Хто ми — Україна чи Малоросія? Європа чи Росія? Чи українська релігійність — це те саме, що візантійське православ'я? Звідки взялись тамплієри на берегах Дніпра? Яку таємницю берегли «таємні товариства» малоросійських дворян XIX ст.? Звідки в «Лісовій пісні» зашифрована легенда про Грааль? Чи й справді українці — це «селянська нація»? В чому різниця між демократією і хамократією? В чому полягав модерний «український проект» і чи вдалося нам його реалізувати?.. Нова книжка провідної української письменниці, підсумковий плід її багаторічних роздумів — це вражаюча інтелектуальна подорож крізь віки, культури й конфесії в пошуках «України, яку ми втратили». Ключем до неї стає розкритий О. Забужко «код Лесі Українки». Аристократка і єретичка, спадкоємиця древнього лицарського роду і продовжувачка гностичної традиції, ця найвидатніша з українок залишилася незрозумілою в радянській Україні і майже незнаною широкій публіці — в Україні незалежній. Чому? Відповіддю на це питання стає велика історична драма «прихованої війни», яку Оксана Забужко з притаманною їй відвагою виносить із забуття і, на багатющому літературному й історичному матеріалі, відновлює на повен зріст. Це не лише фундаментальна історико-культурна студія чи вишукана філологічна екзегетика. Це ще й книга про наше сьогодення — про те, як жорстоко ми розплачуємося за втрату і забуття багатовікової лицарської культури… * * * «Книга пані Оксани сама по собі годна свідчити, що та висока українська культура, якій вона присвячена, ще не є, дякувати Богові, тільки нашим спомином» Леонід Ушкалов

Оксана Забужко

Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

Світлій пам'яті Соломії Павличко, якій я 1999 року пообіцяла написати цю книжку

Пролог

«Ох, я нещасна! Душа моя чує, що прийдеться мені про сеє все на Україні реферати писати і читати, а Ти, Господи, віси, що я з охотою залишила б сю роботу кому іншому!»

Леся Українка — Михайлові Павлику, Берлін, 2.03.1899 p.

Цю книжку можна вважати заключною частиною моєї «дослідницької трилогії» — п'ятнадцятилітнього, завдовжки якраз в історію української незалежности, «інтелектуального роману» авторки з класиками, перші дві частини якого, присвячені І. Франкові й Т. Шевченку, побачили світ, відповідно, 1992 й 1997 року. Уважний читач усіх трьох книжок напевно помітить і прихований «екзистенційний» лейтмотив, який вів авторку крізь усі ці роки, — за допомогою класиків, скілька змога відреставрованих-відчищених від фальшивих ідеологічних намулів, вибудувати для себе ту, як висловлювались наші патетичніші попередники, українську «Державу Духа», що її в реальності пострадянської держави, званої Україною, якось ані гич не проглядалося. Це можна називати «ідеєю», «міфом» а чи «вірою», можна простіше — тожсамістю, духовним громадянством, якого насущно потребує кожна нормальна людина: потреба, котра в листопаді 2004-го вихлюпнула мільйони українських громадян на вулиці лавиною морального протесту й котру письменник егоїстично загоджує в собі за допомогою книжок — чужих і власних.

Ця остання книжка вийшла найоб'ємнішою з трьох не лише тому, що для мене особисто Леся Українка завжди була «наше все», — ще підлітком я ввібрала була в себе, як губка, цілий її товстий темно-синій п'ятитомник, із листами включно, на все життя звідтоді майже до слова запам'ятала і «Кассандру», і «Камінного господаря», й «Ізольду Білоруку», і у власних творах раз у раз продовжую наштовхуватись на «підводні» від неї імпульси, — так несподівано відкривають у своїй дитині риси далекого родича, знаного тільки з фотографії… Проте все це само собою, ясна річ, іще не привід запорпуватися в книжки та вкладати не один рік життя в грубецький том літературної езотерики — без особливої надії, що в країні, яка стрімголов упадає в дописемне варварство, у того тома знайдеться більше ніж кількасот душ читачів. Прямий поштовх до такої невдячної роботи, — той, що його заведено називати «соціальним замовленням», — завжди приходить іззовні.

Влітку 1999 p., даючи інтерв'ю газеті «День», я, серед іншого, говорячи про ставлення українського суспільства до своєї духовної спадщини, зауважила, що профанація такої знакової постаті, як Леся Українка, триватиме в нас доти, доки не повернемо її в приналежний їй контекст шляхетсько-лицарської культури[1], — думка, що здавалась мені самоочевидною рівно настільки, аби вписатись у формат газетного інтерв'ю. Виявилось не так. Невдовзі один, на позір цілком притомний, молодий інтелектуал (згодом він поповнив собою юрбу при столах політичної рулетки — типовий кінець усіх наших молодих інтелектуалів, після якого реанімації вони вже не підлягають) при зустрічі весело й невимушено реготнув мені у вічі: мовляв, читав-читав Ваше інтерв'ю, пані Оксано, ну Ви й сказонули ото про Лесю Українку, ги-ги-ги!.. Той смішок продзвенів мені хронологічно першим сиґналом тривоги — знаком, що вже й із «пострадянським» поколінням нашої інтеліґенції діється «щось не те», і бува, чи не щось іще гірше, ніж із тими, хто здобував освіту за радянського часу… Пам'ятаю, як ділилася цим враженням із Соломією Павличко — до всіх її чеснот, вона вміла, як мало хто в Україні, мислити далекосяжними стратегіями, і її висновок був, як завжди, діловий і конструктивний: «Ти повинна написати книжку».

У певному сенсі цей том і почався з наших тодішніх нескінченних, багатогодинних розмов «кінця століття», у яких Леся Українка й Агатангел Кримський (Соломія якраз закінчувала про нього монографію), Ольга Кобилянська й Михайло Коцюбинський, — всі, хто вибудовував для нас на століття наперед наш «дім буття», — були постійно присутні на правах сучасників, і наш «fin de siècle», до непритомности заглушений цинізмом (хтось із Соломіїних опонентів із наївною безпосередністю дивувався в пресі: невже пак така крута інтелектуалка всерйоз може перейматися «свободою, рівноправ'ям та іншими нісенітницями»?), — з голодною надією вишукував собі точок опертя в попередньому, їхньому «фен де сьєклі», де ще ясно височіли ті духовні орієнтири, котрі згодом були затрачені й затоптані до остаточно-безпросвітного «ги-ги-ги».

За минулі сім років масштаб національної гуманітарної кризи сягнув розмірів воістину пантаґрюелівських, так що на сьогодні ніхто вже не ризикне назвати нас культурною нацією (та й як може претендувати на такий титул країна, що випускає менше одної книжки на душу населення річно?). Логіка культурного переємства, порушена ще в сталінську добу, так і не відновилася, і кожне нове покоління й далі «починає з нуля», гейби в якій-небудь младописемній літературі. Якось я мала необережність обмовитися на прес-конференції, що мої «Дівчатка» ведуть свій «літературний родовід» від одного епізоду з «Приязні» Лесі Українки — того, де Юзя випадково підслуховує, як її кохана Зоня співає з подружкою сороміцьку пісеньку (так С. Лем був колись завважив, що «Лоліта» В. Набокова, роман, на позір нібито «з американської натури», насправді «родом» із Достоєвського — із сюжету про розбещення дітей у «Бісах»). Реакція на ці мої філологічні одкровення була приблизно такою, якби я раптом без переходу забалакала по-арамейському: ні про яку прозу Лесі Українки ніхто з присутніх журналістів слихом не слихав і, головне, аніскілечки тим не переймався, — до обов'язкового «читацького нормативу» сучасного українського інтеліґента Леся Українка попросту не входить. Борхес входить, Умберто Еко входить, який-небудь Акунін — і той входить, а от «Кассандра» й «Камінний господар» — ні, з цього боку — повна культурна амнезія, цілинний, незайманий «пострадянський простір», на якому найпродуктивніше ростуть і множаться зі своїм вічноюним «ги-ги-ги» хіба що незліченні духовні клони «подростка Савєнко».

Проблема з Лесею Українкою бачиться мені насамперед у тому, що з усіх наших класиків вона найповніше відповідає давній формулі «України, яку ми втратили». Україна «шевченківська» — найбільш архетипальна, козацько-християнська, — і «франківська» — інтеліґентськи-ідеологічна, «будительська», — нівроку, «ще не вмерли», і крізь увесь нерозібраний хаос колоніальних риштовань усе ж таки хоч якось проглядаються, впізнавані. А от Україна шляхетська, «косачівсько-драгомановська», початки якої губляться в млі нашого європейського середньовіччя, у XX ст. скінчилася, схоже, безповоротно.

Мені ще пощастило застати її живі уламки — і не тільки ті, що їх розкидало кількома еміґраційними хвилями «по чужих українах». Дещо відбилося в ранній дитячій пам'яті: як мене, маленьку, підводять у фойє Оперного театру до дами, яку я одразу й назавжди пов'язую з образом королеви з усіх казок, — це «остання Рюриковичівна», онука М. Старицького Ірина Стешенко (враження від її «княжости» настільки сильне, що я забуваю зробити кніксен, за що мені потім перепадає від батьків); як в огорожі Лесиної могили на Байковому, де мої батьки кладуть квіти (біля цвинтарної брами завжди можна було купити «з-під поли» жовто-блакитного букетика «для Грушевського»: щодня ті букетики з могили Грушевського змітали, і щодня невидимі руки клали нові…), у такої самої княжої постави й так само променистоокої «дами без віку» (не «бабусі», Боже борони, — «бабусями» цю породу пань ніхто б не наважився назвати!) — Євгенії Михайлівни Косач — моя мама з живим жіноцьким інтересом допитується, яка була Леся Українка з себе, і відповідь досі, через тридцять з гаком літ, звучить мені в ушу: «Чи була Леся красива? — Пауза. — Вона була  б л а г о р о д н а», — саме так, із притиском, «в розрядку», від якої двом жінкам, сорокалітній (мамі) й десятилітній (мені), на мить забиває дух — доторком до якоїсь іншої, нетутешньої й недосяжної естетики, котра мимохіть і тебе змушує випростувати плечі й підносити голову…

Потім, у дорослому віці, були подорожі, були знайомства — то ближчі, то доривчі, але щоразу безцінні — з Оксаною Радиш-Міяковською, Оксаною Соловей, Оленою Отт-Скоропадською, — за кожну з тих зустрічей я вдячна долі, і всі вони сукупно по-своєму також доклалися до появи цієї книжки, висвітлюючи мені з різних сторін, як при обертанні алмазу різними гранями, глибший смисл такого незвичного, як на сучасне вухо, епітета «благородна» — спільнотний, пов'язаний із певним типом культури… Так із роками поступово складався у свідомості той колективний образ української жіночости, котрого, поза  в с і м  корпусом текстів Лесі Українки (а  в е с ь  він, до речі, ніколи й не видавався, останнє багатотомне видання було, страх сказати, тридцять років тому!), — в нашій культурі вже нема, не збереглося, і взяти його — нема звідки.

Ось цю-то «Україну, яку ми втратили», мені й праглося в цій книжці — коли не реставрувати (це-бо завдання не на мізерні сили однієї людини!), то бодай означити зачерком, як на контурних мапах — обриси затонулого материка.

У ході роботи «материк» дедалі увиразнювався й оживав, заселяючись новими й новими постатями з пантеону «забутих і зневажених» героїв, — і дедалі наочніше виявляв свою «катакомбну» включеність, на багато поверхів углиб, у контекст ширшого — транс'європейського — культурного материка, а відтак і пряму свою причетність до найбільших історичних драм християнської культури, про перебіг яких «на нашому, на данському ґрунті» сучасному читачеві вже нічого не відомо. Кинута Лесею Українкою «ниточка від клубка» пішла розмотуватися на відстань уже навіть не століть, а, страх сказати, тисячоліть, — і щокрок ставало дедалі ясніше, що саме цю, «Українчину Україну» ми «втратили» аж ніяк не випадково. Повернення її на місце не просто «добудовує» зруйновані поверхи української культури, — воно змушує радикально переглянути цілу її, на сьогодні складену в нашій уяві «архітектоніку» від самих фундаментів. Порівняно з «шевченківською» та «франківською» саме Україна шляхетська, «Українчина», є найбільш відпірною, найтрудніше піддатною на всяке вульґаризоване тлумачення, — її найважче спрофанувати, ввівши в русло «простих», як «ги-ги-ги», масових міфологій модерної та постмодерної доби. Інакше кажучи, її практично неможливо сфальсифікувати — для цього треба її спочатку викреслити й забути. Що в нас зрештою й відбулося, і моя справа була, серед іншого, з'ясувати, як саме воно відбулося — і чому.

Так ця книжка, задумана, було, як історія втраченої чуттєвости — як доторк до культури людей, що жили на тій граничній напрузі душевних сил, котрої інформаційна епоха вже не допускає, а безрелігійна свідомість блокує, — мимо моєї волі обернулася «історією незакінченої війни» — війни новітніх «міфологій влади» проти величних теогонічних міфів давнини, рівновеликих усій культурній пам'яті людства. І несподівано вийшло, що в цей сюжет, як у головне русло, вливаються інтелектуальні пошуки мало не цілого мого свідомого життя — самі собою складаючись у щось подібне на світоглядову систему.

Цим пояснюється не тільки незвичний та відстрашуючий для сучасної української книжки обсяг цього томиська, але також і певні труднощі стилю, які довелося по ходу роботи долати авторці — і доведеться, відповідно, долати читачеві (наперед перепрошую!). Щоб ця книжка могла бути написана гладко й легко, бракувало одної доконечної передумови — щоби перед нею раніше було понаписувано десятки й десятки інших книжок на «дотичні» теми, і тим позакривано незліченні діри, лакуни, «білі плями» та інші «ноосферні пустоти», що ними наша культурна пам'ять узагалі зяє навсібіч, мов пошматоване сито. Легко виплітати цілість тільки з цільної нитки — а коли мусиш плести з обрізків нитки, то їх неминуче треба позв'язувати, і ці «вузлики» (коментарі й виноски «по ходу») інформаційно дуже ущільнюють текст, позбавляючи його «повітря». Куди частіше, ніж би хотілося, мені доводилося перебивати хід думки заштриховуванням тих «білих плям», які траплялися «по дорозі» — і, якщо їх не означити й не обкласти прапорцями, загрожували перетворитися на розриті ями для читацького розуміння. Леонід Плющ (Франція), перший читач цієї книжки, якому я безмірно вдячна за всі висловлені поради й завваги, в одному листі згадав, як тридцять з гаком років тому в середовищі київських шістдесятників була виникла ідея — скласти повний список «білих плям» української культури як свого роду довготерміновий «план-проект» для майбутньої незалежної Української Академії Наук… Як більшості українських «безумних ідей», цій також судилося згаснути незреалізованою (втім, трохи пізніше таку саму ідею реалізували в себе опозиційні інтелектуали Польщі — зайвий доказ, що думку ніколи не можна знищити, можна знищити тільки її носіїв, а думка все одно потім десь та й вигулькне, нічого не знаючи про свої «попередні інкарнації»!). Виглядає, що нині, із запізненням на тридцять років, ми все-таки вперлися в потребу такого «списку» — без нього всякий, хоч трохи взагальнюючий (із претензією на системність) український пошук у гуманітарній царині ще довго прирікатиме пошуковця на роль Mädchen für alles — на необхідну «універсальність» («крос-дисциплінарність»), потребу «за всіх сказати», хай і скоромовкою, «заповнити» всі незаповнені лакуни, хай і нашвидкуруч, — а все це, своєю чергою, фатально відбиватиметься на читомості тексту і тільки звужуватиме ще більше аудиторію «розумних» українських книжок, котра й без того неширока.

І, наостанці, ще кілька висловів удячности. Взагалі-то, як уже зрозумів читач, повний перелік людей, які в той чи той спосіб доклалися до появи цієї книжки, вийшов би чи не довшим од переднього слова. Тому тут я згадаю ще тільки три імені — великих українських учених і лицарів духа, яких мені пощастило знати і які відіграли вирішальну роль у формуванні моїх інтелектуальних стандартів: Юрій Володимирович Шевельов, Валерія Михайлівна Нічик, Володимир Іванович Мазепа. Всіх їх уже немає на світі, але ця книжка писалася в постійному з ними «внутрішньому діалозі» — з «озиранням в умі», раз у раз, на їхню можливу думку. У принципі, якраз таке почуття й зветься культурним переємством, і якщо автор не має на кого озиратися, то краще йому не писати книжок, а зайнятися (наприклад) журналістикою, — але в нас усі механізми цього переємства настільки порушені, що не зайве буде про нього нагадати, віддавши мертвим найпершу шану.

Написанню цієї книжки суттєво допомогла люб'язно надана мені 2002 р. фінансова підтримка Фонду Джона й Кетрін Мак-Артурів (США). Хочу також подякувати міжнародному семінарові Інституту Гуманітарного Знання у Відні, де навесні 2004 р. мною вперше було оприлюднено деякі з викладених тут ідей. Є, здається, щось символічне в тому, що така перша апробація «Українки в конфлікті міфологій» відбулася в місті першої закордонної подорожі 20-літньої натоді Лариси Косач, де вона, за власним виразом, «спасалась од українсько-російського невежества»[2]. На відміну від культур, котрі, як усе живе, нетривкі й зникомі, «невежество», як усяка неґація-руїна-ентропія, впродовж усенької людської історії залишається однаковим і незмінним. Хочеться вірити, що ця книжка зробить хоч якийсь внесок у боротьбу з нашою проґресуючою духовною ентропією.

Дорожня мапа: розділ за розділом

І. «Одинокий мужчина» чи Велика Хвора? Культурна презентація героїні: тіло як текст

Впровадження в тему      31 —44

Ми — українці, це — наші герої. — Синдром колоніальної чуттєвости: від загрожености до культу сили. — Хто боїться постколоніальних студій? — Історія культури як історія чуттєвости: про методологічні засади і про предмет цієї книжки. Потреба в культурній альтернативі. — За що ми любимо Лесю?

Леся Українка як героїня національного пантеону      44—83

Зразкова українка? — «Ви мов не жінка». Головні атрибути героїні: безтілесність та інвалідність. — Хвороба в хрестоматійному каноні. — Необхідний відступ: радянське тіло як соціальний конструкт. Дещо про політику каліцтва. «А він все ще стояв і файфуру ладував». «Наша Леся», «наша Зоя» та інші «наші». — Слово Олесеві Гончару: парадигма Всенародної Хворої. — Як усе починалось: назад до І. Франка та «одинокого мужчини». «Хто Вам сказав, що я слабка?» — Трохи історичного контексту: хвороба в культурі fin de siècle. «Хвора краса». Сухоти й божевілля. — Вічне питання психології: творчість — недуга чи здоров'я? Лариса Косач проти Zeitgeist: від «Міста смутку» до «Es lebe das Leben!», між «демоном» та «науковим світоглядом». — Неокласики не винні! «Біографічна проблема». — І знову до політики каліцтва: з дій одної гордині, або Від «сердешної Лариси» до стихійної ніцшеанки. — Перші симптоми конфлікту: «хвору ізолюють»!

II. Міфологічна пригода жінки-Орфея і любовний дискурс: конфлікт інтерпретацій

До невикористаних можливостей агіографії…      84—95

Смерть «містичного нареченого» та ніч «Одержимої». — Що може жінка, або Дві парадигми «сходження в пекло»: Орфей versus Алкестіда. — Жертвування душею. Рухаємось на Схід (Арджуна, Юда…) — Хто така Міріам? З'являються гностики. Трохи першоджерел. — Смисл єресей — бунт проти «вертикалі влади». — Від «Євангелія від Міріам» до «молитви до Геліоса» — «герменевтичне коло» чи «код Лесі Українки»?

…і що ми з цим усім зробили      95—119

Смерть — не проблема: нам нецікаво. — Народження міщанської драми з духа трагедії: український рецепт. — «Любить — не любить?». Про творчий ерос: теж нецікаво. — Перший діагноз: чуттєво інфантильна культура. — Необхідний відступ: кохання і смерть у XX столітті. Від «прекрасних смертей» — через епоху масових убивств — до «табу на смерть». Культура ювенільного шовінізму. — «Раби не виростають». — А як же любов? — Про страх зрілости в літературознавстві. — Проблема «принца-консорта». — Сексуальна політика в дії: чому інфантилізують геніальних жінок. Привіт від Фройда. «Дві Марії». — Так народжувався міф: від Великої Хворої до «некрасивої дівчинки». — Що Вовчкові можна, то «нашій Лесі» зась, або Дещо про фемінізм другого покоління. — То «лесезнавство» чи «лесизм»?

«Хтось когось любить»: 1900-ті проти 2000-х      119—138

Жіноча дружба чи сексуальна єресь? — Короткий екскурс в історію чуттєвости: «школа почуттів» у XIX ст. — Про муки української лінґвістики, або «Мова як діяльність» і «мова як пам'ятник». Чому інфантильний родинний дискурс. — Ще один діагноз: культура проскрибованої чулости. — 3 історії літературних мов: materna lingua і patrius sermo як територія конфлікту. — Про «теплоту» української класики, або Чого коштував нам «рідний Сталін». — Культура без родинности і глухий кут лесезнавства. — Хвора й самотня! Парадигма торжествує.

III. Історія єресі-І. Містичний шлюб і «релігія любови»

Філософія шлюбу Лесі Українки: життя як творчість      139—161

«Он был титулярный советник, она — генеральская дочь». Кохання і гроші: історія матеріального краху. — Лариса Косач як любовна героїня. Кредо Міріам: любов-жертва. — Архетип Ідеальної Коханки. «Муза» й «авторка» — два типи жіночого обдарування. — Програма «любови-на-смерть»: «Айша та Мохаммед». Трансцендентний ерос. — Трохи контексту: Д. де Ружмон та інші. «L'Amour et l'Occident». — Світло й Темрява в маніхействі (Міріам). — «Хадіджа вмерла». Шлюб небесний проти шлюбу земного. — Хто така Прекрасна Дама? Від суфізму й катарської єресі до міфа amor fati. — «Леся Українка як міфотворець». Формулюємо гіпотезу: «Європеїзм — це гностицизм»?

Біля витоків Українчиного міфа      161—216

Блакитна троянда і Десяте небо «Раю». — Данте — єретик? — Дещо про катарську символіку «Божественної комедії». — Якого монастиря шукає Любов Гощинська. — «Релігія любови» і «релігія XX століття» — марксизм: вибір Лесі Українки. — Від «Блакитної троянди» до «Руфіна і Прісцілли» — тема розвивається… — «Книжкова драма»? Драматургія Лесі Українки — не для сцени, а для екрану (гіпотеза). — «Нещасливі коханці» як релігійно змішане подружжя: апостол Павло проти Руфіна і Прісцілли. — Необхідний відступ: інтертекстуальність у літературі XIX і XX ст. Танець для «своїх»: Леся Українка проти Г. Сєнкевіча й У. Еко, або Літературний аристократизм проти масової літератури. — Трохи церковної історії. Встановлюємо точний час драматичної дії… — І виявляємо «загублену тему» драми: боротьба ортодоксії з єресями! — З'являється Платон (Руфін і смерть Сократа). Дещо про римську соціальність. — Прісцілла-проповідниця. — Так починались «жіночі єресі»… Про «матерів церкви», Христову феміністичну революцію і патристичну антифеміністичну контрреформацію (Teodora Episcopa). — Леся Українка — єретичка? — «В катакомбах»: авторський коментар до п'єси у світлі сучасної теології. «Жінки, що були з Ним»: реабілітація Йоганни. — Прісцілла і монтаністська єресь. «Дві Прісцілли»: двійництво як міфологічний мотив. — Смисл трагедії — ідеальні коханці в історичному світі. — До істоти містичного шлюбу. Дві Афродіти Платона («Бенкет») і орфічний слід. — Христос проти Діоніса, Roma проти Amor. Шлюб християнський, римський… — І містичний: сходження ідеальних коханців по щаблях самопосвят до поєднання в Абсолюті. — До езотерики «жіночого речення»: від «мови неназивання» до обітниці мовчання. — «Орос» Прісцілли. Чи й Лесі Українки також? — «Антихристиянський дух» (М. Зеров): виходимо на стежку війни!

IV. Історія єресі-ІІ. У пошуках Абсолюту. Фауст-мужчина і Фауст-жінка

Історія і свобода: до філософії гнозису      217—231

Про історичну адекватність релігій. — Історіософський песимізм Лесі Українки (і не тільки її…). — «Утопія в белетристиці» й поетичне візіонерство. З пророцьких технік: Леся Українка і Ямвліх. — «Прометеїзм» як альтернатива «релігії проґресу». Від Валентина до Геґеля. — Дух у земній історії: падіння Софії і «рідна неволя» — розшифровуємо «темні місця». — Любов і світила (еони): кредо стихійного гностика. — Для чого потрібне мистецтву memento mori? — 3 площини історії (Оксана) в простір міфа: рухаємось далі…

У пошуках українського Ґрааля      231—279

Чому «Лісова пісня» — «серце творчости Лесі Українки». «Поет з історією». Поняття гностичної містерії. — Трохи бібліографії: з дослідницьких інтуїцій. — «Природа» — не Мавка, а Лукаш! «Вульґарний Ерос» (Лукаш — Килина) і «високий Ерос» (Лукаш — Мавка). — І знову Платон: Афродіта Пандемос як руїнна сила, або Чому впала Троя. Кассандра і Мойсей. — Хто така Мавка? Духи і «стихіалі» (Д. Андрєєв): слухаємо Ваґнера! Шанс духа на просвітління в гностицизмі: Епінойя Світла — Amor — гнозис («слово»). Де ви, «пневматики»? — Помилка В. Петрова. — «Лісова пісня» і альбіґойська єресь: Кретьєн де Труа — Райнмар — Мавка (формула безсмертя). — «Я любила вік лицарства». За що? Проблема з першоджерелами. — Міннезінґери: беремо слід! — Лицарство як релігія-в-собі. Аналізуємо легенду про Ґрааль… — Український Парсіфаль — Лукаш. Орфічний мотив і духовне лицарство. Ніч у «Короля Рибалок». — Як лесезнавство у волинському лісі заблудило. — До діалектики міфа: «кластер» розростається. Від Килини до Ізольди Білорукої. — Лукаш і Мавка: його «гріх незнання» («формула Теодота») і її подвиг «психагога» (Amor як canoscenza трубадурів). — Три віки Лукаша. Доля і карма. — Мавка-Психея: «очищення вогнем». «Молот відьом» і дещо про вогнепоклонство. — Історична аналогія: Майстер Екгарт про сестру Катрей. — Ласкаво просимо в пекло! — Про національне інфернальне. — Ніцше й Ґете. — Український Гадес. Т. Шевченко («Великий Льох») і Леся Українка (від «Оха-чародія» до «Того, Що в Скалі Сидить»). — Спокуса Фауста і спокуса Мавки, або «Чоловіча цивілізація» Заходу і «жіноча єресь» Сходу. То що ж сказав Заратустра? — «Смерть до кінця» (Майстер Екгарт), або Мавка і гнозис: із пекла на світ, зі світу у Світло. «Грай же, коханий, благаю!»: фінал як орфічна містерія. — Що внукам Килини до тайн Діоніса? — Повертаючись до memento mori: «гностичну» гіпотезу доведено!

Лицареса Святого Духа: profession de foi      279—290

Лицарський міф Лесі Українки — не «вікно в Європу»! Гностицизм в Україні — богумильство (М. Драгоманов, І. Франко та інші). — Про переваги «літературно зораних епох». — Єретичка стихійна чи свідома? — «Символ віри» Лесі Українки. Виходимо на Гайне. — «Bergidylle»: антитринітаризм (три віки душі); синтез chevalerie і clergie; Святий Дух — ім'я платонівського Абсолюту. — «До історії релігії й філософії в Німеччині»: індо-маніхейський характер християнської ідеї середньовіччя; Реформація як перемога юдео-деїзму; романтизм як «повернення до середньовіччя». — Про принциповість, або Чому лицареса послідовніша за лицаря. Ґендер і походження. — Леся Українка — дитя аристократичної «контрреформації»?

V. Лицарі під заборолом: народники чи шляхта? (До генези української інтеліґенції)

Загублений гравець (з парадоксів колоніальної історіографії)      291—298

«А хіба у нас була своя шляхта?» — Трохи теорії: Е. Ґелнер. Від «культури локальних спільнот» (Кирило-Мефодіївське братство й таємні ложі) до «загальної культури». Реабілітуємо братство тарасівців…

«Откуда это у них такое хлопоманство?»      298—325

Що таке народництво? — Російська версія, або Пригоди марксизму в Росії: від Михайловського до Леніна. — Українська версія: «весна народів» і «Книги битія українського народу». — «Погані правнуки»? «Превращение малорусской старшины в дворянство»: психоаналіз історичної травми. Українське обличчя декабристського бунту. — 3 доль «хуторної філософії», або Шляхта і Volksgeist (О. Шпенглер—П. Куліш—Олена Пчілка). — Дещо про користь станових привілеїв. — Так творився національний проект: від козацького «комітату» до «республіки духа». Воля і рівність. — «Лицарські сини»: українське селянство очима народників. — Два моральні кодекси — Антонович і Данте. Точка перетину: запорізьке козацтво і Мальтійський орден.

Культурне непорозуміння чи конфлікт тожсамостей?      326—342

Чи лицар для нас — слово іноземне? М. Попович (козацтво й magnificenza) — Ю. Іллєнко («Молитва про гетьмана Мазепу») — Ліна Костенко («Берестечко»)… — Козацтво і шляхта за В. Липинським. Роль шляхти на переломах історії: збереження тяглости. — Аристократична «контрреформація» і етика спадку. — Оцінка домодерних українських еліт у дворян і «різночинців»: «прихована війна». — Два національні проекти? Дещо про класову ненависть («Літературна Україна» проти «кровної аристократії»). — То що ж це значить — «Українка»?

VI. «Тайна імени». Історія ордену: символ віри

Філософія української історії в Українчиному міфі: написана…      343—373

«Не по крові, а по духу»: ім'я як титул. «Українець» (Драгоманов) і «Українка» (Леся): Учитель і Учениця. — «Степани» в родоводі Лариси Косач. «Не зраджував України мій батько!». Українське «рицерство» XVII ст.: християнський універсалізм і київське месіанство (до духовних витоків малоросійства). — «Другий Єрусалим», «Друга Троя», «Другі Афіни» — київський міф від бароко до романтизму. Україна-Еллада у діда й онуки. — Проект «плебейської нації»: розрив із «поліетнічною імперією» (А. Каппелер) — і відмова від інвестованого в неї «свого національного добра». — Виявляємо тему «Боярині» — провал лицарської місії. — Лицарство Оксанине (про жіночі братства і про присягу шлюбну й побратимську). — …І Степанове: «без догани» — але не «без страху»! «Комплекс Авраама». — Архетип «лицаря в темниці». Туга за «славною смертю» («Віла-посестра») як атрибут лицарської культури. — Степан і Мартіян: дві версії трагедії вірности. — І до чого ж тут середня школа?

…і ненаписана      373—388

«Україна, якої не знаємо» — аналізуємо запроектовані теми міфа: 1) смерть українського Діоніса («війна християнства з релігією предків моїх»); 2) Авель-жінка проти Каїна-чоловіка («баладний мотив про брата й сестру»); 3) українська Реформація й жіноче лідерство («Бондарівна», і не тільки…); 4) перша модернізаційна реформа українського лицарства: «мазепинство», або Кость Гордієнко versus «боярин» Степан (до генези українського націоналізму). — Аналогія: аристократична історіософія Л. Старицької-Черняхівської. — Браво, професоре М. Зеров! — …І знову до Драгоманова: кредо «ордену».

«Українці» як теоретична проблема      388—394

Дещо про труднощі історіописання. Характеристики «локальної спільноти»: нечисленність і ендогамність. — Як тепер підняти «покривало Ізіди»? Українські «темні віки» (X–XVIII) як біла пляма релігієзнавства. — Міф Лесі Українки — тільки вершина айсберґа?

VII. Історія ордену: фінал. Герб лілеї. Notre Dame Dolorosa і її помста

Прощання з лицарством: українське як універсальне      395—417

З доль полеглого воїнства: Леся Українка як «останній свідок». — Чому для неокласиків і «пражан» вершина її творчости — «Камінний господар». — Наскільки «іспанська» ця драма? Ж. де Бевотт та інші. «Турнір» із Пушкіним: «господар» проти «гостя». — Навіщо українському Сізіфові фемінізм? — Проблема жіночої влади. Архетип «принцеси на горі» (Леся Українка—Ю. Крістева—Е. Єлінек). — Обґрунтування методу: від фемінізму — вперед, а не назад! — Чому Іспанія? Дон Жуан як антилицар. Діалектика міфа: версія Тірсо де Моліни… — І Лесі Українки (подолання романтизму). — «Жіночий реванш»: не варт шкірка за виправку! — Справжня тема драми: свобода і свавілля. — Ще одна паралель: Україна й Іспанія як «крайні точки» фіналу європейського лицарства.

«Вся королівнина рать»: етос і ерос      417—483

Необхідний відступ: про чуттєвість інтеліґенції «косачівського кола». («Високе щастя» Віри Матушевської: лист із ҐУЛАҐу). — Не тільки не «мужчина», а й не «одинокий»! Про потребу реставрації «гуртового портрета». Юність лицареси («гетерії таємні» і театральний салон Лисенків-Старицьких). «Катакомбна школа». — «Забута тінь»: Олена Пчілка! «Велика жінка» проти «Великої Матері»: спроба постколоніальної інтерпретації. — «Порода в людині перше всього»: етика спадку в героїв Лесі Українки. Тягар походження проти «нестерпної легкости буття»: Анна, Долорес, Командор — і «той самий Дон Жуан». Душа і тінь. — Відмежування від «пустопорожньої аристократії»: смисл «спадку» — лицарська служба. Лист до М. Павлика. — Що ж пам'ятала дівчинка Леся з «70-х років»? — «Беатріче як міфотворець»: літо 1878 р. і «тьотя Єля» («Забуті слова»). Вступ до естетики трагічного. — Українська критика в пошуках пристрасти. «Панцир» і «чорна сукня». Історичний коментар: Анна Ахматова проти І. Костецького і Co. — Аристократизм як духовна аскеза. «А владати собою треба добре»! — Творчий ерос і «дисципліноване божевілля» (Леся Українка і М. Цвєтаєва). — Про новітню кризу пасіонарности й зміну естетичного смаку: бідний багатого не розуміє! — Як народжувалась «страшна краса». Річард Айрон і хорал на кораблі. Перекличка: Рільке—Єйтс—Леся Українка («Адвокат Мартіян»). — «Біла лілея» і «червона троянда». Трохи геральдики, або «Царство Моє не від світу цього» (мучеництво як основа духовної конґреґації). — Єгипетська царівна ака Вавилонська блудниця: вибір Аврелії — і П. Тичини (від «Скорбної матері» до «Мадонно моя…»). — Від Аврелії до Анни й Долорес: і знову дві Афродіти! — «Королівна тернового вінця»: ініціація «70-х років» — Луцьке «віче»! Що співали на замку громадівські діти: дешифруємо текст. Ерос колективности — і як його зрозуміти колишнім піонерам? — «Обітниця врочиста» і її смисл у лицарській культурі. —…І в літературі: відповідальність автора за текст, або «Слово чести» проти «дискурсу брехні». — «Опис герба», або Спроба характеристики ордену: «цноти, що зрощує слава» («Граф фон Ейнзідель» за А. де Токвілем) і «принцип лілеї» (відмова від «я»: В. Науменко versus Б. Грінченко); етос «комітату» в кодексі культурного націоналізму — місія стану (оборона чести ордену) і її релігійний характер (війна з імперією як bellum sacrum).

Реквієм по лицарству як «заповіт українському народові»      483—496

Рухаємось по трапеції «іспанської драми»… — «Жіноча» пара — війна релігійна, «чоловіча» — соціальна! Дон Жуан («звідник-зі-шляху») і Командор (шлях крізь систему): дві форми волі до влади. — Командорове лицарство як «тіло без душі» («без страху», але не «без догани»): етикет замість етосу. — Командор і Анна як спільники: учитель і учениця. — Анна й Дон Жуан як спільники: учителька і учень. — Долорес і Дон Жуан: «душа без тіла», «Мавка без Лукаша», діва з Ґраалем без Парсіфаля. Про чоловіче й жіноче в Плеромі — і про безпарність як смерть історичної форми («Йоганна, жінка Хусова»). — Таємниця «шостої пари»: Долорес і Командор — задзеркальне возз'єднання душі й тіла, або Шлюб мерців для помсти свавільникам. — Смисл непрочитаного «заповіту» (Ж. Морель): місія лицарства в посмерті не закінчується! — І не кажімо, що нас не попереджали…

VIII. Наша Славна Жірондистка: релігійна альтернатива в секулярну добу. Вступ до історії хамократії

«Інтеліґенція традиції» та «інтеліґенція розриву»: загальні засади      497—505

Європа і Росія: шляхта і дворянство. Історичний анамнез. — Чому «інтеліґенція» — поняття російське. «Віхи» — і діагноз В. Липинського: «розрив традиції»! — Корінь проблеми — перехід української інтеліґенції з європейської на російську модель відтворення (гіпотеза). — Спроби «повернення до Європи»: Хвильовий і шістдесятники.

Два народництва, дві демократії…      505—545

Що значить «любити народ»? — Граф фон Ейнзідель і його предки, або Культурний націоналізм проти російського народництва. — Народ «по вертикалі» (ad majorem Dei gloriam) і «по горизонталі» (утилітаризм). — Три культурні типи: Леся Українка—Ґорький—Винниченко. — Звідки у «демократів» пихатість? (А. Ізґоєв). — …І чому в «аристократів» її не було (гуманізм як ерос «загального права»). — Інтеліґенція як не-народ: «Доктор Живаґо» Б. Пастернака і «Третя революція» В. Підмогильного. — Інтеліґенція як народ: семантика «темного погляду» («Над морем»). — Культ праці й культ неробства (С. Булґаков про «дисципліну послушництва»). «Що дасть нам силу?». Трудова етика в українського й російського дворянства: Олена Пчілка і П. Скоропадський проти Л. Толстого. — Необхідний відступ: «інтеліґенція розриву» в Галичині. — Ще один критерій зрізничкування (за А. де Токвілем): «за що боролись» — за свободу чи проти нерівности? — Свобода по-російськи: «свавільне безґрунтянство»! Д. Мережковський і Дон Жуан. Де живе Грядущий Хам — дещо про інтуїції європейських літератур та про короткозорість Срібного віку… — Українська діагностика антихамського імунітету («синдром боярині»), Оксана в «Лісовому царстві» (С. Коньонков): «Най дьявол носить смуткове убрання!». Краса і благо в українській та російській традиції: не «конфлікт культур» — а «війна богів»! — Метафізика «бісівства» у Гоголя й Лесі Українки. (Бердяєв — точка перетину культур?) — Логіка духовного поневолення в українській філософії свободи — від «гріховности краси» через культуру без сакруму до тріумфу «хамократії» (термін Д. Пильчикова — і дещо про нього самого…) — Відступ: що таке духовна аристократія (В. Стус і Д. Стус: типологія «розриву»). — Перша історична форма хамократії — самодержавство. Рухаємось далі…

«Бунт мас» по-українськи: «Гора» проти «Жіронди»      545—588

Леся Українка і критика масового суспільства (Ортега-і-Гасет, Г. Арендтта інші). — Слухаємо «музику революції» («Пісні про волю»)… Гностичний діагноз: бунт «іліків» без санкції Духа! — «Три хвилини»: українська «Жіронда» і її занепад. «Я, монтаньяр, ненавиджу тебе»… — Як «повставали маси»: про «розшляхетнення» українського руху. «Батьки і діти» 1890-х. У царстві Еросу (забута «літературна дискусія» 1902 p.). Знову «прихована війна»! — А якщо підняти забороло? — Кінець «культури спадку»: 1) «штурм неба», або Масова людина на «своєму полі» («Дядькова хвороба» В. Самійленка); 2) ефект «братньої допомоги»: російське народництво як ідеологія української «Гори». — Портрет «нового українця» за Зеровим. — «Великопанські мрії» проти «глибокохамських вчинків» — феноменологія конфлікту: Леся Українка проти Винниченка і Єфремова (смерть Антея в «Оргії»); проти Труша і Ганкевича («наша епоха» і «літератський аристократизм»); проти Грінченка («Орфеєве чудо» і «учителька правильних проізношеній»); проти Євшана й «хатян» («літературне хамство», влада ринку і «замінність» брендів) — проти «неістинного буття» (Гайдеґер). — Анатомія ненависти. «Культ лілеї» (Жірондист-1905) між Ґете («повнота буття») і Кундерою («нестерпна легкість»); Монтаньяр як філософ маси XX ст.: від Леніна («войовничий матеріалізм») до Канетті («влада зацілілого»). Формула хамократичної релігії: «культ своєї власної особи»! — «І ми боротись будем до загину!» (Гелен проти Кассандри). — Еґалітаризм і культура. Про «системну помилку демократії». — Народження тоталітаризму з духа «демократичної заздрости». Бунт проти «ліпшого» і хамський реванш. «Не кидайте бісеру перед свині!» — Від Служебки до Юди: кристалізація архетипа. Про «банальність зла». Юдина зрада як конфлікт ієрархій. «Вожді» і «маси». — Повертаючись до списку «великих українців»: розгадку знайдено! — Інша версія: «хамська матриця» у Фройда. — Резюме: хамократія проти демократії — секулярна версія релігійної війни.

Замість висновків: до проекту «плебейської нації»      588—608

Радянське «розінтеліґенчення»: «назад» у 1860-ті! — Проґрес: «народна школа» з «народною мовою». Неоколоніальне неонародництво, або Валуєв за Михайловським. — 3 історії питання: від Ю. Шевельова до С. Павличко. — «Російський чинник»: «Геть від Європи!», або Як Чіпка став «прапороносцем». — «Внутрішній чинник»: ненаписана історія. Від «святого народу» до міфа держави. «Україна наша (анти)радянська»: досвід колаборації і Бовкало як культурний герой. Націоналізм чи дерусифікація? (Мова як рудимент «національної ідеї»). — Постколоніалізм: фінал української інтеліґенції. Падіння «держави Духа»: ні «вертикалі», ні «горизонталі»… — Розуміємо класиків: «у Каноссу»! — Як воювали наші монтаньяри: віра в «простий світ». Від «червоної Просвіти» до сучасної «попси» — від шизо-ідеократії до хамократії «без масок». — «Культ успіху» як ідеологія постмодерну. — Майдан-2004: демократія проти хамократії. І знову аристократизм «низів» і плебейство «верхів»?.. — Історія писана й дійсна. Питання, залишене без відповіді.

Post Scriptum      608—609

«Віщий сон» (1896 р.) і «Молитва єретички» (1913 p.): «запечатування» скарбу.

І. «Одинокий мужчина» чи Велика Хвора? Культурна презентація героїні: тіло як текст

Я душу дав тобі? А тіло збавив!

Бо що ж тепера з тебе? Тінь! Мара!

Леся Українка. Лісова пісня

Влітку 2003 року, напередодні Дня незалежности, популярний журнал «Корреспондент» оприлюднив наслідки соціологічного опитування, проведеного компанією Gfk-USM «Українські опитування і дослідження ринку» з метою довідатися, кого нація сьогодні вважає за своїх героїв — за «найвидатніших українців усіх часів». Кожен із опитаних мав назвати три персоналії. Отримана у висліді «топ-десятка» виявилася настільки репрезентативною для з'ясування ціннісних пріоритетів українського суспільства по 12 роках незалежности, що таки варто подати тут цілий список повністю:

1. Тарас Шевченко 58,3 %

2. Богдан Хмельницький 26,5 %

3. Брати Клички 22,3 %

4. Леся Українка 17,8 %

5. Михайло Грушевський 13,8 %

6. Іван Мазепа 12,0 %

7. Андрій Шевченко 9,8 %

8. Іван Франко 9,0 %

9. Леонід Кучма 8,3 %

10. Леонід Кравчук 4,5 %[3]

Щоб усебічно проаналізувати ці дані, знадобилось би писати ще одну (або й не одну!) книжку. Полишаючи на боці самоочевидне незмінне значення Т. Шевченка як універсально-символічної постаті для цілої української модерної й постмодерної історії, хочеться звернути читачеву увагу тільки на одну, вельми характеристичну обставину: на виразне переважання в цьому переліку постатей, покликаних у той чи той спосіб персоніфікувати культ сили — чи то брутально-фізичної (спортсмени), чи військової (Богдан Хмельницький), чи державно-владчої, яка також імпліцитно передбачає володіння виконавчими «кулаками», так само, як і фізичне тіло індивіда (і тому «президент» виявляється статусом, що сам собою, за визначенням, синонімізує «велич»: згадано-бо  в с і х  трьох президентів України у XX столітті, і навіть засвідчена всіма соціологічними опитуваннями кричуща особиста непопулярність останнього з них, Л. Кучми, анітрохи не стала на заваді його безособовому звеличенню як символу статусу). Простежується, отже, вельми симптоматична тенденція вважати «найвидатнішим з-поміж наших» того, хто «найдужчий», — хто вже наклав або може накласти іншим найбільше духопеликів.

На перший погляд, це типова «валеологія» підліткового гурту: ієрархія вартостей, котра у XXI столітті, в суспільстві як-не-як постіндустріальному, а не збирацько-мисливському (де героїзація того, хто «найдужчий», закономірно випливала з примітивних економічних умовин життя), — суспільстві, до того ж, не змілітаризованому офіційною ідеологією, як це було за часів комунізму, і не втягненому в жоден воєнний конфлікт, — зраджує, як можна припустити, дещо більше, ніж інфантильність політично молодої (от власне що «підліткової» за віком!) нації, — а саме, національну слабкість, колективне почуття беззахисности й загрожености національному існуванню. Адже герой завжди мислиться «оборонцем» своєї спільноти — це одна з його засадничих, архетипальних, сказав би К. Юнґ, функцій, питання полягає тільки в тому, щó саме в цій спільноті, і від чого (кого) саме він призначений «обороняти». Інакше кажучи — у чому сама така «уявна спільнота» (термін Б. Андерсона) покладає делеговану своєму героєві онтологічну (або й метафізичну) підставу свого буття-в-світі, свій raison d'être. Останній, звісно, може з часом змінюватися — і тоді спільнота витворює собі нових героїв[4] або ж вливає нове вино в старі міхи, реінтерпретуючи давніх (відповідь на поставлене ще Т. Шевченком іронічне питання «За що ми любимо Богдана?» в Шевченкову добу, в кожному разі, була іншою, ніж у добу Радянської України, не кажучи вже про сьогоднішню[5]), — але сама «деміургічна», формотворча місія героя в стосунку до спільноти при тому зберігається незмінною: герой відбиває не стільки рівень її, спільноти, самосвідомости, скільки все-таки, куди більшою мірою, рівень «колективного несвідомого» — ідеальний (бажаний) спільнотний «образ-себе»: якою вона б хотіла себе бачити і, відповідно, якою продовжує себе творити.

Відтак схильність вбачати репрезентацію національної величі насамперед у найочевидніших, найбуквальніших формах силового переважання, органічно пов'язаних з насильством, — спортивних і державно-владчих, — доводиться розцінювати як недвозначний прояв національного безсилля — як пряму проекцію назовні нашої прихованої, безвихідно накопичуваної колоніальної аґресії: синдром, уперше з повною вичерпністю та нещадністю описаний класиком постколоніальної критики, алжирським психіатром Ф. Фаноном у його хрестоматійній (до речі, за 15 років незалежности так в Україні й не перекладеній!) праці 1961 року «Виволанці землі» («Les damnés de la terre»).

Клопіт полягає на тому, що мислити себе як постколоніальну націю українці, в особі своєї інтелектуальної верстви, все ще не наважуються — навіть після Помаранчевої революції, цієї першої повноформатної, культурно ритуалізованої, у тому числі на рівні символічних заклять («Разом нас багато, нас не подолати!»), демонстрації самим собі своєї національної сили, — відкриття, після якого, здавалось би, мусили знятися й усі ментально-психологічні табу в питаннях національної самооцінки (та й роль Росії в українських президентських виборах не лишила вже жодного місця для сумнівів — якщо хто ще сумнівався! — у чисто постколоніальній природі нашого, за Ф. Фаноном кажучи, «фарсу національної незалежности», а насправді «вимушеного компромісу між імперським центром та національною буржуазією»[6]). Однак необорне, сливе міфологічне упередження перед самим терміном «колоніальний» у стосунку до вітчизняних реалій зберігається й надалі (спроби взагалі заперечити колоніальне становище підросійської України як у радянську, так і в дорадянську добу лишаю на боці, розцінюючи їх, у кращому випадку, як вислід термінологічного непорозуміння[7], у гіршому ж, і далеко частішому, — як дальше тривання в Україні російського імперського дискурсу коштом колаборації певної частини національних еліт[8]; справа ускладнюється тим, що цей дискурс майже не піддається в нас інтелектуальній рефлексії, бо й приналежного методологічного інструментарію для такої рефлексії українська думка за роки незалежности виробити не змогла, — так і не познайомившись із напрацюваннями постколоніальної критики останнього тридцятиліття[9], не засвоївши, не асимілювавши їх, позбавлена відповідного синхронного контексту, полишена сама на себе й заізольована в собі, вона зосталась приреченою й далі безпорадно товктися в анахронічному крузі романтичного націоналізму зразка XIX ст. й породженої ним перестаріло-патріотичної риторики, а це, зі свого боку, також творить вельми сприятливе середовище для розмноження найрозмаїтіших ідеологічних упереджень, тож єдиний вихід із такої тотальної «методологічної кризи» вбачаю в тому, аби просто по змозі іґнорувати їх усі — за винятком хіба вже тих випадків, коли конфронтація є неуникненною для з'ясування власної позиції).

Звісно, що ні здобуті в 1991-му формальні атрибути незалежности (те, що «пан М'ба став президентом Ґабонської Республіки і що його приймає президент Французької Республіки»), ні здійснена далеко пізніше, вже внаслідок Помаранчевої революції, зміна політичної еліти (з «пострадянської» на «національну», тобто таку, для якої той факт, що «Україна не Росія» більше не мав би вимагати спеціальної арґументації), ані будь-які інші кроки на шляху нашої «деколонізації» самі собою негодні водномить анулювати двісті років українського колоніального спадку із спричиненими ним доглибними, дотепер ніким не дослідженими структурними змінами в національній психології. Не дивно, отже, що при першій-таки спробі навіть не аналітичного дослідження, а простої собі соціологічної «валеометрії» (замірювання національних вартостей) українська нація продемонструвала саме ту пошану до насильства, яка віддавна становить визначальну прикмету колоніальних народів[10].

Уточню: для мене тут цілком неважливо, що аґресивність колонізованого є за своїм походженням, як каже Ф. Фанон, «контраґресією», тобто породжується розпачливим відчуттям, що «колоніалізм не є жодною мислячою машиною, ані утворенням, наділеним розумними властивостями; він є чистим насильством у природному стані, і поступиться виключно тоді, коли зіткнеться з іще більшим насильством» (курсив мій. — О. З.)[11]. На цих сторінках мені йдеться не про те, щоб пояснювати походження колоніальної аґресивности, — для всякого неупередженого ума воно й без того очевидне, а уми упереджені жодних пояснень, як відомо, не потребують. Зрештою, до упереджених прочитань мені не звикати — досвід хоч би сумнозвісно скандальної рецепції «Шевченкового міфа України» показав, що здебільшого ці упередження (зовсім уже невіглаських не рахую!) спричинені аж ніяк не конфліктом методологій, а далеко примітивніше (і, відповідно, страшніше!), — відсутністю в сьогоднішній українській культурі, навіть у межах так званої «академічної спільноти», елементарного мовного консенсусу, єдиного нормативного розуміння засадничих для сучасної гуманітаристики термінів і понять. За таких умов будь-яка полеміка з уявними опонентами по ходу писання наперед унеможливлюється — тлумачитися з кожного слова, то для автора значить самохіть прирікати себе на параліч притчевої стоноги, яка, замислившись було над порядком переставляння своїх ста ніжок, так і застрягла на місці, не в змозі ступнути жодною. І якщо я все-таки роблю по ходу певні відступи, уточнення й дигресії, то це не стільки репліки в бік уявного опонента, скільки спроби обминути ті суто дискурсивні пастки — можна ще назвати їх ідеологічними спокусами, — які, подібно до рифів чи підводних печер, щокрок чигають на нас, тільки-но запускаємось у довшу розумову мандрівку. В даному випадку хочеться уникнути спокуси зайвий раз атакувати колоніалізм узагалі й російський імперіалізм як його специфічну відміну, бо не про це йдеться[12].

Властивим предметом цієї книжки є не колоніалізм, а національна чуттєвість — конкретно, чуттєвість народу, за плечима якого понад два століття (у термінах людського життя це акурат біблійних «сім колін»!) колоніальної історії. Те, що ця історія складалася — на різних етапах різною мірою — з  о п о р у,  к о л а б о р а ц і ї  і з того, що Р. Робінсон визначає, окремою рубрикою, як «н о н - к о л а б о р а ц і ю» (у пам'ятному старшій ґенерації радянському «ньюспікові» найближчим до цього терміном була «внутрішня еміґрація»), як і те, що на всіх етапах без винятку ця історія куди більше переживалася, аніж осмислювалася (власне, вона й досі не підсумована й не осмислена у своїй наскрізній, упродовж усіх «семи колін», тяглости), — це, знов-таки, ніяк не специфічно українські, а якраз іманентні типологічні ознаки кожної колоніальної історії, і саме вони, в остаточному підсумку, й формують колоніальну чуттєвість як універсальний, транснаціональний феномен. Те, що невідволодними константами цієї чуттєвости є страх, образа, гнів, незахищеність, приниженість, заздрість, — словом, усі ті почуття, які вкупі й творять так звану колоніальну аґресивність, — у цьому для суспільної думки початку XXI століття також немає чогось особливо нового, і в Україні цей психологічний комплекс уже й був заявлений як предмет самостійного системного дослідження — у 1999 p., Соломією Павличко: вона виявила його в зоні найвищої «національної чутливости» — в художній літературі[13], і її останнім проектом якраз і було дослідження місця й ролі насильства в українському літературному дискурсі. Нагла смерть дослідниці не дала цьому задуму здійснитися, але це, розуміється, не привід недобачати закладеного в ньому евристичного потенціалу[14]. Що, натомість, цікавить і завжди цікавило мене — і що, на жаль, нечасто робилося спеціальним предметом як українських, так і непорівнянно розвиненіших постколоніальних студій (останні все-таки продовжують тримати у фокусі передовсім культурний діалог колонізованого з колонізатором, і навіть сам термін «постколоніальний», у його найзагальнішому значенні, запропонованому Б. Ешкрофтом, Ґ. Ґріфітсом та Г. Тіфін і вже й включеному ними до останнього видання термінологічного словника постколоніальних студій, має в основі те саме «ствердження через заперечення»[15]), — ба більше, щó я вважаю особливо нагальним для висвітлення саме тепер, коли загальмований було «деколонізаційний» процес нашого національного самопізнання після осінніх подій 2004-го відновився на рівні 1991 року (та сама критика російського імперіалізму, той самий пошук констант національної тожсамости в мові, історії тощо) — це феномен дисидентства всередині позірно гомогенної колоніальної культури, конфлікт чуттєвостей усередині колоніального культурного кола.

Бо ж не монотонність і риґідність забезпечують культурі життєздатність, а якраз навпаки — внутрішня варіативність і «багатофасетність», що їх колоніалізм не випадково завжди прагне змінімізувати, як це було показано тим-таки Ф. Фаноном («Впертість в обстоюванні тих форм культури, котрі приречено на загин, — це, звичайно, національна демонстрація, одначе така демонстрація, яка є поверненням до законів інерції. Не відбувається ні захоплення ініціативи, ні переоцінки відносин — сама тільки концентрація на твердому осерді культури, яке робиться дедалі більше звітреним, інертним і порожнім <…> Після ста років колоніального панування застаємо культуру вкрай жорстку і штивну, чи, радше, викопні рештки культури, її мінеральну верству»[16]). Порядком наразі гіпотетичного твердження можна сказати, що якщо українська культура нині, після понад двохсот років колоніального панування, все ж таки, парадоксальним чином, н е  звелася до безживно змінералізованого стану, то це маємо завдячувати головно невпинному триванню в ній, впродовж усього цього часу, то сильніших, то слабших дисидентських порухів, що їх колоніальна культура не раз атакувала з не меншою, загнаною всередину, «аґресивністю сирітського притулку», аніж зовнішні, імперські загрози. Та сама Соломія Павличко, до прикладу, вже продемонструвала, у монографії «Дискурс модернізму в українській літературі», як болісно-трудно визрівав і оприявнювався в нас, так і недовизрівши до фази радикального розриву, конфлікт між народництвом і модернізмом, сприйнятий колоніальною свідомістю в площині не просто естетичній, а може, навіть насамперед, — міфологічно-нативістській: як конфлікт «свого» й «чужого» («своє», тобто традиційне, належалося за всяку ціну боронити, «чуже», тобто інноваційне, — відторгати). Колоніальна культура — це завжди, за визначенням, культура страху, і тому завжди заражена підвищеною, порівняно до пересічно-консервативного рівня, підозріливістю до всього нового. Наївно сформульований свого часу висновок М. Хвильового, що «малорос боїться дерзать», був насправді дуже точною культурософською інтуїцією колоніального інтеліґента: як усякий колоніал (за Ф. Фаноном, «туземець»), «малорос» дійсно боїться виходу за раз засвоєні ним межі безпечного — і, зрештою, має на те цілком об'єктивні підстави (досить хоча б згадати, чим скінчилися «дерзання» самого М. Хвильового!). За таких умов не доводиться дивуватися, що всяке культурне дисидентство завжди було в нас історично приречене на неповноту й недомовленість — або принаймні на притлумленість силами «своєї» ж таки національної культури.

Тим захопливішим завданням для сучасного історика української культури видається якраз договорити недоговорене, проявити недопроявлене, розглянувши ту чи іншу дисидентську альтернативу колоніальному «мейнстрімові» таки в питомих для неї самої, а не в накинутих їй — чи то колоніальним «мейнстрімом», чи імперською накривкою — контекстах: одне слово, деконструювати, щоб реконструювати — якщо, послуговуючись влучною метафорою Ю. Шевельова, і не саме зруйноване місто, то бодай його архітектурний проект[17]. Найплідніші відкриття на цьому шляху було зроблено, починаючи від середини 1990-х, феміністичною критикою[18], і в цьому неважко добачити певну логічну закономірність: феміністична методологія дала змогу вітчизняній думці дестабілізувати при підході до національної спадщини чи не найсерйозніший, бо куди тонший і, сказати б, менш «видимий» од нав'язлого в зубах імперського вульґарного соціологізму, чинник її «мінерального омертвіння» — патріархальний канон, що ним колоніальна культура несвідомо дуплікує всередині себе ієрархічну структуру імперської влади. У висліді, цілком за славною формулкою Ж. Дерріда, «марґінальне стало центральним», а колоніальне «підпорядковане» (Subaltern) вперше змогло обізватися своїм власним голосом, і раніше «погаслі», було, сеґменти національної культури увімкнулися й запульсували новими актуалізованими смислами — ефект, подібний до євангельського «мертві встають, і криві починають ходити», тож яка б там ідеологічна контрреволюція, залежно від зміни політичних кон'юнктур, не зринала в нас надалі на порядку денному, відкритий цим напрямком думки процес інтелектуальної «деколонізації» можна вже однозначно вважати незворотним.

Історико-культурний сюжет, покладений в основу цієї книжки, також значною мірою потребує для свого відчитання «ключів» феміністичної методології — у тій її частині, де феміністичні студії перехрещуються з постколоніальними. Але, повторюю, позаяк ітиметься насамперед про розкриття конфлікту чуттєвостей — конфлікту притлумленого, захованого й замаскованого цілою амальгамою різнокультурних нашарувань, що їх іще належиться зідентифікувати, перш ніж піддавати якій би то не було деконструкції, — то вже сам предмет студії прирікає мене на так званий крос-культурний аналіз: будь-яка однолінійність тут протипоказана. Властиво, вже й усі дотеперішні викладки потрібні мені були тільки на те, щоб обґрунтувати правомірність запитання, яким і відкривається наш сюжет, аби відтак провести нас через подорож завдовжки в кілька історико-культурних епох, — запитання, яким же чином у такій типово «постколоніальній» «топ-десятці» українських національних героїв на четвертому місці — відразу за боксерами Кличками! — змогла опинитися Леся Українка — de facto, єдина жінка, яку українці погодилися визнати «великою»? У чому її «архетипальна функція» як національної героїні, за яким алгоритмом відбулася її героїзація, які потреби нашого «колективного несвідомого» вона задовольняє, — словом, перефразовуючи все те саме шевченківське сакраментальне запитання, «за що ми любимо Лесю»?..

Адже те, що дійсно-таки «любимо», щиро й нелукаво, сумніву, здавалось би, не підлягає. Можна з повною відповідальністю стверджувати, що в цьому призовому «четвертому місці» в згорнутому вигляді представлено цілу постколоніальну (радянську, з офіціозом та його «антирадянською» тінню сукупно, і пострадянську) історію героїзації Лесі Українки  я к  є д и н о ї  ж і н к и  в  п а н т е о н і  н а ц і о н а л ь н и х  к л а с и к і в — поруч із «Великим Кобзарем» та «Великим Каменярем» (у самій цій міфологічній тріаді, до речі, неважко розпізнати взорування на куди давніший та універсальніший архетип — на християнську Трійцю, де Дух Святий — ориґінально, у гебрейській мові, іменник жіночого роду[19] — початково символізував був жіночу іпостась божества, — сучасний культ Богоматері розвинувся аж ген перегодом, щойно в добу пізнього середньовіччя, на той час, коли первісне значення жіночого компонента Трійці було вже давно й безнадійно загладжене ортодоксальною догматикою[20]). Вміщення портрета Лесі Українки на 200-гривневій купюрі, звичайно, могло ще й додатково посприяти піднесенню її «рейтингу», але, думається, переоцінювати вплив цього чинника на результати опитування все ж не варто. І не лише тому, що абсолютній більшості респондентів нечасто й трапляється тримати в руках купюру такого номіналу, — швидше навпаки, сам факт появи її портрета на грошовій банкноті слід розцінювати як доказ тривкої устійнености письменниці в статусі незаперечного й беззастережного національного авторитету. Йдеться дійсно про героїню безумовну, таку, яка не підлягає ревізії, ані рефлексіям, — чий образ вбився в свідомість і підсвідомість зі шкільної лави, — а крім того, ще й із пам'ятників, медалей, значків, поштових марок, із названих на її честь театрів, шкіл, бібліотек, теплоходів, із міської топоніміки (вулиця, бульвар або площа Лесі Українки є чи не в кожному населеному пункті), — про героїню, популярну настільки, щоб слугувати брендом у політичній боротьбі найрозмаїтішим партіям і лідерам (під портретом Лесі Українки позувала «проґресивна соціалістка» Наталя Вітренко, СДПУ(о) зарахувало письменницю до лику «іже во отціх» української соціал-демократії і, відповідно, своїх ідейних патронів[21], а тільки-но Юлія Тимошенко з'явилася перед камерами із вінкоподібно викладеною круг голови косою, як ЗМІ дружно приписали їй експлуатацію образу Лесі Українки, чого вона сама, нотабене, аж ніяк не стала заперечувати[22]): певнішого критерію популярности в суспільстві, де денні новини складаються майже виключно з політичних чвар і спортивних перемог, відшукати, розуміється, годі.

З народницькою косою чи з фен-де-сьєклівською зачіскою «вузликом», «дочка Прометея» чи трепетна Мавка, «комуністка» чи «націоналістка», авторка героїчних поем чи любовної лірики (курйозних випадків, коли їй ех cathaedra анахронічно приписувано не то чужу зачіску, а й чужі вірші, зокрема й на шістдесят років молодшої Ліни Костенко, також не бракує!), — Леся Українка за дев'ять десятиліть свого посмертного функціонування в культурі, по суті, цілком злилась у свідомості цієї культури зі своїм «паспортним» псевдонімом, під яким уперше з'явилася в галицькій «Зорі» (в час, коли «література вкраїнська і галицька» ще різнилися не тільки географічно) і який у міжчасі розрісся до загального спільного етноніма як для «українців», так і для «галичан», а від 1991 року вже й до націоніма, що охопив також колишніх «інородців», — «Українка»[23], тобто універсально репрезентантна Українська Жінка з великої літери. Головна місія такого гранично деіндивідуалізованого ґендерного символу — засвідчувати, як то з усією прямотою заявлено, зокрема, у найновішій біографії письменниці, не що інше, як наявність у своїй спільноті повного комплекту «„добірних людей“: мудреців, вояків, трударів і, звичайно ж, жінок»[24] (курсив мій. — О. З.: завважмо, що «видатна жінка» й досі, як і в часи X. Ортеги-і-Гасета, рубрикується в нас як свого роду окрема «професія» — поруч із «мудрецями, вояками, трударями», котрі належать до, слід розуміти, феноменологічно складнішої, а відтак і диференційованішої всередині себе чоловічої статі[25]). «Українка» — це значить, що «і в нас, як у людей», є свої видатні жінки, — і, щоб це продемонструвати, однієї якраз і вистачить, сповна.

Можна було б сказати, що маємо до діла зі звичайнісіньким прикладом патріархального «токенізму» (коли винятковий представник меншини, в даному випадку жіночої[26], видається за типового — з метою приховати дискриміноване становище решти членів цієї меншини) — і на тім заспокоїтись, якби не та парадоксальна обставина, що власне Леся Українка, поза своїм «етнічним» псевдонімом, на роль такої «типової», «архетипальної» українки, яка має найповніше втілювати в собі жіночий первень етносу і з якою, відповідно, кожна українська жінка могла б самоототожнитись (а кожен український чоловік — добачити в ній дружину, матір і сестру), надається якраз якнайменше (принаймні куди менше і від Шевченкової «доні» Марка Вовчка з її «тимошенківською» косою та колоритною портретною ґалереєю «нативістичних» Марусь-Горпин-Катерин, і від не менш-таки «нативістичної» Ліни Костенко, яка ідеально відповідає всім стереотипам матріарха «селянської нації»).

Представляти її архетипальним утіленням української жіночости не випадає бодай з огляду на її, вже конвенційну для нашої культури, безтілесність, що імпліцитно дорівнює безстатевости (у повній згоді з компліментом Дон Жуана Донні Анні в «Камінному господарі»: «Ви мов не жінка, і чари ваші більші від жіночих!»). Леся Українка — це для нас насамперед героїня знятої, у геґелівському сенсі, тілесности, отой самий прапервісний «святий дух» жіночого роду, що він же й Мавка у фіналі «Лісової пісні», після всіх фізичних перетворень-перевтілень (пригадаймо хрестоматійний монолог «О, не журися за тіло!»), — невипадково ж навіть Д. Чижевський у своїй, і досі, на жаль, найактуальнішій, «Історії української літератури» незграбно йменує її «дівчиною» (girl), — і це вже віддавши їй належне за те, що першою по-справжньому «піднесла українську літературу на рівень світової»[27], себто підсумувавши увесь творчий шлях умерлої 42-літньою — у тому самому віці, що й інший національний класик, англійська романістка Джейн Остін, — авторки «Кассандри» й «Камінного господаря». Дарма що не відповідна ні вікові (про який сама письменниця казала, що «се вже цифра така, що показує не до Петра, а до Різдва» [12, 439]), ані родинному становищу пані Косач-Квітки, ця «дівчина» насправді інтуїтивно вибрана вельми точно — вона звучить найбільш ґендерно нейтральною з-поміж усіх можливих прикладок, «очищеною» від усяких соціальних координат (пор. у сучасному великоміському сленґові так само «нейтральне» публічне звертання «дєвушка», яке, виникши на початку XX ст., попервах було адресувалося телефоністкам, тобто власне безликим і безіменним жіночим голосам, «жінкам-духам»), — а відтак мовби й найвідповіднішою для такої нестандартної та «неформатної» українки, котра не підпадає під жодне з традиційно-етнокультурних статусних означень жінки в патріархальному соціумі (кому б же то повернувся язик бодай подумки назвати Лесю Українку «молодицею», «бабою» чи навіть «тіткою»?! А от Марка Вовчка чи Ліну Костенко — скільки завгодно!). Дивна якась виходить «українка» — вийнята, відціджена з родового тіла народу: не мати, не баба, взагалі не стать — «ви мов не жінка» («Камінний господар»), «легка, біла, прозора постать, що з обличчя нагадує Мавку» («Лісова пісня»), — словом, «людська подоба, що була сосудом Духа»[28], і всі скільки-небудь вдалі спроби репрезентувати її засобами монументальної пластики невипадково кладуть наголос на одежу — накидку на плечах (М. Черешньовський, Іл. 4), розмаяний поділ сукні (А. Німенко, Іл. 5) тощо: одягти, це-бо й справді єдиний спосіб в-тілити привида, тобто принципово з-не-тілений, позатілесний образ, призначений не для змислового (зорового чи, крий Боже, дотикового) сприйняття, а для «внутрішнього зору», трансфізичного «третього ока» позасвітньої мудрости («Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш… Тепер я мудрий став…» [курсив мій. — О. З.], — каже у фіналі «Лісової пісні» Лукаш, якому, також після фізичних перетворень-перевтілень, відкрилися органи такого трансфізичного бачення). Цей мотив духовного бачення дуже-таки питомий для творчости Лесі Українки, — хоч, звісно, вважати, ніби то вона сама, як автор, несе головну відповідальність за своє культурне «знетілення» і українська нація очитана аж настільки, щоби дивитися на неї з її власної подачі — очима «мудрого», читай метафізично ініційованого, Лукаша на згорілу Мавку, — було б, м'яко кажучи, невиправданим культурним оптимізмом. Одним із моїх завдань у цій книжці і є — дослідити, чи зберігся в нашій культурі хай би й непрямий, як завгодно опосередкований, а все-таки зв'язок між езотеричним (культурним посланням самої Лесі Українки) та профанним (чинним міфом Лесі Українки як національної культурної героїні). Для початку є пряма рація придивитися ближче цій досить-таки загадковій, як для головної національної героїні, безтілесності, котра наперед мала б виключати можливість будь-якої з такою героїнею ідентифікації — що для жінок, що для чоловіків.

Тут варто пам'ятати собі одну істотну рису всякого культурного героя. Від романтичної до міфологічної школи, від Т. Карлайля  до А. Ф. Лосєва і Дж. Кемпбела, всі дослідники проблеми героя сходяться на тому, що, при всій чудесній доцільності героєвої долі і вчиненого ним для своєї спільноти подвигу, ця доля покликана демонструвати «не <…> надлюдський успіх, а успіх людини»[29], не божисту, а людську природу героя, який хоч і виступає у своїх діях знаряддям вищих  сил (богів, провидіння, історії  тощо), проте сам цілковито належить до людського, земного світу, і якраз завдяки цьому й виявляється спроможним подати своїй спільноті належний сенсобуттєвий урок. За Дж. Кемпбелом (для нас у даному випадку найцікавішим — він-бо єдиний брав у своїх міркуваннях під увагу також і ґендерний аспект, розрізняючи «героя» й «героїню»), «героєм є чоловік чи жінка, кому пощастило пробитися крізь особисті й місцеві історичні обмеження до всезагально чинних, нормально людських форм. Візії, ідеї та осяяння такої людини приходять нескаламученими із первинних джерел людського життя й мислення. Тож їхня красномовність походить не з теперішнього занепалого стану суспільства й душі, а з того незамуленого джерела, через яке суспільство народжується заново. Герой помирає як сучасна людина, але народжується заново як людина вічна — довершена, універсальна людина без особливостей»[30] (в ориґіналі — peculiarities, тобто «без часткових/індивідуальних прикмет»: стать, тілесність, розуміється, до таких не належать). Довершений чоловік «оволодіває світом» (сексуальна імплікація очевидна!), довершена жінка сама стає осередком «опанованого світу» для вищих сил, замикаючи їх на собі[31] (місія божистої нареченої, містичної коханки, матріарха-родоначальниці і т. д.).

Через півстоліття після Дж. Кемпбела цю тему продовжила феміністична критика культури, встановивши, серед іншого, три підставові архетипи культурної героїні (NB: не плутати з трьома жіночими функціями в патріархальному соціумі — дочки, дружини, матері: як «довершена, універсальна людина», героїня за визначенням є не тільки «функція», жінка-для-інших, а й «особа», жінка-для-себе, якій «своє власне», самосвідоме й самоконтрольоване життя не тільки «дозволено», а й належиться за приписом, як conditio sine qua non!). Ці три архетипи — це Матір, Діва і Яга[32] (остання, як відомо з фольклору, може бути як руйнівницею, так і дарівницею[33], — в обох випадках вона має прямий доступ власне до «первинних джерел людського життя й мислення» і слугує в межах своєї спільноти безпосереднім носієм і передавачем цієї інформації, що пов'язано з її віком, досвідом і, не в останню чергу, з містичним обдарованням). Але навіть беручи під увагу, що в реальній культурній практиці кожного народу «архетипально чисті» взірці героїв і героїнь подибуються вкрай рідко (зазвичай відбувається схрещення, взаємне накладання й контамінація первісних образних структур), неважко помітити, що, як культурна героїня, Леся Українка в усі класичні дослідницькі схеми вписується в нас препогано і з величезними натяжками (нефортунна «дівчина», що вихопилася з уст Д. Чижевському, — то швидше заповнення дискурсивної лакуни, аніж фройдівська обмовка, що дозволяла б розгледіти за тим образ архетипальної Діви). В кожному разі, земною «довершеною жінкою» вона аж ніяк не сприймається — як бачимо, навіть інтелектуалом класу Д. Чижевського, тож що вже казати про масову рецепцію: для тої взагалі емблематичною доводиться вважати універсальну формулу з листа Олеся Гончара, нещодавно оприлюдненого в пресі: «Чомусь згадується Леся Українка, ота  х в о р а,  н е щ а с н а,  б е з р а д і с н а  (sic! розрядка моя. — О. З.), ота, що виявилась чи не єдиним мужчиною в тогочасній літературі»[34].

До цього провербіального, вже добряче нав'язлого в зубах феміністичній критиці «єдиного мужчини» повернемося трохи далі, наразі ж віддаймо належне покійному О. Гончареві, чиїм голосом тут промовляє ціла українська радянська патріархатна традиція — і не лише радянська: від часу перших критичних відгуків в українській пресі, отже, вже понад століття, Леся Українка стало позиціонується в нашій культурі насамперед як Велика Хвора. Навіть ті, хто не читав жодного її твору, знають, що вона «з дитинства хворіла туберкульозом кісток» (це розтиражовано десятками туристичних путівників!), а затверджений Міністерством освіти незалежної України підручник з української літератури «для 10 класу середніх шкіл, ліцеїв, гімназій та коледжів» із близько трьох сторінок, присвячених біографії письменниці, понад сторінку (!!!) відводить мусуванню, на різні лади, теми її хвороби й фізичних страждань: «Застудившись, Леся з 1881 р. стала важко хворіти. Спочатку боліла нога, потім ліва рука. Дівчинку лікували по-домашньому від ревматизму, та її вразив туберкульоз кісток» (NB: щойно в наступному абзаці школярам повідомляють: «Рано виявився у Лесі й поетичний талант», — тут особливо зворушує сполучник «й», що ним «поетичний талант», — який, до речі, виявився у Лесі хронологічно таки за два роки перед хворобою, а не після неї, — «підшивається» до куди пріоритетнішого біографічного ресурсу — Хвороби — у ролі службово-підрядній, немовби на те, щоб створити для тієї хвороби відповідне «поетичне» тло, зробити саму хворобу фактом культури). Через чотири абзаци знову те саме: «Схиляємось перед мужністю поетеси: вона творила, долаючи щодня фізичний біль, гнітючий настрій, зумовлений недугою. <…> У листі до Михайла Драгоманова <…> поетеса писала: „О, якби мені не та нога, — чого б я в світі натворила!“ Образи переповнювали її єство (?! — О. З.), хотілося жити активно, а хвороба приковувала до ліжка». У наступному абзаці знову з'являється «смертельна недуга» — правда, вже Драгоманова, ще через абзац — «хвороба і смерть Сергія Мержинського», — і нарешті Хвороба, de facto головний персонаж цієї вкрай дивної біографії, остаточно повертається до своєї власниці, щоб упродовж двох абзаців викінчити її вже до решти.

Текст воістину емблематичний (тексти шкільного підручника завжди емблематичні, саме вони-бо й закладають ті культурні кліше, котрі відтак тиражуються в нових поколіннях), — надто ж коли взяти під увагу, що  в с я  зріла творчість письменниці (від 1901 року!) представлена в ньому, на всі три сторінки, о д н и м  (sic!) скоромовчастим реченням: «З-під її пера з'являються твори різних жанрів — драматична сцена „Іфігенія в Тавриді“, діалог „В дому роботи, в країні неволі“, етюд (? — О. З.) „Йоганна, жінка Хусова“, драматичні поеми „Одержима“, „В катакомбах“, „Кассандра“, „У пущі“, „Бояриня“, „Оргія“, драми (чому ж не „драматичні поеми“? — О. З.) „Руфін і Прісцілла“, „Камінний господар“, фантастична драма „Осіння казка“, драма-феєрія „Лісова пісня“». Про зрілу творчість це справді, дослівно, в с е — відразу за цим недорікуватим переліком вибраних драм (бозна-чом із хлестаковською легкомисністю означених як «твори різних жанрів») знову виринає Хвороба, цілковито накриваючи й поглинаючи його своєю тріумфальною присутністю: «Писала в умовах хвороби, яка проґресувала, забираючи спокій, порушуючи душевну рівновагу, завдаючи нестерпних болів»[35]. Quod erat demonstrandum. (I «memorandum» також — щось іншого школяр із цих трьох сторінок навряд чи запам'ятає!)

 Можна не сумніватися: Лесю Українку нас вчать любити й шанувати саме за це — за те, що важко хворіла й мужньо терпіла біль. А що при тому «з-під її пера з'являлися твори різних жанрів» — то вже справа наче й другорядна, важлива передовсім як предметний доказ отієї самої мужньої многотерпеливости. Реципієнтові, вихованому радянською школою, не може не впадати в око подібність такої героїні з іншими персонажами радянського героїчного пантеону, уславленими так само своєю достоту міфологічною непіддатністю на жодні фізичні знегоди, — безногим літуном Алєксєєм Марєсьєвим, паралізованим письменником-революціонером Павкою Корчагіним («Як гартувалася сталь») та його автором, також інвалідом, Миколою Островським (до речі, мотив «сталевости», «крицевости» настійно педалювався й педалюється і в стосунку до творчости Лесі Українки, а вірш «Слово, чому ти не твердая криця» входить до шкільної програми як обов'язковий до вивчення). Щоправда, героїв-інвалідів жіночої статі та культура нам не залишила — для цього вона була занадто маскулінною, а в такій, як завважує російський соціолог Є. Ярская-Смірнова, лише «чоловіки, опираючись стигмі інвалідности, все-таки можуть набути сподіваного статусу, якому відповідатимуть владні соціальні ролі, тоді як жінок <…> такої можливости позбавлено. Стереотипні образи жіночости й інвалідности як пасивности, поєднуючись між собою, тільки посилюють патріархатну подобу конвенційної фемінінности, пропонуючи асоціації з жалем, безглуздою трагедією, болем, святістю й безтілесністю»[36] (курсив мій. — О. З.). Спостереження, що й казати, слушне, але не до кінця. У сконструйованих радянською пропаґандою культових героїнь на кшталт Зої Космодем'янської або Паші Ангеліної, дарма що на позір молодих, здорових і вродливих, у дійсності є одна сутнісна риса, що об'єднує їх із героїчними каліками-чоловіками зразка Павки Корчагіна, — це нормативна для всякого радянського героя, незалежно від статі й віку, зневага до власного тіла (за чим, ясна річ, криється ще жорсткіший загальний припис — зневаги до власного життя поза його ідеологічно всанкціонованою суспільною функцією), беззаперечна й безмисна готовність леда-хвилю офірувати власне тіло для перемоги «справи комунізму» — чи то на фізичні тортури (в устах Зої Космодем'янської немислиме було б, наприклад, знамените «людське, надто людське» зізнання французької архетипальної Діви Жанни д'Арк, зафіксоване протоколами інквизиції, — що вона відреклася «de peur du feu»[37], тобто зі страху перед вогнем[38]!), чи то на матеріал для суспільно значущого експерименту (вібрації перших тракторів були, як тепер знаємо, протипоказані жіночому організмові, і Паша Ангеліна та інші «піддослідні» трактористки перших радянських п'ятирічок, окрім канонізації в героїчному пантеоні, заробили собі ще й безпліддя, тобто те саме каліцтво), чи на донорські органи для «вождів пролетаріату» (показова тут історія мас-медійної героїні 1960-х Рози Шафігуліної, уславленої тим, що через пресу пропонувала свої очі для пересадки секретареві Компартії США[39]). Людське тіло завжди є соціальний конструкт, як довів М. Фуко (і в «Наглядати й карати», і в «Історії сексуальности»). У дискурсі тоталітарної влади це неодмінно відчужене, вивласнене тіло, тіло-сировина, якість якої визначається насамперед її невразливістю, «крицевістю». Християнському «плоть слаба» в цій культурі (за іронією, самопроголошеній «матеріалістичною»!) місця нема, — можна сказати, що засадничу онтологічну дихотомію духа і плоті вона усунула взагалі: «дух» (читай, ідеологія) тут «животворить» настільки, що заряджений ним культурний герой, як у казковому фольклорі, в огні не горить і в воді не тоне:

Пятиконечные звезды
     выжигали на наших спинах
     панские воеводы.
Живьем,
     по голову в землю,
          закапывали нас банды Мамонтова.
В паровозных топках
          сжигали нас японцы,
рот заливали свинцом и оловом,
отрекитесь! — ревели,
                    но из
горящих глоток
                    лишь три слова:
— Да здравствует коммунизм!
(В. Маяковський)

Ліна Костенко (на чию чуттєву, дарма що не ідейну, приналежність радянській культурі вже звернули увагу дослідники[40]) заходить на цьому шляху й ще далі: її героїня всім на заздрість парадує бадьорою й неушкодженою, «промениться банальним здоров'ям, / смаглявим, гарячим, вишневим рум'янцем», — достоту як м'язисті фізкультурниці з полотен О. Дейнеки, — навіть після нацистського концтабору (sic!):

Ввійшла в кабінет, як ніхто ще не входив,
така квітуча, струнка на подив,
така весела, така чорноброва!
— Та я, — каже, — що, я практично здорова.
<…>
А лікар оглянув її по формі.
Сестричка зробила аналіз крові.
Нервова система — нічого, в нормі.
І серце міцне, і легені здорові.
Буває ж такий щасливий феномен!
Поміряв їй пульс.
          І, як штамп на конверті,
майнув на руці татуйований номер —
компостер Дахау, табору смерті.
(«Пансіонат „Форель“»)

Життєвої достеменности в усьому цьому «соціалістичному класицизмі» (термін А. Синявського) приблизно стільки ж, скільки в народній пісні (щоправда, все-таки жартівливій!):

Перша куля летіла, праву руку відбила,
А він все ще стояв і фурфуру ладував.
Друга куля летіла, ліву руку відбила,
А він все ще стояв і фурфуру ладував.
Третя куля летіла, праву ногу відбила,
А він все ще стояв і фурфуру ладував,
і т. д.

Втім, різниця з фольклором (і кемпбелівським мономіфом), звичайно ж, є, і то докорінна: чудесна, казкова невразливість радянського тіла забезпечується не тільки його «одухотвореністю», а й дечим істотнішим — деперсоналізованістю, взаємозамінністю з іншими тілами. Кожне таке індивідуальне тіло мислиться, властиво, клітиною тіла колективного і у випадку індивідуальної-таки фізичної смерти підлягає автоматичній реґенерації: на його місце заступають інші, абсолютно рівноцінні тіла (або, як мовиться в першоджерелі — останньому радянському виданні словника з естетики, — «масовий героїзм [sic! курсив мій. — О. З.], необхідний для перемоги й утвердження соціалістичного суспільства, є тим соціальним ґрунтом, на якому виростає героїзм окремої особистости»). У тоталітарній дискурсивній практиці «масовий героїзм» чи не вперше в історії культури перестає бути оксюмороном, «гарячим льодом», — як співалося в популярній пісні 1930-х, «когда страна прикажет быть героем, у нас героем становится любой». Радянський культурний герой є універсально репрезентантним саме тому, що це за визначенням герой масовий, «рядовий», «кожен із племені», і функція його не культуротворча, не евристична — а нормативна, приписова (тобто, знов-таки, тавтологічна!): передбачається, що на його місці, в тих самих обставинах, так само мусить повестися кожен («кожна радянська людина»), — а якщо котрась клітина поводиться «не так» і «повторити подвиг» (NB: це також унікальний, суто радянський зворот: суспільна цінність радянського подвигу утверджується його тиражуванням — тим, яка кількість послідовників його «повторила»), за якимось дефектом генетичного механізму, відмовляється, то така «клітина», своєю чергою, підлягає «випльовуванню» з цілости організму і «опльовуванню» (знеславленню), як не гідна зватися «нашою», «радянською людиною» (нищівний сарказм, із яким у згаданому вірші Л. Костенко змальовуються недужі курортники, «підтоптані пари» й «анемічні дами» — «така вона стомлена, анемічна, / гіпопотамо-гіпотонічна» і т. д., — як і діагностично точно вицілене чутким В. Стусом «я не люблю нещасних», бере свій початок не деінде, як у тому «глибокому презирстві» й «огиді», з якими дивилася на понівечене тіло товаришки героїня О. Гончара: порівняно з ним у Л. Костенко звітрилась тільки пряма ідеологічна мотивація, але це взагалі найтонша і найменш часотривка верства всякої культури). На познаку цієї головної типологічної характеристики радянського героя існував і спеціальний термін-евфемізм, успадкований з дорадянської традиції, — народність («Справжній герой, діючи в єдності з народом, завжди знаходиться попереду нього, але не над ним»[41]).

Власне в цьому пункті культурна радянізація образу Лесі Українки в бік своєрідної «жіночої версії Миколи Островського» — «прикутої хворобою до ліжка», «нещасної й безрадісної» «багатостраждальниці» й водночас «непоборної» «провісниці революції», у чиїх поезіях «гартується сталь», чи то пак «бринить крицевість»[42], — все-таки дала збій. Либонь, дався взнаки «опір матеріалу», але образ «нашої Лесі» (пор. із того самого дискурсу «наша Зоя» — про Зою Космодем'янську) так і не був доведений панівною культурою до, кажучи по-кантівському, «принципу загального законодавства» — до тої повноти «нашости» й «народности», при якій «подвиг нашої Лесі» міг би «повторити кожен». Ясна річ, відповідальні за формування владного дискурсу не могли не відчувати, що написати «Як гартувалася сталь» — то таки простіше й приступніше «кожному» (бодай на пересічному рівні літературної грамотности!), ніж «Лісову пісню», — проте не слід думати, ніби це їх аж так уже рішуче зупиняло, бо спроби «масофікувати» Лесю Українку в радянській культурі не припинялися ніколи й рикошетом докочуються й до сьогодні, хай би й тільки порядком поодиноких культурних ексцесів (за логікою «що вчора на умі, те сьогодні на язиці»[43]). У тій самій доповіді О. Гончара «на урочистому вечорі в Києві, присвяченому 100-річчю від дня народження Лесі Українки» (такі «урочисті вечори» й доповіді на них керівників творчих спілок, не забуваймо, також носили культурно-нормативний характер: задаючи, як і партійні постанови, канон загального сприйняття й тлумачення вшановуваної постаті), читаємо, наприклад, що Леся Українка, «перейнявшись гірким становищем свого народу, дійшла такої внутрішньої узгоди з ним, що навіть інтимний біль поетеси (?! — О. З.) ставав явищем суспільним» [70], — адже «звідусіль чула вона стогін свого поневоленого народу» [73]. Значить, «стогнала» вкупі з ним. Запам'ятаймо це собі, бо саме тут лежать витоки всіх сьогоднішніх медикалістських репрезентацій письменниці: на роль Великого Хворого кандидується не просто одна вражена сухотами поетеса, а весь «народ України» (зрозуміло, «трудовий»), «який виплекав її і якому вона хотіла бути корисною» [75], — самій же їй,  о д н і й  і з  м а с и  х в о р и х, відводиться в цьому всенародному лазареті традиційна патріархатно-жіноча роль сестри милосердя («Слово розради знаходила поетеса для тих, хто вагався. Товаришам несла сестринську свою підтримку й збадьорення» [76]), а також, за сумісництвом, Діви-войовниці, яка «поруч із своїми сподвижниками (цікаво, якими саме? — О. З.) <…> стояла з вояцьким щитом у руці, мов легендарна дівчина-витязь, закута в кольчуги свого безстрашшя, гідності й правоти» [80]. На цьому патріархатний набір конвенційно-фемінінних ролей для жінки, яка не є матір'ю, справді вичерпується. Власне творчість письменниці, у тій (зрештою, основній навіть за обсягом) частині, де її вже аж ніяк не дасться напряму синхронізувати зі «стогоном поневоленого народу», знаходить у такій парадигмі своє поблажливе, хоч і не надто зграбне виправдання: «Цензурні утиски були однією з причин, що змушували Лесю Українку вдаватись до начебто далеких від сьогодення світових сюжетів» [76] (дарма що абсолютною загадкою лишається, які ж то «цензурні утиски» могли існувати у вільній пресі конституційної Австро-Угорщини, зокрема в «Літературно-науковому віснику», де Леся Українка й друкувала  в с і  свої драми на «світові сюжети», за  є д и н и м  винятком «Йоганни, жінки Хусової»?). Взагалі, батьківськи-поблажливий, ба й дещо зверхній, співчутливий тон, характерний у стосунку зрілого мужа до молодої дівчини («нашої прекрасної Лесі»), у доповіді О. Гончара проривається раз у раз (напр.: «За життя Лесі Українки не рясно дісталося їй, багатостраждальниці, тих лаврів, того визнання, яким увінчує її ось наша епоха, нова» [80] — тут уже звучить зверхність не лише ґендерна, а й історична: епоха змінилася, народ видужав і більше не стогне — для чого йому «потрібен був Жовтень, барикади, Сиваші й Перекопи» [80], — і щойно тепер має змогу належне вшанувати одну з тих, хто «поруч із своїми сподвижниками», сказати б, кував йому перемогу).

Я так докладно спинилася на цьому тексті, оскільки він найпромовистіше артикулює ту парадигму героїзації Лесі Українки, котра, як знати хоч би на повищому прикладі зі шкільним підручником, у своїх вузлових моментах зберігає чинність донині. Проте будьмо справедливі й до О. Гончара (та всіх інших радянських культуротворців): парадигму Всенародної Хворої створено не ним — він тільки доповнив її кількома політично кон'юнктурними штрихами, всіма отими «Сивашами й Перекопами», які зі зміною політичної кон'юнктури й дезактуалізуються вмить, і тому єдині в цьому тексті виглядають тепер анахронічно, — в усьому іншому під ним підписалось би далеко не саме тільки Міністерство освіти України. Парадигму ж було закладено ще за життя Лесі Українки — вже знаменита Франкова стаття 1898 р. (написана, до речі, також «по-метрівському» поблажливо!) починається, власне кажучи, образливою щодо молодої письменниці заявою, що з огляду на важкі обставини української літературної праці та «особисті відносини авторки», себто її хворобу, «ми ледве чи дождемося від Лесі Українки всього того, що вона могла б дати нашому письменству»[44], а тому, мовляв, критиці особливо треба її «піддержати» (гарна мені «піддержка»! — О. З.). Далі — більше: «слаба і зманерована», на думку І. Франка, «Місячна легенда» навпростець пояснюється «важкими кризами» у стані здоров'я авторки[45]. Удар, як бачимо, нижче пояса, проте цілком у дусі свого часу. Аналогічного нетакту перед тим припустився в «Зорі» і «ведмідь» (прозваний так О. Кобилянською) О. Маковей: той також без зайвих цереґелів списав деякі настрої ранньої Лесиної лірики («голосіння», за його зневажливим виразом) на її «хорий організм»[46], і цього випаду йому Леся Українка, вочевидь боляче зачеплена такою, як написала в подячному (sic!) до нього листі, «інквізицією літературною» [10, 166], не забула, схоже, до кінця своїх днів — майже через двадцять років, у зеніті свого таланту, повернула «ведмедеві» його «розлапковану» цитату у вірші, як підняту тоді, замолоду, рукавичку після виграного довголітнього бою:

Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, —
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння!

У 1911 p., коли було «вже написано „Вертера“», такий підсумок своїй ранній творчості можна було нарешті зробити з повним правом — хай би тільки й для себе самої (NB: вірш за життя не публікований!). Якби не ці рядки, ми б, найправдоподібніше, так ніколи й не довідалися, яким воістину екзистенційним викликом став для Лесі Українки, і без того завжди мученої непевністю щодо літературної вартости своїх творів[47], той «перший привіт» від рідної культури. Відтак неважко зрозуміти, на чому їй передовсім залежало, коли протестувала (а протестувала — завжди!) проти того, що делікатно йменувала «критикою ad hominem» і що згодом отримало в літературних студіях XX ст. назву біографічного методу (розгорнутого довкола базової категорії «людина-і-твір»[48], взятої як нерозчленована єдність): не стільки на буцімто «немодерному», на думку деяких критиків (зокрема геніального скандаліста І. Костецького), опротестуванні методу як такого (з добропорядно-народницької, мовляв І. Костецький, «боязні здатись нескромною»[49]), скільки на тому, аби розмежувати, рішуче й категорично відокремити у свідомості читацької публіки (і критиків!) свою творчість — від своєї хвороби (отож власне, «по-костецькому» б сказати, особистість-для-інших — від особистости-для-себе: інтенція якраз суто «модерна»!).

Тут, одначе, й І. Костецький мусив би визнати, що в милу його серцеві добу fin de siècle наполягати на чомусь такому означало цілковито «проти рожна перти». Сьогодні хіба історики науки пам'ятають, що зароджена в кінці XIX ст. нова дисципліна — психологія художньої творчости — початково була розвивалася як галузь медицини (sic!): художня творчість розцінювалася в тодішній європейській культурі, згрубша кажучи, як явище «хворобливе» за визначенням, за своєю природою, — як особливо «інтересний» різновид неврозу, «великої істерії», котра була масовою «хворобою доби» так само, як тепер депресія, і рідко кого з більш-менш помітних митців і мислителів fin de siècle оминув цей діагноз (від «істерії» лікували й Лесю Українку, і її сестру Оксану). Тогочасна інтелектуальна публіка зачитувалася перекладеною, либонь, чи не на всі європейські мови «Геніальністю й божевіллям» Ч. Ломброзо (в «Блакитній троянді» значно поступовіша, чи, як сьогодні б сказали, «просунутіша» героїня Лесі Українки читає навіть тяжко спеціалізованих А. Вайсмана і Р. Крафт-Ебінґа!), література й театр жваво експлуатували образ недужого митця, сприяючи закріпленню в суспільній свідомості нерозліпної аґлютинації творчости й хвороби («nur ein kranker Mensch ist Mensch!» — цитує в нападі безуму героїня «Блакитної троянди», і тут її устами таки напряму промовляє «голос доби»), причому — нота бене! — на переломі століть ця містифікована Krankheit («хвороба») ще об'єднувала під однією шапкою зарівно невроз і сухоти, тобто обидві Лесині недуги (у цьому, і тільки в цьому сенсі з неї справді ідеальна поетеса fin de siècle!): їхнє розмежування відбулося далеко пізніше — в остаточному вигляді, властиво, вже аж по Другій світовій війні (у ремарківських умирущих героїнях, у численних красунях-сухотницях німого кіно ще продовжується започаткована XIX століттям лінія, сказати б, «Дами з камеліями» — естетизації, ба й еротизації сухот, не раз додатково «одухотворених» фен-де-сьєклівським неврозом). Щойно на середину XX ст., як показала Сюзен Зонтаґ, «численні метафори й підходи, раніше пов'язувані з сухотами, розділилися й закріпились за двома хворобами. Деякі риси сухот відійшли до божевілля: образ страдника як <…> істоти занадто чутливої, аби витримати кошмари вульґарного повсякдення. Інші риси сухот перейшли до раку. Це агонія, непіддатна романтизації»[50]. Паралельно відбувалась і поступова емансипація психології творчости від «матірнього лона» медицини й психіатрії, хоча діялось це дуже-таки помалу і з величезними труднощами: ціле європейське міжвоєння (не в останню чергу з легкої руки Фройда, який за життя Лесі Українки тільки-но починав уходити в моду, а піку міжнародного визнання сягнув уже по Першій світовій) із захланним ентузіазмом порпається в історіях хвороби геніїв, навзаводи пояснюючи творчість Достоєвського — епілепсією, Ніцше — сифілісом, К'єркеґора — імпотенцією, тощо, і тільки в 1940-х pp. озиваються перші, ще несміливі голоси — парадоксальним чином, із табору піонерів арт-терапії, отже, на свій лад доказом «від супротивного»[51], — на користь гіпотези, нині уважаної за аксіому: що художня творчість — то якраз навпаки, функція  «здоров'я», а не «хвороби», навіть якщо її вправляє важко хвора людина, і що єдиний прямий вплив хвороби на розвиток таланту слід убачати хіба в тому, що вона заважає хворому його повною мірою реалізувати, бо обмежує його фізичні можливості.

Для Лесі Українки ця істина мусила бути самоочевидною за півстоліття до того, як зробилась загальноприйнятою, — на підставі суто емпіричного творчого досвіду, — але «дух часу» був, як бачимо, проти неї. Все, що вона реально могла йому протиставити на захист своєї авторської гідности, — то, знов-таки, свою творчість. «Хто вам сказав, що я слабка, / що я корюся долі? / Хіба тремтить моя рука / чи пісня й думка кволі?» — це не просто черговий творчий маніфест поетеси, як може видатися сьогоднішньому читачеві, а таки щонайпряміший полемічний випад, «відповідь землякам» в обороні своїх «пісні й думки» як явищ, рішуче незалежних від стану творцевого тіла, і взагалі не з «матеріального» джерела похідних[52]. (З листів, які, поза Квітчиними спогадами, тільки й дають нам тепер змогу хоч трохи зазирнути в її творчу лабораторію — загалом, треба визнати, дуже ревно бережену від чужого ока[53], — видно, що свій мистецький дар Леся Українка, в усьому іншому людина цілком «по-драгомановськи» скептичного вишколу, суб'єктивно сприймала й переживала як явище суто метафізичної природи, свого роду «mania poetica», «певну форму нападів божевілля, за які людина здебільшого ручити не може» [11, 321] і в стосунку до якої почувається, як стародавні пророки — як та ж таки Кассандра, авторчине alter ego, — інструментальним знаряддям, виконавцем необорної, ба й «деспотичної», зовнішньої волі: «ледве заберуся до якоїсь спокійнішої роботи, так і „накотить“ на мене яка-небудь непереможна, деспотична мрія, мучить по ночах, просто п'є кров мою, далебі. Я часом аж боюся цього — що се за манія така?» [12, 380] — причому ця «манія» настільки сильніша від фізичної хвороби, що навіть цю останню змушує відступати: «я тоді тільки можу боротись <…> з виснаженням, високою температурою і іншими пригнітающими інтелект симптомами, коли мене попросту ґальванізує якась idée fixe, якась непереможна сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, — отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу zusammengeklappt, як порожня торбина» [12, 394]). Імовірно, що саме цю свою «одержимість духом» їй якраз найменше й хотілося афішувати, і не лише тому, що всякий містичний досвід, навіть у такій «секулярній» його формі, як художня творчість, взагалі належить до найбільш сокровенно-інтимної сфери людських почуттів, а й із причин, сказати б, ідейних: ще раз наголошу, що свідомо, з переконання Леся Українка була не містиком, а, як тоді (і довгий час по тому!) мовилося, «людиною наукового світогляду», у термінології XIX ст. «вільнодумною», — і будь-яка містифікація й дотепер не з'ясованої до кінця «справжньою наукою» тайни творчости не могла не відпихати її, зокрема, відразною для всякого «вільнодумця» спекулятивністю[54]. Показово, наприклад, як — у драгомановськи-нищівному полемічному стилі — розквитується вона з модним натоді спіритизмом, яким була захопилася О. Кобилянська, — арґументи, ба й звороти, тут майже дослівно ті самі, яких згодом, у незакінченому (прецікавому!) прозовому уривку «Ненатуральна мати», вживе її героїня щодо «вроків» і «пристріту»[55]: «Я припускаю, що в спіритизмі не все шарлатанерія і самооблуда, можливо, що закони, ще дуже мало досліджені, але вже признані наукою, закони гіпнотизму, нервової енергії і т. ін. відіграють тут значну роль і що спіритизм, управлений і досліджений експериментально людьми науки (пані Порицька сказала б — „справжньої науки“! — О. З.)  п о в а ж н о  і  б е з с т о р о н н ь о, з холодною  н а у к о в о ю  к р и т и к о ю, може, колись послужить для нової психології, чи скоріш нейропатії, як в свій час середньовічна алхімія послужила новітній хімії. Але в такому виді як тепер, напівзабавки, напівхороби, напівшарлатанерії, спіритизм мене не інтересує» [11, 323].

Вирок стосується, певна річ, не самого лише спіритизму: Леся Українка, як неважко пересвідчитися бодай із її літературно-критичних статей, взагалі відзначалася інстинктивно безпомильним чуттям на те, що здорове, а що хворобливе (чи навіть тільки «напівхороба»), і чого як чого, а отої танатичної зачарованости недужним, що нею був так тотально перейнятий європейський fin de siècle (і російський Срібний вік), у неї відшукати годі, — її девіз (часто повторюваний у листах), як і ціла життєва спрямованість її особистости, цілковито протилежні: «Es lebe das Leben!» і «Ewiva la vita!», і можна з певністю стверджувати, що духовно Леся Українка являє собою таки одну з «найздоровіших» постатей в українській культурній історії (властиво, саме це й спостеріг першим І. Франко, тим-то й поставив її за творчий приклад «м'яким та рознервованим» сучасникам-чоловікам: акурат ці останні й складали «цільову аудиторію» його славнозвісного полемічного випаду про «одинокого мужчину», а самому йому, либонь, і в гадку не клалося, що жінка може бути не конче й підлещена, коли її вживають на таке «педагогічне» порівняння[56]…). Суґестовані тогочасною культурою підозри, ніби її «демон, лютіший над всі недуги», може мати з тими недугами щось спільного, невротичного чи психотичного, у Лесі Українки, з усього судячи, були тільки в юності й вичерпалися акурат на «Блакитній троянді», якою вона сповна заплатила данину модній «ібсенівській» проблематиці. До того самого періоду належить і прозовий нарис «Місто смутку», написаний після візиту до психіатричної клініки у Творках під Варшавою, де головним лікарем був рідний дядько письменниці по матері О. П. Драгоманов, «дядя Саша», — нарис явно документальний, написаний «з натури»: співрозмовник оповідачки, що рекомендується їй «професором нової психіатрії» й презентує свій «конспект лекції на завтра», за всіма ознаками, шизофренік, і такої точної клінічної картини, як подає авторка, нефахівцеві самотужки вигадати було б годі, — проте для нас у контексті нашої теми куди цікавіша нашкіцована на початку ґалерея жіночих бліц-портретів. Серед них є «молода поетеса <…> з чудовими синіми очима, де так ясно блищать і зливаються в один промінь талан і божевілля», та «божевільна композиторка», підозріло схожа на Софію Дорошенко з «Valse mélancholique» О. Кобилянської, — твору, який натоді вже був написаний, але ще не з'явився друком («у неї лице подібне до візантійської ікони, очі дивляться поважно і суворо в одну точку, вона грає „Grande Polonaise“» — у героїні О. Кобилянської «змарніле лице з великими смутними очима», і грає вона, в день свого вселення до Марти з Анютою-Ганнусею, так само Шопена — етюд «ор. 21 чи 24»: так, під звуки Шопена, й увійшла в українську культуру femina melancholica, і знадобилося ще ціле століття, щоб ця культура її розгледіла, — тепер уже при допомозі тих оптичних лінз, які були «наплавлені» в міжчасі західною критикою, де тема «вікторіанського» жіночого божевілля давно вийшла за межі суто академічного обігу й стала всебічно розробленим культурним сюжетом[57]). Божевілля поетеси й композиторки з «Міста смутку», надто в порівнянні з «професоровим», зраджує скоріше культурну, ніж власне медичну «етіологію» (виникає навіть сумнів, чи панна Косач справді розмовляла з тими хворими жінками, чи «дядя Саша» тільки дозволив їй бути присутньою, приміром, на загальному обході), — і на цьому тема «митця як девіанта» для Лесі Українки й закінчується, — по-справжньому, властиво, так і не почавшись. Від середини 1890-х і до кінця своїх днів вона незмінно керуватиметься тією настановою, що творчість і хвороба ні у творчому процесі, ні на терені самого твору жодним чином не перетинаються і не мають із собою нічого до діла.

Тим більше мала б нас насторожити та обставина, що як хвора «багатостраждальниця» Леся Українка позиціюється в нашій культурі чи не настійніше, ніж як власне письменниця. Нехай І. Франко з О. Маковеєм, включаючи стан її здоров'я в літературно-критичний дискурс, ще підпали — може, й несвідомо — під вплив дискурсивних практик своєї доби; нехай тим самим ще дається пояснити й датовані 1924 роком (час пробудженого в Україні інтересу до Фройда й психоаналізу[58]!) «критично-біографічний нарис» М. Зерова «Леся Українка», в якому історію життя письменниці зведено таки чи не виключно до історії її хвороби[59], та монографію М. Драй-Хмари, довірливо розпочату цитатою з М. Євшана, що Леся Українка, мовляв, належить до письменників, які поза творчістю «не мають біографії», а відтак її життєпис поділяється більш-менш на інтелектуальні й літературні впливи в молодості — та на «щорічні мандрівки в теплі країни» й «повсякденну боротьбу з смертю» в «другій половині життя»[60] (у випадку неокласиків, щоправда, могли долучитися й інші об'єктивні чинники: як-не-як неокласики були взагалі першим поколінням, котре прочитало Лесю Українку[61], — поки вони не підросли, інших читачів, крім «мами і Люді», у неї навіть ліком було нерясно, і щойно в 1918-му, з початком національно-визвольних змагань, ознаменованих наверненням до української культури інтеліґентного зрусифікованого елементу, можна було нарешті ствердити, як М. Зеров, що «для Л. Українки читач уже народився»[62] в сенсі соціологічному, як певний суспільний прошарок; неокласики ж таки розпочали й наукове вивчення її спадщини, заклавши підвалини так званого «лесезнавства», їм ми завдячуємо першим — страх сказати, і досі найкваліфікованішим! — зібранням творів письменниці, виданим наприкінці 1920-х «Книгоспілкою» у 12-ти томах[63], і на їхню долю закономірно припала наймарудніша, «чорнова» дослідницька робота — первинний збір біографічного й архівного матеріалу та його текстологічне опрацювання, — відповідно, багатьох важливих сюжетів Лесиного життя вони на той час іще просто чесно не знали, обмежені тим, до чого були отримали доступ від рідних і близьких небіжчиці — свідків завжди безцінних, коли йдеться про живі деталі, але при окресленні цілої, як тоді мовилося, «сильвети» генія далеко не беззастережних, хоч би тільки в силу неминучої «історичної короткозорости», надмірної побутової близькости до предмета[64], — саме з їхніх, зокрема Квітчиних, уст була неокласиками так некритично прийнята на віру теза про буцімто відсутність у Лесі Українки суспільно значущої біографії[65], а відтак у полі зору немовби й не залишилося нічого іншого, як тільки ота «повсякденна боротьба з смертю», «тридцятилітня війна з туберкульозом», до того ж попередньо вже озвучена критикою і взагалі, надана до публічної диспозиції за загальним консенсусом української громади)… Одне слово, тих перших, що в різний спосіб працювали на витворення образу «великої українки», повсякчас тримаючи при тому в умі, фройдівською «тінню», образ мученої сухотами великої страдниці, зрозуміти, бачиться, все-таки можна. Складніше з наступними поколіннями.

Розуміється, ніхто не стане заперечувати, що «тридцятилітня війна» справді становила один із визначальних зовнішніх чинників життя Лесі Українки. По-перше, всяка інвалідність обмежує людину в її засадничих людських правах (на свободу занять, пересування, вибір місця замешкання і т. д.), а отже, і в праві рядити своїм власним життям на власний розсуд і вподобу; по-друге ж, культивує в людині свідомість своєї відчужености від соціуму, «інакшости», того, що вона «не така, як всі», — і це друге вже є феномен не природний, а культурний. Цивілізацію XX століття, аж до останньої її декади на Заході (а в Україні й донині), позначало так зване медикалістське розуміння інвалідности як індивідуальної «патології» (медичного казусу) на противагу загальній «нормі», і щойно під кінець XX ст. його почало поступово витісняти розуміння соціальне, за яким інваліди прирівнюються до обділеної в правах суспільної меншини. В часи Лесі Українки про щось таке ще й близько не було гадки, і психологічний синдром ізольованости, відрубности від «нормального» світу в неї на перших порах таки помітний, особливо замолоду (доки успішна операція, зроблена 1899 р. в Берліні славетним хірургом Берґманом, не перевела її на кілька років до розряду «умовно здорових»). Значною мірою саме з цього автобіографічного джерела походить драма горбатої піаністки (дарма що «списана» начебто зі сторонньої людини — товаришки дитинства, поетеси Галини Комарової) в оповіданні 1897 р. «Голосні струни», з його позірним сюжетним мелодраматизмом, а насправді вельми серйозною соціальною колізією в підтексті: адже фізична «недолугість» героїні оприявнюється й стає видимою для неї самої насамперед під зверненими на неї співчутливими поглядами здорових, «нормальних» людей («Коли вона йшла вулицею, всі оглядались на неї»), — горб, що його вона дослівно «носила на собі», по суті, як сказав би Фуко, щохвилини конструюється для неї панівним дискурсом, «навішується» їй ставленням до неї (жалем) інших людей. Це справді соціальна проблема — проблема «політики каліцтва», яку соціологія відкриє тільки в кінці наступного, XX століття[66]. Вже тут, як бачимо, з'являється наскрізна для Лесі Українки драматична тема одного проти всіх (невипадково того самого 1897 р. розпочинається робота над драмою «У пущі»): відлучений від громади Річард Айрон, каменована юрбою Міріам, вигнана своїм народом у пустиню «з навісним лементом» пророчиця Тірца, ніким не вчута і всіма зневажена у своїй вітчизні пророчиця Кассандра — кожен із цих великих аутсайдерів Лесі Українки, цих, по-фанонівському б сказавши, «виволанців землі», несе на собі свій умовний «горб», начеплений йому спільнотою, свою стигму «недолугости» як невідповідности тій чи тій суспільно-культурній «нормі» — і дискредитує своєю особою саму ту «норму» як таку (якщо, як каже Міріам про іншого аутсайдера, Месію, «такого / отой глухорожденний люд не чує», то винен не Месія, а таки «люд»!). М. Зеров і Д. Донцов, перші Лесині критики, добре знайомі з ніцшеанським елітаристським культом «шляхетних» та його впливом на європейську культуру початку століття, першими звернуть увагу і на «…характеристичну рису в усіх цих конфліктах: особа людська завжди виявляється <…> правою, маса — винною. Мимоволі пригадуються ібсенівські: „Більшість ніколи не буває правою“ і „найсильніший той, хто зостається сам“»[67].

Звичайно, тут не без Ібсена (як і не без Ніцше!), але здалось би пригадати й іншу примовку: все, що не вбиває, робить нас сильнішими. Нав'язаний закутій у «гіпсові кайдани» юній Лесі родиною й лікарями ізоляціоністський синдром «виключености з кола» не породив у неї ані почуття приниженої уломности, ані комплексу жертви, — натомість тільки укріпив ту суто аристократичну, у ніцшевському сенсі, самітницьку життєву настанову, яка вже в зрілості дасть змогу заявити: «а я таки знаю, що я ще сильна і що не люди поборють мене» (курсив мій. — О. З.) [12, 157]. Прикметно, що в усіх тих численних бідканнях над її хворобою, якими повниться українська культура, цей момент уперто іґнорується: письменницю незмінно представлювано — дуже конвенційно-фемінно! — пасивною жертвою, акцент кладеться на те, що хвороба робила з нею — і ніколи не на те, що вона сама потрапила зробити зі своєю хворобою, як зуміла ще замолоду обернути суґестовану нею, як кажуть постмодерністи, «алтерність» (=інакшість) на джерело моральної сили (варто, до речі, зазначити, що за ввесь вік Леся Українка так і не змирилася зі своїм condition humaine, не прийняла для себе свідомости хронічно хворої людини — часами, в періоди поліпшення, щиро мала себе за «зовсім здорову», і сестра Ольга, лікарка за фахом, недарма нарікала, що Леся «сама завше своє здоров'я переоцінює»[68], — наскільки вона його переоцінювала, знати і з її постійних запевнень, що в неї «zaenes Lebens» [десять життів] і що з неї «скрипуче дерево, що два віки живе»[69]). Одне слово, хвора то хвора, але на цій підставі казати на Лесю Українку «нещасна», та ще й «безрадісна» (sic!), — на те треба вже хіба геть непросипущої культурної глухоти, породженої тією «переможною» епохою, котра «щастя» асоціювала з однойменним романом Павленка, а «радість» — з усмішками дебелих трудівників на мозаїчних панно московського метрополітену.

Як бачимо, навіть горезвісна «тридцятилітня війна», цей найбільш «масофікований» біографічний сюжет Лесі Українки, покладений кількома поколіннями інтерпретаторів за наріжний камінь її героїзації, інтерпретується неіманентно, з позицій цілковито інокультурних щодо героїні, котра своєю творчістю й усією своєю життєвою цілістю рішуче протистоїть традиційно-патріархальній віктимізації а ля гончарівська «безщасниця» (пор.: «безталанна» Старицького, «сердешна Оксана» Квітки-Основ'яненка та ін.), — по суті, так само примусово «навішується», накидається Лесі Українці, як стигма «недолугости» накидається її героям-аутсайдерам усіма, хто легкомисно підміняє жалем — труд розуміння. Так співчуває Кассандрі наївне дівчатко Поліксена: «Не винна ж ти, що хвора, / що бог тобі так затуманив думку, / що скрізь тобі ввижається лихе / там, де його і признаку немає <…>./ Мені тебе, голубко, дуже шкода». З боку «Поліксен» це завжди форма самозахисту, відрухова й елементарна, — відведення того, що може загрожувати їхній системі вартостей, засобом приниження, відчуження з-поміж себе носія такої загрози як буцімто «неповноцінного». Маємо, отже, вельми поважні підстави запідозрити, що парадигма Великої Хворої в дійсності є нічим іншим, як формою реакції колоніальної культури на «внутрішнє дисидентство» своєї дочки — своєрідною українською версією «приборкання непокірної».

Відтак постає питання, у чому ж, властиво, полягає оте дисидентство і яку загрозу, дійсну чи гадану, становить воно для й без того, за визначенням, загроженої культури — такої, яка впродовж цілого модерного періоду була запрограмована зовнішньою (імперською) аґресією насамперед на самозахист. Тож пригляньмося тепер пильніше до альтернативних, поза фізичним стражданням, ресурсів Українчиної біографії та до того, як вони експлуатуються чинним культом поетеси, — десь на цьому шляху мусить ховатися й відповідь.

II. Міфологічна пригода жінки-Орфея і любовний дискурс: конфлікт інтерпретацій

Тоненька смужка

брехню від правди ділить у минулім,

але в прийдешньому нема вже й смужки.

Леся Українка. Кассандра

Справді-бо, вдумаймось — адже в житті Лесі Українки було з подостатком інших, не менш формотворчих, а головне, культурно продуктивніших сюжетів, аніж її сухоти. Більшість із цих сюжетів уприступнилася громадській увазі щойно в другій половині XX ст. — вирішальну роль тут зіграла фундаментальна праця Ольги Косач-Кривинюк «Леся Українка: Хронологія життя і творчости», повністю вперше опублікована 1970 p., але вибірково, окремими документами, потроху оприлюднювана ще від 1950-х pp. Сьогодні, через 90 років по смерті письменниці (дата, яка промайнула в календарях тихо й непомітно, не відзначена жодною з державних інституцій незалежної України[70]…), можемо з певністю стверджувати те, чого не знали ні М. Зеров, ні М. Драй-Хмара, ні П. Филипович: хоч яке коротке й вимушено «підредаґоване» з зовнішньо-подієвого боку лікарським втручанням, 42-літнє життя Лесі Українки було якраз навпаки, потенційно цілком «агіографічним», придатним для застосування цілого «віяла» різноваріантних міфологічних парадигм — просто-таки перенасиченим украй напруженими драматичними колізіями, що з них чи не кожна може послужити матеріалом для окремого «мономіфу».

У листі до А. Кримського від 27.10.1911 р. письменниця й сама це визнає, зі скромною «гідністю резиґнації»: «Зрештою, життя моє не було убогим, і сором було б мені плакатись на нього» [12, 372]. Інтонація достоту ґетевська (з тою хіба поправкою, що Ґете на старість літ усе-таки дозволяв собі перед Екерманом і трошки «поплакатися»[71]!), — сказати більше за косачівським етосом було б неприпустимо, то вже була би похвальба своєю винятковістю, обранством у долі. Обранство, тимчасом, безсумнівне — навіть при побіжному на те життя погляді воно постає як ґрандіозний у своїй бурхливості, воістину «океанічний», непогамовно творчий процес самостановлення героїні, у повній згоді з ідеалами всієї романтичної й постромантичної (чи, точніше б сказати, — шопенгауерівської й постшопенгауерівської) філософії життя.

У цьому житті — рідкісна удача, на яку б позаздрив кожен європейський поет, від доби романтизму почавши! — була й класична кемпбелівська «міфологічна пригода» в чистому вигляді — смерть «містичного нареченого» (С. К. Мержинського) на руках у героїні в Мінську взимку 1901 р. і її «ініціація потойбіччям» (сходження за ним «у світ мертвих» із богоборчою претензією до володарів того світу й вимогою повернути коханого: архетип Ізіди в пошуках Осіріса / Венери в пошуках Адоніса / Психеї в пошуках Амура, тільки що модифікований на додачу ще й орфічним мотивом, оскільки тут героїня — не просто жінка, а жінка-співець, «Орфей жіночого роду», що спускається в Аїд за своїм коханням). Ідеться про межову не лише для Лесі Українки, а й для всієї української культури подію, яку можемо умовно означити як «ніч „Одержимої“». Відома навіть точна дата цієї «міфологічної пригоди» — 18 січня 1901 р. — і власне свідчення героїні (як уже знаємо, надзвичайно скупої на будь-які особисті одкровення!): «…я її („Одержиму“. — О. З.) в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. <…> Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: „J'en аі fait une drame…“» [12, 18]. Далебі, нечасто буває в історії культури, щоб ось так, із точністю до дня й години, можна було датувати не просто початок нового етапу у творчості письменника, перехід його в іншу якість (пор. у Кемпбела про символічне «вмирання» героя, скидання ним свого попереднього «я» при переході через поріг) — а, таки дослівно, народження класика, чий, за М. Грушевським мовлячи, «титанічний хід у вселюдські простори» розпочався саме з «Одержимої»[72]: з трагічного бунту Психеї/Лесі Українки/Міріам проти самої серцевини християнської чуттєвости — проти всепрощення на ґрунті синівського й дочірнього послуху волі Бога-Отця.

Завважмо, що для самої Лесі Українки, точніше, для Лариси Петрівни Косач, бунт почався ще раніше: «переступанням першого порога» (Дж. Кемпбел), відходом від свого соціально-конвенційного, статусного «я» (чи радше, фройдівського «Id») панни з доброї родини («дворянки, дочери действительного статского советника»), до того ж формально з хворим не зарученої, був уже сам її приїзд до Мінська — здійснений усупереч волі батьків і взагалі всупереч усім, приналежним жінці її становища, звичаєвим нормативам. Які психологічні бар'єри з боку найближчого оточення довелося їй при тому долати (щодо соціально-статусних, то ті завжди обходили її якнайменше[73]!), можна здогадатися хіба з натяків, розсипаних у листах, як-от до В. Д. Александрової-Мордовець: «я <…> много раз встречала у людей, вообще очень умных, хороших, отзывчивых, неумение или нежелание понимать такие отношения <…>; я слышала не раз, как подобную дружбу називали ломаньем, самообманом, чудачеством или, в лучшем случае, ненормальностью; и зто говорили не пошляки, а люди, вообще достойные уважения» [11, 336]. Що далеко складніше собі уявити, якщо взагалі можливо (тут уже справді, як казав Гамлет, «далі — мовчання», і Леся Українка в іншому «мінському» листі невипадково йому вторує: «есть вещи, которых даже не следует стараться высказывать, потому что слова выдуманы не для них» [11, 215]), — це її духовний досвід «Орфея в пеклі», невпинне й самотнє двомісячне сходження в смерть за коханим чоловіком («Взяли, правда, на ночь сиделку, но, во-первых, она не может сидеть беспрерывно всю ночь (а оставить больного нельзя ни на минуту одного, потому что он нуждается в помощи, как грудной ребенок), а во-вторых, я не могу сдать его на всю ночь на чужие руки, зто было бы и для него и для меня тяжело» [11, 214]; «я часто не узнаю теперь своего друга, так он бывает странен, как будто даже отчужденность какая-то чувствуется. Я искала этому причин в его, откуда-то теперь явившейся <…> религиозности, проявляющейся и в бреду, и наяву, но он сказал мне вчера в одну минуту просветления: „Это отчужденность смерти, других причин не ищите“. <…> мне все кажется, что только тень его со мной осталась, а сам он только изредка, на короткие моменты является и снова исчезает…» [11, 215], і т. д.) — аж доки ця миготливо-тонка нитка так розпачливо підтримуваного зв'язку нарешті не уривається («в последний день я не стала бы удерживать его при жизни, если бы даже это было в моей власти; только присутствие его родных мешало мне впрыснуть ему морфий (меня упорно преследовала эта отчаянная мысль)» [11, 239]) — і Орфей-Психея зостається перед лицем розверзтої пустки («Міріам зостається в пустині сама»).

Досвід такого близького переживання смерти і сам собою завжди є екстремальний, найбільш сенсобуттєвий для кожної людської істоти — пов'язаний із доторком до гранично оголених підстав людської екзистенції. Але для нашої Психеї-Орфея це ще й досвід одночасно веденої запеклої, лютої й безупинної війни з «землею й небом» — з цілим оточенням хворого, яке покинуло його вмирати на самоті («Який він одинокий, Боже правий!» — жахається Міріам, і ті самі інтонації гніву й розпачу на адресу «сонного кодла» байдужих друзів звучать у листах Лариси Косач з Мінська), і з усіма трансцендентними силами (=богами), які готують коханій людині такий гнітючо безславний кінець. На перший погляд, це богоборство відверто старозаповітного, дохристиянського зразка, згадане і в незакінченому вірші 1898 р. «Якби я знав, що їм нема рятунку», в епізоді про боротьбу Якова з янголом у Пенуїлі (за Книгою Буття, 32:25—29: «І зостався Яків сам. І боровся з ним якийсь Муж, аж поки не зійшла досвітня зоря. І Він побачив, що не подужає його, і доторкнувся до суглобу стегна його. І звихнувся суглоб стегна Якова, як він боровся з Ним. <…> І сказав: „Не Яків буде називатися вже ймення твоє, але Ізраїль, бо ти боровся з Богом та з людьми, — і подужав“»), — з тією, одначе, різницею, що Психея-Міріам, цей «Яків жіночого роду», ведучи свою боротьбу з Богом (Месією) та людьми, які покинули його на смерть, не роїть анінайменших надій «подужати» і сповна здає собі справу, що шансів у неї жодних (Месія небезпідставно закидає їй: «Таке смирення гірше від гордині»!), — нею рухає тільки й виключно «як поломінь, палка <…> любов», цебто дійсно несамовита за вольовою «температурою» інтенція цілої істоти врятувати коханого від екзистенційного жаху самотньої смерти («Нехай даремне! Та позволь загинуть / хоч не за тебе, то з тобою вкупі!»[74]), — якщо вже не викупити його в жорстокого Бога-Отця ціною власного життя, то принаймні непорівнянно страшнішою з релігійного погляду ціною власної душі (вічного спасіння) опротестувати волю і Отця, і покірного йому Сина-Месії, кинувши у вічі авторитарно-владним небесам своє непримиренне — не Орфеєве, а Алкестідине, — жіноче «Ні!» (так уперше з'являється в Лесі Українки промовити від першої особи той самий Дух, котрий, нагадую, у семітських мовах є жіночого роду, — витіснений з ортодоксального християнства патристичною ревізією жіночий компонент божества, з яким ми ще не раз зустрічатимемось у дальшому ході цієї студії).

З точки зору XX століття, котре в українській культурі в прямому (календарному!) й переносному розумінні якраз і відкривається «Одержимою», це суто екзистенціалістський бунт проти смерти, який згодом знайде розлогішу філософську артикуляцію в «Бутті й Ніщоті» Ж.-П. Сартра та в розправах мислителів Франкфуртської школи. З точки ж зору міфа та архетипів колективного несвідомого, сюжет виглядає ще цікавіше й провадить нас у глибину тисячоліть, до «Магабгарати» і «Бгагавадгіти», — тільки там знаходимо в такому чистому вигляді постать божого помічника (царевича Арджуни), який добровільно обирає для себе довічне пекло, щоб у цей спосіб довести свою абсолютну відданість богові Крішні. У неортодоксальній, гностико-маніхейській традиції можна знайти вказівки на те, що подібну місію ранньохристиянська екзегетика (згодом скваліфікована ортодоксальною церквою як єретична) певний час була схильна приписувати Юді[75]. Власна «есхатологічна програма» Міріам звучить на диво схоже до цієї ідеї, загубленої в нетрях давніх релігій і єресей Сходу (на яких, нотабене, Леся Українка таки несогірше зналася — ще замолоду спромігшись самотужки написати підручник стародавньої історії східних народів!), — ідеї найбільшої, трансцендентної жертви, яку здатна скласти людина своєму божеству:

…Чи в огняній геєні,
чи в темряві без краю доведеться
мені на вік віків з душею пробувати,
та радощі моєї не зруйнує
сам Князь темноти, радощі від того,
що на мені не важить кров Месії,
що Він її за мене не пролив
ні краплі…

Жарти набік — така Психея не вдовольнилась би від богів мізерною, як на її есхатологічний максималізм, подачкою у вигляді тимчасового воскресіння свого коханого (Міріам і не вдовольняється вісткою про Воскресіння, навпаки — сприймає її як остаточну поразку Месії в його спробі змінити людей на краще: «Для сеї самої юрби воскреснуть? / На се, либонь, не стало б і Месії!»). Міфологічна пригода такої Психеї, як бачимо, не просто ставить її в позицію онтологічного виклику, — вона дає підстави говорити про народження (чи відродження) якісно іншої, незнайомої ортодоксальному християнству міфологічної героїні, пов'язаної з набагато древнішими пластами культурної пам'яти людства. Ця героїня виступає не коханкою, не нареченою (Міріам не визнана Месією в такій ролі!), а своєрідною «тіньовою» (видимою вже хіба що крізь «окуляри» езотеричних учень і єресей) партнеркою, «іноверсією» вмираючого й воскресаючого бога, — чи, в перекладі з мови міфа на мову історичних реалій, тією Христовою ученицею й жінкою-апостолом, котру отці церкви могли й справді хіба що проклясти, символічно «каменувавши» (що й було благополучно вчинено з багатьма колежанками Міріам, постатями цілком достеменно-історичними, що їх із різною мірою брутальности вилучено з церковної історії[76]), — і чиє «Євангеліє від Міріам» (бо саме таким «апокрифічним євангелієм», в остаточному підсумку, і є «Одержима»!) могло мати свої аналоги, в кращому разі, серед знищених гностичних апокрифів II—III ст., знайдених у Наг-Гаммаді (Єгипет) щойно в 1945 р. — на тридцять третій рік по смерті Лесі Українки. Принаймні зацілілі фрагменти гностичного «Євангелія від Марії», де Марія «розплакалась» від того, що інші апостоли (Андрій і Петро) не повірили отриманим нею від Учителя одкровенням про проходження душі через владу «земних панств»[77], проливають на образ «одержимої» Міріам куди більше світла, ніж усе, понаписуване досі в нашому літературознавстві про авторчине антихристиянство й «атеїзм». Якщо вести мову в гностичних термінах, можна сказати, що душа Міріам, пройшовши на землі слід у слід за Месією всі митарства, зачепилась за владу останнього з «панств гніву» — гнівної мудрости, звідки її визволяє тільки мученицька смерть під градом каміння — «не за щастя… не за небесне царство… ні… з любови!».

Повторюю, Лесі Українці не була відома так звана «коптська бібліотека», ані знайдена наприкінці 1940-х кумранська («рукописи Мертвого моря»), з якої теж чимало далося б відчитати помічного для зрозуміння природи її «прометеївської» незгоди з ортодоксальним християнством. Фактичні знання письменниці про раннє християнство, котре так нездоланно-магнетично її вабило (тільки з драм, крім «Одержимої», цій темі присвячені «В катакомбах», «Руфін і Прісцілла», «На полі крови», «Йоганна, жінка Хусова», «Адвокат Мартіан» — майже третина всього корпусу драматичних текстів!), хоч які самі собою солідні й фундаментальні[78], були, як і ввесь рівень тодішніх релігієзнавчих студій у тому, що стосується так званих «єресей» I—II ст.[79], все ж не достатні, аби на їх підставі можна було свідомо й цілеспрямовано створити образ  ж і н к и - є р е с і а р х а. (Втім, дещо з гностичних першоджерел Леся Українка знати все ж могла, і виглядає, що таки знала: наприкінці 1890-х pp. справжньою сенсацією в європейському науковому світі стала першопублікація кількох автентичних гностичних рукописів, серед них т. зв. «Пістіс Софія» з колекції Британського музею, — у ньому Марія Магдалина постає як чільна, з-поміж решти учнів, співрозмовниця Спасителя, — з 46 поставлених йому запитань 39 належать їй, — і Спаситель, звертаючись до неї, називає її — Міріам![80] Залишається тільки подивуватися, чому досі ніхто з наших дослідників так і не застановився над питанням, звідки, властиво, в Українчиної героїні така незвична для християнської традиції, чисто гебрейська форма імени, і не натрапив на цей недвозначний «гностичний слід» — пряму підказку, в якому напрямку шукати за духовними витоками «Одержимої».) В кожному разі, попри те, що тогочасне релігієзнавство ще й близько не підступалося до проблеми жіночого проводу в ранньохристиянській церкві, ані до досліджень т. зв. маріїнітської єресі, «церкви Марії», згодом витісненої в непам'ять ортодоксами-павлінітами, образ Міріам-єресіарха у Лесі Українки таки вийшов, — ніби вона справді «думкою почувала» (NB: блискучий вираз на ознаку власне художнього мислення, в російській літературі схоже висловлювався Достоєвський — «мысль почувствовать»!) те, що щасливо відкриті новітньою археологією «факти» остаточно «доказали», коли її давно вже не було на світі, і що в 1987 р. підсумувала — найправдоподібніше, ніколи не чувши ні про Лесю Українку, ні про богоборчий бунт її Міріам, — одна з провідних сучасних істориків культури, Раєна Ейслер: «Найвизначніша єресь, яка проходить через усі ці різноманітні (апокрифічні. — О. З.) євангелія, що відбивають різні філософські та релігійні традиції, — це те, що вони кидають виклик догмі про ієрархію, встановлену самим Богом»[81]. Власне цей виклик і складає суть «євангелія від Міріам» — тексту, яким починається зріла Леся Українка.

І вельми характерно, що її останній, уже не зреалізований на папері драматургічний задум («На  передмісті Александрії живе сім'я грецька…») — той, яким Леся Українка закінчується, — також стосується раннього християнства, і то власне початку організованої церковної боротьби з «єресями» та «поганською» вченістю: зі страху перед грядущими репресіями діти-підлітки схопленого церковним кліром «дуже вченого елліна» Теокріта закопують уночі «в пустині, просто в пісок» цілу батьківську бібліотеку — «збір папірусів». «Може, настануть кращі часи. Може, колись хтось знайде ті скарби — і дізнається великої мудрости: „Геліосе! Рятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх!“». У XX столітті «золота пустиня» — і єгипетська, й палестинська, — як бачимо, дещо таки віддала. Історія з кумранськими рукописами, які випадково знайшов пастух, витягаючи з провалля загублену вівцю, а потім його родина довший час розпалювала тими скарбами вогонь у помешканні, цілком могла б скласти другу дію ненаписаної Українчиної драми. У кожному разі, «кассандрівська» історична інтуїція її не завела — нам, через сто літ по тому, залишається, читаючи «Одержиму», хіба лиш дивуватися з того, як вона могла знати істину, знаючи так мало «фактів». Іншим унікальним збігом обставин, що не може не привернути уваги, є описане Лесею Українкою замкнене тематичне (так і хочеться сказати — герменевтичне!) коло: від створення, «на вході», власного «апокрифічного євангелія» 1901 р. до передсмертного, «на виході», моління-заповіту про «писання „єретицьке“, „поганське“» — в цей 12-літній проміжок укладається вся Леся Українка як письменник і мислитель світового значення; все, що було нею зроблено раніше, до 30-го року життя, — то, як і годиться за логікою міфа, підготовка, учнівство… Ясно, що саме тут належить шукати ключ до розуміння її головного культурного послання, і «ніч „Одержимої“» дає для цього матеріалу з подостатком.

Коли ми тепер поглянемо, як же українська культура розпорядилася цим сюжетом — уже після публікації «Хронології…», тобто володіючи в повному обсязі всією документальною інформацією про обставини написання «Одержимої», про «білоруський роман» Лариси Косач і його трагічний фінал у першу зиму нового століття, — то найразючішим видасться насамперед дружне, одностайне іґнорування інтерпретаторами всіх рівнів — од науковців до авторів спеціально присвяченого цьому сюжетові і взагалі дотепер єдиного художнього фільму про Лесю Українку — «Іду до тебе» (Київська кіностудія ім. О. Довженка, 1974 p., режисер М. Мащенко, сценарій І. Драча) — якраз отого порогового «орфічного досвіду» духовного переродження, внутрішньої трансформи нашої культурної героїні внаслідок її «ініціації смертю». Таємниця її «прориву» на новий рівень, майже непоясненного з точки зору іманентної логіки літературного розвитку, та таємниця, яка в 1920-ті роки так була інтриґувала неокласиків, — із проясненням конкретного біографічного тла немовби згорнулась, погасла, перестала існувати. Можна подумати, наче для молодої письменниці, чия літературна кар'єра вже була успішно розгорталася в руслі потреб місця й часу, то була найприродніша і звичайнісінька у світі річ — після хоч і дуже доброякісного, та все-таки ще цілком «традиційного» поетичного дебюту, після автобіографічної «Блакитної троянди» й також дуже «двадцятип'ятилітнього»[82] за настроєм «Прощання», після, знов-таки, більш-менш автобіографічних спроб соціально-психологічної прози й початої драми «про скульптора серед пуритан» (не в останню чергу з визивним полемічним наміром увести в українську драму повноформатного героя-митця, сама літературна правомірність якого тоді в нас іще завзято дискутувалася[83]), — отак собі, «не перемикаючи швидкостей», простим розумовим зусиллям і посидючістю за письмовим столом (як це виглядає в кіноповісті І. Драча «Іду до тебе»), узяти й «трансцендуватися» на ту онтологічну глибину, де ставляться під сумнів найбільш фундаментальні засади християнського віровчення! Принаймні такий різкий перепад мислительних і світовідчувальних масштабів чомусь анітрохи не сприймається інтерпретаторами як загадковий, ба навіть не наголошується спеціально, — і це вже само собою мало б становити загадку для всякого неледачого ума.

Звичайно, можна, за прикладом О. Гончара, покликатися на «цензурні утиски», і цим разом таки, далебі, невигадані: адже в радянській культурі канонізовані українські класики першого ряду мусили конче бути «революціонерами-демократами», матеріалістами й атеїстами, — релігійно-філософські пошуки екзистенційного характеру були так само несумісні з їхньою «виробничою характеристикою», як коли б вони були живими й обіймали посади секретарів ЦК КПУ з ідеології. Бути класиком у тій культурі в певному сенсі й означало — бути в посмерті таким довічним «секретарем з ідеології», і головною функцією істориків філософії, літератури, мистецтва і т. д. було забезпечувати видатних небіжчиків на цій посаді надійними виробничими характеристиками[84]. Але навіть і з такою поправкою на «дух часу» неважко помітити, що в цьому конкретному сюжеті не йдеться про якісь умисні фігури замовчування, перехід інтерпретаторів на езопівську мову абощо, — ні, йдеться про цілком щиру, як у радянську добу, так і дотепер, відсутність інтересу до пережитої Лесею Українкою в «ніч „Одержимої“» духовної кризи — і духовного подвигу. Вельми прикметно, що і в вільній від «атеїстичних» приписів діаспорній науці єдиний дослідник, котрий по-справжньому зацікавився власне-міфологічним значенням релігійного бунту Міріам (і Лесі Українки!), Р. Веретельник, прийшов до цього не з української, а таки з північноамериканської традиції, з феміністичної критики культури, — у нього єдиного знаходимо гіпотезу, що Міріам є не чим іншим, як «жіночою версією Христа»[85] (як на мене, точніше все-таки — єресіархом, а сама «Одержима» — апокрифічним Євангелієм). У пострадянський час тему «бунту Міріам» дещо «розморозила» була Т. Гундорова[86], — щоправда, розглянувши її виключно в межах ніцшеанської критики християнства, тільки доповненої феміністичним вектором, головне ж у цій «міфологічній пригоді» — досвід смерти, який дійсно вимагає від суб'єкта такого досвіду прямого діалогу з Богом, — і в неї залишився за кадром. Отож таки не в цензурі тут справа.

Мусимо визнати одверто: цей життєвий сюжет Лесі Українки українська культура безнадійно вивалашила — і то насамперед тим, що фактично усунула з нього проблему смерти. Натомість непідробний і невгасний інтерес от уже кілька десятиліть він збуджує зовсім з іншої сторони, викликаючи в наукової й позанаукової громади жваве питання, цілком достойне тіточок С. К. Мержинського (двох старих дів, що, за стриманим зізнанням Лариси Косач, до останку не могли второпати стосунків цієї химерної пари «и доставили нам обоим много-много тяжелых минут» [11, 336]), — а чи любив же Сергій Мержинський панну Ларису так само, як вона його?.. У фільмі М. Мащенка довкола цього закроєно цілий драматичний конфлікт: за сценарієм І. Драча, насправді С. К. Мержинський буцімто кохав зовсім іншу жінку, а «сердешна Лариса» була допущена до його вмирущого тіла виключно в амплуа сестри милосердя (NB: точнісінько за логікою тітусь Мержинських: «они примирились во мне с сиделкой, а не с другом, они почти до последней минуты не верили мне, я это видела» [11, 336], — через сімдесят з гаком років Лесі Українці «не віритимуть» уже не старі тітусі, а інтеліґентні вкраїнські мужчини, які створюватимуть про неї книжки й кінофільми). Так історію «Орфея в пеклі» підмінено сконструйованим у стилістиці міщанської драми любовним «трикутником»: на місце людської самотности перед лицем смерти (що й становило остаточний смисл мінської трагедії!) поставлено самотність некоханої (sic!) жінки, — і саме ця зверхньо-«поблажлива» стосовно героїні версія, попри всю її штучність, відверту психологічну малоймовірність (NB: ті, хто кохає без взаємности, ніколи не кажуть «ми», таке поняття виробляється виключно внаслідок тривалого близького зв'язку, десиґнуючи психологічно зжиту між собою пару, двох-як-цілість, тож уже ця одна деталь мала б спинити розгін домислів і фантазій!), — попри, зрештою, повну документальну необґрунтованість, прижилася й асимілювалась у свідомості нашої культури настільки, що її, цю версію, ще в 1990-ті безмисно, за інерцією, повторювали навіть вельми поважні інтелектуали. Про популярну культуру годі й казати — там мотив «некоханої» розрісся і розпух уже до відкрито мізогіністського міфа про «нежіночість», «неуспіх у чоловіків» взагалі і, на цій підставі, про нібито латентну гомосексуальність (тут відбулося перехрещення з іншим важливим життєвим сюжетом Лесі Українки, про який трохи нижче, — її «платонічним романом» з О. Кобилянською)[87]. П'єса Неди Нежданої «І все-таки я тебе зраджу», поставлена в кінці 1990-х Київським експериментальним театром, — про три кохання Лесі Українки (Нестора Гамбарашвілі, Сергія Мержинського, Климента Квітку) — з'явилась у цьому звульґаризованому контексті як жест чистої неґації, заперечення чвертьстолітніх міфів «некоханої» як взагалі не вартих уваги, але до розуміння загальнокультурного смислу мінської трагедії так само нічого не додала, — заперечення й лишилось запереченням, «зняття» ж культурного конфлікту так і не відбулося.

Документальні свідчення про цю «дивну дружбу», на жаль, і справді скупенькі: головне джерело, що могло би пролити на неї світло, — трирічне листування Лесі Українки з С. К. Мержинським — не збереглося: найімовірніше, було знищене нею самою, як і листи до неї О. Кобилянської (не забуваймо про нормальний для старої шляхти етичний кодекс, за яким приватне й публічне розмежовуються куди жорсткіше, ніж у добу масових комунікацій!). Відтак сучасним архівістам лишилось хіба по окрушині визбирувати докази «від супротивного»: про засвідчене друзями С. К. Мержинського його неприховане захоплення панною Лесею, про його ревне прагнення хоч у чомусь бути їй корисним, про його часті наїзди в гостину до Косачів і її — до нього в Мінськ, про те, що до хворого її було викликано друзями восени 1900 р. як найближчу і, вочевидь, найдорожчу йому людину, — і, впадаючи  в полемічний запал, запевняти,  що «у свідомості вона відчувала себе його дружиною»[88] (так, ніби дійсно існують якісь певні способи прозондувати свідомість Лариси Петрівни й достеменно встановити, що саме вона відчувала!). По-людському такий запал, у принципі, зрозумілий — як реакція на відверту несправедливість національної культури щодо «найвидатнішої з українок», — але й дзеркально-зворотне намагання «виправити кривду» й заднім числом «пошлюбити» її з коханим чоловіком хибує, в остаточному підсумку, на той самісінький дефект зору, що ним, наче крізь зворотний кінець телескопа, розжарена до найглибших, плазмених основ людського буття-у-світі й придатна до відтворення вже єдино мовою міфа висока трагедія любови й смерти «скорочується» до рівня сентиментальної побутової драми класичного «малоросійського репертуару» в режимі «любить — не любить»[89]. Тобто обидві сторони в цій на кілька десятиліть розтягненій полеміці перебувають, знов-таки, у зовнішній, інокультурній щодо своєї героїні ситуації, — і, либонь, тому  обидві примудряються переочити, як при швидкому читанні, чи  не єдине дійсно достеменне свідчення — те, що його зоставила сама героїня в записах, ніколи нею не публікованих за життя (ціле щастя, що й тих не знищила!), — про те, чим була в її духовній біографії ця «дивна дружба» («дивна» вже бодай  тому, що молодий чоловік, як-не-як, мав відкриту форму туберкульозу легень, отже, про «нормальний» шлюб і взагалі фізичний контакт між закоханими не могло бути й мови за медичними показниками, — це приблизно те саме, що сьогодні кохати хворого на СНІД, і рідня Лариси Петрівни, особливо мати, так рішуче збунтувалася проти її поїздки власне з огляду на пряму загрозу її життю й здоров'ю, — коли після Мінська в неї таки з'явилися ознаки процесу в правій легені, які коштували потім двох сезонів вигоювання в Сан-Ремо, то довелося вислуховувати від матері ще й докори та звинувачення в «еґоїзмі»). А проте, всупереч очевидній приреченості цієї любови до приреченого, — «я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе» («Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами…», курсив мій. — О. З.).

Здається, цього мало б вистачити. Порятунок від ув'язнености в собі через обдарованість Іншим, зняття вічної екзистенційної проблеми відчуження — це взагалі головний смисл творчого еросу (NB: не обов'язково сексуально вивершеного!), той «екзистенційний максимум», який одна людина, у даному випадку С. К. Мержинський, може дати іншій — у даному випадку Ларисі Косач (пор. у листі до О. Кобилянської її справді нутряний жіночий крик, усього єства: «Коли подумаю тільки, що я  т а к о г о  друга маю втратити!..» [11, 211]). Тож не треба навіть особливо вчитуватися «між рядків» — уже зацитованих більш ніж достатньо, щоб таки раз і назавжди «повірити» цій незвичайній любові і, поштиво схиливши перед нею голови, відступитися, не силкуючись увібгати її ані в рамки вигаданих «трикутників» (у жодному «трикутнику» подібне почуття неможливе!), ані в подружнє ліжко. Якщо цього не відбулося, то причин маємо шукати не в дефіциті архівних матеріалів, а таки глибше — у нашій власній (культурно панівній) чуттєвості, нашому власному розумінні любови й смерти.

На жаль, процес нашого національного самопізнання, який для кожного народу повною мірою відкривається щойно із здобуттям незалежности, протікає так загальмовано й викривлено, що жодних системних студій на ці дві найфундаментальніші й, сказати б, «індикаторні» для кожної культури теми на українському матеріалі й дотепер не з'явилося[90]. З мого боку було б, розуміється, чистим верхоглядством намагатися мимохідь, «по дорозі» залатати такі колосальні зяючі лакуни, — все, що я можу собі дозволити на цих сторінках, то хіба окреслити, означити їх «сиґнальними прапорцями» як білі плями на нашій культурно-історичній мапі, що приречені утруднювати всяку, хоч трохи пошукову, інтелектуальну мандрівку вглиб тої культурної історії, аж доки їх не буде заповнено спільними зусиллями багатьох і багатьох мандрівників.

Якщо спробувати зробити розширений підсумок усьому, викладеному вище про «ніч „Одержимої“» й наступну культурну адаптацію цього сюжету, то перше, що впадає в око, — це різко виражена  ч у т т є в а  і н ф а н т и л ь н і с т ь  нашої культури, принаймні в її пізньорадянський (післясталінський) період. Ні на чому іншому цей ґрандіозний колективний зсув «назад» по онтогенетичній драбині в бік недорослости, психологічної незрілости (в онтогенезі відповідної більш-менш підлітковому віку) не дається пізнати так наочно, як на ставленні до кохання й смерти — двох онтологічних екстремумів, об'єднаних, за гарним спостереженням французького філософа В. Янкелевича, категоріальністю «екстраординарного порядку»: обоє є водночас і вічно-повторюваними, «природними», і вічно-неповторними, щоразу індивідно унікальними, такими, що переживаються «вперше», і власне це сполучення виносить їх у нашій свідомості поза межі профанного буття під рубрику «чуда»[91] — нині так само, як і п'ять тисяч років тому. Кохання і смерть, сказавши простіше, — то ніби завжди відкриті «незарослі тім'ячка» цивілізації, зони «відкритої пульсації» природи в людській культурі, і тому саме через них найточніше можна промацати, у кожній окремо взятій точці історичної шкали, тієї культури автентичний «пульс» — і реставрувати за його биттям цілу, притаманну їй, картину світу, аж до найтрудніше реєстрованих проявів «колективного несвідомого» включно.

Проблема в тому, що «зблизька», зсередини свою культуру завжди видно погано. У XX столітті колосальну кількість інтелектуальних зусиль було витрачено на те, щоби розпізнати й визнати спочатку типологічну тотожність між собою різних тоталітарних режимів (тут страшенно була «завадила в очу» Друга світова війна, надовго воздвигнувши в свідомості цілої цивілізації позірний бар'єр між нацизмом і комунізмом), а відтак, уже «поверхом вище», — і внутрішню типологічну спорідненість між тоталітаризмом та «вільноринковим» капіталізмом (цей другий процес, по суті, не завершився й досі!), належність їх обох, таких буцімто «різних» (за економічною й суспільною організацією), до тієї самої технократичної цивілізації, що її французький історик Ф. Ар'є влучно назвав був «аґломератом автоматизованих індивідів»[92]. Перші-таки культурно-антропологічні студії над сучасним коханням (Д. де Ружмон, Е. Фромм) та сучасною смертю (Дж. Ґорер, Ф. Ар'є), які з'явилися на Заході, вже зафіксували цю «революцію» (чи, радше, «інволюцію») чуттєвости — загальноцивілізаційне здитиніння, духовну інфантилізацію, при якій домінантними стають соціально-культурні настанови на комфорт (happiness) і втіху (pleasure). Нині вже очевидно, що ці спостереження чинні й для посткомуністичних суспільств, де крах комуністичного способу виробництва тільки зірвав гальма на шляху стрімкої «консумеризації» того самого «аґломерату автоматизованих індивідів», що його західні ліберали були попервах недалекоглядно вважали за виключний продукт капіталізму. Так що наша інфантильність має, до великої міри, «всесвітньо-історичне», як люблять висловлюватися марксисти, походження, і праці західних учених можуть придатися за певний методологічний орієнтир і для нашого самопізнання також.

Можна не сумніватися, що якби фільм про мінську трагедію Лесі Українки знімався не на Київській студії ім. О. Довженка, а в Голівуді, то трагедія так само була б редукована до мелодрами («орфічний сюжет» — до «мильної опери»). Притаманне сучасній цивілізації замовчування досвіду проживання смерти, винесення його «за дужки» соціально значущого життєвого досвіду і накладання на все, що стосується смерти, цілого пакета культурних табу (ізоляція вмирущого в лікарні й «медикалізований» скін, відмова від жалоби й усіх пов'язаних із нею ритуалів, «непристойність» публічних проявів скорботи і т. д.) — це, як показав Ф. Ар'є, феномен історично молодий, виниклий щойно по Першій світовій війні (Ф. Ар'є називає його «перевернутою смертю», la mort inversée). Для європейського fin de siècle (і цілого XIX століття) характерна була зовсім інша форма смерти — власне та, яка вимальовується з листів і віршів Лесі Українки, присвячених загину С. Мержинського: благісний відхід у колі родини й друзів (звідси й моральна неможливість простити всім тим, хто «покинув», не з'явився до смертного ложа!), релігійна екзальтація вмирущого, його прощання з близькими («…он простился со мной в первую ночь, что я провела при нем…» [11, 215]) і розпорядження близьким щодо його поховання й спадку («он все время <…> просил меня заботиться, насколько в моих силах, о том, чтобы он не имел отталкивающего вида по смерти, просил покрыть его вуалью, украсить цветами…» [11, 239]), причому особливе значення має якраз естетика смерти («Квіток, квіток, як можна більше квітів / І білого серпанку на обличчя, / Того, що звуть ілюзією…», пор. у листі: «в самые последние минуты <…> не было уже ничего ужасающего, он взял меня за руку, стал дышать все реже и реже, потом совсем затих и вдруг сделался прекраснее, чем когда би то ни было при жизни» [11, 240]), — це просто-таки класична, гейби живцем узята з творів Л. Толстого, картина ар'єсівської «прекрасної смерти»[93] доби романтизму, «психологічний пейзаж, який склався в XIX ст. і проіснував недовго: не більше півтораста років»[94]. Перша світова війна (в українському випадку продовжена ще трьома роками революції, воєн, голоду й заглади), на думку Ф. Ар'є, назавжди опустила завісу над цим «психологічним пейзажем», — майже раптове, за історичним рахунком, відмирання культурних кодексів і ритуалів, призначених упорядковувати й каналізувати екстремальні почуття (зокрема пов'язані зі смертю), історик не вагається назвати не більше не менше, як «чуттєвою революцією», і нам залишається тільки признати йому фактичну рацію. Дивує інше — те, що Ф. Ар'є рішуче не бачить прямого зв'язку між таким наглим «розкультуренням» («перевертанням») смерти, по-дитячому переляканим («цур мене, цур»!), чи радше невротичним, випиханням її «за двері» колективної свідомости, виключенням із досвіду сучасної культури як неуникненної «похибки», яку воліють «не помічати» (про яку «всі знають, але не говорять»), — і найбезпосереднішим, грубо-намацальним історичним контекстом цього процесу, тобто добою масових убивств із відповідною механізованою індустріалізацією смерти — не тільки в модерних клініках, а, задовго перед тим, у шпитальних бараках, таборах військовополонених, нацистських концтаборах і ҐУЛАҐу. Для західної культурної антропології цілий цей досвід, котрий і сформував (чи, точніше б сказати, зреформував) чуттєвість XX століття, так само виявляється «витісненим», психологічно проскрибованим, — дарма що на емпіричному рівні його наслідки реєструються вельми сумлінно.

Цілий клопіт, одначе, в тому, що такий Ф. Ар'є (чи Дж. Ґорер, чи В. Янкелевич — будь-хто з західних мислителів) культурно все одно стоїть ближче до орфічного випробування Лесі Українки перед лицем романтичної смерти її коханого, аніж наші інтерпретатори, для кого врозумлива мова, якою вона писала, але давно вже не врозумлива культура, до якої належала. Зрештою, між нами й Лесею Українкою стоять три покоління не просто вивласнених і «відчужених» (спеціально виокремлених із соціуму й зосереджених в одному місці, як-от фронт, табір і т. д.), а на додачу ще й «підпільних», «невимовних» масових смертей, тих, про які прилюдно і навіть в родинах «не говорилося» не з почуття «пристойности» чи «непристойности», а зі зрозумілого страху розділити долю небіжчиків — жертв репресій. В основі такого механізму замовчування смерти (у принципі того самого, що описаний Ф. Ар'є) лежить колективна психічна травма, котра й мусила остаточно закріпити табу на смерть, установлене владою, зробити його з ідеологічного — культурним. Офіційна ж радянська культура — культура «оптимістичної трагедії» — проблеми смерти як такої не знала взагалі, замінивши її мотивом «жертвування життям», а це зовсім різні речі. Тут найбільш слушним видається спостереження, вперше зроблене М. Кундерою в романі «Жарт» — що комуністична революція була такою безглуздо жорстокою через те, що творилася людьми молодими, психологічними дітваками, ще позбавленими відчуття реальности смерти (пор. популярне гасло пізньорадянської доби «Коммунизм — это молодость мира, и его возводить молодым»). По суті, то був свого роду «хрестовий похід дітей», таким він, у культурному вираженні, й зостався, — і тому закономірне і впадання породженого ним суспільства в геронтократичний маразм через півстоліття, тобто акурат коли покоління морально й інтелектуально недорослих «творців революції» сягнуло біологічної старости, що до неї культурно було цілком непідготовлене — як і до перспективи близької смерти. Відтак єдиним, також по суті інфантильним, виходом із цього екзистенційного глухого кута й стало розтягнене в нескінченність тривання біжучого моменту, «невмирання», що воно ж і «нежиття», — так званий «застій».

У субкультурі радянського шістдесятництва, правда, зароджувались були перші несміливі «дорослі» рефлексії над цією проблемою: «Чому бажають: „если смерти — то мгновенной“ (рядки з популярної революційної пісні! — О. З.), або заздрять померлим уві сні? Але ж і життя ми намагаємося збавити <…> непомітно, в розвагах, збути його. І це сполучено з бажанням прослизнути непомітно і крізь смерть. Якщо смерть уві сні, то й життя як уві сні спливає»[95]. З цієї субкультури у нас бере свій витік «житгєсмертна» філософська лірика В. Стуса, — але це радше виняток із правила, бо поза тим смерть як екзистенційна проблема для української культури радянського часу взагалі не стояла (наприклад, у знаковому для тієї доби романі Ліни Костенко «Маруся Чурай» цілий сюжет смерти Гриця інтерпретується як «підмінене самогубство»: Гриць випив отруту, яку Маруся була приготувала для себе, — а проте цей її самогубчий намір у романі не інтериоризується жодним рядком: натомість десятки сторінок займають роздуми Марусі про історичну долю України, про Грицеву зраду, про перемогу обивательських вартостей над високими ідеалами і т. д., і тільки на переживання людини, яка прийняла свідоме рішення покінчити з життям, нема й натяку, і навіть сповідаючись перед стратою, Маруся не прохоплюється про це ні словечком, — тема так і лишається задекларованою суто фабульно і на рівні характерів не існує). Першим вказав на цю культурну лакуну Ю. Шевельов: «…не „опрацьовується“ в нас проблема смерти. Ніби боїмося, ніби треба зберігати соцреалістичну проблематику, а от про смерть — крім, звичайно, героїчної, мовчимо. Після символістської — новими дерзаннями — не похвалимося»[96]. Травмована і, в прямому й переносному сенсі, «перелякана на смерть», наша колоніально недоросла колективна свідомість[97] просто втратила ту оптику, яка б дозволила розгледіти  за екзистенційно-вольовою, добровільно вибраною і самозрежисованою смертю Міріам народження Лесі Українки як національного генія.

3 коханням справа ще складніша. Та «дивна», «ненормальна» любов, яку освідчує Леся Українка в листах і віршах 1900—1901 pp., у дійсності, як це переконливо довів Е. Фромм у 1950-ті, можлива тільки як наслідок якраз виключно «нормального», не загальмованого ні «материнським», ні «батьківським» комплексами, душевного розвитку двох людей до зрілого й самосвідомого стану. Тільки між такими — дорослими — особистостями можливий не елементарний «симбіотичний зв'язок», не соціальна угода, аналогічна товарному обміну, — а становлення щонайглибшої міжособистісної єдности, котра лише й здатна розв'язати проблему людського існування[98] («тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині»). Але для того, щоб упізнати таку любов, у культурі мають існувати готові вироблені образи як чоловічої, так і жіночої особистісної зрілости — а не просто певні стереотипи маскулінної й фемінінної поведінки. Зрозуміло, що в стосунках із С. Мержинським (як і з іншими чоловіками в її житті) Леся Українка в наших очах дуже сильно «заслоняє партнера», а це з точки зору традиційно-патріархатної звичаєвости сприймається майже як реверсія ґендерних ролей: фізична слабкість, пасивність, безпорадність і прикутість хворого до ліжка, навіть його небуденна (справді-таки дещо «христологічного» типу!) врода (чи не єдина «власна» об'єктивна, не віддзеркалена через призму особистости Лесі Українки характеристика С. Мержинського, якою диспонуємо з фотодокументів) — все це прикмети, для патріархальної культури канонічно «фемінні», вони принижують С. Мержинського до «жіночого» становища і утруднюють чоловікам проективну з ним ідентифікацію (не варто-бо забувати, що й «лесезнавством» як науковою дисципліною, і взагалі якнайширшою культурною асиміляцією образу письменниці у нас донедавна займалися таки мало не виключно чоловіки). Звідси й відрухова, не завжди навіть усвідомлювана самими інтепретаторами потреба виправити дисбаланс до традиційного, культурно «прийнятного» — принизивши натомість жінку до становища сексуально відкинутої, «некоханої» (читай, «неповноцінної» жінки), — принаймні в такий спосіб її «заслонений» партнер наділяється активною роллю коли вже не щодо неї (адже прийняти чи відкинути офіровану тобі любов — це, як не крути, також традиційно «жіночий» вибір…), то хоча б щодо вмисне винайденої для нього з цієї метою «третьої сторони»: робиться, отже, «мужнішим», маскуліннішим (те, що подібна «активність» — використати у функції доглядачки закохану жінку, кохаючи при тому іншу, — в разі дійсно б мала місце, поставила б такого персонажа в позицію, по суті, морального альфонса, випускається з поля зору як річ другорядна: очевидно, в патріархальній етиці альфонсизм для чоловіка вважається меншою ганьбою, ніж «підкаблучництво», — раз уже «війна статей», то на війні як на війні!).

Іншим, не таким брутально мізогіністським, але також згідним з основними засадами патріархальної сексуальної політики способом реакції є «принизити» такого чоловіка ще більше, уйнявши йому, вкупі з «мужністю», будь-якої особистісної значущости взагалі. Так, у російській інтернет-енциклопедії «Тор 100» читаємо з цього приводу, що «можна було зрозуміти протести матері проти стосунків Лесі з Мержинським — молодий чоловік був сам смертельно хворий і до того ж не надто розумний (?! — О. З.)»[99]. Казус не поодинокий — аналогічних «відкриттів» досхочу подибуємо і у вітчизняній лектурі, причому роняться вони без будь-якого усвідомлення тієї, здавалось би, самоочевидної речі, що таке приниження об'єкта любови видатної жінки в непрямий спосіб принижує, інфантилізує і спрощує і її саму — до кондиції фроммівського невротика, який пошукує в коханні чого завгодно, тільки не творчого «глибинного спілкування»[100]. В цьому зв'язку доречно згадати Йосифа Бродського, який, на поставлене в одному інтерв'ю запитання стосовно чоловіка М. Цвєтаєвої, С. Єфрона, відповів просто і єдино про такий випадок точно: «Якщо Марина його любила, то не мені його судити»[101], — свого роду «категоричний імператив» поведінки дорослої людини щодо всяких інтимних стосунків дорослих людей узагалі, і якщо стосовно Лесі Українки наша культура на нього не спромоглася, то справа, вочевидь, не лише в тому, що в цій культурі відсутня належне випрацювана рольова модель «принца-консорта» (чоловіка королеви) — партнера видатної жінки, змушеного весь час перебувати в її затінку, — а перш за все в тому, що власне в статусі дорослої жінки (а значить такої, яка, серед іншого, сама добирає собі партнерів, зокрема й еротичних!) «наша Леся» в національній свідомості остаточно так ніколи й не утвердилась[102].

На це промовисто вказує, між іншим, уже й сам, досить-таки химородний (утворений від першої, інфантильної частини nom de plume) термін, який, одначе, ввійшов до наукової номенклатури, тож volens nolens мусимо ним послуговуватися, — «лесезнавство». Адже ж не існує ні «тарасознавства», ні «іванознавства», ні, скажімо, «григорієзнавства» (чи «савичезнавства»), тож за такою родинно-побутовою фамільярністю на адресу авторки, як-не-як, визнаної за героїню з того-таки пантеону, що Шевченко, Франко й Сковорода, запевне мусить критися щось більше, ніж звичайна незручність її псевдоніма для словотворчих вправ (зрештою, «українкологія» звучала б незгірше!). Саме тут і криється головна причина, чому «Одержима», всупереч очевидному, так нерадо визнається в нашому літературознавстві за перелом у творчості письменниці: з пережитої в Мінську трагедії народився не лише великий драматург — а доросла жінка з новою свідомістю своєї ґендерної тожсамости[103], — факт, украй неприємний для патріархальної естетики, яка попросту не вміє дати собі раду з тією обставиною, що цей великий драматург — жінка, а відтак її літературна зрілість закономірно включає в себе й зрілість особистісно-жіночу (що, річ ясна, «нашій Лесі», «слабосилій хорій дівчині», ніяк не пристало!).

Для найвимовнішого речника цієї естетики, 3. Фройда, який, як відомо, взагалі нічогісінько не тямив у жіночій сексуальності (лібідо, на його наївне переконання, «завжди й закономірно має чоловічу природу»[104], а звідси й імпліцитний висновок, що таку саму чоловічу природу мусить мати й художня творчість, яко сублімація лібідо), цілий психосексуальний розвиток жінки вкладався в схему «бунту проти жіночости» як проти чогось небажаного й неприємного, — а тому й художня творчість жінки знаменувала не що інше, як символічну фіксацію на інфантильному, «до-едіпівському» потягові до матері[105]: згрубша мовлячи, або ти доросла («нормальна» жінка) — або геніальна («інфантильна»). І то байдуже, що радянські лесезнавці майже напевно ніколи не читали Фройда, — для того, щоб здійснювати на практиці певну політику, зокрема й сексуальну, зовсім не конче володіти теорією (як нема потреби знати анатомію, щоб справляти фізіологічні функції), — теорія тільки допомагає нам виявити й деконструювати основоположну сексуально-політичну парадигму, а вона щодо Лесі Українки в Україні нічим не різниться від тої, яка до 1970-х pp. включно застосовувалася в західних культурах щодо таких «геніальних дівчаток», як «Сельма» (Сельма Лагерльоф), «Джинні» (Вірджинія Вулф), «Сівві» (Сільвія Плат) та ін.

Як показали С. Ґілберт і С. Ґубар у тій-таки «Нічийній землі» — фундаментальній тритомовій праці, спеціально присвяченій «війні статей» у літературі модернізму в XX ст., — навіть компліментарна чоловіча критика жінок при ближчому розгляді звичайно виявляється проблематичною (авторки, як психоаналітики, тлумачать цей феномен «кастраційним комплексом») — і то тим більше, чим сильніша з предмета критики потенційна «конкурентка». Найпопулярнішим сексуально-політичним прийомом, сказати б, «акратизації» жінки — винесення її «за дужки» владного дискурсу й усунення таким чином «конкурента» — традиційно залишається імпліцитне перетворення її на сексуальний об'єкт і наступне приниження вже в цьому статусі (це той самий прийом, до якого вдається гоголівський персонаж у «Вієві», щоб заткнути писка несподіваній опонентці: «Коли при всіх скину з тебе спідницю, то негаразд буде»!). В такий спосіб усувається найсерйозніша «загроза» «першій статі» з боку дорослої жінки — загадкова й страшна своєю «інакшістю» жіноча сексуальність. За архетипальний взірець тут править опозиція в пізньохристиянському міфі «доброї та поганої Марій» — «непорочної» Богоматері та «грішної» (розкаяної) Магдалини (тільки порівняно недавно вченим удалося належним чином дослідити, з одного боку, трудний і забарний процес вірґіналізації та десексуалізації церковною традицією першої з них, Ісусової матері, — нагадаю, що догмат про непорочне зачаття був остаточно прийнятий Ватиканом щойно в XIX ст.[106], — з другого ж боку, витіснення Марії Магдалини — згідно і з канонічними, і з апокрифічними євангеліями, таки центральної постаті серед Христових учнів і Христової найближчої «партнерки» [kõinonos], — на марґіналії міфа методом прямих фальсифікацій, аж до підміни її, в VI ст., зовсім іншою жіночою постаттю — безіменною євангельською блудницею[107]). Міф «нашої Лесі», «слабосилої хорої дівчини», складався в українській культурі за першою з двох схем — «унепорочнення»-асексуалізації, причім розглянута в першому розділі медикалізація її життєпису пришилася тут вельми до речі: оскільки наголос клався на хворобу, котра з часом (коли масова культура висунула новий естетичний ідеал жіночої вроди, однозначно пов'язаний із фізичним здоров'ям, спортом і т. д.) була анахронічно, заднім числом, ототожнилась із сексуальною непривабливістю, жіночою неповноцінністю, то цим самим імплікувалась і вимушена асексуальність, як наслідок буцімто еротичної незапотребованости-«некоханости», — і у висліді десь на середину століття ми й отримали стосовно найвидатнішої своєї в цьому столітті культурної героїні більш-менш сконцептуалізовану парадигму такої собі «некрасивої дівчинки» з вірша Н. Заболоцького — дівчинки, яку випадало, за Франковим першоприкладом, радше жаліти, ніж подивляти, і яка, як ми вже бачили, дісталася в такому «безгрішно-дівочому» стані навіть до академічних історій літератури.

Було б напрочуд цікаво й повчально з погляду майбутніх культурних стратегій простежити в якій-небудь окремій праці шляхи становлення цього відверто мізогіністського міфа — всі оті, позірно вибачливі, пліткарські недомовки, напівприкриті підтексти, радо наведені чоловічою критикою судження «з живих уст» неприхильних Л. П. Косач-Квітці сучасників (як-от тієї-таки «навічно розсвареної», на вимогу чоловіка, А. Драгоманової-Труш — «всі сестри Лесі Українки гарні, тільки вона негарна», — що без коментарів цитують «із запису» В. Покальчук, А. Костенко та ін.[108]), — словом, усе те, що, в кінцевому підсумку, дається емблематично зрезюмувати одним уступом із ювілейного есею Є. Маланюка: «Була вона схорована, зжерта під кінець життя сухотами кісток. Жіночої вроди та й вроди взагалі — не мала, бо й той чар свіжости, що бачимо на деяких фотографіях дитинства, ніколи не розквітнув, а, зів'явши передчасно, зник без вороття (курсив мій. — О. З.)»[109]. І справа навіть не в тому, що поет (!) Є. Маланюк мовби й близько не підозрює про існування якогось іншого, ніж «чар свіжости», жіночого чару, що його якраз одностайно і — не змовляючись — у тих самих виразах відзначали в Лесі Українки всі безсторонні прижиттєві спостерігачі (чи не найвимовніше — німецький письменник Людвіґ Якобовскі в листі до О. Кобилянської від 02.06.1899 p.: «Панна Косач продовжила своє перебування в Берліні на кілька днів, і я її відвідав. На отомані застав струнку, терпінням обтяжену даму, якої обличчя так сильно оживлене внутрішньою духовністю, що вона виглядає прямо красиво»[110], — а І. Сагатовський подає, як і пристало акторові, вже мало не стилізований портрет декадентської музи: «неземна хрупка істота, некрасива, але на диво чарівна, з глибокими, наче море, очима і прелагідною хворою ухмилкою»[111], причім не доводиться сумніватись, що саме це й є достеменний погляд сучасника — синхронний, ізсередини культури, бо ж ідеал саме такої вроди femme d'esprit, spirituelle dans tout les sens[112], — жартівливий комплімент, яким обдаровувано Лесю Українку в єгипетському санаторії, коли вона катастрофічно тратила на вазі! — вроди крихкої, витончено-невротичної, «неземної», та ще й бажано позначеної яким-небудь страдницьким надломом, — куди більше відповідав символістській естетиці fin de siècle, аніж улюблена нашими шістдесятниками, либонь, із соцреалістичної монументальної пластики могутня Мати-Земля; зрештою, і продемонстрована самою Лесею Українкою, в оповіданні 1910 р. «Розмова», печально-іронічна настанова щодо цієї естетики зайвий раз показує, наскільки сама авторка звикла як жінка бути оцінюваною в її категоріях[113]). У принципі, вже сама тільки вітальна сила, що через край шумує в листах Лариси Косач гумором і завзяттям, мала би показати всякому неупередженому читачеві, якою справді «на диво чарівною» мусила бути ця жінка, — а це, надто в поєднанні з «неземною хрупкістю», таки прецінь найпевніший фактор еротичної привабливости, і якщо наша культура вперто відмовляє в ньому своїй героїні, воліючи бачити її натомість «некоханою» й сексуально зневаженою чоловіками, то причина тут вочевидь зовсім не в провербіальному українському пуризмі, на який так люблять покликатися речники патріархатно-владного дискурсу, — адже, для порівняння, любовні історії найвизначнішої літературної попередниці Лесі Українки, Марка Вовчка, утвердилися були в нас на правах леґенди ще задовго до появи в 1930 р. скандального роману-біографії В. Петрова (В. Домонтовича) «Романи Куліша». Але тут є одна істотна різниця: Марко Вовчок працювала ще цілком у традиції т. зв. «чоловічої мімікрії», яку С. Ґілберт і С. Ґубар вважають типовою для письменниць XIX ст. і для якої характерне не лише вживання чоловічого псевдоніма (Жорж Санд, Джордж Еліот і т. д.), а й, значно суттєвіше, самоідентифікація «по чоловічій», «батьківській» лінії культурного переємства (Марко Вовчок у нашій літературі — насамперед Шевченкова «доня», тоді як для становлення Лесі Українки суб'єктивно й об'єктивно куди важливішими були літературні «матері» — і Олена Пчілка, і та ж таки Марко Вовчок[114], — що вже виходить далеко за межі фройдівської парадигми). Беручи ширше, така «мімікрія» передбачає незмінну орієнтацію на «чоловічий світ» як на головну санкціонуючу інстанцію, тобто жодним чином не опротестовує наявних владних стосунків, завдяки чому «мімікруюча» авторка має «законний привілей» залишатися в очах патріархатної критики «нормальною жінкою», з невідчуженим правом на сексуальність (що, втім, анітрохи не означає, ніби її доробок буде прийнято панівною статтю на засадах рівности!). Натомість Леся Українка належить до наступної, куди радикальнішої феміністичної ґенерації (т. зв. «феміністок другого покоління»), у якій творча жінка вже усвідомила свою самодостатність і не узалежнює себе від оцінки «за статевою ознакою», — для Лесі Українки від самих початків літературної кар'єри «сепаратизм сей трохи смішнуватий» [10, 151], з О. Маковея вона відверто кпить за його «лицарське ставлення до жінок-критиків» («думаю, що критика від того не ліпшає й не гіршає, що її пише жінка» [10, 209]) і т. д., — іншими словами, від початку відкидає приділену їй, як жінці, нішу «меншини», а це вже незаперечний бунт проти всталеного порядку ґендерної субординації. Найнадійнішим способом оборонити цей порядок і поскромити «бунтарку», повернувши її на приналежне їй меншевартісне місце, і є дезавуація в традиційно-фемінінній ролі: саме тому Маркові Вовчку «розбивати серця» було «дозволено» (при чому посилено ширилися версії, ніби її твори за неї насправді писали її коханці!), а «нашій Лесі» й досі — ні.

Таким чином, «лесизмом» — на противагу дисциплінарному «лесезнавству» — назвемо тепер ту героїзаційну парадигму, в основі якої лежить  с т р а х  ж і н о ч о с т и, що змушує десексуалізувати видатну жінку («одинокого мужчину») шляхом, по-перше, її «медикалізації» (доросле жіноче тіло деприватизується, «усуспільнюється» такою невротичною культурою як «прозорий», відкритий для огляду плацдарм боротьби з хворобою: це тіло, вимушено віддане лікарям, а не доброхітно — коханцеві), а по-друге (і це друге тісно пов'язано з першим і логічно ним узалежнюється) — шляхом інфантилізації, постійного, не раз вельми винахідливого, дискурсивного допасування під архетип «вічно-дівочого», перетворений у колективній свідомості на нормативний припис (тут приходить на допомогу стійкий асоціативний ланцюжок: хворобливість — безпорадність — дитинність).

Симптоматично, що, по суті, єдиний новий культурно значущий сюжет, який потрапила внести до агіографії «найвидатнішої з українок» (і навіть напрочуд швидко змасофікувати!) пострадянська доба, — це її «платонічний роман» з О. Кобилянською[115], — сюжет, нема що й казати, дуже істотний для зрозуміння логіки формування жіночої тожсамости поза межами патріархального культурного канону (жіноча «розкіш товаришування», хоч сама по собі й не була, як то вважає Т. Гундорова, фен-де-сьєклівською психологічною інновацією, вможливленою щойно завдяки появі жіночих емансипаційних рухів, — жінки-бо товаришували завжди, впродовж усенької історії, і навіть традиційна українська селянська культура включала розвинену систему ритуалів жіночої «філії»-«посестринства»! — проте була таки безперечною тематичною інновацією для літератури і багато заважила при утвердженні в ній образу «нової жінки» — такої, яка відмовляється від традиційно «андроцентричного», зосередженого довкола постаті чоловіка, життєвого сценарію «другої статі» й заявляє право на свій власний, автономний емоційний світ[116]). Ціла пікантність, одначе, полягає в тому, що й цей сюжет, замість зламати «лесистський» стереотип інфантильности й бути прочитаним у контексті проблеми становлення зрілої жіночої тожсамости, пішов розвиватися в кривому руслі того самого міфа «некоханої», яка, мовляв, нічого не вдієш, мусила шукати розради після своїх так званих «розчарувань з чоловіками» (навіть скрупулянтна Т. Гундорова заведено й без жодних пояснень личкує кохання Лариси Косач до С. Мержинського як «нерозділене»[117]!) — в обіймах гомосексуальних.

Притьмом і з місця звульґаризована жовтою пресою скандально-гомофобська рецепція цього сюжету[118] спровокувала його узурпацію молодою, але надзвичайно енергійною ґеївською культурою[119] (не лише в Україні, а й на цілому пострадянському просторі), і у висліді по-фроммівському «глибинна» духовна близькість двох товаришок (між іншим, не просто травмованих особистими драмами пань бальзаківського віку, а й, як-не-як, письменниць однакової естетичної й ідеологічної платформи — і однакових самотніх бунтарок на тлі тогочасного літературного мейнстріму[120]!) виявилась вийнятою з приналежного культурного поля та непроникно закапсульованою в окрему екологічну нішу сексуальної «єресі» (висловлюючись у термінах Еріки Джонґ). У кращому разі, найбільш вирозумілі українські критики погоджуються визнати такий «жіночий платонічний роман» за «форму самозахисту жінок в патріярхальному світі» (Гундорова), але ніяк не за необхідну фазу в розвитку зрілої жіночости взагалі[121] — а згідно з антропологічними студіями останнього двадцятиліття,  то й не тільки жіночости, а всякого повноцінного особистісного психічного розвитку, без різниці статі. В умовах-бо індустріальної цивілізації, коли емоційну чулість було прескриптивно вилучено з маскулінного поведінкового кодексу (феномен, завважмо, історично недавній — приблизно до XVIII ст. у європейській культурі ще зберігалися рештки «сльозливого середньовіччя», і чоловіки не мусили тамувати емоцій[122]!), від XIX ст. почавши, саме дружба з жінкою посідає виключне місце «школи почуттів» і для чоловіків, і для жінок, причім колишня невкоськана емоційна афектованість, вигнана «у двері» — з чоловічого світу, — влізає «у вікно» і довший час розкошує у своїх старих, «до-барокових» формах у дискурсі жіночому, приватному. Приятельські листи американок, француженок і німкень XIX ст. для сьогоднішнього непідготовленого вуха таки справді можуть звучати мало не як шквал розпаношених лесбійських освідчень: «Як я тебе люблю… ти радість мого життя… моє серденько, як я тужу до тебе, як мрію про той час, коли ми знову побачимося»[123] і т. д., — тоді як насправді це був цілком звичний, ба навіть ритуалізований тодішньою культурою спосіб жіночого словесного вияву прихильности й симпатії незалежно від об'єкта. Зрозуміло, що «епістолярний роман» панни Лесі й панни Ольги (стилістично, звісно, непорівнянно винахідливіший — у кожному разі, з Лесиної сторони, що єдина нам і відома) має бути відчитаний насамперед у цьому, питомому для нього контексті. Правда, тоді б розвіялася міфологема фрустрованої своїм неуспіхом у чоловіків «безщасниці», чий «компенсаторний» роман із жінкою, на радість дідусеві Фройду, «ніс у собі елемент неперебореного інфантилізму»[124] (sic!), але хіба не сподіваємося ми від, здавалось би, «непідцензурної» більше науки принаймні такого категоричного імперативу, як свобода від влади міфологічних передсудів?

З іншого боку, можна зрозуміти й труднощі науковців: над ними тяжить не сама тільки інерція патерналістського («лесистського») міфа, а й дещо об'єктивніше — елементарний брак кваліфікованих розробок у суміжних галузях україністики, на які можна було б спертися і при розгляді, зокрема, того самого жіночого любовного дискурсу. Щойно тепер починають по-справжньому оприявнюватися масштаби нашої інтелектуальної «окрадености», що веде свій початок від 1930-х років — від сталінського поліцейського розгрому української культури, а серед іншого й Української Академії Наук. Знищене тоді на пню вітчизняне мовознавство навіть за роки незалежности — навіть із відкриттям доступу до західних і діаспорних джерел — не потрапило реабілітуватися настільки, щоб необмежено перейти від досліджень української мови як пам'ятника — до мови як діяльности (висловлююсь у термінах В. Гумбольдта, який перший розрізнив ці два «лики» кожної мови). У висліді, досі не маємо відповідних сучасному станові науки історичних досліджень українських соціолектів, вікового сленґу, професійних арґо тощо[125], — лакуна воістину драматична, яка, своєю чергою, створює поживний ґрунт для роїння найфантастичніших домислів уже поза межами лінґвістики. Так, Г. Грабович у вищезгаданій розправі про «дочку Прометея» преповажно розводиться над тим «інфантильним дискурсом», який панував у родині Косачів, над «гіпертрофією здрібнених імен», якими «з легкої руки матері» наділювано дітей, і завершує глибокодумним висновком, що це «класична форма психічного контролю матері над дітьми», — вочевидь сном-духом не здогадуючись про те, що з практичного мововжитку відомо кожній українській селянці, — а саме, що традиційний український родинний дискурс взагалі є інфантильним (у народному мовленні й дотепер заціліло спеціальне «дитяче арґо», рясно зафіксоване художньою літературою, від І. Франка до Григора Тютюнника[126]), тож, хоч би якою авторитарною матір'ю була Олена Пчілка (а вона безперечно нею була!), сліди її «психічного контролю над дітьми» треба шукати де завгодно інде, тільки не в називанні Лариси «Зеїчком», Ольги «Пуцом», а Ізидори «Дроздиком»: про патологічну особистість (емоційну дефектність) матері свідчила б, навпаки, відсутність у родинному обігу таких дитячих «псевд»[127] і називання дітей повними іменами (знак «мама сердиться», якому в англійській мові, морфологічно непридатній до творення відіменникових здрібнень-димінутивів, відповідає «офіційне» звертання до дитини на ім'я-прізвище). І так само інфантильно акцентуйованим в українській, як і в багатьох інших європейських мовах, є дискурс любовний, як різновид родинного, — вживання дорослими людьми в інтимному спілкуванні елементів дитячого арґо: це не що інше, як символічне «приріднення», посвячення адресата засобом мови в члени свого роду, й інтерпретуватися як насильницька «форма психічного контролю» може хіба що при відсутності між цими двома любови — або ж при повній незнайомості самого інтерпретатора з таким почуттям (так у «Любому другові» Мопассана Жорж Дюруа скаженіє від дитячого сюсюкання пані Вальтер: «Вона питала: «Чий це ротик?», і якщо він зразу ж не відповідав: «Мій», то чіплялась до нього, аж поки він бліднув від роздратування», — але ті самісінькі слова в устах милої йому пані де Марель його і бавлять, і тішать). Це, сказати б, ази всякого education sentimentale, чуттєвого вишколу (як було сказано ще в Першому листі ап. Павла до коринтян, «хоч би я говорив усіма людськими й янгольськими мовами, та не мав би любови, то був би я міддю дзвінкою або кимвалом брязкучим»), і якщо сьогодні вони вже можуть тлумачитися з позицій психологічного марсіянина, то це означає тільки, що Фромм таки мав рацію, коли застерігав: освіта, побудована на виключній ретрансляції знань, а не людяности, неминуче призводить в остаточному підсумку до обриву культурної традиції[128].

Але є й ще дещо, що стоїть сьогодні між Лесею Українкою й нами: це якраз вимушене відмирання, «стирання» з писемної культури, як соціально несанкціонованих та непідлеглих унормуванню, тих найбільш експресивних мовних пластів, котрі були дискурсивним резервуаром для приватних (любовних, родинних) почуттів. «Наше слово гордое „товарищ“ нам дороже всех красивых слов» — це не метафора, а вельми чітка ідеологічна прескрипція, і перший-ліпший, навмання заризикований аматорський екскурс в історію радянської педагогіки це негайно потвердить (чого варта, наприклад, сама тільки методична директива вихователям дитсадків звертатися до малят на прізвище!). Коли любити Сталіна приписувалося більше, ніж маму, і за цією «головною» любов'ю взорувати всі інші, «менш значущі», то тим самим випадав з ужитку, як незапотребований, весь той домашній сленґ, що його нині личкуємо «інфантильним» уже з наперед заданою погордою («рідного Сталіна» ж не назвеш ні «Бубонькою», ні «Бурбулятком», ні «дорогим Ба», як міг дозволити собі звертатись у Празі 1930-х «залізний націоналіст» Олег Ольжич до рідного батька — Олександра Олеся[129]). Тоталітарна репресія приватної сфери поступово призвела до того, що чулість, чуттєва  афектація в будь-якому вираженні стали розцінюватися як атрибут слабкости, якого належить соромитися, а кожен його спонтанний прояв, відповідно, тлумити. У словнику Лесі Українки «альтруистическая восторженность» [11, 240] (про С. Мержинського) — це ще позитивна, ба й захоплена характеристика близької людини. Через яких тридцять років на всій підрадянській території подібна словосполука звучатиме вже однозначно знущально, особливо в стосунку до мужчини, — а в 1970-ті навіть один із найтонших українських ліриків, Василь Стус, буде, за свідченнями таборових колеґ, зневажливо морщитися на адресу «південної чутливости»: незаперечний знак, що нова культурна норма перемогла й утвердилася — принаймні на рівні «горішньої свідомости» (той, хто прозвав В. Стуса «дівчиною, яка все життя прикидається героєм Гемінґвея»[130], навряд чи думав, що цим надзвичайно влучно характеризує цілу українську радянську культуру — культуру проскрибованої чулости).

Ці процеси, розуміється, відбувалися в усіх комуністичних культурах, але нашій завдали особливо тяжкого й невідшкодовного удару. За історичним-бо рахунком, українська мова була літературно молода — якщо послуговуватися відомою класифікацією В. Онґа, це класичний приклад розвиненої з вернакуляру (розмовної мови) materna lingua, а не patrius sermo, «материнської», а не «батьківської» мови[131]. В Західній Європі становлення національних літературних мов із місцевих говірок розгорнулось далеко раніше й тривало довше, — головний його зміст і складала боротьба живої, родинної («грубої», як форкав іще в XIX ст. Генрі Торо, а малоросійське дворянство, з Гоголем включно, казало «мужицької») «маминої мови», що зберігала в собі незайманою оту саму гейзінгівську середньовічну «неповстримність чуттів», — із книжною, унормованою й шліфованою, «ученою» patrius sermo, тобто богослужебною латиною (якої, нарівні з грекою, продовжували навчати в класичних гімназіях аж до початку XX ст.): в нас таку культурну роль виконувала була попервах, поруч із латиною, також церковнослов'янська (ще для Сковороди), а відразу за тим, стрибкоподібним переходом (наслідок культурної колонізації!) — імперська, тобто російська/німецька (меншою мірою польська), і цей «доіндустріальний» колоніальний розрив на стихійно-сердечну, «домашню» й «неповстримну» мову щирого чуття, з одного боку, та «правильну» (впорядковану згідно з правилами життя в соціумі) прибрану, вивчену в процесі проходження через систему колонізаторських («батьківських») владних інституцій (школа, військо, служба і т. д.) мову соціальних комунікацій, з другого боку, так ніколи й не був у нас до решти зліквідований[132]. Те, чим займалося покоління «літературних батьків» Лесі Українки (в тому числі й її рідна мати), — вперто, попри всі поліцейські й цензурні рогатки, у прискореному темпі адаптуючи («куючи») живу й стихійну «народну» мову для інтеліґентного, читай раціонального, узусу, — було спрямоване акурат на ліквідацію цього розриву: проект, надто зважаючи на умови, в яких його доводилось реалізовувати, таки шалено амбіційний, а проте, віддаймо належне тому поколінню, досить успішно зреалізований. Уже в Лесі Українки літературна українська (чи не вперше!) постає мовою, яка справді від самого початку, «онтогенетично», «вміє все» (у 1920-ті неокласики з прилеглими до них «марсівцями» — В. Підмогильним, Є. Плужником, Б. Антоненком-Давидовичем — ще в гарячковому темпі завершували процес постановки «українського голосу» на «чоловіче речення»[133]: саме від цих останніх «ковалів мови» літературна українська отримала й останню дозу загальноєвропейської, класичної греко-римської patrius sermo, тільки що цей проект уже не був завершений — його назавжди перебило НКВД).

Власне оте «материнське» — приватне, «простацьке» й «щире» — походження (з вернакуляру) й забезпечило було літературній українській ту підвищену чуттєву температуру (пластичність і абсолютну, воістину «елліністичну» природність емоційної афектації), яку більшість західноєвропейських мов, зіштивнілих і задубілих у шорах нормативного узусу, на той час уже втратили (англійська, наприклад, — після Шекспіра й взагалі єлизаветинців), а відповідні національні літератури ностальгійно оплакували як свій «золотий вік» і прекрасну юність. Власне на цю «південну чутливість» так небезпідставно заздрили нам класики російської літератури, чия мова розвивалася зовсім іншими шляхами й завжди була непорівнянно більше «батьківською», ніж «материнською»[134] (і тому всяка підвищена чулість завжди відгонила в ній нарочитою стилізацією — перший знак браку в мові «материнського» вітаміна!), — від Льва Толстого («Я дуже люблю вашу народну українську мову, звучну, цвітасту і таку м'яку. У вашій мові стільки ніжних, сердечних, поетичних слів: ясочко, зіронько, квітонько, серденько…»[135]) до А. Солженіцина, з його безугавними наріканнями на втрату «теплої малоросійської культури»[136]. Солженіцина можна було б заспокоїти тим, що  її втратили й ми, «малороси»: такою, на мовному рівні, «теплою», як у прозі «сімдесятників» XIX ст. (А. Свидницького, О. Кониського, В. Мови-Лиманського), ця культура в радянську добу — «в залізній мові, в залізнім реченні» (А. Малишко) — бути таки перестала. Останнім, хто ще не тямив «соромитися» домашньої безпосередньости інтонацій і словника, був П. Тичина 1920-х. Ні «колосочки» довкола Божої Матері, ні наївно-звуконаслідувальне «ціпу, ціпу, ціпу» у вірші про зґвалтування, ні простолюдинське (що відразу суґерує й простацький-таки жест — сплеск руками) «Ой, світе мій!», ні дитячі (граматично неправильні) словотвори («ставає», «іззіж»), ні несподівано впале на риму (до «Винниченко») насамкінець вірша інтонаційно-розмовне: «Ой, Княжа Гора! / височенька» (NB: хто сьогодні так говорить, вже не кажучи — пише?) — жоден із цих (незліченних!) проявів мовної «неповстримности» ще не звучить у Тичини фальшиво, сиропно-інфантильно (як не звучить сюсюканням і Шевченкове «Неначе ляля в льолі білій, / веселе сонечко зійшло»), — і, смію припустити, не тому, що Тичина був геній (коли через сорок років опісля подібне вправляв не менший од Тичини лінґвістичний геній — Микола Лукаш, — це вже була не «мова як діяльність», а таки «мова як пам'ятник», і зосталося в літературі на правах хай геніальної, але — таки стилізації!). Просто, на початку 1920-х українська приватність і «домашність» ще не були культурно репресовані, і нашій «дівчині» ще й на гадку не спадало «прикидатись героєм Гемінґвея», — як і взагалі будь-чим, чим вона не є[137].

Ось це й слід повсякчас, як при розв'язанні математичної задачі, «тримати в умі», коли заходить про будь-які тогочасні дискурси: хоч яка «кута», культурно вирафінована й вироблена, мова Лесі Українки була водночас ще й цілком природно- і народно-українська[138], — а відтак значно емоційно розкутіша від сучасної за визначенням, а не за ситуацією (адресатом), — і це справедливо не тільки щодо Лесі Українки, а й щодо цілого її оточення. Це-бо не хто інший, як стриманий і суворий, нелюбимий селянами поміщик П. А. Косач[139] писав у листі до дружини по тринадцяти (!) роках шлюбу: «Твоє письмо, чарівниця, вернуло мене до життя. Я знов співаю і виспівую тебе, моя зоре, моя Ola, я за тебе кинусь в море!»[140], — завважмо, що це пише чоловік аж ніяк не «восторженный», а навпаки, у повній згоді з тогочасним поведінковим кодексом дворянської маскулінности, у зовнішніх проявах емоцій скупий, як Командор дон Ґонзаго де Мендоза[141] (чи не тому цей останній і вийшов у Лесі Українки, вперше за всю літературну історію Дон Жуана, повноформатною людською постаттю?), але щойно доходить до україномовної любовно-родинної комунікації, як «дон Ґонзаго» зараз же найприроднішим чином переходить на лексикон Квітки-Основ'яненка («моя Олесічка-ясочка», «моя гулічка Олесічка», «милая Олічка-ластівочка», «моя вінозірочка», «милая люнічка», «моє зозулятко» і т. д.), — а порівнявши епістолярний стиль Лариси Косач і, скажімо, досі сповна літературно не зреабілітованої Людмили Старицької-Черняхівської, виявимо, на свій превеликий подив, що та унікальна приватна мова Лесі Українки, за якою так був побивався І. Костецький[142], насправді зовсім не була аж такою вже унікальною, і що в «Люді» в ужитку достоту ті самі мовностилістичні прийоми, якими каналізується «неповстримне» багатство почуттів (від ностальгії до сарказму в межах одного абзацу!), — і інтертекстуальність, і міжмовна гра, й елементи «перейманого народного» тощо[143]. Таким був дискурс середовища, звідки Лесю Українку, після неокласиків, було інтерпретаторами штучно висмикнуто, як рослину з живого ґрунту, і вміщено під лабораторне скло «науково-критичної» апаратури на правах уже гербарійного препарату (для неокласиків те середовище було ще видимим, та його натоді ще й не було розгромлено сталінськими репресіями, а спадок його не поховано в архіви), — операція приблизно така сама, як коли б, скажімо, Шекспіра розглядати без жодного зв'язку з культурою його епохи, явленим нізвідки, мов Афіна з голови Зевеса.

І коли вже говорити про дискурсивну «теплоту», то не варто забувати, що й саме те середовище було по-людськи дуже «теплим» — родинним і зрідненим, наскрізно переснованим живосплетіннями численних кровних, свояцьких і посвоячених зв'язків, для шляхетської «генеалогічно зорієнтованої» свідомости ще самих собою пріоритетно-ціннісних, і саме за цією вспадкованою «фамільною» моделлю творилася в ньому вже нова «генеалогія» — «не по крові, а по духу» (і тому зовсім натурально було, наприклад, з боку «хлопського сина» Івана Франка, потрапивши в те середовище, попросити в сестри свого «духовного батька» Михайла Драгоманова посередництва в справах сердечних, а з боку Ольги Драгоманової-Косач, в літературі Олени Пчілки, — з запалом узятися за роль свахи й таки довести діло до вінця, представивши, між іншим, панові Франкові панну Хоружинську в таких ентузіастичних виразах: «золото, не дівчина! Она просто очарувала мене! Яка она мила, щира, добра, симпатична і до того як она розвилась за сі роки, як пройнялась ідеєю українства! <…> Отже, думаю я, що в панні Олесі знайдете Ви собі не лише хорошеньку милу, а ще до того й змисленну дружину — спільницю ваших думок, переконань і праці»[144] [курсив мій. — О. З.] — «рекомендаційний лист», який і виявився для Франка вирішальним). На додачу, і Косачі, і Старицькі, й Лисенки, всі панове, нівроку їм, маєтні, провадили в себе так званий «відкритий дім»[145] — форму соціального життя, яку сучасній людині вже годі собі уявити без спеціальних студій, а жодних таких студій з української маєткової культури XIX ст. ми, знов-таки, не маємо (як казав булґаковський Воланд, «что ж это у вас, чего ни хватишься, ничего нет!»). Тож не доводиться вже й дивуватися, коли в сьогоднішньому шкільному підручнику Леся Українка — «дворянка, дочь действительного статского советника» — виявляється поскромленою до рангу дочки «повітового службовця-юриста» (sic!), а княжий нащадок М. Старицький з'являється на світ у «дрібномаєтній поміщицькій родині»[146], і геть-чисто нічим, крім власне відсутности в свідомості автора-освітянина бодай якогось образу української дворянської інтеліґенції, пояснити таке ревне, уже в пострадянський час учинене «розкуркулення» наших класиків «с лишением всех чинов и званий», здається, неможливо.

Відтак те, що вже непорівнянно серйознішим дослідникам здається в стосунках Лесі Українки з О. Кобилянською «неперебореним інфантилізмом», бувши поміщеним у свій питомий контекст української приватности «родового гнізда», так само втрачає позірну «унікальність» і, як тепер бачимо, не вельми й вибивається з прийнятого «між своїми» мовно-культурного нормативу. «Надворі страшна хляпавка, а хтось не має картки і не важиться витикатись на вулицю, бо буде „міау“. Відколи хтось виїхав звідси, то з погодою нема ладу, як не зрання, то по обіді <…>, а все мусить хляпати! Міа-а-а-ау!» [11, 230]; «Нехай хтось частенько пише картки, то буде чіча-ляля» [11, 231] і т. д. — весь цей милий любовний лепет, це аж ніяк не «атмосфера дівочої школи» (коли скористатися формулкою Вірджинії Вулф), і навіть, хоч би як це розчарувало наших гомосексуалок, не лесбійський сексуальний дискурс (бодай тому, що в ньому бракує чільної дефінітивної характеристики цього останнього — переряджання «хлопчиком» і транссексуальної естетизації[147]), — ні, це дискурс класично-родинний, «домашній», сестринський («не по крові, а по духу»), і до того ж таки, нікуди не дінешся, автентично-український, бо афектоване називання чоловіка в середньому (згадаймо Ольжичеве «бурбулятко»!), а жінки в середньому й чоловічому роді («Мій Лільчик [сестра Ольга. — О. З.] золотий, і рожевий, і іскристий. Так!» [11, 378]), хай яке воно й ґендерно асиметричне (чоловікові-бо на знак ніжности не скажеш «моя зайчиха», як жінці — «мій зайчик»!), притаманне українській так само, як і більшості індоєвропейських мов (до речі, й по-французьки — до кузини Аріадни Драгоманової, поки І. Труш не поклав край їхнім стосункам, — Лариса Косач також пестливо зверталася в чоловічому роді — «mon cher petit Radis», а не «ma cherie petite»). І жодних рацій нема в цьому випадку вигадувати «хтосеві білому» й «хтосеві чорненькому» чужомовних впливів («походить така форма, імовірно, від „німеччини“ Кобилянської, а саме — слідів неозначеного називання, характерних для німецької мови. Але, проявившись в україномовному спілкуванні обох подруг, така граматична форма стала ґендерним маркером і дозволила говорити про лесбійський сексуальний дискурс їхнього листування»[148]), — німецьке «man» тут якраз і геть ні до чого, бо неозначене називання (фігура «ухиляння» від прямої відповіді на питання «хто це?», «що це?», свого роду мовна «гра в хованки») завжди є невід'ємною прикметою дитячого опанування мовою «від двох до п'яти», тобто знов-таки родинного сленґу (пор. Мопассанове «Чий це ротик?» — «правильною» любовною відповіддю тут мало б бути не «мій», а «чийсь» або «не знаю»). Куди цікавіше, на мою думку, було б звернути увагу на те, що чомусь рішуче оминається увагою всіх без винятку інтерпретаторів цього сюжету, — що, попри всю сердечну дружбу й духовне посестринство Лесі Українки й Ольги Кобилянської, ці дві добре виховані панії ніколи за ввесь вік так і не перейшли між собою на «ти» (!!!)[149], а відтак оте домашнє, грайливо-здрібнене звертання в третій особі, «дорогий чорненький хтось» замість «дорога товаришко», у поєднанні з усіма пустотливими «міау» й «чіча-лялями», було чи не єдиним засобом «утеплити», «оріднити» письмо (в усному спілкуванні на «Ви» таке «підвищення температури» без труда забезпечується інтравербально — мімікою, голосом, інтонацією, — і саме тому Леся Українка й нарікає повсякчас у листах на те, що на письмі не виходить так, як «в живі очі живим словом» [11, 273]).

Таким чином, розглянувши два життєві сюжети Лесі Українки, що їх адаптувала для вжитку національна культура, — мінську трагедію і «жіночий платонічний роман», — мусимо в обох випадках констатувати наявність того культурно-комунікаційного розриву, завдяки якому стара канонічна парадигма Великої Хворої («безщасниці», сексуально обділеної й неповноцінної жінки) зберігається загалом ненарушальною. Ба більше: парадигма «сама себе боронить» — відторгаючи те, що може її захитати.

Важливим прийомом усіх без винятку владно-дискурсивних практик — може, навіть важливішим, ніж пряма фальсифікація, — виступає замовчування. У житті Лесі Українки були й інші, не менш серйозні, без перебільшення доленосні сюжети, котрі, в разі їхнього включення в науковий та загальнокультурний обіг, неминуче потягли б за собою зміну парадигми, бо ніяким чином із нею не контамінуються. У висліді, протягом цілого століття вони залишалися de facto проскрибованими, вдостоюючись, у кращому разі, доривчих, марґінальних завваг (у малоприступних спеціальних публікаціях). Одним із таких сюжетів, якого уникнути тут ніяк не випадає, є її шлюб, і в наступному розділі я маю намір присвятити йому, як і загалом Українчиній філософії шлюбу, дещо більше уваги, ніж це традиційно заведено в «лесезнавчих» студіях, — саме цей сюжет і дасть мені змогу перейти до розгляду на порядок глибших і прихованіших комунікаційних розривів, пов'язаних із прочитанням найважливіших текстів Лесі Українки.

III. Історія єресі—І. Містичний шлюб і «релігія любови»

Та де ж ті олтарі? Я наче бранець,

Що на чужій землі шанує бога,

Нікому не відомого в країні.

Леся Українка. У пущі

Шлюб Лесі Українки з Климентом Квіткою був класичним романсовим мезальянсом — таки дослівною цитатою з популярного тогочасного романсу: «Он был титулярный советник, она — генеральская дочь». За імперською-бо «Табеллю о рангах» цивільний чин його превосходительства Петра Антоновича Косача — «действительный статский советник» — відповідав військовому званню ґенерал-майора, тож статусно панну Косач і справді доводиться вважати «ґенеральською дочкою». Климент же Квітка, «Квіточка», вірний паж королеви, невідступно й самовіддано закоханий у неї впродовж багатьох років (до такої міри, що рвався взимку 1901-го до Мінська допомогти їй сидіти при хворому С. Мержинському[150]! — ось де був правдивий «трикутник», тільки «третім зайвим» у ньому була аж ніяк не панна Лариса…), був найсправжнісінький «титулярный советник» — помічник присяжного повіреного, вбогий чиновник скромного 9-го рангу (за військовою ієрархією це всього тільки «обер-офіцер» — капітан або ротмістр), сумнівного походження (всиновлений вихованець міщан Карпових), знов-таки хворий на туберкульоз легень (sic!), і на додачу ще й хлопчисько, молодший від своєї дами серця майже на 9 років, — різниця в літах, у ту дофеміністичну добу зовсім не уважана для жінки вищих класів за престижну, як це дедалі частіше спостерігається нині, коли за жінкою визнано однакові з чоловіком економічні, юридичні й сексуальні права[151]. Сто років же тому навіть Косачам, при всій їхній поступовості, «вільнодумстві» й демократизмі, не могло не здаватися, що їхня дочка зайшла задалеко і що подібне подружжя є чистою життєвою катастрофою («нещастям», як, судячи з Лесиних листів, висловлювалась мати).

Сюжет, отже, суто романтичний — і, як і належить бути романтичному сюжетові, з трагічним фіналом, бо вчинений проти волі родини мезальянс (єдиною поступкою, яку зробила матері Лариса Косач, була згода, після довготривалої «хатньої війни», на церковний шлюб, і це дійсно єдиний випадок у її житті, коли вона скорилась чиїйсь «моральній тиранії» й вимушено пішла проти власних переконань[152]), дарма що під багатьма оглядами й склався щасливо[153], в остаточному підсумку дійсно-таки обернувся для пані Косач-Квітки життєвою катастрофою, хоч і з іншої, не передбаченої батьками сторони: він приніс їй цілковитий фінансовий крах, що зрештою й звів її в могилу. На її-бо утриманні опинилася ціла чоловікова прийомна родина — названі батьки Карпови з ще однією їхньою вихованкою, дівчинкою-гімназисткою, і на цю, по суті, чужу родину здебільшого й пішли всі статки «ґенеральської дочки» — включно з ресурсом, спеціально призначеним їй батьком на лікування[154] («сі гроші, у всякім разі, підуть не на Єгипет, бо я не можу виїхати, лишаючи за собою злидні, се було б для мене невиносимо» [12, 410], — моральний кодекс явно не «на виживання»!). «…Самої Кльониної плати нам на життя не стає і поки він буде „помічником“, то й не може ставати, — вся надія на те, що поки останні мої гроші витратяться на докладання до життя, то, може, Кльоня до чогось більшого дослужиться, а як ні… Ну, та ще поки не варто про се говорити» [12, 320], — ця похмура «кассандрівська» перспектива датована листопадом 1910 р. Надія не справдилась — Кльоня «не дослужився». Грошей вистачило ще на два з половиною роки — в обріз (можна було, правда, за прикладом М. Коцюбинського, вдатись до «громадської запомоги», але тут уже стала преділом, іже не прейдеши, невитравна шляхетська гординя: «Я так не хочу» [12,459]).

Листи цих років єдині з-посеред цілої спадщини Лесі Українки справляють дійсно тяжке враження — тільки вони й могли б почасти усправедливити всі оті «дуже жалібненько» медикалізовані біографії, про які мовилося раніше, хоча й тут естетика все-таки інша — не стільки «жалібненька», скільки «гічкоківська». Навіч видно, як з року в рік, а далі з місяця в місяць стрімко, сливе в геометричній проґресії, прискорюються одночасно розпад тіла і танення заощаджень — два взаємопов'язані (бо ж сам процес підтримання в сухотникові життя вимагає грошей і грошей!) процеси аннігіляції матеріальної основи буття, і звіти з поля цієї, далебі, моторошнуватої «битви з матерією» дедалі розростаються, посідаючи в листах до родини все більше й більше місця, так що в процесі читання дедалі настійніше створюється враження, ніби життя просто фізично виштовхує, випихає з себе цю жінку, попри всю її непереборну вітальну чіпкість («я людина еластично-уперта» [12, 371]) і стоїчно, без слова скарги, ставлений спротив. У міру того, як «тане», розчиняється, невагоміючи, тіло (вага падає з 58 до 48,7, потім до 46,9 кг, тож у гелуанському санаторії жартома звуть дамою, «spirituelle dans tous les sens», тобто «духовною під кожним оглядом», і от уже вона не може чесатися стоячи, задихається на п'ятій сходинці спуску вниз, і тільки знай дивується, чого ж так неподобно ослабла: «може, се я просто вже старію?» [12, 444]), — паралельно ще швидше, катастрофічніше підпливає, усувається з-під ніг фінансовий ґрунт, на якому тримається це крихке існування, дедалі ряснішають цифри, розрахунки, розпачливі бухгалтерські кошториси: «подоріж Феоктисти Семенівни (Карпової. — О. З.) коштувала 200 р.» [12, 410], «Марусю (вихованку Карпових. — О. З.) прийшлось нам лишити в Кутаїсі в пансіоні, бо тут їй нема 5-ї класи, — маємо платити за неї 350 р. на рік» [12, 361], — і перед лицем цієї дедалі ширеної прірви, якої не загатити ні скромними, та ще й «жебраними» («поки доправишся тих грошей, то сам себе зненавидиш» [12, 391]!) літературними гонорарами[155] чи іншими доривчими зарібками (перекладами бізнесових контрактів, уроками іноземних мов тощо), ні панічним «стяжанием» колись, за життя батька, так аристократично-щедро роздаваних навсібіч «на вічне оддання» боргів[156], так само скорочуються, стискаються й «невагоміють» суми, що ними оперує героїня цієї нерівної битви: спочатку рахунок ведеться на тисячі рублів, потім на сотні, далі й ті дробляться, і нарешті з червня 1913-го долинає до нас, вже передсмертним криком, благання до матері про 55 рублів (за недоглядом Олени Пчілки ці гроші при пересилці затримались на пошті), бо в цей час подружжя Квіток, загнане в глухий кут лихварями, вже випродує речі з помешкання, — матерія життя втікає з-під ніг таки буквально, як в оповіданні Хуліо Кортасара «Загарбаний будинок», де герої знай відступають з кімнати в кімнату під натиском вселеної в дім незримої сили, аж доки не опиняються в крихітному передпокоїку в чім стояли: «ми тепер займаємо половину квартири (2 кімнати)», «речі продовжуємо продавати, але не завжди на них є покупці», «може, якось продамо буфета» [12, 465–467] і т. д., — тільки Кортасарові герої все-таки виходять у фіналі на вулицю, наша ж героїня виходить просто в смерть — іншого життєвого розв'язку, такого, який не передбачав би зради себе («я так не хочу»!), ситуація для неї не мала.

Признаймо добру культурологічну інтуїцію Дм. Донцову — він перший відчув у цій смерті якусь непосполиту, міфологічну логіку, що не вкладається в жоден лікарський анамнез: «Кажуть, що Леся Українка вмерла на сухоти. Думаю, що се неправда, або не ціла правда. Бо се засмішна назва на ту хворобу, що жерла її. <…> Вона вмерла прудко, бо люде, що живуть так інтенсивно, живуть коротко»[157]. Висновок цей було зроблено на підставі самого тільки огляду творчости — власне в ті страхітливі останні роки написано «Лісову пісню» й «Камінного господаря», «Ізольду Білоруку» й «Орфеєве чудо», «Адвоката Мартіана» й «Оргію»: шедевр за шедевром, розгін, обірваний на висхідній, так, ніби «дух животворив» тим бурхливіше й нестримніше, чим більше звільнявся від свого матеріального субстрату (за власним зізнанням, «і все так якось шалено, з безсонням, з маніакальним станом душі, до вичерпання думки, до виснаження сили фізичної» [12, 397]), — а його вірна «одержима» перетворювалася на spirituelle dans tous les sens. Аж тепер нарешті відкривається нам «ціла правда» цього екстатичного гону-до-смерти, «визволення духа з в'язниці тіла»: це не що інше, як реалізоване власним життям авторки віровизнавче кредо Міріам — «загинуть за любов». Адже — найголовніше! — «…всі ці хатні злидні нітрохи не відбиваються на відношенні Кпьоні до мене і наш добрий тривок з ним не нарушається ніякими „подружніми сценами“. Між його душею і моєю ніхто не стоїть» [12, 337]. Те, що нам на відстані, зокрема й часовій, бачиться трагедією («нещастям»!) і непотрібною самопожертвою, самій героїні цієї «міфологічної пригоди» (цим разом такої, з якої героїня  н е  повертається!) вочевидь бачилося зовсім інакше. Сказавши коротко, в особі Лесі Українки наша культура має унікальну  л ю б о в н у  г е р о ї н ю  p a r  e x c e l l e n c e — якої, втім, за ціле XX століття так і не зуміла розгледіти.

Психоаналітик міг би сказати, що в шлюбі з Квіткою Лариса Косач послідовно й до кінця зреалізувала ту психологічну програму  л ю б о в и - ж е р т в и, якої в «духовному шлюбі» з Мержинським їй не дала реалізувати передчасна смерть партнера. (У цих умовах Квітчина хвороба ніяк не могла її відштовхнути, навпаки, додатково працювала на його ідентифікацію як об'єкта «рятунку» й самопосвяти: «Се ж друге видання тої обстановки, в якій загинув нещасний Сергій Костянтинович. Ти можеш собі здумати, в який жах кидає мене ся аналогія!..» [12,188]). В жертву — причім доброхітну, тобто таку, яка суб'єктивно за жертву зовсім не сприймалася (здається, мало що викликáло в Лесі Українки таку саркастичну відразу, як тип «нової жінки», котра, як сказано в статті «Новые перспективы и старые тени», «ничего не делает иначе, как из чувства долга, самопожертвования, всегда с трагическим видом героини-жертвы <…>. Это тип только что освобожденной рабыни со всеми его трогательными и отталкивающими сторонами» [8, 95; курсив мій. — О. З.]), — отже в жертву радісну, «з любови» (як каже Месія Міріам, «жертви я не хочу, / любови тільки»), таки не з «рабства», а з щедроти — з повноти й надміру душевних сил, які просто не можуть реалізуватися інакше як через безупинну самовіддачу, — без вагань приносилося не лише власне здоров'я й добробут (по суті, життя, коли звати речі своїми іменами!), а й, за заповіддю Месії, дещо більше й важливіше за саме життя («віддати тіло» — «в тім душі нема», «Хто зрікся всього, а себе не зрікся, / не любить той»). Варто було, приміром, А. Кримському запідозрити «автобіографічну основу» в трагічно «відчуженому» шлюбі Йоганни з Хусою, як Леся Українка під гарячу руч замірилася була знищити й рукопис «Боярині» (де в основі конфлікту лежить іще вбивчіший, мертвотніший для героїні шлюб), — і, як зізнається матері, напевно б знищила, якби не втручання самого гаданого «прототипа» Хуси й Степана, К. Квітки: «якби „інспіратор“ не вмовив переждати афект» [12,427]. Афект афектом, скажемо ми, але сама думка про можливість подібного, за власним виразом письменниці, «інфантициду» — нищити свій твір, коли він, хай і мимоволі, виставляє її подружжя в фальшивому світлі (NB: а якби Квітка та не став «умовляти»? якби погодився на таку жертву?), — то найпевніший знак, що система вартостей Лесі Українки не описується ні в координатах модерністської естетики (годі уявити, щоб Метерлінкові, чи Стріндберґу, чи Пшибишевському — та навіть і Вірджинії Вулф! — могло спасти на думку знищити таку, для модерніста, беззастережну цінність, як свій твір, — єдино зі страху за душевне благополуччя коханої людини!), ні взагалі в координатах свого (вже не кажучи — нашого!) часу. Тут виразно проступає той безоглядний, воістину шекспірівський, «життєсмертний» масштаб пристрастей і почувань, за втратою якого в новочасній цивілізації шкодував уже Ґете — за дев'яносто літ перед тим: «Яким смиренним і кволим зробилося по упливі кількох жалюгідних століть ціле наше життя! Де ще сміє відкрито виступити ориґінальна натура? І хто ще має звагу бути правдивим і показати себе таким, яким він є! А це відбивається на поетові, що мусить все черпати з себе самого, скоро зовнішнє середовище нічого йому не дає»[158]. А тепер порівняймо з цією тугою старого Ґете за «великим і могутнім часом» Шекспіра Українчину дефініцію величі в «На полі крови», у тому місці, де Юда інкримінує Розп'ятому приховані претензії на світове панування: «Ти думаєш, що Він задовольнився б / якимсь там хуторцем у Каріоті? / Ні, Він хотів — усе або нічого!» — на що Прочанин виносить свій «гномічно»[159] підкреслений вердикт: «То все ж Він був великий чоловік» (курсив мій. — О. З.). Ось цей власне ціннісний максималізм усіх «великих», «ориґінальних натур» — «усе або нічого», «пан або пропав», «здобути або вдома не бути» — характеризує Лесю Українку так само, як і її героїв: своє життя вона творила, як і романтики (недарма ж признавалась до «неоромантичного напрямку»!), за законами художнього тексту, і шлюб у жодному разі не міг тут бути винятком, — якщо вже відданість, то, знов-таки, в усьому й до кінця.

Якщо все ж спробувати оперувати прийнятими в сьогоднішній психології відносин поняттями, то нема сумніву, що з усього «віяла» ролей старшої жінки в любовному стосунку до молодшого чоловіка (Амазонка, Відьма, Королева, Ідеальна Коханка[160]) Леся Українка найближче стоїть до архетипу Ідеальної Коханки[161], тієї, для якої любов — це безупинна й беззастережна самовіддача («я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що ми будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному» [12, 108]), спрямована на щонайповніше особистісне саморозкриття коханого чоловіка, з тим, аби він міг, як каже Мавка Лукашеві, «своїм життям до себе дорівнятись». Саме-бо пані Лариса першою розгледіла в скромному «титулярному советнику» майбутнього визначного етномузиколога[162] (як Хадіджа пророка — в пастушкові Мохаммеді), і таки наставила його на цей шлях, послідовними й цілеспрямованими зусиллями, — з голосу своєї «Хадіджі» К. Квітка робив перші записи народних пісень, вона організовувала за власний кошт польові музикологічні експедиції за його участю, видавала матеріали, інспірувала його перші музикознавчі розвідки, власноруч їх записуючи «під диктовку» (треба думати, не таку вже й механічну, адже літературною українською К. Квітка володів таки гірше од дружини!), бо його «перетомленим рукам і самий процес „ставлення літер“ <…> трудний» [12, 401] і, надсилаючи Олені Пчілці до друку в «Рідному краї» його «Новітню українську музичну етнографію», виповідала явно наболіле: «Ох, жаль мене брав, пишучи оцю статтю під диктовку! Що, якби сьому авторові та не треба було стільки писати «матеріалу архівного» (адже «для мишей» пишеться) для зарібку!.. Може, я пристрасна, але мені таки здається, що тратим ми на ньому критика і етнографа, та, може, й ще кого» [12, 402], — словом, виконувала історично традиційну для Ідеальної Коханки місію «музи-натхненниці», типову для талановитих жінок до-модерної епохи, для яких опосередкована «духовна інвестиція» в чоловіка була єдиним приступним каналом реалізації власних творчих потенцій.

У сучасній феміністичній критиці культури якраз «фен де сьєкль» вважається під цим оглядом переломовою епохою — коли творчість жінок здобула соціальне визнання як явище, а не як доривчі винятки з правила, і вчорашні «ідеалізовані матері й коханки, конвенційно метафоризовані як музи, <…> могли приберегти собі творчу потугу для власного вжитку»[163] (саме тоді, на думку С. Ґілберт і С. Ґубар, вперше з'являється в чоловічій культурі той ґендерний «страх конкуренції» з боку жінок, котрим клекоче і гуде 14 ціле XX століття). Феномен Лесі Українки, чиїй життєвій настанові органічно чужа сама ідея (за своїм характером досить-таки дрібнобуржуазна!) що-небудь «приберегти для себе», як бачимо, рішуче виламується з означеної парадигми, ба більше — взагалі ставить під сумнів її наукову валідність (точніше, мав би поставити — якби Леся Українка перебувала в полі зору західної критики бодай такою мірою, як її молодші співвітчизниці-росіянки Ахматова й Цвєтаєва, не кажучи вже про її європейських сучасниць). Виглядає на те, що дослідниками просто сплутано тут різні види творчости. Розбудження в іншій людині її сутнісних сил (те, що російський містик Д. Андрєєв влучно назвав «духовним заплідненням» чоловіка жінкою, на противагу фізичному, жінки — чоловіком) — то окрема творчість, яка суб'єктивно може переживатися як цілком самодостатня і в якій, як в усякій іншій творчості, також трапляються свої видатні таланти, дарма що імена їхні культурою не запотребовані й реставруються в кращому разі внаслідок копітких археографічних «розкопок» (зрештою, в певні епохи анонімною була й мистецька творчість, проблема авторства в європейській культурі історично нестак-то й давня!). З цього, проте, ще зовсім не конче випливає, ніби з усякої талановитої, ба й геніальної, Ідеальної Коханки-«музи» вийшла б так само талановита мисткиня, якби лиш вона була ощадненько «приберегла собі творчу потугу для власного вжитку», а не витрачала на чоловіка[164]. У засновку такої гіпотези, гадаю, все-таки лежить те, що Е. Фромм назвав «ринковою настановою», характерною для буржуазного суспільства: «Людина з «ринковою» психологією залюбки віддає, але натомість конче хоче щось отримати; віддати безвідплатно означає для неї бути одуреною. Люди з «неплідною» настановою, віддаючи, чуються збіднілими. <…> Ті, хто вважає, що «віддавати» означає «жертвувати», нерідко підносять це до чесноти. Їм здається, що треба давати саме тому, що від цього потерпаєш; шляхетність цього вчинку для них полягає саме в тому, що вони йдуть на жертву (NB: ось цей власне тип «нової жінки» Леся Українка й визначала, за півстоліття перед тим, як «щойно звільнену рабиню», — Фромм тут говорить про «вбогість», «страх позбутися», притаманний психологічно «неімущим», тобто, по суті, про те ж саме. — О. З.). <…> Для людей же з плідною настановою «віддавати» має зовсім інше значення. Віддавати — це найвищий вияв потуги. Віддаючи, я відчуваю свою міць, свою владу, своє багатство. І це переживання моєї колосальної життєвої снаги й могутности дає мені насолоду. Мене переповнює відчуття життя, відчуття через край кипучої сили, і з того я маю втіху. Віддавати куди більша втіха, ніж одержувати, не тому, що це жертва, а тому, що, віддаючи, я почуваюся живим»[165].

Зрозуміло, що така настанова може бути реалізована тільки при справдешньому, невдаваному «надлишку життя» — коли, як каже Мавка (майже за Фроммом!), «серце не скупе» і «скарбів / воно своїх не криє, тільки гойно / коханого обдарувало ними, / не дожидаючи вперед застави» («ринкове» слівце «віддячуся» з уст Лукаша для Мавки, як Ідеальної Коханки, саме тому «чудне, незрозуміле»: «Ти дав мені дари, / які хотів, такі були й мої — / неміряні, нелічені…»). І при такому «неміряному, неліченому» обдаруванні коханого собою — «своїм життям і всім найдорожчим, що має»[166], — Лесі Українці в її шлюбі з К. Квіткою не тільки «не убувало», а навпаки, так само «неміряно, нелічено» прибувало на власне-мистецькій творчій потузі — закономірність, отже, прямо протилежна до сповідуваної XX століттям «ринкової», або ж попросту той надмір обдарованости — мистецької[167], жіночої й людської рівночасно, — який позначає вже, справді, тільки геніїв. Єдине, що катастрофічно «убувало», — це фізичне життя: ним Леся Українка дійсно пожертвувала «за любов», цебто заради повноцінного життя душі. Власне цей вибір і ставить її в ряд Великих Коханок історії — архетипальних любовних героїнь.

Що такий вибір — «любови не на життя, а на смерть», — був учинений нею цілком свідомо і, що називається, з відкритим заборолом, найліпше видно з її версії чи не найславетнішого у світовій  історії мезальянсу — шлюбу багатої та впливової мекканки Хадіджі з на двадцять років молодшим за неї вбогим погоничем-хашімом Мохаммедом, майбутнім засновником ісламу (NB: якщо не Христос, то Мохаммед — любовний міф Лесі Українки вимагав для партнера масштабу ніяк не меншого, ніж засновник світової релігії!). Діалог «Айша та Мохаммед» написано в Ялті 1907 p., за півроку до ненависного авторці «офіційного» шлюбу, ще під час, сказати б, «медового» подружнього періоду. Наголошую на цих біографічних обставинах спеціально, бо тим несподіваніше й значущіше виступає на їхньому тлі грізний мотив трансцендентного еросу, любови, не по-біблійному «сильної як смерть», а от власне що сильнішої за смерть, чи, коли послуговуватись англійським ідіоматичним виразом, «більшої за життя» (схоже, думка про смерть, «програма на смерть» була закладена письменницею в її власний шлюб відпочатку, і порівняно з цією програмою справді затісною й задрібною видається канонічна формула християнського вінчання — «до старости й смерти»: таке цілком під силу й звичайній людині, а зрілу Лесю Українку цікавлять майже виключно ситуації духовного подвигу, тобто виняткової, «надлюдської» міри сил). В «Айші та Мохаммеді» перед нами знову формальний «трикутник» — формальний на двох рівнях: по-перше, тому, що одна зі сторін, Хадіджа, давно померла і присутня тільки «віртуально» — у розмові Мохаммеда з новою дружиною, юною красунею Айшею, — а по-друге, тому, що, як з'ясовується з перших-таки реплік їхнього діалогу, насправді «зайвою», точніше, замінною («як тільки взяв мене, взяв десять інших»!), не єдино-неповторною, як то має бути в справжньому коханні, у цьому «трикутнику» виступає якраз Айша (коли вона резонно заявляє, що хоче, аби коханий любив її «і більш нікого», Мохаммед запускається в не зовсім щире резонерствування: «Нащо се бажання? / То все одно, якби ти забажала, / щоб лиш тобі самій світило сонце, / тобі самій служив вогонь. Від того / не стало ж би тобі ані ясніше, / ані тепліше, ніж тепер, як мусиш / ти те добро з усім живим створінням / нарівні поділяти…», — на що Айша відповідає суто жіночим прийомом — переводячи дискусію з площини абстрактно-філософської в особисту і тим умить дезавуюючи опонента: «Ти першій милій не казав такого. / Хадіджа слів таких не вислухала», — у відповідь заскочений Мохаммед тільки й годен, що спантеличено спитати: «Ти звідки знаєш?»: один із блискучих прикладів перемоги в таких численних у Лесі Українки словесних турнірах, «агонах», як звав їх М. Зеров, «жіночої логіки» над «чоловічою»: «Бачите, мужеська „рація“ в погляді на деякі справи дуже однобока, тому ми доповнюємо її своєю „рацією“, може, теж однобокою, але  т і л ь к и  з них  о б о х  може вийти щось ціле і справедливе» [12, 150][168]).

Айша й справді стовідсотково «фемінна», у кожній своїй репліці й жесті, і її запекла й безсила ревність до мертвої Хадіджі, на чию могилу продовжує віддано «вчащати» Мохаммед («Як і за віщо можна так любити / стару, негарну, навіть мертву жінку? / і зневажати гарну, молоду, / кохану і закохану, живую?»), крім того, що викликає до неї цілком підставне людське співчуття (фінальні ридання Айші так само невтішні, як фінальні ридання горбунки Насті в «Голосних струнах»!), тільки додатково увиразнює принципову несиметричність, неспівмірність двох типів любови, що зіткнулися в цьому конфлікті: з одного боку, земний ерос, представлений коханням Мохаммеда до Айші, традиційна чоловіча «любов очима», вся уґрунтована на фізичному змислі зору (діалог і починається вимогою Айші до Мохаммеда глянути на неї, — щоб тримати на собі його увагу, вона мусить постійно перебувати в полі його зору, впихатися в нього силоміць, і тільки аж глянувши на Айшу під її натиском, Мохаммед визнає її «найкращою з усіх жінок на світі, / живих, і мертвих, і ненарожденних!», — він і покохав її так само, «як тільки вглядів її красу»), — з другого ж боку, зміст розмови і взагалі міжособистісних стосунків земних коханців складає любов Мохаммеда до іншої, до мертвої Хадіджі — любов метафізична, містична, «більша за життя» настільки, що для неї не важить не лише фізична оболонка, не лише присутність чи відсутність Ідеальної Коханки тут-і-тепер, а навіть і її присутність чи відсутність серед живих.

          От ти сказала:
«Стару, негарну…» І в моїх очах
вона ні гарною, ні молодою
ніколи не здавалась. Не скажу я,
що я не бачив і не завважав
того нічого: я злічив всі зморшки
у неї на обличчі… Літ її
мені й сусіди не дали б забути…
але в ній щось було… щось вічне, Айшо…
Мені здається, що воно живе,
і дивиться на мене крізь могилу,
і голосом таємним промовля,
і всі мої слова та й думку чує…

Тут потрібен відступ. Серед численних лакун лесезнавства є одна особливо фатальна, яка, на превеликий жаль, ніколи не буде заповнена: ми ніколи не зможемо більш-менш задовільно реставрувати коло читання Лесі Українки — родинна бібліотека Косачів згоріла в Колодяженському маєтку влітку 1915 р., під час німецького наступу. Тож, не виключено, назавжди відкритим залишатиметься надзвичайно інтриґуюче питання, вже почасти зачеплене тут раніше, — наскільки насправді ґрунтовним було знайомство письменниці з так званими гностичними єресями — з ранньохристиянським валентиніанством, з маніхейством (яке також початково було розвинулося з лона християнства) та його впливом на суфійську містику і вірменську єресь павликіан, відтак на балканську — богумилів (яка в середньовіччі була — нотабене — вельми поширена й на Україні[169]!), і, через неї, шляхом з Далмації на Прованс і Ланґедок — на надзвичайно впливову в пізньому середньовіччі єресь катарів, у Провансі званих альбіґойцями. Саме ця остання павіть гностицизму зрештою, як то вичерпно довів бельгійський філософ і культуролог Д. де Ружмон, і лягла в основу західноєвропейського любовного міфа — через супутню їй і наскрізь перейняту її ідеями й символами лірику трубадурів[170]. Одне певно: що цій духовній традиції, котра супроводила перше тисячоліття європейської цивілізації (власне, аж до оголошеного папою Інокентієм III хрестового походу проти катарського Ланґедоку — до сумнозвісних «альбіґойських воєн» 1209—1244 pp.) на правах релігійної єресі[171], а наступні цієї цивілізації віки (у залишкових формах і до сьогодні!) на правах міфологічної системи, — цій постійно переслідуваній панівними релігійними й соціальними інституціями, а однак історично невитравній традиції ґрандіозного духовного дисидентства, що, як підґрунтові води, віками живила собою європейську культуру, в тому числі й українську, на всіх рівнях, Леся Українка завдячує далеко більше, ніж ми поки що можемо собі уявити, — і вже в кожному разі більше, ніж ніцшевському «антихристиянству» (її з Ніцше духовні й інтелектуальні пошуки точилися хоча й паралельними, проте різними шляхами[172]).

На прикладі «Одержимої», якою відкривається зрілий етап творчости Лесі Українки, ми вже бачили, що її концепція любови в ортодоксальну християнську догматику не вкладається і що за аналогами треба шукати радше серед гностичних та маніхейських джерел[173] (у Міріам навіть словник недвозначно маніхейський: «Я вірю, що Ти світло — і такого / ся темрява до себе не приймає?» — тут Світло й Темрява мали б, строго кажучи, писатися з великих літер: це найбільш фундаментальні концепти маніхейської дуалістичної космології, згідно з якою цілий наш матеріальний всесвіт не є богосотворений, а навпаки, перебуває в полоні Царства Темряви, і Світло в нього проникає тільки дуже обмежено, через душі обраних, наділених «іскрою» Святого Духа, причому, на відміну від християнської ортодоксії, де «темрява», зло вважається простою відсутністю «світла», добра, у маніхействі Світло й Темрява, добро і зло однаково сущі, однаково наділені онтологічною характеристикою[174], — тим-то Месія й засуджує ненависть до Темряви, а ворогів «каже любити», бувши певним, що вони коли-небудь, як не в часі, то у вічності, обов'язково «прозріють»[175], а Міріам категорично неспроможна любити «його і всіх», об'єднавши таким чином непримиренні онтологічні полярності, і чесно плекає свою ненависть як єдину морально валідну для дуалістки реакцію на Темряву світу[176], — порозумітися вони з Месією не можуть засадничо, це говорять між собою дві різні релігійні системи, і, властиво, як уже було показано вище, тільки смерть Міріам «з любови» дозволяє все-таки кваліфікувати її як «практичну», «на ділі» християнку, хоч і «єретичку», а саму драму — як християнський апокриф: коли у фіналі Міріам падає під градом каміння, тут уже таки впору озватися Голосу з небес, який у фіналі першої частини «Фауста» проголошує в аналогічній ситуації про іншу «велику грішницю» світової культури, Маргариту, — «ist gerettet», «спасенна», — і навіть найтвердіший догматик не зміг би проти цього заперечити).

В «Айші та Мохаммеді» ця «релігія любови» (NB: церква катарів, до речі, так і йменувалася — Церква Любови) отримує ще один важливий наголос: шлюб земний, заснований на сексуальному коханні (сексуальний потяг Мохаммеда до Айші не ставиться під сумнів, і він по-чоловічому щиро обурюється, коли Айша вживає щодо нього слова «холодний»: «Я холодний / до тебе? Що ж би ти на те сказала, / якби тебе я пестив тільки так, / як першую дружину, ту Хадіджу, / що ти їй заздриш так»), уже прямо постає позбавленим цінности порівняно зі шлюбом містичним, «вічним», у якому тіло участи не бере. Ба більше — якраз звільнення від тіла (фізична смерть Хадіджі) найпереконливіше демонструє остаточний тріумф і нерозривність містичного зв'язку (Айша зовсім слушно відчуває в тому, що «Хадіджа вмерла», не поразку суперниці, а додаткову її перевагу над собою: «О, якби дав Аллах, щоб не вмирала, / то, може б, я її перемогла!»). На жаль, ні М. Драй-Хмара, ні М. Зеров, ні П. Филипович не встигли з'ясувати в А. Кримського, щó саме він дораджував Лесі Українці з орієнталістичної лектури, але сам А. Кримський дослідженням найавторитетнішої мусульманської «єресі» — суфізму — та його впливу на арабську й перську містичну поезію займався вельми серйозно[177], і навряд чи можна сумніватися, що принаймні такі його праці, як «Очерк развития суфизма до конца III в. Гиджры» (1895) та «История Персии, ее литературы и дервишской философии» (1903), були Лесі Українці знані. У кожному разі, палаючі сліди суфійської містики в Мохаммедовій містичній любові до того «вічного», яке репрезентує Хадіджа, таки дуже виразно даються знати: Коран-бо (на відміну від Євангелія) санкціонує людську любов тільки до скінченного, та ніяк не до «вічного», і складнюща символіка арабської й перської середньовічної лірики (екстатичне сп'яніння од вина, любов-безумство, моління до Красуні в неприступному замку і т. д.) покликана була, як доведено сучасними дослідниками (А. Арберрі, Р. Ніколсоном, Г. Рітгером, Є. Бертельсом, А. Корбеном, А. Заррінкубом та ін.), зашифрувати в алегоричній формі суто суфійську (власне, ірано-маніхейську за походженням) ідею божественної любови, потягу ув'язненої в земному тілі душі суфія-неофіта (соліка) до неземної Красуні, по-маніхейському кажучи — до свого прообразу-«двійника», духа, який перебуває у Світлі, потойбіч матеріального світу[178]. Суфійська Красуня в Замку, вона ж, згодом, Прекрасна Дама катарів і трубадурів, вона ж, іще пізніше, спрофанована фольклором до казки Королівна на вершині гори (тобто мешканка Граду Божого, горнього Єрусалиму), — то не що інше, як метафоризована в «кочовому», транскультурному жіночому образі божественна сутність, «абсолютна природа» вірного, з якою його занурена в тьму матерії земна душа-полонянка (грецька psyche) болісно прагне возз'єднатися, злитися в релігійному екстазі, котрий, своєю чергою, метафорично зашифровується мовою еротичних символів — як «шлюб». Хадіджа — це і є втілена Мохаммедова Прекрасна Дама, Красуня, Королівна на горі, тобто та «вічна» частка його власної душі, з якої його тутешня «думка»-psyche («всі мої слова та й думку чує…») може бути тільки недосконалим зліпком.

Звісно, те, що ця духовна сутність узагалі втілена — на землі, у живій смертній жінці, з якою Мохаммед був поєднаний земним шлюбом, таким самим, як потім з Айшею, — це вже чиста література, данина від семисот літ триваючому в європейській культурі (від «Роману про Трістана та Ізольду», як вважає Д. де Ружмон) профанному перерядженню й поступовому розчиненню-деґенерації релігійного міфа — у світському, секулярному: в міфі «фатального кохання», яке невипадково завжди йде пліч-о-пліч зі смертю, тяжить до смерти (у релігійному міфі це ще зовсім логічно, адже тільки смерть забезпечує звільнення душі з земного полону та остаточне поєднання-пошлюблення її зі своєю божественною «половинкою» в Царстві Світла). Тьмяний відблиск забутої, витісненої в колективну культурну «непам'ять» дуалістичної єресі особливо промовисто відбився на цьому секулярному міфі саме в тій частині, де йдеться про сексуальне поєднання «фатальних коханців»: за всіма настійно повторюваними парадигматичними історіями про коханців нещасливих (тобто таких, яким так і не вдалося, з різних причин, дійти до земного поєднання) ховається стлумлена невиразна підозра, що таке поєднання є, властиво, блюзнірством, оскверненням самої ідеї «шлюбного» зв'язку вірного з Дамою-душею-двійником («обрані» маніхейці, суфійські дервіші-муршіди та «досконалі» катари взагалі сповідували сексуальну аскезу й засадничу відмову від будь-яких тілесних насолод, здатних прив'язати душу до її матеріальної в'язниці та погасити чистий вогонь поривання в божистий зáсвіт), і що справді «ідеальне кохання» (як у стартової пари європейського любовного міфа — черниці Елоїзи та кастрованого Абеляра) можливе тільки в іншому, потойбічному світі. Кого б, справді, цікавили Ромео і Джульєтта, якби, замість учинити самогубство, благополучно звікували вік у любові й злагоді, народивши купу дітей, як то дотепно представлено в «Апокрифах» К. Чапека? Аналогічно і в «Айші та Мохаммеді» Леся Українка бездоганно-точно знаходить найвідповіднішу для Хадіджі, як «вічної душі», позицію: «Хадіджа вмерла», вона більше не є земною жінкою, і так воістину найліпше для її з Мохаммедом містичного шлюбу — щойно тепер цей шлюб і постає перед читачем (і бідолашною Айшею!) в усій своїй незаплямленій, нескаламученій і грізно-необорній есхатологічній величі.

Цей драматичний діалог — по суті, закляття коханого на посмертну вірність (саме так, не більше й не менше!), — дає нам, нарешті (надто зважаючи на обставини його написання!), ключ до розуміння головного культурного послання Лесі Українки — любовного міфа, який вона внесла в українську культуру і своєю творчістю, і своїм життям. Коли її називають великою європеїзаторкою, то переважно мають на думці так званий «екзотизм» сюжетів, незвичні для «нової» («посткотляревської») української літератури «дебрі світових тем», але в дійсності за цим криється набагато глибша правда: любовний міф Лесі Українки є автентичною українською версією західноєвропейського секулярного міфа amor fati, в основі якого лежить формально переможена канонічним християнством неперервна дисидентська традиція гностичних єресей пізньої античности та середньовіччя.

Гіпотезу нарешті сформульовано — як казав Пушкін, «слово найдено». Далі ми побачимо, як, нанизаний на наскрізну нитку цієї гіпотези, творчий доробок Лесі Українки, здебільшого аналізований літературознавцями доривчо й безсистемно, за принципом «що кому до вподоби», починає складатися в досить-таки струнку міфологічну систему, зі своїм внутрішнім «рисунком», де, як у складному орнаменті на старовинних ґерданах, існує свій власний ритм повторюваности одних і тих самих смислосюжетних мотивів і кодових «світових тем», — ці останні виконують функції своєрідних «нервових вузлів», «ґанґліїв», через які художній світ Лесі Українки «підключено» до великого матірнього лона майже двотисячолітнього європейського міфа.

Наразі, щоб розібратися належним чином з темою містичного шлюбу-на-смерть, такою смислотворчою для авторчиної власної долі (як тепер бачимо, протест Лариси Косач проти православного шлюбу і ціла, супутня йому, родинна драма — то, властиво, «профанна» версія бунту Міріам проти ортодоксально-християнської філософії любови, тільки, зрозуміло, в «зменшеному» до побутового вимірі), вкажу на те, що й «Айша та Мохаммед» — то теж, у контексті цілої її творчости, епізод далеко не випадковий, і не просто собі біографічно спровокований — роздумами про шлюб напередодні власного одруження. (Взагалі, стосовно великих митців завжди слід пам'ятати про наявність не тільки прямого, але й оберненого зв'язку між біографією й творчістю, адже свою біографію вони часто-густо творять собі самі як продовження тексту, проекцію його на реальне життя[179], і у випадку Лесі Українки маємо, як ми вже бачили, якраз таку «рукотворну» єдність життя і творчості.) Перший, ще по-молодечому невиразний здогад про якусь «іншу любов, ніж та, що веде до вінця», і то непорівнянно прекраснішу, до якої тільки й варто прагнути, містить уже «Блакитна троянда», — характерно, що з чорнової версії цієї драми 25-літня Леся Українка викреслила фраґмент, який тільки на дуже поверховий погляд може видатися символістською літературною риторикою: «Блакитна троянда — то був поетичний символ чистої, високої любови, в лицарських романах часто говориться про цю квітку, що росте десь у «містичному лісі» серед таємних символічних ростин. Доступити до тієї блакитної троянди міг тільки лицар «без страху й догани», що ніколи не мав нечистої думки про свою даму серця, ніколи не кинув на неї жадібного погляду, ніколи не марив про шлюб, а тільки носив у серці образ єдиної дами, на руці барви її, на щиті девіз її, за честь її лив свою кров без жалю, за найвищу нагороду мав її усміх, слово або квітку з її рук» [3, 379—380].

Маємо тут недвозначну референцію до одного з головних духовних джерел Лесиного міфа — лицарсько-християнської гностичної містики пізнього середньовіччя, яка породила не тільки лірику трубадурів і концепцію куртуазного кохання, не тільки лицарський роман (зокрема й «Роман про троянду»), а й «Божественну комедію» Данте, найвеличніший пам'ятник лицарсько-християнської культури в пору її невідворотного занепаду. Згадки про Данте й Беатріче як власне тих «ідеальних коханців», на яких взорує свою любов з Орестом Любов Гощинська (NB: вже саме ім'я героїні є знаковим!), збереглися і в остаточній версії драми, хоча без відповідного культурологічного коментаря вони вже дійсно сприймаються майже такою самою пустопорожньою риторикою, як цитовані Острожиним рядки з молодої символістської поезії («Мої блідо-жовті мрії спустились на серце твоє…»). Тим часом саме в «Комедії» Данте — в XXX—XXXII піснях «Раю» — символ Небесної (тобто «блакитної», якщо споглядати її з землі, — у самих небесах вона біла[180]) троянди отримує найґрунтовнішу інтерпретацію: небесна троянда, або ж «райська троянда праведників» (Іл. 6), — то світляний амфітеатр останнього, Десятого (світлоносного) неба райської ієрархії, куди Беатріче (яка є не тільки блаженним духом земної жінки, а й, на алегоричному рівні, самою Теологією, божественним знанням) приводить Данте, щоб передоручити його тут іншому провідникові — святому Бернарові Клервоському (1091—1153), засновникові ордену бернардинців і одному з найвпливовіших містиків XII ст. Саме Клервоський абат, адепт і практик пізнання вже не схоластичного, а ірраціонального (екстатичного), коментує Дантові тайну тайн Раю, структуру небесної троянди — амфітеатру, заповненого праведниками, вдостоєними найвищого блаженства: споглядати Бога, явленого у Світлі[181].

Ось до цієї-то «блакитної троянди» й тужить на землі душа вірного. Саме її (а не Христа!) божествили французькі катари й італійські патарени, її натхненно оспівували, зашифровуючи мовою поетичних символів, трубадури Провансу й Ланґедоку — вірні лицарі Церкви Любови й Прекрасної Дами, небесної володарки їхнього земного «я», котру жадати «нечистою», сексуальною жагою було, розуміється, огидним блюзнірством і смертним гріхом (містичне любострастя, тобто земний потяг до божистого і сексуальний екстаз замість молитовного, взагалі слід вважати однією з найтяжчих — либонь, і найпоширеніших! — чернецьких спокус). Можна сперечатися (чим і займаються дантологи от уже понад півтора століття), наскільки сам Данте був особисто причетний до дуалістської єресі, — думки з цього приводу варіюються в діапазоні від прямого визнання його практикуючим єретиком, ба навіть лицарем ордену тамплієрів (котрі багато в чому перейняли гностичну духовну естафету після альбіґойських воєн і розгрому Церкви катарів)[182], — і до гранично стриманого формулювання A. K. Дживєлєґова, що Данте був у кожному разі «далеко не безстороннім» свідком «тріумфів єресі та її поразки»[183] (це воістину мінімум того, що можна нині стверджувати з певністю, надто зважаючи на те, що наші уявлення про зміст єретичних доктрин будуються майже виключно на непрямих джерелах, а реконструювати доктрину Церкви катарів за протоколами інквізиції — то, як резонно завважують М. Бежан, Р. Лі й Г. Лінкольн, «те саме, що вивчати Рух Опору за протоколами SS і гестапо»[184]). Незаперечно, однак, що для Данте катарська містична символіка була ще цілком врозумливою й прозорою, і що його «Комедія» справді наскрізно нею перейнята. З катарської «релігії любови» походить навіть сам центральний концепт поеми — Amor, який приводить у рух Сонце й всі світила (альбіґойці тлумачили Любов-Amor як анаграму до Roma, Риму, — тобто як буквальну антитезу католицькій церкві, чия земна пишнота відпихала їх як певний знак відданости Цареві Земному, Rex Mundi, — інакше, Сатані). Через шістсот років по Дантові Лесю Українку в «Блакитній троянді» мучить уже тільки засаднича неможливість у світі буржуазних вартостей, світі Острожиних і Милевських, лицарської «чистої» (=очищеної від усього земного) любови[185] (самоназва catharis і означає «чистий», і не хто інший, як той-таки Бернар Клервоський, відвідавши Ланґедок у 1145 p., з повагою засвідчив «чистоту» катарських звичаїв, — чи не це одна з причин, що саме цьому «свідкові зацному і віри годному» Данте доручив бути ґідом при обожнюваній тими-таки катарами Райській троянді на Небі Світла?). По суті, Любов любить не так Ореста (вона робить враження досить сильної натури, щоби подолати свої страхи перед поганою спадковістю, якби справді хотіла стати молодою пані Груїчевою, — натомість вона чинить щось зовсім протилежне, а саме, цілеспрямовано ті страхи підживляє й розворохоблює, ніби вмисне споруджуючи нездоланну перешкоду до шлюбу з коханим, що їй урешті-решт і вдається), — ні, вона любить саму любов без розв'язку, і своїм самогубством на очах у Ореста («Беатріче твоя… квітка… троянда блакитна… так треба…») примусово й незворотно програмує його, сердешного, акурат на таку «безвихідну» любов (Amor) — якщо не на таке саме самогубство («…і ти мусиш… за мною…»), то принаймні на мохаммедівську (у п'єсі — Дантову: не забуваймо, що Орест Груїч поет!) духовну вірність мертвій.

Невпокоєна мука Люби Гощинської, що її в поняттях сучасної «пострелігійної» цивілізації вже годі й витлумачити якось інакше, ніж тяжким неврозом (читач доби «перемігшого матеріалізму», як це формулювалось донедавна, навряд чи вже й уторопає, через віщо ото було так мучити себе і свого до нестями закоханого «бойфренда», і без вагань займе сторону тверезомисного лікаря Проценка, чиї рекомендації Любі звучать просто-таки цитатами з глянсованих журналів штабу «Единственной» і «Натали»[186]!), ціла та «роздражнена», «нездорова» пристрасть — то не що інше, як чисто духовний голод: невтоленна туга за маніхейським містичним шлюбом[187], за посмертною «блакитною трояндою», — властиво, спроба самотужки витворити собі з любови нову релігію (згадаймо «єресіархиню» Міріам!), реанімувавши, за допомогою Данте й трубадурів, давно забуту. Вже на нашій пам'яті «онучки» Люби Гощинської з тією самою метою читатимуть Кастанеду, Реріха й Блаватську, студіюватимуть суфізм, буддизм і каббалу, їздитимуть по індуїстських ашрамах і вступатимуть до секти Муна тощо[188]: туга людини за своїм «міфологічним минулим», яку Мірча Еліаде пояснював прагненням «вийти з історії», після Освенціма й ҐУЛАҐу стане майже масовою, Леся Українка ж діагностує явище ще тільки-тільки в момент його зародження, ба навіть — зачаття (Люби Гощинські, які були її сучасницями, здебільшого, замість шукати «блакитної троянди», ще йшли в соціалістичні гуртки й присягали, з усім неофітським релігійним запалом, не на «Романі про троянду», а на томикові Маркса, — Люба, як можна здогадуватися з її підцензурно-ухильної розмови з Крицьким у І дії, теж чогось подібного була спробувала «у вісімнадцять літ», але духовної загоди на тому шляху не дістала, сама ж авторка відкинула грядущу «нову релігію» XX ст. ще категоричніше, з усім приналежним скепсисом інтелектуалки, яку ніщо не відпихає так, як догматизм і фанатизм, наколи ті заступають на місце арістотелівського «подивування» й вільного розмислу[189]: можна сказати, що «глухий кут» земної есхатології й соціалістичного Царства Божого, на який у XX ст. купилося так багато гнаних духовним голодом пошукувачів «світської релігії», Леся Українка «проскочила» відразу, «з порога», — під цим оглядом метафізичні поривання її Люби Гощинської на історичній шкалі суголосніші не фен-де-сьєклівським, а таки вже «посттоталітарним» — неомістицизмові 1960-х).

Те, що Любов сама свідома своєї проблеми, видно і з її заяви тітці: «Якби я була релігіозна, я пішла б в монастир, а то для таких, як я, навіть монастирів нема». Це сказано зовсім справедливо, варто було б тільки додати, що «для таких, як вона», монастирів не стало ще від 1244 р. — від падіння Монсегтора, останньої замкової твердині катарів. Дружно визнана нашою критикою «невдача» першої драми Лесі Українки полягає тільки й виключно в невідповідності ідеї та матеріалу, на сучасному («фен-де-сьєклівському»), по-хронікерськи конкретному матеріалі, серед проваджених «по-малоросійському» (що й виявилось для тодішньої російської критики найбільшим «екзотизмом»!) дискусій про жіночу емансипацію, Крафт-Ебінґа та Вайсмана, скільки-небудь адекватно презентувати таку «релігію любови» вже неможливо, це не епоха Данте. Вочевидь, саме тут і слід убачати одну з причин переходу Лесі Українки, в подальшому, на «пряму мову» світових міфологій. Шлюб «у Світлі» (у «райській троянді» Десятого неба, якщо говорити мовою лицарської містики), який в останній декаді позитивістського XIX століття не вдався (і не міг вдатися!) Любі з Орестом, куди ліпше, як ми бачили, вдається, при зміщенні по історичній шкалі на яких 1200 років назад, Мохаммедові й Хадіджі (дарма що при тому Мохаммед виходить у Лесі Українки не стільки канонічним «мохаммедистом», скільки «єретиком»-суфієм!), і, ще достеменніше й переконливіше — при знятті ще чотирьох століть «культурного шару», — Руфінові й Прісціллі з однойменної «драмищі», цього, під багатьма оглядами, етапного твору Лесі Українки, що мав би, за літературознавчим каноном, розглядатися в одному ряду з її хрестоматійними шедеврами, «Лісовою піснею» й «Камінним господарем», — як opus magnus її авторського міфа.

«Мені здавалось, що я не смію вмерти, не скінчивши „Руфіна і Прісціллу“» [12, 414] — вже самої цієї авторської заяви (що невипадкової, це засвідчує у своїх спогадах і Л. Старицька-Черняхівська[190]) мало б вистачити, аби поставитися до цього, зрештою, наймонументальнішого і за обсягом (майже 12 авторських аркушів, окремий добрячий том!), і за джерельною базою, Лесиного твору з більшою увагою, аніж свого часу М. Євшан, — у літературному огляді за 1911 р. «Руфінові й Прісціллі» він приділив був одним-один абзац: «Авторка звернула тут головну увагу більше на унагляднення конфлікту поміж двома світоглядами чи світами: старим, римським, і новим, християнським; поминула таким чином, а радше поставила на другий план психіку дійових осіб. У результаті вийшов твір інтересний більше з ідейного боку, як з артистичного; і тому чи не найбільше „книжковий“ з усіх драм Лесі Українки»[191]. Під тавром цієї неуважної (і несправедливої, як побачимо далі!) Євшанової репліки «Руфін і Прісцілла» залишається в нашій культурі й донині, і насущна важливість того, що Леся Українка «так хотіла сказати» цією драмою, витлумачується критиками так само суто «з ідейного боку» — в термінах насамперед політико-ідеологічної актуальности: світоглядова війна між античним аристократизмом та плебейськи-космополітичним («всесвітянським») християнством, «релігією рабів», інтерпретується (зрештою, зовсім слушно!) як розпачлива пересторога письменниці перед тим «Занепадом Європи», що його несла з собою доба «масових суспільств», із Комуністичним Інтернаціоналом включно[192].

Все це справді в «Руфінові і Прісціллі» є, і я аж ніяк не заміряюся з таким прочитанням сперечатися (тим більше, що свого часу доклалася до нього й сама[193]). Навпаки, переконана, що саме в стосунку до цієї «драмищі» більше, ніж до будь-якої іншої, виправдана давня засторога Ю. Шевельова: «не можна писати історії новітньої української філософії, обминувши творчість Лесі Українки»[194]. Всі її історіософські погляди й інтуїції тут систематизовано в цілісну, струнку концепцію, їхня прогностична точність тепер, через сто років, не може не вражати (пасажі про грядуще панство «варварів духовних» читаються як прямі алюзії до владних практик майбутніх тоталітарних режимів!), і під цим оглядом ця «книжкова драма», чи, точніше, «драма-книжка», все ще чекає на по-справжньому солідну студію, де її ідеї, що згодом отримали в історії європейської думки розвиненішу, вже суто теоретичну артикуляцію — від X. Ортеги-і-Гасета («Бунт мас») до Н. Бердяєва («Витоки й смисл російського комунізму»), — було би проаналізовано в адекватному інтелектуальному контексті. Втім, з таким самим правом можна б сказати, що ця «драмища» чекає й на «свого Єжи Кавалєровича» — на екранізатора, який потрапив би зробити з неї блокбастер на зразок «Quo Vadis» (роман Г. Сєнкевіча, написаний у ту саму добу fin de siècle, присвячено тій самій темі «римсько-християнського конфлікту»), бо це річ таки дуже «кінематографічна» — і за способом організації дії, і за режисерською будовою (масові сцени четвертої, «в'язничної», і особливо останньої, п'ятої дії — страти християн у цирку — то вже справдешній «поепізодний» кіносценарій, де авторчине бачення крупних, середніх і загальних планів межує з професійно-режисерським). Взагалі, завважу принагідно, «вічна» проблема «несценічности» Лесиних п'єс, десятиліттями дискутована театрознавцями — від Ю. Шереха-Шевельова, який уважав їх «драмами ідей», котрі тому, мовляв, і не витримують іспиту на конечну для театру «дурнуватість»[195] та на повноцінні взаємовиключні інтерпретації[196], і аж до сучасного театрального критика Анни Веселовської, яка вже прямо називає драматургію Лесі Українки «позаінтерпретаційною» й «театрові практично неприступною»[197] (з другого боку, ті «несценічні» п'єси парадоксальним чином числять за собою якраз далеко не бідну сценічну історію[198] й далі притягують своєю «неприступністю» нові й нові покоління режисерів, попри всі невдачі попередників!), — ця проблема, на мій погляд, багато в чому знялась би, якби в суперечку літератури й театру всерйоз утрутився «третій учасник» — кінематограф (бажання, звісно, наразі суто платонічне, з огляду на цілковитий крах національного кіновиробництва, та й у радянський час, коли те кіновиробництво зійшло було, після розгрому української «поетичної» кіношколи, на жалюгідний провінційний рівень, годі було сподіватися від нього цікавих здобутків в освоєнні Українчиної спадщини: ні «Мавка» Ю. Іллєнка, ні «Спокуса Дон Жуана» Г. Колтунова кіноподіями не стали, але, от же цікаво — на противагу тому, як на театрі кожна невдатна інсценізація Лесі Українки відразу ж обертається сумнівами в принциповій «піддатності» самого драматургічного матеріалу, у кіно згадані поразки студії ім. О. Довженка та Одеської кіностудії тільки тим наочніше продемонстрували, який багатий і нерозкритий екранний потенціал містять у собі й «Лісова пісня», і «Камінний господар»). Заризикую припущення, що Леся Українка взагалі драматург значно більше «для екрану», ніж «для сцени», — саме екран здолав би віддати оте, тонко підмічене Ю. Шевельовим, одночасне й нерозривне, «химерне» співіснування в неї кількох планів одного образу, для якого сцені — мистецтву насамперед акторської, «персонажної» гри — найчастіше просто бракне виражальних засобів. На «Руфінові й Прісціллі» це видно найліпше — недарма ж ця «драмища» за ціле XX століття ніколи (!) не ставилася на театрі[199], і це при тому, що її художня мова просто-таки волає до залучення візуального ряду, — але власне в тому, гранично широкому, діапазоні, який приступний лише кіноекрану.

Все це, однак, завдання нашій культурі на майбутнє (перелік яких можна було б продовжити ще на кілька сторінок!), мене ж у контексті мого сюжету цікавить у «Руфінові й Прісціллі» тільки один мотив, досі дивовижним чином іґнорований критиками[200], — а власне, хоч як воно іронічно може звучати, таки дослівно Руфін і Прісцілла, тобто винесена Лесею Українкою в заголовок (а випадкових заголовків у неї в зрілий період творчости практично не трапляється, заголовок майже завжди задає смисловий ключ до розуміння твору!) тема їхнього подружжя. Саме воно і є в п'єсі найголовнішим — інтимно-особистісним, «людським, надто людським» (і дивом дивуєшся, як цього «надто людського» зміг недобачити вникливий М. Євшан!) — тереном римсько-християнського протиборства: Руфін — поганин, Прісцілла — християнка, і символічне «меча Христового жорстоке лезо» розділяє їх достоту так само, як реальний меч — Трістана й Ізольду, Зіґфріда й Брунгільду та інших архетипальних нещасливих коханців європейської міфології. Цебто в сенсі геть не символічному, а зовсім буквальному, фізичному: поки Руфін залишається поганином, для Прісцілли тілесне кохання між ними неможливе («моя душа забороняє / мені сей шлюб, поки твоя душа / не може з нею злитись без останку»). За всіма ознаками, Прісцілла належить до громади павлінітів — її одновірці часто згадують апостола Павла, котрий, серед іншого, вважається і дотепер найбільшим церковним авторитетом у питаннях сексуальности й шлюбу[201]: саме з його Першого листа до коринтян висновуються, по суті, всі засадничі церковні положення в цих питаннях — успадкований від юдаїзму догмат фізичного воскресіння праведників після Страшного Суду[202], припис тримати своє тіло в чистоті та розуміння статевого акту як «ставання єдиним тілом», що виправдано тільки в освяченому церквою шлюбі («Хіба ви не знаєте, що ваші тіла — то члени Христові? Отож, узявши члени Христові, зроблю їх членами розпусниці? Жодним способом!» [1 Кор. 6:15]), і т. д. Позаяк же поєднатися з Прісціллою во Христі «ідолянин» Руфін не може, то «стати з ним одним тілом» було б для вірної павлінітки такою самою розпустою і богозневажним оскверненням «членів Христових».

Здавалось би, справа ясна — вимушено «безгрішний», у правових термінах мовлячи — фіктивний, шлюб Руфіна і Прісцілли представляє конфлікт двох культур на соціологічному «мікрорівні» однієї родини, представляє зримо й психологічно переконливо (окремо відзначмо собі арґументи Прісцілли проти дітонародження — не взагалі, а в їхньому конкретному випадку «релігійно змішаного» подружжя[203], — трохи перегодом ці, вмисно не зачаті Прісціллою, діти катакомбної культури «виростуть» у Лесі Українки на збунтованих під нестерпним тягарем «соціальної шизофренії» — вдома християни, поза домом «недовірки» — Аврелію й Валента в «Адвокатові Мартіані» — і вперше в історії XX ст. «прорепетирують» у літературі трагедію, яка невдовзі стане для сотень мільйонів грізною життєвою реальністю і відрикошетить, ex post facto, в сотнях і сотнях мемуарів, — трагедію родини, як останнього притулку приватности, в умовах тоталітарних режимів[204]). На цьому з нещасним, поєднаним дослівно безнадійною любов'ю подружжям можна було б і скінчити — проблема начебто зрозуміла. Але, як то майже завжди буває у Лесі Українки, це тільки той перший, загальноприступний «екзотеричний» план, яким можна вдовольнитися хіба при побіжному читанні, — найцікавіше ховається за ним, «сковтнуте» основним текстом, і оприявнюється щойно при дбайливій реставрації надзвичайно обережних і ненав'язливих, але все-таки залишених авторською рукою для допитливого «мандрівця по тексту» знакових «розміток».

Тут знову знадобиться невеличкий теоретичний відступ. Природа інтертекстуальности Лесі Українки — це окрема тема для дисертацій. Якщо порівнювати її з тим-таки Г. Сєнкевічем, котрий, слід гадати, не гірше од неї знався на ранньохристиянській історії, або — анахронічно — з Умберто Еко, котрий з певністю ліпше од неї знається на історії середньовічних єресей (хоч би тим, що вона на сьогодні куди ліпше досліджена, ніж сто років тому!), то найперша стилістична відмінність, яка впадає в око, полягає в т. зв. «рецептивній естетиці» (термін німецьких дослідників Г. Р. Яусса та В. Ізера), тобто в запрограмованій авторським стилем позиції читача. Українчин «уявний читач» не запрошується до наративу «ззовні», його не «вводять у курс» відповідних історичних подій, як це роблять Г. Сєнкевіч і У. Еко, і якщо він попередньо не підготовлений і геть нічогісінько не знає про релігійні війни в ранньому християнстві або пізньому середньовіччі, то «на виході» з Українчиного тексту знатиме таки, признаймо щиро, ненабагато більше, попри всю того тексту скрупулянтно витриману історичну, ба навіть археологічну, достеменність, — принаймні скільки-небудь цілісного уявлення про епоху, в якій відбувається дія, навряд чи зуміє собі скласти. Цей текст нарочито «відмовляється» виконувати іманентну популярній літературі просвітницьку функцію, яку все-таки, хоч і порядком «допоміжної», виконують і «Quo Vadis», і «Ім'я троянди», і «Маятник Фуко» (тут, гадаю, одна з причин, чому навіть такі висококваліфіковані читачі, як неокласики, легкосердо брали в Лесі Українки її Іспанію, Рим та Єгипет за «більш-менш прозорі псевдоніми її рідного краю»[205], не потрудившись дальшим «дешифруванням» тонко, з майстерністю вишивальниці закодованих нею культурних референцій і прототекстів, — а вже про пізніших, куди менш освічених радянських читачів нема що й казати). Свого часу, в 1970-ті, згадуваний вище В. Онґ на прикладі роману Гемінґвея «Прощавай, зброє» показав, що якраз перенесення автором читача всередину наративу (коли наперед приймається як засновок, ніби читач «свій», в усе втаємничений і «все знає») становить радикальну комунікаційно-стилістичну зміну, внесену в літературний дискурс XX століттям[206]. Класичний роман справді неможливо було почати такою фразою, як Гемінґвеєве «Наприкінці літа того року ми квартирували в селі, у будинку, з якого ген за річкою та розлогою рівниною видно було гори», —письменник XIX ст. мусив би достеменно назвати і рік, і річку, і місцевість, і село, і ще й обов'язково пояснити, хто такі «ми» — солдати такої-то армії, такого-то батальйону, — тоді як у XX ст. читачеві пропонується роль уже не стороннього, а «приятеля», довіреної особи автора. Спостереження В. Онґа, без сумніву, слушне, і певною мірою цей «великий стилістичний зсув» стосується також і способів подачі автором вузькоспеціалізованої інформації: сучасний письменник уже не стане, подібно до В. Гюґо чи Л. Толстого, дидактично перекладати оповідь популяризаторськими історичними екскурсами за схемою «корж-начинка», а «сором'язливо» закомпонує всі відомості просвітницького призначення всередину наративу так, щоб вони принаймні здавалися запотребованими художньо, — наприклад, отриманими героєм по ходу дії «на очах» у читача (це своєрідна гра з читачем у «я знаю, що ти знаєш, що я знаю», — один із неминучих наслідків ринкової «демократизації» літератури і втрати автором позиції читачевого «навчителя»). Але Леся Українка не робить і цього — вона свідомо й зумисно прибирає з своїх текстів усі «довідкові» риштовання, викреслює, як ми вже бачили на прикладі з «Блакитною трояндою», всі «підказки» тлумачного характеру, «зачищає» всі сліди своєї власної дослідницької роботи[207], одне слово, працює «з прямим торсом», як танцівниця в класичному балеті, де не видно м'язових зусиль[208], зате імпліцитно передбачається компетентна аудиторія — та, якій доволі перед очима самого результату, щоб усі, вкладені в нього, приховані зусилля належним чином оцінити. Так не писали ні тоді, ні тепер — це, сказати б, танець королеви перед своїм двором: писання дійсно «для втаємничених», без жодної гадки про те, що між тезаурусом автора й читача може лежати прірва і що долати цю прірву належиться таки з обох сторін — не самому читачеві, а й авторові також.

Як на мене, в такій «рецептивній естетиці» слід убачати нестак повів підмічених В. Онґом революційних тенденцій XX століття, як радше елемент явної аристократичної «салоновости». Не забуваймо, що референтну читацьку групу Лесі Українки все-таки складали «мама і Людя», тобто люди «свого» культурного кола (умовно кажучи — гості колодяженського й зеленогайського маєтків), і сáме «уважне читання з руки ближчої родини» вона, за власним зізнанням, «цінила  н а й б і л ь ш е» [12, 378] — реакція «сторонніх» коли й не знецінювалася зовсім, то принаймні оцінювалася іншою міркою. Тут «нашу Лесю», послідовну й переконану демократку до шпіку кісток, все-таки мимохіть зраджує її «класове походження» (професора В. М. Перетца, чейже таки не повного невігласа в літературі, котрий добачив був у «Кассандрі» впливи французького класицизму, дискваліфікувалося з місця в найбезтурботніший спосіб: «А Перець, певне, ніяких віршованих драм не знає, крім псевдокласичних та інтерлюдій XVII—XVIII віків», — а про зовсім уже «посполитих», тих, кому залишалось, стоячи під замкненою брамою очищеного з риштовань палацу, спантеличено мимрити, що «авторка добре обізнана з побутом давніх троянців», тільки й можна було сказати, що — «ах, сміхота була мені читати рецензії на мою „Кассандру“!» [12, 236]).

Це не снобізм і не поза (чого як чого, а «пози» в Лесі Українки немає взагалі, до чогось подібного вона просто «не опускається», завжди зостаючись «щирою» в кантівськи-романтичному сенсі, тому, який найліпше віддається словами Руфіна: «Чимсь іншим, ніж я сам, я буть не можу», — де «не можу» імпліцитно включає в себе також і «не хочу»), — просто Леся Українка засадничо  н е  п р о с в і т и т е л ь к а[209] (В. М. Перетц у чомусь таки інтуїтивно мав рацію, виводячи її літературну генеалогію від Корнеля й Расіна, тільки що не на рівні стилістики шукати цей зв'язок!), не просвітителька ні за культурою, ні за способом мислення. «Своєму» читачеві, наколи б він забажав відтворити собі весь хід авторської пошукової думки, з усіма супровідними «м'язовими зусиллями», вона залишає в тексті не популістськи-послужливі коментарі, не «риштовання», а, сказати б, «крейдяні позначки», видимі, але делікатно-недемонстративні вказівки, «де шукати», — тобто не виставляє свого знання напоказ, як більшість її сучасників[210], але й не приховує цілком уже езотерично, за негідним, в її етичній системі, принципом «а я щось знаю, а тобі не скажу»[211]. От за цими-то позначками йдучи, спробуємо тепер пильніше приглянутися трагедії Руфіна і Прісцілли.

Насампочатку авторка ухильно зазначає, що «драма діється в II в. по P. X.», хоча численні внутрішньотекстові алюзії дозволяють історикові датувати події «Руфіна і Прісцілли» з далеко більшою точністю (залишається тільки погодитися з А. Кримським, який ставив Лесю Українку як науковця-дослідника за взірець «приват-доцентам», — історіографічно її робота дійсно-таки філігранна!). У першій дії «брат» по християнській громаді Парвус приносить Прісціллі для переписування з метою дальшого розповсюдження «відповідь / філософові Цельзові од нас», — ідеться про трактат Цельза «Правдиве слово», один із найважливіших антихристиянських документів пізньої античности, багатолітня полеміка з яким справді посідає виняткове місце в християнській апологетиці і який, на думку більшости вчених, було написано в останні роки правління Марка Аврелія, тобто між 177 і 180 pp.[212] (судячи з політичних дискусій Руфіна з друзями про стан справ в імперії, дія відбувається таки ще в роки правління династії Антонінів, цих optimi imperatores — «тепера цезарі в нас не тирани», — але вже навзаході, на серйозному ущербі цієї щасливої для поган і не надто щасливої для християн доби, коли не тільки інтелектуалів, як Руфін і Кней Люцій, а й представників влади, як префект Кай Летіцій, дедалі більше опосідає відчуття суспільного застою і конечної потреби перемін[213], — отже, за всіма ознаками, в роки останнього і найжорстокішого з Антонінів, Коммода, 180—192 pp.). У IV дії ув'язнених християн відвідують у тюрмі одновірці, благаючи в Єпископа (цей персонаж так і залишається в драмі безіменним) організаційної та ідеологічної підтримки супроти монтаністської єресі («Велебний отче!.. Батеньку!.. Єдиний! / Ми сироти без тебе! Гинем! Гинем! / Мутить нас єресь!.. Монтанівці вкрались!.. / Пророчиці облудні нас бентежать!.. / Порадь, як боронитись! Ми простацтво! / Ми люди темні, неписьменні!» і т. д.), — сюжетний хід, потрібний авторці для того, щоб Прісцілла (а за нею й Руфін) пожертвувала власним життям, віддавши Єпископові отриманий від свого батька розпізнавчий перстень, за яким підкуплена сторожа мала випустити її з в'язниці, — але, сказати б, «другим планом» ця сцена містить набагато більше інформації, не менш істотної для розуміння справдешнього смислу драми. Монтанізм, мілленаристський пророчий напрямок, що в другій половині II ст. стрімко ширився серед християнських громад від Фригії до Риму й Галлії, був визнаний церковною владою за єретичний щойно за єпископа Елевтерія (175—189), котрий уперше відкрито засудив монтанізм як «фригійську єресь» («катафригію»). 3 того, що прохачі пригадують Єпископові «листа твого до церкви в Сіракузах, / що ти писав про єресь монтанівську», напрошується підозра, що цей безіменний римський Єпископ — то не хто інший, як сам Елевтерій власною особою («вивівши» його з темниці, Леся Українка вельми елегантно «вивела» й себе з-під можливих доскіпувань педантичних істориків!), — а згадуваний бунтівний «пресвітер», на якого скаржаться збаламучені вірні («Він каже, що не з Божої встанови / ти став єпископом. „Син Князя лжі“ — / так він тебе назвав на наших зборах»), — постать також історична: пресвітер Кай, котрий, підпавши, як засвідчують писемні джерела, під «катафригійський» вплив, і справді міг протестувати проти церковно-владної ієрархії (монтаністи-бо наполягали на безпосередньо-екстатичному спілкуванні зі Святим Духом, — самому Монтанові приписують твердження, що «людина подібна до ліри, а Дух торкається її подібно до плектруму»[214], — і пророки та пророчиці «з Божої встанови» мали в їхніх громадах куди більшу вагу, ніж церковний клір, що, зрештою, і стало головною причиною розколу). Як бачимо, у світлі додаткових джерел авторський «тайнопис» виявляється не таким уже й трудним до розшифрування і, як нагрітий над вогнем палімпсест, з готовністю проявляє «приховані» дати: «драма діється», за всіма ознаками, у середині 80-х pp. II ст.

І ось тут-то й починається найцікавіше — одержана нами хронологічно точна «відповідь» на жодні питання не «відповідає», а навпаки, сама породжує нові. Річ у тому, що 180-ті роки — то аж ніяк не був час найбільших нагінок Риму на християн. Якби Лесі Українці, як це з легкої руки М. Євшана заведено вважати, розходилося насамперед про римсько-християнський конфлікт (як Г. Сєнкевічу в «Quo Vadis»), довелося б визнати, що епоху для цього вона чомусь обрала напрочуд невдало. Куди показовішою була б доба правління коли вже не Нерона чи Доміціяна, то принаймні другого з Антонінів — Траяна (98—117 pp.), означена в християнській історії як «третє гоніння на християн»[215], або, в крайньому вже випадку, того самого II ст. не 80-ті, а 60-ті роки (знамениті мучеництвом Юстина Філософа та його учнів). Доба ж Коммода Антоніна під цим оглядом досить-таки маловиразна, а маловиразних («недоговорених») епох Леся Українка не любила (як свідчить К. Квітка, це й була одна з головних причин, чому вона так рідко вдавалася до подій з української історії: «…життя тих народів і епох, з яких вона писала, було багатше ідейним змістом, у нас же коли й були ідеї, то <…> якісь недоговорені»[216]). Натомість надзвичайно, без перебільшення трагічно виразною — переповненою ще вільним, відкритим грозовим вируванням ідей і пристрастей — постає ця епоха, коли поглянути на неї в зовсім іншому ракурсі — з точки зору внутрішньоцерковної боротьби.

То був час, коли ні догматика, ні культ іще твердо не всталилися: «в нас тепера / велика чвара церкву роздирає», — ділиться Прісцілла з коханим своєю журбою, і єдине, що до цього можна додати — це, що таким чварам «роздирати» церкву лишилося недовго: до 200 р. (коли абсолютна більшість християнських громад визнає канонічність листів до Тимофія і тим остаточно утвердиться перемога в християнській церкві павлінітів) процес формування церковної ієрархії завершиться. На місце колишніх харизматичних богослужінь — пророцьких, апостольських, вчительських (останнім сплеском яких і був монтанізм) — заступить інституціоналізована влада єпископату, зі стрімкою й незворотною тенденцією до централізації парохій (як заявить уже в середині III ст. св. Кипріян, «поза Римською Церквою нема християнства»[217]!), з церковними соборами (перші соборискликалися якраз із тих питань, що так хвилюють Прісціллиних одновірців, — «єресі» Монтана та святкування Пасхи: «змагання йде, коли справляти Паску, / чи в той час, як юдеї, чи не в той»), — встановиться канон Святого Письма, і гностикам доведеться ховати свої, надалі «заборонені» книги, по цвинтарних склепах, як у Наг-Гаммаді, — словом, те, що початково було заповідалось як місіонерське братство викуплених Духом Сина Божого «синів, не невільників» (Лист св. ап. Павла до галатів, 4:6–7), де «нема юдея, ні грека, нема невільника, ані вільного, нема чоловічої плоті, ані жіночої, — бо всі ви одно в Христі Ісусі!» (Гал. 3:28)[218], — після півторастолітньої боротьби нарешті безповоротно укшталтується і зцементується в т. зв. «ортодоксальну», «єдино істинну» церкву — соціальний інститут, призначений уже нестак для готування вірних до незабарного кінця світу, як до якомога догіднішого виживання у світі наявних владних структур — із неминучим дублюванням цих останніх.

Час, обраний Лесею Українкою, — то якраз останні, найнапруженіші і найбентежніші «перед заходом сонця» роки християнської свободи дискусій, коли «ортодоксія» з «дисидентством» так іще не звуться і змагаються між собою ще на рівних, в очах римського світу зливаючись в одно (і провокуючи єдину на себе реакцію, так промовисто озвучену простосердим батьком Прісцілли, старим Аецієм Пансою — майже «Санчо Пансою»! — який, зачувши, що християни між собою не єдині, робить найлогічніший «з позиції влади» висновок: «О, коли так, се небезпечна секта, / бо ми ж не знаєм, хто з них єретик, / а хто сектяр звичайний. Чи не краще б / усю ту секту враз з єретиками / узять та й викоренить раз назавжди?»). Християнська історія зберегла, зрозуміло, тільки голоси «переможців» (батьків церкви), але й із них добре дається розчути, які жорстокі, передсмертно-непримиренні релігійні баталії «роздирали церкву» 80-х pp. II ст.: Прісцілла ходить у катакомби (а «доба катакомб» також уже навзаході — скоро розпочнеться доба «домашніх церков», а вже 201 р. на Ефесі буде споруджено й перший храм, найдавніший із досі виявлених…) акурат у хронологічному проміжку між запеклими атаками ліонського єпископа Іринея на гностиків (бл. 180 р.) та початком бурхливої публіцистичної активности Тертуліана, який приблизно від 190 р. знай пише в Карфагені проти єресей трактат за трактатом, особливо гнівно нападаючись на поширену серед єретиків рівність у доступі до церкви та служби Божої[219]. Це остання історії християнства доба «свободи слова», останніх відкритих полемік перед тим, як дискусії обернуться репресіями й відлученням «єретиків» від церкви, тож вибір Лесею Українкою часу дії випадковим вважати ніяк не випадає, і пояснення цьому вибору може бути тільки одне: «Руфін і Прісцілла» — драма насправді зовсім не про перемогу однієї, як любив висловлюватися Геґель, «історичної форми» (християнства) над другою (римсько-елліністичною), чи, інакше кажучи, «Прісцілли над Руфіном», — вона про трагічну, життєву й історичну, поразку  ї х  о б о х, з однією тільки різницею: Руфін цієї поразки свідомий, а Прісцілла — ні.

Тому гинуть вони хоч і разом, «побравшись за руки», але різною смертю: Прісцілла — піднесено-радісною, жертовною — по-християнськи благословляючи на порозі сподіваного Божого Царства своїх убивць і жадну до крови юрбу в цирку («Хай Бог тебе рятує, рідний люде»), — а Руфін — трагічно-самотньою, античною — «сократівською» (недарма ж у тексті раз у раз різними способами, до авторських ремарок включно, підкреслюється, що Руфін «філософ», — саме з такою мотивацією він відмовляється на суді віддати шану богам римського пантеону — «до богів байдужий як філософ», — і взагалі перегуків зі смертю «батька філософів» Сократа, як її представлено Платоном в «Апології Сократа» та діалозі «Крітон», в історії Руфіна надзвичайно рясно: навіть сам мотив відмови від втечі з в'язниці перед стратою є недвозначно «сократівським», і арґументи на користь такої відмови Руфін подає Прісціллі, по суті, ті самі, що й Сократ Крітонові[220]), — його останні слова («Прощай, мій Риме, хутко й ти загинеш») є фінальним жестом абсолютної безнадії — не особистої, а саме всесвітньо-історичної, якій прийдешня, християнська «нова історична форма» нездатна запропонувати жодної альтернативи.

Трагедія Руфіна «на виду», вона — в повній, до речі, згоді з засадами римської чуттєвости[221]публічна: врозумлива, вчитна, зрима, осяжна, тобто проговорена й розіграна безпосередньо нам перед очима й приступна нашому співпереживанню (навіть завершальна, п'ята дія, головним персонажем якої виступає юрба в цирку, сиріч сама римська колективність per se[222], або ж, сказали б марксисти, народні маси як дійова особа історії, — то навіч представлене соціальне тло передовсім Руфінової особистої трагедії «римського громадянина»: це-бо дійсно «його Рим» і його світ, із яким Прісцілла вже навіть не має спільної мови: на оголошення покликачем її слів, що вона «рада вмерти за Христову правду», у рядах амфітеатру відлунює непорозумілим: «Яку то правду? Як вона казала?», а мужчини й зовсім не слухають, оцінюючи її виключно з пластичного погляду: «Що ж, і гарно, — / велична постать, рухи благородні», — Прісцілла дослівно «не від світу цього», ніякий її діалог із цим світом неможливий, тоді як оголошена антицезарська позиція Руфіна принаймні знаходить тут негайний відгук — протесту й обурення). Натомість Прісціллина трагедія, котра за «всесвітньо-історичним масштабом», як побачимо, нітрохи не поступається Руфіновій, у тексті не те щоби згладжена, а винесена «за лаштунки», «в підпілля» (=катакомби!) цього самого тексту, подібно як і основна діяльність Прісцілли як церковної активістки протікає поза коном, схованою від «профанного» читацького ока, ба й від коханого чоловіка («Сього тобі сказати я не смію»), — безпосередньо ж на кону Прісцілла змушена парадувати переважно в традиційно-жіночих соціальних ролях: дружини (фіктивної!), дочки (яка нехтує дочірнім обов'язком задля віри!) і «потенційної» матері (яка відмовляється від материнства!). Себто, на відміну від Руфінової «трагедії римського громадянина», її «трагедія християнки» не є публічна, і полягає вона зовсім не в тому, що цій милій жінці (яка знехтувала всіма своїми жіночими ролями!) врешті-решт стинають голову на арені цирку. Або, точніше б сказати, не лише в цьому.

Пригляньмося ближче цьому жіночому характеру. Прісцілла — не Міріам і не Кассандра, вона «пішла в християни» ще до заміжжя не тому, що її вело містичне покликання чи виняткова релігійна обдарованість, а, як і більшість патриціянок-неофіток її доби, внаслідок духовного пошуку, потреби знайти точку прикладання своїм здібностям у суспільстві, яке, крім кривавих циркових розваг та «уборів» («По правді, зятю, / тебе вона уборами руйнує?» — допитується в Руфіна Аецій Панса), мало що могло запропонувати чулій інтеліґентній жінці[223], — надто коли «наука й філософія», що про них згадує Л. Ґумільов, тобто сам собою процес інтелектуального пошуку (який міг, наприклад, задовольнити Руфіна) її не вабить, бо не дає безпосереднього й незабарного ціннісного орієнтиру, якого потребує діяльна натура. «Де ж край блуканню мандрівної думки? / Де дно в розумуванні? Де котвиця, / куди ти кинеш і за що зачепиш / ту котву, щоб спинити корабель, / утомлений одчаєм безбережжя?» — палко переконує вона Руфіна вже в першій сцені, і треба визнати, що її натхненна промова звучить далеко переконливіше, ніж його надміру абстрактна відповідь («Нам рано ще котвиці закидати. <…> В таких мандрівках тільки невідоме / нам може стати за мету»), — як і більшість її пізніших монологів. Якщо їй так і не вдається врешті-решт навернути чоловіка в християнство (а саме в цьому, нагадаю, й полягає Прісціллина найтяжча особиста драма, яка труїть їй навіть радість мученицького вінця!), то принаймні вдається переконати прийняти її умови співжиття, — а це, як для римлянина (хай би й як завгодно філософськи «просунутого»!), нестак-то й мала поступка[224], тож не така й мала перемога для Прісціллиного «пропаґандистського» хисту (адже Руфінів «подив, повний пошани» вона в цьому платонічному подружжі здобуває зовсім не «жіночими» способами, навпаки — між подружжям відбувається свого роду реверсія ґендерних ролей, коли Прісцілла, як безстрашна Христова войовниця, гасає потемки містом і околицями, щомиті наражаючись на небезпеку, а Руфін змушений «по-жіночому» сидіти вдома і хвилюватись, чекаючи її повернення, як колись перед шлюбом вона його — з військового походу: «Уперше зрозумів я, / що як то тяжко склавши руки ждати, / чи вернеться одважний друг додому / з такого бою, де немає місця / тому, хто стать під корогву не може…»). Одне слово, нема сумніву, що з Прісцілли таки прирожденна проповідниця — одна з тих «матерів церкви», яких так багато було в перші два століття християнської історії. Ще апостол Павло не вагається нагороджувати цих достойниць титулами «апостолок» (Юнія, Текла) і «патронес», тобто фундаторок і провідниць церковних громад (Фіва)[225], і дискусії про те, наскільки Павло особисто може вважатися відповідальним за згодом учинену заднім числом «ґендерну чистку» християнського апостоляту й верховного кліру, невгавають у католицькій та протестантській екзегетиці от уже друге століття. В кожному разі, як резюмує С. Гаскінс у своїй фундаментальній праці про фальсифікацію церквою постаті Марії Магдалини — «першої з-поміж апостолів» (apostola apostolorum) і найвірнішої Христової учениці й «партнерки» (koinonos), яку від VI ст. вмисне ототожнено з безіменною блудницею, — «на кінець II століття еґалітарні принципи, визначені в Новому Заповіті й потверджені в цьому контексті св. Павлом, було відкинуто, і на їхнє місце повернулася попередня їм юдаїстська патріархальна система»[226].

Починаючи від 200 p., від канонізації листів до Тимофія, інституційно трансформована за вищеописаною синагогальною моделлю християнська церква з нещадним, таки по-юдаїстському жононенависницьким запалом[227] «вишкрібатиме» з християнства ту «жіночу складову», що так буйно була процвіла в ньому в перші два століття його історії, — і переслідуватиме саму пам'ять про неї, як неподобенну єресь[228].

Власне в «єресях» ця пам'ять і заціліє. Вище я вже цитувала висновок Р. Ейслер про «антиієрархічність», читай антипатріархальність, як наскрізний об'єднавчий мотив, що червоною ниткою проходить крізь усі апокрифічні євангелія I—IV століть, — від гностиків, маніхейців і монтаністів цю «дисидентську», прокляту офіційною церквою антиієрархічну традицію історія релігії сьогодні простежує неперервно-тяглою, раз у раз відроджуваною під новими личинами аж до пізнього середньовіччя, до катарів і патаренів: випхана «в двері» християнства, ідея жіночого божества (з усіх релігій його не знають тільки юдаїзм, християнство й іслам), або ж жіночої іпостасі Бога, продовжувала лізти коли не «у вікно», то в раз у раз прорубувані «бійниці», аж доки в XII ст. офіційна (католицька) церква не пішла-таки на частинний компроміс, дозволивши культ Діви Марії. Феноменальна чуткість Лесі Українки до кожного історичного прояву цієї традиції, якийсь дійсно особливий у неї художницький і культурологічний (чи треба тут додати — жіночий?) «інстинкт на єресь» у поєднанні з аналітичними спостереженнями, що багато в чому випередили положення сучасного (останньої чверти XX ст.[229]) релігієзнавства, змушує сьогодні зовсім не жартом застановитися над питанням, ким же, властиво, вважати її саму — чи єресіологом, критиком ортодоксального християнства з позицій відкинутої ним «релігії любови», а чи, чого доброго, прямою продовжувачкою, у своїй творчості, тієї самої гностико-маніхейської традиції, «єретичкою», що залишила нам у спадок свої власні апокрифи, які для секулярної культури, а надто в країні, де ще булґаковський Воланд страшився вгледіти «в кожному вікні по атеїсту», у своїй власне-«апокрифічній» якості вже маловрозумливі, та й просто невчитні.

Трохи далі я ще повернуся до цього питання та спробую показати, що воно далеко не таке риторичне, як може видатися на позір. А поки що, у контексті рефлексії над трагедією Прісцілли як однієї з історично останніх «матерів церкви», наведу, на потвердження Українчиних власних, серед ідеологічного розбрату II ст., симпатій і антипатій, кілька витягів із її листа до А. Кримського від 09.02.1906 р. — з приводу, щоправда, не «Руфіна і Прісцілли» (які тоді ще не були дописані), а іншої драми, на ту саму тему і з тої самої доби — «В катакомбах» («Моя поема відноситься до середини II віку християнської ери (або до другої половини його), а тоді вже вирізнилась досить духовна тиранія усяких підпасків Божих — зоставалось тільки будувати далі на прекрасно заложеному підмурівку духовної темниці»). У системі Українчиного міфа цю одноактівку можна розглядати як своєрідний «додаток» до «Руфіна і Прісцілли»: тут у фокусі авторської уваги якраз ті «залаштунки» павлінітської громади («Мій єпископ вигадуваний павлініанською традицією, як воно й справді бувало в римському єпископаті тих часів» [12, 156]), які в «Руфінові й Прісціллі» тільки ледь-ледь, «по дотичній» відслоняються в III—IV діях (у в'язниці), — і головне вістря авторської атаки спрямоване туди ж, куди і в усіх тогочасних єресей, — на «догму про ієрархію, встановлену самим Богом»[230], конкретніше — на інституціоналізацію церкви, в якій Христове братство рівних («нема раба ні пана у Царстві Божому» — це перифраз із Гал. 3:28, і Неофіт-раб зовсім слушно «жадає віри в ту святую силу, / що розум просвітить у найтемніших / і всіх людей збере в громаду вільну / без пастиря-дозорця і без пана», — саме цю «святую силу» в той час в інших, непавлінітських — валентинівських — громадах і йменували були «гнозисом»[231]), це початкове «братство в духові» — вже підміняється вертикальною владою, «духовною тиранією» церковних ієрархів, «підпасків Божих». «Коли мій єпископ нетипічний для пересічного християнина-мирянина (Laie) перших віків, — боронить Леся Українка свою позицію перед А. Кримським, — так зате він зовсім типічний для тодішнього єпископату. Відколи з'явився на світ єпископат і перші початки церковної ієрархії, відтоді єпископи заговорили мовою мого єпископа, і задержалась ся традиція аж до сучасного нам архірейства» [12, 155]. І далі, розквитавшися з ортодоксальною догматикою, зокрема христологією (пообурювавшись тим, що Христа звано в апологетиці «ц а р е м  іудейським — епітет «пророк», бач, занизьким здавався отим «анархістам». «Сина людського» вони забули просто», — тобто продемонструвавши, між іншим, чисто монтаністське бачення Христової постаті), Леся Українка освідчує нарешті свої симпатії: «Коли що надається до щирої ідеалізації в первісному християнстві, то не його quasi анархічні доктрини, а хіба ота грація почуття його „жен-мироносиц“, до яких належить і моя Анціллодея…» [12, 155], — а крім Анціллодеї, додаймо, також і Прісцілла, і Йоганна з однойменної драми, і Альбіна з «Адвоката Мартіана», і євангельські «жінки, що прийшли були з Ним» (власне-«мироносиці», які назавтра по Розп'яттю з'явились були змастити миром тіло Христове і першими довідалися про воскресіння), — Марія Магдалина, Саломея і Сусанна із чорнової версії «На полі крови» — ціла розкішна Українчина ґалерея «сестер Христових», «апостолок», «єпископес», «патронес», які закладали й розбудовували християнську церкву і яким згодом усім буде велено, на юдаїстський манір, «вмовкнути», під тим претекстом, буцімто «великий наш апостол заповідав: / „А жінка серед збору хай мовчить“»[232] («В катакомбах»). Як бачимо, Леся Українка напрочуд точно потрапила розпізнати в перших віках церковної історії, як найприкметніше і згодом заникле, власне оцю безпрецедентно потужну «інвольтацію» жіночим елементом, ледве вгадну, крізь млу тисячоліть, присутність на історичному кону з часом «вишкрябаної» з анналів, умовно кажучи, «церкви Міріам» — як ту, на її думку, чисто «чуттєву», не «теоретичну» (читай — не патристичну, і це правда!) альтернативу, котра в її системі вартостей «надається до ідеалізації»  н а  т и х  с а м и х  п р а в а х, що «і те нове для античного аристократичного світу почуття всепрощаючої симпатії, що так красило відносини Христа до його зрадливих і тупих учеників» [12, 155].

Тут можна було б додати — не тільки до «учеників», а й до «учениць» також[233] (у цьому пункті уявлення Лесі Українки не виходили за межі сучасного їй релігієзнавства — у «Йоганні, жінці Хусовій» вся ґендерна толерантність Христа обмежується тим, що, як вдячно згадує Йоганна, «свою науку / Він уділяв усім, і нам, жінкам, / не боронив стояти близько й слухать», що з погляду сучасної екзегетики вже, м'яко кажучи, не відповідає історичній правді, — принаймні згадані в Євангелії від Луки нарівні з Дванадцятьма «Марія, Магдалиною звана, <…> і Іванна, жінка Худзи, урядника Іродового, і Сусанна, і інших багато, що служили вони їм маєтком своїм» [8:2–3], як послідовно доводить К. Річчі, за своїми правами й еклезіастичними функціями абсолютно нічим не поступалися Дванадцятьом і навіть, як фінансові патронеси руху, користувалися особливою пошаною, а не просто були допущені «стояти близько»). На думку Є. Гаскінс, одначе, здійснена Христом емансипація жінок від їхнього конвенційно приниженого становища — що й було «однією з причин привабливости християнського руху для жіноцтва <…> середнього й вищого класів», як наша Прісцілла, — кого «нова релігія <…> шанувала, цінувала й забезпечувала їм мету і статус, якого їм відмовляло патріархальне суспільство», — зберігалася в християнському русі нестак-то й довго, всього десь років із тридцять по смерті Христа[234] — треба розуміти, акурат доти, поки живі були Христові свідки й сподвижники (хоча, судячи бодай із тих заздрих випадів Петра на адресу Марії Магдалини, що їх подибуємо в гностичних євангеліях, і серед Дванадцятьох теж не всі з однаковою готовністю прийняли Учителеву «феміністичну революцію»). Загалом, на чому погоджується вся т. зв. «феміністична теологія», — це, що після Христа й апостолів у християнстві розпочався незабарний «відкат» у бік традиційної юдаїстської мізогінії.

Ця своєрідна «антифеміністична контрреформація» — зворотня сторона інституціоналізації та становлення ієрархії за патріархатним зразком — тривала впродовж цілого II ст., хоча цілий той час жіноча участь у розбудові церкви ще «офіційно» не гальмувалася (для Цельза, в кожному разі, християнство ще «релігія жінок» і вже тим одним заслуговує на погорду!). Тож і для Прісцілли ще лишається відкритою можливість проповідувати «Христову правду» не тільки перед чоловіком і своїми рабинями (з якими їй повелося явно успішніше, ніж із чоловіком, — судячи з в'язничної сцени з рабинею-єгиптянкою Нофретіс, Прісціллі вдалося навернути мало не всю свою челядь, причому саме особистим прикладом, як то й має бути в правдивому духовному навчительстві: знати, що в голові Нофретіс панує немилосердна конфесійна плутанина, справжня купа-мала із старих і нових богів, Аммона і «ягнятка божого», хреста і єгипетських амулетів, і тільки духовний авторитет її «наймилішої», «святої пані» є для неї абсолютним і беззастережним, — фактично в цій сцені Прісцілла постає перед нами як практикуюча  с в я щ е н и ц я, «духовна мати», нічим у цій ролі не згірша, ба й ліпша, сердечніша од «офіційного» пресвітера — старого Теофіла[235], і знати, що це й є її справдешнє покликання, — а вже в сцені «мученицького благословення» вона попросту незрівнянна й перевершує навіть самого Єпископа: тільки від неї одної ті, кого вона поблагословила, справді «відходять потішені»[236]). Коли Прісцілла заявляє Руфінові: «Для мене церква дорога, як мати, / як рідна мати; все, що їй на шкоду, / болить мене, і мучить, і турбує. / На ліки їй віддати я готова / і кров свою, й життя», — це говорить не просто собі скромна «служебниця»[237], а таки незаперечна організаторка церковного руху, чиї інтереси сягають далеко за межі помочі вбогим або й запропонованого Руфіном фінансового патронування громаді, — як проповідницю й церковну активістку, Прісціллу «болять, і мучать, і турбують» проблеми далеко поважніші — ідеологічні, тобто культу й догматики. І чи не найголовніша з-поміж них — то боротьба з монтаністською єрессю.

Позаяк автентичні монтаністські пам'ятки до нас не дійшли (слід розуміти, були знищені ортодоксами), то про власні погляди самого Монтана та його сподвижниць (котрі користувалися в монтаністських громадах авторитетом не меншим, коли не більшим од нього, — з-поміж усіх ранньохристиянських єресей саме монтанізм ідеально підпадає під номенклатуру «жіночої релігії»!), отже, про суть монтаністського вчення самого по собі ми знаємо нестак-то й багато. Головна лінія, по якій відбулося розходження гетеродоксів-«катафригійців» із ортодоксами-павлінітами, що до них належить Прісцілла, — то, як уже згадувано, проблема ієрархії, або так званого «апостольського переємства»: монтаністський рух, заперечуючи чинність такого переємства — інституціоналізованої богопомазаности церковного кліру («підпасків Божих»), — сповідував натомість культ пророцтва, отже, безпосередньої богонатхненности (Святим Духом) харизматичних лідерів, пророків і пророчиць. Задля об'єктивности варт зазначити, що ідея харизматичної, «богообраної», а не інституціоналізованої, проповіді безумовно ближча до практики самого Христа, так що Р. Ш. Кремер має рацію, пишучи, що монтанізм «виник у ранньому християнстві як рух відродження й реставрації, певним чином аналогічний до появи самого християнства понад століття перед тим»[238]. Христос і був для монтаністів так само «всього лише» пророком, явленим звістувати кінець світу й прихід Царства Божого на землю, — тільки що цим «анархістам» такий епітет зовсім не здавався «занизьким».

Зрозуміло, що в цілій тій «великій чварі» авторські симпатії Лесі Українки (надто зважаючи на її особливу заанґажованість у тему пророцтва, про що ще буде мова згодом) мають бути, в кожному разі, не на боці павлінітів[239]: пропущена крізь безсторонню, «філософську» рецепцію Руфіна, який один виступає тут «голосом розуму», підозрілою виглядає вже сама спроба «ортодоксів» узяти пророцтво, спеціально жіноче, під контроль — «Хіба сей дар від дозволу залежить?». Прісціллина відповідь — «Не всякий може ним послугуватись, / хоча б і мав його, коли від того / для церкви може вийти шкода», — це вже незаперечний голос влади, яка готується себе захищати. Ціла трагічна іронія в тому, що якраз «Прісціллам» доступ до тієї влади буде заказано, і Українчина героїня в добрій вірі несвідомо інвестує себе в поборювання власне тих засад Христового вчення, які тільки й уможливили їй та її сестрам доступ до «найкращої», «Маріїної», а не «Мартиної» частки[240], — тобто сама рубає ту гілку, на якій сидить:

В єретиків жіноцтво пророкує,
і шириться та єресь, мов зараза,
вона страшна для церкви, мов чума,
і зволікати ніколи з рятунком.

Навіть далекий від церковних справ Руфін заскочений таким ревним «антифемінізмом» дружини, бо неймовірно перепитує: «Ти щиро се говориш?» Для читача ж, хоч трохи обізнаного з предметом, Прісціллина інвектива містить у собі ще один, вельми інтриґуючий «крейдяний знак»: справа в тому, що на чолі «зарази» — руху, який сам себе йменував «Новим Пророцтвом», — поруч із Монтаном стояли дві провідниці-пророчиці — Максимілла і  П р і с ц і л л а, а в деяких джерелах монтанізм навіть так і звано — «церквою Прісцілли» (подібно й гностики, знані нам як «валентиніани», для своїх сучасників ще частіше були «маріїнітами» — віровизнавцями «церкви Марії»: згодом, коли «жіночі релігії»-«єресі» було піддано репресіям, то ґендерної цензури зазнала й їхня номенклатура, і матроніміка поступилась патроніміці). Отож маємо тут іще одне «знакове» ім'я: Руфінова Прісцілла є насправді «а н т и - П р і с ц і л л о ю»[241] — двійницею-антагоністкою захованої в підтексті історичної Прісцілли, фригійської пророчиці-єресіархині, авторки книжок, написаних під власним ім'ям («з відкритою головою», Кор. 11:5), і в тому, що пам'ять про ту Прісціллу буде загладжено, а книжки її знищено — після возведення в канон цілком уже синагогальної мізогінії листів до Тимофія («А жінці навчати я не дозволяю, ані панувати над мужем, але бути в мовчанні», 1 Тим., 2:11–12 — кінцевий арґумент не лише для того, щоби безповоротно закрити актуальне для 180-х pp. питання, «чи дозволять жінкам пророкувати», а й назавжди оголосити засадничо неспроможними всі духовні пошуки слабкої половини людства взагалі: «вони [жінки — О. З.] завжди вчаться, та ніколи не можуть прийти до пізнання правди», 2 Тим., 3:7), — у цій перемозі «варварів духовних» і безцеремонній деформації духу й букви Христового вчення буде, як це не трагічно, і частка зусиль Руфінової «святої пані» — «щирої як золото», розумниці й інтеліґентки, котра палко прагнула «рятунку світу» й приходу Царства Божого на землю, а натомість — як усі щирі революціонери всіх часів і народів — була використана владними політтехнологіями на підмурок для чергової «духовної темниці»[242].

Так що на історичну поразку в остаточному підсумку приречені обоє — і Руфін, і Прісцілла. Вони обоє аутсайдери, трагічні «невдахи історії», і їхні поразки, кожна на свій лад, слугують прихованим мірилом оцінки що римського, що християнського світу: якщо  т а к и х  «ся темрява до себе не приймає» й здібності їхні лишаються, в кращому — Руфіновому — випадку, незапотребовані, у гіршому — Прісціллиному — зловжиті, то нічого доброго про  т а к и й  світ і  т а к у  історію сказати, звісно, не можна. Єдиною оазою світла в цьому фатально песимістичному історичному пейзажі, своєрідним оборонним плацдармом, над яким ніщо світове не має влади, лишається  л ю б о в  «ідеального подружжя». Навіть вимушена сексуальна аскеза, цей minimum minimorum «духовного мита», що його сплачує Прісцілла церкві зі свого шлюбу з «невірним», не здатна зачепити істоти цього шлюбу. Кажучи в термінах Руфінового улюбленця, «прабатька єресей» Платона, Руфіна й Прісціллу єднає «високий Ерот» Афродіти Уранії, а не «вульґарний» Ерот Афродіти Полігімнії, і в славетній платонівській ієрархії «посвят у любовне таїнство», котру в «Бенкеті» викладає Сократові Діотіма («від прекрасних тіл до прекрасних натур, від прекрасних натур до прекрасних учень, <…> від цих учень до того, що є вченням про саме прекрасне»[243], і врешті до духовного споглядання прекрасного в Абсолюті), перший щабель еротичного втаємничення — «любов до прекрасних тіл» — Руфін із Прісціллою благополучно лишили позаду: навіть не бувши «одним тілом», вони, проте, до останку зостаються духовно пошлюбленими за  я к и м о с ь  і н ш и м, не Христовим таїнством (діалог у І дії, де Руфін каже дружині: «Хоч зрадила мене ти для Христа, / та я тебе не зраджу ні для кого / і ні для чого», — а вона, своєю чергою, запевняє його: «Хоч би з тобою ми навік розстались, / а серцю був би ти найближчий завжди / з усіх людей», — це, по суті, обмін шлюбними присягами, не передбаченими ні римським, ні християнським ритуалом). Освідчена читачеві відпочатку, з першої дії, впродовж наступних чотирьох дій ця головна правда про подружжя Руфіна і Прісцілли раз у раз ставиться на спит — і щоразу перемагає. Саме ця своєрідна «любовна містерія» — історія протистояння ідеальних коханців історичному світові та їхнього сходження по щаблях «посвяти» (самопосвяти — «відмови від себе», що водночас є і втаємниченням) до світу вічного, до смерти й загробного злиття в одну душу, «єдину, неподільну і щасливу» (це остання візія Прісцілли в темниці перед стратою!) — і складає внутрішній, укритий від «профанного» ока сюжет драми.

Платона тут мною згадано далеко не всує. Його «високий Ерот» веде своє походження від орфіків і піфагорейців, як і загалом ціла Платонова космогонія до великої міри може вважатися теоретичним викладом релігійно-філософської містики діонісійських, зокрема орфічних, культів[244]. Останні ж становлять одне з найдавніших джерел гностицизму — і одночасно одне з головних джерел культурософії Лесі Українки[245]. Шлюб Руфіна й Прісцілли також виказує діонісійськи-містерійне походження: на початку II дії читача запрошено зазирнути в їхній дім знадвору, крізь «настежи розчинені» двері, і перше, що крізь ті двері впадає в око, — то «фреска, що ілюструє міф про Адоніса та Венеру: ранений Адоніс конає, схилившись на коліна до богині, а край ніг Венериних цвіте кривавої барви квітка, що виросла з крови Адонісової. Під фрескою мозаїка, що зображає цілу плетеницю містерій в пам'ять Адоніса, його підземну мандрівку по царству тіней і його воскресіння в постаті Діоніса, оточеного хорами вакханок». Ця промовиста «культурна цитата» — найпевніший знак, що життя господарів дому протікає під знаком містичного шлюбу: саме такий-бо смисл несе в собі архетипальний жіночий міф про посмертне возз'єднання богині з коханцем, трансформованим, завдяки її спускові за ним у царство мертвих, в умираючого й воскресаючого бога (це той самий «орфічний досвід», про значення якого в Українчиному власному міфі вже йшлося раніше, у зв'язку з «ніччю „Одержимої“»).

Признаймо рацію Єпископові, якого ця фреска так розгнівила, аж він відмовився починати в домі відправу, поки її не буде знищено: він зовсім слушно впізнає в ній загрозу авторитетові церкви. У цьому місці Леся Українка, знов-таки, виносить «за лаштунки» сюжету нараду, яку Єпископ влаштовує, тільки-но вступивши у двір і вдостоївши Руфіна одним-єдиним прицінним поглядом, а Прісціллу запитанням (не надто ввічливим, треба сказати!) «Чи се господар хати?», — у цей час Диякон, з подачі Парвуса, нашіптує йому на вухо щось, чого ми не чуємо, але здогадуємося, що це має бути доповідь про підозрілий візит донощика Крусти, і Єпископ приймає блискавичне рішення — виставляючи за двері наради Прісціллу, на її «подив і збентеження», — «Ти поки що зостанься з чоловіком. / Ненадовго, — тебе покличуть згодом», — а також юну наречену пару, Ренату й Редівівуса: «Се молодим не випадає слухать», — отож можна здогадатися, що рада йтиме не тільки про довіру господарям, а й про делікатніші матерії, котрих молодятам «не випадає слухать», — про стосунки «сестри Прісцілли» з чоловіком (потім ця тема знову вирине на порядок денний у в'язниці, де її заініціює той-таки Парвус). Результатом тої, укритої від читача й головних персонажів, наради й постає рішення замазати фреску з Венерою й Адонісом, тобто контроверсія тут куди глибша, ніж видається на позір: на кону цілий час точиться то явна, то неявна, але безупинна релігійна війна. І не варто вірити ошуканій Прісціллі на слово, коли вона, слухняно продовжуючи свою партію «анти-Прісцілли»-руйнівниці, приходить просити чоловіка «замазати той міф про Адоніса» («Оті коштовні фрески? Ту предивну / мозаїку?» — «мимоволі» жахається, зачувши це, інший освічений християнин-патрицій, Кней Люцій): не про заваду при відправі розходиться Єпископу, не про те, буцімто громаді «прикро <…> дивитися на те, / що спокушає до думок блюзнірських» (в такому разі, замість «глини або якої фарби», чи ж не простіше було б попросити в господині звичайної собі завіси, щоб заховати від очей спокусливу картину на час відправи?), — ні, йому йдеться про дещо більше — про владу над душею Прісцілли, котра, як він з місця потрапив розгледіти, не самому лише Христу сповідує вірність, а одночасно й ще одній «більшій за життя» любові, так само трансцендентній і містерійній, — а це вже пряме порушення духовної субординації!

Актом знищення діонісійської фрески від Прісцілли, de facto, вимагається скласти символічну відмову від вірности містичному шлюбові, — випробування, що продовжиться в наступній дії вже у в'язниці (прихід центуріона застає Прісціллу ще в позиції недоконаного вибору: поки у світлиці «брати замазують» фреску, вона «стоїть на сходах, не зважаючись ані вернутись, ані йти до Руфіна»). Ціле християнське судилище над Руфіном і Прісціллою — сказати б, «задзеркальне» продовження залаштункових допитів римських властей (з тою різницею, що там подружжя піддають тортурам фізичним, а «серед братів» моральним: Кней Люцій спересердя навіть взиває Парвуса «катом», гіршим від офіційного[246]!), — є, власне, розгортанням у повноформатний наратив заданого в попередній дії мотиву «знищеної фрески» — війни Христової церкви з «Церквою Любови». Тільки тепер від порядкування в домі Руфіна й Прісцілли християнська громада так само безцеремонно переходить до порядкування в їхньому інтимному житті: щоб відвести від себе підозру в провокаторстві, Руфін мусить признатися до християнства, стати «своїм», «братом», — інакше вся поведінка «ідеальних коханців» залишиться для громади незбагненною, а значить, і ворожою. Як із викликом кидає Руфінові Парвус — «а нащо ти скликав у себе збори, / не бувши християнином? Невже ж пак, / щоб догодити жінці? Не чував я / щось про такі подружні подарунки!» — у плебейську свідомість, ущерть протяту таким «ринково»-відразним для Руфіна (і для Лесі Українки!) «бажанням вічної заплати», просто не вкладається можливість існування любови самовистачальної, котра тільки й жива, що повсякчасним робленням подібних «подарунків», безвідплатним і безкорисливим себе-даруванням («утратою себе в коханому», кажучи за Геґелем і всією романтичною філософією), і в тому черпає силу (до речі, цю воістину «аристократичну», в ніцшевському сенсі, любов Леся Українка була рішуче «винесла за дужки» християнства ще в період «Блакитної троянди»: у написаній 1896 р. поемі «Грішниця» в діалозі між черницею-доглядачкою та пораненою під час невдалого терористичного замаху «грішницею»-повстанкою саме ця остання виявляється тим «Сократом на бенкеті», що виголошує найпереконливішу апологію любови, перед якою блідне вся черниччина «сотеріологія для бідних»: «Чернице, спогадай: стоїть у вашій книзі: / „Ніхто не має більшої любови, / як той, хто душу покладе за друзів“», — тільки що Черниця в «Грішниці» все-таки мовчки схиляє голову перед такою ідеєю любови-жертви, а в «Руфінові й Прісціллі» Парвус із товариством її елементарно не впізнають: вона лежить за межами їхньої «моральної оптики»),

З історичного погляду беручи, Парвус має слушність в одному: подружжя Руфіна і Прісцілли дійсно «нечуване», як за римським, так і за християнським етичним кодексом (ані римлянин жодним побитом не прийняв би в шлюбі сексуальної аскези, ані християнка не змогла б визнати єднання сердець поза Христом!), — і соціально неприйнятне (дисидентське) в структурі обох світів (можна сказати, що Amor і Roma виходять тут у Лесі Українки чисто по-катарському антитетично-непримиренні, незалежно, чи той Roma-Рим буде цезарським, чи папським): для римського світу — тому, що така «містична любов» підриває основи шлюбу як інституту леґітимного дітонародження і вспадкування[247], а для християнства — як прихована маніхейська єресь, звинувачення, вичерпно сформульоване Парвусом (в цьому пункті вони з Єпископом єдині — Парвус тільки доводить «знищення фрески» до логічного кінця): «Як може бути, щоб тіла ходили / одним шляхом і вкупі, але душі / двома шляхами й врозтіч?». І ось тут-то, загнана в глухий кут, Прісцілла робить нарешті свій віровизнавчий вибір — навідріз відмовляючись «зрадити Руфіна для Христа» (при тому, що цим разом Руфін, пригнічений стражданнями дружини, сам просить її «відкрити правду» про фіктивний характер їхнього шлюбу, бо ж «за віщо маєш ти се все терпіти?», — але вона тільки «хитає заперечливо головою і слабо всміхається»): «Се питання / за нас Господь рішив, і я не мушу / його рішення людям відкривати».

Це вже прямий бунт (Парвус недарма вибухає у відповідь «прокурорською», чи пак «катівською», промовою: «Велебний отче, браття й сестри в Бозі, / ви чуєте, як міниться їй мова, / коли заходить річ про чоловіка?» і т. д.) — бунт, якого не посоромилась би й «закадрова» тезка нашої героїні, Монтанова сподвижниця-єресіархиня. Відмежувати в такий категоричний спосіб Бога від церкви («братів і сестер в Бозі») — значить не тільки відмовити церкві монопольного права на посередництво між своєю душею й Богом, але й взагалі винести Бога поза межі, по-кантівському б сказати, «феноменального» світу, як сутність, принципово непіддатну осягненню (NB: тут Прісцілла вторує іншому Лесиному «містичному коханцеві», Мохаммеду, який так само каже про свій зв'язок з Хадіджею: «Є таємниці в бога, їх збагнути / не важмося»), — стратегія суто дуалістична, котра й лежить в основі всіх гностичних єресей. Так на наших очах Прісцілла обертається мученицею вже не ортодоксальної християнської церкви, а прямою одновірницею «одержимої» Міріам, і, як і Міріам, добре знає, «за що терпить», і готова «загинуть за любов» з радістю, якої ніщо не зруйнує. Остання сцена Руфіна з Прісціллою у фіналі IV дії, композиційно симетрична фіналу дії І (де вони обмінюються присягами на вірність), — то також і останній, найвищий земний щабель в ієрархії їхнього сходження до абсолютного еротичного поєднання, що воно ж і поєднання в Абсолюті: у цій сцені вони обмінюються таки вже найдорожчими, в Українчиній системі вартостей, «подружніми подарунками» — тими «жертвами душі», які кожне з двох складає задля іншого. Руфін зізнається, що всі його марні спроби «нагнути себе» до християнства були зумовлені зовсім не раціонально арґументованим прагненням, за прикладом Кнея Люція, «служити Римові» — а єдино лиш любов'ю до Прісцілли, бажанням «їй дати радощі хоч наостанку», і найбільше його мучить те, що жертва не вдалася — що його душа виявилась для того занадто «тверда» й «незламна» (стилістично це одна з найтонше виписаних любовних сцен у літературі європейського модернізму — вся, від початку до кінця, побудована на приватному дискурсі позасловесного порозуміння й так званого «жіночого речення»[248]: жести в ній несуть цілком самостійне смислове навантаження, повсякчас заступаючи невимовлені слова[249], — бо ж Руфінові його освідчення дається з величезними зусиллями, він довго й збентежено, «немов сам себе випитуючись», шпортається між натяками, перш ніж зважитись на повне душевне оголення, і Прісцілла, збагнувши суть справи, не дає йому договорити: «Руфіне, годі! / догадуюсь… і се мені так тяжко… / і… якось любо… я не знаю як… / мішаються всі почуття… так трудно… / аж розривається душа надвоє… / Руфіне!! (В пориві підводиться і простягає до нього руки)», — на таких «фігурах неназивання» будується цілий діалог, і читачеві так само лишається «догадуватись», методом емпатичного співпережиття, про які сокровенні для героїв речі насправді йде мова). Прісцілла, натомість, приносить свою жертву на олтар їхньої любови зовсім невимушено, з істинно «мироносною» «грацією почуття»: мало того, що, забувши про власне розчарування, потішає чоловіка (недарма ж із неї «духовна мати»!), вона тут-таки, сама не помітивши, з легкістю відкидає свою  в і р у  (догматику) задля  л ю б о в и. Проголошений нею «символ» їхньої з Руфіном спільної віри, який так кричуще суперечить усій християнській есхатології[250], навдивовижу граційно «погоджує Христа з Діонісом»: тільки по смерті, на небесах, їхня любов нарешті здобуде ту абсолютну («плеромічну», сказав би гностик) повноту, яка на землі була неможливою і недосяжною.

         Я вірю,
що там, на небесах, де вічна правда
очам душі з'являється відкрито,
її збагне незламаний твій розум.
І ми тоді в одну зіллємось душу,
єдину, неподільну і щасливу.
Уже й тепер я бачу щастя одсвіт,
як заграву далеку…[251]

За подібні містичні одкровення ще через десять віків Прісціллу з певністю чекало б вогнище: з канонічною юдео-християнською традицією цей орфіко-неоплатонічно-гностичний «орос» віри, де вершиною сповнення любови є не продовження життя, а навпаки, вихід із нього, як із темниці на волю, має таки небагато спільного — і перетинається хіба в режимі схрещених мечів: коли духовних, а коли й вельми матеріальних (їх «глухим, але сильним стуком», що долинає з-за лаштунків, і завершується драма). Українчину широкозвісну «персональну війну» з християнством (як зауважив іще М. Зеров про всю її «життьову філософію» — «перше, що впадає в око, це якийсь антихристиянський цієї філософії дух і тон»[252], і мало що сповнювало Лесю Українку таким сарказмом, як свідоме практикування християнського, а понадто православного культу[253]!) можемо тепер з повним правом поставити в цей самий історичний контекст — як відлуння великих релігійних битв минулого, котрі в європейській культурі так ніколи й не вщухли і, під покровом філософії, науки, літератури й мистецтва, благополучно дотривали до нашого часу[254].

Таким чином, наскрізна в Лесі Українки житгєво-світоглядова тема любови-жертви, послідовно відстежена у своєму розвиткові через низку її магістральних творів, привела нас до розуміння істинної природи її «культурного дисидентства» як релігійного — антитетичного християнству, заснованого на давній і широко розгалуженій традиції дуалістичних (гностичних) «жіночих» єресей. Далі я покажу, що до такого висновку, інтуїтивно вгадного для багатьох уважних (а не раз і вгадуваного!), можна прийти й іншими «маршрутами», не конче держачись саме за ниточку міфа amor fati, — що, ясна річ, тільки потверджує цього висновку слушність: адже, якщо задача розв'язується кількома способами і щоразу з однаковим результатом, значить, іншого розв'язку вона й не має. Тепер, перш ніж повертатися — вже на новому рівні розуміння — назад до нашої стартової проблеми «Леся Українка й українська колоніальна культура», залишається ще розглянути, окремим розділом, як її персональна «історія єресі» розбудовується в самостійний  а в т о р с ь к и й  г н о с т и ч н и й  м і ф.

IV. Історія єресі—II. У пошуках абсолюту. Фауст-мужчина і Фауст-жінка

Кохання в мене в серці, наче кров

У чаші таємній святого Ґраля.

Леся Українка. Камінний господар

Власне на «Руфінові й Прісціллі» найліпше видно головну причину великого релігійного «розколу»: Леся Українка не прощає християнству того самого, чого йому не прощала і вся, взята в найширшому розумінні, гностична традиція, — його, за терміном І. П. Коуліано, «історичної неавтентичности», тобто відмови визволяти світ в історичному часі, тепер-і-тут, і проголошення натомість Церкви вже-сущим «Царством Божим на Землі»[255], що гарантує долученим «ексклюзивне» спасіння. Не прощає, інакше кажучи, конформістського погодження християнства з наявною, в різних формах поневолення, суспільною історією — замість здійснення її радикальної трансформи (катари — ті прямо звинувачували Римську церкву в колаборації з «Царем Земним» Сатаною, світовим злом). В остаточному підсумку, питання між двома таборами стоїть не про що, як про  с е н с  і с т о р і ї — про те, чи можлива в історії духовна свобода, чи ні?

Як ми впевнилися на «Руфінові й Прісціллі», відповідь Лесі Українки на це питання однозначно негативна. Розглянути її філософію історії ширше, так, як вона того вартує, — на те знадобилось би ще одного, не меншого завгрубшки, аніж цей, тома (принагідно висловлю оптимістичне сподівання, що колись він таки буде написаний!), але навіть і в доривчих спостереженнях всі Українчині критики без винятку, від Д. Донцова до Л. Масенко, напрочуд одностайні: рідко хто з сучасних їй мислителів (хіба, може, додам від себе, за винятком дещо молодшого X. Ортеги-і-Гасета) зіставний із нею за пафосом історичного песимізму — просто-таки цілковитою відсутністю будь-яких історіософських ілюзій. Ще М. Драй-Хмара був підмітив, що Леся Українка завжди послідовно «брала для своїх творів не епохи розквіту й слави, а епохи революцій, кривавих переворотів, страшних катаклізмів неволі, полону тощо»[256], — саме таким їй бачився зміст світової історії. Резюмуючи її власними словами — «„Хай буде тьма“! — сказав наш бог земний (курсив мій: оце ж він і є, «деміург» гностиків і маніхейців, «Сатанаїл» богумилів, Rex Mundi катарів… — О. З.). / І стала тьма, запанував хаос» («Fiat пох!»). Історія людства, взята в межах традиційної історіографічної парадигми (як політична історія «об'єктивних» фактів і подій)[257], постає неперервною історією його поневолень, і винятків із цього правила Леся Українка не знає й не визнає. Жодних, хай би яких бліденьких, слідів міфологеми «Золотого віку» в минулому, бодай у таких компромісних формах, як у Шевченка («Ще як були ми козаками, / А унії не чуть було, / Отам-то весело жилось!») або у Нщше,  з його щирою вірою у всевизвольне діонісійство досократівських Афін («Народження трагедії з духа музики»), у неї відшукати годі, — ба навіть саме побутування такого міфа («у кожного люду, у кожній країні / Живе такий спогад, що в його давнині / Були золотії віки») інтерпретується нею іронічно, cum grano salis, чи, радше, з посмішкою дорослої людини над дитинячою вигадкою: «Кайдани — і ті золоті!». Про майбутнє нема що й казати: тут емблематичним, підтекстовим і крізь-текстовим, доводиться вважати либонь-таки Кассандрин розпачливий крик: «Прокинься, Троє! Смерть іде на тебе!»[258]. Навіть у «популярній», «для практичного вжитку» написаній (отже, значно менш відвертій в освідченні авторських поглядів, ніж художні твори) критичній розвідці «Утопія в белетристиці» (1906) наскрізним тлом виступає глибинна недовіра до майбутнього (щоб не сказати — страх перед ним!): тільки з позиції цієї недовіри й можна виставити такий жорсткий ультиматум письменникам, котрі свідомо наважуються на прогностичний жанр (NB: сама оглядачка принципово  н е  наважувалась[259]!), — «створити видиво прийдешнього  ж и т т я, а не вмирання людськости» [8, 197], тобто якраз здолати ту недовіру, саму по собі, як випливає з тексту, надто тривіальну, аби її літературно виповідати. «Завести свою уявлену людність у глухий куток, <…> страшний своєю безнадійністю» [8,187], — на те, з точки зору Лесі Українки, великого хисту не треба (чи не тому й урвалася «Осіння казка», що теж, мимо авторської волі, почала повертати «у глухий куток»?), — і всі нищівні характеристики, роздавані нею, як ляпаси, авторам соціальних утопій, від Н. Чернишевського й Вільяма Морріса до Герберта Велса й Анатоля Франса, без труда прочитуються як чисто «колежанське», «цехове» роздратування куди кваліфікованішої «Кассандри», яка так і не отримала від «Геленів» сподіваної розради: не можеш — не берись!

Тут треба би, порядком відступу, дещо пояснити. Власне прогностичне мислення Лесі Українки мало, за всіма ознаками, природу суто візіонерську[260], пророцько-шаманську, що саму її, як вишколену на позитивістський лад «людину наукового світогляду», не тільки не могло вдовольнити, а навпаки, радше бентежило («що се за манія така?» [12, 380]). Які і ії Кассандра, і всі «Кассандри» в європейській історії післяпророцької доби, у своїх несамовільних прозріваннях у майбутнє — не раз, далебі, таки моторошно-точних! — Леся Українка «собі не вірила», ніколи не мала певности, чи то «правда родить мову», чи, чого доброго, навпаки, «мова родить правду»[261], і взагалі, за інерцією «нормальної думки» (чи пак, «наукового світогляду»), воліла відносити всі такі «думи і мрії» на рахунок «поетичної фантазії». Ті ж із них, котрі в таку кваліфікаційну рубрику вже явно не вписувалися, заховувала виключно «для себе» й ніколи не публікувала (як-от вірш «Не хутко те буде… Чи й буде, чи ні?», один із «хімічно найчистіших» у європейській ліриці, після св. Терези де Хесус, описів візіонерського стану), або й просто, як у випадку «Осінньої казки», лишала недописаними — не виключено, з того самого «пророцького страху» (як-от «Légende des siècles» 1906 p., де під запозиченим у В. Гюґо заголовком ховається навдивовижу точна реконструкція суто теургійного, ніби навпростець узятого з «Єгипетських містерій» Ямвліха й «Центурій» Нострадамуса, віщунського досвіду, — уривається він на характерній візії, котру тепер, по упливі майже ста літ, тільки й випадає визначити, скориставшись формулою іншого поета, В. Симоненка, як «пророцтво 1917 року»:

Насунула важка червона хмара,
гула в ній громом братобійна чвара,
вона покрила цілую країну
і повернула всю її в руїну.
Замерк мій дух, і серце заніміло,
і слово з уст озватися не сміло,
бо та країна — то була моя…[262]).

Зрозуміло, відтак, що від письменників-утопістів — цих, сказати б, «офіційно визнаних» жерців новітньої, панівної в XIX—XX ст. секулярної «релігії поступу», — Леся Українка довірливо сподівалася якісно інших «снів про майбутнє», ніж ті, які бачила сама, і щиро сердилася, що авторитетні носії «наукових схем, вироблених планів та обрахунків» зі сфери соціальної філософії, щойно діло доходить до художньої практики, виявляються «лжепророками» (NB: дуже характерний термін!), неспроможними хоч трохи свої «поступові» схеми оживити: «Ті лжепророки показують на бездушних автоматичних ідолів, кажучи: «Ось прийдешня людина, поклоніться їй», а самі вже ладяться в жерці нового культу, зазіхаючи на традиційну „десятину“…» [8,188]. Одне слово, скільки-небудь переконливої відповіді на сакраментальне питання, чи можливе визволення людини в історичному вимірі, не виходило й тут (вище ми вже бачили, як, «по-жіночому» керуючись контрарґументами, її власною мовою кажучи, «із сфери чуття, але не теорії», Леся Українка інтуїтивно-безпомильно відкинула й самого пророка «нового культу» — Маркса): в цій царині новочасна секулярна думка так само не мала чого їй запропонувати, як і християнство.

Розчарування історією — сказати б, наріжний камінь гностичного світогляду, чи то в єресях пізньої античности й середньовіччя, чи у філософських та літературних пошуках Нового часу, — висувало єдино можливу земну альтернативу: ту «прометеївську»[263], у термінології валентиніан «божисту», іскру трансцендентної любови, котра у формах геґелівського «індивідуального духа»[264] торує собі шлях крізь тьму знебоженого матеріального світу, поза історією і понад нею, — і, в кінцевому підсумку, тільки й надає земній історії сенсу. Ось дуже характерний під цим оглядом «загадковий» фрагмент із тої-таки недокінченої «Légende des siècles»:

Стогнав він під напасницьким бичем,
тиранам груди пробивав мечем,
укупі з бранцями ридав він у полоні,
пророкував у гордім Вавилоні,
горів пожаром, в небо линув з димом,
і ріс, і падав з Карфагеном, з Римом,
і гартувався серед бучних чвар,
від різновірних мучився примар,
на міліон часток він поділився,
і все ж він ні на йоту не змінився.
Коли стрічав гурти рабів німих,
свій голос гучно подавав за них,
і в їх гіркій, давно минулій долі
все бачив образ рідної неволі.

Хто, хто це такий, про кого мова? Хто так непримиренно-затято простує крізь темний хаос світової історії? Хто (і чому) мусив поділитися «на міліон часток» (?!), залишившись, проте, незмінним? Граматичний суб'єкт цього фрагмента так і залишається неназваним, одначе впізнати його — тепер, коли ми вже встановили, в яких саме світоглядових координатах належить відчитувати Українчину міфопоетичну символіку, — можна без жодного клопоту: перед нами доволі точний «пророцький» опис земних дій того самого первісного (єдиного) Духа гностичної космології, або ж геґелівського Абсолютного Духа, який повторив себе у множині спадних еонів, і зокрема в останньому з них — Софії, чиє впадання в спокусу матеріального творення (поєднання з деміургом) і дало початок нашому земному світові. Дальше подрібнення, розпорошення колишньої плеромічної єдности Духа «на міліон часток» триває вже в історичному часі — під владою «бога земного», деміурга, що завдяки падінню Софії зміг узяти в полон її «частку» Духа: тим-то в кожному без винятку прояві земного насильства — воєнного, конфесійного, національного, економічного, станового, ґендерного (перелік можна продовжити, за іншими текстами Лесі Українки, аж до родинно-побутового включно[265]) — Абсолютний Дух і впізнає «образ рідної неволі», спробу, в остаточному підсумку, «убити дух» (отже ж і «християни <…> убивали дух так, як ні один цезар не вмів убивати» [8, 256]) — sic!), а відтак саме історія часткових актів його опору волі деміурга, стисло окреслена в повищому уривку, і є єдино істинною — протестною — земною історією[266].

У своєму «неметафізичному», зовнішньо-подієвому вираженні ця істинна історія закономірно «м у с и т ь» виглядати доволі невтішно[267]: «О, не один нащадок Прометея / Блискучу іскру з неба здобував, / І безліч рук до неї простягалось, / Мов до зорі, що вказує дорогу. / І розсипалась та велика іскра / На іскорки малесенькі, незначні, / І кожний іскорку ховав, неначе скарб, / У попелі, холодному віддавна; / Вона не гасла, тліла в тій могилі, / Та не давала ні тепла, ні світла, / А сміливий нащадок Прометея / Знаходив смутну долю свого предка: / Вигнання, муки, нерозривні пута, / Дочасну смерть у дикій самотині…» («Fiat пох!»). Одинокою, мовлячи за І. П. Коуліано, «сутністю, що єднає докупи» так безнадійно розпорошені іскорки духа (а простіше б сказати — робить життя вартим того, щоб жити), є — знов-таки, в повній згоді з гностичною метафізикою — любов: «несправедлива», ірраціональна, нічим «зовнішнім» не вмотивована, безпричинна й самосуща («люблю і вже»), наділена окремим онтологічним статусом духовна сила.

«Любов абсолютної справедливости не знає, але в тім її вища справедливість. В світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу половину всесвітньої несправедливости безпосередньо, будем же поправляти її іншою несправедливістю — любов'ю!» [11, 382]. Ця промовиста декларація етичного дуалізму (по один бік — «всесвітня несправедливість», по другий — «несправедливо-лагідна» любов)[268], — хоч і кинута побіжно, порядком «філософії Івана Івановича»[269] (у приватному листі — до сестри Ольги восени 1902 p.), тепер, після всіх наших спостережень за долею Лесиних «ідеальних коханців» і її власною долею любовної героїні, не може не сприйматися як кредо  д і я л ь н о ї  в і р и  с т и х і й н о г о  г н о с т и к а, для кого світ історії й світ свободи назавжди залишаються онтологічно розмежованими, а їхній конфлікт на території духа — неминучим і нерозв'язним[270].

Справді, вдумаймось — адже жодному з Українчиних «несправедливо люблячих» героїв якраз нічого своєю любов'ю не вдається в реальному світі «поправити» — тільки більш або менш трагічно з нього піти. У чорновому автографі статті «„Михаэль Крамер“. Последняя драма Ґергарта Гауптмана» знаходимо в цьому зв'язку прецікавий «автокоментар», де йдеться про «визвольне», очисне значення смерти як «найлагіднішої форми нашого життя» (sic!), єдино здатної схилити живих (NB: і то ненадовго!) до «свята замирення» [8, 153], — а відтак, підсумовує Леся Українка, «Хай на наших бенкетах, учтах і святах мистецтво частіше повторює нам memento mori! Але не для того, як то бувало досі, щоб бентежити нашу радість, а для того, щоб…» [8, 154] І в цьому місці, достоту мовби в якому-небудь детективі Умберто Еко, автограф уривається, речення зостається недописаним, — і ми, вкотре крекнувши з досади, що Леся Українка так мало дбала про те, аби полегшити життя своїм майбутнім дослідникам, у пошуках її недовисловленої думки знову мусимо звернутись до її драматургії.

Дійсно, для чого все те ненастанне memento mori? Для чого гине під градом каміння Міріам, кладуть голови під катівський меч Руфін і Прісцілла, випиває строфант Люба Гощинська, врешті-решт — хай не фізично, а символічно — покидає цей світ Долорес, живцем ховаючи себе «в монастирі / з уставом найсуворішим» (почасти, хоч меншою мірою, належить до цього ряду й «бояриня» Оксана, і навіть інша «символічна смертниця», Хусова Йоганна)? Чому таке діється — це ми вже бачили: трансцендентній ідеальній любові в цьому світі «нема місця», — але яка, сказати б, «телеологія» цього міфа (у кожного міфа неодмінно є своя телеологія!) з точки зору авторських стратегій — невже тільки якомога переконливіше продемонструвати «всесвітню несправедливість», «неадекватність» історії?

У випадку «Боярині» ще можна б удовольнитися й такою відповіддю — Оксана (котра гине не стільки «з ностальгії», як то з легкої руки М. Драй-Хмари повелося вважати, скільки все ж таки з любови до чоловіка, чий шлях колаборанта на практиці виявився духовною смертю, — з неможливости відділити «свою душу», а отже й долю, від його-пропащої[271]) у фіналі сама цю відповідь так навпростець і озвучує: їм обом, їй і Степанові, конче «треба вмерти», як conditio sine qua non, — власне на те, щоб оприявнити перед історією глухий кут свого вибору, засвідчити своєю смертю екзистенційну фатальність колаборантства:

С т е п а н. Хто кров із ран теряв, а ми із серця.

Хто засланий, в тюрму замкнутий був,

а ми несли кайдани невидимі.

Хто мав хвилини щастя в боротьбі,

а нас важка, страшна душила змора,

і нам не вділено було снаги

ту змору подолати…

О к с а н а (спокійніше й лагідніше, ніж досі).

         Так, се правда.

Але ніхто сього не зрозуміє,

поки ми живі. Отже, треба вмерти.

Amor fati тут, так само, як і в «Блакитній троянді», позбавляється свого «вертикального», духовно-релігійного виміру й повністю проектується на історичну «горизонталь» (втискається в борозну, вже попередньо прокладену М. Костомаровим, П. Кулішем та іншими дослідниками Руїни), — що в її конкретиці зрештою й «сплощується», міліє й зачахає сливе до нерозпізнанности: у рамках історії міфові завжди тісно. Відай, це й є головна причина, чому сама Леся Українка лишилась «Бояринею» невдоволена, вважаючи її «якоюсь елементарною, schwarz und weiss» [12, 395]: у красному письменстві історичні «рації», хоч би які вони були, проектуючись на характери, неминуче дають психологічно куди бідніший рисунок, ніж міфологічне мислення. В кожному разі, ясно, що відповідь на питання, «для чого» мистецтву потрібне memento mori, має лежати десь інде — там, де гностичний любовний міф Лесі Українки остаточно покидає історію, щоб вирватися з її лещат на простір свободи.

Так внутрішня, іманентна логіка саморозгортання міфа, як раз виловлена нитка з послідовно розмотуваного клубка, з незворотністю приводить читача до «Лісової пісні» — як свого часу привела й саму авторку: «Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов „слушний час“…» [12, 379][272]. «Лісової пісні» справді було «треба» — то була закономірна вимога авторського таланту, який, рік за роком дедалі глибше проникаючи, «в'орюючись» у свою головну тему, зрештою дозрів до того, аби заговорити прямою мовою міфа. (Леся Українка, принагідно завважу, являє собою класичний взірець того мистецького типу, який М. Цвєтаєва називала «поетами з історією» — чия творча еволюція керується й спрямовується логікою «своєї» теми: «Поет з історією відкидає все, що не на його ґенеральній лінії — його особистости, його дару, його історії. Вибирає його несхибний інстинкт головного. Зате по завершенню пушкінського шляху в нас залишається відчуття, що Пушкін не міг не створити того, що створив, і написати те, чого не написав»[273], — спостереження, з яким важко не погодитись, і якщо у випадку Лесі Українки ми все-таки шкодуємо, що вона так і не написала, приміром, довговиношуваної в планах «Бондарівни», то це нестак із жалю за «недоговореним» Лесею Українкою — тим, що мала сказати вона, і ніхто інший, — як радше з жалю за втраченим сюжетом, що за нього після неї ризикнув у нас взятись хіба що І. Кочерга, та й то «по дотичній», проте його «Свіччине весілля», розуміється, «не витягло» мотиву Бондарівни понад рівень масової белетристики, — а вже стосовно нею написаного, то тут жорстка вмотивованість «ґенеральною лінією» виглядає настільки безсумнівно, що якби «Лісової пісні», за якимось фатальним збігом обставин, не було написано, то напевно можна твердити, що не було б в історії культури й Лесі Українки — такої, якою всі її знаємо).

Всезагальне аксіоматичне визнання цього твору (ще прижиттєве!) за вершинне досягнення письменниці — аж до такої міри, що в масовій свідомості він перетворився на постійну прикладку до імени автора («Леся Українка»=«авторка „Лісової пісні“») і так само ввійшов у обіг популярної вжиткової культури (з тою різницею, що ім'я авторки носять вулиці й пароплави, а «Лісової пісні» — цукерки, бари й фірмові страви на кшталт «битків, фаршированих цибулею й грибами» — sic!), — пояснюється не лише тим, що це справді шедевр, який переконує з місця й відразу («Камінний господар» написаний, далебі, «не гірше»[274] і самій Ларисі Петрівні зовсім слушно «здавався першою справжньою  д р а м о ю  з-під мого пера, об'єктивною, сконцентрованою, не затопленою лірикою, зовсім новою супроти моєї звичайної манери» [12,414], одначе такої «кар'єри», як «Лісова пісня», чомусь таки не зробив!), — ба навіть, наважуся припустити, не лише закладеним у «Лісовій пісні» (як у всякому відверто міфологічному тексті) потенційним багатством інтерпретаційних можливостей, тією внутрішньою поліваріантністю, яка дозволяє кожному «розвернути» цей текст найближчою до себе стороною й вичитати з нього, що серцю миліше: хоч прив'язку до волинського фольклору, хоч до Г. Гауптмана й німецького символізму[275], хоч до ніцшеанства[276] й екзистенціалізму (Ю. Доброносова), а віднедавна, дедалі частіше, до фемінізму й до екологічної філософії[277], — і при тому ніскілечки не помилитися, бо в тексті справді все це є, як і багато чого іншого, тож інтерпретаційне «віяло» зостається розгорнутим і надалі. Проте головна причина такого на диво дружного, сливе одностайного консенсусу щодо того, що «Лісова пісня» — «серце творчости Лесі Українки», думається, глибша, інтуїтивніша. За цим криється несвідоме, але точне відчуття, що саме ця Märchendrama вивершує собою цілу Українчину міфологічну світобудову і синтезує в собі, стягуючи в єдиний пульсуючий вузол, всі її базові структурні компоненти, надаючи їй остаточної цілости, — а відтак якимось чином ховає в собі ключ до «в с і є ї» Лесі Українки, з усіма її численними символістськими «темнóтами» й трудновчитним, досі дражливим для українського читача «екзотизмом» — усіма тими «вавилонянами й єгиптянами <…>, американськими пущами й середньовічною Іспанією», від котрих сьогодні вже не випадає відмахнутися, як колись М. Зеров, ніби «то тільки більш-менш прозорі псевдоніми її рідного краю»[278].

І це дійсно так, інтуїція нас не заводить. (Інша справа, що звідси ж виникає й спокуса піти непорівнянно легшим зворотнім шляхом — звівши «всю» Лесю Українку до одної, позірно найбільш «доступної»[279] «Лісової пісні», але то вже неминучий побічний ефект усякої масофікації.) Саме крізь призму історії Мавки й Лукаша висвітлюється й проступає на яв переважно замаскований у більшості Українчиних текстів дійсний — сакральний — смисл її творчого Еросу — трансцендуючої, горобіжної, спрямованої поза межі цього світу (в «край вічного проміння», у «той світ, загублений, таємний, / Забутий незабутній рай надземний, / Що так давно шукають наші мрії» [ «Кримські спогади»]) духовної, «софійної» любови, котра в'яже докупи, «в цілість», всі «еони» буття — «що є, що минуло, що сталось, що буде», — котра дарує таємне знаття (дар трансфізичного бачення) Тірці («На руїнах»), і Кассандрі, і бунтівному пророкові L. («Якби я знав, що їм нема рятунку…»), і ліричній героїні «Сну» й «Завітання», «Ангела помсти» і «Fiat пох!», «То be or not to be?» і «Ритмів», і згадуваних вище «Не хутко те буде…» й «Légende des siècles», — любови, котра «скарби творить, а не відкриває», надихаючи собою Орфея («Орфеєве чудо»), і співців Єлеазара («Вавилонський полон») і Антея («Оргія»), і «маестро» Річарда Айрона («У пущі»), котра одна зоріє в безпробудній темряві земного сну-існування (наскрізний поетичний образ ще від ранніх, нав'язлих всім у зубах зі шкільної лави «Досвітніх вогнів»!) «вогнем-тугою», за терміном А. Панькова і Т. Мейзерської[280], а в «первородніших» термінах мовлячи — «вогнем божистої присутности» (Ямвліх)[281], світлосяйним об'явленням Абсолюту. Шлях душі до Світла через низку земних і позаземних, фізичних і трансфізичних митарств, той шлях, що його Учитель відкриває Міріам у гностичному трактаті «Пістіс Софія» (ймовірно, одному з літературних джерел «Одержимої»), складає гностичну містерію, і ніщо інше, як саме таку містерію в чистому вигляді і являє собою «Лісова пісня»[282].

Про цю драму написано вже стільки, що на доказ тут можна було б, не вдаючись до самого тексту, знай повизбирувати й скласти докупи, як у крутиголовці, розкидані з різною мірою «точности поціляння» здогади різних критиків, котрі, незалежно один від одного, не раз розмежовані в просторі й часі, з підозрілою одностайністю скеровували свої погляди в тому самому напрямку. З'являлися навіть студії, спеціально присвячені темі amor fati в «Лісовій пісні»[283], — правда, тлумаченій вужче, без єресіологічних референцій, у контексті суто літературному, а не духовно-культурному. Цікаво, що найближче до розуміння містерійного характеру драми підійшли якраз критики з феміністичного «табору» (Р. Веретельник, В. Агеєва, Т. Гундорова), тобто ті, хто вперше за вісімдесят літ поставився поважно до власної Лесиної заяви, що «історію Мавки може тільки жінка написати» [12, 405], — з огляду на все, відоме нам про єресі як «жіночу релігію» і про роль жіночого божистого первня (Софії) в космології того-таки гностицизму, зрозуміло, чому саме методологія, у якій «чоловіче» й «жіноче» є основоположними категоріями, дозволила розгледіти те, що в інших оптичних системах проскакувало повз увагу. В. Агеєва навіть фіксує мотив реінкарнації (NB: запозичений у Платона ранніми гностиками, він проходить через усі гностичні єресі, аж до катарів включно) і, розглядаючи шерег представлених у драмі «перевдягань» Мавки й Лукаша (в одежу — у соціальну й ґендерну роль — у тіло — в образ), слушно завважує, що «перетворення/перевтілення дає той досвід, без якого не досягти зрілості, те, недоступне ні лише в лісовому, ні лише в людському світі, знання, мудрість, які здобуваються через осягнення межі, взаємопереходів природного й людського»[284] (залишається, як і у випадку А. Панькова і Т. Мейзерської, тільки означити нарешті прямо — щó то за «досвід» і щó за «мудрість»). Одначе деякі доповнення та уточнення до сказаного моїми попередниками внести все-таки мушу, і найперше з них стосується якраз отої, здавалось би, вигризеної аж до черствого сухаря шкільної програми, опозиції природного й людського, інакше — «Мавки» й «Лукаша».

Здається, тільки загальним невіглаством сучасної інтеліґенції (зарівно «посткомуністичної», як і «західної»!) у питаннях вір і релігій можна пояснити ту дивовижну безмисність, із якою Мавку ототожнювано з таким собі анімістичним поганським божеством, безтурботним Паном жіночого роду à la «Снігуронька Островського» (sic!)[285], чия, мовляв, «природність», зокрема й еротична, так жорстоко потерпає від вигаданих людьми соціальних конвенансів (як казала Служебка в «Осінній пісні», «а звідти й до палацу недалеко» — до тої мантри про критику «приватновласницьких умов життя», якою довгі роки невтомно радувало нас радянське «лесезнавство», увінчане «академічним» 12-томником[286]). Тим часом іще В. Петров (Домонтович), який на чому як на чому, а на релігіях таки знався, відзначав був, що ближче до руссоїстського ідеалу «природного життя» стоїть якраз не Мавка, а таки Лукаш: «він природніший од Мавки»[287]. І якщо вже говорити про обожнювану поганством стихійну вітальність, наскрізь перейняту еротичним інстинктом біологічну радість буття, символічно репрезентовану в античній культурі образом Пана, що з настовбурченим фалосом женеться за німфою, то цей «природний», тварний (за Платоном, «вульґарний») Ерос у «Лісовій пісні» репрезентує аж ніяк не Мавка (ба навіть не Русалка у своєму безінтересовному, як мистецтво, «діонісійськи»-оргіастичному танці з «Тим, що греблі рве»), — а таки люди, Лукаш із Килиною. Саме їхня ознайомча (залицяльна) любовна гра в II дії є найвідвертішою сексуальною сценою цілої п'єси (ініціює її, щоправда, Килина — вона перша дуже недвозначно «зачіпає» Лукаша, тільки-но зоставшись із ним сам на сам, але яке ж блискавичне і зграйно-природне, без жодного посередництва «культури», себто музики і слів, спалахує між ними порозуміння, яке досконале звірине партнерство демонструє ця розбасована буколічна парочка — воістину, «польовий секс» par excellence! — «Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони „міряють силу“, упершись долонями в долоні; який час сила їх стоїть нарівні, потім Килина трохи подалась назад, напружено сміючись і граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє їй руки і хоче її поцілувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона підбиває його ногою, він падає», — гра інстинктів, отже, переходить, за законами психологічної драми, у гру характерів, хрестоматійну «війну статей», де обидва характери й проявляються сповна, а модель їхніх стосунків на майбутнє — «чиє буде зверху» — виставляється з повною очевидністю, але в тому, що Лукаша привабила до Килини далеко не сама тільки «корова турського заводу», жодних сумнівів ця сцена, погодьмося, не лишає, — як і в тому, що її продовження, чи, певніше, завершення, відбулося за лаштунками, куди Лукаш повів проводжати «таку хорошу молодичку, — коли б хто не напав!» — і звідки повертається, лускаючи з гордощів, уже зовсім «хлопцем-молодцем», щоб зараз же переможно ознаймити матері: «Готуйте, мамо, хліб для старостів, — / я взавтра засилаюсь до Килини!»).

Коли тепер порівняємо цей неприкритий тріумф щонайпервиннішої «природи» (NB: доречно нагадати, що «природою» в наших народних говірках евфемістично йменувалися статеві органи) з любовною сценою Лукаша й Мавки в І дії, то перше, що впадає в око, — то своєрідна «безтілесність», чи, радше, «понад-тілесність» Мавчиного «високого Еросу» (бо провідну партію тут теж грає Мавка, Лукаш їй тільки вдало підігрує, — схоже, як усякий син авторитарної матері, він узагалі в стосунках із жінкою приречений бути «акомпаніатором», а не ініціативною стороною, а крім того, це ж іще й його еротична ініціація — він «не любився ні з ким ще зроду» і в цій сфері ще просто не «пізнав себе», своїх справжніх бажань і пріоритетів). Бахтінському «низу» в цьому еротичному дуеті місця нема, це ніби відразу пряме дотикання оголеними душами («Ох!.. Зірка в серце впала!» — скрикує Мавка «з болем щастя», коли Лукаш її цілує) — та вища, «тантрична» (саме так!) точка пристрасти, котра вже не потребує «посередництва» тіл — досить дивитися в очі (правда, такої «ультразвукової» ноти Лукаш усе-таки не витримує, «пускає півня»…[288]) — і котру здатна адекватно віддати вже тільки музика, бо в людській мові на неї нема слів (Мавка в екстазі переходить на вірші, тобто сакральну мову, що й звучить як любовне заклинання: «Я цілуватиму вустонька гожі, / щоб загорілись, / щоб зашарілись, / наче ті квітоньки з дикої рожі! / Я буду вабити очі блакитні, / хай вони грають, / хай вони сяють, / хай розсипають вогні самоцвітні!», — завважмо, що вся еротична сцена Лукаша з Килиною, після перших двох фраз «зачіпального» ритуалу, відбувається мовчки: там не «нема слів», там їх просто — не треба, не «вже», а «ще»: чиста природа німа!). І ганяється «Пан» (байдуже, чоловічого чи жіночого роду) в цій «поемі екстазу» не за об'єктом своєї жаги — а за світляками, за летючим вогнем (нагадаю, що перша версія «Блакитної троянди» мала називатись «Нічні метелики»: метафора польоту закоханих на зникоме світло залишається для Лесі Українки наскрізною!), — безпомильний знак сократівської «високої Афродіти», Афродіти Уранії («небесної», «зоряної», тої, що «рухає світилами»). То хто ж тут, питається, представляє «природу», а хто — «культуру»?

Порядком відступу варто нагадати, що антитеза «двох Еросів», «двох Афродіт» — Уранії й Пандемос, «небесної» й «посполитої» (вульґарної), — взагалі є однією з констант Українчиного міфа (вище ми вже зустрічалися з нею в «Айші та Мохаммеді», де Айша уособлює любов земну, а Хадіджа небесну). У «Кассандрі» деструктивна сила «всенародної» Афродіти навіть лежить в основі цілого драматичного конфлікту[289] (досі, парадоксальним чином, майже не розгледженого коментаторами, зосередженими головно на проблемі самого «кассандризму», «незручної правди»): цей мотив могутньої й грізної Кіпріди (Афродіти Пандемос), яка обертає людей на знаряддя своєї нездоланної волі — рабів плотської хіті, — задано в драмі як ключовий відпочатку, першою-таки сценою, — жрицею саме цієї, «низової» Афродіти й виступає головна Кассандрина антагоністка, прекрасна Гелена, «дочка Епіметея». Як і в Кассандриних віщих, у її очах теж «велика сила, — їй усі коряться», — тільки сила ця, на відміну від Кассандриної «прометеїчної» (котрій якраз  н е  коряться — лякаються!), спрямована не вгору, а вниз, вона не виносить поза межі земного, а прибиває, втоптує в нього (ціла Троянська катастрофа й починається для Кассандри в мить, «коли до нашої землі торкнулась / червоновзута білая нога / твоя, Гелено. Ранила ти землю» — курсив мій. О. З.). По суті, Троя Лесі Українки гине через те, що підпала під владу фальшивого божества — «низького Еросу» (бо ж не тільки на Парісові «думки / сандалія червона наступила» — перед Геленою «кам'яніють мужі сильні / і тихо шепотять: „Непереможна!“», схиляються «старі, поважні люди <…> і мовлять урочисто: „Богорівна!“» і т. д.), — це всенародне, дослівно «пандемічне» (епідемічне!) духовне падіння (якому фізична руїна врешті приходить закономірним і єдино можливим завершенням!), поневолення «низом», у ціннісній системі Лесі Українки нічим не ліпше од всіх інших форм земного поневолення, ба й небезпечніше — тим, що «солодке», — якраз і чинить Трою «сліпою» й «глухою» до всього, в тому числі й до розпачливих Кассандриних криків перестороги, і ворогові в охопленому такою «пандемією» місті досить лиш полоскотати власне-«низові» інстинкти його мешканців (поманивши їх вином, печенею та «дружиноньками золотокудрими», як це робить грецький шпигун Сінон), щоб вони самі зняли сторожу — і місто лишилось на поталу завойовникам.

Війна Кассандри з богами і власним народом — символічно, «з Геленою», в котрій ніхто, крім Кассандри, не тямить розгледіти «сестру смерти», — то прямий аналог старозаповітної війни Мойсея з поклонінням литому теляті, з тою різницею, що в троянському випадку сили апріорі не то нерівні, а й просто неспівмірні. По-перше, Мойсей усе-таки не завагався в боротьбі з «зіпсуттям Ізраїля» «припахати меча на стегно своє» та вирубати з свого народу за один день «близько трьох тисяч чоловіка» (Вихід, 32:27—28), а Кассандра, коли їй вкладають до рук меча, виявляється не в змозі стяти голову навіть одному підозрілому зайді з ворожого табору (!), — а по-друге, воювати з литим телям — то таки, далебі, не з «низькою Афродітою»: щоби перти проти самої природи, проти «основного інстинкту» тварного світу, треба щонайменше вміти запропонувати людям нових богів, а з Кассандри аж ніяк не засновниця нової релігії (її безпорадне «я не знаю / нічого, окрім того, що я  б а ч у», — кредо швидше рефлексуючого інтеліґента, ніж публічного пасіонарія, котрий якраз завжди все «знає», ні в чому не сумнівається, і власне тим усіх пориває за собою).

Відтак, повертаючись до «Лісової пісні», спробуймо запастися щодо Лукаша більшим вирозумінням, аніж досі переважно дозволяла собі наша культура: якщо під натиском «низького Еросу» впала ціла Троя, то як міг устояти ледве опірений сільський хлопчисько? Обравши свою «вульґарну» Ліліт, темпераментну («моторненьку»!) й пишнотілу Килину, як Паріс — свою Гелену, Лукаш якраз пішов за покликом «природи» (verbatim!), — куди більше, ніж якби віддав перевагу Мавці.

Час нарешті розквитатися з цим задавненим непорозумінням: Мавка зовсім не «природа», ні в нашому утилітарно-технологічному, ні в поганськи-пантеїстичному значенні слова, — вона дух (Geist), жіноча «енергетична еманація» лісу, «геній місця» (природного ландшафту, вийти з якого «не може» — «якби могла, пішла б»), те, що російський містик Д. Андрєєв називав, на противагу власне природній стихії, «стихіаллю» («Здається, лиш поезії й музиці вдавалося досі виразити цей взаємозв'язок стихіалей і стихій, це дивовижне життя їхнє у веселощах, грі, любові й радості»[290], — «Лісова пісня» місцями, як-от у Пролозі, а також у танці Мавки з Перелесником у II дії, сягає під цим оглядом майже духовидної глибини й може бути поставлена поруч із Ваґнеровим «Лісовим шумом»). Дух — це самосуща життєва сила, яку єгиптяни називали «ка», свого роду «пара» (недарма дядько Лев, гніваючись, уживає виразу «проклята пара»!), безмисна й безгрішна (не обтяжена людським тягарем первородного гріха), і незнищенна завдяки своїй включеності, кажучи по-буддійському, у колобіг земної «самсари» («не може пара згинути, бо з пари / знов зробиться вода», — пояснює Русалка ще в Пролозі). Містерійний смисл Мавчиної трагедії якраз і становить перетворення  д у х а — в  д у ш у  (гностики, як і більшість покликаних ними до життя пізніших єресей, за неоплатонічною традицією чітко розрізняли ці поняття, мислячи людину як триєдність духа, душі і тіла), перетворення вічної «пари» — в безсмертну душу, індивідуальну монаду з індивідуальною-таки есхатологією, або, в Українчиних термінах, з власним «голосом» у хорі земних і небесних ієрархій («Ти душу дав мені, як гострий ніж / дає вербовій тихій гілці голос»).

З погляду християнської церкви це, розуміється, стовідсоткова єресь: в ортодоксальній теології душу дає тільки Бог, і тільки людині, — здобути її самотужки ні звірі, ні духи не годні ніякими зусиллями. А от гностична містика залишає шанс на духовне просвітління (=здобуття безсмертної душі) за «всім творивом»: згідно з гностичними апокрифами, Епінойя Світла, послана Духом на нашу «схибнуту», «відпалу» від Світла землю, «допомагає всьому твориву, трудячись із ним [варіант: співчуваючи йому], спрямовуючи його в Плерому [повноту], навчаючи його <…> шляху піднесення, шляху, яким воно зійшло вділ»[291]. У Лесі Українки дядько Лев, цей останній «посередник», «перевізник» між «цим» і «тим», фізичним і трансфізичним світом (не випадково цілу І дію він проводить у човні — на берег виходить тільки «сказати казку»!) ще зберігає пам'ять про загублену таємну мудрість — про те сакральне знаття, що дає «всьому творінню» шанс на духовне просвітління: «небіжчик дід / казали: треба тільки слово знати, / то й в лісовичку може уступити / душа така саміська, як і наша». Самого «слова» (гнозису?), одначе, вже не знає ніхто — колишня езотерична релігія, як то згодом переконливо продемонструє Д. де Ружмон на прикладі лицарсько-катарської містики, безнадійно зредукувалась до «байки», міфологічного переказу, і коли Лукашева мати, призвичаєна жити за законами фізики й сприймати світ намацально-практично, цілком логічно для «стихійної матеріалістки» цікавиться: «Ну, а куди ж тоді відьомська пара / подінеться?» (як же, мовляв, закон збереження матерії?), то така теологічна дискусія дядькові Леву вже явно не по зубах: «От ліпше заберуся до роботи, / як маю тут жувати клоччя!», — ясно, що він і сам не знає відповіди. Ключа, отже, втрачено — наділених священним знаттям відунів-«пневматиків», як називали ранні гностики «просвітлених» (по-катарському, «досконалих»), більше не зосталось, і самотнім відважним «психотикам», спраглим Світла, сподіватися на своєму духовному шляху учителів-наставників уже нема звідки (дядько Лев, при всій своїй вирозумілості до Мавки, негоден запропонувати їй нічого, крім суто платонічного співчуття). І якщо Мавці, після всіх її земних страждань — обрáз, розчарувань, принижень, мук ревнощів та зради і, нарешті, добровільного віддання себе у владу пеклові в обмін на забуття (аналог самогубства), — таки вдається, на дні пекла, знайти «в серці <…> теє слово чарівне, / що й озвірілих в люди повертає» (sic!) і вийти назад у наш «серединний», людський світ, то це виключно завдяки тому, що вона цілий час, від першої хвилини свого духовного пробудження на звук Лукашевої (=«Орфеєвої») сопілки, зберігала непохитну, істинно релігійну  в і р н і с т ь  єдиному відблиску Епінойї Світла, доступному на землі, — б о ж и с т і й  л ю б о в і. Amor, отже, відкриває доступ до гнозису[292] (власне того досвіду і тої мудрости, котрих інакше в земному світі не здобути!); а вже гнозис увінчує духа (Мавку) безсмертною душею і дарує душі (і Мавчиній, і Лукашевій) визволення з-під влади поцейбічних (кармічних) законів, т. зв. «індивідуальне спасіння»[293]. Ось так, у кількох рядках, можна зрезюмувати метафізичний смисл того, що діється в «Лісовій пісні».

Те, що Мавка в усіх своїх вчинках керується виключно вірністю своєму коханню, що її кохання — то, властиво, мученицький спит, свого роду хресна дорога, складена з постійних самопожертв, і що цією дорогою Мавка проходить послідовно й до кінця, «не зрадивши ані на мить себе», добачив уже В. Петров. Не вживаючи, зрозуміло, одіозної в 1920-ті релігійної термінології, він, однак, досить прозоро окреслив Мавку як майже канонічну християнку-страстотерпицю: «За ненависть — пробачення, за ворожість — добрість»[294], — поведінка, здавалось би, ідеально згідна з етосом християнського смирення, і зацитовані при цій нагоді Мавчині крилаті слова «муку / свою люблю і їй даю життя» мали наголосити насамперед отой «мироносний» мотив — усепрощенство, лагідність (по-євангельському, «негнівливість»), незаздрісність до «чужого щастя» («Стою та дивлюся, які ви щасливі» В. Петров щиро сприймає за добру монету, не вловивши тут Мавчиної жорстокої іронії, — адже назвати Килинине хатнє пекло «щастям» можна хіба в геть уже непритомному стані[295]!), — і всі ті «великі страждання» покірно зносяться, мовляв, як ціна, заплачена «за кожну крихту радости»[296]. Тут уже все перевертається, типово домонтовичівським трюком, з ніг на голову (от хто б досконало вписався в постмодерністський дискурс, якби дожив до нашого часу!): сам собою феномен любови-жертви зафіксований абсолютно правильно, а тільки-но діло доходить до витлумачення, В. Петров, як вправний «ідеологічний жонглер», зараз же впихає краплену карту такої противної Лесі Українці фроммівської «ринкової психології», нічтоже сумняшеся пустивши при цьому повз вуха навіть власну заяву Мавки (у відповідь на Килинине: «Тобі не заплатили за роботу?»): «Мені ніхто не може заплатити» (sic! — курсив мій. — О. З.). То-то й ба, що мука Мавки невіддільна від її щастя не тим, що складає буцімто такий собі «психологічний чинш», котрим щастя вроздріб, по «найменших краплинах», «купується» (вище ми вже бачили, що для Лесі Українки подібна настанова є однозначно «рабською»!), — а тим, що якраз ця мука per se і є щастям: незрозумілим ні Килині, ні В. Петрову-Домонтовичу, зате цілком врозумливим, ба більше, єдино вартісним і єдино жаданим для прямих попередників Мавки на шляху духовного «просвітління», а заодно й прямих літературних попередників Лесі Українки, — маю на увазі дійсних «лицарів Блакитної Троянди», авторів лицарських романів т. зв. «Ґраалевого циклу», або «Круглого столу».

Порівняймо між собою три тексти.

«De tout les maux, le mien différe; il me plait; je me réjous de lui; mon mal est ce que je veux et ma douleur est ma sente. Je ne vois done pas de quoi je me plains; car mon mal me vient de ma volonté; c'est mon vouloir qui devient mon mal; mais j'ai tant d'aise a vouloir ainsi que je souffre agréablement, et tant de joie dans me douleur que je suis malade avec délices»[297] («Від усіх мук моя різниться; я люблю її, у ній моя втіха; я бажаю її, і мій біль є моїм здоров'ям. Я не маю на що нарікати; мука-бо моя приходить до мене по моїй волі; то моя воля стає моєю мукою; але стільки втіх маю в тому, щоб так воліти, що страждаю радо, і стільки розкоші в муці моїй, що я хворий од щастя».)

Це — провансалець Кретьєн де Труа, той, котрий, серед іншого, написав у 1180-х pp. при дворі графа Шампанського «Персеваля, або Казку про Ґрааль» — перший із романів «Ґраалевого циклу».

А ось німецький міннезінґер Райнмар — століттям пізніше; катарська віра вже поза законом, Прованс вогнем і мечем повернено в лоно католицької церкви — залишилась тільки література, і на місці вчорашнього екстатично-молитовного лепету поступово розвивається гризька рефлексія: /.-

«Waz tuon ich, daz mir liebet daz mir leiden solte?»[298] («Що кою я, люблячи те, що мусить мене ранити?»).

І нарешті, Мавка — її відповідь усім відступникам «Церкви чистих», всім, хто за минулі століття завагався і впав у сумнів:

Ні! я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, що не вмирає.
М а р и щ е.  По чім ти знаєш те?
М а в к а.            По тім, що муку
свою люблю і їй даю життя.

У такій відвертій афористичній формі цього не знаходимо і в провансальців (щоправда, їхні священні книги інквізиція знищила, катарську гностичну доктрину реставровано в нові часи головно за її відлунням у красному письменстві): любовна мука — це мука духовного породу, безнастанних пологів, у яких душа оновлюється й народжується для вічного життя. Мавка просто дає найбільш лаконічну гностичну формулу безсмертя.

Так у нашій подорожі шляхами Українчиного міфа знову виринає — ні обійти, ні об'їхати! — альбіґойська тема, успадкована західноєвропейськими літературами через так звану лицарсько-християнську містику: лірику провансальських трубадурів і німецьких міннезінґерів, романи «бретонського циклу» про Ґрааля і лицарів «Круглого столу» (Кретьєн де Труа, Робер де Борон, Вольфрам фон Ешенбах та ін.), і нарешті, через Данте, чия «Комедія», традиційно уважана за початок літератури Нового часу, одночасно склала найвеличніший пам'ятник попередньої — лицарської — доби, що натоді вже добігала історичного кінця[299] (це, зрештою, закономірна типологія всіх «вузлових», «переломових» пам'яток: подібно й у нас «Енеїда» Котляревського, віднесена за мовною ознакою до «нової української літератури», культурно, як довів іще Д. Чижевський, була якраз ґрандіозним компендієм літератури «старої» — козацько-барокової). Що цей масив літератури належав до улюбленої Лесиної лектури, а лицарське середньовіччя — до кола її постійних культурних зацікавлень (принаймні не меншою мірою, ніж античність і раннє християнство!), відомо, здається, всім. На рівні констатацій суто цитатного характеру («У дитячі любі роки, / Коли так душа бажала / Незвичайного, дивного, / Я любила вік лицарства») та сяк-так адаптованого навіть шкільною програмою переліку її «лицарських» віршів і поем («Роберт Брюс, король шотландський», «Легенди», «Трагедія», «Королівна», «Бранець», «Граф фон Ейнзідель», «Осіння казка», «Ізольда Білорука» і т. д.), у принципі всталився певний консенсус, вперше сформульований ще Д. Донцовим у 1913 p.: «Поетка рвалася із свого спокійного і зрівноваженого середовища в ту повну понурої поезії епоху, котру ми називаємо „темним Середньовіччям“»[300] (отже, як завше, за любим її серцю «неспокійним, пристрасним елементом» [12, 55] — зокрема й тим, що його так докладно описав Й. Гейзінга в «Осені середньовіччя»). Через яких вісімдесят років основні донцовські тези майже без змін повторив Є. Сверстюк, з успіхом приклавши ті самі Лесині «лицарофільські» цитати вже не до передреволюційної Росії, а до затхлої доби щербиччини[301], — і звідтоді дальшого розвитку Українчина «лицарська тема» так у нашій культурі й не отримала, навіть в умовах порівняно зрослої інтелектуальної свободи. (В. Агеєва, правда, ще трохи зупинилась була на Українчиній деструкції міфа куртуазного кохання[302], але при цьому сам собою той міф мало її цікавив — у руслі постмодерної феміністичної критики, вона полемізує радше з його пізнішою патріархальною адаптацією, не вдаючись до першоджерел.) Тож час тепер, нарешті, спробувати хоч краєм ока позирнути на першоджерела — бодай на ті, до яких апелює сама Леся Українка.

Перед тим, одначе, знов мушу втрутити одне застереження методологічного характеру. Взагалі-то в тому, що досі не маємо академічного видання Лесі Українки, почасти є й об'єктивна причина: скільки-небудь приблизна реставрація її тезаурусу потребує таких громіздких міждисциплінарних зусиль (врешті-решт, вона вільно читала десятьма мовами, з них двома «мертвими»!), на які українська наука досі просто ніколи не могла собі дозволити. Адже навіть усі ті незліченні іншомовні вкраплення, так рясно розсипані по її творах, а ще рясніше по листах, у переважній більшості являють собою не що, як цитати, першоджерела яких сьогодні без фахових студій встановити годі й мріяти. Приміром, часто повторюване «Es lebe das Leben!» — це не примха поліглота бозна-чом загнути по-німецькому там, де геть несогірше було б і по-українському («хай живе життя!»), а просто назва популярної натоді драми Ґермана Зойдермана — таких собі австрійських «Детей Арбата» початку століття (прем'єра відбулась у Віденському Бурґтеатрі в лютому 1902 p.), що їх Леся Українка коли й не бачила сама на віденській сцені (театралка з неї, як відомо, була презавзята!), то вже з відгуків у пресі (хоч би в тій-таки «Die Zeit», куди й сама ж дописувала![303]) обминути увагою аж ніяк не могла. І це тільки «мікроприклад», крапля в океані для ілюстрації всієї безнадійної глибини нашої «лесезнавчої» кризи, бо з таких-от «зойдерманів», що несть їм числа, складається, як ми вже не раз тут упевнялися, підтекст не лише Лесиних листів, а й прози, драматургії і навіть, почасти, віршів. Тож наразі, доки за тему «Леся Українка і лицарська література» не взялися фахові медієвісти, нам залишається живитись, яку німецькій казці Ганс і Ґретель розсипаними вздовж шляху хлібними крихтами, все тими-таки авторськими «крейдяними позначками» (для пошукової думки їх, до речі, не так уже й мало!), — прийнявши наперед як засновок, що з лицарською літературною традицією Леся Українка була обізнана куди ґрунтовніше, ніж наразі собі уявляємо.

Шкода, звісно, що цього нам не потрудився прямо засвідчити який-небудь фаховий авторитет, як у випадку з ранньохристиянськими джерелами зробив А. Кримський, але й суто емпіричним способом, «на око» (просто при уважному читанні Лесиного епістолярію) неважко встановити, що «вік лицарства» вона «любила» далеко не абстрактно-платонічною любов'ю (зрештою, лицарська література була обов'язковою складовою тодішньої освіти і навіть входила в класичну чоловічу гімназійну програму, за якою Леся навчалася нарівні з братом Михайлом[304]). Значна частина референцій, алюзій, франко-, німецько- і латиномовних зворотів у приватному сленґу Лесі Українки походить саме з лицарських романів, — це було органічне «культурне повітря» доби fin de siècle, коли в опері був у моді Ваґнер із «Лоенґріном», «Трістаном і Ізольдою» та «Парсіфалем», і навіть із далекої Америки до книгарень експортувалися «Янкі при дворі короля Артура» (недарма Тичині ще й у 1920-му, вже по всіх катастрофах Першої світової, і далі ввижався «над двадцятим віком / кукіль та Парсіфаль»), «…Ніяк не навчуся боятись протягу, вогкої лавки, нежиту і т. п., хоч мені радять боятись того всього. Але я вже, певне, і вмру таким „дурним лицарем“ Парсіфалем, що не знав страху „единственно от необразования“…»[305]; «…вже, видко, мені на роду написано бути такою princesse lointaine[306], пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там… Отак все посуватимусь далі та далі — та й зникну, обернуся в леґенду…» [12, 277] (курсив мій. — О. З.), і т. д. Вже в ранній «Блакитній троянді» письменниця відкрито озвучує свої культурні преференції, пояснивши, устами Ореста Груїча, за що саме варт «любити вік лицарства»: «Коли є що в середніх віках, за чим можна пожалкувати, то, власне, за сею „блакитною трояндою“», — читай, за катарською містикою, за Дамою-Церквою. «…Любов мінезинґерів; се була релігія, містична, екзальтована», — характерно, що названо саме міннезінґерів, а не трубадурів (як далеко логічніше було б сподіватися, якби авторці розходилося тільки про куртуазне кохання!). Найвідоміший же з міннезінґерів — то таки лицар Вольфрам фон Ешенбах: той самий, що між 1195 і 1216 pp. написав славнозвісного «Парсіфаля», взятого Ваґнером за лібретто до однойменної опери.

Щойно в XX ст. дослідники остаточно погодяться, що «особлива містика романів Ґраалевого циклу, від Кретьєна через Вольфрама до Робера де Борона і прозових романів «вульґатою» <…> виражає не стільки бачення лицарства на службі релігії, скільки лицарство як релігію саму в собі»[307] (курсив мій. — О. З.), з ортодоксальним християнством пов'язану вельми віддалено, а то й умовно[308]. Розуміється, ще й тепер кожна скільки-небудь освічена людина пам'ятає, що чаша св. Ґрааля вживалася Христом і апостолами під час Тайної Вечері, а потім на Голготі Йосип Ариматейський зібрав у неї кров Розп'ятого, що стекла з хреста, — але хто (чи що) таке, властиво, сам «Ґрааль», досі залишається одним із найзагадковіших «темних місць» усієї лицарської містики (у Вольфрама це «універсальний принцип», він же й «найчистіший камінь», таємничо названий lapsit exillis — очевидно, аґлютиноване «lapsit ex caelis», тобто «впалий з небес»[309]: він дарує наближеному вічну молодість і постійне відродження, — звідки й традиційний у лицарській містиці символ Фенікса, який згоряє й відроджується з попелу). Пошук Ґрааля (саме Ґрааля, а не християнізованої «чаші», котра приплуталася до лицарського міфа значно пізніше!) і був правдивою духовною місією «святого лицаря», єдиної надії і «визволителя» поспільства від усякого насильства, нецнот і звади (у «Ланселоті Озерному» [Lancelot del Lac], датованому серединою XIII ст., Озерна Пані, фея озера, саме так і розтлумачує Ланселотові суть лицарського покликання — запам'ятаймо цей момент!). А тепер пригадаймо собі саму леґенду — у тому найзагальнішому вигляді, в якому її викладено вже у Кретьєна де Труа (саме ця схема повторювалася потім без змін у всіх романах про Парсіфаля й Ланселота).

Отож Парсіфаль — удовин син (це наголошується в усіх романах циклу). Вирушивши в путь, щоб здобути лицарство, Парсіфаль стрічає химерного рибалку (Короля Рибалок), який пропонує йому в себе притулок на ніч. Уночі Парсіфалю з'являється діва з Ґраалем, «прикрашеним самоцвітами» (більше про Ґрааль нічого предметного невідомо). Парсіфаль повинен поставити діві одне-єдине запитання, яке й відкриє йому доступ до містичного «універсального принципу» («Кому треба цим служити?»). Але Парсіфаль не знає священного паролю і, «единственно от необразования», безславно провалює діло — прокинувшись зі сну, він виявляє довкола себе пустку, а цілу околицю оберненою на руїну. Щойно по довгому шерегові нещасливих пригод довідується горопашний «дурний лицар», що він і сам з Ґраалевого роду, а Король Рибалок — не хто інший, як його рідний дядько[310].

Решту сюжетних перипетій можна тут оминути — для нас важливі тільки основоположні, базові структурні компоненти легенди, які я для наочности виділила курсивом: удовин син — претендент на лицарство — Король Рибалок, що є його дядьком, — ніч «у дядька» і з'ява діви з самоцвітним «Ґраалем» — незнання героєм своєї істинної місії та її «невпізнання» — і нарешті, руїнний результат такої іґноранції. І якраз усі ці компоненти  б е з  з м і н  відтворено в «Лісовій пісні».

Ні, схоже на те, що Лукаш далеко не такий «простий, навіть простоватий»[311] сільський парубійко, як бачилося В. Петрову та багатьом іншим інтерпретаторам, — схоже, у нього, як і у Мавки, теж є своя метафізична історія! (Або, кажучи словами самої Мавки: «Так, так… він справжній був весняний вітер, / та іншого вона б не покохала» [курсив мій. — О. З.]). «Вдовин син», якого «Король Рибалок» дядько Лев приводить у свої лісові володіння («Дядько Лев казали, / що тут мені дадуть ґрунтець і хату, / бо восени хотять мене женити…» — зробити, значить, із хлопчика дорослого мужа, тільки не воїна, а ратая, не bellator, a laborator…), і який відразу ж проявляє себе в цьому «чарівному замку» безмисним, «стихійним» Орфеєм (на голос чиєї сопілки, «ніжний, кучерявий, <…> як він розвивається, так розвивається все в лісі»[312]), — Лукаш таки, далебі, призначений на лицарство, тільки лицарство не в середньовічному мілітарному, а в дантівському духовному, непорівнянно витонченішому сенсі[313], відповідно й символізованому мечем не фізичним, а духовним (сопілкою Орфея), котрий так само «глибоко крає, / розтинає білі груди, серденько виймає!», одначе цим не  в б и в а є («не руш! не ріж! не убивай!»), а «т в о р и т ь» — перевага очевидна[314] (NB: чи не найважливішою функцією Орфея в орфічних містеріях є т. зв. психагогічна, «проводаря душ», — своєю музичною магією він виводить душі з підземного царства на світло). Дядькова місія обмежується запровадженням небожа на місце ініціації — тут цей «Лев Озерний», Lion del Lac (і пощастило ж колись поліському мужикові Леву Скулинському на геральдичне ім'я провансальських лицарів!), вирушає на свою символічну риболовлю (риба, втім, пропадає, і туди їй і дорога, бо ніякої іншої функції, крім як означити «Короля Рибалок», їй тут не належиться), — а зійшовши на берег, задає грядущим випробуванням небожа пролог своєю вельми химерною незакінченою казкою «про Царівну-Хвилю» (єдине, що, спасибі їм, потрапили встановити наші дослідники — це, що такої казки в українському фольклорі нема[315]: впровід авторський, а значить, має бути невіддільним від драматичної дії) — і, урвавши казку на півслові (покинувши Білого Палянина саме в тій точці його міфологічної пригоди, де в цій хвилині знаходиться й Лукаш!), засинає (подаючи й Лукашеві таким чином знак до сну?), — чим і розпочинається «чарівна ніч» («ніченька-чарівниченька») в господі «Короля Рибалок». Тут-то Лукашеві з'являється діва-Мавка в «самоцвітному» вінку із світляків, несучи з собою «Ґрааль» — «універсальний принцип» катарів, Amor, божистий Ерос. Збігів, як бачимо, аж надто багато, щоб, як і у випадку з Лукашем — Білим Палянином, відмовлятися визнати очевидне: в образі Лукаша Леся Українка написала українського Парсіфаля.

Поза всяким сумнівом, цю паралель було б помічено значно раніше — якби тільки з «німецького товариства» Лесі Українки, куди, з різною мірою успішности, примірювано то Ніцше, то Гауптмана, так фатально не випав був її улюблений Ваґнер[316]. Іншою причиною такої «культурної короткозорости» доводиться визнати грубішу, зумовлену чинниками вже суто колоніально-політичного порядку. Як відомо, у пошуках джерел «Лісової пісні» наше «академічне», сиріч «мейнстрімне» лесезнавство на довгі десятиліття було заблукало «в зачаклованих хащах волинських лісів»[317], звідки хоч і видибало щоразу з порожнім козубком — бо твори класу «Лісової пісні», на жаль, не гриби і виростають не напряму з «чудової природи» й фольклору, а таки з багатовікового стовбура світової книжної культури, — проте щоразу виставляло, як незаперечну ліцензію на своє невтомне «грибництво», одне й те саме авторське свідчення — цитату з листа Лесі Українки до Олени Пчілки від 02.01.1912 p.: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними» [12, 378]. Ось так, мовляв, усе «просто», і пощо ж мудрствувати лукаво (тим більше, що і образки нечімнянського урочища, і фольклор — що словесний, що музичний — у «Лісовій пісні» справді на поверхні)? Біда в тому, що тут та «простота», котра, за російською приказкою, «хуже воровства», бо цитата щоразу непомітно пересмикується, вириваючись із контексту, — повністю ж вона звучить так: «Щодо імпульсу від М. Гоголя, то його, наскільки можу вловити свідомістю, не було. Мені здається, що я просто згадала наші ліси і т. д.» (курсив мій. — О. З.). Тобто, це всього лише «відвід Гоголю», репліка в полеміці — делікатна й обережна, як завжди у Лесі Українки з твердою на вдачу О. Пчілкою, її багатолітнім «божеством»[318] (зокрема й «хтонічним», «пожираючим», — взагалі, стосунки з матір'ю були, без перебільшення, її центральним і чи не найдраматичнішим життєвим сюжетом, до якого наша культура ще й близько не приступалася і на якому колись іще розкошуватимуть цілі покоління дослідників усіх мастей), — і апеляція до «наших лісів», як арґумент проти запідозреного Пчілкою «імпульсу від М. Гоголя», досконало «переводить стрілки» на те, що найближче й найпереконливіше материнському серцю — «як ти мені в Жабориці щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом» [12, 378], — цебто на материн власний вплив (полемістка з Лесі Українки справді була блискуча, і психолог теж несогірший!). Тож, як бачимо, в дійсності все воно зовсім не «так просто», як виглядає при цензурному втручанні, — але певну димову заслону позірної «нашости» й «простоти» (отієї самої «гоголівщини-стороженківщини», від якої Леся Українка якраз і прагнула відмежуватися!) за довгі роки цією політикою навісити над «Лісовою піснею» таки вдалося. У тому напущеному «лісовому тумані» академічне лесезнавство примудрилося цілковито переочити іншу, хоч і менш очевидну, авторську «підказку», в який бік шукати за літературними джерелами драми: маю на увазі іншу поему «кутаїського липня» (тільки не 1911-го, а наступного, 1912 року) на мотив «Круглого столу», вже не драматичну, а ліричну — «Ізольду Білоруку» (з підзаголовком мовою ориґіналу — «Iseult-aux-blanches mains»).

У цій своїй версії головної любовної історії лицарського міфа — «Роману про Трістана» — Леся Українка нарешті сповна і вже цілком свідомо «розквитується» з «бретонським циклом», що роками живив був її підсвідомість[319], — доводячи до логічного кінця ту саму історію лицаревого (Трістанового) відступництва від служби «високому Еросу» (Ізольді Злотокосій)[320] та «кармічної» за те покари (персоніфікованої іншою, «чорною» Ізольдою — «вечірньою зорею», на противагу білявій, «вранішній»): у «Лісовій пісні» ця історія ще шифрується «непрямою», «несвоєю» мовою і тому лишається недоговореною, притлумленою до народно-побутового рівня (до «казки про лиху невістку»). Можна сказати, що Ізольда Білорука з її фатальною роллю «третьої сторони» в містичному коханні — це Килина, котра в питомій, автентичній системі лицарського міфа нарешті також отримала свою «метафізичну історію», — у «Лісовій пісні» вона такої не мала, цілий час зостаючись у нарочито зниженому (місцями до фарсу) образі (завважмо, що поема так само починається з еротичної сцени на жниві, як і роман Лукаша з Килиною: «Прийшла дівчина жати / і постать зайняла <…>. Мов доля необорна, / була її краса і т. д.»). Адже ж і Килина по-своєму любить Лукаша, і в тому, що складений нею сценарій їхнього співжиття замість сподіваного раю обернувся пеклом, строго кажучи, її вини нема, — якщо вона не викликає співчуття, то не стільки тому, що «хижа, наче рись» (Ізольда Білорука також, як зрештою виявляється, добре зіллячко[321]!), скільки завдяки своїй чіпкій житейській хватці, отій невсипущій «моторності» та «господарності»: навіть у фіналі, після всіх впалих на її голову нещасть, пожежі й невидимої атаки Злиднів, ми не сумніваємося, що ця енергійна дама й без нашого співчуття не пропаде (замість голосити, вона, як справжній кризовий менеджер, негайно заходжується азартно порядкувати!), — що вона дійсно, як іронічно каже Лукаш, «десь міцніша від заліза» й належить до тих непробивних і невтомних снувальниць матерії життя, які здатні ще не одного чоловіка пережити і на яких, у певному сенсі, «земля держиться» (той самий тип «квітучої жертви Дахау», що згодом переможним маршем пройде в поезії Ліни Костенко вже на правах ідеалу). Проблема Килини виключно в тому, що з Лукашем вона вплуталася «не в свою гру», вона тут «слабка ланка», — і власне цю ланку Леся Українка й добудовує в «Ізольді Білорукій», даючи «сторонній» коханці роль уже не комічної, а повноцінної трагічної героїні лицарського міфа, демонічної Немезіди-месниці, «чорної Афродіти»: відновлюючи таким чином щодо неї естетичну справедливість.

В. Агеєва, до речі, вже звернула увагу на внутрішню спорідненість «Лісової пісні» з «Ізольдою Білорукою» та ще однією поемою «лицарського циклу», «Вілою-посестрою»: «попри формальну несхожість, попри орієнтацію на зовсім різні стильові системи, ці три тексти демонструють спільність багатьох колізій, оцінок, мотивів, навіть ситуацій»[322]. Розв'язується це якраз тим, що всі три належать до того самого лицарсько-катарського «кластера», і «Лісова пісня» в тому числі — як українська версія леґенди про Ґрааль. Отож повернімося тепер знову до наших метафізичних коханців — «дурного лицаря Парсіфаля» й «жіночого духа» на любовній службі, — уже здаючи собі справу, якої героїчної складности завдання стоять перед ними обома, і пам'ятаючи, що додатково вони ускладнюються ще й тою обставиною, що, на відміну від тих-таки лицарських романів, у цій драмі нема «міфологічних помічників» — «утаємничених» наставників, — є, в кращому разі, несвідомі виконавці: що і Лукаш, і Мавка, іншими словами, хоч і «покликані», але «таки зовсім, зовсім самотні» і хіба лиш одне в одному можуть віднайти опертя для духовного «стрибка».

Справді, з точки зору космічного інтересу Епінойї Світла — допомогти «всьому твориву» стати на шлях визволення від Темряви, — Мавка потрібна Лукашеві анітрохи не менше, ніж він їй. Завдяки його «орфічному» втручанню вона прокидається зі свого позачасового «сну духа» й отримує певний аналог містичного одкровення («В ту хвилину / огнисте диво сталось…») — відкриває для себе існування трансцендентного, абсолютного (між іншим, дізнається про час і скінченність: «Мені здається, що була я завжди…», «Ні, я не можу вмерти… а шкода…», — усвідомлює дискретність буття: «Як добре зважити, то я у лісі / зовсім самотня…», і т. д. — відтепер і надалі Мавка вже, власне, напівдух-напівлюдина, у неї дослівно, за її власним зізнанням, «мов зродилось друге серце», залишається тільки здобути безсмертну душу), — словом, отримує в Лукашевій особі свій унікальний шанс на «просвітління» («Ось той іде, що дав мені ту муку!»), котрий зрештою й реалізовує сповна. Але й Лукашеві для того, аби збагнути, «кому служити» своєю сопілкою, і прийняти своє призначення Орфея-псигагога, без Мавки не обійтися. Несвідомий власної «Ґраалівської породи», сам у собі того «душі своєї цвіту», що заронив у бездумну «стихіаль»-Мавку відчуття трансцендентного, він аніскілечки не цінує, якоїсь точки опори для себе у своєму дарові не підозрює й близько, а тому з головою залежить від леда-впливу ззовні — хоч від материного ґдирання, хоч від пишних форм першої-ліпшої Ліліт-Килини, — і, відповідно, готовий «стоптати дивоцвіти без ваги попід ноги», навіть не завваживши наростаючої довкола, синхронно процесу «стоптування», пустки-заглади (у III дії вона наближається за своїм космічним розмахом мало не до «ядерної зими»!). Одна тільки Мавка інстинктивно (як і належить «духові», не замороченому людськими раціями повсякденного «житейського попеченія») відчуває й постійно роздмухує в Лукашеві його «божисту іскру» містичного призначення: «Бач, я тебе за те люблю найбільше, / чого ти сам в собі не розумієш, / хоча душа твоя про те співає / виразно-щиро голосом сопілки», — і вона ж таки відразу, ще в першу ніч їхнього кохання, безпомильно діагностує і його головну, «парсіфалівську» проблему: «У тебе голос чистий, як струмок, / а очі — непрозорі» (sic!). «Голос» у діонісійській містерії найбільш безпосереднім чином виявляє сутність істоти (Килину Мавка так само «знає», бо «чула сміх її і голос», — «сього доволі»!), — а от «очі» відповідають за знання: «непрозорі» — це значить, що Лукаш-Орфей «темний», у нього закриті органи духовного зору. Через цю-то метафізичну незрячість, «полуду на очах душі» він і не розуміє сам себе, і не може «своїм життям до себе дорівнятись».

Це також типово гностичне трактування проблеми гріха, котре поділяють усі, знані нам, «єретики»-дуалісти, від авторів Наг-Гаммадських апокрифів до Кретьєна де Труа і Вольфрама фон Ешенбаха: «зло в гностикові полягає в тому, що він не знає себе, в забутті, нездатності виявити свою абсолютну природу»[323] (тільки самопізнання в гнозисі здатне забезпечити відновлення абсолютного блага — повернення у Світло його заблуканої полоненої часточки-людини; і навіть квінтесенцію самого гнозису, згідно зі славнозвісною «формулою Теодота», складає не стільки богодане одкровення, скільки добута засобом своєрідного «самоодкровення» відповідь на найголовніші «прокляті» питання: «Хто ми? Ким стали? Де ми? Куди закинуті? Куди прагнемо? Як визволяємося? Що є народження, і що відродження?»[324], — далебі, ніхто в історії не взяв собі так близько до серця, як ці «єретики», євангельського заклику «Пізнайте правду, і правда визволить вас»!). Лукашів «парсіфалівський» гріх, який в остаточному підсумку спричиняє в мікрокосмі драми катастрофу, аналогічну до  вселенської, є в чистому вигляді гріх незнання — згідно з антропокосмологією катарів, первородний гріх усякої матерії. І визволяє Лукаша від цього гріха, знов-таки, Мавка: спустившись у пекло і вийшовши з нього на голос коханого — тільки цим разом уже не Орфея, а вовкулаки.

Я спала сном камінним у печері
глибокій, чорній, вогкій та холодній,
коли спотворений пробився голос

(NB: «спотворений» — порівняно з «чистим, як струмок» голосом Лукаша І дії. — О. З.)

крізь неприступні скелі, і виття
протягле, дике сумно розіслалось
на темних, мертвих водах і збудило
між скелями луну давно померлу…
І я прокинулась.

(NB: «прокинулась» так само, як і в І дії: тоді — щоб полюбити всім «новозродженим» серцем відслонений завдяки музичній магії Абсолют, тепер — щоб самій співтворити Абсолюту своєю любов'ю, піднімаючи коханого з дна його падіння, із вовкулачого стану, як сама Епінойя Світла. — О. З.)

Вогнем підземним

(NB: «вогонь», як уже згадувалося раніше, є знаком земного об'явлення Абсолюту. — О. З.)

мій жаль палкий зірвав печерний склеп,
і вирвалась я знов на світ. І слово
уста мої німії оживило,
і я вчинила диво

(курсив мій. — О. З.)

Це зовсім не риторичний зворот — своїм духовним подвигом, невгаслим і на дні пекла «палким жалем» до скараного на вовкулацтво «зрадливого коханця» Мавка справді «вчиняє диво» (до речі, здатність творити чудеса, якщо вірити протоколам інквізиції, катари приписували своєму клірові — «досконалим», parfaits), — через її самотужки добуте «слово» бідолашному «дурному лицареві» не лише повертається людська подоба (знак, між іншим, визволення від закону кармічної покари, адже, за народними віруваннями, «ніхто з вовкулаки не може зробитися людиною, бо це дається за кару від Бога»[325]!), а й спадає нарешті ота «непрозора» полуда з духовних очей: розперетворений Лукаш повертається назад до свого лісу трансфізично видющим. Тепер він справді «мудрий став» — як дядько Лев, як «небіжчик дід»: «Ґраалівська порода» усвідомила в ньому себе. Він бачить невидимих «непрозорому» оку Килини Злиднів на клунках і мішках, які вона тягає з хатньої пожежі, і «сміється тихим, дивним сміхом», коли вона лякається його загадкових слів («Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш…»): «Чого боїшся? Дурня не боялась, / а мудрого боїшся?». Взагалі, вся його мова тепер видає радикальну зміну, переродження особистости: якщо в І, «весняній» дії Лукаш — романтичний закоханий хлопчисько, у II, «літній» — заклопотаний земними трудами й гоном женячки дорослий селюк-laborator, то в III дії, «зимовій», перед нами вже старий муж, мудрець-відун із жрецької касти, — за три пори року Лукаш немовби проживає «три віки» людської душі (тріада, відповідна буддійським заповідям — перші двадцять років життя віддати насолодам, другі двадцять років світові, а після того йти в монастир у пошуках просвітління). Земний цикл, таким чином, завершено, — спокутувавши у вовкулачій подобі свій «гріх незнання» і визволений Мавкою, цей новий, трансформований («посвячений») Лукаш більше не має нічого до діла з людським «серединним» світом, йому, дослівно, нема чого тут робити («То що ж ти тут робитимеш?» — питає зчудована Килина, почувши, що Лукаш не збирається з нею в село, на що він зовсім по-«дзенівському» відказує: «А треба / все щось робити?»; «Як же маєм жити?» — дивується бідна жінка й отримує нову загадкову відповідь: «А треба жити?» — діалог, що мимохіть наводить на гадку дзен-буддійське «Живучи, будь мертвий і роби, що хочеш»).

Власне, Лукаш тепер міг би з повним правом повторити Мавчине напівпритомне зізнання «Вільна я, вільна…», — він здобув абсолютну земну свободу, «як одрізана гілка, / що валяється долі»: навіть Долі в нього більше нема (зазвичай сцена Лукаша з Долею трактується в нас досить поверхово — як данина традиції народнопісенних ламентацій над «лихою долею»[326] — і ніяк не ув'язується з отриманою ним «мудрістю»). Це означає, що всі «кармічні вузли» розв'язано, метафізичну вину знято, єдина проблема — Лукаш таки дійсно не знає, «що робити» з цією екзистенційною пусткою-свободою і навіщо вона йому тепер потрібна, — не знає, «як прожити без долі». І тут знову йому на поміч приходить Мавка — вона взагалі весь час на крок випереджає його на шляху до Абсолюту, любовно-опікунчо веде його за собою, так що, хоч початково, на старті, й  «розбуджена» Лукашем (точніше, його орфеївським даром), насправді це вона йому «психагог» («Лісова пісня» таки насамперед її історія!). Цим разом Мавка з'являється його відкритому духовному зору вже як потойбічна «тінь» (якби йшлося про людину, можна було б сказати — душа небіжчиці), — у міжчасі вона також розквиталася з законами карми: перейшовши спершу через трансформу фізичного тіла (у вербове дерево), а відтак остаточно його позбувшись, «очистившись/охрестившись вогнем» від усього матеріального в собі[327] («О, не журися за тіло! / Ясним вогнем засвітилось воно, / чистим, палючим, як добре вино» і т. д.) і скинувши колишню плоть на відкуп природному колобігу («Легкий, пухкий попілець / ляже, вернувшися, в рідну землицю, / вкупі з водою там зростить вербицю, — / стане початком тоді мій кінець»). Тепер із Мавки вже тільки «ч и с т а  д у ш а» — б е з с м е р т н а  П с и х е я. Інакше кажучи, їй вдалося здійснити те, до чого інтуїтивно прагнула від найпершого моменту духовного пробудження, коли ото лякала була свого нетяму-лицаря несподіваною, в розпалі любощів, заявою, як їй «шкода», що не може вмерти, бо ж «се так добре — / умерти, як летюча зірка…» (і достоту так же ж фізично і «вмерла», verbatim — «вільними іскрами вгору злетіла»!), — вдалося здобути неприступне «невірній парі»-«стихіалі» право на смерть і, «смертію смерть поправши», воскреснути вже таки для автентичного «вічного життя» («Я буду вічно жити!») — «горнього», потойбічного життя в Духові, у Світлі, у Плеромі, чи якими б там іще іменами не звано в віках первісний платонівський Абсолют.

«Кар'єра» для «духа», як бачимо, безпрецедентна, та й серед людей таке вдавалося хіба лиш поодиноким духовним подвижникам. Особливо сильно своєю містерійною стороною перегукується «історія Мавки» з історією сестри Катрей, описаною 1317 р. чи не найвідомішим містиком пізнього середньовіччя Майстром Екгартом, — до речі, також із походження лицарем, і також — згідно з папською буллою, що, на щастя, вже не застала Майстра серед живих, — «єретиком». «Єретичкою» була з погляду католицької церкви і його, спочатку, «духовна дочка», а потім духовна наставниця, — беґінка[328] сестра Катрей, духовидиця, яка, за її зізнанням, «стала Богом» («Порадійте зі мною, я стала Богом!»[329]) у висліді того самого духовного шляху «посвячених» (жертовне служіння — очищення — страждання — містична смерть), котрим проходить і Мавка, тільки що Мавка, не забуваймо, до того всього ще й «не людина» і не має душі, отож її метафізичне завдання на порядок трудніше (недарма Майстер Екгарт каже сестрі Катрей: «Хвала Богові, що він сотворив тебе людиною!»[330]). Вирішальним у духовному досвіді Мавки слід уважати її сходження в пекло, віддання себе у владу «Того, що в скалі сидить» — це ключовий епізод цілої містерії, сюжет, настільки важливий для зрозуміння не лише Українчиного міфа, а й, ширше, його значення і місця в контексті всієї європейської культури, — що обминути тут його кількома скоромовчастими заввагами, як звичайно чинять критики, ніяк не випадає. Отож, укотре ризикуючи заплутати читача черговим відхиленням вбік від основного напрямку думки, мушу все-таки виконати дорогою ще одну «мертву петлю», — щоб нарешті спуститися в пекло разом із жінкою-Орфеєм і глянути у вічі українському Гадесу: досвід, до якого сама Леся Українка йшла довгих десять років — від мінської «ночі „Одержимої“» 1901-го до «Лісової пісні» 1911-го.

Ми встановили, що «Лісова пісня» — це українська легенда про Ґрааль. Але з не меншими підставами її можна розглядати також як українського «Фауста» — тим більше революційного, що Фаустом тут виступає жінка і, перефразовуючи сказане Лесею Українкою про її Дон-Жуана, можна з певністю ствердити, що таки «се вперше трапилось сій темі» [12, 397][331] (для порівняння, в російській літературі А. Блок тільки 1918 р. заризикував на самоті з собою несміливе припущення: «Жінка, можливо, також здатна пройти фаустівський шлях»[332] [курсив мій. — О. З.], а в західноєвропейських літературах навіть питання під ту пору так іще не ставилося, — там іще точилася завзята боротьба між «новою жінкою» й «femme fatale»[333], на сьогодні така безнадійно архаїчна, що її «українське відлуння» у В. Виннченка вже здається ледь не пародією на людські стосунки). Під «українськістю» в цьому випадку маю на думці не формальне «травестування» сюжету, не трансплантацію йото на ґрунт українських народних реалій та міфології (та й нема в нашому фольклорі, на відміну від евфемістичного, «не при хаті й не при святому хлібові казати», «Того, що греблі рве», такого загадкового хтонічного персонажа, як «Той, що в скалі сидить», — це ще одна з Лесиних «казок, яких ніхто не вміє»!), — а дещо непорівнянно глибше й посутніше: той, гранично узагальнений, рівень артикуляції в міфологічній формі основних алгоритмів національного історичного буття, на який, від доби романтизму почавши, в європейських національних літературах здобувалися хіба лічені одиниці, а в нашій, перед Лесею Українкою, — тільки Т. Шевченко.

Під цим оглядом «Фауст Лесі Українки» «український» остільки ж, оскільки «Фауст» Ґете — «німецький». Характерно, що стосовно останнього цю особливість уперше було усвідомлено німецькою культурою щойно в добу нацизму. В 1943 р. у статті «Німеччина і німці» Т. Манн писав: «Угода з ним (дияволом. — О. З.), заклад душі, відмова від спасіння душі задля того, щоб певний час володіти скарбами, всією владою світу, — така угода <…> вельми спокуслива для німця за самою його натурою. Самотній мислитель і природодослідник, келейний філософ і богослов, який, бажаючи навтішатися всім світом і оволодіти ним, закладає душу чортові, — хіба нині не слушний момент глянути на Німеччину саме в цьому розрізі?..»[334] Спокуса Фауста, таким робом, виявилася в ході історії архетипально німецькою спокусою — всупереч кинутій за півстоліття до з'яви нацизму бадьорій заввазі Ніцше, ніби Ґете з його «щиросердим поганством» становить якраз виняток із «німецького самопізнання» (найсмішніше, що у своєму власному визначенні специфіки «німецького мислення» — «Ми, німці, <…> інстинктивно наділяємо становлення, розвиток глибшим сенсом і багатшою значущістю, ніж те, що „є“»[335], — Ніцше, сам того не постерігши, повторив якраз особисте кредо Фауста, — той-бо і йде в заклад із Мефістофелем з таким легким серцем саме через те, що в принципі не годен припустити, ніби лукавому хоч на мить «вдасться його собою вдовольнить» настільки, аби він, Фауст, спинився в своєму рості й заспокоївся на тому, що «є»!). Тема «свого», «національного» чорта, точніше — національного інфернального (щоб не плутати з «чортом» куди «веселішим», амбівалентнішим — народно-міфологічним), власного «злого духа» народу, покликаного викривити земну історію цього народу і збити його з провіденційно приділеного йому шляху, взагалі з'являється у європейській культурі щойно в добу Романтизму — тоді, коли нації почали виокремлюватися в самостійних «духовних індивідів», заклопотаних відшуком, за словами Ф. Достоєвського, «свого власного Бога». Де «свій Бог», там має бути і його антипод — свій «дух зла», «заперечення усього» (як представляється Фаустові Мефістофель); або, кажучи іншими словами, — раз у кожного народу свої, індивідуальні «історичні гріхи» (своя, за Геґелем, «репліка в драмі світового духа»), то має бути й своя-таки метафізична «покара» — власна національна версія Аду. Відповідно європейські літератури XIX — початку XX ст., активно зайняті національним міфотворенням, у своїх вершинних осягах потрапили підступитися й до архетипів національного інфернального — до тих довготермінових «духовних програм», які по-справжньому проявляють свою чинність у народній долі тільки з плином часу, на масштабних, крупнопланових історичних відтинках[336]. І якщо Фауст Ґете закладає Мефістофелеві душу «по-німецьки», то Мавка «Тому, що в скалі сидить» — однозначно «по-українськи»: адже й сам цей персонаж, від якого з жахом розбігаються всі «стихіалі» (фанаберійна Русалка в Пролозі на саму згадку його імени нишкне як чемна дівчинка й обіцяє Водяникові «слухатись», Перелесник, почувши, хтó перед ним, кидає долі непритомну Мавку й панічно накивує п'ятами…), — то не хто інший, як  у к р а ї н с ь к и й  С а т а н а  власною персоною: володар українського inferno, вперше з дантівською візіонерською ясністю розгледженого в нашій літературі Шевченком[337].

«Твердиня тьми й спокою», непроникний для всього живого «печерний склеп» безруху й німоти, над яким панує неназиванне на ім'я страшне «Марище», — це не що, як оприявнений, нарешті, в повному пластичному вираженні, виведений «на світло» слова Шевченків «Великий Льох»: в'язниця духа, як «колективного», народного (Volksgeist), так і індивідуального, у якій паралізується воля-до-дії і, в остаточному підсумку, воля-до-життя, і життя перетворюється на «нежитіє», «сон», несамовладне й непритомне (несвідоме) скніння-гниття похованого живцем, — парадигма історії саме колоніально підбитого, несамоправного й собі-неналежного, внесамостійненого (за Геґелем, «неісторичного») народу[338]. В історіософії Лесі Українки цей образ «нежитія-сну», або, в її власній термінології, «паралічу» («Ми паралітики з блискучими очима…»), так само як і в Шевченковій, є одним із наскрізних. У незадовго до смерти написаній «казці» «Про велета» «рідний край» прямо означується нею як міфологічний титан («велет»), скараний, як і жертви «Того, що в скалі сидить», на віковий проклін безчасного підземного сну — за те, «що з богом позмагався». У датованій же шістьма роками перед «Лісовою піснею» «Казці про Оха-чародія» вперше виринає навіч і сам господар демонічного підземелля, український диявол — правда, ще в подобі фольклорного хтонічного гнома («Сам той Ох на корх заввишки, / а на сажень борода»)[339], одначе з функціями вже явно інфернальними («і з душею, ще живою, / під землею похова» — курсив мій. — О. З.), що робить його куди ближчим до «Того, що в скалі сидить», ніж до автентичного «Оха-чародія» народної казки. Зрештою, саму собою міфологему похованости живцем, при всіх її позірних фольклорних аналогах (пор. записану Афанасьєвим українську версію Білосніжки — царівни в кришталевій труні), навряд чи випадає вважати за фольклорно-романтичну, — принаймні вже у Шевченка вона напряму виводиться не з фольклору, а таки з української історії, демонструючи при тому підозрілу близькість до деяких дияволічних уявлень східної езотерики. Але у Шевченка, — попри все його «Ізраїлеве богоборство», доброго християнина, — диявол («Враг-супостат»), за традицією християнських містиків, ніколи й ніде не з'являється en face — тільки дає про себе наздогад (переважно зовсім «земними», посейбічними ділами своїх виконавців). Леся Українка ж, ближча до іншої, маніхейської традиції, вводить його у свою «містерію» вже без усякого «страха іудейська», на правах повноважної дійової особи, і тим остаточно «добудовує» українське інфернальне до рівня фаустівської теми: її Мавка спускається в український Ад-Аїд-Гадес наслідком власного вільного вибору, укладеної з дияволом угоди, — тільки, на відміну від німецького, «український Мефістофель» спокушає свою жертву не «скарбами» і «всією владою світу», а всього лише  с п о к о є м  і  з а б у т т я м — розрадою не сильних (гнаних безплідним духовним голодом, як Фауст у Ґете), а слабких: утомлених духом. Це спокуса чисто негативна, не «для», а «від» — віддати душу не на те, аби здобути собі щось сенсобуттєве (хай і тимчасово), а навпаки, на те, щоби позбутися всього і власне в не-бутті, зне-буттєвленні знайти потіху, — аналог духовного самогубства.

Умова, яку виставляє дияволові Фауст, породжена насамперед його гординею, переконанням, що дієвий ріст і становлення назавжди лишатимуться невідлучні від його єства: «Коли, вспокоєний, впаду на ліні ложе, / то буде мій останній час! / Коли тобі, лукавче, вдасться / мене собою вдовольнить, / коли знайду в розкошах щастя, — / нехай загину я в ту мить! <…> / як буду змушений гукнути: „Спинися, мить! Прекрасна ти!“ — / тоді закуй мене у пута, / тоді я рад на згубу йти»[340]. Умова жінки-Фауста — Мавки — походить із протилежної аксіологічної системи (NB: вище я вже відзначала різницю між ґетевським гедонізмом і Українчиним стоїцизмом у підході до щастя) — системи, детермінованої, як сказав би психолог, не зовнішнім, а внутрішнім «локусом контролю»: Мавка, так само, як і Фауст (за Ніцше, «по-німецьки», а ми скажемо за Шпенґлером і Хвильовим — по-європейськи[341]), основу життя вбачає в «становленні», одначе її «становлення» відбувається не «по-чоловічому», не коштом взаємодії з зовнішнім світом (його пізнання, предметного перетворення і т. д.), а виключно в ній самій — «в серці», де живе її «мука», якій вона сама-таки і «дає життя»: «Коли б могла я тільки захотіти / її забути, я пішла б з тобою, / але ніяка сила в цілім світі / не дасть мені бажання забуття».

Я твій, коли заспокоюсь на досягнутому й перестану прагнути здобути більше, — ось що каже дияволові Фауст-мужчина. Я твоя, коли втомлюся любити недосяжне і страждати від цієї любови, — каже Фауст-жінка. Перший, «екстенсивний» варіант, «варіант переможця», завойовника і здобичника, — мав рацію Хвильовий! — можна вважати феноменологічним епіграфом воістину «ґрандіозної», «чоловічої» технологічної цивілізації Заходу. Другий, «інтенсивний» — це цієї самої цивілізації «жіноча єресь» родом зі Сходу, її «вічний Інший», упродовж віків примусово виштовхуваний нею з арени історичних дій у «катакомби», у підсвідомість культури (під «чоловічим» і «жіночим» маю тут на думці полярності нестак ґендерні, як антропологічні, — споконвічні Янь і Інь людини та її історії). Леся Українка не тільки дає українській культурі «свого Фауста», а й добудовує європейський «чоловічий» міф до антропологічної повноти (у повній згоді, завважмо, з тією самою програмовою настановою, якої послідовно трималася в усіх своїх міфологічних «деконструкціях»: «мужеська «рація» в погляді на деякі справи дуже однобока, тому ми доповнюємо її своєю «рацією», може, теж однобокою, але  т і л ь к и  з них  о б о х  може вийти щось ціле і справедливе» [12, 150]). Вже завважені тут мною (як і деякими іншими дослідниками) точки перетину між «Лісовою піснею» та стародавніми релігіями Сходу (мотив реінкарнації, кармічного визволення, дзенівського «нероблення» тощо) слід розглядати як наслідок цієї самої «добудови» — внесення в практично-діяльнісно орієнтований європейський міф того, чого йому «бракує». Як писав К. Юнґ, «цією проблемою (цілости. — О. З.) переймалися найсміливіші уми Сходу впродовж понад двох тисяч років, і <…> стосовно неї було розвинуто такі методи та філософські доктрини, перед якими бліднуть усі наші західні потуги в цьому напрямі. Наші спроби — за пооодинокими винятками — зупинялись або на магічній (містерії-культи, серед них і християнство), або на інтелектуальній (філософи від Піфагора до Шопенгауера) стадіях. Тільки духовні трагедії Ґете (Фауст), Ніцше (Заратустра) — відблиски прориву тотального досвіду в нашу західну півкулю. <…> І ми навіть не знаємо сьогодні, що ж ці, найбільш багатообіцяючі з усіх продуктів європейського духа, можуть насправді означати, настільки вони перевищують усю матеріальність і очевидність нашого сформованого греками духа»[342]. Власне до таких, трудноосяжних для нашого умислу, «проривів тотального досвіду» у європейську культуру можемо з повним правом зарахувати й «Лісову пісню» Лесі Українки.

Повертаючись тепер до внутрішньої логіки самої містерії, варто наголосити: Мавчине самогубство, розпачливий крик «Бери мене! я хочу забуття!», з яким вона віддається у владу Гадесові, — це єдиний зрив на її духовному шляху, і зрив, як швидко з'ясовується, випадковий (Лукашева зрада таки не вбиває її любови — що й не дивно, скоро сама ця любов не замикається на живому смертному Лукашеві, а націлена «крізь» нього, на те, щó він виражає засобами музичної магії, — на Абсолютне), — а проте цей зрив виявляється таки конечно необхідним у горобіжному ряду її самопожертв. Якщо порівнювати далі з історією сестри Катрей за Майстром Екгартом, то Мавчине перебування в пеклі, «в скалі», відповідатиме триденній «містичній смерті» беґінської черниці — каталепсії, під час якої сестру Катрей, за її власним виразом, «було утверджено» (=посвячено). Майстер Екгарт коментує цей досвід як «другу смерть», «смерть до кінця», тобто принесення в жертву свого вже не тільки намацально-речевого, а й духовного «я» задля сходження до Бога як першоджерела всього сущого[343]. Саме таку повну відмову від себе й здійснює Мавка — спочатку запросивши «забуття», а потім «зірвавши печерний склеп» вогнем любови-співчуття до покараного Лукаша, — тут уже нема «її» як такої, ні її власної кривди, ні образи, ні болю, є тільки чистий «вогонь» Любови, Духовної Софії, яка єднає все живе. Власне цією силою пекло розступається, Мавка підноситься до гнозису (знаходить «слово чарівне») і творить чудо — як і сестра Катрей, вона «стала Богом». Далі вже залишається тільки фізична трансформа — і перехід у безсмертну душу, Психею, Лукашеву Даму на небесах. «Грай же, коханий, благаю!» — останні слова Мавки-Дами і її остання «підказка» своєму трансфізично прозрілому лицареві, щó має робити тепер, після того, як позбувся земної Долі і «з невимовною тугою» (sic!) всіх трубадурів усіх гностичних релігій «дивиться» з клітки вже непотрібного йому земного тіла на свою недосяжну Даму — духовного двійника.

«Лукаш починає грати. Спочатку <…> гра його сумна, як зимовий вітер, як жаль про щось загублене і незабутнє, але хутко переможний спів кохання <…> покриває тугу. Як міниться музика, так міниться зима навколо: береза шелестить кучерявим листом, весняні гуки озиваються в заквітлім гаю, тьмяний зимовий день зміняється в ясну, місячну весняну ніч. Мавка спалахує раптом давньою красою у зорянім вінці (NB: ось він, символ Ґрааля — Фенікс, відроджений з попелу! — О. З.). Лукаш кидається до неї з покликом щастя».

Це збувається візія Прісцілли — «і ми тоді в одну зіллємось душу, / єдину, неподільну і щасливу». Це найвищий тріумф людини над світом — Ґрааль здобуто, Блакитної Троянди досягнуто: «закохана пара» святкує своє поєднання в блаженстві Світла, серед заметілі «білого цвіту», що явно перегукується з кольоровою символікою Раю у Данте (таким чином Мавка сповняє обіцянку, дану Лукашеві ще в І дії, у ніч «з'яви Ґрааля», коли Лукаш в еротичному екстазі вигукував їй: «ти з мене душу виймеш!» — «Вийму, вийму! / Візьму собі твою співочу душу», — саме це вона й робить: бере з собою у Світло його душу, після того як сама стала Душею, — тепер, коли Лукаш «прозрів», він уже «сам собі психагог» і нехибно йде на її поклик, виводячи своєю орфічною грою власну душу цим разом «поверхом вище»: не з пекла на світ, а з світу у Світло).

Вся ця містерійна «апотеоза» (як любили висловлюватися неокласики) діється, однак, на очах у публіки, яка справді вже «нічого не відає про глибинні мотиви шедевра <…>, про здригання Діоніса»[344] і, призвичаєна до «хеппі-ендів» зовсім іншого, гранично матеріального характеру, розуміє тільки одне: що Лукаш найзвичайнісіньким чином загинув — замерз серед хуртовини «з сопілкою в руках». (А що йому при тому «на устах застиг щасливий усміх» — ну, то це вже й зовсім елементарно, Ватсоне, і всім відомо як медичний факт: смерті від обмороження завжди передує стан ейфорії.) Можна тепер спробувати post factum (точніше, post mortem!) увімкнути історичний час, за аналогією до того, як Мавці на початку містерії був увімкнувся фізичний (Леся Українка й сама-бо залишила читачеві відкритою таку можливість — власноруч дібравши на ілюстрації до першого видання «Лісової пісні» автентичні фотознімки поліських селян і тим натякнувши на вірогідні історичні координати міфологічної дії…), — і без особливих зусиль уявити собі, як на ранок, коли хуртовина вщухне, Килина з матір'ю приїдуть підводою на згарище, знайдуть засипане снігом Лукашеве тіло, поголосять над ним, відвезуть до села, поховають — і повернуться знову до своїх земних турбот, бо ж «якось треба рятуватись», та й діти, нівроку, ростуть… (А вже внуки Килини, вирісши, встигнуть акурат на радянську добу, на кінець 1940-х, — і цілком зможуть, чому ні, посвятитися лесезнавчим студіям на правах «земляків поетеси»…)

Аж тепер нарешті знаходимо відповідь на поставлене, було, вище питання про смисл смерти в Українчиному міфі. Memento mori «на наших бенкетах, учтах і святах» потрібне їй таки справді «не для того <…>, щоби бентежити нашу радість» [8,154], а, як усім письменникам-містикам, для того, щоб «смертію смерть попрати», ствердити перевагу — зокрема й почуттєво-естетичну (аскетизму чуттів тут місця нема!) — трансцендентного, вічно-сущого, абсолютного — над земним, зникомим, проминальним. У А. Панькова і Т. Мейзерської є слушне спостереження, що «вся творчість поетеси пройнята своєрідною тугою за абсолютом, за реалізацією абсолютної краси у всій її повноті і безкінечності в людині і через людину, через її духовну діяльність, через її безкінечний шлях наближення до самої себе, до своєї <…> „духовної душі“»[345]. Це щира правда, тільки одне тут автори забули додати (подаю в авторитетному формулюванні І. Бульгоф, професора Католицького теологічного університету в Утрехті): «глибоке переконання в тому, що Абсолют існує — хоча й не належить до цього світу, — і палюче бажання з ним поєднатися» є дефінітивною характеристикою містичної традиції, відкритої «гностичним дуалізмом, який супроводить усю західну культуру, наче темна тінь»[346] — і який, продовжу від себе, для української культури генетично так само аж ніяк не був ні чужий, ні «екзотичний», як то може видаватися нам сьогодні.

Так, то правда, що в Лесі Українки гностичний міф, навіть у таких начебто «питомо українських» речах, як «Лісова пісня», переважно говорить «мовою» західноєвропейської, романо-ґерманської культури, зокрема у формах її найповніше літературно артикульованого дуалізму — лицарсько-катарської містики. Але було б фатальною безмисністю, та й просто банальним невіглаством, на цій підставі вважати, буцімто Леся Українка імплантувала в українську культуру, таким собі щепленням іззовні, те, чого в ній не було, — так би мовити, «прорубала» нам, за відомим російським аналогом, «вікно у Європу». Ще М. Зеров (і досі невчутий, як, зрештою, більшість наших ориґінальних мислителів!) перестерігав був свого часу, що «на Україні у нас вікон не прорубали, у нас паростки європейської культури промикалися всюди тисячею непомітних шпар та щілин, сприймаючися помалу, непомітно, але всіма порами соціального організму»[347], — культурна ізоляція України від Заходу розпочалася щойно з середини XVIII ст. як наслідок російської колоніальної політики на приєднаних землях Гетьманщини[348], і не треба забувати, що одним із головних стратегічних завдань Лесі Українки, як і всієї нашої дворянської інтеліґенції «драгомановського» кола, була власне реставрація так штучно «звихненої» української культурної тожсамости. Докладніше про це піде мова в наступних розділах, наразі ж хочу підкреслити тільки, що до цієї тожсамости належала і та «темна тінь», велика релігійна альтернатива доктринальному юдеохристиянству, котра так сильно відбилася на знайомому нам обличчі західноєвропейської культури, і Леся Українка — попри всі її хронічні нарікання на «далеко меншу начитаність в українській історії, ніж у всесвітній»[349], — просто не могла цього не знати. Загальновідомо, що свої головні «університети» вона проходила у М. Драгоманова, йому завдячувала своєю «широкою європейською освітою» і «з найбільшою утіхою <…> згадувала про той рік, який прожила в Болгарії у Драгоманова, де досить було, лежачи в його кабінеті, простягнути руку на полицю, щоб мати в руках інтересну книгу»[350]. Тимчасом, сам М. Драгоманов «за фактично національну віру» українців вважав не християнство, а якраз навпаки — богумильство, одну з чільних дуалістичних єресей, що послужила історичним провідником між гностицизмом валентиніан та альбіґойською релігією Провансу й Лангедоку: «Коли взяти пам'ятники „народної мудрості“ — леґенди, пісні, прислів'я українські — та по них характеризувати народну релігію, то побачимо, що в ній над ґрунтом натуралістично-політеїстичним лежить найбільше кора релігії маніхейсько-богумильської <…>, так що коли б треба було застосувати до якої з історичних релігій наш народ, то я б його застосував скорше всього до богумильства, і наперед хвалюсь, що одолію кожного свого противника в науковім спорі про цю справу»[351].

На жаль, серйозних противників для «наукового спору» у М. Драгоманова не знайшлося, тож далі простої констатації цю тезу він так і не розвинув. Але вона зовсім не була якимось його авторським «ексклюзивом». Те, що богумили йшли з Балкан не тільки на захід, у Північне Середземномор'я, а й на схід, у Русь-Україну (і не самі вони, а й пізніші, гнані папським Римом, «єретики» також![352]), що в Києві вони були знані принаймні з XI ст. (не кажучи вже про пізнішу богумильську еміґрацію в Україну, пов'язану з Османською експансією на Балканах!), і що не лише писемні, а й усні, фольклорні українські пам'ятки несуть на собі недвозначне тавро їхнього впливу (земний деміург гностиків називався у богумилів Сатанаїлом, під цим іменем він фігурує і в українських космогонічних міфах[353]), — все це стало для української інтелектуальної спільноти загальником ще за життя Лесі Українки, і відповідні тогочасні студії (І. Франка над українськими середньовічними апокрифами[354], «Очерки истории южнорусских апокрифических сказаний и песен» М. Сумцова та ін.) також були їй відомі, належали до «ідейного клімату» її середовища (у листі до Ф. Петруненка з Кавказу 04.01.1912 р. вона просить прислати їй «Знадоби до галицько-руської демонології» В. Гнатюка, Франкові «Варлаам і Йоасаф», «Слово о Лазареві воскресенії» і томи з українськими апокрифами, вказуючи, щó з того стоїть «у мами в шафі», щó можна дістати у Черняхівських тощо, та делікатно зазначаючи: «книжки сі потрібні мені не для цікавості тільки» [12, 382], — як можна судити з листів останніх років, вона всерйоз готувалася писати щось «з боротьби християнства з „релігією предків моїх“» [12, 395], — словом, наявність в українській духовній історії «великої релігійної альтернативи» була для неї безперечна). Інша справа, що ця «домашня», «своя» версія гностицизму, незаперечна на рівні  ч у т т є в о с т и, жодним чином не могла конкурувати з західною за рівнем  с в і д о м о ї  к у л ь т у р н о ї  р е п р е з е н т а ц і ї, «проговорености», як у лицарській літературі. Порівняно з розгорнутою в систему повноформатних міфів і легенд лицарською містикою це були всього лиш розсипані туманні уламки переказів, народнопісенних образів, забутих і звітрених звичаїв, які ще потребували попередньої археологічної реставрації, — от власне що «ментальні борозни», як каже Д. де Ружмон[355]. Письменникові, на відміну від історика, в такій ситуації дослівно «нема за що зачепитись»[356] («Скажіть, на Бога, де я можу тих перводжерел здобути?» [12, 395] — благання, яке так і залишилось без відповіді). Так що «готовий» («літературно-зораний», кажучи словами К. Квітки) західноєвропейський міф давав Лесі Українці унікальну можливість вивести на світло свідомости те, що в українській культурі, з усіма її обривами традицій, порушеною структурою й логікою історичного розвитку, приречене було лишатись «недоговореним» і переважно інтуїтивним (а на сьогодні вже з певністю й забулось би, зоставшись у кращому разі надбанням жменьки науковців!), — і цю можливість вона, віддаймо їй належне, використала сповна: з воістину титанічною послідовністю тримаючись своєї «ґенеральної лінії» й не зважаючи на роздратоване нерозуміння короткозорих, як завжди, сучасників.

Аби уникнути непорозумінь, зовсім не виключених при сучасному сумному стані нашої гуманітаристики, застережуся, що досі цілий час вела тут мову про об'єктивне значення Українчиної міфотворчости, а не про свідомо переслідувані авторські стратегії, — кожній-бо людині, освіченій не на радянських стандартах «творчого методу» (унікальна категорія, сконструйована тоталітарною естетикою для зручности управління мистецтвом, а нині неявно перейнята нашою критикою для оцінки творів за критерієм їх відповідности / невідповідности постмодерністським технологіям), очевидно й самозрозуміло, що такі речі письменник ніколи не «ставить собі планом», і — продовжуючи цитату — «es kam ja von selbst!» [12, 33], «воно само так вийшло». А проте питання, якою, власне, мірою гностична єресь, так недвозначно сповідувана й практикована героями Лесі Українки, усвідомлювалася й визнавалася нею самою, далеко не є риторичним. Авжеж, прямих звірянь на тему своїх віровизнавчих преференцій вона здебільшого уникала («я не вмію викладати свого credo в стислій, консеквентній і догматичній формі» [12, 94]), — всі ті звіряння аж надто глибоко заховані, вживлені в тканину текстів, звідки їх доводиться тепер виколупувати хірургічним «пінцетом» деконструкції. Але принаймні один раз, у вже згадуваній листовній розмові з О. Кобилянською про спіритизм, Леся Українка таки виклала своє credo більш ніж одверто — розуміється, знов-таки, для неледачого читача:

«Я давно вже втратила віру в «духів» і спіритичних і всяких інших, добрих і злих, небесних і підземних (та, власне, свідомо й не мала ніколи тії віри), <…> —  в і р ю  ж я тільки в одного духа, того, що про нього співав Heine в своїй «Bergidylle» і що йому служили всі найсвітліші душі людські. І з мене тії віри досить» [11, 324].

Заява серйозна — особливо як на стриману («скритну», за власними зізнаннями!) Лесю Українку. На жаль, окрім абсолютно непристойного (в дусі комсомольських улюлюкань а ля Дєм'ян Бєдний і журнал «Бєзбожнік») коментаря «науково-критичного» 12-томника, який, навівши два (!) рядки зі згаданої поеми Г. Гайне, поспішив узяти слова «святий дух» в лапки (sic!) і пояснити — за логікою радянського анекдота, «для тих, хто в танку», — що «цей „святий дух“ — насправді дух Свободи (?! — О. З.)» [11, 452], якихось притомніших завваг до цього промовистого «символу віри» мені знайти не вдалося. Тож звернімося ще раз до названого в ньому першоджерела — до тої самої «Гірської ідилії», що її юна Леся, ще «плеядівка», сама ж таки й переклала українською, вкупі з цілим корпусом Гайневих поезій (у видрукуваній у Львові 1892 р. збірці «Книга пісень Генріха Гейне. Переклад Лесі Українки і Максима Стависького»[357] Лесі Українці належать 92 переклади, у наступній, 1903 p., — переклад поеми «Атта Троль», а ще понад 40 її перекладів із Гайне, підготовлених до друку, окремим виданням так за її життя й не з'явилися).

Доречно нагадати, що Г. Гайне був для неї не тільки одним із улюблених поетів, а й особистим духовним авторитетом — його оправлений фотопортрет (Іл. 8) стояв у неї на письмовому столі (між іншим, усі відомі нам чоловіки, які щось значили в житті Лариси Косач, — не лише С. Мержинський (Іл. 9) та К. Квітка (Іл. 10), а й ранні, дівочі захоплення — Н. Гамбарашвілі, М. Славінський, — фізіономічно належали до одного й того самого, «гайневського» типу), і покликань на нього з різних приводів (німецькомовних цитат, чиє джерело радянських коментаторів, за нез'ясованим психологічним парадоксом, ніколи не обходило[358]) в її кореспонденції загалом не бракує. У згаданій же «Bergidylle» розмова між героєм та його коханою точиться власне про  с и м в о л  в і р и — «любка мила» допитується в наратора, чи він «має віру праву» в Святу Трійцю — Бога Отця, Сина і Святого Духа. У своїй відповіді герой виявляє себе вельми цікавим і, сказати б, «атиповим» антитринітарієм («антитринітаризм», заперечення догмату про Святу Трійцю, позначав усі дуалістичні єресі, а Христа гностики вважали або, як і Леся Українка, «сином людським», пророком, — або Логосом, який за визначенням не міг мати земного втілення і чия тілесна поява на Землі була, відтак, не більш ніж оманою змислів, індуїстською «майєю»). Віру в три іпостасі Бога герой Гайне розводить за трьома віками людської душі (NB: згадаймо три віки Лукаша!), де дитинству відповідає віра в Бога Отця, молодості, у якої вже «більше розуму», — в Сина, а от зрілості, повному й довершеному саморозкриттю душі, — «в Святого Духа віра», єдино, мовляв, і гідна людського призначення:

Збройних лицарів багато
Дух Святий собі обрав, —
Щоб його чинили волю,
Душу їм одважну дав.
Дорогі мечі в них сяють,
Корогви святі у них!
Ти б хотіла, любко, бачить
Гордих лицарів таких?
Ну, поглянь на мене, любко,
Сміло глянь і поцілуй,
Бо Святого Духа лицар
Сам такий я, — не здивуй!
          (курсив мій. — О. З.)

Отже, нарешті самоозначення — лицар Святого Духа, der Ritter von dem heiligen Geist. Маски скинуто. А ось наша героїня: «Хтось <…> так хоче вийти на чисту арену, як Ritter wohlbewaffnet, Ritter von dem heiligen Geist, і кликатиме все лицарство під чесний прапор. <…> А хтосічок нехай буде спокійний і нехай прочитає собі „Bergidylle“ Heine <…>: „Tausend Ritter wohlbewaffnet…“» [12,28], — це вже з іншого листа до О. Кобилянської, писаного через рік по тому: зайвий доказ, що Гайне з його вкрай підозрілим антитринітаризмом і дуже-таки «гетеродоксальною» вірою в Святого Духа приплутався сюди аж ніяк не випадково. Леся Українка просто-напросто на хвилиночку «підняла забороло» (NB: я кажу це в зовсім неметафоричному сенсі, як стане ясно з дальшого викладу!), причому навіть не для нас, нащадків, а для близької товаришки (як усе-таки пощастило нашій культурі, що зі спадкової «міщанки» О. Кобилянської була не така гонорова «лицареса» без страху й догани, аби, як приписувалося за шляхетським етичним кодексом, знищити Лесині листи!), — і виказала свою програмову, ідеологічну приналежність до того самого стану, до якого вписував себе і Гайне: духовного лицарства, «лицарства-як-релігії-в-собі», унікального європейського синтезу chevalerie і clergie.

Тільки при повній незнайомості з філософією романтизму можна уявляти собі, ніби для Гайне Святий Дух і його «Tausend Ritter wohlbewaffnet» під розмаяними «святими корогвами» були такою самою пустою риторичною фігурою-брязкотельцем, як для радянських літературознавців. Строго кажучи, романтизм із його культом ідеалу, протиставленого реальності, взагалі можна вважати історично останньою релігійною течією в мистецтві — перед тим, як мистецтвом остаточно заволодів «дух капіталізму» (тут до речі нагадати, що Леся Українка сама залічувала себе до «неоромантиків»!). Сам Гайне в розлогій теоретичній праці «До історії релігії й філософії в Німеччині» (1832) оголосив був німецький романтизм не чим іншим, як своєрідною «контрреформацією», спробою «воскресити католицьку сутність середньовіччя»[359], що її вбачав у злитті двох головних первнів: «національного» поганського пантеїзму (народних міфологічних вірувань) — і первісної, «індусько-гностичної», як він її називає (на противагу пізнішій, «юдейсько-деїстичній»), «ідеї християнства»[360] (достоту такою «середньовічною» бачили М. Драгоманов, І. Франко та ціла плеяда Українчиних колег і наставників релігійність українську!). Правдивою, ще ненаписаною історією християнства Гайне вважає не історію церкви, а власне історію цієї первісної християнської ідеї: «Як ця ідея складалась історично і оприсутнювалася в світі явищ, можна бачити вже в перші віки нашої ери, особливо якщо без упереджень вивчити історію маніхеян та гностиків. Попри те, що перших оголошено єретиками, а других ославлено, і тих, і других проклято церквою, сліди їхнього впливу на це вчення збереглися, з їхньої символіки розвинулося католицьке мистецтво, і все життя християнських народів перейняте їх способом думання»[361]. І трохи далі — затамований стогін заприсяглого чуттєвого романтика, чий розум, однак, уже поневолено «протестантською етикою й духом капіталізму»: «Так, це — велика, свята, сповнена безмежного блаженства релігія, вона старалася відвоювати для духа безумовне панування на землі, — але ця релігія була надто висока, надто чиста, надто гарна для цієї землі, де її ідею можна було проголосити хіба в теорії, але ніяк не втілити на практиці. Спроба втілити цю ідею породила в історії незліченне багатство щонайпрекрасніших явищ, і довго ще поети всіх часів будуть співати й славити її»[362]. Власне як  п о е т  Гайне — як і провансальські трубадури, і автори романів «Круглого столу», і Данте, і ще «Tausend Ritter wohlbewaffnet», оперезаних «духовним мечем», — цілий час «співав і славив» саме її, «індо-гностичну» ідею Святого Духа. Відтак саме під цим іменем, на яке описово-непрямо покликається Леся Українка («в і р ю  ж я тільки в одного духа, того, що про нього співав Heine в своїй „Bergidylle“»), і має, як бачиться, фігурувати в критиці «ліміт функції» її міфа — позасвітній, «рухаючий світилами», частково привнесений колись на землю завдяки визвольній жертві титана Прометея, вічно-недосяжний і вічно-провідний божистий Абсолют.

«Із мене тії віри досить».

Тут нота бене. Гайне не було «тії віри досить» — як «Фауст-мужчина», він прагнув передовсім предметно оприсутненої, озовнішненої ідеї, світу «по своїй вірі». Його щиро журило, що «ця земля» не надається до безроздільної перемоги Святого Духа і що високо-шляхетну індо-гностичну ідею, яка не змогла належне ствердитися навіть у церковній, не то що у світській історії, приречено, в кращому разі, на вельми обмежене, елітарне побутування серед «обраних» (зрештою, ще валентиніани мусили визнати, що гнозисом володіють одиниці!), — що, кажучи словами Люція («Руфін і Прісцілла»), «така природа людська, / що досконале може в ній прийматись / помалу і в тісному крузі тільки». Відповідно в тому, що «людство держиться тепер земної системи корисности»[363], в соціальному пробудженні купецтва, буржуазії, «третього стану», в його релігійних (Реформація) і політичних (Французька) революціях Гайне так само щиро намагався розгледіти й привітати (хоч і більше розумом, ніж серцем!) прихід нової, «реалістичнішої» віри, яку довірливо звав «пантеїстичною» (прообраз тої вселюдської духовної спільноти, яку пізніше російські мислителі, ступаючи в німецький слід, назвуть «боголюдством»[364]). Коротко-мудро, це можна зрезюмувати так: якщо наша віра, хоч яка гарна, не здобуває світ, то пошукаймо іншої, — логіка суто реформаторська, протестантська — «третьостанова»[365], тобто власне та «психологічна Європа», яку потім возведуть (наскільки підставно, наразі не важить!) у спільний знаменник цілої західної цивілізації Шпенґлер і Хвильовий.

Не те у Лесі Українки. Ні на які духовні компроміси з «цим світом» наша «лицареса» йти не збирається (за згадкою А. Кримського, «Леся була дуже принципова людина», і можна погодитися з сучасним дослідником, що «принциповість — одна з найприкметніших ознак духовного складу Лесі Українки»[366]), — вона ставить крапку акурат там, де «лицар» іно набирає повітря в груди, щоб почати свою зливу жалів і виправдань. За такою залізною («крицевою», авжеж!) послідовністю є, звісно, певні рації ґендерно-антропологічного характеру — «Фаусту-жінці» таки легше залишатися, мовлячи по-сковородинівському, «невпійманою світом» і зосередитись виключно на житті «серця», а відтак і зберегти ненарушальну, анахронічну (всупереч «духові часу»!) вірність індо-гностичній «єресі», яку недарма ж було названо «жіночою». Простіше сказавши, як у жінки, в Лесі Українки порівняно з тим-таки Гайне було зі сторони «духа часу» куди менше спокус. Це безперечно, однак є й іще одна, як на мене, значно глибша й істотніша, і водночас значно гірше досліджена причина, без з'ясування якої ми приречені й далі безпорадно товктися в лабіринті старих «лесистських» ідеологем, недалекоглядно, як ото І. Костецький приймаючи за «жіночу слабість» те, що в дійсності було силою вже незрозумілого нам походження. Річ у тому, що Українчина «лицарська служба» Святому Духові, глибоко аристократична віра «досконалих» («parfaits») розвинулася зсередини тієї культури, котра сама була  г е н е т и ч н о  л и ц а р с ь к о ю — з культури колишньої козацької шляхти, яка в кінці XIX — на початку XX ст. видала в українській інтелектуальній, політичній і церковній історії свій останній сплеск воістину передсмертної «краси і сили». Саме тодішній широкосяжний рух повернення сполонізованого і зрусифікованого у XVIII ст. українського нобілітату до «своєї національности», своєрідний вітчизняний модерний аналог аристократичній «контрреформації», і «породив» Лесю Українку (в прямому й переносному значенні слова!); саме його речником і «пророком» вона виступала; саме цій культурі, перед самим «заходом сонця», встигла дати новий голос — і повноформатний модерний міф.

Не постаравшись зрозуміти цього, ми так і не потрапимо зрозуміти найголовнішого ні в Лесі Українці, ні в нашій новітній історії — ані в радянській, ані в найновішій, «пострадянській», яка на наших очах всього за яких-небудь кільканадцять років так разюче-наочно довела до логічного, антикультурного й антисоціального (кримінального) фіналу те, що складало головний історичний зміст попередньої, тоталітарної епохи й XX століття в цілому, — тріумф черні, або ж, за висловом останньої Косачівни, «смердів»[367], — або ж, у звичнішій для істориків та культурологів термінології X. Ортеги-і-Гасета, «бунт мас».

V. Лицарі під заборолом: народники чи шляхта? (До генези української інтеліґенції)

Десь там, на дні історії, глибоко

Лежить про неї спогад. Хто вона?

Леся Українка. Забута тінь

Досі наш пошуковий маршрут пролягав по більш-менш уторованій території  т е к с т у. Тепер же мусимо ступити на майже незаймане, цілинне поле, сама топографія якого ще вимальовується вельми приблизно, бо й ореться воно дотепер розрізненими, спорадичними зусиллями істориків-архівістів (ще далеко не аналітиків! — не культурологів, не філософів, не письменників, не всіх цих «дослідників другого порядку», покликаних вибудовувати свої ментальні конструкції на заздалегідь підготовленому ґрунті описаних і систематизованих фактів…), — ореться «начорно», з різних точок, із різною глибиною засягу, тож важко навіть оцінити, якої труднопрохідности відстань відділяє нас від дня, коли нарешті матимемо відповідну сучасному станові історичного знання, системну й узагальнену  і с т о р і ю  у к р а ї н с ь к о ї  ш л я х т и.

Ще зовсім недавно, на початку 1990-х, одна з піонерських спроб у цьому напрямі відкривалася характерним авторським застереженням: «Передбачаю, що не тільки пересічний шанувальник старовини, а й історик-фахівець, який спеціально не займається українським середньовіччям, прочитавши назву цієї книги, з подивом запитає: „А хіба у нас була своя шляхта?“»[368] (sic!). Важко знайти переконливіше свідчення ефективности радянської політики культурного колоніалізму (якщо в такій хтось іще сумнівається!): народ, до такої міри несвідомий того, що в нього  в з а г а л і  «була своя  шляхта», автоматично прирікається на те, щоби міряти власну політичну історію датами чужих завоювань. Національна історія таким чином перетворюється на колоніальний сурогат, колись нищівно точно схарактеризований Є. Маланюком як «мізерія чужих історій та сльози п'яних кобзарів», і мусимо чесно визнати, що доба незалежности наразі так і не внесла в перебіг цієї «хвороби свідомости» по-справжньому радикальних змін.

Дотепер не з'явилося в нас жодних спеціальних досліджень, присвячених ролі шляхти (зарівно «малоросійського дворянства», як і польсько-шляхетського елемента українських земель) в українському національному відродженні XIX ст.[369] Теоретично мало би бути очевидно, що принаймні без організаційно-фінансового (не кажу вже ідейного!) попертя з боку найбільш привілейованого в Російській імперії дворянського стану — ніякого, хоч трохи суспільно значущого українського руху в підросійській Україні, кажучи стилем вікопомного Валуєва, «не було б і бути не могло б»: жодна інша соціальна група такий рух заініціювати б не подужала — просто не мала на те відповідних важелів впливу. Але акценти нашої постколоніальної науки й освіти у висвітленні цього періоду й далі, за колоніальною інерцією, зміщено в бік зовнішнього, імперського чинника. Всі знають, як жорстоко переслідувала російська адміністрація навіть найбезневинніші, «культурницькі» прояви «малоросійського сепаратизму», але мало хто застановляється над тим, яким чином ті прояви взагалі робились можливі, — чиїми зусиллями і на чий кошт творилися приватні школи й етнографічні експедиції, видавалися в ненастанній боротьбі з цензурою книжки й журнали, нелеґально здійснювався обмін кадрами й літературою з підавстрійською Галичиною, закладалися під виглядом салонових «журфіксів» наукові та культурні осередки, організовувалися доброчинні концерти й театральні вистави, виплачувалися стипендії немаєтним студентам-українцям, укладалися енциклопедії та словники і т. д. і т. п. — одним словом, яка реальна суспільна сила (а не просто конкретні пасіонарні персоналії!) стояла при витоках всієї тої титанічної, невтомної, напівпідпільної, і в дальній ретроспективі вже й невидної, систематичної копіткої праці, котра в остаточному підсумку й потрапила забезпечити колоніальній Україні, за класичною моделлю Е. Ґелнера, перехід від «аграрної епохи» до «епохи націоналізму»[370]. Коли символом доби продовжує залишатись ім'я імперського міністра Валуєва, а не «своїх» дворянських інтеліґентів, засновників київської Старої Громади — М. Драгоманова (чия вимушена еміґрація на Захід, хоча й істотно обмежила його безпосередній вплив на сучасників у Росії, дає, проте, підстави розглядати його сьогодні як фактично першого європейського амбасадора політично ще неіснуючої України, а заразом і першого її «соборного» ідеолога) та В. Антоновича (про чий дім у кінці 1870-х київський ґенерал-губернатор М. Чертков заявляв: «Украинский вопрос окончится только тогда, когда я с корнем уничтожу эту хибарку на утлу Кузнечной и Жилянской улиц»[371]), — то це таки певний знак, що свою історію ми й далі сприймаємо не «іманентно», не за її власною логікою, а виключно в режимі «реактивному», в режимі доривчих «відповідей» на імперські виклики ззовні, — тобто й далі лишаємося втягнені у виробництво репресивних, колонізаторських дискурсів. Згубивши з поля зору «свою шляхту» як провідного ініціативного гравця у великій історичній драмі нашого національного відродження, ми позбулися й питомої, «іманентної» шкали для оцінки тодішніх подій і явищ, — картина «попливла», і оптика її бачення стала визначатися сторонніми, привнесеними чинниками.

Те, що в тій драмі брала участь пропорційно дедалі більша частка т. зв. «різночинської» інтеліґенції, не повинно заслоняти від нас вирішального характеру саме шляхетської ініціативи. Зрештою, не хто, як шляхта, початково й рекрутувала в рух, притягувала та гуртувала довкола себе «різночинський» елемент (у яких формах розгорталася така національна освіта без національної школи — це також іще потребує своїх дослідників[372]!), — аж доки кількість того елемента не «перейшла в якість», і він не набув здатности до самовідтворення. За всіма даними, це сталося не раніше ніж в останній декаді XIX ст. (за маркантну дату тут можна вважати появу «Братства Тарасівців» із його вперше сформульованим 1893 р. програмово-націотворчим «Profession de foi молодих українців»): як слушно підмітив М. В. Попович, «те нове радикальне покоління, що почало з 90-х років тіснити старших громадовських лідерів», — «це були молоді люди з нижчих прошарків „освічених класів“, вони вчились, звичайно, в російських гімназіях, але їм уже була доступна українська література, вони виросли на Шевченкові, журналах українською мовою, українських віршах, <…> на українському театрі»[373], — це вже прийшла нова, «консеквентна», за їх власним виразом, українська (не «українофільська»!) інтеліґенція[374], адекватна індустріальному суспільству, інтеліґенція, статус якої, за Е. Ґелнером, визначається тільки й виключно «культурою, яка передається через школу, а не тою, що передається на місці, у локальній спільноті»[375] (і тому зовсім закономірно, що першим і головним питанням своєї програми «тарасівці» висували «бажання рідної школи з власною викладовою мовою»[376], — у цьому пункті М. В. Попович їх, боюсь, недооцінив, потрактувавши їхню програму з позиції нестак історика, як радше політолога 1990-х, і цілком проіґнорувавши зафіксовану нею зміну культурної парадигми — перехід від аграрної «культури локальних спільнот», читай, від громадівсько-гурткового руху до індустріальної «загальної культури»).

Думається, час нарешті визнати правду, аж надто довго затуманювану оптичними лінзами політичних кон'юнктур, — а правда ця полягає в тому, що тільки з 90-х років XIX ст. український рух стає справді народним, у повному розумінні цього слова, а не за самою тільки ідеологією (бо народницьким, «хлопоманським», він заявив себе ще в 1840-ві, у кирило-мефодіївців — цієї, властиво, останньої з таємних лож «малоросійського дворянства» І половини XIX ст., організації, за структурою й духом ще цілком аристократичної, у чий ритуал єдиний причетний до неї «простолюдин» — Т. Шевченко, — хоч і обожнюваний на правах генія, втаємничений, як виглядає, все-таки не був[377]). У 1890-ті ж український рух стає «демократичним» не тільки ідеологічно, а й за фактичним складом своїх учасників, «не словом, а плоттю», — а значить, і чуттєвістю, й звичаєвістю, і взагалі всім тим, що антропологи звуть «психологічним пейзажем». До цього переломового моменту «висока», професійна (не «дика», а «садова», за термінологією Е. Ґелнера) українська культура розвивалася переважно по шляхетсько-феодальному типу, як «культура локальних спільнот» (сліди цієї парадигми, як ми вже бачили, присутні ще й у Лесі Українки з її орієнтацією на аудиторію «своїх» як головну референтну групу), і класичне українське народництво — як романтичне («кирило-мефодіївське»), так і позитивістське («старогромадівське»), — ще чекає на серйозне переосмислення й перепрочитання — як ідеологічний проект, заініційований тією частиною нашої дворянської інтеліґенції, котра цілком слушно розгледіла в ньому єдино можливу на той час відповідь на виклик історії.

Тут потрібне ширше пояснення. Історичні пригоди в XX столітті народництва російського, котре в остаточному підсумку, як то з математичною елегантністю показав А. Валіцький, і лягло в основу офіційної радянської ідеології[378], залишили нам у спадок настільки викривлене, розмите й закаламучене розуміння того, чим же, властиво, було наше, українське народництво, що на повне прояснення картини треба тепер багатьох і багатьох фундаментальних досліджень. Першою відважно взялась була за цю проблему С. Павличко у своїй докторській дисертації «Дискурс модернізму в українській літературі», але почала не ab ovo, а «з кінця» — з кризи власне-українського народництва в оті самі 1890-ті роки, коли вже розпочалась його невідворотна «люмпенізація» й аґлютинація з народництвом російським у рамках «общерусского» соціалістичного руху. У висліді її кепсько зрозуміли навіть колеги (надто ті, що на радянському народницькому дискурсі й виховані), — як зворушливо зізнається Г. Клочек, «мені доводилося опонувати докторську дисертацію Соломії Павличко, і я був вражений буквально кипучою і досі незрозумілою мені ненавистю дисертантки до народництва як явища»[379]. Я аж ніяк не розраховую на те, що до моїх міркувань цей прошарок нашої академічної спільноти виявить більше розуміння (з якої б то й причини?), і уточняю виключно в інтересах істини: «народництво як явище» в культурі не існує, як не існує в природі «фрукт», а тільки яблуко, груша тощо; історичні координати цієї ідеології — це переходовий період від феодально-аґрарного до індустріального суспільства, який, зрозуміло, в різних народів протікає по-різному; її продуцент і носій — це «демократична інтеліґенція, яка у відсталих країнах, за браком сильної буржуазії, зазвичай має вище суспільне становище й відіграє в національному житті важливішу роль, ніж інтелектуали в економічно розвиненіших країнах»[380], і тому еволюція будь-якої форми народництва має розглядатися тільки крізь призму історії конкретної національної інтеліґенції. Категорично неприпустимо змішувати докупи, як то довгі роки старанно робила радянська школа, українське народництво (за І. Лисяком-Рудницьким, це 1840—1880-ті pp.) з його російським аналогом, — це були явища абсолютно різні за генезою, спрямованістю й протіканням, різні як за «суб'єктом» (національною інтеліґенцією), так і за «об'єктом» («мужиком»), — і покрила їх одною шапкою, ретроспективно, аж тільки поява на рубежі століть уже «нової», «консеквентної» української інтеліґенції — переважно соціалістичного спрямування («петлюрівсько-винниченківського» типу).

Поява російського народництва «офіційно» датується 1869 роком (рік одночасної публікації «Історичних листів» П. Лаврова, «Що таке проґрес?» Н. Михайловського та «Становища робітничого класу в Росії» В. Берві-Флеровського). Це була «російська реакція на західний капіталізм і російська відповідь на західний соціалізм»[381] — спроба російської інтеліґенції адаптувати марксизм до російських феодальних умов, винайшовши свій «особливий шлях» до соціалізму, і в такий спосіб, згрубша кажучи, «порятувати вітчизну». Коротко, логіка тут вимальовується наступна. Згідно з офіційною історіографією (Соловйов, Чичерін та ін.), російська нація завдячує самим своїм існуванням російській державі. Капіталізм же використовував державу як суто допоміжний інструмент і тому не міг сприйматися російською інтеліґнцією інакше, ніж пряма загроза національному існуванню, катастрофа, що її за всяку ціну належалося уникнути («характерною особливістю російського народництва було переконання в тому, що з погляду соціалістичних цілей автократія була ліпшою, ніж конституційна монархія чи буржуазна республіка»[382], — теза, яка міститься вже в щоденнику молодого Чернишевського).

Цей глибинний, не завжди усвідомлений страх перед капіталістичною загрозою (добре знайомий нам і з творів В. Леніна, який у теорії взагалі майже все істотне перейняв у народників[383], і з цілого радянського владного дискурсу) притьмом вимагав домашнього, «свого» питомого ґрунту під ногами, — а під ногами в російської інтеліґенції тим часом розверзлася страхітлива прірва, що відділяла її від неосяжної маси неосвіченого «народу». За Ю. Шевельовим (якого народництво цікавило менше як ідеологія, а більше як культура — як панівний психокомплекс радянського суспільства), «історично народництво постало з переляку російської інтеліґенції, коли вона побачила, як мало знає мужика. Це було прагнення ународнитися, заперечити себе як інтеліґенцію»[384], — тобто «злитися з народом» і уподібнитися йому, не стільки «вчити народ» (М. Бакунін із свого Локарно закликав народолюбну молодь кидати університети — і вона кидала!), скільки «вчитися в нього», — хоч, марксистськи- прагматично, колективізму селянської комуни, хоч, утопійно-деїстично, «особливої духовности» à la толстовський Платон Каратаєв (висловлена Н. Михайловським 1875 р. певність, ніби перший-ліпший мужик Фєдька тільки за «рівнем розвитку» стоїть нижче од Фауста й Гамлета, але як «тип розвитку» незрівнянно за них вищий і, наколи б умів писати, писав би ліпше за Ґете[385], крім того, що гротесково відлунює крилатою сталінською фразою про «штуку посильнее „Фауста“ Гете», сьогодні не може не вражати закладеним у ній грізним антикультурним потенціалом, — по суті, це вже готова теоретична платформа для більшовицької культурної політики: у зародку тут міститься і «критика низькопоклонства перед Заходом», тобто війна з усіма, хто ще не визнав вищости Фєдьки над Ґете, й теорія соціалістичного реалізму як «передового методу радянського мистецтва», і відторгання всього «ненашого», інакше «буржуазного», як занепадницького, і навіть, далеким відлунням, Клочеківська «особлива відповідальність за долю народу» в «Слові о полку Ігоревім» порівняно з «Піснею про Роланда»). Українці «підсіли» до цього поїзда не в XIX, а в XX ст. — остаточно вже таки в складі СРСР (поборювана Хвильовим «червона Просвіта» 1920-х була якраз формою переходу від колоніально закам'янілих решток давнього «українофільства» до переможної ідеології російського народництва в новому, радянсько-пролетарському уборі, і з цього боку історія української радянської літератури ще чекає на своїх дослідників, — початки, покладені на еміґрації розправами Ю. Шевельова про А. Малишка й О. Гончара, на жаль, от уже півстоліття так початками й залишаються[386]).

Українське народництво родом не від соціалізму й не від Маркса, воно — від європейського романтичного націоналізму, і дата його теоретичного оформлення відповідно раніша, ніж у росіян, — 1846 рік, костомаровські «Книги буття українського народу». В української інтеліґенції (тоді ще, за самовизначенням, «малоросійської» — складеної майже виключно з «малоросійського дворянства», нащадків козацької шляхти, рекрутованої після Катерининської Грамоти 1785 р. на імперську службу[387], — за саркастичним виразом Пушкіна, «в князья <…> из хохлов»), цих «славних прадідів великих» «правнуків», як зрештою показалося, не таких уже й «поганих» (принаймні таких, що не бажали бути «поганими» і змогли відповідно зреаґувати на Шевченкову гнівну інвективу на їхню адресу[388]!), за плечима була цілком інша історична традиція — а на порядку денному стояли інші завдання. Резюмуючи за І. Лисяком-Рудницьким, «ретроспективна національна свідомість, звернена обличчям до колишньої козацької держави, стояла безпомічно перед новою дійсністю, що утворилася внаслідок включення України до Російської імперії. Тепер же центр тяжіння цієї свідомости пересунувся на живий і багатонадійний об'єкт: народ»[389], читай селянство. З культурною колонізацією «верхівки» (освічених класів) ця, соціально найбільш здеправована, верства зосталася в нас єдиним і виключним носієм найбільш запотребованої романтичним націоналізмом речі — «національного духа» (Volksgeist), вираженого в мові, фольклорі, звичаєвості та ін.[390] Відчуження між «народом» і його «панами» чітко й зримо оформилося насамперед по цій, етнокультурній лінії — всі «пани» були «чужі» (ця рецепція «пана» як «чужого», глибоко національний характер всяких класових конфліктів в Україні як підросійській, так і підавстрійській, до середини XIX ст. перетворилася на феномен настільки посполитий, що навіть радянська історіографія з усім своїм набором «науково-критичних» методів не спромоглася до решти заретушувати його під чисто «класову боротьбу»!), — «а хоч з української крови були ті виродки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями»[391]. Dixi.

Такий «демократичний» вирок «малоросійському дворянству» прийшов із кола людей, котрі, не забуваймо, й самі ж були «панами» і походили майже поспіль (як знати з рапорту ґенерал-губернатора Бібікова III відділенню) «из дворян Полтавской губернии». Їхні батьки й дідове ще мислили націю виключно в становому сенсі, як французька аристократія до 1789 р. (і польська до 1830-х рр.), а підданий їм «народ», «гречкосіїв»-laboratori, сприймали за підмет господарської діяльности, і не більше, — навіть тоді, коли, дотримуючись предківського козацького — лицарського — кодексу заступництва за «малих сих», щиро дбали про своїх «гречкосіїв». (М. Драгоманов подає характерний витяг з «інавгураційної» промови ґенерал-губернатора Малоросії, лідера «автономістів» князя М. Рєпніна на дворянських зборах 1818 p.: «Вы не будете взыскивать все, что может дать ваш крестьянин доходу, а то, что можете от него требовать, не уменьшая его благосостояния; напротив, вы изыщете способи увеличить оное; вы пожертвуете для сего из доходов ваших, вы устроите училища для малолетних, больницы для недугующих; вы улучшите хижины крестьян ваших; ви снабдите неимущих скотом и плугами для возделывания земли; вы займетесь нравственностью подвластных вам и отвлечете их от порока (пьянства), столь меж простолюдинами здесь обыкновенного» і т. д.[392] — чим, спитати б, не «народницька» програма, дивовижно суголосна і реформаторським проектам «братчиків»[393], і тій доброчинності, яку згодом так самовіддано вправляли серед своїх селян поміщики-«хлопомани»?) Але от «українцями» такі «протонародники»-ліберали себе справді «не називали» — щось таке їм і до голови б не стрелило, їхня тожсамість і лояльність були ще суто феодальні: дворяни імперії, нащадки козацької старшини, яка (принаймні в деякій своїй частині) відкрила, на свій подив і обурення, що з крахом гетьманської автономії й заведенням «нових порядків» добряче програла в правах і вольностях, бо в Росії самодержець перебуває з аристократією, делікатно кажучи, в зовсім інших правових стосунках, ніж європейські монархи (суспільний статус російського дворянина, на відміну від європейського, залежав не стільки від походження, скільки від вислуги на імперській службі, — як показав 3. Когут, це й стало першим і головним каменем спотикання між українцями й імперською адміністрацією: з одного боку, перед величезною масою дрібномаєтних «хохлов» Лівобережжя відкрились небачені доти кар'єрні перспективи, і вона дружно рвонула в «князья», то пак в імперські чиновники, заполонивши собою обидві столиці й асимілюючись у російському нобілітаті, — з другого ж, ущемленою виявилась та найродовитіша і найгоноровіша гетьманська старшина, для якої гетьман був сувереном, а не якимось там принизливим «ґе-нерал-фельдмаршалом», і яка свій привілейований політичний статус вважала раз і назавжди леґітимно визначеним від XVI ст.[394], — а якраз цій «спадковій становій знаті» сенат і вчинив опір, посилаючи її, як грибоєдовського героя, спочатку «послужить»[395]). 

Війна цієї колоніальної шляхти з імперією в перші десятиліття XIX ст. скінчилася нищівною поразкою на обох фронтах, по яких велася: і на  л е ґ а л ь н о м у, де тривала затяжна «війна петицій» від лівобережного (полтавського й чернігівського) дворянства до сенату та Герольдмейстерської контори (сподіваних наслідків це не дало, петиції на десятиліття залягали в Петербурзі під сукно, але саме в роботі над ними й було закладено початки української історіографії), і, ще трагічніше, на  р а д и к а л ь н о м у — маю на увазі ту невдалу спробу аристократичної антиабсолютистської змови, яка згодом одержала назву декабристського повстання[396] і в якій українці, вкупі з поляками, відіграли неабияку роль не лише «числом», а й ідеологічно. Загальновідома не лише з поезій Т. Падури чи К. Рилєєва «казакомания декабристов», як її злісно йменує Н. Ульянов[397], відбивала, треба гадати, нестак їхній «федералізм», як, насамперед, логічне для всякого нобілітату намагання «спертись на прецедент», підвести під своє «тираноборство» леґітимний ґрунт у вигляді видобутої з «русской истории» традиції шляхетського волелюбства. На великоросійському матеріалі такої традиції фатально бракувало, і ніякі «боярські бунти» й палацові перевороти не могли заповнити цієї лакуни, — а от «малороси», з їхньою ще неохололою пам'яттю про козацтво як про «лицарський орден із шляхетським статусом» (як то стверджується у всіх «леґальних полемістів» типу Т. Калинського, не кажучи вже про гурток Г. Полетики та «Історію Русів»), придалися тут якнайдоречніше (навряд чи випадково, що один із чільних декабристських політичних ідеологів, граф М. Дмитрієв-Мамонов, охрестив свій гурток «Орденом Русских Рыцарей»[398] — словосполучення, що на позір ріже вухо оксюмороном, як «американські валянки», бо ж ніякого «лицарства» в автентичному сенсі, лицарства як «релігії-в-собі», у цезарепапістській Московії, де церква завжди була державним інститутом, ніколи не було й не могло бути за визначенням, — але не забуваймо, що в ті часи епітет «русский» ще не дорівнював «великоросійському», а вживався як спільна парасолька для «велико»- і «малоросів», — а надто ще як зважити, що в Москві Мамонова було ославлено божевільним -і запроторено під довічний домашній арешт, а от у Полтаві, де «русские рыцари» ще сприймалися за автентичну самоназву козацтва[399], орден користувався такою авторитетною підтримкою, що зміг навіть уникнути прямих репресій, то ясно принаймні одне: ґрунтовна ревізія декабристського руху й очищення його від пізніших фальсифікацій мали б нині належати до першочергових пріоритетів вітчизняних істориків, які досі виявили до цього сюжету напрочуд мало інтересу — так, ніби нас він анітрохи не стосується, бо ж «хіба у нас була своя шляхта?»).

Саме з досвіду внутрішніх політичних поразок, з незагодженої родової кривди вчорашньої «політичної нації» (у 1830—1840-ві pp. вже остаточно випханої в свої полтавські маєтки — бавитися малоросійськими віршами та готувати своїх синів до столиць на службу) і зародилося психологічне підложжя для дворянського інтеліґентського народолюбства, — а вже матеріал для його ідейної концептуалізації був, уважати, під рукою: у Європі повним ходом розгорталася підготовка «весни народів». Щоб своя «заплакана мати» — Україна — також «усміхнулась», належалося тепер, за дуже вчасним Шевченковим закликом, «обійняти найменшого брата» — свого-таки «незрящого» мужика-гречкосія — на нових засадах спільнотної лояльности, і обов'язково на його-таки етнографічній «території» (поки між освіченими й неосвіченими класами лежав мовний, звичаєвий, а на Правобережжі часто-густо ще й релігійний бар'єр, будь-яке «братання» внеможливлювалось — «інтимний», як висловлюється С. Єфремов, «доступ до народу інтеліґента, все-таки „пана“ насамперед, стрівав непереможні перешкоди»[400]). Був за цим і ще один, додатковий психологічний мотив: майже завершена до середини XIX ст. втрата власної шляхти багато в чому дорівнювалася в Україні, кажучи мовою шпенґлерівської філософії культури, втраті «Європи», була українським варіантом «занепаду Європи» — коли не повним вимкненням, то принаймні різко відчутним «закрученням крану» кількасотлітнього переємства автохтонних культурних традицій: український, за Геґелем мовлячи, «дух» рішуче збіднів на живого й плідного первня садибної (або, по-нашому, «хутірської») культури, де «низьке» й «високе», усне й писемне, посполите й книжне, народна пісня й латинський трактат ще поєднувалися з тою природною «енгармонійністю», яку бачимо в Сковороди або Котляревського, останніх великих постатей доби гетьманського бароко, — звідтоді елемент органічно-культуротворчий, «теплий», позначений отим «побожним ставленням до переказу й звичаю» та «рештками релігії серця»[401], за котрим, задовго до Шпенґлера, так перечулено ностальгував «хутірський філософ» П. Куліш (який ще пам'ятав його з дому, як і, поколінням пізніше, Олена Пчілка[402]), закріплюється в нас виключно за селянським, «мужицьким» побутом, який тому й ідеалізується, як останній консервант хоч і «німої» (позбавленої горішнього поверху — книжної артикуляції), але таки «живої» культурної тожсамости (М. Драгоманов, а за ним і І. Франко, вважали, наприклад, штундистський рух в українському селянстві прямим продовженням «української Реформації» — братського руху XVI—XVII ст.: «наше мужицтво тепер приходить на те, на чому стояло в козацькі часи XVI—XVII ст.»[403]). Звідси той неминучий «етнографічний ухил» українського народництва, який породив його численні слабкості, досить вичерпно проаналізовані І. Лисяком-Рудницьким у згадуваній праці, щоб я могла тут на них не спинятися, бо не про те мені йдеться. Мета мого історичного екскурсу — хоч би тільки в першому наближенні, начерково відділити автентичне українське народництво («українофільство») від його пізніших трансформацш по «російському» типу, котрі сьогодні застують нам в очу його не лише класову, а й, значно важливіше, культурну, в найширшому розумінні, першооснову, що зберігалася в основному незмінною до 1890-х pp., — козацько-шляхетську.

І справа не в самому тільки дворянському походженні «братчиків» чи переважної більшости членів Старої Громади, хоча й воно, нівроку, теж зіграло свою історичну роль: адже Росія — як, меншою мірою, й Габсбурґська Австрія — була, як-не-як, державою становою, де дворянські зв'язки й походження відкривали ті можливості для «занятий малороссийскими гадостями»[404] в обхід закону, котрі для «різночинців» були елементарно неприступні (бо, як тлумачила панна Косач галичанинові О. Маковею, «після сього можна було б вернутись не до своєї хати, а може, до якої зовсім іншої і не з великим комфортом урядженої» [10, 179]). Ґенерал-губернатор Чертков міг, звичайно, точити зуби на «хибарку» В. Антоновича на Жилянській, але що ту «хибарку» все-таки відвідували і великі князі Романови, і спадковий принц Італії Віктор-Емануїл, то, замість вилетіти з університету, Антонович їхав на рік у закордонне відрядження, — а з посади тим часом летів Чертков; подібно й те, що М. Грушевський, з рекомендації В. Антоновича, зміг посісти у Львівському університеті кафедру вкраїнської історії, з усіма наступними для вкраїнської історії наслідками, завдячуємо тій обставині, що у Відні в Міністерстві освіти й культури Антоновичеві протеґували намісник Галичини граф Бадені й князь Сапєга[405] (зрештою, й українське книгодрукування в 1873 р. перенеслося до Львова зусиллями Полтавської громади, а в ній чільну роль відігравала вельми впливова дама — Єлисавета Милорадович зі Скоропадських, тітка майбутнього гетьмана, котра навіть після Валуєвського указу дозволяла собі утримувати в Полтаві україномовні недільні школи, і вона ж і зафундувала 20 тис. австрійських корон на друкарню НТШ); так само й Олені Пчілці всі її «малороссийские гадости» мусили успішно виходити не в останню чергу тому, що П. Косач «користувався з доброї слави» у князя Дондукова-Корсакова, а потім у ґенерал-губернатора Драгомирова[406] і т. д. (доходило до курйозів: коли київський ґенерал-губернатор граф Іґнатьєв отримав донос на Є. Чикаленка як на політично неблагонадійного «українофіла», то, бувши добре знайомим із Є. Чикаленком по роботі в губерніальному земстві, відповів донощикові, що й сам він, граф Іґнатьєв, походить «із чернігівських князів», отож, як потомствений «малорос», нічого шкідливого в «українофільстві» не вбачає[407]). Коротко-мудро, то було суспільство, у якому закон задкував перед персоналіями, читай вельможністю й зв'язками, — до такої міри, що в Петербурзі директор поштового департаменту міг навіть дозволити прохачеві послати до Києва вітальну телеграму для m-me Косач офіційно забороненою українською мовою, бо «для мадам Косач можна зробити й виняток»[408] (sic! — петербурзький урядовець пам'ятав її з ґенерал-губернаторського прийому, на якому вона демонстративно розмовляла по-українськи і він, боячись образити її своєю російською, мусив говорити з нею по-французьки[409], — нагадаю, що в той самий час за подібні демонстрації «мазепинського сепаратизму» «різночинці» позбувалися посад, а учнів виключали з гімназій з «вовчим білетом»!): quod licet jovi, non licet bovi, або, як писала Леся Українка матері, «що можна действительному статскому советнику, того не можна титулярному» [12, 427][410], і нема сумніву, що якби доля української культури в середині XIX ст. дійсно залишилася в руках убогих та безправних «повітових службовців», якими поспіль уявляють собі наших народників вихованці радянської школи, то сьогодні ця культура була б десь у тому стані, що білоруська. Проте справа, повторюю, не лише в привілейованому походженні. Справа в тому, що ориґінально українське народництво, і в «Книгах буття…», і у Шевченка (якому припала настільки виняткова історична місія, що, перефразовуючи Вольтера, можна сказати: якби Шевченка не було, його треба було б вигадати!) було шляхетським (козацько-лицарським) світоглядово — за всією своєю мотивацією, етосом і спрямованістю.

Українській народницькій інтеліґенції, на відміну від її пізніших російських колег, не залежало ні на пошуках окремого від Заходу «свого шляху» зі збереженням автократичної форми державного врядування, ані на тому, щоб «сховатися» в народі, «заперечивши себе як інтеліґенцію» та потішаючи себе кабінетними теоріями про духовну вищість Фєдьки над Ґете (навпаки, за свій прямий обов'язок вона вважала «помогти народові в освіті, в досягненні самосвідомости»[411]). Її модель нації була взагалі не  д е р ж а в н и ц ь к а  (в цьому питанні вона преспокійно обходилася тим-таки, ще декабристського виробу, федералізмом!), — а  д у х о в н о - к у л ь т у р н а, з дуже сильним етичним наголосом на рівності й свободі. «Істий українець, хоч був він простого, хоч панського роду, тепер повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам'ятовати єдиного бога Іісуса Христа, царя і пана над небом і землею»; «лежить в могилі Україна, але не вмерла. Бо голос її, голос,  що звав всю Слов'янщину на свободу і братерство, розійшовся по світу слов'янському»[412], — це ті засадничі «докси» нової, взорованої на козацько-лицарській, української національної тожсамости, які найбільше суголосні ідеям французьких та німецьких романтиків про «республіку духа»[413] і які практично БЕЗ істотних змін (якщо не рахувати формальної «секуляризації» дискурсу) повторюються не тільки у громадівців та Лесі Українки, а й невиводною «родимою плямою» значáть усі наші самочинні масові рухи і модерної, й постмодерної доби (від Української Повстанської Армії з її гаслом «Воля народам, воля людині!» та відродженим козацьким культом св. Покрови — і аж до Майдану-2004, бунту прецінь також не стільки політичного, скільки морального, де головний пафос протесту спрямовувався проти насильства над свободою волі та зневаги «вищих» до «нижчих» [«Ми не бидло! Ми не козли!»][414]). Інтеліґенти-«українофіли» тільки поширили свій власний спадковий титул «лицарських синів» («Гинуть! гинуть / у ярмах лицарські сини» [Т. Шевченко][415]) на  в с ю  Україну, охопивши ним також і «братів незрящих, гречкосіїв», — саме в українському селянстві, закріпаченому зовсім недавно, наприкінці XVIII ст., вони вгледіли прямого, за Маланюком кажучи, «спадкоємця відумираючої шляхти»[416], багато в чому вірнішого її цінностям і пам'яті, ніж засимільоване (зрусифіковане чи покатоличене) дворянство, до якого належали самі (В. Антонович, Т. Рильський, М. Ковалевський та інші «хлопомани» у висліді своїх етнографічних мандрівок кінця 1850-х спеціально відзначали, «що всі селяни, з якими нам доводилось балакати, прекрасно пам'ятали Запорожжя і могли доволі категорично розказати про його побут»[417], і подібних свідчень зафіксовано доволі, щоб зрозуміти, як могло статися, що «кобзарський міф» Шевченка, в істоті цілком «інтеліґентський», був однозначно сприйнятий сучасниками за прямий vox українського populi: українське селянство в очах «хлопоманів» було несправедливо покривджене не тільки під оглядом відкритих новою добою європейських громадянських прав, а й за старим феодальним правом також — незаконно позбавлене «привілеїв і вольностей» козацького стану й обернене на рабів за російським зразком[418]). Тобто, у «своєму» мужикові українська інтеліґенція бачила зовсім не «передовий», порівняно з Гамлетом, «тип» стихійного соціаліста, а навпаки, здеправованого, «детронізованого» Гамлета, «Гамлета, взятого в рабство», — а проте такого, який і в рабстві здолав зберегти предківський дух республіканізму, продовжуючи таким чином ту, як мовляв М. Драгоманов, «нитку, що ввірвалась в нашій історії в XVIII ст.»[419]. Козацькі «висока любов до особистої свободи, по якій вони (козаки. — О. З.) воліли люту смерть ганебному рабству»[420], та «братерський» дух «комітату» з виборною демократією, заснованою на моральному, а не на дисциплінарному праві[421], були потрактовані за основу української «народньої етики» — а відтак і за наріжний камінь для побудови української нації модерного типу.

Для порівняння, Б. Парамонов свою студію про декабристський рух завершує прецікавим спостереженням, вартим довшої цитати: «…У рухові декабристів був мотив, який рішуче відрізняв його від наступних революційних рухів, причому відрізняв у кращий бік. Цей мотив — волелюбство, замінене згодом народолюбством. Післядекабристський революційний рух в Росії утратив пафос свободи, аристократичний пафос (NB: чи не від українців і перейнятий, було, на коротку історичну хвилю? — О. З.). Замінивши його народопоклонницькою ідолатрією, революціонери, самі того не завваживши, зазнали ще одної поразки від царизму: вони перейнялися патерналістською, урядовою, протекціоністською ідеологією»[422]. Зате цей пафос свободи знайшов собі дальше органічне продовження в народництві українському: замість «опрощатися» до «Фєдьки» («розінтеліґенчуватись», за точним виразом Ю. Шевельова), українофіли «висвятили в лицарі» самого «Фєдьку», чи то пак, «Ярему»[423] (наскільки статистично підставно, про те не нам тепер судити: доки наша історична наука не потрапить відтворити більш-менш об'єктивної соціологічної картини вкраїнського селянства півторастолітньої давнини, доти нам залишається вірити нашим «хлопоманам» на слово). Ось цей-то аристократичний етос, — згодом, у добу панування «масової людини», до невпізнання загладжений і затертий, — український рух, при всій його свідомо демократичній орієнтації, і зберігав живим і незмінним упродовж цілого «класичного» народницького періоду, і саме цим мене той період і цікавить. Не збагнувши цієї сторони українського руху, ми й далі будемо роками совгатися в тому самому зачарованому колі, відчитуючи свою спадщину за інструкціями, виготовленими у відділах пропаґанди ЦК КП(б)У.

Для повнішої ілюстрації наведу дефініцію українофіла, дану В. Антоновичем у 1896 p.: «Під словом українофіли ми розуміємо тих уродженців Південноруського краю, які настільки обізнані з своєю батьківщиною, що встигли констатувати відмітні риси її народонаселення, настільки розвинені, що можуть і літературно викласти свої переконання, настільки люблять свою батьківщину і бажають їй розвитку та успіху, що вважали б ділом гріховним замовчувати її особливості та похідні з цих особливостей конечні потреби, настільки не виключно заклопотані особистою кар'єрою й добробутом, що в міру спромоги, в законних рамках готові обстоювати свої переконання, незважаючи на упередження, з якими звичайно стрічаються їхні погляди, та на наслідки цих упереджень»[424] (курсив мій. — О. З.). Характеристика, як бачимо, не стільки ідеологічна («обізнані»), скільки, знов-таки, морально-психологічна («люблять свою батьківщину», «вважають ділом гріховним замовчувати», «настільки не виключно заклопотані кар'єрою й добробутом», що готові жертвувати ними в ім'я своїх переконань). Порівнявши з традиційною номенклатурою «лицарських чеснот», як її подано у Данте, побачимо, що з 11 Дантових прикмет «духовного лицаря» (fortezza, temperanza, liberalitade, magnificenza, magnanimitade, amativa d'onore, mansuetudine, affabilitade, veritade, eutrapelia, quistizia)[425] в Антоновичевому «портреті українофіла», явно чи неявно, присутні  м а й ж е  в с і, за винятком суто етикетних (пов'язаних із нормами куртуазної поведінки), — а саме: fortezza (щира відвага), liberalitade (поміркованість у матеріальному), magnanimitade (розумне прагнення слави — тут, успіху [«преуспеяния»] для батьківщини)[426], amativa d'onore (поміркована амбіція), affabilitade (здатність до світського спілкування, отже, власне та, дивакувата вже для сучасного вуха, «розвиненість» настільки, щоб «і літературно викласти свої переконання»[427]!), а найголовніше — quistizia (справедливість і любов до справедливости). І в цьому немає нічого дивного — адже цей самий етичний кодекс (з деякими поправками, про які нижче) був чинним і для наших «мальтійських лицарів» — запорожців, хронологічно останнього з військово-чернечих орденів європейського середньовіччя[428]. Інша справа, що якраз морально-звичаєвий і обичайний аспект козацької культури («мій звичай — козацький обичай») досі, порівняно з іншими, досліджений дуже скупо, і, по суті, далі Д. Яворницького україністика в цьому питанні так і не посунулася. Проте навіть і того, чим диспонуємо, цілком досить, аби впізнати в нашому козацтві стандартний звичаєвий норматив середньовічного «Христового воїна» («святого лицаря», за Шевченком) — milites, «оборонця віри» під покровительством Діви Марії, архістратига Михаїла і св. Юрія[429] (сумніви М. Поповича з приводу того, наскільки правними слід вважати лицарські претензії козацтва, пояснюються, на мою думку, звичайнісіньким нерозрізненням лицарства первісного, військового, від пізнішого, придворного: у XVI—XVII ст. у Європі друге вже цілком витіснило перше, якому наше Запорожжя лишилось останнім бастіоном, — вочевидь, це мусило бути не останньою з причин, чому Запорожжя так широко притягувало до себе невпокоєні рештки якраз «старого», мілітарного лицарства-bellatores із Центральної та Південної Європи, звідки в XVII ст. прибило в Україну і предків Лариси Косач по обох лініях — з Греції перекладача-«драгомана» при гетьманському вряді, з Боснії нащадків Стефана Косачі, першого правителя Герцеґовини — за герцоґським титулом, одержаним 1444 р. від імператора Фрідріха[430], — і вже аж ніяк не можна погодитися з М. Поповичем, ніби «надто вже не схоже запорізьке, а з ним і городове, козацтво на середньовічне рицарство»[431], — навпаки, якраз на «середньовічне», військове рицарство IX—XIII ст. воно й схоже як дві краплі води, і в цьому легко пересвідчитися, зіставивши археографічні нариси Д. Яворницького з відповідними студіями західних медієвістів[432], — не треба тільки дошукуватися в ньому придворної куртуазности, якої не знало і яку, за традицією, зневажало й західноєвропейське «Христове воїнство»).

Простіше мовивши, перші покоління українських народників, по суті, і були, у зовсім неметафоричному сенсі, «духовними лицарями» дантівського типу — тими, хто після занепаду лицарської (у вітчизняному еквіваленті, козацької) доби змінив меч бойовий (у вітчизняному еквіваленті, шаблю) на духовний («нашого завзятого Головатого» — на «нашу думу, нашу пісню»), керуючись у своїх діях тим самим шляхетсько-лицарським кодексом  с л у ж і н н я  і  п о с в я т и  і розбудовуючи свій рух за тією самою  л и ц а р с ь к о - о р д е н с ь к о ю  м о д е л л ю («таємного товариства», або, як злостиво скаже С. Єфремов, «релігійної секти»). За спогадами Є. Чикаленка, після офіційно оголошеного «саморозпуску» 1876 р. Стара Громада «зосталася існувати у великій таємниці, навіть між українцями <…> Писаної програми в українських громад не було, і складалися вони з людей, що вірили і по змозі працювали для відродження української нації. Політичного світогляду від членів не вимагалося, <…> але зате твердо вимагався етичний ценз, через те, певно, й прийнята була по всіх українських громадах одноголосність виборів; коли хоч один голос був проти, то такого чоловіка в члени громади не приймали (NB: та сама засада, на якій комплектувалися масонські ложі! — курсив мій. — О. З.)»[433]. Це в чистому вигляді опис аристократичної езотеричної організації релігійного типу, що й не  дивно, якщо зважити на приналежний діахронний контекст — відновивши лінію переємства від «славних прадідів» — «мальтійських кавалерів»-запорожців — через дідів — декабристів і масонів — та батьків-«братчиків» — до тих останніх «посвячених», які стали завершальною ланкою в розтягненому на понад століття «передатковому механізмі»: від Ucraina terra cossacorum, «України козацької» — до модерної України.

Уточню: все вищесказане аж ніяк не слід тлумачити як авторську амбіцію одним «кавалерійським наскоком» піддати ревізії ту канонічну, давно всталену й широко апробовану періодизацію української інтелектуальної історії, згідно з якою шляхетський (або, як висловлювалися в 1920-ті, «дворянсько-поміщицький») період цієї історії закінчується 1840-ми роками, від 1840-х по 1880-ті триває народницький, а з 1890-х починається доба модерного націоналізму. З погляду історії ідей саме так воно й було. Одначе, як я вже не раз підкреслювала, мене в цій книжці цікавить не так історія ідей, як історія чуттєвости, представлена на рівні культурних архетипів, а з цього погляду по-справжньому «демократизуватися» українська культура, попри все її ідейне «мужикофільство» (у світлі імперських політичних кон'юнктур напряму ототожнене з «мужицтвом» і дотепер від нього не відокремлене), почала куди пізніше, ніж це сьогодні видається нам, уже позбавленим приналежних культурних рецепторів, щоб відділити аристократичний «верх» від демократичного «низу».

Ось характерний приклад такого хаотичного змішання одного з другим. М. Попович, зовсім слушно підкреслюючи в козацькій культурі «демонстративну безтурботність» у ставленні до матеріальних добр — з одного боку, жадобу до військової здобичі, з другого, нормативний припис негайно «пропити все здобуте в бою, ще й залізти в борги»[434], — у добрій вірі сприймає це за ознаку посполитої, простацької «сміхової» культури (здається, чи не змішуючи цю останню з деструктивним пафосом хронологічно найближчих до нас «народних карнавалів» — селянських антипоміщицьких погромів 1905-го та комсомольських бенкетів початку 1930-х на обійстях «розкуркулених»), — і при тому геть недобачає найочевиднішого пояснення, що само лежить на поверхні: органічна відраза до «купецтва», презирство до буржуазних цінностей, а надто до матеріального накопичення, — то була генетична типологічна ознака європейської шляхти аж до самого XVIII ст. включно (ще герцоґ Рішельє давав своєму синові урок аристократичного поводження, посилаючи його на день гуляти в місто з повним гаманом золота, а коли хлопець приніс назад невитрачену решту, демонстративно викинув гроші у вікно)[435]. Саме по цій лінії й проходить межа, іже не прейдеши, між шляхтичем і буржуа, інакше — лицарем і селюком, «козаком» і «мужиком»; саме тому в Данте, останнього співця лицарської культури й аристократично-гидливого ненависника «сріблолюбців», так тяжко караються в нижніх колах пекла «захланні»; саме тому, в остаточному історичному підсумку, аристократія й програла буржуазії — спочатку економічно, а відтак і політично: шляхтичеві належалося вміти витрачати, а не рахувати, завойовувати доблестю, а не примножувати спритом, і якщо ми сьогодні вже увіч не впізнаємо в козацькій приписовій матеріальній «безтурботності» хрестоматійної лицарської magnificenza (легке ставлення до багатства), то не дивно, що так кепсько розуміємо і наших класиків. Коли вічно безмаєтний Т. Шевченко подавав у вікно випадковому жебракові золотого червінця, а дорогою з заслання, обікрадений у нижегородському борделі з усіх одержаних авансів за портрети, зовсім-таки «безтурботно» записував у шоденнику: «И поделом, вперед не бери незаработанных денег» («Журнал», 26.11.1857), то за такою широтою натури культуролог має вміти розгледіти не саму лиш індивідуальну щедрість справді-таки вільної, нічим духовно не «закріпаченої» особистости, а й цілком певну традиційну звичаєвість — той самий аристократичний етос козацького «нестяжанія», за яким борги вважалися честю, а прибуткова «лихва» — незмивною ганьбою. Відповідно й коли Леся Українка з істим патриціанським невдоволенням коментує «гендлярське» захоплення брата-гімназиста грою в «лотереї»: «Микось міг би розуміти, що подібний trafique зовсім не в традиціях нашої сім'ї» [10, 406], — це промовляє та сама родова погорда аристократки до «духа капіталізму», до всякого «торжища», яка, попри всю свою анахронічність, все ж не могла не зберігати в очах нової промислової та фінансової еліти (серед якої були, як-не-як, не самі «Пузирі й Калитки», а й Симиренки та Чикаленки!) флеру моральної привабливости. Меценатство індустріальної буржуазії взагалі значною мірою розвивалось як наслідування аристократичного доброчинства, і на українському рухові це видно зриміше, ніж деінде: його спонсори «демократичного» походження, складаючи свої анонімні пожертви, ще чинили у власних очах цілком «по-козацькому», «по-нашому», за відомим виразом П. Симиренка[436], — за прикладом нащадків козацької старшини (ті служили своєму новозаприсяглому «суверенові» — українському народові — всім, що посідали, зокрема й маєтністю, з уже геть невідповідною «духові часу» безоглядністю[437]).

Якщо перед лицарською ідентифікацією козацтва гальмує в нас нині навіть фахова культурологічна рефлексія, то про культуру в широкому сенсі годі й казати. Практично всі, заризиковані в ній у пострадянську добу, спроби обтрусити портрети нашої козацької еліти від пилу радянських ідеологем тільки засвідчують, як глибоко в колективну підсвідомість той пил уївся. Найпомітніші вилазки на цей терен двох чільних представників українського «шістдесятництва» — фільм «Молитва про гетьмана Мазепу» Ю. Іллєнка (2002) та віршований роман Ліни Костенко «Берестечко» (1999) — виявилися, хоч і різною мірою (фільм почасти, роман цілковито), естетично провальними з тої самої причини, що й свого часу в І. Драча з М. Мащенком переряджена під «комедію малоросійського репертуару» мінська трагедія Лариси Косач: через драстичну неадекватність власної художньої мови авторів — чуттєво таки геть «чужій і чуждій» їм культурі, попри всі намагання її опанувати й «одомашнити». У Ю. Іллєнка Іван Мазепа, цей уславлений «шармер» європейських монархів (не кажучи вже про дам!), у чиїй особі козацька культура чи не вперше набула рис уже й прямо куртуазних[438], куди більше нагадує радянського інтеліґента першого покоління — і по-п'яному бавить свого полковника, у традиціях чисто колоніального «народного гумору» (того, що в імперському театрі звався «дразнить хохла»), анахронічним простацьким анекдотом («Куме, вгадайте, що то таке — маленьке, чорненьке, на чотирьох ногах, з хвостом і гавка?..»): далебі, важко уявити собі такого «бесідника» рафінованим поцінувачем німецьких та латинських інкунабул! Ще фатальнішою стала поразка Ліни Костенко: її гетьман — Богдан Хмельницький — уже відверто пародійний, часами на межі ґротеску; половину роману він займається тим, що, оплакуючи поразку під Берестечком, впивається на відлюдді «до зелених коників», і його п'яні орації, та ще скарги обдуреного невірною жінкою мужчини, єдині й звучать у романі художню переконливо: дух сивухи геть заступив те, що Леся Українка називала «„пахощами“ давніх епох» [12, 395]. При всій старанності, з якою Л. Костенко заримовує біографію гетьмана як військового й політичного діяча, намагаючись не обминути жодного з відомих фактів (ні здобутої Б. Хмельницьким в єзуїтському колеґіумі освіти, ні його служби французькій короні, ні участи в битві під Дюнкерком, ні його союзу з польським королем Владиславом IV у проекті міжнародної антитурецької коаліції), всі ці «анкетні дані» лишаються в кращому разі пустою риторикою (наприклад, про освіту: «Я теж, мабуть, не темний чоловік. / Горація читав <…> Турецьку знаю, був там у полоні. / Польщизну вчив. Французька на мазі» — sic!) — і ніяк не контамінуються з витворюваним упродовж цілого твору мовним портретом галайкуватого сільського дядька (подібно й Ю. Іллєнко, щоб сповістити глядачеві про буцімто надзвичайно високу культуру козацького бароко, якої його персонажам ніяк не вдається продемонструвати «на  живо», змушений робити це риторичним прийомом — особисто з'являючись у кадрі для авторського коментаря). При спробі ж силоміць прищепити всю ту голослівно заявлену «високу політику» на дискурс, куди відповідніший персонажам Нечуя-Левицького («У мене жінка дебеленна, / у мене коні — ігиги! <…> У мене вороки і сволоки, / і хата, взята на кілок [?! — О. З.]», поетесі зраджує вже й елементарне почуття стилю, — матеріал не піддається, і грізний «східний Кромвель» починає голосити достоту як яка-небудь Шкандибиха чи Кайдашиха в себе на вгороді: «Чи я ж своїх суміжників турбую, / що напосілись гамузом? А тпрусь! <…> Так ні ж, повзуть, нема од них одгону. / Як свині, риють до моїх границь. / Лиш з України виметеш корону, / а цар вже в душу скипетром — пихиць!» і т. д.

У Л. Костенко краще, явніше, ніж у Ю. Іллєнка (не кажучи вже про М. Поповича), видно головну причину цілого цього культурного конфузу: це — міцно вкорінений в українську свідомість колоніальний стереотип козаччини як «селянського повстання» (NB: і це в країні, де 46 % населення жило в містах, а селяни заледве чи складали й третину[439]!), ватажок якого, згідно з усіма заповідями радянської історіографії, мусить бути «виразником інтересів простого народу» (за Л. Костенко — «сірих пострішан», «кобеняків», «куцих чорних свит»), а відтак і сам не ким іншим, як «мужиком» («А ти козак. Ти гетьман. Ти мужик» — sic! — такого синонімічного ряду не дозволяв собі навіть запеклий українофоб Г. Сєнкевіч: для нього, як для всієї польської історіографії, непрощенна вина Б. Хмельницького, чи, як він його воліє геральдично йменувати у «Вогнем і мечем», «Абданка», полягає власне в тому, що той, сам бувши коронним шляхтичем, обернув зброю «проти своїх», став відступником польської корони, — Л. Костенко, правда, теж вкладає в уста свого Богдана мимобіжну, і теж по-дядьківському комічно хвальковиту згадку про шляхетне походження: «А цар московський, він якого роду? / Він що, з князів? Я сам герба „Абданк“!», — але цей, ні в п'ять, ні в дев'ять згаданий герб — бо предки Б. Хмельницького, хоч і гербові шляхтичі, були прецінь далеко не княжої крови, і вже аж ніяк не Рюриковичі! — пасує йому не більше, ніж Леонідові Кучмі титул «шевальє ордену св. Станіслава»). Тож «Ясновельможний» (офіційний гетьманський титул) у Л. Костенко й вийшов натуральним «кобеняком» — що за мовою, що за світоглядом і світовідчуттям: поляків він усюди вперто зве «панами» (NB: до «своїх» це нормативне старшинське звертання не застосовується!), німецьких рейтарів противника йменує і взагалі анекдотично, як на полководця: «ті ото — з крильми» (!!!); про «жінку» свою (навіть не «пані», козацьким звичаєм!), котра буцімто «полковникам внесла три миски галушок» (ця гетьманша, що власноруч — навіть без служниці! — таскає галушки мисками, явно прибилася сюди з Гоголевої «Різдвяної ночі»), висловлюється вже й зовсім стилем Голохвостого: «Вона ж у мене що, не гірша королеви. / Її вдягнути в це (?! — О. З.), і вже „пардон, мадам“» (Свирид Петрович Голохвостий, у якого теж, як пам'ятаємо, була «французька на мазі», сказав би — «такий водеволь, што только мерсі»!), — а потрапивши в покинутий зáмок, роззирається довкруги цілковито «інопланетним» поглядом (попри втиснуту опісля довідку, що дитиною й сам «ріс в Олеськім замку»!) — очима спантеличеного селюка, коваля Вакули в покоях цариці: «Пани жили. Мабуть, якогось древа» (забув, що «сам герба „Абданк“»? — О. З.), «Стрільчасті вікна. Ще й якась небога / тримає стелю в себе на плечі» (вперше вгледів каріатиду? — О. З.), «Якийсь ще й лицар є тут у стіні» (щó то за «лицар», усякий «не темний чоловік» XVII ст. миттю взнав би з латинського напису на статуї й не просторікував би марне на цю тему ще кілька сторінок, але про жодні написи в тексті нема й згадки, авторка, разом зі своїм героєм, їх не бачить, — це погляд мужика, а мужик і має бути неписьменним: єдине, що він бачить, — це, що «і в камені цей пан ненавидить мене», — курсив мій. — О. З.: отже, маємо в додатку ще й класову ненависть — усе, як учила радянська школа).

Як бачимо, на «горішніх поверхах» національної спадщини сучасні інтерпретатори попросту тратять культурну чутливість — рецептори вимикаються. Слово «лицар» стало для нас іноземним. Тим часом для наших класиків воно таким аж ніяк не було — і в Т. Шевченка, і в Лесі Українки це, як і в Й. Борецького, К. Саковича та інших авторів XVII ст., ще питома самоназва козацтва (Оксана в «Боярині» тільки нею й послуговується: «вернувшися з походу, / лицарство з нами бавиться при танцях. / Простягне руку лицар, щоб узяти / мене до танцю, а мені здається, / що та рука червона вся від крови», «не прийняла б я перстеня з руки такого лицаря». — курсив мій. — О. З.), тобто характеристика нестак моральна, як власне-станова, те, що в Західній Європі називалося «de militari ordini» (з воєнного стану) й початково охоплювало, між іншим, зарівно чоловіків, як і жінок, на ознаку не професії, а соціального походження[440] (те, що вже в добу Хмельниччини козацька старшина формувалася, як то довів свого часу В. Липинський, не стільки з цього «equestri ordini», «ордену вершників», або, по-нашому, «старинних козаків», скільки з шляхти, міщанства й духовенства, куди краще приготованих відповісти на поставлені історією політичні й економічні виклики[441], не міняє тої, для доль культури вирішальної обставини, що домінантним для всієї цієї верстви, хоч би якої з походження гетерогенної, був саме козацький, лицарський етос «загартованого в відвічній боротьбі з мусульманським світом»[442] «святого воїна», і ось цей-то етос насамперед і притягнув до козаччини шляхту, — як найвідповідніший і її власній, іманентній традиційній звичаєвості[443], котра в рамцях здеґенерованої Річипосполитської ідеології вже була прирікалася на занепад).

Про В. Липинського я тут згадала невипадково. Належний до того самого «доленосного» покоління, що й гетьман Павло Скоропадський, і засновник Української Академії Наук Володимир Вернадський, і митрополит Андрей Шептицький, і, нарешті, Леся Українка (NB: називаю тільки «вершинні» у своїх галузях постаті, всі, що характерно, — нащадки свого часу розчиненої в чужих імперських елітах української аристократії), — у своїх історичних та філософських працях він теоретично чи не найповніше проартикулював ту саму шляхетсько-лицарську психологічну константу українського національного відродження, котру неявно був означив уже В. Антонович: повертаючись, на великому переломі модерної історії, на службу «до своєї народности» (так само, як два з половиною століття раніше їхні предки — з-під польської корони, тільки тоді — в козацьку старшину, тепер — у національну інтеліґенцію), українська шляхта платила родові борги, — таким чином, до речі, історично востаннє стверджуючи себе саме як шляхту («різночинець» родових боргів не має!). У тому «конфлікті етосів», що його В. Липинський розглядав як визначальний для збереження еліти при всяких суспільних трансформаціях, — конфлікті між «евдемонічною», як він її йменував, мораллю «винюхувачів кращого прожитку» (сюди він безжально залічував і всю інтеліґенцію соціалістичної орієнтації, керовану ідеалом «кращого життя»), з одного боку, та пасіонарним етосом людей «шляхетних», у тому сенсі, який вкладали в це поняття і сам В. Липинський, і Ф. Ніцше, і, дидактично досі найпереконливіше, X. Ортега-і-Гасет[444], з другого боку, — саме потужний струмінь цієї своєрідної «аристократичної контрреформації на світський лад» відіграв роль, яку важко переоцінити.

І справа, знов-таки, не лише в конкретних персоналіях, котрі, висловлюючись Франковою формулою, таки надовго пустили Україну «в мандрівку століть» із печаттю свого духа, — не в їхніх, цебто, особистих заслугах. Справа в тому, що шляхетська свідомість є завжди, ab definitio, «пасеїстична», історично (=генеалогічно) зорієнтована: минуле повсякчас присутнє в ній «тепер-і-тут», у вигляді вспадкованих предківських «завоювань», які згори задаються нащадкові як непохитний моральний норматив для наслідування й «утримання». Власне завдяки цьому на етапі модернізації й переходу від аграрного до індустріального суспільства в більшості європейських країн аристократія й виступила головним забезпечником і гарантом культурної тяглости: «народ», отой любий серцям романтиків консервативний das Volk, споконвічний хранитель усного переказу, з розпадом традиційного соціуму вмить, за одне покоління позбувався і свого «переказу», і всякої-будь історичної пам'яти, ба й своєї мови (якщо у М. Старицького колоніальний суржик ще тільки-но починає проникати в міщанську верству, то у В. Винниченка його з готовністю переймають уже й заражені «духом капіталізму» селяни, радісінькі здихатися цілого свого етнокультурного спадку вкупі з осоружним «мужицьким» костюмом[445], — мотив, що наскрізною інтеліґентською ламентацією тягтиметься відтак через цілу українську літературу XX століття, навіч ілюструючи слушність тези, яка була цілком самоочевидною ще для наших ранніх «народників»: без «своєї», соціально впливової інтелектуальної еліти — за М. Драгомановим, «мозку»[446], — народ залишається культурно беззахисним і сам своєї тожсамости в колоніальних умовах зберегти не зможе).

Для аристократичної свідомости, натомість, відмова від спадку дорівнює відмові від себе, краху особистости, так що минуле тяжить над нею постійним фатумом, «преділом, іже не прейдеши». Тому, між іншим, нас не повинні дивувати такі різко супротивні цілому еґалітаристському пафосові російського народництва заяви наших народників, як часто повторювані Оленою Пчілкою своїм дітям напучування в дусі «Порода в людині перше всього»[447], або ж просто-таки фаталістично детерміністська «антропологія» В. Антоновича, згідно з якою «моральну діяльність всякого чоловіка» на 75 % визначає спадок предків, на 5—10 % — «виховання» (під яким розумілося вже свідоме опанування надбань і принципів минулого!), і тільки на яких 15 % — особиста ініціатива[448]: пропорція тим характерніша, що якраз сам В. Антонович, по матері з роду польських князів Любомирських, по батькові — з угорського роду Джидаїв, змалку вихований у запеклому польсько-шляхетському шовіністичному дусі, мав би нібито слугувати запереченням власної концепції, як людина, що саме від батьківського спадку й відмовилась, вибудувавши собі життя за «власною ініціативою», — але це тільки якщо розуміти поняття «спадок предків» не за духом, а за буквою, як його й розуміє сучасна свідомість (X. Ортега-і-Гасет називав це «герметизмом масової людини» — категорично негодної уявити собі чогось, що не вкладається в її власний репертуар ідей і понять). В дійсності, те, як мислила собі дворянська інтеліґенція «спадок предків», найбільше подобає — навіть із наближеними до Антоновичевих пропорціями! — на так звану «батьківську програму» (інакше, «батьківський/предківський сценарій»), одну з базових категорій сучасної трансакційної психології[449], — течії новітнього психоаналізу, яка вирішальним у кожній індивідуальній долі вважає насамперед характер «міжпоколіннєвих трансакцій» (рольових взаємодій) дитини з батьками, дідами і т. д., — з тою, зрозуміло, різницею, що в XIX ст. ніхто при тому не покликався на Фройда з Юнґом. Повертаючись до «своєї народности», не раз при тому міняючи систему одержаних при народженні «ідентифікаційних кодів» (перейменовуючись, як В. Липинський, із «Вацлава» на «В'ячеслава», приймаючи, як граф Роман Шептицький, хрещення «за руським обрядом» тощо), наші нащадки спольщеної або зрусифікованої шляхти анітрохи не вбачали в такій «зміні культурної лояльности» розриву з традицією, — як не вбачали її, строго кажучи, і в переходах своїх батьків та дідів «у малоросійське дворянство» або «під австрійську корону». Не забуваймо, що зраду «народу», в етнографічному сенсі, як  з р а д у  н а ц і о н а л ь н и х  інтересів українській шляхті вперше інкримінував щойно Т. Шевченко (NB: чого йому ніколи так і не зміг до кінця простити М. Драгоманов!). Сама ж українська родова шляхта, в тому числі й народницька, у якої Шевченкове «посланіє», у прямому й переносному сенсі, знайшло такий гарячий відгук, зовсім не вважала своїх предків «зрадниками» — радше жертвами історичних обставин, як, дуже типово, коментувала переорієнтацію свого діда «на Петербург» навіть найзагарливіша з українофілів, Олена Пчілка — «На таку путь зігнала московська сила українську старшину!»[450] А Драгоманов — той уже й прямо заявляв, що позаяк «про сталість національних ознак і говорити смішно», то «кланятись національним святощам, вважаючи за них усе status quo теперішнього народного життя й думки», є ознакою звичайнісінького невігластва (для ілюстрації він наводив відоме натоді серед київського дворянства bon mot маршалка польської шляхти графа Тишкевича: коли тому, ревному католикові, докорили, що його предки були ж, мовляв, православні, граф преспокійно відказав: «А ще раніше язичники», — «І справді, — тріумфально звертається Драгоманов до своїх опонентів, — котрої з національних святощей мав держатися гр. Тишкевич, чи православія, чи культу Перуна?»[451]).

Ця прихована контроверсія — тихо булькаюча на повільному вогні незгода між дворянським і «різночинським» крилом української інтеліґенції в оцінці наших до- і ранньомодерних еліт — не отримала, на жаль, розгорнутого концептуального оформлення у вигляді ширшої полеміки. Чи не єдиним випадком досить-таки нефортунного «прориву на яв» можна вважати скандал із Кулішевою «Крашанкою русинам на Великдень», у якій було зроблено спробу історично реабілітувати колись сполонізовану українську шляхту, — за глузливим коментарем Франка (який не лишив від Кулішевих «миротворчих» планів каменя на камені!), поставити «на чолі нового національного руського руху» «внуків колишніх „культурників“ Сапіг, Жолкєвських та Чарторийських»[452]: ідея, що здавалась Франкові не більше ніж «фантастичною»[453]. Сьогодні, з часової дистанції, його досить-таки «погромницькі» пасажі, вицілені проти Куліша, звучать як справедливо-обурене гримання окраденого «мужика» на винуватого «пана», який винувато ж і вмовкає, — позиція тим більше зрозуміла, якщо згадати, що Франко був у своїх антишляхетських інвективах аж ніяк не самотній. Як писав І. Лисяк-Рудницький, тогочасні «історики-позитивісти немов спеціалізувалися у випорпуванні слабостей у староукраїнських порядках та в демаскуванні здогадних шкурницьких мотивів у постатях нашої історії»[454] (характерно, що навіть Драгоманов, який пробував осадити за таку «спеціалізацію», зокрема, Ол. Лазаревського, робив це дуже обережно і, як на його войовниче-безкомпромісну натуру, таки напрочуд делікатно: «дух часу» на більше не дозволяв, і треба було справді бути анахронічним диваком, як Куліш, щоб так відкрито й незграбно поперти «проти рожна»). Зрештою, ті «два крила» національної інтеліґенції ніколи відверто собі й не протиставлялися: «українці» — навіть поділені в 1890-х на «радикалів» і «культурників» — все-таки цілий час залишалися, увічу імперії як спільного ворога, «одним табором» (як точно висловилася Леся Українка, хоч і з іншого приводу, — «ми гинули не тільки від класового антагонізму, але й від недостачі його»[455] — sic!). Але це зовсім не значить, що такої контроверсії між ними не було, і що українська культурна історія, ця «програмна матриця» цілого українського модерного національного проекту, сприймалася  «всім табором» у тому самому режимі обривів тяглости, в якому вона бачиться нині нам, — шляхта ніколи не обриває тяглости, її функція, навпаки, — скріплювати, реставрувати обірване. Інша справа, що сама та тяглість у процесі реставрації може міняти свої внутрішні смисли.

Час підбити деякі підсумки. Повернувши «свою шляхту» на приналежне їй місце в українському русі XIX ст., ми неминуче опиняємося перед необхідністю переглянути цілий модерний український національний проект, успадкований нами від СРСР у колоніальній, народницько-етнографічній модифікації (до проблеми аґлютинації українського народництва з російським в «українській радянській» версії цього феномена мені ще доведеться повернутися наостанці). Головною характеристикою цього проекту від 1920-х pp. і до сьогодні можна вважати аґресивне відторгнення всякої великопанськости як елемента буцімто чужорідного, «ненашого» (характерно, що навіть сам цей термін — «великопанськість» — цілковито зник з мовного узусу, заступлений іншомовним, і начебто вже й неперекладним, «аристократизмом»). Тут дозволю собі вельми показовий персональний спогад. У серпні 1988 р. в Київському оперному театрі відбувався ювілейний вечір пам'яти Лесі Українки (тоді такі вечори ще відбувались). Після всіх достойників за сценарієм передбачалося й слово «молодої поетеси» — амплуа, в якому випало виступити авторці цих рядків. Сам по собі жанр такої п'ятихвилинної промови виключає можливість якоїсь глибшої провокативної думки — це радше «перформенс», гра метафорами, тож тим більшим виявився мій шок, коли в черговому числі «Літературної України», де було вміщено тексти виступів усіх учасників вечора, я вгледіла безцеремонно виправленим акурат те єдине місце у своїй промові, на якому мені справді залежало: замість моєї гордо проголошеної «української аристократії — як кровної, так і духовної» (про Драгоманових-Косачів) головна націонал-патріотична газета пояснила, urbi et orbi, що я «маю на оці аристократію не кровну, а передовсім духовну»[456], — щоб, бува, хто не подумав, що в Україні могла бути кровна аристократія і що «наша Леся» може мати з тим щось до діла.

Повторюю, це був 1988 рік, і про жодну політичну цензуру вже не йшлося. Це дала про себе знати ота генетична «зона відчуження» між українським «мужиком» і українським «паном» («хоч були пани, та чужі»!), яка від XIX ст. нікуди не зникла — ба навпаки, зросла на силі, отримавши від більшовизму моральну санкцію на «класову ненависть». За роки незалежности ця ненависть — одна з основних підвалин комуністичної цивілізації — нічим не була поскромлена, і всі культурні непорозуміння, на які ми натрапляли в ході повищого викладу, в кінцевому висліді, є її продуктами, хай і несвідомими, — інваріантами того самого редакторського олівця, котрий одним розчерком навідріз відмовляв українській інтеліґенції XIX ст. в праві на родовитість.

А тим часом, така депривація обертається не просто фальсифікацією історичного процесу, — вона зводить нанівець усі зусилля наших «націєтворців» XIX—XX ст. обґрунтувати неперервну тисячолітню тяглість «українсько-руської» історії як леґітимну основу національно-державного існування. Самої тільки народницько-етнографічної тожсамости для цього категорично недосить, — вона негодна ліквідувати досі зяючий прірвою в нашій свідомості розрив між «темною» козацькою й модерною (пошевченківською) добою.

У наступному розділі я покажу, як на практиці здійснювалась дворянською інтеліґенцією ліквідація цього розриву. Тепер, коли ми «поновили» наших нащадків козацької старшини у «правах і вольностях», можемо, нарешті, ризикнути відповісти на питання, з якого й починалася ця книжка: якою ж, власне, українкою була Леся Українка — що означав її «етнічний» псевдонім для неї самої, який за тим крився, вже невидимий для нас,  с м и с л[457]? (Це взагалі ключове питання всіх без винятку езотерик, хоч релігійних, хоч літературознавчих, — так звана «тайна імени», тільки що в даному випадку маємо ім'я, настільки облудне своєю позірною тавтологічністю, що ніякої «тайни» за тим довгі десятиліття наша гуманітарна думка, загіпнотизована радянською народницькою міфологією, навіть не підозрювала.)

Отож далі, повернувшись на територію літературного тексту, я спробую, хай би тільки в найзагальніших рисах, реконструювати обрис тої «культурної тяглости», котру персоніфікувала собою «єретичка»-«прометеїстка», лицареса Святого Духа, називаючись «просто» (sic!) Українкою. В дійсності, як бачимо, справа виявляється далеко не така «проста»: в основі комунікаційного розриву між Лесею Українкою й нашою постколоніальною культурою лежить глибинний, загнаний усередину, конфлікт тожсамостей, наш хронічний «національний невроз» — не остання причина того, що український національний проект і досі, на початку XXI століття, залишається в стадії недовершености.

VI. «Тайна імени». Історія ордену: символ віри

Слов'янщина! — який величний гук,

Який широкий і містично темний.

І скільки літ, і як багато рук

Для неї будували храм таємний.

Посеред храму п'єдестал звели,

І статую поставили на ньому,

І вид, немов Ізіді, зап'яли

Покровом щільним ідолові свому.

Стоїть таємна статуя давно,

Час тихо упливає рік за роком,

І досі ще нікому не дано

В лице їй глянути одважним оком.

Леся Українка. Slavus-sclavus

Отже, «звемось просто українці, бо ми такими єсьмо» [10, 86]. Так гордо ознаймила двадцятилітня Лариса Косач своєму «любому дядькові» (постійне епістолярне звертання) й «духовному батькові»[458], Михайлу Драгоманову, який, завважмо,  п е р ш и м  (від 1876 p., тобто відколи еміґрував із Росії) став уживати в своїх писаннях того самого «етнічного» псевдоніма, що відтак перейшов і до неї — «Українець» (NB: а ще тридцятьма роками раніше так підписався, — правда, не по-українськи, а по-французьки, але також мандруючи Європою й почуваючись вигнанцем, — інший автор, якого в родині Драгоманових без вагань зараховували до українських, — «Мг. Nicolas de Gogol, Ukrainien», згідно з «Almanach de Carlsbad» за 1846 p.[459], — збіг, що його навряд чи можна вважати за випадковий!).

Цікаво, що цей факт фамільности Лесиного літературного імени, отже, своєрідної символічної зміни імени родинного — «не по крові, а по духу» (що найпромовистіше десигнує започатковану XIX століттям «нову генеалогію» еліти, «велику трансформу» колоніальної шляхти в національну інтеліґенцію), — у нашому лесезнавстві й досі якоїсь особливої уваги до себе не привернув[460]. Причина зрозуміла: М. Драгоманов — за обережним визнанням сучасного дослідника, «чи не найзначніша постать після Шевченка в українській суспільній думці XIX століття»[461] (NB: а якщо абстраґуватися від загальнокультурної харизми та обмежитися суто інтелектуальною історією, то либонь-таки й найзначніша…), мислитель воістину органічної, «тканинної» несумісности з будь-яким (не лише російським!) імперським дискурсом[462], — завжди був, що для Російської, що для радянської імперій, «політично неблагонадійним», або, як назвав його ще Александр II у спеціальному додатку до Емського указу, — «положительно опасным в крае агитатором»[463]. Так він і лишився для постколоніальної культури «не в фокусі». Тих кілька коротких інтерлюдій, що були випали драгомановським студіям у періоди політичного «потепління» (у 1920-ті, коли його безуспішно пробували виставити попередником українського марксизму[464], та в 1960-ті, коли його, не менш безуспішно, «реабілітовувано» під личиною борця з «українським буржуазним націоналізмом»[465]), не встигли забезпечити сьогоднішній гуманітаристиці тривкого ґрунту для розуміння дійсного масштабу цієї постати. Останнє завдання є тим більш нелегке, що з Драгоманова був системний мислитель — той, якого, як наголошував І. Лисяк-Рудницький, можна осягнути тільки в цілокупності, «в органічній єдності його ідей, кожна з яких пов'язана з іншими, доповнює їх і може бути зрозумілою лише через ціле»[466], — а про яке ж «ціле» може йти мова, коли й дотепер найповнішим науковим виданням його праць залишається, страх сказати, двотомник, виданий Б. Кістяківським у Парижі 1905 р.[467]! Одне слово, Драгоманов-яким-він-був — тим, на кого було відцентроване все українське, а значною мірою й загальноросійське інтелектуальне життя останньої чверти XIX ст.[468] (політичних мислителів його класу в Росії після смерти Герцена не було, і вплив його на «Струве і всю чесну компанію наших „старших братів“» [12, 399] — то окрема тема для русистів), — із сучасної свідомости, нікуди не дінешся, випав. А вкупі з ним обвалилася, як від вибитої підпори, й ціла будова, — і Леся Українка зосталась «духовною сиротою».

А тимчасом, вона була «драгомановкою» не просто за традиційно вилічуваним списком поглядів та орієнтацій («європеїзм», космополітизм, лібералізм, соціалізм тощо…), а в тому сенсі, в якому Платон був «сократиком» (драгомановське навчительство, і не тільки щодо Лесі, було взагалі сократичного типу, він не «викладав», а «заражав собою»), — крізь більшість її інтелектуальних та духовних пошуків, наче водяний знак, проступає колись заронене початкове зерно дядькової ідеї. «Від Драгоманова» родом і вся її історіософія (це для нього, завзятого англомана й прудоніста, «східноєвропейського втілення духу Джона Стюарта Мілля»[469], історія людства була історією сходження людини до свободи[470]), і її гностицизм (Драгоманов був чи не найкваліфікованішим у нас і досі релігієзнавцем-єресіологом, ба більше — як доводить І. Лисяк-Рудницький, свідомо робив ставку на єресі як на єдино продуктивний для України «третій шлях» духовного розвитку, альтернативний і «духовбивчому» офіційному православ'ю, — котре ненавидів не менш палко, ніж згодом його небога, — і матеріалістичному «нігілізмові» контівського та марксівського штибу[471]), — і взагалі, на добрий лад, серйозному історикові філософії (сподіваюсь, що такий цій темі коли-небудь трапиться!) треба б вивчати Лесю Українку й Драгоманова «одним пакетом»: саме при порівняльному аналізі ці наші «Сократ із Платоном», Учитель і Учениця, розкриваються найглибше, прецікаво підсвітлюючи себе навзаєм… Я, звісно, не маю мегаломанської амбіції замахуватися тут на подібну ескападу — мені залежить тільки й виключно на духовній генеалогії Лесиного «українства», котре так само родом «від Драгоманова». І позірно безневинне «українці, бо ми такими єсьмо» — це, другим планом, ще й заява, складена Українкою Українцеві від імени його молодших послідовників — од тих «всіх єліка суть од Драгоманова» [10, 202], чиї лиця й обриси (та навіть і просто кількість!) також для нас уже на відстані століття невидимі й нерозрізняльні.

«Українство» її, отже, — тожсамість, в істоті, суто аристократична, спадкова — «переємство титулу по боковій лінії», причому, нотабене, не в одному коліні: подібно як Лариса Косач уважала себе дядьковою «духовною дитиною», Михайло Драгоманов уважав себе прямим спадкоємцем «українського декабризму» (sic!) — Товариства об'єднаних слов'ян, членом якого був уже його дядько, а Лесин двоюрідний дід — померлий на засланні прапорщик Полтавського полку Яків Драгоманов. «Вимкнене» з цього генеалогічного ланцюга, ім'я Українка «погасає», тратить усю свою смислову стереоскопічність і робиться пласким, таки справді, наче графа в анкеті. Час тепер повернути йому його загублену «четверту координату» — діахронічну, «вглиб» історії, — та поглянути очима самої Лесі Українки на її «предківський спадок» — зокрема й на всіх тих «подданных русского императора»[472], які, з точки зору панівної й до сьогодні історіософської доктрини, кажучи словами незмінно в цьому питанні уїдливого І. Франка, «з давен-давна любили бігати на службу чужим богам»[473].

На цій самій народницькій ідеологічній хвилі було в нас на початку 1990-х упроваджено до шкільної програми й «Бояриню» — в супроводі не вельми врозумливих коментарів, що «у драмі осуджується компроміс боярина з власною совістю» та «трагізм становища Степана ще й у тому, що навіть таким вірним прислужникам, як він, Москва не вірить»[474] (слід розуміти, якби «вірила», то становище було б менш трагічним? — О. З.). Поруч із «Лісовою піснею», ще одна п'єса «на українську тематику» (а їх у Лесі Українки і всього-то дві — з двадцяти!) слугувала немовби сертифікатом авторчиного «українства» — і звільняла таким чином від необхідности над тим українством якось рефлексувати. У висліді якраз «Бояриню» ми читаємо вкрай неуважно, бо не така вже вона, на історіософську мірку беручи, «schwarz und weiss». Лесі Українці залежало в ній не лише і, либонь, навіть не стільки на тому, щоб, висловлюючись по-драгомановськи, «„утерти“ носа Москві»[475], як то здається на поверховий погляд (українсько-російський культурний конфлікт у цій драмі — то окрема тема, до якої нам ще доведеться вертатися), скільки на тому, щоб дата голос на цьому суді історії таки безпосередньо предкам, тій самій козацькій старшині, котру народницька історіографія вже була ославила «рабами, подножками, гряззю Москви», — як персонажам уже не сатиричним, а трагічним (у давньогрецькому сенсі слова — коли трагічний герой є жертвою фатуму).

Що тут був для неї мотив глибоко особистий, кровний, знати вже й з імени головного героя: Степанами по обох лініях, косачівській і драгомановській, звали двох патрілінеарних прапрадідів Лесі Українки, які на час Катерининської дворянської реформи[476] були ще в лавах гетьманської старшини — т. зв. Значного військового товариства (до стану людей, за тодішньою номенклатурою, «значних» належать і всі герої «Боярині» — у вступній ремарці щодо Перебійного це спеціально наголошено). Степан Васильович Косач, бунчуковий товариш (як пише 3. Когут, за реєстром 1763 р. їх налічувалося всього 221 — це були вершки гетьманської аристократії[477]), маршалок Погарської шляхти, 1767 р. брав участь у виборах до Катерининської Законодавчої комісії, — а вже син його одним із перших, бо ще 1784 p., кажучи словами героїні І. Кочерги, «одібрав чин»[478], — за імперською «Табеллю о рангах» до смішного мізерний: «майорський», колезького асесора[479]. Про політичну позицію значкового товариша Стефана Драгомана, який «підписувався ще грецькими літерами»[480] (отже, в українській транскрипції, також Степана), нам нічого не відомо, постать у гетьманській ієрархії задрібна (хоча його правнучка не без гордощів відзначає, що Драгоманови десятки років судилися з самими Розумовськими і остаточно, вже в поколінні Лесиного діда, таки виграли процес[481]!), — але невдовзі долучене до родинного прізвища закінчення «-ов» свідчить, що й по цій, «полтавській» лінії, так само як і по «чернігівській», предки Лариси Косач кооптувалися в імперське дворянство коли не серед перших, то принаймні в основному потоці «всіх порядочних людей» — власне «при Рум'янцеві-Задунайському», — а вже покоління Лесиного діда в повному складі подалося до Петербурга «на ловлю счастья и чинов», хронологічно випередивши навіть Ніколєньку Гоголя…

А тепер згадаймо, яким конфліктом відкривається «Бояриня» — в першій-таки сцені обіду у Перебійних, де знайомляться, з місця обмінюючись ідеологічними «візитками», як ударами шабель у короткому герці, боярин Степан і майбутній дорошенківець Іван. Іван прямо заявляє, що присяга московському цареві — то зрада України, і що «вкраїнська справа» не була б така «сутужна», «якби таких було між нами менше, / що, дома чесний статок протесавши, / понадились на соболі московські».

С т е п а н  (спалахнув, але стримався).
Не зраджував України мій батько!
Він їй служив з-під царської руки
не гірш, ніж вороги його служили
з-під польської корони. <…>
Не задля соболів, не для казни
подався на Москву небіжчик батько!
Чужим панам служити в ріднім краю
він не хотів, волів вже на чужині
служити рідній вірі, помагати
хоч здалека пригнобленим братам,
єднаючи для них цареву ласку.

Мотиваційна «матриця», таким чином, з позиції самого гаданого «зрадника» виглядає геть інакше, ніж те бачилося Т. Шевченкові, О. Лазаревському а чи й М. Грушевському: перехід на царську службу — то зовсім не зрада української лояльности, а лише здійснений в умовах скрутної політичної констеляції дипломатичний вибір, продиктований якраз міркуваннями морально-релігійного характеру — по-перше, лицарською гідністю, тобто небажанням «чужим панам служити в ріднім краю» (момент важливий: як пише Н. Яковенко, «значність» українського «рицера» передбачала однією з доконечних умов «осілість» на своїй землі, стабільну родову приналежність «до локальної корпорації людей, з давніх-давен взаємопов'язаних і в цій корпорації „значних“»[482], і в цій системі вартостей служба, після поразки Хмельниччини, на тій самій своїй землі — «прийшлим», «чужим панам» справді уймає «рицерську честь» далеко більше, ніж від'їзд на чужину: бачимо тут той самий платонівський, із «Крітона» йдучий мотив, який ми раніше стрічали в «Руфінові й Прісціллі»[483], тільки що Сократ і Руфін — агностики й відтак воліють замість чужини чесну смерть удома, а для українського козака, як для «Христового воїна», перспектива де б то не було «служити рідній вірі» ціннісно переважує навіть генетичний шляхетський «земельний патріотизм»). По-друге ж — і це вже концептуально важливо для цілої Українчиної філософії духовного лицарства, — переїзд української шляхти до Москви на «Малоросєйскоє подвор'є» мотивується ще й відмовою проливати кров «своїх» (отже, якраз твердо, «по-рицерськи» додержаною вірністю своїй спільноті!), відмовою брати участь у внутрішній, ab definitio братовбійчій війні («А як же можу я на Україні / здійняти зброю так, щоб не діткнути / ніколи нею брата?» — риторично запитує Степан), і — нотабене! — наданням переваги «перу та щирому слову» — перед «мушкетом і шаблею».

Саме ця автохарактеристика Степана є ключовою для зрозуміння його й Оксаниної трагедії (нагадую, що цими словами він «відразу» й назавжди й завойовує її серце!), тільки що тим «ключем» на сьогодні в нас уже володіє хіба жалюгідна жменька фахових медієвістів. Степан — лицар уже не той, чия «рука червона вся від крови», не мілітарного, а духовного типу, — інтелектуал, ідеолог, він закінчив Київську Академію («бурсак та щоб не вмів замилить очі!» — невдоволено буркає про нього прямодушний рубака Іван, який «у Києві не вчився»), а значить, є продуктом акурат того книжницького кола, яке ще задовго до Переяслава було розробило ідейну програму  к у л ь т у р н о ї  (NB: не воєнної!)  е к с п а н с і ї  на Москву як  д у х о в н о ї  м і с і ї  К и є в а — «Богохранимого града», «другого Єрусалима». «Знаряддям визвищення другого Єрусалима — Києва мала стати Москва. Її військова сила мала здійснити програму української інтеліґенції. Безнастанні заклики до боротьби проти турків і татар у проповідях Галятовського, Барановича і всіх українських проповідників XVII сторіччя, ба навіть і самого Стефана Яворського (NB: от маємо і ще одного історичного «Степана» — вже прямого «духовного двійника» Українчиному героєві! — О. З.), — не загальники, як може тепер здатися, і не результат татарських наскоків на Україну, а насамперед вияви цієї універсально-християнської ідеології»[484]. Додам тільки, що сама ця «універсально-християнська ідеологія» була прямим і логічним — щонайлогічнішим! — продовженням  п о л і т и ч н о ї  програми західноєвропейського лицарства, остаточно скристалізованої, за Й. Гейзінгою, на кінець XV ст.: «прагнення до всезагального миру на ґрунті згоди між монархами, завоювання Єрусалима і вигнання турків»[485].

З петровською секуляризацією й перетворенням старого Московського царства на модернізовану Російську імперію українська місія на Москві зазнала фіаско, вичерпавшись на терені суто церковному[486]. Але в українській свідомості, як абсолютно слушно показав Ю. Шевельов, вона від того далеко не вичерпалась і не «погасла». Великою мірою цей київський месіянський міф через півтора століття позначився на Гоголеві, чий «похід на Петербург» також мав за собою далеко не саму лише кар'єрну, а й ідеологічну мотивацію (створити єдину «общеруську» літературу, спільну для малоросів і великоросів), сліди його можна (і треба!) відшукати і в козацькому міфі «святих лицарів» декабристів, і в месіяністичному «націонал-федералізмі» «Книг битія українського народу», і в наївно-щирих сподіваннях українських комуністів, влившись на початку 1920-х до лав РКП(б), трансформувати її «зсередини», ба навіть і в недавніх закликах «експортувати в Росію Помаранчеву революцію», — закликах, що походили від людей, котрі, найправдоподібніше, ніколи в житті не чули імен Й. Галятовського чи 3. Копистенського, але рудиментарні рештки віри в «християнський обов'язок» Києва щодо «православних братів» зберегли у своєму колективному несвідомому в цілком упізнаваній скам'янілості: міфи — річ живуча.

Леся Українка, річ ясна, не просто «чула імена», — вона виростала в середовищі, у якому цей міф був іще чинним, хай і в секуляризованій версії. Його витоки вивчалося (П. Житецький, один із перших дослідників Києво-Могилянської академії, належав до Старої Громади й був близьким другом родини Косачів), з ним іще полемізувалося (і вона й сама полемізувала — досить сердито виступаючи проти всяких українських прекраснодушно-«універсалістських» поривань як «цілком утопічних»[487]); прямий відгомін цього міфа знати і в її легковчитних аналогіях «У к р а ї н а / І з р а ї л ь»[488] («Вавилонський полон», «На руїнах», «В дому роботи, в країні неволі», «І ти колись боролась, мов Ізраїль…»), «У к р а ї н а / Т р о я»[489] («Кассандра»), і, особливо наочно, в опозиційній парі «У к р а ї н а / Г р е ц і я — М о с к о в і я / Р и м»[490] («Оргія»): Греція-бо таки підкорила Рим культурно після того, як її саму оружно підкорили римські легіони, і чи не цей власне приклад і світив провідною зорею нашим мислителям «київського кола», коли вони в перших декадах XVII ст. розробляли концепцію «двох Росій» (Малої й Великої) за зразком «Малої й Великої Грецій»[491].

Те, що для XVII—XVIII ст. Київ був не лише «другим Єрусалимом», а й «другими Афінами»[492], чия Академія ще за часів П. Могили дістала назву «Могилянського Атенею»[493], — це ще один важливий інтелектуальний сюжет, загублений вітчизняною культурологією, а тим часом без нього навряд чи дасться сповна збагнути психологічні витоки нашого «малоросійства»: ті перші покоління гетьманської старшини, котрі рекрутувалися в імперське дворянство, робили це так легко й без жодних моральних зусиль зокрема й тому, що ще чулися повноправними, ба в певному сенсі й привілейованими (sic!) спадкоємцями імперської культури. Вони пишалися історичною «духовно-навчительною» роллю своєї «Малої Греції» стосовно «Великої», тим, що з Києва, як хвалився в 1730-х pp. Гедеон Вишневський, «аки с преславних оных Афин, вся Россия источник премудрости почерпала»[494] (так в «Оргії» й Меценат-«філеллен», себто анаграматичний «українофіл», нагадує своїм гостям, «що Рим ходив у Грецію до школи»!), і їхні діти, котрі, вже «малоросійськими дворянами», подалися «волю здобувати» в «Общество соединенных славян», як Лесин двоюрідний дід, ще зовсім не потребували на продовження подібної паралелі славетної Гердерової підказки («Україна колись стане новою Елладою»), бо прекрасно пам'ятали свою історію і без шевченківського провербіального «німця». Варто навести тут вельми характерний (щоб не сказати — програмовий!) для українського декабризму вірш Якова Драгоманова (літературний чи принаймні філологічний хист у цій родині, починаючи від легендарного «драгомана»-поліглота й закінчуючи популярним белетристом середини XX ст. Юрієм Косачем, — феномен для генетики не менш цікавий, аніж музична спадковість у родині Бахів!), — вірш, який так і називається, «Греция»: колишній бароковий образ «другої Еллади» в ньому вже остаточно трансформувався в цілком прозору політичну алегорію, типову для романтичного націоналізму:

О, Аристидов век, о, век Алкивиада!
Отчизна Пиндара, Сократа, Мильтиада,
Отчизна слави и богов,
Свободы, доблести, умов!
…………………………
Что ныне жребий твой?
Кому шумят твои священные дубравы?
Чей меч, защитник прав, свободы, чести, славы
Сверкает на твоих пустующих полях?
Какой огонь горит в твоих сынах?
Кто пьет бессмертие Кастальского потока?..
Отчизна славних душ заржавела в цепях.
На их заброшенных гробах
Бушует буйный сын кровавого пророка!..[495]

Навіть сьогоднішньому не надто освіченому читачеві зрозуміло, що це не «про Грецію», а таки «про Україну». Питома менталітетові «шляхетської нації» апеляція до меча як оборонця «прав і вольностей», як і алюзія до російського самодержця — «буйного сина кривавого пророка», — тільки тим точніше координують алегорію в просторі й часі, ну а «покинуті гроби» славних предків на колишніх полях битв — то вже, вважати, прямий прообраз шевченківських архетипальних «могил». Що у Шевченка Україна «бездітна вдовиця» — це також, як бачимо, розвиток ранішого, декабристського образу Малоросії як «спустілого храму», її богопокинутости/синопокинутостиКому шумят твои священные дубравы?» — курсив мій. — О. З.), — тільки що в декабристів при тому домінувало почуття образи на імперію за її невдячність до своєї духовної вітчизни (NB: про потребу «мати вдячність» до Греції нагадує римлянам і Меценат в «Оргії»), — а Шевченко всі українські «боргові претензії» до Петербурга «за своє» рве вже рішуче й безповоротно — і закладає тожсамісні підвалини нової, «плебейської» нації (NB: це драгомановський термін, який, однак, не прищепився, сучасні історики, від Е. Ґелнера до А. Каппелера, послуговуються щодо «пробуджених» у XIX ст. європейських народів нейтральнішим — «селянські»).

Тут-то ми і впираємося у фундаментальний «камінь спотикання» нашого національного проекту. Згрубша мовлячи, альтернатива виглядає наступним чином: або «плебейська нація» (з «відтятою» на користь «чужих богів» верхівкою-«мозком») — і тоді наша шляхта «зрадники» («феномен Гоголя»), а тих її представників, котрі таки «називали себе українцями», та ще й з великої літери, ми похваляємо як свого роду «класових відступників», що за аналогією з російськими шістдесятниками взяли та й пішли «в народ», — або ж наша шляхта є просто шляхта як усяка інша, тільки історично пригальмована на рубежі XVIII—XIX ст. у модернізаційному процесі, — і тоді мусимо включити в український культурний ареал і ввесь її імперський внесок, свого часу безцеремонно «експропрійований» імперією на користь російського народу (у сучасній історичній науці стару «русоцентричну» теорію, за якою Російська імперія, як і її спадкоємиця радянська, вважалася національною державою росіян, було відкинуто ще на початку 1990-х[496]). Мусимо, інакше кажучи, визнати «свій пай» у розбудові Російської імперії, оту саму трьохсотлітню «Маросєйку» української історії, що її й донині «методологічно розгублена» російська історіографія бере за доказ «общерусского единства», — не моральною девіацією, не загадковою похибкою розвитку (в рамцях першої версії раціонально так і не поясненою — і непояснимою!), а наслідком таки питомо українського — ранньомодерного — «національного проекту» («православної імперії» з «духовною столицею» в Києві)[497], який не вдалося зреалізувати в його первісному вигляді, але який, при всій його «затратності» (бо під цивілізаційним оглядом він Україні обійшовся й справді необлічимо дорого!), «на довшу мету» беручи, тобто з точки зору вже незалежної України XXI століття, видається не таким уже й стовідсотково провальним, як то можна було думати ще якихось 20 років тому…

Цю другу версію в XIX ст. обстоював М. Драгоманов, тільки його тоді мало хто зрозумів, — він належав до тих, взагалі рідкісних у будь-якій культурі «далекозорих» мислителів, котрі вміють міряти історію масштабом, за виразом Д. Андрєєва, «метаісторичним», — у термінах «надзавдань», осяжних і оприявнених тільки вже на відстані століть, а то й тисячоліть. У таких самих категоріях багатовікової тяглости він оцінював і українську історію, наполягаючи на тому, що «правдиво науковий, широкий погляд на історію України мусив би показати нашій громаді й чужим, як фатальні національно-крайові задачі українські (курсив мій. — О. З.) сповнялись і під чужими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій формі, вів до того, щоб виготовити ґрунт для свідомого українства»[498]. Такого погляду вітчизняна культурологія не виробила й досі, — ми й далі, як критиковане Драгомановим «поверховне українофільство», «просто зрікаємось свого „національного добра“ на користь „зажерного сусіди“»[499], і завдання, яке ставив Драгоманов перед українською інтеліґенцією ще 1878 р. як найбільш насущно-«життєсмертне» і на здійснення якого ввесь вік працювала Леся Українка, — «ухопити кінець нитки, що ввірвалась в нашій історії в XVIII ст.», — для сучасної, пострадянської інтеліґентської свідомости звучить уже маловрозумливо і з сьогоднішніми нашими «фатальними національно-крайовими задачами» ніяк не пов'язується.

Тож приймімо й на свою адресу Оксанин докір братові — «Ти ж, Іване, / у Києві не вчився. Звідки знаєш, / чого там научають?»: ми справді вже хіба вкрай приблизно уявляємо собі, чого «научали» наші «ченці» в Києві середини XVII ст., і якби не залишені Лесею Українкою «крейдяні позначки», «Бояриню» найлегше було б узяти за щось на кшталт розгорнутого перифразу шевченківського «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями». Насправді тема цієї драми виходить далеко за межі українсько-московського «конфлікту цивілізацій»: ідеться не більше не менше, як про цивілізаційний провал місії духовного лицарства, причому, нотабене, як у чоловічій, так і в жіночій його іпостасі (Оксана є «лицаресою» не тільки за своїм походженням ex equestri ordini, — вона відсампочатку позиціонується в драмі і як пряма «Христова войовниця», «перша братчиця в дівочім братстві» [sic!], — тут іще одна «крейдяна позначка», за якою розверзається незаповнена лакуна: взагалі про братства, цю провідну форму українського міського релігійного життя в XVI—XVII ст., ми знаємо нині ненабагато більше, ніж свого часу вдалося дізнатися М. Драгоманову чи М. Грушевському; перейняті тим самим духом середньовічного комітату, що й лицарські військові ордени, але з засади орієнтовані на мирну, культурно-конструктивну житгєтворчість, у контексті Українчиної єресіології ці наші fraternitas — самочинні, «знизу», за цеховим принципом зорганізовані релігійні корпорації, подібні до ранньохристиянських «вільних громад» «без пастиря-дозорця і без пана», — корпорації, які не лише конкурували з ненависним серцю Лесі Українки єпископатом, а й цілком-таки «єретично» претендували на контроль над ним, на статус «верховного ареопаґу в справах релігії й моральности»[500], — виглядають не стільки вітчизняним протоаналогом протестантських церков, як те бачилось М. Драгоманову[501], скільки своєрідним продовженням, «на нашому, на данському ґрунті», тої самої «великої релігійної альтернативи», яку вогнем і мечем було випалено в Провансі й Ланґедоку, і саме цим із певністю й мусив живитися розбуджений «любим дядьком» невгасний інтерес Лесі Українки до цього історичного сюжету — її роками виношувані заміри написати щось «з цехового волинського життя» [12,395], робочі записи до «Бондарівни»[502] і т. д., — але от спеціально питання «дівочих братств» досі досліджене дуже мало, тож можемо лише констатувати за Оксаниною похвальбою все ту саму незмінну авторчину пристрасть до «жіночих єресей» у всіх історичних проявах цього феномена[503]).

І хай не вводять критиків в оману (як свого часу А. Кримського) чисто фабульні збіги між «Бояринею» і «Йоганною, жінкою Хусовою» (муж-колаборант, шлюб-в'язниця тощо): порівняно з «Йоганною» «антиімперська», «колаборантська» тема в «Боярині», написаній майже на рік пізніше, не розгортається, як то мало би бути за логікою розвитку «поета з історією» (коли від твору до твору «наскрізна» для автора тема розширяється по спіралі дедалі більшого діаметра, «лійкоподібно», аж доки себе не вичерпає), — не розгортається, а якраз навпаки, згортається, «усихає»: найпевніший знак, що не на ній тут Лесі Українці залежало. У корпусі її текстів «Бояриня» належить до того самого «кластера», що й «Лісова пісня», «Ізольда Білорука», «Осіння казка», «Віла-посестра» (тут — аж до прямих інтертекстуальних «ехолалій»-перегуків включно, а вони в поезії куди пак певніше од фабульних зраджують істинну природу авторського задуму[504]!), — до «Ґраалівського», «лицарського». То дарма, що вся поведінка Степана на Москві на позір досить кепсько вписується в лицарський етичний норматив, — настільки, що він не гребує навіть легкою формою сутенерства (sic!) у стосунку до своєї Дами (у сцені, де просить Оксану вийти привітати впливового думного дяка й дозволити тому «поцілувати себе в уста»: цей мотив сексуального визиску жінки чоловіком, «комплексу Авраама» — «щоб добре було через тебе мені»[505] — є в Лесі Українки одним із наскрізних, своєрідним «ґендерним маркером» чоловічого падіння, — в «Оргії», нагадаю, Антей убиває себе й Нерісу власне в мить, коли та подається на владче ложе з наміром здобути для них обох «добро»: таким чином він рятує себе од куди страшнішої, духовної смерти). А одначе, в які б морально непривабливі позиції не ставила Леся Українка свого Степана (бо вона його таки не щадить!), все ж мусимо визнати, що за ним ніде нема, її власною мовою кажучи, «вини проти духа святого», — нема ницого, негідного мотиву, за який «вже справді нема ніякого оправдання» [12, 165]: ні користолюбства, ні марнославства, ні заздрости, як у Хуси в «Йоганні», нічого з тих земних «нецнот», за які «Могилянський Атеней» міг би засудити свого учня. Єдине, що так фатально вибиває Степана в наших очах із лицарського образу, — це його постійний, моментами сливе панічний страх: перед мстивим думним дяком («він оклепає нас перед царем, / а там уже готово „слово й діло“»), перед царськими шпигами, через яких боїться голосно розмовляти з гістьми-українцями у власному домі, перед перспективою бути взятим «на дибу» (цілком, зрештою, реальною, як то показав іще М. Драй-Хмара, аналізуючи історичні джерела драми[506]!), — а страх і «рицерство» поняття, розуміється, несумісні.

Ідіоматичний вираз «лицар без страху й догани» — це не просто риторична фігура мови. За цим стоїть абсолютно чітко прописаний, зокрема й у правових актах, поведінковий норматив, і в Україні, котра таки ж «до XVIII ст. <…> йшла разом із Західною Європою в суспільному й культурному процесі»[507], цей норматив нічим не різнився від західноєвропейського: лицарська/шляхетська «честь», цінність безумовно пріоритетна, вища од життя (життя «без чести» позбавляється сенсу, перетворюючись на безглуздий і непотрібний тягар), вимірювалася, як продемонструвала нещодавно і Н. Яковенко на судових матеріалах тої доби, двома рівновартісними, хоч і взаємопов'язаними показниками: 1) «відвагою» («без страху»!) і 2) «вірністю»[508] — тій вищій (імпліцитно сакральній) інстанції, якій лицар зобов'язався служити: ось це й значить — «без догани». Цьому другому критерію Степан, погодьмося, відповідає ідеально — від першого свого монологу у Перебійних («Не зраджував України мій батько!») він цілий час залишається таки непохитно, «без догани» вірний — як своїй духовній місії «кроткого воїтеля», котрій його «учено» в Академії (саме цим пояснюється його відраза до автономістської виправи Дорошенка: «ся війна найпаче братовбійна, / що Дорошенко зняв на Україні, — / тож він татар на поміч приєднав / і платить їм ясирем християнським»), так і, нікуди не дінешся, юридичному цієї місії еквівалентові, тобто складеній православному монархові-«замирителю» присязі («присяга таки велика річ», «присяга <…> велике діло», — повторює раз у раз, окреслюючи для себе непереступну межу: коли Оксана пропонує рятуватися втечею «в Польщу чи на Волощину», він висуває їй найпершим контрарґументом те, що нову «сусідську ласку» доведеться заслужити «зрадою проти Москви», зламанням присяги, — а то таки для «рицера» найтяжча нечесть і неслава, рівна духовному самогубству[509], і Оксана це, на відміну від наших критиків народницької школи, розуміє без зайвих слів: «…Не говорімо більше / про се ніколи», — розуміє, що єдиним виходом із цієї екзистенційної пастки для неї, так само «без догани» вірної лицареси, залишається фізична смерть).

Без тіні іронії можна сказати: ця трагічна парочка дійсно «варті одно одного», — вони обоє жертви добровільно завданого на себе і скріпленого священною присягою обов'язку, вірність якому зберігають до кінця. І не їхня вина, що шляхетномисний духовний воїтель «Богохранимого града» в остаточному підсумку закінчує свою  «місію» в православного монарха — бенкетним блазнем, «холопом  Стьопкою»: що «перо та щире слово» не мають і не можуть мати жодної ваги там, де сам концепт лицарського служіння замінено рабським  підданством[510], а відтак нічиє «слово», крім монаршого, у правових  термінах нечинне, не конвертується (NB: до надзвичайно важливої  в структурі Українчиного лицарського міфа теми «слова чести» ми ще повернемося згодом), — і, відповідно, єдину реальну владу мають гроші, «побрязкачі» (епізод із врятуванням невинно оклепаного Чорненка); не їхня вина, що жертва виявилась марною — складеною не Святому Духу, а таки «Царю Земному» (в прямому й переносному сенсі!). У контексті авторчиних генеалогічних «порахунків з минулим» найголовніше те, що з точки зору лицарського кодексу чести не тільки Оксані, а й Степанові нема чим дорікнути: «збій» дала виключно «ідеологічна» матриця, похибка була закладена «в теорії», котра й завела вкраїнського лицаря в глухий кут, де він мусив вибирати уже  м і ж  «вірністю» і «відвагою», — вибір, із засади абсурдний: куди не кинь, всюди клин (або, як каже Оксана, «татари там… татари й тут»), — поступившись відвагою, Степан утратив дух лицарства, поступившись вірністю, він утратив би його форму, але в обох випадках лицарем бути б перестав.

Так що «Бояриня» — не «маленька п'єса про зраду», куди більшою мірою вона — про  н е м о ж л и в і с т ь  л и ц а р с т в а  в  у м о в а х  н е с в о б о д и. Історія Степанового падіння — це той самий архетипальний Українчин сюжет «лицаря в темниці» (зрештою, не забуваймо, що Оксана, як і Мавка, і як усі головні героїні Лесі Українки, «іншого б не покохала»[511]!), який уперше з'являється в незакінченій «Осінній казці» і якому присвячено «Вілу-посестру» (вілин coup de grace, «удар милосердя» в серце юнакові, котрий за довгі роки в темниці занепав і тілом, і духом настільки, що вже і в сідлі «не сидить як лицар», а «тремтить» і «квилить» від страху, — це якраз досконалий взірець сповнення побратимського обов'язку: цим, на позір «віроломним», убивством віла дарує в'язневі те, на що він de facto вже не заслуговує — лицарську смерть від «почесної зброї», що дає змогу поховати його як полеглого «зі славою», в бою[512], — отже, сказати б, наново «висвячує його на лицарство», повертає йому втрачену лицарську честь). Відповідно коли Оксана у фінальній сцені визнає їхню з Степаном історичну поразку (рука, «від крови чиста», натомість вкрилась «іржею») і шкодує, що вона «не мала сили не жаліти» (як віла? — О. З.), то не треба аж надто напружувати історичний слух, аби розчути в її словах дещо непорівнянно вимовніше, ніж приписуваний їй кількома поколіннями критиків «заклик до революційної боротьби», — а саме, гнівний сором лицареси перед «безславним», негідним її стану загином (так в «Осінній казці» волає Принцеса: «На бога, / не дайте згинути в сьому болоті! / Така ганебна смерть…». — курсив мій. — О. З.; відповідно й за свідченням К. Квітки про те, що сама Леся «ніколи не боялася смерти, але боялася маразму»[513], можемо тепер упізнати той самий — питомий, родовий страх козацької праправнучки…), — перед тим «тихим» згасанням, при якому — «ні собі, ні людям» (характерна роздратована примовка як Оксани, так і Лесі Українки, часто вживана в її листах).

Беручи ширше, тут промовляє туга за «славною» смертю — почуття, що найперше і найнеомильніше десиґнує лицарський тип культури. При бажанні можна без труда простежити його збережену крізь віки психологічну неперервність в українській традиції Нового часу — і цим одним раз і назавжди зняти будь-які сумніви щодо історичної належности нашої культури до транс'європейського лицарського кола. Попри всі наші регулярні, великі й малі «руїни» та відповідні їм обриви інформаційної пам'яті, ця лінія вимальовується цілком чітко — від наведеної П. Кулішем в «Истории воссоединения Руси» формули козацьких походних вербувальників («Хто хоче за християнську віру бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертований, колесований, хто готовий потерпіти всякі муки за святий хрест, хто не боїться смерти — приставай до нас!»[514] — курсив мій. — О. З.) і аж до пристрасної шевченківської молитви «Не дай спати ходячому…» («Минають дні…»), перейнятої тим самим страхом «безславного», «гнилого» кінця (коли «однаково, / Чи жив, чи загинув», — читай, «ні собі, ні людям»!) і обранням натомість, яко, по-гамлетівськи кажучи, «почеснішої для духа»[515] альтернативи, — «тотальної війни» проти цілого світу: «А коли ні… то проклинать / І світ запалити!». (Так і Міріам, така сама «проклинаюча» героїня «тотальної війни», розбивши голову слузі синедріону, втішено констатує: «Хоч одного, та все ж покарбувала!», а лірична героїня несамовитих «Ритмів» [«…Ні! Я покорити її не здолаю…»] прямо обіцяє світові своєю піснею-помстою безоглядне, космічне руйнування: увесь козацько-лицарський психокомплекс Леся Українка, серед чиїх предків, як-не-як, були лицарі не тільки «пера та щирого слова», а й «мушкета і шаблі»[516], успадкувала в повному обсязі.)

Сучасній людині, у чиїй свідомості смерть є фактом суто медичним і «всередині себе» на «бажану» й «небажану» не диференціюється (всяка смерть небажана!), вже маловрозумлива ця жорстка мотиваційна шкала, котрій завжди підпорядковане шляхетне «життя, обернене в дисципліну» (X. Ортега-і-Гасет), — ціною як завгодно надлюдських зусиль втекти від загрози «ганебної» смерти й домогтися «славної», на полі бою/дії (а в ідеалі, в ліміті функції, ще й «потерпіти всякі муки» за свою «віру» — до речі тут згадати, що «віра» в українських козаків була синонімом присяги[517]). Нам чужа сама ідея, що може бути смерть, на яку треба заслужити, як на найвищу й безсумнівну нагороду, вінець своєму життю (що коли, наприклад, Кассандра каже Сінонові «Ти словами сими / на смерть почесну в Трої заслужив», то це в її устах не погроза, а комплімент чужинцеві). Тому за нечисленними «безславними», «невольничими», як Оксанина, смертями Українчиних героїв для нас губиться й головний цих смертей «месідж» — до нас не долинає той метафізичний жах, який свище крізь них, мов крізь відкриті фістули, пробиті «діри» у вселенській ієрархії земних і небесних воїнств: раз лицар «не доробився» до «чесної смерти», це означає, що він виявився  д е з е р т и р о м  с в я щ е н н о ї  м і с і ї.

Непояснимо гнітючий осад, який залишає «Бояриня» навіть у читача, абсолютно несвідомого її історичних підтекстів, є далеким відлунням цього жаху, його проекцією, хай якою глухою й сплощеною, на наш сучасний безрелігійний світогляд. Таких творів у Лесі Українки обмаль (хіба що ще «У пущі») — вона все-таки поет не поразки, а опору. Навіть «Адвокат Мартіан» (1911), ще одна «трагедія вірности» par excellence, де герой приносить у жертву своєму обов'язку перед церквою, вже скам'янілою в інститут влади-поневолення (час дії — III ст. н. е.), всі свої людські зв'язки, наповнені живою любов'ю (тут знову вічний конфлікт гностичного міфа — «Христос проти Діоніса», проти катарсько-дантівського Amor), — батьківство, дружбу, опікунство, навіть, рикошетом, життя близьких (небоги Люцілли, товаришевого сина Ардента), таким чином на очах у читача за один вечір, у класичному хронотопі «трьох єдностей», місця, часу і дії, здійснюючи нещадну й страшну вівісекцію власної душі, показове «духовбивство», — то все-таки, в остаточному висліді, та «апологія лицарства», котра не «прибиває», а парадоксальним чином «підносить» на духові, задаючи взірець до наслідування (NB: момент, вельми істотний для Українчиної власної системи вартостей, адже, як пише Й. Гейзінга, саме «життя лицаря є наслідування. Чи то лицарям Круглого Столу, чи античним героям — це нестак-то й важливо»[518]). Хай Мартіан, подібно до Степана, і «помилений» вірний, але поставу лицаря «без страху й догани», мученика-страстотерпця (NB: як твердить неортодоксальна теологія, «у диявола також є свої мученики»[519]!) він зберігає з тою надлюдською, Командорською «камінною» несхитністю, якою сама авторка в ньому неприховано захоплюється (тоді як Степана тільки «жаліє», разом зі своєю Оксаною): «Патроне! пробі!/ та ти ж зовсім посивів!» — жахається після всіх трагічних перипетій минулого дня Мартіанів секретар. — «Се не важно», — відказує Мартіан і, позаяк схвильований секретар «не може», бере від нього стило й починає записувати свою завтрашню судову промову сам — «помалу, але твердою рукою».

На щó б не була спрямована така несвітська сила волі, не вклонитися їй неможливо: це демонстрація настільки «хімічно чистого», «гербового» духовного аристократизму («Ти можеш працювати? — Я повинен», курсив мій. — О. З. — обмін репліками, за яким стоїть кількасотлітня геральдична гра словами «devoir» і «pouvoir»[520]: «повинен» для аристократа апріорі значить «можу», це і є noblesse oblige!), демонстрація тої самої ортегівської «шляхетної неволі» «життя, оберненого в дисципліну», — чи, за улюбленим образом Лесі Українки, «стиснутого залізним панцирем»[521], — що принаймні на внесення до Українчиного лицарського пантеону, «на смерть почесну» її духовний самовбивця Мартіан таки, поза сумнівом, «заслужив». Натомість «лицарі провалених місій», «дурні Парсіфалі», що, збившися з шляху, застрягають на півдорозі у свинській багнюці («Осіння казка») й гинуть «ганебною» смертю, — це, строго кажучи, «не Лесина», не магістральна для неї тема, в архітектоніці її міфа вона виконує роль не опори, а радше «комплектувальної деталі», потрібної для відтворення всієї повноти й багатовимірности міфологічної світобудови. Вже тільки з цієї причини включення «Боярині» до шкільних програм слід вважати виплодом того самого культурного непорозуміння, яке переслідувало письменницю й за життя: рідна література вперто допоминалася від неї «українськости» букви («костюма»), а не духу, якого за «неукраїнським» убором вже елементарно не вміла розпізнати (достоту, за словами Степанової матері в «Боярині», як «мала дитина, / що інако вберись, то й не пізнає»!), — вже натоді, в кінці XIX ст., у нашій культурі повним ходом ішло «розшляхетнення», заникання якщо не «логосу» (ідеології), то, значно важливіше, «еросу» і «етосу» (чуттєвости) козацької шляхти (Є. Маланюк описував його як «параліч відчуття Шевченка», «як  з а н и к а н н я  в нашім суспільстві шевченківських емоцій»[522]).

Звісно, ніхто не стане заперечувати, що «Бояриня» — драма вельми важлива, і нам неабияк пощастило, що вона таки була написана, а не розділила долю «Бондарівни», — але важлива, смію стверджувати, не тим, що вона «українська» і, відповідно, «антимосковська» (т а к  представлена Леся Українка за культурним масштабом мало чим різнитиметься від тої-таки Л. Старицької-Черняхівської з її «Гетьманом Дорошенком»!), — а тим, що єдина з цілого доробку письменниці здатна забезпечити сучасному інтеліґентові «плебейської нації», вихованому вже поспіль на «козаках-мужиках», прямий ключ до нашої затраченої європейської культурної ідентичности. От тільки школярам тут робити нічого, — реставраційні роботи над цією «Українчиною Україною» належиться провадити фахівцям, і на це піде не одне покоління.

Виконуючи, за шевельовським заповітом, роль «археолога, що відкопує не колишні міста, а макети міст, що ніколи не були збудовані»[523], для більшої переконливости вкажу тут майбутнім реставраторам на ту «розмітку на місцевості», яку зробила сама Леся Українка — у листі до А. Кримського від 6.06.1912 р. Тепер, коли для нас ясніше окреслився «український профіль» її гностично-лицарського міфа, ця розмітка чудесним чином набирає системного характеру — і з випадкового, «через кому», переліку на наших очах стягується докупи, дозволяючи розгледіти єдиний план-макет так і «не добудованого» міста. Ось як виглядала, висловлюючись сучасним журналістським дискурсом, «Україна крізь віки» у візії Лесі Українки:

«Роїться мені в думці кілька тем — і з боротьби християнства з „релігією предків моїх“, і з часів татарських наскоків (баладний мотив про брата і сестру), і з цехового волинського життя, вабить мене образ Костя Гордієнка (не так його самого, як подібного до нього)… Багато чого такого (не з політичної історії, а з культурної), і нічого того я не пишу „единственно от необразования“» [12, 395].

Маємо, отже, крім написаної вже натоді «Боярині» — про крах лицарського ідеалу в умовах православної монархії, — ще принаймні чотири запроектовані «українські» теми (NB: не «сюжети»! — зайвий доказ, що мислила Леся Українка не як белетрист, а таки як міфотворець, смисловими «блоками»). Пригляньмося цьому «спискові» пильніше — він зовсім не такий довільно-хаотичний, як видається на позір.

Першою в ряді стоїть, як бачимо, все та сама (нікуди від неї не дінешся!) «релігійна війна» — Христа з Діонісом, — тільки вже «на нашому, на данському» ґрунті: «боротьба християнства з „релігією предків моїх“»[524]. Це значить — з народною пантеїстичною вірою (в Мавок, Русалок, Водяників, Лісовиків, Перелесників і т. д.), котра, за незмінно захопленими Лесиними відгуками, «відбилася такими прекрасними лініями і барвами у веснянках, колядках, обрядах та леґендах» [12, 459] і котру, за Гайне, «християнство перевернуло <…> догори ногами, і на місце природи обожненої заступила природа одияволена». А проте в середньовічній Європі саме ця народна міфологія аж до самої Реформації ще складала, за Гайне, «сенсуалістичну» основу християнської релігійности, поєднуючись зі «спіритуалістичною» складовою, тобто «первісною», «індо-гностичною» «християнською ідеєю» так, як «тіло й дух»[525]. На прикладі «Лісової пісні» ми вже пересвідчилися, як органічно лучаться ці два складники в гностичну містерію і на вкраїнському ґрунті. І якщо у французьких катарів Amor був антитезою до Roma, католицького папоцезаризму, то вже непорівнянно нещаднішим антагоністом «релігії любови» мав бути для Лесі Українки візантійський цезарепапізм східного православ'я[526]. У кожному разі, напрямок її пошуків сумніву не лишає (перелічуючи потрібні їй книжки для студій на цю тему, вточнювала: «Коли всіх не можна дістати, то хоч би „Демонологію“ [В. Гнатюка. — О. З.] та „Апокрифи“ [І. Франка. — О. З.]» [12, 382]): «духовна дочка Драгоманова» (який, нагадаю, вважав «національною вірою українців», у повній згоді з Гайневою концепцією, якраз оте середньовічне сполучення «народного політеїзму» з «маніхейсько-богумільським» дуалізмом і категорично викреслював зарівно православ'я, як і уніатство, з числа «національних святощів»!), замірялася вже навпростець і з відкритим заборолом здійснити те, до чого опосередковано підступалася, дедалі ближче, і в «Руфінові і Прісціллі» і, «найтепліше», в «Оргії», цьому великому реквіємі грецькому діонісійству[527], — виспівати смерть українського Діоніса.

Другою позицією значиться «баладний мотив про брата й сестру» — тобто, про продаж братом сестри туркові/татарину[528]. Докладніших джерелознавчих відомостей тут не маємо, але вистачить і простого уважного перечитування Українчиних творів останніх років, щоби побачити, як стрімко розростається в них уже згаданий раніше мотив чоловічого сутенерства, — як він еволюціонує від «комплексу Авраама» (ледь означеного в «Йоганні, жінці Хусовій», де кар'єрист Хуса велить дружині бути «ґречнішою» з впливовим римським гостем, що її вподобав, і сильніше наголошеного в «Боярині», у сцені з поцілунком думного дяка) — до образів жіночої сексуальної жертви, складеної заради чоловіка вже БЕЗ його згоди й волі (Долорес у «Камінному господарі», Неріса в «Оргії»), — принцип реверсії ґендерних ролей діє в Лесі Українки безвідмовно навіть у такій, здавалось би, недвозначній з цього погляду справі, як сексуальний визиск! — видно, як визріває «тема» до тої кондиції, коли їй уже робиться «тісно» в епізодах, і вона «потребує» собі окремого твору. Продаж братом сестри — це якраз типова, ба й індикаторна для богомильської єресі тема «каїнізму»[529], тільки взята в ґендерно поляризованій експлікації: «Каїн-чоловік» проти «Авеля-жінки» — чоловіча зрада жіночого первня, а в остаточному підсумку, у «ліміті функції» — жіночого божества[530]. Попри явно гностичне підґрунтя, сюжет цей, мабуть, треба вважати за суто український, — принаймні в західноєвропейських літературах аналога йому я не знаю, а от «удома» попередники в Лесі Українки були: 1897 р. цей сюжет, і то саме в «каїнічній» інтерпретації, використав один із її «літературних батьків», М. Старицький, у драмі «Маруся Богуславка» (яку, між іншим, де в чому доводиться визнати й «прототекстом» «Боярині»: загалом появі всякого скільки-небудь значного твору завжди мусить передувати кілька поколінь «підготовчої роботи», хай і не конче видимої нащадкам, — факт, який усе ще не до кінця упритомнило собі наше літературознавство, від марксистсько-ленінських часів і досі потай упевнене, що письменник «піє, як уміє», «просто з життя», за тою ж логікою, що кочовик-акин[531]). Брат Марусі Богуславки, званий у М. Старицького тим самим «зрадницьким» іменем Степан (ото вже, нівроку, «прокляте ім'я» української літератури!), продає сестру мурзі Гірею в запалі картярської гри за «борг чести»[532], а дозволивши умикнути сестру й таким чином «справдивши козаче слово», вирушає одбивати її в похід на Туреччину, де потрапляє в неволю й гине. Перед смертю він звіряє товаришам свій невідпокутуваний гріх і визнає себе «Каїном» («Простіть!.. Я Каїн… душогубець… зрадник і віролом»), — продаж сестри в сексуальне рабство прирівнюється, отже, до братовбивства. На час появи «Марусі Богуславки» Лариса Косач, «феміністка другого покоління», вже писала свої «молитви до жіночого божества» від імени іншої жінки, принесеної в жертву (NB: аж ось коли цей мотив з'являється в неї вперше!), — «прометеїстки» Іфігенії («Іфігенія в Тавриді»), — і маємо всі підстави припускати, що в її інтерпретації запродана в неволю сестра (до речі, достоту так само родина збиралась «запродати» й Кассандру — Ономаєві!) була б зовсім не тим послушним офірним ягням, що Маруся в «дорогого Михайла Петровича»: що заносилося тут, швидше всього, на прецікаву історію жіночого реваншу (почасти ця тема знайшла собі вихід у «Камінному господарі») — Авель-жінка проти Каїна-чоловіка.

Третя позиція в списку — щось «з цехового волинського життя» — це згадувана вище тема, за Драгомановим, «нашої Реформації», — братського руху, українських середньовічних ґільдій, виниклих як альтернативна до церковної ієрархії форма самоорганізації міського духовного життя. Це світ пізньосередньовічної урбанної культури, світ маґдебурзького права, братських монастирів, шкіл і друкарень, бурхливих міжконфесійних та теологічних полемік, словом — оплаканої Хвильовим української «психологічної Європи» «вільного горожанства», і жіноцтва в тому числі: фемінізм Лесі Українки різниться від провінційного галицького «емансипаторства» її сучасниць, між іншим, тим, що він також шляхетськи-«генеалогічний», зорієнтований на «прецедентне право», і в українській минувшині вона теж пошукувала насамперед за «королівнами», «ґрандесами» (як не «по крові», то «по духу») — жінками, свідомими своїх «прав і вольностей» і готовими їх боронити. У даному випадку, найімовірніше, йдеться про ту ж таки «Бондарівну», в нотатках до якої цілком зримо накреслено образи і фольклорного «цехмайстра над соломою» Купер'яна, що «любить «свестії», «братські меди», веселі звичаї „добрих старих часів“»[533], і його дружини «багацького роду», що раз у раз споминає, «як чинили мої бабуня, покійні бурмистрова, царство їм небесне», і самої Раїни Бондарівни — тезки, нотабене, ще одної історичної «братчиці» (згадаймо парадигму «двох Прісцілл»!), княгині Раїни Могилянки-Вишневецької, двоюрідної сестри П. Могили, дами-патронеси багатьох українських монастирів (як видно, тема жіночого церковного лідерства Лесю Українку таки не відпускала, і якби не її рання смерть, на монтаністках II ст. діло з певністю б не скінчилося!). На додачу, у 1920-х Олена Пчілка встигла звірити М. Драй-Хмарі й інший Лесин задум «з волинського життя» — пов'язаний із постаттю луцької шляхтянки XVI ст. Ганни Барзобогатої-Красенської[534], ще однієї дами de militari ordini, тільки куди пак удатнішої у своєму лицарському стані від «боярині» Оксани Перебійної. Одна з найнезалежніших і найвойовничіших українських феодалок, ця «принцеса на горі», що явно більше, ніж ми собі годні уявити, прислужилася прототипом для Донни Анни з «Камінного господаря», таки, на відміну від цієї останньої, зуміла вибудувати для себе неприступну твердиню влади, «тривку оселю» «на найвищій скелі», — вона управляла луцькою єпархіальною скарбницею, вигравала судові процеси, влаштовувала наїзди на сусідів, іґноруючи королівські накази, а коли проти неї виступило збройне ополчення цілого воєводства, сама вдягла  п а н ц и р (NB: отже, «дама під панцирем» із «Трагедії» — то не сама тільки сецесійна метафора!) і, ставши на чолі своїх гайдуків, успішно відбила напад. Про цю «тему» — жінка і влада — можна з певністю сказати, що вона в Лесі Українки все ж «не пропала», дарма що не поповнила її україніку, і до неї ми ще повернемося.

І нарешті, четверте, і, либонь, найзагадковіше: «образ Костя Гордієнка», і то «не так його самого, як подібного до нього». Хто і чим, спитати б, міг бути «подібним» до Костя Гордієнка — запорозького кошового отамана, який у воєнній історії гетьманської доби виглядає постаттю, без перебільшення, так само унікальною, вершинно-самотньою, як його сюзерен, Іван Мазепа, — в історії політичній? Як кошовий (дуже популярний, не раз обираний) Гордієнко цілий час послідовно противився петровській політиці колонізації України (збереглися його листи до Петра І, стилістично прецікаві, — Гордієнко, як і Українчин «боярин» Степан, був спудеєм Київської академії, — в яких він вельми різко, хоч і в рамцях європейського дипломатичного етикету, вказує цареві на межі його компетенції й договірні зобов'язання стосовно козаків і попереджає, які царські накази Січ згідна виконувати, а проти яких «ізготовиться й стане к воєнному бою зо всім нашим всепоспольним товариством»[535] — sic!); він привів Мазепі під Полтаву 8-тисячну козацьку армію і після катастрофи залишався з ним до кінця, а потім укупі з Орликом продовжував воювати проти Росії, вже на стороні Туреччини; за його ж участю було складено 1710 р. й перший проект Орликової Конституції (за що Гордієнку особливо симпатизував Драгоманов, вважаючи його «найбільше достойним слави з українських козаків»[536]), — але щоб зрозуміти, за яким критерієм шукати йому «подібних», мусимо оцінити його, за підказкою Лесі Українки, з погляду таки «не політичної історії, а культурної». І тут впадають в око дві обставини. По-перше, Гордієнко — це той досконалий («parfait»!) тип запорозького «лицаря без страху і догани», якому таки з жодного боку не закинеш «несхожости» з західноєвропейським лицарським ідеалом (навіть куртуазністю не був обділений, судячи з записів Адлерфельда про аудієнцію запорожців у Карла XII і про обмін латинськими промовами між Гордієнком і державним секретарем Ґермеліном[537]), — чиї стосунки з гетьманом, чи не вперше за всю ворохобну історію Запорожжя, без жодної натяжки відповідають взірцевій моделі стосунків лицаря з сувереном (від появи Гордієнка у Мазепи в Будищах та складеної 28 березня 1709 р. в будищанській церкві присяги на вірність і аж до смерти 1733 р. в Олешках на Січі кошовий отаман залишався непохитним воїном-оборонцем Мазепиної справи). По-друге ж — і це друге бачиться мені непорівнянно важливішим, — Гордієнко належить до тої плеяди спочатку Мазепиних, а відтак Орликових соратників, які в імперському дискурсі першими отримали дисидентське, «єретицьке» наймення «мазепинці», — імення, звідтоді незмінно вживане, впродовж двох століть із гаком (аж доки після 1918 р. його не заступили «петлюрівці», а після 1945 р. «бандерівці»), на познаку всіх українців, котрі в будь-який спосіб відмовлялися з імперією колаборувати і тим автоматично підпадали під увесь можливий спектр репресій з її боку — від церковної анафеми до громадянської смерти.

Словом, Кость Гордієнко й «подібні до нього»[538] — то, порівняно зі Степаном «Боярині» (і Стефаном Яворським, і Лесиними Степанами-прапрадідами, й іншими нашими «боярами Малоросєйського подвор'я», щодо яких вона так делікатно постаралася відновити історичну справедливість, реабілітовуючи їх принаймні від морального тавра «здрайців»[539]), є насамперед  л и ц а р і  н о в о ї  ф о р м а ц і ї, лицарі не «кінця», а «початку», — не глухого кута православного екуменізму, що скінчився імператорським візантійським орлом над святинями «Другого Єрусалиму», а — нового сакруму, в який на новому історичному етапі починає перетікати той обожнюваний Лесею Українкою «дух, <…> що йому служили всі найсвітліші душі людські» [11, 324]. Завважмо, що Гордієнко присягав перед вівтарем у Великих Будищах на службу не особисто Мазепі (їхні особисті стосунки до того були, м'яко кажучи, вельми непростими[540]!), а тільки й виключно репрезентованій Мазепою справі «визволення вітчизни»[541] (ключове слово тут — «визволення», подібно як і для всіх дуалістичних релігій усіх часів і народів): декларація, під якою присягнули б (і присягали, зокрема й геть неметафорично!) і українські декабристи, і кирило-мефодіївські «братчики», і покоління Лесиних батьків-старогромадівців (згадаймо Антоновичеву дефініцію українофіла!), і — байдуже, з ритуалом чи без (є підозра, що таки з ритуалом, але про це трохи згодом)[542], головне, що з тим самим релігійним, катакомбно-«первоапостольним» запалом, — сама Леся Українка, в імперській ідеологічній номенклатурі також не хто, як «мазепинка», за власним самовизнанням [12, 428].

Аж до кінця XX ст. включно за українським націоналізмом тяглася ця, добре пам'ятна всім підрадянським поколінням, аура «таємного віровизнання», «релігійної секти» з культом мучеництва, раз у раз підживлюваним, на часовій дистанції від Шевченка до Стуса, щонайреальнішими, з крови й плоті, добровільними жертвами, загальне число яких так само не піддається обліку, як і страчених первохристиян. Час тепер «вхопити кінець» і цієї «обірваної нитки» — і розгледіти в нашому модерному націоналізмові за «корою», як мовляв Драгоманов, себто за ідеологією «плебейської нації» XIX ст., набагато давніший і стійкіший культурно-психологічний «генотип» — власне того, вже позаконфесійного лицарського ордену, відродженого, мов Фенікс із попелу, Гордієнком і «подібними до нього» в пору, коли українське лицарство як орден християнсько-релігійний (скріплений антимусульманською ідеологічною й воєнною доктриною) — відмирало, дослівно «пускаючись духа» і трансформуючись у добре знане нам новітнє «малоросійство», заражене сумнозвісною «евдемонічною» мораллю «винюхувачів кращого прожитку». «Мазепинці», натомість, зуміли зберегти й донести до нащадків незмінно привабливий для пасіонаріїв козацький етос «рицерів без страху й догани»[543] — тим, що вчасно транспонували його на політичний ідеал аристократичного волелюбства: лінія, яка вже навпростець веде до декабристів і збігається з видимою нам у трьох поколіннях драгомановською родинною традицією, становлячи найближчий, прямий предківський спадок Лариси Косач.

Одне слово, незреалізована нею «гордієнківська тема» (і може, страх сказати, й на краще, що незреалізована, бо при такій відкритій «апології мазепинства» увесь її доробок у радянську добу мав би всі шанси опинитися там, де й «Людін»[544], і ніякі «волинські ліси» з поліським фольклором не зарадили б!) — у структурі її лицарського міфа, з усього судячи, мислилася «двійниковою» до теми «Боярині», «так, як вечірня й ранішня зорі»: лицарство умираюче (Степанове) — проти лицарства воскресаючого («мазепинського»). Коли ж тепер озирнути весь «план-проект» Лесиної україніки підсумковим поглядом, то в «сухому залишку» отримуємо, повторю ще раз: 1) «смерть Діоніса»; 2) «Авель-жінка проти Каїна-чоловіка»; 3) Реформація («психологічна Європа») в аспекті жіночого лідерства; 4) перспектива лицарства в модерну добу. Все, як бачимо, — пагони, пророслі з центрального «стовбура» гностичного міфа, доповнювальні до його головних «силових ліній», так що кожній «темі» при вдумливому читанні можна відшукати в корпусі наявних Лесиних текстів споріднені реверберації, зачаткові натяки, паралелі тощо, — все досконало резонує з тим, що ми вже «проходили» в попередніх розділах. А проте якби цей список отак, як є, без жодних коментарів, зачитати академічній громаді на якій-небудь лесезнавчій конференції, то не думаю, що громада впізнала б у ньому хоч щось «українського», не кажучи вже — Українчиного. Не «наша» це Україна, погодьмося — ох не «наша», воістину — «Україна, якої не знаємо»…

От М. Зеров — той іще знав, і впізнавав, і сучасників закликав упізнавати (і, як невдовзі переконаємося, дуже слушно!) навіть в «екзотичних» Українчиних сюжетах («Лишимо осторонь досить далеких від нас вавилонян та єгиптян, зупинімось на греках і римлянах, на французьких та англійських революціонерах, — невже це для нас екзотика? Невже ми до такої міри відчужені від їх світогляду, мистецтва, суспільних ідеалів та громадських традицій, — щоби не побачити в їх світі коріння нашого?»[545]), — йому така українська «психологічна Європа» була ще «своя», а нам уже — чужа, несуголосна… Зате напрочуд органічно, «кровно» вона суголосна тій версії національної історії, яку розробляв «Українець»-Драгоманов (якого теж «не знаємо»!), — «випаримо» ж тепер до «сухого залишку» і її, тим більше, що з нехудожніми текстами це дається зробити далеко простіше й без громіздких інтелектуальних процедур. Отож за Драгомановим: 1) до XVIII ст. Україна складала органічну частину європейського культурного материка; 2) в XIX ст. основним (стихійним) носієм цієї культурної пам'яти залишилося селянство («мужицтво»); 3) головним програмовим завданням українського націоналізму («свідомого українства») є «повернення до Європи», тобто ґальванізація цієї пам'яти на рівні, за Е. Ґелнером мовлячи, «високої культури» та повторна її «інтеграція» вже в сучасний європейський політико-ідеологічний контекст.

«Чи вмітимуть наші письменні люди вхопитись за край тієї нитки, котрий тягнеться сам по собі в нашому мужицтві, чи вмітимуть прив'язати до нього й те, що виплела за XVIII—XIX ст. думка людей, котрих історія не переривалась, і звести в темноті й на самоті виплетену нитку — іноді більше бажання, ніж ясної думки — нашого мужицтва з великою сіткою наукових і громадських думок європейських людей — ось в чому тепер все діло для теперішніх письменних людей на нашій Україні!

Ось де для них: чи жити, чи помирати?!»[546].

Ось, додам від себе, щó стояло за заявою молодих «драгомановців» «звемось просто українці, бо ми такими єсьмо»: к о з а ц ь к і  н а щ а д к и  м о д е р н і з у в а л и  «к о з а ц ь к у  н а ц і ю». Це й є «найпростіший» «сухий залишок» їхньої любови й віри, спресований у жорсткий кристал понятійної формули, те profession de foi (віровизнавче кредо), яке не потребує собі спеціальних декларацій (чи не тому декларація «тарасівців» і видалась молодій Ларисі Косач такою несмачно претензійною?), бо реалізується через усю життєву цілість особистости, до художніх інтуїцій включно, — і воно-то й визначає національну інтеліґенцію не просто як суспільну верству («виробників ідей»), а як культурний тип.

Історична доля цього типу за минулі звідтоді півтора століття мусить, зі зрозумілих причин, залишитися поза межами цієї книжки, — це поле роботи для істориків, які досі у своїх звертаннях (треба визнати, нечастих!) до дій української інтеліґенції відпроваджувалися від ідеології, а не від культурної феноменології, а тому, попри всю безперечну наукову вартість таких праць[547], для зрозуміння зайшлої в міжчасі «зміни психологічного пейзажу» вони дають нам небагато. Ясно, що головна тут проблема — це, якими, власне, методологічними «пінцетами» можна видобути з товщі часу таке трудновловне, хіба інтуїтивно розрізняльне явище, як «культурний тип», і як його раціонально «вирахувати» й зафіксувати. Ізидора Косач, наприклад, — свідок, поза сумнівом, «зацний і віри годний», — пише, що «в абсолютному числі української інтеліґенції <…> взагалі було не так багато»[548], проте «багато» чи «мало» — поняття, звісно, релятивні й на скільки-небудь об'єктивну соціологічну картину не надаються. Аналітичніше до цього питання спробував підійти М. Попович: він відзначає наскрізну переснованість українського руху кінця XIX ст. родинними зв'язками («Євген Тимченко був родичем Антоновича з боку першої дружини, сестри О. Ф. Кістяківського; Богдан Кістяківський доводився дружині Антоновича племінником і був його хрещеником» і т. д.) і на цій підставі висновує, що «така „сімейність“ говорить радше про нечисленність громадовського рухівського активу»[549]. Тут, одначе, дозволю собі не погодитися: така «сімейність», а точніше — ендогамність (бо ж не в рух втягувалися за родинною ознакою, а навпаки — родичалися, тобто дружилися й своячилися, за свого роду «геральдичним» принципом належности до руху, і саме так свого часу побрався й Петро Косач із сестрою свого товариша по Старій Громаді Михайла Драгоманова…), — як на мене, куди безпомильніше говорить про довго й старанно замовчуване («проклятьем заклейменное», як глузувала Л. Старицька-Черняхівська) «класове походження» тих, хто складав початкове духовне й організаційне ядро української інтеліґенції. Недарма ж М. Павлик, посватавшись до Н. Кобринської й діставши відкоша, напався мокрим рядном на її «недемократичність» (sic!), і в гадці не покладаючи, що, крім його «мужицького» походження, «панна сенаторівна» могла мати для відмови й якісь інші підстави[550]: ендогамність шляхти як у Російській, так і в Габсбурзькій імперії почала розмиватися пізніше, ніж, наприклад, у Франції, і тільки вже аж під кінець XIX ст., у поколінні Лесі Українки, цей процес розгорнувся на повну силу[551]. З другого боку, ідентифікувати цей культурний тип за суто становою ознакою теж було б неслушно, бо лицарський характер світогляду й світопереживання визначається, зрозуміло, зовсім не самими тільки дворянськими грамотами. Ось так і виходить, що єдиним, наразі, «віри годним» історичним документом, який із стовідсотковою певністю засвідчує наявність у нашій культурі цього типу інтеліґенції, залишається лицарський міф Лесі Українки, — надто монументальний, щоб не вгадати за ним, як підводні обриси айсберґа, потужної, багатовікової автохтонної традиції: того самого «таємного храму Слов'янщини», закритого Ізідиним покривалом, на який недвозначно натякала й сама поетеса («Slavus — sclavus») і про існування якого найпроникливіші уми завжди, навіть в умовах «безальтернативної» української радянської культури, все-таки здогадувалися[552].

У цьому розділі ми вперше спробували «підняти покривало», означивши загублену традицію з тою максимальною достеменністю, на яку дозволяє нам украй обмежена джерельна база. Для ґрунтовнішої — релігієзнавчої — арґументації потрібні вже інші джерела, потрібні дослідження, що заповняли б одну з найфатальніших у нашій культурній історії лакун, — дослідження української середньовічної й ранньомодерної релігійности (NB: саме релігійности, а не лише церковної історії!). Сьогодні ми вже справді-таки майже нічого про це не знаємо[553] — до такої міри, що навіть не в стані оцінити, щó саме знали (і що від нас приховали!) наші «лицарі Нового часу» — від українських декабристів і масонів початку XIX ст. до цілком, на позір, «секуляризованих» «драгомановців». Тому в даному випадку я позбавлена втіхи, що складає законну винагороду всякого мандрівника по тексту, — точно вказати пальцем на встановлене першоджерело. Нема жодної змоги поіменно назвати, з яких саме, нині цілковито нам невідомих в українському середньовіччі, — цьому унікальному «Божому тиглі», де греко-візантійство й неолатинство так химерно сплелись докупи, — дуалістично-«гіланічних» (жіночих) єресей та лицарських (козацьких православних? міських реформаційних, протестантських?..) орденів і/або конґреґацій, «єсть пішов» той «світогляд і <…> світопочуття, обвіяні вольовою стихією та тонким сприйняттям трагічного», що їх першим відзначив у Лесі Українки М. Зеров як абсолютно непояснимі в традиційному («общерусскому») народницькому контексті[554]. Навіть про таку епохальну главу Реформації, як полювання на відьом (останній масовий акт півторатисячолітньої війни ортодоксальної церкви з жіночими єресями!), сучасній українській культурології відомо виключно з західних-таки джерел, котрих на сьогодні нагромаджено вже цілі бібліотеки, від сусідньої Польщі до масачусетської «пущі»[555], — у нас же на цю тему, крім, хіба, фольклористичних студій (що навзагал зводяться до іноверсій Основ'яненкової славної оповіді про конотопські судові «ордалії» — випробування водою, як висловлювався пан писар Пістряк, «нечестивих бабів єгипетських», — чому, до речі, «єгипетських», і звідки такий настійний інтерес до єгиптології й похідних із Єгипту орфічних культів у «нечестивих бабів» XX ст. — «пророчиць з непокритою головою», сиріч, по-сучасному, жінок-письменниць — нашої Лесі Українки, шведки Едіт Сьодеґран, австрійки Інґеборґ Бахман і т. д. — то також іще належить з'ясовувати майбутнім єресіологам…), — досі так нічого репрезентативнішого й не з'явилося[556]. Попри всі звитяжні зусилля дуже-таки нечисленного загону вітчизняних медієвістів, домодерна доба України в нашій свідомості й досі — «темні віки».

А тим часом, як ми пересвідчилися, у національному русі XIX ст. маємо до диспозиції, за Е. Ґелнером, чітко виражену «локальну спільноту», яку можна, цілком неметафорично й без усяких натяжок, скваліфікувати як «реформований», згідно з викликами модерної доби, релігійно-лицарський орден — як за генезою, так і за символом віри. (Попри все, що нам наговорили з цього приводу за минуле століття марксисти з фройдистами, без закорінених у «колективному несвідомому» релігійних мотивацій взагалі жоден — ні політичний, ні культурний — рух в історії не годен був би остоятися, і щодо XXI століття це правило так само залишається в силі, як і дві тисячі років тому: варто лише «пошкребти» нарослу в поколіннях «кору» обманних дискурсів, щоб виявити під нею неостиглий жар давніх «вір і богів», які, в кінцевому висліді, й «рухають масами», незалежно від того, чи і наскільки ними всвідомлюються.)

Амбіцією цієї спільноти було перетворити свій «локальний», частковий проект національного будівництва на «загальнокультурний». Ця амбіція провалилася — із задекларованих Шевченком «лицарських синів» на кінець колоніальної доби вийшла типова, ба навіть взірцева «селянська нація», якій іншою себе вже й на думку не спаде усвідомлювати. Але в історії не буває ні «чистих» перемог, ні «чистих» поразок (врешті-решт, якби була «чиста поразка», то тоді й наші стосунки з Лесею Українкою нині обмежувались би виключно до 200-гривневої купюри, — а так кепсько, при всіх непорозуміннях, справа все ж не стоїть!). Отже, спробуємо, і далі йдучи за Українчиним міфом, поглянути на презентовану ним спільноту не лише під оглядом «символу віри», а й з точки зору тих моральних уроків, які її поразка може мати для нашого сьогодення.

Це завдання розділяється на дві частини, що й відповідатимуть змістові двох наступних розділів. Передовсім маємо проаналізувати ту «програму історичної поразки», що з засади закладена в гностичному міфі Лесі Українки, — адже, нагадаю, в історичному часі духовне визволення для гностика неможливе, лицар-єретик покликаний воювати на стороні Святого Духа «без надії сподіваючись» (Лесине хрестоматійне «Contra spem spero!» — це девіз, що тягнеться ще від стоїків через цілу неоплатонічну традицію: останнім його відгомоном, що, либонь, невипадково стався таки ж на батьківщині катарів — у Франції, — можна вважати екзистенціалістьку філософію абсурдного бунту). Прообраз такої поразки ми вже раніше бачили в Українчиному міфі amor fati, «любови-на-смерть»; тепер, коли ми перейшли від «індивідуального» до, сказати б, «колективного» суб'єкта любови — від «вірного» до «конґреґації», — є пряма рація придивитись до сповідуваних тією конґреґацією цінностей саме в координатах історичного часу.

Щойно після цього нам уприступниться кінцева мета нашої студії — внутрішня драматургія тих великих цивілізаційних конфліктів, наслідком яких на середину XX ст. українська культура виявилася відкинутою майже на сто років назад, у домодерний період, так що й досі змушена шукати за загубленими кодами — вже не лише до «увірваної в XVIII ст.» традиції, а й до тої, що увірвалась у двадцятому.

VII. Історія ордену: фінал. Герб лілеї. Notre Dame Dolorosa і її помста

Хто гордощі вложив мені у серце?

Хто дав мені одваги меч двусічний?

Хто кликав брать святую орифламу

пісень, і мрій, і непокірних дум?

Хто наказав мені: не кидай зброї,

не відступай, не падай, не корись?

Чому ж я мушу слухати наказу?

Леся Українка. Ритми

Сподіваюсь, читач іще не згубив із пам'яті оту «хвору, нещасну, безрадісну» «сердешну Ларису», яку з висоти своєї імперськи всанкціонованої трибуни щиро жалів Олесь Гончар. Як це не іронічно, в одному він таки мав рацію: «Сиваші й Перекопи», котрим він складав ритуальний уклін за донесену до нас Лесю Українку, на яких вісімдесят років поховали, стерли, випалили з культурної свідомости й пустили в небуття (у тому числі й буквально, з «табірним пилом»[557]) увесь, і так не масовий ліком, прошарок інтеліґенції, до якого вона належала, — весь її орден у повному складі, «всю королівнину рать» («tausend Ritter wohlbewaffnet»!): «на бойовищі» зоставили тільки її саму, відповідно «применшивши» оптикою фальшивих інтерпретацій. Воістину, «спасибі й на тому». Якщо вже продовжувати цю невідчепну — що в Гончара, що в Донцова раз у раз зринаючу — воєнну метафору, то напрошується асоціація з іще одним міфологічним мотивом: при винищенні ворожого війська в казках одного завжди залишали живим — щоб доніс звістку про полеглих. Леся Українка і є для нас таким зацілілим останнім свідком — самовидцем і трубадуром загиблої кількасотлітньої культури українського лицарства.

У XX ст. ця культура скінчилась на еміґрації — в літературі її фінальним, передсмертним сплеском стали «пражани». І дуже симптоматично, що для них безсумнівною «вершиною» Лесі Українки була не «Лісова пісня», а «Камінний господар»[558] — драма-компендій, драма-підсумок, що якраз і «знімає» в собі, у геґелівському сенсі слова, цілу ту кількасотлітню традицію в «перекладі» на мову загальноєвропейського міфа, — драма-«статуя» (NB: саме так авторкою вмисне й «тесана»: «ся драма повинна була нагадувати скульптурну групу — такий був мій замір» [12, 461]), величний надгробний пам'ятник усій лицарській культурі, від Провансу й Ланґедоку до оплаканого Шпенґлером «занепаду Європи» включно. У рецепції «пражан» Леся Українка, щоправда, досліджена непорівнянно гірше, ніж у рецепції неокласиків[559], але головне, що й ті, й другі були ще її законні «літературні діти», а значить, і без спеціальних студій, самим інстинктом культурної споріднености мусили розпізнати в «Камінному господарі» те найпосутніше, до чого відтак критична рефлексія десятиліттями торувала довгий кружний шлях — від «ібсенізму» й ніцшеанства до феміністичної «критики любови»[560], — ще й на цьому останньому порозі вагаючись, проте, перед останнім словом: що «Камінний господар» — то насамперед  т р а г е д і я  п р о щ а н н я  з  л и ц а р с т в о м. Зрозуміло, не як зі способом життя (таким його відпрощали були ще Сервантес із Шекспіром!) — а як із зацілілим від колишньої «релігії-в-собі» й до XX ст. ще культурно авторитетним (sic!) способом переживання життя, на рівні «етосу» й «еросу»: з лицарським світосприйняттям і світовідчуванням.

Нижче ми побачимо, що саме тут лежить головний ключ до цієї, дотепер найзагадковішої з Українчиних драм (і, між іншим, її найулюбленішої: «я таки трохи здуріла на пункті сеї драми» [12, 416]), — назвімо її «іспанською», за тією ж логікою, за якою «Макбета» називають в Англії «шотландською п'єсою»: аналогія тим більше виправдана, що саме ця остання, як підмітив у 1920-ті Є. Ненадкевич, була й одним із літературних джерел «Камінного господаря»[561]. З тими джерелами, одначе, чистий клопіт. Власне у випадку «Камінного господаря» дослідникам, попри всі археографічні «розкопки», так і не вдалося віднайти слідів аніякісінької «підготовчої роботи» авторки, ніяких отих, завжди перебільшено в неї скрупулянтних («приват-доцентських»!) історичних студій, що засвідчували б її спеціальний інтерес до життя шляхти в імперії Карла V, та й узагалі якесь попереднє «володіння матеріалом» (як, скажімо, у випадку з «також імпульсивно» написаною «Лісовою піснею», а чи з античністю, де вона завдяки своїй ґрунтовній класичній освіті завжди чулася, кажучи словами Квітки, «у себе вдома»). Навпаки, з листа до А. Кримського від 06.06.1912 р. видно, що тут вона радше почувалася в історичному матеріалі досить плитко, настільки, що перепитувала, на якому складі ставити наголос в імені Долорес (а драма вже була написана, не перевіршуєш!), — іспанську ж мову почала вчити вже аж post factum («вчиться хтось іспанської мови <…> — се так розохотився до неї, як написав „Камінного господаря“» [12, 456]) — взимку 1913 р. в Єгипті. Єдиним твердо встановленим прямим імпульсом була читана нею взимку 1911–1912 pp. свіжовидана (і дотепер хрестоматійна) фундаментальна студія Ж. Жандарма де Бевотт над літературною історією Дон Жуана[562]. От у цьому матеріалі Леся Українка, котра ще юною дівчиною слухала у Відні Моцартового «Don Giovanni», а з головних літературних версій легенди хіба лиш іспанців Тірсо де Моліни й Зорільї не читала в ориґіналі (навіть «Лелією» Жорж Санд «перехворіла» в юності[563]!), таки з певністю була «у себе вдома», — попросила тільки прислати їй ще Пушкінового «Камінного гостя», якого Ж. де Бевотг не згадує і якого єдиного, видно, й потребувала відсвіжити в пам'яті. От, начебто, і вся «підготовка».

Виглядає, що «іспанська драма» за своїм походженням насправді зовсім не «іспанська», а суто «літературна», і до історичного «Золотого Віку» іспанського Відродження (коли, як можна було б припустити, і відбувається дія, — а в ремарках, до речі, ніде й ні разу й не сказано, коли саме вона відбувається, це єдина Українчина драма без будь-яких хронологічних позначок[564]!) стосунок має вельми опосередкований. А проте й умовним його не назвеш. Все-таки, як не крути, Іспанія тут не просто декорація, взята напрокат із «вікової традиції всесвітньої літератури». Увесь дібраний авторкою предметний «реквізит» на ознаку місцевого колориту не «декоративний», а цілком-таки «будівничий», смислотворчий, всі прикмети місця й часу вбудовано в архітектоніку драми «по-камінному» незрушно й точно, — починаючи від звабленої Дон Жуаном «мориски»[565] (що дає Анні привід ще позаочі сконстатувати у звабника «не найкращий смак», — і, між іншим, з погляду історичної достеменности, доволі слушно: «циганка, бусурменка і жидівка» — то-бо з ідеалу вже куди пізнішої, «байронічної» епохи, то романтизм уперше відкрив естетику — й еротику! — «екзотичного», «іншого», а правдива іспанська донья релігійно нетерпимого XVI ст. на такий «донжуанський список» хіба б гидливо зморщила носика…) — через ретельно виписану архітектуру дому де Альваресів, де відбувається Аннин прощальний дівочий бал (всі ті патіо, альтанки, ґалереї, сходи й рундуки є композиційно вельми важливі — впродовж II сцени саме вони монтажно-кінематографічно структурують, організовують дійство в систему змінних, як фіґури в танці, хронотопів), — і так аж до семантично ключової, наскрізної для цілої драми опозиції «Севілья (місто Анни й Дон Жуана) — Мадрид (місто Командора, а потім і Анни)»[566], читай — самочинна вільна гра (=шпенґлерівська «культура»!) проти жорстко реґламентованої ієрархії влади (=«цивілізації»), тобто іноверсія вже знайомої нам опозиції «Греція»/«Рим», за якою в дальшій перспективі неминуче манячить і «Мала/Велика Росія» (точніше б сказати — «Україна/Москва» «Боярині»: надто вже очевидна паралель між «ув'язненням» Оксани в московському теремі й «закам'янінням» Анни в домі Командора!), — запам'ятаймо це собі, таких українських «родимих плям» в «іспанській драмі» з подостатком (декотрі з них уже траплялися нам у «плані-проекті» Лесиної україніки), і якщо навіть «найпатріотичніше» наставлені наші критики досі не звернули на них уваги й не спробували якось систематизувати, то це само собою мало б слугувати доказом, що Іспанія Лесі Українки — то таки не «більш-менш прозорий псевдонім її рідного краю», і не маскарадний костюм, котрий дається зняти так легко, як це зробила Анна Ахматова з «Камінним гостем» Пушкіна, — нітрохи не пошкодивши при тому живої тканини твору[567]

Тут нотабене. Ахматова встановила, що Пушкінова драма є, власне, — під досить поверховим, переважно вичитаним у Мюссе нальотом «місцевого колориту» — лірико-автобіографічна. До розвитку самої по собі «світової теми» Дон Жуана вона справді додає небагато, і Є. Ненадкевич дарма поривався довести, ніби то «чудовий еспанський кольорит «Каменного гостя» (уславлене «ночь лимоном и лавром пахнет» [NB: субтропічна ніч ніколи не пахне лимоном, бо й сам лимон пахне хіба на столі, розрізаним, про що «невиїзний» із Росії Пушкін знати, звичайно, не міг! — О. З.]) появив своє глибоке вражіння»[568] на Лесю Українку, — котра прецінь і сама прекрасно знала Мюссе[569], і цілі роки життя провела серед «лимонів і лаврів», тож могла скласти тому «кольориту» куди ліпшу ціну, ніж Є. Ненадкевич. В дійсності за «тінню російського класика» в «іспанській драмі» треба шукати в іншому місці — як не іронічно, в найочевиднішому: у заголовку. «Камінний  г о с п о д а р» — це-бо не що, як відкрито заявлена антитеза, свого роду фехтувальний випад проти «Камінного  г о с т я», підкреслено демонстративний, мов кинута рукавичка, полемічний жест, вицілений не стільки проти ні в чім, зрештою, не винного Пушкіна, скільки проти «Струве і всієї чесної компанії наших „старших братів“», з наміром показати їм, «до чего дерзость хохлацкая доходит» [12, 399]. Вкотре повторю, що кожен заголовок Лесі Українки — це найперший «шифр» до твору (згадаймо: «придумати заголовок — то значить написати половину твору»[570]!), і тому нема певнішої вказівки на українське походження «іспанської драми», ніж її нарочито «антипушкінський» титул: НЕ «гість»! господар! — наче звук герольдової сурми перед початком турніру.

Іншими словами, вона хотіла від імени всієї української літератури «переграти» російську на терені «світової теми» — і вона її «переграла» (і не тільки її!), «турнір» удався. У літературознавстві давно стало трюїзмом повторювати, що Леся Українка, процитую за Д. Чижевським, «підняла українську літературу на рівень світової», при чому мається на увазі насамперед всесвітньо-історична «універсальність» її тем, згрубша мовлячи — те, що Дон Жуан «заговорив по-українськи», і тепер «і в нас, як у людей»: «є „Дон Жуан“ власний, не перекладений», та ще й «ориґінальний тим, що його написала жінка» [12, 396–397]. Я ж стверджую, що повторене Д. Чижевським кліше слід читати буквально: вона справді, verbatim, підняла, викотила, як Сізіф «свою фатальну каменюку, нікому не потрібну» [12, 195], цілу систему загублених смислів української історії (NB:«не політичної, а культурної»!) — на рівень «світової духовної історії»[571] (курсив мій, в ориґіналі ще точніше: «spiritual», «релігійної»! — О. 3), туди, де ті смисли вже природно й пластично, без жодних натяжок артикулюються в традиційних для європейської літератури культурно-символічних кодах, — попросту, дала тим смислам «інше життя» (і то настільки «інше», що ми, позбавлені її європейської ідентичности, — бо вона таки була, духовно, «європейкою українського походження»: ценз, який наша політична міфологія тепер несвідомо прагне компенсувати чисто формальним гаслом «членства України в ЄС», — уже й не бачимо за її «світовими темами», кажучи за Зеровим, «коріння свого світу», чи, за Драгомановим, «свого національного добра»).

І ось тут-то по-новому висвітлюється для нас історичне значення її фемінізму. Жоден письменник-чоловік такої «Сізіфової процедури» б не подужав — його б неминуче захлиснуло огромом «зовнішньої», соціальної конкретики. Леся Українка ж, із її гностико-феміністичною «переакцентуацією», перенесенням центру ваги культурного космосу на от власне що «вічно-жіноче», мала вельми помічну «ґендерну фору»: жіноча психологія є з засади «універсальніша» від чоловічої — консервативніша («ніжноуперта» [12, 462], за власним виразом письменниці, пор. її автохарактеристику: «Я людина еластично-уперта (таких багато між жіноцтвом)» [12, 372]), тобто значно менше од чоловічої піддатна на історичні зміни під впливом суспільної «погоди»[572] (як це не без цинізму сформулював Й. Бродський, «мужчина за своєю біологічною роллю — пристосуванець, <…> жінка стоїть на етичній позиції, тому що може собі це дозволити»[573]). Саме в жіночому первні, віднайденому «духові жіночого роду», український «Сізіф» отримав собі точку опори.

Власне, вже й цілий попередній виклад логічно підводить нас до цього висновку, а «іспанська драма» ілюструє його просто-таки зі сліпучою наочністю: що весь історичний театр Лесі Українки розвивається «з дому», з культури «свого кола», як свого роду всесвітній «танок Бондарівни» («у Каневі на риночку дівок танок ходить, молодая Бондарівна усім перед водить») крізь млу віків — у міфологічний простір. У цьому хороводі волинські княгині Ор. Левицького, непомітно зливаючись із так само непереможно-самовладними полтавськими правнучками «старших над військовою арматою», плавно переходять у фігури своїх сучасниць на іншому кінці континенту — іспанських ґрандес XVI ст., — щоб так само приносити своїм чоловікам нещастя («не ведеться мужській половині роду Косачів, ще гірше, ніж жіночій, бо нас хоч подружжями доля так не обижає, як їх» [12, 441], — безжально-твереза оцінка дорослою жінкою шлюбу своїх батьків!), — і «на виході» озиваються голосами, вже єдино тільки й упізнаваними для читача з усього авторського культурного репертуару, — голосами ібсенівських героїнь[574], суфражисток 1900-х[575] (і, продовживши цю лінію через авторчине посмертя, — феміністок 1990-х). Не дивно, що саме феміністична критика (Р. Веретельник, С. Павличко, В. Агеєва), безпомильно впізнавши «своє», змогла нарешті твердо встановити у Лесі Українки цю первинність «жіночого проводу»[576], — здобуток, евристично неоціненний і, на щастя, остаточний і оскарженню не підлягає, всі спроби його опротестувати вражають нестак навіть неприхованою мізогінією, як, головно, тою кричущою інтелектуальною безпорадністю, котра мимохіть наводить на гадку про «лисенківців» і «мічурінців» у боротьбі з «буржуазною лженаукою» генетикою[577]. А проте, боюсь, такі спроби не припинятимуться й надалі, і не лише через напівкоматозний стан нашої гуманітаристики. Крім суб'єктивно-психологічних, роздратування сучасних «лисенківців» живлять ще й певні об'єктивні, сказати б — гносеологічні підстави: міфологічна система Лесі Українки таки дійсно не «покривається» її «феміністичною революцією», хоч якою per se фундаментально значущою, і навіть найбільш «програмово» антипатріархальна «іспанська драма» (куди вже пак програмовіше — «розчаклувати» і вбити осикового кілка в гріб «самого» Дон Жуана!) після методологічно цілком бездоганної феміністичної деконструкції (Р. Веретельник, В. Агеєва) лишається зяяти дірами незакритих питань, що провокують «деконструкторів» на неминучі, хай і мимовільні, натяжки.

Розуміється, тільки «мічурінець» став би заперечувати, що поразка Анни в її життєвій «битві за себе» походить не «від мужчини», а «від системи» — від вікового патріархально-ієрархічного устрою, в якому місце жінки раз і назавжди регламентовано домом і родиною. Але звідси ще далеко не випливає, за логікою «якщо А, то В», наче Леся Українка написала п'єсу «за жіночу емансипацію», лінійна логіка тут не спрацьовує. Ні Командор, ні навіть Дон Жуан не є «чоловіками, самими по собі нікчемними», як вважає Р. Веретельник (такими, що нібито тільки завдяки соціальній структурі мають владу над жінками, котрих негідні)[578], і трагедія Анни, з якого боку не дивитись, усе-таки  н е  в тому, начебто вона «заслабка, аби змінити патріархальне суспільство»[579], — це також натяжка, бо Анні й не в гадці його міняти: те суспільство її розчудесно влаштовує, як влаштовувало від віку й до сьогодні тисячі й тисячі навіть цілком уже «емансипованих» Анн, що стоять на чолі бізнес-корпорацій, урядів, політичних партій, медіа-холдинґів і т. д., читай — «на гострому і гладкому шпилі», з задоволенням споглядаючи, як унизу «вбиваються і лицарі, і коні, / на гору добуваючись», і так само нічогісінько при тому не збираються «міняти», бо єдине, що їх по-справжньому обходить, — це щоб самі вони, красуні й розумниці, і далі лишалися «принцесами» на вершечку владної ієрархії. Аннина «горда мрія» («жорстока мрія», як із місця точно визначає Долорес!) про нагірню принцесу — це зовсім не мрія про кохання (про лицаря-рятівника), як довірливо гадає Р. Веретельник, а просто архетипальна модель жіночої влади, в основі якої — підстановка себе (впору написати — «себе-коханої»!) на місце втраченого «жіночого божества» (Принцеси на Горі, Дами-Душі, Красуні в Замку…), — і ніякими, ні соціальними, ні сексуальними революціями такі тисячолітні архетипи водномить не скасовуються. (Тут, треба сказати, Леся Українка виявилась по-жіночому зіркіша, далекоглядніша від Ібсена та інших борців за права жінок початку XX ст., — щойно у 1980-х інша визначна європейська феміністка — Юлія Крістева — зважилася розчаровано сконстатувати, вже post factum, те, що Леся Українка так завчасу розгледіла в 1912 p.: що, тільки-но опинившись усередині раніше недоступних їм владних структур, жінки блискавично в них інтегруються й обертаються на щонайтривкіших стовпів тої самої системи, проти якої ще вчора бунтували[580], — висновок, мовби навпростець узятий із «Камінного господаря»[581], — а Ельфріда Єлінек у «Піаністці» 1983 р. вживає навіть того самого образу сяючого снігового верхів'я, на якому героїня-садомазохістка бачить себе недосяжною для мужчин, що марно добуваються до неї на гору).

Тож фемінізм, як бачимо, не розв'язує цілої проблеми — він тільки відкриває шлях до її розв'язання: кажучи мовою математики, виступає необхідною, але не достатньою умовою для зрозуміння авторського послання. Полеміка Лесі Українки з Пушкіним велася не по лінії «чоловіче-жіноче», і не антипатріархальний бунт був її ядром, — він був, як і в усій Українчиній міфології, «точкою опори» для ще потужнішого, «Сізіфового» ривка. І такою самою відпровідною точкою мають тепер стати для інтерпретаторів надбання феміністичної думки — після них треба йти не «назад», а «вперед», далі за Лесею Українкою, — на ті, невиразно означені ще Грушевським, «велетенські уступи, не рушені ніякою людською ногою», де вона вбила свою «вічно-жіночу» «короговку» як той «чесний прапор», під який найпрямішим і найелегантнішим способом давалося об'єднати «все лицарство», синхронно й діахронно, від України до Іспанії, — і виступити на його чолі від імени всієї лицарської культури. З російською літературою, в якій лицарський міф був справді  г о с т е м, вона полемізувала зсередини цього міфа: з традиції, в якій він був  г о с п о д а р е м.

Навряд чи можна уявити собі ліпший «майданчик» для такого «лицарського турніру», ніж Іспанія XVI ст. За збігом історичних обставин, сáме іспанське Відродження стало своєрідним апофеозом «віку лицáрства». Імпортований сюди з Італії після завершення Реконкісти й об'єднання країни ренесансний гуманістичний ідеал знайшов собі втілення в іще живому, несхололому лицарському міфі («досконала людина» обернулась «досконалим кабальєро»)[582]: констеляція, що виявилась культурно вельми продуктивною, бо завдяки цьому той міф, на решті континенту (NB: за винятком України!) вже відмираючий, отримав нову потужну інвольтацію й зміг дорозвинутись до такої естетичної повноти й блиску, яких не знала ні «осінь середньовіччя», ні наше козацьке бароко. Сервантес (який, не забуваймо, писав не лише пародійного «Дон Кіхота», а таки й правдиві лицарські романи, з розряду тих, що то збили були з пуття бідолашного ламанчського ідальґо — «Галатею», «Персілеса й Сигізмунду»…) полемізував із цією традицією, коли вона вже помітно вичерпала свої внутрішні ресурси (щоб дійти до свого самозаперечення, будь-яка культура повинна спершу перейти через «Золотий Вік» і сповна розкрити свій потенціал), — але й після нього знадобилося ще яких чверть століття — рахувати б, іще одне покоління, виросле на перекладах романів «бретонського циклу» та на своїх власних «Амадісі Гальському», «Еспландіані», «Флорісмарті Гірканському», «Тирантові Білому» тощо[583], — перш ніж в іспанській літературі, з легкої руки ченця Тірсо де Моліни, з'явився Дон Жуан — герой (чи, радше, антигерой), який, за влучним спостереженням Д. де Ружмона, являє собою «абсолютну антитезу Трістана»[584] (курсив мій. — О. З.), емблематичне заперечення лицарства, — антилицар, лицар-трікстер, «мавпа лицарства», як диявол — мавпа Бога, тобто «здрайця», кривоприсяжець, «зелживець», кривдник жінок і взагалі, під кожним оглядом, відступник від лицарського кодексу. (Сучасному читачеві, звиклому уявляти Дон Жуана вже виключно в його романтичній, сексапільній «реінкарнації», варто нагадати, що до «переселення» в лібертинську Францію XVIII ст. образ «великого грішника» не мав у собі геть нічого «спокусливого» в нашому сучасному розумінні, ніякого еротичного чару чи бодай поверхової привабливости, і найближчим йому аналогом в українській традиції слід би вважати іншого непрощенного злочинця «проти жіноцтва», Марка Проклятого, козака-вбивцю рідної матері й сестри, — недарма ж за одним із народних переказів, зафіксованим у Ж. де Бевотта, іспанського грішника вбивають францисканські ченці, щоб «покласти край свавіллю та святокрадству Дон Жуана, що йому його походження забезпечувало безкарність»[585], — тобто блюзнірця не лише ширив «нецноту», а ще й шляхетним походженням своїм зловживав, аби уникнути правосуддя, — нижче «рицерові» падати вже нема куди, і з погляду власне лицарської релігійної етики ченці, ліквідувавши «духовну заразу», вчинили якраз як істі «Христові воїни».) Те, що в Лесі Українки Дон Жуан вийшов засадничо нешляхетним, і ця його програмова нешляхетність (сто років тому сказали б — нігілістська, а в сучасному сленґові — «пофігістська»: коли людина відверто бравує зневагою до всіх суспільних норм і правил) раз у раз акцентується більш ніж промовистими деталями (при першій сутичці з Командором, коли той відмовляється «з банітами ставать до поєдинку», Дон Жуан «кидається за командором услід і хоче проткнути його шпагою», і тільки втручання Долорес, яка дослівно «хапає дон Жуана за руку», з криком «Немає чести нападати ззаду!», запобігає підступному кровопролиттю, — у Мадриді Долорес уже нема, і Дон Жуан убиває Командора — чомусь усі критики іґнорують цей момент! — цілком по-зрадницькому, в мить, коли той одвертається на зойк Анни, — «коле його в шию» й тут-таки, без сорома казка, заявляє свіжоспеченій удові, що «подолав / сперечника у чеснім поєдинку», і т. д.[586]), а його глузливий Сганарель так прямо у вічі й каже своєму панові: «Я доказав би кращого лицарства, / якби-то я був пан, а ви — слуга» (sic!), — це з боку авторки не стільки намагання порядком феміністичного «реваншу» «деміфологізувати» головного секс-ідола патріархальної культури[587], скільки «повернення до витоків» — до автентичного смислу дон-жуанівського міфа, точніше, його, міфа, синтетичне «зняття», за логікою геґелівської тріади (теза — антитеза — синтеза) — з одночасним «збереженням пам'яти» про всю післяромантичну традицію, від Байрона, Гофмана й Пушкіна до Б. Шоу, котра й возвела була первісного іспанського «здрайцю» до сливе «прометеїчного» ранґу героя-богоборця.

Коротко-мудро, Українчин Дон Жуан не є ні негідник, ні романтичний герой — він, кажучи гарною формулкою Кассандри («Я, брате, не рабиня й не царівна, / а більше й менше, ніж вони обидві»), воістину «більше й менше, ніж вони обидва», проте найточнішу дефініцію йому (до речі, як і Донні Анні, — з них недарма дібрана пара!) випадає дати таки в термінах нашого середньовічного права: він «с в о є в о л е ц ь»[588] — людина, яка Божій волі й трансцендентно тлумаченій справедливості (кантівському «принципові загального законодавства») протиставляє свою власну волю, своє «Я так хочу!». Байрон і послідовники (аж до Ніцше з його «надлюдиною») від цього ще в захваті. Леся Українка — аж ніяк.

Це окрема великомасштабна тема, і до кінця нашої студії ми ще не раз до неї повертатимемось, бо без її осягнення годі сповна зрозуміти той вододіл, що пролягає межи світом Лесі Українки й нашим — світом ортегівської «масової людини», заснованим уже всуціль на сваволі, що претендує на статус онтологічного принципу. У спогадах Надєжди Мандельштам є прецікава згадка про те, як, завдяки підказці Ахматової, їй, уже в зрілому віці, вперше відкрилася протилежність свавілля й свободи: «Свобода ґрунтується на моральному законі, свавілля — результат гри пристрастей. Свобода каже: «Так треба, значить, я можу» (NB: пор. з «Адвоката Мартіяна»: «Ти можеш працювати? — Я повинен». — О. З.). Свавілля каже: „Я хочу, значить, я можу“». Ціла трагедія новітньої історії, з її тоталітаризмами, світовими війнами, таборами масового знищення й маніпуляціями масовою свідомістю, з погляду класичної етики найуніверсальнішим чином відчитується саме як «хвороба свавілля», в проекції на культуру — як результат того, що провідні «течії європейської думки» «неправильно зрозуміли, що таке особистість, стали на шлях індивідуалізму і прямим шляхом прийшли до людинобожжя»[589], — властиво, здійснили підміну понять, заступивши в масовій свідомості свободу — свавіллям. У висліді останнє слово на сьогодні взагалі щезло з нашого лексикону, а свобода, як показалося бодай у ході недавніх дискусій про свободу слова, акурат так, у простоті душевній, і розуміється — щоб, як писалося в українських судових вироках XVI ст., кожен «што хотѣл, то и броил»[590], тобто як чистісінької води свавілля, те саме, котре для «віку лицарства» ще було, за Н. Яковенко, синонімом не свободи — а «злодійства».

Навіть Н. Мандельштам, сформована як особистість уже за радянського часу, признається: «Для мене таке протиставлення (свободи й свавілля. — О. З.) було новим (що вже казати про сучасну інтеліґенцію! — О. З.), і я не знала, що ним часто користувалися в десяті роки. Зокрема, я потім знайшла його і в Сєрґєя Булґакова, і в Бердяєва»[591]. У Лесі Українки воно з'являється значно раніше, ніж у російських релігійних мислителів, і походить з іншого джерела — з того самого, що в багатьох, типологічно їй близьких, європейських інтелектуалів, від французького соціолога А. де Токвіля до іспанця X. Ортеги-і-Гасета: з аристократичного етосу автохтонної лицарської культури (про «нерозумну сваволю», яка позбавляє «долі», йшлося вже і в «Лісовій пісні», у IV розділі ми вже натрапляли на цей мотив!). Читаючи Ж. де Бевотта, Леся Українка мусила впізнати для себе в Дон Жуановій леґенді той безпомильно точний фокус, у якому сходяться докупи головні «силові лінії» її власного лицарського міфа, якщо спроектувати його на історію, — і це й стало каталізатором для приведення в рух роками нагромаджуваних матеріалів, початково призначених для інших задумів і планів. Тим-то й ніякої спеціальної дослідницької роботи письменниці не знадобилося, й «іспанська драма» змогла вилитися на папір, у першій редакції, в режимі блискучої («маніякальної», за власним виразом, див. [12, 397]) імпровізації.

Варто відзначити тут і ще один момент, досі вітчизняними інтелектуалами іґнорований (зрештою, з компаративістикою в нас завжди було сутужно!). Між іспанською й українською культурами при пильнішому розгляді щоразу виявляється, і то власне на найбільш глибинному, чуттєвому рівні, значно більше аналогій, ніж це допускає простий збіг обставин. Вперше мені довелося з цим зіткнутися на прикладі абсолютно певно ніяк не зв'язаних між собою І. Франка й М. де Унамуно, в чиїх творах на тему історичної долі своїх народів синхронність думки деколи сягає мало не дослівних перегуків[592], і вельми характерно, що такі паралелі спадали на думку й деяким іспанським мислителям, — зокрема не кому іншому, як Ортезі-і-Гасету. Хоч той із свого далеку навіть кепсько розрізняв був слов'ян межи собою (говорив гамузом про єдину «слов'янську націю»), зате потрапив уловити те найпосутніше, що споріднює дві, хай які «біографічно» несхожі, «хліборобські раси селянської вдачі»[593] (його міркування про іспанців як «народ феллахів» напрочуд суголосні драгомановським про «плебейську націю»!): що це — «дві скрайні точки великої європейської діагоналі»[594], тобто дві «окраїни» європейського культурного материка. Продовживши думку Ортеги, можна припустити, що власне ця окраїнність, «прикордонне» положення, яке робить що іспанську, що українську традицію такими строкато-гетерогенними, породжували й відповідний «кут залому», специфіку асиміляції базових складових європейської цивілізації, у тому числі — й дуалістичної єресі та породженого нею лицарства як «релігії-в-собі». В кожному разі, не буде помилкою сказати, що «останнім» європейське лицарство помирало саме в цих «скрайніх точках діагоналі» — на Запоріжжі й на Піренеях[595] (з тою різницею, що, на відміну від іспанського, «запорозьке лицарство <…> не мало усталених форм життя мирного часу»[596]), і Леся Українка, з її винятковою історіософською інтуїцією, не могла не відчути в іспанській леґенді про «антилицаря» власне культурно близької «форми», ідеально придатної на те, аби з цієї «точки заперечення» разом охопити поглядом і вибудувати в один сюжет цілу ієрархію вартостей «козацької нації», — ієрархію, в якій зросла сама і близьку загибель якої передчувала так само ясно, як Кассандра — загибель Трої.

Так виглядає  г е н е з а  «іспанської драми». Тепер належало б перейти до власне текстового розгляду вчиненої в ній тотальної деконструкції лицарського міфа. Але для такого аналізу нам бракує ще одної «проміжної ланки», об'єктивно найтяжчої до відновлення, — бракує виразного поняття, як саме виглядав лицарський «ерос і етос» у його історично останній експлікації — в інтеліґенції косачівського кола, тобто в тому «культурному типові», який і служив Лесі Українці найближчою, невичитаною моделлю цілого її лицарського світу і який у її особі — і в житті, і в творчості, одночасно-нероздільно, — отримав собі досконале (parfait!) вершинне втілення (NB: в цьому, і тільки в цьому сенсі, вона справді була «архетипальною українкою» — зразковою представницею своєї спільноти, тільки що зі спільнотою тією ми вже ототожнюємо себе цілком безпідставно!).

Навіть якби дослідникам коли-небудь вдалося максимально наблизитися до тезаурусу письменниці, — порозшифровувавши геть усі її укриті цитати й метацитати, повитягавши на світ Божий всі, сховані за «крейдяними позначками», першоджерела всіма приступними їй мовами, «людськими й янгольськими», як то сказано в тлумаченому нею-таки Посланні ап. Павла до коринтян, тощо, — то й тоді ми ненабагато більше розумітимемо Лесю Українку, якщо не брати під увагу, що лицарську чуттєвість вона ще застала в своєму оточенні «на живо» — застала навіть таке, сьогодні вже хіба з книжок знане нам явище, як асексуальний «містичний шлюб» (родинна історія вірного друга Драгоманова, «старогромадівця» Миколи Ковалевського та його дружини-«народоволки» багато в чому подібна до трагедії Руфіна і Прісцілли, а історія швагерки М. Лисенка по першій дружині, Лесиної товаришки дитячих літ Валерії О'Коннор-Вілінської, яка 1930 р. на еміґрації покінчила з собою, щоб з'єднатися з померлим чоловіком [sic!][597], читається як déjà vue чи то «Блакитної троянди» [«І ти мусиш… за мною…»], чи «Одержимої», чи фінального монологу Прісцілли), — тобто всі її герої й героїні «без страху й догани» ще залишалися її сучасниками, всі їхні почуття, хоч би в який міфологічний вимір транспоновані, були натоді ще реальні, — люди «її ордену» справді так жили. Для порівняння, остання Лесина мучениця Церкви Любови — Долорес — уже 1980 р. не цілком переконувала своєю самозреченістю навіть розумницю Н. Кузякіну: та зуміла добачити в ній єдино лиш «максималізм постійности» (sic! — навіть не «вірність обов'язкові»: адже Долорес заручена з Дон Жуаном «ще зроду» — «Нас матері тоді ще заручили, / як я жила у маминій надії»: факт, без якого годі зрозуміти духовні підстави цілого її «максималізму»!) й розсудливо зважила, що це також мусить бути «духовна несвобода», «рабство почуттів» (бо як же, мовляв, може вільна людина задля іншої дозволити «осквернити своє тіло і розп'ясти душу»[598]? — ключове слово тут «своє», «воля» вже злилáся зі «своєволею»…), — ну а для наших сучасників Долорес уже просто «класична святенниця», «поведінка якої неприродно-патетична, ґротескова, ненормальна з точки зору здорового глузду»[599], та й годі (NB: «здоровий глузд» став мірилом оцінки почуттів — обмовка, що сповна характеризує весь наш «етос і ерос» безрелігійної доби!). Лишивши поки що на боці Долорес, звернуся за аналогією до документа, який наводить «приголомшений», за його власним зізнанням, Г. Снєгірьов, — до листа, писаного 1944 р. з ҐУЛАҐу Вірою Матушевською — лікаркою, колишньою курсисткою, знайомою Ольги Косач і дружиною того самого Федора Матушевського, посла УНР у Греції, який теж бував у домі Косачів, хоч і не на правах близького друга, — тобто якраз цілком, як любила висловлюватися радянська критика, «рядовою представницею» того культурного типу, що нас цікавить. Лист цей прощальний: доктор В. Матушевська знає, що вмирає, і шле з таборового бараку своє останнє материнське благословення дітям і внукам: «Земним укліном прощаюся з вами. Земним укліном вклоняюся тій великій силі духу, яка втілена в вас, тій силі, що заставила татуся одірватись од любої сім'ї і вмерти на чужині, на посту» (оце ж уже маємо і «рабство почуттів» — раз, і невідповідність «здоровому глузду» — два! — О. З.)[600]. Далі йдуть родинні спогади, звертання до кожного з дітей зосібна, — мата пишається ними, вбачаючи в кожному «втілення обов'язку», лист просто-таки сочиться цією ніжною гордістю, — і наостанок згадує увесь «наш рід, зв'язаний тим почуттям, яке я тепер переживаю, одходячи тепер од вас, моїх дорогих, у далеку путь. Це почуття щастя, що дала мені доля пережита з усіма вами, подяка цій долі за це щастя, високе щастя, що ви усі мені дали, радість, що у вас живе джерело цього щастя — любов до рідного краю, що зв'язує нас усіх, через яку виявляються і ваші чудові душі, ваші високі почуття…»[601] (курсив мій. — О. З.).

Героям художніх творів можна не вірити, списавши власну нечуственність на кошт авторської невдачі. Останнім словам матері до дітей вірити доводиться, і невдалими вони ніколи не бувають. Ключове слово в цьому пронизливому людському документі — «щ а с т я» (саме воно найдужче й «приголомшує» Г. Снєгірьова, за культурою — типового радянського ліберального інтеліґента, у чиїй свідомості «щастя» вже зробилось виключним синонімом благополуччя: тим-то й О. Гончареві Леся Українка щиро бачилась «нещасною, безрадісною», бо ж, раз не мала ні здоров'я, ні державних дач та орденів, ні урочистих творчих вечорів у Палацах культури, то з чого ж їй було й радіти[602]?). Це те саме чисто «Лесине», містерійне, незалежне від зовнішніх обставин почуття — «нелюдське щастя / свідомого конання для ідеї» («Три хвилини»), — на якому спіткнувся був іще В. Петров, хибно потрактувавши природу Мавчиної «муки», і якого критики так само не помічають у Долорес, хоч вона сама про нього каже з не меншою прямотою (і гордістю!): «Я щаслива, / що я душею (своєю. — О. З.) викупляю душу, / не кожна жінка має сеє щастя» (курсив мій. — О. З.). Лист В. Матушевської тільки тлумачить цей психокомплекс врозумливішою для нас мовою людини XX ст., без релігійних алюзій, хірургічно-точно розщепляючи його на складники: високе щастя служіння («вірности обов'язку») — вдячність за нього долі — джерело його — «любов до рідного краю (секулярно „обтятий“, звужений, та все ж еквівалент Amor), що зв'язує нас усіх», отже, дослівно, re-ligio — «поєднання», «сув'язь» (NB: правдива віра завжди єднає, і своїм актом любовного самозречення Долорес пов'язує себе з Дон Жуаном куди фатальніше — «посмертніше», на цілу вічність, — ніж якби згодилася стати його дружиною, і Дон Жуан це, до речі, чудово розуміє, тим-то й каже їй наостанок: «Прощайте. Я ніколи вас не зраджу» — sic!). Психокомплекс, як бачимо, з походження чисто релігійний, — за ним іще вгадується силует «святого воїна», того унікального синтезу chevalerie й clergie, для якого будь-яка вимушена змислова аскеза («зовнішніх чуттів»), включно до «монастиря з уставом найсуворішим» (або й до таборової «зони»!), сприймається хіба що «станком» для відточування почуттів «внутрішніх» — для неоплатонічного «щастя, зв'язаного з розумним наповненням душ божистим єднанням»[603] (і здатного, в «ліміті функції», сягати екстазу «просвітлених», тобто вже повного злиття з Абсолютом). На еміґрації цей психокомплекс іще застав у старшого  покоління М. Шлемкевич і з заздрим захватом, подібним до снєгірьовського, схарактеризував його просто й точно: «спільнота радости, пережитої колись разом»[604].

Довкола цього психокомплексу й формується вся лицарська чуттєвість — якщо його «видалити» з уяви, то всі її барви погаснуть  (звідки, між іншим, і наш стереотип «похмурого середньовіччя»!), і до диспозиції нам залишиться хіба що хаотична мішанина доривчих книжних образів та безладно насмиканих понять. Скориставшись афоризмом А. Камю, скажу ще простіше: щоб зрозуміти  Лесю Українку, треба вміти «уявляти Сізіфа щасливим»[605].

З цього невеличкого відступу бачимо, що без «психологічного портрета» інтеліґенції «Лесиного типу» нам таки не обійтися, самого лише profession de foi, що його ми були встановили раніше («козацькі нащадки модернізували козацьку націю»), тут недосить. Недосить — уже через те, що всі базові поняття шляхетського кодексу, довкола яких і розігрується «іспанська драма», — «воля» і «сваволя», «честь» і «нечесть», «відвага» й «страх», «право» й «обов'язок», «звичай» і «присяга», «вірність» і «зрада», — весь цей «категоріальний апарат» за минуле століття у свідомості вітчизняної культури «поламався», вживані героями слова мають для нас уже інше значення, ніж мали для авторки та «її» читачів. Отже, спробуємо відновити запечатаний ними «етос і ерос», орієнтуючись і далі на Лесю Українку як на єдиного нашого надійного провідника по цьому «культурному потойбіччю», — на ту «Беатріче», ступаючи в слід якої, тільки й можемо сьогодні ще увійти в «утрачений Рай» нашої шляхетської культури.

Неокласики були останніми, хто ще вмів розгледіти Лесю Українку на тлі її середовища й бачив на «ментальних знімках» її дитинства, юности й зрілости те, що потім назавжди щезло з її біографій, — велелюддя «групових портретів» (із яких потім, як і на реальних фотографіях сталінської доби, «зішкрібалися» постаті репресованих, так що врешті на виду тільки й зосталася — Велика Хвора в самотньому ліжкові). Доки цього головного — людського — ресурсу Українчиної біографії не буде відновлено спільними зусиллями істориків і простір довкола неї не «оживе» в нашій свідомості, не заповниться «палким та хаотичним» (за її власною згадкою [8, 227]) роєм голосів, суперечок, гурткових дебатів 1880—1890-х, що значною мірою й склали «її університети»[606] («Були то не звичайні журфікси, а, краще сказати, зібрання для самоосвіти, і то самоосвіти спеціальної: там мали вестися розмови і читатися реферати з літератури, історії, географії України, взагалі з „украиноведения“», — це всього лише про журфікси у близької товаришки, Галини Ковалевської, а скільки ще було в її юності таких «домашніх академій», поза провадженим матір'ю «плеядівським» гуртком, про який теж сливе нічого не знаємо[607]?), — доки істориками не витягнуто буде з архівної непам'яти й не внесено в пантеон національних героїв постаті її вчителів, у фроммівському сенсі слова (не самого тільки Драгоманова!), тобто людей, котрі власним прикладом виліпили й скристалізували до таки ж «крицевої» несхитности її «уявлення про те, яким має бути зріле життя»[608] (а на таких учителів їй пощастило просто-таки міфологічно-чудесним способом — самим фактом народження в родині, довкола якої, ідейно й організаційно, центрувався весь український антиколоніальний опір: всі потайні «тринадцять апостолів», що після 1876 р. пішли «в катакомби» Старої Громади, зовсім нефіґурально стояли круг її колиски[609], і двома з них були — її рідні батько й мати, так що й її баладна самоідентифікація з «королівною» також не випадкова — і не з самої тільки лицарської літератури похідна!), — одне слово, доки наша постколоніальна культура не зцілиться од своєї затяжної «ретроградної амнезії» й не відновить повної картини українського руху другої половини XIX ст., — доти Леся Українка, volens nolens, неминуче бачитиметься нам — навіть найвдумливішим інтерпретаторам! — усе-таки «о д и н о к и м  мужчиною» (NB: з наголосом на «одинокому»!), читай, — винятком, девіацією, своєрідним «культурним непорозумінням» на правах «літературної екстреми»[610].

І доти ж, відповідно, й не припинятимуться спроби асимілювати, «одомашнити» це «чужорідне тіло», натягнувши на нього дарма що геть непідхожий, зате звичний нам контекст, що хоч якось цю чужорідність затлумив би, — байдуже, «проґресивно-соціалістичний» (властиво, радянський: «Леся Українка боролась за правду», Н. Вітренко), народницько-етнографічний (свіжий приклад: юна Леся як «дівчинка у вінку» з гравюри В. Касіяна — на програмці київської вистави за «Камінним господарем», написаним авторкою на 42-му році життя!), ґеївський («лесбіянки Леська і Олька» молодіжної субкультури), чи який-небудь іще. У геології є про такий випадок влучний термін — «денудація», що означає звітрення гори до її «зрівняння з пейзажем». Кінцевою метою всіх перелічених (і не перелічених — множина можливостей лишається відкритою!) псевдоінтерпретацій і є «денудація» Лесі Українки, інстинктивне (не конче й свідоме) поборювання її високогірньої «одинокости», заперечення винятковости. Опиратися цьому процесові засобом прямого діалогу безглуздо, бо на місці кожної «деконструйованої» псевдоінтерпретації, як на місці відрубаної голови дракона, негайно виростатиме дві нові, — потрібна от власне що загальна зміна історичного пейзажу української культури, з «рівнинного» — на «гористий»: тоді, серед «свого» оточення, Леся Українка виявиться «винятком» акурат остільки, оскільки винятковою завжди є поява генія, — котрий, тим не менше, завжди виступає в стосунку до своєї культури явищем іманентним: не «похибкою», а феноменально концентрованою «квінтесенцією».

Щодо Лесі Українки це справедливо тим більше, що її — чи не єдину з-поміж наших класиків! — можна вважати «лабораторно чистим» українським «культурним продуктом». Взірцеве дитя, у термінах Е. Ґелнера мовлячи, «садової культури», всією своєю «соціальною генетикою», освітою й вихованням вона завдячувала виключно «локальній спільноті», — таємному («катакомбному») «королівському двору» України останньої третини XIX ст., де «королева-мати», з метою максимально ізолювати дітей від впливу імперської школи, ростила їх у спеціально сконструйованій «культурній пробірці» — експеримент, що його потім пробувала наслідувати українська інтеліґенція в міжвоєнній Польщі[611] і, глухим відгомоном, який іще застала в дитинстві авторка цих рядків, — наші «шістдесятники»: за типологією — щось середнє між монастирською школою й Касталією Г. Гессе («Гра в бісер»). Власне в якості «лабораторного продукту», і в цьому сенсі справді «винятку» (NB: але не «девіації»!), Леся Українка й виявляється за свою спільноту безцінним свідком-відпоручником, що йому одному можемо «вірити на слово»: отой її, за М. Зеровим, «світогляд і <…> світопочуття, обвіяні вольовою стихією та тонким сприйняттям трагічного», що так не гóдяться зі «світоглядом українського інтеліґентського народництва, заснованим на українських традиціях з 40—60-х років та на науці кількох монументальних представників російської радикальної думки»[612], — це результат того, що психологи звуть «імпринтинґом», до- і позасвідомим відбитком культурних норм родинного середовища, — а в середовищі тому, за всіма ознаками, лицарський міф таки культивувався цілком свідомо, і то значно ширше, ніж ми тепер годні собі уявити (прецікавий матеріал тут дають спогади В. О'Коннор-Вілінської, поховані в бібліотечних архівах, як і ввесь основний масив української мемуаристики, — серед іншого, в них згадується, як у 1880-х гімназистки-однокашниці Лора О'Коннор і Людя Старицька написали «лицарську драму у віршах» [sic!] і ставили її в домі Старицьких: Лора, «в штанях і з шаблею», грала лицаря, який мав визволити з башти ув'язнену принцесу, Маня Старицька — короля, Людя — відьму-ворожку і т. д.[613]: парадоксально, але ці домашні спектаклі, що посідали таке важливе місце в культурі «локальної спільноти», чомусь зовсім не розглядаються літературознавцями як чинник становлення Лесі Українки-драматурга[614], хоча суто емпірично мало би бути очевидно, що саме в тих дівчачих «лицарських драмах» київських салонів 1880-х pp. і слід шукати першовитоків і «Камінного господаря», і цілого Українчиного міфа). Одначе до цих, автентичних джерел Лесиної «науки» наше лесезнавство від часів М. Зерова так ніколи й не дійшло. Навіть про найближчу й найголовнішу в її долі вчительку — «королеву-матір», Олену Пчілку, цю, без перебільшення, доленосну для України жінку, чия біографія, наколи б була написана, могла б замінити собою цілий посібник з історії української культури останньої чверти XIX — початку XX ст., у нас досі хіба те й відомо, що вона «мати Лесі Українки», — а те, що вона мати українського націоналізму, так і не зважуються вголос сказати навіть «найпоступовіші» політичні історики.

Першою на цю кричущу лакуну звернула увагу М. Богачевська-Хом'як: «…Українські націоналісти 1930-х років не оцінили Пчілку належно. Статус батька сучасного націоналізму лишився Міхновському, Пчілку згадують лише як матір Лесі Українки»[615]. Нітрохи не «просунутішими» показали себе й націоналісти сучасні: на початку 1990-х ОУНівський «Визвольний шлях» видрукував присвячену Олені Пчілці ювілейну статтю Г. Аврахова, яка відкривалася різким і справедливим «покаянним» зізнанням, складеним від імени цілої культури: «Ми не знаємо Олени Пчілки»[616] (з чим важко не погодитися!), — а по такій обнадійливій «здравиці» фатально сходила на ту саму «заупокійну»: на «виболену мудрість великої Матері» та її «гоже, просвітнє наставництво»[617]. Думається, час, нарешті, сказати прямо: в стосунку до дійсної, а не вигаданої Олени Пчілки — «жінки-університету», жінки-епохи (до речі, й першої української жінки-академіка — члена-кореспондента УАН з 1924 p.), — ця, майже сто літ бездумно тиражована риторика є чистим  блюзнірством. Бо великою жінкою Олена Пчілка безперечно була, вшановувати її, нівроку, таки є за що (а сучасники її буквально божествили!), — але от називати її «великою Матір'ю» можна хіба з позиції тих, не конче гідних наслідування, соціумів, де «велич» будь-якої жінки автоматично вимірюється кількістю народжених нею дітей (пор. радянське «Мати-героїня»)[618]. Якраз «гожого наставництва» в ній, як і в її братові, не було й близько (І. Франко й через десять літ по смерті М. Драгоманова не міг простити небіжчикові, що той поводився з ним «непедагогічно», і скаржився на його «безоглядний еґоїзм у поводженні з людьми» та «брак вирозумілости»[619], і сестра нічим не поступалася братові під цим оглядом), — не було, за справді-таки «виболеним і мудрим» присудом її славетної дочки, навіть простого «нормального відношення до здоров'я і волі своєї дитини!» [11, 375]. Вольова, владна, пристрасно-імперативна, одержима «одною ідеєю» — національною, — і, як знати з усіх про неї спогадів, невідпорно харизматична[620] (у неї закохувалися навіть у старості, а вже в 1870—1880-ті косачівський дім і поготів мусив подобати на безперервний «бал де Альваресів»[621], де рій лицарів знай благав свою королеву: «Ми просимо, щоб ви самі вказали, / хто має вам служить в которім танці», — і вона вказувала: цьому «фанту» — перекладати українською Гомера й Данте, цьому — передплатити «Киевскую старину» для бібліотеки дворянського зібрання, цьому — припровадити до неї провідного, натоді, імперського історика Дм. Іловайського, щоб її малолітній син втер йому носа в науковій дискусії[622], і т. д.), — Ольга Драгоманова-Косач, ця перша в нашій історії «модерна жінка» ібсенівського типу (Марко Вовчок з усім її «жоржзандизмом» порівняно з нею просто провінційна інженю!), була закроєна щонайменше на мірку матріарха нової церкви (і такою в очах своїх дітей і залишилася!), але аж ніяк не на «мадонну з немовлям»: такі жінки взагалі рідко бувають добрими матерями[623]. У XX ст. в будь-якій із європейських країн на пані Косачеву з певністю б чекала блискуча політична кар'єра — у колоніальній же Україні XIX ст. про неї найточніше випадає сказати словами В. Петрова про П. Куліша: «парламентар без парламенту, лідер без партії, громадський діяч без трибуни, журналіст без журналу»[624]. Різниця хіба в тому, що за своє життя ця невгамовна «єресіархиня», де б не опинялася, відразу ж енергійно заходжувалась сама творити для себе і «трибуну» (показова тут історія сливе детективного проникнення «громадівців» у київське «Литературно-Артистическое Общество» 1890-х та поступового перетворення його на українську культурну інституцію, — аж доки влада, спохопившись, його не закрила), і «партію» (нав'язані контакти між Україною й Галичиною, співпраця між київською й полтавською «громадами» та історичне святкування ювілею Котляревського 1903 р. — це все до великої міри її особисті заслуги, ніким іще належно не облічені), і «журнал» (це-бо вона була й першою українською жінкою-видавцем — часопису «Рідний край» у 1906—1916 pp.), — та й першим українським «парламентарем», хоч і в країні «без парламенту», встигла побувати — у складі делегації найбільш «парламентарно придатних» громадівців (крім неї, туди входили «дипломатичний геній», директор Київської гімназії В. Науменко та юристи М. Дмитрієв і І. Шраг — останній потім став і правдивим парламентарієм: послом до Першої Державної Думи, де очолював українську фракцію) у січні 1905 р. їздила до Петербурга на переговори з прем'єр-міністром Вітте про скасування Емського указу (факт, який у нашій історіографії так само помітного місця не посів, а дарма — все-таки то були перші переговори з імперським урядом, де Україна була презентована як певна автономна цілість, хай тільки мовно-культурна). Куди більшою мірою, ніж її брат (який до «єретичних націоналістичних ідей» все ж, за сердитим закидом Д. Донцова, «не додумався»: «чому <…> могла додуматися Олена Пчілка, а він ні?»[625]), Олена Пчілка втілювала в собі той маркантний для європейської історії XIX ст. тип  н а ц і є т в о р ц я, «ідеаліста як Бог приказав», котрим так захоплювався був І. Франко в особі «Мойсея нового Ізраїлю» Теодора Герцля, — де їй не вдавалося скорити світ, вона завзято «творила собі новий» і порядкувала в ньому за власними правилами. У кожному разі, свою країну вона, що називається, здала нащадкам у цілком іншому вигляді, ніж прийняла, і тяжкою зневагою до її справжніх заслуг є впихання цього істого «Герцля в спідниці» в геть неспівмірне її масштабам «жіноче гетто» дому й родини.

Тобто, вона, звісно, й там урядувала з тим самим «державним» розмахом, і таки справді «здійснила великої ваги педагогічний експеримент на власних дітях»[626], — так, як королева здійснює реформу на підданцях («Ох, та всіх нас ненатурально пригнітили „с детства“!..» [11, 328] — згадувала Лариса Косач, коли, вирісши, ринулась боронити від маминого втручання психіку її менших «підданців»), — тільки ж, по-перше, той експеримент був лиш одною (і для неї не найважливішою!) стороною її багатогранної, невсипущої і всуціль успішної діяльности (не беруся стверджувати напевно, то справа її майбутніх біографів, але складається враження, що ця непереможно-пасіонарна жінка аж до самого жовтневого перевороту взагалі рідко в чому діставала відмову, — перед нею схиляли голови всі, від її селян до прем'єр-міністра імперії); по-друге, жоден із дотеперішніх наших виконавців традиційної мантри про «Українку, Матір Українки»[627] досі не завдав собі труда дослідити, у чому ж конкретно той експеримент полягав[628], і нарешті, по-третє, — не думаю, щоб хтось із них сам побажав бути об'єктом Пчілчиних експериментів: бути дитиною такої матері — занадто велике й суворе ціложиттєве випробування, і не всім «Косачатам» вдалося вийти з нього ненадламаними. Леся ж була у винятковому становищі ще й тим, що, як свідчить О. Косач-Кривинюк, була в мами «спочатку зовсім нелюбима <…>, а потім згодом без порівняння менше любима, ніж Міша і навіть ніж інші діти»[629]: поруч зі своїм «показним», «по-драгомановськи» яскраво екстравертним братом, на материне тверде переконання, — «негарна, дурна, <…> недотепа, нецікава, нерозвинена» (sic!), і «Леся сама не раз мені (сестрі. — О. З.) казала, що коли б не Мішина прекрасна вдача та не його справді братерське ставлення до неї, то вона б його, певне, була б зненавиділа через те порівнювання»[630]. Якої надлюдської гордости й сили характеру треба було жертві такого «гожого наставництва», щоби під тим постійним психологічним тиском у сто атмосфер не «пригнітитись», не зламатись, а загартуватись (NB: «Яку я гарну вигартував душу!» — самовдоволено каже Дон Жуан у «Камінному господарі», на що Сганарель іронічно відгукується: «Чию? Свою?»), — над тим наше лесезнавство воліє не застановлятися, злякано відмахуючись — цур мене, цур! — навіть від таких документів, від яких, здавалось би, вже не відмахнешся[631]. Непосильна пересічній уяві драма (а Леся Українка, завжди стримана в словах і оцінках, казала — «трагедія»! [11, 328]) стосунків двох великих «одержимих», двох рідних, а однак різних, як Анна і Долорес, «королеви» й «королівни», їхня 42-річна кревна «любов-війна», з якої, між іншим, зродилась ціла ґалерея Українчиних «пожираючих», деструктивних матерів (а інших їх, НЕ деструктивних, у неї й немає, досі, здається, тільки в Н. Кузякіної стало інтелектуальної відваги це констатувати[632]!), — матерів-«Медей», як релігійна фанатичка Едіта Айрон (=«Залізна»!), «тоталітарна» Mater Edax пані Ґруїчева («Блакитна троянда») чи хоч би й простацька і тому з усіх найпрямолінійніша Мартоха Білашиха з «Приязні»[633], котрі безоглядно орудують дітьми як «своєю власністю» аж до повного їх знищення, — «війна», без перебільшення, міфологічного масштабу[634], істинна «битва титанів» (чи пак, «титанок») на терені свободи й сваволі, «материнського» (поганськи-архаїчного) й «людського» (універсально-визвольного) права, одна з тих безцінних агіографічних історій, якими й живиться кожна національна культура (за умови, розуміється, що то культура жива, а не колоніально «закоченіла»!), — у нас опинилася в такому злиденному інтерпретаційному полі, що про нього тільки й сказати Шевченковими словами: «драму / Глухими, темними задами / На смітник винесли». Замість двох культурних героїнь, що з них кожна по-своєму могла б служити для нових поколінь рольовою моделлю, пост-колоніальна Україна отримала цілком тривіальний, істинно «пошлий» «(platt, gemein)» [12, 165] лубковий образ «мами й доні» зі шкільної читанки — таку собі сільську ідилію à la «садок вишневий коло хати» (де «дочка вечерять подає», а мати «научає»), У загальнокультурному сенсі, це крок назад навіть порівняно зі старою радянською «мантрою» про буцімто «ідейні розходження» Лесі Українки з матір'ю — «поміщицею» й «буржуазною націоналісткою»: все-таки так за ними двома бодай визнавалися «ідеї» і якась, дарма що вульґарно витлумачена, конфліктність, без чого ніяке життя духа неможливе в принципі, — а нині маємо вже цілком стерильну колоніальну «закам'янілість», застиглу й безглузду, тобто таку, що, за Бахтіним, «ні на які питання не відповідає» — і ніяких питань не викликає сама.

На цьому тлі вже й не доводиться дивувати, що 150-літній ювілей Олени Пчілки 1999 р. проминув, не завважений жодною з інституцій НАН України — ні політичними істориками (націоналісти продовжують іґнорувати свого «матріарха» з тою ж упертістю, з якою «батьки церкви» іґнорували Христових супутниць!), ні мовознавцями (досі не маємо жодного дослідження її ролі в історії української літературної мови), ні етнографами (хоча академічний титул вона отримала саме як етнограф-фольклорист), ні бодай літературознавцями, хоча з дочкою її традиційно й порівнюють перш за все як письменницю. Біда в тому, що й це порівняння потребує серйозної ревізії, бо, при всіх безперечних літературних інноваціях Олени Пчілки (насамперед тематичних — саме вона-бо першою, за І. Франком, «вивела в українській мові правдиву, живу конверзацію освічених людей»[635], і емансипована героїня-інтеліґентка теж увійшла в українську літературу 1887 р. з її «копірайтом»[636]…), «письменницькою працею» вона все-таки займалася перш за все тому, що це, як точно завважив М. Зеров, був натоді «найголовніший вияв громадської активности»[637]. Звісно, літературного хисту їй, як і багатьом в роду Драгоманових, не бракувало, але головне, що до останнього подиху провадило цю жінку по життю, була служба не музам, а зовсім іншим богам, яких, за браком ліпших дефініцій, можемо, за Д. Андрєєвим, назвати «духом-народоповодирем»[638] і навіть, не виключено, «демоном великодержавности»[639]. І якщо вже з кимось її порівнювати за місцем і роллю в нашій історії, то таки не з дочкою, а з братом, Михайлом Драгомановим: обоє вони діячі одного типу — харизматичні інтелектуали-проповідники.

Між іншим, для аматорів біографічного методу у М. Славінського є про Пчілку ще один цікавий штрих: «У зовнішньому вигляді її та в її темпераменті було щось від Півдня, — недурно серед її предків були греки й серби і, здається, іспанці…»[640] (курсив мій. — О. З.). Коментарі, гадаю, зайві. А тим часом, підкреслюю ще раз, постать Олени Пчілки — то тільки одна (хоч і найвизивніша) з зяючих довкола Лесі Українки лакун, які лишило нам до заповнення минуле століття…

Взагалі, це видається майже неймовірним, але досі, здається, ніхто з коментаторів Лесі Українки не звернув уваги на те, яким серйозним атестатом для її персонажів усюди виступає походження (пригадаймо Пчілчине «Порода в людині перше всього!»). Детермінанта ця не стільки антично-фатальна, бо все-таки залишає за індивідом свободу вибору — від «предківського спадку», як би розширено чи звужено його не тлумачити, завжди можна відмовитися (так Хуса відмовляється від батьківського імени, воліючи зватися Хузаном, бо «се по-римськи», так Аврелія в «Адвокатові Мартіані» робить свій вибір між материнським гедонізмом і батьківською жертовністю, кидаючи батькові найтяжче з можливих дочірніх звинувачень: «Ти сам мене позбавив свого спадку», і навіть у «Блакитній троянді» Люба Гощинська божеволіє не так через «погану спадковість», як через те, що, всупереч усім лікарським раціям, вірить у неї з істинно релігійним запалом: «Спадок — се фатум, се мойра, се бог, що мститься до чотирнадцятого коліна», — тобто теж, по суті, «за власним вибором»!), — не стільки, отже, фатальна, скільки екзистенційна: людина-бо, в лицарській антропології,  є  т е,  ч о м у  в о н а  с л у ж и т ь  (згадаймо «священний пароль» Парсіфаля — «Кому цим служити?»), а сам модус служіння задається приналежністю до родової традиції (noblesse oblige — «походження зобов'язує!»), включеністю героя, через народження й виховання, в розтягнений у часі «ланцюг перетворень». У IV розділі ми вже аналізували «Ґраалівську породу» Лукаша-Парсіфаля, і якусь схожу «персональну історію» має мало не кожен із Українчиних героїв, — усі вони, коли гаразд придивитися, є виконавці певних, у термінах трансакційної психології мовивши, «культурно-генетичних програм» (свідомі чи несвідомі, вдатні чи невдатні — то вже інше питання, що виводить на тему індивідуального вибору й індивідуальних-таки зусиль), нащадки, що несуть у собі родове — як індивідуальне (коли Кассандра в першій-таки сцені звертається до Гелени «Епіметея дочко», для компетентного читача вона цим уже сказала все, що треба, — більше Гелена в тексті драми може не з'являтися, хіба для прикінцевої композиційної розв'язки!). І таке «антропологічне правило» червоною ниткою проходить через цілу творчість письменниці — від ранньої (поч. 1898 р.) «У пущі», де Річард Айрон, порядком «леґітимізації» власної поведінки, з гордістю освідчує свою «анкету» потомственного єретика («Такий весь рід: вікліфовці, лолларди, / „незгідні“, „незалежні“, „рівноправці“, / такі були мої питимі предки. / Мої всі кревні волі домагались / від короля, від церкви, парламенту, / а я — від них самих. Така вже кров»[641]), і аж до останнього закінченого твору — «Оргії», про протагоніста якої, Антея, навіть римська колоніальна адміністрація знає, що «в Корінфі / його родину здавна поважають, / колись якісь герої з неї вийшли» (курсив мій. — О. З.: ось це вже суто імперський дискурс, і приблизно в таких термінах у нас мовиться й про родину Драгоманових-Косачів!).

Словом, усяке ближче знайомство з героями Лесі Українки вдумливому «екзегету» слід би коли й не відразу починати з графи «походження», то принаймні в жодному разі нею не нехтувати, — і тоді та ж таки «іспанська драма» продемонструє, між іншим, вельми інтриґуючий «розподіл ролей» серед чотирьох головних персонажів. Донна Анна позбудеться в наших очах усякої двозначности, скоро тільки згадаємо собі її повне ім'я — «з дому де Альварес» — і поглянемо зблизька на той «дім», де в сцені балу-маскараду авторка кількома репліками «знімає маски» ґречної люб'язности з Анниних батьків: так виявляється, що головна прикмета Анниної матері — це, що «Мерседес на рахунки бистра» (як пліткують між собою дами, «либонь, вже зрахувала / і скільки нас, і скільки ми коштуєм!..»), — риса, яка в повному блиску проявиться в Анни-вдови (треба бути справді «бистрою на рахунки», щоб так блискавично й тверезомисно, як вона, опанувати, чи, як кажуть сучасні бізнесовці, «розрулити» ситуацію в сцені вбивства Ґонзаго!), — а Аннин батько, Пабло де Альварес, — чоловік, настільки тяжко травмований незагодженим честолюбством, що не потрапляє навіть дотримати пристойного тону у звичайній світській бесіді й зривається на грубощі як ужалений, тільки-но співрозмовець необачно торкається «хворого мозоля»: «А що, дон Пабло? вже тепер нарешті / покличе вас король до свого двору, — такого зятя тесть…» (ось, виходить, звідки бере початок Аннина мрія про «найвищу скелю», ось чию несповнену «програму» несе в собі ця одержима гординею жінка!). Із цим-то спадком — материнський жорсткий раціоналізм і батьківська палюча амбіція — Анна й вирушає «підкоряти світ», і хоч образ її, як усякий інший у Лесі Українки, «спадком» не покривається й не вичерпується, проте особливих ілюзій (як-от щодо Анниної, буцімто, на початку, «наївности й мрійливости»[642]) така «порода», погодьмося, не викликає.

«Спадком» діви-жалібниці Долорес — дочки, а точніше, сироти по бідному «ідальґу» — є, натомість, як уже згадувалося, не що інше, чи пак, не хто інший, як сам Дон Жуан власною персоною, тобто нареченство, при-реченство йому «ще зроду», до появи на світ, — Долорес вірна «могилам» (драма й відкривається сценою на цвинтарі, де Долорес молиться «на гробі рідних»!), вірна культові предків, і її «містичний шлюб» із Дон Жуаном і релігійна вірність цьому шлюбові (NB: саме шлюбові, а не нареченому!) до кінця, аж до «духовної смерти», є, властиво, частиною цього культу, і щойно в такому контексті й набуває смислів, при всякій іншій оптиці маловиразних або й геть нерозглядних… Про Командора годі й казати — то просто еталонний взірець «людини спадку», ходяче noblesse oblige, чия тожсамість є, кажучи в математичних термінах, чистою похідною від «функції імени»: «З нас, де Мендозів, / були здавен всі лицарі без страху, / всі дами без догани», — це прямий «дисциплінарний присуд» носієві імени повсякчас утримувати ту саму, «здавен» задану висоту, довічна скараність на перфекціонізм («Ви хочете зовсім не мати вад, / а се вже й не гаразд, — се пригнітає», — дорікає йому Анна перед шлюбом: сиґнал в устах нареченої, котра прецінь от-от теж має «належати до дому де Мендозів», а отже, й собі «зовсім не мати вад», досить-таки тривожний, і треба бути справді сліпо закоханим чоловіком, щоби пустити його повз вуха!). Саме тягар походження й робить Командора сюжетним центром, правдивим «наріжним каменем» (sic!) драми: дон Ґонзаго демонструє, що називається, «зворотний бік титанізму», ту, невидиму для загалу, ціну, яку, за Ортегою, мусить повсякчас платити «упривілейована особа» за утримання свого привілею[643], — обставина, яка й виявляється для Анни таким неприємним сюрпризом, аж коштує Командорові життя (йдучи заміж, Анна розраховувала виключно на «права без обов'язків», і на цьому й будується цілий драматургічний конфлікт). Найцікавіше, однак, стоїть справа таки з Дон Жуаном: він єдиний, кого авторка підкреслено позбавляє спадку у вигляді якої б то не було родинної історії, — сказати б, «банітує», як і король відповідним указом, вимикає з «ланцюга доль», виписує в нікуди-не-належність, у порожнечу, де йому, дослівно, «повна воля» («без обов'язків»!) чинити з своїм життям усе, що заманеться. У чистому вигляді self-made man, людина «з біографією» (цілком гідною романного «авантуреро»), але «без історії» (або ж, кажучи словами іншого несогіршого «авантуреро», В. Петрова-Домонтовича, — «без ґрунту»), від першої сцени на кладовищі, де його позаочі представляє Анні Долорес («Отой! Той самий! А який же другий / із сотень тисячів усіх Жуанів / так може просто зватись „дон Жуан“, / без прізвиська, без іншої прикмети?» — курсив мій. О. З.), і до Анниного останнього бенкету, де круг нього перешіптується Командорова рідня («Я мало знаю їх, тих де Маранья, — /чи се не дон Жуан?» — «Ах, значить, се не той…» — «Якраз той самий!» — курсив мій. О. З.), Дон Жуан так і залишається «сам по собі», про «тих де Маранья» ми геть нічого не дізнаємось, і єдине його справжнє ім'я — це теж те, на яке сам собі заробив: він, дійсно, «т о й  с а м и й  дон Жуан», прикладка, що слугує еквівалентом жесту — вказування пальцем на одіозну фігуру (пор. фільм М. Захарова «Той самий Мюнхгаузен», вірш Ліни Костенко «Та сама Ївга» і т. д.).

Одинока тоненька ниточка, що тягнеться за ним із його, під кожним іншим оглядом, «викресленого» ним самим спадку, — це Долорес (єдиний, до речі, натяк, що в Дон Жуана була мати — яка й заручила його з дочкою своєю подруги). І — нотабене! — тільки поки їхній зв'язок зберігає для нього психологічну чинність (поки він носить її обручку), поти з нього ще не цілком пропащий чоловік: Дон Жуанова «зрада собі» відбувається не в момент, коли він таки спокушається на Аннині запросини розділити з нею її «горду мрію» про трон (то вже наслідок!), а в момент, коли він віддає Анні персня Долорес, — з цієї миті він уже справді «ніхто», у термінах XX ст. — «людина без властивостей» («без прикмети»!), універсально замінна будь-якою іншою одиницею (так, як сам збирається «замінити» Анні вбитого ним Командора), в Українчиній же міфологічній системі й того страшніше — «людина без душі»: він більше не відбивається в дзеркалі[644] (sic! — «Де я? Мене нема… се він… камінний!»: новоутворена «чорна діра» в бутті тут-таки заповняється — вхлипнутим у неї через дзеркало потойбічним «господарем», який навіть у посмерті залишається наділений атрибутом ваготи — «важкою камінною походою», — тоді як Дон Жуана в цій «малій есхатології», по-біблійному сказавши, «зважено й знайдено легким»[645]).

Щойно у світлі «дзеркальної» символіки фіналу нам відкривається трагічна іронія «зарозумілих слів неглибокого психолога Дон Жуана про Долорес: „Се тільки тінь моя“», що їм, як делікатно завважує Леся Українка, критики «занадто повірили» [12,463] (певніше, недооцінили: адже й сама Долорес теж так про себе каже Дон Жуанові — на маскараді, на його питання: «Ти хто, жалобна маско?» — «Тінь  твоя!» — тільки в її устах це звучить як доволі грізна осторога!):  «тінь»-бо якраз і є, в середньовічній містиці (та і в романтиків теж — досить згадати «Дивовижну історію Петера Шлеміля» Шаміссо!), не що інше, як душа людини, і зрадою «своєї тіні» легковажний, у прямому й переносному сенсі слова, «лицар волі» назавжди викреслює себе з Книги Життя.

Як бачимо, не все так просто й чорно-біло в «іспанській драмі» з опозицією «легкого» й «важкого» («камінного»), — «легкість буття» (майже через сімдесят років після Лесі Українки М. Кундера назве її «нестерпною»!), за всіма ознаками, ще далеко не тотожна свободі, як то уявляється, на його «легку» голову, Дон Жуанові й нам, збитим із плигу як не марксівським, то фройдівським детермінізмом, — а «тягар» зовсім не конче означає «неволю», з якої належить визволятися. Взагалі, як писав Е. Фромм, «проблему свободи волі неможливо розв'язати, доки ми не збагнемо, що наші дії визначаються неусвідомленими силами, навіть якщо ми живемо в щасливому переконанні, наче маємо вільний вибір»[646]. Власне до числа таких «неусвідомлених сил» для Лесі Українки насамперед і належить «предківський спадок» (неважко помітити, що її авторські симпатії цілком на боці тих персонажів драми, котрі свідомо приймають покладений на них спадком тягар як життєве зобов'язання, — Долорес і Командору), — погляд, треба визнати (подобається нам це чи ні!), таки стовідсотково аристократичний.

Забігаючи наперед, уточню, аби уникнути непорозуміння, що імперську аристократію як  к л а с  («аристократію в ледачому сенсі», за точним висловом П. Куліша) «українці», з їхнім суто «буржуазним» культом праці, зневажали як «пустопорожню»[647], самі себе з нею жодним чином не ідентифікували, навіть коли формально до неї належали, а реґламентовану до дрібниць аристократичну звичаєвість трактували переважно з поблажливим гумором, для нас на сьогодні вже геть екзотичним[648] (великопанське виховання Миколи Лисенка в інтерпретації М. Старицького — друга, кузена і швагра — обертається чимось на кшталт домашнього курйозу[649], у Косачів так само добродушно кпили з «генеалогічної манії» петербурзького родича, каламбурили над своїм родовим герцоґським титулом, переінакшуючи латинське San Sabo — «св. Сава» — на французьке «sans sabot», аналог російського «безлапотник», і жартома титулували молодших Косачівен, котрим улітку під час гостьового велелюддя нестало місця спати в домі, «герцоґинями де Комор»[650], а в «якобінському» домі Драгоманових на тему дворянських привілеїв — тих самих, що їх дід Лесі Українки боронив у своїй юридичній практиці! — оповідалися анекдоти просто-таки мольєрівського штибу[651]). Деякий відбиток цього комізму можна добачити і в етикетному педантизмі Командора: всі ті суворі приписи жалоби по ніколи не бачених дядькові, тітці, «братові у третіх чи небожеві у четвертих», у висліді яких Анна за все своє заміжжя не була в жалобі (як із готовністю підказує їй позбавлений почуття гумору Командор) аж «цілий місяць», викликають у читача все-таки радше посмішку, ніж відчуття камінного гніту, — одначе тільки до того моменту, коли з'ясовується, що дотримання «вимог найменших етикети» для Командора зовсім не самоціль, не виплід його внутрішніх переконань, а неуникненний, хоч і не конче приємний засіб, — по-сучасному мовивши, «політтехнологічний прийом» — у задуманій ним боротьбі за престол: «камінність», отже, лежить не по стороні норми як такої, а по стороні влади (в цьому сенсі це таки справді драма «проти „політики“», як, за свідченням М. Драй-Хмари, резюмувала Л. Старицька-Черняхівська Лесин до неї листовний коментар[652]!). Що ж до норми «поза собою, вищої за себе», якій належить «добровільно підпорядковуватися» не з примусу, а з «глибокої внутрішньої потреби», і наявність якої Ортега-і-Гасет вважав головним розпізнавчим критерієм аристократизму («Це є життя, обернене в дисципліну, — шляхетне життя. Шляхетство визначається вимогами, обов'язками, а не правами»[653]), то під цим оглядом «українців» косачівського кола таки доводиться визнати аристократами par excellence, причому «предківський спадок» лицарської служби (NB: НЕ сама по собі «ледача», пасивна високородність[654]!) мислився в цій спільноті тим категоричним імперативом поведінки, «преділом, іже не прейдеши», який і «прив'язує» до норми (пор. у В. Матушевської про «рід, зв'язаний одним почуттям»), тримає при ній додатковим зобов'язуючим вагарем (як Дон Жуана — перстень Долорес!), не дозволяючи з неї збочити. Як спрацьовує цей «вагар», видно по тому, що кожна спроба від нього «визволити» сприймається гаданим «невільником» як замах на особисту свободу й спричиняє негайний протест — хоча б такий, яким вибухає Леся Українка в листі до М. Павлика від 10.04.1903 p., у відповідь на цілком безневинне для людини, жодними спадковими приписами не обтяженої, застереження, що, живучи в Галичині, панні Косач довелося б поводитися «тихо» та «скинутися всякої політики», — таке, може, пристало б К. Квітці, бо «у нього в родині не було декабристів, соціалістів-еміґрантів і радикалів-засланців, він не пам'ятає 70-х років!», але для неї, дочки старогромадівців-«сімдесятників», онуки Якова Драгоманова, небоги Михайла Драгоманова по материнській лінії і Олени Тесленко-Приходько («тьоті Єлі», чий арешт і висилка в Олонецьку губернію 1879 р. стали першим життєвим потрясінням 8-літньої дівчинки) — по батьківській, подібна «зрада» родинних традицій (от уже, достоту: «Такий весь рід: вікліфовці, лолларди, / „незгідні“, „незалежні“, „рівноправці“»[655]…) є не більше не менше, як «самовбивство» [12, 65], — noblesse oblige! М. Павлик не розуміє причин такої темпераментної реакції й ображається. Аристократка перепрошує фразою, теж навряд чи зрозумілою «різночинцеві»: «Мій лист <…> зовсім не був вимірений проти Вас, а скоріш проти мене самої» [12, 66]. Достеменно так.

При цій нагоді не втримаюсь поставити запитання, яке має виникнути в усякого вдумливого читача: щó ж то, цікаво, такого важливого з «70-х років» (які в нашій свідомості нині зяють темним провалом, нічим, крім Емського указу, не прикметним!) могла «пам'ятати» дівчинка «молодшого шкільного віку» (7—10 років), що потім дало 32-літній письменниці підставу апелювати до тої дитячої пам'яти як до одної з базових констант свого «спадку»? Йдеться ж бо явно про щось більше, ніж дитячі травми від розлуки з коханими родичами з числа висланих «вікліфовців»-«лоллардів», — навіть якщо, як пише шестилітня Леся до Женеви Драгомановим (вмисне на те й вивчившися писати!), «Я дуже скучила за вами всіми» [10,9] і, особливо зворушливо, «Де ви живете, бо ми колись до вас приїдем?» [10, 10], — а у випадку «тьоті Єлі» травма навіть спричинилася до одного з унікальних у світовій літературі дитячих «моцартіанських» інсайтів, коли художня інтуїція випереджає соціальний розвиток індивіда, — до першого вірша юної поетеси з його геть-то недитячим зачином («Ні долі, ні волі у мене нема…»), у якому з подивом упізнаємо, страх сказати, пра-зернятко тої самої проблематики (що є «доля», а що «воля»?), котрій присвячено «Камінного господаря»… (Психологія дитячої творчости, нівроку, давно вже розвинулася в самостійну галузь, і давно б час вітчизняним дослідникам зацікавитися й феноменально раннім виявом Лесиних літературних здібностей: при належних методиках у ньому, поза сумнівом, віднайдеться чимало семантичних ключів до її міфа!)

Почасти відповідь на це питання дає сама Леся Українка — в іншому, вже зрілому вірші «Забуті слова» (1900), теж навіяному образом молодої «тьоті Єлі» («Мені сім літ минало, / а їй, либонь, минуло двадцять літ»[656]), яка, плетучи з маленькою небогою вінки, щось їй пристрасно оповідала «про волю золоту», то оплакуючи якихось «замучених братів», то виносячи комусь «грізні вироки», — яких і кому, лишається неясним, самі «слова» забулися, бо не в них справа, справа в набагато важливішому (саме так!) — у їх «барві» і «мелодії»:

І я забула їх, не пригадаю й слова
з тих наших довгих запальних розмов,
а тільки барва їх, мелодія раптова
тепер, як і тоді, мені бунтує кров.

Сказавши за М. Шлемкевичем — «це царство Ероса, царство, що в ньому лямпадою не ясні мислі, але релігійні здогади та формотворчі починання мистецтва. Це вихідна точка культури»[657]. Саме ця точка, взята на шкалі індивідуального духа, у вірші й фіксується. Цілий його образний ряд — то «кінострічка» архетипів, історія народження міфа під виглядом одночасного плетіння вінків (NB: акт суто формотворчий, ба й підкреслено «космогонічний», як упорядкування хаосу: «Здавалося, вона плела не для забави, / а щоб зробить оправу для речей» — курсив мій. — О. З.) та «творення світу» словами-ейдосами, «червоними» і «необачними»[658] (NB: чи не є кожна дитина стихійним піфагорейцем?), — і в центрі цього світу, витворюваного на очах зачарованої (і то таки, без перебільшення, «на ввесь вік»!) дівчинки, на правах деміурга (=жіночого божества?) опиняється образ молодої жінки, сповненої, як потім скаже дівчинка вирісши, «надлюдської екзальтації», — тип весталки, діви-жриці, «тип мучениці прирожденної, що все мусить гинути розп'ята на хресті, хоч би мала сама себе на той хрест прибити, коли бракує для того катівських рук», — «грішниці» з однойменної поеми, і Іфігенії, і Міріам, і Тірци, і Прісцілли, і Мавки, і Долорес, — одне слово, вічної Українчиної пошукувачки за Абсолютом, невситимої у своєму пошуку («бо там, де Анна могла б уже бути щасливою, Долорес ще б таки не знайшла свого святого Грааля» [12, 462]), образ ідеальної лицареси Святого Духа, що й стала для семилітки взірцевою рольовою моделлю. (Взагалі, треба сказати, що «косачівський» вплив на Лесю Українку якось випав із поля зору лесезнавців, затлумлений інтелектуальним блиском Драгоманових, і це вкрай несправедливо, бо в її чуттєвому формуванні вирішальну роль відіграла таки незаперечно «батьківська лінія»[659], і невипадково ж сама вона завжди ідентифікувала себе як «жінку з косачівського роду» — пор. її напучування сестрі: «Коли ти  м о ж е ш, то се вже досить для жінки з косачівського роду (згадай, що нам часом на сю тему тітки говорили)» [11, 234]).

Так починається життя в міфі. Так закладаються підвалини лицарської чуттєвости — приблизно у віці Дантової Беатріче маленькій «королівні» відкривається те, що вона потім назве «вищою красою», — краса жертовности, та суто аристократична, патриціанська, позначена погордою до всіх зовнішніх обмежень — до об'єктивних обставин («коли по наказу тавматургів „Встань і йди!“ — мертві і хворі люди справді вставали і йшли» [12,17], — значить, можна й «не чекати» наказу травматургів!), до матеріальних умов, до громадської опінії, ба навіть до інстинктів і потреб власного тіла («якихось дурних нирок»!), — трагічна естетика, яку вона з істинно «скульпторською» чорноробочою наполегливістю («Скульптор» — так мала, за авторською версією, називатися драма «У пущі»), чи, коли завгодно, військово-орденською дисципліною «дами під панцирем», культивуватиме в собі впродовж усенького свого життя.

Сприйнятливість до цієї надзвичайно дистинґованої, вимогливої й строгої — шляхетної «dans tous les senses»! — естетики не забезпечується, на жаль, ні освітою, ні навіть високорозвиненим моральним чуттям, — це таки справді сфера чистого «еросу», і тому саме з цього боку Лесі Українці у XX ст. на вирозуміння пощастило найменше. Навіть такий тонкий поцінувач трагічного (і вироблено-культурний поет!), як В. Стус, який, без усякого знання про гностичну містику, тобто сам не розуміючи, що каже, висловив був інтуїтивно геніальний здогад, що Леся Українка «мусіла б <…> зватися — Софія» (sic!), крізь жіночу «естетику панциря» пробитися так і не зумів: звиклому ототожнювати «лицарне» з «чоловічим», йому бачилося в ній щось «х о л о д н е, чітке, розважене»[660] (розрядка моя. — О. З.), — дуже поширений закид Лесі Українці від поколінь, чий смак уже формувався вульґарною й крикливою безстильністю, — і, до речі, не тільки їй. У Л. Чуковської є свідчення, як скипіла була Ахматова, коли її вірш «Смерть Софокла» так само назвали «холоднуватим» (sic!), — заявила, що вірш, навпаки, «розжарений», але для того, щоб це відчути, треба мати «Діонісове дійство <…> всередині, от тут, — вона показала на груди, — цим треба жити»[661]. Кращої відповіді тим критикам Лесі Українки, кому її провербіальний «чорний корсет» (аналог панциря!) бачиться мало не виявом манірности, або принаймні немодности-«немодерности», як І. Костецькому[662], а «стрій її вірша» — «сухуватим» (читай: «холоднуватим»!), як і вона сама: «затиснутим в строгу чорну сукню» і тому, мовляв, непридатним для вияву діонісійського «сп'яніння»[663] (логічно, адже наші критики упившись білим віршем не говорять!), — придумати, здається, годі. А проте кілька пояснень зробити все ж доведеться — хоч би тому, що саме по цій лінії пролягає найглибша прірва між «їхньою» й «нашою» культурою, а таких міжкультурних «посередників» — тлумачів утрачених поведінкових кодів, — яким для «нової» російської інтеліґенції стала та ж таки Ахматова, у нас в Україні вже не було.

Для початку, про ту нещасливу «чорну сукню». Збиті з плигу «розкішними» («напівголими») сецесійними «дівами» й «полудівами» — стилем актрис і кокоток, наївно взятим за симптом «модерни», — українські інтерпретатори вкрай погано здають собі справу з того, що російським іще встигла пояснити Ахматова: «якраз розкоші вищого світу ніколи й не існувало. Світські люди вдягалися вельми скромно: чорні рукавички, чорний закритий комірець… Я багато їх бачила в Царському: ландо з гербами, кучер у хутрах, а на сидінні дама, вся в чорному, в мітенках і з кислим виразом обличчя… Це й є аристократка»[664]. Достоту такою «дамою в чорному» під ту саму пору фотографічно точно (тільки не на кінній прогулянці, а на пішохідній, в Одесі) побачила й запам'ятала інша дівчинка з «різночинської» родини (Д. І. Хуторська) й Ларису Петрівну Косач-Квітку — «худою, блідою, <…> з паличкою, з мереживними мітенками (піврукавичками) на руках»[665] (надзвичайно вимовна деталь, ці «мереживні» мітенки — тут уже не лише станова, а й індивідуальна, «косачівська» естетика, яку можна б назвати  ґ о т и ч н о ю — пор. у Геґеля про декоративність готичної архітектури, де головним принципом є «не давати матеріальному, масивному елементові мати значущість своєї матеріальности, а всюди переривати, дробити його», через що «прикраси, надто на зовнішній стороні, <…> отримують характер чогось ажурного або вплетеного в різні поверхні»[666]). З одного боку, отже, йдеться про звичайнісіньку, лиш цілком поховану й забуту на сьогодні на всіх пострадянських теренах великопанську елеґантність — оту саму «simple et distingué», «просту й вишукану», яку в «Над морем» марно намагається імітувати «московська баришня» не надто виборного, в дусі «цигани, ресторан „Яр“, Стрєльна» (NB: «московська поетика» ранньої Цвєтаєвої!), смаку, — вдягаючи «шовкову блузу з шотландської картатої, синє з червоним, матерії, з дорогими прошвами і стрічками» у переконанні, ніби це буде «просто і строго» («Ну, не дуже-то строго», — коментує героїня, і авторка разом з нею, зі стриманою посмішкою): всяка показна пишнота, всяка надмірність і демонстративність у цій культурі витримки трактується як несмак[667], а це зовсім не те саме, що «боязнь здатись нескромною»[668], як тлумачив собі Українчину стриманість І. Костецький. Для аристократа, в ортегівському сенсі, взагалі не може бути мови про те, щоб «здаватись» («от уже можу сказати, що до того преславного пана «Qu'en diraton» [«що люди скажуть» — О. З.] мені <…> ніколи не було ніякого діла» [12, 372]), бо його санкціонуюча інстанція, «норма», від поколінь знаходиться не «ззовні», а «всередині», у ньому самому, якщо ж це не так, то він не «справжній» аристократ, а «пустопорожня» підробка, «міщанин-шляхтич» (так у «Приязні» буцімто «по-граб'янськи» виховану Зоню викриває брутальність, із якою вона звертається до «хлопки», — правдива «аристократка» мусить триматися чемно не «про адресата», а сама по собі, незалежно від того, хто перед нею).

Тобто, «закритий комірець», у прямому й переносному сенсі, вбирається зовсім не тільки «на людях» (поясню буквальним прикладом, із листа 26-літньої Лариси Косач до матері: «Сьогодні кінчаю одно „предприємство“: довгу блузу, une robe de chambre, свою давню мрію. Ти побачиш, яка се хороша річ вийшла, я в ній маю просто величний вигляд; <…> ти ж знаєш, що я й на самоті не люблю бути занадто négligé» [10, 388], курсив мій. — О. З.): підтягнутість, як зовнішня, так і внутрішня, цілковите «панцирне» самовладання було нормою повсякчасної шляхетної поведінки, одним із тих «обов'язків», яких, за Командором, вимагають «права» (влада над собою є першою, sine qua non, передумовою влади над іншими[669]!), нормою не «презентування», а таки буття собою. Українчина позірна «холодність» «взорової римської матрони» є, властиво, одна з тих «родимих плям» лицарської культури, на яких ми вже натрапляли доволі (mansuetudine, тамування гніву, належало ще до дантівського лицарського кодексу), — тільки що їй, із її «розжареними» пристрастями[670] («як те залізо, що біліє біллю, / змінивши на страшнім вогні три барви» [«Хто дасть моїм очам потоки сліз?»]), така постійна й неослабна душевна самодисципліна («а владати собою треба добре» [12, 204]), вічне «стискання панциря», самовмовляння-самозацитькування: «мовчи, душе, спини свій стогін, серце» («Я знала те, що будуть сльози, мука…»), недавання «серцю волі» [11, 218] зі страху куди метафізичнішого, ніж годні собі уявити наші теоретики вичитаного модернізму, — перед можливою руйнівною силою власних пристрастей, якщо випустити їх із-під контролю (адже «ерос», як і природа, не знає добра і зла[671]!), — давалася внаслідок справді подвижницької боротьби з собою, істинні масштаби якої, навіть аби Лариса Петрівна не турбувалася їх укрити, таки вовік залишаться для нас запечатаною тайною: як писав Й. Бродський, «только пепел знает, что значит сгореть дотла». Можемо хіба зоддалеки здогадуватися, що з усіх Українчиних ціложиттєвих воєн, включаючи «тридцятилітню» з туберкульозом, ця мусила бути чи не найтяжчою, — постійне самомуштрування, найбільше схоже на військовім вишкіл[672]. І це зовсім не метафора: вона дійсно була лицаресою wohlbewaffnet — і, згідно з заповідями військової аристократії всіх часів і народів, все життя вчилася розміряти свою силу, «контролювати божевілля» («Моє божевілля собі ти взяла за актора, / Щоб грало закохані ролі тобі на потіху», — це звертання до музи з «Ave regina!» є, либонь, найточнішою формулою художньої творчости, і то власне в діонісійському сенсі).

Момент цей настільки важливий і настільки недооцінений як модерністською, так і, ще більше, постмодерністською естетикою, що мушу його трохи прояснити. До великої міри, вся чуттєвість модерної цивілізації перейнята пошуком «сильних почуттів», голодом на «пристрасть», — це туга вже не «за ідеалом», як у релігійному мистецтві (з романтичним включно), а за пасіонарністю per se, здатністю людини взагалі «щось» глибоко й цілісно переживати (у масовій культурі ця потреба задовольняється суроґатно, за принципом «лякати, не лякаючи», але саме їй завдячує своїм існуванням ринок усіх «horrors», «mysteries», «romances» і т. д., якими заповнено книгарні та фільмотеки цілого світу). Тут не місце вганятися в докладніший розбір причин такого «чуттєвого обміління» (завмирання «еросу»), — зрештою, на нього багатоголосим хором нарікає вся література минулого століття, і читач вільний сам вибрати ту версію, яка здається йому найпереконливішою. Мені розходиться про інше. У тій гонитві за «сильним почуттям», що її вперше взяли на прапор французькі «прокляті поети» й згодом підхопив увесь європейський модернізм, непомітно відбулася серйозна, ба й епохальна зміна естетичного смаку: психологічна розперезаність і «неповстримність» (цвєтаєвська «безмірність»), емоційне збурення аж до хаосу, до вже «неконтрольованого божевілля» (коли творчість душевнохворих експонується в музеях саме як творчість), стали сприйматися в мистецтві за вияв авторської сили, а не слабости (невміння підкорити собі матеріал), як то було в класичній естетиці — і в естетиці нашої «локальної спільноти» в тому числі.

Захвату І. Костецького наркотичними візіями Пшибишевського та МУРівською пиятикою з викиданням із вікна вазонків як еталоном «модерности»[673] в тому середовищі справді ніхто б не поділив: наскрізь пасіонарне, воно не знало дефіциту пристрастей і не потребувало їх штучно стимулювати, — пристрастей там вирувало через край, проблема була — як їх опанувати. Надзвичайно показово, що робота Лесі Українки над рукописами завжди йшла по лінії скорочення, мінімізації, нещадного обтинання зайвини, усування всякої надмірности, «дорогих прошв і стрічок»[674], — це не «малювання», це швидше «креслення» (шкіцування) словами, не малярство, а графіка, в дусі того, що потім Е. Гемінґвей назве «теорією айсберґа»: заганяння всього «недоказаного» у трюми підтекстів, завжди в Лесі Українки «перевантажені», і то далеко більше, ніж я спроможна в цій книжці показати (її герої завжди знають більше, ніж кажуть!). «Іспанську драму», до прикладу, було в процесі доопрацювання стиснуто («затиснуто в строгу чорну сукню»!) майже вдвоє: як пояснювала авторка, «щоб сконцентрувати її стиль, наче якусь сильну есенцію, зробити його лаконічним, як написи на базальті, увільнити його від ліричної млявості та розволіклості (комусь все здається, що він на те дуже хорує!), уняти сюжет в короткі енергічні риси, дати йому щось „камінного“» [12, 461] (курсив мій. — О. З.). Це та сама скупа і строга, ідіосинкразична до всяких зовнішніх ефектів як до фальшивих, естетика дійсної, не бутафорної величі (не тої, що, за Карлайлем, «з'являється в загальноприйнятих королівських шатах»!), якої пошукує в Новому світі Річард Айрон (=«Залізний», отже, також — «у латах», у «панцирі» творчої самодисципліни!), переситившись от власне що «млявістю і розволіклістю» італійського бароко (згадаймо Стусове «не люблю південної чутливости»!):

Я згадую, як часто вечорами
збиралась на помості корабельнім
громада наша, мов одна родина,
і там, при світлі вічного багаття,
що сам Господь на небі розпалив,
співала гімни. Постаті співців
були мов з бронзи чорної одлиті,
суворі, тверді, повні сили й моці,
при світлі зір здавались велетенські,
і стільки в них було краси нової,
не знаної в тім світі італьянськім,
де я учився альфабету хисту!..

Це, бігме, незле. Уявімо собі цей «кадр» з «увімкненим звуком» — і мимоволі поза плечі побіжать мурашки: поміж двох нічних стихій, неба й океану, хорал проклятих офіційною церквою «єретиків» — як голосова «мусічна» вертикаль, що з'єднує горішній і долішній світи (майже перифраз із Біблії: «А земля була пуста та порожня, <…> і Дух Божий ширяв над поверхнею води», Буття, 1:2). Мистецтво — як своєрідний аналог «світового дерева» давніх космогоній, властиво — теогонія, боготворення (не дивно, що постаті співців здалися слухачеві «велетенськими»: явна алюзія до епохи титанів!). Музичним еквівалентом тут уже не Ваґнер — швидше Бетговен[675]… Те, що жінку, яка так розуміла красу, досі вважають «холодною», — найвимовніше свідчення загальноцивілізаційної «кризи еросу», кризи чуттєвости, яка стала неминучим, для мистецтва багато в чому фатальним, наслідком відмирання комплексу релігійних почуттів. Ми просто судимо чуттєве багатство з позицій власної бідности, — і, за логікою всіх злидарів, лишаємося невдоволені, що воно «не блищить».

Одначе будьмо справедливі й до модерністів — зокрема тих, стокротно в цій якості «сертифікованих», чий авторитет безумовний і для І. Костецького (однією з хронічних проблем вічно «непевної себе» колоніальної культури є власне брак безумовних авторитетів, — звідки й протилежна тенденція: до захисної «консервації», «замороження» наявних…), — маю на думці таких авторів, як P. М. Рільке, В. Б. Єйтс, Т. С. Еліот, і цей список можна продовжити: їхній пошук «нової краси» йшов у тому самісінькому напрямку, що й у Лесі Українки, часом аж до дослівних перегуків. Цю золотоносну для майбутніх компаративістів тему (досі незайману!) я, на жаль, мушу оминути, бо до нашого сюжету вона має лише побіжну дотичність, але кілька цитат на порівняння навести все-таки варто — дуже вже вони промовисті:

          Краса є не що,
як початок жаху, який ми ще годні стерпіти.
                    (переклад і курсив мій[676]. — О. З.)

Це — Рільке, перша з «Дуїнських елегій» (1912). А ось незгірший містик і «єретик»-гетеродокс В. Б. Єйтс — початок його знаменитого пам'ятника ірландському визвольному повстанню «Великдень 1916 р.»:

Я їх стрічав вечорами,
Коли їм оживали лиця,
Як ішли вони з праці дворами
Попри сірі старі кам'яниці.
Я минав їх, кивнувши: «Здорові!», —
Звично ліплячи ґречну фразу,
Чи ставав на коротку розмову,
Звично ліплячи ґречні фрази,
А собі міркував тим часом,
Що за «віц» розказать я повинен,
Щоб забавити товариство
Нині в клубі коло каміна.
Я ж був певен: усім нам судилось
Жить в краю, де лиш блазням яса…
О, як нагло все одмінилось!
Народилась страшна краса.
                    (переклад і курсив мій[677]. — О. З.)

Цей останній рядок («А terrible beauty is born»), що повторюється рефреном у кінці кожної строфи, — Єйтсів хрестоматійний, чи не найчастіше цитований з усієї світової поезії XX ст., довкола якого понаписувано гори «вторинних текстів» (авжеж, істинна краса «страшна», це «початок жаху», бо вона відкриває людині, і про це здогадувалися ще романтики, неспівмірну з людиною безмежність, ту, що притаманна стихіям: нічному океану, народному повстанню…), — сам цей концепт краси українському читачеві мав би бути втямки без зайвих коментарів, якби наш читач переходив своє «виховання почуттів» за Лесею Українкою. Саме-бо в неї цей концепт висунуто (і художньо обґрунтовано) насампочатку того десятиліття, в якому з'явився й «Великдень 1916 р.», і «Дуїнські елегії», — у 1911 p., у монолозі Аврелії з «Адвоката Мартіана»:

А все-таки то був єдиний раз,
що я побачила на власні очі
ту вищую красу, таку живу,
таку страшну
                    (курсив мій. — О. З.)

Чи не вперше в літературі європейського модернізму тут представлено грядущий історичний конфлікт двох естетичних систем, двох різних «релігій краси» (і не тільки краси!) — «червоної троянди» й «білої лілеї» (через десять років, на початку 1920-х, так трагічно продовжений у П. Тичини в його, значно краще дослідженій критикою[678], війні Скорбної матері — Mater Dolorosa, інакше Долорес! — із підмінною Лже-Марією, «великою блудницею» Апокаліпсису, яка перемагає першу і якій поет вклоняється — «Замість лелії рожу / цілують уста», — перед тим, як остаточно зректися діонісійського дару). «Вища», «страшна» краса (NB: а для Аврелії краса обов'язковий атрибут віри, без неї «віра тая мертва», — дуже українське розуміння релігійности, як буде показано далі!) відкрилася Аврелії в дитинстві, під час страти християн у цирку, — це та сама чуттєва «ініціація жертовністю», яку ми бачили в «Забутих словах» (навіть із тим самим образом «молоденької» жриці в центрі космосу, візуально-символічно — у центрі кола-арени), тільки тут міф уже постає у своєму сконденсовано-чистому, не обтяженому накипом житейських подробиць вигляді, і його центральна постать дається ідентифікуватись без труда — це наскрізна Українчина «мати Міріам», жінка-офіра, жінка-Агнець, жіноча версія Христа:

Навіщо справді бачити було,
як дівчина, вродлива, молоденька,
У білих шатах стала на арені,
Мов розцвіла на полі золотому
Лілея біла? Нащо я те чула,
як арфою еоловою ніжно
Вона там за співала: «Алілуя!»
Ой нащо, нащо я тоді той пурпур
Живий угледіла?., я розумію,
Чому тоді ті люди, як безумні,
З амфітеатру кинулись на круг,
Волаючи: «Ми християни!..»[679]
      (курсив мій. — О. З.)

Можна сказати, що в цьому образі, наділеному явною королівською атрибутикою — геральдична «лілея на золотому полі»[680] і «живий пурпур» офірної крови (царство «не від світу цього», ієрархічно вище, «краще» і «величніше» від земного!), — з істинно жіночою грацією схрещено обидва лики «страшної краси»: рількевський містичний досвід самотньої душі — з Єйтсовим захватом колективного вознесіння. У принципі, це вже та «надлюдська» краса, якої, за Рільке, витримати несила, і саме тому одновірці, «мов безумні», кидаються й собі на круг смерти — і в екстазі такої самопосвяти єднаються, «зв'язані одним почуттям» (В. Матушевська): відбувається таїнство народження духовної спільноти (церкви, конґреґації, ордену), твориться нова сакральна цілість, яка в нескінченно відкритому часовому континуумі притягуватиме до себе нових і нових «мучеників» — людей, для кого головним екзистенційним модусом є відцентровий рух душі «з себе», потреба віддавати. Цією-то потребою й мучиться Аврелія, замкнена в батьківському домі, як в одиночній камері, — «вогонь святої мрії» палить її зсередини, і, не маючи способу перетворити його «в діло», вона свідомо йде на компроміс і «знижує планку» — на користь іншої, хоча «також королівської» мрії (NB: на менше Українчині герої не розмінюються!), материного, а не батькового спадку, — обираючи «троянду» земної влади, доцентрового, «в-себе-і-для-себе», розвитку:

     Тоді забуду
лілею білу, як сама розквітну
трояндою, нехай і не святою,
зате розкішною! Щоб я забула
арену золоту, — хай злототкані
простеляться під ноги килими.
Нехай заглушить гучний грім музики
луну святу еолової арфи.
Я з думки викину кривавий пурпур,
як обів'ють мене шовки червоні,
як цвіт юнацтва буде, мов безумний,
мені волати: «Ми твої раби!»[681].

**Це вже незаперечний «голос Анни»: в «іспанській драмі» Анні саме так і волає «цвіт юнацтва» на балу в Альваресів — «Ми будем / рабами вашими в сей вечір!», і вона вдоволено зве їх «Мої піддані», і задля того, щоб повторити цю гру всерйоз, у масштабах не балу на один вечір, а країни на довгі роки, — «здобути трон», — готова переступити ще не через одного трупа… Ширше беручи, це голос усіх «королев» XX ст., «нагірніх принцес», які вже й не знають іншої, «вищої» краси, і тому, натрапивши на Долорес (хай уже не в житті, а в тексті), можуть хіба покрутити пальцем коло лоба. «Народження Анни» з Аврелії, повторюю, ще вимушене, — Аврелія мусить убити в собі потенційну «Долорес» (якою їй не дозволено бути) й стати «Анною», якщо взагалі хоче вижити. Страшнуватенька паралель із Тичиною, який у тетраптихові 1920 р. «Мадонно моя…» так само «убив Долорес», попрощавшись із Дівою-«лелією», «Цвітом Голубим» («Уже ми тобі ані піснь, ні псалом / не воспоєм диким хором», — чи, бува, не той самий це «дикий хор», у який так трепетно вслухався Річард Айрон на кораблі через Атлантику?), і майже буквально повторив образний ряд описаного Аврелією «культу троянди», тільки вже з позиції не «єгипетської царівни», а її «раба» («Жона відважна, діва гріховна / гряде до нас», «чарує, мов та рожа повна» і т. д.), напрошується сама собою: Тичина, з його трагедією митецького відступництва («смертю Діоніса» в собі), є взагалі дуже «Лесин» персонаж — він ніби розіграв у житті роль, раніше намічену Лесею Українкою в тексті (як-от того бідолахи, що на балу в де Альваресів у захваті «скидає маску», гукаючи Анні: «Всі зорі бліднуть перед сонцем!» — лиш на те, щоб бути осміяним своєю богинею, оберненим у блазня, як і Тичина-поет своєю вавилонською розпусницею, котру теж прийняв був за «Жінку, зодягнену в Сонце»[682] — курсив мій. — О. З.).

Уважний читач, поза сумнівом, уже впізнав тут той самий конфлікт Афродіти Уранії й Афродіти Пандемос, од якого загинула Троя, — конфлікт двох жіночих божеств, який мусив бачитися Лесі Українці настільки важливим для земних доль духа (і, як бачимо, небезпідставно!), що вона продовжує вперто «заземляти», проектувати його на історичну вісь, з епохи на епоху, очевидно все-таки не без надії бути почутою не лише як авторка п'єс «з троянського життя». Через півроку після «Адвоката Мартіана» душевне роздвоєння Аврелії між батьковим і материним спадком постане в «Камінному господарі» уже «озовнішненим» у двох повноформатних жіночих образах, двох королівнах «від різних царств», одна з яких є лицаресою св. Ґрааля (NB: щойно в «іспанській драмі» Леся Українка вперше зважується «відхилити забороло» й назвати лицарську релігію-в-собі її прямим ім'ям: «Кохання в мене в серці, наче кров / у чаші таємній святого Ґрааля», — каже Долорес у першій сцені, але второпати, що там ця навіжена белькоче, в епоху Тичининої «Червоної троянди» вже не буде кому[683]), а друга — земною («єгипетською») царівною до шпіку кісток. Драма Аврелії — це лиш зачаток трагедії Анни й Долорес, їхнього явного й укритого протистояння, куди істотнішого для розуміння «Камінного господаря», ніж трикутник Анна — Дон Жуан — Командор[684]. Виглядає на те, що Леся Українка була дуже навіть свідома тих процесів чуттєвого «розшляхетнення», загрози деградації «високого Еросу», які несла з собою індустріальна епоха, — і що її зразкова, без страху й догани, вірність «пам'яті 70-х років», тому орденському духу аскези, в якому ще дівчинкою відчула «вищу красу» так, що потім її жаского блиску не змогли в ній потьмарити жодні «земні» спокуси (а вони, між іншим, у неї були, і немало — і публічністю, і статусно даною перевагою над «малими світу цього», і «цвітом юнацтва», і навіть «злототканими килимами», з цього боку її біографії справді ще не написано!), — ця вірність є таки найпрямішим ключем до її подиву гідної особистісної цільности[685], завдяки якій вона зуміла прожити все своє життя непохитною «королівною тернового вінця», ні в чому не зрадивши герба «білої лілеї на золотому полі». Тільки, щоб потрапити тим ключем належно скористатися, треба, знов-таки, знати про ті 70-ті роки й їхню атмосферу хоч щось, крім того, що зафіксувала вона сама, — ми ж і до зафіксованого нею не надто уважні.

Щоб не бути голослівною, вкажу тільки на один епізод, який, у світлі всього, що ми вже з'ясували про лицарські традиції «локальної спільноти», не може не заінтриґувати. В іншому автобіографічному вірші-спогаді з дитинства — «Віче» (1901) — маємо цілком достеменну, як то потвердила О. Косач-Кривинюк[686], згадку про те, як десь на рубежі 1870—1880-х pp. Леся й друзі її «отрочества», загальним числом «дванадцять» (як у Шевченковій «Тризні» [«Двенадцать приборов на круглом столе…»], де в завуальованій формі описано долю таємного товариства за зразком масонської ложі, — а може, просто і Шевченкові, й Лесині «товариші» взорувалися на одні й ті самі приклади, нам в українській історії вже невідомі?..), — заклали «таємне товариство» (sic!) на «вічі» «в дворі старого замчища-руїни» (Луцького замку Любарта), явно імітуючи конспіративну поведінку дорослих («Обачні люди, тямили ми добре, / що ми живем у небезпечний час: / поставили сторожу біля брами, — / як хто надійде, щоб давала гасло, — / і раду радили»[687]): отже, з яких саме родин походили ті діти, сумніватися не доводиться[688]. Чуттєва «температура» цього спогаду близька до «Забутих слів», тільки тут лірична героїня старша — і прекрасно пам'ятає всі ті «великі слова» («братерство, рівність, воля, рідний край»), які з «завзяттям, одвагою, може, навіть героїзмом» виголошувалися юними конспіраторами на чолі з якоюсь «маленькою Жанною д'Арк» (НЕ Лесею!); пам'ятає й їхній натхненний хоровий спів — у западаючій темряві, коли «зубчата тінь від замкового муру / все довшала, а далі й двір покрила. / В бойниці небо стало темно-синім <…>, а ми співали…» (NB: от звідки родом «страшна краса» протестантського нічного хоралу на кораблі!), — і кількома залапкованими перифразами дає наздогад, щó саме вони співали: «такі „червоні“ співи, / яких, либонь, не чув старезний замок / і в ті часи, коли червона кров / йому красила тверді, сиві мури» (отже, не козацьких пісень співали, а «нових»); «„гартовані ножі“ були в тих співах» (тобто, заклик до збройного повстання з алюзією до козацького й гайдамацького прецедентів) і т. д. За описом це схоже на «Марсельєзу», тільки з українським колоритом, а «українських Марсельєз» на той час нам із певністю відомо дві (насправді їх було більше[689]): «Заповіт»[690] — і, звичайно ж,  г і м н  Г р о м а д и  «Ще не вмерла Україна»[691], той самий, що нині, по півтора століттях і незліченних редакціях, знаний нам як Державний гімн України: написаний 1862 р. П. Чубинським на замовлення В. Антоновича, у своїй ранній, значно «кривавішій» («червонішій») версії, ніж та, що була потім прийнята як гімн УНР, він містив, зокрема, й «гартовані ножі» — «Наливайко, Залізняк і Тарас Трясило / Із могили нас зовуть на святеє діло». Ось такі-от виходять «дитячі» співи…

Що в цьому вірші найцікавіше — це його наскрізний «ерос» живої, невідчуженої («самоорганізованої», кажучи в соціологічних термінах) колективности, з якого й починається соціалізація особистости. Якраз це почуття духовної єдности з іншими тоталітарна держава викорчовувала у своїх підданцях у сповиточку (за всяку спробу «самоорганізуватися» в будь-який несанкціонований «гурток» закон сталінської доби відправляв дітей у ҐУЛАҐ[692], а післясталінської — ставив на міліцейський облік), тож якраз цього почуття підрадянські покоління «атомізованих індивідів», чия «соціалізація» відбувалася в піонерах та комсомолі (в найліпшому, «альтернативному» разі — у дворовій компанії), у власному духовному онтогенезі вже не застали. Либонь, через те наші лесезнавці й не догледіли у «Вічі» нічого, крім ностальгії за «луцьким дитинством», — неможливо впізнавати почуття, яких не звідав сам. Завважмо, що лірична героїня «Віча» говорить від імени «я» тільки на початку і в кінці, коли десиґнує себе в часі як суб'єкта спогаду, — правдивим же героєм спогаду є «ми», «товариство», спільнота, «конґреґація», — ота сама, «зв'язана одним почуттям», і цей зв'язок, як видно зі вступу (спогад викликаний «страхом забути», це ніби повторна присяга на вірність: так, так, я пам'ятаю!) та з прикінцевого звертання до «товаришів колишніх» (а ви, де б ви зараз не були, — пам'ятаєте?), зберігає свою зобов'язуючу чинність і для дорослої героїні також: вона й далі вважає себе членом того «таємного товариства», хоч би навіть зосталась в однині, як герой Шевченкової «Тризни» за своїм накритим на дванадцятьох столом. Тож мова тут не про ностальгію за дитячими іграми, — все описане найдужче подобає на перейдений в отроцтві ритуал посвяти, включно з присягою: «зложили всі обітницю врочисту / ховати таємницю до загину».

А тепер згадаймо кирило-мефодіївців, чиє «таємне товариство» слідству так і не вдалося розкрити, і «кроткі» відмови Миколи Гулака (який найдорожче за них і поплатився!) підісланому інформаторові-сповіднику (інцестуозна з точки зору первісного й західного християнства синодальна «симфонія» російської церкви з державою — одна з причин латентної, «повзучої» моральної дехристиянізації російського суспільства, про яку в XX ст. заднім числом писали багато росіян, від В. Розанова до отця А. Меня): «На сохранение сей тайны я дал клятвенное слово, которого никогда и ни за что не нарушу. <…> моє честное слово я сохраню, какая бы участь меня ни постигла»[693] (курсив мій. — О. З.). А ось витяг із листа Лесі Українки до матері, написаного за кілька місяців до смерти, де вона скаржиться на немилу їй, через В. Винниченка, співпрацю з журналом «Дзвін»: «На жаль, я мала необережність пообіцяти їм ще одну річ, а ти знаєш, як я релігіозно ставлюся до обітниць, кому б вони не були дані…» [12, 440] (курсив мій. — О. З.). Це і є класичний лицарський кодекс чести: ще Геґель, аналізуючи позарелігійну, власне психологічну структуру лицарства (честь, любов і вірність — не як «моральні якості й чесноти», а як «форми наповненого собою романтичного внутрішнього життя суб'єкта»[694]), завважив, що для людини цього кодексу «питання не в тому, чи справедливе щось саме по собі, а в тому, чи пристало воно їй, чи відповідає її честі таке поступування…»[695]. Обітниця (не конче навіть «священна», тобто дана Богові, не конче та «велика присяга», якою лякає Анну Командор…) сама по собі, своїм змістом, може бути наївною, навіть абсурдною («Ох, як се нерозумно!» — кривиться тверезомисна Анна, почувши про «спадкове» нареченство Долорес…), але для «людини чести» вона все одно має, за точним словом Лесі Українки, «релігіозний» характер, — виконує функцію свого роду «кріпила», фіксованої межі, яку індивід сам собі виставляє як ідентифікаційну: порушивши її, він «розпливеться», втратить себе. З цих позицій і маємо оцінювати той факт, що «обітниці врочистої», складеної на Луцькому замку, Леся Українка теж ніколи не порушила — навіть сестрі Ользі не розповідала про цей випадок і не називала імен[696] (втім, може, й решта вчинили так само, і тому про те дитяче «таємне товариство» ми нічого й не знаємо?). Не виключено, що й «езопівська» мова «Віча», з усіма його зашифрованими недомовками, теж спричинена «дотриманням обітниці», прагненням «не сказати зайвого». В кожному разі, є всі підстави вважати «Луцьке віче» маркантною точкою духовної біографії нашої лицареси, — тільки тоді стає ясно, чому вона залічувала «пам'ять 70-х років» до свого profession de foi нарівні з предківським спадком: тоді, справді, noblesse oblige!

Принаймні один серйозний висновок методологічного характеру наш читач із цього мав би засвоїти: що до кожного написаного Лесею Українкою слова треба ставитися з тою максимальною («релігіозною», авжеж!) увагою, з якою ставилася до кожного даного слова вона сама, —  с л о в о  л ю д и н и  л и ц а р с ь к о ї  к у л ь т у р и  з а в ж д и,  з а  в и з н а ч е н н я м,  є  «с л о в о  ч е с т и», і самим своїм підписом (=«чесним ім'ям») автор засвідчував принципову готовність у будь-який момент відповісти за написане/сказане перед будь-якою інстанцією, до сакральної включно. Я б не стала наголошувати на цьому моменті, якби його розуміння в сучасній українській культурі не було так драматично закаламучене досвідом радянського й пострадянського «дискурсу брехні» із його велемовною тавтологічністю й пустослів'ям. Зміна чуттєвости позначилася не лише на предметі літератури, звузивши діапазон переживань героїв, — вона позначилася й на стилі, тобто на ставленні автора до писаного ним (=даного ним) слова: це слово втратило характер «слова чести», і до великої міри наш смак зі шкільної лави розбещено власне такою «безчесною»,  с в а в і л ь н о ю  літературою («Права без обов'язків — то сваволя»!) — літературою слів, «кинутих на вітер», тобто не обтяжених жодною персональною відповідальністю (=«обов'язком»!) автора за їхній зміст. Спектр такого свавілля надзвичайно широкий — від бездумного вживання готових вербальних кліше («чужих слів») задля «звукового шуму», «заповнення порожнечі», і до перекручувань та фальсифікацій, якими буквально кишить наше інформаційне поле й за які колись у «порядному товаристві» відмовляли від дому. Ця девальвація публічного слова й породжена нею інерційна бездумність читання (ковзання очима по всякому тексту як потенційно «безчесному») складає, либонь, чи не найфатальнішу перепону між сьогоднішнім читачем і класичною спадщиною, і доки серед літературознавців не буде прийнято на правах аксіоми, що Лесю Українку треба читати інакше, ніж, скажімо, П. Загребельного чи О. Гончара, доти ми ненабагато більше в ній і вичитуватимемо — і не лише в ній. (Літературознавець, що у своєму «благому намірі» посмертно «помирити» Лесю Українку з І. Карпенком-Карим не кліпнувши оком заявляє, ніби К. Квітка в публікації 1914 р. «міг переплутати» останнього з якимось іншим Карпенком[697], не розуміє, що цим «безчестить» не лише К. Квітку — «переплутавши» його з сучасним журналістом або «критиком», який, без сорома казка, заробляє собі на життя «рецензіями» на книжки, котрих не розгортав, — а й Лесю Українку — припущенням, ніби вона могла носити ім'я чоловіка, здатного публікувати неперевірені відомості як достовірні!) Діти «культури свавілля», ми, непомітно для себе, продовжуємо розігрувати трагедію Дон Жуана: адже ж Дон Жуан, нотабене, цілий час держиться в «іспанській драмі» виключно тим «словом чести» (verbatim, «на чесному слові» держиться!), яке дав був Долорес разом із обручкою і яке підтвердив їй на прощання («Я ніколи вас не зраджу»), — тільки зламавши своє слово (віддавши Анні персня), він перестає бути «тим самим» Дон Жуаном, втрачає тожсамість і робиться тим, ким його й хоче бачити Анна, — замінним на іншого, ерзацом Командора: тепер і його «можна сплутати» — «безчесне» маніпулювання словами відкриває шлях до такого самого маніпулювання людьми.

Це справді блискучий здогад Лесі Українки, точно передбачена нею затальноцивілізаційна тенденція на століття наперед: там, де слово — дане, промовлене, написане, — втрачає вагу «слова чести», зараз же позбувається визначености й світ людини — втрачається опертя, дійсність усувається з-під ніг, починає «текти», як у кафкіанських «перетвореннях» («перетворення» Дон Жуана в дзеркалі — це вже прямий крок до кошмару Ґреґора Замзи!). І тоді, дійсно, нема різниці — Дон Жуан чи Командор, К. Квітка чи сучасний газетний писака, Леся Українка чи Олесь Гончар: всі замінні, бо всі — «люди без властивостей», «незаменимых людей нет!» (Сталін). Ширше про це піде мова в наступному розділі, а тут я поки що тільки виставляю ті розпізнавчі «межові знаки», за якими нам належить відрізняти культуру Лесі Українки і її оточення від пізніших (і тогочасних!) «інокультурних» домішок. Час тепер підбити перші підсумки.

Ми встановили смисл  с п а д к у  як центральної для цього культурного типу етичної категорії — під цим розуміється вірність заповіданому попередниками («предками велебними», «світочами свого народу», як сказано в баладі «Граф фон Ейнзідель») шляхові «посвячених» — шляхові жертовного служіння «Святому Духу» (духовному визволенню людини — народу — людства). Повсякчасне «нагадування»-імпульс від предків нащадкові — «Ми лицарі всі без догани й страху, / Ми в серці ховали не марну пиху, / А цноти, що зрощує слава» («Граф фон Ейнзідель»), — набуває конкретних історико- й соціокультурних координат, коли порівняти його з характеристикою шляхти у французького соціолога А. де Токвіля, чи не найвидатнішого з теоретиків аристократичного республіканізму, з чиїми працями був добре знайомий М. Драгоманов[698] (факт тим прикметніший, що на Заході Токвіля по-справжньому «відкрили» щойно в XX ст.): «Клас, який стільки сторіч ішов на чолі суспільства, в цьому тривалому володінні незаперечною величчю набув певну гордість душі (власне цим пояснюється зневага до зовнішніх перешкод! — О. З.), природну впевненість у своїх силах (пор.: «коли ти  м о ж е ш, то се вже досить для жінки з косачівського роду» — О. З.) і звичку бути об'єктом загальної уваги (звідки й вищеописана культура самовладання, ввібраної «у кров» дисципліни[699]. — О.З.) — звичку, що робила його точкою найбільшого опору в суспільному організмі»[700] (курсив мій. — О. З.). Виділене курсивом — це і є ті «цноти, що зрощує слава», тобто, кажучи по-геґелівськи, позарелігійні («чисті») форми шляхетсько-лицарської суб'єктивности, тільки що в культурі нашої «локальної спільноти» вони «релігіозно» підкорялися, як головному життєвому вектору особистости, «принципу лілеї» — не «до себе», а «з себе», назовні, на самовіддачу: це «цноти», призначені допомагати служінню. Як це відбувається, добре видно з листа Лесі Українки від 8.12.1904 р. — тоді вона приймала рішення (з якого, на щастя, нічого не вийшло) пожертвувати не багато не мало, як безумовною, для митця, надцінністю — власним «Орфеєвим даром» (sic!), змінявши літературу на журналістську роботу, і ось як вмикається при тому шляхетський психокомплекс в усій красі:

«Звістка про „оскудение“ України аж до Матушевського-редактора вразила мене так, що я подумала-подумала — та й смальнула телеграму Славинському, щоб рекомендував мене в редактори „Южных записок“!.. Даремне представляв мені Кльоня весь риск сього проекту (NB: „рисків“ більш ніж досить — і власному здоров'ю, й матеріальному благополуччю родини, вже не кажучи про такі, за її власним слівцем, „благоглупості“, як житейський комфорт… — О. З.) <…> коли діло зладиться, то я таки  м у ш у  їхати. Мені досадно, щоб вважалось, ніби українців-літераторів „просто нема“, і досадно, щоб і такий, хоч не український, та все ж сприяючий і поки що єдино можливий орган зовсім уплив з наших рук. <…> Те, чого я  н і з а щ о  не зробила б ради конвенансів або фальшивих гордощів, я  м о ж у  зробити ради того, чому служила ще з дитячих літ (NB: значить, таки присягала „служити“, — інакше такими заявами Леся Українка б розкидатися не стала! — О. З.). Я не скажу, щоб мені се було легко, я почуваю, немов дві великі сили тягнуть мене в різні боки і розривають, <…> та що робити — c'est plus fort que moi» [12, 124].

Три підкреслені самою письменницею слова — «мушу», «нізащо» і «можу», — як і класична формула обов'язку «c'est plus fort que moi» («це сильніше за мене»), коментарів не потребують, я ж хочу звернути увагу на оте «досадно», — в остаточному підсумку, саме за цим стриманим евфемізмом і криється рушійний мотив її дуже-таки серйозного вчинку (котрий, наколи б її подання на посаду було прийняте, цілковито змінив би її життя і, либонь, таки позбавив би нашу літературу низки шедеврів!): це промовляє якраз ота споконвічна, станова «гордість душі» (ну, і «природна впевненість у своїх силах», не без того!), котра не дозволяє допустити, аби хтось смів подумати, «ніби літераторів-українців „просто нема“» (ці «гордощі» вочевидь у її розумінні до «фальшивих» не належать!). Тобто, за культурною генезою жест Лесі Українки є не що, як лицарський відрух негайно й «без страху» (без оглядки на власне життя) «оголити шпагу»  в  о б о р о н і  ч е с т и  о р д е н у  (за її власною примовкою, «для слави козацької»). Іншими словами, «вірність» у кодексі «локальної спільноти» імпліцитно включала вірність не тільки «спадкові», а й «т о в а р и с т в у», «побратимству», — це давній козацький етос «комітату», трансформований у кодекс модерного націоналізму. При якому б то не було методологічному підході до творчости Лесі Українки це конче належить тримати в умі — що вона ніколи й ні в чому не виступає на сто відсотків «сама за себе», і це саме можна сказати щодо всього її середовища: те, що український інтеліґент «на перше місце раз у раз ставить справу, а не свою особу», здавалося там річчю настільки безумовною, що, приміром, В. Науменко, безоплатний, на громадських засадах, редактор першого тому «Словаря української мови», сам зняв із титулу своє ім'я, тільки-но Б. Грінченко, найнятий Громадою для завершення праці, завів був торги щодо того, як їм із Науменком «ділити славу» (В. Науменка, розстріляного більшовиками в Києві 1919 p., і досі забуто, і «Словарь» в усіх перевиданнях зветься «словником Грінченка»[701], — а проте характерно, що цим учинком Б. Грінченко так шокував «киян», що в члени Громади — навіть уже добряче розмитої на початок 1900-х pp. «різночинським» елементом, — прийнятий так і не був, «не пройшов» за «етичним цензом», — хоч як був шанований за працьовитість[702]).

Література в такому ціннісному контексті теж сприймалася як певний різновид «комітату», «бойового побратимства»: К. Квітка згадує, що Леся була «віддана інтересам рідної культури як колективного твору» (sic!) і, «наприклад, по виході першого тома віршів Олеся сказала, що він випередив її яко ліричний поет, і притім не зажурилася і сказала тільки, що їй вже писати ліричних віршів не варто»[703]. Для нашої «доби свавілля», чи, попросту, ошалілих індивідуалізмів, така спокійна резиґнація на користь «інтересів цеху» звучить уже неймовірно, і не дивно, що І. Костецький, — безнадійно, як кожен «інтеліґент радянського хову», затруєний міфом російського Срібного віку з його надсадно перекрикуючим себе навзаєм мегаломанським «яканням» так званих, за гарним виразом Д. Андрєєва, «самозванців геніальности»[704] («Я, гений Игорь Северянин», «Все назовут меня: Валерий Брюсов» і т. д.), — так нетямився був з обурення Українчиною «скромністю»: безрелігійному, замкнутому «на себе» уму невтямки, що якраз така легкість відмови від «я», а беручи ширше — почуття власної «інструментальности», «виконавства» в стосунку до надіндивідуальної сили, більшої за себе, «plus fort que тоі» (як поправляє Кассандра ще одного «самозванця геніальности», лжепророка Гелена, коли той із досадою кидає, почувши, що чергове її пророцтво справдилося: «Радій, Кассандро, ти перемогла!», — «Не я, а Мойра. Я її знаряддя. <…>/ вона кує з народів зброю світу, / а я і ти — ми тільки цвяхи в зброї. / Не перецінюймо себе, Гелене»), — то найперший і найнеомильніший показник релігійної місії: компонент, без якого вся культура лицарства розпадається на гардероб геґелівських пустих форм, наче спорохнявілих бутафорських костюмів.

Свідомість такої місії, і то не персональної, а саме «орденської», «комітатно-цехової»,  м і с і ї  с т а н у,  й забезпечує «орденові» його вагу й «самість» (за Геґелем — «честь»). У Лесі Українки ця свідомість настільки сильна й глибоко вкорінена, що ніяка прижиттєва непочутість («почитаемость, но не читаемость») не годна була вселити в неї того почуття культурної самотности, на яке, приміром, нарікав у Галичині І. Франко («я любив іти в ряді і любив, але — такого ряду не було»[705]) і яке взагалі притаманне «різночинській» інтеліґенції (комплекс «інтеліґента на селі», як неминучий наслідок, за В. Липинським, «розриву із зборною традицією», із системою вартостей, засвоєною «з дому»[706]). «Локальна спільнота» таких комплексів не знала — вона знала «мазепинську» традицію, в якій на позиції сакруму, котрому належить служити, опинилася «справа визволення вітчизни», і, замість «розриву», — перехід традиції «на кирило-мефодіївський формат», у якому та справа стала мислитися як визволення «не шаблею, а пером»: як програма національно-культурного будівництва. А проте, шаблею чи пером, за релігійним пафосом то однаково була bellum sacrum, «священна війна» з духозневолювальною імперією, а «війна» (хоч би тільки й за «українське слово») актуалізувала й давню «рицерську» систему вартостей — аж до готовности жертвувати власним життям включно[707]. Ось так, умовно кажучи, й виникає «герб білої лілеї», — і кожна спроба «сплямити лілею» закономірно спонукає члена ордену «братися за шпагу» або навіть «кликати все лицарство під чесний прапор» [12, 28], від кого б така спроба не походила — хоч від «Струве і всієї чесної компанії „старших братів“», хоч від С. Єфремова з його «бурсацьким» нерозумінням «нової краси» [12, 28], хоч від «потенційного родича» І. Труша, котрий у намаганні за всяку ціну «зберегти обличчя» там, де його зберегти не виходило[708], вдався до морального тиску на свою наречену, не розуміючи, що «дочка Драгоманова не повинна допускати нічиєї моральної тиранії над собою, якщо вона дійсно „не позбавлена спадку“ дочка свого батька»[709].

Цей підсумковий «психологічний портрет» «локальної спільноти», розуміється, вкрай схематичний: зрештою, я пишу не історичну студію, а культурологічну «подорож крізь текст», і до цього-то тексту ми тепер і маємо повернутися — з тим, аби глянути на нього очима самої тієї спільноти, в пам'ять про яку, перед лицем грядущої епохи свавілля, він і писався. Аж тепер можемо сповна оцінити філософсько-історичний смисл «іспанської драми».

Тут мушу знову вдатися до схеми, цим разом уже не словесної, а справжнісінької геометричної. Читачеві, якого може шокувати таке брутальне втручання «алгебри в гармонію», нагадаю, що ідея «уняти сюжет в короткі енергічні риси» належить самій авторці, і за драматургією конфлікту «Камінний господар» якраз у такі «риси» — що їх, при бажанні, можна й «на базальті» карбувати, — досконало «уймається» (Леся Українка й тут «не розкидалася словами»!). В основі сюжету — «чотирикутник», складений з двох «трикутників»: Анна—Жуан—Командор та Жуан—Анна—Долорес, спільною стороною для яких є діагональ Анна—Жуан — головна пружина драматичної дії.

Така схема дає нам дуже важливу перевагу — повний огляд («вид зверху») цілої «скульптурної групи» чотирьох центральних характерів у їхніх взаєминах між собою. А це конче необхідно, бо «Камінний господар» — це перш за все драма конфлікту цінностей, і ніщо не виявляє природу конфлікту з такою наочністю, як «попарні», наче в старовинному танку (з усіх Українчиних драм «іспанська» найтісніше пов'язана з мовою пластики, і наша схема вмить «оживе», якщо уявити собі її «розіграною», наприклад, квартетом сучасного танцю[710]…), стосунки між персонажами, з котрих двоє — Командор і Долорес — представляють стару лицарську культуру, ортегівську «неволю обов'язку», а двоє — Анна й Дон Жуан — новочасний культ індивідуалізму, в поняттях «віку лицарства» — «своєволі».

Чотири «пари» по периметру нашого «чотирикутника» — це чотири іпостасі цього вузлового культурного конфлікту, розвернуті врізнобіч, як чотири лики поганського ідола. Про пару Анна—Долорес, опозицію «лілеї» й «троянди», вже було сказано доволі, — можна хіба додати ще автокоментар Лесі Українки, що вона «дала перевагу Анні не з симпатії <…>, а з почуття правди, бо так буває в житті, що такі, як Долорес, мусять відходити в тінь перед Аннами» [12,462], — зайвий доказ, що це була таки свідома авторська концепція, а не сама лиш об'єктивна логіка художнього твору, «логіка міфа». В «паралельній», «чоловічій» версії, у парі Жуан—Командор (досі найкраще дослідженій[711], а в дофеміністичну добу і взагалі з наївною безмисністю браній за «центральну» в п'єсі!) опозиція відчутно «сплощується», «соціологізується», втрачаючи метафізичний вимір, — поставлені віч-на-віч навпроти себе, «чоловіки без жінок», висловлюючись Гемінґвеєвою формулою (читай — «без божества», без Дами-Душі), вимірюються насамперед міркою суспільною, «громадською», — тим, які з них, за Арістотелем, «політичні звірі». І справа тут виявляється не лише в тому, що Командор — «людина системи», а Дон Жуан — аутсайдер, «баніта» (по-нашому — лівак-анархіст), який попервах щиро пишається (але, між іншим, ще й небезкорисливо-«політтехнологічно» бравує, як у спробі зваблення Анни на балу, — спекулює «на іміджі»!) тим, що він повністю «вільний від громадських пут» («той тільки вільний від громадських пут, / кого громада кине геть від себе, / а я її до того сам примусив»), — а в кінці робить те, що роблять у XX ст., постатечнівши та вбившися в черевце, всі ватажки студентських молодіжних бунтів і «контркультурних» рухів, — стають і собі на службу «під командорський плащ» або гинуть (Українчин Дон Жуан сполучає обидві ці розв'язки). Проте справа, повторюю, не в цьому — а в тому, що обидва чоловіки, і «лицар» дон Ґонзаго де Мендоза, і «антилицар» Той-Самий-Дон-Жуан, борються зовсім не «за волю» чи «проти» неї — вони борються за владу над людьми, тільки розуміють її по-різному.

Через сімдесят років після Лесі Українки, деконструюючи міф Дон Жуана, Ю. Крістева зробила висновок, що літературні «тексти загалом не надто висвітлюють його (Дон Жуанову. — О. З.) любострасність <…>. У кожному разі, його збуджує не любострастя, хай би й автоеротичного характеру, а наочна можливість здобувати владу над усіма зустрінутими жінками, зводячи їх (se-ducere), тобто, дослівно, збиваючи з їхнього власного шляху»[712]. Це немовби прямо з нашого Дон Жуана писано (іноді здається сливе неймовірним, що Ю. Крістева не читала «Камінного господаря», — настільки точні всі її «коментарі без посилання на джерело»!). Його гін від жінки до жінки зумовлений зовсім не пошуками ідеалу, як він запевняє Анну[713], і не «любострастям», — правда, у перших діях він сповна демонструє своє володіння мистецтвом любовної гри (шедевр куртуазного флірту — то «геппенінґ мавра» на маскараді: тут добре видно, щó цей чоловік уміє і щó, власне, у ньому знаходять жінки, — видно, що він не лише «не без дотепу», а й не без хисту, не без доконечної для всякого Українчиного «обранця королівни» «іскри Божої», і Долорес теж не з самого «обов'язку» може його кохати: в усьому тому натхненному залицяльному феєрверкові — ефектній появі, зухвалій серенаді, іскрометних каламбурах, як-от «для надзвичайної зламаю звичай», тощо — його «легкість» сягає вже майже моцартіанської, творчої розкутости, як у славетній «шампанській арії» Дона Джованні «Finch'han dal vino»[714], — Командор на його тлі просто старий зануда!) — але все це от власне що гра, вона «не всерйоз». Звісно, як усяка гра, вона, за Гейзінгою, «вільна, вона — сама свобода», але тільки тому, що лежить за рамками «справжнього» життя, «поза сферою безпосереднього задоволення бажань і потреб»[715], — у тому числі й сексуальних. Правдивої жаги, поклику «низького Еросу» (того, що в «Кассандрі» так магнетично тягне Паріса до Гелени, аж він кидає пост вартового, виправдовуючись, що «зараз повернеться», тільки «збігає по плащ», — ох, ці мені «плащі», якими так дружно прикриваються всі загублені Українчині мужчини!), — за такою грою не вчувається, тут на кону зовсім інша ставка: «Я владу мав над людськими серцями», — от чим насправді хвалиться цей «звідник-зі-шляху», коли Анна в кінці заганяє його в глухий кут, «перевербовуючи» на командорську путь. Всі його любовні перемоги потрібні були йому для загодження виключно цього, «політичного» інстинкту — волі до влади. Ні як люди, ні навіть як сексуальні об'єкти жінки самі по собі його не цікавлять (знаменно, як він умить утрачає інтерес до Донни Соль, котра шукає саме сексуальної пригоди, і не більше[716]!), — а от стати вершителем чужих доль, власною волею вчинити так, щоб дочка раввина зреклася віри предків, абатиса покинула монастир, циганка — табір, Донна Соль — чоловіка, а командорська наречена втекла з-під вінця, — цього він уже насправді, «всерйоз» потребує: щоб якомога більше жінок (а в ідеалі — всі сущі на світі!) повторювали, тиражували в нескінченність вибір його самого, Дон Жуана — його власний розрив «громадських пут» і випадання зі «страхувальної сітки» соціальних зв'язків. З досвіду він добре знає, яку «дозу адреналіну» несе з собою такий момент розриву, — «мрію, / коротку хвилю щастя і порив», тобто скороминущу, як спалах «розкритого віяла», ілюзію «безмежних можливостей», котра й приймається за свободу («переступіть — і цілий світ широкий одкриється для вас!»), — і, достоту як наркоман, що ділиться з новачками секретом «кайфу», впевнив себе, що він не руйнівник, а благодійник жінок, а що вони, мовляв, не вміли з дарованого ним «блага» скористати, то їхня, а не його вина: «більшого з них жадна не зміщала» (на резонне — ключове для розуміння цілого його образу! — запитання Долорес: «А ви самі могли змістити більше?» — змовчує, пустивши, за звичаєм вищих класів, повз вуха те, що неприємно чути). Сам «переступивши поріг» лицарської звичаєвої норми, він, подібно до «блукаючого електрона», далі здатен виконувати єдину відому йому програму — збивати з орбіт усі інші «слабкі» (жіночі) «електрони» на своєму шляху: нічого іншого зі своєю гаданою «волею» (=пустою неґацією) «своєволець» зробити негоден, — тільки множити її кількісно «во ім'я своє», прагнучи обернута весь світ на свою подобу.

Це безперечно одна з форм влади, і Анна взагалі-то дарма її Дон Жуанові «не признає», хоч як він наполягає (а він наполягає, це для нього важливо, це в його очах єдине, що дає смисл цілому його минулому життю!), — просто, Анна скуштувала свого «адреналіну» в куди сильніших дозах — від Командора. Ця пара — Анна—Командор — теж, як і попередня «чоловіча», не є цілком антагоністична. Це не традиційна історія «зацного лицаря», погубленого зрадливою свавільницею, — такою, якій навіть у дівоцтві, у «весну» життя (NB: Анна проживає в драмі три жіночі віки, як Лукаш у «Лісовій пісні» три чоловічі, — дівчини, дружини і вдови, символічно означені перемінами в її строях від білого до чорного), у пору «снів і мрій», перспектива бути схожою на героїню лицарського роману бачилася в комічному світлі[717]. Але і в Командоровому «лицарстві», не забуваймо, є фундаментальний ґандж, наскрізна «червоточина» (якщо він лицар і «без страху», то далеко не «без догани», — тим-то й держиться так цупко за зовнішні позори, «всім навіч безперечні», за «щонайдрібніші» «вимоги етикети», аби ніхто нічого не запідозрив!). Хай командорський плащ йому й «дістався / не просьбою, не грішми, не насильством, / але чеснотою», хай із нього (як можна думати) й доблесний бойовий офіцер, однак замишляє-то цей достойник не що, як замах на свого сюзерена, мов останній «здрайця» й «образник Маєстату» (тільки масштабом незрівнянно од Дон Жуана замашніший!), — дух своєволі проник і в нього, ховаючись під «панцирем» звичаєвої —  е т и к е т н о ї,  а  н е  е т и ч н о ї,  — «бездоганности», і саме ця «червоточина» й творить «зачіпку» між ним і Анною, — робить їх спільниками (sic! — момент важливий, історія потім потвердить цей Українчин здогад — що, як напише Н. Мандельштам, усяка людська спілка, «заснована не на релігійній ідеї», приречена моделюватися за зразком об'єднання злочинців-«блатарів»[718]). Тож по смерті чоловіка Анна починає говорити його словами без жодного «лицемірства» (котрим їй дорікає «неглибокий психолог» Дон Жуан!) — порівняймо лишень їхні монологи у III та VI діях відповідно:

К о м а н д о р  (Анні).
Прошу вас пам'ятати,
що нам належить перше місце всюди <…>.
Коли ж не тільки донна Консепсьйон,
а й королева схоче те забути,
то я не гаючись покину двір,
за мною рушить все моє лицарство,
і вже тоді нехай його величність
придержує корону хоч руками,
щоб часом не схитнулась.

(Звучить, визнаймо, несподівано для нього емоційно — зловтішно, ба й ядуче: не любить, видно, дон Ґонзаго «його величности»! — О. З.)

А н н а  (Жуанові).
Ви ще не знаєте, що значить влада,
що значить мати не одну правицю,
а тисячі узброєних до бою,
що можуть і скріпляти, й руйнувати
всесвітні трони, й навіть — здобувати!

Урок чоловіка Анна, як бачимо, засвоїла. Взагалі, можна припустити, що, не всунься Дон Жуан так не до речі у вікно зі своєю шпагою (якою він, як істим «фалічним символом», вимахує навсібіч при потребі й без потреби!), Анна з Командором, по ще кількох таких «притирках», як у III дії, несогірше б між собою зжилися та вдвох, чого доброго, здобули б і омріяний трон, — духовного конфлікту (як у Анни з Долорес) у них нема, Командор так само, як і його молода дружина, «з ордену троянди», а не «лілеї», він служить не Духу-Абсолюту, а собі, власній волі до влади. Інакше кажучи, Командорове лицарство — це вже чиста  ф о р м а,  знак без значення (ось тому воно й «гнітить», як камінь, — навіть його самого!). Але навіть у такому уломному, обрубано-калічному вигляді — «півлицарства», тіла без душі, — воно все ще зберігає певну вшляхетнюючу силу, все ще здатне боронити від провіщеної А. де Токвілем, після знищення аристократії, навали «вузького індивідуалізму, який приглушує будь-яку людську чесноту»[719]: недарма ж у цілому цьому «трикутнику» один лиш Ґонзаго по-справжньому любить (sic!) — ні Анна, ні Жуан із таким почуттям уже незнайомі. Тому навіть у цій рудиментарній якості лицарство для індивідуалістської «етики свавілля» вороже й неприйнятне. Звідси й протистояння по лініях Анна—Командор і Командор—Жуан — протистояння «половинчате», не «чорно-біле», а радше «сиве з чорним», як «півжалоба» (цей мотив півжалоби так настійно мусується в III дії, що, бігме, дивно, як його досі не завважили критики!), — одначе, у кінцевому висліді, для «півлицаря» таки фатальне.

Від Анни Ґонзаго всього тільки й вимагав, що пожертвувати, в інтересах їхнього плану, чуттєвими втіхами (так би мовити, «бенкетами серед жалоби»), — а Анна чуттєва, вона, як і Дон Жуан, любить і цінує ігрову, «святкову» сторону життя, його «танок свавільний», — бал і флірт, бій биків і севільський карнавал, — і необхідність чимось жертвувати настільки чужа її натурі, що вона всерйоз почувається мученицею й ридма ридає на плечі в Дон Жуана, який якраз під гарячу руч нагодився. «За тії сльози» Командор і «заплатив життям», — «і безневинно», як сухо констатує потім Анна-вдова, продовжуючи чоловіків хід «на вершину» за тими правилами «бездоганности», яких він її навчив. У цьому пункті ми її, одначе, поправимо: «безневинно» — це хіба щодо неї, насправді ж Командор падає жертвою власного «півлицарства», обов'язку чести, що вимагав від нього в цій ситуації оголити шпагу: це жест ревнивця Отелло — правдивого, не «маскарадного» «мавра вірного», і в цьому й полягає різниця між двома чоловіками: Командор — «мавр» істинний, Дон Жуан — фальшивий (впору згадати, що й ім'я Командора теж навряд чи випадкове: дон Дієго де Мендоза (1503—1575), герой битви при Павії, дипломат і придворний, один із стовпів трону Карла V, а при Філіппі II — вигнанець, за яким рушило з двору в замок Мот і «все його лицарство», — в історії іспанського Ренесансу знаний ще й як поет, чиєму перу належить широко антологізована «Дефініція ревности» [sic!], — збігів забагато, аби повірити, що Леся Українка могла цього не знати). Найбільша ж іронія криється в тому, що Дон Жуан, порушивши правила поєдинку, вбиває Командора таким самим «здрадливим обичаєм», яким Командор готувався скинути з трону короля, — у такий спосіб колишня «релігія-в-собі», навіть уже здеґрадована до пустої форми («неволі етикету»), помщається за зраду. Так «Камінний господар» на наших очах обертається трагедією  п о м с т и  л и ц а р с т в а  — пересторогою, грізний гул якої в попередній українській традиції (у Шевченка — і в ті-таки «70-ті роки»!) досі вдалося розчути тільки Соломії Павличко[720].

Ще очевидніше це при погляді на протилежну, ліву сторону нашого «чотирикутника» — вище я вже показала, що на символічному рівні сюжет драми розгортається як, умовно кажучи, «помста Долорес». Варто тепер ще дещо додати про пару Долорес—Жуан та їхній незреалізований містичний шлюб («такими нареченими, як ми, / пригідно бути в небі райським духам»), у якому Долорес, як та Мавка, працює «психагогом» і з усім палом релігійної самопосвяти тягне свого обранця на духовну вершину, як потім Анна — на соціальну. Незайве б, до речі, задатися тут питанням, хто з двох жінок мав більше шансів, — адже уявити собі Дон Жуана бродячим лицарем-проповідником анітрохи не легше, ніж на чолі придворного ордену, не кажучи вже — на троні (то тільки Анна переконана, ніби тепер, коли вона на нього «поставила», він стане «зразком / усіх чеснот лицарських» і ніби йому «се легко»!). У «світі дорослих», у ролі придворного ґранда цей «гіппі XVI ст.», що на всі незнайомі йому (нерозв'язні за допомогою шпаги) проблеми знає єдиний вихід — «Втікаймо, Анно!», — адаптований препогано й безпорадний, як немовля (точніше, як нахабний підліток, що аґресивною поведінкою маскує власний страх: саме так — досить-таки глупо й геть урозріз із Анниним «дипломатичним сценарієм» — він поводиться на вечері з Мендозами в домі Командора). Тут Анну просто засліплює власне «хочу», як воно завжди й буває зі свавільниками, що не бажають рахуватися з реальністю (в парі Анна—Жуан Анна грає роль не «психагога», а «педагога», — з істою «терпливістю святою» крок за кроком вводячи вчорашнього «баніту» у свій світ, і її вибір цілком зрозумілий: на відміну від Командора, такий чоловік ніколи не скаже їй «Я вам наказую мовчати» й ні в чому її волі обмежити не посміє; для Дон Жуана ж це єдино логічний рішенець його кар'єри «блукаючого електрона» — нарешті він знайшов жінку, яка навіч показала йому, щó ще, окрім як ховатися по печерах і займатися контрабандою, можна зробити з «волею», як вони обоє її розуміють).

Шанси Долорес «просвітити» свого «Парсіфаля» відпочатку дуже мізерні, вони трималися на тоненькій ниточці Дон Жуанового до неї «почуття», яке «не має назви» й символізується його обручкою, — але в тім-то вся й річ, що Дон Жуан не Парсіфаль, ні до якого служіння він не покликаний, — ниточка обривається ще до того, як він знімає її обручку[721], в момент, коли він, за «логікою троянди», приймає жертву Долорес «во ім'я своє» — як знак своєї над нею влади (і відверто цією владою впивається, граючись із її почуттями, як кіт із мишею: «Ви в Мадриді / одвідали сеньйору де Мендоза? <…> Ви не питаєте мене, навіщо / мені се треба знати? <…> І вам не тяжко се?» і т. д.). Так що Долорес — це, сказати б, «Мавка без Лукаша», в стосунку до лицарської культури — душа без тіла: вона виконує свою «партію» вже одинцем, «без партнера», — а «безпарність» у міфі Лесі Українки завжди служить безпомильним десиґнатом  п р и р е ч е н о ї  н а  з а г и н  і с т о р и ч н о ї  ф о р м и.

«Парність», наявність водночас чоловічої й жіночої іпостасей (NB: «т і л ь к и  з них  о б о х  може вийти щось ціле і справедливе» [12, 150]) становить у неї, за типово гностичною логікою «пошлюблених еонів», доконечну прикмету повноти всякого життєвого світу (так у «Йоганні, жінці Хусовій» з чотирьох синхронних історичних форм життя — римсько-імперської, римсько-колоніальної, християнської й давньої юдейської — три перші, представлені парами Публій—Марція, Хуса—Сабіна, Йоганна—Спаситель, несуть у собі, кожна на свій лад, певну програму на майбутнє, і тільки остання, яку репрезентує Хусина мати Мелхола — самотня стара жінка без духовних спадкоємців, — «доживає свій вік» у вигляді законсервованих решток «старого звичаю»[722]; подібну закономірність, хай менш наочно виражену, можна простежити і в інших творах з філософсько-історичною проблематикою). Всякий розпад міфологічної пари — це свого роду символічний повтор космічної катастрофи — «розпаду Плероми», метафізичним еквівалентом якого є духовне безпліддя, — і, попри всю бездоганну вірність Долорес обраному нею шляху мучеництва, воно так само виявляється безплідним — «порятувати» Дон Жуанову душу їй не вдається. «Душа без тіла» так само уломна, як і «тіло без душі».

А тепер ще раз гляньмо на нашу схему. Чотири персонажі дають нам у сумі п'ять «пар». Бракує тільки одної — зв'язку між безнадійно розділеними, розірваними між собою вершинами «трикутників»:

Долорес —  д у х  л и ц а р с т в а, його жіночий первень, і Командор —  ф о р м а  л и ц а р с т в а,  первень чоловічий, — уже ніяк між собою не пов'язані. Дві половини, як два розбиті «еони» — безсилий дух і бездушна сила — проходять повз себе, розминувшись — обмінявшись кількома «сліпими», як невдалі фехтувальні випади, репліками насампочатку[723], — і об'єднуються аж у фіналі, в  п о с м е р т і  (духовному посмерті Долорес і фізичному — Командора): для помсти. Смерть Дон Жуана від дотику статуї Командора (форми!) довершує попереднє зняття «опіки», духовної санкції над Жуаном «від Долорес», — дух і форма лицарства, як у задзеркальному «шлюбі навиворіт», нарешті зливаються тут водно — в акті покарання сваволі. Це свого роду антитеза містичному «шлюбу на небесах» — демонічний «антишлюб» мерців, а заразом і ще одна дзеркальна проекція (тут ціла «система дзеркал», дуже прецизно вибудувана!) — по відношенню до земного «шлюбу» Анни й Жуана, кривавої спілки «переступників порога» (цей «поріг», як і «обручка», належить до наскрізних образів драми[724]): потойбічна «спілка месників», що за самим законом метафізичної інерції, уже в іпостасі сліпих аґентів «Бога і права» («не я її зв'яжу, а Бог і право», — каже Командор про Анну на початку, але Анна його «не чує»), і далі продовжують «служити обов'язку» — «виправляючи», вганяючи назад «у пази» космічної справедливости те, що звихнула людська сваволя…

Лицарство вмирає, каже нам «іспанська драма», — його уламки (самотня мучениця Церкви Любови Долорес і «півлицар» Ґонзаго) в історичному вимірі однозначно приречені на поразку. Лицарство помститься, попереджає нас «іспанська драма», — помститься в тих формах і вимірах, які непіддатні раціональному обрахунку.

«Скажу Вам, що в сій темі є щось диявольське, містичне, недарма вона от уже хутко 300 літ мучить собою людей. Кажу «мучить», бо писано на неї багато, а доброго написано мало (sic! — а нас запевняють, ніби Леся Українка «вмирала од скромности» перед величчю Пушкіна та інших попередників! — О. З.), може, на те її і видумав «ворог роду людського», щоб розбивались об неї найщиріші натхнення і найглибші думки…» [12, 396]. Виглядає, отже, на те, що «іспанська драма» — то таки був для авторки її персональний «лицарський герць»: не більше не менше, як із «ворогом роду людського».

Показово, що найближче до такого розуміння підійшов не український, а французький критик — Ж. Морель, який назвав «Камінного господаря» «естетичним, соціальним і духовним заповітом» письменниці[725]. Це дійсно «заповіт», і навіть, наважуся сказати словами Ю. Шевельова (який ужив цю формулу щодо Франкового «Мойсея»), «другий „Заповіт“ української літератури», за релігійним пафосом вельми близький до першого: подібно як Шевченко розпоряджається по смерті своєю душею, обіцяючи, що вона не полине «до Бога», а лишиться вартувати над Дніпром, доки Україна не визволиться від «злої крови», Леся Українка, у формально езотеричнішій, a de facto куди грізнішій і безкомпроміснішій — войовничішій — формі, дає нам зрозуміти, що  в  п о с м е р т і  л и ц а р с ь к а  м і с і я  н е  з а к і н ч у є т ь с я,  — війна триває, і ніякі маскаради й перевдягання, ніякі чужі плащі й крадені командорські гідності не врятують свавільників перед тим, що може будь-якої миті з'явитися з дзеркал.

Відай, є й певний самоохорончий інстинкт у тому, що колоніальна культура вперто завішувала «дзеркало» Українчиного міфа запиналом фальшивих ідеологем (чи, за метафорою адвоката Мартіана, — «затемняла кришталь» власним віддихом). Час поглянути в нього на себе-сьогоднішніх — продовжмо цитату — «при холоднім світлі». Тож підсумуймо свої здобутки перед цим заходом на останній круг нашої подорожі. Маємо міф української лицарської спільноти, пам'ять про яку вже затерлася як на свідомому, так і на чуттєвому рівні, — міф, наскрізь пронизаний трагічним розуміннням того, що саме так воно й станеться, і не менш трагічним при тому відчуттям метафізичної нескорености (емблематично — отим самим, цитованим і перецитованим без особливого вникання в смисл: «Ні! Я жива! Я буду вічно жити!»). Залишається з'ясувати — як, за якою логікою внутрішнього розвитку в українській культурі, — котра у своїй модерній якості зусиллями цієї самої спільноти ж і творилася! — зміг відбутися такий фатальний розрив із її системою цінностей, що всі її «заповіти» буквально через одне покоління вже зробилися невідчитні.

Іншими словами, маємо зрозуміти національну версію «бунту мас» — «українського Дон Жуана», який за своєю «особливою відповідальністю за долю народу» так і не помітив, як утратив «обручку Долорес» — санкцію Дами-Душі, або ж віками присутнього в українській культурі під різними іменами жіночого лику Святої Трійці — Духа-Руах, «Скорбної Матері» (П. Тичина), «Пані Смутку» (Б.-І. Антонич), покровительки вкраїнського воїнства, Notre Dame d'Ukraine.

VIII. Наша Славна Жірондистка: релігійна альтернатива в секулярну добу. Вступ до історії хамократії

Який ми гріх вчинили проти Духа,

що він зламав свій заповіт великий,

той, взятий з бою волі, заповіт?

Леся Українка. І ти колись боролась, мов Ізраїль…

Для початку, «звірмося з мапою» — кинувши взагальнюючий погляд на пройдений нами шлях і визначивши собі тим орієнтири для дальшого просування нашим «постколоніальним маршрутом». Насамперед, маємо твердо пам'ятати, що лицарство — це феномен європейської культури. Хоча гностична містика, яка, під християнським покровом, забезпечила йому духовну леґітимацію (статус «релігії-в-собі»), і прийшла зі Сходу, однак окремої касти  ж е р ц і в - в о ї н і в  східні цивілізації не знали: «браміни» й «кшатрії», кажучи в індійських термінах, були там розділені неперехідним бар'єром. Тільки на європейському ґрунті, при «цесару Отоні» (як писали наші інтелектуали барокової доби[726]), склалися умови, в яких, у кінцевому підсумку, зміг відбутися їхній історично унікальний синтез. Специфіка європейської шляхти порівняно з аристократіями інших відомих нам суспільств тим і зумовлена, що ця шляхта великою (хоч і не винятковою) мірою формувалася саме з історичного лицарства, — і це на століття наперед визначило її «етос» і «ерос». Це про неї А. де Токвіль мав усі підстави написати, що «шляхта не тільки у своєму середовищі виховує мужні звичаї, а й своїм прикладом посилює їх також у інших класах», — і застерегти, що «зниклу шляхту ніким не можна замінити, й вона ніколи не може відродитися»[727].

Перероджуватися, потроху міняти «мужній» лицарський обладунок на пудрену перуку рококо, європейська шляхта почала під кінець Ренесансу. Десь від XVI—XVII ст., «під впливом доцентрових сил епохи абсолютизму»[728], дух «святого воїнства» помалу відступає з переднього кону історії, витіснений духом придворного «політесу» з супровідним йому просвітницьким раціоналізмом, — утрачає свою політично провідну роль і «розтікається» по європейському культурному ландшафту вшир, «підшкірно», десятками й сотнями не завжди відразу й примітних русел і каналів, один із яких — український — і склав сюжет цієї книжки.

Тим часом «на поверхні» історія культури розгорталася за іншим сценарієм, далеко не байдужим для доль лицарського «підпілля». Саме оту пізню, абсолютистську придворну версію європейської культури — «дворянську» (від франц. courtoisie) — «верхнім зрізом» імпортував у свою імперію — попросту «переніс по мапі», як «грецький портик на широту тундри»[729], — Петро І у якості стандарту, за котрим мусила модернізуватись («просвіщатись») російська еліта, — щó вона, в історично стислі строки (як у XX ст. сталінську «індустріалізацію»!), і виконала. Знадобилося ще два століття (поодинчих «інсайтів», як-от П. Чаадаєва з його розпачливими «Філософічними листами», не рахую), перш ніж у її найосвіченішому прошарку змогла розвинутися свідомість того, які загрозливі «механізми сповільненої дії» несла в собі така «культурна революція». «Нині нерідко забувають, — делікатно тлумачив співвітчизникам С. Булґаков у 1909 p., — що західноєвропейська культура має релігійне коріння, принаймні наполовину побудована (незрозуміло тільки, чому саме «наполовину», і як вдалося відміряти? — О. З.) на релігійному фундаменті, закладеному середньовіччям і реформацією. <…> Дерево європейської культури й досі, навіть незримо для очей, живиться духовними соками старого релігійного коріння. Цим корінням, цим здоровим історичним консерватизмом і підтримується міцність цього дерева <…>. Наша інтеліґенція у своєму західництві не пішла далі зовнішнього засвоєння найновіших політичних і соціальних ідей Заходу (а вона й не могла піти — бувши, як сама про себе визнає, «творінням Петровим»! — О. З.). <…> Спочатку було варварство, а потім возсіяла цивілізація, тобто просвітництво, матеріалізм, атеїзм, соціалізм, — от нескладна філософія історії середнього російського інтеліґентства (і радянського, відповідно, так само: вся радянська освіта будувалася виключно на цьому підході. — О. З.). <…> Через це розривається зв'язок часів у російській освіті, і цим розривом духовно хвора наша батьківщина»[730] (курсив мій. — О. З.).

Це продіагностовано досить точно, тільки, на жаль, запізно: поїзд «петербурзького періоду російської історії» на час появи «Віх» уже невідворотно летів у прірву, намічену акурат тим самим «розривом», і в суспільстві не було сили, яка б могла його зупинити, — російська інтеліґенція, народницька й марксистська (тут, скажу за В. Леніним, «не треба двох слів — це одне й те саме»), сиділа в цьому поїзді за машиніста, а насущно потрібному на таких переломах «для страхування» від хаосу руїни «здоровому історичному консерватизмові», — тому, що його ми виявили в наших «українців», — у російській культурі взятися не було звідки: шляхти, у європейському розумінні, в Росії не було, — в ній було тільки «дворянство», аристократія історично молода і суто світська («В Росії не було справжніх аристократичних традицій»[731], — скаже потім Н. Бердяєв), у чиєму спадковому «активі» можна було, за Л. Толстим, нарахувати максимум «три-чотири» покоління людей, освічених і незалежних одночасно[732]. Для виконання духовно-охоронної функції, «ліквідації розриву», тобто для того, щоб, за Токвілем, стати «точкою опори в суспільному організмі», такої скупої традиції було рішуче замало. Центр духовної ваги змістився на інтеліґенцію — з якнайдоречнішим у цьому випадку епітетом «революційну», чиє призначення було не «скріпляти», а цілком навпаки — «розхитувати».

Тут потрібне пояснення. Кожному школяреві відомо, що «інтеліґенція», в соціологічному розумінні, — поняття російське. Тільки при тому зазвичай забувають додати, що як така вона являє собою вимушений «продукт історичного дефіциту» — покликаний компенсувати в російському суспільстві (де держава, як сім біблійних худих корів, пожирала всі громадські інститути й найсильнішою «точкою опори» було імперське чиновництво) не що інше, як  с л а б і с т ь  і  н е с а м о с т і й н і с т ь  т р а д и ц і й н и х  е л і т  — політичної, культурної й релігійної водночас, «одним пакетом». Характерно, що до такого простого висновку про себе (А. Валіцький, наприклад, відпроваджується від нього як від самоочевидного загальника, що з погляду соціології навіть особливих коментарів не потребує!) сама російська інтеліґенція у своїх саморефлексіях — не раз і філософськи глибоких, і істинно трагічних — ніколи до кінця «не додумувалася», щоразу гальмуючи перед якимось неподоланним психологічним бар'єром і так і не наважуючись визнати себе прямим породженням того самого «розриву часів», що його наївно мріяла зліквідувати (видно, таки не можна витягти себе самого з болота за волосся!). «Додумав» «за неї», на початку 1920-х pp., В. Липинський. Дитя шляхетської культури (української «аристократичної контрреформації») і останній «лицар без страху й догани» в українській політиці, на час революції він застав цей тип, що його назвав «політикуючою інтеліґенцією», уже широко розпростореним і на вкраїнському ґрунті — і дав йому пронизливо точну соціокультурну характеристику. Інтеліґенція «здеклясована», писав він, — читай, по-російському збірна: з «духовенства, збанкрутованого дворянства, селянства, міщанства, всякого „разночинства“» (де єдиним спільним знаменником тільки й може бути, що «студент»[733]!), — без катастрофічних наслідків не може кандидувати на «провідну, об'єднуючу і організуючу» суспільну групу, на універсальну еліту, — з тієї простої причини, що вона і всередині себе живе (економічно) не з консолідації, а з диференціації (чим її більше, тим гостріша її внутрішня конкуренція, «партійність» і «гуртківщина», те, що Леся Українка називала, на французький лад, «котерійністю»), і не посідає найголовнішої якости «суспільного магніта» — точки опертя в собі самій, якою може бути тільки «спільна традиція», своя, історично вироблена культура, в широкому сенсі слова, — як «сума певних суспільних вартостей — що <…> в досвіді поколінь показали себе для самозбереження тієї групи найкращими» (NB: у росіян до цього останнього діагнозу найближче підійшов С. Франк, і навіть мало не в тих самих термінах[734], тільки в історичний анамнез і він не вдавався). Питоме середовище інтеліґенції, її modus vivendi — це, за В. Липинським, власне й є «розрив зі всякою зборною громадською традицією. Ніякого одідиченого досвіду, ніяких одідичених цінностей: все можна й треба пробувати і при тім нема нічого до страчення»[735] (курсив мій. — О. З.). Через цю-то історичну несамостійність, ціннісне «безґрунтянство» цей тип інтеліґенції фатально-неуникненно й приречений на «народництво», — гейби тобі Українчин Дон Жуан на жіноцтво (те саме «тиражування» в «слабших» власного «розриву» в таємній надії підпасти «під сильнішого»!): «„Йти з народом“ — ось її (інтеліґенції. — О. З.) теорія; „йти за народом“ — ось її практика»[736]. Іншого raison d'être, моральної леґітимації у власних очах вона просто не має.

Це дуже добра соціальна діагностика, і, як побачимо далі, вона напрочуд ефективно пояснює долю і російської, й радянської, й пострадянської інтеліґенції аж до дня сьогоднішнього. У Європі виокремлення прошарку професійних виробників ідей — «інтелектуалів» — відбувалося за іншою логікою — того самого «здорового історичного консерватизму», поступової модернізаційної асиміляції традиційних цінностей, і тільки там, де відбувався дійсний «розрив» зі шляхтою (як-от у Франції під час революції), les gens des lettres перебирали на себе роль і «політикуючого духовенства» також (недарма сьогодні з тою самою гордістю, з якою росіяни кажуть, що «інтеліґенція — слово російське», у Франції Б.-А. Леві при кожній нагоді освідчує, що «інтелектуал — поняття французьке»). Моє завдання — показати, що прихована драма української культури XX ст. полягає в тому, що сформований XIX ст.  є в р о п е й с ь к и й  т и п  і н т е л і ґ е н ц і ї,  п о р о д ж е н и й  к о з а ц ь к о - ш л я х е т с ь к о ю  т р а д и ц і є ю,  — наша мазепинська «локальна спільнота» «лицарів Святого Духа», — був, задовго до свого фізичного знищення, до «Сивашів і Перекопів», силою внутрішньої інерції колоніального розвитку витіснений із суспільно авторитетної позиції  і н т е л і ґ е н ц і є ю  р о с і й с ь к о г о  т и п у  — «народником»-«безґрунтянином» (не має значення, як писав В. Липинський, що окремі представники цього типу самі собою могли бути «дуже цивілізовані, учені і освічені»[737], — все одно вони залишалися «людьми розриву»), — і що саме по цьому типу (з певними колоніальними модифікаціями, з поправкою на «місцеві умови») українська інтеліґенція й пішла відтворюватись надалі. По ньому ж вона відтворюється і в пострадянську добу, коли на місце Його Величности Народу (на правах риторичної фігури зацілілого й досі, навіть в академічних дискурсах!), ґорьковського провербіального «народушка», котрий «суть Бог», заступив Його Величність Ринок (далі ми пересвідчимося в абсолютній логічності такої заміни). Перефразовуючи С. Булгакова, можна сказати: хвороба українського духа є хвороба української інтеліґенції — компенсаторного, на російський зразок, «продукту історичного дефіциту», породженого циклічно репродукованим «розривом часів».

Першим, хто це побачив і забив на сполох, був М. Хвильовий. Весь його «національно-культурний проект» зі ставкою на Куліша з Драгомановим[738] («Ми <…> ведемо свою родословну від Куліша»), — вся його війна з «червоною Просвітою», котра «весь час стежить за дириґентською паличкою російського „діда-шестидесятника“»[739], та його, як сказали б наші професори, «кипуча ненависть до народництва як явища», — це сукупність блискучих культурологічних інтуїцій, що в сумарному висліді зводяться нестак до найчастіше цитованого (зазвичай без розуміння контексту й підтексту) «Геть від Москви!», як до концептуально куди важливішого гасла — «Дайош інтеліґенцію!», тобто українську інтеліґенцію європейського, а не російського типу, — у середині 1920-х ця альтернатива ще була видимою. На такий концептуальний рівень наша інтеліґентська саморефлексія звідтоді більше не піднімалася, — зайвий, між іншим, знак, що «російська модель» перемогла: витягти себе з болота за волосся вже не було шансів. Найцікавіше і культурно найпродуктивніше в наших шістдесятниках (XX, а не XIX ст.!) — це нестак те, що з них увійшло в шкільні програми («ґорьковська» дидактика на кшталт «Коли в людини є народ, тоді вона уже людина» [Л. Костенко] може нині становити вже хіба суто історико-літературний інтерес, як і сам Ґорький), — як те, що після «розстріляного Відродження» вони були першим (а заразом і останнім!) поколінням української інтеліґенції, яке, хай не до кінця усвідомлено, — радше тугою, ніж думкою, — відчувало «розрив часів» як свою хворобу, було, без перебільшення, хворе розривом — і, як уміло, поривалося його «направити». Недарма саме серед шістдесятників, уперше після «пражан» і Донцова, з'являється й невикривлений погляд на Лесю Українку: «Апологія лицарства й духового аристократизму становить чи не суть її неоромантизму»[740], — напише потім Є. Сверстюк, — і він-таки впізнáє в ній і пряму «спадкоємницю» козацько-лицарської традиції, чиїм «духом» вона «добудовувала <…> ту середньовічну ланку, якої нам бракує»[741]. Очевидна річ, щоб здобутися на такий погляд, треба мати у своєму ціннісному репертуарі вже далеко не самого тільки «Богушка-народушка» (взагалі, дуже характерно, що з шістдесятників «подолали народництво» — читай, культурно дерадянізувалися — тільки ті, хто пройшов у своєму розвитку через релігійний досвід).

У V розділі я вже провела історико-соціологічне розмежування між українським і російським народництвом XIX ст. за генезою, суб'єктом і об'єктом, попередивши, що аґлютинація їх, а точніше, розчинення нашого автентичного («кирило-мефодіївського») народництва в російському припадає на кінець XIX ст. Саме тоді остаточно утверджується в культурних правах той переможний тип «українського народника», емблематичного «мужицького інтеліґента» у вишиваній сорочці як еквіваленті студентської «косоворотки», з «Кобзарем» під пахвою для національної ідентифікації й Пушкіним, Чернишевським та Марксом (останнім, звісно, в російському перекладі) — для «загальноосвітньої», — який в уяві пересічного випускника вищої школи й досі накриває одною шапкою всіх українських діячів «дожовтневої доби» поспіль, роблячи їх сливе нерозрізняльними: як єхидно коментував Ю. Шевельов — «Хіба ж не всі любили народ? Хіба не всі змагалися за щастя трудящих мас? Хіба не всі прагнули визволення поневоленої батьківщини?»[742]. Тепер, після того, як ми ближче познайомилися з первісним ядром українського руху —  лицарською «локальною спільнотою» — можемо, нарешті, продовжити «лінію розмежування» і на сферу власне чуттєву, наш головний предмет, — і розрізнити в культурі тотального (і це правда!) «демократизму» й «народолюбства» два рівнобіжні, «сурядні», паралельно співіснуючі інтеліґентські психокомплекси. Час здати собі справу з того, що демократизм буває різний, і «любити народ» можна також по-різному.

Характерно, що з усіх радянських лесезнавців єдина Н. Кузякіна, людина російської культури, змогла констатувати, що в «Лесі Українки не було нічого від ідеології „розкаяної дворянки“»[743] (зсередини української культури такі речі не помічалися хоч би тому, що «не помічалося», проскрибувалося й саме українське «дворянство»). Це, далебі, щира правда, — чого не було, того не було, з одним тільки суттєвим уточненням: не в самої лише Лесі Українки, а в усієї української інтеліґенції, що себе, від «братчиків» почавши, такою усвідомлювала — «істими українцями, хоч простого, хоч панського роду» (В. Липинський своїми «хліборобами» тільки вивів цю свідомість в її історичному «фіналі» на філософськи-системний рівень). Коли граф фон Ейнзідель із однойменної балади починає гризтися російським народницьким «комплексом вини», «панства непрошеним даром» як «прикрим тягарем», його вмить «по-командорському» «повертають до дисципліни», нагадуючи, що його «дар» не лише право, а й обов'язок (і то «гірше ярма»!), не хто, як ті-таки (от би зраділи Липинський з Ортегою!) «предки велебні», «суворі портрети з золочених рам»:

Глянь, всі ми — закуті в залізо борці,

Або посивілі в науках ченці,

     Ми світочі свого народу (sic! — О. З.).

За нами спокійно жили орачі,

Бо ми боронили і вдень і вночі

     Плоху гречкосійську породу.

Нагадаю, це писано 1905 p., коли по цілій Україні «гречкосійська порода» палила панські маєтки, і тільки поміщиків-«громадівців» — нотабене, усіх без винятку! — хвиля «народного гніву» оминула стороною[744]. Так що свій останній, уже не в теорії, а на практиці, історичний іспит на «класову гармонію», вперше задекларовану в «Книгах битія», «старе» вкраїнське народництво витримало з честю. (Завважмо ще, як наочно представлено тут синтез chevalerie й clergie, «борців» і «ченців»: через їх кровне злиття в одній родині сама родина набуває гідности військово-чернечого ордену, — і ця noblesse, як «панцир», утримує Ейнзіделя від того, щоб зробитися «російським інтеліґентом»[745].) Така «народницька платформа» вочевидь куди ближча до цитованої раніше інавгураційної промови кн. Рєпніна, ніж до програм російської соціал-демократії: в істоті, це той самий аристократичний протекціонізм, лицарський психокомплекс «оборонця покривджених» (Шевченкового «найменшого брата», «малих <…> рабів німих»), з одним, але вирішальним додатком — «ми світочі свого народу». Це означає, що саме поняття «народу» змінилось: Ейнзідель і його «орачі» — то вже одне духовне ціле, і якщо «орачі» про це не знають, його «лицарський обов'язок», серед іншого, також і в тому, щоб їм це возвістити.

По суті, це не що інше, як цілковито чужий російській інтеліґенції  к у л ь т у р н и й  н а ц і о н а л і з м  — осягнення суверенности свого народу через культуру, а не через державу, — і саме він духовно усправедливлював українську «інтеліґенцію традиції» — не як некрасовського «народного заступника» за мужика перед властями (хоч і таке «заступництво» з порядку денного, звісно, не знімалося, і «в мировые посредники» блискучий студент П. А. Косач ішов саме задля нього, але «символом віри» було не воно), — не «по горизонталі», а «по вертикалі»: як «відпоручника» за «свій народ» перед невидимою трансцендентною інстанцією (у секулярному виразі — перед історією, нащадками і т. д., але на чуттєвому рівні все це тільки різні «псевдоніми» Абсолюту). Акурат таке відпоручництво в Лесі Українки й іменується «славою» (NB: це не та «слава», яку забезпечує газетний ринок і яка вже єдина нам і відома!): «Мій дух промовляє мені: / „Ставай, вартовий, без вагання на чати! / Хоч люди замлілі в рідній стороні / На голос твій будуть мовчати, / Та слава про них загримить до зірок, / Що є з їх народу пророк“» («Пророк»). Інакше кажучи, «раби», ті самі, коло яких Шевченко збирався ставити «на сторожі» Слово-Христа, у принципі можуть бути «возвеличені» в очах Духа («до зірок» — це не що, як гностично космологізована версія ad Dei gloriam, «для слави Божої»: згадаймо Amor, що «рухає світилами»!) й без їхнього відома (sic!), місія «вартового» від того не залежить («Дух Божий сам знайде мене в пустині, / а вам ще довгий шлях лежить до нього!» — заявляє Тірца своєму народові), бо ця місія сама з себе (ось де проявилася давня «релігія-в-собі»!) забезпечує «рабам» духовну леґітимацію (Драгоманов сказав би — «історичну рацію») — уже як «народові»: фактом «сходження духа» на одного з-поміж них.

Якшо спробувати зрезюмувати таке «народницьке credo» мовою понять, то найточнішим відповідником був би відомий афоризм Ортеги-і-Гасета: ідея народу — це не те, що народ думає про себе в часі, а те, що Бог думає про нього у вічності. Годі й казати, наскільки мало спільного все це має з тою «особливою відповідальністю за долю народу», якою леґітимізує себе «інтеліґенція розриву» — однаково, імперська чи колоніальна («російська» чи «українська», за «етнографічним паспортом»). Ніякої «вертикалі» в цьому випадку вже нема, світогляд стає «площинним» — «народ» («мужик») фетишизується насамперед в якості морального «кредитора» й «працедавця» (NB: а працедавця, як відомо, можна й змінити, коли він не виконує умов «соціальної угоди», — Винниченків скандал з «переходом в російську літературу» тут воістину емблематичний, як емблематичний і сам Винниченко: тип «українського Ґорького», «російського інтеліґента на український лад», він репрезентує настільки ж вершинно-досконало, наскільки Леся Українка — тип «старої» української інтеліґенції, і під цим оглядом давно вартує ґрунтовного культурологічного дослідження[746]). «Інтеліґент розриву» чується винним «народу» головно на тій підставі, що є вигодуваний його «твердим мужицьким хлібом» (І. Франко), а значить, має «борговий обов'язок» («псячий», як точно визначив І. Франко) насамперед практично віддячитися, «відробити» мужикові за його «хліб», — полегшивши йому умови життя. На цьому психологічному ґрунті й утверджується той специфічний утилітаризм російського народництва, «який заперечує всі абсолютні цінності і єдину моральну ціль вбачає в служінні суб'єктивним, матеріальним інтересам „більшости“ (або народу)»[747], — і народництво обертається, як точно визначив С. Франк,  «н і г і л і с т и ч н о ю  р е л і г і є ю  з е м н о г о  б л а г о п о л у ч ч я»[748]. Це й розуміють у нас під демократизмом аж до сьогодні.

Іронія в тому, що якраз «інтеліґенція традиції», з усім її духовним аристократизмом, була непорівнянно послідовніша у своєму демократизмі, ніж «інтеліґенція розриву». Для переконливости дозволю собі довшу цитату зі спогадів міністра закордонних справ ЗУНР Л. Цегельського про переговори в листопаді 1918 р. з тим самим Винниченком уже в іпостасі політичного діяча — голови Директорії УНР. Змальована Л. Цегельським сцена обіду в «ставці» наших «народників» до déjà vue нагадує репортажі сьогоднішніх ґлянсованих журналів із життя пострадянської еліти: «Обід був царський. Я бував на обідах у першорядних ресторанах Відня чи Берліна, навідувався ще до війни у ресторани Києва, їв і при ґалевому цісарському столі в австрійському Бурґу і в намісників та міністрів, пригощався і в гетьмана, проте обід, яким нас гостила соціалістична Директорія Української Народної Республіки трудового народу, перевершив усе. Після галицької мізерії, де ми — члени влади — харчувались по малих трактирнях, мені видавалося це просто розпустою. І страва, в царській сальонці і на царській посудині подана, чомусь не лізла в горло. Директорія справляла на мене враження т. зв. парвеню. У гетьмана — бувало — я почувався значно краще. Там приймали по-панськи, цебто вишукано та культурно, однак помірковано, навіть доволі скромно. Тут, у революційній „головній ставці“ їли і забагато, і зарозкішно. Що ж то буде, як ці соціалісти стануть дійсними володарями України?..»[749].

Ключове слово в цьому уривку, який коментарів не потребує, — «розпуста». Л. Цегельський вживає його ще не в сучасному, звуженому до суто сексуальної коннотації значенні, а в питомому, «старому» українському: в добу бароко це був синонім «сваволі» (sic!). Почуття обранства (в Українчиній термінології — «марної пихи») як тої форми зверхности над іншими, при якій тобі приділено у пасивну власність (для споживання) виняткові розумові або матеріальні блага (у радянській термінології, «спецрозподільник»), справді є за своєю природою свавільницьке — і характеризує, всупереч стереотипам, зовсім не традиційну інтеліґенцію «шляхетського кореня» (для якої її «приватне право», privi-legia, було, на тлі загального, тільки синонімом підвищених обов'язків), — а якраз «нову», «безґрунтянську», з традиційним «приватним правом» незнайому (А. Ізґоєв у «Віхах» констатує появу цього почуття в онтогенезі пересічного російського інтеліґента вже на шкільній лаві: «„Розвинений“ гімназист не тільки ставиться з презирством до своїх учителів, батьків та інших простих смертних, що його оточують, але пригнічує своєю величчю й товаришів по класу, незнайомих з нелеґальною літературою <…> Ця пихатість <…> ще більше розвивається в душі юнака в університеті й перетворюється, безсумнівно, на одну з характерних рис нашої інтеліґенції взагалі, духовно-пихатої й ідейно-нетерпимої»[750], — тут початок добре знайомого нам більшовицького «вождизму», який в історичному фіналі зовсім логічно приводить і до «царських обідів» та «спецрозподільників»).

На цьому тлі «стару» українську інтеліґенцію мусимо визнати найбільш демократичною, і в цьому сенсі либонь-таки найбільш «народною елітою», за всю вітчизняну історію. Такою вона була не лише за політичною платформою, яка від «братчиків» лишалась незмінною («для скованих волі, / Для скривджених кращої долі / І рівного права для всіх», за І. Франком кажучи). Про середовище Лесі Українки можна з певністю сказати, що в ньому принцип загального права переріс рамки самого тільки політичного світогляду, того драгомановського credo, якому ще в юності присягла Леся в листі до обожнюваного дядька («За Вашу ідею, що мусить бути одна правда і для мужика, і для пана, я завжди стояла і буду стояти» [10, 220]), — і перейшов на рівень чуттєвости, «еросу» — як позарозмислова, інстинктивна здатність проектувати себе на «іншого», вбачати рівноправного собі «ближнього» в кожній людині, без різниці не то соціального становища, освіти, статі і т. д., а навіть і віку[751]. Це, власне, в чистому вигляді гуманізм par excellence, для якого в центрі уваги не абстрактний «народ», а живі, конкретні й неповторні люди (пор. Шевченкове «і будуть люди на землі»), і знаменно, що Драгоманов у полеміці з Грінченком протиставляє саме «гуманізм» — народницькому «українофільству» 1890-х[752]. Про Лесю Українку К. Квітка пише, що в неї «ніколи не було <…> огидливості, властивої вищим класам»[753], — читай, отого «Fi donc!» та «Посторонись, любезный, посторонись!», яке нерідко демонструють героїні її прози (либонь, тим так драматично в нас і недооціненої, що зображений у ній життєвий світ жіноцтва вищих класів був для народницької інтеліґенції так само чужий, як вавилоняни з єгиптянами та «бретонський святий» пан Ґрааль, — довший час цю прозу повелося розглядати як такий собі факультативний доважок до її доробку поетеси, і майже ніколи, до піонерської спроби В. Агеєвої[754], — як початки української жіночої психологічної прози, з недемонстративною, але від того не менш сильною й істинно новаторською «ґендерною маркованістю» на всіх рівнях, від дискурсивних стратегій до тем і сюжетів[755]). Таку психологічно «безбар'єрну» настанову добре видно в «Над морем», де оповідачка (авторчине alter ego) у своєму наростаючому конфлікті з героїнею, московською «світською баришнею» Аллою Михайлівною (котра ділить з авторкою не ego, а соціально-статусне імперське Id-«Воно»: і в Алли Михайлівни, і в Лариси Петрівни «родителі — хорошие господа», обидві панни проводять сезон на курорті на кошт «папаш-ґенералів», і т. д.), у певний момент доходить до того, що психологічно самоідентифікується з «протилежною стороною барикад» — з епізодичним, безсловесним робітником-малярем, чий мимохідь кинутий на Аллу Михайлівну «„темний погляд“, повний непримиримого, фатального антагонізму», вже несе в собі «передчуття громадянської війни».

Тут нотабене: «інтеліґенція розриву» зі своїм «народушком» якраз ніколи себе психологічно не ідентифікує. Звісно, вона працює для народу, йде з народом, мріє з ним злитися, як гностик зі своєю Душею у Світлі (пор. у Б. Пастернака: «Превозмогая обожанье, / Я наблюдал, боготворя. / Здесь бьли бабі, слобожане, / Учащиеся, слесаря», курсив мій. — О. З.), — але сама вона  н е  є  н а р о д,  вона навік закріплена щодо нього в позиції поза-перебування, от власне що відстороненого «обожанья»[756], навіть тоді, коли, як Винниченкові революційні «баришеньки», зве його «товаришем» і до сліз ображається (як в оповіданні «Роботи!»), коли він, зніяковілий, у відповідь знай збивається на «добродійку» (між іншим, Винниченко вловив у своїх «баришеньках» і глибше, метафізичніше підложжя цього «обожанья» — містично-любострасне: підсвідому інтеліґентську хіть «пізнати» свого Бога до кінця і в біблійному сенсі слова, «віддатись народу» аж до готовности бути ним зґвалтованою й розтоптаною, до повного самознищення, — спостереження, що збігається і з даною С. Франком дефініцією народництва як «нігілістичної релігії» — по суті, «релігії лівої руки», де Бог для вірного — не «вгорі», а «внизу», це хтонічне божество, Тичинин «чорнозем», який, коли «підводиться», то єдино для того, щоб руйнувати, — і годі заперечувати, що пафос такого містико-еротичного «погибельного захвату», Drang-zum-Tod, в обох російських революціях був надзвичайно сильний, коли не домінантний, — в українській літературі неоціненним, і досі належно не оціненим документом на цю тему залишається блискуча повість В. Підмогильного 1925 р. «Третя революція», яка мала б назавжди закрити тему історичної поразки «українського народництва», якби тільки це саме народництво не тиражувало в нас своєї поразки й донині[757]).

Так ось, ні «баришеньками» Винниченка, ні Андрієм Петровичем Підмогильното «стара» українська інтеліґенція  н е  б у л а.  І в «Над морем» суть справи навіть не в тому, що робітник «трудящий», а Аллу Михайлівну її статусне Id, поза яким вона ніхто, наділило правом паразитично рядити «інакшими, ніж вона» (саме цього виразу вживає Алла Михайлівна, «від нудоти» пожираючи час і увагу оповідачки з тою самою невинною безжурністю, що й працю своєї покоївки), — та ще й погорджувати ними при тому. Насправді її «позиція влади» далеко тотальніша, за механізмом близька до Дон Жуанової: хоч як неприкаяно нудячись своїм порожнім життям, Алла Михайлівна, проте, непохитна в обороні, ба й накиданні його як універсальної норми («„У нас в Москве“, — так починалась кожда її розмова, а кінчалась: „Ах, ваша противная Ялта!“»): всі мусять бути такими, як вона, дарма що сама вона зовсім не є при тому щаслива. Тобто, перед нами зразкове (хоч і безтурботно-несвідоме: «червона шапочка»!) «дитя імперії», сам модус існування якої — то аґресія супроти всякої «інакшости» й уніфікація, в ідеалі, цілого світу на свою подобу. (Характерно, що в момент остаточного «комунікаційного розриву», коли терпець оповідачці, — яка цілий час була проявляла й до Алли Михайлівни істинно «гуманістичну» вирозумілість і навіть сиділа при ній доглядачкою! — нарешті вривається, оповідачка несвідомо «впадає», «оступається» в рідну їй українську: як і для безсловесного пролетаря, в «енкратичній» мові Алли Михайлівни для неї «нема слів», вона виштовхується з нього, силою протистояння, — у свою традицію[758].)

Так крізь панянські «контраданси» «Веселого Апокаліпсису» — охопленого гарячкою розваг фен-де-сьєклівського сухотницького курорту — озивається до нас все той самий «дух Джона Стюарта Мілля»: права людини проти сваволі земних ієрархій, вічна Українчина тема — і вічний-таки фундамент українського демократизму, в якому антиколоніальний вектор (NB: майже відсутній в історії російської демократії!) складав тільки органічну, невід'ємну частину принципу загального права.

І нарешті, беззастережним показником демократизму є питомий для того середовища, сливе протестантський  к у л ь т  п р а ц і, що, з погляду соціології, найбезпомильніше характеризує наших «українців» вже таки як інтеліґенцію індустріального суспільства, а не як доіндустріальну «шляхту»[759]. Навіть при нашому вкрай приблизному уявленні про справжні обсяги виконаної «громадівцями» роботи — організаційної, культурної, наукової, педагогічної та ін. (і все це, завважмо, «на громадських засадах», тобто «у вільний від основної роботи час»!), — для сучасної людини вона знаходиться «поза межами можливого»: за переказами, так самозречено в Україні працювали хіба що селяни до колективізації (взагалі, доба тоталітаризму, здається, змінила нашу трудову етику вже до невпізнання). Єдине, чим можна собі раціонально витлумачити шалену, достоту «мужицьку» («пчілківську»!) працездатність цих людей, — це отим арґументом М. Ковалевського з Українчиного спогаду: «Коли ми зараз, не гаючись, і то завзято, не візьмемось до роботи, то через 20 літ Україна буде трупом!», — це гін «священного обов'язку», це «лицарська повинність» обертається повинністю трудовою: раз «мушу» — значить, і «сила» знайдеться[760]. С. Булґаков називає таку трудову етику «дисципліною послушництва» («так називається всяке заняття, призначене ченцеві, однаково, чи це буде вчена праця чи найгрубіша фізична робота, раз воно виконується в ім'я релігійного обов'язку»), «світською аскезою», яка «мала величезний вплив на вироблення особистости в Західній Європі»[761] — і з якою, за його скрушним визнанням, російська інтеліґенція незнайома: російський «героїчний інтеліґент не вдовольняється роллю скромного робітника <…>, його мрія — бути рятівником людства або принаймні російського народу»[762].

Це важливий момент, без усвідомлення якого годі сповна зрозуміти й драму нашої радянської інтеліґенції та її професорів, досі радніших перейматися «особливою відповідальністю за долю народу», ніж «скромним», і куди потрібнішим їм, трудом самоосвіти. Класична російська «особлива відповідальність за долю народу», ця  «р е л і г і я  а б с о л ю т н о г о  з д і й с н е н н я  н а р о д н о г о  щ а с т я»[763] за «єдино правильним» рецептом перерозподілу багатства (духовного в тому числі!) — сама з себе аж ніяк не передбачає, ба й не перетинається з тою «особливою відповідальністю» єрусалимського теслі — за конкретний результат своїх зусиль над примноженням багатства, — котра формується в «локальних спільнотах» середньовіччя й Реформації: в ордені, ґільдії, братстві-фратрії тощо (не тільки «в монастирі», як думав С. Булґаков, — просто в російській історії в нього не було ближчих аналогій). Тож не дивно, що російській інтеліґенції, позбавленій як традицій Реформації, так і «екзистенційного стимулу», сформульованого М. Ковалевським (нікому з росіян не приснилось би, що «через 20 літ Росія буде трупом»!), перехід від «культу неробства» до «культу праці» давався непорівнянно тяжче. Сама ідея «праці» для неї лежала по стороні «народу»-«мужика» й асоціювалася з працею виключно «мужицькою», фізичною, тою, котра «годує». Не лише в «Чернишевського, Пісарєва et tutti quanti» [10, 71], а навіть у Л. Толстого праця розумова, «інтеліґентська» — то все-таки свого роду «несправжній» труд, і для Левіна, і для Вронського вона радше спосіб чимось себе зайняти, об щось зачепити руки, але в категоріях власне трудової етики не мислиться. Серед інтеліґенції ж української така сама поміщиця, яка, за оцінкою її дочок, теж «ніколи не знала, що таке робота»[764] задля хліба насущного, зовсім не мусила бігти в поле з сапкою, аби відчути себе по-селянськи роботящою «пчілкою»[765], — її інтелектуальна діяльність оцінювалася в її культурі за тим самим етичним кодексом, що й труд селянки-робітниці[766].

Це вже загальне трудове право — настанова справді стовідсотково демократична, і на Лесі Українці досконало видно, як глибоко, позарефлексивно вона була вкорінена в нашу інтеліґентську свідомість. Лесина безмежна повага й увага до всякого труда побивають уяву навіть сьогодні, коли ґлобально розпростореним — уже з подачі американського лібералізму — культом праці нікого не здивуєш. Такі пасажі, як нагінка М. Кривинюкові в листі від 03.02.1903 р. за подання до набору друкарським робітникам — «зецерам» — трудновчитного рукопису[767], дослівно вшляхетнюють спрофановане радянською пропаґандою поняття «друга робітників», десятиліттями вживане щодо Лесі Українки з подачі газети «Правда» 1913 р. Для самої пані Лариси засадничим питанням — також і за життя батька, коли серйозних фінансових проблем не існувало, — було заробляти на себе власною працею: кожне поліпшення на здоров'ї негайно ознаменовувалося в неї пошуками постійної роботи (журналістської, репетиторської тощо), і від свого вимушеного «дармоїдства» вона потерпала, здається, не менше, ніж од фізичних мук (у листі до А. Кримського називала його «одною з тих трагедій, на які ділиться моє життя» [12, 138]). Зате всякий вияв непошани в стосунку до її праці, як і до всякої розумової праці взагалі, натяк на вбачання в ній «панської забавки», порівняно з якою яка-небудь грубо-зрима «практична робота» — цитуючи її суперечку з Трушем і Ганкевичем, «замітання плаців», — розцінюється як щось серйозніше, «справжніше», вражали її доглибно («я півночі проплакала після тієї сперечки» [12, 15]), — як форма трудової «дискримінації навпаки».

Між іншим, скоро вже зайшло за ту «сперечку» (про неї ми ще згадуватимемо, дуже вже вона знакова!), вкажу ще на один парадокс, досі, скільки знаю, культурологами не завважений. Якраз галицька інтеліґенція (NB: не лише Труш із Ганкевичем!) виявилась ідеологічно куди легше, «безімунніше» за нашу «підросійську» сприйнятливою до російського народництва навіть у його первісній, à la Михайловський, версії (у листі до брата від 25.02.1891 р. юна Леся з жахом пише, що серед галичан «можливі ще сперечки, подібні таким: що краще — Шіллер чи нові чоботи, Венера Мілоська чи куль соломи і т. п.», — з тою хіба різницею, що «все це у них провадиться не так гостро і дико, як у росіян» [10, 71]). Пояснюється це тим, що силою історичних обставин галицька інтеліґенція теж була позбавлена «зборової традиції» і відпочатку, від 1848 p., пішла відтворюватися не «по європейському», а «по російському» типу, — попри всю свою європейську освіту (ще один доказ, наскільки мав рацію В. Липинський, твердячи, що освіта сама собою проблему культури не вирішує!). Українська шляхта в Галичині сполонізувалася, на відміну від «правобережної», безнадійно й безповоротно (якраз те, чого не вмів збагнути П. Куліш зі своєю «Крашанкою», коли рекламував «русинам» «наддніпрянську модель»!), «аристократична контрреформація», хоч і дала поодинокі яскраві винятки (того ж митрополита Шептицького[768]), ніколи не стала тут рухом, — і на культурну, а згодом і політичну еліту кандидували виключно уніатське духовенство (за сумісництвом) та дрібна буржуазія — люди вільних професій (адвокати, лікарі, вчителі та ін.), — те, що в Російській імперії звалося «різночинством»[769]. Так що галицька інтеліґенція теж була «інтеліґенцією розриву», і всі її численні слабості (від дрібничкової «котерійности» періоду Лесиної «трушіади»[770] аж до «великого ісходу» на Захід у 1940-ві та полишення націоналістичного підпілля на стефаниківських «мужиків, котрі смерти не бояться») можна зрозуміти тільки в цьому контексті — як «хворобу розриву». Порівняно з «російською моделлю», що врешті перемогла на «Великій Україні», галицька «руська інтеліґенція» мала тільки одну, зате вельми суттєву відмінність, котра й відіграла (не в останню чергу завдяки місії Шептицького) вирішальну роль: незалежну від держави (а потім, за Польщі — і різко опозиційну їй!) церкву. Тут відгалужується вже зовсім інший історико-культурний сюжет, якому на цих сторінках не місце, і ця побіжна заввага призначена єдино на те, щоб у читача не лишалося жодних ілюзій: крім наших «лицарів Святого Духа», іншої «інтеліґенції традиції», яка могла б стати антидотом на російське народництво, а значить, на довшій історичній дистанції, і на його пряме породження — культурну радянізацію — в Україні не було.

Як саме відбувався перехід української інтеліґенції на «російську модель» і, відповідно, «розшляхетнення», а відтак і «розінтеліґенчення» нашої культури — про це докладніше далі, а поки що мусимо скінчити обрахунки з тим «демократизмом», завдяки якому колоніальна історіографія змогла так цупко пристебнути український рух до єдиного «російського демократичного» воза (хіба що з «національно-визвольним» відтінком, порядком «місцевого колориту»), що ми й досі не навчимося відчитувати свою новітню культурну історію без імперського посередництва. Що на чуттєвому рівні «демократизм» буває різним, зафіксував іще А. де Токвіль. В історії постання французької демократії він чітко виокремив дві, за його словами, «переважні пристрасті». Одна, «це — жорстока й нездоланна ненависть до нерівности» («бажання руйнувати до підвалин всі залишки середньовічних установ і, розчистивши місце, збудувати на ньому нове суспільство, де люди були б настільки однакові в усьому, а їхні становища настільки рівні, наскільки це можливо для людства»), друга — це любов до свободи, «бажання бути не тільки рівними, а й вільними»[771]. У найзагальнішому вигляді беручи, можна сказати, що з цих двох тенденцій — де зрощених, де перетинних, а де й конфліктних, — двох не просто емотивно-акцентуючих, а й ціннісно різновалентних рушійних первнів усякого демократичного руху —  е ґ а л і т а р и з м у  й  в о л е л ю б с т в а  — українська «інтеліґенція традиції» клала в голови другу, любов до свободи, а російська «інтеліґенція розриву» — першу, ненависть до нерівности[772].

Свобода ніколи не була для російської інтеліґенції (NB: декабристів не рахуємо!) пріоритетною цінністю. Емблематична заява Михайловського — «ми не хочемо свободи, якщо вона, як було в Європі, тільки збільшить наш віковічний борг народові»[773], — могла в Росії шокувати Драгоманова (який свого часу досхочу потоптався по російському народництву) або Кістяківського, який саме з неї й починає свій (убивчий, треба сказати!) аналіз російської інтеліґентської правосвідомости[774], — але всередині російської культури, в самому «епіцентрі» близького цивілізаційного вибуху, страх перед «європейським шляхом розвитку» був непорівнянно дужчим за страх перед деспотизмом (sic!) — навіть у розповні т. зв. Срібного віку, в тому яскравому гроні митців і мислителів, що, за Н. Бердяєвим, може, вперше в російській історії «стояли цілком на висоті європейської культури»[775] (історична короткозорість, щоб не сказати — сліпота, тодішньої імперської інтеліґенції при всякому ближчому розгляді спантеличує настільки, що вже не дивуєш спробам ще й сьогодні списати її на кошт споконвічної «загадки російської душі»[776]). Устами Д. Мережковського (ще одного правнука козацької старшини, а внука і сина вже «служивих», ба й до придворних чинів дослужених дворян, який у дорослому віці чесно писав про себе, що «не мав ні школи, ні сім'ї»[777], тобто типового «інтеліґента за Липинським») «російська душа» в добрій вірі проголошувала, що Апокаліпсис гряде на неї з Європи (sic!), тому що Європу вже завоював «хам» (sic!), — а «хам», у розумінні «російської душі» — це «міщанин» (от і ще одне «російське» слівце, яке перекочувало з тою самою негативною коннотацією і в наш літературний слововжиток[778]!), а «міщанин» — це індивідуаліст, який клопочеться своїм приватним світиком замість клопотатися абсолютним здійсненням земного щастя (NB: для Ґорького «міщанами» були й Толстой із Достоєвським!), — і страшної навали цього Грядущого Хама Росія й мусить за всяку ціну уникнути, і зможе це зробити завдяки своїй «особливій» (ясна річ!) духовності. Ну а вже носієм цієї духовности призначалася сама-таки російська інтеліґенція — за Ґорьким, «найкраща у світі» (sic! — це a propos «духовної пихи»), а за Мережковським і того цікавіше — натхненніше, речитативним наспівом, майже віршем, як у Мавки в мить екстазу: «небувала, єдина у світі спільнота, чи стан, чи каста, чи віра, чи змова? Це не каста, не віра, не змова, — це все разом в одному, це — російська інтеліґенція»[779].

Якщо абстраґуватися від емоційної сторони цього, фактично, автопанегірика (потім одинока заціліла з усіх породжених на світ «небувалою спільнотою» політична партія з тою самою хвальковитістю оголосить себе «розумом, честю й совістю нашої епохи» і напише це на всіх мурах, щоб ніхто не сумнівався!), то маємо тут не що, як програмову заявку російської інтеліґенції на лицарський статус — таку саму профанно-самовдоволену, як ми це вище бачили в Б. Грінченка. І от у цьому-то історично першому «кандидаті на російське лицарство», покликаному визволяти Росію від «європейського хамства», Мережковський мимохідь, рефлексом мистецького зору, чесно підмічає, — розцінюючи, правда, як малозначущі дрібниці, — такі, зокрема, цікаві риси, як, «при ставленні істинно релігійному до свободи зовнішньої, суспільної — неповагу до внутрішньої, особистої свободи» (sic!), тенденцію поборювати й нівелювати індивідуальні відмінності (привіт од Алли Михайлівни!), ригористично «контролювати сусіда» з тим небезпечним почуттям, яке Токвіль звав «демократичною заздрістю» («нетерпимість розкольників, уставщиків, взаємне підглядання, як би хто не оскоромився»[780]), — але ніякої суперечности, ані зерен майбутнього деспотизму в такій «філософії свободи» на очі не бачить. Ба більше — саме пристрасний пафос руйнування, «здатність зненацька відриватися від ґрунту, від побуту, історії, спалювати всі свої кораблі, ламати все своє минуле в ім'я незнаного майбутнього», — словом, «с в а в і л ь н е  б е з ґ р у н т я н с т в о» (я не жартую, в ориґіналі так і стоїть — «произвольная беспочвенность»! — розрядка моя. — О. З.), що в ньому вбачає «одну з найглибших особливостей» російської душі, Мережковський і вважає істинною, «страшною» (NB: фройдівська обмовка митця, вірного точному слову!) «свободою духа»[781].

Чи не правда, щось вельми знайоме звучить для нашого вуха в цих самовпоєних нахвалках? Найкращий у світі, небувалий, ні від кого й ні від чого не залежний, лицар волі, — ось він який, російський інтеліґент… «Дивіться — я такий. І тим сей світ / не був мені темницею ніколи. <…> Переступіть — і цілий світ широкий / одкриється для вас! (=зламайте „все своє минуле в ім'я незнаного майбутнього“! — О. З.)», — ну, і так далі, за текстом… Це безперечно він, наш старий знайомий — Дон Жуан власною персоною, який, сп'янілий сам од себе й своєї гаданої «свободи духа», весело гнався в Мадрид назустріч загибелі, і в гадці не покладаючи, чого саме йому слід «страшитися» («ми дійсно не передчували того, шо мусило статися»[782], — признавався І. Бунін уже на еміґрації). Уперше в російській культурі по-справжньому «злякалась XX століття» тільки Ахматова[783], та й то в роки Першої світової, коли катастрофа вже вибухла, — послідовніша ж, теоретична російська рефлексія над дійсним станом речей (від розановського «Апокаліпсису нашого часу» 1919 р. до бердяєвських «Витоків і сенсу російського комунізму» 1937 р.) розгорталася виключно заднім числом, за принципом «мудрий по шкоді», — «дефект зору» був загальнокультурним. (Вже аж ген-ген пізніше, коли «Андрій Петрович» і «Альоша», повернувшися з ҐУЛАҐу, сяк-так помиряться на тому, що зрештою «Росія у них одна», цей самий «дефект» як незмінну інтеліґентську психологічну домінанту наново озвучить Б. Пастернак: «Сильней на свете тяга прочь, / и манит страсть к разрывам». — курсив мій. — О. З.)

Розуміється, Дон Жуан Лесі Українки — то міф, а не історичний портрет, і було б непростимою вульґаризацією, в дусі пріснопам'ятної «марксистсько-ленінської критики», уявляти собі, ніби вона писала «інтеліґента розриву», — вона писала певний духовний тип, який завжди був присутній у людській історії. Однак саме в її добу цей тип уперше не просто заполонив арену історичних дій, а й заявив про своє монопольне право цією історією керувати — право, так би мовити, «на командорський плащ». Песимістичними аристократичними інтуїціями, художніми й філософськими, щодо такого назріваючого бунту «Дон Жуанів» — «духовної черні» 3. Красінського («Небожественна комедія», опубл. 1873 p.), ніцшевських «рабів» («Генеалогія моралі»), ібсенівських «самовдоволених тролів» («Пер Ґюнт»), які своїм плебісцитом оголошують доктора Стокмана — прошу звернути увагу на термін! — «ворогом народу» («Ворог народу»), тощо — такими інтуїціями повнилася вся європейська література рубежу століть: бунт «масової людини» — «людини більшости», котра «відчула себе досконалою»[784] і стала «всюди втручатися, накидаючи свій простацький погляд <…> за принципом „безпосередньої дії“»[785], — проти «шляхти», «творчої меншини»[786] з її цілочасним «зусиллям» бути собою та «життям, оберненим в дисципліну», робився, за Ортегою, головним змістом модерної історії. Тоталітаризми XX ст. — це екстремальна форма історичного тріумфу «масової людини», і та обставина, що Росія виявилася в аванґарді цього процесу, як найгірш «захищена», найменш духовно на нього відпірна, в російській думці ніколи не була (навіть і до сьогодні!) з повною й остаточною ясністю ув'язана зі своєю першопричиною — з російським культурним «безґрунтянством».

Чи не єдиним пророком XIX ст., котрий таки справді — і помітив, і «відчув», і «злякався», — виявився в Росії Достоєвський, і він-таки й поставив російській інтеліґенції (у «Бісах») цей самий діагноз, що його тепер ретроспективно відновлюємо ми: що вся її безрелігійна «свобода», свобода без верховної інстанції — то насправді лише «страсть к разрывам», помилково взята за свободу[787]. «Українці» змогли помітити й ще дещо, російській думці «зсередини» невидне. Для ілюстрації тут найкраще знову звернутися до Лесі Українки: її-бо поглядові на «російську душу» — водночас і «зблизька», і «ззовні» — можемо довіряти абсолютно, як лакмусовому папірцеві, — чи, точніше, як поглядові «лабораторно чистого» українського «інтеліґента традиції» (навіть доскіпливий в усьому Ю. Шевельов мусив визнати її «справді вільною від російських впливів»[788]). Тобто, розуміється, вона прекрасно знала російську культуру, мала в ній свої симпатії й преференції, ніжно любила Турґенєва (письменника, нотабене, за світовідчуттям таки найбільше «західного» з усієї російської класики XIX ст., — який своєю ґалереєю жіночих образів вніс у російську культуру цілком новий для неї європейський дух любовної містики, поклоніння Дамі-душі[789], чим не міг Лесі Українці не заімпонувати, — до речі, саме Турґенєва читає оповідачка в «Над морем» недужій Аллі Михайлівні, але московська баришня від нього засинає!), — і за біжучими літературними процесами стежила з неменшою увагою, ніж за європейськими (хоч і з далеко більшим скепсисом: вбачаючи в них «оскудение» [12, 236]), і сама брала в них участь, співпрацюючи з російськими виданнями, — одначе все це з тією внутрішньою дистанцією, яка дозволяє однозначно кваліфікувати її в стосунку до цієї культури як іноземку (за власним зізнанням, навіть «вимову» вона мала «в російській мові гіршу, ніж у французькій» [12, 58]). Ще наочніше, ніж із її розчарувань літературою Срібного віку, цю інокультурність видно у сфері пластики, — так, дерев'яні скульптури модного вже тоді С. Коньонкова з циклу «Лісове царство» викликають у неї реакцію бурхливого відторгнення: «…його боги чисто кацапські, коли не фінські <…>, і я в них зовсім не пізнаю «релігії батьків моїх», що відбилася такими прекрасними лініями і барвами у веснянках, колядках, обрядах та легендах. Чому слов'янські боги конче мусять бути косолапими, кривоносими потворами — всі? Коли в наших казках навіть ворожа сила — «змій» — уявляється часто в подобі знадливого красуня. А «перелесник»? А русалки? А «золотокудрі сини» тої богині-царівни, що має на чолі зорю, а під косою місяць? Се ж, либонь, близька родина того Даждьбога, що вийшов таким «ідолищем поганим» у Коньонкова?.. Зрештою, коли хто собі уявляє, наприклад, лісового бога «без спины, с одной ноздрей», то чому ж його таким і не зображати, тільки нема чого розпросторювати сього «ідеалу» на всіх слов'ян, а треба виразно зазначити, до кого саме він належить. Ну, та цур їм, тим чужим богам! Що вони мене обходять?» [12, 459].

Я навела цю цитату не для того, щоби зайвий раз підкреслити провербіальну різницю між нашою «південною», бароково-пишною, «еллінською», — й «північною» скупою, для українського ока рішуче пісною й похмурою естетикою («сіреньке небо, сіренькі будні», — бідкався той-таки Мережковський), бо не про те мені йдеться. Куди важливіше, що у своєму протесті проти накидання російського естетичного ідеалу «всім слов'янам» Леся Українка трапляє, як в яблучко, у чи не найслабше місце російської культури: у генетично закладений у ній страх перед красою як перед гріхом, бісівською спокусою («пре-лестью»), у вічно неподоланні російські «ножиці» між «прекрасним» і «добрим», естезисом і етосом, «Шекспіром» і «чобітьми»[790], — те, чого наскрізно панестетична українська свідомість (де навіть у розмовній мові поняття естетичного й етичного ряду таки ж по-еллінському «калокагатійно» не розмежовуються, і моральний вчинок іменується «гарним»!) категорично відмовляється прийняти і вмістити, — тут, справді, «преділ, іже не прейдеши»! У «Боярині» цілий українсько-російський культурний конфлікт починається саме 3 цих «ножиць» — з Оксаниної відрази до естетики московського боярського побуту, його змислової й чуттєвої вбогости: жіночий костюм мусить сливе по-мусульманському («по-татарському») приховувати тіло й обличчя («Чи ми ж туркені?» — жахається Оксана), «шарахван» разить українську шляхтянку насамперед тим, що він «нефоремний» («такий бахматий, / та довгий-довгий, мов попівська ряса! / Аж сумно, як се я його надіну?»), і вона боїться «спротивитися» коханому «в такій одежі», антиеротичний «месідж» якої — умисне приниження жіночої тілесної краси — відчуває цілком правильно. Молодь вищих класів на Москві не «гуляє», не співає й не веселиться («Такого тут і зроду не чували, — / співати по гаях!»), зовсім не знає культури залицяння й флірту (побачення молодят до весілля — це «сором», «не звичай»); і взагалі, головне, чого до розпуки бракує нашій козачці в московському житті (як Гоголеві бракувало і в XIX ст.!), як кисню, без якого вона помирає з душевної задухи («Я гину, в'яну, жити так не можу!»), — то «в е с е л о с т и» (одне з ключових слів у драмі!), тієї розкутої, радісно-святкової — не мережковської «страшної», «на розрив», а творчої, ігрової  с в о б о д и  (sic!) душевних і фізичних сил, що єдина здатна гармонійно сполучити водно «красу» і «благо».

Цієї «веселости» нема ні в жіночому ув'язненні «по теремах», ні в чоловічих (без жіноцтва) бенкетах (їхню атмосферу лаконічно характеризує Степан: «П'ють, п'ють, поки поп'ються, потім звада…»), — одинокою територією дозволеної радости (де заручена «через сваху» бояришня тільки й може здалеку подивитися на свого судженого) залишається церква, і там-то «вигнана в двері», вкоськана й культурно стлумлена чуттєвість найпотворнішим чином помщається за себе, «влізаючи у вікно» у вигляді цілком «світських», тільки невротично здеформованих почувань, — церква, особливо для жінок, це перш за все «вихід на люди», соціальна презентація, і те, що прикро вражає Оксану, — що вони «гріха десь не бояться: в церкві Божій, / замість молитися, людей все гудять» (під час відправи бояринями огуджено було її «чужинський» вигляд — «хохлацький» стрій і незаслонене обличчя), — є з боку «московок» природньою, кажучи по-фройдівськи, компенсацією за все їхнє отупляюче сидіння «по теремах», «не бачачи світу», — тією самою ревнивою заздрістю ущемленого на всякий прояв «внутрішньої свободи» в іншому, що її Мережковський без змін зафіксував і у «святої», на його гадку, російської інтеліґенції, призначеної на визвольну місію (очевидна, знов-таки, рація Лесі Українки: тільки «хто визволиться сам — той буде вільний» [«Осіння казка»], і не заручившись попередньо «внутрішньою свободою», досвідом вільної гри творчих сил в собі самому, годі сподіватися стягти цю свободу «ззовні» «свавільними» засобами, — хай то буде прокушене губернаторське вухо, а чи вбивство імператорської родини).

Так що не в самій різниці естетик тут справа: Леся Українка ніколи не воює з культурами у вузькому сенсі слова[791], — вона воює, як Кассандра, «з богами», а ще точніше — з «Царем Земним», у всіх його модифікаціях. Де красу й «веселість» списано «по диявольському відомству», там нема свободи духа, — а значить, і «церква Божа» стає місцем «гріха» (бо ж без живого духа і «віра тая мертва», як каже в «Адвокатові Мартіані» Аврелія, теж ув'язнена в чотирьох стінах, як і Оксана в московському теремі), — і там-то й починається правдива «бісівщина», уже без жодної «прелести». Іншими словами — «най дьявол носить смуткове убрання, а я надіну ясні кармазини!» [11, 142]: щоразу, коли релігія змушує героїв Лесі Українки (Аврелію, Прісціллу, Річарда Айрона…) до вибору між богом і красою, це виявляється облудна, безлюбовна й безблагісна, «безбожна» релігія («релігія лівої руки»), — за всяким, силоміць накинутим людині «смутковим убранням», в остаточному підсумку ховається «дьявол».

Ця, всюди послідовно витримана Українчина логіка є таки, треба визнати, архетипально українська: закорінена і в нашій «веселій» народній релігійності, так сильно забарвленій поганським елементом, і в цілій багатовіковій традиції книжної культури — від «Повісті врем'яних літ», за якою князь Володимир обрав для Русі грецьку віру з-поміж інших саме за критерієм «красоти» і «веселія» (де цього брак, там і віра «недобра», а де найбільше краси, там і «Бог з людьми пробуває»[792]), аж до одухотвореної, «просвітленої» чуттєвости козацького бароко з його всуціль естетизованим кордоцентризмом, «Ісусом прекрасним» (sic!) у серці. З точки зору російської православної догматики така настанова дійсно може подобати на «єресь», і вже цього одного мало б вистачити Лесі Українці, щоби на дух не зносити московського православ'я й заявити йому, і всім «духовбивчим» церквам нараз, устами Річарда Айрона: «Ну, коли так, / То я повік поганином зостанусь, / Хоч би сім раз на день мене хрестили!» (У творчій, а затим і фізичній смерті Гоголя теж прочитується, на метафізичному рівні, «синдром боярині»: Гоголь-бо, на відміну від Річарда Айрона, щиро прагнув у російській церкві «християнином зостатись», всім серцем прийняв ідею «бісівства» краси, вдягнувши в «ясні кармазини» — у «червону свитку»! — диявола, чим і «занапастив», як Степан Оксану, свою «українську душу», так що навіть здійснена ним — цілком у козацько-бароковій традиції — «переґринація» до Єрусалима не змогла її відживити, — то вже було дослівно «я вірю, тільки віра тая мертва», після чого зоставалось, як і Оксані, померти від невідомого діагнозу — «знудившись світом»[793].)

Тут нотабене. Н. Бердяєв нарікав, що Гоголя в Росії не зрозумів ніхто: «те нелюдське  х а м с т в о  (розрядка моя. — О. З.), яке побачив Гоголь, не є породження старого ладу, не зумовлено причинами соціальними й політичними, навпаки, — воно породило все, що було лихого в старому ладі, воно відбилося на політичних і соціальних формах»[794]. Приголомшеній російській інтеліґенції це й справді відкрилося вже аж тільки після більшовицького перевороту, — до того вона щиро вірила, ніби коренем усіх російських бід є виключно «зовнішня», політична несвобода. В цьому сенсі, хоч як парадоксально це може прозвучати, у Гоголя в російській літературі (хоч вона й «вийшла з його „Шинелі“»!) не було спадкоємців. А от Леся Українка тут виявляється прямою «літературною онукою» «Mr. Nicolas de Gogol, Ukrainien» (що, між іншим, дає підставу віднести Гоголя до української літератури не тільки як «останнього з ряду» давньої, «малоросійської» традиції, започаткованої Дм. Тупталом, а й як попередника, нарівні з Шевченком, наших модерних «українців»-«les ukraineins»!). Гоголівська метафізика зла знаходить у неї цілком органічне продовження й обґрунтування, — те, що в Гоголя ще було геніальним художнім здогадом, незрозумілим і лячним йому самому, у Лесі Українки стає світоглядом: вона знає, звідки беруться «мертві душі», і її «біси» відповідно старші, древніші, ніж у Достоєвського: породжені не тільки новітнім революційним атеїзмом, а й багатовіковою війною проти Духа під проводом православної церкви.

Перегодом, у 1930-ті, той-таки Н. Бердяєв, ніби вторуючи Лесі Українці (з якою, до речі, мав бути й особисто знайомий, однак інтриґуюче питання, наскільки на світовідчутті цього вкрай «атипового» для Росії «філософа свободи» позначився вплив українських традицій, мусимо лишити на сумлінні наших русистів[795]), так само визнав «нерозв'язаність на ґрунті православ'я проблеми культури» за питомо російську рису: «Аскетичне православ'я сумнівалося у виправданості культури, схильне було бачити гріховність у культурній творчості. Це далося взнаки в болючих сумнівах великих російських письменників щодо виправданости їхньої літературної творчости. Релігійний, моральний і соціальний сумнів у виправданості культури, є характерно російський мотив»[796]. Таким він зостався і в системі радянській, це спадок, із яким живемо й до сьогодні, — традиційна українська «філософія культури», за якою  к у л ь т у р а  д о р і в н ю є  с в о б о д і  в  с а к р а л ь н о м у  с е н с і  (а тільки з такого ототожнення й зміг прорости культурний націоналізм, на канонічному православ'ї він ніколи й ніде не остоявся!), — після Лесі Українки більше ніколи в нашій інтелектуальній історії з такою непохитною певністю про себе не заявляла.

Спадщина культури без сакруму найбезпосереднішим чином і прирікала російську інтеліґенцію на ціннісний «розрив» — і на вищезгаданий хронічний комплекс духовної нелеґітимности (інтелектуальна, мистецька, взагалі всяка професійна інтеліґентська діяльність — над виробництвом ідей — сама з себе не здатна виправдати твого добробуту увічу темної маси мільйонів «Фєдьок», які в XIX ст. ще орали сохою, а не плугом, і жили полігамною родиною[797]), — а вже звідси випливає й славнозвісний «комплекс вини», і сакралізація «Фєдьки», «рівняння на Фєдьку» й прагнення з ним ототожнитися, «зрівнятися», як одинокий шанс на духовне спасіння. Цю тенденцію посилювала ще й імперська «монологічність», відсутність традиції суспільного діалогу й нівеляція всякої «інакшости», у стилі-Алли Михайлівни: щó любиш, до того, як заявляє в «Оргії» взірцевий «ідеолог імперії» Меценат, конче маєш «уподобитись <…> і тілом, і душею», любити ж «Фєдьку», як і будь-що інше,  н е  уподобляючись йому при тому, імперська інтеліґенція не вміла. В культурі, у підсвідомості якої так глибоко вкорінилася антикультурна настанова, особливо легко й безперешкодно відбувається підміна свободи свавіллям — тим самим хамством «масової людини», що його Мережковський із товариством, як соломинку в чужому оці, бачили «у Європі», не помічаючи колоди в оці власному.

Словом, «антихамського вітаміну» в російській демократії не було, — а от в українській був, як не гірко це тепер заднім числом усвідомлювати (в англійській мові є про такий випадок гарна примовка — «плакати над розлитим молоком»!). І саме в дискурсі нашої «локальної спільноти», у поколінні батьків Лесі Українки, цих заприсяглих «народників» і демократів «без страху й догани», принаймні за десять років перед «Бісами» й за два покоління перед «Бунтом мас» уже побутував прехарактерний «відсторонений» термін, цілком гідний упровадження і в сучасний політологічний обіг, — «х а м о к р а т і я».

Це звучить по-нашому, погодьмося, краще, вимовніше, ніж орте-гівський «бунт мас» (у романських мовах нема такого ємкого поняття, як «хам», і нема точного цьому слову відповідника). Вперше натрапляємо на цей термін (хай поправлять мене мовознавці) у датованих 1861 р. листах нині геть забутого (згадуваного хіба завдяки синові-фізику[798]) Д. Пильчикова[799] (1821—1893), про якого варто при цій нагоді сказати й кілька слів окремо: був-бо то один із тих еталонних «лицарів таємного ордену», на чиїх життєписах (якби вони були укладені!) тільки й далося б сповна осягнути масштаб, характер і історичне значення українського руху XIX ст. Д. Пильчиков — це жива сполучна ланка між «братчиками» й громадівцями: студентом він був у Кирило-Мефодіївському братстві, а в Громаді працював від часу її заснування до самої смерти (усі ті люди «вмирали на посту»!). Як знати зі згадок сучасників (Є. Чикаленко, між іншим, називає його «одним з найвидатніших українців, яких мені на своєму віку доводилося бачити»[800]), він належав до вже знайомого нам, такого поширеного в тому середовищі типу харизматичного інтелектуала-проповідника (питання, чому цей тип «учителя по-фроммівськи» у XX ст. зникає з суспільного овиду, варте окремої книжки!). На жаль, наша культурологія цей тип діячів переважно іґнорує, досі концентруючись майже виключно (так виключно, що, крім есеїв В. Скуратівського, інших винятків і не згадаєш!) на артефактах — на тому, що було написано, намальовано, побудовано, зіграно і т. д., — і залишаючи поза увагою головне в будь-якій культурній добі — запліднюючий ціннісний контекст, духовно-комунікативне поле, без якого нічого й ніколи не було б ні написано, ні намальовано. Саме Д. Пильчикову українська культура завдячує Д. Яворницьким, І. Карпенком-Карим, Т. Зіньківським і ще цілою низкою нині теж забутих і «призабутих» діячів, яких він «породив», як «Авраам Ісака», «навернувши» в українство — кого постійним духовним наставництвом, а кого й одною-єдиною промовою у випадковому товаристві[801] (згадаймо Лесин «кожен крок» і «кожне слово», що можуть «комусь і чомусь на користь бути»: постколоніальному інтеліґентові вже важко уявити собі цей modus vivendi — справді суцільно, повсякчас і в усьому «напруженого» місіонерства, що його український націоналізм проніс через усі «підпілля» й «катакомби» аж до 1960-х pp. включно[802]). «Сократичному» впливу Д. Пильчикова О. Кониський приписує й активну працю в Полтавській громаді (також до «смерти на посту»!) Єлисавети Милорадович; Пильчиков-таки, разом із Драгомановим, 1873 р. їздив до Львова закладати на її кошти українську друкарню й ядро майбутньої Української Академії Наук — Товариство ім. Шевченка, і взагалі був одним із тих доленосних людей, чийого «духа печать» зберігається в історії народу навіть тоді, коли губиться ім'я (до речі, дещо подібну «громадівській» стилістику духовного навчительства В. Скуратівський знаходить у культурі нашого бароко[803], тож можна припустити, що це ще одна ланка, котра зв'язує наших «лицарів Святого Духа» із загубленими орденами української Реформації…).

Тут дозволю собі ще один невеличкий відступ, аби внести остаточну ясність в одну з наших наскрізних тем, яка раз у раз зринала в попередніх розділах, сказати б, на узбіччі сюжету і яку тепер час договорити «до крапки», — тему аристократії «не по крові, а по духу». Як і переважна більшість понятійного репертуару традиційної культури, поняття духовної аристократії в сучасному слововжитку спрофановане настільки, що на нього, як колись писав Ю. Шевельов про слово «народ», найкраще б на якийсь час оголосити мораторій, — якби тільки таке було можливо. По суті, воно вживається як синонім культурної еліти, що категорично неправильно, бо це зовсім не одне й те саме («еліта», тобто «верхівка», — поняття нейтральне, безаксіологічне, вона є в кожному  людському суспільстві, але, як добре відомо з радянського й пострадянського досвіду, її позиція в суспільній ієрархії сама собою ще аж ніяк не робить її ортегівськими «ліпшими людьми»!). Наразі в нас «духовними аристократами» не встигли проголосити, здається, ще тільки представників донецького бізнес-клану, але не здивуюся, коли дійде й до цього. Так ось, ні «проголошених», ні, поготів, «самопроголошених» (sic!) «аристократів духа» не буває. Та модель трансформації шляхти в інтеліґенцію, яку ми виявили в українському русі XIX ст., залишається незмінною для відтворення аристократії «не по крові, а по духу» і в модерний період, аж до дня сьогоднішнього, і ніяким вольовим рішенням її не змінити: духовна аристократія репродукується тільки й виключно шляхом прямої міжпоколіннєвої трансмісії цінностей у «локальних спільнотах», творених «інтеліґенцією традиції», — навіть в умовах національної держави й національної школи.

«Духовний аристократ», так самісінько як і «кровний», визначається, по-перше, «родоводом» — духовними батьками, тими, хто його «породив», тобто постатями його Вчителів (це перший «розпізнавчий знак» — нема «аристократа» без «родоводу», і якщо в життєписах чи, ще показовіше, власних спогадах діячів національного пантеону не знайти жодного сліду присутности фроммівського «навчителя власним прикладом», значить, перед нами типовий «інтеліґент розриву»), — а по-друге, особистою «вірністю» їхньому «спадку», тим, як він «виконав» накладений на нього цим спадком «обов'язок» (noblesse oblige!). Схема ця універсальна, — можна самотужки вивчитись на професора, але не можна «вивчитись на лицаря», і самих тільки особистих чеснот тут недосить, — тут неодмінно треба бути хоч якось «ініційованим», «посвяченим» у ціннісну традицію через її безпосередніх носіїв (класичним прикладом можна б навести В. Стуса, як інтуїтивно навіч усім безперечного «лицаря чести», у чиєму духовному онтогенезі в київський період саме «стара» інтеліґенція традиції — її останні, навзахідні «постґулаґівські» рештки — відіграла неоціненну роль для відбудови ним «зв'язку часів»[804]: В. Стус був жадібним і вдячним учнем Б. Антоненка-Давидовича, приятелем Ірини Стешенко, улюбленцем Зінаїди Костянтинівни Піскорської, яка щедро постачала його книжками з родинної бібліотеки[805], і т. д., — весь цей невидимий нащадкам усний пласт, що до великої міри й сформував культурний профіль не лише самого В. Стуса, а й навзагал київського шістдесятництва, ще лежить у межах живої пам'яти й цілком підлягає коли не чуттєвій реабілітації, то принаймні археографічній реставрації, це прецінь не Українчині «1870-ті роки»! — а проте навіть із найповнішої на сьогодні біографії В. Стуса, написаної його сином, весь цей «духовний родовід» повністю й без сліду випав, Стус-молодший просто про нього не здогадується[806], так само, як і абсолютна більшість його читачів, — і це, либонь, найяскравіший приклад того, як тиражується «культура розриву»).

А тепер повернімося до нашої «хамократії». Д. Пильчиков ще прикладає це слово до всієї імперської інтеліґенції, без різниці її політичних поглядів, і це зрозуміло: в поняттях інтеліґенції української однозначно «хамською» була вже сама імператорська династія. Це тяглося «необірваною ниткою» ще від нашої «старої» шляхти, від декабристів і масонів, і навіть у П. Скоропадського ще можна помітити, наскільки культурно чужою, і так до кінця й «неперетравленою», залишалася для української ментальности ідея цезарепапізму, — наскільки те, що монарх командує церквою, гейби своїм полком, десь на рівні колективного несвідомого продовжувало інстинктивно відпихати своєю етико-метафізичною «некомільфотністю», то пак, по-нашому, «непризвоїтістю» й «розпустою» («хамством»!), навіть геть лояльне та сервілістське до шпіку кісток «малоросійське дворянство»[807]. Ну, а вже про націонал-демократичну інтеліґенцію нема що й казати: досить перечитати Шевченкові інвективи проти «фельдфебеля-царя», а потім, під 1905 p., мрії майже сімдесятилітнього філософа В. Лесевича — дожити як «до найщасливішого часу в <…> житті», до того, щоб почути «або хоч прочитати в газетах <…>: — Підсудний Миколай Романов, встаньте!»[808], — аби вгледіти логіку переємства й зайвий раз переконатися: звідки як звідки, а з Європи «хама» «українці» не могли виглядати за визначенням, із тої простої причини, що бачили його в себе перед самим носом (за Чикаленком, революцію 1905 р. вітали, бо вірили, що «настає давно бажане, давно сподіване, людське, як в Європі, життя»[809], — курсив мій. — О. З.).

І ось тут починається для нас найцікавіше. Того самого 1905 р. Леся Українка, — емоційно так само, як і вся демократична інтеліґенція Росії, захоплена прибутною енергетикою масового протесту проти самодержавства (тим «суворим багрянцем червоних корогов і гомоном бурхливої юрби» [12, 130], на який заведено покликалася радянська критика як на доказ її буцімто марксистських поглядів, хоча якраз погляди, як відомо кожному, хто пережив мітинги 1990—1991-го, не кажучи вже про Майдан 2004-го, мають із цим феноменом «колективного еросу» дуже мало до діла!), — пише «Три хвилини»: річ, емблематичну не лише для подій 1905-го або 1917 p., а й, без перебільшення, для цілого XX ст. З певністю можна сказати, що з-поміж усіх її творів цьому випала найнещасливіша доля, — гірша навіть, ніж «Руфінові і Прісціллі». А тимчасом, саме цей скромний етюд «з часів французької революції» [12, 165–166] являє собою найближчий вітчизняний аналог ортегівській теорії «шляхти» й «маси»[810] — в історичних, французьких термінах, «Жіронди» й «Гори», а у власних Українчиних —  «в е л и к о п а н с т в а»  (саме так, нагадаю, по-нашому називався «аристократизм»!) і  «г л и б о к о х а м с т в а».

Українська думка XX ст. повністю оминула цей сюжет[811]. Рефлексія над «масовим суспільством» та «масовою людиною», зокрема і в їхніх крайніх — тоталітарних — формах, отримала в нас вимушено вторинний характер: ми вчилися пізнавати (і впізнавати!) свою вітчизняну версію «бунту мас» насамперед із неосяжного огрому критичної літератури, упродовж XX ст. накопиченого на Заході, — від О. Шпенґлера й X. Ортеги-і-Гасета до М. Гайдеґера, Е. Фромма, Ганни Арендт та ін., не кажучи вже про художню літературу. Тобто, отримали до рук весь методологічний інструментарій у готовому вигляді вже post factum, у фіналі історичної драми, — так і «не помітивши» (як казав Ю. Шевельов, «хвала нашій оспалості»[812]!), що «збунтована» українська «масова людина» вперше постає як предмет філософської критики не деінде, а саме в Лесі Українки, — котра була не лише сучасницею Ніцше, а й попередницею Шпенґлера та Ортеги (ба й тієї ж Г. Арендт: між нею й Лесею Українкою при ближчому розгляді відкривається особливо багато спільного, дарма що їх розділяло два покоління й дві світові війни, — чи причиною тут спорідненість культурних традицій[813] і апріорно трагічне в українки та єврейки «відчування життя», а чи ота своєрідність «жіночої рації» [12, 150], котра, як ми вже бачили в попередньому розділі, робить Лесю Українку куди ближчою до Ю. Крістевої та Е. Єлінек, ніж до своїх сучасників, — про те тут розмірковувати не місце, але сподіваюсь, що коли-небудь дослідники займуться й цим питанням).

Перше ніж приглянутися Українчиній версії «грядущого хамства» («хамократії», за Пильчиковим), зверну увагу на ще один момент, із катастрофічною культурною глухотою пущений нами повз вуха. Десятиліттями (і досі!) покоління українських школярів мусять, за гріхи укладачів програм, завчати поетичний цикл «Пісні про волю», не маючи, як і самі укладачі, зеленого поняття, про щó насправді в ньому йдеться (підручник глибокодумно пояснює їм, що «про несумісність тиранії і свободи»[814] — sic!), і слихом не слихавши самих тих, давно забутих «пісень», які 1905-го так були обурили Лесю Українку у виконанні вуличної юрби: дві, російські (т. зв. «народовольський гімн», що починається словами «Смело, друзья!»[815], і легковажно-танцюриста «Нагаєчка», присвячена подіям «кривавої неділі»[816]), — емоційною неадекватністю пафосові революційного визволення, а одна — «Марсельєза» — краденістю, так би мовити, «з чужого бенкету»[817]. Це не просто Kulturkritik (хоча чисто естетично ця «пісенна полеміка» витримана бездоганно, але оцінити формальну віртуозність Українчиної інтертекстуальної гри неможливо, не знаючи слів і музики прототекстів!), — ідеться про речі набагато серйозніші. На самому порозі ґрандіозних соціальних катаклізмів XX ст. Леся Українка своїм «орфеївським» слухом відразу ж і з місця безпомильно вловила те, що довірливий А. Блок марно силкувався у 1918-му розчути крізь вереск «апостольських» частушок своїх заляпаних кров'ю Ваньок і Пєтрух — «музику революції», сиріч, уже без усякої «іронії» кажучи, абсолютну й засадничу цієї революції  н е м у з и к а л ь н і с т ь  — відсутність у неї власних «священних гімнів» (яких, до речі, так і не з'явилося: з усіх російських революційних пісень, хоч як вони в СРСР форсовано культивувалися, у пам'яті поколінь заціліла єдина «Варшав'янка» Свєнціцького, що насправді є маршем польських повстанців 1863 p.).

Ця неспроможність «собі пісню створити самим», відсутність у масовому рухові «діонісійського», творчого первня, є в дійсності вироком тому рухові куди грізнішим, аніж могли собі уявити радянські ідеологи (які взагалі не второпали «контрреволюційного» характеру Українчиної «музичної критики»!). Ми вже знаємо, щó означає в гностичному міфі людський голос, і без свого хоралу в Лесі Українки жодне людське об'єднання не є «освячене», не має на собі санкції Духа: співають коринтяни на таємних оргіях і пілігрими на кораблі, співають християни перед стратою в цирку і громадівські діти на замковому «вічі», — і це не просто поетична примха, коли згадати, що жоден визвольний рух в історії таки не обходився без «свого гімну»[818]! Тут знов-таки спрацьовує та сама закономірність: де нема духа творчости, там не може бути й «волі», — може бути тільки бунт «іліків», хаотичне збурення «темної матерії». Так що Леся Українка «продіагностувала» російську революцію, як Мавка Килину, ще до її появи, — тільки-но почувши «сміх її і голос»: голос був фальшивий. І, як і Мавці, їй було «сього доволі».

А тепер розгорнімо «Три хвилини» — і послухаймо справжньої «музики іліків», якою її розпізнала Леся Українка:

М о н т а н ь я р.  Послухай, громадянине, ти знаєш,
я, монтаньяр, ненавиджу тебе
і всі твої великопанські мрії.

Так, з порога й без зайвих інтродукцій (на війні як на війні!), розпочинається цей драматичний діалог «двох сил» — «Жіронди» й «Гори» (la Montagne), «двох течій: одної — конституційної, ліберальної, децентралістської і другої — нейтралістської, нівеляторської, терористичної»[819], що їх у французькій революції історики довший час, до речі, не розрізняли: першим, хто провів демаркаційну  лінію, був А. де Токвіль, а за ним — Драгоманов, запеклий ненависник якобінської диктатури і взагалі невеликий симпатик демократії французького зразка, на яку тільки й орієнтувався російський демократичний рух[820]. Згрубша мовлячи, Гора — то «республіка меча», Жіронда — «республіка духа». На сторінках енциклопедії Брокгауза і Ефрона подібну альтернативу — не  стільки навіть політичну, скільки моральну — подав освіченій Росії інший український історик (теж приятель Драгоманова) — Максим Ковалевський[821], і взагалі нема сумніву, що «Жіронда» увійшла в російський інтеліґентський обіг завдяки демократам українським, — це був їхній ідеал і їхній «копірайт»: досить згадати, що «жірондистами», задовго до Ковалевського, звали себе й молоді «плеядівці» (схоже, київські домашні салони 1880—1890-х так і мислили себе — у форматі аналогічних паризьких, у яких століття перед тим, у 1789—1791 pp., формувалася майбутня Жіронда — так само, як і українська, з les gens des lettres, «людей пера»!). І тут саме впору пригадати, що в ужитку «нашої Лесі», крім «Українки», був і ще один псевдонім: криптонім Н. С. Ж., що, за дослідницьким консенсусом, розшифровується як «Наша Славна Жірондистка»[822]. Словом, «хто є хто» в цьому конфлікті, компетентному читачеві було зрозуміло з першого рядка.

Штука в тому, що на час написання «Трьох хвилин» серед української інтеліґенції вже з подостатком було й переконаних «монтаньярів» — соціалістів «загальноросійського напрямку»[823] й «романтиків якобінства» (з одним із яких — галичанином М. Ганкевичем — Леся Українка встигла раніше схрестити списи не тільки в достославній «сперечці» про інтеліґентський обов'язок «замітання плаців» [12, 14–15], а й на не менш принциповому ґрунті «політики и етики»[824] — sic!): «українство» рубежу століть більше не було «катакомбною церквою», лицарською «локальною спільнотою», — у нього влилася нова, куди потужніша ліком «краса і сила». І перше, що точно відчула Леся Українка — це, що ця сила «ненавидить» її — і «всі її великопанські мрії».

Це, може, одне з її найпроникливіших історіософських відкриттів, і його одного вистачило б, щоб назавжди вписати її ім'я серед чільних мислителів XX ст. Потім більшовики, як точно висловився Альоша у Підмогильного, «експропріюють» цю ненависть (токвілівську «демократичну заздрість»), возвівши її в поведінковий норматив під машкарою «класової», — і в буцімто «безкласовому» радянському суспільстві експлуатуватимуть її для маніпуляцій масовою свідомістю так само вміло, як це робитиме, під машкарою зовсім інших ідеологічних мотивацій, нацистський режим. Історія масових суспільств і до сьогодні є до великої міри саме історія ненависти, і під цим оглядом вона ще по-справжньому не написана. Те, що в самому зародку спостерегла Леся Українка і що потім тоталітаризм спробує інституціоналізувати (згадаймо «п'ятихвилинку ненависти» у Орвела!), виходить далеко за рамки давньої ворожости «мужика» до «пана» як до «чужого», — думати так було б або вульґарним спрощенням, або вмисним інтелектуальним шахрайством. Українська «Жіронда» зовсім не з самих «панів» складалася, як і «Гора» не з самих «мужиків», тут стикаються між собою не суспільні класи, а духовно-психологічні типи, і щоб усерйоз розібратися в цьому конфлікті міфологій, сягати належить не по Маркса — радше вже по Фромма з Юнґом. «Бунт мас» випустив на волю таких «демонів» колективного несвідомого, перед якими виявилась безпорадною не то російська, а й європейська думка, і в українській культурі цей бунт почався зовсім не з більшовицькою «культурною революцією», як це нам хибно бачиться тепер.

Перелом, на якому відбулася «зміна історичного гравця», перехід ініціативи від «інтеліґенції традиції», що обстоювала, по-драгомановськи сказавши, «фатальні національно-крайові задачі», до «інтеліґенції розриву», що взяла на себе повноваження представляти інтереси «демосу», та супровідна цьому переходові зміна ціннісної парадигми українського руху — з лицарськи-аристократичної на плебейськи-прагматичну, «евдемонічну» (В. Липинський), — як уже згадано, стався в 1890-ті pp. Саме тоді вперше з'являється в нашій культурі конфлікт «батьків» і «дітей», перший і неомильний симптом «хвороби розриву».

Історики інтерпретують цей сюжет виключно в ідеологічній площині — як конфлікт між старими консервативними «культурниками» та молодими політизованими «радикалами», — не задаючись при тому питанням, чому ж то всі попередні, не раз далеко серйозніші міжпоколіннєві ідейні розходження, що випадали в українській інтелектуальній історії XIX ст.[825], ніколи не переростали в проблему «батьків і дітей», як її розуміє сучасна свідомість[826]? Нині, в добу «переможного фройдизму», вже приймається мало не за аксіому, ніби «діти» з засади мусять «пожирати» своїх «батьків», — І. Дзюба навіть іменує таку канібальську процедуру «сакральним творчим процесом», який буцімто «триває і триватиме постійно і повсюдно»[827] (для «культури розриву» з її втратою відчуття історичної тяглости особливо характерна ця тенденція — возводити всяку «правду сьогоднішнього дня» в категорію «вічних істин»). Насправді такий «творчий процес» домінує у двох видах суспільств — у первісному, мисливсько-збирацькому (звідки й його відгомін в архаїчних міфологіях і народних казках) — і в новочасному масовому, в «цивілізації конкуренції», українські початки якої ми й можемо тепер цілком певно датувати саме за цією ознакою (про 1880-ті «плеядівець» В. Самійленко ще писав: «До старих громадян ми відносилися з повагою, яка межувала з побожністю. Тоді молодь ще не мала звички трактувати все, що старіше й немодерне, як нікчемне й варте складання до архіву»[828], — це майже буквальний перегук зі спостереженням Ніцше над тим, як витіснялась шляхетська культура спадку і в Західній Європі[829]).

Тож за всіма претензіями молодих «радикалів» на адресу «старого видихавшого луб'я»[830], як і за тоді-таки оприявненими, нотабене, першими естетичними розколами (а це вже сама серцевина культури, «царство Еросу»! — точно продіагностований С. Павличко як етапний, конфлікт «пізнього», вже російського за ідейним походженням народництва з модернізмом — скандальнозвісна стаття С. Єфремова 1902 р. «В поисках новой красоты» і «хрестовий похід», зокрема й Українчин, проти «тої дикої бурсаччини» [12, 29][831], — відбувався в межах одного й того самого покоління «радикалів», що, проте, нітрохи не робило опонентів людьми однієї, за І. Франком сказавши, «культури душі»[832]!), — насправді проглядається, глибинним тектонічним зсувом, наростаючий конфлікт двох типів інтеліґенції й двох ціннісних систем, — той самий, що потім буде описаний Ортегою як «бунт мас». Його численними, то дрібнішими, то дужчими порізненими спалахами протяте  в с е  українське громадське життя початку століття. Якщо порівнювати з аналогічними процесами в тодішніх європейських культурах, то відмінність бачиться не стільки навіть у пропорційно менших українських масштабах, скільки, насамперед, у вимушеній «підпільності» в нас цього процесу, прихованості (аж донині!) «домашніх» конфронтацій під «спільною накривкою» перед лицем «спільного ворога», якого повсякчас треба було «держати в умі»[833] (характерно, що тільки-но імперську «накривку» було зірвано, війна «української Гори» з «українською Жірондою» відразу ж вийшла на яв, — «безславний», у шевченківському значенні, сюжет боротьби між собою двох українських урядів, УНР і Гетьманської держави, теж великою мірою вписується в означену парадигму й давно вартує під цим оглядом серйозного культурологічного перепрочитання). Тим важливішою на цьому тлі є вартість «Трьох хвилин» як історичного документа, де, може, єдиний раз за ціле українське XX ст. речі названо своїми іменами.

Варто зробити ще одне застереження. Поставлений Лесею Українкою «новій» українській інтеліґенції діагноз ненависти (дещо пізніше, у «Віхах», його повторить С. Франк щодо інтеліґенції російської[834]) в жодному разі не слід тлумачити, нашим сучасним звичаєм, як її реакцію на ту порцію ненависти, яку вона отримала від співвітчизників на свою власну адресу[835], — хоч вона її таки отримала, і деякі критичні виступи проти неї за зарядом геть, здавалось би, ірраціональної злоби майже не поступаються тому дискурсу «полювання на відьом», що його ми звикли асоціювати вже виключно з більшовицькою ідеологією[836]. Насправді річ тут зовсім не в ідеології — це, як визначила Г. Арендт, «природне обурення» масової людини «всім, чого вона не може зрозуміти»[837], тільки що в нову добу вперше в історії «масова людина» отримала право голосу для свого обурення, — а вже ідеологія, яка леґітимізує її в цьому праві, приходить заднім числом. І тут російське народництво з його «рівнянням на Фєдьку» прийшлося нашій «новій», «народній» інтеліґенції акурат впору.

З одного боку, на кінець XIX ст. вона, як слушно підмітив М. Попович, застала вже готову, дарма що ще неповноструктурну, українську культуру, і могла сприйняти її вже не за логікою шляхетського успадкування — як ортегівське «завоювання, яке належить щохвилини відвойовувати», — а за логікою «розпещеної дитини»[838] — як даність, отриману в ужиток, як належне їй «своє поле», на якому можна орудувати відповідно до своїх власних інтересів і уподобань. (До чести української літератури треба сказати, що пов'язані з такою культурною масофікацією ризики вона спостерегла з місця й відразу: від «Дядькової хвороби» В. Самійленка 1896 p., де з'являється вже цілком упізнаваний тип майбутнього «пролетарського письменника», що багато в чому утримує культурно панівну позицію й до сьогодні: «Ну й що ж у тих віршах? Чим вони кращі за моїх? Що він Байрон, а я Бовкало? Це ще не велика різниця…»[839], — і до вже згадуваної «Молодої крови» В. Винниченка 1913 p., жорстокої сатири на спробу «побудови демократії в окремо взятій родині»[840], українська література на різні лади попереджала про закономірність, яка аж ген потім, у 1970-ті pp., в американській теорії масової культури буде названа «законом малинового джему»: чим більше «поширюється» культура «в масах», тим більше «стоншується», вужчає «культурний шар», — сиріч, коли, за ентузіастичним висловом сучасного критика, «маси розпочинають „штурм неба“»[841], то результатом буде зовсім не масове сходження на «вершини людського духу», а навпаки, «падіння неба» й «денудація» вершин, загальне обниження культурного рівня, — попередження, зі зрозумілих причин довгий час іґнороване в усіх історіях української думки, тож пора цей недогляд виправити.)

З другого ж боку, «нова» українська інтеліґенція отримала в російському народництві собі до диспозиції готову й потужну ідеологію масової людини. Весь пафос звідусіль обволікаючого її російського революційного руху спрямовувався на «народну користь» (негайне ущасливлення маси «Фєдьок»), а це було надзвичайно привабливо насамперед тим, що забезпечувало куди чіткіші, безпосередніші, і водночас простіші й приступніші їй — під кожним оглядом менш вимагаючі, — ціннісні орієнтири, ніж лицарська націєтворчість «інтеліґенції традиції» з її релігійно-кастовим етосом (показово, як по-різному був сприйнятий Винниченків демарш із «переходом у російську літературу» Лесею Українкою і С. Єфремовим: Винниченкові виправдання матеріальною нуждою, просто-таки голосом Килини: «А що ж ми мали тута — голод їсти?», — байдуже, щирі чи ні[842], у косачівській етиці служіння жодним арґументом бути, ясна річ, не могли, і Леся Українка, як видно з розкиданих згадок у її листах, ледве стримує холодне презирство, а дізнавшись, що Винниченко входить до редколеґії «Дзвона», з яким рвати, хоч їй і дуже хочеться, вже пізно, бо пообіцяла їм «ще одну річ», — слово чести чинне, кому б не було дане! — пише «Оргію», даючи Винниченкові «добрий приклад»[843], як треба вмирати, коли твоя культура тебе не годує [sic!], — а от у С. Єфремова, народника школи Михайловського, така «рабська» мотивація знаходить повне співчуття, — винен не індивід, що, «як мертва глина» [«Оргія»], улягає гнітові обставин[844], а «поганий» соціум, у дусі класичного російського «среда заела»: «…Кращі наші люди  м у с я т ь  іноді йти до чужого письменства, щоб тяжкою панщиною на чужому полі відробляти за ту ганебну байдужість <…>, якою обкутує своє письменство рідна обивательщина»[845], — це вже, вважати, готове психологічне підложжя і для майбутньої  у к р а ї н с ь к о ї  р а д я н с ь к о ї  к о л а б о р а ц і ї,  в основі якої — глибоке й по-«мужицькому» тривке переконання «народного інтеліґента», що за його «панщину на рідному полі», «каторгу на творчих галерах» [О. Гончар], «рідне поле» «мусить» йому віддячити, заплатити — достатком, шаною й особистим благополуччям).

Уточню, щоб у читача не склалося враження, ніби всю відповідальність за український, мовляв Хвильовий, «масовізм» я складаю, як ото Єфремов, на «поганий вплив іззовні» — російський. Боже мене борони. Ясно, що й без росіян свою «леґітимізуючу» ідеологію — яку-небудь власну комбінацію соціалізму з націоналізмом — українська «масова людина» все одно була б із часом виробила, цей процес був історично неминучий і відбувався в усіх європейських країнах (і в більшості закінчився коли не фашистськими диктатурами, то принаймні «поміркованим» авторитаризмом, потверджуючи застереження А. Токвіля, що «для збереження свободи в демократичному суспільстві потрібно, аби в людей було почуття свободи й смак до неї»[846]). Але в тім-то й річ, що «своєї» ідеології українській «масовій людині» виробляти не треба було, бо російське народництво дало їй уже готову, заощадивши зусиль, — їй залишалося тільки «перебрати Фєдьку в вишиванку» (в «національну форму», за пізнішим радянським дискурсом). Така підтримка дуже прискорила український «бунт мас», обмеживши й нейтралізувавши можливий «антихамський» вплив «старої» інтеліґенції. Так що у війні «української Гори» з «українською Жірондою» російська «хамократія» зіграла роль не тільки «накривки», а й безпосереднього союзника одної із сторін.

За цією новою, перейнятою від росіян оцінковою шкалою вже можна було переоцінювати вартості, не озираючись більше ні на яке «старе луб'я», — можна було й самим цілком авторитетно судити про те, щó «нашому народові» зараз «треба», а «чого не треба» (і це останнє оголошувати даремною «розтратою <…> сил», що є «вже не просто легкомисність і нерозважність, а злочин перед рідним краєм і народом»[847] — sic!), і відкладати набік україномовного «Гамлета», бо це твір, селянам (=«народові»), на відміну від Вальтера Скотта й Г. Бічер-Стоу, незрозумілий, а значить, наразі, «поки що» (поки селяни не візьмуть «штурмом» небо, і Бовкало не вивчиться на Байрона!), не такий уже й потрібний[848] (NB: у 1930-ті так само вирішить Сталін — і на довгі  роки «Гамлет» в СРСР щезне з театрального репертуару!), і пребезтурботно, жодної «розтрати сил» у тім не бачачи, радіти, що «такий писатель, як Франко», працює газетярем, бо, як пояснювали Лесі Українці, на її жах і розпач, Труш і Ганкевич, «для нашої суспільності, для нашої епохи, може, власне описи господарських вистав далеко потрібніші, корисніші і цікавіші», ніж «Зів'яле листя» того ж автора [12, 15], і т. д. Цей культ «нашої епохи» (згодом пишним цвітом розквітлий у добу комунізму), психологічне «вимикання» історичної ретроспективи й «затуманення» перспективи яким-небудь «простим» гаслом («світле майбутнє»!) є взагалі індикаторним для масової культури: дневі починала «довліти «злоба його», на передній план владно висувався прагматизм, принципова небезкорисливість ідей і вчинків (за Шпенґлером, «уява, скерована тільки на практичне»[849]), — і на підсвідомому рівні української культури йшло стрімке відмирання цілих пластів «старої» лицарської чуттєвости, чуттєве «розшляхетнення» — перша (історично зіжмакана й обтята революцією) фаза наступного більшовицького «розінтеліґенчення».

На місце «Христового воїна» заступав енергійний і самовдоволений «найманий працівник» («робітник на народній ниві»), той специфічно російський тип інтеліґента як громадського діяча, про чию небезпечно розрослу суспільно-політичну роль в Україні писав потім В. Липинський. Шевченко був для цєї «нової» інтеліґенції вже мало не таким самим «співцем селянської недолі», як Павло Грабовський[850], а Леся Українка, котра на «співачку селянської недолі», як не крути, ні з якого боку не надавалася і мала б бути списаною по тому самому відомству, що й «непотрібний» «Гамлет», уже потай дратувала своїм, за точною характеристикою Труша й Ганкевича, «літератським аристократизмом» (і, додам від себе, не тільки «літератським»!), — у перекладі «монтаньярською», «великопанськими мріями».

Цю генетичну чужорідність Лесі Українки дедалі прибутній, витісняючій її з-поміж себе — самою масою, кількісним натиском — еґалітарній «культурі низів», з її чіпким практичним умислом і повністю вивітреним інстинктом духовної «вертикалі» («тип сильних духом, але цілковито неметафізичних людей»[851]), першим відзначив М. Зеров, накресливши при тому й вельми промовистий портрет «нового» українського інтеліґента-народника: «Призвичаєний до трактування в літературі передовсім — побуту, а потім — вузьких, але невідкладних, «самим життям», мовляв, поставлених тем (от, скажімо, «інтеліґент на селі» — народний учитель, агроном, Марко Кравченко, Мирон Серпокрил…), утилітарист у мистецтві (sic! — курсив мій. — О. З.) і аматор пристарілої трохи манери, — в Лесі Українці, в її темах і образах він побачив лише літературщину, відходження від сучасности, одривання від ґрунту. Він схилявся перед «ерудицією» (тоді він ще шанував ерудицію) і, сам здебільшого ні одної чужої мови не знаючи, віддавав належну шану поетці, що, крім кількох слов'янських і чотирьох романо-ґерманських («європейських»), могла читати ще й на двох давніх мовах, — але при тому був в глибині переконаний, що ерудиція мистецтву шкодить і що в творі мистецтва єдино важливе — не «искус строгий», а «нутро», і в такій хорошій певності строчив сам оповідання і особливо „вірші“»[852]. У цьому описі можна вже без особливих зусиль розгледіти прямого предтечу української радянської інтеліґенції[853], — зайвий доказ, наскільки мав рацію Ю. Шевельов, твердячи ще в 1950-ті, що «народницький комплекс у російській революції й совєтській системі» — «це — один з головних ключів до їх зрозуміння, тоді як фасада марксистської фразеології — тільки фарба на стінах споруди»[854].

Ні, Лесю Українку не «ненавиділи» з переконання, як Монтаньяр Жірондиста (ексцеси з «Ділом» і «Русской речью» — то радше фройдівські «фістули», через які вихопилось назовні «колективне несвідоме» молодої української «хамократії»), — правильніше б сказати, що її в міру байдуже терпіли — остільки, оскільки вона могла бути «корисною». К. Квітка в своїх спогадах подає досить-таки гнітючу картину того, як жінку-Орфея раз у раз було ставлено сучасниками, як в «Орфеєвому чуді», працювати «клевцем чи долотом», — «заповнювати прогалини в різних галузях культурного життя», і як «ся колізія межи тим, що «треба», і творчим потягом до того, що «не треба», тяглася весь Лесин вік»[855]. Ці «народні робітники» судили її за своїми критеріями, за власними «борговими платіжками», на яких чітко й ясно було проставлено, «що треба» і «чого не треба»[856], і крізь їхнє оцінкове сито Леся Українка власне в індивідуально-незамінній якості «себе самої» — провалювалася, випадала, розсипаючись на суму безособових функцій, що цілком могли бути виконані й будь-ким іншим із аналогічним освітнім цензом — перекладачки, оглядачки іноземних літератур, словом, «учительки правильних проізношеній». У зародковому вигляді тут проглядається той самий підхід до «старих спеців», що його згодом зробить програмою своєї «культурної революції» геній чистого утилітаризму В. Ленін[857], — «взяти від буржуазії» всі її вміння й навички, «всю науку, техніку, всі знання»[858], щиро вірячи, що власне сума знань і становить «культуру». Що ж до того, в чому Леся Українка дійсно була для культури єдина й незамінна, то тут із «un silence sonore» [10, 353], «гучної тиші», що переслідувала її в сні й наяву, раз у раз лунав «свисток», цілком гідний і ленінського критичного репертуару: «Воно добре написано, тільки нащо воно?» (sic!): саме так «сказала їй <…> одна близька людина, навіть письменник, і сю фразу Леся пам'ятала весь вік»[859].

І не слід думати, ніби причиною такої культурної нечуственности були тільки ідеологічні пріоритети «народників», бо й їхні «ідейні антагоністи», адепти модернізму й «штуки для штуки» (що самі себе проголошували «аристократами духа», а Лесю Українку обурювали якраз літературним хамством: «висловлювала здогад, що сі сецесіоністи оснували «Свою хату» для того, щоб не бути зобов'язаними працювати над собою і мати можливість не ставити самим собі ніяких вимог»[860] — sic! курсив мій. — О. З.), виявляли точнісінько таке саме абсурдне, в буквальному значенні слова (ab surdum, «від глухого»), нерозуміння масштабу Українчиної особистости: для них вона також була «замінна», тільки вже не як сума кваліфікацій, а як функція літературного імени, «бренду»[861]. Це вступала у свої права  е п о х а,  я к а  в ж е  н е  п о т р е б у в а л а  г е н і я,  а відтак і не вміла його впізнати (для порівняння: півстоліття перед тим Шевченко все-таки ще був сучасниками «впізнаний», у повній згоді з ідеалами романтичної філософії[862]!), — епоха панування масової людини, для котрої вже не існувало духовної ієрархії, а тому не існувало й того, що Т. Карлайл, останній із філософів європейського романтизму, називав «героєархією», «ієрархією рівняння на героя» (культурні герої цієї нової епохи вже не мусили відзначатися головною карлайлівською прикметою — здатністю бачити сутність крізь позірності, — тобто не були носіями жодного сакрального послання, а добиралися за геть іншою сукупністю критеріїв, чи не головним з-поміж яких — мав рацію М. Євшан! — стала невпинна змінюваність, новизна[863], або ж, мовою сучасної теорії масових комунікацій, «новинність» — здатність служити матеріалом для ЗМІ). Коли Жірондист у «Трьох хвилинах» жахається, почувши від Монтаньяра про страту Лавуазьє («Не вірю! Се неправда! Се занадто / злочин великий — навіть і для вас!»), Монтаньяр відказує йому цілком у дусі сталінського «Незаменимых людей нет»: «Хіба ж не все одно, в котору скриню / з кісток та м'яса перейде ідея — / тож їй не першина мінять домівку. / Чи зветься скриня та Лавуазьє, / чи там який Дюпен або Лера? / Ото, не мав би я чого журитись!» Саме ця універсальна замінність будь-кого будь-ким, про яку вже згадувалося в попередньому розділі, становить одну з фундаментальних характеристик масового суспільства. Тут додам, що М. Гайдеґер ставив таке «неістинне» буття, при якому індивідуально-неповторного, «ось-цього» «когось» (das Wer) заступає «будь-хто інший» (безликий усереднений das Man), у пряму залежність зі зміною модусу переживання часу — з підпаданням людини під владу суцільної теперішньости, зануренням у «те, що є». Тобто, кажучи словами Труша з Ганкевичем, — у «нашу суспільність» і «нашу епоху» як єдино сущі. У контексті нашої теми це означає одну дуже просту річ: раз у культурі з'явилося поняття «замінности» (одного «робітника на народній ниві» на інших, що, мовляв, прийдуть на його місце[864]), значить, уже відбувся розрив культурної тяглости, обрив традиції. Так що наша гіпотеза знову підтверджується, з якого боку не дивись: свій антихамський імунітет українська культура втратила ще за життя Лесі Українки.

А тепер про ту ненависть, у якій вона так точно впізнала «дух нової доби». За що, власне, «ненавидить» Жірондиста Монтаньяр? Це не «класова ненависть» — українські «жірондисти» (про французьких і мови нема, ті переважно належали до «третього стану», до «різночинства», а не до «великопанства»!), — як знаємо, і словом, і ділом, і почуттям без останку «зреклися <…> титулів, привілеїв / і хартій паперових» і з аристократією себе не ідентифікували, тож докір «великопанством» заскакує здивованого Жірондиста (аж він, не вірячи власним вухам, перепитує!) так, як авторку — докір «літератським аристократизмом». Це й не характерна для «монологічних» культур (російської особливо) ненависть «на ідейному ґрунті», коли опонент трактується як ворог, — у тексті ці двоє ніяких політичних дискусій між собою не провадять, згадується хіба що жірондистська «ідея», в яку Монтаньяр «не вірить», але зміст цієї «ідеї» жодної ролі не грає (лише у фінальному, вже «еміґрантському» монолозі Жірондиста мелькає ритуальна для французького Просвітництва згадка про поклоніння «одній богині, богині Розуму», що звучить радше зашифрованим іменем Абсолюту, ніж референцією до ідейного «батька Жіронди» — Ж.-Ж. Руссо). Тож можна погодитися з Монтаньяром: тут «не в ідеї / мій пане, сила». І все-таки саме ненависть визначає стосунки цих персонажів, і сам Жірондист визнає її правною — настільки, що в кінці другого, центрального епізоду, який діється в тюрмі Консьєржері і в якому вони з Монтаньяром уже не політичні опоненти, а кат і жертва, «піднімає рукавичку» й відповідає строго симетрично першій репліці Монтаньяра:

Ж і р о н д и с т.  За правду треба правдою платити:
я, жірондист, ненавиджу тебе
і всі твої глибокохамські вчинки!

Так складається смислова «рамка», що замикає в собі увесь діалог двох антагоністів (більше вони в тексті не зустрінуться): «великопанські мрії» — проти «глибокохамських вчинків». Перед нами, як любила висловлюватися радянська пропаґанда, «два світи — два способи життя» (таки ж verbatim: «Невже ти не додумався до того, / що кожен мозок має власний світ? Що жірондист живе на іншім світі, / ніж монтаньяр?» — повчає Монтаньяр, ніби вичитуючи з Повного зібрання творів В. І. Леніна), — і розмежування між ними проходить (чи, краще сказати, його проводить Монтаньяр, цілком згідно з ленінським «принципом партійности»[865]!) — по лінії віри.

Жірондист репрезентує «культ лілеї» в чистому вигляді: він по-платонівському вірить, що «ідея — вічна» і що людське життя має сенс остільки, оскільки трансцендується за власні межі, ставиться на службу цій надчасовій інстанції, — тільки таке посвячене, самозречене (аж до смерти на ешафоті включно) життя є гайдеґерівським «істинним буттям» (пор. у Ґете: «вищий смисл зречення в тому, що тільки через нього стає мислимий дійсний вхід у життя»[866]), — тільки воно дає змогу з граничною інтенсивністю прожити «і біль розлуки, й тугу поривання, / й високе щастя жертви для ідеї, / і муку сумнівів, і радість мрії, / і смерти неминучої трагізм». Монолог Жірондиста в останньому епізоді, у швейцарських Альпах, куди Монтаньяр допоміг йому втекти від ешафота, може взагалі слугувати за межовий знак в історії європейської чуттєвости, — звідси, від Лесі Українки, від того «містка», по якому ходить над проваллям її Жірондист, ще психологічно однакова відстань як «назад», до Ґете, чиїм ідеалом була саме повнота буття (в повноцінному людському житті має, як повчав він Екермана, «бути все»!), так і «вперед», до Кундери, який найвичерпніше в добу масових суспільств описав загальну зміну ідеалу буття, з «повноти» — на «нестерпну легкість», з «усього» — на «тільки хороше» (пор. у Ортеги: масовій людині притаманне «природне і корінне переконання, що життя легке»[867]), і Українчин Жірондист стає першим у культурі XX ст. мучеником цієї «нестерпної легкости» («Занадто гарне ти, моє вигнання! / Занадто вільна ти, моя в'язнице! <…> мені здається, що от-от всі пори / почнуть точити кров і я загину, / як мандрівець на глетчері найвищім, / де грудям дихати надміру легко…»), від якої врешті зважується втікати таки «назад», у Францію — найімовірніше, на смерть.

Устами Монтаньяра промовляє натомість увесь матеріалізм XX століття — матеріалізм як єдино можлива філософія масової людини, на чиєму прапорі невдовзі буде прямо виписано її «орос», із дитинства знайомий кожному вихованцеві радянської школи: «Самое дорогое, что есть у человека, — это жизнь» (М. Островський). Жодних «вічних ідей» для Монтаньяра не існує й існувати не може (Ленін у таких випадках роздратовано форкав: «Поповщина», — і Монтаньяр так само глузує з Жірондиста, що той «культ розуму зміняв на культ містичний»), адже кожна ідея є продукт людської голови (=«матерія є первинне, дух вторинне»[868]), а кожна голова, відповідно, може бути відрубана, — логіка, аж надто добре знана з історії тоталітарних режимів[869]. Відповідно у війні з Жірондою для Монтаньяра «тільки в тому річ, / хто перший зогниє, а хто остатній, / чий світ раніше згине». Отже — хто кого переживе (через півстоліття після Лесі Українки Е. Канетті в «Масі і владі» показав, що виживання, переживання інших є невіддільна складова комплексу влади[870], — влада без сакруму, таким чином, в остаточному підсумку, в «ліміті функції» завжди матиме множення трупів, бо це її найпростіший спосіб самоствердження). Більшовицька диктатура пролетаріату, нацистський Endlosung і Тисячолітній Райх, усі «тотальні війни» XX ст., у яких противника більше не треба поважати як рівного собі, а тільки знищувати («мочити в сортирах» [В. Путін], «як скажених собак» [Сталін], «як воші» [Гітлер], — тип «війни без правил»[871]), уже присутні тут у зародку, стиснуті в пружину спільного знаменника — єдино щирої, без жодного ідеологічного камуфляжу, як ҐУЛАҐівське гасло «умри ти сьогодні, а я завтра», відповіді на запитання (Жірондистове), «навіщо» ж взагалі потрібна така боротьба:

А на теє, щоб сказати:
я найсильніший, поки я живу,
і через те я житиму найдовше.
«Ти довголітній будеш на землі» —
от де правдива вища надгорода
народам, партіям та й одиницям.

От і все, ми — у сьогоденні. Вперше у європейській літературі в цьому невеличкому, за ціле століття ледве завваженому критикою «етюді» зафіксовано історичний прихід до влади «масової людини», — людини, чиїм головним арґументом стає «безпосередня дія», читай насильство (не «мрії», а «вчинки»!), психологічним модусом — свавілля («це людина, яка прийшла на світ, щоб робити те, що їй забагнеться»[872]), а символом віри — той крайній індивідуалізм матеріаліста (для якого «самое дорогое, что есть у человека, — это жизнь»), який, у разі сполуки з якою-небудь ідеологією, здатен творити вибухову суміш щонайпотворніших неопоганських міфологій, — і цю останню перспективу Монтаньяр цілком ясно й окреслює:

Сказати правду, якби я так думав, <…>

(тобто, якби вірив в «ідею» та цінував її видатних носіїв. — О. З.)

я б сам собі метою став, з'єднавши
в єдиний культ пошану до ідеї
і до своєї власної особи.

«Культ своєї власної особи» — це й є найбільш універсальна формула хамократії, незалежно від того, чи прикриватиметься вона якимось ідеологічним лушпинням, чи, як у нашій пострадянській реальності, парадуватиме в дикунськи-первісній наготі. Можна сказати, що хамство — це абсолютистська релігія власного «я». І тому не дивно, що головною її чуттєвою домінантою має бути саме ненависть — до всього, що «не-я».

У дещо лагіднішій, «змазанішій» формі це завважив і Ортега, — відзначивши, що масова людина «поводиться так, немов, крім неї та їй подібних, немає нікого на світі»[873], — але візія Лесі Українки в порівнянні з ортегівською не тільки хронологічно раніша, а й тверезіша, точніша, без усяких «немов» і недомовок: її «масова людина» переконана, що, «крім неї та їй подібних», нікого й  н е  п о в и н н о  бути на світі, і вся «безпосередня дія» цих ревних «практиків» (NB: симптоматична історична кар'єра цього слова: в 1960—1980-ті pp. в СРСР «практиками» офіційно йменували себе співробітники держбезпеки!) спрямована на те, щоб нікого і нічого іншого й  н е  б у л о.

«Я рівного собі не маю тут <…>. Ти тільки рівна, може, навіть вища, / і ми боротись будем до загину», — так — із максимальною «щирістю»! — заявляє Кассандрі інтелектуально найблискучіший з усіх Українчиних хамів — фальшивий віщун Гелен, «тонкий і гнучкий» психолог і маніпулятор масовою свідомістю, на чий «фригійський розум» могли б позаздрити й сучасні політтехнологи (розіграна ним комбінація з псевдоавґурським «пташиним шоу», яким він посилає на смерть Ономаєву армію, належить уже до арсеналу інформаційного суспільства, — тут прообраз усіх масових PR-кампаній, із ґеббельсівською пропаґандою включно: лідійське військо бунтувало й не хотіло йти на бій, бо пройшла чутка, що «Кассандра закляла», — «А я прийшов з повагою жерця, / в віщунській діадемі, патерицю / посріблену здійняв високо вгору, / мов блискавка, вона свінула в вічі / усім чужинцям. Я сказав: „Мовчіть / і ждіть. Я випустив із храму / свячених голубів“. Замовкли миттю / і галас, і розмови», — театральний ефект спрацював, і далі вже Гелен повністю керує ситуацією згідно з власним «бізнес-планом», а на питання Кассандри, «чим виправдить Гелен свою неправду», коли лідійців таки буде розбито, відповідає за взірцевою логікою масової людини, звиклої мислити виключно в термінах «злоби дня», — «нашого сьогодення» та ринкової «негайної віддачі», — що просто перейде до нового «порядку денного», та й годі: «Зброя поломилась, / але ми іншу знайдем»: для Гелена, як і для Монтаньяра,  н е м а  в і ч н о с т и,  і  т о м у  н е м а  з в ' я з к у  ч а с і в,  — він живе «дискретно», від проекту до проекту, від одної «перемоги», — по-сучасному, «успіху», — до другої, а коли Троя зрештою, по всіх тих «успіхах», упаде, як врешті неминуче падають всі хамократії під тягарем «вузького індивідуалізму, який приглушує будь-яку людську чесноту»[874], то Гелен незгірше зуміє влаштуватись і в Греції — пророком у Дельфах, і там також буде мати те єдине, що його цікавить, — владу над людьми, з приналежними їй атрибутами «користи» і «почести»).

Кассандра і такі, як вона, — служителі Абсолюту, як би той Абсолют не звався, — завжди будитимуть палючу ненависть у хамів усіх часів і народів («і ми боротись будем до загину»!) уже тому, що самим фактом свого існування заперечують абсолютизм хамства, підривають саму його основу — оте «корінне переконання» хама, ніби «культ власної особи» є єдиною метою кожної людини, тільки не кожній вдається його здійснити і, відтак, єдина дійсна нерівність, яка існує у світі, — це поділ на «хамів-переможців» і «хамів-невдах»[875]. Класично хамською є Геленова заява, що Кассандра йому «рівна» (sic!), — хоча сам же щойно признався, що ніякий він не пророк, що ніколи не мав пророчих візій і не чув голосів, а виголошує під виглядом віщунств «те, що треба, сестро, / те, що корисно або що почесно» (NB: ще один «утилітарист»!), — проте чесно визнати себе «людиною іншої професії» (як влучно мовляв Й. Бродський про Є. Євтушенка) йому й на гадку не спадає, і жодної поваги до неприступного йому Кассандриного дару він не відчуває, — хамство й повага взагалі несумісні, максимум, на що здатен цей тип людини — це визнати конкурента, який може заважати, втручаючись у твої плани, як і Кассандра раз у раз перебаранчає Геленові, — і з яким, відповідно, належить провадити війну на знищення.

Саме таке психологічне підложжя має  х а м с ь к и й  е ґ а л і т а р и з м,  котрий у новітню епоху зручно маскується під демократичну «ненависть до нерівности», тож розрізнити їх досить  складно. Тут потрібне ширше пояснення. Чи не найголовніша і найтрудніша до розв'язання проблема демократії — то нерівність не соціальна (яка аж надто часто сама є «хамською», і саме проти хамської пихи того, хто вжиткує з «прав без обов'язку», й спрямоване обурення істинного демократа!), — не соціальна, а таки духовна. З одного боку, без духовної ієрархії — наявности прошарку не просто «еліти», а політично незалежної «духовної аристократії», визнаної суспільством за продуцента й носія культурної норми в найширшому розумінні, — кожне людське суспільство рано чи пізно приречене на крах, як Українчина Троя чи тоталітарні режими XX ст. Але в секулярну добу така ієрархія, «моральна влада» без релігійного еквівалента, сама по собі настільки вразлива й плитка на емпіричні критерії, що завжди ризикує поглинутися владою політичною й сповзти на орвелівський принцип «усі тварини рівні, але деякі тварини рівніші за інших», — тож демократія узневажнює проблему тим, що виключає з свого дискурсу всяку ієрархічність, кладучи натомість акцент на рівності можливостей. Цим вона більш-менш ефективно закриває двері перед авторитаризмом, але зате відкриває їх іншому лихові — ціннісному хаосу, духовній анархії (що в усій красі спостерігаємо нині в українському суспільстві[876]). Можна сказати, що це «системна помилка» демократії, і досі з нею вдавалося радити тільки там суспільствам, які зберегли (або штучно законсервували, як-от США) традиційні, пре-модерні цінності (церква, родина, «локальна спільнота» і т. д.) на рівні мовчазного соціального консенсусу, загальноприйнятих і самозрозумілих кожному «правил гри». У таких суспільствах духовна ієрархія відтворюється, сказати б, природним чином, — просто тому, що вона там ніколи й не руйнувалася. Одне слово, для успішного функціонування демократія конче потребує, як conditio sine qua non, певного  к у л ь т у р н о г о  с п а д к у,  історично нажитого суспільством «духовного капіталу», — а в разі такого капіталу «не надбано» або «розтринькано», сама з себе не спроможна вборонити суспільство від цілком-таки «системної» моральної кризи.

В цьому сенсі треба розуміти й позірно ексцентричне твердження Ортеги, що «бунт мас — це одна й та сама річ, як докорінна деморалізація людства»[877], і в «Руфінові і Прісціллі» ми також уже бачили, на прикладі Парвуса, куди тонші й загрозливіші форми «демократичної заздрости», ніж порив мужика спалити панський маєток. Монтаньяром, коли він приходить до Жірондиста в камеру смертників, аби «примусить / аристократа вічної ідеї / прийняти з рук плебейських монтаньярських / життя й рятунок», рухає та сама заздрість — прагнення зруйнувати вже не соціальну, а моральну ієрархію: стягти Жірондиста з п'єдесталу героя-мученика й уподібнити собі, духовному люмпену, для кого життя є одинока абсолютна цінність, — тобто зробити так, за завваженим іще в Пушкіна інстинктом «черні» щодо героя, щоб той став «малий, як ми», й «мерзенний, як ми»[878], — і таким чином усі зрівнялися.

Нема сумніву, що цей бунт «масової людини» проти моральної ієрархії бачиться Лесі Українці таки, нікуди не дінешся, прямим продовженням демократичної революції у сфері духа: бунтом «убогих духом» проти кожного, хто посідає вже не маєтки й титули, а нематеріальні («неміряні, нелічені», як каже Мавка, — і тим дражливіші!) скарби[879]. Це «соціологічне первородство» «Трьох хвилин» засвідчує й «прототипний» текст, із якого французький «революційний етюд» випурхнув, як метелик із лялечки, — «Осіння казка», розпочата за півроку перед тим і кинута недописаною. На місці Жірондиста там виступає Лицар, а на місці Монтаньяра — Служебка, тобто «народ» у російському сенсі власною персоною («я помивачка. / Я тут служу на кухні»), — ленінська провербіальна «кухарка», яка, наслухавшись лицарських демократичних промов («Ти все щось говорив там за простолюд, / обстоював, щоб дати волю всім»), робить із того логічний висновок, що й вона може «керувати державою», чи, за її власними словами, — і їй «до палацу недалеко»: «Ото але! Король пастушку свата, / а лицар розпинається за хлопів, — / чому б мені, служебці-помивачці, / не стати панею?». Її репліки, дарма що дискурсивно примітивніші од Монтаньярових (той усе-таки інтеліґент, хоч і «плебей»!), місцями дублюють їх майже дослівною ехолалією («прийняти з рук плебейських монтаньярських / життя й рятунок» — «приймати з рук від репаної хлопки / мужицьку страву»): певний знак, що в авторській свідомості ці персонажі говорять «одним голосом». Визволяючи Лицаря з темниці й ховаючи його у своєму свининці (аналог Жірондистової швейцарської екзилі — в обох випадках життя врятованого позбавляється сенсу), Служебка проробляє на подієвому (матеріальному) плані ту саму, що Монтаньяр на символічному (духовному), процедуру «опрощення», опускання «ліпшого» до свого рівня[880], причім таке встановлення «класової рівности» має для неї, «стихійної матеріалістки», вимір насамперед намацально-тілесний: тепер вона розглядає Лицаря як свою законну сексуальну здобич і пропонує йому там-таки, в свининці, «поженихатись» (сюжет, який згодом обіграє Винниченко в «Молодій крові», — а українські підручники досі розповідають нам, як «всі українські письменники любили народ»!). Можна сказати, що Лицареве «народництво» закінчується повним фіаско: єдине, що «народ» втямлює з усіх лицарських програм, — це, що тепер йому «все дозволено», — і випускає з алегоричного «хліва» всіх своїх євангельських «свиней» («А як демони вийшли були з чоловіка, то в свиней увійшли» [Лука, 8:33] — пор. в «Осінній казці»: «бидло випирає хвіртку і частину перегородки і вривається на передній план. Хто з людей не встиг вихопитись на гору або ослизнувся, деручись, той попадає на роги і під ноги бидлові і конає, стоптаний в болоті»),

І ще один дуже важливий момент вдається Лесі Українці розгледіти в «посполитому рушенні» служебок і монтаньярів до влади: що ненависть до нерівности, «демократична заздрість» сама собою аж ніяк не тотожна повазі до загального права. Скидаючи «ліпших людей» з їхніх станових, майнових, освітніх, моральних і т. д. п'єдесталів, «масова людина» прагне зовсім не рівности, не «волі  в с і м»,  — вона прагне реваншу, самоствердження над «скинутим» і свого абсолютного над ним права («без обов'язків»!). Ламаючи ієрархію, вона не заміняє вертикаль горизонталлю, а тільки перевертає її, міняючи місцями себе й «ліпшого». Лицар, замкнений у свининці, над яким Служебка дозорчинею, — це втілений «кухарчин» ідеал соціальної справедливости: тепер вона «пані» над Лицарем так само, як і над худобою (NB: єдино знана їй форма влади, яку вона надалі й репродукуватиме, коли вийде за межі літературного тексту й на ділі почне «керувати державою»!), — і свою позицію влади Служебка зараз же означує зміною стилю спілкування, переходом із «прошу пана» на «Гей, де ти тут? Виходь!». Хамський реваншизм Монтаньяра, дарма що на порядок складніший, за алгоритмом той самий, що й у Служебки: для відчуття своєї переваги йому конче треба втягти Жірондиста у «свій свининець», примусити того добровільно, за власним вибором прийняти його, Монтаньярові, правила гри (власне життя як надцінність): «Адже та мусиш? Правда ж? Ти приймаєш?» (тільки аж прорвавшись цим стривоженим запитанням, Монтаньяр, що цілу сцену провів був досить розв'язно, — демонструючи над опонентом зверхність не просто ситуативну, тюремника над в'язнем, а й інтелектуальну: монополіста на істину над нікчемним профаном, — зраджує свій прихований неспокій, те, наскільки йому в дійсності залежить на Жірондистовому падінні для власного самоствердження, — отут би Жірондистові й сказати «ні»: з моменту, коли таки «приймає», він наперед програє, бо Пастухом у цьому свининці завжди залишатиметься Монтаньяр[881]).

Свого часу радянські науковці, можна сказати, продовжили недописану Українчину драму «за межі тексту» — примудрившись вичитати в цій трагічно аристократичній історіософії «оптимістичну» (sic!) й «глибоку віру Лесі Українки в перемогу робітничого класу в складній і тривалій боротьбі з царизмом» [З, 387] — себто продемонструвавши щодо Лесі Українки акурат той самий рівень розуміння, що Служебка до Лицаревих промов. Після всього, що нам відомо про Українчин гностицизм, неважко впізнати за таким частим у неї мотивом непорозуміння, комунікаційного розриву (що найчастіше проявляється власне як «кидання перлів перед свині»!) не тільки автобіографічний відгомін її культурних конфліктів із «новою» інтеліґенцією, а й дещо істотніше — справді-таки «глибоку віру» гностички (на два тисячоліття завглибшки!) у те, що «масам», загалові (=«ілікам») істинне визвольне знання (=гнозис) неприступне і, бувши необачно внесеним у «непросвітлену» свідомість, може обернутися знаряддям настільки ж небезпечним, як бомба в руках дикуна. У драмі «На полі крови» (1909) Леся Українка розвиває далі сюжет «хамського реваншу» (як бачимо, ще один її «кластерний») саме по цій «дискомунікативній» лінії, переносячи його на терен священної історії — і там остаточно добудовуючи до міфологічного архетипа. Так «масова людина», пройшовши шлях від Служебки через Монтаньяра до Гелена, врешті виявляється Юдою — найбільшим грішником усіх часів і народів.

У літературі XX ст. Юдою хто тільки не сушив голову, в які тільки інтерпретаційні схеми його не вкладаючи, — від Л. Андрєєва з його психопатологічним анамнезом «злочину на гомосексуальному ґрунті» (ніким ніколи не люблений, Юда Іскаріот Л. Андрєєва ставиться до Христа з явно «содомітською» ніжністю!) до вже згаданих раніше містико-езотеричних гіпотез Борхеса[882]. В Українчиному міфі Юда постає не ускладненим, а навпаки, нарочито спрощеним — «усього тільки» хамом, «духа не разумеющим», отже, «несвідомим» злочинцем проти Св. Духа (згадаймо, у гностиків найтяжчим гріхом був «гріх незнання»!). Нічогісінько не второпавши в Ісусовій проповіді, точніше, второпавши рівно стільки, скільки Служебка з підслуханої Лицаревої промови, — а саме, що через цього пророка йому, простому каріотському селюкові, відкривається шлях до панування, і то не над «якимсь там хуторцем у Каріоті», а над «народами всього світу», сиріч уявивши собі Царство Боже чимось на кшталт гітлерівського Тисячолітнього Райху, — Українчин Юда навіть після смерти Вчителя, на «полі крови», абсолютно «щиро» не тямить і не визнає за собою жодної провини перед Розп'ятим, навпаки — вважає себе його ошуканою жертвою: «Так! Я продав! / А він мене ограбував! Ні, гірше! / Він одурив мене!», — як, до речі, й Служебка вважає Лицаря невдячним і щиро тим обурюється («Така від тебе дяка?! / Бодай би не зійшов ти з сього місця!»), і Монтаньяр під кінець докоряє Жірондистові: «Годилось би хоч „дякую“ сказати» (sic!), — ніхто з них, «людей маси», не вбачає у своїх діях злого умислу і в межах власної оцінної системи засуджений бути не може (у «На полі крови» роль зовнішньої «судової інстанції» виконує також «людина маси» — добродушний, по-селянському розважливий Прочанин, якому Юда оповідає свою історію, і дуже характерно, що, як тонко спостеріг Ю. Шевельов, «поки в Юді говорить тільки  н е н а в и с т ь,  прочанин слухає й навіть притакує»[883] [розрядка моя. — О. З.], — коли й не конче похваляє Юдині вчинки, то принаймні демонструє повну вирозумілість щодо мотивів, тут вони з Юдою перебувають в одному, сказати б, «герменевтичному колі»[884]).

Чи не вперше в новітній європейській культурі зустрічаємо тут воістину геніальний здогад про «банальність зла», як потім визначила цей феномен Г. Арендт. Українчин Юда от власне що до розпуки банальний — як, в однойменній студії Г. Арендт, Айхман у Єрусалимі (нацистський злочинець, що на судовому процесі виявився, на розчарування публіки, зовсім не демонічною персоніфікацією світового зла, а нудним і обмеженим системним бюрократом). Цей Юда твердо переконаний, що Ісус — дурисвіт (пообіцяв Юді світове панування «в обмін» на «видурений», тобто відданий бідним з його намови, дім із виноградником, — і не дотримав слова!), а на додачу ще й невдаха, який просто «не вмів нічого довершити» («Все в нього розпливалося в словах») і навіть коли влада сама пливла йому до рук, як при труімфальному в'їзді в Єрусалим, не зумів нею скористатися, а повівся, як останній йолоп: «проїхався по місту, / неначе для розривки римська пані, / щось побалакав там своїм звичаєм (курсив мій; це саме «щось там говорив» — як про пташиний спів або іноземну мову! — ми чули й від Служебки,  з м і с т  почутого для обох «іліків» лишається закритим. — О. З.) / напався на дрібних купців при храмі, / та й знов до Лазаря свого вернувся / серед жінок розводить мляві жалі», — і ніщо не викликає в Юди таких вибухів праведного гніву (аж він «тупає ногою»!), як припущення, ніби з Ісуса міг бути «великий чоловік»: «Великий? Чим же се він був великий? <…> Яким там духом? Що ти знаєш, діду! / Він був такий, як всі!», «Ні, він не був великий! / То велика була його жадоба і пиха!», — читай, «малий і мерзенний, як ми».

Юдин бунт — це прямий наслідок конфлікту ієрархій. Єдина, йому зрозуміла, виглядає так, як її згодом реалізували тоталітарні режими: на самій «осяйній високості» — «золотий престол», на ньому Месія («вождь»), «коло престолу гурт його обранців» (NB: не апостолів, а саме «обранців», своєрідної орвелівської «внутрішньої партії», радянської «номенклатури», куди сільському хлопцеві й марилося потрапити: «я їм заздрив», каже він), — а далі вже, нижче по вертикалі, «їм слугують / народи всього світу залюбки». Цілком, отже, за класичною формулою В. Леніна: «вожді — партія — клас — маси». Це прекрасно й спокусливо, зокрема, своєю ясністю і простотою, задля цього можна, коли що, й батьківським виноградником пожертвувати, — а натомість простій душі підсовується випробування абсолютно не на її мірку («День у день промови, / якісь темно-прозорі, наче прірва, — / аж світ макітрився мені від них!»[885]), — адже самих тих почуттів, до яких апелює Учитель, у її психологічному репертуарі не існує (тут у Лесі Українки й Христос виглядає в дуже вразливій з точки зору гностика позиції — власне того, хто навмання й безадресно «розкидає перли свиням», не вміючи відкрити слухачам органів духовного зору, і тільки знай у безсилому розпачі лементує: «Сліпорожденні! Дивляться й не бачать!», — принаймні стосовно Юди «психагог» із нього виявляється геть нікудишній, ближчий радше до романтичного філософа, як той-таки Геґель, що перед смертю зробив суто «гностичне» резюме своєму життю: «Тільки один мене розумів, та й той не зрозумів»). Продаючи Вчителя, який так гірко розчарував — замість сподіваного «Царства Божого» запровадив у «царство глуму» («де не мені народи слугували, / а я служив відметам всіх народів»), — Юда, зі свого погляду, тільки «поновлює справедливість» — повертає Ісуса у свою ієрархію, за якою той стоїть нижче Юди («Бо хто він був? Син теслі. Що він мав? / Нічого зроду», — Христос «без царства» для Юди «ніхто», нікчема, тоді як він, Юда, «отецький син, ще й одинак», який у себе в Каріоті «все мав»: хамська свідомість насущно потребує цієї  с и л о в о ї  і є р а р х і ї  — за критерієм влади-багатства, коли «найвеличніший» той, хто найбагатший і найдужчий, — тільки нею одною вона й структурується). Раз із вини Христа Юда скотився на соціальне дно, зробившись «жебраком», то Христа він опускає ще нижче — на позицію вже неживого предмета, товару, що його продають, «як гуси, як худобу; поторгують / і вдарять по руках», — і так Юдина зрада виявляється, у сухому підсумку, тим самим «банальним» свининцем: тріумфом хама, «персональною революцією» «іліка», чиє «просвітлення» і врозумлення засобом «передачі знань» засадничо неможливе.

А тепер прошу читача повернутися до початку цієї книжки — і ще раз перечитати список «великих українців», складений нацією на початку XXI ст. То байдуже, що політичні події останніх років напевно внесли б у нього деякі поправки, додавши імена тих, хто здається «найдужчим» «на цю хвилину». Суть-бо не в тасуванні позицій (що само собою може свідчити хіба що про «неістинне буття» — про швидкість забування й рабську залежність нашої свідомости від «злоби дня»), а в наскрізній «Юдиній настанові»: хто не відповідає критеріям тоталітарного «вождя», той не може відповідати й критеріям величі.

Отож сумніватись не доводиться — за минуле століття ми дійсно зробилися «плебейською нацією», в усіх смислах цього слова, — українська «масова людина» перемогла. А її «природне обурення всім, чого вона не може зрозуміти», породжує так само «природну» впевненість, що все незрозуміле — то лиш політтехнологічний хід, призначений замаскувати те, що їй єдино зрозуміле, — корисливий інтерес. Саме за цією логікою «викриває» Христа й Українчин Юда: «Все ж він про себе дбав! Бо він збирався / царем голоті всій юдейській стати, / як обдере маючих та дурних, / а їх добром наділить ту голоту. / Він не казав про те виразним словом <…>, — / та згодом я ті заміри збагнув», — тобто, тут ще й привід пишатися власною прозорливістю, мовляв, «мене не обдуриш»[886]! Це вже настільки «наше», що й коментарів не потребує, — можна з місця нанизувати в разок, як намисто, незліченні «ехолалії» як «із літератури» (і зовсім не тільки марксистсько-ленінської!), так і «з життя», — від солженіцинського «Мільйонам наших співвітчизників невмістимо уявити, щоб людиною <…> могло рухати що-небудь, крім зиску»[887] (по-Юдиному, «жадоби і пихи», по-Геленовому — «користи і почести»), і аж до широко дискутованого у вітчизняних медіях (хоча будь-яка дискусія тут так само безглузда, як у Христа з Юдою) непохитного «глибокохамського» переконання, що «на Майдані стояли за гроші».

Час переходити до підсумків. Як бачимо, у міфі Лесі Українки представлено — вже в готовому вигляді — ту «матрицю», на яку взоруватиметься вся «глибокохамська» чуттєвість «масової людини» XX ст. Для красномовнішої ілюстрації я використала тут цитати з В. Леніна — найбільш «багатотиражного», отже, комерційно «найуспішнішого» в тому столітті автора, чий усепроникний вплив на українську ментальність і чуттєвість наразі чомусь ніхто не квапиться вивчати (при тім, що три покоління нашої інтеліґенції поспіль, як-не-як, мусили студіювати його тексти як культові, — невже ж це пройшло для них безслідно?), — однак це зовсім не означає, ніби хамократію можна з легким серцем списати на «комунізм». Комунізм, як і всякий тоталітаризм, — це, повторюю, тільки частковий випадок хамократії, і для ілюстрації незгірше можна було б використати й тексти Ленінового «конкурента», другого за читомістю автора XX ст., — 3. Фройда. Своїм сцієнтифікованим «культом „я“» той виконав для Заходу на свій спосіб не менш серйозну культурно «опрощенську» місію, ніж Ленін — «по цей бік» «залізної завіси»: за точною характеристикою Юнґа, саме Фройд остаточно розвіяв європейські «мрії про шляхетну людину»[888] (sic! — взагалі, той факт, що головними «владарями умів» у XX ст. виявилися два «практики» par excellence — політик і «лікар з нервових хвороб»[889], — уже сам собою чимало про те століття говорить). Різниця між цими двома «духовними вождями» не культурна, а виключно освітня: Ленін «простіший», стилістично ближчий до Юди й Служебки, а Фройд — до Монтаньяра і Гелена. Сцена, в якій Кассандра й Гелен з'ясовують свої позиції щодо існування Абсолюту («К а с с а н д р а:  Невже ніколи ти того не бачиш, / що  б у д е,  неминуче, невблаганне? / Невже тобі не каже в серці голос: „Так буде, так! Так буде, не інакше!“ —  Г е л е н:  По щирості сказавши, — ні, ніколи. —  К а с с а н д р а:  То нам порозумітись дуже тяжко» і т. д.), через яких двадцять років, у 1927—1930 pp., майже дослівно повториться в дискусії 3. Фройда з Р. Ролланом, — коли Роллан-«Кассандра» пробуватиме зауважити Фройдові, що людині можуть бути притаманні не лише біологічні інстинкти, а й метафізичне, «океанічне» «почуття вічности», і з нього-то й бере початок усяка релігія, — а Фройд-«Гелен» відказуватиме без тіні збентеження: «У себе я не знаходжу цього «океанічного» почуття («по щирості сказавши — ні, ніколи»! — О. З.); науковому підходу почуття взагалі створюють невигоди»[890] (sic! — а ось це вже хамство чистої води: коли «незрозуміле» трактується як таке, що заважає), — і подібних прикладів вдумливий читач може, аби хіть, навишукувати на добрячу брошуру. В тім-то й річ, що Українчина «хамська матриця» універсальна, і прив'язувати її до тієї чи тієї ідеології було б грубою помилкою. Насправді, як свідчить увесь повищий аналіз, війна «Гори» з «Жірондою»,  х а м о к р а т і ї  з  д е м о к р а т і є ю  (у первісному «українському» значенні цих слів), — це не що інше, як конкретно-історична, притаманна новітній секулярній добі версія великої релігійної війни — релігії власного «я» проти релігії Абсолюту.

Україна пішла хамократичним шляхом. Від 1920-х pp. «глибокохамська матриця» уже цілком тоталітарно, за допомогою тоталітарної-таки держави, утверджувала себе в нас як культурно  б е з а л ь т е р н а т и в н у,  — простіше сказавши, паношилась як хотіла. Це вже тема для окремої книжки (і не для одної!), але до такої книжки наша гуманітарна думка ще навіть не почала всерйоз збирати матеріалу (знов дається взнаки та сама закономірність: не можна витягти себе з болота за волосся — не можна аналізувати «хамську культуру» зсередини неї самої, як не вийшло це російській думці і в значно ліпших умовах сто років тому!). Навіть Авгієві стайні українського «соціалістичного реалізму» досі стоять запечатані, а скільки-небудь системні спроби їх хоч трохи прочинити (не кажу вже, почистити!) здійснюються, знов-таки, за російськими (так і хочеться сказати лексиконом 20-літньої давнини — «общесоюзними») зразками[891]. Найцінніший, поки що, «спільний знаменник», на якому сходяться «з різних кінців» — з різних поколінь, різних шкіл, різних методологій — порізнені часткові спостереження над українською культурною катастрофою XX ст., можна підсумувати сказаними ще 1953 р. словами Ю. Шевельова — сказаними про літературу, але справедливими й щодо культури в цілому: «Сталося величезне  р о з і н т е л і ґ е н ч е н н я  української літератури, її повернено в часи Панаса Мирного або Нечуя-Левицького, викреслено не тільки етап двадцятих років, але і етап Лесі Українки й Коцюбинського. Офіційне радянське народництво сперлося на питомі українській духовості рецидиви власного народництва, і вони завернули літературу на 70 років назад»[892] (тобто в 1860-ті — поч. 1870-х — у добу російського народництва й Валуєвського циркуляру).

Цей діагноз — наш  к у л ь т у р н и й  «в і д к а т  н а з а д»  п о  і с т о р и ч н і й  ш к а л і  на рівень 1860-х pp., — було, повторюю, багато разів потверджено емпіричним шляхом, на різному матеріалі. Якби зібрати всі ці спостереження під одною обкладинкою, — почавши від обуреного листа 73-літньої Ірини Стешенко, котра так точно була впізнала у фільмі Мащенка—Драча 1971 р. естетику сто літ перед тим розбудовуваного її рідним дідом «театру корифеїв»[893] (а після розгрому «Березоля» саме «театр корифеїв» і було в нас законсервовано на добрих піввіку одиноким «безальтернативним» стандартом!), і закінчуючи недавнім, уже цілком академічним висновком В. Агеєвої про незаперечний «регрес», тематичну й стильову редукцію жіночого голосу (NB: вкрай важливий цивілізаційний показник!) у Ліни Костенко порівняно з добою Лесі Українки, «зсув назад» на рівень Марка Вовчка (до патріархального ідеалу «мудрої, досвідченої жінки-селянки», яка на кожне питання має «таки готову відповідь» і звертається до адресата як до інфантильного об'єкта повчання[894]), — вийшов би потужний хор-реквієм по колоніальній «завмерлій культурі», котра в результаті ще й сьогодні не може до кінця позбутися шлейфом учепленого за нею іміджу «селянської» (хоча від «селянського» в ній насправді мало що зосталося).

Звичайно, що тут потрібне уточнення. Звичайно, що тотальним цей регрес усе ж не був і не міг бути, і що — повторимо за Драгомановим — «фатальні національно-крайові задачі українські сповнялись і під чужими урядами»[895], і під тоталітарними в тому числі (sic!). І найголовніша з них, яку вдалося «сповнити», — то якраз та, котра, за Е. Ґелнером, становить conditio sine qua non усякого національного проекту і котру 1893 р. поставили на порядок денний «тарасівці»: «рідна школа з власною викладовою мовою»[896], — обов'язкова передумова національного консенсусу[897]. Цю, дійсно «фатальну», задачу виявилося можливим здійснити і в рамках неонародницьких стратегій радянського імперіалізму, який в ідейному плані нічого принципово нового не винаходив, а просто «схрестив» Михайловського (з чиєї легкої руки російський Фєдька став уже за «офіційним», сталінським визнанням писати ліпше од Ґете, а український Бовкало, відповідно, — не гірше од Байрона) — з Валуєвим. Адже ж Валуєвський циркуляр 1863 р. (як і пізніший Емський указ «для пресечения украинофильской пропаганды») у принципі не забороняв Бовкалу, хай і з певними обмеженнями, вправлятися «в области изящной литературы» (у перекладі на мову радянських реалій, «спілка малоросійських письменників» ним зовсім не виключалася), — леґальну нішу для імперськи лояльного, музейно-етнографічного резервату «українства» він залишав. Загальному пафосові російського народництва (=«марксистсько-ленінського вчення») він суперечив тільки в тій частині, в якій не допускав української мови «для первоначального чтения народа» — в «народні школи». Бо недопуск її в обіг освічених класів російська інтеліґенція завжди вважала за норму й була тут повністю на боці царської «контрпропаґанди»[898], — а от «первоначальное чтение народа» («мужика») мало, згоджувалась вона, в інтересах цього самого мужика здійснюватися таки зрозумілою йому мовою, зокрема й колоніальною, де є така потреба. Тож у цьому пункті радянська імперія — ідейний продукт російської інтеліґенції — й пішла «націоналам» на поступки, підкоригувавши Валуєва «за Михайловським»: українська культура отримала в УРСР певний «політичний дах» не лише внаслідок Визвольних змагань 1918—1920 pp. (хоча їхній вплив на культурну політику УРСР 1920-х досі драстично недооцінений[899]!), а й завдяки тому, що змогла довести своє «простонародне», «кріпацьке» походження (від «кріпака» Шевченка, саме в цьому амплуа російською інтеліґенцією в свій час і «розкрученого»), вписатися в неонародницьку колоніальну парадигму, — і такою ціною ми отримали єдиний справді незаперечний свій культурний здобуток у XX ст. — україномовне шкільництво (щоправда, від 1970-х pp. імперія заходилась активно «відбирати назад» і його, але вже не встигла). За трагічною іронією, саме такою й була головна духовна програма українського народництва російської школи (того, що спиралось на нову «інтеліґенцію розриву») — «освіта для народу». Тож, хоч як цинічно це може прозвучати, від Радянської влади наші народники в остаточному підсумку «отримали своє».

Я кажу тут, зрозуміло, про загальний смисл історичного процесу, а не про суб'єктивні уявлення й наміри живих людей — наших щирих українських «Андріїв Петровичів», які, подібно до їхніх російських колег, вжахнулись би й не повірили (NB: і таки ж і не вірили, і ніякі «великопанські» Кассандри їх не переконали!), якби їм хоч на макове зерня відслонилися в історичній перспективі реальні наслідки їхнього хамократичного бунту. Звісно ж, що вони хотіли «не цього», і вони ж таки й лягли першим покосом під колеса тої тоталітарної машини, під яку несамохіть, за точним виразом Є. Плужника, «угноювали дні» («Галілей»). Єдиний «гріх», який можна їм інкримінувати, — це «гріх незнання». А для цього треба, як мінімум, належати до іншої духовної традиції — до тої, до якої належала Леся Українка. Тепер, коли знаємо, що така традиція  б у л а,  і що була  к у л ь т у р н а  а л ь т е р н а т и в а  — українського розвитку за європейською моделлю, — і що ця альтернатива була похована в першу чергу українськими ж таки руками (за «гріхом незнання» — і з якнайліпшими намірами!), — настав час переглянути цілу українську новітню історію за її власною, «питомою», за Шевельовим, логікою, яка в кінцевому висліді й зробила нас на початку XXI ст. нацією кримінальної еліти з професорськими (чи пак, «проффесорськими») титулами — уже без всякої видимої оку «альтернативи».

Після Шевельова наступний — гігантський! — крок до такого перегляду зробила С. Павличко. Вона вперше зайнялася саме «питомими українській духовості» витоками нашого культурного відкату, — і першою-таки завважила в тих витоках появу «стороннього», запозиченого елемента — «російського соціалізму». Захоплюючись ним, — писала вона про ту інтеліґенцію рубежу століть, яку я називаю «новою», — ці люди «не помічали, як разом з ним трансплантували на український ґрунт характерну для російських соціалістів-народників ненависть до Заходу» та «їхній містицизм (народ — носій вищої мудрости)»[900]. Справді, чогось подібного, як ми бачили, годі шукати в перших поколіннях українських народників, — ні в Антоновича з Драгомановим, ні в Шевченка з Кулішем (ті, орієнтуючись у своїх націєтворчих стратегіях на мужика насамперед як на носія історичної пам'яті, тобто більше «лицарського сина», ніж «погані правнуки» панського стану, прагнули «свого Вашинґтона» та «людського, як в Європі, життя» не тому, що були, в російській аналогії, «західниками», а тому, що були «українцями»!), — і навіть Панасу Мирному або Нечуєві-Левицькому (про якого юна Лариса Косач писала дядькові: «Бога ради, не судіть нас по романах Нечуя, бо прийдеться засудить нас навіки безневинно» [10, 113]) не спало б на думку вбачати в Чіпці та Кайдашах носіїв неприступної інтеліґентові «вищої мудрости» та по-пастернаківському їх «боготворити»[901]. А от «на виході» поміченого С. Павличко процесу — на середину XX ст. — наші шістдесятники вже були твердо переконані, що «народ» — «святий», і від своїх російських колег відрізнялися, de facto, лише мовою. «Народ? При чем же тут народ?» — дивувався А. Твардовський, марно шукаючи винуватців сталінського терору («За далью — даль»); «А хтось вітав — і фюрерів, і дуче… / І все-таки, при чому тут народ?», — луною вторувала йому вслід Ліна Костенко («Здивована пісенька»), — і жодне при тому не лицемірило: «народ» для російського інтеліґента завжди «ні при чому», — у реальному житті він може написати 8 млн. доносів в НКВД, вітати фюрерів і дуче, вимагати розп'ясти Христа й відпустити Вараву — і все одно пребуде вовіки «святим», адже він сам — «Христос», і ніяких «зовнішніх» виправдань для себе не потребує. Єдина проблема такого українського інтеліґента була в тому, щоби бути до кінця послідовним і визнати «святим» усе-таки не всякий народ, а, за російською логікою, тільки свій, «наш народ» (для цього існувала зручна ментальна рамка — «наш радянський народ», що включала в себе й український — але категорично виключала весь «Захід»!): тут далеко краще од Л. Костенко впорався О. Гончар, для кого «нашим народом» був той, який переміг у «Великій Вітчизняній війні», — міфологія бездоганно, стовідсотково радянська[902], і не варт дивувати, що в ній навіть російський чорносотенець ставав українському письменнику культурно ближчим, «своїшим» і «нашішим», аніж «убогий у найголовнішому» європеєць («те, що робить Глазунов своїми картинами, важливіше для людей, ніж химерні видіння Пікассо»[903] — sic!).

Сьогодні в Україні конче потрібне, нарешті, серйозне, позбавлене упереджень і скороминущої політичної кон'юнктури дослідження всієї повноти й багатовимірности російського культурного впливу (від логосу до еросу) на українську тожсамість модерної доби. Адже цей вплив залишається визначальним і в новому поколінні, котре вживає слово «радянський» уже виключно бездумним пейоративом («совок»), глузливо називає «Прапороносців» «Трипероносцями» (що, за іронією, виявляється куди ближче до «самовидських» нотаток Гончара-фронтовика, ніж до продукції «творчих галер» Гончара-письменника[904]!), і цілком не усвідомлює, що в усіх своїх соціальних практиках повторює ту саму хамократичну модель, тільки під зміненими іменами, — а щоб воно це усвідомило, модель і треба спочатку реконструювати на всій історичній дистанції. І роль у ній «російського чинника» — то тільки половина справи.

Потрібна ґрунтовна фахова історія українського народництва як філософії і як психокомплексу «масової людини» — з усією його поетапною інволюцією, від ґенерації «Андріїв Петровичів» (за Лесею Українкою, «Єфремова і Со» [12, 34]) до їхніх «дітей» — «червоної Просвіти» 1920-х (котрі вже радо «пожерли батьків», як то й належиться в «культурі розриву»!), — а відтак до широкопанорамного, і таки вже дійсно тотального, колоніального неонародництва — до «України нашої Радянської», за історичною формулкою П. Ю. Шелеста[905], — феномену, що кшталтуватиме українську ментальність і чуттєвість тим довше, чим довше іґноруватиметься як буцімто «минуле». Тут я тільки начерком спробую окреслити найбільш драматичні для національного проекту зміни в нашій «загальній культурі», спричинені цим процесом проґресуючої «плебеїзації».

Чи не найголовніша зміна — це те, що в українській культурі з'явився міф держави (NB: саме міф, а не політичний концепт!), якого в ній раніше ніколи не було — і завдяки якому вона значною мірою й змогла потрапити в ту пастку, котру Ч. Мілош, аналізуючи інтеліґентську колаборацію з тоталітаризмом у Польщі, назвав «поневоленим розумом». «Інтеліґенція розриву», приречена на «народ» як єдину абсолютну цінність, ні ідеологічно, ні морально-психологічно не має чим протиставитися державі, яка оголошує себе «народною», — з моменту демократичної революції (яким би «термідором» та революція не обернулася!) народницька інтеліґенція втрачає духовну автономію. Відтепер і назавжди, фатально й невідворотно, її головна «референтна інстанція», — байдуже, сприйнята зі знаком «плюс» чи «мінус», — це держава, що узурпує в неї її «особливу відповідальність за долю народу», і в постійному з цією державою діалозі (байдуже, в ролі антагоніста чи асистента) інтеліґенція замкнена («поневолена»!), як у порочному крузі. Якщо держава відверто «антинародна» (наприклад, у тебе на очах виморює 10 млн. народу голодною смертю), народник розуміє, що його обдурено, і починає мріяти про іншу, «свою» державу, яка буде «справді народною», перетворюючи її на фетиш, на об'єкт релігійної віри (NB: звідси «родом» і політичні міфи вже нашого часу — загальна віра 1991 p., що «своя держава» сама собою негайно принесе «людське, як в Європі, життя», націонал-демократична мантра 1990-х про «розбудову держави», і навіть нарікання інтеліґенції вже 1970-х pp. народження на те, що й «постпомаранчева» українська держава, мовляв, усе ще «неукраїнська»). Інший шлях — це духовна колаборація, тобто згода інтеліґенції на монопольне право держави представляти «народ»[906]: у цьому випадку народник отримує можливість обслуговувати як завгодно «антинародну» державу, водночас морально виправдовуючи себе тим, що «служить народу»[907]. Пасажі на кшталт Тичининого «Я одержав нагороду. / Що скажу свойму народу? / Тільки те, що я із ним / буду жить життям одним» («На одержання ордена») — це, звісно, класичний «дискурс брехні», але не слід гадати, ніби люди, які цим дискурсом послуговувалися, знай лиш цинічно брехали, заробляючи цим свої великі й малі «нагороди». Елемент якщо не щирости, то принаймні щирої автосуґестії, з метою переконати себе в потрібності «свойму народу», у нашої колоніальної культурної еліти зберігався впродовж цілого існування СРСР, — навіть тоді, коли «життям одним» вона жила з партноменклатурою, а «народ» («трудящих») бачила на очі хіба під час офіційних із ним «творчих зустрічей» (одержавлених аналогів «ходіння в народ» 1860-х). Навіть та її, «антирадянська в душі», частина, яка не сприймала номенклатуру за леґітимних «слуг народу» і якій язик би не повернувся, як О. Гончареві, ласкаво звати Сталіна «Старим»[908] (сленґ апаратної еліти), а Політбюро 1982 p., врочисто, — брежнєвськими «сподвижниками»[909], — і та, мовчазно приймаючи прирізаний їй державною інфраструктурою культури пакет соціальних привілеїв, сприймала його як заслужений таки «в народу»: класичний російський статус «народного заступника» забезпечувався їй уже тим, що вона професійно послуговувалась «народною» (українською) мовою[910] (для яких цілей — то вже було питання другорядне, тобто тут також навіч «відкат» на сто років назад — до ціннісного репертуару етнографічного «українофільства», де, за глумливою реплікою 23-літньої Лариси Косач, «„Говóрить по-нашому“ — се вже ценз! А послухати часом, щó тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи» [10, 219]).

Штука в тому, що об'єктивно в радянській імперії то таки й був «ценз», — для інтеліґенції, професійно  н е  включеної у «неовалуєвську» нішу «допущенного к печати на малорусском наречии», «говорити по-нашому» аж до самої ґорбачовської «перестройки» означало автоматично стягати на себе політичну підозру («мужикам» дозволялося[911]!). Відповідно, та культурна еліта, котра офіційно перебувала «в ніші» (Спілка письменників, «малоросійські театри», «малоросійські хори» і т. д. — інституціоналізований «резерват українства» як наочний доказ «торжества ленінської національної політики»), закономірно опинялася в «культурно-оборонній» позиції, з усім супутнім пакетом моральних дивідендів: у радянській імперії Бовкало вже не мусив навіть сідати до в'язниці, щоб почуватися героєм-борцем. Під кінець імперії мова — єдина безумовна цінність «поза собою», що об'єднувала нашу культурну еліту в «колективного індивіда», у певний аналог «партії», — лишилася, власне, «останнім шанцем» української тожсамости, тож із приходом незалежности неонародницька інтеліґенція тільки й могла запропонувати суспільству, що — «розбудову держави», плюс сильно пошкоджений за століття давній «українофільський» набір «національних святощів», що його ще М. Драгоманов був критикував як кепсько придатний на фундамент національного проекту (парадоксальним чином, Л. Кучма несамохіть потвердив слушність драгомановських викладок, коли заявив був, що «національна ідея» — як він її, звісно, уявляв, — «не спрацювала»: іншої «національної ідеї», крім того самого «малоросійського резервату», тільки поширеного до масштабів цілої країни, вже не існувало в уяві не лише політичної, а й культурної еліти). З цілковитою певністю можна ствердити, що з кінцем імперії — з постколоніальним крахом неонародницької парадигми й деміфологізацією держави — інтеліґенція як суспільно авторитетна група вільних виробників ідей (каталізатор громадської думки) припинила в Україні своє існування.

Все це разом означає смерть українського культурного націоналізму (у більшості країн Центральної та Східної Європи — Польщі, Чехії, країнах Балтії, — все ж таки зацілілого[912]!). Народжена європейським романтизмом ідея суверенности народу через культуру, тої трансісторичної «Держави Духа», що існує  п а р а л е л ь н о  і  н е з а л е ж н о  від усіх «земних царств», — ідея, яка могла виникнути тільки в традиції, де ще в середньовіччі духовна й світська влада були розокремлені, і тільки в «інтеліґенції традиції», — за неповних сто літ панування в Україні «масової людини» втратила під собою ґрунт (сьогодні про неї нагадує, закам'янілим «музеєфікованим» відбитком, хіба що патетична риторика нашого «постколоніального офіціозу», практикована на багатьох рівнях, від шкільних підручників до урядових концертів, — але це феномен цілком самостійної природи, з культурним націоналізмом генетично не пов'язаний[913]). Інакше й не могло бути — адже культурний націоналізм, нагадаю, виникає на перехресті двох осей — історичної «горизонталі» (жива пам'ять неперервної традиції в часі) та метафізичної «вертикалі» («що Бог думає про нас у вічності»). Тільки наявність їх  о б о х  забезпечує культурі свідомість самоцінности, опору в собі самій, а національній інтеліґенції, відповідно, — духовну автономію, внутрішню свободу і від держави (незалежно, чи та держава «українська», чи «неукраїнська»)[914], і від публіки (Шевченкової «капусти головатої»)[915]: свобода «інтеліґенції традиції» є відповідальність перед Богом і історією, і тільки ця свобода й здатна зробити її духовною аристократією — «точкою опори в суспільному організмі».

Щойно тепер, із відстані часу, можемо належно оцінити ту непереборну відразу наших класиків до «соціальної структури», яку в Шевченка вперше був слушно спостеріг Г. Грабович (тільки не зовсім слушно витлумачив, заплутавшись із не до речі сюди притягнутими «міленарністю» та «селянським анархізмом»): такий самий, тільки концептуально куди розвиненіший «анархізм» ми тепер побачили в Лесі Українки, а їй уже жодним побитом не закинеш ані «сумнівної соціально-політичної спадщини»[916], ні браку раціонального розуміння історичних процесів. В дійсності, устами обох промовляє куди глибша, древніша традиція: зі свого «перехрестя» наша духовна аристократія, як колись папа Григорій VII — імператора Генріха IV, рішуче «відлучала від Духа» й «посилала в Каноссу» всі інстанції земної влади — від «царів» до «демосу». Але якщо з «царями» така модель стосунків у європейській культурі за багато віків себе навзагал виправдала, то з «демосом» виявилося складніше — цей ні в яку «Каноссу» не збирався і завжди готовий був «починати історію з нової сторінки».

Було б надзвичайно продуктивно простежити, як послідовна у своїй ненависті до «великопанських мрій» «українська Гора», сама того не усвідомлюючи, з покоління в покоління допомагала тоталітарній державі руйнувати історичну вісь нашої культури, постійно підриваючи всі спроби відбудувати її «горішній поверх»[917]. Феноменологія цієї ненависти «масової людини» до всього «складного» (відлік культурного часу починався «від Шевченка», оскільки за народницьким консенсусом уважалося, що Шевченко писав «просто»[918]) зберігається незмінною впродовж цілого XX ст. — від жовчних реплік С. Васильченка, хрестоматійного «народного інтеліґента» (і справді «народного» письменника, яким масово зачитувалось українське село 1920-х!), на адресу професора Зерова, — «пани пішли, а панське щеня залишилося»[919], — і до «кулуарної війни», провадженої в 1990-ті тим-таки О. Гончаром проти іншого професора, Ю. Шевельова, — війни, в якій, щоправда, був елемент і особистих порахунків, але все-таки найдужче Ю. Шевельов («цей сноб, інтелектуал білолиций»[920]!) дратував радянського класика своєю надто вже явною «інокультурністю», — так само, як і Хвильовий («Якийсь він чужий»[921]), і найінтеліґентніші з шістдесятників: «бредуть в інтелектуальні тумани, марять Кафкою, падають перед кібернетикою на коліна» (? — О. З.), «бунтуючись проти мистецької ясності» (sic!), — а таке не може не обурювати «народного інтеліґента», котрий твердо увірував, що «життя зрештою просте» (sic!) і що «людина дедалі більше прагнутиме простоти — простоти буття. Це ж мусить бути і прагненням мистецтва»[922]. Нині такий «ідеал мистецтва» в Україні блискуче реалізують романи Д. Донцової та ток-шоу Маші Єфросиніної, і в умовах чергового розриву культурної пам'яти (тепер наша історія починається з 1991 p., як перед тим — із 1917-го!) поп-культура, ця зразкова репрезентація омріяної неонародництвом «простоти буття», уже сприймається як імпортована «з Заходу» інновація, — і цілком, як бачиться, даремно, бо принаймні рецептивний ґрунт для такої «інновації» було досконало «угноєно» всіма попередніми десятиліттями панування «пролетарської творчости — елементарної, простої, але здорової й корисної»[923].

Свого часу мені вже доводилося писати про типологічну спорідненість між нашим «масовізмом», теоретично обґрунтованим у ході «літературної дискусії» 1925—1928 pp., та американським «маскультом», сконцептуалізованим трохи пізніше, наприкінці 1940-х[924], — різниця між цими двома версіями «плебейської культури», з яких історично «перемогла» друга, є насправді вельми поверхова, і пов'язана вона виключно з ідеократичним характером радянського тоталітаризму. У цьому взагалі була його головна суперечність: леґітимізуючи себе як релігійну (комуністично-поганську) ідеократію, функціонально цілу свою систему інститутів він орієнтував на гранично спрощений, хамський психотип[925], для якого будь-яка тривка релігійна віра, в тому числі й комуністична, була вже «заскладною», як для Українчиного Юди Христова проповідь[926]. Звідси й славнозвісна радянська «соціальна шизофренія» — розрив між, з одного боку, релігійним характером державної ідеології (з її культом провіденційного майбутнього, сакральними текстами «класиків марксизму-ленінізму», поведінковим нормативом жертовности й героїзму та окремою «кастою жерців» для обслуги культу) — і, з другого боку, мовчазним цинізмом усієї радянської суспільної практики зверху донизу. Падіння імперії тільки звільнило «просту радянську людину» (що натоді вже заповнила собою всю піраміду влади) від обтяжливої вимоги прикидатися «комуністично віруючою», — і «культ своєї власної особи» став єдиною «офіційною релігією», яку вже відкрито й без будь-яких обмежень могла вправляти пострадянська еліта. А вже еліта культурна позичила для нього з західних наративів і відповідну дискурсивну стратегію, — і так зміг у нас з'явитися в готовому вигляді, як Афіна з голови Зевеса, сьогоднішній «культ успіху» (комерційного й медійного — «користи» й «почести»!), одинока безумовна цінність, що леґітимізує в очах суспільства всякий вид розумової діяльности, зокрема й ретроспективно (NB: показова схема, за якою відбулося в пострадянський період виведення Шевченка з-під неонародницької парадигми: на місце колишнього «мужика-кріпака», стараннями вже нової ґенерації «інтеліґенції розриву», зрештою заступив петербурзький «салоновий лев», «успішний письменник» та «модний художник»[927], — а от шанси Лесі Українки звільнитися з-під парадигми Великої Хворої за цей час не зросли аніскілечки: адже вона, «безщасниця», дійсно не могла похвалитися прижиттєвим «успіхом», хоч трохи близьким до Шевченкового, і відтак цілий її «складний світ» залишився в «плебейській» культурі й далі ціннісно нічим не виправданим, «не вартим заходу»). Тож у кінцевому підсумку, як бачимо, єдина реальна зміна, що відбулася в нашому психологічному пейзажі від 1991 p., найкраще описується в неґативних термінах: українська хамократія позбулася радянського ідеологічного камуфляжу («неонародницького») — і не набула натомість нового.

У цьому контексті унікальність «Помаранчевої революції» бачиться насамперед у тому, що в ній нація — чи не вперше в новітній історії в такому чистому вигляді! — повстала акурат проти «влади мас», вимагаючи закону як загальної моральної норми. Це перша серйозна «точка збою» нашої столітньої «хамської матриці» — повстання  д е м о к р а т і ї  проти  х а м о к р а т і ї.  А це, своєю чергою, означає, що ціннісний контекст сучасної української культури далеко не вичерпується і не покривається сумою наявних культурних артефактів (ніщо в цілому українському інформаційному й культурному просторі, з інтернетом включно, не заповідало Майдану в тому вигляді, у якому він відбувся, і його репрезентація в ЗМІ та наступна інтерпретація в кіно, літературі і т. д. так і «не дотягнула» до адекватного йому категоріального рівня — того, де «свобода» протиставляється «свавіллю» і з'являється свідома відповідальність індивіда перед трансцендентною інстанцією, відновлена «вертикаль» колишнього культурного націоналізму, хай і без історичної «горизонталі», — цю другу відбудувати непорівнянно тяжче, тут уже без інтеліґенції європейського типу не обійтися!). Іншими словами, виглядає на те, що культура «видима», інституціоналізована, у нас на сьогодні куди більше «плебейська» од «невидимої», повсякденної, — тої, що існує в «розлитому» вигляді усної традиції — побутових звичок, несвідомих семантичних жестів, поведінкових стереотипів та інших, непіддатних систематизації «ментальних борозен» (за виразом Д. де Ружмона). У майже «конґруентній» проекції на цивілізаційні конфіґурації початку XXI ст. Майдан продемонстрував, таким чином, духовну ситуацію, дуже подібну до тої, з якої починався український рух у XIX ст.: коли українське суспільство (по-тодішньому, «мужики», по-нинішньому — «маленькі українці») виявляється в «низовій» масі своїй шляхетнішим, аніж його еліта — «наша хамократія», як 140 років тому іменував Д. Пильчиков полтавську адміністрацію і поміщицтво (у перекладі на мову сучасних реалій — «політиків» і «олігархів»). Єдиний «гравець» у цій конфігурації, якого в міжчасі Україна втратила, — це інтеліґенція як духовна аристократія: та, котра тільки й спроможна тримати на собі в модерній демократичній нації її «історичну вісь», забезпечуючи їй ментальний простір для «істинного буття», поза рамками операційно-прагматичних цілей «нашого сьогодення».

Моїм завданням у цьому підсумковому нарисі було означити, хай би як схематично, загальну логіку цієї втрати, вказавши тільки на головні рифи й підводні ями, що чигали на українську культуру в руслі загальноцивілізаційного «бунту мас» — і що їх вона, в силу відповідних історичних констеляцій, уникнути не змогла. Я намагалась утриматись і від непереборно спокусливих для всякого інтелектуала з художнім складом мислення «якбитологічних» диґресій в умовному способі («що було б, якби не те й те»), і від дидактичних прогнозів на майбутнє («якщо не зробити того й того, то буде те й те»). Зрештою, будь-які заклики «щось робити» в цьому випадку приречені залишатись пустою риторикою. Духовна аристократія не підлягає відновленню ні за одне, ні за два, ні за три покоління — особливо в такому суспільстві, як наше, де інформаційна пам'ять усуціль дискретна («що минулося, те й забулося»), розсипана по ніяк не зв'язаних між собою соціальних середовищах і навіть у їхніх межах частить розривами вже не то міжпоколіннєвими, а й на дистанції в одне покоління: національна історія на наших очах сливе по-орвелівському дробиться то на декади («вісімдесятники», «дев'яностики», «двотисячники» в літературі), а то вже й на «п'ятирічки» («перша каденція Кучми», «друга каденція Кучми» і т. д.). Драгоманов свого часу закликав інтеліґенцію підхоплювати «кінці нитки» завдовжки в кілька століть, — нині замість «нитки» український Гамлет — «реставратор тяглости» — отримує до диспозиції вже тільки жмуток дрібно посічених обрізків. Так що не варто плекати особливих ілюзій: виведена мною по слідах Українчиного міфа «нитка» української лицарської традиції — у XX ст. таки обривається, і тим-то в своєму автентичному значенні Леся Українка з української культурної історії XX ст. й випала, і не випасти не могла: як завжди випадають переможені з історії, писаної переможцями.

Але історія писана, як показує наш сюжет, далеко не тотожна історії дійсній, — а ця остання наділена атрибутом незнищенности й зберігає за собою здатність несподівано для знетямлених нащадків вибухати їм із-під ніг довгонакопичуваними в «підпіллі» віковими резервами, вщент ламаючи всі наші короткозорі прогнози. Це й дає мені право залишити без відповіді питання, до якого неуникненно підводить весь хід попереднього викладу, — чи можлива в новому столітті повторна гальванізація нашого лицарського спадку, «ліквідація розриву»? Історія завжди перевищує досягнутий людиною горизонт її розуміння. Єдине, що може й повинен робити автор, — це намагатися той горизонт розширити, продемонструвавши таким чином, що, попри всю розірваність нашої культурної свідомости, насправді, хочемо того чи ні, ми живемо в реальності постійно «відкритої» — вибухонебезпечної — історії.

І в цьому пункті наша подорож добігає кінця.

Post Scriptum

2 жовтня 1896 p. Лариса Косач — молода й сповнена життя, енергійна й закохана, всім захоплена й до всього цікава, шалено активна і в літературному, і, чи не більше, в громадському житті («…ніколи і вгору глянути. Просто спішу, як чорт» [10, 359]), — словом, підозріло схожа на Любу Гощинську з першої дії саме під ту пору викінченої «Блакитної троянди», — написала в Софію до своєї «старшої кузини» Лідії Драгоманової-Шишманової листа, один пасаж із якого не може не перепинити увагу читача з бодай трохи розвиненою уявою:

«От, Лідочка, снився мені «вещий сон», аж навіть тобі розкажу. <…> …сниться мені, що іде моя драма на сцені і головну роль граю я сама (que Dieu m'en préserve!), іде акт, іде антракт — 1-й, 2-й, 3-й, 4-й, — в публіці  н і ч о г о  н е  ч у т ь,  врешті, фінал, на сцені чогось темніє, а занавісі не спускають, я врешті — хоч се мені по ролі не полагається — питаю: „Чому не спускають завіси?“ Хтось відповідає саркастичним тоном: „Бо нема перед ким!“ Я дивлюсь: у партері — „аравійська пустиня“, порожні ложі чорно позіхають, на ґалерею у мене не стало одваги поглянути. Моя драма провалилась avec… un silence sonore!.. І я в розпачі кричу: „Свисток, все царство за свисток!“ Розумієш — уже не аплодисмент, а хоч свисток!.. Але і сей розпачливий поклик зостається гласом вопіющого в пустині… Раптом я згадую, як Шіллер провалився перший раз, читаючи свого „Фієско“ противним швабським акцентом, — промінь надії блиснув — і я прокинулась! Ах, се був тільки сон!.. Лідочко, ти умієш пізнавать вдачу по почерках, знаєш хіромантію, може, ти онейромантію знаєш? „Скажи мне, кудесник, любимец богов, что сбудется в жизни co мною?..“» [10, 353—354].

Головна проблема з пророцтвами, як відомо, полягає в тім, що по-справжньому уяснити собі їхній смисл можна тільки по тому, як вони справдяться. Нині, через 110 років, сумніватися не доводиться — Лесин сон був таки «віщим»: ціла її творчість стала, без перебільшення, великою культурною драмою, граною впродовж майже всього наступного століття при воістину «гучній тиші» (un silence sonore) порожнього залу.

І так само «кассандричного» звучання набувають тепер і останні її рядки, продиктовані на смертній постелі в липневому Кутаїсі 1913 p., — моління дітей до сонця над закопаними в пісок древніми манускриптами — «єретицькими», «поганськими»… Діти ще безіменні, голоси їхні в чернетці ще нерозрізняльні, це один голос — авторчин, це її «єретицька» молитва — української лицареси Святого Духа, вірної жриці того гнаного й репресованого жіночого божества, що під натиском єресей все ж увійшло в західнохристиянський канон під іменем, симетричним Божому, — Notre Dame, «Наша Пані»:

«Може, настануть кращі часи. Може, колись хтось знайде ті скарби — і дізнається великої мудрости: „Геліосе! Врятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх!“»

Це не «заповіт у нікуди», не «крик у порожнечу», як може видатися на «простий» монтаньярський розсуд. Це — «замовляння похованого», добре знаний і з українського фольклору ритуал  з а п е ч а т у в а н н я  с к а р б у  (щоб не дістався негідних рук) — «замикання» його: сонцем і пустинею.

І наш шлях через пустиню тільки-тільки розпочався.

Епілог

«От і добре, — сказала вона тоді, — значить, і я свій обов'язок виповнила».

Леся Українка — К. Квітці, за його спогадами

У цій книжці я свідомо послуговувалася виключно  о п у б л і к о в а н и м и  матеріалами, — такими, до яких, теоретично беручи, міг би вдатися кожен інтеліґентний читач. Я не шукала за сенсаціями (навмисно не вносила в текст нічого, що знане мені з живих уст і в «писаному та дрюкованому» вигляді не існує!), не сиділа по архівах і не зверталася до бібліографічних раритетів (окрім хіба тих, якими завдячую своїй родині, що, попри всі тарапати XX ст., все ж потрапила лишити мені в спадок хоч і катастрофічно «проріджену», але, як на наші нинішні стандарти, не найгіршу домашню бібліотеку[928]). Мені не залежало на жодних закритих для широкої публіки джерелах.

Все, чого я хотіла, — це по-справжньому уважно  п р о ч и т а т и,  для тої частини української аудиторії, яка ще не втратила культури читання, на позір загальноприступні тексти одної з найвидатніших європейських письменниць XX ст., котрій випало бути українкою, а тому в посмерті не дочекатися від нащадків, за ціле століття, навіть повного зібрання творів із кваліфікованими коментарями. Не кажучи вже про більше, те, чого єдино й взискує письменник, за життя й по смерті, — розуміння.

Те, що за прочитаною Лесею Українкою відкривається «якась невідома культура», багато хто, як я тут не раз писала, здогадувався й до мене, а для покоління моїх батьків це була ще річ настільки самозрозуміла, — розчинена, як кисень у повітрі, в інтелектуальній атмосфері київських 1960-х, — що навіть не потребувала спеціальних пояснень (пояснення було єдине й вельми лаконічне: «Винищили інтеліґенцію!»). Гадаю, власне завдяки цій атмосфері «Лесин ювілей» 1971-го став культурною подією загальнонаціонального масштабу — на моїй пам'яті останньою такою в Україні. До Театру ім. Франка, де «франківці» давали «Кассандру», львів'яни — «Блакитну троянду» й «Камінного господаря», дніпропетровці — «У пущі» (і все це транслювалося по радіо й ТБ!), черга з благаннями «зайвого квиточка» вишиковувалася знизу, від Хрещатика, вздовж цілої тодішньої вул. Карла Маркса, нинішньої Городецького. Вистави закінчувалися оваціями, під час яких у залі кричали «Слава!» — як у 1918-му під час військового параду на Софійському майдані. Так що про «невідому культуру» мені пощастило взнати не лише з книжок (і таки справді пощастило, бо якби я народилася на кілька років пізніше, то нічого цього вже б не запам'ятала, та й просто б не повірила, що таке могло бути в Києві 1971-го!), — «мелодія і барва» тої культури, вже не стільки власне лицарство, скільки жагуча, інтонаційно злита з Лесиним карбованим білим віршем туга за лицарством, вбилися в мою десятилітню уяву назавжди. Тут я тільки спробувала розгорнути те, що для моїх попередників було здогадом, — радше відчуттям, ніж ясним баченням затраченої культурної альтернативи, — в історичну картину, зіткану з конкретних фактів, імен і цитат, і таким чином дати здогадові нове життя — вже у вигляді концепції.

І ще одне: я цілком свідома, що в мене були для цього ті можливості (чи маю назвати їх привілеями?), яких у моїх попередників, з огляду на обставини української історії XX ст., ніколи не бувало. А така свідомість зобов'язує.

Далі — то вже справа фахівців: істориків, релігієзнавців, літературознавців, яким і належиться піднімати з архівів на світло дня нашу «затоплену Атлантиду».

Втім, один архів я таки відвідала, влітку 2004-го, — відділ газетних фондів бібліотеки Віденського університету. Мені муляла незагоджена цікавість — які саме «дописі» (відомо, що була принаймні одна «статейка»[929]!) писала Леся Українка для віденського тижневика «Die Zeit», у 1894—1904 pp. найпопулярнішого друкованого органу австрійської (і не тільки!) інтеліґенції, — там друкувалися Рільке й Томас Манн, Іван Франко і Стефан Цвайг, Ремі де Ґурмон і Ґрація Деледда, і Лесю Українку редакція теж запросила до співробітництва [див.: 11, 367]. Одначе, на моє розчарування, нічого за підписом Лесі Українки, ані Лариси Косач на фотоплівках не виявилося, — чимало матеріалів «Die Zeit» містила під псевдонімами: К., Observator… Піди вгадай, за якою з цих масок може ховатися Леся Українка, коли не знаєш навіть, про що вона писала! Був би на моєму місці, — безпорадно думала я, вдивляючись у мигтючий жахливим, незвичним для ока ґотичним шрифтом екран проектора, — порядний германіст, він би, напевно, потрапив упізнати стиль письменниці, за зразком тих її німецькомовних текстів, що нам відомі, — «Das Brief ins Weite», листування з німецькими й австрійськими адресатами… І тут я схаменулася: Боже мій, та яке ж німецьке листування, де воно, хто його коли шукав? І коли це в нас Лесею Українкою всерйоз займалися германісти (романісти, античники, медієвісти, орієнталісти, потрібне підкреслити…), і про що я тут узагалі розмріялася — так, наче живу в культурній державі?..

…З архіву я вийшла з тоненьким рулончиком — копією одної з анонімних «Zeit»-івських статей, що впала мені в око. То був головний матеріал номера — на диво, якраз не про модні літературні й артистичні течії тодішньої Європи, а про «народні школи в Росії»: про дискримінаційну політику уряду щодо неросійських народів імперії, зокрема й про заборону «малоросійської мови в Україні». Навряд щоб це писала Леся Українка, — як на неї, у статті зарясно цифр, за анонімом явно знати чоловічу руку. Зберегти цю публікацію мені захотілося не з надії, що це може виявитися її текст, а з чисто емоційного відруху: я уявила собі, як узимку 1903 р. цей примірник «Die Zeit» розгортали Рільке, і Т. Манн, і М. Бубер, і 3. Фройд, і ще десятки передплатників, чиї імена нині складають золотий фонд світової культури, — і як вони пробігали очима ці самі рядки про «kleinrussische Sprache», якою «in der Ukraine» не мають права вчитися українські діти… Що ж, принаймні  ц е  право за минулі звідтоді сто років українська культура, у висліді тяжких мук і кривавих боїв, сяк-так відвоювала.

Право мати — народні школи. І літературу — для них-таки.

Або, як пояснював українським письменникам незадовго до незалежности один тодішній ідеолог — «Пишіть так, щоб вас розуміли сільські вчителі», — а все, що більше того, — то, мовляв, від лукавого. Зрештою, якщо сільським учителям дати звання академіків, то може виявитися, що більшого вже й не потрібно, адже так?..

Ні. Не так.

Що я й спробувала довести.

А на чиєму боці правда — словами іншого класика мовивши, «чия правда, чия кривда, і чиї ми діти», — про це з остаточною певністю можна буде сказати тільки ще через сто років.

Покажчик імен

А

Аврахов Григорій 427

Агеєва Віра 76, 226, 233, 236, 249, 254, 261, 405, 406, 484, 513, 589

Адлерфельд Ґустав 381

Айхман Адольф 583

Аксельрод Павєл 347

Акунін Борис 10

Александр II 345

Александрова-Мордовець Віра 87

Алчевська Христя 123

Ангеліна Паша 56, 59

Андерсон Бенедикт 33

Андрєєв Даніїл 149, 242, 272, 360, 437, 479

Андрєєв Леонід 582

Андрусів Стефанія 39—41

Антоненко-Давидович Борис 129, 318, 543, 544

Антонич Богдан-Ігор 496

Антонович Володимир 219, 293, 294, 313, 317, 320, 321, 334, 336, 337, 383, 389, 424, 471, 522, 524, 592

Антонович Дмитро 418

Арберрі Артур Джон 159

Арендт Ганна 546, 547, 557, 568, 583

Ар'є Філіпп 104—107

Арій,єпископ 94

Арістотель 484

Ару Ежен 164

Афанасьєв Александр 273

Ахматова Анна 115, 137, 149, 401, 414, 452—454, 528

Б

Бадені Станіслав 313

Бажан Микола 461

Базилевський Володимир 131

Байнем Каролін 173

Байрон Джордж Ґордон 399, 413, 414, 558, 559, 562, 590

Бакунін Міхаїл 301

Бальмен Яків де 304

Балюз Жан Казимир де 329, 330

Баранович Лазар 354

Барзобогата-Красенська Ганна 380

Бауер Фердінанд 224

Бахман Інґеборґ 215,392

Бахтін Міхаїл 436

Бежан Мішель 164, 461

Бенцман 48

Берві-Флеровський Василь 300

Берґман Ернст 80

Бердяєв Ніколай 170, 415, 500, 525, 535—537

Бердяєв Сергій 537

Бердяєва Єлена 537

Бернар Клервоський 163, 165

Бертельс Євгеній 159

Бетговен Людвіґ ван 461

Биковська Лена 470

Биковська Марія 144, 470

Бібіков Дмітрій 305

Білозерський Василь 297, 306, 320, 568

Бічер-Стоу Гарріет 562

Блаватська Олена 166

Блок Александр 269, 548, 578

Богачевська-Хом'як Марта 427

Борецький Йов 333

Борисов Юрій 396

Борон Робер де 248, 257

Борхес Хорхе Луїс 10, 90, 181, 582

Браун Ден 156, 215

Брінґс Феліція 140

Брод Макс 80

Бродський Йосиф 110, 404, 457, 499, 576

Брокгауз Фрідріх Арнольд 550

Бубер Мартін 613

Бузина Олесь 577

Буковський Владімір 220

Булґаков Сєрґєй 415, 499, 503, 518, 519, 537

Бульгоф Інґе 278

Бунін Іван 528

Бурбони 465

В

Ваґнер Ріхард 243, 251, 252, 254, 255, 257, 461

Вайсман Авґуст 68, 168

Валіцький Анджей 298,501

Валуєв Пьотр 293, 590, 591

Васильченко Степан 602

Велс Герберт 220

Веретельник Роман 98, 233, 236, 254, 255, 398, 405—407

Вернадський Володимир 334

Веселовська Анна 171

Винниченко Володимир 77, 130, 269, 336, 473, 481, 501, 509—511, 514, 516, 558—560, 579

Вишневецький Дмитро 416

Вишневський Гедеон 356

Вікліф Джон 439

Віктор-Емануїл, принц Італії 313

Вілінський Олександр 418

Вільде Ірина 125, 572

Вінграновський Микола 526

Вінтер Сюзен 140

Вітренко Наталя 45, 425, 595

Владислав IV 330

Возняк Тарас 254

Волошин Максіміліан 125

Волховський Фелікс 47

Вольтер 315

Вольфрам фон Ешенбах 248, 252, 263

Вулф Вірджинія 113, 135, 146

Вулф Наомі 513

Г

Гаджилова Ганна 468

Габсбурґи 520

Гайдеґер Мартін 546, 568

Гайне Гайнріх 284—289, 374, 375, 479

Гакслі Олдос 220

Галятовський Йоаникій 354, 355

Гамбарашвілі Нестор 100, 284

Ганкевич Микола 521, 551, 552, 562, 563, 569

Ганссон-Бьотіус Карола 269

Гаскінс Сюзен 190,196

Гауптман Ґергарт 228, 233, 257

Геґель Ґеорґ Вільгельм Фрідріх 186, 209, 224, 271, 272, 310, 454, 455, 473, 480, 584

Гейзінга Йоган 249, 354, 371, 486

Гемінґвей Ернест 127, 130, 176, 459, 484

Генріх IV 602

Гермайзе Осип 308

Герцен Александр 304, 346

Герцль Теодор 432

Гессе Ґерман 215, 425

Гітлер Адольф 371, 573

Гнатюк Володимир 281, 375

Гоголь Микола 128, 129, 258, 304, 311, 332, 344, 351, 354, 358, 532, 535, 536

Голобородько Василь 384

Гомер 429

Гончар Олесь 53, 54, 57, 62—65, 67, 78, 97, 302, 395, 396, 419, 420, 472, 475, 476, 561, 594—596, 598, 599, 603

Гордієнко Кость 373, 380—384

Гофман Ернст Теодор Амадей 413

Гофман Єжи 122

Грабович Григорій 111, 124, 303, 577

Грабовський Павло 563,593

Гранат Касіян 116

Григоренко Петро 220, 576

Григорій VII 602

Гриневецький Іван 257

Гриценко Олександр 34

Грінченко Борис 478, 479, 513, 527, 555, 565

Грушевський Михайло 10, 32, 86, 313, 352, 361, 386, 408, 596

Губаренко Віталій 484

Гулак Микола 297, 473, 568

Гумбольдт Вільгельм фон 123

Гундорова Тамара 98, 119—121, 123, 212, 233, 236, 450

Гус Ян 439

Гюго Віктор 177, 221, 316, 320

Ґ

Ґелнер Ернест 293, 295, 296, 358, 387, 392, 425, 590

Ґете Йоганн Вольфґанґ фон 85, 146, 270, 271, 273, 275, 301, 315, 571, 590

Ґілберт Сандра 113, 117, 129, 149

Ґлазунов Ілья 594

Ґорер Джефрі 104, 106

Ґорький Максим 504, 509, 510, 526, 591

Ґріґ Едвард 461

Ґріфітс Ґарет 40

Ґрюневеґ Мартін 356

Ґубар Сюзен 113, 117, 129, 149

Ґумільов Лев 181

Ґурмон Ремі де 612

Д

Д'Арк Жанна 56, 266, 474

Данте Аліґ'єрі 162—166, 168, 248, 255, 277, 288, 321, 327, 369, 429, 451, 465, 577, 583

Дейнека Александр 60

Деледда Ґрація 612

Денисюк Іван 435

Деррида Жак 43

Дживєлєґов Анатолій 164, 165

Джонґ Еріка 120, 121

Джонсон Александра 150, 151

Дзюба Іван 553, 555

Дмитрієв Микола 432

Дмитрієв-Мамонов Матвій 309

Доброносова Юлія 233

Довлатов Сєрґєй 78

Доміціян 183

Домонтович В. див. Петров Віктор

Донателло 49

Дондуков-Корсаков Александр 313

Донцов Дмитро 81, 144, 218, 249, 396, 432, 505, 546

Донцова Дарія 603

Достоєвський Фьодор 9, 69, 94, 115, 271, 501,526, 529, 530, 536

Драгоманов Михайло 54, 77, 133, 280, 287, 293, 295, 303, 304, 306, 311—313, 319, 324, 336, 338, 339, 343—349, 360—362, 374—376, 378, 381, 384, 386, 389, 403, 417, 419, 423, 424, 428, 437, 439, 447, 448, 476, 481, 504, 509, 513, 522, 524, 525, 541, 550, 553, 589, 592, 599, 607

Драгоманов Олександр 74, 75

Драгоманов Олексій 448

Драгоманов Петро 311, 447, 553

Драгоманов Світозар 344

Драгоманов Степан 350

Драгоманов Яків 348, 357, 447

Драгоманова-Косач Ольга див. Пчілка Олена

Драгоманова-Труш Аріадна 49, 114, 136, 482

Драгоманова-Цяцька Єлизавета 251, 402

Драгоманова-Шишманова Лідія 344, 402, 608

Драгоманови 311, 340, 344, 350, 375, 437, 440, 445, 451, 482

Драгомиров Михайло 313

Драй-Хмара Михайло 75, 78, 84,158, 218, 230, 344, 364, 379, 446

Драч Іван 96, 99, 101, 329, 589

Дуґін Александр 359

Дузе Елеонора 453

Е

Ейслер Раєна 191

Ейхенбаум Борис 129

Екергельм Анна 269

Екерман Йоганн Петер 85, 571

Еко Умберто 10, 175, 181, 229

Елевтерій, єпископ 182

Еліаде Мірча 166, 215

Еліазар, раббі 192

Еліот Джордж 117

Еліот Томас Стернз 461

Еміс Мартін 566

Ефрон Ілья 550

Ефрон Сєрґєй 110

Ешкрофт Білл 40

Є

Євтушенко Євгеній 576

Євшан Микола 66, 75, 163, 169, 173, 183, 207, 232, 567, 568

Єйтс Вільям Батлер 461,462,464

Єлінек Ельфріда 408, 547

Єпифаній, гностик 194

Єрофєєв Віктор 272

Єфремов Сергій 308, 310, 325, 481, 555, 556, 557, 560, 561, 593, 594

Єфросиніна Маша 603

Ж

Жандарм де Бевотт Жорж 399, 410, 415

Жебуньов Леонід 328

Желябов Андрій 524

Житецький Павло 355

Жоравницький Марко 410

З

Заболоцький Ніколай 114

Загребельний Павло 475

Закревський Віктор 304

Заррінкуб Абдол 159

Захаров Марк 442

Зеров Микола 75, 76, 81, 84, 93, 147, 153, 158, 214, 234, 279, 386, 387, 391, 397, 403, 426, 427, 437, 459, 557, 563, 564, 603

Зіньківський Трохим 540, 555

Зойдерман Ґерман 250

Зонтаґ Сюзен 68

Зорілья-і-Мораль Хосе 399, 412

І

Ібсен Генрік 81, 405, 407

Іван IV Грозний 308

Іванченко Раїса 346, 524

Іґнатьєв Ніколай 313, 314

Ізґоєв Александр 507, 511

Ізер Вольфґанґ 175

Іллєнко Юрій 171, 329—331

Іловайський Дмітрій 429, 430

Інокентій III 155

Іван Богослов 467

Іриней, єпископ 186

Й

Йонас Ганс 215

Йосип Ариматейський 252, 467

К

Кавелін Константін 320

Калинець Ігор 322

Калинський Тимофій 307, 309

Камю Альбер 421,485

Канетті Еліас 29, 572

Каппелер Андреас 36, 358, 359

Карлайл Томас 52, 453, 460, 568

Капніст Ілля 304

Капніст Олексій 304

Карл V 398

Карл ХІІ 381

Кармазін Ніколай 79, 345

Карпенко Степан 378

Карпенко-Карий Іван 378, 475, 507, 540

Карпова Феоктиста 142

Касіян Василь 425

Кастанеда Карлос 166

Катков Міхаїл 359

Кафка Франц 80, 476, 603

Квітка Климент 66, 70, 79, 87, 100, 118, 139, 141, 145—148, 151, 177, 179, 184, 282, 284, 362, 368, 378, 381, 399, 475—477, 479, 509, 513, 558, 565

Квітка-Основ'яненко Григорій 82, 131, 391, 392

Кемпбел Джозеф 52, 53, 86, 87

К'єркеґор Серен 69, 412, 413

Кипріян, св. 184

Кирейко Віталій 255

Кістяківський Богдан 345, 389, 525

Кістяківський Олександр 389

Клички Віталій і Володимир 31, 44

Клочек Григорій 208, 298, 299

Кобилянська Ольга 9, 65, 66, 71, 72, 74, 75, 100, 102, 112, 115, 119, 121, 123, 135—137, 283, 286, 453, 468, 482, 513, 522, 547

Кобринська Наталя 389

Ковалевська Галина 423

Ковалевський Максим 550, 551

Ковалевський Микола 317, 417, 422, 518, 519

Когут Зенон 306, 350, 351

Козак Роман 237

Колаковський Лєшек 142, 328, 377

Колесса Філарет 142, 328, 377

Колтунов Григорій 172

Комарова Галина 530

Коммод Антонін 181, 183

Кониський Олександр 130, 295, 312, 530, 531

Коньонков Сєрґєй 295, 530, 531

Копистенський Захарія 159, 355

Корбен Анрі 159

Корнійчук Олександр 351

Корогодський Роман 591

Коротич Віталій 462

Кортасар Хуліо 143

Косач Євгенія 10

Косач Микола 327, 552

Косач Михайло 77, 221, 250, 251, 430, 431,433, 434, 445, 448, 470, 472, 551, 556

Косач Петро 131, 132, 139, 141, 313, 315, 389, 429, 508

Косач Степан 350

Косач Юрій 357

Косача Стефан 323

Косач-Борисова Ізидора 124, 290, 314, 388, 396

Косач-Квітка Лариса (Леся Українка) 14, 47—50, 75, 87, 88, 95, 99, 102, 114—116, 120, 124, 132, 136, 139—141, 145, 155, 161, 222, 284, 290, 296, 312, 314, 320, 323, 329, 343, 348, 351, 378, 384, 388, 399, 428, 432, 434, 445, 446, 448, 454, 456, 457, 461, 470, 472, 482, 551, 593, 599, 608, 612

Косач-Кривинюк Ольга 48, 66, 73, 81, 84, 111, 124, 133, 135, 140, 141, 167, 177, 224, 227, 380, 396, 399, 419, 430, 433, 445, 450, 451, 469, 470, 474, 512, 520, 552, 556

Косач-Шимановська Оксана 68, 445, 461, 470, 552

Косач-Шимановська Олександра 451

Косачі 77, 100, 124, 134, 140, 155, 313, 340, 355, 396, 404, 419, 433, 440, 445, 446, 449, 482, 537

Космодем'янська Зоя 56, 63

Костенко Анатолій 114

Костенко Ліна 46, 48, 50, 60, 62, 108, 260, 329, 330, 331, 332, 442, 504, 589, 593, 594

Костецький Ігор 67, 119, 132, 290, 453, 455, 459, 461, 479

Костомаров Микола 231, 297, 378

Котляревський Іван 248, 310, 351, 431

Коуліано Іоанн Петру 215, 217, 224, 227

Коцюбинський Михайло 9, 142, 324, 567, 588

Кочерга Іван 232, 350, 351

Кравчук Леонід 32, 35

Красицький Фотій 150

Красінський Зиґмунт 528

Крафт-Ебінґ Ріхард 68, 168

Кремер Росс Шепард 192, 199

Кретьєн де Труа 248, 252, 253, 263

Кривинюк Михайло 47, 77, 82, 140, 349, 355, 396, 520, 537, 612

Крижанівська Віра 101

Кримський Агатангел 9, 78, 85, 86, 92,146, 158, 180, 193, 194, 231, 250, 289, 362, 373, 386, 399, 521

Крістева Юлія 407, 485, 547

Крітон 187

Кузякіна Наталя 98, 390, 405, 418, 434, 451, 506

Куліш Пантелеймон 117, 231, 297, 310, 338, 339, 368, 429, 444, 504, 522, 543, 593

Кульчицький Станіслав 36

Кундера Мілан 107, 444, 571

Куросава Акіра 122

Кучма Леонід 32, 332, 599, 607

Л

Лабріоль П'єр-Анрі-Марі де 201

Лавров Пьотр 300

Лаґерльоф Сельма 113

Лазаревський Олександр 339, 352

Лебединська Тетяна 387

Левицький Орест 380, 404

Леві Бернар-Анрі 503

Лем Станіслав 9

Ленін Владімір 47, 300, 566, 570, 572, 581, 584, 586, 587

Лесевич Володимир 470, 545

Липа Іван 384

Липа Юрій 384

Липинський Вячеслав 333—335, 337, 480, 500—503, 506, 522, 525, 553, 563

Лисенко Галина 426

Лисенко Микола 314, 417, 426, 445, 446

Лисенко Ольга 314

Лисенко-Старицька Софія 314

Лисяк-Рудницький Іван 299, 304, 312, 339, 345, 347

Лі Річард 164

Лівицька-Холодна Наталя 397

Лінкольн Генрі 164

Ломброзо Чезаре 68

Лорка Федеріко Ґарсія 226

Лосєв Алєксєй 52, 188

Лука, апостол 196, 201, 580

Лукаш Микола 130, 274

М

Мазепа Володимир 13

Мазепа Іван 32, 38, 329—331, 339, 351, 380—385, 545

Майстер Екгарт 268, 276

Макаров Анатолій 72, 221

Макаров Юрій 471

Макарова Антоніна 132

Маковей Осип 65, 75, 118, 312

Маланюк Євген 114, 115, 232, 292, 317, 372, 397, 514, 563

Малишко Андрій 130,302

Малов Алєксєй 297

Мамардашвілі Мераб 108, 514, 586

Мандельштам Надєжда 414, 488

Мандельштам Осіп 516, 598

Манн Томас 215, 270, 612, 613

Марєсьєв Алєксєй 55

Марія Магдалина 93, 113, 190, 195—197, 259

Марк Аврелій 180

Маркович Марія (Марко Вовчок) 48, 50, 117—119, 429, 431,589

Маркс Карл 166, 167, 223, 302, 505, 552, 604, 611

Масенко Лариса 218, 226, 546, 552

Матушевська Віра 419, 420, 447, 465

Матушевський Борис 396

Матушевський Федір 396, 419, 477

Мащенко Микола 96, 99, 101, 329

Маяковський Владімір 60, 526, 530

М'ба Леон 35, 36

Мезенцева Лариса 50

Мейзерська Тетяна 156, 226, 234, 235, 237, 267, 278, 387

Мендоза Дієго Уртадо де 491

Мережковський Дмітрій 525—527, 530, 532, 533, 539

Мержинський Сергій 54, 87, 99—102, 105, 109, 112, 120, 127, 139, 147, 214, 284

Метерлінк Моріс 146

Милорадович Єлисавета 304, 313, 541

Мирний Панас 588, 593

Михайловський Ніколай 300, 301, 521, 525, 561, 590, 591, 602

Мілль Джон Стюарт 346, 517

Мілош Чеслав 259, 597

Мілюков Павєл 308

Міхновський Микола 427

Міяковський Володимир 308

Млинарж Зденек 167

Мова-Лиманський Василь 130

Могила Петро 356, 379

Могилянка-Вишневецька Раїна 379

Мойл Наталі 122

Мольєр Жан Батист 412

Монтан 183, 184, 198, 202, 210

Мопассан Гі де 125, 136, 212

Морель Жак 27, 495

Мороз Лариса 378

Морріс Вільям 220

Моррісон Тоні 517

Мосендз Леонід 397, 404

Моцарт Анна 150

Моцарт Вольфґанґ Амадей 399, 486

Музіль Роберт 215

Мюссе Альфред де 401, 402

Н

Набоков Владімір 9

Назаров Владімір 255

Наполеон І Бонапарт 308

Науменко Володимир 432, 478, 479

Неждана Неда 100

Ненадкевич Євген 398, 401, 402, 468, 484

Нерон 183

Нечуй-Левицький Іван 331, 526, 588, 593

Ніколай І 349

Ніколсон Рейнольд 159

Німенко Андрій 50

Ніцше Фрідріх 69, 81, 156, 218, 257, 270, 274, 275, 335, 375, 414, 547, 554, 561

Нічик Валерія 13

Новицький Василь 312

Нострадамус Мішель 222

О

О'Коннор Фланнері 215

О'Коннор-Вілінська Валерія 417, 418, 426

Окара Андрій 359

Олесь Олександр 127, 384, 479,567

Ольжич Олег 127, 135, 384

Онґ Волтер 127, 176, 177

Орвел Джордж 220, 552

Орлик Пилип 381,382

Ортега-і-Гасет Хосе 47, 51, 170, 218, 290, 335, 337, 369, 382, 415, 416, 442, 446, 448, 457, 506, 509, 529, 546, 547, 555, 571, 574, 578

Остін Джейн 49

Островський Микола 56, 63, 572

Отт-Скоропадська Олена 11

П

Павлик Михайло 7, 389, 390, 447, 448

Павличко Дмитро 423

Павличко Соломія 9, 39, 41, 71, 119, 179, 233, 298, 405, 406, 459, 491, 554, 592, 593

Павло, апостол 125, 173, 185, 190—192, 195, 199, 200, 202, 213, 417

Падура Тимко 307

Панченко Володимир 509

Паньков А. 226, 234, 235, 237, 267, 278, 387

Парамонов Борис 308, 319, 320

Пас Октавіо 259

Пастернак Борис 137, 259, 514—516, 528

Пейджелс Елейн 93

Перетц Володимир 178, 179

Перпетуя Вівія 200

Петро І 380, 498

Петров Віктор 117, 238, 245, 246, 254, 318, 393, 420, 429, 442

Петруненко Федір 281

Пилип'юк Наталя 391

Пильчиков Дмитро 539—541, 544, 547, 606

Пильчиков Микола 539

Пир'єв Іван 581

Підмогильний Валер'ян 129, 515, 516, 552, 566

Пікассо Пабло 594

Пісарєв Дмітрій 519

Піскорська Зінаїда 543

Піскорський Костянтин 543

Піфагор 275

Плат Сільвія 113

Платон 89, 186, 187, 203, 204, 237, 238, 346, 347, 357

Плевако Микола 133

Плєханов Георгій 346

Плужник Євген 129, 569, 592

Плющ Леонід 13, 220, 303

Покальчук Володимир 114

Полетика Григорій 309

Попадюк Зорян 541

Попович Мирослав 295, 323, 326, 331, 388, 558

Пристайко Володимир 396

Прісцілла Фригійська 202

Пробст-Бірабен Ж. 164

Прус Болєслав 390

Пруст Марсель 215

Путін Владімір 573

Пушкін Александр 161, 231, 303, 399, 401, 402, 408, 412, 413, 495, 505, 531, 578

Пчілка Олена 48, 102, 117, 118, 124, 132, 133, 143, 148, 187, 251, 257, 258, 295, 310, 311, 313, 315, 336, 338, 379, 396, 422, 423, 427—438, 447, 520, 539, 553, 556

Пшибишевський Станіслав 146, 459

Р

Радивиловський Антоній 357

Радиш-Міяковська Оксана 11

Райнмар фон Хаґенау 247

Реріх Ніколай 166

Резнікович Михайло 409, 468

Рєпнін Микола 297, 304, 306, 507

Рибаков Анатолій 472

Рилєєв Кондратій 307

Рильський Тадей 317

Рільке Райнер Марія 461, 462, 464, 612, 613

Ріттер Гельмут 159

Річчі Карла 46, 196

Рішелье Арман Емануель дю Плессі 326

Робінсон Рональд 37, 38

Розанов Васілій 473, 516

Розумний Ярослав 405

Розумовські 350

Роллан Ромен 587

Рошкевич Ольга 128

Рубчак Богдан 303

Руданський Степан 554

Рудченко Іван 433

Ружмон Дені де 104, 155, 159, 164, 244, 260, 268, 282, 369, 410, 606

Румянцев-Задунайський Пьотр 351

Рюдель Джофре 251

С

Сагатовський Іван 115

Саїд Едвард 37

Саквіль-Вест Віта 135

Сакович Касіян 333

Самійленко Володимир 101, 179, 312, 554, 558

Санд Жорж 117,399

Сапєга, князь 313

Сарнов Бенедикт 598

Сартр Жан-Поль 90

Сверстюк Євген 249, 505

Свєнціцький Іларіон 549

Свидницький Анатолій 130

Сервантес Сааведра Міґель де 398, 409, 410

Сєнкевіч Генрік 170, 175, 183, 331

Симоненко Василь 222

Симиренко Платон 328

Синявський Андрєй 61, 272

Сирцова Олена 391

Сімонс Том 188

Скальйоне Альдо 248,255

Сковорода Григорій 111, 128, 179, 310, 392

Скоропадський Іван 458, 520, 545

Скоропадський Павло 311, 313, 334, 458, 520, 544, 545

Скоропадський Петро 304

Скорульський Михайло 255

Скотт Вальтер 115, 562

Скрипка Тамара 435

Скуратівський Вадим 537, 540, 541

Славінський Максим 219, 284, 429, 437, 469, 471, 477, 539

Снєгірьов Гелій 396,419

Снєжнєвський Андрєй 220

Собко Наталка 396

Сократ 186, 187, 203, 209, 347, 353, 357

Солженіцин Александр 130, 175, 472

Соловей Елеонора 557

Соловей Оксана 11

Соловйов Сєрґєй 300

Стависький Максим див. Славінський Максим

Ставицька Леся 124

Сталін Йосиф 126, 476, 510, 562, 573, 593, 595, 598

Старицька Марія 426

Старицька Оксана 48

Старицька-Черняхівська Людмила 66, 71, 132, 133, 168, 328, 373, 385, 389, 426, 433, 446, 544

Старицький Михайло 10, 82, 102, 134,187, 324, 328, 335, 377, 379, 385, 433, 445, 446, 526

Старицькі 134, 295, 324, 426, 427, 447, 537

Стебельська Аріядна 156

Стефаник Василь 522

Стешенко Іван 46, 47, 144

Стешенко Ірина 10, 102, 290, 447, 543, 544, 589

Стороженко Микола 251

Стріндберг Август 146

Струве Пьотр 346, 402,481

Стус Василь 60, 62, 108, 127, 322, 383, 428, 452, 460, 461, 463, 542—544, 546

Стус Дмитро 543, 544

Судовщиков Євген 47

Судовщикова Олександра 47

Сумцов Микола 281

Сьодегран Едіт 392

Сюндюков Ігор 537

Т

Тарковський Олександр 524

Татіан 267

Твардовський Александр 593

Теліга Олена 397

Тертуліан 186,200

Тесленко-Приходько Олена 447—449, 451

Тимошенко Юлія 46, 408, 409

Тимченко Євген 389, 423

Тичина Павло 130, 131, 251, 463, 466, 467, 496, 515, 569, 597

Тишкевич, граф 338

Тірсо де Моліна 24, 339, 410

Тіфін Гелен 40

Ткач Вірляна 234

Ткачов Пьотр 301

Токвіль Алексіс де 415, 476, 490, 498, 500, 523, 527, 550, 561

Толстая Соф'я 150

Толстой Алєксєй 272

Толстой Лев 77, 106, 130, 148, 151, 177, 431, 500, 519, 526

Тор'єнсен Джо 191, 196

Торо Генрі 127

Траян 183

Трегубов Єлисей 295

Труш Іван 136, 481, 482, 521, 562, 563, 569

Туптало Дмитро 344, 536

Турґенєвіван 530, 531

Тучапський Павло 101

Тютюнник Григір 124

У

Ульянов Владімір див. Ленін Владімір

Ульянов Ніколай 303, 307, 308

Унамуно Мігель де 415 Ушкалов Леонід 357, 392, 450

Ф

Фанон Франц 34, 37, 40—42

Федері Ф. 33

Фет Афанасій 446

Филипович Павло 84,158

Фіва Кенхрейська 190, 191, 199

Філіпп II 491

Фіппс Ванда 234

Фішбейн Мойсей 59

Франк Сємьон 502, 510, 515, 557

Франко Іван 7, 32, 38, 65, 73—75, 97, 111, 114, 124, 128, 133, 134, 161, 179, 251, 281, 287, 312, 335, 338, 339, 348, 375, 397, 415, 428, 432, 435, 437, 480, 495, 510, 512, 522, 555, 562, 569, 612

Франс Анатоль 220

Фрідріх, імператор 323

Фройд Зиґмунд 69, 75, 112, 123, 208, 337, 464, 586, 587, 613

Фромм Еріх 104, 108, 125, 150, 151, 294, 444, 522, 546, 552

Фуко Мішель 58, 59, 80

X

Хаміда Аіт Ель-Хадж 234

Ханкінг Ш. 33

Хвильовий Микола 42, 274, 289, 302, 379, 504, 546, 561, 603

Хейфец Міхаїл 285, 541, 546, 576

Хесус Тереза де, св. 221

Хмельницький Богдан 31,32, 329—332, 351

Хоткевич Гнат 221, 556

Хуторська Дарія 454

Ц

Цвайґ Стефан 612

Цвєтаєва Марина 70, 110, 135, 149, 212, 231, 430, 455, 457

Цегельський Лонгин 510, 511

Цельз 180, 197, 207

Ч

Чаадаєв Пьотр 499

Чапек Карел 160, 413

Черешньовський Михайло 50

Чернишевський Ніколай 220, 505, 519

Чертков Міхаїл 293, 313

Чехов Антон 514

Чижевський Дмитро 49, 53, 248, 357, 402

Чикаленко Євген 314, 325, 469,481, 507, 524, 540, 545, 550, 590

Чичерін Борис 300

Чосер Джеффрі 404

Чубинський Павло 433, 471

Чуковська Лідія 452

Ш

Шаміссо Адельберт фон 444

Шаповал Юрій 396

Шафігуліна Роза 59

Шевельов (Шерех) Юрій 13, 42, 108, 137, 170—172, 274, 279, 300, 302, 320, 354, 495, 504, 505, 530, 541, 546, 564, 582, 588, 591,592, 603

Шевченко Андрій 32, 38

Шевченко Варфоломій 396

Шевченко Григорій 317

Шевченко Тарас 7, 31—33, 48, 111, 117, 130, 218, 226, 270, 272, 273, 295—297, 303, 304, 310, 315—317, 320, 322, 323, 327, 328, 333, 338, 339, 344, 352, 358, 372, 375, 378, 383, 393, 397, 435, 469, 471, 472, 477, 491, 495, 507, 508, 512, 536, 544, 556, 563, 568, 577, 591, 592, 600—602, 605

Шевченко-Красицька Катерина 150

Шекспір Вільям 129, 133, 146, 171, 229, 251, 369, 398

Шелест Петро 594, 596

Шептицький Андрей, митрополит (граф Роман Олександр Марія) 334, 337, 522, 523

Шептицькі 324

Шимановський Антон 470

Шимановський Борис 470

Шіллер Фрідріх 521

Шлемкевич Микола 316, 421, 449

Шопен Фредерік 75, 461

Шопенгауер Артур 275

Шоу Бернард 413

Шпенґлер Освальд 208, 274, 283, 289, 310, 375, 376, 397, 546, 547, 563

Шраг Ілля 432

Штауфеннберг Клаус Шенк фон 371

Штоль Гайнріх 433

Шуберт Франц 461

Шуман Роберт 461

Шюслер-Фьоренца Елізабет 185, 191, 196

Ю

Юнґ Карл Густав 33, 208, 275, 337, 552, 587

Юрій св. 323

Юстин Філософ 183

Я

Яворницький Дмитро 322, 324, 368, 540

Яворський Стефан 354

Якобовскі Людвіґ 115

Яковенко Наталя 353, 364, 414

Ямвліх 222, 223, 235

Янкелевич Владімір 103, 106

Ярская-Смірнова Єлена 56

Яусс Ганс Роберт 175

Яцків Михайло 567

Про автора

ЗАБУЖКО Оксана Стефанівна — поетеса, письменниця, громадський діяч. Народилася 19 вересня 1960 р. у родині філологів. Дебютувала з віршами в періодиці ще бувши школяркою. 1982 р. закінчила філософський факультет, а 1986 р. — аспірантуру з естетики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Захистила кандидатську дисертацію «Естетична природа лірики як роду мистецтва» (1987). Репутацію інтелектуального лідера свого покоління здобула в кінці 1980-х — на початку 1990-х pp. публіцистичними статтями на теми стратегічного розвитку української культури. Згодом викладала україністику в США на запрошення Пенсільванського та Пітсбурзького університетів, була Фулбрайтівським стипендіатом у Гарварді, провадила авторську колонку в ряді періодичних видань («Панорама», «Столичные новости» та ін.). З 1989 р. співпрацює з Інститутом філософії НАН України (старший науковий співробітник). Багато подорожує як учасниця міжнародних письменницьких форумів і програм, проте постійно мешкає в Києві, де виконує ряд громадських навантажень (віце-президент Українського ПЕН-центру, член Наглядової Ради Міжнародного Фонду «Відродження», член Національної Ради з питань культури і духовності при Президентові України та ін.).

О. Забужко — автор поетичних збірок «Травневий іній» (1985), «Диригент останньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994), «Новий закон Архімеда» (2000), «Друга спроба: Вибране» (2005). Її вірші перекладені понад тридцятьма мовами, відзначені нагородами низки міжнародних фестивалів поезії, а в Канаді — Поетичною премією 1997 року як краща поетична книжка зарубіжного автора. У США й Канаді на вірші О. Забужко написано кілька ораторій і одну оперу («Клітемнестра», комп. В. Балей). В Україні всенародну славу письменниці приніс роман «Польові дослідження з українського сексу» (1996), перекладений у дванадцяти країнах і внесений британським видавництвом Anthem Press до списку «сучасної світової класики». Оксана Забужко є також автором повісті «Казка про калинову сопілку» (2000), збірки повістей і оповідань «Сестро, сестро» (2003), книг есеїстики «Хроніки від Фортінбраса» (1999; екранізована 2001 р. на Київській студії хронікально-документальних фільмів), «Репортаж із 2000-го року» (2001) і «Let My People Go: 15 текстів про українську революцію» (2005). Крім того, її перу належать дві літературознавчі студії — «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період» (1992) та «Шевченків міф України: Спроба філософського аналізу» (1997).

Творчість О. Забужко удостоєна багатьох міжнародних та національних премій і нагород, у тому числі премії Фонду Рокфелера, «гранту для геніїв» Фундації Джона і Кетрін Мак-Артур, Фундації Больяско для лідерів сучасного мистецтва, численних відзнак «Книга року» і «Книга десятиліття» тощо. Європейська критика називає письменницю «творцем постмодерного романтизму». 

Ілюстрації

1. Сидять (зліва направо): Оксана Старицька і Ольга Косач. Стоїть Лариса Косач. Фото 1896 р. (до стор. 48)

2. Марко Вовчок. Фото 1860-х pp. (до стор. 48)

3. Ольга Драгоманова-Косач. Фото 1875 р. (до стор. 48)

4. Пам'ятник Лесі Українці в Клівленді (США). Скульптор Михайло Черешньовський (до стор. 50)  

5. Пам'ятник Лесі Українці в Луцьку. Скульптор Андрій Німенко (до стор. 50)

6. Небесна троянда Данте. Схема А. Доброхотова (до стор. 163)

7. Мозаїка Капели св. Зіновії: єпископеса Теодора (квадратовий німб — ознака прижиттєвого зображення), св. Пракседа, Богоматір, св. Зіновія. Рим, Церква св. Пракседи, ІІІ ст. (до стор. 191)

8. Генріх Гайне. Портрет з робочого столу Лесі Українки (до стор. 284)

9. Сергій Мержинський (до стор. 284)

10. Климент Квітка (до стор. 284)

11. Герб Бурбонів: золоті лілеї, блакитне («біле») поле, пурпурова перев'язь (до стор. 465)

12. Герб ґібелінів: біла лілея на черленому («золотому») полі (до стор. 465)

Примітки (до електронної версії)

Помічені та виправлені верстальником помилки набору:

Стор. 301: …висловлена Н. Михайловським 1875 р. певність, ніби (перший-ліший =>) перший-ліпший мужик Фєдька тільки за «рівнем розвитку» стоїть нижче од Фауста й Гамлета…

Стор. 331: …натяк на Кочубеєву дружину, що була (інціаторкою =>) ініціаторкою доносу Петрові на Мазепу…

Стор. 336: …як часто повторювані (Оленою. Пчілкою =>) Оленою Пчілкою своїм дітям напучування…

Стор. 336: Думку, що найбільша проблема України — в тому, що «країну (відлено =>) відділено від свого мозку»…

Стор. 439: …більше Гелена в тексті (драмі =>) драми може не з'являтися… 

Стор. 515: …Живаґо викладає схожу апологію «соціальної (хіруругії =>) хірургії» без тіні авторської іронії… 

Оксана Забужко.
Лист до М. П. Драгоманова від 18.12.1890 р.
Див.:
У цьому сенсі можна погодитися з тими аналітиками (Ф. Федері, Ш. Ханкінґ), котрі схильні вбачати в розбуялому посмертному культі принцеси Діани не стільки кризу бритійської монархії — цього традиційного «духовного еквівалента» бритійської тожсамости, — скільки виведену на яв загальноцивілізаційну
Історична еволюція в культурі цього образу на емпіричному рівні досить докладно описана О. Гриценком (див. його статтю: Архетипальний володар (Богдан Хмельницький)
«…У зустрічах за більярдними столами народжується та політична селективність, яка дає потім змогу панові М'ба, президентові Республіки Ґабон, цілком поважно заявити, прибувши до Парижа з офіційним візитом: «Ґабон незалежний, але між Ґабоном і Францією нічого не змінилося; все триває, як і раніше». І справді, єдина зміна — це та, що пан М'ба є президентом Ґабонської Республіки і що його приймає президент Французької Республіки» (Fanon, Frantz.
Тут див., зокрема, яскраво полемічну статтю С. Кульчицького «Імперія і ми» («
Думка, що імперіалізм є функцією колаборації його жертв принаймні остільки ж, оскільки функцією зовнішньої експансії, була вперше висловлена Р. Робінсоном у 1970 р. (Robinson, Ronald. Non-Euro
Єдина (sic!) класична праця з постколоніальної культурної антропології, перекладена по-українському, — «
Пор. у Ф. Фанона: «Перше, чого навчається туземець, — це залишатися на своєму місці й не виходити з певних рамок. Ось чому в своїх снах туземець завжди снить м'язовою потугою (sic! —
Fanon F.
Моє розуміння цієї проблеми викладено в есеї «Прощання з імперією: Кілька штрихів до одного портрета» в збірнику «
«Українська література ХІХ-XX століть часто представляється як романтична і сентиментальна. Тим часом вона була літературою помсти. Саме в цьому впродовж століть полягав її політичний пафос» (Павличко Соломія.
Взагалі-то, перший пошуковий сиґнал надійшов був ще раніше — зі стану психолінґвістики: опублікована 1995 р. стаття Стефанії Андрусів «Страх перед мовою як психокомплекс сучасного українця», дарма що на частковому матеріалі й «навпомацки», на рівні ще радше здогаду, ніж концепції, все ж виокремила була в українському світовідчуванні деякі визначальні риси класичного «фанонівського» синдрому стлумленої аґресії — С. Андрусів називає його «синдромом сирітства»: «сирота
«Ми вживаємо термін «постколоніальний» &lt;…&gt; на ознаку всіх культур, уражених імперським процесом, від моменту колонізації до сьогодні, оскільки впродовж усього історичного процесу, започаткованого &lt;…&gt; імперіальною аґресією, простежується певна тяглість зацікавлень і заклопотань. &lt;…&gt; У своєму теперішньому вигляді вони (постколоніальні культури. —
Fanon F.
«Сьогоднішній історик української літератури повинен виконувати працю археолога, та ще й археолога, що відкопує не колишні міста, а макети міст, що ніколи не були збудовані» (Шерех Ю.
Гундорова Тамара.
«…В єврейській мові термін, що означає «дух», є жіночого роду — «руах», і в жоден спосіб релігійна фантазія єврея не змогла б подолати цієї лінґвістичної перешкоди. Це настільки очевидно, що в деяких апокрифічних християнських текстах юдаїстського походження перше уявлення про божисту троїстість, притаманне майже всім релігіям (природно, що найпростіший тип людської родини проектується на небеса, де всі стосунки вподібнено земним), оформляється як трійця «Отця, Сина і
На цю тему в сучасній екзегетиці, як протестантській, так і католицькій (т. зв. «феміністичній теології», започаткованій після Другого ватиканського собору 1962—1965
На сайті СДПУ(о) (htt
Комізм ситуації полягає в тому, що такої зачіски Леся Українка якраз ніколи не носила. Навіть на молодечих костюмованих знімках, для яких портретовані спеціально вбирались у фольклорні строї, у стилістиці тодішніх «живих картин», панни Косач, і Лариса, й Ольга, зберігають свою звичайну зачіску «догори», по моді того часу, тільки що прикрашену стрічками й квітами (див., напр., на груповому фото з Оксаною Старицькою 1896 р. — Іл. 1). Народницька, а точніше «шістдесятницька», «коса вінком» насправді прибилася до арсеналу сучасних іміджмейкерів з іконографії зовсім іншої письменниці, майже на сорок років од Лесі Українки старшої, — Марії Маркович, вона ж Марко Вовчок, див. Іл. 2 (що потрапила зробити з цією модою 1860-х куди більш відзіґорна од Марковички модниця й чепуруха, майбутня мати Лесі Українки Ольга Драгоманова, видно на її дівочому портреті, зробленому в київській студії Бенцмана (Іл. 3): «корона» коси тут вельми артистично поєднується з «поетично» розпушеними локонами, і ціла складна куафюра виглядає як твір мистецтва: ось це вже значно ближче до того, що можна визначити як фамільний «драгомановський стиль», якому Леся Українка, на свій власний витончений спосіб, зберігала вірність в усьому, — навіть неприхильна до неї, внаслідок родинної сварки, Аріадна Драгоманова-Труш, чиї надиктовані перед смертю спогади про Лесю Українку багато в чому звучать як спроба суто дрібноміщанського «бабського» реваншу, окремо відзначає «велику жіночість» Лариси Косач і елегантність її уборів, див.: Покальчук В.
Між іншим, цікаво відзначити, в якій інтерпретації постає тепер цей «наддніпрянський» псевдонім у імперському дискурсі, для якого колоніальна культура виглядає згори позбавленою своєї власної, іманентної історії, а визначається єдино через свою «іншість» щодо імперського «Центру»: в «Литературном календаре» Л. Мезенцевої (htt
Кармазіна М. С.
У X. Ортеги-і-Гасета, на якого довірливо покликається М. Кармазіна, цю думку дослівно сформульовано так: «Нація не могла б підживлювати свої історичні потреби, якби додержувалась лиш одного типу довершеності. Окрім видатних мудреців та митців, потрібні й зразковий вояк, і досконалий промисловець, і взірцевий робітник, і навіть світовий геній. Так само, якщо не більше, нація потребує видатних жінок» (Ортега-і-Гасет Х.
Нагадаю, що меншинне становище жінок у патріархальному соціумі обґрунтоване було соціологією ще в 1960-ті
Cyzevs'kyj, Dmytro.
Маланюк Євген.
Кемпбел Джозеф.
Там само. — С. 22.
Там само. — С. 128.
Woodman, Marion. Conscious Femininity: Mother, Virgin, Crone.
Див.: Пропп В. Я.
em
Див.: Хропко П. П.
Ярская-Смирнова Е.
Див.: Райцесс В. И.
Загалом це окрема тема — панівне в цілій радянській культурі (так само, як і в нацистській, фашистській і т. д.), ревно нею плекане презирство й погорда до
М. Фішбейн, який наводить цю історію у своїх спогадах, подає ще одне цінне свідчення: на початку 1980-х «ні сіло, ні впало — „Комсомольская правда“ знову згадала про Розу Шафігуліну. Виявилося, що упродовж усіх цих двадцяти років Роза була другом, порадником і наставницею багатьох людей з усіх куточків СРСР» (Повернення до Меридіана
Див.: Агеєва В.
Героическое
Тут і далі — цитати з ювілейної доповіді О. Гончара до 100-ліття від дня народження Лесі Українки (Гончар Олесь.
Напр.: «українські жінки &lt;….&gt; всі такі, як Леся [Українка]» (Зборовська Н.
Франко І.
Там само. — С. 262.
Див.: Маковей О. С.
Пор. зізнання сестрі Ользі з останнього (!) року життя: «Я сама ніколи не маю певної думки про своє писання: поки пишу, то мені здається, що варто писати (інакше кидаю), а як скінчу, то ніколи не знаю, чи варто його друкувати. Я і про «Лісову пісню» думала, що всі тільки сміятимуться з сеї «старомодної романтики», а її, здається, признано за мій chef d'oeuvre.
Див. про це: Фуко М.
«…Безстрашна в усьому, вона мала цей єдиний страх, ідолізований новонародництвом у його франківській модифікації: страх виявити себе хоч би найдрібнішою конкретною особливістю. &lt;…&gt; За обов'язковим для всіх зразком, вона теж плутала ці дві речі — особистість для себе і особистість для інших» (Костецький І. Стефан Ґеорґе.
Sontag, Susan.
Див. про це: Hill, Adrian.
Климент Квітка, у зрілості найближча до Лесі Українки людина й майже невідлучний супутник останніх дванадцяти років її життя, отож, висловлюючись формулою давнього українського права, поза сумнівом «свідок зацний і віри годний», згадує, між іншим, що письменниця «ніколи не боялася смерти, але боялася маразму і найбільше боялася, що як почнеться упадок мозкової діяльности, то вона того не завважить і не покине писати в належний час». (Квітка К.
Це може здатися парадоксом, але, при всій «літературності» найближчого оточення Лесі Українки й багатстві її епістолярного спадку (який, до речі, досі так і не став у нас предметом спеціальних досліджень!), неважко помітити, що більш-менш відкрито вона говорить про свою працю і звіряється з творчих задумів і планів хіба що О. Кобилянській і — може, навіть більшою мірою — А. Кримському: з останнім її, з усього знати, єднала особлива «духовна приязнь», що змушує уважніше поставитися до гіпотези С. Павличко про латентний гомосексуалізм А. Кримського (довірча «ідеальна дружба» гетеросексуалок-жінок з чоловіками-гомосексуалістами — феномен, на сьогодні добре вивчений у психологічній літературі). На жаль, практично все листування із Л. Старицькою-Черняхівською загинуло ще в 1920 р. — втрата невідшкодовна, бо, судячи із зацілілих фраґментів того листування, «dearest friend» Людя (звертання, прийняте між ними від часу спільних лекцій англійської мови), товаришка з дитячих літ і сама письменниця-однодумиця, була ще одним, і либонь, таки
А. Макаров у своїй піонерській, і дотепер найцікавішій, праці над психологією Українчиної творчости (див. його:
Пор. діалог двох сестер, у якому явно відлунюють живі голоси тодішніх «вільнодумних» інтеліґентських суперечок: «— А що ж ти думаєш, може, й «уроки» та «пристріт» не такі забобони, як звикли думати середні інтеліґенти, може, люди справжньої науки… — …Як ми з тобою! — перебила Ольга і затулила сестрі рукою губу. — Мовчи вже краще, людино справжньої науки, бо он, я бачу, твій педагог (чоловік героїні. —
Цей суто патріархальний прийом «присоромлення» чоловіків жіночим прикладом був, зрештою, зовсім типовим у критиці домодерної, читай — дофеміністичної, доби: 1856
Див., зокрема: Gilbert, Sandra М. and Gubar, Susan.
Докладніше про це див.: Павличко С.
Див.: Зеров М.
Драй-Хмара М.
В. Агеєва навіть пропонує вважати Лесю Українку «першою з-поміж неокласиків» (
Зеров М.
Хронологічно «найсвіжіший» радянський 12-томник кінця 1970-х (sic!), у вступі від редколегії маловрозумливо названий «науково-критичним» (?), як уже не раз вказувалося зрозпаченими дослідниками, прикутими до нього, наче раби до ґалери, не витримує якраз жодної наукової критики — і не тільки в порівнянні з «книгоспілківською» збіркою. Те, що з нього «науково-критично», без сорома казка, вилучено цілу низку творів, уміщуваних у попередніх виданнях (драму «Бояриня», незакінчену статтю про В. Винниченка, вірш «І ти колись боролась, мов Ізраїль…» — хоч цей останній пощадило навіть радянське видання 1951–1956
Як це лаконічно висловив С. Довлатов, «всім ясно, що в геніїв мають бути знайомі. Але хто повірить, що його знайомий — геній?!». Ці слова мимоволі спадають на гадку, коли читаєш, наприклад, у щоденниках Драй-Хмари докладний запис його розмови з А. Кримським 17.05.1927
«Її біографії, мабуть, не буде ніколи написано» (Квітка К.
Див. про це: Oliver М.
Зеров М.
Косач-Кривинюк О.
Там само. — С. 603. В іншому листі до М. Кривинюка (9—10.04.1902) про це сказано ще виразніше: «…я все-таки не іпохондрично настроєна і ніяк не навчуся боятись протягу, вогкої лавки, нежиту і т. п., хоч мені радять боятись того всього. Але я вже, певне, і вмру таким «дурним лицарем» Парсіфалем, що не знав страху „единственно от необразования“…» (Там само. — С. 619). Попри жартівливий тон, це, по суті, свідомо прийняте якнайсерйозніше рішення
Щоб уникнути термінологічних непорозумінь, поясню: під відзначенням маються на увазі не анекдотичні ескапади на кшталт відвідин 25.02.2006 р. (135-річчя від дня народження!) могили Лесі Українки колективом Інституту літератури НАН України, — а діяльність, що має на меті популяризувати
Пор.: «…я не хочу нарікати й не хочу скаржитися на долю. Але, властиво, у моєму житті не було нічого, крім тяжкого труду, і я можу сказати тепер, коли мені сімдесят п'ять років, що за весь свій вік не прожив і чотирьох тижнів собі на втіху. Ніби весь час вергав камінь, який знову й знову скочувався, і треба було знову його піднімати» (Эккерман И. П.
Це засвідчив уже й К. Квітка, не вдаючися, зрозуміло, у біографічні подробиці: «…з сього моменту (написання „Одержимої“. —
Пор. у вірші «Королівна», написаному того самого року, на четвертий місяць по смерті С. К. Мержинського, такий пасаж з діалогу лицаря і королівни: «Королівно, ясна панно,
Тут Українчина версія орфічного досвіду виглядає «відредагованою» за жіночим зразком, запропонованим у Платона — автора, чий вплив на Лесю Українку досі залишається просто-таки кричуще недооціненим. У діалозі «Бенкет» Орфей засуджується Федром якраз за те, що «не наважився &lt;…&gt; через любов умерти, а примудрився пробратися в Аїд живим» (Платон.
Цей мотив пізніше використає X. Л. Борхес у новелі «Три версії Юдиної зради», розвинувши його в апологію Юди як того Учня, котрий перевершує Вчителя: Юда, за Борхесом, свідомо сходить у геєну, як Христос зійшов на землю (тому Юдина зрада стає своєрідним космологічним «завершенням» Христової місії); його гріх — гріх найбільшого смирення, «відмова від шансу», якого він уважав себе негідним (тут Борхесів Юда майже дослівно вторує Українчиній Міріам); і нарешті, саме Юда, який сягає останнього дна, «надіру» людського падіння, і мусить бути втіленим Словом, бо його мука переважує Христову! (Див.: Борхес X. Л. Письмена Бога. — Москва: Республика, 1992. — С. 288—293).
Наявність у ранньохристиянському рухові жінок-апостолок (Марії, Текли, Юнії та ін.), так само, як дияконис і єпископес (засновниць церков), пізнішою патристичною традицією або замовчувалась, або послідовно фальсифікувалась, аж доки не перетворилася в церковній історії на цілковиту «білу пляму», що її заповнювати історики та релігієзнавці по-справжньому почали щойно в другій половині XX ст. Див., зокрема, праці: Schuessler Fiorenza, Elizabeth.
Див.: Евангелие от Марии, 15—18
За свідченням А. Кримського, до якого Леся Українка часто зверталася по фахові консультації й відповідну наукову літературу, вона «без перебільшення &lt;…&gt; була справжнім ученим, дослідником», спеціально ж на теми раннього християнства він «їй цілу бібліотеку послав. &lt;…&gt; Якби який-небудь приват-доцент стільки прочитав, скільки вона!» Особливо Кримського дивує, що письменниця не вдовольнилася студіюванням найавторитетніших натоді дисертацій (французької — «Переслідування християн Римською імперією» Олара, і російської — «Розвиток митрополичої влади в перші три віки християнства» Гідулякова), а вимагала й інших праць, і, головне, ориґінальних пам'яток, давньогрецькою й латиною, — і все це «лише для того, щоб написати дві коротесенькі одноактові драми» (див.: Кримський А.
Як наголошує один із найбільших авторитетів у справі «коптської бібліотеки» Е. Пейджелс, автори й розповсюджувачі апокрифічних євангелій аж ніяк не вважали себе «єретиками» (Pagels, Elaine.
«Міріам, Міріам, &lt;…&gt; кажи сміливо, бо ти та, чиє серце прагне Небесного Царства більше, ніж серця всіх твоїх братів» (Цит. за: Haskins, Susan.
Eisler, Riane.
«Дівчина в двадцять п'ять літ найнебезпечніше створіння в світі, може, навіть гірше, ніж та прославлена femme de trente ans», — заявляє один із персонажів «Блакитної троянди», цинік Милевський. Тут важливо відзначити, що в ранній творчості Лесі Українки — тій, що передувала «Одержимій», — всі події відбуваються в цілком реальному земному, «профанному» часі, і відповідно вік героїв таки має значення: чи Любі Гощинській двадцять п'ять, чи тридцять, чи Дівчина в «Прощанні» старша за свого Хлопця на п'ять років, чи молодша — все це істотні складові образів і конфліктів, тоді як з моменту «Одержимої» (і це найпевніший доказ поворотности цього моменту!) в Лесі Українки радикально міняється сам спосіб переживання часу: вона ніби виходить сама — і виводить своїх персонажів — з-під влади земної, лінійної темпоральности в час міфологічного «нестаріння», де вікова психологія втрачає всяку чинність. Ми не знаємо віку Міріам, не знаємо, чи Кассандрі двадцять п'ять років, чи тридцять, чи сорок (ясно, що вона як жінка достатньо приваблива, щоб збудити сексуальний інтерес Ономая, але тільки й того!), і те саме стосується Тірци, Йоганни, Прісцілли, ба навіть небіжчиці Хадіджі в «Айші та Мохаммеді», чий вік якраз є рушієм конфлікту, але й тут він позбавлений земного виміру — читачеві досить знати лише, що Хадіджа була від Мохаммеда «старша, і на багато літ».
Навіть найпоступовішого з поступових, І. Франка, який також, за народницькою інерцією, вважав психологію митця занадто «виїмковою», щоб виносити її «на люди» в літературному творі, треба було терпляче переконувати на його власному прикладі: «І нема сорому такі картки писати, нема сорому і на люди віддати. Чому все має право на сльози: і туга материнська, і нещасне кохання, і громадський жаль, а тільки душа поета, що втратила діти свої, мусить мовчати?..» [12, 16].
Досконалим зразком такої «характеристики» для Лесі Українки на довгі десятиліття стала монографія: Головаха І. П.
Weretelnyk, Roman.
Див.: Гундорова Т.
Див., напр., дискусію: Ключ Ю.
Диба А. 
Строго кажучи, у фільмі М. Мащенка — І. Драча вибудувано навіть не «трикутник», а «трапецію»: Сергій Мержинський-бо також «кохає без взаємности» — Віру Крижанівську, яка кохає Павла Тучапського, — фабульна схема, яка ще на початку XX ст. була дотепно висміяна В. Самійленком у пародії на драми «класичного малоросійського репертуару»: «Чудовий сюжет і дуже заплутана фабула: Ганна любить Грицька, Грицько любить Олену, а Олена — Петра. &lt;…&gt; Дуже трагічний сюжет» («Драма без горілки»). В «Іду до тебе» маємо те саме, verbatim: Леся любить Сергія, Сергій любить Віру, а Віра — Павла. Виходить, як і за сто років до того, «дуже трагічний сюжет» — вельми тривожний (і дійсно трагічний, без іронії!) показник суто колоніального «задубіння», загальмованости культурного розвитку (власне, підміни розвитку як такого — репродукуванням стереотипів столітньої давнини). Що я не помиляюся, виводячи «Іду до тебе» навпростець із «театру корифеїв», потверджує й нещодавно опублікований приватний відгук онуки М. Старицького, колишньої «березільської» акторки Ірини Стешенко, яка роздратовано відзначила, що й Олену Пчілку в кіноповісті написано «в стилі Шкандибихи з „Лимерівни“ чи то Секлити Лимерихи з „Зайців“» (Листи І. Стешенко до Ізидори Косач-Борисової
Єдиний прецедент — «Теорія українського кохання» М. Томенка (К.: Б. в., 2002) — презентує тему як «національну леґенду» в традиційному народницькому ключі й анітрохи не претендує на те, щоб розкривати якусь її історичну діалектику.
Див.: Янкелевич В.
Див.: Арьес Ф.
Див.: Там само. — С. 341—386 (розділ «Час прекрасних смертей»).
Там само. — С. 505.
Гачев Г. Д.
Лист Ю. В. Шевельова до автора від 22 квітня 1999 р. (з архіву автора).
Див. про це у М. Мамардашвілі: «Споконвічне рабство не дає рости. Раби залишаються дітьми, не виростають. І глобальна, підсумкова їх спільнота, країна — інфантильне страховище» (Мамардашвили М. К.
Див.: Fromm Erich.
htt
«Кохання можливе тільки в тому випадку, коли двоє спілкуються між собою на найбільш глибинному рівні існування, і кожне з двох проживає себе на цьому рівні. &lt;…&gt; Кохання, що проживається в такий спосіб, складає перманентний виклик; це не прихисток для спочину, а рух, розвиток, спільний труд» (Fromm Е.
Волков C.
Проблему її вмисної «інфантилізації» спробував був порушити Г. Грабович, але, на жаль, його стаття «Кобзар. Каменяр. Дочка Прометея» (К.: Критика. — 1999. — Ч. 12) у частині про Лесю Українку стоїть нижче всякої критики — вже бодай тільки через нехлюйське, непростиме навіть для студента-першокурсника, поводження з фактичним матеріалом («Хронологія…» О. Косач-Кривинюк нічтоже сумняшеся йменується «Хронографією» [sic!], сама Ольга, після Лесі найстарша з Косачівен і найближча до неї, «сестра не по крові тільки, а по духу», оголошується «наймолодшою» і т. д.). Зрозуміло, що така кричуща необізнаність із біографічними джерелами автоматично позбавляє наукової валідности всі припущення й висновки автора і внеможливлює серйозну подальшу дискусію.
У цьому неважко пересвідчитися, порівнявши хоч би її листування до і після того: міняються навіть інтонації, і на місце життєрадісного, пустотливого й багатослівного («просторікуватого», за власними словами), трохи кокетливого дівчиська 1890-х («п. Мержинський чогось дуже інтересується долею моєї „Троянди“» [11, 27] — це явне дівоче лукавство, може, й не без наміру схилити маму на бік своєї симпатії!), заступає зріла й мудра жінка, вже не «друга стать», а стать в-собі-й-для-себе, сповна самоопанована і свідома сили й наслідків свого самопізнання (в листі до О. Кобилянської є промовистий пасаж про речі, які «може зрозуміти тільки жінка, і то такого віку, як хтось, та й ще хтось, бо дуже молоденькі ще (на своє щастя) не все розуміють» [1 1, 272]).
Див.: Фрейд 3.
Докладніше про дискримінативний вплив класичного (фройдівського) психоаналізу на жіночу літературну творчість див. у: Gilbert, Sandra М. and Gubar, Susan.
На цю тему див., зокрема: Warner, Marina.
Див. про це: Huskins, Susan.
Приблизно в той-таки час, коли творився цей міф, Анна Ахматова, прочитавши аналогічне про себе — що, мовляв, «була негарною» й «чоловік її не любив» (схема, як бачимо, незмінна!), — відреаґувала, як і належить у патріархальній культурі об'єктові сексуально-політичних маніпуляцій, «по-марсіянському»: «Поясніть мені, чому я мушу бути гарною? А Вальтер Скотт був гарний? Або Достоєвський? Кому спаде на думку це питати?» (Цит. за: Мандельштам Н. Я.
Маланюк Є.
Цит. за: Косач-Кривинюк О.
Сагатовський.
«Жінки, повної духа», «духовної під кожним оглядом» (франц.). Радянський «науково-критичний» 12-томник і тут відзначився — переклавши цей каламбур, ні в п'ять, ні в дев'ять, як «розумної (?! —
— Либонь, ваша правда, — відповів він і лагідно та ясно усміхнувся, а
Прикметно, що засвідчене у спогадах К. Квітки захоплення Лесі Українки Марком Вовчком («слово „заздрю“ ужила тільки раз у відношенні до мови і навіть до таланту Марка Вовчка. &lt;…&gt; Казала, що Марко Вовчок знала такі тайни історичної душі українського народу і такі глибини, яких тепер вже ніхто не знає або виповісти не вміє» [
Докладно цей сюжет та його інтерпретацію в літературознавчих студіях (від І. Костецького до С. Павличко) представлено Т. Гундоровою у книжці «
Інша справа, що це право по тому довелося обстоювати ще впродовж цілого наступного століття — уже в середині 1990-х (!) Еріка Джонґ, культова письменниця й один із символів американського жіночого руху, підсумовуючи свою літературну кар'єру, зробить маловтішні висновки: у літературі «щаслива (жіноча —
Гундорова Т.
Див.: Бузина Олесь.
Див., напр.: «Почуття без назви»: Леся Українка і Ольга Кобилянська (листи між рядків)
Про це докладніше див.: Павличко С.
Див. про це: Bernard, Jessie.
«Зазвичай нам важко уявити собі надзвичайну душевну ранимість середньовічної людини, її неповстримність і несамовитість» (Хейзинга Й.
Цит. за: Smith-Rosenberg, СагоІІ. The Female World of Love and Ritual: Relations Between Women in 19th Century America
Гундорова Т.
Прикметно, що перший (!) «Короткий словник жаргонної лексики української мови», укладений Лесею Ставицькою (К.: Критика, 2003), здобув певний медійний розголос, але в науковій громаді жодної дискусії не викликав (!!!). У передмові укладачка, — либонь, почасти передбачаючи таку реакцію, — нарікає на десятиліття централізованого мовного нормування, що призвели до «вивчення української мови такою,
«Зараз не можна гамочки, моя крихто &lt;…&gt; Жижа! А як вичахне, тоді гам» (Г. Тютюнник. «Син приїхав»). Це «фізіологічний нарис» із 1970-х, але старі селяни й досі переходять з малими дітьми на таке арґо — зі своїм сталим вокабуляром («жижа» — гаряче, «гамати», «гам», «гамочки» — їсти, «хойцяй» — іди, «сюпай» — сідай і т. д.), із своїм синтаксисом, з обов'язковою зменшувальною суфіксацією тощо, — нормативною українською з малятами розмовляють хіба що в інтеліґентних родинах, із спеціальною педагогічною метою. У «Сестрах Річинських» І. Вільде власне в такій інтеліґентній (галицькій міжвоєнній) родині поступова «педагожиця» Зоня ще провадить завзяту боротьбу з дитячим арґо, виправляючи кожне почуте «спатки» чи «їстки».
Можна припустити, що тут маємо до діла з рештками збережених мовою дуже древніх магічних вірувань, зокрема з так званим «табу на ім'я» у випадку особливо дорогого об'єкта: заміна хресного імени дитини на вигадане «дитяче псевдо» або принаймні зменшене, здеформоване ім'я мусила відігравати для архаїчної свідомости функцію нестак експресивну (виразити емоційну афектацію), як магічно-оборонну («відвести» від дитини «вроки»). Тут відкривається широке поле для діяльности етнологів — у кожному разі, довше терпіти брак фахових лінґвістичних досліджень стає, як бачимо, дедалі проблемніше.
«Ми навчаємо знань, але випускаємо найважливіший для людини різновид навчання — те навчання, що може здійснюватися тільки через присутність зрілої, люблячої особистости. У давніші епохи нашої культури, у культурах Китаю й Індії найвище цінувалася людина, наділена визначними душевними чеснотами. І вчитель був не лише, і навіть не насамперед джерелом інформації — його призначенням було передавати певні людські настанови. У сучасному капіталістичному суспільстві — це стосується і російської комуністичної системи також, — люди, якими захоплюються і яких наслідують, є ким завгодно, тільки не носіями визначних душевних чеснот. Громадську увагу стягують на себе головно ті, хто забезпечує середній людині сурогатне почуття вдоволення. &lt;…&gt; Якщо нам не вдасться зберегти уявлення про те, яким має бути зріле життя, то ми опинимося перед реальною загрозою цілковитого припинення нашої культурної традиції. Ця традиція ґрунтується насамперед на передаванні з покоління в покоління не тих чи тих знань, а певних людських якостей. Якщо наступні покоління більше не бачитимуть цих якостей, то п'ятитисячолітня культура загине, навіть якщо знання й далі передаватимуться й прибуватимуть», (Fromm Е.
Див.: Ольжич О.
Цит. за: Хейфец М.
Ong, Walter.
Вельми показове під цим оглядом любовне листування молодого І. Франка — поки вони з Ольгою Рошкевич на «Ви» і всі їхні стосунки регулюються соціумом, Франко пише їй по-німецьки, і щойно по тому, як його освідчення приймається, на радощах наважується «без церемоній» скинути «німецьку бесіду», як «модного фрака», і перейти «на руське»: «…руська бесіда — то для мене той
Термін С. Ґілберт І С. Ґубар (Див.: Gilbert, Sandra М. and Gubar, Susan.
Становлення російської літературної мови припадає на 1830-ті
Цит. за: Терлак 3. М., Сербенская А. А.
Солженицын А. И.
Чи не найпереконливіший доказ нашої сьогоднішньої глухоти на Тичининську мовну «щирість» явив нещодавно В. Базилевський — із ригоризмом радянського редактора напавшись на поему «Скорбна мати» за вжитий у ній суто «народний», фольклорно-пісенний зворот «заплакала сльозами»: «Він видається мені ложкою дьогтю в бочці меду. Ну чим, запитується, ще могла заплакати Божа Мати, як не сльозами. Не сміхом же. &lt;…&gt; Спершу думалося, що це якесь непорозуміння, описка, видавничий чи редакційний гріх. Та ж ні — у всіх відомих мені виданнях — те ж саме. А як же просто уникнути
До такої міри, що в розмові вона навіть уживала діалектизмів (поліських), див. спогади А. Макарової (
Зі спогадів старих селян Ковельщини видно, що «пані» (Олену Пчілку) вони вважали за «дуже добру», бо трималася з ними «по-простому», щедро займалась філантропією (не раз на шкоду власному господарству, яким узагалі мало цікавилась, — напр., упійманого на гарячому дядька, що рубав косачівський ліс, веліла негайно відпустити, вкупі з возом крадених дров, «бо, може, він не має чим і борщу зварити») і т. д. — а от «пана» (П. А. Косача) остерігалися: «Був трохи сердитий», «…його боялися», «Міг крикнути: „Я никому добра не делал и тебе не сделаю“», — словом, на відміну від дружини, з «народом» не панібратствував, доброчинствував же йому недемонстративно, «не словом, а ділом»: напр., завдяки йому «за сорок років з Колодяжного пішло лише два хлопці в солдати» (
Із родинного листування Косачів
Пор., напр., зі спогадів Ольги Косач-Кривинюк: «Пам'ятаю, як батько, відпровадивши,
«Ця її мова, ще один варіант, стоплений з перейманого народного, утворюваного інтелектуального, підбудований вільним включенням елементів слов'янських, російських, французьких, німецьких, італійських, латинських тощо, — ще один варіант, що &lt;…&gt; міг би спроектувати геть інакшу, всеоб'ємну лінію українщини: ця мова тут і залишилась у сховищі її листів» (Костецький І.
Див., напр., лист Л. Старицької-Черняхівської до М. Плевака від 20.02.1928 р. (
Цит. за: Денисюк І., Скрипка Т.
«Цілі родини приїздили до нас на село, товариші батькові, члени «Старої громади» з своїми родинами, і сила якихось бідних студентів, вдов, дівиць, що не мали куди приткнутись. Пам'ятаю, що за стіл не сідало менше, як 30–40 душ. Те ж бувало і в Києві. У нас було велике помешкання, &lt;…&gt; і тут щодня, щовечора збиралася сила людей… обідали, пили чай, балакали, призначували побачення, а іноді навіть ні тато, ні мама не знали, хто такий новий гість. Публіка це все була українська» (Старицька-Черняхівська Л.
Див. Хропко П.
Пор. у «Подрузі» М. Цвєтаєвої: «Как Вы меня дразнили мальчиком,
Гундорова Т.
Варто тільки придивитися, яких просто-таки придворно-куртуазних конвенансів уживає Леся Українка, щоб не діткнути й не зразити Кобилянської там, де йдеться про звичайнісіньку редакторську поправку в оповіданні тамтої «Через море» (ніколи не бувши на морі, Кобилянська написала була про нього, що хвилі «гонять все вдаль, все по дев'ять разом»): «Я тільки дозволила собі викреслити
Див.: Косач-Кривинюк О.
Докладніше про це див.: Brings, Felicia; Winter, Susan.
Про те, яка це була для неї особиста драма, найкрасномовніше свідчить її листування тої пори з сестрою Ольгою та шваґром М. Кривинюком (цій парі своє право на цивільний шлюб відстояти вдалося). Див., зокрема, лист до М. Кривинюка від 03.01.1905
Не можна не помітити стриманих переможних ноток у листі від 06.06.1912
1905 року П. А. Косач придбав на ім'я Лесі маєток у Торчині на Волині з тим, аби вона мала на свої потреби забезпечений постійний власний дохід, — після її одруження, у вересні 1907
Ділова етика в тодішньому вкраїнському видавничому бізнесі недалеко втекла від сьогоднішньої, якщо судити бодай з Лесиної обуреної інвективи від 12—13.03.1913
«…Попрошу тебе переслати мого листа до Паші &lt;…&gt; пробую, чи не віддасть він мені тії 200
Донцов Дм.
Эккерман И. П.
Про використання Лесею Українкою стилістичних прийомів античної драми, зокрема гномів («гномами &lt;…&gt; ми звемо кінцеві сентенції, що замикають цілі промови в одній стислій та ефектній формулі, остаточні акорди реплік, якими обмінюються дійові особи») див. у М. Зерова (Леся Українка
Див. про це: Pittman, Frank, III, М. D.
Зі спогадів очевидців видно, що попервах в її ужитку були й інші ролі, принаймні починався цей «дивний роман», — коли «Квіточка» подався слідом за нею на Буковину втішати її в жалобі по Мержинському, — таки незаперечно з гри в Пажа й Королеву (пригадаймо «королівну» з однойменної балади!): «…Стала наша Леся над кручею, он там, над урвищем, та й жартом каже до Квітки &lt;…&gt;: «А хто мене любить, той звідси вниз сягне…» І стрибнув був пан Квітка — ледве встиг мій чоловік його за руку вхопити…» (Цит. за: Ільченко О.
Про К. Квітку (в сталінські часи — професора Московської консерваторії) як батька-засновника етномузикології не лише української, але й російської, азербайджанської, вірменської та ін. народів тодішнього СРСР див.: Правдюк О. А.
Gilbert, Sandra М. and Gubar, Susan.
Інша справа, що в суспільствах, де єдиною можливою кар'єрою для жінки був шлюб, безліч «потенційних мисткинь» віками виконували ролі «муз-натхненниць» (не раз не маючи до того ні хисту, ні покликання!)
Fromm, Erich.
em
Тут до речі нагадати, що й мистецький хист Лесі Українки був, як то притаманно великим митцям, по-ренесансному «синкретичним» — включав у себе, крім словесного дару, здібності до музики, співу, пластики, малярства, декору, ба навіть акторської гри! Можна сказати, що цю жінку було «закроєно на генія» за класичною схемою, колись дотепно описаною М. Волошиним: «Зазвичай доля, коли їй треба виплавити з людини великого художника, чинить так: вона народжує його наділеним такими життєвими й діяльними можливостями, що йому їх не вижити і за десяток життів. А потому вона старанно закриває довкола нього всі виходи до дії, залишаючи вільною тільки вузьку щілину мрії» (Волошин М. «
Між іншим, цікаво, що М. Зеров, першим слушно підмітивши «агонічність» драматургічного мислення Лесі Українки, розвиток думки засобами сократичного діалогу та схрещення між собою різних «рацій», цілковито розгубився в гіпотезах щодо можливих джерел такого виразного «неокласицизму». Цих гіпотез він був висунув аж три — що це в неї: 1) «родинна риса, один із виявів драгомановської складки мислення &lt;…&gt;, гнучкого, сильного в діалектиці»; 2) результат доброго «класичного», греко-латинського вишколу (того самого
Ширше про це див.: Пелешенко Ю. В.
3 класичною працею Д. де Ружмона «L'amour et I'Occident» віднедавна може ознайомитися й український читач (Ружмон Дені де.
Докладно історія «великої єресі» висвітлена в дуже цікавому, хоча й не позбавленому нальоту суто ринкової сенсаційности (наступним логічним кроком у цьому напрямку став уже «Код да Вінчі» Д. Брауна!), дослідженні: Baigent, Michael; Leigh, Richard &am
На цю тему див. главу «Леся Українка і Ф. Ніцше: християнство і міф» у докторській дисертації Т. С. Мейзерської «
Перший здогад у цьому напрямку було зроблено, знов-таки, в Канаді — А. Стебельською: саме вона розгледіла за драматургічною символікою Лесі Українки незаперечний вплив платонізму, цього дійсного першоджерела всіх подальших дуалістичних єресей, але копати далі вглиб від того місця, де так точно була виставила свій «прапорець», канадська дослідниця, на жаль, не стала (див.: Стебельська А. Символ у драматургії Лесі Українки
Докладніше про це див.: Браун П.
За ортодоксальною теологією, у вічності «прозріє» й сам головний відступник від Світла, Сатана, — див. на цю тему відомий есей Л. Колаковського «Чи може диявол спастися?» (Kolakowski, Leszek. Czy diabel może być zbawiony?
На те саме натрапляємо і в ліриці Лесі Українки: «Тільки той ненависти не знає,
Див. про це: Маленька Т.
Докладніше про це див.: Эрнст Карл.
Точніше, мабуть, буде сказати, що для них художня творчість і життєтворчість є рівноправними й взаємопов'язаними, не раз конфліктними, способами дієвого оприсутнення рушійного ідеалу, — свого часу це чудово висловив І. Франко, мовлячи про тип «ідеаліста як Бог приказав»:  «…таким, як відомо, належить світ, адже якщо їм не вдається підкорити собі дійсний, то вони завиграшки творять новий і порядкують у ньому собі до вподоби» (Franko, Ivan. Państwo Żydowskie
Про зміну законів оптики в позаземних ієрархіях Дантової «Комедії» див.: Гайдук В. П.
Докладніше про це див.: Доброхотов А. Л.
Ця течія в дантології була розпочата ще в 1850-х
Дживелегов А. К.
Baigent, М.; Leigh, R. &am
Задля справедливости варт зазначити, що ця проблема турбувала вже й Данте: ґрунтовний аналіз А. К. Дживєлєґовим його теорії захланности (пожадливі та грошолюбці прирікаються на п'ятий круг пекла!) показує, що саме цей гріх Данте вважав за симптом нових часів, які йдуть на зміну старій, лицарсько-християнській культурі, несучи з собою тріумф аґресивного індивідуалізму, де немає місця духові.
«Та вже ж недарма по статистиці так виходить, що між одруженими людьми менше буває нервових і душевних хвороб. Спокійне, впорядковане життя — найкращий лік проти всяких справжніх і можливих хвороб», — розсудливо заявляє лікар, і якби Любі справді залежало на здоров'ї й благополуччі, на «спокійному, впорядкованому житті», то ця розмова (дія III, вихід V) мала б остаточно розвіяти всі її тривоги. Натомість Люба після неї просто-таки попадає в паніку, і не дивно (вся її поведінка в драмі якраз психологічно дуже чітко вмотивована, якщо тільки правильно розуміти дійсні Любині цілі!): лікар вибиває в неї з рук її головний — «психіатричний» — козир
«Засудження плоти, у якому дехто сьогодні вбачає християнську рису, є, насправді, за походженням манихейським та „єретичним“» (Ружмон Дені де.
Див. на цю тему: Фаликов Б. 3.
Див. її справоздання на цю тему сестрі Ользі: «…Половину „Ka
«Останній раз, в маю сього року (1913-го. —
Євшан М.
Див., напр.: Масенко Л.
Див. мою статтю: До характеристики філософсько-історичної концепції Лесі Українки
Шерех Ю.
«Хіба тільки Шекспір умів сполучити філософську мудрість з оцією театральною „дурнуватістю“» (Шерех Ю. Там само. — С. 381).
«Образ Лесі Українки тим і характеризується, що він містить у собі не можливість вибору одного з кількох тлумачень, а подається в  к і л ь к о х  п л я н а х  з р а з у. У «Гамлеті» одне з тлумачень виключає інше. У Лесі Українки всі пляни твору якось химерно співіснують» (Там само. — С. 384).
«Особистісний первень п'єс Лесі Українки настільки самодостатній і категоричний, що до сутнісних характеристик її героїв театрові практично нема чого додати. Внутрішній драматизм персонажів цілковито поглинуто текстом, і образи не потребують доповнень та режисерських „дорощувань“» (Веселовская Анна.
Див.: Зюков Б. Б.
Перша театральна прем'єра «Руфіна і Прісцілли» відбулася щойно в 2001 р. — на сцені Дніпропетровського міського молодіжного театру-студії «Верим!».
Досі в критичний фокус, крім уже згадуваного конфлікту культур, потрапляв із цілого складного світу цієї драми хіба ще тільки образ Руфіна як героя трагічної вини (див.: Панков А. І., Мейзерська Т. С.
Докладніше про це див.: Браун П.
Цікаво, що, на думку К. В. Байнем, цей догмат значною мірою завдячує своїм існуванням якраз багатовіковій боротьбі ортодоксальної церкви з дуалістичною єрессю, від гностиків до катарів, — потребою, на противагу єретикам, виправдати тіло як твориво Боже, а не диявольське, — звідси й наполягання на воскресінні тіла фізичного, дарма що це питання так і лишилося чи не найслабшим пунктом усієї християнської догматики (докладніше про це див.: Bynum, Carolyn Walker.
«Я знаю, — хоч сумна оселя наша,
Оскарження, що їх в «Адвокатові Мартіані» виставляють батькові Валент і Аврелія перед тим, як назавжди покинути його дім, вельми суголосні з підсумковим пасажем А. Солженіцина про радянське родинне виховання: «А якщо діти ваші ще малі, то треба вирішити, як їх правильніше виховувати: чи зразу видавати їм брехню за правду (щоб їм було
Зеров М.
Докладніше про це див.: Дарнтон Р.
Що це був свідомо обраний метод, свідчить у своїх спогадах і К. Квітка: «Не раз казала, що як писати з якої історичної епохи, то треба її добре простудіювати по джерелах, а потім забути, і аж тоді починати писати що з того життя» (Квітка К.
Порівняння це не випадкове — О. Косач-Кривинюк пише, що в дитинстві Леся «дуже любила танцювати &lt;…&gt;. Потім же вона не раз казала, що коли чує музику до танцю, то їй робиться дуже сумно і хочеться плакати» (
Те, що вона «для громадського добра» мусила покласти чималий шмат життя на суто «просвітительську» літературну працю (від статей і рефератів до «популярних брошур для народа»), аж ніяк не заперечує сказаного, надто коли пам'ятати, яким моральним хрестом була для неї ця «громадська повинність» — як для Річарда Айрона («У пущі») чи Орфея («Орфеєве чудо») мулярські роботи. К. Квітка згадує, що такими зобов'язаннями «Леся завжди дуже тяготилася &lt;…&gt;, казала, що не вміє зовсім нічого писати популярного і для практичного вжитку, що це її дуже томить, далеко більше, ніж писання белетристики і поезії…» (
«Рідко який поет початку XX віку і в російській, і в західноєвропейських літературах у творах на античний сюжет утримається, щоб не показати широко і щедро свого знання міфологічних та історичних імен. &lt;…&gt; У Лесі Українки — цілком інший підхід до матеріалу, і непідготований читач її «Кассандри» не потребує широкого пояснювального словника» (Білецький О. Антична драма Лесі Українки («Кассандра»)
Пор. її власні міркування про езотерику у зв'язку з уже згадуваною раніше критикою спіритизму: «Коли тії духи справді існують, то вони недобрі і
Див.: Цельс
Тут варто, не пошкодувавши місця, навести цитату з етнографа Л. Ґумільова, який вельми наочно описав цю добу в термінах повсякденного життя пересічного римського громадянина: «Вранці він уставав із головним болем по вчорашній пиятиці &lt;…&gt;, пив легке вино, розведене водою, закушуючи чим-небудь, і, користаючи з ранкової прохолоди, йшов на базар дізнатися новини &lt;…&gt; Дізнавався всі потрібні йому плітки, поки не ставало спекотно; потім ішов до себе додому, влаштовувався в холодку, їв, пив, лягав спати й відпочивав до вечора. Ввечері знову вставав, купався в своєму аквіумі або, якщо були які-небудь лазні поблизу, ходив туди теж новини дізнаватись. Відсвіжений, ішов розважатися &lt;…&gt;. Там були спеціальні сади, де танцювали танець оси — це стародавній стриптиз, і випити було можна, і після цього танцю отримати втіху за цілком недорогу плату. Потім він сам доповзав або його доставляли геть розслабленого і п'яного додому (як у II дії Галлія Крусту, та й Руфін у цій дії також втікає з бенкету! —
Цит. за: Донини А.
Див. про це: Архієпископ Ігор Ісіченко.
Квітка К. На роковини смерті…
Див.: Архієпископ Ігор Ісіченко.
Ця —
Див.: Barnes Т. D.
Тут уже й словник чисто сократівський — Сократ каже «по справедливості». Фаховим філологам варто б докладніше простежити вплив Платонових діалогів на «Руфіна і Прісціллу», а може, й ширше — на цілу Лесину драматургію, — пам'ятаючи, що ті діалоги, як-не-як, були приступні письменниці в ориґіналі (вона читала по-давньогрецькому), а українську термінологію вона, як «літературна дочка» Пчілки й Старицького, не вагалася «кувати» самотужки, отож не виключено, що у випадках, подібних до наведеного, можемо мати до діла і з прямим перекладом із Платона.
А. Ф. Лосєв вважає засадничою характеристикою римського відчування життя насамперед наскрізну, пластично виражену соціальність, якій жорстко улягає всяка індивідуальна окремішність (докладніше про це див.: Лосев А. Ф.
Тут Леся Українка, ймовірно, послугувалася класичними «Нарисами давньоримського життя» Т. Сімонса, авторитетними настільки, що їх і через сто років після публікації в Росії цілими сторінками докладно переповідає А. Ф. Лосєв (див. його:
Як знати з історичних джерел, поза хатнім господарством єдиною соціально санкціонованою сферою  занять для римської матрони були знахарство й акушерство (див.: 
Традиційно причиною гонінь на матрон-християнок були якраз складені до суду скарги їхніх чоловіків-поган на те, що дружина ухиляється від виконання подружнього обов'язку, — лише наявність такої заяви могла поставити матрону поза римським законом (див.: Kraemer Ross S.
Проте, яким чином Юнія, дружина Андроніка, з часом «змінила стать», обернувшись «Юнієм» (Рим. 16:7), а Павлова «патронеса» (
Huskins, Susan.
Як проголосив у І ст. н. е. раббі Еліазар, «хай краще згорять слова Тори, ніж будуть доручені жінці!» (Цит. за: Swidler, Leonard.
Це аж ніяк не метафора — P. Ш. Кремер, одна з найавторитетніших дослідниць раннього християнства, взагалі пропонує кваліфікувати єресі як «жіночу релігію» на тій підставі, що «більшість християнських рухів, про які знаємо, що там домінували жінки, були в кінцевому підсумку засуджені як єресі» (Ross She
У 1970-х
Eisler, Riane.
3 тією, правда, різницею, що сам Валентин також не поширював дієвість гнозису на «всіх людей», а тільки на тих, кого наділено здатністю прийняти Слово. Під цим оглядом людей він поділяв на три категорії — «пневматиків» (тих, хто від роду посідає частку Святого Духа), «психотиків» (для кого можливе духовне просвітлення за допомогою гнозису) та «іліків» (безпросвітних породжень темної матерії, закритих для духовного пробудження). Але саму ідею «вільної громади» просвітлених, «без пастиря-дозорця і без пана», можна вважати чисто гностичною (вона, зокрема, присутня в трактаті гностика Єпифанія «Про справедливість»). Докладніше про різницю між ранніми гностицизмом та християнством див.: Трофимова М. К.
У канонічному перекладі: «Нехай в церкві мовчать жінки ваші! Бо їм говорить не позволено, — тільки коритись, як каже й Закон. Коли ж вони хочуть навчитись чогось, нехай вдома питають своїх чоловіків, — непристойно бо в церкві жінкам говорити!» (1 Кор., 14:34). Задля справедливости признаймо, що принаймні тут Павло не винен: на думку більшости екзегетів, це місце з Першого листа до коринтян, яке так явно суперечить всій його 11-й главі (про жіноче пророкування), не належить Павлові й було інкорпоровано в текст далеко пізніше, правдоподібно аж у другій половині II ст., коли йшла боротьба з «облудними пророчицями»-монтаністками (MacDonald, Dennis R.
Серед екзегетичних студій, присвячених ставленню Христа до жінок, становищу жінок серед Христових апостолів і учнів та, особливо, ролі тієї осібної жіночої групи, про яку згадує апостол Лука (8:1–3) й до якої належала, серед інших, і «Йоганна, жінка Хусова», спеціально цікава праця президента Міжнародної спілки св. Івана Карли Річчі (Ricci, Carla.
Huskins S.
Історія донесла до нас імена багатьох ранньохристиянських жінок-священиць, які не тільки проповідували перед громадою, а й сповняли літургійні функції, до євхаристії й хрещення включно, — не вганяючись тут надміру в еклезіастичні тонкощі, зазначу лишень, що проблемою для ранньої екзегетики була ще не сама собою жіноча проповідь, а тільки право жінки проповідувати чоловікам (див.: Kraemer, Ross S.
Тут Леся Українка знов-таки не обтяжує читача історичними коментарями, «по-гемінґвеївському» відразу вводячи його всередину дії, а наші «науково-критичні» коментатори теж не стали завдавати собі клопоту розтлумачити ритуальний смисл сцени відвідин у в'язниці. Справа в тому, що в II ст. християни, засуджені на смерть (мученики), вважалися наділеними особливою духовною силою, т. зв. «владою ключів» (до Царства Божого), і благословення, отримане від них, прирівнювалося до єпископського й забезпечувало розгрішення навіть відступникам (див.: Klawiter, Frederick С. The Role of Martyrdom and Persecution in Develo
Варто, до речі, відзначити, що в останній редакції анґліканської Біблії (т. зв. New Revised Standard version) Кенхрейську «служебницю» Фіву 3 Рим. 16:1—2 таки поновлено в правах до «священиці» (а minister) та Павлової «доброчинниці» (а benefactor). Зважаючи на слабкість сучасних українських церков, у нас навряд чи доводиться сподіватися найближчим часом на подібні канонічні ревізії.
Kraemer, Ross S.
Цікаво, що один із найемоційніших епізодів цілої «драмищі» — сцена у в'язниці зі старим батьком Прісцілли, Аецієм Пансою, — має своїм літературним прообразом агіографічне джерело таки монтаністського походження: в'язничний щоденник Вівії Перпетуї, включений до анонімного «Мучеництва святих Перпетуї і Філіцітати» (передмова до «Мучеництва…» містить апологію жіночого пророцтва і кваліфікується більшістю дослідників як незаперечно монтаністська, до того ж, з ортодоксальної точки зору, «єрессю» було вже саме
«Марто, Марто, — турбуєшся й журишся ти про багато чого, а потрібне одне. Марія ж обрала найкращую частку, що не відбереться від неї» (Лука, 10:41—42). За сучасним екзегетичним консенсусом, притча про Марту і Марію вважається одним із найяскравіших свідчень Христової «феміністичної революції» — юдейську-бо жінку було взагалі позбавлено права на релігійну освіту, і те, що Ісус так недвозначно проголосив духовне навчання жінки
Історія християнства знає ще одну Прісціллу — римлянку з середини І ст., яку св. Павло, купно з її чоловіком Акилою, наділяє титулом своїх «співробітників» у Христі (Рим, 16:3) і яка тримала в Римі одну з перших домашніх церков — т. зв. «Прісціллині катакомби», зацілілі до нашого часу. Хронологічно ця апостолова сподвижниця доводиться Українчиній Прісціллі, сказати б, «прабабою». За самим, отже, добором героїниного імени неважко добачити конструювання авторкою певної символічної лінії «жіночого переємства» в ранньохристиянському матріархаті, тож тим трагічніша позиція «анти-Прісцілли», яка доброхітно цю лінію обтинає.
У зв'язку з темою «двох Прісцілл» варто нагадати, що мотив жіночого «двійництва» — віддалений відгомін архетипального міфа про близнюків-антагоністів (див.: Иванов В. В.
Платон.
Див.: Лосєв А. Ф.
У її останній, за пафосом історико-культурного провіщення воістину «кассандрівській» драмі — «Оргії» — орфічні містерії представлено взагалі як духовну квінтесенцію грецького світу, на противагу римському, а історичний фінал діонісійства, символізований загибеллю співця Антея («перифраз» смерти Орфея від рук вакханок! — «вакханкою» в драмі виступає Антеєва дружина Неріса), — як класичну шпенґлерівську «смерть культури» під натиском римської «цивілізації» (докладніше про це див. у моїй статті: Імперія і провінція в історіософських драмах Лесі Українки
У контексті християнської історії Парвус, власне, постать так само трагічна, як і Прісцілла: ще століттям раніше він із певністю був би в громаді лідером — з-поміж усіх її членів він єдиний наділений незаперечною харизмою містичного обдаровання, ба навіть, імовірно, пророчим хистом («Нестотно так пророчиці говорять
Тут не місце вганятися в глибший історичний аналіз римського шлюбу, але щоби переконатися, наскільки серйозно те суспільство ставилося до виконання жінкою своїх репродуктивних функцій (тільки за цим критерієм оцінювано її соціальну вартість і мораллю, і правом), досить згадати т. зв. «справу Турії» (пом. між 8—2
Про відмінність «жіночого речення» від «чоловічого» за рахунок нерозривного зв'язку першого з мовою  тіла (на різних дискурсивних рівнях —  від міміко-жестикуляційної експресії до підвищеної змисловости словника й «плюралістично» розмитого синтаксису з відступами від однолінійної, суб'єктно-предикатної структури висловлювання), докладніше див. у Люс  Іріґере: Women's Exile. Interview with  Luce Irigaray
До речі, і в «Айші та Мохаммеді» фінальна відповідь Мохаммеда Айші на її домагання зрівнятися з Хадіджею так само інтравербальна: «Мохаммед
3 точки зору не то простачки Нофретіс, а й усіх церковних авторитетів подружжя ніяк не може розраховувати на посмертну зустріч в Раю, і Прісціллі таки суджено бути там «вдовицею», — адже сам св. Павло зараховує «ідолян» до «неправедних», котрі «не наслідують Божого Царства» (Кор. 6:9).
Для порівняння див., напр., 27-му сентенцію з гностичного «Євангелія від Хоми», де Ісус тлумачить учням притчу про немовлят (як увійти  в Царство Небесне): «Коли вчините двох одним, а внутрішнє вчините зовнішнім &lt;…&gt;, і коли вчините чоловіка й жінку одним, щоб чоловік не був чоловіком, а жінка жінкою &lt;…&gt;, — тоді увійдете в [царство]» (
Зеров М.
В оповіданні «Над морем» (1898) саме лиш запитання героїні, московської «світської баришні» Алли Михайлівни, до оповідачки, авторчиної alter ego: «А ви релігіозні?» звучить як непристойність, на яку вихованій людині не пристало реаґувати (оповідачка «якось не втрималась, щоб не здвигнути плечима», — красномовний жест, що його в пізніші, вже безмежно далекі від усяких добрих манер радянські часи заступить постукування пальцем по лобі). У листах із Мінська 1901 р. видно, як разить Ларису Петрівну в присмертному С. Мержинському його «откуда-то теперь явившаяся &lt;…&gt; религиозность» [11, 215], — їй легше списати таке на кошт загальної агонії й розпаду психіки («
Хронологічно останнім їхнім відгомоном є течія «New Age», що охопила широкий діапазон форм, від рок-музики до екологічних рухів, і поновно актуалізувала тему гностичних впливів на модерну європейську культуру. У 1990-х
Couliano I. P. Gnostycyzm jako wzorzec analogiczny
Драй-Хмара М.
Докладніше характеристику традиційної («ранкеянської») концепції історії див. у: Берк Пітер.
Оскільки свого часу я вже порушувала цю тему в статті «Імперія і провінція в історіософських драмах Лесі Українки», то тут ширше на ній не спинятимусь, тим більше, що вона досить висвітлена в критичній літературі, аби можна було на цих сторінках обмежитися простою констатацією: найвища творча активність Лесі Українки розгорталася в болісно-загостреному передчутті історичного фіналу своєї епохи, уже вагітного грядущими катастрофами, і саме цей катастрофізм є визначальною
Її власна спроба соціальної антиутопії — датована 1905 р. «Осіння казка» з низкою футурологічних відкриттів, на які могли б позаздрити О. Гакслі й Дж. Орвел (напр., про пенітенціарну психіатрію за монаршим декретом, «кого вважати треба божевільним,
Див. у А. Макарова про її семантику «мрії» як поняття, що позначає візіонерські «гіпнагогічні галюцинації» в стані, пограничному між явою і сном, «напівсні» (Макаров А.
Цей класично «пророцький», архаїчний страх перед тою невідкличною остаточністю, яку несе з собою промовлене слово, найвимовніше викладено в листі до Г. Хоткевича від 15.12.1903 р. (роботу над «Кассандрою» натоді вже було розпочато), де йдеться про наглу смерть брата Михайла: «мені все здається, що коли я пишу про се і називаю факт його іменням, то я, власне,  р о б л ю  його фактом, переводжу його в дійсність з облади якоїсь страшної, але тільки ілюзоричної абстракції, фікції… Чи Ви мене розумієте? Я думаю, ні, бо я сама тямлю, що
Я не пишу тут розправ з езотерики й не заміряюся запускатись у подробиці, цікаві хіба що фаховим дослідникам жрецьких культів, однак задля повної точности деякі застереження зробити все-таки мушу — бодай на те, щоб убезпечити Лесю Українку від нової хвилі «уваги» з боку жовтої преси, цим разом як можливого об'єкта «демонізації». Що Леся Українка (точніше — Лариса Петрівна Косач) була
Українчин «прометеїзм» зробився в лесезнавстві своєрідним кліше ще з часу неокласиків (див.: Филипович П.
10 Гностичне походження геґелівської філософії вперше було відкрито ще 1835 р. Фердінандом К. Бауером, автором класичної праці «Християнський гнозис чи християнська філософія релігії». Подаю тут її резюме у викладі І. П. Коуліано: «У валентиніанстві абсолютний дух перебуває на вершині піраміди, а еони — це сутності, в яких дух, самозаперечуючись, мислить себе самого. Сув'яззю, що єднає еони в їхньому розмаїтті, є  л ю б о в. Все це знаходимо у Геґеля. У нього відповідником падіння Софії і створення долішнього світу є вторгнення «Царства Сина Світу» (що настає після «Царства Отця») у «фізичну природу» і в «скінченного духа» (endlicher Geist). «Царство Сина Світу» дійде рішенця через «заперечення заперечення», інакше «процес поєднання» (der Prozess der Versohnung), за допомогою якого дух пізнає себе як дух» (Gnostycyzm jako wzorzec analogiczny
Ґалерея «образів насильства» в Лесі Українки насправді куди ширша, ніж може видатися, наприклад, при порівнянні її з Шевченком: просто, на відміну від нього, вона завжди, навіть у прямо присвячених цій темі творах («В дому роботи, в країні неволі», «Вавилонський полон», «Йоганна, жінка Хусова» та ін.), бере насильство не в зовнішньо-подієвому вираженні, а в «інтериоризованому», морально-психологічному. Ширше про різні форми поневолення в її творчості див. у В. Агеєвої (
Пор. із «Мрій»: «Я дивилась на малюнках
Аж тепер нарешті стає зрозуміло, чому в етичному кодексі Лесі Українки щастя, попри її власну питому життєрадісність, жодним чином не належить до condition humaine («А где это написано, что я должна быть счастлива?» [12,372]) і навіть не сприймається за щось гідне людини: «Коли часами в сутіні щоденній
A
«Я не стою за абсолютну правду такої „теорії любови“, з мене взагалі кепський теоретик, але ж „кожний Іван Іванович має свою філософію“, то нехай і в мене буде своя…» [11, 382].
Варт уточнити: єдина «соціальна утопія» Лесі Українки, в якій любов таки отримує шанс «виправити» історію, датується… 1890 р. — коли поетесі було дев'ятнадцять (!). Це вірш «Коли втомлюся я життям щоденним…», де, хай і порядком «мрії», малюється та далека «прийдешність», коли діди оповідатимуть онукам про колишні «темні часи» як про своєрідну «передісторію людства». «Так, дітки! Світ наш красний, вільний
Коли Степан пробує вернути дружині шлюбну присягу, щоб «не заїдать її долі» (як, в аналогічній ситуації, Прісцілла пропонує Руфінові), Оксана відмовляється з класичною мотивацією «ідеальної коханки»: «Не знаєш ти… Ще ж ти мені ні слова,
Ще один автокоментар — із листа до А. Кримського від 27.10.1911
Цветаева М.
Є. Маланюк, наприклад, категорично проголошував саме «Камінного господаря» за «вершину» Лесі Українки (див. його:
Цю частину інтерпретаційного спектра досить вдало представлено у збірнику:
Див., напр.: Возняк Т.
Емблематичний приклад «екологістського» прочитання драми подає електронний журнал «Вокруг света»: «Лісові духи у Лесі Українки уособлюють таємницю незайманої природи, вони відступають і гинуть під натиском людського праґматизму» (htt
Зеров М.
«Я маю за неї («Лісову пісню». —
Ширше про це див.: Паньков А. І., Мейзерська Т. С.
«Перед тим, як сприйняти духа, сприймач бачить образ вогню. &lt;…&gt; Саме в такий спосіб знавці пізнають найістинніше, найпотужніше і найупорядкованіше &lt;…&gt;…Наближення божистого вогню і якийсь несказанний образ світла поймають одержимого ззовні, сповняють його цілого, і правують ним, і тримають його в собі…» (Ямвлих.
«А от досада, що ніяк не можна по-нашому перекласти «Märchendrama» — «драма-феєрія» те, та не те» [12, 379] — тут філологічна інтуїція Лесі Українки, як завжди, безпомильна: німецьке «Märchendrama» справді стоїть ближче до «містерії», водночас прямо не витикаючи на неї пальцем.
Vladiv, Slobodanka. Lisova Pisnia as a Variant of the
Агеєва В.
Це зовсім не жарт — саме таку паралель проводять, напр., московські рецензенти вистави «Лісова пісня» в МХАТ ім. Чехова (реж. Р. Козак), див.: Фукс О.
У коментарях до «Лісової пісні» там достоту так і сказано — «ідейна концепція твору», то, мовляв, «несумісність високих чистих ідеалів Мавки з власницькими умовами життя» [12, 331]. Сучасне наше шкільництво вперто провадить цю саму лінію: «Гострота філософсько-психологічного конфлікту драми визначається суперечностями між високою поетичною мрією й обмеженим практицизмом реального життя селян-поліщуків» (Хропко П. П.
Петров В.
Як ти очима в душу зазираєш… Я так не можу!
Сама Кассандра як жриця мудрости й таємного знання (Афіни Паллади) приречена бути по стороні «високого Еросу», і її стосунки з Долоном багато в чому виглядають прообразом драми Мавки й Лукаша: Долон так  само, як і Лукаш, «молоденький, ніжний — не до зброї,
Андреев Д.
Апокриф Иоанна, 20:19—24
У провансальських трубадурів, цих співців катарської релігійности, любов прославлялась як «найвище знання» (canoscenza).
Саме в цьому питанні пролягла історично найранніша «лінія розходження» між гностицизмом і християнством — гностики вважали, що воскресіння можливе не лише у висліді Страшного Суду в «кінці часів», а вже зараз, тепер і тут, порядком індивідуального «просвітління», сказати б, в «окремо взятій душі». Ширше про це див.: Simone Petrement.
Петров В.
Зате цю іронію прекрасно розуміє роз'юшена хатньою сваркою Килина — акурат після цих слів вона, діткнута до живого, і проклинає Мавку («А щоб ти стояла у чуді та в диві!»), і проклін тут-таки й справджується, як завжди, у фольклорній традиції, «з серцем» сказане слово: Мавка «йде в стовпець», стаючи вербою. Позаяк із Килини постать стовідсотково земна і «посейбічна», безмежно далека від усякої метафізики (простіше б сказати, ніяк «не відьма» — вона й сама приголомшена несподіваним ефектом свого прокльону!), то йдеться тут виключно про силу «в добрий час» (у «лиху годину», за В. Гнатюком: «це єсть така минута послушна чоловікові» [
Петров.
Цит. за: Rougemont, Denis de.
Цит. за: Scaglione, Aldo.
Лицарські джерела поеми Данте вичерпно проаналізовано у фундаментальній праці італійського історика А. Скальйоне (там-таки вміщено й найґрунтовнішу бібліографію з цього питання): Scaglione A.
Донцов Д.
Сверстюк Є.
Див. Агеева В.
em
«Науки же Леся проходит все, что и Миша; греческий и латинский языки даже лучше понимает, чем Миша. Ото вже письменна та друкована буде», — писала Олена Пчілка восени 1882 р. до своєї матері, Є. Драгоманової-Цяцьки (Цит. за: Денисюк І., Скрипка Т.
Цит. за: Косач-Кривинюк О.
Поняття «
Tra
Є рація згадати, що сам покровитель Кретьєна, граф Шампанський, був одним із фундаторів вельми впливового в першій половині XIII ст. ордену тамплієрів (лицарів Храму), на початку XIV ст. визнаного єретичним і винищеного з тією ж нещадністю, що й, століття перед тим, усі катарські осідки. Ширше про єретичний підтекст міфологеми «пошуків Ґрааля», за якою лицарство заміняло собою чернецтво, синтезуючи в собі «силу» і «мудрість», fortitudo et sa
Ширше див.: Baigent М., Leigh  R. &am
Chrétien de Troyes.
Петров В.
Цей орфічний мотив, тобто — ширше кажучи — програмовий
Як показав А. Скальйоне, саме Данте з його послідовним антимілітаризмом найбільше прислужився до радикальної зміни середньовічного концепту шляхетности з «оружного» («лицарство») на духовний («лицарськість»): «Данте здійснив вирішальний перехід від комбінації любов-війна до виключного сполучення любов-милосердя» (Scaglione A.
У цьому пункті дозволю собі не погодитися з Р. Веретельником, який тлумачить Лукашеву сопілку з традиційних психоаналітичних позицій — як фалічний символ, що слугує Мавчиному «символічному зґвалтуванню» (Weretelnyk, Roman. Romanticism Revisited: The Forest Song. — P. 7. In his:
Див.: Пономарьов П.
Що улюблений, видно ще з віденських листів Лесі Українки й Олени Пчілки 1891 р. — мати з дочкою активно вчащали тоді до Віденської опери, і Олена Пчілка окремо відзначає Лесине захоплення Ваґнером (сама його не поділяючи!), а юна Леся навіть поблажливо прощає студентові-галичанину І. Гриневецькому надто консервативні літературні погляди за його «завзятий ваґнеризм» — і за подаровану партитуру «Лоенґріна», яку негайно береться розучувати на взятому напрокат фортепіано [10, 71–72]. Докладніше про її власний «ваґнеризм» див.: Кисельов Г. Л.
Див.: Гончар О.
«У всякім разі, Леся безмірно любила її і дуже високо цінувала все своє життя аж до смерти, хоч не раз  умлівала од болю, що його завдавала їй мати» (Косач-Кривинюк О.
Не забуваймо, що поет — а тим паче «поет з історією»! — завжди пише не дискретними «творами», а, сказати б, «кластерами», «гронами» творів, — розробляючи важливу для себе на даному етапі тему з різних кінців, як геологічний пласт, аж доки не вичерпає її до пустої породи (саме це мали на увазі десятки поетів XX ст., від Б. Пастернака до Ч. Мілоша й О. Паса, заявляючи, що одиницею виміру поезії є не вірш, а книжка). Авжеж, «Одержиму» було написано за одну ніч — але тема «Месія і Марія Магдалина» (був іще варіант — Вероніка) з'являється в поезії Лесі Українки ще за півроку перед мінською поїздкою («Жертва», «Я бачила, як ти хиливсь додолу…», «То може, станеться і друге диво…»): мовно-символічний арсенал для прориву «одної ночі» було вже напрацьовано. І так в усьому й повсякчас — жоден твір не стоїть одинцем, кожен включений у кровоносну систему авторського міфа, переплетений із «прилеглими», «супутніми» йому творами інших жанрів спільністю мотивів, образів, часом навіть інтонацій, тож два тексти, дзеркально поставлені навпроти себе, часто найліпше підсвічують себе навзаєм, виявляючи те, що випадає з поля зору при «дискретному» читанні.
Зв'язок леґенди про Трістана та Ізольду з катарською релігією вичерпно висвітлено у Д. де Ружмона (див. його:
Надзавдання в неї, зрештою, те саме, що і в Килини, — не допустити містичних коханців до поєднання, тільки Килина вважає своє вичерпаним, розквитавшись із суперницею (спершу обернувши Мавку на вербу, потім ухопивши сокиру, щоб на очах у Лукаша ту вербу зрубати), а Ізольда Білорука претендує на більше: розуміючи, що не може мати  л ю б о в и  Трістана, вона вбиває
Агеєва В.
Трофимова М. К.
Цит. за: Сидоров А. И.
Ящуржинский Х. П.
Пор.: «Доля — це свій ангел, которий над всяким чоловіком. Єсли чоловік прогнівляєть свого ангела, то тому чоловіку нема вже нікогда спокою: ангел від нього удаляється й плачеть. Єсть люди такі, що самі скверно роблять, а Долю лають: не Доля винна,  а своя воля…» (Иванов П. В.
Мавка так само «не боїться вогню» — саме з «духом вогню», Перелесником, були в неї любовні забави до того, як вона зустріла Лукаша, і він-таки й приносить їй остаточне рятівне визволення («Я визволю тебе, моя кохана!») з подоби «стовпця», заклятої верби, коли Килина заносить над нею сокиру (між іншим, скоро вже зайшла мова про таку, дослівно, делікатну матерію, як Мавчине тіло, то є рація згадати, що в ортодоксальній християнській демонології ще від Татіана, від II ст., «даймони» — а андрєєвські «стихіалі» поза сумнівом теж сюди належать! — вважалися істотами «майже» матеріальними, їдючими й п'ючими, складеними з повітря — і
Про беґінок як спадкоємиць і продовжувачок катарського руху і вчення див. у Д. де Ружмона (
Див.: Мейстер Экхарт.
Там само. — С. XXXII.
У випадку з Дон Жуаном Леся Українка, правда, трохи помилилася: тут у неї, за хронологією, була-таки попередниця, про яку вона не знала, — шведська літераторка, свого часу відома як авторка жіночих романів, а нині давно й безнадійно забута Анна Екергельм. 1909 р. вона написала п'єсу «Дон Жуан Теноріо», яка, проте, сценічного успіху не мала і нині не згадується навіть у тих вузькоспеціальних шведських літературних енциклопедіях, де Анні Екергельм ще приділяється рядок-другий у загальних оглядах літератури початку століття — як «противниці жіночої емансипації й апологетці консервативних, традиційно-буржуазних родинних вартостей» (моя спеціальна подяка за цю довідку шведській письменниці Каролі Ганссон-Бьотіус).
Блок А. А.
Див. про це: Gilbert, Sandra М., Gubar, Susan.
Цит. за: Наливайко Д.
Ницше Ф.
Докладніше про це див. у моїй статті: Національно-культурний аспект інфернального: До постановки проблеми
Див. розділ «Україна вічна й історична. Топологія українського аду» в моїй книзі:
Для порівняння: російський «дух зла», вперше виведений на яв А. К. Толстим, а ширшим художньо-філософським рефлексіям підданий вже у XX ст. (у Д. Андрєєва, А. Синявського, Віктора Єрофєєва), презентується, натомість, як вічно голодний «упир» — символ вічної зажерущости («неситости», за Шевченком, «демонічної великодержавности», за Д. Андрєєвим), котрою, мовляв, «заражений» російський «національний дух» і котра змушує націю до безупинного, ненатлого екстенсивного розвитку шляхом поглинання все більших і більших просторів і людських мас.
На спорідненість українського Оха з Аїдом-Плутоном вітчизняна фольклористика звернула увагу ще наприкінці XIX ст. (див.: Ящуржинский X. П.
Переклад М. Лукаша.
«Цей класичний тип ми мислимо в перманентній інтелектуальній, вольовій і т. д. динаміці. Це та людина, що її завжди й до вінців збурено в своїй біологічній основі.
Предисловие д-ра К. Г. Юнга
Див.: Мейстер Экхарт.
Предисловие д-ра К. Г. Юнга
Паньков А. І., Мейзерська Т. С.
Ilse N. Bulhof. Ingeborg Bachmann's Thought and Writing: Gnostic Dualism and Mysticism
Зеров М.
У стислій формі цей процес вичерпно описано Ю. Шевельовим у статті «Москва, Маросєйка» (Шерех Ю.
Квітка К.
Там само. — С. 242.
Драгоманов М. П.
Ця тема досі майже не займана вітчизняною історіографією, тож нам залишається, наче варварам на руїнах античної цивілізації, знай сліпо тицятися в уламки незрозумілих і невідчитних артефактів, — у найліпшому випадку констатуючи, наприклад, що Середнянський замок на Закарпатті та Новосілківський на Львівщині були свого часу збудовані як східні оплоти тамплієрів, коли ті, втікаючи од папських репресій, перейшли Карпати (див.: Сінкевич О.
Докладніше про це див.: Пелешенко Ю.
Див.: Франко І.
«Всі ми провадимо свої життя цивілізованих людей, анітрохи не підозрюючи, що ці життя протікають серед несамовитої мішанини релігій, які ніколи до кінця не вмирали й рідко коли розумілися та практикувалися, &lt;…&gt; та інстинктів, похідних не так від тваринної природи, як від повністю забутих звичаїв, обернених на ментальні борозни, шрами, що їх, завдяки їхньому несвідомому характеру, легко плутають з інстинктом. Колись давно на їх місці були чи то якісь жорстокі махінації, священні обряди з магічними жестами, а чи глибокі дисципліни, розроблені яким-небудь містицизмом, далеким від нас у просторі й часі» (Rougemont D.
«…Життя тих народів і епох, з яких вона писала, було багатше ідейним змістом, у нас же коли й були ідеї, то не розмаїті і якісь недоговорені, отже, те життя більше давало матеріалів і стимулів до творчости. &lt;…&gt; Всяке піонерство роботи, якою мусила б бути їй робота на полі української драми, тільки одбирає сили на розчистку шляху, на поборювання труднощів історико-археологічного характеру, і се відбиває від ідеї труда» (Квітка К.
Літературний псевдонім Максима Славінського (1868—1945) — вірної «кна-кни» по плеядівському гуртку, «пана Максима» й «Пілада» з листів Лесі Українки (а поза тим постаті й самої з себе досить прикметної в українській культурній та політичній історії, чиє «повернення» з архівів НКВД, у катівні якого він, петлюрівський еміґрант, і скінчив свій життєвий шлях після взяття Праги радянськими військами, прикро задавнилося аж до сьогодні). Докладніше про їхню співпрацю з Лесею Українкою див.: Славінський Борис.
Це насправді надзвичайно цікавий феномен, досі незаспужено обійдений увагою психологів, — пор. спостереження М. Хейфеца з радянської пенітенціарної практики: коли в'язні карцеру перемовлялися з камери в камеру по-російськи, «наглядачі пробували робити зауваження: «Говорити в карцері не положено!», але розмова іноземною мовою, англійською або вірменською, справляла на них таке саме враження, як, приміром, пташиний спів, — вони її просто не помічали» (Хейфец М.
Гейне Г.
Див.: Там само. — С. 56—57.
Там само. — С. 20—21.
Там само. — С. 73.
Там само. — С. 74.
«У людині божество приходить до самосвідомости, і ця самосвідомість визначається знов-таки за посередництвом людини. Але це відбувається не в одиничному і не через одиничну людину, а в сукупності людей і через неї, в такий спосіб, що кожна людина обіймає й складає одну лиш частину бога-всесвіту, а всі люди в сукупності обіймають і складають цілісного бога-всесвіт в ідеї і в реальності. Кожний народ, імовірно, призначений пізнати й виразити певну частину цього бога-всесвіту, збагнути низку з'яв і втілити низку ідей у з'яві й передати вислід наступним народам, на які покладено подібну ж місію. Тому бог є істинний герой всесвітньої історії, вона ж є його безугавне мислення, безугавна дія, його слово, його діло, і можемо правно сказати про людство в його цілокупності, що воно є втілення бога!» (Там само. — С. 75–76).
Зрештою, Гайне й сам, нікуди не дінешся, походив із «третього стану» і дуже точно сказав про себе: «в моїх нинішніх релігійних переконаннях уже не живе догматика протестантизму, але незмінно живий його дух» (Там само. — С. 83).
Рисак О. О.
«Смердами» наймолодша сестра Лесі Українки, Ізидора Косач-Борисова, називала радянських лесезнавців 1930—1970-х
Яковенко Н. М.
У каталозі ВАК України мені вдалося виявити одну (sic!) дисертацію, хоч якось пов'язану з темою шляхти в модерній українській історії: Павлюк В. В.
Див.: Ґелнер Е.
Цит. за: Дорошенко Д.
Ясно, що першочергову роль тут мало відігравати саме те духовне навчительство «сократичного типу», що на його заникання в сучасній індустріальній цивілізації так гірко нарікав Е. Фромм. Давно слід би зібрати докупи й випустити окремими виданнями спогади і учнів В. Антоновича, що вчащали до нього на Жилянську, і «кна-кон» із літературного гуртка Олени Пчілки, і тої «різночинської» молоді, що гуртувалась то у Є. Трегубова при Ґалаґанівській колегії, то «на Підвальній» у Старицьких, то у О. Кониського тощо, аби в повному обсязі реставрувати цей, прирожденний всякій шляхетській культурі, феномен «домашніх академій».
Попович М. В.
Як сказано в «Profession de foi…» «тарасівців»: «
Ґелнер Е.
em
3 матеріалів III відділення, за якими тепер (таки достоту як Рух Опору за протоколами ґестапо!) тільки й можемо старатись відновити цю етапну сторінку нашої історії, ясно видно, що Кирило-Мефодіївське братство організоване було за зразком українських масонських лож 1810-1820-х
Walicki, Andrzej.
Клочек Г.
Walicki, A.
em
em
І не тільки в теорії: дозволю собі нагадати, зокрема, що не хто, як радикальний народник П. Ткачов, у редагованому ним журналі «Набат», першим у Росії обґрунтував потребу соціалістичної революції і встановлення тоталітарної держави на чолі з революційною партією, яка своїм авторитетом заступила б російському народові царя (!). Тепер ця програма вважається більшовицькою, хоча насправді більшовики тільки реалізували на практиці ідеї російських народників.
Шерех Ю.
Див.: Михайловский Н. К.
Знаменна деталь: есей Ю. Шереха-Шевельова «Зустрічі з Заходом» (де російський «народницький комплекс» радянської культури аналізується на прикладі збірки А. Малишка «За синім морем») передруковано в харківському тритомнику «Пороги і запоріжжя», а от статтю «Здобутки і втрати української літератури (3 приводу роману О. Гончара „Таврія“)» — ні, і ширшому читачеві вона досі лишається малоприступною (див.: Шерех Ю.
Докладніше про це див.: Когут З.
Про Шевченків «коперниківський переворот» в українській політичній історії, наслідком якого стала трансформація малоросійського дворянства в українську інтеліґенцію, я вже писала в «Шевченковому міфі України», див. розділ «Шевченків міф як духовний розкол: Україна versus імперія» (3-є вид. — С. 41—82). Повчально прислухатися тут і до «голосу колонізатора», як найбільш зацікавленої сторони. Перевидане в Росії й поважно прийняте там на правах наукового джерела «Происхождение украинского сепаратизма» Н. Ульянова є, звичайно, твором ніяк не науки, а, у кращому разі, політичної публіцистики (до десятка фактичних помилок на сторінку ніяка «наука» не витримає, не кажучи вже про чисто орвелівську тенденційність у висвітленні тих фактів, що зостались неперекручені): видно, що пером автора водив не дослідницький інтерес, а насамперед палка ненависть до свого предмета — «украинского сепаратизма» (sic! — навіть не «национализма»!). Але ненависть також на свій лад може робити людину зрячою, і в своїх оцінках Н. Ульянов не раз виявляється проникливішим од багатьох наших дослідників — демонструючи унікальну, сливе поліцейську прозірливість на все, що складає для імперії реальну загрозу. Шевченко, твердить він (NB: у 1966
Лисяк-Рудницький І.
Про «відкриття народу» в Західній і, особливо, Центральній Європі першої половини XIX ст. ширше див.: Берк Пітер.
Костомаров М.
Б. Грінченко — М. Драгоманов.
Пор., напр., проект В. Білозерського про створення в Україні ремісничих шкіл для юнаків козацького стану — «заведений, в которых воспитывались бы дети, взятые из селений с той целью, чтобы опять в оные возвратиться с более основательными сведениями о потребностях своего быта и с познаниями ремесел, необходимых в земледельческой жизни» (
Ця позиція була обґрунтована Тимофієм Калинським у двох спеціальних працях і схвалена на чернігівських дворянських зборах 1805 р.  (див.: Миллер Д.
Див.: Когут 3.
Офіційна радянська («ленінська») леґенда про декабристів як про «перше покоління російських революціонерів», мужикофілів-антикріпосників і мало не предтеч більшовизму давно розсипалася на порох (див., напр.: Парамонов Б.
Див.: Ульянов Н. И.
Див.: Лотман Ю. М.
Докладніше про лицарську самосвідомість козацтва (спеціально  реєстрового) див.: Сас П. М.
Єфремов С.
Шпенглер О.
«Спогади про Михайла Драгоманова» Олени Пчілки — то, після «Старосвітських поміщиків» Гоголя, чи не найцікавіша літературна пам'ятка життєвого укладу «малоросійського дворянства» миколаївської доби (з тою, зрозуміло, різницею, що Гоголь писав портрет умираючої, в його очах, культури, а Олена Пчілка — нарис із національної історії). Впадає в око, що між «старосвітським» полтавським побутом дворянства і нижчих станів (купецтва, міщанства, духовенства) майже непомітно нездоланного бар'єра: серед знайомих свого батька, Петра Драгоманова (чоловіка впливового, обраного від місцевого дворянства земським суддею, а це був неабиякий гонор — досить пригадати, як пишається званням земського судді Вронський у «Анні Карєніній»), Пчілка згадує не лише поміщиків, а й «міщан та інших», які «приходили до батька так собі, посидіти, погомоніти» (Пчілка Олена.
Драгоманов М.
Ця фраза належить київському жандармському ґенералу Новицькому і увійшла в українофільський сленґ з подачі молодого В. Самійленка, який почув її від ґенерала на допиті: «Коли я розповів Кониському про свою візиту до ґенерала Новицького, як мене тягали за «малороссийские гадости», то він ніяк не міг забути того жандармського дотепу й часто потім, закликаючи до прочитання або обговорення чогось, казав: «Ну, давайте тепер „заниматься малороссийскими гадостями“» (Самійленко В.
Див.: Ульяновський В.
Див. про це: Косач-Кривинюк О. Виписки з «Рукопису» Гліба Лазаревського
Див.: Чикаленко Є.
Славінський М.
Як «мова міжнаціонального спілкування» французька вживалася і в «ідейно розколотих» інтеліґентських родинах: так, І. Косач-Борисова згадує матір М. В. Лисенка і Софії Лисенко-Старицької, Ольгу Єреміївну Лисенко, з дому Булюбаш, типову представницю старшої ґенерації «малоросійського дворянства», випускницю Смольного інституту і дружину ґвардійського офіцера, яка на старість літ «якось спантеличена була національною свідомістю і демократизмом свого сина, дочки, зятя і говорила: «Откуда это у них такое хлопоманство?» Микола Віталійович &lt;…&gt; ніжно любив і дуже шанував матір, але і для неї не робив винятку і не говорив до неї по-російському» — у висліді «вони залюбки розмовляли французькою мовою» (Косач-Борисова І.
Леся Українка збиралася підписати «Бояриню» ініціалами або криптонімом, потерпаючи, щоб ця публікація не пошкодила Квітчиній кар'єрі («Саме перед моїм виїздом одного молодого урядовця позбавлено можливості служити тільки за те, що заручився з свідомою полькою &lt;…&gt;, так-таки просто і всім до слуху говорилося про се» [12, 427–428]), а Олена Пчілка вважала таке перестрахування «злочином» і покликалася для заохоти дочці на власний приклад і успішну, попри дружинине «мазепинство», кар'єру П. Косача. Це, здається, чи не єдиний випадок, коли Леся Українка наважилася делікатно вказати своїй надміру еґоцентричній матері, кому, властиво, та цілий вік завдячувала своїм благополуччям.
Антонович В. Б.
em
Пор. у «Дев'яносто третьому році» В. Гюґо діалог Ґовена з Сімурденом: «Ви хочете обов'язкової для всіх казарми, я хочу школи. Ви мрієте про людину-солдата, я мрію про людину-громадянина. &lt;…&gt; Ви засновуєте республіку меча, я хотів би заснувати &lt;…&gt; республіку духа».
Попри всю галасливу політичну риторику, історико-культурні витоки Майдану в нас не проаналізовано й досі. Водночас, не можна не визнати, що той «донецький десантник», який спересердя гукав під Кабміном «помаранчевій» юрбі: «Просто вы украинцы, а мы — нет!», інтуїтивно знайшов дуже точну формулу зрізничкування, якої недарма не змогли переважити всі контрарґументи опонентів («Почему же, вот я, например, еврей!» — «А я русская!» і т. д.): хоч яким
Характерно, що, за деякими даними, Т. Шевченко (інше, давніше родинне прізвище — Грушівський) і сам мав право на цей титул — не лише життям і творчістю, а й походженням (Грушівські були з козацького стану). «Недарма і Турґенєв, і Полонскій в своїх спогадах про Шевченка ужили слова «козак». Воно в половині XIX ст. ще носило на собі національний і, що дуже важне,  е л і т а р н и й  відблиск  п р о в і д н о ї  верстви України XVI—XVIII століть» (Маланюк Є.
Маланюк Є. Там само. — С. 52—53. Історичні підстави для такого погляду безперечно були, і то вельми поважні: на Правобережжі, напр., адміністрація Миколи І списала в селянський стан всю українську шляхту, яка, віками опираючись денаціоналізації, на час розділу Польщі опинилась на марґіналіях польського суспільства. «…Перепис 1897 р. виявив, навіть, цілі села князівського походження, і то неабиякого, а від Рюриковичів та Гедиміновичів. &lt;…&gt; Були це колись пани на всю губу, з гербами, із правами й маєтками, але через те, що вони не відступили від православної віри й українства не зрікалися, то все те вони поволі втрачали й остаточно здеґрадували» (М. Славінський.
Цит. за: Ульяновський В.
Востаннє в новітній історії — уже напряму, «від першої особи» — цей vox
Драгоманов М.
Яворницький Д. І.
Див.: Там само. — С. 163—171. Про комітат як основу середньовічного лицарства — засновану на дружбі й вірності (побратимстві) «закмнену групу з яскраво вираженою ініціаційною структурою і глибоким соціальним сенсом», у якій стратифікація (ватажок — ветерани — новобранці) хоч і передбачає ієрархічні стосунки, є лише однією з функцій «рівности своїх», ширше див.: Кардини Ф.
Парамонов Б.
В історії українсько-російських культурних взаємин XIX ст. є один надзвичайно інтриґуючий сюжет, який давно вартує окремого дослідження. 21.04.1858 р. Шевченко записує в щоденнику: «Из театра зашел к Белозерскому и застал у него К. Д. Кавелина. С разговора о минувшей и будущей судьбе славян мы перешли к психологии и философии. И просидели до трех часов утра. Школьничество». Саме К. Д. Кавелін, яким досі на диво мало цікавились шевченкознавці, був «духовним батьком» російського народництва — за словами Б. Парамонова, тим «доленосним чоловіком», котрий «якраз і прищепив російському лібералізмові патерналістську ідеологію» (
Цит. за: Мельник-Антонович К.
Цит. за: Scaglione A.
Тут нотабене, заввагою на майбутнє: ніяке ґрунтовніше дослідження козацько-лицарських витоків українського народництва неможливе без кваліфікованої історико-антропологічної студії над поняттям «слави» у Т. Шевченка. Саме в цьому пункті відбувається перехід від пізньосередньовічної magnanimitade,
Не виключаю, що цей припис може мати й складнішу імплікацію: норматив
Див. про це: Фігурний Ю.
Про формування середньовічного концепту «священної війни» (bellum sacrum), культу «воєнних святих» (в українській версії трійця дещо модифікувалася — місце св. Юрія поруч із Пречистою Дівою та архістратигом Михаїлом зайняв Микола Чудотворець як «покровитель мореплавців», див.: Яворницький Д. І.
М. Драгоманов навіть вважав був, що саме етнічно різнорідний склад козацької старшини й спричинився до надто швидкої асиміляції цього класу в «малоросійському дворянстві», — «для українізації його треба було більше часу й демократичних ідей» (Б. Грінченко — М. Драгоманов.
Попович М. В.
Див., напр, Еліас Н.
Чикаленко Євген.
Попович М.
Докладніше про конфлікт між  шляхетською й купецькою ментальністю в добу Ренесансу див. у: Scaglione А.
Коли Т. Шевченко на виданні «Кобзаря» 1860 р. зазначив, згідно з російським видавничим етикетом, що воно здійснене «коштом Платона Симиренка», ґрантодавець щиро образився на таку, з його точки зору, неделікатність, і заявив Варфоломієві Шевченку, що поет зробив «не по-нашому» (Див.:
М. Старицький через своє багаторічне меценатство позбувся родового маєтку й мусив на старості заробляти на прожиток, виготовляючи з дочкою Людмилою «у дві руки» романи й фейлетони для російських журналів; полтавський «громадівець» Л. Жебуньов усе своє майно заповів довіреним особам, також анонімно, — «не на якусь визначену мету, а на те, &lt;…&gt; що в даний момент буде &lt;…&gt; важніше, аби тільки це була справа, що служила б так чи інакше на користь українського простого народу і розбуджувала його національну свідомість» (див.: Косач-Кривинюк О.
Те, що, за словами прийнятого в Батурині французького посла Ж. де Балюза, «куртуазія питома принцові Мазепі», для європейських авторів XVIII—XIX ст. було ще самозрозумілим загальником. На диво, в Україні навіть Мазепин куртуазний любовний дискурс, так яскраво представлений у листах до Мотрони Кочубеївни (на рівні формул — від «за ніжки Вашу Милість, моє серденько, обнявши, прошу» до «всі члонки цілую любезне»), попри його явно впізнаване відлуння у фольклорі (напр., у І. Мазепи: «поки жив буду, тебе не забуду», у народній пісні: «поки жив буду, не забуду я, кого я кохаю»), ніколи досі не був предметом спеціальних студій. Цікаво, що Ж. де Балюз, оцінюючи гетьмана і його резиденцію пильним оком придворного й подивляючи не лише Мазепину колекцію зброї («одну з найкращих, що я бачив у житті») та «добірну бібліотеку», а й його «розкішні прийняття &lt;…&gt; для козацької старшини», помітив у батуринських бенкетних ритуалах «багато дечого на польський зразок» (цит. за:
Див. про це: Брайчевський М.
Див про це: Кардини Ф.
«Старинні козаки, елемент перш усього військовий, &lt;…&gt; мусіли, з уваги на широко виринаючі перед повстанцями нові й скомпліковані національні та політичні завдання, поступитися місцем елементам більше покликаним до розв'язання цих завдань. Тим більше, якщо зважимо, що часто вони не мали ніякої освіти, крім військового вишколу; що, будучи найкращими й найхоробрішими воїнами, не були в стані справитись із завданнями тодішньої політики й дипломатії, перед які ставило їх їхнє старшинське становище від тієї хвилини, коли вибух козаччини перетворився в повстання «всієї Русі». Тож, затримуючи завжди величезний і переважаючий вплив &lt;…&gt; на справи повстання як його мілітарна сила, козацька верства ступнево передає керівництво й репрезентацію іншим елементам» (Липинський В.
Білас Л. Р.
Про моральний кодекс «старої» (XVI — першої пол. XVII ст.) української шляхти — тієї, котра згодом значною мірою й рекрутувалася в козацьку старшину, — див.: Яковенко Н.
За X. Ортегою-і-Гасетом, «справжній шляхтич» — це «людина зусилля» (Бунт мас
Комедія В. Винниченка 1913 р. «Молода кров», де класичний народницький сюжет із зведенням паничем сільської дівчини вивертається навспак, у ролі одуреної жертви опиняються наївні пани-«хлопомани», а голінний до «панства» мужик чи не вперше в українській літературі виводиться на кін позбавленим будь-яких моральних засад, — це вже безповоротне, без тіні сентименту, розквитання з «старим» народництвом, виконане до того ж із нещадністю того самого глузливого тюгукання, яким у п'єсі сільські парубки проганяють зі своєї вулиці бідолашного панича-народолюба.
Думку, що найбільша проблема України — в тому, що «країну відділено від свого мозку» і тому в ній неможливий «нічим не обмежуваний ендозмос і екзозмос між верхніми й нижніми верствами населення», М. Драгоманов уперше висловив ще 1881 р. — у статті «Что такое украинофильство?» (Драгоманов М.
Див.: Косач-Кривинюк О.
Цит. за: Ульяновський В.
Див. про це: Берн З.
Пчілка Олена. Спогади про Михайла Драгоманова
Драгоманов М.
Франко І.
Ми не знаємо, чи здавалась вона такою Лесі Українці, але характерно, що до П. Куліша вона ставилася з непорівнянно більшим пієтетом, ніж Франко, — «вважала його „настоящим письменником“ і своїм учителем» (Квітка К.
Лисяк-Рудницький І.
Лист до М. Кривинюка від 3.11.1902 р.
Височіє в пам'яті нащадків
«Смислами я називаю відповіді на питання. Що на жодне питання не відповідає, те позбавлене для нас  смислу» (Бахтин М.
«Духовною дочкою Драгоманова» Лесю Українку вперше назвала свідок, чи не найбільш «віри годний», якого лиш можна собі уявити, — його
Найповнішим синопсисом документальних свідчень про українську ідентичність Гоголя досі залишається англомовна монографія Ю. Луцького: Luckyj, George.
Як приємний виняток можу відзначити хіба біографію М. Кармазіної, фактографічно вельми сумлінну, див.: Кармазіна М. Леся Українка. — С. 55.
Міщук P. С.
Про Драгоманова на тлі сучасної (кінець XX ст.) політичної думки див.: Raeff, Marc. Introduction — М. P. Drahomanov's Political Thought.
Цит. за: Миллер А. И. «
Тоді-таки було опубліковано і найповнішу (досі!) добірку листів М. Драгоманова до Лесі Українки — у харківському журналі «Червоний шлях» (1923. № 4—5).
Див.: Заславський Д, Романченко І.
Лисяк-Рудницький І.
em
«…Що не кажи, а Драгоманов має за собою добрих 3
Лисяк-Рудницький І.
На цю тему див: Андрусяк Т.
Див.: Лисяк-Рудницький І.
Пор. у М. Драгоманова: «Ми хоч і родилися від «подданных русского императора», але не є «руськими» &lt;…&gt;. Ми — українець» (Драгоманов М. П.
Франко І.
Хропко П.
Таку мету ставив собі М. Драгоманов, за його власним зізнанням, у розвідці «Пропащий час», присвяченій Переяславським угодам 1654 р. і їхньому впливу (під кожним оглядом деструктивному, як він доводив) на розвиток української цивілізації. Леся Українка восени 1902 — взимку 1903
Є рація згадати, що такий самий метод інкорпорації колоніальної еліти в імперську було через півстоліття повторено в Росії й щодо аристократії польської: після поразки польського повстання 1830 р. (український аналог — зруйнування Січі) Микола І видав подібне Катерининській «Грамоті» «Положення про дворянство 1836 р.». За наступні 15 років ним скористалася досить значна частина польської шляхти (див.: Список дворянам Царства Польского, с приобщением кратких сведений о доказательствах дворянства
«На 1720-ті роки Значне військове товариство остаточно перетворилося на трирівневу ієрархічну структуру. Еліта найвищого ранґу, що походила з найзаможніших і найвпливовіших родин Гетьманщини, дістала назву «бунчукові товариші». Вони підкорялися безпосередньо гетьману і, отже, не підлягали місцевій адміністрації &lt;…&gt;. На середньому щаблі перебували численні військові товариші, які підлягали юрисдикції центрального керівного органу Гетьманщини — Генеральної військової канцелярії. &lt;…&gt; Нижчий, найчисленніший щабель становили значкові товариші, котрі підлягали владі полковника» (Когут 3.
І. Кочерга був чи не єдиним у нас після Лесі Українки автором, кому ще в радянську добу, у 1920-ті роки, боліла історична доля української шляхти, — його комедія «Фея гіркого мигдалю», дія якої розгортається 1809 р. в рідному письменникові Ніжині, дуже цікаво ілюструє той ранньомодерний конфлікт шляхетських тожсамостей (української, російської, польської), про який пише 3. Когут. У ній І. Кочерга, зокрема, робить своєрідну комічну реверсію «Боярині»: у центральному подружжі п'єси правила визначає дружина — московська дворянка, «урождьонная Брадолєсова із рода князєй Кирдяпіних», а її бідолашний затурканий «боярин», якого вона «гризе з ранку до вечора» (невдоволення жінки можна зрозуміти: «всє порядочниє люді давно получилі чин. &lt;…&gt; ще за двадцять років при Рум'янцеві-Задунайському усі одібрали чин, а потім недавно, вже при імператорі Павлі, — і які чини. &lt;…&gt; По рескрипту ви могли одібрати тоді секунд-майора. &lt;…&gt; А то так і тиче всім у ніс, що він писар. А користі з того писарства, як наїдку з хрону. Тьфу!»), ладен поступитися жінці всім, включно з улюбленою табакерою, крім єдиного — свого, дійсно вже безпотрібного, «писарства». «Писар, Дар'є Іванівно, це неабищо… Військовий писар — писар полку Ніжинського (
Див.: Оглоблин О.
Косач-Кривинюк О.
Див. Пчілка Олена.
Яковенко Н.
Див. розд. III, прим. 69. (в електронному варіанті — прим. 218. —
Шерех Ю.
Хейзинга Й.
Див. про це: Харлампович К. В.
Див., напр., її лист до М. Кривинюка з м. Сан-Ремо від 18.02.1903
Ширше про це див. у моїй статті «Єврейство як носій національної ідеї в рецепції української літератури початку XX століття»
Образ «Києва-Трої» належить до літературних загальників усього т. зв. «сарматського» бароко (поширеного на території Речі Посполитої), а в тогочасній Україні він побутував навіть на рівні народного переказу, як то видно і з «Роксоланії» С. Кльоновича («Є ще багато людей, що шукають тут [у Києві. —
Див. про це в моїй статті «Імперія і провінція в історіософських драмах Лесі Українки»
Докладніше про це див.: Плохій С.
На письмі цю аналогію зафіксовано, наприклад, у збірнику проповідей А. Радивиловського 1676 р. «Огородок Маріи Богородицы» (моя подяка за цю довідку д-ру Л. Ушкалову).
Див.:
Цит. за:
Цит. за: Косач-Кривинюк О.
Хрестоматійна праця на цю тему нині приступна, нарешті, й українському читачеві: Каппелер А.
Наскільки часотривкими є міфи такого масштабу, свідчать спроби російської політичної думки 2000-х (А. Окара, А. Дуґін) у пошуках «нової імперської ідеології» (наразі досить ялових) реанімувати нині, через 200 літ після її історичного провалу, доктрину «української експансії на Схід» («великої України») у подобі теорії «євразійства
Драгоманов М.
Драгоманов М.
Грушевський М.
Див.: Драгоманов М.
Як свідчить К. Квітка, «драму на сюжет Бондарівни» Леся Українка виношувала в думці «майже все останнє десятиліття свого життя. &lt;…&gt; але спинялася все перед тим, що в неї не було матеріалів про історичний побут українського міщанства і цехового люду» (Квітка К.
Про жіночі «ктиторські» братства див.: Ефименко А.
Поет завжди пише не «з сюжету», а «з голосу», і якщо герої різних творів «впадають собі в річ», це завжди неомильне свідчення, що для автора вони є «іноверсіями» того самого персонажа. Порівняймо вілину відповідь юнакові на пропозицію втікати самій, покинувши його у ворожому оточенні («Бійся Бога, милий побратиме!
«І зійшов Аврам до Єгипту, щоб там перебути, бо голод у Краї тяжкий став. І сталося, як він близько прийшов до Єгипту, то сказав був до жінки своєї Сари: «Отож то я знаю, що ти жінка вродлива з обличчя. І станеться, як побачать тебе єгиптяни й скажуть: Це жінка його, — то вони мене вб'ють, а тебе позоставлять живою. Скажи ж, що сестра моя ти, — щоб добре було через тебе мені, і щоб я позостався живий через тебе». І сталось, як прийшов Аврам до Єгипту, то єгиптяни побачили жінку, що дуже вродлива вона. І побачили її вельможі фараонові, і хвалили її перед фараоном. І взята була та жінка до дому фараонового. І він для Аврама добро вчинив через неї. І одержав він дрібну та велику худобу, і осли, і раби, і невільниці, і ослиці, і верблюди» (Буття: 12, 10–16).
Див.: Драй-Хмара М.
Драгоманов М.
Див.: Яковенко Н.
Поняттями «„зрада“ і „здрайця“ у Литовських Статутах &lt;…&gt; охоплено всього три категорії правопорушників: 1) злочинці, звинувачені в «ображенье Маєстату», тобто порушенні вірності великому князю (розд. І, арт. 3); 2) слуги, що підняли руку на свого пана (розд. XI, арт. 9); 3) особи, які здійснили потаємне («зрадницьке») вбивство (розд. XI, арт. 17). Отже, у перших двох випадках ідеться про зламання присяги вірності, а третій випадок ототожнюється з попередніми як ситуація, де присутній момент віроломства — «зради». Варто додати, що засуджених за цими артикулами страчувано в найганебніший спосіб: вони підлягали «срокгому каранью» — четвертуванню чи посадженню на палю» (Яковенко Н. Там само. — С. 130).
Нагадаю: первісна юридична формула європейського середньовічного васалітету включала в себе присягу
Здається, тільки схильність до «чоловічої рації» завадила нашому традиційному (дофеміністичному) лесезнавству розгледіти те, що так легко відчитується у Лесі Українки неозброєним «жіночим оком»: моральний ценз чоловіка в неї всюди вимірюється
Пор. у Д. Яворницького: «Козак не тільки не боявся, а любив війну. Він дбав не так про те, щоб урятувати собі життя, як про те, щоб умерти в бою, як умирають істинні лицарі на війні, тобто щоб про нього сказали: „Умів шарпати, умів і вмерти, не скиглячи“» (Яворницький Д. І.
Квітка К.
Цит. за: Яворницький Д. І.
Славетний Гамлетів монолог «Чи бути, чи не бути…» («Що
Серед Лесиних прапрадідів був, зокрема, військовий обозний Колодяжинський — «старший над військовою арматою», «перший по гетьмані старшина у війську» (Пчілка Олена. Спогади про Михайла Драгоманова
«Привести к вірі» кого-небудь — означало взяти в цієї особи присягу (див.: Яворницький Д. І.
Хейзинга Й.
Востаннє тип Мартіана мелькає на історичному овиді в долях когорти «старих більшовиків», яка припинила своє існування 1937
«Мусити» й «могти» (франц.).
Пор. з балади «Трагедія» відмову пораненого лицаря на прохання своєї дами вийти з бою «хоч на ту малу хвилину,
Маланюк Є.
Шерех Ю.
Тільки таким шанобливим евфемізмом — «релігія предків моїх», «релігія батьків моїх» — Леся Українка всюди й величає  п о г а н с т в о, терміна ж «поганство» уникає (між іншим, як і «єресі»!), і не дивно: то поняття-присуди, що походять із дискурсу влади, з «енкратичного соціолекту» (у чорновій версії «У пущі» Річард Айрон на заввагу, що бути митцем — значить бути «поганином», відповідає: «Ну, коли так,
Див.: Гейне Г.
Взагалі українське інтеліґентське «вільнодумство» XIX ст., поза впливом загальноєвропейських «поступових ідей», на чуттєвому рівні живилося, і навіть чи не насамперед, ще й інстинктивною відразою до «чужої, тільки що не латинської» (М. Драгоманов) московської церкви як імперського інституту. Першим цю відразу відважно озвучив наш найбільш «народно віруючий християнин» Шевченко, — цілком по-протестантському «винісши» Христа за межі церкви («Світе ясний! Світе тихий!..») та оголосивши вотум недовіри «візантійському Саваофу» («Ликері»), і цілий складний та багатофасетний родинний «протестантизм»-«прометеїзм» Драгоманових теж мав за собою цю саму інтенцію: відторгнення «чужих богів» [12, 459] і пошук за «своїми».
До речі, саме «підхоплена нитка» української барокової аналогії «Греція—Мала Росія
Одна з балад цього циклу, «В Цариграді на базарі», була записана Ф. Колессою під час організованої Лесею Українкою фольклорної експедиції на Полтавщину (див.:
Богомили вважали Каїна сином Єви від Сатанаїла (а не від Адама, як Авель), і в українському фольклорі ця версія досить поширена (див. про це: Пелешенко Ю.
Вітчизняна фольклористика вже завважила, що «в сюжетах [баладних. —
Прикметно, що питання про українські «літературні корені» Лесі Українки вперше порушується тільки 2001 р. (!) — див.: Мороз Л.
Така версія навзагал не вибивається з віяла фольклорних інтерпретацій, де також натрапляємо то на корчму як місце змови («Пили турки горілочку,
Економічним фундаментом, на якому постали братства, було право безмитного медоваріння на храмові свята, — з виручених за «братський канун» коштів початково й складалася громадська скарбниця. Доброчинні внески заможних городян — попервах міщан, а відтак і шляхти — були вже «другою хвилею» інвестицій у братський рух (див.: Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 6. — С. 502—505).
Див.: Драй-Хмара М.
Цит. за: Яворницький Д. І.
Драгоманов М.
Див.: Там само. — С. 311.
Відомо, що після Полтавської поразки до Бендер із Мазепою виїхали «Орлик з родиною, Ломиковський, Войнаровський, Горленко, Мирович, Герцик, Гордієнко і ще кілька старшин» (Полонська-Василенко Н.
В історії з «Бояринею» своєрідно проявилася також найвразливіша, «місячна», як звав її Ортега-і-Гасет, сторона кровного шляхетства. «…Є певна суперечність у передаванні шляхетства від першого шляхтича до його наступників. Китайці логічніше оберігають порядок передачі, і не батько ушляхетнює сина, а син, що осягає шляхетство, передає його своїм предкам, відзначаючи своїм зусиллям свій скромний рід. &lt;…&gt; Предки живуть на підставі сучасної людини» (
Докладніше про багаторічну дипломатичну війну Мазепи з твердим і неконтрольованим Гордієнком див.: Яворницький Д. І.
У промові до гетьмана, виголошеній на аудієнції в Будищах від імени всього запорізького «поспольства», Гордієнко так прямо це й формулює: «Позаяк ми (запорожці. —
Схоже, історично останніми, хто «присягав на українство» за релігійно-орденським ритуалом, були в нас «тарасівці». На жаль, про них досі бракує ґрунтовних студій, тож годі сказати, чого вже за тим було більше — впливу театру, що ним до великої міри визначалися всі форми «фен-де-сьєклівського» життя, чи таки автентично захованої духовної традиції (зважаючи на пізніші долі «тарасівців», я схиляюся до другої версії: як-не-як, всі ті люди до кінця зосталися
Народна леґенда про нібито самогубство Мазепи в Бендерах, від якої наука відмахнулася як від історичної фальшивки, з точки зору
Л. Старицька-Черняхівська у своїй творчості якраз потрапила досить повно представити суто «мазепинську» версію новочасної української історії, — вивівши на кін цілу ґалерею портретів нашої «антиколабораціоністської» шляхти XVII—XIX ст., від «Гетьмана Дорошенка» (драми, у якій є й образ молодого Мазепи), «Івана Мазепи» (без коментарів) та драми «Милость Божа» (про Данила Апостола), до повісти «Діамантовий перстень» (про роль українського офіцерства в польському повстанні 1830 р.) та загублених у 1930-ті (чернетки зберігаються у фондах Музею М. Старицького) п'єс «Декабристи» (без коментарів!) і «Тихий вечір» (про кирило-мефодіївських «братчиків»). Можна скільки завгодно полемізувати з такою «белетризованою історіософією» — з тим, наскільки правомірно інтерпретувати українську (як, зрештою, всяку іншу) історію передовсім як
Зеров М.
Драгоманов М.
Див., напр.: Касьянов Г.
Косач-Борисова І. Із минулого і пережитого
Попович М.
Див.:
Характерно, що й її прозовий дебют — повість «Жаль» (1890) — в основі сюжету має саме тему «мезальянсу» (історичні інтуїції Лесі Українки завжди напрочуд точні, ліпше за неї у нас «нерв часу» не відчував ніхто!). До речі, тому-таки М. Павликові «Жаль» не сподобався, і Леся Українка, з усією делікатністю добре вихованої панночки, дала йому зрозуміти, що причиною може бути різниця їхнього соціального досвіду: «…я не у всьому з Вами згоджуюсь: мені здається, що тема не єсть така далека від автора, як Ви думаєте, бо таких людей, як героїня повісти,
Пор. характерний спогад Н. Кузякіної про ближче знайомство з творчістю Лесі Українки: «Полюбивши її, відчула, що  з а  н е ю  с т о ї т ь  я к а с ь  о с о б л и в а,  н е в і д о м а,  а л е  д у ж е  п р и в а б л и в а  к у л ь т у р а» (Кузякіна Н. «
3 піонерських проривів останніх років на цьому терені відзначу, крім уже цитованої апокрифознавчої монографії О. Сирцової (див. розд. IV, прим. 73) (в електронному варіанті — прим. 327. —
Див.: Зеров М. Цит. пр. — С. 411. У цьому зв'язку не можу не вказати на прецікаву розвідку Л. Ушкалова «Барокові джерела нового українського письменства: Котляревський, Квітка, Шевченко» (Ушкалов Л.
Перша системна польська праця на цю тему з'явилася понад півстоліття тому (!): Baranowski, Bohdan.
Досі не знайдено й не опубліковано навіть студію «про українську відьму» В. Петрова, — тільки й відомо, що праця була «багатотомна»  (див.: Гуменна Д.
Тільки з найближчої (тої, що лишилася «по цей бік Збруча») родини Лесі Українки (про ширше оточення й не говоритиму, то вимагало б окремої студії!) у першому-таки потоці, на хвилі ще «показових процесів» — по «справі СВУ», — до ҐУЛАҐу вирушили: чоловік сестри Ольги Михайло Кривинюк (загинув 1944 р. у м. Свердловську), чоловік сестри Ізидори Юрій Борисов (загинув у ҐУЛАҐу), пізніше, в потоці 1937-го, — сама Ізидора (два роки Онєґлаґу, пом. в США), а Олена Пчілка, досі належно не «поновлена в правах», була вперше заарештована ще 1920 р. (на 80-му році життя!), — другий арешт, 1929 р. («у справі СВУ»), застав її вже неходячою, що й дало їй змогу померти у власному ліжку (хоч і під наглядом ҐПУ). Показово, між іншим, що за 15 років незалежности у нас так і не з'явилося спеціальної
Див.: Маланюк Є.
Відомо, що серед «пражан» лесезнавчі розвідки були не тільки в Є. Маланюка, — так, О. Теліга раз у раз перепитує в листах Н. Лівицьку-Холодну: «Чи пишеш про Лесю Українку? Як посовується твоя праця?» (
Те, що в цій «великій любовній драмі» під приводом любовної боротьби насправді розгортається
Див.: Ненадкевич Є.
Gendarme de Bevotte, George.
Не варт забувати: Леся Косач 1880-х — це не стільки «дівчинка у вінку», як нас досі намагається переконати вся наша культурно-освітня інфраструктура, скільки «дівчинка з томиком Жорж Санд»: факт, який дуже багато дає для зрозуміння того, як формувалась її професійна й ґендерна ідентичність (згодом на той самий взірець вона наставляла сестру Ольгу: «А George Sand все-таки читай! То не вадить!» [1 1, 237]). Її власна юнацька казка 1890 р. «Лелія» (де Лелія — цариця ельфів) — явна данина зачаруванню однойменним романом французької письменниці (друзям-«плеядівцям» вона навіть радила перекласти його на українську). У контексті теми Дон Жуана «Лелія» Жорж Санд цікава як перший жіночий протест проти головного чоловічого міфа європейської культури — перший, хоч і кволий, голос «другої сторони».
Зате у вступних ремарках є інші важливі «позначки» — про те, що замість деяких іспанських назв авторка вживає їх французькі й італійські відповідники, «бо так воно освячене віковою традицією у всесвітній літературі»: пряма вказівка читачеві, що його запрошують не в середньовічну Іспанію, а в простір літературного міфа.
Касти «морісків» (арабів-вихрестів) та «нових християн» (євреїв-вихрестів) утворилися в Іспанії після 1502
Цю антитезу формулює в IV дії Аннина покоївка Маріквіта: «Тут (у Мадриді. —
Див.: Ахматова Анна.
Ненадкевич Є.
У свій «плеядівський» період Леся Українка захоплювалась ним, мабуть, не менше, ніж свого часу Пушкін (пробувала навіть перекладати!). В її education sentimentale Мюссе явно відіграв роль одного з тих базових поетичних «фреймів», за допомогою яких юнацька чуттєвість адаптується до мови культури. Це добре видно з листа до кузини Л. Драгоманової-ІІІишманової від 02.10.1896
Квітка К.
Cyzevs'kyj, Dmytro.
У нашій культурі це першим спостеріг Л. Мосендз — при роботі над перекладами з Дж. Чосера: «…Яка висока уява була тоді до виховання мужчини. І вимоги до такого лицаря і його сина! Як змінилося все! Принаймні „urbi et orbi“. Цікаво, що жінки змінилися менше. Така вдовичка — Божа сестричка — живий тип і досі. Ґебрид девотки й т. зв. „культивованої“ жінки, що &lt;…&gt; пропагує у нас пані Бурачинська своєю „Новою Хатою“» (Цит. за: Набитович І.
Волков С.
Саме Ібсен уперше вивів жінку на кін як протагоніста трагічного дійства. Рік прем'єри його «Нори» — 1880-й — сучасна критика вважає роком модерністського «народження героїні», «дебюту» жінки на правах dramatis
«Суфражистку початку двадцятого століття» в донні Анні першим розгледів Я. Розумний (див. його: Проблеми людських взаємин у «Камінному господарі» Лесі Українки
Задля справедливости слід сказати, що пальма першости в цьому питанні належить Н. Кузякіній, — саме вона, пишучи про «Камінного господаря», наважилася вперше озвучити думку, як на 1980 р. настільки «аванґардову», що її тоді ніхто й не розчув: «У протистоянні жіночого й чоловічого первня поетеса визнала найдужчим первень власне жіночий» (Кузякина Н.
Див., напр.: Поліщук Я.
Weretelnyk R. Confronting a Legend: The Stone Master.
Агеєва В.
Див.: Kristeva, Julia. Women's Time Trans. Alice Jardine and Harry Blake
Сьогодні на українському політичному театрі роль Анни з захопливою для культуролога текстовою
Докладніше про це див.: Пискунова С.
За повнішим списком відсилаю читача до VI розділу першої частини «Дон Кіхота», де друзі й родичі героя влаштовують погром у його книгозбірні, небезпідставно вирішивши, що саме від читання лицарських романів дон Алонсо і зсунувся з глузду. Через діалог пароха з цилюрником, які доскіпливо оглядають зняті з полиць книжки, зважуючи, котру з них спалити, а котру залишити, Сервантес вводить у текст досить ґрунтовний критичний огляд тогочасної лицарської літератури.
Ружмон Дені де.
Цит. за: Камю А.
За українським середньовічним правом (Литовським Статутом 1588 р.) таке вбивство кваліфікувалося як здійснене «здрадливым потаемным обычаем» і каралося позбавленням шляхетського звання й стратою (див.: Яковенко Н. Там само. — С. 124). Можна сказати, що, тільки-но одержавши з руки Долорес назад свій лицарський титул, Дон Жуан його зараз же й заперечує вчиненим у домі Командора нічним розбоєм (між іншим, нічне вбивство вважалося тяжчим злочином, ніж денне!), і коли Анна по його відході зчиняє крик: «Розбій! Розбій!», вона, за іронією, якраз дає точну юридичну кваліфікацію тому, що сталося, — називає вчинок його справжнім ім'ям.
Див.: Weretelnyk R. O
Докладніше про первісне значення цього терміна див. у Н. Яковенко (
Мандельштам Н.
Цит. за: Яковенко Н.
Мандельштам Н.
Див.: Забужко О.
Ортега-і-Гасет X.
Там само. — С. 184.
Між іншим, варто згадати, що між цими «точками» існував і прямий зв'язок — через той самий Мальтійський орден, що зобов'язаний своїм постанням Карлові V: саме він 1530 р. передав госпітальєрам острови Мальтійського архіпелагу, аби мати в Середземному морі бастіон проти турецької експансії, а ще через чверть століття князь Дм. Вишневецький «замкнув дугу», заклавши аналогічний бастіон на Хортиці як «філіал» мальтійського (ширше на цю тему див.: Наливайко Д.
Сверстюк Є.
Як писав про В. О'Коннор-Вілінську Дмитро Антонович (син історика), «вона була релігійною людиною, вірила в загробне життя і там сподівалася зустрічі з Олександром Валеріяновичем (Вілінським. —
Кузякина Н.
Смолина Н. А.
Пор. з листа Лесі Українки до матері від 19.07.1895 р. про смерть М. Драгоманова: «Він поліг на полі чести, в останній день читав свою останню лекцію…» [10,310], — тобто це той самий лицарський ідеал «почесної смерти», про який мовилося вище.
Цит. за: Снєгірьов Г.
Я зовсім не іронізую: вся
Ямвлих.
Шлемкевич М.
Камю А.
Див. про це: Самійленко В.
Для прикладу: навіть Д. Павличко, редаґуючи для перевидання переклад «Калевали» Є. Тимченка 1901
Fromm Е.
Я свідомо опускаю тут тему суто «партійного» конфлікту між Драгомановим і Антоновичем, — при всіх затаєних обидах «драгомановців» на «нашого „приятеля історика“» [11, 316], через якого Драгоманов утратив підтримку Старої Громади й опинився у Швейцарії в цілковитій, зокрема й фінансовій, ізоляції, ці обиди ніколи не набули характеру «кланової війни» (нічого спільного з «партійними війнами», що кипіли в наступному, «різночинському» поколінні! — див., напр.: Павличко С.
Див.: Скуратівський В.
Див. про це: Рудницька М.
Зеров М.
Див.: О'Коннор-Вілінська В.
Згадками про них рясніють її дівочі листи, і сама вона брала участь у багатьох виставах, як, напр., Лисенкової дитячої опери «Зима і Весна» 1892
Богачевська-Хом'як М.
Аврахов Г.
Там само. — С. 444.
Характерно, що образ «великого Батька» в колоніальній культурі з засади відсутній — «великий чоловік» може бути «батьком нації», «батьком-отаманом» і т. д., але як
Див.: Франко І.
Повірмо тут на слово М. Славінському, Лесиній першій amitie amoureuse, на якого, схоже, мати справила свого часу чи не сильніше враження, ніж дочка, і під цим враженням він лишився на все життя: «Сила Олени Пчілки залежала не від того, яких політичних переконань вона трималася, навіть не від її літературних заслуг, що їх вона безперечно мала. Сила її була в її індивідуальності» (Славінський М.
О. Косач-Кривинюк, свідомо усуваючись від оцінки Олени Пчілки як культурної діячки («не з моєю кебетою писати про неї в цілому об'ємі її значення для української культури». —
Як багато важив для Олени Пчілки цей зрежисований нею диспут, у якому «малий Михась навіть переспорив Іловайського», видно з її «Автобіографії», де вона з гордістю переповідає цей епізод (
«Адвокатові Мартіані» — першій драмі Лесі Українки, де в центрі уваги опиняється, сказавши за Л. Толстим, «думка сімейна» (на цю тему прецікаво задумувалася в неї ще одна п'єса — «Родина Бажаїв», — але з неї, на жаль, лишилась написаною тільки перша сцена), — одну з версій такого «ненатурального материнства» (при якій материнський обов'язок приноситься в жертву громадському) представляє Альбіна, мати недужої Люцілли: «…Я кидала те хворе немовлятко
Цит. за: Шерех Ю.
Цит. за: Сварник Г.
Аврахов Г.
Див.: Бурбан В.
Поза свідченнями О. Косач-Кривинюк про дитячу лектуру маленьких Косачів («Мифы классической древности» Штоля, «Сербські народні думи й пісні» в перекладі Старицького, казки Рудченка, окремі томи з «Трудов зтнографическо-статистической зкспедиции в Юго-Западный край» Чубинського, і т. д., тобто всуціль «дорослі», не адаптовані книжки) і про абсолютну ґендерну рівність у вихованні (NB: не забуваймо, Леся Українка є
Косач-Кривинюк О.
Там само. — С. 40.
Так, І. Денисюк і Т. Скрипка, навівши характерного «спартанського» листа Олени Пчілки до І. Франка («…по-моєму, не велику прислугу роблять надто недолугим дітям, коли, так сказавши, силою затримують їх при житті; принаймні я, дивлячись на Лесю, не раз не два винуватила себе, що виратувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя. О моральні слабості. Чи ж смерть не була б кращою долею, ніж теперішнє єї життя, котре у неї, і у всіх найприхильніших людей [читай — у матері! —
«І тільки материнську любов поетеса безжально винесла за дужки. На тлі натхненно-обожнених материнських образів поезії Шевченка жорстко-еґоїстичними виникають нечасті образи матерів у Лесі Українки &lt;…&gt;. Очевидно, ця сфера була надто болісною для поетеси і не схиляла її до різнобічности поглядів» (Кузякина Н.
«То, може, там у вас, у панів, такий звичай, щоб дитина матері не слухала, а в нас того нема. Чи то я на те над нею ночей не досипляла, собі од рота хліб одривала, щоб мені якесь дармоїдисько в хаті росло? &lt;…&gt;
Сама Олена Пчілка бачила себе в образі не Медеї, а Ніоби, про що мало не з пророчим натхненням писала коханому синові, ще натоді живому-здоровому: «Так, я настояща Ніобея. Котре доростає — погибає. З Ніобеєю тільки діло було краще, бо діти її покоченіли на смерть, і вона сама закоченіла, нічого не почуваючи. А з нами іначе!» (Цит. за: Денисюк І., Скрипка Т.
Франко І.
На цю тему ширше див.: Агеєва В.
Зеров М.
Див.: Андреев Д.
Там само. — С. 88.
Славінський М.
Цей лаконічний перелік охоплює справді-таки прецікаву родинну історію аж за три віки — від XIV ст., коли послідовники «прабатька Реформації» Дж. Вікліфа, першого теолога, який заперечив біблійні підстави папської влади і закликав повернутися до раннього християнства апостольських часів (саме його памфлети справили вирішальний вплив на Яна Гуса), були оголошені «лоллардами» (від голландського «єретик») і склали один із наймасовіших європейських релігійних рухів XV ст., через «диссентерів» («незгідних») XVI ст., котрі не визнавали англійського короля главою церкви, і до XVII ст., коли «незалежники»-«конґреґаціоналісти» (у яких англофіл Драгоманов убачав, між іншим, найближчий аналог українського братського руху, і які в основному й змушені були еміґрувати в американську «пущу» після Англійської революції та реставрації монархії 1660 р.) оголосили всяку залежну від держави церкву гріховною й розгорнули боротьбу за повну самостійність церковних громад (історія Річардового «розколу» з громадою — то вже інший сюжет, що демонструє нові, модерні загрози: тиск колективу на індивіда й появу «вождів» тоталітарного типу, як Ґодвінсон). Тож ворохобна генеалогія Річарда Айрона — це, по суті, стислий компендій всієї
Див.: Агеєва В.
Див.: Оретеґа-І-Гасет X.
Відбиток людини в дзеркалі в усіх архаїчних міфологіях є еквівалентом душі, так само, як і відкинута тінь (див.: Фрэзер Д. Д.
Впродовж цілої п'єси «легкість» раз у раз різними способами підкреслюється як його головна характеристика: тільки-но з'явившись на кону, він сам грайливо представляє себе дамам як людину, чиє «серце» нібито «завжди повне», а от у голові «хоч, правда, є думки, та тільки легкі», проте на запитання Анни: «А що важкого єсть у вашім серці?» відповісти ухиляється (чи — не спромагається?); він постійно перебуває
Фромм Э.
Див. лист Михайла Косача до сестер Лесі, Ольги й Оксани від 02.04.1898 р. (
Така «критика сміхом» можлива тільки
Мати М. Лисенка, вихованка Смольного інституту, ростила сина за придворними стандартами («чиста французька мова, вишукані манери, танці, вміння невимушено триматись у вітальні») і «переслідувала не тільки простонародне (українське. —
Див.: Косач-Кривинюк О.
Олена Пчілка навіть включає один такий «віц» у «Спогади про Михайла Драгоманова»: коли на клієнтку П. Я. Драгоманова, яка доправлялася нових документів на дворянство замість загублених, напав у дворі собака, хтось із двірської челяді жартома гукнув їй: «„Не бійтесь! &lt;…&gt; Він благородних не рве!“ — „Ой лишенько! — скрикнула Канівцівна. — А моїх документів ще немає!..“» (Пчілка Олена.
Див.: Драй-Хмара М.
Ортега-і-Гасет X.
«Спадкове шляхетство», «місячне шляхетство, що походить від мертвих», за Ортегою, з часом неминуче заперечує себе, обертаючись у свою протилежність — «в щось подібне до загальних прав, у сталу та пасивну якість, що її отримують і передають, мов якусь інертну річ» (Там само. — С. 51).
Знов-таки нагадаю, що по обох лініях серед родичів Лесі Українки (як і всіх «українців») були, розуміється, не самі лише «святі лицарі» мазепинського гарту, а й прекрасно колаборуючі «Степани» («дворяни імперії»), — навіть рідний брат засланого декабриста, Олексій Драгоманов, дослужився в Петербурзі до придворних чинів, був управляючим канцелярією воєнного міністерства й вийшов у відставку з повною подушкою орденів та відзнак за «беспорочную службу», — але в якості «питимого предка» ніколи не цікавив ні свого рідного небожа Михайла, ні його небогу Лесю. У тім-то й річ, що шляхетський «спадок» не є пасивна даність — він активізується тільки тоді, коли свідомо
Тут поетичний анахронізм: насправді в те літо, про яке йдеться у вірші, — 1878
Шлемкевич М.
В Українчиній кольоровій символіці (яка, смію стверджувати, своєю складністю нітрохи не поступається дантівській і давно мала б стати предметом фахових антропологічних — а не лише мовознавчих, як досі, — досліджень!)
Зі спогадів О. Косач-Кривинюк (див. її:
Стус В.
Чуковская Л.
Претензії І. Костецького до Лесі Українки стосувались нестак її творчости (їй він приділив непристойно мало уваги, одним духом, через кому, відбуркнувшись заразом від «Блакитної троянди», «Лісової пісні» й «Камінного господаря», див. його:
Див.: Возняк T.
Чуковская Л.
Цит. за: Мірошниченко Л.
Гегель Г. В. Ф.
Між іншим, сьогоднішня культура т. зв. «cons
Костецький І. Цит. пр. — С. 482.
Навіть у сучасних демократіях, де вже затерлася видима звичаєва різниця між електоратом та виборною політичною елітою, щодо останньої все ще зберігається, хай і в здрібнілих формах, певний дисциплінарний поведінковий норматив (не спізнюватися на прес-конференції, контролювати свої емоції на публічних виступах і т. д.), — слабкий слід колишньої «холодної» самовладности аристократичної верстви.
«Що правда, &lt;…&gt;, то правда, — „олімпійство“ не лежить в моїй натурі, і трудно часом буває витримувать олімпійський спокій» [11,28]. 
Такою самою етичною нейтральністю відзначається й  т в о р ч и й  ерос — пор. у «Ритмах» звертання до власної «пісні»: «тобі все одно,
Наскільки глибоко вкорінена була така духовна аскеза в традиціях української шляхти, найкраще видно зі спогадів П. Скоропадського про отримані ним у дитинстві від діда, І. М. Скоропадського, уроки «гетьманського» виховання. «Пам'ятаю, йдемо ми з ним (дідом. —
Докладніше про це див. у «Дискурсі модернізму…» С. Павличко (Павличко С.
На цю тему (відкриту ще М. Зеровим — у статті «„Руфін і Прісцілла“ (До історії задуму і виконання)»), див., зокрема: Гаджилова Г.
До речі:  є д и н и й  з композиторів класичної школи, кого, за свідченням сестри Оксани, Леся, яка любила виключно романтиків (Шуберта, Шопена, Шумана, Ґріґа та ін.), грала «для себе» на самоті (див.:
У версії В. Стуса, з усіх наявних найліпшій («прекрасне —
Переклад В. Коротича (Єйтс В. Б.
Першим на тичининське «роздвоєння Марії», а відтак і підміну ранньої «Пренепорочної» — «колективістичною, мадонною для всіх», звернув увагу ще В. Стус у «Феномені доби» (див. його:
Мотив, який перед тим мелькає в «Руфінові і Прісціллі», в останній дії в цирку, де після промови Прісцілли («Я готова
Якщо дивитися в «обернених» кольорах, це герб французької династії Бурбонів (там
Пор. антитетичну ехолалію-перегук двох наведених кінцівок: «ті люди, як безумні,
«Іде і сміється:
Радянські коментатори не змигнувши оком пишуть, що «Святий Ґрааль» — це «володар містичної чаші (бідний Йосиф Ариматейський — і його «розкуркулили», позбавивши законного майна! —
Що я не помиляюся у своїй оцінці, міг би довести такий текстологічний аналіз чернеток, який проробила Г. Гаджилова з «Руфіном і Прісціллою». За Є. Ненадкевичем (див.: Цит. пр. — С. 34), у першій редакції «іспанської драми» (отій самій, «удвічі довшій») була сцена зустрічі Анни й Долорес у Мадриді, де Анна прямо «вступала в війну» з Долорес, намагаючись її всіляко принизити, — і то не з банального жіночого суперництва (як це, за логікою жіночих журналів, вийшло в прекумедній своєю «пострадянськи»-нуворішською безстильністю виставі М. Резніковича «В плену страстей»), а з тої «метафізичної заздрости», яку завжди почувають
«Як добре зважити, то перелому я ніколи не зазнала &lt;…&gt;. Життя ламало тільки обстанову навколо мене (ну, і кості мої, як траплялось), а вдача моя, виробившись дуже рано, ніколи не мінялась та вже навряд чи й зміниться» [12, 371].
Див.: Косач-Кривинюк О.
Суворість громадівської конспірації можна оцінити за спогадами Є. Чикаленка, — як він свідчить, у громадах за весь час їхнього існування «ніколи не було жадного предателя чи провокатора» (див. його:
Крім О. Косач-Кривинюк, яка назвала ймовірними учасниками «Луцького віча», поза Лесею й Михайлом, ще сестер Маню й Лену Биковських (із Манею Леся Українка підтримувала дружні стосунки до кінця життя), ніхто якось не застановлявся над особами тих «дванадцяти». А тимчасом, це слід би зробити не з самого тільки сентименту до дитячих забав «нашої Лесі», і не такі вже ті «забави» дитячі: «отрочество» — це вік
М. Славінський, наприклад, згадує «забуту вже тепер (у 1940-ві
Те, що «Заповіт» писався Шевченком саме як «українська Марсельєза», вперше довів Ю. Макаров у документальному телефільмі «Мій Шевченко», покликаючись на зашифрований у двох останніх строфах французький прототекст: «Qu'un sang im
Через десять років, весною 1890-го, почувши музику свого гімну зі сцени (під сербський текст), Леся з Михайлом та іншими «кна-кнами» так, за її виразом, «ентузіязмувалися», що «руки одбили плескаючи». «Дивно було чути сю мелодію в концерті!» — пише Леся матері (Косач-Кривинюк О.
Указом 1935 р. діти підлягали суду від 12-річного віку (див.: Епплбом Е.
em
Гегель Г В. Ф.
Там само. — С. 271.
«Хто ще міг бути в числі тих 12-ти дітей, що Леся згадує у вірші „Віче“, і хто була маленька Жанна д'Арк, не знаю: не пригадую, щоб Леся розказувала мені про них» (Косач-Кривинюк О.
Див. прим. 73 до розд. VI (в електронному варіанті — прим. 531. —
Див. про це: Лисяк-Рудницький І.
Це, між іншим, проголошено як девіз ще у Шевченка: «Нічого, друже, не журися!
Токвіль А. де.
Див. про це: Чикаленко Є.
Зате саме в «обійденого посвятою» Б. Грінченка (у нього єдиного!) знаходимо
Квітка К.
Див.: Андреев Д.
Франко І.
Цит. за:
Тенденція «применшувати» тодішні ризики, як то робить російська історіографія, прагнучи анахронічно «злагіднити» репресивний характер імперської політики щодо українського руху, методологічно дуже-таки некоректна: по-перше, негоже міряти XIX ст. досвідом багатомільйонних гекатомб XX ст., а по-друге, так тратиться з поля зору маловивчений (дуже характерний і для СРСР 1970—1980-х
Розрив І. Труша з Косачами, сором'язливо замовчуваний істориками мистецтва й вартий уваги як зразкова сутичка
em
За нею навіть було написано балет — «Камінний господар» В. Губаренка (1969
У 1920-ті Є. Ненадкевич ще спостеріг «в Ґонзаго, хоча й трохи кумедно-старосвітському й однобічному, людину шляхетної вдачі &lt;…&gt;: він „лицар обов'язку“, вільно покладеного на себе, в протилежність „лицареві волі“» (Ненадкевич Є. Цит. пр. — С. 35). Те, що через 80 років по тому ніхто вже не впізнає в Командорові, сказати б, «нічого доброго» (В. Агеєва, напр., вважає, що його «залежність від звичаїв» «представлена Лесею Українкою &lt;…&gt; як абсурдна», див. її:
Kristeva, Julia.
Літературознавці тут чомусь схильні вірити йому на слово, а от розумниця Анна на цю класичну звабницьку стратегію — переконати жінку, що вона така «одна зі своєї статі», сурогатний еквівалент «принцеси на горі», — так легко не купується: їй потрібна не суроґатна, а реальна вершина, де в підніжжі будуть не складені їй до ніг одним чоловіком трупи колишніх суперниць, а трупи
Майбутнім дослідникам (та й постановникам) «Камінного господаря» варто було б звернути увагу на приховану, але для всякого музичного вуха незаперечну ритміко-інтонаційну близькість (особливо помітну в рефренах!) Дон Жуанової «мавританської» серенади — і Моцартової арії «Finch'han dal vino». У Моцарта Дон Джованні в кінці вибухає реготом — таким самим, тільки «укритим» реготом відлунює й прикінцева заміна Дон Жуаном рефрену «Лихо моє, Анно!» на «Щастя моє, Анно!», і Командор недарма відразу вловлює в цьому глумливий для себе натяк.
Гейзінга Й.
В українському дискурсі сексуальности епізод із Донною Соль належить, без сумніву, до найсміливіших: дама поспішає «на стрівання», збуджена пікантною перспективою кохання на цвинтарі, — який бабій-ласолюб проґавив би таку можливість? Дон Жуан же, збагнувши, що «в Кадікс» із ним ця сексуальна гурманка не збирається, чоловіка не покине й життя собі не переломить, поводиться цілком «некуртуазно» й заявляє, що допомагати їй «підсолодити трохи гірку страву
У II дії, «збуваючи сміхом» ревниві Командорові підозри, Анна, по суті, пародіює, і досить знущально, міф amor fati. Її монолог — це по-купецькому саркастична, «з позицій здорового глузду» критика лицарської культури, з невипадковою (щоб у читача не лишалося жодних сумнівів!) референцією до її головного тексту — «Роману про Трістана»: «Вам дивно се, що я за ним (Дон Жуаном. —
Мандельштам Н.
Токвіль А. де.
Див.: Павличко С.
Ціла історія Дон Жуана — це коло («обручка»!), описане від сцени зваблення на балу в де Альваресів (зваблення обопільного, де обидві сторони лишаються «при своєму» — Анна при Командорі, Дон Жуан при персні Долорес) — до сцени зваблення Жуана Анною після вечері з де Мендозами. Цікава тут здійснена Дон Жуаном у міжчасі «переоцінка цінностей»: у II дії він навідріз відмовлявся віддати обручку, тому що «слово чести дав її носити», — у VI дії віддає, щоб довести Анні, що і йому не бракує «одваги»
Докладніше про це див. у моїй статті:
У сцені на кладовищі — єдиній, де вони спілкуються напряму, — Командор зовсім «неформально»-лицарськи сприймає бажання Долорес «на гробі рідних» відсилати геть навіть приписово невідлучну дуенью (опускати, отже, перед сторонніми очима «забороло» над власним сакрумом, хоч би це й було проти «етикети»), — але на цьому порозуміння між ними і вривається: Долорес судить усіх чоловіків по Дон Жуанові й огульно нарікає, що, мовляв, чоловіче слово чести на жінок не поширюється, — а Командор із гідністю відводить образливий випад: «Тепер я не дивую, сеньйорито,
У першій сцені зваблення Дон Жуан закликає Анну набратись «одваги» й «переступити поріг» батьківського дому, за яким обіцяє їй «широкий світ». В останній сцені Анна повертає йому назад його спокусу в оберненій (теж «дзеркальній»!) проекції: вона також вимагає від нього «одваги», щоб «переступити поріг» у зворотному напрямку — зі «світу» в «дім», тільки її «поріг», на відміну від Жуанового, куди зловісніший: «Се ви поклали в сьому домі трупа,
Morel, Jacque.
«Гісторія о цесару римськом Отоні» з рукописного збірника 1660 р. належить акурат до того пласту лицарської пізньосередньовічної літератури, яким була напхана й книгозбірня Дон Кіхота, — і який на українському ґрунті досі лишається майже недослідженим (як виняток див.: Деркач Б. А.
Токвіль А. де.
Scaglione A.
Це порівняння належить Й. Бродському: у своїй мандельштамознавчій розвідці «Дитя цивілізації» він влучно схарактеризував культурну місію Петербурґа як «переклад» — «Європи» на «Росію» (див.: Brodsky J.
Булґаков С.
Бердяев Н.
В «Анні Карєніній» цю думку — кого можна, а кого ні вважати аристократом, — висловлює Лєвін, alter ego автора, у розмові з Облонським (NB: у жодній із країн «старої» аристократії подібна дискусія не могла б відбутися!): «Ти вважаєш Вронського аристократом, а я ні. Чоловік, чий батько виліз із нічого пронозливістю, мати бог зна з ким не в'язалася… (а саме це й є головний резерв імперської еліти — «служиві дворяни»! —
«Студент» як загальне жандармське звертання до інтеліґента увійшло в обіг під час революції 1905
Пор.: «…російському інтеліґентові чуже і почасти навіть вороже поняття  к у л ь т у р и», те, «що вже органічно вкоренилось у свідомості освіченого європейця» — «як  с у к у п н о с т и  з д і й с н ю в а н и х  у  с у с п і л ь н о - і с т о р и ч н о м у  ж и т т і  о б ' є к т и в н и х  ц і н н о с т е й» (Франк С. Этика нигилизма (К характеристике нравственного мировоззрения русской интеллигенции)
Липинський В.
Там само. — С. 491.
Там само. — С. 489.
Драгоманова-полеміста поза сумнівом варто долучити до попередників Хвильового, який у своїх памфлетах невипадково згадує і «Чудацькі думки…», і «Листи на Наддніпрянську Україну», — вплив таки відчутний, і в стилі, і в способі арґументації (ця тема ще чекає своїх дослідників — навіть Ю. Шевельов її оминув, див. його:
Хвильовий М.
Сверстюк Є.
Сверстюк Є.
Шерех Ю.
Кузякина Н. Б.
Навіть «некоронований король Півдня» Є. Чикаленко, якого І. Карпенко-Карий незаслужено виставив на кону самодуром Пузирем (видно, був неабияк вражений, під час гостини в його маєтку, незнаним собі синдромом т. зв. «мільйонерської ощадности», котрим нині бавить жовту пресу «перша десятка» списку Форбса: як то, мільйонер — і їздить на старому авто? мільйонер — і ходить у старому халаті?..), — і той не сподівався від своїх селян жодних ексцесів, див його:
Тут знову цікаво звернутися за порівнянням до «Віх», де, може, найпромовистіше характеризує російську інтеліґенцію як продукт «розриву» А. Ізґоєв: «У російської інтеліґенції — родини нема, — з гіркотою пише він, — вона не в стані побудувати свою родину» (
Розвідка В. Панченка (див.:
Франк С.
Там само. — С. 193.
Цегельський Лонгин.
Изгоев А.
Косач-Кривинюк спеціально згадує як фамільну косачівську рису, перейняту Лесею від батька, — «поважне, наче з рівними собі», поводження з дітьми: «певне тому вони обоє мали завжди багато „молодих друзів“, як казав батько (не „малих“, , а „молодих“, і це дуже імпонувало й подобалося дітям та
«Принципіально &lt;…&gt; українська інтеліґенція тепер може ділитись &lt;…&gt; на 1) українських націоналістів (NB: Драгоманов тут має на увазі «вузьке», «етнографічне» народництво. —
Квітка К.
Див.: Агеєва В.
Дівочі підліткові дружби («Приязнь»), конфлікт між кар'єрою й родиною для жінки творчої професії («Розмова»), жіноче старіння та культурний гніт того, що Наомі Вулф у 1990-ті назве «міфом краси» («Екбаль-Ганем») — все це той тематичний репертуар, який по-справжньому буде актуалізовано західними літературами щойно на «другій хвилі фемінізму», у 1970-х
Винятком, тим примітнішим, що самотнім, у російській культурі під цим оглядом стоїть тільки Чехов, як це слушно спостеріг М. Мамардашвілі: «Для Чехова інтеліґент — така сама частина трудящого народу, як і всяка інша. Якщо погано вбраний і безграмотний, то — народ, а якщо пристойно вбраний і освічений, то що? — не народ? Чехов ніяк не міг цього збагнути, прийняти. І молодець» (Мамардашвили М. Философские наблюдения и заметки
У «Третій революції» у трьох поколіннях одної родини — типової для «Юга России» інтеліґентної родини провінційного міста — подано, власне, всю історичну еволюцію народницького типу за російським зразком. Андрій Петрович — «соціаліст XIX століття», «старий революціонер, еміґрант і каторжник» — захоплюється революцією й розбудженим нею хаосом майже тими словами, що потім Пастернаків доктор Живаґо: «Ніколи життя не було таке цікаве. Юнацтво краще розумітиме історію, ніж то кажуть підручники. &lt;…&gt; Життя тепер скинуло всі одежі, приліплені цивілізацією, і ствердило геть усе, що свідчили босяки, а філософи заперечували» і т. д. (тільки в Пастернака — у 1950-ті! — Живаґо викладає схожу апологію «соціальної хірургії» без тіні авторської іронії). Андрій Петрович свято вірить, що махновське «дикунство» — «це молодість душі» народу, — і, тягнучи додому на дрова зрубане на бульварі дерево, розмірковує: «— А як влучно сказано: очі на лоба лізуть. Ось вона — народна мудрість» (sic!). Його небіж Альоша — комуніст-шпигун у штабі Махна — до дядька вже ставиться з класичною російською зневагою «дітей» до «батьків», як до «дрібнобуржуазної жаби», а до обожнюваного дядьком народу-«чорнозему» — як до
em
Про перехід в індустріальну добу від «культу неробства» до «культу праці» див.: Ґелнер Е.
У першій частині «Триптиха» Лесі Українки — поемі на євангельський сюжет «Що дасть нам силу?» — нести Ісусового хреста на Третій станції Via Dolorosa береться знеможений, либонь, незгірш од Ісуса, напівзомлілий з голоду, спрацьований тесля, — коли впізна
Булгаков С.
Там само. — С. 45.
Франк С.
Див.: Косач-Кривинюк О.
Правда, слід зазначити, що українська аристократія ніколи й не сприймала «мужицького труда» — ні хліборобського, ні ремісничого — за таку екзотику, як російська. П. Скоропадський згадує, як, коли йому сповнилося 8 років, а його брату 10, І. М. Скоропадський-дід оголосив онукам, що їм «пора взнати, як люди добувають собі хліб», виділив їм окреме поле й дядька-наставника, — і півроку двійко пажів імператорського двору після занять із гувернером орали плугом, доглядали за волами, сіяли вручну, молотили ціпами й на осінь привезли дідові на продаж зібраний урожай, «причому торгувалися з ним за ціну» (Скоропадський П.
О. Косач-Кривинюк спеціально підкреслює «великий виховавчий вплив», який мала на дітей праця Олени Пчілки над збірником волинських орнаментів: «…Діти з самого початку свого свідомого життя бачили, що їх мати серйозно й наполегливо працює над узорами, — збирає їх, вимальовує, щось пише до них, радиться про них з «ученим» дядьком, нарешті — велика подія — друкує їх. І це робота не над якимось «дамським рукоділлям»…» (
«Літерати звикли на очі друкарських робітників мало вважати, але так не слід би робити, принаймні літератам демократичного напрямку.  Я з принципу виробляю собі чіткий почерк і стараюсь подавати чисті скрипти до друку &lt;…&gt;. Я знаю
Дозволю собі нагадати, що своєю «українізацією» молодий граф Шептицький завдячував усе-таки насамперед В. Антоновичу, подібно як головний «модернізатор» Галичини — І. Франко — мав своїм учителем і «провідником по українству» все-таки М. Драгоманова. Тобто, ми й тут у кінцевому висліді виходимо на нашу «локальну спільноту», яка іррадіювала в українській культурі за біблійною логікою «Авраам породив Ісака, Ісак породив Якова» (це логіка
Напрочуд точний тут у своїх історичних інтуїціях В. Стефаник, який О. Кобилянській 1898 р. так прямо й писав: «Я не люблю руської інтеліґенції &lt;…&gt;. Не можна любити те, що вродилося тому п'ятдесят років і є маленьке та до того миршаве». Натомість у «мужиках» він пошукував якраз цінностей
Див. розд. VII, прим. 151. (в електронному варіанті — прим. 708. —
Токвіль А. де.
Ще раз наголошу, що «російський» і «український» тут не етноніми, а виключно «культуроніми», умовности яких я цілком свідома. Для нашого сюжету немає жодного значення, що, наприклад, серед російської революційної інтеліґенції був неміряний ліком відсоток українців і що «вибір орієнтації» не раз бував справою чистого випадку (з двох єписаветградських однокашників-гімназистів, двох друзів — Жені Чикаленка й Сашка Тарковського, — перший потрапляв до В. Антоновича й ставав потім громадівцем, «українським Соросом XIX ст.» й УНРівським міністром, — а другий зустрічався з народовольцями й назавжди позбувався української ідентичности, зостаючись в історії батьком російського поета й дідом російського кінорежисера). Питання, чи і якою мірою українці
Цит. за: Кистяковский Б.
Див.: Там само. — С. 122—149.
Бердяев Н.
Див., напр.: Тихолаз А.
Цит. за: Михайлов О.
У наших шістдесятників це була така сама лайка, як у Ґорького й Маяковського: «Я думав, що ж, міщани, ну, міщани,
Мережковский Д.
Там само. — С. 116.
Там само. — С. 109.
Бунин И.
Див.: Волков С.
Ортега-і-Гасет X.
Там само. — С. 73.
На думку Ортеги, «людське суспільство, хоч-не-хоч, є завжди аристократичне самою своєю істотою, аж до такого ступеня, що воно є суспільством у міру свого аристократизму і перестає ним бути в міру того, як утрачає аристократизм» (
Вся спортретована Достоєвським «бісівщина» — від прокушеного Ставроґіним губернаторського вуха до майже «ґепеушних» за стилістикою проектів Пєтруші Вєрховєнского — є, в істоті, те саме «свавільне безґрунтянство» Мережковського, і легкість, з якою — як ніж у масло — це відверто хамське паношення «бісів» і «бісенят» входить у найреспектабельніші суспільні прошарки й вітається там із тим самим захватом «тоталітарної колаборації» (докладніше про неї див.: Арендт Г.
Шерех Ю.
Наскільки цей дух був генетично російській культурі неіманентний, найкраще видно з Пушкіна: хоч би з того, як у нього столичний «денді» Онєґін та «поклонник Канта» Лєнський розмовляють про жінок — не про актрис чи кокоток, а про жінок свого кола, з одною з яких Лєнський збирається одружитися: «Кругла, красна лицом она,
Знов процитую Мережковського: «писаревське «руйнування естетики», на жаль глибоко національне», «це застрягло десь у звивинах  нашої фізіології і нема-нема та й проявиться «лихим оком» щодо всякої естетичної форми, як даремної розкоші. Не те щоб ми стверджували прямо: гарне — неморальне, але ми надто звикли до того, що моральне — негарне» (
До того, що в сучасному ліберальному дискурсі зветься «культурною інакшістю», Леся Українка ставилася не просто «політкоректно», а з тим максимумом гуманістичного вирозуміння, який взагалі внеможливлює міжкультурні бар'єри, її маленька поема «Се ви питаєте за тих…» (1906 р.) — про самогубство в імперській армії двох «якутів-дикунів» — то своєрідна реверсія того самого «конфлікту цивілізацій», який маємо в «Боярині»: для солдата-оповідача звичаї якутів так само «дикі» й «негарні», як для Оксани московські: і святкувати якути не вміли — на свято знай «нап'ються й спати ляжуть», і пісні в них — «зовсім рипучії ворота», і т. д. Але при тому автор (і читач!) оплакує саме цих убогих «дикунів», загиблих, які Оксана, од «жалю по ріднім краю» (в обох творах, в поемі і в драмі, вирок виносить той самий персонаж — лікар, і майже тими самими словами), — як і Оксана, трагічних жертв культурної несумісности: тим трагічніших, що ніким не збагнутих у своєму горі, якого не вміли навіть висловити. Взагалі, «вищих» і «нижчих», «кращих» і «гірших» культур для Лесі Українки не існувало в принципі, психологічно вжитися в будь-яку, хоч би й найекзотичнішу, для неї ніколи не становило проблеми (досить згадати незакінчену повість з арабського «житія гаремного» «Екбаль-ганем»), отож причин усякого
«Яко ходихомъ первое в Болгарыи смотрихомъ, како ся кланяють в храминѣ &lt;…&gt;
Знаменно, що найвдумливіші інтерпретатори Гоголя завважили навіть і в християнстві «Вибраних місць…» відблиски знайомої нам «неортодоксальности» — «войовничі, лицарські образи», притаманні «середньовічному світогляду»: «Як дивно мусили прогриміти ці сурми серед мирних садів російського письменства» (Мочульский К.
Бердяев Н.
Взагалі, страх прикро, що наша русистика, замість користати на повну силу з багатющої «білоплямної» історії українсько-російського культурного діалогу, у переважній своїй масі продовжує, за колоніальною інерцією, дублювати обласний «філіал» русистики російської, де «український чинник» зазвичай іґнорується. Про Н. Бердяєва всім, здавалось би, зрозуміло, що, попри його ідейний розрив з родиною, принаймні часткова його генетична приналежність до української культури таки безсумнівна: «Наша родина, — писав він, — хоча й московського походження, належала до аристократії Південно-Західного краю, з дуже західними впливами, які завжди були сильні в Києві» (Бердяев Н.
Бердяев Н.
Про поширений у російському селянстві й зацілілий до XX ст. включно феномен т. зв. «снохачества» (сексуального співжиття батька родини з невістками), рудимент старої пуналуальної родини, з яким марно боролася церква, див.: Голикова С. В. «Стариковское дело» и «бабья повинность»: уральские материалы XIX в. о снохачестве
Микола Пильчиков (1857—1908), професор Харківського й Новоросійського університетів, увійшов в історію науки як один із попередників ядерної фізики. На жаль, ті, хто цікавиться фізикою, у нас рідко цікавляться україністикою, і харківські вчені, що пишаються М. Д. Пильчиковим як автором перших російських (sic!) робіт з радіоактивности, переважно нічого не знають про те, що він разом із батьком працював в одеській Громаді, належав до гуртка Пчілки (NB: саме він увів туди М. Славінського!), і взагалі був «українцем», як і всі діти нашої тодішньої інтеліґенції.
Див.: Дудко В.
Чикаленко Є.
«Карпенко-Карий оповідав, що коли він служив у Херсоні ще молодим писарчуком, то випадково попав на зібрання, на якому промовляв Пильчиков, тоді гімназіяльний учитель, і та промова зробила на нього таке вражіння, що він став свідомим українцем і в нього з'явилася любов до України» (Чикаленко Є.
Дуже цікаві під цим оглядом таборові спогади М. Хейфеца про Зоряна Попадюка: М. Хейфец докладно описує феноменологію поведінки юного українського дисидента, не розуміючи, ясна річ, культурної типології, і тому в таких вимовних епізодах, як Попадюкове терпляче опікування потрапленим у зону за шпигунство офіцером, уродженцем Полтави, котрий спершу нічого спільного з «політичними» мати не хотів, убачає виключно прояв
Див.: Скуратівський В.
Свій потенціал «архітектора на будові духовного храму», здатного «формувати русло духовної течії України» (Горбаль М. „Свіча в свічаді“
Див. про це: Сверстюк Є.
Див.: Стус Д.
Про І. М. Скоропадського та його конфлікти з російським духовенством (побудована ним церква 35 років стояла під замком неосвячена!) Скоропадський-онук пише, що «релігійні переконання діда не цілком укладалися в рамки того православ'я, яке приписувалося Російським Священним Урядовим Синодом» (Скоропадський П.
Див.: Чикаленко Є.
Там само. — С. 281. Сам той факт, що дату під цим зізнанням можна змінити хоч на 1825-й, хоч на 2004-й, мав би назавжди втихомирити всіх наших «європейських скептиків»: не може нація (що феодально-шляхетська, що індустріально-політична…) майже 200 років так уперто й послідовно змагати до Європи, якщо та Європа є їй неіманентна!
Певні аналогії з Ортегою можна добачити і у Хвильового, але Хвильовий як мислитель не є ориґінальний, його «Європа чи Просвіта?» — це, власне, адаптація Шпенґлера до української духовної ситуації 1920-х. Що ж до нашого, на позір, найбільш заприсяглого ортегіанця, — Д. Донцова з його войовничою опозицією «еліти» й «черні», то його теоретичні побудови, на відміну від ортегівських, у своїй суті якраз
Виглядає, що першим, хто звернув увагу на профетичну суголосність «Трьох хвилин» антитоталітарним заклопотанням XX ст., був В. Стус: саме «Три хвилини» він «порадив читати в першу чергу» з Лесі Українки М. Хейфецеві, і той вдячно оцінив цю драму як «найсвіжішу» (див. його:
Шерех Ю.
Звісно, для Лесі Українки німецька культура не була рідною, як для Г. Арендт чи бодай О. Кобилянської(«комусь таки Німеччина тяжко йде, не так, як  к о м у с ь!»  [12,87]), — але й цілком чужою, як ми не раз мали нагоду пересвідчитися, теж не була, і якщо вже вибудовувати «ієрархію» інокультурних на Лесею Українку впливів, то на перше місце доведеться поставити, либонь, таки «Німеччину». Між іншим, попри всі скарги зроду
Хропко П.
Неледачому читачеві пропоную самому послухати «безнадійний той спів» на htt
У цій частині циклу Леся Українка впадає в той самий хвацький, «скоморошний» ритм і «передражнює» «Нагаєчку» «на голос», — пор. приспів прототексту: «Нагаєчка, нагайка, нагаєчка моя,
Ця частина триптиха, яку цілком можна співати на мотив «Марсельєзи», за змістом є, навпаки, «анти-Марсельєза»: побудована на опозиціях французької «славної» минувшини («Се ж пісня того батальйона,
В іншому місці я вже писала про це у зв'язку з Майданом-2004 (Забужко О.
Лисяк-Рудницький І.
Про 1905 р. Є. Чикаленко згадує: «Коли настала революція, то &lt;…&gt; всі були тої думки, що вона піде шляхом Великої французької революції» (
М. Ковалевський (про нього самого див.: Попович М.
«Плеядівці» називали Лесю «Шарлоттою Корде» — дійсно-таки «найславнішою» («Н. С.»?) з-поміж історичних жірондисток (див., напр., її жартівливий віршований лист до брата Михайла за квітень 1890
Восени 1905 р. Оксана Косач із характерним фамільним гумором оповідає сестрі Ользі, як і в косачівському київському домі серед молоді «часто ведуться диспути „о затемненії класового самосознанія націоналізмом“, як виражається Микось», і як їй навіть пропоновано піти послухати «одного большевика» (цит. за:
Про зв'язок її «Заміток з приводу статті „Політика і етика“» (де вона різко нападає на Ганкевича, серед іншого, і за звеличення, «слідом за Енгельсом», кривавих 1793—1794
Найкращий приклад — це перехід від шляхетського
То не означає, що культура традиції не знає родинних драм «на ідейному ґрунті», але такі драми розгортаються в межах самої традиції, довкола того, як її розуміти. Саме за цим принципом, наприклад, молодий С. Руданський боронився проти свого батька, коли той розгнівано нападався на синове «малоросійство», вбачаючи в ньому «грубість» і синівську «непоштивість»: «Заказують мені мою рідну мову, — заказує батько; але в мене був прадід і прапрадід — вони мені не заказали» (Лист до Г. В. Руданського від 05.07.1859
Дзюба І.
Самійленко В.
«Глибока пошана до старості й родовитості &lt;…&gt;, упередженість на користь предків і сторожке ставлення до нащадків — типове явище в моралі людей сильних, і якщо, з іншого боку, люди «нових ідей» майже інстинктивно вірять у «проґрес» і «майбутнє», дедалі втрачаючи повагу до старовини, це вже достатньою мірою викриває нешляхетне походження цих ідей» (Ніцше Ф.
Лист Т. Зіньківського до Б. Грінченка від 10.12.1888 р.
Див. про це: Павличко С.
Франко І.
Приміром, із гнівних листів Лесі Українки видно, що статтею С. Єфремова вона обурена так, як завжди аристократ обурюється хамом, «духа не разумеющим» [12, 39], — як претензією невігласа
«Віра російського інтеліґента  з о б о в ' я з у є  його ненавидіти; ненависть у його житті грає роль щонайглибшого й пристрасного  е т и ч н о г о  імпульсу» (Франк С.
Інших, позаособистих мотивів за письменником у нашу добу не визнає вже й академічна критика: так, Е. Соловей пише, що Леся Українка «вважала за потрібне прилучитися до дискусії» з Єфремовим, «оскільки Єфремов посилався на її статтю „Малорусские писатели на Буковине“» (
Один приклад наводить М. Зеров: у липні 1902 р. у львівському «Ділі» з'явилася гнівна рецензія на збірку «Відгуки» якогось Гамчикевича, що обурювався, зокрема, такими, на його думку, безглуздими виразами, як «холодні зорі», «запросини лагідні», «мелодія бунтує кров» і т. д. — і завершував саркастичним резюме: «Добре поетам „от нечего делать“ писати вірші, але прошу вдуматись в положення неповинного читача, що, не надіючись ніякого лиха, возьме ті вірші до рук і своїм звичаєм конче напре ся добути з них якусь гадку» (Цит. за: Зеров М.
Арендт Г.
«Цей персонаж, що тепер всюди розпаношується і що скрізь накидає своє внутрішнє варварство, це, властиво, розпещена дитина людської історії. Розпещена дитина — це спадкоємець, що поводиться виключно як спадкоємець» (Ортега-і-Гасет Х.
Небіж-студент ще пробує вгамувати дядьків «марш ентузіастів» у напрямку літературного олімпу (феномен, котрим вітчизняна культурологія досі щиро захоплюється, див., напр.: Скуратівський В.
«Вони це щиро! — вражається в п'єсі старий ліберал із поведінки новоспечених сільських „родичів“, які обманом домоглися „законного“ шлюбу його небожа зі служницею: — Вони вірять, що цілком рівні нам стали. Ще три дні тому назад вони були тільки мужики, а ми — пани. &lt;…&gt; А на другий день, як закон нас зв'язав, уже родичі…». Тут Винниченко підмітив чи не найсерйознішу «демократичну загрозу» культурі (у широкому сенсі слова): тенденцію автоматично екстраполювати
Скуратівський В.
Див. прим. 151 до розд. VII (в електронному варіанті — прим. 707. —
Нагадаю, що це останні рядки драми — і останні слова Антея перед самогубством: «Товариші, даю вам добрий приклад». З урахуванням того, що це й
Пор. у Ніцше: «мораль рабів  для свого виникнення потребує насамперед ворожого зовнішнього світу, потребує, кажучи мовою фізіології, зовнішніх подразників, щоб збуджуватися взагалі, тобто її активність  може в принципі бути лише реакцією» (Ніцше Ф.
Цит. за: Панченко В. «
Див.: Арон Р.
Єфремов С.
Див.: Грінченко Б.
Шпенглер О.
Нагадаю, що першим цю зміну зафіксував Є. Маланюк, охарактеризувавши її як «
Шпенглер О.
Зеров М.
Цей момент переємства фіксує вже й Зеров, із гіркотою вкидаючи своє «тоді (у 1900-ті
Шерех Ю.
Квітка К.
К. Квітка згадує, як прикро вражена була письменниця, дізнавшися, що редактор «Нової громади» Б. Грінченко її «статтями, так сказати, практичного характеру — оглядами європейських літератур тощо &lt;…&gt; більше інтересується, ніж її власними творами. Була вражена теж тим, що як по надрукуванні в сьому журналі «Трьох хвилин» вона спитала Грінченка, якої він думки про сю річ, він признався, що не має часу прочитати (sic! —
В. Леніна взагалі слід розглядати як доведений до крайньої межі, до точки екстремуму самовияв цього психологічного типу: у новітній історії важко знайти рівний йому приклад такого тотального підкорення людської особистости виключному принципу ужитковости — коли єдиним критерієм оцінки
Ленін В. І.
Квітка К.
Там само. — С. 235.
В огляді української літератури за 1911 р. (у тій самій статті, де про «Руфіна і Прісціллу» тільки й сказано, що то твір «книжковий»), М. Євшан виголосив суто маркетологічний постулат, ніяк не присталий «аристократові духу», але цілком присталий видавничому PR-менеджерові: література повинна весь час оновлювати свій «бюджет» (sic!) коштом «нових сил» і кожен день мусить «мати знов іншого „бога“», — відтак, упакувавши Лесю Українку в одну обойму з сучасниками (від О. Олеся до М. Яцкова), критик нарікав на, сказати б, застій літературного виробництва: «„продукція“ та сама &lt;…&gt;, „продукують“ ті самі люди», а скоро так, мовляв, то, хоч би яким «дорогоцінним» був товар під зужитими брендами, він неминуче «мусить тратити кождої хвилі щось з своєї атракційної сили» (Див.: Євшан М.
Див., напр., лист В. Білозерськопо М. Гулакові від 01.05.1846
Пор. у Г Арендт: «Для тоталітарних рухів взагалі і для особливої слави їхніх вождів зокрема нема нічого характернішого за разючий поспіх, з яким їх забувають, і разючу легкість, з якою вони бувають замінювані» (Цит. праця. — С. 354).
Саме таким арґументом обстоювали перед Лесею Українкою Труш і Ганкевич і Франкове газетярство — що «тим він «уготовує путь» іншим, може, більшим талантам, що розів'ються ліпше при ліпших умовах» [12, 15]: логіка, яку потім візьмуть на озброєння тоталітарні режими, вимагаючи від своїх дезіндивідуалізованих одиниць лягти «родючим гноєм» (Є. Плужник) в ім'я «незміренного майбутнього» (П. Тичина).
Я аніскільки не іронізую й не припускаюся жодних натяжок: розуміється, ймовірність того, що Леся Українка хоч раз на віку чула Ленінове ім'я, жалюгідно мізерна, але з російськими марксистами вона була знайома доволі, аби відчути, який деструктивний потенціал несе в собі їхня нарочито спрощена, зредукована до чорно-білої шахівниці «класової боротьби» картина світу, де за всім багатством людського пізнання (у перекладі «монтаньярською», «за зовнішністю термінів, дефінцій, схоластичних викрутів, словесних хитрощів») «завжди, без винятку» вишукуються  «д в і  основні лінії, два основні напрямки в розв'язанні філософських питань» (Ленін В. І.
Цит. за: Свасьян К. А.
Ортега-і-Гасет X.
Ленін В. І.
Єдине, чого з свого 1905 р. не змогла передбачити Леся Українка, — це, що епоха масових убивств потрапить знищити культ жертви: тільки його й боїться Монтаньяр, і тільки по те й рятує Жірондиста від ешафота, що гóдиться з ним в одному пункті — у спокутному,
Канетті Е.
Про історичну еволюцію європейських методів війни і розвиток у XX ст. «тотальної війни» (уже єдиної, що нам відома) із «занепаду суспільних форм, які встановила лицарська культура», див.: Ружмон, Д.
Ортега-і-Гасет.
Там само. — С. 73.
Токвіль А. де.
Радянська хамократія підійшла до цього питання ще радикальніше — винісши всю особистісну мотивацію, яка не вписується в «культ своєї власної особи», за межі
При цьому раз у раз доходить до анекдотичних казусів, що надає нашому громадському життю виразного відтінку абсурду. Простий приклад, як одна взята під лупу клітинка з суспільного організму: інтуїтивно всім ясно, що книжка про Шевченка пера Г. Грабовича — то наукова монографія, а пера О. Бузини — дрібне хуліганство. Але відсутність будь-яких класифікаційних, тобто
Ортега-і-Гасет X.
Див.: Пушкин А. С.
Пройде ще 12 років (і дві революції), заки ця тенденція вийде на яв уже як принцип більшовицької політики, заскочивши російську інтеліґенцію повною несподіванкою, — Блок вражено констатуватиме: «Буржуєм зоветься кожен, хто нагромадив бодай якісь цінності, хоч би й духовні» (див.: Блок А.
У «Трьох хвилинах» цей момент опускання,
Пастух — це ще один персонаж «Осінньої казки», чоловіча іпостась Служебки: саме він розповідає про проект «тюрми для божевільних» і взагалі за своїм ментальним горизонтом мало чим різниться від нашого сучасника («…будівничі величезні гроші
Див. розд. II, прим. 6 (в електронному варіанті — прим. 75. —
Шерех Ю.
Прочанин «розриває коло» й проклинає Юду, тільки аж почувши про його прощальний поцілунок Ісусові, — «отаке плюгавство»,
Дослівно такі самі завваги робить В. Ленін, у тяжких муках ума конспектуючи Геґеля (цит. за: Ленін В. І. Філософські зошити. — К.: Політвидав України, 1979. —XXXI, 722 с.): «тут сила силенна темного» (С. 126), «Як сіє зрозуміти?» (С. 80), «архідовго, пусто, нудно &lt;…&gt; неможливо» (С. 206), і, нарешті, втративши терпець: «сволота ідеалістична!!» (С. 248).
Пор. те саме у М. Мамардашвілі про логіку В. Леніна: «Повна імпотенція думки у Л., настільки повна, що сама її можливість у кого-небудь і де-небудь уже видається казковою й неймовірною і
Солженицын А. И.
Юнг К. Г.
Це також слова Юнґа: «Фройд був „лікарем з нервових хвороб“ (у найстрогішому сенсі цього слова) і так і лишався ним, за що б не брався. Він не був ні психіатром, ні психологом і ні філософом» (Там само. — С. 66—67).
Фрейд 3.
Див., наприклад, бібліографію дискусії про соціалістичний реалізм на сторінках журналу «Слово і час» (2003 — № 12; 2005. — № 2; і т. д.).
Шерех Ю.
Див. розд. II, прим. 20 (в електронному варіанті — прим. 89. —
Див.: Агеєва В.
Драгоманов М.
Див.:
Сучасний читач, для якого ця проблема є суто умоглядною, вже не в стані оцінити, до якої міри вона могла бути для України «питанням життя або смерти» ще яких чотири покоління тому. За теорією відсилаю до Е. Ґелнера, а щоб заощадити на історичних ілюстраціях (бо ця книжка й без того ними перевантажена), нагадаю лише сумний досвід першої щоденної української газети «Громадська думка», заснованої Є. Чикаленком 1906
Досить згадати емблематичний скандал із Ґорьким 1927 р. — коли «буревісник революції», заперечуючи в листі до редактора «Книгоспілки» проти перекладу його творів «на украинское наречие», оголосив, що з людьми, які «утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие „языком“», він «посильно» боровся і «при старом режиме» (sic!), а вже «при новом режиме» й поготів їм не попустить (повний текст див. у: Драй-Хмара М. Літ.-наук. спадщина. — С. 380).
Той-таки Ю. Шевельов, на правах живого свідка, авторитетно стверджував, що «у с е покоління відродження 20-х років» мусить називатися «петлюрівським поколінням», бо воно все «звідти», і в 1990-х
Павличко С.
Першим цей «російський синдром» демонструє щойно аж П. Грабовський, — «російський соціаліст» і, як і С. Єфремов, колишній семінарист: «Мені хотілося вже піти на муки не за Христа, а «за народ», і те бажання цілком опанувало мною» (Лист до Б. Грінченка від 08.09.1901 р.
Надзвичайно цікаві під цим оглядом для культурологічного аналізу «Прапороносці» О. Гончара — цей абсолютний
Гончар О.
Ось кілька прикладів із дійсних розмов «прапороносців» 1944
П. Шелест був настільки ж емблематичним «героєм-політиком» цієї культури, наскільки О. Гончар — її «героєм-письменником», і саме він (а ніяк не М. Грушевський!) мав би вважатися
По цій лінії за радянський період ми отримали колосальний — і цілковито не осмислений у його історичній значущості — досвід колоніальної колаборацїї (нон-колаборація, або «внутрішня еміґрація», стала в СРСР можливою тільки в 1960-1970-ті
Як показав досвід російської інтеліґенції, «полюбити Старшого Брата» можна було й без тортур в НКВД, — якщо тільки повірити, що його «любить народ» (див., напр., есе Б. Сарнова про О. Мандельштама — блискучу ілюстрацію того, як трагічно обеззброює поета перед державою «народницький комплекс»: Сарнов Б. Сколько весит наше государство?
Гончар О.
Там само. — Т. 2. — С. 543.
Див. у О. Гончара: «Раніше, скажімо, в часи Київської Русі, слово „мова“ було рівнозначне ще й поняттю „народ“. Збереглось це значення й пізніше: „нашествие двунадесяти языков“… Отже, мова — народ!» (Щоденники. — Т. 2. — С. 542).
Навіть на партійних з'їздах часів Щербицького до списку промовців за ритуалом включався «показовий» україномовний виступ — від «знатного колгоспника».
Про культурний націоналізм я свого часу докладно писала в іншому місці, див.: Забужко О.
Тут не місце розвивати цю думку ширше, скажу лише, що, на моє переконання, вся «духовно-патріотична» риторика нашого «націонал-кпасицизму» (з «душею тисячоліть», «соборами душ» та іншими «магічними формулами», які не вимагають ані розуміння, ні верифікації реальністю), — риторика, притаманна, до речі, не тільки українській радянській літературі, а й, значною мірою, літературі діаспори, — розвинулася насамперед як наслідок невдоволеної потреби у «високому стилі» у вчорашніх «мужиків», котрих атеїстична держава була примусово відлучила від
До якої міри цю свободу було в Україні втрачено, показало під час ґорбачовської «перестройки» шокуюче для суспільства відкриття «порожніх шухляд» — коли цензуру було скасовано, а в радянських письменників не виявилося напоготові рукописів, писаних «для себе», без оглядки на «публікабельність», — найкраще свідчення «поневоленого розуму», гайдеґерівського тотального «ув'язнення в теперішньості».
Економічна емансипація від держави сама по собі, як показало пострадянське роздержавлення культури, ніяких «точок опори» в суспільстві породити неспроможна, — це всього-навсього
Див.: Грабович Г.
Апофеозом цього «тріумфу мас» у боротьбі з історією можна вважати найсвіжішу фундаментальну працю Інституту історії НАН України, де, в повній згоді з заповідями радянської історіографії, проголошено, що «
Ось приклад із преси кінця 1990-х: «Про Шевченка і писати, й говорити, і трактувати його треба так само ясно, просто і не лукаво, як він сам писав» (Сизоненко О.
Цит. за: Скуратівський В.
Див.: Гончар О.
Там само. — С. 352.
Там само. — Т. 2. — С. 5.
Яковенко Г.
Див.: Забужко О.
Офіційний «енкратичний» термін «проста радянська людина» можна розцінювати як своєрідну «фройдівську обмовку», — як звичайно в тоталітарних дискурсах, тавтологічну, бо «радянська людина» вже імпліцитно означає «проста»: чим вона «складніша», тим менше «радянська».
NB: до того ж і економічно система працювала так, що десятиліттями «народні маси» були зайняті майже виключно тим, аби, за К. Марксом, «їсти, пити й одягатися», — а це таки напрочуд ефективний спосіб забезпечити «простоту буття» та зробити так, щоб до питання, з якого починається всяка людська рефлексія: «от я наївся, а що далі?» — у «масах» ніколи не доходило.
Результатом цієї зміни парадигми стало нове зображення Шевченка на 100-гривневій банкноті: замість «батька Тараса» в кожусі й смушевій шапці нація отримала автопортрет
Хронологічно останній «великий удар» по нашій родинній бібліотеці припав на осінь 1965
У лютому 1903 р. Леся Українка скаржилася М. Кривинюкові з Сан-Ремо, що вона за короткий час «мусіла виготовити статтю в „Мир Божий“ і статейку в „Zeit“, і полемічну статтю в „Київську старину“» (Косач-Кривинюк О.