/ Language: Українська / Genre:prose_classic

Сповідь маски

Юкіо Місіма

Справжню популярність Місіма Юкіо приніс роман «Сповідь маски» («Камен-но кокухаку», 1949), написаний у традиційному для Японії біографічному жанрі — «ватакусісесецу». У ньому 24-літній автор із нечулістю досвідченого патологоанатома препарував власні почуття і юнацькі переживання, пропонуючи читачеві зазирнути туди, куди чужинців зазвичай не впускають — у свій внутрішній світ. Написана надзвичайно яскраво, книга дійсно стала сповіддю, у якій Місіма Юкіо зізнається у власному гомосексуалізмі (втім, багато дослідників вважають, що у нього не було в цьому плані чіткої орієнтації та схиляються до версії бісексуалізму) і схильності до садизму. Цей роман став фінальним акордом у його розриві з сім'єю — перед початком роботи над романом М. Ю., випускник престижного Токійського університету, звільнився з міністерства фінансів, де працював юристом. Замість кар'єри державного чиновника він обрав непевну дорогу літератора.

Сповідь маски

Краса — це страшна й жахлива річ! Страшна, бо невизначна, а визначити не можна, бо самі загадки загадав бог. Тут береги сходяться, тут усі суперечності разом живуть. Я дуже неосвічений, брате, але я багато про це думав. Яка безліч таємниць! Надто багато загадок пригнічують на землі людину. Розгадуй як знаєш і вилазь сухим з води. Краса! Стерпіти я при цьому не можу, що інша, навіть вища серцем людина і з розумом високим, починає з ідеалу мадонни, а кінчає ідеалом содомським. Ще страшніше, коли хто вже з ідеалом содомським у душі не відкидає ідеалу мадонни, і горить від нього серце його і воістину, воістину горить, як і в юні безпорочні роки. Ні, людина широка, занадто широка, я б звузив. Чортзна-що таке навіть, от що! Що розуму здається ганьбою, то серцеві суцільною красою. А чи в содомі краса?..

Втім, кому що болить, той про те й гомонить.

Ф.Достоєвський. Брати Карамазови.

Книга третя. III. Сповідь гарячого серця. У віршах *

Переклад з російської Ф.Гавриша

Розділ 1

Досить довго я твердив, ніби пам’ятаю власне народження. На це дорослі сміялись, але невдовзі, запідозривши, що з них глузують, дещо докірливо втуплювались у бліде обличчя не по роках серйозного малюка. Подеколи я вихоплювався з цим навіть перед малознайомим гостем, і бабуся, турбуючись, що онука сприймуть за недоумка, шорстко уривала мене й відсилала гратися деінде. Найпершим порухом дорослих було переконати мене науковими доводами. Партія завжди починалася показним запалом, з яким мені втовкмачували, приязно й дохідливо для дитини, що новонароджене немовля не бачить, а коли й бачить, то навряд щоб чіткі образи, здатні закарбуватися у пам’яті. І тільки вже поторсуючи мене за плече — «Що, мовляв, уторопав?» — аби остаточно розвіяти сумніви малого, вони похоплювалися, що, здається, трапили на мій гачок. «Еге, та з цим хлопчиськом слід пильнуватися, він мене підловлює, щоб випитати про «це саме»! А тоді, того й дивися, зробить безневинні оченята й давай далі: «Звідки я взявся?», або, ще гірше, «Звідки я народився?» І тут мовчання, непевна посмішка, що виказувала глибоку образу чимось не до кінця усвідомленим, і те, як уникали мого погляду, свідчили: необачність помічено. А втім, пересторога була цілком зайвою. Мені й на думку не спадало допитуватися про «це саме». А якби й спало, то хіба ж я став би хитрувати й розставляти сильця, якщо понад усе боявся образити почуття дорослих! Та скільки мені не пояснювали, ба навіть не кепкували з мене, я дедалі більше впевнювався: я таки бачив, що було відразу по моєму народженні. Не знаю, чи та картина склалася з розповідей присутніх, чи була порожньою грою моєї власної уяви. Та принаймні одне я міг вважати, що бачив на власні очі. Ночви, першу купіль по народженні. Я бачив ізсередини, як грають сонячні зайчики на краю дерев’яних ночов наді мною. Дерево висявало там, мов золото. Вода злегка колихалася, і, здавалось, її язички хочуть лизнути сонячний зайчик, але не дотягуються. А під ним вона приязно поблискувала — проміння чи то сягало туди, чи то просто відбивалося, і дрібненькі світні хвильки без упину набігали одна на одну. Найвагоміше спростування мого нібито спогаду полягало в тому, що я народився не вдень. Це сталось о дев’ятій вечора. То звідки ж увечері сонячне світло? Але навіть узятий на кпини — чи, мовляв, не електричне світло бачив, — я без особливих зусиль сягав логічно суперечної певності, що міг бачити бодай один сонячний зайчик навіть глибокої ночі. Отож певність, що гру світла на краю ночов я запам’ятав саме в першу свою купіль, стала досить тривкою.

Я народився через рік після Великого кантоського землетрусу. За десять років до цього мій дід, урядовець міністерства колоній, узяв на себе провину підлеглого в справі про корупцію і мусив піти у відставку (я нічого не прагну прикрасити. Проживши півжиття, я ще не бачив такої довірливої людини). Після цього наша родина жваво, мало не підспівуючи, покотилася по похилій. Величезні борги, секвестр, розпродаж майна, втрата родинного маєтку — за сутужними обставинами крилася рушійна сила хворобливого марнославства, що з часом посилювалось. Отож, місцем мого народження став старий найманий будинок у зовсім не найкращому районі міста. Наша домівка мала дещо бундючну залізну браму, подвір’я, кімнату в європейському стилі чи не з приміську каплицю завбільшки, два поверхи з боку пагорба і три — знизу, здавалася темною, вибляклою, але чомусь полишала незбагненне враження пихи. Кімнат, хоч і темних, було багато, служниць аж шість. Дід, бабуся, батько, мати — разом з прислугою десять чоловік — мешкали повсякдень у тому домі, рипучому, мов стара шафа. Потяг діда до великих справ і недуги та марнотратність бабусі — то була біда всієї родини. Втілюючи задуми, які вимагали спілкування з непевними людцями, гнаний мріями про заможність, дід об’їздив усю Японію. У бабусі, вихованої у добропорядному домі, його оборудки викликали лише гнів і зневагу. Душа в неї була непохитна й незламна, сповнена поетичного безуму. Хронічна хвороба мозку помалу, але неухильно підточувала її нервову систему. Проте й надавала розуму дедалі більшої, хоч і марної, ясності. Хто міг знати, що напади, які тривали до самої бабусиної смерті, були згадкою про дідові неподобства у зрілому віці!

От у такий дім і ввів батько тендітну гарну наречену — мою матір. Пологові перейми розпочалися вранці чотирнадцятого січня десятого року доби Тайсьо. А о дев’ятій вечора народилося невелике — менше двох з половиною кілограмів — немовля. На сьомий день мене вбрали у фланелеву сорочку, білизну з найкращого шовку «хабутае», кімоно у червоні цятки і винесли перед родину, де дід написав на цупкому папері «хосьо» моє ім’я, поклав аркуш на столик для підношень, а столик поставив у нішу-токонома.

Моє волосся досить довго лишалося золотавим. Але врешті-решт піддалося постійному змащуванню оливковою олією і почорнішало. Батьки мешкали на другому поверсі. На сорок дев’ятий день бабуся — мовляв, небезпечно тримати дитину на другому поверсі, — відібрала мене у матері. Я ріс у кімнаті, завжди щільно зачиненій, просякнутій запахами хвороб і старості, і моя дитяча постіль лежала поруч з бабусиним недужним ложем.

Маючи рік від роду, я скотився з третьої сходинки й розбив лоба. Бабуся саме пішла до театру, а мати вирішила трохи розважитися з батьковою ріднею. Їй знадобилося щось на другому поверсі, а я подався за нею, перечепився об її довгий поділ і впав. Звістку про це негайно передали просто до театру «Кабукі». Щойно повернувшись, бабуся зупинилась у передпокої, сперлася на ціпок і напрочуд спокійно, карбуючи кожне слово, запитала батька, що вийшов їй назустріч:

— Він уже помер?

— Ні.

Твердою, мов у сінтоїстської жриці, ходою бабуся покрокувала у дім… Напередодні четвертого дня народження я почав блювати чимось брунатним, наче кава. Викликали родинного лікаря, але він тільки й сказав, що не ручиться за моє життя. Мене наштрикали, наче подушечку для голок, камфорою і глюкозою. Пульс не промацувався ні в зап’ястку, ні на лікті. Так минуло дві години. Домашні дивилися на моє тіло.

Зібралася вся родина, принесли саван і мої улюблені іграшки. Минула ще година, аж раптом відійшла сеча. Доктор, старший матусин брат, мовив: «Житиме». Це свідчило — серце ще працює. Невдовзі сеча відійшла ще раз. Поступово на моїх щоках знову зажевріли ознаки життя. Ця хвороба — аутоінтоксикація — стала у мене хронічною. Вона навідувала мене щомісяця, то в тяжчій, то в легшій формі. Кілька разів я зазнавав криз. Моя свідомість навчилася розрізняти з кроків, чи близька до смерті хвороба, що надходить, чи ні.

Отоді й з’явився той перший, виразний до болю, спогад. Не знаю, хто саме тримає мене за руку — мати, доглядальниця, служниця чи, може, тітка. Не певен, яка це пора року. Пополуденне сонце похмуро позирає на будинки, що оточили пагорб. Тримаючись за чиюсь жіночу руку, я йду вгору, до будинків. Хтось прямує назустріч, і жінка, міцно тримаючи мене за руку, відступає убік і зупиняється. Спливаючи у пам’яті, ця картина щоразу посилюється, чіткішає і набуває нового значення. Справа в тому, що серед непевної довколишності лише образ «того, хто спускається з пагорба» вимальовується неприродно чітко. А ще в тому, що саме цей перший закарбований у пам’яті образ мучитиме і лякатиме мене півжиття.

З пагорба спускається парубок. Спереду і за спиною в нього висять барила з нечистотами. Круг лоба пов’язка-хатімакі з брудного рушника. У нього гарне рум’яне обличчя й блискучі очі. Він йде згори вниз, балансуючи під тягарем. Це асенізатор, золотар. На його ногах заношені шкарпетки-табі, підшиті гумою, й темно-сині штани в обтяжку. Я, чотирирічний малюк, не міг одірвати від нього очей. Мене вперше покликало одкровення якоїсь сили, ще не збагнутої, покликав дивовижний таємний голос. Те, що проявилося в постаті золотаря, мало прихований зміст. Бо нечистоти — то символ землі. Бо кликало мене не що інше, як лиха любов, породжена матір’ю-землею.

Я передчував, що у світі існує спопеляюча жага. А тепер, дивлячись знизу вгору на постать занечищеного юнака, я відчув палке бажання стати таким, як він, бути таким, як він. Пригадую зараз, що у тодішньому бажанні важили дві речі. Перша — його сині штани. Друга — його робота. Штани чітко позначали нижню половину його тіла, яка зграбно рухалася, прямуючи до мене. Я відчув жагучу пристрасть до його штанів. Але ще не тямив, чому.

Його робота… Щойно я почав трохи мислити, мене опосіла мрія стати золотарем — як-от інших дітей мрія стати, скажімо, генералом. Атож, темно-сині штани були істотною причиною, та аж ніяк не єдиною. Головне було в тому, що покріплювалось і розвивалося у мені в своєрідний спосіб.

Його заняття вабило мене, як вабить гіркий сум, смуток, що полонить душу. Від нього линуло до мене глибоке відчуття «трагізму». Відчуття цілковитої відданості, відчуття зневаги, відчуття близької небезпеки, відчуття дивного єднання небуття і дії повінню ринули на мене, чотирирічного, й затопили. Хтозна, чи не хибно розумів я сенс роботи золотаря. Може, я чув від дорослих про якесь заняття, а одяг юнака ввів мене в оману, і я, сприйнявши його за іншого, мимоволі потягся до його праці? В усякому разі, це найприйнятніше пояснення.

Річ у тому, що не менш сильне і споріднене з цим почуття «трагічного життя», невідомого мені, назавжди відібраного в мене, я прикладав і до водіїв уквітчаних святкових трамваїв, і до контролерів метро. Скажімо, золоті гудзики на уніформі контролера та ще запах чи то м’яти, чи то гуми, що виповнював тодішнє метро, залюбки викликали у мене асоціації «трагізму». Моя душа чомусь вичувала «трагізм» у тому, що людина живе серед цього характерного запаху. Як на мене, то місце, якого потребують мої почуття, але куди годі потрапити, життя, події, які не мають до мене жодного стосунку, люди — то й був «трагізм». Смуток, який огортав через усвідомлення, що в мене все те навіки віднято, завжди переходив на тих людей і їхнє буття, оволодівав мріями, і здавалося, через власну гіркоту я спроможуся бодай трохи прилучитися до їхнього світу.

Отож не виключено, що «трагізм», який я відчував, просто відбивав тугу раннього передчуття власної вилученості зі світу таких людей. Ще один із перших спогадів. До п’яти років я вже навчився читати й писати. Отож цей спогад також має бути з п’ятого року, бо читати я ще не вмів. Я полюбив над усе одну з численних ілюстрованих книжок, власне, малюнок на розвороті. Задивившися на нього, я не помічав нудьги довгого пополудня, та щойно хтось надходив, як я зразу, наче засоромившись, перегортав сторінку. Постійна присутність доглядальниць і служниць гнітила мене. Я мріяв про те, аби цілий день не відриватися від улюбленого малюнка. Розгорнувши книжку на цій сторінці, я відчував неймовірне збудження, а до інших сторінок був байдужий.

Малюнок зображав Жанну д’Арк з мечем і на білому коні. Кінь сердито роздимав ніздрі і кресав могутнім переднім копитом землю. Жанна д’Арк був у сріблястому обладунку, прикрашеному гербом. З-під заборола виглядало його гоже обличчя. Відважно здійнявши меча, він ставав на герць з самою смертю, чи щонайменше з могутнім і зловорожим летючим супротивником. Я вірив: наступної миті його вб’ють. Варто лише перегорнути сторінку, і я побачу його загибель. Не знаю, що саме на тому малюнку в дитячій книжці викликало таке відчуття «наступної миті»…

Але якось доглядальниця, знічев’я гортаючи книжку, розкрила її на тому малюнку і, перехопивши мій погляд, поцікавилась:

— А знаєте, паничу, що це за малюнок?

— Не знаю.

— Ніби чоловік, так? А насправді то жінка. Тут розповідається, як жінка перебралася чоловіком і пішла воювати за рідний край.

— Жінка?..

Я почувався вщент розбитим. То це не «він», а «вона»! Цей чудовий вершник не чоловік, а жінка! Що ж тепер буде (я раптом відчув могутню, хоч і незбагненну, відразу до жінок у чоловічому вбранні)? Так уперше в моєму житті помстилася дійсність, жорстоко помстилася за химери, які я вимріяв про «його» смерть. Через роки я дізнався, як оспівав у вірші смерть прекрасного вершника Оскар Уайльд:

Прекрасний лицар, що лежить забитий серед тростин і комишів…

Більше я ту книгу не розгортав. Ба навіть до рук не брав. У романі «Там, унизу» Гюїсманс пояснює, що тяга до містицизму Жіля де Ре, в якого «душа була однаково готова і до самовідданих подвигів святості, і до найжахливіших злочинів», розвинулася під впливом подвигів Орлеанської діви, які здалися б неймовірними, якби він не бачив їх на власні очі, коли указом Карла VII був призначений її охоронцем. В моєму випадку Жанна д’Арк теж відіграла важливу роль, але зовсім протилежну (тобто викликала в мені відразу).

А от іще спогад.

Запах поту. Запах поту переслідував мене, виповнював мої мрії, панував наді мною…

Чується брязкіт — дзвінкий, тихий, загрозливий. Все ближчає пісня — проста й напрочуд трагічна, раз-по-раз домішується звук сурми. «Швидше, швидше!»— підганяє мене служниця, і ось я вже тулюся до неї за нашою брамою, а серце несамовито калатає.

То повз наше подвір’я повертається з навчань військовий підрозділ. Я завжди радів, коли приязні до дітлахів вояки дарували гільзи від набоїв. А що бабуся забороняла мені їх брати, бо нібито небезпечно, до радощів додавалося потаємна втіха. Хіба ж не досить, аби приворожити будь-якого малюка, важкого тупоту солдатських чобіт, брудних гімнастерок та лісу гвинтівок над плечима? Але інше приворожувало мене й крилося за радощами від порожніх гільз — запах їхнього поту.

Аромат солдатського поту, ніби пахощі солоного вітру, прожареного до золотавості повітря, вдаряв у мої ніздрі, п’янив мене. Це чи не перший запах, який я пам’ятаю. Атож, він іще безпосередньо не пов’язувався зі статевим збудженням, але повільно, проте неухильно, будив у мені чуттєвий потяг до долі солдатів, трагізму їхньої праці, їхньої смерті, далеких країв, які їм судилося побачити.

… Ці непевні видива — перше, з чим я зіткнувся в житті. Вони бовваніли переді мною від самого початку, вирізняючись довершеністю. Жодної дрібниці не бракувало. Жодної дрібниці з того, у чому через роки я розпізнав джерело власної свідомості й учинків. Уявлення про життя, винесені мною з дитинства, постійно відхилялися від простої лінії августиніанського визначення. Безліч разів я потерпав, та й нині потерпаю, від безглуздих сумнівів, але лишаюся несхитним детерміністом, бо вважаю ці сумніви спокусою до гріха. Я почав оцінювати, який рахунок буде пред’явлено мені за життя, коли, так би мовити, ще й меню не міг прочитати. Але на той час я вдовольнявся тим, що сидів за столом, зап’явшися серветкою. Навіть те, що тепер я пишу такі чудернацькі речі, мало бути передбачене в меню, і я міг довідатися про це заздалегідь.

Пора дитинства була виставою, де плуталися час і простір. Скажімо, я завжди вважав явищами одного порядку і почуті від дорослих міжнародні новини — виверження вулкану, військовий заколот, і бачене на власні очі — напади бабусиної хвороби, довгі домашні суперечки, і події з казкових обріїв щойно почутих від бабусі історій. Світ видавався мені не складнішим від будівлі з дитячих кубиків, а так зване «суспільство», до якого я мав увійти — аж ніяк не кращим від казкового «світу». Єдине обмежувало мою свідомість. Опір, який чинився цьому обмеженню, викликав фантазії, до яких домішувався на диво всепоглинаючий, мов палке бажання, відчай.

Уночі, в ліжку, я бачив: у темряві довкола розкинулося сяюче місто. Напрочуд тихе, повне вогнів і таємниць. Обличчя тих, хто завітав туди, також, поза всяким сумнівом, позначила печать таємниці. В словах і жестах дорослих, що поночі поверталися додому, мені ввижалися таємні паролі, масонські знаки. А на їхніх обличчях відбивався полиск утоми, яку вони воліли б сховати від чужих очей. Мені здавалося: ледь торкнися такого обличчя, і відчуєш сліди дивних пензлів, якими розмалювало їх нічне місто, — так залишається на пальцях сріблястий пилок, коли торкнешся різдвяної маски.

Але я таки дочекався, щоб «ніч» підняла переді мною запону. То була вистава штукарки Тенкацу Сьокьокусай (а саме, рідкісний випадок, коли вона виступала в театрі в районі Сіндзюку; через кілька років мені привелося побачити в цьому театрі ілюзіоніста Данте, який значно перевершував Тенкацу майстерністю; проте ні Данте, ні цирк Гаґенбека, що тоді ж давав виставу «Всесвітня виставка», не справили на мене такого враження, як Тенкацу).

Легким кроком вийшла вона на сцену в шатах, наче в апокаліптичної великої розпусниці. Притаманна ілюзіоністам веледушна зарозумілість аристократа у вигнанні, гіркувата принадність, манера триматися з гідністю героїні, як не дивно, перебували в меланхолійній рівновазі з прикрасами, що вкривали її вбрання, граючи дешевим робленим блиском, грубим, мов у продажної співачки, шаром рум’ян на обличчі й пудри до пальців ніг, кричущою красою браслетів, усипаних фальшивими коштовностями. Те, що мало б порушувати рівновагу, навпаки, ніжною грою світлотіні викликало враження своєрідної гармонії. Я розумів, хоч і не зовсім виразно, що бажання «стати Тенкацу» істотно різниться від бажання «стати водієм святкового трамваю». Найпомітніша різниця полягала в тому, що в першому, сказати б, зовсім не було тієї палкої жадоби «трагізму». В бажанні стати Тенкацу я не відчував дражливого присмаку суміші жадання й болю. Та все ж одного дня, тамуючи калатання серця, я забрався до материної кімнати й відчинив шафу.

Я витяг з-поміж матусиних кімоно наймальовничіше і найяскравіше. Підперезався, немов турецький можновладець, широким пасом-обі, помальованим олійними фарбами в червоні троянди. Креповий рушник-фуросікі повив голову. Я став перед люстром — мені здалося, що моя імпровізована головна пов’язка нагадує пов’язки піратів з «Острова скарбів», і я аж розшарівся від несамовитої втіхи. Але найважче чекало попереду. Кожен мій порух, усеньке тіло аж до кінчиків пальців мусили стати гідними народження таємниці. Я запхнув за пас кишенькове дзеркальце, напудрив обличчя. Зібрав усе, що видавалося рідкісним і блискучим — сріблястий кишеньковий ліхтарик, старомодну прикрашену різьбою авторучку…

А тоді гордо ввалився до бабусі. Сам не свій від утіхи й радості, я загукав:

— Тенкацу! Я — Тенкацу! — І закружляв по кімнаті.

Бабуся лежала хвора. Крім неї, у кімнаті були мати, хтось сторонній і служниця-доглядальниця. Моє збудження зосередилося на усвідомленні того, скільки очей дивляться на Тенкацу, роль якої я граю; я не помічав нікого, крім себе. Аж раптом в очі впало обличчя матусі. Вона ледь зблідла й сиділа наче трохи розгублена. А зустрівши мій погляд, одразу опустила очі.

Я все зрозумів. Наринули сльози.

Що саме я тоді зрозумів, або майже зрозумів? Чи не був то перший крок у роздумах, яким присвятив я роки — про «каяття, що передує злочину»? А може, я відчув, яка самотність відбивається в очах, що любовно дивляться на мене, й осягнув, як втрачу власну любов?

… Служниця зловила мене. Мене вивели з кімнати й витрусили з непристойного вбрання, наче курку общипали.

Потяг до перевдягання посилювався, відколи я почав ходити в кіно.

Так тривало до дев’яти років.

Якось я пішов на музичний фільм «Фра-Дияволо». І досі не можу забути виконавця ролі Дияволо, вбраного в придворні шати, на подолі яких маяла довга мереживна облямівка. Коли я сказав, що хотів би вбратися отак та надягти таку перуку, хлопчина-студент, що жив у нас на правах батькового учня, презирливо розреготався. А я ж бо знав, що він сам потішає служниць, зображаючи в челядні, мов актор театру «Кабукі», принцесу Яеґакі!

Після Тенкацу мене приворожила Клеопатра. Снігового дня наприкінці року я ублагав знайомого лікаря повести мене в кіно. Під Новий рік глядачів було обмаль. Лікар вмостив ноги на бильця й закуняв. І я, зданий на власну волю, дивився, як зачарований. На царицю Єгипту, яку незліченні раби вносили до Риму в химерному стародавньому паланкіні. На її меланхолійні очі з вкритими шаром фарби повіками. На її надприродне вбрання. А потім — на її напівоголене бурштинове тіло, що з’явилося з-поміж перських килимів. Криючися від очей бабусі та батьків (вже спізнавши насолоду злочину), перед молодшими братом і сестрою я віддавався розкошам перевдягання Клеопатрою. Чого чекав я від жіночого вбрання? Пізніше я відкрив сподівання, схожі на мої, в Геліогабалі, імператорові часів занепаду Риму, цьому руйначеві стародавніх богів, цій королівській дичині декадентів.

Я хотів би нагадати два засновки, наведені вище. Перший засновок — золотар, Орлеанська діва й пахощі солдатського поту. Другий — Тенкацу Сьокьокусай і Клеопатра. Але треба згадати ще один. Під час знайомства з усіма приступними для дитини казками мені ніколи не подобалися королівни. Я любив тільки королевичів. А надто — королевичів, яких убивали, яким судилося загинути. І взагалі, юнаків, яких убивали.

Але я ще не все розумів. Чому з героїв численних казок Андерсена глибокий слід у моїй душі залишив тільки чарівний юнак з «Феї троянд», якому тієї миті, коли він цілував троянду — прощальний дарунок коханої — її підступний брат перетяв ножакою горло. Чому в казках Уайльда мене причарувало тільки мертве тіло рибалки, викинуте морем з русалкою в обіймах, з «Рибалки і його душі»?

Зрозуміло, я достатньо полюбляв і те, що звичайно люблять діти. Мені подобалась Андерсенова казка «Соловейко», мене, як кожного малюка, тішили книжки з малюнками. Але моя душа неспроможна була здолати потягу до смерті, ночі, крові. Мене настійно переслідували видіння «королевичів, яких убивають». Хто ж міг мені розтлумачити, чому так солодко уявляти постаті тих королевичів, відверто окреслені трико, а водночас і їхню люту смерть. Тут варто згадати угорську казку, малюнок до якої, надрукований у три фарби, напрочуд реалістичний, надовго полонив моє серце. На малюнку королевич вдягнений у чорне трико, рожевий, гаптований золотом по грудях, камзол, синю, підбиту червоним, пелерину, підперезаний зелено-золотавим паском. Металевий шолом у нього зелений, піхви меча червоні, шкіряний сагайдак зелений. Його ліва рука в рукавичці білої шкіри стискає лук, з-під правиці він кидає мужній і водночас тужливий погляд понад верхівки вікового лісу, звідки ось-ось з’явиться жахлива пащека дракона, що летить по нього. В очах юнака — готовність до смерті. Якби королевичу судилося вийти переможцем у двобої з драконом, його чарівливість неабияк підупала б у моїх очах. Та, на щастя, королевичу випало на долю загинути. От тільки його долі бракувало довершеності. Щоб урятувати сестру й одружитися з прекрасною королевою фей, королевич мусив подолати випробування семикратною смертю, але, завдяки чарівному діамантові в устах, він щоразу оживав і врешті-решт досягав щастя. Щойно описаний малюнок зображав мить перед першою смертю, коли королевича мав розшматувати дракон. Далі королевич мусив «утрапити в тенета до велетенського павука, який насичував його тіло отрутою і зжерав», втонути у воді, згоріти у вогні, бути зажаленим на смерть бджолами та зміями, кинутися в провалля на незліченні вістря нагострених мечів, бути побитим камінням, «що падало з неба дощем». Як саме він приймав смерть у драконовій пащі, описувалося до найменших подробиць. Приблизно отак:

«Дракон хижо роззявив пащу й схопив королевича. Як боляче було, коли ікла вп’ялися в юне тіло! Ось королевич уже роздертий на дрібні шматочки, і раптом його тіло зрослося, він вийшов живісінький з драконової пащеки. На відважному королевичу не лишилося жодної подряпинки. А дракон цю ж мить повалився на землю й сконав».

Я перечитував цей уривок сотні разів. Лише одне видавалося в ньому непробачною хибою — речення «На відважному королевичу не лишилося жодної подряпинки». Я читав те і відчував, що автор мене зрадив, допустився прикрої помилки. Аж раптом мені сяйнуло відкриття. Виявилося, що можна, коли читаєш, затулити пальцями слова від «і раптом» до «дракон». Після цього те, що лишалося, було близьке до ідеалу. І текст звучав так:

«Дракон хижо роззявив пащу й схопив королевича. Як боляче було, коли ікла вп’ялися в юне тіло! Ось королевич уже роздертий на дрібні шматочки, цю ж мить повалився на землю й сконав».

Дорослим таке викреслювання, запевне, видалося б нісенітницею. Але я — малий, зарозумілий, самозакоханий прискіпливий дослідник — хоч добре усвідомлював, що вислови «роздертий на дрібні шматочки» і «повалився на землю й сконав», суперечать один одному, не хотів поступитися жодним.

Мені подобалося також уявляти власну смерть на полі бою. Втім, справжньої смерті я боявся більш від будь-кого. Коли я доводив до сліз покоївку, а наступного ранку бачив, як вона, посміхаючись, ніби нічого й не сталося, подає сніданок, я вичитував у її посмішці всілякі відтінки. Посмішка видавалася переможною й зловісною. Напевне, служниця замислила помсту, хоче мене отруїти. До грудей підкочувала хвиля жаху. Все ясно: суп з квашеної сої-місо отруєно. Такого дня я, зрозуміло, вже не торкався супу. І щоразу, підводячись з-за столу, втуплювався покоївці просто в вічі: що, мовляв, не вийшло? Здавалося, жінка по той бік столу дивиться на остаточно вистиглий і аж ніби трохи запорошений суп з неприхованим жалем, хоч і силкується приховати розчарування, що злочинні наміри її не вдалися.

Співчуваючи моїй слабості й оберігаючи від поганого впливу, бабуся не дозволяла мені гратися з хлопцями, тож моїми товаришами по іграх були, якщо не рахувати служниць і доглядальниць, три обрані особисто бабусею з-поміж сусідських дівчинки. Оскільки найменший шум — грюкіт дверей, іграшкова сурма, борюкання, будь-який інший звук — віддавався невралгічним болем у бабусиному правому коліні, наші ігри були навіть тихішими, ніж звичайно у дівчаток. Мені куди більше подобалося на самоті читати, будувати щось із кубиків, мріяти про що забажаю, малювати.

Коли народилися сестра та брат, батько подбав, щоб вони росли на волі, як належить дітям (тобто не передоручив їх бабусиним турботам), але я не дуже-то й заздрив їхній свободі та вседозволеності.

А от у гостях у двоюрідних сестер все було інакше. Я мусив поводитися, як належить хлопцеві! Коли мені йшов сьомий рік, навесні, перед вступними іспитами до школи, в домі однієї з них — назвемо її, скажімо, Суґіко — сталася пам’ятна подія. Двоюрідна бабуся не могла нахвалитись, як я виріс, і бабуся піддалася на вмовляння і дозволила мені за обідом дещо незвичне. Налякана нападами аутоінтоксикації, про яку я вже згадував, вона досі забороняла мені їсти «рибу з зеленою шкірою». Отож я не знав навіть смаку білого м’яса палтуса, камбали, морського карася, картоплю діставав лише протерту через ситечко, ніколи не куштував солодощів з бобів, печиво їв тільки галетне, та ще бісквіти й вафлі, а з фруктів — лише дрібно посічені яблука і зрідка — дольку мандарина. Тому першу в житті «зелену рибу» — жовтохвоста — я поглинав з невимовним задоволенням. Її незвичний смак означав для мене перше визнання власної дорослості, але до нього щоразу домішувався острах — «острах зрілості», який бентежив мене й заважав смакувати як слід.

Суґіко була квітуча, життєрадісна дитина. Коли мені випадало в них ночувати, і нас укладали спати поруч, я видивлявся на неї захоплено й заздрісно: я ж бо довго не міг заснути, а вона, щойно торкнеться подушки, відразу засинала, ніби вимикалася. В гостях у Суґіко я був куди вільніший, ніж у себе вдома. А що тут не було уявних ворогів, які зазіхали на мене, тобто батька й матері, бабуся заспокоювалася сама й давала спокій мені. Тут-бо не треба, як удома, весь час стерегти мене. От тільки не вмів я втішатися свободою. Наче хворий, що тільки-но підвівся після хвороби, я почувався скуто, ніби пригнічений невидимим обов’язком. Я б краще просто поніжився в ліжку. А тут від мене вимагали, хоч і не казали вголос, бути справжнім хлопцем. І починалася нещира гра. Бо я вже починав, щоправда не зовсім виразно, розуміти нескладний механізм: те, що інші бачать, як удавання, відбиває мій порух до власного єства, а те, що комусь видається справжнім мною, якраз і є гра.

Оце нещире удавання змушувало мене, наприклад, пропонувати погратися в війну. Звісно, яка там війна проти двох дівчисьок — Суґіко та другої двоюрідної сестрички! Тим більше, що у вдачі вони не мали нічого від амазонок. Моя пропозиція погратися у війну випливала з хибного почуття обов’язку — не підлещуватися до дівчаток, завдати їм клопоту.

І от надвечір дім і двір перетворювалися на поле нашого нудного і невправного бою. «Тах-тах-тах» — наслідувала з-за кущів Суґіко туркіт кулемета. А що на це слід було якось реагувати, я забігав у дім; коли ж за мною влітали, татахкаючи, малі воячки, хапався за груди й падав на підлогу посеред кімнати.

— Що з тобою, Ко-тяне? — занепокоєно підбігали до мене дівчатка.

І я відказував:

— Це загибель на полі бою!

Я уявляв свою скоцюрблену постать на долівці і неабияк втішався. Було невимовно приємно усвідомлювати, що тебе смертельно поранено. Я був певен, що не відчув би болю, навіть якби мене прошила справжня куля…

Дитинство…

Ось я і дійшов до цієї знаменної події. Для мене нинішнього вона — втілення мого дитинства. Бо тоді я відчув: нею дитинство назавжди прощається зі мною. У мене виникло відчуття, що час, який досі містився в мені самому, спливає, зупиняється перед картиною і починає точно копіювати людей, рухи й звуки на ній; і в міру того, як копія стає досконаліша, сама картина розтає без сліду в потоці часу, залишаючи мені лише відбиток — жалюгідне, хоч і схоже, опудало мого дитинства. Гадаю, для кожного дитинство наготувало таку подію. От тільки ці події видаються незначними, не вартими такої назви, тож часто-густо й минають непоміченими.

Ось як це було.

Літнього дня святковий хід лавиною ринув до нашої брами. Бабусю любив робочий люд, тож заради її немічних ніг та малого онука — мене — процесія проходила повз нашу браму. Взагалі-то маршрут був інший, але звичайно проводир завертав колону на трохи кружну дорогу повз наш дім.

Разом з домашніми я стояв перед ворітьми. Залізна брама з візерунками була розчахнута на обидва боки, бруківка перед нею чисто споліснута водою. Уривчастий гуркіт барабанів наближався.

Мало-помалу і сумна мелодія пісні пожежників стала пробиватися крізь галас свята, звістуючи справжню мету цієї начебто нісенітної метушні. Я відчув у ній гіркоту низькопробності єднання людини й вічності, єднання, можливого тільки через якесь благочестиве безпутство. Серед нерозбірливих звуків поступово вирізнилися металеве клацання проводиревої патериці, нерівний гуркіт барабана, вигуки носіїв святкового паланкіну-мікосі. Душа моя співала, аж подих перехоплювало і годі було встояти на місці (проте після цього великі сподівання завжди озивалися в мені не радощами, а болем). Настоятель сінтоїстського храму, що крокував з патерицею попереду, був у масці лисиці. Коли золотаві очі таємничого звіра, що минав мене, втупилися, мовби чаруючи, в мої, я вчепився в полу когось із домашніх, бо відчув непереборне бажання втекти світ за очі від насолоди, майже жахкої, якою виповнювала мене та процесія. Адже хіба що втечею можна зарадити тому, від чого забагато сподівався, що занадто вимальовував у власній уяві!

Ось пронесли на плечах повиту солом’яним перевеслом скриню для жертвоприношень, легковажно підстрибуючи, проплив малий паланкін-мікосі, і став наближатися величний чорно-золотий головний паланкін. Ще здалеку було видно, як, наче птах на хвилях, хилиться то в один, то в інший бік золотий фенікс на його верхівці, і гомін натовпу, сліпучий блиск і коливання викликали в нас якусь святкову тривогу. Навколо мікосі не продихнути від тисняви, наче в штиль в отруєному випарами тропічному повітрі. Ліниво й зловісно поколисуючись на оголених плечах юнаків, він, здавалося, палахкотів жаром. Червонобілі линви, чорно-золоте поруччя, і, поміж стулок дверей, — темний простір метр на метр, де, розхитуючись навсібіч і підстрибуючи, просто серед безхмарного літнього дня, не криючись, владарювала квадратна порожнеча ночі.

Мікосі вже перед нашими очима. Парубки, як один, у коротких кімоно, з-під яких виглядає голе тіло, несуть крок по кроку паланкін, він рухається, мов п’яний. Раз-по-раз хтось потикається, але не схоже, щоб вони дивилися під ноги. Молодик з величезним віялом гасає довкола носіїв і викрикує пронизливо, підбадьорюючи їх. Ось паланкін загрозливо хилиться. Але новий несамовитий вигук — і він знову вирівнюється.

Хтозна, може дорослі відчули, як від гурту, що рухався дорогою, війнуло непогамовною силою, бо рука, за яку я тримався, штовхнула мене назад. Хтось гукнув: «Стережися!» Що було далі, не пам’ятаю. Мене тягли за руку через подвір’я до дому. Тоді через передпокій, у дім. Разом з кимось я збіг на другий поверх і вискочив на балкон. Із затамованим подихом дивився на чорний натовп носіїв паланкіну, що вчинив набіг на наше подвір’я.

Я довго думав, яка сила штовхнула їх на таке. Це годі збагнути. Бо хіба можна припустити, що кількадесятеро молодиків заздалегідь змовилися занапастити наш садок?

А вони добряче витолочили його. Ото було свято! Давно остогидлий мені садок важко було впізнати. Паланкін не проминув жодного кутка. Хряскотіли під ногами кущі. Я намагався бодай якось пояснити собі, що коїться. Мені здавалося, закрижаніла тиша чергується з безтямним гуркотом, наче врівноважує його. Спалахами скипали кольори — золотий, червоний, фіолетовий, зелений, жовтий, синій, білий, — і час від часу якийсь один — то золотий, то червоний, мовби поглинав усі інші. Лише одне я бачив чітко, і саме воно лякало, засмучувало й виповнювало мене незрозумілою мукою. Вираз найрозпуснішого, найницішого захвату на обличчях носіїв мікосі.

Розділ 2

Вже понад рік я зазнавав мук дитини, якій дісталася химерна іграшка. Мені було дванадцять.

Час від часу іграшка раптом надималася, ніби натякаючи, що може бути вельми цікавою, аби знати, як з нею обходитися. Але про це якраз і не було ніде написано, отож щоразу, як іграшка виявляла бажання погратися, я губився. Іноді приниження і нетерпіння посилювалися настільки, що я був ладен мало не занапастити її. Та кінець-кінцем здавався і тільки безпорадно позирав на примхливу іграшку, яка таїла у собі солодку таємницю і не думала її розкривати.

Я вирішив більш безсторонньо прислухатися до забаганок іграшки.

Трохи розваживши, я зрозумів: у неї власні уподобання, її схильності, так би мовити, мають певний порядок. До цього порядку належали, передусім, спогади раннього дитинства, тоді — оголені юнаки, бачені влітку біля моря, плавці в басейні храмового парку, смаглявий парубійко — чоловік двоюрідної сестри, хоробрі герої численних пригодницьких книжок. І ще донедавна той порядок не вирізнявся у моїй свідомості з інших поетичних послідовностей.

Іграшка також підносила голівку перед картинами смерті, крові, сталевих м’язів. Варто було глянути на фронтиспіси пригодницьких журналів, що їх потай позичав мені батьків студент, — із кривавим двобоєм на мечах, з молодим самураєм, що розпанахує собі живіт, з солдатом, підтятим кулею, який, зціпивши зуби, затискає рану на грудях, а кров скапує з-поміж пальців на гімнастерку, з мускулястим, ще не надміру затовстим, бо невисокого розряду, борцем сумо, і іграшка одразу зацікавлено зводилась. Хоч, може, слушніше б сказати не «зацікавлено», а «хтиво» або «жагуче».

У міру розуміння цього, я навчався свідомо й обраховано викликати приємне відчуття. Дійшло й до відбору, впорядкування. Якщо малюнок у журналі мене не задовольняв, я перемальовував його кольоровими олівцями і покращував на власний розсуд. Так поставали юний цирковий артист, уражений кулею в груди, рибалка з розтрощеним від падіння черепом і заюшеним кров’ю обличчям… От тільки в школі мені було не до уроків, так я боявся, що поки мене нема, вдома знайдуть ці жахливі малюнки у шухляді для книжок. А пошматувати й викинути намальоване я не міг, бо ним замиловувалася моя іграшка. Отак моя іграшка марнувала дні й місяці, не здогадуючись навіть про своє вторинне призначення — так звану «погану звичку». Не кажучи вже про головне…

А довкола мене заходили всілякі зміни. Покинувши оселю, де я народився, родина роз’їхалася у два будинки, між якими, втім, не було й півкварталу. Відтоді ми замешкали нарізно: в одному — я з бабусею й дідом, у другому — батьки з братом і сестрою. Незабаром батько в урядових справах виїхав у закордонне відрядження і довго мандрував Європою. А щойно повернувся, то разом з матір’ю переїхав знову. Він раптом запрагнув, хоч і дещо запізно, повернути мене до власної сім’ї, отож після сцени прощання з бабусею, наче з новітньої мелодрами, перевіз мене до нового помешкання. До бабусі з дідом тепер було кілька зупинок електричкою і ще трохи трамваєм. Бабуся день і ніч побивалася, тулячи до грудей мою фотокартку, і варто було мені порушити виборону нею умову бодай раз на тиждень приїздити з ночівлею, щоб у неї стався напад. Отак я, дванадцятирічний, надбав закохану в мене до нестями шістдесятирічну жінку.

Тим часом батька перевели на службу до Осаки, поки що без сім’ї. Якось я, радий, що через застуду не пішов до школи, приволік до своєї кімнати альбоми — їх привіз батько на згадку про закордон — і почав знічев’я роздивлятися. Особливо зачарували мене путівники по музеях Італії з фотографіями грецьких скульптур. Чорно-білі репродукції знаменитих картин, щоправда, лише з оголеною натурою, теж припали мені до вподоби — навіть більше за кольорові. Певно, через ту просту причину, що вони нагадували фотокартки живих людей.

Мені вперше потрапили до рук такі альбоми. Скнаруватий батько боявся, аби діти не замацали їх пальцями (а може й переймався, що я надміру захоплюсь оголеними жінками на репродукціях — як же він мене погано знав!), тому й ховав альбоми до шафи щонайдалі. А я й собі не сподівався знайти там щось більш захопливе, аніж на фронтиспісах журналів. Більше дивуючись із того, що сторінки перегортаються не в той бік, як у нас, я дійшов майже до кінця, аж раптом з’явилася картина, що, як мені здалося, чигала на мене.

То був «Святий Себастян» пензля Ґвідо Рені з генуезького Палаццо Россо.

Він був прив’язаний до похилого чорного дерева на тлі похмурого тіціанівського лісу в присмерку. Невимовно гарний оголений юнак. Схрещені високо над головою зап’ястки прип’яв до стовбура грубий мотуз. Тіло його прикривав тільки шмат рядна, пов’язаний навколо стегон. Мені сяйнуло, що це страсті святого. Проте картина, автор якої сповідав, як багато хто в пізньому Відродженні, еклектизм естетичних принципів, мала відчутний язичницький присмак. Адже в цьому тілі Антіноя не було й сліду жалюгідного стражденства християнських страстотерпців — тільки молодість, тільки краса, тільки світло, тільки розкоші.

Незрівнянне біле тіло сяяло на тьмяному тлі. Мускулясті руки гвардійця, звичні напинати лук і здіймати меч, підтягнуті вгору без видимої напруги, зв’язані зап’ястя схрещені якраз над волоссям. Обличчя ледь помітно звернуте догори, широко розплющені очі задивилися на ореол в небі. На випнутих грудях, втягнутому животі, трохи вивернутому стані — не страждання, а якась насолода, сумна, наче музика. Якби дві стріли глибоко не вп’ялися під пахву і в бік, здалося б, то римський атлет надвечір прислонився у садку до дерева перепочити. Стріли увігналися в його напружену досконалу юну плоть, виповнили тіло полум’ям невимовних розкошів і страждання, запалили зсередини. На картині не цебеніла кров, не було стріл без ліку, як на звичних образах святого Себастяна, лише тихі витончені тіні двох стріл лежали на мармуровій шкірі, наче тіні двох гілочок на кам’яній плиті. Але це я помітив і усвідомив потім.

А тієї миті, коли я поглянув на картину, все моє єство струснула безбожна насолода. Кров шугнула в голову, нутрощі скипіли, немов у гніві. Частка моєї плоті, вирісши до небувалих розмірів, повнилась, як ще ніколи доти, мало не розриваючись, жагучим чеканням дії, картала за невігластво, неподобно пульсувала. Рука несамохіть зарухалася, хоч ніхто її цього не вчив. Я відчув: з мене шалено вивергається щось темне й водночас засліпливе. І не встиг втямити, що до чого, як наринуло п’янке запаморочення і затопило мене.

… Минуло досить багато часу, перш ніж я вжахнувся, поглянувши на стіл перед собою. Яскраве мереживо від клена за вікном оздобило чорнильницю, підручники, словник, фотографію в альбомі, блокнот. Бризки білої каламутної рідини впали на тиснені знаки на підручнику, підставку чорнильниці, ріжок словника. Де-не-де вони лежали понурими сумними краплями, де-не-де блищали, мов очі мертвої рибини… На щастя, в останню мить порухом руки я врятував альбом.

Так уперше я спізнав ejaculatio й уперше, відрухово, незграбно, познайомився з «поганою звичкою».

(Цікавий збіг: Гіршфельд серед картин, які особливо подобаються збоченцям, першою ставить саме «Святого Себастяна». Звідси неважко виснувати, що у збоченців, особливо вроджених, в більшості випадків потяг до збочення і садистичні нахили пов’язані й важкорозрізнимі. Перекази твердять, що святий Себастян народився в середині III століття, дослужився в Римі до командира преторіанської гвардії і скінчив коротке — трохи більше тридцяти років — життя мученицькою смертю за віру. Рік його загибелі, 288, прийшовся на правління імператора Діоклетіана. Імператор, колишній простолюдин-трудар, користувався глибокою шаною і вирізнявся м’якосердям, проте намісник у Римі, Максиміан, був непримиренним ворогом християнства. Тому юний нумідієць Максиміліан, який через притаманну християнам миролюбність ухилявся від військового обов’язку, дістав смертний вирок; з релігійних причин стратили й центуріона Марцела. На такому історичному тлі неважко зрозуміти мученицьку смерть святого Себастяна. Коли вийшло на яв, що командир гвардійців потай навернувся до християнства, допомагає ув’язненим за віру і навіть намагається схилити до християнства градоправителя, Діоклетіан прирік його на смерть. Якась побожна вдова прийшла поховати зрешечене стрілами тіло, але виявилося, що в ньому ще жевріє життя. Дбайливий догляд поставив Себастяна на ноги. Та він, не корячись імператорові, знову почав хулити римських богів, отож цього разу його забили до смерті киями.

Атож, воскресіння Себастяна — не що інше, як прояв чуда. Бо як інакше могли загоїтися рани від незліченних стріл! Аби краще пояснити особливості моєї тодішньої гострої чуттєвої втіхи, зважуся навести, попри його недосконалість, написаного значно пізніше вірша в прозі.

Святий Себастян

(вірш у прозі)

Якось за вікном класу я помітив непоказне дерево, що хилилося під вітром. І аж серце зайшлося: яке ж воно гарне! На моріг падала його домірна заокруглено-трикутна тінь, гілки, простершися навсібіч, наче рамена свічника, підтримували тягар зелені, а з-під її окрайки виглядав прямий, мов п’єдестал чорного дерева, стовбур. Як довершений, без жодної вади мистецький твір і, разом з тим, не позбавлене нальоту вишуканої недбалості природи, дерево стояло у просвітленому мовчанні, немов творець самого себе. То справді був твір. Може, навіть музичний. Камерний твір німецького майстра. Музика, де вчувалася мирна божественна, чи бодай релігійна, насолода, врочиста й приязна, як візерунок на килимі… Тож і не дивно, що для мене подобизна форми дерева до музики була повна значущості, і незглибиме, невимовне почуття, яке виникло у мить, коли вони, поєднавшись, зміцнівши, набувши нової глибини, полонили мене, було не просто ліричним, а нагадувало тьмаве запаморочення від музики поспіль з вірою.

«Чи це не те саме дерево? — раптом запитав я себе самого подумки. — Чи не до нього був прив’язаний за руки юний святий? Чи не цей стовбур зросила рясно, мов краплі дощу, чиста кров? Чи не римське це дерево, до якого притискалося в корчах, палаючи у смертних муках (останніх із земних страждань і розкошів), молоде тіло?»

Згідно з житіями мучеників, юного командира гвардійців, власника зграбного, мов у раба зі Сходу, улюбленця імператора Адріана, тіла і безжальних, як море, очей бунтівника, скарали за поклоніння забороненому богові в ті перші роки царювання Діоклетіана, коли імператор мріяв про довершену владу, якій, як летові птаха, ніщо не може завадити. Зухвалець був гожий і гордовитий. Його шолом щоранку прикрашала біла лілея — дарунок юних римлянок. А під час короткого перепочинку серед виснажливих денних вправ її стебло вигиналося над мужнім обличчям, наче шия лебедя.

Ніхто не знав, звідки він родом і з яких країв. Але люди передчували, що юнак із статурою невільника й поглядом спадкоємця трону не затримається тут. Що цей Ендіміон — пастир ягняти. Що саме його обрано для найзеленіших пасовищ.

А дівчата вважали, що його спородило море. Бо в його грудях вчувався шум хвиль. Бо в глибині його очей, як у кожного, хто народився на узбережжі, та мусив розлучитися з морем, назавжди відбилася залишена на згадку таємнича лінія морського обрію. Бо його подих був гарячий, як вітер з моря в розпал літа, і духмяний, як викинуті на берег водорості.

Чи не була краса, дарована Себастянові, молодому командирові гвардійців, красою стратенця? Чи не через те, що раніше за нього самого осягнули його лиху долю, кохали юнака гожі римлянки, ладні тішити всі п’ять чуттів кривавим м’ясом і беручким — до кісток — вином?

Кров шалено вирувала в його плоті, чекаючи недалекої вже миті, коли ту плоть пронижуть стріли, і можна буде ринути назовні. Невже могли жінки не відчути той нездоланний порив крові? Ця доля не лиха. Аж ніяк не лиха. Жорстока, так, і горда. Чи навіть блискуча.

Може, навіть посеред солодкого поцілунку його чоло не раз судомила ще за життя смертна мука. Адже він і сам передчував, хоч непевно, що в кінці шляху на нього чекає не що інше, як мученицька смерть. А з-поміж звичайного люду його вирізняє не що інше, як знак гіркого талану.

… Отож того ранку Себастян залишив ложе на світанні, бо безліч справ не дозволяли воїнові вилежуватись. Передранішній сон — сороки, віщунки біди, злетілися зграєю до нього просто на груди і б’ють крильми, затуляючи вуста, — ще витав в узголів’ї, хоч пахощі морської трави, які лило невибагливе ложе, його щонічний притулок, мав би навіяти сни про море. Натягаючи біля вікна неприємно рипкий обладунок, він дивився, як на далекому небокраї понад лісом, що оточив храм, заходить за обрій сузір’я Маззарот. І велична споруда язичницького храму перед очима зроджувала на його обличчі найдоречнніший вираз майже нестерпного презирства. Він згадав ім’я бога єдиного, пробурмотів кілька віршів з Писання. І раптом, ніби його ледь чутний голос тисячократ посилився, від храму, просто від колонади, що розкраяла зоряний небосхил, озвався громом величний і могутній голос. Здавалося, заговорило саме небо, ринула лавиною якась громада. Він посміхнувся й опустив очі. І побачив, що під вікно вже зійшлися на щоранішню таємну молитву дівчата, і лілеї в їхніх руках ще спали у передсвітанковому сутінку…)

Була середина зими мого сьомого шкільного року. Ми призвичаїлися і носити довгі штани, і кликати одне одного на ймення (у початківці вчитель вимагав додавати до прізвища «сан». А яка нестерпна була заборона відкривати коліна навіть у розпал літа! Найбільша радість від довгих штанів була в тому, що підв’язки панчіх більше не стискатимуть стегна), і пошивати в дурні вчителів, і частувати одне одного в буфеті, і гасати у джунглях, тобто в ліску за школою, і жити в гуртожитку. Я не знав тільки останнього. Бо батьки про всяк випадок, мовляв, надто хворобливий, дістали дозвіл тримати мене вдома, хоч на той час гуртожиток для старшокласників був майже примусовим. Але, зрозуміло, головна причина полягала в тому, щоб я, бува, не зіпсувався. Мало хто ходив у школу з дому. В останньому семестрі сьомого класу до цього нечисленного гурту приєднався ще один учень. То був Омі. За якийсь бешкет його вигнали з гуртожитку. Поки я цього не знав, то не звертав на нього особливої уваги, але через печатку «поганих нахилів», яку виразно витаврувало те вигнання, мої очі наче прикипіли до новачка.

— Ну й ну! — наблизився до мене добродушний товстун з ямочками на щоках. Я вже знав, що зараз удостоюся чергової таємниці. — Що я тобі зараз розкажу!

Я одірвався від батареї парового опалення. Ми вийшли в коридор і зупинилися біля вікна, яке дивилося на майданчик для стрільби з лука, де гуляв вітер. То було постійне місце наших таємних нарад. — Знаєш, цей Омі… — сердега заздалегідь зашарівся, неспроможний вимовити вголос. У п’ятому класі він рішуче уникав розмов про «це саме», під вагомим приводом: «Це все брехня! Я вже знаю». А дізнавшись, що в когось із однокласників батька розбив параліч, усерйоз радив триматися від хлопця подалі — хвороба, мовляв, заразна.

— То що там Омі? — відказав я грубувато, як завжди в школі, хоч удома був гречний, як дівчинка.

— Цей Омі вже має досвід з жінками, от що! Їй-право, не брешу!

Це було вірогідно. Він уже двічі, як не тричі, залишався на другий рік, був кремезний, а його обличчя вирізняла з-поміж нас розбуяла юність. Його вроджена схильність до безпричинних образ здавалася навіть шляхетною. Для нього не існувало людини, не вартої лайки. Таку вже він мав вдачу, що ображав і брав на кпини відмінника тільки за те, що він відмінник, вчителя — за те, що він вчитель, поліцая — за те, що поліцай, студента — за те, що студент, службовця — за те, що службовець.

— Ге?! — Мені раптом згадалось, як вправно Омі чистив зброю на заняттях з військової справи. Пригадалася його підтягнута постать взводного — улюбленця лише викладачів фізкультури й військової справи з-поміж усіх учителів.

— Ось чому… Розумієш, ось чому, — приятель безпутно, як уміють тільки старшокласники, пирхнув, — у нього отакенна та штука. — Підлови його на «баламута» і помацай. Сам побачиш!

Гра у «баламута», традиційна забавка шестий семикласників, була, як і кожна справжня гра, мало не хворобливою пристрастю. У неї грали серед білого дня, привселюдно. Скажімо, хтось стояв собі й ловив гав. Інший підкрадався до нього і зненацька сягав рукою до цілі. Треба було спритно хапонути роззяву й миттю відскочити. Тоді переможець мав право гукати:

— Ого-го яке! Ого-го яке воно в нього!

Як виникла ця розвага, ніхто не замислювався, але вважалося, вона має право на існування хоча б тому, що надто вже кумедно було дивитися на бідолаху, який упускав затиснуті під пахвою підручники абощо, щоб затулити обома руками поцілене місце. Проте точніше б сказати, учасників гри тішила можливість насміхатися ніби зверхньо над спільним соромом, вивільненим через сміх і виявленим на розпашілих щоках того, хто постраждав.

А потерпілий мав обурено вигукнути:

— Ти — баламут!

І глядачі хором підхоплювали:

— Він — баламут!

Омі був тут мастаком. Коли він підкрадався до когось, успіх був забезпечений. А втім, переможені нібито не дуже й рятувалися. Бо можна було й собі сподіватися на помсту. Але помститися вдавалось не завжди. Омі собі походжав, застромивши руку в кишеню, отож захоплений зненацька, він миттю утворював подвійний щит з руки в кишені і другої зовні.

Слова приятеля наче посіяли в моїй душі отруйне зілля. Доти я, як усі, вважав «баламута» цілком невинною грою. Але товаришеві слова змусили мене поставити в один нероздільний ряд те, що я завжди підсвідомо розрізняв, — оту «погану звичку» — моє особисте життя, і цю гру — життя суспільне. Саме так, адже його слово «помацай» одразу й мимоволі виповнило мене відчуттям їхнього виняткового збігу. Більше я в «баламута» не грав. Мене лякала мить, коли я підстережу Омі, але ще більше — мить, коли Омі підстереже мене. Відчуваючи, що гра ось-ось вибухне (а спричинитися до неї, як до сварки чи бійки могла найменша дрібниця), я відходив від гурту і здалеку втуплювався лише в Омі.

… Тим часом Омі починав впливати на нас, хоч ми цього ще не усвідомлювали.

От, скажімо, шкарпетки. Натоді школу вже просякав військовий дух, згадувалися заповіти славетного сьоґуна Енокі — «мужність і простота», отож яскраві шарфи й шкарпетки заборонили. Форма була визначеною: ніяких шарфів, сорочка біла, шкарпетки чорні, або, в крайньому разі, однотонні. Омі єдиний з усіх не відмовився від білого шовкового шарфу і візерунчастих барвистих шкарпеток.

Цей перший порушник заборони умів надавати своїм діям високого імені бунту. Він добре розумів, як вабить хлопчаків мистецтво, зване бунтом. Перед викладачем військової справи, селюком-унтером, наче той був його підлеглий у таємному товаристві, Омі зумисне неквапом обгортав шию білим шовковим шарфом і по-наполеонівськи розхиляв на обидва боки поли пальто з блискучими гудзиками.

Та коли до бунту приєднується темний натовп, він стає жалюгідним наслідувачем. Щоб, по можливості, уникнути цього й натішитися лише чудовим смаком бунту, ми запозичували з заколотницьких учинків Омі лише яскраві шкарпетки. Не був винятком і я.

Ранком у галасливому перед уроками класі ми теревенили, посідавши замість стільців на столи. Той, хто приходив у шкарпетках з небаченим досі візерунком, вмощувався, підсмикнувши холоші штанів. А що обнову помічено, відразу сповіщав вигук:

— Ого, шикарні шкарпеточки!

«Шикарний» було в наших вустах найвищою похвалою. Але і той, хто так казав, і той, кого хвалили, пам’ятали, як спогорда поглядав Омі, з’являючись, як завжди, перед самим шикуванням.

Якось уранці після рясного снігопаду я вибрався до школи значно раніше, ніж звикле. Бо напередодні ввечері мені подзвонив приятель і запропонував перед уроками погратися в сніжки. Як завжди, коли назавтра чекало щось цікаве, я довго не міг заснути, а вранці прокинувся, щойно зайнялося на світ, і попри ранній час подався до школи. Снігу нападало по кісточки. Сонце ще не зійшло, тому сніг не прикрашав краєвид, а робив його похмурим. Немов бруднуватий бинт, він прикривав рани міста. А чарівність місту саме й дають його рани. Їдучи до школи в іще порожній електричці, я дивився з вікна, як над фабричними кварталами сходить сонце. Краєвид гарнішав на очах. Зловісно вишикувані димарі й виступи шиферних дахів наче сахалися від пронизливого реготу масок снігу, висвітлених вранішнім сонцем. Здавалось, у театрі масок снігового краєвиду ось-ось розіграється трагічна сцена — чи то революція, чи то бійка. Обличчя перехожих у світлі, що його відбивав сніг, були бліді, наче в змовників.

Коли я зійшов на своїй станції, то почув, як із даху транспортної фірми обік вокзалу накрапує тала вода. Важко було позбутися враження, ніби то падають сонячні промінці. Вони один по одному кидалися з криком у наношений підошвами на асфальт бруд і розбивалися вщент. А один навіть утрапив мені за комір…

У шкільній брамі ще не виднілося нічиїх слідів. Була замкнена й сторожка.

Я прочинив вікно свого сьомого класу на першому поверсі й задивився на сніг у лісі. Серед дерев, схилом, від гуртожитків до хвіртки на задньому дворі підіймалася дорога. Чиїсь великі сліди відбилися на ній і далі, до самого вікна. Під вікном сліди повертали назад і зникали за будівлею ліворуч, де були кабінети.

Хто ж це з’явився такої рані? Вочевидь, він прийшов через хвіртку, зазирнув до класу, впевнився, що нікого нема, і самотою попростував за кабінети. З учнів мало хто користувався хвірткою. Ходила плітка, ніби один із таких, Омі, йде до школи просто від жінки. Але ж він завжди з’являється перед самим шикуванням! Я не міг уявити, хто б іще міг залишити такі великі сліди.

Я вистромився з вікна і напружив зір, придивляючись до залишків свіжої землі в слідах. Той, хто їх залишив, мав міцну й тверду ходу. Невимовна сила вабила мене. Закортіло пірнути вниз головою, обличчям просто у слід. Але уповільнена реакція, як завжди, втримала мене від раптового поруху, тож я залишив портфель на парті й поволі поповз на вікно. Гачки форми чіплялися за кам’яне підвіконня, вдавлювались у мої недужі ребра, завдаючи гіркувато— солодкого болю. Коли я з вікна спустився на сніг, цей легкий біль приємно випружив мої груди і сповнив трепетом небезпеки. Я приміряв власні боти до слідів. Сліди, начебто й великі, майже співпали з моїми. Я і не подумав, що їх, скоріше за все, залишили такі ж школярські боти, як і мої. Тоді це, певно, не Омі. Проте від бруднуватих слідів віяло якоюсь спокусою, непевними сподіваннями, попри усвідомлення, що вони можуть бути марними. З Омі пов’язувалася лише частка моїх сподівань; мною рухав швидше мстивий потяг до невідомця, який посмів прийти раніше за мене й заплямувати сніг слідами.

Тамуючи подих, я скрадався по слідах.

Немов з каменя на камінь, переступав я зі сліду в слід — то на чудову чорну землю, то на торішню траву, то на брудний злежалий сніг, то на брук. І раптом похопився, що моя хода достеменно така, як сягнистий крок Омі.

Я проминув пасмо тіні за кабінетами й опинився на пагорбі перед просторим спортмайданчиком. І трьохсотметровий овал бігової доріжки, і змережане горбками поле поспіль укривав іскристий сніг. У кутку поля тулились одна до одної дві височенні модрини, і їхні видовжені тіні перекреслили засніжений краєвид — так природа позначає велич веселою похибкою. Велетенські дерева стриміли вгору, і синє зимове небо, відблиски снігу внизу і навскісне проміння вранішнього сонця надавали їм вишуканості ліпнини; з тріщин кори на сухих гілках і стовбурах раз у раз сухозліткою сіявся сніг. Здавалося, його ледь чутний шелест розноситься луною навсібіч, у такому спокої дрімали дахи шкільних гуртожитків ген за спортмайданчиком і ліс за ними.

Сяєво перед очима на мить засліпило мене. Засніжений краєвид мав у собі свіжість руйновища. Адже цю несправжню спустошеність укривали безмежні світло й блиск, які зустрінеш хіба на стародавніх руїнах. А на краю звалища, на снігу, що вкривав п’ятиметрову завширшки бігову доріжку, видніли величезні латинські літери. Найближче до мене — кружало О. За ним М. А найдалі — подовжна риса І.

То був Омі. Сліди, що я простежив, вели до О, далі від О до М і, нарешті, до постаті Омі, який саме човгав ботами по снігу посеред І, трохи похиливши голову над білим шарфом і застромивши руки в кишені пальта. Його тінь зухвало простяглася по снігу рівнобіжно до тіней модрин.

Я зліпив сніжку, відчуваючи, як пашать щоки.

Метнув її. Але не докинув. Проте він недбало обернувся у мій бік, закінчуючи літеру І.

— Егей! — заволав я і на диво завзято припустив щодуху стрімким схилом, хоч побоювався, що Омі навряд чи зустріне мене прихильно. І раптом до мене долинув його гучний голос:

— Гей! Не затопчи літери!

Цього ранку він був якийсь інший. Омі, що ніколи не вчив уроків, ба чи й виймав підручники з шухляди, що з’являвся до школи з руками в кишенях і спритно тягнув час, поволі скидаючи пальто, перш ніж стати в стрій, сьогодні марнував ранок на самоті; мало того, привітав грубувато-приязною, як ні в кого більше, посмішкою мене, з ким досі обходився, як зі шмаркачем! Як я чекав на ту посмішку, на ті чисті блискучі зуби!

Але чим ближчало його всміхнене обличчя, тим меншало запалу, який щойно викликав вигук, у моїй душі — наставала тяжка гризота. Все занапастило «розуміння». Мене вражав, а точніше, руйнував його образ, створений мною, острах, що приязну посмішку викликало просто те, що хтось збагнув його слабість.

У мить, коли я побачив витоптані на снігу велетенські літери «ОМІ», я напівсвідомо осягнув безодню його самоти. І глибинну, чи й зрозумілу йому самому, спонуку, яка так рано привела його до школи. Якби мій кумир принизився зараз переді мною і став виправдуватися, ніби прийшов погратись у сніжки, я б позбувся чогось куди важливішого, аніж його власна втрачена гідність. Мені кортіло мерщій піти деінде.

— Сьогодні, певно, пограти в сніжки не доведеться, — врешті спромігся я. — Я думав, нападає більше.

— Егеж, — буркнув Омі, напускаючи недбалий вигляд. Його здорове обличчя затверділо, відроджуючи звичну, майже болісну зневагу до мене. Очі визивно зблиснули в намаганні знову побачити в мені дитину. А мене чарував його біль, викликаний опором, ставленим схованій у глибині душі вдячності за те, що я не прохопився й словом про літери на снігу.

— А рукавички в тебе дитячі!

— Дорослі теж носять вовняні.

— Бідолаха, навіть не знаєш, яка на дотик шкіра! А ну ж бо!

Він притис вологі від снігу шкіряні рукавиці до моїх розпашілих щік. Я відсахнувся. Але гостре відчуття наче випалило на щоках тавро. Я відчув, як яснішають мої спрямовані на нього очі.

… Відтоді я покохав Омі.

Коротше кажучи, то було моє перше в житті кохання. Причому з присмаком плотської жаги.

Я не міг дочекатися літа, бодай його початку. Бо лише тоді я зможу побачити його оголене тіло. А в душі таїлося іще одне бажання, якого я сам соромився. Бажання побачити ту його «штуку». Телефон моєї пам’яті помилково з’єднується то з однією, то з другою парою рукавичок. Мені здається, що з цих двох пар — шкіряних і білих святкових, про які мова далі, одну я пам’ятаю насправді, а другу тільки уявляю. До його неотесаного обличчя, мабуть, більше пасували б саме шкіряні. А може саме через те, що обличчя в нього неотесане, йому більше б личили білі. Неотесане обличчя…

Хоч я і висловився так, гадаю, то просто від враження, яке справляло обличчя єдиного юнака серед дітлашні. Він вирізнявся саме статурою, бо на зріст був не найвищий у класі. Строга, схожа на морську, шкільна форма не личила недорослим хлопчакам, і з нас усіх тільки в Омі відчувалися достатня для форми вага й, так би мовити, значущість. Скоріш за все, не я один позирав на м’язисті плечі й груди, які вгадувалися під темносинім сержем форми, не тільки заздрісно, але й закохано. Його обличчя ніколи не полишав вираз тамованої зверхності. Це почуття, гадаю, з тих, що, діткнуте, тільки розгоряється. Провалені іспити, вигнання з гуртожитка…

Схоже, ці прикрощі здавалися йому символом нездійсненних бажань. Яких? Мені раптом сяйнуло, що певні бажання породжує в ньому дух «зла». Але розмах його підспудної гри, такому, як я, поза сумнівом, годі осягнути. Вже з обличчя, де над округлими смаглявими щоками задирливо випиналися вилиці, а під домірним, м’ясистим, трохи задертим носом стягувалися в симпатичну нитку губи та було міцне підборіддя, відчувалось, яке повнокровне в нього тіло. Це вбрання могло прикривати тільки душу дикуна. Хто б подумав, що він має «внутрішній світ»! Єдине, що можна було сподіватися в ньому — подобизна незнаної нам, загубленої в незапам’ятній давнині досконалості. Подеколи в нього виникала забаганка подивитися розумні не за віком книжки, які читав я. Найчастіше я ховав їх з непевною посмішкою. І не тому, що соромився.

Мені боляче було відчувати, що він цікавиться книжками і виявляє в цьому невправність, отже, втрачає свою неусвідомлену довершеність. Мені було боляче, що цей рибалка забуває рідну Іонію. Вивчаючи зусібіч його постать — у класі, на спортмайданчику, я створив його уявний портрет — цілісний, без єдиної вади. Тому й не можу знайти на його образі, який залишився в моїй пам’яті, жодної плямки. Не можу видобути з пам’яті про Омі жодного недоліка з тих, які так необхідні в романі — дивацтв, кумедних звичок, сукупність яких і надає книжковим героям життєвості. Зате я видобуваю з образу Омі у власній пам’яті багато іншого. Безмежне розмаїття й химерні відтінки. Ось що я знайшов у ньому: суть довершеності життя — його брови, його чоло, його очі, його ніс, його вуха, його щоки, його вилиці, його губи, його підборіддя, його потилицю, його шию, забарву його рум’янцю, колір його шкіри, його силу, його груди, його руки і так без кінця. І не тільки це. Я вилаштував власну систему вибору й уподобань. Це через нього я не симпатизую розумовцям.

Це через нього я не прихильний до однокласників в окулярах. Це через нього я полюбив силу, повнокровність, невігластво, грубуваті жести, недбалу розмову, смуток, властивий плоті, непідвладний ніяким розумовим зусиллям. За всіма канонами логіки таким низькопробним уподобанням нібито не було звідки взятися! Але де кличе плоть, для логіки місця нема. Потяг зникав, щойно поставало інтелектуальне порозуміння. Варто було знайти у комусь бодай одробину розуму, як виникала настійна потреба оцінити той розум. А у взаємодії, якою є кохання, від іншого вимагаєш того ж, чого й від себе, отож душа, яка шукала в комусь темноти, потребувала і собі бодай короткочасного «бунту проти розуму». А це було вже неможливо. І мені лишалося тільки задивлятися звіддаля з пристрасною байдужістю, у твердій рішучості не перемовитися й словом, на власників плоті, не занечищеної розумом, — гультяїв, моряків, рибалок, солдатів. Може, мені легше жилося б десь у тропіках серед дикунів, не знаючи мови. Аж тепер я розумію, звідки мрії про спечне бурхливе літо жарких країв, які я плекав змалку… Так от, білі рукавички.

У нашій школі було заведено зодягати їх на свято. І щойно натягнеш ті білі рукавички з меланхолійно-блискотливими ґудзиками на зап’ястках і трьома задумливими строчками на тильному боці долоні, як зринало враження тьмяного актового залу, отримуваної в дарунок звичної коробки печива фабрики Сіодзе, — ясного святкового дня, який, здавалося, мусить запастися з веселим тріском, не закінчившись.

То було взимку — на День заснування імперії. Цього ранку Омі теж незвично рано прийшов до школи.

До шикування було ще задосить часу. Сьомий клас знаходив жорстоку розвагу в тому, щоб зганяти шостий з підвісної колоди в шкільному дворі. Семикласники, які попри зовнішнє презирство до таких дитячих розваг, відчували в душі, що ще самі не награлися досхочу, відганяючи від колоди менших, показували: це не по-справжньому, тільки про людське око, для жарту. Отож шостий клас зібрався колом віддалік і стежив за невгамовними старшими, наче на видовиську. Гра полягала в тому, аби скинути супротивника з добряче розгойданої колоди.

Посереду з виглядом несамовитого вбивці переступав з ноги на ногу в захисній позиції Омі, виглядаючи нового суперника. Ніхто з однокласників не міг зрівнятися з ним, тож кількох сміливців, які скочили на колоду, його спритні руки вже скосили просто у паморозь, що зблискувала у вранішньому сонці. Після чергової перемоги Омі, наче боксерчемпіон, потрясав над собою стуленими кулаками у білих рукавичках, вітаючи глядачів. Шестикласники плескали в долоні, забувши, як він їх щойно розганяв.

Я не відводив очей від його рук у білих рукавичках. Вони рухалися безстрашно і водночас напрочуд точно. Наче лапи звіра, вовченяти. Раз у раз рука розтинала вранішнє зимове повітря, мов оперена стріла, і влучала в бік супротивникові. Хто зістрибував, а хто гепався у паморозь сідницями. Інколи після вдалого поштовху Омі заточувався на слизькій, блискучій від інею колоді, щоб віднайти рівновагу. Але сила й спритність м’язів невдовзі повертали його у вихідну нищівну позицію.

Колода безсторонньо, мірно погойдувалася з боку в бік.

… Мене раптом охопили дивна бентега, неспокій, коли годі і стояти на місці, і годі зрушити. Те, що я відчував, нагадувало запаморочення від хитання колоди, але й дещо інше. Запаморочення мало, так би мовити, нервову природу, мою внутрішню рівновагу порушувало те, що я пильно стежив за кожним його порухом. На цьому тлі зітнулися дві сили. Одна — інстинкт самозбереження, друга — прагнення ще глибше, ще сильніше порушити рівновагу в собі самому. Та сила — химерний, прихований, майже не усвідомлений, але владний потяг до самогубства.

— Що, самі боягузи зібралися? Ну, хто сміливий? — Омі погойдувався на колоді, упершись у боки руками в білих рукавичках. На лудженій кокарді його кашкета зблискувало ранкове сонце. Я ще не бачив його таким гарним.

— Ану, давай я!

Мить вигуку точно визначило прискорене серцебиття. Так було щоразу, коли я піддавався власному бажанню. Вийти туди, стати там, — то були для мене не стільки неминучі, скільки передбачені дії. Через це я довго хибно мав себе за «вольову людину».

— Та облиш, де тобі до нього! — Під глузливі вигуки я виліз на край колоди. Послизнувся, чим викликав нову зливу кепкувань.

Омі привітав мене тим, що по-блазенському скривився. Він досхочу корчив дурня, вдаючи, ніби зісковзує. Вимахував руками з розчепіреними пальцями, глузуючи з мене. А мені його пальці здавалися спрямованими в мене вістрями небезпечної зброї.

Наші долоні в білих рукавичках кілька разів ляснули одна об одну. І щоразу я відлітав від його дужого поштовху. Я зрозумів, що він хоче виставити мене на посміховисько, тому вмисне стримує себе, аби моя поразка не була передчасною.

— Оце так! Ну, ти й силач! Мені кінець! Ой, падаю!.. Дивись! — Висолопивши язика, він знову вдавав, ніби ось-ось упаде.

Мені було нестерпно боляче бачити, як він по-блазенському кривиться, як руйнує цим, сам того не відаючи, свою вроду. Помалу відступаючи під поштовхами, я опустив очі. І миттю дістав штурхана в бік правою рукою. Щоб не впасти, я несамохіть вчепився у його пальці. І виразно відчув, які вони на дотик під білою рукавичкою.

Наші погляди зустрілися. Лише на мить. З його обличчя зник блазенський вираз, його виповнила майже загадкова простодушність. Де й ділися ворожість, злість і щось чисте, непереборне забриніло тятивою. А може, то була гра моєї уяви. Спробуй-но блазнювати, коли тебе стягають за пальці з колоди і ти втратив рівновагу! Проте я сприйняв не лише трепетну силу, що змайнула блискавкою, коли зустрілися пальці наших рук, але й те, що Омі вичитав у короткому погляді моє кохання до нього — до нього одного.

Ми зірвалися з колоди майже водночас.

Мені допомогли підвестися. Омі допоміг. Рвучко підсмикнув мене за руки й мовчки обтрусив мою форму. В нього самого лікті й рукавички вимазалися брудом, якого вистачало під полиском паморозі. Я докірливо позирав на нього знизу вгору. Бо він рушив, взявши мене під руку.

Власне кажучи, походжати попідруч або приязно обіймати один одного за плечі не було дивиною: адже всі ми вчилися разом з першого класу. Пролунав сигнал до шикування, і всі юрбою подалися на плац. Не було чогось особливого і в тому, що ми з Омі йдемо попідруч, і в тому, що ми обоє звалилися з колоди — й на таке надивишся в грі донесхочу.

Але я відчував невимовну насолоду від того, що міг зіпертися на його руку. Чи не тому, що я був недолугий від народження, до моїх радощів завжди домішувалися тривожні передчуття. Але цього разу сила, пружність його руки, здавалося, розливаються через мою руку по всьому тілу. Я відчув, що ладен іти отак на край світу. Та щойно ми дійшли до плацу, як він звичайнісінько собі випустив мою руку й попрямував до свого місця в шерезі. І навіть не озирнувся. Під час усієї церемонії я несамохіть переводив погляд з бруду на власних білих рукавичках на бруд на білих рукавичках Омі. Він стояв п’ятим від мене.

Я не додавав до нез’яснимої сердечної прихильності до Омі ні свідомої, ні навіть підсвідомої оцінки. При найменшій спробі свідомого зосередження зникало моє справжнє «я». Якщо кохання без тривалості й розвитку взагалі існує, то саме в моєму випадку. Кожен мій погляд на Омі був наче «перший погляд», точніше — «первісний погляд». Цьому сприяла підсвідомість, що оберігала невинність моїх чотирнадцяти літ від руйнівного зовнішнього впливу.

Чи це і є кохання? Навіть у такому особливому коханні, чистому на вигляд, яке поверталося потім не раз, був питомий смак падіння й руйнації. Падіння, гріховнішого за падіння будь-якої людської любові, руйнації чистоти, найгіршої з руйнацій світу. Однак у цьому першому в житті коханні, неподіленому коханні до Омі, я ховав, мов пташина під крилом, невинне плотське бажання. Мене спантеличувало те, що це було не бажання щось здобути, а «спокуса» в чистому вигляді.

Принаймні в школі, а надто на нудних уроках, я не міг одвести очей від його профілю. Хіба ж було приступне щось більше для мене, несвідомого, що любити — це потребувати й бути потрібним. Для мене любов — то обмін загадками, які від цього не розгадувалися швидше. Моє прихилисте серце здатне було лише уявляти, що матиме за це якусь винагороду.

Через легку застуду я не пішов до школи, і тільки з’явившися на уроки наступного дня, дізнався, що вчора був перший за восьмий клас, весняний, медогляд. Довелося приєднатись до кількох хлопців, які теж пропустили огляд і були відправлені до медпункту.

Блакитне полум’я газової горілки ледь угадувалося в промінні сонця, яке заливало кімнату. Відгонило карболкою. Ніде й сліду особливого блідо-рожевого запаху впрілого молока, звичного для днів медогляду, коли сюди набивалися голі хлоп’ячі тіла. Скулені, притихлі, ми познімали сорочки.

На ваги піднявся хирлявий хлопчак, як і я, схильний до застуд. Я поглянув на його вкриту дитячим пушком непоказну бліду спину, і раптом зродився спогад. Я згадав, як знемагав від бажання побачити голого Омі. І зрозумів, що нерозважливо й необачно прогавив зручну нагоду — медогляд. А тепер лишалося лише чекати нової — от тільки невідомо, доки.

Я сполотнів. Ця бліда гусяча шкіра заледенила моє голе тіло болісним каяттям. Я ковзнув порожнім поглядом по рубцях від щеплення віспи на власних недолугих руках. Лікар назвав моє прізвище. Я став на ваги, наче під шибеницю, де вже сповіщено мою страту.

— Тридцять дев’ять з половиною! — вигукнув помічник-санітар нашому лікареві.

— Хоч би до сорока дотяг! — промимрив той собі під ніс, занотовуючи в картку «39,5».

Подібні образи я мусив терпіти на кожному медогляді. Проте сьогодні було легше: втішало, що Омі немає поруч і він не бачитиме мого приниження. Ця дрібна втіха раптом переросла мало не в насолоду…

— Так, наступний! — Санітар нецеремонно підштовхнув мене в спину, та я навіть не кинув на нього, як завжди, невдоволеного ображеного погляду.

Не варто думати, ніби я не здогадувався, бодай непевно, як саме моє перше кохання сповістить про власний кінець. Може, тривога, зроджена цим передчуттям, якраз і таїлась у самій серцевині насолоди. Перший день літа був для нього мовби примірка чи репетиція на сцені. Літо наче вислало наперед перший день, аби передивитися вбрання і впевнитись: усе готове, недоглядів немає. Про перевірку сповіщали літні сорочки, в яких цього дня люди повиходили на вулицю.

Попри спеку, я застудився, в мене боліло горло. Разом з приятелем, який слабував на живіт, ми рушили до медпункту за довідками про звільнення від уроку фізкультури (тобто дозвіл бути присутнім, але нічого не робити).

Звідти на спортмайданчик ми плентались якнайповільніше. Адже виправа до медпункту чудово виправдувала запізнення, тож ми намагалися якомога скоротити нудний залишок уроку фізкультури, де доведеться сидіти без діла й дивитися на інших.

— Ну й спекота! — Я зняв кітель.

— Ти що, в тебе ж простуда! Ще примусять робити вправи!

Я знову безпорадно впакувався в кітель.

— А моєму хворому животові це не зашкодить! — Наче знущаючись, приятель стягнув свій кітель.

На цвяхах, вбитих у стінку павільйону, були порозвішані не тільки кітелі, а й сорочки. Із тридцятеро наших однокласників юрмилися біля турніків надворі. На противагу похмурому павільйону для занять у негоду, моріг і ями з піском біля турніків аж сяяли. Я сильніше, ніж завжди, відчув, як дошкуляє власна неповноцінність. Сердито покашлюючи, я попростував до турніків.

Миршавий фізкультурник навіть не глянув на довідку, яку я йому вручив.

— На турнік! Омі, покажи, як підтягатись!

Я почув, як хлопці нишком кличуть Омі. На фізкультурі він раз у раз десь зникав, і ніхто не знав, чим він займається. От і тепер він неквапом вийшов з затінку дерев, на листі яких грало сонце.

Серце моє закалатало: на ньому не було навіть сорочки, лише біла спортивна майка. Чиста білина майки здавалася кричущою на тлі смаглявої шкіри. Білий колір немов ширив навсібіч пахощі. На цьому наче гіпсовому тілі рельєфно вирізнялися чіткі обриси грудей і дві цятки сосків.

— Що, підтягатись? — похмуро, але не без самовпевненості поцікавився він у вчителя.

— Атож, давай!

Зарозуміло й ледачкувато, як ото люди з добре розвиненим тілом, Омі нахилився до ями під турніком. Поводив долонями по вологому піску. Випростуючись, стріпнув рукою об руку й поглянув на турнік над собою. В його погляді зблиснула блюзнірська рішучість, травневі хмари й блакитне небо, що на мить відбилися в його зіницях, зіщулились у холоді презирства. Стрибок блискавицею пронизав його тіло. І за мить воно вже висіло на двох руках, гідних прикраси з татуйованих якорів.

— Ух! — як один, глухо видихнули однокласники. Всі відчували, що захоплено вітають не просто силу й спритність, а вищість у юності, у житті. Їх здивувало й волосся, що рунилося в нього під пахвами. Не один із хлопчаків чи не вперше в житті побачив, що тут може рости таке рясне над міру, наче клопотлива мурава, волосся. Мов бур’ян улітку, якому мало одвірка і він наповзає на кам’яні сходи, волосся в Омі заповнювало глибоко врізані пахви й сягало аж по обидва боки грудей. Два буйних чорних травники красувались у сяєві сонця, і несподівано біла шкіра поруч з ними здавалася майже прозорою, як пісок. На його руках заграли тверді виступи, м’язи плечей здійнялися, наче літні хмари, травники під пахвами поглинула темрява тіні, груди злегка затремтіли, торкнувшися турніка. Він підтягався ще і ще.

Міць життя, безцільне буяння сили життя — ось що бентежило хлопців. Їх аж приголомшило відчуття надміру, що є в житті, нестримності, відсутності будь-якої ясної мети, окрім життя самого по собі, зловісної у своїй самодостатності повноти. Життя проточувало плоть Омі непомітно для нього самого, захоплювало його, ламало, вихлюпувалося назовні, щомиті намагаючись підкорити його. Життя було люте, мов недуга. Його тіло, вражене неприборканим життям, тримала на цьому світі лише шалена сила самовідданості, яка дозволяла не страшитися хвороби. А тим, хто боявся заразитися, це тіло віщувало лихо… Хлопчаки розгублено позадкували.

Мої відчуття були схожі на їхні, але не в усьому. Це буяння (яке, втім, увігнало мене в краску) першої ж миті збудило мою плоть. Я занепокоївся, щоб не помітили інші, бо був у літніх штанях. Та навіть якби не це, однаково мою душу виповнювала не тільки безжурна радість. Хоч я побачив те, чого так прагнув, шок від несподіванки, навпаки, вилився в інше почуття.

То були ревнощі…

Знаком завершення чогось значного відбився у моїх вухах звук, з яким Омі зістрибнув на пісок. Я заплющив очі, струснув головою. І сказав сам собі, що більше Омі не люблю.

То були ревнощі. Ревнощі, настільки жорстокі, що через них я самохіть зрікся любові до Омі.

Може, з цього стану, з цієї хвилини почали пробиватися в мені перші паростки потреби школити себе по-спартанському (написання цієї книги — один з її виявів). Я, що малим через власну недолугість і обожнювання інших не наважувався прямо глянути людині в обличчя, відтоді встановив для себе непорушний закон — «бути сильним». І винайшов особливу вправу — їдучи електричкою додому, я дивився пасажирам просто в обличчя, хто б вони не були. Більшість, завваживши, що миршаве бліде хлоп’я навпроти втупилося в них, не те щоб лякались, а невдоволено відверталися. Мало хто сам починав розглядати мене. Я вважав за свою перемогу, коли сусіда навпроти відводив очі. Отак поступово я навчився дивитися людям в обличчя…

… Переконавши себе, що коханню край, я швидко забув його. Забулася й найпевніша ознака любові — erectio. Щоправда, моя плоть і надалі повставала несамохіть, і ще довго я на самоті віддавав данину «поганій звичці», яка до цього спонукала. Хоч я вже орієнтувався в питаннях статі незгірш від інших, проте не страждав відчуттям власної несхожості.

Не вважаючи винятково вірними, ортодоксальними лише відмінні від моїх власних еротичні пристрасті, я, водночас, і не помилявся щодо товаришів, тобто не думав, що в них ці пристрасті такі самі, як у мене. Найбезглуздіше було те, що витончені уявлення про кохання між чоловіками й жінками та шлюб я почерпнув зі своїх улюблених романтичних оповідей, достеменно як наївна дівчина. Кохання до Омі я викинув на смітник нерозгаданих загадок, навіть не завдавши собі клопоту розібратися, що то, власне, було. Якщо я пишу зараз «любов» і «кохання», це не значить, що так само я розрізняв їх і тоді. Я і гадки не мав, що між пристрасним коханням і тим, що я розумів під «життям», існує важливий зв’язок.

Та все одно я інтуїтивно тягся до самотності. Це виявлялось у безпричинній гризоті — я вже згадував, як змалку мене бентежила необхідність колись стати дорослим. Відчуття дозрівання завжди викликало неприродний, гострий неспокій. Коли кравцеві доводилося підгортати добрячий запас у холоші, бо за рік я встигав вирости зі штанів, у нас, як і в кожному домі, позначали олівцем на підпорці мій зріст. Для цього домашні збиралися в чайній кімнаті, і щоразу позначка, вища попередньої, правила за нагоду невибагливо порадіти Й покепкувати з мене. Я силувано посміхався. Бо передчував непевну небезпеку, яка тільки й чекає, щоб я зрівнявся з дорослими зростом. Невиразний острах перед майбутнім посилював мої розбіжні з дійсністю мрії, але водночас підштовхував до «поганої звички», яка відволікала від них. І не викликала заперечень.

— До двадцяти тобі точно не дожити! — брав хтось із друзів на кпини мою недужність.

— Що за дурниці ти верзеш! — кривив я у силуваній посмішці обличчя, проте, відчував напрочуд солодке, розчуливе прагнення, щоб так і сталось.

— Ладен побитися об заклад!

— Я лише можу закластися, що проживу довше, — відказував я. — Якщо, звичайно, ти поставиш на те, що я помру.

— Згода! — І з бездушністю юності приятель додавав: — От тільки ти запевне програєш!

Не тільки я, а й ніхто в класі не мав під пахвами такої буйної порості, як Омі. В нас тільки пробивалися слабкі паростки. Тому я й не звертав раніше на це місце особливої уваги. А тепер воно перетворилося на якусь невідчепну ідею — і лише через пахви Омі.

У ванній кімнаті я став подовгу вистоювати перед дзеркалом; воно відбивало моє голе тіло без прикрас. Я був немов каченя, яке вмовило собі, що теж стане лебедем, коли виросте. Не як у героїчній казці, а зовсім навпаки. І як завжди, гризота тонкою кригою стягувала мою душу, мимоволі відвертаючи мене від сподівань, що мої плечі колись стануть такими, як в Омі, що мої груди колись стануть такими, як в Омі, до віддзеркалених перед очима нічим не схожих його плечей, нічим не схожих до його грудей. Точніше, навіть не гризота діймала мене, а певність, віра, що мені нізащо не стати таким, як Омі.

На картинах жанру «укійое» доби Ґенроку обличчя закоханих часто напрочуд подібні. І поширений ідеал краси у грецькій скульптурі майже однаковий для чоловіків і жінок. Чи не в цьому таємне торжество любові? Чи не прихована в любові глибинна течія нездійсненного палкого бажання повної схожості з коханим? Чи не звідси те трагічне збурення, коли прагнуть здійснити неможливе, вдавшися до протилежних крайнощів? Тобто чи не з неспромоги досягти повної подобизни у взаємній любові постає той стан душі, коли прагнуть поглибити несхожість, і це виливається в загравання? А найсумніше, що збіжність може існувати лише як швидкоплинна примара. Адже якщо навіть закохана здобудеться на сміливість, а закоханий стане соромливим, у прагненні тотожності вони неминуче залишать позаду межі єства одне одного і, розминувшись, полинуть врізнобіч — у пустку.

Ось чому мої ревнощі, настільки бурхливі, що змусили мене самохіть зректися любові, все ж лишалися любов’ю, осяяні її таємною врочистістю. Врешті-решт я полюбив єдине, що мав «таке, як в Омі» — парость у себе під пахвами, що поволі, несміливо пробивалася, росла, чорнішала…

Настали літні канікули. Але для мене той довгожданий антракт виявився затяжним, та вимріяна учта — безрадісною.

Малим я трохи слабував на груди, отож лікарі заборонили мені великі дози ультрафіолетового проміння. Біля моря можна було сидіти на сонці щонайбільше півгодини. Порушення заборони негайно відзивалося гарячкою. Я досі не вмів плавати, бо й у школі мене звільняли від занять у басейні. А що в подальші роки в мені дедалі зростав і час від часу збурював моє єство «чар моря», невміння плавати змушує замислитись.

А втім, тоді море ще не вабило мене так нездоланно, просто, аби якось змарнувати літній сезон, що так не відповідав мені й викликав незбагненні бажання, я виїхав разом з матір’ю й малюками до моря в А. Я раптом похопився, що сам-самісінький на стрімчаку.

Я щойно забрів до нього, шукаючи разом з малими на березі проток між скелями, де грали блискучі рибки. Їм це заняття швидко набридло, бо вони чекали чогось цікавішого. Тут нагодилася служниця — кликати нас на пісок, під парасольку, до матері, та оскільки я вередливо відмовився, забрала лише брата з сестричкою, полишивши мене самого.

Літнє пополуденне сонце раз у раз поляскувало долонею по поверхні моря. Затока була суцільною велетенською круговертю. У морській далечині тупцювали на місці мовчазні літні хмари, напівзануривши у воду статечні, суворі, мов у пророків, постаті. Їхні м’язи були блакитнувато-білі, мов алебастр.

Довкола ані душі, окрім хіба курортників на яхтах і човнах біля берега та рибалок на суденцях, що нерішуче завмерли ген у морі. Все огорнула незвичайна тиша. До вух лише інколи долинало ніби тріпотіння крилець невидимих метушких комах — то вітерець над морем грайливо звіряв мені свої химерні таємниці. Берег у цій місцині творили пласкі, лагідно похилі до моря скелі; бескидів, як мій, стриміло лише кілька. Загрозливо вигнута вперед хвиля надбігала, ковзаючи поверхнею моря. Скельки, що забігли зграйкою у воду, хоч і намагалися ставити їй чоло, високо зводячи для рятунку білі пінні руки, та ніби водночас прагнули забутись у потопі й вирушити в плавання, порвавши земні зв’язки. Але опуклість вже точилася далі і, так само мірно, накочувалася на берег. За щитом берега щось прокидалось і підводилось. Підіймалась і хвиля, показуючи всім, хто насмілиться стати перед нею, нагострене лезо велетенської сокири, що нею море врубується в берег.

Густо-синій ніж гільйотини падав, розбризкуючи білу кров. І тієї миті, коли хвиля ринула в кипінні слідом за відтятою головою, у ній, наче в розширених останньою смертною мукою людських очах, відбивалася неземна блакить чистого неба. Поточені скелі, які ховались усім рядом у білій піні, коли хвиля накривала їх, нарешті з’являлися з-під води, прощальним блиском вітаючи її рештки. А я спостерігав зі стрімчака, як метушаться в сліпучому сяєві раки-самітники і застигають у безрусі краби.

До відчуття самотини не забарились домішатися спогади про Омі. Так було щоразу. Самотність Омі, сповнена життя, самотність, зроджена путами життя — мрії про неї змушували й мене прагнути бути самотнім незгірш від нього, бажати насолодитися, як він, нинішньою, порожньою перед повнотою моря, самотністю — бодай зовні такою, як у нього. Я один мав зіграти дві ролі — власну й Омі. А для цього треба було знайти хоча б дещицю спільного. Відштовхуючися від неї, я б міг свідомо удавати, ніби перетворююся на нього й насолоджуюсь самотністю (яка для нього була, скоріш за все, несвідомим почуттям), більше того, сягнути в марних мріях певності, що й Омі знайома радість, яку відчуваю я щоразу, коли бачу його.

Відколи мене причарував образ святого Себастяна, я набув звички схрещувати руки над головою щоразу, як роздягався. От тільки тіло в мене було недолуге, без сліду себастянової пишноти. І зараз я несамохіть прибрав такої пози. Кинув погляд під пахву. І вибухнув незбагненним збудженням.

… З приходом літа в мене під пахвами проріс чорний моріжок — хоч і не так рясно, як в Омі. Ось вона, спільність! Крізь нинішнє збудження виразно прозирала постать Омі. Але певне було й те, що його викликала частка мене самого. І тут на мене накинулися разом солоний вітер, що змушував роздиматися ніздрі, палюче літнє проміння, від якого вилискувала й свербіла шкіра, і цілковита пустка навколо, і я не встояв перед давньою «поганою звичкою» просто під блакиттю неба. Тільки цього разу до цього спонукали мої власні пахви.

… Дивний смуток трясовицею бив моє тіло. Самотність палила, наче сонце. Сині вовняні плавки неприємно липли до живота. Поволі я спустився зі скелі й рушив берегом по мілизні. Під брижами на воді мої ноги нагадували білі порожні мушлі, кам’яне дно, всіяне черепашками, наче тремтіло під прозорою водою. Я став навколішки в воді. Налетіла з диким гуком розбита хвиля, вдарила в груди, підкинула, мало не з головою зануривши в піну.

… Хвиля відкотилася, змивши моє сім’я. Незліченні часточки його разом із хвилею, разом з усім живим у ній — мікробами, спорами водоростей, ікринками — огорнуло й понесло геть пінне море. Настала осінь, а з нею — черговий семестр у школі. Омі не було. На дошці об’яв висів наказ про його виключення зі школи.

І всі в одну душу загомоніли про його провини, наче народ по смерті тирана. В того він позичив десять ієн і не повернув, у того відібрав закордонну ручку, та ще й позбиткувався, того придушив… А я шаленів від ревнощів, бо кожен мав, що згадати поганого про Омі, і тільки я не зазнавав від нього кривди. Добре, хоч хлопці не могли зійтися в тому, за що саме його виключили зі школи. Навіть обізнаний проноза, що без нього не обходиться жодна школа, не спромігся розкопати причину, в якій би ніхто не усумнився. Та й учитель відбувся посиланням на «незадовільну поведінку», супроводжуваним глузливою посмішкою.

Лише я мав таємну певність щодо його провини. Бо не сумнівався: він прилучився до змови, масштаби якої навряд чи сам усвідомлював. Прагнення, до яких спонукав дух «зла», були його життям, його долею. В усякому разі, мені так видавалося.

… Але моє внутрішнє уявлення про те, що то за «зло», істотно змінилося. Та обширна змова, в яку воно його кинуло, та химерна мережа таємного товариства, те невикривальне підпілля мали присвячуватися якомусь незбагненному богові. Він служив цьому богові, прагнучи навернути й інших, і впав жертвою таємної страти за намовою. Присмерком його роздягненого привели до залісненого пагорба. Там йому підтягли руки вгору, прип’яли до дерева й пустили в нього дві стріли — перша вп’ялася в бік, друга під пахву.

Отак я міркував. І недарма його постать на турніку найперше викликала в моїй уяві образ святого Себастяна!

*

У дев’ятому класі в мене з’явилося недокрів’я. Моє обличчя дедалі блідло, а руки аж позеленіли. Після підйому на високі сходи доводилося присідати навпочіпки, щоб перепочити. Інакше вировище білого туману вгвинчувалося в потилицю, загрожуючи непритомністю. Родичі повели мене до лікаря, і той встановив анемію. Він був люб’язний і привітний, і на запитання, звідки вона взялася, відказав, що краще зазирнути до шпаргалки. Огляд уже закінчився, і я сидів поруч з лікарем, а родичі — навпроти. Отож вони не бачили сторінок лікаревої книги, зате добре бачив я.

— Отже, анемію викликають такі фактори. Тобто причини. Анкілостоми… це найчастіше. А в хлопця… хтозна. Треба зробити аналіз калу. Далі, хлороз… Ну, це рідкість. Та й взагалі жіноча недуга… Лікар не став читати далі, промимрив щось і захлопнув книгу. Але я встиг завважити, що він пропустив. «Мастурбація». Я відчув, як серце аж зайшлося від сорому. Лікар про все здогадався.

Мені приписали уколи з миш’яком. Кровотворча дія отрути за місяць вилікувала мене.

Але хіба міг хтось знати! Адже недокрів’я перебувало в химерному взаємозв’язку з моєю жадобою крові.

Вроджена нестача крові переросла в потяг до мрій про кровопролиття. Від цього недокрів’я гіршало, а це ще більше посилювало жадобу крові. Життя серед виснажливих марних мрій поглиблювало й вигострювало мою уяву. Я ще не запізнався з творами де Сада, але під глибоким враженням сцени в Колізеї з «Камо грядеші» вимислив власний театр людобійства. Юні гладіатори віддавали там життя задля розваги. Смерть неодмінно мала бути кривавою і належно обставленою.

Мене цікавили різноманітні способи та знаряддя страти. Приладдя для тортур і шибениця були відкинуті через відсутність крові. Вогнепальна зброя — пістолети, гвинтівки — теж не вабила. Я обирав найбільш первісне, варварське начиння — стріли, кинджали, алебарди. Щоб подовжити страждання, удари наносилися в живіт. Жертва мусила кричати, щоб вчувалася безмежно довга, гірка, скорботна, невимовна самота. Лише тоді спалахували в мені розкоші життя й озивалися громовим голосом на той моторошний крик. Чи не такі розкоші відчували стародавні мисливці?

У мріях я вчиняв справжню різанину улюбленою зброєю серед грецьких воїнів, білих невільників Аравії, спадкоємців дикунських вождів, готельних ліфтерів, гарсонів, офіцерів, циркових юнаків. Наче варварблюзнір, я вбивав тих, кого кохав, бо не знав, що значить кохати. А коли вони падали на землю, складав останній поцілунок на ще тремтячих вустах. Мені ніби хтось підшепнув знаряддя страти, де жертву припасовано до одного кінця рейки, а з другого кінця на неї насувався всіяний кинджалами товстий дерев’яний щит у формі людини. На моїх фабриках смерті невгамовно крутилися верстати, переробляючи людей на підсолоджений кривавий сік у бляшанках на продаж. Безліч жертв зі зв’язаними за спиною руками перепроводжували в той Колізей, зведений у мозку школяра.

Спонука дедалі посилювалась, і врешті я вигадав, як мені здавалося, найжахливіше з приступного людині. Уявною жертвою був ставний хлопчак — мій однокласник, вдатний плавець.

Підземелля. Для таємної учти стіл накрито білосніжною скатертиною, сяяли витончені канделябри, обабіч тарілок розкладені срібні виделки й ножі. Стіл за раз і назавжди заведеним порядком прикрашали також гвоздики. Єдине, що впадало в вічі — завелика порожнеча посеред столу. Там, безперечно, міг стояти тільки величезний таріль, який ще не внесли.

— Довго ще? — поцікавився в мене хтось із бенкетників. Його обличчя лишалося в темряві невидимим, та голос виказував статечного старого. Темрява вкривала обличчя усіх присутніх. У плямі світла маяли тільки білі руки зі срібними ножами й виделками. Над столом плавало невиразне мурмотіння, наче перемовлялися пошепки чи мимрили собі під ніс. І більше жодного звуку, хіба що скрегіт пересунутого стільця порушував тишу похмурої врочистості.

— Гадаю, вже скоро, — відповів я, і запало непроникне мовчання. Моя відповідь вочевидь не дуже потішила бенкетників.

— Піду подивлюсь, як справи. — Я підвівся й прочинив двері кухні. В одному її кутку кам’яні сходи вели нагору.

— Довго ще? — спитав я кухаря.

— Скоро, не хвилюйтесь! — відказав той, не підводячи очей від городини, яку нарізав. Товста розбірча дошка в добрих три квадратних метри була порожня.

Зі сходів згори залунав веселий голос. Другий кухар спускався, ведучи за руку мого крем’язня-однокласника. Хлопець був, як звикле, у довгих штанях і темно-синій тенісці, розстебнутій на грудях.

— А-а, це ти, привіт! — гукнув я невимушено. Той грайливо посміхнувся у відповідь, не виймаючи рук з кишень. Цієї миті кухар накинувся ззаду і схопив хлопця за горлянку. Бідолаха заборсався.

— Прийом дзюдо?.. Так, прийом…Як його там?.. Щоб тільки придушити, не на смерть… — гарячково думав я, стежачи за відчайдушною боротьбою. Голова хлопця раптом опала на м’язисті руки кухаря. Той без видимої напруги підніс бідолаху і вмостив на дошку. Підскочив другий і діловито стягнув теніску, штани, відстібнув годинник. На хлопцеві не лишилося нічогісінько. Він лежав на спині, трохи розтуливши рота. Я припав до його губ довгим поцілунком.

— Нехай так лежить чи перевернути? — спитав кухар.

— Мабуть, краще, як є, — відповів я. Адже так було видно бурштиновий щит його грудей. Другий кухар зняв з полиці тареля західного кшталту завширшки якраз з людину. Таріль був незвичайний, з п’ятьма отворами з кожного краю.

— Узяли! — Двоє кухарів підхопили зомлілого й уклали горілиць на таріль. Вдоволено присвиснувши, кухар міцно прип’яв хлопця, пропускаючи мотузку через отвори по краях тареля. Його рухи виказували неабияку вправність. Голе тіло прикрасили зусібіч розлогим листям салату. На таріль поклали незвично великі сталеві ніж і виделку.

— Узяли! — Кухарі підняли таріль. Я розчахнув двері до їдальні. Мене привітала тиша, але вдоволена. Тареля встановили на сяюче білиною вільне місце посеред столу. Я повернувся на місце і взяв з тареля ніж та виделку:

— Звідки почнемо?

Ніхто не відповів, але я відчув, як звідусюд обличчя звернулися до тареля.

— Тоді отут! — Я встромив виделку під серце. Кров бризнула мені просто в обличчя. Затиснутим у правій руці ножакою я неквапом відкраяв від грудей спершу тоненький шматочок…

Недокрів’я я позбувся, але «погана звичка» дедалі посилювалась. На уроці геометрії я не міг надивитися на наймолодшого з учителів, пана А. Він, подейкували, колишній тренер з плавання, мав засмагле під морським сонцем обличчя і басовитий голос рибалки. Взимку я списував з дошки, не виймаючи другої руки з кишені штанів. І несамохіть перевів очі з зошита на постать А. То підіймаючись на підвищення біля дошки, то сходячи з нього, він жваво пояснював якусь заплутану задачу з геометрії.

Еротичні муки вже вгризлися в моє повсякдення. Крізь постать молодого вчителя раптом прозирнув образ оголеного Геракла. Коли правою рукою вчитель писав крейдою формули, водночас стираючи щось ганчіркою в лівій, складки одягу в нього на спині нагадали мені рельєф м’язів на спині «Геракла, що натягає лук». І тут, просто на уроці, я не зміг утриматися від «поганої звички».

… Похнюпивши запаморочену голову, я на перерві вийшов на спортмайданчик. Надійшов ще один мій коханий без взаємності — другорічник.

— То що, ходив до Катакури на похорон? Як воно там? Катакура, лагідний хлопчак, помер на сухоти. Його ховали позавчора. Почувши від приятелів, що по смерті обличчя стає, як у демона, зовсім нелюдським, я пішов на похорон, підгадавши якраз до кремації.

— Йолоп! — Я аж остовпів, діставши міцного, хоч і дружнього, стусана в груди. Мій коханий зашарівся, мов дитина. В його очах затеплилася незвична для мене приязнь — приязнь до рівного собі. — Йолоп! — повторив він іще раз. — І ти, як усі, не кращий! Іч, посміхається, хитрун! Я не відразу второпав. Якусь хвилю метикував, що до чого, розгублено всміхаючись. А тоді збагнув. Адже мати Катакури була гарна, ставна, та й молода на вигляд вдова.

Але зовсім уже в розпач ввергало мене те, що моє тугодумство викликала не необізнаність, а нетотожність моїх з ним зацікавлень. Як прикро, що я доходив того відкриття надто повільно: адже почуття несхожості таке виразне, невже важко було його передбачити! Мені дошкуляло, яка бридка, наче зарюмсане личко дитинчати, де ще не висхли сльози, моя незрілість, що я просто переказав запрошення жінки, гадаючи зробити йому приємність, замість простежити, як він це сприйме. Мене надто змучило мільйон разів задане самому собі запитання — чому все не може лишатись, як зараз, — щоб згадати його в цьому випадку. Ця остобісіла невинність мене губить! Щоправда, я гадав, що й мені під силу вийти з цієї скрути, якщо постаратися (як м’яко сказано!). Ніби й не здогадувався, що мені знавісніло не що інше, як частка справжнього життя, ніби вірив: те, що мені так остогидло, не є життя, то — мої вигадки!

Життя вимагало вирушати. Чи моє власне життя? Може й ні, та все одно настав час, коли я мусив вирядитися в путь і волокти вперед свої важкі ноги.

Розділ 3

Що життя — театр, ладен повторювати кожен. Але не певен, що знайдеться багато таких, у кого, як у мене, змалку вклалося б у голові: життя — театр. До твердого розуміння домішувалися наївність і брак досвіду, отож, хоч у глибині душі я здогадувався, що для дебюту в житті треба бути зовсім іншим, але на дві третини переконав себе, що всі починають життя так само. Я був повен світлої віри: варто впоратися з роллю, як завіса впаде. Цьому сприяв здогад про ранню смерть. Проте ця віра, а точніше, витання в хмарах, не забарилася з жорстокою розплатою.

Зауважу, що хочу вести мову не про заяложене «самоусвідомлення».

Будь-що, окрім статевого потягу, не знайде тут місця.

Хоч природна нездарність прирікала на відставання в навчанні, я все ж намагався перейти до класу нормальних людей; от тільки засоби мав половинчасті. А саме, списувати на іспитах у товаришів, не розуміючи, що до чого, і здавати з найбезневиннішим виглядом. Цей спосіб, скоріше дурнуватий і нахабний, аніж хитрий, подеколи призводив до позірного успіху. Хтось перейшов до наступного класу. Але там викладають на основі того, що вже засвоїв, отож він один нічого не второпає. Тут для нього лише два шляхи: один — остаточно зіпсуватись, і другий — щосили напускати розумного вигляду. Яким піти — залежить від його власних якостей — слабкодухості й відваги, але не кількостей. Кожен шлях вимагає порівну і слабкодухості, і відваги. І кожен потребує постійного, ба навіть поетичного прагнення до неробства.

Якось за шкільним парканом я приєднався до гурту, який на ходу пліткував про небайдужість когось із відсутніх до трамвайних кондукторок. А тоді перейшли до привабливості кондукторок узагалі. Тут я і докинув розраховано байдуже:

— А все форма. Адже вона так облягає постать!

Певно ж, я ані на йоту не відчував до кондукторок чуттєвої прихильності. Аналогія, лише аналогія — та ще властиве моєму вікові бажання недбало похизуватися знанням потаємних справ — спонукали мене сказати отаке.

Мої слова викликали миттєву реакцію. Адже в цьому гурті були самі помірковані, що добре вчилися та й з поведінки не мали зауважень. Хлопці наввипередки загомоніли:

— Ото ну! Непогано ти в цьому розбираєшся!

— Мабуть, маєш досвід, га?

— Та з тобою кепські жарти!

Їхня відрухова, невинна оцінка видалася мені надто захопленою. Те ж саме, але висловлене недбаліше, куди більше піднесло б мене у власних очах. Я зрозумів, що треба поводитися трохи вправніше.

Коли п’ятнадцятирічний підліток свідомо робить щось не за віком, він схильний хибно вважати, ніби на це його спонукає щось стійкіше, ніж в однолітків, чого їм поки бракує. Хоча насправді воно не так. Мій неспокій, моя невизначеність зумовлювалися лише тим, що мені раніше за інших стало необхідно керувати свідомістю. Та моя свідомість була лише знаряддям ілюзій, мої дії — лише приблизною, майже навмання робленою, підгонкою на око.

Стефан Цвейґ дає таке визначення: «сатанинське — це притаманна кожній людині вроджена непевність (Unruhe), яка викликає прагнення вийти за межі самого себе, перевершити самого себе, позбавитися будь-яких обмежень». І додає, що це «незнищимий елемент непевності, залишений природою в наших душах з хаосу предковічності», який викликає напруженість і бажання «відновити в собі надлюдські, надчуттєві якості».

І справді, коли свідомість не здатна ні на що, крім резонерства, її мають за непотріб. Негарне почуття зверхності зродилося в мені, коли я власновіч побачив, як слова, сказані свідомо за аналогією і з бажання бути спритним, без найменшого відчуття плотської принадності кондукторок, збентежили приятелів, змусили їх почервоніти, немов їхня вразлива уява пори статевого дозрівання взяла з моїх слів поштовх чуттєвості, хоч і непевний. Але це почуття не втрималось у моїй душі. Навпаки, я відчув, що сам пошився в дурні. Гірким було витвереження від зверхності. Це відбувалося так. Зверхність почасти перетворилася на самовдоволеність, у сп’яніння на думку, що я бодай на крок обігнав інших; трохи того сп’яніння швидко минулося, і хоч воно ще тривало, я прорахувався, сприйнявши часткове протвереження за остаточне, і від сп’яніння — «я обігнав інших» — кинувся в самоприниження — «ні, я такий, як усі», потім знову схибив, розширивши (завдяки тому, що сп’яніння здебільшого ще не минуло) це положення приблизно до такого: «я такий же, як усі, багато в чому», тоді сміливо виснував «усі такі ж, як і я»; тут моя свідомість — всього лише знаряддя ілюзій — запрацювала на повну силу… і моє самонавіювання набуло довершеності. Самонавіювання — нелогічне, нісенітне, облудне, очевидний навіть для мене самообман — відтоді на дев’ять десятих підкорило моє життя. Не певен, чи є ще людина, аж так піддатлива навіюванню, як я! Гадаю, читачеві вже все ясно. Що я саме й не помітив однієї простої причини, через яку спромігся на зауваження про кондукторок, забарвлене еротикою. І справді, куди простіше — вона вичерпувалася тим, що мені була чужа питома сором’язливість підлітків у всьому, що стосується жінок.

Щоб мені не дорікали, ніби я, нинішній, просто аналізую себе тодішнього, наведу кілька рядків з написаного у п’ятнадцять років. «Рьотаро без найменших вагань прилучався до незнайомого товариства. Він вірив: у веселощах, навіть удаваних, криється безпричинний смуток, апатія. Найправдивіша, бо сліпа, віра зовні виявлялася в нього як розжарений до білого спокій. Навіть приєднуючись до бездушних жартів і розиграшів, він подумки повторював: «Я не пригнічений. Я не нудьгую». Це він називав «забути печаль». Люди довкола змучують себе питанням, щасливі вони чи їм просто весело. І мають це за справжнє щастя, ніби сумнів — достовірний доказ.

Рьотаро утверджує себе в певності: «це — просто веселощі». Бо таким чином серця інших можна прихилити до його «справжніх веселощів». Врешті-решт щось справжнє, хоч і не виявлене виразно, міцно впасовано до машини обману. Машина рушає з силою. І ніхто не помічає, що вже в «камері самообману»…».

(«Машина рушає з силою…»)

Чи й справді машина рушила з силою?

Вада юності — вірити, що диявол удовольниться, якщо зробити з нього героя.

Отже, хвилина, коли я хоч-не-хоч муситиму вирушити в життя, наближалась. Знання до цієї подорожі походили з численних романів, тому з сексології, книжок з еротичними малюнками, читаних по черзі з товаришами, невинних непристойностей, силу-силенну яких доводилося чути щовечора в таборі — та й тільки. Крім них, вірним товаришем мандрівки була невідчепна цікавість. І от я завантажив усе те на «машину обману», вмостився сам і виїхав за ворота.

Я до дрібниць вивчив безліч романів, аби збагнути, як мій одноліток відчуває життя, про що розмовляє сам з собою. А що мені важко було розпізнати справжні обличчя інших через власні особливості — те, що я не жив у гуртожитку, не вчащав на спортмайданчик, у школі був серед зарозумільців, які вважали, що коли несвідома пора на забавки в «баламута» минула, слід якнайрідше згадувати про низькопробні питання, до того ж був украй сором’язкий, — мені доводилося вираховувати з загальних принципів усе, аж до того, що відчуває на самоті «хлопець мого віку».

Схоже, в подобі прилипчивої цікавості виступав спільний для нас усіх, не виключаючи й мене, час — пора дозрівання. Коли цей час надходив, хлопці, як мені здавалося, тільки й думали, що про жінок, їхні обличчя вкривалися вуграми, в них паморочилися голови, а це виливалось у складання солодкавих віршів. Видання з сексології підкреслювали, який небезпечний онанізм, але коли десь я вичитав, що звичка ця нешкідлива, то виснував, що й інші в цьому віці віддають їй належне.

Значить, і тут я точнісінько такий, як вони! А від запитань щодо того, чому, попри однаковість, у моїй уяві при цьому виникають зовсім інші образи, ніж у них, утримував мій самообман. Насамперед, їх, схоже, вкрай збуджувало саме слово «жінка». Вони червоніли щоразу, як несамохіть згадували це слово. А, як на мене, у слові «жінка» не більше еротики, ніж у словах «олівець», «машина» чи «віник». Така вада в асоціативному мисленні раз у раз виявлялася в розмовах з товаришами, як у випадку з матір’ю Катакури, і робила з мене посміховисько. Через це мене вважали поетичною натурою. Я, втім, не знаходив у цьому жодних чеснот (бо жінки завжди нехтують поетами), тому штучно розвивав асоціативне мислення, аби не втрапляти в халепу під час розмови.

Не знав я одного. Що істотна різниця між ними і мною не тільки у внутрішніх відчуттях, а й у зовнішніх проявах. А саме, що варто їм поглянути на фотографію голої жінки, щоб мати erectio. Що лише в мене такого не було. Що образи, які викликали erectio в мене (і пройшли напрочуд прискіпливий відбір на відповідність вимогам збоченої любові), тобто голі юнаки на іонійський кшталт, їх аж ніяк не спонукали до erectio.

У другому розділі я не дарма так детально описав erectio penis. Справа ось у чому: мій самообман заохочувала необізнаність у цьому питанні. В усіх книгах, навіть коли описують поцілунок, нічого не кажуть про erectio в чоловіка. Це ж бо природне й не варте опису. Про те, що erectio може викликати й звичайний поцілунок, не говорять і праці з сексології. Я читав, що erectio виникає безпосередньо перед статевими зносинами, справжніми або уявними. От і був певен, що такої хвилини в мене навіть без жодного потягу — наче проява з ясного неба — раптом збудиться плоть. Якась десята частка душі підшіптувала: «Ні, саме в тебе й не збудиться», і це відгукувалось у моїх тривогах. Справді, хіба вдаючися до поганої звички, я хоч раз малював в уяві відомі частини жінки? Бодай для спроби?

Ні, я цього не робив. І гадав, що не роблю через лінощі! Я нічогісінько не розумів. Ні що в снах усіх хлопців, крім мене, щоночі походжають голі жінки, мигцем бачені десь на вулиці. Ні що в хлоп’ячих снах спливають раз по раз жіночі перса, як чудові медузи з нічного моря. Ні що жіночі принади десятки, сотні, тисячі разів розхиляють вологі губи, співаючи без кінця пісню сирен…

Через лінощі? Невже через лінощі? Я й сам сумніваюся. Але саме звідси постала моя завзятість до життя. Значною мірою вона витрачалася на захист лінощів в одному-єдиному цьому питанні, щоб гарантувати безпечну можливість вважати їх просто лінощами і нічим іншим. Я ретельно гортав старі підшивки пам’яті, аби знайти все, що стосувалося жінок. Але як не старався, видобув украй обмаль. Коли мені було років чотирнадцять, сталося ось що. Всі, хто ходив на вокзал проводжати батька до Осаки, завітали до нашого дому. Разом зі мною, матір’ю, сестрою й братом прийшло кілька чоловік рідні. Серед останніх — і Суміко, троюрідна сестра. Їй було близько двадцяти, і вона збиралася заміж.

Передні зуби в неї трохи видавалися вперед. Білі й гарні, вони, зблискуючи, додавали посмішці такої чарівності, що, здавалося, вона зумисне виставляє їх напоказ. Ця крихітна недоладність, немов щіпочка прянощів, тільки посилювала враження загальної домірності й додавала присмаку красі.

Якщо слово «кохати» тут недоречне, скажу, що троюрідна сестра «подобалася» мені. Змалку я полюбляв дивитися на неї звіддалік. Я годинами міг сидіти коло неї, коли вона гаптувала низзю по газу.

Родичі з тіткою на чолі перейшли до іншої кімнати, і ми з Суміко, залишені у вітальні, мовчки сиділи поруч на стільцях. У голові ще гуло від вокзальної сутолоки. Я чомусь смертельно стомився.

— Ох, зморилась! — Позіхаючи, Суміко прикрила білими пальчиками вуста й мляво поплескала по них, наче ворожила. — А ти ні, Ко-тяне? Долана якимись почуттями, вона затулила обличчя рукавами кімоно й знесилено похилила голівку мені на коліна. Повільно повернула обличчя й застигла. Мої формені штани затремтіли від честі прислужитися узголів’ям. Мене паморочили пахощі парфумів та пудри. Профіль Суміко, її прозорі від утоми, непорушно розплющені очі бентежили мене…

І все. Тобто вишуканий тягар на своїх колінах я запам’ятав назавжди. Але плотського відчуття не було, просто витончена насолода. Наче тягар ордена.

Їдучи зі школи, я часто зустрічав в автобусі одну й ту саму анемічну панночку. Її холодність чарувала мене. Вона дивилась у вікно зневажливо, ніби все їй давно набридло; впадала в око твердість трохи випнутих вуст. Коли її не було, мені здавалося, в автобусі чогось бракує, і я незчувся, як став шукати її поглядом щоразу, коли сідав в автобус. «Невже це кохання?»— думав я.

Але я нічого не розумів. Аніскілечки я не знався на тому, як кохання пов’язане з плотською жагою. Раніше мені й на думку не спадало означити словом «кохання» диявольські чари Омі. А нині я гадав, ніби кохання — це, можливо, і є ледь помітне почуття, викликане дівчиною в автобусі, що, втім, не заважало вчаровуватися водієм — парубійком з напомадженим до блиску волоссям. Невігластво не вимагало усунути цю суперечність. У поглядах на профіль водія було щось захопливе, невідступне, гірке й гнітюче, а побіжні погляди на недокрівлену панночку мали щось від примусу, штучності й лише стомлювали. І те й інше спокійно вживалося, мирно співіснувало в мені, бо я не розумів, чому дивлюся на кожне з них так, а не інакше.

Можна, звичайно, пояснювати відсутність у мене властивої вікові «бридливості» або, скажімо, «особливостей психіки» тим, що непомірна цікавість ніяк не давала відчути смаку високої моральності, але слід пам’ятати, що моя цікавість, наче відчайдушні мрії невиліковно хворого про втрачений для нього світ, перепліталася з вірою в неможливе. Напівсвідома віра й напівсвідомий відчай робили мої прагнення майже непристойно палкими.

Я і сам не усвідомлював, що, попри недійшлий вік, виплекав у собі віру в платонівську концепцію любові. Може, собі на біду? Та що для мене могли значити звичайні людські нещастя! Непевна тривога, пов’язана з еротикою, здається, перетворила на невідчепну ідею лише її плотський бік. Доти я вправлявся вмовляти самого себе, що моя цікавість — чиста, моральна, нерозривна з прагненнями розуму — це і є «плотська жага», поки й справді навчився обманювати себе, ніби й справді маю розпусну вдачу. Особисто мене це чудово привчало поводитися, як доросла, бувала людина. Я вдавав донесхочу пересиченого жінками.

Так, перш за все настійною ідеєю став поцілунок. Зараз я можу певно сказати, що живий образ цього невибагливого вчинку для мене був щонайбільше одним із живих образів, де моя душа шукала перепочинку. Але тодішня хибна віра, ніби прагнення і є потяг плоті, змушувала самовіддано й ретельно маскувати власну вдачу. Несвідомий сором за обман у чомусь цілком природному тільки спонукав мою свідомість до гри. Зараз я дивуюся, згадуючи: хіба може людина аж так підманути власну природу? Бодай на мить?

Якщо ні, то чим іще пояснити дивовижний склад душі, яка бажала небажаного? Якби я був цілковитою протилежністю людей моральних, тобто тих, хто не кориться власним забаганкам, хіба не плекала б душа найнеподобніших бажань? Чи ж не були б вони мені любі? То значить, я повністю обманув себе й остаточно став рабом звички? Я поклав собі будь-що розібратися в цьому, і довго не відступався.

… Коли почалася війна, країну охопив лицемірний стоїцизм. Школи не становили винятку. Мрія відпустити волосся, настійлиіва в середніх класах, у старших не поближчала. Вишукані шкарпетки канули в небуття. Побільшало понад розумну міру годин з військової підготовки, впроваджувались якісь безглузді реформи.

Щоправда, ми не відчували обмежень так гостро, бо в нашій школі вдаваний офіціоз мав давні традиції. Прикомандирований до нас полковник виявився сердечним чолов’ягою, та і його підлеглі — прапорщик, колишній фельдфебель спецвійськ, прозваний нами за «дзекання» Дзучкою, Дурник, Носач із лев’ячим носом — швидко призвичаїлися до духу нашої школи. Директор, підтоптаний жоноподібний капітан першого рангу, завдячував своїм місцем покровителям у міністерстві двору і сповідуваному принципу поступовості: не чинити шкоди нікому, а найперше — власному неробству.

Час минав, і я запізнав смак тютюну й спиртного. Але не палив і не пив по-справжньому. Війна додала нашому розвитку дивної сентиментальності. Кожен знав, що життя має обірватися невдовзі по двадцяти роках. Подальше годі було уявити. Життя видавалося нам напрочуд несерйозним. До солоного озера життя, обмеженого двадцятьма роками, хід речей додав стільки солі, що плисти стало завиграшки. Чим ближчала хвиля, коли мала впасти завіса, тим ретельніше міг я розігрувати для себе комедію масок. Щодня я впевнював себе: вже завтра, так, саме завтра, виряджусь у подорож життя, але так само щодня відкладав виправу ще на день, і ще на день, і роками не зрушував з місця. Чи не була то для мене єдина щаслива пора? Ні, тривога не зникла, але була така невиразна, що не вбила сподівання побачити блакитне небо над невідомим завтрашнім днем. Та пора, коли перед подорожжю до валізи — наче путівник, рушник, зубна щітка й порошок, чиста сорочка й пара шкарпеток на зміну, краватка, мило — ретельно складалися уявні мандри, вигадані пригоди, домисли про те, ким стану, обличчя поки невідомої чарівної нареченої, сподівання слави… була для мене, попри війну, повна дитячої радості. Непогамовна уява змушувала вірити, що й куля не завдасть мені жодного болю, і навіть у той час аніскільки не послабла. Трепет невідомої досі насолоди викликало бодай і передчуття власної смерті. Я відчував, що маю все. Хай там що. Часові, коли звідав подорож до останнього кроку, далеко до хвилі, коли годі вгору глянути від справ перед нею. Адже після всього залишається тільки втрачати набуте. Ось у чому цілковита марність подорожей.

Настав час, і невідступна ідея поцілунку зосередилася на конкретних вустах. Щоправда, не певен, чи не стояло за цим прагнення наділити власні порожні мрії родоводом. Про те, як намагався силоміць змусити себе повірити, що це і є хіть, де хоті не було й сліду, я вже писав. Інакше кажучи, нісенітну хіть будь-що повірити в правдивість своїх почуттів я сприймав за хіть справжню. Нездійсненне бажання не бути більше самим собою я приймав за статевий потяг пересічного чоловіка, зумовлений якраз тим, що він є самим собою.

Натоді я водив досить тісне, хоч і без довгих розмов, знайомство з певним однокласником. Легковажний Нукада чомусь мав мене за доброго й надійного консультанта з питань початкового курсу німецької. За будь-який предмет я брався охоче, чого, втім, вистачало ненадовго, тож і зажив слави знавця німецької. Здається, Нукада інтуїтивно відчував, що свої оцінки, гідні відмінника (чи, може, семінариста), я в душі зневажаю (проте інші не гарантували безпеки) і більше схильний до, так би мовити, «поганої слави». Щось у його приязні подразнювало моє дошкульне місце. Річ у тому, що наші «твердокамінні» Нукаду не полюбляли, може, почасти через ревнощі, я ж через нього отримував відомості про світ жінок, як ото через медіума встановлюють непевний зв’язок з потойбічним світом.

Першим медіумом, що з’єднав мене зі світом жінок, був Омі. Але тоді я ще не віддалився так від власного єства, тому медіумічні властивості Омі пояснював лише його красою і не шукав більшого. Але Нукада як медіум надав досконалості надприродним рямцям моєї цікавості. Чи не тому, що аж ніяк не був красенем.

«Конкретні вуста» стосувалися його старшої сестри, що її я спіткав якось, завітавши в гості.

Двадцятитрирічна красуня чомусь сприймала мене за малюка. Бачачи, як чоловіки в’ються біля неї, я почав розуміти, що цілком позбавлений рис, які знаджують жінку. Це означало повну неможливість стати таким, як Омі, але й надавало певності в ретроспективі, що прагнення стати таким, як він, було насправді коханням.

І все ж я запевнив себе, що кохаю сестру Нукади. Точнісінько, як мої цнотливі однолітки-старшокласники, я блукав біля її дому, стовбичив, немов приклеєний, у книгарні напроти, чекаючи нагоди перестріти її, коли вийде, тискав подушку, намагаючись уявити, як то буває, коли обіймаєш жінку, без кінця малював її вуста, мучив сам себе запитаннями, на які сам і відповідав у найнеможливіший спосіб. То й що? Від удаваного завзяття тільки терпла душа і незвичній утомі. На неприродність — нескінченне вмовляння самого себе, що я її кохаю, істинна частка душі опиралася злою зморою. Здавалося, та душевна втома повна жахкої отрути. А в перепочинках між штучними зусиллями серця мене раз по раз огортала така байдужість, що я ладен був тікати від неї світ за очі і не помічав, як знову попускав віжки уяві. Тут я немов оживав, ставав справжнім собою і знову запалювався ненормальними уявними образами.

Це полум’я, прибравши абстрактного вигляду, зберігалося в душі, що дозволяло мені пізніше притягати за вуха пояснення, ніби те почуття запалила вона. Отак я знову обманював себе. Якщо хтось дорікне, що все сказане досі надто загальне й абстрактне, зауважу лише, що не схильний просторікувати про дозрівання звичайної людини чи символи, незрозумілі стороннім. За винятком ганебної частки, моя натура нічим не відрізнялася від натури нормальної людини в тому ж віці — аж до найглибших закутків душі. Уявіть собі хлопчину років двадцяти з пересічною цікавістю, пересічними життєвими прагненнями, не занадто рішучого, може через надмірну схильність до самокопирсання, скажімо, схильного шарітися; він не певен, що його зовнішність дозволяє залицятися до дівчат, занадто прив’язаний до книг і непогано вчиться.

Уявіть, як він мріє про жінок, як знемога повнить його груди, як він потерпає від марних страждань. Що легше уявити, але й що може бути несимпатичніше! Зрозуміло, мені не хотілося малювати такий утертий образ. Але я був точнісінько такий, як будь-який сором’язкий учень у цю невимовно безпросвітну пору, бо дав обіцянку грати якнайпереконливіше.

Тим часом моє замилування — спочатку тільки до старших юнаків — потроху зверталось і до молодших. Природно, адже тепер хлопців віку Омі я вже переріс. Але любов не просто змістилася, змінились її властивості. Вона лишалася затаєною в глибині душі мрією, але тепер до любові варварської я звичайно додавав любов вишукану. Мій природний розвиток супроводжувала поява ознак любові заступницької, любові, справді схожої на юнацьку.

За класифікацією Гіршфельда, збоченець, який відчуває потяг тільки до дорослих тієї ж статі, — це «androphilis», а кого приваблюють юнаки перехідного віку — «ephebophilis». Я ретельно вивчав саме останніх. Ефебами називали давньогрецьких юнаків вісімнадцяти — двадцяти років, які займалися військовою справою. Саме слово походить від імені Геби (Hebe) — доньки Зевса й Гери, дружини безсмертного Геракла. Богиня Гера, що частує трунком безсмертя богів-олімпійців на учтах, — символ вічної юності.

Був один гарний юнак сімнадцяти років, який щойно перейшов до старших класів. Він мав біле личко, ніжні вуста і лагідні брови. Я знав, що його звати Якумо. Таке обличчя викликало в мене симпатію. До речі, він зробив мені, сам того не усвідомлюючи, приємний дарунок. Кожен зі старостів випускних класів по черзі командував упродовж тижня на вранішній церемонії, отож мені що п’ятий тиждень припадало керувати шикуванням, ранковою зарядкою і пополуденними заняттями з військової справи (у старших класах були й такі: півгодини — фізична підготовка за флотською програмою, потім — мотики в руки й копати протиповітряні щілини чи виполювати траву). Влітку вимагалося ставати на зарядку й фізпідготовку роздягненими до пояса — наша вибаглива щодо правил поведінки школа тут, здається, піддалася загальному впливу.

Староста проводив ранкову церемонію з трибуни, наприкінці вигукував: «Верхній одяг зняти!» Коли ж усі скидали кітелі, спускався, командував «Уклін!»; щойно замість нього на трибуну сходив учитель фізкультури, і мерщій біг в останню шерегу до свого класу, роздягався сам, робив зарядку і більше був не потрібен, бо далі командував фізкультурник. Я боявся командувати до ознобу, та все ж не міг дочекатися своєї черги, бо щойно описана незграбна воєнізована програма була наче для мене складена. Річ у тому, що вона дозволяла надивитися досхочу на Якумо, та ще й напівголого, не наражаючись на необхідність виставити напоказ власне недолуге тіло. Якумо звичайно стояв перед трибуною в першій або другій шерезі. Його щоки Гіацинта ледь рожевіли.

Як приємно було дивитися на них, коли, надбігши перед самим шикуванням, він переводив дух! Відсапуючись, він рвучко розстібав гачки на формі. Тоді одним рухом висмикував з-за ременя поли сорочки. А я стояв на трибуні і марно намагався не задивлятися на його гладеньке біле тіло, що отак поставало переді мною. Через це я аж холонув, коли друзі випадком кепкували з мене: «Чого це ти командуєш, втупившись у землю? Що, духу забракло?!» Але так і не знаходив причини наблизитися до його рожевого напівоголеного тіла.

Улітку всіх старшокласників вивезли на тижневу екскурсію до військово-морського училища в місто М. Одного дня на заняттях з плавання хлопці попірнали собі до басейну. Я не вмів плавати, тож вирішив посидіти узбіч, наче слабуючи на живіт, та капітан-лейтенант звелів усім недужим принаймні роздягтися — сонячні ванни, мовляв, кращі ліки від усіх недуг. І тут я похопився, що серед цього гурту — і Якумо. Він склав на грудях біли м’язисті руки, підставив ледь засмаглі груди вітерцеві й глузливо прикусив нижню губу білими передніми зубами. Самозвані хворі-екскурсанти зібрались у затінку під деревами біля басейну, тож мені було неважко наблизитися до нього. Я міряв очима його гнучкий стан, задивлявся на живіт, що здіймався в такт подиху.

Згадався вірш Уїтмена:

… Плавають юнаки на спині,

випнувши животи до сонця.

Але й цього разу я не озвався до нього жодним словом. Бо соромився власної хирлявої постаті і тонких блідих рук.

*

У вересні дев’ятнадцятого року Сьова — в рік початку війни — я закінчив школу, куди вчащав змалку, і вступив до університету. За категоричною порадою батька я обрав юридичний факультет. Але не надто переймався, бо був певен, що невдовзі піду на фронт і знайду смерть у бою, а вся моя рідня загине під бомбами.

Як тоді водилося, хтось із старшокурсників, збираючись на фронт, передав мені студентську форму. Я пообіцяв повернути її його рідним, коли сам піду воювати, і став ходити в ній до університету. Боячись нальотів більше за всіх, я водночас із якимись солодкими сподіваннями не міг дочекатися смерті. Я вже не раз повторював, яким тягарем здавалося мені майбутнє.

Життя від початку гнітило мене поняттям обов’язку. Воно прирекло мене на тортури за невиконання обов’язку, хоч чудово знало: виконати його я не здатний. От мені й мріялося, що те життя трохи пересядеться, коли смертю протнути в ньому бодай якийсь просвіт. Поширена під час війни доктрина смерті знаходила в мені чуттєвий відгук. Я гадав, що якби мені «загинути смертю героя» (хоч як мало вона мені пасувала), те значило б підвести під життям риску такої іронії, якої б вистачило, щоб посміхатися довіку в могилі. І при цьому, щойно лунала сирена, я кидався до протиповітряної щілини прудкіше за всіх.

… Я почув невправну гру на роялі.

Це було у приятеля, який збирався вступати до штабної офіцерської школи. Дружбою з Кусано — так його звали — я неабияк дорожив, бо в старших класах він виявився єдиним, з ким я міг хоч трохи обговорити проблеми психіки. Я не особливо схильний заводити друзів і мені боляче згадувати, як те, що крилося в мені, мало не занапастило мою єдину дружбу. Про це й піде мова далі.

— Непогано грає. От тільки затинається трохи.

— Це сестричка. Вчителька пішла, а вона ще вправляється.

Ми замовкли й знову прислухались. Оскільки Кусано от-от мав іти до війська, гадаю, в його вухах лунали не просто звуки роялю з сусідньої кімнати, а недосконала, нетерпляча краса повсякдення, від якої його відривала доля. Музика була ніжна, як не дуже вдале, зроблене за рецептом печиво.

Я, як завжди, не втримався і запитав:

— Скільки їй?

— Сімнадцять. Ми з нею погодки, — відповів Кусано.

Чим більше я слухав, тим виразніше чув у звуках роялю замрію, несвідомість власної краси, триваючу в пальцях недійшлість сімнадцяти років. Як я прагнув, щоб ці вправи не кінчалися! І мої мрії здійснились. І понині, ось уже п’ять років, у моїй душі бринить та сама музика, що тоді. Скільки разів я вмовляв себе, що це обман почуттів! Скільки разів мій розум збиткувався над грою уяви! Скільки разів моя недолугість насміхалася з самообману! А проте звуки роялю володіють мною, і якщо поняття «доля» може існувати без присмаку гіркоти, то ті звуки якраз і були для мене знаком долі.

Слово «доля» зафіксувалося в моїй пам’яті трохи раніше цього випадку, бо вразило мене напрочуд сильно. Коли по випускній урочистості я їхав у машині до імператорського палацу на подячну церемонію разом з директором — відставним капітаном першого рангу, цей похмурий старигань із сльозавими очима розбив у пух і прах моє рішення не подавати документів до штабної офіцерської школи, а чекати призову рядовим, запевняючи, що не з моїм здоров’ям витримати солдатське життя.

— А я готовий до цього!

— Ти сам не знаєш, що кажеш. Та, власне, подавати документи вже й так запізно. Що ж, фатум. — Він, як то полюбляли вихованці доби Мейдзі, вжив іноземне слово.

— Що-що? — перепитав я.

— Фатум. Фатум, — повторив він з підкресленою байдужістю старої людині, яка соромиться власної старості й не хоче, щоб це помітили.

Я, звичайно, і раніше бачив дівчину-піаністку в Кусано. Проте в їхньому домі, на відміну від родини Нукада, дотримувалися пуританських поглядів, тому всі три сестри з сором’язливими посмішками швиденько зникали, щойно я з’являвся.

А що Кусано лишалися до армії лічені дні, ми з ним провідували один одного — поспівчувати на прощання. Звуки роялю поставили мене в незручне становище перед його сестрою. Я став соромитися дивитись дівчині в вічі, заговорювати до неї, наче підслухав її таємницю. Часто, коли вона приносила чай, я бачив тільки зграбні ніжки, що легко рухалися переді мною. Мене зворушила їхня краса — може, тому, що я не звик до жіночих ніжок: тоді жінки ходили здебільшого в штанях або робочих шароварах-момпе.

Якщо комусь видасться, ніби її ніжки озивались у мені чуттєвим потягом, що ж. Тільки це не так. Скільки можна повторювати: мені гетьчисто бракувало переконань щодо притягальності протилежної статі! Чи не достатній доказ, що я не мав найменшого бажання побачити голе жіноче тіло. При цьому всерйоз розмірковував про любов до жінки, а коли душу вкотре виповнювала огидна змора й не давала розвинути «серйозні думки», радів, гадаючи, що цього разу в мені переміг розум, вважав своє прохолодне нетривке почуття зрідні відчуттю чоловіка, пересиченого жінками, і навіть марнославно тішився тим, як подорослому поводжуся.

Так моя душа рухалась усталеним курсом, наче коліщата автомата в цукерні, який видає карамельку, коли кинеш десятиієнову монету.

Я думав, що зможу любити жінку й без ніяких бажань. То був чи не найбунтівніший задум в історії людства. Сам про це не здогадуючись, я прагнув стати Коперніком у науці любові (даруйте за пишномовність, але такий мій стиль). А значить, несвідомо вірив у концепцію платонічної любові. Може здатися, що я суперечу сказаному раніше, але я сприймав її за чисту монету, моя віра була щира й незаплямована. То, може, я вірив не стільки в щось конкретне, скільки, власне, в «незаплямованість»? Може, й бути переконливим прирік саме «незаплямованості»? Спробую розібратись у цьому далі.

А коли часом здавалося, що я не вірив у платонічну любов, то це через мій розум, який більше обходили відсутні в мене еротичні прагнення, і штучно викликану втому, яка переростала в хворобливе задоволення спробами поводитися по-дорослому. Або через, як я це називаю, тривогу.

Надійшов останній рік війни — двадцять перший рік мого життя. Після нового року наш університет поспіхом відрядили на Н-ський авіазавод в передмісті М. Чотири п’ятих студентів пішли працювати в цехи, позосталі, недужі — до контори. Серед останніх опинився і я. Проте душа була не на місці: минулого року медкомісія визнала мене придатним до військової служби за розрядом 2 А, тож не сьогодні-завтра я чекав повістки.

Величезний — півгодини ходу впоперек території, — розташований на запиленій пустельній околиці завод приводив у рух і чимось займав тисячі людей. І я був одним із них — позаштатний робітник зміни 44О9, особистий номер 953. Завод-велетень, витрати на побудову якого, вкладені без найменших сподівань на віддачу, тримали в таємниці, був присвячений великому Ніщо. І те, що кожного ранку приносилася містична присяга, теж було неспроста. Я ще не бачив такого химерного заводу. Адже тут сучасні наука й техніка, сучасні методи керівництва, раціональне й точне мислення багатьох непересічних мозків приносилися в дар одному — смерті.

Завод, який випускав винищувачі «Зеро» для спецпідрозділів, видавався мені релігією пітьми, що сама собою гула, стогнала, ридала, ревла. Мені здавалося, без якогось релігійного піднесення такий велетенський механізм не міг би існувати. Навіть у тому, як начальство натоптувало кишені, було щось від релігії. Раз по раз сирена повітряної тривоги сповіщала, що настає час чорної меси цієї нечестивої релігії.

Конторські починали перепитувати одне одного своєю сільською говіркою, що сталося. Радіо не було. Забігала котрась із дівчат від начальника: «Помічено ворожі літаки!» Тут озивався й гучномовець: «Школярі — до бомбосховища!» Санітари роздавали червоні карточки, де було надруковано: «Кров зупинено о… год…. хв.». Якби тебе поранило, належало зупинити кровотечу, вказати на карточці час і почепити на груди. Хвилин через десять після сирени гучномовець подавав нову команду: «Всі — до сховища!»

Конторські, похапавши коробки з важливими документами, квапилися до сейфів у підвалі. Убезпечивши папери, вибігали кожен сам по собі назовні й приєднувалися до натовпу в сталевих шоломах і захисних наголовних пов’язках, що чимдуж біг через відкриту площу. Юрба потоком линула до брами. За нею починалося занедбане й голе жовте пустирище. В сосняку на узвишші, метрів за вісімсот, були накопані протиповітряні щілини. Туди по двох курних дорогах стрімголов мчав мовчазний, роздратований, сліпий натовп, бо там хоча б була не смерть — так, просто дірка в глині, яка могла щохвилі завалитися, а все ж не смерть.

Удома, в один з нечисленних вихідних, об одинадцятій вечора я отримав повістку. То була телеграма: «Прибути до збірного пункту п’ятнадцятого лютого».

Батько вмовив мене проходити призовну комісію за місцем приписки, у префектурі Х. району Кінкі — мовляв, у місті хирляки, як я, не в дивину, а серед сільських парубків моя недолугість впадатиме у вічі і, може, мені вдасться уникнути війська. Атож, начальник призовної комісії досхочу потішився з того, як я силкуюсь піднести хоч до грудей клунок із рисом, що його мої сільські однолітки залюбки підіймали над головою з десяток разів, та врешті-решт мене визнали придатним за розрядом 2 А, і тепер я мав утрапити до підрозділу неотесаних селюків. Мати побивалася, навіть батько занепав духом. Діставши повістку, я спершу розгубився, а тоді махнув рукою, бо тут хоч можна було гарно вмерти.

У поїзді розгулялася підхоплена на заводі застуда, тож коли я прибув на батьківщину, де з дідівського маєтку не лишилось і клаптика нашої власності, й дістався до дому одного зі старих друзів, то падав з ніг від гарячки. Щира турбота й кінська доза жарознижуючого більш-менш подіяли, і коли мене довели до воріт казарми, я проминув їх майже бадьоро.

Голова ще паморочилася від притамованої ліками гарячки. Вештаючися від лікаря до лікаря на комісії голий-голісінький, я не переставав чхати. Недосвідчений лікар вирішив, що хрипи, які він чує, ідуть не з горла, а з легенів, а що його хибні припущення підтвердили мої відповіді на питання про самопочуття, то він направив мене на РОЕ. Температуру я до кінця не збив, тому РОЕ дала високий показник. З діагнозом «інфільтрат легенів» мене одіслали додому.

Казармені ворота залишилися позаду, і я побіг. Занехаяний зимовий

схил спускався до лісу. Наче під час тривоги на авіазаводі, ноги несли

мене геть від смерті, до чого завгодно, аби від смерті.

У нічному поїзді я ховався від протягу крізь побиті шибки й мучився

від ознобу й головного болю.

Я питав сам себе, куди, власне, їхати. До токійської домівки, охопленої тривогою, бо нерішучий батько ніяк не міг зважитися на евакуацію? До міста навколо, повного тієї ж морочної тривоги? Знову поміж тих, хто, позираючи один на одного коров’ячими очима, перепитує: «То як? То як?» Чи до заводського гуртожитку, набитого слабогрудими зрозпаченими студентиками?

Стик дощок на спинці сидіння підштовхував мене у спину в такт хилитанню поїзда.

Заплющивши очі, я уявляв, як повернуся додому й загину під бомбами разом з родиною. Ця уявна картина зродила невимовну огиду. Ще ніколи зв’язок повсякдення і смерті не викликав у мене такої дивної відрази. Чи не таке почуття жене перед смертю кішку сховатися від людського ока? Від самої думки на те, що доведеться побачити люту смерть усієї сім’ї й самому загинути в них на очах, до грудей підкочувалася млість.

Уявна сцена єднання родини в смерті, сповнених однакових почуттів прощальних поглядів батька, матері, сина, доньки видавалася достеменно такою, як і осоружні видива любих родинних розваг, щасливого сімейного кола. Я ж прагнув безжурного кінця серед чужих людей. Але то не було бажання на штиб грецького Аякса померти під безхмарним небом. Я потребував самогубства — тільки природного, справжнього. Я хотів загинути, наче не доросле до хитрощів лисеня, яке безтурботно бігає під горою і втрапляє на мушку мисливцю.

Проте якщо так, то чи не краще піти на фронт? Хіба я сам не хотів до війська? Чому ж тоді брехав лікареві в очі? Чому казав, що температура тримається вже півроку, що терпне спина, що відхаркуюся кров’ю, що саме вчора ввечері сходив потом (ще б пак: я ж наковтався аспірину)? Чому, діставши дозвіл повернутися додому, я відчув, що шкіра на обличчі мало не лусне від тамованої посмішки? Чому припустив бігцем, щойно опинився за ворітьми казарми? Хіба не позбавили мене підступно моїх мрій? Чому ж я не поплентав, ледь волочачи ноги, похнюплений?

Я добре розумів: життя не обіцяє нічого, що пояснювало б аж таку втіху втечею від фронту, тобто смерті, тому не міг осягнути, звідки та сила, яка понесла мене геть від казарм. Невже я усе ж прагнув життя? Бодай такого, як тієї миті, коли вскакуєш засапаний до протиповітряної щілини?

«То, значить, насправді я і не думав бажати смерті», — зненацька озвався внутрішній голос. Ці слова наче розпустили мотуз сорому. Як не прикро, я мусив згодитися. Виходить, неправда, що я шукав на фронті тільки смерті. Виходить, військове життя викликало в мені якісь чуттєві сподівання. Отже, і сила, що надавала цим сподіванням тривкості, була не чим іншим, як первісною вірою будь-кого у магію — у заклинання «я один запевне не помру».

… Проте подібні міркування були для мене зовсім не бажані. Куди приємніше запевняти себе, що смерть просто знехтувала мною. Я волів обходитися з химерною гризотою марного сподівання смерті, як хірург з оперованим органом, волів зосередити на ньому найтоншу чутливість, не забуваючи водночас стежити за поведінкою інших. Така міра душевної насолоди видавалася майже неподобною.

Удосталь вразивши почуття студентів місяцем на авіазаводі, нам оголосили, що в березні університет відновить заняття, але лише на місяць, бо у квітні нас чекає ще один завод. Наприкінці лютого був наліт — бомбили понад тисячу легких літаків. Тож було зрозуміло, що заняття в березні лишаться тільки на папері.

Так у розпал війни ми дістали безглузді місячні канікули. Наче в подарунок — підмочені феєрверки. Та мене більше тішили підмочені феєрверки, ніж, скажімо, торба цілком придатних до вжитку сухарів. Як і більшість, що давав університет, цей дарунок був трохи безглуздий. Проте щедрий, хоч і не придатний ні на що тієї пори. Через кілька днів по тому, як я одужав від застуди, подзвонила мати Кусано й запропонувала з’їздити до передмістя М., де він служив, бо на десяте березня дозволили побачення.

Я, звичайно, погодився і невдовзі завітав до них домовитись. Найбезпечніше ходити вулицями тоді було присмерком, години до восьмої. У Кусано саме повечеряли. Його мати, вдова, і трійко молодших сестер дали мені місце біля жаровні-котацу. Дівчину, що грала на роялі, звали, як виявилось, Соноко. Я дозволив собі трохи ущипливий жарт з приводу її гри, бо так звали славетну піаністку, пані І. Вісімнадцятирічна дівчина зашарілась у тьмяному світлі затемненої лампи, й нічого не відповіла. На ній був червоний шкіряний жакет.

Вранці дев’ятого березня я чекав на домашніх Кусано в пішоходному переході залізничної станції неподалік їхнього дому. Я мав час роздивитись, як по той бік залізничної колії зносять крамнички, власників яких примусово евакуювали. Чіткий тріск збурюваних крамничок лунав у чистому й прозорому весняному повітрі. Свіже дерево на зламах аж сяяло.

Ранки ще були холодні. Останні дні обійшлося без нальотів. За цей час повітря очистилось і попрозорішало, і тепер ознаки руйнування озивались у ньому ледь помітною напругою небезпеки. Повітря, немов струна, шляхетно бриніло від найменшого дотику. Воно навіювало той повний щедрої марноти супокій, який постає у хвилю чекання музики. Навіть сонячне проміння, що падало на безлюдну платформу, тремтіло передчуттям музики.

Сходами напроти спускалася дівчина в синьому пальті. Вона тримала за руку сестричку, стежачи, як та ступає зі сходинки на сходинку. Середульша сестра років п’ятнадцяти, попри нетерпіння від такої повільної ходи, стримувала бажання збігти вниз і вмисне неквапом, зигзагом, ішла сходами. Соноко, схоже, ще не помітила мене. Але я бачив її виразно. Зроду ще жіноча краса так не зворушувала мене. Забриніло в грудях, де й ділася журба. Може, після сказаного раніше, в це важко повірити? Атож, яка різниця між вигаданою любов’ю до сестри Нукади і тим, що озвалось у моїй душі зараз? Чому, власне, безжальний аналіз того випадку не прикласти й до цього? Та якщо давати волю таким міркуванням, навіщо взагалі тоді писання. Воно виявиться породженням лише забаганки написати так чи інакше. Тоді, звичайно, неважко звести кінці з кінцями. Але частка моєї пам’яті, відповідальна за точність, підказує, що саме тут було не так, як раніше. Розкаяння.

За кілька сходинок до низу Соноко помітила мене, й чистий рум’янець на її захололих щоках розцвів посмішкою. Чорні, з припухлими, наче від недосипання, повіками, очі зблиснули, мовби вона хотіла щось сказати. Передавши руку малої середульшій сестрі, вона побігла до мене, і рухи її нагадували гру сонячного проміння.

Я дивився, як вона наближається, мовби на схід сонечка. У ній не було нічого від образу, до якого я змалку навертав уяву, — жінки-втілення плоті. Інакше б, я певно, міг зустріти її звичними облудними сподіваннями. Проте моя інтуїція знаходила в Соноко, в ній одній, щось інше, і воно бентежило мене. То було глибоке, впокорене відчуття того, що я не вартий Соноко, та аж ніяк не принизливе почуття неповноцінності. Постать Соноко, з кожною хвилею ближча, виповнювала мене нестерпним сумом. Досі я такого не відчував. Смуток похитнув самі підвалини мого єства. Досі я дивився на жінок лише крізь неприродну амальгаму недозрілої цікавості й неправдивої чуттєвості. Ще ніколи з першого погляду не потрясав мою душу такий глибокий, невимовний і аж ніяк не удаваний сум. Я зрозумів: це розкаяння. Та хіба обтяжував моє сумління злочин, вартий розкаяння? Чи, попри видиму суперечність, розкаяння може й передувати злочину? І це — розкаяння самого мого єства? Що його викликала її постать? Коли так, то хіба не це передчуття злочину?

Опір був марний: Соноко вже стояла переді мною. А що я вочевидь зніяковів, вона вклонилась удруге, більш підкреслено.

— Вже чекаєте? Мама й бабуся ще збираються і прийдуть трохи пізніше. Давай… — Вона зашарілася, виправляючись, — Давайте почекаємо ще трохи, а як вони не з’являться, поїдемо з вами до У.

Аж затинаючись від надмірної чемності, вона вимовила це, і ще раз глибоко відітхнула. Соноко дівчина ставна, на якусь долоню нижча за мене. Постать у неї напрочуд зграбна, домірна, ніжки гарні. Трохи дитяче личко без сліду косметики якраз пасувало до невинної душі, що теж не відала прикрас. Губи ледь обвітрились, але це якраз і додавало свіжості їхньому кольору.

Ми знічев’я перемовились іще кількома словами. Я щосили намагався надати розмові приємності, силкувався справити враження дотепного. І сам себе ненавидів за це.

Електрички раз по раз зупинялися перед нами й знову рушали з тупим скреготом. Тут мало хто сходив. Поїзд лише затуляв сонце, яке приємно пригрівало нас. А коли відходив, проміння так лагідно пестило щоки, що я аж тремтів. Ряснота сонячного сяєва зовні і хвиля по хвилі без сліду бажань у душі мов провіщали щось зловісне, наприклад, жахливий наліт, під яким ми обоє тут-таки й загинемо. Я відчував, що ми не достойні бодай миті щастя. Або, інакше, ми були занечищені звичкою сприймати бодай мить щастя за дарунок. Ось як вплинули на мою душу нечисленні слова, якими ми обмінялися з Соноко. Така ж сила, запевне, панувала й над нею.

Мати й бабуся Соноко все не з’являлись, і врешті-решт ми всіли до котроїсь електрички й поїхали до У.

Серед вокзальної штовханини в У. нас окликнув пан Оба, який їхав до сина, що служив в одній частині з Кусано. Цей банківський службовець середнього віку, стійкий у пристрасті до фетрового капелюха й костюма, їхав з донькою, знайомою Соноко. Те, що Соноко значно вродливіша за дівчину, чомусь потішило мене. Звідки таке взялося? Певно, з відкриття, що вже з того, як дівчата приязно взялися попідруч, з їхнього невинного щебетання можна було відчути в Соноко спокійну поблажливість — привілей краси, побачити, наскільки вона доросліша за свої роки.

Поїзд був порожній. Наче випадково, ми з Соноко сіли під вікно одне проти одного.

З паном Обою, крім дочки, їхала служниця. Нас, коли всі нарешті зібралися, було шестеро. В одному переділі комусь не вистачило б місця. Я вмить обчислив це майже підсвідомо. Схоже, Соноко теж. Ми плюхнулися на сидіння й обмінялися пустотливими посмішками.

Складність обчислень утримала інших від зазіхання на наш острівець самотності. Ввічливість вимагала, щоб мати й бабуся Соноко розташувалися напроти пана Оби з донькою. Найменша сестричка Соноко, як кожна дитина на її місці, сіла так, щоб дивитись і на бабусю, і у вікно. Її приклад наслідувала й середульша сестра. Ці місця стали ніби спортмайданчиком для дівчаток, довірених турботам служниці пана Оби. Спинка старомодного сидіння відокремила усіх сімох від нас із Соноко.

Ще на зупинці балакучість пана Оби запанувала над усім товариством. Він торохтів, як жінка, визнаючи за іншими право лише притакувати. Навіть через спинку сидіння ми відчули, що розгубилась і молода духом бабуся Кусано, на яку повсякчас припадало говорити за всю сім’ю. І вона, і пані Кусано лише посміювались у належних місцях і підтакували. Навіть дочці пан Оба не давав докинути ні слова. Нарешті поїзд рушив.

Коли ми трохи від’їхали від станції, проміння сонця крізь брудну шибку впало на подвійні віконні рами, на коліна пальта мені й Соноко. Ми обоє мовчали, прислухаючись до розмови по сусідству. Час від часу на її вустах зринала посмішка; це передалося й мені. Щоразу наші очі зустрічались. І Соноко, знову прислухаючись, відводила свій сяючий і пустотливий щирий погляд.

— Якщо мені судилося загинути, то я волів би в такому вбранні, як зараз. Помирати в гімнастерці і взутим у гетри — це ж неподобство! Я і доньці не дозволяю вдягатись у штани. Дати їй померти, як належить жінці, — хіба ж не в цьому батьківське милосердя?

— Так, так!

— А-а, до речі! Коли надумаєте евакуювати майно, прошу звернутися до мене. Адже це так незручно, коли в домі немає чоловіка! Неодмінно дайте мені знати!

— Дякуємо за турботу!

— Ми закупили склад у Т. — знаєте, де гарячі джерела, — для речей співробітників банку. Там, можна сказати, цілком безпечно. Якщо забажаєте, везіть і піаніно, й усе!

— Ви такі люб’язні!

— А-а, до речі! Як добре, що командир у вашого хлопця порядна людина! Бо в мого командир відбирає більшу частину з того, що приносять на побачення. Ну що це таке, достеменно як у тих чортів заморських!

Я чув, він щоразу після побачень має кольки в животі!

— Ну й ну, ха-ха-ха!

Притамована посмішка відбилась у Соноко на обличчі дивним неспокоєм. Вона дістала з сумочки книжку з популярної серії. Не сказати, щоб мені це дуже сподобалось. Але закортіло дізнатися, що саме вона читає.

— Що за книжка?

Сміючись, вона віялом розгорнула книгу перед обличчям, обкладинкою до мене. Я прочитав: «Водяна чарівниця». І, в дужках, «Ундіна». Ззаду хтось підвівся. То мати Соноко намагалась утихомирити малу, що то вилазила на сидіння, то зістрибувала з нього, але, схоже, більше прагнула втекти від балакучості пана Оби. Пересаджуючи до нас пустотливу малу та її непогамовану сестричку, пані Кусано звернулася до нас:

— Візміть до себе цих двох пустунок!

Мати в Соноко була гарна і зграбна. Лагідна посмішка, що прикрашала її вуста під час розмови, іноді здавалася трохи безпорадною. Та цього разу я вловив у ній сум і тривогу. Щойно мати одійшла, ми з Соноко знову перезирнулись. Я дістав з нагрудної кишені блокнот, висмикнув листок і написав олівцем щось таке: «Мати тривожиться».

— Що там? — Соноко нахилилася до мене. Волосся в неї пахло, мов у дитини. Прочитала написане і зашарілася по саму маківку.

— Хіба ні?

— Ой, я… — Її очі знову зустрілися з моїми, і вона все зрозуміла. Я відчув, що і в мене починають пашіти щоки.

— Сестричко, що це в тебе? — простягла ручку мала. Соноко квапливо сховала листок. Середульша, схоже, вже розуміла, що до чого. І аж наїжилася невдоволено. Це відчувалося з того, як вона надміру суворо почала вичитувати малій.

А нам це ніби, навпаки, розв’язало язики. Вона розповідала про школу, про брата, переказувала прочитане, а я, як завжди, переводив розмову на загальні теми. То були перші кроки в мистецтві зваби. І оскільки ми надто захопилися розмовою, аби звертати увагу на дівчаток, вони повернулися на старе місце. І знову мати з заклопотаною посмішкою привела до нас двійко ненадійних сторожів.

Коли увечері ми, нарешті, знайшли притулок в містечку М., неподалік якого служив Кусано, вже був час спати. Нам з паном Обою випала одна кімната на двох.

Залишившись зі мною наодинці, банківський службовець почав викладати найвідвертіші антивоєнні погляди. Навесні двадцятого року Сьова такі розмови велися хоч пошепки, але скрізь, і вже навіть встигли приїстися мені. Здавалося, кінця не буде балачкам пана Оби — то про фарфоровий завод, куди він уклав гроші, який під виглядом компенсації воєнних збитків планував відразу по війні налагодити виробництво порцелянового начиння, то про те, що росіянам запропоновано сепаратний мир. А мені кортіло обдумати дещо на самоті. Я ледве дочекався, поки він сховав дивно пухляве без окулярів обличчя в тінь від вимкнутого нічника, кілька разів зітхнув, наче невинне дитя, аж постіль затряслася, й сонно засопів. А я, відчуваючи, як новенький рушник, обгорнутий навколо подушки, муляє мені розпашілу щоку, занурився в роздуми.

До морочної роздратованості, яка повсякчас товаришувала мені на самоті, в моєму серці вочевидь додався смуток, що потряс саме моє буття вранці, коли я побачив Соноко. Він оголив нещирість кожного сказаного сьогодні слова, кожного поруху, кожного кроку. Проте визнання їхньої фальші не було гіркішим за звичайну гірку непевність, чи все це не облуда: можливість подальшого викриття чомусь принесла мені полегшення. Як завжди, моя вперта тривога, що її викликали глибинні засади людського буття, справжній склад людської душі, запроваджувала самоаналіз у марне кружляння по колу. Настійна ідея — що відчував би інший юнак, що відчувала б нормальна людина — мучила мене, і невдовзі розпорошила навіть ту одробину щастя, яку я вважав дарунком собі.

«Гра» перетворилася на невід’ємну частку мене самого. То вже була не гра. Усвідомлення, що я прагну видати себе за нормальну людину, потроху розчинило первинну нормальність, отож я вже не міг не запевнювати себе, що й ця нормальність удавана. Інакше кажучи, я ставав людиною, яка вірить тільки в підробку. І, може, прагнення вважати любов справжньою виступило під маскою почуття, що душевний потяг до Соноко — нещире розумування. Не виключено, що то була перша спроба переробити самого себе на людину безапеляційну.

У тих роздумах я непомітно закуняв, коли зненацька в нічному повітрі розлігся зловісний, але водночас напрочуд притягальний, рев.

— Тривога, чи що? — Мене вразило, як легко прокинувся пан Оба.

— Та певно, — промимрив я. Ледь чутному виттю сирени, здавалося, не

буде кінця.

Побачення мало бути рано-вранці, отож ми прокинулись о шостій.

— Чули вночі тривогу? — запитав я, привітавшись біля вмивальників.

— Ні, — щиро зізналася Соноко.

Сестри тільки й чекали, щоб узяти її на кпини:

— Оце так! То ти нічого не знаєш! — напустилася на неї мала. — Навіть я прокинулась! А ти собі хропла щосили!

– І я чула, як ти хропла! Аж сирену заглушала.

— Таке скажете! А хто ще чув? — Соноко зашарілася; їй явно було незручно переді мною. — І далі розпускатимеш плітки, то начувайся! У мене була лише одна молодша сестра. А я змалку мріяв про гомінкий дім, повний дівчат. Оця напівжартівлива пересварка сестер була для мене чистим і точним уособленням земного щастя. І знову збудила в мені страждання.

За сніданком тільки й було розмов, що про цей перший у березні нічний наліт. Усі намагались заспокоїти себе, що наліт навряд чи серйозний, бо дали тільки попередження, а сигналу тривоги так і не було. Мені, власне, було байдуже. Про мене, хай би там навіть без мене дім згорів дощенту, а родина загинула. Нічого надто жахливого в такій уявній картині я не вбачав. Уява поступалася повсякденню, що раз по раз перевершувало всі сподівання. І йшла шляхом найменшого опору: адже виобразити загибель родини куди простіше, ніж, скажімо, батареї пляшок із заморськими трунками у вітринах Гіндзи та гру неонових вогнів у її вечірньому небі.

Уява не відчуває опору, які б жахливі видива не малювала, і це зовсім не свідчить про черству душу. Це просто один із виявів лінощів і незагартованості психіки. Учора, на самоті, я почувався, немов актор-трагік, а сьогодні, коли ми покинули нічліг, мене охопив лицарський дух, отож я зголосився нести речі Соноко. Я цілком свідомо зробив це перед усіма, розраховуючи на ефект. Я хотів показати, що її сором’язкість відношу на карб не свій, а матері й бабусі, прагнув заспокоїти Соноко, щоб вона відчула мою приязнь виразніше, аніж острах перед рідними. Мої невибагливі хитрощі мали успіх.

Доручивши мені валізу, вона, ніби чимось завинила, вже не відходила од мене. Подеколи я зачудовано вдивлявся в Соноко, яка розмовляла лише зі мною, зовсім забувши про приятелькуоднолітка. Курний зустрічний весняний вітер відносив лагідний і до болю чистий голос Соноко. Я совав під пальто плечима, міряючи вагу її валізи. Цей тягар хоч якось виправдував сором, що клубочився на споді моєї душі, мов у розшукуваного злочинця… Ми ще не вийшли за околицю містечка, а бабуся Соноко вже вибилася з сил. Пан Оба повернувся на вокзал і на диво хутко найняв аж дві машини на весь гурт.

— О-о, привіт!

Я стиснув руку Кусано й аж здригнувся, бо відчув під пальцями наче панцир лангуста.

— Що це в тебе з руками?

— А що, не бачив такого? — в ньому вже встигла з’явитися властива новобранцям зимна принадність. Він простяг обидві руки просто мені під ніс. На червоній, потрісканій від вітру й холоду шкірі зашкарубли бруд і мастило, утворивши ніби ракову шкаралупу. Та й руки були вологі й холодні.

Ці руки злякали мене достеменно так, як завжди лякала дійсність. Я відчув підсвідомий жах. Він виповнив моє єство, бо ці безжалісні руки викривали щось у мені самому, звинувачували щось в мені самому. Мене лякало те, що перед такими руками не можна брехати. І щойно усвідомив це, як інша реальність — Соноко — стала уособленням єдиного обладунку, єдиної кольчуги, здатної захистити моє недолуге сумління від цих рук. Я відчув, що мушу любити її будь-що-будь. Цей обов’язок залягав ще глибше від глибоко прихованого сорому…

А Кусано, нічого не підозрюючи, безневинно провадив далі:

— З такими руками у лазні не треба мочалки!

Легеньке зітхання вихопилося в його матері. Я відчув себе безсовісним нахабою. Соноко позирала на мене знизу вгору, ніби нічого не сталося. Я похнюпився. Я ніби завинив перед нею, хоч як це безглуздо звучало.

— Ходімо надвір! — Кусано з ніяковою грубуватістю виштовхав матір і бабусю назовні. На жухлому травнику відкритого всім вітрам казарменого подвір’я родичі посідали навколо своїх курсантів і підгодовували їх. Соромно зізнатись, але скільки я не протирав очі, нічого привабливого в цій сцені так і не знайшов.

Кусано й собі розташувався в центрі родинного кола, напхав за обидві щоки печива і, вирячивши очі, махнув рукою у бік Токіо. Звідси, з пасма пагорбів, було добре видно долину, в якій лежало серед безживного степу містечко М., а за нею поміж гір прозирав клапоть неба над Токіо. Холодні провесінні хмари кидали туди прозорі тіні.

— Ото жах був уночі! Там усе було червоне! Хтозна, чи твій дім уцілів. Досі таких нальотів не було, щоб усе небо палахкотіло.

У голосі Кусано вчувалася владність, він явно не бажав, аби його переривали. Нехай мама й бабуся швидше евакуюються, бо він від тих думок аж сон втратив.

— Гаразд, поїдемо чимшвидше. Бабуся тобі обіцяє!

З мови старої вгадувалась її крута вдача. Вона витягла з широкого паса-обі оправлений в почорнене срібло крихітний, наче зубочистка, олівчик, і стала щось ретельно писати.

Сумно було в поїзді, коли їхали назад. Навіть пан Оба, який приєднався до нас на станції, запав у мовчанку. Схоже, всіх заполонило те колюче чуття, яке виникає, коли проривається назовні повсякдень приховувана «родинна любов». Певно, після зустрічі з сином, братом, онуком, оголені душі, які розкриваються тільки серед близьких людей, відчули марноту того, що вони просто виставляють напоказ свої безглузді втрати. А мені не давало спокою видіння тих нещасних рук. Коли поїзд прибув на станцію О., де була пересадка на електричку, вже запалили світло.

Тут ми вперше побачили, якого лиха наробив нічний наліт. Переходи заповнили потерпілі. Вони тулилися в ковдри й визирали назовні невидющими безтямними очима, ніби самими білками. Якась жінка мірно похитувалася, наче без упину колихала на руках дитину. Дівчина з напівзотлілою штучною квіткою у волоссі спала просто на землі, притулившися до дорожнього кошика.

Жоден докірливо не глянув, коли ми пробиралися крізь них. Але нам аж відібрало мову. А оскільки ми не розділили їхнього нещастя, саме наше буття мовби втратило сенс, ми немов перетворилися на тіні. Однак у мені щось пломеніло. Лави нещастя додавали мені отухи, додавали сил. Я осягнув напруження, яке супроводжує революції. Ці люди бачили, як полум’я огортає все, що творило закони їхнього буття. Бачили навіч, як вогонь охоплює людські стосунки, любов і ненависть, розум, майно. Ні, не з вогнем вони змагалися цю хвилю. Вони змагалися з людськими стосунками, з любов’ю і ненавистю, з розумом, з майном. Вони наче втрапили на судно, яке тоне, де, щоб урятувався хтось, іншого треба позбавити життя. Чоловіка, який загинув, рятуючи кохану, вбив не вогонь, його вбила кохана; матір, яка загинула, рятуючи дитину, занапастив не хтось, а дитина. Тут зітнулись, як ще ніколи досі, найглибші й найзагальніші засади людського буття. Я бачив на їхніх обличчях полиск утоми, яку залишила та приголомшлива вистава. Палка певність наринула на мене. Я відчув, що тривогу, зроджену глибинними засадами людського буття, в дивовижний спосіб зітерто, бодай на коротку мить. Мені хотілося кричати від думок, що розривали груди.

Якби я мав хоч трохи більшу силу самозаглиблення, якби був хоч трохи наділений мудрістю, я б, певно, узявся досліджувати ті засади. Але, наче в насмішку, якась уявна жага спонукала мене вперше оповити рукою стан Соноко. Може, цим незначним порухом я показав собі самому, що й «любов» тепер просто порожнє слово. Отак парою ми раніше за інших проминули тьмавий перехід. Соноко не зронила й слова… Та коли ми поглянули одне на одного в напрочуд яскраво освітленому вагоні електрички, я помітив в очах Соноко вираз загнаного в безвихідь, але водночас і чорний лагідний блиск.

Серед пасажирів міської кільцевої лінії потерпілі становили вже дев’ять десятих. Виразно пахло паленим. Голосно, трохи не пихато, люди розповідали, що пережили. То був наче гурт «революціонерів». Адже весь натовп був охоплений високим невдоволенням — безмежним невдоволенням — переможним невдоволенням — радісним невдоволенням.

На станції С. я розпрощався, віддав Соноко її речі й вийшов. Я простував темними вулицями додому й раз по раз похоплювався, що в мене порожні руки. І зрозумів, як важила її валіза в наших стосунках. То були упокорені примусові роботи. Щоб моє сумління не знеслося надто високо, потрібен був тягар — примусова праця.

Домашні привітали мене так, ніби нічого не сталося. Навіть як на такий наліт, Токіо — надто велике місто.

За кілька днів я зайшов до Кусано — занести Соноко обіцяні книжки. Гадаю, неважко уявити, що за книжки міг позичати двадцятирічний хлопець вісімнадцятирічній дівчині. В банальних вчинках я знаходив особливу насолоду. Соноко ненадовго вийшла, що траплялося не так і часто, тож я чекав на неї у вітальні.

Тим часом провесіннє небо запливло хмарами, наче лугом, пішов дощ. Соноко увійшла до темної вітальні просто з дощу — в її волоссі зблискували краплі. Сіла трохи зсутулено в темному кутку глибокої канапи. На вустах її знову заграла посмішка. У сутіні вималювалися дві опуклості на червоному жакетику.

Яка ж несмілива й небагатослівна була наша розмова! То було наше перше побачення на самоті. Я усвідомив, що невимушеній розмові під час короткої мандрівки в поїзді сприяла балаканина по сусідству й непосидючість сестричок. Від рішучості, з якою я вручив написану тоді записку — любовний лист на один рядок — не лишилося й сліду. Мене охопила виняткова скромність. Я залюбки міг злегковажити собою заради переконливості, не злякався б цього і перед нею. То що ж, я забув свою гру? Призвичаєну гру, ніби можу кохати як нормальна людина? Так чи інакше, мені здавалося, що я зовсім не кохаю цю таку свіжу дівчину. При цьому ані найменшої незручності я не відчував. Злива вщухла, вечірнє сонце освітило кімнату.

Очі й вуста Соноко блищали. Її краса наринула на мене й перетворилась у відчуття власного безсилля. А болісні думки нагадали, яка вона нетривка істота.

— Хто може знати, — озвався я, — скільки ще нам жити. От зараз, скажімо, буде тривога. А літак уже наладовано бомбою, що впаде просто на нас.

— Може, воно було б і краще. — Вона ретельно розгладила складки на спідниці з картатої шотландки й підвела голову. Сонце облямувало її щоки сяєвом ледь помітного пушка. — Якби зараз… Надлетів безгучний літак і скинув на нас бомбу… коли ми отак… Правда ж?

Сама того не усвідомлюючи, Соноко освідчувалась у коханні.

— Правда, — відказав я, наче щось очевидне. Звідки було Соноко знати, як глибоко сховалося в мені бажання, що викликало ці слова. А втім, як розібратися, розмова виходила на диво кумедна. Мирної пори таке могли сказати хіба двоє закоханих перед розлукою.

— Розлуки за життя, розлуки в смерті, аж набридло! — сховав я за брутальністю ніяковість. — А тобі так не здається? Що в наш час розлука — звична річ, а от зустріч — дивина?.. Що посидіти отак удвох і погомоніти хоч із півгодини — справжнє диво?..

— Так… Мені теж… — Вона вмовкла. І продовжила з щирим і лагідним спокоєм. — Щойно ми зустрілися, а вже розлучаємось. Бабуся квапить з евакуацією. Позавчора, коли ми повернулися, дала телеграму до тітки в село в префектурі Н. А та сьогодні вранці подзвонила по міжміському. Адже в телеграмі прохалося: «Підшукай житло». Тітонька сказала, що зараз із житлом сутужно навіть у них, і запросила до себе, мовляв, у домі буде веселіше. А бабуся не звикла воловодитись, отож пообіцяла за кілька днів бути.

Несила було й головою кивнути у відповідь. Я сам здивувався, як це вразило мою душу. Адже з того, як добре мені було, зродилося хибне враження, що все може так і лишатись, що дні й місяці ми будемо разом. У більш глибокому розумінні, я помилявся двічі. Її слова, які провіщали розлуку, виказали даремність цієї зустрічі, відкрили, що нинішні радощі лише уявні без реального змісту, знищили дитячу певність, ніби все це може бути тривким Але водночас стали прозрінням з іншого хибного уявлення: я зрозумів, що в чоловіка й жінки не може завжди все лишатися, як є, навіть коли розлука ще далеко. Гірке було моє пробудження. Чому все не може лишатись, як є? Запитання, яке я стократ задавав собі в дитячі роки, знов навернулося на вуста. Ну чому ми маємо удвох сповняти химерний обов’язок усе зруйнувати, усе змарнувати, кинути все в потік вічних блукань? Чи цей гіркий донезмоги обов’язок і є те, що люди звуть «життя»? Чи тільки для мене це — обов’язок? В усякому разі, так тяжів він тільки наді мною, більше ні над ким.

— То ти їдеш… А втім, якби й залишилася, однаково скоро поїду я…

— Куди?

— Знову на завод — наприкінці березня або в квітні.

— Там, мабуть, небезпечно під час нальотів?

— Атож, небезпечно, — відказав я.

І невдовзі пішов.

Наступного дня я відчував дивний спокій, бо позбувся необхідності кохати. Я веселився від душі — то співав уголос, то копав ногами знавіснілі томи зводу законів.

Того химерного оптимізму вистачило на день. Заснув я міцно, мов дитина. А серед ночі мій сон урвала сирена. Моє буркотливе сімейство забилося до протиповітряної щілини, але до відбою так нічого й не сталося. Я вже встиг закуняти, отож видостався назовні останнім, перевісивши через плече шолом і бамбукове барильце з водою.

Стійка випала зима двадцятого року Сьова. Хоч весна вже підкрадалася нечутним кроком дикої кішки, зима, наче сталеві грати, морочно й уперто перегороджувала їй дорогу. У світлі зірок ще відблискувала крига.

Кілька теплих ясних зірок, облямовані глицею вічнозелених дерев спросоння впали мені в око. Дихання мішалося з терпким нічним повітрям. І раптом мене приголомшила думка: я люблю Соноко, світ, де не буду з нею разом, не вартий для мене й мідного шеляга. «Спробуй забути, якщо зможеш», — озвався внутрішній голос. І одразу, мовби не міг дочекатися, наринув смуток і знову сколихнув глибини мого єства, як того ранку, коли на платформі я побачив Соноко.

Несила було терпіти. Я аж ногами затупотів.

І все ж витримав іще день.

А на третій день увечері знову пішов до Соноко. Перед дверима передпокою чолов’яга, з вигляду робітник, пакував речі. Обгорнувши матою довгастий пакунок, ув’язував його грубим мотузом. Я неабияк стривожився.

До передпокою вийшла бабуся. За її спиною я побачив уже спаковані до відправки речі, в холі було повно тирси. Вигляд у неї був такий заклопотаний, що мені захотілося мерщій піти, навіть не побачивши Соноко.

— Передайте, будь ласка, ці книжки панні Соноко. — Наче розсильний з книгарні, я простягнув кілька солодкавих романів.

— Дякую за турботу. — Стара вочевидь не збиралася кликати Соноко. — Завтра ввечері ми виїздимо до села. Бачите, підвернулася нагода поїхати трохи раніше. Будинок винаймає пан Т., тут буде гуртожиток його фірми. Шкода розлучатись! Онучки завжди були вам раді. Прошу, завітайте до нас у село. Ми вам напишемо, коли влаштуємося, приїздіть неодмінно!

Бабуся, фахівець із суспільних зв’язків у родині Кусано, висловлювалася бездоганно. От тільки слова в неї шикувались одне до одного не більш природно, ніж її аж надто рівні зуби.

— Хай вам щастить на новому місці! — тільки й спромігся я. Ім’я Соноко несила було вимовити. І тут, наче прикликана моїм збентеженням, на площадку перед сходами в глибині дому вигулькнула вона сама. В одній руці вона тримала велику картонку для капелюшка, другою притискала до себе кілька книжок. Її волосся лисніло від світла з вікна угорі. Помітивши мене, вона скрикнула, аж бабуся злякалась: — Почекай мене! — І вихором злетіла на другий поверх. А я втішався розгубленням її бабусі. Стара перепросилася за те, що все догори дном і ніде присісти, й заклопотано зникла в глибині дому. Невдовзі надбігла розпашіла Соноко. Я переминався з ноги на ногу в кутку передпокою. Вона взула черевички й рішуче мовила:

— Я тебе трохи проведу.

В її майже беззастережному тоні було щось зворушливе. Незграбно крутячи в руках формений кашкет, я не зводив з неї очей, відчуваючи, як у душі щось раптом завмерло. Ми вийшли, мало не зіштовхнувшись у дверях. Мовчки рушили всипаною жорствою доріжкою до брами. Соноко раптом зупинилася перев’язати шнурок. Чомусь вона ніяк не могла дати йому ради, тож я дійшов до воріт і зупинився, розглядаючися по вулиці. Хіба ж я знав невинні хитрощі вісімнадцятирічних дівчат! Їй просто треба було пропустити мене вперед.

Зненацька її груди наштовхнулися ззаду на мою праву руку. Той поштовх був випадковий — наче ото зіткнення автомобілів.

— Ось… візьми. — В мою долоню вп’явся твердий ріжок заморського конверта. Я затис його в руці, наче пташину, якій мав скрутити шию.

Лист чомусь був не до віри важкий. Наче на щось заборонене, я глянув мигцем на конверт у руці з тих, що полюбляють школярки.

— Потім прочитай… Удома, — прошепотіла вона тихо, відітхнувши, ніби від лоскоту.

— Куди тобі написати? — запитав я.

— Там… усе є. Адреса села… Туди й напиши.

Як не дивно, розлука чомусь почала мене тішити. Так тішить хвиля у грі в хованки, коли всі розбігаються хто куди, поки один лічить уголос. Я мав дивну здатність знаходити в усьому добре. Через цю кепську звичку власне боягузтво часто-густо навіть мені видавалося мало не геройством. А може, така вдача — винагорода за неможливість вибору в житті.

Ми розпрощалися біля станційних кас. І навіть руки не потиснули одне одному.

Я був на сьомому небі від першого в житті любовного листа. До дому я не міг дочекатись, отож, попри людські очі, надірвав конверт просто в електричці. Звідти мало не висипалися поштові картки з силуетами й кольорові заморські листівки — радість дівчаток з місіонерських шкіл.

У конверті лежав ще один складений листок блакитного поштового паперу, на якому під діснеївськими Червоною Шапочкою та вовком акуратно, мов у прописах, було виведено:

«Щиро вдячна за цікаві книжки. Усім серцем молюся за Вашу безпеку під час нальотів. Обіцяю написати, щойно влаштуємося на новому місці. Наша адреса: префектура…, повіт…, селище…, будинок… Прошу не відмовити й прийняти на знак вдячності дрібниці, які додаю до цього».

Оце так любовний лист! Я сполотнів, а тоді розреготався, бо злетів зі свого сьомого неба й розквасив носа. Хто ж відповідатиме на таке! Достеменно на листівку з друкарським текстом відповідати! Проте за півгодини, поки я добирався додому, початкове бажання відповісти стало на захист мого «піднесення». Я зметикував, що домашня освіта не передбачає курсу писання любовних листів. Не інакше, в неї надто розбігалися думки, щоб до пуття написати перший у житті лист до хлопця. От він і вийшов порожній, зате скільки змісту мав кожен її порух тієї хвилі!

Зненацька роздратування налетіло зовсім з іншого боку. Аби зірвати злість, я пожбурив у стіну нічим не винний звід законів. «Ото дурень! — картав я сам себе. — Чекаєш, поки вісімнадцятирічна дівчина перша вчарується тобою! Не міг сам трохи поворушитися? Звідки така нерішучість, зрозуміло: з отієї химерної, непояснимої тривоги! От тільки навіщо ти знову попхався до неї? А ну ж бо, згадай: у чотирнадцять і ти був, як усі в такі роки. Та й у шістнадцять якось устигав за іншими. А зараз, у двадцять, як? Пам’ятаєш, приятель тобі напророчив, що не доживеш до двадцяти? Дожив! І на війні гинути вже не бажаєш! У твої роки вперше закохався і не знаєш, що діяти з дівчиною, яка на цьому не розуміється! Подумати: двадцять років, а жодній дівчині листа не написав! Ти, певно, помилився, коли підраховував власний вік. Чи й справді дожив до двадцяти нецілований? Ех ти, нездаро!» Тут інший, похмурий і настирливий голос почав знущатися з мене. В ньому чулася майже палка переконливість, присмак недосяжної мені людяності. Голос вів своєї, не вгаваючи й на хвилю:

— Кажеш, любов? Нехай так. А як щодо потягу до жінки? Що ти сам собі брешеш, ніби вона одна не викликає в тебе «гріховної хоті»? Чи забув, що й жодна інша жінка не викликає? Та яке ти взагалі маєш право говорити про гріх? Ти хоч раз хотів побачити жінку голою? Бодай раз роздягав подумки Соноко? Здатний ти втямити: у твої роки не може хлопець дивитися на дівчину й не уявляти її голою! Це ж аксіома! Уяви хоча б за аналогією, ти ж тут мастак! Чому за аналогією, питаєш? Себе попитай, різниця ж бо невелика. Здається, вчора перед сном ти згадав давню звичку? Кажеш, це ніби вечірня молитва? Не суперечу. Така собі єретицька церемонійка, хто б утримався! Врештірешт, ерзац — не така вже й кепська штука, аби звичка! Та ще й такий, швидкодіюче снодійне! От тільки чомусь здається, не Соноко ти собі тоді уявляв. Так-так, то були ті химерні видива, якими ти щоразу чудуєшся. Вдень вештався містом і тільки й видивлявся, що молоденьких солдатів та моряків. Та щоб такого віку, як ти любиш, та смагляві, та не занадто розумні на вигляд, та не зіпсуті. Спаде такий на очі — прикидаєш, який у нього стан. Ти що, після юридичного факультету в кравці зібрався? Відомо, що ти полюбляєш: стрункий, мов у левеняти, стан простакуватого парубійка років двадцяти. Згадай-но, скількох таких ти вчора за день подумки роздягнув? Твоя душа, наче папка для гербарію: назбираєш туди голих молодиків — і додому. Вибираєш з-поміж них жертву для свого єретицького ритуалу. От вибрав до вподоби. А далі — словами не переповіси. Ти приводиш свою жертву до химерного шестигранного стовпа. Дістаєш звідкілясь мотуз, вивертаєш голому бідоласі руки назад і припинаєш. Треба, щоб він кричав не своїм голосом, пручався. Ти люб’язно сповіщаєш нещасному, що він має вмерти. На вустах у тебе виграє напрочуд зичлива посмішка. Ти дістаєш із кишені гострий ніж. Наближаєшся до жертви, лагідно лоскочеш вістрям шкіру на боці. Сердега заходиться криком, сіпається всім тілом від ножа, серце в нього калатає від жаху, мов барабан, голі жижки трусяться, аж коліна стукотять одне об одне. Ніж разом внизався в бік. Ось він, твій злочин. Жертва вигинається луком, видає самотній болісний крик, м’язи проколотого боку судомить. А ніж незворушно, наче в піхви, занурюється у збурену плоть. Кров піниться, б’є джерелом, цебенить на гладенькі стегна.

Твоя насолода цієї миті стає справді людською. Адже саме зараз здійснюється твоє настійне прагнення — бути нормальним. Твоє збудження, байдуже, чим викликане, походить із самої глибини плоті, і ні на йоту не відрізняється від збудження інших чоловіків. Твоє серце стрясає первісне болісне відчуття повноти. У душі відроджується незглибима первісна насолода. Твої очі палахкотять, кров скипає в жилах, тебе виповнюють усі прояви життя, знайомі лише дикунові. А після ejaculatio твоє тіло не залишає тепло дикунської звитяжної пісні; смуток, який охоплює чоловіка й жінку після близькості, незнайомий тобі. Ти аж сяєш у безпутній самотині. І ще довго линеш величною прадавньою рікою пам’яті. Хіба ж пам’ять про незрівнянний смак варварської життєвої сили якимось дивом не виповнила без останку твою плоть і відчуття насолоди? Що, заметушився, хочеш щось збрехати? Справді, подеколи тобі вдається скуштувати найвищої насолоди людського буття, от тільки не кажи, ніби для цього потрібна любов чи там душа. То як? А що, як зачитати Соноко твою химерне наукове дослідження? Під пишномовним заголовком «Функціональний зв’язок кривизни ліній торса ефеба з інтенсивністю кровотечі». Про те, що тобі до вподоби тіло гладеньке, гнучке, доладне, юне, щоб кров стікала по ньому вишуканими розводами. Тіло має бути таке, щоб цівки крові на ньому нагадували найчарівніші візерунки природи — струмка в чистому полі або кілець на свіжому зрізі. Може щось не так?

— Усе так.

От тільки моя схильність до самоаналізу крила в собі непередбачність перекрученої й склеєної у кільце паперової стрічки. Лицьова сторона раптом виявлялася зворотною. А зворотна — лицьовою. І мені в свої двадцять років лишалося тільки кружляти з шорами на очах орбітою власних почуттів, а загальне розгублення й відчуття краху під кінець війни робили ті оберти карколомними. Годі було урвати хвилю, аби розібратися, де причина, де наслідок, де протиріччя, де відповідність. Тож протиріччя так і лишалися протиріччями, черкаючи об мене в невловимому для ока леті.

Цілу годину я тільки й думав, як би вигадати доречну відповідь на лист Соноко.

… Надійшла пора цвісти сакурі. Тільки ні в кого не було часу милуватися нею. Гадаю, у всьому Токіо помітили, що вона зацвітає, хіба що студенти нашого факультету. По дорозі додому я сам або з двійкомтрійком приятелів прогулювався біля ставка С.

Квіти здавалися привабливими, як ніколи. Сакура розбуяла поміж зелені шпилькових дерев, і її квіти були наче голі, бо без звичного вбрання — біло-червоних завісок, гомінких зграйок любителів вишневого цвіту, продавців повітряних куль і млинків. Ніколи до нинішньої весни не були такі гарні, такі звабливі безвідплатне служіння, безкорислива розкіш природи.

У мені прокинулася прикра підозра, що природа прагне знову підкорити землю. Недаремно так розгулялася весна. Буяння барв — жовтизна квітів городини, зелень свіжої мурави, чорнота дужих стовбурів сакури з похмурими шапками квітів на верхівках — видавалося мало не зловісним. То була, сказати б, пожежа барв. Ми простували травником між берегом ставка і вишневою алеєю, сперечаючись про знавіснілі проблеми юриспруденції. Мене втішав іронічний ефект, якій справляв курс міжнародного права професора Й. Попри нальоти, професор поважно читав нескінченні лекції про Лігу Націй.

Мені подеколи здавалося, що я на заняттях з шахів чи маджонга. Невгамовне «Мир! Мир!» нав’язло у вухах, наче далекий дзвін. — Проблема полягає в тому, чи є безвинятковим право на репарацію, — затявся смаглявий сільський хлопчина, в якому, попри чималий зріст, відразу вгадувався хворий на сухоти, непридатний до військової служби.

— Та годі тобі! — урвав його другий, блідість якого й собі виказувала слабогрудого.

— Вороги на небі, закони на землі, — насмішкувато пирхнув я. — Замість «слава в небі, мир на землі».

Справжнім туберкульозником не був я один. Я казав, що в мене хворе серце. Час вимагав мати або медалі, або недуги. Раптом, почувши чиїсь кроки по траві під деревами, ми затримались. Схоже було, й ті, хто наближався, збентежилися, помітивши нас. Першим ішов парубок у брудній спецівці й сандалях-ґета. Власне, про його вік свідчила лише забарва коротко остриженого волосся під кашкетом, а землиста шкіра давно не голеного зарослого обличчя, заяложені мастилом руки й ноги, брудна шия виказували лише не пов’язану з віком смертельну втому. Трохи збоку й позаду, похмуро втупившись у землю, крокувала дівчина. Вона мала на собі блузу напіввійськового крою, її волосся було зібране на потилиці у вузол. От тільки шаровари-момпе були напрочуд чисті, новенькі, з тканини в рідкий горошок. Поза сумнівом, ці двоє були з труднабору; вони просто прогуляли день, аби помилуватись цвітом сакури. А злякались, угледівши нас, бо прийняли за жандармів. Сердито зиркаючи спідлоба, парочка розминулася з нами. А нам чомусь розхотілося розмовляти.

Сакура ще не розцвіла як слід, а заняття на юридичному факультеті знову припинились. Нас відрядили до флотського арсеналу в кільканадцяти кілометрах від затоки С. Приблизно тоді ж мати з братом та сестрою переїхали за місто, до дядькової невеличкої садиби. У Токіо з батьком лишився лише його переросток-учень; він і взяв на себе всі домашні клопоти. Коли не було рису, він товк у ступі розварені боби й готував з них батькові й собі рідку, мов блювотиння, кашу. А невеличкий запас овочів у домі під’їдав, поки батько був на роботі.

Життя на арсеналі було безтурботне. Мій час розподілявся між працею в бібліотеці й земляними роботами. Протиповітряні щілини для працівників майстерень копали китайчата з Тайваню, до яких приставили й мене. З тими кільканадцятирічними чортенятами я неабияк здружився. Вони вчили мене китайської, а я переповідав їм казки. Хлопчаки вірили, що тайванські боги вбережуть їх від нальотів і свого часу повернуть неушкодженими на батьківщину. Їхній апетит виходив за всякі пристойні межі. Рис та овочі, що їх один, найспритніший, поцупив просто з-під носа в кухарів, вони зварили в машинному мастилі і запевняли, що це — найсправжнісінький «ча-хань». Я, однак, волів уникнути почастунку з присмаком шестерень.

Першого ж місяця листування з Соноко набуло досить своєрідного вигляду. Я удавав щирість і мужність. Певного дня, повернувшися до арсеналу після відбою тривоги, я розгорнув лист від Соноко, залишений на столі, і раптом мої руки затремтіли. Я аж ніби захмелів. І подумки без кінця повторював рядок з листа:

«Сумую за тобою!»

Це гризота запалювала мене. Відстань надавала мені «нормальності». Я, так би мовити, завів собі тимчасовий сурогат «нормальності». Віддаленість у часі й просторі надає людській істоті абстрактності. Може, завдяки їй, зосереджене навертання душі до Соноко і аж ніяк не пов’язаний з ним збочений потяг плоті поєднувались у мені як рівноцінні і з плином часу цементували моє єство й згладжували його суперечливість. Я був зданий на власну волю. Повсякденне життя було напрочуд приємним. Ходили чутки, ніби ворог уже висадився в затоці С. і ось-ось захопить нашу місцевість; наді мною знову, ще більше, ніж доти, гуснуло прагнення смерті. І за таких-от обставин я відчував виразне «прагнення до життя»!

Квітень уже перейшов за половину, коли певної суботи я нарешті дістав звільнення і поїхав у Токіо, додому. Затримавшися настільки лише, аби взяти з полиці кілька книжок — почитати на заводі — і рушив за місто, заночувати в матері. Через тривогу електричка раз по раз надовго зупинялася. Раптом мене почало трусити, в голові запаморочилося, тіло огорнула гаряча млість. Я зрозумів, що підхопив ангіну, бо це було не вперше. Отож довелося повернутися додому й лягти в наготовану батьковим хлопцем постіль.

Невдовзі внизу залунав жвавий жіночий голосок, від якого аж заломило розпаленого гарячкою лоба. Сходами, коридором задріботіли кроки. Я трохи розплющив очі. І побачив поділ кімоно в крупний візерунок.

— Це що ж таке? Ти чого, нечепуро, вилежуєшся?

— А-а, це ти, Чаїнко!

— «Це ти», та й годі?! Ти ж мене п’ять років не бачив!

То була далека родичка, Чіеко, яку рідня приязно звала Чаїнкою, років на п’ять старша за мене. Останній раз ми бачилися в неї на весіллі, а потім стали подейкувати, що вона неподобно розважається, хоч не минуло й року, як її чоловік загинув на фронті. І справді, не схоже було, щоб вона надто побивалася. Я розгублено мовчав. Подумалося тільки, що краще б їй не стромляти в волосся таку велику білу штучну квітку.

— У мене справа до Таттяна, — пояснила вона, називаючи мого батька, Тацуо, на зменшувальне ім’я. — Хотіла порадитись, як краще відправити речі. Татусь недавно десь здибав Таттяна, і той казав, ніби знає добре місце.

— Старий сьогодні прийде пізно. Слухай-но, — мене бентежили її надто яскраво підмальовані губи. Може, від гарячки здавалося, що той червоний колір аж свердлить мені очі і мало не розколює голову. — Це, власне, не моє діло, але… Хіба можна зараз так розмальовуватись? Тобі ніхто не завважував?

— Овва, то ти вже доріс до віку, коли звертають увагу на косметику! А коли отак лежиш, здається, тільки з пелюшок!

— Ой, іди собі, не набридай!

Вона вмисне підійшла ближче. Я зніяковів, що лежу в нічній сорочці, й натяг ковдру по саме підборіддя. Раптом її долоня торкнулася мого лоба. Її пронизливий холод був так доречний, що я розчулився.

— Який гарячий! Температуру міряв?

— Та під тридцять дев’ять!

— То треба льоду.

— Звідки він у мене!

— Зараз щось придумаємо.

Тріпочучи широкими рукавами, вона збігла сходами. Повернулася й спокійно присіла біля мене.

— Хлопця вашого вирядила.

— Дякую.

Я дивився у стелю. Вона потяглася за книжкою, що лежала в узголів’ї, і прохолодний шовковий рукав черкнув мене по лобі. Мене раптом потягло до цих прохолодних рукавів. Я мало не попросив покласти мені рукав на лоба, але похопився. У кімнаті сутеніло.

— Де ж він запропав?

Гарячка хворобливо загострює відчуття часу. Поки що явно рано було казати «запропав». Невдовзі Чіеко озвалася знову:

— Ну де ж він подівся! Чого так довго?

— Та нічого не довго! — роздратовано буркнув я.

— Ой, як ти приємно гніваєшся! Заплющ очі! І не сердься, стелю однаково не передивишся.

Я примружив очі, і під повіками до болю запекло. Зненацька я відчув, як щось доторкнулося до лоба. І водночас відчув ніжні пахощі. В мене вихопилося безтямне зітхання. І тут з моїм подихом змішався інший, гарячий, а губи притисло щось важке й масне. Зуби клацнули об зуби. Розплющити очі й подивитися було страшно. Прохолодні долоні затиснули мої щоки.

Нарешті Чіеко відірвалася від мене. Я трохи підвівся. Ми пильно подивились одне на одного в сутінках. Сестри Чіеко відзначалися легковажною поведінкою. Поза сумнівом, у ній текла та сама гаряча кров. Пал тієї крові на диво відповідав моїй хворобливій гарячці. Я остаточно сів на постелі і мовив: «Ще!» Ми цілувалися, поки не повернувся хлопець. «Цілуй, та й годі, більш нічого!»— знай повторювала вона. Я не міг збагнути, чи була в поцілунках чуттєва насолода. Адже перший такий досвід — уже неабияка насолода, отож, може, й не варто дошукуватися, чуттєва вона чи ні. А вилучати зі свого п’янкого відчуття частку звичної настійливої ідеї я й поготів не збирався. Відтепер я став «чоловіком, який спізнав поцілунок» — от що важливо. В обіймах Чіеко в мене раптом зродилася настирлива думка про Соноко, наче в турботливого брата, якого почастували заморськими ласощами, а тепер він і собі хоче пригостити ними сестричку. А потім я вже тільки й уявляв, як цілуватиму Соноко. І то була моя перша помилка, причому суттєва.

В усякому разі, через думки про Соноко мій перший досвід потроху став видаватися досить бридким. Коли наступного дня подзвонила Чіеко, я збрехав, що завтра мушу вертатися на завод. Навіть на призначене побачення не пішов. І почав умовляти себе, що все це бридке, бо кохаю я Соноко, і закривав очі на те, що моя неприродна холодність викликана якраз тим, що в першому поцілунку не було й крихти приємного. Так уперше я скористався любов’ю до Соноко, щоб виправдати себе.

Як воно водиться між юними закоханими, ми з Соноко обмінялися фотографіями. Надійшов лист, де Соноко писала, що мою картку носить у медальйоні на грудях. Проте фотокартка, яку вона прислала мені, вмістилася б хіба в портфелі. Для внутрішньої кишені вона теж була завелика, отож я носив її при собі загорнутою в хустку-фуросікі. Повертаючись додому, я завжди забирав картку з собою, бо завод міг згоріти, поки мене нема. Якось я повертався на арсенал пізно увечері, коли завила сирена, світло в електричці згасло. Я ледве дочекався відбою. Сягнув рукою на затягнуту сіткою полицю. Але хтось потемки поцупив увесь мій клунок разом з фотокарткою. Я був схильний до забобонів, отож з того дня мене охопила тривога: я відчував, що мушу негайно побачити Соноко.

Нічний наліт двадцять четвертого травня додав мені рішучості, як і дев’ятого березня. Певно, так потрібно було, щоб між мною й Соноко постали якісь міазми, викликані надміром бід. Так певні хімічні сполуки можуть існувати лише в середовищі сірчаної кислоти.

Укриваючись в щілинах, накопаних без ліку між пустирищем і пагорбом, ми дивилися на вогненне небо над Токіо. Коли час від часу небокрай спалахував відблиском вибуху, у просвітах між хмарами прозирало напрочуд синє, наче полуденне, небо. Блакить на мить з’являлася серед ночі. Немічні прожектори були немов сигнальні вогні для ворожих літаків: висвітивши ненадовго в блідому перехресті крила літака, вони простягали руки проміння до сусіди, ближчого до Токіо, гречно підказуючи ворогові дорогу. Зенітки лише вряди-годи озивалися вогнем. І В-29 залюбки дісталися токійського неба.

Звідси навряд чи розрізниш, де свої, а де ворог у повітряному бою над Токіо. Та все ж щоразу, коли збитий літак падав, прокреслюючи криваве небо, глядачі захоплено плескали в долоні. Найбільше галасу зчиняли хлопчаки. З їхніх щілин, ніби з театральних лож, лунали оплески й вигуки. Я подумав, що для тих, хто стежить отак звіддалік, і справді немає особливої різниці, збито ворожий літак чи свій. Така вона вже, війна.

… Наступного ранку по шпалах, які ще диміли, по обвугленій дошці, перекинутій через залізне руйновище мосту, я пройшов пішки півдороги, бо електрички не ходили. І, діставшись додому, побачив, що вогонь зглянувся лише на наш і кілька сусідніх будинків. Нічна пожежа, навпаки, збадьорила мою рідню, яка саме ночувала вдома, що останнім часом траплялося нечасто. Щоб відсвяткувати порятунок від вогню, відкопали бляшанку з квасолевою пастилою й поласували гуртом.

— Братику, ти ніби до когось залицяєшся? — поцікавилася, завітавши в мою кімнату, шістнадцятирічна непосида-сестра.

— Хто сказав?

— Ніхто, сама знаю.

— А що, не можна?

— Чому ж ні! А коли весілля?

Я сторопів. І почувся, немов розшукуваний злочинець, коли хтось сторонній прохопиться, нічого не підозрюючи, про його справу.

— А я і не думаю одружуватись!

— Ах ти ж безсоромний! Залицяєшся, а одружуватись і не думаєш! Отакі ви, чоловіки!

— Ану, тікай, бо чорнилом обіллю! — А на самоті я без упину повторював: «Так, люди справді одружуються. І навіть заводять дітей. Я про це ніби й забув! Чи, принаймні, вдавав, ніби забув. Я помилявся, коли гадав, що жахіття війни роблять неймовірним навіть таке крихітне щастя, як одруження. А для мене одруження могло б бути неабияким щастям. І то таким, що аж волосся дибки…»

Ці думки навернули мене до суперечної з ними певності, що як не сьогодні, то завтра я мушу побачитися з Соноко. Оце і є кохання? Якщо так, то чим воно відрізняється від химерної палкої цікавості, яку викликає в нас тривога, коли угніздиться в душі?

І Соноко, і її бабуся, і мати вже не раз запрошували мене приїхати. Я написав Соноко, щоб підшукала місце в готелі, бо переймався навіть думкою, що доведеться зупинитись у її тітки. Соноко сумлінно обійшла всі готелі. Але марно: вони або були зайняті під установи, або заповнені інтернованими німцями.

Готель… То, власне, була просто гра уяви. У ній втілювалися мрії, які я плекав змалку. А водночас — кепсько впливало улюблене чтиво — любовні романи. У трибі моїх думок було щось дон-кіхотське. Адже і в ті часи багато хто зачитувався рицарськими романами. Але щоб аж так втратити від тих романів голову, треба самому бути дон-Кіхотом. Як оце і я.

Отже, готель. Замкнена кімната. Ключ. Штори на вікні. Слабкий опір. І впокорення майже без боротьби. І нарешті, нарешті, я — зможу! Громом з ясного неба впаде на мене нормальність. Немов пойнятий духом, я перероджуся на іншу людину, справжнього чоловіка. Тоді зникне нерішучість, і я зможу обійняти Соноко і кохати її, скільки стане сил. Ущерть зітруться недовіра, неспокій, я зможу щиро сказати: «Кохаю тебе». І відтоді я зможу хоч би й під бомбами розгулювати вулицями й кричати, не криючись: «Ось моя кохана!»

З моєї схильності до романтизування поставала недовіра до психіки, і це інколи призводило до свого роду неморальності — непомірної гри уяви. Даремно вважають, що уява — різновид психічної діяльності. Це, скорше, втеча від власної психіки.

… От тільки мріям про готель так і не випало справдитись. Соноко не вдалося домовитися в жодному з готелів у селищі, й вона наполягала в листі, щоб я зупинився в них. Я написав, що згоден. Спокій, близький до втоми, огорнув мене. Але який я там не був, та не плутав цей спокій з остаточним вирішенням усіх проблем.

Я виїхав дванадцятого червня. На нашому арсеналі настрій став уже зовсім безтурботний. Звільнення давали з першого-ліпшого приводу. Потяг був брудний і порожній. І чому від поїздів воєнних часів лишилися в пам’яті тільки такі незугарні (окрім хіба однієї щасливої поїздки)! Цього разу я трусився в поїзді, захоплений не вартою дорослої людини жалюгідною нав’язливою ідеєю. А саме, не повертатися додому, поки не поцілую Соноко! Проте як це було несхоже на горду рішимість людини не попускати власним забаганкам! Я ніби йшов на злочин. Наче отой слабкодухий молодик, що не сміє ослухатися ватажка і хочне-хоч іде на крадіжку. Від щастя бути коханим потерпало моє сумління. Не виключено, що я потребував якраз нещастя, та ще й цілком певного.

Соноко познайомила мене з тіткою. Я корчив з себе бозна-що. Я пнувся із шкіри. І був певен, що всі чудуються подумки: «Та що Соноко знайшла в цьому блідому студентику? Що в ньому взагалі хорошого?» Через похвальне прагнення подобатись усім я відмовився від манери не помічати нікого навколо, як тоді в поїзді. Я перевіряв домашні завдання з англійської в сестричок Соноко, терпляче слухав оповідки її бабусі про життя в Берліні, ще й підтакував. І, як не дивно, через це Соноко ставала ще ближчою. Просто при матері й бабусі ми з Соноко зухвало переморгувались. За обідом під столом торкали одне одного ногами. Її теж захоплювали ці розваги, тож коли я нудився нескінченними розповідями бабусі, Соноко, зіпершися за її спиною на вікно, де видніли дощові хмарки й зеленіло листя, підіймала і грайливо погойдувала пальчиками медальйон на грудях так, щоб я це бачив.

Які білі в неї груди, облямовані півмісяцем комірця! Аж сліпучі! А в її посмішці ту мить угадувалася «безпутна кров», що забарвлювала щоки де Садової Жюльєти. Кажуть, є особливий гатунок розпусності, властивий лише цноті. Зовсім не така, як у зрілих жінок, вона чарує, наче подих вітерцю. Це ніби втішний прояв поганого смаку. Скажімо, як тяга лоскотати немовлят.

У такі хвилини мою душу п’янило щастя. Довго мені не вдавалось наблизитися до цього забороненого плоду. А тепер щастя вабило мене з сумною наполегливістю. Я відчував, яка безодня таїться в Соноко. Але час спливав, і до повернення на арсенал залишалось уже два дні. А я так і не виконав накинуту самому собі мету — поцілунок.

Над нагір’ям мжичило й мжичило, як завжди дощового сезону. Я позичив велосипед і поїхав на пошту відправити листа. Ми з Соноко домовились зустрітися біля пошти: вона мала після обіду відпроситися з установи, де влаштувалася, аби уникнути трудової повинності, Крізь іржавий металевий сітчастий паркан понуро прозирав розмочений мрякою тенісний корт, куди давно ніхто не заглядав. Зі мною розминалися на велосипедах підлітки-німці, полискуючи мокрим золотавим волоссям і білими руками.

Поки я стояв у черзі на старій пошті, за дверима прояснилося. Дощ ущух. Просвіт був короткочасний, сказати б, удаваний. Хмари не розвіялися, тільки посвітлішали кольором платини.

За скляними дверима зупинився велосипед Соноко. Вона важко дихала, зводячи мокрі плечі, але на розпашілому здоровим рум’янцем обличчі грала посмішка. «Отож давай, пора!»— Я почувся мов нацькований мисливський пес. Почуття обов’язку підганяло, немов підштовхував біс. Я скочив на велосипед, і ми з Соноко рушили головною вулицею селища.

Ми заїхали в гайок поміж модрин, кленів та беріз. Дерева струшували яскраві крапельки. Її чудове волосся розвівав вітер. Міцні ніжки весело крутили педалі. Вона уособлювала саме життя. Ми заїхали на поле для гольфу, нині занедбане, злізли з велосипедів і попрямували вологою доріжкою понад полем.

Я був напружений, як новобранець. Он купка дерев. Їх мені й треба!

Кроків за п’ятдесят. На двадцятому заговорю до неї, розряджу напруження. Далі тридцять кроків теревенитиму щось. П’ятдесят кроків. Поставлю велосипед на підпорку. Подивлюся на гори. Покладу руки їй на плечі. Озвуся впівголоса, от хоча б: «Це наче сон, що ми разом». Вона відповість щось наївне. Тоді міцно притягну її за плечі до себе. А вже сам поцілунок — навряд чи буде не так, як з Чіеко. Я ж обіцяв грати переконливо. А ні любові, ні жаги як не було, так і не було.

Соноко була в моїх обіймах. Її подих уривався, обличчя пашіло вогнем, повіки були міцно стулені. Дитячі вуста були напрочуд гарні, от тільки, як і раніш, не збуджували мене. І все ж я покладав на цю мить неабиякі сподівання. Може, в поцілунку зродиться моя нормальність, любов без облуди. Машина зірвалася з місця, і нікому несила її спинити. Я припав губами до її вуст. Минула мить — і ніякого задоволення. Дві. Так само. Три. Все зрозуміло.

Я одірвався від Соноко й кинув на неї журний погляд. Якби вона цієї миті поглянула мені в очі, то мабуть вичитала б у них невимовне кохання. Кохання, про яке годі виповісти, чи взагалі людина може так кохати. Але вона, приголомшена соромом і насолодою, не підводила очей, наче лялька.

Я мовчки взяв її під руку, мов недужу, й повів до велосипедів. Тікати! Якнайшвидше тікати! Я не міг усидіти на місці. А щоб моє занепокоєння не впадало в очі, напустив на себе ще більшу, ніж звичайно, безтурботність. За вечерею моя сяюча фізіономія з помітним будькому збентеженням Соноко на додачу аж надто легко надавалися для здогадів, от тільки виходило не на користь мені.

А Соноко наче ще більше квітла. В її зовнішності й раніше було щось казкове, а тепер вона стала достеменно закоханою цнотливою дівчиною з казки; щирість і незіпсутість її серця були такі очевидні, що мені аж мову одбирало на думку, наскільки мої обійми не гідні цієї чистої душі, Її мати навіть прохопилася стурбовано щодо мого стану. А Соноко, зробивши з цього втішний, але поквапний, висновок, поспішила заспокоїти мене, знову погойдавши на ланцюжку медальйон — усе, мовляв, обійдеться.

Ми перезиралися так безтурботно, що старші помітно розгубилися й збентежились. І раптом я подумав: дорослі заглядають у наше майбутнє, але що там вони бачать? Я аж похолов від жаху.

Наступного дня ми знову заїхали на вчорашнє місце, до поля для гольфа. Мені впала в око прим’ята нами парость жовтих польових хризантем. Сьогодні трава була суха.

Страшна річ звичка! Я знову не втримався від поцілунку, хоч так потерпав від нього щойно вчора. Щоправда, цього разу я ніби цілував сестричку. А втім, це тільки надало поцілункові присмаку безпутності.

— Як ти гадаєш, коли ми знову побачимось? — спитала вона.

— Хтозна. Там, де я працюю, мабуть висадяться американці, — відказав я. — А ні, то хіба за місяць знову дадуть звільнення.

… Я сподівався. Навіть не сподівався, а забобонно вірив: за цей місяць американці висадяться в затоці С. і до ноги винищать наше студентське ополчення. Чи хоча б небачена велетенська бомба десь накриє мене. Може, я передчував атомне бомбардування?

Ми вийшли на залитий сонцем косогір. Дві берізки, мов лагідні сестрички, простягли по схилу тіні. Соноко, що крокувала не підводячи очей, раптом озвалася:

— А що ти мені подаруєш, коли приїдеш?

— Що ж я тобі тепер знайду? — відказав я, вдаючи, ніби не розумію, про що йдеться. — Хіба розбитий літак або брудну лопату.

— Я не про це!

— Не про це? А про що ж тоді?.. — Удавати ставало дедалі важче. От тобі й на! Поміркую, як слід, по дорозі додому.

— Атож, неодмінно поміркуй! — сказала вона напрочуд спокійно й гідно.

— Обіцяй, що повернешся з подарунком!

Соноко так вимовила слово «обіцяй», що я з показною палкістю мусив пообіцяти їй це.

— Гаразд, давай мізинця, — пихато мовив я. Ми по-дитячому зчепили пальці на знак обіцянки, аж раптом мене, зовсім як колись, охопив страх. Його викликали в дитячій душі розповіді, що коли порушиш отаку обіцянку, палець відсохне. Подарунок, який мала на увазі Соноко, хоч і не казала прямо, — то, зрозуміло, було освідчення, тож я злякався недарма. Страх був із тих, який може так опосісти дитину, що вона поночі боятиметься вийти до вбиральні.

Увечері, коли я вже ліг спати, Соноко прочинила двері до моєї кімнати й, напівсховавшись за завіскою, досить непривітно попрохала затриматися ще на день. Це так приголомшило мене, що я тільки дивився на неї з постелі, неспроможний щось сказати. Допущений на початку прорахунок, взятий за вірний результат, зараз збурив усе. Я і сам не міг зрозуміти, що відчуваю до Соноко.

— Тобі обов’язково треба їхати?

— Авжеж, обов’язково.

Особливого смутку в моїй відповіді не відчувалось. Машина обману знову почала свої легковажні оберти. Я витлумачив своє задоволення, як полегшення, що позбудуся страху, приємність від набутого права зверхньо піддражнювати дівчину.

Мої бажання зловив у невід самообман. Пораненому байдуже, чи чистим бинтом його перев’яжуть, аби вчасно. Я потамував кровотечу звичним самообманом і тільки й поривався, що до лікарні. Я залюбки уявляв свій нехлюйський завод суворою казармою. Казармою, де за найменше запізнення запроторюють на гауптвахту.

Вранці перед від’їздом я не зводив очей з Соноко. Наче мандрівник — від краєвиду, який він ось-ось залишить назавжди.

Я розумів: це кінець. Хоч усі довкола були певні, що це тільки початок. Хоч сам прагнув ввестися в оману, піддавшись їхній лагідній турботі. І все ж від спокою Соноко переймався неспокоєм я. Вона допомагала мені вкладати валізу, кружляла по кімнаті, роздивляючись, чи не забув я чого. І раптом застигла біля вікна, дивлячись назовні. Ранок був похмурий, як усі ці дні, лише зелень листя тішила око. Віттям дерев сновигали, розгойдуючи його, невидимі білки. Від Соноко линуло впевнене й водночас дитяче чекання. Для моєї делікатної натури піти, не звернувши на це уваги, було так само нестерпно, як і вибігти з кімнати, грюкнувши дверима. Я ззаду підійшов і ніжно обійняв Соноко за плечі.

— Неодмінно повертайся, чуєш! — мовила вона полегшеним і довірливим голосом. То була віра скорше навіть не в мене — у щось більше, глибше. Плечі Соноко не тремтіли. Тільки груди під мереживом зводились у подиху вище, ніж звичайно.

— Я постараюсь. Якщо, звичайно, буду живий.

Мене аж самого занудило від власних слів. Чи ж можна так казати в мої роки! «Неодмінно! Я повернуся до тебе через усі перепони! Чекай спокійно. Ти ж моя суджена!»

У моєму світосприйнятті і способі мислення таких химерних суперечностей було аж надміру. Я добре розумів: такі невизначені відповіді — мовляв, постараюсь — дає не моя вдача, а щось більш первинне, нібито й не залежне від мене, і тому дивився на рису вдачі, яку справді визначав сам, запобігливо і зі здоровим, подеколи до смішного, глуздом. Змалку невтомно муштруючи себе, я плекав переконання: краще вмерти, ніж бути нерішучим, негідним зватися чоловіком, не мати чіткого поняття про добро й зло, бути таким, хто, не знаючи любові, прагне лише любові до себе. Таке ставлення годилося до частки вдачі, залежної від мене, але було по суті своїй марним для тієї, на яку я вплинути не міг. От і тепер навіть могуть Самсона не дозволила б мені обійтися з Соноко, як личить чоловікові. Але усвідомлення, яким нерішучим я їй запам’ятаюся, зроджувало в мені огиду, позбавляло будь-якої вартості у власних очах, геть-чисто вбивало всілякі гордощі. Я втратив віру у власну волю, у власний характер, щонайменше — мусив сприймати усе, на чому наполягала моя воля, як фальшиве. Але так перебільшувати значення волі, знов-таки, не що інше, як гординя, яка межує з відривом від дійсності взагалі. Адже для нормальних людей чисто вольові вчинки неможливі. Справді, умови, що я — нормальна людина, замало, щоб одружитися з Соноко і жити з нею щасливо; тому й за цієї умови я цілком міг би відповісти так само — мовляв, постараюсь. От тільки я звик умисне затуляти очі навіть на такі прості міркування. Достеменно ніби волів не упустити найменшої нагоди помучити самого себе. Так часто-густо чинять люди в скруті, заганяючи самі себе на безпечний острівець певності у власному нещасті.

…Соноко незворушно відповіла:

— Не турбуйся. З тобою нічого не станеться. Я щовечора молюся за тебе Ісусові. Досі він завжди прислухався до мої молитов.

— Он яка ти віруюча! Ось чому не помітно, щоб ти хвилювалася. Аж лячно!

— Чому це? — Вона підвела на мене розумні чорні оченята. На її невинний допитливий погляд без краплини недовіри, я розгубився й не знав, що сказати. Мені так і кортіло струснути з неї той наче сонний спокій, але вийшло навпаки — очі Соноко струсили сон із чогось, що дрімало в моїй власній душі.

… Сестрички Соноко прийшли попрощатися перед школою.

— До побачення! — Найменша потяглася до мене ніби щоб поручкатись, а коли я простягнув руку, полоскотала мою долоню й утекла надвір, вимахуючи коробочкою для сніданку, на металевій застібці якої тьмяно зблиснув, проглянувши крізь листя, сонячний промінчик. Мати й бабуся теж вибралися проводжати мене, тому прощання на вокзалі вийшло безневинне й побіжне. Ми пережартовувались, ніби поміж нами нічого не було. Подали поїзд, я сів біля вікна і тільки й чекав, щоб він нарешті рушив.

І тут дзвінкий голос покликав мене зовсім з іншого боку. Авжеж, то була Соноко. Голос, начебто такий знайомий аж до останньої хвилі, несподівано залунав далеким ясним покликом. Усвідомлення того, що це справді Соноко, осяяло моє серце мов вранішнє сонце. Я обернувся на голос. Вона прослизнула через службовий прохід і вчепилася за обвуглений дерев’яний паркан, що огороджував платформу. З-під болеро в велику клітину вибилося й шелестіло на вітрі мереживо. Її жваві широко розплющені очі дивилися на мене. Потяг рушив. Повні вуста заворушилися, наче вона щось промовляла, і зникли з очей.

Соноко! Соноко! Кожен поштовх поїзда відлунював у моєму серці її іменем. Невимовні таємниці крило воно. Соноко! Соноко! — Раз у раз розбивалося моє серце. Нестерпна змора, немов кара, дедалі тяжчала. Ця світла мука була незбагненна понад усе, як би я не шукав пояснення. Надто далеку від звичайних стежок людських почуттів, її не так просто було сприйняти навіть як страждання. Так страждає хіба той, хто, не дочекавшися сонячним днем пострілу з гармати, яка завжди провіщає полудень, задивляється в чисте небо, не знаючи, де шукати звичний гук. Його охоплює жахливий сумнів. Чи ж похопився ще хтось, що сьогодні гармата не привітала пострілом настання полудня? «От і кінець. От і кінець», — бурмотів я, достеменно слабкодухий нездара, який щойно провалив іспит. Усе пропало. Провалився. Слід би мені було обчислити той ікс у попередній дії! Краще б я застосував у тій математиці життя, як усі, дедукцію! А все мої нісенітні хитрощі. Поклався на індукцію, і, виходить, даремно!

Сум’яття так виразно відбивалося на моєму обличчі, що пасажири навпроти почали кидати занепокоєні погляди. То були сестра Червоного Хреста у темно-синій формі й незаможна селянка — схоже, її мати. Відчувши, що на мене дивляться, я й собі втупився в медсестру. Кругловида, червонощока, мов квіточка китайського ліхтарика, дівчина знітилася й обернулась до матері:

— Слухай, я б чогось поїла!

— Та ще ж рано!

— А я їсти хочу! Ну, діставай, діставай!

— Та ти що, не розумієш, що тобі кажуть!

Врешті-решт стара витягла сніданок, ще убогіший, ніж наш заводський харч. Медсестра почала наминати за обидві щоки розрізану навпіл мариновану редьку та глеюватий рис. Я відвів очі, бо звичка людини їсти видалася огидною, як ніколи. І, розмисливши трохи, дійшов висновку, що так здається, бо мені перехотілося жити.

Того вечора, нарешті вмостившися відпочивати в нашому заміському помешканні, я уперше в житті не на жарт задумався, чи не вкоротити собі віку. Але це швидко надокучило й сама думка видалася кумедною. Я від природи був позбавлений гострого відчуття поразки. Та й довкола буяла, як щедра осінь, смерть — від вогню, на полі бою, від ран, на посту, під колесами, від недуг — то, може, й для мене вона вже наготувала місце. Стратенці самогубством не кінчають. Що не кажи, для цього зараз аж ніяк не підхожа пора. Я чекав, аби щось принесло мені смерть. А виявилося, це ніби чекати, аби щось урятувало життя. Через два дні після повернення на завод я одержав від Соноко повний палких почуттів лист. То було справжнє кохання. Мене опалили ревнощі. Нестерпні ревнощі штучно вирощеної перлини до природної. Хто ще й коли в цілому світі ревнував жінку через те, що вона його кохає?!

… Провівши мене, Соноко поїхала на велосипеді на роботу. Там вона була така неуважлива, що співробітники занепокоїлись, чи не зле їй. Раз по раз плутала щось у паперах. Обідати повернулася додому, а по дорозі на роботу збочила на поле для гольфу. Прим’яті нашими ногами жовті польові хризантеми ще не випростались. Вона задивилася на схил вулкану, який зчистив із себе імлу й виблискував на сонці глянцем барви паленої вохри, на пасма туману, що знову підіймалися з долини, на те, як тріпочуть, ніби в передчутті чогось, дві сестричкиберізки.

… І це саме тоді, коли я в поїзді сушив собі голову, як позбутися кохання, вмисне зрощеного в ній!.. А втім, була хвилина, коли я заспокоїв себе жалюгідною, проте близькою до правди втішанкою. А саме, що треба тікати, якщо я її дійсно кохаю.

Я написав Соноко кілька листів — не сказати б холодних, але й без особливих почуттів. Приблизно за місяць Кусано знову дістав дозвіл на побачення, і Соноко писала, що вони усією родиною вибираються до містечка під Токіо, куди його перевели. Слабкодухість погнала туди й мене. Аж дивно, що я знову не втримався від зустрічі з Соноко, попри нібито тверде рішення триматися від неї чимдалі. Побачення підтвердило, що вона лишилася такою, як і була; от тільки мене було не впізнати. Я не міг здобутися на жоден жарт. Зміну, що зайшла в мені, і Соноко, і її брат, і бабуся, і навіть мати сприйняли не інакше, як мою добропорядність. А слова Кусано, супроводжувані, як звикле, лагідним поглядом, ввергли мене у трепет.

— Я тобі скоро надішлю офіційне послання. Сподіваюся, воно буде тобі приємне.

За тиждень, у вихідний, коли я був у матері за містом, послання прибуло. Написані його невправним почерком ієрогліфи виказували непідробну приязнь.

«… У нас усі настроєні щодо Соноко цілком серйозно. Мене призначено повноважним послом. Справа, власне, нескладна, але треба знати твою думку.

Ми тобі довіряємо. Соноко, звичайно, теж. Мама вже нібито й прикидає, коли влаштувати весілля. Весілля весіллям, але заручини, здається, призначати вже час.

Атож, це тільки наші власні здогади. Треба ж знати, як ти до цього ставишся. Я сказав своїм, нехай почекають з розмовами, поки ти відповіси. Не думай, я тобі нічого не накидаю. Просто напиши, як є. Скажеш «ні» — ніхто тобі не дорікатиме, не сердитиметься; наша дружба не постраждає. Скажеш «так» — можеш уявити, як я зрадію. А ні — то ні, зла не матиму. Пиши відверто, але чесно. Ще раз тебе прошу: не думай, що чимось зобов’язаний. Залишаюсь твоїм вірним другом і чекаю відповіді…»

Я похолов. Озирнувся, чи не бачив хтось, як я читав листа.

Сталося те, що я вважав неможливим. Я й не підозрював, що почуття й міркування щодо війни можуть різнитися аж так, як у мене і їхньої родини. Мало того, що мені лише двадцять років, що я студент, працював на авіазаводі, — я й виріс під час війни, от і романтизував її міць. Навіть нині, на порозі краху, магнітна стрілка людських намірів незмінно вказувала в той самий бік. Атож, хіба я забув, що сам такої пори прагнув закохатися! З химерною посмішкою я перечитав листа. І раптом мої груди виповнило знайоме почуття зверхності: а все ж я переміг. Я об’єктивно щасливий, і нікому не дозволив би дорікнути собі. А значить, теж маю право зневажати щастя.

Хоч душа повнилася нестерпними гризотою й смутком, з моїх вуст не сходила визивна глузлива посмішка. Я почував себе так, наче лишилося перестрибнути мілкий рівчак. Тобто переконати себе: все, що сталося за останні місяці — дурниця. Впевнити себе, що я взагалі й гадки не мав любити оту Соноко, оте дівчисько. Навіяти самому собі, що просто зваблював її (ото брехун!). Навіть вибачатися нема за що, за поцілунок не відповідають!

— Чого б це я любив якусь там Соноко!

Такий висновок підніс мене на сьоме небо.

Як же це чудово! Тепер я — чоловік, який звабив жінку, сам не кохаючи її, і покинув, коли вона закохалася. Як я обігнав благопристойних чеснотливців!.. Я розумував, ніби й не відав, що не буває розпусника, який кинув би жінку, не домігшись свого… Та волів не помічати цього. Така вже моя звичка, як у впертої баби: не чути того, що неприємне. Лишалося тільки не допустити одруження. Достеменно, ніби ото я прагнув зашкодити шлюбові суперника!

Я прочинив вікно й покликав матір.

Сліпуче літнє сонце буяло над городом. Помідори й баклажани тягли з грядок до сонця сухі пагони у в’їдливому докорі. А сонце наляпувало на їхні міцні прожилки густий шар пропеченого проміння. Скільки городу, тьмавий світ рослин гнітило те сяєво. Далі виднів ліс, що облямовував звернений до нас темним ликом сінтоїстський храм. А за ним невидиму звідси долину раз у раз пронизував дрож від прудких електричок. І можна було бачити відблиски на дротах, які ще довго сумно коливалися, розхитані легковажною дугою струмозйомника. Це безцільне коливання на тлі вгодованих літніх хмар видавалося водночас і змістовним, і цілком безглуздим.

З-посеред городу підвівся прикрашений блакитною стрічкою великий солом’яний бриль. То була мати. Дядьків — її брата — бриль на хвилю застиг, немов перегнутий навпіл соняшник.

Мати, що тут вперше в житті трохи засмагла на сонці, зблиснула здаля білими зубами. Наблизившись, щоб я міг почути, вона гукнула тоненьким, як у дитини, голоском:

— Чого тобі? Щось хочеш, то біжи до мене!

— Важлива справа! Краще ти йди сюди!

Мати невдоволено неквапом наблизилась. Кошик у її руці був повен спілих помідорів. Вона поставила його на підвіконня й запитала, що сталося.

Я не став показувати листа. Просто коротко переповів його зміст. А переказуючи, дедалі менше розумів, навіщо взагалі покликав її. Мабуть, просто хотів виговоритися, аби заспокоїти себе. Я незворушно перелічував несприятливі обставини: що татусь у нас нервовий і лихомовний, тож невістці важко буде з ним під одним дахом, що можливості завести власний дім зараз не бачу, що наша старомодна родина навряд чи порозуміється з родиною Соноко, де панують більш вільні звичаї, що я замолодий аби ставати главою сімейства… На щастя, мати в мене спокійна й великодушна.

— Щось я не дуже тебе розумію, — відразу перебила вона мене. — А ти сам чого хочеш? Тобі вона подобається? Чи ні?

— Та… — Я затнувся. — Як тобі сказати… Я, власне, не хотів нічого серйозного. А от вона… занадто всерйоз усе сприйняла… І що тепер робити?

— Так у чому ж справа! Для вас обох краще розставити все якнайшвидше на свої місця. Вони ж хотіли з’ясувати твою думку. То напиши все, як є, та й годі!.. Я піду, ніколи мені теревенити!

Я зітхнув. Мати вже дійшла до хвіртки у плоті перед грядками з кукурудзою, коли знову задріботіла назад під вікно. Обличчя її трохи перемінилось.

— Слухай, іще одне… — мати дивилася на мене якось відчужено, ніби на незнайомого чоловіка. — У вас із Соноко… вже… часом не було…

— Що за дурниці, мамо! — засміявся я. Я, здається, зроду не знав такого гіркого сміху. — Та за кого ти мене маєш? Невже я такий ненадійний?

— Ясно, ясно! То я так, про всяк випадок, — знітилася мати, втім, одразу прояснівши. — Для того й матері, щоб цим перейматись. Усе гаразд! Надійний ти, надійний!

Того вечора я написав ухильного листа, який мені й самому видався неприродним. Я писав, що захоплений зненацька, що навіть подумки не заходив так далеко. Наступного ранку по дорозі на завод я відніс листа на пошту, відправити спішною. Жінка у віконці кинула підозріливий погляд на мої тремтячі пальці. Я дивився, як її не дуже чиста рука діловито штемпелює конверт. Мене трохи втішило таке ділове ставлення до мого нещастя.

Нальоти перекинулися на менші міста. Молодий асистент значущо викладав свої погляди, намагаючись прихилити до себе студентів. Позираючи на гудзик його носа, коли він просторікував про щось уже зовсім сумнівне, я думав: «Е ні, нема дурних!» Проте ладен був спопелити поглядом і безумців, які досі вірили в перемогу. А втім, особисто мені було байдуже, перемога там чи поразка. Єдине, чого я бажав — переродитися.

Невідь-звідки взялася гарячка й повернула мене до заміського помешкання. Втупившись у стелю, яка, здавалося від жару, обертається перед очима, я повторював подумки, наче сутру, ім’я Соноко. Коли ж нарешті підвівся з ліжка, то почув звістку про знищення Хіросіми. То була остання крапля. Ходили чутки, що тепер на черзі Токіо. Я розгулював містом у білій сорочці й білих шортах. Доведені до крайнього розпачу, люди походжали з погідним виглядом. Хвилина, ще хвилина — і нічого. Всюди панувало радісне пожвавлення, як ото коли надимаєш і надимаєш повітряну кульку, що от-от лусне. І все ж минала хвилина, ще хвилина — і знову нічого. Так тривало до десятого. Збожеволіти можна, та й годі!

Якогось дня, продершися літнім небом крізь вогонь зеніток, елегантний літачок розкидав листівки. В них писалося, що Японія згодилася на капітуляцію. Цього ж вечора батько з роботи приїхав просто до нашої заміської оселі.

— Знаєш, у тих листівках усе правда! — сказав він, увійшовши з двору й присівши на веранді. І показав мені англійську копію, яку добув з надійних джерел.

Я відчув: це доконаний факт, хоч і не встиг пробігти очима папірець у руках. Фактом була не поразка у війні. Для мене, для мене одного жахливі дні тільки починалися — от що то був за факт. Те, на саму згадку про що мене морозило, думку про що я відганяв, як міг, — оте «звичайне людське життя» — від завтра, хотів я того чи ні, ставало моєю долею. Оце й був факт.

Розділ 4

Як не дивно, «звичайне життя», що його я так жахався, не дуже думало починатись. Тривало якесь сум’яття, думати про завтрашній день не хотілося ще дужче, ніж під час війни.

Повернувся з фронту старшокурсник, що позичав мені студентську форму, тож я її повернув. І надовго впав у хибну певність, ніби тепер позбувся спогадів чи минулого.

Померла сестра. Виявилося, що і я можу плакати, і це мене трохи заспокоїло. Соноко познайомили з якимось чоловіком, і вже відбулися заручини. Невдовзі по смерті моєї сестри вони одружилися. Чи слід сказати, що в мене тягар звалився з плечей? Я пишався собою. Адже то був природний наслідок того, що не вона мене кинула, а я її.

Багаторічна кепська звичка пояснювати веління долі перемогою власної волі й власного розуму зросла мало не до безуму. У властивостях того, що я називав розумом, було щось безпутне, щось від почуття тирана, якого темний випадок підніс на трон. Віслюк-тиран не передбачає страшної помсти за деспотизм.

Наступний рік я провів у непевному оптимізмі. Поверхово займався правом, машинально ходив до університету, машинально повертався додому… І ні до чого не прислухався, ніщо не прислухалося до мене. Я сприймав житейські справи з посмішкою знавця — як молодий буддійський чернець. Я не відчував, що живий, як не відчував би, що помер. Я, здається, забув. Забув, що розтанув без сліду той природний потяг до самогубства — смерті на полі бою.

Справжнє страждання не квапиться. Достеменно як сухоти: почуваєшся зле лише тоді, коли хвороба зайшла надто далеко.

Певного дня я видобув з полиць книгарні, де що не день прибувало нових видань, перекладну книжечку в невибагливій паперовій палітурці. То були велемовні есе якогось француза. Один рядок навмання розгорнутої сторінки впав мені в око. Але якась неприємна тривога змусила мене захлопнути книжку й поставити назад на полицю.

Наступного ранку по дорозі на заняття раптова згадка погнала мене знову до книгарні за вчорашньою книжкою. На лекції з цивільного права я поклав її біля розкритого зошита й відшукав той самий рядок. Він викликав у мені ще виразнішу тривогу, ніж учора.

«Сила жінки зумовлена тільки мірою страждань, яких вона може завдати коханому чоловікові».

В університеті я заприязнився з одним студентом. То був син власника старої цукерницької фірми. В ньому відразу неважко було розпізнати нудного зубрила, але зневажливе ставлення до людей і життя, та ще майже така, як у мене, хирлява статура викликали співчуття. Я виробив у собі подібний цинізм для самозахисту й через зарозумілість, а його поведінка здавалася безпечнішою, бо корінилася в самовпевненості. Я задумався, звідки та певність самого себе. Трохи згодом, розпізнавши в мені дівича, він з виразною зверхністю, зарозумілонасмішкувато зізнався, що вчащає до злачних місць. І напосівся, щоб я приєднався якось до нього:

— Надумаєш — подзвони! Сходимо разом.

— Авжеж… Може, й сходимо… І то невдовзі. От тільки зберуся з духом, — відказав я.

Він знічено чмихнув. Було помітно: він відчув мій психічний стан, а згадка про те, що й він не так давно відчував те саме, навіяна мною, бентежила його. Я занепокоївся. Те знайоме занепокоєння викликало бажання, щоб мій справжній стан до подробиць співпав із станом, який він уявляв.

Невинність — своєрідний егоїзм, до якого змушує хіть. Моя справжня хіть була така потаємна, що не дозволяла навіть цього малого потурання власним забаганкам. При цьому вдавана хіть — тобто суто абстрактна цікавість до жінок — надавала таку холодну свободу, що для егоїзму просто не лишалося місця. Цікавість не визнає моральності. Вона — чи не найнеморальніше з людських прагнень.

Я потай розпочав жалюгідні вправи. Збуджувати в собі хіть, вдивляючись на голих жінок на фото. Але, зрозуміло, моя хіть і не думала озиватись. Я спробував інакше — вдаючись до відомої «поганої звички» не уявляти собі нічого, а поступово перейти до того, щоб уявляти жінок у найрозпусніших позах. Подеколи мені здавалося, що я досяг успіху. Але той успіх містив у собі скажену удаваність.

Врешті-решт я зважився: або пан, або пропав! Подзвонив приятелеві і попрохав чекати мене у кав’ярні в неділю о п’ятій. Від другого по війні Нового року саме минуло півмісяця.

— Нарешті зважився! — зареготав той у трубку. — Гаразд, підемо. Я все одно збирався. Дивися, не підведи!

У вухах ще лунав його сміх. А я міг відповісти йому лише кривою посмішкою. В мені ще жевріла надія, а втім, ні, просто марновірство. Небезпечне то було марновірство. І небезпеку зумовлювала тільки пиха. Найзвичайнісінька порожня гордість змушувала думати, що парубка двадцяти двох років навряд чи хто сприйме за незайманця.

День, на якому я утвердив свою рішучість, був день мого народження.

… Ми дивились одне на одного, ніби шукаючи потемки: він знав, що сьогодні так само смішні його діловитий вигляд, гучний регіт і все інше, й тільки пускав клуби цигаркового диму. Аби порушити мовчанку, витиснув із себе слівце-друге про недопечені солодощі в кав’ярні. Я начебто й не розчув. І сказав таке:

— А тобі теж сміливості не позичати. Адже той, кого вперше ведеш у таке місце, стане або другом, або ворогом на все життя.

— Ой, не лякай! Сам бачиш, який я слабко. Навіщо мені ще й ворог на все життя!

— Знаю, тому й захоплений, — трохи зверхньо відказав я.

— Коли так, — вирішив він, — треба тобі десь випити. Бо то занадто на тверезу голову.

— Ні, не хочу! — Я відчув, як терпне обличчя. — Так піду, не питиму. Вже на таке мені відваги вистачить.

А далі тьмавий трамвай, тьмава електричка, незнайома станція, не бачений досі квартал, завулок — ряд жалюгідних бараків, жіночі обличчя — наче маски з пап’є-маше в світлі фіолетових та червоних ліхтарів. Завсідники веселих кварталів безмовно чалапали туди й сюди по розкислих від відлиги доріжках із звуком, ніби йшли босоніж. Жодних бажань. Сама тривога підганяла мене, немов дитина, що просить пополуднувати трохи раніше.

— Мені однаково, де. Кажу тобі, мені однаково! — Кортіло втекти світ за очі від хтиво-солодких голосів дівиць: «Сюди, сюди, на хвильку!»

— Цей дім краще обминути. А як тобі он та? Непогана мордочка! Та й там порівняно безпечно.

— Мені байдуже, яка там у неї мордочка!

— Коли так, підберу тобі кралечку. Щоб потім не лаявся!

Щойно ми наблизилися, дві жінки підвелися, наче вчаровані. Ми побачили, який низенький будиночок — вони мало не впиралися головами в стелю. Виставляючи в усмішці золоті зуби й ясна, довготелеса дівуля з тохокуською говіркою провела мене до закутка в три дзьо.

Почуття обов’язку веліло обійняти її. Коли ж, тримаючи за плечі, я потягся її цілувати, вона захихотіла, стріпуючи круглими плечима:

— Та ні! Вимастишся помадою! Отак треба!

Повія розтулила обведений помадою великий рот, повний золотих зубів, і висунула міцний, мов палиця, язик. Я, мавпуючи, висолопив і свій. Наші кінчики язиків торкнулись… Сторонньому це годі зрозуміти. Яким жахливим болем може обернутися нечутливість. Я відчув, як моє тіло терпне від жахливого, цілком невідчутного болю. І впав на подушку.

За десять хвилин моя неспроможність вже не потребувала подальших доказів. Від сорому я ладен був запастися в землю.

Гадаючи, що приятель нічого не помітив, кілька найближчих днів я почувався підупалим — і водночас одужував. То був короткочасний спокій хворого на невиліковну недугу, коли він бодай дізнається, на що слабує. І розуміє, що спокій його нетривкий. А серце чекає спокою безнадії, безвиході — вічного спокою. Так, певно, і я нетерпляче чекав удару, який зажене мене в глухий кут, — сказати б, заспокоєння у безвиході.

За місяць я кілька разів бачився в університеті з приятелем. І обоє ми воліли не торкатися того випадку. Через місяць він завітав до мене з іншим моїм приятелем, відомим бабієм. Той юний марнославець не раз похвалявся, що вдовольнить будь-яку жінку щонайбільше за п’ятнадцять хвилин. Розмова врешті-решт перейша на те, на що мала перейти:

— Мені вже несила! Сам собі не можу дати ради, — жонолюбний приятель втупився мені в обличчя. — Якби серед моїх друзів знайшовся імпотент, я б йому тільки позаздрив. Та де там позаздрив, я б його заповажав!

Помітивши, як я мінюся на обличчі, перший мій друг поквапився змінити тему:

— Ти мені обіцяв дати почитати Марселя Пруста. Це щось цікаве?

— Авжеж, цікаве. А знаєш, Пруст — содоміт. Плутався зі служниками.

— Це що таке — содоміт? — Я вдав, ніби не розумію, і відразу збагнув, що, чіпляючись за незначуще, щосили намагаюся, аби мою похибку не помітили.

— Содоміт… Це і є содоміт! Не знаєш хіба? Ну, мужоложець.

— Уперше чую, що Пруст із таких. — Я відчув, як тремтить мій голос.

Показати, що розсердився, означало дати поживу співрозмовникам.

Але те, що я витримував той ганебний удаваний спокій, теж навіювало непевну тривогу. Вочевидь приятель щось відчув. Даремно він відводив очі від моїх.

Коли об одинадцятій обридлі гості забралися геть, я забився у свою кімнату і всю ніч не спав. Я рюмсав, аж поки завітали звичні криваві видіння і втішили мене. І я здався на ласку тим найближчим друзям — нелюдським видивам.

Я потребував розради. Я вчащав на гулянки до давніх приятелів, розуміючи, що винесу звідти лише порожні розмови й гіркий осад. А проте на тих збіговиськах зарозумільців я чомусь почувався легше, ніж із університетськими друзями. Там були на диво пихаті панночки й співачки-сопрано, недійшлі піаністки і новоспечені заміжні жінки. Танці, невелика випивка, нісенітні ігри й прикрашені еротикою піжмурки іноді тяглися до ранку.

На світанку ми часом засинали танцюючи. Аби розігнати сон, ми влаштовували гру — на підлозі розкидали подушки-футони, а коли раптово зупиняли музику, треба було займати їх парами; кому ж місця не вистачало, мусив виконати фант. Коли танцюючі стрімголов кидалися до подушок, зчинялася ціла буча. Невдовзі жінки й собі забували про пристойність. Найвродливіша панночка, штовхаючись з усіма, гепалася сідницями на подушку, аж спідниця закочувалася мало не до пояса, й тільки хихотіла, сп’яну не звертаючи на це уваги. Стегна в неї були білі й лискучі.

Раніше я, певно, відразу б одвів погляд, як інші юнаки, які не попускали власній хоті, бо й на хвилю не забував своєї гри. Але відтоді я був уже не такий, як досі. Без краплини сорому — природженого сорому — я дивився на ті білі ніжки, мовби на якусь річ. І раптом із пильного погляду зродилося гнітюче страждання. Воно нашіптувало мені: «Ти — нелюд. І не маєш нічого спільного з людьми. Ти якесь дивовижне сумне створіння, якому не стати людиною».

На щастя, надійшла пора готуватися до державних іспитів, обридлі сухі заняття забирали весь час, і це дозволяло одійти від того, що мучило тіло й душу. Після тієї ночі, коли безсилля заполоняло життя до останнього закутка, а серце повнилося смутком, я кілька днів ні до чого не міг докласти рук. Потреба довести самому собі свою спроможність ставала що не день нагальніша. Мені здавалося, без цього я просто не проживу. При цьому нічим було зарадити природній розпусності. Нагоди вдовольнити, бодай найпоміркованіше, мою неймовірну хіть, у нашій країні не було.

Настала весна. Під личиною позірного спокою в мені таїлося неймовірне роздратування. Я почував себе так, ніби сама пора року була ворожа мені, про що повсякчас нагадувала шаленим вітром упереміш із піском. Якщо повз мене проносився, мало не зачепивши, автомобіль, я подумки лаяв його чім світ стоїть: «Ну чому ти не переїхав мене!» Я самохіть накинув собі силуване навчання й триб життя. Коли в перервах між заняттями я виходив у місто, то раз по раз ловив запаленими очима зчудовані погляди перехожих. Для людей життя складала череда сумлінних днів, я ж знав, що мене чекає ядуча змора, зроджена з нехлюйства, розбещеності, буття без найменшого уявлення про завтрашній день, і вкрай прокислого неробства. Проте якогось пополудня наприкінці весни в приміській електричці серце моє забилося так швидко, ясно й чисто, аж перехопило подих.

Бо крізь просвіт у натовпі я помітив на сидінні навпроти постать Соноко. Побачив під ще зовсім дитячим чолом її щирі, смиренні, невимовно лагідні очі. Я підхопився з місця. Один із пасажирів, що стояв поруч, відпустив поруччя й рушив до виходу, і я виразно побачив обличчя жінки. То була не Соноко.

У грудях ще калатало. Серцебиття найлегше було б пояснити несподіванкою чи болем, але я таким поясненням не міг спростувати чистоту почуття тієї хвилі. Пригадалося, що я відчув. коли побачив Соноко на платформі вранці дев’ятого березня; відчуття було достеменно таке, як нинішнє і ніяке інше. Схожий був навіть нестерпний смуток.

Цей незначний спогад не виходив мені з голови, і на кілька наступних днів укинув мене в сум’яття. Але чому? Адже я не люблю Соноко, я взагалі неспроможний любити жінку! Та самоаналіз, навпаки, наче збудив опір. Хоч і до вчорашнього дня був єдиним, що лишалось у мені справжнього й покірного.

Отак спогади раптом відновили в мені свої права, і той переворот прибрав виразної форми страждання. «Незначний», два роки тому ніби забутий спогад, наче позашлюбна дитина, що виросла десь, вигулькнув просто перед очима надзвичайно великий. Він не мав ні присмаку «солодкості», який я подеколи витворював з нічого, ні діловитості, яку я пізніше використовував як належний спосіб порядкування, але до найглибших закутків був просякнутий єдиним, виразним смаком — страждання. Якби то було каяття, можна б удатися до якогось із способів, що їх відкрили численні попередники. Але те страждання не було навіть каяттям, просто неймовірно виразною — немов бачена згори, з вікна, посічена безжальним літнім сонцем вулиця — мукою.

Певного хмаристого пополудня дощового сезону я завітав у справах до малознайомого району Адзабу і, йдучи вулицею, почув, як хтось гукає мене ззаду. Соноко. Коли я обернувся й побачив її, то вразився менше, ніж в електричці, коли прийняв за неї іншу. Я почувався так, ніби та випадкова зустріч щось цілком природне, ніби я усе знав заздалегідь. Ніби вже давно уявляв цю мить.

Вона була в платті без прикрас, хіба що мереживо на вирізі коміра, з візерунком із квітів, як на шпалерах, і не мала в собі нічого від статечної заміжньої жінки. Певно, вона поверталася з розподільчого пункту, бо в руці тримала цеберко; за нею йшла стара з таким самим цеберком. Стара пішла попереду, а ми неквапом рушили, розмовляючи на ходу.

— Ти щось наче схуд.

— Так, роботи багато перед іспитами.

— Он як! Треба відпочивати — здоров’я дорожче.

Ми трохи помовчали. На прогалини між уцілілими від пожеж особняками падало сонячне проміння. З дверей кухні одного з них вийшла, незграбно перевалюючись, мокра качка й пішла, крячучи, перед нами вздовж канави. Я почувався щасливим.

— Що ти зараз читаєш? — поцікавився я.

— З літератури? «На любов і смак»… А ще… Я згадав назву модного роману.

— Отой, з голою жінкою? — перепитала вона.

— Що? — мене заскочили зненацька.

— Та ні, там такий малюнок на обкладинці!

Два роки тому вона не вжила б у розмові зі мною слів «гола жінка». Що Соноко вже не та, колишня, я відчув до болю виразно з цієї дрібнички.

— Мій дім отам, за рогом.

Пригнічений, що треба розлучатись, я опустив очі. Мій погляд впав на цеберко. В ньому зблискувала на сонці, мов шкіра засмаглої купальниці, паста-конняку.

— Не тримай конняку на сонці, зіпсується.

— Авжеж, дбайливість — найголовніше! — відказала вона трохи в ніс.

— То прощавай!

— Щасти тобі! — Вона повернулася, щоб іти, але я зупинив її запитанням, чи не збирається вона до своїх. Соноко невимушено відповіла, що найближчої суботи думає завітати туди.

Вона пішла, а я раптом звернув увагу на суттєву деталь, якої досі не помічав. Сьогодні вона виглядала так, ніби простила мене. Але за віщо? Чи можлива зневага гірша, ніж ця великодушність? А якби мені ще раз відчути її зневагу, може, це полегшило б мої страждання? Я не міг дочекатися суботи. Кусано напрочуд вчасно повернувся додому з Кіото, де навчався в університеті.

У суботу ввечері я завітав до Кусано і саме розмовляв з ним, аж раптом… Я не повірив власним вухам, бо почув звуки роялю. Ті звуки вже не були незрілі, вони були розкішні, плавні, повні, блискучі.

— Хто це?

— Соноко. Вона якраз сьогодні в нас, — відповів Кусано, нічого не підозрюючи. Страждання зроджувало в моїй душі спогади. Те, що добросердий Кусано жодним словом не прохопився про мою ухильну відмову, пригнічувало мене. Я хотів дістати свідчення того, що Соноко хоч трохи страждала тоді, шукав бодай якоїсь подобизни власному нещастю. Та ось «час» зарунився бур’яном між Кусано, мною й Соноко, і потамував зовнішні ознаки почуттів — будь-якого свавілля, будь-якого удавання, будь-якої ніяковості.

Рояль умовк.

— Піду, запрошу її до нас, — зрозумів Кусано мій настрій.

І ось Соноко з братом увійшла до кімнати. Ми втрьох теревенили, безглуздо сміялися із спільних знайомих в міністерстві закордонних справ, де служив її чоловік. Мати покликала Кусано, і він вийшов; ми залишилися з Соноко наодинці, як і того дня два роки тому.

Зовсім по-дитячому вона стала хвалитися, як її чоловік докладає зусиль, аби дім Кусано уникнув реквізиції. Мені й раніше подобалися її хвалькуваті оповідки. Надмірна скромність, як і надмірна зарозумілість, позбавляє жінку принадності, але похвальбам Соноко простодушність і почуття міри надавали безневинної приваби.

— Слухай, — раптом згадала вона. — Я давно хотіла тебе спитати, та все якось не випадало. Чому ми не побралися? Коли ти відповів на братового листа, я нічого не могла второпати. Цілісінькі дні думала, та марно. І досі не розумію, чому не могла б вийти за тебе. Не розумію… — Немов трохи сердито, вона повернулася до мене ледь нарум’яненою щокою, потім опустила очі й додала, наче прочитала з книги: — Я що, не подобалася тобі?

На відверте запитання, висловлене діловито, ніби на допиті, душа моя відгукнулася жорстокою і жалюгідною радістю. Але та неподобна радість умить обернулася мукою. Не проста то була мука. До того, що вже було, додавало страждання почуття власної гідності, ущемлене тим, що на згадку про «дрібничку» дворічної давності так потерпає душа. Перед її обличчям я прагнув волі. Але, як і раніше, не так мене влаштовано, щоб здійснити бажане.

— Ти й зараз зовсім не знаєш життя. І це в тобі найкраще. Так от, життя влаштоване так, що не завжди ті, хто подобаються одне одному, можуть побратися. Я і братові твоєму так написав. Та й… — Я відчув, що зараз бовкну таке, що свідчитиме про моє слабовілля. Краще б змовчати. Але зупинитися вже не міг. — Та й у тому листі я не писав, що не можу одружитися з тобою. Писав, що мені лише двадцять років, що ще не вивчився, що не слід квапити події. А поки я розважав, ти взяла й вискочила заміж.

— Жалкувати тепер я не маю підстав. Чоловік мене любить, як і я його. Я по-справжньому щаслива, більшого й бажати годі. А все ж… Може, воно й кепсько так думати… Як би це сказати… Я часом уявляю, що інша й живу по-іншому. І перестаю будь-що розуміти. Помічаю, що хочеться сказати щось таке, чого не слід казати. Подумати про щось таке, про що не слід думати. І мені страшенно прикро. Ось чоловік мені неабияк допомагає. Носиться зі мною, як з малою дитиною.

— Даруй, може це самозакоханість, та все ж я скажу. Ти, певно, ненавидиш мене в такі хвилини. Страшенно ненавидиш.

Та Соноко взагалі не знала, що таке «ненавидіти». Вона серйозно, але лагідно дорікнула:

— Вигадуй собі, що заманеться!

— А можна нам колись зустрітися наодинці? — заблагав я, наче підхльоснутий. — Ну кому від цього буде гірше! Мені так приємно було б просто побачити тебе. Я тепер уже не такий балакучий. Можу взагалі мовчати. Хоча б на півгодинки!

– І що ж далі? Ти побачиш мене і ще захочеш побачити. А свекруха моя така сварлива, завжди допитується, де та скільки була. Навіть не знаю, чи варто зустрічатися, коли від цього душа стає не на місці. А втім… — Вона додала — Хто може знати, що коїться в людській душі!

— Авжеж, ніхто не може! От тільки ти надто багато про себе думаєш. Але ти така й була. Чому б не дивитися на все простіше, ясніше? — Я зовсім забрехався.

— Чоловікам добре казати! А заміжня жінка — зовсім інше. От заведеш собі дружину, тоді взнаєш. Я ж такої думки, що ніяка пересторога не завадить.

— Навичитувала ти мені, як старша сестра!

Зайшов Кусано, і наша розмова урвалася.

Під час цієї розмови моє серце повнили незліченні сумніви. Я ладен був заприсягнутися, що справді прагну побачити Соноко ще. Але очевидне було й те, що анінайменшого потягу до неї я не відчував. Тоді що ж то було за бажання? Жага без крихти чуттєвості — може, це знову самообман? Ну гаразд, нехай це правдиве почуття, та чи не роздуваю я для видимості слабеньке полум’я, яке легко загасити? І взагалі, хіба існує кохання без плотської хоті? Хіба не очевидний це парадокс? Але міркувалося й інше. Якщо людські почуття здатні триматися на парадоксах, то чому не припустити, що почуття може триматися на парадоксі, яким воно саме і є?

*

Після тієї вирішальної ночі я вмисне уникав жінок. Не торкався вуст не те що юнаків-ефебів, які збуджували мою плотську жагу, а навіть і жінки. Навіть за обставин, коли поцілунку вимагала проста гречність. Але надійшло літо, ще загрозливіше для моєї самотності, ніж весна. Розпал літа підхльоснув неприборканих коней хоті. Літо палило мою плоть, мордувало її. І аби якось уберегтися, доводилося по п’ять разів на день згадувати «погану звичку».

Праці Гіршфельда, що розглядає збочення як цілком звичайне фізіологічне явище, просвітили моє невігластво. Я зрозумів, що й та вирішальна ніч — природний наслідок, що нічого ганебного в цьому не було. Моє замилування — в уяві — до ефебів, яке не переростало в справжнє pedicatio, дослідник визначив як одну з фіксованих, приблизно однаково поширених, форм. Прагнення, як у мене, не дивина серед німців. Чи не найпоказовіший приклад — щоденник графа фон Платена. Таким був і Вінкельман. В Італії, за доби Відродження, подібні до моїх бажання були не чужі й Мікельанджело.

Але наукові теорії, як би добре я їх не засвоїв, не додавали отухи серцю. Важкоздійсненність збочених бажань в моєму випадку зумовлювалася тим, що вони були просто поштовхом плоті, тьмавим поштовхом плоті — пустотливим вигуком, пустотливим прискореним диханням — і тільки. Кажучи приблизно, дух мій ще залишався під владою Соноко. Не те, щоб я вірив у примітивну середньовічну схему боротьби духа й плоті, кажу так просто для зручності пояснення. У мені ці два елементи ділилися чітко й недвозначно. Соноко видавалася мені втіленням моєї любові до нормальності, любові до духовності, любові до вічності.

Проте проблема цим не вичерпувалася. Пристрасті не полюбляють раз назавжди визначеного порядку. Наче частки в ефірі, вони воліють ширяти, де захочуть, витати, тріпотіти.

… Минув рік, і в нас наче відкрились очі. Я витримав державні іспити, закінчив університет, влаштувався секретарем до однієї державної установи. За цей рік ми зустрічалися раз на кілька місяців — то ніби випадково, то під незначним приводом, причому опівдні. І розходилися так само легко, як зустрічались. Ото й усього. Я вдавав, що не засоромився б, якби навіть зустрів когось знайомого. І Соноко не виходила за рамки спогадів і сором’язких жартів щодо нинішнього оточення. Наші стосунки навряд чи годилося назвати навіть дружбою, не те що зв’язком. Щойно зустрівшись, ми вже тільки й думали, як гарно розійтись.

Мені й цього вистачало. Я був чомусь вдячний за містичне багатство наших таких нечастих зустрічей. Не було дня, щоб я не думав про Соноко, і кожна зустріч виповнювала мене тихим щастям. Мені здавалося, делікатна напруга й чиста доладність побачень сягали найглибших куточків життя і вносили в нього тендітний, але напрочуд виразний лад.

Але минув рік, і в нас відкрились очі. Ми мешкали вже не в дитячій, а в дорослій кімнаті, і напіввідчинені двері слід було якнайшвидше довести до пуття. Наче двері, що завжди відкриваються лише до певної міри, наші стосунки рано чи пізно вимагали лагодження. Мало того, дорослі не здатні на невибагливі дитячі розваги. І ті кілька побачень, які вже відбулися, виявились однаковими, наче перевернуті карти в колоді — і завбільшки, і завтовшки.

І треба сказати, що навіть у таких стосунках мені смакувала насолода безпутства, яке навряд чи хтось інший зрозумів би. То було безпутство, куди тонше за звичайне людське — чиста, мов вишукана отрута, розпусність. Через неморальність мого єства, моєї головної засади моральні вчинки, бездоганні стосунки з жінкою, чесна поведінка, удавання високоморальної людини, навпаки, влещали мене таємним присмаком неподобства, смаком справжньої демонічності.

Простягаючи одне до одного руки, ми наче підтримували щось, але те ефірне «щось» існувало, коли вірили, що воно є, і зникало, коли вірили, що його нема. Підтримувати його нібито було й нескладно, але насправді то вимагало непростих обрахунків. Я прилучив Соноко до небезпечного заняття — робити реальною в цьому просторі штучну «нормальність», підтримувати щомиті майже фантастичну «любов». І вона несвідомо допомагала мені в цих підступах. Сказати б, саме через несвідомість її допомога була ще дієвішою. Але настав час, і Соноко почала відчувати, хоч спершу й непевно, цю важкоописану небезпеку, неуникненну силу несхожої на пересічні грубі небезпеки світу, наділеної ретельно підібраною густиною, небезпеки.

Наприкінці літа я зустрівся в ресторані «Золотий півень» з Соноко. Вона щойно повернулася з гірського курорту, де рятувалася від спеки. І відразу розповів, що збираюся піти зі своєї установи.

— А чим будеш займатися?

— Поживемо — побачимо.

— Дивуюсь я тобі! — тільки й сказала вона. Так уже було заведено між нами.

Засмагла під гірським сонцем шкіра Соноко навколо грудей втратила звичну сліпучу білину. Завелика перлина на обручці від спеки похмуро затуманилась. Сумовита й наче знесилена музика, що завжди лунала в голосі Соноко, зараз здавалася як ніколи доречною.

Ще деякий час точилася безглузда й нещира розмова. Чи не через спеку вона здавалася мені аж такою порожньою? Достеменно ніби ото я був присутній при розмові сторонніх. Я почувався, наче людина, що бачила приємний сон і, прокидаючись, докладає дратівних зусиль, аби поспати ще, і це, навпаки, остаточно проганяє сон. Я вочевидь бачив, як тривога пробудження, що вторгається так явно, марна насолода сну на порозі пробудження, роз’їдають наші душі, мов зловорожий мікроб. Наші серця, наче змовившись, одночасно піддалися недузі. І це відрухово озвалося в нас веселощами. Ми пережартовувалися, щоразу чіпляючись до того, що сказав інший.

У Соноко під елегантною пишною зачіскою повнилися спокоєм, хоч і дещо порушеним засмагою, дитяче чоло, лагідні вологі очі, повнуваті вуста. Її зовнішність вочевидь не лишала байдужими відвідувачок ресторану, що проходили повз наш столик. Офіціанти сновигали зі срібними підносами, на яких білі лебеді з льоду несли на собі морозиво. Соноко знічев’я клацала замком пластикової сумочки, а обручка на її пальці зблискувала.

— Тобі вже, мабуть, нудно?

— Не кажи такого, будь ласка!

В її голосі вчувалася дивна знемога. А втім, з таким самим успіхом я міг би назвати її голос чистим. Вона кинула погляд за вікно, на вулицю. І неквапно заговорила:

— Я часом перестаю сама себе розуміти. Який мені сенс отак зустрічатися з тобою? І все одно знову зустрічаюсь.

— Принаймні ти від цього нічого не втрачаєш. Може, сенсу в цьому й нема, але воно чогось та додає тобі.

— Між іншим, я маю чоловіка. Так що додавати мені вже нічого, є в цьому сенс чи нема.

— Не дуже переконлива арифметика!

Мені сяйнуло, що Соноко все ж дійшла порогу сумніву. І почала відчувати, що двері не можна залишати напіввідчиненими. Та все ж зараз така дбайлива вразливість становила чи не більшу частку співчуття, що було між мною й Соноко. От тільки мені ще надто далеко до того віку, коли це можна полишити, як є.

До всього, я раптом побачив виразні докази того, що моя тривога не просто передалася Соноко, а її ознаки — єдине, що лишалося в нас спільного. Соноко знову заговорила. Певно, подумала, що я не розчув. Але з моїх вуст вже ладна була зірватися легковажна відповідь.

— Сам подумай, якщо полишити все отак, то що вийде? Тобі не здається, що до добра це не доведе?

— Я тебе поважаю, та й узагалі нікому не бажаю зла. Але чому двоє друзів не можуть зустрічатись?

— Досі так воно й було, як ти кажеш. Тобі здається, це чудово. Але хтозна, як буде далі. Хоч ми й не робимо нічого ганебного, я чогось боюся. І здається, це бог карає мене за майбутні гріхи.

Мене аж кинуло в дрож від тієї певності, що забриніла в слові «майбутні».

— Мені здається, якщо так триватиме, то рано чи пізно нам обом не минути лиха. А потім буде запізно, адже так? Чи не з вогнем ми граємо?

— Що саме тобі видається грою з вогнем?

— Та багато чого.

— Хіба ж це гра з вогнем! Це, скоріше, гра з водою!

Але вона й не всміхнулась. Іноді, коли ми розмовляли, її губи міцно стискалися, аж кривились.

— Останнім часом я сама себе боюся. Здаюся собі недоброю, зіпсутою душею. Треба щось робити, аби нікого, крім чоловіка, не бачити навіть уві сні. Знаєш, восени я вирішила охреститися.

Мені здалося, що в цьому визнанні Соноко прозирнуло несвідоме, химерне, і тому напрочуд жіночне бажання сказати щось таке, чого аж ніяк не слід казати. От тільки радіти з цього я не мав права, а печалитися — здатності. Не відчуваючи анінайменших ревнощів до її чоловіка, як міг я заперечувати чи стверджувати хоч це право, хоч цю здатність! Я мовчав. Вигляд моїх блідих рук у розпал літа вкинув мене в розпач.

– І що ж тепер?

— Тепер? — вона опустила очі.

— Про кого ти подумала?

— Про чоловіка…

— Чи так уже конче тобі охреститися?

— Конче… Мені страшно. Мене аж усю трусить.

— А все-таки, що ж тепер?

— Тепер… — Соноко підвела щирий погляд, мовби питаючи невідомо кого. Рідкісної краси були її очі. Почуття било джерелом у їхній незмигній фатальній глибочині. Занімілий перед тими очима, я навмання сягнув рукою з недопалком до попільниці край столу. Невеличка ваза перекинулась і залила скатертину.

Надбіг офіціант і заходився витирати воду. Те, як він забирав зібгану мокру скатертину, зіпсувало нам настрій. Але це був привід раніше піти з ресторану. На вулиці, як то влітку, не проштовхнешся. Гордовито походжали у вбранні без рукавів парочки. Зневага линула на мене звідусіль. Вона пекла мене, як розжарене літнє сонце.

Ми мали розлучитися через півгодини. Нервове нетерпіння, яке легко сприйняти за палке почуття, хоч і навряд чи назвеш гіркотою розлуки, прагнуло забарвити ті тридцять хвилин соковитими, наче пензлем з олійною фарбою, мазками. Ми спинилися перед танцювальним павільйоном, де гучномовець сипав на доріжки несамовиті звуки румби.

Мені чомусь пригадався вірш, читаний колись давно:

… Коли навіть і так,

танець той був нескінченний.

Я забув, як там було далі. Пам’ятав тільки, що то вірш Андре Сальмона. Соноко кивнула головою й рушила за мною до незнайомого павільйону, згаяти півгодини в танці.

Усередині було повно молоді, яка на власний розсуд продовжила до дванадцятої обідню перерву. Задушливе повітря аж липло до обличчя. Несправний кондиціонер було запнуто гнітючою завісою, що не пропускала сонячного світла, застояна задушлива спека похмуро перемішувала пилюку, яка туманом висіла в світлі ламп. Пари танцювали незворушно, наче так і треба, поширюючи довкола запах поту, жіночих парфумів і помади. Я пожалкував, що привів сюди Соноко.

Але й відразу піти не виходило. Нерішуче ми приєдналися до танцюючих. Кілька вентиляторів теж не освіжали повітря. Дівчата й хлопці в гавайських сорочках танцювали, горнучись одне до одного спітнілими обличчями. У дівчат коло носа розпливалися темні плями, пудра, збита потом, надавала їхнім обличчям неприродного вигляду. Плаття на спинах були брудні й мокрі гірше від скатертини в ресторані. Танцюй не танцюй, однаково сходиш потом. Соноко коротко відітхнула, наче їй забракло повітря.

Щоб ухопити свіжого повітря, ми вийшли через арку, прикрашену не по сезону штучними квітами, у внутрішній двір і присіли на грубі стільці. Тут було трохи свіжіше, але цементна підлога під сонячним промінням пашіла жаром навіть там, куди сонце не сягало. Від солодкої кока-коли липло в роті. Я відчував, що болісна зневага, линучи до мене звідусіль, гнітить і Соноко. Те, як спливав у мовчанні час, годі було витримати, і я роззирнувся довкола.

Товста дівуля, обтираючи носовичком груди, похмуро прислонилася до стіни. Оркестр надривався нищівним квікстепом. Модрини в діжках хилилися до порепаної землі. Стільці під навісом були зайняті, сідати на сонці ніхто не наважувався.

А втім, один гурт таки всівся на сонці й весело гомонів, не звертаючи ні на кого уваги. То були двоє дівчат і двоє хлопців. Одна з дівчат невправно, проте гордовито підносила до вуст сигарету й щоразу, затягуючись, тамувала кашель. На обох були платтячка без рукавів, схоже, перешиті з домашніх кімоно. На їхніх червоних руках рибачок де-неде видніли сліди від укусів комах. На масні жарти молодиків вони перезиралися й вибухали удаваним сміхом. Вони мовби не помічали сонця, яке щосили пряжило їм волосся. Один з юнаків, у гавайській сорочці, був хитруватий з виду й трохи блідий, одначе руки мав міцні. На його губах вигравала цинічна посмішка. Він тицяв пальцем дівчатам у груди, чим неабияк їх смішив.

До другого ж мій погляд наче прикипів. Той був молодик років двадцяти двох, з грубуватими, але правильними рисами смаглявого обличчя. Напівголий, він саме поправляв обмотану навколо пояса пов’язку-косімакі з посірілого від поту рядна. Провадячи розмову й сміючись з усіма, він, наче вмисне неквапливо, давав лад своїй пов’язці. На голих грудях випиналися пружні м’язи, рельєфна борозна між ними спускалася до живота, обабіч якого кільчилася наче вузлувата линва. Він щільно й туго обмотував бруднуватою рядниною гладенький і масивно-гарячий торс. Голі плечі вилискували, наче намащені олією. Чорна парость виглядала з-під пахов і відливала золотом у сяєві сонця.

Коли я побачив це, а особливо витатуйований на мускулястому передпліччі гудзик, мене охопило збудження. Палким поглядом я прикипів до цього грубого, варварського, але невимовно прекрасного тіла. Він сміявся в промінні сонця. Коли він відкидався назад, на його шиї випиналося міцне адамове яблуко. Серце стрепенулося в грудях. І я вже не міг одвести очей від його постаті.

Я зовсім забув про Соноко — голову опосіло одне. Ось він виходить напівголий на вулицю й затіває сварку зі своїм неотесою-друзякою. Ось гострий ніж через косімакі внизується в його торс. Брудну пов’язку чудовим візерунком розфарбовує кров. Ось його закривавлене тіло вкладають на дверну стулку і знову заносять сюди…

— Ще п’ять хвилин.

Меланхолійний голос Соноко протнув мені вуха. Я, вражений, повернувся до неї.

І якась жорстока сила наче розколола навпіл моє серце. Так блискавка розколює живе дерево. Я почув гуркіт, почув, як розвалюється споруда, що її досі зводив, не шкодуючи сил. Я наче побачив, як істота «Я» перетворюється на щось жахливе й неіснуюче. Заплющивши очі, я силкувався вчепитися бодай за примерзле почуття обов’язку.

— Усього п’ять хвилин? Даруй, що завів тебе у таке місце. Ти не сердишся? Таким, як ти, краще не бачити цих брутальних людців, брутальної поведінки. У таких закладах не дуже в повазі порядні звичаї, отож і сходяться сюди потанцювати, скільки б не забороняли.

Та виявилося, що все це помітив лише я. Вона ніби нічого й не бачила.

Бо була вихована так, щоб не помічати того, чого не слід. Хоч і дивилася на спітнілі спини танцюючих, проте не бачила їх.

А втім, атмосфера цього місця усе ж якось подіяла на душу Соноко, бо на її лагідних вустах зродилася — не посмішка, пагонець посмішки, наче вона збиралася щось сказати.

— Пробач, що питаю, але… Ти, певно, вже… Вже запізнався з такими речами?

Мене полишила решта сил. Але в душі ще була якась пружина, і вона змусила мене миттю відказати:

— Так… Запізнався. На жаль.

— Коли?

— Минулої весни.

— А з ким?

Від такого вишуканого запитання я сторопів. Хіба ж могло мені спасти на думку, що в її уяві я можу пов’язуватися лише з тими, кого вона знає!

— Не можу сказати.

— А все ж?

— Не питай!

Певно, відчувши в словах неприховане благання, вона трохи здивовано вмовкла. Я докладав одчайдушних зусиль, аби приховати, як відлинула кров від мого обличчя. Низькопробний блюз перемішував час. У звуках, що линули з репродуктора, годі було ворухнутись. Я і Соноко поглянули на годинники майже одночасно.

Пора. Підводячися з місця, я знову кинув погляд на стільці на сонячному боці. Гурт, видно, пішов танцювати, стільці стояли порожні в сяєві сонця. І якийсь розлитий по столу напій безглуздо відбивав його проміння.

1948

Переклад українською мовою — Ігор Дубінський, 1991.

Перекладено за виданням: Nihon bungaku zenshu. V. 27. Mishima

Yukio shu. Tokyo: Kawade shobo, 1967.