

— Як ти сказала?

— Можу повторити: я тепер усіх люблю і тому тебе теж.

— Всіх?

— А хіба це погано? Адже Христос наказував і ворогів своїх любити.

— І Сулімана любиш?

— Так. Сулімана теж. Дивак. Я колись не могла дивитись на нього, але тепер мені однаково. Так усе інакшим видається, коли людині однаково. Тобі не знайомий такий душевний стан?

— Я хочу знати, за що ти Сулімана любиш. — Серце калатало Безбородькові так, що заважало нормально віддихати.

— Я ж тобі говорю. Він був колись поганий до мене, а тепер став дуже добрий…

— А чим він був поганий для тебе? І взагалі, як це маклер може бути добрим чи поганим до тебе, панни Річинської?

— Я не хочу про це говорити, Фільку, — вперше назвала його Неля по імені. «Вона могла бути моєю жінкою, і десять разів на день могло звучати моє ім'я в її устах. Боже, який це чорт поплутав мені так карти?»

— То Суліман добрий для тебе?

— Я ж сказала, що навіть дуже добрий.

— І цього тобі вистачає? — відчув у собі — яка ганьба! — почуття ревнощів до сина сліпого Мордка. — Однієї, і то проблематичної, доброти вистачає тобі, щоб любити таку гидоту, як Суліман? Так, Нелюсь? Бійся бога, дівчино, скажи щось, бо я нічого не розумію.

— А тут нічого й розуміти, мій швагре. Для тієї любові… ти не станеш перечити, що існують різні… гатунки чи роди любові… тож кажу, для тієї любові, що її маю для Сулімана, вповні вистачає… однієї доброти.

— Хай мене грім поб'є, як я що-небудь розумію. Кругом загадки. Скажи мені бодай, що має означати «тепер я вже всіх люблю»?

— Ой швагерку, дозволь мені мати хоч один маленький секрет.

Подивився на неї допитливо:

— Це не маленький секрет, і боюся, що не одинокий.

— Звідки ти таке взяв? Чому, чому думаєш так?

— Ти нещира.

— Може, воно й так, але знайди інше слово. Нещира — то майже те саме, що брехлива. А я не хотіла б ані бути такою, ані щоб мене за таку вважали. З тобою ж — правда? — ми ніколи не були надто сердечними й відкритими.

— Не з моєї вини, — сказав шорстко, — я, крім того, що чоловік твоєї сестри, ще й твій опікун.

Останні переживання загартували Нелю. Життя навчило вже її, що спротив поплачує більше, ніж сліпа покора.

— Ти говориш неправдоподібні речі. Який ти мені опікун? Я ж тебе не просила про це. Щось не пригадую собі, щоб і суд наставляв тебе моїм опікуном. Зрештою, я вже де-факто і де-юре повнолітня, швагерку!

— Ти забуваєш, що я поки що єдиний мужчина в родині.

Тоді сказала Неля, чого Безбородько найменше сподівався:

— Мабуть, твоя одинокість недовга.

Не встиг попросити пояснення, коли увійшов вуйко Ілакович. Дійсно, що за фатальний день на гості! Нелегка роль господаря дому, але що поробиш?

— А, вітаю, вітаю вуйця, прошу, прошу ближче!

— Моє шанування. Як маєш ся, доктор? О, і пан меценас тут. Цілую ручки, Гелюню, цілую ручки, кузино! Добрий день, дівчатка! Як самопочуття, Катрусю?

Ілакович розгублено шукав, де б йому присісти, хоч вільний стілець стояв поруч з ним.

— Панство чули, — вийняв з бічної кишені пімняту газету, — маємо новий друкований орган у Нашому. Прошу: відповідальний редактор Йосиф Завадка! Не знаю, чи той редактор вміє підписатися. Гумористика!

Гук узявся пояснювати Олені, якій, очевидно, в голову не укладалося, як може одна й та сама особа редагувати газету й не вміти підписатись:

— По-перше, пані добродійко, це липовий редактор, так званий зіцредактор, а по-друге, я не раз говорив уже про це: настав вік демократизації.

Безбородько, посадивши на стілець Ілаковича (ще тільки його бракувало тут), знову підійшов до Нелі. Забила йому нового цвяха в голову: як мав розуміти її слова «твоя одинокість недовга»? Виглядало це на простий натяк, що його гарна швагерка збирається заміж виходити, але за кого?

Підійшов до Нелі. Нахилився над нею, щоб спитати на вухо, хто той щасливець. Та тут залоскотав йому ніздрі мигдалевий запах її волосся. Не стримався, дурень, — черкнув губами кінчик рожевого вушка. І зіпсував усе.

Неля знизала плечима й мовчки пішла на своє давнє місце на тапчані.

Тим часом Гук розводив свої теревені про загрозу демократизації світу:

— Це не тільки в нас, прошу панства, а взагалі явище це спостерігається на всій кулі земній.

— Правда, правда, — завторувала йому Олена, чим знову визвала вибух досади у Зоні.

— Та що мама притакує? Що мама розуміється в цих справах? Чому ви, пане меценасе, думаєте, що це міжнародне явище? Совєтська Росія — далеко ще не весь світ!

— Я перепрошую тебе, Зонцю, але я юрист і знаю, що говорю. У всякому разі, несу повну відповідальність за свої слова. Коли ми читаємо, що на Радянській Україні вчорашній пастух став міністром…

— Там нема міністрів, пане меценасе, там комісари.

— А це не міняє суті. Коли там пастух виавансував на міністра, чи то пак комісара, то ми, прошу панства, ставимося до цього байдуже, так, байдуже, лише тому, що не віримо, що воно дійсно так, що це правда. Зонцю, стримайся, прошу, не перебивай мені. Тут не збори молодих. Не обурюємося, бо вважаємо, що то нереальне, бо то остаточно нас не обходить, бо воно територіально далеко від нас. Так. Але коли наш знайомий, скажемо відкрито, загальношанований міщанин…

Безбородько хрюкнув у кулак.

— Чому той пан Завадка має бути такий загальношанований? Я, наприклад, щось не пригадую собі такого прізвища.

— І тут бреше, — шепнула досить голосно Зоня Нелі.

Доктор Гук розгублено дивився на Безбородька:

— Я перепрошую, пане докторе, але тут якесь непорозуміння. Ви зовсім певно знаєте старого Завадку… Але на чому я став? Ага, відповідальний редактор. Чого ми дивуємося? Прошу панства, пані добродійка посвідчать, що тому три місяці я говорив те саме, тільки в іншому приміщенні…

— Ой пане меценасе, — з сміхом заткала собі вуха Неля, — прошу не називати наш дім приміщенням, бо мені страшно стає…

— Нелюсю, і ти перебиваєш мені? На чому я став? Ні, тут неможливо вести розмову парламентарним способом. Ага. Отож я говорю, що еволюція нашого суспільного життя набирає такого темпу, що я не певний, чи ми не увійшли вже у фазу безкровної культурної революції.

— Він уже з розуму сходить, — шепнув Безбородько Катерині.

Та притакнула йому з переконанням: так, дійсно, так!

— Пані добродійка чують, перепрошую, що я кажу?

— М-м-м-м, так, — непевно відповіла Олена, побоюючись, щоб Зоня знову не офукнула її.

— Я колись розповідав у домі панства Річинських цікавий інцидент з моєї адвокатської практики, але Зоня закричала на мене, і я не скінчив своєї думки. Якщо панство позволять, то я тепер міг би. Тим більше, що справа отримала свій фінал. Я згадував тоді про свою клієнтку Йосафату, фальзе Марію[42], Мартинчук.

— А, це та комуністка, що ви її боронили? — відразу пригадала собі Зоня. — Я перепрошую, але на вашому місці я не згадувала б цього випадку.

Доктор Гук раптом повернувся вертко на кріслі, почервонівши небезпечно для, свого віку.

— Я випрошую собі подібні уваги! Коли вже не шануєш віку, то пошануй бодай моє становище…

Зоня не знайшла нічого більш відповідного, як розсміятися.

— Пане меценасе, я вас не лише шаную, я вас люблю! Ви не вірите? Чому вам здається, що вас любить тільки мама?

Гук звернувся за допомогою до Олени:

— Пані добродійко, мені не подобається такий тон у молодої панночки. Я можу сказати тільки те, що слава богу, що я не оженився…

— Я, при всій своїй любові, ніколи не пішла б за вас, пане меценасе, навіть коли б ви були на тридцять років молодші.

— А я не зовсім впевнений у цьому, Зонцю. Нам у судовій практиці доводиться зустрічатися з такими курйозами. Та залишимо це питання. Хочу повернутися ще до Йосафати-Марії. Її справа була паскудна… інкриміноване дитиновбивство… потім замах на життя своєї суперниці… слідчий по дурості своїй пришив їй зраду стану…[43] Одне слово, я вважав, що для неї найкраще було б рятуватися з тієї ситуації психічним забуренням. Щоб мене краще зрозуміла та сільська дівчина, я порадив їй вдавати не те що дурну, а трохи так… придуркувату… І що панство гадають? Вона спалахнула вся з обурення, почервоніла, як півонія, стягла брови, аж моторошно стало, і заявила, що вже… досить таких, як вона, робили пани дурними. Я запитую вас, прошу панства, що це таке? Еволюція чи революція у свідомості нашого селянина? На мене це справило сильне враження. Це була хвилина, — голос йому зламався, що стало приводом до того, щоб усі присутні переглянулись поміж собою, — одне слово, я не вважаю себе сентиментальним. Тим паче не люблю вживати помпезних фраз, коли йдеться про мою скромну особу, але сприйняв я це як моральну нагороду за свою невеличку, але щиру громадську діяльність. Мій народ піднімає голову і не хоче, щоб його дурним вважали, — тільки вдуматися у глибокий сенс цих слів…

— Якась одна скомунізована дівка — то у вас уже цілий народ, пане меценасе? — спитав отець Ілакович, якому діяла на нерви вся ця балаканина. Крім того, дискусія асоціювалась у нього якимсь робом з невдалою розмовою з Петриком.

— Браво, Сидорку, браво! — заплескала в долоні тітка Клавда, насилу придержуючи порцеляновими зубами цигарку в роті. — Хлоп не хоче бути вже дурний, а наш пан меценас радий цьому. Для вас, пане меценасе, це нагорода, а для таких, як наш Сидорко, це катастрофа. От комедія! З дурним хлопом, паль го щесць[44], ми могли б ще якось ладити, але з розумним пропадемо, як миші у ріщі. Та я, тра-ля-ля, не журюся. Слава богу, з хлопами діла не маю, а в місті революція так скоро не настане. Поліція і гарнізон не допустять до цього… до — як його? — до револьти… Чекайте, мої дорогі, замість стільки галасу із-за паршивої газети, то чи не краще — ге, Фільку, що, Зоню? — закласти своє видавництво?

Отець Ілакович вдав ображеного:

— То кузина хотіла б мати Зоню у своїм видавництві? А чому не мого Славка?

— Твій Славко, не гнівайся, Сидорку, вміє витрачати гроші, а не їх робити.

— І то теж треба вміти, — відповів серйозно Ілакович.

— Я маю ідею, прошу панства, — зраділа тітка Клавда, — прошу панства, я маю ідею, — вона підняла руки

і крутила ними, начеб лялькою обертала, — хай дідька шляк трафить, я маю ідею! Видавнича спілка «Клавда Річинська ет компані».

— Держись, Зоню! Хто знає — може, ще на заступника директора вискочиш.

— Тіточко, а хто буде купувати книжки? То класики лежать припалі порохом. Не треба, тіточко. Що-небудь інше, тільки не книги. — Неля так переконливо вмовляла Клавду, наче справді залежало їй на тому, щоб тітка не пальнула дурниці і не заснувала ще одного видавництва у Нашому.

— Га, класики! А кому вони тепер цікаві? Я сама їх не купую… Терпіти не можу скучний, розлізлий стиль ваших класиків. Такий стиль при теперішніх темпах життя? Слухай, срайдо, перепрошую тебе, Сидорку, я знаю, що у вашому домі навіть виходок називається кло, чи ти маєш мене за гіршого тумана, ніж Міська Ковалишина? Якщо Місько Ковалишин може видавати і редагувати, розумієш, редагувати книжки, то може це з поводженням[45] робити й панна Річинська.

— Клавдусю, а ти добре зробила б, коли б видала свої спогади… — не знав, як заткнути рота старій діві, Ілакович. Мав добрий намір поговорити з нею про гешефти, а стару сьогодні начеб гедзь укусив.

— Які спогади? — зразу не могла зрозуміти тітка Клавда, а усвідомивши, в чому справа, розсміялася, безшабашно поплескуючи себе по коліні. — Маєш рацію, Сидорцю, читали б… ой, бігме, читали б. І тоді ви дізналися б, що ваша тітка не була ані така грішна, ані така свята, як багатьом здається…

— Но, щодо святості, Клавдуню, то ми умірковані у своїх домислах.

Сидір Ілакович й досі внутрішньо не міг визнати за стару Клавдію Річинську. Почуття великої, аж нереальної галантності по відношенню саме до цієї жінки веліло йому недобачу вати її спотвореного, покритого бородавками з поодинокими волосками обличчя, покручених ревматизмом рук і взагалі… здеформованої фігури.

Пам'яталося йому й досі, незалежно від цієї старої жінки, перше враження від зустрічі з молодою Клавдою.

Одного разу Сидір був запрошений на родинний обід до батьків своєї нареченої, аби ще до шлюбу познайомитися з ближчими членами родини.

Сиділи вже за столом, коли увійшла запізнена Клавда Річинська, яку досі знав тільки з оповідань.

Невисока у порівнянні з Наталею, досить повненька, в чорному блискучому оксамиті, вона вразила його не так вродою, як красою зрілості жіночої вроди, пишнотою дозрілого плоду природи.

Справді, наче осліпила його собою. Проте не залишилося йому в пам'яті її обличчя, а лише білина круглих плечей, облямованих чорним оксамитом, і руки. Витончені, досконалої форми, білого мармуру пальчики.

Вона була свідома враження, яке справила на нареченого кузини. Подала голову назад, струснула легко нею і, мовби нехотя пригладжуючи стегно, буцім поправляла сукню, спитала низьким (неможливо було спокійно його слухати!) голосом:

— Тепер ми з вами будемо… близькі… родичі?

Наречений Наталі заледве наприкінці обіду оговтався, чи, вірніше, спам'ятала його наречена, яка майже силоміць заставила його вийти з нею у садок.

Хвилина гострого, просто фізично відчутного захоплення повинна б так нагло відійти, як і прийшла. Тим паче, що Клавда не робила найменшого зусилля в тому напрямі, щоб її продовжити чи поновити. Навпаки. Вона, як навмисне, дозволяла собі у присутності нареченого Наталі, а потім уже чоловіка кузини вульгарність, від якої не раз займалась багрецем тонка шкіра Ілаковича.

Проте перше враження від Клавди ще інколи в дуже абстрактній формі навідувало Ілаковича і зникало, як видіння, не залишаючи по собі жодного враження, крім чисто оптичного неясного спогаду.

— А Суліман, — звернувся Сидір спеціально до Олени, — заходить до вас?

Намагався надати своєму голосові якомога байдужий тон, аби ніхто нічого не здогадався.

— То добрий чоловік, — не зразу відповіла Олена, зваживши слово, — і хто б то сказав, що серед ізраїлітів (слово «єврей» уважала образливим для того народу) можуть бути люди з таким добрим серцем до нас, християн. Кажуть, ніби їхня релігія наказує обманювати, але коли ідеться про Сулімана, то він хіба не слухає талмуда, доправди. Золоте серце в нього. Оце все, що я можу сказати про нього. Ти питав, чи заходить до нас? Ага, часом заходить, так.

Ця неділова характеристика маклера не могла задовольнити отця Ілаковича.

— А в інтересах, — стишив голос, аби не чув його Безбородько, який пересів до дівчат і весь був поглинутий розмовою з Нелею, — не говорив тобі про це ніколи покійний Аркадій, він чесний… той Суліман?

Олена видивилася на кузена, начеб той звернувся до неї незрозумілою для неї мовою. Як можна взагалі такі речі ставити під сумнів? Хіба Аркадій вів би стільки років всякі гешефти з Рафаїлом, якби той хоч одробинку[46] виявився нечесним?

Отець Сидір був задоволений здивуванням Олени. Дуже задоволений. Оце саме й треба було йому знати.

— Я це спитав, ти не думай, що з якимсь наміром… Я так, між іншим… я оце щойно з ним бачився і повинний тобі сказати, що він справив на мене якесь дивне враження.

— Може бути, — не стала заперечувати Олена, — це може бути. Суліман має свої дивацтва. Мені якось говорила Мариня, що він ішов вулицею, і сам до себе посміхався, і бурмотів щось під носом… То його дід чи прадід, — не держить мені пам'ять… Аркадій колись розповідав… — був трішки то… щось там його звинувачували несправедливо в якомусь ритуальному морці[47] чи що… Можливо, що Суліман одідичив[48] дещо… Я теж, — стала собі пригадувати, — замітила, що він іноді говорить зі мною, а посміхається ніби комусь за моїми плечима, начеб роздвоєння душі в нього, чи як?

Ілакович прислухався цій розмові з великою увагою. Інформації, від кого б вони не походили, мали для нього першорядне значення. Ладен був цю випадкову розмову сприйняти як попередження вищої сили.

— Делікатно кажучи — вар'ятунцьо? Чи як там по-їхньому — мішігіне? Дійсно, з таким краще не заходити в жодні гешефти, — цю останню думку висловив на свою адресу.

— А чому вуйко так думає? — несподівано для всіх обстала Зоня за Суліманом. — Мені здається, що це сором… Але можемо собі в родинному колі сказати, що для татка він був не тільки маклером… не тільки… «Мариня сказала»! Теж мені авторитет! А чого це мама повторює такі дурниці? Суліман зовсім не вар'ят… то міцна голова… го-го… Він лише завжди зайнятий… ніколи не має часу, хоч я ще не бачила, щоб він спішився… Напевно, ішов і молився по дорозі, а Мариня видумала таке — «сам до себе говорить»! Мариня наша така: що не дочує, то видумає… Мамця теж змалювала перед стрийком Сулімана як напіввар'ята. Ого, прошу вуйця! В нього така голова, що дай боже мені половину такої!

Неймовірно, як заспокоїли і відразу якось переконали отця Сидора слова Зоні. Устами дітей глаголить правда. З усіх п'яти дочок покійного Аркадія ця найбільше успадкувала з його характеру, хоч і кажуть, що ніби Катерина найбільше подібна до батька. Покійний мав від бога природжений талант у крайньо-безвихідному становищі подати єдино правильну можливу розв'язку. Яка невіджалувана шкода, що так скоро покинув він нас! Як придалася б йому, Сидорові, його влучна порада: кінчати будівництво задуманої цукроварні чи купувати кам'яницю у місті!

Встав і пересів поближче до Клавди.

— Як кузина гадає — є сенс купувати будинок у місті?

— В місті, Сидорку! Тільки в місті! — відразу пожвавіла Клавда, начеб Ілакович пропонував їй спілку у купні. — Але не в зафайданому Нашому, а у Львові, наприклад. Тепер, кажуть, будують там доми спеціально для продажу, розумієш, будівельні компанії… новий вид гандлю… Та ті скоробудови песької лаби варті. На партері… хі-хі-хі, чути, як чоловік з жінкою спить на третьому поверсі… А взагалі, кузенчику, треба чимскоріш виносити патинки з села.

— А кузина заявляла, що не боїться жодних розрухів, — хотів Ілакович перевірити, наскільки слова Клавди були продумані.

Тітка Клавда покосилася на нього з-під обвислих повік:

— «Заявляла»! А то мені подобається! Ловите всі ви мене на слові, як ту блоху… А ти хочеш, щоб тітка Клавда паніку ширила? Я тобі скажу, бо маю давню слабість до тебе… я тобі скажу, а ти собі як хочеш. В переломових часах завжди безпечніше у місті, чим на селі; Хоч перші бомби так і падають на місто… тільки місто! Львів, Тернопіль, Станіслав, лише не паршиве Наше…

«Якщо місто, то без Сулімана не обійдеться. Чого я сьогодні якось так тупо думаю?»

І згадався отцю Сидорові один приклад з психології на розвій нервової системи у курей. Курку заганяли у місце, огороджене з трьох боків сіткою. По той бік чолової сітки насипали зерна. Курка старалася весь час пропхати голову крізь сітку, щоб дістатись до зерна. І тільки випадково знайшовшись коло крайнього стовпа сітки, вона оббігла його і допалася до зерна.

«Чи не б'юся я часом у сітку, як та експериментальна курка?»

Почав збиратися до відходу.

— Ідеш уже, Сидорку? Чого так раптово? Посидів би ще з нами… розповів би, як там Наталя мається…

— Наталя не почувається зовсім добре, і тому мені треба додому, — сказав правду тільки наполовину. Гнало його звідціль, щоб знайти когось, хто міг би дати йому конкретну авторитетну відповідь: закінчувати цукроварню чи купувати кам'яницю у місті?

«Якщо місто, то Суліман, але — чи варто?»

Під першим враженням Зониних слів начеб успокоївся, але тепер знову повертався до нього сумнів, чи у маклера справді стопроцентне психічне здоров'я?

Його поведінка, а потім ті нескромні, можна сказати, образливі для родини Річинських натяки після того, що почув про маклера від Гелі, видалися йому міцно підозрілими.

Ніколи отець Сидір не вимагав від старших людей, щоб його цілували в руку, а тим паче від іновірців, але так трясти його рукою, як це дозволив собі маклер, — теж недопустима річ.

Проте Геля щиро хвалила його. Казала, добрий для їх родини. Якщо він справді такий відданий родині покійного Аркадія, то, може, є смисл йому, Сидорові Ілаковичу, як близькому родичеві цієї родини, входити у гандлеві стосунки з Суліманом?

Геля має рацію, коли каже, що Суліман не може бути нечесною в інтересах людиною хоч би тому, що Аркадій до останньої своєї години водився з ним.

Дійсно! Хіба Аркадій з своїм даром проникати в найглибші тайники людської душі не розкусив би давно маклера?

Суліман! Тільки він — тепер це стало ясним для отця Сидора. Мав такий настрій, що готовий був під будь-яким приводом сам зайти на квартиру маклера. Та тільки вийшов від Гелі, коли нагодилася йому пані Вільчинська, видавець і редакторка нашівської газети «Нова жінка».

Коли б хтось і не знав її професії, однаково назвав би її редакторкою або в менш правдоподібнім випадку інспекторкою «Рідної школи». Пані Вільчинська не була ще стара, але вже й не молода. Мала щастя бути русявою, тобто з природи позолоченою таким кольором, що найкраще маскує роки. Була в тому віці, коли жінка в принципі примирилася з надходженням старості, але в межах пристойності старається, оскільки вдасться, відсунути її від себе. Не можна було назвати її гарною, але не було нічого в її великому блискучому обличчі і короткозорих, трохи булькатих очах такого, що відштовхувало б від неї. Середнього (який, зрештою, найбільше до лиця жінкам!) росту, відповідно до своїх років заокруглена, мала пропорційну фігуру і живий рух, як говорилося.

Порушалася з такою невимушеною грацією, що приємно було дивитись, як та жінка переходила багнисту вулицю чи втікала перед авто. Було, безперечно, було щось у тій пані Вільчинській, що псувало нерви чоловікам. Доводиться дивуватися, чому така пікантна (звичайно, це стосується часу минулого) жіночка залишилася неодруженою. Найпевніше — у молодості перевернула собі голову емансипаційними ідеями, а пізніше, коли опам'яталася, було вже запізно.

— Цілую ручки пані редакторці!

— Моє поважання, отче канонік. Добре, що я вас зустріла. Мені казали, що ваша пані готовить якісь незвичайні повидла з бузини. Якщо б це вам не було тяжко, то я дуже просила б передати вашій пані, щоб вона була така ласкава і надіслала до редакції «Нової жінки» рецепт того повидла. Не забудете, отче? Може, пані Наталія захоче при рецепті подати і свій повний адрес… це для газети має велике значення… побуджує довір'я до написаного… являється як би гарантією для написаного, — пояснювала фахово.

— На жаль, пані редакторко, моя жінка щось прихворіла…

— О, дуже жалкую, — підтінені делікатно брунатним олівцем брови піднялися вгору поза бережки пенсне. — А що, власне… долягає пані Наталі?

— Ми ще не були у лікаря. Моя жінка не переносить того роду візити. Це зрозуміло, коли зважити, що дотепер сама лікувала половину села. Відколи ми одружилися, я — признаюся — не пам'ятаю її важко хворою чи хоч би поважно хворою… грип, якась жолудкова недиспозиція, ангіна, і все… Я думаю, що і цим разом нічого поважного…

— Будемо надіятися, отче канонік.

— А щодо тих повидл з бузини, то, оскільки я орієнтуюся, це винахід моєї невістки. Прошу тоді до неї безпосередньо звернутись. Може, послухає…

— Мене теж не послухає, отче канонік, — відгадала його думки редакторка. — Молоді ігнорують нашу газету. Вважають її замало модерн. А я собі думаю, що коли вони доживуть до нашого віку…

— Пані редакторці ще не час про вік говорити…

— Ах, отче канонік, отче канонік! Як мало тепер галантних мужчин… Я свідома, що це тільки комплімент, але він усе ж таки приємний. Айн веніг шмайхлерай шмект дох…[49] Я рада, прошу мені вірити, що немає в мене дочки, а то б я напевно на нерви розхворілася від грубіянства сучасних кавалерів. Нема то, прошу отця, як наші давні старі часи…

Отець Ілакович залишився глухим на виклик молодички. Під інший настрій пожартував би собі з нею на тему давноминулих днів, але тепер мав забиту голову своїми інтересами: цукроварня чи кам'яниця у місті? Вільчинська не була особа, до якої можна б звернутися за порадою в цій справі, проте, аби змінити тон розмови, дістав з кишені реверенди «Волю Покуття» і простягнув газету редакторці:

— Пані редакторка читали?

— А, «Воля Покуття»! Знаю. Бачила. Ще не читала. Кажуть, але це поки що не підтверджене ще… кажуть, що мовби під плащиком консолідації людей доброї волі проти польського уряду мають скриватися замасковані комуністи…

— А я не сказав би, що так дуже замасковані, пані редакторко. Вистачить прочитати ось — пасквіль проти католицької церкви… а взагалі газета називає себе демократичною. А вони, — хотів підкольнути редакторку, — не будуть вам конкуренцією, бо, бачу… завели в себе «Добрі господарські ради». Ще, чого доброго, заведуть у себе «Жіночий кутик»?

Пані Вільчинська вважала, що на таке можна й серйозно відповісти:

— Можете й не іронізувати, отче канонік! Скажу вам як редакторка, вам, що ніколи не мали справи з редагуванням газети. Не так легко вести цікаві, підкреслюю, цікаві «Жіночі кутики». А нова редакція вже зробила перший крок до знайомства з нами. Попросили нас випозичити їм одне кліше…

— Будьте обережні, пані редакторко. Це ж бо провокація чистої води.

— В чому, отче канонік? В чому?

— В кліше.

— Отець зволять жартувати…

— Ні, я серйозно, пані. Їм так потрібно було вашого кліше, як мені. Вони намацували грунт, наскільки він піддатливий. Все ж таки, хоч там що, ваша газета подекуди виразник настроїв нашівської інтелігенції. Їм цікаво було, як ви поставитесь до них, чи не зігноруєте їх взагалі.

— Можливо, можливо, мені це якось не прийшло на думку. Бо існує такий, я б сказала, міжнародний звичай поміж редакціями і видавництвами — обмінюватись цікавими кліше.

— І ви дали їм те, що вони просили?

— Так, але все ж таки якийсь інстинкт самозбереження відізвався в мені, бо я попросила не зазначувати, що то кліше наше… Це невигідно для нас, але я вважала, що так краще.

— Чим невигідно?

— О, зразу видно, що отець табуля раса[50] в цій справі… Тим невигідно, що без зазначення, чиє кліше, ми втрачаємо авторство для нього. А щодо конкуренції, — аж тепер дійшло до пані Вільчинської, — то скажу правду, що ми у Нашому жодної конкуренції не боїмося… Скільки вже тут народжувалося газет, і всі вони переставлялися на той світ. Один, два, три номери появляться — і адьє!

— Одна «Нова жінка» всіх переживає.

— А так, прошу отця каноніка, бо жінки взагалі витриваліші від чоловіків…

Вони розкланювалися вже, коли пані Вільчинська згадала:

— Я ще хотіла спитати: отець канонік не чули нічого… цікавого?

— Ні… а що… що, прошу?

— Мені казали, але я прошу о дискрецію, що ніби доктор Білинський заходив до редакції тієї замаскованої лівої газети…

Вона сказала, пристанула, вліпивши погляд у породисте, ще й тепер вродливе обличчя Сидора Ілаковича. Горіла знати, яке враження зробить на нього оця сенсаційна звістка.

— Прошу мені дарувати, пані редакторко, але я не вірю. Категорично не вірю. Я дуже добре знаю пана Ореста Білинського і тому рішуче заперечую проти чогось подібного…

Його матове, наче старий мармур, породисте обличчя зайнялося ніжною рожевістю. Був збуджений. Не боронив сумнівного приятеля Гелі. Оборонявся перед можливістю подібного інциденту серед української інтелігенції взагалі. До чого воно дійде, коли й нашівські інтелігенти ловитимуться на пропаганду комуністичної вудочки?

— Не вірю, пані редакторко, і уважаю, що це ваш обов'язок повідомити меценаса Білинського про того роду плітки, щоб він, як людина честі, міг відповідно зареагувати на них. Не вірю!

— Прошу мені теж дарувати, — почала трохи ображена за недовіру редакторка, — але мені говорили люди, яким я не маю підстави не вірити.

Вільчинська втратила всяку охоту доказувати далі свою правоту. Попрощавшись холоднувато, пішла у протилежний бік, хоч могли шматок дороги пройти разом. Була глибоко обурена нерозумною чоловічою впертістю, позбавленою здорового глузду.

Подумала ще: «Чоловік по своїй природі обіймає життєві явища ширше, а жінка з цієї самої причини проникає глибше в істотне».

Шеф, очевидно, не мав на коньяк, бо з самого ранку шукав собі причіпки. Насамперед висипався на Ковальського за те, що запізнився на роботу, хоч сталося це перший раз і того запізнення було не більше, ніж п'ять хвилин. Потім окружною дорогою присікався до Бронка, норови… відповідального редактора «Волі Покуття».

Між іншим, дарма журився Йосиф Завадка, що для нього не знайдеться роботи в редакції, коли ремонт приміщення дійде до кінця. Про ремонт уже й забули, а Йосиф кожний день з ранку до полудня зайнятий, наче у державній установі.

Насамперед редакційна пошта. «Воля Покуття», як і всяка шануюча себе газета, має свою поштову скриньку, а ключ від тієї скриньки доручено самому відповідальному редакторові.

Тим-то сусіди щоранку мають можливість бачити, як відповідальний редактор з портфелем під пахвою виходить з своїх воріт і крокує в напрямі пошти.

Хто працював на такій посаді, тому, слухайте мене, і пояснювати нічого, а хто не працював, тому не передаси звичайними людськими словами того відчуття, коли ти з трепетом відчиняєш скриньку, всуваєш туди руку й намацуєш купу листів, обмінних газет, подекуди й грошові перекази.

Щось схоже відчуває людина (але це дуже мізерне порівняння!), коли спотикнеться в лісі й неждано відкриє під ногами цілу родину справжніх грибів.

Людина з портфелем — це вже, як каже Бронків шеф, «прошу я вас, службовець». Правда, доводиться носити не тільки пошту. «Воля Покуття» ще не доробилася, щоб тримати спеціального посильного. Тому Завадка часто носить редакційні матеріали до друкарні й забирає звідтіль верстку. Для безідейного простака сумісництво може видатись досить дивним, але Йосиф Завадка, слухайте ви мене, не має себе за посильного, а за клієнта, так сказати б, господаря газети, який навідується до друкарні, аби підігнати чи направити справу. А цього саме не може стерпіти Кость Філіпчук, ніби кішка почепленого на хвіст калатала.

Слухайте ви мене, певно, можна б не раз щось недобачити і дарувати, чи то недоброякісну фарбу, чи криво відбитий рядок, якби… якби справа не з Костем Філіпчуком. Йосиф хоч у капуцінькій мірі бере реванш за знущання над Бронком, за свої власні приниження, врешті. Коверзує тепер ним, як багата дівка женихами, а той драбуга у вічі мовчить, а позаочі виливає свою жовч перед сином.

До того ж ще й Олекса цього ранку вивів Бронка з рівноваги.

— Я маю тобі щось переказати, — відтягнув його вбік. Бронко шарпнувся. Не любив конспірації на людях.

— Говори, — подивився на нього поглядом, що міг і означати: «Скажеш слово — розчавлю, як таргана».

Молодого Загайчика нітрохи не збентежила грізна постава Бронка.

— Кланялася до тебе жінка Колісника.

— Хто? — щиро не пригадував собі Бронко.

— А та, що ти ночував у них, коли був останній раз у Вишні.

— Ага… ага… Колісник хотів, щоб я йому тут якихось цвяхів дістав, а де я маю час ходити за ними? — понизивши голос, зашипів Олексі на вухо. — Ти сказився? Ти що мені за кланяння від якої баби передаєш? Не бачиш, які очі зробив Пєрожек?

— А ти чо? Та я того й хотів відтягти тебе подалі. А що я мав робити, коли вона сказала, аби ти шукав її у четвер на базарі там, де рибою торгують? Чогось доконче хоче бачити тебе. Вона якась така роз'юшена, що може й сюди зайти. Я думав, що я добре зроблю, коли попереджу тебе.

— Добре, добре, а тепер марш до роботи!

— Ади, ади, за моє жито ще мене й побито!

Бронко вже жартома погрозив йому кулаком.

У редакції Бронко застав Бориса. Заходив він сюди рідко і завжди в якійсь справі. Цим разом прийшов від Зілінського позичити у Філіпчука математичних знаків, хоч наперед знав, що це марний клопіт!

Напередодні злиття профспілок власники друкарень вдавали, ніби між їхніми фірмами завжди панувало порозуміння і джентльменська конкуренція.

Борис кинув оком на номер, який щойно понесли до цензури (а ще звечора газета у закритих бандеролях сотнею примірників пішла на пошту).

— Я, хлопці, зняв би рубрику «З Радянського Союзу», — та чекайте, я ще не докінчив, — а замінив її — «З того боку Збруча». Так само «Засуди й арешти» замінив би «Із залу суду». Зняв би шапку «Календарик страйків» взагалі, а просто вміщував би матеріал про страйки. Не треба.

— А товариші з центру вважають, що якраз треба.

— Ти хочеш, Юльку, сказати, що Каминецький залишається вірний своїй консервативній лінії. Як кажуть у народі…

— Я тобі давно говорив, що ти розминувся з покликанням, а українська культура втратила знаменитого фольклориста. Забавний ти все ж таки чолов'яга, Борисе.

— Ага, страшенно забавний! — він не відривав очей від газети. — О, і цієї замітки я б не дав.

— Якої?

Борис прочитав уголос:

— «Селянин у Польщі користується способами і засобами, які вживались, може, тільки в епоху середньовіччя: він зберігає вогонь у печі і позичає його сусідові, сірники він ділить на кілька частин, один одному позичають брудні змилки, він виварює бочки з-під оселедців, щоб мати солону воду. Це не байка, а дійсне становище на селі, в чому кожен може пересвідчитись».

— А чому не помістив би ти цього? — Юлько потирав руки під столом. Його безкровна, кольору старої лайкової рукавички пика зашарілася від сподіваної зловтіхи.

— Не помістив би тому, що це — неправдоподібне перебільшення. Іншими словами, фальсифікація життєвої правди. А такі штучки нам не потрібні.

Хлопці ревкнули дружним сміхом. Борис спантеличено здвигнув плечима.

— Нічого не розумію. Що за сміх? Або я дурний, або ви з'їхали з глузду. Броник, у чому справа?

— В друкарському пропуску. Сам я набирав, розумієте? Олекса Загайчик відтягнув мене від каси, і — вийшло… пропустив, але…

— Пропустив, — нервово закінчив за нього Юлько Скиба, — що це передрук, товаришу Каминецький, передрук з польського консервативного, проурядового, ще якого там хочеш «Часу». Іди, Броник, побіжи ще раз до друкарні, а то забавно вийде, як ми вкрадемо у «Часу» й не подамо джерела.

— Та вже-таки?

— Іди! Іди, а потім повертайся сюди, треба буде фальцувати газету.

— Чекай, — Борис притримав його за ремінь від штанів. — Чекай, маю тобі щось сказати. Ти, Юльку, слухай теж. Хлопці, чи не варто б написати фейлетончик про те, як, наприклад, безбожник уявляє собі майбутню місію у Вишні. Ви ж знаєте, що цього літа там готується?

— Суду ясно. Далі.

— Я думаю, уявляю собі… наприклад, відштовхнутися від «вбивства» Річинського, згадати «злого духа» в нашому Олексі, і… «суду зрозуміло». Треба придумати якусь цікаву кінцівку — шлюсефект, як той казав.

— То було б добре. Нарешті і Борис сказав щось розумне. А хто то зробить? — Юлько редакторським оком повів по присутніх.

Зголосився Дувід.

— Я собі гадаю, що якби хтось поправив мені мову, то я міг би.

— Дай спокій, — Юлько затріпав руками. — Замовкніть, Дувід, бо я зараз… бо я не втримаюся і скажу вам, що ви ідіот. Ну, куди вам до католицьких попів? Що ви вічно хапаєтеся не за свою справу? Напишіть фейлетон про рабинів, як уже так сверблять у вас пальці.

— Я не набиваюся, але кажу: я відчуваю, що зміг би. А чого це вас так взяло, Юлик? Скажіть, що ви можете, ну, що вам здається, що ви можете до стелі підскочити, я нічого не буду мати проти.

— Завелися! — незадоволено буркнув Борис.

— А тут таке: не взявшись за сокиру, хати не зробиш.

— Броник, а може б, ти взявся?

— Я ніколи в житті не писав фейлетонів, — відповів сухо, не певний ще, чи це випадкове звернення на його адресу, чи Борисові вже стало відомим про його відношення до попівни і товариш хоче випробувати стійкість його партійної принциповості. «Що ж, брате, рано чи пізно, а розплачуватися доведеться». — Я ж вам кажу, зрозумійте мене, що ніколи не писав статей, а тим більше фейлетонів. Це ж не квасолю перебирати. До цього потрібні якісь хоч мінімальні здібності. Може б, попробував хтось з наших сількорів? Наприклад, Мартинчук. У нього багато природного гумору і мова така образна.

Погляд, яким почастував його Борис, сказав молодому Завадці все.

— Чужими руками грань[51] вигортати?

— Борисе, ми з вами досі завжди були відверті. Я так розумію. Я хочу знати: ви хочете, щоб саме за моїм підписом пішов фейлетон про Річинського і… взагалі про місію? Про це йдеться?

— А тобі тепер не зовсім зручно чіпати Річинських?

Ясніше не можна сказати. Попався в капкан. Рано чи пізно, мусило дійти до цього. Здавав собі справу, що не лише кожнісіньке його слово, але й інтонація, якою воно буде сказано, важитиме багато в цій хвилині.

«Тримайся, брате».

— Я готовий, — Бронко нервово відкашлявся, — я готовий виконати кожне завдання партії, якщо воно, — додав опанованим, твердим голосом, — потрібне для справи. Але, гм, робити експерименти над собою не дозволю нікому. Навіть вам, Борисе.

Чоло зросилося, наче бозна від якого зусилля.

Не дивився на хлопців, але відчув — переглянулися між собою.

— Панна Річинська не простила б тобі цього?

— Може. Може, тому не простила б, що не бачила б необхідності виволікати на світло старі історії.

— Лише тому не простила б?

Бронко мовчав. Лицевий мускул сіпався, наче зуб наривав.

— Ти аж так її перевиховав?

— Саме тому, що ще недовиховав. Не зрозуміла б.

— Це аж таке важливе для тебе, Броник? — спитав зненацька з м'яким докором Борис.

Знову мовчання.

— Ти зваж, хлопче, чи не платиш зависоку ціну. Може, товар не вартий того?

— Я ще не купив.

— Знаю, але товару з рук не випускаєш.

— Все, Борисе?

— Ще не все. Порадься з своєю головою, як бути. Біда, Броник. Не так воно все просто, як тобі тепер здається.

— Будете судити товариським судом?

— Якщо виникне потреба, то будемо.

— Не буде такої потреби.

— Як це розуміти?

— Дайте мені насамперед самому розібратися в цій біді, як кажете. Ну, я пішов до друкарні, бо ще, чого доброго, номер піде у світ з пропуском.

Бронко вискочив з редакційної кімнати весь змокрілий. Не могла ця попівна іншому стати впоперек дороги, а саме йому?

«Іншому? — защеміло в серці, начеб щойно тепер дійшов до Бронка зміст власних думок. — Іншому віддати білу панну? А дулі той інший не хоче?»

Звичайно в суботу була щедра пошта. Пояснювалося це тим, що деякі дописувачі з села, побоюючись кидати листа в сільську поштову скриньку, відправляли його з Нашого в ярмаркову п'ятницю.

Старий Завадка, до обов'язків якого належало сортування пошти, виконував свою повинність з великою приємністю. Тим паче, що більшість листів носила титул: «Високоповажаний пане (товаришу) відповідальний редакторе!» Зразу було важко вичитувати безграмотні закарлючки, особливо коли три слова зливалися в одне довжелезне. Проте згодом втягнувся. Людина, слухайте ви мене, у все втягнеться. І в найкраще. І в найпаскудніше.

Листи, як завжди, були різні.

Якийсь Матвій Чіп з села Перепелиці доносив, що його внук купив «Волю Покуття», щоб обгорнути читанку, бо тепер такі приписи настали у школі. Коли він, Матвій Чіп, прочитав газету, то вона припала йому до смаку. Внук Микольцьо признався, що в тій газеті був ще і якийсь чек, але він його кинув до рову. Добре зробив, бо Матвій Чіп не вміє орудувати чеками. А в них на пошті сидить така мальована відьма, що, напевно, відсилала б його зо три рази з тим чеком, як оце недавно з сушнею, що хотів послати її свому камратові ще з італійського фронту. Ту мальованку на пошті, що іно коверзує над людьми, варто пустити в газету. Поза тим зичить він панові редакторові Завадці многая літа, і хай правда переможе кривду.

В анонімнім, грамотно написанім листі писалося:

«По наших селах гуляють націоналісти. Переважно ксьондзівські синки. Загрожують людям (двом газдам повибивали вікна), щоб ми не єдналися з польським трудовим народом і жидівською біднотою. Кажуть нам бойкотувати польську владу й не платити податків польському скарбовому урядові. Кілька людей з нашого села послухали їх і дуже на цьому потерпіли, бо приїхали в село улани і мало того, що їх самих збили, ще поналивали нафти до збіжжя і з подушок повипускали пір'я. Нема єдності в нашому народі. Ми чули, що в деяких селах люди відмовлялись від податків і ніхто їм нічого не міг зробити, але то була організація, а в нашому селі балаган, бо націоналісти ще нікого до добра не довели. Просимо більше вміщувати статей про селянсько-робітничий рух в цілому краю, аби люди розуміли, що вони не одинокі у боротьбі. Пролетарі всіх країн, єднайтесь!»

Якась Марія Чорнобрива з-під Станіслава писала, що газета їй сподобалася, але була б ще живіша, якби шановна редакція вміщувала деякі життєві оголошення. Ось вона пропонує помістити такі два оголошення (гроші надішле після того, як будуть надруковані її замітки).

Перше оголошення звучало:

«Самітна, немолода, але ще не стара дівчина має на селі під Станіславом власну хату з садом і половину млина. Має освіту за два курси вчительської семінарії. Патріотка. Охоче зв'яже свою долю з старшим кавалером або вдівцем, який хоч чимсь буде нагадувати собою Тараса Шевченка».

Підпис «Оксанка».

В другій замітці ця сама авторка просить дати їй пораду проти ломоти в колінах і штрикання нерва у правій половині лиця. Підпис під цією заміткою невеселий: «Песимістка». Було декілька поштових листівок з короткими надписами: «Большевицької агітки не читав, не читаю і не буду читати». Або без пояснення, просто: «Адресат не приймає». Були й злостиві, як, наприклад: «Забудьте адресу порядних людей». Серед листів і одна газетна бандероль. Львівська націоналістична газетка «Прометей» виступила з критичною статтею на «Волю Покуття». Загальні трафаретні лайки перейшли на конкретну особу, тобто відповідального редактора на прізвище Завадка.

Такої напасті Йосиф таки не сподівався. Розумів, слухайте ви мене, не був аж таким відсталим у своїх поглядах, що політичні партії гризуться поміж собою і обливаються взаємно помиями, але щоб чіплятися до невинних людей? По деяких натяках на особисту адресу Завадка здогадувався, що автор мусив походити з Нашого. Відколи Йосифа Завадку носять ноги по землі, а носять вони його таки довгенько вже, ще ніхто ні в вічі, ні позаочі не обізвав його «вислугачем», «продажною шкурою», «зрадником національної ідеї» і т. п.

Чорним по білому було написано, що Йосиф Завадка колись був чесним, порядним чоловіком, усі його шанували і що це на старість вдарило йому в голову запродати свою совість і честь за пару десяток на місяць. Тим паче, що не було в цьому життєвої необхідності, бо ж Йосиф Завадка, як відомо, отримує пристойну пенсію. Треба бути людиною без честі, щоб на старості літ полакомитися на легкий хліб, забуваючи про своє чесне ім'я.

Завадці кров ударила до голови так, що аж у вухах зашуміло.

Слухайте ви мене, його, що ламаного шеляга не бачив у цій редакції, а ще з своєї кишені докладав до неї (на щітку, на пасту, на соду), обзивали «запроданцем»?

— Ви чого так посоловіли, редакторе? — на свою біду зачепив його Борис Каминецький.

Йосиф Завадка, здавалося, тільки й чекав цього моменту.

— Іди від мене, — перейшов на «ти», хоч на людях старався викати Борисові. — Ти вже мене добре вирихтував! На, почитай, як старого Завадку «запроданцем» обзивають. Мене, мене, — був близький до плачу, — що ціле своє життя ішов рівною дорогою, що ніколи не торгував совістю, мене на старість має якийсь запорток «запроданцем» обзивати? Якби я хотів хрунити, то мій Бронко сьогодні на іншій посаді був би! Слухайте ви мене, говоримо, що українська інтелігенція у Польщі сидить без роботи, а це не так. Це неправда. Кожний інтелігент-українець, кожний український кваліфікований ремісник у ту ж хвилину дістане роботу, та ще й добре оплачувану, якщо змінить метрику. Мій син не дуже там у бога вірить, але метрики він не змінить, аби мав через це й роботи позбутися. Бо таке він виховання вдома дістав. Бо так навчив його батько, а тепер виходить, що той батько шуя, помело, сміття, «запроданець»!

— А ви плюньте на те й розітріть.

— Як то ти мені радиш?

— А так, пси брешуть — наші їдуть. Нічого не робіть собі з того.

— О, ні, слухайте мене, ти, видно, не знаєш ще, хто такий старий Завадка. Я, — говорю тут при Скибі, — буду подавати до суду.

— До якого суду? — спитав Скиба.

Йосиф Завадка не знав, чи його не зрозуміли, чи він не зрозумів.

— До суду, за образу гонору. Слухайте мене, ви не чули, що подають до суду за образу? Чи, може, ви з мене тут смішки робите?

Юлько Скиба не думає робити собі смішки з батька товариша. Він припускає, що старий Завадка міг його дійсно не зрозуміти. Він пояснить:

— Окупаційний суд — нам не суд, товаришу Завадка. Так?

Може бути. Може, для тих молодих, нетерплячих, отих загонистих, як його синок, державний суд дійсно не суд, але ми, стара війна, звикли шанувати державні закони, якою б владою вони не продиктовані.

Добре, згода, польський суд для них не суд, а як бути з особистою честю його, Йосифа Завадки?

— Ви почитайте, як тут змалювали мене, — тиче він «Прометея» Скибі під ніс. — Гадаю, що бодай дамо спростування в нашій газеті. Це ж не урядова, а наша газета. Слухайте мене, бо щось треба з цим робити.

— Не будемо давати спростування.

— Як то зрозуміти, слухайте ви мене? Людину образили, змішали з болотом — і нема права на це? Ні в суді, ні тут, ніби поміж своїми, — ніде не можу я, слухайте ви мене, знайти сатисфакцію?

— Ми не реагуємо на такі речі, товаришу Завадка. Принципово не реагуємо. Забавно то виглядало б, якби ми почали спростовувати все те, що про нас пишуть націоналістичні писаки. То цілої газети було б замало на спростування. Казав вам Каминецький: плюньте на це все, та ще й розітріть.

— Я перепрошую. Я чув, що мені Борис казав. Але я хочу щось спитати. Я розумію: пес бреше — вітер несе, — але інша справа, коли обзивають, ну, організацію, установу, лають ідеологію якоїсь партії, я то все розумію, коли то все гуртом, але коли одне твоє прізвище назвали? То вже зовсім інша річ, слухайте ви мене. Цього вже плазом пускати не можна, я так собі гадаю. Почитайте, як вони мене там «величають»: і «запроданцем», і «вислугачем», і «дурнем». То як це так? Мені плюнули в лице, а я маю обтертися і мовчати?

— Я ж вам уже казав, що відповідати чи спростовувати не будемо… Хай їм здається, що вони вам допекли.

— Та чекайте, хлопці, бо щось так виглядає, ніби ви смієтеся з мене. Як то «хай їм здається», що вони мені допекли? Та що їм має «здаватися», коли в мені жовч тріскає. Я не знаю, це вже мені амінь прийде. Я лише одного не розумію, слухайте ви мене, як це сьогоднішня молодь якось так забайдуже відноситься до справи гонору. Я свого сина такого не вчив. Я не хочу цим сказати, Юльку, що твій тато тебе погано вчив, але мені дуже дивно, що за мода тепер така пішла, що тебе образять, а ти вдавай, ніби тобі ніц. Для мене гонор понад усе. Не має людина честі, то не треба їй жити… Я старався, щоб і Бронко розумів так життя.

Говорить і весь час поглядає на двері, якими може увійти Бронко. «Старий ти став, Йосифе, коли вже до того дійшло, що шукаєш захисту у сина. Шукаю. Хочу просити його, хай втлумачить своїм колегам, що Завадки не вміють жартувати там, де йдеться про честь роду.

Може, нічого більше в житті не проситиму у сина (велика річ для людини, слухайте ви мене, пенсія на старість; ти, Павлино, теж не будеш потребувати невістчиної ласки), але цим разом таки попрошу його, щоб витяг мене з цієї тарапати.

Зрештою, коли з'явиться Бронко, то й хлопці стануть погіднішими до батька свого колеги. Ми, слухайте ви мене, можемо з сином і по тижневі не перекинутись словом поміж собою, але постояти один за одного, ого, то ще вміємо!»

Двері відчинились з лоскотом, але замість Бронка впустили поліцію. Конфіскація номера. Обшук. Заборона дальшого видання газети. Хто тут з-поміж панів відповідальний редактор?

— То пан, панє Завадка? Захцяло сєн пану на старосць політики? А пан вє, же та панська політика пахне криміналем?

Сміється з тебе лайдак у вічі, а ти мусиш мовчати. А що на це твій гонор, Йосифе? Важко тобі, старий? То поклади собі пластир на серце: «Окупаційний суд — не суд». Серце крається дивитись, як акуратно посортовані, позщеплювані, підшиті квитанції, архівні матеріали, кореспонденція (з сьогоднішньою поштою включно) під руками тих барбосів змішуються в одну купку паперів, на яку харкають, яку топчуть, копають ногами, ніби сміття, що стало на заваді. Повитягувані до половини шухляди нагадують щелепи з повибиваними зубами.

Кінець, Йосифе, «Волі Покуття». Газеті амінь тут, на місці, а твоє редакторство закінчиться в тюрмі.

Доредакторувався ти, небоже (а ти не догадувався, бідако, що, крім редакторства, ще й тюрму тобі доля занесла у книгу!). А все через те, слухайте ви мене, що не хотів слухати Павлини, а потягся за молодими. От молоді й вивели тебе, старого, на сухеньке.

Йосифові починає видаватися мало що не підозрілим, у всякому разі, дивним, що Скиба і Борис так преспокійно, так, ніби були до цього і підготовані, сприймають погром у редакції. Виходить, слухайте ви мене, що вони з першого номера добре знали, що газета довго не протягне. А якщо так, то виходить, ні, ви мене слухайте, то виходить, що серед досвідчених молодих знайшовся один старий дурень, який сприйняв серйозно забаву у газету.

Значить, мали рацію сусіди, що підсміювалися у кулак з його редакторського портфеля? А з цього виходить, що мали рацію і їх жінки, які і твоїх курей у їхній шкоді обзивали редакторчиними?

Слухайте ви мене, коли вже сотати нитку з клубочка, то й ремонт приміщення був потрібний, як псові п'ята нога, а як ти, ой дурень, дурень, старався!

А скільки з своєї кишені (щоб не знала Павлина) додав? На соду, на пасту до підлоги, на мило, на олійну фарбу, на мітлу і т. д.

Чекай, чекай, старий йолопе, та то щось на те заноситься, що вся ота затія з легальною газетою була лише ширмою для інших їхніх цілей. Могла це бути, слухайте ви мене, добре замаскована явочна квартира. А чому б і ні? До легальної редакції кожному можна зайти й вийти з неї без підозріння.

Ой бити б тебе, Йосифе, бити. Та чия рука, крім поліцая, підніметься на тебе, дряхлого?

Бронко прийшов, коли вже кінчали писати протокол. Конфісковані книги і папери, обв'язані шнурочками, лежали біля печі.

Бронко не мав відваги глянути батькові у вічі. Бачив лише його черевики й штани до колін.

— Підпишіться, пане відповідальний редакторе.

— То… то… як, Бронку?

Ясний шляк може на місці трафити чоловіка з жалю і злості за таку інфантильну безпорадність старої людини, яка іменується твоїм батьком!

Згадався (як то іноді трапляється з шухлядками у мозку) один епізод з Бронкового дитинства. Колись батько обіцяв йому піти з ним на Монастирську гору пускати звідтіль «орла». Якраз на ту неділю випав дощ. Бронко мав претензію не до неба, з якого ллявся дощ, а до батька, що обіцяв і не дотримав слова.

У Бронка таке враження, що батько, як і він колись хлопчиною, має претензії не так до дійсних винуватців лиха, як до нього, його сина.

Поглузував з себе, як завжди, коли життя надто тісно припирало його до бар'єра:

«Для звершення світової революції, брате, якраз не вистачало, щоб старий Завадка посидів собі в тюрмі».

— Прошу сідати, панно Річинська, — досить неуважно, мало не байдуже підсунув Зоні стільця голова гуртка «Рідної школи». Зоня, за звичкою, не сіла, а присіла тільки, ніби птах, готовий до льоту. Раптом помітила на письмовому столі біля попільнички помаранчеву шкірку і відразу втратила спокій.

Про що свідчить помаранчева шкірка на столі в канцелярії «Рідної школи»?

Від самого дитинства слухає Зоня пісеньку про незавидний матеріальний стан «Рідної школи» під акомпанемент відозв до національного сумління і обов'язку. Все для «Рідної школи», все в ім'я «Рідної школи»: вуличні збірки, жебрацький, негідний засіб, якого сам татко не схвалював (ніколи не відмовлявся кинути їм часом навіть срібну монету в карнавку, але з принципу не хотів, щоб пришпилювали йому значок на рукав), збірки з нагоди весілля, з нагоди хрестин, з нагоди безалкогольних різдвяних свят, не прийнятий лікарем гонорар, даток замість шлюбних повідомлень, рекомпенсата[52] за образу гонору, програний заклад, процент з виграшу на лотереї, збірки в церкві, збірки під церквою, коляда, так звана писанка з нагоди великодня — все це пливло до рідної, отієї бідної своєї школи на утримання українського вчителя, для української дітвори. Про учителів «Рідної школи» говорилось тільки одне з двох: або то люди, яких польська шкільна влада за українські непримиренні переконання позвільняла з державних посад (це стосувалось головне до старшого покоління), або ідейні фанатики, які в діяльності народного учителя вбачали далекосяжне служіння народові. Завжди говорилось про мізерне животіння учителя «Рідної школи». Економісти обраховували, що по державних школах чорнороб краще оплачувався, ніж у «Рідній школі» кваліфікований учитель з вищою освітою, але так і повинно бути. Ідея любить аскетизм. Так вважала Зоня, покійний татко і взагалі всі з його кола. А тим часом голова гуртка «Рідної школи» в такому містечку, як їхнє, дозволяє собі на… помаранчі взимку! Та навіть вона, Річинська, поки що не може дозволити собі на цю розкіш, а він, видно, має можливість купувати помаранчі… Що з цього виходить? Одне з двох: або та одвічна співанка про жалюгідний матеріальний стан «Рідної школи» — облудна брехня, або цей панок зловживає громадськими грішми. Нова прикрість схопила Зоню за серце: чого вона стільки місяців бідувала, очікувала бозна-чого, коли вже півроку тому могла бути учителькою «Рідної школи» і смакувати отакі ласощі, як палестинські, по шкірці видно, помаранчі…

Голова гуртка без виразу й руху, безвидний якийсь чоловік, байдуже чекав. Зоня просто кипіла від тої байдужості до своєї особи. Міг би нарешті запитати, неотеса, чим може він їй служити?

Не вбачаючи іншого виходу, Зоня вийняла з муфти синій службовий конверт і з гідністю поклала на стіл.

— Принесла прохання на посаду учительки в «Рідній школі».

Чоловік (як його прізвище, до біса?) глянув здивовано на Зоню і легенько відсунув конверт від себе.

— То якесь непорозуміння, панно Річинська…

— Ні, — знову підсунула йому Зоня конверт, — не непорозуміння. Я дійсно вирішила працювати в «Рідній школі».

— Та ні, — нечемно перебив її голова. — У нашій «Рідній школі» немає зараз вільного місця. Вас неточно поінформували, панно Річинська.

Зоня закинула голову трохи назад і роздивлялась чоловіка, мов картину.

— Хочете цим сказати, що відмовляєте мені?

Голова зробив невиразний рух плечима.

— Відмовити не відмовляю, бо ці справи вирішую не тільки я. Я, — він почав щось шукати між паперами, мабуть, для того, щоб уникнути погляду Зоні, — скажу вам відверто, панно Річинська, «Рідна школа» — установа всенародна, і працю в ній по справедливості повинні одержувати в першу чергу ті, хто щось дали для народу. Маю на думці одиниці, які працюють для громадськості, — він ніяково почав чухатися за вухом. — Неприємно комусь нагадувати його безідейність, але й оминути годі, коли зайшла мова про посаду в «Рідній школі».

Зоня слухала його з іронічно скривленою губою.

— То, на вашу думку, — тоненько цідила слово за словом, — наш дім замало патріотичний для того, щоб я могла одержати посаду в «Рідній школі»? А що ви скажете на те, — тут урвала риторично, — що мені пропонували державну посаду і я зреклась її?

Прищулила очі і дивилась на людину перед собою згори, чи то співчуваючи, чи то з погордою. Почувала тепер себе вищою від отієї зграї доморослих патріотів! Ніхто, з них тепер (можна не лічити кількох дурнів, які добровільно позрікалися державної посади на початку польського панування в зеленій надії, що Антанта дасть національно-автономну Галичину!) не спромігся на такий виклик!

— Так? — пожвавішав і здивувався голова, але в цьому здивуванні було більше догани, ніж подиву. Злослива смужечка пошнурувала його зморшки під очима. — Якщо так, — відповів сам собі, — то ви дуже зле зробили, панно Річинська.

Він встав з-за столу (це тільки наш русин потрафить: носити латані штани і жерти помаранчі) і пройшов до канцелярії, щоб висипати попіл з попільнички до печі.

— То наше нещастя — отой фанатизм молодих… людей без життєвого досвіду. Фанатизм, прошу я вас, добре під час революції…

Зоня і собі зірвалась зі стільця, ніби щось підкинуло нею:

— То за вашим рецептом, — чула, як тремтить її голос від стримуваного обурення, — я мала б піти в українське село полонізувати, нівечити душі українських дітей, закладати польські установи на селі, організовувати пшиспособєнє войскове[53]… допомагати поліції в пацифікації… — вона просто задихалась, бо в міру того, як викладала цьому чоловікові, усвідомлювала й сама, який подвиг зробила, від якої історичної загрози, від якої політичної чуми оберегла вона українське село.

Голова поставив попільничку на місце, а сам знову почав урядування за столом.

— А ви гадаєте, панно Річинська, що коли ви відмовились від посади, то в даному селі не буде вже учительки? Буде, запевняю вас, тільки полька, яка ревніше за вас допомагатиме шкільній владі й поліції полонізувати село. От бачите, — закінчив повчальним тоном, — в цьому полягає розбіжність між політикою старих і молодих. Ви, молоді, думаєте: «Чим гірше, тим краще», — а ми стараємось по змозі усувати добре зло. Бо може бути так, що доки сонце зійде, роса очі виїсть.

Зоня не мала охоти дискутувати з оцим дурнем. Не цікавилась політикою, як такою. Хотіла учительської посади, бо не хотіла в'язати філє. Як цей йолоп не хоче розуміти?

Вона знову сіла в крісло.

— Я думаю, якщо умовою одержання посади в «Рідній школі» є громадські заслуги, — з іронією заакцентувала останнє слово, — то я повинна б одержати посаду з огляду на заслуги покійного татка.

— Заслуги? — наважився здивуватись той ідіот. — Даруйте, панно Річинська, але мені не відомі якісь спеціальні громадські заслуги блаженної пам'яті отця каноніка, хоч особисто я його дуже цінував, як людину великого, філософського розуму.

— Як? — піднесла голос Зоня. Відчувала, що тіло їй покривається сиротами. — Як?!

Хотіла ще щось сказати, ширше відкрити очі дурневі на велич таткової постаті, якось реабілітувати татка, але… не знаходила відповідних слів для цього.

Заслуги татка перед народом були раз назавжди установленою правдою, що, як догма, не підлягала ніяким сумнівам, істиною, яка сама собою вбивала зародок недовір'я, а тепер, коли цей хамло так вульгарно зажадав від неї фактичних доказів, Зоня… поки що не знає, як йому відповісти. Так само, як колись у дитинстві татко не міг відразу їй відповісти — чому найліпший, наймилосердніший бог дає людям хвороби, голод, війну й смерть?

Але таткові було легше знайти відповідь, бо татко мав перед собою бога й дитину, а вона людину без розуму й серця.

— То тільки ми, українці, можемо так шанувати пам'ять людини, яка горіла найсвятішою любов'ю до свого народу, — сказала холодно.

Чоловік за столом порушився.

— Не перечу, що отець канонік був щирим українцем, але це не заслуга, а елементарний обов'язок кожного з нас.

— А те, що моя сестра заручена з хлопцем, який своє життя присвятив для справи, це теж не має значення? — вимовила цей останній доказ і одразу відчула прикрість.

«Яка підлота», — подумала. Думка ця ні в якому разі не відносилась до її особи. Зоня мала на думці не себе, а обставини, що примушують хапатися навіть за такі аргументи.

— Так, то прикра родинна справа, — сказав на це голова кружка «Рідної школи».

Голова встав (що за брак виховання!) і, ніби даючи тим зрозуміти, що питання вичерпано, заявив: якщо буде вільне місце, то Зоня, напевне, його одержить. Власне, більше, ніж певно, що таке місце буде, бо чоловік одної вчительки, який працює в «Маслосоюзі», переведений до Калуша і вона теж, мабуть, буде старатись перейти туди.

— Але тепер від тих, що йдуть до нас на посаду, польська кураторія вимагає свідоцтва про лояльність… Так… так… вже навіть до нас добираються. Звичайно, не від усіх вимагають те свідоцтво і не зразу, але, в усякому разі, я попереджаю…

— Як? — обурюється Зоня. Вона вважала вже себе членом рідношкільного колективу, і її обурення випливало передусім з почуття загрози власним інтересам. — Як то? — говорила скоромовкою, навіть слина шумувала між губами. — А яке полякам діло до нашої «Рідної школи»? Таж ми самі утримуємо її всенародним, сотиковим оподаткуванням… Не беремо від них ні допомог, ні стипендій, власними силами оплачуємо учителя, будуємо школи, утримуємо бурси… — і, забуваючи, що перед нею людина, яка ці справи знає краще за неї, загорілась і виголосила експромтом зовсім непогану агітаційну промову.

Голова гуртка не перебивав її.

Коли Зоня скінчила, відгукнувся:

— А може би, ви, панно Річинська, замість учителькою, та пішли до нас на організаційну інструкторку гуртків «Рідної школи»?

Хоч Зоні і сподобалось, що хтось нарешті визнав її ораторські здібності, вона категорично відмовилась.

— Ні, дякую, то не для мене. Я не знаю села. Може, і потрапила б промовити на зборах, але поза зборами, в особистій зустрічі з селянами, не пощастило б мені. Я ніколи не жила на селі… не знаю психіки селян, не кажучи вже про звичаї… Крім того… — але іншої причини не висловила вголос.

Крім того, вважала таку агітацію за установу, яка їй дає хліб, чимось несумісним з поняттям особистої гідності. Проте згодилась котроїсь неділі поїхати в Підберізці, село, що віддалене вісім кілометрів від міста.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Зразу, як тільки примостилась на параднім, застеленім барвистою веретою заднім сидженні, відчула Зоня важкість ситуації, в якій знайшлась. Хоч їхала на звичайній хлопській фірі, запряженій у пару шкапенят, чомусь мала переконання, що ніхто з тих, що бачили її, не брали її за сільську учительку.

Була одягнена скромно, але за останніми вимогами моди, а крім того, що головне, вміла тримати себе по-панськи навіть на вистеленій соломою фірі.

З огляду на святковий день на вулиці було багато різного народу. Знайомі Зонині з здивуванням, що було рівнозначне з виявами пошани, дивились вслід фірі, що торохтіла серединою вулиці.

Не могли пояснити собі, що це може означати — Зоня Річинська на простій селянській фірі.

Зоня в душі була рада враженню, яке викликувала у своїх знайомих. Хай ломлять собі голову над черговою загадкою дому Річинських. Юрба і створена для того, аби дивуватись з роззявленим ротом…

Селянин, миршавенький дядько з червоною, поораною глибокими фалдами, як у трухана, шиєю, виявився досить балакучим. Говорив, кліпаючи безнастанно присліпкуватими очима, причому не переставав якось винувато посміхатися млявим, беззубим ротом. Зоні було фізично гидко дивитись на нього, але словам його прислухалась з цікавістю.

Дядько з винуватим посміхом признався, що, відколи живе, оце вперше в житті бачить жінку делегатом. Єй-бо. Вірте або не вірте. Відколи запам'ятав, то делегатами приїздили в село самі чоловіки. Жінки приїздили сюди щось раз чи два на жіночі збори, але бабська політика не входить в рахубу. Раз було навіть так, — зітхнув зловтішно дядько, — що газди не хотіли дати коней по ту делегатку і мусила пішки топати. Вірте або не вірте. От сміху було в селі!

Зоні не була приємною тема для розмови, і вона перебила дядька, почавши випитувати про відносини на селі, бо хоч Підберізці були таки зовсім близько від міста, де жили Річинські, Зоня якось не мала уяви про політичний профіль цього села.

Селянин не давав відвертих відповідей на запитання Зоні, і їй уже починало здаватись, що вона не вміє формулювати запитань, як дядько врешті спитав хитро:

— А пані з якої партії?

— А це що має до речі? — трохи нечемно запитала Зоня і собі. Дядько скліпав очима.

— А, прошу пані, тепер такі часи настали… треба кожному в його дуду грати… ніби для того, щоб не було образи… Дай ми на то… пані з націоналістами тримають… а я при пані… починаю псьочити панину партію, було б пані приємно? Відколи роблю в єгомосця… то вже навчився… делікатності з людьми… гі-гі…

— То в єгомосця такі коні? — аж зарум'янилась з досади Зоня. Мало кого поважала з сільських священиків. Вважала їх за тюхтіїв, позбавлених добрих манер, але почуття станової солідарності не покидало її ніколи. Ганьба для всього священичого стану, аби священик під містом тримав такі шкапи в себе. Хай взяв би собі приклад з стрийка Нестора чи хоч би отця Михайла Річинського. Як же повинно бути в того тюхтія в хаті, як мусить ходити одягнута його жінка і діти, коли коні в нього мають такий вигляд! Коні — це ж обличчя господаря.

— Та де, прошу пані! Коні у нашого єгомосця — гей у святого Іллі… Го-го… хай сховаються пуги самого нашого пана… Вірте або ні… Це мої коні, прошу пані… рахувати, мої власні…

— То єгомосць… то… то… — обурення, що хлюпнуло на неї, затамувало їй слова в горлі. Не свідома, що робить, запхала стебло соломи в рот і гризла його зубами, як живу кістку. От хам! От падлюка! Якби татко жив, то, напевно, та свиня вислала б по Зоню свій фаетон, ще, може, і жінку свою посадив би в нього. Була така хвилина, що Зоня хотіла затримати коні і повернутись пішки додому. Навчила б вона його, як зустрічати делегата «Рідної школи»! І була б так зробила, о, без усякого сумніву, була б так зробила, якби не те, так, якби не те одне, що вона потребувала «Рідної школи» більше, ніж «Рідна школа» її…

— А як до вашого єгомосця приїздять гості, — спитала єхидно фірмана (став їй ненависний разом зі своїм єгомосцем), — то єгомосць висилають по них ваші коні?

— Е, прошу пані, — почухався дядько за вухом, — то щось інше. Єгомосць по паню теж були б раді вислати свої цуги… але то не було б політично… вірте мені або ні…

— Що то значить?

— Бо то так, прошу пані… в нас у селі щось чотири партії… і деруться між собою, прошу вибачення, як свині при кориті… але ніби… всі за тим, аби в селі була «Рідна школа»… що правда, то правда… Хай «Рідна школа» — так ніби кажуть… не буде ні з твоєї партії… ні з моєї… хай буде наша… рахувати, українська… ніби, гей той казав… надпартійна…

— І добре. І так повинно бути, і так воно і є, — авторитетно втрутилась Зоня. Відомість про те, що єгомосць з якихось тільки там дипломатичних міркувань не вислав своїх коней по неї, зразу примирила її з фірманом.

— Ага… ага… тому, якби єгомосць вислали по паню свої коні, то зараз пішло б селом… що пані делегатка тримають сторону католицького союзу… а в нас… то різні є… і радикали, і сільробівці… ніби комуністи, рахувати… можуть собі теє не вподобати… Тому єгомосць кажуть мені оце передвчора: «Поїдеш ти, Федю, по делегата… — рахувати, не знали, що не приїде чоловік… — ти, кажуть, з бідноти… не причепляться до тебе…»

— А люди? З ким же люди тримають? Більшість за якою партією?

— Та то, прошу пані, що значить люди? Пані не знають, як на селі? Рій водять, кажім правду, багачі… а багачі тримають з тими, хто їм більше обіцяє… А біднота, — хитро кліпнув оком, — біднота теж ділиться на «партії»… одна «партія» притакує багачам, бо боїться втратити їх ласку та заробіток в них… гі, той казав… а друга… викрикує на багачів, та ще й відгрожується їм… вірте або ні… це переважно ті з сільробу…

— А ви за котрою партією?

Дядько зіщулився. Хоч їхали чистим полем, все ж повів головою навколо, наче шукав за тим, що може його підслухати:

— Я бідний, прошу пані… і я собі, гі, той казав, так міркую… я поки що з єгомосця живу — кажім правду, — то єгомосця, де треба, мушу підтримувати… бо ніби, гі, той казав — дивись, чий хліб їси… але, якби що до чого… я на той приклад, якби ніби так часи змінились, як ті з сільробу вигукують… то кожний в селі… гі, той казав… може підтвердити, що Федь Безкутий… ціле життя бідний був і тепер… це ніби тільки так дай ми на те для прикладу— його право настало, і йому належиться… те, що іншим, рахувати…

«Ага, — зміркувала Зоня, — чужими руками грань вигортати збираєшся, братику», — її доброзичливість до дядька знову понизилась.

Не мала більше охоти до балачки.

Ниви рябіли медункою і кульбабою. На узліссі горіли дерева яскравою молодою зеленню, що здалека здавалась теплою і солодкою. Зорана рілля парувала мерехтливою, синюватою мжичкою. Над жовтим від латишу полем плив низько лелека. На горизонті викинув золотий хрест і за ним куполи підберізької церкви.

Зоня дістала дзеркальце з сумочки і поправила собі волосся, що розвіялось на вітрі. Поправила трохи і верету, що зсунулась, і знову прибрала сутугу, гордовиту позу.

Підберізці лежали в долині так, що з гірки виднілась рельєфна панорама села. Воно тяглося вздовж головного шляху, так званої Цісарської дороги, і розгалужувалось лише понад береги річки, що здалека здавалась вузькою, як сталевий дріт. Хати були в садках, і, як у кожному селі, деякі домівства були під білою бляхою і з засібними господарськими будинками та прибудинками, а решта під солом'яною стріхою з одним сарайчиком, або притулою, часто без огорожі навіть. Навпроти, відділені тільки громадською толокою, стояли двір у готицькім стилі під червоною черепицею, судячи з дерев, серед молодого парку, і плебанія, розложиста, низька, обведена кругом ганком з претензійними — під дорійські — стовпами напереді.

В безпосереднім сусідстві з плебанією була церква. Зоня трохи здивувалась: село, як видно по хатах, було біднувате, а церква була велика, мурована й покрита новою блискучою цинковою бляхою.

«Значить, церква мала добрих господарів», — подумала Зоня. На майданчику біля церкви, під не розвинутими ще яворами, стояв гурт простоволосих газдів.

Зовнішні стіни церкви на висоту чоловічих рук були обвішані капелюхами, засадженими на спеціально для того вмурованих гачках.

По кількості капелюхів на стіні церкви можна було судити, що газдів більше на майданчику, ніж у церкві. Можливо, спеціально вийшли на повітря, аби краще придивитись делегатові. Самовпевнена поведінка сільських дуків викликала в Зоні неприємний біль в околиці діафрагми.

Щастя, що фіра скрутила на плебанію, заки Зоня встигла порівнятись з ними.

З хати вибігла низенька, широка, в дечому схожа на будинок плебанії, досить неохайна (перкалева сукенка була запнута тільки до половини пазухи), червона на обличчі, з жовтою, як шафран, косою їмосць.

— А… а… прошу… прошу… — Замість простягти, вона сховала руки поза себе, витираючи їх об спідницю. — Прошу ближче…

Зоня не квапилась досередини. Маленькі, забиті квітами у вазонках віконечка на плебанії не заохочували до нутра дому.

— Дякую, може, піду до церкви, — відпрошувалась Зоня. Вважала, що своєю присутністю в церкві з'єднає собі людей, але їмосць замахала руками:

— Та бійтесь бога, не робіть цього! Всі вас пооглядають там — і для кого будете ще цікаві на зборах?

Зонина нехіть перед плебанськими кімнатами справдилася. В кімнатах було темнувато, незважаючи на гарну погоду, вікна були щільно позамикані. По кімнатах, куди проходила Зоня, всюди пахло засушеним пісним пшеничним хлібом і воском. Підлоги були нерівні, але чисті, аж жовті.

їмосць посадила Зоню на старомодний, з химерними ніжками фотель:

— Може, пані оглянуть наші родинні альбоми, заки я впораюсь у кухні?

Зоня хотіла б пройтись за той час по городі, де починали вже бриніти перші троянди.

Фотографії в плюшевих, облізлих від часу альбомах нагадували Зоні ті самі типи, що їх бачила по всіх родинних альбомах Річинських.

«Не дивно, — міркувала собі, — люди в тих часах жили однаковими інтересами, однаковісько одягались, тому і утотожнювались навіть обличчям…»

Обід готовиться у їдальні при кухні. До салонику, в якому оглядала фотографії Зоня, долітав звідтіль дзенькіт посуди і столових приборів. Здогадувалась, що їмосць готовить в її честь парадний обід з обов'язковим курячим бульйоном з локшею і сиряниками. Приготування до обіду тривало довго. Служба божа в церкві теж. Зоня двічі вже переглянула альбом. Перейшла очима, відповідно оцінюючи, кожний предмет у кімнаті. Занавіски на вікнах були нові, модні, призначені для міських широких вікон і тому трохи смішили при цих вируділих, об'їдених міллю портьєрах.

Перський килим на стіні, напевно, давно відсвяткував сто років з дня свого випуску в світ. Рисунок на ньому вже зовсім розплився, кольори злились в одну масу, але всякий, хто розуміється на того роду речах, віддасть йому належне.

Фотелики і канапка бідермаєрського стилю не гармоніювали з столом. Мабуть, для того був він прикритий, як у ресторані, довгою, сливе не до землі, скатертю.

На стіні, побіч статечної пари портретів жінки в старомодному очіпочку і священика з старовинним обличчям, висіла велика, насправді по-мистецьки виконана фотографія, на якій зафіксовано молоду тенісистку під час гри. Напруженість ситуації, динаміка руху, зосереджена воля відбились на обличчі і в цілій постаті дівчини, як у дзеркалі.

«Колотнеча поколінь», — пригадала Зоня заголовок недавно прочитаної статті в «Літературно-науковому віснику».

Нарешті в їдальні запанувала тиша, а до салоника увійшов отець Йоанн.

Зоня знала його з міста. Зрештою, був на похоронах покійного татка. Був високого росту, злегка пригорблений, з гарним, але неприємним своєю поволокою бісової хитрості обличчям чоловік. Говорив він притишеним, акуратним голосом, нічому не дивуючись.

Зоня згадала, що про отця Йоанна говорив покійний татко. Сміявся, що отець Йоанн торкається життя через рукавички, тоді як його жінка голими руками жне кропиву. Всі неприємні справи, всякі конфлікти з парафіянами, всякі непорозуміння з податковим урядом, з учителями в місті, де вчилося шестеро дітей отця пароха, контракти і торги з купцями полагоджувала сама їмосць.

Отець Йоанн увійшов у салоник елегантним, вальсовим кроком і галантно склонився перед Зонею.

— Дуже мені приємно повітати паню у моїх скромних порогах… хоч, — він відкашлявся для пристойності, — мої парафіяни трохи здивувались, як побачили, що на сьогоднішні збори делегатом буде женщина… але це добре… будуть приємно розчаровані… при ближній зустрічі… з панею…

Цей незграбний комплімент, на диво, не вразив Зоню, а, навпаки, війнув на неї приємним вітерцем, що освіжив її на мить. Усміхнулась у відповідь отцю Йоанну, а той підніс їй портсигар.

— Звідки отець знають, що я покурюю потроху? — спитала кокетливо.

— Тепер майже кожна елегантна дама курить…

Під час обіду (який складався, як Зоня й припускала, з курячого бульйону з локшею і т. д.) за столом сиділи чомусь тільки отець Йоанн і Зоня удвійку: для їмосці стояло накриття на столі, але вона не знаходила часу присісти. Примощувалася тільки, як сорока на кіл, і знову схоплювалась і вибігала кудись у господарських справах.

За обідом, після того як випили по чарці минулорічної вишнівки, отець Йоанн, шануючи в Зоні більше суспільного діяча, ніж принадну жіночку, став ділитись з нею своїми політичними спостереженнями.

Зоня з задоволенням ствердила, що отець Йоанн непоганий дипломат. Він жодного разу не назвав, як це мав у звичаї стрийко Нестор, хлопа гадиною, з якої треба тільки шкуру лупити і наслуховувати, чи ще дихає. Ні, він навіть своїх противників серед парафіян делікатно називав збаламученим елементом, якому треба відчинити очі на істину. Не ниючи, з достойністю жалівся перед Зонею, що життя на селі стає щораз то більш нестерпним.

З одної сторони, консисторія[54] ставить свої суворі вимоги, — отець Йоанн знову закашлявся по-салонному, — сьогодні не можна їх інакше розуміти, як хто не з Римом, той проти нього… особливо в цей апокаліпсичний час, коли стільки людей на земній кулі дає першенство матеріалістичному світоглядові; а з другої сторони, ті невігласи з ліберального табору роблять йому докори, що він відриває від національного грунту церкву і латинізує її… До того ще комуністична зараза почала ширитись в селі так, що стало зовсім туго.

— А я мушу лавірувати якось, як то кажуть, поміж дощ… Мій принцип — зо всіма жити в згоді… Бо, як сказано у святому письмі: «Не знаєш ні дня, ні години». «Рідна школа», на мою думку, повинна об'єднати все село… Попробуємо, попробуємо, — він, проти етикету, встав з-за столу і заходив по кімнаті навколо нього. — А якби вони й тут хотіли нам покеринити, тоді…

До їдальні без стуку увійшла присадкувата дівчина з червоними, як у лелеки, ногами.

— Де їмосць? Іван Сливка прийшов годити похорон…

Отець Йоанн прискочив до дівчини і випхав шорстко її за двері:

— Іди… іди… я зараз там прийду…

— Вчить її жінка, вчить і не може навчити, — звернувся з вибаченням у сторону Зоні, — пані ласкаво дарують… Я зараз, — замкнув за дівчиною двері, потім нервовим кроком вийшов.

Зоня і собі встала з-за столу. Обід не смакував їй. Недостача світла в кімнаті дразнила їй нерви. Ліворуч від входових головних дверей вели вузькі, в половину зросту чоловіка, двері на сонцем визолочену веранду. Зоня пхнула ті двері. Вони заскрипіли на завісах і при невеличкім зусиллі пропустили Зоню на засклену, з кількома вибитими шибами веранду. В кутку, біля немолочених головень конопель, стояв запорошений, як видно, ще з минулого літа не уживаний лежак. Зоня, струснувши хустинкою порох з нього, лягла на лежак, закинувши руки за голову.

Нарешті хвилина відпочинку!

І власне, звідси стала мимовільним свідком торгу, що відбувався між Іваном Сливкою і їмосцею. Зоня здогадалась, що їмосць навмисне вивела Сливку за вугол хати, аби Зоня нічого не почула.

— Двадцять п'ять і ягничку. Це так, Іванцуню, вже як для покійника. З кого іншого взяла б я більше… правду кажу…

— Нема звідки, їмосць. Вірте мені, що на господарську труну не маю…

— Ей, труна… Труна все одно зогниє в землі… тіло може обійтись без труни, а душа без божого благословенства ніяк…

— Не можу, їмосцечко… Говорю до вас по-людськи, що не можу, то не можу…

— Дасте п'ятнадцять, Іванцуню, і господь з вами…

— І п'ятнадцять не маю звідки взяти, їмосць… Як собі хочете… Знаю тільки те, що тата поховати мушу… Як єгомосць не схочуть — прийдеться самим у землю загортати…

— Як то — самим? — підскочив зразу жіночий голос. — Без священика? Без бога, Іванцуню? А я і не знала, що ти тим вітром підшитий…

— Мої кишені вітром підшиті…

— Не викручуйся, Іване, не викручуйся… Якби в тебе були добрі наміри, то ти сказав би: «В мене нема готівки, але я вам чим-небудь відроблю, їмосць». А ти зразу — улаштувати похорон без священика… А ти знаєш, хто в нашому селі хоронить без священика, правда, що знаєш, Іванцуню? А торік, як була засуха, єгомосць дали тобі три корці бульби і півкорця жита на відробок? Дали, Іванцуню? А ти знаєш, що як ти поховаєш тата без отця, то даси поганий приклад для інших і тим нашкодиш святій церкві більше, чим гадаєш собі? І як ти потім гадаєш висповідатися з такого гріха?

— А що мені робити, їмосць? — примиренніше спитав мужський голос. — Що мені робити, коли нема злотого за душею? Тіло стояти не може…

— А може, жінка має полотна або повісма… хай принесе, а решту мені в городі відробить… таж ми свої люди, Іванцуню…

— Повісмо, може, має, але полотна нема, бо діти з голими черевами бігають… А щодо того, аби відробити, то може прийти. Чому ні?

— Але я одне хотіла б заздалегідь вимовити собі, Іванцуню. Робота в моїм городі на її харчах… і хай з дітьми не приходить… бо в мене і пес, і гусак…

— А що їй робити з тим грудним, їмосць? Замкнути в скриню на той час, чи що?

— Хай старшенькі доглядають його…

— Старші до школи ходять, їмосць…

— До школи! Як вас стати, Іванцуню, дітей у школу посилати, то винно вам стати і на няньку… То… може, почекаємо з тим відробітком на вакації, Іване…

— Бійтесь бога, їмосць, та по Петрі треба буде про хліб думати… Як влітку не зажнемо… то взимку хіба зуби на клин… Почекайте, їмосць, осені…

— Як маю до осені чекати, то і ви, Іванцуню, побійтесь бога і приведіть бодай ярку… бодай тим заспокоїть душечку покійного тата…

— Та що вже маю з вами робити, їмосць? Хай буде вже по-вашому…

— Не зі мною, Іванцуню, не зі мною… то не світські, а божі порахунки…

Зоні робилось до нуду несмачно від цього діалогу. За жодну ціну не хотіла, аби домашні здогадались, що вона була мимовільним свідком. Перечекала, аж Іван вийшов за ворота, а тоді сама дверима через веранду пішла в город.

Отець Йоанн застав її в пасіці.

— А я шукаю за вами всюди…

«Який ти хитрий, — думала Зоня, націлюючись очима на його красиве, але так мало принадне обличчя, — ти перетворив свою «кращу половину» на громозвід, яким спливають з тебе людська обмова і прокльони… а сам ти виступаєш перед своїми овечками чистий, як у снігу викупаний…»

Вдома Зоня не бачила таких сцен. Всі таємні таткові інтереси, що запевняли їм достатнє життя і давали моральне право ставити себе понад інших, творились десь далеко поза їх домом, може, навіть на іншій планеті. Жінка і діти були ізольовані від них.

Зараз по вечерні Зоня пішла на збори. Умовились, що отець Йоанн піде перший до громадського дому, а Зоня щойно пізніше зайде туди, аби не виглядало, що піп привів свою делегатку.

Коли Зоня увійшла, то зала була по стіни наповнена людьми.

Перші три лави спереду займали статечні газди, в писаних кожухах та сердаках, по-міському підстрижені, в купних штанах, себепевні, повільні в рухах і словах.

За ними сиділи й стояли бідніше приодіті чоловіки, а за ними вже жінки, декотрі з малими дітьми на руках. Парубки і дівчата товпились позаду. Повітря в залі було млосно-важке від задухи погано провітрюваних святкових кожухів і застарілого масла теж святково причесаних голів старшого газдівського покоління.

Зоня, притримуючи напарфумовану хустинку біля носа, вийшла на сцену. Чоловік, якого обрано головою зборів, повідомив зал, що з міста приїхала пані делегатка і буде балакати про потребу організації гуртка «Рідної школи» в селі.

Голова зборів, на думку Зоні, скидався на репатріанта з Канади. На ньому був нетутешнього покрою широкий, значно ширший за його форми тіла костюм у грату[55] і яскравий, наче здерта шкіра з папуги, галстук.

Стягнувши брови, Зоня поступилась двома кроками вперед, до залу. Була трохи збентежена тим, що зал не зустрів її оплесками. В третьому ряді, на самому крайчику, помітила дядька, що сьогодні привіз її з міста. Посміхався до неї (що за фамільярність!) беззубим ротом, але привітати пані делегатку оплесками і йому ані снилось.

«Хами неотесані», — подумала Зоня і начеб замкнула очі на них. Перестала існувати для неї вся ота темна, тупа, смердюча маса. Говорила до своїх уявних слухачів і тому зовсім не звертала уваги на те, що дядьки виходили і входили до залу, що попхекували діти, хихотались парубки з дівчатами… Могли робити, що їм до вподоби, а вона бачила перед собою слухачів, що з жадністю ловили кожне її слово і сприймали в себе, як причастіс.

Свою промову Зоня почала в історичному аспекті. Відбившись від Івана Котляревського, через «Руську трійцю» в Галичині і царський указ на Придніпрянщині, боротьбу за український університет у Львові і смерть Адама Коцка за австрійських часів, через липові плебісцити у справі державних народних шкіл з українською мовою викладання вона остаточно дійшла до джерела наших днів «Рідної школи».

Розгорнувши блокнот, Зоня шпурнула цифрами, як з рога достатку. Слухачі дізналися, скільки тисяч українських дітей пригорнула «Рідна школа» у своїх народних школах, гімназіях, вчительських семінаріях, промислових курсах. Скільки в «Рідній школі» власних шкільних приміщень і скільки треба ще побудувати. Яку суму зуживає «Рідна школа» на утримання своїх шкіл і вчителів і скільки в неї боргів. Скільки тисячам безробітних українських вчителів «Рідна школа» дала працю і яка цифра безробітних вчителів чекає на цю працю.

Скінчивши з цифрами, Зоня вдалась до патріотичної поезії. Почавши від Шевченкового «Чужому научайтесь, свого не цурайтесь», вона прочитала на тему «Рідної школи» патріотичний віршик невідомого поета з дитячого журналу і закінчила знову-таки Шевченковим «І неситий не виоре на дні моря поля». Але, зміркувавши, що ця алегорія може бути замалозрозуміла, додала ще з пам'яті «Встане правда, встане воля» — і на цьому закінчила свою промову.

Зала відгукнулась спершу слабими, а потім сильнішими оплесками. Було так, що частина слухачів, яка трохи задрімнула, пробудилась від перших оплесків і, аби замаскувати свій сором, непритомно затарабанила в долоні.

Рівночасно з тими, що, здрімнувшись, пробудились, повернулася реальна дійсність і Зоні. Вона не блукала тепер очима по вікнах і стелі, а подивилась відкрито на залу.

В одну мить дійшла до висновку, від якого самій стало страшно. За той час, що вона перебувала в патріотичному екстазі, половина, щонайменше, чоловіків вийшли з зали, а їх місце зайняли нові, не по-тутешньому одіті люди. Залишились незмінно жінки, яким діти заснули на колінах, а матері, охороняючи сон своїх малят, самі скімнули біля них.

В лівому кутку зали, серед збитого гурту хлопців, здалося Зоні, що пізнає одного нашівського друкаря, хоч міг це бути тільки хтось до нього подібний.

Проте й однієї подібності вистачало Зоні, щоб з'ясувати собі, що в залі появились комунізуючі. «Почнуть провокаційну дискусію зо мною, і я пропала».

Спересердя, що не може в даній обстановці безпосередньо вилляти свою злість на організатора зборів — пароха, почала непристойно гризти нігті.

«Як же ж можна так, — картала його в думці, — організувати збори і — знаючи, що твориться кругом, — не забезпечити ударної групи однодумців… Кози вам доїти, отче, а не політику робити».

Отець Йоанн саме підступив до Зоні.

— Перестаньте кусати нігті… не показуйте, що ви їх боїтесь… Спокійно, прошу вас, спокійно, я зараз все уладжу.

— Чорта вже уладите, — вихопилось в Зоні, і вона з перестраху прикусила губу. Отець парох тактовно вдав, що не розчув репліки панни Річинської.

Вийшовши поперед стола на сцені, о. Йоанн заговорив роблено бадьорим, трохи не своїм голоском:

— Шановні члени читальні й тут присутні гості! Пані делегатка прочитала нам гарний реферат про те, як наш многостраждальний український народ боровся за нашу рідну, всім нам дорогу українську мову. Всім ясно, і нема про що дискутувати. Нам треба лише подякувати пані делегатці за її безкорисний труд і в мирі розійтись додому.

— А що буде з гуртком «Рідної школи»? Та ми мали ниньки закладати гурток «Рідної школи», аби наші діти вчились в рідній мові і боролись за неї, як говорила пані делегатка.

Вихопився той самий беззубий дядько, що привіз Зоню в село.

Отець парох скреготнув зубами, що аж Зоня почула. Сам на сам, може, заїхав би тому мудрагелеві палицею по плечах, а тут мусив опанувати себе й відповісти гречно:

— Іншим разом, Федю, іншим разом закладемо гурток, а тепер пані делегатка поспішають, щоб ще в однім селі прочитати реферат…

— Скатертю доріжка! — вигукнув хтось з лівого кутка зали, де привидівся Зоні (а може, й ні!) нашівський друкар.

— Ходім… ходім… не треба затримуватись, — наглив отець Зоню, майже попихаючи її до виходу.

Надворі кинулось Зоні у вічі, що мужчини, які правдоподібно покинули залу під час її виступу, тепер знову почали протискуватись досередини.

— Що тут діється, прошу отця? Я нічого не розумію! Чого вони знову пруться до читальні? Адже збори закінчились.

— Ходім… ходім, — не переставав підганяти Зоню, — дома про все поговоримо. Дякуймо богові, що й так нам обійшлося.

— А що могло бути? — Зоня дійсно не розуміла, яка небезпека могла їй грозити. — В чому річ, кінець кінців?

— Могли, — отець парох дивився у землю, — могли… затарасувати входові двері й вимагати дискусії на тему діяльності головної управи «Рідної школи».

— Но, і що? Ми з вами не дали б собі ради з купкою тих неуків?

— Не дали б, повірте мені, що не дали б. Річ ще й в тому, що то — не неуки, а підкуті на всі чотири ноги… кваліфіковані… з масою контраргументів оратори.

— Виходить, — не здавалась Зоня, — що найсильніший аргумент в боротьбі з комунізуючими — це втеча, так? Прошу мені відповісти: так?

— Не втікати, панно Зоню, не втікати, а уникати нагоди для сутички, яка могла б в якійсь мірі нанести ущерб нашій власній гідності чи справі, за яку ми заступаємося…

«Чи вмер Данило, чи болячка задавила», — подумала Зоня, але змовчала.

На приходстві їмосць чекала з традиційною попівською кавою з солодкою сметанкою і бабкою з родзинками. Знервована Зоня попросила для себе міцної чорної кави без цикорію.

— Прошу мені пояснити, — вона свідомо послуговувалась цією чемностивою формою, аби якось знейтралізувати свій нетактовний вибух у читальні, — бо я далі нічого не розумію. Чого чоловіки повиходили з читальні? Вони хіба знали, що появляться комуністи, й боялись дискусії з ними?

— О, коби вони боялись, — звів отець Йоанн руки до неба, — то було б ще добре! В тому і все лихо, що мужичня лише чекає нагоди, щоб подискутувати собі «з товаришами».

— А про що вони дискутують?

— А про що сьогодні, збаламучений большевицькою пропагандою, може дискутувати наш мужик? Тема завжди одна й та сама: як вони незабаром ділитимуть поміж себе панські та попівські лани…

Примирливий, опортуністичний настрій отця пароха наново рознервував Зоню.

Свідомість власного безсилля і той факт, що вона, як її називають дома, адвокат у спідниці, не зуміла провести зборів на селі, відбирали їй охоту не тільки до їжі, а до життя взагалі.

Перший раз виступила в ролі громадської діячки, і — на, маєш: така образлива невдача!

— І чого я взагалі приїздила сюди? — спитала, наче з претензією за витрачений час.

Отець Йоанн зрозумів Зоню так, що вона не знає тепер, як виправдати свою поразку перед нашівським рідношкільним начальством.

— Нічого, панно Зоню, нічого… Я напишу все, як було, і ви ще раз приїдете до нас. Але ми вже не будемо скликати загальних зборів, а згідно закону зберемо довірочну нараду. Тоді заложимо гурток «Рідної школи» і подбаємо про те, щоб до його правління ввійшли самі свої.

— А де ж ті свої у Підберізцях? Я щось їх не бачила в залі.

— Були, панно Зоню, були, але як побачили, що стільки комуністів понаходило, то розбрелись хто куди… Знаєте, тепер такі часи… що ніхто не хоче зв'язуватись з тими галабурдниками… Добре, що так сталося, як сталося… Прошу пити, бо кава стигне…

Щораз менше подобалась Зоні позиція пароха села. Вона знову утверджувалась в тому, що сумнів, чи, краще, підозріння, яке виникло в неї після смерті татка, не без підстав. Люди її кола живуть більше ілюзіями, чим реальними планами на майбутнє, — настільки те майбутнє видається їм безперспективним. Якась кошмарна гра в цю-цю бабки з життям. І чим вона закінчиться?

Взагалі-то настрій в Зоні був препаскудний, що вловила навіть заклопотана хатніми справами їмосць.

— Чогось панна Зонця сьогодні без гумору. Може б, ще філіжаночку кави?

— Дякую. Але якщо маю бути щирою, то замість кави воліла б я чогось міцнішого.

— Але ж прошу дуже, — кинувся єгомосць із звичністю вишколеного гарсона, — чим можу служити? Старка, рум чи коньячок?

Зоня вибрала останнє.

На вулиці Вузькій (саме, де притикає до неї пільна, обросла терням стежина) в ніч з восьмого на дев'яте червня пролунав постріл.

Поцілена в потилицю людина змахнула руками, похитнулася й упала ниць, загороджуючи собою третину вузької вулички.

Поціл був точний. Смерть прийшла моментально.

Людина лежала непорушною брилою, тільки кров у ній ще струменіла, стікаючи з дірки в черепі і поволі в'язнучи в густому поросі.

Собака з найближчого двору занюхав нагнаний вітерцем запах свіжої крові і завив з тоски, що ланцюг не пускає його з місця.

Першою особою, що наткнулася на трупа, була гожа, в тілі молодиця з нашівських міщан. Її врода мала всі атрибути жінки-демона з провінції. Білошкіра брюнетка з довгим носом (який на старості літ уподібнить її до портретів баби-яги), вона мала вульгарний, у повному зубному комплекті рот і великі безсоромні очі, якими стріляла по чоловіках без розбору і милосердя. У слові була по-фарисейськи скромна, що, розуміється, додавало ще більше пікантності її кокетерії.

Зрештою, ми ще зустрінемося з цією кралею. Лише коли у розмові з вами пані Янова (у метриці її чоловік має «Іван») стане розводитися на тему загального падіння молоді, зокрема подружньої вірності, то не дайтеся збити з пантелику, а повірте нам, що це та сама особа, що в ніч з восьмого на дев'яте червня поверталася від коханця і (треба такої неприємності) наткнулася на вулиці Вузькій на трупа.

Запнута у старосвітську турецьку хустину (тепер уже не виробляють таких), вона могла б пройти й невпізнана, якби не подзвенькіт кованих у срібні обручки венеціанських коралів та циганських золотих ковтків[56].

Виснажена коханням, вже засинала на руці в любовника, коли згадала, що чоловік її повертається сьогодні винятково не о дванадцятій вполуднє, як завжди, а о другій вночі.

Тепер дріботить темною Вузькою, попутана хустиною, що б'є їй тороками по литках, безстрашна у своєму великому страсі, витверезіла з любовного похмілля, маючи одне на тямі, аби встигти перед чоловіком дістатися до хати. Аби огріти постіль, заки він постукає у шибу вікна.

У душевному безладі то бубонить молитву до матері божої неустаючої помочі, то клене свій дурний розум, що дав їй так забутись.

Коли людина спішить отак шалено, то в неї, крім того, що трусяться руки й ноги, ще й з зором твориться щось неладне. Від нервової сльозинки полуда спадає на очі. На кілька кроків перед себе не бачить нічого.

Стягнула хустину на стегна, біжить, аж копотить за нею, безпритомна, сліпа, і небагато бракувало, щоб загачила[57] об трупа. Коли ж придивилася, що темно-сіре впоперек дороги — то людина, скрикнула, затулила долонею рота (начеб це могло завернути вигук) і кинулася вбік. Якраз на зарослу терниною стежину, де, можливо, чатував вбивця на свою жертву, заки поклав її трупом.

Чомусь відразу стукнуло її по мозку, що той у пилюці неживий. Мусило занести кров'ю, а може, й ногою наступила на темні драглі. У всякому разі, замість держатися битої дороги, метнулася у терня, зачепилася хустиною і — закам'яніла.

Пропала.

На тернині залишиться шматок червоної матерії, якого вона поночі не зможе знайти, а вранці поліцейські приведуть собаку, дадуть понюхати катранчика, і він запровадить їх аж на її подвір'я.

Мати божа, радь, що робити, бо пропадєніє!

За хвилину-дві чоловік повернеться додому, не застане її в постелі, обійде хату, горище, пивницю, загляне до стайні, до курника, а потім підніме гвалт, побудить сусідів, почнеться суматоха…

Червона нитка, як оте перекотиполе в байці, видасть її гріхопадіння.

Після скількох-то гріховних ночей приносила вранці в церкву свічки, ліпила їх перед іконою матері божої неустаючої помочі, дякувала святій за чисто жіноче зрозуміння, що дотепер не видала матінка її негідні вчинки. В сльозах покути клялася, що це — востаннє. Після цих високих перепросин ставала на коліна перед загратованим віконечком сповідальниці і ще раз, вже не так сердечно і детально, вилущувала свій гріх перед старим, про якого відомо було, що він приглухуватий, священиком.

Після причастя виходила з церкви чиста на тілі й душі, наче після купелі у Пруті, аж до наступної спокуси.

І знову плакала, каялася, і знову сподівалася на безконечне милосердя матері божої неустаючої помочі.

Та цим разом, видно, увірвався терпець наймилосердішої з милосердних. Настала година відпокутувати свій плюгавий гріх.

Відпокутувати? А чи вона відмовляється від покути, матінко божа? Все, найсвятіша, наймилосердіша, найдобріша, все вали на мене, лише захисти від сорому перед людьми. Захочеш — заприсягнуся зараз перед цією мертвою людиною, на свої очі, на муки твого найдорожчого сина, на ясне сонце на небі, на святу земленьку, що вже ніколи-преніколи не уляжу спокусі. До кінця днів своїх оминатиму його, як заповітреного. До кінця своїх днів не дозволю собі на чарку медку, ні на веселу пісню, ні на яскраве плаття. Познімаю з рук і шиї оці брязкальця, а замість їх накладу чорні чотки. Забуду всі дороги, крім тієї, що веде від дому до храму божого. Все-все, що накажеш, матінко божа, лише ще цей один раз-разіський вибав мене з біди.

Знак тому, що сердечна молитва грішниці дійшла до небес, а може, ще й тому, що багато людей спить в цю пору і святі вгорі не такі перевантажені проханням вірних, бо матінка божа зсилає Франі спасенну думку добратися до хати не дорогою, а городами: зняти черевики, щоб собака згубила слід, а там кукурудзами, а звідтіль на левади через потічок і просто в свій садок.

І коли вона валить чужим городом (крихке кукурудзяне листя з хрустінням обломлюється, тільки торкнутися його!), приходить їй на думку, що нічого гіршого не могла зробити, як пуститись босими ногами по пухкій землі. Боже мій, залишає не лише слід десятьох пальців і двох п'ят, але ще й стелить собі дорогу стратованою кукурудзою.

Бичована страхом, вискакує на вулицю знову (господи, як це скоїлося, що вона недалечко свого дому), взуває черевики і біжить, придержуючи рукою ті нещасні брязкальця на грудях.

Перед брамою свого дому знову знімає черевики, щоб не зацокали на кам'яних плитах (ану чоловік уже в хаті!), і потихеньку, обійшовши хату, добирається досередини через задні двері.

Пані Франя мала велику ласку в королеви небес.

Чоловіка не було дома, хоч і вибила година його повернення.

Витерла наборзі, чим попало, ноги, шуснула у вбранні під ковдру і… насамперед дала вгомонитись страхові в собі.

Часину полежала, аби просто серце почало нормально битись. Потім роздягнулася, розпустила, як звичайно на сон, косу, зогріла і чоловічу половину постелі, як мала у звичці, продрімалася навіть, а чоловіка як нема, так нема.

Нагло її зморозила страшна думка: а може, той убитий посеред дороги — то її чоловік?

Ох, чому не придивилася йому ближче? Навіть не може сказати, в чому був одітий.

Вже готова знову одягатися і бігти на вулицю Вузьку (з чоловічого дому вийде, а не з постелі коханка), коли розсудок здержує її, ніби хто осіпнув за спідницю: за що мав би хтось відбирати життя її чоловікові? Кому міг він, скромний залізничник, стояти на заваді?

Ні, не може такого бути, — проганяє від себе страшну, безумну думку, — її Ясьо… живий і здоровий, а тамта смерть — чиєїсь іншої жінки нещастя. Вона, Франя, непричетна до неї. Вона взагалі поняття не має про те, що на вулиці Вузькій вбито людину. Звідки мала б про це знати? Адже звечора поклалася в постіль і дожидала свого чоловіка з роботи…

От зараз і Ясьо надійде. Тільки що не чути цокоту його кованих обцасів по кам'яних плитах, якими викладена доріжка від брами до ганку.

Може, відпроваджував когось з товаришів зміни та й стоїть з ним на роздоріжжі, докурюючи цигарку. А можливо, затримав його для чогось черговий по станції, як то уже було раз, коли переходили з зимового на літній графік. Годно бути і таке, що трапилась якась тяганина з безбілетним пасажиром. Понаплоджувалося тепер різної батярні[58], охочої заяцювати по залізницях.

Та все ж таки де Ясьо?

За вікном починає мутніти. Скоро з того сизого, передранкового туману зачервоніється Монастирська гора, а на мості задуднять вози.

Відкинула ковдру, вискочила з ліжка, бо несила було довше лежати. І добре, що схопилася, бо щойно тепер замітила, що спідниця на бильці крісла вся у реп'яхах.

Прибралася, пригладилася, обслинила зашкарублі губи, перехрестилася і вийшла надвір.

У сизому холодному світанкові ніч танула перед очима. Божі ліхтарики — зірки — гасли одна по одній. В місці, на чубчику Монастирської, звідки сходитиме сонце, закривавився крайчик неба. Місяць на небі зблід і став прозорим, ніби з бібули[59]. На сусідських дахах, на листках капусти, на лавці біля вишні, на павутині поміж галузками порічок, на низькій щетині кінського рум'янку, на подвір'ї біліє срібляста роса.

Свіжо. Холодно і — пусто.

Люди ще сплять.

…Люди сплять, кури сплять,
тільки наймичка не спить,
мій білий пальчик варить…

Бабина казка. Аби чимсь зайнятись, іде Франя відчиняти курник і будити курей: «А уш… а… уш!..»

Сполошені, сонні кури позіскакували з бант і, не знаючи, що діяти о цій порі, почали чубитись поміж собою. Між розсварених жінок вмішався півень, наробив галасу, дав прочухана одній-другій, що попалася ближче під дзьоб. Тоді, пожуривши незгідливих, злопотів крильми, вискочив на пліт і, розпростерши свої пишні зеленкувато-сині крила, закукурікав на всю Мнихівку.

Дурна затія з курми подіяла заспокоююче на Франю. І в гадці не мала тепер, щоб той мертвий на Вузькій був її Яськом. Коли б, сохрань боже, притрапилося яке нещастя з її чоловіком, то до цього часу вже десять разів дали б їй знати. Залізниця має свої телефони та різні телеграфи, а на станції в Нашому немає людини, яка б не знала, де живе Качуровський, який недавно оженився.

Тим більше, що їх дім новий і виділяється серед довколишніх халуп, наче молода серед вінка дівчат.

Певна була, що чоловік її живий, лише палила її цікавість: де він тепер? Коби хоч знати: чи в Нашому, чи десь далеко від нього?

Передчуття не завело Франі. Її чоловік був живий і здоровий. Саме в тому часі, коли вона побивалася в думках за ним, він сидів на лавці у приміщенні чергового поліцейської комендатури.

Випадковим збігом обставин він був другою, а для поліції першою особою, яка побачила трупа на вулиці Вузькій.

Повертався він перед другою вночі додому, коли посередині вулиці Вузької, якраз у тому місці, де починається стежка в поле, побачив, що щось бовваніло посеред дороги. Спочатку взяв оте невиразне за стовп. Буває, нікуди правди діти, що возять з тартака дерево на фільварки і «гублять» на умовлених місцях, а з ким домовлено, той і знаходить «згубу».

Коли підійшов ближче, — повинен чесно визнати, як годиться свідкові, що якраз на ту пору місяць зайшов за хмару, — побачив людську голову і розкинені хрестом руки.

Людина!

Перший відрух був допомогти лежачому. Кинувся до нього, але, заледве діткнувся голови, відразу зрозумів, що тамтой мертвий. Для впевненості повів рукою по обличчі. Було холодне і стужавіле. Стало моторошно. Оглянувся позад себе. Ні знаку живої душі, ні одного світелка, як далеко око сягає.

Що діяти?

Обійти труп і податися додому, як би нічого не здибав і не бачив. Хто буде знати, хто видасть його, коли навкруги ні знаку живої душі? Тим більше, що вбитий не нагадує йому нікого з нашівців. Та й вбивство, видно, не з грабунковою метою, як свідчить годинник на руці покійного. А якщо не грабіж, то, безумовно, політика, а навіщо йому, залізничному кондукторові, встрявати в таку паскудь, як політика?

Пішов би додому під теплу ковдру, якби не згадав своєчасно, що на чолі покійника залишив відбитки своїх пальців. Тепер уже не мав іншої ради, як податись до комендатури і зголосити, що так і так, на вулиці Вузькій, якраз проти пільної стежки, лежить мертва людина.

На комендатурі було темно. Світилося лише в першому вікні від входових дверей. Самі двері були зачинені внутрі. Мусив довго стукати, заки двері відчинилися перед ним. Заспаний молодий ще поліцай, позіхаючи, не дивився на Качуровського, а заглядав поза його спину. Може, думав, що Качуровський привів кого.

— Що там?

— На Вузькій посеред дороги вбита людина.

— А ви звідки знаєте, що вбита? — поліцай пригладив розчепіреними пальцями чуприну, стягнув пом'ятий кітель, взагалі привів себе у службовий вигляд.

— Бо мертвий.

— Це не ваше діло. Від цього є лікар.

— Та про мене! Я зробив, як мені сумління наказувало. Доніс вам, а там не моя справа. Я пішов.

— Стати! Куди пішов?

— Додому. А куди інакше?

— Документи!

— Які документи? А тепер що — війна, аби я документи носив при собі?

— Як нема документів, то сідати і чекати, аж пан комендант прийде.

— А навіщо я здався панові комендантові?

— Мовчати! Перший раз в поліції?

— Аби ви знали, що перший, і дай боже, аби останній.

— Відразу пізнати. А тепер сидіти спокійно і не перешкоджати мені, бо я буду до пана коменданта дзвонити.

О другій ночі нелегко додзвонитись і до самого коменданта поліції. По-перше, телефоністка на пошті заснула першим непробудним сном. (Добре ще, якщо її тапчан в тій самій кімнаті, що апаратура). По довгих ефірних перипетіях вдалося діжурному подзвонити на квартиру коменданта, який у свою чергу заснув смачно. Щастя, що пані комендантова мала слабший сон і кращий слух, бо тільки цим прикметам можна завдячити, що комендант нашівської поліції своєчасно дізнався про вбивство на вулиці Вузькій.

— То я вже тепер можу іти, — підводиться Качуровський, коли діжурний відклав телефонну трубку.

— Документи!

— Та я вже казав, що тепер не війна, але чекайте… здається, щось маю… зараз… зараз… — нишпорить по кишенях. Вкінці знаходить (таки знаходить!) стару, затерту, замурзану залізничну легітимацію. На жаль, документ без фотографії.

— А де фотографія?

— Була. Була, але жінка видерла, бо хотіла вислати швагерці до Канади.

— Порядочки! Я б такій жінці голову відірвав.

— Перепрошую, пан пшодовник жонаті?

— Мовчати!

— Можна, але прошу, як зі мною буде?

— Державний службовець… і легітимація без фотографії? Відомо, що це кримінальна справа?

— Гм…

— Відомо чи невідомо?

— Що відомо, то так… але щоб аж кримінальна…

— Не морочити голови. Прийде пан комендант і розбереться.

Комендант, дебелий блондин, з рожевими повіками і зарослими рудою щетиною щоками, на привітання закляв діжурному. Треба було думати не головою, а чимсь іншим, щоб зривати його з постелі у справі якогось там вбивства. Від чого ж тоді начальник слідчого відділу, до сту дяблуф?[60]

— А цей хто? — щойно помітив у кутку фігуру в залізничній уніформі.

Качуровський починає сам на власну відповідальність:

— Я, прошу пана коменданта, повертався з нічної служби. На вулиці Вузькій якраз в тому місці, де іде пільна стежка, бачу, лежить поліно… то значить людина, але мені так зразу видалося… бо якраз, прошу пана коменданта, місяць зайшов був за хмару.

— Поліно? Чому він подумав відразу про поліно? Звідки могло взятися поліно посеред вулиці?

Комендант перервав допит. Згадав, що треба повідомити про випадок прокурора і Матіясека (замість начальника слідчого відділу, який був у відрядженні).

— Отже, як було з тим поліном?

Качуровський лікті гриз би собі, що взагалі згадав про дерево. Ладно постелив би собі, коли б зрадився, що не від сьогодні знає, як фірмани з фільварків «гублять» будівельний матеріал по дорозі. Нічого йому більше не бракує, як впутатись ще в одну кримінальну справу.

— Та я нічого. Я ніби так, для прикладу. Міг стовп з паркана впасти…

— Що? Що? Що він каже? Стовп з паркана? Скільки доводиться ночами ходити, але якось ще не бачив, щоб з парканів стовпи падали по вулицях… То якісь хіба спеціальні стовпи має він на думці.

— Ні, прошу пана коменданта, не спеціальні, звичайні стовпи…

— Так. А як же було з трупом? Він перший спостеріг його? Так?

— Я-то його побачив, але чи перший, того не можу сказати.

— І що? Він підійшов, взяв за руку, потермосив нею, хотів улаштувати штучне дихання, зрушив його з місця, так?

— Ні, прошу пана коменданта, я його не рухав. Я знаю, що найперше мусить комісія оглянути. Чесне слово, я його не рушав… хіба те, що помацав за лице.

— Можна було й не мацати.

— Так, так, можна було, але я думав…

— Треба було заздалегідь думати. А що далі?

— Далі… нічого. Прийшов на комендатуру і замельдував, як належить. А тепер просив би пана коменданта відпустити мене додому, бо я мушу виспатися.

Підпухлі очі коменданта заокруглюються.

— Він хоче виспатися? А я… я… не хочу спати? Мені не належить відпочинок, як він собі гадає?

— Належиться, прошу пана коменданта, але я з нічної служби.

— Документи має?

— Є залізнична легітимація, але без фотографії, — вирицитовує[61] діжурний.

— Як без фотографії? Як він відноситься до документів з державним гербом? Національність?

— Українець.

— Я так і знав, що русин. Саботаж, так?

— Ніколи у світі, прошу пана коменданта!

— Ага! Де він проживає?

— По вулиці Казимирівській, сімнадцять. Власний будинок.

— Діжурний спише з ним протокол, і марш додому, а легітимацію треба привести до порядку, бо може бути гірше. Дурень, — кидає стиха, невідомо під чиєю адресою — діжурного чи залізничника.

Першим з'явився прокурор. Низький, шпакуватий чоловік з «їжачком», він мало що слухав з того, про що інформував його комендант. Терпів на хронічне запалення гландів, і передранішні тумани шкодили йому так само, як морозиво чи цигарка на стужі. Тепер, походжаючи по діжурці, він помацувався весь час за шию та покашлював для самоперевірки. Крім того, гнівався з приводу запізнення слідчого. Був наймолодшим з-поміж них віком і територіально мав найближче до будинку комендатури, але елегантик, як усі молокососи, потребував більше часу, щоб привести себе в похідну кондицію.

Саме діжурний закінчив писати протокола, коли увійшов Мятіясек. Ясна річ, накрохмалений, цукро-білий комірець, свіжовичищені черевики, свіжопричесана, ще вогка, чуприна, запах колонської води і галстук «нон плюс ультра».

— Ви ще завертали до парикмахера? — поглузував прокурор.

Матіясек знизав плечима. Думав саме про плаценту справи і тому відповів з деяким запізненням:

— Знає пан, пане прокуроре, раз у дитинстві мене позбавили за столом солодкого тому, що сів до обіду з брудними руками. З того часу, розуміє пан, пане прокуроре, стараюся не занехтувати особистої гігієни. Між іншим, в деякій мірі це навіть для здоров'я корисно…

Прокурор не залишав його в спокою:

— У вас у родині не було євреїв? Ви пригляньтеся собі в дзеркалі. Виразно семітський тип. Не розумію, як могли ви, пане слідчий суддя, брати за студентських часів участь в антиєврейських погромах. Слово гонору, не розумію!

— Пішли, панове! — скомандував комендант. — Власне кажучи, треба б ще лікаря.

— Бєгли[62] і лікар надійдуть на місце випадку, — поінформував прокурор, — а тепер пішли, пішли, панове, — наглив, кутаючи в кашне свою коротку апоплексичну шию, — треба кінчати чимскоріш. Передранішні тумани — то смерть для мене.

По дорозі спитав комендант прокурора:

— Не пригадуєш собі, пан, коли ми мали останнє вбивство?

Прокурор мовчки, але значуще взявся за горло. Замість нього відповів Матіясек:

— Коли не враховувати намаганого вбивства по вулиці Зеленій, то три місяці був спокій. А де ж лікар?

Заговорив про лікаря тільки для того, щоб мати привід перед комендантом-недоуком блиснути своєю ерудицією.

— Між іншим, цікаво, панове, що в кодексі Юстініана, початок другої половини першого століття нашої ери, сказано: «Медіціон сунт пропріє тестес, сед магіс ест юстіціум квам тестігомніум», тобто: «Лікарі, власне, не свідки, вони більше судді, ніж свідки».

Прокурор мовчав з огляду на своє горло, а комендант з досади, що той молокосос хоче за всяку ціну заімпонувати йому своїми знаннями. Розчарований такою неувагою, Матіясек брив далі:

— Цікаво, наприклад, що лікар Антістій, який розслідував убивство Юлія Цезаря, відзначив, що на його трупі було двадцять три рани і лише одна з них смертельна.

Прокурор не втерпів (хоч передранішні мряки — смерть для горла), щоб знову не поглузувати собі над Матіясеком:

— Ви б, колего, переповіли нам ще зміст п'ятитомного трактату Сі Юаньлу, виданого, якщо не помиляюсь, десь близько 1250 року. Гм-м… г-гм… не маю права на такій погоді два слова сказати… г-гм… г-гм…

— Я, власне, хочу панові Матіясекові подякувати за лекцію, — їдко замітив комендант. Не зносив Матіясека, як, зрештою, і всіх інтелігентиків у поліції, де ще донедавна панувала майже виключно своя вяра[63].

Прокурор, ступаючи слідом за великаном комендантом, думав з обуренням:

«Це — хвалько. Явився, начеб тільки що вирвався з рук перукаря, а той неотеса як би з стайні вискочив. На службу у нечищених чоботях — скандал. Комендант повітової поліції! Вискочка. Напевно, походить з хлопів. Поліція декласується. Факт. Недобре. За Австрії набирали до жандармерії всяких недокінчених гімназистиків, а при вільній Польщі допускається у поліцію всяке дрантя, аби лише мало у метриці — «жимсько-католицького визнання». Недобре. Так може декласуватися не лише одна поліція, але й уся адміністративна верхівка. А який вихід? Освіта. Середня освіта для рядових і право[64] для вищих службовців».

Не мав охоти ламати собі голови над загадкою вбивства. Одна думка, що при оглядинах доведеться йому теж замовити декілька слів на такому повітрі, відганяла від нього всяку охоту до справи.

— Де та Вузька? — спитав комендант слідчого, побоюючись, що вони йдуть у протилежному напрямі.

Сонливість пройшла в нього, а тепер страшенно хотілося пити. Примикав на мить повіки і бачив склянку компоту на нічній тумбочці, якої ще ніколи не забула поставити йому жінка перед сном.

— Зараз наліво, прошу пана коменданта, і буде Вузька.

«Підлиза, — подумав комендант, — міг би звертатися до мене як до старшого колеги без «прошу пана».

Пройшли ще кількадесят кроків, скрутили наліво, і комендант відразу впізнав Вузьку, де колись брав участь в обшуці (ревізії) в домі одного типа, запідозреного у фабрикації фальшивих закордонних паспортів.

На вид лежачої посеред Дороги людини прокурор приспішив кроку. Хоч ішов позаду, першим опинився біля трупа.

Блиснув кишеньковий ліхтарик.

Комендант нахилився над убитим.

— Отвір вихідний… Постріл з близької віддалі. Цілив межи очі.

— Тут уже був хтось біля нього, — зауважив Матіясек, розглядаючи сліди.

— Ясно, — бевкнув сердито комендант, — залізничник.

— Пан комендант мене не зрозуміли. Маю на думці слід жіночого черевика.

— Шукай, пан, гільзи, а не жіночих слідів. Я у своїй практиці мав випадок, коли при сліпому пораненні і одному вхідному отворі в каналі виявилося дві кулі.

— При одному сліпому пораненні і одному вхідному отворі д в і кулі в каналі? Яким робом? Пан комендант дарують, але це практично неможлива річ.

— Отож, отож, — комендант з особливим задоволенням брав реванш над ерудованим молокососом. З дозволу сказати, слідчим суддею. «Ти, дурню, знаєш те, що вичитав у книгах, а я те, що власним досвідом здобув».

Матіясек не міг надивуватись винятковому випадкові.

— Як же це так? Можна хіба припускати, що два послідовні вистріли, один за одним, дали один отвір…

— Дурниця! — бевкнув прокурор. Він однією рукою тулив кашне на шию, а в другій тримав ліхтарик, яким шукав гільзи.

— А що пан прокурор думає?

— Горло, — прохрипів той.

Комендант знов нахилився над убитим, взяв його за волосся, щоб підняти голову та приглянутись обличчю, але рука сковзнула по вогкій холодній гладі чупра. Когось іншого це вивело б з рівноваги, але не коменданта. Він не міг відмовитись від тріумфу над Матіясеком навіть у цій винятково невідповідній хвилині.

— Пан прокурор мають рацію: дурниця! Такого ніколи не буває, щоб два послідовні постріли дали тільки один отвір. Це знає з практики і найтупіший рядовий поліцай.

— Дивуюся, що пан слідчий суддя…

Цікаво, що?

Річ правдоподібно малася так, що куля з першого пострілу з якоїсь причини залишилася у стволі. При другому пострілі перша і друга кулі вилетіли слідом одна за другою і дали, пане слідчий суддя, тільки один отвір.

Казуїстика, що?

Перемагаючи відразу, комендант всунув руку під підборіддя мертвої людини, повернув її голову лицем трохи вбік і мовчки вилаявся.

Впізнав.

По кінчику носа і галстуку. Власне кажучи, ці дві прикмети доповнили себе взаємно.

Не могло бути жодного сумніву.

Знервований до краю, комендант відійшов убік, буцімто шукаючи по всіх кишенях портсигар.

— Є, панове, гільза! — зрадів прокурор. — Як я і припускав, браунінг-два!

— Чому лікар не приходить? — Матіясекові почала видаватись підозрілою поведінка коменданта.

— Замовкни, пан! — прицикнув на нього той і, звертаючись до обох, сказав не своїм голосом: — Придивіться краще, що за несподіванку зготовили нам… ті шубравці! Ви, панове, поки що залишитесь тут, а я повернуся на комендатуру. Скажу вислати паку. Револьвери при вас?

— В мене є, — сказав прокурор, тримаючись за горло.

— Гаразд. Тіло відправити у морг. Хай при консервації ужиють всіх можливих заходів. О десятій чекаю панів в себе в кабінеті.

Коли Ясь Качуровський за три години ще раз прийшов на вулицю Вузьку, то, якби не стежка, що веде в поле, не знайшов би місця, де ніччю вбито людину.

Просто-напросто вся Вузька була наче зачимсь заскороджена. Сліди людських ніг, коліс, кінських копит були зовсім недавні, вже по заскородженім.

«Чого я прийшов сюди? — думав про себе Качуровський. — Чей же не припускав, що мертвий лежатиме до цього часу і чекатиме, щоб сказати мені, як вмирав. Прийшов тому, що мусив.

Це ж страшне, щоб людина приїхала в Наше бозна-звідки, зайшла на таку тиху, глуху вуличку, як Вузька, вибрала таку годину, коли всі полягали спати, і тут зустрілася з смертю. Цікаво би знати, що снилося тому бідоласі напередодні?»

Зграя капосних горобців об'їдала кущ бузини біля студні, а Бронкові приверзлося спросоння, що пташня обсіла вазони пеларгоній на вікнах і там виправляє свої герці.

Бузина чи пеларгонія, однаково була це справа горобців, що Бронко того дня прокинувся передчасно.

Коли вийшов на ганок і подивився на довколишній умитий, свіжий світ, пожалів за тими ранками, що їх прослинив у постелі.

Обмився в бочці з дощівкою і чомусь, згадавши Бориса Каминецького, як би на його честь, зробив кілька гімнастичних вправ на «турніку», на якому мама тріпала хідники.

Мав ще час після сніданку, але забрався на роботу, не знаючи, чим би міг заповнити ці хвилини вдома.

Наближаючись до кафедрального собору, Бронко приповільнив ходу. Була це пора і місце, де міг зустріти Ольгу чи хоч би кого-небудь з її сестер. Останнім часом навіть зустрічі з «швагерками», за законом асоціації, приносили йому деяку приємність.

Не судилося йому того дня побачити Ольгу. Напевно, заспала. Уявляв собі кохану голівку з розкиненим волоссям на подушці. Кожна людина має свій спосіб підкладати подушку під голову. Як робить це його кохана?

«Спи, — післав їй свої думки, — спи, серце! Колись будеш спати на моїй руці. Все буде моє: і ти, і твій сон, і подушка, на якій тепер спиш».

Серединою вулиці Легіонів промарширував підрозділ озброєної кінної поліції. Бронко об'єктивно ствердив, що хлопці на конях підібрані, як огірки, і мають досить мальовничий вигляд на баских конях.

«Шкода тільки, що не обрали собі іншого фаху в житті, як служити в поліції».

Заки Бронко дійшов до друкарні, кіннотчики поверталися вже назад.

Молодий Завадка не надав жодного значення цьому фактові. Майже біля самої друкарні зустрів знову трьох поліцаїв з багнетами «на гостро». Коли входив східцями до друкарні, з сусідньої брами блиснув лакований кашкет причаєного там поліцая. Тоді Бронко згадав, що й вчора вранці, коли повертався з роботи, здибав поліцая. Чи не очікується часом проїзд через Наше у Карпати якої ексцеленції?[65]

В цеху був один Пєрожек. Похнюплений, він ненормально повільно застібав на собі халат. Бронко якось раптом, як то буває часто по відношенню до людей, з якими щодня бачишся, спостеріг, що старий за останній час дуже вилисів.

Завадка мусив двічі поздоровкатись, заки той відповів йому.

— А що ти на це скажеш, Бронку?

— А що?

— То ти нічого ще не чув? В такому разі я теж нічого не знаю.

— А що… що, пане Пєрожек?

— А ти чого причепився до мене? Я тобі кажу: нічого не чув, не знаю і знати не хочу. Моя справа — друкарня. В мене жінка-діти, я, слава богу, маю працю, поза тим мене не обходить цілий світ. О, може, цей тобі щось більше скаже.

Ввійшов Ковальський.

Як завжди, вітається гречно, обережно знімає з себе піджак, що ледве купи тримається, такий він проношений та проштопаний (незамітно, по-кравецьки). Акуратно укладає його на вішак, прикриває зверх охоронним папером і вішає на призначене місце на стіні, теж оббитій папером. Тільки тепер надіває спецівку, до кишенькового дзеркальця причісує вилиняле волосся і щойно тоді стає за реал.

— І ви нічого не чули, пане Ковальський?

Чорні човникуваті очі бігали тривожно. Для цієї людини може бути тільки одна і то найстрашніша новина: звільнення з роботи.

— Я нічого не чув, нічого не знаю. А що? Може, шеф щось говорив? Буде скорочувати?

— Тим краще для вас, коли ви нічого не чули, — підбадьорює його Пєрожек, який сам набрав уже охоти. — Тепер такі часи, що найкраще бути сліпим і глухим. Я казав Бронкові… Маю працю, маю жінку, маю діти — і більше нічого не знаю і знати не хочу. Чи не так?

Ковальський не може заспокоїтись. Йому треба лише знати, чи новина стосується скорочення штатів, а поза тим його цілий світ не обходить. Аби тільки це одне вияснити.

— Я перепрошую, але мене цікавить… то, може, щось з роботою… Може, щось для мене погане?..

Бронкові робиться нудно від цього скімлення… Що за порода слимакуватих. Тьфу!

— Перестаньте, Ковальський! Не журіться, таких вірнопідданих, як ви, з роботи не звільняють!

— Вам добре, Завадко, говорити, а я панові Філіпчукові завдячую все… може, й те, що до сьогодні ще ногами волочу.

— Ну і файно є! Ви для нього жива реклама його «патріотичного гуманізму». Чого ще вам треба?

Влітає захеканий Олекса.

— Йой, слухайте, чого то у місті так багато поліції «на гостро»?

— Пєрожек тобі скаже.

— Броник, я собі випрошую подібні жарти! Я нічого не чув, нічого не знаю. Чого ти причепився до мене, як реп'ях до кожуха? Хлопці, будьте мені свідками, що я нічого не казав, нічого не знаю, що ось стою за реалом

і працюю, а поза тим мене цілий світ не обходить. Чого ти хочеш від мене?

Він був у щирому розпачі. Бронко заглянув у ті сльозливі очі, і йому згадався ще один старий безпорадний чоловік. Як же міг забути, що має батька?

Пробач, двічі пробач мені, старий, я більше не буду. Я вже повірив, що ти дійсно нічого не чув і не бачив. Розумію: жінка, діти і праця, а поза тим тебе цілий світ не обходить. Не гнівайся і ласкавішим оком споглянь на мене.

— Пане Пєрожек…

— А видиш, — добрішає від одної зміни тону у Бронковім голосі Пєрожек, — видиш, яка в мене забита голова, а ти кажеш… Я поза роботою…

— Так, пане Пєрожек, ми це знаємо.

Входить шеф. Одного погляду на його сконфужене, ще більш пожовкле лице вистачає Бронкові, щоб переконатися, що цей теж щось чув.

— От так, — відсапується шеф і звалюється на крісло, яке йому послужливо підставляє Ковальський, — от так, прошу я вас, завжди кінчає людина, коли їй здається, що вона мудріша від інших. Будь хитрим, але уважай, щоб не знайшовся хитріший, щоб тебе перехитрив… Я все так кажу…

— Це ви про кого, пане шефе?

— Не грай вар'ята, Броник, ніби ти не знаєш?

— Чесне слово, нічого не знаю.

— Пане шефе, — з плаксивою міною зайшов йому дорогу Пєрожек. — Я живу біля моргу, бо мені там тато хату залишив. Часом приходять послугачі на моє подвір'я води напитися, бо там вода нудить їх, і тільки, пане шефе. Але я теж нічого не чув і випрошую собі, щоб тут усякі молокососи знущалися наді мною.

— Зачекайте, Пєрожек, стримайтеся трохи, бо я не можу терпіти вашого голосу. Якби я мав силу, прошу я вас, то я таких, як ви, скидав би з Монастирської гори просто у Прут. Мовчіть, мовчіть і беріться за роботу. Броник, ти дійсно нічого не знаєш?

— Слово честі, пане шефе.

— Цікаво. Дуже цікаво. Тоді почуєш від мене, але я прошу всіх, щоб це не вийшло поза ці стіни, бо ще не знати, як і що. А я не хотів би, щоб то вийшло від мене. Передучора вночі, прошу я вас, на вулиці Вузькій вбито якогось визначного комуніста… якусь велику рибу з їхнього Центрального Комітету, чи, як вони кажуть, з Цека. Мав він не раз бувати у Нашім, аж цим разом, прошу я вас, приїхав собі на смерть. Такий льос[66], як каже поляк.

Перше враження у Бронка від цієї вістки було не почуття жаху чи жалю за товаришем, а проста, чисто фізіологічна констатація, що в його нутрі всі органи припинили свою діяльність. Виручав один інстинкт, а той наказував вести себе так, начеб звістка ця не зробила на Бронка особливого враження. Пам'ятати і забути, що він з убитим (а може, то все ж таки не Зелений?) належав до однієї організації.

— А може, то звичайний злодій, той убитий? — хотів схитрити Пєрожек, аби відвернути від себе підозру, що він раніше вчув про цей випадок.

Філіпчук розсердився:

— Скажіть мені, Пєрожек, коли ви нарешті наберетеся розуму? Мене до когносценції[67] не викликали, а крім того, що це вас обходить? Ви що — хочете вишпигувати, звідки я це знаю? А дулі з маком не хочете? А може, прошу я вас, про це сказав грабар тій бабці, що сидить під церквою, а я рано йшов на роботу, кинув бабці гріш в подолок, а вона похвалилася мені новиною?

— Я перепрошую пана шефа… Я… політика не моя справа. В мене на першому місці робота, а потім уже жінка, діти…

— Так, так, ви політикою не бавитеся, а язиком дурниці ляпаєте. Ви ще скажете, що я тут говорив, хто і за що його вбив. Від вас можна всякого чекати… Де ви тільки на мою голову взялися…

— Я перепрошую, але пан шеф самі запропонували мені роботу в себе. Я ж не сидів без роботи, пан шеф знають. Я не хочу хвалитись, але…

— Заткніться вже раз, Пєрожек, доки я вас ідіотом не обізвав. Чи я коли казав, що ви є поганий фахівець?

Чотири пари рук слухняно простягується до кас. Між іншими і Бронкові руки.

Підлі пальці. Повідрубувати б їх та повикидати псам на сніданок. Поволі, кволо, а все ж таки починає ворушитись коліщатко, на котушці якого намотується нитка думок.

Не стало Зеленого. Була людина й нема. Урвалася ланка, що зв'язувала Бронка з великим світом революції. Не з тим начитаним, наслуханим, вимріяним у безсонні, терпкі ночі, а з реальним, безпосереднім, діючим. Канула у ніколи Радянська Україна. З степовим сонцем. З Дніпром, перекладеним ГЕСами. З хмарочосами. З близькими, незнайомими друзями. З заводами-гігантами. З гербами серпа і молота на установах. З його дипломом інженера-поліграфіста…

Зникло майбуття.

Мертвецьки-біле полотнище замість усіх планів і мрій. А може, це не його смерть?

«Його смерть. Його смерть. Його смерть», — вистукує рівномірно, по складах під черепом. Ніби паличкою від цимбалів.

«Я набираю дурацький текст про плекання кроликів. Ти лежиш у трупарні на холодному, оббитому бляхою столі. Ти покраяний і зшитий наново. Судова медицина має вже всі дані про твою смерть. У сантиметрах. У хвилинах. Тебе вбили. Ти перестав існувати як жива істота. Зате ожив ти як велика, грізна небезпека для них, живих. Коли б учора вечірнім експресом… але тебе притримала партійна совість. І… наша безпорадність. Тепер тебе нема. Ми далі вегетуємо, існуємо… животіємо. А тебе нема».

Напруженість Бронкових нервів доходить до риски, де повинен статися вибух або наступить апатичне відпруження.

Вибух не наступає. Він не може статися у звичайній атмосфері. Адже в цеху цілковита повсякденність. Найбільша буденність — це факт, що всі працюють. Не лише тому, що дав такий наказ Філіпчук, а тому, що нормальне сильніше за незвичайне.

Бронко спостерігає (а все ж таки здатний спостерігати!), як Ковальський, виловивши цікавий текст, вткнувся в нього своїм довгим носом, аж Пєрожек опам'ятовує його, вказуючи ліктем у бік Філіпчука. Сам він радий, що утряс конфлікт з шефом («доки він мене обзиває ідіотом, доти він має серце до мене!»), задоволено щось мугикає під носом.

Один Олекса з роззявленим ротом, з вухами, як дві перчини, втупився в Бронка до безтями. До підозри.

Стули рота, дурню. Чого ти даєш мені якісь дурацькі знаки? Витримки немає в тебе ні на зламаний шеляг[68]. Нічого не навчило тебе життя в місті. Чого тобі треба? Розумієш, я теж нічого не знаю.

Олекса все ж влучає хвилину, щоб шепнути Бронкові:

— Коли похорон? Демонстрація буде, так?

— Змовкни і взагалі веди себе по-людськи. Про все дадуть знати. Старий дивиться в наш бік.

Зранена амбіція, яка в цій хвилині не повинна входити в гру, не дозволяє Бронкові признатися перед Олексою, що і він не втаємничений у план подій, які обов'язково повинні слідувати за цією смертю, як її логічне завершення.

Скоро одинадцята. Міг би вже бути якийсь сигнал від товаришів. У подібних (неправда, не було ще в Нашому випадку, який можна було б уподібнити з цим) випадках заходив фіктивний клієнт або колишній посильний Зілінського, тепер вуличний продавець газет, Івась, із зашифрованим паролем. Буде демонстрація. Обов'язково буде. Почнеться вона боєм за тіло померлого. (Зеленого? Ні, померлого). Коли б поліція задумала поховати таємно, то однаково буде відкопаний і похований товаришами наново. Навіть коли б ховали так, що і під землею не можна було напасти на його слід, все одно відбудеться символічний похорон з чорною, покритою червоним полотнищем труною.

Стрілка на великому цеховому годинникові пересунулася поза одинадцяту. Час не стоїть на місці. До Львова, Варшави покотилися зашифровані телеграми. У центр партії. У слідчі воєводські органи. Машинки строчать інформації для газет. Інструкції. Рішення. Меморандуми. Текст для підпільних листівок. По магазинах викуповується весь червоний сатин. У Наше стягаються розпорошені на околиці поліцаї. У пивницях при свічці, на горищах, у кімнатах при спущених шторах готуються тексти лозунгів.

«Хто малюватиме лозунги, це ж моя робота, — а мене й досі ніхто не кличе?

Збирається буря з громовицею, а я, як дурень, ліплю в затишку хатку-іграшку».

Старий черв'як заздрощів починає точити наново серце.

«Я не заслуговую бути серед перших втаємничених, я — хлопчисько, от такий собі Бронко Завадка з Мнихівки. Виконавча чорна сила, тягло з шлеєю через плече».

Жаль, обурення, врешті, бунт (хлопові двадцятьп'ятка на карку, а вони і далі заставляють його ходити без штанів) стрясають молодим Завадкою. Відкладає верстатку. Хай діється, що хоче, він не в силі сидіти у цю хвилину запертим і клювати літери, ніби той горобець соняшник.

А що пан шеф на це?

Пан шеф цим разом виявляється великодушним, хоч Бронко й не може збагнути причини такого рідкого у Філіпчука жесту.

— Я бачу, Броник, що робота сьогодні не клеїться в тебе. Іди, на пошту треба… тільки там той… пам'ятай, в якій фірмі працюєш…

— Не розумію, пане шефе.

— «Не розумію!» Ти добре знаєш, чого я від тебе жадаю… Гм… — Філіпчук потягнув жилет на животі долу, від чого й сам випростався. — Я — українська, національна, католицька фірма і так далі… Щоб не було, прошу я вас, пізніше різних непотрібних розмов.

— Розумію. Де ті папери, пане шефе, що потрібно на пошту віднести?

— Ти чув, що я сказав?

— Так, я прийняв до відома.

— Броник, ти мені щось не подобаєшся сьогодні. Може б, ти краще не виходив?

— Я таки вийду… Піду на пошту. А якщо ви роздумали мене посилати, то хай іде на пошту хтось інший… Нічого не маю проти, але я однаково в цеху сидіти не буду. — А коли Філіпчук мовчки вичікував, що він ще скаже, Бронко уточнив: — Я не в силі сьогодні працювати. Голова болить.

Фу, фу, фу!

На Костя Філіпчука вдаряють поти. «Голова болить»! Школьна вимуфка, болі глуфка. Він тобі бреше в живі очі, а ти знаєш, що він бреше, і ти, шеф, прошу я вас, безсилий проти такого лайдака.

І що, може, не пішлеш його на пошту? Пішлеш, хоч добре знаєш, що у нього тепер у голові не справи фірми, а організація похорону його партаймана. (Цікаво, хто його ковтнув?) Пішлеш, прошу я вас, ще й тому, щоб не наражувати на шванк[69] свого авторитету, бо ж заповів тобі, що й без дозволу вирветься на свіже повітря.

— Іди, там на бюрку в канцелярії лежать папери, неси на пошту… експрес полєцони[70]… Іди… щезай мені з очей…

Майже вибіг на вулицю, пустився прискореним кроком у напрямі центру, але по кільканадцяти кроках уповільнив темп. Був дезорієнтований повсякденним виглядом вулиці.

Серединою дороги тяглася валка селянських возів, наладованих розсохатим ріщєм, що збивало пилюку, від якої аж під зубами скреготіло. Вози переганяв на велосипеді хлопець у купальній біло-голубій шапочці і коротких штанях-пумпах. Навпроти Бронка ішла висока брюнетка з невмиваним обличчям, про яку говорили в Нашому, що вона займається нелегальною проституцією, і несла перед собою, на віддалі ліктя, слоїк із сметаною. Придуркуватий Йосько в чако продавав леп на мухи, монотонно виспівуючи: «Му-хи… му-хи…» Нічого, найменша познака не вказувала на те, що минулої ночі в містечку сталося політичне вбивство.

Знайомі вуличні картинки повторилися на вулиці Лелевеля і Перехідній.

Біля пошти Бронко зустрів двох поліцаїв. Один з них у бойовій готовності.

У головному вестибюлі поштового будинку, в кутку між пічкою і поштовою скринькою, саме навпроти віконечка для прийому телеграм, на фанерній скриньці куняв шпик, убраний («Груба робота», — подумав Бронко) під спортсмена. Полагодивши з експедицією пошти, Бронко навмисне якийсь час покрутився біля віконечка для прийому телеграм. Не було сумніву, що шпик стежив за його рухами.

На вулиці Костьольній мало не зіткнувся ніс об ніс (тамтой вискочив з-за рогу аптеки Етекера) з своїм «ангелом-хоронителем», криволапим Бжезіцьким. Зміряли один одного очима. Бронкові було дуже цікаво знати: чи це випадкова зустріч, чи криволапий від самої друкарні топчеться по п'ятах, а це зіткнення біля аптеки — лише один з трюків його ремесла?

Недалеко друкарні Зілінського Бронкові перешмигнув дорогу Івасик.

— Маєте папіроса, пане Завадка?

— Зараз пошукаю, — зійшли обидва на край тротуару, аби не перешкоджати перехожим. Бронко свідомо став шукати папіроси в тій кишені, де їх не було.

— Що там?

— Пан Каминецький казав, що по файрансі[71] піде на золоту рибку.

В їх домовленості «золота рибка» означало спеціальне місце на лівому березі Пруту, саме там, де ріка, замаскована чагарником, робить коліно, щоб за кількадесят метрів виплисти на широку і довгу рівнину.

— І ще що?

— І дайте папіроса.

Бронко сягнув рукою в кишеню з папіросами і ткнув в руку хлопчакові тільки що надпочату пачку «Меви».

— Ого! — свиснув малий драб, і в одну мить його не стало біля Бронка.

Бжезіцький теж змився кудись.

Нарешті сигнал від них! Бронко зиркнув на годинника: дванадцята п'ятнадцять. Півтори доби товариші обходились без його участі.

І допіру, коли все буде розплановане, наладнане, розподілене, йому вкажуть його мізерний участок у діях цієї трагічної історії. Як і годиться для Бронка Завадки з Мнихівки. Тяглові із шлеєю через плече.

Який це дурень назвав годинник мірилом часу? Єдиним достовірним мірилом, чутким, прецезійним годинником в цій матерії може бути тільки людське серце. Воно одно з надзвичайною чіткістю і акуратністю вимірює довгі і короткі секунди нашого життя тоді, коли бездушний механізм вибиває всі під одну мірку.

Каминецький (бутафорія: баночка з черв'ячками, дві вудки, дзбан, кілька здохлих плотичок на нитці) не міг не чути Бронкових кроків. Тим паче, що каміння в тому місці слизьке і Бронко раз по раз сповзав по ньому.

— Я прийшов, — зголошується шепотом, а Борис ніби й далі не помічає його. Задиханий Бронко (як може Каминецький зберігати такий образливий спокій!) видихує повітря з легенів почастично, з штучними, беззвучними перервами, від чого збираються кольки під грудьми.

Минає напружлива, — Бронко не може сказати, довга чи коротка, — міра часу, заки Борис закидує свою бутафорну риболовлю і повертається лицем (екраном) до Бронка.

Пара нерухомих, чужих своїм новим виразом очей втуплюється у Бронка. «Він мене хоче загіпнотизувати». Відсутність будь-яких емоційних переживань на широкому, застиглому Борисовому обличчі бентежить і наводить на дивні роздуми молодого Завадку. Внутрішній голос підказує Бронкові, що він оце бачить Бориса Каминецького… без маски.

Борис турист, фізкультурник, фольклорист (ах, Поділля!) був такою самою бутафорією, як оті здохлі плотички на нитці.

— От що, Завадка, — вперше в житті називає його на прізвище, — візитних карточок залишати не будемо, але народ повинен знати, що згинув провокатор… і що в майбутньому теж не буде пощади. Якщо тебе цікавить прізвище собаки, можу сказати: Мундик, магістр прав, аспірант польської поліції, чи то пак «товариш Зелений». От так!

Був це найбільший нервовий струс, що його пережив Бронко за все своє дотеперішнє життя.

Лежав горілиць на кам'яній прямокутній плиті і мав враження, що відчуває рух землі. Здавалося йому, що коли б відкрив очі, то перед ними просувалися б у моторошному русі верболіз на протилежному березі, верхи тополь, узбіччя Монастирської гори.

— Слухайте, Борисе, а може, то… ви знаєте, мені не вкладається в голову. Я кажу, може…

— Дурниці! Помилка виключена.

— Слухайте, Борисе.

— Слухаю…

— Слухайте, я знаю, що я не завжди був супроти вас таким, як треба. Якісь дурнуваті претензії, жалі…

— Тільки без телячих сентиментальностей! По-перше, я ще не вмираю, а по-друге, не пора й не місце на подібні розмови…

— Борисе, вам треба втікати.

— Ага, тобі конче треба знати, хто вислав Мундика на гіммелькоманду?[72] Так тебе пече знати?

Не це. Бронкові потрібний в цю хвилину доказ найглибшої довіри друга до нього. Буде це Борисова власна чи чужа таємниця. Бронкове все єство багне безоглядної смертельної щирості, яка зв'язала б їх міцніше за братерство крові. Сильніше злочину.

«Борисе, пусто довкола. Я і ти. Небо і ріка. Довірся мені. Буде це як рукоположення втаємниченого. Ти ж знаєш. Я відчуваю, що ти знаєш. Борисе, такі хвилини в житті не повторяються».

— Я хотів би, Борисе, щоб відтепер між нами ніколи більш не було жодних таємниць.

Вагається, чи буде на місці, коли зараз признається Каминецькому, що затаїв перед ним обіцянку «товариша Зеленого» переправити його, Бронка, за Збруч.

— Я не знав, Завадка, що ти такий… емоційний. Може, маєш рацію. Може, й варто спробувати втечі. Біда тільки, що польська поліція стала зовсім безпринципна.

— Як кажете?

— Кажу, що польська поліція втратила всяку професійну честь. Ти розумієш: вбивця мусить бути арештований і покараний. І може вийти таке, що покладе голову не той, що вбив, а той, кому припишуть вбивство. Наприклад, ти. Ти ж не вбивав?

— Не було наказу…

— Но. Так. Маєш рацію. Наказ отримав хто інший, і, на мою думку, він, а не ти, наприклад, повинен відповісти за свій вчинок. Но, досить на цю тему. Ми скоро зберемося всі. Є ще інші важливі справи, про які треба поговорити. Тепер іди! Передай хлопцям, щоб спалили, поховали, закопали, понищили що треба… І на село перекажи… і взагалі… заховуйте[73] якнайбільше спокою. І ще одно… старайтеся без причини не зустрічатися один з одним. Але, як я вже сказав… народ повинен знати, що згинув провокатор. Так, тепер іди! На, візьми про людське око ці рибини. Мама зварить тобі юху з них.

Бронко переправився трохи нижче човном на другий берег і увійшов в Наше головним мостом.

Заки Бронко дійшов від ріки до моста, згрубша навів сякий-такий лад у своїй голові.

Слухай, провокатори були, є і довго будуть. Чого ж тобі від цього з розуму сходити? До того ж збагатився на одне пізнання більше: ненависть до класового ворога без конкретного предмета перед очима, без її втілення в образ, як у даному випадку у образ «товариша Зеленого», — це абстракція з сфери розумових сприймань. Тепер, брате, коли маєш перед очима вузьке, інтелігентне обличчя провокатора, твоя зненависть до ворога свідомо чиста й натхненна. І ще одно, слухай! Дотепер найгостріші слова, найсміливіші революційні гасла, найбільш категоричні погрози залишалися, по суті, пустими звуками. Слухай, я не кажу, що нічого не робилося, але в якій це було пропорції до сили наших вигуків? Правду сказати, головна наша діяльність полягала в тому, що ми, як каже поляк, «кивали ворогам пальцем у чоботі». Тепер нашівські комуністи доказали світові, що є ще порох у порохівницях. Ми, брате, стали реальною силою, бо наслідки нашої боротьби реальні, пане аспіранте Мундик!

Чого це раптом мама привиділася в думках? А, не хотів би, щоб поліція брала його перед її очима. Волів би я, мамо, заощадити вам цієї «приємності». Але це не залежить від мене. Тому заздалегідь прошу вас, мамо, простіть і не осудіть, якби мало щось подібне статись. А тобі, біла панно, в цю непевну годину скажу от що: якщо житиму, то моєю таки будеш, схочеш ти цього чи ні…

А Прут плистиме собі далі, як і плив до нас…

Збоку могло здаватися, що перегнутий через поруччя моста рибалка любується бліками місяця на поверхні ріки.

Новий смуток обволікає материне серце: чи дійшла вже до Слави у Львові чутка про те, що Север одружився? А якщо дійшла, то в який спосіб дісталася до її дитини болюча новина? Як переносить дівчина удар? Пригнув він буйну голівку чи, може, наперекір злій долі, підняв ще вище?

Здавалося, що світ не знав про кохання Слави й доктора Мажарина, а виходить, немає стін, крізь які не проникли б назовні сімейні секрети.

І хоч Олена запевняла всіх цікавих, що доктор Мажарин був вільний і тому міг розпоряджатися своєю особою, як йому хотілося, факт його одруження викликав дуже гнітючий настрій у родині Річинських.

Навіть мала господинька, яка, здавалося, тільки для того й прийшла на світ, щоб додавати своїм найближчим бадьорості й охоти до життя, стала сама не своя. Сновигає по кімнатах, щось шукає по шафах, переставляє в кімнатах предмети з місця на місце, вишпортує забуті сестрами недокінчені вишиванки, аби дзіргнути самій декілька разів та й собі занехаяти роботу.

Ольгу розтривожила не так сердечна рана Слави (о, її сестричка візьме в житті які завгодно бар'єри!), як доля самого кохання.

Справді, що робиться з коханням, куди дівається його енергія, коли двоє, кохаючись, розходяться? Застигає воно вуглем-діамантом в серці і, незриме для стороннього ока, роками опромінює сірі години бідного людського життя? Чи, може, відлітає у вигляді священного димку в засвіти і приєднується там до велетенської хмари космічної любові, без якої не можуть жити люди, звірі, а хто зна, чи й не рослини? А чи якимсь біопсихічним флюїдом переключається на інші істоти, тільки з трохи пониженою напругою?

Справді, що сталося б з її коханням до Бронка, коли б вони мали розійтися? А може, коли вона знатиме, крізь які підводні рифи розбилося щастя Слави й Севера, то й своє власне надійніше проведе крізь них?

З цього душевного неспокою зродилося в Ольги нестерпне бажання відверто поговорити з доктором Мажариним.

Дотепер відносини поміж Ольгою і колишнім квартирантом Річинських були ніякі. Мала господинька не мала до нього особливої симпатії, хоч і не могла сказати, що Север їй немилий. Сказано: був їй ніяким.

Правда, іноді дивувалася Славі: що сестра знайшла у Мажарині? Але й це не аргумент. З таким самим успіхом може ставити це запитання кожен незакоханий закоханому.

Чула колись Ольга і таку мудрість: «Невелика біда, коли закохуємося у колір очей чи тембр голосу. Гірша справа, якщо любимо, не знаючи за віщо».

Либонь, Слава теж не зовсім знала, чому закохалася у Севера.

Ідея зустрітися з Мажариним доти докучала Олі, доки вона не подзвонила до квартири «доктора всіх лікарських наук».

Будинок, що його займав Мажарин (той самий, що його навесні оглядала Слава), стояв глибоко в саду. Був то старого типу дім з низькими стінами і високою покрівлею, з вузькими, довгими, мало що не під саму стелю, вікнами та обов'язковими колонами з фасаду.

Невідомо звідкіль забрела у Наше мода на такі будівлі, але так чи інакше наприкінці минулого і на початку нашого століття виростали вони в Нашому одна наперед одної (до речі, будинок, в якому працює Бронко, теж у тому самому стилі), поки виперла їх американська мода з плоскими дахами і широкими наріжними вікнами.

Будинок був, чого можна було й сподіватися, свіжовідремонтований і трохи осучаснений. Дві пари фронтових вікон були поширені і скорочені. Попальований, чи то пак накрапаний, у спокійний сталево-сірий колір, він начеб поривав з своїм міщанським минулим — обов'язковою яскраво-рожевою барвою.

Всередині ще відгонило свіжою фарбою. У темному передпокої (світло проникало крізь скляні двері) Ользі стало неприємно: що подумають собі люди у почекальні про молоду дівчину, яка з'являється до лікаря без опіки когось з батьків чи старшої сестри?

У почекальні (низькі столики, низькі гнуті меблі, гравюри на стінах цілковито у стилі модерн) чекали на свою чергу дві жінки і один літній селянин. Одна з жінок зримо була хвора. Безкровне з синюватими губами і «підковами» під очима обличчя говорило само за себе.

Та, що привела її, хоч і старша за хвору, була ще гожа молодичка із зграбним тонюсіньким носиком і малим, зовсім загубленим у м'ясистому обличчі ротом.

Хвора мовчала, а провожата весь час щось нашіптувала їй. Хвора слухала її з тупим виразом обличчя, не питаючи ані не заперечуючи потокові слів тамтої.

Через деякий час вийшов з кабінету чоловік у формі залізничника з заплаканими чи, може, просто хворими очима, а за ним показалася голова доктора Мажарина.

Носив тепер окуляри. Помітивши сестру Слави у себе в почекальні, він з розгубленості похапцем зняв з носа окуляри і так само блискавично знову почепив їх поза вуха.

— А-а, прошу, — попросив Ольгу шанобливо-офіціальним тоном, а коли за ними замкнулися двері, з його лиця відразу спала маска.

Був заскочений, перестрашений і обрадуваний.

— Панно Олю, — схопив її обіруч, — може, щось… з Славою?

— Ні-ні. З Славою все гаразд.

«А все ж таки дорога ще тобі моя сестра», — приємно й гірко Олі. Аж тепер впадає їй у вічі, як змарнів Север. Комірець на два пальці відстає від шиї. Колись безкольорове обличчя стало зовсім землистим. Поширились (за такий короткий час?) кути над чолом.

— Я злякався. Думав, може, Славі приключилася яка біда.

— Хвалити бога, ні. Слава дає собі якось раду в житті.

— Так. На жаль, так.

— Чому «на жаль», докторе?

— Сідайте, сідайте, панно Олю. Так незвичайно, що ви У мене. Ось тут, може, прошу. Тому «на жаль», що сильним важко, я сказав би, органічно неможливо зрозуміти слабші натури, до яких причисляю і себе. Так більш-менш, як ситому голодного. Слава, — покусав губи, — якби ви знали, як мені боляче про це говорити… Ваша сестра… надто сильна натура. Стихійна. Я не йшов поруч з нею, а плентався позаду. В майбутньому, вона, напевне, так і розуміла, був би тільки їй завадою. І тому, власне, тому вона покинула мене.

— Слава вас покинула?

Нове освітлення сумної історії реабілітувало сестру. Реабілітує чоловічу честь. Реабілітує кохання взагалі.

— Так, панно Олю. Напередодні її від'їзду, — взагалі це був для мене грім з ясного неба, — я мав розмову з нею. Тоді я відважився на одну справу. Один день, — боже, аж страшно, як згадаю, — всього один день треба було зачекати, а вона взяла й виїхала з Нашого. Це, — опустив голову на груди, — була її відповідь мені.

Велике задоволення, що ініціатива розлучення вийшла від Слави, що то, власне, вона поступила так, як вважала кращим для себе, поволі починає осідати в Олі.

А чому він, мужчина, так — без боротьби, без найменшого протесту — спокійно прийняв вирок? Французи кажуть: «Парті се пьє мурір»[74]. Як же ж він міг знехтувати найкоротшим терміном жалоби й зразу переключитися на панну Задорожну?

— А потім ви поспішили одружитися…

Гримаса болю робить його лице таким негарно-жалюгідним.

«Бідний ти, — думає Ольга, — і все-таки не чужий мені. Було б нам з тобою добре, швагре. Ви з Бронком грали б у шахи та сперечалися про політику, а ми з сестрою теревенили б про різне та церували вам шкарпетки».

— Вам вільно докоряти мені, — заявляє з покорою і підводить на Ольгу свої сумні «бідні» очі, — бо ви не знаєте суті справи. Я… — шукав відповідного словечка, — я не переключився автоматично, як це може збоку видаватися. Я був зв'язаний з тією родиною (не сказав «з родиною моєї дружини», зауважила про себе Ольга) довгі роки. Ще за студентських моїх років. Їм, власне, завдячую те, що я сьогодні лікар. Я розказав про все Славі. Правда, не відразу. Це теж одна з прикмет слабохарактерних — відволікати. Що я вам скажу, панно Олю? В гру входила честь. Честь, — повторив з сумною іронією. — Йшлося про так званий гоноровий борг. Передо мною постала дилема. Або покласти на стіл суму грошей, яка була далеко не по моїй кишені, або — це дуже делікатні, прикрі для мене справи, — він справді зарожевів від хвилювання, — мені просто незручно таке говорити, — або одружитися з дочкою мого вірителя.

— І ви вирішили рятувати честь, жертвуючи своїм коханням до моєї сестри, якщо це взагалі було кохання?

Тут мала господинька покривила душею. Ніколи, а тим паче тепер, не мала сумніву, що Мажарин любив Славу. Не знала чому, але мала насолоду в тому, щоб зробити боляче тому тюхтієві. А може, в такий дешевий спосіб хотіла бодай трішки помститися за сестру?

Мета була досягнута. Стріла ранила глибше, ніж можна було сподіватися. Аж очі зайшли бідоласі вологою.

— Моє становище таке незавидне, панно Олю, що знущання наді мною не принесе вам жодної сатисфакції. Якщо я взагалі любив Славу! Як це жорстоко, Олю, з вашого боку! Ви добре знаєте… не хочеться мені вірити, щоб ви цього не відчували, що Слава була і залишиться для мене єдиним ясним променем у моєму житті. Мій єдиний і найбільший гріх перед нею, що я надто довго надумувався та вирішував, як вийти з тієї заплутаної ситуації. Це була моя велика, непростима помилка, за яку я зрештою дорого заплатив. Я мусив видатись їй таким морально вайлуватим, таким нікудишнім, що вона злякалася мене. І поки я, дурень, розмірковував, вона випурхнула у широкий світ. Ви кажете, панно Олю, що заради гонору я жертвував своїм коханням до Слави. Воно було трохи інакше. А навіть коли б так, як ви думаєте, я однаково не міг би інакше поступити. Я, коли хочете знати, — жертва ментальності[75] свого середовища. Цілі покоління, хочу сказати, виховання цілих поколінь складалося на оте власне поняття честі. Я про це не любив говорити, але ми походимо із зубожілої загумінкової шляхти. Брат моєї матері пустив собі кулю в лоб, бо не міг на означену годину віддати картярського боргу. Мій дід був інвалід без ноги. Прострелив його поміщик у день дідового шлюбу, бо той не захотів своїми кіньми поступитися кареті пана. Мої батьки були майже селяни, але традиції шляхетського середовища ще мали місце в нашій родині. Тато мій ходив уже босий, але з камізелькою — єдиною ознакою його соціальної належності — не розлучався й у спеку. Всі діти моїх батьків отримали вишукані, не мужицькі імена. Але пощо я вам це говорю? Я — інтелігент. Слава богу, з тих, що вже відмирають. Інтелігентщина. Такі, як я, власне, й є ті тріски, що летять, коли рубають ліс. Коли Слава покинула мене, я знаю, що це — назавжди, без вороття. Боже мій, один-однісінький день треба було зачекати. Коли вона поїхала, мені не було вже чого втрачати. Тим паче, що ця справа теж вимагала остаточного полагодження. Мені колись говорила Слава, що зі мною можна ходити лише по гладкому…

«Слава мала рацію. Ти не для неї. Інтелігентщина. Бідний ти. Але сестра моя любила тебе. Чому твоя жінка не позвужує тобі комірців? Будь здоровий, швагре. Не було б нам зле разом».

— До побачення, докторе, — Ольга машинально оглядається, чи не залишила чогось, що мала при собі. Нічого. Сумка в руках, а крім неї, нічого більше не мала. — Перепрошую, що вдерлася до вас, але мені… для мене особисто… я не можу вам цього точніше пояснити… для мене треба було конче вияснити причину, чому ви розійшлися з моєю сестрою. І я рада, що воно сталося саме так. Ще раз перепрошую.

— Я хотів би передати пані добродійці моє ушанування, але не знаю, чи маю право на це. Пані добродійка дуже гніваються на мене?

— А ви хіба не знаєте нашої мами? Вона не може ні на кого довго гніватися. Могло їй боліти, що так вийшло. Тим більше, вона переконана, що це ви покинули Славу.

— Господи, — прикрив долонею очі, — що за кошмарне непорозуміння!

— Ще раз до побачення і перепрошую, пане докторе.

— Не кажіть мені «пане», і перепрошувати мене нема за що. Це я винний перед Славою і всією вашою родиною.

— Ви не винні, докторе.

— Хочете сказати, що людина не винна в тому, що народилася моральною калікою?

Нога за ногою повертається Ольга тінистою стежкою старого саду. Як же ж це помилково думати, ніби ті, що живуть під однією стріхою, добре знають одне одного! Стільки років її ліжко стояло поруч з Славиним, а що знала вона про неї, як характер, до історії з Мажариним? Конопелька з кучмою розпатланого волосся. «Дівчина з м'ячем», — сказав колись про Славу мандрівний фотограф, коли побачив, як та здоровенна дилда гасала з м'ячем. Енфан терібл[76], який міг при гостях поставити запитання невпопад чи проговоритися про те, про що при сторонніх треба було б змовчати.

Видно, те істотне в людині досить важке і тому осідає на саме дно душі, тільки сильний струс може проявити його.

Коли Олена довідалася, що Ольга мала розмову з доктором Мажариним, вона перш за все злякалася.

Боженьку, чого ходила туди Ольга? Допоминатися правди? Жебрати за сестру, коли вже й так запізно? Чому не порадилася з нею, матір'ю, заки зважилася на цей крок?

— Чого мама відразу припускає найгірше? Чому мама думає, що я позбавлена всякої родинної гордості? А мамця знає, що то Славка, — чує мама? — Славка зірвала з ним. Не він її покинув, а вона… вона, мамо, покинула його.

Це така новина для Олени, що вона просить Ольгу повторити повільніше й ясніше.

— Чекай, чекай… Як ти кажеш? Вона покинула його? Вона його не хотіла? А як же ж Славуся могла не хотіти його, коли вона любила його? Цього я зовсім не розумію! Любити й покинути?

— Мама не розуміє. Правда, що Слава любила Севера, але його характер був не для неї.

— Характер, — не може з дива вийти Олена. — А який у Мажарина характер? Не п'яниця, не лайдак, у грошах чесний, не картограй, не бабій, спокійний. Якого їй ще треба було характеру? Щось я нічого не розумію, але коли вона сама так захотіла, то нема на те ради. Сама так покерувала своєю долею, сама й буде колись відповідати перед своїм серцем.

Мариня, якій Олена першій похвалилася, що не Мажарин Славу, а вона його покинула («А Мариня так гостро осуджувала пана доктора; сказано у святому письмі: «Не судіть, да не будете суджені»), не поділяла Олениного задоволення з цього приводу:

— Я, бігме, не знаю, чого це їмосць так зраділи? Та чого б це я вічно вибілювала та прикрашувала? Славуся не хотіла доктора Мажарина? Тої самої! То таке, прошу їмосці, як би про мене говорити, що я не хотіла Василюшки. Певно, що відмовила йому, коли приходив свататись, але чому? Славуся покинула доктора Мажарина, але чому? Бо мусила! Бо, мабуть, іншого виходу не бачила для себе. І чого тут тішитися, прошу їмосці? Тут треба плакати, не хвалитися, що ніби-то Славуня не хотіла доктора Мажарина. Добре, прошу їмосці, вона втекла від нього, а він? Чому доктор не побіг доганяти її? То така любов, прошу їмосці? Я дякую за таке щастя.

— Хай Мариня не плете дурниць! — зробила стереотипне зауваження Олена. Мала скритий жаль до Марині, що та навмисне не хотіла розуміти, як виграла сімейна честь від того, що не Мажарин Славу, а вона його покинула. Находить іноді на дівку її зла година, і тоді з нею ні в тин, ні у ворота. І вічно її думки повертаються до того Василюшки. Чи не гикається йому часом на тому світі?

Хто сьогодні може з певністю сказати, добре зробила Славуся чи зле, що втекла від своєї любові?

Час покаже. Час — найкращий лікар. Олена сказала б, що, крім того, він ще й чудовий художник. Скільки сірих подій у минулому він позолотив нам?

Справді, було життя на лісничівці таке ідилічне чи, може, тільки тепер воно видається їй таким?

А щодо Славусі, то, господи, десять доріг розстеляється перед людиною, а вона повинна вибрати з них одну. А де та впевненість, що вибір впаде на найкращу?

Іду темною, липкою від мряковини вулицею, і весь час мене переслідує враження, що хтось ступає по моїх слідах. Я зупиняюсь, і «той» зупиняється. Напевно, це голос моєї совісті переслідує мене. Пробую зав'язати розумну розмову з своєю совістю.

По-твоєму, втікати дівчині з дому — це скандал? Погоджуюсь з тобою. Втечу цю будуть по-різному коментувати кумасі у місті? І тут згода з тобою. Мамі дуже серце болітиме від цього? Не можу заперечити. Але, скажи, ради бога, хіба це не скандал — залишитись жити у місті, де живе той, хто тебе кохав, а тепер одружується з іншою? Хіба це не гріх перед самою собою не мати свого життя? Хай невдалого, хай поганенького, але свого власного?

Совість моя, напевно, вважає, що фрази ці хтось збоку нашептав мені, і тому не вдається в полеміку зі мною.

Прискорюю крок.

Воно справді легше марширується тепер, коли замовк голос совісті.

Світло на вокзалі нагадує мені вчорашній вечір і мою останню розмову з Севером. Моє бідне серце фізично важке від кохання, хвилинами мені здається, що я отруєна.

В купе припадає мені куток біля вікна. Спираю лише голову, щоб позбутись тягаря власного тіла, і відразу ж засинаю. Але це не сон. За кожним разом, коли поїзд зупиняється, прокидаюсь я з якимсь перестрахом в серці. То мені сниться, що я забула зачинити двері і вітер розніс через вікно всі цінні папери, то через мій недогляд голуби видзьобали пшеницю, що сушилася проти сонця, а там знову треба було мені за всяку ціну дістатись на протилежний бік ріки, а тут повінь кладку знесла.

— Панно, вставайте, небого, бо вже Львів, — будить мене чиясь бронзова, з набряклими жилами рука.

Від руки відгонить вівцею. Севере, ніколи ми з тобою не мандруватимемо по полонинах і не ночуватимемо по овечих оборах, хоч стільки перемріялося, стільки переговорилося про ті наші мандри у Карпати.

Ми вже у Львові. У Львові бувала я не раз, але не сама. Востаннє була я тут з татком в очного лікаря. Татко (о боже, цей наш татко!) вмів бути елегантним навіть по відношенню до рідної дочки. Хочеш тістечка з кремом? Маєш охоту послухати «Кармен»? Хочеш побувати на «Східних торгах»? Хотіла б ти торбинку з крокодилячої шкіри? Хочеш піти до фотопластикум чи, може, тобі більше подобається відвідати музей? А може, ти з більшою приємністю пішла б до столичного цирку?

Звичайно, хотіти всього зразу неможливо. Просто здійснення оцих забаганок не вмістилося б в рамці нашого часу, але такі запитання створювали приємну ілюзію, ніби все місто, весь Львів до моїх послуг.

О, наш татко міг робити життя приємним!

Тепер виходжу разом з іншими з вагона і відчуваю, як зразу потрапляю в якусь порожнечу в часі і просторі.

Люди товпляться, поспішають, а я стою збоку, чемно даю їм дорогу, бо мені нікуди поспішати. Я тримаюся перону, бо це, так мені здається, єдине місце, де маю право перебувати, де моя присутність бодай нікого не здивує.

Паровози ідуть в один бік і для чогось повертають на зад. Час рухається. Дії повторюються. Чи не хочуть мені сказати паровози, що їдуть і повертаються назад?

Пероном іде молода жінка у зеленкуватому подорожньому костюмі, з наруччям[77] тюльпанів.

«Він» іде кілька кроків за нею. Пес, що його веде «він» на ремені, поводиться дуже неспокійно. Чи це радість з приводу повернення пані? Чи, може, бідний собачка ревнує свого пана до панни в зеленому костюмі?

Севере, чому квіти, що діставала від тебе, не клала я за образи та не засушувала, як свячений чебрик?

Що це зі мною? Приступ сентиментальності тепер, коли мені треба штурмом брати Львів… і… життя?

Надходить перонний сторож з мітлою. В нього білий фартух і майже такі самі білі бакенбарди. Мені нічого бентежитися, що на пероні з'явився сторож з мітлою.

Ось він підхопив віником на свою лопату шкірку з помаранчі, підняв порожню цигаркову коробку і йде просто до місця, де стою я з валізочкою.

Але чого мені справді бентежитися? Недалеко моєї валізочки лежить папірець від шоколаду «Бранка», і саме він притягає сторожа в мій бік. Раптом мені починає здаватись, що сторож хоче таким чином викурити мене з перону. Просто-напросто — вимести.

Нерви. Звичайно, проте свідомість, що мої нерви дають знати про себе, неприємна мені.

На великім, як місяць на небі, вокзальнім годиннику раптом сіпнулася стрілка і відразу проскочила кілька хвилин уперед. Час нетерпеливиться. Можливо, навіть ображається за мою статичність.

Беру себе у віжки. Здається мені, що намотую їх довкола рук, ніби Орися, дружина мого кузена, коли править кіньми.

Вйо, конику, вйо!

Випинаю груди, як на фізкультурному параді, і маршовим, наскільки це дозволяє мені натовп народу, кроком просуваюся до виходу.

З вокзальних тунелів потрапляю на осяяну сонцем площу, наче на широку поляну.

Чому збрехала я, що збираюся вивчати медицину? Чому не стати мені архітектором і не будувати вокзалів-палаців з пишними привокзальними площами!

«Вйо, — підганяю себе, — вйо! Коні не повинні фантазувати. Коням треба думати про стайню і обрік».

Поспішаю (?!) разом з іншими до трамвая. Куди? Логіка підказує мені центр.

Надійним у моїй ситуації здається мені вже саме звучання слова «центр». У трамваї намагаюся тримати себе, як людина бувала: не запитую про ціну квитка, не витягаю шиї через вікна трамвая (хоч, власне, хочеться так зробити), не розглядаю надто співпасажирів.

Ось і центр. Прямокутна ратуша з прямокутною вежею, яку, напевно, тут називають «оком міста». Вежа зверху обведена балкончиком, по якому ходить чоловічок. Якби це могло бути доступним, я б хотіла з позиції того чоловічка подивитись на базарну панораму на площі довкола ратуші.

«Славо, Славо, — вчувається мені поміж людський гомін голос моєї мами, — і тут не покидає тебе твоя легковажність».

Це не легковажність, а цікавість, мамочко. Невже ж і справді Львів щодня поїдає таку масу городини, набілу, м'яса і хліба? Притому все це тут яскраво кольорове. Морква мало що не червона, листя шпинату наче полаковане, таке блискуче, таке соковито-зелене, масло жовте до підозріння, яблука (в цю пору!) наче вимальовані, зріз шинки рожево-білий, ніби на вивісках м'ясних крамниць, а квіти! Як їм бути? Вони ж такі вразливі до часу. Невже ж до вечора люди справді розкуповують всі оті відра нарцисів, фіалок, тюльпанів, конвалій, черемхи?

Випадково заблуканими в цій базарній метушні здаються фігури Посейдона і Діани над ринковими фонтанами, біля яких перекупки відсвіжують городину і квіти.

Вигляд апетитно виставлених напоказ м'ясних виробів по столиках під брезентовими парасольками примушує жвавіше працювати слинні залози.

Міцніше у жмені затискаю калитку з кількома злотими. Ні! Ні! Не дам себе спровокувати бестії в мені. Шиночка і ковбаски не для таких, як ми з тобою!

Десь на лавочці малолюдного скверика я тебе нагодую сьогоднішнім хлібом з смальцем, що його захопила з дому, напою чистою содовою водою за п'ять грошів, і, як на перший день, буде з тебе досить.

«Але чому десь аж у сквері? Чому не зараз?» — зчиняє бунт бестія. Щоб заспокоїти її, виймаю з чемоданчика хліб, перекладаю його в кишеню плаща, навпомацки розминаю і, відламуючи по шматочку, кладу в рот, начебто годую ворону.

Як вульгарно! Боженьку, як вульгарно і як правдиво! Напхана кишка приносить і виразно моральне задоволення. Тепер мою увагу притягає неїстівне. Задивляюся на двох кам'яних левів перед входом до ратуші, з гербовими фоліантами в лапах.

Ці кам'яні леви, яким, напевно, вже дуже багато років, боронять і досі честь міста, доводячи власним «живим» прикладом орбі ет урбі[78], що місто це взяло своє ім'я не від глини[79].

Від ринку на схід і захід, північ і південь тягнуться вузькі, забруковані стародавніми кам'яними плитами тінисті вулички. Хочу пригадати собі бодай щось з того, що колись розповідав мені татко про архітектуру Львова, проводжаючи мене по місту. Стоп, Славо! Чи не про цей будинок на ринку, де міський музей, розповідав татко, що його побудував італійський архітектор, якийсь Петро Барбон, для патриція з Кріту, на прізвище Корнякт. Татко говорив тоді, що той будинок — це один з найкраще збережених зразків стилю ренесанс у Львові. Аркове подвір'я, характерний довгий балкон, спертий на кам'яні консолі, аттик на покрівлі, з королями і шістьма лицарями в поклоні.

На цьому ринковому прямокутнику показував мені татко (а як він любувався ними!) чистісінькі зразки стилю барокко і рококо. Та в моїй пам'яті тепер зовсім переплутались спіральні колони, еси-флореси[80] з кам'яними вазонками та відгодованими ангеликами… Власне, яке мені діло до стилів, коли я не знаю, під яким дахом ночуватиму сьогодні? Куди далі? Та в моїм становищі хіба не однаково куди? Під першою-ліпшою вулицею, своїй долі назустріч.

Поки що моя доля, очевидно, вирішила перша привітати мене. З вулиці Сербської вибіг хлопчина і стривожив повітря своїм високим голосом: «Вєк нови», «Кур'єр цодзєнни», «Газета поранна».

Пробі! Так це доля моя гукає мені, щоб я часом не відстала від неї.

Бо й справді, що простіше, як купити кілька газет і на останній сторінці поміж оголошеннями «Вільні посади» пошукати щось відповідне для себе.

Тримаю газету з таким трепетом, начеб схопила за рукав саме щастя.

Ага, нарешті!

Газети ще зовсім свіжі, навіть липкі від фарби. Це дає мені підставу сподіватись, що ніхто ще не встиг перехопити мою посаду. Накидаюся на оголошення, наче несамовита. На жаль, з першого ж погляду зауважую, що рубрика «Шукають праці» незрівнянно більша від тієї, що під назвою «Вільні посади».

Перебігаю очима «Вільні посади» у трьох газетах і не знаходжу нічого, що підходило б під мої спроможності. Так. Доля цим разом повелася зі мною не зовсім галантно. Замість того рукава (по якому я гадала дібратися до її руки) залишила мені у жмені три липкі, смердючі фарбою, задруковані згортки паперу.

Отже, газети пропонують працю управителеві маєтку з добрими рекомендаціями (виймаю олівець і ставлю хрестик на цьому оголошенні), бухгалтерові з знанням американської подвійної бухгалтерії (і це закреслюю), працівникові нафтової промисловості з співпаєм на три тисячі (роблю хреста) і рахівникові в кооперативі сільського промислу «Сила».

А далі що? Далі перш за все не занепадати духом. Мій здоровий розсудок і з цієї ситуації вміє знайти вихід; газети ж ті виходять щоранку. І щоранку приносять з собою по дві-три вільні посади. Не пощастило сьогодні, пощастить завтра, а не завтра, так післязавтра.

Як це завтра? А як має бути з нічлігом сьогодні? Нічліг? Ха-ха-ха.

Сонце тільки викотилось на небо, місто тільки що протерло заспані очі, я ще не наїздилася досхочу львівськими трамваями, переді мною ще день, наче озеро, якому не видно другого берега. Куди ж мені думати про ніч?

Волію думати, що молитва моєї матері несе в кошичку моє щастя слідом за мною.

Підкріплена вірою, наче свіжим духом, беруся читати заяви тих, що пропонують свої руки.

Еге ж, праці шукає бухгалтер, дівчина з середньою освітою, на жаль, без жодної кваліфікації (агов, посестро моя, чи був у твоєму житті Север, чи вмів кохати, але не вмів відстояти права на те кохання?), кваліфікована вчителька музики, напевно, стара панна з ще старішими методами навчання, прачка з пранням білизни на дім, дамський кравець, учителька англійської мови, доглядачка хворих, бонна для дітей і т. д. І т. д.

Стоп! Стоп! Є ще графа матримоніальна. Колись, ще до мого знайомства з Севером, читала я дуже цікаво написаний роман про фіктивне (з політичних мотивів) подружжя, яке згодом перейшло у справжнє подружжя і справжнє кохання.

«Життя не література, мишко!» — ніби чую голос Севера. На мить видається мені літературою і моя втеча з дому. Хочу я цього чи не хочу, але я вся у полоні надії, що Север усе ж таки порушить небо й землю, а відшукає мене та завезе до свого нового дому, звідкіль я, річ ясна, нікуди більше не поїду.

Ми ж любимо одне одного. По-справжньому. Трагічно любимо. Коли ми розійдемося назавжди, що ж станеться тоді з нашим коханням? Куди подінеться ця велика енергія любові?

«Славо, не будь паталахом», — наказую собі, як наказав би мені будь-котрий товариш з нашого спортивного клубу.

«Єсть, не бути паталахом!» — рапортую і маю таке враження, наче по моїх жилах справді розходиться нова енергія.

Це добре. А тепер сядемо собі ось у скверику на лавочці проти сонця, байдуже закладемо ногу на ногу і почитаємо матримоніальні.

О, навіть у цій рубриці тих, що бажають себе продати, незрівнянно більше, ніж тих, що хочуть купити.

Продають чоловіків на однакових правах з жінками. Ось де справжня рівноправність!

Прошу, як вам подобається таке оголошення:

«Молодий, кажуть, непоганий, високого росту блондин з середньою освітою забезпечить тривке подружнє щастя жінки, без огляду на вік і зовнішність, яка допоможе йому знайти постійну працю».

Север, пробач мені, стократ пробач, але той молодий чоловік чомусь нагадав мені тебе. Знаю, що завдаю тобі моральної кривди вже самим тільки порівнянням тебе з тамтим, але мій біль хвилинами відбирає мені розум.

Жіночі оголошення займають немало. Всі вони на одне копито і майже всі липкі від морального бруду, як ця газета від фарби.

Ось зразок в «Газеті поранній»:

«Мила, з гарненьким личком, з добрим смаком і серцем панна буде вірною дружиною або приятелькою літньому панові на добрій державній посаді. Зголошення адресувати до редакції на ім'я Мурчик».

Брр!

Залишаю газети на лавці, а потім повертаюсь і про всяке забираю з собою — і йду далі. Куди? Іду, аби рухатися вперед.

Рух уперед — це єдиний засіб, за допомогою якого я можу щось змінити в своєму становищі.

Сходжу якоюсь стрімкою вуличкою вниз і трапляю (а чи не казала я, що моє щастя ходить крок у крок за мною?) на те, чого, власне, мені найбільше треба, — на Бюро посередництва праці.

Якої ти хочеш праці, Славо? Що ти вмієш, дівчино? Чого ти могла б у найближчий час навчитись, мамин мізинчику?

«Я все вмію! — кидаю, як клич, тому, що заправляє людськими долями. — Я ж мушу все вміти!»

Приймальня Бюро посередництва праці нагадує мені вестибюль вокзалу з віконечками кас. Підбадьорює і бентежить одночасно та обставина, що у приймальні так мало людей. І майже немає чоловіків. Невже у Львові так мало безробітних мужчин?

На лавах поміж віконечками сидять жінки. Їх вік, професію у минулому, їх психічний стан прекрасно віддзеркалюють знаряддя їх праці — руки.

Селянські, червоні, порепані, виснажені працею у закритих безсонячних приміщеннях руки ремісничі, руки канцелярські, старі, молоді, здорові, повикручувані ревматизмом, руки безнадійні, руки в'ялі, руки рішучі, руки ліниві, руки нервові, що хвилини не можуть витримати у спокою, руки стримані і руки розпачливі, руки закохані в себе, випещені, незужиті, руки занедбані, руки побожні, руки, готові мстити.

Руки. Дзеркало людської душі.

Здогадуюся, що це сидять виставлені напоказ кандидатки на служниць, бо дві модно одягнені дами приглядаються до них оком експерта. Одна з них навіть через пенсне. А що, як і собі присістись до рядочка?

Ні, я не хочу бути служницею, навіть на найкращих умовах. Я хочу працювати, а не наймитувати. Піду зареєструюся у безробітні, а там побачимо.

Стою за якоюсь жінкою у потертих панчохах. Коли отак стою у черзі, життя моє починає набирати сенсу.

З віконечка, наче портрет з дешевенької рами, виглядає голова у золотому пушку.

— Ваша картка? — питає мене панна-жовток.

— Я вперше реєструюся. Маю при собі атестат зрілості.

— Ваша картка звільнення з праці?

— Я ж кажу, що я вперше. Я хочу зареєструватися для одержання будь-якої праці.

— Без картки звільнення не реєструємо. Реєструємо тільки безробітних.

— Але ж я, власне, і є безробітна.

— Прошу пані (ах, та польська чемність!), не займайте іншим час. Безробітний той, у кого є картка звільнення з роботи. Слідуючий! — кричить уже мені понад голову.

Не допитуюся більше, бо черга за мною починає незадоволено бурчати: тут, мовляв, не довідкове бюро.

Опиняюся за людським валом, наче собачка за бортом корабля, яку для забави кинули в море і вона якийсь час ще змагається з хвилями, поки остаточно не піде на дно.

Перекладаю свій чемодан з руки в руку, потім знову повторюю цей жест. Це дає мені ілюзію, ніби рухаюся разом з часом.

Чи довго стояла так спантеличена? Не знаю. Факт тільки той, що моя розгублена постать починає звертати увагу присутніх.

До мене наближається одна з дам, які щойно оглядали виставку служниць, — висока, дебела, з чорними рівцями довкола очей.

— Шукаємо праці? — звертається до мене неособовою формою, очевидячки, не зважуючись на «ти» і не бажаючи величати мене на «ви».

— Так.

Очі в чорних рівцях спиняються на моєму, нікуди правди діти, елегантному шкіряному чемоданчику.

— То що? Вона з ліпшого дому?

— Так, — відповідаю невпевнено.

— На кравецтві теж трохи розуміється?

— Так, так.

— А початки гри на роялі могла б давати?

— Певна річ!

— А репетирувати з дітьми французьку мову могла б?

— Звичайно!

— А прикладати парафінові компреси могла б?

— Так!

— Так? — з явним підозрінням перепитує мене дама. — Зуміла б? Все вона вміє? То що, вона якийсь універсал? — стриже віями, як коник-стрибунець вусиками. — Все на світі вона може. А які рекомендації, які свідоцтва вона має?

Які я можу мати рекомендації? Які може мати рекомендації дівчина, що втекла з дому? Які б ти, Севере, дав мені рекомендації, власне ти, що найкраще мене знаєш?

— Маю метрику. Свідоцтво про закінчення гімназії…

Дамі стають дуба брови, так вона здивована.

— Панна з матурою… Я б дуже хотіла подивитись на те свідоцтво! (А дулі не хочеш?) Як то панна прийшла сюди без рекомендації? Можна подумати, що панна (вже не вона) з дому втекла? Від сучасної молоді можна всього сподіватися! Ще, чого доброго, любовна авантюра. Мій дім, — закашлялась вона від хвилювання. — Мій дім…

Та мене анітрохи не цікавить те, що вона хоче сказати про свій дім. Набираюся достойної мужності й прямую до дверей. Моя шкіряна валізочка робить враження на тих, хто її ще не примітив.

Щойно на вулиці відчуваю, яка я втомлена тією кількаметровою дорогою через прийомну.

А тепер що? Тепер треба мені поки що відпочити. Он за тим блоком кам'яниць, з велетенською рекламою лікерів на задній стіні, зеленіють дерева. Напевно, там знайдеться і лавка. Так воно і є. Сідаю поміж дідуся у широкім старомоднім капелюсі і нянею в чорній кофті. Кладу собі чемодан на коліна. Спираюся на нього, як на мамине плече, і, здається, задрімую на дитячу мить. Прокидаюся від страху, що день кінчається і настає ніч.

Ні, день не кінчається, хоч сонце перекотило вже за другу половину небокраю. Від будинків, дерев, ліхтарів простяглися видовжені, непропорційні тіні.

«Не треба, мишко, боятись тіней, бо це тільки тіні», — імітую голос Севера і заплющую очі, щоб не бачити червоних фарб на шибках будинків.

А й звідки цей міфічний страх перед темінню ночі? Остаточно в мене в кишені ще десять злотих без двадцяти сотиків. Крім того, тут, у Львові, живе десь добрий друг нашого татка — пан Вацлав Ясінський. Можна б у крайньому випадку знайти його, хоч не уявляю собі, що б могла відповісти, якби мене спитали: чого я приїхала до Львова?

Ні-ні, проситися на ніч значило б викласти історію мого невдалого кохання або вигадати якусь небилицю, яка б викликала ще гірше підозріння на мене.

Розповідала мені колись Оксана, що при жіночих монастирях є нічліги для вбогих, бездомних дівчат. Там, можливо, не треба розповідати своєї біографії, але просити милостиню напевно треба.

Жебраниною ще ніхто не завоював собі місця в житті, правда, Севере?

Хай буде ганьба тим, що простягають здорові молоді руки по милостиню!

Ще добу назад я зеленого поняття не мала, яке це колосальне добро — мати своє ліжко.

Ну, ну, конику, тільки без зайвих філософських міркувань. Голову вгору і вйо вперед! Твоє щастя не покинуло тебе. Воно просто випало у тебе з кошичка. Та ти не журися. Його підніме чесна людина, побачить, що воно твоє, і поверне назад.

На самого Петра й Павла прийшов довгожданий (листівки телеграфічного стилю не входять в рахунок) лист від Слави. Без особливого захоплення, якимсь зміненим почерком, не дуже сердечно, але бодай конкретно розповіла матері трохи більше про своє життя. Дякуючи деяким своїм спортивним даним, вдалося їй улаштуватись агентом на українській фабриці цикорію. (Це речення Олена не зовсім розуміла: яке відношення має спорт до цикорію чи цикорій до спорту?) Слово «агент» було перекреслено, а замість нього вписано «комівояжер». Напевно, мала побоялась, щоб мати часом не зв'язала цього з поліцією. Наївна дитина!

Праця представника фірми (вже представник) вимагає роз'їздів по провінції, що дуже подобається їй, Славі. Мама пригадує собі (невже ж вона думає, що я можу що-небудь забути з того, що торкається її особи?), як вона завжди любила мандри? Тепер може поїздити собі «вище вух». Почуває себе добре. Можна сказати — дуже добре. На жаль, з того, що заробила, ще не може нічого послати мамі, бо її платні вистачає якраз на прохарчування для неї самої, хоч і їсть вона дуже скромно. І тут, напевно, аби не збудити в матері підозріння, що вона голодує чи недоїдає, розмашисто дописує, що живиться вона такими здоровими, гігієнічними продуктами, як чорний хліб, редька, цибуля, кисле молоко, сир, садовина і т. п.

Відпустка належатиметься їй аж через рік, але вона, можливо, службово з'явиться незабаром у Нашому. Тільки заздалегідь просить: жодних сліз, жодних докорів, взагалі жодних сентиментальних сцен. Вона почуває себе добре духом і тілом, а це найважливіше.

Єдина її жура, що за цей час вона ще більше вигуділа вгору.

Ні слова натяку про доктора Мажарина.

«Значить, ще любить», — робить про себе Олена висновок.

Лист з болючою виразністю відновив в Олениній пам'яті той ранок, коли стало їй відомо, що Слава не ночувала вдома.

Тримала, замислена, лист на колінах, коли тихцем, як це мав у звичці, увійшов Суліман.

Олена стрепенулася.

— Настрашили ви мене, Сулімане! Як це ви увійшли, що я не чула?

— Лист від Слави, що?

Річинська притакнула одними повіками.

Суліман присів на стільчик-підніжник навпроти Олени. Мусив дивитись на неї, задираючи голову, що до деякої міри зв'язувало Річинську.

— Сядьте собі зручніше, Суліман…

— Суліман знав, що Слава напише великого листа. Ну, слава богу, що все коло неї гаразд.

— Звідки ви знаєте, що гаразд?

Суліман знизав плечима. Не розумів, як можна питати про такі самозрозумілі речі.

— Що значить, звідки я знав? Ще раз мені питання! Звідки я знав! То мені подобається! Дивлюся на лице ясновельможної пані й читаю. Ну, читаю, як з книжки, що з Славою, слава богу, нема біди. Що тут питати? Я знав, що так буде, — усміхнувся своєю далекою посмішкою.

Ой Суліман, не говоріть так. Нічого ви не могли знати наперед.

— Що значить, я не міг наперед знати? — образився Суліман. — Я молився, — сказав з усією повагою, — я сам особисто просив бога, щоб Славі нічого не сталося.

Олена хотіла спитати, але стрималася, що спонукало його особисто молитися за її дитину.

— Ви добрий чоловік, Суліман, — сказала, щоб якось подякувати йому за таку прихильність до її родини.

— Добрий! — начеб образився Суліман. — А то мені подобається! Суліман добрий! Я маклер, пані Річинська, — сказав понуро, зловісно блиснувши своїми чорно-білими очима, — а маклер не має права бути добрим, пані Річинська! Я мішігене на один пункт, але не добрий. То бог, — показав пальцем на стелю, — добрий, що слухає молитви, але й він уже старенький і не знає, що не треба робити все те, що його мішігене просить, бо з того може вийти велика катавасія. Ой, така катавасія, що півсвіту буде плакати, а пів — скакати з радості… уй! Я знав такого одного чоловіка, що на одне око сміявся, а на одне плакав, — уф, аж тепер мені страшно, як згадаю… на одне око плакав, а на друге сміявся… Пані добродійка можуть уявити собі таке?

І хоч Суліман не раз зненацька з'являвся і так само зникав без «будьте здорові», цим разом його безпричинний прихід, як і загадкова поведінка, видались Олені підозрілими. Вперше замислилась, чи не має Мариня рації, коли твердить, що в маклера не все в порядку в голові?

Бо й справді, чого би це чужий, непричетний до родини, іншої віри чоловік мав би молитись за щастя її дитини?

Мале містечко над Прутом, яке дотепер славилося дешевизною цибулі і річними кушнірськими ярмарками, зненацька зажадало крові.

Сенсаційне вбивство на Вузькій розпалило в його досі мирних мешканців кровожерливі інстинкти. Наше скидалося тепер на гірський непримітний струмок, що під час раптової зливи перетворюється на небезпечну ріку, яка загрожує людським житлам.

Жадоба помсти і крові виявилася такою міцною, що заразила собою і деяких вірних католицькій церкві. Дами з делікатними нервами, що непритомніли від самого виду скривавленого пальця чи відрубаної курячої голови, тепер, наче ошалілі, кидалися на людей з одними і тими запитаннями: чи поліція впіймала вже вбивцю і коли буде екзекуція?

Знаменно, що чимало людей, які залишалися байдужими до цілого ряду смертей, реєстрованих на шпальтах газет, від цієї однієї смерті остаточно втратили голови.

Нашівська польська газета «Кур'єр нашівський», яка існувала на кошти воєводи, як його придворний орган (кожний прилюдний виступ пані воєводзіни коментувався газетою включно до пряжки на черевику знатної дами), з приводу вбивства на вулиці Вузькій писала:

«Дійшло до того, що беззавітну любов до батьківщини деякі угруповання нашого суспільства трактують як злочин, за який треба платити життям. Ми дивимося на покійного магістра прав Владислава Мундика як на відданого вітчизні патріота, на долю якого випав нелегкий пост у відродженій Польщі. До цієї категорії патріотів ми відносимо і наших славних розвідників, які в силу своїх обов'язків, ризикуючи власним життям, мусять нерідко прикидатися «друзями» запеклих ворогів Польщі і польського народу.

Проте кому спало б на думку з цього приводу зменшувати їх заслуги перед батьківщиною?

У Нашому, на вулиці Вузькій, згинув від зрадницької кулі польський патріот, вірний син вітчизни, безстрашний боєць за цілість кордонів Польської держави.

І саме тому обурення громадськості колосальне.

Стоїчний спокій в цій справі зберігають поки що одні слідчі органи. Якщо той непорушний спокій буде тривати й далі, то громадська думка буде змушена байдужість слідчих органів визнати за їх безпорадність. В наш напружений, відповідальний перед лицем історії польського народу час пасивність слідчих органів може призвести до непоправних (в оригіналі стояло «неповетованих») втрат.

Чи не краще, аби цьому запобігти, для добра справи замінити декого в персональному складі слідчих органів? Якщо люди на таких важливих постах не відповідають функціям, які накладає на них їхнє становище, то треба замінити їх проворнішими і енергійнішими, які свою працю розумітимуть перш за все як виконання священного обов'язку перед батьківщиною».

Серед тих, що перші прочитали цей артикул[81] у «Кур'єрі нашівському», був і наш знайомий — слідчий суддя Матіясек. Молодий юрист, який не так давно мав службове попередження з приводу незаконного зволікання оформлення акту звинувачення дівки з села Вишня, особливо гостро зреагував на те місце в статті, де йшла мова про потребу заміни пасивних більш енергійними слідчими.

Якщо автор висвітлив виключно свої погляди на справу, то півбіди лиха, але якщо за цим маловідомим прізвищем ховається, що зрештою дуже правдоподібно, думка самого воєводи, то гірша справа.

Як звичайно, коли у душу вкрадаються сумніви щодо правильності власних думок і вчинків, молодий суддя вдавався до єдиного, на його гадку, рятівного джерела політичного розуму й правди — до писань маршала Пілсудського. Гортаючи знайомі томи, Матіясек і цим разом, як завжди, знаходив у них нові, варті того, щоб їх виписати, думки.

Застосовуючи й у цьому випадкові свій метод розгортання плаценти, Матіясек прийшов до висновку, що вбивство польського інтелігента на східних кресах — це перш за все наслідок обмеження компетенції влади на місцях та відсутність спеціальних кресових законів для населення непольського походження. Атмосфера неактуальної в наш час демократичності й лібералізму з боку урядових чинників[82] і призводить до того, що бацили політичного розкладу дають ось такі конкретні паростки.

Уряд Польщі, як держави, яку на сучасному етапі її розвитку чекає велика історична місія на Сході, повинен послухатися тих політичних діячів, які радять законсервування конституції на певний час «і введення довшого перехідного періоду, протягом якого максимум повноважень був би зосереджений в руках виконавчої влади. Була б це тимчасова диктатура з виховною метою».

Чи не ідея?

Під нею Матіясек підписався б обома руками.

Органик українських націоналістів, який офіціально виступав тепер проти польського уряду, з приводу вбивства провокатора необачно розкрив свої карти:

«Ми, українці, маємо перед собою тільки один ідеал: незалежну самостійну Україну з Києвом над Дніпром. Хід історичних подій поставив нас у такі умовини, що ми опинилися поруч з поляками перед обличчям спільного ворога — комунізму.

Українці в Польщі при теперішньому стані речей, власне, й не мають чого втрачати. Хіба не можна до українського населення в рамках Польської держави застосувати прислів'я: «Втікай, голий, бо тебе обдеру»? Навпаки, на випадок воєнної завірюхи ми маємо деякі шанси виграти, тоді коли Польща може опинитись перед загрозою четвертого розподілу.

Сьогодні однією з найбільших загроз, що нависла над Польщею, є комунізм. Тому тим більш незрозуміла каригідна млявість, з якою покликані до цього чинники борються з проявами більшовицького деструктивізму.

Агенти червоної Москви позбавили життя польського інтелігента, активного борця проти войовничого комунізму, а злочинець і досі не викритий.

Виникає підозра, що слідчі органи нашого міста з відомих їм причин не хочуть входити в конфлікт з комуністами Нашівщини. Чи розцінювати це, як страх перед сильнішим противником, чи як далеко йдучу політичну (?) передбачливість?»

Нашівський кореспондент польської жіночої газетки, що виходила у Львові, писав з приводу згаданого вбивства:

«В ім'я матері-старушки, вдови, синів-сиріт і братів зрадницько замордованого святої пам'яті Владислава Мундика польські патріоти вимагають від слідчих органів негайного викриття, а від суду найвищого покарання вбивці.

Смерть за смерть!

Тільки так може реагувати польська патріотка на цей нечуваний злочин».

В погоню за вбивцею включилася і старша генерація української інтелігенції консервативного напрямку, яка теоретично, тобто юридично, не визнавала за Польщею права на західноукраїнські землі, але тепер, супроти спільного ворога — комунізму, солідаризувалася з бруковою польською пресою. (Практично ця генерація діяла протилежно своїм переконанням, слідуючи за принципом: «Головою муру не проб'єш»).

Національні незлагоди поступилися перед спільними становими інтересами.

У висвітленні цього прошарку українського суспільства справа вбивства провокатора набрала нового забарвлення. Голота, шумовиння, вулиця зводили рахунки, можна сказати, тільки поміж рівними (за соціальним станом) собі. Не було великого лиха, коли голота-націоналісти побили голоту-комуністів або навпаки. Тепер комуністична голота стала добиратися і до інтелігенції. А втім, це їх давня заповітна мрія: знищити, як у Росії, інтелігенцію, щоб потім самим стати на чолі народу.

Покійний магістр прав Мундик був провокатором? У відношенні до кого? До ворога, в боротьбі з яким всі засоби допустимі? Наївно і смішно так думати! Втім, де певність, що голоті не заманеться завтра пришити ярлик провокатора черговій своїй жертві, на цей раз — з-поміж української інтелігенції?

Коли рік тому пішла поголоска по Нашівщині, що комуністи вбили отця Річинського, то, між богом і правдою сказати, мало хто вірив в її правдивість, хоч і кожен, хто причисляв себе до світу Річинських, старався, щоб побрехенька ця охопила якомога ширше коло.

У відповідь на цю акцію комуністи випустили летючку, в якій було сказано, що вони проти індивідуального терору, але вбивали й на майбутнє вбиватимуть тільки провокаторів.

Хто тоді з нашівського вищого товариства надав будь-якого значення цим погрозам?

Адже комуністи не раз уже загрожували летючками, промовами з імпровізованих трибун, резолюціями на своїх таємних зборах, в останньому слові у суді перед виголошенням вироку про смертне покарання змести з лиця землі існуючий лад, а проте старий світ не лише стояв на місці, але й поволі рухався вперед за течією часу.

Здавалося, існувала нікому не шкідлива паралель: тамті влаштовували демонстрації голодних, а ці — раути[83] та полювання; тамті співали «Повстаньте, гнані і голодні», а ці «Нєх жиє, жиє сто лят», і від цього начебто не порушувалася гармонія суспільного ладу в цілому.

Кому спадало тоді на думку, що не мине й року, як голота насмілиться від погроз перейти до дії?

Крім того, для багатьох тепер стало ясним, що вулиця, скуштувавши насолоди впиватися кров'ю, не зупиниться на одному цьому вбивстві.

Вбивство на Вузькій, яке викликало стільки галасу в Нашому — тихому місті, не могло не знайти свого відгомону і в родині Річинських.

Тітка Клавда сиділа в їдальні у Річинських, з ногами в тазу з теплою водою (жару переносила важче, ніж холод), і метикувала:

— Ти знаєш, Гелюню, я не з тих, що з найменшої причини трясуть штанами. Коли у двадцятому році більшовики зайняли Чортків, вся нашівська буржуазія спакувалася і була готова до виїзду за кордон. А дехто таки й втікав, аж патинки губив, а я — ніц, мої любі. Я сказала собі: доки не побачу першого живого більшовика, доти мені ані десь не гримить евакуація. І на моє вийшло. Покійний Аркадій теж не боявся їх, хоч, правда, він трохи наївно дивився на речі. Йому здавалося, що більшовики — це ті самі «ребята», що квартирували у Вишні у чотирнадцятому. А ви чого, сикси, повитріщувалися на тітку? У тихому Нашому стали вбивати людей серед (хотіла сказати «серед білого дня», але впору пригадала собі, що Мундика вбито вночі)… вулиці, а ви сидите собі в хаті, ніби мухи на сирі, і какаєте (тітка Клавда вжила рішучішого виразу) преспокійно. «Гамай, какай і ніц не балакай». А що Філько каже? Ге, Філько! — кряче хриплим голосом старої ворони. — Добре, що хоч дитину змайстрував Катерині, бо наш вождь і того не потрапить. Гелюню, Гелюню, не роби такої згіршеної міни! Твої панни, повір мені, більше знають від тебе. Давай, Нелько, сірника, хай тітка запалить собі фаєчку. Злодій Фелікс обіцяв мені дістати якусь екстразапальничку, але чи не обмане? Приємний димок, дівчатка, що? Хай вам, бідненьким, хоч тільки запахне мужчиною в хаті. Сидорко не приїздив? О, цей напевно буде щось знати. Повинен би знати! Ви дивіть, як воно склалося. Все маємо у своїй родині: і попа, і лікаря, і філософа, і… А, не буду!

— Тітка огидна, — каже Неля на вухо Олі. — Ти дивись, як стирчать ті волоски з бородавок. Могла би їх втяти.

— Пс-с-с.

— Кузен Сидір повинен би ось-ось приїхати. І не сам, а з Наталею. Ублагав її, щоб та хоч ззовні дала оглянути себе Фількові, бо Наталя наперед застерегла, щоб, боронь боже, жодних рентгенів, баріїв, шлункових соків і т. п. Погано з нею, а ніяк не хоче датися збадати. А що її бракує? Таж вона настільки молодша від мене!

Відчувалося, що тітка Клавда вельми задоволена з того, Що вона настільки старша від кволої Сидоркової жінки.

Завчено й послідовно викладає Олена справу Наталі Ілаковичевої: вся біда в тому, як каже Філько, що не знати, яка в неї хворість, бо вона не погоджується на жодні аналізи. Взагалі не визнає себе хворою.

— Вона завжди, — спромагається Олена на критику родички, — ставила себе понад усіх у нашій родині, бо в неї вдома й у Сидора в парафії йшло все по заздалегідь розробленому плану, наче по шнурочку. Навіть явні невдачі: от хоч би те, що Сидір тридцять років добивався парафії у місті й таки залишився на селі, чи те, що Славко не закінчив студій, чи, врешті, його невдале одруження з Орисею Лісною — все вона старається представити перед нами, як щось заздалегідь продумане згідно з її і Сидора волею. Вона завжди — правда? — робила враження незалежної, гордовитої натури, але справжній її характер проявився щойно в недузі.

— Чекай, чекай, Гелю, а що, власне, бракує Натален?

— Та в тому й справа, що вона не дає жодному лікареві доступитися до себе. Орися каже, що вона катастрофічно втрачає на вазі, попросту тане перед очима і далі… Бачиш, що за твердий характер?..

— Не треба забувати, що вона з Річинських, — вставила репліку Клавда.

— …і далі твердить, що їй нічого не бракує, що в неї невеликий шлунковий розлад, а поза тим усе в порядку. А тим часом, каже Орися, вночі потай від своїх звужує собі спідниці, перешиває ліфчики, ушиває блузки. Якось, — каже Орися, — не могли вже знести того обману і силою, просто силою пасадили її на вагу. І що ти, Клавдуню, скажеш на це? Пізніше знайшла Орися отакенну каменюку у кишені халата.

— Рак шлунка, — винесла вирок тітка Клавда.

— Може бути. Але згадає Клавда моє слово: якщо Наталя й помре передчасно, то не від раку шлунка, а «овшім» причиною її смерті буде якийсь невеликий розлад шлунка. Бідний Сидорко…

— А, — сплюнула з серцем тітка Клавда, — бідний, бо дурний. Я вже тоді, як привела вона його перший раз як нареченого, подумала собі, що він — дурень. З такою статурою, з таким лицем, з таким тембром голосу, з такими манерами — і Натален. Її щастя, що в Сидорка ніколи не було справжніх друзів і не було кому викликати огиду до тієї екстравагантної панни. Я не раз гадаю собі, що невродливі мали куди б більше шансів виходити заміж, якби їхні наречені не мали друзів.

Через небувалу жару тітка Клавда залишилася в Олени на цілий день, заодно й пообідавши вже разом з Річинськими.

Надвечір, тільки-но Клавда збиралася послати Мариню по Фелікса, прибігла дівчина від панства докторів просити від імені пані докторової, щоб усе панство з Куліша пофатигувалося[84] на Джерельну, бо приїхав отець Ілакович з панею добродійкою.

Розпорядилася Клавда:

— Прийдемо, аякже ж, всі прилетимо на родинний зліт, лише ти побіжи і скажи отцеві, щоб прислав по їмосць і панну, так і скажи — панну, бричку. Передай, що так панна сказали.

— Знаю, знаю. Скажу, скажу.

— Світ валиться, коли вже й такого елеганта, як Сидорко, треба вчити галантності…

— Бо він не знає, що ти в нас, — виправдувала кузена Олена. Почувала себе ніяково, що так висипалася на Натален. До того ж перед ким? Перед Клавдою з її кілометровим язиком. Ні, не буде мати спокою, доки не подарує бідній Наталі хоч одного ласкавого слова та не попросить, бодай очима, пробачення в неї. Або краще не поїде взагалі на Джерельну. Хай замість неї підуть дівчата. Так воно й сталося, хоч Клавда ніяк не могла додуматись, що спонукало Олену залишитись вдома.

Хвороба страшенно змінила Наталю. Не те щоб постарила її. Навпаки. Жахливе було в тому, що недуга зробила з неї омолодженого трупа. Втрата ваги на перший погляд не впадала в око. Нездорова брезклість викликала фальшиве враження навіть деякої повноти в Наталі. Ілаковичева, просто з рук перукаря, в новій оранжевій, з чорним мереживом жоржетовій сукенці, з парадною опаловою брошкою на грудях, «овшім» приязна, але трохи наче стримана (так давно на людях не бувала!), перша заговорила про своє здоров'я.

«Овшім», «овшім», якийсь час почувала себе трохи недобре. Невеликий розлад шлунка. Але випила декілька раз напару з ялівцю, і, власне, вже все пройшло. Тепер треба, щоб повернувся її попередній апетит, і все стане на мірі. Але й з апетитом «овшім» іде до кращого.

На тому тижні не могла зносити запаху кминкового супу, а вчора, наприклад, з'їла шість великих ложок і з'їла б іще, як каже німець, «ес шмект нах нох»[85], але просто побоялася перевантажувати шлунок.

А втім, з нею траплялася вже раз подібна, точнісінько така сама історія, коли Славчикові було два рочки. Такі самі симптоми, як і тепер. Помучило її щось так зо шість тижнів, а потім порадив хтось пити напар з ялівцю і пройшло.

Зрештою, здоров'я Наталі, хоч і як воно всіх цікавило, скоро поступилося пекучому питанню з області політики.

Сидір Ілакович говорив стоячи (завжди вставав, коли збирався надовго затримати на собі увагу слухачів), потираючи за звичкою хребтом долоні підборіддя:

— Прошу панства, нам легко говорити і критикувати, але спробуймо ввійти у становище уряду. Нелегке воно, нелегке, коли сказати попросту: важке. Яких ще заходів має вживати уряд проти розкладницьких елементів, скажемо конкретніше, проти комуністів? Поголовно всіх запідозрених в комунізмі саджати в тюрму? Я й сам думав над цим. Це, прошу панства, не вихід з ситуації. Насамперед для такої акції Польща в даний момент має замало тюрем. Замало, прошу панства! Їх не вистачило б і в тому випадку, коли б усі школи по містах і селах перетворити на караючі заклади.

— За твоє здоров'я, Сидорцю, — вихилила тітка Клавда додатковий келишок коньяку, — аби ти нам жив та тривав! Чекай, чекай. З твоєї бесіди виходить, що кожна п'ята чи шоста людина у Польщі — то більшовик? А чи не передав ти часом куті меду? Як по-твоєму, Сидорцю, то й тут, серед нас, повинен знаходитись один червоний?

Вона засміялася, і дехто за нею, але отець Сидір зберіг попередній поважний вираз обличчя.

— Хай кузина не буде так оптимістично настроєна. Я трохи пізніше дам кузині доказ, що й серед нас, розуміє кузина, навіть серед нашого середовища знаходяться прихильники комуністичних ідей.

«Невже ж, — прошила тривога Олине серце, — вуйко мене має на думці?» Мала враження, що, виголошуючи цей натяк, Ілакович значуще глянув в її бік.

— Сидорцьо жартує, — Клавда спересердя хапає за карафку з коньяком, але в останню хвилину, передумавши, наливає не собі, а Безбородькові.

— Я не настроєний жартувати, Клавдочко. Терпеливість, кузиночко, терпеливість. Припустимо, я трохи переборщив, але все ж таки цифра комунізуючих дуже солідна, прошу мені вірити. Я не беру до уваги самих членів партії. Тих уже не так і багато. І вони самі нічого не могли б вдіяти, коли б не прихильники, оті новозаражені неофіти, фанатики. Ці найстрашніші. Я візьму тільки один такий приклад, як цьогорічна Першотравнева демонстрація. Преса з задоволенням відзначила, що в цьому році Першотравневі демонстрації в Нашому пройшли мирно, без крові. Що за політична короткозорість, прошу панства! Та, власне, й весь жах у тому, що такі речі проходять мирно. Що значить мирно? То значить, що уряд боїться зачіпати «вулицю». Поліція сховалася, як миш у нірку, а ті тим часом окупували місто. Найкращий доказ цьому — червоний прапор на ратуші. Це ж нечуваний в історії нашого міста скандал, а ті пишуть: «Мирно»! Так само мирно, без крові ті падлюки вивісили на громадській канцелярії у Ставках вивіску «Сільська рада депутатів трудящих», а у Вишні, де покійний Аркадій вклав стільки праці на користь народу, на шкільному будинку пришпилили табличку з написом: «Українська радянська школа». І це все відбулося дійсно мирно, прошу панства, мирно, і в цьому, повторюю, весь жах! Та що тут дивуватися, коли сам воєвода заявив у неділю в своєму інтерв'ю в «Кур'єрі», що «комуністичний рух на селі — це реальна сила». Я й не знаю, що тут казати. Якщо вони — реальна сила, то, виходить, ми — нереальна, чи як, прошу панства? І в такий загрозливий час, прошу панства, знаходяться навіть серед старої української інтелігенції суб'єкти, — це факт, прошу панства, — які не приховують того, що вони не мали б нічого проти совєтського ладу, аби тільки Україна була возз'єднана. Це… це… просто нечуване! Аби тільки возз'єднана, хай буде і совєтська! До чого докотився політичний нерозум тих людей! Припустимо, кажу, припустимо, що уряд асигнував би додаткові кошти і в країні було б побудовано ще кільканадцять караючих закладів. Але й це, прошу мені вірити, не дало б бажаних наслідків.

— А чому ні? — випиває Безбородько келишок, що йому налила тітка Клавда. — Коли б ті тюрми була реальна дійсність, а мури товсті й грати з матеріалу, якого не міг би перепиляти жодний напилок, коли б мати певність абсолютної ізоляції, то чому б ні?

— І все одно, дорогий докторцю, це нічого не дало б. Скупчення комуністів у закритих приміщеннях могло б призвести до повстання всередині закладу, звідти легко могло б перекинутись, як пожежа у спеку, і назовні. Так, мої дорогі. Про такі випадки не писалося в газетах, але вони мали місце, і нам відомо про це.

Ольга переморгнулася з Нелею: а кому ж знати про це, як не вуйкові Сидоркові!

— Був такий випадок, — отець Ілакович зробив перерву, начеб роздумуючи, чи варто в цьому товаристві бути щирим до кінця, — був уже випадок, не будемо називати місцевості, поскільки про це в газетах не писали, коли підбурена комуністичними агітаторами в'язнична чернь заблокувала в'язничну адміністрацію, оволоділа зброєю, яка була в тюрмі, і коли б не допомога війська…

— Та що вуйцьо кажуть? — не знати чого розвеселила Безбородька (коньячок) ця невесела історія. — То цікаво! То ще добре, прошу вуйця, що знайшлося якесь дисципліноване військо, бо якби натрапили на таких, як ті у Ставках (а пропо[86], вожаків з-поміж них розстріляли — панство чули?), то ми мали б вже революцію у Польщі, а початок дало б їй наше славне місто! От цікаво було б!

— Не бачу в тому нічого спеціально цікавого, — сухо обірвав його отець Сидір.

Думав з тим презирством, яке відчуває вищий клас до нижчого: ні титул доктора медицини, ні довготривале перебування у такому центрі західної культури, як Відень, ні одруження в родині Річинських не зробили пана з того парвеню.

— Отже, прошу панства, ув'язнення перестало бути методом поборювання розкладницького елемента. Факт залишається фактом, що тюрма, яка повинна б бути місцем ізоляції, чи, як у вас в медицині кажуть, докторцю, локалізації хвороби, стає її розсадником. А що має робити уряд? Уряд, прошу панства, опинився перед дуже складною проблемою. Добре, ввели польові суди, але й це не вихід. Не вихід! Бо кожна, хоч і законом обгрунтована, так би мовити, заслужена смерть сприймається тим табором як гасло до нових виступів. А крім того, ще й таке, прошу вас. Непоказні, сірі людці, нічим особливим не небезпечні за свого життя, по смерті виростають до легендарних героїв, свого роду святих партії. І так воно виходить, що смерть теж не метод боротьби. Скажу ще більше: смерть вигідніша для них, ніж для нас. Це звучить парадоксально, але воно таки так.

— Якщо це так, то що робити з ними, коли навіть вішати їх невигідно? — знову весело спитав Безбородько. Було чоловікові весело, і не міг нічого з собою зробити!

— Та в тому й проблема, докторцю…

— Еврика! — зірвався раптом Безбородько, заплескавши в долоні, аби привернути до себе увагу всіх присутніх. — Еврика! А якби вдатися по допомогу до медичної хімії?

— Не розумію, — вдав чи справді не зрозумів його отець Ілакович.

Безбородько, хитро прискаливши око, зробив рукою невиразний жест:

— А якби так час від часу відповідний укол — і хай би жили собі за гратами… нешкідливими ідіотиками… ха… ха… ха!..

Ольга подивилася на Катерину. Слова Безбородька не зробили на неї найменшого враження. Неля нахилилась над Ольгою:

— Втікаймо звідсіль, бо я зараз… закричу.

— Пс-с…

— Твоя ідея, докторцю, була б геніальною, якби держава могла знайти приміщення і могла дозволити собі прогодувати мільйони щонайменше ідіотиків, як ти кажеш. На жаль, у нас з тюрмами швах. Але, звичайно, все це утопія, мої дорогі. А хочу навести один, — його тонкошкіре лице зарожевілося, — один приклад не з сфери утопії, перепрошую тебе, докторцю, а з реального, реального і, на жаль, дуже до нас близького життя. Катрусю, — Ілакович встав з-за стола, підійшов до Катерини і, на її подив, поцілував племінницю в руку, — я перепрошую заздалегідь, що скажу прикре для тебе, а для, — передихнув, — всіх нас компрометуюче й дуже-дуже неприємне. Але в родині перш за все — правда!

Ольга вже не мала сумніву, що хтось з родини бачив її з Бронком і тепер влаштують суд над нею. Кров ударила їй в голову: чим пояснить їм свої зустрічі з Завадкою? Що скаже на своє виправдання? Що може сказати їм на виправдання, коли не знаходила його для себе самої?

— Я «за»! — вигукнув Безбородько. Катерина машинально відсунула від нього порожній келишок. Квапливі, притому зайві рухи рук зраджували її внутрішній неспокій.

Всі застигли в очікуванні, а вуйко Сидір, наче навмисне, зволікав:

— Я зараз, прошу панства. З чого б то почати? Коли минулого місяця був у Гелі, вашої мами, — кивнув Катерині й Безбородькові, — то по дорозі зустрів я редакторку «Нової жінки».

— Ах, — замахала напахченою хусточкою тітка Наталя, — ти мені говорив. Вона просила, — звернулася до жінок за столом, — щоб дати для її газетки припис на повидло з бузини. Я, овшім, передала через нашу Орисю, але вона, напевно, забула вручити їй. Вона теж має чимало на голові. І город, і чоловіка, і коней.

— А щодо коників, то, маєш рацію, добре скачуть вони Орисі в голові.

Їдке зауваження тітки Клавди в однаковій мірі могло стосуватися замилування Орисі кінським спортом, як і її флірту з Нестором.

Ілаковичева з усмішкою апробувала перший варіант:

— Овшім, овшім, Орися має пасію до коней. Це по прадідові в неї така жилка.

Безбородько вирвався нетактовно:

— А той прадід хто був? Фіакерник чи жокей?

— Ти перестанеш? — цикнула Катерина на чоловіка і додала для виправдання його і себе: — Моєму чоловікові треба щораз менше пити. Вуйцьо мали щось сказати? Прошу!

— Так… гм… Ото пані редакторка сказала мені, що меценас Білинський, наш спільний знайомий, а Гелі приятель, співробітничав, прошу я вас, у «Волі Покуття». Як кажуть, сапієнті сат — мудрому досить.

За столом стало ніяково, тихо.

Присутні дивилися одне на одного, ніби чекаючи, хто перший вибухне сміхом і розвіє цей кошмарний жарт, але ніхто не засміявся.

— Я бачу, прошу панства, що ця звістка вас вразила. Мене так само. Мені теж зразу було важко повірити. Просто не міг сприйняти це за дійсність. Признаюся, що, можливо, я надто різко заперечував редакторці. Просто в голову мені таке не лізло: адже йшлося про громадську честь відомого адвоката, прошу панства! Але, на жаль, тепер я певно це знаю і тому заявляю з усією відповідальністю за свої слова: факт підтвердився. Прожити вік чесною, всіма шанованою людиною і на старість — фе! — так паскудно скомпрометувати себе? І тільки, прошу подумати, що та людина вважала себе — а може, й досі вважає? — за особистого приятеля нашої Гелі, пані канонікової Річинської! Який скандал, прошу панства!

— Бо я казала й буду казати, — зацокотіла Клавда, — що чоловіки на старість бісяться так само, як і жінки. Медицина, Фільку, може собі заперечувати скільки захоче, а я знаю своє.

— І яке я маю право, — не скінчив ще отець Ілакович, — виступати з амвона проти комуністів, коли в моїй найближчій родині приятелюють з їх прихильниками?

До Безбородька щойно тепер дійшло, наскільки серйозна загроза честі родини Річинських, до якої належить і він. Його пройняла лють:

— Бо тут винні й ми! Ми надто звикли панькатися з такими негідниками! Я цілковито згідний з Славком, вашим сином, вуйцю, що ми надто м'якотілі там, де йдеться про принцип. Безхребетна нація, погній для сусідів — от хто ми! Чому в даному випадку не примінити товариського чи навіть загальногромадського бойкоту? Я перший не подам руки тій падлюці! Квіс секвенс?[87]

Запал Безбородька не знайшов рівноцінного відгуку серед родичів дружини.

— Поволі, докторцю, поволі, — почав Ілакович, погладжуючи підборіддя, — поволі. Сьогодні проголосимо бойкот Білинському за співробітництво з комуністами, а завтра стукнуть тебе із-за рогу, як провокатора. От бачите, як обстоїть справа.

— У всякому разі, я вважаю своїм обов'язком, як старшого в нашій родині, попередити маму, щоб була обережніша з тим панком, чи то пак «товаришем».

Попередила Олену і Зоня, яка навіть не була тоді у Безбородьків.

Але як вона це зробила!

І до того траплялось, що Зоня накидалася на матір, шукаючи собі причіпки, а Олена з істинно християнською покорою зносила злі настрої своєї дочки, всіляко намагаючись виправдати її.

Та цим разом Олена здалася. Зоня своєю неприпустимою поведінкою супроти матері перейшла всякі межі. І як тільки змогла Олена стримати руки при собі, коли та ошаліла дівчина викрикнула:

— Чого мама виходила заміж за нашого тата, як мама його не любила? Всі знають, всі, що мама… тягалася з отим Орестом Білинським ще до знайомства з татком. І взагалі мама ще й тепер марить ним, наче шістнадцятилітня. Стидалася б мама свого сивого волосся та дорослих дітей. А тепер мамин коханий знюхався з комуністами! Як я не дістану ніде роботи, то тільки через маму, щоб мама пам'ятала! Чого мама так вилупилася на мене? Я на маминім місці згоріла б з сорому! Нічого мама не може сказати на своє виправдання, га? Нічого?

Олена не могла й не хотіла нічого говорити.

Думки, одна від одної чорніші, розпачливіші, розшарпували її бідне серце.

Небагато обходило її, чи Орест Білинський за комуністів, чи проти них. Взагалі вважала політику забавкою для чоловіків, до якої не ставилася серйозно. Не про це йшлося Олені. Смертельно образив її той факт, що Зоня взагалі посміла зачепити її ставлення до Ореста Білинського! Олена вважала, що її почуття до Ореста Білинського — це її, виключно її особиста справа ще до Річинських. Привезли її з лісового світу в міські мури, як забирають на спогад шкатулку з пожовклими любовними листами чи засушеними пелюстками троянди.

Було це її єдине особисте майно, яке сама надбала і, що найважливіше, через стільки років зберегла у первісному стані. Всі оті скупі спогади про племінника пані Максимовички, з часом роздуті її уявою до вічно актуальних подій першорядного значення, були для її внутрішнього світу наче малий квітничок, огороджений та замкнутий на колодку. У хвилини душевного осамотіння відчиняла вона хвіртку від садочка своєї молодості, щоб дихнути ароматом спогадів, і знову замикала на ключ, аби чужа нога не могла дістатися туди.

Як же ж посміла та безсердечна, недобра дівчина вдертися в садочок її душі і вчинити там таке спустошення?

О, яким делікатним умів бути Аркадій в цих справах!

Він ніколи, навіть у хвилини найінтимніших звірювань, не випитував, чи любила кого-небудь до нього. І не тому, начебто припускав, що, відірвана від цивілізованого світу, не мала нагоди закохатися чи комусь подобатися, а саме тому, що відчував її захоплення племінником Максимовичів.

Того, що почула Олена від Зоні, не можна було ані звести до небуття, ані завернути, як уплилого часу. Було як відрізаний палець чи виколоте око, які вже ніколи не могли повернутися на своє місце й бути знову такими, як колись. Те, що довелося їй зазнати від Зоні, не вдавалося звести до категорії прогріхів, які можна загладити, зладити перепросинами, замазати добрими діяннями чи, зрештою, виправдати нервами.

Мама, яка допустила до того, щоб так повелася з нею її рідна дитина, взагалі позбавляється права називатися матір'ю. Таку матір можна хіба порівняти з офіцером, з якого перед усім полком здерли погони. Колись так збезчещені люди пускали собі кулю в лоб; а що має робити з собою мати, якій дитина плюнула не в обличчя, а в саме серце?

І справді, невідомо, що б Олена вчинила собі чи Зоні (одна страшна думка таки влізла їй у голову, але, слава богу, впору вибралася звідти), якби не мала господинька, що поставилася до матері, як до своєї скривдженої дитини.

Коли Ольга тулила її до своїх повних, пружинистих грудей, заспокоюючи її найсердечнішими, найніжнішими словами, то Олена на мить піддалася солодкій ілюзії, ніби пестить, ніби голубить її рідна мати, якої вона навіть на фотографії не бачила. Кажуть про незаспокоєне материнство, а чому так мало згадується про незаспокоєне, позбавлене тепла материнських грудей дитинство? Це ж та сама, якщо й не більша, людська кривда.

Лагідними, але переконливими словами, впевнено, без жодного сумніву Ольга стала доводити Олені, що Зоня, як увійде в раж, сама не знає, що плете її дурний язик. І то не з злоби чи переконання, мамцю, а просто така вже поганюща натура в нашої Зоньки! І тому, кохана, золота, єдина мамцю, чи варто так глибоко до серця сприймати, що наляпав тут той дурний, безвідповідальний язик? Це ж, ще раз підкреслює Оля, не від серця, мамцю, а так просто, щоб по-дурному допекти комусь.

Мала господинька проявила велику делікатність, яку, треба сказати, Олена повністю оцінила. Ольга не обзивала Оленину дитину ненормальною, істеричкою чи вар'яткою, як це деколи дозволяла собі Катерина, ба навіть Слава, бо відчула, що це може спричинити біль матері («Мій мені немилий, але при мені не бий»).

— Мамцю, кохана, дорога мамцю, я думаю, що пан Орест Білинський не міг зробити нічого ганебного просто тому, що його характер не здатний на щось подібне. А навіть коли то правда, що він щось мав з комуністами, як говорить вуйко Сидір, то видно, — чує мамця? — то видно, що цього немає чого соромитися. Пан Орест Білинський, я ще раз кажу мамці, не міг би поступити не гонорово, ну, нечесно, правда? Мама стільки років знає пана Ореста Білинського як порядну, принципову людину, і раптом хтось сказав не таке слово про нього і мамця вже втратила віру в нього? Мамочко, як же можна бути такою малодушною?

Олена оцінювала (то тільки ми дітям уділяємо ласки, не важачи та не міряючи, але те, що дістається нам від них, все, все до окрушинки проходить через реєстратуру нашого серця), ще й як, добру волю малої господиньки, але було їй дуже боляче, що вони однаково не розуміють одна одну. Та хіба Олену вразило так сильно те, що родичі, в тому числі і її рідна дитина, приписали Орестові Білинському політичні погляди інші, аніж самі мали? Одного лише не знала Олена, що мала господинька, обороняючи Ореста Білинського, посередньо брала під захист і своє кохання до сина старого Йосифа Завадки.

Хіба той факт, що мамин приятель (якщо не вжити ніжнішого слова), солідна й шанована у містечку людина, член тієї суспільної сфери, до якої за соціальним і товариським положенням належали і Річинські, мав що-небудь спільне з комуністами, не являвся до деякої міри моральною реабілітацією в очах Ольги комуністичної організації як такої?

На основі того, що чула Ольга в своєму оточенні (плюс газети) про комуністів, донедавна весь комуністичний підпільний рух уявлявся їй збірною, темною, злою силою, яка грабує, вбиває, нищить інтелігенцію і здобутки вікової культури в ім'я туманної, утопічної ідеї, яка ніколи не стане реальністю, бо цивілізований світ не допустить цього.

Познайомившись з Бронком Завадкою, Ольга силою обставин була змушена змінити свою думку про представника того табору. Велика громадська відвага, начитаність, пуританська правдивість, принциповість (прикмети, так рідко подибувані у так званому вищому товаристві!), тверда віра у свої ідеали, сміливі погляди Бронка Завадки на взаємини між людьми зняли полуду з очей Ольги настільки, що вона була вже згодна визнати комуністів за нормальних людей. (Хоч у хвилини критичних роздумів не була певна, що всі похвальні прикмети не приписувало йому її закохане серце).

У всякому разі, Ользі бодай ясна причина зміни її поглядів на комуністів, а що ж штовхнуло лисого добродія, меценаса Білинського, піддати ревізії свій світогляд?

Цього мала господинька не могла аж ніяк збагнути!

Зрештою, ця думка не дуже хвилювала Ольгу Річинську. Її голова в той час була заповнена чимось іншим: чому Бронко так довго не показується їй на очі? Чи часом, борони боже, не заарештували його у зв'язку з тим вбивством на вулиці Вузькій?

Не могла навіть перевірити цієї жахливої можливості, бо не знала його адреси та не мала певності, чи він на тій самій роботі.

Як придалася б їй тепер щира приятелька!

Одного травневого вечора в житті Ольги сталося щось незвичайне. Міфічне, вважає вона.

Після вечері вийшла вона на ганок, щоб зачерпнути свіжого повітря (а насправді, щоб побути на самотині з своїми думками), коли почула в саду якийсь шерех.

Спочатку не могла зорієнтуватися, з якої сторони він походить і хто його спричиняє: людина чи звірина. (Бувало, теля сусідів заблукувалося в саду Річинських).

Ольга чула не відгомін кроків, а тільки шелест вишневих гілок, крізь які продиралося щось живе з боку городів (значить, не сусідське теля!).

Вона інстинктивно оглянулася позад себе, чи двері за її спиною відчинені навстіж на випадок, коли б їй довелося шукати сховища в них.

— Хто там? — спитала притишено, щоб не стривожити Марині.

Чоловіча постать вийшла з садової хвіртки. У сутінках заясніли зуби Бронка Завадки.

— То я, — вчула його теж стишений голос.

Обминув смугу світла від вікна й став на два кроки перед ганком, навпроти Ольги Річинської.

— Думав, панно Річинська, — в голосі його так і бриніла іронія, — що витримаю довше. Не витримав.

Що ж, вільно вам сміятися з мене, слабодуха! Ех, вимучили ви мене, панно, аж сам за це прав би себе по писку! Ви теж очікували мене?

— Я? Чекала на вас? — Ольга не знала, що її більше вразило: його нахабство чи гострота інтуїції. Біла полоска рота у того під ганком розтягнулася від вуха до вуха.

— І чого ви так лякаєтеся правди? Ну і вихованнячко дали вам, панно Олю! Ви обурюєтеся за моє нахабство, а я даю голову навідріз, що мучився не лише я один, але й ще хтось. Скажіть мені, чого вам так до вподоби робити з мене дурня?

— Ви забуваєтеся, пане Завадка. Я не давала вам права так розмовляти зі мною. Як ви смієте…

Бундючним словам суперечить їх м'який тон, і Бронко Завадка вловлює цей дисонанс.

— Почекайте ще трішки, і я не таке посмію! Я вам, здається, говорив колись, що я не з скромних.

І він, наче для підкріплення своєї заяви, підходить упритул до ганку. Ольга стоїть на якийсь метр вище у місячному сяйві, наче героїня з опери.

— Слухайте, чого ви така?

— Яка?

— Така-о, що я, дурень, трачу до решти голову через вас. Ось яка ви. Ще й питає, наче на сміх! Чого ви лукавите зі мною, Ольго? Ви хочете, щоб я повірив вам, що ви ні разу не зверталися думками до мене?

— Мало про кого ми думаємо знічев'я!

— Ох, — застогнав, наче з великого болю, — як ненавиджу у вас цю, пробачте мені, Олю, за відвертість, цю… попадянську маніжність! Чого ж ви, молода, здорова, вродлива, боїтеся правди? Чого ж ви соромитеся того, що… що… прикрашає життя, опоетизовує його будні, коли хочете знати? А втім, — Ольга замітила й при світлі місяця, як змінився рисунок його обличчя, — хто його знає? Слухайте, Ольго, може, я й справді дурень? Якщо я, ідіот, тільки вбив собі в голову, що я вам не чужий, якщо це все тільки витвір моєї дурнуватої фантазії, якщо я дійсно антипатичний вам, то даю слово честі… Даю слово: скажіть мені правду — тільки й будете мене бачити біля себе.

Ольга зволожує язиком губи, які неможливо пашать. Ошелешена силою його вибуху, мовчить у муці. Ніколи досі не доводилося їй так ультимативно вирішувати свою долю і… чиюсь. Оскільки знає з чужих любовних історій і з романів, завжди в таких випадках кавалери давали панні кілька днів на роздуми. Хоч, власне, над чим їй роздумувати? Він, напевно, це відчуває однаково, як і вона, але йому навмисне, може, з помсти (за віщо?), хочеться її упокорити, пригнути, змусити признатись в самозрозумілім для обох, щоб пізніше не могла викручуватись та заперечувати.

Хіба йому мало того доказу, що не прогнала його з свого подвір'я, не сховалася від нього, а німіє отут перед ним, здана на його жорстоку ласку?

— Не треба зі мною так, — жаліється йому на нього самого. — Я така рада, що ви є… що прийшли.

Чи не сказала забагато?

Бронко простягує руки, начеб збирається схопити її.

— Як ви сказали, Ольго? А може, мені причудилося? Люба моя, прошу вас, повторіть.

— Я боялася, що з вами, може, щось погане притрапилося. Я так боялася за вас, Бронку, ви навіть не знаєте.

Чого він тре так долонями лице? Що сталося, рідний?

— Ольго, чуєте, не може бути… ні, то не може бути, бо мене теж пригнав страх за вас.

Хіба якесь непорозуміння. Чого ж мав би він за неї боятися? Адже їй абсолютно нічого не загрожує. Тому перепитує ще раз:

— Страх за мене, Бронку, за мене?

— Брів сюди чужими городами, як ідіот, толочив чиїсь грядки, заблукав, нарешті, у вашому вишенникові, бо видалося, що вас у мене вкрали. Ви розумієте, який це жах? Я б оце приплентався до вашої хати, а замість вас вийшов би з сіней ваш чоловік і спитав би мене, чого мені треба? Що шукаю на чужому подвір'ї? Ви собі уявляєте, що тоді діялося б зі мною?

Від його розпашілого лиця, з вологої душної глибини саду, з зоряного навислого неба, з нагрітих за день стін, від грядок з матіолою пливе гаряча безумна сила і бухає на Ольгу з таким напором, що хвилинами їй стає млосно. Почуває, що доконче мусить доторкнутись Бронка і через точку доторку, наче через електричний провід, перетрансфузувати трохи цього горючого безум'я від себе до нього.

Перехилившись через поруччя ганку, вона занурює пальці в його чуприну.

Він не знає, — а якщо вона йому скаже, то чи повірить, що він, Бронко Завадка, перший мужчина, крім татка чи стрийка Нестора, якого вона погладила по голові.

— Дивний, — пестливо шепоче Ольга, маючи на увазі його, себе, цей вечір і взагалі те, що сталося вже поміж ними.

Раптово Олі захотілося заплакати. Скільки разів до неї викликав Бронко подібний ураган у крові і серці принагідних жінок, брав і дарував себе без взаємного зобов'язання, без повинності пам'ятати, от так собі, для хвилевого шалу, з надміру чоловічої енергії?

Бронко бере Олину руку, але не цілує, а прикладає до розпаленого чола, як прикладають м'яту при болю голови.

— Чого ж принишкла, моя маленька?

До речі, та голова дійсно потребувала б холодної м'яти.

Стоїть перед нею без слова, сам насолоджуючись бурею, що бушує в ньому. Лише похитується злегка то в один, то в другий бік, ніби крона дерева, якою термосять вихри.

Не може заспокоїтись від того, що біла панна так ніжно і велично дала згоду на себе.

Слухай, здуріти можна від щастя. Недосяжне, фата-морганне, немислиме стало дійсністю, хоч ще й не фактом. Мав Ольгу Річинську заброньовану виключно для себе. Сказитися можна, брате! А проте не мав права тепер, власне, тепер не мав права давати волю своїм почуттям. Спрагнений, з почорнілими, потрісканими губами, бачив склянку джерельної води перед собою, і не вільно йому було хоч би пригубитись до неї.

Ух, чому то для інших кохання — одна блаженна радість, а йому воно, прокляте, мусило перепалити все нутро.

Бере її руки (як вони жадібно віддаються йому самі) і по черзі цілує їх. «Прийде час, — думає з ненаситністю голодного, — що на тому білому тілі не залишиться сантиметра, якого не торкнулися б мої губи».

— Я вже піду, моя, але скоро прийду. Відтепер приходитиму, коли тільки зможу.

— Я знаю, — на все згоджується Ольга, — а я чекатиму кожного вечора…

Відпустив її руки, а потім ще взяв їх, щоб скласти пальці у пучок і ще раз прикластись губами до них, як до букетика квітів.

Бронко вже відійшов, коли Ольга вихилилася за поруччя. Зробив кілька кроків і став на розі будинку. Дала йому знак рукою, щоб обійшов хату і став на вулиці навпроти її вікна.

Ольга увійшла до хати. Олена сиділа в кухні за столом і пила чай.

Побачивши маму в тій самій позі, що й перше, Ольга усвідомила собі, що все ж таки за цей короткий час, що провела вона його поза внутрішніми стінами, світ перемінився докорінно.

Хотілося обняти маму або бодай поцілувати дорогу руку, але побоялася, що на шкірі її рук міг залишитися запах Бронкової голови й видати її.

Згадалася зрадлива травинка на п'ятці з часу дитинства.

— Як там надворі? — спитала Олена, старанно крутячи ложечкою в склянці, щоб цукор не залишився на дні. — На дощ не заноситься?

— Ні. Чудовий сьогодні вечір, мамо.

— То добре, — відразу заспокоюється Олена.

Думає про Славу. Щодня, щогодини паралельно з іншими поточними справами думає про свою наймолодшу дочку. Вірить, що у тиху погоду з її дитиною не може статися жодного лиха.

Думає про Аркадія.

Якщо не буде зливних дощів, то братки другого насадження біля гробівниці зацвітуть дуже скоро. Спеціально просила садівника, щоб дібрав самих синеньких. Буде лежати собі небіжчик, наче у віночку.

Стривайте, а чому на лісничівці ніколи не садили братків? А, напевно, тому, що їх треба рік наперед висівати, потім пересаджувати, а там ніколи не було часу. Так, так, напевно, тому!

Ольга увійшла в дівочу. Підійшла до вікна, не засвічуючи лампи. Бронко стояв на вулиці, якраз проти її вікна.

Пішла. Помилася. Роздягнулася. Лягла у ліжко, а потім піднялася і ще раз глянула у вікно.

Бронко не сходив з місця.

«Моє щастя береже мене», — подумала, безумна від щастя.

Друга зустріч могла бути випадковою, але, мабуть, було навпаки. Романик влучив момент, коли Неля поверталася з церкви сама, без товариства сестер і матері.

Оперуючи то недомовками, то не зовсім відвертими запитаннями, він вправно поновив колишню розмову поміж ними про Івашкова, і Неля сама стала розповідати йому про своє ставлення до Маркіяна.

Романик слухав дівчину уважно, з нахиленою до неї головою. Потім перебив Нелю. Зробив це жестом, мовби просив слова.

— Така справа, панно Нелю. Все це слова. Пєнкне романтичне слувка[88], як каже поляк, а хлопові треба реальної допомоги. Якби ви захотіли, ви змогли б багато зробити в цій справі.

Що за збіг обставин! Не так давно Катерина теж переконувала її, що вона, Неля, зможе багато допомогти родині, якщо зважиться на візит до Сулімана.

Але, попри все, хотілося вірити, що в даному випадку вона справді може відіграти якусь позитивну роль у житті Маркіяна.

Нелина романтична натура жадала, щоб вироком долі саме їй судилося що-небудь змінити в житті того хлопця.

В чому могла б проявитися її допомога? Може, зважаючи на близький судовий процес, піти до когось щось попросити, дізнатися про щось?

Не дуже звертаючи увагу на її гарячкові запитання, Романик чвиркнув крізь зуби.

— То ви аж такі певні себе, панно Нелю? Вам здається, кицю, що ваша гарна бузя може хлопа від шибениці врятувати?

Як же грубо з його боку і несправедливо! Сам же казав, що вона могла б багато допомогти Маркіянові. Навіщо тоді ця несмачна іронія? Чому не викладе до ладу, як повинна виглядати допомога з її боку?

Чекає, що Романик скаже що-небудь конкретне. Ладна повернутися з ним з-під брами і ще раз повторити пройдену дорогу, аби лише дізнатися чогось певного про свою участь в долі Маркіяна.

Романик не виявляв наміру повертатися ще раз в сторону міста, тим більше, що по вулиці Легіонів рушили валки селянських возів, здіймаючи неймовірну куряву.

Перед брамою на вулиці Куліша схопив Нелю за руку і по-чоловічому стис її.

— Незабаром розпочнеться процес Маркіяна, а потім і ми почнемо з вами діяти. А поки що настроюйте себе, гарна панно, на те, що ви будете співпрацювати з нами.

— З вами?

— Я ще не такий дурень, щоб на себе «ви» говорити. З організацією. Я думаю, що вам не треба багато пояснювати, що таке ОУН.

— Чула, — півголосом промовила Неля, перемагаючи страх. Боялася не за своє життя. Боялася, що може раніше втратити Маркіяна, ніж встигне допомогти будь-чим йому.

— Чого ж ви ніби сторопіли?

— Я?

— А хто? Польський ксьондз? Я ще повинен вас попередити, що відтепер треба тримати язичок за зубами, бо інакше… Пощади не буде.

Попередження чи погроза? Мабуть, одне і друге.

— Але чому аж після процесу, ви кажете? Тоді і так усе пропало. Мені здається, що коли і є якась можливість допомогти йому, то тільки тепер, доки ще його не засудили, не вивезли з Нашого.

— Ви так вважаєте? — сміється з неї у вічі. — Я радив би вам, паннунцю, менше метикувати на цю тему і взагалі не тикати свого гарного носика в цю справу. Відразу після процесу його не вивезуть. Потім буде ще одна така справа, де Маркіян виступатиме як свідок, а ви як підсудна. А ще потім, можливо, обоє будете на волі.

Нервові сльози захитують Нелі світ. Не допитується, яким це чином опиниться вона в ролі підсудної. Задовольняється тим, що, можливо, згодом будуть обоє на волі.

— Про деталі ще поговорять з вами.

— Скільки йому загрожує?

Романик встромляє в неї очі, наче збирається її загіпнотизувати.

«Позер», — відразу облітає з Нелі попередній страх.

— За участь у вбивстві політичного діяча і зраду найяснішій Речі Посполитій Польській — шнурок. Навіть не куля, а вульгарний шнурок. Ви чого зблідли? Не здумайте мені хляпнути тут… Але, ви чуєте, шибеницю замінять йому на досмертну тюрму. Дякуйте бозі, що не попав під воєнно-польовий суд. Ходили би-сьте тепер у подвійній жалобі. Але з вас ще романтична панніца!

— А адвокат? Хто його боронитиме? Не могла б я з адвокатом переговорити?

Романик демонстративно всуває руки в кишені штанів.

«Дурень, сподівається, що це мене буде шокувати». Високий, кудлатий, на широко розставлених ногах, сходив на клоуна.

— Т-те-е. Можете поговорити з адвокатом, якщо він взагалі схоче говорити з вами. Він вас спитає перш за все, в яких ви взаєминах з арештованим, а що ви йому скажете? Ким вам доводиться Маркіян Івашків? Скільки вам не шкода грошей на нього? — невідомо, на адвоката чи Маркіяна.

— В мене зовсім нема грошей.

— Зате у вашої мамці…

— У мами теж нема.

— Якраз я вам повірю! На всякий випадок є ще швагер доктор Безбородько. Якщо притисне («хто? що?»), не бійтеся, гроші знайдуться. Запевняю вас.

Неля мовчить, піднявши брови. Думає, як би їй чимскоріш дістати адресу адвоката і відв'язатися від цього грубіяна. А може, могла б трохи грошей випросити у коханого доктора Гука? Єдина людина, в якої не соромно було б просити.

— То старий чоловік, — торочить Романик далі, — і я боюся, що такі екзальтовані панєнки можуть припасти йому не до густу[89]. Спортик, панно Нелю?

— Для мене це не спорт, пане Романик.

— Серйозно? А це я тільки хотів почути від вас, панно Нелю.

«Як він мене ловить на кожному слові!»

В канцелярії Неля адвоката не застала. За маленьким столиком під стіною сиділа чубата блондинка з губами серденьком і, висолопивши язичка, спилювала мініатюрним пильничком нігті на руці.

— Де пан меценас?

— Дома. Тобто, можливо, дома. (Друкарка, як видно, була привчена точно висловлюватись).

— Сьогодні не буде в канцелярії?

— Цього ніколи не можна з певністю сказати.

— А яка приватна адреса пана меценаса?

— Чи справа аж така нагла?

— Так. Дуже.

— Тоді Глинчарська, 43.

— Дякую. До побачення.

Глинчарська? Глинчарська… Де це може бути? А, попри старе єврейське кладовище вгору, ліворуч цегельні.

Виявилося, що від цегельні треба ще йти шмат дороги вулицею. Скісною, бо стежка ліворуч була ще з весни заорана.

Будинок, позначений номером 43, був вузький, але вгорі поширювався критими і відкритими балконами, обсадженими центуріями так, що здалека справляв враження великого вазона. На жаль, вхід до нього був анітрохи не поетичним, крізь дірку у дерев'яних сходах, що вели до квартир з балконами, не вихиляючись за поруччя, можна було побачити всю перспективу сходової клітки.

Бруд, який тут панував, належав до категорії тих понять, що їх конкретно не можна собі уявити.

Неля подзвонила в потрібну їй квартиру.

Двері відчинила молода жінка на останніх місяцях вагітності, з підпухлими очима і роздутим носом. Відразу якось до смішного незграбно загородила своєю дебелою фігурою вхід досередини. Сама вона вся опливла жиром.

— Чи пан меценас дома?

— Нема, — скорботно видихає жінка, недалека того, щоб розплакатись. — Нема його дома, а я так просила його. Повинен був би послухати. Так себе зле почуваю, а тут ще й прання треба було скінчити. Нема дома. Може, в суді, не знаю…

Неля приклала хусточку до рота і збігла вниз. Липкий бруд — хто б повірив! — чіплявся підметок.

«У випадку Маркіяна, — розмірковувала, перебігаючи з тротуару на тротуар навздогін за тінню, — треба сам по собі злочин піднести на щит такого безумного героїчного пориву, щоб перед його високою безкорисливістю схилилися б навіть і вороги».

Єдиною метою, єдиною ідеєю оборонця, єдиним його диханням повинна бути воля Маркіяна.

«Воля, — марить Неля, — це простір, свіжий запах озону, відчинені навстіж вікна, просторі, залиті сонцем кімнати, мелодія струнких юнацьких ніг у марші. Так сказала б Слава».

Яке моральне відношення до цих речей може мати людина, яка щодня видирається на третій поверх липкими від бруду сходами?

Никаючи по судових коридорах за адвокатом, Неля прийшла врешті до висновку, що вона могла б ужити перед слідчим тих самих аргументів, що адвокат на суді, лише з більшим внутрішнім переконанням, з більшою щирістю та серцем.

Які б то були аргументи, Неля не зовсім конкретно уявляла собі.

З тієї пори, відколи Маркіян Івашків посів місце в її житті, Неля змінила думку про так звані підпільні організації; в політичній сегрегації вона не дуже розбиралася.

Не завдавала собі питання, чи особисто їй вистачило б снаги і відваги включитися в цю сковану гру, але саме існування опозиційної організації серед молоді вважала за природне явище, як і те, що старі засуджують підпільну діяльність молодих. Неля була тієї думки, що історія неспроможна уточнити, хто першим почав убивати. Першопричина загубилася. Тривали одні наслідки. Підпільники вбивали з-за рогу тому, що їх побратимів засуджували на шибеницю. Тамті засуджували на кару смерті тому, що підпільники вбивали їхніх функціонерів. І так закрутилося колесо подій без кінця і початку, зав'язалося в тугу каблучку, — хто його зможе розв'язати?

Так до свого знайомства з Маркіяном думала й Неля.

Тепер Неля починала втрачати впевненість, що всі оті, зламані в самому розквіті життя в ім'я високого всенародного ідеалу, матимуть хоча б історичне виправдання.

— Панна Річинська знову тут? Чи, може, до мене?

Янічек наздогнав її і, як здогадалася Неля, впізнав її по фігурі, а може, й по зачісці.

Пропустив її по праву руку, переклавши при тому теку з паперами в ліву. «Тека людських доль», — майнула у Нелі думка.

— Так, до вас.

Янічек відчинив двері до своєї канцелярії, пропустив Нелю першою.

— Прошу сідати, панно Річинська. Мушу вам признатися, панно Нелю, що ви мене трохи здивували. Наприклад, цілковитою несподіванкою був для мене ваш візит до мами Івашкова.

Неля зашарілася. Її збентежило, що він знає про це. Звідки? Адже навіть мама Маркіяна не знає ні її імені, ні прізвища. В дорозі теж не входила ні з ким у відверту розмову.

— Знову вас привело сюди побачення з нареченим?

— Ні. Я знаю, що доки не закінчиться слідство…

— Слідство у справі Івашкова вже закінчено.

«І ти вже вирішив його долю».

— Для чего пані так змартвіла сєн[90], панно Нелю? Події розгортаються за наміченим планом. Я хотів би знати лише одне, чи подякували б ви мені, коли б я вам зараз дав побачення з Івашковим? Я готовий припустити, що ви серйозно зацікавились тим паничем. Єден варунек[91], побачення відбудеться не в моєму кабінеті, як тоді, — пані розуміє, тим разом була своєрідна психологічна конфронтація[92], — а в тюрмі. Там є спеціальна приймальня для побачень.

— Буду вам вдячна.

— І все? — спитав хіба для жарту.

— Ні…

— Ов? Слухаю вас.

— Я хотіла б просити дозволу поговорити з моїм нареченим три хвилини сам на сам… Тільки три хвилини.

Весело розсміявся. Мусила видатись йому забавною дурочкою.

— Ви поцєшна, панно Річинська, як бозі кохам! Коли ви так гарно-складно заявили, що не просите побачення, бо слідство ще не закінчено, мені, як юристу, було приємно, що ви хоч трохи знайшли потрібним познайомитись з карним кодексом. Тепер єстем змушони поставіць пані двує[93] з юриспруденції. Я й без того допускаю порушення уставу, що дозволяю побачення не у визначений день і годину. Убавіла[94] мнє пані, слово дає.

Камера, або цимбра, як сказав ключник, який ввів туди Нелю, була подовгаста, темнава, з одним загратованим віконечком під стелею кімната, з одним столом і двома кріслами.

Заносило, хоч як дивно, поганою пастою для черевиків. Цей запах домінував над смородом вогкості й бруду.

Маркіяна ввели раніше, ніж Неля сподівалася. Власне, не була ще внутрішньо підготовлена до цього.

При першій зустрічі з Івашковим Нелина увага була націлена на його зовнішність. Був відкриттям для неї, з яким треба було освоїтись. Тепер сприйняла Маркіяна як самий біль. Болем були запалі темні щоки. Болем були ненормально блискучі очі. Біль завдали його оголені (невже ж авітаміноз?) зуби. Проте найдошкульнішим болем була його сором'язна несміливість. Здавалось, ніби йому хотілося дати їй зрозуміти, що йому відома його доля і тому не має права на дальші зустрічі з нею, Нелею.

Мусила перша простягнути до нього руки. Щойно тоді повірив у себе й притулив її до грудей. Свідомо глибоко вдихнула грибковий запах його одягу. Мала на увазі: все, все, що тільки вдасться, запам'ятати, забрати з собою.

Вже знав, що була у його мами.

— Який я тобі вдячний, що ти їздила до моїх. Ти ще й добра? Така гарна й з добрим серцем? Ти не дивуйся, але я не можу дати собі ради з тим усім, — він узяв її обіруч за голову і, міцно стискаючи в долонях, притягнув її впритул до свого лиця. — Хто ти така? — раптом спитав з злою підозрою. — Чого ти шукаєш у мені? Що це — авантюра? Тобі жаль мене? Чи, може, ще полюєш за емоціями? Я питаю тебе: чого тобі треба від мене? Чого знову прийшла?

Неля, заскочена такою непередбаченою зміною настрою, зразу начеб злякалася, але тепер вдивляється в нього закоханими, затуманеними щастям очима, які просять: ще! ще! Хай буде біль! Хай буде образа! Хай незаслужена кривда, аби тільки це від тебе. Аби лише не твоя байдужість.

— Не знаю, — з ніяковою щирістю признається Неля, — не знаю. Правду кажу. Мені здається, що тепер твоя доля — моя доля.

Він пускає її голову з своїх рук. Починає кусати собі нігті («І це прийму від тебе, хоч мої помліли б від таких манер»). Потім ніжно бере Нелю за плечі й повертає до тьмавого світла під стелею:

— Яка ти все ж таки гарна, але ти… якась ненормальна, дівчино!

Той високий, у брудному лахмітті кістяк нагло валиться їй на плече, щоб приховати там свої ридання.

— Не дивись, прошу тебе, не дивись на цю дурну пику. В нас з освітленням погано, і тому, коли хвилююся, очі… пасують… І нерви… до біса… розгулялись, розумієш?..

Неля підтримує долонею його велику голову і мимоволі робить спостереження для себе: все брудне здається розміром більше. Відчуває велике бажання, вірніше, непереможну потребу сказати, що вона вдячна йому за те, що він взагалі появився в її житті. Була сіра, безнадійна пустка, і раптом у цій пустці засвітився вогник.

«Люблю його, бо я йому безмежно вдячна. Любов — передусім вдячність. Дякую, що ти на світ народився. Дякую, що ти живеш в один час зі мною. Дякую, що я знайшла тебе. Дякую. Дякую. Дякую».

— Як це не по-людськи, — схлипує він, — що ти, така чиста, така прекрасна, допіру в цьому, в цьому проклятому місці з'явилася до мене. Так пізно. Я почуваю, — зніяковіло підвів голову, що для тебе я міг би поетом стати, але й це запізно…

Він говорив повільно, надумуючись, ніби чужою мовою, яку досконало вивчив по підручнику.

Неля вгадує, що він у своїм ув'язненні мусив багато чого позбутися з того, що було ним засвоєне на волі. Напевно, вони тут користуються вульгарним жаргоном, і йому тепер важко культурно будувати речення. Ось він стоїть перед нею і не знає, що робити з руками після того, як зняв їх з її плечей.

— Найгірше, що я до цього часу не знаю тебе. («Романик збрехав. Романик збрехав»). І тому не можу уявити собі, як ти, наприклад, ходиш по вулиці. Хоч мені здається, що я колись уже бачив тебе. Мусив бачити, але нічого не пам'ятаю. Находить на мене страх, що я плутаю тебе з кимсь. Я говорю дурне, а ти не дивуйся. І мене це мучить, і я мушу конче знати, чого ти приходиш до мене. Що це за фантазія? Тобі нудно, і ти шукаєш пригод, так? А потім котрогось дня передадуть мені від тебе записку, що тобі вже відхотілося забави. Що ти помилилася. А ти знаєш, у моїх життєвих обставинах це було б рівнозначне моральній смерті. Хоч чого варте моральне життя, коли на тебе чигає фізична смерть? Моя велика помилка, — та яка до дідька помилка! — моя трагедія в тому, що я за життя не знав тебе. А мені, — брутальним рухом відслонив їй чоло, не випускаючи волосся з кулака, — а мені нікого не треба було, крім тебе. Ні, не так, не думай, не так. Мені тепер взагалі не треба було знати, що ти є на світі. Нікого мені не треба було. А ти прийшла, відшукала мене й забрала те єдине, що я ще мав, — спокій. Я ж уже відтяв себе від живих. Я погодився вже серйозно, не для пози, що я по той бік. А ти прийшла і, як того конаючого, знову повернула до життя і мук. Навіщо ти це зробила? Чому в очах сльози?..

«Невже ж він нічого не знає про те, що йому готує Романик? Тоді він нічого не знає і про мене. Про мою роль у цій грі. Але мені організація не дала права говорити з ним про це. Можливо, він навмисне перед сторожем так зі мною поводиться. Мовчатиму. Що б там не було — мовчатиму».

— Ти розумієш, — пускає її волосся, приклавши його до губ, — мені боляче про це говорити, але я не знаю навіть, як твоє ім'я. Неля — це звучить, як мелодія. А як насправді? У метриці?

— Неонілія-Марія.

— Селяни теж греко-католики, але в нас немає подвійних, потрійних імен. Це польський вплив?

— Можливо.

Ревнощі за зміст щоденничка, за його найперше, безумне кохання до Орисі Лісної знову починає шарпати Нелине серце. Не могла стриматися.

— Ти повинен знати, — завагалася, звогчила язиком губи і докінчила: — Ти повинен знати, що ми з тобою навіть посвоячені до деякої міри.

— Ми? — зрадів і водночас засумнівався. — Ми з тобою? Яким чином? Та цього не може бути! Ти ж бачила мою маму. Я з селян, а ти…

Не хотіла болю для нього. Мусила лише знати, наскільки Орися відійшла в тінь в його житті.

— Орися Лісна вийшла заміж за мого кузена, Славка Ілаковича.

— Вийшла заміж? — так розгубився, що почав щось шукати очима по підлозі. — Коли? І вже по шлюбі? Чому ніхто не дав мені знати? — Був розчарований, скривджений, обійдений. Не могла відповісти йому нічого заспокійливого. Сльози капали їй з очей, хоч дивилися прямо, не змигаючи. Не зразу побачив, що Неля плаче. Досить невміло він притягнув її за руки до себе. — Чого ти плачеш, мавко?

— Яка я тобі чужа, яка страшенно тобі чужа…

Брудною рукою навідліт, по-сільськи, витер їй очі.

— Ти мені рідніша, ніж ти думаєш. Ти ненормально, — та що я буду тобі говорити, — ти непристойно, коли хочеш знати, стала рідна мені. Ти моя велика… от, — ляснув пальцями, — забув словечко, а, ти моя велика рекомпенсата[95] в житті. Та ти знаєш це? До всього треба звикнути. Мені теж треба звикнути, що ти є в мене. А Орися… Що мені до того, я, навпаки, не маю нічого проти, що Орися нарешті зловила собі чоловіка… Але чому, — ти, пробач, кажеш, що то твоя рідня, — але чому якраз Ілакович? Чим він узяв ту панну? Не про це йдеться. Але я?.. Дурень я — от що! Я все ж таки вище шацував[96] Оришку. Повинна була бодай дати знати мені, що вискакує заміж. Тільки і всього. Та не будемо про це.

— Не будемо.

Неля звернула мову на адвоката. Призналася врешті, що прийшла сюди заради нього. Знову зробила йому боляче. Скривився, як дитина до плачу.

— А я думав, що ти мене захотіла побачити.

— Який ти несправедливий. Я завжди хочу тебе бачити, але я просто не надіялася. Побачення дістала випадково. Я прийшла в суд, щоб поговорити з адвокатом.

— Мені не треба адвоката, — наїжується. Знову чужий і далекий. Не дивиться на неї. Не помічає її біля себе. Неуважно, відсутнім поглядом розглядає цимбру.

Неля просить, вона дуже просить погодитися на адвоката, а водночас думає: «А кошти? Господи, звідки кошти? Може, організація? Романик? Славко Ілакович? Може, випишуть когось з відомих адвокатів зі Львова? Якої думки про це він, Маркіян?»

Маркіян тієї думки, що вирок йому був зумовлений ще тоді, коли поліцай накладав йому наручники. Який би захист не дали йому, однаково вироку ніхто вже не відмінить. Зрештою, в дуже рідких випадках, і то підозрілих, трапляється, що захист витягує когось у політичному процесі. По-друге, ті славетні адвокати (він назвав три прізвища), що часом люблять і безкоштовно виступати у політичних процесах, не є такими вже непорочно безкорисливими чи аж такими патріотами, як Нелі здається. Такі їхні виступи — це перш за все вдячна нагода для реклами. Розуміють це, зрештою, і прокурор, і присяжні. І тому, аби Неля знала, і прокурор, і суддя, і менш наївні з присяжних сприймають ті бучні оборонні промови, як виступи акторів на сцені. Не розуміється на них хіба що частина публіки, отакі наївні, як Неля, які охають та ахають з приводу тих знаменитих виступів.

Ні, він категорично проти того, щоб йому давали адвокатів. Можна пошанувати його останню волю? Він через Нелю просить пробачення у публіки, перепрошує у громадськості, що його процес буде нецікавий, бо він для цього давно фініта ля комедіа[97].

— А ти чого знову плачеш? Яке свинство, що мушу коротати тут свій вік! Мені треба було б хоч здалека охороняти тебе від злих вітрів, ти — моя квітко! Не плач, маленька, бо я не знаю, як поводитись, коли дівчата плачуть. Орися теж раз плакала. Тут, — безнадійно похнюпив голову, — тут уже не плачуть… Я тобі говорив, що для тебе міг би я і поетом стати, коли б не оте прокляте запізно… — Незграбним, ніжним рухом гладив її по голові і спині. — «Не в'яжи своєї долі зі мною, — сказав вітер плакучій вербі, — в мене характер поганий. Сьогодні я тут — завтра там. Очі не висихатимуть тобі від сліз, моя хороша». — «Що ж, — відповіла плакуча верба, — я створена для того, щоб плакати. А коли вже проливати сльози, то бодай за милим серцю…»

— То про мене? — спитала з солодкою робленою наївністю Неля. Прощаючись (не знала досі Неля, що поцілунки можуть мати солоний смак), Неля все ж таки зуміла шепнути Маркіянові, що в неї була попередня розмова з Романиком. Розуміється, без всякого пояснення, бо тюремний сторож, хоч і з кислим виглядом, не спускав з них ні ока, ні… вуха.

У відповідь Неля почула:

— Йому можеш абсолютно вірити.

Не могла зрозуміти, чи ця фраза стосувалася загальної характеристики Романика, чи, може, була подана їй як гасло для її участі у допомозі (якій?) йому, Маркіянові.

Поверталася Неля додому обнадіяна, сповнена добрих намірів, коли випадково (знову ж таки, чи дійсно випадково) наткнулася на Романика. Вийшов навпроти неї з провулка розхристаний, заболочений (де він болото знайшов при такій погоді?), з перекривленою краваткою, неохайний якийсь, ніби ночував не в постелі, а десь під мостом.

Саме тоді повідомив її, що з нею буде бачитись хтось у справі Маркіяна Івашкова.

Досі кожну можливість звістки про Маркіяна Неля сприймала як заповідь болючої радості, а цим разом відчула, як страх підняв тривогу у всьому її нутрі.

Незважаючи на запевняння Маркіяна, не довіряла Романикові. Аби втратити довір'я до людини, не потрібно, щоб вона двічі обманула нас. Для Нелі, наприклад, цілком вистачало того, що Романик збрехав їй, ніби Маркіян Івашків захоплювався нею ще перед ув'язненням. Справді, хіба, щоб розпізнати в людині злодія, не вистачить того, щоб вона раз полізла своєю рукою до нашої кишені?

Неля сподівалася, що другого чи третього дня незнайомий дасть знати про себе. Попередила Мариню, що можуть питати її, Нелю. Натякнула злегка Олені й Зоні, щоб не були надто здивовані, коли незнайомий мужчина завітає у хату.

— В якій справі? — хоче відразу знати Зоня.

— Не знаю. Здається, йдеться про якусь посаду для мене, чи що, — дуже неохоче сказала неправду Неля.

— І ти говориш про це так байдуже? — з підозрою спитала Зоня. Вся ота Нелина посада видалася їй просто неправдоподібністю. Була певна, що Неля говорить неправду, але не могла здогадатись, що під цим ховається.

Незнайомий не з'являвся.

Неля перестала показуватися на вулиці. Хотіла зустрітися з ним дома. Боялася того невідомого. Коли іноді все ж таки доводилося їй у присмерках повертатись додому, то обминала кожний темний завулок, де він міг чигати на неї. Бувало й таке, що, прийшовши до хати, відразу ставала неспокійною. Здавалося їй, що він був і стероризував домашніх, щоб мовчали про його прихід.

Допитувалася у Марині:

— Ніхто не питав мене? Направду ніхто? Може, приходив, а Мариня забула? Ануко, хай Мариня добре пригадає собі. Ніхто не питав про мене?

Мариня сердиться й собі скоса поглядає на Нелю.

— Паннунця так причепилася до мене, що я вже не знаю, або паннунці щось привиджується, або я до решти здурніла. Як то може бути, щоб якийсь мужчина приходив до нас, питав про паннунцю, а я забула?

Неля дає собі клятву: якщо й завтра не зустрінеться з ним, то піде до Романика і візьме свою згоду назад. Доки можна її за ніс водити?

І якраз тієї самої днини той перестрів її на вулиці. Неля ніяк не може пригадати собі початку тієї зустрічі. Пам'ятає момент, коли їй назустріч ішов яскраво-зелений піджак. Очевидно, проминув її, але як він знову потім опинився попереду неї, не може ніяк второпати.

— Панна Неля? — спитав не галицькою вимовою. Може, був волиняк. Не зняв капелюха, а лише торкнувся його («Які вони всі невиховані!»). — Може, пройдемося в парк?

Ні, він скоріш циган, ніж волиняк. Нелі взагалі не подобаються жагучі брюнети з темно-оливковою шкірою лиця і коричневими губами. Великі чорні очі не завжди мусять бути красивими. Бувають серед них і вульгарні. Дебела фігура ледве вміщується у куценький костюмчик (той яскраво-зелений колір якраз для конспірації!).

Неля просить у душі бога, щоб ніхто не побачив її з тим циганом. Не вміла б пояснити свого знайомства з ним, а сказати правди не має права.

В парку він відразу прямує у бічну алею між плакучі верби. Зелень тут така свіжа, що аж не зелена. Скоріше жовтава. Молоде листя пахне терпко весною. Інакше не можна сказати. Розтерти в пальцях молоденьке липке листя бука, клена, берези чи верби, у всіх них такий самий весняний запах хлорофілової зелені всуміш з вологим видихом землі.

Досить високі і стрункі, як на свою породу, верби замітають віттям молоду траву.

— Така справа, — бубонить над вухом циганський голос. — Я буду говорити, а ви слухайте і не протестуйте. І ще раджу вам якнайменше допитуватися. Такий стиль нашої роботи. Маєте. Придивіться добре до цих фотографій. — Подав їй кілька аматорських, замазаних фото якогось чоловіка. Нелі здавалося, що дуже подібного до нього самого. — Усміхайтеся, когось несе чорт!

Неля виконує наказ.

— І як? Пізнали б при очній ставці?

— Не знаю. Сумніваюся.

— Що?! — рявкає той. Неля інстинктивно оглядається, де ділася бабуся, яку «чорт ніс». — Що, ви прийшли сюди в цю-цю бабки бавитися? Придивіться добре. Пролупіть очі, як належить. Зверніть увагу на ніс. Він на кінці роздвоєний.

— На фотографії не видно цього.

— А ви мовчіть. Хай вам вистачає того, що я говорю. Очі в нього асиметричні. Ліве трохи менше від правого. Якого ще вам дідька треба? Яких ще спеціальних прикмет? Прізвище Шифльований чули коли-небудь?

— Так.

— Гм. Знайомий, значить.

— Ні.

— Ви хочете сказати, що вам ніхто не представляв його.

— Та так.

— А ви забудьте про свої панські витребеньки. Богдан Шифльований, але ви це прізвище мусите забути. Ви раніше ніколи не бачили його.

— Як не бачила? Він же ходив до гімназії в Нашому.

— Він ходив у Нашому до гімназії, може, й бував у вашому домі, ба навіть ночував у вас, а ви його не бачили, зрозуміло? Восьмого жовтня ви були на німецько-польському кордоні, на Шльонську, на станції Рабіце. Запам'ятаєте собі цю назву? Писати не треба.

— Так.

— Повторіть.

Неля слухняно виконує наказ.

— При вас був великий важкий жовтий портфель. З револьверами. Шифльований теж там був, але ви його не знали, хто він і звідкіля. При ньому теж був портфель, але менший за ваш. Він стояв спиною до виходу. Ви — лицем. Тому ви перша побачили поліцію. Ви теж перша зорієнтувалися у небезпеці, що вам загрожує. Ви звернулися до не знайомого вам Шифльованого з проханням хвилинку потримати. Тільки-но ви передали йому свій портфель, як поліція накрила його. Ясно?

— Ні, — вистогнала Неля, — я не зовсім уявляю собі…

— То що, ви якась тупа? Що вам неясно? Чого ви не можете уявити собі?

— Чому поліція тоді не забрала й мене? Міг хтось бачити, як я йому передавала великий важкий портфель.

— Щастя ваше було, що ніхто не побачив. Запам'ятайте собі ще гасло, яким довелося вам користуватись. Ви говорили: «Гутен таг», — вам відповідали: «По-нємєцку нє розумєм». Револьвери ви мали вручити Івашкові.

Неля стрепенулася. Той помітив відразу.

— Ов, панна ще й нервова? Нічого. Ми вам скоро вилікуєм нерви.

— Я… я хотіла сказати, що тут неув'язка. Івашків на той час уже давно сидів у тюрмі.

— Вас це не обходить. Маєте говорити так, як вам кажуть. Івашків підтвердить свою співпрацю з вами у минулому.

— А Івашків знає, що я «співпрацювала» з ним?

— Я б вам радив менше допитуватися. Поза тим на зізнанні будете категорично заперечувати вашу співпрацю з Івашковим. Зрозуміло? Шифльований на очній ставці вкаже на вас. Вас заарештують. Вас можуть і засудити, а може, й не засудять. У вас така дурнувата фізіономія, що можуть вам не повірити й не засудити. Якщо вас не звільнять на суді, то ми визволимо вас з тюрми. Шифльований буде цим разом врятований, бо не буде прямих доказів його вини. Потім відіб'ємо у поліції Івашкова, коли вестимуть його з суду. Він виступатиме як свідок у процесі Шифльованого. Тоді обоє через Рабіце махнете за кордон. Ви, здається, мацє сєн ку собє?[98] — Закурив, потім простягнув Нелі пачку цигарок. — Не курите? Шкода. Цигарка заспокоїла б вас. Хочу ще вам нагадати, що за зраду — куля. От так поміж очі, — підсунув їй кулак до очей, — хоч і які вони у вас гарні. Тепер помрійте собі, а я піду.

Він по-батярськи помацує капелюх ззаду, прямує до огорожі, розсуває дріт, нагинається (і як той вузький костюмчик не тріскає на ньому!), обтрушує штани — і вже на вулиці серед людей.

Неля одна з плакучими вербами.

Набруднять собі коси, коли от так местимуть ними землю. Як же ж потім розчешуть їх перед сном?

Що за нісенітниця чіпляється її голови. Ні, це так страх заговорює їй зуби. Дурниці, Нелі не страшно. Страшно було в ту ніч, як вмирав татко. Страшні були очі Сулімана на Кінській. Тепер нічого їй боятись. Сказано, вони вб'ють її лише в тому випадку, коли вона зрадить. Неля не видасть. Буде виконувати всі їхні накази. Потім втече з Маркіяном за кордон. Навіть коли не вдасться затія з визволенням Маркіяна, їй однаково в тюрмі буде спокійніше, ніж на волі. Ділитиме долю з Маркіяном і не бачитиме Безбородька. Не потребуватиме сплачувати собою Катеринині борги Суліману.

Коли все зміниться до того, що майбутнє стане сучасним і вони з Маркіяном будуть разом, пережиті кошмари будуть тільки утверджувати взаємну вірність і беззастережну відданість.

Проте якось моторошно знятись з місця і пройти через парк на вулицю. Нікого навкіл не видно, а проте хтось є поблизу. Сховався за деревом чи кущем і чигає на неї.

Мамо!!

Страшно і тому, що мама, може, в цю саму хвилину десь топчеться біля квітів чи стирає порох з меблів, не відчуваючи, що загрожує її дитині. А як тоді з материнською інтуїцією? Що це — легенда, міф?

Неля не боїться того грубіяна, що тільки-но розмовляв з нею. Їй страшно, що вона ступить кілька кроків по алеї, а з-за дерева чи куща вискочить до неї черговий новий, якому передав її той кудлач так само, як Романик йому. Стала їх власністю, як дотепер була власністю родини, а свою власність можна дарувати, передавати, продавати, нищити.

Вулицею їдуть улани на конях. Ритмічний цокіт копит асоціюється з Орисею, Орися з Маркіяном.

Важко повірити, щоб Маркіян погодився так активно вмішувати її в цю заплутану, неправдоподібну історію. В Нелі поволі складається враження (його поведінка з нею в тюрмі), що Маркіян взагалі нічого не знає про її участь у цій чортівській грі. І взагалі уся ця затія з викраденням Івашкова починає здаватися їй досить нереальною. Хтось задумав зло побавитися нею. З якою метою? З чийого веління? В одному вона певна, що той, у зеленому костюмі, справді може вліпити кулю межи очі (які б гарні вони не були!).

Дома Неля намагається поводитись, як завжди, але як це важко, коли ти вся наелектризована. Звичайно, мама перша помічає, що Нелюся щось не своя.

— Чого ж ти, дитино, висиджуєш цілими днями в хаті? Дивись, ти аж поблідла. Така чудова погода. Ти б пішла трохи на шпацер.

— Куди я піду, мамцю, і пощо? На ринок і назад? Так, без цілі?

— Візьми малу господиньку, та йдіть до Катрусі.

— Ой мамцю…

— Клопіт мені з вами, діти. Коли татко жив, то мені все здавалося, що ви тримаєтеся купки, ніби курчата. Що поміж вами така згода та любов, а виходить, що я й тут помилялася… То візьми бодай книжку і піди собі у сад посидіти.

Вийшла собі на біду. Мусила чигати на неї, бо щойно вмостилася на лавці в тіні (улюблене місцечко стрийка Нестора і Орисі), щойно відкрила книжку, як через паркан, точніше попід паркан крізь дірку, що її випорпали кури, проліз чорномазий хлопчина і передав їй записку.

Від Романика. Домагався негайної зустрічі з нею. Сам визначив час і місце.

— Що сказати? — ділово спитав хлопчина. Мусив бути обізнаний у цих справах.

— Скажи, що так.

Анітрохи не вагалася. Після зустрічі з цим бандитом у зеленому не боялася Романика. Знала його з дитинства. Знала вулицю і дім, в якому живе. Знала його батька. Сестру. Бувала в домах, куди і він заходив, не могла відчувати страху перед людиною, яку знала. (Хоч треба сказати, що Романик декілька разів забував знайомство з нею, тобто не вітався на вулиці, доки знову хтось із спільних знайомих не представив йому Нелі). Не довіряла йому з того часу, відколи впіймала на брехні, а це дві зовсім інші речі.

Крім того, незважаючи на всю плутанину з тією нібито її участю в допомозі Івашкову, Неля все ж таки мала мізерненьку надію: а ось вона справді буде потрібна. Ніколи не простила б собі, якби пропустила таку нагоду.

У мами (нікого так легко не обманеш, як бідну маму) відразу створився рожевий настрій, коли вчула, що Неля має охоту пройтися.

— То добре, то я дуже рада.

Малій господиньці Олена признається:

— Нелюся від когось дістала записку. Мариня підстерегла, але ти не кажи їй. Хай їй здається, що ніхто не бачив. Я журилася, що вона серйозно закрутила собі голову тим кримінальником, а то, як кажуть, живий живе гадає. Відразу так оживилася. Аж рум'янці виступили на щічках. Я рада. Хто б він там собі не був, я рада. Найбільша кривда для людини, коли її обійде любов.

Олі не хочеться вірити, щоб так скоро, ніде не буваючи, ні з ким не зустрічаючись, Неля знайшла собі симпатію. Та не буде у мами відбирати ілюзію.

Олена обтинає сухі листочки пеларгоній (ніколи у неї думки не снуються такою рівною ниткою, як при цьому занятті) і в душі розмовляє з Аркадієм: «Жалобною лентою обведений наш дім, але бачиш, це не відлякує любові. Кажуть, що навіть серед прокажених вона є.

Тільки й дивись, коли вчуємо, що й Зоня закохалася. Але ця наша дитина, Аркадію, поведе себе по-інакшому. З цією треба мені бути приготованій до всього. І до того, що одного дня приведе чужого чоловіка до хати й скаже: «Познайомтеся, мамо, з моїм чоловіком».

Звичайно, гірше було б, якби завела роман, як тепер увійшло у моду, з якимсь жонатим. На наше щастя, Зоня для цього надто амбітна. І слава богу, що так, а то з її характером ніхто не стримав би її від гріха».

Олена виглянула крізь вікно: «Як поспішає моя дівчинка, а чи добрій долі назустріч?»

Романик здалека вишкірив зуби до Нелі.

«Вже знає, що його колега повів себе як останній грубіян».

— Добрий день, панно Нелю! Хочу вам сказати, що мій товариш переказував через мене (не перепрошував, ні!), що він не знав, що ви двоюрідна сестра Ілаковича.

— Але ви знали…

Кисла посмішка.

— Що? Я знав? А Славко не знав?

— Славко? — Нелі робиться смішно. В них дома щораз частіше його ім'я заміняють символічним — чоловік Орисі.

— Ваш товариш перш за все дуже невихований. Грубий.

— О, щодо того, то він може. Я повинен був вас попередити, що він трохи безцеремонний.

Неля усвідомлює собі, що її шанси зросли від того, що вона сестра Ілаковича. Обставина ця надає їй більшої сміливості. Вона, сестра Ілаковича, може йому сказати:

— Я не знаю, але Янічек нізащо не повірить мені, що я належу до організації. Я вже раз скомпрометувалася перед ним тим своїм нареченством з Івашковим.

Роман розреготався. Либонь, так щиро.

— А хто каже, що повірить? Теж щось! Нам треба заплутати справу, аби виграти у часі. Ясно, що не повірить, але коли ви заявите, що саме ви були тією жінкою, яка передала Шифльованому портфель з револьверами, то він буде змушений якось реагувати на це. Коли ви самі приходите і заявляєте. Справа, — він за звичкою, яку встигла помітити в нього Неля, майстерно ляснув пальцями, — справа ускладнюється тим, що Івашків щось крутить. Одним словом, не хоче вас уплутувати в цю історію. Але Це нічого. Ви так і скажете Янічекові, що Івашків з джентльменства не признається, а вас гризе совість і ви прийшли сказати правду. До речі, чого ви лазили до Янічека? (Вислів!)

— Він сам дав мені побачення з Маркіяном.

— А чому я про це нічого не знаю?

— Розмова була… Я думала, що то моя особиста справа.

— Яка там, до дідька, може бути особиста справа в члена організації?

— А хіба я член організації?

— Знаєте, чоловіка може шляк трафити з вашою наївністю! Ви хотіли, щоб я вам посвідчення виставив з печаткою і фотографією? Спитайте своєї сестри, що волочиться з комуністом, чи в них виписують легітимації з фотографіями.

— Пане Романик, ви знаєте, хто я, хто мої сестри?

— Хто ви, то я добре знаю, але хто ми, то ви ще дізнаєтеся. Ви не вірите? Вам треба, щоб я назвав ім'я вашої сестри, що тягається з комуністом? Можу. Ольга.

Ця виссана з пальця брехня не зробила на Нелю жодного враження.

— Ви нічого кращого не могли придумати? Якщо ви думаєте, що це мене зачепило, то дуже помиляєтеся.

Він з зачудовання роззявив рота.

— Ні, направду, вас можна або полюбити, або зненавидіти за вашу безпрецедентну наївність. Ну, мені ніколи теревені з вами тут розводити. Слухайте. Янічек дома сам. Жінка з дитиною і служницею виїхали.

Неля дістає інформацію, на якій вулиці, в якому номері будинку і квартири живе слідчий, скільки входів має помешкання, о котрій порі дня Янічек повертається з суду, о котрій виходить на прогулянку, до якого кафе ходить читати газети, в котрому магазині купує туалетні прибори, як звати собаку слідчого, довідується, що Янічек з аматорства займається фотографією.

— А нащо мені всі ці відомості? — не може второпати Неля. Чей же не стане Романик вимагати від неї, щоб пішла на квартиру до слідчого. Досить з неї, що колись піддалася умовлянням Катерини відвідати Сулімана в його квартирі.

— На всякий випадок.

Для Нелі ясно: людина, яка користується правом тримати під ключем Маркіяна Івашкова, сама не є ані така можновладна, ані така вільна, як це на перший погляд могло б здаватися.

— До Янічека підете ще до суду. Ясно? Так?

— Так. А коли саме?

Роздумує. Для чогось заглядає у кишеньковий календарик.

— У четвер, скажемо.

— Добре.

Розмова відбулася в суботу. В середу вранці Неля прокинулася й не змогла підняти голови з подушки.

Передучора дістав Завадка завезванє[99] до поліції. Переслухував його той самий комісар, що вже раз викликав Йосифа у справі Бронка. Ніби, рахувати, старий знайомий.

— Що ж, пане Завадка, обрік у вас грає? Революції захотілося на старість? Не подобається пану польська влада? Ще не привикли до неї за двадцять років? А що ви з нами думаєте робити, коли накличете сюди більшовиків з-за Збруча? У Нашому замало ліхтарів, щоб ви могли всіх нас повішати. А синок ваш боягуз, пане Завадка.

Чи від такого, слухайте ви мене, не може людину на місці шляк трафити? Його Бронко — боягуз! Та ба! Мовчи й не допоминайся правди, старий, аби якої біди не накликати на сина.

А той мляскає язиком, позіхає раз у раз і далі шпигає:

— Пан, пане Завадка, ніколи не займався фізкультурою?

— Нє… ні…

— Та я й бачу, що вузькі плечі у пана Завадки. Треба би трішки вперед випнути груди. Ануко, попробуйте…

Мусило чисто якесь затуманення найти на Йосифа, коли він, слухайте ви мене, не бажаючи цього, не думаючи, по-військовому втягнув живіт і виставив уперед груди.

Комісар розреготався, бог би його побив!

— Не фатигуйтеся, не фатигуйтеся, пане Завадка, бо як би ви не напиналися, я однаково бачу, як з-за вашої спини виглядає і Таненбрух, і Скиба, і глуха Вечеркувна, і, розуміється, герой, панський синок, і решта тих усіх батярів, — переходить комісар на чисту українську мову, — що хотіли прикрити свої чорні діла вашим чесним ім'ям. Скажіть мені не як комісарові поліції, не як полякові, але як мужчина мужчині, ви вже немолода людина: Що у вас могло бути спільного з пройдисвітом Скибою? Чи хоч би з шмаркачем Таненбрухом? То товариство для вас? Ваша то компанія?

— Я не знав, що то комуністична газета. Там нічого такого не друкувалося.

— Тобто, як у вас кажуть, я не винен, вуйна винна… Припустимо, хоч я в це не вірю, що ви не второпали, що вся газета від початку до кінця була пройнята більшовицьким духом. Добре, припустимо. Але яку марку в Нашому має Каминецький, то ви, мабуть, знали? Цього не можете заперечити?

— Не заперечую, пане комісар, але Борис Каминецький не належав до редакції…

— Ви хочете сказати, що не підписував статей своїм прізвищем? Пане Завадка, — нахмурився комісар, — якщо ви будете зі мною так говорити, то я теж інакше промовлю до вас. Я вас викликав сюди не для того, щоб у цю-цю бабки з вами бавитись.

— Я направду, пане комісаре, нічого не знаю. Казали, що хочуть видавати громадсько-господарську газету, я собі подумав, що то не було б зле… ну, й попросили мене підписувати газету, а я пристав на це. Але якби я був знав, що до такого дійде…

— Киньте, пане Завадка, — не сердиться, а поплескує його по плечі, наче якого холуя, — грати роль невинної дівиці, яка несвідома, звідкіль у неї дитина взялася в череві. Ви нічого не знаєте? Як це мило, як це зворушливо з вашого боку! А може, ви знаєте бодай те, що незнання закону не рятує від кари? Ви старий поліграфіст і прекрасно відаєте, що при конфіскації газети водночас з забороною дальшого видання карну відповідальність несе відповідальний редактор. Що ж, покуштуєте на старість, як тюрма смакує! Ваша газета вела цілу рубрику «Досягнення на Радянській Україні»! Якось не пасує вам, пане Завадка, бути тим дзвоном, що до церкви закликає, а сам у ній не буває. Досі в тюрмі не сиділи?

— Ні-ні! — відкидає з образою цю підозру Йосиф.

Той продовжує сотати з нього жили.

— Який же ви борець за світле майбутнє людства, коли ні разу в тюрмі не сиділи? З того всього я бачу, що ми вас не караємо, а реабілітуємо в очах ваших однодумців. Ану, подивіться, — витягує з шухляди бюрка якісь папірці, — ці шифри пороблені вашою рукою?

Які там до дідька шифри! Під деякими прізвищами передплатників галочки, і тільки.

— Не моєю…

— Не вашою? Може бути, а відповідати перед судом доведеться вам.

Завадці відлягає від серця. За що відповідати? За галочки? З ними, отими галочками, ще як-небудь впораємося! Що ж, як не можна інакше, то підемо і в тюрму. Поміж злодіїв і шахраїв сидить там і чесний — і то ще який! — народ. Отак сказав собі Йосиф і відразу відчув, як добра половина тягаря звалилася з нього. Добре то хтось сказав, що наш розпач найбільший тоді, коли ще блимає вогник надії!

Павлини тільки дуже жаль. Буде вистоювати, небога, попід тюремними мурами з передачами, вартові будуть понукувати та сюрчати на неї, а він на мигах через грати буде давати їй знаки, що йому нічого не треба, вона ж буде думати, що він просить, аби йому ще чогось принести… Ні, слухайте мене, від цього одного може тріснути серце, гейби достигла грушка «дуля».

…Заходячи до своєї домівки, Йосиф поправив собі краватку, стягнув на череві камізельку і, як завжди, коли боявся розкиснути, підвищив голос:

— Слухай ти мене, жінко, ніяких мені тут лементів, ламань рук і так далі. Прийдеться мені відсидіти в тюрмі — і кінець.

Не заридала, не схопилася за голову чи серце, не зомліла, а тільки гикнула голосно.

— Ти чого! Іди напийся води. Не бійся, не стану жадати від тебе, аби-сь носила мені передачі.

Не витримала такої чорної несправедливості Павлина і зайшлася плачем.

Кинулася до нього, почала обіймати за плечі!

— Гей, жінко, та ти мене і змолоду не дуже-то обіймала!

— Не говори таке, Йосифе, не говори…

Кажуть, що щасливі хвилини зближають людей, але як нещастя може скувати одного з одним, то хай сховається не одне щастя.

Коли повитирали одне одному сльози та почастувалися взаємно водою, Павлина, не випускаючи з своєї руки долоню чоловіка, сказала:

— Не може такого бути, щоб ти мав у тюрму сідати.

— Такий параграф, жінко!

— Ей, лиши мене з параграфами! Ксьондзи теж з амвона проповідують одне, а роблять інше.

Якби Йосиф не соромився своїх років, то притис би жінку до грудей і поцілував так, як, може, досі й не цілував. Знав, що Павлина чуда не вчинить, і не збирався своєї ноші звалювати на її жіночі плечі, але був гордий за свою подругу життя, що в біді вміє так гарно триматися! Слухайте ви мене, люди добрі, вміти вистояти в біді — та це в подружжі, може, й важливіше за гарячі поцілунки!

Гей, жінко, двадцять вісім років прожив я з тобою, а ти щойно на двадцять дев'ятім відкрила до решти вічко свого великого, доброго серця! Слухай ти мене, а може, й тепер я ще не спізнав тебе всю? Може, ти там ще якісь скарби душі ховаєш переді мною? Ану, зараз признавайся мені тут!

Добре Йосифові жартувати, а їй голова ходором ходить.

До кого вдатися?

Хто має силу, хто буде мати добру волю помогти в біді її чоловікові? Адже то не жарти. Діло зв'язане з поліцією і судом! Добре каже Йосиф: параграф.

І коли отак ломила собі голову, в кого б попросити порятунку, освітила її щаслива думка: український посол повинен врятувати її чоловіка!

Хотіла ще почути думку сина в цій справі.

— Що з нашим татом буде, сину? Ти для чужих завжди маєш час і голову, а що твого тата чекає, тебе не обходить…

— А чому ви так говорите, мамо? Звідки ви можете знати, що я думаю про це?

— Думаєш! А що з твого думання? Тут треба кинутися, поки не пізно, і щось робити. Слухай, Бронку, я гадаю, що тобі треба піти до Осадчука. Підеш і скажеш: так і так, пане посол, тато мої хворі, старі, неосвічені… Може би, ту в'язницю, що їх чекає, дати їм у завішенні[100] або таки цілком звільнити їх, тому що вони хворі, немічні, темні. Отож, сину, піди і скажи. Ти в мене говорити вмієш.

Вислухав її спокійно, не шарпнувся, як любив іноді синок, а потім каже:

— Не можу я піти до Осадчука.

— Не можеш? Як то не можеш за тата піти? Чому?

— Не знаю, чи ви мене зрозумієте…

— Та, може, ще-м не така дурна, щоб не зрозуміти того, що рідний син казатиме мені.

— Та тому, мамо, що він ундівський посол.

— Та хай собі буде і чортівський! Теж мені знайшов причину! Я й направду гадала, що то щось велике на перешкоді. І що з того, що ундівський посол? Тато голосував за нього, то хай тепер витягує тата з біди!

— Мамо, до ундівця не піду просити. Як ви цього не годні зрозуміти?

— А ти, сину, годен зрозуміти, що йдеться про здоров'я, а може, й життя твого тата? Бо як тата запхають у тюрму, то він з своїм здоров'ям вже не вийде звідти. То тобі твоя політика дорожча за життя твого тата? Так це маю розуміти чи інакше?

— Мамо, чуєте, мамо, якби татові треба було моєї крові на ліки, то я без надуми віддав би свою, але іти до Осадчука просити… Зрозумійте, мамо, що не можу. Не знаю, як це вам пояснити, щоб ви могли повірити, що це понад мої сили.

Хоче взяти її за руку, може, думає поцілувати, попросити пробачення за те, що такий є, який є, але Павлина виривається від нього. Хай іде їй з очей! Не хоче такого сина, якому політика дорожча від життя його батька, а її чоловіка. Сама не знає, хто перед нею: з залізним характером чоловік чи кат? Мабуть, такий уже характер проклятий у тих Завадків, бо старий теж не хоче йти просити за себе.

Може, то й добре. А може, то дуже зле. Павлина вже нічого не знає.

Що ж, коли вже на таке пішло, що двоє хлопів у хаті, а їй треба надівати кучму, то, видно, так мусить бути.

Не була ходжена, коли надіялася до такого пана попасти за першим разом. Почала з того, що пішла просто на квартиру до посла. Двері від великого заскленого ганку були замкнені, але чути було, що всередині знаходяться люди. Знову почала стукати та термосити клямкою. Якась дівчина з кучерявою гривкою виглянула з-за фіранки й показала рукою, щоб Павлина обійшла хату та зайшла кухонними дверима.

«Певно, — подумала, — цей вхід тримають для ліпших гостей, а такі прості заходять через кухню. Кожна хата має свій порядок. Може, воно й краще так».

— Що скажете? — спитала її на порозі кухні дебела кирпата куховарка.

— Я до пана посла.

Куховарка блиснула на неї злими, водянистими очима:

— Ви, кубіто, на голову впали? То пан посол має вас у кухні приймати чи, може, у салоні? Забирайтеся звідціль. Від того є канцелярія (назвала вулицю). Там будете говорити з паном меценасом.

Досить скоро знайшла Павлина потрібну вулицю, а на ній канцелярію доктора Осадчука. У великій, майже порожній кімнаті сидів за столом якийсь молодий, хоч уже й лисий, довгов'язий чоловік і записував щось у вузьку, довгу книгу. Павлина якось не придивилася добре і розігналася до писаря, як до самого посла.

— Я прийшла, прошу пана посла…

— Я не посол. Ви в якій справі?

«Та коли ти не посол, то мені нічого говорити тобі про свою справу. Але хай там!»

— Справа така, прошу пана, що мого чоловіка хочуть за дурно-пусто до тюрми всадити.

Панок поморщив носа.

— Таки зовсім за пусто-дурно? Говоріть правду, що там було?

— Нічого не було, прошу пана. Був тим редактором на ніби у «Волі Покуття».

— А, так? — почервоніла лисина панкові. — То у вас це називається «за пусто-дурно»? Капітально! Ваш чоловік — комуніст. Ви це знаєте? Його газета виступала проти уряду, проти церкви, проти священиків, проти УНДО, проти таких, як пан посол, а ви тепер, як тривога, то й до бога, маєте лице приходити до пана посла? Це крайня безличність з вашого боку! Капітально! А чому ви до іншого адвоката не звертаєтесь, а тільки до пана Осадчука?

— Бо мені не треба адвоката, мені треба пана посла, щоб заступився за мене.

— Певно, певно, маєте рацію, — почав панок виляскувати пальцями Павлині перед носом, — бо адвокатові треба заплатити, а пан посол порадить вам задурно. Але пан посол заступаються за тих, хто їх підтримує, тобто хто за політику УНДО, а не риє проти них, як ваш чоловік і його газета. Ідіть до тих, що їм служив ваш чоловік, вони теж мають своїх адвокатів…

Павлина подумала собі:

«Що я буду з тобою багато говорити, коли ти не посол, а пащекуєш за двох послів. Я собі зачекаю на справжнього посла, а ти або злосться на мене, або взагалі не дивися в мій бік, мені однаково».

— Ідіть, жінко, і не заважайте мені працювати.

— А я до вас не відзиваюся. Мені треба з самим паном послом говорити.

— Ви хочете, щоб я вас попросив за двері?

Але зробити це йому не довелося, бо якраз до канцелярії увійшов сам Осадчук.

Агі!

Як же могла так помилитися і прийняти писаря за посла! Цей високий, довгов'язий, булькатий, а Осадчук низький, повний, широколиций, коротконосий. Знала ж його. Лише побачила, відразу пригадала його собі. Мав колись Йосиф справу до адвоката (йшлося про спадок по матері), в якого молодий ще тоді Осадчук служив писарем.

— Пані Завадкова?

Ади, по стількох роках і впізнав її! Відразу видно, що інтелігентний чоловік.

— А ваш чоловік що, може, хворий, пані Завадкова?

Хворий? Хто таке сказав? Її чоловік, слава богу, здоровий.

— Здоровий? А чого ж тоді він не зволив особисто потрудитися до мене, а післав жінку?

— То я йому не казала йти, бо, по-перше, що нездужає, а по-друге, жінка завжди вміє краще витлумачити, ніж чоловік.

— Е, пані Завадкова, то як який. Не забувайте, що пан Завадка був відповідальним редактором. Це вам не з Грицем справа.

— Прошу пана посла, — не знає вже, з якого боку захищати старого, — таким редактором могла б бути і я! Бо підписатися то ще вмію.

— Е… е… — смішно грозить їй пальцем Осадчук, — я бачу, що старий Завадка має ліпшого адвоката від мене.

— Та адвоката, може, й має, але йому треба не адвоката, а посла.

— Маєте рацію, пані Завадкова, бо адвокатові треба гроші заплатити, а посол зобов'язаний задарма обслуговувати своїх виборців. Лишіть, лишіть, — вигукнув, коли побачив, що Павлина не на жарти відчиняє сумку, — не треба. Я пожартував. Так, так, значить, ваш старий не захотів звертатися до ундівського посла. Певно, синок йому заборонив, бо самого пана Завадку я знаю як порядного чоловіка.

Павлина далі бреде у брехню:

— Мій Бронко навіть не мішається у ці справи. Ще ми, старі, дамо собі раду без шмаркача.

— Маєте рацію. З нього досить, що допоміг зредагувати резолюції…

— А він до редакції, прошу пана посла, ніц а ніц не мав, — не зрозуміла натяку Павлина.

— Добре, а чого вам треба від мене?

«От тобі й на! Мучив мене півгодини, а тепер ніби не знає, чого мені треба від нього!»

— Та ми просили б, щоб пан посол заступилися…

— Слухайте, жінко, то ж ви просите, а ваш чоловік вважає нижче своєї політичної честі звертатися до мене. То як пан Завадка аж так високо заноситься, то чому я маю собі ставити нижчу ціну? Як ви гадаєте, воно має так бути? Як йому потрібне моє втручання, то хай, прошу дуже, потрудиться сам, попросить мене гарненько, а я ще подумаю, пані Завадкова. Аякже ж, ще подумаю, як мені повестися з батьком, синок якого писав резолюції проти мене і моєї партії.

Що писав Бронко? Коли писав? Павлина нічого не знає. Як же тут боронити сина, коли не знаєш, що він встругнув? Коли стане випитувати, то ще, чого доброго, Осадчук запитає її, а яка з неї мама, якщо не знає, що робить син? Ніби інші діти, ніби його рідні діти так вже дуже розповідають, що вони замишляють робити.

Гай, гай, добре-то бити того, в кого руки зв'язані!

Спробує вмовити старого, щоб сам вибрався до посла. Натура в нього угурна, як у синочка (а в синочка, як у старого), але все ж воно легше зламати суху гілку, аніж зелену.

Застала Йосифа вдома. Лежав на причі в кухні, витягнувшись, хай преч кажеться, гейби мрець. Під ноги підстелив газету, з чого відразу зміркувала Павлина, що не мав сили роззути черевики. Лежав горілиць і дивився, як мухи шпацирують по стелі.

Коли дізнався, що ходила до Осадчука, відразу махнув рукою.

— Шкода було, жінко, твоїх ніг та часу.

— А ти як не знаєш, то не говори. А він якраз прийняв мене дуже добре. Пізнав мене, чуєш, а скільки-то років, га? Все буде добре, лише треба, щоб ти сам прийшов до нього, бо я то не вміла так витлумачити йому, як треба та треба… Ще гейби й образився. «Що це, — каже, — ви самі прийшли, а пан Завадка не знає дороги до мене?» А то, я тобі скажу, на таке й виходить. Я ніби казала, що ти нездужаєш, а ти тепер іно збирайся і йди сам до нього. Я тобі кажу, що все буде добре.

— Сам! Того він і хоче! Сам! Тож-то і є, небого, слухай ти мене, що я не хочу йти до нього.

— Мусиш піти, Йосифе.

— Тільки вмерти, жінко, мус.

— Я вже бачу, що ти скоріше доведеш до того, що я помру. Йосифе, ти чуєш, Йосифе, то таки посол, а не якийсь там писарчук. Він поміг би тобі, але сказав, мусиш сам піти до нього.

— Знаю, жінко. Певно, слухай ти мене, він запанібрата і з комісаром, і з старостою. Я знаю, він міг би, але мені не хочеться йти до нього, бо він задорого схотів би з мене.

Які ті чоловіки нерозумні та нерозумні! Та чи на таке діло жалкувала б вона грошей?

А для чого тулила вона ціле життя гріш до гроша, як не для чорної години? А що тепер нависло над їх домом, як не вона, ота чорна, щезла би?

— Дурна ти, бабо Павлино, хоч дотепер сам я готовий був повірити, що ти найрозумніша жінка в цілому Нашому. Слухай ти мене, та чи Осадчукові моїх нещасних грошей потрібно? Йому хочеться, щоб я прийшов до нього, а він щоб взяв мене трохи на гоцки. А я якраз цього не хочу. І все.

— То ти волієш… кримінал?

— Ти мене, жінко, криміналом не страш, бо я не страшка син. Ти не дивись, що я той… ревматизмом покручений, але за свою честь, як треба, гей той казав, можу і криміналом відстояти.

— Мовчи, старий, мовчи, вже ти раз полакомився на гонори, і видиш, до чого тебе довело те лакімство.

— Я вже те чув, жінко. Тепер іди собі до своєї роботи, а мені, слухай ти мене, дай спокій, бо в мене голова болить.

Йосиф повертається спиною до кухні — і розмова скінчена. Може Павлина до вечора стирчати над ним і тарахкотіти йому над головою, він не озветься ні півсловом. Вдасть мертвого, як отой жучок-сонечко, коли торкнутися його хоч би соломинкою.