/ Language: Українська / Genre:antique

С@мотність в мережі. 15 хвилин по тому

Януш Вишневский


antiqueЯнушВишневскийС@мотність в мережі. 15 хвилин по томуukrЯнушВишневскийcalibre 0.8.459.4.2012514ff62d-c61c-435e-b7f7-e238ca2973381.0

Януш Вішнєвскі С@мотність в мережі. 15 хвилин по тому

Чому пост-епілог?

   Бо він був в моїй уяві перед прологом. Був там від першого слова «С@мотності…», яке я вистукав з клавіатури свого комп’ютера. Не було там ще ні другого розділу, ні середини ані епілогу. Але був пост-епілог. Я його створив в Берліні, на вокзалі Ліхтенберг на лавці 18 серпня 1998 року. Саме починався мій день народження, а я на тій лавці чекав на поїзд до Франкфурту. Я не включив його до рукопису «С@мотності…», котрий надіслав до видавництв "Czarne" i "Prószynski i S-ka", тому що в той час мені видавалось, що він в тій книзі не потрібний. Але зараз, 3 місяці після опублікування «С@мотності…» і після отримання кількох сотень е-мейлів, маю відчуття, що помилився. Тому я записав ті думки від 18.08.1998 року і погодився на їхню публікацію.

П’ятнадцять хвилин по тому

   ВІН: З кишені куртки витягнув пачку блакитних банкнот. Всі, що мав. Одну сховав назад до кишені, а решту поклав поруч з попільничкою з тліючою сигарою. Обережно, щоб не струсити попіл, підняв її і занурив кінець в вині, після чого глибоко затягнувся. Поволі випустив дим, підніс келих до губів, закрив очі — так роблять люди при поцілунку — і зосереджено насолоджувався смаком. При поцілунку закривають очі щоб підсилити інші думки; він теж хотів зараз інтенсивніше відчути смак. Хотів той смак забрати з собою. Назавжди. Французький каберне савіньйон. 1996 року. На прощання.

   Випив вино, залишаючи трохи на дні бокалу. Запалений кінець сигари занурив в ті залишки. Вона з шипінням погасла. Бокалом притиснув банкноти до стійки. Встав і без слів рушив на вихід.

   Величезні, оббиті чорним оксамитом двері, що управлялись інфрачервоними датчиками, розсунулись і зачинились за ним. Стало тихо. Наталі Коль зникла разом з клацанням електричного засуву дверей і зараз співала про любов тільки для тих, хто залишився в барі. Ясність, тиша і холод холу готелю протверезили його. Почувався як ніби відразу після пробудження, коли ще пам’ятаєш в деталях сон і хочеться до нього якнайшвидше повернутись. Пам’ятав, що коли був дитиною, часом йому це вдавалось. Повертався до сну в місці, з якого його було вирвано, і сон снився далі.

   Але то було давно. Зараз повернувся до світу. Зовсім іншого світу.

   Бо бар був зовсім іншим світом. Раптом зрозумів, що кожен бар в його житті був як інший світ. Але в тому немає нічого ориґінального. Бо в барах грались справжні драми, в барах ліквідовувались або створювались держави, не дбаючи про проживаючі в них народи, в барах Троцький і Ленін, коли вони ще не настільки розійшлись в поглядах, щоб не говорити один з одним, при горілці, самогоні та закусках готували жовтневу революцію. То в барі в Геттінгені, на заплямленій гірчицею серветці двадцятирічний Гейзенберг доводив п’яним колегам-фізикам, що можна бути в декількох місцях одночасно, — з умовою, що це можна описати квантовою механікою. І що вони відразу зрозуміли і з захоплення замовили відразу вісім пляшок божоле прем’єр, бо то була якраз третя чверть листопада. А через багато років за ті узори на серветці бару отримав Нобелевську премію. Принцип неоднозначності, та геніальна ідея на границі фізики та містики, розписана в математиці, з постійною Планка поруч плями з гірчиці! Сам бачив ту серветку в музеї в Геттінгені. То в паризьких барах Тулуз-Лотрек малював від руки портрети проституток, приймаючи платню спочатку графинчиками, а потім — бутелями вина. Ставалось, що встигав випити зароблене за одну картину ще до того, як домальовував наступну. То до бару в Монтереї на тихоокеанському узбережжі в Каліфорнії щоденно на протязі кількох місяців приходив Стейнбек, щоб на жовтому папері, в який пакували рибу, писати свою знамениту повість — «Консервний ряд». Власне в барі, або чомусь схожому, Хемінгуей, а потім Гітлер, а також Кортазар1, а ще Гласко2, а ще Бергман…

   Так, в барах повставали і розпадались цілі шматки цивілізації.

   Може власне тому люди ходять до барів замість того, щоб купити у вісім разів дешевше вино чи пиво в магазині за рогом і випити його перед телевізором, сидячи на зручному дивані, з котом, що спить спокійно в ногах. Але навіть якщо перед телевізором, то краще все таки пити те вино перед телевізором в барі. Бо бари швидко пристосувались і вставили телевізори на полиці під стелею. Щоб було як вдома.

   Люди найбільше люблять пити перед телевізором власне в барах. Осамотніли настільки, що вдивляючись невидимим поглядом в екрани, підвішені над шафками з бокалами або кольоровими пляшками, пили з коментаторами матчів баскетболу, футболу або регбі, або з тими театрально збудженими і намакіяженими до неприродної засмаглості молодими біржевими аналітиками з Уолл стріт. Підіймають як в летаргії келихи і п’ють, коли виграє якась команда, назви якої вони навіть не хочуть знати, або п’ють в честь нового показника Доу Джонс на біржі в Нью-Йорку. Це їм абсолютно байдуже, але це є чудовим приводом, щоб не пити вдома на самоті.

   Але часом краще — для всіх — було би їм залишитись вдома. Знав то з розмови з певною барменшою зі сходу Сполучених Штатів.

   Послали його з доповіддю на конгрес в Колумбус, штат Огайо. Ніхто з інституту не хотів їхати. Всі були так зайняті приготуваннями до Різдва, що конгрес в Колумбусі, Огайо, зараз перед святами виглядав як кара за лінощі або перше попередження, що незабаром звільнення. «А ви власне, якщо не помиляюсь, не робите ніяких великих приготувань, правда?» — так ніби випадково запитав його шеф якогось ранку, біля кавоварки на кухні. Правда. Він «не робив ніяких приготувань». Просто намагався перебути від 23 грудня до Нового Року. Це не вимагало ніяких приготувань. Святий вечір в офісі за комп’ютером не вимагав ніяких приготувань. Вистачить як щодня приїхати на роботу. Тільки ввечері треба бути пильним. Найкраще сидіти при вимкнутому світлі, щоб охоронець не помітив. В принципі, дозволяється. Але виправдання виглядають якось по-дурному.

   Полетів. Два роки тому. На початку грудня. Ще до НЕЇ. Зовсім не хотів летіти, бо в Колумбусі, Огайо навіть травень діє депресивно, не говорячи вже про листопад і грудень. Бо Колумбус, Огайо, то просто місто, яке було збудовано просто для того, щоб десь можна було розмістити наступного Макдональдса. Пам’ятає, як в перший вечір після нудного дня на конгресі пішов до бару на головній вулиці. Найбільш освітлений неоновими вивісками будинок в околиці. У бара була спільна парковка з Макдональдсом.

   Зайшов до задимленої, галасливої зали. Сів в кутку за столиком, який залишався вільним, хоча цілий бар був заповнений людьми під зав’язку. Прямо перед телевізором, по якому йшов чорно-білий фільм з Фредом Астером. Через кілька хвилин помітив, що чоловіки дивляться на нього з неприкритим здивуванням. Жінок не було, тільки барменка в сірому костюмі, гранатових кросівках і рожевою заплямленою косинкою на шиї. Виглядала років на 60. В більшості американських барах, в яких бував, за стійкою стояли чоловіки або дуже молоді жінки. Найперше придивився до барменки. В овалі, окресленому стійкою, майже бігала, приймаючи замовлення, наповнюючи склянки і келихи кольоровими рідинами, вистукуючи суми на касовому апараті. Мав враження, що всі в барі — то її добрі знайомі. В певний момент, подаючи йому черговий келих, затрималась і сказала:

   Чи вам відомо, що на цьому місці ніхто не сідає вже 18 днів?

   Подивився на неї зацікавлено.

   Бачте, пане, в четвер, 18 днів тому, сів тут наш Майкл. Десь вашого віку, а може і молодший, тільки набагато лисійший. Він мав магазинчик з газетами, біля ратуші. В нього добре йшли справи. Дуже добре. Нещодавно отримав ліцензію на продаж білетів того найновішого тоталізатора. В Колумбусі тільки він отримав ту ліцензію. Вісімнадцять днів тому прийшов як і кожного вечора, сів на цьому місці і замовив два віскі без льоду. Принесла йому шотландського, бо знала, що він найбільш полюбляє шотландський. Це було трохи дивно, бо він ніколи не замовляв дві порції відразу. Добре його знала. Приходив сюди щодня, відколи я тут працюю. Одинадцять років. Поставив обидві чарки перед собою. Випив першу. Потім підняв другу, швидко випив половину, вийняв пістолет, вистрілив в екран з тим спортивним коментатором на NBC. Допив віскі, відставив склянку, серветкою сумлінно витер насухо слід від склянки, з кишені своєї шкіряної куртки — бо знаєте, він ходив в такій жахливій старомодній куртці навіть влітку — вийняв блакитного конверта і поклав біля склянки. Потім встромив дуло пістолету собі до рота і потягнув за курок. Відірвало йому три четверті голови. Той залишок ударив в стіну, так на рівні вашого плеча і впав на стіл. Так і сидів, поки не приїхала поліція. Взяли того конверта. Хотіла його перед ними забрати, але його повністю залило кров’ю. А я, знаєте, боюсь крові і павуків. Самотній був, потім говорили, от і з ґлузду з’їхав. Але я в те не вірю. Майже всі в цьому барі — самотні, але ніхто себе не вбиває. Напевне мав якісь борги.

   Дивився на неї, не розуміючи, навіщо вона розповідає йому про відстрілену голову когось, хто за її думкою мав борги. Бо ж він добре знав, що Майкл не через борги вистрілив в телевізор, а потім в свою голову. І в той момент вона, нібито відчувши його подив, додала:

   Говорю вам це, щоб ви не думали, що ми тут в Колумбусі не любимо чужих. Просто люди не наближаються до того місця з того часу, як Майкл те зробив. Думають, що те місце врочене. А я думаю, що просто звідси найзручніше влучити в телевізор.

   Посміхнулась до нього, поставила чергову паличку на круглій серветці під келихом і відійшла.

   Та, бари — то незвичайні місця. Тут часто все починається і так як в Колумбусі, Огайо, часом може закінчитись. Власне в барах, заповнених людьми, народжується самотність і почуття, що справжнє життя — десь в іншому місці. І той бар, який власне залишився за його плечима, був саме таким. Насправді тільки заради цього бару в готелі Меркур приїхав сюди з вокзалу Берлін Зоо. Бо власне тут були вперше на відстані витягнутої руки. Тут вперше побачив відбиток її губ. На візитці. Але вже тоді навіть той відбиток на картці належав іншому чоловікові.

   В першу хвилину освітлення холу готелю осліпило його. Він пройшов мармуровою підлогою до стійки портьє.

   Чи не могла би мені пані замовити таксі до вокзалу Берлін Ліхтенберг? — промовив, стишивши голос.

   Портьє спала підібгавши ноги в шкіряному кріслі біля комп’ютера. Розбуджена, підняла комір гранатової куртки уніформи і підтягнула його наверх під бороду наскільки це було можливо. Мала майже чорне волосся, пасмо якого прикривав куточок її рота. Лівою рукою закинула його за вухо, відкриваючи чоло.

   На хвилину він задивився на те чоло як зачарований. То ЇЇ чоло з тієї ночі в Парижі. Той самий вид, той самий пробор з правої сторони. Доторкався того місця пальцями. А потім язиком. А вранці, коли ще спала, вдивлявся в те місце і ніжно гладив його пучками пальців. Згадав, як вона прокинулась, взяла його долоню між свої і так те сплетіння стиснула ногами. Прошептала: «Якуб, ти — настільки інший. Як ніби Бог, створюючи тебе, задивився на хмарку і дав тобі всього більше. Так по-іншому торкаєшся, як ніби хотів відчути кожну мою молекулу і запам’ятати назавжди. А потім опишеш мені то все так чудово в е-мейлі і я тим зачаруюсь. Бо ти — такий інший, Якуб. Просто інший. Якубку, чуєш мене?»

   Він згадав, що коли вона так шепотіла, він уважно вдивлявся в те місце на її чолі. Завжди мав якесь улюблене місце на обличчі коханої жінки. У Наталії то був правий куточок рота.

   Перепрошую пана, — сказала портьє, невдало маскуючи заклопотаність. — Навіть не помітила, коли я заснула. То очевидно через ту книжку, — вказала на товсту червону книгу зі знаком параграфу на обкладинці.

   Нічого страшного. У вас гарне чоло, — сказав, посміхаючись до неї. — Чи не могли би ви замовити мені таксі?

   Звичайно.

   Усміхнулась, підіймаючи трубку телефону. Дала назву готелю і записала на паперовій картці номер, який очевидно продиктував диспетчер. Подаючи йому картку, сказала:

   Таксі зупиняються біля південного заїзду на парковку. Як вийдете з готелю, поверніть вліво, перейдіть навкіс через паркінг до в’їздної брами. Наші клієнти мають в тій фірмі спеціальні знижки. Подайте водієві картку з тим номером. Він це використає, нараховуючи оплату.

   Так, звичайно — відповів, затискаючи папір в долоні. Спеціальна знижка до вокзалу Ліхтенберг…

   Вона раптово піднялась з крісла, стала перед ним, поправили волосся, знову відкриваючи чоло, і подивилась йому в очі. Опустив голову.

   То я вже піду, — тихо промовив.

   За дверима повернув наліво. Викладений кам’яною бруківкою під’їзд до готелю з’єднувався біля клумби з вузькою доріжкою, що вела до парковки. Прямо по діагоналі квадратної парковки побачив освітлену сторожову будку біля в’їздної брами.

   В ній спала старша жінка, поклавши голову прямо на стіл. Не помітила, як він проходив. Не будив її, нахилився і протиснувся під шлагбаумом, що перегороджував в’їзд. З правої сторони, наполовину на тротуарі, наполовину на дорозі, стояло таксі. Сів.

   Добрий день. Вокзал Берлін Ліхтенберг, — сказав, розстібаючи куртку.

   Водій не поворухнувся.

   Ліхтенберг, вокзал, — повторив голосніше.

   Водій і далі сидів не рухаючись. Потім нахилився до радіо біля таксометра і не повертаючи голови тихо проговорив:

   Прошу вибачення, але я не їду до Ліхтенбергу. Замовлю пану наше інше таксі. Не займе то більше, ніж 3 хвилини. Прошу вибачити мене. Я влаштую так, що пан поїде безкоштовно.

   Як це ви не їздите до Ліхтенбергу? — вражено перепитав.

   Водій почав натискати клавіші радіостанції, засвітив світло в кабіні і повернувся, щоб витягнути підвішений під стелею квадратний мікрофон.

   Боже… то ви…

   Світло впало на його обличчя.

   «Плакати треба в спокої. Тільки тоді матимеш від того радість» Ніби то було вчора. «Плакати треба в спокої.» То він. Ті самі очі.

   Водій вглядався в нього з рукою, впертою в дах.

   Це ж ви… Якуб… це ви… Я вас шукав. Я приходив до того поїзда пів року. Боявся але приходив. Хотів попросити у вас вибачення. За те, що тоді так пішов, не сказавши ні слова. Приходив щоночі. Але вас не було. Потім мене забрали до клініки, і не міг приходити, але приходив у звільненнях. А потім, влітку, Крістіана, вона була зі мною в тій самій клініці, сказала мені, що люди часто тільки раз в житті бувають на якомусь вокзалі, і що не потрібно мені більше туди ходити, бо я завжди повертався такий знервований. Я їй не вірив, але не хотів з нею сперечатись, тому перестав ходити. Але знав, що ви приїдете. Знав. Бо я хочу попросити вибачення, що тоді так пішов, не попрощавшись. Не повинен був я так іти. Не повинен був. Бо ви для мене стільки зробили. А Крістіана говорить, що ви були для мене ангелом, і що кожен має такого ангела, і що то не велике диво. Бо кожному належить мати такого ангела. І мені теж належить. Бо я ж ніби добра людина. І вона мене переконує, що може вас насправді і не було, і що то мені все п’яному просто примарилось. Бо я тоді багато пив. Але вона не знає. Вона ніколи не була на Ліхтенберзі. Ніколи. На Ліхтенберг не приходять ангели. Просто не приходять. І я хочу попросити у вас вибачення, що так пішов не прощаючись.

   На хвилину замовчав. Загасив світло і сказав:

   Бо ви мене витягли з-під того поїзда, а я так собі пішов не прощаючись. Так чинити негарно. Просто негарно. І я приходив на Ліхтенберг щоб вам подякувати. Спочатку за поїзд, а потім ще більше за Крістіану. Дякую вам. Скажу їй, що то ніякий не ангел. Що то були ви. І вже не буду знервований.

   Замовк.

   Якуб в темряві знайшов його долоню і міцно її потиснув. Вони так посиділи якийсь час. Потім він відкрив двері таксі, вийшов і повернувся до готелю.

notes

1

   Julio Cortázar — аргентинський письменник

2

   Józef Hłasko — герой Варшавського повстання 1944 року