/ Language: Українська / Genre:child_tale / Series: Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько

І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько

Ено Рауд

Третя книга про трьох друзів. Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько вирішують зробити собі канікули та податися на відпочинок. І тут з’ясовується що вони знамениті!

Ено Рауд

І знову Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько

СЛАВА

Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько завітали до кав’ярні просто неба і всілися за круглим столиком під смугастим грибком.

— Я гадаю, що замовимо тістечка, — сказав Півчеревичок.

— І лимонаду, — додав Муфтик. Мохобородько не суперечив.

— Наїмося досхочу і влаштуємо собі відпустку, — вів далі Півчеревичок. — Майнемо кудись до теплого моря і добряче там одпочинемо.

Муфтик і Мохобородько пристали на цю розумну пропозицію. Адже про відпочинок біля моря вони й раніше заводили мову, одначе нагальні справи перешкоджали здійснити цей намір. Нарешті вони вільні від усіляких клопотів, тож пора у відпустку.

— Я згоден, — підтримав Мохобородько. — Спершу помандруємо автомобілем, а тоді зупинимося біля моря.

— Чудово, — кивнув Муфтик.

І раптом вони захвилювалися. Куди це запропала офіціантка? Бо все-таки натщесерце рушати у відпустку не годиться. Спочатку треба як слід поїсти, ось тоді й подорож видасться зовсім іншою.

Вони роззиралися довкола, сподіваючись побачити офіціантку. Та її ніде не було видно. І тут кумедні чоловічки зауважили, що майже всі, хто сидить за столиками, уважно їх роздивляються.

— Цікаво, що це вони так за нами пильнують? — занепокоївся Муфтик.

Півчеревичок стенув плечима.

— Вони, либонь, із кимось плутають нас, — висловив він здогад.

— З ким же, хотілося б знати? — пробурмотів Мохобородько.

На це запитання не так легко було відповісти. І справді — з ким їх можна сплутати?

Щоб не привертати уваги надокучливих, Муфтик дістав зі своєї муфти свіжу газету, розгорнув і закрився нею, мов завісою.

— Ти поглянь, чи не видрукувано вже дозволу на збирання брусниці, — попрохав Мохобородько. — Як на мене, здається, саме час.

Протягом останніх днів ягідки в бороді Мохобородька почервоніли, але без офіційного дозволу він усе ж не наважувався їх зривати.

Муфтик пробіг очима газетні сторінки.

— Ні, про брусницю ані слова, — сказав він. Але тієї миті Муфтик зашарівся від хвилювання.

— О-о! — тільки й вимовив він, опустив газету і поглянув на своїх товаришів круглими від подиву очима.

— Ну? — нетерпеливилося Мохобородьку. — Чи знайшов усе-таки про брусницю?

— Та ні, — відповів Муфтик. — Одначе тут є дещо цікавіше. Послухайте лишень.

І він урочисто заходився читати:

Ми всі ще пам’ятаємо минулі дні, коли все місто потерпало від нашестя жахливих пацюків. Ці бридкі гризуни жерли нашу їжу, знищували майно і лякали наших дітей.

Ми були на краю загибелі. Несподівано з’явилися кумедні чоловічки…

— Кумедні чоловічки! — вигукнув Півчеревичок. — Це ж, очевидно, ми!

— Схоже, так і є, — кивнув Муфтик.

І продовжив читати:

Кумедні чоловічки безстрашно зчепилися з пацюками. З дивовижним умінням вони привели до міста величезну зграю кішок, яка, ніби вихор, вимела звідси хвостатих нахаб. І тепер найжахливіша пора в історії нашого рідного міста позаду.

— Написано дуже кучеряво і вправно, — зреагував на це Мохобородько. — Тільки не згадується, що колись місто потерпало й від кішок.

— І не згадується також, що за боротьбу проти кішок нам вручили медалі, — додав Півчеревичок.

— Звичайно, — нагадав Мохобородько. — Адже спершу ми віднадили з міста кішок. Це ж наша провина, що пацюки так легко захопили владу в місті. Ми допустили тоді фатальну помилку.

— Послухай-но! — вигукнув сердито Півчеревичок. — Не мели дурниць, ми не помилилися. Ти ж мусиш знати, що все пов’язане між собою. Якби ми не вигнали з міста кішок, нікому б з нас не почепили медалі. І якби пацюки не чкурнули звідси, про нас жодна газета не написала б і слівця!

Мохобородько не став сперечатися з Півчеревичком, і Муфтик читав далі:

Хто ж вони, ці кумедні чоловічки, чудові рятівники нашого рідного міста? їх неважко впізнати, бо всі троє дуже маленького зросту, дечим нагадують хлопчиків-мізинчиків. Але при цьому зовні вони геть не схожі. Муфтик завжди одягнутий у велику муфту, у Мохобородька борода з природного моху, а Півчеревичок носить черевики без носків, щоб зручніше було ворушити пальцями. Мешкають вони в оригінальному червоному автофургоні, де міститься все їхнє господарство…

А далі було написане таке, що найбільше схвилювало кумедних чоловічків:

Любі співгромадяни! Не забуваймо завдячувати маленьким чоловічкам. Повсякчас і повсюдно оточуймо увагою і гідно вшановуймо їх!

— Он де заковичка! — вражено вигукнув Мохобородько. — Тепер ясно, чому відвідувачі кав’ярні так пильно роздивляються нас.

Півчеревичок миттю набув бравого вигляду.

— Так-так, — сказав він, переможно обернувшись довкола. — Ми заслужили увагу. Нас розглядають не просто так, знічев’я, а з гідною шанобою.

Проте справа не обмежилася спогляданням. Невдовзі з-за сусіднього столика підвелася опасиста привітна жінка і, усміхаючись, підійшла до трійці.

— Сердечно дякую вам, мої малесенькі рятівники! — ніжно мовила вона. — Завдяки вам у моєму підвалі ще зосталося чимало банок з варенням. Пацюки саме пробралися до підвалу, коли ви нагодилися з кішками і поклали кінець тому розбою.

І перше ніж кумедні чоловічки встигли щось одпо-вісти, вона дістала зі своєї сумочки три шоколадні цукерки і запхнула кожному до рота.

Чоловічки не знали, що й гадати. Звісно, ніхто не проти поласувати цукерками, та з іншого боку вони все-таки не якісь немовлята, яких у такий спосіб можна запихати цукерками, та ще й привселюдно!

А далі сталося ще гірше. Несподівано жінка схопила Муфтика на руки і почала захоплено його обіймати.

— Ох ти моя крихітко! — примовляла вона. — Який же ти м’якесенький та любесенький, дозволь тебе приголубити та трохи поніжити!

Жінка лоскотала Муфтика за вухом і під бородою, погладжувала муфту за ворсою і проти неї, і шарпала як тільки заманеться.

Муфтик геть спаленів і страшенно спітнів.

— Прошу вас, — безпорадно бубонів він. — Я вельми прошу вас, годі-бо, годі.

Та жінка мов і не чула.

— Ох ти моя крихітко, — ніжно повторювала вона і, звичайно, продовжувала голубити Муфтика. — Ну який же ти м’якесенький і любесенький — пригортала й пригортала б тебе!

Мохобородько і Півчеревичок гнівно споглядали це, та ніяк не могли захистити свого друга.

Тільки згодом жінка посадовила Муфтика на стілець.

— Нечувано, — знічено кинув Муфтик і став шукати в муфті гребінця, щоб причесати скуйовдженого чуба.

Тим часом жінка підступила до Півчеревичка.

— А ось і ти, мій пуцьвірінку! — проспівала вона, як і раніше, усміхаючись, простягнула руки й хотіла приголубити Півчеревичка.

Але сталюся щось украй неждане-негадане, зовсім нечуване. Пролунав переляканий вереск, і жінка блискавично відсахнулася од Півчеревичка. Усмішку ніби змело з її лиця, а на оголеній руці було чітко видно сліди гострих зубенят.

Муфтик і Мохобородько отетеріли. Звичайно, вони цілком засуджували жінчину набридливість, але все-таки кусатися, на їхню думку, — це занадто.

— Півчеревичку! — суворо сказав Мохобородько. — Ти вкусив жінку! Як це тобі спало на думку?

А Півчеревичок ніскілечки не знітився:

— Щойно вона запхнула мені до рота цукерку. Але й після цього я себе не дозволю шарпати.

— Ти буцімто якесь собача, — сердито похитав головою Мохобородько.

— Принаймні не кімнатне щеня, — вперто вів своєї Півчеревичок.

На щастя, жінка швиденько оговталася і спробувала зробити гарну міну при поганій грі.

— Ох ти, мій малесенький хитрунчику, — сказала вона і посварилася на Півчеревичка пальцем. — Адже я не хотіла завдати тобі прикрощів… Але й ти наступного разу не будь таким розбишакою.

Вона спробувала знов усміхнутися, проте лише жалібно скривилася. Нарешті жінка попрямувала до свого столика.

Ця пригода вкрай зіпсувала настрій кумедним чоловічкам. Мало-помалу Півчеревичок переконався, що він повівся негарно, та, як кажуть, пізно до розуму дійшов, чим тут зарадиш.

Насупившись, Муфтик зронив:

— Може, нам зовсім піти звідси?

Друзі миттю пристали на це. І справді, що тут сидіти, муляти всім очі, та ще й будь-якої миті тебе можуть схопити в обійми.

Але, на жаль, трійця загаялася.

— Раді вас бачити у нашій скромній кав’ярні просто неба! Мені вельми приємно вас обслужити.

Це сказала офіціантка, яка підійшла до кумедних чоловічків і заходилася виставляти з таці на стіл всілякі тістечка й пляшки лимонаду різних гатунків.

— Даруйте, — вихопилося у Мохобородька. — Тут якесь непорозуміння, адже ми взагалі ще нічого не замовляли.

Офіціантка всміхнулася.

— Не турбуйтеся, — сказала вона. — Платить кав’ярня.

І помітивши, що трійця до пуття не зрозуміла, вона ще й пояснила:

— Ви ж порятували наше місто від пацюків. Без вас гризуни до цурки потрощили б усі тістечка і навряд чи залишили й борошно, з якого можна спекти нові ласощі. Через це кав’ярня на знак вдячності безкоштовно пригощає вас.

Офіціантка спорожнила тацю, побажала кумедним чоловічкам смачного й пішла.

— Столик аж вгинається від тістечок, — задоволено мовив Півчеревичок і почав набирати собі ласощів. — Ох і здорово!

— І справді, — кивнув Муфтик. — Боюся, чи не обтяжливо для нас подужати стільки тістечок.

А Мохобородько сказав:

— Тягар, звісно, чималенький. Та мене більше непокоїть тягар слави.

Муфтик закивав на знак згоди.

—Я теж не думав, що слава так обтяжує, — зізнався він. — Усі роздивляються нас, мов якихось звірів. А до всього ще ці жахливі пестощі…

— Од усього цього нас може порятувати лише гарний відпочинок, — утішив Півчеревичок.

Вони взялися за солодощі, щоб скоріше вирушити в дорогу. І, незважаючи на тягар слави, од тістечок їхній настрій поступово поліпшився.

ЯК МУФТИК, ПІВЧЕРЕВИЧОК І МОХОБОРОДЬКО РОЗДАВАЛИ АВТОГРАФИ

— Наївся під зав’язку, — сповістив Муфтик.

— І я по саме нікуди, — зітхнув Мохобородько. Півчеревичок же сказав:

— Іще з одного тістечка я міг би подужати хіба що ягідки.

Стіл аж вгинався під тарелями солодощів і пляшками лимонаду, а офіціантка все підносила.

— Вельми прохаємо вас, — звернувся Мохобородько до офіціантки, коли вона знову зупинилася біля їхнього столика з повною тацею. — Не приносьте нам уже нічого. Звичайно, тістечка й лимонад пречудові, але ж усьому є межа.

Офіціантка стенула плечима:

— Я розумію ваше становище, — співчутливо мовила вона. — Та від кав’ярні я не приношу нічогісінько. Річ у тому, що й відвідувачі бажають вас пригостити. Наприклад, жінка, яку ви вкусили, замовила для вас за свої гроші двадцять чотири тістечка.

Мохобородько спостерігав за горобчиками, які стрибали поміж столиків у кав’ярні просто неба, вишукуючи крихтини.

— Ми могли б оці тістечка покришити птахам, — мовив він.

Проте офіціантка похитала головою:

— Це негоже. Такий вчинок образив би людей. З тим, що замовлено для вас, ви повинні все-таки упоратися самі.

Після цих слів вона ще більше заставила стіл і заквапилася геть од кумедних чоловічків.

Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько безпорадно перезиралися.

— Ще кілька тістечок, і наше здоров’я зіпсується на всю відпустку, — сказав нарешті Муфтик. — Мені здається, що нам треба якнайхутчіше втікати звідси.

— Схоже, ти маєш рацію, іншого виходу немає, — погодився Півчеревичок. — Спробуємо накивати п’ятами від власної слави.

Мохобородько на мить замислився.

— Слава — наче тінь, яка переслідує тебе скрізь, — міркував він. — Одного разу здобувши, вже нелегко її скараскатися. А втім, гуртом чому б і не ризикнути.

Так і вирішили. Очікували тільки слушної нагоди для втечі. І вона невдовзі трапилася. Тільки-но офіціантка відійшла до іншого столика і зайнялася підрахунками, трійця підхопилася зі стільців і тихенько вишмигнула з кав’ярні.

Муфтикове авто стояло трохи осторонь, на автомобільній стоянці, і вони щодуху побігли туди.

— Як принизливо, — відсапувався Мохобородько. — Ми ж ні в чому не провинилися, а мусимо тікати, мов якісь шахраї!

— І від чого? — підпрігся Півчеревичок. — Од своєї слави!

Незабаром з’ясувалося, що Мохобородько у кав’ярні говорив правду: втекти від власної слави, виявляється, украй не просто. Ледь кумедні чоловічки дісталися на автостоянку, як незнайомий юнак рішуче заступив їм дорогу.

— Будь ласка, спиніться на хвильку, мої любі рятівники, — попрохав він, ввічливо вклоняючись. — У мене до вас серйозне прохання.

Кумедні чоловічки зупинились, одсапуючись.

— На жаль, — пихато відповів Півчеревичок, — у нас почалася відпустка і ми в цей час серйозними справами не займаємося.

Юнак знітився.

— У такому випадку, звичайно, пробачте, — сказав він і знову вклонився. — Я й справді не знав, що ви відпочиваєте, а так хотілося попрохати у вас автограф.

— Ет, автограф, — кинув Мохобородько. Трійця, звісно, залюбки полишила б юнака і забралася б у машину, але вирішили, що недоречно відмовляти в такому скромному проханні.

— Ну, хай так і буде, — погодився Муфтик.

А Півчеревичка це навіть трохи втішило.

— Таку дрібничку треба вдовольнити, — цілком прихильно мовив він.

Юнак простягнув кумедним чоловічкам записника, і вони написали там свої імена.

— Сердечно дякую вам, — сказав молодий незнайомець, сяючи від щастя. — І ще раз перепрошую, що потурбував вас під час відпустки.

Кумедні чоловічки попрямували до машини, щоб усістися і нарешті розпочати свою відпускну мандрівку. Та, на жаль, скоро вони пересвідчилися, що, виконавши прохання юнака, вони припустилися великої помилки. Тільки ступили кілька кроків, як біля них з’явився якийсь дідок. Він добув із портфеля чистий аркуш і рипливим голосом попрохав:

— І мені теж поставте автографи!

— На жаль, ми дуже квапимося, — буркнув Муфтик і хотів обминути літнього чоловіка.

А Мохобородько ще й пояснив:

— Ми поспішаємо у відпустку, у нас і справді ані хвилинки часу.

Але дідок із портфелем розгнівався.

— Так, одному даєте, а іншому — ні! — проскрекотів він. — Не варто все-таки до людей ставитися по-різному! Я — точнісінько такий же громадянин, як і той юнак, якому ви дали автографи!

Кумедні чоловічки збагнули, що з таким вередливим чоловіком не варто сперечатись і, не промовивши й слова, написали свої імена на папері. І дідусь більше нічого не говорив. Він не спромігся навіть сказати «дякую» і, мимрячи щось про себе, пішов геть.

— Я хотів би автограф!

— І я теж!

— І я!

Кумедні чоловічки перелякано роззиралися довкола, їх оточив натовп. Кожен тримав записну книжку, календарик або просто аркушик. І кожен жадав отримати автограф. Трійці не зосталося нічого іншого, як ставити підписи.

Збігав час. А кумедні чоловічки писали й писали, безперестанку й швидко: Мохобородько, Півчеревичок, Муфтик… Мохобородько, Муфтик, Півчеревичок… Півчеревичок, Муфтик, Мохобородько… І так далі, і тому подібне.

Це була важка робота, важча, ніж можна було сподіватись. І що найгірше — замість того, щоб зменшуватись, людська юрма навколо кумедних чоловічків усе збільшувалася. Чоловіки й жінки, зовсім ще малеча, старезні діди та бабусі підходили й підходили до них.

Усі штовхалися, пробираючись наперед. І всі жадали отримати автограф.

— Оце так відпустка, — тихо зітхав Півчеревичок. — Нічогенька пригодонька.

Півчеревичок, Муфтик, Мохобородько… Мохобородько, Півчеревичок, Муфтик… Все пиши й пиши. І не видно цьому кінця-краю.

— Мої сили вичерпалися, — видихнув зрештою Мохобородько. — Я просто більше не можу.

— І я теж, — приєднався Муфтик. — Аж пальці отерпли.

Півчеревичок підвів голову і безнадійним поглядом окинув юрму довкола них.

— Може, таки годі? — похмуро запитав він. Але охочі до автографів не бажали про це й слухати.

— Ми благаємо! — лунали й лунали вигуки з юрми. — Ми вже чекаємо годину! Ми дуже просимо!

Вклинювалися й суворіші голоси:

— А ви ж то як гадали! Слава зобов’язує!

— Знову ця слава! — сердито кинув Півчеревичок, але настільки тихо, що ніхто не почув. — Насправді слава зобов’язує нас берегти своє життя і здоров’я, а оці люди хочуть загнати нас у могилу.

Вкрай натомлені чоловічки продовжували давати автографи: Мохобородько, Півчеревичок, Муфтик… Муфтик, Півчеревичок, Мохобородько… Півчеревичок, Мохобородько, Муфтик… Мохобородько, Муфтик, Півчеревичок…

І тут сталося нечуване.

— Допоможіть, я непритомнію! — заволав Півчеревичок.

Він безсило розвів руки, трохи погойдався на ногах і бухнувся на землю.

Натовп злякано загомонів.

— Він зомлів! — вигукнув хтось. А хтось додав майже захоплено:

— Писав, писав, допоки не впав!

— Ну, бувають же отакі нерозумні люди, — сердилася чиясь мати, яка щойно отримала автографи. — Вони вимагають і край! А про життя маленьких чоловічків не подбає ніхто!

— А раптом він дух спустив? — висловив здогад, пробираючись до Півчеревичка, жовтовусий чоловік із мітлою, мабуть, двірник. Інакше навіщо б він тримав у руці мітлу.

Це зауваження двірника швидко передалося з уст в уста, і змусило натовп зашуміти ще тривожніше.

А Півчеревичок, як і раніше, лежав на землі, Муфтик і Мохобородько стояли поруч, самі від переляку на грані непритомності.

Першим оговтався Мохобородько:

— Півчеревичка треба віднести в автомашину і негайно повезти до лікаря.

— Може, підігнати фургончика сюди? — враз пожвавішав Муфтик. — Це, напевне, найкраще рішення, бо в машини є колеса, а в Півчеревичка їх немає.

Наче бажаючи переконатись, що Півчеревичок справді без коліс, Мохобородько поглянув на його ноги. І з подивом помітив, як пальці Півчеревичка швидко рухаються — то вгору, то вниз.

«Півчеревичок і справді своєрідний тип, — подумав Мохобородько. — Я аніскілечки не здивувався б, коли б він і в труні не перестав ворушити пальцями».

Та зараз довго роздумувати над цим у Мохобородька не було часу, тому що серйозність становища потребувала неабиякої уваги.

— Іди й підкоти фургончик, — звелів він Муфтику. — Я початую Півчеревичка, щоб юрма, бува, не розтоптала його.

Муфтик тієї ж миті почав рішуче пробиратись до автомобіля. На жаль, дістатися до машини було нелегко, бо допитливі все відчутніше натискували ззаду, тож натовп щільнішав.

— Прошу, відступіться! — кричав Муфтик, намагаючись пройти поміж людськими ногами, буцімто крізь праліс.

Та люди просто не могли розступитись, бо стовпилися так, що ніде курці клюнути. На щастя, Муфтикові допоміг жовтовусий двірник. Озброївшись мітлою, він неначе промітав собі й Муфтикові шлях крізь натовп, і хоч скрутненько, все ж удвох вони дісталися до машини.

Минуло чимало часу, доки нарешті Муфтик усівся за кермо і завів мотор. Двірникова підмога більше не знадобилася, оскільки Муфтик увесь час тримав руку на кнопці сирени, і фургон із гучним сигналом викли кав значно більше поваги, ніж буркотливий двірни» із мітлою. Просто незбагненно, як людське стовписько так швидко розступилося, і Муфтик підкотив до місця, де скоїлося нещастя.

— У вас є ноші? — запитав хтось із натовпу. Нош, звісно, не було, зате знайшлася розкладачка, і Муфтик витяг її з машини.

— Обережно! — турботливо вигукнув хтось. — При падінні міг статися струс мозку! А в цьому ви падку треба бути вельми обережними!

Муфтик і Мохобородько й без оцих засторог нама гались якомога обачніше покласти Півчеревичка т розкладачку.

Раптом пролунав чийсь дзвінкий голос:

— Боже мій! У цього бідолахи судомить пальці.

«Пальці, ну, звичайно! — подумав Мохобородько. — Півчеревичкові треба купити нові черевики і не відрізати в них носків. Взував би їх на випадок непритомності, щоб не впадало в око його ворушіння пальцями, бо й справді ніяково, коли він навіть непритомний рухає пальцями».

Отак роздумуючи, Мохобородько взявся за розкладачку ззаду і своєю розкішною бородою прикрив Півчеревичкові ноги, щоб не помічали, як його товариш ворушить пальцями. Муфтик узявся спереду, і незабаром усі троє опинились у фургончику.

Новина, яку оголосив дзвінкий голос, прокотилася межи людьми, і невдовзі кожен скрушно говорив:

— Ох, у нього вже почалися корчі.

І навіть тоді, коли Муфтиків автомобіль від’їхав! ген-ген, юрма ще довго не розходилася — все гомоніли про Півчеревичкову непритомність.

— Бідне маля! — без угаву повторювали люди. — У нього вже почалися корчі.

В УНІВЕРМАЗІ

Як тільки Муфтикова машина полишила стоянку і звернула в першу-ліпшу вулицю, Півчеревичок раптом усівся на розкладачці.

— Ну? — запитав радісно. — Як вам сподобалась моя воєнна хитрість?

Мохобородько був просто ошелешений несподіваним одужанням Півчеревичка.

— Воєнна хитрість… — запнувся він. — Ага, твоє запаморочення лише воєнна хитрість. А ми з Муфтиком серйозно переживали за тебе!

Півчеревичок зайшовся сміхом:

— Що ж мені зрештою лишалось робити, — вдоволено пояснював він. — Я втомився до смерті, а то ще й більше, а ці автографохапальники напосідають і край.

— Я від цього шаленого писання автографів ще й досі не очуняв, — зізнався Муфтик, сидячи за кермом. — Та, на жаль, не маю змоги непритомніти, бо я — водій машини.

— Безперечно! —кивнув Півчеревичок. —Ти зрештою повинен привезти нас до теплого моря.

— Вірогідно, на морському узбережжі ми позбудемося тягаря слави, — припустив Муфтик. — Я не вірю, що наша слава простерлася далеко за межі міста, і навряд чи в когось із нас на березі моря прохатимуть автограф.

Півчеревичок блаженно усміхнувся.

— Я вже зараз уявляю, як на морському узбережжі зариюся в пісок, — мріяв він, мліючи від задоволення. — Прихоплю з собою кілька пляшок лимонаду і час од часу попиватиму по ковточку або по два. Це, гадаю, дуже приємно, безумовно, дуже приємно.

Раптом Муфтик натиснув на гальма, і авто та різко спинилося, що Півчеревичок і Мохобородько мало не попадали на підлогу.

— В чому річ? — злякано поцікавився Півчеревичок.

Муфтик показав на вітрину універмагу, перед спинився фургончик.

— Вважаю, що ми повинні дещо купити, — сказав він. — Під час відпустки нам стануть у пригоді дея речі, котрі продаються в універмазі.

Півчеревичкові й Мохобородьку хоч-не-хоч довелось погодитися. Адже й без слів було ясно, що всіля кі речі, необхідні для відпочинку, зроблять його цікавішим і змістовнішим.

— Мені, наприклад, треба білий носовичок, яким обв’яжу голову, — мовив Півчеревичок. — Інакше н. приморському сонці можна занадто перегрітися.

— А мені конче потрібен черпак для збиранн„ брусниці, — згадав Мохобородько. — Ось-ось дозво лять рвати ці ягоди.

Отже, так і вирішили. Кумедні чоловічки полиши ли авто і ввійшли до універмагу.

— Ой леле! — вигукнув Муфтик. — Скільки доб ра! Як же ми виберемо з такого розмаю потрібні на речі?

Вони влилися в людський потік і посувалися впе ред, увесь час уважно роззираючись довкола.

— Спорттовари! — раптом вигукнув Півчеревичок, погляд якого прикипів до спортивного відділу. — Я просто не розумію, чому досі ми не захопилися спортом. Адже відпустка — чудова пора для занять спортом і, по-моєму, нам треба неодмінно купити спортивне спорядження.

Півчеревичкова пропозиція не дуже захопила Мохобородька і Муфтика.

— Гадаю, що туристські обладунки набагато потрібніші, — сказав Мохобородько. — Під час відпустки чудово помандрувати пішки, щоб ознайомитись із навколишньою природою і місцевими пам’ятками.

— І не забудьмо про купальні простирадла, — додав Муфтик. — Ви тільки уявіть, як приємно на березі моря обгорнутися купальним простирадлом!

Півчеревичок уже відкрив рота, щоб повести мову про значення спорту, як зненацька помітив відділ іграшок і вмить забув про спортивні обладунки.

— Здорово! — захоплено прошепотів Півчеревичок. — Дивіться, які чудові іграшки!

— А навіщо вони нам, — буркнув Муфтик.

Одначе Півчеревичок не слухав його, а вже пробирався до відділу іграшок. Так що Мохобородьку й Муфтикові не зосталось нічого іншого, як похмуро плентатись услід за своїм другом. Вони виявили Півчеревичка біля прилавка з надувними гумовими звірятками.

Півчеревичкові очі блискотіли від захвату.

— Ви лиш погляньте! — скрикнув він, простягаючи руку до гумових іграшок. — Погляньте, які милі!

— Ну то й що? — насторожено запитав Мохобородько. — Чи не збираєшся їх зараз же купувати?

— А знаєш, оце думаю, — продовжив Півчеревичок. — Надувні іграшкові звірі — це саме те спорядження, що знадобиться коло моря. Ми, звичайно, можемо Заритись у пісочок і попивати лимонад, але без гумових звіряток такий відпочинок швидко нам набридне.

Муфтик і Мохобородько замислились. Невже Півчеревичок таки має рацію? Біля одноманітної морської синяви, мабуть, справді ці іграшки урізноманітять життя-буття, тим паче, що, надуті, вони гарно тримають на воді…

Ну, гаразд, — погодився Муфтик. І звернувся до продавщиці:

— Будь ласка, мені крокодила.

— А мені лева, — попрохав Мохобородько.

— А мені слона, — радісно сказав Півчеревичок. — Тільки з якомога довшим хоботом, якщо є.

Продавщиця розуміюче кивнула.

— Чудовий вибір, — похвалила вона. — Це все звірі жарких країн і добре пасують один до одного.

Потому на хвильку задумалась і додала:

— Відверто кажучи, у нас є один прекрасний комплект — тільки сьогодні надійшов у продаж, а вже майже розпродано. Зараз покажу.

Вона дістала з-під прилавка велику коробку і, відкриваючи її, вела далі:

— Будь ласка, ось вони, трійко малесеньких чоловічків, які порятували наше місто від пацюків.

Звично й швидко продавщиця понадувала іграшки й поставила на прилавок рядком.

— Який гарний! — вигукнув Муфтик і зграбастав надувного Муфтика, щоб роздивитися зблизька.

— Авжеж, — кивнула продавщиця.

Вона хотіла щось додати, але раптом оніміла і широко розплющеними очима поглядала на трьох пустунів.

— Послухайте лишень! — вигукнула зрештою вона. — Адже вони — це ви самі!

— І справді, який збіг, — стримано всміхнувся Мохобородько.

Та за мить його усмішка відбилася на обличчі продавщиці.

— Вітаю щиросердо, — сказала вона розчулено. — Я ще раз наголошую, що вас дуже добре купують.

Трійця теж посприяла цьому, бо як усе-таки не придбати подібних собі гумових чоловічків.

— Мені, будь ласка, одного Муфтика, — попрохав Муфтик.

— Мені Мохобородька, — пристав Мохобородько.

— А мені десять Півчеревичків, — одповів Півчеревичок. — Принагідно даруватиму знайомим.

— Справді, — погодилася продавщиця. — Кращого дарунка важко й уявити.

Вона загорнула покупки в папір, кумедні чоловічки заплатили і ввічливо попрощалися з привітною продавщицею.

— Ну, так, — сказав Муфтик. — Тепер почнемо вибирати спорядження для відпустки. Перш за все купальні простирадла, а потому — все інше.

Але Півчеревичок уже простував до іншого прилавка, де продавали заводні іграшки.

— Зачекай, Півчеревичку, — суворо наказав Мохобородько. — Цього разу іграшок у нас вдосталь!

— Безумовно, — ствердив Муфтик. — Більше ніяких іграшок! Тепер на черзі купальні простирадла.

Півчеревичок зупинився і пильно поглянув на друзів.

— Не забувайте, що в мене було важке дитинство, — зронив він. — Мене ніколи не пестили і не засипали іграшками. І тепер, коли я маю нарешті можливість придбати собі заводну іграшку, ви забороняєте мені!

Муфтик і Мохобородько примовкли. Та й що вони могли на це відповісти? І в їхньому становищі й справді не зосталося нічого іншого, як змиритись і споглядати за Півчеревичком: він наближався до прилавка із заводними іграшками.

— Що вам? — звернулася до нього продавщиця.

Півчеревичок ковзнув очима по всіх полицях. Заводні автомашини, автобуси, трактори, качки, кури, жаби… Вибір справді великий, нічого не скажеш.

— Що б ви мені порадили? — безпорадно запитав Півчеревичок.

Продавщиця уважно поглянула на маленького чоловічка:

— А, вам?

Якусь хвильку подумала і вирішила:

— Знаєте, — зізналася вона, переходячи на шепіт. — У мене ще є Півчеревичкове заводне мишеня. Я, правда, збиралася приберегти для своїх знайомих, проте віддам вам. У мене чомусь таке відчуття, що саме вам це мишеня чудово підійде.

Сказавши це, вона дістала з-під прилавка бляшане мишеня, завела його й пустила на прилавок. І, ледь попискуючи, воно забігало кружкома. Півчеревичок спостерігав за звірятком мов зачаклований.

— Здорово! — видихнув він. — Який сюрприз…

— Ну, бачите, — всміхнулась продавщиця. — Відразу ж вирішила, що вам буде до вподоби.

І після цього Півчеревичок не міг уже стримувати свого неабиякого захвату. Він заплескав у долоні і необачно застрибав.

— Який сюрприз! — повторював він. — Який сюрприз!

Та ось Муфтик і Мохобородько наблизилися до Півчеревичка і мусили зізнатися, що заводне мишеня їхнього друга вельми гарне і схоже на справжнє.

А Півчеревичок усе підстрибував, та ще з таким запалом і натхненням, що його сорочка висмикнулася зі штанів. І зненацька…

Щось упало на підлогу. Це було Півчеревичкове іграшкове мишеня… Справжнє іграшкове мишеня, на маленьких коліщатах. Воно вже зносилося і потьмяніло. Зате справжнє. На мить запала цілковита тиша. Півчеревичок стояв непорушно. Тоді схилився й підняв з підлоги своє іграшкове мишеня.

— Моє золотеньке, — прошепотів він. — Як же це я міг про тебе забути?!

Він підняв своє мишеня і торкнувся його устами. І тієї миті заводне іграшкове мишеня на прилавку зупинилося.

ПРИБУТТЯ ДО ГОТЕЛЮ

Купівельний запал кумедних чоловічків несподівано згас. Заводне мишеня вони так і не придбали. І все інше — теж.

— Почуття важливіші за речі, — сказав Мохобородько. — Цього ніколи не можна забувати.

Вони вийшли з універмагу і повернулись до фургончика.

— А тепер газуй на всю! — порадив Півчеревичок, тайкома, крізь сорочку, голублячи своє іграшкове мишеня. — Сонце, повітря і вода зачекалися на нас!

Автомобіль рушив.

Трійця ледве досягла найближчого перехрестя, як люди неждано-негадано висипали на дорогу, так що Муфтик змушений був натиснути на гальма.

— Наші малесенькі! — чулися голоси. — Наші славні визволителі! Наші малесенькі хоробрі улюбленці!

Далі продовжувати поїздку не було ні найменшої змоги.

Півчеревичок помахав людям рукою з вікна, і це вмить викликало неабияку хвилю радощів. Заклацали фотоапарати. Хтось тицьнув у вікно великий кошик із яблуками.

Якийсь хлопчик намалював крейдою на капоті усміхнені личка кумедної трійці.

А вони самі навіть не усміхались.

— Коли ж ми тепер виберемося з міста? — неп коївся Муфтик.

— Принаймні не так швидко, — припустив Мохої бородько. — Образно кажучи, нас оточує мур слави)

— Справді, — погодився Півчеревичок. — Ми — в’язні слави.

При цьому він знову махнув рукою, і з натовпу про лунали захоплені вигуки.

— Що це ти розмахався, — зауважив Муфтик Півчеревичкові. — Це ще більше розпалює людей.

Та все-таки Півчеревичок невдовзі змахнув знову.

— Облиш це, нарешті, — розсердився Мохобородько. — Ти ніби не маєш нічого проти, щоб сидіти у полоні за мурами слави.

Півчеревичок не відповів, але помахувати рукою припинив. І про себе мусив визнати, що у зауваженні Мохобородька є вагома частка правди. Усередині щось приємно лоскотало і, звичайно, це спричиняло не що інше як слава.

Людський натовп вирував навколо машини, і хто відає, чим би все це скінчилося, якби раптом Муфтик не помітив на будинку, поблизу якого вони зупинилися, вивіску. На ній було одне слово: «ГОТЕЛЬ». Та цього вистачило, щоб думки Муфтика переметнулися на інше.

— Любі друзі, — сказав Муфтик. — Ясно, що зараз ми з міста не виберемося. Тож чому б нам не перечекати в готелі? Візьмемо кімнату і спокійно відпочинемо. А завтра рано-пораненьку, коли вулиці ще безлюдні, без перешкод виїдемо звідси.

— Блискуча ідея, — підтримав Півчеревичок. — А як ти гадаєш, Мохобородьку?

— Я чув, що в готелях є ліфти, — вагаючись, мовив Мохобородько. — Що ж буде, коли дверцята раптом прищикнуть мою бороду?

Півчеревичок засміявся:

— Адже ліфт зачиняється не навічно, — сказав він. — Щоразу, коли він зупиняється, дверцята відчиняються самі.

Після цих слів Мохобородько заспокоївся, тож на цьому й домовилися. Кумедні чоловічки вибралися з автомобіля, опинились на майдані перед готелем і ледве-ледве пробралися крізь бурхливий натовп до скляних дверей. Ще мить, і вони опинились у величезному готельному вестибюлі, зацікавлено роззирнулися.

У вестибюлі справді було велелюдно — хто заходив, хто виходив, хто про щось домовлявся з адміністратором, хто купував газети чи сувеніри. Носії у форменому одязі котили на візках просто гори валіз від входу до ліфтів і навпаки. Трійця із вдоволенням помітила, що вони не привертають особливої уваги. А втім, нічого дивного — у готелі зупинялися мешканці далеких міст і навіть гості з-за кордону, які взагалі нічого не чували про славетні діяння кумедних чоловічків.

— Досить пристойний готель, — обізвався Півчеревичок. — Я вже відчуваю, як тут спочину.

Його пальці задоволено ворушилися, бо, навіть одпочиваючи, він не давав їм спокою.

— Ну що ж, попрохаємо кімнату, — запропонував Муфтик.

Мохобородько згідливо кивнув головою.

— У номері ми будемо якнайкраще захищені від слави, — вирішив він.

Вони підійшли до адміністратора. Саме в цей час л нього не було жодної людини, і він поринув у вивчення якихось списків. Його обличчя було неприступне й серйозне, і друзі не одразу — Ми хотіли б зняти кімнату, — почав нарешті Муфтик.

А Мохобородько уточнив:

— Ми хотіли б кімнату з балконом. Адміністратор не одвів погляду від списків.

— Вам замовляли кімнату? — раптом поцікавився він.

Кумедні чоловічки до пуття не зрозуміли цього за] питання і стримано мовчали. Працівник готелю вивчав свій список далі. На його лиці не ворухнувся жоден м’яз.

— У вас принаймні є хоч відрядження? — зашептав він.

На деякий час знову запала тиша. І зненацька Півчеревичок одповів:

— Відряджень немає, але зате нас дуже добре кщ пують.

— Як? — запитав адміністратор. — Про що це ви говорите?

— А ось підіть до універмагу, якщо не вірите, —І відрубав Півчеревичок. — Там побачите, як чудові нас розкуповують.

Лише тепер адміністратор відклав папери й поглі нув на трійцю. І вмить його серйозне лице проясні лося.

— Ой, послухайте! — радісно вигукнув чоловік.-Адже це ви!

— Звичайно, ми, — усміхнувся Півчеревичок. -Хто ж іще!

— Ну, чого ж ви мені зразу не сказали, — медоя усміхнувся адміністратор.

Йому, як місцевому жителю, слава кумедних чолв вічків була, звісно, добре відома, і зараз за якусь хві лину його наче підмінили. Він одклав свої аркуші! похапцем заходився гортати інші папери.

— Може, вас задовольнить двомісний номер люкс? — поцікавився він. — Там дуже просторо і, зрозуміло, є всі зручності.

— А балкон? — закортіло дізнатися Мохобородьові. — Балкон у номері є?

—  На жаль, балкона немає, — повідомив адміністратор. — Зате ванна просто чудова.

— Але ж послухайте! — настовбурчився Півчеревичок. — Невже по-вашому, Мохобородько повинен спати у ванні? Він же зрештою не амфібія!

Від різкого тону Півчеревичка працівник готелю снітився.

— Даруйте, будь ласка, — оторопіло промимрив він. — Ви мене не так зрозуміли. У номері люкс, прав-іа, лише два ліжка, однак один з вас міг би прилаш-Іуватися на дивані.

— На жаль, не підходить, — почав пояснювати Мохобородько. — Річ у тім, що я сплю тільки просто Ьеба, на свіжому повітрі.

Адміністратор замислився.

— У цьому випадку з вашим розташуванням у нас (иникають неабиякі труднощі, — нарешті сказав іін. — Адже не можу я послати вас ночувати на повір’я!

— А чому б і ні? — пожвавішав Мохобородько. — Що ж лихого у цьому — переночувати на подвір’ї?

Було видно, як адміністратор полегшено зітхнув.

— Подвір’я у нас впорядковане і порівняно ти-Се>— заторохтів він. — Там, до речі, є вельми непога-Ра собача будка. Ми пропонуємо її гостям, які, трапляється, приїздять з собакою. А зараз, на щастя, будра вільна. Звісно, з номером люкс її порівняти не можна, але, сподіваюсь, при своєму невеличкому зро-ртові якось влаштуєтесь. Я звелю принести свіжого сіна чи, може, подушку?

— Вельми дякую, проте нічого не треба, — заспокоїв його Мохобородько. — Найліпше я сплю на голій землі.

— Ну, тим краще, — сказав працівник готелю. — Якщо у вас уже такий звичай, то будь ласка.

Він виписав квитанцію, дав кумедним чоловічкам ключ від двомісного номера люкс і побажав гарного відпочинку.

Вони заплатили за номер і пішли до ліфтів, щоб піднятися на тринадцятий поверх, де знаходився їхній номер люкс.

Мохобородько стурбовано дивився, як дверцята ліфта то зачинялися, то відчинялися.

— Тринадцятий поверх, — пробубонів він. — Це нічого хорошого не віщує. Якщо мою бороду прищикне дверцятами, то мені, безумовно, буде не вельми приємно чекати монтера.

І Мохобородько про всяк випадок сховав бороду під сорочку.

І тут трійця зіткнулася з несподіваною перешкодою. До них підійшов юнак у формі готельного службовця і зверхньо попередив:

— Неповнолітнім без супроводу дорослих кори стуватися ліфтом суворо заборонено!

— Ти ба, яке цабе! — спохмурнів Півчеревичок. — Самому ледве виповнилося чотирнадцять, а вже по вчає-застерігає.

Незнайомець і справді мав вигляд хлопчака. При наймні бритва не торкалася його ніжних рожевих щік, і м’який пушок вусів тільки-но висіявся.

— Схоже, що цей хлопчисько і не чув про нас, — продовжував Півчеревичок. — Газет він, певне, вза галі не читає. Від такого не дочекаєшся належної уваги або гідної шаноби.

Та бурчання Півчеревичка аніскільки не вплинуло і зрештою не залишилося нічого іншого, як Мохобородькові видобути з-під сорочки свою бороду.

Він упритул підступив до юнака, підняв повище бороду й сказав:

— Вибачте, будь ласка, чи ви бачили де в підлітка таку бороду?

І Півчеревичок ущипливо додав:

— Принаймні маємо справу не з якимось молокососом.

На це службовець готелю не спромігся відповісти. Після Півчеревичкових слів він геть зашарівся і присоромлено відступив перед кумедними чоловічками.

Друзі зайшли до кабіни ліфта, що саме спустився вниз. Ніхто з них раніше ніколи не їздив ліфтом, тому цілком зрозуміло, що вони хвилювалися трохи. Мохобородько обіруч учепився в бороду, Муфтик геть» спітнів, а Півчеревичкові пальці надзвичайно швидко ворушилися.

Коли ліфт рушив угору, Муфтик спробував усміхнутися і сказав, змахуючи з лоба краплини поту:

— Дуже гарна карусель, чудово кататися.

Про його хвилювання свідчило вже те, що він переплутав слова і ліфт назвав каруселлю.

Та все обійшлося без пригод, і на тринадцятому поверсі друзі вийшли з ліфта благополучно.

— Могутня штука, — похвалив Півчеревичок. — Жаль тільки, що ми не досягли стану невагомості.

І всі вони знову пожвавішали.

— Дверцята як дверцята, — сказав Мохобородько. — Нічого страшного в ліфтових дверцятах.

Вони знайшли свій номер люкс і ввійшли до кімнати.

НЕСПОДІВАНА ГОСТЯ

Двомісний номер люкс сповна відповідав своїй назві. Тут було дві кімнати, а також всіляка розкіш як, наприклад, графин з водою, який Півчеревичої умить видудлив.

— Усе-таки ліпше, ніж вода з крана, — переможно повідомив він, хоч це була звичайна вода.

Мохобородько підійшов до великого дзеркала в по золоченій рамі і став розчісувати бороду, а Муфтиі роздивлявся картини, які висіли на стінах.

Ще з дитинства Муфтикові подобалися картині про тварин, і зараз він приємно здивувався, побачивши велике полотно з намальованими на ньому трьома пустотливими ведмежатами.

— Троє ведмедів! — вигукнув він. — Ви тільки уявіть! Трійко ведмедів одразу!

— Ясно, адже це в номері люкс, — мовив Півчеревичок. — В інших кімнатах, напевне, ведмедів менше

— У наших лісах, — вклинився Мохобородько, —! вони зустрічаються все рідше й рідше. Це добре, що їх можна побачити хоч на картинах.

— Як прикро, що свого часу мені не пощастило вивчитися на художника, — зітхнув Муфтик. І в голосі його вчувався неприхований смуток. — Було б чудово намалювати ведмедиків або якихось іншиз тварин.

— Ти міг би ще й зараз спробувати, — порадиі Мохобородько. — Вчитися ж ніколи не пізно.

— Розпочинати варто з тварин простіших, — під тримав Півчеревичок Мохобородька. — Скажімо, дощового черв’яка. Коли він у тебе вийде, поступово перейдеш до мудрованіших звірів. Я особисто аніскілечки не здивуюсь, якщо врешті тобі пощастить на малювати навіть кенгуру.

Муфтик скрушно махнув рукою:

— Ох, про що ви говорите! Для мене час навчання вже минув, тож не варто утішати.

І він голосно схлипнув.

Тоді Півчеревичок підійшов до Муфтика і по-дружньому поплескав його по плечу.

— Не сумуй, любий друже, — бадьоро мовив він. — Художником ти не став, це правда. Ти ж зате справжній поет. І лишень забажаєш, можеш поетично оспівати як дощового черв’яка, так і кенгуру.

— Щира правда, — повеселішав Муфтик. — Слово честі, я про це зовсім забув. А з іншого боку, віршами я теж не особливо прославився.

— Ох, облиш це на потім, золотенький Муфтику! — відгукнувся майже розсерджено Мохобородько. — Начебто мало тієї слави на нашій шиї — слава тисне на нас зусібіч. Однісінька втіха, що принаймні тут, у номері люкс, можна спочити від слави.

Та ледве Мохобородько закінчив говорити, як на письмовому столі задзвонив телефон. Це було так несподівано, що кумедні чоловічки просто здригнулися. І безпорадно перезирнулися.

— Ось тобі й спочинок! — пробурмотів Півчеревичок. — Видзвонює, мов калатальце у кози на шиї.

— Не варто знімати трубку, — порадив Мохобородько. — Добра від цього нам очікувати нічого.

—…шість… сім… вісім… дев’ять… — лічив Півчеревичок телефонні дзвінки.

— Хто б це міг нам дзвонити? — здивувався Муфтик.

Мохобородько стенув плечима.

— … тринадцять… чотирнадцять… п’ятнадцять… — лічив далі Півчеревичок.

Додзвонювались до них настирливо і не клали трубку.

— … вісімнадцять… дев’ятнадцять… двадцять…

— Можливо, помилково набрали номер? — висловив здогад Муфтик.

Мохобородько і після цього лише стенув плечима.

— … двадцять чотири… двадцять п’ять… двадцять шість… двадцять сім… — лічив Півчеревичок.

Але терпець кумедних чоловічків урвався. Майже одночасно вони простягли руки до телефону.

Найспритнішим виявився Півчеревичок і схопив трубку.

— Алло!

— Алло-о-о! — пролунав м’який жіночий голос, до речі, настільки гучно, що його почули Муфтик і Мохобородько. — Це кімната Муфтика, Півчеревичка і Мохобородька?

Отже, все-таки ніякої помилки не було!

— Не кімната, а двомісний номер люкс із трьома ведмедями, —поважно відповів Півчеревичок. —Звідкіля це говорять?

— Я дзвоню з вестибюля цього ж готелю, — відповіла незнайомка. — Річ у тому, що мені неодмінно й терміново треба побачитися з вами.

— З якого приводу? — намагався зберігати офіційний тон Півчеревичок.

— Привід вельми важливий, — пролунало з трубки.

Півчеревичок занепокоєно поглянув на Муфтика й Мохобородька, та й вони були вкрай збентежені.

— А хто вона, власне, така? — прошепотів Мохобородько.

І тієї ж миті Півчеревичок уже не пошепки, а на повен голос запитав:

— А хто ви, власне, така?

Хоч питання пролунало не вельми ввічливо, проте незнайомка, відчувалося, не образилась.

— Я негайно піднімуся до вас, — одповіла вона. — Тоді й побачите.

Клацнуло. І з трубки почулися короткі гудки: ту-ту-ту…

— Алло! — вигукнув Півчеревичок. Короткі гудки тривали.

— Поклади трубку, — порадив Муфтик.

— Зар’аз буде тут, — сказав Мохобородько. І Півчеревичок додав:

— Чекаємо.

Довго чекати друзям не довелося, уже за кілька хвилин у двері постукали.

— Прошу! — вигукнув Півчеревичок. Незнайомка ввійшла до кімнати.

Це була жінка середнього віку з доглянутою зовнішністю і добре зодягнута. Мала вона приємне обличчя, та воно було б ще привабливішим, якби не занадто нафарбовані червоним губи. У її вухах ніжно подзеленькували золоті сережки, на пальцях поблискували перстні з сяйнистими коштовними каменями, а на зап’ястях вбирали очі кілька вигадливих браслетів.

— Доброго здоров’я, мої маленькі друзі, — сказала вона, привітно всміхаючись. — Я помітила перед готелем ваш автомобіль і вмить збагнула, де вас шукати.

Вона скористалася незграбним Муфтиковим припрошенням і сіла в крісло, роздивилася трьох ведмежат і додала з відтінком смутку:

— Якщо ви хочете знати правду, я — самотня людина.

— О-о! — вигукнув Муфтик співчутливо. — Я теж був самотній і дуже добре знаю, якої душевної скрути це завдає! А ви пишете собі листи?

Жінка заперечно похитала головою.

— Ні, — підтвердила вона. — В принципі я, звичайно, не проти листування, але будьмо відвертими: це більше пасує школярам і журналістам. І зрештою літери — лиш мертві знаки. А я сумую за живим словом. Я жадаю погомоніти, мої любі, і саме через це сюди й завітала.

— Ах, ви прийшли просто погомоніти? — здивувався Мохобородько.

— Та ні, не тільки, — продовжила жінка. — Щиро кажучи, з’явилася сюди в пошуку постійного співрозмовника. Тривалий час у мене було собача, просто чарівне створіння, але нещодавно його життя згасло від старості. Ось я й прийшла поглянути, чи не зміг би хто з вас замінити мого улюбленця.

— Замінити собача?.. — вражено пробурчав Мохобородько.

— Саме так, — лукаво й водночас люб’язно всміхнулася гостя. — Саме в цьому й причина моїх відвідин.

На деякий час у кімнаті запала тиша.

— Вибачте, — обернувся до жінки Муфтик. — Як це пес міг бути вашим співрозмовником? Адже собаки взагалі не вміють розмовляти!

— Ви дуже однобоко розумієте бесіду, мій любий, — знову посміхнулася жінка. — Не обов’язково співрозмовник повинен без угаву говорити. Вельми важливо уміти слухати, а до цього моє собача було вдатне надзвичайно.

Знов на якусь хвильку запанувало мовчання, яке урвала незнайомка.

— У мене досить пристойні житлові умови, — сказала вона. — І, зрозуміло, я беру на себе цілковите утримання.

Тепер жінка дуже уважно подивилася на кумедних чоловічків.

— Найліпше мені підходить бородань, — нарешті довила вона.

— Як? — здригнувся Мохобородько. — Ви маєте на увазі мене?

— Саме так, — кивнула гостя. — Ви окрім цього дуже декоративні: неначе ваза з живими квітами!

Тоді вона, обернувшись до Муфтика й Півчеревичка, додала:

— Будь ласка, тільки не ображайтеся за мій вибір. Віддаючи перевагу Мохобородьку, я аніскілечки не хочу принизити вас. Але ж і ви зрозумійте, що взяти всіх трьох я не можу: стало б занадто тісно.

— Але даруйте! — вигукнув Мохобородько. — Попри все, я, одначе…

— Розумію, розумію, — жінка не дала Мохобородькові договорити до кінця. — Ви — кумедний чоловічок, чи не так? Саме тому я вас хочу взяти собі. Бо, знаєте, є люди, які тримають у себе собаку чи кішку, папугу або черепаху, хом’яка чи морську свинку. Та, слово честі, я ще не чула, щоб хтось із них мав кумедного чоловічка. Так що мати його було б вельми оригінально, чи не так?

Мохобородько у відчаї шукав якоїсь вагомої відповіді, щоб незнайома жінка дала йому спокій і облишила свій намір. Але нічого путнього не спадало на думку, і тут замість друга в розмову з незнайомкою втрутився Муфтик.

— Від самотності часто буває безсоння, — почав він. — Я вірю, що й у вас трапляються безсонні ночі, оскільки ви самотня людина, як зауважили на початку.

— Це правда, —зізналася жінка. —Безсоння справді дошкуляє мені.

— Ось бачите, — вів далі Муфтик. — Однак річ у тому, що Мохобородько спить лише просто неба, на чистому повітрі. Так що вночі ви не змогли б гомоніти з ним, і безсоння, як і раніше, докучало б вам Півчеревичок умить зрозумів, куди Муфтик спрямовує розмову, і скрикнув:

— Мохобородько навіть у номері люкс не може склепити очей і на ніч іде спати на подвір’я!

— Хіба? — жінка здивовано підняла брови. — Чудернацька звичка. Та від будь-якої звички можна по-| збавитися.

Тим часом Мохобородько оговтався.

— Я все-таки не полишу своїх друзів, — рішуче сказав він. — Ми всі втрьох належимо одне одному ділимо як радощі, так і турботи.

— Дуже красномовно сказано, — похвалив Муфтик і змахнув з ока жалісливу сльозу.

Півчеревичок теж був зворушений відданістю Мохобородька.

— Наш славний Мохобородько справжній, надійний товариш, — мовив він і, обернувшись до незнайомки, додав: — Так що вам доведеться все-таки роздобути собі інше собача. Або, наприклад, цього… морського лева, чи як його…

Жінка явно образилась.

— Не вам, юначе, мене повчати, — мов шмагонула вона Півчеревичка. — Краще ворушіть своїми, пальцями, а не меліть язиком. Заведу собі морського] лева чи навіть морську гадюку — це принаймні вас аніскілечки не стосується.

— Вибачте, будь ласка, — квапливо заспокоїв її Муфтик. — Я переконаний, що Півчеревичок і не думав своїм зауваженням завдати вам прикрощів. Я, наприклад, з величезною радістю намалював би морського лева. Та, на жаль, мені не пощастило вивчитись на художника, так що хоч-не-хоч це залишається просто мрією.

Розважливі Муфтикові слова вплинули.

— Мрії ніколи не зашкодять, — вже зовсім м’яко сказала жінка. — І особливо мрії конче потрібні самотнім людям.

Потому вона встала з крісла, поправила перед дзеркалом зачіску й тихо мовила:

— Тепер я піду. До побачення, мої любі.

— До побачення, — відповіли хором кумедні чоловічки.

Двері відчинились і зачинились. Більше гостя не з’являлася. Друзі мовчали. Та раптом знову задзвонив телефон, так само різко й несподівано, як і минулого разу.

— Це кімната кумедних чоловічків? — запитав незнайомий жіночий голос.

— Це кімната мрій, — одповів Півчеревичок. І поклав трубку.

ТАЄМНИЧА ТІНЬ

Мохобородько лежав на готельному подвір’ї під бузковим кущем.

Настала ніч і принесла з собою спокій. У ресторані готелю замовкла музика, і на вулицях теж запанувала тиша — ні деркотіння автомашин, ні людських голосів. Одне за одним згасали в готелі вікна. І в номері люкс на тринадцятому поверсі вже не горіло світло. В темній небесній безодні мерехтіли зорі.

Усе, здавалось, було добре, але Мохобородьку не спалося. Перевертався з боку на бік, намагався віднадити тривожні думки й лежати непорушно — нічогісінько не допомагало. Ще гірше стало, коли після опівночі зійшов уповні великий жовтий місяць. Ще Увечері, перш ніж влягтися спати, Муфтик закотив свого фургончика на подвір’я готелю, і тепер, коли місячне сяйво відбивалося у фарах, вони блимали неспокійно й неприємно, наче двоє величезних злих очищ.

Мохобородька охопив дивовижний щем, але він ніяк не міг пояснити його причину. Адже для занепокоєння не було ніяких підстав. Попереду — жадана відпустка. Рано-пораненьку вони виїдуть з міста і вирушать до теплого моря. І, велемовно кажучи, вони там, у морі, змиють із себе цей тягар слави, що зараз із такими клопотами тисне на них. Тож усе гаразд. Але сон не приходив.

Що робити?

Мохобородько згадав мудрий засіб від безсоння і почав лічити про себе:

— Один, два, три, чотири… — рахував він і при цьому міцно заплющувався, —…дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять…

І хто відає, можливо, перегодом лічба й принадила б сон, якби Мохобородько раптово не згадав, як Півчеревичок у номері люкс лічив про себе телефонні дзвінки.

Так-так, ця телефонна розмова! І ця жінка! А що, як безсоння передалося від неї? Адже незнайомка бідкалася, що потерпає від безсоння…

Миттю сон геть запропав, нібито й не було ніякої лічби. Так-так, ця жінка! Подумати лишень! Вона хотіла забрати його до себе! Повинна була забрати! І хотіла його тримати замість цуцика! Чи не в цьому причина його збентеження? Адже його вважають мало не звірятком!

«Звісно, — думав Мохобородько, — бути звірятком зовсім не принизливо. Просто ображає ставлення людей до тварин. Одначе все-таки…»

Мохобородько пригадав, як адміністратор готелю порадив йому лягти спати в собачій будці. Десь тут вона має бути. І зараз, коли кумедний чоловічок міркував над тим, що його хотіли взяти замість цуцика собаче життя його вельми зацікавило. Він вирішив знайти будку.

Мохобородько сів. Огледівся довкола. Підвівся. Роззирнувся знову.

Ага, он собача будка, — її добре видно в місячному сяйві. Буцімто невеличка хатинка, тільки без вікон, а замість дверей — круглий отвір. Як заведено » собачих конурах.

Мохобородько неквапно підійшов до будки і став її роздивлятись.

«Цікаво, як почуваються собаки в таких ось житлах», — промайнула думка. І щоб сповна це уявити, Мохобородько забрався всередину і по-собачому улігся там.

«А нічогенько», — вирішив Мохобородько, визираючи з конури.

Спробував уявити себе псом — що відчував би, лежачи у своїй буді? Мохобородьку важко було ІШ це відповісти. Як і раніше, серце тривожно щеміло, ніби щось шкребло по ньому. Чи не лихе то передчуття? «А може, цей щем просто від місячного світла, —намагався заспокоїти себе кумедний чоловічок. Адже воно іноді здатне викликати своєрідний неспокій, це ні для кого не таємниця. Можливо, й собаки при місячному сяйві відчувають якусь тривогу і черев це виють на місяць?»

А місяць тим часом опускався все нижче, і невиразні тіні спроквола видовжувались на подвір’ї- «Що відчуває собака, споглядаючи оці нічні тіні? —думав Мохобородько. — Що коїться в собачій душі, коли він дивиться на місяць, що звисає над дахами?» І неждано-негадано…

Нежданно-негадано Мохобородько здригнувся. Він так уявив себе псом, що аж закортіло погавкати — ледве утримався від цього. .

На подвір’ї з’явилася ще одна тінь. Раніше її не було. І це тінь… Це була тінь якоїсь людини!

Поволі й обережно таємнича тінь рухалася до Муфтикового автомобіля. Нарешті зупинилася біля нього. Обійшла фургончик. Зупинилась. Нахилилася до віконця, щоб зазирнути всередину. І тут Мохобородько достеменно знав, що мусив би цієї миті відчути собака. Він повинен був неймовірно розлютитися на цю таємничу тінь. Тієї ж миті звір з неабиякою злістю вистрибнув би з будки і з гарчанням кинувся б на тінь.

Та Мохобородько не був собакою. Він теж розсердився на тінь, що никала біля машини, проте нишкома лежав у конурі. Він вирішив потамувати свої почуття й зачекати, що буде далі.

Ось тінь непорушно застигла біля машини. Не чути жодного звуку.

Хто б це міг усе-таки бути? Невже знову мисливець за автографами? Вирішив, що кумедні чоловічки сплять у фургончику, і з’явився попрохати автографи? Сподівався, що вночі не доведеться стояти за ними в черзі? Та з іншого боку — навіщо було б любителю автографів отак тайкома пробиратися на подвір’я? Адже попрохати автограф — не якась там ганебна справа. Це навіть справа честі й гордості. А тінь нишпорила біля машини, немов злодій.

Може, це справді злодій? Чого тоді він отут шукає? Муфтиків автомобіль? Навряд. Кожен злодій повинен розуміти, що Муфтиковою машиною далеко не заїдеш. Завдяки славі кумедних чоловічків її знають по всіх усюдах.

Зненацька Мохобородько помітив у руках таємничого незнайомця сумку. Може, тінь побажала висловити маленьким друзям гідну шанобу і принесла гостинців? Може, у ній, скажімо, тістечка?

Від цієї думки Мохобородько мимоволі за усміхався, бо вирішив, що все-таки вельми відрізняється від собаки. Йому б зараз неодмінно подумалось не про тістечка, а скоріше про маслак.

Тінь знову заворушилася і стала віддалятися од машини, погойдуючи великою сумкою плавно й легко. Тож Мохобородько збагнув: ця сумка порожня. Немає там ні тістечок, ні кісток, взагалі — анічого.

Невдовзі тінь сягнула бузкового куща, саме того місця, де спершу спочивав Мохобородько. А той з жахом подумав, як легко тінь могла б натрапити на нього, і подумки подякував адміністраторові за вчорашню розмову про собачу будку. Адже, порівнюючи з бузковим кущем, ця буда все-таки надійніше місце.

У руці таємничого незнайомця спалахнув ліхтарик. Пучок світла розтинав темряву, ніби вишукуючи щось.

«Нічого він там не знайде, — всміхнувся Мохобородько. — Хоч зовсім недавно і міг би наткнутися…» Він заспокоївся і на мить аж заплющив очі. І тут йому здалося, наче здаля долинає калатання дзвіночка. Та ні, це, безумовно, йому тільки здалося. Кому б це спало на думку видзвонювати? Нікому і край.

Коли Мохобородько знов одкрив очі, кишеньковий ліхтарик згас. Край неба уже посвітлішав. «Невдовзі світатиме, — думав Мохобородько. — Скоро з’являться Муфтик і Півчеревичок. Усі троє сядуть у машину. Безлюдними вулицями виїдуть з міста. Незабаром вони опиняться біля теплого моря. Почують заспокійливий і сонливий перехлюп морських хвиль. Тоді зариються у прибережний пісок. І в кожного напохваті буде по кілька пляшок лимонаду. Час од часу вони відпиватимуть по ковточку чи два. Це дуже приємнЛ ох, дуже приємно». Мохобородько заснув.

І побачив чарівний сон. Подзеленькує дзвіночок… Неначе прекрасний зимовий день. Над засніженими ланами лунає срібний передзвін балабончиків. Або ні — це все-таки літо. Ніжно світило сонце… Ненька винесла колиску на сіножать. А Мохобородько ще маля, таке крихітне, що борода ледве сягає йому грудей. Тоді ненька трепетно бере Мохобородька на руки і кладе в колиску, яка псі чинає тихенько погойдуватись. Туди-сюди, туди-сюди… Ой, як хорошо. І справді, дуже хорошо…

МОХОБОРОДЬКО ЗНИК

Муфтик прокинувся ще до схід сонця. Він хутеньке встав, підійшов до вікна і визирнув. Чудово! На вулиі ці ще ні людей, ні автомашин, тільки ранковий молоковоз профуркотів повз готель та двірник підмітай тротуар.

Муфтик відсунув гардини й підійшов до ліжка Півчеревичка.

— Час рушати в дорогу, — сказав він і поторсав Півчеревичка за плече. — Море кличе!

Півчеревичок миттєво розплющив очі і підхопивсь з ліжка.

— Море кличе, море кличе! — радісно повторив він. — Ось коли наша відпустка почалася по-справжньому. Спершу невеличка мандрівка автомобілем! опісля — всілякі морські радощі…

Та море було ще надто далеко, і тому Півчеревичок хутко майнув до ванни, щоб з нагоди відпустки залюбки поніжитись у воді.

Півчеревичок хлюпався досить довго і, вибравшись із ванни, ще побадьорішав і повеселішав.

— А ванна — ніби маленьке море, — з насолодою зауважив він. — Чудово освіжає.

І Муфтик із неабияким задоволенням похлюпався б у ванні чи під душем, але йому не хотілося перед мандрівкою змочувати свою муфту. Через це він тільки сполоснув руки і вмився.

І після цього їх уже нічого не затримувало в номері люкс. Вони замкнули двері і ліфтом спустились у вестибюль.

На противагу денній колотнечі тут панувала глибока тиша. Жодної метушливої людини. Цілковитий спокій. Лиш адміністратор куняв за бар’єром, і Муфтик з Півчеревичком попрямували до нього, щоб віддати ключ від номера люкс.

— О-о?! — вигукнув він, помітивши кумедних чоловічків. — Сподіваюся, ви не маєте наміру вже полишити нас?

— Нам пора, — мовив Муфтик. — У відпустку збираємося. Хочемо бодай ненадовго поїхати до моря.

— Спершу невеличка мандрівка автомобілем, опісля — приємний спочинок на прибережному пісочку, — додав Півчеревичок.

Адміністратор з прикрістю зітхнув:

— Ну що ж, тоді, звичайно, зрозуміло. І все ж мені шкода, що ви так швидко полишаєте наш дім.

— Що вдієш? — мовив Муфтик.

— Я сподіваюсь принаймні, що вам усе ж припав До вподоби номер люкс з усіма вигодами? — поцікавився працівник готелю.

— Ще б пак! — поспішив запевнити Муфтик. — Троє ведмедів, наприклад, справили на нас вельми глибоке враження.

— Та й ванна нічогенька, — додав Півчеревичок. — Адже вона — ніби малесеньке море. Жаль тільки, що в ванні немає піску і не можна залюбки заритися в нього.

Ці слова несподівано стурбували адміністратора.

— Ну, чому ж ви мені не сказали про це раніше! — вигукнув він майже у відчаї. — Я наказав би привезти піску! Цю справу можна було б влаштувати як слід!

Муфтик зніяковів.

— Ох, що ви… — незграбно пробубонів він. — Це абсолютно ні до чого.

А Півчеревичок спробував утішити адміністратора:

— Дрібниця, — великодушно кинув він. — Ті кілька годин ми якось обійшлися й без піску.

— Якось обійшлися… — похмуро повторив адміністратор. — Я повік не пробачу собі, що ви в номері люкс мусили якось проводити час. І тому дуже прохаю вас, — коли приїдете наступного разу, то неодмінно сповістіть про свої побажання!

— Слово честі, сповістимо! — пообіцяв Муфтик.

— Неодмінно, — повторив адміністратор. — І стосовно піску, і всього іншого.

Попрощавшись із працівником готелю, Муфтик і Півчеревичок вийшли з приміщення. Тим часом настав ранок, зовсім розвиднилося. Вулиця вже не була порожньою — зусібіч з’являлися перші перехожі, які поспішали на роботу, і котило чимало автомашин.

— Нам треба поспішати, — зауважив Муфтик. — Бо незабаром настане час пік, і нам знову буде непереливки.

Вони звернули за ріг і попід високим склепінням готельної арки попрямували на подвір’я. По хвилі вони обоє були в машині.

Муфтик сів за кермо і завів мотор.

— А де ж це наш любий Мохобородько, — сказав він, роззираючись.

— Мабуть, десь спить, як після маку, під своєю густою бородою, — вирішив Півчеревичок.

Муфтик протяжно посигналив. Анітелень. Мохобородько не відгукувався. Знову пролунала сирена. І, як раніше, у відповідь — тиша.

— Дивина, — занепокоївся Муфтик. — Адже Мохобородько прокидається вмить.

Він посигналив утретє, й коли Мохобородько не з’явився і цього разу, заглушив мотор.

— Треба шукати, — коротко мовив він.

І вони почали нишпорити під бузковим кущем. Оглянули собачу будку. Обстежили вздовж і впоперек усе подвір’я. Але Мохобородька не було ніде.

— Очевидячки, він поквапився вирушити, — висловив здогад Півчеревичок. — Відчув поклик моря і майнув у мандрівку. Іноді поклик моря може бути настільки могутній, що не кожен здатен протистояти цьому.

— Не верзи дурниць, — застережливо змахнув рукою Муфтик. — Поклик моря може, звичайно, відчувати й Мохобородько, але він не якийсь із тих кумедних чоловічків, які полишають своїх друзів, не обмовившись і слівцем. Хіба ти забув, що він сказав отій жінці? Мохобородько запевнив, що ніколи не полишить нас і ділитиме зі своїми друзями як радощі, так і турботи!

— Чудово, — мовив Півчеревичок. — Та де ж він зараз? Ми через нього стурбовані вкрай, а він і не думає ділити з нами цю турботу!

Муфтик замислився.

Куди ж усе-таки запропав Мохобородько? Що могло з ним трапитись?

— Сподіваюся, що ніхто мимохіть не наступив на нього, сплячого, — припустив Півчеревичок. — Таке інколи сумно закінчується.

Муфтик перелякано зиркнув на Півчеревичка.

— А що, коли й справді… — затремтів його голос. — Якщо хтось у темряві наступив на нього… Адже це цілком можливо.

— Авжеж, — погодився Півчеревичок. — І як наслідок цього може бути перелом або ще гірше. Уповаю на те, що його хоч негайно відвезли до лікарні.

Муфтик сполотнів.

— Перелом, — зітхнув він. — І це на початку відпустки… Це було б жахливо!

— Приємного, звичайно, тут анічого, — погодився Півчеревичок. — Якщо ноги в гіпсі, на прибережному піску особливо не попустуєш. Гіпс є гіпс. Чи як, по-твоєму?

На це Муфтик не відповів і слова, бо не знав, що й гадати. Він уявив, як зараз у лікарняній палаті потерпає від болю Мохобородько. І що найгірше, — він там одненький поміж чужих. Біля нього немає жодної близької людини, яка поспівчувала б йому і втішила. Муфтик знав, що таке самотність. Він теж колись був самотнім. Але в нього тоді хоч були цілі ру-ки-ноги… Стосовно ж Мохобородька, то…

Далі думати про Мохобородька не міг: з очей бризнули сльози.

— Отакої! — здивувався Півчеревичок. — Що це з тобою?

Він дивився, як Муфтикові сльози струміли на муфту, і думав, що цілком даремно Муфтик не скористався ванною у люксусовому номері, бо все одно його муфта промокла до нитки. Вода у ванні чи вода з очей, яка зрештою різниця…

— Ох, бідний Мохобородько! — побивався Муфтик — Де ж це він лежить із переламаними ніжками?

— Ось не зітхай так гірко, — спробував розважити Муфтика Півчеревичок. — Адже взагалі ще невідомо, що в нього зламано обидві ноги. Можливо, одна нога цілісінька.

— Ти справді таке припускаєш?.. — запитав Муфтик із промінцем надії.

— А чому б і ні, — продовжував Півчеревичок. — Звідкіля мені все достеменно знати? А що, як з ногами все гаразд, може, постраждали саме руки?

— Ох, ти вважаєш, що руки? — скрикнув Муфтик, і сльози просто потекли струмками. — Ой леле, якою ж несправедливою може бути інколи доля! Хіба Мохобородько своїми руками заподіяв коли зле? Ох ні, й крапелиночки! Скоріше навпаки. Своїми руками він зривав смачну брусницю і щедро ділився зі своїми друзями. Своїми руками він готував чудовий чай з оленячого моху. Своїми руками він захищав од злих кішок безвинних пташенят і навіть захищав отруйну гадюку, якій він був наче старшим братом. І як же доля віддячила йому за все це? Його рученьки зламані, і він більше ніколи не зможе робити ними хороше!

 Муфтик промовляв так розчулено, що й Півчеревичка розжалобив. — Ну, — буркнув він і сковтнув кілька разів підряд, бо перехопило горло. — Може, друга рука все-таки ціла. Адже я не знаю, в яку саме халепу він вскочив.

— Як ти гадаєш, яка в нього залишилась здоровою рука? — запитав, схлипуючи, Муфтик. — Ліва чи права?

— Сподіваймося, що права, — сказав Півчеревичок, по тому раптово заплакав і схилився Муфтикові на плече.

Вони якийсь час не вимовили ні слова. Тільки плакали, обійнявшись. Ридали невтішно. І через те, що Півчеревичкові сльози лилися на Муфтикову спину, його муфта геть змокріла.

ВІДВІДИНИ ЛІКАРНІ

Нарешті Муфтик і Півчеревичок виплакалися до останньої сльозини. Та їхні очі, як і раніше, були сумні і від невтішного плачу почервоніли. І цими сумними й почервонілими очима дивилися вони тепер один на одного.

— Ми повинні діяти, — запропонував Муфтик.

— Маєш рацію, — погодився Півчеревичок. — Бездіяльність — діяльності смерть.

Перш за все вони вирішили піти до лікарні. Якщо їхнє припущення збулося і на Мохобородька справді хтось мимоволі наступив уночі, то зараз він повинен перебувати в лікарні. Як тільки вони сіли в автомобіль і звернули на вулицю перед готелем, як обом стало ясно, що здійснити свій намір їм буде нелегко. Час пік уже настав. Вервечки машин мчали вулицею, немов спінена бляшана річка, і скрізь хутенько й діловито кудись квапилися люди. Чимало хто помітив Муфтиків фургончик і кинувся до нього. Біля машини вже юрмилися хлопчаки, які намагалися зазирнути у віконця.

— Зараз ми знов опинимось у тенетах слави, — стурбовано мовив Півчеревичок. — Будь-якої миті нас знову оточить людський натовп.

— Схоже, ти правий, — зітхнув Муфтик.

Але несподіваний випадок став кумедним чоловічкам у пригоді. Зненацька пролунали різкі звуки сирени. Люди зупинились і з цікавістю дивилися туди, звідкіля все гучав і наближався гудок. І машини на перехресті теж завмерли. На всій вулиці життя умить наче заціпеніло. І тут з’явилася машина «швидкої допомоги», яка мчала на повній швидкості.

— Зараз! — вигукнув Муфтик. — Зараз або ніколи!

Як тільки машина «швидкої допомоги» промчала повз готель, Муфтик дав повний газ. Славний фургончик рвонув з місця і за якусь мить наздогнав медичну машину.

— Ми повинні мчати слідком за нею, — просолів Муфтик. — Будь-що-будь.

— Дивись тільки, щоб не врізався в неї, — тривожно застеріг Півчеревичок.

Муфтик не відповів. Вести авто на такій шаленій швидкості слід з граничною увагою. Лиш не відстати б! І не наскочити на «швидку допомогу». Через найменшу похибку, ба навіть якусь дрібничку, могло негайно скоїтися нещастя.

Скрізь машини і перехожі завбачливо розступалися перед «швидкою допомогою». І разом з нею легко мчав фургончик. І жодній людині не спало на думку, що кумедні чоловічки користуються цією нагодою і «швидкою допомогою» ніби розчищають собі шлях. Жоден охоронець порядку і гадки не мав звинуватити Муфтика в перевищенні швидкості. Всі вважали, що фургончик теж належить до «швидкої допомоги» і виконує якесь важливе й відповідальне доручення.

Нарешті «швидка допомога» зупинилася перед Дверима лікарні, і саме на це Муфтик і Півчеревичок тайкома сподівались. Звісно, Муфтик блискавично зупинив автомобіль і, коли санітари на ношах винесли з машини потерпілого й попрямували до лікарні, двійко друзів, не гаючись, рушили за ними.

Лише тут Муфтик збагнув, що вони для Мохобородька нічого з собою не прихопили.

— До хворого не личить приходити впорожні, —І забідкався він. — Повинні були б купити якихось ласощів. Або фруктів. Або хоч квітів.

Але Півчеревичок обстоював іншу точку зору.

— У нього ж не день народження, — одрізав він. —-І Ти подумай сам, куди це годиться — можливо, він з голови до ніг у гіпсі, а ми з’явимося, мов на посміх! вітати його з квітами.

— Ну, гаразд, — погодився Муфтик. — Щодо коштів я з тобою згоден. Проте щось із ласощів ми маємо неодмінно маємо принести.

Усе ж Півчеревичок не погодився і з цим.

— Сам Мохобородько вважає почуття набагато вагомішими за речі, — непохитно вів своєї. — Якісь нікчемні солодощі у порівнянні зі справжніми дружніми почуттями — ніщо. Наше завдання — бути Мохобородькові моральною опорою, а не обгодовувати його солодким.

Півчеревичок говорив дуже переконливо, і нарешті Муфтик погодився з ним. Хай і так. Зрештою це ж бої правда, що ніяка коробка мармеладу чи цукерок неї переважить щиросердого співчуття.

Але ж де шукати Мохобородька? Лікарня велика, і не можна просто ходити з палати в палату. Кумедна чоловічки безпорадно озирались, та ось помітили чоловіка в білому халаті, який, буцімто на замовлення, наближався до них. Його великі окуляри в роговій! оправі й невеличка біла шапочка достеменно засвідчували, що мають справу з лікарем.

— Даруйте, будь ласка, — сказав Муфтик, підходячи до лікаря. — Ви не могли б повідомити, в якій! палаті перебуває Мохобородько?

— А, борода… — пробурмотів, зупиняючись, лікар, і немов щось обдумуючи. — Чи це той, що займається тваринами?

— Саме так, — квапливо запевнив Півчеревичок. — Тварини — його найбільша слабкість.

— Вірю, вірю, — мовив чоловік у білій шапочці, і його лице раптом оповив смуток. — На жаль, така слабкість інколи обходиться вельми дорого.

— Безперечно, — погодився Півчеревичок. — Я, наприклад, з тваринами завжди дуже обережніш. Якось мені довелося віч-на-віч здибатися з пацюком і, повірте, відтоді це стало для мене неабияким уроком.

Але Муфтикові зараз не хотілося просторікувати про тварин.

— Скажіть, будь ласка, як він почувається, — настирливо звернувся Муфтик до лікаря.

А Півчеревичок додав:

— Ми побоюємось, що… що на нього, либонь, наступили.

Медик зняв окуляри і протер їх носовою хусточкою. А тоді сказав:

— Недаремно побоюєтесь.

Кумедні чоловічки, мов по команді, миттю зблідли.

— Як?! — скрикнув Муфтик.

— Це неможливо! — заволав і Півчеревичок. Лікар начепив на перенісся окуляри.

— На жаль, усе-таки можливо, — вимовив він. — Я, певна річ, не стверджую, що подібне може траплятися щодня, але цього разу на нього таки наступили.

— Ми повинні його побачити! — став благати Муфтик.

І Півчеревичок повторив, як відлуння:

— Ми повинні його негайно побачити! Чоловік у білій шапочці, здавалося, міркував.

— Хто ви йому будете? — запитав по хвилі.

— Ми — його друзі, — відповів Муфтик.

— Ми — його єдині друзі, — запевнив Півчеревичок. — Окрім нас, у нього нікого немає.

— Он воно що, — сказав лікар. — Ну, коли справді, окрім вас, у нього нікого немає, я візьму на себе відповідальність і дозволю вам його провідати. Побачення з друзями, гадаю, благотворно вплине на його здоров’я, чи не так?

Обоє друзів згідливо закивали.

— Одначе зважте, що становище його серйозне, — вів медик далі. — Із вами, його друзями, буду відвертий : у нього переламані всі ребра, окрім цього, є внутрішні пошкодження. Так що довго турбувати його не можна, щонайбільше — п’ять хвилин.

Кумедні чоловічки знову кивнули, і лікар запросив їх іти за ним. В кінці довгого коридора вони зупинились перед дверима однієї з палат.

— Послухайте! — раптом злякано прошепотів Півчеревичок. — Що це за голоси?

Не було потреби особливо напружувати слух, щоб почути дивовижні звуки, які долинали з палати. Незрозуміле постогнування й охання впереміж із безладними словами.

— Ваш друг без угаву щось бурмоче, — пояснив лікар. — Ось чому нам довелося влаштувати його в окрему палату, щоб він не турбував інших хворих.

Сказавши це, лікар одчинив двері і провів Муфтика і Півчеревичка до палати.

— А до вас гості! — гучно повідомив він і, звертаючись до обох друзів, додав:—Я не заважатиму вашій зустрічі своєю присутністю, але прошу вас пам’ятати — цього разу не більше п’яти хвилин. Надалі, коли йому стане краще, звісно, гостям можна буде побути довше.

Муфтик і Півчеревичок сказали лікареві «до побачення» і підступили до ліжка хворого. І, зрозуміла річ, неважко уявити їхній подив, коли вони побачили незнайомого чоловіка з чорною бородою. Його темні очі засвітилися радістю і водночас неприхованим збентеженням.

Кумедні чоловічки стояли коло ліжка мов прицвя-ховані і не знали, що й казати.

— Мене звати Вольдемар! — нарешті урвав мовчанку хворий і простягнув Муфтикові й Півчеревичку руку. — Дуже радий з вами познайомитись.

— Муфтик, — назвався Муфтик, потискуючи руку. — Радий взаємно.

— Радий невимовно, — сказав Півчеревичок і в свою чергу потиснув руку хворого. — Ми гадали, що тут лежить наш друг…

Муфтик помітив, що очі Вольдемара оповив смуток, і поспішив урвати Півчеревичка:

— Ми побоювались, що тут лежить наш інший ДРУГ, увесь у гіпсі. А тепер ось ми з полегшенням побачили принаймні, що руки у вас цілі-цілісінькі.

— І ноги теж неушкоджені, — зізнався Вольдемар, і тінь зажури зникла з його очей. — Зламані лиш ребра і, здається, нутрощі зрушені з місця. Однак тут і дивуватися нічого. Добре, що так обійшлося. Якщо на тебе наступає слон…

— Слон?! — одночасно вигукнули Муфтик і Півчеревичок.

— Авжеж, слон, — продовжив Вольдемар. — А хіба ви не знали? Я ж працівник зоопарку, і там на мене ненароком наступив слон.

— З тваринами треба бути дуже обережним, — діловито порадив Півчеревичок. — Якось зі мною сталася подібна пригода, я сам мимоволі наступив, прав-Да, не на слона, а на гадюку. Життя моє трималося на волосинці.

— Авжеж, — мовив Вольдемар. — Із тваринами треба вміло поводитися.

— Вам, мабуть, дуже боляче? — співчутливо запитав Муфтик. — Ми чули з-за дверей, як ви стогнали.

— Я справді стогнав, — зізнався Вольдемар. — Але все ж не стільки від болю, як від суму. Я неймовірно сумую за своїм улюбленим слоном, і цей смуток змушує мене мимоволі стогнати.

— Дивина, — не міг зрозуміти Півчеревичок душевного стану Вольдемара. — На вас наступив слон, а ви, незважаючи на це, сумуєте за ним!

— Саме так, — погодився працівник зоопарку. — Я не знаю, як вам пояснити, але це саме так.

На Вольдемаровому обличчі з’явилося якесь дивне осяяння, яке не могла приховати навіть борода, і погляд його став мрійливим і лагідним. Муфтик і Півчеревичок умить збагнули, що подумки Вольдемар зі своїм слоном. Вони тактовно помовчали.

В цей час одчинилися двері і ввійшла сестра з пучком термометрів у руці.

— Доброго ранку, — сказала вона Вольдемару й мигцем кивнула Муфтику й Півчеревичкові. — Як ми сьогодні почуваємо себе?

— Дякую за турботу, сестро Кірсіпуу, — відповів Вольдемар. — Трохи ліпше. І як бачите, в мене гості.

— Бачу, бачу, — ствердила сестра і простягнула Вольдемарові термометр, який він одразу ж сунув під пахву. — Сподіваюсь, що гості не занадто втомлять вас.

Сказавши це, медсестра легким порухом поправила Вольдемару ковдру і вийшла. Та її останні слова нагадали Муфтику й Півчеревичкові, що їм уже треба йти. Адже п’ять хвилин — невеличкий відтинок часу, який вже, напевне, минув.

— Коли ви завітаєте знову? — запитав Вольдемар.

— Можливо, завтра, — сказав Муфтик.

— Так, — підтримав Півчеревичок. — Неодмінно завтра.

— Ви й не здогадуєтесь, як утішили ви мене своїми відвідинами, — усміхнувся Вольдемар.

Та коли Муфтик і Півчеревичок зачинили за собою двері, з палати знову почувся жалібний стогін.

— Все це, звичайно, вельми красиво, — мовив Півчеревичок, — але в нас ще й досі немає жодної вістинки про Мохобородька.

Вони трохи порадились і вирішили розшукати реєстратуру. Одначе там їх запевнили, що хворого на ім’я Мохобородько в лікарні взагалі немає.

— А що, як через свій маленький зріст він помилково потрапив до дитячої лікарні? — висловив припущення реєстратор.

Але Муфтик і Півчеревичок пояснили, що в Мохобородька борода майже до землі, і через це така можливість виключена.

І реєстратор з цим погодився цілком.

— Я сповна розумію вашу турботу, — співчував він. — І якщо на нього справді наступили, як ви гадаєте, то ми негайно приймемо його до лікарні. Тільки спершу, звісно, його треба знайти.

— Зрозуміла річ, — погодився Півчеревичок. Було ясніше ясного, що Мохобородька треба розшукувати.

Тут, у лікарні, зараз їм робити нічого, і тому вони подякували реєстраторові за співчуття і вийшли з приміщення.

МУФТИКІВ КОМІРЕЦЬ

Муфтик і Півчеревичок стояли на сходах лікарні.

— Куди ж тепер? — запитав Півчеревичок у повному відчаї.

— А туди, куди нам покаже машина «швидкої допомоги», — вирішив Муфтик.

На жаль, іншого виходу не було, бо вони не мали змоги вибирати собі напрямок. Вулиці, як і раніше, були запруджені людьми, які неодмінно рано чи пізно зупинили б фургончик. Єдина розумна можливість — мчати услід за якоюсь «швидкою допомогою». Вони опинились у цілковитій залежності від цих автомобілів і шукати Мохобородька могли тільки там, куди забагнеться їхати «швидкій допомозі».

Чекати їм довелося недовго. Почулася знайома сирена, і машина, скреготнувши гальмами, зупинилася перед ґанком. Дверцята відчинились, люди в білих халатах винесли на ношах хворого і заквапилися до лікарні.

— Ходімо, треба завести мотор, — запропонував Муфтик. — Раптом доведеться рушати негайно.

Невдовзі з’ясувалося, що Муфтик мав рацію. Ледве вони влаштувалися у фургончику і ввімкнули мотор, як бригада «швидкої допомоги» повернулася до машини. Ще мить, і вона так рвонула з місця, що Муфтикові було нелегко встигнути за нею.

Почалася шалена гонка. І знову Муфтикові пощастило попри все триматись на «хвості» «швидкої допомоги». Під супровід оглушливої сирени обидві машини мчали все далі й далі, і скрізь їм завбачливо поступалися дорогою.

Та незабаром кумедні чоловічки знову занепокоїлися. За нетривалий час вони перетнули майже все місто, і попереду вже замаячила околиця.

— Куди ж це вона летить? — дивувався Півчеревичок. — За місто?

Так і є. Вже позаду лишився міст, обабіч замелькотіли лани й пасовиська. А «швидка допомога» тепер ще більше додала швидкості, і хоч Муфтик зробив усе, що міг, поступово їхній фургончик почав відставати. Окрім цього, мотор надто перегрівся, і невдовзі Муфтик змушений був зупинитись на узбіччі.

— Хай їде собі, куди заманеться, — кинув він. А Півчеревичок додав:

— Мудріше поступитися.

Вони вибралися з машини і сіли край рівчака, щоб трохи перевести подих і порадитись.

— Просто чудово через деякий час знову опинитися серед природи, — зронив Муфтик, озираючись.

Півчеревичок кивнув.

— Так-так, — замислено ствердив він. — Коли-не-коли треба бувати серед природи, тому що вона не терпить пустоти.

Муфтик не зрозумів до пуття, що саме хотів сказати Півчеревичок, але під впливом оцих слів його думки раптово переметнулися на інше. Природа не терпить пустоти… Що правда, то правда. Тож, певне, десь і виникла порожнеча, така порожнеча, яку повинен заповнити Мохобородько? Адже він теж — часточка природи. Без сумніву. І тим паче — віддаючи належну шану істині, треба визнати, що Мохобородько — просто неперевершений витвір природи. Зі своєю чудовою бородою він буцімто створений для заповнення пустот. Тільки де ж усе-таки ця порожнеча? А з іншого боку — в свою чергу, в автомашині місце Мохобородька теж порожнє. Коли природа справді не терпить порожнього місця, хто ж тоді замінить Мохобородька?

Муфтик хутенько відкинув цю думку. Мохобородька не можна замінити ніким. Мохобородько — друг. Дружба непорушна. Треба повернути Мохобородька на його колишнє місце, байдуже, яке порожнє місце він зараз заповнює…

— Ходімо! — рішуче підхопився Муфтик.

— Уже? — здивувався Півчеревичок. — Я лише почав насолоджуватися природою.

Одначе Муфтик був непохитний.

—Ніякі насолоди нам не милі, — заявив він. — Мусимо розшукати Мохобородька.

На це Півчеревичок тільки зітхнув, підвівся, і за мить фургончик уже котив до міста.

Цього разу Муфтик їхав досить повільно. І це було цілком розумно, зненацька він став зовсім неуважним і міг би накоїти лиха. І навіть тепер, незважаючи на помірну швидкість, мало не сталася неприємна пригода.

Із-за повороту на шосе вискочило невеличке волохате собача. Воно спокійно встигло б перебігти дорогу, але побачило машину, яка наближалась, і ні з того ні з сього завмерло посеред шляху. Собача зацікавлено дивилося на Муфтика крізь вітрове скло, і його дивне поводження настільки спантеличило Муфтика, що той натис на гальма лише останньої миті.

Автомобіль зупинився.

— Ти диви, яке кудлате! — пробурчав Півчеревичок. — Чи йому життя набридло?

Але з вигляду на це не схоже. Як і раніше, воно приязно дивилося на Муфтика і ще й почало метляти хвостом.

— Здається, хоче запропонувати себе на комір, — вів далі Півчеревичок. — Ти лише поглянь. Його шубка і твоя муфта немов пошиті з одного матеріалу. Ліпшого коміра ти не знайдеш ніде.

Облиш свої дурні жарти, — підвищив голос Муфтик.

Та про себе він мусив зізнатися, що й справді шерсть собачати страшенно схожа з його муфтою: обоє волохаті, обоє однакового жовто-рудого кольору. Через оцю подібність у Муфтика до собачати виникло своєрідне почуття єдності. Та що вдієш. Не можна ж через оцю симпатію вічно залишатись на шосе, милуючись одне одним.

Муфтик обережно включив швидкість, об’їхав песика великим колом і покотив далі.

Та скоро Півчеревичок вигукнув:

— Біжить за нами! Мчить щосили!

Муфтик визирнув у бокове дзеркальце і теж побачив, що волохате собача женеться за фургончиком. Воно щодуху чеберяло коротесенькими лапками, висолопивши рожевого язичка.

— Що ж воно все-таки хоче? — здивувався Муфтик.

Півчеревичок замислився, цього разу замислився по-справжньому.

— Мабуть, воно хоче стати твоїм собачам, — сказав нарешті. — Можливо, лишилося без господаря.

Муфтик мимоволі зменшив швидкість.

— У кожного собаки має бути господар, — продовжив Півчеревичок. — І коли собака знаходить собі справжнього хазяїна, то буде вірним і відданим йому другом на все життя.

Муфтик знову глянув у дзеркальце. Тепер, коли він їхав повільніше, волохате собача наблизилося до машини. Вибиваючись із сил, воно пропонувало йому, Муфтикові, свою дружбу і вірність. Чи міг він одкинути це? Все-таки, напевне, ні. Йому ж бо знайома туга з дружбою і вірністю. Адже він теж був довго самотнім, тож сповна і краще, ніж будь-хто, може зрозуміти й оцінити дружбу і прихильність.

Муфтик натиснув на гальма, і автомобіль несподівано зупинився.

— Ну? — Півчеревичок кинув запитальний погляд на Муфтика.

— Відчини дверцята, — попрохав Муфтик. Півчеревичок одчинив, і відразу ж захекане волохате собача зазирнуло всередину.

Муфтик усміхнувся.

— Стриб сюди, Комірчику! — скомандував він. — Що ти зволікаєш?!

Собача не змусило повторювати запрошення. Воно пружно стрибнуло до фургончика.

— Сприйняло свою кличку, — вдоволено сказав Півчерев ичок.

А Комірець кинувся прямо до Муфтика, забрався йому на коліна й лизнув лице.

— Спокійно, друже! — зупинив його Муфтик і подружньому, але твердо звелів собачаті бути осторонь. — Адже я не можу-керувати машиною, коли ти сидиш у мене на колінах, краще піди та привітай Півчеревичка.

Собача дало Муфтикові спокій, але вітати Півчеревичка не стало. Воно влаштувалося за Муфтиком долі і навіть не кліпнуло на Півчеревичка.

Той не образився.

— Розумний собака, — похвалив Півчеревичок. — Собака, який лащиться до кожного, відверто кажучи, нічого не вартий. У нього повинен бути один господар, справжній собака до першого-ліпшого підлещуватись не стане.

Фургончик в’їжджав до міста. Цього разу «швидка допомога » не пробивала дорогу, Муфтик котив бічними вулицями, де рух був непожвавлений. Та, здається, що в цьому не було ніякої потреби. Дивовижно, проте вони вже не привертали до себе колишньої уваги. Здавалося, у людей раптом з’явились зовсім інші турботи, і до Муфтикового автомобіля вони геть втратили інтерес.

— Куди ми, власне, прямуємо? — запитав Півчеревичок.

— Звичайно, до готелю, — відповів Муфтик. — Ад-ясе нам терміново потрібна ванна, щоб до пуття вимити Комірця.

Собача й справді треба було викупати. Його шерсть Забила пилюга, під черевцем, на лапах налипло грязюки.

Муфтикове серце переповнювала радість: тепер у нього є собака! Тим паче собака, який сам собі обрав господаря, а отже, полюбив його відразу. Чи міг він коли у своєму житті мріяти про таке щастя? Ніколи! А тепер це щастя настало. Доля щедро нагородила його за роки самотини. Спочатку вона подарувала йому друзів, а тепер ось на додачу ще й собаку.

«Треба лиш пильнувати, аби од щастя в мою душу не закралася бундючність, — міркував Муфтик. — Дуже важливо у щасті не забувати про нещасних».

І як тільки він це подумав, пригадався Мохобородько. Замість нього в машині оселився песик, а сам Мохобородько?..

— Півчеревичку! — раптом закричав Муфтик. — Тепер мені ясно, де Мохобородько заритий!

Така заява украй спантеличила Півчеревичка.

— Заритий? — пробурмотів він. — Що ти верзеш? Муфтик збагнув, що від хвилювання він переплутав слова.

— Я хотів сказати, що мені ясно, де собака заритий, — вибачливо всміхнувся він.

Півчеревичок полегшено зітхнув, тоді удав цілковите нерозуміння, поглянув на Комірця і зауважив, що, на його думку, собака теж ще не заритий.

— Облиш свої жарти, — дорікнув на це Муфтик. — Чи пам’ятаєш, як жінка, котра приходила до нас у готель, обмовилася про собачку?

— Звичайно, пам’ятаю, — кивнув Півчеревичок. — Вона й хотіла замість нього взяти собі Мохобородька.

— Отже, — продовжував Муфтик, заздалегідь насолоджуючись враженням, яке справлять його слова на Півчеревичка. — Жінка втратила песика, і в природі утворилася, так би мовити, порожнеча, яку незнайомка вирішила заповнити Мохобородьком. Але через те, що Мохобородько добровільно на це не погодився, жінка вирішила просто викрасти його вночі. І коли в свою чергу в нашому автомобілі з’явилося вільне місце, його заповнив Комірець.

— Ти — геній! — вигукнув він. — Безумовно, та жінка викрала Мохобородька! Мене лиш дивує, як нам ще вранці не спало це на думку.

— Вранці у нас ще не було Комірця, який спрямував би наші роздуми в потрібному напрямку, — сказав Муфтик. — Комірець відкрив нам очі.

Невдовзі Муфтик і Півчеревичок щасливо дісталися до готелю. Ніхто не поривався їх зупинити, хоч довкола було досить велелюдно.

Коли Муфтик поставив машину на подвір’ї, Півчеревичок запевнив:

— Я ані крапельки не здивуюсь, якщо Комірець вміє брати слід.

Муфтик вмить нашорошився.

— Ти гадаєш, що…

— Так-так, — кивнув Півчеревичок. —Комірець — мудре собача. Він наштовхнув нас на думку, де шукати Мохобородька. Я взагалі не здивуюся, якщо він і приведе до нього.

— Чудово! — захоплено вигукнув Муфтик. — Спробуймо негайно!

— Але перш за все ми повинні дати Комірцеві понюхати якусь Мохобородькову річ, — вів далі Півчеревичок. — Тоді він по запаху знайде слід нашого зниклого друга.

— Блискуче! — аж підскочив Муфтик, усе більше захоплюючись. — Зараз же візьмемо якусь Мохобородькову річ і розпочнемо пошук. Якщо Комірець зуміє натрапити на слід Мохобородька, вважай, у нас впаде камінь із серця.

Та біда була в тому, що в автомашині не виявилось анічого такого, що зберігало б Мохобородьків запах, єдина річ Мохобородька, котра впала друзям в око, був куплений в універмазі гумовий Мохобородько. Та він ще навіть не розпакований, так що ніяк не міг пахнути Мохобородьком.

— Про всяк випадок Комірцю все-таки конче треба показати надутого гумового Мохобородька, — запропонував Півчеревичок. — Тоді він уявлятиме бодай вигляд нашого друга і принаймні знатиме, кого йому шукати.

Муфтик не заперечував. Вони надули гумового Мохобородька і показали Комірцеві. Та спочатку від цього користі було мало, тому що без запаху собача ніяк не могло взяти слід Мохобородька, хоч і знало вже, який він із себе.

— Невже в нашого бідолашного Мохобородька і справді так обмаль речей? — здивувався Муфтик.

— Виявляється, так, — пожалкував Півчеревичок. — Треба на день народження неодмінно щось йому подарувати.

Муфтик кивнув, але випадково його погляд упав на килимок у фургончику і помітив на ньому жмутик Моху.

— О-о-о! — вигукнув він. — Клаптик мохової бороди Мохобородька! Це ж бо те, що нам конче треба!

— Добре, хоч це, — пожвавішав Півчеревичок. — Повинна ж мохова борода Мохобородька все-таки пахнути Мохобородьком.

Муфтик підняв жмутик моху і простягнув Комірцеві. Собача спершу не зрозуміло, що від нього хочуть, і намагалося спробувати мох на смак. Та коли Муфтик показав йому, як треба нюхати, Комірець одразу все збагнув. Його ніздрі заворушились, і він внюхувався в шматочок моху з неабиякою старанністю. Після цього Півчеревичок одчинив дверцята машини, і кумедні чоловічки разом із Комірцем ступили на подвір’я готелю.

— Шукай, Комірчику! — скомандував Муфтик. — Шукай Мохобородька!

Собача зашамоталося туди-сюди, ретельно нюхаючи навколо землю. Раптом воно опинилося біля бузкового куща.

— Шукай, шукай! — повторив Муфтик.

Під бузковим кущем Комірець нюхав особливо старанно і тоді, не піднімаючи носа від землі, подріботів до собачої будки. Муфтик і Півчеревичок з надією в серці попрямували за ним.

Добігши до собачої конури, Комірець на мить завмер у задумі, тоді хутенько заліз усередину.

Півчеревичок зітхнув:

— Ну, — розчаровано мовив він, — мені здається, що з нього все-таки шукача не вийде.

І коли Комірець перегодом вибрався з будки і, вибачливо метляючи хвостиком, поглядав на Муфтика, той хоч-не-хоч мусив погодитись із Півчеревичком.

— Так, здається, ми дещо переоцінили собача, — сумно пробубонів він.

Та не відали ні Муфтик, ні Півчеревичок, що Мохобородька забрали з конури в сумку і через це його сліду на землі не могло й бути.

МОХОБОРОДЬКО У ПОЛОНІ

Мохобородько прокинувся від глибокого сну майже ополудні. Він одкрив очі і хотів роззирнутись, але не побачив нічого, крім вузької смужки світла над головою.

Що ж це означає? Куди він потрапив? Мохобородько пригадав вечір і ніч. Ясно — він засинав у собачій буді, в ній, звісно, мав би й прокинутись… Та ба…

Мохобородько випростав руку й помацав навколо себе. Й одразу зрозумів: це ніяка не собача конура. Це ж зовсім не… Він тривожно обмацував далі… Ну, звичайно, це господарча сумка! А смужка світла вгорі просто означала те, що «блискавка» не застебнута. Як же він усе-таки потрапив до господарчої сумки?

І Мохобородькові пригадалася таємнича тінь, яка вночі на готельному подвір’ї погойдувала сумкою, і його серце відчуло щось недобре. Він швидко сів і висунув із сумки голову.

Ой леле! Спершу Мохобородько від переляку міцно заплющився, одначе все ж на мить знову відкрив очі. Яке жахливе становище!

Мохобородько без перебільшення метлявся між небом і землею. Визирнувши через край сумки, він побачив здаля вулицю, по якій туди-сюди ходили люди. Якби він зараз упав, з висоти третього поверху… Господарчу сумку було підвішено на держакові швабри, виставленої у вікно третього поверху. Жахливо!

— Чи ти прокинувся, золотко моє? — несподівано пролунав з кімнати знайомий голос.

Мохобородько не відповів. Він був ошелешений. Адже це голос отієї жінки, яка хотіла взяти його до себе! Отже, ніякого сумніву вже не було. Жінка його викрала. Сплячого…

— Доброго ранку, мій малесенький!

Після цих слів держак швабри потягли крізь відкрите вікно до кімнати. Господарча сумка погойдувалася, звідкілясь стиха долинуло дзеленькання, і Мохобородько вмить пригадав свій нічний сон. Дзеленькання балабончиків… Звичайно, це були браслети цієї жінки, які вві сні видалися дзвіночками. І гойдлива колисочка… А то ж була господарча сумка, яка вві сні видалася Мохобородькові колискою.

— Як тобі спалося, мій любий? — запитала жінка, ніби прочитавши думки свого полоненця. — Що тобі снилося?

— Бачив уві сні себе немовлям, — набурмосився Мохобородько. — І що ненька колисала мене в колисці.

— Який пророчий сон! — радісно вигукнула жінка. — Тут, у мене, ти розпочнеш нове життя, так би мовити, спочатку, тут розпочнеться й твоє друге дитинство, мій малесенький! І, якщо бути відвертою до останку, я навіть хочу усиновити тебе. Я стала б тобі матір’ю, голубила б й оберігала тебе.

— Даруйте лишень, — украй злякався Мохобородько. — Але ж я старший за вас.

Господиня посміхнулась.

— Можливо, — мовила вона. — Принаймні твій сон пророкує, що над усиновленням ще варто гарненько помізкувати. Я неймовірно вірю в сни, невеличка різниця в літах у порівнянні з тим, що промовляє сон, анічого не важить.

Мохобородько гірко шкодував, що розповів жінці про свій сон, і сердито сказав:

— Зараз ви так обіцяєте, що по-материнському будете мене голубити й оберігати, а перед цим повісили мене за вікно, немов якусь ганчірку сохнути на вітрі.

— Ну, послухай! — підвищила голос жінка. — Ти вельми несправедливий до мене, мій малесенький! Адже я знала, що ти мусиш спати просто неба, на чистому повітрі. Куди ж, по-твоєму, я повинна була тебе прилаштувати?

І перш ніж Мохобородько встигнув щось одповісти, вона заговорила знову:

— Як на мене, я була винятково чуйною до тебе, коли повісила за вікно, щоб ти мав свіже повітря. Отже, за це не можеш мені дорікати — скоріше навпаки. Інколи, якщо псувався холодильник, я в такий спосіб вивішувала свіже м’ясо. І можу тебе запевнити, що зберігається воно за вікном у господарчій сумці набагато ліпше, ніж у кімнаті або в кухні. За умови, якщо на нього не падає сонце.

«Отакої… — понуро подумав Мохобородько. — Мене вже порівнюють зі свіжим м’ясом. Буцімто я не маю ні думок, ні почуттів, буцімто я — м’ясний виріб та й годі…»

Та вголос він сказав:

— Якщо так, звісно ж.

Поступово Мохобородько зрозумів, що йому доцільніше при поганій грі робити гарну міну. Навіщо даремно дратувати жінку? Ліпше хай вважає, що він, Мохобородько, змирився з полоном. Коли з часом приспати її пильність, можна легше влучити сприятливу можливість для втечі. А давати драпака треба; стосовно цього Мохобородько ні на мить не вагався. Він і уявити не міг, щоб назавше залишитись отут і стати якоюсь цяцькою для випещеної жінки…

— Сподіваюся, що ти правильно уявляєш своє становище, — мовила жінка. — Віднині мій дім — твій

дім. Я, безумовно, розумію, що спершу ти повинен трохи звикнути і призвичаїтися, та, гадаю, це забере небагато часу.

Мохобородько мовчав. І тоді господиня запросила його на вранішню каву.

У їдальні стіл уже був готовий для сніданку. На кавнику лежала плетена серветка. Варені яйця були вкриті мереживними ковпачками. Булка, хліб і питльованик. Ковбаса, шинка і сир. Звичайно, масло. Молоко і вершки. Сиркова маса і повна тарілка натертої моркви.

Жінка посадовила Мохобородька поруч себе і пов’язала йому фартушину, на якій красувався старанно вишитий зайчик.

— Цей фартушок — малесенький сюрприз для тебе, — сердечно мовила жінка. — Сама змудрувала. Сподіваюся, що зайчики тобі до вподоби?

— Ще б пак! — погодився Мохобородько і злісно заскреготів зубами.

Тієї ж миті скреготіння довелося урвати й широко відкрити рота, тому що перед його обличчям з’явилася ложечка з рідким яйцем. Жінка вирішила годувати Мохобородька як маля і не терпіла стосовно цього ніяких заперечень.

— Перегодом, зрозуміло, ти навчишся їсти самостійно, — сказала вона, запихаючи Мохобородькові до рота наступну порцію яйця. — Та спочатку я, звісно, мушу тобі допомагати.

Через оці витребеньки сніданок тривав порівняно довго. Мохобородько був сповнений гніву, їжа застрявала в горлі. Яке приниження! З ним поводяться, наче з якимось немовлям! Та все ж Мохобородько опанував собою і проковтнув разом із шматочками їжі, запханими йому до рота, своє приниження. І коли нарешті сніданок закінчився, йому навіть пощастило видавити із себе крізь зуби кілька вдячних слів.

— На здоров’я, золотко, — розчулилася жінка. — Надалі я дізнаюся про твої смаки і готуватиму для тебе лише ті страви, які ти найбільше полюбляєш.

«Я не полюбляю жодної страви, яку мені образливим чином запихають до рота», — подумав Мохобородько. Але жінці — ні мур-мур.

А події закрутилися, мов карусель. Як тільки вони поснідали і підвелися з-за столу, у двері подзвонили.

— Ах, ти! — вигукнула жінка, відчиняючи. — Чудово! Я й не сподівалася на твій прихід!

— Як же це? — здивувалась гостя. — Адже ти сама телефонувала мені рано-вранці й запрошувала поглянути на свою крихітку.

— Так-так, — усміхнулась вибачливо жінка. — У мене з ним скільки клопоту, що в голові макітриться.

Гостю провели до вітальні. Це була подруга господині.

— А де ж це сам герой нашого дня? — запитала вона, ставлячи на диванний столик коробку з тортом.

Мохобородьку довелося ступити наперед і показатися гості. Він зупинився посеред кімнати і виструнчився.

— Господи праведний, який же він славний! — захоплено вигукнула подруга. — Найкраща річ — це жива істота! Я вітаю тебе! Вітаю від щирого серця!

Мохобородько до пуття не розумів, кого це вітають — його чи господиню, та про всяк випадок низенько вклонився.

— І як ввічливо поводиться! — не вгавала подруга. — Такого тримати просто задоволення, через такого не доведеться господині пекти раків!

— Цілком зрозуміло, я намагаюсь по змозі виховати його, — скромно зауважила господиня. — І перші наслідки не такі вже й погані.

Тієї миті знову подзвонили. Жінка вибачилась і побігла до передпокою.

— Це ви! — пролунав невдовзі її радісний голос. — Я й не сподівалась… Себто я так очікувала вас!

— А де ж ваш мізинчик? — спитали настирно й жваво.

Цього разу завітали дві подруги, і кожна з коробкою тістечок.

— Ой матінко, який чарівний! — вигукнули вони одночасно, ступивши до кімнати, і Мохобородьку на мить здалося, що це близнята.

Цього разу кумедний чоловічок вклонився двічі.

— Браво! — хором зреагували гості й заплескали в долоні.

Господиня заходилася накривати стіл. Та знову пролунав дзвоник.

Увесь час надходили нові гості. Усі приятелі жінки жадали побачити Мохобородька. Усі неодмінно приносили з собою якісь солодощі. І всі були в захваті від Мохобородька.

А в серці кумедного чоловічка наростав відчай. Скільки ж це триватиме? Скільки взагалі триватиме його жахливий і воднораз сміховинний полон? Невже й справді йому доведеться залишились отут на віки вічні й призвичаюватись до нового життя, як говорила жінка? Ні і ще раз ні! Таке животіння нестерпне. Та спочатку йому треба набратися терпіння. Терпіння і ще раз терпіння. Допоки якось… Допоки якось, можливо, випаде можливість утекти.

Нарешті у вітальні зібралося стільки гостей, що вони ледве розташувалися за кавовим столом. Розмова все жвавішала, і небавом на Мохобородька взагалі не звертали уваги.

«Навіщо цій жінці ще потрібен я, якщо у неї сила-силенна приятельок?» — думав Мохобородько.

Він забрався на підвіконня і почав сумно дивитись із вікна на вулицю. Так і просидів до вечора. І коли гості розійшлися, було вже так пізно, що йому довелося знову забиратись до господарчої сумки.

НАЙВИЩИЙ У СВІТІ ЧОЛОВІК

Оскільки Комірцеві, попри всі зусилля, не пощастило натрапити на слід Мохобородька, Муфтик і Півчеревичок вирішили повернутися до готелю і продовжити розшук. Та ледве вони звернули за ріг, як побачили величезну юрму, яка заполонила весь майдан перед готелем. Весь цей шалений натовп гув, як розтривожений вулик, і нестримно розростався на очах, бо люди надходили й надходили.

— Ось тепер ми, напевне, влипли, — буркнув Півчеревичок. — На таку увагу я, їй-бо, не сподівався.

— Головне — спокій, — порадив Муфтик, коли вони пробивалися до готелю крізь натовп. — Удамо, що подібне вшанування для нас буденна річ.

Вони пробиралися далі, Комірець увесь час дріботів за ними слідком, і серця друзів калатали все тривожніше. Біля входу до готелю юрмилися журналісти, і кожен із фотоапаратом або кінокамерою.

— Цим фільмачам треба, либонь, ледь усміхнутися, — припустив Півчеревичок. — Інакше можуть подумати, що ми чваньковиті.

Але Муфтик вважав за найліпше поводитися невимушено.

— Невимушеність над усе, — сказав він. — Саме невимушеність — це те, що справляє на маси найбільше враження.

— Нехай так і буде, — погодився Півчеревичок. — Спробуймо поводитися невимушено. А чи не зміг би ти часом сказати людям кілька теплих слів? Адже не вельми ввічливо, коли ми не привітаємо натовп!

— Безумовно, — пристав на це Муфтик. — Кілька слів заради ввічливості і справді міг би сказати.

І тієї ж миті подумки почав складати невеличку вітальну промову.

— Коли промова буде виголошена, почнуться, звісно, оплески, — заявив Півчеревичок. — І тоді треба, мабуть, злегка вклонитися народові?

— Неодмінно, — кивнув Муфтик. — Одначе зробимо це скромно й невимушено.

Нарешті вони пробилися крізь людський натовп і ступили на ґанок готелю. Ось-ось… Залишалося ще піднятися на кілька сходинок вище…

Муфтик рішуче повернувся обличчям до народу.

Але що це? Ніякісінької уваги! Не клацнув жоден фотоапарат. Не застрекотала жодна кінокамера. Жодна людина не кинула погляд на кумедних чоловічків!

— Схоже, цього разу обійдемося без промов, — знічено кинув Муфтик.

А Півчеревичок сердито відрубав:

— Ці люди самі не знають, чого хочуть.

— Ну що ж, — Муфтик поплескав Півчеревичка по плечу. — Не вішаймо носа, поводьмося якнайприродніше. Адже зрештою ми прийшли сюди не задля вшанування, а щоб зняти кімнату.

Сказавши це, він одчинив великі скляні двері і пройшов до вестибюля, а Півчеревичок мовчки ступив за ним.

За перегородкою сидів їхній знайомий адміністратор.

— О-о! — вигукнув він, помітивши кумедних чоловічків. — Так що ви усе ж повернулись! Я, звісно, вас розумію, такий випадок може ніколи не повторитись!

Муфтик і Півчеревичок ошелешено перезирнулись.

— Який випадок ви маєте на увазі? — вагаючись, запитав Муфтик.

Тепер уже адміністратор був вражений до краю.

— Невже ви нічого не чули?! — похитав він головою. — Неймовірно! Адже зараз усе місто живе цією подією!

І коли Муфтик і Півчеревичок, як і раніше, поглянули на нього нерозуміюче, він урочисто промовив:

— До нашого міста прибув найвищий у світі чоловік! Щомиті очікуємо його приїзду до готелю!

— Он воно що, — тихо зронив Півчеревичок. — Так що це його очікує юрмище на вулиці.

— Авжеж, — усміхнувся працівник готелю. — Кого ж іще!

Муфтик і Півчеревичок змовчали про те, що зовсім недавно народ виявляв їм неабияку увагу, і натомість запитали, чи є в них можливість ще раз зняти в готелі кімнату.

— Люксового номера я вам, зрозуміло, виділити не можу, — пошкодував адміністратор. — Ви ж розумієте? Там житиме найвищий у світі чоловік. Однак я порадив би вам кімнатку поряд із тим номером. У цьому випадку ви матимете змогу побачити велетня і, можливо, вам пощастить отримати в нього автограф.

— Нам байдуже, — промимрив Півчеревичок. — Найголовніше, щоб у нас був дах над головою.

На тім і зголосилися, адміністратор простягнув кумедним чоловічкам ключ. Тоді пильно поглянув на Комірця і короткозоро примружив очі.

— Боже мій! — злякався він. — 3 вашим побратимом, певне, щось серйозне сталося? Чому він стоїть карачки?

Муфтик трохи розгубився, але швидко пояснив, що цього разу з ними не Мохобородько, а просто собача, яке вирішило приєднатися до них.

— Ну, тоді ясно, — розуміюче кивнув адміністратор. — Це й на краще. Тепер я неодмінно розпоряджуся постелити в собачу будку сіна. Щоб ваше собача почувалося там затишніше.

— Ви дуже люб’язні, — зрадів Муфтик.

— Одначе дозвольте поцікавитись, куди це запроч; пав ваш друг-бородань? — раптом стривожився працівник готелю.

— Він зник, — повідомив Муфтик.

— Побоюємось, що його викрали, — уточнив Півчеревичок.

І вони, перебиваючи один одного, розповіли адмі-І ністраторові про зникнення Мохобородька і про пі-ч дозру стосовно вчорашньої гості.

— На жаль, ми не знаємо адреси і навіть її імені, — сказав насамкінець Муфтик. — Ми, безумовно,шукатимемо її скрізь, та це все може забрати чималої часу.

— Так-так, — погодився розпорядник. — Одначе» все-таки сподіваймося на краще. Таку примітну постать, як Мохобородько, та жінка ніяк не зможе приховувати до безконечності.

Після цього зауваження Півчеревичок не міг утри-і матись, щоб не під’юдити:

— Хіба зараз Мохобородько помітний? — мовив він. — Адже нині єдина людина, яку взагалі ще помічають, — найвищий у світі чоловік.

Адміністратор не зрозумів Півчеревичкових кпин.

— Ось побачите, помітять і Мохобородька, — упевнено почав він. — Все одно ваш друг колись вигулькне.

Такою надією спершу й довелося втішатись кумедним чоловічкам. Разом із Комірцем вони ввійшли до ліфта, піднялися на тринадцятий поверх і поряд із люксовим номером знайшли свою нову кімнату.

— О-о! — вигукнув Муфтик, як тільки вони опинилися в номері. — Знову троє ведмежат! Виявляється, це неправда, що в менших кімнатах менше ведмежат.

На стіні й справді висіло точнісінько таке полотно, як у номері люкс, і це навівало милий домашній затишок. І Комірець, схоже, одразу цілком освоївся і весело гавкнув.

— Дзяволить, певне, на трійцю ведмежат, — мовив Півчеревичок. — По сліду йти не може, а на мистецтві, диви, знається.

Муфтик невизначено гмукнув. Мистецтво було для нього надто серйозною справою, щоб над ним жартувати.

— Треба почати з миття, — порадив він. — Якщо ми зараз же не вкинемо Комірця у ванну, наша кімната незабаром кишітиме блохами.

— Маєш рацію, — кивнув Півчеревичок. — І навряд чи бліх привабить шерсть ведмежат, скоріше всього вони пострибають до нас у ліжко.

Муфтик зайшов до ванни і відкрив кран. Потекла вода, і невдовзі її набігло стільки, що можна було купатись.

— Комірчику! — гукнув Муфтик. — Нумо до ванни!

Собача умить причеберяло і без умовлянь дозволило опустити себе у воду. Воно залишалося спокійним і тоді, коли Муфтик вилив йому на спину цілу пляшечку шампуню.

За мить Комірець з голови до ніг був у білій піні, і Муфтик старанно шкріб його всіма десятьма нігтями. Несподівано Півчеревичок вигукнув:

— Напевне прийшов! Послухай лишень, як двигтить коридор!

Муфтик прислухався. Що правда, то правда — із коридора чулися суцільний гомін і безугавна тупотнява багатьох ніг. Раптом цей шум став ще сильнішим, і Півчеревичок прочинив двері та визирнув.

— Іде! — вигукнув він. — Дивина! Ох і жердина! Почувши це, Муфтик полишив Комірця у ванні

і поспішив до Півчеревичка.

— Лишенько! — пробубонів він. — Порівнюючи з | нами, цей чолов’яга істинний гігант!

Трохи згорбившись, щоб не вдаритися об стелю, найвищий у світі чоловік наближався до люксового номера. Лице його було серйозне і стурбоване. Просуватися йому було досить важко, бо навкруги весь час юрмилися люди. Одні просто споглядали, інші канючили автограф. Треті хотіли будь-що торкнути його рукою. І перед самими дверима номера чоловік мусив зупинитись. Його оточили таким щільним колом, що не мав аніякої надії ступити хоч крок.

Кумедним чоловічкам подібне становище було знайоме, і вони мимоволі поспівчували найвищому в світі чоловікові.

— Тенета слави, — пробурмотів Півчеревичок. — Адже ми знаємо, що це значить.

Велетень стояв на місці і безпорадно розмахував і довжелезними руками. Він намагався щось говорити | людям, але з цього, на жаль, нічого не виходило, тому що навколо в тому гаморі годі було сподіватися почути когось.

Та ось раптово з’явився Комірець!

Увесь у піні, він прослизнув поміж ніг Муфтика й Півчеревичка і з гавкотом вибіг у коридор. Собача обтрусилося, і клапті піни полетіли навсібіч, попали людям на одежу, навіть на обличчя. І це було так несподівано, що юрма перелякано позадкувала від Комірця, скрикуючи, люди закривалися руками й намагалися заховатися один за одного.

Найвищому в світі чоловікові цього тільки й треба було: він ступнув кілька широченних кроків до дверей люксового номера. Ключ скреготнув у замку. За мить велетень вдячно всміхнувся кумедним чоловічкам і зник у кімнаті, тут же замкнувшись зсередини.

— Комірчику! — гукнув Муфтик. — Зараз же сюди!

І собача блискавично сповнило наказ, нібито зрозумівши, що виконало своє завдання. Муфтик докупав Комірця і влаштував його в кутку сушитися.

Переконавшись, що найвищий у світі чоловік не має наміру нікого впускати до себе, люди стали помалу розходитись, і згодом галас у коридорі вщух.

— Нарешті цей бідолашний велетень матиме спокій, — сказав Муфтик.

— Просто моторошно подумати, як природа карає зростом, — кинув Півчеревичок. — Досі мені не спадало ніколи на думку, що нам принаймні стосовно зросту дуже повезло.

— Так-так, — замислено кивнув Муфтик. — Ми таки справді повинні дякувати долі.

Та ледве він мовив це, як у двері тихо постукали. Півчеревичок пішов одчиняти.

— Ви дозволите?

— О-о! — здивовано вигукнув Півчеревичок. На порозі стояв найвищий у світі чоловік! По хвилі і Муфтик вийшов назустріч гостеві.

— Будь ласка, заходьте, — припрошував він. — І щодо собачати не турбуйтесь, воно вже обсохло.

Найвищий у світі чоловік нахилився, щоб не зачепитися за одвірок, і ступив до кімнати.

— Я безмежно вдячний вам і вашому собачці, — урочисто промовив він. — Ви порятували мене з великої скрути.

Тоді велетень простягнув Муфтикові руку:

— Друзі звуть мене Антеною.

— А мене Муфтиком, — вигукнув радо Муфтик і щосили потиснув руку своєму новому знайомому.

Простягнув руку і Півчеревичок.

— А мене друзі звуть Півчеревичком, — повідомив він.

Привіталися, найвищий у світі чоловік опустився в крісло, яке йому запропонував Муфтик.

— Як чудово! — сказав він, озираючи кімнату. — Який тут панує спокій! Слово честі, я й завітав до вас, щоб аби хоч трішечки сховатися од своєї слави. В моєму номері люкс без угаву дзвонить телефон, так що бути там просто неможливо.

— Знайома історія, — кивнув Муфтик.

— І дзвонять, звичайно, переважно жінки? — запитав Півчеревичок.

— Переважно жінки, — ствердив найвищий у світі чоловік. — Але трапляються і чоловіки, і навіть дітлашня. І всі щось хочуть: один — зустрітися, інший — листуватися, ще хтось — сфотографуватися. Це просто жахливо, повірте мені.

— Так, знаменитим завше непереливки, — поспівчував Муфтик.

— Авжеж, — зізнався велетень. — Знаменитому важко зберегти власну гідність. Часом доводиться тікати від своїх шанувальників через чорний хід. Буцімто злодієві.

— Ох, як ми розуміємо вас, — зізнався Півчеревичок. — Ми теж скуштували слави і вельми добре знаємо, як люди надокучають знаменитостям.

І він розповів детальніше, як вони ще зовсім недавно ладні були забігти світ за очі від своєї слави.

— Тепер ці часи щасливо минули, — полегшено зітхнув Півчеревичок. — Після того, як у місті з’явилися ви, на нас взагалі не звертають уваги.

Найвищий у світі чоловік сумно всміхнувся.

— Ну принаймні від мене хоч така користь, — сказав він.

Цієї миті задзвонив телефон. Муфтик взяв трубку.

— Вибачте, — пролунав з трубки жіночий голос. — Найвищий у світі чоловік випадково не у вас?

Муфтик поглянув туди, де щойно сидів Антена. Там його не було. Він вислизнув із кімнати тихенько, мов тінь.

СЕНБЕРНАР БЕННО

Наступного дня після сніданку жінці заманулося пограти з Мохобородьком у м’яча.

Гра полягала в тому, що жінка котила по підлозі малесенький гумовий м’ячик і вигукувала: «Апорт!», і Мохобородько повинен був приносити його жінці. Раніше вона так гралася зі своїм собачам, бо слово «апорт» і означає принеси, вживають його під час навчання собак приносити кинуті на певну віддаль предмети.

Спершу запропонована гра навіть трохи розважила Мохобородька, та згодом одноманітна і втомлива шарпанина йому все-таки остобісіла. Кумедний чоловічок уже хотів було запротестувати, одначе цього робити не довелося, бо раптом у двері подзвонили, і господиня пішла відчиняти.

— О-о, сестро Кірсіпуу! — пролунав з передпокою радісний голос. — Яка несподіванка!

— Чому несподіванка? — здивувалася гостя. — Адже ви вчора дзвонили мені й запрошували поглянути на свого нового улюбленця.

— Ой, так-так, як це я… — усміхнулась жінка. — Звичайно, звичайно. Але знаєте, цей мій улюбленець завдає стільки клопотів й потребує стільки уваги, що все інше вивітрюється з голови.

— Цілком розумію вас, — ніжно мовила сестра Кірсіпуу. — Коли я придбала Бенно, зі мною спочатку було те саме.

Гостя ввійшла до кімнати, і Мохобородько побачив, що з нею величезний собака з розумною мордою — сенбернар. Це і був Бенно.

— Ляж! — наказала собаці сестра Кірсіпуу. Проте Бенно не послухався. Він помітив

Мохобородька. З неабиякою гідністю він підступив упритул до кумедного чоловічка і обнюхав його.

Мохобородько всміхнувся. Раптом оцей собака видався йому дуже близькою істотою. Він дружньо погладив Бенно по голові і тихо попрохав:

Цього разу Бенно блискавично послухався і ліг коло Мохобородькових ніг.

Але медичній сестрі Кірсіпуу ця слухняність не сподобалася.

— Фу! Встань! — суворо скомандувала вона і сказала господині: — Вчений собака повинен слухатись лише одну людину.

Бенно лінькувато підвівся і, ніби вибачаючись, поглянув на Мохобородька.

— Так, —пом’якшав голос у сестри Кірсіпуу. — А тепер ляж!

Бенно виконав команду.

Жінка уважно спостерігала за ними. Несподівано їй спало на думку показати медсестрі, що її власність ні на крихітку не гірша собаки. Дама ступила кілька кроків до Мохобородька і скомандувала:

— Мохобородьку, ляж!

Той стояв, наче остовпів.

— Ляж! — повторила жінка.

Та Мохобородько стояв, як і раніше. Все його єство кипіло від обурення. Йому наказали: «Ляж!» І розум підказував йому підкоритися. Хоча б заради того, щоб таким чином приспати пильність господині, щоб вона не здогадалась про його намір втекти. А що втікати треба, в цьому не було сумніву. Але почуття повставали проти поміркованості розуму. Почуття власної гідності не погодилося з розумом. І нічого не вдієш — почуття власної гідності взяло гору.

— Я не ляжу, — відповів Мохобородько. Жінчині щоки взялися рожевими плямами.

— Ти мусиш лягти, — відрізала вона. — Це мій наказ.

— А я не ляжу, — повторив Мохобородько. Жінка підняла руку. Вона була вельми сердита і ледве стрималась, щоб не всипати Мохобородькові ляпасів. Останньої миті все-таки погамувала гнів, силувано посміхнулась і сказала, звертаючись до медсестри Кірсіпуу:

— Бачите, цей мізинчик іноді може бути впертим, мені треба ще чимало поморочитись над його вихованням.

— Так-так, — мовила Кірсіпуу. — їхнє виховання — вельми серйозна справа. Ви не уявляєте, яких зусиль мені коштувало навчання Бенно, доки він став вихованим псом.

А Мохобородько сидів біля Бенно і голубив його.

— Ви тільки подивіться! — вигукнула медична сестра Кірсіпуу. — Вони чудово порозумілися. Я чимало роздумувала, чи не завести мені дитя. Для компанії Бенно. А з іншого боку — якщо народиться хлопчик, то, коли підросте, почне дратувати Бенно.

На це господиня нічого не відповіла й пішла на кухню готувати каву. Невдовзі вони удвох сіли за столик і повели мову про виховання і всяку всячину.

Мохобородько нахилився до вуха Бенно.

— Знав би ти, який я страшенно нещасний, — прошепотів він.

І Бенно співчутливо поглянув на нього розумними очима. Відчувалося, що він сповна збагнув скрутне становище Мохобородька. Це до глибини душі зворушило полоненця, і він, чухаючи пса, снував свою сумну думу.

Правда, з першого погляду нарікати на своє життя-буття не було особливих підстав. Жінка піклувалася про нього, він мав змогу добре їсти і міг користуватися всіма квартирними вигодами, за винятком телефону, торкатися якого йому було суворо заборонено. І на нестачу свіжого повітря жалітися було б гріх, тому що на ніч господиня вішала його в сумці за вікно, де приємно повівав вітерець. І все ж… Попри все, тут його життя було нестерпним. Він був одірваний від природи, за голосами й пахощами якої неймовірно сумував. А ще його розлучили з друзями, без яких взагалі не міг уявити свого життя…

Та ось Мохобородько прислухався.

— А ви знаєте, я вчора бачила цих… Муфтика й Півчеревичка, — сказала медсестра Кірсіпуу згодом.

Серце Мохобородька аж закалатало. Отже, Муфтик і Півчеревичок усе-таки ще десь тут недалечко. Так що його, Мохобородька, друзі не полишили, не забули про нього. Звичайно, кумедний чоловічок і сам увесь час сподівався на це, та переконатися ще раз у цьому було пречудово.

Господиня зиркнула на Мохобородька насторожено, але той удав, що не чув анічогісінько, і продовжував старанно чухати Бенно.

— Я гадала, що вони вже поїхали, — притишено мовила жінка. — Чи не бажаєте ще кави?

— Будь ласка, ще півчашечки, — попрохала сестра Кірсіпуу. — А ви знаєте, де я їх учора зустріла? У себе на роботі, в лікарні.

В лікарні?!

Мохобородько мало не скрикнув, але останньої миті уткнувся у шерсть Бенно. Як це вони опинилися в лікарні? Що з ними сталося?

— У них щось серйозне? — поцікавилася жінка. — Коли я їх бачила в готелі, вони були цілком здорові.

— Вони й зараз при здоров’ї, — пояснила медсестра Кірсіпуу. — До лікарні вони приходили відвідати свого знайомого. Це працівник зоопарку, на якого наступив слон.

— Слон? — здивувалася господиня.

— Так-так, — кивнула Кірсіпуу. — В житті всяке трапляється…

Жінки гомоніли далі. Вони більше не згадували ні Муфтика, ні Півчеревичка, ні працівника зоопарку, а обговорювали різні життєві пригоди.

Мохобородько знову поринув у свої роздуми.

Муфтик і Півчеревичок десь поряд. Очевидно, вони розшукують його. Але ж це все-таки не означає, що він сам повинен скласти руки на животику й чекати, доки друзі, можливо, натраплять на його слід. Невже він справді не може нічого зробити, щоб одкрити собі шлях до жаданої волі?

І нараз… Нараз Мохобородькові сяйнула надзвичайна думка. Вона була така, що вмить змусила забути все інше.

Адже ось лежить Бенно, сенбернар Бенно! А хіба не сенбернари і є отими благородними собаками, які завжди допомагають і рятують нещасних… І навіть у наижахливішу хурделицю в небезпечних горах сенбернари шукають заблудлих, приречених на загибель людей і виручають їх з біди. Ліпших рятівників, як сенбернари, в світі взагалі немає, міркував Мохобородько. І один з них зараз лежить біля мене. І коли Бенно, як і всі інші сенбернари, народився на світ задля того, щоб рятувати людей, то чому б для різноманітності не порятувати йому одного кумедного чоловічка?

Мохобородько все щільніше тулився до Бенно, і той, немов прочитавши його думки, притулився так, що кумедний чоловічок міг сховатися йому під живіт. Чудово! Просто чудово! Довга собача шерсть прикрила б його від людських очей!

Саме тоді господиня й медсестра Кірсіпуу набалакалися.

— На жаль, я мушу йти, — сказала гостя, встаючи з-за столу. — По обіді треба на роботу до лікарні.

Встала й господиня, щоб провести гостю.

— Було приємно погомоніти, — всміхнулась вона. — Заходьте ще.

Медсестра Кірсіпуу окинула неуважним поглядом свого пса:

— Ходімо, Бенно!

Мохобородько просто закляк від напруження, вчепившись у шерсть сенбернара, всім тілом притиснувся до собаки. Ноги йому пощастило просунути за нашийник Бенно, так що для них була хоч якась опора.

Бенно встав. Він зробив це, правда, трохи повільніше, ніж завше, одначе Кірсіпуу все-таки нічого не помітила. Тоді собака спокійно вийшов до передпокою, а Мохобородько, зібравши всі сили, тримався в нього під черевом.

Господиня вже відчинила двері й подала медсестрі Кірсіпуу руку.

— Всього вам найкращого, — побажала вона.

— І вам теж, — одповіла Кірсіпуу, потискуючи руку. — А куди ж подівся ваш малесенький вихованець? Хіба він і не вигулькне, щоб сказати мені «до побачення»?

Жінка роззирнулась.

— Либонь, заховався десь у куточку, — вибачливо посміхнулася вона. — Мабуть, соромиться свого впертого й нерозумного поводження.

— Ну, що ж, — усміхнулась сестра Кірсіпуу. — Доки вони Спроможні відчувати сором, справи не такі вже й погані.

Мохобородько полегшено зітхнув. І тут медсестра Кірсіпуу поплескала Бенно й мовила гордовито:

— А ось Бенно соромитися нічого, нумо попрощайся любенько з господинею.

Сенбернар добре зрозумів, що від нього хочуть, бо цьому його навчили щеням. І він чудово знав, що зараз мав чинити: сісти на задні лапи і, помахавши передньою правою, приязно гавкнути.

Саме так Бенно й повівся. Проте наслідок був несподіваний. Замість того, щоб вдячно кивнути собаці, жінка злякано закричала:

— Мохобородьку!

Тут Мохобородька побачила й сестра Кірсіпуу. І в якому жалюгідному становищі: неборака висів униз головою на широких грудях сенбернара.

— Яка ганьба, Мохобородьку! — вигукнула господиня, і в її голосі явно вчувався глибокий докір.

Мохобородько розумів, що спроба втекти не вдалася. Він знічено плюхнувся на підлогу і пробубонів:

— Я просто хотів трохи погуляти.

Кумедний чоловічок і не сподівався, що господиня йому повірить, але вперто повторив:

— Я хотів трохи погуляти. Жінка не відповіла.

А сестра Кірсіпуу, знітившись, квапливо пішла разом із Бенно.

ОБГОДОВУВАННЯ КОМІРЦЯ

Муфтик і Півчеревичок були так вимучені метушнею попереднього дня, що прокинулися тільки тоді, коли годинник на міській прадавній ратуші пробив дванадцяту.

Тепер, після могутнього сну, обоє почувалися досить бадьоро.

— Нумо діяти! — вигукнув Півчеревичок.

— Нумо діяти! — повторив Муфтик, наче відлуння.

Через кілька хвилин вони хутенько потамували голод у готельному буфеті.

— А тепер шукати Мохобородька! — оголосив Муфтик.

Але Півчеревичок багатозначно підняв палець.

— Не забувай, любий друже, що внизу, на подвір’ї, тебе чекає жива істота. І, якщо я не помиляюсь, ця жива істота не що інше, як малесеньке миле собача, яке так само хоче попоїсти.

— Ну, звичайно, — ніяково пробурчав Муфтик. — Як же я міг про нього забути! Очевидно, починаю старіти, бо пам’ять, охо-хо, слабшає.

Півчеревичок пхекнув:

— Не мели дурниць. У твоїй муфті ще немає сивини. Просто річ у тому, що ти ще не звик, до чого зобов’язує утримання собаки.

— Вважаєш? — невпевнено запитав Муфтик.

— Авжеж! — квапливо запевнив Півчеревичок. — Той, хто надумав тримати пса, більше не належить тільки собі. Так само, а то навіть більше, належить він своєму собаці.

Муфтик мовчки і трохи стурбовано прийняв цей факт до відома. Отже, сповна він уже не належить самому собі? Як же так — ні сіло ні впало? На хвилю він відчув якийсь щем, але відразу ж згадав учорашній вечір, і після цього щем зник. Увечері, перед тим як лягати спати, він провів Комірця на готельне подвір’я до собачої будки. І коли залишав там собача саме, Комірець так ніжно й водночас журливо поглянув на нього, так жалібно й водночас так віддано заскавулів, що цей песик раптом став йому страшенно близьким. Те саме відчуття спорідненості зараз знову охопило його, і це саме почуття ніби змело його миттєві сумніви. Більше він не хотів анічого, лиш до останку належати своєму милому Комірцеві. Муфтик рішуче ступив до буфетної стойки.

— Будь ласка, мені кілограм шинки і кілограм холодцю, — звернувся він до буфетниці.

— Так багато? — усміхнулась вона. — Такому маленькому чоловічкові?

Муфтик насупився.

— Я купую не собі, — буркнув він. — У мене є собака, це для нього.

Таке пояснення, певне, вдовольнило буфетницю і вона стала зважувати кілограм шинки. Тим часом до Муфтика підійшов Півчеревичок.

— Я мушу тебе серйозно застерегти, любий Муфтику, — сказав він, повчально насварившись пальцем. — Це вельми славно, що ти хочеш добре дбати про своє собача, але турботливість зовсім не означає його обгодовування. Шинкою і холодцем ти можеш із самого початку так розбалувати Комірця, що потому він взагалі зіпсується.

— Авжеж, звичайно, — неуважно відповів Муфтик.

І перш ніж він спромігся щось додати, буфетниця в нього запитала:

— А можна шинки трохи більше? І Муфтик захоплено кивнув:

— Так-так, прошу. Хай буде трохи більше.

Тут уже й Півчеревичок збагнув, що говорити зараз із Муфтиком про балування собаки надмірним харчуванням марно. Любов його друга до Комірця спалахнула з такою силою, що просто не було змоги обмежити її рамками розумного.

«Нічого не вдієш, — думав Півчеревичок. — Нехай уже пестить свого Комірця, якщо хоче. Таке поводження, скоріше всього, користі собаці не принесе, проте, можливо, потішить самого Муфтика, чого йому, Півчеревичкові, здається, не зрозуміти. Певна річ, особисто Муфтик, піклуючись про собаку, якимось чином стане душевно багатшим».

Тим часом буфетниця загорнула шинку в папір і почала зважувати холодець.

— Гарний телячий холодець, — проказувала вона при цьому. — І свіжий-свіжісінький, тільки сьогодні привезли. У мене, до речі, теж собака, фокстер’єр. А якої породи ваш, якщо не секрет?

Якої ж породи все-таки Комірець? Муфтик цього не знав і через це примовк. Та по хвилі Півчеревичок одповів замість нього:

— Це кумедтер’єр, досить рідкісний вид.

— Ох, кумедтер’єр, — шанобливо кивнула буфетниця. — Тоді йому чудово підійде телячий холодець — дуже добре перетравлюється.

— У такому разі й холодцю можна трохи більше, — випалив Муфтик.

І буфетниця знову кивнула.

— Оце правильно! — похвалила вона. — Візьмете два кілограми, еге?

— Будь ласка, — сказав він і не помітив, як Півчеревичок скрушно зітхнув.

Буфетниця загорнула в папір холодець, і Муфтик схопив обидва пакунки під пахву. Потому він заквапився до свого милого Комірця і, незважаючи на важкі пакунки, так розгонисто помчав коридором, що Півчеревичок ледве встигав за ним.

Очікуючи ліфт, такий урівноважений Муфтик був на диво нетерплячим.

— Неможливо, — сердито сопів він. — Неможливий готель. Ніякого порядку. Ліфти повзуть, мов гусениці.

— Та не гнівайся так, — спробував угамувати Муфтика Півчеревичок. — Хвилиною раніше, хвилиною пізніше… За цю хвилину твій Комірець з голоду не помре.

— Ага, не помре, отакої? — мов батогом шмагонув Муфтик. — Незабаром побачиш сам!

Та ось ліфт прибув. Муфтик і Півчеревичок спустилися вниз і по хвилі обоє опинились на готельному подвір’ї, де побачили, що до голодної смерті Комірцю ще таки далеченько. Собача вискочило з будки і з неймовірною радістю кинулося їм назустріч.

— Ой, Комірчику, мій милий Комірчику! — вигукнув Муфтик.

А Комірчик щасливо повискував. Він залюбки стрибнув би Муфтикові на груди, та оскільки той був коротуном, то собача просто перемахнуло через нього. Мимохідь, більше з чемності, Комірець ткнувся писком і в Півчеревичка, проте відразу ж повернувся до Муфтика і дзиґою закружляв навколо нього. Цей танець радості тривав недовго. Раптом Комірець зупинився, і його ніздрі заворушились.

— Чує запах їжі, — зауважив Півчеревичок. Муфтик усміхнувся. Він розгорнув шинку, тоді холодець і поклав усе це перед Комірцем:

— Покуштуй-бо!

Собача не примусило припрошувати себе удруге і і миттю тицьнуло носом у холодець.

— Наминай добряче! — усміхнувся Муфтик. — Це телячий холодець, смачний, свіжий.

, — І дуже добре перетравляється, — додав Півчеревичок.

Комірець їв, він наминав би і без примовлянь. Шмат холодцю перед його носом зменшувався із разючою швидкістю.

— Йому смакує, — блаженно мовив Муфтик. Та ось холодець закінчився.

— Жахливо, — сказав Півчеревичок. — Просто незбагненно, як таке мале собача проковтнуло скільки телячого холодцю.

Муфтик пропустив це зауваження повз вуха.

— Прикро, що ми не попрохали буфетницю нарізати шинку, — забідкався він. — Таке цуценятко не зможе відгризти від цілого кусня.

Півчеревичок здогадався, на що натякає Муфтик. Либонь, він мав на увазі малесенький кишеньковий ножик Півчеревичка, яким можна непогано покраяти шинку на шматочки.

— Ну, гаразд, — сказав Півчеревичок, знову зітхаючи. — Спробую вже розпиляти.

Він ще раз зітхнув, дістав кишенькового ножика і заходився чикрижити шинку. І щоразу, коли йому вдавалося відрізати шматок, Комірець жадібно його хапав і глитав.

— Бідна тварина, — пожалів Муфтик. — Він, мабуть, довго потерпав од голоду.

— Цілком можливо, — погодився Півчеревичок. — Та я, наприклад, з’їв би такої соковитої і водночас пісної шинки навіть тоді, якби й не дуже хотів. Чесно кажучи, у мене аж слинка тече…

— Будь усе-таки розважливим! — занепокоївся Муфтик. — Адже ти не відбиратимеш, сподіваюсь, кусень у тваринки? Інша річ, якщо собачатко щось залишить…

Та Комірець не лишив анічого. Він підібрав усе до найменшої шкурки і після цього поглянув на Муфтика так, буцімто йому цього обмаль.

— Може, принесемо з буфету ще? — запропонував Муфтик.

Але тут Півчеревичок скипів.

— Твоя любов до собаки перетворилась на мавпячу, — сердито відрубав він. — Коли твоє собача не знає міри, то як господар ти маєш бути розумнішим. Я ще раз кажу тобі, що обгодовування тварин так само шкідливе, як і примусове голодування, і я певен, що знавець тварин Мохобородько сказав би те саме.

Цього разу Півчеревичкові напучування Муфтик усвідомив.

— Ти й справді так гадаєш? — стурбовано запитав він.

— А то ж як, — ствердив Півчеревичок. — І я ні на крапельку не здивувався б, якби відсьогодні в Комірця почалося нестримне ожиріння.

— Що ж робити? — запитав Муфтик тремтячим голосом. — Що ж робити, аби від перегодівлі у Комірця не почалось ожиріння?

— Від цього є однісінький засіб, — наставляв Півчеревичок. — І називається він прогулянка.

— Прогулянка? — здивувався Муфтик. — Невже звичайнісінька прогулянка?

— Саме так, — вів далі Півчеревичок. — Адже господар собаки мусить знати, що з четвероногим другом щодня як мінімум дві години треба гуляти в парку чи іншому підхожому місці. А коли маємо справу з обгодованим собакою, то з ним треба гуляти щонайменше цілісінький день!

— Ти віриш, що це допоможе? — обнадійливо запитав Муфтик.

— Неодмінно, — кивнув Півчеревичок. — Тільки нам доведеться купити повідець і знайти якийсь парк чи галяву, де ніхто не заважав би нашим прогулянкам.

Муфтик полегшено зітхнув.

— Тож так і зробимо! — вигукнув він. — І негайно!

І вони рушили.

Розшуки Мохобородька на деякий час довелося неминуче облишити. Та що вдієш — тепер у них на шиї Комірець! І вони тішилися думкою, що й сам Мохобородько безумовно схвалив би їхні дії. Адже він — великий друг тварин. І хто-хто, а Мохобородько не допустив би, щоб таке симпатичне собача геть ожиріло.

МОХОБОРОДЬКОВА ПРОГУЛЯНКА

Жінка сіла в крісло й наказала Мохобородькові виструнчитись перед нею.

— Отже, мій маленький, — суворо мовила вона і при цьому зиркнула на кумедного чоловічка пронизливим поглядом. — Ти сказав, що хочеш трохи погуляти?

— Справді, хочу, — кивнув Мох оборо дько. — У мене страшенно сверблять підошви, якщо я час од часу не торкаюся ними землі.

— Гаразд, — одповіла жінка. — Уявімо, що я вірю тобі. Але прошу пояснити, навіщо було задля прогулянки забиратися собацюзі під черево? Чому ти не міг сказати мені про своє бажання?

— Боявся, що ви мене, може, не так зрозумієте, — пробубонів Мохобородько. — Адже на сьогодні чимало людей сиднем сидять удома і проґулюються лише в разі крайньої необхідності.

Господиня багатозначно всміхнулася.

— На щастя, мене це не стосується, — кинула вона. — Я знаю, що треба підтримувати форму.

І раптом вона додала:

— Я вирішила. Ми з тобою, мій маленький, підемо на прогулянку!

Мохобородько стояв мовчки. А думки гарячково роїлися в голові. Вони йдуть гуляти… Чи пощастить йому нарешті все-таки чкурнути від оцієї тітки? А втім, накивати від неї п’ятами ох як непросто. Сказала ж, що тримає себе в формі. Від такої далеко не втечеш…

— Чи ти не радий? — урвала жінка Мохобородькові роздуми.

— Авжеж, вельми радію! — зізнався Мохобородько. — Образно кажучи, я немов купаюся в хвилях моря радості!

— Тут поблизу є чудовий парк, — вела жінка далі. — Шматочок живої природи серед міських кам’яниць. Там ти почуєш пташиний спів, понюхаєш квіти і походиш босоніж по землі.

«І, може, пощастить заховатися під кущем, — подумки мріяв Мохобородько. — Можливо, зумію сховатися так, що потому мене взагалі шукати — що вітра в полі…»

На жаль, чудові плани Мохобородька невдовзі безнадійно розлетілися вщент. Підводячись і відчиняючи дверцята шафи, господиня повідомила:

— На щастя, у мене є кілька пасків мого колишнього собачати. Ага, ось повідець і нашийник. Сподіваюся, що ти не образишся, коли я використаю їх для тебе. По-моєму, вони якраз на тебе.

Мохобородько заціпенів. На нього одягнуть ошийник! Його поведуть на паску, мов собача! Тим часом жінка попрямувала до нього.

— Зараз спробуємо, мій малесенький, — сказала вона. — Зараз побачимо, чи підійдуть оці речі тобі.

Ошелешений Мохобородько не міг ні слова вимовити, ні поворушити рукою чи ногою. Від жаху він міцно заплющив очі і миттю відчув, як його шию обвив нашийник і, клацнувши, застебнули пряжку.

— Ну? — запитала жінка. — Як почуваємось? Не дуже туго?

Мохобородько ледве ковтнув слину.

— Немов обценьками стисло горло, — тільки й спромігся вимовити він.

Одначе господиня не звернула на його слова ніякої уваги.

— Поступово звикнеш, — кинула вона, чіпляючи до нашийника повідець. — До кожної речі треба звикати.

Мохобородько відкрив очі й жалісливо поглянув на жінку.

— Ви знаєте, — благально заговорив він. — Маленьких дітей теж іноді прогулюють на пасках, чи не так? Малюків оперезують ними попід груди, і це допомагає їм краще триматися на ногах. Чи не можна такі паски роздобути й для мене? Напевне, тоді було б трохи солідніше?

Мохобородькова пропозиція жінці не сподобалась.

— Ти ж не якесь там дитя, — одрізала вона. — І до того ж чудово тримаєш рівновагу. Хіба не так? Подумай лишень — коли такий бородань опиниться між людей з прогулянковими дитячими пасками, це викличе регіт.

Мохобородько зрозумів, що перечити жінці марно. Вона, здається, з тих, хто звик сповняти забаганки і легко змінювати свої наміри не збиралася.

— Тобі, звичайно, доведеться носити й намордник, — попередила вона.

— Як?! — закричав Мохобородько. — Навіщо?

— Так уже заведено, — люб’язно посміхнулася жінка.

Мохобородько, правда, хотів рішуче заперечити, але господиня швидко й щільно начепила йому намордник. Тепер кумедний чоловічок був стиснутий так, що не міг вимовити й слова. Хоч-не-хоч він мусив примиритися з оцим становищем і дозволити вивести себе із квартири.

Небавом вони були на вулиці й попрямували туди, де, як розповідала жінка, був парк.

— Сподіваюсь, що ти все-таки можеш пристойно ходити на повідку, — проскрекотіла вона. — Головне, щоб ти не забігав наперед і не смикав пасок.

Проте господиня йшла порівняно швидко, і Мохобородько щосили старався триматися поруч неї.

Вони подолали незначну відстань, як Мохобородько помітив, що він уже не привертає колишньої уваги. На нього-то позирали, але зовсім по-іншому, ніж раніше. Люди, які їм стрічалися, просто ледь-ледь осміхались. Ніхто не зупинився, щоб попрохати в нього автограф чи засвідчити йому свою шанобу.

«Напевне, сяйво моєї слави вже примеркло, — подумав Мохобородько. — Та й була вона скороминущою…»

Звичайно, він не знав істинної причини затьмарення своєї слави. Не відав, що в місті з’явився найвищий у світі чоловік, який нині заполонив всезагальнуі увагу й почуття. А Мохобородько вирішив, що люди змінили до нього ставлення через намордник і пові дець.

«До слави причетний не лише кожен зокрема, — міркував собі Мохобородько. — Значно важливі зберегти гідність, а це залежить од нас самих. Треб поважати особистість, а не її славу, зберігати гідність і тоді, коли відступає слава. Треба зберігати гідніст навіть на повідку. Хоч це, звичайно, нелегко. Можи гадати, що це й собаці нелегко. І, очевидячки, це вдається не кожному, особливо ж, якщо начеплено ще намордник».

Але, попри все, Мохобородько вирішив прийнят випробування долі без нарікань.

Раптом думки кумедного чоловічка урвалися.

Природа! Справжня жива природа!

Вони підходили до парку.

Тієї ж миті жінка стала картати Мохобородька, бо. забачивши парк, він метнувся вперед і дуже смикну повідець.

— Ну, потерпи ще ледь-ледь, — суворо попередила дама. — Хіба ти вже забув, як я тобі тлумачила про вміння ходити на повідку?

Мохобородько дещо уповільнив ходу, проте незабаром вони дісталися парку і далі йшли стежкою поміж кущів і дерев.

— Який гарний парк, чи не правда? — запитала жінка. — Чудова місцина, тут можна спокійно перевести подих.

Тепер вони поволі походжали, і господиня іноді зупинялася, щоб Мохобородько міг понюхати квіти, які росли обіч стежини.

— Тут переважно прогулюють своїх собак, — пояснила жінка. — Ліпшого місця для цього й знайти важко. Коли моя Жужулька ще була, траплялося, ми приходили сюди двічі на день…

Вона говорила далі. Про парк і свою собачку Жужу, про багато інших речей. Але Мохобородько слухав її краєчком вуха. Він потайки сховав руки під бороду і гарячково шукав пряжку нашийника.

Якби зараз пощастило її розстебнути… З одного боку стежки були квітники, з другого — густі кущі. І хай ця жінка й у чудовій спортивній формі, але в такій гущавині все одно застряне, тут вона його просто не спіймає…

Але намацати пряжку не вдавалося. Гладенький ремінець і все. Чи випадково, чи умисне, але жінка защебнула нашийник так, що пряжка опинилася аж на потилиці. Треба спробувати повернути ошийник. За всяку ціну він мусить дотягтися до застібки…

— Що ти там длубаєшся? — у жінчиному голосі відчувалася засторога.

Мохобородько здригнувся і мигцем висмикнув руки з-під бороди.

— Не варто й морочитись, — глузливо кинула господиня. — Пряжку надійно припасовано ззаду.

Тепер Мохобородько зрозумів, що вона, їй-бо, нарочито начепила йому ошийник пряжкою на потилицю. І, звичайно, не для того, щоб він шию не натер. А щоб він не зміг розстебнути пряжку.

їхня прогулянка тривала, і Мохобородько збагнув, що цього разу доцільніше й не пробувати втекти.

Незабаром вони зустріли літнього лисого чоловіка, поруч якого слухняно ступав величезний пес з тямко-витою, але похмурою мордою.

— Це — дог, — шанобливо повідомила господиня. — Порода чи не найбільших собак у світі.

Дійшовши до них, чоловік зупинився, і дог вчинив так само. Незнайомець уважно роздивлявся Мохобородька, дог і собі втупився в нього.

— Даруйте, — звернувся чоловік до господині. — Скажіть, він у вас теж чистопородний?

Питання, безумовно, стосувалося Мохобородька.

А дог тицьнув свою здоровенну морду просто в Мохобородькове лице і вкрай безсоромно обнюхав його.

«Недаремно кажуть, що собака стає схожим на свого хазяїна, — сердито подумав Мохобородько. — Обоє страшенно набридливі…»

Проте жінку все це не дратувало, запитання голомозого, схоже, їй навіть подобалося.

— Мій малесенький вельми-вельми породистий, — привітно мовила вона.

— А ви б не могли поділитися, де такого придбали? — випитував літній чоловік. — Чи немає у вас часом цуценяток?

— На жаль, це єдиний екземпляр, — усміхнулась жінка. — Єдиний представник своєї поро и, якщо можна так висловитись.

— Он воно що, — скрушно зітхнув хазяїн дога, і його лице витяглося. — А я вже гадав, що мені теж поталанить роздобути отакого симпатягу.

— На жаль, це абсолютно неможливо, — ще раз усміхнулась Мохобородькова господиня. — Такого ви не знайдете ніде. А втім, у вас же є такий красивий дог.

— Так-так, — буркнув лисий і пішов собі далі. Дог теж пирхнув і потюпав за ним.

— Ти глянь! — вигукнула переможно жінка. — У нього чудовий дог, а все-таки через тебе заздрить мені!

Вони попростували у глиб парку. І що далі вони йшли, то все більше зустрічали собак різних порід.

— Дивись, — показала господиня на білосніжне собача неподалік. — Це французька болонка, одна з найрідкісніших порід у світі. Вона, мов тінь свого власника, взагалі не може без нього жити.

Мохобородько вчув у голосі жінки дивовижну ніжність.

— До речі, моя Жужулька теж була французькою болонкою, — сказала вона.

Деякий час вони ступали мовчки, тоді жінка продовжила знайомити його з зустрічними собаками.

— Ньюфаундленд, — назвала вона великого вугільно-чорного і волохатого пса, який саме проходив повз них. — Ньюфаундленди — найкращі плавці серед собак і, до речі, вміють чудово рятувати потопаючих.

— Гм-м… — кивнув Мохобородько.

— А це ірландський сетер, — показала жінка на рудого мисливського собаку з великими обвислими вухами. — А ось там, недалечко, — пудель, дуже веселий собака. А ото…

Раптом жінчин голос урвався. Мохобородько здивовано глянув на свою господиню.

— Ходімо! — тривожно прошепотіла вона. — Ходімо хутенько додому!

ПОГОНЯ

Жінка обернулася і кинулась бігти, тягнучи за собою на повідку Мохобородька.

А той нічого не розумів. Що це сталося з його сторожем? Що зненацька примусило її так запанікувати?

«Ну й пригодонька, — міркував він. — Сама зовсім не вміє ходити на повідку! Чому летить, мов опечена, і смикає щосили?»

А жінка бігла не зупиняючись.

І раптом Мохобородько почув знайомий йому голос:

— Мо-хо-бородь-ку!

— Мо-хо-бородьку! По-стри-вай! — пролунав ще один такий знайомий голос.

Мохобородько аж затрепетав. Муфтик і Півчеревичок! Нарешті, нарешті! Муфтик і Півчеревичок! Півчеревичок і Муфтик!

Мохобородько намагався повернути голову туди, звідкіль долинали голоси, і хоч жінка увесь час шпарко тягнула його вперед, зрештою йому вдалося обернутися.

Ну звичайно, то були вони, вони! Мохобородько виразно побачив, як Муфтик і Півчеревичок бігли до нього. І з ними було якесь собача. Невідомо, де це вони взяли собі собача? А втім, собача собачам. Зараз це не мало особливого значення. Ох любі друзі, хутчіше, хутчіше!

Муфтик і Півчеревичок наддали ходи. Собача на повідку рвалося вперед, гавкало, і вони так поспішали, що тільки п’яти мелькотіли. Але не барилася й жінка. Вона справді була в гарній формі, ніскілечки не втомилася і бігла далі, нещадно тягнучи за собою Мохобородька.

— За-че-кай! — знову пролунав Півчеревичків голос. І Муфтиків:

— По-стри-вай!

Звичайно, добра порада, проте як ти зачекаєш, коли паском прив’язаний до жінки, а вона й не збирається чекати.

Мохобородько все-таки подумав, що й він сам повинен щось чинити. Він сповна розумів, що зараз його звільнення близьке як ніколи раніше за полону, в цьому становищі не може залишатися спостерігачем. Щось треба робити. А що?

Якусь мить подумавши, Мохобородько з усього маху гепнувся на доріжку. Тепер довелося тягти його, і, зрозуміло, втікачці було важкувато. Бігла набагато повільніше.

Звісно, нічого приємного у такому волочінні по землі не було. Мохобородько обіруч міцно вхопився за повідець, щоб ошийник не дуже натягувався і не стискав горло. Хоч небезпека бути задушеним не загрожувала, але боліло все його тіло, коліна пеком пекло, а лікті обдерлися до крові. Та Мохобородько не зважав на це. Головне — виграти час. Головне, щоб Муфтик і Півчеревичок завдяки його стражданням наблизились бодай на кілька кроків.

Жінка зупинилася й озирнулась.

— Мохобородьку! — вигукнула сердито. — Зараз же вставай!

Та кумедний чоловічок і бровою не повів. Лежачи ницьма на землі, він прислухався до збудженого гавкання Муфтикового й Півчеревичкового собачати. Іноді чув його все виразніше, і від цього душа просто співала. Вони поспішають! Вони наближаються! Вони порятують його!

— Мохобородьку, ану вставай! — знову скрикнула жінка.

Цього разу в її голосі вже вчувалася непідробна погроза, але й це аніскільки не вплинуло на Мохобородька.

Він тільки підвів голову й озирнувся. Сотня метрів, не більше… Всього сто метрів одмежовували його від волі! Півчеревичок ледь-ледь випереджав Муфтика. Та й зрозуміло: Муфтик у товстій муфті відстав би ще більше, якби не оте чудове собача, що летіло вперед і тягло за собою господаря. Прекрасне собача! Саме так бігти й треба і натягувати повідок, як струну. Ось так мусить бігти собака, якщо прагне допомогти господареві — швидше вперед…

Жінка теж поглянула на переслідувачів і вмить зрозуміла, що найменше зволікання може дорого їй коштувати. Ще вона збагнула, що Мохобородько добровільно не підведеться. Втікачка хутко нахилилась і рішуче схопила Мохобородька на руки.

Як він не пручався, як не борсався, як не виривався, нічого не допомогло. Жінка так міцно притиснула його до себе, що Мохобородькові аж подих перехопило, і кинулася втікати.

Одначе незабаром Мохобородько собі на втіху помітив, що їй уже бракує колишньої снаги. Вона доб-ряче-таки захекалась. Хоч Мохобородько й неважкий, та нести його було втомливо. Ох, скоріше б Муфтик і Півчеревичок наздогнали їх!

Сам же кумедний чоловічок не міг анічого зробити для свого порятунку. Стиснутий дужими руками господині, він мусив одмовитися від будь-якого опору. Йому лиш пощастило, і то з великими труднощами, — підтягтися вище, щоб через її плече лиш позирати назад.

Ох воленько-воле! Яке любе й солодке слово! Тим часом Півчеревичок і Муфтик трохи наблизилися. Надія на звільнення зростала з кожною секундою. Тепер Мохобородько зовсім чітко вирізняв обличчя Півчеревичка й Муфтика. Обоє сповнені рішучості. І це ще більше додало надії Мохобородькові.

Парк закінчувався. Попереду чувся вуличний гомін.

«Якщо не тут, то принаймні на вулиці Муфтик і Півчеревичок наздоженуть жінку», — сподівався Мохобородько.

У нього було достатньо підстав так гадати, бо відчувалося: сили втікачки вичерпувалися. Вже кілька разів вона спіткнулась, її кроки ставали невпевненими й хитливими.

— Прокляті кумедні чоловічки! — лаялася жінка, жадібно хапаючи повітря. — Несусвітні розбійники!

І тут жінка з Мохобородьком на руках вибігла на вулицю.

— Мохобородьку! — долинув радісний переможний голос Півчеревичка. — Ми ось-ось наздоженемо!

Вже й неозброєним оком було видно, що кумедні чоловічки незабаром опиняться біля свого товариша. Зоставалося якихось двадцять кроків.

І раптом сталося непередбачене.

Вулицею наближалося таксі. Вільне таксі!

Помітивши цю машину, втікачка немов сповнилася колишньою снагою. Лівою рукою вона міцно притиснула Мохобородька, а правою почала заклично розмахувати. Таксі зупинилося. Мохобородько не встиг і опам’ятатися, як жінка запхнула його в куток заднього сидіння.

— Куди поїдемо? — запитав водій. Втікачка назвала адресу.

Та не встиг водій рушити, як раптом хтось несамовито затарабанив у дверцята. Півчеревичок!.. І за мить крізь віконце Мохобородько побачив збуджене обличчя Муфтика.

— Візьмемо і їх? — водій запитально поглянув на жінку.

— Ні-ні! — заперечила вона. — Вони не з нами. Взагалі ми не маємо з ними нічого спільного. Це, здається, ті самі волоцюги, які ганялися в парку за моїм малесеньким.

— Ясно, — кивнув таксист. І машина рушила.

Мохобородько був у відчаї. Невже і справді все пішло шкереберть? Невже немає ні найменшої надії? Адже Муфтик і Півчеревичок були поряд. Його відділяло від них лише віконне скло…

Раптом Мохобородько помітив, що шибка з його боку опущена. Отже, просто поряд — одчинене віконце. І несподівано зблиснула думка. Мохобородько тайкома зірвав зі своєї бороди брусничку і непомітно зронив її крізь відкриту шибку на вулицю.

Муфтик і Півчеревичок, які обурено дивилися вслід автомашині, яка все даленіла, одночасно помітили, як з віконця щось кинули.

Хто саме? Мохобородько? І що це може бути? Принаймні щось таке дрібненьке, що й зблизька неозброєним оком не роздивишся до пуття.

Муфтик і Півчеревичок метнулися вперед, прикипівши поглядом до асфальту. І Комірець, схоже, зрозумів, що вони розшукують щось, і старанно обнюхував дорогу.

Несподівано Півчеревичок вигукнув:

— Брусничка!

Нахилився, підібрав ягодину і показав її Муфтикові.

— Оце так! — замислено сказав той. — Ягода як ягода.

— І вже спілісінька, — зауважив Півчеревичок. Друзі перезирнулися.

Деякий час панувала тиша, тоді Муфтик запитав Півчеревичка:

— Ти в дитинстві читав казки? Півчеревичок кивнув:

— Аякже! Цілі гори!

— Ну, в такому раз ти маєш зрозуміти, що означає брусничка, — продовжив Муфтик. — Ті, кого викрадають, зчаста в казках кидають що-небудь на землю, щоб указати друзям слід. Найчастіше для цього використовують горошини, хлібні крихти або, наприклад, ягоди.

— А птахи дзьобають усі ці горошини і крихтини чи ягоди, — стурбовано додав Півчеревичок.

— Вельми влучне зауваження, — підтвердив Муфтик. — Так воно в казках і так може трапитись у реальному житті. І через це ми й повинні поспішати. Мусимо наздогнати Мохобородька, перш ніж птахи подзьобають ягоди.

— Ти й справді гадаєш, що Мохобородько брусничками помічає нам шлях? — дещо невпевнено уточнив Півчеревичок. А Муфтик був цілком певен.

— Не варто применшувати тямущості Мохобородька, — сказав він. — Окрім цього, бруснички в нього ж у бороді!

Муфтику й Півчеревичкові не можна було зволікати і тому вирушили негайно. Спочатку напрямок таксі був їм досить відомий, та, незважаючи на це, вони весь час пильно дивилися на дорогу, щоб мимохіть не пропустити ягідку. Адже бруснички були їм не лише дороговказом. Зараз кожна кинута на вулицю ягідка — ніби привіт од їхнього любого товариша.

Перегодом Півчеревичок сказав:

— Благаю небо, щоб жінка не завезла нашого Мохобородька кудись на протилежний кінець міста. Мої п’яти уже й так пеком печуть.

Та й Муфтик страшенно втомився, навіть більше, ніж Півчеревичок, бо, маючи автомобіль, він не звик ходити пішки.

І не дивно, що втома навалилася на обох друзів. Усенький день Муфтик і Півчеревичок моталися по місту. Спершу пішли до крамниці вибирати Комірцеві повідок. Тоді, купивши нарешті пасок потрібної довжини, добре прочимчикували, доки опинилися в парку. Там довгенько гуляли, перш ніж уздріли Мохобородька, і, звичайно, чимало сил забрало шалене переслідування, яке зрештою так невтішно скінчилося. Для боротьби з Комірцевим ожирінням це було пречудово, та вони самі мало не валилися з ніг від утоми, очі заплющувалися.

Одначе, незважаючи на все це, Муфтик і Півчеревичок мужньо йшли далі. Тепер, коли вони так близько бачили Мохобородька і крізь віконце таксі зазирнули в очі своєму нещасному другові, вже не могли так просто облишити пошук.

— Брусниця! — зрадів Півчеревичок. — Знову брусниця!

Вони були саме на перехресті, і знайдена Півчеревичком ягідка, немов червона ікринка, лежала на дорозі, вказуючи їм напрямок, куди слід звернути, водночас додаючи їм запалу.

Наступну брусничку знайшов Муфтик. Тоді ще одну ягоду помітив Півчеревичок. Тепер уже не було ніякого сумніву, що вони прямують по правильному сліду. І свинцевий тягар утоми ніби відстав од їхніх ніг, друзі знову наддали ходи.

— Стоп! — зненацька вигукнув Півчеревичок.

Повна пригорща брусниці! Повна пригорща висипана в одному місці! Що б то значило? Чому це Мохобородько раптом так розщедрився?

— Одна, дві, три, — Півчеревичок заходився лічи-

ти знайдені ягоди. — Сім, вісім, дев’ять… одинадцять. Всього дванадцять брусничок.

Муфтик і Півчеревичок запитально дивилися один на одного.

— Напевне, Мохобородькові більше не потрібна брусниця, — висловив здогад Муфтик.

— Отже, він сюди прибув, — підбив підсумок Півчеревичок.

— Мабуть, він тому кинув зразу багато ягід, щоб ми ненароком не проминули цього місця, — розмірковував Муфтик.

Та ось вони помітили ще рядочок брусничних ягід. Вони лежали на однаковій відстані одна від одної і вели до вхідних дверей високого будинку, що стояв на розі.

— Ясно, — сказав Півчеревичок. — Тут і мешкає наш любий Мохобородько.

— Шосе Свободи, — прочитав Муфтик на будинку. — Номер дев’ять.

Півчеревичок похитав головою:

— Шосе Свободи! Адже це схоже на глум — скніти в полоні на шосе Свободи!

Але як би там не було, вони знали місце, де перебував Мохобородько. Закинувши голови, пильно роздивлялися вікна. Саме в цей час одчинилося вікно на третьому поверсі, і звідти на якомусь держаку вивісили господарчу сумку — вона повільно гойдалася.

— Чудернацький звичай ось так вивішувати з вікна господарчі сумки, — зауважив Півчеревичок.

І тієї ж миті перед їхніми ногами впала бруснична ягідка. І впала з отієї сумки!

Звичайно, Муфтик і Півчеревичок не могли здогадатися, що Мохобородько, як тільки дістався додому, пожалівся на неймовірну втому і прикинувся, що засинає і край. А коли він почав ще й жахливо хропти,! жінці не лишалось нічого іншого, як покласти свог улюбленця до господарчої сумки і повісити за вікно. Мохобородько потайки й сподівався на це. Муфтик і Півчеревичок не передбачали й того, що, кинувши останню брусничку, Мохобородько насправжки заснув у господарчій сумці. Одначе яке це все зараз мало значення! Головне — будь-що звільнити Мохобородька з отієї сумки.

Як завгодно… Але як? До такої висоти не дотягнеться і найвищий у світі чоловік…

— Треба з кимось порадитись, — подумав уголос Півчеревичок.

— Аз ким?

І раптом вони разом згадали про Вольдемара. У місті цей чоловік був єдиний, до кого вони наважилися б піти й розповісти про свою біду. Окрім цього, вони ще й пообіцяли Вольдемару знову провідати його в лікарні. Напевне, він уже й не очікує на них. А, може, й очікує, бо в нього немає ні родичів, ні друзів. Окрім них, Вольдемарові нікого чекати в гості.

ПЛАН ЗВІЛЬНЕННЯ

Приїхавши до лікарні, Муфтик і Півчеревичок прив’язали Комірця до ліхтарного стовпа. У цьому, звісно, не було потреби, тому що собача й так терпеливо чекало б на них. Але Муфтик не хотів, щоб перехожі вважали Комірця якимось приблудним цуциком, і тому гадав, що доцільніше його прив’язати.

— Сподіваюся, що сьогодні Вольдемарові трохи ліпше, — сказав Муфтик.

— Я теж сподіваюсь, — підтримав його Півчеревичок. — Але не варто забувати: ті, хто одужує, —

найвередливіші. Вони прагнуть якомога швидше відновити сили і стають жахливо вимогливими.

Кумедні чоловічки зайшли до лікарні, проминули гардероб і коридором попрямували до палати Вольдемара.

На півдорозі їм зустрілася медсестра Кірсіпуу зі шприцом і якимись ампулами в руці. Минулого разу вона майже не звернула уваги на Муфтика й Півчеревичка, а зараз аж промінилася усмішкою.

— Доброго здоров’я, мої малесенькі, — привіталась вона, зупинившись. — Ви прийшли знову побачити дядька Вольдемара?

Кумедні чоловічки теж зупинилися і ввічливо вклонились.

— Так, була в нас така думка, — сказав Півчеревичок.

А Муфтик запитав:

— Чи не можна у вас дізнатись, як він почувається?

— Про нього вельми важко сказати щось певне, — привітно пояснила сестра Кірсіпуу. — Він без угаву зітхає — аж моторошно. А з іншого боку, в нього добрячий апетит і жару немає, а це свідчить, що він видужує.

— А чи не вередує? — поцікавився Півчеревичок.

— О, так, — ствердила сестра Кірсіпуу. — Він неймовірний вередун.

— Гарна прикмета, — зауважив Півчеревичок. А медсестра продовжила:

— Щиро кажучи, його коники вже набридають. Через нього для інших хворих взагалі не лишається часу. Сьогодні, до речі, він мене викликав дзвоником щонайменше десять разів. І уявіть — просто задля того, щоб запитати, чи не видно часом вас.

— Нас? — розхвилювався Муфтик.

— Ну, звичайно, — всміхнулася сестра Кірсіпуу. — Він говорить, що, окрім вас, у нього нікого немає.

Вона вже намірилася йти в своїх справах, але нібито щось згадала і через хвильку поцікавилась:

— Ви ж кумедні чоловічки, чи не так?

— Авжеж, — разом ствердили Муфтик і Півчеревичок.

— Отже, я не помилилась, — мовила вдоволено сестра Кірсіпуу. — До речі, я читала про вас у газеті. Проте дозвольте запитати — де ж це ваш третій товариш?

Зрозуміло, Муфтик і Півчеревичок не могли відчувати, що це запитання було далеко не щиросердим. І звідкіль вони могли знати, що сестра Кірсіпуу чудово обізнана стосовно долі Мохобородька.

— Його викрали! — випалив Півчеревичок.

— Викрали! — скрикнула медсестра. — О боже, що діється!

її подив був не зовсім удаваним. Хоч подруга з подробицями розповіла Кірсіпуу, як їй пощастило придбати Мохобородька. І тепер оце ще більше зацікавило медсестру.

— Як же це трапилось? — запитала вона.

— Нашого друга нахабно викрали, — відрізав Муфтик. — Та подробиць ми, на жаль, не знаємо.

— І уявляєте лишень, — додав Півчеревичок, — злодій — якась жінка. Нам пощастило навіть вивідати її адресу: шосе Свободи, номер дев’ять. Там вона й тримає нашого бідолашного Мохобородька.

— Силоміць? — здивувалася медсестра.

— А то як же, — ствердив Муфтик. — Добровільно Мохобородько не був би там і хвилини. Ми його чудово знаємо.

— Тільки ось… — Півчеревичок багатозначно

підкахикнув. — Тільки ось… уповаємо на те, що він недовго потерпатиме в полоні.

Обличчя медсестри зашарілося від допитливості:

— Невже правда?

— Ми звільнимо його, — запевнив Муфтик. А Півчеревичок додав:

— Саме про це ми й хочемо порадитися із Вольдемаром.

— О-о, — вихопилось у Кірсіпуу. — Цікаво, справді цікаво. Сподіваюсь, що дядько Вольдемар дасть вам добру пораду.

І вона зненацька заметушилась.

— Мушу поспішати, — вибачливо усміхнулась медсестра. — На мене чекають.

І хутенько пішла, хоч насправді її не чекав ніхто. Кірсіпуу поспішила до телефону й набрала номер подруги.

— Перепрошую за турботу, — почала вона, як тільки жінка взяла трубку. — Чи ви знаєте, які жахливі чутки поширюються в місті? Що буцімто ви, так би мовити, викрали свого малесенького! Що ви тримаєте його в себе силоміць! Просто неймовірно, що тільки можуть вигадати люди, чи не так?

— Воістину! — пролунав із трубки голос. — І хто ж отакі дурниці верзе?

І коли сестра Кірсіпуу детально розповіла їй про свою розмову з Муфтиком і Півчеревичком, жінка розлючено кинула:

— Сподіваюся, сестро Кірсіпуу, що ви все-таки не повірили отій маячні. Я знайшла свого малесенького в якійсь собачій буді, де він, бідолашний, спав на трухлявій соломі. Хіба ж це злодійство, якщо я принесла Мохобородька додому, щоб у своїй квартирі дати йому притулок! Яке ж це насилля, коли я по-материнському голублю і годую його, є для нього опорою в житті!

— Не хвилюйтесь даремно! — намагалась заспокоїти приятельку сестра Кірсіпуу. — Пусті теревені взагалі не варто брати близько до серця. Але тепер ви принаймні знатимете, що його треба пильнувати, бо, здається, в них є план його звільнення. Коли пощастить почути про це щось суттєве, я неодмінно вам зателефоную.

— Дякую вам, — сказала жінка. — Я буду весь вечір удома.

Доки точилася ця розмова по телефону, Муфтик і Півчеревичок підійшли до палати, де лежав Вольдемар. Звідти чувся знайомий стогін, який урвався відразу ж, як тільки Муфтик і Півчеревичок постукали у двері.

— Ввійдіть! — прогоготів Вольдемар. І щойно кумедні чоловічки ступили до палати, радісно скрикнув:

 —Ну, нарешті, нарешті! Я чекаю на вас ще зранку!

Муфтик простягнув Вольдемарові букет квітів, а Півчеревичок поклав на тумбочку велику коробку шоколадних цукерок. Цього разу вони вмить зголосилися, який гостинець прихоплять із собою для хворого. І їм не довелося про це жалкувати, тому що Вольдемар дуже зрадів, одкрив коробку і простягнув кумедним чоловічкам.

— Їжте сміливо, — попросив він. — Не соромтесь.

Вони й не соромились. Муфтик узяв одну, а Півчеревичок — сім шоколадних цукерок.

— Як ви почуваєтесь? — запитав Муфтик. Вольдемар невдоволено пророкотав:

— Зі здоров’ям усе гаразд. Тільки вони залюбки тримали б мене в лікарні до кінця життя. Вночі я бачив уві сні свого слона. Жити без нього — безпросвітна мука. Туга діймає. Тілесні страждання у порівнянні з цим — ніщо. Ви, мабуть, не зможете цього зрозуміти.

— Чому ж ні! — вигукнув Півчеревичок. А Муфтик додав:

— І нас же силоміць розлучили з нашим найкращим другом.

— Невже? — Вольдемар підвів голову. — Вас теж?

Муфтик і Півчеревичок почали розповідати. Вони виклали все: про відвідини жінкою готелю і про зникнення Мохобородька, про зустріч у парку і про те, як їм пощастило дізнатися, де мешкає злодійка.

— І там він тепер і погойдується в господарчій сумці, висунутій на держакові швабри з вікна третього поверху, — сказав Півчеревичок насамкінець.

Вольдемар слухав цю пригоду з глибоким занепокоєнням і цікавістю.

— Ну, звичайно, ці жінки… — зітхнув він. — Я все життя тримаюся від них подалі і, виявляється, чиню мудро. Не чекай від жінки нічого хорошого. Так воно є і так лишиться надалі.

Двері палати ледь чутно відчинилися, ввійшла медсестра Кірсіпуу. Вона чула останні Вольдемарові слова.

— Все-таки ви несправедливі щодо слабкої статі, — посварилася пальцем на Вольдемара. — Хто б тоді піклувався про чоловіків, якби не було жінок? Хто доглядав би вас тут, у лікарні? Доводиться мені, представниці слабкої статі!

Вольдемар з ввічливості не перечив, та по виразу його обличчя можна було легко прочитати, що саме про догляд медсестри Кірсіпуу він не особливо високої думки.

Муфтик і Півчеревичок зауважили, що Кірсіпуу ні мала нагальної потреби заходити до палати. І Воль демар теж її не кликав, бо весь час тримав руки п далі від кнопки дзвоника.

— Можливо, я чимось допоможу? — безпорадні запитала медсестра і, помітивши принесений Муфти ком букет, одразу ж вигукнула: — Ну, звісно, ох ц нинішні чоловіки! Щоб же ви робили без жінок Квіти треба негайно поставити у воду!

— Так-так, зрозуміла річ, — вибачливо пробу боні Муфтик, роззираючись навколо у пошуках вази

Та вона вже була в руках медсестри, яка набрала з крана води й поставила квіти. Тоді поправила по-| душку в узголів’ї Вольдемара і, полишаючи палату,| сказала:

— При потребі — подзвоніть.

Коли двері за нею причинилися, Вольдемар пробурчав:

— Як набридає оця надмірна турбота. Іноді мені здається, що вона грається зі мною, мов із живою лялькою.

— Я й на крихтину не здивуюся, якщо Мохобородька спіткала приблизно така доля, — сказав Муфтик.

— Так-так, — кивнув Вольдемар. — Адже в цього ] Мохобородька величезна борода, еге ж? Саме такі подобаються жінкам найбільше. Як працівник зоопарку можу вас запевнити: що волохатіший звір, то в більшому захваті від нього жінки. В зоопарку повсякчас можна бачити, як саме жіноцтво з неослабною увагою роздивляється волохатих тварин. І саме з таким виглядом, що їм кортить взяти звірятко на руки і поторсати… Та я запевняю вас, мої друзі, — тварина не якась там цяцька…

— Маєте рацію, — підтримав його Півчеревичок. — Правда, наш Мохобородько не якесь звіря, але все-таки…

Вольдемар урвав його:

— Але все одно він жива істота, чи не так? А з будь-якої живої істоти не можна робити іграшку. Кожну живу істоту треба шанувати вже за те, що вона живе.

Сказавши це, Вольдемар замислився. На його переніссі з’явилася глибока зморшка. Муфтик і Півчеревичок і не здогадувались, про що він мізкує, але в нього був такий зосереджений вигляд, що зараз вони не наважувались турбувати його запитаннями.

Нарешті Вольдемарове обличчя проясніло.

— Цього Мохобородька ми знімемо з вікна хоботом, — рішуче сказав він.

— Хоботом?! — вигукнув Муфтик.

— Яким хоботом?! — запитав Півчеревичок.

— Звичайно, слоновим, — пояснив Вольдемар. — Яким же ще!

— Боже поможи! — пролунало раптом від дверей. Усі троє воднораз поглянули в той бік. Медсестра

Кірсіпуу так нишкома ввійшла до палати, що ніхто не звернув на неї уваги.

— Боже поможи! — повторила вона знову. — Який сміливий і дотепний план. Чи ви й справді гадаєте, що слонові пощастить звільнити Мохобородька?

Вольдемар не відповів. Він пильно й недовірливо поглянув на медсестру Кірсіпуу.

— Пригощайтесь, будь ласка, цукерками, — сказав він нарешті.

Кірсіпуу взяла запропоновану шоколадну цукерку.

— Беріть іще, — припрошував Вольдемар.

Він розумів, що до сестри Кірсіпуу треба якомога дужче піддобритися. Тепер, коли вона посвячена в плани звільнення Мохобородька, не варто її гнівити. В протилежному випадку все може провалитись.

— Дякую, — мовила сестра Кірсіпуу і поклала до рота другу цукерку. — Ви сьогодні вельми доброзичливі.

— Сподіваюся, що ви взаємно відповісте мені тим же, — пробасив Вольдемар.

— Безумовно, — усміхнулася медсестра Кірсіпуу. Вона знову поправила подушку в узголів’ї Вольдемара і вийшла з палати. Нечутно, як і з’явилася.

Як тільки вона зникла, Вольдемар швидко сів, а по хвилі й підхопився. Він став ходити палатою туди-сюди, та ось зупинився і вдоволено прорік:

— Ми звільнимо Мохобородька вже цієї ночі. Для такої благородної справи сил у мене вистачить, незважаючи на всі зламані ребра.

ВОЛЬДЕМАР ПОЧИНАЄ ДІЯТИ

— Ти коли-небудь бачив живого ведмедя? — запитав Муфтик Півчеревичка.

Після відвідин Вольдемара вони повернулися до готелю і мали доволі часу роздивлятися трьох ведмежаток на картині.

— Я навіть не бачив живого слона, — пошкодував Півчеревичок. — Та сьогодні увечері, сподіваюсь, така нагода випаде.

— І я всім серцем уповаю на це, — сказав Муфтик. — Та ще більшою радістю була б зустріч із живим Мохобородьком.

— Золоті слова, — погодився Півчеревичок. — Було б чудово після тривалої розлуки знову потиснути руку живому Мохобородьку.

За розмовою вони й не помітили, як надворі почало сутеніти. Невдовзі вони почули глухі удари годинника на ратуші.

— Десяту пробило, — полічив Муфтик.

— Пора діяти, — мовив Півчеревичок.

Вони встали, і Комірець, який сумирно лежав біля ніг Муфтика, теж підхопився. Усі гуртом спустилися ліфтом униз і підійшли до адміністратора розплатитися.

— А що, бородань теж знайшовся, якщо ви полишаєте готель? — поцікавився працівник готелю.

— Саме так, — ствердив Півчеревичок. — І через години дві він буде остаточно вільний.

— Вітаю, вітаю, — зрадів адміністратор. — Але, як я розумію, питання з бороданем ще не вирішено до кінця. Може, мені про всяк випадок на днів два притримати для вас кімнату? Може, знову повернетесь?

Муфтик покрутив головою:

— План звільнення Мохобородька продумано до найменших подробиць.

А Півчеревичок додав:

— Ми спалюємо за собою всі мости. Спалення мостів — уже півперемоги, чи не так? -

Та, здавалося, адміністратор усе ще вагався.

— Одна справа — план, — задумливо почав він. — Зовсім інша — дійсність. План можна обдумати блискуче, а втіленню його завадить якась нісенітниця.

— У нашому плані завбачено все-все, — усміхнувся Півчеревичок. — Скажімо, така дрібничка як порожня господарча сумка, котру полишимо під вікном, коли заберемо звідти Мохобородька. Одначе нашим козирем усе-таки є слон.

— Слон? — ошелешено запитав адміністратор. Так-так, — знов усміхнувся Півчеревичок. —

Ми в оцій операції будемо діяти з живим слоном. А слон-бо не підведе.

Це пояснення, схоже, задовольнило працівника готелю.

— Ну, тоді звичайно, — розуміюче кивнув. — Якщо з вами заодне діятиме живий слон, то справді ваш задум реальний.

Кумедні чоловічки розплатилися за проживання і пішли до фургончика.

— Тепер усі мости спалено, — сказав Муфтик, сідаючи за кермо,

— Не лишається нічого іншого, як натиснути на газ — і вперед! — підохотив Півчеревичок.

Муфтик дав газ, і автомобіль рушив. Перш за все кумедні чоловічки помчали на шосе Свободи, щоб упевнитися, чи висить за вікном господарча сумка. Знати це треба неодмінно, тому що відсутність сумки і стала б отією несподіваною дрібничкою, про яку міркував адміністратор, і яка могла б зірвати їхні наміри.

— Наша слава розвіялась як дим, — мовив трохи перегодом Муфтик. — Найвищий у світі чоловік швидко поклав їй край.

І дійсно Муфтиків фургончик не привертав особливої уваги. Звісно, траплялися люди, які дивились услід автомобілю, проте цим їхня зацікавленість і обмежувалася. Ніякого натовпу навколо машини, як побоювався Муфтик, не збиралося, і він міг спокійно їхати вулицями з найпожвавленішим рухом.

— Наша слава була оманливою, — задумливо мовив Півчеревичок. — Лиш сяйнула і згасла.

— Таке зі славою буває нерідко, — підсумував Муфтик.

Невдовзі вони дісталися на шосе до будинку, де мешкала теперішня Мохобородькова господиня.

— Висить! — вигукнув Півчеревичок. — Усе гаразд!

Господарча сумка справді висіла на колишньому місці.

— Не знаю тільки, чи сягне слоновий хобот отакої височини? — занепокоївся Муфтик.

Однак Півчеревичок запевнив:

— Якщо слон стане дибки, то його хобот дістане до будь-якого куточка квартири.

А втім, хоч Муфтик не був цілком переконаний, що Вольдемарів слон вміє стояти на задніх ногах, проте Півчеревичкова відповідь його більш-менш задовольнила. І що тут думати-гадати. Вольдемар пообіцяв звільнити Мохобородька, а він, схоже, людина слова. Тепер головне — мчати до Вольдемара. Він-то вже неодмінно знає, якої довжини хобот у його слона…

І вони покотили до лікарні. Обличчя Муфтика і Півчеревичка в очікуванні таких значних подій стали серйозними й напруженими, і навіть Комірець, здавалося, розумів, що передбачається щось виняткове. Собача нашорошило вуха, а ніздрі ретельно нюхали повітря, хоч у фургончику ніякого запаху, крім ледь чутного бензинового, не відчувалося.

Незабаром завиднілися обриси лікарні. Напруження наростало щомиті. Муфтик зменшив швидкість, щоб мотор не так стугонів. Тепер найважливіше — не привернути до себе надмірної уваги.

На щастя, вікно Вольдемарової палати виходило в двір. Його також прикривали дерева й кущі. Муфтик проминув головний вхід, об’їхав лікарню і зупинився прямо під вікном Вольдемарової палати.

Мотор заглох. І в лікарні панувала тиша. Більшість вікон темні, Вольдемарове — теж.

— Може, Вольдемар заснув? — припустив Півчеревичок.

Муфтик стенув плечима:

— В такому випадку чулося б його хропіння.

— А якщо не спить, то долинав би його стогін, — заперечив Півчеревичок. — Адже Вольдемар, перебуваючи на самоті, стогне без увагу.

— Очевидячки, він дрімає, — висловив здогад Муфтик.

Вони уважно прислухалися. Тихо, як у вусі. Ні охання, ні хропіння.

— Щось треба робити, — сказав нарешті Півчеревичок. — Адже ми не маємо змоги отут чекати до ранку.

Звичайно, друг мав рацію. Але що вдієш?

— Ми повинні подати про себе знак, — вирішив Муфтик.

І зненацька Півчеревичкові сяйнула гарна думка. Він узяв свою рогатку, вибрався з машини, знайшов у гравії крихітний камінець і поцілив ним Вольдемарові у вікно — аж дзенькнуло!

По хвилі після влучного «пострілу» вікно відчинилось і вигулькнуло сердите обличчя Вольдемара.

— Що це ви ґвалт зчинили! — прошепотів він. — Ще піднімете на ноги всю лікарню!

— Вибачте, — пошепки перепросив Півчеревичок. — Ми думали, що ви, можливо, задрімали.

— От вигадав — задрімав! — передражнив Вольдемар. — Як я міг задрімати такої вирішальної миті! Я не дрімаю, а лаштуюся.

Мовивши це, зник із підвіконня, але за мить з’явився знову.

— Чи немає у вас часом чогось такого, що я міг би покласти в ліжко під ковдру замість себе? — запитав він. — Тоді медсестра Кірсіпуу не здогадається, що я зник.

Тепер Муфтик і Півчеревичок блискавично збагнули, над яким лаштуванням Вольдемар ламав голову. Вони заходилися нишпорити в машині. Якою ж має бути ця річ? Чогось такого великого, що могло б заповнити місце Вольдемара, у них, на жаль, не було. І тут Півчеревичок згадав про надувні гумові іграшки, які вони купили в універмазі.

— У мене є десять надувних Півчеревичків, — прошепотів Вольдемарові. — Та за одного живого Мохобородька я готовий віддати і дев’ять гумових Півчеревичків.

Вольдемар задоволено кивнув, і Півчеревичок та Муфтик стали негайно надувати гумових Півчеревичків і кидати їх у вікно Вольдемарові. Скоро з’ясувалося, що знадобилося саме дев’ять іграшок. Після цього його ліжко цілком справляло враження, буцімто на ньому спить Вольдемар, напнувши ковдру на голову.

І ось настала вирішальна мить. Чи зможе Вольдемар, незважаючи на поламані ребра і пошкодження нутрощів, вибратися через вікно з палати? Що з того, що воно на першому поверсі, — якщо зважити на стан працівника зоопарку, це було не так просто.

Спершу з’явилася одна нога, по тому — друга, і за мить Вольдемар у смугастій лікарняній піжамі сидів на підвіконні.

— Ну як? — запитав пошепки Півчеревичок.

— Хвалитись нічим, — зізнався Вольдемар. — Я мушу, здається, звідси стрибнути, але я до стрибків, їй-бо, ніколи не був особливо вдатний.

— Можливо, ліпше зіслизнути, — порадив Півчеревичок. — При цьому струс набагато менший.

Та Вольдемар одхилив цю пропозицію:

— Саме ковзання — моя найбільша слабинка, — сумно пожалівся він.

Тиша. Гнітюча тиша.

Вольдемар так і сидів на підвіконні, і кумедні чоловічки не на жарт захвилювались.

— Що ж робити? — запитав Півчеревичок.

— Я мушу зосередитись, — сказав Вольдемар ще сумніше, ніж досі.

. Раптом його обличчя стало вкрай стривоженим.

— Кроки! У коридорі кроки!

І Вольдемар наважився — стрибнув. Почувся глухий стук і слідом — притамований стогін. Вольдемар лежав під вікном.

— Тихіше, тихіше! — умовляв Муфтик Комірця, котрий погрозливо гарчав.

Тієї миті в палаті спалахнуло світло. Звісно, це зайшла медсестра Кірсіпуу. На щастя, вона не помітила нічого підозрілого. Подумала, що Вольдемар спить під ковдрою, вимкнула світло і навшпинячки вийшла.

— Обійшлося, — прошепотів Вольдемар. — Цього разу обійшлося. Та коли вона з’явиться наступного разу, то напевне розгадає мою хитрість.

— Вам добряче перепало? — стурбовано запитав Півчеревичок.

— Та більше перелякався, — відповів Вольдемар. Він заліз у фургончик і погладив Комірця, і собача

тієї ж миті перестало гарчати.

— Розумний собака, — усміхнувся задоволено Вольдемар. — Одразу відчуває добру людину.

Тоді пояснив Муфтикові, якими вулицями їхати до зоопарку, і автомобіль рушив.

Зоопарк містився не дуже далеко від лікарні, але все-таки їхали довго, тому що через неабияку вагу Вольдемара Муфтик не міг розвинути високу швидкість.

Нарешті вони дістались на місце й зупинилися перед великою брамою, де сидів нічний сторож.

Вольдемар вибрався з машини.

— Ого-о! — вигукнув сторож, помітивши його. — Невже оклигав?

— Поки що тимчасово, — сказав працівник зоопарку. — Та краще розкажи, як почувається мій слон?

— Ох і сумує за тобою, — зітхнув сторож. — Просто жаль тварину. Майже нічого не їсть, добре, коли іноді потягне хоботом ковточок води.

Вольдемар стурбовано зарокотів:

— Я мушу його повести до міста на прогулянку. Певен, що невеличка прогулянка благотворно вплине на його апетит.

Тепер уже спохмурнів нічний сторож:

— Як це розуміти? Гуляти містом? Ні-ні, такого я не можу дозволити. Мій обов’язок — тут охороняти, щоб жоден звір не вибрався за браму. Вдень роби зі своїм слоном що заманеться, а вночі за нього відповідаю тільки я.

Але Вольдемара не збентежило попередження сторожа:

— Любий друже! Твій обов’язок не лише пильнувати за тваринами, а й відповідати за них. І якщо ти сьогодні не випустиш слона погуляти, він голодуватиме й незабаром звалиться з ніг, тоді вся провина ляже на твої плечі…

Він говорив так переконливо, що зрештою нічний сторож поступився:

— Ну, умовив. Забирай свого слона, — махнув він рукою. — Але запам’ятай, що за межами зоопарку відповідаєш за нього ти.

І коли сторож одчинив браму, Вольдемар бігцем кинувся до клітки слона.

Кумедні чоловічки, усміхаючись, дивилися йому вслід, а Муфтик сказав своєму другові:

— Важко повірити, що в цього чоловіка зламані ребра.

— Ребра таки зламані, — відповів Півчеревичок, — але дух його незламний.

МЛИНЦІ НА ВЕЧЕРЮ

Мохобородько прокинувся від денного сну, бо з кухні долинав лоскітливий запах млинців. Отже, господиня смажить їх на сковороді… Але дивина — його це не потішило. Мохобородько, звичайно, полюбляв млинці, просто неймовірно любив, проте сьогодні їхній запах не особливо впливав на нього, їсти йому взагалі не хотілося, не було апетиту і край.

Раптом Мохобородько згадав, що він вирвав зі своєї бороди всю брусницю, і страшенно занепокоївся,’ Пора вже збирати брусницю чи ні? Чи не вчинив вія? протизаконно? Ця думка приголомшила його і допікала все дошкульніше. І коли з кімнати почувся нарешті брязкіт посуду, Мохобородько вирішив нагадати, що він прокинувся.

— Вибачте! — гукнув він до кімнати крізь одчинене вікно. — Будьте ласкаві, подивіться в газеті, чи опубліковано дозвіл на збирання брусниці?

Жінка полишила накривати стіл, підійшла до вікна і забрала господарчу сумку з Мохобородьком до кімнати.

— Зараз же з’ясуємо, — дружньо мовила вона. І ось уже газета в її руках. Жінка окинула поглядом останню сторінку і по хвилі сказала:

— Дозвіл опубліковано. Можна починати сьогодні.

Можна починати сьогодні! В Мохобородька камінь скотився з серця. Можна починати сьогодні! Адже це пречудово!

— Тобі кортить піти по брусницю, мій малесенький? — запитала жінка.

і — Та не дуже, — відповів Мохобородько, вилазячи з господарчої сумки. — Я так…

— А може, ти бажаєш млинців із брусничним варенням?

— Дякую, ні.

— Тоді з суничним? У мене є чудове суничне варення.

Мохобородько заперечливо похитав головою.

— Аз малиновим? Мохобородько знову одмовився.

— Ну, що ж, — сказала господиня і продовжила накривати стіл. — Тоді поїмо млинці з цукром, а варення залишимо на потім, до манної каші.

Мохобородько мовчав. Повідомлення в газеті про збирання брусниці дещо поліпшило його настрій, але апетит не з’являвся. Правда, в шлунку було порожньо, але кумедний чоловічок цього не відчував. Мохобородько раптом відчув страшну душевну порожнечу. Нічого не цікавило його, він до всього збайдужів.

«Звідкіль отака спустошеність? — думав Мохобородько. — Чи тому, що звільнення було ж на відстані руки? Чи полон поступово вже вельми зле впливає на нього? Це було б жахливо! Який сенс жити взагалі, якщо тобі вже нічого не вдається. Ні-ні! Треба зосередитись, не піддаватися трясовині байдужості! Адже тепер Муфтик і Півчеревичок знають, де він перебуває. Либонь, мізкують, як визволити його. Надії втрачати не можна. Необхідно зберігати силу волі. І щонайважливіше — ніколи не примирятися з принизливим полоном. А ось байдужість поступово при— Он що! — вирвалося в жінки. — Слухаю вас. Надалі вона по можливості напускала байдужість,

щоб Мохобородько нічого не зрозумів.

— Вашого малесенького намагатимуться хоботом зняти з вікна, — повідомила працівниця лікарні. — Ви розумієте?

Жінка не зрозуміла, і медсестрі довелося пояснити детальніше. Вона розповіла про все, що їй пощастило почути в палаті Вольдемара, а тоді додала:

— Так що, схоже, план звільнення у них, здається, готовий, проте важко сказати, коли вони почнуть здійснювати свій задум. Правда, Вольдемар повинен ще кілька тижнів спокійно лежати в постелі, але я ні на крапельку не здивуюсь, якщо він одної красної днини просто зникне з палати. Від такого лева можна очікувати всього.

— Невже? — запитала жінка. — А він справді такий дужий?

— Неймовірно дужий, — ствердила медсестра Кірсіпуу. — На зріст — два метри! З вугільно-чорною бородищею. Наче в розбійника. Одначе при цьому; вельми добросердий.

— Добросердий? — здивувалася жінка. — 3 такою зовнішністю?

— Авжеж, — вела своєї Кірсіпуу. — Інакше він не співчував би так палко Мохобородькові й не збирався б його звільнити.

Це останнє зауваження жінці дуже не сподобалось.

— Гаразд, — сухо мовила вона. — Тоді я ще чекатиму новин.

Опустивши телефонну трубку на важіль, господиня повернулася до столу і ще поклала собі й Мохобородьку млинців. Тоді пильно-пильно поглянула на кумедного чоловічка й раптово повідомила:

— Ночуватимеш все-таки у кімнаті.

Мохобородько сполотнів.

— Чому? — тремтливим голосом запитав він.

— Ти зовсім блідий, — сказала жінка. — Мене серйозно непокоїть твоє здоров’я.

— Але я ще ніколи не ночував у кімнаті, — пробував заперечити Мохобородько.

— Ти ж ніколи в житті й не хворів, — нагадала вона. — І тим паче, я повинна через це дбати про твоє здоров’я.

Млинець став Мохобородькові поперек горла.

Яка невдача! Саме тоді, коли йому поталанило вказати Муфтику й Півчеревичкові місце свого перебування, його замикають на ніч у чотирьох стінах! А що буде, коли друзі прийдуть уночі звільняти його, а господарчої сумки за вікном не виявиться?

— Я бачу, що й їси ти погано, мій малесенький. Я ні на крихітку не здивуюся, якщо тебе вже підкосила хвороба. Ні-ні, на вулиці, під вітром спати тобі не можна ні в якому разі!

Мохобородько не відповів — поринув у свої думки. І жінка, схоже, замислилася. Розмова не клеїлася, хоч вони ще певний час сиділи за столом.

Нарешті, коли вже стало сутеніти, господиня прибрала посуд зі столу й постелила Мохобородькові на дивані. На превеликий його подив, вона взяла порожню господарчу сумку й вивісила її на кінчику швабри за вікно.

— Навіщо?! — вигукнув Мохобородько. — Навіщо ви це робите?

— А так, — сказала жінка. — Вже звикла.

Вона вкрила Мохобородька ковдрою, а сама пішла на кухню мити посуд. Через деякий час повернулася до кімнати і сіла в крісло у кутку. Довго сиділа і щось Думала-гадала. І чула, як Мохобородько неспокійно вертівся в постелі.

— А тепер спи, — тихо мовила жінка. — А тепер спатоньки-спати, мій малесенький бідолахо.

Проте Мохобородько все ще крутився на дивані,

«Мій малесенький бідолахо», — повторила жінка

про себе. Раптом задзвонив телефон, і господиня

взяла трубку.

— Він зник! — пролунав схвильований голос медсестри Кірсіпуу. Він утік через вікно. Я певна, ще невдовзі можете стрічати гостей.

— О-о, — вихопилося в жінки.

— Тож будьте напоготові.

— Дякую вам, — одповіла жінка і поклала трубку.

РОЗЛУКА

Місто поринуло в пітьму. Вулиці геть спорожніли. Лише іноді промчить автомобіль, блимнувши фарами, чи поспішить додому пізній перехожий.

Фургончик повернув на шосе Свободи.

— Тепер скоро, — прошепотів Півчеревичок. Муфтик їхав дуже повільно, щоб Вольдемар, який сидів верхи на слоні, не відставав.

— Їдь усе-таки трохи швидше, — попрохав Півчеревичок. — Нерви не витримують оцього чалапання!

Але Муфтик зиркнув у бокове дзеркальце на слона і похитав головою:

— Терпіння. Хто має терпець, той буде холодець! Півчеревичок зрозумів, що Муфтик вельми хвилюється. Інакше він не переплутав би відомого прислів’я: хто має терпець, той буде молодець. Чому тут дивуватись! Сам Півчеревичок страшенно переживає. Таке хвилювання цілком зрозуміле, бо щосекунди вони наближаються до свого друга Мохобородька.

— Двадцять один… дев’ятнадцять… сімнадцять… — читав Півчеревичок номери будинків.

Тепер або ніколи! На терези кинута доля їхнього друга Мохобородька. А втім, не на терези, а в господарчу сумку. І от уже стало видно ту заповітну сумку.

— Будинок номер дев’ять, — сказав Півчеревичок. Вони прибули на місце. Муфтик підкотив до тротуару і заглушив мотор.

— Ну поглянемо, на що здатний слон, — мовив він. Тепер усе залежало від слона. Самі вони анічого не

могли вчинити, вся надія на хобот.

Слідом прибув і слон. Вольдемар зупинив його прямо під сумкою.

— Чи та сама? — Вольдемар показав пальцем на господарчу сумку.

— Та сама, — запевнив Муфтик.

Працівник зоопарку вмостився на спині слона зручніше.

— І Мохобородько там, у ній? — запитав він.

— Авжеж, — ствердив Півчеревичок. — Він, очевидячки, спить.

— Гм-м, — здивувався Вольдемар і замислився. Це тривало деякий час, а слон поки що погойдував

хоботом туди-сюди.

— Що ж, розпочнемо? — запитав нарешті новий друг кумедних чоловічків.

— Можна б і починати, — зронив Муфтик. А Півчеревичок додав:

— А що тут зволікати!

— Правильно, — погодився Вольдемар.

Тоді нахилився до слонового вуха і щось прошепотів.

Муфтик і Півчеревичок заціпеніли. Чи ж до пуття пояснив Вольдемар слонові, що слід робити — зняти господарчу сумку й опустити вниз? Адже Вольдемар не якийсь цирковий дресирувальник, а звичайний працівник зоопарку. І слон його не здатний на всілякі штуки на цирковій арені, а звичайний, із зоопарку, який просто показує себе людям.

Але сумніви Муфтика й Півчеревичка все-таки виявились даремними. Хобот слона уже підіймався до господарчої сумки. Мабуть, Вольдемар так душевно зріднився зі слоном, що той розумів його цілком.

Кінчик хобота сягнув господарчої сумки і доторкнувся до неї.

— Щоб тільки не впустив його додолу! — забідкався Муфтик.

І ця засторога, на щастя, виявилась безпідставною! Слон хоботом зняв господарчу сумку з держака таї спритно, що Муфтик і Півчеревичок ахнули.

— Ти бачив?! — вигукнув Півчеревичок. Муфтик кивнув:

— Воістину майстерна робота!

Задоволений Вольдемар вдячно погладив слона.

Господарча сумка на кінчику слонового хобота по-1 вільно наближалася до землі. Схоже, слон розумів, що із сумкою треба поводитися обережно, і ніжно-ніжно опустив її на землю.

— Готово! — захоплено вигукнув Півчеревичок. І блискавично разом із Муфтиком опинився біля’

господарчої сумки.

— Він точно в сумці? — запитав Вольдемар, сидя- і чи на слоні.

— А де ж йому бути — в сумці! — щасливо усміхнувся Муфтик. — І спить!

Кумедні чоловічки дивилися на сплячого друга, їхні серця сповнювала безмежна радість. Ось він тут, їхній любий Мохобородько! Нарешті все-таки він тут! | Нарешті після тривалої колотнечі вони знову разом! | Нарешті він вільний!

Зненацька Мохобородько відкрив очі і нерозуміюче і втупився на Муфтика й Півчеревичка.

— Що трапилось? — запитав він. — Де це я?

— Ти на волі, — усміхнувся Муфтик. Півчеревичок теж розплився в усмішці:

— Ми зняли тебе хоботом із отого вікна. Мохобородько сів у господарчій сумці.

— Неймовірно, — пробурмотів він. — Це просто неймовірно.

— Він ще в тенетах сну, — моргнув Півчеревичок Муфтикові. — І нічогісінько ще не розуміє.

Та ось Мохобородько заговорив:

— Становище й справді незбагненне. Мені здається, що я прокинувся, але не можу цьому повірити. Невже, невже це ви, мої друзі?

— Звісно ж, ми! — вигукнув Півчеревичок.

— А на спині слона сидить Вольдемар, — сказав Муфтик. — Йому ти зобов’язаний своїм звільненням.

Мохобородько вмить вибрався з господарчої сумки і низенько вклонився Вольдемарові.

— Вельми вдячний вам, — ґречно мовив він. — Од щирого серця дякую вам.

Тоді знову недовірливо озирнувся і зітхнув:

— Я все одно побоююсь, що все це лиш чарівний сон. Адже цього разу я взагалі лягав спати не в господарчій сумці, а на дивані, а отже, мене ніхто не міг звільнити.

— Та очуняйся ти нарешті, — майже розсердився Півчеревичок. — Сідай краще в автомобіль і поїхали. Погомоніти про цей сон у нас ще буде вдосталь часу.

Мохобородько послухався і ступив уже кілька кроків до машини, як несподівано поблизу пролунав проникливий жіночий голос:

— О-о, мій малесенький, дозволь мені хоч попрощатися з тобою, — у цьому голосі бриніла схвильованість. — Дозволь тебе перед розлукою приголубити бодай разочок.

Кумедні чоловічки ошелешено застигли на місці. Комірець одразу ж сполохано загавкав у машині, а Вольдемар, сидячи верхи на слоні, здивовано гмукнув.

— Ви! — скрикнув Мохобородько, який одразу ж впізнав голос жінки. — Ви тут!

Тієї миті вона вийшла із-за ліхтарного стовпа, де вже давно причаїлась, очікуючи на появу Муфтика, Півчеревичка і Вольдемара.

— Перш за все я хотіла б розвіяти твої сумніви, — сердечно звернулася вона до Мохобородька. — Зараз ти бачиш не якийсь сон, а все відбувається наяву. Ти справді ліг спати на моєму дивані, та коли нарешті заснув, я знову поклала тебе в господарчу сумку.

— А навіщо ви це зробили? — здивувався Мохобородько.

— Я випадково дізналася, що друзі збираються тебе звільнити, — вела далі жінка. — Я грунтовно обдумала твоє становище. І нарешті зрозуміла, що ти належиш своїм друзям, і я не маю права силоміць тебе тримати. Тоді й перенесла в господарчу сумку, щоб друзі могли тебе звільнити.

Запала тиша.

— Спочатку я хотіла тайкома поглянути, як ти полишаєш цей дім, — мовила жінка. — Але не витримала, бо дуже закортіло ще раз тебе приголубити.

Вона схопила Мохобородька і міцно пригорнула до себе. І в її очах зблиснули сльози:

— До побачення, мій малесенький! Я бажаю тобі лише добра.

Знову мовчання. І кожен в оцій тиші думав про своє. Коли жінка поставила Мохобородька додолу, вона кинула погляд на слона.

— Яка чудова тварина! — похвалила вона. — Він теж чистопородний?

Запитання, звичайно, стосувалося Вольдемара.

— Це — африканський слон, — пояснив працівник зоопарку.

— О-о, — зронила жінка. — Якби ви знали, як мені подобаються тварини!

Вольдемар кахикнув. Він змушений був подумки зізнатись, що жінка не така вже й страшна, як увесь час гадав. Навіть навпаки…

— В зоопарку є ще й інші цікаві тварини, — сказав Вольдемар жінці. — Я міг би при нагоді розповісти вам про них…

— Дякую вам, — промовила жінка. — Я вельми зворушена і неодмінно скористаюся вашим великодушним запрошенням. Мені дуже приємно з вами познайомитись. Ви справді надзвичайно добросерда людина, як про вас і говорять.

Вольдемар зашарівся, на щастя, цього не було видно в темряві.

— Я теж радий цьому несподіваному знайомству, — стиха пробубонів він.

І ось настала мить розлуки. Жінка ще раз приголубила Мохобородька.

— Щасливої дороги, — побажала вона і почережно погладила по голові всіх кумедних чоловічків.

— Щасливої дороги, — пророкотів зі спини слона Вольдемар. — Напишіть мені, як викроїте час.

— Неодмінно, — запевнив Муфтик. — Я вже давно не писав нікому, навіть самому собі.

Кумедні чоловічки сіли в машину.

Муфтик завів мотор і натхненно продекламував:

— Клекоче радо кров у жилах,
чекає море нас шумливе.

Після тривалої перерви Муфтик віршував знову, а Півчеревичок зазначив, що це дуже гарна прикмета.

Крізь нічну пітьму фургончик кумедних чоловічків мчав із міста.

Литературно-художественное издание

Рауд Эно

И снова Муфтик,Полботинка и Моховая Борода

Повесть-сказка

(На украинском языке)

Для младшего школьного возраста

Книга третья

Перевел с эстонского

Завгородний Александр Сергеевич

Художник Вальтер Эдгар Киев "Вэсэлка"

Редактор Л. О. Будень

Художній редактор К. І. Судима

Технічні редактори К. П. Дворська, Ф. Н. Резник

Коректори Л. В. Островська, Н. В. Зубанюк

ИБ № 4419

Здано на виробництво 06.11.87. Підписано до друку 18.03.88. Формат 60X90/,в.

Папір друкарський № 1. Гарнітура шкільна. Друк офсетний. Умови, друк. арк.

8,5 + вкл. (0,50)=9,0. Умови, фарб.-відб. 11,0. Обл-вид. арк. 5,91+вкл. (0,66)=6,57.

Тираж 115000 пр. Зам. 78—8. Ціна в оправі 55 к. (15 000 пр.); в обкладинці 40 к. (100 000 пр.)

Ордена Дружби народів видавництво «Веселка»,

252655, Київ, МСП, Мельникова, 63.

Львівська книжкова фабрика «Атлас», 290006, Львів-5, Зелена, 20.