/ Language: Українська / Genre:child_tale / Series: Муфтик, Півчеревичок та Мохобородько

Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга

Ено Рауд

Повість-казка про цікаві пригоди трьох маленьких чоловічків, про їхню дружбу і взаємовиручку та про те, що буває, коли порушується рівновага в природі. За цю книгу Ено Рауда — лауреата Літературної премії Естонської РСР ім. Ю. Смуула — занесено до Почесного списку ім. Г. К. Андерсена.

Ено Рауд

Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько. Книга друга

ПІВЧЕРЕВИЧКОВА БАТЬКІВЩИНА

Маленький червоний фургончик зупинився на роздоріжжі.

— Куди звернемо? — запитав Муфтик, який сидів за кермом. Півчеревичок і Мохобородько, виткнувшись із вікна, огледілися.

— Здається, перед нами дві дороги, — сказав Півчеревичок.

— І це ускладнює вибір, — додав Мохобородько. — Якби одна, то легше було б вибирати.

Друзі й справді опинилися у дуже скрутному становищі.

— Треба все зважити: спершу з одного боку, а тоді другого, — вирішив Муфтик і заглушив мотор.

Дорога, що зміїлася праворуч, губилася у буйному лісі, а ліворуч мріло село. Неподалік од хат височіла гора, шпиль якої увінчували мальовничі руїни палацу.

— У лісі, звісно, приємніше, — сказав Мохобородько замислено. — Моя борода, до речі, свербить, бо чує середину літа. А це означає, що лісові галяви вже, мабуть, зарясніли суницями.

— Я нічого не маю проти суниць, — зауважив Муфтик. — Але, з іншого боку, й руїни палацу напрочуд гарні. І я певен: вони не тільки гарні, а являють собою якусь історичну пам’ятку, і ми могли б ознайомитися з нею на дозвіллі.

Півчеревичок засовався на сидінні.

— Щиро кажучи, в мене кепсько розвинуте почуття краси, — признався він. — А історія теж не дуже вабить, але ці руїни чимось вражають.

— Чим саме? — поцікавився Мохобородько.

Півчеревичок стенув плечима, тоді поглянув у бік лісу і додав:

— Мушу сказати, що й ліс оцей вражає мене точнісінько так.

Він одчинив дверцята авто і вийшов. Друзі його попрямували слідом.

— А це добре чи погано, що вони вражають? — спитав Муфтик.

Півчеревичок не міг до пуття пояснити.

— Хтозна, — сказав він. — Це водночас і тішить, і засмучує мене. Важко збагнути, чим вони вражають, але вражають досить сильно.

Півчеревичок неуважливо роздивлявся довкола, і раптом його погляд зупинився на лужку край дороги.

— Дивіться! — прошепотів він, простерши руку.

Муфтик і Мохобородько поглянули туди, куди показував Півчеревичок.

— Адже це… Адже це…

Від хвилювання Муфтик не міг мовити більше й слова. Ноги йому підкосилися, і він сів край рівчака.

— Адже це — пацюки, — сказав Мохобородько.

Це справді були пацюки. У напрямку до руїн палацу, шемраючи між стебельцями трави, сунуло, мабуть, з тисячу пацюків. Гризуни просувалися тісною зграєю, і майже кожен тримав щось у зубах — шматочок хліба чи сиру, клаптик матерії або шкіри, кусник м’яса тощо. А кілька пацюків, лежачи на спині, тримали в лапах курячі яйця, а інші тягли їх за хвости.

— Повертаються з наскоку, — прошепотів Півчеревичок. — Бачите, скільки добра награбували.

На щастя, пацюки майже не звернули уваги на крихітних чоловічків. Тільки деякі з них глипнули на фургончик гостро і ненависно.

— У них розумні очі, — відзначив Мохобородько.

Нарешті й Муфтик спромігся аж на ціле речення — од початку до кінця:

— Немає нічого жахливішого, ніж злий розум.

Тим часом зграя пацюків дісталася до житнього лану й поступово зникла в ньому.

— Куди вони сунуть? — уголос подумав Мохобородько. — Куди вони тягнуть свою здобич?

— Звісно куди — в руїни палацу! — несподівано й радісно вигукнув Півчеревичок, і його лице просяяло. — Адже це — пацюки мого дитинства, розумієте?

Мохобородько і Муфтик нічого не могли збагнути й запитально втупилися у Півчеревичка.

— Тепер мені все зрозуміло, — запально вів далі Півчеревичок. — Ох, любі друзі, ми прибули на землю мого дитинства! Як часто я подумки бродив ось цими стежками і нарешті завітав у рідні краї! Адже я тут народився і виріс, грався і мужнів. Просто дивовижно, чому я одразу не впізнав своїх рідних місць.

— Але чимось все-таки вони тебе вражали, — нагадав Мохобородько.

— Так-так, — кивнув щасливий Півчеревичок. — Я щось відчував незвичайне. Ох, дитинство, золоте моє дитинство! Як непомітно ти проминуло! Ох, дитинство, таке близьке й таке, на жаль, далеке…

Муфтик і Мохобородько зворушено мовчали — вони ще ніколи не чули від Півчеревичка такої розчуленої мови.

Пацюки вже зникли в житі, і на лужку запанував спокій.

— Ось так, — сказав Півчеревичок. — То що ж робитимемо далі?

— Напевно, ти хотів би трохи поблукати місцями свого дитинства, — висловив здогад Мохобородько. — Коли вже сюди потрапив.

— А пацюки? — забідкався Муфтик. — Мушу вам зізнатися, що через них я геть утратив душевний спокій.

Мохобородько пильно подивився на Муфтика.

— Я розумію тебе, — мовив він перегодя. — Справді, пацюки не є окрасою природи. Та, на щастя, існує чимало засобів, які допомагають повернути душевний спокій. Найкраще впливає на мене, приміром, заспокійливий чай. Для цього треба взяти одну частку кмину, дві частки бобівника трилистого, три — валеріанового кореня. Оце і все, що потрібно для заспокоєння.

— І ці рослини ростуть у твоїй бороді? — нерішуче запитав Муфтик.

— Зовсім ні, — всміхнувся Мохобородько. — Але навіщо ж тоді ліс?

— Правильно! — вигукнув Півчеревичок. — Мерщій їдьмо до лісу. О небо, як давно не блукав я лісом свого дитинства!

Вони сіли в авто.

— А пацюки?! — ще раз зітхнув Муфтик.

— Не бійся, — заспокоїв друга Півчеревичок. — Після наскоку гризуни довгенько не вийдуть із руїн. Так було за мого дитинства, і я певен, що так само й тепер.

Муфтик завів мотор.

ЗМІЙ РУДОЛЬФ

Чоловічки поставили машину на узліссі, а самі пішли розшукувати рослини для заспокійливого чаю. Мохобородько пильно роззирнувся довкола.

— Мішаний ліс, — вдоволено промовив він. — Сподіваюся, ми тут знайдемо все необхідне.

І він поклав за пазуху дві парасольки кмину.

— Вже саме лісове повітря впливає на мене заспокійливо, — додав Муфтик, глибоко дихаючи. — А коли ще згодом випити заспокійливого чаю, то неодмінно настане душевна рівновага.

Півчеревичок, поринувши в себе, міряв на око кущі й дерева, намагаючись визначити, наскільки вони виросли з пори його дитинства. А втім, це було не так просто, адже і він підріс, хоч і не став велетнем. А от камені й пеньки вже не здавалися йому такими величними, як у дитинстві.

— Тут мені знайомий кожен клаптик землі, —; сумно зронив Півчеревичок. — Знайомий і незнайомий водночас.

— Усе змінюється, — кивнув Мохобородько. — Такий уже закон природи. І зорі на небі не вічні.

Друзі неквапно просувалися у лісову гущавину. Був чудовий літній день. Час од часу вони зупинялися, аби помилуватися метушнею роботящих мурах, подивитися, як білки ганяються одна за одною у верховіттях, чи послухати вистукування дятла. Ненароком вони сполохали великого тетерюка, що сидів у траві, а згодом натрапили на їжака — той миттю згорнувся клубочком і сердито запирхав.

Час од часу Мохобородько пояснював, у яких місцях полюбляє рости та чи інша рослина.

— Кмин марно шукати на вологій землі, — наставляв він. — Ця рослина полюбляє сухий чагарник або узбіччя дороги. А коли ми дістанемося струмка, тоді вже пильнуйте бобівник і валеріану.

Мохобородькові поради дуже прислужилися, а надто тоді, коли друзі опинилися на вогкуватому березі струмка.

— Ого! — раптом вигукнув Муфтик. — Я хоч і не природознавець, але внутрішнє чуття підказує мені, що рослина з рожевими квітками поміж двох купинок, напевне, і є бобівник трилистий.

— Правильно, — кивнув Мохобородько. — Це і є бобівник. Обірви з нього листя.

Тільки-но Муфтик заходився зривати листячко, як втрутився Півчеревичок:

— Я знаю безліч лісових рослин, проте розпізнаю лиш кульбабу та валеріану. Будь ласка, ось валеріана.

І він ступив до буйного валеріанового кущика. Мохобородько вже відкрив рота, щоб похвалити Півчеревичка, як тієї миті…

Так, тієї ж миті пролунав жахливий скрик. Він був та-кий нестямний, що Мохобородько і Муфтик уклякли з переляку. А з Півчеревичком сталося цілком протилежне — його ніби вихором підкинуло в повітря.

На якусь мить запала тиша, по тому Півчеревичок так заверещав, що аж морозом обсипало. Стрімголов він кинувся до Мохобородька і сховався під бородою свого друга.

— Що сталося, серденько? — запитав Мохобородько.

Голос у нього тремтів. А Півчеревичок під бородою здригався так, що не міг і слівця промовити.

Тим часом підійшов Муфтик. Запихаючи до муфти зірвані листки бобівника, він перелякано сповістив:

— У траві щось ворушиться.

Мохобородько стрепенувся.

— Що в траві? Де в траві?

— Отамечки, де Півчеревичок злетів у повітря, — пояснив Муфтик. — Отам у траві щось ворушиться.

— Ага, ворушиться, — повторив Мохобородько і глибокодумно наморщив лоб. — Що ж воно там ворушиться, цікаво знати.

Мохобородько полегшено зітхнув: страх потроху минав, і тільки Півчеревичка, що притулився під його бородою, і досі трясця трясла.

— Та годі-бо, — почав умовляти його Мохобородько. — По-перше, дрижаки принижують власну гідність, а по-друге, від цього моя борода тремтить, мов у старезного дідка.

— Але ж це… — голосові зв’язки у Півчеревичка нарешті ожили, — це-це-це — змій, він звивається отам, у траві! Я наступив на нього, слово честі!

Мохобородьків голос умить посуворішав.

— Ти наступив на змія! — докірливо вигукнув він і зневажливим порухом виштовхнув Півчеревичка з-під своєї бороди. — Де ж були твої очі, сліпако?!

І Мохобородько мерщій поспішив туди, де хилиталася трава. За мить він схилився над змієм і ніжно говорив:

— Крихітний мій! Цей нерозумний Півчеревичок наступив на тебе, і через це ти звиваєшся. Півчеревичок топтав тебе своїми страшними голими пальцями! Він же дурненький. Але він ненавмисне заподіяв тобі лихо. Давай вибачимо Півчеревичкові, гаразд?

Муфтик тихцем підкрався до Півчеревичка й прошепотів :

— Змій укусив тебе?

— Ні, — прошепотів у відповідь Півчеревичок. — Та мало не вкусив… В останню мить я встиг підстрибнути.

— Це твоє щастя, — полегшено зітхнув Муфтик, одначе вмить його обличчя пойнялося тінню страху. — Диви, що робить Мохобородько!

— Ой біда! — вигукнув Півчеревичок.

— Стережися, Мохобородьку! — крикнув Муфтик.

Мохобородько взяв змія і почав на нього дмухати. Не зважаючи на занепокоєння друзів, він тихо бурмотів:

— Біль — вороні, недуга — сороці, і наш Рудольф буде здоровісінький-здоровісінький.

— Чому ти його називаєш Рудольфом? — поцікавився Муфтик, який трохи опанував собою.

— А хіба він не схожий на Рудольфа? — усміхнувся Мохобородько. — Про мене, Рудольф як Рудольф.

І з цими словами він спокійно поклав змія в кишеню.

— Ти що, — зблід Півчеревичок. — Ти збираєшся взяти його з собою?

— А чому б і ні?—насурмлився Мохобородько. —Якщо сама природа зігріває зміїв на своїх грудях, то чому один із них не може пожити тижнів зо два в моїй кишені?

— Два тиж-н-ні? — затнувся Муфтик.

— Еге ж, — рішуче мовив Мохобородько. — Тижнів зо два, доки зовсім одужає.

Муфтик і Півчеревичок збагнули, що переконати Мохобородька неможливо, і тяжко зітхнули.

— Ох, скоріше б випити заспокійливого чаю, — буркнув Півчеревичок.

Він підійшов до валеріанового кущика і висмикнув його з землі.

По тому вони рушили назад — Мохобородько попереду, Муфтик і Півчеревичок — кроків за двадцять позаду.

ПІВЧЕРЕВИЧОК НЕПОКОЇТЬСЯ

Повернувшись до машини, крихітні чоловічки найперше зварили собі заспокійливого чаю. І як тільки він охолов, випили швиденько, навіть без цукру.

— Тепер усе гаразд, — сказав Мохобородько, — ось трохи почекаємо і тоді побачимо, як він діє.

Чекали вони довгенько, проте ні Муфтик, ні Півчеревичок не виявляли ні найменших ознак заспокоєння. Навпаки, дедалі частіше стурбовано косували у бік Мохобородь-кової кишені: вона ворушилася.

Лише тоді вони відчули деяке полегшення, коли Мохобородько взяв у фургоні бідончик і сказав, що піде в село по молоко.

— Он воно що, — сказав Муфтик, немічно посміхаючись. — Досі ми здебільшого задовольнялися чаєм і ягідним соком, а тепер виявляється, що…

— Що ти станеш молокососом, — закінчив Півчеревичок Муфтикову фразу.

Мохобородько посміхнувся.

— Самі ви молокососи, — кинув він трохи сердито. — Я ж не про себе турбуюсь.

— А про кого? — поцікавився Півчеревичок.

— Звісно, про Рудольфа, — підвищив голос Мохобородько. — Бо куди ж це годиться — щоб хворий Рудольф не випив ковтка свіжого молока!

Півчеревичок мудро промовчав у відповідь. Сварки не виникло, і Мохобородько подався до села.

Муфтик і Півчеревичок одночасно зітхнули, перегодом зітхнули ще раз і всілися на землю. Якийсь час вони стурбовано дивилися услід Мохобородькові і не зронили й слова. Нарешті Півчеревичок утретє зітхнув і повільно перевів погляд на Муфтика.

— Слухай-но, Муфтику, — тихо сказав він. — Я можу бути з тобою відвертим, га?

— Я залюбки послухаю тебе, — сказав Муфтик.

Півчеревичок вів далі:

— Мохобородько, звісно, гарний хлопець, та… Чи розумно ми вчинили, коли, захопившись морозивом, заприятелювали з ним?

Від цієї одвертості Муфтикові стало ніяково. Він заходився без потреби вичісувати свою муфту, зашарівся і опустив очі.

— Ти гадаєш, що…

— Я гадаю, що надто поквапилися, взявши до свого гурту Мохобородька, — вів далі Півчеревичок. — Передусім слід було б вивчити його звички й уподобання. А ми, нализькавшись солодкого морозива, ладні були обійнятися з ким завгодно.

— Це ти вже перебільшуєш, — промимрив Муфтик.

Але Півчеревичок завівся не на жарт.

— Я ні на грам не перебільшую! — вигукнув він. — Якщо хто й перебільшує, то — Мохобородько. Чи це, по-твоєму, не перебільшення, коли до кишені беруть зміюку? Це, по-твоєму, цілком природно?

Муфтик не вважав перебування змії в кишені таким уже природним, проте йому не подобалося позаочі говорити так про свого товариша. Ось чому він коротко буркнув:

— Мохобородько — наш друг.

— Саме так! — спаленів Півчеревичок. — У тому й біда, що ми надибали такого друга. Уяви лишень — друг, а пригріває змію.

Муфтик похнюпився. Він не знав, що відповісти Півчеревичкові. І взагалі він більше не хотів говорити про Мохобородька позаочі — в нього, ясна річ, можуть бути свої дивацтва, але в цілому, хоч як не глянь, він приємний супутник і чудовий товариш.

Щоб припинити цю розмову, Муфтик удав, ніби так хоче спати, що аж повіки злипаються.

— Від цього Мохобородькового заспокійливого чаю хилить на сон, — сказав він, потягуючись і солодко позіхаючи. — Може, подрімаємо?

Півчеревичок одразу ж пристав на це.

кивнув він. — Хто відає, коли нам знову пощастить склепити повіки. Принаймні я не уявляю, як міг би заснути на галяві, де зміюка…

І коли Муфтик нічого не відповів на це, додав, лукаво посміхаючись:

— Чи тобі байдуже, коли раптом змій уночі заповзе до тебе в муфту?

— Ось годі про це, — сказав Муфтик, і голос у нього зрадливо затремтів. — Припини, будь ласка, цю зміїну розмову.

Він ліг на спину і заплющив очі.

— Ну, хай буде так, хай буде, — пробурмотів Півчеревичок і теж ліг горілиць. — Спробуємо заснути. І дай боже, щоб уві сні не побачити отого гидкого змія!

Хтозна, чи Муфтик і Півчеревичок просто втомилися, чи нарешті подіяв заспокійливий чай, але невдовзі двоє друзів поринули у глибокий сон. Навколо сюрчали цвіркуни, не вгавали всілякі інші комахи. Із лісу долинали пташині співи. У селі валували собаки, напевне, Мохобородько зі своїм молочним бідончиком дістався туди.

А втім, Муфтик і Півчеревичок не чули нічого, лише дружно похропували. Вони не чули, як, пронизливо скрекочучи, із лісу вилетіла сорока.

Вона всілася неподалік на ліщині й зацікавлено розглядала дивних чоловічків. Тоді скрекотнула ще раз, уже стиха. Мандрівнички навіть не ворухнулися. Застигла на гілці й білобока. Вона некліпно дивилася на маленьких друзів, жадібно втупилася в золоті медалі, що сяяли в них на грудях.

РУДОЛЬФ ЛАСУЄ ВЕРШКАМИ

Мохобородько дійшов до села, і на нього звідусюди забрехали собаки. Деякі з них мало не вискакували з-під воріт, загрозливо гарчали і шкірили зуби. На щастя, Мохобородько дуже добре був обізнаний із життям сільських собак. Він знав, що найрозумніше — це не звертати на гавкунів уваги: якщо не помічаєш собаки, він скоро замовкне. Отож Мохобородько почимчикував далі, і бровою не повівши на собак. Щоб спокійно почуватися і не думати про гавкунів, він стиха мугикав собі під носа: «Хочу кренделя іменинного, хочу кренделя іменинного…»

Мохобородькова врівноваженість незабаром вплинула на собак. Вони явно завагалися у своїй хоробрості, втратили віру в себе й знітилися. Гавкіт ставав дедалі несміливіший і поступово змовк зовсім. І врешті собаки удали, нібито Мохобородько просто якесь малозначне природне явище і ніскілечки їх не цікавить.

Зовсім по-іншому повелася молоденька господиня, на подвір’я якої невдовзі завітав Мохобородько, щоб попрохати молока для Рудольфа. Господарочка ніколи в житті ще не бачила такого чоловічка-мізинчика і тепер розглядала гостя з неввічливим подивом.

Незважаючи на це, Мохобородько шанобливо вклонився і підняв капелюха.

— Доброго дня і гарного надою, — ґречно мовив він.

На кругловидому рум’яному обличчі господині з’явилася недоречна широка усмішка.

— Диви, ти вмієш і розмовляти!

— Я й справді маю цей скромний хист, — ввічливо од-повів Мохобородько. — Та, на жаль, я вмію тільки розмовляти. Аби я міг писати вірші, як, наприклад, мій товариш Муфтик, то залюбки присвятив би вам одного невеличкого.

Почувши останні слова, молода господиня вмить змінила своє ставлення до Мохобородька.

— Та годі-бо! — ніжно вигукнула вона. — Написав би мені вірша, еге? І хоч тобі це не під силу, все одно ти перший, кому таке спало на думку, — досі зі мною ніхто не говорив про вірші. Чим я можу тобі допомогти?

Мохобородько показав на порожній бідончик.

— Мені б для хворого трохи молока…

Молода господиня урвала його: — Для хворого? Свіжого молока? О ні, ні! Я дам тобі не молока, а вершків! Адже хворий повинен зміцніти! Як ти гадаєш?

Не чекаючи відповіді, вона вихопила з Мохобородькових рук бідончик і побігла до хати. На порозі спинилася і озирнулась:

— Цей хворий — твій родич?

— Не зовсім, — сказав Мохобородько. — Він більше друг, ніж родич.

Господиня згідливо кивнула й зникла в кімнаті. За мить вона з’явилася з бідончиком, повним вершків, — ступала дуже обережно, щоб не розхлюпати.

Підійшовши до Мохобородька, вона стурбовано запитала:

— Твій друг тяжко хворий?

— Не так щоб, — буркнув Мохобородько.

— Тоді годуй його добре, — сказала молоденька господиня, ставлячи бідончик біля Мохобородькових ніг. — Вершки корисні при будь-якій хворобі.

Мохобородько кивнув.

— А яка хвороба у твого друга? — допитувалася жінка.

— На нього наступили, — сказав Мохобородько.

Господиня отетеріла.

— Наступили? Як це — наступили?

— Дуже просто, — пояснив Мохобородько. — І майже посередині. А це дуже серйозно.

— Авжеж, — прошепотіла господиня.

Вона була настільки вражена, що довго не могла отямитися.

— Чи ба, — сказала вона згодом. — Чого тільки в наш час не буває. На тебе просто наступають. І майже посередині. Ну й дива! Вітай свого друга, і хай скоріше одужує. Як його ім’я?

— Рудольф.

— Ага, Рудольф…

Хтозна, чи Рудольф уже звик до свого імені, чи йому стало душно, бо він висунув голову з Мохобородькової кишені.

Очі в молодички вмить округлилися.

— Ад-же в тте-бе… гаддю-ка… в кишені, — затинаючись, проказала вона. — Ой лишенько!

— Так, гадюка, — знітився Мохобородько і байдуже глянув на Рудольфа, — так-так, звичайнісінький змій.

І тут Рудольф, мабуть, почув запах свіжих вершків. За мить він уже мало не наполовину визирав із кишені й повів на всі боки довгастою головою. Ще мить, і він сповз на моріжок.

— Ти ба, — молода господиня схрестила руки на грудях. — Оце дивина!

Рудольф був уже коло бідончика. Ще невеличке напруження — і голова змія гулькнула у вершки.

— А він, часом, не отруїть вершків, — забідкалася господиня. — Адже у змій є отруйний зуб.

Та Мохобородько махнув рукою:

— Байдуже.

Коли Рудольф удосталь напився, Мохобородько знову поклав його в кишеню й ніжно сказав:

— А тепер, мій Рудольфику, спатоньки, сон розвіє усі біди й хвороби.

— Як-як? — прислухалася господиня. — Як ти його називаєш?

— Рудольфом, — пробурмотів Мохобородько.

Молода господиня замовкла, а потім, усміхаючись, додала:

— У тебе, мабуть, золоте серце, бо навіть змій не коїть тобі лиха. Я ніскілечки не здивуюсь, якщо ти колись станеш поетом.

Ці слова глибоко запали в душу Мохобородькові, й він розчулено подякував господині за вершки і за дружню допомогу. Тоді взяв бідончика — там залишилося для Рудольфа вершків на два-три дні — і подався назад до друзів.

СОРОКА-ЗЛОДІЙКА

Задоволений, Мохобородько йшов полем. В одній руці він тримав бідончика, а другою раз у раз обережно обмацував кишеню, де розкошував, перетравлюючи вершки, Рудольф. Водночас Мохобородько милувався довколишнім пейзажем, неяскрава краса якого сповнювала душу ніжним трепетом. По житньому лану вітерець котив легкі хвилі. Сонячне проміння золотило руїни палацу. Попереду темнів бір.

Незабаром на узліссі зачервонів Муфтиків фургончик. Ще кілька кроків — і Мохобородько почув смачне сопіння Муфтика й Півчеревичка.

По хвилі Мохобородько підійшов до своїх супутників, котрі спали рядком так солодко, мов немовлята. Але раптом його погляд вражено застиг, і на Мохобородьковому обличчі з’явився вираз занепокоєння.

— Гм, — гмукнув розгублено Мохобородько. — Щось тут ніби не те…

Він почав придивлятися до Півчеревичка. Відчував, неначе в того щось змінилося. Але що саме? Можливо, Півче-ревичок бачив поганий, страшний сон і тому здавався якимось незвичним? Проте ні — його лице було спокійнісіньке, очевидячки, дивовижна переміна все-таки зумовлена не сном.

Це геть збило Мохобородька з пантелику. Про всяк випадок він вирішив розбуркати друзів. Три голови — щось та значать, до того одна з них — Півчеревичкова. Либонь, він сам скаже, що з ним сталося.

— Вставайте, вставайте, — загорлав Мохобородько. — З Півчеревичком не все гаразд!

Півчеревичок і Муфтик насилу прочумалися — розплющили сонні оченята й неохоче посідали.

— Ось я тобі зараз носа відкручу, — забубонів Півчеревичок, ще не прокинувшись остаточно, — тоді у тебе й буде не все гаразд.

Не беручи до уваги гнівний Півчеревичків тон, Мохобородько діловито вів своєї.

— Я не жартую, — сказав він Півчеревичкові. — Щось у тебе справді змінилося, ти не такий, як досі був.

— Ти також змінився, — підхопив Півчеревичок. — Досі, приміром, ти не носив у кишені отруйних змій.

Мохобородько замислено посмикував бороду.

— Це зовсім інше, — промовив він. — Рудольф у мене з’явився, а у тебе чогось бракує.

— А я знаю, чого тобі бракує, — засміявся Півчеревичок і вказівним пальцем багатозначно постукав себе по лобі. — Хто сповна розуму, той не носитиметься зі зміюкою.

Муфтик і собі пильно поглянув на Півчеревичка.

— Дай змієві спокій, — утрутився він у розмову. — Мені здається, що Мохобородько правий. Півчеревичок справді змінився, але і я не можу точно сказати, в чому саме.

— Та у вас в обох, здається, в головах порожньо, — збиткувався Півчеревичок.

Муфтик раптом пожвавішав.

— Правильно! — вигукнув він. — Саме оце і є потрібне слово — порожньо! Півчеревичку, ти опустів, повір мені!

Цього разу Півчеревичок наче укляк і тільки збентежено глипав то на Муфтика, то на Мохобородька.

І тоді раптом Мохобородько тривожно прошепотів:

— Медаль! Де твоя медаль, Півчеревичку?

Одразу ж усе прояснилося. Півчеревичкові груди й насправді опустіли, саме опустіли, як сказав Муфтик, адже бракувало медалі. Тієї самої, яку начальник пожежників особисто пришпилив на груди за хоробрість, виявлену в боротьбі з котами.

Надовго запала гнітюча мовчанка. І в цій прикрій німоті Півчеревичок, Муфтик і Мохобородько думали про одне й те ж: хто цей зухвалий злодій, який нахабно зірвав із піджачини сонного Півчеревичка медаль і зник?

І тут, ніби у відповідь на їхні думки, з ліщини долинув сорочий стрекіт. Усі троє, наче змовившись, поглянули в той бік.

— Сорока! — вигукнув Півчеревичок. — Повірте мені, це її каверза!

Мохобородько некліпно пильнував за сорокою. Ще з дитинства він завжди з неабиякою цікавістю спостерігав за птахами й навчився багато що вгадувати. Наприклад, по тому, як літають ластівки, міг передбачити погоду наступного дня, а вороняче каркання на верхівках дерев підказувало йому, що підкрадається лисиця або пробирається мисливець. Звичайно, не таємниця для нього й сорочаче життя. Він чудово знав, що злодійство серед білобоких досить поширене і що вони особливо полюбляють різні блискучі предмети. По голосу і польоту сороки він робив іноді досить вдалі висновки.

— Наче глузує з нас, — завважив Муфтик, коли сорока на ліщиновій гілці гучно прострекотіла нову «пісню».

Але Мохобородько не погодився з цим.

— Таким вереском вона скоріше висловлює безсилу лють, — сказав він. — Сорока віднесла Півчеревичкову медаль у своє гніздо й тепер прилетіла по Муфтикову. Але тут.на неї очікувала несподіванка — ви тим часом прокинулися.

— Якби ти не зв’язався з тим змієм, то ми не спали б, — розсердився Півчеревичок. — Не будь цього огидного гада, у мене не вкрали б медаль. А тепер…

— А тепер сорока полетіла, — сказав Мохобородько, уриваючи Півчеревичка. — Бачите? Очевидно, вона повер-неться у своє гніздо й милуватиметься там медаллю.

Сорока справді знялася з ліщини й полетіла якось підстрибом.

— Нумо, за нею! — загорлав Півчеревичок. — Ми не повинні спускати ока з цієї злодійки!

Чоловічки миттю скочили в машину. Муфтик газонув, і погоня розпочалася.

На щастя, сорока летіла вздовж дороги, тож Муфтикові не треба було звертати кудись убік. Переслідувати по ланах і пасовиськах, безумовно, було б набагато важче, а то і взагалі неможливо. Муфтик збільшив швидкість, і авто помалу почало наздоганяти сороку.

— Занадто не наближайся до неї, — повчав Муфтика Мохобородько. — Коли сорока добере, що ми за нею стежимо, вона вмить обведе нас навколо пальця — полетить у протилежний бік од свого гнізда.

— Тобі так і свербить повчати, — уколов Півчереви-чок. — Тобі що — медаль на грудях і зміюка в кишені. А я хочу повернути свою медаль будь-що. Газуй, Муфтику!

Муфтикові, як кажуть, і так пече, і так гаряче — безпорадно зиркав то на Півчеревичка, то на Мохобородька.

Та раптом усе вирішила сама сорока — вона крутою ду-гою звернула до руїн палацу. Муфтик зупинив машину, бо гнатися за білобокою по житньому лану неможливо. Тепер мандрівничкам не зоставалося нічого іншого, як дивитися услід крилатій злодійці, що вже ген-ген даленіла — менша-ла і меншала, ось вона сягнула руїн палацу і, насторожено зробивши над ними коло, стрімко каменем упала вниз.

— Її гніздо десь поблизу руїн палацу, — сказав Мохобородько. — У цьому ніякого сумніву.

Муфтик аж спав з лиця.

— А пацюки, — прошепотів він. — Адже там пацюки…

Згадка про пацюків не потішила й Півчеревичка та Мохобородька. Але знайти Півчеревичкову медаль конче треба, тут двох думок бути не може. Муфтикова машина за-фуркотіла знову, і друзі заходилися шукати шлях до руїн палацу.

СЕРЕД РУЇН ПАЛАЦУ

Трохи поблукавши, Муфтик урешті знайшов досить широкий і без вибоїн шлях, що вів прямо до руїн. Що ближче до мети, то серйознішими, мовчазнішими ставали друзі, а надто після того, як величезний сірий пацюк прошмигнув перед самим радіатором автомобіля.

— Кажуть, пацюки страшні ненажери, — занепокоївся Муфтик. — Цікаво, чи згризуть вони автомобільні покришки.

— Принаймні гас із ламп вони п’ють, — підпрягся Півчеревичок, виявляючи цим і свою обізнаність. — Після гасу їм, мабуть, смакуватиме гума.

Ці слова не на жарт стривожили Муфтика.

— А в мене жодної запасної покришки, — зітхнув він.

На що Півчеревичок твердо мовив:

— А в нас і жодної запасної медалі нема. Чиргикай далі, Муфтику! В усякому разі, одна медаль стократ цінніша за чотири нікчемні автомобільні покришки. Поганяй далі, хоч на самих обіддях!

Та поганяти було вже нікуди. Дорога кінчилася, попереду височіли руїни палацу. І Муфтик рішуче спрямував свою машину через пролом у стіні.

Скреготнули гальма.

І раптом…

— Ой леле! — вигукнув Півчеревичок.

— Яке жаховисько… — прошепотів Мохобородько.

Муфтик затулив очі руками.

Фургончик так різко загальмував, що, зупинившись, й досі тихо тремтів. Здалося, навіть бездушна машина й та здригається від страхітливого видовиська, що виникло перед ними.

І хоч друзі були готові до зустрічі з пацюками, вони не могли навіть уявити, що потраплять у таку незліченну пацючу зграю, від самого вигляду якої кров холола в жилах. Це огидне збіговисько живим килимом застеляло кожен клаптик землі серед руїн. Воно було мов сіра піна, котра подекуди набігала й на мури, бо не всім пацюкам вистачало місця долі. А очі, пацючі очиська! Якою люттю вони го-ріли!

— Любий Півчеревичку, — заскімлив Муфтик, одважившись нарешті відтулити очі. — Я подарую тобі свою медаль, але тікаймо звідси якомога хутчіше.

— І я можу віддати тобі свою медаль, Півчеревичку, — підтримав Муфтика Мохобородько. — Ти носитимеш їх по черзі або дві разом.

Та перш ніж Півчеревичок спромігся щось одповісти, звідкілясь, згори, долинуло сорочаче стрекотання. Цього разу воно було справді знущальним — нібито білобока переможно-глузливо сміялася з чоловічків.

Лише тепер друзі звернули увагу на розлогу сосну, що росла посеред руїн. І треба ж таке — на її верхівці красувалося сорочаче гніздо. Саме звідти й линуло це нахабне джерготання.

— Друзі, — несподівано тихо й дуже серйозно почав Півчеревичок. — Ви ладні щиросердно подарувати мені свої медалі, і я вам за це, слово честі, безмежно вдячний. Але пригадайте-но, за що ви ці медалі одержали. За хоробрість, чи не так? Всі ми відзначені за відвагу. То невже ми, сміливці, облишимо почате і ганебно втечемо? Особливо тепер, коли ми так близько до мети?

Муфтик поглядом зміряв відстань од фургончика до сосни.

— Воно-то близько, — зітхнув він. — Але між нами і нашою метою — щонайменше дві тисячі пацюків.

Півчеревичкові слова так дошкулили Муфтикові й Мохобородьку, що ніхто з них уже не думав про втечу. Що тут вдієш — якщо їх нагороджено за відвагу, то треба цю ношу нести гідно.

— На верхівку сосни видряпатись можна, — зауважив Мохобородько. — Річ у тім, як продертися до дерева крізь пацючу орду.

— Авжеж, авжеж, — кивнув Муфтик. — Ото ж то й воно.

Саме в цей час під сосною почалося щось дивовижне.

Пацюча зграя, збившись щільно, звільнила клаптик землі завширшки в два кроки. В коло вийшли двоє пацюків.

Один із них був звичайний — середній, із гладенькою шерстю. Однак рухався пацюк якось незграбно, відчувалося, що він вийшов із зграї наперекір своїй волі. А навпроти нього стояв пацюк принаймні завбільшки як середній кіт: здоровенний, вгодований і самовпевнений звір. Він глипнув знічев’я на збіговисько, тоді вишкірив зуби і люто уп’ялився прямо в очі другому пацюкові. Довго жоден з них ані поворухнувся.

— Що там діється? — здивувався Муфтик. — Що ці па цюки хочуть один від одного?

— Вони б’ються, — сказав Мохобородько.

Незважаючи на серйозність становища, Півчеревичок розплився в широкій посмішці.

— Здається, вони просто граються у витрішки, — сказав він. — Як ми свого часу з котами.

Мохобородько кивнув.

— Цілком правильно, — погодився він. — Вони намагаються передивитися один одного — в такий спосіб б’ються. Пацючий погляд — найгрізніша його зброя. Погрожую чи поглядом, пацюк може убити свого ворога, навіть не гризнувши його.

Це Мохобородькове зауваження вмить розвіяло Півче-ревичкову веселість. Пацюки тим часом продовжували свою незвичайну бійку. Тепер більший пацюк почав кружляти навколо свого супротивника. Він люто настовбурчив шерсть і погрозливо клацав зубами. А незліченна зграя стежила за двобоєм, затамувавши подих, мов під час захоплюючої циркової вистави.

— Та не дуже мені й потрібна та медаль, — мовив Півчеревичок тремтячим голосом. — Як на мене, можемо хоч зараз повертати назад.

Водночас він перестав ворушити пальцями, чого з ним майже ніколи не траплялося.

Мохобородько і Муфтик здивовано поглянули на Пів-черевичка. Безумовно, пацючий бій — це справді жаховисько. І нічого дивного, що він так вразив Півчеревичка. Та все ж таки… Адже зовсім недавно їхній товариш просторікував про хоробрість і до того ж надто переконливо й твердо.

— А хоробрість? — запитав Муфтик. — Як же з хоробрістю?

— Таж ця медаль не зробить мене відважнішим, якщо я вже такий є, — виправдовувався Півчеревичок. — Я гадаю, що взагалі не варто переоцінювати значення всіляких значків і медалей.

Однак Муфтик і Мохобородько вже не погоджувалися відступати. Одного разу вони вже спасували, і тоді саме Півчеревичок своїми переконливими словами додав їм упевненості. Тепер вони мусять підтримати свого друга.

— Вище голову, Півчеревичку!— підбадьорив Муфтик.

А Мохобородько додав:

— Адже всі ми боїмося цих гидотних пацюків. Та справжня відвага в тому, що хай навіть жижки трясуться, а ти, попри все, стій незрушно і не блискай п’ятами.

Півчеревичок нічого не відповів, тільки ледь-ледь заворушив пальцями.

Пацючий двобій тривав уже близько години, а може, й більше. Ситуація майже не змінилася. Великий пацюк кружляв навколо меншого, а той лякливо притискався до землі.

Мохобородько раптом сказав:

— Нам потрібна зброя проти пацюків.

— Правильно! — вигукнув Півчеревичок. — Була б у мене зараз рогатка…

Та Мохобородько урвав його і рішуче вів далі:

— Ніяка рогатка і навіть наймогутніша гармата аніскілечки не зашкодять пацюкам, — сказав він. — Нам потрібна зовсім інша зброя, і я зараз же подамся шукати її.

— Як? — злякався Муфтик. — Сподіваюся, ти не кинеш нас двох у цьому пацючому пеклі?

— Саме так, — ствердив Мохобородько. — Поки я шукатиму, хтось мусить спостерігати за сорочачим гніздом, щоб злодійка не вилетіла із Півчеревичковою медаллю.

— Але… — хотів щось мовити Півчеревичок.

Проте Мохобородько знову перебив його:

— Ніяких «але»! Мені ніколи. Зараз пацюче кодло спостерігає за двобоєм і не зверне на мене ніякої уваги. Коли сутичка закінчиться, буде пізно!

Він тієї ж миті прочинив дверцята, обережно вислизнув із машини і зник з очей.

— Пішов, — прошепотів Муфтик.

Півчеревичок скрушно кивнув.

А на полі бою менший пацюк став задихатися, пожадливо хапати повітря.

Збігли якихось дві хвилини, і він упав на землю, мов підкошений.

ЖАХЛИВА НІЧ

Сонце вже котилося на спочинок, а Мохобородько все не повертався.

— Де це він так довго! — бідкався Муфтик. — Може, з ним щось трапилося?

Півчеревичок спробував пожартувати.

— Принаймні йому нещодавно трапився змій, якого він поклав до кишені, — єхидно усміхнувся він. — Доки не має Мохобородька, хоч не боятимемося зміюки.

А втім, Півчеревичок розумів, що це слабенька втіха. Ну, що один-однісінький змій у порівнянні з силою-силенною пацюків! До того ж Рудольф спокійно сидів у Мохобородьковій кишені, а пацюки нахабніли на очах.

Зграя дедалі щільніше оточувала машину. Кілька гризунів уже стрибнули на капот. І ось дряпання пацючих кігтів почулося на даху. І щоразу, коли гострий вусатий писок зазирав у вікно фургончика, Муфтик і Півчеревичок здригалися від страху.

— Ти щільно причинив дверцята? — тихенько запитав Півчеревичок.

Муфтик кивнув.

— Дверцята зачинені як слід, — сказав він. — Але я ніскілечки не здивувався б, аби…

Сильний удар у машину обірвав Муфтика на півслові. Друзі полохливо зиркнули у вікно й збагнули, що то здоровенний пацюк випробовував об фургон свою силу.

— Чому ти не здивувався б? — спитав Півчеревичок після нетривалого мовчання.

— Я не здивувався б аніскілечки, аби пацюки прогризли залізо, — закінчив Муфтик своє речення. — І якщо вони дудлять гас, як ти стверджував, то чому б їм не поласувати бензином?

Півчеревичок нічого не відповів на це, проте вираз обличчя промовляв сам за себе — його пойняв жах.

Непомітно настала ніч. І не пам’ятали ні Муфтик, ні Півчеревичок, щоб їм колись випадала така довга й похмура ніч, довга й похмура, незважаючи на те, що край неба і вночі світився по-літньому. Настрій не поліпшився навіть тоді, коли великий доброзичливий повний місяць виплив із-за щербатого муру. А навпаки, погіршився, бо в місячному світлі пацючу зграю вони бачили, як удень, і тоді Муфтик з Півчеревичком зрозуміли, що їм таки буде непереливки. Здається, пацюки замислили щось підступне.

Кільце оточення подалося трохи назад, так що між пацюками і машиною утворився досить широкий простір. Але найбільші пацюки почали шикуватися перед фургончиком у бойові шеренги.

Кроків за двадцять од передка авто вони стали в грізну колону.

— Здається, збираються нападати, — Півчеревичків голос тремтів од хвилювання.

— Так, схоже на те, — погодився Муфтик. — Вони зрозуміли, що погрозами нас із руїн не виженеш.

Муфтик і Півчеревичок примостилися рядком на передньому сидінні, обоє напружені до краю. У місячному сяєві, що прохоплювалося крізь вікно, їхні обличчя видавалися блідішими, ніж були насправді.

Навколо панувала тиша. Сорока давно спала у своєму гнізді. Можливо, вона бачила у солодкому сні Півчере-вичкову медаль і не знала, які події відбуваються неподалік.

І ось почалося…

Пацюча колона, вишикувана перед машиною, раптом наче стрепенулася і, мов за нечутним сигналом, спеціальне з’єднання гризунів заворушилося.

— Сунуть, — проскиглив Півчеревичок. — Наче сіра лавина!

Тієї ж миті Муфтик завів фургончик і дав газ. Машина аж стрибнула з місця. Пацюки наближалися, й авто мчало назустріч нападникам.

Зіткнення неминуче.

«Тільки б не перекинулася машина», — встиг подумати Муфтик.

І цієї ж миті почувся страшенний гуркіт.

У задку фургончика заторохтіли каструлі й сковороди, забряжчали кухлі й миски. До цих звуків долучився пацючий виск. Було видно, як пацюки кинулися врозтіч.

Та Муфтик не знімав ноги з педалі газу, і машина, сердито завиваючи, просувалася вперед.

— Натискуй, натискуй! — захоплено хрипів Півчеревичок. — Дави їх, Муфтику!

Муфтик їхав прямо на пацюків. Вони люто щирили зуби, але все-таки мусили відступати. Лише тоді, коли пацючі лави остаточно розладналися, Муфтик зупинив машину.

— На перший раз, мабуть, досить, — утомлено зітхнув він.

— Оце так провчили! — радів Півчеревичок. — Більше не наважаться і понюхати наше авто.

Щодо Муфтика, то він не був у цьому впевнений.

— Пацюки не такі, щоб так легко відмовилися від свого, — сказав він. — Вони страшенно вперті.

Спершу у пацюків не помічалося нових нападницьких намірів: вони трималися на відстані.

Минав час, і небо на сході дедалі світлішало. На світанку в руїни палацу повернулися ті пацючі розбійницькі зграї, які грабували довколишні села. Уся здобич, що вони прихопили з собою, скоро була з’їдена до крихти, і тоді нові орди рушили на промисел.

— Страшно й подумати, скільки людської праці гине через оцих харцизяк, — сказав Муфтик.

І Півчеревичок похмуро додав:

— Якщо так триватиме й далі, моя батьківщина скоро геть зубожіє. Колись пацюки не були такими ненажерами.

Настав ранок, і сорока у верховітті сосни вітала схід сонця веселою тріскотнявою. Вона кілька разів змахнула крилами, начебто випробовуючи їхню надійність, знялася з гнізда і полетіла до лісу, без угаву гучно скрекочучи.

Муфтик так втомився після напруженої ночі, що тільки тепер збагнув подивитися їй услід.

— Медаль, я певен, на шиї у неї не висіла, — пробурмотів він. — Але можливо, злодійка понесла її у дзьобі.

Півчеревичок чмихнув.

— Давай-но переконаємося, — сказав він. — Візьми свою медаль у зуби і розкажи мені, як ти жив колись самотою.

— Ти що, глузуєш? — образився Муфтик. — Як же я говоритиму з медаллю у зубах?

— У цьому я й хотів упевнитися, — зареготав Півчеревичок.

— Навряд чи сорока так хвацько тріскотіла б із медаллю в дзьобі, — погодився Муфтик. — Здається, я страшенно відстав од життя.

Та ледве він це мовив, як життя жорстоко нагадало про себе, і до того ж у найнебезпечніший спосіб — пацюки знову посунули на них.

— Ну-ну, — сказав Півчеревичок. — Чи вам мало було попередньої прочуханки?

Одначе голос його прозвучав невпевнено.

— Боюся, що поразка їх дечому навчила, — припустив Муфтик. — Схоже на те, що зараз у них новий план наступу, кращий.

Мандрівнички уважно спостерігали за рухом пацюків.

ДИВО-ЗБРОЯ ПРОТИ ПАЦЮКІВ

Пацюки наближалися до машини повільно, проте невпинно, їхні вуса нервово посмикувалися, ніздрі втягували повітря, очі палали люттю.

Скоро Муфтик і Півчеревичок збагнули, що цього разу у пацюків зовсім інший план, ніж був напередодні. Вони явно зробили серйозні висновки з невдачі. їхня ударна сила, спеціальні відбірні лави з найбільших пацюків, нині розділилася на два табори і розташувалася обабіч машини.

— Цього разу вони атакуватимуть із флангів, — сказав пригнічений Муфтик. — А це означає, що ми позбавлені Можливості контратакувати їх машиною.

— Коли пацюки нападуть на нас із обох боків, — заскиглив Півчеревичок, — то поховають нас живцем під собою, і фургончик буде для нас труною на колесах.

Схоже, що до того йшлося.

Муфтик безпорадно поклав руки на кермо — вони тремтіли. Що робити? Що ж робити? У Півчеревичка на ролі виступили крапельки поту. Ніякого порятунку!

А пацюки широким фронтом насувалися і справа, і зліва. І знову їх наче пересмикнуло, як минулої ночі. Ось-ось має початися страшенна навала…

Та ба, що це, що це?

Замість того, щоб кинутися на фургончик, пацюки раптом повернули голови в той бік, де знаходився вхід у руїни. Ще мить — і вся незчисленна зграя притьмом кинулася туди.

Муфтик і Півчеревичок одночасно метнулися до заднього віконця, аби побачити, що змусило пацюків одмовитися від попередніх намірів. І раптом друзі в один голос вигукнули:

— Мохобородько!

Мохобородько, нарешті, повернувся. Але в яку мить!

Півчеревичок заплющив очі, й одразу ж те саме зробив Муфтик. Жоден із них не хотів бачити загибелі свого друга й товариша.

І по хвилі Півчеревичок, усе ще із заплющеними очима, сказав тихо:

— Він був чудовий товариш!

Зараз Півчеревичок ладен був пробачити Мохобородьку геть усе, забути всі непорозуміння, які виникали іноді між ними. А того Рудольфа, того огидного змія, він більше ніколи не згадає лихим словом.

— Мабуть, уже кінець, — прошепотів нарешті Муфтик. — Розплющимо очі, га?

— Розплющимо, — погодився Півчеревичок. — І мужньо глянемо в очі своїй долі.

Вони розплющили очі і — побачили Мохобородька, який спокійнісінько простував до машини.

— Сталося диво! — вигукнув Муфтик.

І це без усякого перебільшення можна й справді назвати дивом — пацюки, які так рвучко кинулися до Мохобородька, лякливо позадкували од нього. І навіть найбільші, найнахабніші з них, з палаючими від люті очима, не наважувалися навіть підступити до Мохобородька. Той неначе був оточений муром, через який не міг проникнути жоден пацюк.

Сам же Мохобородько мав такий вигляд, ніби навколо нього взагалі немає розлюченої пацючої зграї. Він помахував чимось схожим на букет і навіть стиха щось мугикав.

Підійшовши до машини, відчинив дверцята і бадьоро мовив:

— Доброго ранку!

Тепер, коли пацюча зграя знову відступила і Мохобородько, живий та здоровий, сидів у фургончику, Півчеревичок став задерикуватим.

— Доброго ранку, чудодію! — передражнив він Мохобородька. — І щонайсердечніша тобі дяка за чарівні лісові квіти цього п’янкого літнього ранку. Адже тепер лихо позаду — подумати лишень: у машині свіжий букет і ми разом. То хіба життя без квітів і змія Рудольфа.

Але Мохобородько відповів:

— Ти правий. Без цих квітів, як ти правильно сказав, у нас зараз не було б ніякого життя. Бо ця квітка — не що інше, як чорнокорінь — диво-зброя проти пацюків.

Він помахав перед носом у друзів якоюсь рослиною з червоними квітами й довгастим листям і заговорив далі:

— А річ ось у чому. Жоден пацюк не терпить своєрідного запаху чорнокореня. Ось чому я так легко пройшов крізь пацюче збіговисько. Між іншим, відомі навіть випадки, коли пацюки й миші кидалися з корабля в море, якщо на борту з’являвся дух свіжого чорнокореня.

— Урр-а-а! — захоплено загорлав Півчеревичок. Його недавнє невдоволення ніби вітром розвіяло.

— Я гадаю, треба починати, — рішуче сказав Муфтик і завів мотор. — Але видертися на вершечок сосни дуже важко, а надто мені, адже я змушений не знімати муфти.

— Авжеж, — кивнув Півчеревичок. — І найкраще це зробити рано-вранці, бо спекотного дня нам не захочеться добиратися до оселі білобокої злодійки.

Муфтик під’їхав машиною під сосну. Мохобородько вийшов і, розмахуючи чорнокоренем, відігнав пацюків на певну відстань. Услід за ним наважилися вийти Муфтик і Півчеревичок.

— Тепер ходімо! — бадьоро скомандував Півчеревичок. — Вперед, до нових висот!

І ось він уже спритно подерся по стовбуру, чіпляючись голими пальцями ніг за тріщини соснової кори.

— Як швидко може змінюватися становище! — похитав головою Муфтик. — Зовсім недавно Півчеревичок подумки ховав себе, а тепер ось дряпається у височінь, мов навіжений.

— Твоя черга, — урвав Муфтикові роздуми Мохобородько.

Але Муфтик раптом геть знітився.

— Річ у тім, що… боязно полишати машину без нагляду, — пояснив він. — Ще залізуть пацюки всередину.

— Гм, — замислився Мохобородько. І миттю знайшов порятунок:

— Ми залишимо біля фургончика чорнокорінь.

— Ти гадаєш?

— Авжеж! — Мохобородько був у захваті від свого щойно знайденого плану. — Чорнокорінь захистить машину від пацюків краще, ніж найпотаємніший замок.

Муфтик усе ще вагався, і Мохобородько додав:

— Латинська назва чорнокореня — Cynoglossum officinale.

Це й вирішило справу, тому що назва чорнокореня латиною справила на Муфтика глибоке враження.

— Пристаю, пристаю, — погодився він.

Мохобородько прилаштував чорнокорінь на капот і разом із Муфтиком поліз на сосну.

У СОРОЧОМУ ГНІЗДІ

Півчеревичок уже досяг верховіття, а Муфтик і Мохобородько були ще тільки на півдорозі, коли нараз почули схвильований сорочий лемент.

— Вона повертається! — стривожився і Півчеревичок.

Із височини він краще бачив усе довкола і тому перший помітив білобоку, яка, мов випущена стріла, щодуху летіла до свого гнізда.

— Поспіши! — наказав Мохобородько.

— Полощи! — вигукнув Муфтик, який од хвилювання часто переплутував слова.

Півчеревичок, звісна річ, розумів, що захистити гніздо простіше, ніж захопити. Спробуй-но проникнути в нього, коли гострий сорочий дзьоб може щомиті клюнути тебе Б тім’я. Набагато легше не дати птахові підлетіти до гнізда.

Саме через це Півчеревичок прагнув устигнути на верхівку дерева раніше від сороки й приготуватися до захисту.

Одначе, схоже було, що й сорока збагнула ситуацію. Кожен помах крил із загрозливою швидкістю наближав її до гнізда.

— Хто кого? — сердито бурмотів під ніс Півчеревичок, підтягуючись на наступну гілку.

Коліна йому пекло пеком, долоні й ступні геть-чисто в живиці, а їжакуваті гілки без угаву хльоскали по обличчю.

Проте Півчеревичок ні на що не зважав: адже гніздо поруч. Нарешті! Останнє зусилля, і Півчеревичкова настирливість узяла гору — він став на краєчку гнізда. Двома секундами пізніше підлетіла сорока і з оглушливим джерготом закружляла навколо.

— Ох і моторний! — похвалив Мохобородько знизу.

— Ох і чорний! — вигукнув у свою чергу Муфтик, що сидів на гілці ще нижче.

На жаль, Півчеревичок не мав часу радіти своїм успіхам. Він добре розумів, що білобока кружляє навколо гнізда не задля годиться, а вичікує зручної миті, щоб кинутися на знавіснілого загарбника.

Півчеревичок швидко оглянув гніздо, щоб знайти замашну палицю чи закарлюку, якими зміг би провчити скрекотуху. І очам не повірив! Це, безперечно, сама доля послала йому цілком справну рогатку!

Півчеревичок блискавично схопив її і озирнувся у пошуках боєприпасів. Чудово: соснове віття аж гнулося од молоденьких зелених шишок.

Півчеревичок вибрав невеличку, але важкеньку смолисту шишку й зірвав її. Аби переконатися, що рогатка придатна, він відтягнув гуму — тугенька! Тепер сорока може нападати.

Знизу чулося Мохобородькове й Муфтикове кректання. Лізти їм було важкувато, бо Мохобородькові заважала борода, а Муфтикові — муфта.

— Що нового? — по хвилі гукнув Мохобородько.

— А медаль знайшов? — поцікавився у свою чергу Муфтик.

Але де вже було Півчеревичкові шукати свою медаль: усю увагу він зосередив на сороці, отож запитання друзів зосталися без відповіді. Він випростав ліву руку з рогаткою, а правою відтягнув гумову стрічку й пильнував за білобокою.

Сорока кружляла й кружляла навколо гнізда. І що довше вона літала, то уважнішим ставав Півчеревичок. Адже ясно було, що не може птаха отак літати без кінця. Зрозуміло, що з кожним колом наближалася мить, коли сорока почне атакувати непроханого гостя.

І ось нарешті настала ця мить!

Зненацька білобока стрілою шугонула у височінь, щоб звідти каменем упасти на Півчеревичка. Однак саме тут вона прорахувалася. Адже в дитинстві Півчеревичок влучно збивав із рогатки яблука й груші, цілячись при цьому знизу вгору. Ось і зараз він навів рогатку на сороку, щосили відтягнув гумову стрічку й відпустив шишку.

Жалібний сорочий вереск підтвердив, що шишка влучила в неї.

— Шишка під сосною падає, — сказав Муфтик, який від хвилювання не спромігся на щось доречніше, аби подякувати Півчеревичкові.

Нарешті він дістався гнізда. В цей час на краєчку сорочої оселі з’явилася Мохобородькова борода, а слідом за нею і він сам.

— Чудовий удар, — похвалив Мохобородько. — Любий Півчеревичку, адже ти справжній снайпер!

Здається, і сорока була такої думки, бо вона, скиглячи, полетіла геть од руїн.

— Півчеревичку, ти просто молодець! — сказав Муфтик і поглянув на друга так, немов бачив його вперше у житті. — Але де ти взяв рогатку?

— А, рогатку? — щасливо пробурмотів Півчеревичок. — Тут була…

І лише тепер Півчеревичок міг спокійно роздивитися свою рятівницю. Зроблена вона неабияк. З першої-ліпшої ялівцевої карлючки не поцілиш птаха на льоту, хай ти навіть чудовий стрілець. Рогатка вже не нова. Ініціали вирізані на одній із розгілок, але розібрати їх дуже важко. Та попри це…

— Стривайте, хлопці! — раптом скрикнув Півчеревичок, та так, що супутники аж сполошилися. — Це ж мої ініціали!

Муфтик і Мохобородько схилилися нижче.

— Ось подивіться! — палко продовжував Півчеревичок. — Мої власні ініціали! ПЧ! Я їх сам вирізав! Я знайшов свою рогатку!

— Виходить, це та сама сорока… — похитав головою Муфтик.

— Чи та, чи хтось із її нащадків, — сказав Півчеревичок. — Та яке це має значення. Головне, що тепер у мене і рогатка, і медаль. Оце пощастило!

— Але ж медалі в тебе ще нема, — зауважив Мохобородько. — її треба шукати, як чотирилисту конюшину, образно кажучи.

— Угу, — знітився Півчеревичок. — Справді.

Він якось безпорадно озирнувся і сказав, усміхаючись:

— Тут такий безлад, що хтозна, де її шукати. Одне слово, сороче гніздо.

Півчеревичок казав правду — у гнізді панував справжній розгардіяш. І складене воно грубо й недбало — як кажуть, косо, криво, аби живо.

— Напевне, рогатка слугувала їй будівельним матеріалом, — здогадався Мохобородько. — А медаль, видно, сорока десь заховала.

— Ми повинні неодмінно знайти медаль, — твердо вирішив Муфтик. — Після свого влучного пострілу Півчеревичкові просто негоже ходити без медалі.

І він рішуче заходився нишпорити в сорочому гнізді. Друзі мовчки стали допомагати йому.

НОВІ СТРУСИ

Збігав час, і десь близько полудня гніздо білобокої було старанно обстежене — кожна гілочка, до самісінького дна. Проте медалі не знайшли. Було ясно і тихо, припікало сонце. Чоловічки обливалися потом, а настрій їхній геть підупав.

— Сорока загубила медаль, — висловив припущення Муфтик.

— Можливо, — стенув плечима Мохобородько. — Від цієї злодійки можна всього чекати.

А Півчеревичок несподівано сказав:

— Я хочу їсти і спати.

Як тільки він мовив це, всі несподівано відчули страшенний голод і втому.

— Злізаймо вниз, — запропонував Муфтик. — У холодильнику зосталося дещо — можна перекусити…

— А я цього разу прошу дозволу поспати разом із вами в машині, — сказав Мохобородько. — Довкола аж ки-шать пацюки — небезпечно спати просто неба.

— Отже, легко підполуднаемо і трохи подрімаємо, — втомлено усміхнувся Півчеревичок. — А потім гайнемо звідси назовсім. На свою батьківщину я надивився удосталь.

Про медаль він навіть не згадав.

— Ну, почнемо спускатися, — сказав Муфтик. — Принаймні ми зробили все можливе.

Він почав уже вилазити з гнізда, проте мимоволі кинув погляд униз і укляк, здригнувшись.

— Дивіться, — прошепотів він. — Дивіться, що там діється!

Півчеревичок та Мохобородько визирнули з гнізда — і по їхніх спинах пробігли мурахи.

— Який жах, — ледве спромігся Мохобородько.

— А де ми тепер їстимемо і спатимемо? — пригнічено спитав Півчеревичок.

Картина, яку побачили друзі під сосною, була несподівана і жахлива. Пацюки начисто поховали під собою фургончик. Вони розгулювали на дашку машини, шастали під колесами, сиділи навіть на капоті, на тому самому місці, куди Мохобородько прилаштував чорнокорінь. І саме це було найжахливіше — пацюки вже не звертали на рослину ніякісінької уваги. Чорнокорінь зовсім-зовсім не діяв на них!

— Ось тобі й квіточки Cynoglossum officinale, — мовив Муфтик.

— Диво-зброя проти пацюків дає осічку, — піджигнув Півчеревичок. — І ось трійко мандрівників і один отруйний змій чудово провадять час у сосновому верховітті.

Мохобородько, відчуваючи свою провину, сумно зронив:

— Од сонця чорнокорінь прив’яв. На пацюків діє тільки свіжісінький чорнокорінь. А я, захопившись пошуками медалі, забув про це.

— А тепер що робити? — наче вибухнув Півчеревичок. — Отут, на дереві, нам жити, га? Разом із твоїм чарівним змієм, який щомиті може виповзти із кишені.

Безумовно, цей докір дуже образив би Мохобородька, аби саме цієї миті не сталося таке, що змусило його враз забути про все. Саме цієї миті Півчеревичок так розпалився, що почав шалено ворушити пальцями ніг. Стояв же він не на землі, а на краю сорочого гнізда, тому раптом втратив рівновагу й полетів униз…

— Півчеревичку! — заволав Мохобородько.

— Зачекай! — загорлав Муфтик.

Проте Півчеревичок не міг чекати. Боляче зачіпаючись об соснове гілля, він невблаганно падав униз. Це тривало кілька секунд, і за такий короткий час просто неможливо було щось змінити. Швидко засунувши рогатку за пазуху, Півчеревичок намагався вхопитися за товсті гілки, однак йому не поталанило, і тоді він розчепірив поли своєї куртки. Тепер він нагадував велике незграбне пташеня, яке ще не навчилося літати. Головне, що падіння трохи уповільнилося, і Півчеревичок, бебехнувшись на землю, навіть не знепритомнів.

— Живий? — стурбовано гукнув униз Мохобородько.

Але Півчеревичок не промовив і слова. Він обережно ворушив руками й ногами, щоб переконатися, чи всі кістки цілі.

— Сховайся в машині! — крикнув йому Муфтик.

Півчеревичок все ще лежав крижем, широко розметавши руки й ноги. Почувши Муфтикову пораду, він обережно зиркнув на машину й замислено примружився.

До фургончика було метр, не більше, але на цій мізерній відстані вмістилося стільки пацюків, що їх годі й полічити.

«Дивно, що гризуни досі не поласували мною», — подумав Півчеревичок із дивовижною байдужістю.

І раптом він відчув погляд.

Од цього погляду тіло мовби кам’яніло, він проникав у кожну клітину, палив вогнеметом і лихоманив.

Півчеревичок мало-помалу оговтався і тоді лише побачив пацюка, який свердлив його поглядом. І вмить упізнав його! Того самого пацюка! Того переможця, котрий своїм убивчим поглядом безжально умертвив свого противника у недавньому двобої.

«Кінець, — подумав Півчеревичок. — Тепер уже кінець».

І деякий час, окрім цього, не міг думати ні про що: він просто був неспроможний мислити.

Півчеревичок залюбки заплющив би очі, але незбагненна зла сила пронизливого пацючого погляду перешкоджала цьому. Він, наче зачарований, пильнував свого мучителя, спостерігав, як той вишкіряв зубиська і настовбурчував шерсть на зашийку.

«Це кінець, — тільки й спромігся подумати Півчеревичок. — Оце вже й справді кінець».

Та що це — він почув у траві під боком легеньке шарудіння. Щось прохолодне й слизьке шмигнуло біля нього й кинулося прямо на пацюка.

Змій! Змій Рудольф!

Неймовірно! Невже Рудольф сповз із дерева, щоб допомогти йому, Півчеревичкові?!

З подивом Півчеревичок помітив, що він уже знову може міркувати про щось інше, а не лише про свій кінець.

«Який чудовий змій», — подумав він.

Далі все відбулося блискавично.

Зла сила пацючого погляду зникла враз. Рудольф метнувся до пацюка, і той пронизливо верескнув.

«Назад, на дерево! — подумав Півчеревичок. — Я повинен знову порятуватися на дереві!»

Він підхопився і за мить уже дряпався вгору по сосновому стовбуру.

Проте на цьому лихо не скінчилося. Щоправда, Рудольф «пригостив» пацюка своєю отрутою, але це не підкосило хижака. Коли змій зник серед руїн, пацюк побачив, що Півчеревичок тікає, і на нього найшла звірина лють: він-бо прагнув розквитатися тепер і за зміїне жало! Оскаженілий пацюк поліз на дерево слідом за Півчеревичком.

Півчеревичок був уже на середині дерева, коли почув позаду зловісне сопіння. Він поглянув униз і вмить усе зрозумів: ще трохи — і в його босі пальці упнуться кровожерні пацючі щелепи!

Мимоволі, ні про що не думаючи, Півчеревичок переліз на інше соснове розгілля. І раптом очам своїм не повірив — перед ним чорніла кругла діра.

Дупло!

Ні миті вагання — мерщій туди! Скоріше в дупло!

Півчеревичок відчув приємну прохолоду. Наосліп він нишпорив руками, бо після яскравого сонячного світла очі ніяк не могли призвичаїтися до темряви.

Часу в нього було обмаль. Уже в отвір тицяв гострий писок пацюк. У сутінках він не бачив Півчеревичка, проте ще енергійніше заворушив ніздрями, нюшкуючи повітря.

Тієї ж миті Півчеревичок намацав якийсь металевий предмет — він був навіть із держаком. Якраз зручно тримати. Ця річ схожа на кельму — робочий інструмент муляра, та Півчеревичкові ніколи було розмірковувати про її призначення. Зараз вона правила йому за зброю.

Схопивши держално обіруч, він розмахнувся і щосили хряснув пацюка по голові.

Коли гризун гепнувся додолу, Мохобородько сказав Муфтикові:

— Пацюкові каюк, наш Півчеревичок урятований.

— Ти гадаєш, — засумнівався Муфтик. — Але ж ці гризуни такі упертюхи, можливо, знову подереться за Півчеревичком?

— Уже не подереться, — покрутив головою Мохобородько. — Ти не забувай, що його ужалив Рудольф. Отрута неодмінно подіє.

Либонь, Мохобородько казав правду. Пацюк хоч і зіп’явся на лапи, одначе вже нікому не міг заподіяти зла. Його погляд, досі такий загрозливий, ураз потьмянів і отупів. Він знесилено покульгав од сосни. Певне, почала діяти отрута.

Муфтик і Мохобородько полегшено зітхнули. Адже вони від самого початку, затамувавши подих, спостерігали за вражаючими Півчеревичковими пригодами. Вони були у відчаї, коли той упав з дерева, тремтіли від жаху, коли пацюк свердлив його убивчим чаклунським поглядом. І коли Рудольф тихенько виповз із кишені і шмигнув униз по сосновому стовбуру, поспішаючи на допомогу Півчеревичкові, Мохобородько відчув за свого підопічного майже батьківську гордість… Тепер усі струси, принаймні цього разу, були позаду.

— Але куди запропав Півчеревичок? — здивувався Муфтик. — Його немає на дереві.

Фіналу захоплюючої Півчеревичкової пригоди Муфтик і Мохобородько не бачили, до того ж вони нічого не знали про дупло в сосні.

— Півчеревичку! — гукнув Мохобородько. — Куди ти запропав?

Тихо.

— Пів-че-ре-вич-ку-у-у! — погукали вони удвох, та, як і раніше, ніякої відповіді. Тоді мовчки перезирнулися і насторожено полізли вниз.

Невдовзі вони почули мирне хропіння. І за цією ознакою Муфтик і Мохобородько скоро знайшли дупло.

СКАРБНИЦЯ

Півчеревичок заснув одразу, як тільки пацюк зірвався з дерева. І коли він урешті прочуняв після тривалого і глибокого сну, Муфтик і Мохобородько вже встигли обстежити дупло. Воно нагадувало затишну комірку, де в кожному кутку сяяло безліч різних блискучих речей. Тепер усі вони лежали купкою посеред дупла, куди сягало світло, а Муфтик і Мохобородько з цікавістю розглядали їх.

— Я живий? — спитав Півчеревичок, протираючи спросоння очі.

— Живий, живий, — засміявся Муфтик, який саме порпався у цяцьках, сподіваючись віднайти Півчеревичкову медаль.

— А ви? — поцікавився далі Півчеревичок.

— А ми живі теж, еге? — просопів Мохобородько.

Півчеревичок досі ще не прочунявся до пуття.

— Тоді, любі друзі, — мовив він, — дозвольте вас запитати, чому тут так темно?

— Ми в сорочій скарбниці, — пояснив Муфтик. — А в скарбницях, так уже ведеться, завжди панує таємничий напівморок.

— Виявляється, ми в скарбниці, — похитав головою Півчеревичок.

Він підвівся і здивовано втупився на металеву річ у своїй руці. І вві сні він не випускав держака. Тільки тепер Півчеревичок, прокинувшись остаточно, все пригадав. І він вигукнув:

— Ага, це ж та сама кельма, що нею я хряснув пацюка по голові!

— Не кельмою, а лопаткою для торта, — доброзичливо всміхаючись, поправив Мохобородько. — Ми й не відали, що ти нею зацідив пацюкові у тім’я, лише побачили, як той упав.

Півчеревичок тільки зараз роздивився свою «грізну» зброю.

— Справді, лопатка для торта! — зрадів він. — Я певен, що ніхто й ніколи, окрім мене, не рубонув нею пацюка межи очі. В цьому ділі я — піонер!

— Безумовно, — погодився Муфтик. — Ти відважний хлопець і, звісно, гідний носити свою медаль.

І з цими словами він пришпилив на груди Півчеревичкові медаль.

— Чудово, — сказав Півчеревичок і врочисто вклонив ся. — Надалі я нікому не дозволю її викрасти. А де ж це Рудольф, мій любий рятівник?

— Рудольф покинув нас, — усміхнувся Мохобородько. — Врятував тобі життя і повернувся в рідне середовище.

— Шкода, — щиро мовив Півчеревичок. — Я хотів би побачити його бодай разочок, щоб із любов’ю поглянути на нього.

Але повернути Рудольфа назад було неможливо.

Отож медаль знову засяяла на Півчеревичкових грудях, і все було б чудово, аби не пацюча облога. Про звільнення не могло бути й мови, бо машиною, як і досі, повністю володіли пацюки. Доводилося дякувати долі за те, що гризунам поки що не спадало на думку знову атакувати їх.

— Дивуюся, чому жоден пацюк не спробував залізти на дерево, — сказав Муфтик.

— Нічого дивного, — озвався Півчеревичок. — Той, що ліз, заробив лопаткою по голові. Його спільники не бажають відчути на собі мою грізну зброю, і тому вирішили просто заморити нас голодом.

— А може, той пацюк взагалі був винятковим, — роздумував Мохобородько. — Можливо, у пацюків і сороки укладена таємна угода, що сосна — це володіння білобокої.

Ось чому, либонь, сорока і живе спокійнісінько на верхівці. Щиро кажучи, ця сорока взагалі якась дивакувата. У дуплах найчастіше гніздяться сови, а наша білобока злодійка умудрилася влаштувати отут цілу скарбницю.

— О-ох, — зітхнув Півчеревичок. — Тільки цього добра нам бракувало!

Муфтик задумливо дивився на купу блискучого збіжжя.

— Якщо ми колись порятуємося звідси, — сказав він, — то найперше всі знайдені речі повернемо господарям.

Цю думку друзі сприйняли без особливого захвату, проте Півчеревичок майже радісно вигукнув:

— Та ми ще взагалі не вийшли звідси живцем!

— Насамперед ми повинні переписати скарб, — запропонував Мохобородько. — Це допоможе нам з’ясувати, що й до чого.

Друзі пристали на Мохобородькову пропозицію. Принаймні це вже якась робота, і сумні думки й голод не так дошкулятимуть, та й час швидше мине. Муфтик видобув з-під муфти записника й кулькову ручку — відтоді, як він писав собі листи, у нього завжди були напохваті самописка й папір.

Друзі підсіли до купи скарбу.

— Передусім занесемо до списку лопатку для торта, — сказав Півчеревичок.

І робота закипіла:

Лопатки для торта шт. 1

Наперстки шт. 7

Кнопки шт. 314

Ґудзики шт. 204

— Батечку, — похитав головою Півчеревичок. — Навіщо, навіщо їй стільки ґудзиків!

— Білобокій злодійці усе це не потрібне, — мовив Мохобородько. — Тепер ми бачимо, до чого призводить потяг до нагромадження.

Муфтик писав далі:

Срібні ложки шт. 23

Моноклі шт. 1

Блискучі обгортки цукерок шт. 104

Старовинні золоті монети шт. 45

Старовинні срібні монети шт. 82

Старовинні срібні келихи шт. 1

— Тьма-тьменна старовини, — зауважив Мохобородько. — Очевидно, перед нами здобич багатьох сорочих поколінь.

— Скоріше всього, — кивнув Півчеревичок. — І господа рів оцих речей уже, певно, нема серед живих. Просто не уявляю, як Муфтик сподівається усе це передати власникам.

— Звичайно, це буде нелегко, — погодився Муфтик.

Після цього заговорив Мохобородько:

— А що, як у музей, га? Якщо ми цей скарб передамо якомусь музею!

— Друзі мої! — вигукнув Муфтик. — Адже це моя давня мрія — подарувати якомусь музеєві щось вагоме від свого імені!

— І я не проти музею, — погодився Півчеревичок. — Тільки треба вибрати речі, які є історичною цінністю. Не пропонуватимемо ж музеєві ґудзики чи обгортки від цукерок.

Але Мохобородько думав по-іншому.

— Музеєві треба передати все разом, — сказав він. — І не історичному, а природничому. В історичному і так по саму зав’язку всілякої старовини. А в природничому був би такий рідкісний і дуже дорогий експонат — речі, викрадені однією сорочою сім’єю.

На цьому й погодилися, і Муфтик став переписувати далі:

Ручні годинники шт. 3

Велосипедні дзвоники шт. 1

Терпужки для нігтів шт. 32

Французькі ключі шт. 102

Звичайні ключі шт. 218

Медальйони шт. 1

— Яке вродливе личко! — вигукнув Муфтик, одкривши медальйон. — Яка чарівна молода жінка!

Він заплющив очі і, захлеснутий хвилею раптових почуттів, заговорив віршами:

Ти смієшся — зуби біліші від снігу,
і палають щоки — мальви квітнуть ніби!

Мохобородько й Півчеревичок теж схилилися над медальйоном.

— Гм, — замислено збрижив чоло Мохобородько. — У мене таке відчуття, нібито я знаю цю жінку.

Проте Півчеревичок сказав:

— Ти поглянь, яке на ній старовинне вбрання! Якщо й справді знаєш її, тоді щонайменше тобі років двісті!

Тепер і Мохобородько побачив, що жіночий одяг принаймні минулого століття, зачіска теж.

Муфтик стулив, клацнувши, медальйон і заходився писати далі:

Весільні каблучки шт. 154

Термосні корки шт. 2

Цвяхи шт. 106

Сир рокфор…

— Рокфор! — радісно загорлав Півчеревичок. — Це врятує нас од неминучої голодної смерті!

І справді, серед всіляких речей трапилася й пачечка сиру. Мабуть, сороку привабила блискуча обгортка.

— Але не треба його одразу весь з’їдати, — попередив Муфтик. — Невідомо, скільки нам доведеться тут сидіти.

— І бодай шматочок слід залишити для музею, — додав Мохобородько. — Інакше наш дарунок не буде повний.

Він розгорнув сир і відломив три однакові шматочки. На думку Півчеревичка, ці невеличкі пайки все ж мали хоч трохи потамувати голод. Після того, як вони під’їли, робота посувалася жвавіше, і надвечір Муфтик поставив крапку під довгим списком.

ТРЮФЕЛЕВА ЦУКЕРКА

Уже три доби сиділи мандрівники у сорочій скарбівні, і сумні думи опосідали їх. Дуже хотілося їсти. Рокфору ще зоставався малесенький шматочок, але ж то для музею. На щастя, над руїнами палацу пройшов дощик-накрапасик, так що Півчеревичок назбирав трохи води в срібний келих.

— Біля наших ніг лежить справжній скарб, — сказав Мохобородько. — Звичайну воду п’ємо із розкішного старовинного срібного келиха. Та що нам з усього цього?

— Нічого, — зітхнув Півчеревичок.

І Муфтик додав:

— Ми сидимо тут, мов… — він підшукував доречне порівняння. — Як оті коти на острові.

— Ох, і не кажи, — раптом заскімлив Півчеревичок. — Ті милі котунчики! Як вони там поживають на острові?!

— Гадаю, що кошачому племені доводиться не легше, ніж нам, — обізвався Муфтик. — Бідні малята! Пригадуєте, як вони славно ганялися за нами? Якщо їх порівняти із пацюками, коти надзвичайно приємні істоти.

— Атож, — підтримав друзів Мохобородько. — Мені здається, ці коти невимовно чарівні. Зараз я навіть не збагну, як ми могли покинути таку чудову кошачу ватагу там, на пустельному острові.

— Це була бездушна витівка, — пожалкував Півчеревичок. — А може, нам пощастить виправити помилку…

— Ми повинні виправити її, — вигукнув Муфтик. — Якщо виберемося із полону, то нашим обов’язком стане рятування котів.

— Скріпимо це клятвою! — розпалився Півчеревичок. — Давайте заприсягнемо, що коли ми зостанемося жити, то присвятимо всі свої зусилля і вміння звільненню котів!

Муфтик і Мохобородько палко схвалили це.

— Надзвичайно слушна думка, — сказав Мохобородько. — Клятва полегшить наші душевні муки і, власне, це єдине, що ми можемо зараз зробити для котів.

Мандрівнички урочо взялися за руки. їхні обличчя посерйознішали — важко навіть уявити тяжкі кошачі страждання на острові посеред озера. І тоді вони поклялися — пообіцяли, що ніколи не забудуть котів, що надалі — як тільки порятуються із пацючої облоги — завжди шануватимуть цих тваринок і не знатимуть спокою доти, поки не звільнять із острова геть усіх котів.

Нарешті Півчеревичок сказав:

— Присягу треба б скріпити підписами, щоб зосталося якесь зриме підтвердження. Я вважаю, що слід вирізати свої ініціали на стіні скарбниці.

— Ні, ні, — покрутив головою Мохобородько. — Живе дерево ножем і торкати не можна.

Але Муфтик підтримав Півчеревичка:

— У сосні вже є дупло. Наші ініціали не завдадуть ніякої шкоди великому дереву. І ще одне слід урахувати. Якщо ми не вийдемо живими з дупла, то вирізьблені літери зостануться після нас як надгробні написи. Можливо, тут через багато років знайдуть серед золотих монет наші зотлілі кістки й тоді з ініціалів дізнаються про наші імена.

Од цих сумних слів анітрохи не стало легше.

— Гаразд, — погодився Мохобородько. — Тоді нехай літери постануть одна біля одної, так, як і ми завжди стояли поруч на життєвій дорозі.

Півчеревичок вийняв крихітний кишеньковий ножик, ступив до стінки й заходився вирізати. Десь за півгодини з’явилися ініціали, великі й виразні — ПЧ.

У Мохобородька на це пішло значно більше часу, бо, по-перше, він не вмів так доладно орудувати ножем, як Півчеревичок, а по-друге, літеру М вирізати було складно. Але все-таки роботу він виконав цілком пристойно: МБ вийшли однакові, рівнесенькі.

Останнім вирізував Муфтик, і нарешті поруч із Півчеревичковими та Мохобородьковими ініціалами з’явилися ЛМ.

— ЛМ? — здивувався Півчеревичок. — Що це означає? Луб’яний Муфтик?

Муфтик зажурено всміхнувся.

— Це означає — Любий Муфтик, — проказав він. — Коли я ще одержував листи від себе, то кожен починався саме так.

Вирізування ініціалів дуже натомило друзів. Будь-яка робота зараз страшенно виснажувала їх — голод і колотнеча останніх днів далися взнаки. У Муфтика макітрилося в голові, в Мохобородька відбирало руки-ноги, а Півчеревичок так заслаб, що не міг навіть поворушити пальцями ніг.

Вони полягали, але від перевтоми не могли заснути. Поволі їх охопило небезпечне збайдужіння: чи пан, чи пропав. Вони ніби заклякли. Іноді перед очима їм поставали картини дитинства. Буцімто звідкілясь, із далечі, вчували дихання одне одного. І це все.

А далі — ще гірше: вони вже не розуміли, як довго лежать у напівзабутті — години, дні, тижні. Раптом усі троє, мов за командою, підвели голови, сторожко прислухалися.

Їхній слух вирізнив лопотіння крил і подряпування кігтів. По тому на підлогу скарбниці щось плюхнулося.

Сорока прилетіла, аби поповнити свої скарби!

Вона зовсім не сподівалася, що стріне тут непроханих гостей, і тому помітила їх лише тоді, коли вже випустила здобич із дзьоба. Одразу ж зчинила неймовірний галас, та було вже пізно. Мохобородько насилу підвівся і схиливсь над злодійською поживою.

— Трюфелева цукерка! — ошелешено вигукнув він.

Це слово, мов чарівне замовляння, так подіяло на Муфтика і Півчеревичка, що ті аж підстрибнули.

— Справді, трюфелева цукерка, — повторив Півчеревичок, а більше не міг вимовити ні слова — котилася слина.

— Поділимо на трьох, — сказав Муфтик.

Тремтячими від радісного збудження пальцями Мохобородько розгорнув блискучу обгортку і розрізав цукерку кишеньковим Півчеревичковим ножиком на три рівні частинки. І кожен уп’явся зубами в свою пайку.

— Від трюфелі одразу ж стало веселіше, — пожвавішав Муфтик.

— Так-так, — погодився Мохобородько. — І додалося сил.

Трюфелева цукерка справді добре подіяла на полонен-ців. Вони відчули, як із кожною крихтою до них повертається сила, а коли солодкий сніданок закінчився, вони наче вдруге народилися на світ.

— Дякуймо білобокій, — засміявся, облизуючись, Півчеревичок. — Потурбувалася про нас, мов про своїх маленьких пташенят!

А втім, сорока від удячних Півчеревичкових слів анітрохи не стала ввічливішою. Вона ще довгенько сердилася й скрекотала, а тоді, вкрай розгнівана, полетіла геть.

— Що ж далі? — поцікавився Мохобородько.

— До кого біда вчепиться, тому й на спину стеребиться! — мудро висловився Муфтик, не знайшовши доречнішого прислів’я.

Трійцю знову охопило бажання діяти.

— Щоб не сидіти без діла, бодай гляну на пацюків, — сказав Півчеревичок. — Треба хоч щось робити, аби життя стало розмаїтішим.

Він визирнув із дупла, і тієї ж миті його пальці заворушилися швидко-швидко.

— Хутчіш сюди! Дивіться! — вигукнув він. — І скажіть, що б це означало!

Муфтик і Мохобородько не змусили себе довго чекати. За мить вони стояли біля Півчеревичка й здивовано сопіли.

Те, що вони побачили, було несподіваним, величним і загадковим. Пацюки, що перед цим никали серед руїн туди-сюди або ще якось розважалися, тепер стояли шеренгами, як відбірне військо. Виструнчившись, завмерли полки, — незліченна й грізна армія.

— Здається, прибув сам головнокомандувач, — повідомив Півчеревичок.

І справді, перед вишикуваними колонами походжав пацюк завбільшки з порося, і було видно, що всі ставилися до нього з неабиякою шанобою. Було таке враження, що він віддає команду своєму війську.

— Чи не збираються вони всією цією ордою посунути на нас? — забідкався Муфтик. — їх же десятки тисяч!

Одначе Мохобородько зостався спокійний.

— Заради нас вони нізащо б не почали так урочо шикуватися, — сказав він. — Про нас хижаки, мабуть, взагалі забули. Найімовірніше, пацюки готуються до далекого воєнного походу.

Незабаром Мохобородькове припущення підтвердилося.

Тільки-но вечірні сутінки огорнули землю, перші пацюки вийшли з руїн. Це був авангард, близько двохсот пацюків, які старанно винюшкували, перш ніж ступити, аби виявити можливу небезпеку. Слідом вирушив у дорогу генеральний штаб — попереду завбільшки з порося головнокомандувач, а за ним — великий загін поважних радників. Між авангардом і генеральним штабом увесь час бігало туди-сюди кілька дрібніших, але спритних пацюків. Це були гінці, які передавали повідомлення і розпорядження.

А вслід за генеральним штабом посунула вся армія. Полки один за одним залишали руїни.

— Жахливе видовище, — прошепотів Півчеревичок.

— Жахливе й могутнє, — сказав Муфтик.

— Але ж подумайте, любі друзі, — додав Мохобородько, — може, в цьому наш порятунок.

Мохобородько таки передбачив події — через дві години серед руїн не було жодного пацюка. Радісно усміхаючись, крихітні чоловічки дивилися один на одного. Вони ж бо врятовані, й так несподівано, без найменших зусиль!

— Нам допомогла трюфелева цукерка, — поважно сказав Півчеревичок. — Це вона додала мені сміливості визирнути з дупла. Інакше ми проспали б пацючий похід і зосталися б тут до скону.

Муфтик і Мохобородько змушені були визнати, що Півчеревичок правий — цього разу їхнє життя справді висіло на тонесенькій волосинці.

ЗНОВУ ВІЛЬНІ

На ранок друзі перенесли весь скарб із дупла в машину. Сорока, правда, безугавно сварила їх по-своєму і скрекотала, але все-таки трималася на відстані пострілу з рогатки. А потім втомлено піднялася високо в небо й ліниво кружляла там.

Звісно, й трійця мандрівників геть вимучилася, бо перетягти з дупла скарб — нелегка робота. Та про відпочинок вони й гадки не мали. Звільнилися ж від облоги не для того, щоб негайно влягтися спати. До того ж невідомо, коли пацюки повернуться сюди із свого бойового походу, і тому наймудріше полишити руїни палацу якнайхутчіше.

Муфтик перевірив покришки й мотор. На щастя, пацюки не пошкодили фургончик — усього кілька невеликих подряпин. Друзі могли спокійно сідати в машину.

— Куди ми тепер подамося? — почав Півчеревичок. — Я гадаю, що ми заслужили гарний і приємний відпочинок на побережжі теплого моря.

— А коти? — нагадав Муфтик.

Мохобородько ж суворо запитав:

— Ти вже забув нашу урочисту клятву, га?

Півчеревичок уважно подивився на Муфтика й Мохобородька.

— Еге, — мовив він. — Бачу, що ці проклятущі кошачі зграї геть зіпсують нам відпочинок.

Рушили в дорогу, і ось уже руїни палацу зосталися позаду. Лише тепер трійця позбулася недавніх страхів.

— Воля, —благоговійно зронив Мохобородько. — Я тільки зараз сповна розумію значення цього слова.

— А ви чуєте, чуєте, як пахне воля, — усміхнувся Півчеревичок і цього разу поворушив не пальцями ніг, а ніздрями. — Я не знаю нічого, що пахло б солодше за волю.

Муфтик і Мохобородько також відчули якийсь надзвичайно приємний дух. Після голодного полону в пацюків він аж занадто діяв на них. І коли Муфтик одчинив вікно і ці п’янкі пахощі заповнили весь фургончик, у друзів мимоволі аж слинка покотилася.

— Гм, — гмукнув Мохобородько. — Мені здається, що пахощі линуть із села.

— Поїдьмо через нього, — запропонував Півчеревичок. — Таке запашне село у будь-якому випадку має, хай і невеличку, але цікавинку.

Муфтик скоро виїхав на битий шлях, що вів до села.

Невдовзі вони вже котили повз перші хати. Собаки здійняли гавкіт і метнулися до фургончика, та вмить угамувалися, коли Мохобородько висунувся з вікна й приязно їм підморгнув. Смачний дух у селі вчувався ще дужче, і друзів аж охопила приємна млість.

— Погляньте, — Мохобородько показав пальцем на осиний рій, що кружеляв попереду на одному й тому ж місці. — Чи не привабив і ос цей же солодкий дух?

— Неодмінно, — кивнув Півчеревичок. — Оси — страшенні ласухи.

Муфтик поїхав у напрямку осиного рою і наблизився до оселі, звідки линули солодкі пахощі.

— Дивовижний збіг! — ошелешено вигукнув Мохобородько. — Адже тут живе та сама молода господиня, яка дала мені свіжих вершків для Рудольфа!

Півчеревичок пожвавішав.

— У такому випадку ми неодмінно завітаємо сюди, — рішуче сказав він. — Адже неввічливо обминати знайомих.

— Що ж, зайдемо, — погодився Муфтик і натиснув на гальма. — Ми, скажімо, попрохаємо води.

— Або й того, запахущого, — запропонував Півчеревичок. — Хоч покуштувати.

Вони ступили на подвір’я, і пахощі геть заполонили їх.

Молода господиня зустріла трійцю на ґанку — мабуть, помітила їх у вікно. Жінка була у фартушку. А той — у варенні! Лише тепер чоловічки збагнули, звідки оці апетитні пахощі. Ясно — у молоденької господині вариться суничне варення!

— Доброго ранку і добрих ягід! — сказав Мохобородько. — Проїздили мимо й вирішили завітати на хвильку.

— Авжеж, — додав Півчеревичок. — Знайшли вас по запаху.

— Мене звати Муфтик, — відрекомендувався Муфтик і незграбно вклонився.

— Дуже приємно, — всміхнулася молоденька господиня. — Отже, цього разу ви втрьох завітали до мене.

— Так, утрьох, — ствердив Півчеревичок. — От надумали і зайшли.

Господиня запросила гостей у дім і повела на кухню, де на плиті спокусливо булькотіло в казанках суничне варення.

— Може, покуштуєте свіжого варення? — привітно спитала вона.

Півчеревичок одразу закивав.

— Од такого запрошення негоже відмовлятися, хоча б із ввічливості, — відказав він. — Я залюбки з’їв би мисочку або дві.

Друзі повсідалися рядком за стіл, і молода господиня поставила перед кожним по повній мисочці запашного суничного варення. А сама пішла до плити — збирати шумовиння.

— Як поживає твій хворий друг? — запитала вона Мохобородька.

— Вже одужав, — пробурмотів той і якомога швидше сунув до рота повну ложку варення.

Розповідати про хворого товариша йому аж ніяк зараз не хотілося.

— Схоже, в цьому році рясно вродили ягоди, — привітно мовив Півчеревичок. — Гарне сухе літо, і лиш коли-неколи дощик.

Молода господиня помітила, що Півчеревичкова мисочка спорожніла, і насипала ще.

— А ти? — здивовано обернулася вона до Муфтика. — Чому ти так мало їси? Чи тобі не смакує варення?

Муфтик незграбно схилився над мискою, до якої він майже не доторкнувся.

— Ні, навпаки, — сказав він. — Варення чудове. Даруйте, будь ласка, але я поринув у свої думки і геть-чисто забув про нього.

— Напевне, дуже солодкі ці твої думки, якщо в них можна поринати, замість того щоб їсти варення, — підпустив шпильку Півчеревичок.

— А про що ти, мізинчику, все-таки думав? — спитала господиня у Муфтика, не звертаючи уваги на Півчеревичкові кпини.

— У мене таке відчуття, що я вас десь бачив, — сказав Муфтик, ніяковіючи ще дужче. — Та коли і де? Ніяк не можу пригадати.

Молодичка, сумніваючись, похитала головою.

— Але тебе я бачу вперше в житті, — переконано мовила вона. — Навряд чи й ти міг десь мене бачити.

— А може, ваше фото друкувалося в газеті чи журналі? — доскіпувався Муфтик. — Хоч я й не дуже стежу за періодикою, одначе то цілком ймовірно.

— Ні, ні, — розсміялася на це молода господиня. — Такого, далебі, не було. Мій портрет ніде не друкувався, і по телебаченню я теж не виступала. Ти, безумовно, з кимось мене сплутав.

Але Муфтик наполягав на своєму.

— Та вас неможливо ні з ким сплутати, — сказав він. — З вашої ласки, я ще трохи подумаю.

Та цієї миті Мохобородько бовкнув:

— Що тут думати! Медальйон! — вигукнув Муфтик. — Медальйон! Ну, звичайно, медальйон!

Він вибіг з-за столу й кинувся у двері, щоб узяти в машині знайдений в сорочій скарбниці медальйон.

Молода господиня пильно глянула на Мохобородька.

— Про який медальйон ви говорите? — серйозно запитала вона.

— Одну хвильку, будь ласка, — лукаво сказав Мохобородько. — Зараз про все дізнаєтеся.

І тільки-но господиня встигла втретє насипати варення у Півчеревичкову мисочку, як повернувся Муфтик. Він багатозначно погойдав медальйоном на ланцюжку й переможно поцікавився:

— Хто скаже, що тут зображено?

На якусь мить запанувала тиша. Тоді молода господиня ошелешено прошепотіла:

— Цей медальйон — наша родинна пам’ятка, і там, усередині, портрет моєї прабабусі. Я завжди носила медальйон на шиї, але одного злощасного дня він раптом зник.

— А в цей щасливий день ви одержите знову свою пам’ятку, — сказав Муфтик і подав медальйон молодичці. — Між іншим, ви неймовірно схожі з вашою прабабусею.

Півчеревичок тим часом виїв третю мисочку варення і вдоволено сповістив:

— Коли Муфтик побачив прабабусин портрет, він тієї ж миті склав цілком пристойного вірша.

— О-о! — вихопилось у молодої господині. — Я хочу неодмінно почути його.

Всі обернулися до Муфтика, і той геть знітився. Та все ж опанував собою і пробубонів:

Ти смієшся — зуби біліші від снігу,
і палають щоки — мальви квітнуть ніби!

Господиня заусміхалася, і щоки її розпашіли, наче мальви.

— Дякую тобі, —сказала вона. — Дякую тобі від себе й від моєї маленької донечки, яка, правда, ще в колисці, проте вона згодом теж носитиме цей медальйон.

— Я присвячую цього вірша вам, — сказав Муфтик.

Після цих слів молода господиня підняла Муфтика і приголубила так палко, що в нього щоки стали ще рожевішими, ніж у неї самої.

НА КОНТРОЛЬНОМУ ПУНКТІ

Фургончик мчав звивистою стрічкою шосе, і настрій У друзів був чудовий. Ось уже кілька днів вони вільні і квапляться виконати свою урочисту обіцянку. Крім того, холодильник у машині був напхом напханий банками а варенням, якого вдячна господиня надавала їм на дорогу.

Вдалині забовваніли міські вежі. Так, це було те саме місто, де вони познайомилися, де вперше зустрілися біля морозивної ятки і вирішили помандрувати разом.

Раптом Муфтик нахилився до вітрового скла, примружився, пильно вдивляючись, і збавив швидкість.

— Поки нас не було, обіч шляху з’явилася якась будка, — сказав він. — Коли ми тут проїздили останнього разу, вона ще не стояла.

Муфтикове зауваження Мохобородько і Півчеревичок пропустили повз вуха. Адже скрізь будують, то тут, то там з’являються якісь будки або навіть великі споруди. І в цьому немає нічого дивного. Та коли мандрівники невдовзі під’їхали до будки, вони побачили шлагбаум і плакат, на якому великими літерами було написано:

КОНТРОЛЬНИЙ ПУНКТ

ЗУПИНКА ОБОВ’ЯЗКОВА

— Такий контрольний пункт я бачу вперше в житті, — здивувався Муфтик. — Цікаво, що тут перевіряють?

— Головне, щоб не варення, — забідкався Півчеревичок.

Часу на роздуми уже не було, та й без цього все вияснилося. Коли фургончик зупинився перед шлагбаумом, із будки один за одним вийшли троє чоловіків. Перший був у кашкеті і в костюмі із золотими ґудзиками, другий — у потертому і досить-таки брудному комбінезоні, а третій — у білому халаті.

Чоловік у кашкеті, скоріше всього начальник контрольного пункту, ступив до машини й пильно поглянув на Муфтика.

— Добридень, — сказав він і взяв під козирок. — Протипацючі засоби маєте?

— У чому річ? — витріщився Муфтик. — Які ще засоби?

Начальник контрольного пункту докірливо похитав головою.

— Ви що, з Місяця впали? — пробурчав він. — Чи не знаєте, що вчора пацюки напали на місто? Оголошена протипацюча тривога, і в зв’язку з цим усі машини мають запастися відповідними засобами.

— Вперше чуємо, — сказав Муфтик.

Проте начальник контрольного пункту не став менш суворим. Він звелів трійці вийти із фургончика і вів далі:

— Якщо ми хочемо здолати пацюків, — сказав він, — то жоден з нас не сміє недооцінювати значення протипацючих засобів. На щастя, у мене для таких, як ви, є ще кілька пасток, і я вам дам дві під розписку. Одну поставите під капот, а другу — в багажник, так передбачено інструкцією. Він поважно шморгнув носом, тоді повернувся до чоловіка у білому халаті й пробубонів:

— До речі, я анітрохи не здивуюся, якщо оці мандрівнички досі без щеплення.

Серйозний чоловік у білому халаті підійшов ближче.

— Я — медичний працівник, — назвався він, — і повинен дбати про те, щоб усі зробили щеплення. Пацюки можуть нести з собою всілякі пошесті, від яких краще застерегтися, ніж захворіти.

— Стару погудку, та на нову дудку, — зухвало кинув Півчеревичок. — Уже чули таке. В дитинстві мене штрикали — ого-го, а тепер я порозумнішав і не дозволю впорскувати собі казна-що. Не подумайте, що я боюся уколів. Просто я вважаю, що од хвороб найліпше допомагає чай із оленячого моху.

— Але ж постривайте, — пожвавішав медик. — Я ніскілечки не нехтую цілющими властивостями всіляких трав. Але ж ми маємо справу з пацючим нашестям! Не варто забувати, як вони, скажімо, в середньовіччя розносили чуму. Цю хворобу у ті часи люди називали чорною смертю, і від неї чай з оленячого моху допомагає так само, як кама{Естонський національний напій — кисле молоко з сумішшю підсмаженого горохового, вівсяного, ячмінного, житнього борошна (прим. перекладача).} або капусняк.

Півчеревичок криво посміхнувся:

— Ви медик, а верзете таку нісенітницю. Сьогодні чумою уже нікого не злякаєш.

Начальник контрольного пункту, зачувши цю «медичну» розмову, спохмурнів.

— Годі теревенити, — суворо кинув він і осудливо глипнув на трійцю. — Якщо ви не виконаєте розпорядження про щеплення, повертайте назад і поганяйте, як на мене, хоч прямісінько на цвинтар. А без щеплення через контрольний пункт не прослизне навіть хлопчик-мізинчик.

Вибору не було, і Мохобородько примирливо поплескав Півчеревичка по плечу.

— Хай уже впорскують, якщо це так важливо, — сказав він. — Адже не помремо.

— Оце чоловіча розмова, — кивнув начальник контрольного пункту. — Здається, бородань абсолютно правильно все розуміє.

Він пішов до будки, і друзі разом із медичним працівником почалапали за ним.

Меблі у приміщенні були скромні — звичайний стіл, кілька стільців та полиця, на якій замість книжок стояли пастки на пацюків. Начальник контрольного пункту витяг із купи дві, подав Муфтикові і попрохав засвідчити підписом, що протипацючі засоби отримано. Тим часом медик готував шприц. Він виявився чудовим фахівцем, бо не минуло й п’яти хвилин, як усій трійці зробив уколи.

— От і все, — сказав він, сідаючи до столу. — Тепер я випишу вам довідки про щеплення, щоб на наступному контрольному пункті вас більше не турбували.

Півчеревичок і Мохобородько, чекаючи довідки, розглядали плакат на стіні, на якому, наче живий, був намальований величезний рудий пацюк. А Муфтик підійшов до вікна і знічев’я дивився на дорогу.

Начальник контрольного пункту став трохи приязніший.

— Взагалі становище надзвичайно серйозне, — заклопотано сказав він. — Неабияке зухвальство пацюків і їхня надзвичайна плодючість дуже ускладнюють боротьбу з ними. Та найважливіше те, що в місті немає котів, ще до навали пацюків вони хтозна-де поділися. Кепські справи, бо тільки коти — найвірніші наші помічники в боротьбі проти пацюків. Останнім часом трапляється, що за кота пропонують ціну хорошого скакуна.

— Невже? — нашорошив вуха Півчеревичок.

— Слово честі, — запевнив начальник контрольного пункту. — Просто неймовірно, еге ж?

Він хотів щось додати, та несподівано од вікна почувся обурений вигук.

— Ви тільки уявіть собі! — тремтячим від обурення голосом вигукнув Муфтик. — Цей тип у комбінезоні забрався у нашу машину!

Він метнувся до дверей, щоб вибігти з будки, проте начальник контрольного пункту заступив йому дорогу.

— Заспокойтеся, — сказав він. — Це лише невеличкий обшук.

— А хто вам дав на це право? — розсердився Муфтик.

— Ми отримали розпорядження обшукувати всі машини, — начальник контрольного пункту взяв зі столу папку з документами й почав їх перегортати. — Одну хвилинку, зараз я вам прочитаю.

Він пошелестів аркушами, знайшов потрібну інструкцію і пробубонів:

— На контрольних пунктах по боротьбі з пацюками треба ретельно оглядати всі транспортні засоби, знешкоджувати спійманих у транспортних засобах пацюків і вилучати з транспортних засобів усе пацюкоподібне…

— Зрозуміло, — урвав Муфтик начальника контрольного пункту. — Тоді вже хай!

Він скрушно зітхнув і знову став дивитися у вікно. Певний час у приміщенні панувала тиша, доки в дверях не з’явився чоловік у комбінезоні.

— Ну, — спитав начальник контрольного пункту. — Щось знайшов?

Обшукувач глузливо усміхнувся.

— По-перше, в машині повно золотих і срібних монет, — сказав він. — Дуже підозріло…

— Щодо грошей у нас немає вказівок, — буркнув начальник. — А по-друге?

— По-друге, я знайшов там ось що.

Він ступив два кроки вперед і поклав на стіл Півчеревичкову іграшкову мишку.

— Чудово, — вдоволено засопів начальник. — Нарешті ми виявили хоч одного пацюка у транспортному засобі.

— Послухайте-но! — розгублено вигукнув Мохобородько. — Адже це не пацюк, а звичайнісінька іграшка! Подивіться уважніше — під нею навіть коліщата!

— Мені цілком підходять пацюки й на коліщатах, — гугняво мовив начальник. — В інструкції ніде не сказано, що пацюки не можуть мати коліщат.

Муфтик пильно дивився на начальника сповненим презирства поглядом.

— Яка дріб’язковість! — сказав він нарешті. — Та якщо ви вже такий причепа, то зарубайте собі на носі, що це взагалі не пацюк. Це — крихітне безвинне мишеня!

— Гм, — спохмурнів начальник. — Таке вже й безвинне! А раптом воно заводне? Звідки я знаю?

— Правильно! — підпрягся обшукувач.

— О батечку! — Мохобородько намагався зберегти витримку. — Й дитина зрозуміє, що це іграшка не заводна, а просто на коліщатах. І, зрештою, яке це має значення!

Начальник переможно всміхнувся.

— От бачите! Самі зізналися, що це не має ніякого значення. Отже…

Він багатозначно замовк, узяв іграшкове мишеня і став порівнювати його з пацюком на плакаті. І тоді ухвалив:

— Якщо це мишеня, як ви запевняєте, то воно, самі бачите, пацюкоподібне. А все пацюкоподібне, як сказано в інструкції, неодмінно треба вилучати із транспортних засобів.

Досі Півчеревичок мовчки слухав сварку. А тут його мов хтось шпигонув. Умить опинився біля начальника, простягнув руку й загорлав:

— Віддайте мишеня!

Той від подиву аж очі витріщив — таке поводження просто приголомшило його.

— Ну! — Півчеревичок гримнув знову. — Довго я чека тиму?

І коли начальник усе ще, як бовван, стояв незрушно, некліпно втупившись у нього, Півчеревичок лунко постукав себе кулаком у груди.

— Ви довбеха! — репетував він. — Хіба не бачите, що я кавалер золотої медалі. Чи ви серйозно вважаєте, що я можу так просто віддати мою іграшку?!

Начальник лише тепер помітив, що у всіх трьох на грудях поблискують медалі.

— Та я ж… — промимрив він. — Я тільки виконую наказ.

Він простягнув Півчеревичкові іграшкове мишеня і додав:

— Звичайно, цю справу можна витлумачити і так, що мишеня не буде пацюком ніколи, безумовно…

Півчеревичок на це ні гу-гу. Крутнувся на п’ятах, взяв у медика довідку про щеплення і промарширував за двері. Інші зробили те саме.

— Щасливої дороги, — сказав начальник контрольного пункту і козирнув.

У МІСТІ

Друзі майже під’їжджали до міста, коли якийсь хлопчина на узбіччі дороги замахав рукою.

— Дуже цікаво, — забурмотів Півчеревичок. — Місто — під носом, а він, бачте, не бажає пройти якихось кілька кроків. Я в дитинстві не смів отак зупиняти чужі машини.

Але Муфтик загальмував.

— Куди тобі їхати? — поцікавився він.

— До школи, звісно, — промимрив хлопець. — Я ходжу у вечірню зміну.

— Стрибай сюди, — сказав Муфтик, і Мохобородько відчинив дверцята.

Коли хлопчик заліз у машину, мандрівники здивовано помітили, що в нього за плечима висіла перев’язана паском каструля.

— Колись до школи ходили здебільшого з ранцями чи портфелями, — всміхнувся Півчеревичок. — Та й машини тоді були напохваті не в кожної дитини.

— Звичайно, звичайно, — погодився хлопчик. — Тоді не було такого лиха. А нині… У місті не пройдеш, щоб не намочити ніг.

— Ну-ну, — засміявся Півчеревичок. — Що ж трапилося? Повінь, еге?

— Пацюча повінь, — промовив серйозно хлопчина. — Вчора у нашій школі пацюки погризли на шмаття вісімдесят сім ранців. Лише тепер друзі збагнули, в чому справа. Не прагнення комфорту змусило хлопчика проситися в машину, — він боявся пацюків. А в каструлі він носив свої підручники й зошити, бо метал пацюки все ж не вгризуть!

— Тоді становище справді жахливе, — спохмурнів Мо-хобородько. — А заняття у школі є?

— Зараз ще є, — кивнув хлопчик, — та, мабуть, скоро заняття припиняться. Вчора ввечері випробовували коша-чий запах, і тепер усе залежатиме від того, чи він впливає.

— Випробовували кошачий запах? — здивувався Муфтик. — Як це зрозуміти?

— Одна бабуся приходила до школи зі своїм котом, — вів далі школяр. — Вона обійшла всі класи, так що кошачий запах має зостатися в усій школі. І тепер сподіваються, що це змусить пацюків повтікати геть.

— Це був білий кіт? — замислено спитав Мохобородько.

— Еге, білий, — відповів хлопчик. — А іншого в нашому місті, здається, й немає — один-єдиний. З ним старенька ходить по всіх усюдах і непогано, кажуть, на цьому заробляє.

— Як того кота звати? — нетерпеливилось Півчеревичкові.

— Чи Анджело, чи Ахмет, — пригадував хлопчик. — Принаймні починається на «А».

— Може, Альберт? — запитав Мохобородько.

— Правильно, — сказав школяр. — Альберт.

Автомашина в’їхала до міста, і друзі скоро на власні очі побачили, що пацюки тут були повновладними господарями. Поодинці й парами, а то й цілими зграями тинялися вони міськими вулицями, розкошували на сходинках будинків або гасали в парках. Гладкі й самовпевнені, вони нікого й нічого не боялися.

Людей на вулицях майже не було. А ті сміливці, що з’являлися, старались хутенько прошмигнути, зіщулившись од страху, з кочергою, сокирою чи просто із замашною палицею, — відбиватися од пацюків. Незважаючи на літню пору, всі були у високих чоботях, особливо цінувалися, здавалось, рибальські, що вище колін. Деякі молодики дибуляли на високих ходулях, ледве утримуючи рівновагу, щомиті ризикуючи впасти.

Трійця звернула увагу, що сумок, папок, портфелів і валіз ні в кого не було. Натомість люди несли всілякий жерстяний посуд: молочні бідончики й каністри. Жерсть явно ввійшла у моду — в кількох місцях навіть будинки обшиті нею.

На розі однієї з вулиць наших мандрівничків обігнав броньовик.

— Ви бачите! — вигукнув Муфтик. — Навіть війська прибули!

Проте хлопчик заперечив.

— Це звичайна автолавка, — пояснив він. — Усі крамниці зачинено через пацюків, товари продають лише зі сталевих контейнерів і броньовиків — туди-бо пацючня не пролізе.

— Жахливо, що може накоїти зграя пацюків, — зітхнув Півчеревичок. — Хай навіть миршавий пацюк, та коли їх орда, він пануватиме над усім містом і чхатиме на всіх.

Скоро вони дісталися до школи, і Муфтик підкотив фургончик до самого ґанку, щоб хлопчикові не довелося прокрадатися подвір’ям повз пацючі кублиська. Одначе й коло самого порога аж кишіло пацюками, і підліток весело сказав:

— Здається, кошачий запах не подіяв. Напевне, доведеться таки закрити школу.

Він подякував, вискочив із машини і зник у школі.

Трійця поїхала далі. Проминули морозивну ятку, де тепер, звісно, ніякого морозива не продавали, потім — головпошту. Коли Муфтик побачив на даху пошти пацюка з підступною мордою, він задоволено подумав: добре, що поштові скриньки з давніх-давен виготовляють із жерсті. Тож немає потреби обшивати їх бляхою, щоб пацюки не поточили листів на потерть. І враз Муфтик пригадав, що, на жаль, зараз це йому і не болить і не свербить. Промайнули ті часи, коли він писав собі листи, і які гарні листи…

Муфтик поринув у задуму. Неуважно ведучи машину він пригадав свою самотню молодість і думав про те, як часто він, один-однісінький і сумний, сидячи десь під кущем, кропив свою муфту сльозами.

Проте за цей солодкий спомин трійця мало не поплатилася дуже дорого.

— Цуценя! — раптом закричав Мохобородько, який сидів поруч із Муфтиком. — Цуценя на дорозі!

Тієї ж миті й Муфтик помітив собача. Тікаючи від величезного наїжаченого пацюка, нещасне цуценя кинулося прямо під машину. Завищали гальма, однак Муфтик чудово розумів, що цього замало. Від фургончика до цуценяти лише кілька кроків, на такім куцім відтинку одразу спинити машину просто неможливо. І Муфтик рішуче повернув кермо — хай буде, що буде!

Авто рвонулося ліворуч так, що аж праві колеса відірвалися од землі й прошерхотіли над головою зляканого цуцика. Півчеревичок гепнувся додолу і так забив усі десять пальців на ногах, що надовго втратив бажання ворушити ними.

Машина зупинилася. Скраєчку вулиці стояла масивна камінна афішна тумба. І фургончик застиг прямо навпроти неї. До круглої споруди зоставалося якихось кілька сантиметрів.

— Ху! — видихнув Муфтик. — Я анітрохи не здивувався б, якби зараз наша машина перетворилася на гармошку.

— Страшно й подумати, що б зосталося від нас, — додав Мохобородько.

Мандрівники вийшли з машини — розім’ятися й прийти до тями після пережитого струсу.

Усе скінчилося щасливо. Тільки в Півчеревичка боліли пальці, більше ніхто не постраждав, і фургон цілісінький. Правда, під час зупинки щось двічі підозріливо клацнуло — то, як виявилося, закрилися пастки на пацюків. Та все ж таки цуценя втекло від переслідувача — воно вже відбігло далеченько, на другий кінець вулиці, і пацюк загубив його слід.

— Потрібен кіт, — раптом пробурмотів Півчеревичок.

— Що, що? — Муфтик і Мохобородько воднораз витріщилися на нього.

— Потрібна кішка, — повторив Півчеревичок. — Точніше, потрібно негайно багато-багато котів.

Лише тепер Муфтик і Мохобородько збагнули, що Півчеревичок читає оголошення. Вони зацікавлено підступили ближче.

Афіш про театральні вистави, концерти або танцювальні вечори не було; тумба всуціль була обліплена невеличкими папірцями, і на кожному щось написано.

ПОТРІБЕН КІТ.

ТЕРМІНОВО ПОТРІБНА ГАРНА КІШКА.

КУПЛЮ ГАРНУ КІШКУ АБО СВІЖУ ПАЦЮЧУ ОТРУТУ В НЕОБМЕЖЕНІЙ КІЛЬКОСТІ.

ТЕРМІНОВО ВІЗЬМУ КОТА НА ПОВНЕ УТРИМАННЯ.

МІНЯЮ СПРАВНУ ШВЕЙНУ МАШИНКУ «ЗІНГЕР» НА ГАРНОГО КОТА.

І так далі, і так далі.

Не було сенсу читати всі оголошення, бо їхній зміст майже однаковий.

І тут Мохобородькове обличчя посерйознішало. Він перевів погляд од афішної тумби на своїх спільників і сказав тихо, схвильовано:

— Тепер мені зрозуміло, чому пацюки так раптово полишили руїни палацу.

— Чому? — вражено спитав Півчеревичок. — Хіба ти знайшов таке оголошення, де це пояснюється?

Мохобородько кивнув.

— Про це промовляють усі ці оголошення — про одне й те ж, — почав він. — Про це казав і начальник контрольного пункту, і школярик. Але ми не збагнули з їхніх розмов найсуттєвіше. Коти! Адже тут, у місті, немає котів — ми ж самі їх спровадили. А тільки про це дізналися пацюки, вони негайно поспішили сюди!

Муфтик і Півчеревичок задумливо мовчали. Мовчали довго. А тоді знову сіли всі у машину.

РІВНОВАГА У ПРИРОДІ

Залишивши позаду місто і без мороки минувши наступний контрольний пункт, трійця через дві години в’їхала до лісу. Щоб потрапити до озера, вони звернули із шосе на вузенький звивистий шлях. Усе довкола було знайоме, і друзі не боялися заблукати.

На галявині, де вони уже колись відпочивали, Муфтик зробив невеличку зупинку. По тому фургончик покотив далі й далі в ліс, поки нарешті не зупинився на березі озера.

Мохобородько, який уперше був тут, зацікавлено озирався довкола, а Муфтик і Півчеревичок всю увагу зосередили на острові, де туди-сюди никали кішки. Вибравшись із машини, Півчеревичок негайно став метикувати над тим, як повернути хвостате плем’я до міста, а Муфтик, дивлячись на острів, знову замріявся.

Після врятування із пацючої облоги Муфтик взагалі став якимось ніжнішим і душевнішим, і тому не дивно, що він і тут солодко зітхнув і прочитав:

— О острове, моїх намрій земля, як тебе ніжно небо осява! Навколо тебе хвилі хлюпотливі, верхи дерев на диво шелестливі!

— Сильна поезія, — усміхнувся Півчеревичок. — Тільки я не доберу, де там листя шелестить, коли дерева зовсім голі.

— А й справді листя нема! — вигукнув ошелешено Муфтик, дивлячись на острів. — Я мушу переробити свого вірша. Що може шелестіти ще, окрім листя на деревах?

— Шелест шелестом, — сказав Півчеревичок. — А куди ж усе-таки поділося листя з дерев? Якщо я не помиляюся, до осені ще далеченько.

— Можливо, кішки з голоду пооб’їдали зелень? — висловив здогад Муфтик.

Півчеревичок усміхнувся знову.

— Тоді скоро буде дощ, — сказав він. — Собаки теж інколи перед дощем їдять траву.

Поки Муфтик і Півчеревичок сушили голови над дивним оголенням дерев, Мохобородько схилився над водою і витягнув зламану гілку, прибиту хвилею до берега. Він уважно розглянув її, і лице його стало стурбованим.

— Ясно, — мовив він. — Листя… Ну, звичайно!

Він заклопотано вмовк, а Муфтик і Півчеревичок із цікавістю чекали його пояснення.

— Дивіться сюди, — Мохобородько простяг друзям гілку. — Бачите, як обліплена гусінню. Це вона пожерла на деревах усе листя. Іншого пояснення немає. Порушено рівновагу у природі.

— Як? — здивувався Півчеревичок, — Яку рівновагу?

— Адже в природі все взаємозв’язано, — вів далі Мохобородько. — Коти опинилися на острові, і птахи покинули його. Немає пернатих, і на деревах з’явилася тьма-тьменна гусені, бо ж знищувати її нікому. А місто заполонили гризуни, бо в ньому немає котів — постраху пацюків.

Запала мовчанка. Нарешті Муфтик сказав:

— Ми дотримаємо урочисту обіцянку і звільнимо кішок із острова. Тоді сюди прилетять птахи і поклюють гусінь. І острів моєї мрії знову зазеленіє.

— Це все так, — кивнув Мохобородько. — Та, мені здається, цього замало. Нам треба повернути кішок до міста, щоб вони поклали край пацючому пануванню. Це спало мені на думку тоді, коли я читав оголошення про котів.

— Стривай, стривай, — занепокоївся Півчеревичок. — Хіба ти вже забув, як коти дозоляли старенькій і всьому місту? Адже все може повторитися спочатку!

Проте Мохобородько похитав головою.

— Насправді все не зовсім так, — сказав він. — Помилка була в тому, що старенька надто розбестила котів. Вони розледачіли й одвикли від свого природного способу життя. Те, що сталося, добра наука для бабусі, та й коти тепер змінилися і навчилися дбати самі про себе.

— Безумовно, змінилися, — скривився Півчеревичок. — Б’юся об заклад, вони за цей час геть здичавіли — ми їх взагалі не впізнаємо.

І ніби на підтвердження Півчеревичкових слів із острова долинули дивні звуки, які були мало схожі на кошаче нявкання. У цих звуках, од котрих муравки дріботіли по спині, вчувалися і дитячий плач, і злісне тигряче ричання. Це були найжахливіші і найдикіші крики.

Мохобородько пропускав повз вуха кошачий лемент.

— Що коти дикіші, то краще, — сказав він. — Містові саме й потрібні зараз дикі коти. Пацюки так знахабніли, що їх можуть подужати саме здичавілі коти.

— Тоді берімося за роботу, — сказав Муфтик. — Знову випаруємо озеро?

Але у Півчеревичка виник зовсім інший план.

— Погляньте на це дерево, — показав він рукою на високу напівсуху березу, що росла неподалік од берега. — Чи не згодиться вона для моста, по якому кішки могли б легко перебратися на берег?

Мохобородько подумки прикинув висоту берези й відстань до острова.

— Із цієї берези справді може вийти плавучий міст, — велемудро промовив він.

За хвилину Муфтик уже вимахував над головою сокирою, як індіанець томагавком.

— Рубати, рубати! — запально гукав він. — Хто рубає, той і має!

Мохобородько і Півчеревичок зрозуміли, що Муфтик, який досі зберігав цілковитий спокій, знову розхвилювався і через те плутав слова. Бентежна радість охопила їх.

Невдовзі на березі зацюкала сокира. Коли Муфтик притомився, його змінив Мохобородько. А до Півчеревичка черга так і не дійшла — береза почала поволі падати.

— Штовхайте! — загорлав Півчеревичок. — Верховіттям до озера!

Муфтик і Мохобородько щосили налягали на стовбур, щоб спрямувати падіння величезного дерева у потрібному напрямку, і воно з тріском упало.

— Радість праці — це таки найбільша радість! — вдоволено потирав руки Півчеревичок.

Та раптом трійця побачила, що береза не дістає до острова. Навіть коли вони гуртом посунули дерево до берега, і тоді од верхівки до котячого притулку лишалася чимала відстань.

— От горе! — скрушно зітхнув Муфтик. — Коротка!

Півчеревичок поставив ногу на свіжий пеньок і нервово заворушив пальцями.

— Принаймні ми залишимо тут малий щербатий пень, — сказав він. — Хто сяде, той підскочить, мов на їжакові.

— Так-так, — промимрив Мохобородько. — Цілком можливо.

Було видно, що він ніскілечки не слухав, про що казали друзі. Він думав зовсім про інше. І раптом Мохобородько почав швидко роздягатися.

— Хочеш скупатися, еге? — здивувався Муфтик.

[???] — кивнув Мохобородько. — Такого спекотного дня не завадить зволожити свою бороду, треба сполоснути її трошечки. Адже в сухій бороді ні ягідка, ні квітка не ростимуть.

Він ступив у озеро. Вода вже сягала йому до пояса, до грудей, скоро він забрів по самісіньку шию і тоді схопився обіруч за товстий березовий стовбур, відштовхнувся від дна й почав молотити ногами по воді. Лише тепер Муфтик і Півчеревичок збагнули, що Мохобородько надумав.

— Він хоче верхівку берези підштовхнути до острова, — сказав Муфтик.

І справді — Мохобородько без угаву молотив ногами по воді, і березовий стовбур посунувся у напрямку острова. Хоча й поволеньки, та все ж дерево рухалося. І нарешті…

Отут і почалося.

— Ідуть! — прошепотів Півчеревичок.

Тільки-но дерево сягнуло острівця, як перші коти стрибонули на цей природний рятівний міст. Вони прудко бігли по стовбуру до Мохобородька, а на березі товпилася ще сила-силенна кішок.

Мохобородько поплив назад і правильно зробив. За якусь мить березовий стовбур обліпили хвостаті бранці. А ззаду все натискали нові й нові лави. У передніх не було іншого виходу — довелося стрибати у воду. Яке там стрибання — кішок просто спихали — так і плюхалися один за одним.

Мохобородько все це передбачив, але навіть припустити не міг, що кішки уміють плавати — гадав, що вони й на воді триматися не можуть. І тепер із жахом побачив зовсім протилежне. Першою його обігнала руда кицька, а слідом — чорна, мов вуглина.

— Хутчіше, Мохобородьку, квапся! — горлав Півчеревичок.

Та Мохобородько і так чимдуж бив по воді. Головна біда в тому, що його борода намокла, поважчала й тягнула на дно. Йому довелося пропустити вперед ще кількох котів.

Муфтик і Півчеревичок зібрали Мохобородькову одіж і про всяк випадок стали ближче до машини.

Ситуація щохвилі ускладнювалася.

Перші коти вже повилазили на берег, тоді як Мохобородько зі своєю бородою все ще борсався між хвиль. Та нарешті він усе ж таки намацав під ногами дно, і з його уст злетіло таке буденне, та від того ще любіше слово:

— Земля!

КОТАМ — ЗЕЛЕНУ ВУЛИЦЮ!

Усі коти, діставшись берега, починали ретельно обтрушуватися, і саме це врятувало Мохобородька. Допоки хвостаті старанно стріпували з себе крапелини, вони ні на що не звертали уваги, і Мохобородьку поталанило прошмигнути повз них.

— Славна робота, — похвалив Півчеревичок, коли Мо-хобородько забрався в машину. — Варто лиш заманити котів у воду, і все пішло на лад.

— Половину нашої обіцянки вже виконано, — мовив Муфтик, простягаючи Мохобородькові рушника. — Чимало котів уже на березі.

Мохобородько витерся і почав хутко вдягатися. А його супутники тим часом занепокоєно спостерігали, як проходить рятувальна операція.

Один за одним коти підпливали до берега, і всі перш за все старанно обтрушували свої кожушки. Але решта котів — їх уже ніхто не штурхав — судомно вчепилася кігтями в березовий стовбур.

— Ой леле, — занепокоївся Півчеревичок. — Чому вони зволікають?

— Нічого дивного — бояться води, — сказав Мохобородько. — Чи наважаться пливти до берега?

— Ти диви… — буркнув Півчеревичок. — Ми світу білого не бачимо, щоб їх порятувати, а вони води бояться!

І Півчеревичок взявся за діло.

Він витяг з-за пазухи рогатку, прочинив дверцята й обережно вислизнув із машини. Фургончик саме стояв на гравії, тож навкруги вистачало камінців для рогатки. Півчеревичок хутко набив ними кишені. І ось перший постріл.

Плись!

Плись-плись-плись…

Півчеревичок стріляв раз по раз. Уміло пущені камінчики падали у воду біля самої верхівки берези, там, де між гілками нерішуче юрмилися останні полоненці.

Кожен постріл здіймав бризки, задні кішки, моторошно нявкаючи, тисли на передніх.

Плись! Плись-плись-плись…

Півчеревичкові камінці булькали у воду дедалі частіше, і задні кішки чимраз дужче тисли на передніх.

Плись-плись-плись-плись-плись!

І ось перший кіт у воді, за ним — другий, третій, четвертий… Умить на березовому стовбурі не стало жодного кота — всі шубовснули у воду й пливли до берега. Певне, вони збагнули, що краще вже головою у воду, ніж терпіти все це.

Півчеревичок заліз у машину.

— Тепер усе гаразд, — сказав він, усміхаючись. — Добряче-таки нагрів чуба.

— Чудово, — підбадьорливо кивнув Муфтик. — Справді чудово! А як ми тепер принадимо кошачу зграю до міста?

На це запитання, як кажуть, відповіло саме життя. Кішки, які досягли берега першими і вже трохи обсохли, зацікавлено роззиралися довкруж. Варто було Муфтикові завести мотор, як вони погрозливо наблизилися до фургончика. Певне, упізнали машину, і це навіяло їм неприємні спомини.

— Все зрозуміло, — зрадів Півчеревичок. — Навіть без мого мишеняти цього разу обійдеться. Кішки й так поженуться за нами, і ми спокійно заманимо їх до міста. Інакше я не Півчеревичок, а Чоботисько.

— Що ж, спробуємо, — відповів Муфтик.

І машина покотила.

Спочатку дуже повільно, а потім швидше, швидше, усе віддаляючись від озера. Півчеревичок і Мохобородько припали до заднього віконця — звідти краще спостерігати за котами.

— Почалося! — вигукнув Мохобородько. — Півчеревичок був правий.

Ще якась мить — і всі кішки вибралися на берег. Тим, які вискочили з води останніми, вже ніколи було й обтруситися до пуття — моторошно нявкаючи, вони разом з іншими кинулися переслідувати фургончик, і скоро вся хвостата орда мчала за трійцею друзів.

Остання картина, яку побачили тут мандрівники, — це велика пташина зграя, що линула в небі. Пернаті радісно щебетали й поспішали до вільного від котів острова.

— Полетіли, — усміхнувся Муфтик. — Тепер гусені каюк, і дерева знову одягнуться у смарагдові шати.

На що Півчеревичок порадив:

— Тільки ти не починай зараз віршувати! Додай краще газу, а то буде непереливки, коли ми самі опинимося серед оцих котиськів.

Муфтик натиснув на газ.

— Ми драпаємо точнісінько так, як од кінноти, — сказав Мохобородько.

— Правильно, — кивнув Півчеревичок. — Адже у місті за кота дають скакуна!

А Муфтик пробубонів, міцно вчепившись у кермо:

— Вартість котів одразу ж упаде, як тільки ми дістанемося міста.

Гонитва тривала, й Муфтик аж упрів, тримаючи машину на належній відстані від переслідувачів. Лише тоді, коли друзі виїхали на шосе, Муфтик зітхнув полегшено — нічого більше боятися крутих заворотів або схованих у високій траві пеньків і валунів обіч шляху.

— Коти від острівного життя стали прудкішими, — зазначив Півчеревичок.

Либонь, так воно й було, бо, незважаючи на велику швидкість, відстань між кошачою зграєю і машиною анітрохи не збільшувалася. Лише недалеко від приміського контрольного пункту Муфтикові пощастило трохи відірватися від погоні. І вмить з’ясувалося, що це було необхідно. На дорозі раптом з’явилася перешкода — опущений шлагбаум.

— Ось тобі й на! — вихопилось у Півчеревичка. — Якщо ми тепер зупинимося, то потрапимо в кошачі пазурі.

Муфтик засигналив, і з будки вийшли чергові, проте підіймати шлагбаум і не збиралися.

— Телепні! — розізлився Півчеревичок.

Він просунув голову у віконце і щосили загорлав:

— Ану дорогу! Котам зелену вулицю!

Не помогло. Мало того — біля контрольного пункту стали розмахувати руками, щоб фургончик зупинився.

— Вони не чують, — сказав Мохобородько. — Вони взагалі не розуміють, у чому річ.

— Глушмани! — випалив Півчеревичок.

Муфтик став пригальмовувати, щоб машина не наскочила на шлагбаум. Що робити? Розмірковувати ніколи.

Раптом Півчеревичок підхопився і кинувся до кухонної полиці. Серед іншого начиння він знайшов велику лійку, з допомогою якої Муфтик наливав у пляшки сік. Тоді знову сів до віконця, спрямував лійку у бік контрольного пункту й закричав у неї, як у рупор:

— Котам — зелену вулицю!

Чергові підійшли до шлагбаума.

— Почули! — вигукнув Мохобородько.

Тієї ж миті шлагбаум піднявся, і фургончик вихором пролетів під ним.

— Ох і здорово! — вдоволено засопів Півчеревичок.

Лійка йому так сподобалася, що він із нею не розлучався. Варто було йому когось помітити на шосе, як він прикладав цей своєрідний рупор до уст і дудів:

— Котам — зелену вулицю!

Що ближче трійця під’їжджала до міста, то жвавішав рух. Особливо багато було біженців. Налякані пацюками люди залишали обжиті домівки. Цілими родинами, а то й великими групами пленталися вони, зморені, по шосе, несучи в руках і за плечима найнеобхідніші речі, нашвидкуруч зв’язані у клунки. Чимало біженців ішло з дітьми, дехто в хапанині взяв із собою непотріб і тепер мучився із торшерами, килимами і квітковими вазонами.

Щоразу, коли машина проминала біженців, лунав Пів-черевичків голос, підсилений лійкою:

— Котам — зелену вулицю!

Любо-мило було дивитися, як світліють людські обличчя після цих слів.

Дорослі й малюки радісно махали вслід машині й кошачій зграї, і тут же повертали до міста.

— Добре бути рятівниками! — щасливо зітхнув Мохобородько.

Кошача зграя тепер майже впритул мчала за фургончиком, невеликої затримки біля контрольного пункту виявилося досить, щоб переслідувачі наздогнали машину. Але це вже не дуже хвилювало трійцю, бо вони були майже в місті.

— Котам — зелену вулицю! — востаннє вигукнув Півчеревичок.

Муфтик загальмував, і машина зупинилася на узбіччі. І тоді…

Безтямно нявкаючи, котяча зграя промайнула повз фургончик. Мандрівники їх більше не цікавили — коти помітили пацюків, своїх споконвічних ворогів! І жахливий войовничий вереск умить змішався із пацючим виском і довго ще лунав над містом.

У МУЗЕЇ

Наступного дня важко було впізнати місто — за ніч тут усе докорінно змінилося. Знов одчинилися крамниці, на базарі йшла жвава торгівля, на афішних тумбах майоріли численні театральні та концертні афіші, а біля газетних кіосків і морозивних яток стояли довгі черги. Мешканці багатьох будинків заходилися ретельно прибирати, щоб од пацюків не зосталося ні сліду, ні духу — мили вікна, шкребли підлогу, провітрювали одежу й білизну.

Вулиці запрудили люди — хто поспішав на роботу чи в крамницю, а хто просто походжав, утішаючись порятунком од пацюків. Мешканці міста знову ходили з портфелями й сумками, а в школярів за спинами з’явилися звичайні ранці. Хлопчину, якого послали купити молока з бідончиком, діти узяли на кпини.

Як повідомили ранкові газети, пацюки геть щезли з міста. Навіть оті, яким пощастило сховатися під час шаленого кошачого нападу, протягом ночі тихенько повтікали.

— Наше завдання виконано, — сказав Муфтик, зупиняючи машину перед природничим музеєм. — Як тільки ми передамо музеєві сорочий скарб, можемо спокійно їхати на відпочинок на будь-яке морське узбережжя.

— Чудово! — просопів Півчеревичок.

Трійця ще вранці роздобула на базарі мішок з-під картоплі й склала в нього всі речі, знайдені в сорочій скарбниці, щоб нічого не згубити. Тоді Мохобородько завдав цей мішок на плечі, і вони підійшли до входу в музей.

На дзвінок їм одчинив літній чоловік в окулярах, із сивою борідкою-клинчиком — сам директор музею. Він поглянув на друзів не дуже привітно, а надто на їхній мішок з-під картоплі, похитав головою, підняв окуляри на лоба й буркнув:

— Ну?

— Ми хочемо зробити музеєві невеличкий подарунок, — почав Муфтик, але затнувся, бо директор нетерпляче урвав його:

— Розумію, розумію! Цей мішок повен пацючих опудал, чи не так? І ви, безумовно, запевнятимете, що саме ці — найбільші в світі.

— Не зовсім так… — знітився Муфтик.

Та директор не звернув на Муфтикове зауваження ніякої уваги.

— Чомусь мені сьогодні з самого ранку пропонують лише пацючі опудала, — нарікав він. — От маю мороку! І всі запевняють, що саме їхні опудала — найбільші. Але ж даруйте — не можу я напхати музей пацючими опудалами!

— Це ж треба! — несподівано втрутився у розмову Півчеревичок. — Якщо ви вважаєте нас якимись шахраями, що наживаються на пацючих опудалах, то ви дуже помиляєтесь!

А Мохобородько сказав:

— Ми хочемо передати в дар музеєві скарб, зібраний сорочим родом.

Директор страшенно здивувався.

— Ми, звісно, розуміємо, що сорочий скарб не стосується безпосередньо природознавчої науки, — підпрягся Муфтик. — Проте любителів природи він усе-таки зацікавить.

— Колись у дитинстві я побував у музеї охорони здоров’я, — додав Півчеревичок. — І там демонструвалося чимало всіляких речей, які під час операцій знаходили в людських нутрощах. Там був усілякий непотріб, слово честі — від монет до лікарських ножиць. Отже, крадені сороками речі знадобляться природничому музеєві.

І раптом директор наче переродився.

— О-о, мої маленькі друзі! — пролебедів він. — Коли б ви тільки знали… Коли б ви тільки знали, яку цінність усе це являє для мене! Ви просто озолотили мене!

— Цілком правильно, — кивнув Півчеревичок. — У нас тут ціла купа старовинних золотих монет.

Директор запросив трійцю ввійти і провів довгим коридором до свого кабінету.

— Будьте ласкаві, сідайте, — він показав на зручні м’які крісла. — Спочиньте з дороги.

Та Мохобородько спершу висипав усе з мішка на великий письмовий стіл і сказав:

— Тут не вистачає лише трюфелевої цукерки та медальйона, який ми повернули власникові. Але ми можемо дати його адресу.

Забачивши таке добро на столі, директор на радощах застрибав, як хлопчисько.

— Ой, дорогенькі! — вигукнув він. — Тепер я, вважайте, доктор наук!

Помітивши, що маленькі мандрівники не зовсім розуміють його, він тут же пояснив:

— Звичайно, усі ці речі будуть виставлені в музеї. Та, окрім цього, вони являють собою неабияку цінність для ме не особисто. Або точніше для всієї науки про птахів — орнітології. Річ у тому, крихітки мої, що я орнітолог і пишу докторську дисертацію! І знаєте, на яку тему? «Про деякі особливості сорочих звичок». Тепер, сподіваюся, ви розумієте, що ваш дар для мене означає?

Друзі шанобливо закивали.

— Отже, — усміхаючись, сказав директор, — я прошу вас неодмінно прийти на захист моєї докторської дисертації і бути присутніми на бенкеті з цього приводу. Тепер уже не доведеться довго чекати.

— Пречудово, — зрадів Півчеревичок. — А Муфтик виголосить на торжестві привітальне слово. У нього це часом гарно виходить.

Трійця уже хотіла йти, коли раптом директор щось пригадав.

— Ой, даруйте, — проговорив він. — Я ж не знаю навіть ваших імен. У вступному слові до своєї дисертації я конче хотів би висловити вам подяку.

Він дістав із шухляди книгу почесних гостей і подав друзям:

— Може, запишете сюди свої імена. Якийсь влучний вислів, і під ним — підписи. Гаразд?

Мохобородько взяв книгу й поринув у роздуми. Незабаром у ній з’явився запис рівненькими друкованими літерами:

У ПРИРОДІ ПОВИННА ПАНУВАТИ РІВНОВАГА!

МОХОБОРОДЬКО ПІВЧЕРЕВИЧОК МУФТИК

Повесть-сказка об увлекательных приключениях трех забавных человечков, об их дружбе и взаимовыручке и о том, что происходит, когда нарушается равновесие в природе. За эту книгу Эно Рауд — лауреат Литературной премии Эстонской ССР им. Ю. Смуула — внесен в Почетный список им. Г. К. Андерсена.

Перекладено за виданням:

Eno Paud, Naksitrallid, «Estraamat», Tallin, 1972; Eno Paud, Naksitrallid, «Estraamat», Tallin, 1975.

Р25 Рауд Е. М. Муфтик, Півчеревичок і Мохобородько: Повість-казка. Для мол. шкіл. в. / Пер. з ест. О. С. Завгороднього; Худож. Е. Вальтер. — 2-ге вид. — К.: Веселка, 1983. — 128 с. іл. — (Бібл. сер.).

Повість-казка про цікаві пригоди трьох маленьких чоловічків, про їхню дружбу і взаємовиручку та про те, що буває, коли порушується рівновага в природі. За цю книгу Ено Рауда — лауреата Літературної премії Естонської РСР ім. Ю. Смуула — занесено до Почесного списку ім. Г. К. Андерсена.

Р 4803010200-145  С (Ест)

М206(04)—83

Библиотечная серия

Эно Мартынович Рауд

МУФТИК, ПОЛБОТИНОК И МОХОВАЯ БОРОДА

Повесть-сказка. (На украинском языке). Для младшего школьного возраста. Второе издание. Перевод с эстонского Александра Сергеевича Завгороднего. Художник Эдгар Вальтер. Киев, «Веселка». Редактор Л. Г. Силаєва. Художній редактор М. М. Ємельянов. Технічний редактор Т. В. Осталецька. Коректори Л. К. Скрипченко, В. В. Богаєвський.

Інформ. бланк Яа 2483

Здано на виробництво 22. 03. 83. Підписано до друку 15. 06. 83. Формат 70х90 Папір друкарський Мі 1. Гарнітура шкільна. Друк високий. Умови, друк. арк. 9,36+8 вкл. (1,17)=10,53. Умови, фарб.-відб. 14,62. Обл.-вид. арк. 6,94+8 вкл. (1,95)=8,89. Тираж 100 000 пр. Зам. 477-3. Ціна 65 к. Видавництво «Веселка», 252050, Київ-50, Мельникова, 63. Львівська книжкова фабрика «Атлас», 290005, м. Львів-5, вул. Зелена, 20.

р 4803010200—145  © Видавництво «Веселка», 1981,

М206(04)—83 ’ ’ переклад українською мовою