/ Language: Українська / Genre:design

Феномен доктора Хауса. Правда і вимисел у серіалі про геніального діагноста

Евгения Захватова

«Доктор Хаус». Серіал про напівбожевільного геніального лікаря, який може діагностувати й вилікувати найзагадковішу хворобу. В чому феномен шаленої популярності «House M. D.» в усьому світі? Здається, востаннє такий широкий успіх мав хіба що культовий серіал «Твін Пікс». Книжка «Феномен доктора Хауса» не лише являє собою спробу зібрати й систематизувати інформацію про історію створення, медичні реалії, героїв та акторів серіалу «Доктор Хаус». Вона адаптована насамперед для українського читача — адже в Україні «House M. D.» отримав особливе визнання. Поруч із розповіддю про культурний контекст, який у новому тисячолітті творить «Доктор Хаус», книжка вперше демонструє, в якій мірі все, що показано в цьому серіалі, можна співвідносити зі знайомими українцям реаліями. Для широкого кола читачів.

Феномен доктора Хауса: Правда і вимисел у серіалі про геніального діагноста

До читача

Хаус: Доброго дня, хворі та їхні рідні! Аби заощадити час і уникнути подальшої пустопорожньої балаканини: я — доктор Грегорі Хаус! Можете називати мене просто Грег. Я один із трьох лікарів, що вийшли на зміну в нашій лікарні сьогодні вранці. А промінь сонця позаду мене — доктор Ліза Кадді, яка керує лікарнею. Через те у неї замало часу, аби приділити вам увагу. Я — дипломований діагност із подвійною спеціалізацією: інфекційні захворювання і нефрологія. А ще я єдиний, хто працює тут проти своєї волі. Але не хвилюйтеся: більшості з вас здатна допомогти і мавпа зі знеболювальним. До речі, коли ви мене особливо дістаєте — я п’ю ось це. Ві-ко-дин. Ні, вам його вживати не можна. І ще одне: моя проблема — не боротьба з болем, а сам біль. Хоча… Може, я не правий. Може, я мелю дурниці, бо під кайфом. Отже, хто до мене?

Прем’єра першого сезону нового телевізійного серіалу «Доктор Хаус» (House M. D.) стартувала на американському телеканалі «FOX» 16 листопада 2004 року. На телебаченні успішність програми визначається рейтингами, історія про дивакуватого лікаря та його команду мала непогані показники, тому та ж таки команда взялася до продовження. З комерційно успішним продуктом завжди так відбувається: спочатку продюсери, сценаристи, режисери й актори самі не зрозуміли, що вони створили.

А коли збагнули, було вже запізно. Доктор Грегорі Хаус вийшов із-під контролю творців, і тепер навіть закриття проекту, якого раніше чи пізніше все ж таки не уникнути, не зможе змінити ситуацію, бо Хаус як персонаж уже не належить своїм творцям. Він якщо не назавжди, то принаймні надовго залишиться в історії масової культури хрестоматійним персонажем. Ті, хто придумав історію про Хауса, створили навіть більше, ніж просто успішний телевізійний проект і найкращий, на думку телекритиків, серіал початку третього тисячоліття. З’явився принципово новий герой, Грегорі Хаус, який став символом зміни епох, кульгавою совістю одразу декількох поколінь по обидва боки земної кулі. Телеглядачі миттю розділилися на прихильників та ненависників як серіалу в цілому, так і доктора Хауса особисто.

В Україні склалася досить дивна традиція. Ми звикли отримувати інформацію про популярні світові новинки не безпосередньо з першоджерела, а лише потому, як про них дізнаються в Росії. Тому спочатку ті українці, хто має доступ до кабельного телебачення, дивилися «Доктора Хауса» в ефірі російського телеканалу «Домашній». Саме там 27 серпня 2007 року відбулася російська прем’єра серіалу, вже відзначеного численними нагородами. Зовсім скоро, 10 січня 2008 року, показ першого сезону повторили, згодом показали два наступні. Телеканал «Universal Channel», який був локалізований (тобто перероблений і адаптований для трансляції на території Російської Федерації) кілька років тому, також почав трансляцію серіалу з 2 червня 2008 року. І цей канал теж доступний жителям великих українських міст, котрі користуються кабельним телебаченням.

Коли ми говоримо про те, що Україна отримує новинку лише як вона обкатається в сусідній Росії, то слід брати ширше. І вести мову не лише про актуальний кіно- і телепродукт, але і про літературу, музику, та й загалом — про тенденції світової масової культури чи, скажімо, високої моди. Наприклад, український письменник може багато років видаватися на батьківщині й залишатися невідомим для співвітчизників. Та варто комусь із таких авторів одного дня з’явитися в репертуарі одного з російських видавництв, як він миттєво стає «зіркою» у своїй вітчизні. І, між іншим, найчастіше негайно отримує тавро «зрадника» культури власної країни. Те ж саме стосується акторів, музикантів, режисерів, художників та інших людей творчих професій: позбавлені змоги вповні реалізувати себе вдома, вони починають приймати пропозиції з-за кодону, після чого швидко піддаються нищівній критиці з боку різних вітчизняних інституцій та націонал-радикальної преси.

Проте на серіал «House M. D.» в Україні чекала своя, особлива доля. Можна сміливо стверджувати: бум довкола доктора Хауса з’явився незалежно від показів у Росії — завдяки зусиллям українських телевізійних менеджерів, котрі в якийсь момент повірили: найкращий діагност Америки здатен завоювати й українського глядача.

Почасти особливий успіх «Доктора Хауса» в Україні можна пояснити тим, що російські телеканали, які транслюють серіал, не доступні широкій українській глядацькій аудиторії, про що вже згадувалося вище. А отже, не було і значного резонансу: перший сезон серіалу з’явився в інтернеті, і його могли переглянути лише «найпросунутіші». Вони ж сприйняли «Хауса» як субкультуру, тому не створили довкола серіалу того культу, який ми маємо на сьогодні. Перші піратські DVD трьох сезонів фільму не були особливо популярними серед широких глядацьких мас.

Можна сказати, що в Україні ледве не провалилася і телевізійна прем’єра: показавши в другій половині 2008 року перший сезон «House M. D.», вітчизняний канал IСTV відмовився від продовження трансляції — подумаєш, світова знаменитість, а рейтинги-то низькі. Початком «хаусоманії» в Україні слід вважати січень 2009 року. Коли напередодні, 7 грудня 2008 року, канал СТБ наважився повторити українську версію першого сезону, успіх виявився таким шаленим, що показ одного по одному трьох наступних сезонів не забарився.

У вересні 2009 року серіал «Доктор Хаус» нагородили українською премією «Телетріумф», яку присуджують щороку за досягнення в царині вітчизняного телебачення. Американський серіал відзначили в номінації «Найкращий україномовний переклад». Справді, українські «хаусомани» зазначають: українська перекладна версія набагато ліпша за російську. Причому англомовні прихильники серіалу додають: в Україні його адаптували ближче до оригіналу, ніж у Росії, де переклад почасти схожий на підрядник, подекуди — нередагований, і від цього страждає навіть загальний зміст, а головне — фірмові жарти Грегорі Хауса.

Взагалі якість сучасних українських перекладів за останні роки помітно підвищилася. Адаптувати іноземні (насамперед — західні) фільми та серіали для телепоказів українською мовою почали тільки на початку 1990-х років. Уперше це зробив канал IСTV — навіть ті, хто байдужий до таких специфічних проблем, як мовні, досі пам’ятають блискучий український переклад комедійного серіалу «Альф» про кумедного інопланетного прибульця, котрий оселився в пересічній американській родині. В цьому серіалі, як пізніше — в «Докторі Хаусі», головною «фішкою» були жарти Альфа, які той промовляв із неповторною інтонацією. Їх багато хто пародіював, а сьогодні на київському ринку «Петрівка» можна знайти комплект усіх сезонів «Альфа» із позначкою «Український переклад». За великим рахунком, російської версії після безперечного успіху української в нас практично не знають.

Кумедний прибулець (кадр із серіалу «Альф»)

В українському ефірі в 1995 році з’явився канал «1+1», чиє керівництво на чолі з генеральним продюсером Олександром Роднянським зайняло принципову позицію: іноземні (за винятком російських) фільми та серіали озвучувалися українською, причому величезна увага приділялася якості перекладу. Вітчизняні актори, котрі роками сиділи без роботи, охоче почали працювати не «обличчями», а «голосами». Якісний український переклад став новим словом в історії вітчизняного телебачення, а коли до нього привчили телеглядачів, дублювати українською почали фільми, призначені для кінопрокату. І хоча довкола цього рішення Кабміну відразу виникли суперечки, їх слід сприймати не інакше, як спекуляцію. Бо прихильники та противники українського дублювання ламали списи не довкола високої чи низької якості того чи того перекладу, а довкола його… доцільності.

Між тим, касові збори, попри невтішні прогнози, з «українізацією» американського (рідше — європейського) кіно не впали. Навпаки, за окремими позиціями почали навіть зростати. Особливо це стосується мультфільмів: завдяки перекладам Олекси Негребецького та роботі українських акторів, серед яких окремо слід відзначити імітатора Юрія Коваленка, здатного заговорити десятками голосів та відтворити понад сто різних звуків, мали шалений успіх українські версії американського мультфільму «Тачки», а слідом за ним — багатьох інших, серед яких варто згадати «Кунг-фу Панда», «Змивайся!», «Симпсони в кіно», третю частину «Льодовикового періоду» тощо. Причому українські версії популярних американських мультиків, якщо можна так сказати, адаптовані впритул до знайомих нам реалій. Скажімо, герої «Симпсонів у кіно», ховаючись від екологічної катастрофи під скляним куполом, кілька днів поспіль обговорюють… романи популярного серед шанувальників інтелектуальної літератури сучасного українського письменника Юрія Андруховича. А мавпи в «Мадагаскарі–2», потому як над їхніми репліками попрацювали наші перекладачі, поводяться, як депутати Верховної Ради України.

Перекладач Олекса Негребецький

Отож сьогодні касу в кінотеатрах чи рейтинг на телебаченні дає не мова — українська чи російська, а якість продукту. Спочатку мультфільми озвучували професійні актори Остап Ступка, Ольга Сумська, Богдан Бенюк і Богдан Ступка, згодом до них приєдналися рок-музиканти Олег Скрипка й Андрій Середа, а сьогодні мультиплікаційні персонажі в українських кінотеатрах говорять голосами телеведучих Юрія Горбунова, Григорія Германа, співачок Тіни Кароль та Ані Лорак.

У серіалі «Доктор Хаус» актор Г’ю Лорі говорить голосом актора київського Театру російської драми ім. Лесі Українки Юрія Гребельника. Даючи інтерв’ю після того, як його роботу і роботу всієї команди, що готувала українську версію «Хауса», нагородили, актор сказав: «У житті я зовсім не такий. Але я граю цю роль так само, як грає її Г’ю Лорі».

За словами Гребельника, коли спочатку «House M. D.», як то кажуть, «не пішов», він дуже переживав. Адже доводилося дублювати різні серіали, серед яких було дуже багато відверто поганих, низької якості, проте попередні роботи чомусь сприймалися глядачами. Навіть почав звертати на «Доктора Хауса» увагу своїх друзів і знайомих. Проте переважна більшість просто відмахувалася, вважаючи нижче своєї гідності витрачати час на перегляд якогось чергового «мила». Та коли в грудні 2008 року «House M. D.» пустили на СТБ з потужною рекламою, Юрій Гребельник нарешті міг відчувати задоволення: уже за місяць на «Хауса» «підсіли» мільйони українців. І навіть, у звичній манері жартома адаптувати все популярне до українських мовних правил, найзатятіші фани перейменували його на «Лікаря Хату»: так дослівно перекладається з англійської прізвище головного героя (house — дім, будинок, хата).

Актор Юрій Гребельник на театральній сцені

Тепер нарешті прорвало: продаж DVD різко підскочив, домосіди прилипнули до комп’ютерів, переглядаючи серіал через інтернет, вийшли перші аналітичні статті, з’явилися футболки із зображенням виконавця головної ролі, актора Г’ю Лорі, й висловами Хауса — так званими хаусизмами. Стало зрозуміло, що Хаус має харизму і талант — рідкісні якості у сірому і прісному офісному середовищі «білих комірців» — основної цільової аудиторії серіалу.

А коли на тому ж таки каналі СТБ навесні 2009 року стартував проект «Україна має талант!», ближче до його, без перебільшень, тріумфального завершення почали ходити чутки, що серед членів журі у другому сезоні проекту, запланованому на весну 2010 року, буде не хто інший, як Г’ю Лорі власною персоною. Поки що ці чутки не були ані спростовані, ані підтверджені.

Коли восени 2009 року на каналі СТБ офіційно стартував п’ятий сезон, що став найочікуванішою прем’єрою року в Україні, більшість прихильників «Доктора Хауса», що вже давно переглянули його, з нетерпінням чекали продовження, обговорюючи викладені в інтернеті трейлери.

Лише в Україні «Доктор Хаус» набув такої популярності, що перекочував у скетчі. В минулому — одні з численних резидентів стенд-ап шоу «Comedy Club UA», а сьогодні — відомі артисти Сергій Притула та Андрій Молочний, котрі входять до двадцятки найуспішніших діячів вітчизняного шоу-бізнесу 2009 року, пародіюють популярний серіал у скетчі «Доктор Хлус», котрий можна побачити в межах скетч-шоу «Файна Юкрайна».

«Стенд-ап комеді-шоу» (Stand-Up Comedy Show) — популярний на Заході формат шоу, який дає можливість прославитися кому завгодно. Під час такого шоу будь-яка людина може вийти на сцену та спробувати розважити публіку, розповівши веселий монолог, анекдот або жарт.

«Скетч-шоу» (Sketch Comedy) — комедійне шоу, яке складається з ряду комічних епізодів (сценок — звідси і sketch) тривалістю до десятьох хвилин. Зазвичай скетчі не імпровізовані, а продумані акторами та сценаристами заздалегідь.

Чи пародіюють Хауса ще десь у світі? Беручись до зйомок сюжетної лінії «Доктор Хлус», Притула з Молочним не марнували часу на такі роздуми. Інформації про регулярні зйомки комедійного серіалу чи скетч-шоу, предметом висміювання якого став серіал «Доктор Хаус», вони не пригадали. Хоча, казав пізніше Притула як продюсер шоу, теоретично це мало б лежати на поверхні й «обстьобуватись» як мінімум у КВНі. Коли інформація про зйомки скетчів із Хлусом дійшла до мас-медіа, артистів миттю закидали питаннями, чи пов’язано це з тим, що паралельно в Росії знімається серіал «Доктор Тирса» (Доктор Тырса). Проте українські шоумени відповіли, що кіно, яке знімають із Пореченковим у головній ролі, має опосередковане відношення до гумору.

«Факт появи такого персонажа, як Хлус, у проекті, котрим займаємось ми, видавався цілком логічним, зважаючи на популярність серіалу-першоджерела, — коментував ідею Сергій Притула. — Я вже розказував у прямому ефірі «Підйому» (ранкової розважальної програми на «Новому каналі» — прим. ред.) про бабцю, яка зайшла на прийом до сільського фельдшера і попросила зробити їй МРТ, бо щось вона нездужає. Таке кіно залишати без уваги — то є гріх».

Сергій Притула та Андрій Молочний в образі героїв пародійного скетчу «Доктор Хлус». (Фото надане прес-службою «Нового каналу»)

Щоправда, під водним каменем у зйомках пародії на Хауса стало, за визнанням авторів ідеї, те, що попри лікарняну тематику, серіал не позбавлений здорового, хоч місцями й цинічного, гумору. А робити пародії на смішне — справа важка і невдячна. Тож було вирішено взяти за основу два сегменти «House M. D.» — цинізм та неполіткоректність. І саме їх перенести на родючий ґрунт реалій сучасного стану української медицини. Аналіз динаміки частки глядацької аудиторії під час перегляду саме цього скетчу в рамках програми показав: коли в «Файній Юкрайні» йде скетч «Доктор Хлус», на ньому практично ніколи не відбувається спаду глядацької аудиторії. Причина, вочевидь, полягає у тому, що обрана тема близька для більшості українських глядачів. Адже багато хто з нас упродовж останніх років змушений звертатися до лікарів, котрі здобували диплом за гроші, а не за знання. За словами артистів, такі лікарі не завжди відрізняють МРТ від клізми. «Плюс ми адаптували чорношкірого колегу Хауса, лікаря Формана, вивівши на сцену абсолютно неполіткоректного Фурмана — сина вихідця з Мозамбіку і єврейки, випускника Тернопільської медакадемії, а тема іноземних студентів у нас зазвичай оповита специфічним гумором», — пояснює Сергій Притула. Роль доктора Хлуса виконує Андрій Молочний, і на думку симпатиків шоу, він блискуче впорався з образом не тільки пародії на Хауса, але й став таким собі уособленням середньостатистичного українського «дохтура», який за «таку зарплату» має всіх своїх пацієнтів «десь». Принаймні в численних інтерв’ю та коментарях сам Молочний натякав: у того Хлуса-Хауса, якого грає він, є реальні прототипи. Як, зрештою, і в усіх персонажів їхнього скетч-шоу. На зборах із питання розвитку проекту «Файна Юкрайна» ухвалили рішення знімати «Хлуса» і в наступному циклі. Можна сказати, що на українському телебаченні з’явився і прижився власний Хаус.

Пропонована читачеві книжка «Феномен доктора Хауса» адресована насамперед шанувальникам серіалу «House M. D.». Але може стати цікавою і для тих, хто не є прихильником мегапопулярного серіалу лише через те, що не готовий без роздратування сприйняти образ самого Грегорі Хауса, на якому тримається вся історія. Ми спробуємо пояснити, чим же так зачепив частину глядачів-інтелектуалів новий герой, котрий не тільки не є суперменом у класичному розумінні (це вже давно поганий тон), але навіть не гарною, приємною в спілкуванні людиною. За неофіційною статистикою, наведеною одним зі спеціалізованих жіночих інтернет-ресурсів, лише кожна двадцята респондентка відповіла «Так» на запитання, чи готова вона прийти на прийом до лікаря з манерами Грегорі Хауса. Проте глянсові жіночі журнали охоче обирають Хауса-Лорі новітнім секс-символом. Отже, є потреба з’ясувати, чим сьогодні є «House M. D.» для шанувальників по обидва боки океану (й особливо — для України):

— лише популярним телешоу, мода на яке скороминуща, як будь-яка мода;

— зразком того, що масова культура може бути високоякісною і цілком придатною для позитивного сприйняття глядачем, котрий позиціонує себе як інтелектуала;

— зразком для наслідування, спробою сформувати новий світогляд, запропонувати нову систему цінностей, котра передусім виключає панівну роль подвійної моралі та подвійних стандартів у сучасному світі.

Менш за все ми в цій книжці намагаємося розкрити таємниці створення серіалу, хоча, безумовно, деякі секрети будуть оприлюднені. Що, втім, навряд чи зробить перегляд менш цікавим. Навпаки, якщо знаєш, як влаштовано щось, легко зрозуміти, чому воно працює. Можливо, познайомившись із технологією успіху, потенційні творці продуктів масової культури на пострадянському просторі зможуть узяти на озброєння деякі принципи, аби врешті-решт створити щось своє — оригінальне, успішне.

А ось тепер — головне: все, про що ви прочитаєте далі, написано з однією метою — довести, що доктор Хаус — єдиний і неповторний. Як то кажуть, не намагайтеся повторити трюк: манера спілкування і життєва філософія Грегорі Хауса навряд чи скоро знайдуть застосування в реальному житті.

Утім, одного у Хауса не забрати: професійного підходу до своєї роботи. Хаус не просто працює заради процесу, від якого отримує безперечне задоволення. Він працює на результат, відкидаючи все зайве, що заважає досягнути головної мети — порятунку чергового людського життя.

Кадді: Мені байдуже, що сказав вам цей ненормальний. Я не хочу слухати вас. Ви багато зробили для нашої лікарні, але ця розмова не закінчиться нічим хорошим для мене. Адже ви прийшли вимагати, аби я звільнила Хауса. Я не можу. Навіть заради нашої дружби. Цей виродок — найкращий із наших лікарів!

Розділ 1

Народження ідеї

Автор ідеї — Девід Шор

Ім’я Девіда Шора (David Shore) значиться в титрах і як автора ідеї, і як виконавчого продюсера, і як одного з режисерів, і як сценариста перших серій.

Ідея медичного серіалу з детективною інтригою справді належить йому, великому прихильникові як медичних, так і детективних серіалів. За словами самого Шора, він хотів написати історію про команду лікарів, здатних поставити діагноз там, де медицина, здавалося б, безсила. «Ми досить цинічно намагалися створити такий собі детектив на медичну тему, — говорив він після успіху першого сезону «Доктора Хауса». — Головне — аби в центрі історії був певний герой із цікавим характером, який би вивчав звички і схильності своїх пацієнтів та міг діагностувати хвороби, спираючись на ці особистісні якості».

За задумом Шора, головний герой мусив ставити діагноз не лише на основі симптомів і результатів досліджень, але також використовуючи комплексний підхід при лікуванні кожного хворого. В іншому разі серіал не відрізнявся б від аналогічних багатосерійних історій із життя лікарні, лікарів і їхніх пацієнтів. У звичайному детективі жертві злочину завжди є що приховувати, і безневинною вона буває нечасто, хіба ставши об’єктом полювання маніяка, котрий обирає жертви за принципом, зрозумілим лиш йому одному. Девід Шор вигадав історію, в якій лікар лікує пацієнта, що страждає незрозуміло від чого. Невідома хвороба — злочинець, котрий загрожує життю. Симптоми — докази, які треба уважно вивчити. Лікар — геніальний сищик, який приймає виклик злочинця-хвороби.

Але головне — це жертва, тобто сам пацієнт. Усі хворі брешуть, приховуючи справжні причини нездужання. Таким чином, причини хвороби приховані в кожному з пацієнтів. А враховуючи те, що від хвороб не застрахований ніхто, на місці пацієнта доктора Хауса може опинитися кожен із нас. Виходить, що брехня, лицемірство, політкоректність, самотність, заздрість, навіть зайва доброта або гіпертрофоване бажання опікати тих, хто нам дорогий, — все це та багато чого іншого, з чим ми стикаємося щодня і чим мимоволі грішимо самі, породжує хвороби.

Причина хвороб — не в мікробах, паразитах, недотриманні норм особистої гігієни або відсутності грошей на лікування. Адже з’їдене нами немите яблуко або надлишок випитого не обов’язково призводять до захворювання. Кожен окремий випадок несподіваного та неймовірного захворювання, за задумом Шора, стає діагнозом сучасному суспільству, втомленому від самого себе. Через те «Доктор Хаус» ще під час показу першого сезону завоював популярність, перш за все, у тих людей, котрі не просто хочуть розважитися протягом 43 хвилин (саме така тривалість серії), але також хочуть і вміють думати про причини та наслідки своїх, здавалося б, невинних і звичайних вчинків.

Режисер і продюсер Девід Шор (Photo by Jeff Vespa © WireImage.com)

Девід Шор — письменник із юридичною освітою. Народився 3 липня 1959 року в містечку Лондон провінції Онтаріо, в Канаді. Він — єдиний представник своєї родини в телевізійному бізнесі, двоє його молодших братів — близнята Філіп і Роберт — стали рабинами. До переїзду в Лос-Анджелес і початку кар’єри на телебаченні Шор навчався в Торонтському університеті і працював муніципальним і корпоративним юристом.

Не дивно, що, з’явившись на телебаченні як сценарист, Шор займався серіалами на правову тематику. Українським телеглядачам добре відомий серіал «Поліція Нью-Йорка» (NYPD Blue) — тут Шор уже значиться в титрах і як продюсер.

Кадр із серіалу «Поліція Нью-Йорка» (NYPD Blue)

Кадр із серіалу «Закон і порядок» (Law & Order)

За свою роботу він був два рази номінований на «Еммі» (Emmy Award) — американську телевізійну премію, телевізійний аналог премії «Оскар». Проте наступні роботи Шора не мали великого комерційного успіху.

У 2003 році до Девіда Шора звертається його колега, продюсер Пол Атанасіо (Paul Attanasio), захоплений створенням нового проекту. Потому як він попрацював із NBC над фільмом «Убивчий відділ», йому потрібно було зробити фільм, котрий повторить успіх серіалу «Закон і порядок» (Law & Order).

Зйомки серіалу «Закон и порядок» (Law & Order) (© www.nyc.gov)

До речі, російський аналог цього популярного в США серіалу у вітчизняних глядачів успіху не мав: дуже вже «американськими» здавалися у своїх відпрасованих костюмах служителі російської Феміди. Адаптувати його до російських реалій не вдалося. Проте голлівудське першоджерело витримало не один сезон і має в нашого любителя кримінального кіно стабільний успіх. Серіал можна щодня знайти на одному з численних каналів як в Україні, так і в Росії.

Проте Атанасіо пропонував Шору орієнтуватися не на «Закон і порядок», а на не менш успішний проект — створений каналом CBS серіал «CSI: Місце злочину» (CSI: Crime Scene Investigation). У серіалі криміналісти з найдрібніших доказів відновлювали обставини вбивства. У кожному окремому епізоді зазвичай розповідається про розслідування одного-двох злочинів, скоєних у Лас-Вегасі або його околицях, інколи — в інших містах штату Невада. Серіал має сюжетні переплетіння з аналогічними історіями: «CSI: Місце злочину Майамі» і «Без сліду» (Without a Trace). Пола Атанасіо привабило те, що в серіалі «CSI» робиться акцент на особистих проблемах і труднощах співробітників — родинних негараздах, психологічних травмах, стосунках із колегами по роботі та родичами. Особливо тонко показані складні соціальні й особисті проблеми, незвичайні людські захоплення та звички, часто непідвладні однозначному визначенню й оцінці.

Кадри із серіалу «CSI: Місце злочину»

Задум Атанасіо полягав у тому, аби зробити фільм, схожий на поліцейський процедурний детектив, в основі якого лежала б робота не поліцейських, а лікарів. Тут не можна не згадати традицій створення американських медичних серіалів та фільмів на медичну тему. Саме до цих «витоків» і звернувся Девід Шор, вирішивши використати досвід минулих років.

Американські медичні серіали

Одна з наскрізних тем «Доктора Хауса» — боротьба Грегорі Хауса за право дивитися телевізор де завгодно, коли йому заманеться, і частенько — не у вільний від роботи час, а замість неї. У завідувача діагностичним відділенням лікарні Принстон-Плейнсборо є портативний чорно-білий телевізор із висувною антеною, який займає весь його час. Якщо, звісно, Хаус не відривається на гру на гітарі, метання в мішень дротиків (дартс), розваги з баскетбольним м’ячем або дитячими автомобільчиками.

Коли головний лікар лікарні Ліза Кадді хоче покарати Хауса або чогось домогтися від нього, вона обмежує йому доступ до телевізора. Відрізавши телебачення в кабінеті Хауса, Ліза таким чином ризикує знайти його у відділенні для коматозних хворих, де він із захватом віддається улюбленому заняттю, оскільки в цьому відділенні телебачення вимикати заборонено. Доктор Хаус часто влаштовується перед телевізором також у приймальному покої, заважаючи працювати всьому персоналу лікарні.

Доктор Хаус дивиться телевізор у палаті коматозного хворого (кадр із серіалу).

Де б Хаус не дивився телевізор, той повсякчас налаштований на один і той самий канал, по якому транслюють певний нескінченний медичний серіал. На якому ж серіалі «сидить» доктор Хаус, і що хотіли сказати цією деталлю творці фільму?

Девід Шор і його команда прямо натякають глядачам на першоджерела своєї історії, водночас даючи зрозуміти, що вони — новатори, котрі поважають існуючі традиції. Адже медичне «мило», від якого не може відірватися Грегорі Хаус, — традиційне, звичне і тому нудне. Не маючи нічого спільного з реальними проблемами лікарні Принстон-Плейнсборо, в якій розгортається основна дія «House M. D.», вигаданий світ телевізійної лікарні відволікає самого Хауса від його власних проблем. Показово, що серіал, який він дивиться, не дратує хіба його одного: інші лікарі Принстон-Плейнсборо терпіти не можуть медичних серіалів.

Проте своєму чималому успіху серіал «House M. D.» багато в чому завдячує саме тому, що американські телеглядачі полюбляють медичні серіали, які справжні, нетелевізійні лікарі оцінюють здебільшого скептично. Пересічні американці взагалі уважно і, якщо можна так висловитися, хворобливо ставляться до власного здоров’я. Найгірше, що може статися в житті запрограмованого на життєвий успіх середньостатистичного працелюбного громадянина США, — втрата працездатності, тимчасова або, не дай Боже, довічна. Тому вони стежать за своїм здоров’ям і залюбки консультуються у лікаря з будь-якого, навіть найбезглуздішого приводу.

Такі епізоди присутні майже в кожній серії «House M. D.», і вони завжди найсмішніші — як Грегорі Хаус, так і його творці відверто висміюють манію американців лікуватися чим завгодно від чого завгодно.

Хаус: Пронос із кров’ю, гази… Ви робили клізму стероїдами. Я вражений!

Пацієнт: Коли щогодини бігаєш до туалету — це одне. Та коли у мене на колінах діти сидять… Пропишіть мені месолазин. Можливо, він допоможе.

Хаус: Немає. Я випишу вам… дещо. Коштує дешево, що добре, оскільки страховка цього не покриє.

Пацієнт (читаючи рецепт): Що це? Са-га-рит?

Хаус: Сигарети. По одній щодня. Дослідження показали, що сигаретний дим чудово впорається із запаленням внутрішніх органів. Плюс із сигаретою в роті ви матимете ще крутіший вигляд.

Пацієнт: Ви знущаєтеся?

Хаус: Щодо крутості — так. Все інше — правда.

Пацієнт: Хіба нікотин не небезпечний?

Хаус: Більшість ліків, які я виписую, небезпечні. Єдина відмінність у тому, що сигарети абсолютно законні.

Але ще більше, ніж лікуватися, американці люблять дивитися, як лікуються інші. Враховуючи трепетне ставлення населення США до медицини і медичних установ, немає нічого дивного в тому, що перші медичні серіали з’явилися в середині 1950-х років саме в Америці. Тоді були встановлені основні закони жанру: дія відбувається в лікарні, головний герой — привабливий лікар, кожна серія присвячена історії хвороби одного пацієнта. Такі серіальні формати у професійній термінології називаються «вертикальними».

Вертикальний серіал — це багатосерійний телевізійний фільм, у якому діє герой або група постійних героїв, а кожна серія — завершена історія, окремий драматичний твір. Коли Володимир Висоцький у пісні «Жертва телебачення» говорить: «Фильм, часть седьмая, — тут можно поесть, я не видал предыдущие шесть», він пояснює формулу популярності саме вертикальних серіалів. Вертикальний формат зручний тим, що сюжетно серії не зв’язані, і можна включатися в перегляд із будь-якої серії, не боячись втратити основну лінію оповіді. Приклад такого серіалу в СРСР — «Слідство ведуть ЗнаТоКи».

Спочатку американські продюсери вважали, що такі серіали мають бути не лише захопливими, але й пізнавальними. Так, наприклад, доктор Конрад Стайнер із популярного свого часу серіалу «Медик» (1954–1956) наприкінці кожної серії звертався з напутнім словом до глядачів і коротко розповідав про сучасні методи лікування якої-небудь хвороби. У 1960-і роки пізнавальність відійшла на задній план — стало зрозуміло, що глядачам подобаються молоді й гарненькі лікарі. Вловивши тенденцію, телеканали NBC і ABC водночас запустили схожі за концепцією серіали, де головними героями були лікарі-красені. Втім, невелика відмінність між ними все ж була: серіал «Доктор Кайлдер» (1961–1969) був орієнтований на дівчаток-підлітків, тоді як герой серіалу «Бен Кейсі» (1961–1969) претендував на посилену увагу з боку домогосподинь. Обидва проекти мали великий успіх, а актори, що виконали головні ролі, стали секс-символами свого покоління.

Проте медичним «милом усіх часів та народів» слід визнати серіал «Центральна лікарня» (General Hospital), прем’єра якого відбулася 1 квітня 1963 року. Відтоді минуло вже майже п’ятдесят років, а серіал далі виходить в ефір. За цей час знято більше 11 500 серій, склад знімальної групи чимало разів мінявся, половини акторів першого складу вже немає серед живих, а актриса, яка в середині 1980-х років грала маленьку дівчинку, в 2005 році повернулася у серіал уже в ролі дорослої жінки.

Враховуючи, що «House M. D.» стартував 2004 року, можна зрозуміти, що саме «Центральну лікарню» захоплено дивиться Грегорі Хаус. У кількох епізодах першого сезону він навіть тікає від своїх пацієнтів, аби не проґавити чергової серії. Втім, лікування як таке грає в цьому й більшості таких серіалів незначну роль. Герої здебільшого не так лікують, як улаштовують своє особисте життя. Тому головна лінія таких історій — все ж таки мелодраматична. Радянські глядачі так і не оцінили основного спрямування комедії Сидні Поллака «Тутсі» (Tootsie). Ми просто нічого не знали про традиції американського медичного «мила», якому на момент виходу фільму в американський прокат (1982) уже налічувалося заледве не три десятки років.

Кадр із серіалу «Центральна лікарня» (серія 1981 р.)

У радянський прокат вийшла, до того ж, купюрована версія, і ми переймалися насамперед історією з перевдяганням виконавця головної ролі Дастина Гофмана з чоловіка в жінку. Але ми зовсім не брали до уваги, що актор Майкл Дорсі, персонаж Гофмана, задіяний у такому собі популярному медичному телевізійному серіалі «Лікарня Саутвест», де за сюжетом повинен з’явитися новий персонаж — адміністратор лікарні Емілі Кімберлі. Надзвичайну популярність новий персонаж миттєво завоював у глядачів не лише через те, що актор-самозванець змалював пані з феміністичними переконаннями, котра має незалежний і навіть сварливий характер, але й завдяки тому, що вся Америка «сиділа» на черговому медичному серіалі. У своєму фільмі Сидні Поллак безжалісно пародіював такі телешоу за надлишковий мелодраматизм. Таким чином, він визначив нові вимоги споживачів медичного «телемила»: менше сліз та вічного кохання, більше медичної практики і врятованих пацієнтів.

Фільм, що від творив думку глядацької більшості з приводу втрати медичними багатосерійними історіями саме медичної складової, отримав 10 номінацій на «Оскар», був названий Бібліотекою конгресу США «найвагомішим явищем культури свого часу» і відібраний для зберігання в Національному реєстрі фільмів. Картина «Тутсі» вплинула на зміну напрямку медичних серіалів, тим самим створивши передумову для появи — через двадцять років після її прем’єри — історії про доктора Хауса.

Дастин Гофман в образі Емілі Кімберлі (кадр із кінофільму «Тутсі»)

Кадр із серіалу «Швидка допомога» (серія 1994 р.).

Але все ж таки новий напрямок для медичного «мила» відкрив у середині 1990-х років серіал «Швидка допомога» (E. R.), світова прем’єра якого відбулася 16 вересня 1994 року. До речі, ледь не день у день рівно через десять років (16 листопада 2004 року) стартував і «House M. D.». Сценарій «Швидкої допомоги» написав іще 1974 року письменник Майкл Крайтон, майбутній автор світових бестселерів «Парк Юрського періоду» (Jurassic Park) та «Сонце на сході» (Rising Sun). Ідея «Швидкої допомоги» зародилася ще тоді, коли Крайтон навчався в Гарвардській медичній школі і проходив практику у відділенні невідкладної хірургії в лікарні штату Массачусетс, де отримав ступінь доктора медицини. Літератор-початківець розповів про добу роботи швидкої медичної допомоги в певному великому місті (коли взялися до екранізації, цим містом було обрано Чикаго). Крайтон наповнив свою історію численними сценами реанімації і безліччю медичних термінів. Ця розповідь не вкладалася в рамці сценарію пересічної медичної драми.

Сценарист і продюсер серіалу «Швидка допомога» Майкл Крайтон

«Я хотів написати твір реалістичний, який би відрізнявся від звичайного «мила», — розповідав Крайтон згодом, коли «Швидка допомога» вже отримала визнання глядачів та критиків і заробила список із понад 20 професійних винагород: 22 премії «Еммі» — абсолютний рекорд в історії телебачення. «Швидку допомогу» культурологи вже урочисто оголосили золотим стандартом медичного серіалу. Справді, тут є все, що треба: привабливі лікарі, в яких складні взаємини одне з одним, нещасні пацієнти, яких серію по серії доправляють до лікарні з досить екзотичними травмами, та постійний драйв. «Ми його втрачаємо! Сім кубиків пінефрину внутрівенно!» — такі фрази створюють напругу, а вислів «Ми його втрачаємо!» перекочував до категорії крилатих і застосовується нині з будь-якого, необов’язково медичного, приводу. Наприклад, такою фразою реагує чоловіча компанія, коли один із вірних друзів вирішує одружитися або коли під час гулянки хтось дуже захоплюється спиртним.

Своїм успіхом «Швидка допомога» багато в чому зобов’язана вдало підібраному акторському складу. Головною «зіркою» серіалу став Джордж Клуні, для якого роль доктора Дага Росса, педіатра й реаніматолога, стала перепусткою у велике кіно. Клуні знімався в «Швидкій допомозі» перші п’ять сезонів, а потім пішов, оголосивши, що втомився від напруженого графіку зйомок. Відразу ж після «Швидкої допомоги» Клуні знявся у фільмі Роберта Родригеса «Від заходу до світання» (From Dusk Till Dawn, 1995), забезпечивши собі статус культового актора, і нині під час вибору ролей утримує баланс між комерційним кіно й авторськими проектами.

Після виходу Джорджа Клуні з проекту рейтинги «Швидкої допомоги» поповзли вниз. Поступово інші зірки серіалу також стали залишати знімальну групу. До 2007 року в серіалі не лишилося жодного актора з першого складу. Нещодавно було оголошено, що почалися зйомки п’ятнадцятого сезону, проте продюсери визнавали, що він буде останнім. Отже в лютому 2009 року з бригадою «Швидкої допомоги» прихильникам довелося попрощатися.

Джордж Клуні в образі лікаря Дага Росса

Вітчизняний виробник

Прикладів медичних серіалів, створених радянським телебаченням, практично немає. Винятком можна вважати хіба теле фільм «Дні хірурга Мішкина» (Дни хирурга Мишкина, 3 серії), знятий ТО «Екран» в 1976 році за мотивами повісті Юрія Кареліна «Хірург» (Хирург), і теле фільм «Розгорнута книга» (Открытая книга, 9 серій), створений 1979 року студією «Ленфільм» за мотивами однойменного роману Веніаміна Кавері на (більш відомого як автора пригодницького роману для молоді «Два капітани»). Перша стрічка розповідає про талановитого хірурга провінційної радянської лікарні Євгенія Мішкина, роль якого зіграв Олег Єфремов. У основі епічного сюжету «Розгорнутої книги» — дослідження лікарів-мікробіологів, результатом яких став винахід пеніциліну.

Кадр із кінофільму «Дні хірурга Мішкина»

Українські та російські телеглядачі познайомилися з американськими медичними серіалами на початку 1999 року, коли російський телеканал НТВ випустив у ефір саме «Швидку допомогу», що мала на той час божевільні рейтинги і культовий статус у всьому світі. Враховуючи популярність «Швидкої допомоги», у Росії вирішили створити власні аналоги на близькому колишнім радянським громадянам матеріалі. Всі ці серіали були показані й в Україні. Перший російський серіал про медицину називався «Прискорена допомога» (Ускоренная помощь, 1999) і був пародією на американську «Швидку допомогу», де за сюжетом російська лікарня, прагнучи отримати за заповітом американського мільйонера величезні гроші, намагається налагодити свою роботу на західний взірець. Російським аналогом героя Джорджа Клуні зі «Швидкої допомоги» в цій пародії був персонаж на ім’я доктор Клунін. Цим жартом фантазія творців явно вичерпалася: «Прискорена допомога–2», що вийшла в 2001 році, з тріском провалилася.

Кадр із телесеріалу «Прискорена допомога»

У 2003 і 2005 роках в ефірі телеканалу «Росія» показували два сезони серіалу «Невідкладна допомога» (Неотложка), в якому будні бригади «швидкої» густо розбавлялися мелодрамою. Медична складова цих серіалів явно відсувалася на другий план, а чільне місце посідали складні взаємини в бригаді — пацієнти радше просто розбавляли мелодраматичний сюжет. У 2006 році на телеекранах з’явилася остання спроба зробити «Швидку допомогу» по-російському — серіал «Лікарська таємниця» (Врачебная тайна) на НТВ. Його творці, що вславилися тюремним серіалом «Зона», вирі шили і цей проект зроби ти в такій самій похмурій тональності: дія відбувається в провінційній обласній лікарні, серед лікарів часто трапляються циніки й покидьки, а пацієнти дуже реалістично страждають.

Кадр із серіалу «Лікарська таємниця»

Коли остаточно стало ясно, що формула успіху американської «Швидкої допомоги» вже не працює, продюсери нарешті вирішили звернути увагу на сучасніші західні серіали. На російському каналі СТС показали медичний серіал «Я лікую» (російська назва «Я лечу» має підтекст і не звучить так буквально, як її подає український переклад). За сюжетом студенти-медики старших курсів приходять на практику до хірургічного центру і вперше стикаються зі справжніми пацієнтами. З появою «Доктора Хауса» в Росії почалася робота над створенням аналогічного серіалу «Доктор Тирса». На головну роль запрошений Михайло Пореченков.

Михайло Пореченков в образі доктора Тирси на зйомках одноіменного серіалу

В Україні медичних се ріалів, як і фільмів про лікарню, не знімали навіть за радянських часів. Хоча заради справедливості можна згадати п’єсу українського радянського драматурга Олександра Корнійчука «Платон Кречет» — про талановитого хірурга і його колег. Після приголомшливого успіху «House M. D.» в Україні на нашому телебаченні теж почали з’являтися телевізійні проекти з медичним ухилом, в яких реальні ситуації відтворюються за допомогою постановочних зйомок. Перший проект із цієї серії називається «Справжні лікарі».

Відомий український письменник-детективіст і за су місництвом лікар-хірург з Тернопільщини Олексій Волков зробив спробу повторити успіх американської «Швидкої допомоги» і перенести на телеекран будні звичайної української районної лікарні. Твір «Лікарня на безлюдді» писався як сценарій, але, на жаль, так і не отримав свого екранного втілення, а як роман був виданий у нас 2007 року. Отож книжку Волкова про буття державної лікарні в містечку Тачанові всі охочі мали змогу прочитати на півтора роки раніше, ніж в Україні показали «Доктора Хауса». Поки що це єдина спроба створити літературну основу для медичного серіалу на питомо українському матеріалі.

Готуючись утілити в життя свою ідею медичного детективу, Девід Шор збирався, з одного боку, врахувати півстолітній досвід створення медичних серіалів на американському телебаченні, а з іншого — показати принципово нову історію, ніби перекреслюючи бачення позитивного героя такої розповіді, котре існувало дотепер. Правильні, праведні, охайно вбрані, вони навіть у найдраматичніші моменти, коли хворий спливає кров’ю на каталці, зберігають бездоганну чистоту білих накрохмалених халатів. Всі ці красені-лікарі на зразок Дага Росса та його колег по «Швидкій допомозі» вже не задовольняли запитів самого Шора. А головне — гламурні лікарі, як і взагалі — будь-які чистенькі персонажі-білоручки, вже не відповідали уявленням глядача про позитивного героя.

Потрібен був абсолютно новий персонаж, який не завжди носить білий халат і не боїться забруднитися. Або — виявляє ініціативу, котра частенько суперечить загальноприйнятим нормам та поняттям. Для такої людини не повинно існувати правил субординації, табу, особистих стосунків, що шкодять досягненню головної мети — добре зробити свою роботу. Такий персонаж повинен уміти незалежно мислити, мати нестандартну манеру поведінки, лише йому одному властиву інтуїцію, не визнавати авторитетів, здаватися цинічним, вульгарним, інколи навіть злостивим.

Таким чином, Девіду Шору потрібний був типовий нонконформіст — людина, що не приймає панівного порядку, норм, цінностей, традицій і законів, незалежно від того, наскільки вони логічні й легітимні. Але якщо в реальному житті нонконформізм у чистому вигляді виявляється нечасто, то Шору для втілення задуму потрібний був саме стовідсотковий нонконформіст. Людина без гальм, яка водночас не руйнує всього довкола себе. Такий герой можливий лише в художній літературі, і Шор звернувся до першоджерел.

Шерлок Холмс і доктор Хаус: знайдіть розбіжності

Як уже говорилося, головне місце дії медичного серіалу — лікарня. Лікарі з команди Хауса до того ж регулярно бувають удома в пацієнтів — найчастіше вони проникають у чуже житло, порушуючи закон, — в іншому разі важко з’ясувати, що приховує черговий проблемний хворий. Але в другому сезоні «House M. D.» топографію та географію серіалу почали розширювати. Так, глядачів частіше стали запрошувати додому до Грегорі Хауса. Спочатку після чергового розлучення з черговою дружиною у нього на якийсь час оселяється його друг, доктор Джеймс Вілсон. Потім там час від часу з’являється у пошуках наркотиків поліція. А драматичні події останніх серій п’ятого сезону взагалі повністю відбуваються в будинку Грега, і дім перестає бути його фортецею і оселею відлюдника.

На початку сьомої серії другого сезону допитливий глядач може виявити, що доктор Грегорі Хаус мешкає в будинку під номером 221B. Ось уже понад сто років до будинку з таким самим номером, правда, з другого боку Землі, у Великій Британії, в Лондоні, численні шанувальники надсилають листи на ім’я найвеличнішого детектива всіх часів і народів — містера Шерлока Холмса. Його творець, англійський письменник сер Артур Конан Дойл, оселив сищика-консультанта за адресою: Лондон, Бейкер-стріт, будинок 221В.

Вважається, що прототипом доктора Грегорі Хауса є саме Шерлок Холмс, теж вигаданий персонаж. Хоча одним із прототипів Холмса дослідники творчості Конан Дойла називають лікаря, талановитого хірурга, професора Единбурзького університету доктора Джозефа Белла. Майбутній письменник, теж медик за освітою, познайомився з Беллом, коли навчався в університеті. Конан Дойл звернув увагу на здатність Белла вгадувати характер і професію своїх пацієнтів. Як його асистент Конан Дойл мав змогу спостерігати за вчителем. І бачив, як той не лише ставив правильний діагноз, але за розірваною холошею штанів міг визначити, що його пацієнт — швець-шульга. Пізніше, взявшись за перо, Конан Дойл наділив Шерлока Холмса такою ж точно спостережливістю і прозорливістю. Щоправда, сищик не був медиком. А його друг, доктор Ватсон, частенько ставав предметом насмішок Холмса, хоча, слід віддати сищикові належне, переважно добродушних.

Музей Шерлока Холмса в Лондоні, на Бейкер-стріт, 221B

Доктор Вілсон на порозі будинку Грегорі Хауса (кадр із серіалу)

Уміння вгадувати фах і, як результат, причину нездужання повною мірою властиве і Грегорі Хаусу. Знущаючись із колег, він, на відміну від свого прототипу, демонструє, що є доволі жорсткою, навіть жорстокою людиною. А жарти Хауса — рівночасно смішні, вдалі та брутальні. Якщо Холмс зовсім нечасто ображає когось навмисне, Хаус робить це постійно, отримуючи від цього неприховане задоволення. Наприклад, психічно неврівноваженого підлітка він кілька разів, смакуючи, обзиває гаденям, дивлячись в очі його невтішній матері, що піддалася депресії. Колеги, слід віддати їм належне, дуже рідко ображаються на Хауса, чого не скажеш про пацієнтів. Та коли лікар-детектив, діючи методом виключення, вираховує небезпечного ворога — хворобу — і проголошує: «Починайте лікування!» — йому пробачають зухвалу безтактність навіть пацієнти.

Шерлок Холмс та доктор Ватсон (кадр із одноіменного фільму Ігоря Масленнікова)

Грегорі Хаус та доктор Вілсон (кадр із серіалу)

Знавці циклу про Шерлока Холмса можуть відзначити: великий сищик — також великий хвалько. Не чекаючи, поки йому подякують, Холмс частенько сам починає вихваляти свій дедуктивний метод, свої досягнення, свої здогади. «Я підніс аркуш до очей і вловив легкий запах — від паперу пахло парфумами «Білий жасмин». Є сімдесят три сорти запахів, які досвідчений сищик повинен уміти розрізняти. Я на власному досвіді переконався, що успішне розслідування злочинів неодноразово залежало саме від цього вміння. Якщо пахне жасмином, значить, автор листа жінка, а на той час Степлтони вже починали цікавити мене. Отже, я зрозумів, що собака існує насправді, і здогадався, хто злочинець, ще до своєї поїздки до Девонширу. На той час, коли ви виявили мене в печері на болотах, картина злочину остаточно прояснилася» («Собака Баскервілів», The Hound of the Baskervilles, 1901–1902). До речі, Ватсона спершу дратувала пихата манера Холмсової розмови.

Не менш, а може, навіть і більш хвалькуватим і пихатим постає перед нами Грегорі Хаус. Він вимагає до себе особливого ставлення, безсоромно нехтуючи правами інших людей, навіть таких інвалідів, як і він сам. Наприклад, у третьому сезоні є епізод, коли Хаус погоджується лікувати чергового пацієнта лише потому, як головлікар Ліза Кадді своїм наказом поверне йому, Хаусу, місце на автомобільній стоянці. Він, інвалід, спершу мав право ставити машину ближче до входу в лікарню. Але з’явився новий лікар — жінка в інвалідному візку, — і Кадді віддала місце Хауса їй. Не бажаючи поступатися, Хаус влаштовує справжні істерики, паралізуючи роботу всієї лікарні. Інколи його самозакоханість доходить до межі: він порівнює себе з Богом.

Хаус: Ти зцілений. Встань і йди!

Пацієнт: Ви з’їхали з глузду!

Хаус: У Біблії всі зазвичай відповідають: «Так, Господи!» — а потім починають славити Його.

Пацієнт: Що ви зробили?

Хаус: Не так: що Ти зробив, Господи?

Втім, якби великий сищик Шерлок Холмс жив наприкінці ХХ — на початку ХХІ століття, коли люди вже втомилися від неможливості вилучити зі свого життя блага цивілізації і досягнення науково-технічного прогресу, котрі ставлять під сумнів домінантну роль людини в життєвих процесах, він був би не менш примхливий і пихатий, ніж Грегорі Хаус.

Сищика Холмса багато хто називає бездушним. У своїй роботі він часто перетинає межі дозволеного — наприклад, ладен гамселити палицями мерців у прозекторській, аби з’ясувати, які синці можуть утворитися на тілі по смерті.

Доктор Хаус практикує приблизно те саме: він їсть, розклавши бутерброди на ліжку вмираючого; використовує прозекторську для зборів своєї команди; готовий напоювати до критичного стану пацієнта, який перебуває у тяжкому стані, аби перевірити деякі власні підозри; безсоромно наказує препарувати мертве тіло і навіть розрити свіжу могилу.

Холмс, на думку людей, котрі знають його, здатен підсипати людині отруту просто для задоволення своєї наукової цікавості: аби зрозуміти, як ця отрута впливає на організм. Але сищик навіть ладен сам при нагоді вжити таку речовину — з тією ж пізнавальною метою. Хаус перевершує свій прототип: часто експериментує з небезпечними ліками, переважно з тими, які можуть дати галюциногенний ефект. А в одній із серій Грегорі вчиняє і зовсім неймовірне. Коли у нього в оглядовій пацієнт застромлює ножа в розетку, аби від удару струмом отримати збуджуючий ефект, Хаус за першої ж слушної нагоди повторює цю дурницю!

Англійський актор Безіл Ретбоун у ролі Шерлока Холмса

У хвилини відпочинку сищик із Бейкер-стріт грає на скрипці. Причому коли він у гарному гуморі, скрипка народжує просто божественні звуки. Але якщо в Холмса не складається мозаїка з фактів, його скрипка починає рипіти, вищати, тужливо вити. Любить музичити і доктор Хаус. У перших сезонах ми бачили його за клавішними інструментами, а пізніше він купує собі дорогу електрогітару, приносить підсилювач у свій робочий кабінет і розважається, граючи акустичний рок.

І Шерлок Холмс, і Грегорі Хаус — сексисти. Цей термін має філософське, соціальне значення і навіть ви ко ристовується в царині клінічної психології. Сексистами заведено називати людей, які, перебуваючи у полоні соціальних стереотипів, упевнені в перевазі однієї статі над другою. Термін ввели активістки феміністичного руху і зазвичай застосовують його до чоловіків. Але в ті часи, коли з’явилися перші оповідання й повісті Конан Дойла про сищика з Бейкер-стріт, боротьба жінок за рівні з чоловіками права ще не оформилася в організований рух, хоча суфражистки (від французького suffrage — право голосу) з’явилися в Європі, зокрема у Великобританії, вже на початку 1900-х років. Попервах суфражистки боролися за рівні з чоловіками вибіркові права. Потім вони істотно розширили коло власних інтересів. Вже в 1920-х роках по обидва боки Атлантичного океану з’явилися перші жіночі організації, котрі називалися феміністичними (від латинського femina — жінка). Отже, сексизм став антонімом фемінізму.

Доктор Грегорі Хаус (кадр із серіалу)

Ще за життя Конан Дойла активістки феміністичного руху називали Холмса ненависником жінок. Отож оповідання про нього, особливо ранні, були кваліфіковані як такі, що принижують жіночу гідність. Насправді жінка в детективному розслідуванні, яке веде Шерлок Холмс, грає роль жертви чи мимовільної співучасниці страшного злочину або є причиною, що штовхнула чоловіка на скоєння жорстокого вбивства. Навряд чи сам Конан Дойл надавав цьому значення. Його перші оповідання про сищика з’явилися у вікторіанську епоху, коли ставлення громади до жінки і її ролі в житті суспільства було саме таким. Холмс своєю байдужістю до жіночої статі лише підкреслював це ставлення. І хоча в оповіданні «Скандал у Богемії» (A Scandal in Bohemia, 1891) жінка на ім’я Ірен Адлер переграла великого сищика і виявилася благороднішою за свого переслідувача, Холмс лише переконується в тому, що винятки підтверджують правила. Адже Ірен кинулася рятувати від пожежі не коштовності, а важливу для неї фотографію чоловіка, що, втім, не дуже вирізняє її серед інших суспільно значущих леді.

Враховуючи, що в сучасному нам і персонажам «House M. D.» суспільстві владарює політкоректність, немає нічого дивного в тому, що Грегорі Хаус — сексист. Одній зі своїх асистенток, Елісон Камерон, він прямо говорить: «Ти надто вродлива, аби працювати в лікарні». Ліза Кадді і її невдале особисте життя — взагалі постійний об’єкт його насмішок. У першій серії п’ятого сезону Хаусу випадає нагода лікувати помічницю активістки руху «Жіноча більшість», і його сарказм не знає меж.

Форман: Дзвонила Петті Мішнер із «Жіночої більшості», жіночі права…

Кадді: Ми знаємо її.

Хаус: Я з нею гуляв. Ну, не те щоб гуляв, я радше метафорично зґвалтував її наявністю у себе пеніса. (До Формана). Та й ти теж.

Форман: Її помічниця зовсім здуріла. Зірвала з себе одяг на зібранні бізнесменів.

Хаус: Вона або зламалася, або ж нарешті збагнула, що еволюція призначила її для збудження чоловіків, а не для кастрування.

Демонструючи свою зневагу до жінок, найкращий діагност Америки регулярно користується послугами проституток, час то позичаючи для цього гроші у доктора Вілсона, й отримує задоволення, розповідаючи всім про те, як він сексуально експлуатує «жриць кохання». Особливо йому приємно викладати свої погляди на стосунки статей жінкам, котрим він, незважаючи ні на що, подобається — Камерон, Кадді та своїй колишній дружині Стейсі Ворнер (Грег і Стейсі п’ять років прожили в громадянському шлюбі).

Нарешті, і Шерлок Холмс, і Грегорі Хаус мають одну і ту ж шкідливу звичку — пристрасть до наркотиків.

Говорячи про поширення наркоманії в Європі, зазвичай вирізняють саме Велику Британію. Опіум як основа для багатьох наркотичних препаратів вирощувався в Індії, колонізованій англійцями. Завозячи індійський опіум у рідну країну, англійці постачали його і до інших європейських та азіатських країн. Через спроби припинити масовий експорт опіуму до Китаю в середині ХІХ століття навіть розгорілася «опіумна війна» між Великобританією та Китаєм. У США наркотики з’явилися в першій третині ХХ століття, і зупинити цей потік також не було можливості. Доступ до наркотиків наприкінці ХІХ століття, коли були написані перші оповідання про Холмса, в Англії був практично необмежений. Знеболювальних препаратів іще не винайшли, як і решти ліків, здатних знімати біль. Тому лікарі, коли виникала нагальна потреба дати пацієнту знеболювальний засіб, застосовували опіат.

Про наркоманію великого сищика ми дізнаємося з перших рядків повісті «Знак чотирьох» (The Sign of the Four, 1890). Холмс просто на очах у Ватсона коле собі у вену 7-відсотковий розчин кокаїну. «Деякий час він замислено дивився на своє м’язисте передпліччя, густо помережане крихітними слідами від минулих уколів, потім увів голку у вену, натиснув на маленький поршень і з довгим задоволеним зітханням відкинувся на спинку оксамитового крісла». І хоча про наркотики побіжно згадується ще раз лише в оповіданні «Людина із розтятою губою» (The Man With the Twisted Lip, 1891), де з наркозалежністю пацієнтів стикається доктор Ватсон, а Холмс досліджує світ опійних курилень, навіть однієї згадки про те, що сищик робить собі ін’єкцію кокаїну, досить, аби вважати Шерлока Холмса наркозалежним. Хоча ін’єкційна наркоманія у той час була не так поширена, як куріння опіуму, саме вона вважається найважчою і практично невиліковною формою залежності.

Тому твердження Холмса, що він колеться від нудьги, в перервах між цікавими справами, а коли починає займатися новою справою, про кокаїн забуває, всього-на-всього вигадка, видавання бажаного за дійсне. Як медик Конан Дойл не міг не знати, що пристрасть до будь-яких наркотиків — процес незворотній. Тому, описуючи прийом Холмсом наркотиків як такий, який можливо у будь-який момент припинити без наслідків для здоров’я і життя, письменник фантазує. Так, серед численних імітаторів Конан Дойла є американський письменник Ніколас Маєр, котрий опублікував у 1974 році роман «Семипроцентний розчин» (The Seven-Per-Cent Solution, російський переклад вийшов у 1993 році під назвою «Вам вреден кокаин, мистер Холмс!»). У цій історії показана спроба Холмса позбутися наркозалежності, детально описана «ломка» великого сищика і метод лікування, застосований доктором Ватсоном. І вже точно наркоман, нехай навіть вилікуваний, не може прожити сто три роки, як Шерлок Холмс, а саме до такого віку, як визначили шляхом певних підрахунків члени Лондонського товариства Шерлока Холмса, дожив славетний сищик.

Шерлок Холмс у роздумах (актор Василь Ліванов, кадр із фільму)

Якщо наркоза лежності Холмса його творець приділяє зовсім мало уваги, ймовірно, залишаючи це читачам і дослідникам майбутнього, то наркоманія доктора Хауса демонструється з серії в серію, з сезону в сезон. Він приймає вікодин — знеболювальний засіб, що знімає біль у правій нозі. Біль Хаус відчуває постійно відтоді, як пережив інфаркт м’язів. Завдяки операції Хаус не втратив ноги, але залишився калікою на все життя. Так у нього в кишені з’явився вірний супутник — пластикова коробочка вікодину. Спроби припинити прийом ні до чого не призводили: Хаус або страждав від наркотичної ломки, або більше не отримував необхідного стимулу для роботи свого геніального мозку.

Доктор Хаус обмізковує чергову медичну загадку

Таким чином, залежність Грегорі Хауса, як і залежність Шерлока Холмса, визначається як позитивна. Такий залежний вживає наркотик д ля того, щоб підняти настрій, відчути бадьорість, ейфорію, приємні емоції і, що в даному разі дуже важливо, стимулювати роботу власних мозкових клітин. Не отримавши вікодину, Хаус відчуває загальмованість власного процесу думання і починає робити одну по одній помилки. Коли після замаху на нього несподівано минувся біль у нозі і Грег припинив кульгати, відмовитися од вікодину не вдалося, хоча потреби в знеболювальному нібито вже й не було. Хаус пояснює Вілсону: йому необхідно відчувати фізичний біль, аби тамувати його наркотиками і таким чином залишатися геніальним діагностом.

Шкідливі звички і вади геніальних сищиків

Наділяючи свого героя фізичним каліцтвом і шкідливими звичками, Девід Шор лише наслідує традиції не тільки Конан Дойла, але і детективного жанру як такого. Згідно з цими традиціями головний позитивний персонаж історії про розкриття злочинів встановлює істину не завдяки своїм ідеальним фізичним даним, а винятково завдяки умінню нестандартно мислити і робити сміливі висновки. Причому поняття «позитивний герой» через наявність у нього шкідливих звичок значною мірою видозмінюється.

— В Еркюля Пуаро, одного з героїв Агати Крісті, відразлива зовнішність: яйцеподібний череп, частково покритий «підозрілим темним волоссям», і гігантські вуса, що ростуть строго горизонтально. До того ж цей бельгієць так само, як і його попередник Холмс, нестерпний хвалько.

— Ніро Вульф, герой циклу романів Рекса Стаута, страждає на ожиріння і переміщається у своєму будинку з поверху на поверх у спеціальному ліфті. Його це анітрохи не бентежить. До того ж Вульф — мізантроп і сексист.

— Сем Спейд, герой роману Дешила Геммета «Мальтійський сокіл» (The Maltese Falcon, 1930) — цинік, котрий постійно п’є віскі, і грубіян, що не визнає ідеї рівності статей. Узагалі Спейд не надто високої думки як про жінок, так і про людство в цілому.

— Журналіст Пітер Стайлз, кримінальний репортер, персонаж серії романів американського письменника Джадсона Філіпса (більш відомого під псевдонімом Г’ю Пентекост), з книжки в книжку кульгає на протезі: у героя, який протистоїть гангстерам, немає ступні.

–Журналіст Ірвін Флетчер, герой серії романів Грегорі Макдональда, — «плановий» наркоман, який не вийде на черговий двобій зі злом без запасу сигарет із марихуаною в кишені.

— Анастасія Каменська з романів Александри Марініної — хронічно ледача, не вміє куховарити і мучиться від болю в хребті.

— Ераст Фандорін, персонаж серії романів Бориса Акуніна, затинається і дуже боязкий із жінками. Штаб-ротмістр князь Лавр Козловський, один із героїв нового акунінского циклу «Смерть на брудершафт», теж кульгає: нога була пошкоджена під час кінних перегонів через затискування нерва. Кульгавість не заважає князеві ганятися за німецькими шпигунами.

— Метт Скаддер, колишній поліцейський, наскрізний персонаж циклу детективів Лоренса Блока, — алкозалежний розлучений чоловік, котрий відвідує «Товариство анонімних алкоголіків» і без особливого успіху проходить лікувальну програму «12 кроків». На хронічний невиліковний алкоголізм страждає також сищик Гаррі Голле з серії детективів сучасного шведського письменника Ю Несбьо.

— Наскрізний герой «чорних» детективів сучасного польського письменника Марека Краєвського, поліцейський комісар Ебергард Мокк, поєднує пристрасть до алкоголю з нестримним сексуальним потягом до рудих повій і взагалі мріє, аби весь світ став великим борделем. До речі, перший роман Краєвського з серії про Мокка вийшов друком у 1999 році, майже наприкінці ХХ століття, що досить показово: традиції показувати «хороших хлопців із поганими манерами» плавно перейшли в нове тисячоліття.

-Підтвердження тому — Декстер Морган, судмедексперт із циклу романів Джефрі Ліндсея, перший із яких вийшов друком у 2004 році. Працюючи в поліції Маямі, він полює на серійних убивць, хоча й сам є маніяком. Але власну руйнівну енергію, породжену психічним розладом у ранньому дитинстві (в нього на очах бензопилкою порізали матір), Декстер спрямовує на позбавлення суспільства від педофілів і садистів.

Ми наводимо лише незначну частину таких прикладів. Автор, що поважає себе, причому не лише письменник-детективіст, прагне наділити свого персонажа якоюсь вадою, яка б демонструвала відхилення від загальноприйнятих норм у поведінці героя. Проте ці відхилення яскраво демонструють необхідність перегляду чи хоча б коригування цих-таки норм. У випадку з доктором Хаусом саме його манера поведінки і спілкування видаються нормою, а все довкола — відхиленням від неї. Своїм успіхом у роботі спочатку Холмс, а тепер Хаус демонструють: більшість звикла жити за трафаретом. І вже давно не звертає уваги на такі речі, вважаючи власне злиття з довкіллям нормою, а будь-яку спробу вирізнися — відхиленням або збоченням.

Свого часу Артур Конан Дойл зізнавався, що хотів показати свого героя людиною, котрій байдужа мода й умовності, заведені в суспільстві. Таким Девід Шор побачив і Грегорі Хауса. Поведінка цих споріднених персонажів і подібних до них визначається як девіантна.

Девіантна (від «девіація» — відхилення від норми) поведінка — скоєння вчинків, що суперечать нормам соціальної поведінки в певній спільноті. До основних видів девіантної поведінки належать, серед іншого, злочинність, алкоголізм, наркоманія, схильність до суїциду, проституція. Згідно з теорією аномії Роберта Кінга Мертона, — одного з найвідоміших американських соціологів ХХ століття, девіантна поведінка виникає насамперед тоді, коли визначені суспільством цінності не можуть бути прийнятними для певної його частини.

Грегорі Хаус із його набором відхилень не самотній. Всьому світові, соціальному буттю і взагалі — кожній думаючій людині властиво відхилятися від вісі свого існування чи розвитку. Причину такого відхилення слід шукати в особливостях взаємозв’язку і взаємодії людини з навколишнім світом, соціальним середовищем та самою собою. Відхилення в поведінці — девіантна поведінка — таким чином обумовлені природою людського розвитку, життя суспільства в цілому.

Найчастіше аномальна поведінка — це спроба піти з суспільства, втекти від повсякденних життєвих проблем і негараздів, здолати стан невпевненості й напруги за допомогою певних компенсаторних форм саморегуляції. Проте аномальна поведінка не завжди носить негативний характер — вона може бути пов’язана з прагненням особи до нового, спробою здолати все консервативне, таке, що заважає рухатися вперед. До аномальної поведінки можуть бути зараховані різні види наукової, технічної і художньої творчості. Інакше кажучи, девіантна поведінка була, є і буде.

Погодьтеся, лікар Грегорі Хаус цілком відповідає всім цим характеристикам. І Девід Шор робить свого героя таким чудовиськом свідомо: вже з перших серій ми усвідомлюємо, що цей мерзенний безпринципний аморальний тип, який ховається від хворих, не хоче працювати, коли йому нецікаво, постійно зронює ядучі резонерські коментарі, — найбільш моральний і духовно багатий персонаж серіалу. За шарами залізобетонних масок він приховує звичайну людську слабкість і незахищеність перед навколишнім світом. Він, сильна людина, проявляє свою слабкість, не захищаючись, а постійно атакуючи, відважуючи суспільному смаку ляпас по ляпасу.

За задумом Конан Дойла, його Шерлок Холмс бунтував проти встановлених суспільством норм не так явно і винятково у своїй ніші — розслідуванні загадкових нестандартних злочинів. Натомість бунт нонконформіста Хауса — відвертий, явний, очевидний і спрямований не лише на самореалізацію у професійній сфері. Адже якщо злочини проти особи скоюються нехай і часто, як на погляд обивателя, проте все одно — не масово, то хвороба може вразити кожного і за будь-яких обставин, яке б праведне життя людина не вела. Страх перед хворобою дужчий за страх перед злочинцем, а тому перелякане людство перетворилося на суспільство патологічних брехунів. Люди бояться сказати правду не лише одне одному, але й зізнатися в чомусь самим собі. Проти такої подвійної моралі, як і проти будь-якої форми прояву подвійних стандартів, бунтує — інколи свідомо, інколи просто за звичкою — лікар Грегорі Хаус.

Бунтар-нігіліст — типовий герой контркультурних творів. Девід Шор зробив те, чого, як виявилось, давно хотіло «споживацьке суспільство». Він увів персонажа альтернативної культури в культуру масову: «мильну оперу», медичний серіал із детективною складовою. Враховуючи підсвідому симпатію багатьох розумних людей до бунтарів, Шор зробив вдалу ставку.

Колонка Лізи Сандерс

Втім, самого злиття та переосмислення традицій класичного детективу і медичного серіалу все ж виявилося замало. Для повноти картини був потрібен третій інгредієнт. І цю складову Девід Шор врешті-решт знайшов, прочитавши одного дня з подачі Пола Атанасіо медичну колонку доктора Лізи Сандерс (Lisa Sanders) у газеті «Нью-Йорк таймс». Ця колонка, яку вона вела багато років, зацікавила продюсера своєю оригінальною спрямованістю: кожна розповідь доктора Сандерс про постановку діагнозу черговому пацієнтові була до того ж захопливим детективом.

Тут доречно навести фрагменти однієї з колонок, що їх Ліза Сандерс веде й далі. Замітка під назвою «Незрозуміла хвороба» була опублікована у «Нью-Йорк таймс» 4 жовтня 2009 року. Починається вона, як завжди, з переліку симптомів, виявлених сімейним лікарем.

Коротка характеристика симптомів. У хлопчика тривала лихоманка, почервоніння очей і ознаки стоматиту (виразки на слизовій оболонці рота). Легені: кашель відсутній. Горло: почервоніння не виявлене, мигдалини не розпухлі. Шлунок: апетиту немає. Особливості: почервоніння очей не викликає жодних незручностей, саме це стало приводом для занепокоєння лікаря. Записав Ден Вітерс.

Подальша розповідь майже в точності повторює початок кожної серії «Доктора Хауса»: поява дивних симптомів у абсолютно здорової на перший погляд людини, в цьому разі — маленької дитини.

«Сонечко, лікар хоче оглянути тебе», — сказав батько, вимкнувши телевізор. Маля, якому виповнилося вісімнадцять місяців, підвелося з підлоги й подибало до незнайомця, що сидів за обіднім столом. Хлопчик із цікавістю втупився в кругле і доброзичливе обличчя доктора Вульфа Недулмена. Педіатр одразу звернув увагу, що білки очей дитини мали яскраво-рожеве забарвлення, за винятком тоненьких білих смужок довкола райдужної оболонки. Зазвичай в таких випадках з очей течуть сльози або ж помітне подразнення, але в цьому разі таких симптомів не було. Здавалося, почервоніння не створює хлопчикові жодних незручностей. Але саме тому лікар і прийшов, аби ретельно оглянути дитину. Він дуже занепокоївся, коли батьки хлопчика подзвонили йому і повідомили про появу нових незвичайних симптомів. Напередодні Недулмен оглянув хлопчика у своєму кабінеті в Берклі. Його батьки звернулися до лікаря, оскільки протягом тижня у малого трималася висока температура за відсутності будь-яких підозрілих симптомів. Інколи температура сягала 39 °С. У звичайній ситуації ацетамінофен або ібупрофен швидко б її знизив, але тут жарознижувальні засоби виявилися абсолютно безсилими. Хлопчик був стомлений і знесилений. У нього зник апетит, вночі він став прокидатися, чого не траплялося вже цілий рік. Мама підозрювала у дитини менінгіт.

У хворого хлопчика є п’ятирічний старший брат. За словами матері, минулого тижня у старшої дитини були аналогічні симптоми. Хоча в цілому хлопчик теж не почувається хворим. Молодша ж дитина неймовірно здивувала лікаря: кілька годин тому їй дали ібупрофен і ацетамінофен, проте температура все одно трималася на рівні 37,7 °С. Хай там як, незважаючи на досить високу для дитини такого віку температуру, організм працював добре, не проявляючи жодних ознак хвороби. Лихоманка ж трималася п’ять днів — таке трапляється нечасто, коли йдеться про більшість дитячих хвороб. На думку доктора Недулмена, аналізи хлопчикові не потрібні.

Ймовірно, лікар вирішив, що малий заразився від старшого брата. Але, в такому разі, на що ж тоді хворий брат? Лихоманка і наявність стоматиту наштовхнули лікаря на думку про вірус Коксакі — цей ентеровірус зазвичай є причиною високої температури у маленьких дітей. Герпес викликає і краснуха — ще одне вірусне захворювання, для якого також характерна лихоманка. Тільки-но при краснусі спадає температура, на тілі з’являється характерна висипка. Але доктор Недулмен дивувався — хай це буде краснуха, хай ентеровірус, тих ліків, які давали дитині, з лихвою вистачило б для успішного лікування.

Проте нездужання не минало. Тоді лікар припустив хворобу Кавасакі — системний артеріїт, що вражає крупні, середні і дрібні артерії, поєднується зі шкірно-слизовим лімфатичним синдромом. Оскільки хлопчик був азіатом, то це могло бути цілком імовірним: хвороба переважно вражає осіб жовтої раси. Хвороба Кавасакі має інфекційну природу, проте виділити її збудника досі не вдавалося. Але якщо діагноз підтвердиться, а необхідне лікування не почали вчасно, то у хворого можуть виникнути проблеми з серцем. Для хвороби Кавасакі характерна тривала пропасниця, що супроводжується шкірними висипаннями, почервонінням білків очей і яскравим кольором вуст. Щоправда, висипу досі не було, і лікар, ідучи, попросив батьків відразу ж дзвонити йому, щойно він з’явиться.

Наступного дня висока температура трималася, але висипу, почервоніння білків або інших симптомів не було. Трохи згодом мама маляти відзначила, що білки його очей стали яскраво-рожевими. Доктор Недулмен почав турбуватися. Оглянувши пацієнта наприкінці дня, він побачив на внутрішньому боці нижньої губи єдину виразку стоматиту.

Зазвичай у медицині вважається, що набір симптомів швидше може свідчити про незвичайний прояв звичайної хвороби, ніж про класичний прояв рідкісної. Отже, це: незвичайний випадок вірусу Коксакі — чи ранні симптоми хвороби Кавасакі? Останню хворобу складно діагностувати: спочатку всі симптоми вказують на звичайне ГРЗ або ГРВІ. Лікарям зазвичай потрібно щонайменше п’ять симптомів, аби підтвердити діагноз. У хлопчика ж дотепер виявилося тільки два. Але якщо чекати прояву інших симптомів, можна отримати ускладнення на серце, чого ні лікар, ні батьки не хотіли. Правда, якщопочекати не десять днів, а один, ризику менше. Тому лікар ухвалив рішення чекати ще день.

Уранці наступного дня Недулмен знову відвідав хлопчика. Малий погано спав уночі, кілька разів пробуджувався. Температура була незмінною — починався вже другий тиждень безперервної лихоманки. Невже все-таки хвороба Кавасакі? Недулмен вирішив зробити аналіз крові. Потрібно дізнатися, чи підвищився рівень тромбоцитів і лейкоцитів, а також з’ясувати швидкість осідання еритроцитів (ШОЕ). Саме ці показники важливі для діагностування хвороби Кавасакі. Її лікування може бути тривалим, але ризику для життя немає. Аналіз крові дитини відправили до лабораторії, і потягнулися години очікування. Недулмен дивився на годинник і хмурився: зволікання нічого хорошого хлопчикові не принесе. Нарешті з лабораторії прийшла відповідь: рівень тромбоцитів, лейкоцитів і ШОЕ — високі. Подзвонивши в дитячу лікарню, доктор Недулмен побалакав із черговим лікарем і рекомендував батькам відвезти хлопчика в лікарню. Ті, своєю чергою, повідомили, що з’явився висип у вигляді майже непомітних маленьких прищиків — ще один симптом хвороби Кавасакі.

У лікарні у хлопчика повторно взяли аналіз крові і, незважаючи на відсутність деяких симптомів, почали лікування від цієї хвороби, — далі тягнути було не можна. Дитині ввели велику дозу аспірину і людського імуноглобуліну (IVIG — препарат, що містить антитіла понад тисячі донорів). Цей препарат — найперші ліки при хворобі Кавасакі. За кілька годин потому, як препарат почали вводити внутрівенно, температура понизилася. Хлопчик прокинувся і попросив їсти. Його очі мали вже нормальне забарвлення. Нарешті жахливий період невизначеності закінчився.

Завершують колонку міркування Лізи Сандерс про те, що медична загадка — це не задачка з математики, правильну відповідь на яку можна знайти в кінці підручника. Ставлячи діагноз на основі симптомів, лікар завжди ризикує, і навіть почавши лікування, він не може мати стовідсоткової впевненості у своїх висновках.

Колонки Лізи Сандерс користувалися в Америці не меншою популярністю, ніж медичні серіали, тому з часом вона видала їх окремою книжкою. Права на її використання про всяк випадок купили для телебачення. Проте кілька наступних ро ків власники прав не могли знайти, як застосувати своє надбання. І тільки Девід Шор побачив у колонках Сандерс те, чого йому не вистачало: не лише медичний детектив (у цьому разі не надто заплутаний), але перш за все — фактор ризику, постійно наявний у роботі лікаря. Пацієнт і його рідні повинні або цілком довіритися докторові, або всіляко заважати йому лікувати хворого так, як він вважає за потрібне. В будь-якому разі ризик смертельного результату буває дуже великим. І лише герой, що володіє перерахованими вище особистими якостями, готовий кинути виклик як складній небезпечній хворобі, так і бажанням хворого та його близьких, усупереч переконанням яких він мусить діяти.

Доктор-публіцист Ліза Сандерс

Залишилося тільки максимально ускладнити завдання лікареві: адже в переважній більшості епізодів Грегорі Хаус, досліджуючи стан хворого, помиляється кілька разів, а його команда час від часу витягує пацієнта з того світу. Але щоразу діагноз Хауса, який діє на власний страх і ризик, у фіналі виявляється правильним.

Ліза Сандерс стала головним медичним консультантом серіалу, вона стежить за тим, аби діагнози Хауса були коректними з медичної точки зору, а помилки — несмертельними. До речі, автори серіалу, віддаючи данину роботі консультанта і натхненника, назвали в її честь одну з головних героїнь — доктора Лізу Кадді.

Що з цього вийшло

Творці «Доктора Хауса» будували історію на основі традицій класичної детективної літератури, замінивши криміналістику досягненнями новітніх медичних досліджень. Спираючись на досвід успішних медичних серіалів, вони закрутили сюжет довкола фігури геніального божевільного, котрий має харизму і потужну негативну чарівність. У кожному сезоні є як традиційні, так і експериментальні сюжетні та постановочні рішення. Наприклад, історія хвороби Грегорі Хауса, розказана ним самим у формі лекції для студентів-медиків, на екрані має вигляд довільного склеювання флешбеків, що коментуються командою Хауса мовби збоку. Такі епізоди зазвичай з’являються ближче до фіналу кожного сезону, а остання серія другого сезону взагалі є суцільною галюцинацією пораненого Грега. Поминаючи вже психоделічне вирішення фіналу п’ятого сезону, в якому відбувається повне змішування реальностей.

Серіал «House M. D.» слід розглядати саме як продукт масової культури. Творці, як уже згадувалося раніше, визначають своє дітище не інакше як шоу, старанно розважаючи свого глядача. Унікальність і цінність серіалу «Доктор Хаус» передусім у тому, що, попри свою комерційність і належність до масової культури, що робить його складовою частиною величезної індустрії розваг, він, проте, знайшов свою нішу. Авторам серіалу вдається зберегти баланс: з одного боку, фільм є продуктом широкого вжитку, а з іншого — мистецьким твором, серіалом «ручної роботи», розвагою для освічених людей.

Глядач розуміє і приймає героя, якого грає Г’ю Лорі. Він час то ловить себе на думці, що багато в чому згоден із Грегорі Хаусом, а ще частіше ставить себе на його місце. Тоді глядач ладен навіть полемізувати з Хаусом, але врешті-решт визнає, що герой у кожній ситуації, яка збоку може видатися суперечливою і з якої можна знайти інший, не такий радикальний вихід, змушений чинити саме так. Отже, маємо точне влучання в ціль — серіал має свою цільову аудиторію, і то досить широку.

Цільова аудиторія зазвичай не має чітких кордонів. Але аудиторію «House M. D.» можна визначити саме на прикладі українського глядача. Як уже згадувалося вище, перегляд медичних серіалів, а тим більше американських, для пострадянської людини не став традицією. Тому «Швидку допомогу» в Україні й Росії дивилися на хвилі популярності Джорджа Клуні, якого на час прем’єри цього серіалу в Росії глядачі вже знали з картини «Від заходу до світання» і встигли полюбити всім серцем. Виходить, що «Доктор Хаус» — другий із показаних нам медичних серіалів, і, по суті, він є своєрідним антиподом «Швидкої допомоги». Домогосподині, що приготували носові хусточки, вже після першої зустрічі з неголеним кульгавим наркоманом, який усім грубіянить і ні на кого не зважає, з обуренням перемкнулися на звичніший для них серіальний продукт — мексиканські, російські й (умовно) українські «мильні опери» або, як варіант, «м’які» детективи. В той самий час ті українці, які останні п’ятнадцять років зневажали телевізійне «мило», під час показу «Доктора Хауса» залюбки всідалися перед телевізором. А хто не бажав чекати наступного дня, шукав чергові серії в інтернеті, куди їх оперативно викладали для вільного доступу, щоправда — в російській версії.

Визначена з певною похибкою цільова аудиторія «House M. D.» — це жителі крупних міст, чий вік — від 18 до 55 років, але вік найвдячнішого глядача цього серіалу — 30–45 років. Мешканці маленьких міст, а особливо традиційно консервативні сільські телеглядачі історію про Грегорі Хауса не сприймають. Виходить, серіал від серіалу все ж таки різниться, і якісний серіальний продукт буває різним. Прихильники «Рабині Ізаури» сьогодні дивляться «Дві долі» або «Кармеліту». Фанати «Сімнадцяти миттєвостей весни» дивитимуться «Апостола» і «Диверсанта». Шанувальники «ЗнаТоКів», обираючи між «Законом і порядком» та «Ментами», нададуть перевагу останньому. Є також глядачі, готові сперечатися про те, що ближче для нас і вище за якістю: «Клан Сопрано» чи «Бригада». І жодна з цих глядацьких груп не готова сприйняти адекватно «House M. D.».

Так само прихильники американських бойовиків і кримінальних драм чомусь на дух не переносять стрічок на кшталт «Відчайдушний» (Desperado) Роберта Родригеса чи «Скажені пси» (Reservoir Dogs) Квентіна Тарантіно, котрі з’явилися на початку 1990-х років і начебто створені за звичними схемами попсових бандитських кримінальних історій. Цінителі типових страшилок-горорів знаходили щось незвичне для себе у фільмі «Від заходу до світання» того ж таки Родригеса, цілком обґрунтовано вважаючи, що з них знущаються. Хоча вампіри в цій історії були анітрохи не гірші, ніж їхні побратими-упирі в будь-якій іншій «страшилці» категорії «Б». А гангстерська «стрілялка» Яна Куунена «Доберман» (Dobermann) фанатами аналогічних фільмів взагалі не сприймалася.

Фільм категорії «Б» — низькобюджетна картина, що належить до жанрового кіно і не претендує на особливу інтелектуальність. Спочатку до цієї категорії входили переважно вестерни, тоді як у середині ХХ століття до них приєдналися низькобюджетні стрічки в жанрі фантастики й горору.

Проте такі фільми невипадково з’явилися саме на початку 1990-х років — епохи, яка ознаменувалася вторгненням постмодерну в усі види мистецтва. Можна багато говорити про цей модний напрям і сперечатися про те, що саме можна зарахувати до постмодернізму, а що до нього зараховувати не слід. Ясно одне: серед іншого, постмодернізм передбачає дозоване змішування чужої творчості з власною. Він дозволяє використовувати кліше, котрі обіграні десятки, якщо не сотні разів, і за належної обробки надавати їм нового вигляду й такого звучання, яке претендує на оригінальність.

Якщо до незмінних складових постмодерністського твору додати використання традицій школи «чорного гумору» і практику доведення деяких типових ситуацій до абсурду, то стане зрозумілим, чому серіал «Доктор Хаус», нехай і дещо умовно, можна визначити як постмодерністський твір. А точніше — продукт, творцям якого вдалося домогтися поєднання в рівних пропорціях і тонкого балансування традицій масової і постмодерністської культур. Саме завдяки другій складовій «House M. D.» набув в Україні культового статусу. «Хауса» дивляться не тільки менеджери середньої ланки, а й «просунута» молодь, вихована на артхаусі та сучасному мистецтві. Інших передумов стати таким у цього серіалу на наших теренах, як ми вже з’ясували, просто не було.

Серіал як культурне і субкультурне явище

Багатосерійний телевізійний художній фільм дуже рідко набуває культового статусу і стає скільки-небудь значимим культурним явищем. Не кожен серіал, що має глядацький успіх, є чимось більшим, ніж просто якісний продукт масової культури. Прикладів тому безліч. Погодьтеся, навряд чи можна назвати культурними подіями американські серіали «Санта-Барбара» і «Даллас», російський багатосерійний фільм «Моя прекрасна няня» або український серіал «Роксолана». Проте в історії телевізійних серіалів є прецеденти, коли деякі з них ставали культовими або ж мали для цього всі передумови.

У 1990 році відомий американський режисер-експериментатор Девід Лінч, що тяжіє до авторського кіно і в рівній мірі пишається як своїми нагородами, так і своєю «незбагненністю», представив на суд телеглядачів перший сезон серіалу «Твін Пікс» (Twin Peaks). За сюжетом, у такому собі вигаданому містечку в північно-східній частині штату Вашингтон сталося загадкове вбивство школярки Лори Палмер. Розслідує справу агент ФБР Дейл Купер, який раніше вже мав справу з аналогічними злочинами. В ході розслідування з’ясовується, що дівчина вела досить вільний, якщо не сказати розпусний спосіб життя: секс, алкоголь, наркотики тощо. Добропорядні громадяни цього просто не помічали. До того ж саме містечко таїть у собі безліч таємниць і загадок, переважно родинних. Перший сезон фільму, знятого за всіма правилами серіального кіномистецтва і обплетеного любовними й детективними багатокутниками, викликав бурхливе захоплення у домогосподарок і був погано прийнятий палкими шанувальниками Лінча. Його навіть звинуватили в тяжінні до комерційного кінематографу. Але в другому сезоні фільму став зрозумілим істинний задум Лінча та сценариста Майкла Фроста: майстерно використовуючи всі існуючі серіальні штампи і перемішавши детектив із «чорною» комедією, містику — з мелодрамою, а трилер — із сюрреалізмом, творці у фінальній, 30-й серії відверто познущалися з домогосподинь. В результаті — падіння рейтингів фільму, дзвінки і листи протесту на телебачення, цілковитий захват «просунутої» публіки. За Лінчем остаточно закріпився статус культового режисера, а серіал «Твін Пікс» став культурним надбанням епохи, котрий, як схильні думати його фанати, замалим не змінив світ. У Америці навіть виник рух під назвою Цивільна опозиція скасуванню «Твін Пікс», активісти якого домоглися, щоб серіал показали до кінця, адже через протести домогосподарок його хотіли перервати, не завершивши. Показ «Твін Пікс» у нас у 1993 році викликав у співвітчизників аналогічну реакцію (хіба що глядачі не дзвонили з обуренням на російське центральне телебачення і не виникло опозиційного руху, а в Україні україномовна версія взагалі демонструвалася в ефірі «1+1» після 23.00, так би мовити, лише для запеклих фанатів). Ті глядачі (переважно жінки), котрі здебільшого стежили за розвитком стосунків героїв і героїнь, прагнули не звертати уваги на вкраплення містики, а сюрреалістичні події в Червоній кімнаті, а також Білому та Чорному вігвамах списували на пророчі сни персонажів. Зате молодь, котра зрозуміла конспірологію Лінча, створювала фан-клуби «Твін Пікс», збираючи про акторів і режисера відомості в пресі через відсутність у нас у ті часи інтернету. Музичні теми Анджело Бадаламенті також отримали окреме життя, поповнивши класику психоделічної музики. Можна без перебільшення сказати, що сьогоднішні фанати серіалу «House M. D.» — це прихильники «Твін Пікс», що подорослішали на п’ятнадцять років.

Містична Червона кімната із серіалу «Твін Пікс».

У 1960-х роках серіал «Сімейка Адамсів» (The Addams Family) був своєрідною хуліганською версією «родинного» різновиду популярних ситуаційних комедій — ситкомів (sitcom). Чорнобіла історія про сімейку виродків з потойбічного світу, знехтувана порядними глядачами, перекочувала в нішу субкультури і благополучно пішла в забуття до початку 1990-х років, коли виникла необхідність реанімувати страшну сімейку. Один по одному виходили повнометражні фільми, а скоро з’явився і серіал «Нова сімейка Адамсів», що став, по суті, ремейком класичних епізодів і проіснував два сезони. Серед наших співвітчизників прихильників цього специфічного нішевого продукту мало. Їх слід шукати серед представників нової для нас субкультури — готів. Готична субкультура, що зародилася на хвилі пост-панку, різношерста й неоднорідна. Зовнішність членів сімейки Адамсів нагадує «прикид» готів, а «чорні» похмурі жарти героїв зрозумілі винятково представникам цієї субкультури. Проте обидві версії «Сімейки Адамсів» зняті за всіма правилами та законами серіального мистецтва.

Герої серіалу «Сімейка Адамсів» (1964)

Усі шість сезонів серіалу «Секс і мі сто» (Sex and the City) пройшли в Америці, Західній Європі, Україні й Росії з величезним успіхом в період з 1998 по 2004 рік. Щоправда, цей серіальний продукт також вельми специфічний і не призначений для широкої аудиторії. Слід почати з того, що «Секс і місто» — історія, яка спочатку знімалася для демонстрації лише в кабельній мережі. Вітчизняні телеканали пускають серіал в ефір зазвичай після півночі. Причина такого обмеженого доступу не лише в тому, що в назві присутнє слово «секс», — сюжет сповна відповідає назві. Кожен 30-хвилинний епізод розповідає про інтимні пригоди чотирьох панн бальзаківського віку, різних за характером і темпераментом, але об’єднаних дещо вільними, прогресивними поглядами на життя, в тому числі інтимне. Як показав час, кабельні мережі, закодовані канали і пізні години показу не завадили серіалу отримати культовий статус — переважно серед жінок того ж таки віку, що й героїні фільму, і з тими ж поглядами на життя. Показово, що «Секс і місто» не засуджували феміністки. Навпаки, історії про успішних жінок, які в особистому житті надають перевагу чоловічому підходу до справи, відтісняючи, таким чином, чоловіків-шовіністів на задній план і надаючи їм по життю другорядні ролі, були сприйняті активістками руху за жіноче рівноправ’я «на ура». І не менш показово те, що серед шанувальниць «House M. D.» дуже багато прихильниць серіалу «Секс і місто». Цей серіал не мав аналогів і став класичним прикладом екранізованої жіночої емансипації, а спроби російських продюсерів адаптувати його ідею в серіалах власного виробництва «Бальзаківський вік, або Всі мужики сво…» (Бальзаковский возраст, или Все мужики сво…) та «Парубки» (Холостяки) виявилися невдалими.

Героїні серіалу «Секс і місто»

Актриса Неллі Уварова в образі Каті Пушкарьової, головної героїні серіалу «Не у вроді щастя»

Восени 2005 року серіал «Не у вроді щастя» (Не родись красивой), що вийшов майже водночас у Росії й Україні та знімався конвеєрним методом «один день — одна серія», несподівано вирізнився з решти телевізійного «мила». При цьому російська прем’єра відбулася не на федеральному каналі, а в ефірі нового нішевого каналу СТС. Причина не лише у вдалій адаптації колумбійської теленовели «Поганенька Бетті» до знайомих нам пострадянських реалій. І не лише в тому, що до справи взявся відомий продюсер Олександр Роднянський. Вперше, і поки що востаннє, події цього, на перший погляд, рядового 200-серійного мелодраматичного фільму з комедійним ухилом обговорювалися не лише домогосподинями по телефону чи секретарками в офісах. До перегляду залучилися, здолавши снобізм, представники творчої інтелігенції, котрі до пришестя негарної Каті Пушкарьової вважали себе вищими за цей «мильний» примітив. Вже після чотирьох десятків серій до перегляду і подальшого обговорення залучилися найширші верстви населення України, Росії, Білорусі. Використавши, як і творці «House M. D.», досвід попередників, творці серіалу «Не у вроді щастя» настільки скрупульозно й відповідально підійшли до створення образів навіть епізодичних героїв і до підбору акторів, що практично весь акторський склад серіалу почали впізнавати. А виконавиця ролі Каті Пушкарьової, відома до того моменту лише вузькому колу московських театралів Неллі Уварова, стала на деякий час «головною актрисою» Росії і навіть намагалася на хвилі успіху вести телевізійні шоу в Україні. Ні до, ні після з часів «Сімнадцяти миттєвостей весни» і «ЗнаТоКів» головна пісня телефільму, яку виконала російська співачка Юлія Савичева, зігравши в серіалі також невеличку роль самої себе, не ставала стовідсотковим хітом. Проте другого сезону пригод Каті Пушкарьової творці досі не обіцяють.

Герої серіалу «Декстер», знятого за мотивами роману Дж. Ліндсея. У центрі — актор Майкл Холл в образі Декстера Моргана

Починаючи з 2006 року на власну нішу серед лідерів субкультурного серіального продукту претендує «Декстер» (Dexter). Це явне «кіно не для всіх» про серійного вбивцю, що проживає в Маямі, працює експертом у поліції і очищує світ від інших серійних вбивць, уже витримало чотири сезони по 12 серій. У Росії та Україні з’явилося навіть декілька фан-клубів, об’єднаних спеціальним фан-сайтом. Цей фільм, що має чіткі вікові й часові обмеження для показу, в Росії йшов на адаптованому каналі «Fox Crime», а в Україні його ще не ризикнув показати ніхто, хоча реклама серіалу вже з’явилася на одному з вітчизняних каналів.

Поки невідомо, як довго зможе утримувати планку команда Девіда Шора і чи стане шостий сезон «House M. D.» початком кінця. Але ясно одне: навіть якщо б серіал «Доктор Хаус» обмежився двома-трьома сезонами, він усе одно став би подією, найкращим серіалом початку століття, впливав би на уми й мав велике культурне значення. Оскільки самі «батьки» проекту називають його шоу, на чому вже не раз наголошувалося, він, як і всяке шоу, повинен тривати.

Розділ 2

Недобрий доктор

Телевізійний серіал «Доктор Хаус» є своєрідною сумішшю «вертикального» серіалу, кожна серія якого — це завершена історія порятунку життя чергового пацієнта, що триває 43 хвилини, і такого собі телероману на кшталт «Династії» або «Санта-Барбари», де особисте життя кожного персонажа і його взаємини з іншими дійовими особами стають зрозумілими, тільки якщо дивитися кожну серію. Через цей синтез випадковому глядачеві буде зрозумілий процес розв’язання окремо взятої медичної загадки, а ось стосунки головних героїв та їхня манера поведінки — ні. Випадковий глядач не завжди збагне, чому в кожному епізоді лікарі, рятуючи людське життя, поводяться саме так, а не інакше.

Наприклад, у певний момент доктор Вілсон починає пити забагато кави, стає дратівливим, а на його обличчі з’являються явні ознаки безсоння. Глядачеві, котрий знайомиться з лікарем уперше, пояснюють: це пов’язано з деякими особливостями приватного життя Вілсона — після розлучення з черговою дружиною доктор переїхав до Хауса, який у своїй звичній манері починає тероризувати єдиного друга, ускладнюючи йому життя, не даючи відпочити, але при цьому робить тихцем усе можливе, аби Вілсону не вдалося знайти собі квартиру і швидше з’їхати. У випадкового глядача може також виникнути маса запитань із приводу того, з якого дива Хаус безцеремонно поїдає сніданки Вілсона й безсоромно вимагає, аби друг оплачував його обіди, вечері, випивку, а інколи — візити повій. При цьому Вілсон покірно підписує чеки, знімає для потреб Хауса гроші в банкоматі або виймає з кишені готівку. Епізоди, пов’язані з цією дивною дружбою, пронизують весь серіал, і спостереження за тим, з якого приводу друзі знову посваряться і як у черговий раз помиряться, не менше (а місцями — навіть більше!) захоплюють, аніж боротьба з невідомою хворобою.

Або — стосунки доктора Елісон Камерон із доктором Робертом Чейзом. Спочатку колеги лише терплять одне одного, потім Камерон виявляє ініціативу, і нарешті молодих людей зв’язує секс, який сама Елісон довго не хоче сприймати як складову кохання. Проте втаємничений у тонкощі цієї історії «хаусоман» знає, що тут теж не все так просто. Ініціатива Камерон — лише спроба сексом без зобов’язань замінити кохання до Хауса, яке спалахнуло в душі молодої жінки і залишилася без відповіді.

До завідувачки лікарні Принстон-Плейнсборо, доктора Лізи Кадді, Грегорі Хаус постійно присікується. Причому кпини, які капосний Грег відпускає щодо жінки бальзаківського віку, здебільшого перетинають межі пристойності. Ні для кого не секрет, що в Америці небезпечно навіть поглянути на жінку «не так» — це загрожує судовим позовом, і жінки зазвичай такі суди виграють. А більшість жартів Хауса щодо Кадді — гумор із категорії «нижче пояса» або — свідомий удар у вразливе місце. Будь-яка інша жінка вже за один такий жарт звинуватила б Хауса в сексуальному переслідуванні. Але Ліза Кадді — самотня і безплідна, до того ж, вочевидь, так само небайдужа до Хауса. Терпляче зносячи його кепкування, вона просто намагається здолати якісь свої жіночі комплекси. В будь-якому разі, аби зрозуміти мотиви вчинків і манеру поведінки Кадді, недостатньо переглянути декілька серій, вихоплених із загального контексту «House M. D.».

Грегорі Хауса оточують не лише друзі й колеги, але і вороги. Причому цих ворогів можна розділити на три категорії:

— хвороби пацієнтів, які виявляє геніальний мізантроп;

— хвороби самого лікаря;

— сторонні люди, котрі мають реальну владу, далекі від медицини або ж просто відверто не приймають його манери спілкування, способу мислення і стилю життя.

Виявлення хвороб — професія доктора Хауса, і з професійними труднощами він дає собі раду. Але регулярна поява двох інших типів ворогів — не що інше, як проблеми, котрі Грег створює собі сам, вперто не бажаючи цього усвідомлювати. У таких протистояннях він рідко перемагає самостійно, в останню мить на допомогу приходять друзі — Вілсон і Кадді. Та щоразу, коли з їхньою допомогою нагальну проблему все ж удається вирішити, Хаус не квапиться проявити вдячність завчасно (а часом — навіть із ризиком для репутації друзів) підставлене плече. І не бажає визнавати, що проблема в ньому самому, тому за деякий час знову втягує близьких у чергові неприємності.

Як бачимо, «House M. D.» — це не лише серіал про перемогу інтелекту і здорового глузду над комплексами, умовностями і брехнею, які, зрештою, і призводять до хвороб, але перш за все — історія життя звичайних громадян під постійним впливом однієї людини. Ця людина — Грегорі Хаус. Всі життєво важливі рішення дійових осіб продиктовані їхнім бажанням діяти всупереч Хаусу, стремлінням покарати пихатого егоїста й поставити на місце цього свавільника, що зовсім утратив відчуття міри, або ж — довести Хаусу свою значущість, переконавши його всіма доступними і недоступними способами, що він, Грегорі Хаус, не є центром Усесвіту і світ не крутиться довкола нього.

Чим же Грегорі Хаус так яскраво вирізняється на тлі інших персонажів?

Доктор Хаус у своєму робочому кабінеті

Доктор Грегорі Хаус, завідувач відділенням діагностики

Грегорі Хаусу близько 50 років. Він американець, народився, найімовірніше, на сході США, в штаті Кентуккі. В усякому разі, саме там живуть його батьки і саме до Лексингтона (Кентуккі) Хаусу слід вирушити на похорон батька. Цей штат входить до числа так званих штатів Південно-Східного Центру, і чимало його жителів традиційно називають себе південцями.

Про те, що Хаус — типовий південець, свідчать деякі особливості його характеру і манера поведінки. Уродженці американського Півдня незалежні в думках, дотримуються консервативніших поглядів, ніж демократи-північники, можуть не приховувати своєї нетерпимості не тільки щодо людей іншого кольору шкіри (до афроамериканця Формана, індуса Катнера), але й інших національностей (євреїв Кадді та Вілсона, австралійця Чейза), а також до представників нетрадиційної сексуальної орієнтації (бісексуальної Ремі Гедлі, вона ж — Тринадцята).

Вважається, що характер південців після поразки в Громадянській війні (1861–1865) визначається наявністю в мешканців південних штатів певного комплексу переможених. Уродженці американського Півдня часто роблять успішну кар’єру на протилежному кінці країни, особливим успіхом для них вважається підкорення Нью-Йорка. Лікарня Принстон-Плейнсборо, в якій працює Грегорі Хаус, розташована в штаті Нью-Джерсі. А найближчий аеропорт у Нью-Арку — місті, що входить у міську агломерацію Нью-Йорка. Саме цим аеропортом користуються Хаус і його колеги, коли відлітають на різні медичні симпозіуми. З Нью-Арку Хаус повинен вилетіти і на похорон батька. Таким чином, Грег Хаус, котрий народився на американському півдні, як і багато амбітних південців, зробив кар’єру неподалік від Нью-Йорка і живе в Нью-Арці.

З батьками в Хауса досить важкі стосунки. Складається враження, що він батьків не любить. В усякому разі, коли батько і мати одного разу приїхали у справах у Нью-Арк і вирішили пообідати з сином, він усіляко намагався уникнути зустрічі у сімейному колі. Коли б не активне втручання Камерон, йому б це вдалося. Але навіть Елісон, у той час іще закохана в Хауса, так і не змогла збагнути, чому, ненавидячи весь рід людський, її безпосередній начальник не робить винятку для батьків.

Родинна таємниця доктора Хауса розкривається саме на похороні, куди він теж не палає бажанням їхати.

Кадді: Мені шкода твого батька.

Хаус: А мені — ні. Емоційну частину закінчено?

Кадді: Похорон — завтра. Мати просить, аби ти виголосив надгробну промову.

Хаус: Тобто євлогію? Від грецького — «добре слово». Якби вона попросила сказати мерзологію, я був би радий.

Кадді: Тоді вчини, як дорослий. Подзвони матері. Скажи, що безмежно сумуєш і не можеш приїхати, бо багато роботи.

Хаус: Вона завжди впізнає мою брехню.

Кадді: То починай писати промову.

Хоча доктор Хаус ніколи не пояснює своєї поведінки, причина такої неприязні до батьків стає зрозумілою. Таємницю свого народження Хаус відкриває Вілсону, коли вони все-таки опиняються на похороні. Грег усе своє свідоме життя підозрював, що чоловік його матері — не його біологічний батько. З властивим йому цинізмом Хаус відщипує у лежачого в труні небіжчика шматочок вуха, аби провести тест на ДНК і переконатися у власній правоті.

Нерідний батько, до того ж мешканець консервативного американського Півдня, в дитинстві був дуже суворий до хлопчика. Однією з причин утечі Грегорі з дому було бажання позбутися тиранії вітчима. Значить, Хауса можна розглядати як типову жертву домашнього диктату — досить поширеної проблеми в сучасній Америці, й не лише там. Звідси — потреба пресингувати і принижувати своє оточення, навіть якщо таким ставленням насправді хочеться висловити любов, приязнь і повагу.

Грегорі Хаус — доктор. Коли людину називають доктором, це може означати його приналежність до медицини, тобто — що ця людина працює лікарем. У «House M. D.» йдеться саме про медиків, але доктор — це ще і вчений ступінь. У Європі й Америці традиційно уточнюється, які саме науки досконало засвоїв той, кого називають доктором. Приставка «M. D.» щодо Хауса, найімовірніше, означає «доктор медицини».

Одначе вітчизняному глядачеві добре знайомий також інший доктор, який не має до медицини жодного стосунку. В середині 1980-х років у радянських телеглядачів мав величезний успіх італійський серіал «Спрут» (La piovra). Головного героя фільму, комісара кримінальної поліції Коррадо Каттані, всі, з ким він спілкувався, шанобливо називали «доктор Каттані»: таке звернення означало, що комісар має вищу юридичну освіту. У цьому ж фільмі докторами називають банкірів, що підтверджує їхню вищу економічну освіту.

Доктор Коррадо Каттані (ліворуч). Кадр із серіалу «Спрут»

У XII столітті, коли чотирма відомими тогочасними правниками був заснований Болонський університет (тоді ще — школа права), цим почесним титулом нагороджувалися юристи, а у XІV столітті до них приєдналися медики, теологи і філософи. Доктори наук в Російській імперії вперше з’явилися в 1819 році. Цей вчений ступінь проіснував майже сто років, до 1917 року. Потім його скасували, а, так би мовити, реабілітували в 1934 році. Але, на відміну від західних аналогів, за межами тодішнього СРСР радянські учені ступені котувалися досить низько.

Та й справді радянські кандидати і доктори наук не завжди заслуговували на свій учений ступінь. Інколи він ставав предметом торгів — фінансових або політичних. Докторським ступенем могли нагородити не за реальні заслуги, а за вірнопідданство, тимчасом як справжні вчені, котрі відрізнялися незалежністю думок і ставили професіоналізм вище за політику й ідеологію, або позбавлялися докторського ступеня в покарання за нелояльність до влади, або взагалі не могли його отримати. Можна з великою імовірністю твердити, що у Радянському Союзі Хаус навряд чи зміг би стати доктором медичних наук.

В сучасній Україні ситуація з присвоєнням наукових ступенів суттєво не поліпшилася. Від початку 2000-х років у пресі одне по одному з’являються повідомлення про притягнення до відповідальності того чи того науковця з фальшивим дипломом. Так, за даними прес-служби МВС у березні 2003 року співробітники Тернопільського національного університету внесли в атестаційну справу дані про те, що одному з викладачів надано звання доцента однієї з кафедр. Для одержання цього вченого звання не було жодних підстав, і рішення про його присвоєння було абсолютно незаконним. У 2008 році вибухнув іще один скандал: проректора одного з державних вищих навчальних закладів столиці правоохоронці звинуватили в підробці диплома кандидата економічних наук і невідповідності займаній посаді. Проректор використав підроблений диплом Московської сільськогосподарської академії імені Тімірязєва з метою посісти керівну посаду, що передбачає відповідне вчене звання або науковий ступінь. Крім того, правоохоронці встановили, що проректор одержував заробітну плату наукового співробітника-викладача. А на рік раніше співробітниками СБУ і МВС у Києві була припинена протиправна діяльність групи зловмисників, які вимагали гроші в науковців. Було встановлено, що здирники вимагали 200 тис. гривень у першого проректора одного з академічних вузів України на підставі того, що в наукових працях кандидатів, які вже захистили дисертації, є плагіат. А чого варті викривальні скандали, замішані на політиці: починаючи з 2004 року в Україні раз по раз виринають високопосадовці, котрі мають фальшиві кандидатські та докторські ступені. Одного такого в 2009 році виявили навіть серед керівних працівників СБУ.

Між іншим, така ситуація з вищою освітою, в тому числі медичною, не в останню чергу посприяла особливій популярності «House M. D.» в Україні: глядачі воліли хоча б по телевізору побачити справжнього доктора медицини, котрий цілком відповідає своєму званню.

Спеціалізація Грегорі Хауса — інфекціоніст-паразитолог. Це лікар, який займається діагностикою інфекційних хвороб, спричинених різноманітними паразитами (глистами, амебами, трихомонадами, лямбліями і т. д.). Розуміючи, що причину інфекції слід насамперед шукати у пацієнта вдома, Хаус не ставить діагнозу, заздалегідь не доручивши своїм підлеглим оглянути житло хворого, прилеглу до нього територію, а також побувати на робочому місці пацієнта. А що пацієнти не квапляться пускати свого лікаря в особисте життя, Хаус, керуючись власним переконанням, що «всі брешуть», докопується правди, незаконно проникаючи в помешкання. Щоправда, сам він нечасто здійснює такий обшук, посилаючись на хвору ногу. Але члени його команди за його вказівкою регулярно порушують закон. Незаконне проникнення в приватне житло, як і будь-яке інше несанкціоноване втручання в особисте життя, — серйозний злочин в Америці, проте Кадді заплющує очі на дії своїх колег. Адже Хаус — геніальний лікар, який рятує життя багатьом пацієнтам, і якщо порятунок неможливий без незаконного вторгнення, докторові-самодурові це сходить з рук.

Роман з вікодином

Грегорі Хаус не завжди був таким жовчним, уїдливим, дратівливим циніком. У студентські роки він навіть умів усміхатися, про що свідчить знайдений колегами в його будинку випускний альбом. Іншим його пам’ятає і колишня дружина, Стейсі Ворнер, яку він звинувачує в усіх своїх бідах. Грегорі переконаний: саме через учинок Стейсі він остаточно розчарувався в житті. Це з її вини він став самітником і мізантропом.

Улюблені «ласощі» Хауса — вікодин

Певна річ, Хаус навряд чи змінився кардинально. Він і до каліцтва був не найприємнішою в спілкуванні людиною. Проте оскільки така розсудлива і ра ціональна жінка, якою постає перед нами наприкінці першого сезону Стейсі, полюбила Грегорі, значить, до хвороби він умів залицятися до жінок і подобатися їм. Зрозуміло, коли Стейсі познайомилася з Хаусом, він уже був неординарною особистістю. Можливо, їй навіть довелося боротися за своє кохання з іншими шанувальницями цієї нестандартної і талановитої людини. Але саме максималізм Хауса і його небажання пристосовуватися до складної ситуації призвели до розриву. Якби на місці Стейсі опинилася інша жінка, можливо, вона не взяла б на себе відповідальності за вирішення долі Грегорі, або після цього спробувала б урятувати їхні стосунки за будь-яку ціну.

Знайомлячи нас зі Стейсі Ворнер, творці «House M. D.» нарешті пояснюють, що сталося з Хаусом. Внаслідок лікарської помилки у нього надто пізно діагностували некроз — патологічний процес, що виявляється в поступовому відмиранні тканин живого організму. В Хауса був уражений чотириглавий м’яз стегна, і лікувати його почали із запізненням. Хвороба прогресувала, Хаус відчував постійний нестерпний біль і вимагав морфіну, ризикуючи потрапити в залежність від наркотиків.

Кадді: Є шанс, що він виборсається і збереже ногу.

Стейсі: І що?

Кадді: Можливо, біль не відпустить до кінця життя. Є третій варіант — операція. Щось середнє між тим, що ми вже зробили, і ампутацією.

Стейсі: Він не любитель чогось середнього.

Хаус навіть перебував у стані клінічної смерті, настільки кепськими були його справи. Стейсі вмовляла чоловіка погодитися на ампутацію, аби врятувати життя. Проте Грегорі, котрий до цього легко переконував хворих пожертвувати кінцівкою, аби зберегти життя, сам волів померти, тільки б не стати безпорадним калікою. Врешті-решт, скориставшись тим, що Хаус укотре знепритомнів від болю, Стейсі підписала дозвіл на єдино можливу операцію: Грегу видалили частину омертвілої м’язової тканини. Ноги не ампутували, але і не врятували — той самий «серединний» захід, яких терпіти не міг Хаус. Відтоді нога не може нормально функціонувати, він мусить терпіти хронічний біль і для полегшення приймати знеболювальне.

Так у Грегорі Хауса закінчився роман зі Стейсі і почався роман з вікодином.

Вікодин (гікодан, лортаб, гідрокодон, туссіонекс) — ефективний наркотичний знеболювальний і протикашлевий засіб, що містить гідрокодон і парацетамол (ацетамінофен). Наявність у препараті парацетамолу підсилює аналгетичний ефект гідрокодону. У зв’язку з тим, що є вірогідність накопичення в організмі парацетамолу в токсичних концентраціях, добова доза ліків обмежена. Терапевтична доза у розмірі 5–10 мг фармакологічно еквівалентна 60 мг морфіну. Існує небезпека звикання, порівняна з кодеїном. Тривалий прийом у великих дозах може викликати слабку ейфорію, а надалі — хворобливу пристрасть. При передозуванні з’являється головний біль, сухість у роті, загальна слабкість, сонливість. Був рекомендований до заборони в США. Побічними ефектами від прийому вікодину є алергічні реакції, слабкість, запаморочення, гіпервентиляція, втрата свідомості, пожовтіння очей або шкіри, кровотечі, гематоми, сухість у роті, нудота, блювота, зниження апетиту, м’язові судоми, підвищене потовиділення, припливи, свербіж, дзвін у вухах, повна втрата слуху, затримка сечовипускання, зниження сексуального потягу.

Зустріч Хауса і Стейсі відбувається в лікарні через п’ять років після розриву. Доктор почав регулярно й у великих дозах вживати вікодин одразу після операції. Знаючи про небезпеку, яку тягне за собою регулярне неконтрольоване вживання цього знеболювального препарату, будь-хто з нас може поставити діагноз Грегорі. Хаус п’ять років приймає ліки, що викликають наркотичну залежність і сприяють руйнуванню особистості. Отже, він — системний наркоман, який потребує спеціального лікування.

Спроби головного героя «зав’язати» з наркотиками глядач спостерігає протягом трьох сезонів. Всі вони закінчуються невдачею. Вперше Хаус намагається довести Кадді, що цілком може обходитися без вікодину. У результаті він втрачає здатність концентруватися, ставити правильний діагноз, наслідок чого — лікарська помилка, що ледве не стала фатальною для пацієнта. Повторно Кадді сама висуває своєму підлеглому умову — він повинен кинути вікодин, погодившись пройти курс лікування за програмою, що передбачає використання метадону.

Метадон (6-(діметиламіно)-4,4-діфеніл-3-гептанон) — синтетичний лікарський препарат з групи опіатів, котрий застосовують як анальгетик, а також при лікуванні наркотичної залежності. Метадон широко застосовується у ряді країн в замісній терапії вживання важких наркотиків як препарат, котрий може послабити дію героїну, замінивши його в організмі наркомана («метадонова програма»). Виробництво і будь-яке використання метадону в Україні заборонене законом. З клінічної точки зору залежність від метадону мало відрізняється від героїнової або опійної залежності.

Проте це також не допомагає. Тоді Кадді йде на крайні заходи — сама видає Хаусу ліки в допустимих дозах. Але незабаром і цей метод виявляється недієвим. У моменти кризи Вілсон знаходить свого друга в повній «відключці» і нічого не може з ним вдіяти — Грег у такі періоди запросто змішує вікодин із віскі або горілкою. Одного дня колеги трохи не купилися на одну з найекстравагантніших витівок доктора Хауса: він підробляв аналізи, які показували у нього ракові метастази. На таку хитрість він пішов, аби випробувати на собі новий метод лікування, що передбачає вживання сильних галюциногенів.

Тим, хто переймається через пристрасть Грегорі Хауса до наркотиків, автори серіалу спробували зробити подарунок. Наприкінці другого сезону на доктора здійснено замах: ненормальний чоловік колишньої пацієнтки Грега вистрілив у нього з пістолета. Коли Хаус лежав у комі, у нього були галюцинації, під час яких він отримав підказку — використовувати для лікування кетамін.

Кетамін (кетаміну гідрохлорид, (±)-2-(2-хлор феніл)-2-(метиламіно)циклогексанон (у вигляді гідро хлориду) — NMDA-антагоніст, що за високої концентрації зв’язує опіоїдні мю- і сигма-рецептори. Це засіб, що надає при внутрівенному і внутрішньом’язовому введенні загальну анестезуючу (наркотизуючу) і анальгезуючу дію. У дозах 1,5–4 мг/кг використовується як потужна психоактивна речовина. Препарат також може діяти як ефективний антидепресант, хоча його галюциногенні властивості навряд чи коли-небудь дозволять застосовувати його для боротьби з депресією. Загальна анестезія, викликана кетаміном, отримала назву дисоціатив ної, оскільки дія препарату пов’язана переважно з пригноблювальним впливом на асоціативну зону головного мозку. Простіше кажучи, кетамін притлумлює больові імпульси, які уражене місце посилає в головний мозок. У результаті мозок не реагує на біль. Кетамін показаний в екстреній хірургії і на етапах евакуації. Зокрема у хворих із травматичним шоком та крововтратою, коли необхідне швидке введення наркозу і треба домогтися кардіостимулюючого ефекту. Препарат застосовують також під час різних хірургічних операцій (включаючи кардіохірургію), для комбінованої внутрівенної анестезії, а також при ендоскопічних процедурах, катетеризації серця, невеликих хірургічних маніпуляціях, перев’язках, у тому числі в стоматологічній, офтальмологічній і отоларингологічній практиці. Є дані про успішне вживання кетаміну в акушерській практиці при кесаревому розтині.

Почавши приймати кетамін, Хаус відчув поліпшення. Біль, що мордував його останні п’ять років і заглушувався вікодином, під впливом кетаміну відступив. Грег почав бігати вранці, відмовився від палиці, але, за спостереженням Вілсона, радощі життя до його друга так і не повернулися. Хаус не просто звик відчувати біль і притлумлювати його знеболювальним, отримуючи від цього наркотичний ефект. Ейфорія від сп’яніння вікодином — не головне для Грегорі. Сенс його буття — порятунок життів, нехай навіть урятований ним пацієнт, вийшовши з лікарні, за де який час помре. Наприклад, так відбувається з безнадійними онкологічними хворими або з людьми, яким пересадили чуже серце. Проте Хаус дарував їм не надію на порятунок, а реальні тижні, місяці, навіть роки життя — найкоштовніше, що лікар може подарувати пацієнтові.

У зв’язку з цим показовим можна вважати епізод, з якого починається другий сезон: доктор Хаус, традиційно порушуючи всі можливі правила, привозить у лікарняне відділення ув’язненого, засудженого до страти. Вирок остаточний, оскарженню не підлягає, але перш ніж убивця сяде на електричний стілець, Хаус вилікує його і заодно з’ясує, що причини, які штовхнули пацієнта на здійснення серії жорстоких і безглуздих вбивств, криються в його хворобі. Так тяжка недуга, не виявлена вчасно, все-таки убила людину.

Хаус розїжджає на скейті, тимчасово позбавившися болю в нозі

Як відомо, ефективність лікування безпосередньо пов’язана з правильною постановкою діагнозу. А для цього Грегорі Хаус повинен увімкнути свій потужний інтелект. Одна з інтриг кожного епізоду полягає в тому, що, починаючи вивчати симптоми, доктор робить раз по раз декілька помилок, внаслідок чого лікування, почате його командою, може вбити пацієнта. А інколи через помилку Хауса хворий і насправді опиняється на краю загибелі, його серце зупиняється, і доводиться негайно застосовувати електрошок для запуску найважливішого життєвого органу. Хаус часто ризикує, він може навмисне зробити боляче пацієнтові або ввести його в кому, готовий навіть убити пацієнта, аби вірус, котрий уразив людину, проявив свої властивості в нестандартних умовах. І виявивши врешті-решт чергового паразита, Грег тут-таки витягує людину з того світу, щоразу пожинаючи лаври. Застосовуючи свій улюблений метод спроб і помилок, Хаус помиляється в середньому чотири рази за одну серію. Правильний діагноз і порятунок приходять зазвичай на 36–38-й хвилинах, аби залишився час на вдячність хворих, що вже встигли зневіритися, і заодно — на докори Лізи Кадді.

Виявляється, біль і його послаблення під дією вікодину допомагають Грегорі Хаусу зосереджуватися і знаходити вирішення чергової медичної проблеми. Потому як одного дня він помилився з діагнозом і хворий замалим не помер, доктор рішуче відмовляється від кетаміну. В результаті повертаються біль, кульгавість, вікодин і колишні геніальні здібності. Тому не буде великою натяжкою провести паралель між доктором Хаусом і типовим героєм американського вестерну.

Клінт Іствуд в образі Вільяма Мані

У творах цього чисто американського жанру шляхетні одинаки, які шукають пригод і відновлюють справедливість, розправляються з ворогами та приймають важливі для сюжету рішення, лише як слід відсьорбнувши нерозбавленого віскі просто з пляшки. Свої неймовірні подвиги ці «дикі гуси Дикого Заходу» здійснюють у стані середнього алкогольного сп’яніння. Створивши в 1992 році так званий антивестерн «Непрощений» (Unforgiven), який отримав «Оскара» у чотирьох номінаціях, зірка вестернів Клінт Іствуд чітко показав: його герой, колишній суперкілер Вільям Мані, кинув пити — і перестав бути супергероєм, втратив професійні навички. Аби відновити їх та покінчити з бандою шерифа-садиста, Мані знову починає пити. І тепер йому не страшний десяток озброєних поліцейських і бандитів, що долучилися до них, — п’яний герой карає їх, не знімаючи капелюха. Отже, постійне відчуття болю, змішаного з наркотичним кайфом, — ознака професійної придатності суперлікаря. Недаремно щур, якого завів у себе Хаус, названий на честь Стіва МакКвіна, котрий зіграв, до всього, у багатьох вестернах. До речі, МакКвін — один із улюблених акторів Г’ю Лорі.

Доктор хворий

Витівки Грегорі Хауса, повний перелік яких може зайняти цілу книгу, визначають іще один діагноз головного героя, прихований у назві серіалу. Абревіатуру «M. D.» можна перекласти не лише як «доктор медицини» (Doctor of Medicine), але і як «психічно неповноцінний» (англ. mentally deficient). Доктор Грегорі Хаус страждає на всі душевні хвороби, описані в книзі французького фізіолога ХІХ століття Поля Реньяра «Розумові епідемії», складеної з його лекцій, прочитаних у Сорбонні 1866 року.

Окрім морфіноманії, яку ми розглянули досить детально, Реньяр описує такі стани.

— Манія величі — перебільшена любов до успіху і могутності. Доктор Хаус не пробачає помилок не лише іншим, але й, у першу чергу, собі. Помилка для нього — присоромлення його величі.

— Сомнамбулізм, або гіпнотизм — стан організму, подібний до сну, який супроводжується перетворенням свідомості. У декількох останніх серіях п’ятого сезону доктор Хаус перебуває саме в такому стані, але раніше свідомість його теж час від часу піддавалася змінам.

Істерія — характеризується демонстративними емоційними реакціями (сльози, сміх, зойки), судомами, паралічами, втратою чутливості, потьмаренням свідомості тощо. Доктор Хаус схильний до спалахів гніву, безпричинного з точки зору його оточення.

— Демонізм, або чаклунство — одержимість дияволом. Доктор Хаус, котрий заявляє, що всі брешуть і від цієї брехні — всі хвороби, сам ладен брехати родичам хворих та навіть хворим задля досягнення власної мети — отримання можливості безперешкодно експериментувати з хворими. Ця брехня в переважній більшості епізодів дозволяє лікувати подібне подібним — призводить до чудодійного зцілення хворих. Інколи паралелі між Хаусом і чаклуном-цілителем прямі. Він здатен, як шаман, діагностувати і лікувати хворого на відстані, спілкуючись зі своєю командою по мобільному телефону то з залу очікування аеропорту, то з машини, що перебуває за сотні кілометрів від лікарні. Або виявляє хворобу на око, наприклад, коли летить у літаку, де немає необхідного для діагностики обладнання. В літературі демонізм — явище, побудоване на функціональному заміщенні негативних і позитивних характерів, унаслідок чого негативні риси героя характеризують його позитивно. При всьому своєму на позір негативному образі доктор Хаус є позитивним героєм, про що вже говорилося в попередньому розділі. Риси, з яких складається демонізм «гарного хлопця», — неприйняття світу і світового порядку, анархічний бунт, песимістична переоцінка етичних і релігійних норм, а також самотній бунт проти існуючих соціальних стосунків, котрий піднімається в ім’я необмеженої особистісної свободи. Всі ці ознаки, як можна переконатися, властиві Грегові.

Здавалося б, людину з таким букетом залежностей та недоліків не можна на гарматний постріл підпускати до хворого. Доктор Хаус і сам охоче не ходив би на роботу. В одному з епізодів він, увійшовши до вестибюля лікарні, тут-таки розвертається і збирається йти геть, пояснюючи здивованому Вілсону: «Там багато хворих, я від них заражуся». Але Кадді та інші колеги, котрі знають справжню ціну Хаусу, роблять усе можливе, аби змусити його працювати. Часом, коли пацієнт важливий для когось із них, але зовсім не цікавий Грегові, колеги готові вдатися до будь-яких хитрощів, аби цей непокірний ледащо та грубіян відірвався нарешті від телевізора і взявся до роботи.

Якщо супротивник — не хвороба, а людина, доктор Хаус стає на позицію пасивного опору, чим інколи нагадує хіпі-пацифіста. Капості, які готують йому чиновники — працівники комісії з медичної етики, Грег демонстративно ігнорує. Повістки до суду та скарги викидає, не читаючи. Так він створює між собою й проблемою глуху стіну, об яку проблема повинна врешті-решт розбитися.

Винятки бувають, коли на кону професіоналізм. Якось Грегорі Хаус залучив увесь персонал лікарні, включно зі своїм безпосереднім начальником доктором Кадді, аби ті мимоволі допомогли йому публічно висміяти свого однокурсника, що спекулює на псевдонаукових відкриттях. Хаус доводить усім довкола неспроможність цього шанованого лікаря як ученого, випробовуючи запатентований ним препарат на своїх пацієнтах.

З іншого боку, Хаус дає шанс літньому чоловікові з липовим дипломом лікаря проявити себе, старанно стежачи, аби той не зашкодив пацієнтам. Взагалі Грегові властиве співчуття, але тільки тоді, коли справа стосується порятунку життя дитини. Підлітки, здатні самостійно ухвалювати рішення, робити власні помилки і брехати з запеклістю дорослого, викликають у Хауса рівно стільки ж поваги і співчуття, скільки дорослі пацієнти з аналогічною поведінкою. Правда, спостерігаючи за підлітком, Грегорі на дозвіллі намагається ще й трошки прочистити йому мізки. І деякі з пацієнтів, одужавши, переглядають своє ставлення до життя.

Коли в команді Хауса з’явився індус Лоренс Катнер, він починає чинити такий самий пасивний опір своєму начальникові, як і сам Грегорі пасивно опирається своїм ворогам. Імовірно, творці серіалу невипадково ввели в команду індуса: своєю поведінкою Катнер нагадує послідовника індійського мислителя Махатми Ґанді, творця сатьягархи — вчення про ненасильницький опір.

Аксесуари та захоплення доктора Хауса

— Палиця. Впродовж серіалу в Хауса було вісім різних палиць. Їхня зміна щоразу обґрунтована — за кожною стоїть своя окрема історія. Керуючись лише йому відомими мотивами, Г’ю Лорі вирішив наділити свого персонажа піжонською ковінькою. Проте оригінальна старовинна па лиця, яку він привіз із собою з Лондона, зламалася на зйомках «пілота», тож її замінили майже ідентичною копією. В оригінальної палиці ствол нерівний, сучкуватий, як справжній шматок дерева. У копії ж ствол гладенький, фабричного виробництва. При хильники серіалу часто звинувачують доктора Хауса в тому, що він тримає тростину не в тій руці. У нього пошкоджена права нога, і він тримає тростину правою рукою. Сам доктор Хаус заявив у одному з епізодів, що йому «подобається тримати ковіньку не в тій руці». Але, з іншого боку, Хаус — правша, а інваліди часто вважають за краще тримати палицю в домінуючій руці, незалежно від того, яка нога пошкоджена. Крім того, тримати ковіньку в протилежній руці однозначно рекомендується лише в тому випадку, якщо пошкоджено стегновий суглоб. У одному з епізодів фізіотерапевт, що лікує хворе плече Хауса, конфіскує дерев’яну палицю. Взамін лікар дає йому ковіньку з квадратною опорою і змушує Грега носити її в лівій руці. Незабаром після цього Хаус хитрістю виманює хорошу палицю в пацієнта. Іншим разом Вілсон підпилює ковіньку Хауса, помстившись йому за чергову образу, і той падає. Ще один випадок із ковінькою: її погриз собака Вілсона, що живе в будинку Хауса, і друг як компенсацію купує Грегові нову палицю. Пізніше Грег придбав собі ковіньку з язиками полум’я біля основи. Нею кульгавий доктор користується до кінця четвертого сезону, поки разом із Стервом Ембер, подружкою Вілсона, не потрапляє в аварію, після чого уважні глядачі можуть помітити у свого улюбленця дві палиці: звичайну і «парадну», зі срібним набалдашником.

Доктор Хаус зі своєю «вогняною» палицею

— Гітара. Хаус любить музичити, граючи вдома на роялі, а в лікарні або іншому місці, де може знайти цей інструмент, — на іоніці. У третьому сезоні він купує собі дорогу антикварну електрогітару «Yamaha». Єдиний комічний епізод, пов’язаний із нею, — викрадення гітари доктором Вілсоном. Так друг намагається примусити Хауса працювати після звільнення всієї команди.

Вдома у Хауса не одна гітара

— Мотоцикл. Вирішивши пересісти з автомобіля на мотоцикл, доктор Хаус купує собі «Honda CBR1000RR Repsol Replica» (2005), як завжди позичивши гроші — 5 000 дол. — у Вілсона, який при цьому зазначає: «Двоколісний транспортний засіб — не найкращий вибір для неадекватного кульгавого наркомана». Зрозуміло, Хаус не реагує на зауваження друга. Технічні характеристики мотоцикла: 4-тактний двигун, що охолоджується рідиною; 4 циліндри в ряд; об’єм — 998 см3; потужність — 147 к. с; максимальна швидкість — 380 км/год.; момент сили — 108 Нм. Самому Г’ю Лорі перший мотоцикл подарували в 16 років, як і першу гітару. Багато захоплень Хауса — це віддзеркалення захоплень виконавця його ролі. Отримавши свій перший гонорар, актор насамперед купив новий мотоцикл — 179-кілограмовий «Тріумф Бонневіль» (Triumph Bonneville 790), класичну модель шістдесятих. На мотоциклах цієї моделі, серед інших, ганяли байкери зі знаменитого напівкримінального байкерсько-рокерського угрупування «Янголи пекла» (Hells Angels). Оскільки «янголи» дбайливо ставилися до своїх «коней», то саме ці мотоцикли вважалися в байкерскому середовищі найкращими з найкращих. Число 790 — це об’єм двигуна в кубічних сантиметрах. На думку Г’ю Лорі, «Тріумф» має величезні переваги над «Харлеєм Девідсоном». Ось що він сам говорить із цього приводу: «Харлеї повільні, дорогі, погано проходять повороти і не дуже добре гальмують. Вони схожі на вітрини шикарних лондонських бутіків «Харродз» на Різдво».

Доктор Хаус на своєму «Honda Repsol Replica»

Актор Г’ю Лорі зі своїм улюбленим мотоциклом «Triumph Bonneville 790»

— Шоу вантажівок. Розвага, на яку Хаус регулярно водить покірного своїй долі Вілсона і куди одного дня запрошує доктора Камерон, не набула широкої популярності в Європі, у тому числі — в Україні та Росії. Пристрасть Грега до цього шоу зайвий раз підтверджує, що він — уродженець Кентуккі, адже саме в Луїсвіллі, одному з найбільших міст цього штату, проходить щорічна виставка під назвою «Середньоамериканське шоу вантажівок» (Mid-America Trucking Show). Сюди з’їжджаються далекобійники усіх куточків Сполучених Штатів. У програмі шоу — виставка потужних карів, демонстрація їхніх можливостей, а також обов’язковий концерт рок- або кантрі-гурту з безкоштовними хотдогами і кока-колою. Шоу популярне серед американських далекобійників. Вони сприймають його як своєрідне професійне свято. І воно не завжди аж таке безпечне. Так, 9 серпня 2007 року в місті Декалб штату Іллінойс, під час демонстрації можливостей автомобіля підвищеної прохідності, біля крамниці автозапчастин машина проїхала крізь натовп глядачів. Щонайменше дев’ятеро людей дістали поранення. Це шоу було частиною турне, спонсором якого є «NAPA Auto Parts». Автомобіль повинен був заїхати на чотири машини і розчавити їх. Після третьої або четвертої спроби водій, імовірно, не впорався з керуванням. Машину занесло ліворуч, де стояла частина глядачів. Проїхавши крізь натовп, автомобіль пробив загорожу й зупинився тільки на залізничних рейках. Водій не постраждав. У нас в Україні такі шоу зазвичай не популярні, натомість українці регулярно чують про проведення різноманітних авіашоу, під час яких свої можливості демонструють літаки. А ось у Росії вже кілька років поспіль проводяться спеціалізовані мотошоу та шоу «Автоекзотика», де задіяні потужні автомобілі, в тому числі вантажівки.

Виставка автомобілів на «Шоу вантажівок»

Розділ 3

Друзі, колеги, вороги

Телекритики відзначають, що доктор Грегорі Хаус — дуже добре продуманий персонаж. Він самодостатній, і якщо збоку може здатися, що життя похмурого лікаря одноманітне й нецікаве, сам Грег так не вважає. Одна з причин успіху серіалу «House M. D.» полягає в тому, що і автори ідеї, і сценаристи, і режисери, і актори — насамперед Г’ю Лорі — дуже швидко зрозуміли: не важливо, як би вони, реальні люди, повелися в тій чи тій ситуації на місці доктора Хауса. Важливіше, як думає і чинить сам Грегорі — людина, яку вони створили і втілили на екрані. Хаус швидко вийшов із-під контролю «батьків», і тепер вони не в змозі змінити своє «дітище».

Так, глядачам дуже хочеться, аби Грегорі Хаус відмовився від вживання наркотиків і став поводитися з оточенням коректніше. Ще нам було би приємно, якби Хаус визначився в стосунках із жінками: відповів на почуття Камерон, або повернув собі Стейсі, або врешті-решт усвідомив, що кохає Лізу Кадді. Коли Грег через свій норов опиняється в черговій халепі, глядачі стискують кулаки, чекаючи, коли ж свій кулак стисне Хаус, аби врізати Воглерові чи дати чоловічу відсіч Тритеру. Проте нічого не відбувається: стикаючись із неприкритою агресією та втіленням зла, Грегорі поводиться як толстовець — не опирається злу насильством. Нарешті, глядачам не хочеться, аби привиди Ембер і Катнера довели нашого героя до божевілля. Але той Хаус, якого ми бачили в попередніх серіях, наприкінці п’ятого сезону не зможе опиратися, не витримає — зламається, дозволивши друзям відвезти себе в божевільню.

Понад усякий сумнів, глядачеві цікаво спостерігати не лише за медичними загадками-розгадками в серіалі, але й за всіма змінами, що поступово відбуваються як у житті жовчного лікаря, так і в ньому самому. Хаус — відлюдник, який волів би жити в соціальному вакуумі, й навіть діагноз ставити, не підводячись із крісла та не спілкуючись із пацієнтами. Серіали замінюють йому спілкування, шоу вантажівок — емоції, повії — кохання, гітара з лихвою компенсує всі досягнення світової культури.

Проте втекти від життя і повністю ігнорувати людське оточення Грегорі не може. Що ж лишається? Йому не досить просто змиритися з думкою, що без людей не можна обійтися, — в своїй звичній манері він перетворює оточення на почет короля. Люди довкола, своєю чергою, теж впливають на характер Хауса. Якщо у всьому, що стосується постановки діагнозу, його слово переважує думки інших, то життя Хауса поза роботою — це не лише його персональна боротьба з людством, але і зустрічна спроба друзів, колег і навіть ворогів змінити самого Грегорі. У таких випадках почет або, як називає своїх колег сам Хаус, слуги перестають бути такими. Чомусь навчаючись від Хауса, друзі та колеги навзаєм допомагають йому відкрити в процесі спілкування з людьми щось нове для себе.

Хто ж ці герої? Як вони вибудовують стосунки з Грегорі Хаусом? Чому Хаус знущається з них, незважаючи на те, що вони поважають його?

Ліза Кадді, леді-бос

В одному з епізодів першого сезону доктор медицини Ліза Кадді (Lisa Cuddy), головлікар клінічної лікарні Принстон-Плейнсборо, яку грає акторка Ліза Едельстін (Lisa Edelstein), з’являється в негарних окулярах. Коли Хаус обрушує на неї цунамі своїх знущань, глядачам не шкода цієї мегери з замашками «синьої панчохи».

Спочатку Кадді повинна була з’явитися саме в такому вигляді і з серії в серію дошкуляти Хаусу. Якби Ліза не змінилася, вона ризикувала стала єдиним об’єктом кепкувань Хауса, якого глядачам не шкода: ну хто пожаліє мегеру… Завідувачка лікарнею повинна мати вигляд типового начальника, консерватора і свавільника, якого не гріх і підсмикнути. У детективних історіях такою дійовою особою зазвичай буває шеф поліції, начальник «убивчого» або будь-якого іншого поліцейського відділу, в якому працює скромний і незалежний герой. Або редактор газети чи телеканалу, де трудиться талановитий журналіст, котрий веде приватне розслідування на свій страх і ризик та викриває капості сильних світу цього. У сучасних російських серіалах протистояння «розумний герой — тупий начальник» побудоване за схожим принципом. Коли ж говорити про нечисленні поки що українські зразки масової культури, то слід відзначити: таке протистояння не запозичене, не данина моді чи «формату», а цілком відповідає українському менталітету. Про це, зокрема, пише в своєму дослідженні «Український менталітет» лікар-психотерапевт Олександр Стражний, визначаючи українців як «вільних, гордовитих щодо будь-якої влади», котрі «однаково не відчувають ані пієтету до сильних світу цього, ані страху перед ними». Українці, на позір заполітизовані, насправді ж не визнають над собою жодної влади, здебільшого тримають дулю в кишені, анархічні за способом мислення і завжди критикують «начальство», яке напередодні самі ж собі обрали.

Доктор Ліза Кадді

Але дуже скоро творці «House M. D.» збагнули: у такій якості — постійно критикованої мегери — Ліза Кадді не зможе повноцінно розвиватися як персонаж. Увесь час опиратися ініціативам Хауса і не пускати геніального лікаря до пацієнтів може лише недалека людина. Значить, або Грегорі повинен звільнитися з Принстон-Плейнсборо у пошуках нового, комфортнішого місця роботи, або Ліза посіла не своє місце в кабінеті керівника. Тому Кадді швидко міняється: ми бачимо людину, котра щиро переживає за Хауса, який займається самознищенням. Вона сувора, але мислить розважливо, а через те — справедлива. Кадді можна назвати другом Хауса і єдиною людиною в усій лікарні, здатною хоч якось його контролювати, коли норовистий лікар стає зовсім некерованим і треба накласти хоча б якусь заборону, ввести хоч яке-небудь табу, аби геніальний розум Грегорі не почав використовуватися з руйнівною метою.

Кадді: Потрібен аналіз у лабораторії — копію мені. Робиш знімок — копію мені. Ти ще тільки подумав про знімок — копію мені!

Ліза Кадді — єврейка, їй 38 років, вона — доктор медицини. Про її родину відомо, що її батьки живі, а ще в неї є сестра. Мріяти про те, щоб стати лікарем, вона почала вже в дванадцятирічному віці. Батько з дитинства був для неї ближчим за матір, тому вона пішла його шляхом, обравши ендокринологію та вирішивши стати найкращою в своїй царині.

Ендокринологія — наука про будову і функцію залоз внутрішньої секреції (ендокринних залоз), вироблені ними продукти (гормони), про їхню дію на організм тварин і людей; а також про захворювання, спричинені внаслідок порушення функції цих залоз або дії цих гормонів. Ендокринологією називають також галузь практичної медицини, що займається лікуванням хвороб, пов’язаних із порушеннями в ендокринній системі. Роком виникнення сучасної ендокринології вважається 1848-й, коли британський лікар Томас Адисон почав досліджувати страшну хворобу, яка починалася з м’язової слабкості, втоми, виснаження організму і завершувалася смертю хворого. У 1905 році англійські фізіологи Вільям Бейліс і Ернст Старлінг вперше ввели в обіг поняття «гормон».

Батьки підтримали прагнення дочки. Вступивши до медичної школи, Ліза закінчила її в 25 років, ставши однією з найкращих випускниць, потім вивчала біохімію, вигравши стипендію для навчання в університеті Мічигану. Там Ліза зустріла Грегорі Хауса — університетську легенду, — відомого своїми радикальними теоріями щодо способів постановки діагнозу. На перший погляд, ці теорії не мали під собою жодного реального ґрунту, але найчастіше виявлялися правильними. Потім Хаус перейшов до іншого навчального закладу, бо в стінах цього університету його ніхто не хотів розуміти, і Кадді на якийсь час забула про дивного хлопця.

Завершивши дипломну практику, Кадді була прийнята до Коледжу лікарів і хірургів при Колумбійському університеті. Після його закінчення Ліза рік працювала в Південній Америці, а потім, повернувшись у США, — в декількох лікарнях на східному узбережжі. Вона займається не лише медичною практикою, але й адміністративною діяльністю. Завдяки винятковим організаторським здібностям та вмінню залагоджувати конфлікти Ліза Кадді отримує місце декана медицини (фактично головлікаря) в навчальній лікарні Принстон-Плейнсборо, ставши, таким чином, першою жінкою — деканом медицини, до того ж одним із наймолодших на цій посаді. На той момент їй виповнилося 32 роки. У цій лікарні дороги Кадді та Хауса знову перетнулися.

Коли в Хауса стався інфаркт м’язів правої ноги, Кадді, ще до свого деканства, була його постійним лікарем в Принстон-Плейнсборо. Саме вона розповіла Стейсі, дружині Грега, як можна зберегти йому ногу, хоча він ризикує залишитися калікою до кінця життя (як і сталося). Вона ж вводить Грегорі в медикаментозну кому, після чого Стейсі, як його довірена особа, підписує згоду на операцію. І якщо зі Стейсі доктор Хаус потому розриває стосунки, то позбутися Кадді не так-то просто: ставши завідувачкою лікарні, Ліза наймає його на роботу. Тепер Хаус змушений їй підкорятися, хоча гарикаються вони щодня, і це нагадує не стосунки начальника і підлеглого, а тандем двох друзів, яким приносить задоволення підколювати одне одного. За ті п’ять років, що Хаус працює під її керівництвом, доктор Кадді, за її власними словами, навчилася використовувати «Хаус-класик», що дано не кожному. І сам Грегорі не прагне звільнитися: в іншому місці з ним навряд чи рахуватимуться так само, як у Принстон-Плейнсборо, або ж йому доведеться стати на новому місці «Хаус-лайт» — це теж визначення Кадді. В глибині душі розуміючи це, Хаус починає дошкуляти Лізі частіше й сильніше, ніж усім іншим, а його жарти на адресу Кадді — на межі фолу.

Хаус: Шість місяців без сексу. Докторові Кадді вже не потрібно носити трусики танга… але це не наша проблема.

Кадді: А я вже думаю, коли ж нарешті мова зайде про мої трусики…

Хаус: Схоже, Кадді шукає донора сперми вже і серед неандертальців.

Форман: Кадді шукає донора сперми?

Хаус: Жарт. Ніби Кадді може хотіти дітей. Або діти захочуть Кадді. Гей? Не чую сміху.

Невлаштоване особисте життя і бездітність — головні проблеми Лізи. На момент, коли глядачі знайомляться з нею, вона досі незаміжня. Вона дуже хоче стати матір’ю, тричі намагалася завагітніти, один раз начебто вдало, але стався викидень. Ліза шукає біологічного батька для штучного запліднення, в якийсь момент починає придивлятися до друга Хауса, доктора Джеймса Вілсона, як до можливого кандидата на цю роль, навіть запрошує його на вечерю, проводячи своєрідну розвідку боєм. Звичайно ж, Хаус викриває її, навіть порпається в її кошику для сміття, аби переконатися, що Ліза приймає спеціальні препарати від безпліддя. Цинічні кепкування Грега саме з цього приводу більш за все дратують жінку. Коли він у кепському гуморі кричить: «Добре, що ти не завагітніла, тому що з тебе була б та ще мамуся!» — Ліза силкується не виказати, що їй дуже боляче. І найчастіше Лізі це вдається, адже вона — сильна жінка.

Залізна воля допомагає Лізі Кадді приймати відповідальні рішення, коли потрібно переконати хворого виконувати призначення Хауса, хоча стороннім часто здається, що його методи діагностики суперечать логіці та здоровому глузду. Вона, на відміну від Хауса, здатна протистояти мільйонерові Воглеру, і лише завдяки непохитності Кадді жорстокий самодур переможений, а Хаус — урятований від неминучого звільнення й дискваліфікації. В той самий час Кадді незрідка буває нерішучою, відчуває себе винною, особливо — за поведінку Хауса, котрий ставить під загрозу життя пацієнтів заради своїх експериментів, зовсім не переймаючись цим. Ліза відчайдушно намагається щораз уникнути трагедії. Вона вважає себе не в праві втручатися в чиєсь особисте життя. Через те постійно підтверджувана правота Хауса, особливо коли заради цього підтвердження Грегорі відверто порушує етичні норми, їй неприємна.

Жарти на сексуальну тему, що їх постійно зронює Хаус на адресу Кадді, видаються у контексті їхніх стосунків своєрідним освідченням у коханні. Або як мінімум підтверджують, що Грегорі небайдужий до Лізи. Це стає особливо помітним ближче до середини третього сезону — на той час Камерон прояснила свої почуття до Хауса, а поновлення його стосунків зі Стейсі вбите у зародку. Між Кадді та Хаусом є якийсь взаємний сексуальний потяг. Спочатку Хаус робить їй уколи, аби вона могла штучно завагітніти, і зберігає її секрет, що зовсім не схоже на нього. Потому як у третьому сезоні Ліза врятувала Грега від переслідувань поліцейського Тритера і, відповідно, від в’язниці, Хаус став фліртувати з нею і всіляко перешкоджати її «побаченням наосліп» з іншими чоловіками. Наприклад, коли Ліза запрошує на вечерю випадкового знайомого на ім’я Дон, Хаус своєю появою безцеремонно порушує їхню ідилічну бесіду. Пізніше він без попередження з’являється додому до Кадді, перериваючи інтимне побачення з тим-таки Доном.

Можна припустити, що між Кадді і Хаусом все-таки колись мала місце близькість. Міркуючи якось про те, чому завідувачка лікарнею взяла його на роботу, Грег виголошує: «Ти дала мені все, про що я тебе просив, тому що якось уночі я сам уже дав тобі все». Що далі, то частіше їхні стосунки виносяться на публіку. Так, у четвертому сезоні Лізі доводиться мати справу з сорока претендентами на посаду помічника Хауса, тоді як потрібні лише троє. Тих, хто у нього за спиною намагається домовитися з Кадді, Хаус відразу ж звільняє. Лідерство Грегорі в їхньому своєрідному тандемі очевидне, хоча Ліза цього й не визнає.

З особової справи

— Спорт. Лізі Кадді подобається теніс, джоґґінґ (пробіжки), інші спортивні заняття. Цілком можливо, що вона колись навчалася бальним танцям. Любить грати в карти, віддає перевагу покеру.

— Одяг. Ліза любить добре вдягатися. У неї дороге взуття та коштовні ювелірні прикраси, і вона серйозно ставиться до свого гардеробу. Хаус мало не в кожній серії відзначає сміливу довжину спідниці та виріз блузи Кадді. Окрема тема — її спідня білизна. Завдяки хворобливій увазі Грегорі до інтимних частин туалету Лізи колеги і глядачі знають, який вигляд має її улюблена білизна і якого вона кольору. Найчастіше це червоний, що побічно підтверджує пристрасну й вибухову натуру зовні спокійної та стриманої Кадді.

— Ліза Кадді — шульга. Серед характеристик людей цього типу вказується, що в шульг більш розвинена права півкуля мозку. Такі люди активні й ініціативні, до їхнього числа належить і доктор Кадді. Міжнародний день шульги відзначається 13 серпня.

Стосунки Кадді й Хауса остаточно прояснюються до фіналу п’ятого сезону. Нехай навіть те, що бачить глядач, відбувається в паралельній реальності, де Грегорі перебуває через серйозний психічний розлад, але Ліза самовіддано чергує всю ніч в будинку Хауса біля його ліжка, не дозволяючи Грегу вжити наркотик, який остаточно занурить його в пекло нової душевної хвороби. Саме їй, а не Вілсону, доктор Хаус повідомляє про своє остаточне рішення припинити боротьбу і лягти в психіатричну лікарню.

Кадді змушує Хауса відпрацювати години у клініці

Джеймс Вілсон, зброєносець

Коли глядач знайомиться з доктором Джеймсом Вілсоном (James Wilson), якого грає актор Роберт Шон Леонард (Robert Sean Leonard), складається враження, що вони з Хаусом разом училися і знають один одного зі студентської лави. Це підтверджується декількома фактами: з Вілсоном добре знайомі батьки Хауса і Стейсі Ворнер. Вони навіть деякий час дружили сім’ями. У свою чергу всі три дружини Вілсона знають Хауса як друга юності їхнього чоловіка і навіть учащають до Грега — коли по пораду, коли просто поплакатися в камізельку. Щоправда, спілкування з Хаусом не заспокоює жінок, а, навпаки, доводить їх до сліз. Джеймс, надумавши розлучатися з черговою дружиною, переїздить жити до Грегорі й незабаром відзначає, що їхнє спільне проживання пробуджує в ньому спогади про звичаї, які панували в студентському гуртожитку.

Доктор Джеймс Вілсон

І лише на початку п’ятого сезону глядач дізнається реальну історію знайомства Джеймса Вілсона та Грегорі Хауса. Молоді люди зустрілися на медичній конференції в Новому Орлеані.

Вілсон: Я пішов у бар готелю, аби розслабитися і випити. А там був один хлопець, який весь час ставив на музичному автоматі пісню Біллі Джоела «Не зіпсуй моменту».

Поліцейський: Хороша пісня.

Хаус: Просто відмінна. Він шизонутий.

Вілсон: Я ввічливо попросив його перестати.

Хаус: Еге ж. Ти ввічливо заволав.

Вілсон: Перші пару разів я був увічливим. Але ввічливість на цю сволоту не подіяла. І тоді я пожбурив пляшкою в дзеркало, чим нарешті доніс до нього суть мого прохання.

Хаус: Розніс старовинне триметрове дзеркало і подав приклад двом іншим клієнтам — ті стали кидатися чарками.

Вілсон: До бійки я не мав жодного стосунку. Звинувачення в нападі — повна дурня. За дзеркало я заплатив.

Поліцейський: Я так зрозумів, ви — той хлопець, що був біля автомата.

Хаус: Я вніс за нього заставу.

Поліцейський: Ви внесли заставу за абсолютно незнайому людину?

Хаус: Конференція була нудною. Мені потрібний був товариш по чарці.

Вілсон: І на цьому ґрунтується вся наша дружба. Не було б тобі нудно в ті вихідні, і дружби не було б.

Не буде помилкою сказати, що вчинок Джеймса Вілсона, завдяки якому він познайомився та подружився з Хаусом, — не в його характері. Спалахи гніву, прояв агресії або навіть люті для нього радше виняток. Вілсон — чоловік тихий, інтелігентний, навіть, як неодноразово відзначав Хаус, м’якотілий, слабохарактерний, через те повсякчас потрапляє в жіночі пастки. Три шлюби і три розлучення — підтвердження тому. Причому всі дружини зберегли про Вілсона найкращі спогади, а в довірчих бесідах із Хаусом вони відзначають сексуальну майстерність Джеймса, але визнають, що в якийсь момент їм починала набридати його поступливість.

Сексуальність Вілсона — улюблена тема для дотепів Хауса, хоча він нечасто виносить це на публіку, на відміну від зауважень із приводу інтимних проблем Кадді. Проте Джеймс, якого Хаус називає підкаблучником, в тандемі Вілсон–Хаус вважає себе лідером: він більш організований, послідовний, міцний духом.

Джеймс Вілсон народився в єврейській сім’ї, у нього є два брати. Один із них, як з’ясувалося ще на початку фільму, пішов із дому і став волоцюгою — Вілсон не бачив його понад дев’ять років. Медичну освіту Джеймс Вілсон здобув в університеті МакГіла в Монреалі, а потім продовжив навчання в Колумбійському і Пенсільванському університетах. У епізоді «Хаус проти Бога» Вілсон з’являється у формі МакГілського університету.

Вілсону трошки за 40, і він завідує відділенням онкології в лікарні Принстон-Плейнсборо.

Онкологія — розділ медицини, що вивчає пухлини, їхню етіологію та патогенез, механізми й закономірності виникнення та розвитку, методи профілактики і лікування. Зазвичай, кажучи про онкологічні захворювання, використовують термін «рак», «ракова пухлина». В українській мові на означення раку шлунку використовується термін «пістряк», хоча його, на відміну від терміну «рак», нема в жодній академічній довідковій літературі з медицини.

Поки що медицина не розробила чіткої системи профілактики ракових захворювань. Рак удається лише діагностувати, і якщо пухлина виявлена на початковій стадії, її можна видалити, врятувавши людині життя. У серіалі «Доктор Хаус» рак у різній стадії виявляють у багатьох пацієнтів, але в переважній більшості випадків причиною чергової загадкової хвороби є не пухлина. Тому спеціалізація Вілсона для Хауса дуже важлива. В одному з епізодів Грегорі прямо визнає, що Джеймс — хороший онколог. Без професійної консультації Вілсона діагностика Хауса не була б такою успішною.

Джеймс Вілсон — єдиний щирий друг Грегорі Хауса, готовий, здається, пробачити йому все. Хаус безсоромно поїдає його сніданки, обідає за його рахунок в лікарняному кафе і вечеряє в ресторанах, експлуатує як хатню робітницю, коли Джеймс, покинувши третю дружину, переїжджає до нього додому. І все-таки, створивши Вілсону спочатку несприятливі умови для життя, Грег, проте, робить усе можливе, аби Джеймс залишався у нього якнайдовше. Ця сторона стосунків двох немолодих чоловіків показує, наскільки Хаус насправді самотній і як він цінує дружбу Джеймса. Правда, Хаус висловлює свої почуття в традиційній для нього грубій і ексцентричній манері, проте саме ця манера, як не парадоксально, доводить, наскільки Хаус самотній та вразливий і як старанно він намагається це приховати за маскою грубого цинічного хама.

Вілсон — ще й янгол-охоронець Хауса. Він часто виписує Грегу рецепт на вікодин, коли більше ніхто не ризикує цього робити, хоча усвідомлює, що робить другу ведмежу послугу. Завдяки докторові Вілсону Хаус виходить сухим із води у своїх численних неприємних пригодах, і щоразу Джеймсові довго доводиться чекати на вияв удячності.

Вілсон стверджує, що йому подобаються ті жінки, котрі потребують турботи й опіки. Але захопившись Ембер Волакіс, яку з легкої руки Хауса колеги стали називати Нещадним Стервом, він, здавалося б, поступився своїми принципами. Адже Ембер сама полюбляє опікуватися. Взагалі за натурою вона — досить владна жінка, котра любить домінувати в стосунках. Проте зв’язок Вілсона з Ембер почався після того, як Хаус навіть не звільнив її, як попередників, а грубо викинув зі своєї нової команди. Намагаючись заспокоїти молоду жінку, Вілсон і не помітив, як закохався. Насправді Джеймс залишався вірний собі — Ембер на той момент потрібні були турбота й опіка.

Коли між Вілсоном і Ембер зав’язалися стосунки, Хаус спочатку всіляко перешкоджав цьому, втручаючись у їхнє життя. Знаючи, що якщо Вілсон вип’є, він «не зможе», тобто алкогольне сп’яніння створить йому проблеми з ерекцією, Хаус навмисно напоював Вілсона в барі перед очікуваним інтимним побаченням із Ембер. Але закоханих, попри його старання, розлучила тільки смерть Ембер.

Знаючи, що діагноз «рак» у більшості випадків звучить як вирок, Вілсон за двадцять років роботи навчився повідомляти пацієнтам гірку звістку. Фатальний діагноз він переживає разом із пацієнтом, щоразу сприймаючи його біль, як свій. Але навіть у практиці онколога є місце комічним ситуаціям, які інакше, ніж чорним гумором, не назвеш. Так, якось Вілсон помилився, діагностувавши рак у здорової людини. Всі симптоми вказували на пухлину, але пізніше виявилося — пухлини немає. Проте, замість радіти, пацієнт готовий був позиватися з лікарем. Ні, не за помилку, яка трагічною не стала. Навпаки, пацієнт, дізнавшись, що помирає, продав усе, що міг, і, за його словами, вперше зажив повноцінним життям, вирішивши повеселитися наостанок. Тепер же Вілсон своєю помилкою знову прирікав його не лише на колишнє сіре життя, але й на злидні — адже чоловік усе прогуляв за принципом «а там хоч потоп».

Звикнувши до смерті (наскільки до факту передчасної смерті, та ще в розквіті літ і сил, взагалі можна звикнути), яка супроводжує його пацієнтів, Вілсон дуже тяжко переживає загибель своєї коханої Ембер. Вона помирає на руках Джеймса у фіналі четвертого сезону, і цієї трагедії могло б не статися, якби не Хаус. Принаймні так ми розуміємо з сюжету.

Переживаючи особисте горе, Вілсон впадає в депресію. Хаус, опосередковано винний у тому, що сталося з Ембер, не співчуває йому навіть з елементарної ввічливості чи солідарності. Вілсон не може більше працювати в одній лікарні з Хаусом і звільняється. Кадді як головлікар не хоче втрачати гарного фахівця, але також розуміє: депресія Вілсона та його рішення піти викликані не стільки особистою трагедією, скільки егоїзмом Хауса. Бо Грег не бажає бачити в тому, що сталося, трагедії. Адже пацієнти Джеймса вмирають частіше за інших, і Вілсон, на думку Грега, не повинен розрізняти смерть коханої та смерть звичайного невиліковного хворого. До того ж Хаус вважає: саме його ставлення до трагедії Вілсона, цинічне та відсторонене, врятує друга від депресії.

Кадді, зі свого боку, впевнена: якщо Хаус вибачиться перед Джеймсом за свою поведінку, той може залишитися. Джеймс сам максимально відтягує своє звільнення. Ми бачимо, що і сам Вілсон глибоко в душі чекає від друга того ж, бо їхньою дружбою дуже дорожить. Але Хаус непохитний, його невиразні пояснення не рятують ситуації — друг бачить його нещирість і розриває стосунки. Спроби Хауса знайти Вілсону заміну зазнають нищівної поразки, аж до того, що його бажання зближуватися з чоловіками починає сприйматися як прояв гомосексуалізму.

Врешті-решт Вілсон повертається в лікарню і мириться з Хаусом, але намагається при цьому змінити своє ставлення і до друга, і до життя. Але повернення Вілсона «в сім’ю» аж надто безболісне, враховуючи загострення пристрастей наприкінці четвертого сезону. Втім, фінальне вирішення п’ятого сезону виправдало своєрідний «толстовський» підхід Вілсона до ситуації: те, що відбувається у фіналі з Грегорі Хаусом, сприймається не інакше, як кара за всі гріхи, перш за все — за гріх перед Вілсоном.

Вілсон проводжає Хауса в психіатричну лікарню

Коли єдиний друг проводжає Хауса до воріт божевільні після зазнаної нищівної поразки в боротьбі з самим собою, це схоже на шлях до Чистилища, місця на півдорозі між Раєм і Пеклом. Вілсон пробачив Хаусу, але тепер і сам Хаус мусить заслужити на покуту. Адже Чистилище — не лише розплата за гріхи і шанс очиститися, але також можливість духовного зростання.

З особової справи

— Джеймс Вілсон любить і вміє куховарити, знає безліч рецептів, і на відміну від Хауса він є гурманом.

— Легко потрапляє під вплив, і це стосується не лише стосунків з Хаусом. Коли Ембер захотіла купити водяний матрац, Вілсон не опирався. Матрац виявився незручним, і Ембер пояснила коханому: вона чекала, що Джеймс стане заперечувати і проявить характер, наполяже на своєму. Більшість захоплень Вілсона — це захоплення Хауса.

— Легко заводить стосунки з жінками, що дратує Хауса, який надає перевагу платному сексу. Саме Вілсон в одному з епізодів четвертого сезону доводить Хаусу: тому також ніщо людське не чуже, він теж може піддатися швидкоплинному захопленню і найняти на роботу гарненьку жінку, нехтуючи її професійними якостями.

Ерик Форман, права рука

Єдиний чорношкірий у команді доктора Хауса стає її чле ном всього за три дні до початку подій серіалу. Про це згадується згодом і побіжно, але таку ситуацію слід особливо взяти до уваги. Адже вона дуже точно характеризує самого Ерика Формана (Eric Foreman), якого грає актор Омар Еппс (Omar Epps): талановитий лікар зазнає кепкувань та принижень з боку свого безпосереднього начальника вже з перших днів роботи в команді, і при цьому не кидає роботи. Хоча у нього ще є можливість почати все спочатку, він усе-таки залишається на своєму місці. Він навіть час від часу намагається сперечатися з Хаусом, протистояти йому, давати відсіч. Коли Кадді на три тижні призначає Формана виконувачем обов’язків завідувача відділенням замість Грега, тимчасово відстороненого через серйозну провину, Ерик навіть робить спробу керувати Хаусом і впливати на нього. Правда, без особливого успіху.

Доктор Форман

Про минуле Ерика Формана відомо небагато. Глядач розуміє, що його сім’я була не дуже забезпеченою, і в теперішній час батьки Ерика живуть на пенсію. У підлітковому віці Форман був малолітнім злочинцем, свого часу навіть мешкав на вулиці з безпритульними, обкрадав будинки та викрадав машини. З тих часів у нього залишилося татуювання на руці, і коли на початку другого сезону в Принстон-Плейнсборо привозять із в’язниці чорношкірого «смертника», саме Формана, як колишнього злочинця, визнає цей буйний пацієнт і дозволяє йому себе лікувати.

Батько Формана, Родні, дуже релігійний. Його мати не здатна пересуватися через хворобу Альцгеймера. Поява Родні Формана в декількох епізодах допомагає нам зрозуміти, що Ерик любить батьків, і це відіграло не останню роль у тому, що він пішов учитися, порвавши з вуличними волоцюгами. Йому хочеться, аби батьки могли ним пишатися (ще один їхній син, брат Ерика, сидить у в’язниці за серйозний злочин).

По закінченні першого курсу Колумбійського університету Ерика Формана зараховано до Школи медицини при університеті Джона Гопкінса за фахом «неврологія». Форман був найкращим на курсі, його спеціалізація — нейрохірург.

Неврологія — розділ медицини, що займається питаннями виникнення захворювань центральної та периферичної нервової системи, а також вивчає механізми їхнього розвитку, симптоматику і можливі способи діагностики, лікування й профілактики. Нейрохірургія займається хірургічним лікуванням захворювань нервової системи.

Цілком імовірно, що якби Ерик Форман вчасно не схаменувся і не вступив до університету, він міг стати членом молодіжного злочинного угрупування — одного з тих, які формуються за етнічним принципом і від початку 1920-х років є найбільш чисельними в Америці. Йдеться про «чорні» або, як тепер заведено казати з огляду на вимоги політкоректності, «афроамериканські» вуличні злочинні угрупування, батьківщиною яких можна вважати східну частину Лос-Анджелеса. З середини 1940-х років серед «чорних братів», об’єднаних у банди, стали популярними політичні теми. Більшість із них виступали під таки гаслами: «Зупинімо білий терор!», «Ні білому насильству проти чорного народу!» тощо. Більшість «чорних» банд займалися дрібними крадіжками та розбійництвом, убивства траплялися рідко. Викрадення автомобілів почастішали з середини 1960-х років, і до середини 1980-х саме крадіжки, особливо автомобільні, вважалися основною спеціалізацією дрібних «чорних» банд, які діяли за принципом самоорганізації. Але на той час уже стали переважати пограбування та вбивства, а з другої половини 1980-х років і по сьогоднішній день «чорні гангстери» контролюють у великих містах вуличну наркоторгівлю, проституцію, займаються вуличним бандитизмом.

Тут варто сказати кілька слів про аналогічні проблеми в Україні. Як і на території сусідніх Росії та Білорусі, етнічні злочинні групи в нас формуються переважно з вихідців із Кавказу, рідше — Китаю та В’єтнаму. Востаннє цю тему піднімали в жовтні 2009 року на прес-конференції, присвяченій проблемам поширення етнічних злочинних груп в Україні. Зокрема, прозвучало таке: «Останніми роками спостерігається тенденція активної міграції на територію України кримінальних елементів. Це, передусім, зумовлено тим, що у 2005 році було внесено жорсткі поправки до законодавства Грузії, а правоохоронними органами Російської Федерації здійснюються активні заходи проти цієї категорії громадян. Представники криміналітету створюють на території нашої держави злочинні угруповання, які займаються протиправною діяльністю: від крадіжок, шахрайств, тіньових оборудок у сфері економіки — до здирства, розбійних нападів, незаконного позбавлення громадян волі. Ці угруповання намагаються перерозподілити сфери впливу в злочинному середовищі, що призводить до ускладнення криміногенної обстановки та виникнення конфліктних ситуацій. Загалом у масштабах України з початку 2009 року іноземцями скоєно майже дві тисячі злочинів, у тому числі 45 умисних вбивств, 70 розбійних нападів, 133 грабежі, 588 крадіжок, 181 шахрайств. Із загальної кількості злочинів — понад п’ятсот, тобто четверта частина, скоєні вихідцями із кавказького регіону. Доречно відзначити, що відверто ксенофобських настроїв у відповідь на таку ситуацію в Україні не зафіксовано», — говорив на цій прес-конференції міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко. Остання фраза підкреслює: якщо в Україні незабаром і почнуть створювати детективні та кримінальні серіали на власному матеріалі, стереотипів стосовно етнічних груп та представників різних національностей такі історії будуть позбавлені.

Враховуючи, що Форману за тридцять, його юність проходила саме наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років, коли крадіжки поступово витіснялися торгівлею наркотиками й бандитизмом. Гріхи молодості Ерика — типові для вихідця з темношкірої американської сім’ї з достатком нижче за середній. Хаус уже в першій серії першого сезону заявляє про те, що головною причиною, яка вплинула на його рішення взяти Формана в свою команду, було його кримінальне минуле. Коли Хаусу стало відомо про судимість Ерика, він одразу ж доручив підлеглому непомітно прослизнути в квартиру пацієнтки, аби пошукати там сліди грибка або інших збудників інфекції: мовляв, тобі не звикати. Надалі незаконне проникнення в житло доручається саме докторові Форману.

Через колір шкіри та кримінальне минуле Ерик Форман стає постійним об’єктом кепкувань Хауса.

Хаус: Я хочу, аби ти пішов до нього додому і знайшов його заначку. Готовий закластися, що ти знаєш всі годящі для сховків місця.

Форман: Взагалі-то я ніколи не вживав наркотиків.

Хаус (звертаючись до Камерон): Ти ліпше піди з ним — на випадок, якщо він ширнется.

Хаус (забирає маркер у Формана): Вибач, вона не випадково називається білою дошкою!

Форман (забирає маркер у Хауса): Цей маркер чорний не просто так!

Камерон: Форман — чорний.

Хаус: Що? І як давно ти приховуєш цю інформацію?

Хаус (звертаючись до Формана): Радий, що ти повернувся. Камерон робить огидну каву. Я надаю перевагу чорній, такій самій чорній, як мій невролог із ушкодженою головою.

Дотепи з приводу кольору шкіри не надто зачіпають Ерика. Хоча, якщо говорити про расові питання в серіалі, варто відзначити, що набагато частіше тут показана ворожість чорних до білих і певна недовіра з їхнього боку, ніж навпаки. Наприклад, в одному з ранніх епізодів темношкірий пацієнт відмовляється вживати ліки, виписані Хаусом, на підставі того, що цей препарат розроблений з урахуванням особливостей генетики кольорових: пацієнт переконаний, що це — дискримінація. А коли Форман пропонує цьому хворому інші ліки, так би мовити, «для білих», пацієнт вважає: такі ліки вб’ють темношкірого, і взагалі все це — підступність білих расистів.

Постійне нагадування про неблагополучну юність дратує Ерика — і Хаус охоче цим користується, підсмикуючи Формана щоразу дедалі сильніше. Проте Ерик не квапиться прощатися з командою. І справа не лише в повазі до свого шефа як до фахівця високого класу. Думки Формана, навіть коли стосуються інших галузей медицини, не його основної спеціалізації, часто-густо напрочуд глибокі та безпомильні. Грегорі Хаус, хоч і намагається навзнаки не давати, вважає його найперспективнішим членом команди. В одному з епізодів він говорить Ерику, що для того, аби стати висококваліфікованим лікарем, йому бракує лише одного — віри в себе та рішучості.

Ерик Форман — найскладніший і найбільш суперечливий персонаж із ближнього кола доктора Хауса. Підсвідомо переймаючи манеру спілкування свого начальника і копіюючи його методику роботи з пацієнтами, Форман не помічає, як поступово перетворюється на Хауса номер два. Коли йому вказують на метаморфозу, Ерик відмовляється визнавати цей факт. Тому доктор Форман — перший, хто залишає наприкінці третього сезону команду Хауса. Він винуватить себе в смерті пацієнтки, якій він, не знаючи точного діагнозу, призначає курс радіаційного опромінення, — внаслідок проведення променевої терапії був порушений імунітет, і організм не впорався з хворобою. Ерик ухвалив фатальне рішення, відчуваючи бажання, за прикладом свого кумира Хауса, ризикнути і домогтися успіху. Усвідомлюючи це, він вирішив змінити своє життя. Руйнування колишньої команди почалося саме з його звільнення.

Покинувши Принстон-Плейнсборо, Форман шукає нову роботу. Проте, отримавши місце керівника відділу діагностичної медицини в лікарні Мерсі, він не протримався там довго:

Ерикові прямо дають зрозуміти, що лікар із манерами та звичками доктора Хауса їм не потрібен. Присоромлений, Форман повертається назад і готовий працювати в новій команді доктора Хауса навіть за меншу платню. Але команду вже набрано, Ерик виявляється зайвим — і тут Грегорі демонструє своє справжнє ставлення до Формана: він із властивим йому бурчанням бере колишнього співробітника на роботу, але відтепер доктор Форман є неофіційним заступником Хауса, його правою рукою. Правда, у нього немає повноважень, що дозволяють ухвалювати остаточні рішення, і йому, як і раніше, вготована роль цапа-відбувайла. Проте Форман не змінився — він, як і раніше, може сміливо сперечатися з Хаусом, навіть намагається вчити новачків у команді давати начальникові відсіч.

Доктор Форман зі своїм улюбленим напоєм

У стосунках Формана з колегами багато нез’ясованого. Завівши роман з Ремі Гедлі (номером Тринадцять), сильний сміливий Ерик перетворюється на боягуза. Адже якщо про роман дізнається Хаус, один із коханців буде звільнений — така чергова примха Грегорі. Він також відкрито конфліктує з Чейзом, ще й Камерон не зносить Формана: колега вчинив негарно, видавши її наукову статтю за свою. Коли Форман у фіналі другого сезону заражається якоюсь містичною хворобою і впадає в паніку, він свідомо заражує Камерон, аби змусити молоду жінку рятувати його життя, рятуючи при цьому своє. Зрештою за відсутності Хауса його команда на свій страх і ризик робить Форману операцію на головному мозку. Результат — серйозний функціональний розлад, але життя Ерика врятоване і його професійні якості не постраждали.

З особової справи

— Ерик Форман терпіти не може по декілька разів здійснювати одні й ті самі дослідження та брати ті самі аналізи. Частково через це поставлені ним діагнози постійно критикують як доктор Хаус, так і колеги.

— Ерик — великий шанувальник кави. У серіалі його часто можна побачити з паперовим стаканчиком, наповненим ароматним напоєм.

— Перш ніж працювати в Хауса, Форман обіймав керівну посаду, що відповідає його якостям лідера. Тому він намагається керувати за кожної слушної нагоди.

— Форман ненавидить, коли його манеру роботи і спілкування порівнюють з аналогічною манерою Грегорі Хауса. Проте вже на початку п’ятого сезону він є блідою тінню свого начальника, лише почуття гумору в Ерика геть відсутнє. Тут помітні зусилля творців серіалу: доктор Форман свідомо позбавлений вміння іронізувати, як і почуття гумору взагалі.

Елісон Камерон, сама доброта

Якщо скласти рейтинг найдобріших персонажів серіалу «House M. D.», то доктор Елісон Камерон (Alison Cameron), яку грає акторка Дженніфер Морисон (Jennifer Morrison), його очолить, причому з великим відривом, — такою абсолютною добротою та самовідданістю не наділений жоден із лікарів, що працюють у Принстон-Плейнсборо. На це є свої причини. Вже в першій серії першого сезону нам стає відомо: Камерон, працюючи в лікарні, свідомо прирекла себе на раннє вдівство. Якось шалено закохавшись, Елісон дізналася, що у коханого рак і дні його полічені. Тому негайно побралася зі смертельно хворим, аби бути з ним поруч в останні дні, а потім відмовилася підтримувати близькі стосунки з другом покійного чоловіка, закоханим у неї.

Доктор Елісон Камерон

Всі подальші дії та вчинки Камерон — це повна самовідданість. У неї немає особистого життя, вона всю себе присвячує хворим, і така небачена робота на благо інших відразу ж привертає увагу Грегорі Хауса.

Камерон: …Ми даємо людині, що помирає, ще кілька днів надії.

Чейз: Помилкової надії!

Камерон: Якби у мене була інша, я б обов’язково дала її.

Доктор Камерон, як уже наголошувалося вище, — дуже вродлива молода жінка. «Найняти тебе — це все одно, що повісити на стіну красиву картину», — коментує своє рішення Хаус. Нову співробітницю він називає плюшевим ведмежам, зробленим добрими руками дбайливої бабусі. Проте Хаус доходить висновку: коли вже у такої красуні немає особистого життя і вона присвячує себе безмежній турботі про тяжкохворих, в цьому мусить критися щось дуже особисте. Таким був хід його міркувань, який у результаті призвів до розкриття таємниці особистого життя Елісон.

Коли ближче до середини першого сезону Камерон закохується в Хауса, він реагує однозначно: тепер молода жінка хоче, за сталою для неї традицією, пожаліти ще одного нещасного — лише цього разу не вмираючого від раку, а самотнього каліку. Незважаючи на те, що методи роботи Хауса, зокрема його манера спілкування з хворими, неприємні молодій жінці, Елісон, прагнучи сподобатися, спершу навіть підіграє Грегу.

До речі, одна з функцій доктора Камерон упродовж усіх серій полягає в тому, аби заспокоювати пацієнтів, шокованих грубістю доктора Хауса. Той же, своєю чергою, час від часу цим користується: для досягнення поставленої мети йому може знадобитися не лише професіоналізм Формана та порада Вілсона, але й готовність Камерон прийти хворому на допомогу, навіть якщо виявляється, що вона діє в інтересах Хауса, який замислив чергову ризиковану операцію. Хоча Елісон знає: Грегорі безсоромно користується її м’якістю і добросердістю, але вона нічого не може з собою вдіяти.

Доброта, поступливість і загнане глибоко на дно душі кохання до Хауса стали причиною того, що доктор Кадді, призначивши Камерон на своє місце, дуже швидко відмовляється від цієї затії. Необхідність бути вдома з усиновленим дитям змушує Лізу шукати собі заміну. Людина, яка займе її місце, повинна добре знати Хауса та його примхи, і здається, більш адекватного кандидата на посаду завідувача лікарнею й безпосереднього начальника Хауса, ніж доктор Камерон, не знайти. Але, ледве встигнувши обійняти посаду, Елісон дає Хаусу дозвіл робити небезпечну операцію на мозку, і в результаті життя пацієнта наражається на серйозну небезпеку. Камерон упевнена: Хаус знає, як діяти, він рятує чергове життя. Проте, на думку Кадді, ризик не виправдав себе — вона зрозуміла, що Камерон не здатна стримувати сміливі ініціативи божевільного діагноста, які рано чи пізно можуть закінчитися трагічно. Тому Ліза з жалем усуває Елісон із нової посади, і та береться до виконання обов’язків старшого лікаря у відділенні швидкої допомоги, куди вона перейшла після виходу з команди доктора Хауса. Пізніше Камерон зізнається Форману: вона сумує за колишньою роботою й часами, коли вони разом робили все можливе для порятунку людського життя. Але тут-таки вона викладає численні причини свого небажання повернутися в команду Хауса.

Елісон Камерон народилася на Середньому Заході США. У серіалі їй 28 років, у неї є старший брат. Під час навчання в медичній школі Елісон була однією з найкращих студенток. До роботи в команді Хауса Камерон стажувалася в клініці Майо. Її спеціальність — лікар-імунолог.

Імунологія — наука про захисні реакції організму, спрямовані на збереження його структурної і функціональної цілісності, а також біологічну індивідуальність. Спочатку була галуззю медичної мікробіології. Імунологія бере свій початок з такого спостереження: люди, котрі перенесли заразну хворобу, зазвичай можуть без небезпеки для себе доглядати хворих під час епідемій цього захворювання. У 1796 році Е. Дженнер розробив спосіб штучної імунізації проти віспи шляхом зараження людини коров’ячою віспою. Початок імунології як самостійної науки поклало відкриття Л. Пастера (1880). Він виявив, що імунізація курей старою холерною культурою створює у них стійкість до зараження збудником курячої холери. Пастер сформулював основний принцип появи вакцин і отримав препарати проти сибірської виразки та сказу. І. Мечников (1887) відкрив феномен фагоцитозу і створив клітинну (фагоцитарну) теорію імунітету.

Незважаючи на дошкульні жарти в її адресу, Елісон подобається Грегорі Хаус як чоловік і неординарна особистість. І її значно більше, ніж нетактовність, зачіпає те, що Хаус байдужий до неї як до жінки — саме це стало причиною її першої спроби піти з команди. Але вона потрібна Хаусу на своєму місці, тому він, стримуючи пиху, приходить до неї додому просити про повернення. Ось тільки Камерон хоче більшого. Вона відверто пропонує себе чоловікові, який майже в півтора рази старший за неї. Елісон прямо дає зрозуміти: якщо Грег відповість на її почуття, вона повернеться в команду. Проте Хаус (розчарувавши не лише глядачок, але і глядачів!) відмовляється від такої пропозиції. Звичайно, Елісон йому подобається — красива жінка не може не подобатися. Поведінка Грегорі пояснюється тим, що вже протягом п’яти років він живе, відгородившись від зовнішнього світу, і не збирається робити винятків навіть заради Камерон.

Хаус (звертаючись до Камерон): Завзятість не додає тобі ваги. Наступного разу, якщо захочеш привернути мою увагу, одягнися цікавіше. Джинси на стегнах — оце цікаво.

Доктор Вілсон першим помічає, що Елісон небайдужа до його самотнього друга, і починає діставати Хауса — спочатку натяками, а потім і прямо радячи не втрачати такого шансу. Грегорі непохитний: Камерон хоча й надзвичайно приваблива сексуально, як жінка все одно його абсолютно не цікавить.

Хаус: Камерон зовсім не ідеальна.

Вілсон: Ну, ніхто не ідеальний.

Хаус: Мати Тереза?

Вілсон: Мертва.

Хаус: Анжеліна Джолі?

Вілсон: Не має медичної освіти.

Хаус: І хто тепер прискіпується?

Стосунки з доктором Робертом Чейзом — відповідь ображеної та знехтуваної Камерон доктору Хаусу. Перше інтимне побачення з молодим колегою носило спонтанний і випадковий характер: Елісон сама виявила ініціативу під впливом наркотиків і алкоголю — так вона знімала хвилю депресії. Потому Чейз неодноразово натякав на продовження стосунків, і Камерон погодилася, але з обмовкою: між ними можливий лише секс. Так молода жінка намагається певною мірою наслідувати Хауса, котрий ставить секс із повіями, який ні до чого його не зобов’язує, понад щирі людські почуття.

Незабаром Чейз помічає, що Камерон веде свою гру: вона, ретельно приховуючи їхні стосунки від колег, в той сам час робить усе можливе для того, аби про її секс із Робертом дізнався Грегорі. Довго чекати не доводиться — Хаус заскочив їх на гарячому, але, всупереч прогнозам Камерон, лише висміяв коханців. Інтимні стосунки молодих людей тривають до середини третього сезону. Потім Чейз починає вимагати більшого, ніж просто секс, а Елісон з невластивою їй твердістю пропонує або залишити все як є, або припинити зустрічатися. Зрештою конфлікт успішно локалізовано: Камерон на решті набридає вдавати з себе Снігуроньку, і в їх ніх стосунках із Чейзом з’являється теплота.

Залишивши команду Хауса, пара з провідних персонажів перетворюється на другорядних. Для глядачів «House M. D.» вже не важливі професійні якості цих молодих лікарів. В центрі уваги — їхнє особисте життя, яке бурхливо розвивається. Врешті-решт Камерон і Чейз вирішують одружитися.

Весілля Елісон і Чейза

Історія доктора Елісон Камерон доведена у фільмі до логічного завершення, вона як персонаж перестає цікавити і творців серіалу, і глядачів. За інформацією, що надійшла зі знімального майданчика шостого сезону восени 2009 року, глядачі скоро попрощаються з Камерон, як у другому сезоні попрощалися зі Стейсі Ворнер. На відміну від Елісон, колишній супутниці життя вдалося розбудити в Грегорі почуття, схожі на кохання, але щойно це сталося і Хаус отримав можливість знову жити зі Стейсі, він задушив відроджений роман у зародку. Чим, понад усякий сумнів, засмутив закохану в нього жінку, але й довів лінію втраченого і віднайденого кохання до закономірного фіналу. Хоча пізніше стало відомо: Елісон повернеться в серіал.

З особової справи

— Елісон Камерон не вирізняється нічим, окрім яскравої зовнішності та доброти. Єдине захоплення молодої жінки, про яке згадується в серіалі, — фізична культура і спорт.

— Елісон не вірить у Бога, вона атеїстка, але поводиться не так агресивно, як Хаус, котрий за кожної слушної нагоди блюзнить, порівнюючи себе з Творцем. Інколи на знак протесту Елісон навіть ладна змінити атеїстичні переконання.

Роберт Чейз, кар’єрист

Якщо вірити численним інтернет-форумам та віртуальним клубам прихильників «House M. D.», то спочатку історія доктора Роберта Чейза (Robert Chase), якого грає актор Джесі Спенсер (Jesse Spencer), мала бути історією безпринципного молодого лікаря, готового на будь-яку підлоту заради кар’єрного зростання. Приваблива зовнішність зробила б Чейза предметом обожнювання всіх медсестер і навіть жінок-лікарів бальзаківського віку. Зовнішності героя відводилася роль ледь не головної зброї лікаря: сексуальна звабливість молодика сприятиме його успішному просуванню по службі. І лише знайомство з Елісон Камерон, інтимна пригода, яка поклала початок коханню, переродить головного мачо лікарні Принстон-Плейнсборо, змінить його погляди на життя, а весілля остаточно наверне невиправного бабія на шлях істинний.

Доктор Чейз

Можливо, задум Девіда Шора і його команди справді був саме таким — зробити з доктора Чейза цинічного молодого ловеласа, що йде до кар’єрної вершини по головах і жіночих ліжках. Проте на справді наше знайомство з Робертом у першій серії починається з того, що ми бачимо рівноправного члена команди Грегорі Хауса. Настільки рівноправного, що від доктора Хауса йому дістається анітрохи не менше, ніж Форману й Камерон.

Доктор Чейз — вродливий юнак, але про його сексуальні пригоди глядачам практично нічого не повідомляється. Молоденькі медсестри не проводжають його млосними поглядами, а Роберт, своєю чергою, не використовує кожну слушну нагоду, аби звабити чергове «курча». Насправді від епізоду до епізоду ми робимо інший висновок: найбільш сексуально стурбований чоловік у Принстон-Плейнсборо — це доктор Джеймс Вілсон, в якого більше короткочасних службових романів, ніж у всієї команди Хауса разом узятої, включно з самим Хаусом. До речі, душевні терзання Чейза з приводу того, що в його стосунках з Камерон має місце секс, але відсутнє кохання, підтверджують: навіть якщо у авторів «House M. D.» і був задум показати Роберта головним коханцем серіалу, вони від цього відмовилися. Але кар’єрні амбіції у нього таки лишилися, хоча хворобливий кар’єризм замінений здоровим бажанням будь-якого молодого професіонала підніматися службовими сходами.

На початку серіалу Робертові Чейзу близько 30 років. За фахом він кардіолог.

Кардіологія — розділ медицини, що займається вивченням серцево-судинної системи людини (будови і розвитку серця та судин, їхніх функцій), її захворювань, включаючи вивчення причин виникнення, механізмів розвитку, клінічних проявів, питань діагностики, а також розробкою ефективних методів лікування та профілактики. Крім того, до сфери кардіології належать проблеми медичної реабілітації осіб із ураженнями серцево-судинної системи. Кардіологія вивчає такі захворювання, як ішемічна хвороба серця, гіпертонічна хвороба, цереброваскулярні захворювання й інші розлади.

Чейз вирізняється не лише привабливою зовнішністю, але й особливою вимовою, яка у російському та українському озвучуванні втрачається. Справа в тому, що доктор Чейз — австралієць, можливо, чеського походження, як в одному з епізодів припускає доктор Хаус, ґрунтуючись на акценті Чейзового батька.

Загалом основним населенням Австралійського континенту є англо-австралійці. Чисельність цієї етнічної групи перевищує 85 % від загальної кількості населення, яка на сьогодні складає близько 22 млн осіб. Англо-австралійці — нащадки переселенців з Англії, Шотландії та Ірландії; серед інших європейських переселенців відчутну частку населення складають італійці, німці, греки. Хоча офіційної мови в Австралії немає, де факто населення переважно розмовляє так званою «австралійською» англійською мовою — звідси й особлива вимова Чейза.

Колонізувати Австралію населення Британських островів почало в 1788 році. Першими колоністами були злочинці, засуджені на заслання або каторгу (до речі, про це розповідає в своєму фільмі «Під знаком Козерога» (Under Capricorn, 1949) знаменитий Альфред Гічкок). Перша партія засланців, висаджених на континент, заснувала перше англійське поселення Порт-Джексон (сучасний Сідней). Добровільна імміграція з Великобританії набула значних масштабів у 1820-і роки, коли в Австралії стало швидко розвиватися вівчарство. Ще один сплеск імміграції відбувся після відкриття родовищ золота в 1850-і роки. У 1851–1861 роках населення Австралії збільшилося майже втричі, перевищивши 1 млн осіб. У процесі колонізації Австралії австралійці-аборигени і тасманійці відтіснялися в несприятливі райони. З середини XIX століття в Австралії почала розвиватися промисловість, що сприяло національній консолідації англо-австралійців.

Заради об’єктивності у контексті колонізації Австралії варто сказати кілька слів також і про українську участь у цих процесах. Перші переселенці з українських земель, переважно з Галичини, опинилися тут через сто років після висадки перших колонізаторів. Цю хвилю еміграції викликала аграрна перенаселеність деяких українських земель, економічні, соціальні та політичні утиски, національний гніт із боку австро-угорської та російської монархій. Проте друга хвиля української еміграції, що розпочалася після революції в Росії 1917 року та подальшої окупації українських територій тепер уже радянською Росією, поширилася на країни Східної та Західної Європи, а також — Америку та Канаду, практично не зачепивши Австралії та Нової Зеландії. Зате після 1949 року, коли еміграція так само носила політичний характер, австралійців українського походження знову побільшало.

Чимало австралійців роблять успішну кар’єру поза межами континенту. Здебільшого їх приваблюють Сполучені Штати. До таких людей належить, понад усякий сумнів, і Роберт Чейз. Він народився в Мельбурні в заможній родині.

Батько Роберта, відомий австралійський лікар Ровен Чейз, покинув свою сім’ю, внаслідок чого мати Роберта, Луїза, померла від алкоголізму в 1995 році. Чейз-молодший не пробачив своєму батьку зради, проте це не зашкодило йому скористатися рекомендацією відомого батька, аби отримати роботу в Принстон-Плейнсборо, в команді Грегорі Хауса. Таких спритників на пострадянському просторі прийнято називати мажорами або «блатними» (тобто такими, що влаштувалися на вигідне місце по знайомству, себто — по блату). До моменту початку серіалу Роберт Чейз працює в Хауса довше за інших.

Як саме відбувався прийом Чейза на роботу, ми не знаємо. Але фанати «House M. D.» приділяють цьому пильну увагу. Зокрема, у віртуальному просторі з’явився сатиричний твір, який описує перше знайомство Чейза з Хаусом. Автор пародії — Нікітіна О. С., яка ховається під псевдонімом Aligardis95. Наведемо в перекладі невеличкий фрагмент:

Роберт відчинив двері, пройшов усередину і завмер. За столом для переговорів сидів чоловік, грався ковінькою і досить мило посміхався.

— Вже четверту годину марно намагаюся знайти собі помічника, — промовив він. — Хоча, може, я й помиляюся, і моїм завданням було найняти пару стриптизерок, аби чудово провести вечір.

Роберт розгубився. То це і є Грегорі Хаус?

— Пробачте, мене звуть…

— Роберт Чейз, австралієць, університет Мельбурна, Австралія. Спеціалізація — кардіологія й інтенсивна терапія, — Хаус із награним інтересом втупився в якісь папери, судячи з усього — з особистої справи Роберта. — Гм, до того ж є відомий татко-імунолог… Я нічого не проґавив?

— Я так розумію, я не годжуся на цю роботу? — холодна посмішка вартувала Робертові останніх душевних сил. — На все добре.

— Заждіть, — зупинив його Хаус. — Я думаю, враховуючи ваше завзяття до роботи, — він зробив паузу, — ви прийняті.

Чейз кивнув і непевною ходою рушив до дверей. Вже взявшись за ручку, він почув:

— До завтра, блондинчику! І запам’ятай — я люблю каву з цукром та корицею!

Хоча Хаус заявляє, що узяв Чейза лише завдяки дзвінку його батька, Роберт неодноразово доводив свою компетентність як лікар, працюючи під керівництвом Хауса. Бажання Чейза догодити Хаусу щоразу спонукає його шукати правильні рішення. Якщо Хаус не оцінив його досягнень або зусиль, все закінчується розчаруванням для Чейза. Тому стосунки Роберта Чейза і Грегорі Хауса завжди були непростими.

Чейз: Що б відчували ви, якби я ліз у ваше особисте життя?

Хаус: Мені б це було не до душі. Саме тому в мене немає особистого життя.

Чейз: Чому всім треба лізти в мої справи?

Хаус: Людям подобається обговорювати людей. Це дає нам відчуття переваги, відчуття контролю. Й інколи знання робить деяких людей небайдужими.

Хаус: Тут хлопець із жахливим акцентом не пробігав?

Ембер: Акценту не можна побачити.

Але, незважаючи ні на що, Чейз поводиться досить лояльно щодо Хауса. І часто навіть погоджується з його твердженнями або приймає його бік у суперечках, за що сам Хаус часто називає його підлабузником або нагороджує грубішими титулами. Чейз спостережливий, він здатен нетривіально мислити, при постановці диференціального діагнозу він зазвичай спирається на власний досвід. Часом Чейз дуже проникливий у визначенні мотивів поведінки людей, і в цьому він чимось схожий на Хауса, як, утім, будь-хто із членів його команди.

Тривалий час кар’єра була єдиним сенсом життя Чейза. Робота заважала йому захопитися кимось надовго, і будь-які стосунки розвалювалися, коли він намагався встановити баланс між своєю роботою та особистим життям. У глибині душі Роберт мріє про сім’ю, про дітей, хоча усвідомлює, що ще не готовий стати батьком. Він часто замислюється над тим, коли цей момент прийде. Чейзу подобається бути в оточенні дітей, і він вигадує різні приводи, аби поспілкуватися з маленькими пацієнтами.

Доктор Чейз уміє отримати зиск із будь-якої ситуації. Робота для нього дуже важлива, і він старається все робити для того, щоб зберегти її. З іншого боку, Чейз інколи здається нікчемною людиною, що приділяє забагато уваги власній зовнішності. Хоча для нього важливі матеріальні цінності, наприклад, стильний одяг і охайний вигляд, його внутрішні потреби набагато глибші, що повною мірою виявляється, коли у них із Камерон починається роман.

Чейз виправдовується перед Хаусом

Зосередившись на кар’єрі, Чейз довго не міг завести серйозних стосунків із дівчатами. Місце задуманого творцями серіалу ловеласа посів романтик. Роберт шукав партнерку, близькі стосунки з якою можна було б поєднувати з роботою, тому роман з Елісон Камерон здавався ідеальним. Проте Камерон так не вважала, і докторові Чейзу вартувало величезних зусиль домогтися, аби секс між ними переріс у взаємне кохання.

В одному з епізодів першого сезону з’являється і Ровен Чейз, батько Роберта, якого юнак старанно уникає: їхні стосунки, як і раніше, натягнуті. Хаус здогадався, що батько Роберта приїхав на консультацію до онколога — Вілсона. Ровену діагностували рак легенів останньої стадії, і прогнози лікарів були невтішними — йому залишалося жити щонайбільше три місяці. Роберту про це нічого не було відомо. Дізнавшись за три місяці, в епізоді «Помилка», про батькову смерть, він переживає шок. І не лише через несподівану звістку, але й через те, що батько не попрощався з сином і не згадав його в заповіті. В результаті Роберт Чейз ставить неправильний діагноз, вбиваючи цим пацієнтку.

Піддавшись у кінці третього сезону нападу гніву, Грегорі Хаус виганяє Чейза з команди. Своє рішення доктор-свавільник пояснює тим, що Чейз довше за всіх був у його команді й уже отримав від нього все, що міг. Роберт знаходить роботу в хірургічному відділенні Принстон-Плейнсборо. Саме зі звільнення Чейза почала розпадатися команда Хауса, до якої ми звикли: по черзі заявляють про свій намір піти Форман і Камерон.

Проте в шостому сезоні Чейз знов повертається в команду Хауса. Правда, тепер «команда Хауса» — поняття умовне, адже сам Грегорі Хаус перебуває в психіатричній лікарні. Тому безпосереднім начальником Роберта стає Ерик Форман, який, як відомо, є «спрощеним» варіантом Хауса. Підробивши аналіз крові пацієнта — тирана з африканської республіки, Чейз таким чином свідомо вбиває його. Згодом Форману й Кадді вдається знайти виправдання діям Чейза, і він лишається на волі. Впродовж декількох епізодів ми бачимо, як Чейза мучить совість, і він звертається до священика, аби отримати відпущення гріхів.

З особової справи

— У Роберта Чейза специфічне почуття гумору: він єдиний із команди, кому подобаються грубі жарти Хауса. Також любить посміятися над іншими, тоді як дотепи на свою адресу сприймає негативно.

— Роберт терпіти не може черниць: це пояснюється тим, що сам він колись відвідував католицьку семінарію і ледве не став священиком. Незавершена семінарська освіта Чейза — одна з улюблених тем для жартів Хауса.

— Чомусь не любить товстунів. Це проявляється в епізоді третього сезону, в якому Хаус береться врятувати людину, що потерпає від ожиріння. Але якщо Хаус знущається з пацієнта радше за звичкою глумитися над усіма довкола, то в Чейза ця людина викликає помітну відразу.

— Захоплюється розгадуванням кросвордів.

Крістофер Тауб, Наполеон

Залишившись без звичної команди, Грегорі Хаус не поспішає набирати нову групу помічників. Він чомусь певен: колишня команда знову збереться під його оруду. Частково так і відбувається — Ерик Форман, якого не брали на роботу через те, що нікому не хотілося мати в лікарні «копію Хауса», повертається в Принстон-Плейнсборо і стає до роботи у відділенні діагностики. Але доки цього не сталося, Ліза Кадді як завідувачка лікарнею вимагає від Хауса, аби той найняв нових лікарів.

Доктор Тауб

Затятий Хаус не змінює властивої йому ексцентричної манери: влаштовує гру на вибування між сорока претендентами на місце в його команді. Методи роботи і звички потенційного шефа шокують лікарів, серед яких чимало чудових фахівців. Проте всі лікарі дуже хочуть потрапити в команду найкращого діагноста Америки, через це вони приймають правила гри. Причому не лише покірно вибувають, примиряючись із поразкою, але й готові йти на будь-які підступні хитрощі, аби дискредитувати колегу-конкурента.

Ті з глядачів, хто вперше дивився «House M. D.» на DVD, не мають тієї переваги, яку мали американські та європейські глядачі під час першого телевізійного показу четвертого сезону. Вітчизняні покупці «піратських» дисків уже бачили на обкладинці всміхнені портрети трійці членів нової команди Грегорі Хауса, які залишилися в результаті жорстокого відбору, котрий тривав упродовж майже всіх епізодів. Американських глядачів, на відміну від наших співвітчизників, побалували додатковою інтригою: вони, дивлячись по епізоду щотижня, напружено вираховували, хто ж із сорока претендентів протримається довше за інших і в результаті отримає роботу. Найколоритнішим з учасників своєрідного змагання став доктор Крістофер Тауб, якому Хаус присвоїв у грі номер 39.

Крістоферу Таубу (Christopher Taub), якого грає актор Пітер Джейкобсон (Peter Jacobson), 42 роки. Він одружений уже дванадцять років, дітей у Таубів нема. Його спеціальність — пластична хірургія.

Пластична хірургія — це розділ хірургії, що займається операціями, спрямованими на відновлення форми і функції якого-небудь органа, тканини або зміненої поверхні людського тіла. В останні декілька років косметичні втручання і хірургічні технології набувають широкого поширення й користуються великим успіхом. Ось деякі види найбільш затребуваних пластичних операцій: корекція носа, підборіддя й вух, підтяжка обличчя, чола і шиї, блефаропластика, пластика брів, корекція губ, ін’єкції із застосуванням ботоксу; ліпосакція в області живота і талії, збільшення, зменшення та корекція грудей, підтяжка шкіри рук; підтяжка сідниць.

За декілька місяців до подій четвертого сезону конкуренти Тауба по пластичній хірургії дізналися, що він зраджував своїй дружині. Вдавшись до шантажу, вони змусили його підписати угоду про неконкуренцію. Такий договір досить поширений у юридичній практиці США. Підписуючи такий документ, Кристофер Тауб погоджується не співпрацювати з конкурентами свого роботодавця, хто б не найняв його на роботу. Угода про неконкуренцію суттєво обмежує поле діяльності фахівця. В деяких випадках працівник, що підписав зобов’язання не конкурувати (наприклад, не переманювати до себе пацієнтів, які вже вибрали собі іншого лікаря, відмовлятися від роботи собі на збиток), може отримати компенсацію. Але, судячи з усього, Кріс Тауб такої компенсації не отримав, і через те йому дуже потрібна робота терапевта, оскільки в цьому разі його професійна діяльність не загрожуватиме інтересам колег, котрі займаються пластичною хірургією.

Дружині Крістофер сказав, що відмовився від своєї кар’єри через смерть пацієнта. Зловивши Крістофера на цьому, доктор Хаус збагнув: Тауб цінує стосунки в родині, тож Хаус сіє в Таубі сумніви стосовно подружньої вірності його дружини, повідомивши про її таємний банківський рахунок. Але виявляється, що дружина збирала гроші на автомобіль «Порш» (Porsche), про який Тауб давно мріяв. Зворушений, Крістофер не може більше приховувати від дружини свій секрет. Він зізнається в подружній зраді, і подружжя — на радість Хаусу! — свариться, але ненадовго.

Пізніше, намагаючись забезпечити собі майбутнє, вкладаючи заощадження у перспективні фармацевтичні дослідження, які можуть дуже швидко принести прибуток, Тауб зібрався йти з команди. Проте виявилось: університетський приятель, який запропонував операцію, — аферист, і проти нього порушено кримінальну справу. В останню мить Крісу вдається врятувати себе від остаточного розорення. Присоромлений, він повертається в команду.

Працюючи під керівництвом Хауса, доктор Тауб показав себе гарним діагностом. Часто він досягає успіху, працюючи в тандемі з Ембер Волакіс, претенденткою, яку Хаус відверто ненавидить і через те грає з нею до кінця, псуючи молодій лікарці нерви. Вилучення Ембер з числа претендентів повинне було виявитися її нищівною поразкою. Тауб, навпаки, симпатизував Ембер. Вірніше, Крісові імпонувала її агресивність. Незважаючи на те, що Хаус цінує Тауба, той, називаючи свого патрона геніальним діагностом, часто не схвалює його методів, хоча і виконує вимоги начальника. Тауб — єдиний, хто не боїться відкрито суперечити Хаусу, навіть ризикуючи бути усунутим від роботи. Він щоразу дає ексцентричному начальникові об’єктивну оцінку, відверто сміючись над колегами, які вважають за краще тримати язика на припоні.

Катнер: Як Хаусу вдається бути сволотою, і ніхто не вважає це болячкою, в той час як доброта — це біологічна аномалія?

Тауб: П’ять баксів маєш?

Катнер: Так, зараз. (Простягає йому 5 доларів).

Тауб: Ось бачиш — ти через доброту втратив п’ять баксів. А сволочизм приносить прибуток!

При цьому Тауб може підказати Хаусу оригінальні ідеї, навіть допомагає йому обійти правила. Наприклад, в одному з епізодів він прикриває Грега. Той збирався зробити біопсію, не попередивши про це Кадді, як годиться перед такою складною процедурою.

Кріс Тауб підприємливий, досвідчений, не змішує приватне життя з роботою, заради якої він може поступитися деякими своїми принципами. Тауб понад усе прагне досягти мети, лише, на відміну від Хауса, не принижуючи при цьому пацієнта.

Національність та зовнішність Крістофера Тауба — улюблена тема для дотепів доктора Хауса. Річ у тому, що Тауб — єврей, досить низький на зріст, з непропорційно довгим носом. Один із пацієнтів навіть не стримується, побачивши Тауба, і вигукує: «Боже, ну у вас і рубильник!» Не надто часто маючи претензії до професійних якостей свого нового помічника, Хаус висміює зріст, ніс та національну приналежність Кріса.

Катнер: То ми справді граємо в таємного Санту?

Хаус: І не тільки ви, хлопці. (Кидає записки з іменами лікарів у ковпак Санта-Клауса, струшує його). Я теж люблю подарунки! (Простягає Таубу). Тягни!

Тауб (підозріливо): Навіщо ви це робите?

Хаус: Ось за що вас (євреїв) і не люблять!

Цілком можливо, що невисокий зріст викликав у Крі стофера Тауба так званий комплекс Наполеона, або синдром низької людини. Цей психологічний комплекс отримав свою назву по імені Наполеона Бонапарта — легендарний імператор Франції мав зріст 151 см. Навіть враховуючи, що з приводу точного зросту Наполеона не існує досі єдиної думки, для своєї епохи (кінець XVIII — початок ХІХ століття) він не був аж таким коротуном. Проте зріст імператора все одно вважався у той час нижчим за середній. Але ця невисока людина мала величезні амбіції, володіла видатними здібностями, бурхливою енергією і непохитною волею до перемоги. Французький імператор Наполеон Бонапарт мовби всупереч своєму зросту прагнув до величі, досяг її і вписав своє ім’я в історію. Комплекс Наполеона пояснює прагнення низькорослих чоловіків до слави, багатства та успіху.

Якщо невисокі хлопці мають амбіції й усвідомлюють, що у них мало шансів домогтися успіху за допомогою сили, вони більше часу присвячують навчанню і розумовому розвитку, ніж їхні росляві ровесники, швидше стають самостійними. Список людей, що стали відомими завдяки комплексу Наполеона, вражає: Фрідріх Великий, Вольфганг Амадей Моцарт, Шарль Азнавур, Герберт фон Караян, Чарлі Чаплін, Гемфрі Богарт, Аристотель Онассис, Дастін Гоффман, Луї де Фюнес, Марлон Брандо, Володимир Путін, Богдан Бенюк — і перелік можна продовжити.

Комплекс Наполеона формує складну особистість, якою, понад усякий сумнів, є Кріс Тауб. Зовні самовпевнені, невисокі люди страждають від внутрішних суперечностей, породжених відчуттям фізичної неповноцінності. Одна зі звичок, притаманних багатьом низькорослим знаменитостям, — любов до взуття на високих підборах. Маленькі чоловіки обожнюють високих жінок, а ті відповідають їм взаємністю. Дружина Крістофера Тауба, яку ми бачимо в декількох епізодах, вища за нього, але в подружніх стосунках така відмінність не дається взнаки. Не дивно, що Крістофер цінує свої стосунки з дружиною і ладен пожертвувати можливістю працювати за фахом, аби лишень зберегти в секреті факт зради.

Американський психолог Елізабет Кемпбелл вважає, що жінки цінують в партнерах внутрішню силу, цілеспрямованість, блискучий розум, особисту чарівність, почуття гумору, критичне ставлення до себе і вміння створити довкола себе атмосферу обожнювання. Всі ці риси дуже часто присутні в характері невисоких чоловіків, які домоглися успіху. Крім того, жінки не без підстав високо оцінюють їхні достоїнства в інтимній сфері. Професор Збігнев Лев-Старовіч стверджує: низькі чоловіки швидше дозрівають і в їхній крові міститься більше гормонів, що виявляється в їхній надмірній сексуальності. А дослідження, проведені Всесвітньою організацією охорони здоров’я, показали: маленькі чоловіки рідше хворіють і довше живуть.

Коли у фіналі п’ятого сезону Хауса відправляють до божевільні, Крістофер Тауб говорить Форману, що залишався в команді лише для того, аби його підтримати. Але раніше, коли з іншим членом команди, Лоренсом Катнером, сталося нещастя, Тауб виявився єдиним, хто ніяк не відреагував на трагедію. Це демонструє вибіркове ставлення Тауба до оточуючих та їхніх вчинків: якщо людина не подобається Крісу, то співчуття в його душі вона не викликає.

Тауб і доктор Тринадцять на цвинтарі — проводять ексгумацію за вказівкою Хауса

З особової справи

— Кріс Тауб прагматичний. Він уміє маніпулювати людьми і завжди досягає того, чого хоче.

— Небайдужий до автомобілів.

— Може дозволити собі не поважати чужу думку, в чому прозирає його схожість із Грегорі Хаусом.

Ремі Гедлі, доктор Тринадцять

Як звати претендента під номером 13, ми дізнаємося не відразу. Лише один раз молода жінка представляється, і цей епізод випаровується з па м’яті. Часом — дуже рідко! — до неї звертаються на ім’я колеги та керівництво, насамперед — Ліза Кадді. Але доктор Грегорі Хаус порядковий номер нового лікаря-претендента відразу ж перетворює на прізвисько. Інакше як «Тринадцята» або «доктор Тринадцять» він до своєї нової співробітниці не звертається. Глядачам треба напружити всю свою увагу, аби згадати, що в таємничої Тринадцятої є людське ім’я — Ремі Гедлі (Remy Hadley). Грає цю роль акторка Олівія Вайлд (Olivia Wilde).

Доктор Ремі Гедлі

Коли Тринадцята з’явилася в кадрі вперше, всі претенденти на обіймання посад в основному складі команди мали порядкові номери. Проте в спілкуванні поза межами аудиторії вона сама вирішила не розкривати свого імені, відгукуючись на звернення: «Гей, Тринадцята!», тим самим свідомо знеособивши себе «нумерологічним» прізвиськом. Ремі — дуже закрита людина, про неї нічого не може дізнатися навіть проникливий Хаус, тому він робить різноманітні припущення: наприклад, помилково вважає, що Тринадцята — з сім’ї алкоголіків. Вік доктора Тринадцять теж невідомий. Вона терапевт — лікар, що спеціалізується на внутрішніх хворобах.

Внутрішні хвороби (терапія, внутрішня медицина) — це галузь медицини, що займається проблемами етіології, патогенезу та клінічних проявів захворювань внутрішніх органів, їхньої діагностики, нехірургічного лікування, профілактики і реабілітації. До сфери терапії належать захворювання дихальної і серцево-судинної систем, шлунково-кишкового тракту (гастроентерологія), сечовипускальної системи (нефрологія), сполучної тканини (ревматологія). Лікарі, що займаються нехірургічним лікуванням внутрішніх хвороб, називаються терапевтами. Для ефективного лікування потрібна правильна діагностика, ґрунтована на систематичному обстеженні пацієнта, аналізі анамнезу, скарг та об’єктивних ознак захворювання.

Доктор Тринадцять — дуже обдарований лікар. У неї своєрідний творчий підхід до постановки діагнозів і проведення незвичайних тестів для виявлення симптомів. У одному епізоді Тринадцята діагностувала у покаліченого й безпорадного пацієнта стронгілоїдоз (захворювання, викликане дрібним ниткоподібним паразитом, завдовжки близько 2 мм; цього гельмінта називають ще вугрицею кишковою) і лікувала його за допомогою івермектину. Згодом з’ясувалося, що діагноз був поставлений правильно, а для лікування вона вибрала відповідний препарат. Проте замість пацієнта пігулки з’їдав його собака-поводир. Це незабаром призвело до смерті як пацієнта, що не отримував необхідного лікування, так і його собаки. Хаус вважає недоглядом Тринадцятої те, що вона не проконтролювала, як пацієнт вживає прописані ліки. Того разу він не став її звільняти, вважаючи, що вона більше не припуститься такої помилки. Хаус вражений її віртуозністю в постановці діагнозів та в проведенні різних аналізів (інколи небезпечних) для виявлення нових симптомів (наприклад, стресові тести).

Проте загадкова молода жінка за межами Принстон-Плейнсборо немов розчиняється. Про її особисте життя ні глядачі, ні Хаус нічогісінько не знають. Це помітно дратує Грега, якому до всього є діло: до амурних пригод Вілсона, безпліддя Кадді, стосунків Камерон і Чейза, кримінального минулого Формана, родинних негараздів Тауба, сирітської долі Катнера. Можливо, ореол таємничості — одна з причин того, що Тринадцята стала в серіалі «House M. D.» рекордсменом зі звільнень і подальших відновлень на роботі: Хаус звільняв доктора Гедлі тричі.

Спочатку він позбавив Тринадцяту роботи, ще не знаючи її: йому просто треба було якось скоротити кількість претендентів, присутніх у конференц-залі лікарні в черзі на співбесіду.

Хаус (до аудиторії): Ряд «D». Ви звільнені! (Звертаючись до Кадді). Щиро кажучи, не читав резюме.

Кадді: Це безглуздо. Як ти впораєшся з такою кількістю людей? Станеш, як самодур, виганяти без розбору?

Хаус: Еге ж, набагато ефективніше запрошувати їх у кабінет поодинці та слухати, як їм подобаються алжирські фільми про серфінг. (Помічає симпатичну дівчину серед звільнених — доктора Тринадцять). Секунду, ви були у ряді «D»?

Тринадцята: Так.

Хаус: Пробачте. Мій начальник говорить, що я — такий самодур! (До аудиторії). Ряд «D» не звільнений, звільнений ряд «C». (Звертаючись до Кадді). Бачиш, це вже не без розбору!

Потім Хаус звільнив її, надавши перевагу Катнеру і Таубу. Але кандидатуру Тринадцятої затвердила доктор Кадді, яка хотіла, аби в команді Хауса обов’язково була жінка. Проте з’ясовується, що саме таким був план Хауса: він бажав залишити в своїй команді трьох лікарів і навіть підсилити її «блудним сином» Форманом. Таким чином, Грег вибрав Тринадцяту як найбільш годящий об’єкт для своїх маніпуляцій. Втретє Хаус звільнив Гедлі в п’ятій серії п’ятого сезону за те, що вона через наркотики не зробила хворому призначеної процедури. Наприкінці серії він повернув їй місце лікаря.

Як виявилось, докторові під номером Тринадцять справді є що приховувати. Хаус дізнається, що матір молодої жінки страждає на хворобу Гантинґтона — генетичне захворювання нервової системи. І що Тринадцята не воліє знати, чи передалося їй із генами матері це захворювання. Якщо хвороба Гантинґтона є і в Ремі, вона не зможе виконувати свою роботу. Хоча Хаус сам піддав її тестуванню на наявність хвороби і вже був готовий віддати їй результати, Тринадцята все одно відмовилася, аргументуючи це прагненням зберегти своє звичне життя, — вона не бажає знати правду. Хаус викидає нерозпечатаний конверт у кошик для сміття, коли Ремі виходить із кабінету. Але незабаром вона сама проводить ДНК-тестування і переконується, що є носієм фатальної мутації і хвороба може розвинутися років за вісім-десять. Таким чином, ми можемо зробити припущення про вік Тринадцятої: хвороба Гантинґтона зазвичай починає проявлятися у віці 35 років. Отже, в серіалі докторові Тринадцять близько 27 років.

Ще один секрет Ремі Гедлі — її сексуальна орієнтація. Коли в Тринадцятої зав’язується роман з Ериком Форманом, той навіть виводить цілу теорію, пояснюючи патологічну скритність своєї нової подруги її… бісексуальністю.

Це дуже багатозначний термін, найбільш поширене значення якого — сексуальний потяг до осіб як своєї, так і протилежної статі. Цей потяг може виявлятися не обов’язково в рівній мірі й не обов’язково одночасно. І хоча поглиблене вивчення бісексуальності зачіпає тему подвійної людської природи, а нинішні процеси лібералізації суспільства взагалі передбачають, що бісексуали більш органічні та щасливіші в житті, аніж гомо- і гетеросексуали, оскільки мають більше можливостей для пізнання людської природи, зазвичай під бісексуальністю чоловіка мають на увазі гомосексуалізм, а бісексуальних жінок іменують лесбіянками. Такі стереотипи щодо Тринадцятої постійно демонструє Хаус.

Хаус (який щойно не зміг пригадати імені Тауба): Лесбіянко, знайди всіх пасажирів автобуса, яких доправили в інші лікарні.

Тринадцята: Він забув і моє ім’я!

Хаус: Ні, Тринадцята. Мені просто захотілося назвати тебе лесбіянкою.

Тринадцята: Я не лесбіянка.

Хаус: Я округлив з п’ятдесятьох відсотків.

У пострадянських країнах, як і в колишньому Радянському Союзі, ставлення до представників сексуальних меншин неоднозначне. Відмінності між геями, лесбійками і бісексуалами не бачили тоді й не надто помічають тепер. Щоправда, в СРСР бісексуалів могли ще поставити перед судом, звинувативши за особливою статтею Кримінального кодексу, що передбачала позбавлення волі строком до 5 років за одностатеві (читай — гомосексуальні) стосунки. Тому саме у глядачів посттоталітарних країн, особливо України, такий персонаж, як доктор Тринадцять, викликає співчуття.

У літературі й кіно, особливо в зразках масової культури, персонажі з бісексуальною орієнтацією до появи доктора Тринадцять зазвичай дуже рідко приживалися. Традиційно надавалася перевага героям із гетеросексуальною орієнтацією. Альтернативна культура дедалі частіше тяжіла у бік гомосексуалів — показуючи їхній світ і взаємини як виклик консервативному суспільству.

У детективах і трилерах геї та лесбіянки виведені або комічними, або безтолковими, або негативними персонажами. Мелодрам на таку тематику взагалі не знімали. Винятком став гей-модельєр Мілко з серіалу «Не у вроді щастя». А в детективній літературі можна навести лише один приклад, коли представник секс-меншин є позитивним героєм: приватний сищик Нік Даффі, персонаж серії «чорних» романів британця Дена Кавани, — бісексуальний. У серії детективів американського белетриста Джонатана Келлермана поліцейський, друг і сусіда головного героя, — гей, і колеги не вбачають тут проблеми.

Творці «House M. D.» на прикладі Ремі Гедлі демонструють іще один комплекс, характерний для сучасного суспільства. З одного боку, колеги начебто приймають Тринадцяту такою, якою вона є, на позір визнаючи її право любити того, кого вона хоче в певний момент, — хай то буде чоловік чи жінка. З іншого боку, всі (окрім Грегорі Хауса, звісно) відчувають перед Ремі певну провину за те, що не здатні поки що зрозуміти її. Звідси — смішки з приводу бісексуальності, яку першим запідозрив Форман.

Втім, подвійна природа Тринадцятої не заважає Ерику закрутити з нею роман і домогтися взаємності. Стосунки колег викликають чималий інтерес Хауса і команди, враховуючи бісексуальність Три на дцятої та етнічну приналежність Формана: роман негра і бісексуалки вельми незвичний, це справді вбивчий коктейль. Старт роману поклала серія клінічних випробувань нових ліків проти хвороби Гантинґтона, в якій Форман грав роль наглядача — організатора процесу. Він запропонував Ремі взяти участь в експерименті. Відзначивши істотні поліпшення деяких пацієнтів і з’ясувавши, що Тринадцятій дають плацебо, Форман зважився на вельми ризикований учинок — підміну плацебо на справжні ліки. В результаті, коли обман розкрився, Хаус пригрозив звільнити одного з них, якщо вони не припинять зустрічатися. Тому зустрічі коханців стають іще однією складовою таємного життя доктора Тринадцять. На початку шостого сезону Ерика Формана призначили головою діагностичного відділення. З цього почалися його незлагоди з Тринадцятою на професійному ґрунті. Аби зберегти любовні стосунки, Хаус звільняє Гедлі вчетверте, і вона вирішує розлучитися з Ериком.

Доктор Форман перевіряє результати лікуванняТринадцатої від хвороби Гантинґтона новим препаратом

З особової справи

— Ремі Гедлі патологічно скритна, і цій її рисі ми вже дали вичерпне пояснення.

— Допустимість доз алкоголю і наркотиків Трина дцята визначає для себе сама, вважаючи, що алкоголь розкріпачує людину і робить її справжньою.

— Гедлі нерозбірлива в сексуальних зв’язках, що підтверджує її небажання постійно спілкуватися з кимось одним: адже це неминуче призведе до того, що їй доведеться пускати стороннього в своє особисте життя.

Лоренс Катнер, експериментатор

Якщо хтось у новій команді Грегорі Хауса і викликає жаль, водночас залишаючись (до певного часу) майже безликим персонажем, то це, понад усякий сумнів, молодий терапевт Лоренс Катнер (Lawrence Kutner), якого грає актор Кел Пенн (Kal Penn). У грі на вибування, влаштованій доктором Хаусом, він грав під номером 6. Не дивно, що Катнер не зумів утриматися в безсистемній черзі скорочень Хауса і був звільнений. Але він продовжував працювати, перевернувши шестірку й отримавши таким чином номер 9. Звільнення було скасоване: в той час Хаус здебільшого звертав увагу на номери претендентів, а не на їхні особисті якості. Тому, звільнивши «шостого», легко залишив «дев’ятого».

Доктор Лоренс Катнер

Незабаром Катнер довів своє вміння мислити нестандартно, не лише перевертаючи бейджики догори дриґом. Бажаючи перевірити працездатність печінки пацієнтки, Лоренс накачував її текілою, чим вразив Хауса до глибини душі й отримав імунітет від наступних скорочень. Основна причина його прагнення потрапити до команди Хауса — мрія здобути новий досвід. Катнер сповнений ентузіазму і бажання працювати. Досить часто його осяюють оригінальні ідеї, і часто-густо саме він підказує Хаусу вірний діагноз. Він також готовий застосовувати традиційні засоби лікування нетрадиційним способом. Доктор Лоренс Катнер першим отримав дозвіл Хауса на реанімацію пацієнта, що перебував у барокамері, дефібрилятором — приладом, що дозволяє «запустити» зупинене серце за допомогою електричних імпульсів. Тим самим Лоренс показав свою готовність до ризикованих методів і відсутність страху завдати пацієнтові ще більшої шкоди. В іншому епізоді при реанімації пацієнта з використанням дефібрилятора Катнер не врахував вологості його шкіри, через що сам отримав удар струмом. Дефібрилятори і Катнер стали улюбленим жартом Хауса, який врешті-решт призначив Лоренса «професійним дефібриляторником» — звання, яким, здається, Катнер навіть пишався.

У цьому — весь парадокс особистості Лоренса Катнера. Він, понад усякий сумнів, талановитий лікар, у присутності Хауса тримається менш упевнено, ніж Тауб чи Тринадцята. Катнер практично не сперечається з Хаусом стосовно його чудасій і приймає його методи лікування як належне. Він часто погоджується з шаленими ідеями Хауса, як, наприклад, в епізоді, коли той змусив команду претендентів на здобуття роботи в його відділенні викопувати труп.

При цьому в Лоренса практично відсутні гальма. Він поводиться в більшості випадків як незграбне доросле дитя, здатне на будь-яку безрозсудність, просто з бажання побачити, чим же це закінчиться. Катнер отримує помітне задоволення від нових експериментів, у тому числі — болісних. Його прозвали «Творець сиріт» через підсвідому готовність вбити людину, осиротивши її дітей.

Зрештою Катнер накликає на себе гнів Кадді: вона за його спиною співпрацювала з іншим претендентом — Джеффрі Коулом, якому завідувачка лікарнею явно надавала перевагу. Тому спроба прибрати з команди саме Катнера — єдиний випадок, коли Кадді втручається у «відбіркові тури». Головлікар особисто вносить Лоренса до списку на звільнення, залишаючи Коула, якого Катнер вважає своїм другом. І цей учинок приголомшує Катнера — він чомусь не чекав звільнення, сприймаючи своє зарахування в команду як беззаперечний факт. Джеффрі Коула звільняє сам Грегорі Хаус — частково через те, що йому потрібен саме Катнер із його притупленим інстинктом самозбереження, частково — на зло Кадді. Члени команди, котрі залишилися, прощаючись із Коулом, потиснули йому руку, і лише Катнер не зробив цього. Він навіть не підвів очей, так і не попрощавшись.

Про минуле Лоренса Катнера відомо небагато, тоді як саме минуле допомагає зрозуміти характер людини і мотиви її поведінки. У завершальній серії четвертого сезону Лоренс говорить, що Катнер — не індійське прізвище. Його батьки володіли невеличкою крамницею, під час пограбування якої їх застрелили, коли Лоренсу було шість років. Справжнє його прізвище — Чаудрі, і він індус. Нинішнє прізвище дісталося йому від прийомних батьків. Перш ніж стати терапевтом і фахівцем з реабілітаційної медицини, він продавав чоловічу парфумерію, задовольняючись мізерною зарплатнею.

Реабілітаційна медицина — комплекс медичних, психологічних, педагогічних, професійних і юридичних заходів щодо відновлення автономності, працездатності і здоров’я осіб з обмеженими фізичними і психічними можливостями. Працездатність може бути втрачена в результаті перенесених або вроджених захворювань, а також у результаті травм. Реабілітація має на меті по можливості швидко відновити здатність жити і працювати в звичайному середовищі.

Про реабілітацію слід говорити в тих випадках, коли хворий вже мав досвід суспільного життя і суспільно корисної діяльності. Реабілітація передбачає лікувально-педагогічну корекцію рухової, психічної і мовної сфери у дітей старшого віку і дорослих.

Утримавшись у команді Хауса, доктор Катнер лише на початку є персонажем, на якому Грег незмінно вигострює свою дотепність. Незабаром йому набридає обзивати Лоренса азіатом або давати йому безглузді доручення, оскільки Катнер не реагує на приниження й образи. Він досить тепло ставиться до Хауса, відверто захоплюється його талантом. На Різдво під час гри в «таємного Санту» (коли члени команди анонімно дарують подарунки тому, кого найбільше поважають) Хаус хитрістю намагався змусити всіх зробити дарунки саме йому, Грегорі. Катнер щиро, від чистого серця подарував своєму босові годинник, хоча перед цим уся команда домовилася не дарувати начальникові нічого, розгадавши задумку Хауса. Лоренс Катнер доброзичливий, чуйний, інколи боязкий, не прикрий, винахідливий. Наприклад, аби переконати пацієнта зізнатися у вживанні наркотиків, Катнер розповідає йому, що в дитинстві сам «балувався наркотою». Він легко ставиться до життя, пристосовуючись до будь-яких обставин, і уміє скрізь почуватися комфортно.

Саме тому Грегорі Хаус не може повірити в самогубство Лоренса Катнера — в двадцятій серії п’ятого сезону його знайшли мертвим у своїй квартирі Форман і Тринадцята. Вогнепальна рана в скроні, на пістолеті відбитки Катнера — очевидні ознаки самогубства. Проте Хаус вважає, що це вбивство, оскільки не може знайти жодного пояснення самогубству Катнера. Адже зі всієї команди він єдиний видавався явним життєлюбом. Хоча час від часу Лоренс несподівано для колег зачіпав тему добровільного відходу з життя.

Тауб: …Нормальні люди себе не вбивають.

Катнер: Ніколи? А якщо тебе палять живцем і раптом дають пістолет?

Тауб: Я уб’ю катів із факелами.

Ані глядачі, ані колеги не надавали особливого значення таким розмовам. А насправді тривалий час Катнер заганяв у підсвідомість відчуття хлопчика, на очах в якого застрелили батьків, — враження, що смерть поруч, а грань між життям і смертю тонка і її зовсім легко подолати. Враховуючи схильність Катнера експериментувати, можна припустити, що він підніс пістолет до скроні, аби раз і назавжди з’ясувати для себе: чи є щось там, потойбіч, окрім вічної темноти? Витягуючи пацієнтів із того світу за допомогою дефібрилятора, Лоренс, можливо, в якийсь момент подумав: його теж можна буде повернути, і повернеться він із новими відчуттями.

Якщо припустити, що доктор Катнер, наважившись на відчайдушний експеримент, думав саме так, то ми прийдемо до розуміння: він став ключовим персонажем серіалу, що змінив подальшу долю не лише Грегорі Хауса, але й членів його команди. Наполегливо намагаючись переконатися в тому, що Кат нера вбили, Хаус, сам того не усвідомлюючи, ступає на небезпечний шлях, почавши рухатися по прямій до кордону між двома реальностями. Коли Грегу в наркотичних галюцинаціях почала являтися загибла в автокатастрофі Ембер Волакіс, зводячи його з глузду, він іще міг боротися. Проте коли поряд із нею з’явився Лоренс Катнер, сили Грега вичерпалися. Результат відомий: визнавши свою поразку, Хаус дозволив відвезти себе в психіатричну лікарню, а його команда почала розпадатися.

Виявилось, таких різних людей тримав укупі саме Грегорі Хаус. Але аби всі інші зрозуміли це, доктор Лоренс Катнер мусив померти.

Доктор Катнер лікує пацієнтку

З особової справи

— Лоренс Катнер любить експеримент заради самого експерименту, навіть якщо це експеримент над собою: якось він встановив світовий рекорд з повзання, подолавши дистанцію в 32 км.

— Лоренс забобонний, що повною мірою виявляється в епізоді з котом, який нібито є вісником смерті. Це дає Хаусу широке поле для знущань.

— Є підозра, що Катнер — прихований мазохіст. Цим пояснюється і схильність до хворобливих експериментів, і байдужість до знущань Хауса, і запрошення Ембер Волакіс на побачення (він був упевнений, що дістане відмову).

— Катнеру все швидко набридає. Він так потребує новизни, що, коли її немає, сам повинен що-небудь придумати. Можливо, ця риса — одне з пояснень самогубства.

Едвард Воглер, мільйонер-самодур

Поява в лікарні Принстон-Плейнсборо такої людини, як Едвард Воглер (Edward Vogler), якого грає актор Шай МакБрайд (Chi McBride), лише здається несподіваною. Насправді творці «House M. D.» прорахували все дуже точно. Ближче до середини серіалу глядачі, що прийняли Грегорі Хауса — принципово нового героя — могли відчути втому від одноманітності. Ось уже кілька тижнів поспіль геніальний діагност лише те і робить, що виявляє невидимого ворога, перемагає його і при цьому примудряється безкарно принижувати не лише своїх підлеглих і єдиного друга Джеймса Вілсона, але і безпосереднього начальника — доктора Лізу Кадді. Чому його терплять, не звільняють і таємно обожнюють, глядачі вже знають. Нічого нового усередині серіалу за цей час не сталося. Тому потрібен був персоніфікований ворог, якого не виявить МРТ і якого не позбудешся фразою «починайте лікування». До того ж Хаус здається надто вже невразливим для свого оточення. Йому потрібно влаштувати хороший струс.

Едвард Воглер

Так у чотирнадцятій серії з’явився чорношкірий дебелий мільйонер Едвард Воглер, котрий, вклавши 100 млн дол. у розвиток лікарні, стає головою ради директорів Принстон-Плейнсборо. Інтерес Воглера до лікарні пояснюється просто: як власник крупної фармацевтичної фірми він хоче перетворити медичну установу на лабораторію, де випробовуватиме свої препарати на хворих. Спочатку глядачі й керівництво лікарні сприймають Едварда Воглера як мецената й філантропа. Тим більше, що автори серіалу свідомо збивають глядачів з пантелику кольором шкіри мільйонера.

Річ ось у чому: з міркувань політкоректності, що в Сполучених Штатах дедалі більше домінують і визначають манеру суспільної поведінки, темношкірий американець не може бути виведений головним лиходієм, якому протистоїть білий. У кращому разі афроамериканець може бути рівноправним членом команди «хороших хлопців» (як у випадку з Ериком Форманом), в гіршому — може бути не головним «поганим хлопцем», а його підручним, менш значимим персонажем. Наприклад, американські поліцейські серіали останніх років показують команду сищиків, у якій рівноцінні ролі грають білий, чорношкірий, жінка й азіат. Таку картину, зокрема, ми спостерігаємо в серіалі «Декстер» — одному зі згаданих раніше культових серіалів останніх років: «убивчим» відділом поліцейського управління Маямі тут керує жінка. Вона — кубинка, а в підпорядкуванні у неї біла жінка, латиноамериканець, чорношкірий і японець. Тому в серіалі «Доктор Хаус» чорношкірого філантропа спершу ніхто ворогом не вважає, бо це не в традиціях актуальної масової культури, законів якої дотримуються творці серіалів.

Коли Хаус починає конфліктувати з Воглером, це спочатку не сприймається серйозно. Кадді списує таку поведінку Грега на расизм, у якому його неодноразово звинувачували, а членам його команди взагалі байдуже: їхній бос знайшов чергову жертву для своїх дотепів. Так само здається і глядачам. Але вже на початку п’ятнадцятої серії ситуація прояснюється: Воглера Хаус ненавидить не тому, що Хаус — расист і мізантроп, а через те, що мільйонер банально купив лікарню разом із людьми, і тепер розпоряджається всім, як своєю власністю. І бавиться своїми живими іграшками: Воглер отримує задоволення, сварячи членів команди Хауса між собою і шантажуючи їх звільненням. Грег навіть прозвав Воглера «безжалісним корпоративним рейдером», натякаючи на те, що мільйонер не пожертвував лікарні ні копійки, а захопив її без бою.

Доктор Хаус і Воглер

І доктор Хаус негайно дає мільйонеру бій. Воглер спокійний: він певен, що легко впорається з непокірним лікарем, навіть намагається купити його гарне ставлення. Грегорі за дорученням мільйонера повинен виступити перед шанованими людьми з позитивним відгуком про новий препарат Воглера. Характер у Хауса, звісно, поганий, але його професійна репутація бездоганна, і йому повинні повірити, а значить — і схвалити розробки Воглера. Проте в своїй промові Грегорі Хаус обмежився декількома фразами, з яких виходило: препарати Воглера таки сумнівні. Це розлютило мільйонера.

Кадді: Воглер хоче тебе звільнити. Закрити весь відділ.

Хаус: Добре хоч, що ти боролася за мене, еге ж? Сукня була непоганою тактикою, але треба було довести справу до кінця — додати брудний вікенд у Вегасі. Що-небудь, що показало б твої справжні адміністративні навички.

Грегорі відмовчується, він чомусь переконаний у власній невразливості. І продовжує рятувати життя, незважаючи на чорні хмари, що згущуються над його головою. Це ще одна метафора, використана творцями фільму: перша пряма загроза улюбленцеві публіки нависає над ним «чорною хмарою» у прямому розумінні слова, Едвард Воглер — чорна й огрядна людина.

Звільнення неминуче: рада директорів Принстон-Плейнсборо залякана погрозою Воглера позбавити лікарню гранту в 100 млн дол., якщо Хауса не виженуть. Для того, щоб звільнення стало легітимним, не вистачає лише двох голосів — Лізи Кадді та Джеймса Вілсона. І тоді оскаженілий Воглер робить фатальну помилку — він миттєво звільняє непокірного Вілсона, намагаючись таким чином залякати не лише Кадді, але і решту членів ради директорів. Проте він домагається протилежного ефекту. Ліза Кадді пояснює колегам: якщо зараз вони дозволять мільйонерові позбутися Вілсона, то дуже скоро у такий самий спосіб може втратити роботу будь-хто з них, у тому числі вона сама. Отже, справа тепер була вже навіть не в Грегорі Хаусі, якому Кадді не дозволяє виходити за рамки пристойності й невиправдано ризикувати життям пацієнтів. Може постраждати репутація лікарні, адже користь від препаратів Воглера насправді сумнівна.

Вирішивши, що навіть заради мільйонів не варто опинятися під контролем їхнього власника, рада директорів голосує за відставку Едварда Воглера. Така професійна солідарність, по множена на логіку того, що відбувається, не дивувала ні Америку, ні глядачів у Європі. Проте українські глядачі змушені зізнатися собі: така солідарність у переважній більшості вітчизняних трудових колективів, на жаль, неможлива. Конфлікт із власником і працедавцем зазвичай розвивається не на користь найнятого працівника. І ми не готові ще в повній мірі оцінити вчинок Лізи Кадді, яка по всьому сказала Грегорі Хаусу: «Ти вартував мені ста мільйонів доларів». Хаус теж не був здивований учинком колег: він якимсь незрозумілим чином передбачав саме такий фінал конфлікту з Воглером.

Майкл Тритер, поганий поліцейський

Поява в середині третього сезону «House M. D.» по ліцейського Майкла Тритера (Michael Tritter), якого грає актор Девід Морс (David Morse), несе відразу декілька смислових навантажень. По-перше, доктор Хаус після перемоги над Едвардом Воглером дуже довго не мав можливості схрестити мечі з ворогом. Глядачі чекали чергового протистояння з суперником, котрий увірвався в світ Принстон-Плейнсборо ззовні. По-друге, переслідування Хауса служителем закону символізує неминучість покарання за скоєне, а Грегорі, як глядач уже встиг зауважити, не надто законослухняний. Неминучість тут тим символічна, що Хаусу так і не вдається уникнути покарання, незважаючи на те, що в останню мить детектив Тритер сам відмовляється пресингувати норовистого доктора. По-третє, конфлікт Хауса і Тритера показав: у своїх проблемах доктор Хаус має винити лише себе. І по-четверте, поганий поліцейський — улюб лена тема американського, європейського, а також японського детектива і трилера в літе ратурі й кіно. Власне кажучи, фігура Майкла Тритера — данина жанру, законів якого прагнуть дотримуватися творці се рі а лу. Згадайте: Шерлок Холмс зав жди конфліктував із поліцейськими Скотленд-ярду, та і будь-який інший герой-сищик зазвичай перебуває у стані війни з офіційними слугами закону.

Термін «поганий по лі цей ський» не завжди є негативною характеристикою персонажа. Часто «поганий» у поліцейському детективі або трилері — це той, хто в боротьбі зі злочинністю не завжди діє в чітко окреслених рамках закону, переймаючи і з успіхом використовуючи методи самих злочинців. «Поганий поліцейський» — людина без гальм у всьому, що стосується покарання злочинця і відновлення справедливості. Один із перших фільмів японського режисера Такеші Кітано називається «Жорстокий поліцейський» (Violent cop, 1989) — для боротьби з якудзою не годяться білі рукавички. Широко відомий цикл детективних трилерів про поліцейського з Сан-Франциско Гарі Каллагана, якого називають Брудним Гарі. Цикл відкриває однойменний фільм Дона Сигела (Dirty Harry, 1971), продовженням якого є ще чотири фільми, зняті різними режисерами, у тому числі самим Клінтом Іствудом — незмінним виконавцем ролі «поганого поліцейського». Гарі не боїться забруднити руки, він не чистоплюй, а ветеран війни у В’єтнамі, і кожне його розслідування — це бойова операція.

Детектив Майкл Тритер

Проте на початку 1990-х років тема «поганого по ліцейського», коли насправді він не такий уже поганий і завжди діє на боці закону, нехай і незаконними методами, поступово отримала відгалуження: «поганий поліцейський» — це тепер і особа, яка зловживає своєю владою. І, що характерно, поліцейський може загнати в глухий кут абсолютно безневинну людину, діючи винятково в рамках закону і навіть ввічливо посміхаючись при цьому. Яскравий приклад такої історії — трилер Джонатана Каплана «Незаконне вторгнення» (Unlawful entry, 1993), у якому співробітник поліції тероризує благополучну американську сім’ю.

Майкл Тритер — співробітник Принстонського поліцейського округу. Він має нижній чин: звання «детектив» у американській поліції або дорівнює званню «офіцер» або трошки вище за нього, залежить від штату. На відміну від України, Росії і багатьох інших країн, в США поліцейські звання не присвоюють за вислугою років або за певні заслуги. При вступі до поліції людина отримує звання «офіцер», яке є найнижчим, і близько 90 % поліцейських так і виходять із ним на пенсію. Звання «детектив», хоч і відповідає за статусом званню «офіцер», проте вважається престижнішим. В українській системі правоохоронних органів правовий статус американського «детектива» приблизно дорівнюватиме чомусь середньому між оперуповноваженим і дізнавачем. У серіалі «Декстер» молода жінка-офіцер Дебора Морган дуже хоче стати детективом, а її колега, детектив Анхель Батиста, за хороші успіхи на службі отримує звання «сержант». Якщо у вітчизняній міліції сержанти ходять у патрулях, то в США для того, щоб офіцерові або детективу отримати підвищення до сержанта, йому треба як мінімум відпрацювати в поліції 3–5 років і скласти спеціальний іспит. Аби отримати звання лейтенанта і рухатися далі кар’єрними сходами, потрібно мати вищу освіту. Детективи в поліції США бувають трьох класів, проте за статусом вони рівні. Класи потрібні, аби показати стаж роботи детектива в поліції і його послужний список.

«Класність» детектива Майкла Тритера в серіалі не згадується. Проте, судячи з його поведінки, він давно працює в поліції, жадає підвищення, але з якихось причин не може його отримати. Саме тому витівка Грегорі Хауса так сильно зачіпає самолюбство і гордість слуги закону.

Спочатку глядач, як і сам Хаус, не знає, що перед ним поліцейський. Коли Тритер з’являється вперше, його можна прийняти за черговий комічний персонаж із категорії занудних пацієнтів. Такі персонажі проходять через оглядову доктора Хауса з серії в серію, стаючи жертвами його дотепності, демонструючи при цьому цілковите нерозуміння ними самими мети відвідин лікарні та звернення до лікаря.

Тритер: Ви не назветеся?

Хаус: Даруйте, не подумав, що, прочекавши дві години, ви захочете побалакати. Привіт, я — Грег. Як там наші зіграли?

Хаус відмовив Тритеру в проведенні аналізів. За це Тритер нишком ставить йому підніжку — поліцейський, мабуть, звик демонструвати в такий спосіб свою перевагу. Під підніжкою мається на увазі дрібна капость, на яку розумні стримані люди, як правило, не реагують. Втім, Хауса це не стосується. Він погоджується провести аналізи: аби виміряти температуру, лікар вставляє Тритеру градусник у задній прохід і спокійно йде собі геть, залишаючи пацієнта зі спущеними штаньми. Після цього між ними починається війна.

Тритер: Не хочу з вами судитися.

Хаус: Добре.

Тритер: Хочу набити вам пику.

Хаус: Гірше.

Інший, виявившись на місці Майкла Тритера, справді обмежився б бійкою, а Хаус навіть не подумав би позиватися до суду. Безглуздий жарт після того забувся б. Можливо, детектив Тритер і пробачив би Грегорі його витівку, якби той вибачився, але Хаус категорично відмовляється це робити. Він не почувається винним навіть у тих окремих випадках, коли помирає пацієнт: смерть пацієнта — помилка його команди, і ніколи — його самого. Тому Грег упевнений: наразившись на людину, яка поводиться незалежно, Тритер, хай він і поліцейський, спустить історію на гальмах, аби не гаяти часу даремно.

Проте Майкл Тритер — не просто досвідчений поліцейський і професіонал зі службовими амбіціями. Він звик доводити будь-яку справу до кінця, а значить, Грегорі Хаус, який образив його гідність, має бути покараний. Досить швидко детектив з’ясовує, що Хаус — наркозалежний. Тепер залишилося дізнатися, звідки той отримує наркотики. Так на поверхню виринає історія з підробленими рецептами, які виписує своєму другові Джеймс Вілсон. Тепер Тритера вже не зупинити: він робить обшук на квартирі Хауса і знаходить там великий запас вікодину. До речі, дії Тритера, який проник у будинок Грега без узгодження з ним, за американськими законами правомірні: досить обґрунтувати підозри й отримати ордер. Вилучення наркотиків без понятих теж законне, в США поняті не потрібні. Свідченням поліцейського заведено довіряти. У разі, якщо розкриється обман, на співробітника поліції чекає вельми суворе покарання аж до кримінальної відповідальності.

Для того щоб зібрати докази проти свого ворога, детектив Тритер тисне на його команду, включно з Вілсоном — над ним нависла загроза звинувачення у торгівлі наркотиками, які він отримує в лікарні за підробленими рецептами. Банківські рахунки Вілсона, Камерон, Чейза і Формана заморожено. Автомобіль Вілсона конфісковано, Чейз, загнаний у глухий кут, згоден співробітничати з поліцією, діючи проти Хауса, який на той час дістає його більше, ніж інших лікарів. Проте Грега, здається, все це не обходить. Щоправда, демонструючи начебто зроблену всім величезну поступку, Хаус нарешті просить вибачення у Тритера. Але тепер детектив розводить руками: запущену ним машину правосуддя вже не зупинити.

Справа Хауса доходить до суду. В Америці, як нам може здаватися з численних фільмів і книжок, громадяни готові позиватися одне до одного з будь-якого приводу. Насправді ж доводити конфліктну ситуацію до суду не вигідно. Лише на затримання людини згідно з судовим приписом іде щонайменше три години роботи правоохоронців. Цей час вони могли б використати раціональніше — в США заведено берегти робочі години і не марнувати їх на безглузду тяганину. Тому в разі передачі справи до суду в конфлікт втручається прокурор, здатний зупинити процес і не довести історію до судового розгляду.

Детектив Тритер умовляє Вілсона свідчити проти Хауса

Взагалі до суду в Америці доходить щонайбільше 5 % справ: прокурор пропонує обвинуваченому піти на угоду. Той мусить визнати провину, а за це йому призначають більш м’який термін покарання. Наприклад, якщо відповідно до закону обвинуваченому загрожує 5 років тюрми, прокурор може запропонувати йому 1 рік чи взагалі умовний строк, закривши потому справу. До речі, така ситуація яскраво відтворена в трилері Ф. Гері Грея «Законослухняний громадянин» (Law Abiding Citizen, 2009). Саме проти таких правил починає бунт головний герой стрічки, в якого на очах вбили родину, але один із убивць відбувся м’яким вироком лише тому, що на законних підставах домовився з судом… Тільки в разі відмови йти на угоду починається судова тяганина, як у випадку зі справою Хауса. В останній момент втручається Ліза Кадді, дає неправдиві свідчення і витягає Грега з лави підсудних.

Детектив Тритер ладен продовжувати розслідування. Він здогадується, що Кадді збрехала, йому нічого не вартує довести це. Проте в поєдинку з Грегорі Хаусом він уже отримав моральну перемогу, показавши: нема людей, навіть найрозумніших і найнезалежніших, яких не можна було б зламати і приборкати. Зі всього, що сталося, Хаус, можливо, винесе якийсь урок. Мабуть, він таки щось усвідомив: надалі не мав більше конфліктів із законом та сильними світу цього. Проте битву з самим собою Грегорі в цій історії програв.

Ембер Волакіс, нещадне стерво

Явившись Грегорі Хаусу наприкінці п’ятого сезону «House M. D.» у галюцинації, доктор Ембер Волакіс (Amber Volakis), яку грає акторка Енн Дудек (Anne Dudek), символізує кару за гріхи, скоєні ним з волі або мимоволі. У тому, що сталося з Ембер у фіналі четвертого сезону, безпосередньої провини Грега, здавалося б, немає. Але молода жінка гине в автокатастрофі через його жахливий егоїзм і в той сам час — через кохання до доктора Вілсона, яке поступово сприяло переродженню самої Ембер, прозваної за поганий характер Нещадним Стервом.

«Нещадне Стерво» — доктор Ембер Волакіс

Ембер Волакіс вперше з’являється на початку четвертого сезону. Серед учасників гри на вибування вона фігурує під номером 24.

Ембер: Доктор Кадді? Я — Ембер Волакіс із нової команди доктора Хауса.

Кадді: Заяви про сексуальні домагання приймає відділ кадрів, звільнення через стрес оплачується як компенсація в разі виробничої травми, а з кримінальними злочинами йдіть відразу до поліцейського відділку Принстон-Плейнсборо.

Ця яскрава довгонога блондинка — інтервенційний радіолог.

Інтервенційна радіологія — галузь сучасної малоінвазивної медицини. Під цим поняттям розуміють усі малоінвазивні втручання, що проводяться під контролем і з використанням методів променевої візуалізації (ультразвук, флюороскопія, комп’ютерна томографія, ядерний магнітний резонанс). Це одна з «наймолодших» медичних спеціальностей, що бурхливо розвивається і використовує найсучасніші технології і наукові досягнення.

Інтервенційний радіолог (рентгенохірург) — спеціаліст, який пройшов курс навчання, щоб діагностувати й лікувати різноманітні патологічні стани за допомогою мініатюрних інструментів, наглядаючи за процесом під ретгенівськими променями або використовуючи інші методи візуалізації.

Волакіс, аби отримати роботу, готова на все, навіть на нечесну гру. В одному з епізодів Хаус примушує претендентів мити машину. Ембер переконує цілу групу своїх конкурентів облишити це невдячне заняття. Вона розрахувала правильно: дізнавшись про те, що підлеглі самовільно припинили виконувати його наказ, Хаус тут-таки звільнив кількох її конкурентів. Пізніше вона розкриває цю хитрість, налаштовуючи всіх проти себе. Іншим разом, коли Хаус дає практикантам завдання вкрасти спідню білизну Лізи Кадді, Ембер без вагань жертвує своїми трусиками, упевнена в тому, що цього ніхто не перевірить. При нагоді Ембер зізнається Тринадцятій, що ненавидить її, — так простіше вибити Ремі з колії. За вдачею Ембер Волакіс — маніпулятор. Вона любить перемагати і не вміє програвати. Вілсон сказав про неї: «Вона ставиться до всього так, ніби це останній вертоліт із Сайгона». Під цим визначенням від має на увазі, що Ембер робить усе так, ніби більше шансів не буде: так із Сайгона, найбільшого міста Південного В’єтнаму, евакуювалися американські солдати після ухвалення рішення про припинення військових дій на території цієї країни — щоразу вони боялися, що не встигнуть на свій гелікоптер.

За загальним визнанням, Нещадне Стерво — жіночий аналог Хауса, тому вона як ніхто уміє грати в його ігри. Наприклад, Волакіс часто змушувала Чейза і Камерон допомагати їй, хоча вони працювали в абсолютно іншому відділенні лікарні. Спочатку завдяки своїй наполегливості та нетрадиційним підходам до вирішення проблем вона заслуговує схвалення Хауса. Проте кінець кінцем Грегорі звільняє її за те, що вона не любить програвати, а в роботі з ним, за його власним визначенням, треба уміти помилятися.

«Нещадне Стерво» Волакіс — єдина з його нової команди, кого Хаус відверто не любить. Можливо, це саме пов’язано із загальною думкою, що вона — копія Хауса і старається у всьому його наслідувати. Грегу навряд чи приносить задоволення бачити себе збоку, та ще й у жіночій подобі — як переконаному сексисту йому це особливо неприємно. Визнаючи професіоналізм і компетентність Нещадного Стерва, а також помітивши, що Ембер є зовнішнім подразником для решти претендентів, він тривалий час терпів Волакіс біля себе. Проте і його терпець одного разу уривається. Особиста антипатія переважила професійні якості, й Ембер було звільнено.

Вона з’являється знову, і поява її несподівана. Джеймс Вілсон представляє її Грегорі Хаусу як свою нову жінку. Грег приголомшений, пізніше — обурений: Вілсон зрадив їхню дружбу, до того ж заводить стосунки з жінкою, неприємною Хаусу. Проте знадобилося всього декілька серій, аби глядачі побачили і переконалися: кохання Вілсона змінило життя Ембер і позитивно вплинуло на її нестерпний характер. У розмові з Хаусом вона говорить: «Все своє життя я думала, що повинна вибирати між коханням і пошаною. І я вибирала пошану. А з Вілсоном… Я дізналася, як можна мати і те, і те. І це для мене дорожче, ніж робота в команді».

Називаючи Вілсона підкаблучником, Хаус відразу ж втягує його і Ембер (яка вже прагне не бути стервом) в нову гру.

Хаус: Спільна опіка.

Ембер: Над Вілсоном?

Хаус: А що, у нас є ще одна спільна дитина?

Ембер (Вілсону): Розберися з ним!

Хаус: Йому потрібна мамуся! Ти, певна річ, маєш право проводити з ним час. Але я теж.

Вілсон: Не знаю, як з ним розібратися. Він діло говорить.

Ембер: Діло? Та це божевілля! Ти не дитина, ти сам можеш вирішувати.

Вілсон: Таким чином він зізнається, що прийняв нас як пару.

Хаус: Пропоную так: він мій через день — і два вікенди на місяць.

Ембер: У мене йога у середу. Отже, можете забирати. Але щоб удома був до одинадцятої!

Прийнявши цю гру, Ембер Волакіс, сама того не знаючи, вступає на свій смертний шлях. Хоча спочатку все видавалося кумедним і для героїв, і для глядачів.

Хаус: Ти запізнилася.

Ембер: На п’ятнадцять хвилин.

Хаус: На шістнадцять. На мої шістнадцять хвилин.

Ембер: Значить, повернете його на шістнадцять хвилин пізніше.

Хаус: Чув? Їй наплювати!

Вілсон: Це я винен. Довелося сходити в душ.

Ембер: А в цьому винна я.

Хаус (закочує очі): А мені довелося випорожнити кишечник. Ще щось — чи ти вже підеш геть?

В один із таких вечорів Хаус, нажлуктившись у барі, як завжди, подзвонив Вілсону, аби той забрав його додому. Але Джеймса не було вдома, трубку взяла Ембер. Розуміючи, що, потурбувавшись про Хауса, вона допоможе коханому і зробить йому приємне, колишнє Нещадне Стерво сідає з п’яним Грегом в автобус, який потрапляє в аварію. Сам Хаус відбувся незначною травмою. Але врятувати життя Ембер не вдається: вона помирає на руках Вілсона…

Галюцинація Хауса — розмова з примарою Ембер

…Аби знову несподівано з’явитися в фіналі п’ятого сезону — тепер як галюцинація, що робить життя Хауса нестерпним. Аби прогнати привида Ембер, він намагається заснути. Одначе для цього потрібні препарати з умістом наркотику, а Ліза Кадді категорично відмовляється їх виписувати. Привид Ембер невидимий для команди Хауса — в його уяві вона стоїть поруч із Грегом, збиває його з думки, перекручує логічні висновки, а інші члени команди не розуміють, що відбувається. Лише зусиллям волі Хаусу вдається знайти вірне рішення і не вбити чергового пацієнта. У якийсь момент йому здається: привида Ембер поруч немає, тобто Грег переміг. Але фінал п’ятого сезону трагічний — галюцинація з’являється знов. Тепер поряд із привидом Ембер — привид Катнера, смерть якого теж не дає Грегу спокою. І стається неймовірне: Хаус плутається в реальностях, виголошуючи на всю лікарню про свій любовний зв’язок із Лізою Кадді, який відбувався лише в його уяві.

Докторові Ембер Волакіс, нехай у вигляді галюцинації, в ірреальному світі, все ж таки майже вдалося взяти гору над непохитним Грегорі Хаусом. Лише завдяки вчасно отриманій правильній відповіді Кадді не звільняє його, коли Грег своєю заявою порушує всі припустимі навіть для нього правила пристойності.

Отже, в шостому сезоні і глядачам, і друзям Хауса, і його колегам належить дізнатися, що може трапитись, якщо лікар сам стане пацієнтом. А також — чи з’являться у нього нові колеги і вороги.

Розділ 4

У фільмі знімалися

«Доктор Хаус» вважається на нинішній момент найкращим медичним серіалом за всю більш ніж півстолітню історію цього жанру. Фанати категоричніші: «House M. D.» — шедевр усіх часів і народів. А скептичні критики, як і належить людям їхньої професії, відзначають: історія не вдалася б і не мала б такого успіху, якби підбір акторів (кастинг) не виявився настільки вдалим. Адже потрібно мати неймовірний талант і розвинену інтуїцію, аби підібрати акторів, які настільки вписувалися б у рамки своїх героїв. Це стосується не лише Г’ю Лорі, котрий зібрав за виконання ролі Грегорі Хауса цілий врожай нагород, але також Лізи Едельстін і Омара Еппса. Для них серіал став поворотним моментом в кар’єрі, і за ролі в цьому фільмі кожен із них уже має по першій професійній нагороді.

Український режисер Григорій Кохан, що зняв один із перших у Радянському Союзі «вертикальних» детективних серіалів «Народжена революцією», стверджував: насправді підбір акторів — лише половина роботи. На декілька тижнів герої телевізійного серіалу стають членами телеглядацьких родин. І якщо такому «кандидатові в родичі» глядачі не симпатизують, телевізор вимикається, навіть коли пропонована історія цікава сама по собі. Тому дуже важливо вгадати, чи прийме глядач чергового героя, чи збігається глядацьке уявлення про нього з баченням творців фільму, і нарешті, чи відповідає запропонований образ вимогам часу.

Не варто забувати: Григорій Кохан говорив про радянське телебачення з його двома програмами. Серіалів у історії радянського телебачення було дуже мало. Саме тому майже кожен ставав успішним. Проте фільми «Сімнадцять миттєвостей весни» (12 серій), «Ад’ютант його превосходительства» (5 серій), «Слідство ведуть ЗнаТоКи» (21 серія), «Місце зустрічі змінити не можна» (5 серій), «Народжена революцією» (10 серій), «Вічний поклик» (20 серій), «Циган» та «Циган-2: Повернення Будулая» (разом 8 серій) у 1960–1980-і роки мали більший успіх, ніж аналогічні за змістом та якістю багатосерійні детективи, мелодрами, історичні драми та пригоди розвідників, котрі не в такій кількості, як за кордоном, проте все ж таки знімалися радянським, у тому числі — українським радянським телебаченням. Секрет той самий: підбір акторів, точне попадання в персонажі, вже потім — сюжет.

Навіть якщо в СРСР з його дефіцитом серіалів підбір акторів усе одно мав вирішальне значення для успіху, то що, в такому разі, говорити про країни Європи та Америку, де виробництво телевізійного «мила» поставлене на потік? Проте «зоряний» склад може не врятувати, а навпаки — знищити амбітний телевізійний проект із великим бюджетом, якщо запрошений актор не відповідає тому образу, який потрібно втілити на екрані. Але якщо «влучити» в персонаж удається не дуже відомому акторові або взагалі дебютантові, маска приклеюється до нього назавжди. Потрібно володіти талантом, силою волі, мати здорові амбіції та майстерно опанувати професію, аби «зоряна» роль не приліпилася на все життя. Інакше є величезний ризик залишитися «актором однієї ролі».

Нарешті, важливо не хто грає, а як грає. Девід Шор пояснював: після трьох перших сезонів творці «House M. D.» відчули, що від сталої команди глядачі вже почали трошки втомлюватися, якими б яскравими не зробилися за цей час Форман, Камерон і Чейз. Отже, Хаусу далі потрібні нові «іграшки», а глядачам — нові цікаві персонажі. Значить, акторів потрібно було підбирати ретельно, аби вони могли або замінити вже знайомих дійових осіб, або взаємодіяти з ними, але так, щоб ніхто з героїв та акторів не відтісняв партнера — грав сольну партію, лишаючись при цьому невід’ємною частиною всього ансамблю.

У фіналі третього сезону, як відомо, колишня команда Грегорі Хауса звільнилася. Знову зібрати звичний колектив під надуманим приводом автори проекту не наважилися. Замість цього продюсер запропонував команді сценаристів придумати таку собі гру, мета якої — відбір кандидатів до нової команди. Причому відбирати повинен був не лише Хаус — тепер і самі глядачі вирішували, які персонажі їм до душі. Вилітали, таким чином, ті, що глядачеві цікавими не були. Отже, глядачі самі не помітили, як втягнулися у гру, запропоновану творцями серіалу, та ще й отримали ілюзію власного впливу на вибір доктора. Завдяки такому віртуозному ходу нова трійця, що стала командою Грегорі Хауса, полюбилася глядачам не менше (а дехто навіть більше), ніж попередня.

У чому ж секрет акторів, що так вдало втілили на екрані ідею «House M. D.»?

Г’ю Лорі

«Світовідчуття та гумор доктора Хауса значною мірою збігаються із моїми поглядами на речі», — прокоментував якось актор Г’ю Лорі (Hugh Laurie) свою роботу в цьому серіалі. Щоправда, відразу уточнив: у нього бракує сил на те, аби ще дивитися на власну гру збоку. Проте такі заяви слід сприймати не більш як звичайне кокетування такої собі зірки, стомленої тягарем слави.

Актор Г’ю Лорі

Так, Г’ю Лорі — зірка без лапок, один із тих, хто довго та наполегливо йшов до світової популярності, аби, як ведеться, одного чудового ранку прокинутися знаменитим. На сьогоднішній день виконавець ролі Грегорі Хауса — не лише найзнаменитіший, але й найбільш високооплачуваний актор телесеріалів. За зйомку в кожному епізоді Лорі отримує, за інформацією на кінець 2009 року, вже 400 тис. дол. Таким чином, є всі підстави стверджувати: «House M. D.» — один із найдорожчих телевізійних серіалів останнього десятиліття, на успіх якого працюють найкращі професіонали в царині телебачення та шоу-бізнесу.

Джеймс Г’ю Келам Лорі народився 11 червня 1959 року в Оксфорді, у Великобританії. Ці каво, що батько Г’ю, Ранальд Лорі, — лікар. Як сказав Лорі-молодший в одному з інтерв’ю, його тато — повна протилежність доктора Хауса. «Мій батько був м’яким, поштивим і явно не зарозумілим. А я, граючи Хауса, наслідував його хворих — безнадійних або просто пригнічених своєю хворобою людей», — розповідає актор. Хоча батько на людях був суворий із Г’ю, хлопчик завжди знав, що він — батьків пестунчик, тоді як його мати, домогосподиня, могла сердитися на сина тижнями навіть за найбезневиннішу витівку. Вона померла, коли Г’ю було 29 років; протягом кількох останніх місяців вона взагалі не вставала з ліжка і пішла з життя після важкої хвороби.

Незважаючи на те, що Ранальд Лорі був кумиром Г’ю, батьковим шляхом хлопець не пішов і лікарем не став. Зате йому передалася інша батьківська пристрасть — спорт. Свого часу Ранальд Лорі виборов золоту медаль на Олімпійських іграх 1948 року в Лондоні в парному веслуванні. Починаючи зі шкільних років, а потому — навчаючись в Ітоні та Кембриджі, Г’ю також займався парним академічним веслуванням. У 1977 році він виграв чемпіонат Великобританії з академічного веслування серед юніорів. Пізніше молодий спортсмен навіть представляв Англію на чемпіонаті світу серед юніорів, де разом зі своїм партнером посів четверте місце. У 1980 році Г’ю також був одним із представників Кембриджу в знаменитих веслярських перегонах між університетами Оксфорда і Кембриджа. Незважаючи на те, що їхня команда програла перегони, відставши від головного суперника лише на 1,5 м на дистанції 6 779 м, Лорі здобув престижну винагороду «Blue». За кілька місяців Г’ю брав участь у змаганні двійок (човни-тандеми, розраховані на пару веслярів) «Silver Goblets & Nickalls Challenge Cup», що входить до складу Генлейської королівської регати, де завоював друге місце, поступившись першістю американцям. Ось уже багато років актор є членом одного з найстарших британських клубів з академічного веслування — «Leander Club». Президентом цього клубу свого часу був його батько Ранальд.

Вчився Г’ю Лорі в престижних приватних школах: оксфордській початковій школі «Dragon School» та в Ітонському коледжі. Приватні школи — підмурівок якісної середньої й вищої освіти у Великобританії ось уже декілька століть.

Хоча ці ж приватні школи (особливо для хлопчиків) уже в другій половині ХХ століття британські інтелектуали почали вважати осередком консерватизму, що придушує особистість. Звичаї, які панували в престижних англійських приватних школах, вперше описав знаменитий британський письменник Грем Грін у романі «Відомство страху» (The Ministry of Fear, 1943). Панівні порядки закритих англійських навчальних закладів критикує також сучасна британська письменниця Елізабет Джордж у романах «Школа жахів» (Well-Schooled in Murder, 1990), «Заради Елени»

(For the Sake of Elena, 1992). Типову модель англійської приватної школи з помітним дорослому читачеві сарказмом показала Джоан Ролінг на прикладі школи Гоґвортс у книгах із циклу про Гаррі Поттера. Проте це не заважає приватним школам Великої Британії з року в рік очолювати світові рейтинги навчальних закладів.

Молодий Г’ю

У 1981 році Г’ю Лорі закінчив Кембриджський університет (коледж ім. Дж. Селвіна) й отримав ступінь бакалавра з відзнакою третього класу. Сьогодні прихильники актора не можуть пояснити його вибір майбутньої спеціальності: син лікаря та спортивна надія університету вивчав антропологію і археологію. Але ще в університеті Г’ю почав брати участь у роботі самодіяльного театру «Footlights Dramatic Club», де його постійними партнерами по сцені стали студенти-актори Емма Томпсон і Стівен Фрай. З останнім Лорі надалі пов’яже спільна робота на сцені й на телебаченні, дружба і партнерство триватимуть багато років. Закінчивши університет, Лорі, Фрай і Томпсон написали і поставили на сцені комедію «Стрічки з підвалу» (The Cellar Tapes, 1982). Вистава мала успіх, принісши початківцям — драматургам і акторам першу театральну винагороду, а головне — контракт на телевізійний показ спектаклів: у 1982 році з театру Вест-Енду велася пряма трансляція. Відтоді дипломований дослідник людських черепів і фаховий археолог не залишав сцени. В ті часи телевізійні серіали, хоч і сформувалися як самостійний жанр, все одно сприймалися як театральні постановки, лише зняті для телебачення. Тому нема нічого дивного в тому, що вже за три роки Г’ю Лорі став популярним у Великобританії актором не традиційного театру, а саме теленовел, причому — актором-коміком.

Лорі у серіалі «Чорна гадюка»

Ровен Аткінсон в образі лорда Блекеддера з «Чорної гадюки»

Перший загальнонаціональний успіх прийшов до Лорі в 1985 році. Тоді на телеекрани Англії вийшов комедійний серіал «Чорна гадюка» (The Black Adder, 1983), в якому Г’ю виконував ролі різних персонажів. А його партнерами були Стівен Фрай та Ровен Аткінсон. Сценарист, режисер і письменник Стівен Фрай, на чиєму рахунку були вже десятки фільмів та серіалів, відомий українським глядачам за комедією «Рибка на ім’я Ванда» (Fish Called Wanda, 1988) і скандальним фільмом «Вайлд» (Wilde, 1997), де він зіграв роль класика англійської та світової літератури Оскара Вайлда. Причому автори картини «Вайлд» здебільшого акцентували увагу на гомосексуальній орієнтації письменника, й у фільмі є досить відверті сцени за участі Вайлда-Фрая. Українським шанувальникам DVD-проекту «Інше кіно» цей фільм відомий: він входить до колекційного видання разом із не менш культовою серед естетів стрічкою Агнешки Голланд «Повне затемнення» (Total Eclipse, 1995), де розповідається історія інтимних стосунків Поля Верлена та Артюра Рембо. Але інший колега Лорі — Ровен Аткінсон за межами Англії відомий більше й естети його цінують значно менше, адже він — Містер Бін, герой циклу комедійних скетчів та фільмів.

Г'ю Лорі та Стівен Фрай на початку акторської кар'єри

Популярність тандему Фрай–Лорі закріпилася спочатку в телевізійній комедії «Шоу Фрая і Лорі» (A Bit of Fry and Laurie, 1989–1995), а потім — в серіалі «Дживс та Вустер» (Jeeves and Wooster), який транслювався у Великобританії з 1990 по 1993 рік. Це — екранізація гумористичних повістей Пелема Вудхауза про молодого британського аристократа Берті Вустера та його меткого камердинера Дживса. На хвилі шаленого успіху «Доктора Хауса» серіал «Дживс та Вустер» за участі «молодого Хауса» випущений на DVD як колекційне видання.

Треба сказати, що гумор повістей Вудхауза досить специфічний і до кінця зрозумілий лише англійцям. Ці твори, як і знятий за ними серіал, є зразками типового англійського гумору, який за межами Великобританії заведено вважати тонким. Можливо, ця обставина стала причиною того, що серіал «Дживс і Вустер», показаний свого часу в ефірі українського телебачення у російськомовній версії, не набув великої популярності, потрапивши до категорії творів для витонченої, інтелектуальної публіки.

Лорі та Фрай в образах аристократа Берті Вустера і його камердинера Дживса

Тимчасом в самій Англії гумор Пелема Вудхауза вважається брутальним, а його персонажі, особливо Берті Вустер, були вельми непопулярні у представників британського істеблішменту. Наприклад, коли Вудхауза в 1967 році розглядали як кандидата на Орден Кавалерів Пошани (Order of Companions of Honour), сер Патрик Дін, посол Великобританії у Вашингтоні, відзначив: «Це б занадто закріпило образ Берті Вустера як утілення британського характеру. А ми, британці, щосили прагнемо цю асоціацію викоренити». Персонажі Вудхауза часто ексцентричні, мають незвичайні пристрасті. Наприклад, деякі з них симпатизують… свиням, тритонам, а найбільш одіозні типи в захваті від власних шкарпеток. Аристократи у Вудхауза мають дивакуватий вигляд, а поводяться ще кумедніше. Саме їхні чудернацькі витівки зазвичай ускладнюють сюжет оповіді, впливаючи на розвиток дії і позбавляють його навіть натяку на логіку. Значну роль у сюжетах Вудхауза відіграють родичі, особливо тітоньки: як правило, вони шкодять на фінансовому фронті, заважають героям влаштувати особисте життя і взагалі роблять усе, аби зіпсувати їм настрій. Друзі теж нечасто приходять на допомогу головним дійовим особам: основна функція друзів полягає в тому, аби привнести в життя Дживса та Вустера якнайбільше хаосу.

Часто в творах Вудхауза головний герой, намагаючись виручити друга, потрапляє в скрутне становище. Полісмени й інші представники влади, як правило, постають перед читачем неприємними і недалекими персонажами — їх легко обвести довкола пальця, інколи лише назвавшись поліції не своїм ім’ям. А ось слуг (у найкращих традиціях римської комедії) Вудхауз наділяє майже надприродними інтелектуальними здібностями. В більшості випадків вони щонайменше на порядок розумніші за своїх господарів, прикладом чому є Дживс.

Саме роль Берті Вустера, легковажного аристократа, найбільш повноцінно, на думку критиків і прихильників, утілила талант і стиль Г’ю Лорі. До речі, серіал наповнений музикою регтайм у виконанні самого Лорі. Тут проявляється ще одна грань його таланту: Г’ю з юності захоплювався музикою. До речі, в ранньому дитинстві він музику терпіти не міг. Коли матуся примушувала його грати на піаніно, хлопчик погрожував їй голодуванням — одного дня навіть оголосив його і протримався без їжі цілі три дні. Зараз ставлення Г’ю до музики кардинально змінилося. Він грає на гітарі, клавішних інструментах та губній гармоніці. Актор — клавішник у рок-групі Грега Грюнберга «The Band from TV», яка періодично дає благодійні концерти. «Напевно, це найбільше задоволення в світі — сидіти і бавитися з музичними інструментами», — говорив актор в одному з численних інтерв’ю після тріумфу «House M. D.». — Наш рок-гурт — доброчинна організація. Граючи в групі, я записав кілька альбомів, які не принесли мені жодного пенні. Можу зіграти початок сотень пісень, але до кінця не доведу жодної». Голос Г’ю Лорі як рок-співака можна почути за кадром, у саундтреку до «Доктора Хауса».

Лорі під час виступу «The Band from TV»

Окрім роботи на телебаченні й захоплення музикою, Г’ю Лорі з середини 1990-х років також почав зніматися в кіно. Але, як правило, він був зайнятий у невеликих ролях: «Розсуд і чуття» (Sense and Sensibility, 1995), «101 далматинець» (101 Dalmatians, 1996), «Людина в залізній масці» (The Man in the Iron Mask, 1998), «Політ Фенікса» (Flight of the Phoenix, 2004). А ще Г’ю Лорі — письменник: у 1996 році вийшов його трилер «Торговець пукавками» (The Gun Seller), що став бестселером у Англії, та лише зараз перекладений і виданий у Росії — на хвилі популярності «Доктора Хауса». Українського перекладу немає. У вересні 2009 року мав вийти другий його роман «Паперові солдати» (The Paper Soldiers), але вихід книжки відклали на невизначений термін. Ще актор брав участь у записі кількох аудіокнижок, серед яких — «Великі надії» Чарльза Діккенса, «Подорожі Гуллівера» Джонатана Свіфта, «Вітер у вербах» Кеннета Грема, «Троє в човні (якщо не рахувати собаки)» Джерома К. Джерома.

Лорі з примірником першого видання своєї книжки «Торговець пукавками»

У 2004 році 45-річний Г’ю Лорі, на той час уже досить успішна людина, радикально змінив своє амплуа, прийнявши пропозицію спробувати себе на головну роль у американському телесеріалі «Доктор Хаус». До нього кастинг проходили безліч американських акторів — Девід Шор хотів бачити в ролі Грегорі Хауса американця. Але Лорі, отримавши сценарій, махом проковтнув кілька серій, запалав ідеєю зіграти лікаря-мізантропа і, прийшовши на кастинг, так геніально відтворив американський акцент, що його, корінного англійця, прийняли за уродженця американського Середнього Заходу. На користь акторові зіграла і та обставина, що за межами Великобританії його майже ніхто не знав. Відомий і популярний англійський артист, письменник і музикант був прийнятий американськими продюсерами як така собі «людина з вулиці». Його британський «послужний список» Девіду Шору ні про що не говорив. Продюсера, як і інших творців серіалу «Доктор Хаус», цікавив типаж.

До речі, готуючись до акторських проб перед зйомками «Доктора Хауса», Лорі прочитав уривок зі сценарію, який тоді не мав назви, і вирішив: головний герой серіалу — це онколог Джеймс Вілсон, а доктор Хаус — лише другорядний персонаж, його ексцентричний друг. Про те, що роль, яку йому запропонували, є головною, Г’ю Лорі дізнався вже після проб, отримавши повний сценарій першої серії.

Г’ю Лорі — доктор Хаус

Після кількох років зйомок у «House M. D.» актор із сім’єю переїздить до Лос-Анджелеса. Хоча, за його словами, зміна місця проживання нічого не поміняла: родина, як і раніше, бачить його лише кілька годин на день.

Г’ю Лорі — про себе і Грегорі Хауса

— В Америці мені бракує англійського дощу! Це правда. Ще мені не вистачає мурованих будівель. Коли переїжджаєш у дерев’яний будинок потому, як усе життя прожив у кам’яному, ти відчуваєш різницю. Знаєте, іноді хочеться зачинити двері й бути упевненим, що вони залишаться зачиненими. А в Штатах, коли ти ляскаєш дверима, стіни здригаються.

— У дитинстві, коли я хворів, батько завжди був поруч. Я не належу до людей, які вважають західну медицину чимось жахливим, і не думаю, що всі ми повинні вживати кору верби замість ліків. Якби не винайшли антибіотиків, кожного другого з нас, можливо, тут би не було, тому я вірю в медицину. Коли мені було близько шістнадцяти років, я міркував, чи зможу займатися медициною замість мистецтва, але у той час я був надто дурним або ледачим, аби вчитися цілі вісім років. Я дуже поважаю людей, які пройшли через це.

Весільне фото Г’ю та Джо

— Щось із важковимовних медичних термінів у сценарії я можу запам’ятати відразу Але доводиться платити — це відбивається на моїй довготривалій пам’яті. Якщо за останні дві години нічого не сталося, я не зможу згадати, що взагалі відбулося протягом цього часу Нам потрібно запам’ятовувати безліч речей — значно більше, ніж у ледачому світі кіномистецтва, в якому люди починають працювати об одинадцятій ранку, а видихаються вже о третій пополудні. Я дуже ображений на цих ледацюг.

— У мене не проявляються риси доктора Хауса. На щастя, я вже був прикрим до того, як почав роботу. Я дуже прик рий і злий! Хоча… ні, сподіваюся, що це не так. Я не злий із дітьми та маленькими тваринами. Загалом, я не зліший, ніж був дотепер.

— Я люблю Хауса. Вважаю його нескінченно чарівним. Інколи він — немов восьмирічне дитя, а інколи — мов янгол-месник на межі самогубства. Але я дуже-дуже люблю цього хлопця.

— Я став найсексуальнішим лікарем із медичних серіалів після Джорджа Клуні. Майже секс-символом! Серйозно, такого я від себе не чекав. Згоден із тим, що в Хаусі є щось привабливе, щось від уразливого генія. Колін Ферт якось сказав дуже кумедну річ — після сорока років він із вдячністю погоджується бути секс-чимось там, а тим більше — секс-символом!

— Хаус може стати ченцем, почати торгувати зброєю або зробитися трансвеститом — я не заперечую, якщо це буде добре написано. Важливо «як», а не «що».

Сімейні будні — подружжя вигулює собаку

Інші факти

— З 1989 року актор одружений із Джо Грін, яка працює театральним адміністратором. У них троє дітей: Чарльз Арчибальд (1988), Вільям Альберт (1991) і Ребекка Августа (1993). Актор Стівен Фрай — хрещений батько всіх трьох дітей Г’ю Лорі.

— У 2007 році королева Єлизавета II нагородила актора почесним званням Офіцера Ордена Британської Імперії.

— Лорі знімався у відеокліпі Енн Леннокс на пісню «Walking on Broken Glass» і відеокліпі Кейт Буш на пісню «Experiment IV».

— Надає перевагу мотоциклу перед автомобілем.

— Починаючи з 37-річного віку періодично впадає в депресію, про що охоче говорить в інтерв’ю.

— Отримуючи премію «Золотий глобус» за виконання ролі Хауса вдруге, у 2007 році, заявив: «Я справді є найдостойнішим номінантом на визнання всією Америкою».

Ліза Едельстін

Вибір актриси на роль доктора Лізи Кадді, яка впродовж усього серіалу є об’єктом таємного сексуального бажання доктора Грегорі Хауса і на адресу якої він відпускає жарти переважно з сексуальним підтекстом, глядачів спочатку здивував. Ліза Едельстін (Lisa Edelstein), виконавиця ролі Кадді, не вирізняється, на перший погляд, сексуальною привабливістю і має нестандартну для типової «фатальної жінки» зовнішність. Але вже під кінець першого сезону Едельстін була визнана глядачами секс-символом «House M. D.» разом із її партнером Г’ю Лорі.

Актриса Ліза Едельстін

«Я ніколи не вважала себе сексуальною доти, доки мені не стукнуло сорок, — відверто говорила актриса після успіху серіалу. — Чоловіки ж уважають сексуальною будь-яку жіночу діяльність, яка певною мірою пов’язана з турботою про них. А про Хауса я піклуюся постійно! Чоловіки насправді не такі вже і складні! Коли тобі виповнюється сорок років, усе набуває сенсу. Кожен шматочок пазлу знаходить своє місце, будь-яка інформація про тебе, твоє тіло, твоє життя робить тебе жінкою. Немає універсальних секретів краси. Доти, доки ти стежиш за собою, ти почуватимешся вродливою. Я дванадцять років практикую аштанга-йогу. Тіло, яке ви бачили на екрані під час сцени стриптизу (23 серія 4 сезону. — Прим. ред.), анітрохи не змінилося з моменту початку зйомок у 2004 році», — так вона оцінює результат своєї роботи в серіалі.

Американська актриса і драматург Ліза Едельстін народилася 21 травня 1966 року в Бостоні, штат Массачусетс. Вона походить із єврейської родини, як і її героїня. Почасти Едельстін погодилася на роль Кадді не лише тому, що їй сподобався сценарій, але також через подібність біографій. У процесі зйомок Едельстін коригувала сценарій, додаючи до біографії своєї героїні факти з власного життя. Так, батько майбутньої актриси, Елвін Едельстін, працював педіатром у лікарні «Chilton Memorial» в Нью-Джерсі. Там-таки, за сюжетом, розташована лікарня Принстон-Плейнсборо. Але, на відміну від своєї героїні, Ліза Едельстін не успадкувала батьківської професії. З п’ятьох років дівчинка почала просити батьків переїхати з Нью-Джерсі. Вона пакувала свою валізу, сідала на газоні перед будинком і мріяла про той день, коли зможе виїхати з цього міста, — і поверталася до будинку, лише коли мама звала її вечеряти. Юній Лізі в маленькому місті було тісно.

Юна Ліза

Її акторська кар’єра почалася в п’ятнадцятирічному віці на сцені шкільного театру. А у вісімнадцять років Ліза переїхала до Нью-Йорка і почала навчатися театральній майстерності в школі образотворчих мистецтв Нью-Йоркського університету. «Головне, що у той час заволоділо моєю уявою, — це просто можливість бути подалі від рідних місць, — пояснює Едельстін. — Я була приголомшена побаченим світом. Всі знакові особистості богемного Нью-Йорка тих часів викликали в мене захват. Особливо Енді Воргол — всі його постановки й акторів, які були в них задіяні, я вважала приголомшливими».

Коли вже мова зайшла про Енді Воргола, то не зайвим буде нагадати: справжнє ім’я цього культового митця — Андрій Андрійович Вар хола, народився він в американському Пітсбурзі, але його батьками були Андрій Вархола та Юлія-Юстина Завацька, які емігрували в США з лемківського села Миково, яке тоді перебувало в складі Австро-Угорщини. Родина належала до церковної громади греко-католицької парафії св. Івана в Пітсбурзі. Тобто не буде аж таким перебільшенням твердити: вплив на формування Лізи Едельстін в певній мірі мав митець із українським корінням.

Називаючи себе згодом «найактивнішою тусовщицею» богемного Нью-Йорка кінця 1970-х — початку 1980-х років, Ліза Едельстін поклала на себе ще одну місію. Вона увійшла до числа активних захисників прав сексуальних меншин, так званих ЛГБТ (LGBT) — лесбіянки, геї, бісексуали, трансвестити. Нічого дивного, що першою її роллю стала роль у мюзиклі «Зарази мене» (Positive Me), де вона зіграла дівчину, яка мала так звану презервативофобію (боялася користуватися презервативами). Мюзикл був присвячений боротьбі зі СНІДом, про епідемію якого заговорили на початку 1980-х років; Ліза сама написала сценарій і здійснила постановку.

Саме тоді хворобу перейменували з так званого раку гомосексуалістів на СНІД (синдром набутого імунодефіциту). Довкола неї зчинили багато галасу, але корисної інформації не було жодної. В арсеналі медиків не було ліків, які б допомогли хворим вижити. Діагноз «СНІД» автоматично означав смертний вирок. Люди йшли на крайні заходи: зводили рахунки з життям, аби не бути тягарем для сім’ї. Едельстін не могла залишитися осторонь. «Я стала волонтером «Gay Men’s Health Crisis» (GMHC), — говорить вона. — Центр потребував людей, про нову хворобу було дуже мало інформації. Деякі медсестри щиро вважали, що у хворих чума, і відмовлялися їх лікувати (до речі, СНІД називають не інакше, як чумою ХХ століття)». Активісти організації GMHC організували 27-годинний семінар, під час якого розповідали про цю хворобу — як можна заразитися, які симптоми хвороби, які існують ліки, в чому полягає проблема. Після таких тренінгів громадяни йшли з новими знаннями до хворих, розповідаючи їм, що таке ВІЛ/ СНІД і як можна жити з цією страшною хворобою.

Наприкінці 1980-х років актриса переїздить до Лос-Анджелеса, де починає зніматися в телесеріалах. Які — на превеликий жаль акторки! — не користувалися особливим успіхом. Той період свого творчого життя актриса називає не інакше, як прохідним. І воднораз відзначає, що це був час набуття досвіду. Але незабаром Едельстін почали траплятися ролі, які публіка не змогла залишити без уваги. Причому це були ролі представниць секс-меншин. Так, у драмі «Все відносно» (Relativity, 1996) вона виконала роль лесбійки. Інша роль, котра принесла Едельстін більшу, ба навіть скандальну популярність, — транссексуалка в серіалі про адвокатів «Еллі МакБіл» (Ally McBeal, 1997). Спочатку її героїня приходить до адвоката як клієнт, а пізніше заводить інтрижку з одним із центральних персонажів. Едельстін досі дуже жалкує про те, що багато її друзів-транссексуалів не дожили до цієї її ролі, тому головним завданням для неї було гідно зобразити такий суперечливий персонаж.

Едельстін у серіалi «Еллі МакБіл»

«Коли погоджуєшся грати лесбіянку, треба бути готовою до того, що всі подальші десять пропозицій — виконання ролі лесбіянок. Але це — проблема будь-якої ролі. Зараз пропозиції звучать приблизно так: «Ви чудово впораєтеся з цією роллю. Вона теж лікар!», — признається Едельстін, яка вже не лише грає доктора Лізу Кадді, але фактично стала нею. Хоча у той час чимало акторів та актрис боялися, що виконання ролей геїв створить їм непотрібну репутацію — їх асоціюватимуть із персонажами. Така фобія існує і тепер. Але Едельстін ці ролі здавалися чудовими. Проте актриса вважала, що для жінок грати лесбійок легше, ніж для чоловіків — зображувати геїв. Так вона вважає і зараз, навіть якщо це і змушує мужчин сумніватися в її сексуальній орієнтації. «Я гадаю, жінці завжди простіше грати лесбіянку, — говорить вона. — За моїми спостереженнями, чоловіки ставляться до одностатевого жіночого сексу досить терпимо. Адже сцена лесбійського кохання на екрані все одно означає показ оголеного жіночого тіла. А ось для хлопця грати гея набагато складніше, особливо якщо цей гей до всього ще й жінкоподібний, пасивний. Таким чином, акторові складно буде переконати всіх у своїй здатності виконувати згодом ролі чоловіків гетеросексуальної орієнтації. Зараз ситуація дещо змінилася».

Ліза Едельстін в ролі лесбіянки в серіалі «Все відносно»

Потім Едельстін почала зніматися у відомих фільмах зі знаменитими акторами. Її партнерами були Джек Ніколсон, Бен Стіллер, Мел Гібсон, Едді Мерфі, Гелен Гант, Едвард Нортон. Ліза зіграла у відомих фільмах, серед яких «Ліпше не буває» (As Good as It Gets, 1997), «Чого хочуть жінки» (What Women Want, 2000), «Не втрачаючи віри» (Keeping the Faith, 2000) та «Черговий тато» (Daddy Day Care, 2003). До «зоряної» ролі в «House M. D.» Ліза Едельстін встигла зіграти ще одного вигнанця — дівчину на виклик у серіалі «Західне крило» (West Wing, 1999–2006). «Я ніколи не була красунею — зіркою телевізійного шоу. Мені завжди діставалися ролі або іронічної найкращої подруги, або транссексуалки, або лесбіянки, або повії», — коментує Едельстін свою роботу до 2004 року, коли їй прислали сценарій перших серій «Доктора Хауса», в який вона тут-таки закохалася.

Ліза Едельстін — про Лізу Кадді

— Я ніколи не хотіла, та і Девід Шор теж, аби Кадді грала роль ворога. Дуже нудно і банально стояти і весь час відповідати «ні». Навіть коли від мене потрібно було за сценарієм сказати «ні», я робила це таким чином, що виходило «так». А потім, крок по кроку, серіал розвивався, і сценаристи дедалі більше про тебе дізнавалися, вдихаючи життя в твого персонажа. З часом довелося усвідомити, що це саме Кадді найняла Хауса на роботу Вона вірить у нього, але він із тих, кого завжди треба контролювати, проте з іншого боку — потрібно підтримувати його віру в те, що він справді геніальний, а це дуже важко робити, коли ти — його бос. Тому ти не можеш просто говорити йому «ні». І я (як Кадді) не можу говорити йому «ні», оскільки я йому дала цю роботу. Дала такому, яким він є. Я думаю, що вона є його великою шанувальницею.

— Думаю, Кадді подобається увага Хауса і його постійні кепкування. Вона однаково сильно захоплюється ним і ненавидить його. Але вона довіряє йому. Тобто вона розуміє, що він має на увазі, висловлюючись із приводу її товстої дупи або буферів: так він виявляє свою прихильність до неї.

— Поцілунок із Хаусом був дивним, тому що — окрім того, що я цілувалася з Г’ю Лорі, — цей поцілунок був народжений із болю. Я думаю, що для Хауса, який звик жити з болем, побачити Кадді, що переживає болюче розчарування, було своєрідним одкровенням.

Ліза в образі Кадді-стриптизерки — галюцинації хворого Хауса

— Якось я зайшла в крамницю, аби купити шкарпетки. Аж тут поруч намалювалася жінка, яка говорить мені: «Вау, ви дуже схожі на ту актрису з телесеріалу. Я маю на увазі: ви що, її сестра?» Я відповідаю: «Ой, ні. Це я». Вона продовжує: «Ви з Хауса?» Я — їй: «Так, це я». «О, дивина! Вони що, накладають вам спеціальний макіяж, який зістарює вас? І, напевно, вони вдягають на вас якийсь спеціальний одяг, який вас повнить, так?» Я зрозуміла, що незнайомка хотіла зробити комплімент не мені, а тій Лізі, яку я граю. Жінка намагалася сказати, що в житті Ліза виглядає молодшою, красивішою та стрункішою. Незважаючи на добрі наміри прихильниці, ось що вона сказала насправді: тисяча людей, яких мені пощастить зустріти протягом тижня, побачать мене молодою та стрункою. Але решта 29 мільйонів по всьому світу, які дивляться серіал, бачать мене старою і товстою.

— Я дійсно думаю, що між Кадді й Хаусом буде гарячий секс. Але я гадки не маю, як до цього дійде, і просто не знаю, чим усе це скінчиться.

Інші факти

— Ліза Едельстін — вегетаріанка.

— Вона незаміжня. По своїй доброті прихистила кота і трьох собак, з якими вона і мешкає у власному будинку, що має столітню історію.

Актриса та її домашні улюбленці

— Система йоги, за якою займається актриса, — одна з найефективніших систем хатха-йоги. Аштанга-віньяса-йога вчить: не йогу треба пристосовувати до слабкості й недосконалості практикуючого, а навпаки, той, що практикує цю систему, повинен розвивати себе відповідно до ідеалів.

— Ліза Едельстін сама написала сценарій мультфільму, продюсером якого хоче виступити. За її словами, він дуже похмурий і хвилюючий, тому доведеться його випустити під псевдонімом, аби не зруйнувати власного екранного образу.

— У вільний від роботи час пише музику та прозу, а також малює.

–Едельстін дуже самокри тична, не любить дивитися в дзеркало, навіть коли вона з зачіскою та макіяжем, оскільки їй ніколи не подобається те, що вона там бачить. Дуже важко переносить перегляди фільмів за власної участі.

— Обожнює діаманти.

Роберт Шон Леонард

Як театральний актор класичної школи, Роберт Шон Леонард (Robert Sean Leonard), даючи численні інтерв’ю після успіху «House M. D.», так і не може відповісти на питання, чому він опинився в кіно й на телебаченні. На сцені Роберт з одинадцятьох років, працював на Бродвеї і номінувався на престижну театральну премію «Tony» як виконавець ролі в постановці «Кандида» за Бернардом Шоу. Він також зіграв Клаудіо в інтерпретації «Багато галасу даремно» режисера Кеннета Брана. У театральних акторів, що зробили успішну кар’єру, вважається поганим тоном із головою пірнати в кіно, а тим більше — в телевізійні «мильні опери». Але театральні успіхи Роберта Шона Леонарда згадують лише в офіційних біографічних довідках. З 2004 ро ку і до сьогодні він — насамперед доктор Джеймс Вілсон із «Доктора Хауса».

Актор Роберт Шон Леонард

Справжнє ім’я актора — Роберт Лоренс Леонард. Він узяв ім’я брата — Шон — як друге ім’я, тому його знають як Роберта Шона. Хоча друзі для простоти спілкування звуть його Боббі. Він народився 28 лютого 1969 року у Вествуді, штат Нью-Джерсі. З другом дитинства Роберту пощастило, як і Омарові Еппсу: з перших днів життя мама Боббі вивозила його на прогулянку разом із мамою Каспера Ван Дьєна.

Роберт Шон Леонард на сцені, у бродвейскій постановці «Аркадія»

Нащадок старовинного роду Ван Дьєнів був на званий Каспером за дав ньою родинною традицією. В спадок йому передалася яскрава зовнішність, і, ставши актором, Ван Дьєн почав грати красенів у серіалах, героїв у фантастичних бойовиках і, що дивно, жертв у фільмах жахів. Нашому глядачеві відомі «страшилки» за його участі «Пітон» (Python, 2000) та «Сонна лощина» (Sleepy Hollow, 1999). Проте друзі дитинства Роберт і Каспер разом так і не зіграли: Леонарда вабила сцена. «Я досяг усього, чого хотів, — говорив пізніше актор. — В дитинстві я хотів бути Кевіном Кляйном і Семом Ватерстоном. Я виріс на спектаклях нью-йоркського «Публічного театру», на Шекспірі, на грі Меріен Селдес. У мене 14 спектаклів на Бродвеї, але про це зараз потрібно всім нагадувати, таке життя».

Роберт на початку акторської кар’єри

Роберт Шон Леонард закінчив Колумбійський університет. Почавши грати в театрі, все-таки піддався впливу Каспера Ван Дьєна і спробував себе в кіно. Після маленьких ролей у фільмах «Мангетенський проект» (Manhattan Project, 1986) і «Мій найкращий друг — вампір» (My Best Friend Is A Vampire, 1988) актор домігся великого успіху, зігравши Ніла Перрі, чутливого та вільнодумного студента, що вчинив самогубство у фільмі «Товариство мертвих поетів» (Dead Poets Society, 1989). У колах інтелектуалів цей фільм режисера Пітера Віра вважається культовим. Свого часу картину номінували на премію «Оскар». Щоправда, її мусив отримати колега Роберта Шона — Робін Вільямс.

Роберт Шон Леонард в образі Ніла Перрі

Наступне десятиліття після тріумфального фільму не принесло Леонарду ні гучних акторських успіхів, ані нищівних поразок. І лише в 2001 році Роберт Шон отримав премію «Tony Award» як найкращий актор за виконання головної ролі у фільмі Тома Стоппарда «Винахід кохання» (The Invention of Love). За рік його номінували ще раз. Проте Роберт Шон Леонард, не беручи участі в гучних проектах і не прагнучи зоряної слави, як і раніше, залишався одним із багатьох майстрів своєї справи.

Роберт Шон Леонард — доктор Вілсон

Все змінилося, коли для серіалу «Доктор Хаус» знадобився актор саме класичної театральної школи на роль Джеймса Вілсона, найкращого друга і водночас — вічної жертви доктора Грегорі Хауса. Ця людина повинна була володіти внутрішньою силою, яку до певного часу стримує в собі. Саме ця сила допомагає Вілсону, витримуючи кепкування Хауса, зберігати справжню чоловічу дружбу. Як показав час, Роберт Шон Леонард ідеально втілив на екрані задум продюсерів.

Роберт Шон Леонард — про себе, Хауса і Джеймса Вілсона

— Я не дивлюся «Доктора Хауса». Сама ідея дивитися на самоті на себе в телевізорі здавалася мені божевільною. Щось із розряду розпиття пляшки віскі «Maker’s Mark» з пістолетом напоготові, аби після того застрелитися. Тому я не дивився жодного сезону.

— Я ніколи не був би щасливіший, ніж за такої кар’єри, яка у мене зараз. І поки що я не хочу нічого міняти. Гроші — це добре, і я радий, що отримую їх та можу відкласти на подальше життя, коли гратиму в Лінкольн-центрі п’єси Тома Стоппарда, нічого при цьому не заробляючи. Але правда, я чудово почуваюся і не переживаю, що працюю лише два дні на тиждень. Бо ось ці головаті хлопці, котрі просувають серіал, або команда монтажу, — вони по 16 годин у студії, постійно повторюючи «тахікардія, вовчак, бла-бла-бла». Я щасливий із тією роллю в серіалі, що у мене зараз, я не хочу нічого більшого.

— Досі я не знав нічого про ТБ, я ніколи не знімався в серіалах. Але тепер я чудово знаю, що є процедурні серіали, а є персонажні. «Закон і порядок» — процедурний, а «Анатомія Грей» — персонажний. Є дуже простий тест, як визначити, до якого типу належить той або той серіал. Досить запитати: «Чи спав Сем Вотерстон з асистенткою в фільмі «Закон і порядок»?» І якщо відповідь: «Гадки не маю. Значно більше мене цікавить юридичний бік кожної історії», — тоді це процедурний серіал. Наш проект повинен мати щось від процедурного серіалу, адже ми постійно користуємося медичною термінологією. Але «Доктор Хаус» явно включає обидва типи. Мені здається, що він процедурний, оскільки без усіх цих хворих щотижня ми б не працювали. Але і без персонажів лікарні проект теж не зміг би працювати. І що дивно, людей однаково хвилює: чи спить Хаус із кимось із персонажів, і що трапилося з пацієнтом, і як розплутає цю справу команда.

— Я в серіалі — як блазень короля Ліра. Лише я здатний сказати Хаусу правду. І Вілсону нема чого втрачати, адже він не працює на Хауса, це Хаус працює на мене. Вілсон — єдиний персонаж, який вибирає роботу в лікарні через Хауса, замість лишатися там, бо є робота. І саме тому в мене є свобода говорити, що заманеться. Тоді як Кадді постійно стримується.

Роберт із дружиною Габрієлою

Інші факти

— Роберт Шон Леонард в 2008 році одружився з Габрієлою Салік, професійною вершницею. Замолоду зустрічався з тоді ще маловідомою актрисою Гвінет Пелтроу.

— У серіалі розмовляє з акцентом, як і Г’ю Лорі. Коли друзі спілкуються поза знімальним майданчиком, вони часто забувають перейти на «нормальну» мову.

— На початку 2010 року, в зв’язку з поверненням моди на вампірські історії після успішної екранізації «Сутінкової саги» за романами Стефені Маєр, було складено рейтинг вампірів-гуманістів усіх часів. Вампір Джеремі, зіграний Робертом Шоном Леонардом у фільмі «Мій найкращий друг — вампір», посів у переліку гуманних вампірів четверте місце з сімох можливих, поступившись лише графу Дракулі та його численним нащадкам.

— Улюблене слово актора — «убивчо». Вживає його з будь-якого приводу, даючи як позитивну, так і негативну оцінку того, про що говорить.

Омар Еппс

Фільмографія актора, а за сумісництвом — музиканта і продюсера Омара Еппса (Omar Epps) налічує понад два десятки художніх фільмів і серіалів. Серед них — субкультурна молодіжна комедія «Не загрожуй Південному Централу, попиваючи сік у себе в кварталі» (Don’t Ве а Menace to South Central While Drinking Your Juice in the Hood, 1996), що стала в середині 1990-х років одним із лідерів відеопрокату в Україні. А також — друга частина культової постмодерної горор-трилогії Веса Крейвена «Крик» (Scream II, 1997), в якій героя Еппса вбивають у вбиральні, й декілька епізодів «Швидкої допомоги». Уже маючи до тридцятьох років солідний послужний список, Еппс, проте, нарікав: «Мене впізнавали в обличчя після деяких фільмів, але не могли пригадати моє ім’я». Як і решта головних героїв «House M. D.», виконавець ролі доктора Ерика Формана одного чудового ранку прокинувся знаменитим.

Актор Омар Еппс

Омар Хашим Еппс народився 23 липня 1973 року в сім’ї матері-одиначки. День його народження збігається з датою народження Моніки Левінські, скандально відомої коханки колишнього президента США Білла Клінтона, і цей збіг американська преса чомусь дуже любить тиражувати, згадуючи про актора. Мати Омара працювала директором загальноосвітньої школи. З десятьох років Омар ходив також у музичну школу, разом із братом серйозно збирався зайнятися репом і навіть організував групу «Wolfpack». Приблизно у тому ж віці Омар почав писати вірші та сценарії.

Подальший життєвий шлях хлопця визначив його друг дитинства Марлон Вейнс. Комік від природи, Вейнс із головою поринув у шоу-бізнес, зіграв у безлічі комедійних фільмів і шоу, а як продюсер став відомий на початку 2000-х років за проектом «Дуже страшне кіно» (Scary Movie, 2000–2008), який пародіював фільми жахів, у тому числі «Крик». Оскільки Марлон зайнявся акторством відразу після школи, то й Омар вирішив не відставати від друга, вступив до Школи музики й мистецтв «Fiorello H. LaGuardia». Його кінодебют відбувся в 1992 році — у маловідомому в нас фільмі «Сік» (Juice) Еппс зіграв разом зі знаменитим репером Тупак-Амару Шакуром.

Друзі з дитинства — Омар Еппс і Марлон Вейнс

Для його партнера подальше життя і кар’єра склалися трагічно. Хрещеним батьком хлопчика був сумнозвісний лідер «Чорних пантер» Елмер Пратт, а назвали дитину на честь Хосе Габрієля Тупак-Амару ІІ, нащадка останнього вождя інків, лідера визвольного руху за права індіанців Латинської Америки. Бажаючи бути гідним цього імені, Шакур вирішив не обмежитися лише музичною кар’єрою, а стати також громадським діячем, що захищає права чорношкірого населення Америки. Тоді ж, у 1992 році, Шакур влився до кримінального світу Нью-Йорка. Його неодноразово заарештовували. Роботу над своїм першим музичним альбомом Шакур завершив у в’язниці, що зробило його мега-популярним. У 1996 році, менш ніж за рік після останнього звільнення з в’язниці, Шакур був убитий автоматною чергою просто на вулиці Нью-Йорка. Вбивство досі не розкрите.

Хоча Омар Еппс, на відміну від свого партнера по першому фільму, не мав проблем із законом, на початку своєї кар’єри він грав неблагополучних поганих хлопців або спортсменів. У 1993 році Омар з’явився у фільмі «Програма» (The Program). Цього разу партнером Еппса став один із головних «поганих хлопців» кінематографа — Джеймс Каан. Наступна роль Еппса також носила спортивний характер — разом із Чарлі Шином і Томом Беренджером він знявся у продовженні фільму про американську бейсбольну команду «Вища ліга» (Major League II, 1994). У цьому фільмі актор замінив Веслі Снайпса, котрий грав у першій частині. Фільм не виправдав надій, провалився в прокаті, й Еппс вирішив на якийсь час відмовитися від ролей спортсменів. Незважаючи на те, що Омар з’являвся у фільмах поруч із зоряними партнерами, в житті актора після провалу «Вищої ліги» почалася чорна смуга. Подальші фільми не приносили Еппсу ні слави, ні грошей. Чергу невдалих фільмів завершила картина «Сніданок чемпіонів» (Breakfast of Champions, 1999), в якій головну роль ви конав Брюс Вілліс.

Офіційний постер фільму «Сік». Справа наліво: Тупак Шакур, Омар Еппс.

Проте в 2000 році на Омара Еппса чекав успіх: відразу дві картини за його участі, «Брат» (Brother) і «Дракула 2000» (Dracula 2000), заробили грошей у прокаті та були добре прийняті американськими глядачами. Незабаром Еппс повернувся з великого кіно в телевізійні серіали, де йому пропонували в основному другорядні ролі, які нічим не запам’яталися ні йому, ні глядачам. Пі зні ше він знявся, як уже згадувалося вище, в «Швидкій допомозі». Але його герой з’являвся лише в десятьох епізодах і трагічно загинув, збитий поїздом. Це, втім, не перешкодило працьовитому Еппсу номінуватися в 2005 і 2006 роках на премію «NAACP Image Award» як найкращому акторові другого плану в серіалі. Все-таки в 2007 році він отри мав її — тож роль запам’яталася.

Омар Еппс у фільмі «Дракула 2000»

Знову приміряти лікарняний халат Омара Еппса запро си ли в 2004 році, коли тривав кастинг для пілотного епізоду нового телесеріалу «House M. D.». Грати роль чорного хлопця з гетто, та ще з кримінальним минулим, акторові доводилося не вперше. Але Ерик Форман виявився настільки неоднозначним персонажем, що Еппс уже з перших днів просто насолоджувався своєю роллю. І глядачі, і продюсери оцінили персонаж гідно: лінію Формана в шостому сезоні було продовжено.

Омар Еппс — доктор Форман

Омар Еппс — про себе й Ерика Формана

— Люди не хочуть платити 8-9 дол. за те, аби побачити на екрані проблеми, які відбуваються в їхньому власному житті. Вони платять, аби позбутися їх. Ось чому вони дивляться «мильні опери».

— Серіал однозначно дає зрозуміти, що люди набагато краще реагують на правду. І це один із секретів нашого успіху: Хаус нікому не співчуває і не приховує цього, але у результаті він робить добру справу, він лікар. Мені здається, це поєднання знаходить відгук у людей.

— Форман бере владу в свої руки, коли немає Хауса. Це природний розвиток подій. Хоча мені здається, що Хаус зможе керувати навіть із психіатричної лікарні.

Але відсутність Хауса колосально впливає на всіх. Хаус завжди був для Формана опорою. Тому мій герой переживає стрес, він розгублений, через це страждають його стосунки з Тринадцятою.

— Людина, на яку я тепер рівняюся, — Вілл Сміт. Він виграв премію «Греммі», був номінований на дві премії «Оскар», а зараз він — продюсер кінофільмів. Немає нічого неможливого.

Омар і його дружина Кейші

Інші факти

— Омар Еппс організував власну компанію під назвою «Brooklyn Works Films». Тут він — сценарист, продюсер і актор одночасно.

— З Кейші Співі, своєю майбутньою дружиною, Омар познайомився в 1992 році. Але серйозні стосунки у добрих друзів почалися лише через 7 років, а ще через 5 років спільного життя вони одружилися. Кейші Співі — співачка в R&B-групі «Total».

— Омар Еппс виявив охоту стати президентом США. Успіх Барака Обами, за його словами, лише додав йому сил і впевненості в собі.

— Наприкінці 2009 року він узяв участь в аукціоні ексклюзивних дизайнерських ноутбуків як один із дизайнерів.

Дженніфер Морисон

Зараз можна довго і марно сперечатися про те, що було раніше: роман Елісон Камерон із Робертом Чейзом у сценарії «House M. D.» чи роман акторів Дженніфер Морисон (Jennifer Morrison) та Джесі Спенсера в житті. Найпростіше передбачити, що вигадана й реальна історії кохання доповнювали одна одну. Ось тільки в житті все не закінчилося весіллям, як у кіно.

Актриса Дженніфер Морисон

Оголосивши наприкінці 2006 року про свої майбутні заручини зі Спенсером, влітку 2007 року Дженніфер скасувала їх. «Ти можеш кохати когось, але це не означає, що ти проведеш із ним решту свого життя, — сказала вона тоді. — Я пройшла через таке, коли розлучилася зі своїм нареченим, колегою по «Доктору Хаусу» Джесі Спенсером. Спочатку справді кохаєш, але потім усвідомлюєш, що необов’язково пов’язувати своє життя з цією людиною. З Джесі у нас не сталося нічого жахливого, ніхто з нас не зраджував. Ми просто не пасували одне одному». Про те, як без болю пережити розставання, актриса могла б написати, за її словами, цілу книжку.

Дженніфер Морисон починала свою кар’єру як модель

Дженніфер Марі Морисон, актриса, модель і продюсер, народилася в Чикаго 12 квітня 1979 року. Виросла вона в місті Арлінгтон-Гайтс, в сім’ї звичайних шкільних учителів. Її батько, викладач музики Девід Морисон, в 2003 році отримав звання «Вчитель року штату Іллінойс». Батьки працювали в місцевій старшій школі, саме її закінчила Дженніфер в 1997 році. З одинадцятьох років Дженніфер почала займатися танцями, а ще — працювати моделлю. Приблизно у цьому ж віці вона з’явилася на обкладинці журналу «Sports Illustrated for Kids» разом із Майклом Джорданом, гордістю її рідного штату Іллінойс, Сполучених Штатів і всього світу, в першу чергу — спортивного. На той час Майкла вже вчетверте визнали найціннішим гравцем Національної бас кет больної асоціації. Три валий час Джордан виступав за баскетбольну команду «Буйволи Чикаго» (Chicago Bulls). Ставши Олімпійським чемпіоном, він був визнаний також найкращим американським атлетом ХХ століття та найкращим баскетболістом за всю історію цього виду спорту. На тлі такої знаменитості вродлива вісімнадцятирічна модель на ім’я Дженні мала ще ефектніший вигляд і в подальшому не загубилася.

Дженніфер Морисон в образі скейтбордистки Джемі

Проте з модельним бізнесом не склалося. Дженні охолола до нього — більш за все Морисон хотіла стати акторкою і навіть уже робила на цій ниві перші кроки. Тому дівчина відвідувала уроки акторської майстерності та грала в різних п’єсах, хоча театр її не приваблював — вабило кіно.

У 1994 році Дженніфер дебютувала у фільмі «Перехрестя» (Crossroads) Майка Риделла, виконавши роль 15-річної дочки героїні Шерон Стоун. Цей фільм, добре відомий нашому глядачеві, був ремейком класичної французької мелодрами «Дрібниці життя» (Les choses de la vie, 1970) Клода Соте.

Ремейк (або рімейк) — у сучасному кінематографі й музиці — новіша версія або інтерпретація раніше випущеного твору (фільму, пісні, музичної композиції або драматичної постановки). В українській традиції термін «ремейк» частіше вживається щодо нових інтерпретацій музичних творів, тоді як в англійській мові він здебільшого застосовується на означення перероблених фільмів, мюзиклів, спектаклів.

Голівуд практикує ремейки, і з ними молодій актрисі таланило: у цьому ж році вона з’явилася в новій версії класичного фільму «Диво на 34-й вулиці» (Miracle on 34th Street). Проте поява у відомих фільмах з зірковими акторами не означала, що молоду актрису теж почнуть упізнавати.

Пізніше Дженніфер Морисон вступила до Чиказького університету Лойоли, отримала театральну спеціальність і заслужила диплом із відзнакою з театрального мистецтва. Під час навчання в університеті вона продовжувала зніматися в кіно, а по закінченні переїхала до Лос-Анджелеса, де в 2003 році виконала свою першу велику роль — сексуальну скейтбордистку Джемі у фільмі «Скейтбордисти» (Grind). Нарешті в 2004 році в серіалі «House M. D.» Дженніфер отримала роль доктора Елісон Камерон, що перетворила її на зірку. За словами продюсерів, для цієї ролі потрібна була молода жінка із зовнішністю моделі, дуже схожа при цьому на скромну відмінницю. Як виявилось, для цього ідеально підійшла Дженніфер Морисон.

Дженніфер Морисон — доктор Елісон Камерон

Дженніфер Морисон — про себе та Елісон Камерон

— Медицина в цілому лякає мене. Тому Камерон допомогла зрозуміти: твоє здоров’я — в твоїх руках. Слід бути в злагоді зі своїм тілом та його потребами, тому що помилки справді трапляються.

— Коли я в кепському гуморі, я не дивитимуся комедії. Бо просто думатиму: «Ех, це зовсім не смішно». Я ліпше перегляну іноземний фільм. Запевняю вас, зарубіжне кіно — вирішення безлічі проблем! Якщо у мене не виходить заснути, значить, я не перестаю думати про щось погане. Але якщо переглянути старий французький фільм, то мозок буде задіяний на стількох рівнях, що ти заснеш швидше.

Інші факти

— У 2007 році Дженніфер Морисон брала участь в озвучуванні відеогри «Command & Conquer 3: Tiberium Wars». У цьому ж році вона разом з Євою Лонгорією, Патриком Демпсі, Джошем Голловеєм та Еванджеліною Лілі потрапила в десятку найсексуальніших телезірок.

Дженніфер і Джесі

— Незважаючи на розрив із Джесі Спенсером, вони залишилися друзями. Підтвердження тому — психологічний трилер «Світанок» (Daylight), де вони знялися разом, і в якому актриса виступила ще і як продюсер.

— З 2007 року вона регулярно займається боксом, який дійсно любить: година тренування спалює 1 000 калорій. Намагається займатися декількома видами спорту навперемінку, аби не звикнутися і не занудьгувати.

— Любить чай із молоком і спагеті з фрикадельками.

Джесі Спенсер

Цей актор виявився єдиним зі всієї команди, для кого в «House M. D.» спочатку не було ролі.

Вірніше, такий персонаж, як доктор Роберт Чейз, був. Але актор Джесі Спенсер (Jesse Spencer) на цю роль не годився. Передбачалося, що Чейз — американець, якому близько сорока, він трохи молодший за самого доктора Хауса. На проби ж прийшов австралієць трішки за двадцять, який до того ж не дуже хотів брати участь у кастингу. Пізніше, коли Джесі Спенсера затвердили на роль Роберта Чейза і навіть переписали цю роль з урахуванням його віку, темпераменту та зовнішності, актор був уражений: «Я навіть не розумів, що автори можуть усе переробити, якщо їм сподобається кандидат, — інколи вони повністю переписують деякі ролі. Я дуже, дуже радий, що у результаті пішов на кастинг!»

Актор Джесі Спенсер

Джесі Гордон Спенсер народився 12 лютого 1979 року в Мельбурні, в Австралії. Коли він познайомився зі своєю партнеркою Дженніфер Морисон в аеропорту Вайомінга, незабаром з’ясувалося — вона молодша за нього рівно на два місяці.

Джесі Спенсер — іще один актор, який, як Г’ю Лорі та Ліза Едельстін, народився в родині медиків. Його батько Ридні Спенсер — відомий у Мельбурні терапевт. Двоє братів — пластичні хірурги, сестра Поллі теж пішла торованим шляхом батька і братів. Але Джесі, як і його старші колеги, порушив родинну традицію. Проте лікарняні стіни й білий халат усе одно стали частиною його життя, а з 2004 року до нього звертаються не інакше, як «доктор». «За справжнього лікаря мене, слава Богу, не приймають, — розповідає Спенсер, — але на цю тему раз у раз жартують. Наприклад, коли в літаку запитують, чи є на борту лікар, всі дивляться на мене».

Молодий та експресивний Джесі

З десятьох років Джесі Спенсер грав на скрипці, освоїв також гітару й піаніно. У нього була можливість студіювати медицину в університеті Мельбурна, але він відмовився від цього заради акторської кар’єри. З дитинства він, пристрасний шанувальник серіалів «Зоряний крейсер «Галактика» (Battlestar Galactica) і «Секретні матеріали» (X-file), вирішив стати актором і доклав до цього максимальних зусиль. По закінченні школи й коледжу Джесі почав зніматися в серіалах. У Америці його не знали, але в Австралії та Великій Британії Спенсер здобув широку популярність, зігравши роль Біллі Кеннеді в австралійській мильній опері «Сусіди» (Neighbours). Серіалу молодий актор присвятив шість років свого життя. Після чого він знявся в декількох фільмах — «Проти течії» (Swimming Upstream, 2003), «Міські дівчата» (Uptown Girls, 2003), що, як і австралійські «Сусіди», не відомі нашому широкому глядачеві й не мали успіху в США.

Джесі Спенсер у фільмі «Міські дівчата»

До речі, з приходом Спенсера в проект «Сусідів» серіал уже з успіхом транслювався на австралійському телебаченні, і йде досі, незважаючи на те, що актор полишив його. Нещодавно серіал відсвяткував перший ювілей — 25 років в ефірі. На пропозиції повернутися Спенсер відповідає відмовою — з 2004 року він зайнятий в «Докторі Хаусі».

Джесі Спенсер — доктор Роберт Чейз

Г’ю Лорі в захваті від свого молодого колеги. «Джесі Спенсер — просто дивовижна людина! — говорить він. — Я обожнюю його по-чоловічому і по-австралійському. Він неймовірно талановитий, і в новому сезоні йому дістануться фантастичні сценарні ходи».

Вже понад п’ять років Джесі Спенсер живе то в Америці, то в Австралії, хоча планує одного дня повернутися до Англії, де у нього багато друзів. Розрив із Дженніфер Морисон для нього минувся безболісно. Так, у всякому разі, стверджує сам Джесі. Як і його колишня любов, тридцятирічний актор закохався знову, хоча тепер з оголошенням про заручини не квапиться.

Джесі Спенсер — про серіал і Г'ю Лорі

— Я завжди вважав наш серіал чудовим і дуже радий, що він зацікавив міжнародну громадськість. «Доктор Хаус» зачіпає досить універсальні теми, близькі багатьом.

— У американців немає упереджень з приводу того, яким я був раніше, в цьому перевага США. Кожен із них легко може дати Г’ю і мені звання секс-символів, незважаючи на думку загальної аудиторії.

— Г’ю перетворює хорошу сцену на блискучу. За ним дуже цікаво спостерігати, підмічати невловимі штрихи його гри. Шалено приємно працювати з людиною, яка постійно самоудосконалюється.

Інші факти

— За свою роботу в телесеріалі «Доктор Хаус» Джесі Спенсер отримав премію «Золотий бумеранг» від асоціації «Австралійці в кіно». У 2007 році журнал «People Magazine» включив його до списку «100 найвродливіших людей». Він також входить до списку «Найсексуальніших чоловіків телебачення» за 2006 рік.

— Джесі Спенсер грає в рок-групі, як і його кумир Г’ю Ло рі. Участь у музичній команді під назвою «The Band from TV» — абсолютно філантропічний захід. Зібрані під час виступів кошти йдуть на доброчинність, у кожного учасника є свій підшефний фонд.

Джесі Спенсер на врученні «Золотого бумеранга» в компанії Дженніфер Морисон

— За час зйомок у «Докторові Хаусі» став дуже гидливим.

Річ у тім, що реквізитори інколи використовують різні продукти. У першому се зоні їм доводилося обмазувати джемом і вершками ляльок, котрі зображають немовлят. Під гарячим світлом софітів запах їжі, що змішується з запахом пластика, ставав нестерпним. «І запах латексних рукавичок із часом стає неприємним. Ці запахи мене дістали!» — дратується актор.

Джесі під час виступу «The Band from TV»

— На початку 2010 року спробував себе в ролі моделі — рекламував спортивний одяг та взуття.

Олівія Вайлд

«Люди дивуються, коли дізнаються, що я натуральна блондинка і при цьому — далеко не ідіотка!» — говорить про себе найяскравіша учасниця нової команди Грегорі Хауса, що з’явилася на початку четвертого сезону під номером Тринадцять. І хоча героїню Олівії Вайлд (Olivia Wilde) звуть, як відомо, Ремі Гедлі, сама актриса інколи забуває ім’я своєї героїні: у сценарії її репліки прописані від імені Тринадцятої. Взагалі твердження про те, що білявки дурні, — не більш ніж міф.

Олівія Вайлд

Але в Олівії Вайлд завдяки «House M. D.» з’явилася чудова можливість довести це: недалека особа не впоралася б настільки блискуче з роллю розумного лікаря з нестандартним мисленням.

Олівія Вайлд (справжнє ім’я — Олівія Джейн Кокберн) народилася 10 березня 1984 ро ку в Нью-Йорку в журна лістській сім’ї. Дід актриси по батькові, Клод Кокберн, був британським романістом і журналістом, а її тітка Сара Кодвелл — відома британська новелістка, автор безлічі детективних романів (українським, як і російським читачам вона не відома, її твори не перекладалися). Взагалі вся рідня Олівії вирізнялася творчими здібностями.

Олівія — натуральна блондинка

Дівчина виросла у Вашингтоні, куди переїхали її батьки, і з двох років мріяла про кар’єру актриси. Закінчивши Джорджтаунську школу у Вашингтоні, а потім Академію Філіпса в Массачусетсі, Олівія переїхала до Дубліна (Ірландія), де навчалася акторській майстерності в студії «The Gaiety School of Acting». Творчу кар’єру Олівія почала, працюючи асистентом з підбору акторів.

Олівія Вайлд у фільмі «Альфа-самець» із Джастіном Тимберлейком (в центрі)

Свою першу роль актриса зіграла в серіалі «Шкіра» (Skin) в 2003 році. Того ж року 19-річна Олівія вийшла заміж за італо-американця Тао Рісполі, який займався випуском фільмів.

Серіал «Шкіра» ледве протримав ся на екрані один се зон, але актрису помітили в Голівуді, і з 2004 року Олівія Вайлд знімається в кіно. З фільмів за її участі найбільш знаменитий «Альфа-самець» (Alpha Dog, 2006) Ніка Кассаветіса, заснований на реальній історії Джесі Джеймса Голівуда, дрібного наркодилера, який викрав і вбив п’ятнадцятирічного парубка. Голівуд став наймолодшим злочинцем, що потрапив у розшукові списки ФБР. Серед партнерів Олівії був відомий співак Джастін Тимберлейк, його диски на той час уже отримали статус платинових. Прокат фільму було відкладено на рік: Голівуда саме зловили, і до закриття справи картина не могла бути показана.

Олівія Вайлд в образі Алекс Келлі (кадр із серіалу «Самотні серця»)

А наступна роль якоюсь мірою передбачила Тринадцяту. Олівія Вайлд зіграла Алекс Келлі в телесеріалі «Самотні серця» (The O. C., 2003). Серіал, показаний в ефірі російського каналу НТВ, розповідає історію хлопця з неблагополучної сім’ї, що волею долі опинився в престижному графстві Оранж у Каліфорнії. Дівчина, яку грала Олівія, стала подружкою головного героя і до того ж виявилася… бісексуалкою. Роль не була головною, проте завдяки чарівності актриси і сексуальній родзинці принесла Вайлд перший серйозний успіх.

Олівія Вайлд читає сценарій чергової серії «Доктора Хауса»

Вона пробувалася також на роль подружки Джеймса Бонда у фільмі «Казино Рояль», але програла конкурс Єві Грін. Зате в 2007 році отримала одну з головних ролей у телесеріалі каналу NBC «Брати Доннелі» (The Black Donnellys, 2007). У цей же час Вайлд з’явилася в театральній постановці «Косметична краса» (Beauty on the Vine), де зіграла трьох різних персонажів. Тим самим довела своє вміння не лише роздвоюватися, але і виступати відразу в трьох особах. Роль бісексуальної Тринадцятої, таким чином, наче писалася спеціально для неї. За цю роль Олівія Вайлд була номінована в 2008 році на премію «Teen Choice Award», а в 2009 — на премію «Screen Actors Guild Award» як виконавиця найкращої жіночої ролі другого плану.

Олівія Вайлд — про себе й Тринадцяту

— Я змінила своє прізвище на чоловікове, а «Вайлд» я використовую для роботи. Нелегко мати три різні прізвища. У банку вже починають думати, що я шпигунка.

— Моя мама на п’ятому місяці вагітності перебувала в Могадішу, в Сомалі. Тоді народився мій брат. Мені здається, саме тому зараз я не боюся ризикувати.

— Всі актори до певної міри садисти. Нам подобається грати героїв із трагічною долею. Отже я була рада, коли мені довірили грати таку складну роль, як Тринадцята. Напевно, це ненормально, що я не здавалася жалюгідною. Але разом із цим я співчуваю всім, кому доводиться по-справжньому жити з таким діагнозом, як у неї.

Олівія та її чоловік Тао зі своїм «зірковим» собакою Пако

Інші факти

— Пако, пес Олівії, в 2006 році став талісманом мережі магазинів одягу «Old Navy».

— У 2008 році разом з Келом Пенном, партнером по телесеріалу «Доктор Хаус», Олівія Вайлд брала участь у передвиборній кампанії Барака Обами. Але, на відміну від нього, в проект повернулася.

— 2009 року за рейтингами журналу «Maxim» актриса була названа «найсексуальнішою жінкою в світі». Регулярно бере участь у фотосесіях, часто — досить відвертих, прикрашає обкладинки багатьох глянцевих журналів.

Пітер Джейкобсон

Американський кіно- і телеактор Пітер Джейкобсон (Peter S. Jacobson) зіграв у серіалі «Доктор Хаус» роль Кріса Тауба. Народився актор 24 березня 1965 року в Чикаго, штат Іллінойс, в єврейській родині ведучого програми новин Волтера Джейкобсона. Пітер у 1987 році закінчив університет Браун, а в 1991-му — університет Джульярд. У 1997 році він і Ліза Едельстін, майбутня партнерка по серіалу «Доктор Хаус», зіграли закохану пару в фільмі «Краще не буває» (As Good As It Gets) у сцені в ресторані.

Актор Пітер Джейкобсон

У серіалі «Закон і порядок» (Law & Order) Джейкобсон зіграв одну з другорядних ролей — Ренді Дворкіна, веселого бойового адвоката, якому доводиться миритися з консервативними справами. У 2005 році Джейкобсон зіграв Джиммі у фільмі «На добраніч і щасти» (Good Night, and Good Luck), номінованому на премію «Academy Award». Крім того, Джейкобсон знімався у фільмах «CSI: Місце злочину Маямі» (CSI: Miami), «Трансформери» (Transformers), «Втрачена кімната» (The Lost Room) тощо.

Пітер Джейкобсон у серіалі «Втрачена кімната»

Незважаючи на шалену популярність серіалу «Доктор Хаус», про Пітера Джейкобсона у відкритих джерелах зовсім мало інформації.

Кел Пенн

Американський актор і продюсер Келпен Суреш Моді (Kalpen Suresh Modi), який зіграв у серіалі «доктор Хаус» роль Лоренса Катнера, народився 23 квітня 1977 року в родині емігрантів індійського походження. Батько його був інженером, а мати працювала фахівцем з ароматів у парфумерній компанії. Кел Пенн навчався в середній школі Мальборо, старшій шко лі Говел, а ще три роки відучився у Спеціалізованому навчальному центрі образотворчого й акторського мистецтва (The Fine and Performing Arts Specialized Learning Center). Він також відвідував Каліфорнійський університет у Лос-Анджелесі, де одночасно займався кіно й соціологією. Пенн брав активну участь у шкільній театральній діяльності, а також грав у джаз-бенді на саксофоні.

Актор Кел Пенн

Кел Пенн у фільмі «Гарольд і Кумар ідуть у гори»

Свою акторську кар’єру Кел Пенн розпочав 1998 року, знявшись у короткометражному фільмі «Експрес: вихід до слави» (Express: Aisle to Glory). Найбільшу ж популярність йому принесла роль у фільмі «Гарольд і Кумар ідуть у гори» (Harold & Kumar Go to White Castle), а також у серіалах «24» та «Доктор Хаус».

Виступ Кела Пенна під час передвиборчої кампанії Барака Обами

Кел Пенн брав участь у передвиборній кампанії майбутнього президента США Барака Обами. У 2009 році його запросили на посаду помічника голови відділу зв’язків із громадськістю адміністрації президента Обами. Він курує два напрямки — мистецтво та проблеми американців азійського походження. Саме через це він тимчасово припинив зніматися.

Девід Морс

Як можна було переконатися, всі основні актори серіалу «House M. D.» до появи в ньому вже мали чималі послужні списки. Г’ю Лорі та Джесі Спенсер навіть були досить відомі у себе на батьківщині — в Англії та Австралії відповідно. Інші брали участь у відомих театральних, кіно- і телепроектах, але в багатьох випадках це не були головні ролі й навіть не скільки-небудь помітні ролі другого плану.

Актор Девід Морс

Актор Девід Морс (David Morse) — єдиний з усіх, кого вже давно впізнавали в обличчя, незважаючи на те, що головних ролей у нього теж не було. Та й роль детектива Майкла Тритера — теж не головна, персонаж з’являється лише в середині третього сезону «Доктора Хауса». Але вона запам’яталася так, ніби була головною, — завдяки впізнаваності самого актора. Морс грав звичайних американців, які потрапляють у незвичайні ситуації і, що дуже важливо, не завжди виявляються героями. З персонажем Девіда Морса готові ототожнити себе більшість американських чоловіків, а жінки впізнають у них свого чоловіка, сусіду, знайомого. Про таких, як Морс, глядачі зазвичай говорять: «Він грає одного з нас. Навіть не грає, а живе поряд із нами». Цей талант за останні тридцять років зробив Морса одним із найбільш затребуваних американських акторів другого плану, які насправді грають так, що їхні ролі запам’ятовуються не менше, а часто — навіть більше, ніж головні.

Девід Морс народився 11 жовтня 1953 року в Гамільтоні, штат Массачусетс, у сім’ї шкільної вчительки Джеклін Морс і торгівельного менеджера Чарльза Морса. У нього є троє молодших сестер. Акторську кар’єру почав у 1971 році, граючи в театрі Бостона. Перебравшись у 1977 році до Нью-Йорка, актор починає виступати на Бродвеї, і ще до того, як почав кар’єру кіноактора, завоював декілька престижних театральних премій. З 1982 року одружений з актрисою Сьюзен Дафф, батько трьох дітей. У 1994 році Девід з сім’єю переїхав до Філадельфії після землетрусу в Нортриджі, аби бути поряд із родиною дружини. Незважаючи на не вельми героїчну зовнішність, Девід Морс відомий з детективів, фантастичних фільмів і трилерів. Його дебют у кіно відбувся в 1980 році — 27-річний актор знявся у майстра гостросюжетного кіно Ричарда Доннера у фільмі «Приховані паси» (Inside Moves, 1980). Відкрите добродушне обличчя Морса подобалося режисерам, коли треба було показати героя, від якого не чекаєш ані подвигів, ані героїзму, ані, навпаки, лиходійства. Щоразу, коли флегматичний Девід з’являється на екрані, глядачі, які вже знають його роботи, починають гадати, ким же виявиться його персонаж цього разу — героєм або навпаки. У 1980-х роках він брав участь у таких знакових для масової культури проектах, як «П’ятниця, 13» (Friday the 13th) та «Байки зі склепу» (Tales From the Crypt). Але вже на початку 1990-х років більше тяжів до драми з кримінальним ухилом. І тут він повною мірою розкрився як драматичний актор, що уміє грати неоднозначні ролі простих американців, які шукають своє місце в житті, конфліктуючи з суспільством. Ідеальним режисером для Морса на той час став Шон Пенн, актор, колишній чоловік співачки Мадонни, розлучення з якою було пов’язане з гучним скандалом. Але скандали не затьмарили таланту Пенна-режисера. Своїми найкращими ролями Девід Морс вважає роботи в його фільмах «Індіанський бігун» (The Indian Runner, 1991) та «Постовий на перехресті» (The Crossing Guard, 1995).

Морс у фільмі «Зелена миля»

До 50 років він уже зіграв у знаменитому фільмі Ларса фон Трієра «Танцівниця в темряві» (Dancer in the Dark, 2000), де його партнеркою була ісландська спі вач ка Бйорк, і не менш знаменитій тюремній драмі Френ ка Дарабонта «Зелена миля» (The Green Mile, 1999). Свою роль у цьому фільмі — наглядача Брута Гавела з «блоку смертників» — актор вважає власним найвищим досягненням на сьогоднішній день, і шанувальники Морса солідарні з ним. До речі, «Зелена миля», екранізація однойменного роману Стівена Кінга, — не перший перенесений на екран твір «короля жахів», у якому зіграв Девід Морс. У 1995 році на телебаченні була екранізована повість «Лангольєри» (The Langoliers); цей чотирьохсерійний телефільм добре знайомий нашому глядачеві, й Морс зіграв там одну з головних ролей — командира літака, що потрапив разом із пасажирами в часову пастку. Партнерами Морса за чверть століття роботи в кіно були лише зірки, серед яких — Джоді Фостер, Ніколас Кейдж, Шон Кон нері, Джек Ніколсон.

Девід Морс в образі командира екіпажу у фільмі «Лангольєри»

Девід Морс — детектив Майкл Тритер

У 2006 році Девід Морс, зігравши роль детектива Майкла Тритера в «Докторі Хаусі», був номінований на премію «Еммі». Повторно його номінували на цю нагороду в 2008 році, коли він зіграв роль президента США Джорджа Вашингтона в міні-серіалі «Джон Адамс» (John Adams, 2008).

Розділ 5

Медицина в житті та в кіно

Дія серіалу «House M. D.» відбувається в окрузі Мерсер штату Нью-Джерсі. Вступні титри накладаються на панорами місцевості поблизу Принстона, Трентона, Західного Віндзора і Плейнсборо. Місце основних подій — лікарня, яка називається Принстон-Плейнсборо. Насправді такої медичної установи не існує, зате є реальний лікувальний заклад — Принстонський університетський медичний центр. А будівля, яка зображає лікарню в серіалі, — це одна з будівель студентського містечка Принстонського університету (Princeton University).

Принстонський університет є одним із найдавніших вищих навчальних закладів Америки, який входить до Ліги плюща (Ivy League) — асоціації восьми приватних американських університетів, розташованих у сімох штатах на північному сході країни. Ця асоціація отримала свою назву завдяки плющу, який обвиває старі цегляні корпуси університетів. Для цих вузів характерна висока якість освіти. Спочатку Ліга плюща була спортивним об’єднанням представників цих вузів, пізніше назва поширилася на навчальні заклади в цілому. Університети Ліги плюща (або просто «Плющі») утримуються серед п’ятнадцятьох найкращих коледжів і університетів США за рейтингом журналу «U.S. News and World Report». Наприклад, у 2006 році трійку лідерів серед найкращих вузів США склали Гарвардський, Єльський і Принстонський університети з Ліги плюща. Університети Ліги плюща — мрія багатьох абітурієнтів. Зрозуміло, до цих навчальних закладів дуже важко вступити, та зате їхні випускники вважають себе соціальною елітою суспільства і відчувають свою перевагу над випускниками інших вузів.

Історія Принстонського університету почалася 22 жовтня 1746 року, коли Законодавча Рада британської колонії Нью-Джерсі від імені короля Георга II задовольнила прохання групи пресвітеріанських пасторів і видала їм дозвіл на створення коледжу з метою навчання юнацтва мов, вільних мистецтв і наук. У 1756 році навчальний заклад був переведений у Принстон, де на пожертви, зібрані у Великобританії, для студентів і викладачів побудували спеціальну будівлю. До 1870-х років різносторонні успіхи поставили Принстон поряд із такими відомими учбовими закладами, як Гарвард і Єль. У 1877 році при коледжі створили магістрат, а в 1896 році він отримав статус університету, який на знак пошани та вдячності міській общині назвали Принстонським університетом.

Один із корпусів Принстонського університету

Викладання і навчання ось уже півтора століття ведеться за індивідуальними планами і тісно пов’язане з науково-дослідною роботою. Тому Принстон-Плейнсборо, як і її прототип — медичний центр при знаменитому університеті, не звичайна, а навчальна лікарня. Грегорі Хаусу часто доводиться терпіти присутність практикантів у своїй оглядовій або під час операцій. Або — на лекціях, які Ліза Кадді безуспішно намагається змусити його, завідувача відділенням діагностики, читати майбутнім медикам. У стінах навчальних медичних установ можна не лише вивчати теорію та проходити практику, але й займатися дослідницькою діяльністю. Наприклад, випробовувати нові медичні препарати, для чого і намагається використовувати ресурси Принстон-Плейнсборо мільйонер Едвард Воглер.

Якби аналогічний серіал вирішили знімати в Україні, то дія так само могла б відбуватися в навчальній лікарні. Для нашої медицини тут нічого нового нема: низка вітчизняних стаціонарних клінічних закладів великих українських міст так само використовується для навчального процесу майбутніх медиків. Зокрема, не буде помилкою назвати навчальними клінічні лікарні Києва, Харкова, Львова, Донецька, обласні клінічні й обласні дитячі клінічні лікарні, клінічні кардіологічні диспансери, а також — великі лікарні швидкої медичної допомоги, клінічні психіатричні лікарні тощо. Відмінність — лише в устаткуванні та фінансуванні. Самі розумієте — ця різниця не на користь української медицини…

Як уже зазначалося вище, Принстонський університет — не рядовий вищий навчальний заклад Америки. А значить, медична установа, яка є його частиною, — теж не зовсім типова американська лікарня. Успіх «Доктора Хауса» в США пояснюється не лише появою принципово нового героя в медичному серіалі та взагалі в масовій культурі, але також тим, що американці звикли впізнавати в медичних історіях медичні реалії, з якими вони самі стикаються в повсякденні. Як будь-який медичний серіал, «House M. D.» повною мірою репрезентує і рекламує американську медицину. Тому місцем дії вибрана саме навчальна лікарня при престижному приватному навчальному закладі: така лікарня може собі дозволити приймати пацієнтів без наявності обов’язкової медичної страховки — адже всі витрати Принстон-Плейнсборо, який є дослідницьким центром, оплачує Принстонський університет. Якщо ви звернули увагу, в лікарню може потрапити людина з вулиці, навіть якщо у неї нема не лише страховки, але, трапляється, і документів, що посвідчують особу.

Українські глядачі, котрі напряму пов’язані з медициною, традиційно в більшості своїй не належать до прихильників серіалу «Доктор Хаус», хоча ставлення до «House M. D.» саме по собі неоднозначне. Далекі від медицини критики серіалу здебільшого не сприймають Грегорі Хауса як харизматичного героя — вони бачать у ньому лише психічно хворого самозакоханого егоїста і наркомана, яким нормальні люди захоплюватися, на їхню думку, не повинні. Персонаж, якого блискуче грає Г’ю Лорі, не відповідає традиційним уявленням частини глядачів про позитивного героя. Проте таке ставлення до серіалу і його головного героя спостерігається не лише у нас, але також в Америці, на батьківщині серіалу, і в інших країнах, де він з успіхом демонструється.

Українські медики в масі своїй не приймають «Доктора Хауса» не через неоднозначність особи Грега та суперечливе культурне явище, яким є серіал у цілому. Перш за все вітчизняні медики не люблять «House M. D.» тому, що не проектують реалії лікарні, яка працює за американськими стандартами, на систему пострадянської охорони здоров’я. Коли глядач упізнає себе в якійсь історії або може поставити себе чи когось зі своїх знайомих на місце котроїсь із дійових осіб, тоді історія «працює» на цю людину. А в персонажах, яких грають Г’ю Лорі, Ліза Едельстін, Роберт Шон Леонард та інші актори, українські глядачі-медики не впізнають себе. Ми ж, звичайні громадяни, так само не готові поставити себе на місце середньостатистичного американського пацієнта, який потрапляє в Принстон-Плейнсборо, безкоштовну американську лікарню, де навіть п’яному безхатченку нададуть повний набір медичних послуг — або не нададуть, якщо він сам того не захоче.

У правах та можливостях, як показано в серіалі, волоцюга прирівняний до мільйонера й політика. Проста людина має такі ж самі шанси вилікуватися, як і сильні світу цього. Хоча ми, нічого гріха таїти, плекаємо мрію лікуватися за межами рідної країни, живучи все ж таки тут. Цим вітчизняні пацієнти відрізняються од вітчизняних лікарів. Нашому медику хочеться уявити, що в рідної державної лікарні, де він працює, є все необхідне для того, аби пацієнт мав шанс бути вилікуваним і не шукав можливості виїхати для лікування за кордон. Проте наш лікар не може втілити мрію в життя: щоденні реалії злиденної вітчизняної медицини повертають його з небес на землю. Тому «Хаус» лише дратує.

Проте з точки зору медицини в серіалі справді чимало неточностей. Щоправда, відзначити такі деталі можуть насамперед медики, що працюють у системі охорони здоров’я США. Наприклад, в «Докторові Хаусі» лікарі діагностичного відділення зазвичай самі проводять лабораторні аналізи, хоча така процедура вимагає спеціальної освіти; а ще вони здійснюють діагностичні операції та навіть розтини, що взагалі не відповідає дійсності. В серіалі лікарі легко дають собі раду з будь-яким діагностичним устаткуванням, що теж далеке від реальності, але йде на користь видовищності серіалу. Уважні глядачі помічають рентгенівські знімки, що висять догори дриґом, незрозумілі записи на бланках рецептів, помилки в медичних термінах, таку дивну річ, як «бактерійний вагіноз у роті» та інші, не менш дивні діагнози, що до того ж важко вимовляються.

Що ж саме у «House M. D.» можна вважати правдою про діагностику, американську медицину і систему американської охорони здоров’я, а що — вигадано для того, аби реальність не стримувала фантазії сценаристів, не здавалася нудною і не обмежувала можливостей кіношних лікарів?

Американська система охорони здоров’я

Медичне страхування

Навчальна лікарня Принстон-Плейнсборо належить до розряду некомерційних, а отже, згідно з американськими законами, будь-який громадянин США може отримати там допомогу безкоштовно. Причому лікування нічим не повинно відрізнятися від того, яке надають власникам страхових полісів. Але це — не правило, а радше виняток: лікуватися в США дорого. Тому, як свідчить приказка, дешевше не хворіти.

Американська економічна система ґрунтується на приватному вільному підприємництві. Й американці високо цінують у людях звичку розраховувати на власні сили. В той самий час тим, хто з якоїсь причини опинився у скрутному становищі, держава пропонує різні форми допомоги, серед яких важливе місце посідає медичне обслуговування. У серіалі є декілька епізодів (як правило, комічних), у яких пацієнти звертаються в Принстон-Плейнсборо з дріб’язкового приводу або через власне невігластво, або — переслідуючи певні свої цілі, які завжди з успіхом вираховує Грегорі Хаус, виводячи аферистів на чисту воду й безжалісно саджаючи дурнів у калюжу. Така кількість прикрих відвідувачів можлива тому, що навчальна лікарня Принстон-Плейнсборо відкрита навіть для тих, у кого немає медичної страховки. Бо у США, як і в багатьох країнах світу, діє страхова медицина.

Для більшості американців їхня заробітна платня є достатньою для комфортного життя, і вони не потребують допомоги, передбаченої державною системою соціального забезпечення, яка надає комплекс медичних послуг. Вони часто купують страхові поліси (медичні або в разі смерті). Дотепер основу американської системи охорони здоров’я складають лікарі, що мають приватну практику і беруть плату з пацієнтів за кожні відвідини. Більшість лікарів перебувають у договірних стосунках з одним або кількома лікарнями в своєму окрузі. В разі потреби лікарі відправляють своїх пацієнтів до лікарень, які виставляють за це рахунки. Зазвичай — залежно від кількості проведених у лікувальній установі днів і наданих послуг (рентген, операція, аналізи тощо). Деякі лікарні належать місту, штату чи федеральному уряду, або ж релігійним та іншим некомерційним організаціям. Окрім цього, існують лікарні, що належать компаніям, метою яких є отримання прибутку від надання медичних послуг.

Допомога незастрахованим американцям стала одним із пріоритетів Білла Клінтона, коли він заступив на пост Президента США в 1993 році. Після дискусій, що охопили всю країну і всі верстви суспільства, Конгрес США в 1996 році ухвалив закон, згідно з яким медичне страхування ставало доступнішим для працюючих американців і їхніх дітей. Новий закон розширював доступ до медичного страхування особам, що втратили роботу або звернулися по медичну страховку, вже маючи серйозні проблеми зі здоров’ям. Як експеримент також була введена програма неоподатковуваних ощадних рахунків, призначених на оплату витрат на лікування.

У Сполучених Штатах виробилася змішана система приватної та державної оплати медичного обслуговування. Переважна більшість американців сплачують за якусь частину медичних послуг, маючи страховку за місцем роботи. Приблизно п’ять із шістьох працюючих американців, а також члени їхніх родин користуються програмами групового медичного страхування, оплачуваними або спільно працівниками й працедавцями, або лише працівниками. Найчастіше працівник сплачує щомісячний внесок до страхового фонду. Зі свого боку страхова компанія оплачує певний відсоток витрат працівника на медичне обслуговування — за винятком невеликої суми, так званого первинного внеску.

Програми страхування вельми різні. Наприклад, деякі з них передбачають оплату стоматологічної допомоги і протезування або оплату консультацій та лікування у психіатра. Ще однією формою забезпечення медичного обслуговування, якою широко користуються американці, є послуги, що надаються Організаціями підтримки здоров’я (ОПЗ). Такі організації набирають у штат групи лікарів і забезпечують весь необхідний набір медичних послуг своїм клієнтам, які сплачують наперед визначений авансовий внесок. ОПЗ спираються на профілактику, оскільки вони повинні оплачувати клієнтам ті послуги, які самі організації надати не в змозі: зокрема, хірургічне втручання, лікування в стаціонарі або спеціалізоване лікування.

Хоча більшість американців користуються різними формами приватного медичного страхування, є й такі, котрим це не по кишені. Але вони можуть розраховувати на допомогу по лінії двох соціальних програм, створених у 1965 році. Скажімо, програма «Медикейд» (Medicaid) здійснюється спільно федеральним урядом і урядами штатів та забезпечує фінансування медичного обслуговування бідних.

Надання медичного обслуговування особам, які не можуть оплатити медичну страховку і не мають права на допомогу по лінії «Медикейд» і «Медикер» (Medicare), нині становить найгострішу проблему американської охорони здоров’я. Підраховано, що один із сімох американців не захищений медичним страхуванням хоча б деякий час на рік. Це можуть бути безробітні, особи, котрим не надається медичне страхування за місцем роботи, або особи, що живуть на порозі бідності. В екстреному випадку вони можуть звернутися по допомогу до державної лікарні, але вся біда в тому, що вони нечасто проходять профілактичні огляди, які могли б попередити розвиток хвороби.

Чеснотою американської системи медичного страхування є також високий рівень стандартизації як методів лікування, так і самої процедури. В той самий час, як відзначив на початку 2009 року президент США Барак Обама, американській системі охорони здоров’я загрожує катастрофа — як економічна, так і терапевтична. Глава держави попередив: якщо Конгрес США не ухвалить закону про реформу американської системи охорони здоров’я до кінця року, можливість залагодити ситуацію буде втрачена. Обама підкреслив, що американська система охорони здоров’я вартістю 2,5 трлн дол. є важким тягарем для громадян і компаній та становить найбільшу загрозу для економіки. Білий Дім залишає деталі реформи на розсуд законодавців, проте Обама неодноразово підкреслював, що вона повинна забезпечити право вибору і низьку вартість лікування, одночасно забезпечивши медичне страхування 50 млн американців, що не мають на цей момент медичної страховки. Вартість реформи за даними на червень 2009 року оцінюється в США в 1,5 трлн дол.

Але ще раніше, на початку 2000-х років, з’явилися незалежні дослідження. Вони свідчать про те, що досягнення американської страхової медицини далеко не аж такі великі, як вважалося. Згідно з офіційними даними, за рахунок працедавця страхується щонайбільше 62 % населення США. А результати досліджень, проведених Колумбійським пресвітеріанським медичним центром, показали, що медичну страховку, сплачену працедавцем, мають лише 43 % населення США. Ще близько 7 % страхуються самостійно, 34 % — за рахунок держбюджету, а 16 % населення взагалі не застраховано. У медицині США сформувалася небезпечна система цінностей, згідно з якою пацієнтові ліпше померти відповідно до ортодоксальних уявлень, ніж вижити завдяки неортодоксальним методам лікування. В результаті дедалі більше людей відмовляються від медичного страхування. На сьогодні понад 35 млн американців не охоплено цією системою. І це число рік у рік зростає.

Приблизно у половині епізодів «Доктора Хауса» американські глядачі бачать підтвердження того, наскільки вигадані історії відповідають реальному стану речей у стосунках лікар–пацієнт. Наприклад, аби поставити правильний діагноз, Грегорі Хаус змушений порушувати закон не тому, що не визнає його норм або кидає черговий виклик суспільству, а через те, що сам пацієнт або його рідні не дають згоди на операцію. Вони краще приймуть смертний вирок, повільно і покірливо вмираючи, аніж дозволять лікареві ризикнути, провівши операцію, яка може допомогти діагностувати хворобу, почати лікування і врятувати життя. В той сам час страхова медицина, на якій тримається американська система охорони здоров’я, несе збитки через те, що звичайні американці, котрі не довіряють новим технологіям, не турбуються про страхові поліси, а значить — не бажають через сплату страхових внесків оплачувати дослідження, які просувають медичну науку вперед.

Якщо ж говорити про страхову медицину в Україні, то насамперед слід зауважити: про введення обов’язкового медичного страхування в нас поки що справді здебільшого тільки говорять. З одного боку, отримувати належну медичну допомогу хоче кожен громадянин. Як писалося вище, навіть у Америці не всі мають страховку, проте той, хто її все ж таки оформив, дістає загалом більше переваг, ніж той, в кого полісу немає. Але, з іншого боку, пересічний українець заробляє набагато менше, ніж пересічний американець, який, до того ж, має цілу низку соціальних гарантій і може жити на соціальну допомогу. Через те українцеві простіше, захворівши, заплатити лікареві «по факту» і витратитись на недешеві ліки, аніж сплачувати за надання гарантованих медичних послуг авансом. Та й українська система охорони здоров’я ще не готова до того, аби належним чином надавати якісні медичні послуги тим, хто застрахував себе полісом від несподіваної хвороби.

В Україні на сьогодні існує система державного соціального солідарного медичного забезпечення, заснованого на перерозподілі органами державної влади та місцевого самоврядування податкових надходжень на користь медичного забезпечення. Однак держава не в змозі не тільки виділити достатньо фінансів для забезпечення якісного лікування, а й ефективно використати ці кошти. Саме на вирішення цих проблем спрямовані проекти законів України, які передбачають нову модель фінансування медичної галузі. Такі проекти розробляються практично від проголошення незалежності, мають різне авторство, постійно коригуються і доповнюються, та в основі кожного — запровадження обов’язкового медичного страхування, що забезпечує відхід від залишкового принципу фінансування галузі. Цільовий характер обов’язкового медичного страхування надасть можливість планування та обґрунтування гарантованого обсягу медичних послуг. Міністерство охорони здоров’я України останнім часом оприлюднює інформацію стосовно своїх планів щодо поступового, протягом 2–3 років, переходу на страхову медицину, що повинно стати частиною комплексного реформування системи охорони здоров’я України.

Практично всі європейські країни свого часу рятували медицину саме введенням загальнообов’язкового медичного страхування. Сусідня Росія — також не виняток. І хоч її реформу експерти не називають успішною, Росія об’єктивно за всіма статистичними даними стоїть на порядок вище за Україну. Власне, поява на російському телебаченні та навіть у кінопрокаті серіалів і фільмів на медичну тематику свідчить про бажання росіян рекламувати власну медицину засобами кіно й телебачення. Бо, як ми вже відзначали, в Америці медичний серіал — насамперед реклама національної системи охорони здоров’я. Власне, фраза «Нема чим пишатися» — основна причина відсутності в Україні професійного інтересу до створення будь-яких історій із медичною складовою на своєму матеріалі. Звідси — дещо дратівливе ставлення до розбещених лікарською увагою пацієнтів у епізодах «House M. D.».

Боротьба за роботу

У тих країнах, де медицина розвинена добре, а медична індустрія сформувалася в окрему економічну галузь, вона, як не парадоксально прозвучить, обходитися дорожче, ніж у країнах, де система медичного обслуговування перебуває в зародковому стані. Справа ось у чому: якщо впровадження прогресивних технологій у будь-якій сфері, як правило, означає здешевлення продукту або послуги, то в медицині, навпаки, — дорожчання. Іншими словами, в медицині прогрес передбачає все нові й нові витрати. Для пацієнтів це означає, що їх вилікують практично від будь-якої хвороби, пересадять будь-який орган, — лише страшно уявити, скільки все це коштуватиме. Ось тому навіть найбагатші держави не можуть дозволити собі повністю бюджетне утримання медицини.

Різні системи страхової медицини в різних країнах існують уже не один десяток років. Вартість медичного обслуговування в Америці істотно зросла. У перерахунку на душу населення вона збільшилася з 204 дол. у 1965 році до 3 299 дол. у 1993-му. Частково причина полягає в тому, що в США професія лікаря належить до однієї з найбільш високооплачуваних. Тому всі герої «Доктора Хауса» так бояться втратити роботу навіть у лікарні, де лікування може бути безкоштовним, оскільки вона живе з дотацій. Грегорі Хаус як завідувач відділенням має право наймати і звільняти співробітників. Цього не може зробити навіть Ліза Кадді, головлікар: Хаусу як керівникові видніше, хто може працювати у відділенні діагностики, а хто — ні. Тому після звільнення членів колишньої команди Хауса доктор Кадді не може своїм рішенням нав’язати норовистому Грегу нову команду і тисне на нього, аби той швидше проводив співбесіди з претендентами. У свою чергу Кадді готова прийняти на роботу Ерика Формана, звільненого з нового місця, і призначити його заступником Хауса — але лише після того, як Грегорі зібрав нову команду, і тільки за умови, що Форман погодиться на меншу зарплатню, ніж у нього була раніше.

Лікарі щосили тримаються за роботу, навіть ціною підсиджування колег — адже їхня освіта коштує дорого і процес навчання вимагає чимало часу. Більшість майбутніх лікарів навчаються в коледжі, протягом чотирьох років здобуваючи загальну медичну освіту. Оплата при цьому складає приблизно 25 тис. дол. на рік. Потім випускники коледжу, обравши спеціальність, іще чотири роки опановують її в медичному вузі, де вартість навчання ще вища. Таким чином, до моменту отримання диплома більшість молодих лікарів опиняються в боргах. Далі випускникам належить пройти три- або п’ятирічну ординатуру в лікарні на кшталт Принстон-Плейнсборо, що обіцяє їм довгі години роботи за порівняно низьку заробітну платню. Та й організація власної приватної практики також коштує зовсім недешево. Тому Хаус, найкращий, за твердженням Кадді, діагност Америки, не збирається відкривати приватну практику і теж у глибині душі боїться втратити роботу: у великій лікарні йому комфортно.

Необхідна для постановки діагнозу та лікування пацієнтів апаратура також коштує дорого, та й техніка має бути добре підготовленою. До того ж лікарі й адміністрація лікарні вимушені вбезпечувати себе від судових позовів із боку пацієнтів, котрі вважають, що їх неправильно або без належного сумління лікують. Вартість такої безпеки різко зросла в 1970–1980-і роки. З погрозами таких позовів у декількох епізодах другого сезону «House M. D.» бореться юрист Стейсі Ворнер, колишня дружина Хауса.

Пізніше, коли Стейсі залишає лікарню, мати справу з позовними заявами доводиться особисто Кадді. Це ще одна неточність серіалу — в такій лікарні, як Принстон-Плейнсборо, обов’язково має бути юрист, і завідувачка лікарнею не може виконувати його роботу, оскільки не компетентна в правових питаннях. Проте юрист як персонаж виявився непотрібний продюсерам, і на те, що Кадді особисто займається юридичними питаннями, глядачі не звертають уваги.

В Україні за офіційною статистикою лікарів ніби вистачає. Скажімо, на 10 тис. населення в Україні в середньому припадає по 40 лікарів, що вище, ніж у деяких країнах Східної та Західної Європи. Щоправда, якщо на Заході близько 60 % займаються наданням першої медичної допомоги, то у нас таких лікарів лише 20 %. Хірурги та інші вузькопрофільні фахівці дедалі частіше сидять без роботи. Хірурги в середньому роблять по дві операції на місяць, а вакантними залишаються щонайменше 33 тис. місць сімейних лікарів. А головне — рівень оплати медичних працівників системи охорони здоров’я залишається низьким як щодо рівня оплати праці працівників, зайнятих в інших секторах економіки України, так і в порівнянні з іншими країнами, коли різниця в оплаті праці — в декілька разів.

Відомий лікар-педіатр Євген Комаровський, коментуючи загалом невтішну ситуацію у вітчизняній медицині, сказав: «Ще не так давно дівчатка після закінчення медичного університету йшли в державну лікарню працювати за 800 гривень на місяць, але ці дівчатка вже закінчуються». Цим від окреслив важливу тенденцію: молодими спеціалістами поповнюється здебільшого приватний сектор медичних послуг, розвинений дуже слабо, особливо якщо говорити про невеликі міста, містечка, селища та села. Маючи уявлення про ці проб леми, МОЗ України у 2009 році оголосило: розроблений проект Закону України «Про загальнодержавну програму розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини на період до 2012 року» з урахуванням найкращого національного та світового досвіду. Мета програми полягає у забезпеченні зниження рівня захворюваності, інвалідності та смертності населення шляхом формування та налагодження ефективного функціонування системи надання жителям сіл і міст доступної та високоякісної первинної допомоги на засадах сімейної медицини.

Хай там як, а поки що спроби лікарів у «Докторі Хаусі» отримати роботу в державній лікарні та будь-що втримати її і далі видаються нашому пересічному глядачеві дещо дивними: українці давно звикли до поступового відтоку фахівців із державних медичних установ до приватних, так званих комерційних. І воліють їхати лікуватися до Києва чи іншого великого міста, зневірившись у тому, що за межами мегаполісів можна отримати якісну медичну допомогу.

Право лікувати

Один із епізодів другого сезону починається з розмови Грега зі Стейсі Ворнер, яка нагадує, що Хаусу слід продовжити ліцензію. У третьому сезоні, коли виник конфлікт між Хаусом і Тритером, слабкою ланкою виявився Джеймс Вілсон: його зловили на тому, що він допомагав Хаусу отримувати вікодин за підробленими рецептами. Вікодин — це наркотичний препарат, тому рецепт необхідний, а кількість таких рецептів суворо контролюється. Але навіть якщо б Вілсон виписав Хаусу або кому-небудь іншому фальшивий рецепт на нешкідливі ліки, у нього все одно виникли б проблеми з продовженням ліцензії. Без ліцензії, що дає право працювати лікарем, навіть кваліфікований медик у США працювати не зможе — це буде незаконно, і за медичне обслуговування без ліцензії лікареві загрожує тюремне ув’язнення.

У США існують жорстокі вимоги до професійної підготовки лікарів. Конкурс у медичні вузи доходить до декількох сотень осіб на одне місце. Отримавши медичний диплом, лікар, що бажає спеціалізуватися в обраній ним галузі, проходить подальше навчання в інтернатурі, потім — у резидентурі. Резидентурою називається навчальний цикл, під час якого лікар опановує обраний ним медичний фах (загальний хірург, педіатр, нейрохірург, уролог тощо). Конкурс на вступ в американську резидентуру дуже великий. Тривалість навчання в ній складає від трьох до шести років залежно від спеціалізації. Після резидентури багато лікарів проходять подальше вдосконалення за вужчим напрямом обраної спеціальності. Таким чином, підготовка лікаря високої кваліфікації може тривати до 14 років і коштувати більше 200 тис. дол.

Після завершення навчання всі лікарі в Америці, незалежно від віку, посади і кваліфікації, кожні п’ять років складають іспити Вищій кваліфікаційній раді на право медичної практики за певною спеціальністю. Ця ж рада зобов’язала лікарів брати участь у роботі професійних з’їздів і симпозіумів, постійно підвищувати свою кваліфікацію. Якщо лікар не робить цього, він не набирає тієї кількості балів у системі післядипломної освіти, яка необхідна для складання чергових іспитів на право медичної практики. Така досконала і жорстка система контролю є додатковою гарантією високої якості роботи лікарів.

Реклама медичних препаратів у США суворо контролюється. Купити в аптеці ліки без рецепту, виписаного лікарем на спеціальному бланку, практично неможливо. Тому, хто продав ліки без рецепту, теж загрожує суд, до того ж неприємності будуть у власника всієї аптечної мережі — аж до анулювання ліцензії на торгівлю медичними препаратами. Фармацевт, що припустився порушення, теж позбавляється ліцензії. Враховуючи кількість часу і грошей, витрачених на медичну освіту, не кожен лікар стане ризикувати.

І Грегорі Хаус — не виняток: коли в ситуації з Тритером справа заходить задалеко, він поступається, але все одно лише подальше втручання Кадді рятує його, а заразом — і Вілсона, чия ліцензія теж під загрозою. Ризикуючи своєю кар’єрою, Ліза Кад ді дає неправдиві свідчення під присягою. Показавши фальши ві документи, вона заявляє, що перешкодила Хаусу вкрасти оксикодон у мертвого пацієнта. Кадді сказала, що замінила пігулки в баночці звичайним заспокійливим із лікарняної аптеки, оскільки знала, що Хаус був у неадекватному стані. Суддя була настроєна скептично, але вирішила не давати справі ходу. Вона не могла повірити, що Хаус зловживав наркотиками, як запевняв Майкл Тритер. При цьому суддя сказала Хаусу, що він не заслуговує на таких друзів, як Кадді та Вілсон, оскільки вони зробили все можливе, аби врятувати його ліцензію. Навряд чи в реальному житті американський лікар пішов би на такий ризик. Проте не потрібно забувати, що «Доктор Хаус» — розважальне і видовищне шоу, тому розвиток конфлікту адмі ністрації лі кар ні Принстон-Плейнсбо-ро з амери кан ськими законами проходить цілком реалістично, а розв’язка вирішена як традиційний американський хепі-енд.

Доктор Хаус у суді

В Україні така метушня довкола ліцензії сприймається як «їхні звичаї». За останні двадцять років у нас не було жодної гучної справи про порушення лікарем певних правил, після яких порушника позбавили права працювати за фахом. Без рецепта в українських аптеках можна отримати будь-які ліки, включно з трамадолом, що містить наркотик, чим користуються вітчизняні підлітки-наркомани. Навіть якщо у нас вводять обмеження, завжди знайдеться той, хто за певну плату випише потрібний рецепт, нічим особливо не ризикуючи. Єдиний серйозний наступ на українські аптеки відбувся в листопаді 2009 року, коли в зв’язку з епідемією «свинячого грипу» власники почали підвищувати ціни на ряд препаратів, що сприяло неабияким прибуткам фармацевтичної галузі. Спроба регулювати ціни на ліки з боку держави успішною не була: аптечний бізнес давно вже є приватним, тому можливо було хіба що виявляти порушення та штрафувати порушників. Тому проблем з правом на працю, що їх переживають герої «House M. D.», українцям іще довго не зрозуміти повною мірою.

Діагнози Хауса

Ідеї Девіда Шора втілюють у життя 14 сценаристів. На зйомки однієї серії витрачається тиждень, але паралельно знімається відразу декілька епізодів. І оскільки що сім днів глядачам потрібна чергова серія, процес не повинен перериватися, це важка конвеєрна праця. Якість будь-якої з серій мусить бути на висоті, а це означає: від сценаристів чекають творчого підходу, а не бездумного штампування. Спочатку готується чернетка сценарію, який потім узгоджується з продюсером і кілька разів переписується, поки, на думку Шора, якість епізоду не буде наближена до ідеальної. Щоразу перед фіналом чергового сезону починаються перегони, підключається весь штат, аби закінчити його вчасно, щоб шанувальники отримали ту якість шоу, до якої встигли звикнути.

За словами сценаристів, найскладнішим у фільмі є медичний аспект. Перш ніж почати роботу над черговим епізодом, кожен із них перелопачує величезну кількість медичної літератури, і може скластися враження, що вони готуються до іспитів у медичний університет. При цьому за шість сезонів (а це — півтори сотні історій) вони жодного разу не повторилися. Кожен випадок, який доводиться розслідувати Грегорі Хаусу, по-своєму унікальний. Щось узято з практики Девіда Фостера, теж сценариста й одного з медичних консультантів, щось запозичене з практики інших лікарів. «Я думав, болячок забракне на перший сезон. Але теми для епізодів ніколи не закінчаться», — зробив висновок Девід Шор. Тому шоу триває.

Девід Фостер — сценарист і медичний консультант серіалу

Актори, задіяні в серіалі, прагнуть достовірно зображати лікарів, аби в реальність того, що відбувається, повірили не лише глядачі, а й справжні медики, попри скептичне ставлення останніх. Всі, хто бере участь у виробництві «Доктора Хауса», прагнуть у всьому бути точними до дрібниць.

Більшість діагнозів, поставлених командою Грегорі Хауса, пов’язані з інфекційними, автоімунними, неврологічними захворюваннями або захворюваннями печінки, тобто здебільшого відповідають спеціалізації лі карів, що працюють у відділенні діагностичної медицини. Діагностика хвороб найчастіше здійснюється за допомогою одних і тих самих стандартних процедур, хоча Хаус схильний ігнорувати їх. У нього завжди є власна думка, яка вже врятувала життя великій кількості пацієнтів. І навіть коли він у чомусь помиляється, для нього це — цінний досвід, який він використає надалі.

Постановка Хаусом кожного діагнозу нагадує так званий мозковий штурм. Якщо ж він заходить у безвихідь, то не б’ється головою об стіну, а виносить свої діагностичні версії на загальне обговорення. Зазвичай — пише маркером на дошці симптоми і можливі хвороби, якими вони можуть бути викликані. Рішення часто приходить завдяки випадковим зауваженням колег. Крім того, дуже корисними при пошуку ідей виявляються численні питання: якщо все ставиш під сумнів, то рано чи пізно докопаєшся до істини.

У деяких випадках Грегорі Хаус проводить кілька діб у пошуках правильного рішення. Він мислить розважливо, не піддаючись емоціям, і традиційно в кожному епізоді згадується до чотирьох різних захворювань, які можна діагностувати. Почавши лікувати пацієнта від однієї хвороби, Грег зазвичай мимоволі провокує різке погіршення — і залишається задоволений, оскільки справжня причина виходить на перший план. Ближче до фіналу пацієнт здебільшого опиняється між життям і смертю, і лише сміливе нестандартне рішення допомагає геніальному докторові поставити нарешті правильний діагноз.

Скептично налаштовані медики стверджують: більшості хвороб, від яких лікує доктор Хаус, не буває. Чи це так? Спробуємо скласти перелік діагнозів, які згадуються в серіалі найчастіше.

Хвороба Адисона (англ. Addison’s Disease) — хронічна недостатність кори наднирковиків, або гіпокортицизм. Рідкісне ендокринне захворювання, в результаті якого наднирковики втрачають здатність виробляти достатню кількість гормонів, перш за все — кортизолу, гормону стероїдної природи, який протистоїть запальним процесам в організмі. Цей патологічний стан був уперше описаний британським терапевтом Томасом Адисоном. Свою статтю на цю тему, опубліковану в 1855 році, він назвав «Конституціональні й місцеві наслідки захворювання кори наднирковиків». Хвороба може виникнути при сухотному ураженні наднирковиків, пошкодженні кори наднирковиків хімічними агентами (наприклад, хлодитаном), які руйнують здорову тканину. Хвороба Адисона зазвичай розвивається повільно, протягом декількох місяців або років. Симптоми її можуть залишатися непоміченими або не виявлятися доти, доки людина не зазнає стресу.

Грегорі Хаус кілька разів підозрює цю хворобу в пацієнтів, що страждають на безпліддя. В більшості випадків з’ясовується, що підозра на хворобу Адисона викликана вживанням наркотиків, що «садять» нирки.

В Україні останнім часом випадки ураження ендокринної системи, в тому числі хворобу Адисона, відзначають у східних областях. Зокрема, проблемним регіоном лікарі визначають Маріуполь.

Біполярний розлад — психіатричний діагноз психічного розладу, що виявляється афектними станами (маніакальними та депресивними), а також змішаними станами, за яких у хворого спостерігаються симптоми депресії та манії водночас. Тому друга назва хвороби — маніакально-депресивний психоз. Ці стани періодично, у вигляді фаз, безпосередньо або через «світлі» проміжки психічного здоров’я, змінюють один одного, з незначним зниженням психічних функцій або зовсім без нього. Вперше біполярний афектний розлад як самостійний психічний розлад був описаний у 1854 році майже одночасно двома французькими дослідниками Ж. П. Фальре (під назвою «циркулярний психоз») і Ж. Г. Ф. Баярже (під назвою «божевілля у двох формах»).

Хвороба, виявлена Грегорі Хаусом у журналіста, який знав про її наявність у себе і займався самолікуванням, внаслідок чого втратив здатність членоподільно висловлювати свої думки. Це був один із діагнозів, поставлених лікарем по телефону.

В Україні такі розлади в людей почали діагностувати частіше після Чорнобильської катастрофи (26 квітня 1986 року). Біполярні розлади спостерігаються передусім у тих, хто був або досі перебуває на уражених територіях. Відтоді написано та опубліковано чимало наукових робіт, де перераховано причини виникнення цих розладів, способи діагностики та лікування.

Пацієнт доктора Хауса з біполярним розладом, який зробив журналістську кар’єру частково завдяки своїй хворобі

Хвороба Верльгофа (хронічна імунопатологічна тромбоцитопенічна пурпура, лат. purpura) — хронічне захворювання, що є первинним геморагічним діатезом і протікає хвилеподібно. Характеризується наявністю гігантських тромбоцитів у кровотоці, мегакаріоцитозом у кістковому мозку і обов’язковою присутністю антитромбоцитарних автоантитіл. Колишня назва хвороби — ідіопатична тромбоцитопенічна пурпура (ІТП) — на даний час вживається у випадках, коли автоалергійна природа захворювання не доведена. Хвороба названа по імені німецького лікаря П. Верльгофа, який описав її в 1735 році. Захворювання найчастіше (у 40 % випадків) є причиною геморагічного синдрому — кровотечі слизової оболонки — в гематологічній практиці. Хвороба рідкісна: поширеність коливається від 1 до 13 випадків на 100 000 людей. Більшість хворих — жінки молодого та середнього віку.

Грегорі Хаус діагностує цю хворобу у дванадцятирічної дівчинки-спортсменки, що завагітніла; час від часу підозрює її у пацієнток, які щось наполегливо приховують від своїх близьких.

У нас поки що не згадувалося про випадки таких захворювань.

Вовчак — системний червоний вовчак (хвороба Лібмана-Сакса, лат. system lupus erythematosis) — дифузне захворювання сполучної тканини, що характеризується системним імунокомплексним ураженням сполучної тканини та її похідних, з ураженням судин мікроциркуляторного русла. Антитіла, що виробляються імунною системою людини, при вовчаку уражають ДНК здорових клітин. Найчастіше уражається сполучна тканина з обов’язковою наявністю судинного компонента. Назву хвороба отримала через свою характерну ознаку — висипи на переніссі та щоках, які, як вважали в Середньовіччі, нагадують вовчі укуси. Вельми поширена в США і Канаді.

Це автоімунне захворювання стало своєрідним рефреном «Доктора Хауса». Майже в кожному епізоді вовчак згадується як один із підозрюваних діагнозів, імовірно, через велику кількість суперечливих симптомів, характерних для цієї хвороби. Хворі зазвичай скаржаться на необґрунтоване підвищення температури, слабкість, головний біль, болі в м’язах, швидку стомлюваність. Виникають психози, енцефалопатії, судоми. У серіалі діагноз «вовчак» підтверджується дуже рідко, хоча підозрюється в більшості випадків. Зазвичай цю хворобу підозрює доктор Камерон. В одному з епізодів можна дізнатися, що Хаус ховає запас вікодину в книжці, присвяченій вовчаку, виправдовуючи це тим, що книжкою ніхто не користується. Коли нарешті з’являється пацієнт, хворий на вовчак, Хаус вигукує: «Невже це вовчак?! Мої мрії збулися!»

В Україні в останні роки вовчак найчастіше виявляють у військових частинах, де не все гаразд із санітарно-гігієнічними умовами, а також — загалом у так званих депресивних регіонах, де роками відсутні гаряча вода та погано функціонує каналізація. У народі побутує забобон, що вовчак можна наврочити, а пристріт зняти за допомогою ворожіння.

Цестодози — захворювання, викликані зараженням стрічковими черв’яками (лат. Еucestoda) — класом паразитичних пласких черв’яків «цестода». Описано близько 3 500 їхніх видів. Деякі види паразитів небезпечні для людини. Життєвий цикл цестод є онтогенезом однієї особини, що змінює декількох господарів. Зрілі форми цестодів (здатні до статевого розмноження) паразитують в кишечнику водних і наземних м’ясоїдних хребетних, зокрема людини. Форми, що паразитують у проміжних господарях (травоїдних хребетних і безхребетних), локалізуються в тканинах і порожнинах тіла і трансформуються в личинки.

Один із поширених представників цестод — солітер, стрічковий черв’як зі зредукованою травною системою, слабко розвиненою нервовою системою і органами чуття. У солітерів сильно розвинена статева система, що забезпечує їхню високу плодючість як паразитів. Це підвищує можливість виживання стрічкових черв’яків, що розвиваються зі зміною господарів. Даний клас характеризується довгим стрічкоподібним тілом (від часток міліметра до 10 метрів), зазвичай підрозділеним на ланки (числом від двох до декількох тисяч). На передньому кінці тіла є «голівка» — сколекс з органами прикріплення (присосками, інколи доповненими хітиновими гачками). Але є черв’яки і з нерозчленованим тілом.

Витягання Грегорі Хаусом стрічкового черв’яка — солітера зі шлунку пацієнта — один із найяскравіших епізодів першого сезону серіалу.

В Україні любителів м’яса, передусім свинини та яловичини, постійно попереджають про те, що через свою нерозбірливість у харчуванні вони можуть стати, якщо вже не стали, носіями свинячих та бичачих солітерів. Особливо це стосується м’яса, купленого на стихійних ринках.

Синдром Кушинга — синдром гіперкортицизму, який іще називають синдромом Іценка-Кушинга, включає групу захворювань, при яких відбувається тривала хронічна дія на організм надлишкової кількості стероїдних гормонів кори наднирковиків. Дія відбувається незалежно від причини, яка викликала підвищення кількості цих гормонів у крові. У 1912 році цей синдром описаний американським лікарем Гарві Кушингом, і незалежно від нього в 1924 році одеським неврологом Миколою Михайловичем Іценком. Причиною синдрому Кушинга можуть бути різні стани. Найчастіше синдром гіперкортицизму (надлишкове утворення гормонів кори наднирковиків) буває обумовлений підвищеним виробленням гормону гіпофізу — залози внутрішньої секреції. Цей синдром може виникнути при лікуванні різних захворювань за допомогою гормонів кори наднирковиків, якщо відбувається передозування препарату. Зрідка виникають незвичайні синдроми Кушинга, обумовлені їжею або алкогольним отруєнням.

У серіалі «Доктор Хаус» синдром Кушинга за частотою згадок змагається лише з вовчаком. Зокрема, перше, що часто виголошує Хаус, починаючи діагностику: «Це — не Кушинг!» — а команда починає йому дружно заперечувати. Виявляється, рацію має саме Хаус.

В Україні синдром Іценка-Кушинга останнім часом — лихо для регіонів, де несприятлива екологічна та санітарно-епідеміологічна ситуація призводить до щорічного сплеску різного роду алергійних хвороб. Зокрема, найчастіше згадується Запоріжжя й Запорізька область, де поширені рослинні алергії та ураження дихальної системи через несприятливу екологічну обстановку.

Синдром Мюнхгаузена (англ. Munchausen Syndrome) — симулятивний розлад, при якому людина симулює, перебільшує або штучно викликає у себе симптоми хвороби, аби її піддали медичному обстеженню, лікуванню, госпіталізації, хірургічній операції. Причини такої симулятивної поведінки не вивчені повністю. Загальноприйняте пояснення причин захворювання: бажання людей через прояв такого синдрому отримати увагу, турботу, симпатію і психологічну підтримку. Пацієнти з синдромом Мюнхгаузена, як правило, заперечують штучну природу своїх симптомів, навіть якщо їм пред’являють докази симуляції. Коли їм відмовляють у лікуванні, хворі з синдромом Мюнхгаузена звертаються до іншого лікаря. Синдром названий іменем німецького кавалерійського офіцера XVIII століття барона Карла Ф. Мюнхгаузена, який прославився фантастичними розповідями про свої військові пригоди. Термін «синдром Мюнхгаузена» був запропонований Ричардом Ашером, який у 1951 році вперше описав поведінку пацієнтів, схильних вигадувати або викликати у себе хворобливі симптоми.

Хаус та пацієнтка із синдромом Мюнхгаузена

Часто симуляція синдрому Мюнхгаузена утрудняє діагностику іншого, небезпечнішого захворювання, про яке ніхто не підозрює. У серіалі «House M. D.» Грегорі Хаус кілька разів підозрює у пацієнта цю хворобу, але тільки один раз його діагноз підтверджується.

В Україні термін «синдром Мюнхгаузена» згадується досить часто, але переважно не в медичному, а в суспільно-політичному або економічному контексті. Наприклад, передвиборні обіцянки журналісти називають не інакше, як «синдром Мюнхгаузена». Навряд чи треба переконувати когось у тому, що цей термін запустив у наш повсякденний обіг серіал «Доктор Хаус».

Некроз (від грецьк. Νεκρός, мертвий) — некротичне ураження тканини; патологічний процес, при якому загибель тканини в живому організмі відбувається місцями в результаті якого-небудь екзо- або ендогенного її пошкодження. Серед причин відмирання тканини можна назвати безпосереднє руйнування її яким-небудь агентом (фізичним або хімічним), а також непрямі зміни, такі як алергічна реакція, порушення іннервації та кровообігу.

У серіалі Грегорі Хаус діагностує некроз, серед іншого, в тих пацієнтів, у кого він підозрює венеричні захворювання. Оскільки некроз може вражати живу тканину при виникненні багатьох хвороб, українські лікарі добре знайомі з нею і цілком здатні її лікувати. Певна річ, лише в тих випадках, коли втручання відбувається оперативно і хвороба не запущена.

Нейрофіброматоз — генетичні порушення нервової системи, які призводять до зростання доброякісних пухлин уздовж нервових волокон. Нейрофіброматоз належить до групи факоматозів (грецькою phakos — пляма, matosis — пухлина). Сьогодні ця назва поєднує кілька захворювань, які насправді є різними нозологічними формами: нейрофіброматоз I, II, III і IV типів. Близько 90 % усіх хворих на нейрофіброматоз мають нейрофіброматоз I типу. Нейрофіброматоз I типу (НФ1, класичний, периферійний, власне хвороба Реклінгаузена) — це системне спадкове захворювання з переважним ураженням шкіри та нервової системи, успадковується автосомно-домінантно. Захворювання обумовлене мутацією гену NF1, який локалізується на довгому плечі 17-ї хромосоми. Чоловіки та жінки уражуються однаково часто. Нейрофіброматоз був описаний німецьким патологом Ф. Д. фон Реклінгаузеном у 1882 році; після цього захворювання отримало його ім’я. Загальна кількість хворих з цією патологією в усьому світі наближається до 1 млн людей.

У серіалі, діагностуючи цю рідкісну хворобу, зазвичай не уточнюють, за яким типом вона розвивається. Причина — Хаус припускає такий діагноз на самому початку виявлення хвороби, що, за правилами серіалу, зазвичай стає невірним припущенням.

За відсутності статистичних даних щодо частоти нейрофіброматозу в Україні, приблизна цифра роз пов сюдженості цього захворювання у нашій країні (виходячи з розрахунку 1 випадку захворювання на 5 тис. населення) може наближатися до 10–11 тис. таких хворих — ці відомості з’явилися у вітчизняній пресі з посиланням на висновки Інституту нейрохірургії ім. акад. А. П. Ромоданова АМН України.

Порфирія (лат. porphyria) — у більшості випадків спадкове порушення пігментного обміну з підвищеним вмістом порфиринів (пігментів, що мають у своєму складі азот) у крові й тканинах і посиленим їхнім виділенням із сечею і калом. Проявляється, серед іншого, шлунково-кишковими та нервово-психічними розладами. За клінічним перебігом захворювання часто поділяють на гострі форми й форми, що протікають переважно з ураженням шкірних покривів. Небілкова частина гемоглобіну перетворюється на токсичну речовину, яка роз’їдає підшкірні тканини. Шкіра набуває коричневого відтінку, стає дедалі тоншою і від дії сонячного світла лускається, тому в пацієнтів з часом шкіра вкривається шрамами та виразками. Виразки й запалення пошкоджують хрящі — ніс і вуха, деформуючи їх. У поєднанні з покритими виразками повіками та покрученими пальцями це неймовірно спотворює людину. Хворим протипоказане сонячне світло, яке завдає їм нестерпних страждань.

Порфирію Грегорі Хаус діагностував у Марка Ворнера, чоловіка своєї колишньої дружини Стейсі. Аби остаточно переконатися в правильності діагнозу, Грег підносить узяту для аналізу сечу Марка до засвітленої лампочки, від чого сеча окислюється і чорніє.

В Україні описано небагато випадків гострої порфирії.

Саркоїдоз (одна з назв, лат. — lupus pernio) — системне захворювання, при якому уражається багато органів та систем, що характеризується утворенням гранулем в уражених тканинах. Гранулема — обмежене огнищеве запалення, що має форму щільного вузлика різних розмірів. Найчастіше уражуються лімфатичні вузли, легені, печінка, селезінка. Рідше — шкіра, кістки, органи зору тощо. Причина захворювання невідома. Саркоїдоз не належить до інфекційних захворювань і не передається оточуючим, тобто не заразний. Хвороба тривалий час може бути безсимптомною і виявитися випадково, наприклад при рентгенографії або флюорографії органів грудної клітини під час профілактичного огляду. У лікуванні використовуються в основному глюкокортикоїдні гормони (преднізолон). Враховуючи, що захворювання інколи здатне самоусуватися, в деяких випадках можна обмежитися спостереженням, не призначаючи лікування. Захворювання розвивається переважно в молодому і середньому віці, частіше — у жінок.

Саме у жінок середнього віку Грегорі Хаус переважно підозрює саркоїдоз, хоча згодом цей діагноз часто виявляється помилковим.

За останні десять років численними дослідженнями підтверджується зростання випадків саркоїдозу в світі, й Україна — не виняток, хоч, як пояснювали громадянам фахівці Національного інституту фтизіатрії та пульмонології ім. Ф. Яновського, збільшення випадків цієї хвороби — не українська проблема, а світова тенденція. За цими ж даними, в Україні розповсюдження саркоїдозу коливається в рамках 10–40 осіб на 100 тис. населення, а випадків захворювання ще менше — від 1 до 17 осіб на 100 тис. населення.

Феохромоцитома — доброякісна, гормонально активна пухлина, що походить із хромафінних клітин симпато-адреналової системи, яка секретує у підвищеній кількості катехоламіни і локалізується в мозковій тканині надниркових залоз або симпатичних парагангліях. Захворюваність у віці 30–50 років становить 1–2 особи на 2 млн населення за рік. Феохромоцитома може виникати в осіб будь-якого віку, але найчастіше трапляється у віковій групі 20–40 років. Частота виникнення феохромоцитоми у дорослих чоловіків і жінок однакова, тоді як серед хворих дітей 60 % — хлопчики. Приблизно в 10 % випадків захворювання має спадковий характер, при цьому більш ніж у 7 % хворих виявляють двобічні пухлини. Злоякісними бувають менше 10 % фео хромоцитом. Причини захворювання не відомі. Існує думка про генетичну природу феохромоцитоми. Спадковість визначається геном домінантного типу з високим ступенем пенетрації. Приблизно у 10 % випадків феохромоцитома є сімейним захворюванням і успадковується аутосомно-домінантно.

Хвороба діагностована Грегорі Хаусом у серійного вбивці, засудженого до електричного стільця. Виявилося: спалахи люті, під час яких він здійснював жорстокі вбивства, викликані нападом феохромоцитоми.

В Україні захворювання не є чимось незвичайним, і наші лікарі давно й добре з ним знайомі.

Хвороба Шагаса (американський трипаносомоз) — викликається паразитами: простими безбарвними організмами, що мають веретеноподібну форму. Вперше описана бразильським дослідником К. Шагасом у 1909 році. Зустрічається лише в Латинській Америці, де заподіює більше смертей, ніж будь-яка інша паразитарна хвороба, у тому числі малярія. Переносником захворювання є блощиці підродини Triatominae. Блощиць розносять домашні й дикі тварини, гризуни, а також заражені люди. Самі блощиці заражаються, кусаючи хворих людей, і можуть передавати трипаносоми тиждень-два, а потому і впродовж усього життя (до двох років). Захворювання небезпечне протягом усього року, в будь-якому віці, але особливо — для дітей. Для дорослих характерна безсимптомна форма. У 10 % випадків можна десятиліттями бути носієм паразитів, не підозрюючи про це.

Доктор Хаус та хворий на феохроцетому злочинець

Саме так, несподівано для дружини, заразився цією хворобою один із пацієнтів Грегорі Хауса, який, як виявилось, багато років тому побував у тропіках. Ефективних способів лікування хвороби Шагаса немає. Ліки знижують летальність, але не дають упевненості, що переносимі дози знищать паразитів, локалізованих внутріклітинно.

В Україні, як у всьому світі, цю хворобу вивчають та називають «хворобою мандрівників». Випадки вкрай нечисленні: через ряд причин, найпершою з яких є економічна, українці мандрують дуже мало, тим більше — до екзотичних куточків земної кулі.

Емболія (грецьк. ἐμβολλω — вкидати) — типовий патологічний процес, обумовлений присутністю і циркуляцією в крові або лімфі частинок, що не зустрічаються там у нормальних умовах. Емболія часто викликає закупорку судини з подальшим порушенням місцевого кровопостачання. Може відбуватися в результаті травм і переломів, а також бути наслідком внутрівенної ін’єкції, при цьому відбувається закупорка судини повітряною пробкою. З усіх видів емболії найбільшу небезпеку становлять емболії судин легенів, головного мозку і серця.

У серіалі «Доктор Хаус» у хворих спостерігаються всі різновиди емболії, хоча судини головного мозку закупорені у пацієнтів Хауса найчастіше.

Говорячи про емболію в Україні, в більшості випадків описують післяпологову емболію, яка часто призводить до смерті породіллі, а також про емболію легенів. У зв’язку зі збільшенням випадків саме легеневої емболії велику увагу вітчизняних клініцистів останні 10 років привертають паразитарні захворювання, які спричиняють личинки невластивих лю дині гельмінтів тварин. Личинки одних активно проникають крізь шкіру, інших — інокулюють кровосисні комахи (проміжні господарі), личинки ж третьої групи потрапляють в організм із забрудненою їжею, водою тощо. На території України трапляється єдиний трансмісивний гельмінтоз, що спричиняє захворювання людей, — дирофіляріоз: саме він викликає легеневу емболію. А пов’язане це зі збільшенням кількості бродячих тварин, передусім котів та собак: вкусивши вуличного пса, котрий харчується на смітниках, комар чи інший кровосос згодом кусає людину, ставши, таким чином, мимовільним розносником зарази. Легенева емболія, таким чином, — хвороба здебільшого великих українських міст.

Хвороба Ердгейма — розшарувальна аневризма аорти. Характеризується гострим розвитком аневризми на тлі атероматозу (розпаду тканин) або кістозного медіонекрозу (пошкодження аорти). Кістозний медіонекроз є проявом дегенерації еластичних волокон, на місці яких з’являються кісти, наповнені матеріалом метахроматичного забарвлення. Гострий розвиток аневризми провокується пубертатним періодом.

Цю рідкісну хворобу Грегорі Хаус багато років тому (поза серіалом) не зміг вчасно діагностувати у літньої жінки. У серіалі він упевнений, що від хвороби Ердгейма вмирає шестирічний хлопчик. До хворого Грег кидається, перервавши гру в покер, хоча по телефону продовжує давати вказівки докторові Вілсону, що грає за нього.

В Україні про цю хворобу відомо і дуже багато написано. Як і в усьому світі, у нас вона часто має інфарктоподібний характер. Тобто напад і смерть можуть статися раптово і швидко, навіть якщо хвороба вчасно діагностована і хворому дають відповідні ліки для профілактики.

Як бачите, команда сценаристів «House M. D.» працює в тісному контакті з командою медичних консультантів. Хвороби, які виявляє Грегорі Хаус, існують насправді. Причому, як ми щойно переконалися, не є чимось недослідженим для українських медиків. Проте перш ніж виявити їх, доктор Хаус і члени його команди пропонують багато інших варіантів, які відкидаються в процесі встановлення істини. Виходить, у світі існує до півтисячі хвороб, які становлять для людини смертельну небезпеку. У серіалі Хаус і його команда не лише знають про їхнє існування (а значить, є лікарями високої кваліфікації), а й уміють їх своєчасно й ефективно лікувати. За бажання на основі серіалу можна було б скласти цілий довідник із перерахуванням хвороб, описом симптомів і зазначенням способів лікування.

Діагностика неможлива без навичок лабораторно-дослідницької роботи. Лікарі в «House M. D.» за сюжетом регулярно вдаються до науки, не лише виявляючи хвороби, але й рятуючи життя, оперативно реагуючи на критичну ситуацію.

Актори за час зйомки серіалу так освоїлися в медицині, що, як їм здається, при нагоді зможуть якщо не повноцінно вилікувати людину, то вже точно надати комусь першу медичну допомогу. Г’ю Лорі, наприклад, уже після успіху першого сезону, в 2005 році, напівжартома стверджував, що ще трошки — і він зможе відкривати свою медичну практику.

Магнітно-резонансна томографія (МРТ)

Сучасний магнітно-резонансний томограф

Дуже часто в серіалі вживається фраза: «Зробіть йому МРТ!» В Україні дослідження методом магнітно-резонансної томографії (МРТ) застосовується порівняно недавно, не надто поширене і доступне небагатьом. Але в США магнітно-резонансною томографією нікого не здивуєш, це — звичайне дослідження, що проводиться не лише в крупних лікарнях. Знімки, що отримуються за допомогою МРТ-діагностики, дають детальну інформацію про стан організму пацієнта. Це дозволяє виявляти безліч різних захворювань на ранніх стадіях, коли звичайне рентгенографічне обстеження ще не показує жодних порушень. У поєднанні з сучасною комп’ютерною технікою МРТ-дослідження дає можливість побудувати точну тривимірну модель будь-якого органу, побачити його в розрізі, забезпечивши лікаря всіма необхідними відомостями. Важлива перевага магнітно-резонансної томографії — це її практично повна нешкідливість для пацієнта. На відміну від колишніх методів, заснованих на застосуванні рентгенівських променів, під час МРТ-дослідження не використовується жорстке випромінювання. Замість цього на організм діє магнітне поле, яке, як відомо, не має та кого шкідливого впливу.

У системі МРТ ви користовується низькопольний надпровідний магніт «відкритого» типу, що має напругу магнітного поля 0,35 Тл, новітню технологію зниження шуму сканування, сучасну програму збирання та зберігання даних.

Число захворювань, які можна успішно виявити за допомогою МРТ-діагностики, дуже велике. Це різні запальні процеси і пухлини, проблеми кровоносної та нервової систем, хвороби хребта і суглобів та багато іншого. В більшості випадків цей метод дозволяє не лише виявити патологію, але й точно встановити її природу і, отже, своєчасно призначити правильне лікування. З МРТ в «House M. D.» зазвичай починають діагностику. І щоразу, коли хтось із команди Грегорі Хауса говорить: «МРТ нічого не показала», — лікареві стає цікавіше займатися цим випадком далі.

Комп’ютерна томографія (КТ)

Цей метод дослідження не такий ефективний, як МРТ, але, хай там як, Хаус часто вимагає, аби пацієнтам робили і КТ, і МРТ для повноти картини. Метод комп’ютерної томографії був запропонований у 1972 році Годфрі Гаунсфілдом і Ала ном Кормаком, нагородженими за цю розробку Нобелівською премією. Він заснований на вимірюванні та складній комп’ютерній обробці різниці послаблення рентгенівського випромінювання різними за щільністю тканинами. Комп’ютерна томографія в широкому сенсі є синонімом терміну «томографія», оскільки всі сучасні методи томографій реалізуються за допомогою комп’ютерної техніки.

Рентгенівська комп’ютерна томографія (РКТ) — метод дослідження внутрішніх органів людини з використанням рентгенівського випромінювання. Зображення, отримані методом РКТ, мають свої аналоги в історії вивчення анатомії. Зокрема український лікар Микола Іванович Пирогов у ХІХ столітті розробив новий метод вивчення взаєморозташування органів оперуючими хірургами, що отримав назву «крижаної анатомії». Суттю методу було вивчення заморожених трупів, які розрізають пошарово в різних анатомічних площинах («анатомічна томографія»). Пироговим був виданий атлас під назвою «Топографічна анатомія розпилів, проведених у трьох напрямках через заморожене тіло людини». Фактично зображення в атласі передбачали по яву таких зображень, отриманих променевими томографічними методами дослідження.

Портрет Миколи Пирогова — видатного лікаря-хірурга

Біопсія

До цього методу дослідження лікарі в серіалі вдаються дуже часто, і — без підказки доктора Хауса. При біопсії (грецьк. Βίος — життя, όψη — дивитися) проводиться прижиттєвий забір клітин або тканин із організму для подальшого їхнього мікроскопічного дослідження. Біопсія є обов’язковим методом підтвердження діагнозу за підозри на на явність онкологічних захворювань.

Голкова біопсія — один із найпоширеніших методів діагностики у сучасній медицині

Існує декілька видів біопсії. Ексцизійна біопсія передбачає вилучення всього досліджуваного утворення або органу в результаті хірургічного втручання. В процесі інцизійної біопсії вилучається частина утворення або органу. Тонкоголкова аспіраційна біопсія дозволяє зробити забір стовпчика тканини в результаті проколу порожнистою голкою досліджуваного утворення.

У серіалі «Доктор Хаус» найчастіше вдаються до третього виду біопсії. В цілому цей метод є найдостовірнішим, коли треба встановити клітинний склад тканини. Вивчення зразка під мікроскопом дозволяє визначити точний клітинний склад матеріалу. Біопсія є дослідженням, що входить до діагностичного мінімуму за підозри на онкологічне захворювання. Проте в теперішній час біопсія широко застосовується в діагностиці непухлинних захворювань, перш за все, в гастроентерології і гінекології.

Інтубація

«Слід інтубувати!», «Інтубуй його!» — у відчаї кричить хтось із лі карів своєму колезі, і починається інтубація — введення трубки в яку-небудь частину тіла з діагностичною або лікувальною метою. Кажучи про інтубацію, в медицині перш за все мають на увазі інтубацію трахеї. Процес полягає у введенні особливої трубки в гортань і трахею при їхньому звуженні, що загрожує задухою. До інтубації вдаються при проведенні інтенсивної терапії або реанімаційних заходів, а також для проведення анестезіологічного забезпечення. Цей термін може стосуватися ендоскопічної процедури, наприклад, при зондуванні шлунку. Інтубація трахеї характеризується розміщенням гнучкої пластикової трубки в трахеї з метою захисту дихальних шляхів пацієнта і є одним із засобів для механічної вентиляції легенів.

Найбільш поширеною є оротрахеальна інтубація, коли за допомогою ларингоскопа ендотрахеальна трубка проходить через порожнину рота, гортань і між голосовими зв’язками вводиться в трахею. Потім манжета, що міститься поблизу дистального кінчика трубки, роздувається повітрям, аби забезпечити правильне розташування трубки і захистити дихальні шляхи від крові, блювоти та різних виділень. Ще одна методика полягає в назотрахеальній інтубації — ендотрахеальна трубка проходить через ніс, гортань, голосові зв’язки в порожнину трахеї. Під терміном екстубація мають на увазі видалення введеної раніше трубки.

«Здається, я змогла б інтубувати, — призналася в одному з інтерв’ю Дженніфер Морисон. — Я ніколи раніше цього не робила по-справжньому. Вдавати, що когось інтубуєш, — це неначе фокуси показувати! Потрібно переконати глядача, що я спочатку вставляю цю трубку, а потім виймаю її. Слід лише не переплутати випадково гортань зі стравоходом». Їй вторить Джесі Спенсер: «Я запросто кого завгодно інтубую! Або трахеотомію зроблю. Щоправда, краще хай таких випадків не буде».

Ативан

«Два міліграми ативану!» — ось що часто буває потрібно, аби привести в норму дуже збудженого пацієнта. Після чого медсестри тримають хворого, що звивається на ліжку, а Форман або Чейз роблять укол. Ативан (ativan) — це торгівельна назва лоразепаму. За структурою ативан близький до нозепаму, містить додатковий атом хлору у фенільному заміснику бензодіазепіну. Має виражену транквілізуючу дію. Показання до застосування такі ж, як для сибазону та інших бензодіазепінових транквілізаторів. Призначають або всередину у вигляді пігулок, або, якщо пацієнт перестає себе контролювати, як ін’єкцію. За невротичних станів приймають 1,25–2,5 мг. Отже «2 мг ативану» — середньостатистична доза, що дозволяє заспокоїти пацієнта.

Знімальний майданчик

Зйомки «House M. D.» ведуться в Лос-Анджелесі (штат Каліфорнія), в павільйонах студії «ХХ століття Фокс» (20th Century Fo x). Все, що ми бачимо на екрані під назвою Принстон-Плейнсборо, — це лише велика декорація. Високотехнологічна операційна, в якій здійснюється порятунок життів, насправді не функціональна: реальну операцію в ній не зробити, оскільки прилади не працюють. Коли за сюжетом потрібне мертве тіло, кладуть під простирадло муляж і накривають із головою. Хоча коматозники, в компанії яких Грегорі Хаус так любить їсти, пити і дивитися телевізор, — не з гуми або пластмаси: їх грають справжні актори з масовки. До речі, телевізор у кабінеті Грега, по якому він так любить переглядати свої серіали, теж не працює: коли потрібно, аби з’явилося зображення, записаний на відео серіал або спортивний матч передають на монітор.

Макет декорації лікарні Принстон-Плейнсборо

Відра для сміття, яких у лікарні чимало, — теж несправжні. Сміття в них викинути неможливо. Ліки, які п’ють хворі, — також несправжні, в тому числі — вікодин доктора Хауса. Пігулки замінені цукерками: льодяниками або шоколадними глазурованими драже. Не працює й ліфт, у якому герої часто з’ясовують стосунки і в якому Грег в одному з епізодів навіть замкнувся, аби, всупереч протестам батьків дівчинки-підлітка, витягнути кліща з її промежини. Пейзажі за вікнами лікарні намальовані на картоні. Сходи, якими герої нібито переходять із поверху на поверх, теж закінчуються глухими стінами. Проте падати з них так само неприємно, як зі справжніх.

Кімната, де зберігається реквізит, називається на знімальному майданчику GR (golden room — «золота кімната»). У ній міститься те, що вважають «золотим запасом» серіалу: голки, контейнери з бутафорською кров’ю, муляжі людських органів, які в серіалі періодично витягують із тіл і пересаджують. Це — синтетичні нирки, печінка, кишки, шкіра, яку розтинають під час операцій. Всередину шкіри додають, залежно від того, що відбувається в епізоді, желатин, кров, тельбухи. Скальпелі та голки — тупі, а ще скальпелі інколи зроблені з гуми. Якщо потрібно показати, як із надрізаної частини тіла цебенить кров, у гумовий скальпель набирається рідина потрібного кольору, актор натискає під час «розтину», і все — кров потекла. Але навіть така бутафорія з часом почала викликати у Джесі Спенсера відразу. «Ми займаємося жахливими речами, — признається він. — Але чого не зробиш заради шоу!»

Бутафорське серце доктора Хауса

Проте лише частина паразитів і людських органів у серіалі — муляжі. Більшість — тривимірна комп’ютерна графіка. У тому числі — жуки-паразити, яких Ембер Волакіс використовує в одному з епізодів четвертого сезону для постановки діагнозу. Серіал взагалі наповнений візуальними ефектами.

Найпоширеніші — ті, на початку яких показано, як усередині організму людини щось відбувається, а ближче до фіналу — як ці процеси пояснює Хаус. Крім того, на моніторах комп’ютерів, за якими сидять лікарі, досліджуючи нутрощі пацієнта, з’являється зображення органів. Це — комп’ютерна графіка, хоча картинки — не для слабкодухих та вразливих, настільки вони вийшли реалістичними. Переміщення по тілу, робота органів зсередини, розвиток хвороби «в розрізі» — це все виконано у форматі 3D-анімації, тривимірної графіки. Спецефекти, за словами Девіда Шора, доречні лише тоді, коли не є самоціллю, а доповнюють розповідь Хауса. «У нього ж не рентгенівський зір! — пояснює продюсер. — Але завжди краще, коли не лише лікар розповідає, що і як сталося, але й глядач при цьому бачить ілюстрацію його розповіді». Самі по собі пояснення Грега малозрозумілі глядачам, котрі не мають стосунку до медицини, і тому повною мірою працює принцип сценариста: «не скажи, а покажи».

Інколи пацієнтові за сюжетом потрібно несподівано посиніти, а припиняти зйомку і звати візажиста, який «підсинить» актора, — значить, погіршити темпоритм, збити настрій у кадрі, що вплине на реалістичність того що відбувається. Цей жорсткий реалізм, котрий межує з натуралізмом, став однією з візитних карток «Доктора Хауса». Тому всі зміни, що відбуваються з пацієнтом у кадрі, досягаються за допомогою візуальних ефектів, комп’ютерної графіки. Наприклад, майстри зі спецефектів спочатку обвивають актора трубками, з яких струмить кров, а вже потім фахівці за допомогою комп’ютера обробляють кадр, прибираючи ці трубки. Перш ніж писати черговий епізод, сценаристи радяться з майстрами спецефектів, запитуючи, чи можливе таке дійство в кадрі в принципі, і якщо можливе, то наскільки воно реальне. При відтворенні внутрішніх органів «чарівники» стежать за реальністю того, що відбувається: побачене не повинне навіть віддалено нагадувати комп’ютерний малюнок. Це складно, зізнаються фахівці, але в «House M. D.» інакше не можна.

Автобусна аварія — кадр із серіалу

Епізод із четвертого сезону, в якому захворіла жінка-дослідниця, що перебувала на Південному полюсі, серед снігів і криги, можна вважати своєрідною відповіддю американським фільмам-катастрофам. Вічна мерзлота і снігова буря, що їх ми бачимо на екрані, — результат роботи фахівців, які створили за короткий термін тривимірну картинку, яка один в один відповідає реальності. Акторів знімали в павільйоні, після чого накладали кадри один на один і коригували на комп’ютері.

Два останні епізоди четвертого сезону, в яких Ембер отримує не сумісну з життям травму, на автобусі доправляючи п’яного Хауса додому з бару, є неймовірним і, здавалося б, неможливим змішенням жанрів авторського кіно, фантастики й екшену. Центральна сцена тут — аварія. Перш ніж зняти її, використавши спеціальний макет, побудований у павільйоні, сцену заздалегідь розкадрували на папері, намалювавши своєрідну графічну історію. Лише після цього в макет автобуса, який повинен був перевертатися, пустили акторів і каскадерів, перед цим вказавши кожному місце, куди потрібно впасти. Статисти за кадром закидали «постраждалих» скалками бутафорського скла. Потім аварії надали натуралістичності за допомогою комп’ютерної графіки.

Особисті стільці акторів у гримерці

Щоправда, творці спецефектів ризикують не менше, ніж ризикували б каскадери або актори. Річ у тому, що кожна натуралістична сцена, навіть якщо вона повністю вигадана і намальована на комп’ютері, обов’язково проходить цензуру: глядача не можна шокувати побаченим, якщо картинка має вигляд занадто натуралістичний. Перелік того, що заборонено, вірніше, не рекомендовано цензурою до показу, не доступний. Судячи з того, що ми бачимо в серіалі, обмеження мінімальні. Все-таки «Доктор Хаус» виграє багато в чому саме завдяки створенню на знімальному майданчику атмосфери достовірності того, що відбувається.

Ну і, звичайно, не всі дерева в серіалі намальовані. Натурні зйомки також є, вони проходять в університетських містеч ках Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі й університету Південної Каліфорнії. А пілотна серія знімалася в канадському Ванкувері. Автомобілі, на яких їздять персонажі, і, зрозуміло, мотоцикл Грегорі Хауса — справжнісінькі.

Розділ 6

Хаусизм: крилата фраза і спосіб мислення

«Хаусизм» (House-ism) — це нова мовна одиниця, одне з основних, якщо не головне надбання «House M. D.». У терміна є визначення, що не увійшло досі до жодного офіційного словника. Під хаусизмом слід розуміти в буквальному смислі особисту доктрину, переконання і теорію доктора Грегорі Хауса, в переносному — називання всього, що тебе оточує, своїми іменами. Іншими словами, не брехати: адже, на думку Хауса, всі брешуть. Зараз «хаусизмом» називають будь-який вислів або дію, які мають такі властивості:

— засновані на доктрині доктора Грегорі Хауса;

— говорять про певні речі саме те, що вони собою являють;

— виражають якусь крайність, часто критично і (або) саркастично.

Народження хаусизму

Спочатку хаусизмами називали цитати з серіалу «Доктор Хаус». Але потім творці шоу, та й ті, хто писав фрази з фільму на своїх футболках, звернули увагу: цитується тільки Хаус, репліки інших героїв залишаються без уваги і не є самодостатніми, якщо їх вирвати з контексту. Висловлювання Грегорі Хауса пішли в народ, тому, вживаючи хаусизм, не доводиться нагадувати, хто і коли це сказав. Вже починаючи з другого сезону шанувальники Хауса чекають від нього самі хаусизми, і, звісно, хаусизми має право виголошувати лише Хаус.

Звідси — ще один феномен хаусизмів: їх нечасто вчать напам’ять і виголошують уголос. Хоч би тому, що це не короткі резонерські репліки, а своєрідний приклад актуальної життєвої філософії — кодексу честі, якого, як показав успіх «House M. D.», підсвідомо хоче дотримуватися багато хто. Насправді Грегорі Хаус — екранне втілення внутрішнього бунту його шанувальників, котрі отримують можливість хоча б 43 хвилини на тиждень спускати пару, скидати негативні емоції, що накопичилися за день. По правді, кожному з нас часто хочеться сказати вголос те, що він думає про навколишній світ, про колег по роботі, начальство, сусідів, продавців крамниць, дружин, коханців, коханок — одним словом, про те, що, за нашим переконанням, заважає жити і нормально працювати. Лише тому, що скуте умовностями суспільство змушує всіх нас стримувати емоції і мовчати, коли хочеться висловити наболіле, хаусизми не промовляють як гасла, а друкують на футболках. Ця мода, що з’явилася недавно і в Україні, — нова своєрідна форма мовчазного протесту.

Інколи може здатися, що шанувальники Грегорі Хауса по-хорошому заздрять йому. І така заздрість до людини, яка говорить те, що думає, і робить те, що хоче, вже не раз описана в літературі. Так, у своїй повісті «Заповідник» російський письменник-нонконформіст Сергій Довлатов виводить образ недоладного сільського п’яниці Михайла Івановича Сорокіна, способу життя якого таємно заздрило все селище: «Міхал Іванича не любили, заздрили йому. Мовляв, і я б запив! Ух, як запив би, люди добрі! Вже як би я запив, у гробину мать! Але ж господарство… А йому що…» До речі, тексти Сергія Довлатова, опубліковані в повному обсязі лише в 1990-і роки, по смерті письменника, є не лише сюжетними історіями, але й цитатником, що складається з колючих та влучних фраз і висловів (так званих довлатизмів або довлатовщини), які дають вичерпну характеристику навколишній дійсності. Їх хоч і не пишуть на футболках, зате розтягли на усні цитати, і фрази ці зіграли не останню роль у тому, що завдяки ним книжки Довлатова досі видаються і перевидаються, не втративши актуальності. Скажімо, наш повсякдення абсурд часто іменують саме «довлатовщиною».

«Коли я бачу класну фразу в сценарії, я думаю — от би не зіпсувати! Тільки б правильно сказати!» — зізнавався в одному з інтерв’ю Г’ю Лорі. Постійні глядачі серіалу погодяться: не всі серії однаково цікаві, трапляються прохідні епізоди, сюжет яких не затримується в пам’яті, й це не дивно. За неписаними законами конвеєрної роботи, сильна серія чергується з менш яскравою, аби наступний епізод знову вразив уяву. Навіть команді з 14 сценаристів важко домогтися, аби кожна історія була однаково цікавою. Але незмінним залишається одне: навіть якщо епізод не захоплює сюжетом, він завжди наповнений відвертими, саркастичними, цинічними, на диво точними і смішними висловами доктора Хауса з будь-якому приводу. Саме завдяки тому, що сценаристи і продюсери приділяють якості хаусизмів величезну увагу, глядач часто не помічає «провислих» епізодів. За черговий Хаусизм вони ладні пробачити все.

Доктор Хаус та Вілсон у футболках з написом «Всі брешуть»

Поки що найпоширеніший хаусизм такий: «Всі брешуть», який сам Хаус одного дня довів до парадоксу: «Всі брешуть. І я збрехав».

Сценаристи, які забезпечу ють Грегорі Хауса хаусизмами, зізнаються: на будь-якому іншому проекті, в будь-якому іншому серіалі вони б не ризикнули пропонувати продюсеру сценарій, репліки в якому звучали б так провокативно. Але тут особлива ситуація: саме репліки, зміст яких — на межі фолу, продюсери відбирають у першу чергу. Репліка, за задумом команди Девіда Шора, повинна переходити всі межі пристойності. Її мусить хотіти сказати вголос будь-хто, кого сковують умовності та комплекси, в іншому разі вона не спрацює. І тут-таки сценаристи уточнюють: «До серіалу потрапляє все, що проходить цензуру і схвалене нею». Оскільки про необхідність поправок на цензуру і неможливість (радше небажання) її обійти творці «House M. D.» згадують неодноразово, має сенс сказати декілька слів про американську цензуру.

Цензура в Сполучених Штатах

Американці живуть у відносно вільному суспільстві. Свобода слова, свобода особи та інші свободи гарантовані громадянам США не лише як конституційно прописані права — вони справді дотримуються. Виступити в суді на захист прав особи готовий і здатний будь-який американський юрист, і кожен виграний процес стає юридичним прецедентом: прецедентне право в Америці превалює. Якщо який-небудь процес у якомусь місті якогось штату хоч би один раз був виграний, є всі підстави вважати, що аналогічна справа буде виграна в іншому штаті лише на підставі того, що такий прецедент уже мав місце.

У той самий час США — дуже консервативна країна. Хоча свобода слова захищається Конституцією, вона обмежується цілим рядом законів, судових рішень і позазаконних дій. У школах деяких штатів досі заборонені чи хоча б не рекомендовані для позакласного читання книжки, які, на думку цензури, є аморальними. Серед таких — «Кентерберійські оповідання» Джефрі Чосера, «Куджо» Стівена Кінга, «Тропік Раку» Генрі Міллера тощо. Масштабний характер американських законів про непристойність зробив можливим досить вільне тлумачення того, що робить той або той твір «непристойним». Книжка або фільм, що містять слова, образотворчі засоби і натяки, визнані «вульгарними» окремими членами американського суспільства, часто визначаються як непристойні. Те ж саме стосується пісень, театральних постановок, витворів образотворчого мистецтва. Сюди можна також долучити описи міжрасових або гомосексуальних стосунків. Згідно з американськими законами, будь-який член суспільства, котрий вважатиме себе ображеним, має право подати до суду позов на автора витвору мистецтва за образу його, громадянина, особи. І, між іншим, може виграти процес, оскільки його особисті права і свободи були порушені. Причому образити окремо взятого громадянина може те, що нікого іншого аж ніяк не зачіпає.

Так, у листопаді 2007 року в одній зі шкіл США заборонили постановку п’єси, написаної за мотивами детективного роману Агати Крісті «And Then There Were None», через… расистську назву. Домоглися заборони представники індіанського племені сіу (лакота), заручившись згодою Національної асоціації на підтримку кольорового населення (NAACP). Президент місцевого відділення NAACP Гері Гайнс вирішив, що п’єса, в основу якої покладений один із найкращих романів Крісті, написаний у 1939 році, не годиться для постановки в школі. Гайнс, зокрема, вказав, що оригінальна назва п’єси, поставленої у Великобританії за романом Крісті, звучала як «Десять негренят» (Ten Little Niggers) і розцінювалася як расистський випад, спрямований проти темношкірого населення. У США п’єса була поставлена під назвою «Десять індійчат» (Ten Little Indians), щоб уникнути звинувачень у расизмі. Роман Крісті перекладався й українською мовою в 1970-х роках і виходив друком під назвою «Таємниця індіанського острова», а у фатальній дитячій лічилочці, згідно з якою невідомий маніяк убиває одного по одному гостей острова, слово «негренята» замінене словом «індійчата». Щоправда, не зрозуміло, чому індійчат убивати можна, а негренят — ні. Гайнс зауважив, що вибір учителів і учнів школи п’єси для театральної постановки став плодом неуцтва. Представник влади підтвердив, що після зустрічі з президентом відділення NAACP було ухвалене спільне рішення відмовитися від демонстрації п’єси «Десять індійчат». Щоправда, згодом постановка все-таки була дозволена.

Скандальне фото солдатських трун

У травні 2004 року з ефіру телеканалу ABC військовою цензурою була знята програма, в якій оприлюднювався список усіх загиблих в Іраку американських солдатів. Рішення власника 62 американських телестанцій зняти з ефіру телеканалу ABC програму мотивували «деякими політичними міркуваннями». Проте тут-таки заявили, що для міст, жителі яких не змогли побачити передачу, буде підготовлений спеціальний радіовипуск. Кількома днями раніше вибухнув іще один скандал: співробітниця авіакомпанії, що перевозила труни з американськими солдатами з Іраку, опублікувала фотографії трун у газеті «Сієтл Таймс» та інтернеті. Пентагон заявив рішучий протест. Інтернет-сайт незабаром закрився, а фотографа під тиском військових авіакомпанія вимушена була звільнити. Проте, незважаючи на трагізм теми, заборонена передача не стала сенсацією для Америки. Перелік прізвищ тричі переривався рекламою, а трансляція програми на «Таймс-сквер» практично не змінила стрімкого життя Нью-Йорка.

Цензура в США не здає позицій. За сто років цензори практично не змінилися: як і раніше, їхніми жертвами стають виразники нетривіальних поглядів. Жертвами американської цензури бували діячі культури, що нині стали класиками. Ось кілька прикладів за останні 100 років, які підтверджують, що будь-яке цензурне обмеження — лише прояв войовничого неуцтва тих, хто ці обмеження вводить.

— 1911 рік. Американський газетний магнат Герст володів значними ділянками землі в Мексиці, над якими нависла загроза конфіскації. Тоді Герст дав команду почати пропагандистську кампанію з метою змусити США оголосити Мексиці війну. Газети Герста публікували похмурі матеріали про те, як сотні тисяч мексиканських солдатів, озброєних до зубів, марширують до кордону США, аби знищити все живе. Єдина газета, яка ризикнула перевірити декларації Герста, — «Чикаго триб’юн» — послала в Мехіко свого репортера. Той жахнувся: жодних приготувань до війни із північним сусідою в Мексиці не велося. Репортер написав серію статей, що викривали брехню газет Герста, але половину з них так і не зміг опублікувати. У 1941 році 25-річний режисер Орсон Веллс зняв за власним сценарієм фільм «Громадянин Кейн», у якому головний герой володів впізнаваними рисами магната. Газети і радіостанції Герста почали справжнє цензурне цькування цього фільму.

— 1918 рік. Конгрес США ухвалює Закон про підбурювання, що заборонив усну або друковану критику на адресу американського уряду, конституції і прапора. Після бурхливих протестів і серії судових процесів закон був скасований у 1921 році.

— 1922 рік. Міністерство Пошти США спалило 500 екземплярів роману Джеймса Джойса «Уліс». Приводом для цього послужив висновок про роман ряду впливових релігійних діячів, що вважали його аморальним і непристойним.

— 1938 рік. Виробники тютюнових виробів заблокували публікацію результатів досліджень, які доводять, що 44 % випадків захворювання на рак легенів викликається тютюнопалінням.

— 1941 рік. Конгрес США уповноважив Президента Франкліна Рузвельта створити особливе Управління цензури (Office of Censorship).

— 1948 рік. Відповідно до Кодексу Гейса (система самоцензури, прийнята голівудськими студіями, яка регулювала зміст американських фільмів з 1934 по 1967 рік) було ухвалене перше цензурне рішення. Слід було вирізати ряд епізодів із фільму італійського режисера Вітторіо Де Сика «Викрадачі велосипедів». Прокатники фільму та режисер не пішли на це. В результаті багато кінотеатрів відмовилися показувати фільм, тому що офіційно його прокат у США не був схвалений.

Кодекс Гейса (Production Code, Hays Code) — етичний кодекс випуску фільмів у Голівуді, прийнятий в 1930 році Асоціацією виробників і прокатників фільмів (сучасна Американська асоціація кіно компаній), що став у 1934 році неофіційним, але діючим національним стандартом США. У 1960-і роки студії відмовилися від дотримання заборон застарілого кодексу, і в 1967 році його було скасовано. Кодекс названий по імені політика-республіканця Вільяма Гарисона Гейса (William Harrison Hays), який в 1922–1945 роках очолював Асоціацію). Сьогодні в США діє Система рейтингів Американської асоціації кінокомпаній, що обмежує аудиторію фільмів, які містять насильство та сексуальні сцени, за рахунок виключення з цієї аудиторії дітей та підлітків. Проте її рішення є чисто рекомендаційними і в переважній більшості випадків ігноруються на практиці.

— 1964 рік. У США відбувся унікальний судовий процес: штат Огайо проти фільму Луї Малля «Коханці». Процес закінчився нічим — суддя постановив, що не може винести ухвалу, поки не перегляне «Коханців». Проте «Коханців» він не може переглянути, тому що не хоче витрачати час на перегляд аморальних фільмів.

— 1967 рік. Культовий британський рок-гурт «Rolling Stones» стикається з цензурою на американському телебаченні. Гурт погоджуються допустити до участі в одному популярному шоу за умови, що виконувані пісні будуть заздалегідь затверджені.

— 1990 рік. Жертвою цензури став музей. Центр сучасного мистецтва в місті Цинциннатті (штат Огайо) піддався судовому переслідуванню за виставку фотографій Роберта Метлторпа, які цензори визнали порнографічними.

— 1996 рік. Жертвою цензорів однієї зі шкіл штату Нью-Гемпшир став… Вільям Шекспір. Цензори заборонили постановку в шкільному театрі п’єси «Дванадцята ніч», визнавши її «неполіткоректною».

— 2003 рік. У згаданому раніше Цинциннатті після протестів мусульманської громади скасовані покази знаменитого спектаклю «Рай» режисера Глен О’Меллі. Декілька католицьких університетів відмовилися надати приміщення для прокату відомої феміністичної п’єси Єви Енслер «Монологи вагіни».

Як видно, у творців «Доктора Хауса» до 2004 року були всі підстави побоюватися цензурних утисків. Невідомо, як були прийняті неполіткоректні хаусизми цензурою. Немає інформації про те, що якісь репліки Хауса не були пропущені. Але ті, які залишилися і пішли в народ, перекочувавши з серіалу на футболки, підтверджують: той, хто вважає себе шанувальником «House M. D.», зробив свій вибір на користь цього фільму, втомившись від політкоректності, подвійних стандартів і консервативності суспільства.

Коли вже зайшла мова про американську цензуру, варто сказати кілька слів про цензуру в Україні. А точніше — про спроби відродити її на державному рівні, які носять безсистемний та невмотивованих характер. Почати з того, що Україна як складова російської, а потім — радянської імперії переживала ті ж самі цензурні утиски, що діяли на всій території, підконтрольній як царському уряду, так і радянській владі. Послаблення цензурного тиску на короткий час відбулося в Українській РСР з середини 1920-х до початку 1930-х років: діячів української культури, що творили в цей період, згодом розстріляли за так звану антирадянську діяльність, і значно пізніше їхня творча спадщина отримала загальну назву «Розстріляне Відродження». Пізніше заборонялися до друку книжки, купюрувалися або зовсім не виходили на екран фільми (відомий випадок — знищені всі робочі матеріали фільму «Звірте ваші годинники», над яким у 1970-х роках працював цілий творчий колектив українських митців включно з Ліною Костенко), за переправлення в Україну з-за кордону виданих та заборонених творів представників «Розстріляного Відродження» та українських дисидентів можна було отримати термін ув’язнення, як за кримінальний злочин. Проте всі ці цензурні переслідування носили передусім ідеологічний та політичний характер. Художня вартість цих та інших творів оцінювалася з точки зору відповідності панівній на той час ідеології. Зрештою, коли з 1985 року, після оголошення так званої перебудови, заборонені цензурою твори почали активно друкуватися, стало зрозуміло: більшість заборон були досить недолугими. Скажімо, як приклад цензури часто наводять історію з забороною роману Олеся Гончара «Собор». Твір зазнав цензурних репресій лише через тему — спаплюження храму.

Проте вперше з середини 1980-х років про цензуру в Україні заговорили лише в 2008 році. До того часу багато йшлося про цензуру в засобах масової інформації, проте ці обмеження, як і за радянських часів, мали винятково політичний характер. Творчі люди в Україні не зазнавали утисків, особливо — з розвитком інтернету, який неможливо контролювати ніде в світі. Але 20 листопада 2003 року Верховною Радою України в третьому читанні було прийнято «Закон про захист суспільної моралі», автором якого був народний депутат, згодом — мер Києва Леонід Черновецький. Потім була створена державна структура під назвою Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі (НЕК), робота якої фінансується з державного бюджету. А в 2008 році ця комісія вперше вдалася до обмежень та заборон, які не мають жодного стосунку до політики. Наприклад, були спроби заборонити зовнішню рекламу жіночої білизни, пізніше — демонстрацію по телевізору кліпів груп «Скрябін» і «ТІК». В кожному з цих випадків йшлося насамперед про аморальність згаданої реклами та відео. Серйозно до цих заборон ніхто не ставився, тим більше, що комісія не має права нічого забороняти, а зобов’язана давати лише рекомендації.

Проте 13 лютого 2009 року, після зміни керівництва НЕКу (сексопатолога змінив юрист), вперше за багато років висновок штатного експерта комісії, який є державним службовцем, став приводом для активних репресивних дій: із вироком «порнографія» було вилучено з продажу весь наклад роману лауреата Малої Шевченківської премії Олеся Ульяненка «Жінка його мрії». Письменник подав до суду, проте процес затягнувся і, як слід було чекати, скінчився нічим. Але в той самий час НЕК заборонила демонстрацію в українських кінотеатрах двох американських фільмів жахів «Гостел–2» та «Пилка–VI», хоча прокат відбува