/ Language: Українська / Genre:child_sf, / Series: Наукова фантастика

Годованці Сонця

Николай Билкун

Сенсація! Про цю новину вмить дізналося місто. Та що там місто — вся країна! Двоє нерозлучних друзів, Сашко і Сергій, знайшли на околиці міста скіфську могилу. А на дні її лежав велетень. Хто він? Космонавт з далекої планети, що прилетів на Землю понад дві тисячі років тому? А коли так, то з якої? І тут допомогла скринька, що лежала побіля велетня… А потім мандрівка на Місяць… І дивовижні Сашкові пригоди. Тут і фантастика, і реальність… І теплий гумор…

Микола Білкун

ГОДОВАНЦІ СОНЦЯ

Моїм синам та їхнім товаришам

Автор 

Малював Анатолій Василенко

ЧАСТИНА ПЕРША

НА ЗЕМЛІ

1

Вулиця називалася Західною. І це була правильна назва, бо вулиця пролягала на західній околиці міста, що розкинулось на берегах великої ріки.

Власне, це було поки що піввулиці, бо з другого боку її ще лежав степ. Але така половинчата вулиця подобалася хлопцям навіть більше, ніж будь-яка інша, звичайна. Вибіг з дому — і ти вже в степу. Бігай, футбола ганяй, планери запускай і, взагалі, роби все, що заманеться.

Так було до недавнього часу. А от віднедавна на вулиці з'явився бульдозер і почав поволеньки, поволеньки насувати кучугури землі, вирівнювати дорогу — доробляти вулицю.

За роботою отого бульдозера вже хвилин з десять спостерігали Сергій і Сашко, старожили Західної. І Сергій, і Сашко були звичайнісінькими собі хлопцями, яких у кожному селі десятки, а в місті, де вони жили, — тисячі. Сергій і Сашко навіть схожі були один на одного, обидва засмаглі (наче сковороди навиворіт — як каже Сашком бабуся), обидва вихрясті і навіть в однакових сорочках, бо жили вони в одному будинку, і їхні мами купляли для них амуніцію в одному магазині.

Тільки й різниці між ними, що Сергійко не дуже любив біологію, а Сашко не був у злагоді з математикою. Були, правда, й інші прикмети: Сергій стоптував у черевиках спершу підбори, а вже потім обшморгував носки, а в Сашка навпаки — підбори залишалися цілі навіть тоді, коли черевики спереду вже починали просити каші. І ще Сергій був рідкозубий, а в Сашка ніс наче хтось обсипав золотавим ластовинням. Сергій, розмовляючи, завжди махав руками, а Сашко полюбляв слово «желєзний», в розумінні «хороший». І борщ його мама варила «желєзний», і кінофільм він дивився «желєзний», і товариша він мав «желєзного». Це Сергія.

Інших відмінностей у них, мабуть, не зміг би відшукати навіть Шерлок Холмс. Хлопці як хлопці, нічого особливого.

Словом, вони не дуже поспішали йти робити уроки, а стояли й дивилися, як працює бульдозер.

Та ось бульдозерист, молодий, з круглим, як соняшник, обличчям хлопець, раптом загальмував машину. Під ніж бульдозера потрапляв гарний крислатий кущ шипшини. Молодик дав задній хід. Але мотора не глушив, і той нетерпляче буркотів.

— Гей, хлопці! — гукнув бульдозерист. — Принесіть лопату, треба швиденько викопати та пересадити. Шкода ж куща!

— Желєзно, дістанемо, — гукнув Сашко і разом з Сергієм побіг до двірнички тітки Марти, — у кого тут найшвидше добудеш її!

… Куща Сашко викопав сам. Сергієві не довірив — аби той корінців не пошкодив. Але нести у двір дозволив. Бо в цьому було мало приємного — надто Колючий він.

Сергій ступив крок і, перечепившись об щось, упав. Бульдозерист зареготав так, що й мотора не стало чути, і почав запалювати сигарету. Він ніби відчував, що поспішати йому нікуди.

Так воно й сталося.

Сергій підвівся, обтрушуючи глину й пісок із своїх штанів, і почав роздивлятися, об що ж це він перечепився.

Із землі стирчав якийсь вусик, що дуже скидався на тарганового, але був, мабуть, металевий, міцний і, видно, закопаний дуже глибоко в землю.

Сашко смикнув обома руками за вусика, але той ані рушив.

У бульдозериста вилетіла з рота сигарета.

— Стій! — крикнув він перелякано.

І не встигли хлопці отямитись, як той одним стрибком вилетів з кабіни і опинився біля них. Ніби всі пружини його сидіння спрацювали, мов катапульта.

— Стійте! Відійдіть! Міна! — кричав бульдозерист, хоча тупцював тут-таки ж і сам мав чимало шансів злетіти в повітря разом з хлопцями.

Вусик випорснув із Сашкових рук і зараз дрібно, дрібно вібрував, наче тремтів од холоду.

— Яка міна?.. — чомусь пошепки перепитав Сашко.

— Мальована!.. Після війни, знаєте, скільки всяких складів з боєприпасами позалишалося?! Хіба ви не читали чи в кіно не бачили? В одному місті екскаватор підірвався на міні і екскаваторник загинув. Ану, киш звідсіля!

Хлопці з острахом відійшли на кілька кроків.

— А ви? — зважився запитати Сергій.

— Що я? І я відійду… Хоч машини не кину, не положено. Ось тільки мотора заглушу. Словом, хлопці, біжіть дзвоніть у міліцію, а я тут постережу, щоб хтось не напоровся.

… Через півгодини район було оточено, і сапери з міношукачами вовтузилися на місці, де ще недавно р:іс кущ шипшини.

Але що за диво! В навушниках міношукачів не чулося нічого особливого, хоча можна було сподіватися, що вони будуть розриватися від гудіння й скреготу.

Сергія з Сашком, як і інших хлоп'ят, ніхто, звичайно, до цього місця близько не підпускав. Солдати з червоними прапорцями в руках стояли щільною стіною, та, між іншим, це не заважало хлоп'ячому населенню Західної вулиці крутитися поблизу і робити спроби прошмигнути за солдатський кордон.

— А де ті хлопці, що перші натрапили на цього вусика? — запитав капітан, який керував пошуком.

— Вони десь тут, поблизу, — відповів кругловидий бульдозерист. Він залишався біля бульдозера, і в метушні про нього, здається, забули.

— Покличте їх! — наказав капітан.

Так Сашко і Сергій, єдині з усього хлоп'ячого гурту, опинилися по той бік червоних прапорців. Але заздрили їм не тільки їхні товариші. Заздрив їм і кореспондент міської вечірньої газети Валерій Холод. Власне, прізвище його було Холодовський, але підписував він усі свої статті і кореспонденції «Вал. Холод».

Валерій Холод був зовсім не схожий на тих кореспондентів, яких ми звикли бачити на сцені театрів та в кінокомедіях. Не було у нього чудернацької папки, куртки з десятком блискавок від коміра до пояса та ще на кишенях, не було лі численних блокнотів, ні авторучок, що їжаковими голками мали б стирчати з усіх кишень, на шиї у нього не теліпався фотоапарат-дзеркалка з телеоб'єктивом та бліцом. Крім того, Валерій Холод ніколи не метушився. Здавалося, що ця людина аж ніякісінької уяви не має про те, що таке поспіх, але на місце, де відбувалася подія, Валерій Холод завжди встигав за сорок п'ять секунд до початку самої події.

Старенький фотоапарат «Мир» з обшмульганим ремінцем Валерій Холод носив у кишені плаща, авторучки в нього взагалі не було, бо він завжди писав недогризком олівця на клаптях паперу. Але навряд чи хто з фотокорів міста приносив до редакції такі чіткі знімки, і навряд чи хто в місті вмів писати такі точні й цікаві інформації.

Зараз ніхто не встановив би, як пронюхав Валерій Холод про подію на вулиці Західній, але не встиг Сергій обтрусити до решти з своїх штанів глину й пісок після отого сторчака, як Валерій Холод уже був тут. Проте, на його власну думку, він був не зовсім «тут», йому хотілося бути біля самого загадкового вусика. На жаль, на солдатів-саперів редакційне посвідчення не справляло ніякісінького враження, і по той бік кордону його не пускали. Тому він і заздрив Сергієві й Сашкові. А з ними вже розмовляв капітан.

— Хлопці, — казав він, — розкажіть мені про все по порядку. Як ви знайшли цього вусика. Тільки, будь ласка, без фантазій, а точно й чітко. По-військовому.

— Знайшов, власне, я… — почав Сергій. Сашко ображено засопів. Але сопів недовго, бо раптом, несподівано для самого себе, сказав:

— А що, коли це від якогось марсіанського супутника? Желєзно…

— Я ж просив — без фантазій! — насупився капітан.

— Без фантазій не можна, товаришу капітане, та ще й у їхньому віці. Дозвольте відрекомендуватися, спецкор «Наддніпрянської вечірньої зорі» Валерій Холод. Ось моє посвідчення.

— Як ви сюди попали? Хто вас пропустив? — ще грізніше звів брови капітан. Напевно, редакційне посвідчення на нього теж не подіяло.

— Бачите, — ніби й не чув його Валерій, — мені здається, що треба запросити археологів…

— А коли рвоне й порозносить на шматки і вас, і археологів, як тоді? — насмішкувато запитав капітан.

Та Холод уже бачив по його очах, що той з ним погоджується.

— Ви будете працювати з ними разом, — вів далі Валерій Холод, — і зробите все, щоб не рвонуло. А ще смію вас запевнити, що археологи працюють обережніше, ніж сапери…. Тут Валерій Холод не помилявся, і капітан через годину мав змогу в цьому переконатись.

2

Сказати, що телефонний дзвінок Валерія Холода збудив неабиякий ентузіазм у професора археології Володимира Гавриловича Ковтунюка, — отже дуже перебільшити. Вислухавши гарячкове повідомлення з другого кінця проводу, Володимир Гаврилович помовчав, а потім спокійно кинув у трубку:

— Хлопче, я тебе знаю. Ти спиш і мариш сенсаціями. Тобі хочеться, щоб ми відкопали скелет марсіанина або принаймні напівживого мамонта. Там, мабуть, у кращому випадку, якась могила, пограбована і зруйнована за багато століть до твого народження і на додачу капітально попсована бульдозером.

Але, хоч як би там було, Володимир Гаврилович, кремезний, лисий, як коліно, з козацькими вусами дідуган, приїхав на місце подій. Приїхав не сам, а з своїми асистентами, з інструментами й різним археологічним начинням. Його асистенти — молода аспірантка Оля Чуб і худий, наче тараня, кандидат наук Олесь Єфремович Омельченко — зразу взялися до роботи.

Археологічні розкопки почались.

Воно тільки так називається — розкопки. Насправді ж археологи працюють не стільки лопатами, скільки ножами й пензлями. Так, так, пензлями, як художники, і тому, завдяки їхнім пензлям, так чітко вимальовуються картини далекого минулого.

А робиться все це так. Копають у ширину, так сантиметрів на десять-двадцять, рівномірно по всій площі. Перекопали, пересіяли землю, перемацали кожну грудочку, кожен камінчик. Недарма археологи кажуть самі про себе, що вони не стільки копають землю, як пересівають її. І все це роблять надзвичайно уважно, обережно. Капітан, командир саперів, відразу ж заспокоївся.

Так, журналіст не збрехав, навряд чи його солдати змогли б провадити розкопки обережніше.

Знявши перший шар землі навколо загадкового вусика у великому радіусі, археологи переконалися, що нічого не пошкодили, і почали провадити свою роботу далі. Колір грунту подекуди почав змінюватися. В піску з'явилися якісь бузкові підпалини.

— Ай справді, тут, мабуть, скіфська могила, — сказав Валерій Холод, — це сліди зотлілої лови.

Капітан скептично глянув на журналіста. Але професор Ковтунюк підтримав Валерія, хитнув головою:

— Еге, ти вже щось тямиш… — А потім пояснив: — Це таки сліди зотлілої лови. Схоже, що тут скіфська могила. Бачите, скіфи мали звичай ховати покійників з комфортом. Оздоблювали їхні могили плетеною лозою і давали в далеку дорогу всякі побутові речі. Ці речі здебільшого були бронзові, а тому завжди приваблювали прадавніх мародерів. Грабіжники просто-напросто розкопували могили і цупили звідти все, що погано лежало. Отже, нам тепер дуже-дуже рідко щастить натрапити на непограбоване скіфське поховання…

В цей час щось дзенькнуло під Олиною лопатою.

І вона вже працювала навколо застиглої в землі лопати ножем, одмітаючи землю пензлем. Зігнувшись у три погибелі, Сашко й Сергій проштовхалися вперед і прикипіли очима до її рук. А на руці в неї вже перекочувалися якісь довгасті, позеленілі предмети.

— Патрони, — кинув Сергій.

— Желєзно, од німецької гвинтівки, — уточнив Сашко.

— А хлопці майже вгадали, — кивнув Володимир Гаврилович. — Це «кулі». Таких у наших степах, знаєте, скільки можна знайти? Тільки вони не німецькі, а скіфські. І не од гвинтівки, а од лука. Придивіться краще, бачите, три хвилясті рубчики від носика вздовж усього корпусу. Ці рубчики примушували стрілу обертатися в польоті. Це наконечники для стріл. Тепер нема сумніву: могила — скіфська, і коли нам поталанить, ми тут дещо знайдемо…

І їм поталанило, та так, що вони не повірили самі собі.

Оля Чуб і Олесь Єфремович Омельченко розчищали землю вздовж загадкового вусика. Гречний капітан уже кілька разів поривався запропонувати свої послуги Олі, покопати замість неї. А Валерій Холод, попихкуючи сигаретою, тільки всміхався, він був досвідчений у таких справах і знав, що капітанова гречність тут схвального відгуку не знайде. Такі вже люди археологи. Своєї роботи вони не передовірять нікому. І не тому, що не хочуть втратити честь бути першовідкривачами, а передусім бояться, аби невміла рука чогось непоправно не попсувала. Отож усі присутні могли тільки дивитися, співчувати і… чекати.

І вони дочекалися.

Тут доведеться просто навести уривок із статті Валерія Холода, яку разом з фотографіями було вміщено того ж дня у вечірній газеті..

«… На дні ями лежав велетень. Це перше, що кинулось у вічі всім. Коли б він випростався, то найвищий з нас навряд чи сягав би йому пояса… Велетень був у скафандрі, голову його закривав космічний шолом з двома вусиками, мабуть, антенами. Через один з цих вусиків і спіткнувся учень 78-ї школи Сергій Орендар. Власне кажучи, цьому допитливому хлопцеві по-справжньому належить честь величезного відкриття, вірніше, незвичайної знахідки. Разом з своїм товаришем Олександром Блажком він покликав дорослих і вони…»

Кругловидому хлопцеві-бульдозеристу, як бачимо, відводилась спершу дуже скромна роль. У першій своїй статті Валерій Холод чомусь навіть не згадав про нього. Інтерв'ю у бульдозериста було взято лише через кілька днів.

Та річ зовсім не в цьому. Далі Валерій Холод намагався викласти якусь конкретну думку вчених щодо незвичайної знахідки. Проте вчені і висновками не поспішали. Звести їхні висновки в одно і по-справжньому прокоментувати їх Валерієві Холоду в першій статті не вдалося. Не зміг він це зробити і в наступних статтях, бо серед вчених мужів закипіли неабиякі суперечки. Дехто вишукував тисячі причин і заперечень, аби спростувати той факт, що гігант у космічному скафандрі був гінцем з іншої планети, ба, може, й з іншої галактики.

І це було не тому, що надто велика сила інертності і звички, просто в науці не люблять робити квапливих висновків. Люди науки знають, як дорого доводиться платити за поспішність і які неймовірні розчарування чекають на того, хто тисячами фактів, дослідів, спостережень і експериментів не підтвердить свою гіпотезу і не примусить її стати теорією.

Навіть після того, як Валерій Холод узяв інтерв'ю у відомого вченого, професора порівняльної, анатомії Анатолія Петровича Вербицького, сенсації у науковому світі не сталося. А час би був їй уже статися. Учений сказав буквально таке:

«Труп невідомого космонавта (будемо поки що умовно називати його, так) зберігся надзвичайно добре, хоча, як запевняють археологи, він пролежав у землі близько двох тисяч років, про що свідчить реакція на радіоактивний вуглець. Мабуть, завдяки тому, що скафандр добре захищав космонавта від грунтових вод та інших шкідливих чинників, тіло й збереглося. Одначе мушу відзначити, що скафандр не був герметичний, з чого можна припустити, що за життя космонавт почував себе в нашій атмосфері нормально. Стверджувати це мені дають право гістологічні та біохімічні досліди й реакції, що їх було проведено з клітинами тіла космонавта. Пощастило навіть зробити аналіз «крові» й знайти в загиблих близько двох тисяч років тому кров'яних тільцях речовину, яка дуже нагадує гемоглобін. Виходячи з цього, можна стверджувати, що білки космонавта мали вуглецеву основу й він дихав киснем, виділяючи вуглекислоту.

Зовні тіло космонавта нагадує збільшену мало не вдвічі модель Ното sapiens (людини розумної). Будова оібличчя симетрична: двоє очей, двоє вух, прямий ніс і відповідних розмірів рот; шия, тулуб, верхні та нижні кінцівки відрізняються від наших, людських, не формою, а розмірами. Але впадає в око надзвичайно велика грудна клітка. Створюється таке враження, що нутрощі невідомого космонавта з далекої планети (якщо це дійсно космонавт) складалися наполовину з легенів. Будова ребер (а їх нарахували шістнадцять пар) теж мала деякі відмінності. Кожне ребро складалося з двох-трьох кісткових пластинок, зв'язаних між собою суглобовими сумками. Така будова грудної клітки плюс велика площа і об'єм легенів дозволяють припустити, що невідомий космонавт міг би дихати в атмосфері, яка має не більше 10–12 відсотків кисню, і при дуже низькому парціальному[1] тискові. Все це, звичайно, припущення. Проте навіть зараз можна упевнено сказати, що істота ця має дуже багато кардинальних відмінностей у своїй анатомічній будові від усіх відомих живих істот, які населяють чи населяли Землю…»

Здавалося, тут сказано все. І коли відкинути оту традиційну наукову обережність, яка виключає будь-яку сенсаційність, то інтерв'ю Анатолія Петровича Вербицького можна сформулювати просто: «Так, ми, земляни, маємо справу з гінцем іншої планети, а може, навіть іншої галактики». Але ж у могилі космонавта знайдено скіфські стріли. Сама могила, за свідченням видатного радянського археолога Володимира Гавриловича Ковтунюка, являє собою типову скіфську могилу, яких розкопано археологами на просторах між Амудар'єю і Дунаєм сотні, коли не тисячі. І в ній оця — унікальна ізнахідка, не схожа на все те, що знаходили досі в таких могилах.

Журналісти (і в першу голову Валерій Холод) збивалися з ніг, щоб добути якесь пояснення цьому. Вони накидалися на вчених, як стародавні розбійники на купців. Тільки формула «Гаманець або життя» на цей раз читалася дещо інакше: «Спокій або таємницю». Але вчені, хоч і не мали спокою від журналістів, не поспішали бодай капнути світлом на непроглядну таємницю.

До речі, скажемо ще про одну знахідку. Разом з тілом космонавта було знайдено загадкову скриньку. Власне, ніхто добре не знав, скринька то була чи не скринька, просто в головах у космонавта лежав прямокутний предмет, якого відразу й не вгледіли, такий він був чорний.

Чорний, правда, не зовсім те слово. Він поглинав усі промені, що падали на нього, і не відбивав жодного. Прямокутний предмет був ідеально чорний.

Коли відкопали тіло космонавта і з надзвичайною обережністю переносили його з могили, щоб продовжити на тому місці розкопки, Сашко звернув увагу на порожнечу, що зяяла побіля того місця, де лежала голова похованого. Спонукуваний хлоп'ячою цікавістю, він підніс до порожнечі, руку, і рука відразу ж наштовхнулася на щось гладеньке й холодне, ніби відполірована мармурова плита.

Так було виявлено «чорну» скриньку.

Знахідкою цією Сашко хоч якоюсь мірою зрівнявся в заслугах із Сергієм, хоча Сергій і не думав цього визнавати:

— Подумаєш, знайшов якусь цеглину і задаєшся! Я он цілого космонавта знайшов!

Сергієві Сашко мав би казати, що знайшов космонавта не він сам, а цілий колектив хороших людей, але не сказав цього, бо з голови не виходила скринька. Він був певен, що це не просто цеглина, а таки справжня скринька, хоч було дуже важко знайти, де вона відчиняється.

3

— І як же вона в бісового батька відчиняється? — бурчав собі під ніс Володимир Гаврилович Ковтунюк, крапаючи на скриньку всякими кислотами. Ні кислота на скриньку, ні скринька на кислоту не діяли ніяк. З таким же успіхом можна було крапати молоком чорної кози на залізобетонну плиту.

— Так, так, — промимрив Володимир Гаврилович, — це, здається, нічого не дасть.

— Жорсткі промені, — сказав Олесь Єфремович Омельченко. Цей сухуватий чоловік взагалі говорив телеграфним стилем. Він був твердо переконаний, що людина мусить розтуляти рота тільки тоді, коли в тому є конча потреба.

Спробували жорсткі промені. Ніякого ефекту. З таким же самим успіхом можна було просвічувати броню танка дитячим ліхтариком.

— Дивно, — знизав плечима професор, — у мене таке враження, що промені не пройшли в цю бісову коробку навіть на міліметр. Вони, здається, розпливаються по ній, як масна пляма на воді. Хотілося б мені знати, що там усередині.

— Ключ, — просто сказав Омельченко.

— Ви хочете сказати, потрібен ключ, щоб

відчинити оцю штуку? Але ж вона не має ніяких слідів замка. Де тут кришка, де тут дно, а де стінки? Ви мені можете сказати?

— Ключ всередині. — Ключ до таємниці? Я вас правильно зрозумів?

Олесь Єфремович мовчки хитнув головою.

— Та-ак… Ні хіміки, ні металурги не можуть путньо сказати, з чого зроблена ця гемонська штука. Інженери, механіки, конструктори не беруться сказати, чи це суцільний брусок, чи справді якийсь контейнер. А я переконаний, і переконаний майже на сто відсотків, що там щось усередині є. Не міг наш велетень носити з собою оцю цеглину просто, як носять брелок біля годинника. Дивіться, вона ж не вступає в реакцію буквально ні з чим, і навіть опромінення її не бере. Кого кликати на допомогу? З ким ще проконсультуватися?

— Лівша, — зітхнув Олесь Єфремович.

— Якщо я вас правильно зрозумів, нам потрібен слюсар-умілець, такий приблизно, як той, що блоху підкував?

— Угу, — ще раз зітхнув Олесь Єфремович.

4

Пантелеймон Кирилович Блажко, Сашків дідусь, був металістом. Металістом з великої літери. Він був не токарем, не ливарником, не слюсарем, не фрезерувальником — він був Металістом. А значить, він був і токарем, і слюсарем, і ливарником, і фрезерувальником у найвищих значеннях цих слів. І ще він був великим фантазером і чарівником. Метал в його руках ставав легким, як вата, І м'яким, як віск.

Формально вважалося, що Пантелеймон Кирилович вже давно на пенсії, але насправді такі люди, як він, не йдуть на пенсію навіть після смерті. Без таких людей не злетів би у небо жоден супутник, не спрацювала б жодна ракета.

— Ну, знайшов онучок клопоту на мої руки та на вашу голову, — сказав старий Блажко, переступивши поріг кабінету професора Ковтунюка. — Добридень вам у хату.

— Здрастуйте, здрастуйте, заходьте, будьте ласкаві, та зарадьте, бо я вперше на своєму віку бачу отаке чортовиння. Скільки за своє життя всякого мотлоху перемацав оцими руками, а тут таке трапилось, що не знаю, як і приступити до нього.

— Боюсь, може статися, що і я вам не допоможу, — чесно признався старий металіст.

Він погладив поверхню скриньки, і здавалося, що рука його зависла над столом. Володимир Гаврилович бачив, як оживають пальці старого, він розумів, що ці старі, вузлуваті, покручені пальці починають бачити.

— Не наша робота, — сказав Пантелеймон Кирилович.

— Закордонна, — засміявся професор, — тільки хто його знає, де той кордон шукати.

— Ну що ж, — рішуче сказав старий, — будемо добирати способу, як нам усередину добутись. А що, коли попсую вещ, не боїтеся?

— Боюсь, що не попсуєте. Та я з більшою охотою збагнув би цю вещ навіть поламану, ніж отак сушити голову над нею цілою.

— Нагрівати пробували? — діловито спитав старий.

— Спершу боялися попсувати все, що усередині, а потім зрозуміли, що скриньку практично не нагріти. Не нагрівається і квит.

— Якась неопалима купина, — покрутив головою Пантелеймон Кирилович.

— Скажу більше, вона й у воді не тоне, — розповідав далі професор, — хоч і здається, що може шубовснути на дно, як сокира.

Пантелеймон Кирилович хитав головою в такт словам професора, скоса поглядав на Омельченка, ніби хотів запитати: «А цей що тут робить?», і руки його не вгаваючи працювали.

Ковтунюкові й Омельченкові вже почало здаватися, що скринька в руках старого металіста ставала м'якою. Вони вже бачили, як Пантелеймон Кирилович знайшов непомітну шпарку, вклав туди ніготь, повернув і…

Але навіть чудесний майстер не може знайти того, чого немає. Шпарки що не було, то не було.

І тут ні сіло ні впало Пантелеймон Кирилович відсунув скриньку й зручно вмостився в кріслі. Ніби йому не було ніякісінького діла ні до скриньки, ні до таємниці, що хоронилася взаперті. Просто запросили чоловіка посидіти, погомоніти, чашечку чайку випити. А буде відкрито скриньку чи ні, буде розгадано таємницю чи вона так і лишиться недоступною — це, як то кажуть, діло дев'яте.

— Пам'ятаю, як були ми ще молодими металістами, — почав розповідати Пантелеймон Кирилович, — то любили один перед одним майстерністю хизуватися. Підстроювали один одному сюрпризи всякі. Пам'ятаю, мій товариш Костя Лотупейко зробив з нержавійки табакерку у вигляді яйця. Подивишся зовні, і таке враження, що нізащо в світі не скажеш, як можна отаку штуковину надвоє розколупити. Отаке собі звичайне металеве яйце з суцільної болванки виточене. Так гемонський зазори підігнав. Ну, а я таки розколупив. А тоді йому сюрпризика підсунув: із цілого бруска нержавійки несесер зробив. Там тобі і для бритви місце, і для манікюрного набору (хоча коли ми той манікюр робили?), і для гребінця, і для помазка, і для щіточки зубної. Всього, значить, дванадцять комірок.

Чуб у мене свердлом став, поки я все це продумав і змонтував… Зроблено було так, що, не сказавши «а», «бе» ніяк не скажеш. Тобто поки одна комірка зачинена, у другу ніякими силами не потрапиш. І він, Костя тобто, добряче нагрів лоба в мене…

Професор і Омельченко бачили, що Пантелеймон Кирилович розповідає не стільки для них, скільки для себе. І ще вони бачили, що мозок старого гарячково шукав єдиного правильного варіанту. Вони ще трохи поговорили про всякі малозначущі речі, а потім без особливих передмов старий Блажко раптом устав і, взявши в руку загадкову скриньку, сказав:

— А що, коли попробувати саме так?.. Можливо, обидві половинки пригнані і припасовані одна до одної по діагоналі.

І з тими словами старий різким рухом натне на ребро скриньки.

Володимир Гаврилович і Омельченко, хоч і були готові до несподіванок, скрикнули в один голос. Скринька справді розпалася на дві половинки по діагоналі. І тієї ж миті в кабінеті професора ніби заспівала пташка. Якісь неземні, нечувані звуки (вони, коли вслухатися, справді якоюсь дещицею скидалися на пташиний спів) сповнили кімнату.

— Давайте магнітофон! — гукнув професор.

Омельченко кинувся до маленького столика, де стояв магнітофон, і вже гарячково перемотував бабіну.

Тільки Пантелеймон Кирилович усміхався собі:

— А ви не хвилюйтеся, чого не встигнете записати, потім запишемо. Воно як доспіває до решти, ми знову складемо докупи обидві половинки і знову зсунемо, коли у вас вже магнітофон буде увімкнутий. Я гадаю, що ця штука саме так побудована.

Як показали подальші події, старий майстер не помилився.

5

— А як ти здогадався, дідусю? — брав Сашко інтерв'ю у свого діда.

І це було неспроста. Хлопці у дворі життя не давали Сашкові: розкажи та розкажи, що то за скринька така була. А що він міг розповісти?

От Сергієві — інша річ. І розповідав він у дворі про свою знахідку дуже яскраво, з різними подробицями, навіть фантазував. А тут… Ну, побачив якусь цеглину чи плиту… Хай навіть скриньку. А, може, то була справжня космонавтова валіза? Ну, взяли її завдяки Сашкові, то й що з того? Хлопці у дворі розпитували, а він… Та ось запросили Сашкового дідуся, щоб оту космонавтову валізу розпакувати…

— Як я здогадався? — знизав плечима дідусь, коли потім онук насипався на нього з запитаннями. — Якщо дві металеві пластинки добре одшліфувати і прикласти одна до одної, вони наче злипнуться, і їх не так легко роз'єднати. Можна тільки зсунути. А відшліфують, буває, так, що й щілини не видно. Ну, на цей раз було трохи складніше. Тут і дефектоскоп щілини не знайшов. Матеріал не той і обробка не та, а принцип залишився той самий. Я і зсунув одну половинку з другої. Отож мудрація, як бачиш, не велика.

— А це справді був магнітофон? — допитувався Сашко.

— От чого не знаю, того не знаю. Боюсь, що, відкривши одну таємницю, я… Власне, ніякої таємниці я не відкривав. Бачиш, може статися, що там, крім магнітофона, як ти його називаєш, є ще одна штука, а магнітофон тільки пояснює, для чого вона.

— А звідки ти знаєш?

— Та я ще нічого не знаю, просто уся дивина в тому, що оті дві половинки не схожі одна на одну.

… Цю несхожість помітив Володимир Гаврилович. Коли «пташине цвірінчання» замовкло, вони втрьох — професор, Омельченко і старий Блажко — спробували «запустити» його з самого початку, щоб зробити ще один запис, цього разу вже по-справжньому, з самого початку.

Магнітофон моргав зеленим очком, розмотувалась і розмотувалась стрічка.

— Дивіться, — сказав професор, — а обидві половинки не схожі одна на одну. У цієї половинки внутрішня поверхня така ж, як і зовнішня, а тут… Одна половинка цвірінчить — це ми знаємо, а друга — для чого вона? Може, оте цвірінчання розповість про це, але як його втямити?

— Запис при іншому режимі, — протелеграфував Омельченко.

— Ага, розумію. Ви хочете сказати, що голос космонавта записували цим магнітофоном невідомої нам конструкції за великої швидкості?

— Так.

— І тому ми вловлюємо якесь цвірінькання, писк, а не натуральний голос? Ви, мабуть, маєте рацію. Не міг же отакий здоровенний дядько, яким був наш космічний гість, цвірінькати, як синиця. А втім…

Професор подумав, потер чоло, потім почав набирати номер телефону.

— Алло, алло, Марія Гордіївна? Це я, Ковтунюк. Слухай, Марусю, Анатолій вдома? Ага, ага, розумію. Боїться підходити до телефону, журналісти замордували. Скажи ж ти, на милість божу, він, мабуть, сам не сподівався, що порівняльна анатомія може стати такою популярною наукою. Ну, добре, дай йому трубку. Здоров, Толю, це Володя. Слухай, ти ще живий? Я думав, що ця сенсація тебе вже загнала у дерев'яний скафандр. Ага, ага. Та-ак. Що я мав тебе запитати? Толю, скажи мені, будь ласка, ти не звернув уваги на гортань твого космічного пацієнта? Не звернув? Ага, розумію. Ну, звичайно, мені байдуже, тенором чи басом він співав дві тисячі років тому, мене цікавить інше. Чи дуже відрізняється будова його гортані від людської? Що? Тільки розмірами? Значить, він міг би говорити, як звичайна людина, тільки, може, трохи голосніше і різкіше?.. Спасибі, спасибі тобі, Толю.

Володимир Гаврилович поклав трубку і хитро підморгнув Омельченкові.

— Знаєте, як везе, то везе. Це просто здорово — сидіти протягом десяти років на одній парті з майбутнім професором порівняльної анатомії. Анатолій Петрович Вербицький, навіть не здогадуючись про те, став на вашу точку зору. Весь секрет, мабуть, у записі. Нам потрібен ще один магнітофон.

… Вони переписали цвірінчання на плівку за різних швидкостей — від дев'яти до тридцяти шести метрів на хвилину, а потім почали прокручувати одну бабіну за другою. І раптом одна бабіна заговорила якимось приглушеним, неприродним, але, безперечно, голосом, дуже схожим на людський. Більше того, і професорові, і Омельченкові почали вчуватися якісь знайомі слова. Може, навіть не слова, а граматична будова фраз, інтонації.

Професор ляснув себе по тімениці:

— Бодай я в неділю не впіймав жодної верховодки, коли оця штуковина не говорить до нас скіфською мовою!

— І так, і не так.

— Ви хочете сказати, що мова тогочасних людей, зокрема скіфів, які не знали письма, була дуже бідною, і для викладення цілого ряду наукових, філософських, математичних понять їй бракувало слів?

— Саме це я хотів сказати.

— З вами важко не погодитися, ви, безперечно, маєте рацію, але… Наш гість — хлопець головатий, будемо сподіватися, що він знайшов якийсь вихід. Крім того, ми з вами теж можемо помилятися. Ніхто ніколи не чув скіфської мови, вона не лишила після себе ніяких письмових пам'яток і просто розчинилась у мовах інших племен та народів. Чи справді це скіфська мова, вам навряд чи скаже найвидатніший лінгвіст.

— «Шельменко-денщик» скаже.

«Шельменком» називали в інституті кібернетики моделюючу кібернетичну машину. Машина ця була універсальною, вона не тільки робила складні обчислення. Вона перекладала з усіх мов. Правда, такого окладного завдання їй ще не випадало розв'язувати. Тут «Шельменкові» треба було тримати екзамен на атестат зрілості.

— Так от, тільки-но заговорить «Шельменко», ми матимемо ключ до іншої загадки. Я гадаю, що оця друга половинка, ця кришка космічної валізи, не просто половинка і не просто кришка. Дивіться, у неї така самісінька поверхня зсередини, як і ззовні. І, мабуть, неспроста. Це, певно, якийсь захист. А кому було потрібно так захищати внутрішню стінку? Мені здається, що оця космічна коробка нагадує отой несесер, про який розповідав Пантелеймон Кирилович, де сюрприз на сюрпризі і хитрість на хитрості. Поки не розшифруємо розповіді космонавта, нічого братися до другої половини скриньки. Там можна щось непоправно попсувати. Словом, беріть магнітофонну стрічку і їдьте до професора Головцева в інститут кібернетики, а я заховаю в сейф оце хазяйство…

І тут задзвонив телефон. По тому, який вираз з'явився на обличчі професора, Олесь Єфремович непомильно вгадав, хто телефонує.

— А-а-а! Привіт, привіт! А я виглядаю, а я чекаю, а я місця собі не знаходжу, мучуся — подзвонить чи не подзвонить, любить чи не любить? Що? З бідняги-покійника не можна витрусити жодного рядка, то ти про чорну коробку згадав? А-а-а! Кажеш, весь час пам'ятав? Так, так. Щось раніше я не помічав, щоб від тебе були дзвінки. Не хотів заважати? Ти зворушив мене до сліз. Ти давав мені змогу спокійно працювати, і тепер я мушу віддячити тобі за все? Добре, я віддячу. Пиши, диктую: «В бесіді з нашим здібним і талановитим кореспондентом Валерієм Холодом…» Що ти кажеш! Здібного і талановитого кореспондента редактор викине? Не може бути! Як тільки у нього рука підніметься! Ну добре, обійдемось без талановитого і здібного! Слухай далі. На чому ми зупинились? Ага, ага… «… професор Ковтунюк заявив»… Ну, а що я заявив, ти вже придумай сам, бо я нічого тобі путнього сказати не можу.

Професор поклав трубку, всміхнувся, знизав плечима:

— Ось тобі й нова загадка! На що, на що, а на загадки життя не скупиться. Хто мені відповість на запитання, звідки Валерка Холод дізнався, що коробка заговорила, коли про це знаємо лише ми троє… Дивина…

Омельченко не став дослухувати, як дивується його вчитель. Він змотав бабіни, поклав їх у портфель і непоспіхом почимчикував в інститут кібернетики. Не було чого й старому Блажкові далі лишатися тут. Він докинув кілька слів подиву на адресу спритного журналіста й теж розпрощався з професором.

6

Завдання, яке чекало колектив інституту кібернетики, не було звичайним, але не було й занадто складним. У всякому разі, коли великий французький вчений Жан-Франсуа Шампольйон у 1822 році розшифрував єгипетські ієрогліфи на знаменитому Розеттському камені, йому було куди важче.

На Розеттському камені було вибито єгипетські ієрогліфи, але був там і старогрецький текст. Шампольйон запідозрив, що тексти ці ідентичні, тобто написано в них одне й те ж саме. Він був твердо переконаний, що єгипетський ієрогліфічний знак — це літера або склад, і не помилився. Відтоді купи папірусів, які припадали пилюкою у всіх європейських музеях, заговорили і розповіли славну історію Стародавнього Єгипту.

Робота Шампольйона зараз здається дуже простою: тільки й того, що треба було додуматися підставити єгипетські знаки під грецькі літери. Але вона забрала понад десять років життя, передчасно звела в могилу видатного вченого. Перш ніж взятися за дешифровку, Шампольйон вивчив добрих півтора десятка живих і мертвих, сучасних і стародавніх, європейських і азіатських мов.

Понад чотириста років лишалися нерозшифровані загадкові письмена майя — миролюбного, талановитого, доброго і великодушного народу, що мешкав у Центральній Америці. Даремно сотні, а коли підрахувати за всі сторіччя, то й тисячі істориків, лінгвістів світу шукали ключа до цих письмен. Ключ не давався до рук. Часом то тут, то там спалахувала чутка про те, що письмена майя пощастило розшифрувати, але при ретельному аналізі виявлялось, що це або помилка, або чистісіньке шахрайство.

І тільки після того як радянські вчені запропонували використати кібернетичні машини, ключ скоро було знайдено. Стародавній мудрий народ розкрив сучасному людству свої таємниці.

Але, незважаючи на те, що відтоді кібернетика й електроніка набули гігантського розвитку, співробітники інституту кібернетики, яким керував професор Головцев, не могли сподіватися на швидкий і легкий успіх. Перш ніж братися до розшифровки магнітофонного запису, вони мали виконати гору всякої підготовчої роботи.

До цього діла передусім підпряглись філологи й лінгвісти. Видатні фахівці фонетики, морфології, семантики мусили допомагати фізикам і математикам. Тут вже годі було розібратися, де починалася граматика і закінчувалася фізика, чи де закінчувалася математика і починалася семантика.

Магнітофонний запис прокручували десятки разів. Десятки фахівців, записували на папір сучасною абеткою звуки, що їх диктував магнітофон. Потім пробували читати записане і це читання перезаписували на магнітофонну стрічку, звіряли, сперечалися до хрипоти, щоб знову все почати з самісінького початку.

Це був тільки перший, підготовчий етап роботи. Лінгвістиці ще належало стати математикою, і тільки тоді можна програмувати «Шельменка», бо хоч він і був поліглотом, крім математичної мови, інших мов не визнавав.

І ось, нарешті, всі ці підготовчі роботи позаду. Нарешті у всьому тексті слова і літери закодовано у двійковій системі. Більше того, щоб полегшити роботу кібернетичному «Шельменкові», було створено щось на зразок легенди. Що міг розповідати невідомий космонавт? Передусім він мусив, звичайно, повідомити землянам астрономічні координати своєї батьківщини, потім описати мету свого прильоту, розказати про зоряний корабель, який приніс його в Сонячну систему (якщо він прилетів не з Марса чи якоїсь іншої планети), згадати про своїх супутників — товаришів, бо дуже важко уявити, що в таку далеку подорож він міг пуститися сам, і, нарешті, пояснити нам, представникам іншої цивілізації, призначення другої половинки загадкової скриньки, яку знайшов Сашко.

Іншими словами, «Шельменко» вже знав, що шукати і де шукати.

Тепер «Шельменко» був схожий на фокусника, який ковтав нескінченну паперову стрічку—перфорована стрічка поповзла в його надра. Заморгали-закліпали червоні й зелені лампочки індикаторів, електронний мозок почав проводити сотні операцій за секунду. Але минула не одна секунда, і навіть не хвилина, і навіть не година, перш ніж, за висловом професора Головцева, «Шельменко» почав-видавати «на-гора» продукцію.

Важко добрати назву миті, в яку, може, навіть через відстань в десятки світлових років зазвучить на Землі привіт від іншої цивілізації. Зараз тут розпечатували конверт листа, що йшов до нас тисячі років і нарешті прийшов.

Конверт розпечатали, і адресати почули:

«ПРИВІТ ВАМ, ЛЮДИ МАЙБУТНЬОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ!

Я вітаю вас, хоч маю підстави привітати спершу ваших прапрадідів, які прийняли мене до свого гурту, як рідного. Цих простих і добрих людей, з ніг до голови зодягнених у шкури тварин, зовсім не дивувала, здається, моя поява — велетня в порівнянні з ними. Їх навіть не дуже цікавить, хто я, звідки я, а коли б я навіть і спробував це їм пояснити, вони однаково не змогли б мене зрозуміти. Але вони зрозуміли, що я страшенно самотній, що ця самотність для мене жахливіша за смерть, і дали мені місце біля свого багаття. Я вдячний їм…

Жити мені лишилось недовго, розпирає легені, стискається серце, і мої добрі, гостинні господарі не знають, як зарадити моїй біді. Вчора, коли я лежав у тіні воза, до мене підійшов один літній чоловік і спробував мене лікувати. Він давав мені молоко чорної кози, настояне на якихось травах, шептав, заклинаючи мою хворобу, він просив, заклинав злих Духів, що оселилися в моєму тілі, піти геть. Я до сліз був зворушений цим піклуванням… Я вірю, що праправнуки цього доброго народу пронесуть через століття оту доброту й людяність, і мені, буде з ким поговорити.

Люди! Я мушу встигнути розповісти все, бо я прийшов до вас не з порожніми руками. Я маю для вас подарунок, люди, і хочу вірити, що ви (прийде такий час!) гідно оціните його.

У мене мало часу… Легені розриваються, кров стукає в скронях, а ліки, добрі людські ліки, запропоновані від щирого серця, не допомагають та й не можуть допомогти.

Коли б не дегерметизувався скафандр, коли б я зараз мав бодай одного продукатора, все ж можна було б трохи відволікти кінець, хоч однаково я б не зміг жити вічно і очікувати, поки ваша цивілізація пройде шлях від грубого, неотесаного колеса до перших зорепланів.

Я говорю з вами, далекі мої брати по розуму, а ваші прапрадіди з шанобою дивляться на мій кристалофон.

Краєчком ока я спостерігаю за ними. Більшість переконана, що я просто молюсь якомусь ідолові у вигляді цього загадкового для них каменя. Молюсь, як моляться вони своїм кам'яним ідолам. Але двоє-троє хочуть збагнути… О-о-о, мені дуже важко помилитися, я бачу їхні очі, і ці очі кажуть мені все. В цих очах промениться допитлива, тремтлива, неспокійна людська думка. Хто я? Звідки? Чому я не такий, як вони? І чому мій ідол не схожий на їхніх ідолів? Чому, чому, чому і як… Тисячі запитань горять в їхніх очах. І в цих запитаннях я вже бачу відповіді на те, як примусити пару крутити колеса, як потім замінити пару електрикою і навіть як підібрати ключі до атомного ядра. Їм усе буде до снаги, цим пильнооким, як те було мені і моїм предкам. Адже і мої прапрадіди сиділи колись отак біля вогнища, пускали стріли навздогін звірам і тесали кам'яних ідолів.

Моя батьківщина далеко… Навіть у добу найвищого розвитку вашої цивілізації, тоді, коли ви могтимете без надмірних зусиль прочитати мого листа, вам навряд чи вдасться розгледіти через найпотужніший телескоп на далекій околиці галактики бліду плямку нашого Сонця.

Ми далеко, ми дуже далеко від вас, але мушу сказати, що для нашої цивілізації це вже не така-то й складна проблема — зробити стрибок з нашої Сонячної системи до вас.

Не знаю, чи на той час, коли ви слухатимете мене, ваша наука і техніка стоятиме на рівні нашої, чи, може, вони підуть дещо іншими шляхами і ваші зореплани будуть трохи не такими, але наукові, фізичні, зрештою, навіть філософські принципи залишаться в основному спільними і для нас, і для вас, і ви зрозумієте, як літали наші зореплани.

Космос — не порожнеча, як ми думали колись. Космос — не порожня, чорна, холодна яма. Космос — це безкрайній океан. А в океані бушують шторми, в океані тихо плинуть течії, в океані бувають припливи і відпливи. І нема океану без попутного вітру… Для справжнього зореплавця кожен «вітер» попутний, треба тільки вміти спіймати його у «вітрило». А ми це вміли. Тиск променів, шалена енергія невидимих часток, гравітаційні поля, енергетичні сплески, магнітні бурі, ласкаві радіохвилі — все годилося для наших вітрил. Практично «питання пального, енергетичних запасів, харчів та кисню вирішені були нашими вченими раз і назавжди. Наш космічний флот назавжди залишився вітрильним, а моряків вітрильного флоту ніколи не турбувала проблема палива. Досить на, м вийти у космос, і космос сам подбає, щоб дати нам швидкість, напоїти і нагодувати нас,

Нашим морем був космос, і ми знали всі його примхи. Звичайно, як і кожне море, космос сповнений несподіванок і небезпек, але наші лоцмани і капітани мали чудесні лоції, і в час, коли доля зробила мене космонавтом, вони вже плавали не тільки біля берега. Вони запливали все далі й далі, вміло ловили в свої космічні вітрила найменший космічний вітерець. Навіть енергія метеоритів, які летіли нам, назустріч, рухала наші зореплани. Енергія була скрізь, де була матерія, — тільки бери її. І ми її брали.

Ми вміли брати не тільки дармову енергію космосу. Наші фізики знали давно, що поняття вічності і миті в космосі не існує. Час — умовна одиниця, запроваджена людьми для зручності. Але що таке час — космос не знає. Може, вам мої міркування здадуться трохи незвичними, але космос не знає і що таке розмір. Та воно й зрозуміло, бо коли підходити до Всесвіту з людськими мірками і підраховувати, у скільки елементарна частинка менша якої-небудь надгігантської зірки, то Всесвіт втратить поняття вічності і безконечності…

Був період у нашій науці, коли вважалося, що подолати простір не дозволить час. Швидкість обмежена, і за певним порогом швидкості матерія наших зорепланів разом з їхніми екіпажами просто за всіма законами фізики, перетворяться на енергію.

Та нескінченна людська думка! На неї ніколи не вдасться накинути. сільце, сказати: «Далі не можна!» Для людської думки не існує слова «не можна!» Вона не підвладна навіть зрозумілим нам законам природи! І коли сьогодні людина змушена скоритися якому-небудь законові природи, то це ще не значить, що так буде завжди. Сотні разів офіційна наука передрікала загибель нашої цивілізації…

Коли моє тіло не збереже земля і ви знайдете тільки мій кристалофон, то мушу сказати вам, що я майже удвічі вищий за ваших предків. Мені дуже важко на вашій Землі, я 8 великими зусиллями пересуваюсь, більше лежу…

Зела — так звуть мою рідну планету, звідки я прилетів до вас. Наша далека Зела об'ємом, мабуть, разів у двадцять менша за вашу Землю. Сила тяжіння на нашій Зелі, в два-три рази менша, ніж у вас. Я космонавт, я звик до перевантажень, але до таких постійних звикнути не можу. Що ж, залишилось недовго. Я йду з життя спокійно, бо мої брати по розуму й цивілізації, мої рідні зеляни вже давно переступили через ту межу, яка робить смерть загадковою і страшною. У нас вміють вмирати, вміють просто виходити з життя, як виходять з дому на вулицю. Думки про неминучу смерть і не однієї людини, а цілих народів, всієї цивілізації нашої планети, віками витали над нашою Зелою.

Ви, мабуть, вже зрозуміли, що білки нашого організму мають вуглецеву основу, і нам, як і вам, необхідний для життя кисень.

Тепер, коли я розповів вам хоч кілька слів про мою рідну Зелу, що загубилася десь на іншій околиці галактики, ви теж можете зрозуміти, що Зела наша втрачала атмосферу. Невелика маса нашої планетки не могла втримати на собі ніжний прозорий серпанок повітряного покривала. Життєдайні атоми кисню полишали нашу атмосферу і пропадали в безмежжі. Народжувались і вмирали цілі народи, змінювались історичні формації, а повітряна оболонка Зели все рідшала й рідшала, і вже холодний подих космосу відчувався над нашими головами.

Клімат змінювався… З космосу потекло жорстке проміння, бо воно вже не затримувалось і не розсівалось у зріділій атмосфері; Зела втрачала воду, шалені сухі вітри носилися з краю в край по планеті, висушуючи і без того суху землю. Швидко міліли ріки, озера, моря. Вода парою піднімалася над Зелою, щоб більш ніколи не повернутися на неї у вигляді дощу чи снігу…

На очах гинули рослини… Соковиті рослини, які ще недавно поїли атмосферу киснем, змінювались сухими, колючими травами з довжелезним корінням,* що пробиралося все глибше в товщу грунту, шукаючи вологи.

Пристосовувались до умов, які невблаганно змінювались, і вищі форми життя.

От уже вміст кисню в атмосфері становив не більше 10–12 відсотків, а люди дихали. Коли б вам довелось побувати в наших палеонтологічних музеях, ви б побачили, як за порівняно короткий час змінилася будова тіла вищих тварин. Тепер вони начебто наполовину складалися з легень. Могутні легені могли дихати в зовсім рідкій атмосфері і давати необхідну кількість кисню організмові, виловлюючи його з атмосфери. На кожну підступну атаку космосу, який крав нашу атмосферу, все живе на нашій планеті відповідало контратакою.

Таке становище не могло не впливати на розвиток науки і техніки. Але вони поки що були безсилі. І в першу чергу — техніка, бо наука, та хоч вирахувала приблизно дату нашої загибелі.

І, мабуть, надаремне.

Зеляни, дізнавшись, що через кілька поколінь почне вмирати життя на планеті, мимоволі зробили все, щоб цей кінець прискорити.

Протягом усієї історії розумного життя на нашій планеті існувала якась інстинктивна економія, що дозволяла утримувати життєвий баланс. Ще за багато віків до того, коли зеляни зрозуміли, яка небезпека загрожує їм у майбутньому, вони ніколи не зраджували залізному законові: коли ти зрубав одне дерево, посади три. Це було за кілька тисяч років до того, як люди зрозуміли, що своєю кисневою атмосферою вони завдячують рослинному життю. Може, саме завдяки цьому інстинктові й пощастило відсунути катастрофу на кілька тисяч років.

Окрім того, зеляни ніколи без потреби не висушували боліт, розуміючи, що болота, мочарі — це природні резерви річок. Наші пращури не любили перекраювати природу наспіх, тільки для того, щоб довести, — ніби вони — її царі. Існував залізний закон, продиктований хоч і неясною, але такою ж залізною необхідністю, і формулювався він зовсім просто і коротко: «Де взяв, там поклади!».

І от якось раптово зник цей залізний закон. Зеляни, не змовляючись, почали розхитувати рівновагу в природі, яка вже й так ледве трималася. Тепер, коли треба було зрубати одне дерево, рубали три, чомусь забуваючи садити на їхнє місце навіть не дев'ять, як велів закон, а хоча б одне. Зелянам раптом почали заважати болота, і вони, посилаючись на те, що землю, мовляв, можна використати краще, почали висушувати їх. А як наслідок — міліли ріки.

Були на планеті тверезі голоси, які кричали: «Схаменіться! Що ви робите?» Але хто їх слухав! Кому була потрібна економія, хто цікавився захистом природи? Для кого її берегти? Для дітей, онуків, правнуків? Дітям і так вистачить, а онукам і правнукам буде не до зелених гілок, коли вони почнуть смажитись на космічному промінні і хлипати порожніми легенями, намагаючись відвоювати в холодної чорної безодні бодай ще один-єдиний атом кисню.

На нашій Зелі жило кілька народів з різним державним устроєм, але перед страшною небезпекою уряди всіх країн швидко знаходили спільну мову. Скільки планів було тоді висунуто, щоб врятувати нашу цивілізацію, але жодного, на жаль, не можна було здійснити. Деякі уряди впровадженням жорстких законів пробували зупинити або хоча б обмежити варварське нищення природи, проте навіть репресії нічого не допомагали…

Один відомий письменник того часу писав: «Наше людство все робить для того, щоб знову стати на всі чотири кінцівки, і не його в тім вина, що воно просто не встигне цього зробити».

Проте гіркій іронії видатного письменника, його сумним пророкуванням не судилося збутися. Людський геній не хотів скорятися перед стихією. Світлі уми нашого людства, наші вчені, зачинившись у своїх лабораторіях, падаючи з ніг від перевтоми, непритомніючи і навіть часом вмираючи за робочим столом, боролися за життя планети. їм не заважали, але їх не розуміли. Збоку здавалося, ніби купка вчених працює за інерцією, просто до останнього служить науці, як колись стародавні жерці служили в храмах своїм божествам. Справді, що могла зробити жменька навіть найгеніальніших істот перед невблаганним космосом? Закони природи не підвладні людям, люди можуть лише вивчати їх, скорятися їм, пристосовуватись до них…

У мене залишилося не так багато часу, щоб я міг докладно розповісти про всі ті шляхи, якими йшла наша наука, шукаючи порятунку.

Основних було два… Група вчених проектувала зореплани. Мушу сказати, що в епоху, про яку я розповідаю, вже було здійснено нашими космонавтами кілька значних експедицій навіть за межі нашої Сонячної системи. Космонавти побували на кількох порівняно близьких до нас планетах, привезли цікавий науковий матеріал, багатющі колекції мінералів і… невтішні вісті. Планети, на які сідали наші зореплани, були або зовсім позбавлені атмосфери, або атмосфера їхня складалася з метану, аміаку чи якого-небудь інертного газу. Пристосувати, обжити для майбутніх переселенців бодай одну з відкритих планет поки що не вдавалося. Правда, коли б було відкрито підхожу планету з кисневою атмосферою, то й тоді до розв'язання проблеми було б дуже далеко. Адже скільки зорепланів потрібно було, щоб здійснити таке переселення?!

Проте нові й нові експедиції покидали Зелу. Все потужніші й потужніші зореплани вирушали у всі кінці Всесвіту. Вони шукали. Теоретично в нашій галактиці мали бути тисячі планет з кисневою атмосферою, з відповідною середньорічною температурою, словом, з усіма умовами, необхідними для органічного життя.

Останнє, що вмирає в людині, — це надія. Втрачена надія — втрачене життя. І хоча нові й нові експедиції поверталися з порожніми руками, вчені вірили, що планета знайдеться. Інакше не могло бути! Не знаходив лише той, хто не хотів шукати.

А час минав…

Друга група вчених сушила голови над проблемою збереження атмосфери. Досить знайти спосіб, за допомогою якого можна було б «прив'язати» повітряні атоми-втікачі до планети, як людство і цивілізація — врятовані!

Зневірені зеляни чомусь найменше покладалися саме на цю групу вчених.

Але, як часто буває, порятунок прийшов саме звідти, звідки його найменше чекали. Після невдалих спроб використати електростатичні сили для втримання атмосфери наш молодий мікробіолог Бекут раптом запропонував таке, що сколихнуло увесь науковий світ. Наука завжди залишається наукою: що простіша і геніальніша ідея, то божевільнішою вона здається.

Тривалий час вчені навіть не мали підозри, що за межами атмосфери в неймовірному холоді і під нескінченним бомбардуванням космічного проміння може жити бодай найпростіший, найпримітивніший організм. І раптом — наукова сенсація!

Зореплани, що поверталися з далеких експедицій, на спеціальному супутникові-станції ретельно дезинфікувалися. Мало які невивчені форми бактерій могли бути занесені зорепланом на Зелу з інших планет, і хто знає, до яких трагічних наслідків це могло спричинитися. Потоки дезинфікуючих променів лилися на зореплани.

Після такого променевого душа, здавалося, знайти щось живе було практично неможливо. А молодий мікробіолог шукав. На що він сподівався? Ніхто ніколи не знає, як шукати, щоб знайти з першого разу. Не знав цього й Бекут, але шукав, так, задля науки…

І знайшов. Знайшов загадкові мікроорганізми. Знахідка була сенсаційною. Бекут взявся ретельно вивчати їх.

Насамперед, що вони являють собою. По-друге, що споживають. Бекутові, талановитому мікробіологові з чималим досвідом, неважко було встановити, що жовто-оранжеві мікроби, які він відкрив, зовсім не потребують кисню. Ось кому не страшне зникнення атмосфери, ось хто залишиться жити навіть після того, як останній атом кисню покине Зелу! Але це було навіть не відкриття, проста логіка підказувала, що коли жовто-оранжеві бактерії мешкали і розмножувались у космосі, то там для них ніхто не припас ані харчів, ані кисню. Як же вони жили? Структура їхня незвична. Складалося таке враження, що вони голодують усе своє життя, але в природі таке неможливе. Залишалося припустити, що ці загадкові бактерії годувалися лише сонячним промінням, здійснюючи надзвичайної. складності фотосинтез. Але допитливий вчений дослідив, що бактеріям, для того щоб жити і розмножуватись, необхідні ще й фосфати. Тільки при наявності фосфатів міг здійснюватися фотосинтез, і тоді, бактерії споживатимуть вуглекислоту і виділятимуть… кисень.

Дивного в цьому нічого не було. Споживати вуглекислоту і виділяти при цьому кисень вміють не тільки деякі бактерії, це вміє робити весь рослинний світ, і в першу чергу водорості, прості водорості. Вони роблять це навіть краще, ніж бактерії, але водоростям для нормального життя і розмноження потрібно значно більше «комфорту», а бактерії… Ці загадкові жовто-оранжеві бактерії, здавалося, вміли робити щось із нічого. Добре, але ж звідки вони брали фосфати у космосі? І раптом вчений розсміявся: таким простим здалось йому нове відкриття! Хто сказав, що космос — це порожнеча й безодня? Хто сказав, що в космосі не вистачить харчів для оцих крихіток, скалочок органічного життя? Та коли зібрати докупи лише космічний пил, лише мізерні, мікроскопічні уламки зруйнованих світів, то й тоді цього космічного матеріалу вистачило б на цілі галактики.

Сумнівів не було: жовто-оранжеві бактерії все необхідне для свого існування беруть прямо з космосу. Мікроорганізми, відкриті Бекутом, могли користуватися абсолютною автономією, їм нічого не треба від Зели, а Зелі вони могли дати все. Все — це кисень! Але як втримати його?.. Оповити на певній висоті планету надміцною тонкою плівкою з пластиків? Наробити цієї плівки тепер на Зелі могли надзвичайно багато.

Проте Бекут одразу відкинув цей проект. Адже метеори протягом дуже короткого часу зроблять-навіть з надміцної плівки решето, і кисень залишатиме планету й далі.

Я не маю змоги розповісти вам усе докладно, скажу просто: Бекут вирішив створити плівку над нашою планетою з самих бактерій. Метеорити тепер не лякали Бекута, він передбачав (і геніально передбачав), що плівка буде самолататися. В космічному просторі бактерії розмножуватимуться з шаленою швидкістю, і прошиті небесним дріб'язком дірки лататимуться перш, ніж цей «дріб'язок» згоратиме у щільних шарах атмосфери.

Проте перші практичні кроки принесли неймовірне розчарування. Жовто-оранжеві киснетворці виявились індивідуалістами, вони не хотіли рости колонією. У Бекута опускалися руки. Мабуть, його недаремно вважали божевільним, мабуть, його робота не принесе зелянам ніякого порятунку… Але там, де панує розум, не було випадку, щоб геніальне відкриття не знайшло свого втілення. У Бекута знайшлися послідовники, учні, помічники. Вони не боялися поділити з ним сумнівну славу співавторів божевільного проекту, вони просто працювали, зціпивши зуби.

Тисячі разів пересаджував Бекут бактерії з одного середовища в інше, тисячу різноманітних штамів було виведено, поки, нарешті, тисячу перший чи тисячу другий виявився тим, що треба.

Тепер слово лишилося за фізиками, астрономами, інженерами. Треба було так розрахувати орбіти автоматичних ракет, щоб воли одночасно і точно на певній висоті засіяли космос жовто-оранжевими бактеріями. Кожна ракета, незалежно від того, запустять її на екваторі чи на полюсі, на певній висоті повинна була випустити хмарку бактерій. Ця хмарка спершу, дуже малий проміжок часу, існувала б сама по собі. Бактерії множилися б, зближаючись і з'єднуючись, утворювали б мікроскопічні клаптики. А клаптики об'єднувалися б між собою в полотнища, які ширилися б і росли, стикуючися з іншими.

Навіть теоретично було важко підрахувати, скільки часу піде на утворення навколо Зели легкого серпанкового «футляра». На численні досліди та експерименти в лабораторіях, не те що не було часу: просто лабораторні умови — це одне, а космос — ще зовсім інше. Треба було ризикувати, бо однаково нічого було втрачати. Бекут і його помічники в ці дні, коли подальшу справу взяли до своїх рук фізики та інженери, були так змучені, знервовані та виснажені, що навіть не могли хвилюватися…

У нас на планеті стоїть зараз пам'ятник Бекуту з хімічно чистого заліза. Річ не тільки в тому, що на нашій планеті (думаю, як і на вашій) це досить-таки рідкісний метал. Суть у тому, що хімічно чисте залізо1 не вступає в реакцію з киснем. Залізо переборює його, і Бекут стоїть-як непереможний приборкувач кисню-втікача. В руці велетенської залізної постаті затиснуто модель атома кисню; Бекут впіймав кисень, наче дивовижну істоту, роздивляється, вивчає…

Цей пам'ятник було відлито задовго до того, як народилися батьки моїх прадідів.

Перед самим відльотом із Зели, перед тим як вирушити у чергову розвідувальну експедицію, ми з товаришами-космонавтами були біля пам'ятника. У нас існувала та, мабуть, і досі існує традиція, за якою всі космонавти приходять прощатися з залізним Бекутом.

Хіба міг я тоді знати, що більше ніколи не повернусь на рідну Зелу, а незвичайну Бекутову знахідку привезу в дарунок людям іншої цивілізації…

Проте я трохи забіг наперед. Словом, за роботу засіли фізики та інженери. Сталося так, що раптом весь науковий світ Зели відчув, що порятунок людства планети у Бекутовому відкритті. І тепер від того, як інші вчені впораються з своїми обов'язками, залежить усе.

Навіть та група вчених, яка досі й чути не хотіла про якісь там бактерії, а всі надії покладала на зореплани і переселення на інші планети, засіла за розрахунки, дарма що доводилось перевозити в космос не зелян, а бактерії.

Людство Зели ніколи не забуде той день, коли з дванадцяти географічних пунктів нашої планети у космос раптом злетіло дванадцять ракет з надзвичайними пасажирами на борту.

Але не треба думати, що спокій запанував на планеті в той день, як стало відомо, що ракети вийшли в задані точки і висіяли жовто-оранжевих киснетворців. Автомати не підвели, все зробили як слід, але це не означало, що вже через день-два Бекутова бактеріальна плівка буде і затримувати і продукувати кисень.

А нетерпіння зелян було таке велике! Вони чомусь чекали тільки дня, коли будуть запущені ракети. Багато хто з людей, далеких від науки, не уявляв чітко, в чому полягає відкриття Бекута, і сподівався, що вже через добу по виході ракет на Зелу поллються благодійні потоки кисню. Дехто вже по тій добі говорив: «Ви помічаєте) наскільки легше стало дихати?» Але це просто була ілюзія, самообман. Легше дихати не стало ні сьогодні, ні завтра, ні через рік. Минуло довгих три роки перш ніж найчутливіші зелянські прилади зареєстрували: Зела перестала втрачати атмосферу! Можна було вважати, що геніальний експеримент вдався!

Головне, що Зела перестала втрачати атмосферу. Тільки тепер люди зрозуміли, скільки злочинів вони вчинили перед природою і якою важкою працею треба спокутувати свою провину. Скільки зелених фабрик кисню було знищено на Зелі, скільки висохло озер, скільки повноводих річок перетворилось на болотисті ручаї, скільки густих лісів і квітучих полів стали мертвими пустелями. Сподіватися лише на бактерії, що вони за короткий час поповнять недостачу кисню, було годі.

Про кисень мусили невпинно дбати й самі зеляни.

Знов кожна зелена гілка була на обліку, а напівзабутий закон — «Де взяв, там поклади» — знову набув чинності.

Тепер, коли геніальний винахід Бекута відвернув неминучу загибель всього живого на планеті, Зела ніби народилася вдруге. Люди начебто виросли у своїх власних очах, стали серйознішими. На той час сталися великі зміни в суспільному житті планети. На ній нарешті запанувала справедливість, за яку довгі віки боролися кращі зеляни.

Нечуваного розквіту набули тоді наука, техніка, мистецтво, культура. Як ніколи, стало видно, на що здатна людина з розкутою думкою.

Не можна примусити людину мислити так, як того хоче хтось інший. Не можна її думку увібгати в рямці, межі яких визначив хтось сторонній. А було колись таке на Зелі! Люди, які ніякого стосунку до науки не мали, могли визначати ступінь геніальності вчених або поділяти науку на правильну й неправильну. Було та минулося…

Я розповідаю вам дещо з історії моєї планети, хоч жодної з цих подій я не був свідком. Вони відбувалися дуже давно. Але, не знаючи нічого про ці події, ви, може статися, не зрозумієте мети нашої експедиції у вашу Сонячну систему…

Відтоді як стало відомо, що Бекутова плівка з жовто-оранжевих бактерій врятує атмосферу, а з нею і життя, могло б здатися, що в інтенсивному штурмі космосу відпаде потреба. Справді, навіщо ризикувати, коли головну проблему розв'язано? Але ж без цього не було б відкриттів! А відкриття живлять науку, і саме завдяки їм вона існує. Бувають відкриття, які знаходять своє втілення і застосування одразу ж, і бувають відкриття, непотрібні людям сторіччями. Але в науці нема непотрібного. Настає час — і той «непотріб» знадобляється. Так було й цього разу.

«Тверезі» й занадто «реальні» голоси кричали: «Для чого ці польоти? Для чого нам жертви? Яка практична користь від експедицій? Адже й дитині зрозуміло, що охопити весь космос, одомашнити його — неможливо. Вистачає діла й на планеті. Чи не задорого коштує нам чиста наука, наука для науки?»

Бідолахи, вони ніяк не могли зрозуміти, що не буває чистої науки, як не буває науки для науки, а є лише наука для людини. Правду кажучи, штурмани далеких космічних плавань не дуже зважали на ці голоси, вони вперто прокладали нові й нові траси, і на зоряних картах залишалось дедалі менше й менше білих плям.

А час минав, і настала пора, коли знову почалися розмови про колонізацію інших, безлюдних планет.

Те, що на Зелі не було війн, епідемій, стихійного лиха, високий рівень культури й техніки, гігантський поступ медицини й біології, загальний добробут людей — усе це сприяло довголіттю.

Тепер вік зелян майже подвоївся, і проблема перенаселення планети стала найважливішою з усіх проблем. Хоча наша цивілізація вже й досягла такої фази, що годі було розібратися, де починалося сільське господарство і де кінчалась промисловість, чи навпаки, проблема ця не ставала від того менш важливою. Зеляни вже вміли робити хліб, фігурально кажучи, з каменю, а м'ясо з диму, високий розвиток хімії довів, що прохарчувати можна величезну кількість людей. Але людям не буде місця для життя, не буде місця в технічному і фізичному розумінні цього слова.

Я вже казав, що планета наша, моя рідна далека Зела, за об'ємом була менша за вашу Землю. Правда, ми відвоювали чимало площі у моря… Нам ставало тісно. Міг настати час, коли на Зелі ніяк було б розминутися. Треба було розселятися. Але куди? Ми тепер могли вибирати планету, з будь-якою атмосферою і переробити її на кисневу; ми навіть могли створити атмосферу на безатмосферній планеті. Але для нашого людства не могла підійти будь-яка планета. Нам весь час траплялися планети з масою, набагато більшою, ніж у Зели, і наші космонавти за таких умов майже зовсім не могли працювати, а зореплани з великими труднощами покидали їх. Часом у безмежних просторах галактики наші розвідники знаходили щось схоже на Зелу. Але при ретельнішому дослідженні виявлялось, що в таких космічних тіл надзвичайно велика маса. Вага кожного з нас на такій планеті подесятерилася б. Випадали нам планети й ідеальні за своєю масою, але надто віддалені від Сонця. Навіть при досягненнях нашої науки й техніки обжити таку планету годі було й сподіватися. Або навпаки — планета дуже близько оберталася навколо Сонця, і, звичайно, в такому пеклі навряд чи могло існувати що-небудь живе.

Одного разу нам, здається, таки усміхнулася доля. На Зелу повернулась експедиція на чолі з досвідченим капітаном Мірчем Буцомом. Десь у районі сузір'я Трьох Вдів[2] Мірч Буцом з своєю експедицією розшукав планету, яка відповідала всім нашим вимогам. Температура, маса — все як належить і… майже цілковита відсутність атмосфери. Це нас найменше турбувало. Кисневу атмосферу згодом створять жовто-оранжеві бактерії Бекута. В район цієї планети вилетіли автоматичні ракети із запасом жовто-оранжевих бактерій, їм належало заселити космос навколо планети.

Бактерійна плівка Бекута огорнула планету на заданій висоті. А коли вона, за розрахунками наших вчених, зміцніла й почала продукувати кисень, туди вилетів наш зореплан-розвідник. І ось тут сталося таке, чого ніхто не сподівався…

Не зробивши попередніх досліджень, капітан зораплана повів корабель на посадку. Проткнулася і тут-таки зступилася бактерійна плівка, корабель був на грунті, космонавти приготувалися до виходу… А виявилось, що атмосфера над новою планетою була не з кисню, а з фтору…

Здавалася, жовто-оранжеві бактерії збожеволіли: вони з завидною ретельністю продукували фтор.

Безперечно, керівники експедицій мусять передбачити все; і, коли б це була звичайна розвідувальна експедиція, фтор не злякав би нікого. Але тут космонавти летіли майже як до себе додому. Єдина неприємність, що могла чатувати на них, це якби плівка чомусь не утворилася і планета, як і раніше, лишалася б позбавленою атмосфери. Скафандри на цей випадок були бездоганні, але ж вони не могли протистояти фторові! Фтор почав роз'їдати їх. Залишатись на планеті не можна було. Але як розвідники могли покинути її, не з'ясувавши, що ж сталося з жовто-оранжевими бактеріями, чому вони стали фторотворцями!

А фтор поволеньки-поволеньки почав уже гризти зореплан, який був звичайним, серійним зорепланом, не здатним чинити опір фторові. Гарячково дошукувалися причини, як могло таке статися.

Погодилися на одному: під впливом якихось космічних сил (невідоме випромінювання, невивчені силові поля тощо) відбулась мутація в середовищі жовто-оранжевих, і вони дали новий штам бактерій, що так відрізнявся від попередніх. Чому вони почали продукувати фтор, а не якийсь інший газ? Тому що, по суті, у фтору і кисню дуже багато схожого, хоча вони нічого спільного між собою й не мають. Якщо так можна висловитись, у них дуже схожі хімічні біографії…

І навіть коли вже я покидав Зелу, там все ще точилася суперечка про характер цього явища. Вчених цікавив сам факт. Треба було все знати і все передбачити надалі. Ану, коли б таке нещастя сталося на Зелі?!

Так от настав і мій час летіти. Чекати ми не могли. Нам залишалося одне: шукати, шукати, шукати!

Наближався день, коли я і мої товариші мали вирушати в далеку дорогу. Ми вже віддали данину всім традиціям, більшість з яких були вже для нас незрозумілими, але це були традиції наших дідів і прадідів, і ми свято дотримувались їх. Незрозуміло було, наприклад, чому перед відльотом треба постояти на порозі, сливою до виходу, склавши на грудях руки і схиливши голову.

Але так робили всі, хто покидав Зелу, і так робили ми.

Тоді, коли я готувався в цю далеку і нескнченну для мене путь, я зовсім не замислювався над тим, що, може, ніколи більше не побачу Зели. Далекі подорожі у космос були в нас такою ж буденною справою, як мандри ваших предків уздовж оцієї великої річки.

Тому черговий політ зореплана ВР13–03-ГТ, на якому був і я, не викликав ні в кого особливого інтересу, крім хіба що в наших родичів.

Були традиційні проводи, були теплі слова прощання, але рейс наш розглядали як звичайне наукове відрядження.

Словом, ми покинули Зелу і полетіли відкривати нові землі для нашого народу.

Наш зореплан був на той час останнім словом техніки. Він покидав Зелу, не маючи на своєму борту жодної краплі чи жодної крихти пального. Давно минули ті часи, коли наші міжзоряні кораблі були більше схожі на склади пального, ніж на космічні наукові лабораторії. Навіть пальне з дуже високим каледом[3] не дозволяло тоді робити бездоганні космічні кораблі: чотири п'ятих, а часом дев'ять десятих їхньої маси припадало на пальне. Будь-яка несподіванка, найдрібніше відхилення від курсу ставило під загрозу всю експедицію. Зореплан був рабом свого пального. А що таке пальне? Це консервована енергія, навіть екстракт енергії. Що густіший екстракт, то більше енергії можна з нього одержати.

Я вже говорив на початку своєї розповіді, що енергія є всюди, де є матерія. В космосі таких місць, де не було б матерії, нема взагалі. Довгий час наші вчені були переконані, що космічна порожнеча — вакуум — саме і є цим місцем. Але ж так званого вакууму у природі значно більше, ніж матеріальних середовищ, де, згідно цієї логіки, мусить концентруватися енергія. Виходило, що й енергії у Всесвіті дуже мало. На моря вакууму припадають піщинки матерії.

Проте наші вчені згодам зовсім відмовились від самого терміну «вакуум». За їх новими теоріями, вакууму взагалі не існувало. Власне, вакуум також був матерією (а отже, і енергією), тільки діаметрально протилежною нашій матерії і нашій енергії. А заглибившись у це питання, наші вчені дійшли думки, що вакуумна матерія і енергія не такі вже протилежні нашим. У вакуумі чудесно вживалися потоки нашої енергії: рухалися в різних напрямках елементарні частинки, пронизували його різноманітні промені. Ми домоглися, що вакуум, ця чорна, холодна, могильна порожнеча, став нашим союзником. Його енергія стала нашою енергією.

Наш зореліт був схожий на дві тарілки, стулені денцями одна до одної. Всередині цих тарілок розміщувались лабораторії, наші каюти тощо. А зовнішні площини були космічними вітрилами.

Напівсферичні диски були вкриті надзвичайно тонким шаром чорникію — елемента, добутого штучним способом. Коли пощастило зібрати і зважити одну мільйонну грама його, радість вчених не знала меж. Тоді, коли я покидав Зелу, там уже цього штучного елемента було близько шести грамів. Але його було досить, щоб «вкрити» диски не одного зореплана.

Корабель з чорникієвими вітрилами починав свій рух від найменшої, здавалося б, дрібниці. Дисків (я назвав їх тарілками) було два, і другий був необхідний для врівноваження сили першого. Досить було повернути диски так, щоб «облиті» чорникієм боки стали паралельно один до одного, і вони врівноважували дію один одного, корабель мчав за інерцією, а енергія нагромаджувалася в акумуляторах. Нагромадженої енергії у нас було завжди доволі. Ця дармова енергія годувала наші прилади, обігрівала і освітлювала корабель, заряджала автомати, роботів, продукатори тощо.

Так, нам не треба було брати з собою пального, але ми взагалі не брали ніяких припасів — ні харчів, ні води, ні кисню. Кожному з нас досить було запрограмувати продукатор, як він за лічені хвилини видавав нам усе, чого б ми тільки забажали.

Скільки атомів, молекул, майже мікроскопічних часток бродить у Всесвіті! Тільки встигай підбирати їх! То дарма, що сім з десяти атомів, спійманих у космосі, — атоми водню, два з десяти — атоми гелію, і тільки один атом з сотні може бути атомом кисню, заліза чи вуглецю. Недосвідченому космонавтові може здатися, що Всесвіт складається лише з водню, але коли ж брати атоми «густо», то їх вистачить для продукції будь-якої речовини.

Відкидаючи умовності, можна сказати, що ми теж їли і пили Всесвіт і Всесвітом дихали. На жаль, я загубив свого продукатора, але коли б ви його знайшли поряд зі мною (власне, поряд з тим, що від мене залишиться), це, мабуть, був би неоціненний дарунок вашій науці і техніці. Цей прилад був зроблений просто і геніально. Я завжди любив повторювати і кажу це, може, востаннє, бо жити мені зосталося лічені дні, коли не години, що все геніальне — просте, і чим геніальніше, тим простіше. Одна із зовнішніх стінок звичайного продукатора складалася із стимонію — теж штучного елемента, але з дещо іншими хімічними і фізичними властивостями, ніж чорникій, хоча загалом схожого де в чому на нього. Коли чорникій «розглядав» матерію як енергію, то для стимонію навіть енергія існувала як матерія. Стимонієва стінка була як сито, через яке продукатор проціджував космос. Причому проціджував пильно, відбираючи те, на що він в даному випадку був запрограмований.

Навіть з уламків ядер, з елементарних частинок продукатор умів складати потрібні атоми й молекули. А вже маючи відповідний набір атомів та молекул, зовсім просто було створювати потрібну речовину в необмеженій кількості. За мільйонні, а може, мільярдні частки секунди з розсіяного космічного брухту продукатори утворювали нам кисень і воду, харчі й одяг.

Я сказав — за мільйонні чи мільярдні частки секунди — просто за звичкою. Офіційна наука Зели вже давно вирішила проблему часу, і у фізичному розумінні цього слова ні часу, ні простору для нас не існувало. Колись давно вважалося в нас, що швидкість має межу — це швидкість світла. За цією межею, згідно теорій тих часів, швидкості у природі не існувало. Але це виявилось не так. Не визнавали й просту і зрозумілу теорію нескінченно великих і нескінченно малих величин. Адже найменшу частку ми завжди можемо розділити ще на дві, а кожну з тих ще на дві і так далі. Точнісінько так само можна збільшити надвелике тіло, а там збільшити збільшене… Чому ж не можна так зробити із швидкістю, щоб вона вдвічі чи втричі перевищувала швидкість світла? Матерія розпадеться, перестане існувати, «розмажеться» по всьому простору, якщо так можна висловитись? Але в певній точці Всесвіту, заздалегідь встановленій, швидкість почне згасати, і енергія змушена. буде знову ставати матерією, чи не так? Більше того, період, коли наш зореплан і ми самі «розмазувались» в просторі, був ані небезпечним, ані неприємним для нас, бо ми його взагалі не помічали. Якою б шаленою не була наша швидкість, виходило так, що всі наші атоми в кінці кожного імпульсу тонно за схемою займали свої місця. І ніколи не було випадку, щоб хтось із наших космонавтів позбувся голови (щоб голова чомусь «відстала» у космосі). Зважте і на те, що було враховано ще один фактор: на нашому зореплані за період польоту минало стільки ж часу, як і на Зелі. І, політавши у космосі рік, ми не ризикували, що застанемо на планеті лише своїх прапраправнуків.

Але не весь час ми рухались такими імпульсами. Стрибки в космосі були розраховані на певних відрізках маршруту — тоді, коли ми були впевнені, що на великій відстані попереду немає для нас нічого цікавого. Тоді наша швидкість дозволяла нам проходити крізь планети та зірки, що траплялися на нашому шляху. Найчастіше ми використовували протягом усього нашого шляху не більше одного-двох імпульсів. Між імпульсами наша швидкість не набагато перевищувала швидкість планет, з якою вони рухаються навколо зірок.

Цього разу вже після першого ж імпульсу ми опинилися в районі вашої Сонячної системи. Вона напрочуд раціонально збудована. Регулюючи космічні вітрила, змінюючи орбіти, ми облетіли одну планету за іншою. Перша, друга, третя, четверта і п'ята[4] планети, коли брати в напрямку до Сонця, відпали зразу ж. На таких планетах не варто було б і створювати атмосферу — зеляни однаково не змогли б на них жити. Шоста, сьома, восьма[5] планети нас зацікавили більше. Безперечно, вони заслуговували на ретельніше дослідження і глибше вивчення. Обчислювальні машини повідомили про те, що сьома планета має кисневу атмосферу, надто схожу на атмосферу Зели, і, можливо, заселена розумними істотами. Але це нас мало радувало. Сьома планета не зовсім підходила до наших вимог — маса її значно перевищувала масу нашої Зели. Отже, зеляни почували б себе на вашій Землі (бо сьома планета і була вашою Землею) не вельми затишно. Минуло б дуже і дуже багато часу, перш ніж зеляни змогли б пристосуватися до умов життя на Землі.

Окрім того, ваша Земля не задовольняла нас ще й з тих міркувань, що на ній могло бути розумне життя. За статутом, створеним Радою Керівництва Зели, ми не мали права заселяти планет, вже заселених розумними істотами, незалежно на якому ступені цивілізації ці істоти перебувають. Треба було спершу переконатися, що на планеті нема розумного життя, і тільки тоді пробувати її обживати.

Але ж сьома планета мала супутника! І це відкриття було сенсаційним. Супутник якоюсь мірою годився нам, хоч маса його і була порівняно невеликою. Вся наша увага і вся увага наших чудесних помічників-приладів була звернена зараз на нього. Про цей чудесний супутник ми дізнавалися дедалі більше й більше. Ми вже вважали його своїм, бо тепер, після ретельного дослідження, вже ніхто не вважав, що на супутнику сьомої планети є розумне життя, та й взагалі будь-яке. Ця невелика планета-супутник наочно демонструвала нам, що б досі сталося з нашою Зелою, коли б не геніальний винахід Бекута: вона не мала атмосфери.

Ми кілька разів облетіли навколо вашої Землі, милуючись її величним виглядом і, особливо, блакитним шлейфом її атмосфери, потім почали облітати навколо супутника. Ми готувалися стати вашими сусідами, ми вже мали сідати на цій симпатичній, хоч поки що мертвій планетці.

І хто знає, як би. це позначилось на вашій історії, любі мої брати по розуму, хто знає, якого б поступу набула ваша цивілізація, якби на своєму супутникові, на оцій невеликій планетці ви мали таких сусідів, як ми?

Це не значить, звичайно, що ми втручалися б у ваші справи і намагалися б якось штучно завадити логічному розвиткові подій. Але ми могли б навчити вас на світанку вашої цивілізації такого, що допомогло б вам стати розумнішими, кращими, чеснішими, що дозволило б не робити страшних і кривавих помилок…

Та тут сталося непередбачене. Ми були стурбовані, ні, спершу навіть не стурбовані, а просто здивовані, коли Головний мозок повідомив, що одно з чоірникієвих вітрил вийшло з ладу. Власне, чому він нас про це повідомляє? Яке нам до цього всього діло? Коли воно вийшло з ладу, то хай це непокоїть тих агрегатів і тих роботів, які відповідають за безперебійну й бездоганну роботу цих агрегатів!

Але згодом надійшло друге повідомлення, яке ми зустріли не так байдуже. Головний мозок повідомляв, що чорникій чомусь змінив свої фізичні властивості і зараз не вибирає енергії з космосу. Нас не стільки стурбувала суть повідомлення, скільки саме слово ч ом у с ь. Як то — ч о м у с ь? Невже Головний мозок ч о г о с ь не знає?

Коли б зупинився рух планет на їхніх орбітах, коли б раптом одна за одною почали згасати зірки, ми здивувалися б менше. Як могло статися, що Головний мозок каже: не «тому то й тому», а «чомусь»? Збагнути це було понад наші сили. Турем Зюрет, капітан нашого зореплана, наказав Головному мозкові шукати причини, знаходити їх, діяти, вживати заходів.

Тепер нам було вже не до роботи. Ми нетерпляче чекали, що ж скаже Головний мозок зореплана, хоча кожен в глибині душі сподівався на те, що зараз він доповість, що все гаразд, слухняні автомати виконують роботу по усуненню небезпеки, і, звичайно, успішно.

Однак ми почули від Головного мозку зовсім не те, на що сподівалися. Правда, він дав дуже вичерпну інформацію, але, як нам здалося, зробив це таким тоном (якщо в машини може бути тон!), ніби хотів, запитати нас, що ж робити далі. А зміст інформації був простий: чорникій по суті перестав бути чорникієм. Під впливом якихось космічних факторів він втратив свої властивості.

— Що треба для того, щоб ліквідувати цю аварію? — просто запитав Турем Зюрет. Він усе сподівався, що Головний мозок підкаже, як діяти далі.

Голос капітана був спокійний. Ми чекали. Головний мозок мовчав. Потім він відповів, як нам здалося, винувато: — Потрібен чорникій. Ми подивилися на капітана. Той мовчав. Та й що він міг сказати? Що зарадити на таку безглузду вимогу? Де взяти тут, у космосі, чорникію, коли навіть на Зелі у кращих лабораторіях цього диво-елемента було лише шість грамів?

Тепер ми зрозуміли, яка смертельна небезпека загрожує нам, і відчули себе самотніми. Самотніми і беззбройними. Єдиною зброєю у нас залишався наш розум. І ми приготувалися до боротьби.

Перш ніж вирішити, як діяти далі, капітан Турем Зюрет наказав Головному мозкові зробити деякі розрахунки: обчислити нам шлях, підрахувати, на скільки вистачить запасу енергії на борту зореплана.

Скажу одразу, що результати були невтішні. Наш зореплан рухався без керма і без вітрил довкола вашого Сонця, по еліпсу. Щоб подолати його тяжіння, було замало енергії. Тоді капітан прийняв ухвалу:

— Усі наявні запаси енергії ми перетворимо зараз в надпотужний пучок радіохвиль. Радіохвилі повинні долетіти до Зели і повідомити, що сталося. Передусім розповісти нашим вченим про незбагненне перетворення чорникію, хай знають про це. По-друге, ми мусили повідомити на Зелу координати цієї Сонячної системи і сповістити, що знайдено гарну планету. Потім будемо чекати допомоги. Власне, ми не можемо сидіти згорнувши руки, бо хто знає, чи ми справді дочекаємось її. А тим часом треба підлетіти до супутника сьомої планети і висипати над ним жовто-оранжевих киснетворців Бекута. Можливо, нас почують на Зелі, і ті, хто прилетить сюди після нас, застануть уже готову атмосферу. Це буде останній дарунок нашій батьківщині. За наших умов ми можемо послати лише одного члена екіпажу. Попереджаю, що шанси на повернення мінімальні. Хто?

— Я! — сказали всі в один голос.

— Піде Чимч, — вирішив капітан, і я тільки очима подякував йому за довіру.

У нас на борту було кілька космічних човників, як ми називали невеличкі ракети із мезонними двигунами. Ними користувались для польотів на близькі відстані — десь так до 40–50 мільйонів сюр.[6] Не більше. Кожна з ракеток була розрахована тільки на одного космонавта. Власне, разом зі мною на інших ракетках могли полетіти ще кілька моїх товаришів, але капітан вирішив інакше. Він мав на меті використати енергетичну сировину космічних човників тут, на космоплані, щоб забезпечити передачу інформації на Зелу.

Отже я мусив летіти один і почав лаштуватися в дорогу.

Тим часом машини обчислили мій шлях.

Завдання у мене було складне. Власне, його я міг виконати дуже легко, інша річ — повернутися на корабель. Орбіту спуску на супутник сьомої планети мені обчислять машини, а от щоб повернутись назад, я повинен був подбати сам. Це зробити було не так просто, бо хто міг гарантувати, що орбіта нашого зореплана не зміниться!

Смерті ніхто з нас не боявся, бо зеляни вміли, як я вже казав, просто й спокійно виходити з життя. Але страх розлуки з товаришами, з зорепланом, який являв собою частку нашої далекої Зели, — страшніший за десять смертей відразу. Я був вдячний Турему за те, що він не заспокоював мене і не вселяв у мене даремних надій.

Тим часом траєкторія мого польоту була готова, автомати мого човника запрограмовані. Залишалося взяти крібловий[7] контейнер з жовто-оранжевими киснетворцями.

В останню хвилину перед стартом Турем порадив мені взяти ще й кристалофон, який робот вміло вмонтував у контейнер. Я тоді не розумів Турема. Для чого мені кристалофон? Адже дані космічної розвідки точніше й повніше будуть записані автоматами й без цього, і якщо мені навіть доведеться вмерти на супутнику сьомої планети, то автомати вціліють, дочекаються нової експедиції зелян і розкажуть про все.

Та хоч я й не зразу оцінив поради Турема, проте якось інтуїтивно відчув, що, може, послугами кристалофон а доведеться скористатися не лише зелянам.

Настала хвилина прощання… Ми, зеляни, стримані й не даємо волі різним почуттям, але цю хвилину чомусь мені не хочеться згадувати, хоч послужливий мозок підсовує мені її знову й знову…

Я одягнув скафандр і в один з його ранців поклав крібловий контейнер, потім сів у ракету, й автомати загерметизували мене. Крізь прозорий шолом, крізь ілюмінатор я ще раз глянув на товаришів, і тієї ж миті потужна катапульта викинула мій човник у космос. Автоматично увімкнувся двигун.

На жаль, всі ми дуже звикли довіряти приладам, роботам і автоматам, і я не зра зу виявив, що мою траєкторію розраховано неточно. Похопився тоді, коли збагнув, що лечу до Землі. Мій космічний човник ставав її супутником.

Повільно минав час. Вже відчувалося могутнє тяжіння Землі. Прилади перед моїми очима замиготіли, даючи зрозуміти, що, коли ми увійдемо в щільні шари атмосфери, мій човник згорить.

Тепер вже годі було думати, щоб виправити становище. Яким бідним був мій човник, моя ракета в порівнянні з нашим зорепланом, скількох потрібних приладів мені бракувало!

А човник входив уже в щільні шари атмосфери, він почав нагріватися, били на сполох дзвінки, і тривожно блимали різноколірні лампочки. Прилади першої категорії попереджали мене… А я сидів, скований якоюсь дивною апатією…

Ось запрацювали прилади другої категорії. Вони перевірили герметичність мого скафандра і зробили спробу знизити температуру в кабіні. Спроба ця не дала ніяких наслідків. Автомати, щоб зменшити масу, викидали в космос цілі відсіки мого космічного човника. Тепер від нього залишився уламок носа, і в цьому уламку я. Разом зі мною лишилися найвірніші і найнеобхідніші прилади — прилади третьої категорії, що були на сторожі мого життя.

Крізь скафандр я відчув контейнер з кристалофоном і культурою жовто-оранжевих бактерій. Власне, вони вже були мені не потрібні. Для чого тут створювати кисневу атмосферу, коли вона існувала?..

Заревіла сирена, попереджаючи, що моєю особою зараз займуться прилади третьої категорії. Це були мої останні охоронці. Їх цікавив тільки я, моє життя, бо вони відповідали за мене, а не за корабель. Він міг згоріти, міг розсипатися на порох — це їх не обходило.

Я був катапультований удруге. Цього разу лише з кабіною космічного човника. Тепер я вже по-справжньому залишився сам на сам з космосом. А втім, це було не зовсім точно. Я зостався сам на сам з вашою блакитно-зеленою планетою. Космос залишився у мене за спиною. Прилади третьої категорії, силові автомати, створили навколо мене пухир антигравітаційного поля, і я поволі спускався на планету. Ось море, синє, аж чорне, пропливло у мене під ногами і подалось кудись на південь. Тепер у мене не було майже ніяких сумнівів у тому, що я дістанусь суші, а могло бути й інакше, бо водяні пустелі не виключали значно гіршого варіанту.

Проте всі небезпеки, неприємності і нещастя передбачити важко. Приземлюючись, я обмацав ранець скафандра й похолов: контейнер з кристалофоном і культурою жовто-оранжевих бактерій є, а продукаторів нема. Я забув про них, а мої рятівники, прилади третьої категорії, чомусь теж не подбали про те, щоб вони були зі мною. А без них мені не посміхалося довге життя. Аналіз планетної атмосфери, проведений нашими приладами, міг бути не тільки неточним, а й взагалі неправильним. Що, коли наші прилади й автомати почали припускатися помилок ще тоді, коли було розпочато дослідження вашої Сонячної системи?

Продукатора немає. Запас кисню у моєму скафандрі дуже обмежений, його вистачить ще на кільканадцять годин, щонайбільше на добу. Скафандр мав таку будову, що навіть коли б я хотів отруїтися, то не зміг би зняти шолома у недослідженій атмосфері. Нескінченні польоти в космос навчили наших вчених і космонавтів усього, бо різні були випадки. В сузір'ї Камінців Бонча[8] наші космонавти знайшли незаселену планету з кисневою атмосферою. Процент кисню в атмосфері, парціальний тиск були майже точнісінько такими, як на нашій Зелі. Найточніший аналіз повітря на планеті, зроблений після приземлення, навіть не натякав на яку-небудь небезпеку. І наші хлопці скинули шоломи скафандрів… Скинули, щоб більше вже ніколи їх не одягти… Що саме вбило наших космонавтів, так і не пощастило встановити, хоча там майже слідом побувала інша експедиція і все ретельно досліджувала та вивчала. Відтоді скафандр і шолом запрограмовувались так, що сам космонавт не міг їх зняти навіть тоді, коли був абсолютно певен у цілковитій придатності повітря невідомої планети для дихання.

Продукатора не було, кисню лишалися рештки… А піді мною пропливала незвичайної краси планета… Тепер я спустився так низько, що вже добре бачив місце, куди мав приземлитися.

Розлогий зелений степ, від горизонту до горизонту перетятий блакитною річкою із золотою піщаною торочкою по обидва боки, а над цим усім якесь густе і тепле небаченого досі синього кольору небо. Такого неба не має Зела. Штучне небо Зели не таке красиве, блідіше, рідше, холодніше. Тут і сонце було якимось ласкавим, хорошим, теплим, рідним, а не палючим і загрозливим.

Все говорило про те, що кисню в повітрі досить. Але хто міг мені сказати, скільки в повітрі вуглекислоти? І що, крім вуглекислоти, ще є тут? І яке воно, те «ще»? Може, досить його вдихнути один раз, щоб потім більше ніколи цього не робити?

Кисню залишалося на лічені години. Але думати було ніколи. Я впав у високу, густу траву, спробував підвестися і тут по-справжньому відчув, наскільки я став важчим. Земля владно пригортала мене до своїх грудей, ніби випробовувала міцність моїх кісток. З великими зусиллями я сів… Адже тепер я важив значно більше, ніж на Зелі. Але я примусив себе сидіти, примусив себе думати про те, що мені доведеться ще й устати. А вставши — йти…

Куди? Падаючи з неба, я весь час бачив праворуч від себе річку, і вона мусила бути десь недалеко. Мене тягнуло до води, хоч я не мав би як навіть напитися, бо не міг зняти скафандра. Я розумів, що у воді мені буде легше переносити перевантаження, і я швидше призвичаюсь до нього. Трохи посидівши, я встав. Мушу сказати, що вставав я порівняно легко. Це тому, що підготував себе психологічно і затратив на те, щоб встати, може, навіть більше зусиль, ніж було треба. Вставши, спробував іти в тому напрямку, де, на мою думку, мала бути річка.

Перші кроки на новій планеті завжди врочисті, але для мене вони були кроками великих зусиль і мук. Я ніби вчився ходити знову. Все переді мною пливло, як у тумані, гарячий піт заливав очі, а я йшов крок за кроком, далі й далі, підминаючи під себе високі трави. Ви бачите мій зріст, я майже удвічі вищий за ваших предків, але трави, що росли тоді у ваших степах, навіть мені сягали до пояса.

Кругом буяло життя… Якась, мабуть, ніколи ніким не лякана пташка все намагалася сісти на вусик моєї антени, а небачена досі повзуча істота ледве встигла втекти з-під моїх ніг — я мало не розчавив її. Вибігла з трави та закам'яніла від несподіванки якась вища тварина, дуже граціозна, на довгих високих ногах. Мене дивувало, як ваш тваринний світ загалом схожий на тваринний світ нашої Зели. Тепер у мене майже не було сумніву, що і я зміг би дихати повітрям вашої планети… Але скафандр і шолом, покликані рятувати мене від смерті, тепер наближали її. Вони були такі міцні, що я ніяк не зміг би ні зняти, ні розірвати їх. Мені залишалось тільки глянути на прилад, що стежив за тиском кисню в балонах. Прилад нічого втішного не сказав…

Та ось я побачив таке, чого не судилося бачити жодному зелянинові за всю нашу багатовікову історію і що змусило мене забути всі злигодні. Переді мною постав витвір розумних істот, продукт іншої цивілізації. Спочатку я не повірив своїм очам. Просто очі зупинилися на якійсь сірувато-білій плямі, що так яскраво вирізнялася серед безмежного моря зелені. Більше душею, ніж розумом, я осягнув, що пляма ця щось нагадує, цей невиразний силует був чимось мені знайомий. Я примружив очі, вдивляючись у видиво, і мало не скрикнув… У степу, на горбочку, стояла людина… Я сам не знаю чому, але мені здалося, що це може бути фігура тільки мислячої істоти. Я майже біг до неї, забувши про все на світі, бо мені страшно було помилитися, хоч був чомусь певен, що не помиляюсь.

І я не помилився… На горбочку справді стояла фігура кам'яної жінки. Я не звертав уваги на деталі, на примітивно-грубе виконання цієї скульптури, бо загальна схожість її з нашими жінками заступила для мене все на світі. Який би низький був рівень культури тих, до кого я вимушено потрапив у гості, але зрозуміло було одне — я потрапив до розумних істот.

Тут від хвилювання, стомлений, остаточно знеможений, я втратив свідомість і звалився до ніг кам'яної жінки…

Опритомнів я від того, що хтось намагався зняти з моєї голови шолома. Шолом не давався, і його чимось підважували знизу. Це були ваші далекі предки, люди нової, невідомої мені цивілізації. Вони були дуже допитливими, їм не терпілося дізнатись, що ж це за, істота така, ніби й схожа на них, але з подвійною головою і чому ця зовнішня голова у неї прозора.

Не буду розповідати, які почуття оволоділи мною при цій зустрічі. У мене залишається дуже мало часу для того, щоб розповідати про почуття. Скажу тільки, що ці люди у гостроверхих шапках вміли ламати значно краще, ніж я і мої колеги. Я глянув на прилад, який показував, скільки залишилося кисню, і щиро побажав їм удачі. Коли б вони зняли з мене шолом, я мав би змогу дихати тим, чим дихають вони, вони ж, безперечно, дихали киснем, а значить…

А значить… я не подумав про парціальний тиск, з яким повітря почало надходити в мої легені після того, як люди в гостроверхих шапках таки зняли з мене шолома.

Уявіть собі, що ви дихаєте водою, дуже насиченою киснем. Вода надходить до ваших легень і виходить, як повітря. Теоретично ви не задихнетесь, бо ваша кров буде одержувати кисню стільки, скільки треба, але практично тонка тканина легенів не зможе довго опиратися такому натискові. Альвеола за альвеолою легені почнуть руйнуватися…

Додам до того всього, що ваше повітря, як на мої легені, було ще й перенасичене киснем, і за такого великого парціального тиску, за такого достатку кисню легені мої буквально горіли.

Я подумав про те, що зміг би трохи довше прожити, коли б приземлився де-небудь високо в горах. Там має бути не така густа атмосфера, може, навіть підхожа для моїх легенів. Але мріяти про гори і про довге життя не доводиться, тепер моїм легеням навряд чи допомогло б що отут у вас, на Землі, хіба що на Зелі…

Про Зелу намагаюсь не думати… Я підрахував, що з того дня, як я приземлився у ваших зелених степах, тридцять п'ять разів ніч змінювалася днем, це, згідно положенню зір, здається, складає одну десяту часу, який потрібен вашій Землі для того, щоб обернутися навколо Сонця. За цей час я не почув по радіо навіть натяку на те, що наш зореплан ще існує і жде допомоги. Можливо, з ним трапилось щось фатальне і мої товариші загинули. Не знаю, на скільки мені пощастить їх пережити.

Слухайте мене уважно: в другій половині контейнера загерметизовано шість ампул з жовто-оранжевими киснетворцями Бекута. Скористайтесь ними! Візьміть їх як дарунок далекої Зели і створіть своєму супутникові атмосферу. Мій контейнер з кристалофоном і культурою бактерій зроблено просто, але добротно. Він не боїться ні вогню, ні води, ні будь-яких випромінювань. Не зашкодять йому ні струси, ні сильні удари, але при порівняно легкому ударі, в центр ваги контейнера, він розчиниться.

Це зроблено для зручності. Для чого складні системи замків на контейнері, коли його добре пригнані і відшліфовані стінки служитимуть краще будь-якого замка? Тепер залишається сказати зовсім мало…

Не відкривайте контейнера з культурою Бекута завчасно, коли в цьому нема потреби. Я не певен, чи ви зможете створити ідеальні умови для збереження культури жовто-оранжевих бактерій, як те пощастило нам. Контейнер можна буде відкрити вже на самому супутнику, і звідти культуру бактерій висіяти за допомогою ракет на висоті шість-вісім тисяч сюр.

Поясню, чому в контейнері шість ампул. Наші вчені мають певний досвід у створенні бактерійних плівок над безатмосферними планетами й дійшли висновку, що найкращого ефекту можна досягти тоді, коли закинути по одній ампулі з полюсів і чотири з різних, протилежних точок екватора. Тоді плівка утворюється досить швидко.

Здається, все… Так, вдається, я розповів вам усе. А коли що-небудь і забув, не передбачив, даруйте мені. Мозок мій затуманений болем, самотністю і передсмертною тугою. За бактерії не бійтеся, ви знайдете їх живими навіть через мільйон років, вони в глибокому анабіозі і прокинуться лише тоді, коли до них торкнеться сонячний промінь. Він їх оживить, нагодує… Вони — годованці Сонця. Прощавайте… Хай вам щастить…»

7

— Як ти гадаєш, Сашко, — запитав Сергій, — тепер, мабуть, затримається виліт «Ки-бальчича»?

— Мабуть, затримається, — статечно відповів Сашко.

Їхню дружбу знов ніщо не затьмарювало.

Після того як «Шельменко» розповів спочатку вченим, а потім і всьому світові про долю космонавта з Зели, Сергій більше не задавався і навіть сердився, коли йому нагадували, що він назвав Сашкову знахідку цеглиною. Сергій був хлопець розумний і кмітливий і швидко зрозумів, що без Сашкової знахідки і його, Сергіїв, космонавт не скоро став би космонавтом, бо коли б «цеглина» не заговорила і не розповіла всього, вчені, може, І й досі сперечалися б.

Космоплан «Микола Кибальчич» названий так на честь славного революціонера і винахідника, нашого земляка, українця за походженням, Миколи Івановича Кибальчича. Про цю видатну людину можна розповісти чимало такого, що примусить замислитись кожного.

І кожному, хто вступає в життя, захочеться бути таким, як Микола Іванович Кибальчич. Що можна сказати про людину, яка поєднувала в собі геній винахідника і кришталеву чесність борця за краще майбуття? Микола Кибальчич був увесь в майбутньому, він жив ним, він помер в ім'я його.

І ось тепер ім'ям цієї людини, гордості нашого народу, було названо космоплан, який мав летіти на Місяць.

Минув той час, коли до Місяця летіли знамениті «Лунники», одні — щоб «примісячитися», інші — щоб облетіти його і з зворотного боку сфотографувати. Кілька разів Місяць облітали на ракетах космонавти, а там на це небесне тіло ступила й нога людини. Це був радянський космонавт. Тоді ж висадилась ціла експедиція, яка понад два тижні вивчала і досліджувала Місяць.

Місяць здавався тепер своїм, обжитим, близьким. Політ, «Миколи Кибальчича» з новою великою групою вчених мав на меті подальше вивчення нашого супутника і закладення на ньому першої станції-лабораторії.

Космоплан «Микола Кибальчич», що працював на плазмових двигунах, був ідеальним кораблем для такого завдання. Він мав би вже стартувати, але після того, як заговорив кристалофон Чимча, Академія наук і Комітет Космічних Польотів прийняли мудру ухвалу на деякий час відкласти політ на Місяць.

Факт знайдення чужого космонавта був сам собою важливим для науки, а тепер, коли заговорив «Шельменко», навіть невиправним скептикам стало зрозуміло, що в екіпажа «Миколи Кибальчича» з'являться нові завдання. «Микола Кибальчич» має взяти на борт жовто-оранжеві бактерії Бекута. Було створено спеціальну комісію, до складу якої входили і ракетчики, і космологи, і, звичайно, мікробіологи.

Валерій Холод розумів, що в ці дні громадськість понад усе цікавиться думкою мікробіологів. Брати інтерв'ю у видатних вчених щастило не завжди. Частіше доводилося вдовольнятися офіційними бюлетенями та стислими інформаціями, які давали ТАРС та РАТАУ. Але допитливий журналіст, звичайно, не міг заспокоїтися, і мікробіологи буквально ховалися від нього. Валерій Холод тепер навряд чи спав більше як чотири години на добу. Вдень він підстерігав мікробіологів, годинами просиджував під дверима лабораторій в надії щось почути новеньке, а ночами писав і перегортав гори спеціальної літератури й мікробіологічних журналів.

8

Саме цими днями Валерій Холод з'явився на вулиці Західній, розшукуючи Сашка і Сергія. Довго шукати їх не довелося. Вони тут стали чимось на зразок екскурсоводів.

Цілком зрозуміло, що охочих подивитися історичне місце було хоч греблю гати, а кращих екскурсоводів, ніж Сашко й Сергій, годі було шукати. Хлопці вони не прохані і в сотий, а може, й тисячу перший раз розповідали неорганізованим екскурсантам, коли і як вони пересаджували куща і як потім, коли вже розкопали Чимчову могилу, Сашко допоміг знайти контейнера з кристалофоном і культурою жовто-оранжевих бактерій. Причому перебивали вони один одного немилосердно.

Так було й сьогодні. Валерій Холод підійшов непомітно до групи екскурсантів (на вулиці Західній їх чомусь називали «ловигавами») саме в той час, коли Сашко розповідав:

— А тоді Сірожка (він так і говорив — Сірожка) як побіжить, а тоді він як упаде…

— А я б і не впав, коли б помітив оту антену…

— А ящика я ж помітив, хоч його було дуже важко помітити.

— А ти не забігай наперед… От давайте, я зараз розповім вам краще…

Але сьогодні екскурсантам так і не пощастило послухати всю історію в подробицях, бо Валерій Холод, знову ж таки якоїсь непомітно, як це робив тільки він, висмикнув обох хлопців з натовпу:

— Писали? — запитав вія, привітавшись.

— Ні, — сказав Сергій і почервонів так, що, здавалося, зараз із кінчиків його вух закапає кров.

Сашко визнав за краще промовчати. Він тільки якось непевно пересмикнув плечима. Цей його жест можна було зрозуміти як завгодно: «Не знаю, про що мова» або «Ну, а коли й писали, то що з того?»

— Нащо ж обманювати, — насупився Холод, — коли я добре знаю, що ви обидва писали в Комітет Космічних Польотів з проханням включити вас до складу екіпажу «Кибальчича».

— Сашко, ти розбовкав? — стис кулаки Сергій.

Сашко тільки відмахнувся від нього, як від набридливої мухи.

— Ну, а коли писали, то хіба за це варто людей у фейлетони пускати? Хіба ми одні писали?

— Стривай, стривай, які фейлетони? — не зрозумів Валерій.

— А ви ж для чого розпитуєте? Думаєте, ми не розуміємо, думаєте, ми маленькі? Мовляв, хлопці після того, як знайшли космонавта, зовсім зазналися і самі себе космонавтами уявили. А ми, коли хочете знати, туди листа писали ще за три дні до того, як знайшли Чимча.

— І писали кожен окремо, — втрутився Сергій, — писали кожен від свого імені.

Тільки тут Валерій Холод зрозумів усе і весело розреготався.

— Так ви справді подумали, що у мене тем більше немає, як про вас, фейлетона писати! Між іншим, я прийшов до вас з важливим проханням, і ви мусите дати мені слово, що не відмовитесь…

— Даємо! — вигукнув Сергій.

— А від чого — не відмовимось? — перепитав обережний Сашко.

— Не відмовитесь вести дорожній щоденник, путівник, чи як ще його назвати, ну, дорожні нотатки, словом.

— Але ж ми нікуди не збираємось їхати, — зітхнув Сергій.

— Як не збираєтесь? Ви що, передумали летіти на «Кибальчичі»?.

Обидва, як по команді, блиснули на Валерія сердитими очима.

— Річ у тому, що на ваше прохання зважили. У Комітеті подумали: «А чому б і справді не послати пару хороших хлопців, хай і підлітки вони, на Місяць?» Подумали, подумали і вирішили послати.

— І нащо ви смієтеся? — жалібно проскімлив Сергій.

Валерієві Холоду стало жаль хлопців, але він ще й сам не знав, як вибрати правильний тон, де знайти такі слова, щоб вони йому повірили. А прохання їхнє таки задовольнили, це Валерій знав напевне, бо сам півгодини тому зчитував з телетайпної стрічки повідомлення про політ і список екіпажу.

В тому, що задовольнили прохання хлопців, власне, не було нічого дивного.

Експедиція розраховувала не тільки досліджувати Місяць. Треба було його «обживати». Навіть коли б не прижилися жовто-оранжеві бактерії Бекута, навіть коли б Місяць і надалі не мав атмосфери, то й тоді в його горах створювались би колонії, де жили б і працювали люди різних професій.

Але ж хіба можливе життя без дітей?

У Місячній колонії рано чи пізно діти стали б рівноправними громадянами.

Вченим, крім усього, було цікаво знати, як вплинуть місячні умови життя на дитячу психіку. А коли вже летіти дітям на Місяць, то хто й полетить як не Сергій Орендар і Сашко Блажко? Як-не-як, а перед наукою вони мали якісь заслуги. Адже завдяки їм знайшли рештки космонавта Чимча і контейнер із жовто-оранжевими киснетворцями Бекута.

— Бачите, хлопці, — Валерій намагався говорити спокійно і по-діловому, — я й сам писав туди таку заяву, тільки моє прохання не задовольнили, а вам повезло.

— Так от, у мене до вас діло є. Ви мусите взяти на себе обов'язки кореспондентів «Наддніпрянської вечірньої зорі» у космосі і на Місяці…

— А це желєзно, що нас беруть? — запитав Сашко, все ще не вірячи у своє щастя.

— Слухайте, хлопці, — розсердився Холод, — невже ви думаєте, що я не маю більше ніяких справ, окрім щоб стояти тут і дражнити двох неймовірних лобуряк, га?

— Вибачте, — сказав Сергій, — нам просто не віриться. І, крім того, ви не сказали, звідки дізналися про це.

— Дізнався я з повідомлення ТАРС, а ви, коли потерпите до вечора, теж дізнаєтесь з нашої газети. Крім того, ваші мами вже знають про це, бо, мабуть же, питали їхньої згоди. То й вам повинні прислати офіційні повідомлення. Слово «офіційні» так подіяло на хлопців, що вони, не слухаючи більше Валерія і мало не збиваючи один одного з ніг, кинулися у під'їзд до своїх поштових скриньок. За хвилину вони повернулися — Сашко сяючий, з великим конвертом у руках, а Сергій, мало що не плачучи, притискав до грудей якісь паперові клапті і весь час повторював:

— Це Валька… Це все Валька… Це тільки він має звичку зачиняти кошенят у чужі поштові скриньки… А воно… А воно… А воно пошматувало… Ну, я його спіймаю, пику розтовчу… А що, як мене тепер не візьмуть на космоплан, а що, коли це документ?..

Валерія розпирав сміх, але він з серйозним виглядом заспокоював Сергія:

— Та не будь ти дівчиськом! Ніякий це не документ! Просто повідомили тебе і все, щоб ти знав, і можеш заспокоїтись. Словом, можете себе вважати з сьогоднішнього дня спеціальними кореспондентами газети «Наддніпрянська вечірня зоря». Вестимете щоденника, і ніщо не повинно проходити поза вашою увагою. А коли повернетесь назад на Землю/ ми ваші щоденники видрукуємо в нашій газеті. Все, до останнього слова! Уявляєте, який фітиль поставимо іншим газетам?!

— А що то таке? — не зрозуміли хлопці.

— Фітиль — це коли найцікавіший і найоперативніший матеріал чи що-небудь дуже важливе з'являються першими в якій-небудь одній газеті, а інші газети про цю новину й сном не снили.

— Ага, тепер ясно.

— От і добре!.. Ох, хлопці, як я вам заздрю, коли б ви знали! Хоч як би там було, а ви однією ногою вже в космосі! А от я…

9

Екіпаж «Миколи Кибальчича», власне, складався з трьох чоловік. Командир корабля Віталій Андрійович Орлик, головний штурман Аркадій Сергійович Соколов і борт-інженер Сурен Ашотович Чайчян. Для цієї крилатої трійки решта людей, прізвища яких записані в бортовому журналі, були звичайними пасажирами. Але заради цих «пасажирів», правду кажучи, і здійснювався політ. Астрофізики, астрохіміки, астробіологи, астроботаніки, спеціалісти Місячної ерографії,[9] геофізики, космологи, селенологи, фізики-теоретики, обчислювачі, геологи, геохіміки — ось хто входив до списків, що зберігалися в каюті командира корабля. Проти кожного прізвища значилася професія того чи іншого члена екіпажу.

Проти прізвищ Сергій Орендар, і Олександр Блажко Віталій Андрійович якийсь час не знав, що написати.

— О, капітан-джан, — порадив Чайчян, — пиши — практиканти, не суши собі голови, краще однаково не придумаєш.

Командир корабля подумав, подумав і написав. Так Сергій і Сашко стали практикантами при великій експедиції на Місяць. Але, крім цих двох, були в списку й інші, теж добре знайомі прізвища. До експедиції увійшли і Оля Чуб, і Олесь Єфремович Омельченко — археологи, які відкопали рештки космонавта, І навіть Вася Чиж — той самий бульдозерист, котрий тоді не малу відіграв роль у віднайденні Чимча. Про Васю в метушні забули. Не надто про нього згадували й тоді, коли Валерій Холод узяв у нього інтерв'ю і опублікував у газеті. Але той не забував про знахідку, «співавтором» якої він був. Його вже ніяка сила не могла примусити рівняти шосейки на своїй рідній Землі — йому хотілося прокладати траси десь на інших планетах. Він залишив кабіну бульдозера й почав оббивати пороги всяких установ, які мали бодай хоч якийсь стосунок до космічних польотів.

Треба сказати, що Вася Чиж, мабуть, таки народився в сорочці. Він навіть недовго ходив по всяких там інстанціях і недовго канючив. Річ у тому, що на борту «Миколи Кибальчича» був всюдихід, на якому мали провадити великі подорожі там, на Місяці. Цілком зрозуміло, що першокласний тракторист і бульдозерист з сталевим здоров'ям і спортивним гартом не міг не зацікавити людей, які комплектували екіпаж космоплана. Отож Васі судилося першому з усіх водіїв гусеничного транспорту, котрі тільки є на білому світі, провести всюдихід по місячній поверхні. А як йому заздрили ті кільканадцять тисяч водіїв, що теж подавали заяви! Тут і говорити нічого!

Ну і, звичайно, до експедиції увійшов Ігор Борисович Агарко, мікробіолог. Ігореві Борисовичу доручили ампули з культурою Бекута. На Місяці він мав перевірити, чи бактерії живі, і висіяти їх у космос. Цікаві справи чекали на Агарка, і хоч медична комісія не дуже охоче згоджувалась на його політ, він зумів переконати всіх, що й перевантаження, й невагомість знесе легко.

Коли Сашко з Сергієм були наймолодші на кораблі, то Ігор Борисович був найстарший, йому було далеко за шістдесят. Низенький, товстенький, рожевощокий, з сивенькою борідкою — він чимось дуже нагадував лікаря Айболита. Сашко і Сергій, не змовляючись, так його й нарекли.

Звичайно, з усіма тими, що летіли на Місяць, а їх, як ми вже знаємо з переліку, було чималенько, відразу все одно не поручкаєшся, так що де з ким доведеться знайомитись по дорозі до Місяця, а де з ким вже й на самому Місяці.

…І ось члени експедиції, розпрощавшись із своїми близькими й рідними, їдуть з космічного вокзалу по бетонованій доріжці космодрому до «Миколи Кибальчича». Ідуть у відкритих електрокарах, а вздовж бетонованої доріжки стоять проводжаючі і засипають їх квітами. Раз у раз блискають спалахи магнію, лагідними цвіркунчиками стрекотять кінокамери, оператори телебачення пораються біля, своїх апаратів, лунають вигуки, слова прощання і поваги. А де-не-де і слова заздрощів проскакують. І нічого в цьому дивного немає, тут хоч хто позаздрить. Як-не-як через якихось дві доби люди ступлять на Місяць і почнуть собі там працювати: звичайно, просто, наче на Землі. Та й не тільки це! Коли піде все так, як планується, то можна вважати, що люди Землі везуть Місяцеві у подарунок голубінь неба. А таких подарунків ще ніхто нікому, ніколи не робив!

Валерій Холод примостився біля своїх земляків. Він їхав на електрокарі на заздрість іншим кореспондентам і репортерам, що не були такими спритними, як він. Колеги заздрять Валерієві так, ніби він єдиний з усієї журналістської братії полине в космос. А завдання у Валерія зовсім скромне: тільки провести земляків і зробити кілька унікальних знімків. Ну, таких, наприклад, як вони сідатимуть у ліфт, чи коли «переступатимуть поріг» космічного корабля. А попереду вже завиднівся («Микола Кибальчич», космічний корабель. Він здалеку нагадував авторучку, поставлену «на попа». Лінії корабля говорили, що ніяка сила тяжіння не зможе стримати його, коли він вирішив полинути в простір.

Біля пасажирського ліфта, який мав підняти членів екіпажу аж на самісінький вершок корабля, фотокори знову дружно заклацали затворами, а оператори хроніки і телебачення злилися з своїми апаратами.

Ліфт піднімав нагору не всіх одразу. Сурен Ашотович, бортінженер, не лінувався кожного разу підніматися з однією «порцією» пасажирів, щоб потім так само, не лінуючись, спуститися за іншими. Сергія і Сашка він. відразу ж помітив і привітав:

— О, Серго-джан, о, Сандро-джан! Я радий, що мені доведеться летіти з такими знаменитостями, як ви!

Сергій і Сашко м'ялися, не знаючи, говорить він це серйозно чи жартує. Сурен Ашотович, здається, зрозумів їх і гаряче замахав руками:

— Ні, ні! Що ви, що ви! Які можуть бути жарти? Вас же весь світ тепер знає! А чому? Не тому, звичайно, що ви наткнулися на ту антену. На неї наткнувся б навіть ішак. Але що зробив би на вашому місці ішак? Ішак почухав би свої боки об ту антену та й пішов би собі, а ви помітили, а ви зацікавились, а ви… Ну, стоп, приїхали! Переступайте через космічний поріг.

— А чому тут такі двері? — запитав Сашко — його завжди цікавили всякі технічні питання.

— Звернув-таки увагу Сандро-джан? Інженером будеш! Бачив ти таку цяцьку: в яєчищі яйце, в яйці яєчко, в яєчку яйчатко, в яйчатку яєчечко? Із пластмаси зараз такі штуки роблять, а мій дід Сурен (дід у мене теж Сурен, його так назвали на мою честь!) умів їх з дерева вирізувати. Так от наш космоплан щось на зразок такого яєчка в яйці. Зовнішня оболонка сама по собі, а внутрішнє яєчко само по собі. Між ними спеціальна рідина з такою довгою хімічною назвою, яку і я ледве-ледве вимовляю, а вам вона взагалі ні до чого. Внутрішнє яєчко у рідині плаває, а щоб рідина не виливалася, і двері так улаштовано. Ну, для чого ця рідина, ви, сподіваюсь, здогадалися?

— Для амортизації, — солідно відповів Сергій.

— Загалом правильно, — сказав Сурен Ашотович, — її для того націдили в наш корабель, щоб ми з вами легше перевантаження переносили. Ну, от ми й дома.

Хлопці оторопіло озиралися. Це «дома» було якимось незвичним. Каюта здавалась дуже високою і вузькою. Стіл (вони не зразу здогадалися, що то був стіл) чомусь приліпився до стіни. А на інших стінках, на підлозі і на стелі розмістилися ліжка-гамаки. Лише на одній стіні не було нічого. В гамаку, що гойдався на стелі, вже лежав рожевощокий, товстенький чоловічок з сивенькою борідкою. Це був Ігор Борисович Агарко.

Він не полюбляв галасливих проводів і, щоб втекти від репортерських фотоапаратів та телевізійних камер, забрався сюди загодя — ще тоді, коли на космодромі, окрім технічної обслуги, ані перста не було. А тепер радо вітав прибулих.

— Привіт колегам! — гукнув він до хлопців, схилившися із свого гамака. — Ну як вам наше нове житло?

— Добридень, — буркнули хлопці. Вони ніяк не могли оговтатись від того божевілля, що царювало в каюті. Де це видано, щоб людина лежала на стелі, та ще й не просто людина, а професор-мікробіолог! І раптом Сергій розсміявся, він усе зрозумів, і все стало на свої місця.

— Он воно що! — весело вигукнув хлопець. — Коли корабель полетить, то вийде, що він летить не вгору від Землі, а кудись убік. І тоді підлога стане стіною, стіна стелею, ця стеля — протилежною стіною, а протилежна стіна — підлогою. Стіл стоятиме на підлозі, і все буде гаразд!

— Геній! — сплеснув руками Сурен Ашотович, — Ейнштейн, вундеркінд, сам все второпав! Так далі піде — повернешся на Землю з вченим ступенем. А зараз лізьте в гамаки, я простежу, як ви там влаштувались. До старту менше ніж чотирнадцять хвилин.

І він приємним голосом проспівав стару пісню космонавтів, яка народилася на. світанку космічних польотів:

Заправлены в планшеты космические карты,
И штурман уточняет в последний раз маршрут.
Давайте-ка, ребята, закурим перед стартом,
У нас еще в запасе четырнадцать минут.

Ледве Сурен Ашотович доспівав останнього рядка, як з динаміка почулося:

— Бортінженерові Сурену Ашотовичу Чайчяну негайно зайти до командира!

10

… Віталій Андрійович стежив за посадкою і розміщенням по каютах членів експедиції. Все йшло гаразд, посадку, здається, закінчено, бо вже від'їхали від корабля металеві конструкції, які підтримували ліфт. Віталій Андрійович натис кнопку й уявив собі, як зараз почали працювати механізми, задраюючи зовнішній люк.

Диспетчер космодрому оголосив готовність номер два і попросив ще раз перевірити роботу всіх вузлів. Коли б Орлик робив це сам, то на таку перевірку, мабуть, не вистачило б його життя, але в його розпорядженні були розумні і слухняні автомати, котрі виконували це не згірш за нього самого, тільки швидше в сотні, коли не тисячі разів. Тепер до старту справді залишилось менше ніж чотирнадцять хвилин. Орлик бачив, як швидко навкруг космодрому утворювалося коло порожнечі. З наказу диспетчера всі одійшли за огорожу подалі. Зараз буде оголошено готовність номер один, і тоді вже ніщо не перешкодить стартові. Відкласти старт бодай на десять хвилин — це знову засадити за роботу десятки лічильних машин і сотні людей на кілька днів, щоб вирахувати іншу траєкторію. Місяць не буде чекати, і за оті десять хвилин втече, підставивши кораблеві замість свого блискучого боку холодний, порожній і чорний космос.

— Хвилиночку, — раптом сказав хтось, — сидіть так і не рухайтесь.

Сухо клацнув затвор фотоапарата, Віталій Андрійович здригнувся від несподіванки, озирнувся і побачив у рубці незнайому людину з фотоапаратом в руках.

— Як ви сюди потрапили? Хто ви такий? — видихнув Орлик, відчуваючи, як усе в ньому похололо. Кілька хвилин до старту, а на космоплані розгулюють якісь незнайомці й клацають фотоапаратами, ніби тут Парк культури й відпочинку, а замість капітана космічного корабля перед ними гіпсова статуя.

Валерій Холод (а це був саме він) зволікав час:

— Потрапив я через двері чи то пак люк, а прізвище моє Валерій Холодовський. А коли ви читаєте «Наддніпрянську вечірню зорю» і вам зустрічався підпис «Валерій Холод», то це теж я, бо пишу саме під цим псевдонімом.

— Я не читаю всяких дурниць! — заревів Орлик і тут-таки викликав по радіо бортінженера…

Минула секунда, друга, третя. Обидва мовчали. Валерія така ситуація абсолютно влаштовувала, а Віталій Андрійович Орлик просто-напросто не знав, що робити. В школі космонавтів його навчили всього, що могло стосуватися космосу. Коли б на корабель зараз насувалася метеорна хмара, Орлик на роздуми не затратив би жодної секунди. Коли б вийшов з ладу головний реактор, капітан знав би, що робити. Коли б виявилось, що корабель раптом потрапив у якесь незнане досі силове поле, Орлик блискавично прийняв би єдино правильне рішення. Але що робити, коли до старту залишаються лічені хвилини, коли небезпечна секундна затримка, а на борту корабля раптом з'являється не передбачений ніким нахабний журналіст? Віталій Андрійович, сподіваючись на чудо, скоса глянув на годинника. До старту залишилося трохи менше чотирьох хвилин.

І тут зайшов до рубки Сурен Ашотович.

— Слухаю, капітане!

— Дивитись треба, а не слухати! Прогляділи, проморгали, а ви ж проводжали кожен ліфт з пасажирами. Поясніть мені, як потрапив на корабель цей гігант громадської думки, цей, з дозволу сказати, журналіст. І як бортінженер, знайдіть найоптимальніший вихід з цього становища. До речі…

— Оголошується готовність номер один! — почувся по радіо голос диспетчера космодрому.

— Єсть готовність номер один! — механічно відгукнувся Орлик, хоча ще ні разу в своїм житті не був таким неготовим.

— Що накажете робити? — закліпав очима Сурен Ашотович.

— Це я вас питаю, що робити!

— Ну-у, я думаю, що коли ми навіть розгерметизуємо корабель, тобто відкриємо двері і накажемо цьому громадянинові забиратися під три чорти, він навряд чи погодиться стрибати з сорокаметрової височини. А монтувати ліфт нам ніколи, діставати аварійну драбину теж…

— Залишається одне…

— Залишається порубати цього громадянина на дрібнісінькі шматочки і акуратно спалити в реакторі. Нахабство має бути покаране. Досі ми боролися з нахабством якось м'яко, і воно розквітло пишним цвітом. Час ставати жорстокими. Як його прізвище та ім'я? Це я для бюрократичних формальностей і для того, щоб записати у святці на поминки.

— Прізвище його Валерій Холод.

— Холод? Інтересно. Ходімо, Валерію Холоде, зараз вам буде дуже жарко! — і по тих словах Сурен Ашотович вивів Валерія з рубки.

11

Про те, як стартує космічний корабель, було вже і писано, і читано. «Микола Кибальчич» стартував, як і всі космічні кораблі. Спочатку з його хвоста висунулося блакитно — рожево — жовте полум'я, мов пір'я, потім це пір'я випросталось, зробилось пружним, та таким пружним, що підняло трохи корабель над космодромом. Здавалося, він так постоїть, повагається, повагається і сяде назад на космодром. Але ні, пір'я ставало все довшим і довшим, потім відірвалося одним кінцем од землі і штовхнуло корабель вгору. І тієї миті воно стало коротким і жовтим. Почався космічний політ.

Цього всього ні Сергій, ні Сашко, ні їхній сусід Ігор Борисович не бачили, бо воїни лежали в гамаках-амортизаторах і прислухалися до того, як щось невидиме тисло на них. Спочатку поволі, непомітно, а потім сильніше й сильніше, а там, коли Сашко з Сергієм вже збиралися налякатися, оте щось невидиме раптово зникло. Але замість отого невидимого з'явилося інше. Тільки це вже було не страшне, а смішне. Вони відчули таку полегкість, яка буває хіба уві сні, коли сниться, що ти літаєш. І тут вони помітили — все стало на свої місця. Стеля стала стелею, підлога підлогою, а стіни — стінами. Проте досить було Сашкові зробити спробу, вибратися з гамака-амортизатора, як все пішло шкереберть. Підлога чомусь висковзнула з-під його ніг, а протилежна стіна почала грізно насуватися на нього.

— Ха-ха-ха! — зареготав Сергій і сам опинився в повітрі.

Зависли хлопці між стелею й підлогою, а збагнуть, де ота стеля, а де підлога і, зрештою, де навіть стіни, не можуть. Хапають жменями повітря, намагаючись за що-небудь ухопитися, — і це їм не щастить. Хлопці були вже ладні зчинити лемент, та десь під ними відчинилися двері, й до каюти зайшов Сурен Ашотович.

— Популярний атракціон, — сказав він. — Два-Бульді-Два, улюбленці публіки весь вечір під куполом цирку. Ну, досить вам висіти в небеса, х, спускайтеся на землю та взувайтеся в нові черевики!

Але коли б Сурен Ашотович не впіймав Сергія за руку, а Сашка за плече і не притягнув до себе, то хто зна, чи не літали б вони отак аж доти, доки корабель сів би на Місяці.

— Ой, — згадав Сашко, — а Валерій Федорович нас просив, щоб ми записували все, що бачимо, а ми ж бачили, а записати — нічого не записали!

— Не впадайте у розпуку, — всміхнувся Сурен Ашотович. — Валерій Федорович сам усе запише. Але, звичайно, коли ви хочете вести паралельний репортаж, будь ласка. Змагайтеся, в кого вийде цікавіше.

— Як? — не второпали хлопці.

— А так. Ваш Валерій Федорович у мене в каюті. Спить, як убитий. Після нервових збуджень, очікувань, переживань — таке буває…

— Так він… — воднораз сплеснули руками хлопці.

— Ага, ви вгадали. Пробрався-таки на корабель. На Землі і його, і нас очікують великі неприємності, але чому ми повинні думати про те, що станеться з нами після повернення на Землю, коли ми ще не долетіли до Місяця? Так я кажу?

— Так!

— Ну от. Спочатку ми з капітаном дуже розгнівалися на Валерія Федоровича і навіть мали намір спалити його в реакторі.

— Як?! — жахнулися Сашко і Сергій.

— А так. По частинах. Цілого ж його туди не всунеш. Та на борту космоплана не знайшлося сокири, щоб порубати вашого друга на шматочки. А ще я побоявся, що може закапризувати реактор. Ваш Валерій Федорович дуже реактивний товариш, і хто його знає, якою реакцією все це скінчилося б… Ну, годі. Всього ми до самісінького Місяця не переговоримо. Беріть взувайте оці личаки…

Те, що дав Сурен Ашотович Сашкові і Сергієві, справді дуже нагадувало личаки. Тільки були вони дротяні, а каблуки залізні, ще й якісь кнопочки мали збоку.

— Взувайте, взувайте поверх черевиків, — показував, як це треба робити, бортінженер, — а потім натисніть отут кнопочки — утвориться магнітне поле, сяка-така гравітація, і ви ходитимете «по морю, ако по суху».

— По морю? — не збагнув Сергій.

— А що? Це з однієї казки слова: так дядечко по воді вмів здорово ходити, звідтіля й пішло оте «по морю, ако по суху». Ігоре Борисовичу, ви ще відпочиватимете? Я вам залишу личаки. Коли захочете вийти, будь ласка, взуйте.

Бортінженер привітав усіх рукою, як улюбленець-боксер своїх болільників, і хотів рушити далі, та з доброго дива до нього прив'яз Сергій:

— Сурене Ашотовичу, ви ж мені обіцяли показати космоплан…

— Коли? Цікаво! Ти щось наплутав, Серго-джан. Часу в мене — що кіт наплакав. Куди мені з тобою ще його гаяти?

Але Сергій так канючив, що бортінженер не вистояв такого натиску.

— О Серго-джан, твоя взяла. Упертий ти — мертвий не вистоїть! Ходімо, вже покажу що-небудь!

І Сурен Ашотович повів-таки кудись Сергія. А Сашко лишився з мікробіологом.

Вони почали дивитися в ілюмінатор. Хлопець швидко розчарувався. Нічого цікавого. Тільки й того, що зірок більше, небо чорніше, ніж найтемнішої ночі, і ще зірки не моргають. Деякі з них здаються схожими на білі черешні, деякі на стиглі вишні. Блищать собі на чорній скатертині неба, тільки й усього. Сонця Сашко не бачив, бо воно з протилежного боку. Там, де залишилась Земля, якесь невиразне молочно-біле марево. Все ще не віриться, що Земля така сама черешенька на чорній скатертині, як і мільярди цих, що навкруги. Місяця — мети подорожі, теж чомусь не видно. І про все це Сашко читав у науково-фантастичних романах вже не раз, і дивно, що фантасти майже зовсім не помилялись, описуючи чорне небо космосу. Тут Сашко зовсім занудьгував і почав блукати очима по стелі і по стінах.

Ігор Борисович засміявся. Сашко запитливо подивився на вченого.

— Знаєш, чому я засміявся? — запитав Ігор Борисович. — У тебе такий вигляд, ніби ти летиш не в космоплані, а їдеш у вагоні метро. Ось-ось позіхати почнеш.

— А воно й не віриться, що ми у космоплані, здається, просто в планетарії сидимо, — щиро признався Сашко — от тільки невагомість…

— Дивовижне створіння — людина! Вона до, всього звикає і примудряється з найроміантичнішого зробити буденне, щоб потім знову прагнути романтичного. Коли я був таким, як ти, до вжитку тільки-тільки ставала авіація. Тобто люди тільки-тільки привчалися дивитися на літак не як на чудо, а як на засіб пересування. Ну, наприклад, як на паровоз чи на трамвай. Потім почали літати з надзвуковими швидкостями звичайнісінькі пасажири, як ось ми з тобою. І це більше нікого не дивувало. Про перших космонавтів розповідали мало не легенди. Їхні тренування, їхня загартованість, їхня витримка здавались людям чимось надзвичайним. Навіть ходили розмови, що космонавтами можуть бути лише ті, кому не минуло ще тридцяти років. Потім полетіли тридцятилітні, далі сорокалітні, а оце зараз лечу я, а мені скоро сімдесят. Ну, як не посміятися, згадавши дебати в англійському парламенті на початку минулого століття про те, чи зможе людина витримати пересування в поїзді.

— А як ви гадаєте, — запитав раптом Сашко без всякого зв'язку з попередньою розмовою, — вони таки справді живі?

— Ти маєш на увазі жовто-оранжеві бактерії Бекута? — зрозумів його вчений.

— Угу. Адже стільки років минуло, і взагалі…

— Що взагалі? А чи знаєш ти, відкривачу таємниць, що на Землі та й не тільки на Землі, але й у космосі немає таких умов, за яких не могло б існувати живе?

— Як то? — зацікавився Сашко.

— Я бачу, ти не розумієш мене. А мова піде про біологічні таємниці, які позбавляли спокою не одне покоління вчених. Одвічно вчені билися над розв'язанням питання: звідкіля походить життя? Скільки розумних і переконливих теорій було висунуто, скільки гігантських фоліантів було написано! І коли б я взявся розповісти тобі про всі оті теорії, то нам довелося б летіти не на Місяць, а десь в район Туманності Андромеди. Їх багато, дуже багато, і більшість з них не завжди і не все пояснюють. Скажу тільки, що довгий, час учені сперечалися: одні твердили, що життя — це монополія лише нашої планети, інші казали навпаки — життя прийшло до нас із інших світів. Сонячні промені, мовляв, мають в достатку сили, щоб штовхати в плечі яку-небудь живу крихотульку, примовляючи: «Лети, лети на Землю, там сійся, родися, розмножуйся!» Сашко з цікавістю слухав мікробіолога. Навіть уявив собі на хвильку, як сонячні промені штовхають у плечі якогось маленького мікроорганізмика, примушуючи його летіти на Землю і там зачинати життя.

— А хто ж правий? — запитав він.

— Знаєш, усі потроху. Одного рецепта на все живе тут не може бути. Живе і приходило до нас із космосу, і зароджувалось на Землі, щоб потім Земля могла виділити якусь дещицю у космос.

— А як же вони все-таки жили, ті перші-найперші? Які вони були?

— Життя у них, що й казати, було досить-таки нуднувате. Насамперед вони не дихали, бо не було чим. Тут уже, коли хочеш жити, вчись не дихати. Енергію, необхідну їм для росту і розмноження, вони черпали з хімічних перетворень найпростіших вуглеводнів, розчинених у воді. Ти ж, певно, знаєш, що анаеробні мікроби любесенько обходяться собі без кисню. І нічого. Живуть, не кашляють. Є мікроби, які можуть розмножуватись при температурі мінус сім градусів за Цельсієм, є й такі, що пречудово себе почувають у рідкому гелії, а температура його нижча за мінус двісті шістдесят градусів. Інші ж феномени чудово почувають себе при температурі плюс сто градусів.

— У окропі?!

— Еге ж, у окропі. А що ти скажеш тепер про тих, які живуть і не горюють у борній кислоті, в хлористій ртуті, мідному купоросі, в селітрі?

— І як же з ними боротися? — скрикнув вражений Сашко.

— А в цьому не завжди є потреба. Це по-перше, а по-друге, для деяких з них справжньою отрутою є цукор. Звичайний білий цукор, який ми кладемо в чай. Потрапляють такі мікроби у солодкий чай, і вважай, що вони потрапили на власні похорони. Інші навпаки… От навіть ти, не дуже визначний мікробіолог, мабуть, знаєш, що шкідливих мікробів знищують карболкою…

— Ну-у, це я знаю! — протяг Сашко.

— Але я не певен, чи ти знаєш, що є такі мікроби, для яких потрапити в карболку — це все одно, що нам з тобою потрапити куди-небудь на кондитерську фабрику. Тобто вони просто-напросто «їдять» карболку. Спробуй їх нею знищити.

— То можна вивчити, які що люблять, а які чого не люблять!

— Вивчити, звичайно, можна. І допитливі люди все це давно вивчили, але знову ж таки не думай, що оті мікроби такі вже простачки. Вони й пристосовуватися вміють, їх голими руками не візьмеш. От, наприклад, потрапляють воїни в дуже кисле середовище, в таке кисле, що, за нашими розрахунками, їм в ньому не вижити. І що ти думаєш, мруть? Панікують? Нічого подібного! Починають потроху, потроху нейтралізувати кислоту лугом власного виробництва. Де вона там розміщується, ота хімічна лабораторія по виготовленню лугу, в такому тілі, яке лише в електронний мікроскоп можна розгледіти, я не знаю, але працює вона справно, циклічно, без штурмівщини. Це ще простий приклад, бо коли макроорганізм потрапляє, навпаки, в лугове середовище, він у точнісінько такий спосіб підкислить його, утворивши кислоту з елементів власного тіла.

Один американський учений поставив такий дослід. Він узяв пеніцилін… Я сподіваюсь, ти знаєш, що таке пеніцилін і що ним вбивають стрептококів? Так от, він і почав привчати стрептококів «їсти» пеніцилін. Думаєш, не привчив? Ще й як! Їли і дякували. Отже, людина спроможна робити з мікробами, та й не тільки з мікробами, що завгодно. Ми вже вміємо виводити які завгодно штами мікробів.

— Я ще раніше хотів запитати, що таке штам? — сказав Сашко. — Я чув це слово від Чимча, зелянського космонавта, коли він розповідав про жовто-оранжеві бактерії.

— Штам? Коли пояснити просто і примітивно, це буде щось на зразок породи. З мікробів одного виду можна вивести різноманітні штами, які будуть почувати себе за однакових умов по-різному. От, наприклад, ті ж таки стрептококи. Звичайний, природний штам від пеніциліну починає чахнути, поки й ноги не витягне, а штучно виведений ласує собі цими ліками й посвистує. Тому для мене немає нічого дивного, що Бекут, зелянський мікробіолог, вивів такий дивовижний штам.

— Ви потали щось розповідати про те, що бактерії і взагалі рівні мікроби можуть з'їсти гору…

— Фігурально кажучи — так. Ти вже знаєш, що мікроби можуть жити де завгодно, як завгодно і в харчах не надто перебірливі. До того ж, уяви собі, що на Землі немає ще кисню, а разом з киснем немає і багато дечого. Отже, вередувати не доводиться. Одні сьорбають юшку з найпростіших вуглеводнів, а інші замість цукру чи крохмалю починають пробувати свої зуби на сірці та на залізі. І що ти думаєш? І сірка, і залізо їм по зубах. От і змушені були харчуватися горами. Та ще вітер допомагав їм у руйнівній діяльності і кліматичні умови. Мікроорганізми бурхливо розмножуються; їх багато народжується, але й багато помирає. І разом з вивітреними і змитими породами вони утворили цілі геологічні пласти, які геологи називають осадочними. Це тобі приклад, як крихітні, невидимі для неозброєного ока істоти впливають на природу і навіть змінюють її. Отож мене зовсім не дивує, що бактерії Бекута можуть обгорнути таким прозорим герметичним футляром цілу планету. А назвав би я їх годованцями Сонця. На світанку життя нашої планети відбувалося щось подібне. Мікроби навчилися їсти Сонце. Вони були першими годованцями Сонця. Так виник фотосинтез. Прадавні прототипи наших рослин навчилися будувати білки свого тіла просто з молекул води і вуглекислого газу за участю сонячної енергії. Але при цьому (Вони, як і кожне виробництво мали свої відходи. І відходами цими був кисень. Боюсь, що їх було більше, ніж основної продукції, бо кисню в первинну атмосферу Землі надходило мільйони кубометрів.

— І так буде на Місяці?

— Думаю, що так. Хоча живі організми будуть не єдиними постачальниками кисню. Хіміки та інженери подбають, щоб численні місячні мінерали теж поділилися своїм киснем, віддали його. А завдання мікроорганізмів полягатиме не тільки в тому, щоб налагодити виробництво кисню, вони також стежитимуть за тим, щоб у атмосфері його була певна кількість.

Сашко хотів ще щось запитати, але цієї миті відчинилися двері, і до каюти зайшов сяючий Сергій. В руках у нього виблискувала металева річ.

— Дивіться, дивіться, що мені подарував Сурен Ашотович! Це модель нашого космоплана, бачите, навіть літери маленькі видно — «Микола Кибальчич»! Модель зовсім така, як космоплан, тільки в тисячу разів менша. її навіть можна розібрати. Ось…

І Сергій почав розбирати модель. Вона справді була зроблена дуже дотепно. Все таке мініатюрне, таке витончене.

— Бачите, як мало місця займають каюти та лабораторії? Сурен Ашотович каже, що ми летимо на величезній цистерні з пальним, і ще Сурен Ашотович каже, що не ми беремо з собою в дорогу пальне, а пальне нас з собою прихопило, люб'язно залишивши нам трішки житлоплощі.

Сашкові було трохи заздрісно, що Сергій і тут випередив його й уже в першу годину польоту встиг обнишпорити корабель і встромити свого носа в кожну шпарину.

— А з якою швидкістю ми рухаємось і коли будемо на Місяці? — з інтересом запитав Ігор Борисович.

— Коли б ми рухались весь час з прискоренням, то були б там дуже швидко, але тоді пального знаєте, скільки піде? І нам не залишилося б його на зворотний шлях. Крім того, тут усе строго розраховане. Коли ми поспішимо, то Місяця ще не буде там, де ми маємо з ним зустрітися…

Відчувалося, що півгодини тому Сергій подібні запитання задавав Сурену Ашотовичу, і той відповідав йому так, як оце зараз відповідає Сергій.

— Е-е, ти дуже докладно все розповідаєш, — наморщив носа Ігор Борисович, — я тебе запитав, з якою швидкістю ми летимо і коли будемо на Місяці, а ти цілу лекцію читаєш.

— Я ж пояснюю, — трохи образився Сергій, — коли б ми летіли з такою ж швидкістю, як літали наші космонавти на «Востоке» чи на «Восходе», то були б на Місяці за дванадцять з половиною годин. Але вони літали по замкнених орбітах, і швидкість у них була постійна — десь близько 8 кілометрів на секунду. А ми летимо інакше, і земне тяжіння впливає на нас по-іншому, тому зараз наша швидкість десь 3–4 кілометри на секунду. Потім гальмувати почнемо, коли на нас почне впливати місячне тяжіння, отже, ще повільніше летітимемо, а ще трохи потім почнемо маневрувати, щоб вибрати зручне місце для посадки. От і виходить, що ми летітимемо до Місяця два-три дні.

— І на ніч будемо зупинятись? — підпустив шпильку Сашко.

— Чому ж зупинятись?

— Ти ж казав, — втрутився Ігор Борисович, — що ми будемо летіти до Місяця скількись там днів, виходить, що вночі у нас буде перепочинок.

— Ми дві-три доби летітимемо, і ти, Сашко, даремно насміхаєшся.

— Та-ак, — зітхнув Ігор Борисович, — не близький світ, далеченька дорога.

— Ось коли б з субсвітловою швидкістю, — зітхнув Сашко.

Сергій тільки плечима знизав і з докором подивився спочатку на Ігоря Борисовича, потім на Сашка, але відповів самому тільки Сашкові:

— Багато ти тямиш! Яка потреба на Місяць летіти з субсвітловою? Це яких-небудь півтори секунди — і ми там. Роздивитися нічого б не встигли… А гальмувати коли? Субсвітлова! А що ти знаєш про субсвітлову?

— Що тут знати? Це така швидкість, коли космічний корабель летить майже із швидкістю світла…

— А яка швидкість світла? — вирішив перевірити їхні знання Ігор Борисович.

— Швидкість світла — це 300 000 кілометрів на годину! — бовкнув не подумавши Сашко.

— Ха-ха-ха! — аж зайшовся з реготу Сергій. — Не на годину, телепню, а на секунду!

— Я так і хотів сказати — на секунду, — почав виправдовуватись Сашко.

— А ти знаєш, скільки пального треба, щоб розігнати до субсвітлової швидкості космічний корабель вагою тільки в одну тонну? — професорським тоном запитав Сергій.

— Ну-у… — Сашкові більше не хотілося сідати в калюжу, і він став дуже обережним. — Думаю, що багато.

— Правильно думаєш, — зверхньо сказав Сергій, — бо якраз дуже багато. Сотні мільярдів тонн. Зверни увагу — не мільйонів, а мільярдів. А тепер прикинь, скільки важить наш космоплан і помнож його вагу на оті мільярди. Цікава у тебе цифра вийде. Може, хоч тоді ти збагнеш, чому ми не летимо з субсвітловою швидкістю.

Сашко тільки сопів. Ігор Борисович бачив, що вони зарає посваряться.

— Сергію, а Сурен Ашотович не розповів тобі про наші плазмові двигуни, як вони працюють? — поспитав він, щоб хоч цим запобігти аварці.

— Аякже! — пожвавішав Сергій. — Я й вам можу розповісти і навіть показати все на цій моделі. То дарма, що на ній усе таке маленьке. Є два види плазмових двигунів. У нас якраз першого виду.

Розпечені гази, які вилітають з сопла ракети, — це плазма. Вони утворюються при згорянні гасу або ще якого-небудь іншого ракетного палива. Але серцем нашого плазмового двигуна є реактор. І чому, я вам зараз розповім. Бачите, ось він і на моделі є. Зарз ми оцю покришечку знімемо, і ви побачите. О! Бачите? Він тут не більший за наперстка. Тут розщеплюється уран, тут скажена температура…

— Яка, яка? — перепитав Ігор Борисович.

— Скаж… тобто дуже висока.

— О, тепер я зрозумів, розповідай далі.

— Ну от. Я й кажу, тут дуже висока температура. А ось тут, бачите? Ось тут, у носовій частині нашого корабля, ще один наперсток, тільки насправді це цілий бак. Сюди залито таку спеціальну рідину, ну, вона зветься робочим тілом. А ось труби, бачите, вони тут як ниточки, а насправді це труби, я бачив їх, ця рідина, яку називають робочим тілом, поступає в реактор і там нагрівається до скаж… до високої температури. Ну, такої, що при ній вона… тобто воно… тобто робоче тіло перетворюється на плазму. Ну, плазма шукає собі вихід…

— А «нукаєш» ти для того, щоб плазма швидше цей вихід знайшла? — посміхнувся Ігор Борисович.

— Ні, — засоромився Сергій, — вона й так швидко рухається. Ну, тобто вихід вона зможе знайти тільки в хвості ракети, тобто космічного корабля… і туди вона рветься. Що швидше плазма буде вириватися з сопла, то швидше летітиме корабель. От Сурен Ашотович там і регулює, він може випускати її то швидше, то не дуже швидко. Але я ще не все вам розповів. Це тільки поверхово. Спершу мені так і Сурен Ашотович розповів, але я його попросив, щоб він розповів про все докланіше, і він пояснив. Плазма — це суміш електрично заряджених частинок уламків атомів. Значить, на неї можна впливати електричним полем. Ось тут, бачите, перед соплом поставлено чотири циліндрики, вони крихітні, але коли уважно придивитися, то побачимо, що на першому і на третьому стоять плюси, а на другому і на четвертому — мінуси. Як ви думаєте, для чого тут плюси й мінуси і що це має означати? — Ну-у… — почав дивитися на стелю Сашко.

— Тепер ти занукав, — зморщив носа Ігор Борисович.

— Мабуть, це має означати, — виправився Сашко, — що перший та третій циліндрики з'єднані з плюсовим полюсом генератора, а другий і четвертий — з мінусовим. Желєзно!

— Ну, так, — розчаровано буркнув Сергій, — а для чого?

Сашко, звичайно, не знав, і це дозволило Сергієві продовжити свою лекцію:

— Завдяки цьому йони плазми, які опинилися в першому циліндрі, підхоплюються електричними силами і летять далі, в бік другого циліндра. Розігнавшись, вони опиняються в третьому циліндрі, там електричні сили розганяють їх ще дужче, і вони через четвертий циліндр вилітають назовні.

— Тільки й усього? — скривився Сашко. — Так ото варто було перевантажувати корабель і будувати ще оці циліндри?

— Ти навіть не уявляєш, як збільшується тягове зусилля корабля завдяки їм. Ми можемо взяти менше пального. Власне, не пального, бо пальним у нас є уран, і його витрачається дуже мало. Я кажу «пальне», а думаю про робоче тіло, про цю рідину, що йде по трубах і перетворюється на плазму. Так от, цього робочого тіла на нашому кораблі в кільканадцять разів менше за об'ємом, ніж його займало б хімічне пальне, якби наші двигуни працювали на ньому.

— Переконав, переконав, Сергію, — обережно звівся на ноги Ігор Борисович, — тепер коли мені хто-небудь буде щось казати проти плазмових двигунів, то я того скептика відразу ж пошлю до тебе. Що ж, хлопці, дорога не близька, лекціями ми з вами обмінялися, тепер не завадило б що-небудь перекусити. Хто знає, чи є в цьому поїзді вагон-ресторан?

— Має бути, — пожвавішали хлопці, бо й вони були не від того, щоб заморити черв'ячка.

— А мені, — признався Ігор Борисович, — не так їсти хочеться, як цікавість не дає спокою, якою буде трапеза за невагомості. Начитався всього від Жюля Верна до Єфремова включно, а от як воно насправді, не уявляю. Будемо з тюбиків борщ їсти?

Сашко тільки слину ковтнув. Але не зробили вони й кроку до дверей, як мелодійний голос із динаміка сказав:

— Уклінно просимо прибути до кают-компанії на перший врочистий обід у космосі!

ЧАСТИНА ДРУГА

НА МІСЯЦІ

1

Валерій Холод і Оля Чуб стояли біля ілюмінатора.

Видовище, що розгорталося перед ними, було дивовижне й неповторне. В небі, в чорній порожнечі космосу, світило два місяці. Один блакитно-зеленавий, другий — срібний. І формою своєю і розмірами вони були однаковісінькі.

Оля дивилася як зачарована. Вона боялася ворухнутися, бо їй здавалося, що ця казкова чарівність відразу ж зникне.

— Розумію, що то наша Земля, розумію, що це Місяць, а от вірити в це якось не хочеться, — пошепки сказала вона.

Валерій Холод знизав плечима:

— Вірте не вірте, а подорож наша закінчується. Зараз Місяць і Земля поки що зрівнялись у своїх правах, а скоро поміняються обов'язками. По Місяцю ми будемо ходити, як по Землі, а Земля стане нашим Місяцем. І світитиме нам. І навіть яскравіше, ніж Місяць. Як-не-як у нас атмосфера…

— Скільки нам залишилося?

— Летіти? — зрозумів її Валерій. — Мало. Ми пролетіли чотири п'ятих всієї відстані, або сорок вісім земних радіусів.

— Ви знаєте це так точно? Вам казав хтось із членів екіпажу?

— Ні-і, — засміявся Валерій, — члени екіпажу, намагаються мене не помічати. Вони з великим задоволенням викинули б мою персону за борт. Просто не знаю, що їх утримує від цього цілком законного і справедливого акту.

Оля засміялася. Вона, як і всі учасники експедиції, вже знала, за яких обставин він потрапив на корабель.

— Ну, для чого ви приписуєте їм такі антигромадські вчинки? Викинути в космос представника преси? У глибині душі кожен з них сподівається, що ви змалюєте в своїх майбутніх нарисах їхні образи, образи скромних трудівників космосу. Але справді, звідки ви знаєте, що ми пролетіли чотири п'ятих відстані?

— Зараз вже навіть трохи більше. Бачите, на відстані сорок вісім земних радіусів, що дорівнює чотирьом п'ятих відстані від Землі до Місяця, Місяць і Земля Космічному подорожному, як оце ми з вами, здаються однаковісінькими за розмірами.

— Заздрю людям, які все знають! — щиро сказала Оля.

— А я заздрю Омельченкові, — ще щиріше вихопилося у Валерія.

— Чому? — не зрозуміла спершу Оля.

— Чому? Тому, що він за родом своєї діяльності завжди біля вас.

— А може, я біля нього? — хитро сказала Оля, намагаючись усе перекинути на жарт.

— Це все одно, — якось розгублено промимрив Валерій, — це все одно… І ще я заздрю вам, ви побуваєте на Місяці…

— Отакої! А ви хіба на Марс летите?!!

— Бачите, це різні речі, просидіти весь час, доки триватиме експедиція, в космоплані чи самому працювати в складі експедиції. Орлик поклявся на штурвалі корабля і закликав увесь антисвіт у свідки, що на Місяці він уже мене не прогавить.

— Як то? — все ще не зрозуміла Оля.

— А так. Орлик сказав мені буквально таке: «Мене можна ошукати лише один раз. Вам це пощастило на Землі, але не пощастить на Місяці. На Землі ви непомітно пробралися в корабель, але на Місяці непомітно вийти з корабля вам не вдасться». А що я такого натворив?

Оля засміялася дзвінко-дзвінко.

— Вам, мабуть, здається, що школяр, який катається без квитка на трамваї, і ви — злочинці одного кшталту. Справді, що ви такого натворили? Але не вболівайте так, я вблагаю як-небудь Омельченка, і він вам бодай раз позичить свого скафандра.

— Не знаю, не знаю, — зітхнув Валерій.

Але він був не з тих людей, що довго сумують. Професійний інтерес до всього навколишнього переборював будь-який сум.

— Скажіть, Олю, — за хвилину звернувся до аспірантки Валерій, — ви сподіваєтесь знайти тут щось цікаве для себе, для своєї галузі?

— Не знаю, — чесно призналася вона. — Але що значить — знайти чи не знайти? Не знайти — це ще не означає зазнати невдачі. Не знайти будь-яких слідів цивілізації — це значить довести ще раз, що на Місяці її ніколи не було.

— А-а, он ви з якого боку! Мені ж, по правді кажучи, весь час здавалося, що ви мрієте знайти черепок якоїсь тарілки, розбитої селеніткою[10] на голові свого невдахи чоловіка. От тільки не знаю, чи на Місяці билися коли-небудь тарілки, бо там же все у шість разів легше.

У цей час репродуктор заговорив голосом Віталія Андрійовича Орлика:

— Увага! Увага! Всім пасажирам зайняти місця в гамаках-амортизаторах! Всім пасажирам зайняти місця в гамаках-амортизаторах! Корабель починає здійснювати маневр! Корабель починає здійснювати маневр! Бортінженерові Чайчяну простежити за тим, щоб усі пасажири були на своїх місцях! Увага!

Увага!

— Ходімо, — сказав Валерій, — скоро будемо на Місяці. Зараз почнемо спуск.

2

Справді, з цієї хвилини все знову мінялося. «Микола Кибальчич» уже не був між Місяцем і Землею, він опинився над Місяцем і, здавалося, падав униз, а Земля була високо вгорі над кораблем.

Штурман Аркадій Сергійович Соколов поклав на командирський пульт аркуш ватману, покреслений кривими лініями. Для Орлика міліметри на папері ставали сотнями і тисячами кілометрів у космосі, всі ці криві, виписані лекалами і циркулем штурмана, корабель зараз мав виписати своїм корпусом на чорному аркуші космосу.

Так перегорталася ще одна сторінка незвичайної книги космічних відкриттів. Починався найвідповідальніший період — період маневрування і посадки.

Про все це Сергій, Сашко та Ігор Борисович могли тільки здогадуватися по тому, що стеля, стіни і підлога знову міняли свої місця. Спочатку було незвично та й неприємно після відчуття невагомості брати на свої плечі тягар перевантаження, потім неприємне відчуття минуло, але невагомість не повернулася.

— Батечко Місяць прийняв нас у свої обійми, — сказав Ігор Борисович. — Обійми ці, правда, в шість разів слабші, ніж у матінки Землі, але хоч як би там було, ми знову маємо яку-не-яку вагу. Приємно, знаєте, відчувати, що ти маєш вагу.

А корабель націлювався, де найкраще торкнутися йому своїм хвостом місячної поверхні.

Орлик закляк над приладами. Численні стрілки загойдалися, червоні й зелені очка індикаторів заклопотано почали моргати. Обчислювальна машина виплюхувала перфострічку, пропонуючи найоптимальніші варіанти для посадки.

— Гадаю, що південний берег Моря Хмар або північний берег Океану Бур нам підійдуть найбільше, — сказав Віталій Андрійович, змотуючи перфострічку лічильної машини.

— Що ж, — усміхнувся астроштурман Соколов, — великому кораблеві — велике плавання по великих морях. Правильно, там найрівніше. Зараз пройдемо над цим районом ще раз і примісячимося на всі три точки, як колись любили говорити в авіації.

Вони пролетіли ще раз — ще раз обчислювальна машина виплеснула ще кілька метрів перфострічки. І ось на якусь ледве вловиму мить «Микола Кибальчич» зупинився, завис у чорному місячному небі, а потім почав повільно падати хвостовою частиною донизу. І що ближче було до Місяця, то довший і пишніший хвіст висувався з його сопел. Тієї миті, коли хвіст торкнувся місячної поверхні, знову здалося, що корабель завис нерухомо. А там ще мить — і він осів на безмежній рівнині. Дорогу в один кінець було закінчено.

Мабуть, не всі збагнули, що корабель стоїть уже на місячному грунті, але тієї ж миті в каютах почули голос Віталія Андрійовича:

— Дорогі товариші! Дозвольте привітати вас із щасливим прибуттям на Місяць! Переліт завершено успішно, хочу вірити, що такою ж успішною буде наша експедиція. Хочу вірити, що ми не тільки візьмемо у Місяця його таємниці і його скарби, але й йому дещо подаруємо, і цим подарунком буде блакитне небо.

Дуже стриманою людиною був командир ракетоплана. Говорив він дуже врочисто і дуже значимі слова, але так спокійно, ніби оголошував про прибуття чергової електрички де-небудь на станцію Ірпінь чи Боярку.

Сашко і Сергій ще не встигли отямитися, коли до їхньої каюти зайшов Сурен Ашотович.

— Ай, Серго-джан, ай, Сандро-джан, ай, джан Ігор Борисович, вітаю з щасливим прибуттям! Як доїхали? Як дорога? Чому не писали з дороги? А-я-яй!

— Тож-то що доїхали, — буркнув Сергій, — так, ніби ми їхали де-небудь в метро. Ніяких пригод. Нецікаво. Що ж ми будемо хлопцям розповідати?

— Ого! Чимало чого можна розповідати! Розповіси, наприклад, як на корабель насувалася хмара метеоритів, а ти перший помітив їх і навіть сачком впіймав кілька. Або можеш закрутити, як ми збилися з дороги і мало не потрапили на Марс, — порадив бортінженер. — Ну, а зараз — до командира корабля!

… Коли вони зайшли в рубку, Орлик закінчував розмову з Валерієм Холодом. Хлопці не могли не помітити, що Валерій Федорович був не дуже вдоволений з цієї розмови.

— Ну, припустимо, — говорив Орлик, — що зайвий скафандр у мене знайдеться… А кисень де ви візьмете? Майте на увазі, у нас на обліку кожен грам кисню, він потрібен не для прогулянок, а для роботи. Між іншим, можете зв'язатися з редакцією своєї газети і попросити, щоб вам прислали два-три балончики кисню.

— Як зв'язатися? — здивувався Валерій.

— Як? Запитайте у Сурена Ашотовича. Він відповідає за радіогосподарство корабля, і, мабуть, знає, як зв'язуватися з редакціями по радіо, потураючи всяким фітильним майстрам.

Що таке «фітиль», хлопці знали. Не знали вони тільки, чому у Сурена Ашотовича раптом трохи порожевіли вуха. А звідки було їм знати, що Валерій Холод своїм вмінням знаходити спільну мову з людьми будь-якого віку, будь-якої професії, будь-якого характеру і виховання зачарував бортінженера, і той аж двічі дозволив Валерієві зв'язатися по радіо з редакцією. Вони нічого цього не знали. Щодо Валерія, то він, вдаючи, ніби не зрозумів Орликового натяку, вийшов з каюти.

А Сергій і Сашко підступили до командира.

— Ну як, орли, перенесли дорогу?

— Желєзно, — відповів Сашко.

— Добре, — відповів Сергій.

— То «желєзно» чи «добре»?

— Добре, — відповіли вони разом.

— Мені вони скаржились, — втрутився Сурен Ашотович, — що мають деякі претензії.

— Які претензії? — звів брови командир.

— Бачите, ми не потурбувалися про романтику. Політ був нуднуватий. Треба було б зіткнутися бодай з одним метеоритом, тоді стало б веселіше. Реактор теж чомусь не виходив з ладу, працював як слід, і все це не могло не відкласти на високі чола наших юних героїв зморшки незадоволення життям.

— Та-ак, — зітхнув Віталій Андрійович, — отже цим юним завойовникам, підкорювачам космосу бракує романтики… Це погано. А чи знають вони, що таке романтика взагалі? Чи підозрюють, що між тією романтикою, яка виникає від читання фантастичних і пригодницьких романів, і тією, що народжується у важливій і складній роботі, є деяка різниця?

— Ми вже не маленькі, — ображено буркнув Сашко.

— Я це знаю. Інакше вас не взяли б на борт «Миколи Кибальчича». Ну от. Якщо ви не маленькі, і ми прилетіли сюди, а ви стоїте у мене в штатному розписі як практиканти, то почнемо вашу практику на Місяці. До кого прикріпити вашу групу?

— Як то групу? — не зрозумів Сергій.

— Групу — це Сергія Орендаря і Олександра Блажка, я маю на увазі групу практикантів. А на Місяці зараз буде працювати чимало всяких дослідницьких груп. Геологи виконуватимуть свою звичайну буденну роботу, археологи шукатимуть бодай слідів цивілізації, у геофізиків свої обов'язки, у геохіміків — свої, у астрономів — свої…

— Ми б хотіли з Васею Чижем на всюдиході, — несміливо попрохав Сергій.

— Так, це непогана була б практика, — згодився Віталій Андрійович, — але, на жаль, взяти участь у експедиції всюдихода, який поведе Вася Чиж, ви не зможете. Там немає жодного вільного місця. Єдине, що я можу вам обіцяти, це дозволити взяти участь в обкатці всюдихода в районі нашого тимчасового космодрому.

— Тоді ми будемо з археологами, — твердо сказав Сашко, який згадав, як він допоміг Олі Чуб і Омельченкові відшукати контейнер Чимча.

Сергієві все це не дуже сподобалось, бо він мав потяг до техніки, але промовчав, задля солідарності з Сашком.

— Ну, от і добре, — згорнув бортовий журнал командир. — Отже, наші практиканти роботу собі знайшли.

Але він непогано знався на людях і розумів, що Сергій не зовсім задоволений. Тому додав:

— А на всюдиході ви зможете практикуватися скільки завгодно доти, доки він не вийде за межі нашого тимчасового космодрому. Про це я Васі Чижеві сам скажу.

Командир встав з-за пульта, і хлопці зрозуміли, що пора подякувати і сказати: «До побачення!»

3

Всі розуміли, що найвідповідальніше завдання в Ігоря Борисовича Агарка, але не всі вірили у цілковитий успіх цієї справи. Багатьом розповідь космонавта Чимча здавалась якоюсь казкою, і хоч з наукового боку все, що розповів космонавт із Зели, не викликало сумнівів, в успіх створення атмосфери на Місяці вірили не всі. Все це розглядалося, як цікавий науковий експеримент і не більше.

Перший вихід Сашка й Сергія з космоплана, був пов'язаний з однією досить-таки важливою подією. Ігор Борисович Агарко вперше мав інспектувати ампули з жовто-оранжевими бактеріями Бекута. Живі воли чи не живі? Прокинуться у космічному просторі чи не прокинуться? Почнуть користуватися послугами променевої «кухні» ці сонячні годованці чи не почнуть? Творитимуть кисень чи не творитимуть?

Власне, останнє найменше турбувало Ігоря Борисовича і всіх тих, хто вірив у пробудження «годованців Сонця». Найголовніше чекали від них — чи зможуть вони утворити таку плівку, яка затримала б атмосферу на Місяці? Не дала б їй розвіятися в космічному просторі?

У давніх фантастичних романах із ракети, що прибувала десь на іншу планету, обов'язково через люк викидали плетену із капрону чи якогось іншого еластичного матеріалу драбинку, по якій спускалися герої-космонавти. Інженери, що проектували і будували «Миколу Кибальчича», прийшли до висновку, що спускатися по таких драбинках та ще й у скафандрах вельми незручно. Тому вони придумали дещо нове. Власне, винахід їхній після того, як попрацювали хіміки, був простий і примітивний. Усі лаври дісталися хімікам, які винайшли чудесну речовину гідропластрол. Струмінь цієї речовини, що нагадувала звичайнісіньку воду, за космічних умов, у вакуумі, блискавично тужавів.

Отож, тільки-но відчинилися «двері» корабля, як вдарили дві цівки гідропластролу. Торкнувшись місячного грунту, вони зафонтанували поперечними струменями один назустріч одному. І утворилася драбина, досить зручна, як ті східці, що їх підкочують до лайнерів у аеропортах. По ній Сашко з Сергієм щасливо спустилися з корабля.

Їх полоснуло по очах. Хоча шоломи скафандрів і фільтрували сонячне проміння у безповітряному просторі, яскраве сонце на тлі зовсім чорного неба було таке незвичне, що, мабуть, не стільки воно, як оця незвичність так ошелешила хлопців. Вони на якусь мить примружили очі, а коли розплющили, то були вражені не менше: не було ніякої планети, не було ніякого Місяця, просто на чорній воді космосу, як у відрі, лежав обпалений сонцем кружок, а посередині цього кружка стирчав, наче цвях, космоплан, і біля нього вони… На всі чотири сторони лежала рівнина. Ні тобі гір, ні вулканових кратерів…

Позаду східцями спускався Ігор Борисович і ніс поперед себе цілий оберемок всякого мікробіологічного начиння. Він зійшов униз, склав біля східців усе своє майно й увімкнув РУ (розмовне устаткування). Це була новинка радіотехніки, досить зручна для зв'язку на Місяці. А зв'язок тут має свої ускладнення: нема атмосфери — немає й благодайного шару хівісайда, а отже радіохвилі поширюються тільки прямолінійно, за горизонт по своїй волі й не подумають зазирнути. Одначе їх змусили на це: запустили з Землі довкола Місяця серію зв'язкових супутників, і тепер тут не було куточка, який не прострілювався б радіохвилями. Та ще за певних обставин ретранслятором радіосигналів могла бути сама матінка Земля. Нове РУ за такої ситуації — досить гарна штука. Віддалі для нього не існує: хочеш — тримай прямий зв'язок, треба — користуйся послугами радіосупутників (це якщо є потреба закинути слівце за горизонт). І в кожному випадку здається, що твій співрозмовник поруч.

— Що, мої любі друзі, — почули Сашко і Сергій, — ви здивовані? У вас такий вигляд, ніби ми летіли на Місяць, а потрапили зовсім у інше місце. Чи не так?

— А як же все оце збагнути?

— Де гори? Де кратери? Скелі де? — замахав руками Сергій.

Справді, Місяця вони собі уявляли зовсім іншим. Таким його могли уявити хіба що первісні люди, які ніколи не користувалися телескопом. Адже навіть у найпростіший шкільний телескоп можна бачити оті гори. А тут була рівнина, рівнина і пустеля. Проте коли хлопці оговталися, то переконалися, що місячна поверхня не така вже й рівна. Глибокі борозни-тріщини переорали її у всіх напрямках. Деякі з цих тріщин були такі глибокі, що навіть не хотілося бачити їхнє дно. А на рівній поверхні — камінці: великі й маленькі, різні за формою.

— А чому воно тут так? — простодушно запитав Сергій.

Ігор Борисович тільки похитав головою:

— Як же ж, по-твоєму, тут має бути?

— Ну, бескеття, скелі, прірви, — замахав руками Сергій.

— Вони є, ніхто їх з Місяця не вкрав. І ти ще матимеш нагоду побачити все це. А тепер уяви собі на хвилинку… Хоча стій! Де ми примісячились?

— Десь в Океані Бур, — відповів Сергій.

— Ти знаєш, бодай приблизно, карту Місяця?

— Знаю.

— То чим же відрізняються місячні моря, океани, озера від іншої території?

— Ну… Вони западини, і вони рівні…

— Отож. А Океан Бур найнетиповіший для Місяця, він дуже рівний. Значить, великих гір, скель, ущелин, проваль тут не може бути.

— Зрозуміло, — хитнув головою Сергій.

А Сашко промовчав, бо відчував, що Ігор Борисович чогось не доказує:

— Добре, — продовжував Ігор Борисович, — ну, а тепер уявимо, що ми здійснили посадку де-небудь у центрі якогось кратера. Що тоді?

— Ну-у, тоді ми бачили б стрімкі скелі, урвища, схили його! — сказав Сергій.

— Хіба це так обов'язково?. Який діаметр місячних кратерів, ти знаєш?

— Різні бувають… Є такі, що діаметри їхні становлять десятки і навіть сотні кілометрів…

— То хіба ще й після цього тобі треба щось пояснювати?

— Але ж все одно ми могли б бодай що-небудь бачити, бо на Місяці гори дуже високі!

— А яка кривизна Місяця, ти забув? Де, за скільки кілометрів тут має бути горизонт, як по-твоєму?

Сашко дуже шкодував, що в цю хвилину ніяк не міг пригадати, за скільки кілометрів на Землі степ зливається з небом, а ще більше він шкодував, що не знає, як усе оте відбувається тут, на Місяці. А Сергій уже ляснув себе по шоломі і закричав так, що аж в РУ залящало:

— Зрозумів, зрозумів, адже на Місяці кривизна більша, бо він менший, значить, і горизонт ближчий. Тому й не можемо ми бачити гір, хай вони навіть близько.

— Ну, от і добре, що зрозумів, — сказав Ігор Борисович і заходився біля свого начиння.

А те, до чого взявся зараз Ігор Борисович, було надзвичайно важливе, бо зараз мало з'ясуватись — даремно він летів сюди чи ні.

Передусім Ігор Борисович дістав контейнер з культурою жовто-оранжевих киснетворців Бекута. Сашко скосив оком убік і помітив, що не лише він із Сергієм стояв зараз коло Ігоря Борисовича. Навіть Вася Чиж, який десь за сто метрів від космоплана ще хвилину тому порався біля свого всюдихода, теж пі дійшов і став за спиною у мікробіолога. Та хіба тільки Вася? Люди різних професій, всі, хто згідно з розписом зовнішніх робіт був у цей час не на борту «Миколи Кибальчича», обступили Ігоря Борисовича щільненьким натовпом. Не було лише Валерія Холода… І обом хлопцям — і Сергієві, і Сашкові — стало дуже шкода його. Вони розуміли, що Віталій Андрійович вчинив усе по закону, але тепер трохи сердилися на командира. Хіба не міг він випустити Холода з корабля бодай на десять хвилин! Хоч задля такого врочистого моменту. Хлопці, не змовляючись, вирішили не пропустити жодної деталі, стежити за кожним професоровим рухом, щоб потім усе розповісти Валерієві Федоровичу.

Тим часом Ігор Борисович дістав із контейнера першу ампулу з культурою бактерій. Всі мимоволі подалися вперед. Не кожному і не щодня випадає бачити в руках у твого сучасника річ, яка мало того, що була зроблена кільканадцять століть тому, та ще й на іншій планеті, іншої Сонячної системи. Але й без того ампулка могла збудити інтерес у будь-кого. Виготовлена вона була з того самого матеріалу, що й контейнер. Усі її бачили, але водночас усім вона здавалась невидимою. Складалося таке враження, що видно не ампулку, а тінь від неї.

Тим часом Ігор Борисович дістав платинову петлю, якою користуються мікробіологи всього світу, коли пересаджують колонію яких-небудь бактерій з одного середовища на інше. Тонесенька платинова дротинка завжди старанно стерилізується на полум'ї спиртівки, щоб, бува, в сусідство до них не потрапили інші «дикі», або, як їх ще називають, «вульгарні» мікроби.

Для стерилізації платинової петлі Ігор Борисович використав електричну батарею. Через кілька секунд платинова петля стала червоною. Тепер вона була абсолютно стерильна.

Усі затамували подих, бо розуміли, що зараз вирішується найважливіше питання: прокинуться жовто-оранжеві киснетворці чи ні? Що, коли штучно виведений штам бактерій закапризує і в умовах іншої Сонячної системи не захоче прокидатися?

Ігор Борисович намацав на денці ампули невеликий виступ і натиснув на нього. «Шийка» відпала. Тепер він уже не дотримувався ніяких пересторог. Від кого і чого було захищати Бекутових годованців Сонця? Адже їхнім єдиним захисником і єдиними харчами мало віднині стати лише Сонце. Професор якимось занадто спокійним і надто буденним рухам опустив платинову петлю в ампулу, обернув її там і витіг на сонце. Нічого істотного не сталося, бо нічого такого і не могло статися. Але Сергієві й Сашкові (та, мабуть, не тільки їм) чомусь здалося, ніби Ігор Борисович діставав не крапельку мікроорганізмів, які проспали кілька десятків століть, а випустив із ампули казкового джінна.

І ось Ігор Борисович вже порався біля мікроскопа, що його добровільні помічники примостили тут на розкладному портативному столикові. (Мікроскоп мав пристосування, щоб у нього можна було дивитися, не скидаючи шолома). Платинова петля лягла на предметний столик. Ігор Борисович пошукав очима Сашка, а знайшовши, взяв за плече і підвів до мікроскопа.

— Дивись! Використовуй своє право першовідкривача, ти ж знайшов їх! Обережно, не поспішай так, порегулюй трохи оцим мікрогвинтом, піджени до свого ока. Спокійно, спокійно, і все побачиш.

А побачив Сашко під мікроскопом щось дуже схоже чи то на половинку кетової ікринки, чи на краплю абрикосового варення. Крапля трималася на товстелезному обручі, і, тільки відійшовши від мікроскопа, Сашко здогадався, що цей «обруч» був платиновою петлею. А оранжева крапля — колонією бактерій Бекута.

Але вони чомусь не подавали ніяких ознак життя.

Сашко розчаровано зітхнув і відійшов від мікроскопа, поступаючись місцем для інших цікавих. Після Сашка у мікроскоп зразу ж заглянув Ігор Борисович. Саме заглянув, а не став ретельно розглядати, як можна було сподіватися. Крізь прозорий шолом Сашко дуже добре бачив обличчя мікробіолога, але його вираз не міг нічого йому сказати.

Коли б Сергієві чи Сашкові ще на Землі хтось сказав, що, ступивши на Місяць, вони не помічатимуть Місяця, хлопці, звичайно, не повірили б. Що ж на Місяці могло бути цікавішого від самого Місяця? У всякому разі — в перші хвилини?

А тут виявилось, що можна забути про все, і навіть про Місяць. Це вже закони науки і закони людського мислення: вхопивши за роги одну таємницю, відразу ж шукати іншу, зробивши одне відкриття, прагнути зробити інше.

Сашко й Сергій думали зараз не про те, що вони на Місяці, а про те, оживуть чи не оживуть жовто-оранжеві киснетворці.

Ігор Борисович ще раз заглянув у мікроскоп, випростався і пошукав очима Сашка. Той запитливо дивився на професора. Професор кивнув, запрошуючи Сашка знову подивитися в мікроскоп. Сашко припав до окуляра і…

— Живі, живі, живі! — почулося у всіх шоломах.

— Живі, живі, живі! — почув Орлик, сидячи в рубці.

— Живі, живі, живі! — почув Валерій Холод, бо всі радіоприлади корабля були настроєні на робочий канал РУ тих, що були на поверхні Місяця.

Що ж побачив Сашко у мікроскоп, що примусило його так несамовито кричати? Ігор Борисович міг би про все, що сталося, розповісти й сам, але він залишив це право за Сашкам. Коли в океані капітан веде судно точно за курсом, не він, а вахтовий матрос гукне перший: «Земля!»

Згадаємо, що хоч Валерій Холод і потрапив на Місяць, як того бажав, але Сергій і Сашко мусили поки що виконувати обов'язки спеціальних кореспондентів «Наддніпрянської вечірньої зорі». Вони все-таки бачили більше, ніж він, і були безпосередніми учасниками й свідками тих подій, яких йому не поталанило побачити.

Сашко написав репортаж і передав Валерієві Федоровичу, а вже як той примудрився передати його на Землю, міг би розповісти хіба що Чайчян. Хоч як би там було, «Наддніпрянська вечірня зоря» знову вийшла того вечора з «фітилем» на заздрість іншим газетам. Правда, Сашків репортаж, перш ніж лягти на радіохвилі, був добряче відредагований Валерієм Холодом, був навіть трохи скорочений (витрачати радіохвилі, вірніше, електроенергію на Сашкові стилістичні і граматичні незугарності було б недоцільно). Але для історії цікаві завжди тільки оригінальні документи, тому тут наводиться запис Сашкового спостереження повністю. Ось його текст:

«Коли я заглянув у мікроскоп, то побачив, що крапля апельсинового варення (це я так назвав бактерії Бекута) нібито розпливлася і стала більшою. І вона стала не тільки більшою, але й блідішою. Вона начебто розтяглася. Вона тягнулася до обруча. Обручем я назвав платинову петлю. І вже у мене на очах крапелька почала витягуватись, і ще тоншою робитися, і вже з крапельки перетворилася на плівочку. Плівочка простяглася від одного кінця петлі до іншого по колу і обснувала всю петлю. І вже потім навіть і не в мікроскоп було її видно, хоч петля і не зовсім велика—вона трохи більша, ніж вушко циганської голки. Потім, коли ми вже всі роздивилися під мікроскопом плівочку на петлі, то Ігор Борисович дістав петлю з-під мікроскопа і розпік з допомогою електробатареї таку спеціальну голочку, і штрикнув цією розпеченою голочкою усередину петлі, щоб пробити в плівочці дірочку. І дірочку він пробив, це ми всі бачили, але ми всі бачили, що плівочка тут-таки й затягнулася, і хоч ми потім знову роздивлялися петлю під мікроскопом, одначе ніякої дірочки не побачили. І тоді ми всі зрозуміли, що так воно й повинно було бути, бо коли оця плівка обтягне Місяць кругом, то вона може чимось пошкоджуватись. Вона може пошкоджуватись і дуже великими метеорами, і ракетами, бо коли на Місяці буде атмосфера, то сюди буде прилітати дуже багато ракет. А це зовсім не страшно, бо дірки, які пробиватиме велике небесне каміння, вантажні ракети, навіть ракетоплани, будуть швидко заростати.

Ігор Борисович сказав: «Ну, тепер можна сідати на всюдихід і їхати по екватору Місяця. Чотири ампули ми вистрельнемо у космос із всюдихода з допомогою ракет, а дві можна буде вистрельнути з самого космоплана над полюсами тоді, як ми будемо повертатись на Землю».

І тоді ми всі тричі крикнули: «Ура! Ура! Ура!» — і кинулися обнімати Ігоря Борисовича. А Віталій Андрійович Орлик дав команду, повернутися на борт «Миколи Кибальчича». От і все».

Але це ще було не все. Це був тільки початок.

4

Яким задоволеним і щасливим був Вася Чиж на Землі, коли вперше (ще на земному полігоні) сів у водійське крісло місячного всюдихода! Йому здавалось, що це неперевершений витвір технічної думки і що на такому всюдиході практично можна буде пройти скрізь. Але вже тут, на Місяці, Вася відчував не те щоб тривогу, а якийсь неспокій. Ану, як десь «підкачає» машина? Ану, як десь не впорається він сам, водій?

Вася ходив довкола всюдихода, оглядав і традиційними сильними, як йому здавалось, ударами ніг пробував міцність гусениць. А коло Васі крутилися Сашко й Сергій і мало не танцювали від нетерплячки, коли ж Вася запросить їх сідати в кабіну?

Сьогодні обидва практиканти вранці (ранок був, звичайно, земний, а не місячний, бо доба тут триває 29 земних діб 12 земних годин 44 земні хвилини і 28 земних секунд, а отже ранок на Місяці триває кілька земних діб) прийшли до командира і нагадали про його обіцянку. Адже Віталій Андрійович обіцяв дозволити покататися на всюдиході.

«Покататись на всюдиході» — звичайно, не ті слова, і вони б тільки образили практикантів, бо хіба Сашко й Сергій діти, щоб там на чомусь кататися? В бортовому журналі було записано, що «практикантам Блажкові й Орендареві належить взяти участь в обкатці всюдихода». Це вже було схоже навіть на наказ, і тому хлопців обурювало, що Вася Чиж чомусь не поспішав запрошувати їх до кабіни.

— Слухайте ви, практиканти, — сказав він, коли Сергій і Сашко досить-таки йому набридли, — якщо вже Орлик прикомандирував до мене вас як практикантів, то ви мусите проходити практику за всіма правилами згідно програми.

Коли і яку програму було складено, на Землі чи на Місяці, хлопці не знали, але примовкли. А Вася вів далі:

— Отже пропоную ознайомитись із зовнішньою будовою всюдихода…

— А що з нею знайомитись? — буркнув Сергій. — Ми вже сто разів знайомились.

Сергій мав рацію. Місячний всюдихід зовні мало що відрізнявся від звичайного, земного всюдихода. Правда, він був трохи схожий на танк — між низькими і широкими гусеницями височіла башта, з якої, наче гармата, стирчав телескоп. Крім телескопа, з башти вистромлялись інші всякі прилади: висока радіо і, трохи нижча, телеантена. Незвичний був хіба що колір всюдихода. Власне, коли розібратися по-справжньому, він взагалі не мав кольору, а був дзеркальний. Не треба забувати, що Сонце нагріває поверхню Місяця до плюс 120° по Цельсію. А без цього такої температури через дуже короткий проміжок часу мав набути і всюдихід.

Його конструктори, звичайно, могли б домогтися, щоб температура в кабіні всюдихода була значно нижчою і екіпаж його міг працювати навіть без скафандрів. Можна було встановити на всюдиході холодильні установки, які заодно кондиціювали б і озонували повітря, можна було подумати й про теплоізоляцію, можна було б… Зрештою, можна було б знайти чимало хороших конструктивних рішень, але всі вони вимагали додаткових витрат енергії.

Деякі автори проекту стояли на тому, щоб всюдихід, навпаки, захоплював якнайбільше сонячних променів. Теплова енергія Сонця, за їхнім задумом, повинна була осідати в енергетичній «кишені» всюдихода. Тобто всюдихід мав охолоджувати себе всередині тим теплом, яке він одержував би ззовні. Іншими словами, енергію сонячних батарей можна було б використовувати для створення в кабіні нормальної температури та кондиціювання повітря. Але цей проект було відхилено, бо всюдихід мав прокладати свою трасу і в тій півкулі Місяця, яка не була освітлена Сонцем. Тобто він мав рухатись не тільки вдень, але й уночі. Крім того, в «ніч» він потрапляв би кожної хвилини, коли б заходив у тінь. Бо в тіні на Місяці температура падає до 160°, тільки вже нижче нуля. Електролічильні машини зважили всі «за» і «проти», і найбільше «за» одержав дзеркальний варіант.

Крім дзеркальної поверхні, місячний всюдихід мав ще одну деталь, яку помітив Сергій, але на яку Сашко спочатку не звернув уваги.

В передній частині всюдихода між гусеницями було видно дві западини. Вони були схожі на люки, але дуже вузькі. Навряд чи крізь такий отвір могла б пролізти людина, не кажучи вже про всякі вантажі та прилади. Сергій, як обізнаний з технікою хлопець, розумів, що тут криється якась загадка, конструкторська несподіванка. У нього свербів язик розпитати про все у Васі, але він не наважувався. Сергій Орендар був негордий хлопець і допитливий, але разом з тим він завжди боявся втратити свій технічний авторитет у Сашкових очах. Ану, як раптом ви явиться, що Сашко вже знає, для чого всюдиходові ці западини? Що ході? І на Сергієве запитання дасть відповідь не Вася (поки ще там Вася збереться!), а сам Сашко? Та ще й у зневажливій формі, та ще й таким тоном: «Невже ти досі цього не збагнув?»

Але сталося так, що Сашко виручив Сергія. Він, нарешті, помітив западини-люки і запитав у Басі:

— А це для чого?

У таких випадках Сашко ніколи не був дипломатом — коли не знав чого, не соромився питати.

— Звідси у всюдихода ноги ростуть, — загадково відповів Вася.

— Ноги?

— А що ж то був би за всюдихід без ніг? На Землі ще туди-сюди, а тут що робити, коли тріщини?

— Об'їхати, — порадив Сергій.

— Еге, об'їдеш. А коли вони тягнуться на сотні кілометрів? Тоді як? Залишається одне — перестрибнути. Ну, мабуть, годі теревені розводити, сідайте в кабіну, поїдемо обкатаємо. Там, в дорозі, все зрозумієте.

… Коли вони сіли в кабіну і Вася ретельно перевірив герметизацію, можна було зняти скафандри і почувати себе як у міському автобусі. Всюдихід м'яко хитнувся і рушив з місця. Тут і почалось те, що називається: хоч розполовинься.

По тому, як швидко зменшувався космоліт, хлопці зрозуміли, що всюдихід рухається дуже хутко, але разом з тим не було майже ніякого відчуття руху, хіба що трохи, погойдувало. Хотілося дивитися в ілюмінатори, бачити, як почне змінюватися краєвид навколо, і разом з тим хотілося якнайкраще роздивитися кабіну.

Сергій перший почав розглядати обладнання всюдихода. Він спостерігав, як Вася то вмикав, то вимикав якісь кнопки і рубильники. Важелів чи керма у всюдихода не було, і Вася був схожий не на водія, а швидше на якогось диспетчера. Сергій придивився до приладів і зрозумів, що в основному вони такі ж самісінькі, як і в кожній машині. Ця блакитненька стрілочка, очевидно, показує, скільки витрачено пального, ця рожева — чи є масло у всіх механізмах, це спідометр, це… А от «це» було не схоже на ті прилади, які досі доводилось бачити Сергієві. Прилад нагадував мисочку-піалу, з якої у Середній Азії люблять пити чай. А в цій піалі хлюпало чорне зоряне небо… В центрі неба найяскравіше горіла біла кругленька зірочка. Сергій почав стежити за зірочкою. Він уже збагнув, що вона найголовніша в цьому приладі. Спочатку зірочка була нерухома, але ось Вася клацнув якоюсь кнопкою, всюдихід гойднувся — і зірочка ледь помітно відійшла від центра. Що воно таке? Якийсь удосконалений ватерпас, з допомогою якого Вася вивіряє, чи всюдихід тримається строго горизонтально? Хіба запитати? А може, почекати, коли запитає Сашко? Ні, на Сашка мала надія… Сашко так прилип до ілюмінатора, що його звідтіля не відірвеш. Тоді Сергій почав «маневрувати» (у нього в голові вже майнув здогад, але він не хотів осоромитись):

— А як ви визначаєте маршрут?

— Сьогодні певного маршруту у нас нема. Куди захочемо, туди й поїдемо, — не зрозумів його маневру Вася.

— А як заблудимось?

— Чого б ми мали блукати? Все буде в ажурі.

Вася помовчав, а тоді додав:

— Ти, може, боїшся? То так і скажи, я тебе в один момент одвезу на корабель, а обкатку ми з Сашком закінчимо.

З досади і образи у Сергія аж сльози на очах виступили і у вухах задзвеніло. Він пошкодував, що зняв шолома, може, крізь шолом не так було б видно яскраву фарбу сорому, що залила його щоки. Ковтнувши слину, він, як тільки зміг, спокійно сказав і навіть плечима знизав при цьому:

— Ні-і, я не до того. Мені просто стало цікаво, чи є тут на всюдиході компас.

— А для чого він тут? — байдуже кинув Вася.

Тепер Сергій уже був обережний і тому так само байдуже сказав:

— Ну-у, мало для чого… Ну, курс, ну, маршрут…

— Ач, рознукався! Нукаєш та нукаєш. Гобі на волах їздити, а не на місячному всюдиході. Ти не подумав, що на Місяці компас потрібен, як у Сахарі калоші? Як же він напрямок буде показувати, коли Місяць не має магнітного поля?

Тут Сергій прикусив язика і почервонів знову. Справді, як це він забув, що магнітного поля бракує Місяцеві? Чого нема, того нема.

— А коли ми на Місяці зробимо атмосферу, Місяць матиме магнітне поле? — зважився знову запитати, хоч і відчував, що не зовсім до ладу.

— Слово честі, не знаю. Хіба я академік? Я водій всюдихода…

Трохи помовчав і додав:

— І справді цікаво. Може, ми заодно цьому бідному Місяцеві і магнітне поле подаруємо? Воно, що не говори, а жити без магнітного поля якось незатишно… Тоді й оця мудра штука не знадобиться.

І Вася вказав на «піалу», в якій плавала на чорному тлі поміж дрібніших своїх сестер біленька зірочка.

— Бачиш, у цій мисочці зібрано все зоряне небо. Вона наче карта… Ну, не все, звичайно, а найголовніші сузір'я. Ті, котрі й на Землі ми з тобою не раз бачили, і коли тут, на Місяці, глянути на небо, вони такі ж самісінькі залишаються. А це ти вже, певно, здогадався, що таке…

— Полярна зірка! — вихопився Сергій, не боячись помилитися.

— Правильно! І вона тут у мене прилаштована замість магнітної стрілки, завдяки їй я завжди знатиму, де в мене північ, де південь, де захід, а де схід. Усе просто і дотепно. Тут, братику, курс можна прокладати з точністю не те що до одного градуса, а до секунди навіть. Ось, дивись!

Вася натиснув кнопку, і на чорну «піалу» почала наповзати якась прозора молочно-біла плівочка. Придивившись уважніше, Сергій помітив, що плівочка ця дуже нагадує картушку компаса — вся посічена поділками, а крізь неї просвічує цяточка Полярної зірки. Все тепер було на місці — Полярна зірка чудово справлялася з обов'язками магнітної стрілки.

— А як же ж… — ще хотів було щось за. питати Сергій, коли Сашко раптом вигукнув:

— Гори! Дивіться, місячні гори! Справді, Вася й Сергій так захопилися технічними розмовами, що й не помітили, як раптово і різко змінився краєвид. Космічний корабель зник за горизонтом. І майже тієї ж миті попереду, з-за лінії горизонту, почали виринати якісь химерні споруди, зубці, брили, набираючи вигадливих форм. Сашко помітив їх перший, але не відразу збагнув, що то таке, і тільки коли ще трохи наблизились, вигукнув:

— Гори! Дивіться, місячні гори!

Так, це були місячні гори, і як вони несхожі на земні!

Що ближче підходив до них всюдихід, то більше переконувалися в цьому його пасажири. Спершу їх вразило те, що деякі стрімчаки мають такий неприродно чорний колір. «Кам'яне вугілля, антрацит!» — мало не вигукнув Сергій, але вчасно прикусив язика, бо збагнув — звідки на Місяці може взятися кам'яне вугілля? Адже там ніколи не було лісів! Неприродно чорний колір — то тіні! На Місяці нема атмосфери, і світло Сонця зовсім не розсіюється. Тут ніколи не буває сутінків, не буває ні світанку, ні заходу. Ніч від дня тут відмежована різко, наче ножем відтята. І в морях сліпучо-білого світла плавають оксамитно-чорні острівці тіней.

Всюдихід не збавляв швидкості, і перед мандрівниками почали розгортатися казкові краєвиди. Де б вони не були на Землі: в Карпатах, у Альпах, на Кавказі, на Тянь-Шані, — їм ніколи не довелося б побачити щось подібне. Поламані стрімкі скелі, навислі брили були гострі й гранчасті, ніби їх півгодини тому потрощив молот велетня. Каміння й скелі стояли в найнеприродніших «позах», підставляючи сонцеві свої гострі ребра. Тут ніколи не було вітру, щоб повалити їх, тут ніколи не було води — дощу чи снігу, щоб відшліфувати їх. Тут ніколи не було хмар, щоб заховати їхні вершини, і вершини були такими ж відкритими, як і підніжжя.

Висота місячних гір здавалася неймовірною. Вони й справді були високі, ці гори, бо ніколи не вивітрювалися, і деякі їхні вершини сягали за 7 000 метрів, але здавалися ще вищими, бо товща повітря не заважала роздивитися їх. Взагалі, все на Місяці нагадувало надміру контрастні знімки фотоаматора-початківця: різке біле, різке чорне і ніяких напівтонів. Звичайно, білою як сніг поверхня Місяця не була. Вона мала попелясто-бурий колір, але лавина сонячних променів і контрастність чорних тіней вибілювали її до болю в очах.

Заїхавши в ущелину, Вася почав маневрувати: то справа, то зліва, то попереду виростали ребристі скелі, над ущелинами нависали гігантські брили, які, здавалося, могли поховати під собою всюдихід — варто було їх ледь штовхнути. Але вони не падали. Та й важили ці брили при своєму величезному об'ємі не так багато. І справа була не тільки в тому, що на Місяці кожен камінь мав важити вшестеро менше, ніж на Землі. Велетенські місячні брили і на Землі важили б порівняно мало. Адже вони складалися з дуже пористих порід.

Колись на Землі вчені гаряче сперечалися про геологічну природу Місяця. Було чимало всяких припущень, теорій, гіпотез, часом найфантастичніших. Чого варта, наприклад, теорія одного давнього вченого, що Місяць — це велетенська брила льоду! Але з часом (а найголовніше, з розвитком астрономії та з ростом потужності телескопів) залишилося лише дві великі групи вчених, які продовжували непримиренну війну між собою. Кожна група відстоювала свою точку зору.

Одні вважали, що скельна порода Місяця вкрита тоненьким шаром пилу.

Інші доводили, що пилу на Місяці дуже багато і що місячні моря наповнені ним ущерть. Англійський вчений і письменник-фантаст Артур Кларк навіть написав захоплюючий фантастичний роман, який називається «Місячний пил».

Звідки взявся пил на Місяці? Може, тут осідає космічний пил? Ні, доводили вчені, просто на Місяць раз у раз падають велетенські метеорити, розбиваються самі і розбивають місячну породу в пил. А пил цей поволеньки-поволеньки стікає з гори донизу і за мільйони років заповнив місячні моря та океани. Все дуже гарно вмотивовано, чи не так?

Але й перша група вчених не здавалася, і суперечка не вгавала.

Так було аж до 1963 року.

1963 року в Криму, біля міста Феодосії, радянські астрономи вивчали щільність Місяця з допомогою спостережень за інтенсивністю радіовипромінювання. Виявилось, що речовина Місяця на 20–25 метрів у глибину однорідна. На тридцятиметровій глибині температура Місяця вища на 25° від температури поверхні. (Це, мабуть, за рахунок вулканічної діяльності, — висунули припущення радіоастрономи.) На глибину від поверхні до 20 метрів щільність Місяця дорівнює половині щільності води. Отже, було доведено, що це не пил, а дуже легкі породи, щось на зразок пемзи.

Зондували радіохвилями Місяць в той же час і радіофізики з міста Горького. Їм пощастило його промацати на глибину від 5 сантиметрів до 40 метрів. І вони теж підтвердили, що Місяць дуже пористий. Найпористіші верхні 10–12 сантиметрів, глибше Місяць трохи щільніший, а ще глибше має навіть скельні породи.

Так розум людини побував на Місяці раніше, ніж ступила там її нога…

— Ліворуч, ліворуч бери! — крикнув Сергій. — Дивись, попереду тріщина!

Але Вася не звернув уваги на цю засторогу. Він бачив краще за Сергія, що ні ліворуч, ні праворуч не звернеш. Тріщина пролягла мало не до горизонту. І Вася навіть зрадів, що, нарешті, трапилась на шляху така тріщина. Тепер всюдихід повинен був по-справжньому показати, на що він здатний.

— Ну, дивіться, — сказав Вася, — ви, здається, не вірили, що у всюдихода можуть бути ноги? А як же ж без ніг він зміг би здолати оцю перешкоду?

Клацнув маленький, червоненький важельок, м'яко задзижчало в надрах всюдихода, і тут хлопці згадали про люки-западинки. Саме з них почали висовуватись довгі колінчасті ноги. Тепер всюдихід став схожий на комаху, яка обмацує все, що лежить на її шляху. Зігнулися блискучі суглоби, і хлопці побачили крізь ілюмінатор, як ноги всюдихода твердо вперлися в грунт на тому боці тріщини.

Клацнув оранжевий важельок, всюдихід натужно загув і раптом підстрибнув. Це було так швидко й несподівано, що хлопці не встигли навіть помітити, як він опинився над тріщиною, а потім м'яко осів на тому боці.

Тоді клацнув зелений важельок, знову щось м'яко задзижчало, і ноги почали ховатися. Всюдихід рушив далі…

— Бачили? — підморгнув Вася вдавано байдуже, хоча такий стрибок на Місяці він робив уперше. — Бачили, як ростуть ноги у всюдихода? Правду сказати, й тріщинка була мізерненька (хоча хлопцям вона здалася не такою вже мізерною), але й через широкі він стрибає непогано. Ну, доїдемо до отієї скелі, що нагадує голову півня, і додому! Мені ще командирові доповідати треба, як працює всюдихід у місячних умовах.

5

А через місячну годину, або другого дня, коли рахувати по-земному, Вася повів всюдихід до екватора. Правда, цього разу на його борту вже не було ні Сашка, ні Сергія, зате був Ігор Борисович Агарко разом з жовто-оранжевими бактеріями Бекута. З чотирьох точок, обчислених електролічильною машиною, мали злетіти ракети і розсіяти над Місяцем у чорному безмежжі космосу сонячних годованців, малесеньких киснетворців і сторожів атмосфери.

Крім Ігоря Борисовича, на борту всюдихода було ще кілька вчених, в основному спеціалістів з фізики Місяця, астрономів та геологів. Порівняно тісна кабіна всюдихода не давала змоги поїхати на всюдиходові представникам від кожної, галузі науки, тому більшість членів експедиції залишилась на борту «Миколи Кибальчича».

Валерій Холод сидів на домашньому арешті, як жартували всі на кораблі, і хоч був він великим оптимістом, але оце вимушене очікування кращих часів уже починало його дратувати. Заспокоювався він лише тоді, коли брав інтерв'ю у тих, хто кожного дня (чи, вірніше, кожної місячної години) виходив з корабля на важку і таку ж цікаву працю. Газетяр з нетерпінням чекав радіопередач з борту всюдихода і ходив слідом за Суреном Ашотовичем, як тінь. Мучило Холода й те, що він тепер рідко передавав на Землю свої репортажі. Після бесіди з Орликом Чайчян говорив йому:

— Ну, Валерій-джан, ти у мене перетворишся з журналіста на письменника. Короткі репортажі тепер треба забути, пиши відразу великий документальний роман-хроніку. Для чого на дріб'язок розмінюватись?

Але не було ще випадку, щоб Сурен Ашотович прийняв передачу з усюдихода без Валерія.

Ігор Борисович (його було призначено командиром всюдихода, бо, власне, на нього покладалося найголовніше завдання) акуратно і точно виходив на зв'язок, але поки що нічого сенсаційного не повідомив. Виявлялося, що люди знали. Місяць значно краще, ніж сподівалися. Відтоді, коли людиноподібна мавпа вперше зіп'ялася на ноги, підвела голову і побачили нічне світило, до моменту посадки «Миколи Кибальчича» на місячній поверхні минуло багато тисячоліть. Але вони не були витрачені марно. Спочатку людина дивилась на Місяць неозброєним оком, потім з'явилися перші, хай дуже недосконалі, телескопи, ще через кілька століть люди навчилися обмацувати Місяць радіохвилями, а там навколо Місяця попливли ракети з телекамерами на борту…

І недаремно хтось із вчених сказав, що Місяць, зрештою, вивчено значно краще, ніж деякі райони Землі.

За таких обставин важко було сподіватися на якусь сенсацію, але Ігоря Борисовича завжди слухали з великим хвилюванням, бо всім чомусь здавалося, що все загадкове тут, на Місяці, зібране десь далеко від того місця, де сів космоплан. Адже так воно ведеться, що найцікавіше трапляється не на тій вулиці, де ти живеш, а десь в іншому місці.

Але й тут, на «своїй» вулиці, було багато цікавого, і кожен міг чимало побачити.

Члени експедиції мали у своїх робочих балонах запас кисню на вісім-дванадцять годин та ще носили запасного, аварійного балона на двадцять чотири години. Правда, спеціальним наказом командира було суворо заборонено перебувати за межами корабля більше восьми годин, але й за цей час можна було «обміряти» чималеньку площу.

Мала вага дозволяла тут без надмірної напруги робити по п'ятнадцять-двадцять кілометрів на годину. За дві години людина віддалялася від корабля на тридцять-сорок кілометрів і потрапляла, можна сказати, зовсім в інший світ.

Велика кривизна Місяця дуже наближала горизонт. Тут був надзвичайно ефектний оптичний обман. Відсутність атмосфери дозволяла бачити далекі предмети так само чітко, як і близькі, і- звичайний земний окомір тут не міг стати в пригоді. Не такий уже й великий камінь на горизонті міг здатися вершиною могутньої скелі, маківку далекої гори можна було сприйняти за камінець, на якому зручно відпочивати.

До всього цього швидко звикли. Околиці «Миколи Кибальчича» в радіусі, на який дозволяв запас кисню, було сходжено вздовж і впоперек. У перші дні геологи, ошалівши, тягли на борт корабля кожен камінець, кожен уламок скелі, який потрапляв їм під руку. Віталій Андрійович зібрав усіх в кают-компанії і сказав:

— Коли хочете залишитись тут із своїми колекціями і перетворити «Миколу Кибальчича» на геологічний музей — це ваша справа. Але, крім геологів, на борту цього корабля є представники інших професій, і їм зовсім не хочеться залишатись у цьому музеї екскурсантами. Доведеться, хлопці, викинути дев'яносто дев'ять камінців із ста, інакше ми ніколи не покинемо Місяця, хоч тут усе й легше у шість разів.

Геологи похнюпились, але мусили скоритись.

До речі, вони були єдині, хто міг узяти на Місяці що-небудь матеріальне. Дарунки, які Місяць приготував для представників інших галузей науки, являли собою нові формули, розрахунки, що затишно розміщувались у блокнотах.

Найгірше було становище біологів. Для них Місяць не приберіг нічого.

Після знахідки контейнера Чимча з жовто-оранжевими киснетворцями, які могли жити в космічних умовах, астробіологи були сповнені ентузіазму і віри в те, що й на Місяці вони знайдуть бодай яку-небудь форму життя.

Астроботаніки не сподівалися нарвати тут букет місячних маків, так само як астрозоологи не сподівалися спіймати місячну жирафу. Тут вони згуртувалися, солідаризувалися, і годі було розібратися, де закінчується астроботаніка і де починається астрозоологія. Який-небудь ледь помітний лишайник, мох, яка-не будь місячна пліснява, мікроскопічні грибки чи навіть колонії бактерій для них були б неоціненним дарунком. Але саме цього дарунка Місяць уперто їм не подавав.

Один з астробіологів — Микола Іванович Івасик — поїхав на всюдиході разом з Ігорем Борисовичем, проте від нього поки що не було ніяких втішних вістей. Біологи поволеньки-поволеньки почали втрачати надію повернутися на Землю не з порожніми руками.

Спокійними і якось по-буденному байдужими були тільки Оля Чуб та Олесь Єфремович Омельченко — археологи. Вони твердо знали, що їх не може спіткати невдача. Треба тільки працювати, працювати. Треба шукати, шукати, шукати. Знайдуть що-небудь — відкриття! Не знайдуть нічого — теж відкриття!

… Кожного ранку (важко звикнути до місячного часу: на Місяці все ще був день, а ранком за земною звичкою тут називали той час, коли експедиція прокидалася від сну) Оля Чуб, Олесь Єфремович, Сашко та Сергій вирушали на розкопки.

Треба сказати, що Сергій сприймав цю роботу без особливого ентузіазму. Він просився у командира на всюдихід, але з цього нічого не вийшло. Місця для практикантів у кабіні не знайшлося.

Окремим наказом, записаним у бортовому журналі, практикантів Сергія Орендара та Олександра Блажка було прикомандировано до групи археологів.

І це дуже добре. Сергій та Сашко мусили вчитися. Щоправда, вміли вони чимало, але тепер належало їм вчитися терпіння. Хлопці їхнього віку — дуже нетерплячий народ, а Сашко з Сергієм не були винятком.

Взявши потрібні інструменти, двоє археологів і двоє практикантів вирушали в «поле», як казав Олесь Єфремович. Бони йшли швидко, але ще довго відчували на своїх плечах погляд, сповнений пекучих заздрощів. Особливо непокоїв цей погляд Олю Чуб. Це з ілюмінатора дивився їм услід Валерій Холод.

Олесь Єфремович розбив площу, яку, на його думку, вони повинні найретельніше обстежити, на окремі квадрати. Планомірно, квадрат за квадратом, вели вони розкопки.

Власне, розкопками це не можна було назвати. Місяць ще не мав грунту, і хоч його поверхня була пористою і м'якою, доводилось більше працювати ломиками і молотками, ніж лопатами, щітками і ножами.

Сьогодні вони працювали на «березі річки». Тут, мабуть, колись і плинула річка, тільки не прохолодна, а текли між цими берегами струмки розпеченої лави.

Але уява хлопців настирливо домальовувала на березі кущі, дерева та й саму річку, власне, води її. Пейзаж чимось нагадував земний: такий можна зустріти і на Землі на якому-небудь острові вулканічного походження, ну, скажімо, поблизу Ісландії.

Олесь Єфремович відколупував ломиком великі брили породи, потім дрібнив їх молотком, а Сергій, Сашко та Оля розбирали подрібнені уламки. Оля уважно обстежувала кожного. Хіба не траплялося так на Землі, що, розбивши пласт якого-небудь вапняку чи пісковику, в ньому раптом знаходили цікаві речі? Саме на таке чудо й сподівалися наші археологи.

Кілька разів Сергій вигукував:

— А ось… — і простягав руку, щоб вхопити… чорну тінь уламка.

Збуджена уява нашіптувала йому, що то уламок списа, чи уламок меча, або ж шматок корони якогось місячного царя. Дрібніші знахідки навряд чи були б варті Сергієвої уваги. Треба сказати, що Олесь Єфремович ні разу навіть вухом не повів після Сергієвих вигуків, але Оля і Сашко щоразу кидалися до Сергія.

— Пробачте, я помилився, — одразу виправдовувався хлопець.

— Археологія — одне, шукання скарбів — зовсім інше, — сказав якось Олесь Єфремович.

Це були одні з небагатьох слів, які пощастило почути від нього за весь час робіт. Але цих слів було досить, щоб хлопці зрозуміли: археологія не балує своїх слуг цікавими знахідками та сенсаційними сюрпризами. Треба просто-напросто працювати. Працювати спокійно, планомірно, дотримуючись всіх правил, — і тільки тоді можна сподіватися на успіх.

6

Оскільки Ігор Борисович вирядився в експедицію, Сергій і Сашко мали зараз тимчасово нового сусіда. Це був Валерій Федорович Холод.

Хлопцям і веселіше стало, і порядку стало більше — Валерій Федорович суворо дотримувався розкладу, затвердженого командиром корабля: працювати — то працювати, відпочивати — то відпочивати, розважатися — то розважатися.

Сьогодні хлопці повернулися з роботи трохи раніше: в Олі Чуб зіпсувалося РУ (розмовне устаткування), і вона втратила зв'язок не тільки з кораблем, але і з своїми товаришами по роботі Згідно з інструкцією в таких випадках треба негайно повертатись на корабель. «Глухонімого» мусив хтось обов'язково супроводжувати до корабля. Олесь Єфремович доручив це Сергієві й Сашкові. Сам він вирішив ще трохи попрацювати. Тому Сергій і Сашко повернулися в свою каюту ще до обіду. Валерій Федорович зустрів їх з розгорнутим блокнотом у руках:

— Привіт, космонавти-практиканти!

— Космос-привіт! — в один голос привіталися хлопці.

Зараз уже важко було встановити, хто перший перелицював земне «фізкульт-привіт» на «космос-привіт», але нове вітання серед екіпажу «Миколи Кибальчича» прижилося.

Раптом двері до каюти відчинились і в них виріс сяючий Чайчян. У руках він тримав якийсь папірець. Хлопці і Валерій Федорович зрозуміли, що сталося щось надзвичайне, й оте «надзвичайне» Сурен Ашотович тримав у руці.

— Тільки-но одержано радіограму від Ігоря Борисовича Агарка. Слухайте. Ну, тут він повідомляє, що дві ракети з жовто-оранжевими запущено в космос. Все в порядку. Це, так би мовити, звичайна інформація. Але ось… Слухайте, слухайте! «… на східному схилі кратера Ломоносова виявлено ознаки життя. Місяць — не мертва планета, як вважали раніше. Прості організми, у вигляді синюватого нальоту, як пощастило встановити, чудесно обходяться без кисню. Необхідні елементи для життя вони беруть безпосередньо з поверхні Місяця, але стравою номер один для них, безперечно, є Сонце. Я спробував вмістити ці мікроорганізми в кисневе середовище. Ніяких змін у їхньому розвитку не відбулося. Вони чудово почувають себе в кисні. Продовжую досліди, беру зразки…» Ну, далі там уже звичайна інформація.

— Ура! Ура! Ура! — загорлали всі четверо.

— Що за мітинг? — почувся голос Орлика. Замість відповіді Чайчян простяг йому радіограму. Віталій Андрійович прочитав її так, ніби там йшлося про приїзд у гості його рідної тітки, і не більше.

— За цим ми сюди й летіли. Мені здається, це не останнє відкриття! От тільки вам, товаришу Холод, мабуть, не доведеться зробити жодного. Бо що можна відкрити тут, на кораблі? Хіба, може, спосіб, як без скафандра й кисню подорожувати суворими місяцевими просторами.

Усі засміялися. Навіть Валерій Федорович не втримався, хоч, певно, йому й не солодко було зносити такий жарт.

І тут Орлик поклав руку Холодові на плече:

— А що, коли я таки дам вам кисню! Га? Не пожалію. Адже там, на Землі, будете писати до своєї «Вечірки» про Місяць? А що ж ви напишете, коли й нюхом не нюхали його! Хай буде гречка! В ім'я того, щоб ви не ввели читачів в оману, дам! А Чайчян підбере скафандр…

— Вже!

— Що — вже? — звів брови командир.

— Я вже теоретично підібрав. Прикинув, так би мовити, його розмір.

— Боюсь, що він уже й міряв не раз той теоретичний розмір, — сказав командир, рушаючи до виходу.

Всі засміялися. А потім практиканти на все горло гукнули: «Ура!» Це вже вдруге!

7

— Сашко, Сашко!

— Чого тобі? — крізь сон обізвався Сашко, прицмокуючи губами.

Йому так хотілося спати, він стомився. Сьогодні разом з ними ходив на розкопки Валерій Федорович. А Сергій виявив бажання залишитися на кораблі допомагати Чайчяну.

І тільки Валерій Холод опинився на «свободі» та ще й поруч з Олею Чуб, то, здається, вирішив будь-що віднайти археологічного пам'ятника. Тому вони майже не відпочивали, а Сашко так солодко й заснув, ледь торкнувшись подушки правим вухом.

— Сашко, Сашко!

— Ну, чого тобі? — Сашко сів, протираючи кулаками очі.

— Сашко, тільки скажи чесно, ти взяв камінець?

— Який камінець? — позіхнув той.

— Красивий такий камінець. Розумієш, нібито з двох половинок. Верхня якась напівпрозора і гладенька, гладенька, а спідня — темна і шорстка. Цікавий такий камінець, зовсім не схожий на всі ті, що ми бачили досі.

— Ти що ж, у крем'яхи збирався ним грати? — єхидно запитав Сашко, бо був сердитий — будять людину ' через якогось дурного камінця.

— При чому тут крем'яхи? Ні, ти справді не брав?

— Ні, а ти справді думаєш, що я його взяв? А нащо він мені, ти не подумав?

Сашко знову ліг, натягаючи ковдру на голову, а Сергій ще довго сидів, розгублено дивлячись на те місце, де раніше лежав камінець, і тихенько повторював: «І куди ж він міг подітися? І хто його міг узяти? Я ж добре пам'ятаю, що загорнув камінець у папір і поклав отут посеред столу. В каюті нас двоє. Ніхто Сюди не заходив. Та й кому потрібен камінець? Взяти його міг тільки Сашко… Сашко каже, що не брав, і таки, мабуть, не брав. Тоді виникає питання: де він міг подітися?»

Тут починалось якесь чортовиння…

І Сергійко широко, як тільки міг, позіхнув і, подумавши, що в природі ще чимало загадкового, почав засинати.

Не знайшовся дивний камінець і на ранок, не знайшли його й увечері, і Сашко почав допікати Сергієві:

— А може, він тобі приснився, той камінець? Може, то й не камінець був, а якась місячна черепаха?

— Сам ти черепаха, — огризнувся Сергій і більше про камінець не згадував…

… Але події наступної доби (звичайно, за земним часом) склалися так, що камінець сам про себе нагадав, та й не один раз.

Всі знали, що експедиція надходить до кінця. Майже три чверті екватора обійшов всюдихід Васі Чижа і от-от мав показатися з-за горизонту, тільки вже з протилежного боку. Ігор Борисович акуратно інформував про перехід, і всі на борту «Миколи Кибальчича» знали, що залишилось запустити ще одну, останню ракету з культурою жовто-оранжевих.

Екіпаж всюдихода провів велетенську роботу, зібрав унікальну колекцію. Навіть астробіологи могли вважати себе необділеними: адже знайшов Ігор Борисович якусь місячну плісняву. Їм тепер залишалося тільки сперечатися: до якого виду, класу, підвиду належить вона і чи це часом не тварина. Адже й на Землі є чимало таких організмів, сутність яких остаточно не визначено. Ботаніки вважають їх своїми, а зоологи запевняють, що вони їхні.

Тільки археологи мусили вдовольнитися почесною нічиєю. Знайти їм поки що так нічого й не вдавалося.

Ні Оля Чуб, ні Олесь Єфремович не дуже й бідкалися. Своєю ретельною роботою вони теж зробили відкриття, довівши тим самим, що Місяць ніколи ніякої цивілізації не мав.

Але Валерій Холод, який з того моменту, коли йому дозволили користуватися скафандром, сам прикомандирував себе до археологів, не міг змиритися з думкою, що вони повернуться на Землю з порожніми руками, його підтримував Сашко.

Олесь Єфремович тільки плечима знизав:

— Хай. Копайте. Буває ж так, що відкриття роблять дилетанти.[11]

Олесь Єфремович, переконавшись, що Валерій робить все як слід, утворив дві бригади. В одній працював він з Олею, а в другій — Валерій з Сашком. Але якось воно так сталося, що склад бригад дуже швидко змінився. Сашко залишився в «бригаді» Омельченка, а Оля Чуб очолила «бригаду» Валерія Холода.

Валерій все це дуже правильно вмотивував:

— Як-не-як ви спеціалісти, і в кожній бригаді мусить бути спеціаліст. Ану, як ми щось пропустимо?

Так вони працювали і того дня…

8

— Досить, — сказав Олесь Єфремович до Сашка, — сідай спочивай. Я піду гляну, що там у них.

Коли Олесь Єфремович повернувся, Сашка вже на місці не було. Не було його й поблизу. Омельченко не належав до тих людей, які надто легко піддаються паніці. До того ж він знав, що Сашко — хлопець дисциплінований і ніколи не дозволить собі піти кудись без дозволу. Археолог зайшов за велику скелю, біля підніжжя якої вони вели розкопки, але й там Сашка не було.

Кругом дибилися каменюки. Нескінченно глибокі, але неширокі тріщини павутинням розповзалися в усі боки. Олесь Єфремович ступив ще кілька кроків, і йому стало моторошно. Навколо не було двох однакових каменів, двох однакових скель, і разом з тим тут можна було дуже легко заблудитися.

Куди ж оце міг щезнути гемонський хлопець?

— Сашко, Сашко! — гукнув Омельченко і злякався. Голос був глухий і тихий. І чувся він крізь шалений тріск, що все дужчав, сповнював його шолом.

Що сталося? Напевно, РУ вийшло з ладу. Треба йти до Валерія та Олі, хай покличуть Сашка вони.

Трохи розгублений, але загалом спокійний, Омельченко поспішив до Валерія та Олі.

На щастя, вони працювали недалеко. Омельченко підійшов до них і знаками показав, що його РУ вийшло з ладу. Вони ще не встигли відповісти, як він зрозумів, що вони теж глухонімі.

Тут було над чим замислитись. Це не могло бути просто випадковістю.

— Де Сашко? — запитав Валерій одними губами, але і Омельченко, і Оля зрозуміли його.

Олесь Єфремович узяв археологічний ніж і видряпав на камені: «Коли я приходив до вас, Сашко залишався відпочивати на камені. А повернувся — не застав. У мене вийшло з ладу РУ. Я сподівався, що ви подасте голос і Сашко відгукнеться».

Оля вихопила в Омельченка ножа і швидко, швидко надряпала:

«А коли і в Сашка РУ не працює, що тоді?»

«Треба шукати хлопця!» — здавалося, вигукнула Оля.

«У нас вийшло з ладу РУ. За правилами ми повинні повернутися на корабель. Але тут виключні обставини: пропав хлопець. Пропоную: я розпочну пошуки, а Оля і ви повернетесь на корабель, доповісте командирові. Командир організує пошуки за всіма правилами. Скільки в Сашка кисню?» — видряпав далі на плескатому камені Валерій Холод.

«Кисню в нього вистачить більше ніж на добу. Але чому пошуки розпочнете тільки ви? Олесь Єфремович піде на корабель, а я залишусь з вами разом».

О, який щасливий був Валерій зараз, який вдячний був цій дівчині, як хотілося йому, щоб вона залишилася! Але він розумів, що таке неможливе… Перш за все це нерозумно, адже вони не знають, що сталося з РУ, і можуть загубити одне одного.

Олесь Єфремович мовчки кивнув головою. Він схвалював Валеріїв план. Олесь Єфремович був старшим у групі і не міг порушувати інструкції… Але він її все ж таки порушив. Перш ніж рушити в путь з Олею, він зняв з себе два балончики аварійного запасу кисню і поставив біля Валерієвих ніг.

Холод зробив заперечний жест. Омельченко не мав права цього робити, але той уже тягнув Олю за руку і поспішав, поспішав…

Валерій перекинув через плече балони. Вони йому заважали, він ніяк не міг зручно їх прилаштувати, потім глянув на сонце. Сонце було начебто не таким, як завжди, воно стало якимось волохатим, злим…

«Здається, я починаю розуміти, в чому річ, — подумав Валерій Холод. — Сонце неспокійне, на Сонці дибки стають протуберанці. Це і є головна причина того, що наші РУ зчиняють такий шарварок і в них, окрім тріску, нічого не чути. Можливо, що корабель втратив зв'язок і з Землею і з всюдиходом…»

9

Валерій Холод не помилився. Чайчян ввімкнув станцію, маючи намір поговорити з Ігорем Борисовичем, настрій у нього був найоптимістичніший. Він підводив важельок, збавляв тріск в наушниках і підморгував Соколову:

— Зараз, джан, послухаємо старого. Цікаво, що він там ще знайде. Може статися, що Агарко повернеться з місячною коровою.

— Як? — звів біляві брови флегматичний штурман.

— О, джан! Ти не знаєш цього старого! Коли він знаходить такі дрібні речі, як свої мікроби, то що для нього значить знайти велику корову? Ти уявляєш, штурман-джан, таку картину: повертається наш всюдихід, а позаду плентається місячна корова. Вона стомилася, вона ледве переставляє свої шість ніг…

— Чому шість? — поцікавився штурман.

— А чому ти (вважаєш, що місячна корова не повинна мати шість ніг? Ну, хай вісім, хіба мені шкода?

Чайчян жартував, фантазував, розсипав дотепи, але штурман Соколов, який знав добре бортінженера бачив, що той нервує.

— Слухай, місячний зоотехніку, — глузливо сказав штурман, — що там у тебе? Техніка підводить?

— Техніка не може підвести, — розгублено сказав Чайчян. — Але надто вже тріск великий і нікого щось не чути…

— А ви хочете когось почути? — сказав Орлик (командири кораблів завжди мають звичку з'являтися саме тоді, коли їхнім підлеглим не з медом). Чи ви дивились оце на Сонце? Там такі спалахи, що можна чекати яких завгодно несподіванок.

— Що ж робити? — запитав Чайчян. Він не вмів і не міг сидіти без діла.

— Чекати, — порадив командир.

— Чекати біля моря погоди, — додав штурман.

Бортінженер розгублено посміхнувся, справді, вони з своїм кораблем стоять на березі моря. Навіть не. моря, а цілого океану — Океану Бур.

— Зараз почнуть повертатися люди, — сказав Орлик і не закінчив, бо до каюти зайшов ' Омельченко.

— Віталію Андрійовичу, у нас…

— Знаю, знаю! — м'яко перебив командир. — У вас вийшли з ладу РУ.

— Так, і це. Але у нас зник практикант Олександр Блажко…

10

А практикант Олександр Блажко «попався». Хоча, правда, «попався» при загадкових обставинах.

Коли Олесь Єфремович пішов подивитися, як там справи в Олиній і Валерієвій бригаді, Сашко сів відпочивати на отой плескатий камінь не зовсім звичної форми. Камінь дуже нагадував черепаху, і зовнішня його поверхня була начебто вкрита плексигласом. Сашко навіть подумав, що йому буде слизько сидіти на цьому камені, але коли сів, о переконався, що зовсім ні, не слизько.

Тим часом Олесь Єфремович зайшов уже за уламок скелі, і Сашко відчув, що йому трохи моторошнувато. У нього чомусь з'явилося відчуття, ніби на всьому Місяці він залишився один. Самотність не дуже приємна річ навіть на Землі, навіть тоді, коли знаєш, що за стіною люди. Але тут, серед цих уламків мертвого каміння, самотність була страшною.

Сашко поки що не злякався нічого. Ну, куди може подітися Олесь Єфремович? І що, взагалі, може статися? А коли б і сталося? Сашко живий, здоровий, знає дорогу до того місця, де працюють Валерій Холод і Оля. Знає Сашко і дорогу до корабля. Кисню в Сашка більше ніж на земну добу… Ха-ха-ха! Та варто зараз Сашкові розкрити рота, сказати слово, як йому відповість не тільки Холод, Омельченко чи Оля! Відгукнеться командир Орлик, відгукнеться бортінженер Чайчян, відгукнеться Сергій, та, зрештою, відгукнеться перший-ліпший член експедиції. І не тільки відгукнеться, але й прийде на допомогу, коли в цьому буде потреба. Але потреби немає, для чого Сашкові допомога? Хіба йому зараз загрожує яка-небудь небезпека? Сашкові просто стало на хвилинку моторошно, і навіть не те щоб моторошно, а так, сумно. От зараз Сашко заспіває, і відразу ж стане веселіше.

«Гей, хто в лісі, озовися!» — затяг Сашко, і тут йому стало по-справжньому страшно. Голос звучав глухо, а навушники розривались від тріску… Сашко зрозумів, що тут щось не гаразд з РУ, а інструкція наказує в такому випадку негайно повертатись на корабель.

«Зараз я піду туди, до наших археологів, попереджу, що в мене аварія, і повернусь на корабель», — подумав Сашко і спробував встати. Але, на жаль, з цього нічого не вийшло.

«Це що за фокуси такі?» — аж розсердився Сашко і вперся в камінь руками. Але звестися на ноги так і не зміг. Як сидів, так і залишився сидіти. «Примерз?» — майнула думка, але тут-таки він прогнав її, бо як можна примерзнути, коли ти сидиш не в затінку, а на осонні, де спека сягає за сотню градусів. «Присох?» — майнула друга думка. «Як і до чого?» — майнула третя, і Сашкові стало вже не страшно, а смішно, бо до чого, справді, можна присохнути на Місяці? «Прилип?» Сашко смикнувся дужче, але стати на ноги не зміг. «Прилип?» Сашко напружив усі сили, на його чолі виступив піт, він вперся руками в коліна, ногами спробував відштовхнутися від каменя, але… ні з місця. «Прилип…» Ця остання думка ніяк не хотіла залишати його.

Прилип… Прилип… Прилип…

Сашко сіпнувся так, що навіть затріщав скафандр. (У всякому разі йому так здалося). Потім напружився ще раз, йому аж в очах потемніло, але камінь ані рушив, і здавалося, ніяка сила не могла відірвати від нього скафандра.

Сашкові здавалося, що минуло вже багато часу, відколи Олесь Єфремович пішов, і він дуже здивувався б, коли б знав, що насправді час той не становить і десяти хвилин.

Залишалось одне — сидіти й терпляче очікувати повернення Олеся Єфремовича. І раптом…

Сашко помітив, що рухається разом з каменем. Не швидко, ледь помітно, але рухається.

«Що це? Невже я божеволію? Може, якась невідома космічна хвороба причепилася, от і ввижається мені якесь чортовиння. А може, я просто сплю… Сплю на борту корабля, і зараз Сергій штурхоне мене під бік, розбудить, і ми, напившись какао, вийдемо на поверхню… Ні, я, мабуть, сплю! Таки справді сплю… А про який це камінець мені казав Сергій? Ніби я взяв у нього камінець, той, що він знайшов… Якийсь дуже цікавий… Незвичайний камінець. Сергій мені не повірив, коли я сказав йому, що не брав ніякого камінця, а я таки справді не брав його, нащо він мені?…»

Сашко намагався думати про що завгодно, тільки не про своє теперішнє становище. 1 це тому, що він не міг його пояснити. Справді, що могло бути гірше? Ти сидиш на камені, не можеш з нього встати, і, на додачу, цей камінь з якогось дива кудись рухається.

А камінь з Сашком на своїх «плексигласових» плечах сунув усе далі. Він навіть почав прискорювати ходу. Так вони повільно «заїхали» в тінь невисокої скелі.

А там знову випірнули на осоння. Камінь ніби ковзав по місячному грунті. І тут Сашкові здалося, що він, нарешті, зрозумів усе. Землетрус! Хай не землетрус, хай місяцетрус, хай лунотрус, хай селенотрус, але, у всякому разі, це явище можна досить просто пояснити.

Вулканічна діяльність, поштовхи, струс місячної кори — і гладенький з усіх боків камінець поповз, посунувся від тих поштовхів. Рух його триватиме доти, поки він зсуватиметься по схилові горба. Цього схилу ні Сашко, ні Олесь Єфремович свого часу не примітили, але він повинен бути, бо інакше як же камінь міг пересуватися? Єдине, що дивувало Сашка — чому рухається тільки його персональний камінь? Чому інші, навіть значно менші й легші, лежать і стоять заклякло?

Тут Сашко мав змогу переконатися, що камінь вміє з однаковою швидкістю рухатися і вгору. Ні-і, землетрус тут був ні до чого! Землетрус нічого не пояснював. І знову становище Сашка залишалося загадковим і непевним, тим паче, що камінь посунув по надто крутій скелі вгору.

«Може, це не камінець був, а якась місячна черепаха?» — згадав Сашко свої власні слова, які він сказав Сергієві, коли той розпитував його про зниклий камінець.

«Місячна черепаха… місячна черепаха… місячна черепаха…» — пульсувало в голові. А «місячна черепаха», чи дивовижний камінь, чи ще щось незвичайне й загадкове все сунуло і сунуло по крутому схилу.

Сашко спробував озирнутися назад. На секунду йому здалося, що там, далеко, далеко на горизонті, блиснув під променями сонця тонкий, наче швайка, корпус «Миколи Кибальчича», а потім зник, бо «черепаха» перевалила на північний схил гори.

11

— Знаєш, Сергію, я не думала, що ти такий неохайний, — сказала Оля Чуб, піднімаючи з підлоги якусь брудну, безформну грудку.

Оля Чуб залишилась одна з дорослих на борту корабля. Все інше населення «Миколи Кибальчича» пішло шукати Сашка.

Сергій спідлоба зиркнув на Олю. У нього й без того був украй зіпсований настрій. По-перше, хто його зна, що там зараз із Сашком, а по-друге, коли Сергій просився, щоб його взяли на розшуки, йому відмовили. Спершу Сергій навіть трохи заздрив Сашкові: от Сашко і вскочив у пригоду, матиме що розповісти товаришам на Землі. Але минав час, і заздрість змінилася хвилюванням. Це вже були не жарти, не копійчана пригода, другові загрожувала серйозна небезпека. А тут ще Оля корчить з себе няньку в дитячому садочку, взялася виховувати Сергія! Дуже зараз важливо — охайний він чи не охайний!

— Що таке? — похмуро запитав Сергій.

— Це я тебе мушу спитати, що. таке! — відповіла Оля. — Ось дивись, мабуть, цукерки, загорнуті в папір. Злиплися, і папір порвався. Нащо ти їх закинув під ліжко?

Сергій без особливого інтересу взяв з рук Олі її знахідку. Безформна грудка справді дуже нагадувала злиплі докупи цукерки-подушечки, до яких поприлипав папір. Але інтерес повернувся до Сергія тієї ж миті, коли грудка опинилась у нього в руках.

— Це не цукерки! — вигукнув він. — Знаєте, що це таке? Але чому ж папір так… — Сергій кинувся гарячково здирати папір.

— Не цукерки, кажеш? А що ж це таке? — зацікавилась Оля.

— Вчора чи позавчора я знайшов дуже красивий і цікавий камінець. Зовні він був блискучий, якийсь напівпрозорий і гладенький, а зісподу шорсткий. Потім камінець щез. Ну, десь загубився. Ми навіть посварилися з Сашком…

Тут Сергій зітхнув, ніби хотів підкреслити, що коли все закінчиться гаразд і Сашко повернеться на корабель живий і здоровий, то вони ніколи не будуть сваритися через такі дурниці.

Сергій і Оля з інтересом розглядали знахідку.

— Ти казав, Сергію, що він гладенький і напівпрозорий зовні?

— Ага, такий він був, коли я його знайшов.

— А тепер ти бачиш, який він?

— Бачу, бачу! Папір начебто пройшов усередину, і тепер місцями його видно крізь поверхню камінця.

Справді, невідомий місячний камінець начебто всмоктав папір, що в нього був загорнутий, причому всмоктав з боку гладенької поверхні, а на внутрішній папір був цілий. Складалося таке враження, що зовнішня поверхня загадкового каменя була змащена якимось надзвичайно густим мастилом, яке чомусь розтопилося і пройшло крізь папір, а потім знову застигло.

Саме про це подумала Оля, коли запитала:

— Скажи, Сергійку, ти не пам'ятаєш, де саме знайшов цього камінця?

— Як то? — не зрозумів Сергій. — Вас цікавить — в якому місці?

— Ні, я не про те. Мене цікавить — він лежав у тіні чи на осонні?

Сергій задумався на хвилинку, а потім впевнено сказав:

— Ні, ні, я добре пам'ятаю, що підняв його біля високого каменя з затіння… Коли б він не виблискував своєю спинкою, я його не помітив би. Знаєте, яка тут тінь?

— Потім ти загорнув його в папір і приніс на борт корабля?

— Ні, це ще було не скоро. Я його взяв і поклав на осонні, бо мене покликали. Мені здавалося, що ним можна пускати зайчиків, так він блищав. А потім сонячні промені начебто згасали в ньому, начебто провалювались…

— Ти хочеш сказати, що в затінку він виблискував, а на сонці ніби ковтав сонячні промені і розчиняв їх у собі?

— Я про це й кажу…

Раптом Сергій замовк і очима прикипів до камінця. Зіниці його ставали все ширшими й ширшими.

— Скажіть, — чомусь пошепки запитав він Олю, — ви його як поклали на стіл?

— Як то — як? — не зрозуміла дівчина.

— Зовнішною поверхнею чи внутрішньою до столу?.. Я хотів сказати спинкою чи животом?

— Коли вважати гладеньку поверхню спинкою, то він лежав догори черева.

— Тоді… тоді… тоді він сам перекинувся на животик! Тоді… тоді виходить, він живий?

— Не мели дурниць! — розсердилася Оля і раптом сама вигукнула на всю каюту: — Дивись, дивись, він рухається! Він рухається!

Поволі і майже непомітно рухався загадковий камінець, але в тому, що він рухається, тепер не було жодного сумніву…

12

Валерій Холод розпочав пошуки Сашка за всіма правилами. Йому згадалося, як колись у студентські роки вони з товаришем поїхали на Кавказ і там, у туристському кемпінгу… Ех, не хотілося Валерієві згадувати, як вони з товаришем на світанку непомітно покинули кемпінг і махнули в гори. Та так махнули, що потім їх ледве знайшли з допомогою вертольота. А здавалося — як можна в горах заблудитись?

До того випадку Валерій вважав це неможливим. Вилізь вище, стань, роздивися, і тобі зразу стане ясно, в якому напрямку йти. Але це саме той випадок, коли теорія дуже розходиться з практикою. І відтоді Валерій вже добре знав, що в горах заблудитися значно легше, ніж у найгустішому лісі.

Тому, прийшовши на те місце, де, за словами Омельченка, залишився Сашко, Валерій вирішив передусім ретельно провести тут обстеження.

«Значить, так. Омельченко сказав, що Сашко сів на камені спочивати, а коли археолог повернувся, хлопця там вже не було. Подивимось, на якому з цих каменів міг сидіти Сашко. На цьому він не сяде, бо він занадто низький — сидіти тут дуже незручно. Цей високий, ребристий, Сашко на нього навряд чи полізе. Ну, а цей ще вищий і такий гострий, що на ньому важко всістися навіть горобцеві».

Дивно, але на місці розкопок Валерій не міг знайти жодного каменя, на якому можна було б зручно сидіти і відпочивати. А в тому, що Омельченко залишив Сашка саме на цьому місці, сумнівів бути не могло… Сліди людей тут були незаперечні — чіткі, ні вітром, ні дощем не попсовані. Особливо чітко виднілися сліди Омельченка. Ось він тут стояв, працюючи киркою, а Сашко йому допомагав… Мабуть, брили набік відносив, подроблену породу розбирав. Далі видно місце, де Омельченко, прихиливши кирку до скелі, стояв і казав щось Сашкові. Ось сліди їхніх ніг — носки до носків. Вони стояли один навпроти одного… Розмовляли… Потім Омельченко пішов, залишивши кирку (до речі, вона й досі тут стоїть), його сліди видно у напрямку до того місця, де працював він з Олею. Омельченко пішов, Сашко зостався. Не міг же хлопець стояти непорушно весь час, поки той повернеться, тим більше що археолог запевняє, ніби Сашко ще при ньому сів спочивати.

Що за чортовиння! Починається якась містика! Більше Сашкових слідів Валеріеві знайти не пощастило. Не пішов він ні праворуч, ні ліворуч, ні вперед, ні назад. Залишається припустити, що, не сходячи з цього місця, Сашко сів на камінь. Все правильно, все логічно. Сашко сів. Але на що він сів? Де той камінь чи, бодай, те місце, де він сів? Припустимо, Омельченко помилився, поспіхом не роздивившись, що хлопець сів не на камінь, а просто на грунт. Тоді будьте такі ласкаві, покажіть мені те місце, де він сидів?

Складалося враження, що Сашко Блажко повиснув над поверхнею, а потім його кудись занесло вітром. Але звідки ж на Місяці взятися вітрові? Дурниці всякі лізуть у голову, а часу для дурниць немає зовсім.

Валерій Холод недарма був Валерієм Холодом. Ще трішки подумавши, і проаналізувавши все бачене, він прийшов до такого висновку:

«А чому, власне кажучи, я намагаюся чотирнадцятирічного хлопця озути у дорослу логіку і примушую його діяти так, як би діяв я сам, чи Омельченко, чи ще хто-небудь з дорослих? Коли я хочу простежити за Сашком, то мушу деякі роки з своїх плечей скинути, мушу знову стати хлопчиськом. Припустимо, що Сашко зовсім не збирався сідати на якомусь камені (до того ж і каменя підходящого нема). Що робить у такому випадку Сашко? Ну? Він постоїть, постоїть, а потім стрибне. Ні Сашко, ні Сергій не забувають, що на Землі їм не вдасться по-чемпіонському пострибати, от і стрибають кожної нагідної хвилини. З усього видно, що Сашко не розбігався, стрибав з місця, бо слідів розбігу не видно. Значить, приземлитися, чи то пак, примісячитися він мусив десь отут…»

Валерій впевнено пішов уперед, але ніяких слідів не знайшов. Це його не дуже здивувало і не дуже розчарувало. Вія добре знав з власного досвіду, що хлоп'ячі витівки невичерпні. Хіба не міг Сашко вистрибнути на вершину цієї скелі або іншої, а потім з неї на другу, третю? Треба спробувати і такий варіант…

В найближчі півгодини Валерій облазив усі підозрілі скелі і каміння, видерся на найвищу, приклав руку до шолома, озирнувся на всі боки і… побачив Сашка.

— Сашко, Сашко-о!.. — закричав що було сили Холод, зовсім забувши, що РУ вийшло з ладу і ніхто його однаково не почує. Але радість була така велика, що Валерій не міг мовчати, і, стрибаючи з каменя на камінь, перестрибуючи через тріщини, він не переставав кричати:

— Сашко, Сашко-о-о!

Тільки що це він робить, гемонський хлопець, що він робить! За це варто таки добряче шию намилити! Сів на якийсь камінець і розгойдується на ньому, балансує, грається зі смертю в піжмурки над таким проваллям! Місяць то Місяць, що менша вага, то менша, але цього провалля досить, щоб скрутити в'язи. Що б там не говорили про сучасне виховання без застосування тілесних покарань, але цей хлопець заробив сьогодні доброго потиличника.

Валерій з тієї миті, як побачив Сашка, заспокоївся і тепер тільки обурювався його поведінкою. Перестрибуючи велике каміння і шкодуючи, що доводиться обминати вже зовсім величезне, він побіг у напрямку до нього.

І сталося те, чого газетяр найбільше боявся. Сталося те, що дуже часто трапляється між скель та каміння в горах: чи то Валерій взяв не зовсім правильний напрямок, чи трохи схибив, коли стрибав і оббігав велике каміння, але коли він вибіг на видне місце, то виявилось, що Сашко десь зник.

— Сашко-о! Сашко-о-о! — знову і знову кричав Валерій, вже в котрий раз забуваючи, що РУ не працює.

Що залишалося робити? Знову видертися на найвищу скелю і роздивитися, куди ж подівся хлопець? Що він, врешті, в піжмурки з ним грається?

… Коли Валерій випростався на весь зріст і з найвищої скелі глянув довкола, то не побачив нічого, крім каміння та скель. Вони були скрізь, тальки не там, де він сподівався побачити Сашка: в тому напрямку височіла стрімка, майже вертикальна стіна.

«Не поліз же він по цій стіні, по ній не зможе, мабуть, здертись найдосвідченіший альпініст — думав Валерій. — Гм, як легко помилитись у цих горах! Я був певен, що він тут, я ладен був заприсягнутись у цьому, а що виявилось? Тепер доведеться його шукати серед цих камінців, де сотні чортів можуть зостатися каліками, поламавши собі ноги. І нічого дивного, що я його не бачу, — він просто зараз десь у тіні. Хай вийде на осоння, і я його більше не загублю»…

Так Валерій Холод розпочав пошуки юного Блажка серед каміння, а хлопець тим часом був у іншому, протилежному боці…

13

Вася Чиж, як то кажуть, тис на всі педалі. Місячний всюдихід, ковтаючи простір, повертався до корабля. Але хоча машина й була найновішої конструкції, хоча й вів її не хто-небудь, а сам Вася Чиж, оте «ковтання простору» давалося нелегко. Від місячного простору доводилося відгризати по маленькому шматочку. Коли б простежити за рухом всюдихода по місячній поверхні, то маршрут його виявився б заплутаною, поламаною, страшенно кривою лінією. Було, що всюдихід кілька разів перетинав свій власний слід. А це ж був всюдихід, і який всюдихід! Він міг пройти там, де й не снилося проходити найкращому земному водієві. Такі «славні» доріжки були на Місяці!

Ігор Борисович ще на початку їхньої подорожі штовхнув Васю ліктем і сказав:

— Коли Володимир Маяковський писав: «Для веселья планета наша мало оборудована…», він, мабуть, мав на увазі Місяць, як ти гадаєш, Васю?

— Безперечно, — в тон йому відповів водій.

Тепер, після стількаденної мандрівки по місячних «трасах», вже ніхто з членів експедиції не звертав уваги «а те, що трясе, гицає, підкидає, нахиляє і мало не перекидає; нікого не дратувало, що доводиться повертатися, об'їжджати, шукати іншу дорогу.

Хоч як би там не було — вони поверталися додому. Бо хіба може бути що рідніше за «Миколу Кибальчича», який закляк на березі Океану Бур, чекаючи на них?

Усі вони були змучені й усі задоволені. Ніхто не повертався з порожніми руками. І хоча те, що везли зараз з собою астрофізики, не можна було взяти в руки, речі ті — надзвичайної ваги. Не з порожніми руками (у цьому випадку вже буквально) повертались геологи. Їм пощастило відкрити на Місяці поклади нафти й селену. Селен, названий так на честь Місяця, виправдав свою назву. Досить рідкісний елемент на Землі, на Місяці він почував себе по-справжньому як дома — його тут були невичерпні запаси. Радість геологів можна зрозуміти — адже на Землі без селенових деталей не обійдеться ні транзисторний приймач, ні телевізор.

Був задоволений і Ігор Борисович Агарко. Хто-хто, а він менше за всіх міг сподіватися на успіх. Найбільшою нагородою для нього було те, що він зумів здійснити заповіт далеких зелян, зокрема космонавта Чимча. Але доля була така ласкава до мікробіолога, що зробила йому ще один дарунок.

Про нього уже відомо з радіограми: у кратері Ломоносова було знайдено прості організми у вигляді синюватого нальоту! В жахливих природних умовах Місяця жевріло життя. Сині мешканці Місяця за своєю будовою дуже нагадували тих земних мікробів, які селяться на мінералах, тобто «їдять» гори, за висловом Ігоря Борисовича. А перетравлювати гори їм, безперечно, допомагає сонце. Без його допомоги і без його енергії їм ніколи не впоратися з такою неймовірною роботою. Головні досліди чекали на Агарка попереду. Деякі з них він мав намір починати ще на борту «Миколи Кибальчича» і зараз ласкаво й нетерпляче поглядав на контейнер, де були запаковані пробірки з культурою «синеньких», як він їх ніжно називав.

Цей погляд Агарка перехопив Микола Іванович Івасик і глибоко зітхнув.

Микола Іванович дуже скромна людина, тримається завжди в тіні і робить все для того, щоб його особа привертала щонайменше уваги. Пояснити це дуже просто — Микола Іванович за професією біолог… Цим сказано все. Коли він відлітав на борту «Миколи Кибальчича», товариші по роботі сказали йому:

— Ну, ні пуху тобі, Миколо, ні пера!

Молодий, худорлявий доцент тільки поправив окуляри і сумно усміхнувся їм у відповідь. В тому, що на Місяці ніхто не приготував для нього ні пуху ні пера, він майже не мав сумніву. А тепер єдине, на що він як біолог міг розраховувати, були оті синюваті чортові сльози, що висохли на камені і які Ігор Борисович так ретельно зішкрябав у пробірку.

Факт існування на Місяці органічного життя було підтверджено, але самого цього факту у вигляді синіх мікроорганізмів для Івасика, як для біолога, було замало. Серце щеміло від свідомості, що синя слизота — то єдині мешканці Місяця.

Ігор Борисович розумів стан свого молодшого колеги і вирішив, після сеансу радіозв'язку поговорити з ним, трохи розважити. Але сталося так, що розмовляти довелось про інше.

Зв'язку з «Миколою Кибальчичем» не було. Вчені навіть не дивувалися цьому. В тому, що радіостанція ціла й неушкоджена, ні в кого не було ні найменших сумнівів — усі відразу ж зрозуміли, що винне у всьому Сонце. Астрономи передбачали «ураган» на Сонці, але не сподівалися, що він почнеться так швидко.

Ігор Борисович, як керівник експедиції, зайшов у рубку водія. Втрата радіозв'язку, здавалося, не справила ніякого враження на Васю. Він клацав кнопками, тис на педалі, правував всюдиходом з таким виглядом, ніби за кілометр-два мав виїхати на асфальт.

— Позбулися ми радіомаяка, знаєш, Васю? — і запитав Ігор Борисович.

— Здогадуюсь, — байдуже відповів той. — На Сонці, розумієш, погодка не для прогулянок, от вона й на нас позначилась.

— Нічого, — трусонув чубом Вася, доїдемо і без маяка. Доїдемо, і все буде в ажурі! Вже небагато залишилось.

Вася кинув короткий погляд на «піалку», де біленькою черешенькою плавала Полярна зірка. Все було як треба, всюдихід йшов за курсом. Ігор Борисович постояв ще трохи біля Васі і повернувся в пасажирську кабіну до товаришів.

Тепер був саме час поговорити з Миколою Івановичем Івасиком, влити в нього добрячий кухоль оптимізму — таким уже був Ігор Борисович Агарко. Він органічно не міг терпіти, щоб хто-небудь біля нього зітхав, сумував чи переживав. Тому, підсівши до Івасика, Ігор Борисович почав без особливих передмов:

— Не зітхайте, батечку, не зітхайте, не шматуйте мого серця. Хіба керівник вашого інституту наказав вам привезти всі зразки місячної флори й фауни?

— Ні, звичайно, — кисло всміхнувся Івасик, — ніхто мені ніякого не зробить закиду. Адже навіть на вашу знахідку навряд чи можна було сподіватись.

— Це ж чому? — насторожився Агарко.

— Століттями вчені знали, що на Місяці життя неможливе, і раптом…

— Століттями вчені знали… століттями вчені знали… — почав сердитись Агарко. — Дозвольте вас запевнити, колего, що століттями вони нічого не знали! Вони знали, наприклад, що Сонце обертається навколо Землі, вони знали, що Земля, в свою чергу, тримається на трьох китах, і ще вони знали, що миші зароджуються у горщику, повному зерна і закритому чорним сукном. Ще вони що знали?

— Ігоре Борисовичу, я ж не кажу про середньовіччя, — невпевнено захищався Івасик.

— Середньовіччя? Кожна епоха в науці має своє середньовіччя. Середньовіччям я називаю те, коли люди відмовляються думати, відступати від звичних уявлень, бо так їм зручніше. Правда, я не зовсім собі уявляю, чому це зручно було вважати, що на Місяці немає життя? Чому це ми так вперто позбавляли Місяць права мати бодай найпримітивніші форми життя?

— Не ми, а умови, які панують на Місяці, — несміливо зауважив Микола Іванович.

— Умови, умови! Які ж там особливі умови? Немає кисневої атмосфери? І не треба. Чому наші анаероби можуть чудесно обходитись без кисню, а місячним бактеріям ми цього не дозволяєм? Мороз? Сонце? Ну й що з того? Хіба на нашій матінці Землі мало таких місць, де, здавалося, не може жити ніщо, а оте «ніщо» не тільки живе, але й розмножується, себто дає життя собі подібним. І цей факт чомусь нікого не дивує абсолютно, зате коли йдеться про Місяць, всі починають кричати, що життя на Місяці неможливе!

— Тепер ніхто не буде кричати, — просто сказав Івасик, — ви довели, що життя на Місяці існує. Невідомо, правда, яких форм набере оце, так би мовити, місцеве життя, коли Місяць одержить кисневу атмосферу.

— Нічого їм, оцим синеньким, не зробиться, певен. Мене цікавлять інші…

— Як інші? Невже ви серйозно допускаєте, що Місяць можуть населяти ще якісь організми і, може, навіть вищі, ніж знайдені вами синенькі?

— А чому б і ні? — знизав плечима Агарко. — Адже до того, як знайти оцю бідну, аж синю, живу слизоту, теоретично я не мав на це права. А тепер, коли вони існують незалежно від наших теорій практично, хто може заперечити їх існування теоретично? Підемо далі. Уявимо на хвилинку, що на Місяці живуть та всякі там мінерали жують якісь вищі тварини. Якими вони вам, як біологові, мають уявлятися? Обчисліть їх теоретично, відповідно до місячних умов життя.

Івасик усміхнувся і випростався. Він одразу прийняв виклик.

— Ну, що ж, спробую. «Обчислювати» тварин мені не доводилось, і взагалі, на мою думку, це не той термін… Обчислити можна орбіту, планету, зрештою, але тварину… Проте, будь ласка. Коли б на Місяці були тварини, то вони б, напевно, мали вигляд черепахи. Замість панцира у цієї місячної черепахи своєрідна лінза, що збирає сонячні промені. Ці черепахи під лінзопанциром мають величезний запас хлорофілу, який під дією сонячних променів розкладає вуглекислі та інші нескладні сполуки на вуглець, кисень і т. д., що врешті утворюють живі тканини, тобто білки. І все те, що в земних організмів видаляється геть, щоб поповнитись заново, у цих безконечно утилізується, утворюючи клітини тіла. Таким чином утворюється щось на зразок живого вічного двигуна. Але вони можуть брати з навколишнього середовища неорганічні речовини, мінерали, елементи у чистому вигляді, вводити в свій організм, синтезуючи для життя…

У цю мить всюдихід добре гойднуло, так що співрозмовники мало не побуцалися лобами, і він зупинився…

14

Здавалося б, скільки може випасти на долю однієї людини неприємностей, коли зважити, що в неї не працює РУ, що людина залишилася одна, присіла на камінь, а встати не змогла, що людину той камінь кудись поволік! Та ще коли додати, що людина ця не зовсім доросла, бо значиться в бортовому журналі як практикант, і не може до ладу пояснити жодного з нещасть, що так щедро посипались на її голову.

Навіть коли б Валерій Холод міг зрозуміти, в чому річ, і кинутися навздогін у правильному напрямку, він мало що допоміг би Сашкові. Нічого не скажеш, Валерій був у чудесній спортивній формі, він знав закони альпінізму, але перед цією вертикальною стіною був би безсилий.

А проклятий самохідний камінь пройшовся по скелі, як муха по стелі, і, не хитнувшись, перевалив за гребінь. Вони в'їхали в тінь. Тут Сашко мав змогу переконатися, що скафандр його було зроблено на совість. Різниця температур сягнула десь близько 300 °C. Тільки що була спека, при якій вода в одну мить перетворилася б на пару, а тут тобі мороз, при якому вуглекислий газ стане шматком криги. А Сашко зовсім не відчув цього. Ніби й нічого не змінилося, хіба що стало темно. Самохідний камінь простував далі…

Часом поблизу того місця, де він проповзав, відбувалися мікрокатастрофи. Сашко відчував легкий струс грунту, й одразу якась ближня скеля перетворювалась на купу каміння. Сашко спершу не міг пояснити цього явища, а потім зрозумів, що й до чого. Звичайно, на Місяці немає ні дощів, ні вітрів, які б руйнували гори і скелі, але непогано цю роботу виконувала різниця температур. Довгий місячний день — і все нагрілося, довга місячна ніч — і все охололо… Решту робили необережні доторкання самохідного каменя.

Власне, його не можна було назвати необережним — про свою долю та про долю свого вершника він таки, видно, «турбувався», бо завжди виходило так, що жоден камінець не зачепив ні Сашка-вершника, ні його кам'яного «коня».

А що за цей час передумав Сашко? Думки його важко передати на папері. Спершу хлопець будь-що намагався вивільнитися з кам'яного полону, потім хотів з'ясувати, що ж з ним сталося, потім злякався, а потім… Отут-то і починаються ускладнення.

Сказати, що він не боявся, значить сказати неправду. Сашко боявся не весь час, а боявся хвилинами. Боявся, що він разом з оцим божевільним каменем зірветься кудись у прірву, боявся, що його знайдуть лише після того, як у нього закінчиться кисень! Боявся, що його засипле каміння отих скель, які на очах руйнувалися. А між двома страхами Сашко все ще намагався збагнути, що ж, власне, з ним скоїлося?

… Час — відносна категорія, як запевняють фізики та астрономи, і Сашко мав нагоду в цьому переконатися. Він не знав, скільки часу минуло від тієї хвилини, коли він так невдало сів спочити. Не знав він також, як багато його минуло відтоді, як йому здалося, що скафандр на нього тісний. Спершу Сашко навіть не звернув на це уваги, стільки нещасть навалилося сьогодні на його бідну голову, що й не таке могло приверзтися. Просто Сашко стомився сидіти так, і в нього зараз кожна кісточка щемить. От і здається, ніби комбінезон став тісний. Еластичний, зручний, він наче на Сашка шитий. Чому б то йому раптом зробитися тісному? Дурниці, просто не треба думати про це, і все минеться…

Сашко намагався не думати… Він пробував запам'ятати шлях, яким сунув його кам'яний танк, силкувався хоч приблизно встановити своє місцеперебування і не думати про корабель, про Сергія, про Олеся Єфремовича, про командира Орлика, про веселого Чайчяна, про Олю Чуб і Валерія Холода. Час від часу він пробував голос, кричав щосили в надії, що РУ якимось чудом полагодиться і його, нарешті, почують. Крім того, могло ж статися, що зіпсований тільки приймач, що це він тільки в нього з якогось дива так тріщить, а з передавачем усе гаразд. Тоді можуть почути його, запеленгувати і швидше знайти. Сашко, хоч і не був технічно підкованим хлопцем, але своєю поведінкою за таких скрутних обставин доводив, що голова у нього була не тільки для того, щоб носити картуза.

Але хоч як би там було, а скафандр щодалі все чутніше й чутніше нагадував про себе. Варто було Сашкові зробити якийсь різкий рух, спробувати змінити (хоч трохи!) позу, як скафандр неначе збігався на ньому, врізувався в тіло, і ставало важко дихати.

«Камінь наче всмоктує мене, — подумав Сашко, задихаючись і непритомніючи, — а все-таки цікаво, що ж це мусить бути?»

Сашко зробив ще одну, останню спробу визволитись, напружився і тут знепритомнів. Він не чув; як зупинився камінь, не бачив, що опинилися вони на осонні…

Коли у свідомості Сашка згасали останні іскорки, йому раптом захотілося зірвати з себе скафандр і дихнути на повні груди. Бідолаха, чим би він дихнув? Ні-і, скафандр все ще залишався другом: він рятував хлопця від негайної смерті.

15

Так і знайшов його Валерій Холод — зігнутого в дугу, в дуже неприродній і незручній позі. Валерієві стало навіть моторошно: «Вбився? — подумав він. — А може, скінчився кисень?» Але, добре роздивившись, впевнився, що Сашко живий, тільки непритомний… Сашка треба брати на плечі і якомога швидше нести на корабель…

Та що це? І тільки тепер Валерій збагнув, що Сашко бранець. В запалі заходився поратися біля хлопця, намагаючись відірвати його від каменя, але спроба була марна. Йому стало моторошно: тканина скафандра пройшла в камінь…

Валерій раптом згадав… Колись, це було давно, тоді Валерій був ще шестирічним хлопчиком, тато взяв його на виставку пластмас. Спочатку хлопцеві було нецікаво, але ось підійшли вони до одного стенда, де високий чоловік робив дивовижні фокуси. Він брав з рук відвідувачів усякі дрібні речі, обпирскував їх якоюсь рідиною, і раптом на очах у всіх предмети вкривалися прозорою плівкою. Одна дівчина простягнула чарівникові троянду, він обприскав квітку рідиною і простяг дівчині:

— Ваша троянда ніколи не зів'яне!

І, справді, троянда наче опинилася в гірському кришталі. Малий Валерка гарячково поліз до кишені. На жаль, крім впійманого по дорозі хруща, він нічого не знайшов. Довелось простягнути чарівникові хруща. Чарівник пирснув прозорою рідиною на хруща, але недбало. Спинка хруща замурувалася в прозорому склепі, а ніжки стирчали назовні.

Валерій тоді не дуже розчарувався, однаково такого хруща на їхній вулиці не мав жоден хлопчисько… А зараз… Чому зараз пригадався йому той нещасний хрущ? Та тому, що Сашкова спина зараз теж була замурована в напівпрозорому склепі, і хто його знає, чи скафандр унаслідок цього не втратив герметичність?

Як дякував Валерій Холод долі, що зробила його спортсменом і, зокрема, навчила штовхати штангу. Камінь не надто великий, Сашко неважкий. Тут, на Місяці, понести їх не так уже складно. Але… розміри каменя не відповідали його вазі… Він мав бути легший, значно легший… Та нічого, нічого… Спокійно, спокійно, Валерію… Уяви, що ти на змаганнях… Тільки це особливе змагання, і призом за нього буде людське життя!

Він намагався дихати рівно, твердо вперся ногами в грунт, міцно обхопив руками свою незвичайну ношу, зробив ривок, підняв і ступив перший крок…

Потім, пізніше, вже на борту «Миколи Кибальчича», товариші намагалися видавити з Валерія бодай словечко про цю страшну і героїчну дорогу. Але він мовчав. І не тому, що був занадто скромний. І не через те, що був занадто гордий. Просто він мало що пам'ятав, і його мовою, мовою фахівця-журналіста, це називалося «нестачею фактів». Він був журналістом, і він звик скидати капелюха лише перед його величністю фактом.

16

Вася загальмував різко й раптово… — Знову об'їзд, а Вася, мабуть, стомився, став неуважний… Раніше він не гальмував так різко… — чухаючи, лоба, зітхнув Микола Іванович Івасик.

Але це був не об'їзд, і Вася, хоч і стомився, та був уважний, як і завжди. Всюдихід просто наздогнав Валерія з Сашком і каменем на плечах.

Валерій ішов, не зупиняючись, як очамрілий, Навіть коли б на Місяці було чути так, як і на Землі, навіть коли б Валерій ішов серединою гомінкого шосе, він у ці хвилини навряд чи почув що-небудь.

Вася зупинився, але Валерій продовжував іти, і Вася знову рушив з місця, щоб, обігнавши його, стати на дорозі. Валерій був у такому чаду, що навіть спробував було обійти всюдихід, маючи його за якийсь блискучий уламок скелі. Тоді Вася відчинив люк і вистрибнув із всюдихода. Він уже бачив, що скоїлось якесь лихо. Разом з Валерієм вони затягли непритомного Сашка у кабіну. До них кинулися всі члени експедиції.

— Допоможіть! — сказав Валерій, ніби це треба було казати. — Допоможіть… — і важко опустився прямо на підлогу всюдихода.

Кілька рук заходилося скидати з Сашка скафандр, бо всі побачили, що відділити його від каменя навряд чи можна.

— Васю, на повний хід додому! — наказав Ігор Борисович. — Хто його знає, яка ще допомога буде потрібна хлопцеві!..

Всюдихід рвонув з місця. А з Сашком не довго довелось возитись. Досить було розрізати і зняти з нього скафандр, зробити масаж грудної клітки і дати вдихнути добрячу порцію свіжого кисню з домішкою вуглекислоти, як Сашко розплющив очі з традиційним запитанням:

— Де я?

— На всюдиході, — просто відповів Ігор Борисович, ніби нічого незвичайного в цьому не було. Ніби всі вони взяли участь в розважальній прогулянці, а Сашко трішки задрімав.

— На всюдиході, — додав Валерій Федорович, — зараз ми будемо вдома.

— А ви де тут взялися? — ледь усміхнувшись, запитав Сашко Валерія Федоровича.

— Я? Та я теж вирішив трішки під'їхати. Розумієш, набридло пішки ходити. А зараз Вася нас домчить з вітерцем.

Сашко позіхнув одними щелепами, голова йому хилилася на груди:

— На Місяці нема атмосфери, отже, і вітерця не буде… — сказав він, засинаючи.

Не було в ці хвилини, мабуть, у всій Сонячній системі людини, щасливішої од Валерія Холода. І він мав право на таке щастя.

Але Микола Іванович Івасик міг конкурувати з Валерієм, хоча щастя його було дещо іншим…

Тільки-но вчені переконалися, що Сашкові більше не загрожує ніяка небезпека, вони заходилися над дивовижним каменем, що так засмоктав скафандр практиканта Олександра Блажка.

— А що я вам казав? — подивився Ігор Борисович на Івасика.

— Невже ви допускаєте, що… — не доказав Івасик, але всім було видно, як хочеться йому, щоб Агарко розвіяв його останні сумніви.

— Не тільки допускаю! Я переконаний! — з притиском сказав Ігор Борисович і почав на всі боки повертати дивовижного каменя.

Дивно, тут, в кабіні всюдихода, камінь здавався не тільки меншим, але й легшим. Проте скафандра він не відпускав. Мабуть, уже несила була йому це зробити.

— Браво, браво, — зааплодував Ігор Борисович, — ви, Миколо Івановичу, таки по-справжньому молодець! Ви дуже точно «обчислили» свого місячного звіра. Це якраз той випадок, коли теорія співпадає з практикою і немає між ними протиріч. Бачили таку тварюку?

З допомогою Валерія Ігор Борисович висадив «тварюку» на робочий стіл, закріплений посеред кабіни всюдихода. Скільки цікавих креслень, карт Місяця, карт зоряного неба, геологічних зразків побувало останнім часом на цьому столі. І ось на ньому лежить живий мешканець мертвої планети.

Важко було повірити в те, що він живий. З першого погляду камінь як камінь. І, може, коли б він лежав десь в місячній ущелині, через нього просто переступили б і пішли далі. Але тут, на столі… Він лежав непорушно, і стільки очей прикипіло до нього, що всім здавалось, наче він ворушиться. А може, він і справді ворушився? Івасик і Агарко почали оглядати його з усіх боків. Агарко мовчав, тільки часом щось мурчав собі під ніс, а потім його як прорвало:

— Так, так, так! Вам, Миколо Івановичу, надзвичайно пощастило. Ви повертаєтесь на матінку Землю не з порожніми руками. Ні, не з порожніми! Скажу навіть більше, у науковому світі ця кам'яна тварина, ця жива каменюка викличе таку сенсацію, таку сенсацію, що її треба буде стримувати. У вас, юначе, — звернувся він до Холода, — на Землі буде протилежне завдання. Ви, як журналіст, спец по сенсаціях, на Землі змусите докласти всіх, зусиль, щоб читачі ваші тільки знизували плечима і говорили: «Пхе, місячна черепаха! Подумаєш, велике діло, цим нас тепер не здивуєш!» Тільки за таких умов біологи на Землі зможуть спокійно працювати!

— Боюсь, що ви хочете зробити з мене антижурналіста, — засміявся Валерій. — Але, зрештою, я згоден, бо однаково найперше інтерв'ю у вас і Миколи Івановича візьму я. А тоді як знаєте.

Всі засміялися. А Ігор Борисович замахав руками:

— Знову «фітиль»? Треба було б промовчати і не сказати вам ні слова, але оскільки ви самі принесли на борт всюдихода цю тварину, то від вас не заховаєшся. Ви ідеальний журналіст: коли життя неспроможне підсунути вам сенсацію, ви знаходите її самі, а пояснення мусить давати хтось інший.

— До речі, це не остання сенсація сьогоднішнього дня! — загадково сказав Валерій. Агарко хотів запитати, що він має на увазі, але цієї хвилини почувся голос Васі:

— Увага! Увага! Підходимо до корабля! Зараз пришвартуємось!

Невідомо, чи то назви місячних морів надули Васі повні вуха романтики, чи в дитинстві він мріяв стати юнгою, але любив він при нагоді козирнути морськими слівцями. Навіть на Місяці.

17

Яка радість запанувала на борту «Миколи Кибальчича», коли всі довідалися, що Сашка врятовано! А Сергій, обнімаючи друга, найперше сказав:

— Знаєш, Сашко, а то не камінець був!

— Знаю, — відповів Сашко, делікатно визволяючись із обіймів друга, бо в нього все ще боліли ребра.

— Звідки ж ти знаєш? Тебе ж не було на борту корабля? Ти знаєш, про який камінець я кажу?

— Знаю, — вперто повторював Сашко, і Сергій спершу ніяк не міг збагнути, що сталося з його другом.

А за кілька годин у кают-компанії «Миколи Кибальчича» відбулася перша і заключна місячна наукова конференція. Слово взяв начальник експедиції Ігор Борисович Агарко.

Він звітував про навколомісячну наукову подорож на всюдиході. Розповідав про надзвичайної ваги наукові відкриття, зроблені під час подорожі. Виявилось, що жодна галузь науки не залишилась поза увагою, кожній галузі щось подарував Місяць.

— Але найбільше відкриття, — продовжував Ігор Борисович, — як це дуже часто буває в житті, належить не нам, ученим, а оцим хлопчикам, пробачте, практикантам.

І старий професор схилився в старовинному церемоніальному поклоні до них. Сашко і Сергій зразу ж відчули, як запашіли їхні щоки, але кожен подумав: «Що цей лікар Айболить має на увазі?»

Сашко не знав, що камінець, якого приніс Сергій, був молодшим братом, сином чи небожем того, що полонив Сашка. А Сергій знав, що з Сашком сталося нещастя, і знав, що Валерій Федорович приніс його на борт всюдихода з якимось каменем, але не знав, що той камінь є старшим братом, батьком чи дядьком каменя малого.

Тепер на столі лежали вони обидва — великий і малий.

— Що це? — продовжував Ігор Борисович, вказуючи на обидва камені. — Кому такий подарунок приготував Місяць? Ви скажете — геологам? Ні, шановні товариші, геологи своє взяли, і вони не мають підстав ображатися на Місяця. Цей подарунок Місяць підготував нам, біологам. Але краще я надам слово своєму колезі Миколі Івановичу Івасику.

Івасик встав, подякував головуючому і зробив дуже довгу, як усім здалося, паузу.

— Невже це справді місячні черепахи? — прошепотів Сергій на вухо Олі Чуб, яка сиділа біля нього.

Але відповіді він не почув, Оля наче забула про все на світі, та й знала вона про це не більше, ніж Сергій.

А Микола Іванович відкашлявся і почав свою розповідь:

— Так, дорогі друзі, перед вами зразок життя, якого в наших земних умовах не побачите. Це життя зародилося або пристосувалося, зараз про це важко сказати, до безатмосферних умов. У нас на Землі без кисню можуть жити тільки деякі види так званих анаеробних бактерій. Подібні прості організми в кратері Ломоносова знайшов Ігор Борисович Агарко. Чесно кажучи, мені здавалося, що цими представниками і флори і фауни в одній особі й обмежиться населення Місяця. Але Ігор Борисович дотримувався іншої думки. Він прибічник теорії, за якою життя можливе в будь-яких формах там, де є матерія та енергія. А оскільки у Всесвіті — матерія і енергія є скрізь, то життя мусить бути теж скрізь, хоч якими дивними і незвичними будуть його форми для нас.

Відкриття, яке випадково зробив Сашко Блажко і яке йому мало не коштувало життя, надзвичайне. Відкриття Сергія Орендаря не було пов'язане з такими драматичними подіями, але теж надзвичайне. І дуже приємно, що Сергій звернув увагу на такий факт. Я зараз зупинюся на ньому докладніше. Зараз важко добрати назву для цих організмів, важко також відповісти на дуже багато запитань, які самі собою виникнуть вже навіть у цій кают-компанії.

І першим запитанням буде: вищі це організми чи нижчі? Безперечно, вищі і дуже складні. Як відбувається у них обмін, тобто як вони живуть? Може, відповідь моя прозвучить дещо театрально, але я скажу, що вони теж їдять сонце, що вони, як і нижчі їхні родичі, жовто-оранжеві бактерії Бекута, теж годованці Сонця. Цей вислів дуже фігуральний. Але згадаємо, як відбувається обмін у всіх живих організмів, що населяють Землю. Можемо взяти аж до людей включно. Люди вводять у свій організм жири, білки та вуглеводні. А з чого складаються і жири, і білки, і вуглеводні? Я не маю наміру зараз читати вам популярну лекцію з біохімії про ці сполуки, а скажу просто, що вони складаються з атомів та молекул тих елементів, які оточують нас не тільки на Землі, але й будь де у Всесвіті. Глибоке знання біохімії дозволило синтезувати і білки, і жири, і вуглеводні. І молоко, що народилося в лабораторії, нічим сьогодні не поступається молокові, що його дає корова. Синтезуючі лабораторії успішно конкурують з природою, і сучасна людина може так само користуватися їхніми дарами, як користується вона дарами природи. І ось…

Микола Іванович поклав руку на більшого каменя:

— Ось перед вами організм-лабораторія. Він бере з мертвої природи саме ті елементи, з яких уже в собі формує необхідні продукти для обміну. Організм цей складний, а найголовніший орган його, як не дивно, перебуває поза ним. Ви вже мене зрозуміли, ви вже знаєте, що я маю на увазі сонце. З допомогою сонця в цьому організмі відбуваються найскладніші хімічні реакції, речовина, яка потрапляє в організм, розкладається на атоми й молекули, і вже з них організм формує собі харчі. Я вам розповів про все це дуже примітивно, спрощено, бо для нас самих, спеціалістів, ця місячна «черепаха», втикана знаками запитання, як наш земний їжак голками. Тільки одне явище я можу дещо докладніше пояснити. На нього звернув увагу Сергій Орендар, а Сашко Блажко мало не наклав через нього життям. Сергій звернув увагу на те, що папір, у який було загорнуто загадкового камінця, тобто оцього селеніта, пройшов усередину, ніби вмерз у кригу чи заплив густим цукровим сиропом. А зараз можете подивитись на селеніта, і ви не побачите навіть слідів того паперу. Щось подібне зробив більший селеніт із Сашковим скафандром. З якого матеріалу виготовлено скафандр, хай допоможуть нам розібратись спеціалісти-хіміки, але який склад паперу, я знаю. Це целюлоза, тобто прості вуглеводні. Маленька оця місячна «черепаха» була першою, що скуштувала земного гостинця, і гостинець цей їй дуже прийшовся до смаку. Тут не треба було плазувати по місячній поверхні, шукаючи речовину, найбагатшу потрібними елементами, і потім по крихітці вибирати їх. Будьте певні, аркуш звичайного паперу здався «черепасі» смачним, як цукерка. Велика ж тим часом смакувала Сашковим скафандром. Обидві «черепахи» — і велика і мала, як ви бачите, чудово почувають себе в кисневій атмосфері і чудово переносять атмосферний тиск. Отже, ми маємо гарантію, що вони так само чудово перенесуть космічну подорож і на Землі в наших гарно обладнаних лабораторіях відкриють нам всі свої таємниці…

Микола Іванович закінчував свою розповідь так, щоб було якомога менше запитань, але йому не пощастило, бо тут-таки вихопився Сергій і, по-шкільному піднявши руку, вигукнув:

— А вони можуть мислити, оці «черепахи»?

Всі розсміялися, а Микола Іванович тільки руками розвів:

— Дуже важко, товаришу практиканте, поки що відповісти на це запитання, дуже важко. Тому, з вашого дозволу, продовження цієї наукової конференції ми перенесемо на Землю, і біологи звітуватимуть там після найретельнішого вивчення цих створінь.

У Сергія на язиці ще свербіло кілька запитань, але Сашко смикнув його за рукав і примусив сісти, бо саме звівся Ігор Борисович, щоб виголосити заключне слово.

І тут, майже разом з Агарком, встав Валерій Федорович Холод.

— Я прошу вибачення у шановного зібрання, але вважаю, що наша місячна наукова конференція була б не завершена, якби я не доповів вам про свою знахідку. Я не спеціаліст, не вчений, але доля розсудила так, і мені випало підібрати те, що по праву повинні були знайти товаришка Чуб або товариш Омельченко. Знахідка ця трапилась мені тоді, коли я шукав Сашка, і, скажу, цілком випадково.

По цих словах Валерій Холод дістав з кишені прямокутну пластинку.

Це таки справді була сенсація!

— От так майстер по «фітилях»! — тільки й зміг сказати Чайчян, бо решта присутніх заніміла з подиву.

Олесь Єфремович, у якого загорілися очі, вже обмацував з усіх боків пластинку і тільки хитав головою.

— Де ви її знайшли? — видихнула Оля Чуб.

— Я точно можу вказати місце, де я знайшов її, але мені чомусь здається, що там більше нічого нема. Правда, я не провадив археологічних пошуків за всіма правилами, але вона там лежала зовсім поодиноко і навколо не було ніяких слідів. Власне, я шукав Сашка, і…

Завжди спокійний і мовчазний, Омельченко зараз зрадив своїм звичкам. За весь час товариші почули від нього менше слів, ніж сказав він зараз:

— Ця пластинка не земного походження. За це я можу поручитися. Матеріал, з якої зроблено її, дуже схожий на той… Ну, словом, пригадуєте, який вигляд мав Чимчів контейнер з жовто-оранжевими киснетворцями Бекута? Їх можна порівняти… І я прошу дозволу командира корабля, негайно вирушити в район, де Валерій Федорович знайшов цю пластинку. Там треба продовжити пошуки. Я розумію, що кораблеві треба повертатись, тому прошу залишити мене на Місяці самого до прильоту другого космоплана…

— А їстимете ви тут суп з місячних черепах? — серйозно запитав Чайчян. — Мені чомусь здається, що вони дуже погано уварюються.

Всі засміялися, але стримано, бо кожен розумів, що зараз відбувалося в душі археолога.

І тоді встав з місця Орлик:

— Залишати на Місяці пам'ятники у вигляді трупів археологів зовсім не входить до моїх планів. Дорогий Олесю Єфремовичу, я розумію ваш душевний стан, але затримуватись на Місяці ми більше не маємо права. Наш старт з Місяця розраховано з точністю до однієї десятої секунди. Це по-перше. По-друге, наше завдання ще не виконано до кінця. Ви, мабуть, забули, що ми прийшли сюди не тільки для того, щоб дослідити Місяць, але й для того, щоб подарувати йому небо. На борту корабля чекають свого часу дві ракети з жовто-оранжевими киснетворцями, і час цей теж вираховано з точністю до секунди. Нам належить вистрелити ракети з корабля над Північним і Південним полюсами Місяця. А по-третє, шановний Олесю Єфремовичу, не будьмо хлопчиськами. Одного вас ніхто не залишить, а розгадати таємницю цієї пластинки за кілька днів вам все одно не пощастить. Навіть тоді, коли ви знайдете ще одну таку…

— За таких умов наукові відкриття можуть робити тільки хлопчиська, — буркнув Омельченко.

— І дилетанти, — додала Оля Чуб, глянувши на Валерія.

У нього був такий вигляд, ніби він хотів просити пробачення за те, що знайшов оту кляту пластинку…

А за годину всі почали лаштуватися в путь…

ЕПІЛОГ

(Яким він народився в авторовій уяві)

Минуло десять років. Та що там минуло! Пролетіли так, ніби кожен календар мав фотонні прискорювачі, і вони допомагали йому струшувати листочки-дні… І ось через десять років після описаних вище подій доля занесла мене на Місяць..

Це було ординарне редакційне відрядження, і я міг тільки позаздрити тим моїм товаришам, яким пощастило з редакційними відрядженнями в кишені полетіли на Марс чи знімати на кольорову стрічку кільце Сатурна. Щастить же людям. А моє завдання — зробити репортаж на двісті, двісті п'ятдесят рядків про кращих людей Місячної колонії.

Ви, певно, здогадуєтесь, що Місяць на той час уже мав досить густу атмосферу. У всякому разі, в легені мешканців Місяця надходило значно більше кисню, ніж надходить його у легені горян якого-небудь альпійського селища. Аборигени[12] Місячної колонії вже давно не користувались кисневими приладами. Але мені, нетренованому землянинові, довелось на перших порах не розлучатись з кисневою маскою.

У космопорту мене зустрів хлопчик років восьми-дев'яти, міцний, засмаглий, такий собі боровичок.

— Драстуйте, — сказав він. — Я вас знаю. А ви мене не знаєте. Правда ж, не знаєте?

Мені довелось чесно признатися, що я його

таки не знаю.

— Мене звуть Костем, на честь Костянтина Едуардовича Ціолковського, — гордо пояснив він.

— Дуже приємно. А прізвище твоє як?

— Холод. Тобто Холодовський, — виправився він. — Але нас більше Холодами звуть.

— Ти Костянтин Валерійович? Точно?

— Точно.

— А твою маму звуть…

— Моя мама археолог, її звуть Ольга Яківна.

— Ну, як я міг тебе не впізнати? Ти ж викапаний Валерій Холод! А де ж тато?

— Тато поїхав на відкриття навігації в Океані Бур. Там майже вся редакція. Хіба ви не знаєте, що наші моря заповнюють водою?

Я, звичайно, знав. Але мені було приємно почути про це від місячного аборигена.

— Стривай, Костю, ти, здається, і народився тут, на Місяці?

— Народився тут. Тоді ще у нас майже не було атмосфери, і ми жили в таких герметичних павільйонах.

Я не знав, з чого почати розпитувати мого юного провожатого. А він вів мене вулицями Місяцегорська і щебетав не вгаваючи:

— Олександра Петровича вам, може, і пощастить сьогодні зустріти, а от Сергія Аркадійовича ви так скоро не побачите, він пішов у рейс. У перший рейс. І тато з ним…

Мені було соромно, але я ніяк не міг пригадати, хто ж такі ці громадяни — Олександр Петрович та Сергій Аркадійович.

Я почав здалеку:

— Стривай, стривай, Сергій Аркадійович…

Малий Холод здивовано і, підозріло подивився на мене, і в його погляді я прочитав: «Ну, як це можна не знати Сергія Аркадійовича?» Але Кость був гарно вихований хлопчик і тому стримано пояснив:

— Еге, Сергій Аркадійович Орендар — капітан першого корабля на підводних крилах, що піде у перший рейс по Океану Бур…

Хлопчику, любий, з цього б ти й почав!

Як же я міг забути Сергія Орендаря! Та я зовсім і не забув його, колишнього практиканта на борту космоплана «Микола Кибальчич», просто для мене він завжди залишався хлопчиськом, і я ніколи не думав, що отой просто Сергійко може колись стати Сергієм Аркадійовичем.

— А як його судно зветься, ви знаєте? — продовжував Холод-молодший.

— Не знаю, — щиро збрехав я, щоб у мого молодого гіда краще розв'язався язик.

— «Чимч», — сказав Кость, — а назвало його так на честь знаєте кого?

Тут вже було нічого хитрувати, і я мусив сказати:

— Знаю!

Тим часом я думав про Олександра Петровича Блажка. Хотілося знати про нього якомога більше, а хто мені міг розповісти, як не Кость. І я почав брати своє перше інтерв'ю на Місяці. Інтерв'ю вдавалося.

— Олександр Петрович зараз головний агроном нашої колонії. І ще він уміє виводити всякі породи дерев… У нас тут на Місяці знаєте яка земля? У нас тут на Місяці одне каміння, а тато казав, що Олександр Петрович робить так, щоб у нас тут земля була, грунт, одним словом…

— А дерева до чого ж?

— А-а, дерева! Дерева він такі виводить, що води їм зовсім мало треба, а землі ще менше, вони просто на камінні ростуть.

— І які ж дерева?

— Та всякі. І вишні, і абрикоси, і персики!

— Солодкі?

— Ого, ще й які солодкі! Тут знаєте, скільки сонця? Тато писав у газеті про Олександра Петровича… бо тато казав, що від робіт Олександра Петровича подвійна користь. Дерева ще й кисень додають у атмосферу.

— Добре, Костю, а тепер будь ласкавий, скажи, куди це ти мене ведеш?

— Як то куди? До нас додому. Тато мені доручив, щоб я вас додому привів і простежив, щоб ви в готель ні ногою! Ні-ні!

— Добре, а що ми будемо робити у вас вдома?

— Відпочинете. Завтра з розколу повернеться мама, а увечері, мабуть, повернеться тато. Увечері — це коли по-вашому, по-земному. Бо у нас на Місяці вечір ще не скоро настане, через кілька ваших земних днів.

Мене якось дивно вразило оте «по-вашому, по-земному» й «по-нашому, по-місячному», і я запитав:

— Слухай, Костю, а ти на Землі був?

— Були ми минулого року. У бабусі. У тата й мами відпустка була, і вони мене з собою брали…

Я не відчув у його словах захоплення і вирішив запитати його відверто:

— Сподобалось тобі на Землі?

— Сподобалось, — ввічливо відповів він. «Діла-а! — думав я, йдучи. — Відвідини Землі цей хлопчина вважає не дуже веселою гостиною, а на Місяці почуває себе як вдома».

Та й справді він був у себе дома!

Я мовчав, і моєму гідові здалося, що я трохи занудьгував. Він вирішив мене розважити:

— З Олександром Петровичем ви сьогодні обов'язково зустрінетесь. Він повернеться, мабуть…

— А де він зараз?

— Зараз він стежить, як садять молоденькі дерева в кратері Ломоносова. Це щоб схили кратера не руйнувалися, бо по них потім садитимуть виноград, — статечно пояснив він мені. А потім додав: — Ви у нас не занудьгуєте! Тато сказав, що коли ви прийдете до нас, то матимете сюрприз. Ось ми вже прийшли!

І його оченята хитро заблищали.

Вже за перші півгодини перебування на Місяці на мене було висипано стільки отих сюрпризів, що я вже й не намагався вгадати, хто ж мене чекає на квартирі Холодів.

А чекали на мене Володимир Гаврилович Ковтунюк — професор археології і дідусь Сашка (пробачте, Олександра Петровича) — Пантелеймон Кирилович Блажко. Обидва сиділи собі на закритій веранді й задоволено ковтали кондиціоноване повітря. Діди зовсім не змінилися, ніби й не минуло десять років. Якими були, такими й залишилися.

Після взаємних привітань почалися спогади і докладні розпитування про спільних знайомих.

— Орлик? Повів караван ракетопланів у бік Марса. Якийсь там супутник варганять, мало їм Фобоса і Деймоса. То такий хлопець, що ні на Землі, ні на Місяці не затримається.

— Чайчян? Де ж йому бути? Звичайно, з Орликом.

— Старий Агарко? Хворіє, бідолаха. Серце здає. Чекайте його тут з дня на день, на Місяці.

— Любий друже, — звернувся до мене Пантелеймон Кирилович, а ви начебто і не здивовані, що зустріли отут на Місяці порохнявого діда?

— Це він мене на увазі має, — хитро підморгнув до мене Володимир Гаврилович.

— Як же ж; вас! — замахав руками Пантелеймон Кирилович. — Теж мені старий! Ви його не слухайте, він сюди у справах прилетів, а от я — лікуватися. Серце, розумієте, серце здає. Лікарі порекомендували місячний клімат. Тут все легше у шість разів, і кров відповідно легша, серце справляється. Мабуть, що й віку тут буду доживати. Тут нас багато таких, в кого серця нікудишні. Ніхто так швидко не зорієнтувався, як медики, вони перші почали експлуатувати Місяць.

Це було не дуже ввічливо, але признаюсь, що я вже не так уважно слухав старого Блажка. Мене зацікавили його слова про те, що Володимир Гаврилович приїхав сюди в справах…

І професор Ковтунюк прочитав у мене на обличчі, все. Він посміхнувся і сказав:

— Ви сюди за «фітилями» приїхали? Ні? Інше завдання? Так, так. А то, коли можна, напишіть фейлетончика про його татуся та мамуню, — і Володимир Гаврилович погладив по голові Холода-молодшого. — Розумієте, — вів далі він, — татусь цього Костя Валерійовича вкорочував мені віку на Землі, його ж мамуня, Ольга Яківна, котру я мав нещастя на свою голову вивчити, тягне мене на Місяць дивацькими радіограмами. Мало мені пластинки, знайденої батьком цього отрока десять років тому. Мало мені було боїв, які зчинилися навколо тієї триклятої пластинки. Тоді я все-таки зміг довести, що ця штука, ця пластинка, не має нічого спільного ні з місячною цивілізацією, якої, до речі, ніколи не було, ні з земною. Це якась деталь зореплана, що на ньому прилітали в нашу Сонячну систему Чимч та його товариші. Здається, можна було заспокоїтись і мирно спочивати на лаврах, так ні ж! Мила матуся цього дитяти, дівоче прізвище якої Чуб, знаходить три дні тому ось ці цяцьки…

Володимир Гаврилович зайшов у кімнату і за хвилину повернувся, тримаючи щось у руці:

— Бачили?

То були два черепки з ледве помітним орнаментом на краях. Хоч я не знавець орнаментів, але мені чомусь здалося, що орнамент на цих черепках якийсь незвичний, неземний. Про це я й сказав професорові. Він тільки головою похитав:

— Коли ви, дилетант, одразу це помітили, то можете собі уявити, що буде, коли ці черепки потраплять до рук археологів. За Олеся Єфремовича я спокійний, з його темпераментом він на ногах встоїть, але за інших не ручуся.

— Даруйте, виходить, що… — почав я.

— Ви хочете сказати, що на Місяці таки була цивілізація і саме оці черепки є свідчення тому?

— Саме так.

— Ну, з вами я впораюсь швидко. Але мої колеги в усьому світі — народ міцний, і з ними доведеться повоювати. Бачите, я переконаний, що на Місяці не могло бути цивілізації, і свою думку буду відстоювати. А черепки? Черепки могли потрапити сюди з Фаетона…

— З загадкової планети, що вибухнула?

— З неї, з неї, голубчику, більше немає звідки…

— Професоре, чи не могли б ви…

— Е-е, голубчику, так не годиться! У вас же зовсім інше завдання від редактора.

Так спритний дідуган мені більше нічого й не розповів того дня. А що він мені розповів потім, я вам, може, іншим разом розкажу…

Примітки

1

Парціальний тиск газу в суміші — це той тиск, що його мав би дати газ тоді, коли б займав увесь об'єм суміші.

2

Земні астрономи поки що не змогли встановити, що це за сузір'я (прим. автора).

3

«Шельменко» радив розуміти це слово, як коефіцієнт корисної дії, як високу активність тощо (прим. автора).

4

«Шельменко» вказує на те, що космонавт із Зели мав на увазі планети Плутон, Нептун, Уран, Сатурн та Юпітер (прим. автора).

5

Марс, Земля, Венера (прим. автора).

6

За розрахунками «Шельменка», сюр приблизно дорівнює 250 метрам (прим. автора).

7

Крібл — на думку «Шельменка» — матеріал, з якого зроблено ящик, що його знайшли разом з космонавтом (прим. автора).

8

Де знаходиться це сузір'я, ми не знаємо й досі (прим. автора).

9

Наука про Місячну поверхню.

10

Селеніти — фантастичні жителі Місяця.

11

Дилетант — аматор, що займається якимось мистецтвом або наукою без достатньої підготовки, необхідної для ґрунтовного знання предмета.

12

Аборигени — корінні мешканці країни або місцевості.