/ / Language: Українська / Genre:nonf_biography,sci_history,

НАРИС ІСТОРІЇ ОУН Перший том 19201939

Петро Мірчук

„Нарис Історії ОУН” заплянований як двотомове видання. Перший том описує роки між двома світовими війнами, другий – роки другої світової війни і післявоєнних часів. В українській історіографії міжвоєнного періоду залишилась велика і дошкульна прогалина, що її якоюсь мірою повинна виповнити ця книжка. Історики та учасники тодішніх подій спромоглися з різних становищ насвітлити і зберегти для історії факти розвитку, будівництва, росту, розгрому і відроджування українського національного, культурного й політичного життя. Історичні нариси та мемуаристична література про окремі ділянки різнородних форм українського національного життя, що в тодішніх обставинах почвірної окупації змогло все таки проявляти себе в наявних леґальних чи півлеґальних формах, дали щоправда досить широкий образ національного будівництва та буйного збудження національної свідомости після втрати державности і глибокого закорінювання національно-державницької ідеї та боротьби за неї в леґальних формах, обмежених приписами чужого законодавства. Одначе ці описи подій двох міжвоєнних десятиріч є невистачальні, бо вони з різних причин не відмітили якслід ваги і впливу УВО і ОУН на хід політичних процесів в Україні, ані ролі підпільно-революційних дій підземної України в формуванні, в унапрямлюванні політичної історії тієї доби, в утверджуванні національно-державницької думки і в стимулюванні процесів зростаючої активізації мас супроти окупантів України.

ПЕРЕДМОВА

„Нарис Історії ОУН” заплянований як двотомове видання. Перший том описує роки між двома світовими війнами, другий – роки другої світової війни і післявоєнних часів. В українській історіографії міжвоєнного періоду залишилась велика і дошкульна прогалина, що її якоюсь мірою повинна виповнити ця книжка. Історики та учасники тодішніх подій спромоглися з різних становищ насвітлити і зберегти для історії факти розвитку, будівництва, росту, розгрому і відроджування українського національного, культурного й політичного життя. Історичні нариси та мемуаристична література про окремі ділянки різнородних форм українського національного життя, що в тодішніх обставинах почвірної окупації змогло все таки проявляти себе в наявних леґальних чи півлеґальних формах, дали щоправда досить широкий образ національного будівництва та буйного збудження національної свідомости після втрати державности і глибокого закорінювання національно-державницької ідеї та боротьби за неї в леґальних формах, обмежених приписами чужого законодавства. Одначе ці описи подій двох міжвоєнних десятиріч є невистачальні, бо вони з різних причин не відмітили якслід ваги і впливу УВО і ОУН на хід політичних процесів в Україні, ані ролі підпільно-революційних дій підземної України в формуванні, в унапрямлюванні політичної історії тієї доби, в утверджуванні національно-державницької думки і в стимулюванні процесів зростаючої активізації мас супроти окупантів України.

Хоч виникнення і дії українського національно-революційного руху стали невідривною часткою політичної історії України і зворотнім етапом в розвитку української політичної думки, погляди на історичну необхідність революційних форм національно-визвольної боротьби, оцінка метод чи конкретних підпільних акцій були в сучасників тих подій часто суб'єктивні й контроверсійні, та змінливі з ходом років.

В перших роках після втрати власної держави збройна боротьба за її повернення, тобто ідея національної революції, апробована обидвома українськими урядами, що не скапітулювали перед окупантами, – була самозрозумілою конечністю для патріотичних людей, які почували себе громадянами української держави і окупацію українських земель уважали за стан нелеґальний і тимчасовий. Заснована в 1920 році УВО, як підпільна понадпартійна армія України, висунула всім зрозумілі головні гасла: за самостійність української держави і соборність розірваних між; чотирьох окупантів українських земель. УВО в своїх діях знайшла підтримку і співдію від тодішніх політичних партій. Продовжувані нею акції пасивного і активного спротиву, бойкоту окупаційним розпорядженням поривали маси до солідарности і наслідування.

Одначе, переключення загальної громадської думки на категорії революційного мислення було короткотривале. Ризький мир 1921 р. і рішення Ради Амбасадорів у 1923 році про прилучення Східньої Галичини до Польщі та політика регіонального патріотизму двох діючих за кордоном українських урядів, УНР і ЗУНР, внесли глибоке потрясення і розбіжність поглядів на принцип соборности і на перспективність визвольно-революційної боротьби. Московський і польський окупаційні режими після своєї стабілізації почали робити заходи, щоб приєднати непримиренність підкорених українців мінімалістичними приманами: одні – надіями на українізацію й полегшену економічну політику в радянській псевдодержаві на СУЗ, другі – надіями на автономічні полегші, які ніколи не були ухвалені варшавським сеймом. Ці примани відкрили дорогу ілюзіям про можливість примирного співжиття з окупантами, дорогу, суперечну з цілями національної революції. На СУЗ національно-активні елементи включилися в співпрацю головно на культурному відтинку, за що були потім масово знищені; на ЗУЗ постали дві головні течії: напрямок „реальної політики” з надіями на осягнення нереальної автономії з Варшави, звідки приходили щораз нові реальні обмеження довоєнних прав і – радянофільський напрямок з надіями на московсько-большевицьку допомогу визволитися від Польщі, щоб попасти в московський полон. Цей зворот до політичного ілюзіонізму змінив позитивне ставлення цих обидвох політичних груп до ідеї національної революції, базованої на організуванні власних сил народу за державну незалежність від обидвох окупантів. УВО, з свого боку, твердо відкидала орієнтацію на історичних ворогів України, Москву і Варшаву, як теж на міжнародню справедливість західніх держав.

УВО не могла залишатися далі безпартійною армією українського народу, коли речниками політики того народу оголошували себе автономісти або радянофіли, шукаючи приємливих для них форм коляборації з окупантами. Доцільність і неминуча потреба революційного шляху до самостійної соборної української держави вимагала тепер обґрунтування та чіткого скристалізування власної політичної плятформи, програмових засад і врешті ідеології, як теж і критики та відкинення антиреволюційних і антисоборницьких поглядів противників. Сторінки цієї книжки описують, як рух „загравістів”, згуртованих під ідейними гаслами УВО, проробив цю піонірську роботу очищення політичної думки від залишків довоєнних сподівань про можливість поступового виборювання конституційних полегшень від національного ворога, чи через єднання в спільному політичному фронті проти царського деспотизму з російською революційною демократією, чи з російськими соціалістами різних мастей, що воєнними нападами знищили українську державу.

Новий політичний рух гостро протиставився деґрадації і принижуванню значення національної ідеї з боку соціялістичних доктринерів. Соціялісти українського поневоленого народу за головне своє завдання вважали соціяльну революцію у спілці з російськими соціялістами, а національне визволення – за підрядну справу, яка, мовляв, автоматично буде позитивно розв'язана з утворенням соціялістичного уряду в федеративній Росії. Самостійницькі ідеї Міхновського, Донцова, „Молодої України” трактувалося як шовінізм, навіть як політичну некультурність і відсталість. Тому-то спроможності політичного горизонту були в них обмежені або концепцією поділу Галичини і утворенням українського „коронного краю” в австро-угорській монархії, або концепцією федерації України з майбутнім російським демократичним чи соціялістичним урядом. Оця неспроможність власної української перспективної дії серед тодішніх українських діячів виникала із слабкої організованости українських сил іти під відкритими, неприхованими гаслами державної самостійности України. Організувати ті сили і протиставити їх ворожому насильству – стало якраз центральним завданням нового революційно-визвольного руху.

Пізнання причин нашої державної невдачі розбудили великі шукання нових історичних обріїв. Відкинення ілюзорних концепцій, зудар українських армій, а згодом підпілля, з брутальною силою завойовницьких націй без ріжниці на партійну приналежність керівників підбою і руйнування України, став початком виходу на світ нових груп націоналістичної молоді. Виникнення українського націоналізму було реакцією на національну катастрофу, поширенням кадрового резервуару УВО, і разом із тим було відкиненням тісних політичних горизонтів, що онесмілювали відкрито прямувати до належного кожній нації природнього права жити вільним життям. Для відмежування від культурницького етнографізму довоєнних патріотів і для виразного протиставлення підступному „пролетарському інтернаціоналізмові” новий політичний рух прийняв назву „український націоналізм”. Національне визволення – це передумова волі соціяльної, волі політичної, волі культурного і господарського розвитку, – проголошував на початку XX сторіччя Міхновський. Його поклик через чверть-століття почали здійснювати новоорганізовані загони ОУН. Наскільки успішно або невдало в окремі роки вони зуміли своє завдання здійснювати, про це розказують сторінки цієї книжки.

Як з УВО виникла ОУН, як розгорталася боротьба обидвох визвольно-революційних організацій, які успіхи, невдачі, тріюмфи й удари вона мала, про те розповідає ця книжка. Вона писана доступним стилем для широкого читача. Завданням автора не було дати сухий науковий нарис історії, аще зібрати також описи бойових акцій, хід важливіших політичних процесів, навести документарний матеріял про формування засадничих принципів ідеології, політики й стратегії ОУН, щоб різнобічне відтворити атмосферу умов творення тодішньої підпільної боротьби, її розвитку й поширювання. Автор не обмежується лише описом світлих і героїчних сторінок історії ОУН, що в дальші роки стали предметом щорічних протидержавних відзначень і ювілейних святкувань, але обговорює також слабкі сторінки і помилки, що поставали наслідком чи то ворожих диверсій, чи через нестійкість або недосвідченість окремих бойовиків і політичних діячів.

Для читача сухим і нецікавим матеріялом може видаватися хронікальний перелік арештів і присудів за поодинокі роки. Він, зрештою, не є вичерпний, бо охоплює тільки ті випадки, які були реєстровані в пресі, в додатку ще в здекомплетованих подекуди річниках газет. Але якраз ця хроніка ув'язнень і політичних процесів свідчить про два важливі моменти: про безпідставність большевицької вигадки, нібито ОУН, стоячи на службі всяких „іноземних буржуазних сил”, об'єднувала в своїх лавах „контрреволюційні елементи” з метою поневолювати й соціяльно визискувати український народ; та про другий момент – про невпинне зростання, з ходом років, революційних кадрів ОУН і революційної активности мас, які під час другої світової війни і після неї набули розмірів всенароднього визвольного руху. З хроніки ув'язнень і політичних процесів наявне випливає, що в національно-визвольній боротьбі під керівництвом ОУН брали активну участь і спомагали їй усі шари народу: інтеліґенти, студенти, безземельні селяни, робітники, соціяльно упосліджені ремісники, учителі, кооперативні працівники, навіть і священики. Капіталісти, поміщики і буржуї участи в підпільній боротьбі не брали, а це лише тому, що таких клясів українці не мали, проте український націоналістичний рух не перестав бути всенароднім рухом.

Історія ОУН стала історією долі сотень тисяч українських родин. В цій книжці велика кількість читачів знайде згадку про себе, про своїх найближчих рідних і друзів. Сподіваємося, що декотрих читачів вона заохотить доповнити історію ОУН своїми спогадами про події, в яких вони самі, або їхні друзі, брали участь.

Рукопис цього „Нарису історії ОУН” був опрацьований багато років тому. Редакція не поспішала з швидким виданням книжки, розуміючи труднощі автора в здобутті джерельних і об'єктивних матеріялів про конкретні факти дій підпільної організації, що не лише не занотовувала їх в публікаціях, але свідомо затирала перед ворогами сліди своєї дії, щоб не улегшувати ворогові викривання людей. Про труднощі реконструкції та уточнювання фактів пише Автор у своїй передмові. Свідчення учасників подій часто бувають неточні, суб'єктивні та в умовах конспіративної дії – фраґментарні і неповні. Тому праця Автора вимагала ґрунтовної перевірки зібраних відомостей, як також уточнень, змін, або доповнень окремих розділів. У цій праці деякі співучасники дій ОУН допомогли своїми порадами і спогадами про відомі їм події, за що Редакція складає їм подяку. Окрема подяка за уможливлення доступу до річників довоєнної української преси належить директорові Української Бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі Петрові Плевакові; за вистарання рідкісних світлин із приватних збірок – маґістрові Ярославу Ракові; за уточнення багатьох фактів і випозичення світлин д-рові Миронові Коновальцеві; за перевірку і сумлінне уточнення багатьох дат, імен і прізвищ – Михайлові Борисові.

Видаючи цей перший том „Нарису Історії ОУН”, сподіваємося, що читачі пізнають повний образ різнобічної праці ОУН, в тому багато невідомих загалові фактів, а це допоможе їм виробити собі свій власний погляд і об'єктивну оцінку ваги і ролі ОУН в українській історії міжвоєнної доби.

ВСТУПНЕ СЛОВО АВТОРА

Книга, що її оце даємо до рук українського читача, – це перша в українській історичній літературі спроба дати повну й систематичну, тобто впорядковану хронологічно, з датами та прізвищами, історію ОУН. Досі появлялися друком тільки дрібніші чи обширніші причинки до історії ОУН, присвячені окремим епізодам чи окремим проблемам діяльности ОУН, або, врешті, загальній оцінці діяльности ОУН з приводу котроїсь із її річниць. Такий характер причинку мають і дві найобширніші із виданих досі друком праць з історії українського підпілля Володимира Мартинця: „Від УВО до ОУН” („Спогади й матеріяли до передісторії та історії українського організованого націоналізму”, рік видання 1949) та „Організація Українських Націоналістів 1929-1955” („Збірник статтей у 25-ліття ОУН”, рік видання 1955) і тому в передмові до останньої й зроблено висновок „Історія ОУН очікує свого Нестора. Хай же цей Збірник буде причинком до неї”. В додатку, перша з названих розглядає події й проблеми тільки до моменту постання ОУН, а друга заторкає історію ОУН тільки до 1940 року; після цієї дати вона займається вже виключно історією ОУН під керівництвом полк. Андрія Мельника. В виду цього, найповажнішим із досі опублікованих причинків до історії ОУН являється документарна збірка п. з. „ОУН в світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955” („Бібліотека Українського Підпільника”, ч. 1, видання Закордонних Частин ОУН), хоч і має вона зовсім своєрідний характер – збірки документів без будь-яких коментарів, заміток і, тим більше, даних з діяльности ОУН.

А тому, беручись до опрацювання цієї нашої праці ми були, і тепер, даючи її до рук читача, є свідомі усіх тих недоліків, що їх мусить мати кожна перша праця того характеру.

Але трудність опрацювання повної й систематичної історії ОУН не тільки в тому, що це перша праця; причина найсеріозніших труднощів це – характер підпільно-революційної організації ОУН в минулому й сьогодні.

Вислідом такого характеру ОУН є дошкульний брак і офіційних публікацій про організаційну структуру та персональну обсаду керівних постів в Організації за весь час її досьогоднішньої історії, і архівних організаційних документів з тієї ділянки. Як організація підпільна, жорстоко переслідувана окупаційними властями, ОУН ніколи не подавала в своїх публікаціях організаційної структури й тим більше персональної обсади керівних постів в організаційній сітці ОУН на Українських Землях. Більше того: ці справи залишалися таємницею навіть перед членством самої ОУН так строго, як тільки це було можливе для здорового функціонування організаційної сітки й засадничо не фіксувалися навіть в архівних записках закордонного Проводу ОУН, хоч би й за псевдами. В висліді цього, в ніякому архіві ОУН немає й ніколи не було списка навіть Крайових Провідників ОУН за їхніми тодішніми псевдами, ні тим більше членів кожночасної Крайової Екзекутиви ОУН, а й провідні члени ОУН знали й знають звичайно тільки своїх безпосередніх організаційних зверхників, співчленів даного організаційного звена та своїх безпосередніх підлеглих. Для ілюстрації цього наведу характеристичний факт, що один із провідних членів ОУН, який перед чверть-століттям займав пост надобласного, щойно тепер, при нагоді збирання мною й провірювання потрібних для моєї праці даних, довідався від мене, хто це був тоді його безпосереднім організаційним зверхником на пості Крайового Провідника ОУН, бо й тоді, і ціле чверть-століття після того він уважав ту людину тільки зв'язковим між ним і невідомим йому особисто Крайовим Провідником ОУН.

При такому стані реконструювання персональної обсади керівних постів ОУН на Українських Землях на протязі 30 літ діяльности ОУН при писанні історії ОУН – це особливо мозольна робота збирання й дбайливого провірювання інформацій від десяток провідних у даному періоді членів ОУН, розсіяних сьогодні по всьому світі.

Дещо краще мається справа з фактами й датами з історії ОУН, бо тут являється допоміжною тодішня українська й чужинна, крайова й позакрайова преса. Але й тут справа не така то проста. Поперше, не існує на чужині ніодної української установи, яка мала б усю колишню українську пресу і її приходилось нам вишукувати поодиноко по різних установах й приватних бібліотеках окремих людей. Подруге, інформації в тодішній українській пресі в Краю й на чужині були дуже скупі і часто навіть в достовірних джерелах невірні, – чи то із-за непоінформованости, чи теж з інших мотивів. Наприклад: в офіціозі Проводу ОУН було подано про Конференцію Проводу ОУН з делеґатами Крайового Проводу ОУН, яка відбулася в липні 1932 року в Празі, що вона відбулася в червні 1932 у Відні. Це було зроблено Проводом ОУН умисно, щоб таким повідомленням обманути польську поліцію й заставити її шукати членів Крайової Екзекутиви ОУН між такими особами, які були в червні 1932 у Відні, а не між тими, хто був у липні 1932 року в Празі. Або: в акті обвинувачення Варшавського процесу проти Степана Бандери і товаришів, що його виготовляло двох польських прокурорів на підставі даних всієї польської поліції та документів „архіву Сеника”, подано в одному місці, що спроба атентату на куратора Ґадомського у Львові відбулася 27 серпня 1933 року, а в двох інших місцях того ж самого акту оскарження, що 28 вересня 1933 року. Таке поплутання дат сталося через недбалість польських прокурорів у провірюванні того, що вони самі писали. Третій приклад: у частині тогочасної української преси, ворожої ОУН, писалося вперто, що Роман Барановський був членом Крайового Проводу ОУН, хоч повну безпідставність такого твердження довели на судовій розправі і сам Барановський, і польські поліційні свідки. Це було зроблено противниками ОУН з партійної ненависти. А це значить, що й до фактів і дат з історії ОУН, подаваних у тогочасній пресі та в різних документах, при досліджуванні й писанні історії ОУН було конечним ставитися з оправданою обережністю.

Знову ж революційно-підпільний характер ОУН сьогодні, коли вона й далі стоїть у важкій боротьбі на життя і смерть проти московсько-большевицького окупанта, видвигнув перед нами ще одну проблему: а чи не пошкодить розконспіровування історії ОУН тим, хто веде сьогодні боротьбу ОУН на Українських Землях, або щонайменше родинам, які перебувають під большевицькою окупацією, тим, що в минулому були в рядах підпільно-революційної української націоналістичної організації?

Ця проблема особливо серйозна і до неї ми поставилися з найбільшою увагою. Але, проаналізувавши дуже основне всі „за” і „проти”, ми прийшли до переконання, що опублікуванням нашої праці ми „розконспіровуємо” історію ОУН тільки перед українським громадянством і ніякою мірою перед ворожими чинниками. Бо зовсім слушною є заввага В. Мартинця з передмові до його „Від УВО до ОУН”, що всі матеріяли про УВО-ОУН з поліційних архівів колишньої польської та гітлерівсько-німецької держав, з документами „архіву Сеника” включно, опинилися в руках большевиків. Тож виданням історії УВО-ОУН ми большевикам нічого нового виявити не можемо. Тимбільше, що ми подаємо повністю тільки дані з періоду до другої світової війни, які мають вже лише чисто історичне значення й стосуються або людей, які вже не живуть, або перебувають на чужині й своєї колишньої участи в ОУН не скривають, а з новішого періоду подаємо виключно ті дані, що за апробатою компетентних чинників ОУН були вже (найчастіше в некрологах упавших членів ОУН) подані до загального відома, а тим самим стали вже відомими й для ворога без найменшої шкоди для справи та для окремих людей.

А „розконспірування” історії ОУН перед українським громадянством являється настирливою й зовсім оправданою вимогою української науки та інформативної й виховної праці самої ОУН. Адже діячі з рядів ОУН, особливо, коли мова про давніші періоди, як їхні ровесники, відходять поволі один за одним в небуття й можуть забрати з собою в могилу всі відомості про діяльність ОУН так, що пізнішому дослідникові, при згаданій відсутності архівно-документальних даних в будьякому українському архіві буде неможливим написати історію ОУН. А в тих, що ще живуть, відомості з минулого чим далі, тим більше затираються в пам'яті та переплутуються.

От тому то, виконуючи вимогу української науки та державницької традиції зберегти в писаній формі якнайбільше даних про одну з найсвітліших сторінок боротьби українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу, що її становить революційна боротьба Організації Українських Націоналістів, та виконуючи свій моральний обов'язок передати пам'ять про героїв національної революції майбутнім поколінням, щоб на їхньому світлому прикладі виховувались нові кадри незламних борців, ми рішилися, не лякаючись всіх труднощів, опрацювати й передати до рук українського читача оцей перший нарис історії ОУН.

На цьому місці я з приємністю складаю щиру подяку всім друзям і знайомим, які своїми інформаціями, випозиченням газет, журналів і книжок, або своїми цінними заввагами й доповненнями при читанні рукопису моєї праці причинились до здійснення мого завдання – написати повну, наскільки воно можливе, історію Організації Українських Націоналістів з загальним начерком історії передвісників ОУН.

Моя особлива подяка належиться сл. пам. Степанові Бандері за те, що як Голова Проводу ОУН він апробував мою пропозицію написати історію ОУН і завжди щиро піддержував мене морально в моїй нелегкій кількалітній праці.

Д-р Петро Мірчук

І ЧАСТИНА: ПЕРЕДВІСНИКИ ОУН

Під чотирма окупантами

Виховані на московській традиції терору, хитрощів, і підступу, большевики переходять до НЕП-у в економічній та до „українізації” в національній політиці в Україні, мовляв: безжалісна заглада всім, хто проти совєтської влади, та зате можливість національного розвитку для тих, хто цю „селянсько-робітничу” владу визнає. Цей хитрий підступ заскочив багатьох, здезорієнтував їх політично та здемобілізував морально. І чимало українських патріотів, політично незрілих, дало себе зловити в сіті московсько-большевицьких хитрощів. Вони стали щиро до співпраці з московськими окупантами України з надією, що під вивіскою „УССР” вдасться їм таки розбудувати українське національне життя, створити справді вільну „соціялістичну, селянсько-робітничу” українську державу. Пішли на щиру співпрацю з московськими большевиками, щоб уже по кількох роках тієї співпраці позбутися всяких мрій про „загірну комуну” і, гукнути голосно пересторогу своїм землякам – „Геть від задрипанки Москви!”, – покінчити самогубством (М. Хвильовий, М. Скрипник), або загинути в підвалах ҐПУ.

Так само і Польща запровадила систему варварського терору на окупованих нею західноукраїнських землях, хоч вона залюбки чванилася своєю приналежністю до західньої Европи. Тюрми та концтабори наповнились українськими патріотами, а рука польського „культуртреґера” нищила українські школи, читальні, церкви.

На Буковині й Басарабії українці терпіли від шовінізму румунів, яким забажалося збільшити свою націю через винародовлення українців, застосувавши супроти них систему поліційного терору.

І навіть чехам захотілося чехізувати закарпатську частину України, яку було влучено в склад Чехо-Словаччини під виразною умовою, що це українська земля, яка повинна втішатися свободою демократичної республіки і мати змогу приєднатися до незалежної української держави, як тільки така знову постане.

Під тиском ворожого режиму то тут, то там ламались одиниці. Але, тільки одиниці; український же народ залишався далі незламним і невгнутим та продовжував нестримно прямувати до своєї мети. Зміна політичного положення зумовлювала зміну способу боротьби, зміну родів зброї, зміну тактики, але ніколи – припинення самої боротьби. Розбуджений до чину з вікового сну збройними визвольними змаганнями 1917-1921 рр., український народ уже за жадних обставин не припиняв боротьби і провадить її по сьогоднішній день – усіма можливими способами, в усяких умовах, проти кожного окупанта України і проти кожної сили, що ворожа ідеї самостійности та соборности України.

Аванґардом цієї боротьби стала від 1929 р. Організація Українських Націоналістів (ОУН). Не з'явилась вона нежданно, ні не створилася штучно, а постала органічно як історична конечність на даному етапі нестримного маршу української нації до своєї мети.

Революційно-збройна боротьба українського народу після знищення української держави наїзниками, коли то Україна опинилася знову під ворожими окупаціями, прийняла найвиразніші організаційні та ідеологічно-політичні форми на західньоукраїнських землях.

Становище українських урядів і військовиків

Українсько-польська війна, що почалася 1-го листопада 1918 р., тимчасово припинилася 16-го липня 1919 р., коли то Українська Галицька Армія під тиском ворожої переваги, а водночас ведена бажанням спричинитися до звільнення від большевицької навали Києва, щоб повернутися до Львова через Київ, – залишила західні українські землі й відійшла на схід за Збруч. Західня частина України опинилася під польською окупацією. Надії на переможний поворот УГА не здійснилися, і польська окупація західноукраїнських земель почала скріплюватися. Але політично-правний стан тієї частини української території, окупованої Польщею, залишався невирішеним. Польський окупант намагався перетворити захоплені ним західньоукраїнські землі в інтеґральну частину польської держави. Цим намаганням рішуче спротивився законний господар цієї землі – український народ, який вирішив не складати зброї та продовжувати боротьбу проти польського наїзника революційними методами, аж до повної перемоги. Цю боротьбу, проваджену в нових формах, очолили недавні старшини Корпусу Січових Стрільців та Української Галицької Армії.

Політична ситуація, в якій опинилися недавні Січові Стрільці, була дуже важкою і складною. Уряд Української Народньої Республіки на нараді з вищими представниками армії УНР 6-го грудня 1919 р. в містечку Чарториї біля Любара прийняв постанову про переформування реґулярної армії УНР на партизанські загони, щоб війну проти большевиків та денікінців провадити надалі партизанськими методами. Згідно з цим, того самого дня на нараді Старшинської Ради Січових Стрільців ухвалено розв'язати Корпус Січових Стрільців, залишаючи кожному стрільцеві свободу вирішувати самому, чи прилучитися йому до партизанських загонів, що під командуванням ген. М. Омеляновича-Павленка вирушали в Зимовий Похід на тили ворога, чи відходити на захід. Але, коли для всіх інших частин армії УНР вищезгадане рішення мало тільки формально-тактичне значення, то для Січових Стрільців воно було вирішальне. Негайно після формального розв'язання Корпусу Січових Стрільців польські війська несподівано його оточили, роззброїли й інтернували, перевізши до таборів для полонених в околицях Рівного-Луцька. Внаслідок цього, водночас із формальним розв'язанням, Корпус Січових Стрільців перестав існувати теж фактично.

В польських таборах для полонених перебували Січові Стрільці всю зиму 1919-1920 рр., і щойно навесні 1920 р. почали вони, вже як цивільні люди, виходити на волю – частково шляхом індивідуальних звільнень, а частково через утечу. Все ж таки вони й надалі вважали себе вояками армії Української Народньої Республіки, намагалися відновити свій зв'язок з військовим командуванням та урядом, бажаючи знову брати участь у боротьбі за прогнання окупантів з території України.

Тим часом, хоч становище було просто катастрофальне, всередині уряду Української Народньої Республіки дійшло до роз'єднання між представниками осередньо-східніх і західніх земель України. Андрій Лівицький, представник УНР у Варшаві, знехтувавши спротив представників західніх земель України, підписав 22-го квітня 1920 р. т. зв. варшавський договір, згідно з яким, за ціну військової допомоги з боку поляків, Західня Україна була визнана складовою частиною Польщі.

Проти варшавського договору запротестували представники Західньої України, Буковини й Закарпаття в уряді УНР, вийшли зі складу цього уряду й відновили уряд Західньо-Української Народньої Республіки (ЗУНР), під проводом диктатора Євгена Петрушевича.

Між обома урядами заіснували засадничі розходження. Уряд УНР плянував розпочати, з допомогою польських військ, новий похід проти московського окупанта, а уряд ЗУНР, відмовившись визнати союз із Польщею, повів за кордоном дипломатично-політичну акцію в обороні державної самостійности Західньої України, відокремлюючи справу західніх земель від справи решти української території.

Події ці поставили теж і Січових Стрільців у важке морально-політичне положення. Як ядро армії Української Народньої Республіки, Січові Стрільці бажали залишитися й надалі вірними урядові УНР, не зриваючи, однак, при тому моральних і політичних зв'язків з західноукраїнськими землями, звідки самі походили.

УКРАЇНСЬКА ВІЙСЬКОВА ОРГАНІЗАЦІЯ

Заснування Української Військової Організації (УВО)

Для продовжування визвольної боротьби Україна потребувала насамперед військових сил. Тому теж і розформовані Січові Стрільці стараються зберігати організовані форми, щоб могти у відповідний момент відновити існування військової формації. Формальне і фактичне розв'язання Січових Стрільців, як військової формації, не було для них однозначним із знищенням усяких організаційних вузлів, що єднали їх досі. Стрілецька Рада діє далі теж під час інтернування та по виході інтернованих на волю, а стрілецтво далі вважає її своїм зверхнім органом. Проте частина стрілецтва опинилася в таких умовах цивільного життя, що дуже послабили організаційний зв'язок між вояками і Стрілецькою Радою, а з другого боку – в цей зв'язок почали включатися колишні старшини й вояки УГА. З уваги на такий стан, у липні 1920 р. відбулося в Празі, під проводом полковника Євгена Коновальця, останнє засідання Стрілецької Ради, на якому ухвалено розв'язати Стрілецьку Раду та розпочати діяльність у нових організаційних формах, а не на базі організаційних пов'язань з часу існування Корпусу Січових Стрільців. Нараду Стрілецької Ради у Празі, в липні 1920 р., треба вважати датою постання Української Військової Організації (УВО).

Дня 2-го вересня 1920 р. опубліковано „Приказ УВО ч. 1”, а це значить, що в той час УВО вже існувала. А що зараз же після наради Стрілецької Ради в липні 1920 р. виїхали на Наддніпрянщину колишні старшини Січових Стрільців, про яких у літературі УВО кажеться, що вони виїхали з дорученням організувати на Наддніпрянщині клітини УВО, – то й насувається з того логічний висновок, що саме на тій нараді й створено УВО. Такий висновок насувається теж як логічне вияснення, чому на тій нараді розв'язано Стрілецьку Раду і формацію Січових Стрільців: створення Української Військової Організації та її Команди зробили існування Стрілецької Ради зайвим. Важко припустити, що з почину полк. Є. Коновальця розв'язано Стрілецьку Раду без попереднього створення нового керівного органу для дальшої боротьби проти окупантів. Врешті той факт, що саме члени Стрілецької Ради стали ядром першої Начальної Колеґії УВО, – вказує на одночасність розв'язання Стрілецької Ради і покликання до життя УВО та її Начальної Колеґії.

Точної дати постання УВО не збережено в жадному документі з тих часів. Нараду Стрілецької Ради в Празі, в липні 1920 р., про яку згадує полк. Є. Коновалець у своїх „Причинках до історії української революції” (на стор. 42), приймаємо за початок створення УВО, у висновку таких міркувань:

На основі опублікованих досі спогадів і матеріялів треба вважати найбільш імовірним, що дата формального заснування УВО припадає скоро після припинення діяльности Стрілецької Ради, хоч сам задум і підготовчі плянування існували перед формальним її заснуванням. Полк. Є. Коновалець у своїх „Причинках до історії української революції” стверджує, що останнє засідання Стрілецької Ради відбулося в Празі в липні 1920 р. Тоді ухвалено рекомендувати усім Січовим Стрільцям вертатися в Україну. „Після цього засідання Стрілецької Ради перестала фактично існувати Січово-Стрілецька організація” – пише полк. Коновалець (стор. 35). Який мілітарний осередок постав на її місце після липня 1920 р., або перед припиненням діяльности Стрілецької Ради, цього з зрозумілих конспіративних причин він не подає.

[В спогаді про „Початки УВО у Львові” („Срібна Сурма” – II. Збірник статтей і матеріялів до діяння УВО, стор. 25-62) сотн. Осип Навроцький пише, що: „початок заснування УВО припадає на другу половину серпня 1920 р.” Навроцький не був сам співучасником заснування УВО в Празі чи Відні ані учасником І. З'їзду представників військових організацій, 31.8.1920 р. Він був організатором першого керівного осередку УВО у Львові, що мав назву „Начальна Колеґія УВО” і був заснований у вересні 1920 р. з ініціятиви вже попередньо створеної Української Військової Організації. Пропозицію організувати у Львові перше крайове керівництво УВО Навроцький одержав від Я. Чижа, який брав участь у січневій (в Луцьку) і липневій (в Празі) нарадах перших ініціяторів оснування УВО і який поінформував його напочатку вересня, що організаційна робота УВО деінде, отже поза Львовом, вже ведеться.

Про заснування першого керівного ядра – Начальної Колеґії УВО – у Львові Осип Навроцький подає, що з початком вересня 1920 р. його повідомив Ярослав Чиж, недавній член Стрілецької Ради СС та кол. начальник контррозвідки в Корпусі СС, що ССтрільці створили Військову Організацію, щоб зберегти військові кадри для боротьби проти обидвох окупантів, що „організаційна робота вже ведеться. Командантом Української Військової Організації буде полк. Євген Коновалець, він покищо в Відні, але старається якнайшвидше дістатися до Львова”. Перед його приїздом необхідно „створити якийсь керівний осередок... для зв'язків з урядом Президента д-ра Євгена Петрушевича з українськими політичними партіями та взагалі з українською громадськістю, а водночас з тим для керування цілою діяльністю УВО”.

Створення такого командного осередку Я. Чиж запропонував сотн. О. Навроцькому, як старшині найвищому ранґою, з тим, що він має наперед узгіднювати з ним намічених кандидатів. Це значить, що Чиж мав повновласті від уже існуючої в той час УВО монтувати такий командний осередок у Львові і вирішати про добір осіб.

За даними Навроцького перший склад командного осередку УВО до часу приїзду Коновальця до Львова був такий: сотн. Осип Навроцький – координуючий голова; члени: Ярослав Чиж, Михайло Матчак, проф. Юрій Полянський (старшина-гарматчик) і Володимир Целевич. Ця п'ятка утворила в вересні 1920 р. „Начальну Колеґію УВО”. З приїздом полк. Коновальця перейменовано її на „Начальну Команду УВО”. (– ред.).]

Можливо, що тоді ще не були вироблені чіткі організаційні форми для нової організації, і тому окремі клітини УВО діяли спершу самостійно. Одні з них більше симпатизували з урядом УНР, інші знову з урядом ЗУНР, контактуючись з його міністром військових справ Я. Селезінкою. Проте залишається фактом, що вже 2-го вересня 1920 р. видано окрему листівку, що її відтак нелеґально поширено на західньо-українських землях, про створення УВО та про мету і завдання цієї нової організації.[1]

Дня 31-го серпня 1920 р. в Празі відбувся перший З'їзд відпоручників українських військових організацій, на якому були присутні також і представники Бриґади УГА, що перебувала в інтернуванні в Німецькому Яблінному (ЧСР), представник Українського Союзу Старшин у Відні, представники робітничих сотень на Закарпатській Україні та представники української еміґрації в Америці. Про цей з'їзд полк. Є. Коновалець у своїх „Причинках до історії української революції” пише:

„На цьому З'їзді винесено, між іншим, такі постанови: 1. З'їзд стоїть на становищі повної соборности й самостійности України без огляду на те, в які соціяльні та політичні форми виллється ця самостійність. 2. З'їзд стверджує, що теперішнє катастрофальне положення України є наслідком неохоти до праці, нестійкости, хитання, суперечности з гаслами, виведеними в т. ч., і самого факту існування аж трьох українських урядів і їх органів. 3. З'їзд уважає вказаним не ставити мілітарного спротиву з'єднанню українських земель, яке зараз наспіває через большевицький наступ, та одночасно завзиває всіх старшин і стрільців Української Армії до дальшої послідовної боротьби за самостійність України. 4. З'їзд уважає за потрібне затримати в організованій формі існуючі поза територією України військові частини та об'єднати їх ідейно між собою. Крім цього, З'їзд закликає всіх тих, що можуть повертатися на Україну, до повороту й до праці на місцях. Далі прийнято постанови щодо центрального ідейного проводу всіх військових організацій”.[2]

Після З'їзду один з членів колишньої Стрілецької Ради виїхав був до пок. Головного Отамана з пропозицією звільнити Українську Армію від її незавидної ролі оборони Галичини для Польщі та заховати Армію виключно для боротьби за українську державність. Пропоновано тоді раптовим зворотом відсунути Українську Армію, що боролася на правому крилі польського Фронту, у Карпати й таким робом ухилитися тимчасово від дальшої боротьби большевиків. Розрахунок був такий, що большевики, після переможного походу через Польщу, були б дійшли до Середньої Европи й загрозили безпосередньо інтересам держав-переможців. Для рятування ситуації згадані держави мусіли б не тільки піддати ревізії Версальський договір, але почати також організування поважного протибольшевицького фронту, при чому мусіли б вони взяти до уваги теж ті українські бойові сили, які досі легковажено й яким не хотіли помагати. Отже українські частини, що заховались би в Карпатах і до них приєднались би всі інші українські частини за кордоном, мусіли б увійти в плян великої протибольшевицької кампанії. Українська справа виринула б тоді знову на широкому інтернаціональному форумі та не була б залежною від одного тільки маршала Пілсудського. Переможена Польща не мала б відваги ставити такі домагання, як зробила вона пізніше в Ризі... Пок. Головний Отаман цю пропозицію відкинув. Не хотів він допуститися, як сам зазначив, „зради союзника”. „Союзник” одначе, якому пок. Головний Отаман дотримав вірности аж до смерти, не мав таких сантиментів. Річ Посполита Польська погодилася дуже швидко після цього з Москвою в Ризі і то коштом українських земель та коштом долі решток вірних Польщі військ Української Республіки, – яких роззброєно й інтерновано. Так затратилось перше основне завдання Української Військової Організації – стати зав'язком української армії для відновлення протибольшевицької війни в найближчому майбутньому.

На перший плян перед УВО, як підпільно-революційної організації висувається нове питання: очолити революційно-політичну боротьбу українського народу проти окупантів. Такий характер УВО закріпився остаточно в 1923 р., коли то 14-го березня Рада амбасадорів визнала західньоукраїнські землі Польщі. Того самого року, 31-го грудня, Головний Отаман Симон Петлюра виїхав з Польщі в Західню Европу.

Оте завдання, – очолити, як підпільно-революційній організації, спротив українського народу проти окупантів, – висунуло на перший плян перед УВО само життя, жахливе положення, в якому опинився український народ після невдачі визвольної боротьби.

Відносини на західньоукраїнських землях

Хоч Рада амбасадорів визнала західньоукраїнські землі за Польщею щойно в 1923 р., то поляки запровадили на цих землях, а зокрема в Галичині, нечуваний поліційний терор вже від першого дня окупації, уважаючи Галичину інтеґральною частиною „Речіпосполитої Польської”. Версальський договір, що його підписала Польща з державами Антанти, забезпечував українцям у Галичині права національної меншини: рівність перед правом, свободу української мови в публічному житті, власне шкільництво, самоврядування тощо. Під умовою пошанування тих прав Рада амбасадорів прийняла своє вищезгадане рішення. Польський уряд, хоч і зобов'язався шанувати ту умову, проте на ділі знехтував її цілковито уже від першої хвилини.

По всій Галичині прокотилася хвиля військового, а вслід за цим поліційного терору. Згідно зі звітом міжнароднього Червоного Хреста, лише восени 1919 р. число українців, заарештованих та засланих до таборів полонених, перевищило 100.000, в цьому понад 1.000 українських греко-католицьких священиків. У казематах Модліна, Берестя, Стщалкова, Варшави, як теж; у концтаборах Домбе, Вадовиці, Перемишль, Пикуличі й ін. – навмисно морено ув'язнених українців голодом та важко побивано, внаслідок чого тисячі українців загинули, а тисячі залишилися каліками. За апробатою уряду, польські поліційні та військові частини проводили по селах грабежі, безправно реквірували в українського населення майно, знущалися над населенням, побиваючи людей нагайками та шомполами, ґвалтуючи жінок та дівчат. Багато українських патріотів розстріляно без усякого суду, проти колишніх українських вояків проваджено політичні процеси. І так, наприклад, без суду розстріляли поляки десятьох українських священиків: оо. Остапа Нижанківського, Заторського, Лопатинського, Захарію Підляшецького, Галібея, Сухаровського та ін.[3]

В березні 1920 р. поляки запровадили назву „Малопольска Всходня”, заборонивши вживати назви Західня Україна й українці та запровадивши замість того окреслення „русіні”, „рускі” та „русінські”. Українську мову усунено з урядових установ. Галицький Крайовий Сойм та Крайовий Виділ скасовано, так само, як і самоврядні повітові ради, передаючи компетенції польським старостам. Більшість громадських рад розв'язано й замість них настановлено польських комісарів.

Варварську нагінку повели польські окупанти теж; проти українського шкільництва. Рішенням ректорату єдиного на західноукраїнських землях університету у Львові з 16.8.1919 р. дозволено студіювати в ньому тільки польським громадянам і тим, хто відбув службу в польській армії. Таку саму постанову проведено й на львівській політехніці. Метою цих постанов було виключити від студій українську молодь, а тих, хто мав би надію таки дістатись на студії, заставити прийняти польське громадянство та зголоситися до служби в польському війську. Вимогу Наукового Товариства ім. Шевченка відкрити приватні університетські курси польська влада відкинула й рішуче заборонила влаштовувати такі курси. Водночас, для заспокоєння міжнародньої публічної опінії, пущено в закордонній пресі повідомлення про те, що варшавський уряд нібито підготовляє відкриття українського університету у Львові. Автономну галицьку Крайову Шкільну Раду, що існувала за Австрії, тепер скасовано, а замість неї створено „Кураторію львівської шкільної округи”, підпорядковану варшавському міністерству освіти. Дозвіл розпочати навчання дано тільки польським гімназіям, а до народнього шкільництва впроваджено скрізь примусове навчання польської мови.

Всіх українських урядовців, що працювали за Австрії та ЗУНР, позбавлено праці, якщо вони відмовилися скласти присягу на вірність польській державі. В листопаді 1921 р. проведено державний перепис населення Галичини, як частини польської держави, в листопаді 1922 р. – вибори до польського сейму, а в грудні 1922 – перший примусовий набір до польського війська.

Цьому тотальному наступові польського шовінізму й терору мусів протиставитися український народ.

У відповідь на вищезгадане рішення ректорату львівського університету, українська суспільність створила тайний університет у Львові, що, не зважаючи на поліційні переслідування, проіснував аж до 1925 р. Університет цей відіграв важливу ролю в формуванні революційної психіки серед повоєнного покоління західньоукраїнської молоді. Позитивний революційно-формуючий вплив на всі шари українського громадянства мав також факт кількарічної невирішености щодо державної приналежности західньоукраїнських земель.

Завдання і командний склад УВО

Спротив українського народу окупантам очолила Українська Військова Організація (УВО). За дату постання УВО треба вважати, як уже було зазначено раніше, липень 1920 р. Спочатку організувалися клітини УВО більш стихійно, при чому ці клітини були лише слабо взаємно пов'язані. Остаточне організаційне оформлення УВО на західньоукраїнських землях проведено навесні 1921 р., після приїзду туди полк. Є. Коновальця, який почав особисто керувати організаційною працею УВО. В першому році існування УВО багато праці на організаційному відтинку доклав полк. Юрко Отмарштайн, визначний старшина армії УНР, який загинув у 1922 р. від скритовбивчої кулі.[4] Співробітниками полк. Отмарштайна в цій праці були старшини української армії Іван Чмола і Роман Дашкевич.

Для розбудови УВО важливою була постанова наради Стрілецької Ради в Празі з липня 1920 р., повторена як постанова З'їзду представників Українських Військових Організацій у серпні 1920 р., щоб усі старшини та стрільці Українських Армій, які можуть повернутися в Україну, зробили це і ввімкнулися в ряди українських революційних організацій. Згідно з цією постановою, чимало визначних військових старшин, а між ними і полк. Є. Коновалець, повернулося з-за кордону на українські землі.

Прибувши до Краю ранньою весною 1921 р., полк. Є. Коновалець скликав таємні сходини коло 100 колишніх старшин і з'ясував їм тодішню політичну ситуацію, як теж потребу, завдання та засади нової підпільно-революційної організації. Згідно з тезами його доповіді, УВО повинна стати в своїй політичній діяльності на націоналістичних позиціях: боротися з усякими проявами русофільства й польонофільства; перестерігати нарід перед надмірним оптимізмом щодо можливостей успіху дипломатичної акції уряду ЗУНР; готуватися до затяжного періоду польської окупації; спонукувати до організації всі живі сили народу в усіх ділянках його життя; звернути особливу увагу на молодь, жіноцтво, селянство й робітництво; енерґійно протиставитися ворожим всеукраїнській національній ідеї гаслам; пропаґувати ідеї соборництва, національного активізму й віри у власні сили.

Під організаційним оглядом західноукраїнські землі поділено на чотири округи на правах самостійних „корпусів”. Ядром членства повинні стати загартовані в боях і випробувані щодо характеру недавні старшини та стрільці українських армій, а дальший дбайливо контрольований доплив повинна становити студентська, робітнича та селянська молодь. Цілістю діяльности УВО має керувати її Начальна Команда.

Тези доповіді полк. Є. Коновальця були однозгідно апробовані всіма учасниками конференції як основні засади діяльности УВО.

Членами Начальної Команди УВО стали: сотн. Богдан Гнатевич – начальник штабу; М. Саєвич – бойовий референт; Дмитро Паліїв – політичний референт; Осип Думин – розвідка; інж. Ярослав Індишевський, проф. Юрій Полянський, полк. Роман Сушко, Василь Кучабський, Остап Коберський, Осип Навроцький, Михайло Матчак, Петро Бакович, Ярослав Чиж. Після повернення з-за кордону в 1922-24 рр., до Начальної Команди УВО ввійшли ще сотн. Юліян Головінський, полк. Андрій Мельник, а також Володимир Целевич, Володимир Бемко, Ярослав Селезінка, І. Ревюк та П. Меркун. Спочатку Начальна Команда була водночас і Крайовою Командою. По виїзді полк. Є. Коновальця восени 1922 р. вже напостійно за кордон, осідок Головної Команди УВО, званої тоді Начальною Командою, перенесено так само за кордон, а діяльністю УВО на західноукраїнських землях стала керувати окрема Крайова Команда, підпорядкована Головній Команді УВО.

Крайовими комендантами УВО були: проф. Юрій Полянський (1922-23), Петро Бакович (1923)[5], полк. Андрій Мельник (1923-24), інж. Ярослав Індишевський (1924), сотник Юліян Головінський (1924-26 і 1930), інж. Богдан Гнатевич (1926-27), полк. Роман Сушко (1927-29), сотник Омелян Сеник (1929). Крайовими комендантами УВО на осередньо-східніх українських землях були сотн. Іван Андрух та сотн. Микола Опока.

Роля і завдання УВО з'ясовані в брошурі „У.В.О.” (видання Пропаґандивного Відділу УВО, широко кольпортоване між українцями як нелеґальна література) так:

„УВО є організацією, для якої тільки інтерес Української Нації є й буде рішаючим у її діяльності. Вона свідома рівнож того, що в цій діяльності буде вона наражена на атаки й клевети навіть з боку українців й це таких, що за юдин гріш служать чужим і ворожим Українському Народові інтересам. До всіх них буде УВО ставитися й надальше як до сміття Варшави або грязі Москви й на їх крайньо демагогічні й брехливі наклепи, що ними за наказом згори послуговуються, відповідатиме не полемікою та дискусією з ними, але ще більше інтенсивною діяльністю.

„Рівнож не думає УВО служити інтересам других народів. Рівночасно, одначе, УВО є свідома того, що не тільки її завданням, але й обов'язком є шукати собі союзників і вести серед народів світу пропаґанду, щоб підготовити відповідну основу й симпатії в світі для загального зриву Українського Народу.

„УВО не ставить терористичної діяльности як виключного свого завдання. Не є вона рівнож, як це польська займанницька влада старається ввесь час пропагувати, ніякою розвідчою централею. Ні! Ще раз ні! УВО є революційною організацією, якої основним завданням є пропаґувати думку загального революційного зриву Українського Народу з остаточною метою створити власну національну самостійну і з'єдинену Державу. Як організація, що веде свою діяльність на західноукраїнських землях, вважає вона своїм обов'язком проводити вже плянову підготовку цього революційного зриву проти польського займанця. В цій підготовці звертає вона пильну увагу на всі ті можливості, що з ними прийдеться Українському Народові стрінутися як у випадку самостійного зриву, так рівнож на випадок конфлікту Польщі з її сусідами, чи при вибухові щораз більше назріваючого світового конфлікту. УВО старається на всі ці випадки мати не тільки готовий, випрацюваний плян, але щобільше, перевести підготовку цілого кадру людей, що були б здібними зразу охопити повсталі маси, їх зорганізувати й повести національну революцію до переможного кінця й то до такого, що не тільки приніс би українському народові власну державу, але й створив би збройну силу, готову й здібну боронити цю державу перед ворогами.

„УВО, що вважає себе носієм і спадкоємцем заповітів Великої Української Армії, не може й не сміє допустити до того, щоб грядучі події заскочили український нарід непідготованим, як це мало місце в роках 1917-18”.

„Українська Військова Організація, що поставила собі за завдання пропаґувати загально-національний зрив українського народу проти займанців і як організація, що переводить конкретну підготовку цього зриву на західніх українських землях, йде й мусить іти з усіма шарами народу й серед них поширювати свої ідеї. Для неї не можуть бути обоятними настрої мас, бо саме від тих настроїв залежить, як широкі маси будуть ставитися до займанця взагалі, зокрема ж, чи стремління УВО увінчаються в остаточному висліді успіхами, чи ні.

„Українська Військова Організація буде тому впливати на настрої народніх мас та ширити дух активізму й непримиренности супроти займанця. Тому, в своїй пропаґандивній, як теж конкретній підготовчій діяльності до загального зриву, Українська Військова Організація виступає й надалі якнайрішучіше буде виступати проти всього, що цей дух боротьби і видержливости могло б захитати. До таких надзвичайно небезпечних проявів, як для революційних настроїв взагалі, так для підготовки зриву зокрема, зараховує Українська Військова Організація нічим неоправдані надії й орієнтації на чужу допомогу, що вже від довших літ є в нас модними, їх вплив помітний навіть серед нашої заокеанської еміґрації, якої завданням, силою вже тої ролі, яку відогравали заокеанські еміґрації інших поневолених народів, є – стояти непохитно на сторожі найвищих ідеалів нації”.

УВО рішуче відкидала і поборювала пропаґовану колами УНР орієнтацію на Польщу. Щождо відношення до УССР, то спочатку, доки УВО Ще втримувала контакти з урядом ЗУНР, між членами якого були й такі, що в боротьбі проти Польщі хотіли бачити в підбольшевицькій Україні свого союзника, – серед деяких гуртів УВО були помітні пробольшевицькі настрої. Але полк. Є. Коновалець і його найближчі співробітники рішуче протиставилися таким настроям від самого початку існування УВО, і ці настрої ступнево заникали. Після заіснування конфлікту між УВО й диктатором Є, Петрушевичєм постала т. зв. ЗУНРО (Західньо-Українська Народня Революційна Організація), як конкуренційна до УВО організація з радянофільським наставленням. Серед підпільної літератури на Західній Україні деколи траплялися видані ЗУНРО брошурки з ділянки методики революції. Коли ж голова уряду ЗУНР д-р Є. Петрушевич одверто перейшов на радянофільську плятформу, то УВО зайняла виразні протибольшевицькі позиції. В уже цитованій нами брошурі „УВО” читаємо про це наступне:

„Не во ім'я злуки українських земель і не для добра Української Нації ведуть большевики свою каїнову роботу. І тому теж, доки в українському уряді (УССР) сидітимуть не дійсні представники українського народу, а висланники Москви й доки тим самим цей уряд вестиме, замість політики, що відповідала б інтересам всього українського народу, шкідливу й чужу нашому народові політику, так довго всякі орієнтації й надії на цей уряд будуть недоцільними й шкідливими. Всякі орієнтації, чи то на Польщу, чи на большевиків, є безпідставними й для українського народу шкідливими й тому УВО мусить з ними, як такими, боротися”.

Рішуче відкидаючи орієнтацію як на Польщу, так і на большевиків, УВО вважає зрадником визвольних змагань українського народу теж ті одиниці з-поміж українців, які пропаґують орієнтацію на того чи іншого окупанта України і намагаються витворити серед української суспільности прихильні до Москви або Польщі настрої. Не інакше оцінює УВО й тих українських політиків, які примирюються зі станом поневолення України та під плащиком „реальної” чи „позитивної” політики пропаґують розбудову українського життя в рамцях чужої держави. Перших називає УВО „хрунями”, других – „угодовцями”.

Про „хрунів” читаємо в брошурі „УВО” таке:

„Не один із них згинув уже з караючої руки члена УВО, бо це найгірша язва на народнім організмі”.

А „угодовців” названа брошура характеризує так:

„Це слабодухи, яких не бракує в ніякій нації, що тремтять за свої посади; це пережитки нашого минулого, що не можуть умістити себе в нових умовинах боротьби на життя і смерть з польським наїзником; це, врешті, наслідки нашого довгого поневолення, – раби, що в їх природі є стирати кому-небудь порох із ніг... Угодовці є більше небезпечні, ніж: згадані вище „орієнтаційні” табори. Бо коли останні не дуже то й закривають, що є на удержанні окупантів і до концепцій союзів з ворогами підходять, правда з хибним, однак з купецьким розрахунком, мовляв, „ми вам даємо Західню Україну, а ви нам творіть Велику Україну”, або „ми вам комуністичну пропаґанду, а ви нам федеративну державу з українізацією”, – то „реальна” політика угодовщини полягає на тому, щоб віддати український нарід на цілковиту ласку й неласку ворога... Угодовці не тільки резиґнують із самостійности та соборности і на їх місце ставлять „охлапи”[6], та щонайвище пишуть, що „нам у Польщі належиться автономія”, але й виступають якнайрішучіше проти війни, революції та взагалі нелеґальности”.

„Щоб здобути незалежність українському народові, підготовляймо збройну розправу, а не угодовщину. Пам'ятаймо, що український нарід творив свою державну традицію і проголошував свою самостійність серед крісових і гарматних стрілів. Як довго стріли лунали, так довго існувала українська держава. Зброєю можемо її воскресити, а не охлапами, не автономією, не реальною політикою”, що нав'язує шнур на шию українського народу. Хто поступає протилежно, той ворог українського народу й ворог УВО”.

Як засіб боротьби супроти терору окупантів, УВО приймає протитерор, уважаючи його конечним для самооборони поневоленого народу та успішним у пропаганді визвольної справи серед своїх і чужих. Але УВО виразно зазначила, що цим засобом вона користуватиметься якнайобережніше і тільки в конечних випадках. Стосування такого терору, чи радше відплатних дій, як засобу національної самооборони, вважається виправданим через потоптання московсько-большевицьким і польським окупантами всіх засад людяности супроти українського народу, через їхню політику варварського гнобителя і визискування України. В таких обставинах відплатні акції, стосовані в обороні людських прав, так само, як і оборонна війна народу проти варварів, це не насильство, а боротьба за знищення насильства. Такий протитерор „піднімає почування людського достоїнства у всіх понижених і поневолених та прочищує атмосферу загальної вимушеної підлеглости. Кожний терористичний акт, за кожним разом, показує, що не можна здушити в народі стремління до свободи”. Каральні акції, звернені проти провідних осіб ворожої держави, проти чільних представників окупаційної системи, – системи грабежу, кривди й насильств, – підривають самовпевненість окупанта та авторитет окупайційної влади, створюють стан провізорії та непевности. Такий стан не дозволяє ворогові закріплювати систему поневолення, а серед поневоленого народу скріплює духа спротиву й віру у власні сили та підносить почуття людської гідности.

Протитерор є теж успішним засобом пропаґанди визвольної боротьби серед своїх і чужих. Акти протитерору алярмують публічну опінію світу і заставляють її познайомитися зі станом, який змушує стосувати відплатні акції.

„Мусимо змінити психіку нашої суспільности і психіку ворогів та порушити світову опінію. Терор буде не тільки нашим засобом самооборони, але й агітації, яка дійде до всіх – своїх і чужих, без уваги на те, чи хочуть вони цього, чи ні. А тоді напевно прийде день, коли непереможна воля широких мас українського народу, маючи за собою світову опінію. знищить до тла, надламаний уже до цього часу, загарбницький характер ворогів. Тоді український нарід заживе вільно у власній хаті”.

Закид, ставлений революційній організації т. зв. „реальними політиками”, що, мовляв, революція пожирає гекатомби кривавих жертв поневоленого народу, – УВО вважає трагічною помилкою або єхидним заслонюванням власної трусливости. „Поневолений нарід, обдирають з його надбань не тоді, коли він робить повстання, а тоді, коли гнобитель є переконаний, що поневолений нарід не є здібний повстання підняти”. Жертви, покладені в боротьбі за волю, поривають народ і наснажують його незламним завзяттям. А тому – „ніхто й ніщо не здержить нас на нашому революційному шляху. Ми йдемо вперед і закликаємо до нас усіх, у кого кров ще кружляє, у кого серце б'ється і в кого, крім самолюбія, живе ще любов вищого роду – любов до батьківщини”.

РЕВОЛЮЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ УВО

Форми пасивного й активного спротиву

Ставши на таких засадах, УВО розвинула на терені Західньої України широку революційну діяльність. Безпосередньою метою цієї діяльности було мобілізувати маси до втримання воєнної готовости супроти чужої влади. Передусім, УВО закликала всіх українців відмовитись визнати польську окупацію законною, а польську державу – сувереном тимчасово окупованих нею українських земель. У зв'язку з цим, з ініціятиви УВО проведено такі масові акції:

1. Бойкот присягання на вірність польській державі. Цього жадали поляки від усіх українців, що працювали як урядовці чи службовики на різних державних або самоуправних становищах. Заклик УВО викликав серед українського населення прихильний відгук, і українці почували себе далі громадянами української держави й масово відмовлялися від присяги, не зважаючи на загрозу позбавлення праці. Акція ця мобілізувала українську суспільність і примушувала польську владу робити поступки.

2. Бойкот загального перепису населення Західньої України, як частини польської держави, в листопаді 1921 р.

3. Бойкот виборів до польського сейму в листопаді 1922 р. Участь українського населення в польських виборах і вислання представників до польського парляменту були б сильним козирем для польської пропаґанди. Вона могла б твердити, що населення Західньої України вже примирилося з приналежністю до польської держави, і тому Рада Амбасадорів повинна визнати Західню Україну інтеґральною частиною Польщі, а українську справу на західніх землях – внутрішньою справою польської держави.

4. Бойкот набору до польського війська, що почався в грудні 1922 р. Бойкот цей мав засвідчити перед світом про те, що тільки насильством можна змусити українську молодь служити в чужій для неї польській армії та скласти присягу на вірність чужій польській державі. А присяга з примусу – неважна і не може нікого зобов'язувати.

До всіх тих акцій пасивного спротиву УВО анґажувала все українське громадянство, поширювала об'яви уряду ЗУНР, даючи ініціятиву і залишаючи за собою загальне керівництво.

Створюючи форми активного спротиву окупаційній владі, УВО перебрала на себе повністю проведення даної акції. В таких випадках участь в акціях брали тільки окремі члени УВО, визначені для того Командою УВО. До тих акцій належали: індивідуальний терор супроти представників окупаційної влади; саботажі – нищення ворожого майна й дезорганізація комунікації; „екси” – експропріяційні напади на державні установи, головно на поштові уряди й амбулянси.

Атентати на представників окупаційної влади

Першим голосним актом індивідуального терору УВО був револьверовий атентат на начальника польської держави маршала Й. Пілсудського, який приїхав з офіціяльною візитою до „польського” Львова, та на львівського воєводу Ґрабовського. Атентат виконав Степан Федак-„Смок”, син відомого адвоката д-ра Степана Федака, у Львові, в дні 25-го листопада 1921 року. Револьверові постріли не поцілили Пілсудського і тільки зранили Ґрабовського. Політичний процес проти атентатника відбився голосним відгомоном не тільки по всій Польщі, але й поза її межами. Атентат цей був протестом проти польської окупації західньоукраїнських земель і першим сиґналом бойової діяльности УВО.

Другим голосним актом індивідуального терору було вбивство членами УВО польського шкільного куратора Собінського, який особливо завзято заходився нищити українське шкільництво. Це був самозрозумілий для громадянства протест проти польонізації молоді. Собінського вбито револьверовими пострілами.

В голосному процесі, що відбувся в січні 1928 року, польський суд засудив, як виконавців того атентату, Івана Вербицького та Василя Атаманчука на кару смерти, замінивши її опісля на досмертне ув'язнення, а пізніше Атаманчукові на 10, а Вербицькому на 15 років тюрми. Обидва засуджені були до того вбивства зовсім непричасними; атентант на куратора Собінського виконав Роман Шухевич разом з іншим бойовиком УВО – Богданом Підгайним.

З інших актів індивідуального терору згадаємо: вбивство поліційного аґента в Стрию членами УВО Теодором Улицьким і Нагорняком; вбивство польського жандарма в Добростанах коло Львова; ліквідація станиці польської поліції в с. Фирлеві, Рогатинського повіту.

Окремо треба ще згадати атентат члена УВО Ольшанського на президента польської держави Ст. Войцеховського у Львові, в дні 5-го листопада 1924 р., та замах на тернопільського воєводу.

Перша саботажна акція 1922 року

Саботажна акція найсильніше розвинулася влітку та восени 1922 р., коли діяльністю УВО на західноукраїнських землях керував безпосередньо сам полк. Є. Коновалець. Саботажна акція, скерована проти державних об'єктів, почалась уже навесні того року. І так:

В травні 1922 р. в Баковинцях коло Перемишля спалено великі військові маґазини, а на передмісті Перемишля Засянні – два військові склади вовни і військовий тартак. На шляху Львів-Бібрка сильно пошкоджено залізничні рейки та поперетинано телеграфічні дроти. 3-го червня знищено дім жандармерії в Яворові. 16-го червня спалено поліційні доми в Городку Ягайлонськім. 18-го червня кинено бомбу на полі-ційну станицю в Угнові, а 27-го червня – на поліційну станицю в Судовій Вишні. 28-го червня спалено будинок водної станції в Любачеві. 2-го липня спалено залізничну станцію в Сопотові коло Кут, а тиждень пізніше – під Городком Ягайлонським. В липні поперетинано телеграфічні дроти навколо Львова, на лінії Коломия-Станиславів, біля Жовкви і в околицях Стрия 1.6-го серпня виконано динамітовий замах на потяг в околиці с. П'ядики. 20-го серпня кинено дві бомби до помешкання повітового коменданта поліції в Стрию. 28-го серпня знищено динамітовими петардами залізничну станцію та поліційний дім у Яворові. У вересні спалено будинок староства в Печеніжині, зірвано динамітом залізничний міст у Яворові, підкладено бомби під поїзд на лінії Львів-Підгайці, на станцію Боднарів та на залізничний шлях біля неї, зірвано залізничні рейки на шляху Вигнанка-Іване Пусте та на лінії Стрий-Сколе біля с. Конюхів.

Водночас УВО провела саботажну акцію проти польських поміщиків, які сваволили по українських селах, подібно як це було за панщизняних часів, та проти польських колоністів, що були здебільша поліційними донощиками. Влітку й восени 1922 р. проведено коло 2.300 підпалів фільварків, скирт збіжжя та господарських будинків, що були власністю польських дідичів і колоністів. У цій акції УВО користувалося спеціяльними часовими механізмами з запальниками, що вибухали й запалювали по 1-2 днях після їх вкладення в сіно чи збіжжя, так, що пожари вибухали звичайно тоді, коли даний об'єкт був оточений поліційною сторожею.

Партизанський рейд в 1922 році

Окремою бойовою акцією був партизанський рейд, проведений у жовтні 1922 р. групою коло 50 бойовиків, під командуванням колишніх чотарів УГА Степана Мельничука і Павла Шеремети. Опис цього рейду знаходимо в тодішній еміґрантській газеті „Український Скиталець”.[7]

„Дня 15-го жовтня появилась у Зборівському повіті повстанська група, зложена з 50 людей. Вона, руйнуючи і палячи по дорозі фільварки польських дідичів та оселі польських колоністів, вбиваючи та проганяючи польську поліцію й жандармерію, перейшла досі повіти Зборів, Бережани, Підгайці, Бучач, Перемишляни, Борщів і Чортків. Рівночасно появилася така група в Сокальщині і перейшла до Тернопільщини, третя група виринула в Брідщині та Збаращині. Остання злучилася по дорозі з першою групою. Ці групи, особливо перша, найсильніша числом, роздроблюються по дорозі на малі гуртки, які несподівано появляються в різних місцевостях і ширять переполох між польськими зайдами. Дідичі й польські жандарми втікають до міст. Повстанці роздають забране поляками добро між селян та взивають їх відозвами вступати в повстанські ряди й бойкотувати вибори. Відділи польської піхоти, кінноти й змобілізовані жандарми рушили проти повстанців, у кількох місцях, наприклад, коло Осівця й Бобулинець, Бучацького повіту, прийшло між повстанцями й польським військом до завзятих боїв, що закінчилися соромною втечою ляхів. Акцією польських військ кермує комендант 12-ої дивізії в Тернополі.

„Перша група покарала в Ярчівцях польських колоністів і спалила фільварки Яцківці (Зборів), Авґустівку, Плавучу, Куряни, Пліхів Демню, Конюхів, Геленків (Бережани), Писарівку, Черемхів, Горинь, Корзову й Вільку.

„В Плавучі повстанці вбили коменданта польської жандармерії Ґловінського і двох жандармів, у Горожанці коменданта жандармерії Корчовського, а в Дунаєві поранили кількох польських колоністів. Телеграфічна сполука між Львовом і Підгайцями та між Львовом і Бережанами була довший час перервана, а залізничний рух на галицькому Поділлі стриманий.

„По 25-ім жовтні повстанські гурти, поділившись на малі гуртки по 5-10 людей, появляються в Тернопільщині, Борщівщині, Бучаччині, Заліщиччині, Сокальщині, а навіть і під Львовом в околиці Куликова.

„Дня 28-го жовтня прийшло в лісі коло Бараніх Переток, пов. Сокаль, до завзятої боротьби між польською поліцією й одною з таких груп і в ній вбили одного чоловіка, а одного поранили.

„31-го жовтня прийшло до збройної розправи між ляхами й повстанцями з околиці Чорткова. Також між Заліщиками й Осівцем прийшло до завзятої боротьби між одною групою і польським військом і тоді зловили Степана Мельничука, сина галицького залізничника”.

Польському військовому відділові вдалось зловити й другого коменданта повстанського загону Павла Шеремету, як теж членів УВО Василя Крупу та Романа Луцейка, організаторів і командирів сокальської групи повстанців. Воєнний польський суд засудив усіх чотирьох на кару смерти і їх розстріляно: С. Мельничука і П. Шеремету в Чорткові, а В. Крупу і Р. Луцейка у Львові.

Експропріяційні акції в 1924-26 роках

Експропріяційні акти („екси”) УВО набрали найширших розмірів у 1924-26 р., коли крайовим комендантом УВО був сотн. Юліян Головінський. Головним завданням „ексів” було те саме, що й саботажів: підривати авторитет окупаційної влади, створювати стан непевности, залякувати ворога, алярмувати публічну опінію в користь української справи та морально мобілізувати українську суспільність. А крім того, через експропріяційні акти УВО здобувала гроші на бойову діяльність. Ішлося тут про гроші, здерті польським окупантом з українського населення, а тому й було зовсім виправдано, що ті гроші повинні були бути відібрані від грабіжника та використані на боротьбу проти нього.

Для проводження експропріяцій сотн. Ю. Головінський створив спеціяльну „Летючу бриґаду”, якою особисто командував при виконуванні „ексів”, добравши до неї належно вишколених бойовиків із різних місцевостей Західньої України. Членами цієї „Летючої бриґади” були: пор. Іван М. Паславський, Микола Ясінський („Льольо”), Андрій Оленський, сотн. Омелян Сеник, В. Шумський, Василь Атаманчук, Микола Ковалисько, С. Букало, Дмитро Дубаневич, А. Медвідь, Володимир Лупуль, Прокіп Матійців, Моклович, Роман Барановський і Ярослав Барановський. У кожній окрузі та повітовій команді УВО був бойовий референт. Він часом долучував до „Летючої бриґади” бойовиків із свого терену, щоб виконавці даного „ексу” могли краще орієнтуватися в терені. Сотник Ю. Головінський мав свояка, який працював у головній поштовій дирекції у Львові та інформумав його про більші грошові пересилки до різних поштових урядів. Призначені для виконання даного „ексу”, бойовики з'їжджалися в умовлений час на означене місце, виконували напад і негайно роз'їжджалися.

З проведених „Летючою бриґадою” експропріяцій ширше відомі такі: Напад на поштовий амбулянс під Калушем 30-го травня 1924 р.; напад на поштовий амбулянс під Калушем 28-го листопада 1924 р.; напад на головну пошту у Львові 28-го березня 1925 р.; напад на поштовий віз під Богородчанами влітку 1925 р.; напад на скарбовий уряд у Долині влітку 1925 р.; напад на поштовий амбулянс під містечком Дунаїв; напад на поштовий уряд Сьрем у Познанщині.

Після нападу на поштовий амбулянс під Калушем у листопаді 1925 р., при відвороті, частина боївки пробувала зупинитись у помешканні Барановських, батько яких був священиком у Темерівцях біля Галича, і тут попала в поліційне оточення. В перестрільці поліція поранила і зловила І. Паславського, а крім цього пізнала братів Р. і Я. Барановських, яких кілька місяців пізніше вислідила й заарештувала у Львові. Пізніше поліція вислідила й заарештувала теж інших членів „Летючої бриґади”. Врятувався від арешту лише Ю. Головінський, завжди добре законспірований, так, що навіть не всі члени „Летючої бриґади” знали його справжнє прізвище та місця його перебування.

В червні 1926 р. відбувся у Львові судовий процес проти учасників нападу під Калушем. Процес тривав більше місяця й набув широкого розголосу. Всі підсудні трималися дуже гідно, особливо ж Іван Паславський, який виголосив понад одногодинну промову. Паславський говорив не так у власній обороні, як радше в обороні прав українського народу, виправдуючи революційну боротьбу УВО та гостро обвинувачуючи Польщу за варварське поневолювання українців. Так само дуже гідно вів себе на суді Микола Ясінський, що був зразком незламного бойовика. Звідомлення з процесу видала УВО окремою брошурою п. н. „Дванадцять українців перед судом у Львові”, що стала дуже успішною пропаґандивною літературою.

Процес „поштовців” закінчився засудом вісьмох підсудних і звільненням (через брак доказів) чотирьох. Тоді були засуджені: Дмитро Дубаневич – 8 років тюрми, Іван Паславський – 5, Микола Ясінський – 4, Андрій Оленський – 3, Андрій Медвідь – 3, Ярослав і Роман Барановські – по 2 і пів років тюрми. На цьому ж процесі засуджено на 6 років тюрми також Миколу Бігуна, хоч він участи в нападі не брав, а, згідно з зізнаннями свідків, у день нападу виступав на імпрезі в Празі (ЧСР).

„Летюча бриґада” могла бути, очевидно, поповнена новими бойовиками, та цього не сталося через заарештування сотн. Ю. Головінського, у зв'язку з убивством шкільного куратора Собінського в жовтні 1926 р.

Головінський просидів у тюрмі аж до судового процесу в січні 1928 р. В час його відсутности „екси” припинилися. Щойно в липні 1928 р. відбувся знову більший „екс” – напад на поштовий уряд при вулиці Глибокій у Львові, під час чого загинув бойовик Ярослав Любович, а в березні 1929 р. проведено напад на листоношу в домі при вул. Городецькій у Львові.

Каральні акції проти зрадників

Крім акцій проти окупанта, УВО провела каральну акцію проти тих „хрунів”, які через вислуговування полякам шкодили українській національні справі. І так, від куль бойовиків УВО загинуло багато війтів, українців з походження, які добровільно стали на службу польській владі в закріплюванні стану окупацій, польщенні українських земель та винищуванні українського самостійницького руху.

Найголоснішим виступом УВО проти „хрунівства” було покарання смертю журналіста Сидора Твердохліба, який уже в перші роки польської окупації став із запалом пропаґувати льояльність „русинів” супроти польської держави. В такому „хрунівському” дусі С. Твердохліб редаґував, видавану за польські гроші, газету українською мовою, а крім цього особисто дуже активно аґітував за участь українців у виборах до польського сейму, хоч українська суспільність бойкотувала ці вибори. Бойовики УВО Іван Пасіка і Садовський, з співучастю члена УВО Дзіковського, застрілили С. Твердохліба в Камінці Струміловій, 15-го жовтня 1922 р. В той час УВО ще була організаційно пов'язана з урядом ЗУНР та його представництвом на західноукраїнських землях – „Політичною Колеґією”, і вбивство С. Твердохліба виконано за відомом і апробатою уряду ЗУНР, як теж проводів усіх тодішніх українських леґальних політичних партій.

Закордонні станиці і вишколи УВО

Для фінансування діяльности УВО було створено „Український Бойовий Комітет” під керівництвом Михайла Матчака. Цей комітет мав свої клітини в Краю й на еміґрації та займався збіркою грошевих пожертв на цілі УВО. На американському терені проводила збірки на цілі УВО „Федерація Українців у ЗДА”, під керівництвом д-ра М. Цеглинського. На терені Чехо-Словаччини, з почину д-ра І. Т. Рудницького, всі українські стипендіянти „Чесько-Українського Комітету”, симпатики УВО, добровільно оподаткували себе і щомісяця таємно платили певну частину своєї стипендії на цілі УВО. В час співпраці УВО з урядом ЗУНР представник уряду д-р Я. Селезінка передав з фонду ЗУНР на цілі УВО суму 100.000 чеських корон. Окремим джерелом фінансів УВО були вищезгадані експропріяційні напади на поштові та податкові уряди.

Важливою ділянкою внутрішньо-організаційної праці УВО був військовий вишкіл її членів. Як для майбутньої війни, так і для революційно-бойової діяльности потрібні були добре вишколені військовики. З уваги на це, УВО доручила своїм клітинам у Краю дати кожному членові початковий військовий вишкіл, якщо даний член не служив у війську. Для підвищення рівня військового вишколу Начальна Команда УВО зорганізувала за кордоном спеціяльні військові курси. Одним з більших таких курсів, поставлених на високому рівні, був у 1925-26 рр. піврічний військовий курс у Данціґу для старшин. Курс цей закінчили 60 членів УВО – колишні військовики, як теж і 50 молодших членів УВО, які ще не відбули військової служби. Всі вони прибули на курс із Краю нелеґально і таким самим способом по закінченні вишколу повернулися на рідні землі. Другий такий військовий курс відбувся на Закарпатті.

Підпільне видавання „Сурми”

Пресовим органом УВО був місячник „Сурма”, що почав виходити щойно в 1927 р. – на сьомому році існування Організації. „Сурма” друкувалася за кордоном, перший рік у Німеччині, а відтак у ЧСР і Литві. До Краю пересилано її організаційним зв'язком і поширювано як нелеґальну літературу. Наклад „Сурми” становив 10.000 примірників. Призначена для розповсюдження на українських землях частина накладу „Сурми” була друкована на тоненькому папері, а для закордону – на звичайному. Перше число „Сурми” зредаґував д-р Іван Ґижа, відтак „Сурму” редаґувала колеґія: на ідеологічно-програмові теми писав полк. Є. Коновалець, на військові – сотн. Ріко Ярий, на політичні – Сидір Чучман, про революційно-визвольну боротьбу інших народів – Омелян Сеник, хроніку подій провадив Володимир Мартинець, обов'язком якого було теж збирати редакційний матеріял. Технічною частиною видавництва та кольпортажу чотирьох перших чисел „Сурми” займався Омелян Сеник, а дальших – сотн. Іван Рев'юк („Бартович”), керівник станиці УВО в Литві.

Польська влада всіма способами намагалася унеможливити кольпортаж „Сурми” між українським населенням. Кого поліція зловила на розповсюджуванні „Сурми”, того засуджувано на кілька років тюрми. Та не зважаючи на ці переслідування, населення західноукраїнських земель залюбки читало „Сурму”, передаючи її з рук до рук і з хати до хати.

З-за кордону транспортовано „Сурму” на західньоукраїнські землі різними шляхами: з Данціґу, де провідником станиці від 1931 р. був Андрій Федина, з ЧСР через Польщу (лінія Тешина) і з Закарпаття через Карпати.

Проти орієнтацій на Москву і Варшаву

За вісім років діяльности УВО здобула собі величезний авторитет в українського народу, як теж; розголос і добру славу серед чужих. А проте вже від самого початку свого існування УВО мала одну основну хибу, що поступово все більше проявлялася і гальмувала її діяльність. Українська Військова Організація постала як рух спротиву ворожій окупації, не маючи однак єдиної ідеологічно-політичної основи. В рядах УВО згуртувалися люди різних політичних поглядів, що бажали брати активну участь у боротьбі за визволення України. А в той час в українському політичному світі існували великі ріжниці в поглядах щодо програми й тактики політичної діяльности. Ті різні погляди щораз виразніше стали проявлятися і в рядах УВО.

В перші роки свого існування УВО намагалася бути в близьких контактах з урядом ЗУНР, на чолі якого стояв д-р Євген Петрушевич. Комендант УВО полк. Є. Коновалець був того погляду, що контакти УВО з урядом ЗУНР не повинні бути занадто тісні й УВО мусить мати широку свободу діяльности. Протилежний погляд заступали диктатор ЗУНР Є. Петрушевич і його найближчі співробітники. Вони вважали, що УВО повинна бути повністю підпорядкована урядові ЗУНР і служити йому знаряддям у політичній діяльності. До 1923 р. авторитет уряду ЗУНР серед населення Західньої України був досить великий, тому й на полк. Коновальця, як Головного Коменданта УВО, ввесь час роблено натиск по лінії бажань диктатора Петрушевича. Для вияснення і полагодження тих справ полк. Є. Коновалець був примушений виїхати восени 1922 року за кордон. (Полк. Є. Коновалець виїхав з Краю 23-го жовтня 1922 р. і повернутися в Україну йому вже більше не судилося).

Полк. Є. Коновалець виїхав тягаровим поїздом з підльвівської станції в напрямі на Раву Руську, через Польщу до Данціґу на підроблені документи.[8]

Метою поїздки полк. Коновальця за кордон було намагання наладнати взаємини УВО з урядом ЗУНР д-ра Є. Петрушевича.

Властиво, полк. Коновалець утримував тісніший зв'язок та політичну координацію з Головним Отаманом Симоном Петлюрою, а з головою уряду ЗУНР д-ром Є. Петрушевичем контактувався для узгіднення акцій УВО на західноукраїнських землях.

Одначе, полк. Коновальцеві, по приїзді за кордон, не вдалося наладнати добрих взаємин з урядом ЗУНР не тільки через своє безкомпромісове становище в питаннях соборности українських земель, але й через свою засадничо неґативну поставу до всяких радянофільських орієнтацій чи тенденцій, які в той час, як було вже згадано, проявлялися серед членів уряду ЗУНР. Крім того, полк. Коновалець твердо обстоював погляд, що визвольна політика й боротьба на західньоукраїнських землях повинна провадитися на плятформі соборного змагання всіх українських земель, проти всіх окупантів, в одностайній скоординованій політично-революційній дії, а не в обмежених рамках і такій політичній обстановці, в якій тоді перебували лише західньоукраїнські землі.

Ще навесні 1920 р. полк. Коновалець задеклярував був свою згоду ввійти до „Ліґи Відбудови України”, що тоді створилась на принципі соборництва, але через нефортунний добір осіб швидко розпалася. В лютому 1921 р. полк. Коновалець увійшов до „Всеукраїнської Національної Ради” у Відні, з якої, на рішучу вимогу диктатора ЗУНР Є. Петрушевича, мусіли вийти представники Галичини, після чого ця Рада розпалася. Водночас полк. Коновалець започаткував у Відні створення гуртка „Молода Галичина”, що поставив за своє завдання „дати зав'язок до створення громадсько-політичної організації всеукраїнського характеру з метою: „протидіяти ширенню ідеології територіяльного сепаратизму, маючи на увазі, що така ідеологія остаточно кинула б наддніпрянське громадянство в обійми поляків, а знову галицьке – в обійми москалів”. Після приїзду полк. Коновальця з-за кордону до Галичини, відбувся у Львові, в днях 1-3 липня 1922 р., великий студентський з'їзд з участю коло 250 учасників. Цей з'їзд прийняв подібного змісту постанови, як і „Молода Галичина” у Відні. Вище з'ясованих поглядів дотримувався полк. Коновалець і після другого приїзду за кордон, восени 1922 р., і тому проти нього почалася відверта кампанія з боку однодумців диктатора Петрушевича. В часописі „Канадійський Українець” проф. Петро Карманський умістив незвичайно напастливу статтю п. н. „Контрреволюційний заговір проти галицького уряду”, проф. Степан Рудницький заговорив подібним тоном у статті „Галичина та Соборна Україна”. В ще гіршому тоні, з явним пришиванням полк. Коновальцеві польської аґентури, були написані статті д-ра Осипа Назарука, колишнього міністра ЗУНР, а опісля шефа преси і пропаґанди в екзильному уряді ЗУНР. Врешті, сам диктатор Є. Петрушевич висунув вимогу, щоб Головний Комендант УВО полк. Коновалець або повністю підпорядкувався екзильному урядові ЗУНР, або уступив з поста Головного Коменданта УВО.

В тій справі відбулася в березні 1923 р., в Оліві біля Данціґу, спеціальна нарада командного штабу УВО та його конференція з представниками уряду ЗУНР. Цими представниками були: отаман Ярослав Селезінка, керівник військових справ ЗУНР, та д-р Володимир Бачинський і Зиновій Пеленський – члени зорганізованих з доручення уряду ЗУНР на західньоукраїнських землях „Народнього Комітету” та „Міжпартійної Ради”. Полк. Коновалець відмовився зійти з позицій соборництва і перетворити УВО в знаряддя ЗУНР. Щоб не спричинити відвертого конфлікту між УВО і урядом ЗУНР, полк. Коновалець уступив восени 1923 р. з поста Начального Коменданта УВО. Функції Начальної Команди УВО перебрала „Політ-Колеґія”, під проводом військового референта уряду ЗУНР отам. Ярослава Селезінки. Крайовим Комендантом УВО на західньоукраїнських землях став полк. Андрій Мельник, особа сприємлива для диктатора Петрушевича і його оточення як добрий військовик і бойовик, але людина не такого чіткого політичного наставлення як полк. Є. Коновалець. На становищі Крайового Коменданта УВО пробув полк. Андрій Мельник до квітня 1924 р., – коли то його заарештовано у зв'язку зі справою Ольги Басарабової і засуджено на 4 роки тюрми.

Явний перехід д-ра Є. Петрушевича, голови екзильного уряду ЗУНР, на совєтофільську орієнтацію в 1923 р. дуже швидко зруйнував увесь авторитет диктатора, а далі й самого екзильного уряду ЗУНР. Внаслідок цього УВО відсахнулася від політики екзильного уряду ЗУНР і вирішила піти своїм власним шляхом. Тоді провідний актив УВО звернувся до полк. Євгена Коновальця, щоб він знову перебрав керівництво Організацією в свої руки. Полк. Євген Коновалець на це погодився, тим більше, що в час його відсутности УВО зазнала важкого удару і потребувала негайної відбудови.

Процес Басарабової

На початку 1924 р. польська поліція заарештувала зв'язкову УВО Ольгу Басараб, і хоч вона загинула під час тортур 12-го лютого 1924 р., не зрадивши жадної організаційної та ємниці, то знайдені при ній в момент арештування деякі матеріяли напровадили поліцію на слід і уможливили їй провести численні арешти серед провідного активу УВО. Керівник розвідки УВО О. Думин залишив в О. Басарабової таємні матеріяли, що попали в руки поліції та помогли їй розкрити і заарештувати сотн. В. Коваленка. В ході дальшого слідства заарештовано і засуджено тодішнього Крайового Коменданта УВО полк. Андрія Мельника на 4 роки; сотн. Євгена Зиблікевича і сотн. Василя Коваленка по 3 роки; Богдана Зеленого і Федора Горобця по 2.5 року; Миколу Білянського і Михайла Ґаца по 2 роки; Ірину Вахнянин на 15 місяців в'язниці; Франца Штика і Григорія Лихолата звільнено. Внаслідок цих арештів організаційна сітка УВО була сильно порвана.

Про цей період політичних труднощів у діяльності УВО подано в книжці „Євген Коновалець”, що вийшла в 1938 р. у Париж під редакцією д-ра Олега Кандиби-Ольжича та Ом. Сеника, дослівно таку коротку замітку, яку цитує у своїй праці „Від УВО до ОУН” В. Мартинець:

„Грудень 1922 р.: – конфлікт Вождя з Петрушевичем, який домагається від нього безумовного підпорядкування, чому Вождь з огляду на вповні недоцільну антиреволюційну політику Петрушевича рішуче спротивився.

„1923 р.: – на вимогу висланої в березні цього року делеґації Петрушевича до Москви під проводом сотника Івана Коссака, намагається Петрушевич усунути Вождя від кермування УВО. Восени Вождь покидає Команду УВО до червня 1924 р.

„1924.: – В червні Вождь знову перебирає Верховну Команду УВО під умовою, що УВО, як соборницько-революційна організація, не сміє мати з Петрушевичем нічого спільного”.

Але саме повернення полк. Коновальця на пост Начального Коменданта УВО ще не зліквідувало у ній ріжниці в поглядах на зовнішню політику. Всередині УВО все ще існувала група прихильників політики д-ра Є. Петрушевича, щоправда нечисленна, зате ж досить впливова.

О. Думин, один із найрухливіших членів вищезгаданої групи, референт розвідки в Начальній Команді УВО, почав підготовляти, в порозумінні з диктатором Петрушевичем, „палатну революцію” всередині УВО, з метою відсунути полк. Коновальця від керівництва Організацією.

[В той самий час виникли великі розходження поглядів між тодішним Крайовим Комендантом інж. Ярославом Індишевським, а членами Крайової Команди УВО сотн. Ю. Головінським, та сотн. Омеляном Сеником щодо тактики і політичних позицій революційної боротьби УВО.

Ярослав Індишевський не був фронтовим старшиною, як Головінський і Сеник. Будучи в Коші УСС, він цікавився політичними питаннями, мав знайомства з полк. Г. Коссаком та іншими старшинами, що в часах українізації переїхали на Україну і були там пізніше розстріляні. Плянуючи з ними широку акцію на Україні, він нав'язував зв'язки також до деяких знайомих, що вже були залеґалізовані на большевицьких посадах. (Його змішують з його братом, інж. Степаном Індишевським, старшиною СС, що з Ужгороду утримував зв'язки УВО з ЗУЗ, і в 1924 році був висланий на СУЗ і там пропав у невідомий спосіб). Ярослав Індишевський, бувши приклонником Петрушевича, розраховував на допомогу большевиків у протипольській боротьбі. Він приїхав у 1924 році зі Львова до Праги намовляти, щоб змінити полк. Коновальця. Ця місія не пощастила петрушевичівцям. Я. Індишевського залишено в Празі, а Крайовим Командантом УВО на ЗУЗ призначено сотн. Ю. Головінського, бойового референта в Крайовій Команді. Про причини цих змін кружляли різні припущення.

На процесі Романа Барановського у вересні 1933 р. свідок прокурора Кухарський насвітлив ці розходження в такий сцосіб, що тодішній Крайовий Комендант УВО Ярослав Індишевський, разом із Дмитром Палієвом, політичним референтом Крайової Команди УВО, мали б їздити до Харкова на переговори з урядом УССР, щоб нав'язати з ним співпрацю УВО в боротьбі проти Польщі.

Я. Індишевський помер у Празі у 1928 році, а Дм. Паліїв був арештований і переслуханий у справі цієї подорожі, але не був за те засуджений поляками.] Тоді ж було розкрито і змову сотн. О. Думина.

Для вияснення всіх тих справ скликано окрему конференцію УВО, що відбулася в січні 1925 р. в Ужгороді. Конференція визнала неправильними позиції визнавців орієнтації на „радянську Україну” та прихильників політики Петрушевича, як теж затвердила усунення інж. Я Індишевського і сотн. О. Думина та їхніх однодумців з рядів УВО.

Усунені з рядів УВО, на підставі рішення ужгородської конференції, прихильники радянофільської політики д-ра Є. Петрушевича створили нову підпільно-революційну організацію п. н. „Західньо-Українська Народня Революційна Організація” (ЗУНРО), а водночас почали видавати, як її офіціоз, підпільну неперіодичну газету „Український Революціонер”. Проте, крім створення кількох ланок на Покутті, ЗУНРО не зуміла розбудувати своєї організаційної сітки на західньоукраїнських землях і незабаром самоліквідувалася.

Потреба політичної однородности кадрів УВО

Українська Військова Організація постала як революційно-збройний рух спротиву проти окупантів українських земель – в обороні самостійности соборної української держави, – без чітко визначеного власного ідеологічно-пропаґандивного обличчя. Членом УВО міг стати кожен український патріот-самостійник, який бажав чинно боротися в організованих рядах збройного підпілля проти ворожої окупації за волю українського народу, без уваги на свої ідеологічно-політичні переконання чи партійну приналежність.

Тому вважалося за цілком природне, що члени УВО, крім діяльности в рамках УВО, займалися ще й іншою політичною роботою поза цією організацією. І так, одні вели окремі ідеологічні організації (як, наприклад, Зиновій Петрів, д-р Мирон Коновалець, Ілярій Ольховий, Василь Бас, Д-р Іван Ґижа), інші залишилися членами леґальних політичних партій (як, наприклад, Юрій Полянський, Дмитро Паліїв, Михайло Матчак, Остап Коберський, О. Павлів та ін).

Організатори УВО гадали, що така постановка справи буде великим позитивом, бо дасть можливість об'єднати в рядах УВО найкращі одиниці з-поміж членів усіх українських політичних груп, партій і напрямків. Нова організація, як на це вказує вже сама її назва, повинна була базуватися на такому принципі, на якому базується побудова національної армії, всенароднього війська: на позапартійності.

Проте дуже швидко виявилося, що така „позапартійність” УВО стала її великим недоліком. Відсутність, всіх її членів зобов'язуючої, ідеології та програми з одного боку, а з другого – зустріч у рамках однієї організації людей різних політичних поглядів, – усе це стало причиною багатьох внутрішніх конфліктів, що завдали організації великої шкоди.

Начальний Комендант полк. Є. Коновалець, свідомий отих недоліків УВО, прагнув надати їй виразне ідеологічно-політичне обличчя, обличчя націоналістичне. А таке прагнення полк. Коновальця викликало, в свою чергу, велике зацікавлення до УВО з боку інших українських націоналістичних організацій, що постали в період „позапартійности” УВО і діяли чи то на українських землях, чи то на чужині. Політична доцільність наказувала прагнути до об'єднання всіх українських націоналістичних сил для спільної боротьби.

ПАРТІЙНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ

Міжпартійна Рада

Спочатку всі вони діяли одностайно проти польської окупації і з цією метою заснували були „Міжпартійну Раду”, головою якої був Кирило Студинський, а секретарем – Володимир Бачинський. „Міжпартійна Рада” підчинялась екзильному урядові ЗУНР д-ра Є. Петрушевича. З бігом часу, внаслідок нової політичної ситуації, а саме: закріплення совєтської влади на Наддніпрянщині й польської окупації на західноукраїнських землях, перехід д-ра Петрушевича на совєтофільську орієнтацію і занепад авторитету екзильного уряду ЗУНР, – серед членів „Міжпартійної Ради” виникла велика ріжниця в поглядах щодо дальшої політичної діяльности. Через те „Міжпартійна Рада” перестала існувати, і кожна з вищезгаданих партій пішла далі своїм власним шляхом, переживаючи менше чи більше гострі внутрішні кризи та зміни.

УНДО та її відлам УПП

Найсильніших внутрішніх потрясень зазнала найбільша з тих партій – Трудова. Велика частина її членів залишилася вірною д-рові Є. Петрушевичеві навіть після зміни його політики, переходячи разом із ним на совєтофільську орієнтацію. Ця частина Трудової партії назвала себе „незалежною групою”. Вона мала спершу помітний вплив на офіціоз партії – щоденник „Діло”, який із захопленням передрукував вістки про „небувалі успіхи радянської влади” в УССР. Другу групу в Трудовій партії творили т. зв. автономісти, які підкреслювали конечність „органічної праці” і ставили перед собою завданням здобути для Галичини автономію в рамках польської держави. Провідниками цієї групи були д-р Степан Баран і Д-р Степан Витвицький. Була ще й третя група, а саме: ті, що відкидали совєтофільську орієнтацію й автономізм та намагалися знайти можливості леґальної боротьби на засадах самостійництва.

В 1923/24 рр. Дмитро Паліїв виступив з ініціятивою перебудувати Трудову партію під політично-програмовим оглядом і дати їй нову назву – „Українське Національно-Демократичне Об'єднання”. В Трудовій партії Паліїв належав до самостійницької групи, будучи водночас членом УВО, де займав пост політичного референта Головної, а відтак Крайової Команди.

Після довших переговорів дійшло до поєднання двох перших та частини третьої групи Трудової партії, і на з'їзді 11-го липня 1925 р. завершено те поєднання формально – створенням нової партії під назвою „Українське Національно-Демократичне Об'єднання” (УНДО). Теоретично беручи, переможцем вийшла самостійницька група, бо в програмі партії поставлено вимогу самостійности й соборности України. На ділі ж справжнім переможцем стала група автономістів, бо в практичній діяльності прийнято засаду змагати до самостійности й соборности шляхом леґалістичного парляментаризму, на якому першим етапом мало бути здобуття для Галичини автономії в рамках польської держави. Члени УВО, що вступили в УНДО, створили там „опозиційне крило” під проводом Дмитра Палієва, але з бігом часу, замість перетягти автономістів на свої позиції, як це вони собі обіцяли були зробити, й самі вони почали чимраз виразніше переходити на автономістичні позиції.

Визначними діячами УНДО стали: Степан Баран, Степан Витвицький, Володимир Бачинський, Антін Горбачевський, Михайло Галущинський, Володимир Кузьмович, Дмитро Левицький, Кость Левицький, Іван Кедрин-Рудницький, Остап Луцький, Любомир Макарушка, Володимир Охримович, Мілена Рудницька, Юліян Павликовський, Володимир Целевич, Сергій Хруцький, Василь Мудрий. Офіціозом УНДО залишився щоденник „Діло”. Спочатку УНДО бажало співпрацювати з УВО. До диспозиції Дм. Паліїв поставив щоденник „Новий Час”, що почав був виходити в жовтні 1923 р. на кошти УВО, а якого редактором був якраз Паліїв, як делеґат Крайової Команди УВО. Проте з бігом часу УНДО почало щораз то виразніше і рішучіше виступати проти УВО й усякої протипольської революційної діяльности, мовляв, вона завдає українському народові шкоду. Обороняючи позиції легалізму й „органічної праці”, прагнучи до розбудови українського господарського, культурно-освітнього й політичного життя на засаді льояльности супроти польської держави, УНДО швидко стало явним противником УВО, повністю перетворившися, згідно з вживаною в УВО номенклятурою, в партію угодовців.

В травні 1927 р. відкололась від УНДО, з групи совєтофілів, частина під проводом Вячеслава Будзиновського і створила окрему „Українську Партію Праці” (УПП), з пресовим органом „Праця”. УПП проіснувала до 1930 року.

Українська Соціял-Демократична Партія

Друга соціялістична партія на західньоукраїнських землях – „Українська Соціял-Демократична Партія” (УСДП) – підпала під комуністичні впливи більше, ніж соціялісти-радикали. До голосу в партії прийшли явні речники совєтофільсько-комуністичної орієнтації: Б. Кузьма, Антін Чернецький, С. Волинець. Вони перетворили УСДП в експозитуру нелеґальної „Комуністичної Партії Західньої України” (КПЗУ), через що польська влада її розв'язала. Щойно в 1929 р. УСДП відновила свою діяльність, уже як незалежна від комуністів партія, проте її впливи були ввесь час зовсім незначні. Преса УСДП, – тижневики, чи пак місячники „Вперед” і „Воля”, – мала маленький наклад і появлялась нереґулярно.

Головними діячами УСДП були: Семен Вітик, Лев Ганкевич, І. Квасниця, Я. Остапчук, Володимир Темницький, Володимир Старосольський.

Українська Соціял-Радикальна Партія

УНДО залишилось аж до 1939 р. найсильнішою з українських легальних партій на Західній Україні.

Друга передвоєнна українська політична партія, заснована в 1890 р. під назвою „Українська Радикальна Партія” (її основником був Іван Франко, який, однак, швидко після цього вирікся соціялізму), після окупації Західньої України Польщею, з'єдналася з волинською партією соціял-революціонерів в одну, під новою назвою „Українська Соціял-Радикальна Партія” (УСРП). [У своїй програмі ця партія на головний плян ставила клясові інтереси селянства і робітництва, а своїм ідеологом визнавала Михайла Драгоманова (нар. 1841, помер 1895 р.). В національному питанні вона стояла на засаді державної самостійности України, і вела в леґальних формах опозиційну політику проти польської окупації Західньої України. В соціяльній політиці радикали проповідували марксистський соціялізм, входили в склад соціялістичного II. Інтернаціоналу, ідейно-політично були в контроверсії з комуністичними позиціями Третього Інтернаціоналу і розходилися з комуністами також у питаннях тактики. Протилежно до комуністів, вони відкидали засоби революції і терору і йшли шляхом леґалізму. Хоч радикали були противниками комунізму, одначе своєю пропаґандою соціялізму вони мимовільно підготовляли подекуди ґрунт для комуністичної аґітації, зокрема в таких осередках, які не розбиралися в ріжницях між демократичним і совєтським соціялізмом, або були здезорієнтовані посталими тоді новотворами т. зв. соціялістичних республік, особливо в роках НЕП-у й українізації, у неменшій мірі, ніж совєтофільські групи націонал-демократів, що відкололися були від Трудової Партії. Чимало членів радикальної партії, які були наставлені революційно, перейшло тоді в комуністичні ряди. В практичній політичній дії радикали виступали головно проти консервативного клерикалізму в перебільшено-аґітаційних формах і старалися наставляти селянство проти духовенства та інтеліґенції не лише з польського адміністративного апарату, але також проти української інтеліґенції інших партійних переконань, як проти „буржуазії”, що нібито визискує його. Українські націоналістичні організації, зокрема ОУН, радикали навмисне змішували з УНДО і в своїй пропаґанді називали речниками „української буржуазії”]. Своєю тактикою леґалізму й опортунізму в відношенні до польської держави радикали були близько споріднені з УНДО-м.

Радикали мали значні впливи серед західньо-українського селянства і були, після УНДО, другою найсильнішою леґальною партією в Західній Україні.

Визначними членами УСРП були: Лев Бачинський, Іван Макух, Матвій Стахів, І. Блажкевич, О. Коберський, Д. Ладика, В. Лисий, М. Матчак, О. Павлів, І. Попович, С. Жук. Пресовим органом цієї партії був „Громадський Голос”, тижневик, за редакцією М. Стахова. Партія мала власну організацію молоді „Каменярі” та видавала освітню бібліотечку для народу „Самоосвіта”. Фінансово радикали спиралися на значну допомогу з боку української селянсько-робітничої еміґрації в Америці.

Сель-Роб

Частина совєтофільсько-комуністичного крила УСДП об'єдналася з соціялістами москвофільської галицької партії та з холмсько-волинською соціялістичною групою Сель-Союзу, і разом вони створили нову, явно комунофільську, партію „Українське Селянсько-Робітниче Соціялістичне Об'єднання” (Сель-Роб). У 1927 р. ця партія розкололася на „Сель-Роб правицю” і „Сель-Роб лівицю”. В 1928 р. частини обох відколів об'єднались у „Сель-Роб єдність”, та в 1932 р. польська влада розв'язала ввесь „Сель-Роб”.

КПЗУ

Побіч явних, леґальних комунофільських партій, від початку польської окупації на західньоукраїнських землях діяла нелеґальна „Комуністична Партія Західньої України”, заснована большевиками під час польсько-большевицької війни. КПЗУ користувалася великою фінансовою і політичною допомогою з боку уряду УССР, зокрема в період НЕП-у та „українізації”.

Пропаґуючи орієнтацію на „радянську Україну”, яка мала б помогти Західній Україні визволитися з-під польської окупації та об'єднатися в одній „самостійній соціялістичній радянській українській державі”, КПЗУ мала в перші роки свого існування помітні впливи серед українського селянства і студентства.

УКНП

Передвоєнна „Християнсько-Суспільна Партія” після окупації Західньої України поляками зовсім завмерла, і щойно в 1930 р. постала, як її наслідниця, „Українська Католицька Народня Партія” (УКНП), з пресовим органом „Нова Зоря”. Провідниками цієї партії були станиславівський єпископ Григорій Хомишин і редактор „Нової Зорі” д-р Осип Назарук. УКНП була наскрізь льояльною супроти Польщі та проповідувала польсько-українське співжиття в Галичині, як „спільній батьківщині українців і поляків”. З метою протиставитися тим національ-но-освідомлюючим впливам, що йшли через культурно-освітню організацію „Просвіта”, єпископ Гр. Хомишин доручив організувати на терені своєї дієцезії нове товариство „Скала”, подібне до „Просвіти”, але угодовецького напрямку.

Галицькі москвофіли

Існуюча до війни партія москвофілів зазнала в час війни смертельного ідейно-політичного удару. Визвольні змагання 1918-го і наступних років національне освідомили українську суспільність, так, що навіть колишні москвофіли стали здебільша свідомими українцями. З сильної колись москвофільської партії залишилась тільки жменька партійних провідників, без опертя в народніх масах. Проте ця жменька одержала міцну підтримку з боку польських окупантів, які з допомогою москвофілів прагнули розколоти український фронт Окупаційна влада передала москвофілам великий будинок „Народнього Дому” та друкарню „Ставропігії” у Львові, призначивши для них постійні фінансові дотації. Спираючись на цю польську грошову й політичну допомогу, галицькі москвофіли створили окремий стипендійний фонд, з допомогою якого намагалися приєднати собі незаможних українських студентів. Проте жадного політичного впливу на українські народні маси москвофільська партія після війни вже не мала. Невелика група москвофілів перейшла до „Сель-Роб”-у.

* * *

Окреме місце між усіма цими партіями займала недовгочасна „Українська Партія Національної Роботи”, про яку буде мова далі.

Так ото оформилось українське політичне життя в Західній Україні в перші роки польської окупації. Поминаючи москвофільську партію, що її штучно втримували при житті поляки своїми фінансовими субсидіями і яка могла тільки декого з українців зловити приманою стипендії чи праці на державній посаді, – на український загал ішов з одного боку наступ совєтофільства, а з другого – леґалізму й угодовщини. Речниками і пропаґаторами совєтофільства були КПЗУ і Сель-Роб, а посередньо також і УСДП та УСРП, як носії марксизму-соціялізму. УСДП і УСРП, разом з УНДО і УКНП, були теж пропаґаторами леґалізму й угодовщини. Всі ці впливи проникали і до УВО, яка не могла протиставити їм своєї ідеології, бо в той час вона такої ідеології ще не мала. Дехто з членів УВО симпатизував з совєтофілами, інші намагалися політично зв'язати УВО з УНДО-м (напр., Дм. Паліїв, Л. Макарушка, В. Целевич), ще інші – з УСРП (напр., М. Матчак, О. Навроцький, О. Коберський).

Щоб могти успішно протиставитися всім тим впливам, шкідливим для українського самостійництва, треба було спершу чітко оформити націоналістичну ідеологію. Тим більше, що саме в бік націоналістичної ідеології скеровував увагу українських патріотів критичний розгляд недавніх збройних визвольних змагань, ствердження причин їх поразки. Аналіза розвитку подій на Наддніпрянщині 1917-1918 рр. вказує на те, як фатально заважила на дальшому перебігу й кінцевому висліді визвольних змагань відсутність ясної національної самостійницько-державницької ідеї в тих, кому історія судила була стати при кермі на початках відновленого українського державного будівництва. Тож, як повчав досвід недавнього минулого, деструктивним силам, які все ще діяли, треба було протиставити самостійницько-державнотворчу силу – українську націоналістичну ідеологію й організацію.

В 1919 р., коли Польща окупувала західноукраїнські землі, тут існували чотири українські політичні партії: 1) „Українська Народно-Трудова Партія”, яка до 1919 р. називалася „Українська Національно-Демократична Партія” (УНДП); 2) „Українська Соціял-Радикальна Партія” (УСРП); 3) „Українська Соціял-Демократична Партія” (УСДП); 4) „Українська Християнсько-Суспільна Партія” (УХСП).

ПОЧАТКИ НАЦІОНАЛІСТИЧНИХ ОСЕРЕДКІВ НА ЗУЗ

Писання д-ра Дмитра Донцова

Першим і найвизначнішим ідеологом українського націоналізму по першій світовій війні став д-р Дмитро Донцов.

Д-р Дмитро Донцов перебував у Західній Україні вже в останні роки перед першою світовою війною. Він став тут загально відомим як пропаґатор націоналістично-самостійницької ідеології своєю доповіддю на Студентському з'їзді у Львові 1913 р. про „Сучасне політичне положення нації і наші завдання”. Доповідь ця появилася опісля окремим виданням як прийнята Студентським з'їздом самостійницька плятформа політичної діяльности на найближче майбутнє. Дальший розголос здобув д-р Дм. Донцов своїми брошурами „Модерне москвофільство” (видана 1913 р.) і „З приводу одної єресі” (видана 1914 р.). В тих брошурах, написаних блискучим публіцистичним стилем, Донцов доводив шкідливість для українського народу всіх проявів москвофільства і пропаґував, як єдиноправильний шлях, повне відокремлення України від Росії та відновлення національно-державної самостійности України.

В 1921 р. видав Донцов у Відні свою нову публіцистичну працю „Підстави нашої політики”, в якій рішуче відкидав усяку орієнтацію на Москву, все одно, чи та Москва царська, республіканська, буржуазна, чи пролетарсько-соціялістична, – і закликав українців орієнтуватися тільки на Західню Европу.

В 1925 р. появилась праця Дм. Донцова „Націоналізм”, в якій автор провів нищівну критику українського угодовства і соціялістичної псевдодемократії. Тієї псевдодемократії, що розкладала українську духовість, обдирала український нарід з його національної свідомости, присипляла його туманними фразами про „всесвітнє братерство” та про „спільні інтереси селянсько-робітничих мас усієї Росії”, чим підготовила катастрофу визвольних змагань. Як антитезу до цього Дмитро Донцов вказав український націоналізм.

Твори Дм. Донцова притягнули до себе загальну увагу. Гострота його вислову помагала виразніше бачити проблеми, а величність націоналістичних ідей, показана Дмитром Донцовим на тлі хуторянства „Дядьків атєчества чужого”, захоплювала українську молодь і робила її борцем за здійснення ідей українського націоналізму.

Полк. Євген Коновалець, повернувшися навесні 1921 р. до Галичини і перебравши пост Головного Коменданта УВО, звернувся до Д-ра Дмитра Донцова з пропозицією відновити видавання „Літературно-Наукового Вістника” й редаґувати його в дусі ідей українського націоналізму, пропаґатором яких був Донцов. Одержавши його згоду, полк. Коновалець доручив реалізацію відновлення „ЛНВістника” проф. Юрієві Полянському, членові Головної Команди і першому Крайовому Комендантові УВО після виїзду Коновальця з Галичини. Так завдяки заходам УВО, з днем 1-го травня 1922 р. почав знову появлятися „Літературно-Науковий Вістник”. Видавцем його стала відновлена в 1921 р. „Українська Видавнича Спілка”, яку очолювали проф. Юрій Полянський і Осип Навроцький, тоді член Крайової Команди УВО. Начальним редактором „ЛНВістника”, на виразну вимогу полк. Коновальця, став д-р Дмитро Донцов, а співредакторами – Володимир Дорошенко і Володимир Гнатюк.

Дм. Донцов подав у першому числі відновленого журналу таке основне завдання „Літературно-Наукового Вістника”:

„Вирвати нашу національну ідею з хаосу, в якім вона грозить згинути, очистити її від сміття й болота, дати їй яскравий, виразний зміст, зробити з неї стяг, коло якого гуртувалася б ціла нація – ось завдання, до розв'язки котрого, разом з іншими, хоче спричинитися і відновлений „Літературно-Науковий Вістник”.

Згідно з такою заявою, Дм. Донцов заходився відразу надати журналові виразно націоналістичне обличчя. З тим не хотіли погодитися обидва співредактори, прихильники інших партійно-політичних напрямків, і тому вони вийшли з редакції. Редактором „ЛНВ” залишився сам Дм. Донцов.

Після того, як полк. Коновалець на деякий час відійшов від командування УВО, а УВО під Крайовим Комендантом полк. Андрієм Мельником підпорядкувалася урядові ЗУНР Петрушевича, зв'язок УВО з „ЛНВістником”, який різко осуджував совєтофільську орієнтацію Петрушевича, перервався. Того зв'язку вже й не наладнано, і „ЛНВ” під редакцією Дм. Донцова залишився вже на далі самостійним органом. Проте „ЛНВ”, хоч і не бувши пов'язаний організаційно з УВО, став пропаґатором ідей українського націоналізму і відіграв важливу ролю в формуванні націоналістичної ідеології. „Літературно-Науковий Вістник”, під редакцією Дм. Донцова, виходив до 1933 р., а від 1933 до 1939 р. – під скороченою назвою „Вістник”:

„Заграва” і УПНР

Побіч відновленого „Літературно-Наукового Вістника” почав у 1922 році, з ініціативи УВО, виходити ще один журнал виразно ідеологічно-політичного характеру – „Заграва”. Головним редактором цього журналу став Дм. Донцов, а співредакторами – тодішні члени Крайової Команди УВО Дмитро Паліїв, Василь Кучабський, Михайло Матчак, як теж; Володимир Кузьмович. У час відсутности полк. Коновальця в УВО (взимку 1923-24 р.) названі члени УВО заходилися творити при журналі „Заграва” окрему леґальну націоналістичну партію. Незабаром така партія справді постала під назвою УПНР, при чому для сторонніх це скорочення читалося „Українська Партія Національної Роботи”, а для її членів і втаємничених це означало: „Українська Партія Національної Революції”. Тому то повну назву партії писано завжди в формі: „Українська Партія Національної Р(оботи)”.

До проводу УПНР були обрані такі особи: посол Самійло Підгірський – голова, Дмитро Донцов – секретар, членами керівництва партії були Володимир Кузьмович, Дмитро Паліїв, Остап Луцький. Замітнішу ролю в УПНР відігравали Володимир Кохан, Дмитро Левицький, Роман Сушко, Іван Кедрин-Рудницький, Мілена Рудницька, Ярослав Цурковський та інші. Це була спільна галицько-волинська партія націоналістичного напрямку. Але вона проіснувала недовго.

В літі 1925 року заходами Дм. Палієва члени УПНР, крім Підгірського і Донцова, об'єдналися з автономістичною групою „трудовиків” і радянофільською групою „незалежних” трудовиків в нову політичну партію, в „Українське Національно-Демократичне Об'єднання” (УНДО).

Політичні розрахунки Дмитра Палієва, що націоналістична група „загравістів”, влившися в УНДО, надасть цій новій партії лінію принципового самостійництва, не здійснилися. Здійснилися за те передбачення і перестороги Донцова, що злиття з політично хиткими елементами доведе УПНР до самоліквідації.

Український університет в підпіллі

У формуванні політичної думки студентство відігравало завжди важливу ролю. Так само і в формуванні української націоналістичної ідеології та українського націоналістичного руху важливу ролю відігравало студентство.

У вир політичної боротьби за українські національні інтереси втягнула українське студентство вже сама політична ситуація, створена на західньоукраїнських землях польськими окупантами.

Боротьба за український університет у Львові почалась іще за часів австрійської окупації Галичини і вже тоді вона скеровувалась проти поляків. Під тиском українських вимог, австрійська влада поступалася крок за кроком, погоджуючись на щораз більшу розбудову українського шкільництва, з високими школами включно.

Протиставилися тому вперто й злобно поляки. Запроваджений поляками піляхетсько-панщизняний лад, що його застала Австрія при забранні Галичини в 1772 р., поміг полякам закріпити за собою політичні впливи на західньоукраїнських землях, так що й під австрійською окупацією польська меншість панувала над великою більшістю українських автохтонів.

Свої політичні впливи в австрійській державі поляки використовували насамперед для того, щоб не допустити до вирощування нової української інтеліґенції як провідної сили національного відродження галицьких українців. Заснований у 1784 р. австрійським цісарем Йосифом II університет у Львові проіснував до 1805 р. і був опісля відновлений цісарем Францом І в 1817 р. Польська інтеліґентська верхівка захопила керівництво університету в свої руки. Всіма можливими засобами, законно й беззаконно, поляки протиставилися допущенню в університет української мови, як викладової, а так само не допускали на українські катедри українських професорів. Університет – це святиня науки, але університет в українському Львові став, з вини поляків, тереном завзятої політичної боротьби українського студентства проти польських оборонців безпросвітности. Боротьба ця була окроплена й освячена кров'ю українських студентів.

По окупації Західньої України в 1919 р., поляки завершили свій „наступ темряви” проти українського високого шкільництва повним спольщенням львівського університету. Вони зліквідували всі українські катедри, що існували на цьому університеті за Австрії, та розпорядили, що на університеті можуть студіювати тільки громадяни польської держави, які відбули військову службу в польській армії.

З уваги на такий стан українці ухвалили закласти у Львові свій приватний університет. Реалізацію цього задуму перебрало на себе Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові, членами якого, як неофіційної української Академії наук, зорганізованої на західньоукраїнський лад були не тільки українські, але й визначні західньоевропейські вчені. Управа НТШ проголосила 20-го вересня 1919 р. вписи до цього приватного українського університету, повідомивши водночас польську владу про його відкриття. Але уряд відновленої польської держави 20-століття пішов слідами середньовічних ворогів поступу й науки та заборонив відкрити приватний український університет.

Не добившись урядового дозволу, українці вирішили втримувати тайний український університет у Львові. На спробу проводити університетські виклади явно, не чекаючи на офіційний дозвіл, польська влада відповіла висилкою військових і поліційних відділів, що оточили будинок викладів та заарештували професорів і студентів. Таємні виклади університетських курсів почалися восени 1919 р. і проіснували до липня 1920 р., а тоді переорганізовано курси на зразок західньоевропейських університетів.

Український тайний університет у Львові мав три факультети: філософічний, правничий та медичний, а згодом ще й четвертий – технічний, разом 54 катедри, на яких у 1921/22 академічному році студіювало 1.258 студентів. Правничий і філософічний факультети мали всі чотири роки викладів, а медичний і політехніка – тільки два перші, так, що студенти цих двох останніх відділів мусіли закінчувати свої студії за кордоном. Як показала практика, всі закордонні університети визнали український тайний університет рівнорядним із західноевропейськими високими школами та без застережень зараховували студентам роки викладів, прослухані в українському університеті. Першим ректором тайного українського університету став проф. д-р Василь Щурат, а опісля цей пост зайняв проф. д-р Маріян Панчишин. Виклади відбувалися таємно в приміщеннях різних українських інституцій у Львові, а часом навіть у приватних помешканнях професорів.

Польська влада, одначе, не задовольнилася самою офіціяльною забороною відкриття українського приватного університету, ні пізніше загнанням його в катакомби, а застосувала супроти його студентів і професорів дошкульні поліційно-судові репресії. З-поміж заарештованих студентів затримано понад сотню в тюрмах довше ніж один рік. Пошукування за залями викладів, ревізії й арешти стали щоденним явищем. Супроти цього ректорат університету вніс до Союзу Народів у Женеві широкий меморандум, протестуючи проти варварської поведінки польської окупаційної влади. Цю скаргу підтримала своїм меморіялом „Українська Академічна Громада” в Празі, що його підписали теж; представники чеського, словацького, німецького і білоруського студентства та представники українського студентства на Закарпатті. В цьому студентському меморандумі писалось, між іншим, таке:

„Як студенти поневоленої нації, підносимо голос протесту проти варварств польської солдатески над студентами, професорами й над українською культурою. Подаємо до Вашого відома ці факти: старий університет у Львові, українсько-польський за австрійського режиму, сьогодні зовсім спольонізований. Усіх українських професорів і деканів, що їх число становило 14, викинено з університету. На підставі зарядження вищих органів польської державної влади, до польських університетів допускається тільки тих громадян, що виконали „свій обов'язок супроти держави”, себто тих, що служили в польському війську. На підставі того розпорядження звільнено українських студентів з високих шкіл, збудованих коштами українського населення, а сьогодні силою спольонізованих. Зрозуміло, що українські громадяни не могли служити в польському війську, бо окуповані сьогодні території зовсім не належали до Польщі. Українські студенти ніяк не можуть присвятитися вищим студіям. Бо коли професори львівського університету зорганізували вищі курси, то польська поліція розігнала слухачів уже на першому викладі. Так само відкинено домагання створити вищі курси, що його поставило Наукове Товариство ім. Шевченка, Товариство Наукових Викладів ім. Петра Могили та Братство Ставропігії. Тому українські студенти в порозумінні зі своїми професорами зорганізували таємні курси – наче в катакомбах. З цих курсів постав, нарешті, новий університет з відділами: філософічним, правничим і медичним та політехнічна школа. Цей університет, що нараховує 55 професорів, відвідує 1.350 студентів. Безперервні переслідування цієї суто наукової інституції польською поліцією просто неймовірні. Професори, як і студенти цього університету, піддані сотням нічних трусів, облав і арештувань. Декан і ректор п. В. Щурат був в'язнений впродовж: трьох місяців. Студентів тримано у в'язниці разом із звичайними злочинцями, а студенток кидано до тюрем разом із проститутками. 12 студентів перебувають у тюрмах аж до сьогодні, – їх обвинувачують у т. зв. „головній зраді” (проти окупантів), – дармащо їм не доручено акту обвинувачення. Тільки внаслідок їхньої голодівки (12-18 квітня 1922 р.) полегшено їх долю, цебто – окупаційна влада, нарешті, пообіцяла переглянути їхні акти”.

Під цим меморіялом представники студентів інших народів дописали від себе таке:

„Вважаючи слушним домагання українських товаришів, підтримуємо цей протест з уваги на потребу дати їм можливість вищих студій в їхній батьківщині”.

Свою солідарність з боротьбою за високі школи українська суспільність засвідчувала щедрою моральною і матеріяльною підтримкою для аиного університету та його студентів.

У час існування українського тайного університету, втримуваного коштами українського громадянства, студенство мало свою окрему професійну організацію. „Професійна Організація Українського Студентства” (ПРОФОРУС) мала таку організаційну побудову:

Найвищим органом ПРОФОРУС-а був Загальний Крайовий Студентський З'їзд, а його постійною екзекутивою – Українська Крайова Студентська Рада (УКСР). Нижчими організаційними клітинами УКСР були Окружні та Повітові Студентські Ради. Першим головою УКСР був Петро Ган („Шевчиків”).

Український тайний університет проіснував до 1924 р. Внаслідок польської окупаційної політики боротьба за українські високі школи набула виразно національно-політичного характеру.[9]

Група Української Державницької Молоді

Студентство – це особливо придатний ґрунт для всяких нових політичних ідей і концепцій, тому й українське студентство на Західній Україні стало об'єктом наступу з боку всіх тих партійно-політичних напрямків, які виникли в новій політичній ситуації.

Серед українського студенства 20-их років найсильнішими виявились радянофільські впливи. До поширення цих впливів найбільше спричинилася не нелеґальна КПЗУ, а головно організаційно неоформлений „культурно-політичний” табір радянофілів, що його очолив колишній член Християнсько-Суспільної Партії д-р Кирило Студинський. „НЕП” і „українізація” в УССР створили придатний клімат для поширення радянофільства в Західній Україні. Колишні українські соціялісти, а згодом провідні члени Української Комуністичної Партії (УКП, що існувала деякий час в УССР, – Микола Скрипник, Олександер Шумський та Лапчинський дбайливо заопікувалися „українською наукою і культурою” в Західній Україні. Як відомо, Микола Скрипник був членом уряду УССР, Олександер Шумський – це спершу представник УССР у Варшаві, а від 1923 р., після повернення до УССР, – керівник відділу аґітації та пропаґанди Центрального Комітету Комуністичної Партії большевиків України (аґітпроп ЦК КП(б)У) і міністер освіти, а Лапчинський – це консул УССР у Львові, їхня „опіка” й „уважливість” до працівників української науки і літератури в Західній Україні проявлялися в надаванні їм наукових і літературних стипендій, а совєтофільським видавництвам – значних грошевих субсидій. Все це заімпонувало деяким українським ученим і літераторам, тож, за прикладом проф. Кирила Студинського, вони почали загощувати до большевицького консула Лапчинського, – як тоді глумливо говорено, – „на ікру”.

Оті „ікроїди” стали головними пропаґаторами совєтофільства і серед українського студентства. З їх допомогою пливла в Західню Україну белетристична й політична література, видавана українською мовою в УССР. „Ікроїдні” критики вихвалювали цю літературу як небувалий осяг вільного розвитку української культури у „вільній українській радянській республіці”. Багатьом західнім українцям імпонував уже самий напис на книжках „Державне Видавництво України”.

Вслід за наддніпрянськими науковцями, літераторами й політичними діячами, що виїхали до УССР, туди почали виїжджати теж; галицькі вчені й літератори, як от проф. Степан Рудницький, проф. М. Лозинський, проф. М. Чайківський, д-р Антін Рудницький, Антін Крушельницький та інші.

Тому не дивно, що большевицька пропаґанда здобула собі поважні впливи також серед студентів українського тайного університету у Львові. За літературно-культурницьким совєтофільством ішло совєтофільство політичне, а вслід за цим – відвертий ідейний наступ комуно-большевизму.

Хто ж успішно протиставився наступові совєтофільства й комуно-большевизму, той ставав об'єктом наступу „автономістів”. Володимир Бачинський, Володимир Охримович, редактор „Діла” Федь Федорців та інші намагалися впливати на українських студентів у тому напрямі, щоб переставити їх на боротьбу за автономію Західньої України в межах польської держави. Така політика, мовляв, приведе до створення теж українського університету, бож це „виразно застережено” в постанові Ради Амбасадорів про передання Західньої України Польщі.

Націоналістично настроєне українське студентство вирішило протиставитися розкладовим впливам обох вищезгаданих політичних течій. З цією метою засновано, зі студентів тайного університету, першу в Західній Україні нелеґальну ідеологічну, чітко націоналістичну, організацію під назвою „Група Української Державницької Молоді”. Завдання, Що його взяв на себе гурт студентів-націоналістів, об'єднаних у „Групі Української Державницької Молоді”, було нелегке. Проти себе вони мали сильний табір совєтофілів і комуністів, озброєних докладно розпрацьованою доктриною марксизму-ленінізму та підтримуваних „ікроїдною” інтеліґенцією, а з другого боку – табір „автономістів”, що підривав віру у власні сили народу. Члени ж „ГУДМ” ще не мали ясно оформленої ідеології, а спирались тільки на власний запал, на свій патріотизм і на віру в те, що здоровий стихійний гін українського народу до здійснення власної Правди – переможе. Проте вони не злякались труднощів і з запалом взялися до праці.

Провідними членами „Групи Української Державницької Молоді” були: Степан Охримович, Юліян Вассиян, Іван Ґабрусевич, Богдан Кравців, Осип Боднарович, Володимир Диденко.

Організація Вищих Кляс Українських Ґімназій

Націоналістична течія захопила теж старших учнів українських ґімназій. У той самий час, коли серед студентів українського університету діяла „Група Української Державницької Молоді”, серед старших учнів українських ґімназій постала і розвинула діяльність „Організація Вищих Кляс Українських Ґімназій” (ОВКУҐ). Ця молодеча організація середньошкільників у Львові почала навіть видавати перший нелеґальний журнал молоді „Метеор”. ОВКУҐ поставила перед собою такі головні завдання: підготовляти учнів до студій на тайному університеті, до бойкотування польських високих шкіл та українських студентів-штрайколомів, притягнення учнів до таємних святкувань заборонених і революційних річниць та панахид, грошові збірки на тайні УВШ та Бойовий фонд, допомога в кольпортажеві революційних листівок. ОВКУҐ звертала увагу на те, щоб спонукувати ґімназистів до пильного вивчання українознавства, до зацікавлення суспільно-політичними питаннями, зокрема ж до читання „Літературно-Наукового Вістника” та писань Донцова. В практичній дії ОВКУҐ організувала бойкот ґімназистами польських державних свят та різних польських патріотичних маніфестацій, до яких польська шкільна кураторія намагалася притягати теж учнів українських ґімназій.

Провідними членами „Організації Вищих Кляс Українських Ґімназій” були: Роман Шухевич і його брат Юрко, Володимир Янів, Богдан Кордюк, Богдан Шдгайний, а поза Львовом – Осип Карачевський, Степан Бандера, Олекса Гасин, Степан Новицький, Дмитро Яців (Стрий), Зенон Коссак (Дрогобич), Степан Ленкавський, Гриць Салевич, Ярослав Карпинець, В. Макух (Станиславів), Дмитро Грицай, Володимир Кобільник (Самбір), Омелян Грабець (Любачів), Василь Сидор (Сокаль), Іван Шиманський (Тернопіль).

Союз Української Націоналістичної Молоді (СУНМ)

Члени ОВКУҐ, закінчивши середні школи і ставши студентами, почали творити всередині місцевих (повітових) організацій Т-ва „Українська Студентська Громада” окремі ідеологічні групи націоналістичного напрямку, які намагалися відсунути від впливів студентів радянофільського чи угодовецького напрямків. З об'єднання цих груп у різних „Студентських Громадах” з львівською „Групою Української Державницької Молоді” постав у 1926 р. „Союз Української Націоналістичної Молоді”.

Цю організаційну роботу провели Степан Охримович, що став організаційним та ідеологічним референтом, і Осип Боднарович, що став першим головою нової організації. До проводу СУНМ входили також: Богдан Кравців і М. Демкович-Добрянський. Потім до нього покликано Степана Ленкавського та Івана Ґабрусевича. Припинено видавати орган середньошкільників „Метеор”, а замість нього почав появлятися легальний орган СУНМ „Смолоскипи”, під редакцією О. Боднаровича, що стояв під впливом Палієва. СУНМ розвинув жваву діяльність серед студентів та старших середньошкільників, зорганізувавши свої клітини не тільки у Львові, але й по інших західньоукраїнських містах.

Але Осип Боднарович, ставши співредактором „Нового Часу”, що його почав видавати з ініціятиви УВО Дмитро Паліїв з співучастю Івана Тиктора як офіціяльного видавця, вступив під впливом Палієва в члени УНДО і почав робити заходи, щоб СУНМ з його органом „Смолоскипи” перетворити в секцію молоді УНДО. Ті заміри Боднаровича зустрілися з рішучим спротивом з боку інших членів Союзу. Осипа Боднаровича підтримував тільки М. Демкович-Добрянський. Підтримка для Боднаровича з боку Д. Палієва, який до 1928 р. був політичним референтом Крайової Команди УВО, та з боку полк. Романа Сушка, що був тоді Крайовим Комендантом УВО, – не допомогла. Члени СУНМ рішуче відкинули пропозицію перетворити їхню нелеґальну організацію на леґальну молодіжну прибудівку УНДО. Вони дотримувалися засади, що вже сама леґалізація політичної партії означає визнання польської окупаційної влади як державної влади західньоукраїнських земель, а цього СУНМ зовсім не думав робити. Внаслідок того внутрішнього конфлікту Осип Боднарович та М. Демкович-Добрянський вийшли з СУНМ. Новим головою СУНМ став Богдан Кравців. Провід СУНМ-у доповнено Богданом Кордюком, Михайлом Турчмановичем, Зеноном Коссаком.

СУНМ пожвавив і поглибив діяльність, започатковану „Групою Української Державницької Молоді” серед студентства та „Організацією Вищих Кляс Українських Ґімназій” серед середньошкільників. У ділянці розпрацьовування націоналістичної ідеології Степан Охримович, Іван Ґабрусевич і Степан Ленкавський звернули увагу на ідеалістичний світогляд і впровадили культ героїзму. В ділянці тактики вони розробили концепцію перманентної революції, що полягала на „постійному розвиткові революційної роботи, ввімкнення до неї чимраз нових кіл громадянства й постійному підвищуванні революційної температури”. З ініціятиви Володимира Янева, як теж Атанаса Фіґоля і Богдана Романенчука впроваджено культ триста героїв-студентів, що загинули 29-го січня 1918 р. в бою під Крутами. Попри участь в академії або святкових сходинах, кожен український, студент та учень вищих кляс ґімназії повинен був вшанувати день річниці Крут цілоденною голодівкою і віддачею заощаджених через голодівку грошей на допомогу політичним в'язням. Ці гроші вплачувано таємно збірщикам. Бойкот польських патріотичних свят українськими ґімназистами поширено. З уваги на те, що за неучасть у таких імпрезах шкільна влада на вимогу поліції викидала учнів з ґімназії, СУНМ організує через своїх членів зривання цілих імпрез із допомогою кидання між присутніх на імпрезі смердючок та навмисне викликування паніки через фіктивні напади на учасників цих примусових імпрез.

Активним виявом культу героїзму було влаштовування зеленосвяткових маніфестаційних походів на могили стрільців і героїв, українського студентства поляглих у боротьбі за волю України, та жалобних академій у кожну річницю смерти членів УВО, засуджених на смерть польськими судами, або поляглих у бойових акціях підпільної організації.

Особливо мобілізуючий характер мало врочисте відзначування річниці 1-го Листопада, як дня проголошення державної самостійности Західньої України, а яке було заборонене і переслідуване польською владою. Найімпозантніше випали святкування 1-го Листопада, влаштовані СУНМ-ом у Львові в 1928 р. В навечер'я річниці відбулася, за масової участи громадянства”, в церкві св. Юра панахида, під час якої члени СУНМ- розвинули й вивісили над катедрою український національний прапор з літерами УВО. Цієї ж ночі вивішено українські національні прапори на Головному залізничому двірці, Високому Замку та університеті. Після панахиди влаштовано великий демонстраційний похід вулицями міста з гостро протипольським характером. Коли кінна поліція почала розганяти демонстрантів, дійшло до зудару, під час якого вперше від часу окупації Західньої України поляками, з лав українських демонстрантів на вулицях Львова посипались на польську поліцію револьверові постріли. В продовженні акції проти демонстрантів поліція, на спілку з польським шовіністичним шумовинням, приступила до наступу на Український Академічний Дім, в якому забарикадувалися студенти-учасники демонстрації. На допомогу студентам прийшла українська робітнича молодь Львова. Так у першолистопадовій протипольській демонстрації та в боях проти польської поліції прийшло до єднання українського студентства з українськими робітниками і до ввімкнення його в лави українських націоналістів-революціонерів.

Для ідеологічного вишколу юнацтва ухвалено видавати окремий нелеґальний журнал під назвою „Юнак”. Перше його число появилося наприкінці 1928 р., зредаґоване Степаном Охримовичем з співучастю Степана Ленкавського, Івана Ґабрусевича, Богдана Кравцева й Володимира Янева.

Студенти взяли свою участь у підготовлюваному Першому Конґресі українських націоналістів, призначивши своїми делеґатами на Конгрес Степана Охримовича, Богдана Кравцева і Степана Ленкавського. Богдан Кравців, заарештований у зв'язку з першолистопадовою демонстрацією, не взяв участи в Конґресі.

СУНМ був спочатку організацією тільки студентської та середньошкільної молоді, але швидко під його ідейні впливи дістається теж робітнича й селянська молодь. Клітини СУНМ у Львові та інших містах оахідньої України поповнюються теж юними представниками селянства й робітництва, що чимраз виразніше й рішучіше відвертаються від комуністів, соціялістів та соціял-радикалів і горнуться під прапори українського націоналізму в гуртках симпатиків УВО.

Цікавим для дослідження ґенези українського націоналістичного руху в Західній Україні після першої світової війни є епізод з життя ініціяра й першого ідеолога того руху серед молоді Степана Охримовича.

Степан Охримович, працюючи в пополудневих годинах у Національному Музеї при вул. Мохнацького у Львові, натрапив у бібліотеці музею на брошуру призабутого тоді М. Махновського „Самостійна Україна”, яка полонила його своїм націоналістичним змістом. Знаючи педантичну натуру директора музею Іл. Свєнціцького, Степан Охримович навіть не намагався пробувати її випозичити, але потайки взяв собі сам і дав своїм друзям на зміну переписувати її в цілому. Потім, пізнавши ім'я першого проповідника українського націоналізму, відшукав інші писання М. Міхновського, як от брошури „Справа українського робітництва в програмі УНП”, „Справа українського селянства в програмі УНП” тощо.

Політичні ідеї Миколи Міхновського, викладені в тих брошурах, полонили душу молодого Степана Охримовича і „дали ґрунт під ноги” ідеологічним гурткам української молоді, що саме тоді почали творитися в Західній Україні: „Організація Вищих Кляс Українських Ґімназій”, „Група Української Державницької Молоді” юнацькі п'ятки УВО та врешті „Союз Української Націоналістичної Молоді”. Ті ідеологічні організації, що творилися спершу як спонтанний протест здорової української молоді проти комуно-соціялізму та політичного угодовства, стали на позиції українського націоналізму, прийнявши за свої проголошувані Миколою Міхновським ідеї. Це було чітко відмічено вже в самій назві нової ідеологічної організації. Хоч СУНМ уже від самого початку своєї діяльности стояв у живому контакті з еміґраційною організацією „Група Української Національної Молоді”, то в свою назву взяв він окреслення не „національна”, а „націоналістична”. Щодо ріжниці між: окресленням „національний” і „націоналістичний” провадилися тоді жваві дискусії.

Організаційно-структурально СУНМ розподілявся на „групи” або „секції”, а кожна з „груп” – на „звена”. Напередодні Конґресу українських націоналістів СУНМ складався з двох високошкільних „груп”, чотирьох середньошкільних, трьох селянських та двох робітничих. Кількість „груп” та кількість членів у кожній із них були різні, відповідно до обставин. У проводі звена стояв провідник, запропонований членами звена і затверджений головою групи; у проводі групи стояв голова групи, запропонований провідниками звен і затверджений головою Союзу, якого вибирали голови груп. До помочі в праці добирали собі голови та провідники референтів, які мали керувати даною референтурою праці. Такий посередній спосіб вибору провідників, який ставав дійсним щойно після затвердження, практикованого з тієї причини, що СУНМ, бувши нелеґальною організацією, в проводі якої сходилися зв'язки з революційною УВО, забезпечував себе перед випадковим приходом у склад проводу балакунів або не зовсім перевірених осіб, чи підсунених демагогів. Члени СУНМ поділялися на „прихильників”, „новиків” і „дійсних членів”. Прихильники брали участь у зовнішній праці групи: сходинах, рефератах, дискусіях; новики проходили ще крім цього окремий ідеологічно-політичний вишкіл та виконували певні доручені їм завдання; дійсні члени вели працю самостійно в рамках СУНМ і поза ним, дбаючи про пояшрення націоналістичної організації та про приєднування нових членів для СУНМ. Вимоги, що їм мусів відповідати „прихильник”, щоб стати „новиком”, та „новик”, щоб стати „дійсним членом”, були окреслені окремим правильником організації при узглядненні інтелектуального рівня студентів, ґімназистів, робітників та селян. До суттєвих, але дуже дискретних завдань „дійсних членів” належало підшукувати і добирати з-поміж членів СУНМ-у найпевніші одиниці, які надавалися б на бойовиків УВО, пізнавати ґрунтовніше охочих і давати про них опінію. З цього погляду СУНМ був свого роду фільтром для рекрутування деякої частини членів УВО.

Плекання активізму в СУНМ-і було не теоретичне, а практичне. Культ „філософії чину” здійснювався спершу на найближчих для молоді ділянках. В 1928 р. націоналісти повністю перебрали керівництво в студентських товариствах та установах, здобули ключеві позиції в „Пласті” та пластовій пресі; повністю або переважно здобули безпосередній вплив на маси молоді, організованої в „Соколах” і „Лугах”, ставши інструкторами і виховниками в тих молодіжних товариствах. Згодом, ставши до послуг Т-ву „Просвіта”, висилали реґулярно до сільських читалень доповідачів з доповідями відповідного виховно-патріотичного змісту, з метою переборювати угодовецькі чи радянофільські впливи на селянські маси і прищеплювати їм націоналістичні ідеї.

В дописах про СУНМ, поміщених у „Розбудові Нації” (ч. 5, травень 1928 і ч. 10-11, жовтень-листопад 1928), подано таку характеристику тієї організації:

„Умови, серед яких здійснювано організаційні спроби націоналістичної молоді, були надзвичайно некорисні. Не можна було спертися на аналогічну організацію старших громадян, бо такої не було, не було старших провідників, бо ті або виїхали за кордон, або заанґажувалися в партійній діяльності. Врешті, всюди в дотеперішніх організаціях молоді взяли верх ліві елементи, з якими від самого початку треба було вести важку боротьбу...

„Групи, що творять Союз, є організаціями ідеологічного характеру. Вони перше кладуть вагу на самоосвідомлення членів, що відбувається при помочі сходин, рефератів на різні теми (ідеологія, історія, визвольна боротьба), журналів і книжок. Далі групи ведуть культурно-освітню працю по селах, дають ініціятиву й беруть часто участь у закладанні „Просвіт”, „Соколів”, хорів, аматорських гуртків, уряджують вистави по селах, беруть участь у національних святах, їдуть по селах з відчитами, переводять збірки на національні цілі й стають завжди до праці в такі моменти, як громадські вибори, поміч жертвам повені, парляментарні вибори та ін.

„За час існування Союзу витворився вже певний тип молодого націоналіста. Своїм думанням і чином він чужий старому поколінню, яке виховувалось у партіях. Власне це е найбільшим успіхом, бо сьогодні існує, правда невеликий, але сильний гурток націоналістів, що зуміє повести націоналістичний рух на Західній Україні та, вихований в соборницькому дусі, вважає себе частиною тої майбутньої організованої сили, яка росте всюди, де тільки живе молоде українське покоління на цілій Україні й поза її межами, не еміґрації”.

УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЗА КОРДОНОМ

Група Української Національної Молоді

Першою націоналістичною молодіжною організацією на чужині була „Група Української Національної Молоді”, що постала в таборі інтернованих вояків УГА в чеському містечку Ліберець (по-німецьки Райхенбах) на початку 1921 р.

В ліберецькому таборі перебувала група Української Галицької Армії під командуванням ген. Кравса, яка влітку 1920 р. перейшла Карпати й була інтернована чехо-словацькою владою. До табору полонених в Лібереці перевезено цих вояків у вересні 1920 р. До них долучено транспорт галичан із Відня, а далі втікачів з польського полону та інтернованих з табору в Липнику. Згідно зі статистикою з 31 грудня 1920 р., в ліберецькому таборі перебувало в той час 450 старшин, 563 стрільців, 66 жінок і 25 дітей. В таборі швидко розгорнулася жвава культурно-просвітна праця, а далі й ідеологічно-політична. На цьому ґрунті й виросла перша клітина „Групи Української Національної Молоді”.

[Першими організаторами ГУНМ були; д-р З. Петрів, Мирон Коновалець, Ілля Ольховий, В. Бас, І. Ґижа та інші. Згодом визначнішими провідними членами цієї „Групи” стали: О. Черкавський, Осип Бойдуник, Михайло Козак, д-р Юліян Вассиян, Степан Нижанківський.]

Дня 1 квітня 1921 р. перевезено інтернованих українців з Лібереця до Йозефова. Туди, очевидно, перенеслася й перша клітина ГУНМ.

Чеська влада бажала дати інтернованим джерело самостійного заробітку. З цією метою вона почала вже з самого початку існування таборів організувати різні робітничі відділи та посилати їх на працю до різних місцевостей на території ЧСР. Багато з тих відділів залишалося „на постійне” на нових місцях. Згодом влада почала дозволяти інтернованим самостійно переноситися з табору на нові місця праці, а студентам виїжджати на студії до Праги, Брна, Подєбрад та інших міст. В наслідок цього табори інтернованих стали розпливатися, творячи менші українські громади по всій ЧСР.

Разом з іншими переносяться на нові місця праці чи студії теж поодинокі члени ГУНМ. Цю обставину використано для розбудови організації. По різних українських осередках постають нові клітини ГУНМ. Восени 1922 р. створено централю організації, осідком якої стала Прага. Від квітня 1924 р. ГУНМ почала видавати в Празі свій журнал – місячник „Національна Думка”. Начальним редактором „НД” став д-р Мирон Коновалець (брат полк. Є. Коновальця), а редактором-помічником Іван Ґижа. В 1925 р., коли М. Коновалець виїхав до Краю, було створено редакційну колеґію в складі: д-р Степан Нижанківський, Ілля Ольховий, Осип Бойдуник і Олесь Бабій. Згодом начальним редактором став Олесь Бабій, а технічним редактором – початкуючий тоді журналіст Володимир Мартинець. Співробітничали в „Національній Думці” теж інж. Дмитро Андрієвський з Брюсселю, полк. Роман Сушко зі Львова, д-р Остап Грицай і д-р В. Ґалан з Філядельфії. Журнал виходив спочатку літографовано, а від вакацій 1926 р. друком. Видавання „Національної Думки” припинено в січні 1928 р., коли замість неї почала виходити „Розбудова Нації”, вже як орган Проводу Українських Націоналістів.

Про ідеологію ГУНМ читаємо в її органі „Національна Думка”: „Українському народові доводиться боротися на чотири фронти. Найважніші з них – це московський і польський, бо на них важиться судьба нації. Програна на одному вирішує про долю й другого. Тому на цих фронтах у першій мірі муситься скупчити вся увага нації, тут мусять бути зосереджені найбільші сили, бо тут кипіла і кипіти буде найжорстокіша боротьба. Говорити тут про способи боротьби не можна, бо характеристичною ціхою є її змінливість у формах, у видах, способах і поняттях, які все мусять бути приноровлені до специфічних вимог даного фронту і потреби хвилини, а це е найважливіше і найвідвічальніше завдання проводу.

„Одначе пам'ятати мусимо, що боротьба, яку веде український народ, це боротьба на життя або смерть, а в такій боротьбі ніколи не вибирається засобів і кожний засіб, який веде до цілі, себто до знищення ворога, не тільки треба, але муситься вжити. Жадна боротьба не узнає сантиментів, а тим більше боротьба за буття або небуття. З тих то причин встановляти якісь подрібні приписи бою поперед теоретично минається з ціллю; не допускає до Цього само поняття боротьби як стихії життєвої сили.

„Але завданням нашим є не тільки знищення ворога чи прискорення його упадку, але рівночасно скупчити в нації стільки енерґії, стільки життєвої сили, щоб на будучих руїнах створити нове життя. Бо руйнування є тільки тоді доцільне, якщо є основою і засобом до творення.

„Не від речі буде порушити питання т. зв. орієнтацій і т. зв. власних сил. „Ми не говоримо тут про жадні орієнтації в тім розумінні, наче б ця або інша держава була спеціяльно покликана до того, щоб дати нам поміч. Наша думка: максимум власних сил у боротьбі за власну державність, при рівночасному використанні кожної, хоч би і найменшої, помочі, яку приносить зі собою хвилина. Це також завдання політичного проводу...

„Тому: одна думка повинна нас оживляти, одне хотіння лучити, одна віра загрівати, одна воля проводити, одна мета присвічувати, а нею є добро української нації. На наших національних прапорах мусить бути виписане. – ні, не на прапорах, але в серцях, не написане, але випалене вогнем любови: „Салюс україніце націоніс супрема лекс есто” („добро української нації хай буде найвищим законом”.)[10]

В питанні польської окупації західноукраїнських земель ГУНМ стояла на принципово непримиренному становищі:

„Маючи на увазі польські тенденції супроти українських земель, як на протязі цілої історії, так і від часу існування теперішньої польської держави, треба позбутися всяких ілюзій щодо можливости уладити національне життя, хоч би тільки тимчасово, під Польщею і звернути всі сили на руйнування польської держави. Всі „здобутки” можливі під Польщею, при відсутності цього основного відношення до Польщі, матимуть характер наркози, яка тільки облегшуватиме Польщі операції нашого національного тіла згідно з її цілями. Для боротьби з польською державою треба, очевидно, використовувати всі леґальні можливості як внутрішні, так і міжнародні, одначе все мати на увазі не устроїтися під Польщею, але відірватися від Польщі. Наше положення в Польщі – це положення в'язня в тюрмі. Він повинен використати всі можливості, щоб поліпшити своє положення. Одначе його ціль – якнайшвидше втекти на волю”.[11]

Відношення ГУНМ до большевиків характеризує таке становище: „Є дві евентуальності: Або ми уважаємо Радянську Україну фактично за українську державу і тоді ясно і зрозуміло, що треба кинути клич прилучення (західноукраїнських земель) до Української Держави, або – уважаємо Радянську Україну фактично за фікцію і так довго, доки нема дійсної української держави, не можна до того, що не існує, щось прилучити... А тому, що на нашу думку Велика Україна є фактично під окупацією ворога, так як і Західня Україна, отже прилучати цю послідню до російського воза є недопустимим”.[12]

„Українська політична думка не може йти по лінії радянщини... На місце інтернаціоналізму мусимо плекати ідею національної єдности, на місце братовбивчої клясової різні – ідею співпраці, позитивізму, реалізму та патріотизму. А це виключає синтезу і компроміс, бо синтеза і компроміс йдуть усе на шкоду слабшому. Національно-державний принцип і клясово-інтернаціональний комуністичний – це вогонь і вода. І коли хто хоче творити синтезу з тих двох антитез, той хоче мирити вогонь з водою. Ми в ту синтезу не віримо. І тому на місце інтернаціоналістичних фраз несем в народ клич: Україна понад усе”.[13]

З наведених цитат видно виразно, що ГУНМ стояла на засаді безком-промісової боротьби за самостійну соборну українську державу, проти кожного окупанта, рішуче відкидаючи орієнтацію як на Польщу, так і на УССР, та проповідувала орієнтацію на власні сили українського народу.

Празьку клітину ГУНМ творили студенти, тому її було зголошено як члена Української Академічної Громади в Празі.

Але до цієї націоналістичної організації належали теж і не студенти: інтелектуальні працівники, військовики та робітники. Клітини ГУНМ були не тільки на території ЧСР, але й у Відні, Берліні, Леобені та Ґрацу. ГУНМ стояла теж; у живому зв'язку з Союзом Української Націоналістичної Молоді, що діяв у Західній Україні.

Навесні 1924 р. відбувся в Празі з'їзд представників усіх клітин ГУНМ, на якому одноголосне схвалено ідеологічно-політичні позиції організації та порушено думку про доцільність об'єднання всіх націоналістичних організацій.

Особливу ролю відіграла ГУНМ на студентському відтинку, у спрямовуванні українського студентства на чужині на шлях українського націоналізму. Ініціятор і голова ГУНМ д-р Ст. Нижанківський був визначним студентським діячем і деякий час головою централі українського студентства ЦЕСУС-у.

Головами ГУНМ, а від весни 1924 р. Екзекутиви ГУНМ, створеної конференцією представників клітин ГУНМ, як центрального проводу всіх груп, були: д-р Степан Нижанківський, д-р Петрів, д-р Любомир Макарушка, д-р Мирон Коновалець. д-р Іван Ґижа, д-р Снігурович, Осип Бойдуник. У своєму звідомленні д-р Ст. Нижанківський подає, що „через Групу перейшло коло 1.000 членів, які пропаґують і здійснюють гасла УНМ на ріднім ґрунті”; серед тих членів було кругле 70% західніх і 30% східніх українців.

Окреме приміщення в таборах інтернованих старшин і вояків Української Галицької Армії було причиною того, що створена в тих таборах „Група Української Національної Молоді” хоч в ідеологічно-політичній площині стояла рішуче на позиціях соборництва, то під оглядом особового складу свого членства вона була „галицькою” і щойно згодом, коли почали творитися клітини ГУНМ теж поза таборами інтернованих, членами її почали ставати й наддніпрянські українці.

Тому-то поруч із ГУНМ починають творитися інші націоналістичні організації наддніпрянців. Такими організаціями були: „Українське Національне Об'єднання” (провідні члени: М. Сціборський, Дмитро Демчук), „Союз Українських Фашистів” (Леонід Костарів, Петро Кожевників) та „Союз Визволення України” (Юрій Коллард, Григорович).

З почину кол. полк. Армії УНР, а в той час студента Української Господарської Академії в Подєбрадах (Чехія) Миколи Сціборського відбувся 12 листопада 1925 р. у Празі з'їзд представників усіх цих трьох організацій, на якому було прийнято постанову про злиття „Українського Національного Об'єднання”, „Союзу Українських Фашистів” та „Союзу Визволення України” в одну організацію під назвою „Леґія Українських Націоналістів”. Головою ЛУН обрано М. Сціборського. [Постання і ролю Леґії Українських Націоналістів характеризує Ю. Артюшенко[14] наступно:

Постала Леґія Українських Націоналістів 12 листопада 1925 року в Подєбрадах, із злиття трьох раніше утворених ідеологічно-політичних організацій. Ці три організації, зливаючись, внесли з собою в ЛУН дві головні ідеологічно-політичні течії. Знаменним є те, що ці дві течії репрезентували дві різні, відмінні по своїй ментальності групи вояків – членів ЛУН. До чисельно більшої з цих двох груп належали переважно ті військовики, що були овіяні романтикою українського історичного минулого і вже з початку 1917 року спонтанно включилися в українську національну революцію. Ця група за джерело свого світогляду вважала традиції двох державницьких періодів, хоч форми їх втілення були різні, а то традиції давньої Козацької Держави і традиції державницького періоду Української Народньої Республіки, і на них старалася оперти свої ідеологічно-підставові засади.

До другої, менш чисельної групи належало переважно те вояцтво, що включилося в державно-збройні визвольні змагання вже в пізніших часах під впливом реальних українських державно-політичних і соціяльно-національних змін, себто – під впливом наявної історичної дійсности. Будучи далеким від романтики минулих державницьких періодів, це вояцтво шукало спочатку обґрунтування своєї української націоналістичної ідеології в різних нових европейських рухах. Та проти наслідування цих нових західньо-европейських рухів рішуче виступив Микола Сціборський.]

Леґія Українських Націоналістів

Значення Леґії Українських Націоналістів як головно наддніпрянської організації в загальному національному русі було велике. А в ОУН, де в силу минулих історичних обставин галичани були у великій більшості, члени ЛУН, як і інші наддніпрянці, були тим ферментуючим чинником, що витворював на ґрунті минулого все дальший і дальший процес практичного соборницького ставання у всенаціональних маштабах. ЛУН підтримала кандидатуру на Голову Проводу ОУН полк. Євгена Коновальця, головним чином тому, що він із усіх вищих старшин Армії УНР уосібнював у собі фронтову боротьбу і революційне підпілля, фронтовика-вояка й державного мужа-політика.

Перші місяці існування Леґії пройшли на внутрішньо-організаційній діяльності (фактичне злиття згаданих трьох ідеологічно-політичних організацій та творення нових клітин Леґії) і на уточненні ідеологічно-програмових питань. В першому завданні – в переведенні фактичного злиття трьох окремих до того часу організацій – не зустріто ніяких труднощів. Зате в ідеологічно-програмовій ділянці прийшло до міцного зудару двох концепцій: 1) базувати ідеологію і програму українського націоналізму виключно на українській державницькій традиції та на властивостях духовости української нації; 2) при розроблюванні української націоналістичної ідеології та програми використати досвід інших народів, зокрема італійський фашизм. Речником першої концепції був М. Сціборський, речниками другої – Л. Костарів і П. Кожевників. Переможцем вийшла перша концепція, оборонці думки про наслідування чужих зразків скапітулювали й покинули її, залишаючись членами Леґії. Протягом пів року виготовлено й усталено організаційну схему та переведено відповідну пропаґандивну працю серед українського загалу.

В організації введено обов'язковий ідеологічно-політичний вишкіл членів. Як головні засади ідеології прийнято: визнання нації, а не кляси, творцем історії і ставлення, з уваги на те, інтересів нації понад інтереси кляс, груп і партій; змагання до відновлення самостійної соборної української держави; органічна єдність та солідарність усіх частин нації. Відзнакою членів Леґії був щит в українських національних кольорах з державним тризубом та написом: „Думка – думкою, меч – мечем”.

Леґія плекала традицію визвольної боротьби Української Народньої Республіки, репрезентантом якої вважала Симона Петлюру, але до еміґраційного „центру УНР” ставилась вороже, як до партійного центру Українських соціялістів, що несовісне надуживають назву „УНР” для прикривання нею своєї розкладової партійницької роботи. На вістку про вбивство Симона Петлюри Леґія організувала жалобні віча українського громадянства та окремі громадські комітети для оборони пам'яті Головного Отамана. Не зважаючи на це, на Леґію почалася неперебірлива атака з боку українських соціялістів, які вважали себе „центром УНР на чужині”, а то й посипалися доноси до чужої влади, мовляв, згуртовані в Леґії українські націоналісти є реакціонерами й аґентами італійського фашизму.[15]

Восени 1925 р. ЛУН виступила з ініціятивою творення Всеукраїнського Національно-Політичного Об'єднання, закликаючи всю українську еміґрацію підпорядкувати свої вузькопартійні інтереси справі одностайної боротьби за українську незалежну соборну національну державу. Але партійний егоїзм еміґраційних політиків та моменти суперництва не дали змоги здійснити думку про широке об'єднання. Тому 3-ій звичайний Делеґатський З'їзд ЛУН восени 1926 р. ухвалив, щоб Леґія зосередила свою увагу на справі об'єднання всіх однозвучних груп в єдину націоналістичну організацію, маючи на думці насамперед об'єднання ЛУН з однозвучною під ідеологічно-політичним оглядом „Групою Української Національної Молоді”.

На надзвичайному Делеґатському З'їзді ЛУН, що відбувся 17-18 березня 1928 р., внесено в статут організаційні поправки в тому сенсі, що створено як найвищий орган організації, замість Делеґатського З'їзду, Генеральну Раду. В офіціяльному повідомленні про це сказано:

„Замість Делеґатського З'їзду, що часом міг мати випадковий склад, ролю зверхнього органу передано Генеральній Раді, що складається з найбільш активних і найбільш продуктивних елементів. Право до вибору нових членів забезпечує Генеральній Раді поповнення свіжими випробуваними силами з-поміж рядових членів і тим витворюється кадр провідників організації”.[16]

Створена цим З'їздом Генеральна Рада, до якої ввійшли представники всіх секцій ЛУН, вибрала свій Центральний Комітет у такому складі: М. Сціборський – голова, Юрій Руденко – генеральний секретар, Леонід Костарів – політичний референт, П. Кожевників – референт преси й пропаґанди, Кордонський – фінансовий референт, Ярослав Герасимович – секретар.

Центральний Комітет ЛУН заініціював був у 1927 р. творення „Національно-Військового Союзу в ЧСР”, одним із завдань якого мала бути підготовка, спільно з іншими подібними військовими організаціями, об'єднання українських вояків в єдину національно-військову організацію на засаді самостійности й соборности української національної держави.

Найсильнішими осередками ЛУН були секції в Подєбрадах і Празі. Крім них, жваву діяльність розвивали теж секції в інших місцевостях ЧСР, де були скупчення української еміґрації, а також; секції в Берліні, Відні, Парижі (інж. Г. Калюжний, сотн. М. Антоненко, сотн. П. Василів), Люксембурзі (О. Твардовський, Чуб). Провідний член паризької секції ЛУН сотн. П. Василів робив старання поширити ЛУН серед українських еміґрантів в Єгипті, але ця праця зустрілася з великими перешкодами з боку російських еміґраційних кіл. За посередництвом окремих осіб встановлено було інформативний зв'язок з українцями в Туреччині, а на Балкани було вислано окремого представника Центрального Комітету ЛУН.

Більшість членів ЛУН становили наддніпрянці, але було між: ними й багато українців із західноукраїнських земель. І так серед гурту провідних членів ЛУН ми бачимо таких наддніпрянців, як Микола Сціборський, Дмитро Демчук, Євген Маланюк, Юрій Руденко, проф. М. Вікул, Л. Мосендз, Григорович, Л. Костарів, П. Кожевників, а поруч із ними – українців із західноукраїнських земель: Ярослав Герасимович, П. Вигнанський, В. Виноградник, Р. Минів, М. Селешко.

В 1927 р. ЛУН видавала свій пресовий орган – місячник „Державна Нація”. Редаґувала його колеґія в складі: М. Сціборський, П. Кожевників і д-р Д. Демчук.

Союз Організацій Українських Націоналістів

Ідеологічно-політична однозвучність „Групи Української Національної Молоді” та „Леґії Українських Націоналістів” викликала в членах цих націоналістичних організацій думку про доцільність об'єднання обох організацій. Ініціятива щодо реалізації цієї думки виринула одночасно з обох боків. ЛУН пробувала зразу ініціювати об'єднання всіх українських політичних організацій на чужині для спільної зовнішньо-політичної дії в користь української державности. Коли ж це виявилося нездійсненним, то ЛУН ухвалила обмежитись об'єднанням всіх українських націоналістичних організацій.

На початку 1927 р. почалися офіційні розмови між представниками обох організацій щодо об'єднання ГУНМ і ЛУН, разом з усіма їхніми філіями, із збереженням можливости вступу до Союзу іншим співзвучним еміґраційним і крайовим організаціям. Представники обох організацій спільно переглянули всі матеріяли, що стосувалися ідеології обох груп і, ствердивши, що розходжень в ідеології обох груп, які унеможливлювали б співпрацю, немає, – ухвалили скласти проєкт статуту „Союзу Організацій Українських Націоналістів”. Випрацьований проєкт статуту „Союзу” був у червні 1927 р. офіційно прийнятий зборами ГУНМ і Генеральною Радою ЛУН.

Статут „Союзу Організацій Українських Націоналістів” мав, між; іншим, такі пункти:

п. 3. Мета Союзу: Боротьба за якнайскорше відновлення Самостійної, Національної, Соборної Української Держави, яка забезпечувала б добробут усіх верств українського народу, та її охорона.

п. 4. Засоби: 1. Репрезентація й оборона української визвольної та дер-жавно-соборницької ідей шляхом ініціювання та влаштовування політичних акцій на захист інтересів українського народу, шляхом пропаґанди визвольних змагань українського народу перед світовим суспільством та міжнарод-німи політичними чинниками. 2. Плекання свідомости беззастережного пер-шенства українських національно-державних інтересів перед усіма іншими інтересами чи то чужих народів, чи власних політичних, суспільних, релігійних, військових чи інших угрупувань чи поодиноких осіб. 3. Вироблення, плекання й поширювання української національної ідеології та піднесення політичної активности національно-орієнтованих політичних організацій і течій серед українського народу. 4. Об'єднання всіх згаданих політичних організацій і течій та узгіднення їхньої діяльности шляхом скликання Всеукраїнського З'їзду політичних організацій українських націоналістів.

п. 5. члени Союзу діляться на:

1. Дійсних, якими є автономні політичні організації українських націоналістів.

2. Чинних, якими є поодинокі фізичні особи, члени повищих організацій.

3. Почесних, якими є фізичні і правні особи, заслужені своєю діяльністю в національно-політичній ділянці, згідно з п.п. 3 і 4.

п. 10. Органи Союзу: Головна Рада, Управа, Ревізійна Комісія і Суд Національної Чести.

Дня 12 липня 1927 р., відбулися установчі збори Союзу, на яких обрано Управу в такому складі: голова – М. Сціборський; заступник голови – д-р Козак; секретар – д-р С. Нижанківський; організаційний референт – д-р С. Чернявський; політичний референт – Н. Нововірський, В постановах Зборів зазначено, що одною з найважливіших справ е висвітлення й остаточне зформулювання ідеологічних засад та визначення напрямних української національної політики. Цю роботу можна виконати тільки через скликання спеціяльної Конференції або Конґресу українських націоналістів. На таку конференцію повинні бути запрошені організації, що є членами Союзу й організації, близькі йому своєю ідеологією, а крім цього теж окремі особи, які з виправданих причин не є членами жадної з українських націоналістичних організацій, але своєю дотеперішньою працею заслужилися для українського націоналізму. Завданням Конференції чи Конґресу має бути:

1. Остаточне зформулювання української націоналістичної ідеології і визначення шляхів української національної політики та відношення українського націоналістичного руху до існуючих українських ідеологічно-політичних організацій;

2. Створення нової української націоналістичної організації, яка об'єднала б усі співзвучні націоналістичні елементи як за кордоном, так і в Краю на базі одної організаційної схеми.[17]

Як напрямні своєї діяльности „Союз Організацій Українських Націоналістів” визначив:

1. Активна підготовка вищезгаданої Конференції чи Конґресу;

2. Психологічне, ідеологічне й організаційне об'єднування українських націоналістів з усіх земель України, що мало б бути першим етапом революційно-конструктивної, соборно-державницької чинности;

3. Дотримання виразно ворожого становища до окупаційних режимів на українських землях, а тим самим і до тих українських політичних груп, які в своїй діяльності спираються на котрийсь із окупаційних режимів;

4. Ведення рішучої акції проти політичних груп, які прибирають назву „націоналістичні”, а разом із тим провадять особисто-авантюрницьку або угодовецьку діяльність, провокуючи й компромітуючи націоналістичний організований рух;

5. Розбудовувати далі українські націоналістичні організації на всіх теренах.

Союз Українських Націоналістів

Створення „Союзу Організацій Українських Націоналістів” було великим кроком уперед в об'єднуванні окремих націоналістичних організацій в одну. Все ж, остаточне злиття залишено майбутньому Конґресові українських націоналістів, а „Союз Організацій Українських Націоналістів” створено тільки як координаційний центр, із збереженням організаційної самостійности й окремішности ЛУН і ГУНМ та їх клітин.

Більший крок у напрямку об'єднання, аніж централі ЛУН і ГУНМ, зробили клітини обох цих націоналістичних організацій у Брні на Моравії. В дні 28 січня 1928 р. вони відбули спільні сходини, на яких ствердили, що існування на тому самому терені двох окремих націоналістичних організацій з ідентичними цілями є зайве, а подекуди навіть шкідливе. З уваги на це сходини одноголосне прийняли постанову про злиття обох цих організацій в одну, під назвою „Союз Українських Націоналістів”. На цих сходинах були присутні також; націоналісти, які до того часу не входили до жадної з названих організацій, хоч і цілковито поділяли думку про завдання цих організацій та схвалювали їхню діяльність. Щоб не залишатися надалі поза організацією, вони зголосили своє приступлення до новоствореного Союзу.

На сходинах обрано Управу Союзу в такому складі: Микола Байко – голова, Осип Яхницький – заступник голови, Володимир Пеленський – секретар, Дмитро Мачай – пресовий референт, Остап Буринський – скарбник, Андрій Швець і Андрій Шкварок – виділові.[18]

Тим самим шляхом, що ЛУН і ГУНМ у Брні, пішли українські націоналісти й у Берліні. Там діяла окрема секція ЛУН, але поза нею залишалася ще деяка кількість українських націоналістів, які були членами інших націоналістичних організацій – ГУНМ та УВО. Після створення „Союзу Організацій Українських Націоналістів” усі націоналісти в Берліні ухвалили об'єднатися в одній спільній організації – в „Союзі Українських Націоналістів”, щоб доцільніше повести працю як серед української еміґрації, так і серед німецького загалу, Новостворений „Союз Українських Націоналістів” повинен був бути тільки переходовим звеном до організації українських націоналістів, що її мав покликати до життя заплянований конґрес українських націоналістів.

Установчі Збори „Союзу Українських Націоналістів у Німеччині” відбулися 25 червня 1928 р. в Берліні. До складу Управи були вибрані: Сидір Чучман – голова, С. Тимчук – заступник голови і скарбник, П. Кожевників – секретар, інж. М. Селешко – запасний член. Завданням нової організації визначено: вести націоналістичну пропаґанду серед українців та інформативно-політичну роботу серед чужинців на терені Німеччини; поширювати націоналістичну пресу; відбувати періодичні дискусійні сходини; вести підготовку до заплянованого Конґресу Українських Націоналістів.[19]

Невдача визвольної боротьби українського народу 1917-20 років вигнала на чужину порівняно велику кількість українців. На чужині опинилися уряди Української Народньої Республіки та ЗУНР, рештки наддніпрянської і галицької українських армій та загал політичних і громадських діячів періоду Визвольних змагань.

В нових умовах творяться скрізь, де опинилися українські вигнанці, нові українські установи, товариства, організації, розвивається далі й політична праця.

Рештки української наддніпрянської армії опинилися головно в таборах полонених у Польщі, що з них найбільшим був табір у Тарнові. Польське містечко Тарнів (недалеко від Кракова) стало теж осідком і уряду УНР. Але тут, у Польщі, були дуже малі можливості розвитку політичного, а то й культурно-громадського життя українських еміґрантів, бо Польща, хоч формально союзник УНР, дивилася кривим оком на зростання будь-якого українського громадського життя і його явно або приховано припиняла.

Західньоукраїнський уряд (уряд ЗОУНР, очолений диктатором д-ром Є. Петрушевичем) опинився у Відні. Тут була безмірно більша свобода дії, аніж та, що її мав уряд УНР у Польщі. Тому у Відні досить широко починає розвиватися громадське і, насамперед, політичне життя української еміґрації. Проте у Відні не було так багато українських еміґрантів. Тут опинилися переважно старші галицькі політики та частина студійної молоді.

Найбільше українських еміґрантів опинилося на території Чехо-Словаччини. Уряд Чехо-Словаччини поставився до українських вигнанців досить прихильно і дав їм порівняно велику свободу громадської та політичної діяльности. Тому саме на території Чехо-Словаччини почало найбуйніше розвиватися громадське і політичне життя української еміґрації, як західньоукраїнської, так і наддніпрянської.

Але партійно-політичні діячі, хоч багато дечого загубили по дорозі, тікаючи на чужину, то, на жаль, нічогісінько не загубили з партійної сварні, гризні та партійницького підходу до національних справ. Увесь цей крам перевезли вони на еміґрацію. Це лягло важким прокляттям на громадсько-політичне життя української еміґрації. Тим більше, що болюча невдача визвольної боротьби залишила і так своє важке тавро на стомлених душах, викликавши огірчення й озлоблення, а в слабших і зневіру.

Міжпартійна та внутрішньопартійна гризня спричинила важке морально-політичне спустошення головно серед членів і прихильників колишніх наддніпрянських соціялістичних партій – соціял-демократів і соціял-революціонерів. Велика частина провідних ес-ерів ще в час збройної боротьби Української Народньої Республіки проти московсько-большевицького наїзника стала до співпраці з московськими большевиками. Таким чином ес-ери викликали враження, ніби большевицький режим в Україні не є тільки новітньою формою московської окупації, але спирається на самих же українців, як бажана ними форма власного державного життя. Вслід за ес-ерами пішли після невдачі збройної боротьби деякі провідні ес-деки. Першим із них пішов найвизначніший їхній лідер Володимир Винниченко, який повернувся на Україну і там склав перед большевиками покаянну заяву, опубліковану прихильниками Винниченка за кордоном. За ним пішло чимало інших його партійних колеґ.

Таке політично безхребетне „зміновіховство” викликало серед еміґрантів загальну дезорієнтацію, ідейно-моральний маразм, політично-програмову розгубленість та ще більше розбурхало партійні пристрасті. Соціял-Демократична та соціял-революційна партії розкололися на безліч груп і відламів, з яких кожне вважало себе єдиним справжнім репрезентантом соціял-демократичної чи соціял-революційної партії.

У висліді „зміновіховства” колишніх провідних політиків типу В. Винниченка та важкої нової політичної дійсности зродилися серед еміґрації сильні течії совєтофільства, дбайливо підтримувані політично й фінансово большевицькою владою УССР за посередництвом її численних закордонних аґентів.

Тверезі уми протиставилися тому розкладовому процесові і, щоб вийти з тієї партійницької матні, почали шукати нових правильних шляхів ідеологічно-політичної діяльности. Як протиставлення хаосові, маразмові та примітивізмові політичної думки, репрезентованих українськими соціалістичними партіями, починають виростати націоналістичні ідеологічно-політичні організації з ідеологією державницького, соборницького і понадпартійного українського націоналізму.

II ЧАСТИНА: НАРОДИНИ ОУН

ДВІ КОНФЕРЕНЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

 Аналіз виникнення й діяльности українських націоналістичних організацій в роки по першій світовій війні приводить до безсумнівного висновку, що український націоналістичний рух – це органічний природний процес. Він вийшов на політичний байд як стихійне явище. Український нарід, хоч і поневолений унаслідок поразки своїх визвольних змагань, та проте морально-політично незламний, шукав далі єдиноправильного шляху і найдоцільніших засобів для здійснення заповітної мети – побудови самостійної соборної української держави. Він не давав звести себе з єдиноправильного шляху, зі шляху національно-визвольної боротьби на партійні політичні манівці та протиставився партійницькому розгулові, що анархізував політичне життя української еміґрації. І саме як вислід отого шукання єдиноправильного шляху до осягнення всенаціональної української мети, що йшло впарі зі здоровим протиставленням партійницькій анархії, виник організований український націоналістичний рух.

Оця стихійність вищезгаданого процесу зумовила виникнення в той самий час кількох окремих націоналістичних організацій, одна з одною не пов'язаних. Проте такий стан не міг задовольнити нікого з українських націоналістів, тому що визвольно-революційна боротьба за найвищу мету вимагала організаційного об'єднання і координованої дії всіх, самостійницьких державно-творчих сил. Цей „катеґоричний імператив” – ця природна вимога – знаходила відгук у душі кожного українського націоналіста і тому кожна з націоналістичних організацій висівала спонтанно, як одно з найперших і найважливіших своїх завдань, вимогу допровадити в можливо найкоротшому часі до організаційного об'єднання всіх українських націоналістичних організацій як на наших землях, так і за кордоном. Оця вимога була чітко зформульована зокрема в постановах крайового „Союзу Української Націоналістичної Молоді” (СУНМ), „Групи Української Національної Молоді” (ГУНМ) і „Леґії Українських Націоналістів” (ЛУН) на чужині, як теж у постановах „Союзу Організацій Українських Націоналістів” (СОУН), створено з почину ГУНМ і ЛУН.

Провідні члени названих організацій, ідучи назустріч здоровій ініціятиві щодо об'єднання всіх українських націоналістичних організацій, скликали з цією метою Конференцію українських націоналістів, що й відбулася в днях 3-7 листопада 1927 р. у Берліні.

І. Конференція Українських Націоналістів в Берліні (3-7 листопада 1927 року)

Конференція ця була названа офіціяльно І. Конференцією Українських Націоналістів, і в ній взяли участь такі особи: полк. Є. Коновалець – начальний Комендант УВО; д-р Степан Нижанківський і д-р Юліян Вассиян – представники „Групи Української Національної Молоді” (Прага); інж. Микола Сціборський і Петро Кожевників – представники „Леґії Українських Націоналістів”; Омелян Сеник і Сидір Чучман – відпоручники УВО (Берлін); Петро Сайкевич і Любомир Макарушка – делеґати Крайової Команди УВО (Львів); Осип Боднарович, Богдан Кравців і Степан Охримович – делеґати „Союзу Української Націоналістичної Молоді” (Львів); Володимир Мартинець – делегат УВО і „Групи Української Національної Молоді” (Берлін); інж. Дмитро Андрієвський (Брюссель) і Зенон Пеленський (Берлін) – редакційні співробітники „Національної Думки”.

Центральною особою, що єднала всіх у підготові, та проведенні І. Конференції, був полк. Євген Коновалець, висуваний усіма націоналістами як єдиний кандидат на провідника майбутньої Організації Українських Націоналістів.

Зараз же на самому початку Конференції проявилися дві різні .концепції щодо способу організаційного оформлення українського націоналістичного руху. Перша концепція була така: всі вже існуючі українські націоналісдичні організації мають самоліквідуватися через влиття в нову і єдину Організацію Українських Націоналістів, що її необхідно створити. Друга концепція зводилася до пропозиції об'єднати всі вже існуючі, як теж і можливі в майбутньому українські націоналістичні організації в одному координаційному центрі, на зразок уже раніше створеного „Союзу Організацій Українських Націоналістів”, залишившися об'єднаними організаціями і надалі з їхньою окремішністю та самостійністю.

Представник Крайової Команди УВО (а водночас член леґальної галицької партії УНДО) д-р Любомир Макарушка обстоював другу концепцію та висунув ще додатково вимогу, щоб до майбутнього „Об'єднання українських націоналістичних організацій” не втягати УВО і щоб головою того „Об'єднання” був хтось інший, а не комендант УВО полк. Є. Коновалець. На думку Л. Макарушки, повинні були й надалі існувати дві, одна з одною не пов'язані, організації: ідеологічно-політична організація українських націоналістів з одного боку, а з другого – підпільна, якнайбільше законспірована, військово-бойова організація УВО. Перша організація має бути оформлена як леґальна партія, під назвою Об'єднання (чи Союз) українських націоналістів, і тому її не слід організаційно пов'язувати з УВО, бо таке пов'язання автоматично спричинить реакцію з боку польської окупаційної влади на західноукраїнських землях і вона почне так само переслідувати й ідеологічно-політичну організацію українських націоналістів, як нелеґальну. З тих самих мотивів Л. Макарушка радив не вибирати на пост голови ідеологічно-політичної організації коменданта УВО, щоб і персонально не пов'язувати двох окремих і різного характеру організацій.

Проти такого ставлення справи виступили прихильники першої концепції, зокрема ж представники крайового „Союзу Української Націоналістичної Молоді” (СУНМ). Знаючи добре умови польської окупації на західньоукраїнських землях, делеґати СУНМ-у заявили, що в час ворожої окупації України зовсім не можливе леґальне існування української націоналістичної організації. Аджеж окупант ніколи не дозволить на леґальне існування такої ідеологічно-політичної організації, яка принципово відкидає кожну співпрацю з тим же окупантом, а своїм головним завданням ставить повне знищення тієї ж ворожої окупації. Українська націоналістична організація, що намагалася б залеґалізувати себе перед ворожою окупаційною владою, таким чином сама себе заперечила б.

Конференція висловилася за першою концепцією, себто за злиттям усіх українських націоналістичних організацій в одну Організацію Українських Націоналістів. Проте, з уваги на наявність двох різних концепцій щодо організаційного оформлення українського націоналістичного Руху, І. Конференція ухвалила передати цю справу на остаточне вирішення майбутньому Конґресові Українських Націоналістів. Конґрес цей, – згідно з резолюцією І. Конференції, – мав відбутися приблизно за рік, після відповідної психологічної, ідеологічно-політичної та організаційної підготовки. З цією метою І. Конференція покликала до життя Провід Українських Націоналістів (ПУН), що до часу створення єдиної Організації Українських Націоналістів мав діяти як координаційний центр усіх українських націоналістичних організацій та ще дезорганізованих окремих націоналістів.

Провід Українських Націоналістів (ПУН, створений І. Конференцією Українських Націоналістів, 5-го листопада 1927 р., укладався з п'ятьох членів: чотирьох обрала Конференція, а п'ятого мали узгіднити й визначити „Союз Української Націоналістичної Молоді” і Крайова Команда УВО. Таким чином отой п'ятий член ПУН-у, як уповноважений проводом СУНМ і УВО, мав бути в ПУН-і представником Краю. На голову Проводу Українських Націоналістів І. Конференція одноголосно обрала полковника Євгена Коновальця. Членами ПУН-у обрано: інж. Миколу Сціборського – голову „Союзу Українських Націоналістів”; Володимира Мартинця – члена УВО (і співредактора „Сурми”) та інж. Дмитра Андрієвського – „самостійного” націоналіста, редакційного співробітника українських націоналістичних пресових органів. М. Сціборський став керівником політичної референтури, Дм. Андрієвський – ідеологічно-статутарної, а В. Мартинець – керівником секретаріату і пресового та пропаґандивного відділу.

Конференція ухвалила, що ПУН має видавати, від січня 1928 р. почавши, свій власний щомісячний пресовий орган ідеологічно-політичного характеру. На пропозицію інж. Дм. Андрієвського прийнято для цього місячника назву „Розбудова Нації”.[20] В 1-му числі „Розбудови Нації” (за січень 1928 р.), як органу Проводу Українських Націоналістів, опубліковано про І. Конференцію Українських Націоналістів офіціяльний комунікат такого змісту:

„І. Конференція Українських Націоналістів у днях 3-7 листопада 1927 покликала до життя Провід Українських Націоналістів, до якого входять (в поазбучному порядку): інж. Дмитро Андрієвський, полк. Євген Коновалець, Володимир Мартинець і Микола Сціборський. Як п'ятий член має увійти представник крайових націоналістичних кіл.

II. Провід розділив між своїх членів функції та утворив такі Відділи:

1. Секретаріят та відділ преси і пропаґанди, що має наладнати зв'язок із націоналістичними організаціями та поодинокими націоналістами; підготовити технічно Конґрес Українських Націоналістів, централізувати пропаґанду в користь Конґресу і майбутньої Організації та видавати пресовий орган.

2. Ідеологічно-статутарну референтуру, що централізує всю працю для підготовки Конґресу, а то через вироблення пляну відповідних референтур і визначення референтів, через формулювання ідеологічної бази і розроблення конструкції майбутньої організації українських націоналістів; при рефе-рентурі створено окрему ідеологічну комісію з правом кооптації потрібних людей.

3. Політичну референтуру, що координує діяльність поодиноких націоналістичних організацій, веде культурно-освітню працю внутрі тих організацій та займається питанням зовнішньої політики Проводу.

4. Економічну референтуру, що веде економічні справи Проводу, старається про фонди для відбуття Конґресу та виготовляє пляни для витворення сталої, сильної економічної бази для майбутньої організації українських націоналістів.

III. Провід приступає до видавання свого органу „Розбудова Нації”, в якому будуть заступлені такі відділи: ідеологія, політика, філософія, соціологія, економічний та військовий відділи, література, політична та військова мемуаристика, визвольні змагання інших народів, огляд політичного життя українського та міжнароднього, націоналістичного руху, україніка та бібліогарфія. Журнал буде видаваний у Празі.

IV. Для придбання фонду на поточні потреби, як рівнож у зв'язку з підготовкою Конґресу Українських Націоналістів, Економічна Референтура приступила до збирання фондів на лісти. Кожна ліста є на мінімальну суму 10 амер. дол. Особи, що дістануть лісти, зводять їх повернути враз із грішми до 31 грудня ц. р. Всі лісти мають порядкове число та печатку Проводу”.

Одночасно з цим офіціяльним повідомленням опубліковано в тому ж числі „Розбудови Нації” (ч. 1, за січень 1928 р.) таке звернення (видане крім цього і як окрема летючка):

„Новий почин!

Невдача наших національно-державних змагань у рр. 1917-1920 спричинила дезорієнтацію і так слабої та мало виробленої української політичної думки, появу безлічі партій, центрів і безнастанну борню всередині сторозтерзаної Нації.

Тим часом з кривавого моря української революції та збройної боротьби за незалежність вилонився в різких формах національно-державний ідеал, що владно вимагає сконсолідування наших сил і координації нашого чину.

В огні сих двох суперечностей розвинувся новий рух, що стає вище партійних розмежувань. На тлі великого румовища старих світоглядів, нав'язуючи до кращих традицій української історії, та головно до недавньої збройної боротьби, формується новий світогляд і розвивається новий творчий чин. Цим процесом є: Рух Українських Націоналістів.

Сильні вірою у високе призначення свого Народу, палені соромом за пониження своєї Батьківщини, свідомі своєї місії в боротьбі за долю України, націоналісти відчули, що для поневолених немає порятунку, доки не підпорядкують часове і підрядне вічному й основному в бутті Нації та доки не здобудуться на однозгідний будуючий чин.

Світогляд українських націоналістів гостро відрізняється від сучасних українських ідеологій та вже всилу своєї природи змагає до опанування всієї нашої національної дійсности. Його вплив і чинність позначилися двома шляхами. З одного боку він покликав до життя різного роду націоналістичні формації (ідеологічні, політичні, військові); з другого боку він дав себе відчути щораз сильніше з поступом часу в різних українських організаціях і установах без уваги на їх характер і місце осідку.

Початкова стадія розвою українського націоналізму має стихійний характер. Бо як поодинокі націоналісти працюють у різних, часто дуже віддалених ідеологічно, організаціях, не пов'язані, не рідко навіть не підозріваючи один в одному спільника, так і поодинокі націоналістичні угрупування існують побіч себе й чинять без спільного пляну, без одного проводу, навіть без зв'язку між собою.

Брак осередку націоналістичного руху дався гостро відчути щойно тоді, коли рух набрав потужности. Конечність його оформлення, загально відчута й подиктована як внутрішніми законами розвою Нації, так і зовнішніми обставинами, привела українських націоналістів до зближення, порозуміння та шукання способів координації свого чину. Вислідом цього була Конференція Українських Націоналістів 3-7 листопада 1927 р., складена з членів різних націоналістичних організацій, як рівнож із поодиноких осіб, в краю та еміґраційних осередків.

Після основного розгляду сучасного українського націоналістичного руху Конференція визнала доцільність і конечність зцентралізування дальшої праці й вирішила створити Єдину Організацію Українських Націоналістів.

До часу створення такої організації, Конференція, рахуючись із потребою хвилини, що вимагає опанування стихійного руху та координації різних організованих його виявів, покликала до життя і чину Провід Українських Націоналістів.

Найближчим завданням Проводу є зформування ідеологічної бази й розроблення структури та намічення пляну діяльности майбутньої організації, як рівнож підготовка загалу українських націоналістичних елементів до прийняття вже від нині її кадрів. У своїй діяльності Провід з одного боку спирається на всіх учасників Конференції, що підпорядкувалися йому, а з другого – має ввійти в тісний зв'язок з існуючими організаціями українських націоналістів. Завершенням діяльности теперішнього Проводу буде Конґрес Українських Націоналістів, що має остаточно усталити ідеологічні позиції українського націоналізму, ствердити факт постання єдиної організації, прийняти її структуру та покликати її сталий Провід.

Цим шляхом організований, послідовний український націоналізм, відкидаючи всякі орієнтації на зовнішні сили, хоче й буде йти до перебрання в свої руки керми українського національно-політичного життя й змагатиме до відновлення та оборони Незалежної, Соборної Української Держави.

За Президію Конференції Українських Націоналістів:

інж. Дмитро Андрієвський, голова

Володимир Мартинець, секретар”.

Поява „Розбудови Нації”

Заплянований І. Конференцією Українських Націоналістів офіціоз Проводу Українських Націоналістів (ПУН), місячник під назвою „Розбудова Нації”, почав появлятися, як це було намічено, від січня 1928 р. В цьому журналі найбільше місця й уваги присвячувано головно питанню ідеології українського націоналізму та організаційним справам майбутньої єдиної організації українських націоналістів.

У трьох перших числах „Розбудови Нації” (ч. 1-ше зредаґував Вол. Мартинець, чч. 2-ге і 3-те – Петро Кожевників) були вміщені такі статті різних авторів: „До головних засад націоналізму” – д-р Ю. Вассиян; „Соборність психології та політики – основа націоналізму” – М. Сціборський; „Наша позиція” – інж. Дм. Андрієвський; „Принципи раціональної політичної організації” – Л. Костарів; „Листи з Італії: Дещо про фашизм” – Є. Онацький; „Революція чи контрреволюція” – О. Бабій; „Причинки до історії ролі Січових Стрільців в Україні” – полк. Є. Коновалець. Крім цього в згаданих числах „Р. Н.” були вміщені статті також і на загальні теми, як теж дописи про політичне положення на українських землях під усіма чотирма окупаціями та на чужині. Названі статті були написані у визначеному І. Конференцією Українських Націоналістів пляні ідеологічної, політичної та психологічної підготовки до майбутнього Конгресу Українських Націоналістів і до створення єдиної організації українських націоналістів, яку повинен покликати до життя і дії запроєктований Конґрес.

І так, д-р Ю. Вассиян подав у стисло науковій формі основні засади ідеології українського націоналізму, чітко підкреслив органічну пов'язаність цієї ідеології з духовістю української нації, з її природнім відвічним прагненням до самовиявлення в усіх ділянках життя, а при цьому вичерпно з'ясував державницько-творчий характер української націоналістичної ідеології. М. Сціборський і Дм. Андрієвський окреслювали у своїх статтях політичні позиції сучасного українського націоналістичного руху і його ставлення до інших політичних таборів, зокрема ж до українських партій. Суть італійського фашизму була проаналізована Є. Онацьким, який вказав на цілковиту відмінність українського націоналізму й італійського фашизму, як теж на неможливість і недоцільність пересаджування цього останнього на український ґрунт. Стаття О. Бабія з'ясовувала ставлення українського націоналістичного руху, в ідеологічно-програмовій та політичній ділянках, до комуно-большевизму. Л. Костарів подав жмут думок до дискусії про політичні принципи націоналістичної організації, як політичного руху. „Причинки до історії і ролі Січових Стрільців”, написані полк. Є. Коновальцем, вказали на світлі моменти державницько-творчої традиції в нашому недавньоминулому. Це минуле було творене спільно молодими українськими патріотами, що походили з західніх чи східніх українських земель і діяли в рядах військової формації Січових Стрільців на Наддніпрянщині. Названа праця полк. Є. Коновальця є чіткою і переконливою ілюстрацією позитивного, творчого характеру українського націоналізму, визнаннями якого саме були Січові Стрільці. Разючим контрастом до нього є руїнницький соціялізм, що то його намагалися прищепити нашому народові партійні лідери, а який так багато приніс шкоди українським визвольним змаганням і державному будівництву.

Великим моральним і політичним успіхом увінчалися організовані з ініціятиви ПУН-у публічні доповіді для українського громадянства. Хоч усі тодішні українські політичні партії, а головно соціялістичні лідери, що опинилися на еміґрації, зустріли український націоналістичний рух і хвилями партійницької ненависти, накидаючись на нього на партійних і вічах неперебірливою лайкою, – то симпатії позапартійного громадянства чимраз виразніше зверталися в бік українського націоналізму.

Так, отже, ідеологічно-політична і психологічна підготова для створення єдиної організації українських націоналістів проходила цілком успішно.

Причини відкладення Конґресу Українських Націоналістів

Зате ж в організаційній ділянці ініціятори нового діла зустрілися з несподіваними труднощами. І-ша Конференція не прийняла рішучих остаточних постанов щодо злиття всіх існуючих українських націоналістичних організацій в одну нову. І хоч усі ті організації поставились були прихильно до створення Проводу Українських Націоналістів і здебільша йому підпорядкувалися, то все ж таки продовжували існувати окремо. Головно у проводів згаданих організацій помітна була тиха нехіть до вимоги самоліквідуватися. І так, наприклад, низові клітини Леґії Українських Націоналістів і Групи Української Національної Молоді у Брні на Моравії та в Берліні, після обговорення ухвал І. Конференції, ухвалили підпорядкуватися ПУН-ові, як найвищому керівному органові всіх українських націоналістичних організацій, а крім цього створили, з власного почину, нову одну організацію – „Союз Українських Націоналістів”, в якій влилися всі дотогочасні окремі клітини Леґії та Групи. Та в той самий час, на засіданні Центрального Комітету Леґії Українських Націоналістів, обвинувачувано М. Сціборського, тодішнього голову Леґії, за „самовільне переступлення даних йому компентенцій”, конкретно кажучи, за згоду стати членом ПУН-у без попередньої апробати на це з боку Центрального Комітету Леґії. І хоч після дискусії над цією справою на форумі ЦК оте обвинувачення знято, то деякі члени ЦК Леґії були і надалі в тихій опозиції до пропозиції зліквідувати Леґію на користь майбутньої єдиної організації українських націоналістів. Щойно по деякому часі ті опозиціонери змінили свою думку і погодилися на згадану пропозицію.

Та в ще гострішій формі виявився спротив проти організаційної самоліквідації у членів Крайової Команди УВО. Висловлені в цій справі на І. Конференції д-ром Л. Макарушкою погляди були не тільки його власними. На такому самому становищі стояли й деякі інші члени УВО, головно ж ті, які в міжчасі стали членами леґальної партії УНДО. Особливо завзятим противником самоліквідації УВО був Дмитро Паліїв, тодішній політичний референт Крайової Команди УВО. Через те важко

[...]

державним пашпортом їде леґально до польської держави член Начальної Команди УВО й ПУН підготовляючи акцію, що була звернена проти тієї держави”.

Ціла ця досить дивна справа викликала в Краю і за кордоном різні міркування і стала джерелом всяких підозрінь.

Нефортунним виявився вибір В. Мартинця на посланця ПУН-у до Краю також і в іншому аспекті. І так, наприклад, він мав зустрітися особисто з д-ром Дмитром Донцовим з метою приєднати його до співпраці з ПУН-ом і майбутньою організацією українських націоналістів. Така зустріч і вичерпні розмови на цю тему відбулися, проте В. Мартинець не лише не приєднав д-ра Дм. Донцова до співпраці, а навпаки – зразив цього останнього через свою прикру вдачу, задиркуватість і нетактовність.

Та що найважливіше, В. Мартинець зовсім не зрозумів того політично-психологічного процесу, що вже протягом довшого часу проходив серед частини провідних членів УВО, і в своєму звідомленні (поміщеному в сконденсованій формі в „Розбудові Нації”, ч. 5, за травень 1928 р., стаття п. н. „По другій конференції”) подав цілком фальшиві висновки. У названій статті він писав, між іншим, таке:

„Річ у тому, що, коли націоналісти на еміґрації стали вже давно твердо на становищі не тільки в теорії, але й на ділі, відокремлення себе від усіх інших політичних груп, то галицькі націоналісти ще сьогодні йдуть у хвості наших політичних груп. Провідники націоналістів частинно повступали в УНДО, зайнявши навіть відповідальні становища, і віддають йому не тільки свої сили, але при кожній нагоді також сили націоналістичних ідеологічних організацій”.

А тим часом суть справи була зовсім інша. Не галицькі націоналісти й націоналістичні ідеологічні організації „пленталися у хвості політичних груп”, а лише деяка частина членів УВО, що займала раніше або ще й у той час провідні пости в УВО, еволюціонували не в бік чіткого опреділення себе до націоналістичної ідеології, а в бік опортуністичного партійництва. Але ж це стосувалося тільки окремих, хоч і провідних в УВО одиниць, а не загалу членства цієї організації, ні тим більше Союзу Української Націоналістичної Молоді. І саме тому, що загал членів обох згаданих організацій залишився націоналістичним, то між ним і тими членами, які еволюціонували в бік опортуністичного партійництва, наростав виразний конфлікт.

В Союзі Української Націоналістичної Молоді процесові опортунізації підпали лише перший голова СУНМ-у Осип Боднарович та ще два-три члени. Виниклий на цьому тлі конфлікт зліквідовано радикально в самому його зародку: О. Боднаровича і кількох його однодумців усунено з рядів СУНМ-у. Організація ця залишилася і надалі виразно націоналістичною, твердо стоячи на засаді принципіялізму й послідовно відкидаючи ідеологічно-політичну співпрацю з опортуністичними партіями. Проте це не перешкоджало членам СУНМ-у брати активну участь в українському суспільно-громадському житті. У „Просвітах”, „Соколах” та інших товариствах вони льояльно співпрацювали з членами різних українських партій, якщо ці громадяни працювали на користь названих товариств і не намагалися захоплювати їх під свій ідейно-політичний вплив. Це, очевидно, не має нічого спільного з опортунізмом, а навпаки – належить до завдань націоналістичної організації. Бож і сам В. Мартинець, у вищезгаданому звідомленні, ставив українським націоналістам закид, мовляв, вони мають замалий вплив на українське організоване життя в Галичині. Супроти цього твердження В. Мартинця, що „галицькі націоналісти йдуть ще сьогодні в хвості наших політичних груп”, було зовсім безпідставне щодо СУНМ.

Зовсім інакше була справа з УВО, що не мала, як було вже попередньо підкреслено, єдиної і всіх її членів зобов'язуючої ідеології. Не дивлячись на те, що сам ініціятор і пізніший начальний комендант УВО полк. Є. Коновалець завжди був визнавцем української націоналістичної ідеології і постійно клав великий натиск на ідеологічне оформлення цієї організації, то УВО, яка постала була не як ідеологічна, а як військово-бойова організація, лише в процесі свого розвитку та практичної роботи відчула конечність ідеологічно-політичної підбудови для всієї своєї діяльности. Саме тоді й виявилось, що хоч усі члени УВО були однозгідні щодо примату боротьби за українську самостійну соборну державу, зокрема ж проти польського окупанта на західноукраїнських землях, то в ідеологічно-політичних питаннях тієї однозгідности в них не було. З цієї причини в УВО раз-у-раз виникали різні конфлікти. Спочатку, в перші роки існування УВО, це виразно проявилося в різному ставленні членів УВО до сепаратної політики диктатора ЗУНР д-ра Євгена Петрушевича, пізніше як у ставленні до УССР. У висліді – всі прихильники сепаратної політики Є. Петрушевича, як теж і прихильники „м'якої політики” супроти УССР, відійшли з УВО.

З 1926 р. всередині УВО почав звільна наростати новий конфлікт через різне ставлення до леґальних українських політичних партій. Група провідних членів УВО, – д-р Л. Макарушка, д-р В. Целевич, О. Навроцький, М. Матчак, на чолі з тодішнім політичним референтом Крайової Команди Дм. Палієвим, – поставилась позитивно до леґальних українських партій та вступила в члени УНДО або УСРП. Ця група вважала, що організація українських націоналістів повинна бути леґальною партією, виразно ідеологічного характеру, поруч з іншими леґальними партіями, зате ж УВО повинна й надалі залишитися нелеґальною військово-бойовою організацією для політичного тиску українських леґальних партій на польський окупаційний уряд, себто бути на ділі таємною прибудівкою УНДО. Вищенаведений вислів В. Мартинця про „плентання у хвості” був слушний лише у відношенні до тієї групи провідних членів УВО. Члени цієї групи націоналістами насправді не були, тому й мусіли відійти з УВО з хвилиною її чіткого ідеологічно-політичного оформлення в націоналістичному дусі.

Та ще в 1928 р. могло декому здаватися, що погляди групи Дм. Палієва є поглядами загалу націоналістів на західноукраїнських землях. А що такий стан був поважною перешкодою для заплянованого добровільного злиття всіх націоналістичних організацій, з УВО включно, в нову єдину організацію українських націоналістів, то цю справу треба було ґрунтовно проаналізувати і вирішити. Для того і скликано II. Конференцію, відкладаючи відбуття Конґресу Українських Націоналістів на пізніше.

II. Конференція Українських Націоналістів в Празі (8-9 квітня 1928 р.)

II-га Конференція Українських Націоналістів відбулася в Празі, в днях 8 і 9 квітня 1928 р. На ній референти ПУН-у здали звіт із проробленої їхніми референтурами роботи та про стан підготови до Конгресу, але головною темою нарад була проблема ставлення-українського націоналістичного руху взагалі, а майбутньої організації українських націоналістів зокрема, до українських політичних партій, насамперед до леґально існуючих на західноукраїнських землях.

Учасниками II. Конференції Українських Націоналістів були: полк. Є. Коновалець, М. Сціборський, Дм. Андріевський і В. Мартинець – члени ПУН-у; П. Кожевників і Л. Костарів – від ЛУН; д-р С. Нижанківський, д-р Ю. Вассиян і О. Бойдуник – від ГУНМ; сотн. Р. Ярий, О. Сеник і С. Чучман – від Головної Команди УВО; Б. Кравців і С. Охримович – від СУНМ; полк. Р. Сушко і сотн. Ю. Головінський – від Крайової Команди УВО. Крім цього на цій Конференції були присутні ще деякі співробітники української націоналістичної преси.

ІІ-га Конференція прийняла остаточне рішення про поставу українського націоналістичного руху до політичних партій. ПУН і всі націоналістичні організації, що визнали його своїм зверхником, рішуче відмежувалися від леґальних політичних партій і заборонили своїм членам до них належати. Члени націоналістичних організацій, у цьому числі й члени УВО, які вже стали членами котроїсь із українських леґальних партій, мусіли тепер зважитися: або виступити з партії, або перестати бути членами даної націоналістичної організації.

В технічно-організаційній ділянці II-га Конференція ухвалила „стосувати різні методи, відповідно до місцевих відносин і вимог доцільности”. Згідно з цією ухвалою, поодинокі націоналістичні організації зберегли покищо свою організаційну окремішність. Проте зроблено все ж таки великий крок вперед у напрямі злиття всіх тих організацій в одну.

Спираючись на заяву представників, заступлених на II. Конференції, ухвалено передати ПУН-ові виключне представництво всіх українських націоналістів на зовнішньому форумі, як на чужинецькому, так і на українському. Таким чином визнано за обов'язуючу засаду єдности всього українського націоналістичного руху в його діяльності на міжнародньому форумі та у відношенні до всіх інших українських організацій, партій чи рухів.

Справа представника від крайових націоналістичних організацій у ПУН-і залишилася й надалі відкритою.

В „Розбудові Нації”, в ч. за квітень 1928 р., про II. Конференцію опубліковано таке офіціяльне повідомлення:

„8-9 квітня б. р. відбулася друга Конференція Українських Націоналістів. У Конференції прийняли участь члени Проводу Українських Націоналістів, члени організацій українських націоналістів на українських землях і чужині та представники націоналістичної преси. На Конференції виголошено доклади референтів і переведено над ними дискусію.

10-го квітня Провід Українських Націоналістів прийняв на основі праць Конференції такі ухвали:

1. Провід Українських Націоналістів у своїй діяльності відмежовується від усіх українських політичних партій і груп та не вступає з ними в співпрацю. Всі організації українських націоналістів на українських землях і на чужині мусять стати також на цей шлях.

2. Організації українських націоналістів мають до скликання Конґресу Українських Націоналістів перевести організаційну працю згідно з окремо укладеним пляном.

3. Провід Українських Націоналістів перебирає заступництво організацій українських націоналістів назовні з тим, що організації можуть у порозумінні з Проводом вступати у взаємини з необхідними чинниками для полагодження справ місцевого значення.

4. Конґрес Українських Націоналістів має бути скликаний 1-го вересня б. р. На фонд Конґресу Провід заряджує другу збірку”.

Постанови II. Конференції зустрілися з позитивним відгуком серед загалу українських націоналістів у Краю та були апробовані як СУНМ-ом, так і УВО, хоч у Крайовій Команді УВО були ще спроби опозиції. Внаслідок прийняття отих постанов, з УВО відійшли однодумці Палієва, вирішивши, що її місце – згідно зі своїм світоглядом і політичним наставленням – не в УВО, а в УНДО. Вслід за цим прийшли теж конечні зміни на керівних постах у крайовій УВО.

Таким чином, II. Конференція своїми постановами мала найсильніший вплив на крайову УВО. Постанови ці внесли ясність щодо ідеологічно-політичних позицій УВО, внаслідок чого з рядів УВО мусіли відійти ті члени, які еволюціонували в бік опортунізму. Напередодні створення єдиної Організації Українських Націоналістів, в рядах УВО мали залишитися тільки здецидовані визнавці української націоналістичної ідеології.

ПЕРШИЙ КОНҐРЕС УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

(28 СІЧНЯ – 3 ЛЮТОГО 1929 РОКУ У ВІДНІ)

Склад і перебіг Конґресу

Конґрес Українських Націоналістів був заплянований І-ою Конференцією на весну 1928 р., а ІІ-ою – на вересень того ж року. Але з політичних, технічних і конспіративних причин відбуття Конґресу було двічі відкладене, так Іцо він відбувся щойно в днях 28-го січня – 3-го лютого 1929 р.

Конгрес відбувся в столиці Австрії, у Відні, в одному з кращих готелів 23-ої дільниці („бецірку”). Місце відбуття Конґресу було аж до останньої хвилини конспіроване. В повідомленнях про заплянований Конґрес подавано як місце його відбуття Прагу, столицю Чехо-Словаччини, де й зібралися учасники Конґресу і звідси від'їхали прямо до Відня. У згаданому готелі винаймлено, крім залі для нарад, також і мешканеві кімнати для всіх учасників Конґресу, так, щоб якнайменше звертати на себе увагу сторонніх осіб.

Наради Конґресу розпочалися дня 28-го січня 1929 р., о 10,15 год. ранку. Участь у Конґресі взяло 30 представників від українських націоналістичних організацій (у цьому 4 представники прибули на Конґрес прямо з Краю), а крім цього двоє гостей. Учасниками Конґресу були (подаємо в поазбучному порядку):

[1. Інж. Дмитро Андрієвський, член ПУН, Брюссель; 2. сотн. М. Антоненко, ЛУН, Париж; 3. Володимир Арсенич, ГУНМ, Прага; 4. Олесь Бабій, ГУНМ, Прага; 5. Ярослав Барановський, УВО, Львів; 6. Інж. Осип Бойдуник, ГУНМ, Прага; 7. Д-р Юліян Вассиян, член ПУН, Прага; 8. Інж. Василь Виноградник, ЛУН, Подебради; 9. Проф. Микола Вікул (нар. 3. 1. 1888 р. у Тбілісі, в Грузії, як син православного священика; помер 14. 5. 1935 р. в Празі), професор неорганічної хемії. (Писав під псевдом М. Райгородський), ЛУН, Подебради; 10. Інж. Ярослав Герасимович, (нар. 1. 7. 1898 р. в Білявцях, у Галичині), інженер хемічної технології; 11. Д-р Дмитро Демчук, ЛУН, Прага. Учитель чеської ґімназії; 12. Максим Загривний, старшина Армії УНР, поет, писав під всевдом Максим Грива, помер на сухоти 1931 р. в Празі; 13. Євген Зиблікевич, УВО, Перемишль, сотник СС; 14. Олександер Згорлякевич, УВО, Данціґ: 15. Ген. Микола Капустянський, УВО, ген.-хор. Армії УНР; 15. Петро Кожевників, ЛУН, Берлін; 17. Полк. Євген Коновалець, Комендант УВО і Голова ПУН-у; 18. Інж. Леонід Костарів, ЛУН, Прага, інж. аґрономії, (нар. 6. 2. 1888 в Петербурзі); 19. Макар Кушнір (нар. 10. 8. 1890 р. Помер 2. 8. 1951 року в Бельгії; 20. Степан Ленкавський, СУНМ, Львів, студент філософії; 21. Інж. І. Малько, сотн. СС; 22. Інж. Володимир Мартинець, ЛУН; 23. Доц. Яків Моралевич, ЛУН, Подебради; 24. Степан Охримович, СУНМ, Львів, студент філософії, нар. 18. 9. 1905 р. у Сколім, Західня Україна. Помер 10. 4. 1931 р. в Завадові біля Стрия; 25. С. Пасічник Тарновський, ЛУН, Подєбради; 26. Зенон Пеленський, Берлін, журналіст; 27. Інж. Юрко Руденко, ЛУН, Прага, інж. економії, нар. 12. 8. 1899 р. в Окниці на Бесарабії; 28. Інж. Микола Сціборський, член ПУН-у, полк. Армії УНР, інж. економії, нар. 28. 3. 1897 р. в Житомирі, загинув 30. 8. 1941 там же; 29. Інж. Андрій Федина, УВО, Данціґ; 30. Ріко Ярий, УВО, Берлін, сотн. УГА, нар. 14. 4. 1898 у Ряшеві.]

Гістьми на Конґресі були:

1. Полковник Кіндрат Плохий (представник українців з Кубані); 2. Іван Кедрин Рудницький (член УНДО, член редакції львівського щоденника „Діло”).

Нараду відкрив Голова Проводу Українських Націоналістів полк. Євген Коновалець. У своїй вступній промові він зробив перегляд українського націоналістичного руху протягом останніх років і з'ясував завдання Конґресу. Після цього він передав слово гостеві К. Плохому, який привітав учасників Конґресу від імени українців північного Кавказу, що в основу своєї політичної програми поставили постулят побудови незалежної соборної української держави.

Президію Конґресу обрано в такому складі: інж. Микола Сціборський – голова, ген. Микола Капустянський (в офіціяльному комунікаті названий псевдонімом: П. Низола) і д-р Юліян Вассиян – заступники голови; Володимир Мартинець, Володимир Арсенич, Ярослав Герасимович та інж;. Юрій Руденко – секретарі.

Наради відбувалися в формі засідань окремих комісій та пленумів. Створено шість таких комісій: 1) ідеологічна – голова Ю. Вассиян, 2) соціяльно-економічна – голова доц. Я. Моралевич, 3) військова – голова полк. Є. Коновалець, 4) політична – голова д-р Дм. Демчук, 5) культурно-освітня – голова О. Бабій, 6) організаційна – інж. Л. Костарів.

На пленарних засіданнях в дні 28. 1. були відчитані такі доповіді: „Сучасне положення на українських землях” – полк. Є. Коновалець; „Український націоналізм” і „Державний устрій України” – Дм. Андрієвський; „Міжнародня політика України” – З. Пеленський.

Наступного дня, 29.1., виголошено на пленумі такі доповіді: „Аґрарна політика” і „Торговельна політика” – М. Сціборський; „Промислова політика” – Л. Костарів; „Фінансова політика” – Я. Моралевич; „Соціяльна політика” – В. Мартинець; „Література і мистецтво” – О. Бабій; „Релігійне питання” – М. Вікул; „Військова справа” – ген. М. Капустянський; „Організація Українських Націоналістів” – П. Кожевників.

У днях 30 і 31 січня та 1 лютого праця Конґресу відбувалася в комісіях, де додатково було прочитано такі доповіді:

1. Ідеологічна комісія: „До головних засад націоналізму” – Ю. Вассиян; „Причини невдачі наших визвольних змагань” – Ст. Охримович; „Суверенна Україна та національна революція” – Ст. Ленкавський; „Основи українського націоналізму” – Дм. Демчук; „Дві концепції” – Дм. Андрієвський.

2. Соціяльно-економічна комісія: „Економічні взаємини між Україною і Росією в СССР” – В. Богуш; „Уваги до економічної політики України” – О. Бойдуник; „До морської політики України” – Я. Герасимович.

3. Військова комісія: „Військова справа” – полк. Є. Коновалець; „Військова політика України” і „Справа інтервенції” – ген. М. Капустянський; „Проблема морської оборони України” – Л. Костарів.

4. Політична комісія: „Революція національна і пролетарська”, „Проблема сталого миру на Сході Европи й Україна” та „Національна революція на Західніх Землях України” – Л. Костарів; „Проблема майбутнього державного устрою України” та „Фашистівська Італія” – Ст. Нижанківський; „Політичне становище в Західній Україні” – С. Чучман: „Закарпаття” – Р. Ярий; „Політичне становище на Буковині та Басарабії” – Ю. Руденко.

5. Культурно-освітня комісія: „Шкільна політика” та „Література й мистецтво України” – М. Загривний.

6. Організаційна комісія: „Проєкт устрою ОУН” – П. Кожевників;

„Уваги до статуту організації націоналістів” – О. Бойдуник; „Уваги до статуту ОУН” – Л. Костарів.

Усього на пленумах і на засіданнях комісій було прочитано 40 доповідей. (З цього числа тільки доповідь Ю. Вассияна була ще перед Конґресом надрукована на сторінках „Розбудови Нації”). Доповіді, впарі з висновками та проєктами резолюцій із даного питання, були заздалегідь роздані всім учасникам Конґресу.

На засіданні ідеологічної комісії розпочалася полеміка, що опісля перенеслася частково і на кінцеве пленарне засідання під час ухвалювань ідеологічних концепцій. Юліян Вассиян, Степан Ленкавський і Степан Охримович обстоювали філософічно-ідеалістичні основи українського націоналізму, вирослі з ідеалістичного світогляду українського народу, теоретично зформульовані в писаннях Миколи Міхновського і Дмитра Донцова. Іншу концепцію заступали Дм. Андрієвський і Дм. Демчук, що намагались включити до ідеології українського націоналізму елементи матеріялістичного світогляду та демократизм типу уенерівщини. Перемогла перша концепція.

На пленарному засіданні в дні 2-го лютого зроблено підсумки праці окремих комісій, ухвалено Постанови Конґресу та Устрій Організації Українських Націоналістів. Останнього дня Конґресу, 3-го лютого, обрано керівні органи ОУН. Головою Проводу Українських Націоналістів вибрано одноголосно полк. Є. Коновальця. На його пропозицію, затверджено такий персональний склад Проводу: М. Сціборський, В. Мартинець, П. Кожевників, Дм. Андрієвський, Ю. Вассиян, ген. М. Капустянський (Низола), Дм. Демчук і Л. Костарів. Головним Суддею іменовано одноголосно Я. Дуба, а Головним Контрольним – доц. Я. Моралевича.

Після обрання його Головою Проводу, полк. Є. Коновалець перебрав дальше ведення Конґресу.

На закінчення Конґресу полк. Є. Коновалець виголосив промову, в якій сказав, між іншим, таке:

„Як знаєте, Мої Друзі, я не є приятелем гомінких слів...

„Я не знаю, чи і наскільки нам пощастить розвинути діло, за яке ми ось-тут прийнялися. Це залежатиме від праці, зусиль, послідовности і жертвенности нас усіх. І це залежатиме від того, наскільки ми нашу справу зуміємо зробити зрозумілою всьому українському громадянству. Отже, сьогодні ще надто швидко казати, що, покликаючи до життя нашу Організацію, ми вже тим самим довершили велике діло, або що наша Організація обов'язково призначена бути великою. Але одне, знаю напевно: доба, в якій живемо, безмірно велика. Це одна з тих революційних епох, які простягаються на цілі десятиліття, і в якій кується новий світ і нова людина. У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії...

„Сьогодні ми покищо тільки окреслили наші завдання і прийняли добровільні зобов'язання. Але це ще не осяг. Бож мусимо собі ще раз коротко узмисповити і величину цього нашого зобов'язання: мобілізуючи і спираючись на широкі народні маси, мусимо, ведучи їх, боротися і добитися віднови Самостійної Соборної Української Національної Держави на всіх просторах життя українського народу. Як учить нас досвід цілих українських поколінь, можемо цього досягнути тільки революційними, ніколи ж еволюційними, шляхами.

„Спротиви, які зустрінемо на нашому шляху, будуть велетенські. Бож віднова Соборної Української Держави сама собою однозначна з ліквідацією московської імперії, як і польського історичного імперіялізму, спричинить таку докорінну перебудову цілого Сходу Европи і великої частини Азії, що це з конечности вплине не менш глибоко й на політичний вигляд всієї решти світу...

„Чи можемо пориватися на такі великі діла? Чи ми, як колектив, і кожен з нас, як одиниця, – маємо в собі цю міру і цей формат, щоб відповісти прийнятому зобов'язанню? Цього свідоцтва ми не можемо виставляти самі собі: його виставить нашій Організації щойно пізніше твердий іспит самого життя. Завжди це є мужі, що творять історію. Хочу вірити, що завдання, які в нашій програмі ми собі накреслили, зуміємо, як мужі, виконати. Тільки в тому випадку вільно буде сказати, що дата створення нашої Організації зарахується будучими істориками, як одна з переломових, творчих і позитивних дат на тисячолітньому шляху життя Української Нації”.

Конґрес закінчено 3-го лютого 1929 р., о 1-ій год по полудні.

Про відбуття Конґресу Українських Націоналістів та про покликання ним до життя Організації Українських Націоналістів повідомлено українське громадянство окремою відозвою такого змісту:

Від Конґресу Українських Націоналістів

Боротьба Української Нації за незалежність у рр. 1917-20 скінчилася поразкою. Поневолення України змінило лише форму. Кількість окупантів української землі збільшилася.

Але в огні боротьби вибуяло в українському народі незламне прагнення волі й остаточно оформився ідеал Незалежної Соборної Української Держави, який серед тяжких обставин сучасности владно кличе Українську Націю до продовження боротьби аж до остаточної перемоги.

Цей ідеал ліг в основу нового українського світогляду й нового творчого чину, – в основу українського націоналізму.

За короткий час націоналістичний рух перейшов внутрішнє організаційне оформлення. Слідом за стихійним постанням численних угрупувань українських націоналістів, що провадили діяльність без спільної керми й пляну, Конференція Українських Націоналістів 3-7 листопада 1927 року покликала Провід Українських Націоналістів, у тісній співпраці з поодинокими націоналістичними групами, Провід підготовив і скликав 27 січня – 3 лютого 1929 р. Конґрес Українських Націоналістів, в якому взяли участь представники з різних українських земель і чужини.

Конґрес покликав до життя й чину Організацію Українських Націоналістів, що має охопити всі існуючі націоналістичні групи, та ухвалив головні засади українського націоналізму.

Маючи за мету відновлення, впорядкування, оборону та поширення Незалежної Соборної Української Національної Держави, українські націоналісти змагатимуть до зібрання творчих сил унутрі нації та до зміцнення її відпорности назовні.

Тільки повне усунення всіх окупантів з українських земель відкриє можливості для широкого розвитку Української Нації в межах власної держави. Відкидаючи орієнтації на історичних ворогів Української Нації, але будучи в союзі з народами, які вороже відносяться до окупантів України, національна диктатура, що витвориться в бігу національної революції, забезпечить у тяжкий час боротьби силу Української держави.

Щойно після відновлення державносте, національна диктатура перейде, через участь у владі провідної верстви, до створення законодавчих органів, на засаді представництва всіх організованих суспільних верств з узглядненням відмінностей окремих земель, що ввійдуть до складу Української Держави.

Місцеве самоврядування буде основою адміністративного устрою впорядкованої Української Держави, на чолі якої стоятиме покликаний представницьким органом голова держави.

У своїй зовнішньо-політичній чинності Українська Держава стремітиме до осягнення меж, що охоплюватимуть всі українські етнографічні терени й забезпечуватимуть їй належну господарську самовистачальність та стратегічну відборонність.

В основу внутрішньо-політичної діяльности ляже забезпечення духових потреб і матеріяльного добробуту населення та збільшення національного добра шляхом розбудови всіх галузей народнього господарства.

Визнаючи в засаді право приватної власности, державна влада ствердить законом, переведене на Сході України вивласнення поміщицьких земель без викупу, поширить силу того закону на інші українські землі, удержавить ліси та обмежить право вільної продажі землі.

Держава дбатиме про розвиток сільсько-господарської виробности шляхом підтримання середнього селянського господарства, сільсько-господарської кооперації та промисловости.

Упромисловлення України буде переводитися на основі приватної ініціативи поруч удержавлення підприємств, що мають значення для оборони й нормального розвитку країни.

Вільна торгівля поруч державних монополів на вироби Удержавлених підприємств і на галузі перевозу ляже в основу торговельної політики. Система мит і торговельних договорів охоронятиме національне господарство.

Єдиний, рівномірний і поступовий, безпосередній податок, при обмеженій кількості посередніх податків, забезпечуватиме державні фінанси.

Співпрацю всіх виробничих верств Української Нації осягне державна влада регулюванням взаємовідносин поміж суспільними групами зокрема між капіталом і працею, на засадах волі праці права коаліцій і вільних умов працівників і працедавців. Разом з цим, буде затверджений восьмигодинний день праці із скороченням його в міру витворення сприятливих умов та заведене загальне соціяльне забезпечення.

Переводячи засадничо відділення церкви від держави, влада співпрацюватиме з церквою у справах духового виховання населення на підставах християнізму.

Обов'язкова, безплатна, державна школа, разом з приватними освітніми установами, перебере на себе виховання українського народу в національно-державному дусі та піднесе рівень української культури й цивілізації.

Єдина, реґулярна армія і фльота, збудовані на підставі загальної обов'язкової повинности, разом із територіяльними козачими частинами, оборонятимуть Українську Державу.

Визнаючи ці засади, Організація Українських Націоналістів протиставляється всім партійним і клясовим угрупуванням і буде стреміти, через опануваня цілого українського життя на всіх землях України й на чужині, до найширшого розгорнення української національної сили та до забезпечення великій Українській Нації відповідного місця серед інших державних народів

За Президію:

голова Микола Сціборський

секретар Володимир Мартинець

Постанови Великого Збору

Організації Українських Націоналістів

що відбувся в днях 28. 1. до 3. 2. 1929 р.

В „Розбудові Нації” (чч. 3-4 за березень-квітень і ч. 5 за травень 1929 р.) опубліковано постанови Конгресу. Ось вони:

І. ЗАГАЛЬНІ ОЗНАЧЕННЯ

1. Український націоналізм є духовий і політичний рух, що зродився з внутрішньої природи Української Нації в час її зусильної боротьби за підстави і цілі творчого буття.

2. Українська Нація це вихідне положення кожної чинности та метове на-значення кожного прямування українського націоналізму.

3. Органічна зв'язаність націоналізму з нацією є фактом природного порядку і на ньому основане ціле розуміння істоти нації.

4. Нація є найвищий тип органічної людської спільноти, що при найбільшій своїй психологічній та суспільній зрізничкованості має свою одну внутрішню форму, витворену на ґрунті подібного природного положення, спільного пережиття історичної долі та невпинного стремління здійснитися в повноті силової натуги.

5. Внутрішня форма нації є основний чинник її динамічного тривання і разом з цим принцип синтетичного формування, який дає життю нації на протязі її історичного розвитку суцільну духову окресленість, зазначену в різних її конкретно-індивідуальних виявленнях. У тому означенні внутрішня форма – це є ідея нації, що основує та вможливлює її історичне ставання.

6. Історичне ставання – цей наглядний вираз постійної актуальности національної ідеї – вказує на безглядний ідеал нації, який полягає в її стремлінні, втриматися в системі світової дійсности в ролі безпосередньо-чинного підмету з найширшою сферою впливу.

7. На шляху до власного самоздійснення в формі найбільшої інтенсивно-сти історичного значення, нація чисельно збільшує запас своїх біофізичних сил на поширеній рівночасно територіяльній базі; у цьому відношенні відбувається у ній процес постійного переформлювання різних етнічних первнів у синтезу органічної національної едности; з погляду цієї своєї чинности нація все находиться в стані власного росту.

8. Найвидатнішим силовим засобом росту нації є її духова тугість, узмисловлена в витворених вартостях культури, що – з одного боку – затіснюють внутрішню спільність нації, а з другого – простелюють їй шлях від-осереднього впливу на оточення. Культура не є тільки чинником національної окремішности та її відпорности назовні, але першим з-поміж чинників безпосереднього зазначення на оточенні духової сили нації, за яким з тим-більшим успіхом наступає цивілізаційне і політично-господарське його опанування.

9. Умовою, що забезпечує нації тривалу активну участь у світовому середовищі, є найбільш пристосована до всебічних інтересів національного життя політична організація, якою є суверенна держава.

10. Держава є зовнішньою формою такої взаємочинности всіх діючих сил нації, яка відповідає основним її якостям і в той спосіб уможливлює нормальний її розвиток у всіх можливих виявленнях; держава – це стан кожночасної окреслености нації формою організаційного співвідношення сил, замкнених в органічну цілість – систему, відмежовану назверх, як самостійна збірна одиниця.

11. Через державу стає нація повним членом світової історії, бо щолиш у державній формі свойого життя вона посідає всі внутрішні і зовнішні ознаки історичного підмету.

12. Державна форма життя найвимовніше потверджує конкретне узмістовлення чинного характеру національної ідеї, а тому першим природним стремлінням нації є прикрити межі своєї державної виконности з цілим краєвидом свойого етнічного розпросторення, щоб таким чином державно оформити цілий свій фізичний організм – цю найважливішу елементарну підставу своєї будучности.

13. Для Української Нації в стані її політичного поневолення начальним постулятом є створення політично-правної організації, означеної Українська Самостійна Соборна Держава.

14. Для створення, закріплення і розвитку держави необхідна є засаднича умова: щоб держава була висловом національної істоти у спосіб найбільш творчої видайності всіх складових органів нації, отже виявляла систему організованої їх взаємочинности на засаді інтеґралізму суспільних сил з їх правами і обов'язками, відповідно до їх значення в цілості національного життя.

15. Український націоналізм висновує для себе з провідних засад державної організації практичні завдання, підготовчі для здійснення державного ідеалу соборними зусиллями українців-державників, зорганізованих на принципах: чинного ідеалізму, моральної своєзаконности, та індивідуального

почину.

16. Першим зав'язком та переємником завдань українського націоналізму є покликана до життя Конґресом Українських Націоналістів, Організація Українських Націоналістів, побудована на засадах: всеукраїнства, надпартійности і монократизму.

II. ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ

1. Форма української державної влади буде відповідати послідовним етапам державного будівництва України, а то: національного визволення, державного закріплення та розвитку.

2. В часі визвольної боротьби лише національна диктатура, витворена в ході національної революції, зможе забезпечити внутрішню силу української нації та найбільшу її відпорність назовні.

3. Що лиш після відновлення державности настане доба її внутрішнього порядкування та переходу до стану монолітного державного тіла. В цей переходовий час голова держави матиме за завдання підготовити створення найвищих законодавчих органів на засаді представництва всіх організованих суспільних верств з узглядненням відмінностей окремих земель, ще ввійдуть до складу Української Держави.

4. На чолі упорядкованої держави стане, покликаний представницьким органом, голова держави, що назначить виконавчу владу, відповідальну перед ним та найвищим законодавчим тілом.

5. Основою адміністративного устрою Української Держави буде місцеве самоврядування, зокрема кожний край буде мати свій представницький законодавчий орган, покликаний місцевими організованими суспільними верствами, та свою виконавчу владу.

III. СОЦІЯЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПОСТАНОВИ

1. Вступні тези

1. Українська Держава буде змагати до осягнення господарської само-вистачальности нації, збільшення народного майна та забезпечення мате-ріяльного благобуту населення, шляхом розбудови всіх галузей народного господарства.

2. Господарське життя країни буде побудоване на основі співпраці держави, кооперації та приватного капіталу. Поодинокі ділянки народного господарства будуть розділені між ними, стануть предметом їх рівночасного й рівнорядного діяння, у залежності від корисности цього для цілости народного господарства та для інтересів держави.

2. Аґрарна політика

1. Інтересам народного господарства України відповідає існування та розвиток селянського господарства.

2. Вивласнення поміщицьких земель без викупу, переведене в час революції на Сході України, державна влада затвердить законом, силу якого поширить на всі землі Української Держави.

3. Державна влада переведе корективи в розподілі землі на Сході України, необхідні з огляду на стихійний, неупорядкований характер розподілу вивласнених земель у час революції.

4. Держава дбатиме про розвиток сільсько-господарської виробности та ї про забезпечення благобуту селянства шляхом підтримання середнього селянського господарства.

5. Селянське господарство буде побудоване на праві приватної земельної власности, обмеженім державною реґуляцією вільної продажі і купна землі; з ціллю запобігти в цей спосіб надмірному зменшенню чи збільшенню земельних наділів.

6. Державна влада буде всебічно сприяти інтенсифікації селянських господарств та пристосовуванню їх до ринків, буде підтримувати розвиток сільсько-господарської кооперації, уділювати сільському господарству дешевого продукційного кредиту і буде дбати про аґрикультурну й аґриосвітню справи та про забезпечення хліборобської продукції державним забезпеченням.

7. Лісові площі будуть вивласнені без викупу та передані державі, або органам самоврядування. Лише невеликі площі, непридатні до удержавлення й муніципалізації, будуть у руках приватних власників.

8. Аґрарне перенаселення буде реґульоване шляхом приміщення селянських рештків у національній продукції та відповідно переведеній колонізації.

9. Міські землі та нерухоме майно остануть у руках приватної власности. Держава і органи самоврядування реґулюватимуть міське будівництво та усуватимуть мешкальні кризи й земельну спекуляцію шляхом скупчення в своїх руках відповіних реґуляційних земельних фондів.

3. Промислова політика

1. В цілі усамостійнення народного господарства та його всебічного розвитку, що зокрема диктують потреби державної оборони та конечність дати варстат праці лишкам сільської людности, держава буде сприяти упромисловленню країни.

2. Підприємства тих галузей промисловосте, що являються важливими для існування та оборони країни, будуть удержавлені. Інші підприємства будуть залишені приватному капіталові поодиноких осіб і асоціяцій на основі вільної конкуренції та приватної ініціятиви. У випадках, визначених законом, держава матиме право першенства перед приватними капіталами в набутті співвласности приватних підприємств.

3. Держава дбатиме про переведення раціоналізації всіх родів промисловости, зокрема їх машинового урядження, та про підготування кадрів фахівців і технічних робітників, що задовольнили б вимоги сучасної техніки.

4. Для піднесення добробуту сільського населення й для підготування фахових робітників для великої промисловости, держава буде сприяти розвиткові сільсько-господарської промисловости в формах виробничої кооперації.

5. Держава подбає про організацію виробничої та збутової ремісничої кооперації, підпираючи ремісництво в межах, що відповідають сучасному характерові продукції та ринків.

4. Торговельна політика

1. Торговельні операції, як на внутрішньому так і на зовнішньому ринках, будуть розподілені між приватним капіталом, кооперацією і державою, яка то останньо перебирає торгівлю виробами удержавленої промисловости та головні роди перевозу.

2. Маючи на увазі нормальний внутрішній процес обміну розподілу, держава дбатиме рівночасно про забезпечення українським продуктам і виробам найвигідніших умов збуту на світових ринках, а для оборони національного господарства назовні вживатиме метод охоронного і сприяючого характеру та метод протекціонізму, що найдуть примінення у формі мит та торговельних договорів.

5. Фінансова політика

1. Податкова система буде оперта на засаді єдиного, рівноправного, поступового і безпосереднього податку при залишенні обмеженої кількости посередніх податків.

2. Держава дбатиме про розвиток банківництва в усіх галузях господарського життя. Емісійний банк буде установою найбільш незалежною від суто політичних чинників, та підлягатиме контролі з боку виконавчої влади та громадянства.

3. Справа уморення державних боргів, що припадуть на українську державу, як частина боргів окупаційних держав, буде упорядкована після засад справедливости і в рямках господарської спроможности.

6. Соціяльна політика

1. Реґулювання взаємовідносин поміж суспільними групами, зокрема право остаточного арбітражу в справах суспільних конфліктів, буде належати Державі, яка дбатиме про співпрацю виробничих верств Української Нації.

2. Члени всіх супільних груп будуть мати право коаліцій, на основі якого зони будуть об'єднуватись у професійних організаціях з правом синдикалізування після територіяльного принципу і після галузей виробництва, та матимуть своє представництво в органах державної влади.

3. Працедавці і працівники будуть мати право вільних персональних і колективних умов у всіх справах, що дотичать взаємних інтересів, у рямках законодавства та при контролі держави.

4. В приватних і державних промислових підприємствах будуть утворені виробничі ради з представників підприємців, керівників і робітників, з правом вгляду і контролі техніки продукції.

5. У хліборобських, промислових і торговельних підприємствах будуть утворені ради працівників, як представничі органи для полагоджування справ працівників у взаємовідносинах їх з професійними спілками, працедавцями та державою. Зокрема вони заключатимуть самі, або в порозумінні з професійними організаціями колективні умови, а в промислових підприємствах братимуть участь у виробничих радах.

6. Працедавці і працівники матимуть право вирішувати взаємні спори шляхом третейських судів. На випадок недосягнення згоди, за ними залишається право штрайків і льокавтів. Остаточне залагодження конфліктів належатиме державним арбітражним урядам.

7. Нормальним днем праці буде 8-годинний день праці з тим, що, наскільки дозволять на це обставини, держава подбає про його скорочення.

8. Признаючи засадничо волю праці, держава дбатиме про видатність праці, з одного боку, шляхом видавання закону, що визначуватиме умови кваліфікованої праці і концесіованих занять та нормуватиме внутрішній реґулямін підприємств, зокрема розпорядок робіт і технічний процес, з другого боку, при помочі контрольних органів та інших державних установ.

9. Ведучи державний уряд праці, та контролюючи приватні бюра посередництва праці, держава дбатиме про матеріяльну поміч безробітним, що її буде уділювати при посередництві професійних організацій з фондів, зібраних від працівників і працедавців, а у виняткових, визначених законом, випадках, з допомогових фондів громад і держави.

10. Держава заведе єдину організацію загального забезпечення, обов'язкову для всіх верств суспільности, приймаючи рівночасно на себе обов'язок удержувати всіх громадян понад 60 років життя, позбавлених власних засобів прожитку.

IV. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА

1. Здійснення постуляту української державности передумовляє активізацію внутрішнього політичного життя українського народу, заманіфестовану назовні для зазначення української справи, як рішаючого чинника в питанні східньо-европейського політичного стану.

2. Повне усунення всіх займанців з українських земель, що наступить у бігу національної революції, та відкриє можливості розвитку Української Нації в межах власної держави, забезпечить тільки система власних мілітарних зброєнь та доцільна союзницька політика.

3. Відкидаючи в засаді традиційні методи української політики орієнтуватися у визвольній боротьбі на котрогось з історичних ворогів Української Нації, українська зовнішня політика здійснюватиме свої завдання шляхом союзних зв'язань із тими народами, що вороже відносяться до займанців України, як рівнож шляхом належного використання міжнародних взаємовідносин для осягнення суб'єктивної ролі України в міжнародній політиці.

4. У своїй зовнішньо-політичній чинності Українська Держава стремітиме до осягнення найбільш відборонних меж, що охоплюватимуть усі українські етнографічні терени й забезпечуватимуть їй належну господарську самовистарчальність.

V. ВІЙСЬКОВА ПОЛІТИКА

1. Організація української військової сили буде поступово розвиватися, а її форма мінятися відповідно до трьох етапів політичного стану України: ворожої займанщини, національної революції, державного закріплення.

2. В обставинах ворожих займанщин підготовку українських народніх мас до збройної боротьби, а зокрема підготовку організаторів і вишколених провідників, перебере окремий військовий осередок.

3. Лише військова сила, що спиратиметься на озброєний народ, готовий уперто та завзято боротися за свої права, зможе звільнити Україну від займанців та вможливить упорядкування Української Держави.

4. Оборону упорядкованої держави перебере єдина, реґулярна, надклясова, національна армія і фльота, що враз із територіяльними козачими частинами будуть збудовані на підставі загальної військової повинности.

VI. КУЛЬТУРА Й МИСТЕЦТВО

1. Українська Держава буде змагати до піднесення рівня культури й цивілізації на Україні, узгіднюючи культурний процес, побудований на основі свободи культурної творчости, з духовою природою українського народу, його історичними традиціями і вимогами сучасности, та викорінюючи лихі наслідки чужонаціонального поневолення в ділянці культури і психіки народу.

2. Тільки розвиток тої культурної творчости і тих мистецьких течій, що зв'язані зі здоровими проявами в минувшині Української Нації та з культом лицарськости і волево-творчим відношенням до життя, зможе збудити здоровий гін нації до сили й могутности.

VII. ШКІЛЬНА ПОЛІТИКА

1. Керування і догляд за шкільництвом, як засобом виховання народніх мас в національно-державницькому дусі, та встановлення шкільної системи, що піднесла би на належний рівень розвитку освіту українського народу, буде належати державі.

2. В основу народнього шкільництва ляже система української, державної, обов'язкової і безплатної, єдиної школи, яка забезпечуватиме всебічний, гармонійний розвиток людини, та обійматиме й практичне, фахово-професійне виховання.

3. Приватні освітні установи та чужомовне навчання будуть допущені за дозволом держави в кожному окремому випадку, та підлягатимуть контролі державних чинників.

VIII. РЕЛІГІЙНА ПОЛІТИКА

1. Вважаючи релігійне почуття внутрішньою справою людської особи. Українська Держава в цьому огляді стане на становищі повної волі релігійної совісти.

2. Приймаючи засадничо відділення церкви від держави, влада – задержуючи необхідну контролю над церковними організаціями – співпрацюватиме з українським духовенством різних культів у справах морального виховання нації.

3. В школу буде допущена наука релігії тих культів, що не будуть проявляти денаціоналізуючих тенденцій.

4. Українська Держава буде сприяти розвиткові української національної церкви, незалежної від чужоземних патріярхатів, та українізації релігійних культів, що будуть діяти на Україні.

IX. ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

1. Беручи ідею Української Самостійної Соборної Держави в підставу свойого політичного діяння та не признаючи всіх тих міжнародніх актів, умов і установ, що стан українського національно-державного розірвання створили та закріпили, Організація Українських Націоналістів ставить себе в категоричне противенство до всіх тих -сил, своїх і чужих, які цьому становищу українських націоналістів активно чи пасивно протиставляться, та протидіятиме всяким політичним заходам одиниць і колективів, що будуть являтися відхиленням від повиших засад.

2. Не обмежуючися в своїй діяльності на той чи інший терен, але змагаючи до опанування української національної дійсности на всіх українських землях та на чужих теренах, заселених українцями, Організація Українських Націоналістів вестиме політику всеукраїнського державництва без придавання їй партійного, клясового, чи якогонебудь іншого суспільно-грулового характеру, та в прямій послідовності протиставляє її всім партійним і класовим угрупуванням з їх методами політичної праці.

3. Спираючись на творчі елементи українського громадянства та об'єднуючи їх вколо українського національно-державного ідеалу, Організація Українських Націоналістів ставить собі за завдання уздоровити відносини внутрі нації, викликати в українському народі державно-творчі зусилля, розгорнути українську національну силу на всю її ширину, і таким чином забезпечити великій Українській Нації відповідне місце серед інших державних народів світу.

* * *

Ухвалений Конґресом „Устрій ОУН” опубліковано, з пропущенням із конспіративних причин 1-го розділу, в цьому ж журналі („Розбудова Нації”, чч. 1-2, за січень-лютий 1929 р.). Нижче передруковуємо дотичний текст:

Устрій Організації Українських Націоналістів

II. Розділ

1. Членами Доросту ОУН можуть бути українці(-ки) у віці 8-15 років.

2. Членами Юнацтва ОУН можуть бути українці(-ки) у віці 15-21 років.

3. Членами ОУН можуть бути українці(-ки), яким сповнився 21 рік життя.

4. Кожний бажаючий вступити в ОУН подає до одного з відділів писану заяву з порукою двох дійсних членів ОУН.

5. Новий член протягом шести місяців вважається кандидатом.

10. Обов'язком членів е підлягати приписам Устрою, правильників, постановам і наказам усіх керуючих органів ОУН, ширити ідеологію українського націоналізму, притягати нових членів і своєчасно платити членські вкладки.

III. Розділ

1. ОУН на території України ділиться на 10 Країв.

2. ОУН на чужині ділиться на 10 Теренів.

3. Край ділиться на 5 Округ.

4. Терен ділиться, відповідно до політичних кордонів, на Держави.

5. Кожна Округа й Держава діляться на Відділи.

IV. Розділ

1. Відділ складається з членів ОУН, що перебувають в одній місцевості.

2. Відділ має гурти Доросту і Юнацтва.

3. На чолі Відділу стоїть Управа в складі Голови і двох членів.

4. Голову обирають Загальні Збори Відділу. Членів Управи затверджують Загальні Збори на пропозицію Голови.

V . Розділ

1. На чолі Округи чи Держави стоїть Секретар, якого призначає Провідник Краю чи Терену.

VI. Розділ

1. На чолі Краю чи Терену стоїть Провідник, якого призначає Провід Українських Націоналістів.

VII. Розділ

1. Законодавчим органом ОУН є Збір Українських Націоналістів.

2. Членами Збору є всі Секретарі Округ чи Держав, усі Провідники Країв чи Теренів, усі члени Проводу, всі члени Суду, Головний Контрольний і всі члени ОУН, що виконують ті чи інші самостійні завдання.

VIII. Розділ

1. Виконавчим органом ОУН є Провід Українських Націоналістів.

2. Провід складається з Голови, якого покликає Збір, і вісьмох членів, яких на пропозицію Голови затверджує Збір.

3. Кожний плен Проводу, що стоїть на чолі Референтури, зветься Референтом.

IX. Розділ

1. Фінансово-технічну контролю ОУН переводить Головний Контрольний, якого покликає Збір Українських Націоналістів.

X. Розділ

1. Голова Проводу, Провідники, Секретарі й Голови Відділів мають право накладати кари на членів ОУН.

2. Суд ОУН складається з Головного Судді, якого покликає Збір Українських Націоналістів, і двох членів, яких іменує Провід з-поміж фахово підготованих членів ОУН.

3. Правильник Організаційної Карности встановлює норми дисциплінарної влади керівників і діяльности Суду ОУН.

* * *

Покликання постановою Конґресу Українських Націоналістів з дня 2-го лютого 1929 р., до життя і дії Організації Українських Націоналістів (ОУН) завершило процес об'єднання націоналістичних груп і організацій в одну українську націоналістичну революційно-визвольну організацію.

ОУН з'явилась на політичному овиді не нежданно, ні не виникла вона штучно. Вона зродилась у процесі боротьби найкращих українських патріотів за права української нації, в боротьбі проти ворожої окупації і проти ворожих українській національній справі політичних сил, як наслідок багаторічного шукання найкращих організаційних форм для української революційно-визвольної боротьби. На початку 20-их років стихійно виник ряд окремих націоналістичних організацій, одна з одною не пов'язаних, і то як на українських землях, так і на чужині серед скупчень української політичної еміґрації. Через аналізу причин і факторів, що зумовили невдачу визвольних змагань 1917-1921 років, оті організації прагнули продовжувати національно-визвольну боротьбу єдиноправильним – революційним – шляхом. У здоровому органічному гоні до об'єднання приходить насамперед до злиття трьох націоналістичних груп у Чехо-Словаччині в одну „Леґію Українських Націоналістів”, яка в дальшому процесі об'єдналася з націоналістичною „Групою Української Національної Молоді” в „Союз Організацій Українських Націоналістів” (СОУН). Подібно було теж і на західноукраїнських землях. Студентська націоналістична організація „Група Української Державницької Молоді” та ідеологічні групи, що постали з „Організації Вищих Кляс Українських Ґімназій”, об'єдналися в один „Союз Української Націоналістичної Молоді” (СУНМ). СОУН і СУНМ та УВО, яка остаточно теж; стала на політично-ідеологічні позиції українського націоналізму, злилися врешті в одну Організацію Українських Націоналістів (ОУН).

УКРАЇНСЬКЕ ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В ЧАС ПОСТАННЯ ОУН

В час постання ОУН українське політичне життя визначалося великим партійним розбиттям, розгубленістю і зневірою у власні сили в рядах вчорашніх політичних лідерів, занепадом політичної моралі серед партійних проводів і шуканням опертя на чужі сили. Ці лідери та партійні проводи вставляли ще в свою програму теоретичну вимогу самостійної соборної української держави, та насправді висували плян т. зв. „реальної органічної праці”, що оту вимогу практично перекреслювала. Тоді існували ще різні т. зв „державні центри”, а саме: республіканські „Державний центр УНР” і „Державний центр ЗУНР”, а крім цього ще й монархістично-гетьманський „Державний центр”.

Державні центри

„Державний центр УНР” уважав себе екзильним урядом Української Народньої Республіки та стояв на плятформі Варшавського договору з 1920 р. Інакше кажучи, він проповідував боротьбу за відновлення державної самостійности на осередніх і східніх землях України в формі Української Народньої Республіки, в оперті на Польщу, як союзника, і признання їй за те суверенних прав над західноукраїнськими землями: Галичиною, Волинню, Поліссям, Холмщиною і Підляшшям. Репрезентантом цього центру вважав себе Андрій Лівицький. який по смерті Симона Петлюри проголосив себе його наслідником, прибравши собі титул „Головний Отаман УНР”, а згодом – „Президент УНР”. А. Лівицький, разом із своїми найближчими співробітниками, перебував у Варшаві на „союзницькому” утриманні польського уряду, а в Парижі перебував проф. Олександер Шульгин як міністер закордонних справ екзильного уряду УНР. Там же проф. Ол. Шульгин редаґував головний політичний орган уенерівського „державного центру” – „Тризуб”.

Під Новий Рік 1929 було скликано у Варшаві з'їзд „Українського Центрального Комітету”, що повинен був стати центральним представництвом усієї наддніпрянської еміґрації при „екзильному уряді УНР”. Та на з'їзд прибули представники тільки тієї частини наддніпрянської еміґрації, що перебувала в той час у Польщі, а й з-поміж них коло 20 осіб заявилися проти політики Андрія Лівицького й демонстративно покинули з'їзд. Політику А. Лівицького підтримали ті, хто служив у польській армії чи державній адміністрації, або в якійсь іншій польській інституції.

Проти А. Лівицького і його групи, як репрезентантів наддніпрянської України, виступили зокрема недавні члени Директорії УНР, що перебували в Чехо-Словаччині, а саме: А. Макаренко, Ф. Швець та П. Андрієвський. Вони назвали А. Лівицького узурпатором, який, усупереч законам УНР, самовільно привласнив собі і титул Головного Отамана УНР, і право репрезентувати екзильний уряд УНР. Згадані діячі проголосили себе єдиними законними репрезентантами УНР, з титулу свого членства в Директорії УНР. Для протиставлення намаганням групи А. Лівицького здобути собі підтримку з боку загалу наддніпрянської еміґрації через створений ними „Український Центральний Комітет”, вищезгадані члени Директорії, а особливо А. Макаренко, на переломі 1928/29 рр. заходились творити „Українську Національну Раду Закордоном” (УНРЗ), що мала бути репрезентантом усієї наддніпрянської еміґрації „перед законним урядом УНР – Директорією УНР”.

Крім цього, проти варшавської групи УНР, очоленої А. Лівицьким, виступила так само і празька група ес-ерів: М. ІПаповал, Григоріїв, Ол. Шелухин, С. Русова. Група ця, в противагу двом вищезгаданим „державним центрам”, заходилася в той самий час творити „Народню Українську Раду” (НУР), як „єдине законне і демократичне” представництво всієї наддніпрянської еміґрації.

Продовжував існувати теж „екзильний уряд Західньо-Української Народньої Республіки” (ЗУНР) – д-ра Євгена Петрушевича, хоч авторитет його впав уже майже зовсім – через відвертий перехід на совєтофільську орієнтацію. В Галичині підтримувала його ще тільки невеличка „Українська Партія праці”, з тижневиком „Праця”.

Компромітував уряд Петрушевича й той факт, що недавній міністер закордонних справ цього уряду д-р Степан Витвицький прибув до Польщі, начебто для оборони воєннополонених і в'язнів, і незабаром став з листи УНДО послом до польського парляменту. Склавши посольську присягу на вірність польській державі, д-р Ст. Витвицький тим самим офіціяльно визнав польську окупацію над західноукраїнськими землями. Так само і д-р Осип Назарук, недавній міністер пропаґанди в Уряді ЗУНР, став у пізніші роки проповідником льоялізму супроти польської держави, як редактор наскрізь угодовецької газети „Нова Зоря”, Що виходила у Львові. Врешті д-р Василь Панейко, теж недавній міністер уряду ЗУНР, почав проповідувати москвофільську концепцію „Союз держав східньої Европи”.

Ще один „державний центр” на еміґрації створили гетьманці. Колишній гетьман Павло Скоропадський перебував на еміґрації в Берліні. Його однодумці проголосили, що зречення П. Скоропадського з гетьманату в листопаді 1918 р. було вимушене, а тим самим не важне і тому Павло Скоропадський залишається далі єдиним законним Репрезентантом Української Держави.

Так, отже, існувало в той час аж чотири „державних центрів” на еміґрації, що з них кожен уважав себе єдино „законним”, „леґітимним”, „традиційним”. Та що найгірше, кожен із них проповідував орієнтацію на котрусь із сторонніх сил.

Політичні партії

Такий образ розбиття являли собою й тодішні українські політичні партії.

Найгаласливіша на еміґрації партія ес-ерів (соціял-революціонерів), після того, як її „ліве крило” повернулось до УССР і стало до співпраці з большевиками, черговий раз розбилася. „Революційно-Демократичний Союз” і „Селянська Спілка” ес-ерів самоліквідувались, а на з'їзді партії в 1929 р. обох її лідерів – Шаповала і Григорієва – усунено з проводу. Таким способом соціял-революційна партія розкололася на три частини-групи: Куликівського і Клименка, Шаповала і Григорієва, Богацького і Паливоди. Кожна з тих груп претендувала бути єдиною партією соціял-революціонерів.

Не менше розбитою була і соціял-демократична партія. Особливо велике безладдя в рядах соціял-демократів настало після того, як лідер партії Володимир Винниченко розкаявся був перед большевиками і виїхав до УССР, а потім, уже „розчарований”, знову повернувся за кордон. Тоді-то виник цілий ряд соціял-демократичних „партій”, що на ділі були лише невеличкими (часом лише з двох-трьох членів складеними) партійними групками.

Ідеологічно-організаційний розлам не оминув у той час і гетьманської організації, від якої в 1929 р. відкололася група Полтавця-Остряниці, що проголосив себе „гетьманом”. Та найяскравішим проявом розколу серед гетьманців була публічна заява її дотогочасного ідеолога Вячеслава Липинського про розрив з П. Скоропадським. У цій заяві, написаній у дуже гострому тоні, В. Липинський написав, між; іншим, таке: „Урочисто, як теперішньому, так і будучим поколінням Української Землі заявляю, що ні я, ні мої однодумці з таким „українським монархізмом”, який робиться тепер п. Павлом Скоропадським і його прибічниками у Ванзее, ні в ділах, ні в помислах наших не мали, не маємо і не будем мати нічого спільного. Коли б такий „монархізм” під проводом Павла Скоропадського, чи іншого подібного „гетьмана”, мав колинебудь на Україні появитись, – коли „гетьманцями-монархістами” стануть звати себе люди, в яких довголітня політична розпуста і мандрівки по різних політичних партіях виснажили всю віру, всю ідейність, всю дисциплінованість, товариськість, і оставили в душі лише згарища, повні злоби, заздрости, перфідії і звичок до політичного крутійства, – то заявляю, що такий монархізм буде найгіршою формою правління, яку тільки Україна може мати, і що прокляття за такий монархізм нехай не спадає на мою голову, бо я перед ним остерігав і проти нього боровся”.

Найсильніша галицька партія „Українське Національно-демократичне Об'єднання” (УНДО), після відходу з неї в 1927 році групи радянофілів під проводом В'ячеслава Будзиновського, пережила новий внутрішній конфлікт. А саме: ряди УНДО покинула група Дм. Палієва, яка створила нову партію „леґалістичних націоналістів” – Фронт Національної Єдности (ФНЄ).

Так само і в лоні галицької соціял-радикальної партії (УСРП) відбувалися різні ферменти та внутрішньопартійні розгри. Нову соціял-радикальну партію намагався створити старий радикальний лідер Кирило Трильовський, після відсунення його від впливів у „матірній” партії. На з'їзді цієї останньої в 1929 р. викинено з партії посла до польського сейму Стефанова, зажадавши передання його посольського мандату до диспозиції партії. Відкололася від партії і т. зв. Богордчанська група д-ра Осипа Когута.

Крім цього, в Галичині існувала ще невеличка українська соціял-демократична партія (УСДП), провідними діячами якої були Володимир Старосольський, Володимир Темницький і Лев Ганкевич.

Галицькі партії, головно ж УНДО і УСРП, намагалися поширити свою діяльність і на північно-західні землі (Волинь, Полісся, Холмщину, Підляшшя), що в перші роки польської окупації було ще можливе, і ці намагання увінчалися були спершу деякими успіхами. Та вже незабаром польська окупаційна влада відгородила названі землі від Галичини адміністраційно-поліційним, т. зв. „сокальським”, кордоном і почала практикувати там окрему „реґіональну українську політику”, що практично проявлялася як крайнє угодовство, опортунізм і сервілізм супроти Польщі з боку продажних і безхребетних елементів українського походження. Найяскравішим уосібленням цієї політики був ославлений Петро Певний, лідер „Волинського Українського Об'єднання” (ВУО) і посол до польського сейму, слухняне знаряддя в руках польського адміністраційного кацика на Волині – воєводи Г. Юзефського.

В такій ситуації і за такого стану українського політичного життя по цей бік ризького кордону, а по той – за умов жорстокого тотального поневолення большевицькою Московією осередніх і східніх земель України – оформилась і почала діяти нова українська політична сила: Організація Українських Націоналістів (ОУН).

ОУН і українські леґальні партії

Організація Українських Націоналістів зайняла від самого початку неґативну поставу супроти всіх тодішніх українських леґалістичних політичних партій.

Яка ж причина такої постави: принципова ворожість до кожної іншої політичної партії, як до конкурента, монопартійні та монополістичні тенденції, чи неґативне ставлення до політики тих партій, як виразно шкідливої для української визвольної справи?

Оцінка тодішніх українських леґалістичних партій під польською окупацією зроблена українським революційно-визвольним рухом і висловлена, між іншим, на сторінках офіціяльного органу УВО „Сурма” про тодішній український опортуністичний табір:

„Один із наших письменників недавно писав:

Кожна справді визвольна боротьба – це за кожен раз і в кожному середовищі, де вона повторюється, боротьба безумовна і всеціла, боротьба всіх і всіма силами, словом – боротьба на життя і смерть. Визвольної боротьби пів-засобами, півдорогами і півділами немає, ніколи не було і бути не може.

Але цієї правди не хоче знати опортуністичний табір, що складається з різних політичних груп і партій, які займаються „реальною” політикою, проповідують „органічну працю” та мають „орієнтаційні концепції”. Всіх їх ціхує одна спільна риса: всі вин хотіли б „хитро-мудро, невеликим коштом” – „збудувати Україну”.

І так одні (уенерівці) вже від років проповідують: українці самі не зможуть побороти всіх ворогів, а що більше – навіть самих большевиків; тому ми вступили в союз із поляками і відступили їм західноукраїнські землі; за те польські війська звільнять Велику Україну з-під большевицького ярма, тоді ми там створимо нашу державу, створимо власне військо, а коли окріпнемо – відберемо від поляків Західню Україну; а коли б мали навіть назавжди зрезиґнувати з Західньої України, то це оплатиться за самостійність Великої України.

А другі (гетьманці) кажуть: Росія завелика, щоб її поборола Польща, а тим більше ми самі не зможемо її побороти, та ще й тепер, в стані нашого поневолення. Зате легше є побороти Польщу, тому нам треба жити в згоді з Росією, створити „союз трьох Русей” з монархій московської, української і білоруської під сгептром московського монарха; тоді легко поборемо Польщу, відберемо Західню Україну й так діб'ємося „соборности”; а тоді зможемо зрезиґнувати з союзу з Московщиною, а якщо і ні, то також нічого злого не буде.

А треті (соціял-революціонери) кинули клич: монархії в Роси вже не буде і не є добре, щоб була, бо буде нас гнобити, як давніше гнобила. Зате треба утворити соціялістичну „Ліґу Востока Европи” в союзі з російськими соціялістами; Україна тоді легко відбере свої землі від Польщі, буде соборна і самостійна, бо союз із соціялістами не буде ніякою неволею, а союзом самостійних держав.

Четверті (ундівці) вже давно почали проголошувати: не можемо звільнитися нараз, а лише поступово, етапами. Тому дбаймо ми за галицький загумінок і тут стараймося дістати автономію; тоді ми скріпнемо й наша самостійність прийде автоматично.

А п'яті (соціял-рідикали) кажуть: біда наша не в Польщі, і не в польській державі а в фашистівській диктатурі в Польщі. Коли б не було диктатури, то польський працюючий нарід погодився б з українським працюючим народом. Отже, в Другім соціялістичнім Інтернаціоналі наше спасіння.

Шості (соціял-демократи) додають до того ще й большевицьку диктатуру, як причину неволі на Великій Україні, і також шукають спасіння в ІІ-ім Інтернаціоналі й у світовій демократії.

Сьомі (радянофіли) говорять: ми вже маємо українську державу над Дніпром, а треба на тільки визволитися з-під Польщі. Тому наше спасіння в большевиках, які прилучать Західні Землі до Радянської України, і тоді будемо мати і самостійність, і соборність.

Осьмі (католики Хомишина) заявляють: Радянська Україна – це царство Антихриста, і - „не Рада Амбасадорів, але Провидіння Боже поставило нас, як частину українського народу, під власть польської держави і цьому зарядженню мусимо підчинитися. Хотяй би нас польська держава гнобила і переслідувала, то таки маємо завжди і всюди зазначувати нашу льояльність; наша льояльність має до того стреміти, щоб польська держава

була сильна і забезпечена”. Лише тоді дістанемо автономію, а тоді побачимо.

Що більше, маємо й таких „реальних” політиків (Панейко), які постійно міняють свої орієнтації, в залежності від того, де бачать силу: коли Денікін був сильний, тоді видвигали концепцію злучених держав сходу Европи, отже

союз із білими москалями; коли ж упав Денікін, а большевики закріпили свою владу, то перескочили до радянофільської орієнтації; коли ж із большевиками почало бути „не теє”, тоді давай проповідувати територіяльну автономію під Польщею.

Але мали ми ще ліпший випадок: один і той самий „реальний” політик редаґував „Діло” і проповідував „самостійність і соборність” та принципіяльну політику, а заразом, із одного боку, через В. Бачинського вів угодово-польонофільську політику, а з другого боку – редаґував радянофільські „Нові Шляхи” та разом із большевицьким консулем ширив радянофільство.

Отака-то „реальна політика” – сидження на двох, а то й на трьох стільцях, щоб і „капитал пріобресті і невінность соблюсті”, – розуміється, до нічого путнього не може довести не тільки тому, що навіть самі ті протилежні концепції взаємно виказують свою абсурдність і нереальність, отже засуджують себе взаємно, – але й тому, що кожна поодинока група з табору „реальної політики”, а то й навіть поодинокі „реальні” політики самі себе неґують, коли проповідують одне, а роблять зовсім щось протилежне, або коли нині роблять одне, а завтра щось друге – протилежне.

Ми вже навіть не говоримо про те. що всі ті „концепції” „реальної” політики не мають ніякої об'єктивної вартости, бо ані поляки не думають про створення України над Дніпром (доказом на що є хоч би похід ляхів на Київ 1920 р., ризький мир і пакт неаґресії, абстраґуючись від давньої історії і теперішньої політичної думки польських провідників); ані не думають вони про ніяку автономію на Західній Україні (доказом чого є „пацифікація” з цілим дотеперішнім винищуючим режимом згідно з пляном „на зніщенє Русі”); ані російські монархісти не думають про самостійну Україну (доказом цього є не тільки стара монархія, але й поведінка „чорної сотні” на Україні за часів гетьмана Скоропадського та воєнна акція Денікіна на Україні); ані російські демократи й соціялісти не думають про самостійну Україну (доказом на що є російські правительства за часів Центральної Ради, що навіть на автономію не хотіли дати згоди); ані большевики не „будують” українську державу і не думають принести волі західній Україні (доказом є Соловки, комуністична партія і ризький мир); ані Другий Інтернаціонал не дасть нам спасіння (доказ – рішення його про непорушність польських державних границь і засудження ним усякої революційної і повстанчої акції в совєтському Союзі)”.

Оця стаття дає ясну відповідь на питання, чому ОУН зайняла вороже становище до всіх тогочасних леґалістичних українських партій. Без-компромісово самостійницька революційно-визвольна політика ОУН була рішучим і цілковитим запереченням угодовецько-опортуністичної політики леґалістичних партій. Політика цих партій була наскрізь шкідливою для української визвольної справи, через підривання в народі віри у свої власні сили та через пропаґанду примирення з ворогом і рабством.

Не можучи до цього признатися, оті партії обвинувачували ОУН у монопартійних тенденціях. Проте ж з історичної перспективи добре видно, що політика ОУН була абсолютно правильною і для української визвольної справи единоспасенною.

ВІДГОМІН НА СТВОРЕННЯ ОУН

Як прийняли постання ОУН українські партії

Різні українські політичні партії, що існували раніше, чи існують ще й тепер, завжди закидали Організації Українських Націоналістів нетолерантність супроти цих партій. Як же ж вони самі прийняли факт постання ОУН?

Загально кажучи, постава всіх тих партій супроти ОУН була крайнє неґативна. Найбільшу ворожість супроти ОУН виявив табір уенерівців, очолений Андрієм Лівицьким. Офіціоз цього табору „Тризуб” постійно нападав на ОУН неперебірливою лайкою. І так, в числі за 24 лютого 1929 р. „Тризуб” написав про створення ОУН наступне:

„На протязі останнього року з окремих еміґрантських течій щодо самореклями рекорд побив нововиявлений Провід Українських Націоналістів у своєму органі „Розбудова Нації”. Розуміється, ми не такі наївні, щоб вірити цілому тому реклямному галасуванню, яке утворюють біля своєї націоналістичної фірми її власники, але за еміґрантських умов і саморекляма може вплинути на переоцінку питомої ваги даної політичної течії... Хто є вони, ті панове націоналісти з-під знаку Проводу, які оповіщають свій виступ на громадську арену з таким галасуванням? Перегортаємо їх орган „Розбудова Нації”. Вони хотять собі засвоїти два ймення – ім'я представників молоді й представників новітнього націоналізму. Думаємо, що ні на перше, ні на друге панове з Проводу не мають права... Через що власне групка людей, що назвала себе „Проводом”, сміє брати на себе претенсії бути єдиним репрезентантом українського націоналізму?”

„Тризуб” у числі за 5 травня 1929 р. дав таку оцінку програми ОУН:

„Такі наміри націоналістів, як удержавлення лісів і обмеження продажу лісів явно викривають етатські нахили наших майбутніх диктаторів. Яка ж тоді лишається ріжниця у методах в порівняні з большевизмом? Так само на большевицький манер збираються націоналісти збудувати і соціяльну базу влади ... Очевидно, було б ніяково говорити серйозно про програму і партію націоналістів. Є лише певна група з певним настроєм... Дійсно, приглядаючись до того, хто в „Розбудові Нації” виробляє і творить ідеологію Проводу, хто належить до складу його, приходиш до висновку, що при тих умовах годі говорити про можливість витворення чогось нового, єдиного, що з'єднувало б людей в певну ідейну цілість”.

Неґативно поставився до ОУН також і гетьманський „Державний центр”. Орган гетьманців „Січ”, що появлявся в Чікаґо, подав у числі за 15 квітня 1929 р таку інформацію:

„В чеській Празі зав'язалася недавно з українських інтеліґентів на еміґрації дуже цікава організація. Та організація назвала себе „Організацією Українських Націоналістів”. Бідні українські „націоналісти” змагають до зміни теперішнього державно-політичного стану шляхом „національної революції” (без того, очевидно, ніяк не обійтися!) і до зміни внутрішніх економічно-суспільних умов шляхом послідовних реформ (пощо реформ, коли большевики вже їх зробили і ті „реформи” беруть наші бідні націоналісти в свою програму)... Та організація назвала себе „Ліґою” або „Організацією Українських Націоналістів” здається тому, що її члени вважають, що ніде на світі нема ніяких других націоналістів”.

У цьому ж часописі, числі за 1 червня 1929 р., читаємо, між іншим, таке:

„Тим „героєм”, що валив Українську Державу і приїхав аж сюди з порадами про потребу „вічної революції” на Україні, єсть бувший полковник нещасливих українських „Січових Стрільців” – п. Євген Коновалець. Замість помолитися Господу Богу, замість вдаритися в груди і сказати: „Боже, милостив буди мені, грішному” та просити у Господа прощенія за окаянні літа з р. 1918, сей „герой” вибрав іншу дорогу, вірний засаді „вічного революціонера”. Він оснував у Чехах в спілці з такими другими героями, що їх дух „рветься до бою”, своєрідне Товариство або „Леґію Українських Націоналістів”. Наші свідомі робітники вже розуміють, в чім діло, і не тільки не виявляють українським „вічним революціонерам” своєї симпатії, але навпаки – відвертаються від них з погордою, бо знають і розуміють, що вони завалили в р. 1918 Українську Гетьманську Державу і так віддали її в руки Ляха, Москаля і Румуна. Отож, ще раз повторяємо, що даремні й пусті є кличі українських „вічних революціонерів” так довго, доки вони не признають одної правної української гетьманської влади, хоч вона, завдяки їх юдиній роботі, сама нині на вигнанні”.

„Соціял-Демократ”, що появлявся в Празі під редакцією Ісаака Мазепи та Панаса Феденка, інформуючи про ОУН, побив усі рекорди пресової вульґарности. Ось кілька прикладів політично-журналістичної культури українських соціял-демократів:

„Лямпові революціонери”, „недобросовісні політиканти”, „анархісти” і „революціонери” з УВО, в „самозакоханому засліпленні”, „підняли рев” (і створивши ОУН, висунули) „глибокопримітивні ідеї нашого т. зв. українського націоналізму”. „Ці панки, граючись у диктатуру, спекулюють на крові й муках свого народу”. „УВО своїми саботажами працювала на Пілсудського”, програма дії ОУН проти окупантів – це „дитячі змови”, а революційні методи боротьби – це „простацькі, наївні методи політичного примітивізму”.

Взагалі, вся заплянована революційна діяльність ОУН, в оцінці українських соціял-демократів, – це „злочинна безвідповідальність отаманів”, а революційно-визвольна тактика – це „тактика тореадора: роздразнити бугая і придивлятися збоку, як він рогами своїми поре черево шкапи”.

Орган „екзильного уряду ЗУНР” – „Український Прапор”, в числі за 15 квітня 1929 р., повідомив про постання ОУН так:

„Провід Українських Націоналістів, себто жмінка молодих, шукаючих життєвого примінення людей, переважно петлюрівців, що під проводом отамана Коновальця на Конґресі у Відні і собі склеїла щось у формі диктатури, і стоячи зрештою ідейно недалеко від уенерівців варшавського толку, утворила свою філію за кордоном під кличем „чистого націоналізму”.

„Діло”, орган УНДО, в числі за 4 квітня 1929 р., дало таку оцінку:

„Якщо націоналісти проти партійництва, то вони мусять здати собі справу, що зорганізувавшись, вони стали не чим іншим, а новою українською політичною партією, тільки партією фашистівського покрою”.

А в звідомленнях про 3-ій З'їзд УНДО подано слова одного з доповідачів:

„Від націоналістичних елементів нічого позитивного для національної політики в нинішніх часах надіятись не можна. Вони самі не знають, до чого вони зміряють. Але шкодити вони можуть”.

Подібно, як „Соціял-Демократ”, лайкою та інсинуаціями привітав новостворєну ОУН також і „Громадський Голос”, офіціоз галицьких соціялістів-радикалів, прозиваючи українських націоналістів „фашистами”, „організацією попобичівських паничиків” та „спекулянтами на безпросвітності робочого люду”.

Так ото привітали ОУН тогочасні українські політичні партії.

Большевики про створення ОУН

Постання ОУН привернуло до націоналістичного руху пильну увагу большевицької пропаганди і партії в УССР, а також; її експозитури на Західноукраїнських землях – КПЗУ. І так, харківський „Більшовик України” (ч. 7-8, за 1929 р.) вмістив статтю М. Мотузка п. н. „Зовсім нового типу українці”, в якій, між іншим, написано таке:

„Слабкі організаційні ресурси молодого українського фашизму не дають одначе підстав легковажити потенціяльні можливості його, як певної активної націоналістичної концепції. Створюючи в умовах еміграції лише свою „Ударну групу”, прихильники молодого українського фашизму за певних умов можуть іноді мати впливи значно більші, ніж; би то дозволяли йому його організаційні дані. Ідеологічний натиск фашизму може за певних умов виявлятися на деяких ділянках нашого життя. Елемент деструктивний, хоч орган українських фашистів і має назву цілком конструктивну – „Розбудова Нації”.

На реальність відміченого в тій статті „впливу націоналістів на наше життя”, себто на життя українського народу під большевицькою окупацією, звернув увагу також і Ф. Голуб у своїй книжці „ ЛКСМУ в культурно-національному будівництві”, що її видало „Державне Видавництво України” (ДВУ) в Харкові 1929 р. Цитуємо:

„З одного боку бачимо український націоналізм, що соціяльним представником його є куркуль та прошарки української інтеліґенції, які з ним зв'язані; тут відбувається шалена боротьба в різних формах за вплив на молодь. Український шовінізм зокрема морально підтримують і допомагають йому уламки націоналістичної еміґрації за кордоном. Це є, так би мовити, духовно-ідейні отці... Якби комсомольські організації досить добре провадили роботу в справі українізації, не доводилось би натрапляти на факти; утворення ворожих нам організацій, або принаймні їх було б дуже мало. Наприклад, по селах Берещівка, Скипка і Нападівка Липовецького району, Вінницької области, створено оформлену організацію молоді під назвою і НПВУ (Народня Партія Визволення України). Угруповання хотіло зв'язатися з українською шовіністичною організацією дорослих і добитись скинення радвлади. Можна послатися ще на таке явище, як створення ворожої нам групи молоді в Березніговатському районі, Херсонської округи, керівником якої був колишній комсомолець. Такі явища настирливо сигналізують для ЛКСМУ про певну небезпеку в боротьбі за молодь”.

Подібним тоном вдарила на сполох теж „Пролетарська Правда”. І так, наприклад, у 39-ім числі цієї газети, з датою: Київ, 20. 6. 1929 р., в статті М. Харитонова „Клясова боротьба на ідеологічному фронті” читаємо таке:

„Із плятформою автора „проблеми української економіки”, звісно, цілком згодні закордонні українські націоналісти типу Донцова... Історична ділянка ідеологічного фронту на протязі останнього року теж характеризується чималим пожвавленням і активізацією ворожої ідеології. Закордонні українські фашисти в своїй „прогнозі” щодо процесів, які нібито відбувається на Радянській Україні, покладають свої надії на ту, як вони кажуть, на „нову провідну верству” з кіл радянської української інтеліґенції, що своєю психологією стоїть найближче до заможнішої, дрібновласницької селянської маси й що має стати „основою майбутньої національної державности” ... Наведена концепція українського історичного процесу користується чималим впливом серед декого з українських істориків-марксистів, а також і серед частини наукової молоді, що працює в галузі української історії... Проти ворожого ідеологічного фронту, що організує і скупчує проти нас свої сили, конче треба протиставити добре згуртований, войовничий марксо-ленінський фронт”.

Отож, алярмуючи про небезпеку для большевиків від ідейно-політичного наступу українського націоналізму, організаційно очоленого ОУН, большевики зразу ж усякими способами намагаються компромітувати український націоналістичний рух перед очима українського населення УССР. З цією метою вони вперто й послідовно прагнуть насамперед причепити українським націоналістам ярлик „фашизму”. Довгорічна большевицька пропаґанда проти італійської фашистівської партії, за її рішуче ворожу поставу супроти комуно-большевизму, спромоглася надати назві „фашизм” неґативного змісту, утотожнили його з поняттям антинароднього, терористично-диктаторського, буржуазно-ретроґрадного руху. Тому називаючи українських націоналістів „фашистами”, большевики хотіли викликати ворожість і погорду до них з боку українських народніх мас.

Прикладом большевицького фальшування ідеології, програми та політики ОУН є хочби така „замітка” в харківському „Більшовику України” (ч. 7-8, за 1929 р.):

„Українському фашистові раптом Варшава здається значно симпатичнішою, ніж Москва. Чому так, невідомо, – але в програмово-декляративному числі органу „Проводу Українських Націоналістів” стоїть цілком ясно, що Москва „є більш небезпечного для України”. Що більше, редакція „Розбудови Нації” дала повну амнестію польонофільській позиції Петлюри. Ні, таки снуються укр-фашистівські нитки на Варшаву. „Провід Українських Націоналістів” є кубло інтервентів”.

Як бачимо, цитуючи з „Розбудови Нації” вислів, що Москва є для України грізнішим ворогом, ніж Варшава, большевицька пропаґанда твердить, що ОУН є союзницею Польщі, з допомогою якої вона хотіла б знищити большевицький режим в УССР.

На іншому місці той же „Більшовик України” пише: „Члени „Проводу” в своїм центральнім органі не криються з тим, що основою їхньої „держави” має бути „верства земельних власників”, себто рештки старої шляхетської, дворянської верстви. Хоч форма влади, за словами наших фашистів, і не має вирішального значення в державному будівництві, але ми бачимо, що тут ходить не про що інше, як про режим монархії. В ч. 4. „Розбудови Нації”, на стор. 128, наші теперішні фашисти з кольосальним запалом боронять репутацію не кого іншого, як гетьмана Павла Скоропадського”.

Отож, за твердженням большевицької пропаґанди, українські націоналісти з ОУН – це „фашисти”, „реставротори шляхетчини та дворянства” і „оборонці гетьмана Павла Скоропадського”. Фальш такої пропаґанди більш, ніж очевидний.

Таке становище супроти ОУН зайняли й західноукраїнські вислужники большевиків. У постановах „II. Пленуму Центрального Комітету Комуністичної Партії Західньої України” (ЦК КПЗУ) читаємо, між іншим, таке:

„Треба також підкреслити посилену антирадянську діяльність груп фашистівських націоналістів, що гуртується навкруги празького місячника „Розбудова Нації”. Мнимо непримиримі націоналісти з групи Коновальця на ґрунті антирадянських плянів знаходяться в одному фронті з польським фашизмом і в щораз більшій мірі будуть примушені підлягати його команді...

„Ця група українського фашизму стремиться створити організацію, яка б здобула собі визначний вплив на організації української буржуазії в краю.

Спеціяльну увагу група „Розбудови Нації” звернула на молодь, організуючи „Союз Української Націоналістичної Молоді”, опановуючи „Пласт”, добуваючи впливи в українських студентських корпораціях і навіть пробуючи закладати гуртки серед української ремісничої і робітничої молоді”.

Отже, така ж сама свідомість грізної небезпеки для большевизму з боку українського націоналізму, і таке ж саме таврування „фашистами” та підсовування українським націоналістам – польонофільства.

УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІЗМ СУПРОТИ ФАШИЗМУ І ГІТЛЕРИЗМУ

Московські большевики та інші вороги України, а впарі з ними й українські опортуністичні партії намагалися причепити українському націоналізмові, особливо ж Організації Українських Націоналістів, ярлик „фашисти”, а згодом ще й „гітлерівці” – з метою принизити український націоналістичний рух і представити його як безкритичне наслідування чужих зразків, як пересаджування на український ґрунт чужих назадницьких політичних доктрин, і авторитарних організаційних форм.

Що це робили і роблять далі вороги України, то в тому немає нічого дивного. Аджеж ці вороги подекуди ще й досі намагаються заперечувати навіть саме існування української нації, мовляв, усе це „видумка” такої чи іншої чужої політичної потуги. Зате ж дуже жалюгідним явищем є те, що й українські політичні опортуністи не раз підспівують в один голос із ворогами України, називаючи український націоналістичний рух „фашистівським”, чи „гітлерівським”. Якщо ж уже мова про наслідування кимось з українців чужих зразків і прищеплювання на наш ґрунт чужих доктрин, то цей закид можна зробити тільки на адресу українських соціялістів всіх мастей і відтінків. Це ж вони виводять свої програми не з української духовости і традиції, а з вчення Маркса, Леніна, Плеханова, чи іншого чужинецького вчителя соціялізму.

А все ж таки цікаво, яке становище зайняла Організація Українських Націоналістів супроти фашизму й гітлеризму?

В час постання ОУН італійський фашизм під проводом Беніта Муссоліні мав уже за собою кілька років існування і діяльности, позначеної дуже серйозними досягненнями в політичній, економічній та соціяльній ділянках життя італійського народу. В критичні дні після першої світової війни фашистівський рух врятував Італію від комуністичної анархії, що почала була заливати країну. Перебравши в свої руки владу, фашизм запровадив лад і порядок, опанував важку повоєнну господарську кризу і привернув народнім масам патріотизм та дисципліну.

Ці наявні успіхи італійського фашизму привернули до нього увагу політиків, економістів та соціологів, а то й простих людей у всьому світі. Будучи не лише декляративно, але й на практиці безкомпромісовим ворогом комунізму та соціалізму, фашистівський рух здобув собі симпатію в їх противників. Комуністи та большевицька Москва визнали фашизм своїм смертельним ворогом. Аджеж якби не фашизм, то комуністи були б опанували Італію, і вже в перші повоєнні роки вона була б стала большевицькою випадовою базою для опанування Европи й Африки.

Не диво, що й серед українських націоналістів, безкомпромісових противників комуно-большевизму, італійський фашизм, як антикомуністичний рух, викликав симпатію, а як новий соціяльно-політичний та економічний рух – зацікавлення. Проте вони вважали його витвором чужого духа, непридатним для прищеплювання на український ґрунт.

ОУН чітко з'ясувала своє ставлення до фашизму, як ідеології, на сторінках свого офіціозу „Розбудови Нації” (ч. 8-9, за серпень-вересень 1929 р., стор. 262):

„У десятий рік після закінчення світової війни хто не чув про фашизм? Він притягає до себе увагу не тільки політиків, його противників, але й найшов широкий розголос, а навіть став модною назвою серед широкої публіки, хоч вона не завжди знає його суть. Ним стали цікавитися і люди науки; постали навіть інститути для вивчення фашизму. Про нього з'явилося вже немало спеціяльних публікацій різними мовами, крім української, в якій досі маємо тільки окремі статті про ті чи інші прояви.

„Тим часом і для нас далеко не зайвим є мати цілісну уяву, хочби тільки в стисло конспективнім огляді, цього нового й своєрідного політичного й соціяльно-економічного явища, бодай в основних його ідеологічних і практичних проявах.

„З надісланих праць даємо насамперед можність п. проф. О. Мицикові передати свої погляди про фашизм, який автор розглядає в процесі його розвитку – від початків до сьогоднішнього стану.

„Заразом зі свого боку підкреслюємо невмісність назви „фашизму”, якою охрестили український націоналізм його противники. Фашизм – це рух державного народу, це зроджена на соціяльнім підкладі течія, що змагалася за владу у власній державі. Український націоналізм – це рух національно-визвольний, завданням якого є боротьба за державність, до якої має повести найширші маси українського народу. А тому українського націоналізму не тільки-що не можна утотожнювати з італійським фашизмом, але навіть не можна до нього надто приподібнювати. Тим більше не можна приподібнювати українського націоналізму до тих соціяльно й політично реакційних течій інших державних народів, що їх охрещено рівнож „фашизмом”, назвою зрештою невідповідною, коли візьмемо хочби на увагу те, що сам Муссоліні сказав: „Я тверджу, що в чужині є неможливо наслідувати Фашизм, тому що є там інші історичні, географічні, господарські й моральні умовини”.

Цю останню глибоку різницю між італійським фашизмом і українським націоналізмом чітко підкреслено й у черговій статті про фашизм, пера Є. Онацького, вміщеній на сторінках „Розбудови Нації” (ч. 12, за грудень 1929 р.):

„Зміст тої ріжниці полягає в тім, що фашизм зродився і переводив цілу свою акцію з межах власної держави, в опозиції до власного уряду, на власній національній території, і мав на увазі не створення якоїсь нової Держави, але лише відмолодження, перетворення старої. Тим часом український національний рух має перед собою займанські уряди, не має ніякої національної держави й головні його представники перебувають навіть на чужій території. Вже сама ця ріжниця є настільки істотна, що вона потягає за собою цілу низку важливих відмін у тактиці і в діяльності відповідних угрупувань. Ця ріжниця ще більше поглибилася з того часу, як італійський Фашизм прийшов до влади й почав користуватися для своїх цілей державним апаратом, вживаючи тої зброї, якої так охоче вживали і вживають проти нас наші вороги, що володіють державним апаратом на наших землях. Більше того, ця типова зброя державних переможців у кожній горожанській війні зробилася для ліберальної преси цілого світу і для цілої низки псевдофашистівських урядів та організацій ніби найбільш характеристичною для фашизму, тим часом, як вона є типова і для большевизму, і для російського автократизму, і для польської „соціялістичної” пілсудчини”.

До тих ясних заяв треба додати ще факт, що ідеологія українського націоналізму – прийнята Організацією Українських Націоналістів за свою і покладена в основу її програми – оперта виключно на тисячолітній державницькій традиції українського народу. ОУН не з'явилась неждано, а постала через органічне об'єднання українських націоналістичних і революційно-визвольних організацій, які виникли в той час, коли фашизм був ще лише в пеленках і ніхто з українців ним не цікавився. З того всього ясно, що тільки неук, або злобний ворог чи політичний противник, який не гидує свідомим фальшуванням правди, може називати українських націоналістів „послідовниками фашизму”.

Ще більшою нісенітницею є твердження ворогів і противників українського націоналізму про те, що ідеологія і програма ОУН – це „копіювання німецького націонал-соціялізму”.

В час постання Організації Українських Націоналістів німецький націонал-соціялізм був ще лише дрібною, для українців майже зовсім невідомою партією, однією з багатьох інших. Гітлерівська партія починає привертати до себе увагу щойно в 1931 р., як замітніша нова політична сила Німеччини. В „Розбудові Нації” починають появлятися інформативні статті про гітлерівську партію щойно в 1932 р., отже аж на четвертому році існування і боротьби ОУН. Отже, закид на адресу ОУН про ідеологічно-політичне чи програмове наслідування гітлерівців – це очевидна нісенітниця. Такою ж самою нісенітницею є ворожі інсинуації про „політичне пов'язання” Проводу ОУН чи навіть усієї ОУН з гітлерівською партією.

У відповідь на згадані ворожі наклепи. Провід ОУН опублікував у „Розбудові Нації” (ч. 11-12. за листопад-грудень 1931 р.) таку заяву:

„Від хвилини, коли організований український націоналістичний табір зайняв відповідне місце в теперішній українській дійсності, як активний чинник боротьби українського народу за відновлення Самостійної Соборної Держави, почали проти нього завзяту й щодо способів неперебірливу акцію уряди, суспільність та преса тих держав, що окупували українські землі. Поруч із насильствами та нищенням українців на окупованих ними українських землях, окупанти почали вживати ще одного способу – провокації.

„Мета тих провокацій полягає в тому, щоб викривити справжній зміст націоналізму та скомпромітувати його в опінії українських мас, а тим самим убити їхню віру в непереможну силу ідей українського націоналізму та тих методів боротьби, якими він послуговується для виборення волі Україні. Попри це намагаються окупанти представити український націоналістичний рух у шкідливому освітленні перед чужинцями.

„Зокрема комуністична Москва змальовує український націоналістичний рух як ворожу інтересам українського працівного люду „фашистівську” акцію, що перебуває на услугах Польщі та міжнароднього капіталу. Натомість Польща окреслює український націоналізм як німецьку або большевицьку авантюру, що загрожує мирові Европи.

„Останніми часами польська й большевицька преса, інспірована своїми урядами, почала з особливою впертістю й безоглядністю ширити різні злобні провокації про Організацію Українських Націоналістів та її Провід, а ті провокативні вістки почала повторювати й чужинна преса. Зокрема в одному випадку, для надання більшої правдоподібности своїм провокаціям, використала ворожа (і польська, і большевицька) преса факт уміщення в українському часописі „На Сторожі”, що видається в Софії, Болгарія, статті про німецьких націонал-соціялістів, при чому названо той часопис націоналістичним органом.

„Провід Організації Українських Націоналістів подає до відома наступне:

1. Останні вістки ворожої преси є наскрізь брехливі. Провід ОУН від самого початку своєї діяльности станув на ідеологічні, політичні та тактичні позиції активної боротьби проти окупантів українських земель – Москви і Польщі – та з тих позицій ніколи не сходив і не думає сходити. Тему зокрема й вістка про якісь ніби зобов'язання Проводу Українських Націоналістів супроти німецьких націонал-соціялістів провокативно протирічить загальнознаним та непорушним засадам політики Проводу.

2. З часописом „На Сторожі” Провід ОУН не мав і не має нічого спільного, а тому не може нести ніякої відповідальности за зміст статтей, які там появляються.

3. Ця нова хвиля ворожих провокацій проти українського націоналізму є з одного боку виявом слабости ворогів українського народу, а з другого – зросту революційних настроїв серед українських мас на окупованих територіях, як також активізації української справи взагалі в світі.

4. Провід ОУН заявляє, що на всякі дальші провокації відповідати буде не спростовуванням їх, але посиленням наступу організованого націоналізму”.

Цю свою заяву про ставлення українського націоналізму до німецького націонал-соціялізму підтвердила ОУН на початку другого десятиліття своєї боротьби ділом. А саме: в час окупування України німцями якраз ОУН була тією єдиною політичною силою українського народу, яка відверто виступала сама й закликала весь український нарід до політичної і збройної боротьби проти німецьких націонал-соціялістів.

КЛІТИНИ ОУН НА ЧУЖИНІ

У висліді створення єдиної Організації Українських Націоналістів, всі українські націоналістичні організації, які існували на чужині, повинні були самоліквідуватися й перетворитися в клітини ОУН.

В Устрої ОУН, ухваленому Конґресом, передбачено такі самі організаційні форми для мережі ОУН на українських землях, як для мережі ОУН на чужині. Але умови для існування та дії української націоналістичної організації на українських землях були цілком інші, ніж на чужині, і тому швидко виявилося, що й організаційні форми обидвох частин єдиної організації мусять бути цілком різні.

Злиття та переорганізування окремих націоналістичних організацій в єдину ОУН на теренах Чехо-Словаччини, Австрії, Німеччини та інших середньо- і західньо-европейських країн пройшло без будь-яких затримок. Управа Союзу Організацій Українських Націоналістів негайно передала свої компетенції ПУН-ові і Союз перестав існувати. Вслід за цим відбулося ліквідаційне засідання Генеральної Ради Леґії Українських Націоналістів, на якому прийнято й опісля опубліковано в „Розбудові Нації” (чч. 3-4 за березень-квітень 1929 року) таку постанову:

„Леґія Українських Націоналістів вже при своєму заснуванні зрозуміла, що український націоналізм повинен виступити як окремий політичний чинник у житті Української Нації, що він не може бути мовчазним у питаннях життя та благобуту нації, що він не сміє бути пасивним у визвольній боротьбі. Леґія рівнож зрозуміла, що цю політичну мету націоналізм може осягнути не обмеженням себе на плеканні національного почуття, а політичною роботою. Леґія вже тоді зформулювала політичну плятформу, яка в засаді покривається з плятформою, що її ухвалив Конгрес Українських Націоналістів.

Уважаючи, що лише напруженням усіх своїх сил Українська Нація зможе здобути власну Державу, Леґія почала працю в напрямі сконсолідування українських політичних чинників у формі утворення Українського Національно-Політичного Об'єднання. Однак, переконавшись у ході праці, що політичні партії не можуть прийти до згоди з уваги на ідеологічне розходження, а зокрема соціяльного порядку та політичної тактики і в наслідок того вони далі будуть себе поборювати, – ЛУН добачала порятунок національної справи в об'єднанні якнайширших кіл активних працівників на засаді визволення з-під влади окупантів і забезпечення інтересів усіх верств нації та в охопленні їх єдиною організацією націоналістів.

У змаганні до цього було необхідне злити в одне ціле всі організації та угрупування українських націоналістів. Першим кроком у цьому напрямку було створення Союзу Організацій Українських Націоналістів. Довершенням започаткованої справи мало бути скликання Конгресу Українських Націоналістів, у підготові якого ЛУН взяла жваву участь.

Ця праця приходить до великого успіху. Від 27 січня до 3 лютого 1929 року відбувся Конґрес, у якому, поруч членів інших націоналістичних організацій та поодиноких націоналістів, беруть визначну участь члени ЛУН.

Конґрес прийняв вирішення в усіх питаннях ідеології та політичної плятформи, як також ухвалив устрій Організації Українських Націоналістів. Члени поодиноких націоналістичних організацій, що брали участь у Конґресі, від імени своїх організацій задекларували прийняття Устрою. Те саме зробили й члени ЛУН.

Таким робом постала єдина Організація Українських Націоналістів, що тепер охоплює цілий організований рух українських націоналістів.

Генеральна Рада Леґії Українських Націоналістів на засіданні 26 лютого і 2 березня 1929 року підтвердила постанови Конґресу й задекляроване її представниками прийняття Устрою ОУН та з радістю прийняли до відома здійснення одного з поставлених перед собою завдань.

Переносячи решту завдань, що стоять перед українськими націоналістами, на ОУН, Генеральна Рада ЛУН закликає дотеперішніх членів ЛУН до дальшої невтомної праці вже в рядах ОУН і бажає їм найкращих успіхів.

У Празі, 2 березня 1929 року.

Д-р Дмитро Демчук, голова.

Інж. Ярослав Герасимович, секретар”.

Подібні постанови прийняли також управи Групи Української Національної Молоді, Союзу Українських Націоналістів та інші, а тому від квітня 1929 року на території середньої і західньої Европи почали існувати й діяти відділи ОУН, як клітини єдиної української націоналістичної організації. Так постали відділи ОУН у Чехо-Словаччині – в Празі, Подєбрадах, Брні, Ліберці, Пшібрамі та в інших містах скупчення української еміґрації; у Франції – в Парижі, Шалеті, Омекурі, Крезо; у Бельґії – в Брюсселі, Льєжі; у Німеччині – в Берліні; в Австрії – у Відні; в Люксембурзі – в Еш; в Італії – в Римі та в інших місцевостях.

ІІІ ЧАСТИНА: ПРОТИ ПОЛЬСЬКОГО ОКУПАНТА

ПЕРШІ КРОКИ В ОРГАНІЗАЦІЙНІЙ ДІЛЯНЦІ

Перший Провід ОУН, вибраний Конґресом Українських Націоналістів, зразу ж по Конґресі розглянув проблему зорганізування сітки ОУН на українських землях. Розмови вів полк. Коновалець довірочно й окремо з представниками Наддніпрянської України та окремо з представниками західньоукраїнських земель. Про перші організаційні плянування щодо Наддніпрянської України не збереглося жадних відомостей. Існувало загальне переконання, що йдеться тут про базування початкової організаційної роботи на дуже конспіративних зв'язках з окремими членами УВО або з військовиками української армії, що жили тоді в УССР. Щодо західньоукраїнських земель, то там в основному мала бути здійснювана організаційна схема, прийнята Конґресом, але зразу ж передбачалася теж необхідність деяких відхилень від неї з уваги на півлеґальний характер, що його плянувалося на перші роки надати ОУН. Долонними людськими кадрами для будови першої сітки ОУН були, очевидно, члени СУНМ та окремі одиниці, нечинні в УВО.

Перша Крайова Екзекутива на ЗУЗ

На пост першого Крайового Провідника намічено три кандидатури: полк. Андрія Мельника, сотн. Євгена Зиблікевича і Зенона Пеленського. Трудність була в тому, що два перші, як недавні політичні в'язні, були політично підозрілі, останній же кандидат не міг ще повернутися до Краю (з уваги на закінчування студій у Берліні), а це спинило б усю роботу. Стало на тому, щоб уповноваженнями наділити полк. А. Мельника. Одначе, в переговорах з двома представниками полк. А. Мельник відмовився прийняти пост Крайового Провідника, мотивуючи свою відмову тим, що після виходу з тюрми польська поліція настільки ним цікавиться, що йому не можливо анґажуватися в політичну роботу. В подібному становищі перебував сотн. Є. Зиблікевич. Його переїзд з Перемишля до Львова збільшив би поліційну настороженість, але він не відмовився політично активізуватися на менше помітній роботі.

Декілька місяців утримався тимчасовий стан. Підготовкою і плянуванням перебудови кілька місяців займався Провід СУНМ при співпраці УВО, а початок змін наступив з приїздом З. Пеленського. Зміни ці були, одначе, дуже незначні та повільні. Провідником 1-ої Екзекутиви ОУН на ЗУЗ став просто голова існуючого тоді Проводу СУНМ-у, який прийняв назву Крайової Екзекутиви ОУН і був поповнений на короткий час одною особою (Є. Зиблікевич). З. Пеленському, який по 5-річній перерві прибув з іншого світу, треба було звикати і до нових політичних умов, і до чужого способу думання крайовиків, і перебудовувати невідомі йому, але випробувані практикою польських умов, півлеґальні форми існування і діяння націоналістичної організації. Ця конфронтація представника націоналістів еміґраційного хову, які звикли до менш-більш наявних форм політичної дії, з крайовими націоналістами, які привикли до півконспіративних або до підпільних форм дії, загальмувала на деякий час практичну роботу. Замість неї треба було вияснювати до подробиць усякі дрібниці, які обом сторонам здавалися самозрозумілі без жадних пояснень. Про цей досвід згадуємо як про симптоматичний тому, що й у пізніші роки повторювалася подібна ситуація, і скільки разів доводилося вмуровувати в організаційну крайову сітку націоналістів, що були виховані в інших, ніж крайові, еміґраційних умовах, або навпаки – крайовиків у закордонну сітку. Процеси пристосування і перестановки на інший стиль роботи та інакший „клімат” крайового підпілля не обов'язково доводили до початкових напружень і зударів, але завжди поріг початкових непорозумінь мусів бути перейдений, а це вимагало довшого або коротшого часу, залежно від ментальности новоприбулого.

З монтування 1-ої Крайової Екзекутиви, згідно з пропозицією ПУН, щоб Крайовим провідником ОУН на ЗУЗ став Зенон Пеленський, вийшла невдача не лише через невмілість крайовиків переставити кут зору прибулого з інших умов на крайові, але й тому, що Зенон Пеленський, бувши добрим журналістом, не мав одночасно відповідного організаційного хисту, щоб підняти чи навіть зрозуміти ті організаційного порядку проблеми, які були головним завданням І. Крайової Екзекутиви. Це спиняло оперативну роботу, але до особливих напружень у той час не доводило.

На першій конференції ОУН, що відбулася в Академічному Домі у Львові в першій половині лютого 1930 р., після докладного обговорення тих проблем, однозгідно була прийнята постанова: запропонувати Голові Проводу ОУН полк. Є. Коновальцеві, щоб першим Крайовим Провідником ОУН на західноукраїнських землях став Богдан Кравців, як тогочасний голова СУНМ, яка вливається в ОУН. Богдан Кравців не брав участи в Конґресі Українських Націоналістів у Відні, тому, що під час маніфестації біля церкви св. Юра у Львові 1-го листопада 1928 р. був заарештований і в час нарад віденського Конґресу перебував у слідчій тюрмі. Проте він був призначений на Конґрес представником від СУНМ. Тому, коли в перших днях лютого він вийшов з тюрми, Провід СУНМ на згаданій конференції запропонував його кандидатуру на пост Крайового Провідника ОУН на західноукраїнських землях. Зенон Пеленський повинен був зайняти, згідно з тією пропозицією, пост заступника Крайового Провідника, перебираючи в свої руки політичну референтуру.

Полк. Коновалець, якому подано цю пропозицію, погодився на неї беззастережно і, як Голова Проводу ОУН, затвердив її. Після того було зформовано вже в половині лютого 1929 р. І. Крайову Екзекутиву ОУН у такому складі: Богдан Кравців – Крайовий Провідник; Зенон Пеленський – заступник Крайового Провідника і політичний референт; Степан Охримович – організаційний референт; Зенон Коссак, член СУНМ і УВО – бойовий референт; Степан Ленкавський – ідеологічний референт; Михайло Колодзінський, член СУНМ і УВО – референт військового вишколу; Іван Ґабрусевич – керівник підреферентури юнацтва.

Організаційна структура ОУН

Згідно з організаційною схемою, прийнятою в організаційних постановах Конґресу, всі українські землі повинні бути поділені на 10 „країв”: два „краї” під польською окупацією (Галичина і Волинь), один під чеською, один під румунською і шість під московсько-большевицькою окупацією. Кожний „край” поділявся на 5 „округ”, а „округи” – на довільну кількість „відділів”. Позаукраїнські землі, на яких мала діяти організаційна сітка ОУН, поділено на 10 „теренів”. Значить, на території польської держави повинно бути два „краї” (Галичина і Волинь включно з Поліссям та Холмщиною) та один „терен” (Польща і Данціґ). А тому й згадана І. Крайова Екзекутива на ЗУЗ, яка перебрала на себе завдання зорганізувати сітку ОУН на території всієї польської держави, прийняла назву: „Крайова Екзекутива Галичини й Волині та терену Польщі і Данціґу”.

Та швидко виявилося, що передбачена Конґресом структура надто теоретична і в практиці в ім'я доцільности треба було її піддати відповідній коректурі. Так, насамперед змінено згадану назву на простішу: „Крайова Екзекутива ОУН на Західньо-Українських Землях” (КЕ ОУН ЗУЗ). Водночас з'єднано два „краї”, Галичину і Волинь, в одну організаційну цілість, поширюючи при тому організаційну зверхність КЕ ОУН ЗУЗ теж на всі організаційні клітини ОУН, що існуватимуть на території всієї польської держави. Зате Данціґ вилучено в окрему організаційну одиницю.

ЗУЗ поділено на 10 округ: 1. Львівська, 2. Стрийська, 3. Станиславівська, 4. Коломийська, 5. Бережанська, 6. Тернопільська, 7. Перемиська, 8. Сокальська, 9. Луцька, 10. Рівенська.

Як низові клітини округи пробувано спершу організувати, згідно з передбаченою Конґресом схемою, відділи. Та скоро, з уваги на конечність конспірації, яка мусить зобов'язувати в підпільній організації, як теж з уваги на краще функціонування організаційної сітки, схему „відділів ОУН” на українських землях закинено зовсім, а замість цього перейнято організаційну схему, вироблену в УВО: округу поділено на повіти, повіт, що покривався з правила з повітом державної адміністрації, ділився на райони, район – на підрайони, що охоплювали о-о сіл, а найнижчу клітину становила „п'ятка” або „трійка”, себто п'ять або троє членів, залежно від обставин. Кількість членів в одному селі обмежувано звичайно на одній трійці згл. п'ятці; але, якщо була для цього потреба й відповідні кандидати, тоді організовано в одному селі дві, або й три зовсім окремі й одна перед одною законспіровані п'ятки чи трійки. Якщо ж у даній місцевості не було відповідних кандидатів, тоді там діяв тільки один член організації – станичний. Прихильники ОУН становили категорію „симпатиків”: вони одержували організаційну літературу, підтримували Організацію грошовими пожертвами і провадили суспільно-громадську працю згідно з інструкціями й напрямними ОУН. З-поміж „симпатиків” вербовано членів ОУН.

В деяких округах замість „район” і „підрайон” було прийнято назви „надрайон” і „район”.

Працею округи керувала Окружна Екзекутива ОУН (ОЕ ОУН), повіту – Повітова Екзекутива ОУН (ПЕ ОУН); вони складалися з провідника і референтів, на взір Крайової Екзекутиви. В районах і підрайонах, згл. в надрайонах і районах, референтури кумульовано, і головним керівником ставав районовий чи підрайоновий провідник.

Спершу пробувано застосувати теж визначений Конґресом Українських Націоналістів спосіб встановлювання керівних органів у кожній із організаційних клітин ОУН: вибори. Та це виявилося зовсім непридатним для підпільної організації, яка змагає до якнайповнішого законспірування себе. Умови праці ОУН на українських землях під ворожою окупацією були зовсім інші, ніж на чужині, куди не сягала влада окупантів, а тому й в організаційній побудові ОУН на українських землях мусіли бути застосовані зовсім інші принципи. Якщо ОУН мала стати на українських землях не тільки ідеологічно-політичною, а й революційно-бойовою організацією, то вона мусіла запровадити в себе дисципліну та принципи визначування керівних органів за військовим зразком: не вибори командирів, а призначування їх вищою командою.

Саме з тих причин засаду виборности керівних органів, яка й надалі залишалася обов'язковою для клітин ОУН на чужині, на українських землях цілковито заступлено військовою засадою: визначування провідників нижчого ступня провідником вищого ступня. Перед своїм рішенням провідник повинен був засягнути опінії в членів даних клітин і визначити такого провідника, який мав потрібний авторитет серед членів. Очевидно, що всі ті, відмінні від закордонних, організаційні засади ОУН у Краю не оформились одного дня. Навпаки, майже ввесь перший рік існування ОУН на українських землях пройшов у пошуках і випробуванні кращих організаційних засад, які відповідали б твердим вимогам важкої підпільно-революційної боротьби з окупантом. Рішучий зворот у цій ділянці прийшов у 1930 р., коли Крайовим Провідником ОУН став сотн. Юліян Головінський, а завершився той зворот у 1932 р., коли Крайовим Провідником став Степан Бандера.

Організаційним ядром новоствореної ОУН на ЗУЗ став Союз Української Націоналістичної Молоді. А тому, що центром, де сходилися всі організаційні нитки СУНМ, був Академічний Дім у Львові, то таку ж ролю став відігравати Академічний Дім і для ОУН.

ПОЛІТИЧНО-ВИХОВНА ДІЯЛЬНІСТЬ ОУН

Леґальна й підпільна література

Одним із найважливіших засобів ширення нових думок, кличів та ідей серед найширших кіл громадянства є преса; тому Крайова Екзекутива ОУН на ЗУЗ від самого початку звернула на цю ділянку пильну увагу.

Передусім взято до уваги можливість видавання під польською окупацією леґальної української націоналістичної преси. Цією справою зайнявся особисто Зенон Пеленський. Завдяки старанням Є. Зиблікевича, він відкупив інформативний тижневик „Український Голос”, що виходив у Перемишлі, від тогочасного його видавця проф. Ґреґолинського і перетворив його на „орган націоналістичної думки”. Отак ставши формальним власником того тижневика, З. Пеленський перебрав у свої руки теж начальне редакторство, а його заступником на тому пості став довголітній член УВО й учасник Конґресу Українських Націоналістів Євген Зиблікевич. Співробітниками були теж інші провідні члени ОУН: Богдан Кравців, Степан Охримович, Степан Ленкавський, інж. Осип Бойдуник, Олесь Бабій та інші, а з-за кордону присилав свої статті ідеологічний референт ПУН-у д-р Юліян Вассиян, статті на теми міжнародньої політики – Євген Онацький, а час до часу й інші автори.

Адміністратором газети був І. Паславський.

Перемиський „Український Голос” виходив у 1929-32 рр. і відіграв поважну ролю в ширенні націоналістичної ідеології серед українського громадянства. Польська цензура утискувала його чимраз більше, конфіскуючи часто цілі сторінки. Проте білі плями, що, згідно з обов'язуючим тоді у Польщі пресовим законом, мусіли залишатися на місці сконфіскованих статтей, – були тільки додатковим засобом успішної протипольської пропаґанди серед чужих і своїх, як наочна ілюстрація окупантського гніту.

„Студентський Шлях”, що виходив як місячник, згл. двомісячник, у Львові, взяв під свою опіку Степан Охримович. Завдяки тому офіціоз українського студентства в Західній Україні дістав виразно націоналістичне обличчя. Для збереження журналу від закриття польською цензурою застосовано, в міру можливости, практику визначування на пост відповідального редактора, який формально репрезентував журнал перед польською владою, нечлена ОУН або принаймні незаанґажованого в інших ділянках підпільної праці члена.

„Розбудова Нації” спершу приходила на ЗУЗ леґально, поштовою пересилкою з Праги, польська влада трактувала її як орган одної з українських еміґраційних ідеологічних груп. Щойно в липні 1929 року „Розбудові Нації” відібрано поштовий дебіт. Проте ще й кілька місяців пізніше не притягано нікого за посідання „Розбудови Нації” до судової відповідальности. Це використовувано для того, щоб кожен член і симпатик новопосталої ОУН міг вільно, без наражування себе на поліційні репресії, ознайомлюватись із постановами Конґресу Українських Націоналістів та з основними статтями, купуючи цей журнал зовсім відкрито в українських книгарнях.

Але вже приблизно через рік після постання ОУН „Розбудова Нації” зайняла місце поруч „Сурми”, як нелеґальна протипольська література, за посідання якої карано тюрмою. З того часу кольпортувала її вже сітка ОУН нелеґально.

Своєю тематикою і стилем „Розбудова Нації” не надавалася для масового поширення і залишалася підпільною націоналістично-революційною літературою тільки для провідних кіл.

„Сурма” виходила далі і хоч після створення ОУН вона повинна була бути присвячена в основному військово-бойовим проблемам, то насправді своєю тематикою і стилем вона залишалася й надалі такою самою, як була й раніше. Через те вона більше надавалася до масового поширення, і вся сітка ОУН кольпортувала її між членами й симпатиками, а не тільки серед членів бойового реферату, як це було запляновано.

„Український Націоналіст” в формі журналу почав виходити за кордоном у 1934 році і був нелеґально кольпортований на українських землях.

„Націоналіст”, що почав появлятися дещо пізніше, був видаваний заходами ПУН за кордоном. Протилежно як „Сурма”, „Розбудова Нації” чи „Український Націоналіст”, що були нелеґально перепачковувані до Краю і тут поширювані організаційною сіткою, „Націоналіст” був друкований для закордону. Він був редаґований популярно і надавався для масового поширення. Тематично „Націоналіст” був доповненням „Сурми” для закордонного читача, а „Український Націоналіст” для читача на ОСУЗ. Коли „Сурма” Містила більше матеріалу військового і бойового змісту, то в „Націоналісті” друкувалися статті на ідеологічно-політичні теми.

Але й за наявности всіх тих видань у підпільній літературі ОУН відчувалася ще певна прогалина: „Розбудова Нації”, „Сурма” та „Націоналіст” були видавані й редаґовані за кордоном, а через те вони не охоплювали та не віддзеркалювали якслід проблем чисто крайових. Леґальні ж націоналістичні часописи мусіли рахуватися з фактом існування польської цензури, яка конфіскувала статті, що їй не подобалися. За поміщення ж статті з явною обороною становища ОУН газету закривалося, а редактора притягалося до судової відповідальности.

„Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ” заповнив згадану прогалину: він був присвячений насамперед проблемам крайової боротьби та іншим актуальним крайовим питанням у світлі ідеології й тактики ОУН.

Ініціятор видавання „Бюлетеня КЕ ОУН на ЗУЗ” і першим його редактором був Степан Охримович – перший організаційний референт КЕ ОУН на ЗУЗ. По смерті С. Охримовича пост головного редактора „Бюлетеня” перебрав Іван Ґабрусевич, опісля Ярослав Стецько, а наприкінці Дмитро Мирон-Орлик. Головними співробітниками „Бюлетеню” були: Володимир Янів, Дмитро Штикало, Зенон Коссак, Степан Ленкавський.

„Бюлетень” появлявся цикльостилевим виданням як місячник, але часто виходив як двомісячник. Матрици друкувалися у Львові під наглядом редакційної колеґії, відтак їх перевозили до законспірованої криївки і там відбивалися. Головна криївка для друкування цильостилевих видань ОУН містилася спершу в селі Завадів коло Стрия під контролею С. Охримовича, опісля в с. Конюхові біля Стрия під наглядом Олекси Гасина, а після її викриття в 1934 р. – у с. Добрівлянах біля Стрия під наглядом Петра Мірчука-„Залізняка”.

„Юнак” почав появлятися таким самим способом, як і „Бюлетень”, і в той самий час. Він цілковито був присвячений ідеологічно-політичному вишколові юнацтва ОУН; час до часу появлялися в ньому теж статті з ділянки військово-бойового вишколу. Ініціятором видання „Юнака” був Степан Охримович, головним редактором – Іван Ґабрусевич. У 1931 році перебрав редаґування „Юнака” Ярослав Стецько, який наприкінці 1931 р. редаґував уже теж „Бюлетень”.

Крім цих періодичних видань КЕ ОУН на ЗУЗ видавала при різних нагодах окремі летючки, скеровані проти польського окупанта, як от: в річницю 1-го Листопада, кожнорічно з нагоди „Свята Могил”, під час акції в шкільній справі, в річницю смерти В. Біласа і Д. Данилишина т°Що. Вони були видавані, звичайно, цикльостилевим способом.[21]

Підпільну літературу ОУН передавано для читання не тільки членам і симпатинам ОУН, а й усім іншим українцям, до яких члени ОУН мали довір'я, як до патріотів. Девізою в ширенні підпільної націоналістично-революційної літератури було: „З рук до рук, з хати до хати”.

Ідеологічний відтинок

Ядром новоствореної Організації Українських Націоналістів стала на західноукраїнських землях, як уже було згадано, ідеологічна організація Союз Української Націоналістичної Молоді. В наслідок цього теж в ОУН звернено особливу увагу на ідеологічну сторінку. Тому то, хоч керівництво проблемами ідеології належало до ідеологічної референтури в Крайовій Екзекутиві, в праці тієї референтури жваву участь брали теж і ниті члени Крайової Екзекутиви ОУН.

Декалог („Десять заповідей українського націоналіста”)

Для підкреслення того, що ОУН є для її членів не якимось механічним об'єднанням на зразок партій але окремою вірою в політичній ділянці, було укладено „Десять заповідей українського націоналіста”, що стали загально знаними під своєю грецькою назвою „Декалог”. Їхній текст такий:

„Я – Дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:

1. Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї.

2. Не дозволиш нікому плямити слави, ні чести Твоєї Нації.

3. Пам'ятай про великі дні наших Визвольних змагань.

4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.

5. Пімстиш смерть Великих Лицарів.

6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба.

7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.

8. Ненавистю й безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.

9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни.

10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави”[22].

Автором „Декалогу” був Степан Ленкавський, мотто уклав Р. О. Вперше „Декалог” був кольпортований, як вкладка до „Сурми”, влітку 1929 року.

„12 прикмет характеру українського націоналіста”

Доповненням „Декалогу” мали бути „12 прикмет характеру українського націоналіста” та „44 правила життя українського націоналіста”. Щоправда, вони не стали так широко відомими, як „Декалог”, та все ж таки всі провідні члени ОУН були зобов'язані самі знати і пояснити їх низовим членам, зокрема юнацтву, в пляні ідеологічного вишколу.

Текст „12 прикмет характеру українського націоналіста” такий:

„Український націоналіст є:

1. Все готовий, це значить, що він є вояком Української Революційної Армії. Він бореться на великому всеобіймаючому фронті Української Національної Революції, віддаючи всі свої сили, готовий кожної хвилини віддати і своє життя. Український націоналіст є завжди в повній бойовій .готовості.

2. Безкорисливий, це значить, що Ідею Українського Націоналізму й службу для неї ставить він вище всіх скарбів світу цього. Для неї він проміняє з радістю можливість спокійного та вигідного життя на тверду долю жовніра-борця, теплу хату – на окопи чи тюрму. Щастя шукає і знаходить він у радості з боротьби й перемоги на службі Великій Святій Справі. Лише в щасті Української Нації щастя українського націоналіста, її воля, слава й могутність – його найбільше бажання.

3. Чесний, це значить, що він ім'я націоналіста носить гідно й ніколи не сплямить ніяким нечесним вчинком. Він завжди придержується високих вимог націоналістичної моралі. Мораль опортуністичного світу родить і плекає безділля, страх, фарисейство й угоди. Мораль націоналістична – це мораль нового світу, світу чину й боротьби, її засади взнеслі й тверді. Вона є основою чинного й чистого, мов хрусталь, характеру українського націоналіста, Лицаря-Революціонера.

4. Карний, це значить, що він безоглядно підпорядкований і вірний аж до смерти Ідеї Українського Націоналізму, Організації Українських Націоналістів і своїм провідникам. Колений наказ для нього святий. Він знає, що карність – це основа організації й сили, а анархія – це руїна. Тому він завжди піддержує авторитет Проводу Української Нації в Організації.

5. Активний і підприемчивий, це значить, що він бореться всіма силами, використовуючи всі можливості, кожну хвилинку для добра Великої Справи – Української Національної Революції. Він не знає безділля. В нього за думкою і словом іде чин, мов за блискавкою грім. Бо життя – це Рух, боротьба, а спокій – це застій, і холодна смерть. Кожну ідею, організацію чи людину він оцінює по ділах, а не по словах. Пасивність – це прикмета раба. Пасивності раба протиставляє він творчу ініціятиву й напружену активність борця-провідника.

6. Відважний, це значить, що він завжди відважно і невстрашно протиставиться всім перешкодам і небезпекам. Він не знає, що то є страх. Заяча вдача боягуза-труса йому чужа й гидка.

7. Рішучий, це значить, що він кожний наказ і кожну свою постанову виконує рішучо, без вагань. Постановив – зробив.

8. Витривалий, це значить, що він завжди бореться завзято й витривало. Він знає, що без витривалости, доведеної аж до впертости, немає перемоги.

9. Зрівноважений, це значить, що він у всіх випадках життя задержує повну рівновагу духа. Життя українського націоналіста повне трудів, перешкод і небезпек. Щоб їх перебороти, щоб опанувати положення і зібрати всі сили до удару в відповідне місце, треба насамперед опанувати себе. Тому український націоналіст у підпіллі й у твердому бою, в окопах і в тюрмі, в тріюмфі чи на ступнях шибениці, завжди зрівноважений, завжди однаково спокійний, гордий і усміхнений. Вміє по-лицарськи перемагати і по-геройськи вмирати.

10. Точний, це значить, що він завжди придержується точности в житті аж до дрібниць.

11. Здоровий, це значить, що він хоче бути здоровим. Він хоче, щоб ціле молоде українське покоління було здорове. Україна потребує сильних і здорових тілом і духом синів. Тому він в міру можливості вправляє та поширює руханку і спорт, не нищить свого здоров'я вживанням отрут, – не п'є і не курить, – ні гулящим життям. В українського націоналіста Велика Ідея в серці, вогонь революційного духа в грудях, міцні й гнучкі м'язи, сталеві нерви, бистрий соколиний зір і слух та твердий п'ястук.

12. Обережний, це значить, що він завжди суворо придержується усіх засад конспірації”.

„44 правила життя українського націоналіста”

„Невмируща владарна воля Української Нації, що казала Твоїм предкам завойовувати світ, водила їх під мури Царгороду, поза Каспій та Вислу, здвигнула могутню Українську Державу, мечем і плугом зазначувала границі своєї владарности, в боротьбі проти орд сповняла історичну місію України, що проявлялася в державницьких чинах і творчих замірах Великих Гетьманів і Геніїв, що піднялися з руїни до нового революційного чину й державного будівництва, що посягає тепер владно по нове життя і творить могутню епоху Українського Націоналізму й наказує Тобі: Встань і борись! Слухай і вір, здобувай і перемагай, щоб Україна була знову могутня, як колись і творила нове життя по власній уподобі і по своїй волі.

1. Приймай життя як героїчний подвиг і здобувчий чин незламної волі та творчої ідеї.

2. Найвищим Твоїм законом і Твоїм бажанням є воля й ідея Нації.

3. Будь гідним виконавцем заповітів великих синів Твоєї Нації і борись та працюй для великого майбутнього.

4. Твоїм найбільшим добром і Твоєю честю є сила і велич Твоєї Нації.

5. Залізна дисципліна супроти Ідеї та Проводу й обов'язок праці є Твоєю чеснотою.

6. Пам'ятай, що Україна покликана до творення нового життя і тому працюй для її могутности й розвитку.

7. Плекай духа волі й творчости, неси всюди ідею Правди України і закріплюй в життя її історичну місію.

8. Твоєю найбільшою любов'ю є Українська Нація, а Твоїми братами всі члени української національної спільноти.

9. Будь вірний Ідеї Нації на життя і смерть і не здавайся, хоч би проти Тебе був увесь світ.

10. Красу і радість життя вбачай у невпинному стремлінні на вершини духа, ідей і чину.

11. Могутній Бог княгині Ольги і Володимира Великого жадає від Тебе не сліз, ані милосердя чи пасивного роздумування, але мужности й активного життя.

12. Знай, що найкраще віддаси Богові почесть через Націю та в ім'я Нації чинною любов'ю до України, суворою мораллю борця та творця вільного державного життя.

13. Здобувай знання, що допоможе Тобі опанувати світ і життя, піднести Україну й перемогти ворогів.

14. Будь свідомий того, що Ти є співвідповідальним за долю цілої Нації.

15. Пам'ятай, що найбільшим злочином є шкодити своїй Нації.

16. Твоїми ворогами є тільки вороги Твоєї Нації.

17. З ворогами поступай так, як цього вимагає добро і велич Твоєї Нації.

18. Знай, що найкращою ознакою українця є мужній характер і вояцька честь, а охороною – меч.

19. Постійно пізнавай, удосконалюй себе, а здобудеш світ і життя.

20. Знай, що світ і життя – це боротьба, а в боротьбі перемагає той, хто мас силу.

21. Тоді Ти повна людина, коли перемагаєш себе і світ і постійно стремиш на вершини.

22. Знай, що в боротьбі перемагає той, хто не заламлюється невдачами, але мас відвагу піднятися з упадку й завзято змагає до цілі.

23. До перемоги треба витривалости й постійного зусилля в діянні й боротьбі.

24. Кожночасно будь готов на найбільший чин, але при тому не занедбуй щоденної праці.

25. Будь перший в боротьбі й перемогах життя, щоб здобути для Нації вінець перемоги.

26. Живи риском, небезпеками і постійним змагом, а погорджуй всякою вигодою та спокійним життям філістра.

27. Радо й без нарікань виконуй покладені на Тебе обов'язки, щоб власною працею й наявними вартостями здобути собі право на провідництво.

28. Пам'ятай, що провідництво вимагає постійних трудів і великих зусиль.

29. Будь сильний і незламний навіть в обличчі смерти і всяких терпінь.

30. Став гордо чоло небезпекам, а на удари життя відповідай збільшеним зусиллям праці й боротьби

31. Пам'ятай, що милостиню приймає тільки немічний прошак, що не може власною працею і власними вартостями здобути право на життя.

32. Не покладайся на нікого. Будь сам творцем свого життя

33. Будь скромний і шляхетний, але знай, що значить слабість і покора.

34. Співчуття з велетнями духа Тебе підносить, а співчуття з підлими і безхарактерними людьми ослаблює. Подай братню руку тим, що хотять, як і Ти, йти на верхів'я.

35. Не завидуй нікому. Приймай те, що здобудеш власною працею й вартістю.

36. Будь товариський. Зав'язуй побратимство духа, ідеї і зброї в житті, праці й боротьбі.

37. Зв'язуй тісно своє життя з життям Нації. Віддай Україні свою працю, майно, кров.

38. Гидуй всякою лицемірною облудою і хитрим фальшем, але перед ворогом укривай таємні справи і не дайся заманути в наставлені сіті, для здобуття ж тайни від ворога вживай навіть підступу.

39. Шануй жінок, що мають стати Тобі товаришками духа, ідеї й чину, але гидуй розгнузданими.

40. Ціни високо материнство, як джерело продовження життя. З Твоєї РОДИНИ зроби кивот чистоти Твоєї Раси і Нації.

41. Люби й опікуйся дітворою, як молодістю майбутнього Нації.

42. Плекай фізичні сили, щоб тим видатніше працювати для своєї Нації.

43. Будь точний. Вважай за втрачену частину життя кожну хвилину, що пройшла без діла.

44. Що робиш, роби совісно й так, якби воно мало остатися вічно й мало стати останнім і найкращим свідоцтвом про Тебе.

На кров і славну пам'ять Великих лицарів, в ім'я майбутніх поколінь все і всюди засвідчуй чином вірність і любов Україні. Неси гордо й непохитно прапор Українського Націоналізму, високо ціни й шануй честь та ім'я вкраїнського Націоналіста”.

„12 прикмет характеру українського націоналіста” та „44 правила життя українського націоналіста” постали кілька років пізніше, ніж „Декалог”. Вони є продовженням намагання на відтинку ідеології та світогляду членів ОУН створити систему зобов'язуючих моральних законів, які помагали б вирощувати кадри високоідейних, працьовитих, жертовних і активістично наставлених до життя борців за інтереси Української Нації. А тому, якщо обидва ці твори й не захоплюють стилістикою, то з уваги на те високоблагородне завдання, якому вони мали служити, вони є наскрізь позитивним вкладом у змагання за відродження героїчної духовости української людини.

Автором „44 правил життя українського націоналіста” був Зенон Коссак, він написав їх у львівській тюрмі.

КУЛЬТ СТРІЛЕЦЬКИХ МОГИЛ

Заініційований уже Союзом Української Націоналістичної Молоді культ героїзму, вбраний у форму святкового відзначування геройського чину юних українських патріотів під Крутами, – ОУН поширює на практику всенароднього вшановування на стрілецьких могилах національних героїв, які полягли в збройній боротьбі за українську державу. В цьому пляні звернемо увагу насамперед на великі воєнні цвинтарі на місцях славних боїв Українських Січових Стрільців: на Маківку, Лисоню, а далі й на інші могили УГА, як теж: бойовиків УВО. На тих могилах у кожну річницю влаштовувано панахиди при масовому здвизі українського громадянства.

У Львові та інших галицьких містах здавна існувало „Українське Товариство Охорони Воєнних Могил”, що опікувалося впорядковуванням могил українських вояків та зберіганням їх у відповідному стані. Та це було зовсім що інше, ніж те, що започаткувала ОУН. Українське Товариство Охорони Воєнних Могил, що йому ОУН дала щиру підтримку, обмежувалося тільки впорядковуванням цвинтарів і зберіганням гідного вигляду могил українських вояків. А ОУН заініціювала масове демонстративне відзначування на стрілецьких могилах річниць славних боїв та такі ж масові демонстративні панахиди на могилах бойовиків УВО, а пізніше й ОУН, як прилюдне маніфестування симпатій всього українського народу до збройної боротьби проти окупанта за українську державу.

Політичний характер культу могил національних героїв зрозуміла окупаційна влада скоро, і тому польський уряд доручив своїй поліції не допускати до таких демонстративних панахид на могилах українських героїв. У наслідок цього часто доходило до зударів з поліцією. Це було якраз те, чого бажала ОУН: у безпосередній активній боротьбі з ворожою поліцією, яка не дозволяла вшановувати українських національних героїв українські народні маси активізувалися, анґажувалися в національну революцію вже в її підготовній стадії та набували гарту в відвертому виступі проти окупанта.

Виразно протипольський характер мали панахиди на могилах членів УВО Ольги Басараб та Ярослава Любовича, а опісля на могилах бойовиків Біласа й Данилишина, Старика, Березинського, Пісецького й ін. Тому, коли панахиди на могилах УСС польська поліція намагалася тільки „контролювати”, то на могилах членів УВО й ОУН поліція офіціяльно забороняла правити панахиди, в наслідок чого кожного разу виникали криваві зудари з поліцією. Для ОУН це була добра нагода перевірити боєздатність своїх членів.

У своїй безсилій люті та розгубленості ворожа влада доручила поліції та польській молоді потайки руйнувати могили українських героїв. І так, „Сурма” в числі за травень 1930 р., в рубриці „Ляцькі варвари”, зареєструвала такі факти:

„У Поморянах, повіт Зборів, ляхи на самі Великодні свята поламали на стрілецьких могилах хрести, поздирали написи та порозкидали могили так, що кості померлих валялися по землі. Це робота польського „Стшельца”, що авантюрується постійно, а оце недавно дня 4 травня напав на читальню „Просвіти”. У відповідь на це українське громадянство влаштувало 17 травня ц. р. величаву Богослужбу з походом, в якому брало участь 7 священиків і населення довколишніх місцевостей.

Знову ж у Козовій, повіт Бережани, дня 5 травня ляхи порозкидали впорядковані стрілецькі могили, поломили березовий хрест, а терновий вінець здерли з хреста.

У Княжім, повіт Золочів, за оздоблювання могили ст. булавного УГА Душка поліція списувала протоколи з селян, а 10 травня невідомі злочинці, здається сама поліція, поскидали вінки з хрестів та могил до рова.

Нарешті в Білобожниці, повіт Чортків, поляки три рази скидали хрест та дерли вінки на могилі січового стрільця С. Кутного. Українці оправили спрофановану могилу та поставили на ній варту з членів місцевого „Лугу”.

„Громадяни! – закінчувала той реєстр „Сурма” – Шануйте могили наших героїв та безпощадно мстіть ляцьким вандалам за їх профанацію!”

А в числі за серпень 1930 р. „Сурма” реєструвала далі:

„В Романівці, повіт Теребовля, громадяни висипали могилу для вшанування пам'яті поляглих на війні українців. Станиця польської поліції розкопала ту могилу.

В селі Маґдалівка, повіт Скалат, селяни впорядкували та прикрасили могилу хорунжого української армії І. Білецького. Дня 8 червня мало відбутися посвячення хреста на могилі, а дня 7 червня поліція розгребала могилу і хрест забрала. Крім того староство покарало П. Стадника та Володимира і Мирослава Голоядів арештом по 7 днів за прикрашення могил.

У селі Завалові за поправлення та прикрашення могили стрільця УГА М. Думника заарештовано С. Душника, І. Скакальського, Б. Дідору, С. Банаха та С. Моравського, а 10 хлопців староство покарало грошовою гривною. На кінець поліція при асисті ляцького ксьондза Маршала розкинула могилу та поставила варту, щоб ніхто до могили не мав приступу.

В селі Сільце біля Підгайців за поправлення могили стрільця УГА Григора Барана заарештовано Г. Джулинського, В. Цибульського, М. Сумея, Івана та Олексу Баранів, а 4 хлопців покарано грошовою гривною. Староство Б Підгайцях казало громаді збурити могилу, а коли та відмовилася це зробити, покарало 5 українських радних грошовою гривною. Біля могили поставили ляхи варту, щоб ніхто не мав до неї приступу”.

І далі в наступному числі „Сурми”, за вересень 1930 р., читаємо:

„В Жабині, повіт Зборів, е могили чотирьох стрільців УГА, на яких в часі Зелених Свят поставлено високий хрест. Дня 28 липня ц. р. ляхи розрили могилу та викинули хрест.

У Плетеничах, повіт Перемишляни, селянин Іван Баран упорядкував чотири могили стрільців УГА і поставив на них дубовий хрест. Поліція покарала за те Барана та 6 хлопців, що помагали справляти могили, грошовими карами, а староство наказало викопати хрест і розкопати могилу.

У Білобожниці дня 9 серпня ц. р. приїхав завідатель воєнних могил, поляк В. Забільскі з Чорткова і при помочі місцевих поляків розкопав могилу стрільця УГА С. Кутного, а кості вивіз до Чорткова, хоч у селі й околиці є 130 могил австрійців і росіян, яких ніхто не спішиться переносити на військовий цвинтар.

У Торговій, повіт Зборів, громадяни поставили пам'ятник погиблим стрільцям УГА. Поліція за те арештувала 5 громадян.

Поліція хотіла дня 6 вересня розкопувати могили стрільців на Маківці та зажадала від війта людей до помочі. Війт відмовився. Тоді поліція почала викопувати кості з гробів, що порозкидані окремо по полях”.

Ця акція польської влади викликала, одначе, наслідки зовсім протилежні до тих, що їх бажали собі поляки. Варварське збезчещування могил українських героїв поляками викликало хвилю обурення серед усіх українців. В обороні могил українських героїв ставали навіть жінки, дівчата й малі діти, загороджуючи своїми грудьми шлях польській поліції, що намагалася руйнувати могили.

Вістки про ті варварські вчинки польської влади та поліції, що їх ОУН передавала чужинецькій пресі для опублікування, компромітували Польщу в опінії всього культурного світу й пригадували факт існування насильної польської окупації на західноукраїнських землях.

НАСТУП ПРОТИ МОСКВОФІЛЬСТВА І РАДЯНОФІЛЬСТВА

Два види москвофільства

На внутрішньо-українському відтинку новопосталій ОУН довелося звести бій насамперед із москвофільством двох видів: „общим”, тобто москвофільством давнього типу, що своїм корінням сягало ще минулого століття, та „радянським”, тобто симпатіями до СССР.

Збройна боротьба українського народу за державну самостійність у 1918-20 рр. завдала галицькому москвофільству давнього типу смертельний удар. В боротьбі проти польського наїзника масову участь взяли теж: і частини галицько-українського селянства, а то й інтеліґенції, котрі раніше були задурманені москвофільством. Разом з УГА в липні 1919 р. перейшли вони на Наддніпрянщину. Тут вони наочно переконалися, що втовкмачуване їм раніше москвофільськими аґентами твердження про „єдиний руский народ від Чорного моря по Біле” – це великий політичний обман. Над Дніпром живуть українці, а не „русскі”, а „русскі” – це насправді москалі, що є такими ж смертельними ворогами українського народу, як і поляки. Тож, повернувшись опісля в рідні сторони, колишні москвофіли, жертви чужої аґітації були вже свідомими українцями й показували пальцями на москвофільських аґітаторів, як на свідомих політичних обманців.

Проте, після першої світової війни москвофільство в Галичині ще не зовсім зникло: його ґальванізував польський уряд, підтримуючи фінансово і політично. Він вбачав у москвофільстві чудовий засіб для роз'єднування галицьких українців. Польська влада передала москвофілам на власність багатий „Народній Дім” у Львові та призначила постійні грошові підмоги для різних москвофільських видань і для фінансування діяльности москвофілів. Спираючись на ті „пособія” аґенти москвофільства намагалися відновити свою киринницьку роботу серед галицьких українців.

Постання після першої світової війни „Української Радянської Соціалістичної Республіки” створило серед західніх українців течію радянофільства. Большевизм і зв'язане з ним радянофільство пробувано представляти як явища, що стосуються соціяльно-економічної проблематики. Та українські націоналісти станули на становищі, що большевизм – це новітня форма московського імперіялізму, а совєтофільство – це новітня форма москвофільства, ще небезпечніша від москвофільства старого типу, бо більше замаскована й озброєна приманливими кличами.

Серед опортуністичних кіл галицько-української громади буйно поширювалося совєтофільство у зв'язку з „українізацією” в „радянській Україні”. Чимало визначних західньоукраїнських письменників, журналістів та науковців почали залюбки відвідувати консула УССР у Львові Лапчинського та брати від нього грошову „допомогу радянської України діячам української культури під польською займанщиною”. Українські націоналісти гостро натаврували це „ікроїдство”, як співпрацю з одним із окупантів України отже – як національну зраду.

Віча і демонстрації

З ініціятиви КЕ ОУН відбулося в цій справі в Академічному Домі у Львові, 21 листопада 1929 р., бурхливе студентське віче. На цьому вічу промовці поставили знак рівняння між „общим” москвофільством давнього типу і москвофільством нового типу – совєтофільством, а совєтську, чи пак „радянську”, владу на Наддніпрянщині визнано аґентурною владою московського окупанта.

Для заманіфестування того становища влаштовано після віча великі демонстрації під большевицьким консулятом і безпосередньо після цього перед будинками москвофільських інституцій та редакцій.

У своїх резолюціях націоналісти поставили вимогу до всіх українських науковців і письменників на ЗУЗ, які співпрацювали з Лапчинським, щоб вони задеклярували про зірвання всякої співпраці з большевицькою владою УССР, а галицькі члени київської Академії Наук, щоб зреклись цієї почести. Большевицькому консулеві Ґ. Лапчинському загрожено, що коли він появиться на українських національних святах, то це буде вважатися профанацією національних почувань українського народу, і його силою викинеться зі залі.

Демонстранти вибили вікна в большевицькому консуляті, в осідку москвофільських організацій „Народньому Домі” та в приміщеннях москвофільських і комуністичних газет „Земля і Воля”, „Русский Голос”, „Рада” та „Сельроб”.

Львівські демонстрації відбилися голосним відгомоном в українській і чужій пресі, вони звернули увагу українського загалу на киринниць-ку роботу підтримуваних польською владою москвофілів старого типу та на шкідливість для української визвольної справи всякого радяно-фільства що своєю суттю є москвофільством нового типу.

Під час демонстрацій дійшло до зудару з польською поліцією, яка багатьох учасників демонстрацій заарештувала. До гурту арештованих попав теж Крайовий Провідник ОУН Богдан Кравців, тому пост Крайового Провідника ОУН перебрав тимчасово заступник Б. Кравціва — Зенон Пеленський.

Справа проф. Кирила Студинського

Безпосередньою причиною для протимосквофільських і протибольшевицьких демонстрацій українських націоналістів у Львові були повідомлення большевицької преси про посилений терор московсько-большевицької влади на Наддніпрянщині і зокрема про масові арешти найвизначніших українських учених, членів Академії Наук.

Львівські демонстрації були спрямовані проти національних ворогів, а для українців, які співпрацювали з ворогом, вони мали бути пересторогою і закликом до відвороту. Цією протисовєтофільською акцією досить драстично був заторкнений зокрема проф. Кирило Студинський.

Професор Кирило Студинський, тодішній голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, здавна викликав обурення серед українських націоналістів своїм відвертим радянофільством. Коли, наприклад, до Львова приїхав член уряду УССР М. Скрипник, то проф. К. Студинський скликав поспішно надзвичайне засідання НТШ, щоб привітати Скрипника і дати йому нагоду виголосити доповідь про „українізацію”, густо перетикану вихвалюванням большевицького режиму в УССР. На запрошення уряду УССР, проф. К. Студинський гостював у Києві та Харкові, а повернувшись до Галичини помістив у пресі звідомлення, в якому вихваляв большевицький режим в УССР і його успіхи. Коли студентське віче зажадало, щоб, з уваги на масові арешти на Наддніпрянщині найвизначніших членів Всеукраїнської Академії Наук, всі західньоукраїнські члени цієї інституції зреклися свого членства на знак протесту, то проф. Студинський демонстративно відмовився це зробити. Коли західньоукраїнські науковці й журналісти схвалили прилюдний протест, опублікований у пресі, проти большевицьких арештів українських науковців на Наддніпрянщині, то проф. К. Студинський окремою заявою в пресі відсепарувався від того протесту. В березні 1930 р. у звідомленнях з процесу СВУ львівський щоденник „Новий Час” надрукував таке речення з записок проф. С. Єфремова, судженого на тому процесі: „Появився Студинський, що 30 сребреників одержав од Харкова, з подякою. Гидь!” Проф. Студинський, прочитавши це, вислав телеграму до предсідника большевицького суду з вимогою, щоб суд зажадав від проф. Єфремова доказів на ту записку, бо інакше він назве Єфремова клеветником. Таким чином проф. Студинський перебрав уже всяку мірку. У зв'язку з тим у канцелярії НТШ у Львові з'явилося двох членів ОУН, які вибили Студинського по лиці, подавши йому причину свого вчинку.

Львівські щоденники „Діло” та „Новий Час” подали вістку про побиття по лиці проф. К. Студинського, гостро засуджуючи методу особистого терору. Все ж таки „Діло”, заторкуючи в ч. 77 за 6. 4. 1930 р. причини „мордобиття”, признає:

„Вислів осуду та обурення не вичерпує справи і треба сягнути в глиб до джерел того справді прикрого випадку... Сутнім джерелом того прикрого випадку було публічне згіршення, на яке склалася низка поодиноких виступів нинішнього голови НТШ... Публічне згіршення викликає явище довголітнього перебування на високому і відповідальному становищі людини, під адресою якої розглядаються закиди безхребетности ... А явища публічного згіршення мусять викликати реакцію. Коли ж вони тривають роками і ніхто на них не рєаґує так, як цього заслуговувала б установа тої міри, що Наукове Товариство ім. Шевченка і сам титул професора університету, голови товариства, то не можна дивуватися, що ...”

А автор допису про цю справу на сторінках „Розбудови Нації”[23], один із крайових націоналістів, додав до завваг „Діла” від себе:

„Ось так конкретна справа побиття проф. К. Студинського виходить на добру дорогу. Однак таке її поставлення вносить деякі зміни в теоретичні, принципові погляди на справу биття по лиці. Здасться, найвідповіднішою буде така дефініція: биття по лиці – це радикальний вияв реакції, допустимий при явищах публічного згіршення, коли вичерпано безуспішно інші, менш радикальні, засоби – напр., просьба, переконання, грозьба, натиск публічної опінії та інше – для припинення їх та коли є оправдане побоювання, що винному безкарно пройдуть дотеперішні вчинки та безкарно буде він допускатися дальших згіршуючих вчинків. Одначе биття по лиці не все успішне.

В таких випадках приходять на увагу ще радикальніші засоби”.

Невиконаний атентат на большевицький консулят

Впарі з формальними переговорами КЕ ОУН намагалася нав'язати і фактичну співпрацю ОУН з УВО. І так, у зв'язку з процесом Спілки Визволення України, що відбувся навесні 1930 р. в Харкові, КЕ ОУН постановила задемонструвати гострий протест українців проти большевицького терору атентатом на большевицький консулят у Львові. Виконавець атентату повинен був забити большевицького консуля та дати себе поліції зловити живим і на суді виявити мотиви свого вчинку, як член української націоналістичної організації. Зорганізування атентату запропоновано УВО.

Крайовий Комендат УВО полк. Р. Сушко апробував плян, прийняв пропозицію і доручив зорганізувати атентат бойовому референтові Крайової Команди УВО З. Книшеві. З уваги на те, що виконавець атентату повинен був гідно зарепрезентувати перед судом своє ідеологічно-політичне вироблення і тим поставити демонстративний процес на високий рівень, до диспозиції Книша на виконання атентату зголосився Богдан Кордюк, заступник керівника підреферентури юнацтва в Крайовій Екзекутиві ОУН. Книш прийняв зголошення, але по деякому часі заявив, що Начальна Команда УВО не погодилася на атентат, при якому виконавець мав би віддати себе добровільно в руки польської поліції. Замість цього Начальна Команда запропонувала виконання такого атентату, при якому ніхто з виконавців не попав би до рук поліції, а УВО вже сама проголосить, що атентат є її ділом і відповідно використає це в своїй протибольшевицькій пропаґанді. А тому участь в атентаті підреферента юнацтва КЕ ОУН була зайва.

Беручи це до уваги, Книш заходився організувати атентат так, щоб ніхто з його виконавців не попав до рук поліції. ОУН запропонувала в цій справі свою співпрацю. А тому, що Книш скаржився на болюче прорідження рядів бойовиків в УВО, ОУН дала йому до диспозиції, для вишколу і використання, гурт своїх членів.

Атентат був заплянований на день 22-го квітня 1930 р. Виконати його мали два вибрані бойовики, а третій мав запевнити їм димовою заслоною відворот. Хемік УВО Юрко Кришталь виготовив для цієї мети спеціяльний препарат, що після вибуху витворював клуби диму. Третій бойовик, ждучи непомітно біля брами консуляту, мав у слушний мент спричинити вибух того препарату, і під димовою заслоною всі три атентатники мали спокійно втекти від поліційної погоні.

Проте довго приготовлюваного атентату таки не виконано. Зовсім випадково поліція притримала двох бойовиків, що несли під консулят димовий препарат, і заарештувала їх. Два інші, що мали виконати атентат у консуляті, не діждавшись своїх товаришів, завернули, думаючи, що, може, атентат відкликано. Арешти, що наступили після цього, не захопили тих двох бойовиків, і атентат можна було таки виконати, але цього чомусь не сталося.

Епілогом цього невиконаного атентату був судовий процес проти заарештованих бойовиків М. Ласійчука і В. Саляка, які несли вибуховий матеріял, та проти кількох інших членів УВО-ОУН, викритих і заарештованих у зв'язку з цією справою. Розправа відбулася у Львові, в днях 18 червня до 3 липня 1931 р., перед судом присяглих. На лаві обвинувачених засіли: 1. Євген Врецьона, літ 26, студент; 2. Володимир Саляк, літ 20, переплетник; 3. Богдан Стецишин, літ 19, торговельний помічник; 4. Степан Бардахівський, літ 22, учень промислової школи; 5. Микола Ласійчук, літ 24, різьбар; 6. Іван Ткач, літ 22, переплетник; 7. Роман Щур, літ 21, слюсар-зброяр; 8. Богдан Павук, літ 20, фризієр; 9. Ярослав Олійник, літ 22, ґімназійний учень; 10 Петро Жмінковський, літ 21, швець; 11. Семен Пасіка, ґімназійний абсольвент; 12. Василь Ярош, ґімназійний абсольвент. Обвинувачено їх у приналежності до ОУН та в переховуванні вибухових матеріялів у зв'язку з заплянованим атентатом на большевицький консулят у Львові.

У висліді розправи засуджено В. Саляка на 5 років тюрми, Б. Стецишина – на 4 роки, С. Бардахівського – на 3 роки, М. Ласійчука і І. Ткача – по 2 роки тюрми кожного; решту звільнено.[24]

КОНЦЕПЦІЯ „ПЕРМАНЕНТНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ”

Теорія „перманентної революції” зродилася в перші роки діяльности ОУН на західноукраїнських землях у висліді довгих всебічних дискусій серед провідних кіл ОУН, точніше – тогочасного українського націоналістичного студентства, на теми програми і тактики ОУН.

ОУН, як ідеологічно-політичний рух, підкреслювала важливість усіх Ділянок людського життя, але звертала увагу на конечність встановлення ієрархії важливости окремих ділянок відповідно до того, в якому стані в даний мент перебуває нація. Ясно, що за своєю власною уподобою нація може розв'язувати всі проблеми тільки у своїй власній самостійній державі, а тому для поневоленої нації найважливішим завданням мусить бути здобуття і закріплення своєї самостійної та соборної держави.

Отже, найважливішим завданням для української нації в період її поневолення мусить бути здобуття і закріплення української самостійної соборної держави.

Здійснити це завдання можна тільки шляхом революції, бо ні один із окупантів українських земель ніколи добровільно не погодиться зректись свого панування і відійти без бою. Він зробить це тільки тоді, коли український нарід змусить його до того силою. Шляхом леґалізму, тобто парляментарної боротьби в рамках зобов'язуючих законів окупаційної держави, ворожого панування не знищиться і власної держави не відбудується, бож окупант спирає своє панування не на закони, а навпаки – на насильство та потоптання основних людських і Божих законів, що за кожним народом визнають право на вільне життя.

Остаточною розправою з наїзником буде всенародній збройний зрив. До нього ж треба конче підготовитись. Бо, коли у вийняткових випадках й буває, що такий зрив спалахує стихійно, то й тоді його вислід залежить насамперед від підготови тих, хто той зрив переводить. Для досягнення бажаного успіху потрібно відповідної підготови.

Якої ж підготови вимагає збройне повстання?

Насамперед – психологічно-моральної мобілізації народніх мас. Самого усвідомлення собі народніми масами цілей і завдань визвольної боротьби ще замало; народні маси мусять бути ще опановані нестримним бажанням досягти ті цілі й завдання шляхом боротьби і бути готовими на боротьбу, що вимагає великих жертв, бути заправленими в боротьбі, щоб витримати, а не заламатися на півдорозі.

Державний нарід може підготовлятися до війни „мирним-” шляхом: нормальним, систематичним військовим вишколом усіх боєздатних громадян та всебічною морально-психологічною мобілізацією їх до завдань, які поставить перед ними їхній уряд. Користуватися такими методами поневолений нарід не може; бойову заправу він може здобувати тільки в справжніх бойових зударах із ворогом, психологічно ж мобілізувати може його лише бойова сурма.

Це є вже складовою частиною справжньої революції.

Революція поневоленого народу не може обмежуватися тільки фраґментом остаточного збройного зриву, але мусить поширитися й на період підготови до того зриву. Політична організація, що виступає керівником національної революції, мусить освідомлювати маси свого народу про цілі й завдання визвольної боротьби, нехтуючи закони й владу окупанта; мусить організувати щораз нові бойові зудари з окупантом, щоб ними мобілізувати маси; і мусить включати в бойові зудари з окупантом щораз ширші кола, щоб заправляти в боротьбі ввесь нарід. В тій підготовній мобілізаційній стадії мусять бути і жертви, щоб нарід бачив їх, розумів їх неминучість і щоб був заздалегідь готовий приносити їх.

Все це разом становить постійну, або, по-латинськи кажучи, перманентну революцію: політичне освідомлювання народніх мас із допомогою чіткого вказування остаточної мети – відновлення самостійности й соборности власної держави; організування щораз нових бойових виступів проти окупанта; поширювання і закріплювання організаційної мережі керівної політичної організації; безупинне підсилювання революційного кипіння серед мас аж до того ступня, коли воно прорветься всенароднім повстанням проти окупанта. Не анемічний безактивний патріотизм; не „етапність боротьби”, – спершу розбудова власного шкільництва, „Просвіт”, кооперації, потім маленька автономія, далі більша, а там колись і самостійність; і не відірвані бойові виступи, як „боротьба для самої боротьби”. Замість цього – чітка і послідовна цілеспрямованість усієї діяльности революційної організації: втягування в активну боротьбу щораз ширших кіл народніх мас, плекання патріотизму, розбудова власного шкільництва, „Просвіт” та економіки, бойові виступи – все це зосереджене в одноцілу безперервну революційну боротьбу проти окупанта. Ця боротьба в висліді органічного зростання своєї натуги закінчується всенароднім збройним повстанням.

Таку перманентну революцію повинна організувати і провадити ОУН.

ПРОБЛЕМА ОУН-УВО

Конґрес Українських Націоналістів у Відні, в січні-лютому 1929 р., прийняв постанову про те, що разом з усіма іншими націоналістичними організаціями зливається в єдину Організацію Українських Націоналістів теж Українська Військова Організація (УВО).

Проведення в життя цієї постанови виявлялося аж не такою простою справою. Передусім сам Провід Українських Націоналістів став на становищі, що з пропаґандивних мотивів доцільно затримати ще деякий час фірму УВО, широковідому в Краю і на чужині, серед своїх і чужих. Тому не розв'язано Головної Команди УВО й не припинено видавання „Сурми” як органу УВО, ні не проголошено жадного офіціяльного комунікату про припинення УВО як окремої організації та злиття її з ОУН. Видавано й надалі, в міру потреби, окремі летючки, відозви та комунікати від Начальної та Крайової Команди УВО. Насправді УВО, зберігаючи ще деякий час свою окрему назву, повинна була стати бойовою рeферентурою ОУН.

Така постановка справи не викликала найменших ускладнень за кордоном з тієї простої причини, що майже всі члени Начальної Команди УВО були водночас членами Проводу ОУН. Але в Краю ситуація була зовсім інша. Серед керівних кіл УВО в Західній Україні виникли застереження і нехіть щодо самоліквідації УВО шляхом злиття зі СУНМ в єдину ОУН, а тодішній Крайовий Комендант УВО полк. Роман Сушко, арештований у зв'язку з демонстрацією в листопаді 1928 р., перебував у слідчій в'язниці.

З уваги на це, Провід ОУН і Начальна Команда УВО призначили Крайовим Комендантом УВО сотн. Омеляна Сеника, члена Начальної Команди УВО, котрий саме тоді повернувся з поїздки до Америки, та доручили йому зреалізувати постанову Конґресу Українських Націоналістів про злиття УВО й СУНМ в єдину ОУН.

БОЙОВІ АКЦІЇ В 1929 РОЦІ

Напад на листоношу у Львові

В перші дні перебування в Західній Україні Ом. Сеника, як нового Крайового Коменданта УВО, відбувся напад бойовиків УВО Ярослава Любовича та Романа Мицика на листоношу у Львові, що закінчився невдачею і смертю Ярослава Любовича.

Підготова й виконання цієї експропріяцій-ної акції були переведені в такий спосіб:

Одна з членів УВО, студентка Стефанія Кордуба (дочка проф. д-ра М. Кордуби) винайняла собі під прибраним прізвищем „Поля Бронфман” помешкання в польської родини у Львові й надала на свою адресу грошову посилку. Бойовики Ярослав Любович і Роман Мицик, що приходили ніби на відвідини до „Полі”, як її колеґи, мали обезвладнити листоношу, що мав при собі завжди більшу кількість грошей, і відібрати йому їх.

Дня 4-го березня 1929 року листоноша прийшов до помешкання „Полі”, але Мицик, який згідно з пляном, мав несподівано заатакуватя листоношу, не зумів себе опанувати, і напад не відбувся. Наступного дня, коли листоноша прийшов знову, Мицик, на знак Любовича, зловив несподівано листоношу за горло, а Любович збоку приголомшив листоношу ударами револьвера по голові. Після цього Любович пішов до дверей сторожити, а Мицик разом із „Полею” повинні були зв'язати листоношу, закнеблювати йому уста та забрати торбу з грішми, а відтак усі троє мали втекти. Але Мицик, побачивши на своїх руках кров з уст приголомшеного листоноші, втратив зовсім рівновагу духа, пустив листоношу й кинувся тікати. За ним вибігла й „Поля”. Листоноша ж прийшов до пам'яті, вибив вікно і зчинив тривогу. Недалеко якраз проходили два поліцаї, які кинулися до помешкання. Бачачи це, Я. Любович почав відступати. Відстрілюючись, він ранив обох поліцаїв, але на гук пострілів надбіг третій поліцай, який кількома пострілами смертельно поранив Любовича.

Зловленого під час утечі Романа Мицика поставлено перед наглий суд і засуджено на 7 літ тюрми, загостреної темницею в кожну річницю нападу.

Похорон Ярослава Любовича перетворився на бурхливу протипольську демонстрацію. На похорон прийшло понад пів тисячі української молоді. Поліція, бажаючи перешкодити демонстрації, наказала поховати Любовича потайки, на дві години раніше. Коли молодь прибула на похорон, то її повідомлено, що він уже відбувся дві години тому, а на могилу йти заборонено. Сотні обуреної молоді прорвали поліційний кордон і прибули на цвинтар. Але тут зустріла її, раніше схована, піша й кінна поліція й заатакувала шаблями. В сутичці багато демонстрантів поранено, а частину заарештовано.

Пам'ять Ярослава Любовича вшановувано в кожну річницю з дня його смерти, як безстрашного бойовика УВО, поляглого в боротьбі з польським наїзником.

Само ж зорганізування та невдале переведення цього „ексу” було важким ударом по авторитеті УВО.

Атентат на „Тарґі Всходнє”

Омелян Сеник (з другої половини м. лютого 1929 р. Крайовий Комендант УВО) намагався наново піднести захитаний авторитет УВО. Тому він усунув зі становища бойового референта в Крайовій Команді УВО Романа Барановського, а призначив на його місце Романа Осипа Біду і доручив йому зорганізувати бомбовий атентат на „Тарґі Всходнє”.

„Тарґами Всходніми” називали поляки торговельно-господарську виставку, організовану польським урядом на терені Львова, на яку з'їжджалися купці, промисловці та журналісти з усього світу. Польський Уряд навмисно вибрав для цього Львів, щоб при такій нагоді всім чужинцям вбивалося в пам'ять, що Львів – це польське місто. Українські ж революціонери вважали, що імпреза „Тарґі Всходнє” є і для українців чудовою нагодою пригадати світові, що Львів – це українське місто, насильно загарбане Польщею. Вони постановили пригадати це вибухом бомб. Ця думка була дуже популярна серед українців, тож Сеник Доручив виконати бомбові атентати на „Тарґі Всходнє”.

Атентат виконано 7-го вересня 1929 р. Того дня вибухла бомба в будинку дирекції Східніх Торгів на площі Східніх Торгів. Вибух бомби здемолював увесь будинок і поранив двох урядовців. Ту бомбу великої вибухової сили, з годинниковим механізмом, передав був бойовик УВО у валізці „для тимчасового переховання” одній із службовичок, яка працювала в канцелярії дирекції, мовляв, він іде до директора „Тарґів Всходніх”. Того самого дня запальна бомба спричинила пожежу в переховальні головного залізничного двірця у Львові, а третя бомба вибухла недалеко „Тарґів Всходніх” у Стрийському парку.

Епілогом атентату на „Тарґі Всходнє” у вересні 1929 р. був великий політичний процес у Львові, що почався 26 травня 1930 р. і тривав три тижні. На лаві обвинувачених засіли: 1. Роман Осип Біда, Гімназійний абсольвент, літ 24; 2. Тарас Крушельницький, літ 21, студент; 3. Володимир Попадюк, студент, літ 29; 4. Михайло Терещук, літ 24, студент; 5. Іван Вацик, літ 22, рільник; 6. Осип Наорлевич, літ 23, огородник; 7. Володимир Махницький, літ 28, механік; 8. Осип Кирилюк, літ 25, лісничий; 9. Стефанія Шушкевич, літ 21, студентка; 10. Роман Качмарський, літ 28, купець; 11. Михайло Колодзінський, літ 28, студент; 12. Лев Гошовський, літ 21, переплетник; 13. Володимир Лемішка, літ 23, студент; 14. Степан Мирослав Огородник, літ 21, студент; 15. Юрій Онишкевич, літ 21, студент; 16. Ярослав Кульчицький, літ 24, студент, 17. Ярослава Кліш, літ 22, приватна урядничка.

Головний обвинувачений Роман Біда признався до членства в УВО та до участи в зорганізуванні атентату на „Тарґі Всходнє” і в своїх зізнаннях перед судом з'ясував політичні цілі УВО, яка змагає до відновлення самостійности української держави на всіх етнографічних українських землях. Романа Біду, який заявив теж, що він „виконав тільки свій обов'язок супроти Батьківщини”, засуджено на кару смерти. Але цього вироку не виконано, бо президент Польщі опісля помилував засудженого і замінив йому кару смерти на досмертне ув'язнення. М. Терещука, І. Вацика, О. Наорлевича та В. Махницького засуджено на 4 роки тюрми кожного, О. Кирилюка і Т. Крушельницького – на З роки, Р. Качмарського – на 2 роки, а всіх інших звільнено.

ДВІ КОНФЕРЕНЦІЇ УВО-ОУН В 1930 РОЦІ

Львівська Конференція УВО-ОУН в травні 1930 року

Атентат на „Тарґі Всходнє” наново підніс авторитет УВО. Використати це для унормування взаємин УВО-ОУН Омелян Сеник уже не вспів, бо у висліді слідства скоро виявилась роля в УВО „Урбана”, і тому Сеник-”Урбан”, який жив нелеґально, мусів чимшвидше виїхати за кордон.

По виїзді Сеника пост Крайового Коменданта УВО перебрав у жовтні 1929 р. знову полк. Р. Сушко, який кілька місяців раніше вийшов зі слідчої тюрми. Справу злиття УВО-ОУН на терені Західньої України треба було починати наново, бо Сушко привернув стан з-перед свого арештування і почав відновляти сітку УВО як зовсім самостійної організації. Крім цього, у зв'язку з листопадовою демонстрацією в 1929 р., заарештовано голову Крайової Екзекутиви ОУН Богдана Кравціва, а його заступник Зенон Пеленський, який перебрав пост Крайового Провідника ОУН тільки тимчасово, розгубився і не знав, як розв'язати оту незвичайно складну проблему.

А знайти розв'язку тої проблеми вимагало само життя, бо на практиці діяльність обох організацій скрізь зазублювалася і створювала не раз аж надто незручні ситуації. І так, наприклад, полк. Р. Сушко призначив навесні 1930 р. бойовим референтом Крайової Команди УВО Зиновія Книша. Намагаючись відновити порвану арештами сітку УВО, Книш звернувся з пропозицією вступити в боївки УВО під його проводом, між іншим, до Зенона Коссака, Романа Шухевича та Степана Охримовича. В той час Роман Шухевич став членом КЕ ОУН замість заарештованого М. Колодзінського, а З. Коссак і С. Охримович теж були членами Крайової Екзекутиви ОУН. З цього титулу вони вважали себе автоматично організаційними зверхниками не лише З. Книша, а й цілої УВО на терені Західньої України.[25]

Для обговорення всіх цих справ постановлено, з ініціятиви КЕ ОУН, відбути спільну конференцію обох організацій на ЗУЗ.

Така конференція відбулася в травні 1930 р. в підземеллях церкви св. Юра у Львові. Участь у конференції взяли: від КЕ ОУН – Б. Кравців, З. Пеленський, С. Охримович, З. Коссак, С. Ленкавський, І. Ґабрусевич і Б. Кордюк, заступник І. Ґабрусевича в підреферентурі юнацтва; від Крайової Команди УВО – Роман Сушко, Крайовий Комендант УВО, Зиновій Книш, бойовий референт, і Ярослав Барановський, зв'язковий між Начальною і Крайовою Командами УВО, а крім цього, члени Проводу ОУН інж. Микола Сціборський та д-р Юліян Вассиян, які спеціяльно для цього прибули нелеґально до Львова з Чехо-Словаччини.

Конференція почалася доповідями: Б. Кравціва – про ідеологію українського націоналізму, З. Пеленського – про сучасне політичне положення на внутрішньо-українському відтинку та в загальному в Польщі й у світі, і С. Охримовича – на організаційні теми. Дві перші доповіді мали загальний, більш теоретичний характер. Натомість суть справи, для якої скликано конференцію, обговорив ґрунтовно і відверто в своїй доповіді організаційний референт КЕ ОУН Степан Охримович.

С. Охримович розпочав із пригадки факту, що ОУН, як єдина українська націоналістична організація, постала в наслідок постанови Конґресу Українських Націоналістів, на якому були заступлені всі діючі в Краю і на чужині українські націоналістичні організації. Консеквенцією тієї постанови на практиці мусить бути самоліквідація і влиття в єдину ОУН усіх до того часу окремо діючих українських націоналістичних організацій, отже й УВО. ОУН є ідеологічно-політичною і революційно-бойовою організацією, що охоплює всі ділянки життя і боротьби, а тому поруч ОУН не може існувати ще якась інша українська націоналістична організація, з якою ОУН ділилася б роботою за ділянками, бо це практично не упрощувало б, а тільки утруднювало б працю.

В дискусії, що розвинулася після доповідей, становище С. Охримовича гаряче підтримали З. Коссак та інші члени КЕ ОУН. Зенон Коссак вимагав, щоб УВО спеціяльним комунікатом негайно повідомила українське громадянство про свою самоліквідацію, як окремої організації, та про своє цілковите влиття в новостворену ОУН, як теж, щоб УВО на ділі влилася повністю зі своїми кадрами в організаційну мережу ОУН. Він підкреслив великі заслуги УВО, як передвісника ОУН у боротьбі проти наїзника, але при цьому зазначив, що дальше існування УВО після створення єдиної ОУН було б недоцільним і шкідливим.

Частина учасників конференції признавала, щоправда, користь із збереження ще на протязі певного часу фірми УВО для зовнішнього українського й чужинецького світу, але це мало бути тільки для зовнішнього ефекту, на ділі ж УВО мала означати тільки військово-бойовий реферат єдиної ОУН.

Всі три представники УВО протиставилися тій пропозиції, заступаючи думку, що в боротьбі проти окупанта є й надалі місце для обох організацій: для УВО як бойової і для ОУН як ідеологічно-політичної. Врешті Р. Сушко-”Сич” заявив, що цю конференцію треба вважати тільки інформативною, бо він не вважає себе компетентним вирішити таку важливу справу, як самоліквідація УВО на ЗУЗ, і що цю справу може остаточно вирішити тільки Начальна Команда УВО в порозумінні з Проводом ОУН. У зв'язку з цим конференція КЕ ОУН та Крайової Команди УВО не прийняла жадних постанов і обмежилась тільки обміном думок про актуальні справи.

Празька Конференція ОУН-УВО в червні 1930 року

Одержавши від делеґатів ПУН звідомлення із львівської конференції ОУН-УВО, полк. Є. Коновалець наказав скликати в найближчий час „вершинну” конференцію ОУН-УВО, себто конференцію Проводу ОУН і Начальної Команди УВО, як теж представників КЕ ОУН і КК УВО А тим часом він вислав ще раз сотн. Омеляна Сеника на ЗУЗ із завданням приготовити там на місці пропозицію конкретної розв'язки проблеми ОУН-УВО в організаційній площині.

Вислідом „закулісових” розмов і нарад обома сторонами була схвалена пропозиція розв'язати проблему в такий спосіб: Крайовим Комендантом УВО призначити сотн. Юліяна Головінського, який уже займав цей пост у 1924-1926 роках. Він буде водночас і Крайовим Провідником ОУН. Маючи в своїх руках обидва ці пости, Головінський уже без труду проведе фактичне злиття обох організацій.

Заплянована конференція відбулася в Празі в половині червня 1930 року, її учасниками були: члени Проводу ОУН і Начальної Команди УВО; представники Краю – від КЕ ОУН Зенон Пеленський, від КК УВО полк. Р. Сушко-”Сич” і З. Книш-”Ренс”, а також сотн. Ю. Головінський.

Для остаточної розв'язки проблеми ОУН-УВО на ЗУЗ конференція прийняла такі постанови:

1. Організація Українських Націоналістів (ОУН) є єдиною українською націоналістичною підпільно-революційною організацією, як організація ідеологічно-політична і водночас бойова. УВО стає збройним раменем ОУН, вливається в неї повністю і, будучи фактично тільки військово-бойовою референтурою, зберігає ще деякий час свою давню назву „УВО” для зовнішньо-пропаґандивних цілей та для відтягання, як довго це вдасться, уваги ворожої поліції від цілости ОУН на її бойову референтуру.

2. Крайовим Провідником ОУН і водночас Крайовим Комендантом УВО стає сотн. Юліян Головінський. Полк, Роман Сушко переходить у склад Начальної Команди УВО й залишається за кордоном. Зв'язок до ОУН передасть сотн. Головінському Зенон Пеленський, до УВО – Зиновій Книш. Як Крайовий Провідник ОУН і водночас Крайовий Комендант УВО, сотн. Ю. Головінський переведе на місцях у Краю остаточне фактичне злиття з ОУН. Членами КЕ ОУН сотн. Головінський призначить тих, кого вважатиме за відповідного.

АРЕШТИ І СУДОВІ ПРОЦЕСИ

ВІД СІЧНЯ 1929 ДО КІНЦЯ 1930 РОКУ

Арешти й судові процеси відбувалися як у зв'язку з діяльністю УВО, так і з діяльністю ОУН; та на протязі першого півтора року існування й діяльности ОУН всіх арештованих і суджених обвинувачувано в приналежності до УВО. ОУН для польської поліції і навіть для польських судів була ще невідомою. Щойно на судовій розправі за атентат на „Тарґі Всходнє”, яка відбулася перед львівським судом у травні та червні 1930 р., радник львівського воєвідства Івахуф, що виступив як знавець українського націоналістичного підпілля, подав до загального відома, на підставі підпільної літератури, яку він увесь час пильно студіював, та на підставі „довірочних інформацій”, що від лютого 1929 р. існує і діє на західньоукраїнських землях Організація Українських Націоналістів, як „політична надбудова УВО”. Українська преса передруковувала комунікати польських аґенцій без змін і тому в ній про всі арешти і процеси писалося як про арешти і процеси „членів УВО”, без будь-яких натяків на ОУН. Зрештою, ОУН у той час ще не розгортала бойової акції під власною фірмою, а за участь у влаштовуваних ОУН демонстраціях польські суди карали порівняно невеликими карами, не дошукуючись ще в таких випадках приналежности суджених до підпільної організації.

Проте й ті первісні прояви протипольської діяльности ОУН викликали з польського боку реакцію в формі ревізій та арештів. І так, українська преса в своїх описах судових розправ й арештів реєструвала ту частину революційної діяльности, яка стала видною на зовні. З дуже неповного пресового матеріялу подаємо перегляд арештів, ревізій і судових присудів у політичних процесах за 1929 рік:

Дня 17 лютого 1929 р. арештовано у Львові біля Преображенської церкви, у зв'язку з панахидою по О. Басараб студенток: Наталію Юрчинську, Надію Петрик, Валю Танасевич і Сеньківну.

Вночі з 26 на 27 лютого переведено у Львові ревізію в Академічному Домі й арештовано ряд українських студентів.

6 березня після зудару учасників похорону бойовика УВО Ярослава Любовича з поліцією, заарештовано у Львові студентів: Володимира Федака, Івана Козачка, Степана Жалусика, Михайла Мазура, Івана Шебеця, Пилипа Когута, Анатоля Качмарського, Романа Мулика, Ольгу Нальчик, Ольгу Попович, Марію Лесько, Іванну Коваль, Івана Кобзаря, Ярослава Михайловича, Володимира Гука, Романа Сколоздру, Михайла Шалавія, Івана Рудакевича, Олександра Яропіа, Романа Мусія, Михайла Салевича та Марію Попович.

16 квітня в Бережанах арештовано студентів: Володимира Рижевського, Михайла Ставничого та Ярослава Старуха.

В червні в Яворівгцині заарештовано як запідозрілих в поширюванні протипольської літератури Петра Перуна, учня 8 ґімназійної кляси, Володимира Грабовського учня 8 кляси, і Василя Муху учня 5 кляси.

28 липня арештовано в селі Розгадів, повіт Зборів, студента Теодора Любовицького.

1 жовтня арештовано у Львові у зв'язку з пошукуванням за таємничою „Бронфман”, що була учасником нападу на поштаря в березні 1929 р., студенток: Ярославу Кліш, Степанію Кордубу, Марію Конрад, Герасимович і Гординську.

17 жовтня в Комарні арештовано за спротив поліції під час панахиди на стрілецьких могилах студентів: Івана Рудовича й Михайла Пеленського та міщан; І. Мусаковича, В. Івашкевича, І. Грошевського.

В листопаді 1929 були у Львові арештовані у зв'язку з демонстраціями перед большевицьким консулятом та перед приміщенням москвофільських редакцій і товариств студенти: Б. Кравців, В. Мурин, Дмитро Немилович, Роман Драґан, В. Кметин та ґімназисти: Б. Дяків, В. Брик, Б. Гриневич, Б. Питляр і Куранський.

Крім арештів і ревізій, в 1929 році відбулися такі замітніші судові процеси:

Дня 28 червня 1929 львівський суд розглянув справу студентів, обвинувачених у демонстраціях в день 1-го листопада 1928 року, коли то на Церкві св. Юра та міській ратуші було вивішено українські прапори, а опісля

Дійшло до зудару демонстрантів з поліцією. На лаві підсудних засіли: Марія Кравців, Марія Чиж, Марія Конрад, Соня Мойсейович, Євген Сена, Жиґмонт Процишин і Осип Процишин. Вони просиділи в тюрмі від листопада 1928 р. у висліді розправи були судом звільнені.

В червні у Городку суд засудив за зірвання і подертя польського прапору Михайла Мерцалу з Бартатова – на три місяці в'язниці.

25 липня львівський суд засудив двох учасників нападу на пошту У Львові в липні 1928 р. Скіцького і Штокала на 4 роки в'язниці кожного.

28 липня Найвищий Суд у Варшаві затвердив присуд на Василя Атаманчука на засудження на 10 років в'язниці, а засудженому на смерть Іванові Вербицькому замінив кару на 15 років в'язниці. Обидва були засуджені за вбивство куратора Собінського (виконане Р. Шухевичем при співучасти Б. Підгайного), хоч польський суд мав вже тоді відомості, що обидва засуджені до того вбивства були непричетні.

6 вересня бережанський суд засудив за опіку над могилами УСС: Петра Сагайдачного на 10 місяців, В. Вулика і Д. Семчишина – по 6 місяців в'язниці, а священика о. В. Соломку та інших 28 підсудних на кару по 2 місяця в'язниці.

15 грудня тернопільський суд засудив за участь у панахиді на могилах УСС-ів ґімназійних учнів: Віру Яворську, Теодора Яворського, Павла Стадника і Мирослава Сокола на 14 діб арешту кожного, Степанію Роговську і Володимира Лемця – на 10 діб, а Теодозію Фалендиш – на 3 доби арешту.

Приблизний образ великого поширення революційної діяльности в наступному році подає сухий перелік арештів і засудів, що відбулися в 1930 році.

В Биткові, сокальського повіту під замітом приналежности до УВО та підпалу фільварків арештовано: Володимира Савчука, Мандюка, Пуру і Сафіяна.

4 лютого засуджено у Львові Василя Назара і Гриця Федоровича з села Вас й лева. пов. Рава Руська – разом на 5 років в'язниці.

14 лютого в Самборі відбувся суд за приналежність до українських тайних організацій 23 юнаків з села Зарайське.

20 лютого в Коломиї засуджено за допомогу українським політичним в'язням кільканадцять людей.

26 лютого в Коломиї був суджений за приналежність до українських тайних організацій Степан Маціборок та кільканадцять товаришів.

28 лютого в Самборі був суджений кол. сотник УГА Володимир Паньків на 15 років в'язниці.

28 лютого львівський суд присяглих засудив за приналежність до УВО селян з Белзщини: Михайла Яцишина, Теодора Сидора, Миколу Кожушка, Івана Кравчука і Михайла Сидора – разом на 16 років в'язниці.

В лютому 1930 суд присяглих у Самборі засудив за приналежність до УВО: Івана Даньківського, Павла Семкова та Ілька Ілочка – на 10 років в'язниці.

1 березня 1930 львівський суд розглядав справу участи у демонстрації перед большевицьким консулятом: Богдана Кравціва, Омеляна Вер-холи і Богдана Онишкевича.

В березні арештовано в Стрию студента Юліяна Гошовського, який перевозив підпільну літературу та учительку Любінецьку, яка їхала разом із ним.

З березня холмський суд засудив за спротив польській владі Василя Друка, Станислава Ціхана й Анастазію Прокоп'юк.

9 березня львівський суд судив за підбурювання проти Польщі Степана Андрущишина.

9 березня в Коломиї засуджено за УВО Романа Олійника й Ярослава Жибчина – разом на 1 рік в'язниці.

16 березня перемиський суд засудив за саботажну акцію селян: В. Дутка, І. Крупу, С. Польняка та студента Василя Нагайського з села Бушковичі.

17 березня бережанський суд судив за участь у саботажах селян: П. Шаюка, сина Дмитра, і П. Шаюка, сина Василя.

18 березня бережанський суд судив за приналежність до УВО і саботажі селян: М. Мішинського та М. Волошука.

24 березня у Львові відбувся перший процес за приналежність до ОУН та за участь в саботажах. М. Василик, Володимир Книш, Василь Крупа, С. Рудий і В. Бігота були звільнені від кари.

25 березня львівський суд за похвалювання саботажів судив: А. Пасічника та І. Романчука.

27 березня львівський суд присяглих судив студента Михайла Чай-ковського з Ременова.

31 березня львівський суд засудив за приналежність до УВО, ширення нелеґальної літератури і підготову протипольського повстання студента Володимира Мельника, робітника Клима Гарасимчука, учня Володимира Боярського, селянина Івана Цюру, студента Дмитра ПІтикала – разом на з роки ув'язнення.

В березні арештовано Гімназистів: Л. Кобринського, З. Пісецького, П. Саноцького, М. Головатого і Й. Придаткевича за те, що вони під час дефіляди не скидали шапок перед польським пам'ятником, а учителя Новосельського, який першим не скинув шапки, покарано 14 добами арешту.

У квітні і травні 1930 р. у Львові були арештовані у зв'язку з підготовлюванням атентату на совєтський консулят: М. Штаєр, Б. Малиновський, В. Стариба, І. Токар, А. Ткач та 12 інших, що за цю справу були суджені 3 липня у процесі Є. Врецьони і товаришів.

20 квітня тернопільський суд судить за приналежність до тайних організацій 12 людей.

27 квітня тернопільський суд судить за зневагу польської держави гімназистів: Артима Лугового і Мирона Дзюбинського та маляра Романа Турина.

28 квітня львівським судом присяглих були засуджені за вбивство поліційного конфідента: Павло Гнідець і Михайло Гнідець – на 11 років ув'язнення.

В травні 1930 р. арештовано на Волині 123 українців запідозрених у приналежності до УВО. Преса прізвищ арештованих не подала.

2 травня 1930 львівський суд засудив за кольпортаж летючок у річницю дня смерти О. Басараб – Ф. Фалендиша на 6 місяців в'язниці.

4 травня львівський суд присяглих судив за участь в саботажній акції Кирила Чотиробока, селянина з Любачівщини.

6 травня львівський суд за саботажну акцію судив селян з Сокальщини: Василя Шнирка, Степана Чіпа, Василя Покотила, Івана Гарасима, Омеляна Еміліяна, Петра Махиброду та Івана Іванчина.

16 травня львівський суд присяглих засудив за приналежність до УВО, колпортаж нелеґальної літератури і переховування вибухових матеріялів: студента ветеринарії Данила Гриника, Омеляна Штаєра, Е. Підгайного, та М. Гудака – на 3 роки.

20 травня бережанський суд засудив селян: В. Озаркова, Б. Белеґая, В. Гучка і Д. Гучка – на 7 літ ув'язнення.

22 травня львівський суд засудив за співучасть у вбивстві Сидора Твердохліба 1922 р. студента Івана Пасіку на 6.5 року в'язниці.

Вніч з 23 на 24 травня, у зв'язку з киненням бомби до приміщення польського „Сокола” в Бориславі, поліція зробила ревізію в багатьох українських громадян Тустанович та заарештувала: Михайла Гнатова, Миколу Сеніва, Петра Драгана, Гриця Муйлу, В. Маціва, Я. Волошина, Я. Ількова й С. Баб'яка. Гнатова й Сеніва відіслано після переслухання на поліції в Бориславі до судових арештів у Самборі, інших звільнено.

26 травня в Готові, повіт Долина, заарештовано Михайла Шаяна.

30 травня бережанський суд за приналежність до УВО засудив М. Волощука і М. Мищина на 1 рік в'язниці.

9 червня 1930 у Золочеві за приналежність до УВО і кольпортажу „Сурми” засуджено ґімназійного учня Антона Демковича-Добрянського та Ілька Мельничука – на 3 роки.

10 червня судом присяглих у Львові були засуджені за приналежність До УВО, участь у саботажній акції та протидержавну агітацію: студент Василь Процишин, учень Богдан Гевко, Я. Романюк, Л. Ґелещук, Марія Гевко і Ярослав Кошіль – на 16 літ в'язниці.

15 червня самбірський суд за політичне вбивство засудив І. Менцінського – на 6 років.

2 липня 1930 р. в Рогатині арештовано: Л. Прокоповича та Осадчука, а в Чорткові студента Чорнія.

14 липня в Скольому арештовано: І. Бутковського й А. Медведя.

Вніч з 15 на 16 липня в Вислобоках, повіт Львів, арештовано за саботажі С. Дєдика, в Запитові: В. Цигана, М. Сеницю та В. Кремінець-кого; в Стронятині:В. Лотоцького; у Дзвинячі, повіт Заліщики, – студента О. Ганкевича, учителя Сохацького і двох селян, братів Думних; у Поляниці біля Болехоза арештовано: В. Дубова, В. Шмиґу, М. Шмиґу, В. Дякова, М. Дубова, Лисюка, С. Піжика.

23 липня в Долині арештовано: Ю. Антоновича, Вірстюка, В. Медведя і М. Шумського.

27 липня в Скольому арештовано: В. Вільшинського, Володимира Бичковича, В. Івасикова і В. Бориса.

29 липня опівночі поліція арештувала в Коломиї гімназиста: К. Сель-ського і переодягнену за хлопця Марту Кузьму в той момент, коли вони розліплювали відозви УВО й „Сурму”.

23 серпня в Глібовичах біля Бібрки арештовано студентів: Івана й Володимира Ґабрусевичів. У Городенці арештовано студентів: К. і Я. Паничевських, Р. Олейка, Я. і В. Сілецьких, В. Бандурака, С. Перейму, Л. Дорожинського, Р. Сербинського, та ґімназистів: Я. Хомова, М. Хомова, та І. Березовського, Степана Семенюка, Івана Ступара, Михайла Голинського. У Стрілкові, біля Стрия арештовано І. Ковальського; у.Б єлеєві – П. Матійціва. У Львові арештовано: Богдана Кравціва, О. і Ж. Процишинів, Н. Яціва, А. Стефанишина; у Перемишлі був арештований Є. Зиблікевич, редактор „Українського Голосу”. У Львові після кількагодинної ревізії в Академічному Домі арештовано в ночі 30 студентів.

В серпні під підозрінням підпалу стирт в Тернопільщині були арештовані: студ. техн. Іван Малюца, Михайло Рущак, Мирон Тарнавський, студ. філос. Богдан Борщ, студ. прав Ярослав Романгок, студ. торг. акад. Богдан Горох; ґімн. абс.: Степан Чубатий, Єразм Дзюбинський, Артем Луговий, Антін Романюк; ґімн. учні: Осип Галиш, Володимир Яцишин. Олександер Залуцький; м'ясар Ярослав Коцюмбас.

В Поточненьках б. Бібрки арештовано Теодора Юзькова.

В Перемишлянах арештовано : уч. 5 кл. ґімн. Романа Фостяка та уч. 7 кл. ґімн. Бучацького.

2 вересня у Бережанах суджено за участь в саботажах В. Кілина.

2 вересня 1930 р. в Станиславові арештовано Т. Салука і Я. Пиндуру, а в Павелчу біля Станиславова – С. Тадинського і 5 селян; у Рогатині – студентів: Я. Гладкого, С. Харища та Б. Бігуса.

14 вересня в Станиславові арештовано: Д. Батринчука і М. Ники-форчина, а в Рогатині 10 осіб, між ними проф. Ковальського, Каменецького і д-ра Вербенця. У Грималові арештовано: А. Ґершона і В. Бурштинського, у Ворохті – Володимира Попадюка; у Підсоснові – П. Гладкого, С. Цьвірінкала та І. Грицая; у Козовій – Вол. Білинського.

18 вересня самбірський суд судив за приналежність до УВО інж. Омеляна Вецу.

19 вересня львівський суд за приналежність до УВО засудив гімназійних учнів та студентів з Коломиї: Данила Березовського, Дем'яна Га-расимюка, Нестора Гнатишака, Марту і Марію Кузьма, Володимира Мару-няка, Зиновія Михалевського і Костянтина Сєльського – на 4 роки ув'язнення.

26 вересня львівський суд присяглих засудив за приналежність до УВО і саботажну акцію: ґімназистів Івана Мигула. Любомира Лямпіку, Олексу Сокола, селян Миколу Левицького, Івана Паланицького та колодія Михайла Кухту, слюсара Петра Лахмана, шевця Данила Пеца – на 33 роки ув'язнення.

29 вересня бережанський суд присяглих за кольпортажу „Сурми” і підпали польських колоністів в Понюхові і Ценові засудив: Івана Атаманчука, Миколу Барана, Д. Білоуса, І. Корнецького, М. Микитюка, В. Процика, Ф. Назара і В. Сеника – на 22 роки ув'язнення.

У вересні арештовано: у Львові І. Химича та С. Стефаника, на Левандівці: І. Шмаґалу, В. Повзанюка, С. Івахова та Курила; в Хищевичах біля Рудок – студентів: Ю. Гавришкевича, Чорнія, Цяпку, Лопадчука і Саврука. В Тернополі – О. Сіяка; в Ходачкові – о. М. Осадцу і 15 селян; у Серафинцях – Ю. Загаєвича і його трьох синів; у Раві Руській – С. Совика і Ф. Чіха.

В вересні 1930 р. в Заліщиках під замітом участи в саботажах поліція арештувала учня 7 кляси ґімназії М. Боднара. В часі переведення його до в'язниці поліцист Курин обезвладнив арештованого, а поліцист Вазик застрілив Боднара.

2 жовтня арештовано у Львові абс. філос. І. Теслю та студ. геології Б. Кордюка.

8 жовтня наглий суд у Самборі за зрізання телеграфічного стовпа і перетинання телеграфічних дротів засудив М. Салтищука, кітляра з Губич біля Борислава – на досмертну тюрму.

На таку ж кару досмертної тюрми наглий суд у Львові засудив за саботажі учня Ярослава Поповича і селянина Миколу Сенича.

10 жовтня суд присяглих у Чорткові судив за приналежність до УВО: о. М. Івахнюка, пароха Джурина, студента Антона Івахнюка, студента Омеляна Тарнавського, Степана Олеськова, М. Ростковича, В. Карачка, М. Горячого, О. Білинського.

12 жовтня суд присяглих у Львові за УВО і саботажі засудив: службовця Степана Бокала, В. Гірняка, студента Остапа Гука, дяка Івана Джиджору, селянина І. Колодницького, Гриця Максимишина, студента І. Миськова, О. Пришляка, громадського секретаря Я. Сену – на 30 років ув'язнення. 12 жовтня окружний суд у Рівному за приналежність до УВО засудив Ольгу Твердохліб і Михайла Грибівського – на півтора року.

В жовтні 1930 р. арештовано: в Городищі ученика гімн. Андрія Турковського, в Лапшині голову „Лугу” Ілька Олійника, в Радехові б. посла о. д-ра В. Пелліха, в городенському повіті: о. Івана Пісецького з Корнева, о. Рибицького з Петрова, ученика 8 кл. Б. Пестушенка; селян: І. Гевка, Модного. В Гаях під Львовом арештовано о. пароха Сохацького під замітом приналежности до УВО.

19 листопада суд присяглих у Львові за УВО і вбивство провокатора засудив Івана Мицика на 15 літ в'язниці.

26 листопада суд присяглих у Львові за приналежність до УВО та ОУН і напад на поштовий амбулянс під Бібркою засудив: Юрка Кришталя, Миколу Максимюка, Зиновія Книша, Богдана Кравціва, Зенона Пеленського. Дмитра Вирсту, Богдана Кордюка, Йосипа Процишина, Жигмонта Процишина, Володимира Качмарського, Володимира Андрущака, Володимира Чоловського, Прокопа Матійціва і Юлію Козакевич – разом на 1 кару смерти і 37 років в'язниці.

27 листопада 1930 р. в Городенці арештовано Курилюка, урядовця Повітового Союзу Українських Кооператив, а в Серафинцях – студента Козаченка.

28 листопада бережанський суд присяглих за УВО і саботажну акцію засудив селян: Іллю Сироту, Степана Орляка, Дмитра Пителя, М. Мартинова, Д. Посунька та 6 інших – на 18 років в'язниці.

2 грудня арештовано в Бібрці студента Івана Ґабрусевича, який після тримісячного ув'язнення у бібрській в'язниці вийшов був на волю. Арештованого відвезено до тюрми у Львові.

2 грудня суд присяглих у Львові за УВО, творення її відділів і вишколи членів засудив: студентів А. Данчевського, Богдана Галайчука, Степана Ірвицького, селянина Василя Шведа і ґімназійного абсольвента Михайла Мельничина – на 3 роки в'язниці.

9 грудня наглий суд у Стрию засудив кравця Михайла Рудого за УВО і замах на провокатора на досмертну тюрму.

10 грудня львівський суд за підбурювання до протипольських виступів засудив селян Василя Витвицького, Дмитра Гошовського та Івана Котурбаша – на 12 років в'язниці.

12 грудня львівський суд за замах на поліційних донощиків судив селян з Чижова: Степана Білана, А. Ляпка, М. Дреліха, В. Івахова і В. Лучинського.

12 грудня Бережанський суд за вбивство донощика Татуньчака засудив Володимира Хамулу на кару смерти та Євгена Мороза з Підкаменя на 6 років в'язниці.

14 грудня львівський суд присяглих за вбивство поліційного донощика А. Юркова засудив; В. Кисіля, С. Грабаса, М. Кисіля, М. Дудного, М. Боднара, М. Маленького, М. Старицького і П. Баворовського – на 25 років в'язниці.

У грудні 1930 р. в Єзуполі біля Станиславова арештовано Михайла Шандуру, а в Турчанщині – Федя Дороша з Турочок та Івана Лудчака з Волосянки Малої.

В останні місяці 1930 року арештовано в Сокальщині 68 осіб, з них після кількох тижнів випущено на волю 37, а 31 особу перевезено до слідчої в'язниці у Львові.

ЮЛІЯН ГОЛОВІНСЬКИЙ КРАЙОВИМ ПРОВІДНИКОМ ОУН

 Сотник Юліян Головінський, колишній старшина УГА, як бойовий референт УВО в 1922-24 рр., і як Крайовий Комендант УВО від осени 1924 до жовтня 1926 р., коли його арештовано у зв'язку з убивством куратора Собінського, – здобув собі беззастережний авторитет серед членства УВО і серед провідних членів ОУН, які знали про його ролю в УВО. Тому призначення Ю. Головінського на пост того, хто мав остаточно з'єднати в одних організаційних рамках УВО з ОУН на ЗУЗ, зустріли обидві сторони з великим вдоволенням і повним довір'ям.

Повернувшися до Краю з празької конференції, Ю. Головінський узявся негайно твердою рукою до здійснення свого завдання. Крайову Екзекутиву ОУН створив він у такому складі: Степан Охримович – організаційний референт; Зенон Пеленський – політично-пропаґандивний; Степан Ленкавський – ідеологічний; Роман Шухевич, член УВО й ОУН, виконавець вдалого атентату на куратора Собінського в час, коли Ю. Головінський був Крайовим Комендантом УВО, – керівник бойової референтури, а Зенон Коссак, теж давній член УВО й ОУН – заступник керівника бойової референтури; Михайло Колодзінський – військовий референт; Іван Ґабрусевич – референт юнацтва, а Богдан Кордюк – заступник референта юнацтва; о. Ярослав Чемеринський – фінансовий референт. Зиновієві Книшеві доручено провід над одною з боївок УВО.

Зводячи в одно, під організаційним оглядом, УВО й ОУН, Ю. Головінський доручив закріпити на всіх ступнях організаційну побудову клітин ОУН на зразок УВО: трійкова згл. п'яткова система, призначування провідника нижчої клітини провідником вищої, суворе дотримування засад конспірації.

Особливу увагу звернув Ю. Головінський на відповідне законспірування самого себе. Він перебував постійно в Чесанові, як співласник перевозового (автобусового) підприємства і в цьому характері, не виключаючи ні в кого найменших підозрінь, бував часто у Львові, використовуючи це для своїх організаційних зустрічей. У засіданнях КЕ ОУН він не брав майже ніколи особисто участи. Ті засідання переводив звичайно С. Охримович або І. Ґабрусевич, з якими Ю. Головінський обговорював перед тим програму нарад, а опісля їх перебіг і вислід.

Справи поодиноких референтур обговорював він окремо з кожним референтом під час зустрічі сам-на-сам.

Тому, що щойно сотн. Ю. Головінський допровадив до фактичного злиття УВО з ОУН і поставив тверді основи під організаційну структуру ОУН, серед членства був поширений погляд, що це він був першим Крайовим Провідником ОУН.

ЗАГАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ В ПІДСОВЄТСЬКІЙ УКРАЇНІ

[ця частина є доповненням, написаним іншим автором]

ЗАВОЮВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ БОЛЬШЕВИКАМИ

Невдача з організуванням громадянської війни

Накинена червоною Москвою окупаційна влада на Україні намагалася з самого початку всіма способами фальшувати історичні факти про насильне завоювання України. За директивами партії про фальшування історії України історики мають замовчати, що большевики організували з-за кордону напади на Україну своїх збройних сил, і що Україну завоювали насилані з Росії збольшевичені полки російських і лотишських солдатів і матросів. Згідно з такою директивою це завоювання України є представлене в большевицьких підручниках історії, як справа побічна і допоміжна, не як напад на Україну чужих сил з-за кордону, але як вислання прошеної „українськими” комуністами допомоги з Росії, за що українські маси мають бути від тоді до тепер вдячні Росії. Головне намагання в пофальшованій історії є представити, що українські місцеві большевицькі сили самі зорганізували внутрішню громадянську війну, що вони приєднали маси до боротьби проти українських урядів: Центральної Ради, гетьмана і Директорії, а з Росії одержували тільки тоді військову допомогу, коли її просили. Так виглядає большевицьке перекручення. Дійсність була інакша.

У ті роки ніяких місцевих українських комуністів – крім кількох трохи замітніших одиниць – в Україні не було, як і не було перед революцією ніякої окремої комуністичної партії в Україні.[26]

Існували лише в кількох промислових містах України рештки передвоєнної російської комуністичної партії, що по-давньому називалася „Российская Социал-Демократическая Рабочая Партия большевиков” (РСДРПб). Ця територіальна організація російської комуністичної партії мала свої слабі підпільні клітини, звані спершу комітетами, а згодом ревкомами, всього в шести українських промислових і змосковщених містах.[27] Цього було замало, щоб піднести громадянську війну проти української держави.

Тимбільше замало, що ці клітини, зложені з москалів і жидів, були ізольовані від українських мас. Соціялістичні партії, конкуренційні до російської партії большевиків, передусім соціял-революціонери, українські і російські, мали занадто міцні впливи в Україні серед лівих елементів, тому відіграли головну ролю в революційних заворушеннях 1905 року і здобули тим для себе авторитет. Натомість, ліве крило російських соціял-демократів, фракція большевиків, заскорузла в кількох містах та у внутрішніх дебатах між собою. Ніякої ширшої ані помітнішої діяльности вона до часу революції не розгорнула, крім аґітації за малоуспішними штрайками серед чужонаціонального міського пролетаріяту.

Доступу до селянських мас ці комітети російських большевиків не вміли і не могли знайти, а саме з двох причин. По-перше, вони не мали – як і досі не мають – ніякої концепції програми земельної політики, що могла б бути приманлива для українських працюючих мас, що в ті часи були в 85 відсотках хліборобськими. По-друге, вони, бувши явними всеросійськими централістами, зорієнтованими на різнонаціональне робітництво, а не однонаціональне українське селянство, були – і далі є – глухі і сліпі на українські національні домагання, уважаючи їх за маловажний пережиток реакційних часів і дрібнобуржуазних впливів і за перешкоду в закріпленні імперіяльних плянів Москви.

За перебільшеними совєтськими даними, ця Російська комуністична партія большевиків РКП(б) – нараховувала в червні 1918 року всього 4 364 членів на всій Україні, що мала в той час 30 мільйонів населення. За національним складом вона складалася головно з москалів, жидів та обмосковленого місцевого елементу, що був чужий для селянської в той час України. Місцеві сили російських большевиків в Україні були численно заслабі, замало відомі серед чужонаціональних для них українських мас, щоб могли підняти внутрішню громадянську війну проти України своїми власними місцевими ячейками, ревкомами, радами, чи бандами слабо озброєних міських червоноармійців, що були зацікавлені в грабежах „буржуїв” і бешкетах.

Організування бунту в Україні прибулими чужинцями

Тому то весь стратегічний плян підкорення України російські большевики побудували на збройній інтервенції зовнішніх сил. Цими силами були дві групи чужих солдатів: 1) деякі полки російських гарнізонів, що були стаціоновані на Україні, і, побоявшися відкомандирування їх на фронт, легко піддавалися большевицькій капітулянтській агітації за мир; і 2) озброєні дезертири з фронту, що поспішаючи не спізнитися прибути до дому по обіцяний поділ землі, застрягли переїздом в Україні і, не знаючи того, що дальші транспорти ешелонів були навмисне спинені якраз тими, що обіцяли дарувати їм землю, але не спішилися її дати, мітинґували з большевицькими агітаторами, які намовляли їх на „общепонятном языке” збройно повстати проти української влади, щоб скорше прорватися додому. Оці чужі гості в шинелях, що випадково застрягли в Україні по ґарнізонах чи переїздом через чужу державу, мали – за большевицьким пляном – зробити в чужій країні збройне повстання проти української влади, ніби то від імені українських мас. Назовні це виглядало би, що повстання роблять місцеві сили.

Але з цього організування громадянської війни „українців” проти України нічого не вийшло, бо якраз українські полки в час роззброїли збунтовані ґарнізони чужинців, а українські залізничники скерували ешелони червоноґвардійських дезертирів з фронту не на Київ, а поза межі України, до їхньої власної „родіни”.

Напади з зовні

Большевики з самого початку, від коли захопили владу в тодішній російській столиці Петрограді (7 листопада 1917 року), поставились з іще більшою ворожістю до встановлення Українською Центральною Радою самостійної національної влади в Україні, ніж; попередній уряд Керенського. Російсько-большевицький уряд народніх комісарів з осідком спершу в Петрограді, потім у Москві, чотири рази намагався насильно окупувати Україну, організуючи напади своїх військ на українську територію і одночасно підбурюючи до протиукраїнських бунтів і бешкетів чужонаціональні, протиукраїнські міські елементи і збольшевичених солдатів, тимчасово стаціонованих на Україні російських військових частин.

Большевицькі спроби завоювати Україну збройним нападом російських військ почалися вже в грудні 1917 року і повторялися чотирма наворотами до листопада 1920 року.

Матвій Стахів, у вступі до своєї аналізи[28] початкового періоду большевицької окупації України подає коротке зведення історичних фактів:

„Совєтська влада в Україні після свого проголошення в Харкові 26 грудня 1917 року не існувала безперервно. Після першої аґресії Советської Росії і першої частинної окупації України совєтська влада була викинена з України в квітні 1918. Пізніше почалася в грудні 1918 друга частинна окупація України, яка поступала ще меншими кроками вперед, як це було за першої, бо совєтська армія мусіла уступати назад, щоб потім припливом нових сил з Совєтської Росії поширювати окупацію знову. Так ця окупація то йшла вперед на захід і південь України, то відступала на схід і північ в сторону Совєтської Росії”.

Коли російським большевикам не вдалося в Україні зорганізувати „громадянської війни”, вони приготовили концентричний напад своїх військ на Україну під командою Антонова із спрямуванням на Харків і на Київ. 14 грудня військові приготування до нападу були вже закінчені. Російський большевицький уряд вислав 17 грудня ультимативну ноту українському урядові, домагаючись визнати в Україні диктатуру совєтів, повернути назад зброю роззброєним большевицьким бандам, що приготовляли протиукраїнське повстання і не перепускати через Україну козачих військ на Дон, Кубань, Урал і Сибір, щоб таким чином помогти большевикам повалити тамошні крайові уряди. Ультимат закінчувався виповідженням війни Україні. „Коли на протязі 48 годин не буде задовільної відповіді – писалося в ультиматі – то Совєт Народніх Комісарів (так називався російський большевицький уряд) – буде вважати Центральну Раду в стані війни проти совєтської влади в Росії і в Україні”.[29] Український уряд відкинув большевицькі домагання. Воєнна аґресія большевиків мала бути замаскована покликанням на поміч большевицьких військ від харківських комуністів, але цей плян маскування не вдався, бо спроба большевицького повстання з7 Харкові вночі на 16 грудня була здавлена українськими військами. Щойно, коли большевицькі війська здобули Харків 25 грудня 1917, під їхньою охороною Всеросійська Комуністична Партія (большевиків) – ВКП(б) – зорганізувала там з-поміж своїх поплечників совєтський український уряд. Для замаскування воєнної аґресії це було вже запізно.

„Харківський уряд – пише В. Голуб[30] – був створений для того, щоб надати війні (большевицької Росії) проти Української Народньої Республіки клясового громадського, внутрішнього характеру, а не характеру війни між Росією й Україною. Спираючись на російську Червону ґвардію „Курського напрямку” під командою Антонова-Овсієнка, Червона Армія під загальною командою Юрія Коцюбинського та Муравйова почала наступ на Київ”. Цей уряд складався з „народніх секретарів”, що взагалі не знали української мови.

Один з таких „народніх секретарів” – пише М. Стахів[31] – що був українського походження, В. Шахрай, говорив другому большевикові, Ґ. Лапчинському тоді таке: „Що це за уряд „український”, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користаються жадним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи й не чуло раніше їхніх прізвищ? Що я за „український військовий міністер”, коли всі українізовані частини в Харкові роззброюються, бо вони не хочуть іти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну Антонов і що на все українське дивиться як на вороже і контрреволюційне”.

Большевицькі війська здобули Лівобережжя і деякі полоси на Правобережній Україні, включно з Києвом, знищивши перед тим по дорозі на Київ, дня 29 січня, під Крутами студентський курінь. В часі відступу перед офензивою Центральна Рада заключила 9 лютого 1918 року корисний мир з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною, які визнали Україну державою, а дві перші держави дали Україні військову допомогу в заміну за допомогу хлібом. Большевицькі війська за три місяці були вигнані з України, а уряд „Совєтської Української Республіки” перестав існувати. Він ухвалою від, 20 квітня 1918 року розв'язався в Таганрозі і скасував існування цієї фіктивної совєтської „республіки” в Україні.

Другу військову аґресію проти України приготовили большевики на 1 грудня 1918 року і знову створили для маскування другий фіктивний уряд України – цим разом за кордонами України, в Курську – під назвою „Тимчасове Робітничо-Селянське Правительство України”. Сталін, тодішній секретар Російської КП(б), покликав в Курську на засідання намічених ним на міністрів („секретарів”) російських комуністів і повідомив їх, що ЦК Російської КП(б), тобто чужий закордонний чинник, як відмічає М. Стахів[32], ухвалив створити совєтський уряд України.[33] На думку призначених до цього уряду „міністрів” ніякої України, хоч би і в формі совєтській, не треба, бо це справа реакційна, але вони підпорядкувалися ухвалі ЦК партії і цей уряд створили. В маніфесті про створення цього наказного „уряду” була надрукована така погроза: „Всякий, хто примушує або намовляє виконувати розпорядження гетьмана або Центральної Ради чи їх аґентів на місцях, підлягає розстрілові на місці”.

Без виповідження війни Україні, большевики пересунули крадькома малі частини російської совєтської армії під Харків і концентричною атакою здобули його. У відповідь на ноту Українського Уряду спинити аґресію на Україну, і відкликати російські війська, большевики не призналися до нападу і відповіли:

„Ніякого війська Російської Соціялістичної Совєтської Республіки в Україні немає. Військова акція на українській території в цей момент провадиться поміж військами Директорії (Української Народної Республіки) і військами Українського Совєтського Уряду, який є цілком незалежний. Поміж Україною і Совєтською Росією немає тепер ніяких збройних сутичок”.

Цих історичних фактів про початки підбою України вистачить, щоб нагадати методи підступу і крутійств, яких ужили російські большевики, щоб обдурювати, що не вони завоювали Україну брутальною силою з зовні, але що самі українці загнали її в російську неволю.

БОЛЬШЕВИЦЬКА ОКУПАЦІЙНА ВЛАДА

Большевицька інвазія принесла Україні не лише чужу окупацію, жадобну заволодіти багатствами завойованої колонії, експлуатувати її [...]

Фіктивні большевицькі уряди

[...]ких прислужників большевицькі фіктивні уряди в Україні. Цих спроб було кілька.

У Харкові партійна конференція членів Російської КП оголосила себе „Всеукраїнським З'їздом Рад” і – в противагу до Української Центральної Ради – створила 26 грудня 1917 р. переважно з чужинців нібито законодатне тіло під назвою „Всеукраїнська Центральна Рада Депутатів”, що незадовго перезвала себе на російський лад на „Центральний Виконавчий Комітет України” (пізніше ВУЦВК). Разом з цим вони проголосили свій „уряд” для України під назвою „Народній Секретаріят”.

На голову ЦВКУ поставили на показ спершу обмосковленого робітника Медведева, після нього москаля С. Бакінського (псевдо), а потім українського большевика Володимира Затонського, що був одночасно членом Совнаркому Росії. „Прем'єром уряду” тобто „Народного Секретаріяту” став від 4 березня 1918 р. український большевик Микола Скрипник. Він і Василь ШахРай, військовий міністер без війська[34] – це були два українці на 13 членів цього большевицького уряду України. Створення ЦВКУ і „Народного Секретаріяту” коментується тепер большевиками як початок утворення УССР. На ділі це був безсилий пропаґандивний трюк і фікція, бо від листопада 1917 р. Совнаркомом Росії був призначений Йосиф Сталін з своїм штабом керувати з-за кордону всією большевицькою акцією на Україні. Ціла стратегія і тактика війни й диверсії проти України була в його руках, незалежно від усяких борсань творених ним лялькових театрів. Харківський „уряд”, не виконавши своїх завдань щодо приєднання населення, сам ліквідував себе.

Майже рік після вигнання большевиків з України в грудні 1918 року, Сталін змонтував поза межами України, в Курську, другий „уряд” для України під назвою „Врємєнноє рабоче-крєстянскоє правітельство України”. На його голову призначив спершу київського москаля Ґеорґія П'ятакова, а 26. 1. 1919 року болгарина Христіяна Раковського.

Цей болгарський голова „уряду” України на засіданні київської Міськради 13 лютого 1919 р. заявляв: „Декретування української мови яко мови державної є реакційним, нікому непотрібним заходом”.[35] Про міністра совєтської пропаґанди в тому ж „уряді”, москаля Артьома (правдиве прізвище Ф. Сєрґєєв) – згадує Затонський – що „Артьом ... доводив, що це справа реакційна утворювати Україну хоч би навіть радянську”.

Трьох українських большевиків, що їх Сталін покликав у склад цього нового „уряду України”, зложено з 15 міністрів, – Затонський (народня освіта), Скрипник (соціялістична контроля) і Ю. Коцюбинський (член без ресорту) – „не мали в тому „уряді” ніякого значення – слушно підмічує М. Стахів[36] – бо він був у руках зажертих русотяпів на чолі з Раковським”. По національності цей уряд „совєтської української республіки” – просто провокація не тільки цілого українського народу, але навіть тих нечисленних членів Російської Комуністичної Партії, які були українського роду й не забули свого походження”.

Спосіб явного декретування чужою державою і на чужій території уряду для іншого народу це грубе накинення окупаційної адміністрації перед явною інвазією чужої країни. Так воно і на ділі було. Уряд Раковського остався закордоном і в міру інвазії України російськими військами пересувався на окуповані землі, де оголошував себе совєтським українським урядом і накидував свої розпорядження.

Але і цей чужинецький „уряд” виявився непридатним інструментом для політичної диверсії проти України. Довір'я до накинених самозванців українське населення не мало. Він мовчки перестав діяти, ще ухваливши в березні 1919 р. на т. зв. III Всеукраїнському З'їзді Совєтів потрібну окупантам конституцію УССР.

Большевики не обмежилися на таких спробах „узаконнювання” фіктивних урядів для України. Вони зорганізували „Всеукраїнський Ревком” з відкритим завданням організувати підпільно-підривні дії проти України і керувати ними. Щоб надати цьому „Всеукраїнському Ревкомові” леґальну підмурівку, Петроград доручив большевикам з недіючого Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету України (ВУЦВК) ухвалити, що цей Комітет передає свої функції Всеукраїнському Ревкомові, як надбудові існуючих в обмосковлених містах Революційних Комітетів.

Ревкоми не були ніким вибирані, як теоретично це ніби повинно б бути з Радами (Совєтами) Депутатів. Вони були іменовані в часі воєнної окупації Російською Комуністичною Партією і підлягали тільки їй. Ревкоми були важливіші від місцевих Рад, вони могли підчиняти собі місцеву владу. Існували також і Воєнні ревкоми, які підлягали Воєнревкомові при Всеросійському Центр. Іспольнітєльному Комітетові (ВЦУК) в російській столиці і мали право карно-адміністративних санкцій. Через Ревкоми Москва могла діяти безпосередньо на Україні, оминаючи створені нею і часто недолугі парторганізації і місцеві совєтські органи.

Окупаційна влада в Україні спиралася на маловпливову партійну сітку, на наказний большевицький „уряд”, на переважно міські ревкоми та на терористично-поліційну організацію ЧЕКА. Цього всього було замало, щоб притягнути українські маси, здобути та закріпити большевицьку владу на Україні. Без московської військової інвазії большевивики не могли б здобути України і закріпити там совєтську владу.

ТРИ ПЕРІОДИ МОСКОВСЬКО-

БОЛЬШЕВИЦЬКОЇ ПОЛІТИКИ НА УКРАЇНІ

Большевицька політика в тимчасово завойованих українських областях, а потім на всіх окупованих ними українських землях мала весь час одну незмінну мету: насильне затримання України в складі російської імперії, знищення елементарних прав, що їх український нарід здобув в роки визвольної війни і викорінення всяких національних прагнень до самостійного державного життя і до окремішности української національної культури і української нації. Політичний та фізичний терор і економічна грабіж, а згодом повне економічне узалежнення українського населення від держави були засобами підкорення України. Не в усіх обставинах удавалося московській партійній верхівці послідовно переводити цю лінію терористичної диктатури. На перешкоді цьому стояв активний і дуже міцний пасивний спротив усіх прошарків українського народу, як теж загрозлива небезпека катастрофи большевицької господарської системи. Тому большевики, побачивши своє повне безсилля, були примушені зробити на деякий час (1923-1929) тактичний відступ, щоб не довести до загальної революції та до свого провалу і рятуватися перед господарською руїною. Скріпивши за час цієї передишки свій апарат поневолення і приготовивши кадри до побудови тотального політичного й економічного узалежнення населення від держави, большевики повернулися знову до терору, цим разом удосконаленого й охоплюючого всі ділянки життя, як до головної основи „пролетарської” диктатури.

З уваги на змінливість тактики, а не політичних цілей, московсько-большевицька окупація України поділяється на три окремі і неподібні до себе періоди: період воєнного комунізму (1918-1922), НЕП-у й українізації (1923-1929 рр.) та сталінського терору 1930-1941 років.

ПЕРІОД ВОЄННОГО КОМУНІЗМУ

Перший це період воєнного, або військового комунізму. Він починався в деяких, хвилеве завойованих большевицькою армією областях України вже з початком 1918 р. і тривав приблизно до 1922 року. Большевики намагалися брутальною атакою з чола зразу підкорити Росії Україну. Це був період розбою, грабежу і насильства „карательних отрядів”, початок кривавої сваволі всевладної ЧЕКА; часи відкритого політичного та економічного терору званого „червоним терором” і жорстокої боротьби з численними повстанськими загонами; період явної і насильної русифікації. Україна була трактована як завойована колонія, яку треба якнайшвидше насильно ограбити, силою баґнетів і розстрілами винищити непокірних і страхом примусити поневолених служити наказам завойовників.

Щоби явним загарбницьким нападам на Україну не зіпсувати собі марки „визволителів трудящих” і не змобілізувати ще більше проти себе і своїх всеросійських імперіалістичних зазіхань визволені з московського ярма та військове вишколені в світовій війні маси неросійських народів, большевики пильно старались дезорієнтувати населення і маскувати загарбницький характер своїх воєн брехливими пропаґандивними гаслами, урочистими декляраціями, тактичними штучками і цинічним обманом.

Народні повстання проти окупантів

Жорстока практика большевицької окупаційної політики стояла в разючій суперечності до пропаґандивних обіцянок і аґітаційних гасел і українські маси, побачивши жорстоке нахабство московсько-большевицької тиранії, відповіли на це масовими повстаннями. Розміри цих повстань, координованих і стихійних, що тривали до 1925 року, свідчать про велику динаміку українського національного спротиву російсько-большевицькій окупації. Для ілюстрації наведемо цифри про кількість повстань, зібрані знавцем тієї доби з самих таки совєтських джерел за неповні три місяці 1919 р.:

„У першій половині 1919 р. – пише Д. Соловей[37] – повстання проти московської червоної армії безупинно спалахували в різних місцевостях України. Лихолат[38] подає, що тільки у квітні 1919 р. відбулось 93 селянських повстань, а в тому числі: на Київщині – 17, Херсонщині – 8, Харківщині – 7, Поділлі – 4, А за свідченням самого Раковського за неповні три весняні й літні місяці 1919 р. їх, цих селянських повстань, відбулося аж 328. А з того числа: від 1.4. до 1.5.1919 р. – 93, від 1.5. до 15.5.1919 р. – 28, від 1.6. до 19.6.1919 р. – 207. Разом 328 повстань”.

Той же самий Християн Раковський, голова першого самозванчого „Народного Секретаріяту” в Харкові, писав[39] і про наступні роки в „Єжеґодніку Комінтерна” (1923 р.) таке:

„В 1920 і 1921 роках ми були свідками великого селянського революційного руху, який щодо свого характеру і стихійної сили пригадував перші місяці революції в Великоросії і охоплював усю Україну”.

Це був революційний рух українського народу звернений проти підкорення України большевицькою Росією.

Після відвороту реґулярної Армії УНР 21 листопада 1920 року на польську територію, де вона була інтернована, збройна боротьба українських повстанських загонів проти большевиків не вщухала, її вели в різних районах Поділля, Київщини, Полтавщини і Катеринославщини в формах партизанської війни різні повстанські загони. Вони були керовані з закордону Повстанським Штабом генерала Юрка Тютюнника і начисляли біля 40 тисяч повстанців. До світлих і незабутніх подій нашої історії належить трагічна загибель учасників Зимового Походу під Базаром, де 359 українських бійців не прийняли пропозиції піти на службу до Червоної Армії і під спів національного гимну були 22 листопада 1921 року розстріляні большевиками.

Крім повстанців, координованих Повстанським Штабом ген. Тютюнника, що підготовляв повстання на літо 1921 року, діяли в різних місцевостях України самочинно організовані повстанські загони, які винищували большевицькі станиці; нападали на транспорти пограбованого у селян хліба, винищували збройну охорону „спецотрядів” і пограбоване збіжжя розділяли поміж селян; відповідали протитерором на терор каральних відділів.

Командували тими загонами повстанські отамани, люди з організаційним хистом і вояцьким серцем, не завжди з потрібним військовим досвідом. Деякі повстання мали значні успіхи. Інші були вибухом стихійного народнього гніву, не були як слід організовані і кінчилися трагічним розгромом.

Наприклад, Трипільське повстання влітку 1919 року (близько Києва) підняли селяни. Не маючи потрібної кількости рушниць і обрізанів, зони озброїлися в коси, сокири і вила. З Києва большевики вислали на його придушення комсомольський полк у силі 4 000 жидівських комсомольців та кілька сотень кінноти і дніпровської артилерії. Повстанці знищили в бою до ноги цей комсомольський полк, живим урятувався тільки один комсомолець.

Трипілля, – Канів, – Васильків, правобережна Київщина була тереном повстанської дії отамана Зеленого, який оперував на тому просторі в роках 1919-1920.

Іншим стихійним повстанням проти окупантів було Медвинське повстання на Київщині, яке вибухло в серпні 1920 року і тривало до літа 1921 року. Про його силу і завзяття свідчить те, що большевики мусіли вислати дивізію реґулярного війська, щоб його придавити.

Визначними керівниками народніх повстань був добрий стратег анархіст Махно, що діяв на Дніпропетровщині в 1919-20 роках, отаман Ангел на Чернигівщині, отаман Григоріїв на Херсонщині, організатор Вільного Козацтва, отаман Клименко на Уманщині.

Через рухливу діяльність українських повстанців створився такий стан, що большевицька окупаційна влада утримувалася по містах, а на селах появлялися аґітатори й комісари під охороною озброєних чекістів чи червоноґвардійців. Про широкий обсяг українського народнього повстанського руху свідчить, що влітку 1921 року большевики ліквідували біля шість тисяч українських повстанських груп. Великих людських жертв коштувала Україну спізнена готовість широких мас обороняти в час свого права на вільне національне і соціяльне життя у власній державі. Але велика боротьба українських повстанців обернула внівець первісний задум большевицьких завойовників розторощити з одного маху лобовою атакою і припинити розвиток українського національного життя.

Голод у 1921-1922 роках

Ефективність повстанських дій була посилена загальним пасивним спротивом українського населення большевицьким розпорядженням „Продналоги”, тобто плачення податку в натурі, на основі наложений на села і господарства надмірних континґентів і контрибуцій[40], довели до того, що селяни спершу укривали і закопували збіжжя перед ограбленням його „продотрядами”, а зазнавши досвіду з каральними відділами, почали обробляти і засівати стільки землі, скільки було потрібне для утримання власних родин, щоб ворог не мав що грабувати. Це приневолило окупантів скасувати згодом систему оподаткування продуктами.

Головну масу, точніше 85 відсотків, українського населення в тодішній, ще переважно хліборобській, Україні становило селянство. Щоб розбити вікову єдність національного однородного українського селянства, большевики наслали з обмосковлених міст аґітаторів з завданням викликати ненависть сільських бідняків проти заможніших господарів (прозваних „куркулями” і „ворогами працюючих”), щоб „розслоїти” однородне село на ворогуючі між собою штучні соціяльні групи і зорганізувати сільську голоту, як підпору „пролетарської влади”, в „Комітети незаможників” („комбєди”). „Комбєди”, поза надокучливими персональними порахунками з сусідами і донощицтвом, не дали окупантам бажаної остої на селах.

Експерименти соціяльно-економічної перебудови спричинили катастрофічний хаос продукції в країні, що і без того була знищена війною. В додатку посуха в 1921 році зменшила ще збір урожаю на 65% в областях Запорізькій, Донецькій, Дніпропетровській, Одеській та Миколаївській. Військові експедиції проводили безнастанно основні ревізії по селах за захованим зерном, здираючи безпардонно континґенти наложених „продналогів” для держави і відбираючи селянам „лишки”, тобто хліб залишений на прохарчування родин. Це довело до голодової катастрофи, до розпучливої самооборони селянства, арештів та розстрілів цілих родин. За приблизними обрахунками, в часі першої голодової облоги померло на Україні в 1921 і 1922 роках біля 1.5 мільйона людей. З нужди поширилися між населенням ще й пошесні хвороби: тиф, подекуди холера, які, впарі з жертвами плянового політичного терору, ще більше підірвали чисельний стан українського населення.

Ці практики розкрили українським масам очі на те, що не на словах, а в дійсності несе з собою московський большевизм. Вони залишили у свідомості народу тривалу ворожість до московсько-большевицьких окупантів.

ДОБА НЕП І УКРАЇНІЗАЦІЇ

Невдача системи „воєнного комунізму” примусила большевиків зробити відворот і уступки в економічній і національній політиці. Курс Нової Економічної Політики (НЕП) і зм'якшення єдинонеділимської національної політики тривав від 1923 до 1929 року.

Зміни в періоді НЕП

В економічній ділянці НЕП була частковим поворотом до приватної власности в хліборобстві та допущенням приватної ініціятиви в дрібній промисловості й торгівлі. Земля оставалася далі власністю держави, але її передавалося, згідно з земельним законом УССР від 22.XI.1922 року, селянам до приватного користування й орендування в держави. Змінено податкову систему „продразверстки”, встановлюючи натуральний податок від кількости землі. Селянам признано право продавати продукти на вільному ринкові. Ці зміни піднесли добробут селянства, викликали ріст кооперативних форм сільськогосподарської промисловости і пожвавили підприємчивість кооперативних діячів і приватних купців та промисловців („непманів”), які в черговому періоді були за свою, дозволену законом, діяльність винищені, як „клясові вороги”.

Для зазначення зміни курсу зменшено масові розстріли. Зненавиджену ЧЕКА офіційно розв'язано, замаскувавши її новою назвою – ОҐПУ. Проголошено амнестію решткам повстанців і членам некомуністичних партій. Недобитків українських патріотів, культурних і церковних діячів не переслідувано прямо за їх національно-культурну діяльність, але ліквідовано поодиноко під закидом мнимої участи в протисовєтських підпільних організаціях. Заґарантовано українській політичній еміґрації поворот на Україну й вільну працю над розвитком української національної культури в межах совєтських законів. Це викликало явище радянофільства на західньоукраїнських землях і „зменовєховства” серед еміґрації. Через кілька років ці ґарантії безпеки поворотцям виявилися недійсними і їх поголовно під різними претекстами винищено.

Причини національних уступок

В національній політиці російські большевики були примушені також піти на хвилеві уступки. Склалися на це різні причини. Внутрі Російської КП(б) розгортався конфлікт з лівою, а згодом з правою опозиціями.[41] Апарат терору, що мав лобовою атакою переломити суспільно-економічну структуру на комуністичну, виявився занадто примітивним і дратуючим для населення. Селян треба було заспокоїти бодай хвилевими наділами землі для приватно-трудового користування, щоб уникнути господарської катастрофи. Зокрема в Україні широко розгалужений повстанчий рух виразно був спрямований за економічно-політичну незалежність України й вільний розвиток української культури. Надіючись ще на „світову революцію”, Москва не хотіла відштовхувати від себе пролетаріят европейських народів показом жорстокого давлення неросійських народів. Врешті, деякою мірою заважили довгорічні остороги й незадоволення декотрих авторитетних українських комуністів, яким нахабна колоніяльна політика російських большевиків перешкоджала комунізувати Україну.

„Українізація” і спротив русифікаторів

XII З'їзд РКП(б) 17 квітня 1923 р. засудив усі місцеві націоналізми і одночасно оголосив російський великодержавний націоналізм за небезпечний ухил. Декрет про українізацію, виданий 1 серпня 1923 року, ствердивши, що дотогочасна формально визнана рівність між російською й українською мовами в Україні є недостатня, та що „в наслідок невеликого розвитку української культури взагалі”, в наслідок браку підручників і недостатньо підготовленого персоналу, російська мова має перевагу в Україні, – заповів, що уряд, „щоб усунути цю нерівність, уживає низки практичних заходів, які... мусять забезпечити українській мові місце, відповідне чисельності та питомій вазі українського народу на території УРСР”.

Отже рік 1923, місяць квітень чи серпень, можна би уважати за формальний початок нового курсу відмосковлення України, тобто „українізації”. На ділі так не було. Оголошені в 1923 році постанови осталися близько два роки паперовими ухвалами. Активно впроваджувати „українізацію” почав у 1925 році нарком освіти Олександер Шумський, а продовжував і закінчив її його наступник, Микола Скрипник (1927-1933). Тому фактичний час українізації не співпадає з періодом НЕП-у, але починається з 1924 роком і кінчається в 1933 році.

Московські большевики здавна прийняли були в національній політиці таку тактику: впарі з політикою винищування підбитих народів, заявляти в пропаґанді, що совєтська диктатура в принципі признає тим народам право на культурний розвиток у національних формах, але соціялістичного змісту. Згідно з цією старою тактикою[42], секретар ЦК КП(б)У, русифікатор Дмитро Лебідь (1923-1925) на Київській партійній конференції в серпні 1923 р., ствердивши, що через історичні обставини культура міста є російська, а культура села українська, заявив, що: „Поставити собі за завдання активно українізувати партію, себто робітництво ... це значить стати на точку зору нижчої культури села, порівняно з вищою культурою міста”. Він запропонував засаду вільної боротьби двох культур в Україні, вільну конкуренцію двох культур, з тим, що партія і уряд не повинні вмішуватися в відмосковлення України. Ця „лебедівщина” не закінчилася з моментом проголошення XII з'їздом РКП(б) ухвал про українізацію. Русифікаторський уряд видав формальні розпорядки про „українізацію”, але партійні русифікатори-лебедівці ужили потихо заповіджених Декретом „низки практичних заходів”, одначе в такому напрямі, щоб гальмувати українізацію, сподіваючися, що в вільній конкуренції двох культур швидко переможе російська.

НАСЛІДКИ „УКРАЇНІЗАЦІЇ”

Сталося протилежно, як сподівалася лебедівщина. Українське стихійне відродження, розбуджене в часах державности, приховавшися під назву „пролетарської культури”, перемогло російську культуру партійних шабльонів. Ця перемога закінчилася в чергових роках сталінсько-постишевського терору відплатою русифікаторів, фізичною ліквідацією учених, письменників і навіть українських комуністів за те, що вони в культурній творчості перевершили москалів. Таким способом приспішено „вільну конкуренцію двох культур”.

Большевики перерахувалися щодо наслідків тактичних полегшень в Україні. Політика тимчасових уступків викликала буйний зріст української національної стихії в різних напрямках.

Національно свідомий елемент, що ухилявся від співпраці в совєтських партійних і адміністративних апаратах, розбудував до небувалих розмірів українську різногалузеву кооперацію, що проникала всі ділянки українського економічного й культурного життя й проявляла тенденції не піддаватися в узалежнення від Москви.

Нарком освіти в 1920-1923 роках, Григорій Гринько, запровадив окрему від російської систему української освіти, завівши українську мову в народніх і високих школах, хоч і впровадив обов'язуючий комуністичний дух. Молода фахова інтеліґенція почала виповняти важливі пости в техніці, науці, культурі, шкільництві і в совєтських установах, вносячи на свій лад українську інтерпретацію в переведення совєтських директив.

Освіта й шкільництво

В Україні створено величезну мережу курсів українознавства. Рідна мова облекшила повести енерґійну боротьбу з неписьменністю. Кількість письменних збільшилася в 1925 р. на 60%. В 1927 р. в містах було вже 70%, а в селах 50% письменних. В державних і громадських установах, завдяки енерґійним вимогам О. Шумського, заведено урядування і листування в українській мові. Службовці мусіли вивчати і складати іспити з української мови, щоб не втратити праці. Також і москалі, прислані на Україну, підлягали цьому розпорядженню, крім вищих партійних вельмож. Значно зросла кількість українських шкіл, а зменшилась кількість російських. В 1925 році працювало близько 18 тисяч шкіл, 145 технікумів, 35 вузів і 30 робфаків. В 1927 році було 38 вищих і 146 середніх спеціальних учбових закладів, навчання українською мовою проводилося в більше як 80% шкіл і в 50% технікумів.[43] Міста зовнішньо починають відмосковлюватися припливом сільської молоді до шкіл і фабрик. Також обмосковлений пролетаріят починає вивчати рідну мову. Різко збільшується видавництво українських книжок і підручників. Появляються мовні видання класиків української літератури й переклади творів европейських письменників. Заходами Скрипника Комісаріят Освіти РСФСР після спротиву дозволив 30.8.1929 р. українську мову завести в шкільництві поза межами УССР в українських поселеннях на Кубані, в частинах Курщини і Воронічжини, в Казахстані і Зеленому Клині. Адміністрація в Україні зостається далі головно в московських руках. У 1929 році українських службовців у республіканському апараті було 36,2%, а в обласному 28%.[44]

Наука

Конкуренційна боротьба двох культур, як теж і поворот М. Грушевського в 1924 році і зменовіховців на Україну, вплинули на те, що несоціялістична інтеліґенція перестала ізолюватися від співпраці з совєтчиною і масово почала включатися до праці в шкільництві, в напівгромадських большевицьких установах, а особливо в наукову, літературну, мистецьку й театральну діяльність. Це довело до великого розвитку наукової праці Всеукраїнської Академії Наук, яка потворила свої філії та інститути в більших містах України й притягнула майже всіх українських і багато чужинецьких учених до співпраці.

Дуже плодовито пожвавлюються мовознавчі студії. Опрацьовується наукову і технічну термінологію, видано шість томів великого словника української мови до букви „п” (опісля сконфісковано), опрацьовано і затверджено в 1929 р. єдиний український „академічний” правопис, розпрацьовано українську наукову термінологію з різних галузей знання.

Великий науково-історичний осередок розбудував М. Грушевський під назвою „Історичні Установи” при Українській Академії Наук. Низка наукових комісій опрацьовувала історію України різних часів і видавала багато праць та наукові і масові журнали („Україна”, „Первісне громадянство”, „За сто літ”). Міцними осередками історичної науки був Харків (Д. Багалій), Одеса (М. Слабченко), також Дніпропетровськ (Д. Яворницький), Полтава (І. Рудницький), Ніжен, Чернігів (Я. Жданович), Кам'янець-Подільський (М. Поленський). Пізніші арешти професорів ВУАН в 1929 р. послабили, а далі перервали великі наукові праці істориків. М. Грушевського заслано в 1931 році до Москви й поставлено під поліційний догляд, а потім до Кисловодська на „лікування”, яке приспішило його смерть (24.ХІ.1934).

Боротьба двох культур була приспішувана в такий спосіб, що українських діячів культури впродовж років поодиноко або малими групами розстрілювано, напр., композитора М. Леонтовича (24.1.1921), професора мистецтва імпресіоніста Олександра Мурашка, поета Грицька Чупринку (28.8.1921), але генеральний погром прийшов разом з народовбивством села від 1933 року.

ЛІТЕРАТУРНИЙ І МИСТЕЦЬКИЙ РУХ

 Нові напрямки в літературі

Ініціятиву організування літературного руху після большевицької окупації перебрали письменники, між ними колишні члени лівих українських партій, що під час війни перейшли на большевицьку сторону, але по-різному уявляли собі розвиток української совєтської літератури. Вони теж не хотіли бути додатком до російської пролетарської літератури і маючи партійний стаж, не хотіли вкладатися в шабльони партійних директив. Москва рекомендувала письменникам плекати стиль пролетарського реалізму, пізніше названий соцреалізмом. В Україні буйно розворушилося творче шукання різнородних стильових течій. Це літературне зрушення мало теж і політичний аспект – самооборону незалежности творчости. Визначування тематики і навіть стилю вимагає від мистця сервілізму. Писав Олександер Довженко: „Здається це перший в історії культури випадок, де стиль „постановляють” на засіданні” („Вапліте”, 1926, зошит І.). Наперекір партійній директиві, в Україні спонтанно оживають або творяться нові різнородні літературні течії, протиставні рекомендованому Москвою натуралістичному реалізмові, як необарокко, неокласики (Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович, Юрій Клен, Михайло Драй-Хмара, О. Дорошкевич, М. Могилянський); символісти (Микола Філянський, Володимир Свідзінський, Павло Тичина, Дмитро Загул, Яків Савченко, Володимир Ярошенко, Володимир Кобилянський, Терещенко); футуристи (Михайло Семенко, Ґео Шкурупій); неоромантики (Микола Хвильовий, Микола Бажан).

Організації письменників

В Києві літературна група творить у 1924 р. „Ланку”, потім перезвану на МАРС (Майстерню Революційного Слова), що об'єднує письменників: Тодося Осьмачку, Григорія Косинку, Валеріяна Підмогильного, Бориса Антоненка-Давидовича, Євгена Плужника, Михайла Івченка, Дмитра Фальківського, Івана Багряного. В цій групі переважали неоклясики. Несоціялістичні інтелектуальні сили гуртувалися також: біля літературно-наукового журналу „Життя і революція”, що виходив у Києві в 1925-1933 роках.

Поруч з Києвом, другим осередком культурного, зокрема літературного життя, стає тодішня столиця Харків. Там утворюються літературні групи, а також: літературні об'єднання в формі спілок письменників. До масових спілок належить „Плуг” (1922-1932) – спілка селянських письменників нижчого рівня і „Гарт” (1923-1925) спілка пролетарських письменників. В тих роках постала з наказу Сталіна літературна організація „Молодняк”, спілка молодих комсомольських письменників. Харківські москалі утворили в 1924 р. „Всеукраїнську Асоціяцію Пролетарських Письменників” (ВАПП) і безуспішно намагалися затягнути до неї українських письменників, обіцюючи їм окрему секцію, щоб спільно ширити на Україні російську пролетарську культуру, проти чого гостро виступив також і комуністичний поет В. Еллан-Блакитний.

До „Плугу” на початку належали: Сергій Пилипенко – голова, П. Панч, А. Головко, І. Кириленко, Д. Гуменна, С. Божко, Г. Орлівна, В. Алешко та інші. Частина з них перейшла пізніше до „ВАПЛІТЕ”, побачивши, що Пилипенко йде на співпрацю з спілкою московських письменників.

До „Гарту” належали на початку: В. Еллан-Блакитний – голова, М. Хвильовий, В. Сосюра, революційні романтики Валеріян Поліщук, М. Йогансен, І. Дніпровський, Г. Коцюба. Микола Хвильовий розвалив „Гарт” в 1925 р., вийшовши з нього з групою письменників „Урбіно”.

Він заснував нову організацію письменників, „Вільну Академію Пролетарської Літератури” – ВАПЛІТЕ (1926-1928) в складі М. Яловий – 1-ий президент, Микола Куліш – 2-ий президент, М. Хвильовий – заступник президента, Олекса Слісаренко – секретар, її членами були також не-комуністи, як: Ю. Японський, Майк Йогансен, О. Слісаренко, Аркадій Любченко, Іван Сенченко, Ґео Шкурупій. Належали туди О. Досвітній, П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан, П. Панч, І. Дніпровський, Г. Коцюба, Гр. Епік, О. Копиленко та інші – це була тодішня літературна еліта України. В. Державин пише, що: „ВАПЛІТЕ” це була єдина в підсовєтській Україні літературна організація, що засадничо і систематично протестувала проти московсько-большевицького режиму в Україні – протестувала, зрозуміла річ, почасти з націонал-комуністичних позицій, проте почасти і з суто національних”.[45] В їхніх органах не друкувалося матеріялів на партійне замовлення.

Партія заставляла Хвильового кілька разів каятися. Він друкував іронічну самокритику на себе для роз'яснення своїх гріхів у такий спосіб, що повторяв у ній свої єретичні думки і пропаґував їх. Після оголошення свого „каяття” він продовжував далі робити те саме з вродженим йому динамізмом і вольовістю.

„Втративши свою державність,... українці з незвичайною запеклістю обстоювали далі свою культурну незалежність, перетворюючи поверхово-бюрократичну українізацію на дерусифікацію міста” – пише Дивнич. Це завзяття надробити втрачене в програній війні проявилося в усіх ділянках громадського життя і також на відтинку релігійного життя, яке стало окремим фронтом напруженої боротьби з окупантом.

УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛЬНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

 Заходи відновити Українську Автокефальну Православну Церкву

Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) має великі заслуги в національному освідомленні народу. Перед революцією православна Церква в Україні підлягала московському патріярхові й Синодові і стала інструментом царської політики русифікації. Це ставило українських священиків у принизливе становище, а вірних віштовхувало від російського або облюсковленого духівництва. Боротьба за унезалежнення української Церкви від московського патріярха і Синоду почалася на весну 1917 року. Київський Єпархіяльний Собор обрав Комісію для скликання всеукраїнського церковного собору. Хоч російські церковні власті на Собор не погодилися, ця Комісія разом з Братством Воскресіння проголосила себе Всеукраїнською Православною Церковною Радою (ВПЦР), зайнялася підготовок) собору і домоглася таки дозволу на його скликання від нового московського патріярха Тихона.

Дня 7 січня 1918 почався в Києві Всеукраїнський Православний Церковний Собор, який висловився за автокефалією, але праці Собору були перервані здобуттям Києва большевицькими військами під командуванням Муравйова.

За гетьманату київський Єпархіяльний Собор обрав київським митрополитом московського русотяпа Антонія Храповицького (що опісля втік до Денікіна), а скликаний в червні 1918 р. собор російського духовенства затвердив Цей вибір.

Дня 1 січня 1919 року Директорія проголосила автокефалію Української Православної Церкви, але незабаром, 2 лютого 1919 року, большевики окупували Київ.

Боротьба за збереження Церкви серед репресій

В початкових роках окупації відбувалися в пляні антирелігійних акцій Союзу безбожників різнородні шикани Церкви і духовенства, богохульні аґітаційні виступи, грабежі і безчещення церков, знущання і вбивання священиків, перешкоджування в виконуванні релігійних практик. Вони відбувалися постійно, але большевики ще не почувалися на силах підняти плянову оротьбу за цілковите знищення церковної організації, ані на офіційне оголошення заборони релігії „на бажання” віруючих. Це зробили вони на закінчення доби НЕП-у. Покищо, з хвилиною захоплення влади, вони офіційно обмежилися до ограблення церков з майна і коштовностей та до накладання непосильних податків.

Про початкові большевицькі репресії, що почалися з їхнім приходом на Україну, наведемо для ілюстрації кілька прикладів. Першою замітною жертвою терору був греко-православний київський митрополит Володимир Богоявленський, замордований большевицькими партизанами 25 січня 1918 року. Того ж місяця, коли большевики зайняли Лубні, комісар Бакай розстріляв усіх 25 ченців з тамошнього манастиря. З Святогорського манастиря в Харківщині вигнано монахів, а манастир ограблено. 4 червня 1918 р. ограблено Святохресний манастир у Полтаві та застрелено ігумена Ніля. У 1925 заслано секретаря ВПЦ Ради П. Гордовського. Жертвою переслідувань була Печерська Лавра в Києві. В ній було ще в 1926 році біля 500 монахів, з них осталося; 7, але і цих в 1928 році заслано, ігумена Гермоґена Голубинського арештовано, манастир перетворено в антирелігійний музей.

На основі законів СССР від 4. XII. 1917 та 23. І. 1918 рр., большевики перевели конфіскацію всіх церковних й манастирських маєтків і скарбів, як золото, ікони, чаші, ризи і т. п.,[46] заборонили шкільне навчання релігії, розв'язали богословські семінарії й академії, перешкоджали церковній діяльності, шиканували духовенство, а зокрема монахів, церквам заборонили вести харитативну діяльність.

Відновлення і зростання УАПЦ

Закон з 1918 року дозволяв церковним громадам приватне наймати сконфісковані церкви. Київська церковна громада, яка складалася переважно з членів ВПЦРади, зареєструвала свій церковний статут і одержала дозвіл користуватися Миколаївським Військовим Собором. Другу парафію організовано при Соборі св. Андрія Первозванного, третю – при Соборі св. Софії. Перше богослуження, відправлене тодішнім протоєреєм Василем Липківським дня 9 травня 1919 року в Миколаївському Соборі на Печерську, уважається за фактичну дату відновлення УАПЦ.

На прохання поновленої ВПЦРади (М. Мороз – голова, Ів. Тарасенко – секретар) полтавський архиєпископ Парфеній Левицький влітку 1920 р. тимчасово очолив УАПЦеркву і висвятив біля 30 священиків, але під впливом московського патріярха Тихона перестав її очолювати. Російські єпископи на чолі з митрополитом Єрмаковим заборонили відправляти богослуження по-українськи, в 1921 році позбавили всіх українських священиків священичого сану і проголосили ВПЦРаду недіючою.

Але ВПЦРада скликала 11 жовтня 1921 року Всеукраїнський Православний Церковний Собор до св. Софії в Києві, в якому взяло участь 472 делеґати з України і Кубані. Собор затвердив проголошену 1 січня 1919 року автокефалію УАПЦеркви і вибрав Василя Липківського її митрополитом, якого висвячено 23 жовтня 1921 р.

Шістдесятирічний митрополит з великою енерґією перевів українізацію Церкви, приспішив переклади церковних книг на українську мову, відвідав особисто понад 500 парохій, хоч діставав часті заборони і був кілька разів арештований за відважні патріотичні проповіді, в яких засуджував „слуг червоного сатани”. Те саме робили великі провідники й організатори УАПЦ: митрополит Микола Борецький, харківський архиспископ Олександер Ярещенко, уманський єпископ Костянтин Малюшкевич, волинський архиєпископ Степан Орлик, архиєпископ Нестор Шараївський, єпископ Володимир Дахівник-Дахівський, благовісник з мирян Володимир Чехівський, та тисячі інших оборонців Христової правди й української нації.

В крайнє непригожих умовинах большевицької безбожницької нагінки і переслідувань УАПЦерква відновилася і зростала з дня на день. У 1927 році вона мала 34 єпископів, 10657 священиків, 2800 парохій та та 6-7 мільйонів активних вірних. Тоді в Україні окупаційна партія КП(б)У мала лише 122 928 членів.

До УАПЦеркви приєдналися православні українці з-поза України. На бажання українців з Канади призначено для них, а опісля для СІЛА Івана Теодоровича єпископом УПЦ. Також українські парафії в Туркестані і в південно-східньому Казахстані (Семиріччі) підпорядковувалися УАПЦеркві. До Казахстану вислано єпископа УАПЦ Костянтина Кротевича.[47]

Церква творила дуже важливий фронт протиставлення комунізмові і глибоко впливала на формування релігійної і національної свідомости. Тому її швидкий ріст був для російсько-большевицької влади небезпекою, яку вона поборювала на всі лади і врешті вирішила докорінно знищити.

Поборювання УАПЦеркви і духовенства

УАПЦерква, як церква національна, була для большевиків ненависніша від російської Церкви. Антирелігійна боротьба большевиків проходила в Україні в особливо жорстоких, подекуди в садистичних формах. Спершу вони старалися з середини розбивати церковну організацію УАПЦ, розкладати духовенство, основуючи інші „Церкви”, щоб перетягати до них вірних з УАПЦ.

„Для боротьби з Церквою створено в Москві 1923 року „Живу Церкву” та „Обновленченську”, їх переноситься в Україну, але вони в країні не знайшли співчуття. Тоді ҐПУ організувало через своїх аґентів „Батство об'єднання Української Православної Церкви”, на чолі якого став пископ, висвячений „обновленченським” митрополитом в Москві – Павло Погорілко. Ця організація притягла багато вірних; їх приваблювала українька мова служби та „благодатність”. Одночасно діяло Полтавське ҐПУ, використовуючи протоєрея Ф. Булдовського. Він був прихильник автокефалії, але за умовою „благодатности”. Ф. Булдовський був висвячений єпископом Григорієм – Тихонівської Церкви – на єпископа. Ці єпископи висвятили ще 4-ох єпископів й заснували „Соборно-Єпископську Церкву”. Слов'янських єпархій приєдналося багато, але жодної з УАПЦ. Таким чином ця організація стала мостом, яким переходили до УАПЦ ...

„На початку 1924 року з'явилася „Діяльна Христова Церква” – ДХЦ – головою якої став М. Мороз. Осередком ДХЦ став Михайлівський манастир у Києві. Далі відібрали в УАПЦ ряд інших церков і передали „Діяльній Церкві”. Проте ДХЦ виявилась безсилою, не зважаючи на допомогу ҐПУ (гарний хор, тощо) і року 1927 „ліквідувалася”.[48]

Заснований в Москві Союз безбожників розпоряджав великим розгалуженим по областях пропаґандивним апаратом: пресою, радіовисиланнями, видавництвами, автами, антирелігійними музеями, курсами, мандрівними лекторами. Антирелігійні лекції і карнавали були низького рівня. Вони зводилися до висміювання і богохульства, що ображало і відштовхувало вірних. Комуністи і комсомольці, поперебирані за святих і чортів, вдиралися до церков, уряджували перед вівтарем свисти і богохульні танці, співали сороміцьких пісень, стріляли до образів, провокували вірних, побивали священиків, демолювали церковне урядження. Щоб компромітувати релігію й духовенство в очах вірних, вони перебирали своїх аґентів за священиків, які по відправі оголошували, що вони обдурили народ, роздирали ризи, ламали хрести й чинили всякі богохульства.

Антирелігійні лекції й антирелігійні карнавали безбожників це був лише вступ до терору. За ними прийшло усунення Митрополита, а далі заборона УАПЦеркви і фізичне винищення її єпископату і духовенства.

* * *

Завзяття, розмах і муравлина праця на відтинку науки, Церкви, культури, мистецтва, шкільництва, кооперації і господарського життя набрали в Україні таких несподіваних розмірів, що ця стихійна праця розбудженого національного життя виривалася з-під контролі й пішла понад голови большевиків. Мос