/ Language: Русский / Genre:sf,

Втеча На Украинском Языке

Владимир Заяц


Заяц Владимир

Втеча (на украинском языке)

Володимир Заєць

ВТЕЧА

Оповiдання

Йти додому сьогоднi, як i взагалi останнiм часом, не хотiлося. Спершу Мишко щиро вiрив, що справжня причина його затримок криється в постiйних робочих клопотах. Одразу ж пiсля чергової доби вiн заїжджав у колону i, не дожидаючись напарника, мив машину, перевiряв рiвень мастила й без кiнця-краю регулював зазор у трамблерi. Одне слово, дiла вистачало.

Але сьогоднi... Напарник прийшов ранiше, нiж завжди, "Волгу" Мишко вимив ще бiля полiклiнiки, мотор працював, як бджiлка. З чистою совiстю можна йти додому. Однак сама думка про це вже гнiтила його. Але ж чому, чому? Мишко замислено сiв на промаслену лаву, де звичайно перекурювали слюсарi. "Чому ж додому не хочеться? - думав вiн. - Може, ще не все зробив на роботi? А й справдi! Лiве дзеркало треба замiнити. Але нi. Вчора завгар сказав, щоб до закiнчення кварталу про це й не мрiяли".

I тут Мишковi Ковальчуку, тридцятирiчному водiєвi "невiдкладної допомоги", стало ясно, що останнiм часом його геть перестали вабити до себе i будинок, у якому вони з дружиною й донькою жили, i їхня квартира - саме їхнє домашнє вогнище. Де була єдина причина його постiйних затримок на роботi.

Вiн стурбовано повертiв головою, мовби комiрець надто стискав йому повну червону шию, i, надувши щоки, з силуваною бадьорiстю видихнув:

- Трам-тарам-тарам!

Повз нього проходили водiї, вiталися, i їм трохи навдивовижу було бачити таким пригнiченим цього завжди життєрадiсного товстуна.

- То їдьмо вже, чи як? - вигукнув напарник Женька, крутячи ручку пiдйому скла у дверцятах.

- Авжеж, - якомога бадьорiше вiдповiв Мишко i сам вiдчув у власному голосi сум.

Вiн сiв у машину й до самого дому не зронив нi слова. Незвичне Михайлове мовчання неприємно вразило й навiть розiзлило Женьку. "Подумаєш, цяця! - з досадою подумав той. - Теж менi ветеран-ветеринар. Як з молодим, то вже й говорити не хоче!"

- Дякую, Женю, - неуважно проказав Михайло, коли машина спинилась коло його пiд'їзду, i, забравши купу журналiв "Химия и жизнь", зачинив за собою дверцята.

- Їжте на здоров'я! - сухо вiдрiзав Женька.

Мишко поволi, знехотя пiдiймався вищербленими бетонними сходами. Перед самими дверима пiд'їзду Ковальчук зупинився i цього разу вже без подиву зауважив: що ближче вiн був до своєї квартири, то бiльше псувався настрiй. I з кожним кроком, з кожною сходинкою все бiльше неприємних, аж злих думок западало йому в голову. Вiн поглянув угору, де громадилися бетоннi блоки дев'ятиповерхового будинку, i невдоволено подумав: "Поверхи, поверхи... Люди, люди... Однi над одними, однi пiд одними, тиснуться одне до одного... Навiщо? Сплять, їдять, кохаються - i все це за якихось кiлька метрiв. Що в цьому гарного?"

Вiн тут же засоромився таких думок, проте почуття неприязнi до мешканцiв бетонних блокiв не минало. I Ковальчук уже достеменно знав, _коли_ й _через_що_ те почуття з'явилося.

Це сталося майже рiк тому. Мишко, маючи квартиру на другому поверсi, надумав посадити пiд балконом садочок, розвести квiти. Вiн довго розчищав землю вiд будiвельного смiття, тодi завiз кiлька машин чорнозему й посадив десяток тоненьких саджанцiв, викопаних неподалiк, де за планом генеральної забудови зносили приватний сектор.

I за весь цей час йому не допомогла жодна жива душа! Спершу добродушний Михайло тiльки весело вражався з цього, та зрештою воно почало його дратувати. Особливо бiсили повчання i поради роззяв, якi виходили на балкон покурити й розвiятись. Михайло пiдводив голову, довго й пильно дивився на порадника, а тодi з перебiльшеною люб'язнiстю проказував:

- До чого ж я вам вдячний! I що б я робив без вашої помочi?

Усмiшка поступово зникала з облич многомудрих сусiдiв, i вони, знизуючи плечима, спантеличено ховались до квартир, щось виказуючи на адресу "шизофренiка".

I все ж найприкрiшим було не це. Вже за кiлька днiв через невеличкий, посаджений Михайлом сад пролягли в рiзних напрямках п'ять стежок. Ще за тиждень було зламано четверо дерев, ще троє - з обчухраними гiлками й подертою корою - вцiлiли якимсь дивом.

Михайло не здавався. Вiн знову й знову насаджував дерева замiсть зламаних, чим викликав глум усього будинку. Щоб вберегти дерева, Михайло обгородив садок пакiльцями, натягнув на них дрiт, i балконнi коментатора одразу ж прозвали його куркулем i хазяйчиком, а до дiльничного мiлiцiонера полетiла анонiмка, в якiй невiдомий автор з непiдробним обуренням розмiрковував про те. як то можна в нашiй країнi обгороджувати народну власнiсть. Зрештою, дрiт висiв недовго: першої ж ночi хтось поперекушував його обценьками й невiдь де подiв.

А з балконiв у сад полетiли недогризки, недокурки та iнше смiття. Одного дня до Михайла з'явилася двiрничка i, не пристаючи на жоден компромiс, поставила категоричну вимогу, щоб мешканець Ковальчук навiв у своєму садку лад, а як нi, то за порушення санiтарного режиму буде накладено вiдповiдний штраф. Двiрничка була висока, жилава, чоло їй до самих брiв прикривала квiтчаста хустка, з-пiд якої меткi маленькi очi ненастанно винюшкували коридор, кухню i через вiдчиненi дверi кiмнату. Вона промовляла короткими уривчастими фразами й дивилась при цьому куди завгодно, лиш не на господаря. Ця обставина якоюсь мiрою притишувала рiзкiсть її слiв та iнтонацiї, i Михайловi здавалось, нiби вона звертається зовсiм не до нього, а до котрогось iз невиправних порушникiв порядку в будинку. Може, саме через те вiн не образився, а заходився доводити своє, емоцiйно притискаючи до грудей повнi руки:

- Чого це сад мiй? Для всiх садив... Вiн - спiльний!

Але двiрничку вмовити було неможливо.

- Самi садили - самi й прибирайте! - урвала вона, стуливши в посмiшцi губи, даючи зрозумiти цим, що вона теж не дурна i закони, дяка боговi, знає не гiрше за iнших.

Пiсля цих подiй Мишко спохмурнiв i перестав вiтатися з сусiдами. А тi теж скоро ухвалили, що "товстопикий iз шiстдесят третьої _скандалiст_ i _зануда_", i мовби його й не помiчали.

Згадуючи подiї рiчної давностi, Мишко тупцяв на ?анку, стривожено й розгублено озираючи порожнiй двiр. I хоч як нечасто траплялися в цю пору перехожi, все ж їх було досить, аби весь будинок дiзнався про Михайлове небажання йти додому. Ковальчук розумiв, що за зовнiшньою байдужiстю сусiдiв, за нарочитим iгноруванням його криється внутрiшня зiбранiсть, чiпка й вiдточена пам'ять, яка вмить схоплює й мiцно закарбовує кожну дрiбницю, Мишко знав i те, що, повернувшись увечерi додому, цi суб'єкти розповiдатимуть приятелям i домочадцям, як "Ковальчука жiнка додому не пускала, а вiн плакав i просився. Може, посварились, а може, й iнша причина є".

Мишко зiщулено повiв плечима i примусив себе зайти в пiд'їзд. Пiднявшись на другий поверх, вiн спинився перед дверима своєї квартири, обережно, щоб не здiймати шуму, вiдiмкнув замок i прочинив дверi. Брязнув, напнувшись, ланцюжок. Доведеться дзвонити. А коли ще сплять?..

Мишко глянув на годинник. Пiв на дев'яту. Вiн сiв у затемненому коридорi на дерев'яний ящик для картоплi i вирiшив почекати. "Нехай хвилинна стрiлка дiйде ось до цiєї трiщини на склi, тодi й подзвоню", - подумав Мишко.

Стрiлка дiйшла до трiщини, потiм збiгло десять хвилин i ще десять, а вiн усе не наважувався подзвонити у власну квартиру. Кiлька разiв пiдходив до дверей, прикладав вухо: воно тiльки шарудiло об потрiсканий дерматин, а всерединi квартири було тихо. Зрештою, наважившись, Мишко подзвонив.

Дверi вiдчинила дружина. На нiй висiла якась бузково-синя сорочка до п'ят, обличчя було зiм'яте й непривiтне.

- Явився, - сказала вона сердито i, широко позiхнувши, подалась до ванної.

Вiдчинились кiмнатнi дверi, звiдки, потираючи кулачками очицi, вийшла п'ятирiчна дочка Свiтланка.

- А, це ти. Прийшов - не згубив пiдошов, - надто серйозно промовила вона ще хрипким зi сну голосом, старанно наслiдуючи чиюсь дорослу iнтонацiю.

- Цiлу нiч полював на "гракiв"? - з холодком у голосi поцiкавилась дружина, виходячи з ванної.

- Я ж тобi ще звечора казав. Було багато викликiв. Не до "гракiв" було. На виклики часу не вистачало, не те що на пасажирiв.

Мишко говорив пiдкреслено лагiдно, аби дружина вiдчула, що нагоди для сварки немає. Однак сварка мала вiдбутися: дружинi не терпiлось вихлюпнути з себе роздратування, яке збиралося в нiй уже давно.

- Звiсно! - з неприязною посмiшкою зронила вона, взявшись у боки й ледь виставивши наперед худу ногу. - Як завжди - часу не було. Ледар! Женька - той до двадцяти карбованцiв за нiч заробляє.

- Машо! Машо! Та це ж сором - "гракiв" ловити. Все одно що спекулювати!

Маша раптом згадала, що сьогоднi має прийти Надiя з трикотажного i принести нарештi те, що давно обiцяла. I всього тiльки на п'ятнадцять карбованцiв дорожче, нiж у магазинi! У Машi пропав iнтерес до розмови, вона спокiйно, аж байдуже спитала:

- Їсти будеш? Борщ є, вареники...

Михайло мовчав, щоку йому часто сiпало, вiн дивився на дружину гнiвним поглядом.

- Як хочеш. - Маша знову позiхнула, блиснувши золотими зубами. Борщ на плитi, вареники на балконi... Ага, ти не забув, що в нас сьогоднi гостi?

Михайло не вiдповiв.

На сьому годину почали сходитися гостi. Прийшла пара Кочергiних обоє галасливi, гладкi, з масивними золотими перснями на товстих пальцях; вони обоє любили добре випити i закусити. Славко Кочергiн працював на овочевiй базi, здається, був заступником завiдуючого. Його дружина Соня - вища за чоловiка на пiвголови i чи не вдвоє товща од нього - не працювала нiде. При будь-якiй нагодi вона трагiчним голосом розповiдала, що всю себе, все своє життя вiддає вихованню одного-однiсiнького пречудового, незрiвнянного синочка Ернестика. Слухали Соню розумiюче i спiвчутливо кивали головами: добре знали, що всi її слова - суща брехня. Ернестик пiсля урокiв залишався в групi подовженого дня i приходив додому ввечерi, водночас iз турботливою мамусею, яка поверталась пiсля обов'язкових вiдвiдин перукарень, педикюрних кабiнетiв, масажиста й цiлої низки крамниць, починаючi з ювелiрної.

- Татусю! - втомлено зверталась вона до чоловiка, лаштуючись у робленiй нозi на диван. - Перевiр уроки у сина. А я вiдпочину трохи. День сьогоднi видався важкий...

...Прийшов Валерка Лебедєв - син двоюрiдної Машиної сестри. Вiн звивався всiм тiлом i вульгарно похмикував, певне, вважаючи, що саме така поведiнка найбiльш пасує джентльмену. Валерка тицьнув квiти господинi, по праву давнього друга чмокнув Соню в щоку й мiцно потис руки чоловiкам. При цьому вiн мовби мiж iншим повiдомив, що "мазер" не прийде - "за п'ять хвилин болячка торохнула". Тут же Валерка перекинувся увагою на дитину, демонстративно виявляючи родиннi почуття. Наспiх про щось запитав Свiтланку i навiть не став чекати вiдповiдi.

Мишко зрiдка виходив з кухнi, вiтався з гiстьми, брав у жiнок пальта i з полегкiстю вертався на кухню. До кiмнати вiн не йшов, бо знав, що дружина соромиться його присутностi, їй було нiяково за його професiю, за його "невмiння жити", за недорiкуватiсть у розмовах. Мата соромилася, що вiн такий незграбний тiлом i чутливий душею; вона паленiла, коли чоловiк усмiхався своєю дитинною нiяковою усмiшкою. Це видавалось їй майже непристойнiстю.

У повсякденнi Маша ще якось терпiла цi Михайловi риси, але при гостях... Нi! Хай собi сидить на кухнi. Неандерталець якийсь, а не сучасна людина. А чого варта шия! Як вона ранiше не помiчала цiєї червоної, порослої густою щетиною шиї?

Мишко жалiв дружину, вважаючи, що вона перебуває в полонi емоцiйностi, що вона, як i бiльшiсть людей, покiрна виконавиця диктату пiдсвiдомих потягiв, з котрими - слiпими й злiсними - можна впоратися спiльно й тiльки при максимальному напруженнi всiх зусиль.

Якось вiн спробував пояснити цю свою думку, але та спроба викликала такий напад лютi, що йому й слова десь подiлися.

- Ти! Ти-и! - вигукнула Маша, стискаючи кулаки й спопеляючи його очима. - Знову свої нiкчемнi жалощi! Праведник нещасний! Самоук заплiшений!

I Мишковi бiльше не хотiлося їй пояснювати.

А тепер вiн сидить на кухнi, гортаючи журнал i неуважно дослухаючись до того, що робилося в кiмнатi. Веселощi були в розпалi; покриваючи хрипкий голос магнiтофонного барда, лунали вибухи смiху. Певне, що то вже Валерка потiшав публiку анекдотами.

Почулися стрiмкi кроки, й до кухнi зазирнула розчервонiла дружина.

- Чого сидиш, наче гриб? - Вона промовила цi слова гак, мовби подала милостиню; проте усмiшка миттю злетiла з її обличчя, погляд став пильнiшим. - Iди! Гостi хочуть бачити господаря. Тiльки дивись менi, щоб без коникiв. Не псуй людям настрiй.

Мишко, зiщулившись i згорбившись, рушив услiд за дружиною. Ввiйшовши до гостей, вiн старанно їм посмiхнувся i сiв, аж завмер. Руки склав на колiнах, а погляд втупив у пiдлогу.

- Ось послухай, що твоя жiнка розказала, - прискаючи смiхом, озвався Валерка. - В її класi один учень написав у творi: "Маленьких людей, яких колись описували Гоголь, Достоєвський i Чехов, тепер немає. Всi вони виросли, бо акселерацiя..."

Мишко силувано реготнув, йому додумалося, що маленькi люди люблять смiятися з iнших маленьких людей. Тодi вони самi собi видаються бiльшими. А втiм, з великих людей вони теж смiються, намагаючись таким чином принизити їх до свого рiвня.

- Валерко, ану, пiдкинь ще анекдот, - попросив Славко Кочергiн i якось багатозначно пiдморгнув при цьому.

- Нi! - весело й натхненно вигукнула господиня. - Спочатку всi вип'ють! Мишко, ти чого не наливаєш гостям?

Мишко налив. Гостi випили.

Валерка, настромивши на виделку масний маринований грибок i розмахуючи ним, почав:

- А оцей не чули? Менi давно розказали. Цiкавий такий випадок... Ну, дiло було так. Приїжджає чоловiк з вiдрядження, а дружина, звiсно, в цей час...

Мишко з болiсним напруженням переводив погляд з одного гостя на iншого. Оповiдач смакував подробицi й жваво жестикулював, решта розумiюче всмiхалася, наперед вiдгадуючи розв'язку. Валерка, скорчивши вiдповiдну фiнальнiй сценi анекдота гримасу, закiнчив розповiдь; гримнув регiт. Мишко спiймав на собi контролюючий погляд дружини, але не засмiявся, як усi, а спохмурнiв. "Ну чому, чому вони смiються? болiсно думав вiн. - Нiчого ж смiшного нема!" Йому було шкода ошуканого чоловiка, соромно за нечистi жiнчинi справи.

- Ти не зрозумiв? - шарпав Мишка за рукав Сашко, а сам аж заходився од смiху. - Розумiєш, коханець вилазить iз шафи, махає руками й каже: "Ти що, молi не бачив?"

Мишко висмикнув руку, пiдвiвся й вийшов. Веселощi за столом почали пригасати.

- Чого це вiн якийсь похмурий? - з образою в голосi спитав Славко, поправляючи краватку й застiбаючи пiджак.

- То ще нiчого, - пiдпустила шпильку Сонька, - бувають ще гiршi. П'яндиги, примiром.

Славко натяк на п'яниць чомусь сприйняв на свою адресу, геть образився i, з гуркотом вiдставляючи стiльцi, став вибиратися з-за столу.

Валерка, ображений нерозумiнням анекдотiв, рушив за ним.

Сонька встала, недбало закинула на плечi яскраву кашемiрову хустку й з удаваною прикрiстю сказала:

- Ну, коли вже чоловiки збираються, то й менi пора...

Даремно Маша, блiда вiд приниження, веселим, але тремтливим голосом умовляла гостей лишитися. За чверть години, навiть не випивши "на коня", всi розiйшлися.

Мишко, вiдчуваючи за собою провину, зачаївся на кухнi.

Коли дружина люто загримкотiла посудом, прибираючи зi столу, вiн тихенько пiдiйшов до неї й видихнув:

- Машо... Чуєш, Машо? Невже ти не розумiєш?..

- Тепер я розумiю все! - вiдрубала вона, не обертаючись.

Криця в її голосi додала Мишковi ляку, i вiн, намагаючись компенсувати промашку, запопадливо кинувся наводити на столi лад. Проте дружина проiгнорувала старання винуватого чоловiка, не помiчала навiть його самого, дивилася кудись крiзь нього, не ронячи й слова.

Чутки про те, що Маша покинула Михайла, були найрiзноманiтнiшi. Багатьом було невтямки: чому? Мишко не п'є, не курить, за чужими спiдницями не волочиться. З будь-якого погляду - серйозний чоловiк, якраз для сiмейного життя створений. Дехто на таку балачку заперечував: а хто його знає? Хiба в чужу душу зазирнеш? У тихому болотi...

Найзлiснiшi плiткарi метикували так: що вiд нього перегаром нiколи не пахло - то ще нi про що не свiдчить. Морфiй вiй собi колов. Ось що! Так, так! Натуральний вам опiй. З брудного шприца просто через холошу - в стегно. Певне, вiд того й ходив весь час, мов не всi дома...

Мишко якраз був на чергуваннi, коли дружина пiдiгнала пiд будинок машину "Трансагентства", поспiхом, переплачуючи вантажникам, винесла з квартири все нажите за сiм лiт подружнього життя добро i перебралась до матерi на новий житловий масив.

А Михайла на чергуваннi раз по раз проймала холодна, зловiсна тривога. Його чутливiсть зростала буквально щогодини. Йому ставало до болю шкода навiть метеликiв, що розбивались об вiтрове скло автомобiля, перетворюючись на молочно-бiлi плями з грубими променями бризок навсiбiч. Михайло спостерiгав, як з вихлопних труб автомашин виривалися сизуватi, закрученi в спiралi струменi диму, i вiн увiч уявив собi, як опадає смертоносна сажа на неживе листя, на крихкi пагiнцi, яскравi квiти i як гинуть вони пiд задушливим покривалом. Йому хотiлося заплющити очi, щоб не бачити цього жаху, цiєї блюзнiрської наруги живого над живим; його судомило вiд цiєї демонстрацiї бездумної людської жорстокостi, всеперемагаючої оргiї знищення того, що є основою всього життя на землi - рослин.

Йому раптом пригадалася стаття з журналу "Химия и жизнь". Ця стаття вразила його до потрясiння, i тепер, коли слова з неї, палаючи вогнем священного пророцтва, виникли перед його зором, на чолi виступили краплi поту, а руки на кермi судомно стислися й похололи. Вiн дивився перед собою i бачив слова, мовби витканi з вогненних лiтер-ниток: "Тушканчик, збитий автомобiлем, лежав за пiвтора метри вiд дороги. Голова його була розтрощена..."

Мимохiть Мишко почав вести машину якомога повiльнiше.

- Ти наче волами їдеш! - насмiшкувато зауважив черговий лiкар, який сидiв у машинi.

Але Мишко, мiркуючи про щось своє, не зреагував на зауваження. Чимдалi вiн став вiдчувати неприязнь до свого недавнього улюбленця автомобiля, цього механiчного чудовиська. Навiть запах бензину, такий приємний ранiше, викликав легку нудоту.

Наступного пiсля чергування ранку Мишко повернувся на базу, коли не було ще й восьмої години i, не чекаючи напарника, пiшки подався додому.

I невiдь звiдки прийшла до нього певнiсть, що вiн бачить автобазу востаннє, що бiльше нiколи не заїде за цей побiлений вапном паркан, не пройдеться по майданчику стоянки, з її гострим запахом бензину й тьмяно-лискучими плямами мастила.

Прийшовши додому i побачивши, що дружина покинула його, Мишко анiтрохи не здивувався i з смиренною приреченiстю долучив цей факт до тої низки недоладностей, котрi настiйливо переслiдували його останнiм часом.

Спорожнiла кiмната була лункою, просторою i невпiзнанною, аж нiби чужою. Мишко сумно споглядав темнi прямокутники на стiнах у тих мiсцях, де стояли шафа й сервант; вичовганий лiнолеум, убогiсть якого особливо впадала в очi тепер, у порожнiй квартирi.

Вiн стояв посеред кiмнати й зацiпенiло, повiльно переводив погляд з одного мiсця на iнше. Уривки дивовижних, незвичних думок, образiв, спогадiв довiльно, без будь-якої на те причини тiснились у головi. Снував у нiй безладний багатоголосий гомiн, як у залi для чекання залiзничного вокзалу пори лiтнiх вiдпусток. Мишко дивився на пофарбованi ним плiнтуси, оббитi дерматином дверi, стелю... Його руки пам'ятали цю роботу. А ось за цим столом вiн сидiв, i гладенька вiдполiрована стiльниця, увiбравши теплоту його тiла, мовби й сама стала живою. I все довкола було нiби продовження людського тiла, якоюсь його частиною, як, наприклад, ноги чи руки. I тут Мишко зауважив, що про все це думає в минулому часi. Вiн прислухався до себе й зрозумiв, що в ньому народжується вiдчуження до всього, що його оточує; i що, поза всяким сумнiвом, прив'язаний вiн був не до бездушних предметiв, а до людей, котрi населяли й оживляли цi предмети i всю квартиру. Зникли люди, i квартира перетворилась на мертву бетонну коробку, заповнену жалюгiдними рештками меблiв.

Звiсно, i ранiше виникали у нього нетривкi думки про те, щоб усе кинути й пiти геть. Одначе тодi вони ковзали по поверхнi свiдомостi, не знаходячи глибинного вiдлуння в душi. Тодi Мишко знав, що не має морального права полишити сiм'ю, адже дитинi потрiбен батько. Але тепер...

Обривалася одна по однiй ниточки, котрi прив'язували його до минулого, i вiн навiть фiзично вiдчув себе мовби в невагомостi. Проте це вiдчуття минуло, натомiсть прийшло iнше, у якому смуток перемiщувався з трепетно-радiсним передчуттям перемiн. "Гiрше не буде, отже - буде краще!" - прогарцювала хвацька думка. Мишко схвально кивнув їй услiд, набрав молодецького вигляду, розправивши круглi плечi i якомога дужче втягнувши живота, i пiдморгнув своєму вiдображенню в коридорному дзеркалi. Iз дзеркала глянула на нього недоладна кругла фiзiономiя з великими вухами, що кумедно стирчали.

Темрява за вiкном, яку насилу розштовхувало оранжеве свiтло лiхтарiв, дедалi густiшала, притискалась до вiконних шибок, приглушувала звуки, робили важкими повiки. Глянувши у вiкно, Мишко здивовано помiтив, що в роздумах минув увесь день, i що вже пiзнiй вечiр, i його огортає звичайнiсiнький сой. Вiн подався на балкон по розкладайку, яку нелегко було вiдшукати пiд покладами старих лахiв. Нарештi закiптюжена й полатана споруда стояла бiля вiкна, а що заслати її було нiчим, то Мишко лiг спати в штанях i в сорочцi.

Вiн довго перевертався з боку на бiк, скрипiла пiд ним розкладайка, i Мишко вслухався в багатоголосий шум вiтру, що невгамовно торгав кватирку й лопотiв рушником, забутим на балконнiй мотузцi, у густий шелест листя на деревах. I чомусь спливли в пам'ятi картини далекого минулого, дитинства, з того самого моменту, коли вiн почав усе усвiдомлювати; як стоїть вiн на порозi старого батькiвського будинку з продiрявленим вiдерцем у руках, дивиться, як падають у нього, липнучи до стiнок, крихкi снiжинки, й дивується: чому ж вони не витiкають з вiдерця, наче вода, адже батько щойно пояснив, що вода i снiг - одне й те ж. А тодi пригадався йому зелений яскравий луг за будинком, перетворений ромашками на хитромудре мереживо, а сам вiн iз саморобним сачком ганяється за метеликами. I вiд усього навколо вiє радiстю, теплом, духмянiстю. Засинаючи, Михайло надарма пробує пригадати, чи приходила до нього коли-небудь потiм така чиста, нескаламучена радiсть. Школа? Щось таке, напевне, було. Але вже не те... Не так... Робота? Часом бували приємнi моменти. Але не бiльше. Першi зустрiчi з Машою? Там, на Володимирськiй гiрцi. I загадковий блиск в її очах, i зачарування обличчям, яке матово сяяло, i хвилююча недомовленiсть...

Мишко по крихтах збирав щасливi спогади, проте всi вони, за винятком спогадiв дитинства, не грiли. То, може, й не було потiм щасливих хвилин, може, це був iлюзорний свiт самообману? Так мандрiвник, знемагаючи вiд спраги в пустелi, бачить те, чого бажає найбiльше за все на свiтi, - цiле море прiсної води. Мишковi стало моторошно; вiн спробував пiдвестись, однак охоплене сном тiло вже не пiдкорилося йому. I тут навалився на нього раптом, зiм'явши свiдомiсть, важкий сон. Мишковi здалося, що хтось силою розiп'яв його на розкладайцi, нiби комаху на предметному скельцi мiкроскопа, i вивчає холодно й прискiпливо. I приснився йому сон, дивовижно схожий на реальнiсть.

Снилось йому, що вiн, як i сьогоднi, йде пiсля чергування додому. Вийшовши з-пiд мосту на Великiй Окружнiй, Мишко, як завжди, повернув праворуч на вулицю Верховинну, в кiнцi якої стояв бiля озера його будинок. I була ця вулиця - як буває тiльки увi снi - дивовижно й моторошно пустельна.

Внутрiшньо здригаючись, готовий до найнеймовiрнiшого, Михайло зiйшов з тротуару й рушив дорогою повз уламки приватного будинку з убогими рештками яблуневого саду з правого боку, повз дев'ятиповерховий жiночий гуртожиток з лiвого. Уламки завмерли в мовчаннi, криючи незрозумiлу погрозу. Дев'ять поверхiв гуртожитку мовби нависали над усiм своїми крутими формами. Не дивитись, не дивитись по боках! Швидше додому! Там порятунок, там захистять рiднi стiни. Мишко мимоволi прискорив ходу i тут же, розумiючи безглуздя ситуацiї, змусив себе поглянути на вiкна гуртожитку. Шибки рiзонули по очах золотистим i густо-синiм зблиском. Вiн перевiв погляд на озеро, що виднiло попереду - в кiнцi вулицi. Гладiнь води блиснула i теж ударила в очi тремтливим срiблистим вогнем. Мишко на мить зажмурився, а коли розплющив очi, вiдчув, що все довкола разюче змiнилося. Зовнi начебто лишалося таким, як i досi, але якась перемiна, що її могли осягнути тiльки неймовiрно загостренi Мишковi чуття, вiдбулася.

Щось неминуче мало статися, щось таке, вiд чого вже не можна було нi втекти, пi сховатися. Раптом Мишковi здалося, нiби хтось пильно дивиться йому в потилицю. Вiдчуття було таким сильним, що вiн не витримав i озирнувся, рвучко повернувши голову. Нiкогiсiнько. Вулиця, як i ранiше, була безлюдна. Але це не заспокоїло Мишка; навпаки, вiн зрозумiв, що мине ще одна мить, - i вiн збожеволiє. Тож нехай би вже сталося найгiрше, аби лиш не це чекання з його моторошною непевнiстю... Вiн зупинився i, притулившись спиною до стовбура дерева, завмер.

Зненацька просто перед ним, казна-звiдки взявшись, з'явилася потворна бабця. Вона була вдягнена у звичайний для старих селянок одяг: плюшеву коротку шубу, чорну спiдницю з дешевого краму i квiтчасту хустку, зав'язану вузлом на головi. Вираз її обличчя i очей жахнув Михайла - вони випромiнювали нестримнi й геть божевiльнi веселощi.

Вiн зрозумiв, що ця зустрiч i є тим жахiттям, котре так пригнiчувало його i завершилося незбагненне закономiрно. Бабця якусь мить дивилася на Михайла безтямним i водночас всезнаючим поглядом i раптом, закотивши очi пiд лоба, затiпалася вiд несамовитого смiху. Смiх цей з такою силою вдарив по натягнутих нервах Ковальчука, що вiн задихнувся, а з голови до нiг прокотились одна по однiй холоднi й гарячi хвилi, змушуючи серце то завмирати, то лихоманково-прискорено битися. А дикi веселощi старої вибухали з новою силою, i вона, хапаючись за живiт, зiгнута навпiл, не смiялася вже, а вила, раз по раз тицяючи в Михайла скарлюченим пальцем.

На кiлька довгих секунд усе переплуталося в його головi. Михайла охопило непереборне бажання, забувши про все, похлинувшись страшним реготом, побiгти вперед, до закличного лона озера, й назавжди зануритися в його прохолоднi глибини.

Величезним зусиллям волi, прикусивши губу так, що тепла цiвка кровi потекла пiдборiддям, вiн опанував себе, труснув обважнiлою головою - i видiння щезло. Повз нього спокiйно йшли люди, заклопотанi чимось своїм, звичним. Михайло з полегкiстю зiтхнув i... прокинувся. Свiтання вже золотило шибки, легкий протяг ворушив просвiтленi штори.

- I присниться ж!.. Дурниця якась... - розгублено усмiхаючись, бурмотiв Ковальчук, вiдчуваючи, як усе ще калатає серце; вiн пригадав, що в такому разi казала мати, i скоромовкою тричi повторив:

- Куди нiч, туди й сон.

I раптом з темного ще кутка, з-за ворухкої штори, виразно долинули до нього пригасаючi слова, тоненькi, мов комарине дзижчання:

- Тепер пам'ятатимеш Навiю! [*] ------[*] _Навiя_ - iстота язичеської мiфологiї, що несла людям божевiлля. Зображалась у виглядi старої жiнки, що регоче. ------

Мишко зацiпенiв: вiн упiзнав голос тiєї бабцi, яка щойно йому снилася. Коли зацiпенiння минуло, вiн простяг ногу i обережно потицяв нею штору. Тодi, посмiлiвши, встав i зазирнув у затемнений куток. Там не було нiкого. Однак Мишко мiг заприсягтися, що голос йому не вчувся.

Сiвши на розкладайку. Мишко глибоко задумався. I що бiльше думав, то бiльше заспокоювався i чiткiше усвiдомлював: щойно вiн переступив порiг буденного i повернення до звичайного життя йому немає. А ще вiн збагнув - i це було найважливiшим, - що все, що сталося, поза сумнiвом не випадкове i все його дотеперiшнє життя iз залiзною закономiрнiстю пiдвело його до таких подiй. Обличчя Михайловi прояснiло, вертикальнi зморшки посеред чола розгладились - Ковальчук прийняв якесь рiшення. Вiн ще трошки посидiв, переконуючись у його правильностi. Тодi пiдвiвся, востаннє обвiв поглядом квартиру i вийшов з дому, маючи твердий намiр бiльше нiколи сюди не повертатися.

Двiрничка, побачивши Ковальчука - мешканця з шiстдесят третьої, насторожилася i з пильною увагою вдивлялася в його постать, прагнучи не пропустити жодної дрiбницi. Ще вчора вона розтеревенила кому тiльки могла, що "вiд пикатого втекла жiнка", i тепер вважала за свiй обов'язок повiдомити новi деталi на додачу до вчорашнiх.

Оглядом двiрничка зосталася невдоволена. Мешканець Ковальчук вiдверто не вписувався в традицiйний образ покинутого чоловiка-лопуха, котрий потерпав через втечу дружини i прокинувся ранiше, аби тут же їхати на її пошуки i слiзно просити про повернення. Хоча нi, дещо, звiсно, було. Зiм'ятi штани i сорочка... Неголена фiзiономiя - це теж через переживання.

А от вираз Ковальчукового обличчя двiрничцi геть не сподобався. Було в ньому якесь упокорення, внутрiшня просвiтленiсть. Це було неправильно, а отже, й недобре.

Мишко не помiтив двiрничку, чим мимоволi завдав їй ще один удар, неквапом пiшов до зупинки автобуса. Вiн знову йшов повз жiночий гуртожиток, що стояв тепер з правого боку, повз уламки приватного будинку - з лiвого. Цього разу нiякi передчуття не терзали його. Тепер вiн твердо знав, що має робити.

До Вишгорода їхати треба було з трьома пересадками. Михайло трохи боявся, що з ним заговорять, про щось попросять. Пiсля того, що сталося, вiн став уникати людей, побоюючись сказати щось недоладне чи прохопитися про свої незвичнi видiння. Звiсно, жодна нормальна людина йому не повiрить.

Отож, коли на площi Шевченка Ковальчук сiв у напiвпорожнiй рейсовий автобус, вiн з полегкiстю зiтхнув: мета була зовсiм близько. Вiн добре пам'ятав цi чудеснi мiсця пiд Вишгородом. Торiк виїжджав туди з дружиною й цiлим гуртом її колег по роботi, якi забажали повеселитись на лонi природи. I по цей день вiн не мiг без потрясiння згадувати, з яким вишуканим садизмом зрубувались молодi берiзки на рогачi для багаття з казанком над ним i на пакiльцi для наметiв, як витоптувалася молода нiжна трава туристськими важкими черевиками i як чарiвна тиша ночi шматувалася п'яними вигуками спiвакiв, котрi намагалися перекричати одне одного.

I Мишко рушив тепер туди, маючи твердий намiр не допустити бiльше нiчого, схожого на той глум над природою.

Мишко зiйшов на безлюднiй зупинцi неподалiк од Вишгорода. Автобус набрав швидкiсть i, б'ючи в асфальт синiм струменем вихлопних газiв, помчав далi. Мишко роззирнувся. Серце його чомусь забилося часто-часто. Хвилi пагорбiв i лощин спускались до Київського моря. У вузьких виярках ще стояв пiвморок, i рiденький бiлявий туман погойдувався на вологому тугому вiтерцi, що долинав од моря. Вгору по схилах важкою темною юрбою брели сосни, легко збiгали бiлi берiзки. На горбках у промiннi ранкового сонця сухо вилискувала глина.

Мишко скинув гарячi закiптюженi черевики, шкарпетки. Потiм сiв на узгiрку i, вiдчувши розпареними ногами холодну глибину густої трави, блаженно зiмкнув повiки.

А тодi, наче п'яний, з невгасаючим усмiхом пiшов по гаях i перелiсках, лугах i дiбровах, вслухаючись у сухе механiчне сюрчання коникiв, у дзвiнку синиччину пiсню, з гострим блаженством убираючи вологi й духмянi запахи трав.

I все довкола грало радощами, палахкотiло яскравими сонячними зайчиками на порудiлiй глицi, що волала землю, весело шумiло й уривчасто шарудiло в низькорослому темно-зеленому чагарнику. Лiс жив чарiвним життям, якого Мишко ще не пiзнав, але вже пiзнавав. I це було так чудесно, що нiякi iншi дива вже не перебороли того блаженства, яке вiдчував Мишко тiєї митi.

У цьому лiсi Мишко й лишився жити. Невiдь куди зникли його колишня засмиканiсть i усвiдомлення безцiльностi iснування. Тепер вiн не тiльки _усвiдомлював_ себе часткою природи, але й _вiдчував_, що сам є нерозривне цiле з лiсом i його мешканцями. Вiн, дерева, трава, кущi й навiть сам грунт, пойнятий павутинням вiчно спраглих слiпих корiнцiв - усе перебувало в непростiй дружнiй єдностi. I це сповнювало його душу блаженним спокоєм i солодкою впокоренiстю. Вiн зрозумiв, яке то щастя - вiдчувати повну гармонiю вчинкiв i думок, не долати щохвилини болючi суперечностi в самому собi.

Мишковi цiлий день знаходилось дiло. Рано-вранцi, ще на свiтанку, вiн обходив свої володiння: обережно розпрямляв прим'яту кимось траву; морщачись од болю, пiдв'язував обдерту кору; клав у гнiздо пташат, якi повипадали на землю.

Невдовзi Мишко змiнився з виду, став зовнi страшним. Колючi чагарi й сухе гiлля так подерли й сколошкали його одяг, що той став подiбний до шерстi якоїсь тварини, а сам вiн - бородатий, нечесаний - видавався казковим чудовиськом.

Дiброву Мишко полишати не хотiв, та якби й захотiв, то не змiг би. Одного разу знiчев'я вiн спробував це зробити, i що далi вiдходив, то дужче тисла йому груди незнана сила. Метрiв за двiстi вiд лiсу сила ця стала нездоланною. Хоч як напружувався, обливаючись потом, проте не змiг бiльше ступити й кроку. Та тiльки-но повернув назад - та сама сила робила кожен рух легким i пружним. Iти було так легко, що, здавалось, можна без особливих зусиль злетiти над травою i попливти повiтрям, радiсно й вiльно, мов у дитячих снах.

Життя було б зовсiм прекрасним, якби не "туристи". Цi варвари невтомно трощили все, що попадало пiд руку: випалювали, витоптували, пiдминали, вивертали, ще й смiтили. Пiсля одного з таких "туристських" вiдвiдувань украй обурений Михайло зопалу надумав викопати для "гостей лiсу" ямку-пастку з пакiллям на днi, але вчасно схаменувся, уявивши собi того, хто попаде до пастки. Єдине, на що вiдважився Мишко, це настрахати непроханих гостей. Увечерi, сховавшись за деревами неподалiк од наметiв, вiн кричав якомога страшнiше. Молодих захмелiлих парубчакiв тi крики розважали, та й усе, i вони з демонiчним реготом i свистом жбурляли на звук у темряву розжаренi головешки i корчi.

Опiки були болючi й гоїлися довго.

Коли "туристи" йшли собi, Мишко лаяв їх немилосердно, прибирав зi сплюндрованої галявини порожнi пляшки, недокурки, паперове шмаття та всiляке смiття. Вiн розгладжував руками поглумлену землю й вiдчував, як пiд його пальцями знову мiцнiє корiння трав i наливаються соком-силою стебла.

З кожним днем Мишко пересвiдчувався, що його зв'язок з лiсом набагато мiцнiший, анiж вiн гадав собi напочатку. Спостерiгаючи своє життя, вiн зауважив, що окремi дiлянки лiсу _безпосередньо_ пов'язанi з окремими частинами його тiла. Скажiмо, якщо "туристи" розпалювали багаття на галявi поблизу шосе, то на його лiвому плечi з'являлася червона болюча пляма, як вiд опiку. Якщо ж вогнище розкладали в протилежнiй сторонi лiсу - пляма з'являлася на правому плечi. Джерело в затiненiй лощинi бiля шосе билося з тiєю ж частотою, що й Михайлове серце.

Одного разу сталася бiда. Задрiмавши, Мишко раптом вiдчув, що задихається, а лiвий бiк пронизує такий нестерпний бiль, що аж рука задерев'янiла. Йому стало страшно: вiн зрозумiв, що зараз, ось цiєї митi, може померти.

Що це? Звiдки цей бiль? Мишко не одразу збагнув причину, а коли збагнув, почав пробиратись до джерела, хитаючись i хапаючись за гiлля дерев, чагарник. Цiлу годину долав таку недовгу вiдстань. I вже бiля лощини впевнився у правильностi свого здогаду: джерело було засипане смiттям. Хтось привiз його сюди машиною i викинув.

Джерело ще жило - тоненька тремтяча цiвочка витiкала з-пiд купи смiття. Мишко скотився вниз i, втрачаючи сили, заходився розгрiбати смiття, ранячи руки об консервнi бляшанки й скло вiд битих пляшок. З ран виступала зелена кров.

Усе повiльнiшi ставали його рухи, а руки терпли й дедалi менше слухались, аж поки не завмерли зовсiм. Усвiдомивши, що нiчого бiльше вiн зробити негоден, Мишко вiдкинувся набiк, намагаючись при цьому не затулити собою джерела.

Вiдчував, як згасає в ньому життя: чимраз глухiше й немовби глибше билося серце, i тiло - колись таке легке й слухняне, що вiдгукувалось на будь-який порух думки, - тепер зреклося його, терпло, нiмiло, дерев'янiло i наче аж муляло Мишковi, як муляє нозi тiсний черевик.

Останнiм зусиллям вiн лiг на спину. Зрозумiв, що на ще одне таке зусилля вiн нездатний, однак це вже його не тривожило. З дедалi бiльшим спокоєм i байдужiстю дивився вiн у небо, на велику купчасту хмару в далекiй, з рожевим вiдтiнком, синявi. Хмара повiльно пливла, змiнювала обриси, розпливалася, клубочилась - бiлява iзсередини й пiдфарбована червонястим по нетривких краях. Так само повiльно пливли Михайловi думки. Вiн не дивувався, що не вiдчуває страху перед смертю. Вiн тiльки стежив за своїми думками й чуттями. Далебi, немає нiчого жахливого в тому, що присудила доля, i не кара це, а закон. Невдовзi вiн, Михайло, ось як ота хмара, розтане в свiтлому повiтрi, перейде в слiпучу синяву неба.

I однак повної гармонiї в душi не було. Щось перешкоджало здобути внутрiшню рiвновагу. Це була та неясна тривога, яка приходила до нього й ранiше i яку вiн не мiг увiбрати в жодне слово. I раптом вiн пригадав, пригадав i ледь усмiхнувся. Звiдки взялися цi слова? Десь їх вичитав, почув чи вигадав сам? Байдуже... Головне - вони жили в ньому давно, - не давали про себе знати, але виказували глибинну суть усiх його думок i вчинкiв. "Життя є любов..." Як це просто! Але це - основа всього життя на землi, його рушiйна сила i запорука людського безсмертя.

Михайло заплющив очi, тодi пiдвiв повiки чи, може, йому тiльки здалося так. Просто перед ним стояло всохле, схоже на чудернацьку виварену кiстку дерево; на його жовтих, тьмяно лискучих гiлках де-не-де сiрiло клоччя мертвої кори. А на нижнiй гiлцi, ковзаючи кiгтями i щосекунди змахуючи крильми, сидiла велетенська птаха з потворним жiночим обличчям, на якому замiсть носа стирчав здоровенний зiгнутий дзьоб. Птаха закричала хрипким моторошним голосом, i з дзьоба посипалися iскри. Одна з них упала на дерев'яний стовбур, що в нього перетворилося Мишкове тiло; весело затанцювало легке синювате полум'я, i стовбур безслiдно згорiв.

Увечерi повз лощину повертались додому туриста. Один з них легко збiг униз, розчистив джерело i напився з пригорщi кришталевої води.

Коли вiн полишав дiброву, незнана сила змусила його вповiльнити ходу й озирнутися. Раз... Вдруге... Ще й ще...

I вiн пiшов з непевним вiдчуттям, що скоро, дуже скоро сюди повернеться. Неодмiнно повернеться!