/ / Language: Українська / Genre:prose_classic

Без догмата

Генрик Сенкевич

Роман видатного польського письменника Генрика Сенкевича (1846–1916) написаний у формі щоденника молодої людини з аристократичної сім’ї. Герой роману багатий, одержав чудову освіту, відрізняється неабияким розумом, але внутрішня спустошеність стоїть на заваді застосуванню його здібностей. Цей характер, так повно й всебічно зображений Г. Сенкевичем, А. М. Горький відносив до найбільш типових образів молодої людини в європейській літературі XIX століття.

БЕЗ ДОГМАТА

ГЕНРИК СЕНКЕВИЧ І ЙОГО РОМАН «БЕЗ ДОГМАТА»

У сузір’ї багатого на таланти польського письменства Генрик Сенкевич, безперечно, займає одне а найпочесніших місць. Видатний представник критичного реалізму в літературі Польщі, автор високохудожніх, пройнятих гуманістичним пафосом новел і значних за колом порушуваних питань соціально-психологічних романів, творець захоплюючої історичної романістики, Сенкевич ще за життя здобув славу визначного митця, а творчість його набула світового резонансу. Він перший серед польських письменників лауреат Нобелівської премії — цієї нагороди удостоєний 1905 р. його роман «Quo vadis».

Неоціненною є заслуга автора роману «Без догмата», пропонованого нині українському читачеві, в розширенні й збагаченні проблемно-тематичного й жанрово-естетичного обріїв вітчизняної літератури. Визнаний майстер живописання словом, прекрасний стиліст, Сенкевич своїми творами підніс польську прозу па новин рівень. Чимало героїв його новел, повістей і романів наділені узагальненими, типовими рисами. Акумулюючи ознаки певної епохи, вони не перестають водночас лишатися індивідуально своєрідними, справді живими людьми.

Далеко не все в творчому доробку польського письменника однаково схвально сприймалося прогресивною критикою у свій час і оцінюється тепер. Не могли лишитися непоміченими ідеалістично-консервативні елементи в деяких його творах, особливо останнього періоду. Прагнення Сенкевича писати задля «підкріплення сердець», в ім’я піднесення патріотизму й національної духовної, самосвідомості народу в важких умовах позбавленої державної незалежності Польщі йшло іноді врозріз із фактами реальної дійсності. Особливо це стосується певних аспектів історичної романістики, зокрема роману «Вогнем і мечем». Разом з тим багато хто зі справжніх шанувальників таланту Сенкевича цілком міг би приєднатися до думки, влучно й лаконічно сформульованої Стефаном Жеромським: «Хоч би яким був творчий імпульс його твору, повчальним чи засуджуючим, але великий цей пластик, беручи тему, яка нібито лежала на поверхні, надавав їй рис такої незрівнянної художності, насичував її власними ідеями, настільки новими й оригінальними, що створені ним образи ставали витворами справжнього мистецтва».

Закінчивши 1866 р. гімназію у Варшаві, майбутній письменник навчався спочатку в Головній школі (таку назву до 1869 р. мав Варшавський університет) на медичному факультеті, та незабаром перейшов на філологічний. Навчатись доводилося в дуже скрутних матеріальних умовах. Як свідчив згодом сам Сенкевич, нерідко траплялося «протягом двох днів не їсти без найменшої водночас надії пообідати другого чи третього дня».

Ще на студентській лаві почав письменник друкувати в періодичній пресі фейлетони, рецензії, хроніки, які привертали увагу влучністю спостережень і дотепністю, стилістичною довершеністю. Активна журналістська діяльність позначилась на перших художніх творах — на повісті «Надаремно» (1872), що дістала схвальну оцінку Ю.І. Крашевського («рідко коли перша праця є такою зрілою»), і на «Гуморесках з портфеля Воршилли», які складалися з двох оповідань — «Нема пророків серед своїх» і «Два шляхи» (1872). І тут, і там, звертаючись до подібних мотивів і мовно-стильових засобів, письменник у той чи інший спосіб віддавав певну данину поширеним на той час ідеям так званого варшавського позитивізму. На цій течії позначились настрої буржуазних і ліберально-демократичних кіл польської суспільності, настрої, що набули поширення після поразки повстання 1863 р. Лунали заклики пристосуватись до існуючих обставин, зосередити зусилля па корисній «праці біля основ», всіляко сприяючи капіталістичному прогресу в його боротьбі з застарілими феодально-клерикальними та патріархальними суспільними відносинами. Відмовившись від активної підтримки національно-визвольного руху, варшавські позитивісти основне своє завдання вбачали у сприянні розвиткові економіки, культури, освіти.

На початковому етапі варшавський позитивізм був поштовхом для демократизації літератури, для становлення методу критичного реалізму, тенденційного мистецтва.

1875 р. виходить друком новела Сенкевича «Старий слуга», яка разом з двома наступними його творами — «Ганя» (1876) та «Селім Мірза» (1877) — складають так звану «Малу трилогію», автобіографічну в деяких своїх важливих деталях. Це стосується як дорогої письменникові загальної атмосфери патріархального життя, винесеної з батьківського дому, так і самої особи героя-оповідача, якого Сенкевич наділяє навіть власним ім'ям.

У цих перших новелах, з якими письменник згодом хронологічно пов’язує початок свого творчого шляху, відразу ж виявився талант Сенкевича-психолога й епіка. Події дитинства і юності героя-оповідача, люди, що оточували його, постають із значної часової дистанції. Зображення їх пройнято почуттям туги за молодістю, жалем з приводу вчинених колись фатальних помилок.

Звідси зрозумілі в подібних випадках елементи ідеалізації минулого, що знаходить свій безпосередній вияв в образній системі творів, у прямих ліричних відступах, у загальній тональності прози-настрою, прози-роздуму.

Кращою з новел циклу в «Ганя», в якій надзвичайно пластично й колоритно відображено почуття першого кохання шістнадцятилітнього хлопця. Характер відтворення пристрасних юнацьких почувань зближує твір молодого польського письменника з повістю Тургенєва «Перше кохання». Мотив складної психології кохання, що ним перейнята новела «Ганя», провіщає майбутні звершення Сепкевича-психолога в романі «Без догмата».

1876 р. Сенкевич виїздить до США як кореспондент. Свої враження й спостереження він подавав у «Листах з дороги». Ці, написані по гарячих слідах подій, нотатки відзначаються проникливістю суджень і гостротою бачення істотних процесів, характерних для велетенських просторів Американського континенту.

В кореспонденціях з Америки, як і дещо пізніше в «Листах з Парижа» (1878 — 79), Сенкевич не дає себе захопити зовнішніми прикметами буржуазної цивілізації й буржуазної демократії. Так, цілковите засудження і обурення письменника викликає передусім расистська, колонізаторська політика капіталістичної Америки по відношенню до корінного населення країни: «Білі зовсім по вважають індіанців за людей, — читаємо в одному з листів. На могилах індіанців вчений професор викладає права народів».

Журналістська робота в роки перебування в Америці й Парижі була солідною школою письменницької майстерності, формуванням погляду на суспільне покликання мистецтва. Визрівало переконання, що література «має бути відповіддю на животрепетні питання, правдивим зображенням життя, минулого й сучасного, показом його світлих і темних сторін, — а передусім вона повинна бути правдою».

Американський цикл новел Сенкевича засвідчує ознаки формування індивідуального письменницького стилю, в якому окремі публіцистичні акценти органічно сполучаються з пластикою зображення природи, влучною лаконічною характеристикою персонажів, гумором і іронією. Властива новелістиці письменника проблемно-тематична розгалуженість і жанрово-видове багатство тут знайшли свій яскравий вияв. В американському циклі можна зустріти типово пригодницькі твори («Через степи», 1879, «В країні золота», 1880), гостро викривальні сюжетні лінії («Орсо», 1880), картини, що завдяки своїй проблемно-емоційній насиченості межують з притчами. Йдеться про алегоричний підтекст важливих з ідейного й морально-етичного погляду конкретних подій, про відточений до символів реалізм.

Саме в такому алегоричному ключі витримана одна з кращих новел Сенкевича «Сахем» (1883), у центрі якої трагічна постать останнього представника дощенту винищеного білими колонізаторами індіанського племені. У місто, що виросло на території колишнього табору своїх батьків, завітав а цирковою трупою артист-індіанець. Віртуозно балансуючи на натягнутому дроті, він співав пісню війни і помсти своїх предків. Жах і подив охоплюють усіх тих, хто чув цей могутній спів, хто дивиться на балансування з тичкою у близькому сусідстві з запаленими гасовими лампами. Нависла в повітрі загроза розвіюється, коли молодий циркач починав мирно збирати в бляшану миску гроші за своє мистецтво. Виявляється, що придуманий директором ефектний цирковий трюк, лоскочучи нерви глядачів, підносить виручку. Танок танцюючого заради втіхи своїх поневолювачів раба виступав зрозумілою читачам аналогією невільницького становища Польщі у межах царської Росії, Пруссії й Австрії.

Вагома позиція належить в американському циклі творам, присвяченим актуальному на той час питанню польської еміграції в Америку. Йшлося про селян-заробітчан, які в пошуках хліба ведуть виснажливу боротьбу з суворою природою й незвичними умовами життя («За хлібом», 1879), або ж про драматичну історію польських вигнанців, тих, хто покинув рідну землю після розгрому повстання 1831 і 1863 рр.

Сенкевичу пощастило досягти справжніх вершин трагізму при зображенні туги за батьківщиною у новелах «Зустріч в Маріпозі» (1882) і особливо в «Ліхтарнику» (1881). В обох творах виступав спільний сюжетний мотив — єдиним містком, що єднав героїв з назавжди втраченим рідним домом, є книга.

В новелі «Ліхтарник» її читає колишній борець за свободу й незалежність польського народу. Невблаганна доля кинула старого вже чоловіка на загублений в безмежному океані безлюдний острів. В обов’язки його входило запалювати щовечора світло на маяку. В спокійне й розмірене, по-своєму щасливе життя владно вривається зматеріалізований символ вітчизни — поема Міцкевича «Пан Тадеуш», Захопившись її читанням, поринувши в далекий світ минулого, герой твору забував запалити ліхтар. Викликана ним катастрофа позбавляє старого роботи, фатальним чином перекреслює все подальше його життя.

Герой новели з’являється перед читачем у момент, який конденсує в собі зміст його існування; згорьована душа отримує давно очікувану духовну поживу. Нанизуючи реалістичні деталі, ні в чому не відступаючи від дійсності, Сенкевич підніс сцену читання поеми геніального митця Польщі її нещасним сином-вигнанцем до вершини символу національної трагедії польського народу.

В датованому 1895 р. автобіографічному оповіданні-нарисі «Журавлі», хронологічно пов’язаному з перебуванням Сенкевича у США, почуття ностальгії в могутнім імпульсом письменницької творчої діяльності. Курликання журавлів, почуте на Тихоокеанському узбережжі, пробуджує спогади дитинства, в уяві виринають любі серцю картини — селянські оселі: «В наступні дні ці видіння ставали все виразнішими, врешті уява почала їх розмотувати, впорядковувати, висвітлювати й складати в єдиний художній задум. Я почав створювати собі власний світ… Ось так завдяки журавлям виникли на березі Тихого океану «Ескізи вугіллям».

Ця невелика повість Сенкевича спиралася на винесені з Польщі спостереження над відносинами, що склалися в селі після проведення земельної реформи 1864 р. Згідно з історичною правдою перо художника фіксує появу нових суспільних конфліктів у пореформеному польському селі,- йшлося про зміцнення позицій сільських багатіїв і адміністративної влади царських чиновників. При мовчазній згоді поміщика і костьолу чиниться насильство над довірливим, затурканим і темним селянином. У тенетах повного свавілля й байдужості б’ється і кінець кінцем гине прекрасна жінка й ніжна дружина героя твору, так і не виборовши справедливості.

Реалізм деталей, техніка контрастів, іронія і сарказм підпорядковані завданням типізації характерів і обставин у творі. Сповнений «сліз, крові, жовчі, та над усе життєвої правди», твір цей, за словами Б. Пруса, торкався важливої суспільної проблеми. Інакше поставились до нього критики консервативного табору, звинувачуючи письменника у згущенні фарб і песимізмі в оцінці селян. Сенкевич в одному з листів зазначав: «Я маю мужність писати про речі, яких досі ніхто не порушував. Я даю першу селянську повість, в якій виступає не ідеалізований мужичок, а справжній селянин, його життя».

Основні положення цієї самооцінки цілком можуть бути перенесені ще на три твори Сенкевича селянської тематики: «Янко-музикант» (1879), «Ангел» (1880) і невелику повість «Бартек-переможець» (1882). Всюди винуватцем трагічної долі чи то дітей, як у новелах «Янко-музикант» і «Ангел», чи то дорослих, як у «Бартеку-переможці», виступають суспільні відносини. В атмосфері неуцтва, жорстокості й байдужості гине величезний музикальний талант малого сільського хлопчика, зустріччю з вовком у лісі завершується картинка з селянського життя «Ангел», героїня якої маленька дівчинка-сирітка може розраховувати лише на божу опіку.

Обидві новели об’єднує характерна для класичної новелістики зосередженість на одній визначальній події, лаконічність оповіді.

Щодо «Бартека-переможця», то ця багата ідейним змістом розвідка задавленої неуцтвом і злиднями селянської психіки відзначається динамікою дії й влучністю контрастних ефектів. Гіркою іронією й уболіванням перейнятий опис пригод польського селянина Бартека Словіка під час франко-прусської війни і картина зневажання його прав і гідності після повернення додому. Найбільшим здобутком цього твору є образ головного героя, вся сума художніх деталей, які мають свідчити про його дивовижну затурканість, простодушність та беззахисність.

Окреме місце серед реалістичних новел Сенкевича займає твір «Татарська неволя», який неначе провіщав подальше звернення письменника до історичної тематики.

Найвищий ступінь радикалізації своїх поглядів Сенкевич виявив у новелістиці, дальший його творчий шлях позначений іноді консервативно-ідеалістичною обмеженістю. Це було викликано причинами об’єктивного й суб’єктивного характеру.

Надії, що їх покладав письменник на так званий варшавський позитивізм, не справдилися: ця течія неспроможна була протистояти класовим суперечностям буржуазного суспільства, що вступало в імперіалістичну стадію. Подвійне — соціальне й національне — поневолення, в умовах якого доводилося жити польському народові, соціальні контрасти ставили перед літературою завдання, одним з яких, на думку Сенкевича, було підбадьорювати і гартувати дух народу. Інтерес до суворої дійсності, яка досі була предметом зображення, брався під сумнів у зв’язку з тим, що «людина, аж надто стомлена реальним життям, рада була б хоч па хвилину від нього відійти і хоч в літературі знайти втіху, забуття, надію».

На щастя, для Сенкевича і для всього польського письменства цієї своєї програми письменник дотримувався не завжди і не в усіх творах, але повністю ігнорувати пошуки ним історичних фактів, які б розкривали простір для незавжди виправданого оптимізму й вільної гри фантазії, не можна.

Періоди тяжких випробувань і героїчних звершень Польщі в минулому Сенкевич прагне залучати для пробудження віри в вільний завтрашній день; історія, з його погляду, покликана виховувати мужність, гартувати волю. Досвід минулого має вчити реально зважувати свої сили, має вчити, як вважає письменник, «відмовлятись від нездійсненних завдань». «Чи не краще, не здоровіше, — пише він, — замість того, щоб малювати сучасний стан умів, сучасних людей, їхню бідність, незгоду з самими собою, даремні силкування й безсилля, — показати суспільству, що були часи ще гірші, страшніші, сповнені відчаю, але, незважаючи на це, прийшли відродження й порятунок. Перше може остаточно розхолодити й кинути у відчай, друге додає сил, живить надію, пробуджує бажання жити».

1883 р. на сторінках варшавського журналу «Час» Сенкевич починає друкувати свою трилогію, яку складають романи «Вогнем і мечем» (1884), «Потоп» (1886), «Пан Володийовський» (1888).

Сюжетним ядром роману «Вогнем і мечем» виступали події 1647–1651 рр., а отже запекла боротьба шляхетсько-магнатської Польщі з повсталим під проводом Богдана Хмельницького українським козацтвом. Визвольна війна українського народу, однак, не одержує в творі польського письменника історично достовірного відбиття. В ідеалізованому світлі постають деякі історичні особи — це стосується передусім романного образу справжнього ката українського народу Яреми Вишневецького. Вузько тенденційно, а то й просто спотворено змальовані окремі історичні битви.

Дуже показово, що ці, безперечно слабкі, місця твору Сенкевича різко засуджувались його сучасниками. Так, відразу ж після виходу роману у світ Прус публікує рецензію на нього. Високо оцінюючи барвистість мови, колоритність характерів персонажів і досконалу композицію, рецензент звинувачував автора у відступі від історичної правди. На його думку, ідеалізація шляхетського середовища, спрощення й неправильне висвітлення історичних подій у цьому творі не перекриваються рушійним стимулом писати задля «підкріплення сердець». «В його романі,-писав майбутній автор «Фараона», — ми не бачимо ані гнобленого люду, ані зневажених священиків… Не бачимо жадібних до грошей панів і підпанків. Не бачимо тих, кого били, в кого забирали маєтки, жінок або дочок. Тільки іноді натрапляємо на незначні згадки. Тим часом ріка козацької ненависті створилася власне з тих крапельок і струмочків. Ці крапельки і струмочки зосереджували в собі геть усю справу, і саме вони, а не якась п'яна й безіменна маса, заливали двори, нищили малочислені війська Речі Посполитої».

Кращою, найбільш довершеною ідейно й художньо частиною трилогії справедливо вважається «Потоп», у центрі якого боротьба із шведською навалою в 1655–1656 рр. На відміну від «Вогнем і мечем», герої тут відстоюють справедливу справу, ведуть національно-визвольну війну з загарбниками. Цей момент спричинився до того, що типово пригодницький колорит і піднесена романтична тональність цього твору проймаються справжнім історизмом. Наскрізь класово егоїстичній, зрадницькій політиці магнатської верхівки протистоїть у романі відданість вітчизні середньої й дрібної шляхти, широких народних мас. Розвиток подій і багата образна система твору покликані утверджувати дорогу письменникові думку, що і в найтяжчих історичних умовах єдність, відданість і мужність народу здатні перемагати, творити справжні чудеса.

Набагато глибшим у порівнянні з центральним героєм першого тому трилогії є головний персонаж «Потопу» Кміціц. На відміну від ідеально піднесеного й одностороннього Скшетуського, Кміціц зосереджує в собі багатшу палітру душевних спонук і зумовлених ними вчинків. Характер головного героя тут поданий у динаміці розвитку, його духовне і громадсько-політичне змужніння тісно пов’язується з поступовим подоланням в собі рис стихійного бунтарства і свавільності. Виховує й гартує героя власний гіркий життєвий досвід, боротьба за справедливу справу, велике, всевладне почуття до дівчини. Тут, як і в усій трилогії, сповнене пригод і всіляких перешкод кохання багатьма лініями пов’язується з історичним тлом твору, сильне почуття до однієї жінки рицарів обох протилежних політичних таборів рухає сюжет, вносить ліричний струмінь у сувору й жорстоку дійсність.

Дія останньої частини трилогії Сенкевича «Пан Володийовський» охоплює період від 1668 р. до 1672 р. Центральним героєм твору виступав знайомий з попередніх частин трилогії хоробрий офіцер Міхал Володийовський.

Герої твору, подібно до персонажів роману «Вогнем і мечем» (в набагато меншому, звичайно, масштабі), ведуть засуджену історією боротьбу з «опришками» — повсталими селянами на Україні і відстоюють, як у «Потопі», свою державну й національну незалежність у зіткненнях з зовнішніми ворогами — султанською Туреччиною і її татарськими васалами. Роман неначе об’єднує в собі слабкі й сильні риси двох попередніх частин трилогії. В художньому відношенні «Пан Володийовський» дещо поступається їм, хоча і тут чимало оригінальних індивідуалізованих образів і пластичних історичних епізодів. Значно зростає різко критичне ставлення письменника до феодальних і релігійних чвар, до проявів жорстокості.

1891 р. виходить друком роман Сенкевича «Без догмата», який свідчив про помітну видозміну письменницьких зацікавлень. Після заглибленої в минуле, барвистої й динамічної, гостросюжетної трилогії з’являється сповідальний роман, типова психологічно-аналітична розвідка цікавого людського феномену в його зв’язках в певним укладом громадсько-культурних відносин Польщі кінця XIX століття.

«Буде це шматок душі складної, хворої, але правдивої. У мене принаймні таке почуття, що я цієї своєї нової дитини не дуже соромлюсь — і що у нас, можливо, хтось інший навіть і не написав би так». Такими словами в одному із своїх листів Сенкевич характеризує творчий задум роману «Без догмата». Письменник сподівався, що читачі його нового твору «знайдуть поле для роздумів над душею людини, оскільки саме тут людська особистість розглядається глибше, ніж її взагалі розглядають, зокрема у польських романах».

Філософсько-психологічний струмінь роману, його спрямованість на відтворення діалектики душі нового «героя часу» підпорядковувались відверто публіцистично-виховавчій меті: «Роман мав бути і буде дуже виразним застереженням, до чого призводить життя без догмата, скептичний, рафінований, позбавлений простоти розум, який ні на що не спирається».

Письменник стилізує свою оповідь під щоденник, що його веде герой — тридцяти п’ятилітній польський граф Леон Плошовський, людина заможна й освічена. Розпочатий в чітко окреслений час — 9 січня 1883 року — щоденник охоплює неповні два роки життя, яке трагічно обривається самогубством героя. День за днем подається детальна, мало не клінічна історія кохання Леона Плошовського до дівчини, а згодом заміжньої жінки Анелі. Критичній оцінці піддано життя без певних занять і ідеалів, без чітко окресленої мети, аналізуються думки й почування, позначені скепсисом, роз’їдаючою душу рефлексією, нерішучістю.

Твір простежує витоки й безпосередні прояви душевного стану, який виходить за межі особистої драми Плошовського. Йдеться про ознаки виродження цілої суспільної верстви, яка самоусунулась від активної участі в житті. «На мені,- вважає герой, — можна вивчати симптоми старечої хвороби нашого століття й культури, тому що ця хвороба набрала в мені типового характеру». Плошовський певен, що подібних до нього людей багато, що «ім’я їм легіон».

Чим же характеризується цей «легіон» в особі одного з типових його представників? Передусім ізольованістю від світу праці. Освіта, яку герой твору здобув, закінчивши університет у Польщі та сільськогосподарську школу в Парижі, не знаходить свого практичного застосування. Накопичене предками багатство усуває необхідність працювати заради шматка хліба. Леон являє собою класичний приклад нероби за традиціями, звичаями, вихованням, покликанням. Духовний аристократизм, який здавна плекався в родині, живиться тепер віяннями епохи, позначеними остаточною кризою позитивістських ідеалів, декадентською втечею від земних справ у герметично ізольований внутрішній світ. Йдеться, по суті, про новітній варіант «зайвих людей».

Плошовськпй весь у полоні питань, на які неспроможний відповісти. Причину власної безпорадності він починає шукати в новітній науці та в матеріалістичній філософії, які, на його думку, керуючись законами діалектики, примушуючи людину шукати й сумніватися, породили скептицизм. Виною обтяжується об’єктивна спрямованість передової філософії нового часу — все піддавати сумнівам: «Цей свій науковий метод, цей скептицизм і критику ти так прищепила моїй душі, що вони стали моєю другою натурою».

Плошовський не вміє й не хоче збагнути позитивної, життєстверджувальної матеріалістичної філософської думки, зате він добре усвідомив ознаки неминучого занепаду, загибелі свого класу, своєї суспільної верстви: «Хвиля, яка змиє нас із поверхні землі, знесе більше, ніж та, що змила світ напудрених перук і жабо».

Свою приреченість, відчуженість Леон Плошовський тяжко переживає, але подолати не в силі. Не знаходить він в довколишньому житті справи, яка б стала для нього життєвою необхідністю, пристрастю, ідеалом. Поміж ним і реальним світом пролягла прірва, яка раз по раз нагадує про себе, яка мучить, бентежить, болить: «Під нами щось відбувається, щось виникає, точиться боротьба за існування, за шматок хліба, йде життя реальне, сповнене клопіткої праці, тваринних потреб, апетитів, пристрастей, щоденних зусиль, — життя, страшенно напружене, метушливе, яке шумить і бушує, наче море, — а ми вічно сидимо собі на якихось терасах, розбалакуємо про мистецтво, літературу, любов, жінок, далекі від того життя, чужі йому…»

Існуючі соціальні контрасти й національні утиски абсолютно Леона не обходять. Він страждає передусім від власної відрубності, бездіяльності, лишаючись в усьому егоїстом і індивідуалістом, естетом, що проголошує культ краси й самозаглиблення, яке межує із звичайнісінькою самозакоханістю.

Сторінки щоденника героя рясніють тонкими спостереженнями й оцінками, афоризмами, парадоксальними, ефектними зіставленнями, які мають характеризувати їх автора, як людину розумну, освічену, витончену й дотепну. Критика довколишнього світу (без проникнення в його соціально-класову природу) йде в парі з надзвичайно самокритичним ставленням до себе. Раз по раз Леон впадає в своєрідне анатомування свого внутрішнього світу. Сполучаючи в собі двох людей, які постійно резонують і критикують один одного, він позбавляється відчуття безпосередності поривань і переживань, не може виробити остаточного судження. Бездіяльність, нерішучість, вічний самокритицизм породжують інертність душі, яка без сильних збуджуючих засобів загрожує перерости із часом у повну атрофію почуттів.

Весь у владі всеохоплюючого скепсису й розчарування, не спираючись па жодні догмати-оріептири — ані релігійні, ані громадсько-політичні, ані філософсько-етичні, Плошовський неначе повисає в повітрі. Непересічному розумові й нерозтраченим життєвим силам та пристрастям потрібний був якийсь вихід, і герой знаходить його у сфері особистих переживань. В ім’я своєрідного самозахисту він починає відчайдушно вірити лише в правду і право кохання, вільного, нічим не стримуваного. Але і тут, у колі суто інтимних переживань, Плошовський залишався самим собою — звичка потурати своїм примхам, почуття вседозволеності, егоїзм вихолощували з почувань закоханого сердечність і теплоту. До зустрічі з Анелькою та й після цього — досить згадати взаємини з Лаурою-почуття до жінки асоціювалось в уяві Леона із чисто спортивним випробуванням сил, з чимось подібним до фехтування…

Ставлення до Анельки теж спочатку не віщувало ані глибини, ані тривалості. Превалювала звична для Леона «гра на струнах душі», флірт досвідченого донжуана, часті переходи від закоханості до майже повної байдужості і навпаки. Коли ж Анеля вийшла заміж, почуття до неї набувають рис якоїсь маніакальності: «Моє кохання — це певною мірою хвороба, якесь нервове відхилення». Як таке воно владно переростає в непорушний догмат, можливість появи якого у своєму житті герой твору досі категорично заперечував.

Цей беззастережний, близький до примхи, хворобливий догмат, як і попереднє бездогматство, ятрить душу, позбавляє душевного спокою і внутрішньої рівноваги. Думку про те, що всяка крайність шкідлива, поділяє, очевидно, зі своїм героєм і сам письменник. Про це свідчить також різко негативна оцінка, що дається в романі Кроміцькому і тому єдиному богові, якому той молився, — богові наживи: «Якщо моє кохання — невроз, то, без сумніву, його лихоманка наживи теж була ним».

Леону-скептикові, «бездогматцеві» протистоїть у творі Анеля. Вічний сумнів і водночас тверда впевненість у правомірності своїх власних, хай навіть сильних та щирих, почувань розбиваються перед непорушною чистотою й цілісністю її натури, її внутрішнього світу. Не кохаючи чоловіка, Анеля лишається йому вірною; люблячи Леона, вона неспроможна на найменші компроміси із власним твердим уявленням про порядність. Героїня виявляє духовну близькість із пушкінською Татьяною, як і та, вона не може відступитися від вироблених і освячених віками традиційних норм поведінки заміжньої жінки.

Чистоту Анелі, силу її переконань, жіночу гордість високо підносив Л. Толстой, вважаючи цю лінію твору прикладом «слов’янського тлумачення кохання до жінки». Під впливом роману польського письменника він думав навіть «написати роман цнотливого кохання».

Водночас не можна відмовити певної рації і Леонові Плошовському, який гадає, що введена в абсолют ідея подружньої вірності заради вірності, якої дотримується Анелька, суперечить сама собі. Шлюб з таким чоловіком, яким був Кроміцький, він вважав за аморальніший вчинок, аніж своє до неї грішне за законами святенницької моралі почуття: «… не можна безкарно нехтувати законами природи й серця, ці закони сильніші від вигаданих етичних доктрин, і порушення їх мстить за себе».

Промовляв тут у героєві цілком зрозуміле бажання виправдати себе й своє почуття, водночас знову ж таки рис догмату набував проголошуване ним право на вільне кохання. Золота середина так і не вимальовується. Та чи в вона взагалі? Роман не дав на це вичерпної відповіді.

Кохання й пов’язані з ним переживання помітно перероджують Леона. В заключних розділах роману він став набагато благороднішим, чистішим, добрішим. Суто егоїстичні поривання якось стишуються, драматичні обставини гартують його. Самогубство, па яке він наважується, парадоксально переростав в своєрідний вияв волі й рішучості, в бажання покарати себе за колишній егоцентризм і слабість, за заподіяну коханій жінці кривду, в непереборний потяг бути з нею разом до кінця.

Ювелірна витонченість психологічного аналізу, переконливо представлений процес засудження героєм власних хиб і хворобливого стану цілої суспільної верстви, багатство образної системи і мовностильових засобів, — всі ці моменти зумовили успіх роману як у Польщі, так і поза її межами. Як і Л. Толстой, тепло відгукнувся на твір Сенкевича А. Чехов. Він писав: «Прочитав «Без догмата» з великим задоволенням. Річ розумна й цікава…» О. Купрін, у свою чергу, дуже високо оцінював майстерність психологічного аналізу: «Ледве відчутні, надзвичайно складні й примхливі відтінки душевних порухів передані тут з витонченістю й виразністю просто дивовижними. Взагалі майстерністю виконання і відступами, часто глибокими й оригінальними, цей психологічний роман ставить автора поруч з найвидатнішими письменниками нашого часу».

В радянський час роман Сенкевича вийшов у заснованій М. Горьким серії «Історія молодої людини XIX століття» (1932). Леона Плошовського російський письменник зараховував до числа створених європейськими літературами образів «зайвих людей». Спільним, що їх об’єднує, є, за Горьким, «крім соціальної сліпоти й глухоти, — пристрасть до безплідних роздумів в умовах повної бездіяльності».

Образ Леона Плошовського цікавий та промовистий і як продукт соціальних відносин певної доби і як просто характерний людський тип вічного скептика, резонера. Копирсання у власній душі, філософствування з будь-якого приводу й без приводу, повна пасивність при наявності непересічних інтелектуальних можливостей, — це риси, що в своїй сукупності, у будь-який час і за будь-яких умов помітно гальмують розвиток особи, до мінімуму знижують її громадянську активність. В особистому житті такі люди нещасні самі і несуть страждання близьким. Трагічна історія Плошовського, відтворена рукою великого майстра, — яскраве свідчення цього.

Наступний роман Сенкевича «Родина Поланецьких» (1894) продовжує й розвиває деякі лінії «Без догмата», що дало підстави вважати обидва твори за дилогію. Однак центральний герой цього твору Станіслав Поланецький докорінно відрізняється від Плошовського. Це людина ділова, рішуча, цілеспрямована. Письменник не відмовляє йому в напруженому внутрішньому житті, підкреслюючи, що й він носив у собі неспокій і хитання занепадницької епохи, і йому не чужий був скептицизм: «І він завагався, чи раціоналізм, спотикаючись на кожному кроці, спроможний замінити віру». Однак із часом гору бере в героєві практицизм, життєва хватка: «Від сучасних «декадентів» він однак відрізнявся тим, що не розчарувався в собі, у своїх нервах, сумнівах, у своїй душевній драмі і не вважав їх за патент на неміч і неробство. Навпаки, у нього було більш або менш усвідомлене почуття, що життя, — яким воно є,-загадкове чи не загадкове, має бути виповнене працею і дією».

Станіслав Поланецький неначе поєднує в собі риси Плошовського і Кроміцького без прикрих, вражаючих крайнощів, які були їм властиві. Замість детального психологічного аналізу письменник звертається до створення широкої панорами життя. Густо населений героями роман відбиває особливості сприйняття окремими персонажами процесу, пов’язаного з розвитком капіталістичних відносин у країні. Поланецький мав репрезентувати тип шляхтича — буржуазного ділка, в якого прагнення наживати капітали (герой не зупиняється перед спекуляцією в голодний рік хлібом) поєднуються нібито з піклуванням про добропорядність та моральну чистоту. При всій пластичності зображення польського шляхетського суспільства в романі в елементи ідеалізації новонароджуваної буржуазії. Це не пройшло повз увагу польської критики, консервативні тенденції роману різко засуджував А. Чехов. Він писав: «Мета роману: заколисати буржуазію в її золотих снах. Будь вірним дружині, молись з нею за молитовником, наживай гроші, люби спорт — і все буде гаразд і на тому, й на цьому світі».

Як свідчить статистика, однією з найбільш читабельних книжок зарубіжного світу кінця XIX — початку XX століття був історичний роман Сенкевича «Quo vadis», надрукований 1896 р. Цього ж року він був перекладений російською мовою і за короткий час витримав 20 видань.

Дія твору переносить читача у перше століття нашої ери, в Римську імперію часів Нерона. На різних рівнях простежуються ознаки історичної приреченості державної влади, що спирається на насильство й свавілля, злочин і брехню, на гноблення широких верств населення. «Я неодноразово відчував спокусу, — писав Сенкевич про творчий задум свого роману, — зобразити в художньому творі два протилежних один одному світи, один з яких являє собою правлячу силу, всевладну адміністративну машину, а другий — виключно силу духу».

«Quo vadis» і справді відтворює процес зіткнення двох стихій: з одного боку виступає очолювана самозакоханим жорстоким тираном Нероном язичницька рабовласницька держава, а з другого — християни, прихильники нового релігійного вчення, яке виникло в цей час у Римській імперії в умовах рівного загострення соціальних суперечностей. Енгельс писав, що «християнство виникло як рух пригноблених: воно виступало спочатку як релігія рабів і вільновідпущеників, бідняків і безправних, підкорених або розсіяних Римом народів»[1].

Зосередивши основну увагу на показі розкладу велетенської імперії, на змалюванні зловісної особи Нерона — убивці, розпусника, деспота, що претендував на славу геніального поета й музиканта, Сенкевич не поступився історичною правдою в зображенні тих сил, які протистояли утискові й деспотизму. Це християни, римський плебс і раби. Щоправда, образи християн змальовані в романі менш виразно, аніж представники язичницького Риму. До того ж, створюючи свою «християнську епопею», Сенкевич не уникнув певної ідеалізації основ нового релігійного вчення.

Спираючись на численні історичні джерела, на пам'ятки літератури й мистецтва, на власну інтуїцію й уяву, Сенкевич відтворив картину давньої епохи з незвичайною барвистістю й глибоким відчуттям тенденцій суспільного розвитку. Це чудово скомпонований, гостро сюжетний роман, що вражає багатством конкретних історичних реалій. Як і в інших історичних романах письменника, через увесь цей твір проходить лінія, пов’язана з повним перешкод і страждань вірним і відданим коханням. Закоханих цього разу, крім усього іншого, розділяє й різниця віросповідань-молодий римський язичник Вініцій кохає християнку Лігію.

Роман «Хрестоносці» (1900), подібно до трилогії, був підпорядкований ідеї піднесення національної самосвідомості народу. Перебіг подій у творі мав засвідчити, що і в найдраматичнішій історичній ситуації перемогу святкує єдність патріотичних помислів, мужність і самовідданість.

Цей твір, присвячений довготривалій боротьбі Польщі з Тевтонським орденом хрестоносців, що завершилася 1410 р. переможною Грюнвальдською битвою, набував великого політичного звучання, оскільки у час його появи дуже активізувалась на захоплених Пруссією польських землях політика германізації, ганебна практика, що дістала назву «Drang nach Osten». Експансіоністські зазіхання Пруссії, асиміляція польського населення, до якої вдавалися її правителі, вже одержували з боку Сенкевича відсіч, художньо трансформуючись у повісті «Барток-переможець» та новелі «Щоденник познанського вчителя» (1879). Перемога над рицарями Тевтонського ордену, яких ідеологи пангерманізму всіляко прославляли як своїх героїчних попередників, дістала в романі ідейно-художнє втілення, цілком співмірне з величчю цієї події.

У своїй рецензії на повість Ю.І. Крашевського «Хрестоносці», надрукованій ще 1881 р., Сенкевич висловив зауваження, основна думка якого не лише позначилась згодом на його власному романі, присвяченому Грюнвальдській битві, а й визначила почасти шлях його шукань як історичного романіста взагалі. Молодий письменник закидав загальновизнаному на той час майстрові художньої прози недооцінку творчої фантазії й інтуїції: «Грюнвальд затискає там все своєю величчю, всюди політична історія превалює над археологією й побутовою стороною тогочасного життя, — всюди виступає на перший план».

На відміну від Крашевського Сенкевич значне місце відводить побутовим сценам, старанно шліфує, насичуючи цікавими подробицями, сюжетну канву твору, письменницька уява заселяє документально підтверджене історичне тло справді живими людьми, виразно окреслює сповнені експресії життєві ситуації. І в порівнянні зі згаданою трилогією роман «Хрестоносці» являв собою безперечний крок уперед передусім у принципах розкриття характерів героїв. Переважна більшість персонажів вирізняється внутрішньою динамікою розвитку. Історія визначає їхню долю, водночас вони самі виступають її активними творцями. Закономірності історичного розвитку, торжество справедливої справи знаходять своє безпосереднє втілення і в батальних сценах (великим надбанням художника є створена ним картина Грюнвальдської битви), і, що особливо важливо, у внутрішній еволюції цілого ряду героїв. «Хрестоносці» по праву вважаються одним із найбільш історично конкретних, реалістичних романів Сенкевича, присвячених минулому.

«Хрестоносцями» Сенкевич гідно відзначив двадцятип’ятилітній ювілей своєї письменницької діяльності. Після виходу в світ цього роману у творчому житті його автора помічається спад, часто-густо беруть гору консервативні погляди в оцінці політичної ситуації країни. Це знайшло свій вияв у його ставленні до революції 1905 р. та її рушійних сил.

Перша світова війна перервала роботу письменника над розпочатим 1911 р. романом «Легіони», присвяченим драматичній історії польських легіонерів, що брали участь у походах Наполеона.

Помер Г. Сенкевич 1916 р. в Швейцарії, 1924 р. його останки були перевезені на батьківщину.

Твори видатного польського письменника виходили в перекладах багатьма мовами світу. Поява українською мовою «Без догмата», одного з кращих соціально-психологічних романів, що їх подарувало світові польське письменство XIX ст., сприятиме дальшому ознайомленню нашого читача а творчістю Генрика Сенкевича.

Валерія Вєдіна

БЕЗ ДОГМАТА

Роман

Рим, 9 січня 1883

Кілька місяців тому я зустрівся з моїм колегою і приятелем Юзефом Снятинським, який останнім часом зайняв визначне місце серед наших письменників. Коли ми розмовляли про літературу, Снятинський сказав, що він взагалі надає величезного значення мемуарам. Він вважав, що людина, котра залишила після себе щоденник, байдуже як він написаний, погано чи добре, аби щиро, передає майбутнім психологам і романістам не тільки картину своїх часів, а й єдино правдиві людські документи, яким можна довіряти. На його також гадку, у майбутньому мемуари й щоденники стануть головною формою роману; і, нарешті, твердив він: той, хто веде щоденник, тим самим працює для свого суспільства і мав право на визнання.

Оскільки мені вже тридцять п’ять років, а я не пам’ятаю, щоб досі зробив щось для свого суспільства, — хоча б тому, що після закінчення університету майже постійно, лише з невеликими перервами, жив за кордоном, — і тому що — хоч згадую я про це з гумором і скептицизмом, яким просякнутий, мов губка, — в усвідомленні своєї непотрібності є немало болючої гіркоти, я вирішив писати щоденник. Якщо це справді праця для суспільства і заслуга перед ним, то нехай я хоч таким чином буду йому корисним.

Хочу бути, однак, цілком щирим. Я починаю вести цей щоденник не тільки з таких міркувань, а й тому, що це мені цікаво. Снятинський каже, що коли звикаєш записувати свої враження й думки, то згодом це став найулюбленішим заняттям у житті. Якщо зі мною станеться протилежне, то бог з ним, з тим моїм щоденником! Не буду обманювати себе, — я вже передбачаю, що тоді він обірветься, як занадто натягнута струна. Я ладен багато що витерпіти заради суспільства, але нудьгувати заради нього — оце вже ні! На це я не здатний.

Зате я вирішив не лякатись перших труднощів; спробую звикнути й добрати смаку в цьому занятті. Снятинський під час наших розмов усе повторював: «Тільки не шукай жодного стилю, не пиши літературно». Легко сказати! Я й сам добре розумію, що чим письменник знаменитіший, тим у його творах менше «літературності»; але ж я дилетант і не володію формою. Знаю з власного досвіду, що людині, яка багато думає і глибоко відчуває, часто здається, ніби треба просто викласти свої думки й почуття, і вийде щось путяще; а проте, коли візьмешся за це, відразу починаєш наслідувати якісь стилістичні зразки і навіть, якщо пишеш сам для себе, стаєш у якусь позу, впадаєш у банальне фразерство. Думка не хоче передаватись через руку й перо на папір, і, так би мовити, не голова керує пером, а перо — головою, і при цьому перо виводить на папері порожні, штучні слова. Саме цього я боюся найбільше, тому що коли в мене не вистачає навиків красномовності, художньої простоти тощо, то смаку в мене не бракує, і мій стиль може так остогиднути мені, що я просто не зможу писати. Але це виявиться згодом. А зараз я хочу зробити до свого щоденника короткий біографічний вступ.

Звати мене Леон Плошовський, і мені, як я вже казав, тридцять п’ять років. Походжу я з заможного роду, який зберіг до останнього часу досить великі статки. Я певен, що родинного багатства не примножу, але й не розтринькаю його. Становище моє в суспільстві таке, що мені не треба видряпуватись нагору чи купувати собі якісь привілеї. А що стосується дорогих і руйнівних розваг, — то я ж скептик і знаю, скільки що варте, точніше кажучи, знаю, що все в житті ніякого біса не варте.

Мати моя померла через тиждень після того, як народила мене на світ. У батька, який кохав її понад усе, після її смерті почалися напади меланхолії. Вилікувавшись від неї у Відні, він не захотів повертатись до свого родинного маєтку, де спогади розривали йому серце; він віддав Плошів своїй сестрі, моїй тітці, а сам у 1848 році оселився в Римі, звідки більш ніж тридцять років нікуди не виїздив, не бажаючи розлучатися з могилою моєї матері. Я забув сказати, що труну з тілом матері він перевіз із Польщі в Рим і поховав її на Кампо Санто.

У Римі в нас на Бабуїно власний дім, що зветься «Каза Озоріа» — від назви нашого родинного герба. Цей будинок трохи схожий на музей, у батька тут зібрані незвичайні колекції, особливо широко представлені перші віки християнства. Тепер ці колекції стали сенсом його життя. В молоді роки батько відзначався своєю зовнішністю й розумом. А тому, що знатність і велике багатство відкривали перед ним усі шляхи, йому передрікали велике майбутнє. Я чув про це від його колег по Берлінському університету. В той час він дуже захопився філософією, і всі твердили, що згодом його ім’я стане принаймні таким же видатним, як імена Цєшковського[2], Лібельта[3] та інших. Світське життя й надзвичайний успіх у жінок відволікали його від серйозної наукової роботи. У світських салонах його називали Léon l’Invicible[4]. Незважаючи на такий успіх, він не перестав займатись філософією, і всі сподівались, що не сьогодні-завтра він опублікує чудову книгу, яка прославить його на всю Європу.

Проте ці сподівання не здійснились. Від колишньої блискучої зовнішності ще дещо залишилось, — я ніколи в житті не бачив красивішої й благороднішої голови, ніж у нього. Художники теж так вважають, зовсім недавно один із них казав мені, що більш досконалий тип патриція важко собі уявити. А в науці мій батько був і залишився дуже здібним і високоосвіченим шляхтичем-дилетантом. Я гадаю, що дилетантизм притаманний усім Плошовським, докладніше напишу про це тоді, коли розповідатиму про самого себе.

А про батька ще скажу, що він зберігає в своєму письмовому столі вже пожовтілий філософський трактат «Про троїстість». Я переглядав той рукопис, і він видався мені нудним. Пам’ятаю тільки, що там зіставляється реальна трійця — кисень, водень і азот — з трійцею трансцедентальною, висунутою християнським ученням як поняття про бога-отця, бога-сина й святого духа; крім того, там наведено багато аналогічних трієць, починаючи з добра, краси та правди й закінчуючи логічним силогізмом, що складається з засновку більшого, меншого і висновку, — дивна суміш гегелівських ідей з ідеями Гене-Вронського[5], теорія дуже складна, але зовсім безплідна. Я певен, що батько ніколи не надрукує свого рукопису хоча б тому, що він розчарувався в умоглядній філософії ще раніше, ніж вона збанкрутувала в усьому світі.

Причиною цього розчарування була смерть моєї матері. Батько, всупереч своєму прізвиську «l'Invicible» і репутації серцеїда, був людиною надзвичайно чутливою і мою матір просто обожнював. Після її смерті він, напевно, шукав у своїй філософії відповіді на багато страшних питань, але, так і не знайшовши в ній ні відповіді, пі розради, збагнув, яка вона порожня й безсила перед життєвими злигоднями. Мабуть, це справді була страшна трагедія в його житті, коли він одразу втратив дві опори, коли одразу були розтерзані його серце і мозок. Як я вже згадував, він тоді впав у меланхолію, а вилікувавшись від неї, вернувся до релігії. Мені розповідали, що був час, коли він молився день і ніч, ставав на вулиці навколішки перед усіма церквами й доходив до такого релігійного екстазу, що в Римі одні вважали його божевільним, а інші — святим.

Та, напевно, в цьому він знайшов більшу розраду, ніж у своїх філософських трійцях, бо поступово заспокоївся й став жити як звичайно. Всю ніжність свого серця він віддавав мені, а його розумові інтереси й естетичні замилування зосередились на перших віках християнства. Його живий, гострий розум потребував поживи. Через рік після приїзду до Риму він почав займатись археологією та іншими науками, які знайомили з культурою стародавніх часів. Мій перший гувернер, патер Кальві, великий знавець Риму, настійно схиляв батька до вивчення Вічного Міста, Років кільканадцять тому батько познайомився, а згодом і подружився з великим Россі, і вони удвох проводили цілі дні в катакомбах. Завдяки своїм незвичайним здібностям, батько невдовзі так вивчив Рим, що часто дивував своїми знаннями самого Россі. Кілька разів він починав писати про Рим, але чомусь ніколи не доводив розпочатого до кінця. Може, весь час витрачав на поповнення колекцій, і, мабуть, він не залишить після себе нічого, крім колекцій, бо не обмежився вивченням якоїсь однієї епохи, не обрав собі якогось одного фаху в своїх дослідженнях. Поступово середньовічний Рим баронів зацікавив його не менше, ніж перші віки християнства. Був період, коли він тільки й займався історією Колоннів і Орсіні; потім почав вивчати епоху Відродження і теж захопився нею. Від вивчення написів, гробниць, перших історичних пам’яток архітектури християнської доби вій перейшов до вивчення пізніших часів, від візантійського живопису — до Ф’єзоле і Джотто, потім — до інших художників XIV і XV століть тощо. Батько збирав скульптури, картини; його колекції поповнювались, але задуманий ним великий твір польською мовою про три Рими, що про нього він стільки мріяв, так і залишився нездійсненим наміром.

У батька виникла цікава ідея стосовно його колекцій. Він хоче відписати їх Риму, але з тією умовою, щоб вони були розміщені в окремому валі, над входом до якого був би напис: «Музей Озоріїв-Плошовських». Звичайно, його бажання буде виконано. Мене тільки дивує батькова впевненість у тому, що, вчинивши так, він робить значно більшу послугу своєму народові, аніж коли б він перевіз колекції до Польщі.

Зовсім недавно він сказав мені:

— Знаєш, там їх ніхто не побачив би, нікому не було б з них ніякої користі, а сюди приїздять з усього світу, і кожен, хто побуває в музеї, вважатиме заслугу одного представника суспільства заслугою всього польського народу.

Мені не годиться доскіпуватися, чи немає в цьому трохи родового марнославства і чи думка про те, що прізвище Плошовських буде викарбуване па мармурі у Вічному Місті, не вплинула на батькове рішення. Коротко кажучи, я вважаю, що саме так і було. Та мені майже однаково, де міститимуться ці колекції.

Зате моя тітка, до якої, між іншим, я виїжджаю найближчими днями у Варшаву, обурюється цим батьковим наміром, а оскільки нічого в світі не може змусити її говорити не те, що вона думає, то в кожному листі до батька вона висловлює своє обурення. Кілька років тому тітка була в Римі, й вони щодня сварилися з батьком з цього приводу і, може, зовсім розсварилися б, якби безмежна любов тітки до мене не стримувала її запальності.

Тітка на кілька років старша за батька. Після нещастя, яке його спіткало, батько виїхав з Польщі, взявши при розподілі спадщини свою частину грішми, а їй залишив родовий маєток Плошів. Тітка хазяйнує там уже більше тридцяти років, і хазяйнує дуже добре. Вона людина непересічна, тому я хочу сказати про неї кілька слів. У двадцять років вона була заручена з одним юнаком, який помер за кордоном саме тоді, коли тітка збиралась їхати до нього. З того часу вона відмовляла всім, хто сватався до неї, і залишилася старою панною. Після смерті моєї матері вона супроводжувала мого батька до Відня й Рима, де прожила кілька років, дуже ніжно піклуючись про брата, а згодом перенесла свою любов на мене. Це в повному розумінні справжня знатна дама, трохи деспотична, гордовита й вередлива, сповнена тієї самовпевненості, яку дає багатство й високе суспільне становище, і при всьому тому — втілення благородства й порядності. Під суворою зовнішністю в неї ховається золоте, лагідне серце, сповнене любові не лише до мого батька, до мене, до своїх близьких, а взагалі до всіх людей. Вона настільки благородна, що я, власне кажучи, не знаю, чи в цьому є якась її заслуга, — вона просто не здатна бути іншою. Її добродійність ввійшла в прислів’я. Вона ганяє старців і сільських бабів, як поліцейський, а опікується ними, як святий Вінцент а Пауло. Тітка дуже побожна. В її душу ніколи не закрадалось навіть найменшого сумніву. Все, що вона робить, робить на підставі непорушних принципів, тому вона ніколи не вагається у виборі шляху, тому вона завжди спокійна й дуже щаслива. У Варшаві тітку за її різкість прозивають «le bourreau bienfaisant»[6].

Деякі люди, особливо жінки, не люблять її; однак загалом вона користується великим авторитетом серед усіх суспільних верств.

Плошів розташований поблизу Варшави, а в Варшаві у тітки є власний дім. Тому зиму вона проводить у місті. І щозими намагається затягти мене до себе, щоб оженити. От і зараз я одержав від неї листа з таємничими натяками, в якому вона благає мене приїхати. Мабуть, таки доведеться поїхати, бо вже давно не був у Польщі, та й тітка пише, що старіється й хоче мене побачити, поки жива.

Відверто кажучи, я неохоче їду до Польщі. Знаю, що найзаповітніша тітчина мрія — оженити мене; отож під час кожного свого приїзду я гірко розчаровую її. Мене огортає страх від думки про такий рішучий вчинок, після якого треба буде розпочати якесь ніби інше життя, а я й від того, що прожив, уже досить стомився. Врешті щось обтяжливе є в моїх стосунках з тіткою. Як колись знайомі бачили в моєму батькові, так вона тепер бачить у мені людину з винятковими здібностями, від якої треба сподіватись великих звершень. Якщо я й надалі підтримуватиму в ній таку думку, то ніби зловживатиму її довір’ям; коли ж поясню їй, що не тільки великих звершень, а взагалі нічого не можна від мене сподіватись, то цим немовби наперед вирішуватиму своє майбутнє й завдам старенькій тяжкого удару.

Може, на моє нещастя, більшість близьких мені людей поділяє тітчину думку. Якщо я вже вгадав про це, то можу сам висловити і свою власну точку зору, хоч це буде нелегкою справою, оскільки я справді істота надзвичайно складна.

Я родився з дуже вразливими нервами, витонченими культурою цілих поколінь. У перші роки мого дитинства мене виховувала тітка, а після її від’їзду, як заведено в наших родинах, — бонни. Ми жили в Римі, в чужому середовищі, а батько хотів, щоб я добре знав свою мову, тому одна з моїх бонн була полька. Вона й досі мешкає в нашому будинку на Бабуїно й веде домашнє господарство. Батько теж приділяв мені багато уваги, особливо коли мені виповнилося п’ять років. Я приходив до нього в кабінет, і ми вели з ним довгі розмови, які дуже розвивали мене, може, навіть передчасно. Пізніше, коли наукова робота, археологічні пошуки та поповнення колекцій забирали в батька весь час, він знайшов мені вчителя, патера Кальві. Це був уже старий чоловік з надзвичайно добрим серцем. Над усе він любив мистецтво. Я гадаю, що навіть релігію він сприймав насамперед з її естетичного боку. Дивлячись у музеях па шедеври мистецтва або слухаючи музику в Сікстинській капелі, він забував про все на світі. Проте в цій глибокій пристрасті до мистецтва не було нічого язичницького, бо вона була викликана не сибаритством, не чуттєвою втіхою, а духовним почуттям. Патер Кальві просто любив мистецтво тією чистою і світлою любов’ю, якою могли її любити Ф’єзоле, Чімабуе чи Джотто, причому любов його була смиренною, бо сам він не мав найменшого таланту. Але чим менше він міг щось створити, тим глибше відчував красу, створену іншими людьми. Важко сказати, якому з мистецтв він поклонявся найбільше, мені здається, що в усьому він насамперед любив гармонію, яка відповідала його душевній гармонії.

Не знаю чому, але щоразу, коли я пригадую патера Кальві, я пригадую дідуся на картині Рафаеля, що стоїть перед святою Цецілією, заслухавшись у музику сфер.

Між моїм батьком і патером Кальві швидко зав’язалась приязнь, яка тривала аж до смерті Кальві. Це він підтримував у батькові зацікавленість археологічними розкопками і любов до Вічного Міста. Крім того, їх об’єднувала прив’язаність до мене. Обидва вважали мене надзвичайно обдарованою дитиною, яку чекає бозна-яке майбутнє. Мені часто спадає на думку, що я був для них також своєрідною гармонією, що доповнювала світ, у якому вопи жили, і їхня любов до мене була подібна до того почуття, яке викликали в них Рим та його історичні пам’ятки.

Така атмосфера, таке оточення не могли не вплинути на мене. Виховували мене досить оригінально. Я бував з патером Кальві, а часто й з батьком, у галереях, музеях, на околиці Рима, у віллах, на руїнах, у катакомбах. Краса природи так само глибоко вражала патера Кальві, як і мистецтво. Він і мене навчив дуже рано відчувати меланхолійну поезію римської Кампаньї, гармонійність арок і ліній зруйнованих водопроводів, які вимальовуються на тлі неба, чистоту обрисів піній; ще до того, як я добре оволодів чотирма арифметичними діями, мені траплялося в галереях виправляти англійців, котрі плутали Карраччі з Караваджо. Я рано вивчив латину, вона далась мені легко, завдяки тому, що я як житель Рима вільно володів італійською мовою. В одинадцять років я висловлював свою думку про італійських і закордонних майстрів живопису, і, незважаючи на наївність моїх суджень, батько й Кальві, слухаючи мене, обмінювалися здивованими поглядами. Так, приміром, я не любив Рібери, його надто різкі контрасти чорного й білого трохи лякали мене, і любив Карло Дольчі; одне слово — батько, патер Кальві й наші знайомі вважали мене вундеркіндом. Часто я чув, як мене хвалили, і це розпалювало моє марнославство.

До того ж моя нервова система в тому оточенні, в якому я ріс, сформувалась рано й назавжди залишилася надзвичайно вразливою. Та все ж дивно, що той вплив не був ані таким глибоким, ані таким вирішальним, як можна було б сподіватись. Те, що я не став митцем, пояснюється, напевно, відсутністю в мене таланту, хоч мої вчителі музики й малювання були про це іншої думки; але я не раз замислююсь над тим, чому ні батько, пі патер Кальві не змогли мені прищепити навіть того захоплення мистецтвом, що було в них самих. Чи я розумію мистецтво? Так, Чи воно потрібне мені? Також відповім ствердію. Але вони любили його, а я ставлюсь до нього як дилетант, воно потрібне мені так само, як інші різні приємні й прекрасні життєві втіхи. Взагалі мистецтво — одне з моїх уподобань, а не моїх пристрастей. Може, я не зміг би обійтися в житті без нього, але всього життя не присвятив би йому.

Тому що навчання в італійських школах залишає бажати кращого, батько віддав мене вчитись до колегії в Метці, я закінчив її без особливих зусиль, з усіма відзнаками її нагородами, які там можна було одержати. Щоправда, за рік до закінчення я втік до Дон-Карлоса і два місяці бродив з загоном Трістана в Піренеях. Мене знайшли за допомогою французького консула в Бургосі и відправили до Метца спокутувати провину; хоча слід визнати, що покута не була надто тяжкою, тому що і мій батько, і духовні наставники в глибині душі пишались моєю подорожжю. Та й, зрештою, своїми блискучими успіхами на екзаменах я скоро заслужив у них прощення.

Звісно, в такій школі, як наша в Метці, де симпатії всіх моїх колег були на боці Дона-Карлоса, мене вважала героєм, а що я був першим учнем, то й верховодив у школі, і нікому не спадало на думку сперечатися зі мною за першість. Я ріс, мимоволі впевнений, що і в майбутньому, на більш широкому полі діяльності, буде так само. Цю впевненість поділяли мої вчителі й колеги; а насправді сталося так, що багато з моїх шкільних товаришів, які в той час і гадки це мали, що вони коли-небудь зможуть змагатися зі мною, тепер у Франції зайняли помітне місце або в літературі, або в науці чи політиці, а я досі навіть не обрав собі фаху, — відверто кажучи, дуже вагався б, якби мені звеліли обрати його. В мене чудове становище у світському товаристві; я одержав спадок після смерті матері, одержу колись і після батька; хазяйнуватиму в Плошові, розпоряджатимусь — добре чи погано — великим маєтком, але вже самі ці заняття виключають можливість відзначитись, відіграти якусь роль у житті.

Гарного господаря чи адміністратора з мене теж ніколи не вийде, це я знаю напевно, то хоч я не збираюся відмовлятись від цих занять, але присвятити їм своє життя теж не маю бажання — з тієї простої причини, що мої духовні запити значно ширші.

Іноді я запитую себе: чи ми, Плошовські, не помиляємось, не переоцінюємо наших здібностей? Але, якби це було, то помилялися б тільки ми самі, а не чужі, безсторонні люди. Зрештою, мій батько був і є людиною непересічною, винятково обдарованою. Про себе самого я не хочу говорити, бо це може видатись дурним марнославством, однак я глибоко переконаний, що міг би стати чимось значно більшим, ніж став.

Ось, приміром, у Варшавському університеті (батько й тітка захотіли, щоб я закінчив університет на батьківщині) я вчився разом зі Снятинським. Обидва ми вважали літературу своїм покликанням і пробували свої сили па цьому полі діяльності. Не кажучи вже про те, що мене вважали здібнішим студентом за Снятинського, але, їй-богу, все, що я тоді писав, було краще й більш обіцяюче від того, що писав Снятинським. І що ж тепер? Снятинський досягнув відносно багато чого, а я залишився тим самим «багатообіцяючим» паном Плошовським, про якого люди, похитуючи головами, кажуть: «От якби він за що-небудь узявся!»

Люди не беруть до уваги того, що треба вміти захотіти. Я не раз думаю, що коли б у мене не було ніякого маєтку, мені довелося б чимось зайнятись. Це напевно. Необхідно було б якось заробляти на хліб. Але я глибоко переконаний, що і в такому випадку не використав би й двадцятої частини своїх здібностей. Але ж Дарвін і Бокль були багатими людьми; сер Джон Леббок — банкір, більшість видатних людей Франції купаються в розкоші; отже, багатство не тільки не перешкоджає, а допомагав людині відзначитись на будь-якому полі діяльності. Я навіть гадаю, що мені особисто воно зробило велику послугу, бо вберегло мій характер від багатьох вивихів, якими загрожувала б йому бідність. Я цим зовсім не хочу сказати, що в мене слабкий характер; до того ж боротьба могла б навіть загартувати його — та нехай би там що було, але чим менше натрапляєш на дорозі на каміння, тим менше ризикуєш спіткнутися чи впасти.

І не через лінощі з мене нічого не вийшло. Я однаково легко все засвоюю і всім цікавлюсь. Я багато читаю і багато знаю. Може, я й не здатний до залізної стійкості, до тривалої, клопіткої, серйозної роботи, але це могла б компенсувати легкість, з якою мені все дається. Та й, зрештою, ніхто не зобов’язує мене укладати словники, як Літтре[7]. Коли не можеш світити постійно, як сонце, то можеш принаймні блиснути, як метеор. А ця бездіяльність у минулому і, напевно, в майбутньому… Мені став гірко й сумно, тому я сьогодні більше не писатиму.

Рим, 10 січня

Вчора на вечорі в князя Малатеста я почув вислів: «l’improductivité slave»[8]. І відчув полегшення, так заспокоюються люди з хворими нервами, довідавшись від лікаря, що їхня хвороба відома і від неї багато хто так само страждає. Справді, справді! В мене багато товаришів по нещастю — не знаю, чи у всіх слов’янських країнах, бо я там не бував, — але скільки їх у Польщі! Всю ніч я думав про цю «l’improductivite slave». Не дурний був чоловік, який це сказав. Так, є в нас щось таке; якась неспроможність виявити в житті все те, що в нас закладено. Можна сказати, що бог дав нам лук і стріли, але не дав уміння натягати тятиву й пускати стріли. Хотілося б поговорити про це з батьком, тим більше, що він полюбляє такі розмови, але боюсь роз’ятрити його болячки. Зате в моєму щоденнику буде повно міркувань на цю тему. Може, це й добре, може, саме в цьому й полягатиме його найбільше достоїнство? Немає нічого дивного, коли я писатиму в ньому про те, що мене найбільше цікавить. Кожна людина приховує в собі якусь свою трагедію. І моя трагедія в «improductivite» Плошовських. У наш час немає звичаю ділитися з іншими людьми такими таємницями. Ще зовсім недавно, коли романтизм процвітав у серцях і в поезії, людина закутувалась у свого трагедію, наче в мальовничо задрапірований плащ, а тепер вона носить її, немов єгерську камізельку: під сорочкою. Але щоденник — це зовсім інше, в щоденнику можна й треба бути щирим.

Рим, 11 січня

Я залишуся тут ще кілька днів, тож хочу скористатися цим часом, щоб, перше ніж почну записувати події день за днем, оглянути минуле й назавжди покінчити з ним. Я вже казав, що не збираюсь писати докладну біографію; моє майбутнє покаже, хто і який я. Докладне дослідження минулого суперечне моїй натурі. Це щось на зразок арифметичного додавання: пишеш окремі цифри, одну під другою, потім підкреслюєш їх і додаєш. Усе життя я не терпів чотирьох арифметичних дій, а найбільше не терпів додавання.

Однак я хочу мати якесь, хоча б найзагальніше уявлення про суму, щоб стати самому собі більш зрозумілим, — тому я в загальних рисах пишу далі.

Після університету я закінчив ще сільськогосподарську школу у Франції; вчився добре, проте без особливого захоплення, як людина, яка знає, що в майбутньому їй, напевно, доведеться займатися сільським господарством, але вважав, що це не відповідає ні моїм здібностям, ні духовним запитам. Та все ж навчання в сільськогосподарській школі принесло мені подвійну користь. По-перше, сільське господарство перестало бути для мене чимось незбагненним і ніякий управитель тепер мене не обдурить; по-друге, працюючи в полі, на свіжому повітрі, я накопичив значний запас здоров’я й сили, завдяки чому досить успішно витримував той спосіб життя, який я вів пізніше в Парижі.

Тому що наступні роки я прожив у Римі й Парижі, якщо не рахувати коротких поїздок до Варшави, куди час від часу викликала мене тітка, чи то скучивши за мною, чи бажаючи оженити мене на якійсь пустунці, що її вона вибрала для мене. Париж і паризьке життя надзвичайно подобались мені. В той час я був високої думки про себе, більше вірив у свій розум, ніж тепер, і відчував упевненість, яку дає незалежне становище в товаристві. Проте певний час я грав наївну роль на сцені великого світу. Насамперед шалено закохався в мадемуазель Рішемберг, акторку театру Comedie Française, і дуже хотів одружитися з нею. Не буду описувати всіх трагікомічних ситуацій, бо тепер мені трохи соромно за ту історію і трохи смішно. Згодом мене ще не раз шили в дурні або доводилося й самому приймати фальшиву монету за справжню. Француженки, як зрештою й польки, навіть тоді, коли вони належать до найкращого товариства і при цьому цнотливі, поки ще молоді, нагадують мені фехтувальника на шпагах. Фехтувальник змушений щодня тренуватися, щоб не втратити навичок у володінні зброєю, так і вони фехтують почуттями — просто для тренування. Тому що я був молодим, не потворним і належав до вищого товариства, мене часто запрошували для таких вправ, а я через свою наївність ставився до цього фехтування серйозно, і мені частенько добряче діставалося. Щоправда, рани були не смертельні, але досить болючі. Зрештою, я переконаний, що в такому товаристві і в такому житті, як наше, кожен має віддати свою данину наївності. Мої випробування тривали відносно недовго. Потім настав період, який можна назвати «реваншем». Я відплачував за себе, а якщо мене інколи ще обдурювали, то лише тому, що я хотів бути обдуреним.

Маючи до всіх легкий доступ, я міг ознайомитися з колами світського товариства, починаючи з салонів легітимістів, де я завжди нудьгував, і закінчуючи новоспеченою, високо титулованою аристократією, створеного Бонапартами й Орлеанською династією і яка становила так званий «вищий світ»… якщо не Парижа, то хоча б, приміром, Ніцци. Дюма-син, Сарду й інші беруть своїх героїв, графів, маркграфів та князів саме з людей цього кола, котрі не мають великих історичних традицій, зате мають повно титулів, грошей і ганяються тільки за життєвими втіхами. До цього кола належать і великі фінансисти. У такому товаристві я бував головним чином заради жінок. Вони там делікатні, з витонченими нервами, прагнуть вражень і втіх, а насправді не мають жодних ідеалів. Часто серед них трапляються розпусниці, такі ж аморальні, як і романи, що їх вони читають, бо їхня моральність не має опори ні в релігії, пі в обов’язкових традиціях. І все ж це товариство дуже блискуче. «Години фехтування» в ньому такі довгі, що тривають цілі дні й ночі і бувають небезпечними, бо там немає звичаю надівати ковпачки на вістря рапір. Я й там діставав жорстокі уроки, аж поки сам досить натренувався. Якби я почав хвалитися своїми успіхами, це було б виявом марнославства, а ще більше — поганого смаку, тому скажу лише, що я намагався, як міг, підтримати традиції батьківської молодості.

Найнижчі верстви цього товариства стикаються певного мірою з найвищими колами півсвіту. Той півсвіт небезпечніший, ніж це здається на перший погляд, — бо він зовсім не стандартний. Його цинізм ховається під певною артистичністю. Якщо мене там не дуже общипали, то лише тому, що коли я прийшов туди, в мене вже був досить міцний дзьоб і добре нагострені пазурі.

Але взагалі, говорячи про паризьке життя, можна сказати, що кожен, хто вийде з цього млина, почуває себе трохи стомленим, особливо коли він, як я, виходить лише для того, щоб знову туди повернутись. Тільки згодом починаєш розуміти, що твої успіхи — це піррові перемоги.

Мій міцний від природи організм досить успішно опирався тому життю, але нерви виснажились.

Париж, проте, має одну перевагу над усіма іншими центрами культурного життя. Я не знаю іншого міста в світі, де зародки науки, мистецтва, різних загальнолюдських ідей так витали б у повітрі і всотувалися в людські уми, як там. У Парижі не лише мимоволі засвоюєш усе найновіше з розумової діяльності людства, але водночас стаєш багатогранним, більш інтелігентним і культурним. Так, повторюю, — більш культурним, бо в Італії, Німеччині й Польщі я зустрічав дуже розумних людей, які проте не хотіли припускати, що може існувати щось за межами їхнього благотворного впливу; вони були настільки замкнутими, що для тих, котрі не хотіли відмовлятися від власного світогляду, спілкування з ними було просто неможливим.

У Франції ж, точніше кажучи — в Парижі, такого немає. Як стрімкий потік обточує камінці, тручи їх один об одного, так течія життя шліфує тут розум людей, робить їх вільнодумними. Природно, що під таким впливом і мій кругозір став кругозором освіченої людини. Я можу багато що зрозуміти; я не здіймаю крику, мов той павич, коли почую щось суперечне моїм поглядам або зовсім нове для мене. Може, така терпимість до різних поглядів призводить до якоїсь байдужості і позбавляє бажання діяти, але я вже не зможу стати іншим.

Розумові течії захоплювали мене. Світське життя, салони, будуари, клуби забирали значну частину мого часу, але не поглинали його повністю. Я завів багато знайомств у світі науки й мистецтва і жив життям цього світу, та, мабуть, живу ним і досі. Через вроджену допитливість я дуже багато читав, а тому що легко засвоюю прочитане, можу сказати, значно поповнив свою освіту і йду більш-менш у ногу з розумовим прогресом свого століття.

Я теж людина, що глибоко пізнала саму себе. Іноді я подумки посилаю до біса своє друге «я», яке стежить за мною, критикує мене, не дає віддатись повністю жодному враженню, жодній дії, жодному почуттю, жодній насолоді чи пристрасті. Може, самопізнання є ознакою вищого розумового розвитку, але разом з тим воно дуже ослаблює сприймання. Завжди займатися прискіпливою самокритикою — це означає вилучити з внутрішнього життя частину душі, яка цим зайнята, тобто відчувати й сприймати життя не всім єством, а лише його другою частиною.

Це так само болісно, як для птаха — літати на одному крилі. Крім того, занадто розвинена самосвідомість позбавляє людину здатності діяти. Якби не це, то Гамлет одразу ж у першому акті проштрикнув би шпагою свого дядечка й цілком спокійно успадкував би королівський престол.

А моя самовідданість хоч іноді оберігає мене і втримує від нерозважливих вчинків, але значно більшою мірою набридає мені, не дає можливості зосередитись на якомусь одному занятті. В мені наче сидять двоє людей, і коли одна людина завжди все зважує і критикує, то друга живе тільки наполовину і втрачає будь-яку рішучість. Мене гнітить і та думка, що я вже ніколи не звільнюся від цього ярма, тому що, безсумнівно, чим ширшим ставатиме мій кругозір, тим глибшою ставатиме самосвідомість, і навіть на смертній постелі я не перестану критикувати вмираючого Плошовського, якщо тільки гарячка не затуманить моєї свідомості.

Напевно, я успадкував від батька синтетичний розум, бо завжди намагаюсь узагальнювати всі явища; і жодна наука не захоплювала мене так, як філософія. Але за часів мого батька філософія охоплювала не більше й не менше, як всесвіт і всесвітнє буття, і тому в неї були готові відповіді на всі питання. Тепер вона стала настільки розсудливою, що визнає: всеохоплюючої філософії у колишньому загальному значенні немає, а існує лише філософія окремих галузей знання. їй-право, думаючи про це, мені хочеться сказати, що й людський розум пережив свою трагедію, і почалась вона для нього саме тоді, коли він визнав своє безсилля. Оскільки я веду особистий щоденник, я говоритиму в ньому про такі речі лише з власної точки зору. Я не вважаю філософію своїм фахом, бо, як я вже казав, у мене немає ніякого фаху, однак, як усі мислячі люди, я цікавлюся найновішою течією в філософії, був і зараз перебуваю під її впливом і маю повне право говорити про те, що вплинуло на мій розумовий і духовний розвиток.

Насамперед треба відзначити, що мої релігійні вірування, які я виніс незайманими з колегії в Метці, не вистояли, коли я став читати природничо-філософську літературу. Хоча це й не означає, що я став атеїстом. О, ні! Це було добре колись, у давні часи, — тоді, коли хтось не визнавав «духа», він казав собі: «матерія» — і на цьому заспокоювався. А тепер тільки доморослі філософи займають таку відсталу позицію. Тепер філософія таких питань не вирішує, сьогодні вона відповідає на них «не знаю» і це «не знаю» наполегливо підказує нам. Сучасна психологія займається дуже точним аналізом різних психологічних явищ, проте на запитання про безсмертність душі теж відповідає «не знаю»; і вона справді не тільки цього не знає, а й не може знати.

А тепер мені буде легше охарактеризувати стан моєї свідомості. Отож: не знаю, не знаю, не знаю! У цьому усвідомленні безсилля людського розуму полягає трагедія. Не кажучи вже про те, що наша душа завжди волатиме, вимагаючи відповіді на такі питання, бо це надзвичайно важливі питання, які мають величезне значення для людини. Якщо на тому світі є щось і воно вічне, то нещастя і втрати в земному житті — ніщо. Про них можна було б сказати словами Гамлета: «Біс забирай жалобу, я вдягну соболину мантію». «Я згоден померти, — каже Ренан, — якщо знатиму, що смерть для чогось мені потрібна». А філософія відповідав «не знаю».

Людина борсається в цій страшній невідомості, відчуваючи, що коли б вона могла повірити в що-небудь одне, їй було б легше й спокійніше. Та що ж поробиш? Звинувачувати філософію, що вона більше не створює теорій, які щодня розпадались, наче карткові будиночки, а визнала своє безсилля і зайнялась вивченням та систематизуванням явищ у межах, доступних людському розуму? Ні! Однак гадаю, що я і кожна інша людина мали б право сказати їй: «Я захоплююсь твоєю тверезістю, схиляюсь перед точністю твоїх аналізів, але разом з тим ти зробила мене нещасним. Ти сама зізнаєшся, що неспроможна відповісти на найважливіші для мене питання, зате в тебе знайшлося досить сили, щоб підірвати мою віру в науку, яка відповідала мені на ці питання не тільки рішуче, а заспокійливо й лагідно. І не кажи, що, нічого не стверджуючи, ти дозволяєш мені вірити геть у все. Неправда! Твій метод, твоя душа, сама сутність твоя — це сумніви й критика. Цей свій науковий метод, цей скептицизм і критику ти так прищепила моїй душі, що вони стали моєю другою натурою. Наче розпеченим залізом ти випалила в мені всі ті фібри душі, якими люди вірять некритично і просто, тому, якби я тепер і захотів вірити, то вже не маю чим. Ти дозволяєш мені ходити на месу, якщо я хочу, але ти настільки отруїла мене скептицизмом, що тепер я ставлюсь скептично навіть до тебе, навіть до власного скептицизму, й не знаю, не знаю, нічого не знаю! І мучуся, і шаленію в цій темряві!..»

Рим, 12 січня

Учора я писав трохи роздратовано. Але мені здається це тому, що я доторкнувся виразок і моєї власної, і взагалі людської душі. Бувають періоди, коли я байдужий до цих питань, однак часом вони мене немилосердно терзають, — тим більше, що їх приховуєш у собі. Може, краще було б не думати про них, та вони надто важливі. Бо, зрештою, людина хоче знати, що її чекає і як їй влаштувати своє життя! Правда, я не раз пробував казати собі: «Досить! Із цього зачарованого кола не вийдеш, тому й не вступай у нього!» Я маю все для того, щоб зробитися ситою й веселою твариною, — однак я не завжди можу цим задовольнятись. Кажуть, що в слов’ян вроджений нахил до містицизму, до потойбічного світу. Я помітив, приміром, що всі наші великі письменники врешті впадали в містицизм. Що ж дивного, коли іноді трохи мучаться і звичайні люди? Щодо мене, то я був змушений написати про цю свою внутрішню тривогу, щоб намалювати собі ясну картину стану своєї душі. До того ж людині часом треба виправдатись перед самою собою. Ось, приміром, я, з тим великим «не знаю» в душі, все ж дотримуюсь релігійних приписів і не вважаю себе людиною нещирою. Я був би нещирим, якби замість «не знаю» міг сказати: «Знаю, що нічого цього немає». Але наш скептицизм не є прямим запереченням: скоріше це болісно-нестерпна підозра, що, може, нічого немає; це густий туман, який оповив наші голови й давить на груди, затуляє нам світло. Отож я простягаю руки до сонця, яке, може, й світить за цим туманом. І думаю, що не лише я один у такому становищі й що молитви багатьох, дуже багатьох із тих, хто ходить у неділю на месу, можна виразити словами: «Боже, розжени морок!»

Я не можу спокійно писати про такі речі. Релігійних приписів я дотримуюсь ще й тому, що прагну віри, бо в мене виховували впевненість, що наслідком віри є божа благодать. Отож я чекаю, коли мій душевний стан буде таким, що я зможу вірити так глибоко й без тіні сумніву, як вірив у дитинстві. Такі мої благородні устремління; в них немає корисливості, адже значно вигідніше бути лише ситою й безтурботною твариною.

Якби йшлося про те, щоб я пояснив свою зовнішню релігійність менш благородними й більш практичними мотивами, — їх у мене безліч. Виконування певних релігійних обрядів стало для мене майже звичкою. Так як Генріх IV говорив, що Париж вартий меси, я кажу собі: «Спокій близьких вартий меси»; люди нашого кола дотримуються релігійних приписів, і моє сумління протестувало б проти цього лише в тому випадку, якби я міг сказати собі щось більш категоричне, ніж «не знаю». Зрештою, ходжу до церкви ще й тому, що я скептик у квадраті, тобто скептично ставлюсь навіть до власного скептицизму.

І мені тяжко. Душа моя тягне одне крило по землі. Але мені було б ще гірше, якби я ці проблеми завжди брав так близько до серця, як тепер, коли писав ці дві останні сторінки. На щастя, для мене це не так. Я вже згадував, що в мене бувають періоди збайдужіння. Часом життя хапає мене в свої обійми, і, хоч я знаю, як треба ставитись до його принад, проте віддаюсь йому повністю — тоді те філософське «бути чи не бути?» не має для мене жодного значення. І ось дивне й досі мало вивчене явище — яке величезне значення відіграє при цьому громадська думка. В Парижі, наприклад, я спокійніший не тільки тому, що мене оглушає шум життєвого виру, в якому киплю разом з усіма, що мої серце й розум зайняті «фехтуванням», а тому, що там люди, може, й підсвідомо, живуть так, ніби кожен глибоко впевнений, що в це життя варто вкласти всі сили, бо після нього не буде нічого, лише хімічний розклад. І мій пульс починає битися разом із загальним пульсом, я настроююсь відповідно до загального настрою. Розважаюсь я чи нудьгую, перемагаю чи зазнаю поразок, — але маю відносний спокій.

Рим, Бобуїно, 13 січня

До від’їзду лишилося всього чотири дні, а я хочу ще встигнути підсумувати все те, що я сказав про себе. Я людина, трохи втомлена життям, дуже вразлива й нервова. Я великою мірою розвинув у собі самоусвідомлення, чому сприяє порівняно широка освіта, отже загалом можу вважати себе людиною розумово розвиненою.

Мій скептицизм — скептицизм у квадраті — виключає наявність у мене будь-яких твердих переконань. Я дивлюся, спостерігаю, критикую і часом здається мені, що вловлюю сутність речей, однак я завжди готовий і в всьому засумніватися. Про моє ставлення до релігії я вже писав. Що ж стосується політичних переконань, то я — консерватор остільки, оскільки зобов’язаний бути в моєму становищі й оскільки консерватизм певною мірою відповідає моїм уподобанням. Не буду говорити, який далекий я від того, щоб ставитись до консерватизму як до догмата, що його не можна критикувати. Я людина надто цивілізована, щоб стати беззастережно на бік аристократії чи демократії. Такими речами бавиться ще тільки наша дрібна шляхта чи люди в далеких країнах, куди ідеї доходять, як і моди, з запізненням на кільканадцять років. Відколи немає більше привілеїв, питання, по-моєму, вичерпане; а там, де через відсталість суспільства воно ще існує, то це вже стало питанням не принципів, а марнослав’я і нервів. Про себе можу сказати, що я люблю людей розвинених, з витонченою сприйнятливістю, а шукаю їх там, де мені їх легше знайти.

Я люблю їх так, як люблю твори мистецтва, красу природи й чарівних жінок. Я не тільки люблю красу, а навіть занадто витончено відчуваю її. Винні в цьому і моя вроджена вразливість, і виховання, яке я дістав. Ця естетична сприйнятливість приносить мені стільки ж радощів, скільки й прикрощів, але вона робила й робить мені одну велику послугу, а саме: оберігає від цинізму, тобто від остаточного розбещення, і певною мірою заміняє мені моральні засади. Багато чого я не вчинив би не тому, що це погано, а тому, що некрасиво. Моя чутливість до краси є також джерелом моїх витончених почуттів. Взагалі мені здається, що я людина хоч і трохи зіпсована, але порядна, проте, відверто кажучи, я інколи повисаю в повітрі, бо не опираюсь ні на які догмати, ні на релігійні, ні на суспільно-політичні. Немає в мене й мети, якій я міг би присвятити своє життя.

На закінчення цього синтезу скажу ще кілька слів про свої здібності. Батько, тітка, колеги, а часом і сторонні люди вважають їх просто надзвичайними. Я припускаю, що мій розум не позбавлений певного блиску. Але чи «l’improductivité slave» не розвіє надій, що їх покладають на мене? Враховуючи те, що я досі зробив, точніше те, чого я досі не зробив не тільки для інших, а навіть для самого себе, слід гадати, що ці надії не збудуться.

Усвідомлення цього коштує мені значно більше, ніж це може здатися. Іронія, з якою я ставлюсь до себе, має гіркий присмак. Напевно, безплідна та глина, з якої бог створив Плошовських, якщо на ній все так легко й буйно сходить, але не дає зерна. Якби справді при такій безплідності й нездатності до діяльності в мене були навіть геніальні здібності, я став би якимсь своєрідним типом «генія без портфеля», як бувають міністри без портфеля.

Це визначення «геній без портфеля» здається мені досить точним. Я міг би взяти патент на цей винахід. Ох, і знову маю чим утішатись! Бо ж не я один, їй-богу, не я один заслуговую на таку назву. Ім’я нам легіон! «l’improductivité slave» нехай існує сама по собі, а «геній без портфеля» — сам по собі, він виключно наш, надвіслянський продукт. Ще раз повторюю, що ім’я нам легіон. Я не знаю жодного куточка на землі, де гинуло б стільки блискучих обдарувань, де навіть ті, котрі щось дають, дають так мало, так нечувано мало, порівняно з тим, що їм дарував Господь.

Рим, Бабуїно, 14 січня

Одержав другого листа від тітки, в якому вона наполягає, щоб я швидше приїздив. Їду, дорога тітонько, їду і, бачить бог, роблю це лише з любові до тебе, бо інакше волів би залишитися тут. Батько мій нездужає; час від часу в нього дерев’яніє вся ліва половина тіла. На моє прохання він викликав лікаря, але я певен, що приписані йому ліки заховав у шафу, як, зрештою, робить вже кільканадцять років. Якось він відчинив шафу і, показуючи мені сотні пляшок, пляшечок, банок, баночок та коробочок, сказав: «Змилуйся наді мною! Якби найздоровіша людина проковтнула й випила оце все, то вона не витримала б, а що вже казати про хвору!» Досі таке ставлення батька до ліків не дуже йому шкодило, але мене тривожить його майбутнє.

Другою причиною, через яку мені не хочеться їхати додому, є заміри моєї тітки. їй, звісно, хочеться мене одружити. Не знаю, чи вона вже має когось на прикметі; дав би бог, щоб не мала, але вона навіть не приховує своїх намірів. «Легко передбачити, що за такого жениха, як ти, відразу ж почнеться війна Білої й Червоної троянд», — пише вона. Але я стомився й не хочу бути приводом до будь-якої війни, а головне, не хочу, як Генріх VII, закінчити війну Троянд одруженням. Крім того, звичайно, я не можу про це сказати тітці, але сам собі можу признатись: я не люблю польок. Мені тридцять п’ять років, як у кожного чоловіка, що вже пожив на світі, в мене були різні любовні історії; зустрічався я і з польками — і від тих зустрічей та зв’язків склалося враження, що польки найвередливіші, найнестерпніші жінки на світі. Не знаю, чи вони загалом цнотливіші від француженок чи італійок, знаю лише, що вони значно патетичніші. Мене кидає в дрож, коли я подумаю про це. Я розумію елегію над розбитим жбаном, коли вперше побачиш біля своїх ніг його черепки; але декламувати цю елегію з таким самим пафосом над жбаном, який уже багато разів зв’язували дротом, це вже справді скидається на оперетку. Приємна роль «зворушеного слухача», який заради пристойності змушений сприймати це серйозно! Дивні, незбагненні жінки з палкою уявою і риб’ячим темпераментом! У їхньому коханні нема ні радості, ні простоти. Вони захоплюються зовнішньою формою почуття, мало дбаючи про його внутрішній зміст. Тому ніколи не можеш угадати, як полька буде поводитись. Маючи справу з француженкою чи італійкою, якщо ти логічно зробив висновки, можеш більш-менш точно передбачити наслідки. З полькою ж — ніколи! Хтось сказав: коли чоловік помиляється, він твердить, що двічі по два — п’ять, і його можна виправити; а жінка, помиляючись, запевняє, що двічі по два — лампа, і тоді хоч головою об мур бийся! Отож за логікою польок найчастіше виходить, що двічі по два — не чотири, а лампа, любов, ненависть, кіт, сльози, обов’язок, горобець, презирство — одне слово, ніколи не можна нічого передбачити й розрахувати, ні від чого не можна себе застрахувати. Може, завдяки цим вовчим ямам цнотливість польок у більшій безпеці, ніж цнотливість інших жінок, хоча б тому, що обложники незабаром починають смертельно нудьгувати. Але ось що я помітив і що не можу простити полькам, це те, що їхні вовчі ями, огорожі, пастки, їхня затята самооборона — все це застосовується не так для рішучого опору противникові, як заради сильних відчуттів, що їх викликає у них боротьба.

Якось я завів мову про це — звичайно, намагаючись позолотити проедмет, — з однією дуже розумною жінкою, полькою тільки наполовину, тому що її батько — італієць. Вислухавши мене, вона сказала:

— Ваш погляд на цю справу такий самий, як у лисиці па голубник. їй не подобається і псує настрій те, що голуби живуть так високо й літають вище від курей. Вас дратує це саме. Все, що ви кажете, скоріше, є похвалою для польок.

— А чому ж це так?

— Бо чим полька нестерпніша для вас, коли вона — чужа дружина, тим вона бажаніша як ваша власна.

Мене, як то кажуть, приперли до стіни, і я не знав, що відповісти. До того ж, може, й справді мій погляд трохи скидається на погляд лисиці на голубник. Безперечно й те, що коли б я взагалі збирався одружитись, зокрема одружитися з полькою, то я шукав би ту польку не тільки між голубами, що високо літають, а й поміж білими голубами.

Я мов та риба, яка на запитання, з яким соусом вона хоче бути приготовленою, відповідав, що насамперед вона взагалі не хоче, щоб її готували. Тепер я знову повертаюсь до докорів вам, милі співвітчизниці. Вам більше подобається драма в коханні, ніж саме кохання. В кожній з вас сидить королева — і цим ви дуже відрізняєтесь від інших жінок; кожна з вас вважає, що вже тільки тим робить велику ласку й благодіяння, що дозволяє кохати себе, жодна не погодиться бути лише частиною, доповненням життя чоловіка, перед яким усе ж стоять ще й інші цілі. Ви хочете, щоб ми існували для вас, а не ви для нас. Зрештою, дітей своїх ви любите більше, ніж чоловіка. Його доля — доля сателіта. Я це спостерігав не раз — усі ви такі; лише зрідка трапляються винятки, мов діаманти серед піску. Ні, мої королеви, дозвольте мені поклонитися вам здалеку.

Раз і назавжди відсунути на другий план всі цілі, всі ідеали, щоб день у день курити фіміам перед вівтарем жінки, до того ж власної жінки, о, добродійки, це трохи замало для чоловіка!

Щоправда, голос моєї самокритики відразу ж запитує мене: «А що, власне, ти можеш краще робити? Які в тебе наміри, які цілі? Якщо хтось створений для того, щоб бути принесеним у жертву всеспалення на вівтарі, то це саме ти.

Та ні, хай йому біс! Одружившись, треба настільки змінити спосіб життя, відмовитись від своїх звичок, зручностей, уподобань, нахилів, що тільки справжнє велике кохання могло б за це винагородити. Зі мною такого не станеться. Для того, щоб одружитись, необхідна безмежна віра в жінку й сильна воля, а в мене цього ніколи не буде. Повторюю ще раз: «Не хочу, щоб мене з’їли з будь-яким соусом».

Варшава, 21 січня

Я приїхав сьогодні вранці, але тому, що зробив зупинку в Відні, дорога не дуже стомила мене. Вже пізно, та нерви не дають мені заснути, дому я беруся за писання. Воно справді став моєю звичкою і дає мені певне задоволення. Яка радість у домі! Яка славна моя тітонька! З радощів вона, мабуть, теж не спить, а за обідом не могла нічого їсти. В Плошові вона завжди свариться з паном Хвастовським, своїм управителем, дуже впертим шляхтичем, який не дає їй слова сказати проти нього й огризається на кожне її зауваження. Але коли вони так посперечаються, що розрив здається неминучим, тітка замовкав й починає з великим апетитом, навіть з якимсь завзяттям, їсти. Сьогодні вона змушена була задовольнитися тільки тим, що вилаяла слугу, а цього їй було замало. Та все ж настрій у неї був пречудовий, і в поглядах, які вона кидала на мене по обіді з-під окулярів, було стільки безмежної ніжності, що неможливо й описати. В колі знайомих мене називають її кумиром, і це дуже гніває тітку.

Звичайно, мої передбачення й побоювання справдились. Не тільки є намір оженити мене, але вже когось і підшукали для мене. Тітка мав звичку після обіду походжати великими кроками й думати вголос. Отож, хоч як вона старалася зберегти все в таємниці, я почув такий монолог:

— Молодий, гарний, багатий, геніальний — дурна буде, якщо не закохається в нього з першого погляду.

Завтра ми їдемо на свято, яке молодь влаштовує для дам. Сподіваються, що буде чудова забава.

Варшава, 25 січня

Як homo sapiens, я часто на балах нудьгую; не зношу їх, як кандидат у женихи, але інколи люблю їх як художник без портфеля. Які гарні, наприклад, широкі, яскраво освітлені й прикрашені квітами сходи, по яких піднімаються жінки в бальних вбраннях! Усі вони в цей час вдаються дуже високими, а коли дивишся на них знизу, коли вони йдуть і тягнуть за собою довгі шлейфи, то скидаються на ангелів, що їх бачив уві сні Іаків. Я люблю цей гамір, світло, квіти, ці легкі тканини, які ніби світлим серпанком окутують молодих дівчат; а що вже казати про оголені шиї, груди й плечі, коли з них знято накидки і вони немов застигають і здаються твердими, як мармур. Мій нюх теж розкошує. Я обожнюю гарні парфуми.

Свято вдалося чудово. Треба визнати, що Сташевський уміє влаштовувати такі бали. Я приїхав з тіткою, але в вестибюлі нас відразу розлучили, бо Сташевський навмисне збіг зі сходів, щоб подати їй руку й повести нагору. Бідна моя тітонька має довгу горностаєву накидку, яку надягає на всі урочисті оказії і яку всі жартівливо називають «заслуженою пелериною». Ввійшовши до залу, я став неподалік від дверей, щоб роздивитись навкруги. Дивно почуваєш себе, коли після багаторічної відсутності опинишся серед земляків. Тоді глибоко усвідомлюєш, що вони тобі ближчі, ніж ті люди, яких ти зустрічав в інших країнах, та однак придивляєшся до них, вивчаєш і спостерігаєш за ними, ніби чужоземець. Особливо привернули мою увагу жінки.

Що не кажи, а товариство в нас у Польщі вишукане. Я бачив вродливі чи негарні обличчя, але всі вони мали на собі відбиток багатовікової, витонченої культури. Шиї і плечі жінок, незважаючи іноді на деяку округлість форм, нагадували мені севрський фарфор. У них є якась витонченість і довершеність. А які ніжки я бачив, які руки, які лінії голови! Правда, тут не наслідують Європи, тут справжня Європа.

Так я стояв з чверть години, роздумуючи ще й над тим, яку з тих голівок і з тих фігурок тітка призначає для мене. Тим часом приїхали Снятинські. Його я бачив кілька місяців тому в Римі, з нею теж був знайомий раніше. Вона мені дуже подобається, в неї надзвичайно миле обличчя, і вона належить до тих виняткових польок, які не поглинають життя своїх чоловіків, а віддають їм своє. За хвилину до нас підійшла якась молода дівчина; привітавшись зі Снятинськими, вона простягла мені ручку, обтягнуту білою рукавичкою, і спитала:

— Не впізнаєш мене, Леоне?

Це запитання трохи збентежило мене, бо в першу хвилину я справді не знав, хто вона, однак, щоб не здатись нечемним, я потиснув їй ручку, закивав головою і, всміхаючись, повторював:

— Чому ж! Аякже! Звичайно, звичайно!

Мабуть, у мене при цьому був досить дурний вираз, бо пані Снятинська розсміялась і сказала:

— Та ви справді не впізнали її, це ж Анелька, Анелька П.!

Моя двоюрідна сестра! Не дивно, що я її не впізнав! Я бачив її років десять чи одинадцять тому, ще в сукенці до колін. Пригадую, що це було в саду в Плотові; тоді вона була в рожевих шкарпетках, комарі страшенно кусали їй ніжки, і вона тупала ними, мов коник. Як же я міг тепер здогадатися, що ці груди, прикрашені фіалками, ці білі плечі, це чарівне личко з темними очима, одне слово, ця дівчина в повному розквіті — та сама плиска на тоненьких ніжках! Ох, яка ж вона гарна! Який метелик випурхнув з тієї личинки! Звичайно, я привітався з нею вдруге й дуже сердечно. Коли Снятинські відійшли, вона сказала мені, що її мама й тітка послали її по мене. Я взяв її під руку, і ми разом пішли в глиб залу.

Раптом у мене в голові сяйнула думка. Мабуть, тітка має на оці Анельку! Оце й увесь секрет, оце та несподіванка, приготована для мене! Тітка завжди дуже любила цю дівчину і завжди переймалася матеріальними клопотами її матері, пані П. Мене тільки дивувало, що мати й дочка не зупинилися в домі моєї тітки, але я не став про це розмірковувати, бо хотів придивитись до Анельки, яка тепер зацікавила мене більше, ніж будь-яка інша жінка. Я мав досить часу і для розмови, і для «екзамену», тому що ми йшли в другий кінець залу, а товкотнеча ставала все більшою. Цього року були модні рукавички середньої довжини, які не сягали ліктя, і я перш за все побачив, що оголена Анельчина рука, сперта на мою, вкрита досить густим пушком, який надавав шкірі темнуватого відтінку. Проте Анелька не брюнетка, хоч на перший погляд може здатися брюнеткою. Волосся в неї відливає бронзою. Очі світлі, але видаються чорними від надзвичайно чорних вій; а брови справді зовсім чорні й дуже гарні. Характерною особливістю її маленької голівки з невисоким лобом, власне, і є ця пишність волосся, брів, вій, пушку на щоках, дуже ніжного, мов шовк, і зовсім світлого. Все це разом може з роками трохи зіпсувати її вроду, однак тепер, коли вона ще така молода, це тільки означає буяння життєвих сил і робить її не холодною лялькою, а живою, палкою, чарівною жінкою.

Не можу не признатися, хоч я вибагливий і мої нерви не відгукуються на будь-які враження, Анельчина привабливість дуже на мене вплинула. Вона в моєму стилі. Тітка, якщо й чула про Дарвіна, то, мабуть, вважає його якимсь «паскудником», а сама мимоволі користується його теорією природного добору. Так! Вона в моєму стилі! Цього разу на гачок, наживлено неабияку принаду.

Наче електричний струм перебігав з її руки в мою. Зрештою я помітив, що і я справив на неї гарне враження, а це завжди підбадьорює. Екзамен, який я зробив їй як художник, теж мене задовольнив. Є обличчя, в рисах яких ніби відбиваються музика чи поезія. Саме таке обличчя в Анельки. В ньому немає нічого шаблонного. Дівчатам з шляхетських родин вихованням прищеплюють скромність, так як дітям прищеплюють віспу, — і в Анельці помітна така скромність і цнотливість, а за тією цнотливістю відчувається палкий темперамент. Що за поєднання! Це так, якби хтось сказав «невинне чортеня»!

Можливо, зрештою, що при всій своїй цнотливості Анелька трошки кокетлива; я вже помітив, що вона усвідомлює силу своїх чар. Так, приміром, знаючи, що в неї чудові вії, вона весь час без потреби то опускав їх, то піднімає. У неї також дуже мила манера піднімати голову й дивитись на співрозмовника. В перші хвилини нашої зустрічі вона ніяковіла й поводилася трохи вимушено, але незабаром ми вже розмовляли так, наче ніколи й не розлучалися відтоді, як зустрілися в Плошові,

Тітонька просто чудова зі своєю простодушністю, але бути з нею у змові мені не хочеться. Тільки-но ми з Анелькою наблизились, тільки-но я встиг привітатись і перемовитися кількома словами з її матір’ю, як тітка, помітивши, що я повеселішав, вся аж засяяла і голосно звернулась до Анельчиної матері:

— Як їй личать ці фіалки! Може, ми добре придумали, щоб він побачив її вперше на балу!..

Анельчина мати дуже зніяковіла, Анелька теж, а я зрозумів, чому вони не зупинилися в тітчиному домі. Мабуть, так захотіла пані П. Напевно, вона вже давно про все домовилася з тіткою. Думаю, що Анельку вони не втаємничували у свій задум, але дівчата звичайно в таких випадках бувають проникливими, і вона могла про все здогадатися.

Щоб вийти з незручного становища, я звернувся до Анельки:

— Наперед застерігаю, що я танцюю погано, але тому, що тебе весь час будуть запрошувати інші кавалери, пообіцяй один вальс мені.

Анелька простягла мені свій carnet[9] і рішуче сказала:

— Запиши, що хочеш.

Признаюсь, я не люблю ролі маріонетки, яку смикають sa мотузочки, не люблю, коли мене примушують щось зробити; отже, щоб одразу рішуче втрутитись у політику старших дам, я взяв карнет і написав: «Ти зрозуміла, що нас хочуть одружити?»

Прочитавши, Анелька змінилась на лиці, потім трошки зблідла. З хвилину вона мовчала, немов боялася, що голос зрадить її, а може, не знаючи, що відповісти; нарешті підняла свої чарівні вії і, глянувши мені просто у вічі, промовила:

— Так!

Але тепер вона почала запитувати, щоправда, не словами, а поглядом. Я вже казав, що теж справив на неї гарне враження, а до того ж, якщо вона здогадувалась про тітчині плани, думки її були зайняті мною. От і зараз я читав у її очах: «Знаю, що мама й тітка хочуть, щоб ми ближче пізнали одне одного, отже?…»

Отже замість того, щоб відповісти, я обняв її за стан, злегка пригорнув до себе і повів танцювати вальс. Мені пригадались мої «уроки фехтування».

Така німа відповідь могла вселити надію в дівчину, особливо після того, що я написав їй у карнеті. Однак я подумав: «А чому б не дати їй трохи помріяти? У будь-якому випадку я не піду далі, ніж захочу, а як далеко зайде вона, це мене ще мало обходить». Анелька чудово танцює, і цей вальс вона танцювала саме так, як жінка повинна танцювати вальс, — самозабутньо підкоряючись партнерові. Я помітив, що фіалки в неї на грудях тремтять сильніше, аніж це міг викликати повільний темп вальсу. Я зрозумів, що в ній щось прокидається. Кохання — це просто фізіологічна потреба, і хоча дівчата з вищих кіл суспільства старанно гамують її,- вона непереборна. Тому, коли дівчині кажуть: «Оцього тобі можна кохати», — часто буває так, що вона дуже квапиться скористатися дозволом.

Анелька, мабуть, сподівалася, що коли я наважився написати таке в її карнеті, то після вальсу далі говоритиму про те ж саме. Та я навмисне відійшов убік, залишивши її в чеканні.

Мені хотілось також придивитись до неї здалеку. Вона справді в моєму стилі. Такі жінки притягають мене, як магніт. Ох, якби їй було років тридцять і якби вона була не панною, яку мені сватають!

Варшава, 30 січня

Анелька з матір’ю перебрались до нас. Учора я цілий день був з Анелькою. В її душі більше сторінок, ніж звичайно буває у дівчат її віку. Багато з тих сторінок заповнить лише майбутнє, але там є місце для дуже гарних речей. Вона відчуває і розуміє все, до того ж слухав зосереджено, дивлячись широко відкритими розумними очима на співрозмовника. Жінка, яка вміє слухати, володіє ще одним способом подобатись чоловікові, бо така уважність лестить його самолюбству. Не знаю, чи Анелька це усвідомлює, чи це просто щасливий жіночий інстинкт. А може, вона стільки наслухалась про мене від тітки, що кожне моє слово сприймає як пророцтво. Хоч вона трошки й кокетлива. Сьогодні на моє запитання, чого їй найбільше хотілося б у житті, вона, опустивши свої бахромчаті вії, відповіла: «Побачити Рим», — і була в цю мить невимовно гарною. Вона чудово розуміє, що подобається мені, й дуже радіє цьому. Її кокетування чарівне, бо воно від сповненого щастям серця, яке хоче сподобатись іншому, обраному ним серцю. Я вже анітрохи не сумніваюсь, що ця душа летить до мене, як метелик на світло. Бідне дитя, відчуваючи згоду старших, користується нею занадто поквапливо. Це з години на годину стає помітнішим.

Мабуть, мені варто було б запитати себе: якщо ти не збираєшся одружуватись, то навіщо робиш усе, щоб закохати в себе цю дівчину? Але мені не хочеться відповідати на це запитання. Мені зараз так добре й затишно! Та, власне, що я таке роблю? Не намагаюся здаватись ані дурнішим, ані менш приємним, антипатичнішим, аніж є насправді,- та й годі.

Сьогодні Анелька вийшла до ранкової кави в якійсь широкій матроській смугастій блузці, під якою обриси її постаті лише вгадувались, але від цього здогаду можна було втратити голову. Очі в неї були трошки заспані, і в ній ще відчувалося якесь сонне тепло. Як же вона мені подобається!

31 січня

Тітка влаштовує вечір для Анельки. Я роблю візити. Побував у Снятинських і довго сидів там — мені в них добре. Снятинські весь час сперечаються між собою, але зовсім не так, як інші подружжя. Звичайно сваряться, коли мають одне пальто на двох, і кожне тягне його собі; Снятинські ж сперечаються тому, що він хоче віддати все їй, а вона — йому. Я їх дуже люблю, бо, тільки дивлячись на них, переконуюсь, що щастя буває не тільки в книжках, але і в житті. До того ж Снятинський — людина з гострим розумом, він чутливий, мов скрипка Страдіваріуса, і вміє цінувати своє щастя. Він його хотів і домігся. В цьому я заздрю йому. Мені завжди приємно розмовляти з ним. Вони почастували мене чудовою чорною кавою — мабуть, тільки літератори п’ють таку, — і почали розпитувати, якою здалась мені Варшава після довгої відсутності, як живуть мої близькі. Розпитували й про останній бал, особливо Снятинська, вона, здається, трохи здогадується про тітчині плани, а тому, що вона родом з Волині, як і Анелька, і добре знайома з нею, то охоче встромила б свій рожевий носик у цю справу.

Я, звичайно, ухилився від розмови про особисті справи, однак ми багато говорили загалом про наше товариство. Я сказав, що вважаю його вишуканим, і в Снятинського — хоча сам він часто гостро критикує це товариство, але так жадібно, що це межує з шовінізмом, ловить кожне схвальне слово про нього, — одразу став чудовий настрій і він почав мені підтакувати.

— Я люблю чути такі речі з таких вуст, як твої, бо, по-перше, ти більше за інших мав можливість порівнювати, а, по-друге, ти значною мірою песиміст.

— Не знаю, любий, — відказав я, — чи й це моє судження не песимістичне.

— Я не розумію, чому.

— Бачиш, на такій рафінованій культурі можна написати те, що пишуть на ящиках зі скляним чи фарфоровим посудом: «Fragile!»[10] Тобі, духовному сину Афін, мені, другому, третьому, десятому добре й приємно жити серед людей з такою тонкою духовною організацією; але якщо ти захочеш щось збудувати на цих підвалинах, то застерігаю: балки впадуть тобі на голову. Чи ти гадаєш, що ці витончені дилетанти не програють у боротьбі за існування з людьми, які мають міцні нерви, розвинені м’язи й грубу шкіру?

Снятинський — він дуже поривчастий — зірвався з місця й забігав по кімнаті, а потім люто напав на мене.

— Це тільки одна сторона, і сторона позитивна, як ти сам визнаєш, але не думай, що в нас більше нічого немає. Ти приїхав із-за моря, а говориш так, наче все життя тут прожив.

— Не знаю, що є у вас, але знаю, що ніде в світі не відчувається такої відсутності рівноваги між культурами різних класів, як у Польщі. З одного боку розквіт чи, може, вже відцвітання культури, а з другого — абсолютне варварство і темрява.

Ми довго сперечались, і я пішов додому, як уже смеркало. Снятинський сказав, що коли я частіше приходитиму до нього, то він обіцяє показати мені середні верстви нашого суспільства, вони не надто вишукані, не страждають дилетантизмом, але й не такі темні, як я собі їх уявляю, одне слово, він покаже мені здорових людей, які щось роблять і знають, чого вони хочуть. Ми сперечалися, перебиваючи один одного, тим більше, що після кави випили по кілька чарочок коньяку. Коли я вже вийшов надвір, Снятинський, стоячи на сходах, ще кричав мені вслід:

— З таких, як ти, нічого вже не вийде, але з твоїх дітей можуть бути люди; для цього ти і всі подібні до тебе повинні спершу збанкрутувати, бо інакше і внуки ваші ніколи не візьмуться ні за яку роботу!

Та все ж мені здається, що я маю слушність. Власне тому я й записав нашу розмову, що від самого приїзду сюди думаю про цю відсутність рівноваги. Адже незаперечний факт, що в нас класи розділяє прірва, яка робить неможливим будь-яке порозуміння і співробітництво. Снятинському доведеться погодитись, що наше суспільство складається з людей у певному розумінні надто культурних і людей зовсім некультурних. Так принаймні мені здається! Вироби з севрського фарфору і сира глина, а між ними — нічого. Одні — «trus fragile»[11] а інші — Овідієві radis indigestaque moles»[12]. Звичайно, вироби з севрського фарфору рано чи пізно поб’ються, а з глини майбутнє виліпить те, що йому забагнеться.

2 лютого

Учора в нас був танцювальний вечір; Анелька справді привертала до себе загальну увагу. Її білі плечі виступали з хвиль газу, чи ще не знаю, з якого матеріалу, наче плечі Венери, що піднімається з морської піни. По Варшаві вже рознеслася чутка, ніби я женюся на ній. Я помітив, що вчора Анелька, танцюючи, на кожному повороті водила за мною очима і неуважно слухала те, що їй говорили кавалери. Бідне дитя, нічого не вміє приховати, вся на видноті, хіба, що тільки сліпий не помітив би того, що в неї на душі. А зі мною вона така покірна й тиха, така щаслива, коли я підходжу до неї! Все більше подобається вона мені, і я починаю здаватись. Адже Снятинським так добре разом! Не вперше я запитую себе: хіба Снятинський дурніший чи мудріший за мене? З усіх завдань, що їх ставило переді мною життя, я не впорався з жодним, я — ніщо; мене роз’їдає скептицизм, я не зазнав щастя, а відчуваю себе стомленим. У Снятинського не менше розвинутий інтелект, ніж у мене, і до того ж він працює; в нього вродлива дружина, він має певну життєву філософію, яка є основою його щастя. Справді, я дурніший за нього. Ключ до філософії Снятинського — його життєві догмати. Ще перед своїм одруженням він казав мені: «Є речі, перед якими відступає мій скептицизм, яких я не критикую й ніколи не критикуватиму: як для письменника — догматом для мене є суспільство; а як для чоловіка — кохана жінка». Тоді, слухаючи його, я думав: «Ні, мабуть, у мене сміливіший розум, якщо я не відступаю перед аналізом навіть таких почуттів». Але тепер бачу, що така сміливість ні до чого мене не привела. Крім того, він такий чарівний, отой мій догмат з довгими віями! Моя стійкість помітно слабне. Те, що так сильно приваблює мене до Анельки, не можна пояснити лише законом природного добору. Ні! В цьому є щось більше, я навіть знаю, що саме. Вона покохала мене так чисто й чесно, як мене ще ніхто не кохав. Ох, як же це не схоже на ті «години фехтування», коли я завдавав і відбивав удари! Жінка, яка дуже подобається і сама дуже кохає, якщо буде витривалою, може перемогти. «Заблукалий птах», як каже Словацький, напевно, повернеться до неї, як повертаються до своєї тиші й спокою, повернеться тим скоріше, чим важче буде для нього його самотність і блукання. Ніщо так не підкорює, не зворушує й не приваблює чоловічого серця, як усвідомлення того, що його кохають. Трохи вище я написав бозна-що про польок, але дуже помиляється той, хто подумав, ніби через якусь одну дурну сторінку чи від страху бути звинуваченим у непослідовності я не зроблю того, що вважатиму в даному випадку за краще.

Аж дивно, як ця дівчина відповідає моєму художньому почуттю! Після балу настала найприємніша хвилина, коли всі гості роз’їхались, ми вчотирьох сіли пити чай у вітальні. Щоб побачити, що відбувається надворі, я підійшов до вікна й трохи розсунув штори. Була вже восьма година ранку, тому крізь шибки в кімнату раптом проникло денне світло, яке при блиску ламп здавалося таким синім, що я аж здивувався. А ще більше я був здивований, побачивши в цьому синьому світлі Анельку. Здавалося, ніби вона стоїть у Блакитному гроті на Капрі. Які тони були на її оголених плечах! І, що поробиш, така вже моя вразлива натура, в ту мить я був остаточно підкорений, Анелька так полонила моє серце, ніби це було її заслугою. Довго і якось по-іншому, ніж досі, я тиснув їй руку, бажаючи доброї ночі, а вона, не забираючи своєї руки, сказала:

— Добрий день, а не добраніч, добрий день!

І, або я зовсім осліп, або її очі промовляли те ж саме, що й музика дівочого голосу:

— Кохаю, кохаю!

Я теж майже кохаю.

Тітка, дивлячись на нас, щось радісно й тихо пробурмотіла. Я побачив у неї на очах сльози.

Ми їдемо до Плошова.

Плошів, 5 лютого

Уже другий день ми в селі. Дорога була чудова. Погідно, мороз! Сніг рипів під полозами, іскрився на полях. Сонце вже заходило, й безмежна біла рівнина мінилася фіолетовими відблисками. На липах під Плошовом, голосно каркаючи, метушилися зграї ворон. Зима, сувора зима в нас, зате яка вона прекрасна! Є в ній якась сила і велич, а головне, щирість. Так як щирий друг ріже тобі правду в очі без натяків, так і вона, не питаючи, хапає за вуха. Зате її бадьорість передається людям. Усі ми були задоволені, що їдемо в село. Наші обидві старші дами радувалися, що їхня заповітна мрія близька до здійснення; я радів, бо відчував своїм плечем плече Анельки, що сиділа поруч зі мною; а вона теж, може, з того ж приводу відчувала себе щасливою. Разів зо два, ні з того ні з сього, просто від надміру почуттів, вона нахилялась і цілувала тітці руку. їй дуже личило якесь пухнасте боа і хутряна шапочка, з-під якої ледь видніли її темні очі, ще майже дитячі, і обличчя з рум’яними від морозу щоками. Від неї так і віє молодістю.

У Плошові гарно, затишно. Особливо я люблю тут величезні старосвітські каміни. Тітка береже ліс, мов зіницю ока, але палива не шкодує, тому в камінах топиться з ранку до вечора, полум’я гуде, тріщить, веселить душу. Вчора після обіду ми довго сиділи біля вогню. Я багато розповідав про Рим та його історичні пам’ятки, і мене слухали так благоговійно, що я аж сам собі здавався смішним. Коли я говорю, тітка не спускає очей з Анельки, прискіпливо стежачи, чи на її обличчі є вираз належного захоплення. А захоплення там аж занадто. Вчора Анелька сказала мені:

— Хтось інший міг би там усе життя прожити, але не побачити й половини тієї краси, яку бачиш ти.

А тітка відразу докинула з догматичним спокоєм:

— Я завжди це казала.

Добре, що тут немає іншого такого скептика, бо я опинився б у дуже незручному становищі.

Певний дисонанс вносить між нас Анельчина мати. Вона стільки пережила, в неї було стільки клопотів, що її веселість раз і назавжди була ніби прибита морозом. Вона просто боїться майбутнього і мимоволі підозрює, що навіть у благополуччі криється якась пастка. Вона була дуже нещаслива зі своїм чоловіком, а після його смерті мала безліч клопотів через маєток, який хоч і великий, але дуже занедбаний. Крім того, вона страждав від нападів мігрені.

Анелька ж, як мені здається, належить до категорії жінок — більш численної у нас, ніж хтось думає,- яких ніколи не турбують їхні матеріальні справи.

Цим вона мені подобається, бо це все-таки свідчить, що в неї в вищі інтереси. А втім, тепер мене все в ній захоплює. Ніжність виростає на грунті почуттєвого потягу, як трава після теплого дощу. Сьогодні вранці я зустрів у коридорі покоївку, яка несла Анельчині сукню й черевички; ті Черевички так мене зворушили, ніби те, що вони належали Анельці й вона їх носила, було вінцем усіх її чеснот.

Взагалі ми, чоловіки, страшенно слабі. Я тримаю палець на своєму пульсі й стежу за розвитком любовної гарячки. Пульс уже дуже частий.

Плошів, 8 чи 9 лютого

Тітка знову воює з паном Хвастовським. Це в неї така своєрідна звичка, що, мабуть, слід описати яку-небудь із цих суперечок. Тітці, безумовно, суперечки потрібні для збудження апетиту, а Хвастовський, який, до речі, дуже добре управляє Плошовом, шляхтич запальний, він спалахує, мов порох, нікому не дозволить наплювати собі в кашу, тому їхні сутички бувають жорстокими. Тільки-но зайшовши до їдальні, вони починають кидати одне на одного ворожі погляди: за супом перший випад робить звичайно тітка, починаючи, приміром, розмову так:

— Вже хтозна-відколи хочу дізнатися від вас, пане Хвастовський, як там наша озимина, а ви, як навмисне, говорите про що завгодно, тільки не про це.

— Пані графине, восени вона сходила добре, а зараз на ній лежить сніг у два лікті, то хіба я можу побачити? Я ж не Господь бог.

— Пане Хвастовський, не згадуйте імені божого марно.

— Я до нього під сніг не заглядаю, отож і його нічим не ображаю.

— То, може, це я ображаю?

— Напевно!

— Пане Хвастовський, ви нестерпні!

— Ой, стерпний, стерпний, тому що багато стерплюю!

Здебільшого так починається і розгоряється суперечка. Рідко який обід проходить без того, щоб вони не підшпигнули одне одного. Нарешті тітонька замовкає і починає сердито їсти, наче хоче зігнати свій гнів на їжі. І справді, в неї з’являється хороший апетит. З кожною новою стравою настрій у неї все кращає й нарешті стає чудовим. Після обіду ми переходимо до вітальні пити чорну каву. Я веду під руку Анельчину матір, Хвастовський іде з тіткою, і вони дуже мирно розмовляють між собою. Тітка розпитує його про синів, він цілує їй руки. Адже вони насправді люблять і шанують одне одного. Синів Хвастовського я бачив, коли вони ще вчилися в університеті. Здається, вони хороші хлопці, тільки затяті радикали.

Анеля спершу трохи лякалася цієї війни під час обіду. Я пояснив їй, що й до чого, і тепер, коли починається суперечка, вона поглядає на мене з-під довгих вій і посміхається кутиками вуст — при цьому вона така чарівна, що так би й з’їв її. В жодної жінки я не бачив таких майже алебастрових скронь з ніжними жилками.

12 лютого

Справжні Овідієві метаморфози відбуваються і в природі, і в мені. Мороз попустив, гарна погода скінчилась, і запанувала тьма єгипетська. Щоб описати, що відбувається надворі, я не можу підшукати влучніших слів, ніж «гнила погода». Все-таки жахливий клімат. У Римі в найгіршу негоду разів з десять на день визирає сонце; а тут уже два дні треба в кімнатах з ранку до вечора лампи світити. Ця чорна огидна вільгість проникає в мозок, робить думки чорними й пригнічує їх. На мене вона діє вбивчо. Тітка з Хвастовським сварилися сьогодні більше, ніж будь-коли. Хвастовський твердив, що тітка, не дозволяючи рубати ліс, нищить його, тому що старі дерева гинуть; а тітка казала, що й без її участі в нас досить вирубують лісів… «Я старію, нехай і мій ліс старіє!» Це нагадує мені анекдот про одного шляхтича, який, володіючи найкращими землями, обробляв тільки такий шмат, що його «собака може оббігти і обгавкати».

Та годі про це! Анельчина мати мимохіть завдала мені велику прикрість. Почала сьогодні в оранжереї з материнською, але неприємною хвалькуватістю розповідати мені, як один мій знайомий, Кроміцький, домагався Анельчиної руки. Я почував себе так, ніби в мене хтось колючку виколупував виделкою. Так само, як недавно блакитне ранкове світло викликало в мене ніжність до Анельки, хоч у цьому не було її заслуги, так само залицяння Кроміцького охолодили мої почуття до неї, хоч у тому й не було її вини. Оту мавпу Кроміцького я знаю вже кілька років і не можу його терпіти. Він походить з австрійської Сілезії, де, за його словами, Кроміцькі колись володіли подарованими їм величезними маєтками. В Римі він усім розповідав, що його прадіди ще в XV столітті мали графський титул, і в готелях записувався «граф фон Кроміцький». Якби не чорні маленькі оченята, що поблискують, мов двоє підсмажених кавових зернят, і таке ж чорне волосся, він скидався б на чоловічка, вирізаного після обіду із сирної кірки, бо в нього шкіра саме такого кольору. А обличчя — наче в трупа. Він завжди викликав у мене фізичну відразу. Фе! Як його залицяння принизили Анельку в моїх очах! Я розумію, що вона не може відповідати за Кроміцького та його наміри, однак вона мені стала неприємною.

Не знаю, навіщо її мати так докладно розповідала мені про це; бо, коли вона хотіла підстьобнути мене, то своєї мети не досягла. В пані П., звичайно, є великі достоїнства, якщо вона зуміла дати собі раду в скрутних життєвих обставинах і виховати таку дочку, але вона безтактна й набридлива зі своїми мігренями й макаронізмами.

— Признаюсь, — я була за цей шлюб, — сказала вона мені. — Часом я просто з ніг падаю під тягарем усіляких турбот; у справах не розуміюсь, якщо трошки й навчилась у них розбиратись, затративши на це багато сил і здоров’я, то тільки заради своєї дитини. А Кроміцький дуже спритний. В нього дуже важливі справи в Одесі, він робить якісь поставки, якісь оборудки з нафтою в Баку… que sais-je?[13] Але йому, мабуть, заважає те, що він не польський підданий. Отож я й подумала, що коли він жениться на Анельці, то очистить від боргів її маєток і, ставши його власником, зможе клопотатися, щоб змінити підданство.

— А що Анелька? — спитав я нетерпляче.

— Я бачила, що Анельці він не дуже подобається, але вона така славна дитина! До того ж, коли я вмру, вона залишиться сама, не буде кому потурбуватись про неї, отож…

Далі я не розпитував, тому що був страшенно роздратований, і, хоч розумію, що шлюб цей не відбувся тільки через те, що не захотіла Анелька, однак маю якийсь жаль на неї, що вона дозволила залицятись до себе такому огидному типові, а головне, що могла хоч секунду вагатись.

Якби я був на її місці, в мене просто нерви не витримали б. Але я забуваю про те, що не у всіх такі нерви як у мене, і що Кроміцького, незважаючи на його схожу на промокашку шкіру й подібність до трупа, жінки вважають «показним». Цікаво, які це в нього афери? Забув спитати, чи він тепер у Варшаві. Здається, він щозими сюди приїздить. А про його справи скажу лише одне: може, вони й блискучі, однак сумніваюся, що мають під собою міцний грунт. Я людина не ділова й не зумів би провести успішно жодної біржової операції, але в мене вистачає глузду, щоб розуміти це. До того ж я дуже спостережливий і можу досить легко робити потрібні висновки.

Тому я не вірю в геніальні здібності наших шляхтичів до комерції. І боюся, що спритність Кроміцького не успадкована чи вроджена риса, а лише особлива форма неврозу, яка розвивалася в цьому напрямку. Бачив я подібні приклади. Часом ні з того ні з сього вигулькне шляхтич-комерсант; буває, спершу йому навіть щастить, і він швидко наживає багатство. Але я не зустрічав жодного, який би перед смертю не збанкрутував.

Такі здібності або успадковуєш, або набуваєш, починаючи з азів. Сини Хвастовського, може, дадуть собі раду, тому що батько випадково все втратив, і вони починають в азбуки. Але той, хто, маючи багатство, береться за комерційні справи без торговельної підготовки, без фахових знань, той неминуче скрутить собі в’язи. Повторюю, у наших шляхтичів це просто грошовий невроз. Спекуляції не можуть триматись на ілюзіях, а скільки в тих шляхетських спекуляціях оманливості, один бог знає.

А втім, бажаю панові «фон Кроміцькому» щастя.

14 лютого

Pax! Pax! Рах![14] Вже те прикре відчуття минуло. Як же Анелька глибоко все відчуває! Я вдавав, що в мене гарний настрій, і в моєму ставленні до неї був ледь помітний новий відтінок, але вона вловила й відчула і цей відтінок. Сьогодні, коли ми, залишившись удвох, як, до речі, часто залишаємось, бо нам навмисне не перешкоджають, переглядали альбоми, вона раптом зніяковіла й змінилась на обличчі. Я вмить зрозумів, що вона хоче щось сказати, але вагається і побоюється. За хвилину в мене промайнула шалена думка, що вона хоче мені освідчитися. Та я одразу ж згадав, що маю справу з полькою. Така польська шмаркачка, чи, якщо хочете, така королівна скоріше вмре, аніж перша зізнається, що кохає. Вона виявить тобі велику ласку, коли на твоє запитання пробелькоче «так»! Зрештою Анелька швидко роз’яснила мені мою помилку, вона раптом згорнула альбом і, трохи затинаючись від збентеження, спитала:

— Що з тобою, Леоне? Здається, з тобою щось трапилось?

Я почав запевняти її, що все гаразд, сміючись, заспокоював її, але вона заперечно хитала голівкою і вела далі:

— Вже два дні я бачу, що з тобою щось негаразд. Я розумію, таку людину, як ти, може будь-що засмутити… І я все перевіряю себе, чи не дала я якогось приводу для цього, чи не сказала чогось такого, чи…

Голос її трошки затремтів, однак вона глянула мені просто у вічі.

— Я тобі нічого поганого не вчинила?… Правда ж?

У мене ледве не зірвалося з язика: «Коли мені чогось не вистачає, то хіба що тебе, моя люба Анелько». Проте якийсь страх, кажучи словами Гомера, вхопив мене за волосся. Я злякався не Анельки, а того рішення, що могло бути прийняте. Але я поцілував їй руку і сказав якомога веселіше:

— Ти дуже славна й мила, а про мене не турбуйся, зовсім нічого не сталося… Це я повинен турбуватися, щоб тобі було тут добре, адже ти — гість у Плошові.

Я знову поцілував їй ручку, цього разу навіть обидві. Все це ще можна було в крайньому випадку вважати виразом родинних почуттів, і — така жалюгідна людська натура — усвідомлення цього надавало мені сміливості, наче та хвіртка, за якою можна сховатись. Я називаю це боягузтвом, бо мені доведеться відповідати лише перед самим собою і більше ні перед ким, а себе вже ніяк не обдурю. Зрештою передчуваю, що не відповідатиму навіть перед самим собою, — почуття завжди заводили мене, куди самі хотіли, а мої почуття до Анельки цілком заволоділи мною. Я ще й досі відчуваю блаженство від дотику губами до її руки — й моєму жаданню немає меж. Раніше чи пізніше я сам зачиню хвіртку, через яку ще сьогодні міг би вирватись на волю. А чи я справді ще міг втекти? Так, якби мені щось допомогло.

А втім, цілком очевидно, що Анелька кохає мене. Все підштовхує мене до неї.

Сьогодні я запитав себе: якщо це неминуче, навіщо я відтягаю?»

І знайшов таку відповідь: я не хочу щось втратити з тих хвилювань, переживань, вражень, з чарівності недомовлених слів, запитальних поглядів, чекання. Хочу повністю навтішатися своїм романом. Я дорікав жінкам, що для них форма зовнішнього вияву почуттів важливіша, аніж саме почуття, а тепер і я намагаюсь не пропустити жодного з цих виявів. Коли чоловік уже не молодий, йому вони дуже потрібні. До того ж я часто помічав, що чоловіки з підвищеною вразливістю мають у своїх характерах щось жіноче. Я ж, крім усього, в коханні трохи епікуреєць.

Після розмови з Анелькою, про яку я розповів вище, в нас обох став чудовий настрій. Увечері я допомагав їй вирізати абажури, бо при цьому міг доторкатися до її рук та сукні. Я навмисне перешкоджав їй, а вона, розвеселившись, мов дитина, по-дитячому раз у раз вверталась до тітки, повторюючи монотонною скоромовкою, якою іноді скаржаться маленькі дівчатка:

21 лютого

Понесла ж мене лиха година до Варшави, на прийом до радника С., де зібралися самі чоловіки. Радник С. намагається збирати в себе представників різних таборів, щоб за чаєм з тартинками легше з ними порозумітися, хоч, власне кажучи, мабуть, він і сам добре не уявляє собі, в чому має полягати це порозуміння. Я як людина, що майже весь час живе за кордоном, приїхав на це зібрання, щоб дізнатися, що відбувається в головах моїх земляків, і послухати їхні розумування. Людей зібралось багато, тому було нудно і все було так, як звичайно бував на велелюдних зібраннях. Люди з однаковими поглядами збиралися групками в окремих кімнатах і розмовляли про те, що їх цікавило, підтакували один одному, обмінювались приємними словами тощо. Я познайомився з багатьма тутешніми радниками й представниками преси. За кордоном існує велика різниця між письменником і журналістом. Там письменника вважають художником і мислителем, а журналіста — ремісником (не можу підшукати іншого слова). Тут цієї різниці не існує, і представників обох категорій охрестили одним спільним іменем: літератор. Більшість із них займається одночасно і журналістикою і літературою. Загалом усі вони більш порядні люди, ніж іноземні журналісти. Я не люблю газет і вважаю їх лихом, від якого страждає людство. Швидкість, з якою вони ознайомлюють людей з подіями, не виправдовує поверховості цієї інформації і тієї нечуваної плутанини, яку вона породжує в громадській думці; цього не може не помітити будь-яка неупереджена людина. Через газети люди втратили здатність відрізняти правду від брехні, зникло почуття справедливості, поняття про законність і беззаконня, зло знахабніло, кривда почала говорити мовою справедливості,- одне слово, душа людства стала Аморальною і сліпою.

На тому зібранні був, між іншим, і Ставовський, якого вважають найрозумнішою головою в таборі крайніх прогpecиcтiв. Він говорив як людина здібна, але водночас хвора двома хворобами: хворобою печінки і ячества. Він носиться зі своїм «я», наче з повною склянкою води, і, здається, завжди каже: «Обережно, бо розіллю». Цей страх через навіювання передається всім, хто його оточує, настільки, що зі Ставовським ніхто не насмілюється сперечатись. Його авторитет підтримується ще іншим — він вірить у те, що каже. Цього чоловіка даремно вважають скептиком. Навпаки, в нього темперамент, як у давніх фанатиків. Якби Ставовський народився більш як сто років тому і засідав у трибуналі, він би засуджував людей до виривання в них язика за блюзнірство, як це робили в ті часи. Нині його фанатизм спрямований на інше — сьогодні Ставовський сповнений ненависті до того, що в ті часи відстоював би, але, по суті, це той самий фанатизм.

Я зауважив, що наші консерватори оточують Ставовського не тільки з цікавості: вони обережно заграють з ним. У нас, а може, і всюди, ця партія не визначається особливою відвагою. Кожен консерватор підходив до Ставовського, солодко дивлячись на нього, і на лобі в нього наче було написано: «Хоч я, пане, й консерватор, однак…» І це «однак» було немов переддвер’ям якогось розкаяння та всіляких поступок. Це було цілком очевидно, і коли я, скептично ставлячись до всіх партій, почав сперечатися зі Ставовським не як представник якоїсь партії, а просто як людина, що в даному питанні дотримується іншої думки, моя зухвалість викликала загальний подив. Ішлося про так звані експлуатовані класи. Ставовський почав розводитись про їхнє безвихідне становище, про їхню слабість, нездатність оборонятись, і навколо нього вже стовпилося чимало людей, коли я перебив його:

— Скажіть, будь ласка, ви визнаєте теорію Дарвіна про боротьбу за існування?

Ставовський, за фахом природознавець, охоче перейшов на цю тему.

— Звичайно! — відповів він.

— У такому разі дозвольте сказати вам, що ви непослідовні. От коли б я, як християнин, заступався за слабих, беззахисних, пригноблених, це було б слушно: мені Христос так велів. Але ви з позиції боротьби за існування повинні були б сказати собі: «Вони слабі й дурні, тому мають стати чиєюсь здобиччю, — такий основний закон природи, — отже, хай їм біс!» Чому ж ви цього не кажете?… Поясніть мені таке протиріччя!

Чи тому, що Ставовський оторопів від опозиції, до якої він не звик, чи справді ніколи не замислювався над цими речами, але він не знав, що відповісти, зніяковів і не здогадався навіть ужити слово «альтруїзм», яке теж, власне кажучи, досить беззмістовне.

Після цієї розмови почався масовий перехід консерваторів на мій бік, і я легко міг би стати героєм вечора, але був уже пізній час, мені стало нудно й хотілося на ніч повернутися до Плошова. Всі теж поволі починали розходитись…

Я вже був у шубі й трохи нетерпляче шукав своє пенсне, яке запропало кудись між шубою і сюртуком, коли Ставовський, мабуть, придумавши відповідь, підійшов до мене й промовив:

— Ви запитували мене, чому я…

Але я перебив його, бо все ще шукав пенсне і, не знаходячи, злився.

— Пане, відверто кажучи, це питання мене не цікавить, — сказав я. — Ви бачите, що вже пізно, всі розходяться, а, крім того, я приблизно здогадуюсь, що ви можете сказати, тому дозвольте побажати вам доброї ночі.

Здається, цією останньою відповіддю я нажив собі в ньому смертельного ворога.

До Плошова я приїхав о першій годині ночі і був дуже приємно здивований: Анелька дожидалася мене, щоб напоїти чаєм. Вона була в їдальні, зовсім одягнена, тільки волосся вже було зачесане на ніч. Радість, яку я відчув, побачивши її, показала, як глибоко Анелька закралася в моє серце. Яка мила істота, і яка вона була славна з косами, укладеними низько на потилиці!

Досить сказати мені лише одне слово, і через місяць чи два я матиму право розплести ці коси, розпустити їх на плечі! Не можу й думати про це спокійно. Аж не віриться, щоб щастя могло так легко дістатись.

Я почав картати її, що вона ще не лягла спати, але вона відповіла:

— Мені аніскілечки не хотілося спати, тому я впросила маму й тітоньку, щоб вони дозволили мені зачекати на тебе. Мама трохи опиралася, мовляв, так не годиться, але я пояснила їй, що ми ж із. тобою родичі, і знаєш, хто став на мій бік? Тітонька.

— Славна тітонька! Ти питимеш зі мною чай?

— Охоче.

І вона заходилася поратись коло столу, наливала чай у чашки. Я бачив її проворні й зграбні руки, які мені хотілося цілувати. Час від часу зводила на мене очі, але, зустрівшись з моїм поглядом, відразу опускала повіки. Стала нарешті розпитувати мене, як я провів вечір і яке в мене склалося враження від нього. Ми обоє розмовляли тихо, хоча спальні тітоньки й Анельчиної матері були далеко, і ми не могли розбудити їх. Між нами виникла якась сердечність і довірливість, як справді буває між родичами, котрі дуже люблять одне одного.

Я розповідав Анельці про те, що бачив і чув, так як розповідають другові. Потім говорив про загальне враження, яке справляв тутешнє товариство на людину, що приїздить з чужих країв. Анелька слухала мене мовчки, широко розкривши очі, щаслива, що я так втаємничую її в мої думки.

Потім вона сказала:

— Чому ти, Леоне, не напишеш про це? Що мені таке не спадало на думку — це не дивно, але ж воно тут нікому не спадає на думку.

— Чому я не пишу? — мовив я. — Та з багатьох, дужо з багатьох причин, про які я колись розповім тобі,- але, до речі, може, й тому, що немає в мене нікого, хто б мене частіше, так як оце ти, запитував: «Чому ти нічого не робиш, Леоне?»

Ми обоє замовкли. Ще ніколи Анельчині вії не опускались так низько на щоки, і я, здається, майже чув і бачив, як билося її серце під сукнею. Адже вона справді могла надіятись, що зараз я докінчу, скажу: «Ти хочеш бути завжди зі мною і отак запитувати?» Але мені надто подобалось так балансувати на схилах, коли все зависає, ніби на нитці, я так тішився тим серцем, яке билося наче в мене на долоні, що не хотів, щоб це закінчилося.

— Ну, добраніч, — сказав я через хвилину.

І це справді ангельське створіння нічим не виказало свого розчарування. Анелька встала і з легким смутком у голосі, але без ніякої досади відповіла:

— Добраніч!

І ми, потиснувши одне одному руки, розійшлися в різні боки. Але, вже взявшись за ручку дверей, я зненацька зупинився.

— Анельцю!

Ми знову зійшлися біля стола.

— Скажи мені, тільки щиро, ти в душі не осуджуєш мене, що я фантазер і дивак?

— Ні!.. Дивак? Ні! Часом мені здається, що ти дивний чоловік, та я одразу ж кажу собі, що такі люди, як ти, повинні бути дивними.

— Ще одне запитання. Коли тобі вперше спало на думку, що я дивний чоловік?

Анелька раптом почервоніла. Вона була чудова, коли рум’янець заливав її щоки, чоло, шию. За хвилину вона відповіла:

— Ні… Це так важко… Я не можу цього пригадати…

— То принаймні, коли я вгадаю, скажи мені «так», а я скажу тобі тільки одне слово.

— Яке? — спитала вона, помітно занепокоєна.

— Карнет. Так чи ні?

— Так, — сказала Анелька, опустивши голівку.

— Отже, скажу тобі, навіщо я тоді написав те: по-перше, для того, щоб між нами щось було, щоб ми відразу мали якусь спільну таємницю, а по-друге…

Я показав на букет, що його приніс уранці садівник з оранжереї.

— А по-друге, бачиш, розмаїті квіти краще розцвітають у ясну погоду, отож мені ще хотілося, щоб між нами все було ясно.

— Я часом не розумію тебе, — трохи помовчавши, промовила Анелька, — але я так вірю в тебе!.. Так вірю!..

І ми знову обоє замовкли. Нарешті я подав їй руку на прощання.

Біля дверей ми ще спинилися, одночасно обоє обернулись і подивились одне на одного. Ах, як цей потік все розливається і розливається. В будь-яку мить він може вийти з берегів.

23 лютого

Людина — як море: в неї є свої припливи й відпливи. Сьогодні в мене день відпливу сили волі, енергії, бажання робити що-небудь, бажання жити. Напало таке на мене без будь-якого приводу, а отак собі, зненацька! Справа в нервах. І саме тому я поринув у гіркі роздуми. Чи такий чоловік, фізично стомлений, постарілий душею, має право одружуватись? Мимоволі спадають на думку слова Гамлета: «Навіщо тобі плодити грішників — іди в монастир!» Я, звісно, в монастир не піду; нащадки мої, ці майбутні «грішники», будуть схожі на мене, тобто будуть нервові, хворобливо-вразливі, ні до чого не здатні, одне слово, генії без портфеля, та хай їм біс! Зараз ідеться не про них, а про Анельку. Чи я маю право на ній женитись? Чи можна зв’язувати це молоде, свіже життя, повне віри в людей і бога, з моїми сумнівами, з моїм духовним безсиллям, безнадійним скептицизмом, з моєю критикою і з моїми нервами? Що з того вийде? Адже я не зацвіту біля неї другою душевною молодістю, не відроджуся. Мозок мій не зміниться, нерви не зміцняться. То що ж? Вона повинна засохнути, живучи зі мною? Хіба це не жахливо? Хіба я можу стати поліпом, який висмоктує свою жертву й живиться її кров’ю?

У мене аж наморочиться в голові. Бо, з другого боку, якщо це так, — то навіщо я дозволив принадити себе до тієї межі, на якій стою тепер? Що я робив з тієї хвилини, коли познайомився з Анелькою? Клав руки на струни її душі й влаштовував собі концерт. Але якщо для мене це соната Quasi una fantasia[15],то для неї, може, соната Quasi un dolore[16]. Так! Я граю на струнах цієї душі з ранку до вечора — більше того! — незважаючи на докори, які я зараз роблю собі, я знаю, що не зможу від цього втриматись, що так само гратиму завтра й післязавтра, як грав учора й позавчора, тому що мене це приваблює так нездоланно, як ніщо інше в світі, бо я прагну володіти цією дівчиною, бо я кохаю її. Навіщо обманювати себе? Я кохаю!

Але що ж робити? Відступити, втекти в Рим? Це означає — розчарувати її, зробити її нещасною. Хто знає, як глибоко запало це почуття їй у серце? Одружитися з нею — означає зробити її своєю жертвою і теж нещасливою, тільки на інший лад. От зачароване коло! Тільки люди з породи Плошовських можуть попасти в таку ситуацію. Зараз мене з біса мало втішає те, що таких Плошовських у нас багато, що ім’я їм легіон. Як же неминуче приречена на загибель ця порода людей, і як нам при всій нашій непристосованості ще й не щастить у житті! Адже таку Анельку я міг зустріти десять років тому, коли мої вітрила ще не були такими подібними до дірявих мішків, як тепер!

Якби моя добра, поштива тітонька Плошовська знала, яке зло заподіяла мені з кращих міркувань, вона душе засмутилася б. До мого трагічного усвідомлення власної нікчемності й того, що я блукаю в мороці, тепер додалися ще нові страждання — «бути чи не бути?». Де там! Справи ще гірші.

26 лютого

Учора я знову їздив до Варшави, мав зустрітися там з Юліушем Кв. У його маєток я вклав частину грошей, які залишились мені у спадок від матері. Тепер він одержав позичку в Кредитному товаристві й хоче повернути мені мої гроші.

Хай їм біс, отим методам, якими залагоджують справи в цій країні! Кв. сам викликав мене, сам призначив час, і я марно чекав його цілий день. Він, мабуть, викличе мене ще разів із п’ять і ще п’ять разів не з’явиться. Кв. чоловік заможний, сам хоче повернути мені гроші й може виплатити їх на першу вимогу. Але так уже в нас заведено.

За моїми власними спостереженнями, я вже давно дійшов висновку, що ми в грошових справах найбільш легковажні й неточні люди. Тому що я завжди люблю в усьому дошукуватися причин, то не раз замислювався над цим явищем, і ось що я думаю. По-моєму, воно пояснюється тим, що головне заняття нашого народу — сільське господарство. Торгівлею в нас займалися євреї, однак і вони не змогли привчити нас до точності. Землеробові ж часто доводиться бути неточним, тому що земля надзвичайно неточна; доводиться не дотримуватись термінів, тому що земля не дотримується термінів. Ця її властивість передається і тим, хто в ній порпається, а потім стає характерною моральною рисою всього народу й поволі перетворюється на спадкову ваду. Однак таке пояснення не поліпшило мого настрою, бо через Кв. мені довелося на цілий день розстатися з Анелькою, а більше того, що те ж саме може повторитися ще через кілька днів, — але на це нема ради.

На квартирі в тітки були візитні картки Кроміцького, одна для мене, дві — для тітки й Анельчиної матері? Побоюючись, щоб йому не спало на думку приїхати до Плошова, я вирішив завезти йому свою візитну картку — однаково не мав чого робити у Варшаві. Та, на лихо, я застав Кроміцького вдома й мусив посидіти в нього з півгодини.

Він сказав, що збирається до Плошова, на що я відповів, що ми поїхали туди лише відпочити й найближчими днями повернемось до Варшави. Потім він спитав про Анельчину матір і, дуже обережно, про Анельку. Мабуть, хотів дати мені зрозуміти, що запитує зовсім безкорисливо, тільки як знайомий. Але я такий вразливий, що навіть це мене шпигнуло, який же огидний мені цей тип! Напевно, татари Батия після перемоги під Лігніцею багато наколобродили і в сучасній австрійській Сілезії, бо очиці Кроміцького, схожі на кавові зернята, безсумнівно не сілезького походження.

Він був зі мною надзвичайно люб’язним, оскільки я людина заможна. Хоч власне йому від мене нічого не потрібно, та я нічого й не дам, отож йому ніколи нічого з мого багатства не дістанеться, але він уже перейнявся тям поклонінням грошам, яким відзначаються фінансисти. Спершу ми поговорили про клопоти, що їх мала, точніше, ще й досі має Анельчина мати. На думку Кроміцького, багато можна було б урятувати, якби пані П. погодилась продати маєток. Її впертість він вважає чистісіньким романтизмом. Це, мовляв, можна було б ще зрозуміти, якби пощастило уникнути продажу маєтку, але якщо справи і далі йтимуть так, як зараз, то однак доведеться продати, хіба що звідкілясь появляться якісь гроші. «Якщо появляться гроші, тоді інша справа».

Кроміцький, чоловік балакучий, весь час скаржився на нашу безпорадність. На його думку, гроші валяються у нас під ногами, досить лише нахилитись. Як найкращий приклад Кроміцький наводив себе. Батько його жив, як усі великі пани: мав стільки боргів, що залишив у спадок не більше ста тисяч гульденів, — а тепер що?

— Тепер, якщо мені пощастить уладнати одне діло в Туркестані, я одразу розбагатію й зможу ліквідувати всі свої справи. Євреї і греки нажили мільйони на поставках; то я вас запитую: чому ми не можемо цього робити? Я не ставлю себе за приклад, а тільки запитую! Там для всіх місця вистачить, — тому й запитую!

Мені здається, що в Кроміцького є певна ділова кмітливість, але взагалі він дурний. Що ми безпорадні — це давня історія; що якийсь один чоловік може заробити мільйони на поставках, я вірю, але весь народ повинен працювати в себе на батьківщині, а не шукати мільйонів у Туркестані.

Слава богу, що Анелька не зв’язала життя з тим чоловіком. Може, в нього є свої достоїнства, проте в нього зовсім інше моральне обличчя. А якщо вона й справді може обрати собі когось гіршого за мене, то чи слід мені вагатись?

28 лютого

Наші старенькі дами вже починають трохи непокоїтись, що справа посувається не так швидко, як їм хотілося б. Особливо це засмучує, мабуть, тітоньку, бо в неї нетерпляча натура. Однак обох їх заспокоює і підбадьорює спокійний і щасливий вираз Анельчиного обличчя. Вона вірить мені, як тільки можна вірити, й дивиться на мене з безмежною довірою в очах. Усі мої думки сповнені нею, я з ранку до вечора не можу від них відірватись. Мене все більше вабить до неї. Я вже не хочу грати на струнах її душі, вона необхідна мені сама.

4 березня

Сьогоднішній день скінчився для мене так, що я мушу взяти себе в руки, щоб розповісти все по черзі, а не починати з кінця. Але я не можу стриматись. Отож жереб кинуто, чи все одно що кинуто. Я не зміг би нічого далі написати, якби насамперед не написав цього.

А тепер можу почати. Десь під обід приїхав Снятинськии з дружиною. Сьогодні в театрі йде його нова п’єса, і їм треба було на вечір повернутись до міста. Хоч як нам добре в плошовській глушині, проте ми зраділи їхньому приїзду. Анелька щиро любить Снятинську, — мабуть, їй теж хотілося вилити перед кимсь душу. Снятинська вмить збагнула, що й до чого, і, як могла, підставляла й свої плечики під наш віз, щоб він якнайшвидше рушив з місця. Тільки-но вони приїхали, почалася розмова про наше відлюдне сільське життя, вона відразу сказала тітці:

— Ах! Як тут мило й затишно! Звичайно, цій молодій парі тут добре бути вдвох, і вони не нудьгують за Варшавою.

І я, і Анельця чудово зрозуміли, що, називаючи нас «молодою парою», Снятинська має на увазі не наш вік. Згодом те ж саме вона навмисне повторила разів із десять під час обіду; то «молода пара», то «молоді», ніби протиставляючи нас старшим — тітці й Анельчиній матері.

Однак в очах Снятинської було стільки симпатії до нас, стільки чисто жіночої цікавості до всього, про що ми з Анелькою говорили між собою, і так це все в неї гарно виходило, що я охоче прощав їй цю дружню настирливість. Я вже дійшов до того, що таке навмисне сполучення наших імен не дратує мене, а скоріше гладить по серцю.

Анелька, здавалося, теж задоволено все слухала. В її привітності до Снятинських, у тому, скільки вона приділяла уваги їм під час обіду, було щось таке, що робило її схожою на молоду господиню, яка вперше приймає дорогих гостей у своєму домі. Тітонька помітила це, душа її радувалась, і вона весь час говорила Снятинським милі слова. При цьому я спостеріг нечувану річ, нізащо б цьому не повірив, якби не бачив на власні очі: у Снятинської щоразу червоніють вуха, коли хто-небудь хвалить її чоловіка. Червоніти, пишаючись своїм чоловіком, після восьми років подружнього життя… Ні!.. Чи не було страшенною дурницею те, що я написав раніше про польок?

Обід пройшов чудово. Одна така подружня пара може схилити до одруження безліч людей, бо кожен, дивлячись на них, скаже собі: «Еге, якщо так, то й я одружусь!» Уперше я побачив одруження не в сірому мороці житейської прози, буденщини, більш чи менш прихованої байдужості, а в такому радісному світлі. Анелька, мабуть, теж уявляла собі наше майбутнє таким ясним; я бачив це по її сяючому обличчю.

По обіді ми залишилися зі Снятинським у їдальні, я знав, що він полюбляє випити одну чи дві чарочки коньяку після кави; тітка й Анельчина мати перейшли до бічної вітальні, Анелька ж із пані Снятинською побігли нагору по якісь альбоми з краєвидами Волині. А я почав розпитувати Снятинського про його п’єсу, за яку він непокоївся. Потім розмова перейшла на наше минуле, коли ми обидва пробували злітати на ще не оперених крилах. Снятинський розповідав мені, як поступово приходило до нього визнання, як він не раз часто сумнівався в собі, ще й тепер іноді сумнівається, хоч уже певною мірою визначився.

— Скажи, що ти робиш зі своєю славою? — спитав я,

— Як це, що роблю зі славою?

— Ну, чи носиш її, як митру, на голові, чи на шиї, як золоте руно, чи вона стоїть на твоєму письмовому столі, чи висить у вітальні? Я запитую тебе як людина, котра не має уявлення, що таке слава і що з нею роблять ті, котрі її мають.

— Припустімо, що я її маю, отож відповім тобі так: треба бути людиною з дуже ницими духовними запитами, щоб так звану славу носити на голові, на шиї, ставити її на письмовому столі чи вішати у вітальні. Скажу відверто, спочатку це лестить самолюбству, але тільки духовному парвеню лестощі можуть заповнити життя й замінити решту видів щастя. Інша річ — усвідомлювати, що створене тобою заслуговує на визнання, викликає відгуки, — від цього людина, яка служить суспільству, може діставати задоволення. Невже мене могло б ощасливити, якби хтось у світському салоні з дурною міною сказав: «Ми завдячуємо вам стількома приємними хвилинами!», або, коли я з’їм щось нестравне, якась газета відразу надрукувала б: «Сповіщаємо читачам смутну новину: в нашого видатного X. X. болить живіт». Хіба таке могло б ощасливити мене? Фе, за кого ти мене маєш?

— Послухай, — сказав я. — Я теж не марнославний, але кожен хоче, щоб люди його поважали. Це вроджена потреба. їй-богу, я не пуста людина, та скажу тобі щиро: коли люди помічають у мені якісь здібності, говорять про них, жаліють, що вони марнуються, то, хоч тоді я ще виразніше усвідомлюю свою нікчемність, проте це мені трохи лестить, приносить якусь, хоч і гірку, радість.

— Це так тому, що ти жалієш себе, хоч зрештою маєш для цього достатні підстави. Але ти не перекручуй питання. Я зовсім не збираюсь доводити, що кому-небудь може бути приємно, коли його називають віслюком.

— Таж людська повага йде за славою!

Снятинський дуже жвавий і має звичку під час розмови бігати по кімнаті, сідати на всі стільці й столи, цього разу він сів на підвіконня й відповів:

— Повага? Помиляєшся, мій любий. Ми — дивне суспільство. В нас панує чисто республіканська заздрість. Я пишу комедії, працюю для театру — гаразд! Я став певною мірою відомим — ще краще. Отож ти думаєш, що через ті комедії мені заздритиме лише інший драматург? Зовсім ні! Мені заздритимуть інженер, банківський чиновник, педагог, лікар, залізничний агент, одне слово, люди, які самі ніколи не писали б комедій. Всі вони у стосунках з тобою намагатимуться показати, що, на їхню думку, ти нічого не вартий, а позаочі зневажливо говоритимуть про тебе, навмисне применшуватимуть твої достоїнства, щоб завдяки цьому надати собі більшої ваги. Якщо хтось із них замовив пошити собі сюртук у мого кравця, то при першій-ліпшій нагоді він, знизуючи плечима, скаже: «Снятинський? Велике діло! Він шиє в того ж Пацикевича, що і я!» Отак воно в нас, ось що тягне за собою твоя слава!

— Все ж, мабуть, вона чогось варта, коли люди заради неї ладні скрутити собі в’язи.

Снятинський трошки замислився, потім серйозно сказав!

— В особистому житті слава дечого варта, з неї можна зробити стільчика під ноги коханій жінці.

— Цим висловом ти здобудеш собі нову славу.

Снятинський підбіг до мене й випалив:

— Авжеж, авжеж! Склади лаври в чохол, іди з ними до коханої і скажи їй: «Ось через це люди скручують собі в’язи, це вони вважають щастям, цінують нарівні з багатством, і я його здобув, а зараз став на нього свої лапки!» Якщо ти так зробиш, то тебе кохатимуть усе життя — зрозуміло? Ти хотів знати, чого варта слава — отож тепер знаєш.

Поява дружини Снятинського й Анельки, які збиралися йти в оранжерею, перервала його мову.

У пані Снятинській таки сидить якийсь бісик! Вона прийшла ніби для того, щоб попросити в чоловіка дозволу піти в оранжерею, а коли він дозволив, звелівши їй тепліше вдягтися, вона повернулась до мене і з котячою хитрістю спитала:

— А ви дозволите Анельці?

Те, що Анелька почервоніла по самі вуха, цілком природно, але що я, бувалий чоловік, відточений, мов бритва на різних брусках, у першу мить теж зніяковів, цього не можу собі простити. Однак я із вдаваною сміливістю підійшов до Анельки, підніс до губів її руку й сказав:

— Тут, у Плошові, наказує Анелька, а я перший готовий підкорятися її наказам.

Мені хотілося, щоб ми зі Снятинським теж пішли з ними до оранжереї, але стримався. Я відчував потребу поговорити про Анельку, про моє майбутнє одруження, адже я знав, що Снятинський нарешті зачепить це питання. Я навіть полегшив йому завдання, спитавши, як тільки дами вийшли:

— Отже, ти несхитно віриш у свої життєві догмати?

— Більше ніж будь-коли, а точніше — завжди однаково. Немає на світі більш затертого слова, ніж «любов», тому аж неприємно його повторювати, але тобі, віч-на-віч, я скажу: любов у широкому значенні цього слова, любов у вузькому значенні — і геть критику! Так! Це мої життєві канони. Моя філософія полягає в тому, щоб на цю тему не філософствувати — і нехай мене грець поб’є, якщо я вважаю себе дурнішим за інших. З любов’ю життя чогось варте; без неї не варте й дірки з бублика.

— Поговоримо про любов у вузькому значенні слова, або, простіше кажучи, про любов до жінки.

— Гаразд, нехай буде «до жінки».

— Дорогий мій, невже ти не бачиш, на якому крихкому фундаменті будуєш своє особисте щастя?

— На такому ж крихкому, як і життя, не більше.

Говорячи це, я не мав на увазі розлуки, тієї прірви, що її розкриває перед нами смерть. І я сказав Снятинському:

— Даруй, не узагальнюй свого особистого щастя. Тобі пощастило, а комусь може не пощастити.

Але Снятинський не хотів про це й слухати. Він запевняв, що в дев’яноста випадків із ста шлюби бувають вдалі. Він вважає, що жінки кращі, чистіші, шляхетніші від нас, чоловіків.

— Ми просто негідники порівняно з ними! — кричав він, розмахуючи руками й струшуючи своїм русявим чубом. — Авжеж, справжні негідники, та й годі! Це я тобі кажу, а я спостерігаю життя і вмію спостерігати, хоча б тому, що я комедіограф.

Він сів верхи на стілець і, напираючи на мене бильцем, говорив далі з не меншим запалом:

— Дюма каже, що є мавпи з країни Нод, яких не можна приборкати, але для цього в тебе є очі, щоб не вибрати собі мавпи з країни Нод. А взагалі жінка не обдурить чоловіка, не врадить його, якщо сам він не зіпсує її чи не розтопче її серця, не обдурить і не відштовхне її своєю нікчемністю, егоїзмом, обмеженістю, своєю гидкою, ницою натурою. При цьому кохай її! Нехай вона відчуває себе не лише твоєю самкою, а й твоєю найдорожчою істотою, твоєю дитиною, твоїм другом. Носи її за пазухою, щоб їй було тепло, тоді можеш бути спокійним, з кожним роком вона міцніше горнутиметься до тебе, і ви зрештою зростетеся, наче сіамські близнюки. Якщо не даси їй цього, зіпсуєш її, відштовхнеш своєю нікчемністю, — вона від тебе піде! Піде, як тільки простягнуться до неї чиї-небудь більш благородні руки, вона муситиме піти, бо потребує ніжності й поваги, як повітря.

І він так натискав на мене стільцем, що я мусив весь час відсуватись, і незабаром ми присунулись аж до вікна. Там він зірвався на ноги й говорив далі.

— Які ж ви дурні! Щоб у наш вік духовної посухи, у вік без загального щастя, без устоїв і перспектив не створити собі принаймні особистого щастя, не створити цієї опори? Мерзнути на форумі — та ще й удома собі не натопити! Немає нічого дурнішого! Кажу ж тобі — женися!

Він показав мені крізь вікно на Анельку, яка поверталася з його дружиною з оранжереї.

— Онде твоє щастя! Отам воно дрібоче в хутряних чобітках по снігу! Повторюю тобі — женися! Цінуй її на вагу золота, ні, на карати, зрозуміло? Просто в тебе немає постійного місця проживання не тільки в фізичному, але і в духовному, і в моральному розумінні; в тебе немає опори, немає спокою, вона все це дасть тобі. Тільки не профілософствуй її, як профілософствував свої таланти й свої тридцять п’ять років життя!

Він не міг сказати мені нічого кращого, благороднішого, що більше відповідало б моїм бажанням, тому я потиснув йому руку й сказав:

— Ні, її я не профілософствую, бо я її кохаю.

І ми по-дружньому обнялися.

У цей час ввійшли жінки. Снятинська, побачивши, що ми обіймаємося, сказала:

— Коли ми виходили, то чули якусь суперечку, але бачу, що вона закінчилась мирно. Можна дізнатися, про що йшла мова?

— Про жінок, — відповів я.

– І які наслідки?

— Як бачите — обійми, а дальші наслідки будуть незабаром.

Та скоро по них приїхали сани. Короткий зимовий день кінчався, вечоріло, і їм був час повертатись додому: тому що погода була гарна, тиха, а сніг в алеї був утоптаний і рівний, мов паркет, ми з Анелькою вирішили провести їх аж до турнікету на шосе.

Так ми й зробили. Попрощавшись з милим подружжям, повертались додому. Уже смеркалось, але вечірня зоря ще не згасла, і я добре бачив Анельчине обличчя. Вона була чимось схвильована. Я здогадався, що в неї відбулася відверта розмова зі Снятинською; а може, вона сподівалася, що саме зараз я промовлю очікуване слово? Те слово було вже в мене на кінчику язика, але дивна річ, хоч я вважав, що в любовних справах володію собою, як мало хто інший, і в «години фехтування» відбивав, якщо й не дуже вправно, то принаймні цілком спокійно найвлучніші удари, — проте зараз був схвильований, немов хлопчисько. Яке ж нове було це почуття! Я боявся, що не зв’яжу двох слів, — і мовчав.

Так мовчки ми йшли до ганку. Я подав Анельці руку, бо сніг був виковзаний полоззям саней, і коли вона сперлась на неї, я знову відчув, як мене сильно вабить до цієї дівчини. Через хвилину я вже тремтів від цього почуття, і ніби іскри пробігали по моїх нервах.

Увійшли до передпокою. Там не було нікого, ще й не світилося, тільки крізь прорізи дверцят у грубах мерехтіло полум’я. Я став мовчки в темряві знімати з Анельки шубку, коли зненацька з-під тієї шубки на мене війнуло теплом, я обійняв Анельку і, пригорнувши її до себе, торкнувся губами її чола.

Я діяв майже несвідомо. Анелька ж, напевно, просто заціпеніла, бо не чинила ні найменшого опору. Щоправда, вона відразу висковзнула з моїх обіймів, бо в коридорі почулися кроки слуги, який ніс лампу. Вона втекла до себе нагору, а я, глибоко схвильований, ввійшов до їдальні.

У кожного більш-менш винахідливого чоловіка бувають у житті подібні хвилини, бували вони і в мене, — але я звичайно лишався досить спокійним і цілком володів собою. А зараз враження й думки вихором пролітали у мене в голові. На щастя, їдальня була порожня: тітка з Анельчиною матір’ю сиділа в маленькій вітальні.

Я пішов туди, але думками був дуже далеко, тому ледве розумів, про що вони мені говорять. Мене охопила тривога. Я уявляв собі, як Анелька зараз сидить у своїй кімнаті й стискає руками скроні; я намагався відчути й зрозуміти, що відбувається в її серці.

Анелька незабаром прийшла. Я полегшено зітхнув, не знаю чому, але мені здавалося, що вона цього вечора не появиться. На щоках у неї були червоні плями, очі блищали, ніби після сну. Очевидно, вона намагалась охолодити пудрою своє розпашіле обличчя, бо на лівій скроні лишилися сліди пудри. її вигляд зворушив мене. Я відчув, що дуже глибоко кохаю її.

Зайнявшись якимсь рукоділлям, Анелька сиділа, опустивши голову, проте я помітив, як вона часто дихав, а разів зо два вловив її бистрий, запитливий і тривожний погляд.

Щоб розвіяти її тривогу, я втрутився в розмову наших дам, які говорили про Снятинських, і сказав:

— Снятинський сьогодні дорікав мені, що я справжній Гамлет, бо занадто філософствую, але я доведу йому, що це не так, доведу не пізніше, ніж завтра.

Це «завтра» я вимовив з притиском і гадаю, що Анелька добре зрозуміла мене, бо пильно подивилась на мене, а тітка, ні про що не здогадуючись, запитала:

— То ви завтра з ним побачитесь?

— Нам треба бути на прем’єрі його п’єси. Якщо Анелька згодна, то, може, ми завтра з нею поїдемо.

Моя славна дівчина звела на мене зніяковілий, але сповнений довір’я погляд і надзвичайно лагідно промовила:

— Я на все з радістю погоджуюсь!

Була хвилина, коли мені хотілось відразу ж усе скінчити, мабуть, я повинен був так зробити, але я вже сказав «завтра» — і це мене стримало.

Я почуваю себе, як людина, що затиснула собі пальцями очі й ніздрі, щоб пірнути глибоко в воду.

Зате я впевнений, що на дні знайду справжню перлину.

6 березня, Рим, Коза Озоріа

З учорашнього дня я в Римі. Батько не такий тяжко хворий, як я побоювався. В нього напівпаралізована ліва рука і ліва половина тіла, однак лікарі заспокоюють мене,’ що серцю параліч не загрожує і що в такому стані можна прожити роки.

7 березня

Отже, Анелька залишилася в непевності, в чеканні й тривозі. Але я не міг вчинити інакше. На другий день після того, як до Плошова приїздили Снятинські, тобто того самого дня, коли я мав намір освідчитись Анельці й попросити дозволу на шлюб з нею в її матері, я одержав листа з Рима від батька, який сповіщав про свою хворобу: «Поспіши, любий хлопчику, — писав батько, — я хотів би ще раз обняти тебе перед смертю, бо відчуваю, що човен мій прибивається вже до берега». Одержавши такого листа, я виїхав першим же поїздом і без зупинок їхав аж до Рима. Виїжджаючи туди, я думав, що вже не застану батька живим. Даремно тітка заспокоювала мене, що якби батькові загрожувала велика небезпека, він надіслав би мені телеграму. Я знав, що в батька є свої дивацтва, серед них — антипатія до телеграфів. Тітка лише вдавала, що спокійна, а насправді була така ж схвильована, як і я.

В такій хапанині й переполосі, побоюючись, що батько може ось-ось померти, я не хотів і не міг освідчуватись Анельці. Було б просто цинічно з мого боку шепотіти ніжні слова тоді, коли, може, саме в цю хвилину батько йде зі світу. Це розуміли всі, насамперед Анелька. Прощаючись з нею, я сказав: «Напишу тобі з Рима». А вона відповіла: «Дай боже, щоб ти заспокоївся, це найважливіше». Вона повністю довіряє мені. Хоча в мене, заслужено чи не заслужено, репутація легковажного в ставленні до жінок чоловіка, і це, мабуть, уже дійшло до Анельчиних вух, та, може, саме тому ця мила дівчина виявляв до мене ще більше довір’я. Я вгадую й розумію її думки й почуття. Я немов чую, як її чиста душа промовляє до мене: «Тебе скривдили, ти не легковажний, а люди, що звинувачують тебе в легковажності, роблять це тому, що вони не вміли любити тебе так щиро й глибоко, як я люблю». І Анелька має рацію. Може, я трохи й схильний до легковажності, але вона, безперечно, викликана метушливістю, суєтністю й душевною порожнечею, з якими мені доводилося стикатись. Усе це могло б зовсім спотворити й висушити мою душу, якби так сталося, тоді такій істоті, як Анелька, довелося б розплачуватись за чужу вину. Але я сподіваюся, що порятунок ще можливий, і благословенний лікар не приходить запізно. Та хіба хто знає, чи буває коли-небудь запізно, і чи благородне й чисте жіноче серце не володіє даром воскрешати мертвих.

А може, й чоловіче серце наділене більшою, ніж гадають, здатністю відроджуватись. Існує легенда про єрихонську троянду, яка, зовсім зів’янувши, від однієї дощової краплини одразу ж оживає й випускає нові пелюстки. Я помічав, що в чоловічому характері загалом значно більше пружності, аніж у жіночому. Бував, чоловік забрудниться в такій огидній розпусті, що половина тієї отрути назавжди роз’їла б смертельною проказою жіночу душу; а тим часом Адамів син спроможний по тільки перебороти хворобу і легко морально одужати, посвіжішати, але й просто відродитися серцем. Це саме можна сказати й про почуття. Я знав жінок з таким спустошеним серцем, що вони зовсім утратили здатність кохати чи навіть поважати кого-небудь чи що-небудь. А чоловіків таких я не знав. Справді, кохання повертає нам, чоловікам, цнотливість.

Такі твердження можуть здатися дивними в устах скептика, але я своїм сумнівам довіряю не більше, ніж будь-яким твердженням, аксіомам і спостереженням, що на них інші люди спираються в житті. В будь-яку хвилину я ладен погодитися, що мої сумніви можуть бути такими ж далекими від суті речей, як і ті аксіоми. Крім того, те, що я пишу, пишу під впливом мого почуття до Анельки, яка, може, й сама не знає, який розумний шлях вона обрала, виявивши мені безмежне довір’я; вона цим полонила моє серце й прив’язала до себе. Зрештою, чи говорю я про кохання, чи про якесь інше життєве явище, я говорю й пишу завжди те, що в цю хвилину думаю. А що я думатиму про це завтра, не знаю. Ох, якби я знав, що будь-який мій погляд, будь-яке переконання чи принцип вистоїть і завтра, й післязавтра проти духу скептицизму, — я вхопився б за нього обома руками, зробив би його своїм каноном і поплив би, як Снятинський, напнувши всі вітрила, під сонцем, замість того, щоб бродити в мороці й порожнечі.

Не хочу більше повертатись до своєї душевної трагедії. Що ж до любові взагалі, то, дивлячись на життя і всі його явища очима скептика, я міг би й про неї сказати Соломонове «vanitas vanitatum»[17] Але я не був таким сліпим, щоб не бачити, що з усіх життєвих чинників любов — наймогутніший, вона така всесильна, що кожного разу, коли я про це згадаю й окину думкою вічне море буття, мене просто приголомшує й дивує її могутність. Звичайно, вона всіма визнана і всім відома, як схід сонця, як припливи та відпливи в океані, та все ж ця могутність завжди однаково вражає. Після Емпедокла, який висловив здогад, що це Ерос витягнув світ із хаосу, метафізика не зробила ані кроку вперед. Тільки смерть — така само нещадна сила, як і любов, але у споконвічній боротьбі цих двох сил любов бере смерть за горло й придавлює їй коліном груди, перемагає її вдень і вночі, перемагає щовесни, ходить за нею слідом — і в кожну викопану смертю яму кидає посів нового життя. Люди, заклопотані буденними справами, забувають чи не хочуть пам’ятати, що вони служать тільки любові. Аж дивно стає, коли подумаєш, що воїн, державний муж, землероб, купець, банкір своїм трудом, який ніби не має нічого спільного з любов’ю, по суті, служать тільки їй, виконують тільки той закон природи, в силу якого чоловікові руки тягнуться до жінки. Коли б хтось сказав Бісмаркові, що кінцевою і єдиною метою його зусиль є те, щоб уста Германа злилися з устами Доротеї,- яким би диким парадоксом видалася б йому ця думка! І мені зараз те, що я написав, здається парадоксом, а проте!., проте Бісмарк намагався зміцнити могутність німців, а такої могутності можна досягти тільки завдяки коханню Германа й Доротеї. То що ж залишається робити Бісмарку, як не намагатися з допомогою політики чи багнетів створити такі умови, в яких Герман з Доротеєю могли б спокійно кохатися, щасливо поєднатись і вирощувати нове покоління?

Ще в університеті я читав якусь арабську газель, у ній сила любові порівнюється з силою пекельних обценьок. Я забув ім’я поета, але слова його запали мені в пам’ять. Справді, голова йде обертом, коли подумаєш про могутність любові. Зрештою всі життєві явища — це тільки різноманітні форми однієї й тієї ж сутності. Елейці виражали її словами: «Все в одному». Справді, вона одна вічна, одна владарює, з’єднує, підтримує, творить.

10 березня

Сьогодні я розірвав три або чотири листи до Анельки. Після обіду пішов у кабінет до батька, щоб поговорити з ним про тітчині заміри. Він саме розглядав крізь збільшувальне скло ще не очищені від землі епіліхніони[18] що їх надіслали йому з Пелопоннесу. Між іншим, у цій кімнаті-музеї з мінливим освітленням, — бо одні вікна були з білими, а інші з кольоровими шибками, — наповненій етруськими вазами, уламками статуй і різноманітними грецькими та римськими пам’ятками старовини, батько мав дуже ефектний вигляд. Серед цієї обстановки його обличчя здавалось мені дуже подібним до обличчя «божественного» Платона чи якогось іншого грецького мудреця.

Коли я ввійшов, батько відірвався від своєї роботи, зацікавлено вислухав мене, а потім спитав:

— Ти вагаєшся?

— Я не вагаюсь, а розмірковую — намагаюся зрозуміти, чому мені цього хочеться.

— Я скажу тобі так: коли я був молодим, то не менше, ніж ти, полюбляв аналізувати самого себе і всі життєві явища. Але, коли познайомився з твоєю матір’ю, відразу втратив цю здатність. Я знав лише одне: що хочу володіти нею, і нічого більше не хотів знати.

— Отже?

— Отже, якщо ти жадаєш так само глибоко, то одружуйся. Ні, я не це хотів сказати: якщо ти так глибоко жадаєш, то одружишся без нічиєї поради й допомоги і будеш таким само щасливим, як був я, поки не померла твоя мати.

З хвилину ми мовчали. Якби я батькові слова захотів сприйняти крізь призму своєї вдачі, не порадували б вони мене. Я, безсумнівно, кохаю Анельку, однак не дійшов ще до того, щоб у моїй душі не було ніякої рефлексії. Хоч у цьому немає нічого поганого — просто покоління, до якого я належу, піднялося на більш високий ступінь свідомості. В мені завжди є дві людини: актор і глядач. Часто глядач незадоволений актором, але цього разу в мені між ними панує згода.

Батько перший порушив мовчання.

— Розкажи мені, яка вона.

Тому що опис — най безпомічніший спосіб змалювання портретів, я приніс батькові велику, дуже вдалу Анельчину фотографію, яку він став дуже зацікавлено розглядати.

А я з не меншою цікавістю придивлявся до нього, тому що в ньому враз прокинувся художник і водночас давній, вишуканий знавець і поклонник жінок, колишній «Leon l’Invincible». Сперши фотографію на рукав своєї бідної, вже напівмертвої руки, він правою схопив лупу і, то наближаючи, то віддаляючи її, мовив:

— Якби не деякі особливості, це було б обличчя в дусі Арі Шеффера…[19] Вона була б чарівною зі слізьми па очах… Деяким людям не подобаються жінки з ангельським виразом обличчя, але я вважаю, що навчити ангела бути жінкою — це найвище досягнення… Дуже гарна й дуже оригінальна… Enfin, tout ce qu’il y a de plus beau au monde — c’est la femme![20]

Він знову почав маневрувати лупою і згодом сказав:

— Судячи з обличчя, а тим більше з фотографії, завжди можна помилитись, але я маю певний досвід. На мою думку, це глибоко чесна натура. Так мені здається… Такі типи жінок дорожать чистотою свого пір’ячка… Дай боже тобі щастя, мій хлопчику, мені дуже подобається твоя Анелька. Я завжди побоювався, що ти женишся на якій-небудь іноземці,- добре, що це Анелька!..

Я підійшов до нього, а він правою рукою обняв мене за шию, пригорнув до себе й сказав:

— Я багато віддав би, щоб колись так само обняти свою невістку!

Я почав запевняти його, що так воно й буде. Потім ми обговорили мій намір викликати в Рим тітку й Анельку з її матір’ю. Коли я в листі освідчуся, то зможу наполягати, щоб вони приїхали, а вони, звичайно, погодяться, зважаючи на батька. Тоді шлюб міг би відбутися в Римі і дуже швидко.

Батькові дуже сподобався цей план, бо літні й хворі люди люблять бачити навколо себе життя і рух. Я знав також, що Анелька буде щаслива, дізнавшись про такий хід справ, а тому й сам з кожною хвилиною все більше хотів, щоб усе задумане мною здійснилося. За один тиждень можна було все залагодити. Я усвідомлював, що така енергійність і рішучість не дуже властиві мені, тому ще більше радів від самої думки, що тепер я на таке здатний. У своїй буйній уяві я вже бачив, як супроводжуватиму Анельку в Римі. Лише жителі цього міста розуміють, яка це втіха ознайомлювати приїжджих з його історичними пам’ятками, а тим більше — показувати їх коханій жінці!

Мою розмову з батьком перервав прихід подружжя Девіс, яке щодня провідує батька. Він за походженням англійський єврей, вона — італійська дворянка, що вийшла за нього з розрахунку. Сам Девіс — бідолаха, він користувався життям удвічі більше, ніж дозволяв його слабий від природи організм. Тепер йому загрожує розм’якшення мозку, він байдужий до всього на світі, одне слово, він із тих людей, що їх можна зустріти в гідропатичних лікарнях. А його дружина — справжня Юнона; в неї зрощені над переніссям брови і форми грецької статуї. Не подобається вона мені — наче Пізанська вежа: вічно хилиться, але не падає. Торік я трохи залицявся до неї, та й вона дуже охоче кокетувала зі мною, однак на цьому все й скінчилося. Моєму батькові вона дуже подобається. Я навіть підозрюю, що колись він був закоханий у неї. В кожному разі, він захоплюється нею, як художник і мислитель, адже вона справді красуня й надзвичайно розумна. Батько провадить з нею нескінченні диспути, які називає «Causeries Romaines»[21] і полюбляє їх, може, тому, що такі розмови про різні життєві явища з вродливою жінкою здаються йому чимось справді італійським, гідним часів Ренесансу й поетичним. Я рідко беру участь у цих диспутах, бо не вірю в щирість пані Девіс. Мені здається, що її незвичайна інтелігентність — тільки від розуму, а не від душі, що насправді її ніщо не обходить, окрім власної вроди та власних вигод. Я не раз зустрічав тут жінок, які ніби мають високі духовні запити, а по суті ставляться до релігії, філософії, мистецтва й літератури, наче до предметів свого туалету. Вони час від часу вбираються то в одне, то в друге, вважаючи, що воно їм личить. Я підозрюю, що саме тому пані Девіс цікавиться то життєвими проблемами, то стародавніми Грецією і Римом, то «Божественною комедією», а часом — епохою Відродження або церквами та галереями Боргезе чи Колонна тощо. Я можу зрозуміти, коли якась видатна особистість уявляє собі, що вона пуп землі, але в жінках, які цікавляться різними дрібницями, такий егоїзм смішний і жалюгідний.

Я запитував себе: чим пояснити приязнь — можна сказати більше — захоплення пані Девіс моїм батьком, — і, здається, знайшов відповідь. Отож батько, зі своєю прекрасною головою патриція і філософа, з манерами, що нагадують про вісімнадцяте століття, є для неї свого роду objet d’art[22], а ще більшою мірою — чудовим і розумним дзеркалом, у якому пані Девіс може досхочу милуватися своїми розумом і вродою. Крім того, вона вдячна батькові й за те, що він її не критикує і дуже любить. Може, саме на цьому грунті виникла її прив’язаність до нього, принаймні він став їй потрібним. До того ж у пані Девіс репутація кокетки, а, буваючи щоденно в батька, вона ніби тим самим каже світському товариству: «Це неправда, бо він — сімдесятилітній дід, і ніхто не може запідозрити мене в бажанні полонити його серце, хоч я прихильна до нього більше, ніж до будь-кого». І, нарешті, вона справді походить із стародавнього італійського роду, а пан Девіс, незважаючи на своє величезне багатство, є тільки паном Девісом, отже, дружба з моїм батьком зміцнює їхнє становище у вищому світі.

Був час, коли я сам себе запитував: чи почасти не заради мене ці щоденні візити? Хто знає! У всякому разі, цю жінку приваблюють не мої достоїнства, а тим більше не її почуття до мене. Але вона відчуває, що я дивлюся на неї скептично, і це її непокоїть. Може, вона ненавидить мене, проте була б рада, якби я опустився на коліна перед нею. Я зрештою зробив би це, бо вона прекрасний зразок людської породи; я став би перед нею навколішки хоча б заради її зрослих брів і гідних Юнони плечей, — але за ціну, на яку вона не згодиться.

Як тільки прийшли Девіси, батько почав якусь філософську розмову, що, перескакуючи з одного питання на інше, закінчилась аналізом людських почуттів. Пані Девіс висловила кілька надзвичайно влучних зауважень. З музейної кімнати ми перейшли на терасу, яка виходить у наш сад. Сьогодні тільки десяте березня, а тут уже все в повному розквіті. Цього року рання весна. Вдень спека; магнолії вкриті цвітом, як снігом; ночі теплі, ніби в липні. Однак тут зовсім інший світ, аніж у Плошові! Я дихаю на повні груди. Пані Девіс на нашій терасі, при світлі місяця вповні, була така прекрасна, мов якийсь грецький сон. Я бачив, що вона під враженням цієї чарівної римської ночі. Голос її став ніжнішим і м’якшим, ніж звичайно. Хоч, може, як і завжди, вона й зараз думала тільки про себе й відчувала все стосовно до себе; вбиралася в місячне світло, тишу й пахощі магнолій, як у капелюшок, шаль тощо. Але це вбрання їй надзвичайно личило. Якби моє серце не було зайняте Анелькою, я захопився б нею. При цьому вона говорила такі речі, які не кожному чоловікові спадуть на думку.

Однак щоразу, коли я буваю присутнім на цих Causeries Romaines, мені починає здаватися, що батько, я, пані Девіс, одне слово, всі ми, люди певного кола, насправді живемо відірвано від реального життя. Під нами щось відбувається, щось виникає, точиться боротьба за існування, за шматок хліба, йде життя реальне, сповнене клопіткої праці, тваринних потреб, апетитів, пристрастей, щоденних зусиль, — життя страшенно напружене, метушливе, яке шумить і бушує, наче море, — а ми вічно сидимо собі па якихось терасах, розбалакуємо про мистецтво, літературу, любов, жінок; далекі від того життя, чужі йому, ми викреслюємо з семи днів тижня шість буденних днів і не усвідомлюємо, що наші захоплення, нерви й душі годяться лише для свят. Поринувши, мов у теплу ванну, в блаженний дилетантизм, ми живемо, наче у півсні. Поволі розтрачуючи успадковане добро й успадкований запас м’язових та нервових сил, ми поступово втрачаємо грунт під ногами. Ми — мов той пух, що його носить вітер. Ледве за що-небудь зачепимось, як реальне життя відривав нас — і ми підкоряємось, бо не маємо сили, щоб чинити йому опір.

Коли я про це думаю, мене завжди вражає те, що в нас є тисяча протиріч. От ми вважаємо себе цвітом цивілізації, її найвищим щаблем, а втратили віру в себе. Лише най дурніші з-поміж нас ще вірять у смисл свого існування. В житті ми інстинктивно шукаємо його святкових сторін, втіхи й щастя, але не віримо і в щастя теж. Щоправда, наш песимізм легкий і нетривкий, як дим наших гаванських сигар, та однак він затуляє від нас усі обрії. За цими запонами, в цьому диму ми створюємо окремий світ, відірваний від огрому всесвіту, замкнений у собі, трохи метушливий і сонний.

Якби йшлося лише про так звану родову, чи грошову, аристократію, то це було б не дуже серйозно. Але до нашого ізольованого світу більшою чи меншою мірою належать і всі представники вищої культури, належать почасти наука, література та мистецтво. Якось так сталося, що всі вони існують не в самій гущі життя, а виділяються з нього, відриваються й утворюють замкнене коло, а внаслідок того самі в собі в’януть і не пом’якшують тваринних інстинктів мільйонів людей, які копошаться внизу.

Я говорю про це не як реформатор, бо на це в мене не вистачає сили. Та й, зрештою, чому це має мене обходити? Буде так, як мусить бути! Але іноді в мене з’являється невиразне відчуття якоїсь страшної небезпеки, що загрожує всій культурі. Хвиля, яка змиє нас із поверхні землі, знесе більше, ніж та, що змила світ напудрених перук і жабо. Хоча й тим людям тоді, коли вони гинули, здавалося, що з ними гине вся цивілізація.

А все ж так приємно посидіти інколи в теплу місячну ніч на терасі й тихо розмовляти про мистецтво, літературу, про любов і жінок, поглядаючи на освітлений сріблястим сяйвом божественний профіль такої жінки, як пані Девіс.

10 березня

Гори, скелі і вежі, в міру того як ми віддаляємось від них, заслоняє від нас блакитна імла. Я помітив, що існує певний вид психологічної імли, яка так само заслоняє тих людей, що перебувають далеко від нас. Смерть — це те ж саме віддалення, але таке незмірне, що навіть найближчі нам люди, яких вона забирає, поступово втрачають у нашій уяві реальний вигляд, затуманюються, стають лише дорогими тінями. Це зрозумів грецький геній, населяючи тлумом тіней Єлисейські Поля. Не буду, однак, зловживати цими сумними порівняннями, бо хочу писати про Анельку. Я впевнений, що моє почуття до неї ослабло, та все ж тепер вона здається мені окутаною якоюсь блакитною імлою і не такою реальною, як була в Плотові. В мене зникло безпосереднє чуттєве сприймання. Змінилося моє почуття до Анельки, тепер вона стала для мене більш дорога душею, ніж у Плошові, й менш жаданою жінкою. Це краще чи гірше? З одного боку, краще, бо жаданою жінкою могла б для мене бути навіть пані Девіс; а з другого — хтозна, може, саме тому я й досі не написав листа Анельці? Я не сумніваюсь, що профіль пані Девіс, який весь час стоїть у мене перед очима, — враження скороминуче, і воно не має ніякого значення. Навпаки, коли я порівнюю цих двох жінок, моє почуття до Анельки стає ніжнішим, але, незважаючи на це, я змушую її тривожно очікувати. Сьогодні батько написав тітці, щоб вона не турбувалась про його здоров’я, бо йому вже краще, а я дописав лише кілька слів вітання Анельці і її матері. Щоправда, в приписці я не міг щось більше сказати, але ж міг хоча б повідомити, що незабаром напишу їм окремо й докладно. Така обіцянка була б бальзамом для Анельки й для обох стареньких дам. Але я не зробив і цього — не зміг. Сьогодні в мене знову день «відпливу». Бажання жити й віра в майбутнє відхлинули ген-ген, так далеко, що їх і не видно, тільки видніється дно, сухе й піщане. Я не можу позбутися думки, що лише тоді матиму право одружитися з Анелькою, коли буду впевнений, що наш шлюб принесе щастя нам обом.

Я повинен буду запевнити в цьому й Анельку, але вчинивши так, я збрешу, обдурю її ще до того, як нам у костьолі накриють єпітрахиллю руки, бо немає у мене віри в це, а є натомість сумніви в усьому й відраза до життя.

Анельці важко в цьому очікуванні і в цій непевності, але мені ще гірше ніж їй, — і тим гірше, чим сильніше я її кохаю.

11 березня

Пані Девіс, якій я під час нашої causerie при місяці повторив приблизно те саме, що раніше написав у цьому щоденнику про всемогутність любові, назвала мене Анакреонтом і порадила прикрасити голову вінком з дикого винограду, а потім спитала вже серйозно:

— Якщо це так, то чому ви розігруєте з себе песиміста? Віра в таке божество повинна робити людину щасливою.

Чому?

Я не відповів їй, але добре знаю, чому. Любов перемагає навіть смерть, але безсмертя дано тільки родові. А яка мені користь від того, що рід збережеться, коли я, саме та людина, котра спізнала любов, приречена на невблаганну й неминучу загибель? Хіба не витончено жорстокий закон, згідно з яким почуття, притаманне виключно індивіду, служить лише для продовження роду? Відчувати в собі тремтіння цієї безсмертної сили й знати, що ти мусиш померти, — найстрашніше, що може бути. Насправді ж існують тільки індивіди, а рід — поняття загальне й для окремої особи воно те ж саме, що уявлення про нірвану. Мені зрозуміла любов людини до свого сина, внука, правнука, тобто до окремих смертних людей, але патріотизм у ставленні до свого роду може відчувати або дуже нещирий, або дуже дурний доктринер. Тепер я розумію, чому після Емпедокла через багато століть з’явилися на світі Шопенгауер і Гартман.

Мій мозок наболів так, як може наболіти спина вантажника, який переносить непосильні вантажі. Але цей вантажник такою працею заробляє собі хоча б на хліб і спокій.

Мені весь час пригадуються слова Снятинського: «Тільки не профілософствуй її, як профілософствував свої таланти й тридцять п’ять років життя». Знаю, що це ні до чого це приведе, що це шкідливо, але не можу не думати.

13 березня

Сьогодні на світанку помер мій батько. Він хворів усього кільканадцять годин…

22 березня, Пельї, вілла «Лаура»

Смерть — це безодня, хоч ми і знаємо, що всім доведеться в неї зійти, однак щоразу, коли в неї опускається хтось із близьких і дорогих нам людей, у нас, тих, що лишилися на краю, серце розривається від туги, жалю й розпачу. Всі розумування закінчуються на краю цієї безодні, й хочеться тільки волати про порятунок, який нізвідки не прийде. Єдиним порятунком, єдиною втіхою могла б бути віра, але той, у кого немає цієї свічки, може просто збожеволіти від думки про довічну ніч. Десять разів на день мені здається, що це неможливо, що було б надто страшно, якби зі смертю закінчувалось усе. І десять разів на день я відчуваю, що це саме так.

23 березня

Приїхавши з Плошова, я застав батька в такому гарному стані, що мені й на думку не спадало, що кінець може настати так скоро. Які дивовижні звивини криються в людській натурі! Бачить бог, що, заставши батька майже здоровим, я щиро, від усього серця втішився, та все ж, усю дорогу думаючи, що він помре, і вже бачачи його в своїй уяві серед свічок і себе на колінах біля його труни, я відчув наче якесь розчарування, ніби мені було жаль, що я даремно тужив. І тепер спогад про це переслідує мене, як гіркі докори сумління.

Глибоко нещасна та людина, душа й почуття якої втратили простоту! Не менш гіркими, ніж докори сумління, є для мене спомини про те, що коли батько помирав, у мені було ніби двоє людей: син, який щиро горював і кусав пальці, щоб затамувати ридання, і розумака, який вивчав психологію вмираючого. Я невимовно страждаю, що в мене такий нещасний характер.

Батько помирав при повній свідомості. В суботу ввечері він відчув себе трохи гірше. Я послав по лікаря, щоб він про всяк випадок був у нас. Лікар призначив якісь ліки, а батько відразу ж почав з ним сперечатись, кажучи, що ці ліки можуть прискорили напад. Лікар заспокоїв мене, сказавши, що після першого удару паралічу

ніколи не можна бути певним, що не станеться другого, проте він не бачить безпосередньої небезпеки і гадає, що батько може ще прожити років з п’ятнадцять або й більше. Про ці п’ятнадцять років він сказав і батькові, а той махнув рукою, промовивши: «Побачимо!» Батько все піддражнював лікарів і говорив про безпомічність медицини, тому його зауваження не викликало в мене тривоги. Проте близько десятої години, коли ми пили чай, він раптом підвівся й гукнув:

— Леоне! Скоріше до мене!..

Через чверть години він лежав уже в ліжку, а через годину почалась агонія.

24 березня

Я пересвідчився, що людина до останньої хвилини зберігає не тільки всі риси свого характеру, а навіть свої дивацтва. І мій батько навіть у ці урочисто-серйозні хвилини, коли наближалася смерть, був ще ніби задоволений тим, що помилився лікар, а не він, і що його недовір’я до медицини було виправдане. Я слухав, що він говорив в останні години свого життя, і, крім того, читав його думки по обличчю. Було в них усвідомлення важливості хвилини, що надходила, була й цікавість до того, яким буде потойбічний світ; ані найменшого сумніву, що той світ існує, тільки трошки занепокоєності, чи його там добре зустрінуть, і разом з тим якась мимовільна, можна сказати, наївна впевненість, що його все-таки зустрінуть як годиться, а не як першого-ліпшого. Я так умирати не буду, в мене немає таких життєвих засад, які підтримали б мене навіть у смертну годину. Батько прощався з життям, сповнений глибокої віри й каяття, як справжній християнин. Коли він приймав святе причастя, то був умиротворений, наче праведник, таким він і залишиться назавжди в моїй пам’яті.

Яким же вбогим і жалюгідним здається мені мій скептицизм у порівнянні з тією величезною силою віри, яка ще більш владно, ніж любов, торжествує над смертю, і саме в ті хвилини, коли та гасить життя. Після причастя й останнього соборування батько був глибоко зворушений. Він міцно, майже судорожно, схопив мене за руку й не випускав її, наче ще хотів ухопитись за життя. Але не зі страху чи відчаю: він нічого не боявся. Через хвилину я помітив, що його очі, весь час утуплені в мене, стають нерухомі й мутнішають, а лоб вкривається ніби росою. Обличчя його все більше блідло, він кілька разів відкрив рота, наче хапаючи повітря, востаннє глибоко зітхнув і вмер.

Я не був присутнім під час бальзамування, це було понад мої сили, але після бальзамування ні на хвилину не відходив від батька, — побоювався, що коли обряджатимуть його, то будуть поводитися з ним, як з річчю. Який страшний похоронний обряд: катафалки, свічки, ченці зі спущеними на обличчя каптурами, молитовні співи. Й досі у мене в вухах звучать «Anima eius» і «Requiem aeternam»[23]. Від усього цього вів похмурим і страшним духом смерті!

Труну з тілом винесли з церкви Санта Марія Маджіоре — і там я востаннє глянув на рідне прекрасне обличчя. Кампо Санта вже схоже на зелений острів. Весна цього року дуже рання. Цвітуть дерева, а білі мармурові надгробки купаються в сонячному промінні. Який вражаючий сумний контраст: життя, що пробуджується навколо, зелень, сонце, пташиний щебет — і похорон. Натовпи людей ішли аж на кладовище, тому що батько був у Римі відомий своєю благодійністю, так само, як тітка у Варшаві. Але мене дратував цей наплив роззяв, у яких на збуджених обличчях було видно весняний настрій. Натовп, особливо в Італії, з усього влаштовує собі видовисько, — ось і цього разу людей привело сюди не так співчуття, як бажання подивитись на пишний похорон. Людський егоїзм не має меж, я певний, що навіть люди морально й інтелектуально розвинені беруть участь у похороні з підсвідомим відчуттям задоволення, що це нещастя спіткало когось іншого і хоронять не їх.

Тітка приїхала, бо я викликав її телеграмою. Але вона людина глибоко віруюча й дивиться на смерть як на найщасливішу з усіх перемін, тому удар, який спіткав нас, вона сприйняла значно спокійніше, ніж я. Правда, це не перешкодило їй щиро плакати над братовою труною, однак вона зберігала душевний спокій. Потім завела зі мною дуже сердечну й відверту розмову, але я тоді неправильно зрозумів її, про що тепер шкодую. Вона жодним словом не згадала про Анельку, говорила тільки про мою самотність і все вмовляла мене їхати до Плошова, запевняючи, що там мені буде легше пережити моє осиротіння, бо там я знайду люблячі серця, а насамперед її старе серце, яке любить мене найбільше в світі. Я побачив у її словах лише бажання далі сватати мене, а це одразу після батькової смерті здалося мені непристойним, і я дуже розсердився. Не до життя мені зараз, не до освідчень та шлюбів, коли на мене ще падає тінь смерті. Я рішуче, навіть різко відмовився їхати з тіткою. Сказав їй, що збираюсь подорожувати, скоріше всього на Корфу, а потім повернуся на кілька тижнів до Рима, щоб упорядкувати батьківський спадок, і лише після цього приїду до Плошова.

Тітка не наполягала. Відчуваючи, як я тужу, була зі мною ніжніша, ніж будь-коли. Через три дні після похорону вона виїхала до Польщі. Я ж на Корфу не поїхав, подружжя Девісів забрало мене до своєї вілли в Пельї, де я вже перебуваю кілька днів. Чи пані Девіс щира, чи ні,- не знаю і не хочу над цим замислюватись; знаю тільки, що навіть рідна сестра не могла б виявляти до мене стільки співчуття й турботи. Отруєний скептицизмом, я схильний завжди всіх підозрювати, але, якби виявилося, що цього разу я помилився, то я почував би себе дуже винним перед цією жінкою, тому що її доброта до мене безмежна.

26 березня

З моїх вікон видно неймовірну блакить Середземного моря, облямовану на обрії смугами темного сапфіру. Поблизу вілли брижі на воді виблискують, наче вогниста луска, а далі морська гладінь рівна, тиха, наче заколисана. Тут і там біліють латинські вітрила рибальських човнів; раз на день прибуває з Марселя до Генуї пароплав, тягнучи за собою пухнасту китицю диму, що чорніє над морем, як хмара, поки не розійдеться й не розтане. Тут чудово відпочивати. Думки розсіюються, немов той дим між блакиттю неба й моря, і людина живе блаженним рослинним життям. Учора я був дуже стомленим, але сьогодні на повні груди вдихаю свіжий морський вітерець, що залишає в мене на губах вологі крупинки солі. Що не кажи, а Рів’єра — справжнє боже чудо. Уявляю, яка зараз сльота в Плошові, яка темрява і раптові березневі переходи від холоду до тепла, від снігової пороші» що сиплеться з низьких хмар, — до коротких проблисків сонця. А тут небо ясне, безхмарне; морський вітерець, який зараз холодить мені лоба, ніби пестить його; п’янкі пахощі резеди, геліотропа й троянд вливаються у відчинене вікно, піднімаючись із садових клумб, як фіміам із кадильниць. Чарівний край, «де спіють цитрини»! Та й вілла чарівна, бо в ній б все, що могли створити мільйони Девіса й вишуканий смак його дружини. Мене оточують шедеври мистецтва: картини, статуї, незрівнянні керамічні вироби, золоті вироби Бенвенуто. Очі, напоєні красою природи, втішаються мистецтвом і не знають, на чому спочити, аж поки зупиняться на прекрасній язичниці, володарці всіх отих скарбів, єдина релігія якої — краса.

Мені не слід називати її язичницею, бо, повторюю, щиро чи нещиро, вона поділяє зі мною моє горе, старається полегшити його. Ми цілими годинами розмовляємо про мого батька, і я часто бачу в її очах сльози. Помітивши, що музика заспокоює мої розшарпані нерви, вона до пізньої ночі грає мені. Часто я сиджу потемки в своїй кімнаті, бездумно дивлюсь крізь відчинене вікно на вкрите сріблястими брижами море й слухаю ці мелодії, що зливаються з плескотом хвиль, слухаю, аж поки настав забуття, півсон, у якому я забуваю про дійсність і всі її злигодні.

29 березня

Мені не хочеться навіть писати щодня. Разом з пані Девіс читаю «Божественну комедію», точніше, її останню частину. Колись мені більше подобались похмурі, страхітливі картини «Пекла»; а тепер я з насолодою поринаю в світлий туман дантівського «Раю», населеного ще світлішими духами. Часом мені здається, що серед цього сяйва я бачу риси знайомого, дорогого обличчя, тоді туга моя стає майже солодкою. Тільки тепер я посправжньому відчув усю красу дантівського «Раю». Ніде людський дух не розпростер так широко своїх крил, не охопив такого огрому, не запозичив стільки в безконечності, як у цій безсмертній, видатній поемі. Позавчора, вчора й сьогодні ми читали її в човні. Звичайно ми відпливаємо дуже далеко від берега; коли на морі повний штиль, я спускаю вітрило, і ми читаємо, погойдуючись на хвилях, точніше, читає пані Девіс, а я слухаю. Вчора після заходу сонця все небо палало вогнем; вона сиділа навпроти мене й натхненно читала, час від часу зводячи очі, в яких відбивалося світло вечірньої зорі. Коли в цій заграві заходу я сидів у човні, дивився на цю прекрасну жінку й слухав Данте, мені здавалося, що я вже не живу реальним життям.

30 березня

Часом біль, що вже ніби затихав, пробуджується в мені з новою силою. Тоді мені хочеться втекти звідсіля.

31 березня, вілла «Лаура»

Сьогодні я багато думав про Анельку. В мене дивне відчуття, наче нас розділили простори суші і моря. Мені здається, що Плошів розташований десь у гіперборейських країнах, на краю світу. Це одна з тих ілюзій, коли свої суб’єктивні враження сприймаєш як об’єктивну дійсність. Не Анелька далеко від мене, а я все більше віддаляюсь від того Плошовського, в якого раніше всі думки й серце були сповнені нею. Це зовсім не означав, що моє кохання до неї зовсім згасло. Однак, аналізуючи це почуття, я переконуюсь, що воно втратило свій дійовий характер. Ще кілька тижнів тому, кохаючи, я чогось прагнув; а зараз я кохаю, але нічого не хочу. Батькова смерть розрядила напруженість мого почуття. Так само було б, приміром, якби я писав якийсь літературний твір, а сторонні несприятливі обставини відірвали б мене від нього. Та річ не тільки в цьому! Всі струни моєї душі до останнього часу були натягнуті, ніби тятива лука, а зараз під впливом пережитого горя, сильної втоми, під впливом цього чудесного клімату, цього блакитного неба й цього моря, яке заколисує мене, я розслабився. Живу, як уже казав, рослинним життям; відпочиваю, немов безмірно виснажена працею людина, і мене огортає дрімота, наче весь час сиджу в теплій ванні. Ще ніколи не почував я себе менш здатним до яких-небудь дій, навіть гадка про них мені неприємна. Якби я придумував собі девіз, то він був би такий: «Не будіть мене!»

Що буде, коли я прокинусь, — не знаю. Зараз мені сумно, але добре: отож я й не хочу прокидатись і не вважаю це потрібним. Справді, мені аж самому важко уявити, який я далекий від колишнього Плошовського, котрий відчував себе зв’язаним з Анелькою. Зв’язаним? Чим? Чому? Що сталося між нами? Один легенький, майже невловимий дотик вуст до її лоба, дотик, який можна легко пояснити родинними почуттями… Це просто смішна делікатність! У мене бували значно ближчі зв’язки з іншими жінками, проте я розривав їх без будь-яких докорів сумління. Якби я не був їй близьким родичем, — тоді інша річ. Правда, вона інакше зрозуміла те, що сталося між нами; я ніколи не обманюю себе, тому признаюся, що теж розумів це інакше, але… Та, зрештою, нехай так і буде! Нехай буде той гріх на моєму сумлінні. Хіба мало на світі щогодини здійснюється злочинів, порівняно з якими та прикрість, що її я завдав Анельці, здається дитячими пустощами. Дорікати мені за це моє сумління може лише тоді, коли йому більше нема чого робити й воно дозволяє собі цю розкіш. Таким гріхам так само далеко до справжніх злочинів, як нашим порожнім балачкам на терасах — до складної й важкої дійсності.

Та я не загадую наперед, що буде, а насамперед хочу зараз спокою і волію ні про що не думати. «Не будіть мене!» Сьогодні за обідом зайшла мова про те, що коли почнеться спека, ми поїдемо з Пельї до Швейцарії. Мене навіть і це лякає. Бідолаху Девіса, здається, його дружина змушена буде влаштувати в якусь лікарню. В нього виявляються ознаки божевілля. Цілими днями він мовчить, утупившись в землю, тільки час від часу розглядає свої нігті, все боїться, що вони повідпадають. Усе це наслідки бурхливого життя й пристрасті до морфію.

Закінчую писати, тому що надходить час нашої прогулянки по морю.

2 квітня

Учора була гроза. Південний вітер пригнав хмари, мов табун коней. Він розшарпував і шматував їх, зганяв і розганяв по небу, потім підібгав їх під себе і з усієї сили обрушив на море, воно вмить потемніло, як темніє обличчя людини у гніві, і, щоб відомстити, почало шпурляти вгору піну. Справжня битва двох несамовитих стихій, які, нападаючи одна на одну, вергали громи й блискавки. Але все це тривало недовго. Однак ми не поїхали на нашу звичну прогулянку — море було надто розбурхане. Ми спостерігали грозу із заскленого балкона, іноді поглядали одне на одного. Важко довше обманювати себе! Між нами щось виникає, щось починає відбуватися. Жодне з нас не промовило й слова, яке виходило б за рамки звичайної дружби, жодне ні в чому не призналося; зате, розмовляючи, ми відчуваємо, що за нашими словами щось криється. Те ж саме буває, коли ми катаємось на морі, читаємо разом чи коли я слухаю гру пані Девіс на роялі. Здається, ніби все, що ми робимо, це тільки ДЛЯ годиться, тільки видимість, під якою приховується якась інша таємна правда, поки що німа, замаскована, але яка завжди ходить за нами, мов тінь. Ніхто з нас досі не хоче її назвати, проте ми весь час відчуваємо її присутність. Напевно, так буває завжди, коли чоловік і жінка відчують потяг одне до одного. Коли це почалося в нас, не можу точно визначити, скажу тільки, що прийшло воно не зовсім несподівано.

Я прийняв запрошення Девісів, тому що пані Девіс дружила з моїм батьком і після його смерті виявила до мене стільки співчуття, як ніхто в Римі. Але я так усе аналізую й так ніби роздвоююсь внутрішньо, що, приїхавши сюди, незважаючи на свіже ще горе, відчув, що в моїх стосунках з цією жінкою стануться якісь зміни. Я обурювався тим, що мало не на другий день після батькової смерті здатний думати про це, але так воно було. Тепер збувається тільки моє передчуття. Я сказав, що наші нові, змінені стосунки ще замасковані, бо не знаю, коли настане злам і в якій формі,- але про суть цих змін я здогадуюсь, і ці здогади хвилюють мене. Було б наївно припускати, що пані Девіс менше розуміє це, ніж я. Напевно, вона ще ясніше все передбачає. І, напевно, підготовляє ці зміни, і все, що відбувається, відбувається за її бажанням і холодним розрахунком. Діана-мисливець розставляє тенета на звіра! Але що мені це шкодить? Що мені втрачати? Як майже кожен чоловік, я належу до тих небезпечних звірів, які дозволяють полювати на себе тільки для того, щоб самому в слушну хвилину напасти на мисливця. В таких випадках ми всі виявляємо досить енергії. У цих змаганнях, за самою природою речей, ми перемагаємо. Я чудово знаю, що Девісова дружина не закохана в мене, але ж і я її не кохаю. Наш взаємний потяг — це, в найкращому випадку, потяг двох язичеських натур, високоартистичних і чуттєвих. У ній промовляє також і самолюбність, але тим гірше для неї, бо в такій грі можна втратити голову й дійти до того, до чого призводить справжнє кохання.

Я так далеко не зайду. В моїх почуттях до Лаури зовсім немає ані прив’язаності, ані ніжності, лише захоплення шедевром краси і потяг, природний для чоловіка, коли цей шедевр — жива жінка. Батько казав, що найвища перемога чоловіка полягає в тому, щоб ангела перетворити на жінку. А я вважаю, що не менший тріумф для чоловіка — відчути навколо своєї шиї теплі руки флорентійської Венери.

З цього погляду та жінка є втіленням усього, що може забажати найвишуканіша й найбуйніша уява. Це — Фріна. Справді можна втратити голову, коли бачиш її, наприклад, в амазонці, яка так щільно облягає тіло, що всі його форми видно майже так, як форми статуї. Коли вона читає на човні Данте, вона схожа на Сивілу, і тоді я розумію блюзнірську пристрасть Нерона! Вона така гарна, що краса її майже лякає. Тільки зрослі чорні брови роблять її сучасною жінкою — і цим вона ще більше збуджує жагу. Вона має звичку, поправляючи волосся, закидати обидві руки за голову; при цьому плечі в неї піднімаються, вся постать вигинається, груди випинаються, — і потрібне велике зусилля волі, щоб не схопити її на руки й занести кудись далеко від людських очей.

У кожному з нас сидить Сатир. До того ж, як я вже казав, я людина дуже вразлива — тому, коли подумаю, що між мною і цією живою статуєю Юнони починає щось відбуватися, що якась сила невблаганно підштовхує нас одне до одного, в мене мало не наморочиться в голові, і я запитую себе: що прекрасніше може чекати мене в житті?

3 квітня

Лаура виявляє до мене стільки співчуття й уваги, скільки лише може виявити жінка другові, який зазнав тяжкої втрати. А проте, дивна річ, її доброта нагадує мені місячне світло: вона світить, але не гріє; в неї найдосконаліші форми, а душі немає; вона від розуму, а не від серця. Знову в мені заговорив скептик, але я ніколи не закохуюся настільки, щоб втратити навіть свою здатність спостерігати. Якби ця богиня була доброю, вона була б доброю для всіх. Тим часом її ставлення до свого чоловіка не залишає в мене жодних ілюзій відносно її серця. В нещасного Девіса, правда, кров так остигла, що йому холодно навіть, коли сонце пече, але як же йому холодно й біля неї! Я ніколи не помічав у ній навіть іскри співчуття до нього. Вона його просто не бачить і знати не хоче. Цей мільйонер ходить серед розкоші такий убогий, що його аж шкода стає. Він ніби збайдужів до всього, та поки в людині залишається хоч трошки свідомості, вона відчуває добре ставлення до себе. Найкращим доказом цього є вдячність, яку відчуває до мене Девіс лише за те, що я іноді розмовляю з ним про здоров’я.

А може, в ньому промовляє підсвідоме почуття, яке примушує слабу й безпорадну істоту горнутися до більш сильної. Мені справді дуже шкода його, коли я дивлюсь на його крейдяне обличчя, не більше за мій кулак, на його тонкі, мов палиці, ноги, на його немічну постать, навіть у спеку закутану теплим пледом. Однак я не хочу навіть самому собі здаватися кращим, ніж я є насправді. Співчуття до Девіса мене ні від чого не втримає. Як каже Шекспір, верховодка для того й існує, щоб стати поживою для щуки. Мене часто вражало, що коли йдеться про жінку, чоловіки стають безжальними один до одного; це прояви в нас залишків тваринного інстинкту, який підштовхує боротися не на життя, а на смерть за самку. В такій боротьбі, хоч би які форми вона набирала, горе слабим! Навіть почуття честі не припинить її; суворо засуджує цю боротьбу тільки релігія.

12 квітня

Днів із десять я нічого не записував. Злам настав тиждень тому. Я зарані сподівався, що це станеться на морі. Такі жінки, як Лаура, навіть у хвилини забуття дбають про відповідну обстановку. Якщо вони навіть добрі вчинки роблять лише тому, що це їх прикрашає, то тим більше їм потрібна краса при падінні. До цього приєднується замилування до всього незвичайного, викликане не поетичністю їхніх душ, а бажанням прикрашатися всім, що тільки може прикрасити. Я ще не зовсім втратив голову, щоб змінити свою думку про Лауру, але часом думаю, може, вона має право бути такою, як є, і вважати, що навіть сонце й зорі існують лише для того, щоб бути для неї окрасою. Абсолютна краса по самій природі речей має бути незмірно егоїстичною і все підпорядковувати собі. Лаура є втіленням такої краси, і ніхто не має права вимагати від неї більшого, ніж те, щоб вона завжди і всюди була прекрасною, — я принаймні не вимагаю більшого…

Слава богу, я добрий весляр, завдяки цьому ми під час наших прогулянок на човні можемо бути лише вдвох. Минулого тижня, в найбільшу спеку, Лаура сказала мені, що хоче покататись по морю. Вона, немов Геката, полюбляє жарке сонце. Легенький вітер швидко відніс наш вітрильник далеко в море й зненацька стих. Наше латинське вітрило повисло вздовж щогли. Яскраве сонячне проміння, відбиваючись у гладенькій, мов дзеркало, морській поверхні, ще збільшувало спеку, хоч було вже після полудня. Лаура простяглася на індійській маті, простеленій на дні вітрильника, і, поклавши голову на подушки, лежала нерухомо, облита червонуватим сонячним світлом, що проникало крізь навіс. Мене охопила якась дивна знемога, і водночас, дивлячись на цю жінку, класичні форми якої окреслювались під легким одягом, я тремтів від захвату. Вона теж була якась обважніла; очі в неї затуманились, вуста були напіввідкриті, в усій її постаті відчувалася розслабленість і безвладність. Коли я дивився на неї, вона опускала повіки, ніби хотіла сказати: «Я така слаба…»

І я незабаром пустив вітрильник плисти на волю морських хвиль.

На віллу ми повернулись дуже пізно, це повернення надовго залишиться у мене в пам’яті. Після заходу сонця, який сплавив небо й море в одне безмежне сяйво, настала така чарівна ніч, якої я ніколи не бачив навіть на Рів’єрі. З моря піднявся величезний червоний місяць, він розсіяв темряву своїм м’яким світлом і проклав на морі блискучу широку дорогу, по якій ми пливли до берега. Море злегка гойдалось, як звичайно вночі, ніби глибоко зітхало. З маленької бухти долинали голоси лігурійських рибалок, які співали хором. Знову повіяв вітерець, але тепер він був з берега й ніс пахощі помаранчевого цвіту. Хоч я й не можу повністю зосереджуватись на якомусь одному враженні, однак мене заполонила та невимовна краса, що панувала над сушею й морем, осідала, ніби роса, на предметах і душах. Час від часу я дивився на вродливу, мов Єлена Троянська, жінку, що сиділа переді мною в місячному світлі, й мені здавалося, наче ми живемо в давньогрецькі часи й пливемо зараз кудись до священних оливкових гаїв, де звершаються єлевсинські таїнства. І наші пориви пристрасті здавались мені не лише поривом чуттєвості, а якимсь культом, якимсь містичним зв’язком з цією ніччю, весною, з усією природою.

15 квітня

Настав час нашого від’їзду, а ми все не їдемо. Моя Геката не боїться сонця; Девісу воно корисне, а мені однаково, де бути, — в Швейцарії чи тут. У мене з’являється дивна думка; вона мене трохи лякає, але я висловлю її відверто: інколи мені здається, що душа християнина, навіть якщо в ній зовсім висохло джерело віри, не може жити лише красою форми. Сумне для мене відкриття, адже коли це справді так, то я втрачаю грунт під ногами.

А ця думка все повертається до мене. Ми люди іншої культури. В наших душах багато готичної стрімкості й надломів, яких ми ніколи не позбудемось і яких ніколи не було в душах еллінів. Наші душі нестримно тягнуться вгору, а їхні лагідно й просто слались над землею. Ті з нас, у кому більш сильний дух Еллади, потребують, щоправда, краси, поспішливо шукають її всюди, але й вони підсвідомо жадають, щоб у Аспазії були очі Дантової Беатріче. Такі бажання притаманні й мені. Як подумаю, що ця прекрасна тварина Лаура належить мені й належатиме, доки я цього хотітиму, мене охоплює подвійна радість: я радію як чоловік і як поклонник краси; та все ж мені чогось не вистачає і я не маю чим дихати. На вівтарі мого грецького храму стоїть мармурова богиня, але мій готичний храм порожній. Я визнаю, що мені трапилося щось близьке до досконалості, проте не можу позбутися думки, що за цією досконалістю — морок. Колись я думав, що слова Гете: «Будьте подібні до богів і тварин» є найвищим виявом життєвої мудрості, а тепер, коли я виконую цей заповіт, то відчуваю, що в ньому слід було що згадати ангела.

17 квітня

Сьогодні Девіс застав мене, коли я сидів на стільчику біля ніг у Лаури, поклавши голову їй на коліна. Його безкровне лице й пригаслі очі ані на секунду не втратили свого байдужого й пригніченого виразу. Нечутно, мов привид, ступаючи в своїх м’яких капцях з вигаптуваними на них індійськими сонцями, він пройшов повз нас до сусідньої кімнати, де розміщена бібліотека. Лаура була прекрасна в ту мить, її очі спалахнули нестримним гнівом. Я підвівся й чекав, що буде далі. Мені спало на думку, що, може, Девіс вийде з бібліотеки з револьвером у руці. Я вирішив, що тоді викину його через вікно разом з його пледом, револьвером та індійськими капцями. Але він не вийшов. Я чекав довго й даремно. Не знаю, що він там робив: чи роздумував над своїм горем, чи плакав, а може, залишився зовсім байдужим. Зійшлися ми всі троє тільки за сніданком і сиділи так, ніби нічого не сталося. Може, це моя фантазія, — але мені здалося, що Лаура кидає на Девіса грізні погляди, а крізь його звичайну апатію прозирає якесь страждання. Мушу признатись, що така розв’язка була для мене неприємнішою, ніж будь-яка інша. Потім цілий день перед моїми очима стояло його обличчя, ось і зараз воно стоїть переді мною, як німий докір. Я не забіяка, але готовий відповідати за свої вчинки; зрештою я шляхтич і волів би, щоб той чоловік не був такий малий, хворий, беззахисний, словом — такий жалюгідний хирляк. Мені так гидко на душі, немов я надавав ляпасів паралітикові,- рідко коли я відчував таку відразу до самого себе.

Однак ми, як завжди, поїхали на прогулянку по морю — я не хотів, щоб Лаура подумала, ніби я не хочу цього робити через Девіса; але там ми вперше посперечались. Я відверто розповів їй про мої докори сумління, а коли вона почала висміювати мене, то сказав їй прямо:

— Тобі не личить цей сміх, а ти завжди пам’ятай, що тобі можна робити все, крім того, що тобі не личить.

Тоді вона насупила свої зрослі брови й гірко промовила:

— Після того, що між нами сталося, ти можеш ображати мене ще безкарніше, ніж Девіса.

Коли я почув такий докір, то мені не лишалося нічого іншого, як вибачитись перед нею; ми скоро помирилися, й Лаура почала розповідати про себе. Я ще раз мав нагоду переконатись у її кмітливості. В усіх жінок, яких я знав, у схожих ситуаціях з’являлось непереборне бажання розповісти свою історію. Я їх за це не звинувачую, бо розумію, що їм хотілося виправдатись і перед собою, і переді мною; ми, чоловіки, такої потреби зовсім не відчуваємо. Однак я ніколи не зустрічав жінки, такої розумної, щоб вона могла у своїх розповідях зберігати певну естетичну міру й бути досить правдивою, щоб не брехати, виправдовуючи себе. Я можу послатися на всіх чоловіків, які теж можуть підтвердити, що подібні історії падіння неймовірно схожі одна на одну й тому нестерпно нудні. Лаура теж почала розповідати про себе з якимсь надмірним самозадоволенням, але на цьому й скінчилась її подібність до інших грішних ангелів. В тому, що вона говорила мені, може, було трохи бажання похизуватися оригінальністю, але зовсім не було наміру зобразити себе жертвою. Знаючи, що перед нею скептик, вона не хотіла наражатись на поблажливу недовірливу посмішку. Її відвертість межувала з зухвальством і здавалася б цинічною, якби не була свого роду життєвою системою, в якій естетика повністю заміняла етику. Лаура хотіла, щоб у її житті були риси Аполлона, а не горб Полішинеля, — ось її філософія! За Девіса вона пішла не просто заради його мільйонів, а для того, щоб з їхньою допомогою зробити собі життя, наскільки це в людській змозі, красивим не в обивательському, а в найвищому естетичному значенні цього слова. Зрештою вона не відчуває по відношенню до чоловіка ніяких обов’язків, бо зарані про все його попередила; в неї до нього стільки жалості, скільки й огиди. А тому, що йому тепер усе байдуже, їй не треба більше з ним рахуватись, він для неї ніби вже помер. Вона ще додала, що взагалі не рахується ні з чим, що порушує красу життя. Громадська думка мало її обходить, і я глибоко помиляюсь, якщо думаю інакше. З моїм батьком вона заприятелювала не через його великі зв’язки, а тому, що він був для неї шедевром людської породи. Мене вона кохає давно. Вона розуміє, що я більше цінував би її, якби важче завоював, але вона не хотіла торгуватися зі своїм щастям.

Дивне враження справляли на мене такі принципи, вимовлені її чудовими вустами, голосом м’яким, лагідним, але з металевими нотками. Говорячи, вона підсмикувала сукню навколо своїх ніг, немов хотіла звільнити мені місце поруч із собою. Часом вона то проводжала очима чайок, що пролітали над морем, то знову вдивлялась у моє обличчя, ніби намагаючись щось прочитати на ньому. Я задоволено слухав Лауру, знаходячи в її словах докази, що я розгадав цю жінку. Хоч було в них і щось зовсім нове для мене. Незважаючи на схиляння перед її розумом, я вважав, що її вчинки скоріше інстинктивні й здебільшого залежать від її натури; я не припускав, що вона здатна створити цілу теорію для підтримання й виправдання своїх нахилів. Це певною мірою підняло її в моїх очах: виявилося, що тоді, коли я підозрював її в різних дріб’язкових розрахунках, вона чинила тільки згідно зі своїми принципами, може, поганими й навіть страшними, та все ж принципами. Наприклад, мені здавалося, що вона в душі розраховує вийти за мене заміж після смерті Девіса, — зараз вона довела мені, що я помилявся. Вона першою заговорила про це. Призналася, що коли б я попросив її руки, вона, мабуть, не змогла б відмовити, бо кохає мене сильніше, ніж я думаю (в цю мить, присягаюсь, я побачив, як її обличчя й шия залились краскою). Однак вона знає, що цього ніколи не буде, що рано чи пізно я з легким серцем покину її, та що з того? Ось вона занурює руки в воду й відчуває чудову прохолоду: то невже ж треба позбавити себе цієї втіхи, знаючи, що за хвилину сонце висушить холодну вологу на її руках?

Так мовлячи, Лаура перехилилась через борт човна, при цьому груди її під сукнею окреслились в усій своїй бездоганній красі, занурила в воду руки, потім простягла їх до мене, мокрі, порожевілі, наче просвічені сонцем.

Я схопив ці мокрі руки, а вона, ніби вторячи моїм почуттям, озвалася ніжним, пестливим голосом:

– Іди!..

20 квітня

Учора я цілий день не бачив Лаури, вона була нездорова. Застудилася, сидячи допізна на балконі, й від простуди в неї заболіли зуби. Яка нудьга! На щастя, ще позавчора ввечері приїхав до Девіса лікар, який тепер весь час буде коло хворого. Якби не він, я не мав би до кого слова мовити. Це молодий італієць, подібний до грудки вугілля, малий, чорний, з величезною головою й бистрими очима. Він здається дуже інтелігентним. Очевидно, з першого ж вечора він розібрався в ситуації, сприйняв її як цілком природну, потім без вагання визнав мене справжнім господарем дому. Я не міг утриматись від посмішки, коли, прийшовши сьогодні вранці, спитав мене, чи може він побачити «пані графиню» й призначити їй ліки. В цій країні панують оригінальні звичаї. Скрізь в інших країнах, коли на заміжню жінку падає підозра, що вона зраджує чоловіка, все світське товариство, часто з бездумною жорстокістю, переслідує і цькує її. А тут навпаки: так шанобливо ставляться до кохання, що всі відразу ж стають на бік жінки й починають таємно підтримувати закоханих. Я сказав італійцеві, що запитаю пані графиню, чи вона захоче побачитися з ним. І от сьогодні після сніданку я вторгся в будуар до Лаури. Вона впустила мене неохоче, тому що обличчя в неї трохи підпухло, їй не хотілося показуватись мені в такому вигляді. Справді, поглянувши па неї, я пригадав свої уроки живопису. Я ще тоді завважив, що, малюючи портрет сучасника, можна допустити різні неточності, навіть внести певні зміни, але якщо передано вираз, «ідею» обличчя, подібність від цього не втрачається. Інша річ, коли копіюєш класиків: будь-яка неточна лінія, будь-яке відхилення порушує гармонію обличчя, змінює його. Зараз прикладом цього могла бути Лаура. Обличчя в неї було ледь припухле, я майже не помітив цього, бо Лаура вперто поверталась до мене здорового щокою. Але очі в неї трошки почервоніли, а повіки злегка набрякли, — і от обличчя вже змінилося, втратило свої гармонійні риси, стало не таким гарним, як завжди. Звичайно, я вдав, що не помітив цього, проте Лаура приймала мої пестощі занепокоєно, наче її мучили докори сумління. Очевидно, вона вважає флюс смертним гріхом.

Нічого не скажеш, своєрідні принципи І В мене теж, безсумнівно, душа стародавнього грека, та проте, крім язичника, в мені є ще щось інше. Лаура зі своєю філософією може коли-небудь стати дуже нещасною. Я ще розумію, що можна зробити своєю релігією поклоніння красі взагалі, але поклонятися власній красі — це означає готувати собі нещастя. Що ж це за релігія, яку може похитнути перший-ліпший флюс, а прищик на носі здатний знищити її дотла!

25 квітня

Треба все-таки їхати до Швейцарії — спека стає нестерпною. Та ще й час від часу налітає сироко, наче гарячий подих Африки. Щоправда, море охолоджує цей подих пустелі, однак він дуже неприємний.

На Девіса сироко впливає дуже погано. Тепер лікар пильнує, щоб він не зловживав морфієм, тому Девіс буває або вкрай роздратований, або впадає в глибоку апатію. Проте я помітив, що навіть під час нападів роздратування він боїться Лаури й мене. Хтозна, чи не починається в цього напівбожевільного манія переслідування, чи не терзав його підозра, що ми хочемо вбити його або втопити? Взагалі стосунки з Девісом — для мене одна з найпохмуріших сторін моєї ролі. Я сказав «одна», бо добре розумію, що е ще багато інших. Не був би я самим собою, якби не усвідомлював, що не тільки духовно спустошуюсь, але швидко й помітно розпускаюсь в обіймах цієї жінки. Важко навіть сказати, скільки огиди до себе, гіркоти й каяття викликала в мене спочатку думка про те, що я так швидко після смерті батька поринув у цей вир чуттєвих утіх. Цим обурювались і моє сумління, і властива мені душевна вразливість. Мені було так прикро, що я не міг про це писати. Сьогодні я збайдужів до всього цього. Іноді знову дорікаю собі, думаю про це, але насправді вже не відчуваю докорів сумління.

Про Анельку намагаюся забути, бо згадка про неї мучить мене, а точніше тому, що не можу дати собі ради, коли починаю пригадувати цей плошовський епізод з мого життя. Іноді мені здається, що я її не вартий, а іноді — що я поводився як віслюк і просто зіграв смішну роль в історії з дівчиною, яка нічим не відрізняється від дюжини інших. Це зачіпав мов самолюбство, тому я відчуваю якусь досаду на Анельку. А буває й так, що я мучусь, усвідомлюючи свою провину перед Анелькою, а через голину ця провина вдається мені дріб’язковою й дитячою. Одне слово, я не подобаюся собі таким, яким був у Плотові, й не мирюся з таким, яким став тепер. Певною мірою я перестав відчувати різницю між добром і злом, більше того, я стаю байдужим і до зла, і до добра. Це наслідок якоїсь душевної апатії; але, з другого боку, ця апатія мене рятує, бо, змучений внутрішнім розладом, я чую її голос: «Припустімо, що ти гірший, ніж був, — то й що з того? Чи варто тобі з будь-якого приводу страждати?»

Крім того, я помічаю в собі ще одну зміну. Поступово я призвичаївся навіть до того, що спершу так зачіпало моє почуття честі,- і тепер уже досить холоднокровно б’ю лежачого. Ось уже кілька днів я помічаю, що дозволяю собі робити тисячу речей, на які ніколи не осмілився б, якби Девіс фізично й розумово був не таким немічним Лазарем, а чоловіком, здатним захищати свою честь і власність. Ми з Лаурою вже не завдаємо собі клопоту поїздками на море… Я ніколи не припускав, що моя делікатність може так притупитися. Правда, я легко міг би сказати собі: «Яке мені діло до цього жалюгідного левантинця?», але, їй-богу, я часто не можу позбутися думки, що моя чорнокоса богиня з бровами Юнони зовсім не Юнона, а Цірцея, яка своїм дотиком обертає людей — як би це найточніше сказати в дусі грецької міфології? — на вихованців Евмея.

А коли я запитую себе: «В чому ж тут річ?» — відповідь рівнозначна банкрутству моїх багатьох колишніх поглядів. Отож наше кохання — це просто взаємний потяг плоті, а не душ. Та весь час я думаю про те, що сучасна людина не може цим задовольнитись. Ми з Лаурою були подібні лише до богів і тварин, але ніколи — до людей. Власне кажучи, наші почуття навіть не можна назвати коханням, бо ми одне для одного тільки бажані, а зовсім не дорогі люди. Якби Лаура була іншою і я був іншим, ми могли б бути стократ щасливішими, й мені зараз не здавалося б, що моє місце серед Евмеєвих свиней. Я розумію, що кохання, яке хоче бути тільки духовним, зостанеться лише тінню; проте, зовсім позбавлене духовності, воно перетворюється на паскудство. Інша справа, що люди, яких доторкнулась чарівна паличка Цірцеї, можуть знаходити задоволення в цьому паскудстві.

Як дивно й сумно мені, людині з душею елліна, писати такі речі! Але я починаю скептично ставитись до моєї Еллади; починаю сумніватися, чи можна жити давно застарілими формами життя, а тому що я завжди щирий, то й пишу те, що думаю.

30 квітня

Учора, мов сніг на голову, звалився на мене тітчин лист. Його переслали мені з Рима. Він датований два тижні тому, не розумію, чому так довго його тримали в Каза Озоріа. Тітка певна, що я був на Корфі, але вирішила, що, мабуть, уже повернувся звідти, й пише мені таке.

«З великим нетерпінням і занепокоєнням чекаємо звісток від тебе. Я, стара, вже міцно вросла в землю, і ніякий вітер не може похитнути мене, але на Анельку аж шкода дивитись. Вона, напевно, чекала від тебе листа з Відня чи з Рима і, не одержавши його, почала непокоїтись. Потім, як ти знаєш, помер твій батько. Я навмисне казала при Анельці, що тепер ти не можеш ні про що інше думати, як про своє горе, та мине кілька тижнів, ти підбадьоришся й повернешся до діяльного життя. Ми з Анелькою ніби й не говоримо відверто, однак добре розуміємо одна одну. І я бачила, що вона зовсім заспокоїлась. Проте, коли минув місяць, а ти не дав навіть знати про себе, вона знову почала тривожитись, головним чином про твоє здоров’я, але, напевно, її непокоїло й те, що ти про нас забув. Я теж турбувалась і кілька разів писала на Корфу до вимоги, як ми з тобою домовились. Не отримавши ніякої відповіді, про всяк випадок посилаю тобі листа в Рим, бо думка, що ти, може, хворий, отруює нам життя. Напиши нам хоч кілька слів, а передусім підбадьорся, мій любий Леоне, й візьми себе в руки. Буду з тобою відвертою. Анелька страждає ще й тому, що хтось тут наговорив її матері, немовби ти всім відомий як баламут. Уяви собі моє обурення! Целіна у відчаї розповіла про це дочці, тепер в однієї весь час мігрень, а друга, бідолашна, зблідла, схудла й змінилась так, що шкода на неї дивитись. А яка ж вона славна й добра, мов ангел! Прикидається веселою, щоб не тривожити матері, та я добре бачу, що з нею діється, і моє серце крається. Любий мій хлопчику, я не говорила про це з тобою в Римі, шануючи твоє горе, але таке нещастя, як смерть близьких, це воля божа, з нею треба змиритися й не занепадати духом. Написав би ти нам хоч слово, яке заспокоїло б нас. Зжалься над дівчиною. Не буду приховувати від тебе: найбільше моє бажання, щоб після закінчення твоєї жалоби, хоча б за рік чи за два, ви могли одружитися, бо, по-моєму, Анелька — це справжній скарб. Та навіть якщо все складеться інакше, було б краще, щоб ти якось дав нам це зрозуміти. Ти знаєш, я ніколи не перебільшую, і якщо пишу тобі про це, то тільки тому, що дуже потерпаю за Анельчине здоров’я. До того ж ти повинен знати, що йдеться про її майбутнє. Кроміцький все частіше буває в нас і, звичайно, має якісь серйозні наміри. Я хотіла було без довгих церемоній, по-своєму випровадити його, тим більше, що, мабуть, це він набалакав про твою легковажність, але Целіна благала мене не робити цього. Вона зовсім у відчаї й ані крихти не вірить у твоє кохання до Анельки. Що ж я мала робити? А може, материнське передчуття не обманює її? Напиши ж, дорогий Леоне, якнайскоріше, обіймаю тебе й посилаю благословення старої жінки, в якої ти єдиний на всьому світі. Анелька свого часу хотіла написати тобі, висловити тобі співчуття, але Целіна їй не дозволила, через це я аж посварилася з нею. Целіна — чудова жінка, однак часто мене сердить. Усі тобі кланяються й сердечно вітають. Молодий Хвастовський відкриває у нас тут броварню. В нього було трохи своїх грошей, а решту я йому позичила».

Спочатку цей лист наче не справив на мене ніякого враження; потім я почав ходити по кімнаті й відчув, що так тільки здалося. Хвилювання моє зростало з кожною хвилиною і врешті стало нестерпним. Через годину я вже здивовано сказав собі: «Хай йому біс! Чому це я ні про що інше не можу думати?!» Аж дивно, з якою силою охопили мене найрізноманітніші почуття, стрімко пролітаючи одне за одним, ніби хмари, що їх жене вітер. Який же я все-таки нервовий! Насамперед мені стало шкода Анельки. Все, що я ще недавно відчував до неї і що й досі затаїлося в якихось закамарках моєї душі, зненацька вирвалось, мов пара, на поверхню. їхати до неї, заспокоїти її, пригорнути, ощасливити — таким був перший порух, перший душевний порив, далекий від чітко сформульованого рішення, але надзвичайно сильний. А коли я уявив собі її очі, повні сліз, її руки в моїх руках, то мене почало з новою силою вабити до неї. Потім я порівнював її з Лаурою, — і це порівняння було фатальним для Лаури. Враз життя, яке я вів тут, стало мені кісткою в горлі. Захотілось дихати свіжим повітрям, не тим, яким я дихаю тут, захотілося спокою, душевної втіхи, а найбільше — чистого кохання. Водночас я радів, що нічого ще не втрачено, що все можна виправити, це залежить тільки від мого бажання. Та раптом мені спали на думку Кроміцький і Анельчина мати, яка, не довіряючи мені, напевно, стала на його бік. Від згадки про них мене охопив гнів, він поступово наростав і заглушив усі інші почуття. Чим наполегливіше мій розум підказував мені, що пані Целіна має всі підстави не покладатися на мене, тим більшу образу відчував я до неї за те, що вона осмілюється не довіряти мені. Кінець кінцем мене охопила якась відчайдушна злість на самого себе й на всіх. Усе, що я думав і відчував, виразив у кількох словах: «Гаразд, нехай так і буде!»

Лист надійшов учора; сьогодні, вже спокійніше аналізуючи свій стан, я здивовано помічаю, що та образа глибоко запала мені в душу й що зараз вона ще більша, ніж була. Тепер це почуття цілком оволоділо мною. Я кажу собі все, що може сказати тверезо мисляча людина, однак не можу простити Кроміцького не лише Анельчиній матері, а й самій Анельці. Зрештою Анелька могла б одним словом припинити його приїзди до Плошова, якщо ж вона цього не робить, то це з її боку поступка матері, тобто вона жертвує мною, щоб оберегти матір від мігрені. Крім того, Кроміцький своїм залицянням принижує в моїх очах Анельку, псує її, зводить до вульгарного типу «панни на виданні». Я не можу говорити про це спокійно!

Може, я міркую й відчуваю все, як людина вкрай роздратована; може, в мене надто хворобливе самолюбство; я все розумію, бачу, вмію дивитись на себе очима стороннього спостерігача, але й це роздвоєння не допомагає. Дедалі більше роздратовуюсь і серджусь. Навіть коли я зараз пишу про це, то теж терзаю собі нерви, тому кидаю писати.

1 травня

Вночі я думав: «А може, завтра буду спокійнішим». Де там! У мені просто наростає якесь озлоблення проти Анельчиної матері, проти Анельки, тітки й проти самого себе. Завжди необхідно принатурюватись до того, з ким маєш справу. Я з біса тонкошкірий, а тітка цього не врахувала. Та хіба мені погано тут, у Пельї? Лаура подібна до мармурового моноліту. Але біля неї я принаймні хоч не страждаю, бо, крім уроди, в цій нічого немає. Досить з мене тих витончених, чутливих душ. Нехай їх утішає Кроміцький.

2 травня

Я сам відніс сьогодні листа на пошту. Написав, що бажаю пану Кроміцькому щастя з панною Анелею, а пані Анелі — з паном Кроміцьким. Тітка хотіла рішучої відповіді, то й має її.

3 травня

Мені спало на думку, чи не було те, що написала тітка в своєму листі про Кроміцького, жіночою дипломатією, чи не хотіла вона «приострожити» мене? Якщо так, то вітаю тітоньку з її винахідливістю і знанням людей.

10 травня

Минув тиждень. Я не писав, бо ходив, мов очманілий. Мене весь час мучать страшна туга й жаль. Анелька не була байдужою мені. На думку спадають слова Гамлета: «Я любив Офелію, як сорок тисяч братів любити не можуть!» Тільки я сказав би інакше: «Я любив Анельку більше, ніж сорок тисяч Лаур!» І треба ж було, щоб саме я своїми руками заподіяв їй зло! Іноді я втішаюся тим, що шлюб з таким чоловіком, як я, був би для неї злом, але це неправда! Якби вона стала моєю, я був би до неї добрим. Терзає мене тільки підозра, що, може, їй досить і Кроміцького.

Коли я подумаю про це, в мені все починав знову кипіти, і я ладен написати другого такого ж листа.

Сталося! Це єдина втіха для таких людей, як я, бо тепер можна скласти руки й нидіти далі. Може, це ознака виняткової слабості, але в цьому слові «сталося» я знаходжу якусь розраду.

Тепер я вже здатний міркувати більш спокійно.

Отож, стукаючи себе по лобі, намагаюся збагнути, яким чином трапилося так, що людина, яка не тільки вихваляється надзвичайно розвинутою здатністю самоаналізу, але насправді має її,- протягом кількох днів діяла тільки під впливом рефлексів. Для чого ж тоді існує свідомість, якщо при першому-ліпшому подразненні нервів вона ховається в якісь закамарки мозку й залишається пасивним свідком рефлекторних дій? Тільки для аналізу post factum? Не знаю, що я з цього матиму, але, якщо мені не залишається нічого іншого, то використаю її хоча б для цього. Отже, чому я так повівся з Анелькою? Невже тому, що я справді людина інтелігентна, може, навіть дуже інтелігентна (нехай мене грім поб’є, якщо я хочу полестити собі чи похизуватись), — але нерозумна? Головне, що мені не дано спокійної чоловічої розсудливості. Нервів своїх я не тримаю в шорах, я хворобливо вразливий, мене можна поранити — за висловом поета — навіть згорнутою вдвоє пелюсткою троянди. В моїй інтелігентності є щось жіноче. Може, я не виняток, і багато чоловіків, насамперед у Польщі, належать до людей такого сорту. Однак це для мене мала втіха. Такий розум може багато що збагнути, але керуватися ним у житті важко: він тривожно метається, вагається, надто довго зважує кожне рішення і врешті застряє на роздоріжжі. Внаслідок цього у людини зменшується дієздатність, а розвивається слабкість характеру, що є нашою вродженою і поширеною вадою. Ось, приміром, я ставлю собі нове запитання: якби в тітчиному листі не було згадки про Кроміцького, чи розв’язка була б іншою? І, їй-богу, не наважуюсь відповісти «так»! Розв’язка не настала б так швидко — це безсумнівно, — але хто знає, чи була б вона більш щасливою. Слабким характерам необхідні безнастанні потурання, тільки для сильних духом людей перепони стають стимулом. Лаура, яка в певному відношенні дуже прониклива, напевно, розуміє це і, може, тому була до мене такою… поблажливою.

Врешті, що з цього випливає? Що я тюхтій? Зовсім ні! Я не приховую від себе правди, не приховав би й цього, — але ж це зовсім не так!.. Я відчуваю, що міг би без довгих вагань поїхати на Північний полюс або стати місіонером і помандрувати в глиб Африки; в мені є якась невгамовність, якась спадкова відвага, я здатний на різні сміливі задуми, на ризиковані вчинки. Темперамент у мене жвавий, я рухливий, повороткий, хоч і не настільки, як, приміром, Снятинський.

І лише тоді, коли йдеться про вирішення якогось життєвого питання, мій скептицизм робить мене безсилим, розум губиться в припущеннях та висновках, сила волі не має на що спертись, і мої вчинки тоді залежать частково від зовнішніх випадковостей.

12 травня

Я ніколи не любив Лаури, хоча був і досі ще перебуваю під владою її фізичної принадності. Може, це здається на перший погляд дивним, але по суті це досить звичайне явище. Можна навіть бути закоханим і не любити. Скільки разів мені доводилося бачити пристрасть, гірку, болісну, яка ранила саме тому, що в ній не було любові. Я вже, здається, згадував, що Снятинські не тільки кохаються, а й глибоко люблять одне одного; тому їм добре разом… Ах! Відчуваю, що я теж глибоко любив би Анельку, і нам разом теж було б добре… Краще про це не говорити!.. Що стосується Лаури, то вона, може, зустрічала в житті багатьох людей, які шалено захоплювались її чорним волоссям, її класичною постаттю, її бровами, голосом, поглядом, станом тощо, проте я певний, що ніхто ніколи її не любив. Ця дивна жінка непереборно приваблює до себе й водночас відштовхує. Я вже казав, що в ній немає нічого, крім вроди, тому що навіть її незвичайна інтелігентність — тільки перша невільниця, яка стоїть навколішки біля її ніг і зав’язує їй котурни. Десь із тиждень тому я бачив, як Лаура давала милостиню дитині рибака, який недавно втопився, і подумав: якби вона вважала, що їй більше личитиме, коли вона виколюватиме очі цій дитині, то вона цілком спокійно й граціозно виколола б їх. Таке завжди відчувається, тому через таку жінку можна втратити голову, але любити її неможливо. А Лаура розуміє все — крім цього.

Зате яка ж вона гарна! Кілька днів тому, коли вона спускалася зі сходів вілли в сад, похитуючи прекрасними стегнами, «я думав, що впаду», — як каже Словацький. Безперечно, я перебуваю під впливом двох сил, одна з них мене притягує, а друга відштовхує. Я хочу їхати до Швейцарії і водночас хочу повернутись до Рима. Чим це закінчиться, не знаю. Правильно каже Рібо, що «хочу» — це лише стан свідомості, а не акт волі; а тим більше не акт волі двоїсте «хочу». Я одержав листа від свого нотаріуса, він викликає мене до Рима в справах спадщини; там треба залагодити якісь формальності, думаю, що це можна було зробити й без мене, якби я дуже не захотів їхати… Але ж для мене це й привід… З якогось часу я люблю Лауру ще менше, ніж раніше. В цьому не її вина, бо вона завжди однакова, та річ у тім, що незадоволення самим собою я переніс і на неї. Під час мого душевного розладу я шукав біля неї не лише спокою, а й якогось навмисного приниження; тепер я відчуваю до неї за це неприязнь. Про ці мої душевні бурі вона нічого не знає. Хіба вони могли якось цікавити її, якщо не могли служити їй прикрасою? Вона помітила тільки, що я став якимсь нервовим і більш дратівливим, аніж завжди; кілька разів запитала мене про причину, але не дуже допитувалась.

Може, мій потяг до неї переможе, І я не поїду, проте в будь-якому випадку скажу їй завтра або ще й сьогодні, що повинен поїхати. Цікаво, як вона сприйме Цю звістку, тим більше цікаво, що я не можу собі цього ясно уявити. Підозрюю, що при всій її пристрасті до мене, такій же, як і в мене до неї, вона теж мене не любить звичайно, якщо вона взагалі завдає собі клопоту любити чи не любити когось. Наші душі мають багато спільного, але в тисячу разів більше протилежного.

Я страшенно стомився. Не можу не думати про те враження, що його справив мій лист у Плошові. Думаю про це весь час, навіть тоді, коли буваю з Лаурою; весь час бачу перед собою Анельку й тітоньку. Яка ж Лаура щаслива зі своїм вічним спокоєм! А мені так важко володіти собою…

Я радію, що незабаром зміню місце. В Пельї, незважаючи, що це морський курорт, тепер зовсім безлюдно. Страшенна спека. Море ліниве, навіть не плесне хвилею біля берега, немов уже знемігши від спеки. Часом подме гарячий вітер, підніме хмари білої куряви, яка вкриває грубим шаром листя пальм, буксу, смоковниць і миртів, проникає навіть крізь опущені жалюзі до будинків. У мене болять очі, бо всі стіни так сліпуче відбивають сонячне світло, що вдень неможливо на них дивитись.

До Швейцарії чи до Рима — тільки б виїхати звідси! Мені здається, що скрізь буде краще, ніж тут. Власне кажучи, ми всі збираємося в дорогу. Девіса я вже не бачив чотири чи п’ять днів. Думаю, що в будь-який день він зовсім збожеволіє. Лікар казав мені, що бідолаха весь час пропонує йому помірятися силами. Це вважається дуже поганою ознакою.

Рим. Каза Озоріа, 18 травня

Напевно, мені була потрібна самотність. Я почуваю себе так, як перший час після приїзду до Пельї,- мені й сумно, й добре. Навіть краще, ніж було в Пельї, бо я не відчуваю тієї тривоги, яку з самого початку викликала в мене присутність Лаури. Я походжаю по пустому, темному будинку, знаходжу тисячі дрібниць, що нагадують мені про батька, і пам’ять про нього знову свіжа в моїй душі. Образ його вже був злегка окутаний синьою імлою далини, а зараз я на кожному кроці зустрічаюся з його колишнім реальним життям. На столі в його робочому кабінеті лежать лупи, крізь які він розглядав зразки, бронзові шпильки, що ними він виколупував засохлу землю з викопаних жбанів, фарби, пензлики, розпочаті рукописи, записи, що стосувалися його колекцій, одне слово: тисяча дрібниць. Часом мені здається, ніби батько тільки вийшов і незабаром повернеться до своєї щоденної праці, а коли ця ілюзія розсіюється, мене охоплює глибока туга за ним, і я люблю його не лише як спогад, а люблю його самого, що тепер спить вічним сном на Кампо Санто.

Проте цей сум настільки чистіший від усіх тих почуттів, які останнім часом володіли мною, що мені з ним добре, я відчуваю себе кращим, уже не таким зіпсованим, яким я собі здавався. Ще я переконався, що найвідчайдушніші мудрування над собою не заважають людині радіти, коли вона помічає в собі які-небудь благородні нахили. Звідки цей непереборний, непогамовний потяг людей до добра? Почавши витягати нитку з цього клубка, я іноді заходжу дуже далеко. Наш розум є відображенням логічної закономірності загального буття, то, може, й наше поняття добра теж є відблиском якогось абсолютного добра? Якби це було так, людина могла б зразу покінчити зі всіма своїми сумнівами й вигукнути не тільки: «Еврика!», а й «Алілуя!» Однак боюся, щоб ця моя теорія не розпалась, як і багато інших, тому не насмілююсь її будувати. Зрештою, все це підказують мені скоріше мої почуття, аніж логічні міркування, я ще обов’язково повернуся до цього питання, бо тут ідеться про витягання колючки не з ноги, а з душі. Але зараз я дуже змучений, мені страшенно сумно, хоч разом з тим дуже спокійно й добре. Здається, що з усіх живих істот лише людина здатна часто діяти проти своєї волі. Виявляється, мені давно хотілося виїхати з Пельє, втім, минали дні за днями, а я сидів там і сидів. Ще напередодні свого від’їзду я був майже певен, що залишуся; несподівано мені прийшла на допомогу сама Лаура.

Я сказав їй про нотаріусового листа й про свій від’їзд тільки для того, щоб побачити, яке це справить враження на неї. Ми були самі в кімнаті. Я сподівався якогось вигуку, хвилювання, протестів — нічого схожого!

Почувши новину, JIaypa повернулась до мене, притягла мою голову близько до своєї і, перебираючи пальцями мов волосся, спитала:

— Але ти повернешся? Чи ж не так?

їй-богу, для мене й досі лишається загадкою, що це означало! Чи вона думала, що я повинен обов’язково їхати? Чи, впевнена в силі своєї вроди, ані хвилини не сумнівалася, що я повернусь? Чи, може, вхопилася за першу-ліпшу можливість, щоб позбутися мене, — бо після такого запитання мені не залишалось нічого іншого, як виїхати. Пестливий жест, який супроводжував її запитання, ніби трохи заперечував таке припущення, та все ж воно здається мені найвірогіднішим. Іноді я майже переконаний, що Лаура хотіла мені сказати: «Не ти мені, а я тобі даю відставку». Признаюся навіть, що коли б це була відставка, то Лаурина спритність просто незвичайна, вона тим більше дивовижна, що зроблено було це дуже мило й ласкаво, я так і не збагнув, чи вона поглузувала з мене, чи ні. Але навіщо обманювати себе? Своїм запитанням вона виграла гру. Може, в будь-якому іншому випадку моє самолюбство було б уражене, але зараз це мені байдуже.

Того вечора ми не тільки не стали холоднішими одне до одного, а навпаки, були ще ніжнішими, ніж завжди. Розсталися ми дуже пізно. Досі бачу, як Лаура затуляє рукою свічку і, опустивши очі, проводжає мене до дверей. Вона була така гарна, що я аж шкодував, що повинен виїхати. Другого дня вона попрощалася зі мною на вокзалі. Букет чайних троянд я загубив десь у Генуї. Дивна жінка! Чим далі я від’їздив від неї, тим відчував усе більше полегшення. Я їхав без зупинок до самого Рима й тепер почуваю себе, мов птах, що вирвався з клітки на волю.

22 травня

У Римі я не застав майже нікого із знайомих. Спека порозганяла їх у вілли або в гори. Вдень на вулицях мало людей, зустрічаються тільки іноземці, здебільшого англійці в коркових шоломах, обмотаних мусліном, з червоним «Бедекером» у руках і вічним «Very interesting!»[24] на устах. Опівдні на нашій Бабуїно буває так безлюдно, що кроки поодиноких пішоходів розкочуються луною на тротуарах. Зате вечорами всі вулиці аж кишать народом.

Мене завжди о цій порі мучить задишка й нервовий неспокій, тому я виходжу на свіже повітря, блукаю до знемоги, — після цього мені стає значно легше. Моя прогулянка звичайно закінчується на Пінчіо. Часто я разів зо три або з чотири проходжу вздовж цієї чудової тераси. В цей час там можна побачити багато закоханих пар. Одні проходжуються під руку, притулившись скронею до скроні й звівши вгору очі, наче від надмірного блаженства; інші сидять на лавках під деревами, в темряві. Іноді мерехтливе світло ліхтаря вихоплює з того мороку то профіль берсальєра, напівприкритий перами капелюха, то світлу сукню дівчини, або обличчя робітника чи студента. Весь час до моїх ушей долинають шепіт, присягання, тихий спів. Здається, ніби ти на весняному карнавалі, і дуже приємно буває загубитися в натовпі, перепочити душею. Які всі ці люди щасливі, веселі й простодушні! Я наче вбираю в себе їхню простоту, і вона краще, ніж будь-який хорал, заспокоює мої нерви. Вечори стоять теплі, ясні, тільки зрідка повіває свіжий вітер. Місяць піднімається із-за Трініта-дель-Монті і, наче срібний човен, пливе над цим людським мурашником, освітлюючи верхівки дерев, дахи будинків і башти. Біля підніжжя тераси шумить і сяє вогнями місто, а ген-ген, у сріблястій імлі, вимальовується темний силует собору св. Петра з куполом, що виблискує, ніби другий місяць. Давно Рим не здавався мені таким прекрасним! Відкриваю в ньому якусь нову принадність. Щовечора повертаюся пізно додому й лягаю спати, майже щасливий від думки, що завтра прокинуся знову в Римі. А як я сплю!.. Не знаю, може, це від утоми, але я сплю мертвим сном і, навіть прокинувшись, уранці ще ходжу, мов очманілий.

Ранками я зустрічаюся з нотаріусом. Іноді складаю для себе опис батькових колекцій. Батько не заповів їх місту, і я як єдиний спадкоємець став їхнім власником.

Виконуючи батькову волю, я без вагань подарував би їх Риму, однак побоююся, що в батька, під впливом тітки, виникли певні сумніви, і він навмисне не залишив ніякого розпорядження, щоб його колекції колись можна було перевезти на батьківщину. Що в останні часи життя батько мріяв про це, свідчать численні пункти в його заповіті. Багато невеликих сум він заповів далеким родичам, а один з тих записів зворушив мене глибше, ніж можу висловити. Звучить він так: «Голову Мадонни (Сассоферрато) залишаю в спадок моїй майбутній невістці».

25 травня

Ось уже місяць, як скульптор Лукомський почав ліпити батьків скульптурний портрет у повний зріст за бюстом, який він сам зробив кілька років тому. Часто по обіді я ходжу до нього дивитись, як посувається робота. Скульпторова майстерня ніби переносить мене в інший світ. Це щось на зразок сараю з одним величезним вікном угорі, яке виходить на північ, тому майстерня освітлена холодним, без сонячних променів світлом. Коли сидиш у пій, то здається, що ти не в Римі. Це оманливе враження довершує сам Лукомський: у нього голова жителя півночі, світла борода й блакитні, затуманені очі містика. Обидва його помічники — поляки; двоє собак, що бігають у саду, звуться Крук і Курта; одне слово, це якийсь гіперборейський острів у південному морі. Я люблю тут бувати, в цій своєрідній обстановці; люблю також дивитись, як працює Лукомський. Тоді в ньому відчувається сила й простота. Особливо цікаво дивитись, коли він відходить від скульптури, щоб краще розглянути її, а потім швидко повертається назад, ніби йде в атаку. Він дуже талановитий скульптор. Батькова постать виростає під його руками і вражає схожістю. Це буде не лише портрет, а й мистецький твір.

Якщо хто закоханий в красу форми, то це Лукомський. Мені здається, що він навіть мислить з допомогою форм грецьких носів, торсів, рук, голів, словом — не ідеями, а формами, до того ж формами класичними. В Римі він живе вже років з п’ятнадцять, а так відвідує музеї й галереї, наче тільки вчора сюди приїхав. Виявляється, що така пристрасть може повністю заповнити життя людини й стати для неї релігією, — хоч тільки при умові, якщо вона стане її жерцем. Лукомський так дивиться на людей з гарною статурою, як побожний християнин — на святі образи. Я запитував його, хто, на його думку, найвродливіша жінка в Римі? Він, не замислюючись, відповів: «Дружина Девіса» й одразу ж почав креслити в повітрі великими пальцями обох рук її постать такими легкими й виразними жестами, які звичайно бувають у художників. Лукомський людина замкнута й меланхолійна, а в цю хвилину він так пожвавішав, що навіть його очі втратили містичний вираз.

— Ось оце, приміром, — повторював він, креслячи все нові лінії,- або оце!.. Вона найвродливіша жінка не лише в Римі, а й в усьому світі!

Особливо захоплюється він Лауриною шиєю. Каже, що коли Лаура піднімає голову, її шия продовжує лінії обличчя, бо вона не вужча від самого обличчя, що зустрічається надзвичайно рідко; часом тільки на Трансвері можна побачити в жінок з народу таку шию, але вона ніколи не буває настільки довершеною, як у Лаури. Це правда, бо якби хтось захотів знайти в Лаури якийсь фізичний недолік, то тільки змарнував би час. Лукомський дійшов до того, що почав запевняти, ніби статуї таких жінок треба ще за їх життя ставити на Форумі. Я, звичайно, з ним не сперечався.

29 травня

Італійська довга процедура затвердження права на спадщину починає мені набридати. Як же повільно італійці все роблять, незважаючи на свою жвавість, і як багато говорять! Вони мене зовсім заговорили. Я дістав собі кілька найновіших французьких романів і цілими днями читаю. їхні автори, на мою думку, чудові художники. Як швидко й точно вони змальовують кожний образ, скільки сили й виразності в їхніх ескізах! Техніка в них неперевершена. Але про людей, яких вони описують, я повторю те, що вже казав раніше, — вони люблять одне в одному лише зовнішність, і більше нічого. Може, це й буває в житті, як виняток, але, щоб у всій Франції ніхто не вмів кохати інакше, — нехай розкажуть комусь іншому, а не мені. Я дуже добре знаю Францію, знаю, що з цього погляду вона в житті краща, аніж в літературі. Гонитва за яскравою, реальною правдою робить роман фальшивим. Людина любить в іншій людині особистість, а особистість складається не лише з виразу обличчя, погляду, голосу, постаті, а й з розуму, характеру, способу мислення, одне слово, з багатьох духовних та моральних рис. Мов ставлення до Лаури є найкращим доказом того, що почуття, яке ґрунтується виключно на захопленні зовнішністю, не заслуговує навіть, щоб називатися коханням. Зрештою, Лаура — виняток.

31 травня

Учора я снідав з Лукомським; увечері, як завжди, бродив по Пінчіо. Моя уява часом заводить мене на манівці. Я уявив собі, що веду під руку Анельку. Ми ходили й розмовляли, як двоє людей, що більше за все на світі кохають одне одного. Мені було так добре, як ніколи не бувало з Лаурою, та, коли уява перестала працювати, — яким самотнім я відчув себе! Не хотілося повертатись додому. Вночі я не міг заснути. Все-таки життя моє страшенно беззмістовне. Це постійне копирсання в самому собі призводить лише до спустошеності. А відчуваю, що могло б бути інакше. Аж дивно, що мої спогади про Анельку такі живучі. Чому, наприклад, я ніколи не уявляю собі, що йду під руку з Лаурою, навіть зараз, згадавши її ім’я, додав подумки: «Нехай їй бісі» Я часто думаю, що тримав щастя за обоє крил і випустив його зі своїх рук.

2 червня

Давно мене ніхто так не дивував, як сьогодні Лукомський. Пішли ми разом з ним у музей на Капітолії. Вже біля статуї Венери він збентежив мене, коли, обертаючи статую на рухомій підставці на всі боки, сказав, що надає перевагу неаполітанській Праксітелевій Псіхеї, тому що в ній більше одухотвореності. Дивно було це почути від такого художника. Але ще більша несподіванка чекала мене біля скульптури Галла — вмираючий гладіатор. Лукомський мало не півгодини мовчки дивився на нього, а потім сказав крізь стиснуті зуби, як завжди, коли його щось хвилювало:

— Вже разів зі сто казали, що в нього слов’янське обличчя, але ж і справді це щось надзвичайне!.. Мій брат орендує маєток Козлувек біля Серпця. Там був конюх Міхна… Торік він утонув, купаючи коней. То я скажу вам, що в нього було точнісінько таке саме обличчя. Я тут іноді й годину простоюю, — мені це потрібно…

Я не вірив своїм вухам і дивувався, що стеля Капітолію не обвалюється нам на голови. Серпець, Козлувек, Міхна, — тут у цьому світі античних творів і класичних форм, — і від кого я це чую, від Лукомського! Та відразу із-за скульптора виглянула людина. «То оце ти, братику, такий художник? — подумав я. — Отакий грек? Отакий римлянин? Отже, ти приходиш дивитись на гладіатора не лише заради його форми, а й тому, що він нагадує тобі Міхну з Козлувека? Тепер мені зрозумілі твоя мовчазність і меланхолія!».

Лукомський, мабуть, угадав мої думки, бо втупив свої «містичні» очі в підлогу й почав говорити уривчасто й швидко, наче пояснюючи те, що сказав раніше:

— Тут, у Римі, тільки б жити, а не вмирати!.. І мені щастить… Не можу нарікати… Сиджу тут, бо треба… Але, знаєте, мене замучила ностальгія… Коли мої собаки загавкають уночі в саду, я ладен на стінку дертися, бо мені вдається, що я в нашому селі… Я збожеволів би, коли б хоч один раз на рік не їздив туди. І незабаром знову поїду, бо все це мені вже отут!..

Він провів пальцем по горлу й стиснув губи, щоб приховати їхнє тремтіння. Це був справжній вибух почуттів, який мене дуже здивував, бо від Лукомського я такого не сподівався. Я теж раптом збентежився, подумавши про ту величезну різницю, яка існує між мною і такими людьми, як Лукомський чи Снятинський. Я ще й зараз з якоюсь тривогою думаю про це. Адже перед ними справжні небокраї, просто недоступні для мене. Який огром почуттів носять ці люди в собі! Добре їм від цього чи погано, проте вони багачі порівняно зі мною. їм не загрожує ні спустошеність, ні духовний голод. Кожен із них має запас життєвих сил на десятьох. Я теж почуваю себе певною мірою зв’язаним з батьківщиною, але це почуття не таке безпосереднє, воно не горить у мені, як полум’я в лампі, не стало частиною моєї душі. Я можу прожити без усяких Козлувеків, Міхни чи Плошова, тому що там, де для таких, як Лукомський або Снятинський, б’ють живі джерела, з яких вони черпають сенс життя, — я знаходжу лише сухий пісок. І навіть якби в них не було такої опори, в них ще лишилися б: у одного — його скульптура, а в другого — його література. Неможливо повірити, що така людина, як я, котра має стільки можливостей бути щасливою, не тільки не щаслива, а й не знає, навіщо живе. Безперечно, винне в цьому оточення, в якому я виховувався, — Рим, Мец, Париж і знову Рим; я був, наче дерево, вирване зі своєї землі й погано пересаджене на чужу. Проте в цьому є й моя вина, я ставив знаки запитання й філософствував там, де інші просто кохають. І ось у результаті те філософствування нічого мені не дало, я тільки виснажив собі душу.

8 червня

Записую все, що сталося за тиждень. Я отримав кілька листів, серед них один від Снятинського. Цей славний чоловік так приголомшений історією з Анелькою, що навіть не картає мене. Пише тільки, що його дружина страшенно гнівається на мене, не хоче про мене й чути, каже, що я потвора, яка знаходить найбільше задоволення в тому, що знущається зі своїх жертв. Цього разу я, як справжній християнин, не тільки не образився за це на Снятинську, але ще більше став поважати її. Яке палке, благородне серце! Снятинський, напевно, вважає, що діло пропаще, а скоріше всього, остаточно вирішене, бо утримується він від порад і лише співчуває: «Дай боже, — пише, — щоб ти знайшов іншу таку». Дивна річ, але як подумаю, мені здається, що я не хочу ніякої іншої, ані подібної до Анельки, ані кращої за неї, хочу тільки її саму. Кажу, що мені так здається, бо це почуття ще не набрало якоїсь виразної форми. Я ношу його в собі, мов клубок дуже переплутаного шовку, мучуся й не можу ті переплутані пасма розплутати. Хоч ніби я й пізнав самого себе, але не знаю, наприклад, чому я так страждаю — від того, що кохаю Анельку сильніше, ніж думав, чи лише тому, що міг би її глибоко кохати? Снятинський ніби відповідає мені на це: «Я чув чи колись читав, що золоті самородки іноді бувають вкриті кварцовою оболонкою, з якої їх важко видобути. Очевидно, й твоє серце має таку оболонку; всередині коштовний метал, але огидна оболонка не зовсім розплавилась під час твого останнього перебування в Плошові. Ти пробув там дуже недовго й просто не встиг глибоко покохати цю дівчину. Може, ти маєш енергію, щоб діяти, але в тебе зовсім немає рішучості; може, вона в тебе й з’явилася б, якби тобою оволоділо сильне почуття. Ти виїхав, почав, як завжди, старанно вивчати себе, розмірковувати, і сталося так, як я й передбачав: ти профілософствував своє і чуже щастя». Мене вразили слова Снятинського, він ніби повторював те, що свого часу казав мені батько. Хоча Снятинський розуміє мене краще, бо відразу ж додає: «Давня історія, — коли хтось занадто копирсається в собі, той врешті закінчує душевним розладом, а хто не закінчує душевним розладом, той стає не здатним приймати рішення. Тепер у нас хворе століття, коли тільки віслюки мають ще якусь силу волі, бо коли в кого-небудь є хоч трохи розуму, він одразу ж починає в усьому сумніватись і переконує себе, що насправді не варто чогось бажати». Таку думку я вже зустрічав у якогось французького письменника й подумав, що, їй-богу, він має рацію!

Часом мені хочеться, щоб Снятинський вилаяв мене, замість того щоб нашпиговувати свого листа такими, приміром, фразами: «При всіх твоїх достоїнствах все може закінчитися тим, що ти станеш постійним приводом горя й тривог для найближчих і найдорожчих тобі людей». Ці слова тим більше прикрі для мене, що вони справедливі. Я завдав горя Анельці, тітці, Анельчиній матері та, врешті, й собі самому. Зате мені захотілося сміятись, коли я прочитав далі: «За законом життя в людині повинно щось рости; тож остерігайся, щоб у тобі не виросло якесь чортовиння, що тебе першого отруїть». Ні!.. Принаймні це мені не загрожує. Адже виросла в мені якась пліснява, посіяна Лауриною рукою, але вона виросла тільки на тій кварцовій оболонці, про яку згадує Снятинський; вона не змогла пустити коріння глибше й не отруїла ні мене, ні Лаури. Таку плісняву не треба навіть виривати, досить її стерти, як куряву. Снятинський має більше рації, коли, ставши самим собою і захищаючи свій догмат, який завжди носить у душі, каже: «Якщо ти вважаєш себе людиною вищого типу, якщо ти навіть є нею, то скажу тобі, що сума таких «вищих» дає в суспільному розумінні мінус».

Який я в біса вищий тип — хіба що порівняно з Кроміцьким! Однак Снятинський каже правду. Такі люди, як я, тільки тоді не дають у сумі мінуса, коли вони належать до категорії «геніїв без портфеля», тобто, якщо вони великі вчені або великі художники. Часто вони навіть відіграють роль реформаторів. Я ж міг би бути реформатором лише самого себе. Ця думка переслідувала мене цілий день, бо справді, як може бути, що людина, яка так добре усвідомлює свої недоліки, не намагається їх позбутися. Адже, якби я тепер півдня вагався, вийти мені на вулицю чи ні, то все-таки міг би взяти себе за комір і звести вниз. Я скептик — гаразд! Та хіба я не можу наказати собі поводитись так, ніби я ним ніколи не був? Кому яке діло до того, що в моїх вчинках буде трохи менше чи трохи більше впевненості? Що міг би я, приміром, зробити зараз? Ну хоча б звеліти, щоб спакували мої речі, й поїхати до Плошова. Міг би легко це зробити. Що з цього вийде, побачимо згодом, а тим часом було б щось зроблено. Щоправда, Снятинський пише: «Та мавпа тепер цілі дні проводить у Плошові й догризає нещасних жінок, які й без того стали схожі на тіні». То, може, вже запізно? Снятинський не згадує, чи давно він був у Плошові, тиждень або два тому, і за цей час справи дуже посунулись уперед. Так, але ж я про це не знаю. Врешті, що може статися гірше для мене, ніж те, що вже сталося? Я розумію, що людина, яка має хоч трохи рішучості, на моєму місці наважилася б поїхати туди; розумію також, що більше поважатиму себе, якщо так вчиню, тим більше, що навіть Снятинський уже не вмовляє мене їхати, а він же дуже енергійний. Від однієї думки про це в мене світлішав в очах; я бачу одне миле обличчя, яке в цю хвилину здається мені наймилішим у світі, і — per Baccho![25] Я, напевно, зроблю так, як намірився!

9 червня

La nuit porte conseil![26] До Плотова я зараp нe поїду, бо це означало б їхати наосліп, але написав тітці довгого листа в зовсім іншому тоні, ніж той, якого цослав з Пельї. Через вісім, найбільше через десять днів я повинен одержати відповідь і, залежно від того, якою вона буде, я поїду до Плошова або не поїду — і взагалі не знаю, що зроблю. На прихильну відповідь я міг би розраховувати, якби, наприклад, написав так: «Люба тітонько, благаю вас, гоніть Кроміцького у три вирви; перед Анелькою я вибачаюсь, кохаю її і прошу бути моєю дружиною». Тільки, якби вони вже обвінчалися, моє прохання було б даремним; але гадаю, що справи там не посунулись так швидко. Проте я не написав тітці нічого схожого. Мій лист мав відіграти роль розвідника, який іде попереду війська і обстежує місцевість. Я склав його так, щоб тітка, відповідаючи мені, розповіла, що відбувається не тільки в Плошові, але й в Анельчиному серці. Відверто кажучи, якщо я не був досить рішучим, то це тому, що досвід навчив мене не довіряти самому собі. Ах, якби Анелька, незважаючи на свою образу на мене, відмовила Кроміцькому, яким би вдячним я був їй за це, наскільки вона стала б у моїх очах вищою від того нестерпного типу «панни на виданні», в якої одна мета — вийти заміж! Шкода, що я дізнався про Кроміцького. Відлетівши, мов птах, від Лауриних ніг, а це мало статися в будь-якому випадку, я напевно впав би до ніг Анельці. Моя мила тітонька показала, що в неї важка рука, сповістивши мені про наміри Кроміцького й підтримку, яку видаляв йому пані Целіна. В наші нервові часи не тільки жінки, але й чоловіки вразливі, наче мімози. Один трохи необережний дотик, і душа згортається, закривається в собі часто назавжди. Знаю, що це безглуздо й погано, та все ж це так! Щоб змінитись, я повинен був би замовити собі в якогось анатома інші нерви, а свої берегти тільки для виняткових випадків. Ніхто, навіть Снятинська, яка зараз вважає мене потворою, не ставиться до мене так критично, як я сам. А хіба Кроміцький кращий за мене? Хіба його вульгарний невроз, це прагнення розбагатіти, достойніший за мій? Не вихваляючись, можу сказати, що в мене й почуття в десять разів витонченіші, і пориви благородніші, і серце добріше та вразливіше, ніж у нього, не кажучи вже про те, що він дурніший за мене, це і його рідна мати мусила б визнати. Правда, я ніколи в житті не наживу не тільки мільярда, а й десятої частини його, але поки що й Кроміцький не нажив і сотої частини; зате я можу ручитися, що моїй дружині буде затишніше й ясніше в житті, ніж його дружині, що життя її буде ширшим і шляхетнішим.

Не вперше я порівнюю себе в думках з Кроміцьким, і це навіть сердить мене — настільки я вважаю себе вищим за нього. Ми живемо на різних планетах, і, якщо порівняти наші душі, то до моєї треба підніматися вгору сходами, — при чому можна скрутити в’язи; а до душі Кроміцького така дівчина, як Анелька, безперечно мусила б спуститися вниз.

А може, це було б їй не дуже важко? Гидке запитання! Але я бачив такі нечувані речі,- особливо в нас у Польщі, де жінки загалом стоять вище від чоловіків, — що повинен поставити собі таке запитання. Я зустрічав дівчат з такими високими поривами, що, їй-богу, їх можна назвати крилатими, чутливими до всього прекрасного й незвичайного, — і вони не тільки виходили заміж за несосвітенних дурнів, а й на другий день після весілля переходили, так би мовити, в їхню віру, ставали такими, як і вони: вульгарним, егоїстичними, дріб’язковими, з вузькими поглядами. Більше того, деякі з них навіть вихвалялися цим, ніби вважаючи, що їхні колишні ідеали треба було після весілля викинути через вікно разом з миртовим вінком. І були впевнені, що саме завдяки цьому вони стають добрими дружинами, не усвідомлюючи, що кожна з них жертвує злетами душі заради мавп’ячих нахилів. Хоч потім часто, раніше чи пізніше, наступала реакція, але загалом шекспірівська Титанія в нас — розповсюджений тип, що його, напевно, кожен зустрічав у житті.

Я скептик аж до кісток, але мій скептицизм породжений «тим, що мені болить»; адже мені справді дуже боляче, коли я подумаю, що таке саме може трапитись і з Анелькою. Можливо, й вона, згадуючи свої дівочі пориви, знизуватиме плечима, переконана, що поставки для Туркестану — оце важливі й реальні речі, якими тільки й слід займатися в житті. Від думки про це мене охоплює шалена лють, бо якщо з Анелькою таке станеться, то в цьому буде й моя вина.

А з другого боку, мої роздуми й вагання викликані не тільки нерішучістю, про яку пише Снятинський, а ще й іншою причиною. Я так високо ціную шлюб і ставлю до нього такі високі вимоги, що це позбавляє мене рішучості. Знаю, що часто чоловік і дружина так сходяться вдачами, як дві криві дошки, та все ж якось живуть; але для мене цього не досить. Тому, що я взагалі не дуже вірю в щастя, я кажу собі: нехай хоч у шлюбі мені пощастить! А чи може пощастити? Дивна річ! Причиною моїх вагань і нерішучості стали не невдалі шлюби, що їх я бачив у житті, а кілька щасливих, бо саме згадуючи їх, я кажу собі: «Оце справді пощастило! Не тільки в книжках так пишуть! Треба лише вміти знайти!»

11 червня

Останнім часом я дуже подружив з Лукомським. Він уже не такий замкнутий і мовчазний у моєму товаристві, як раніше. Вчора він зайшов до мене ввечері; ми забрели аж до терм Караккали, потім я запросив його до себе, і він просидів у мене мало не до півночі. Свою розмову з ним я записую, бо вона певною мірою схвилювала мене. Лукомський трохи соромився свого пориву відвертості біля статуї вмираючого гладіатора, але я навмисне заговорив про Польщу й випитав усе, що лежало в нього на душі; нарешті, коли розмова стала більш щиросердою, сказав:

— Пробачте, пане Юзефе, за нескромне запитання, — але я справді не розумію одного: чому такий чоловік, як ви, що потребує рідного оточення, не знайде собі подруги життя на батьківщині? Того відчуття зв’язку з батьківщиною, яке вона може вам дати, не дасть вам ні ваша майстерня, ні ваші помічники, не кажучи вже про Крука й Курта.

Лукомський посміхнувся й, показуючи мені перстень на руці, відповів:

— А я, власне, збираюсь одружитися. Чекаю тільки, коли моя наречена зніме жалобу по батькові. Через два місяці я поїду до неї.

— В околиці Серпця?

— Ні, вони родом з-під Вілкомежа.

— А що ви робили у Вілкомежі?

— Я познайомився з нею випадково в Римі, на Корсо.

— Щасливий випадок!

— Найщасливіший у моєму житті.

— Це сталося під час карнавалу?

— Де там! Якось уранці я йшов по віа Кондотті; бачу, якісь дві дами, блондинки, напевно, мати й дочка, розпитують каліченою італійською мовою перехожих, як пройти до Капітолію. Вони повторювали: «Капітоліо, Капітоле, Капітоль», але ніхто їх не міг зрозуміти, — з тієї простої причини, що, як ви знаєте, треба казати Кампідольо. Я здогадався, що вони польки. Дами страшенно зраділи, коли я заговорив до них по-польському; я теж був радий і не тільки показав їм дорогу, але й сам провів їх до Капітолію.

— Ви не уявляєте, як мені цікаво слухати вашу розповідь. Отже, ви пішли разом?

— Авжеж, пішли разом. Дорогою я помітив, що дівчина струнка, мов тополька, зграбна й вродлива, голова маленька, вушка як вирізьблені, обличчя виразне, а вії зовсім золоті; тільки в нас таких дівчат можна зустріти; тут ви таких не побачите, хіба що у Венеції, та й то рідко. Сподобалося мені й те, що вона дуже уважна до матері, яка була сумна, бо нещодавно помер її чоловік. Я подумав, що в дівчини, мабуть, добре серце. Десь із тиждень я був їхнім чічероне, а через тиждень освідчився дівчині.

— Та невже? Через тиждень?

— Так, бо вони від’їздили до Флоренції.

— Бачу, що ви належите до людей, які недовго роздумують.

— Якби це було в Польщі, я напевно роздумував би довше, а тут мені хотілося цілувати їй руки лише за те, що вона полька…

— Воно так, але одруження — це великий перелом у житті…

— Це правда, але що я міг би придумати краще, якби думав не один тиждень, а два чи три? Признаюсь, я відчував певні докори сумління. Мені трохи неприємно про це говорити… В нашому роду спадкова глухота. Дід на старість не чув нічого, батько оглух у сорок років… З цим можна жити, та однак це важке каліцтво, особливо для тих, хто тебе оточує, бо глухі бувають дратівливими. Отож я міркував, чи годиться зв’язувати своє життя з такою дівчиною, якщо мені загрожує таке каліцтво, і їй, може, буде важко зі мною жити…

Тільки тепер я помітив, що в Лукомського у виразі очей, в рухах голови і в манері слухати, коли з ним розмовляєш, є щось таке, що звичайно буває в глухих людей. Поки що він чує добре, але, мабуть, весь час перевіряє, чи не слабне його слух.

Я намагався заспокоїти його, а він сказав:

— Я теж так подумав. Не варто через гадану небезпеку псувати життя собі й іншій людині. Адже ось і в Італії буває епідемія холери, проте було б по-дурному, якби жоден італієць не одружувався тому, що він може померти від холери й залишити дружину з дітьми без опіки. Зрештою, я зробив те, що повинен був зробити. Я сказав панні Ванді, що я кохаю її і віддав би життя, щоб вона стала моєю, але є отака перешкода. І знаєте, що вона мені відповіла? «Якщо мені не можна буде казати вам, що я вас кохаю, то я це писатиму». Не обійшлося без сліз, але через годину ми вже сміялися з тих страхів, і я навмисне вдавав глухого, щоб примусити її написати «кохаю».

Та розмова з Лукомським запам’яталась мені. Снятииський помиляється, кажучи, що в нас ще тільки віслюки зберегли якусь силу волі. Цей скульптор мав поважні причини для роздумів, а йому вистачило тижня, щоб прийняти таке серйозне рішення. Може, в нього не так розвинута здатність до самоаналізу, як у мене, але він розумний чоловік. А яка мужня дівчина, та майбутня пані Лукомська! Як мені подобається її відповідь!.. Я відчуваю, що Анелька належить до такого самого типу жінок. Якби я, наприклад, осліп, Лауру це зацікавило б лише настільки, наскільки вона могла б призначити мені роль якогось феокійця Демодока, який співає на учтах пісні. Але Анелька! Вона не покинула б мене, навіть якби я ще не був її чоловіком. Я ладен дати руку собі відтяти, що саме так і було б.

Однак, якщо є така впевненість, то й тиждень не слід вагатись, а я вагаюсь уже п’ять місяців; навіть мій останній лист до тітки не свідчить про остаточне рішення.

Я тільки втішаюсь думкою, що тітка — жінка розумна, вона любить мене й тому здогадається, що саме я хочу, й по-своєму прийде мені на допомогу. До того ж у моєму серці жевріє надія, що Анелька буде тітчиною спільницею. Все-таки я шкодую, що не написав у листі ясніше. Мені кортить послати другого листа, але я зупиняю себе. Треба дочекатись відповіді на перший. Щасливі такі люди, як Лукомський, котрі одразу починають діяти.

15 червня

Байдуже, як я назву своє почуття до Анельки — коханням чи якось інакше, — між ним і всіма тими почуттями, що досі спалахували в моєму серці, є величезна різниця. Я думаю про нього з ранку до вечора. Це почуття стало для мене дуже важливим, я відчуваю себе відповідальним за нього перед самим собою. Раніше такого ніколи не бувало. Колись мої зв’язки з жінками якийсь час тривали, потім розривалися, залишаючи після себе більший чи менший смуток, часом — приємні спогади, часом — несмак, але ніколи вони настільки не поглинали мене всього. В такому порожньому світському житті, яке всі ми ведемо, ті, що не ставимо перед собою ніякої високої мети, не служимо ніякій ідеї і водночас не мусимо заробляти на хліб, жінка не сходить зі сцени: ми весь час на неї дивимось, весь час до неї залицяємось, але так звикаємо до неї, що нарешті починаємо вважати її одним із звичайних гріхів у нашому житті. Обманюючи жінку, ми рідко зазнаємо докорів сумління, а ще рідше зазнає їх жінка, котра обманює нас. Я, при всій вразливості своєї натури, теж належу до таких чоловіків з притупленим сумлінням. Бували випадки, коли я казав собі: «Оце була чудова нагода зробити собі кілька патетичних докорів!» Але завжди тільки махав рукою і думав про щось більш приємне. Цього разу все інакше. Часом голова в мене зайнята чимось зовсім іншим; та раптом я відчуваю, що мені чогось не вистачає, мене мучать якась тривога, якийсь страх, наче я пропустив щось важливе, чогось не зробив, і я починаю розуміти, що це думки про Анельку знову прориваються крізь усі заслони, щоб цілком оволодіти мною. Вони точать мене день і ніч, мов той шашіль, що про нього писав у своїй поемі Міцкевич. Коли я стискаю плечима й намагаюся придушити чи навіть висміяти це почуття, мій скептицизм та іронія не рятують мене, точніше, рятують на короткий час, бо я відразу повертаюсь у эачароване коло. Це, власне кажучи, не туга й навіть не докори сумління, а скоріше болісна прикутість думок до одного предмета і водночас гарячкова, тривожна цікавість, — що буде далі, наче від цього «далі» залежить моє життя.

Якби я не так старанно займався самоаналізом, то вважав би, що моє почуття — це велике й незвичайне кохання, однак я помічаю, що мої роздуми й тривоги викликані не тільки бажанням, щоб Анелька стала колись моєю. Безперечно, вона справила на мене глибоке й сильне враження; проте Снятинський має рацію, кажучи, що якби я покохав її так глибоко, як, приміром, він свою дружину, то насамперед прагнув би, щоб вона стала моєю. А я ж — це зовсім ясно — не стільки хочу володіти нею, скільки боюсь її втратити. Мабуть, не кожен зрозуміє, в чому полягає дивна й велика різниця між цими почуттями. Але я цілком певний, що якби не Кроміцький і не побоювання втратити Анельку, я не відчував би ані такого страху, ані хвилювання. Це трохи розплутує мої заплутані нитки, ясно доводить мені, що я не стільки кохаю Анельку, скільки відчуваю, що міг би її покохати, і мені страшенно шкода саме цієї надії на щастя, цієї єдиної можливості заповнити ним життя; а ще більше мені страшно тієї пустки, яка відкриється переді мною, коли я втрачу Анельку.

Я помітив, що найбільші песимісти, коли доля чи люди хочуть відняти в них що-небудь, так само добре відбиваються руками й ногами і так лементують, як найбільші оптимісти. Я зараз опинився в такому становищі. Я не кричу, але мені стає страшно від думки, що, може, за кілька днів не знатиму, як мені далі жити на білому світі.

16 червня

Я дізнався дещо про Лауру: розповів мені про неї мій нотаріус, який займається й справами Девісів. Девіс уже в психіатричній лікарні. Лаура живе в Інтерлакені, біля підніжжя гори Юнгфрау. Напевно, збирається піднятись на її вершину. Уявляю, як вона готується в Альпи, в їхні сніги, тумани, у схід сонця, як плаває по озерах і стоїть над прірвами. Я сказав нотаріусові, що співчуваю Девісові, а також його дружині, яка в такому молодому віці лишилася сама й без опіки. Старий юрист заспокоїв мене щодо неї, мовляв, тиждень тому до неї в Швейцарію поїхав її родич, неаполітанець граф Малескі. Знаю його! Знаю! Гарний, мов Антіной, але картяр і, кажуть, великий боягуз. Здається, я колись даремно порівняв Лауру в Пізанською вежею.

Буквально вперше в житті я так неприязно згадую про жінку, яку насправді не кохав, але яку обманював, кажучи, що кохаю. Власне, чому я відчуваю антипатію до неї і чого не можу простити їй? Мабуть, тому, що з самого початку нашого зв’язку, правда, не з її вини, але через близькість із нею, я здійснив з тисячу поганих, безглуздих ВЧИНКІВ, яких до того ніколи не робив. Я не виявив поваги до своєї жалоби, не пожалів немічного й безпомічного Девіса, опустився, зіпсувався, написав тітці того фатального листа… Все це моя вина! Однак, коли сліпий, спіткнувшись об камінь, падає на дорозі, він завжди проклинає камінь, хоч, по суті, впав тому, що сліпий.

17 червня

Я відніс сьогодні гроші Лукомському, залишив довіреність нотаріусові, речі мої вже спаковані, я про всяк випадок приготувався до від’їзду. Рим починає мені дуже набридати.

18 червня

Я вирахував, що вже могла б прийти відповідь від тітки. Відганяючи від себе найгірші припущення, намагаюсь відгадати, що вона мені сповістить. Вже вкотре шкодую, що не написав їй ясніше. Та все ж написав, що, може, вибрався б до Плошова, якби був певний, що моя присутність не буде неприємною її гостям, і передав цим гостям сердечне вітання. Згадав і про те, що в останні дні мого перебування в Пельї був хворий і такий розстроєний, що сам не знав, що роблю… Коли я писав цього листа, він здавався мені дуже розумним, а тепер іноді здається страшенно дурним. Просто через самолюбство я не зміг ясно й рішуче відмовитись від того, що раніше написав їй з Пельї. Я сподівався, що тітка скористається першою-ліпшою нагодою, щоб усе залагодити, а я приїду як великодушний благодійник. Людська натура дуже нікчемна. Мені не залишається нічого іншого, як тільки обома руками хапатись за надію, що тітка все-таки здогадається про все, що я хочу.

Тепер, коли моя тривога з кожною хвилиною зростає, я відчуваю, що не лише міг би глибоко кохати Анельку, а взагалі міг би бути значно кращим, ніж я є. Відверто кажучи, навіщо я так поводжуся, ніби, крім егоїзму й розшарпаних нервів, у мені більше нічого не має? А якщо нічого немає, то чому мій самоаналіз не підкаже мені цього напевне? В мене вистачає відваги робити остаточні висновки, і я не приховую від себе правди, та все ж такий висновок завжди відкидаю. Чому? А тому, що твердо впевнений, що я кращий за свої вчинки. Я пояснюю їх якоюсь непристосованістю до життя, почасти успадкованою, почасти викликаною хворобою нашого століття — тим надмірним самоаналізом, який ніколи не дозволяв нам віддатись першому безпосередньому пориву людської натури, а викликає в нас критичне ставлення до всього, аж до цілковитої душевної знемоги. В дитинстві я бавився тим, що складав монети одну на одну, аж поки стовпчик з них нахилявся й падав під власною вагою, перетворюючись на безладну купку монет. Тепер я роблю то саме зі своїми думками й намірами, нагромаджую їх доти, поки вони хаотично розсипаються. Тому мені легше наважитись на якийсь негативний вчинок, аніж на позитивний; легше щось знищити, аніж створити. Мені здасться, що багато інтелігентних людей страждають на цю хворобу. Критика всього й самих себе роз’їла в нас бажання творити добро; нам бракує устоїв, відправної точки, віри в життя. Ось чому я не так хочу володіти Анелькою, як боюсь її втратити. Проте, говорячи про хворобу століття, я не хочу обмежитись розмовою про себе. Коли хтось під час епідемії зляже в ліжко, це звичайнісінька річ, а тепер критика всього, що існує, стала епідемією, яка лютує в усьому світі. Звідси можна зробити прямий висновок, що різні покрівлі, під якими жили люди, обвалюються їм на голову. Слово «релігія» означає «зв’язок», а сама релігія розпадається. Віра, навіть у тих, хто ще вірить, стала нестійкою. Крізь ту покрівлю, що її ми називаємо вітчизною, починають проникати соціальні течії. Залишився тільки один ідеал, перед яким знімають шапки навіть найзухваліші скептики — народ. Але на цоколі цього монумента різні шибеники вже починають писати досить цинічні дотепи, — і що найдивніше, це те, що перші тумани сумніву піднімаються з тих голів, які мали б схилитися найнижче. Врешті прийде якийсь геніальний скептик, другий Гейне, обплює й надає ляпасів цьому божку, — як це свого часу зробив Арістофан, — але обплює його не в ім’я давніх ідеалів, а в ім’я свободи думки, свободи сумління, і що тоді буде, не знаю. Можливо, на цій величезній порожній сторінці диявол писатиме сонети своїй коханій.

Чи б на це якась рада? Насамперед, що мені до цього? Прагнути чогось — не мов покликання. Для цього я надто добре вихований син свого століття. Та коли все, що думається, відбувається і стається, має служити збільшенню суми щастя, то я дозволю собі зробити одне зауваження, застерігши при цьому, що маю на увазі не матеріальне становище, а душевний спокій, якого бракує мені, як і будь-кому: отож мій дід був щасливіший за мого батька, мій батько — за мене, а мій син, якщо я його матиму, буде просто гідним жалю.

Флоренція, 20 червня

Картковий будиночок розсипався. Я одержав листа від тітки. Анелька виходить заміж за Кроміцького, їхнє весілля відбудеться за кілька тижнів. Анелька сама захотіла, щоб воно відбулося так швидко. Діставши таку звістку, я сів у поїзд, щоб їхати до Плошова, хоча й усвідомлював, що ця поїздка — дурниця й авантюра, яка ні до чого не призведе. Ось чому я опинився у Флоренції. Порив почуттів підхопив і поніс мене, але, зібравши залишки здорового глузду й розважливості, я зупинився тут.

Флоренція, 20 червня

Разом з листом від тітки я отримав «faire part»[27] адреса на ньому була написана жіночою рукою. Цього не могли зробити ні Анелька, ні її мати. Напевно, це злий жарт Снятинської. Зрештою, мені байдуже. Мене вдарили обухом по голові, і я оглушений. Та бачу, що потрясіння сильніше, ніж біль. Не знаю, що буде потім: кульову рану теж не зразу відчувають. Проте я не застрелився, не збожеволів; дивлюся собі на Лунг, Арно, навіть розкладав би пасьянс, коли б умів, одне слово: мені непогано. А що серед добрих приятелів зайця собаки загризли, це давня історія… Отже, тітонька вважала за свій християнський обов’язок переповісти Анельці те, що я написав з Пельї.

Флоренція, 23 червня

З самого ранку, тільки-но я прокидаюсь, а точніше, розплющую очі, мушу повторювати собі, що Анелька виходить заміж за Кроміцького, — та сама добра, любляча Анелька, яка не лягала спати, щоб зустріти мене, коли я повертався з Варшави до Плошова, яка дивилась мені в очі й кожним своїм поглядом промовляла, що вона моя. І та сама Анелька не лише стане панею Кроміцькою, але через тиждень після весілля в неї не вкладатиметься в голові, як вона могла вагатись, вибираючи між Плошовським і таким Юпітером, як Кроміцький. Дивні речі діються на світі, й так жахливо, що нічому немає вороття, аж не хочеться жити. Пані Целіна й Снятинська, мабуть, зараз приймають «al pari»[28] Кроміцького й навмисне вихваляють його, щоб він виграв у порівнянні зі мною. Краще б вони дали спокій Анельці! І тітка допустила таке! Не кажу вже про себе, але ж вона знає й бачить, що Анелька не може бути з ним щасливою. Сама пише мені, що Анелька виходить за нього з розпачу.

Ось цей довгий проклятий лист.

«Дякую тобі за останню звістку, тим більше, що твій перший лист з Пельї був не тільки рішучий, але й жорстокий. Важко було мені повірити, що ти не маєш до цієї дівчини не тільки симпатії, а й ніякої приязні та співчуття. Адже я, любий Леоне, не примушувала й не вмовляла тебе, щоб ти відразу ж освідчився Анельці, я лише просила, щоб ти написав їй кілька лагідних слів, якщо не окремо, то хоча б у листі до мене. Повір мені, що цього вистачило б, адже вона теж тебе кохала, як тільки може кохати така дівчина. Однак, увійди в моє становище: що я мала робити, одержавши твого листа? Як я могла взяти гріх на душу й далі вводити Анельку в оману, викликати в неї тривогу, яка помітно підривала її здоров’я? По листи Хвастовський завжди посилає нарочного до Варшави й приносить їх сам до ранкового чаю. Анелька знала, що є лист від тебе, вона, бідолашна, завжди підстерігала Хвастовського й забирала в нього з рук листи, начебто для того, щоб покласти їх на мою серветку, а насправді, щоб побачити, чи немає якоїсь звістки від тебе. Отож і побачила, що лист є. Я помітила, що коли вона наливала нам чай, то всі ложечки брязкали в чашках. Мене ніби шпигнуло якесь погане передчуття; я завагалася, подумавши, чи не краще прочитати листа потім, коли вже я буду в своїй кімнаті, але не втрималась: мене непокоїло, чи не захворів ти. Бачить бог, яких зусиль мені коштувало не виказати своїх почуттів, особливо тому, що я відчувала на собі Анельчин допитливий погляд. Та якось узяла себе в руки, навіть сказала: «Леон весь час сумує, але, слава богу, здоровий, кланяється вам». Анелька запитала, ніби зовсім спокійно: «Він ще довго буде в Італії?» Я знала, як багато означає це запитання, проте не наважилася сказати правду, тим більше при Хвастовському і слугах. Тому відповіла: «Недовго, думаю, що скоро вибереться до нас». Якби ти бачив, як вона спалахнула, як зраділа, як стримувала себе, щоб не розплакатись. Бідолашна! Мені зараз хочеться плакати, коли я про це згадую. Ти не уявляєш, що я пережила, повернувшись до себе в кімнату. Але ж ти написав ясно! «Бажаю їй щастя з Кроміцьким».- І сумління веліло мені відкрити їй очі. Мені не довелося кликати її, вона прийшла сама. Тоді я сказала їй: «Анелько, я знаю, що ти серйозна, славна дівчина й завжди підкоришся волі божій. Нам треба поговорити відверто. Дитино моя, я знаю, що між тобою й Леоном починалося щось схоже на кохання, і скажу тобі, що якнайбільше я цього бажала, та, видно, не судив Господь; якщо в тебе була якась надія, то вона марна!» Я обняла її, вона стала біла, мов папір, я боялася, що знепритомніє; на щастя, цього не сталося. Вона тільки опустилася переді мною на коліна і весь час повторювала: «Тітонько, що він велів мені переказати?» Я спершу не хотіла цитувати твоїх слів, але потім подумала, що для неї буде краще дізнатися правду, і сказала: ти бажаєш їй щастя з Кроміцьким. Тоді вона підвелась і через хвилину промовила вже іншим голосом: «Тітонько, подякуйте йому за мене». І відразу вийшла. Боюся, що ти будеш незадоволений, що я так точно повторила твої слова, не пом’якшивши їх; та якщо ти твердо вирішив не женитися на Анельці, то треба було їй про це відверто сказати. Чим глибше буде вона переконана, що ти погано обійшовся з нею, тим скоріше тебе забуде. Врешті, якщо тобі це неприємно, подумай, скільки не лише неприємностей, а й страждань зазнали через тебе ми всі троє, а найбільше — Анелька. Правда, в неї така сила волі, що я й не чекала. Цілий день вона й сльозинки не проронила, не подала виду матері, що в неї на серці, бо дуже потерпає за материне здоров’я. Тільки ще більше, ніж завжди, горнулась до неї, і це мене так зворушувало, що я мало не заплакала. Снятинський, який того дня приїхав до нас, нічого по Анельці не помітив; аж потім я сама йому розповіла, бо знаю, що він твій друг; то він страшенно розхвилювався і став так лаяти тебе, що я аж розгнівалась. Бознащо наговорив — ти ж знаєш, який він. Якщо ти не кохаєш Анельки, то не можеш зрозуміти, яким би ти був щасливим із нею; ти погано робив, Леоне, вдаючи, ніби кохаєш її. Нам усім так здавалося, не тільки їй, один бог знає, скільки вона через це вистраждала, а тепер одразу вирішила прийняти освідчення Кроміцького. Я добре розумію, що вона зробила це з відчаю. Напевно, в неї з матір’ю була якась розмова про нього, після чого вона наважилась на такий крок. Кроміцький приїхав на другий день після твого листа. Вона поводилася з ним зовсім інакше, ніж звичайно, тому через тиждень він посватався й дістав згоду. Снятинський тільки через кілька днів дізнався про це й рвав собі на голові волосся, а що зі мною спочатку робилося, про це вже й не пишу.

Я так сердилась на тебе, як ніколи в житті, лише твій другий лист трохи пом’якшив мене, хоч і остаточно переконав, що даремно я будувала свої повітряні замки. Бо признаюся, що після твого першого листа, поки Кроміцький не посватався, я все ще думала: «А може, бог змилується над нами, й Леон змінить своє рішення! Може, він так тільки спересердя написав!» Але коли згодом ти приписав кілька ласкавих слів Анельці й не заперечив нічого з того, що написав у першому листі, я зрозуміла, що нема чого себе обманювати. Анельчин шлюб має відбутися 25 липня, скажу, чому так швидко. Целіна справді дуже хвора, відчуває свій близький кінець і не хоче, щоб потім через жалобу по ній шлюб надовго відклали; вона хоче перед смертю побачити свою дитину під чоловіковою опікою. А Кроміцький поспішає, бо в нього невідкладні справи на Сході, Анелька ж хоче якнайшвидше випити цю чашу. Ох, любий Леоне, чому все так склалося, чому ця дівчина така нещасна?

Я нізащо в світі не дозволила б, щоб вона вийшла за Кроміцького, та хіба я можу хоч слово сказати, коли так завинила перед Анелькою? Дуже вже мені хотілось оженити тебе, і я не подумала, чим це може скінчитися для Анельки. Я винна, але я теж страшенно мучусь і молюся день і ніч за цю дівчинку.

Після весілля молоді поїдуть на Волинь. Целіна житиме у мене в Варшаві, вона говорила щось про Одесу, але я туди її нізащо не пущу. Ти знаєш, любий мій, як би я хотіла побачити тебе, але поки що не приїзди до Плошова; зроби це заради Анельки. Якщо хочеш, то я незабаром приїду до тебе; Анельку тепер треба щадити».

Навіщо обманювати себе?! Щоразу, коли я перечитую цього листа, мені хочеться битись головою об мур — і вже не від гніву, не від ревнощів, а з горя!

23 червня

Не можу, просто не можу скласти руки й визнати себе переможеним. Це був би жахливий шлюб. І я сьогодні, в четвер, послав Снятинському телеграму, в якій просив його приїхати в неділю до Кракова. Сам виїду туди вранці. Просив, щоб він нікому не казав про мою телеграму. Пораджуся з ним, точніше, благатиму його, щоб він від мого імені поговорив з Анелькою. Я дуже розраховую на його вплив. Анелька поважає його й дуже любить. Я не звернувся з цим до тітки, бо ми, чоловіки, краще розуміємо один одного. Снятинський як психолог легше збагне весь той проклятий психологічний процес, що відбувся зі мною останнім часом. Йому я можу розповісти й про Лауру: а якби я щось розповів про неї тітці, то вона лише з жахом перехрестилася б. Спершу я хотів написати листа Анельці, але мій лист привернув би загальну увагу, викликав би переполох. Я знаю чесність Анельки, знаю, що вона відразу показала б листа матері; та, напевно, ненавидить мене й витлумачила б листа по-своєму, а Кроміцький ще допоміг би їй. Треба, щоб Снятинський поговорив з Анелькою віч-на-віч, це зможе влаштувати його дружина. Може, він візьме на себе цю місію, хоч я добре розумію, яка вона делікатна. Вже кілька ночей я не сплю. Тільки-но заплющу очі, мені згадується Анелька, її обличчя, волосся, очі, манера говорити, усмішка — бачу її так виразно, наче вона стоїть переді мною… Не можу я так жити!

Краків, 26 червня

Снятинський тут. Він погодився! Славний чоловік, нехай йому бог віддячить! Зараз четверта година ночі, але я ніяк не можу заснути, отож сідаю писати, бо не знаю, що з собою вдіяти. Ми зі Снятинським розмовляли до третьої години, сперечалися, радились. Зараз він уже спить у сусідній кімнаті. Не швидко вдалося мені його вмовити. Він весь час повторював: «Любий мій, за яким правом я, людина стороння, втручатимусь у ваші родинні стосунки? Та ще в таку делікатну справу? Панна Анеля може мені закрити рот лише одним запитанням: «А вам що до того?» Я так присягався, що Анелька цього не скаже, наче в мене була її розписка. Я погоджувався з його доводами, але казав, що бувають ситуації, коли навіть з такими поглядами не можна рахуватися. Його переконав мій аргумент, що тут ідеться не про мене, а про Анельку, але загалом він тільки від жалості до мене погодився поговорити з нею. За останні два дні я дуже змарнів; Снятинський сам про це мені сказав, і я бачив, що він зворушений. До того ж він не терпить Кроміцького — вони зовсім різні люди. Снятинський вважає, що той, хто займається біржовими спекуляціями, вигрібає гроші з чужих кишень у свою. Він багато за що засуджує Кроміцького й сказав про нього так: «Якби він заради якоїсь вищої й благородної мети наживав гроші, то я ще простив би йому, але він наживає гроші лише заради грошей!» Анельчине одруження обурює його майже так, як і мене, — він теж думає, що Анелька готує собі нещастя. На моє прохання, Снятинський виїздить додому завтра, ранковим поїздом. Післязавтра вони з дружиною будуть у Плошові і, якщо не можна буде вільно поговорити з Анелькою, заберуть її на кілька годин до себе. Снятинський розповість Анельці, як я страждаю, скаже, що моє життя в її руках. Він зможе це зробити. Він говоритиме з нею серйозно, ласкаво й розумно; переконає її, що жінка, хоч би як глибоко було поранене її серце, не має права віддатися за чоловіка, якого не кохає, бо це непорядно, нечесно. Так само вона не повинна відштовхувати й коханого чоловіка, ламати йому життя тільки тому, що він, охоплений ревнощами, зробив вчинок, про який тепер страшенно шкодує.

Вкінці Снятинський сказав мені:

— Я все зроблю при одній умові: дай мені слово честі, що коли я зазнаю невдачі, ти не помчиш до Плошова й не наробиш дурниць, які твоїй тітці, пані Целіні й Анельці могли б коштувати багато здоров’я. Можеш тоді написати Анельці, якщо хочеш, але щоб не приїздив до неї, хіба що вона сама покличе тебе.

За кого він мене вважає? Я дав йому обіцянку, хоч його слова мене відразу стривожили. Все ж я надіюсь на Анельчине серце й на красномовність Снятинського. Ах, як він уміє говорити! Він не подавав мені великої надії, проте я добре бачу, що сам він сподівається на добре.

В крайньому разі, він має намір домогтися від Анельки, щоб вона відклала весілля на півроку. В такому випадку буде перемога, бо Кроміцький, мабуть, сам відступиться. Довго я пам’ятатиму сьогоднішній день! Снятинський, коли бачить справжні страждання, стає делікатним, як жінка. Він щадив моє самолюбство. Та все ж як важко признаватися в своїх безглуздих вчинках, провинах, слабостях, віддавати свою долю в чужі руки, замість того щоб самому за неї боротись. Але яке все це має для мене значення, коли йдеться про Анельку?

27 червня

Снятинський виїхав уранці. Я провів його на вокзал. І весь час так повчав його, наче він був справжнім йолопом. А він, піддражнюючи мене, казав, що коли його місія закінчиться добре, то я знову почну філософствувати. Мені хотілося відлупцювати його. Він від’їздив, сповнений надії; не мав ніяких сумнівів, що все скінчиться якнайкраще. Після його від’їзду я пішов до костьолу діви Марії і там я, скептик, філософ, котрий завжди повторював: «не знаю, не знаю, не знаю», замовив молебень за здоров’я Леона й Анелі. Я не тільки вислухав обідню, але й зараз пишу чорним по білому: «Біс забирай всякий скептицизм, всяку філософію, а разом з ними і моє «не знаю»!»

28 червня

Перша година дня. В цей час Снятинські мали виїхати до Плошова. Анелька повинна згодитись принаймні хоч на те, щоб відкласти весілля. Вона не має права відмовити мені в цьому… Цілий день у мене в голові рояться різні думки. Кроміцький жадібний до грошей — в цьому немає ніякого сумніву, — то чому ж він не шукає більш вигідної партії? Анельчин маєток великий, але обтяжений боргами; може, він потрібний Кроміцькому для того, щоб його не вважали за приблуду, який усім байдужий; а може, щоб швидше одержати підданство? Але ж Кроміцького вважають багатієм, і він міг би одружитися так, щоб, крім усього цього, мати ще й посаг! Мабуть, Анелька йому подобається. Та це й не дивно!

Подумати лише, що вона чекала, як щастя, як порятунку, єдиного мого слова! Адже тітка пише: «бідолашна підстерігала Хвастовського й забирала в нього з рук листи». Мені аж страшно стає, коли подумаю, що доля не простить мені всього цього, що я, як і подібні до мене люди, приречений на загибель.

Десята година вечора

Вдень у мене дуже боліла від невралгії голова; зараз це минуло, але від того болю, від безсоння й тривоги я паче під гіпнозом. Усі мої помисли були зосереджені на одному, я, як ніколи в житті, ясно передбачаю те, що буде. Мені просто здається, що я в Плошові, чую Анельчину відповідь Снятинському й не розумію, як я міг обманювати себе. Вона не змилується наді мною. Це не припущення, а цілковита впевненість… Насправді зі мною, діється щось незвичайне. Я відчуваю в собі глибоку серйозність, ніби досі був дитиною — і водночас мені страшенно сумно. Здається, я можу захворіти. Я взяв із Снятинського слово, що він одразу ж телеграфуватиме мені. До цього часу телеграми немає, хоч знаю, що вона однак не принесе мені нічого нового.

29 червня

Надійшла телеграма від Снятинського, і ось що я прочитав у ній: «Все марно, візьми себе в руки і їдь подорожувати».

Так я і зроблю, моя Анелько!

Париж, 2 квітня

Я не писав у своєму щоденнику більше десяти місяців, хоч так уже був звик до цього заняття, що його мені не вистачало. Але я казав собі: навіщо? Мене пригнічувало усвідомлення того, що хоча б я записував у щоденник думки, гідні Паскаля, глибші за океанські глибини, вищі за Альпи, я не зміню того простого факту, що Анелька вийшла заміж. Від цього в мене опускалися руки. Іноді життя зосереджується на якійсь одній меті, і хоч вона відносно мала, проте, коли її нестає, людина не знає, навіщо живе вона. Аж дивно й смішно подумати, але я довго був у такому стані, що, вдягаючись, виходячи на вулицю, до театру чи клубу, ніколи не міг позбутися думки: «Навіщо це?» І часто минали довгі хвилини, поки я отямлювався й казав собі, що я ж обідав, підстригав бороду й залагоджував інші такі ж буденні справи ще до того, як зустрівся з Анелькою. Перші місяці я багато подорожував; забрався аж до Ісландії; але, дивлячись на шведські озера, норвезькі фіорди, ісландські гейзери, не відчував власних безпосередніх вражень, а тільки намагався уявити собі, що відчула б Анелька, милуючись таким чи таким краєвидом, і що вона сказала б; одне слово, я дивився її очима, думав її думками, відчував її серцем. А коли потім згадував, що вона тепер пані Кроміцька, то поспішав сідати в поїзд чи на пароплав і їхав далі, бо все, що я бачив навколо, вже не викликало в мене ніякого інтересу. Мене не заспокоювало, що це одна із звичайних, навіть висміяних драм, що їх пережили тисячі дурнів до мене! Вмирають теж усі, але кожному, хто вмирає, здається, що світ гине разом із ним. І він таки справді гине!

Не знаю і не намагаюся розібратись, якою мірою в перші місяці я був близький до відчаю. Все це відносне. Я тільки знаю, що був заполонений цією жінкою, і вперше зрозумів, яка пустка може утворитись після смерті коханої людини.

Однак поступово звичне життя, — але не його спокуси! — брали в мені гору. Мені здається, що це досить поширене явище. Я знав людей, глибоко вражених тяжким горем, на душі в яких не було й краплини радості, але зовні вони здавались веселими тільки тому, що колись насправді були веселими й звикли так поводитись. Неминуче мав настати такий час і для мене. Я перестав, приміром, відчувати зубний біль лише як біль, що його могла б відчувати Анелька. Одне слово, я ніби задерев’янів, але врешті-решт знайшов ліки в самій отруті. Колись я читав у книзі подорожей Фаріні, що кафри лікуються від укусів скорпіона тим, що дають скорпіонові ще раз ужалити себе в те саме місце. Таким скорпіоном, такою антиотрутою в самій отруті було для мене, як, зрештою, загалом для всіх людей, слово: «сталося».

Сталося — і я страждаю, сталося — і я перестаю страждати. В усвідомленні того, що вже нічого не можна змінити, криється певне полегшення. Мені завжди спадає на думку той індіанець, що його човен понесла течія Ніагари; індієць спочатку боровся з усієї сили, а потім, зрозумівши, що нічого не вдіє, покинув весла, ліг на дно човна й почав співати. Я зараз теж ладен співати. Течія Ніагари тим добра, що коли когось ухопить, то перемеле на борошно. Але є інші хвилі, вони викидають людину на піщану відмілину, пустельну, безводну й неродючу. Саме так трапилося зі мною.

Мій злий геній не передбачав тільки одного. Глибоко пригнічена й дуже нещасна людина менше дорожить собою, ніж людина щаслива. І цим самим певною мірою обеззброює заздрісну долю. Я був і тепер перебуваю в такому стані, що якби, приміром, розгнівана фортуна прийшла до мене й сказала: «Щоб тебе чорт побрав!» — я відповів би їй: «Гаразд! Нехай бере!» І відповів би так зовсім не тому, що тужу за Анелькою, а тому, що мені глибоко байдуже до всього, що відбувається в мені й навколо мене. Це своєрідна, добре загартована броня, яка не тільки охороняв людину, а й робить її небезпечною, бо той, хто готовий не щадити себе, не щадитиме й інших. Навіть заповідь божа не велить любити ближнього більше, ніж самого себе.

Це зовсім не означає, що я маю намір найближчими днями перерізати комусь горло. Все, що я говорив, це головним чином теоретичні міркування; в житті ніхто від них дуже не постраждає, бо якщо така байдужість ослаблює альтруїзм, то такою ж мірою вона ослаблює й егоїзм. Якби мені довелося спати з моїм ближнім під одним плащем, я не віддав би йому всього плаща, але й не вкрився б тільки сам тим плащем. Небезпечною, може, навіть дуже небезпечною, буває така людина лише тоді, коли інші люди порушують її спокій, що полягав в обмеженні власного «я», і змушують її до напружених дій. Тоді вона набуває впевненості в рухах і разом з тим безжальну силу машини.

Цю механічну впевненість я вже набув. З якогось часу помічаю, що я значно сильніше, аніж колись, нав’язую людям свій спосіб мислення і свою волю, хоч зовсім не намагаюся цього робити. Невичерпним джерелом вагання й душевної слабості є самолюбство, суєтність і загравання з іншими людьми. Людина майже несвідомо прагне подобатись, викликати до себе симпатію, а шукаючи шляхів до цього, тисячі разів відступається від своєї внутрішньої правди. Тепер це загравання якщо й не зовсім зникло, то значно зменшилось, — байдужість до того, чи я подобаюсь комусь, чи ні, дає мені холодне й спокійне відчуття своєї вищості. Я спостеріг це під час подорожей, а ще більше тепер, у Парижі. Колись тут було багато людей, які мали наді мною перевагу, а тепер перевага на моєму боці саме тому, що я в цьому менше зацікавлений, ніж вони.

Загалом я здаюся собі людиною, що могла б бути енергійною, але не хоче, бо сила волі пропорційна пристрастям, а мої пристрасті здебільшого негативні. В мене лишилася давня звичка все аналізувати. Я пояснюю це тим, що в певних умовах можна наполегливо прагнути жити, а в інших — не прагнути цього. Напевно, й моя байдужість до всього — це загострене озлоблення до життя. Тому я так мало схожий цим на Девіса.

Безсумнівно, я став незрівнянно безпощаднішим, ніж раніше, й можу повторити слова Гамлета, що в мені є щось небезпечне. На щастя, ніхто не переходить мені дороги. Всі люди для мене такі ж чужі й байдужі, як і я для них. Одна тільки тітка десь там, у Варшаві, любить мене, як і колись, але, може, і її любов втратила діяльний характер, — хоча б настільки, що в майбутньому мені вже не загрожує сватання.

3 квітня

На жаль, моя байдужість, яку я порівнював з чистою водою без смаку й кольору, тільки здається безбарвною. Вдивляючись у неї пильніше, я помічаю, що по ній плавають якісь хмарки, вони мутять її прозорість. Це різновиди ідіосинкразії. Нічого в мені не лишилось, а вони лишились. Я не люблю нікого й не відчуваю ні до кого запеклої ненависті, але деякі люди викликають у мене огиду. До них належить, приміром, Кроміцький. Не тому, що він відняв у мене Анельку, а тому, що в нього довжелезні ноги з вузлуватими колінами, що він сам довгий, як тичка, а його голос подібний до деркотіння кавового млинка. Та мене завжди відвертало від нього, і якщо я зараз вгадую його, то головним чином тому, що такі антипатії в мені чомусь дуже живучі. Я весь час згадую людей, від яких мене нервово пересмикує. Якби йшлося тільки про Кроміцького й пані Целіну, моє почуття можна було б ще зрозуміти, можна було б припустити, що це замаскована огидою ненависть; але поряд з ними в моїй пам’яті вперто виникають і інші люди, котрі колись викликали в мене антипатію чи огиду. Цього я не можу пояснити станом свого здоров’я — я цілком здоровий, — тому пояснюю це ось чим: люди відібрали в мене любов, час пригасив ненависть; а тому, що людина, поки живе, повинна щось відчувати, то я й відчуваю, як умію, живу тим, що в мені ще зосталося. Хоч, відверто кажучи, той, хто так відчуває і живе, не дуже щасливий…

Я майже зовсім збайдужів до людей, що колись були мені симпатичними. До Снятинського, всупереч здоровому глузду, відчуваю просто неприязнь, якої не можу перебороти. В нього, безперечно, багато чудових якостей, але він подобається не тільки іншим людям, а й сам собі, тому часто, як кажуть художники, «позує». Напевно, дуже рідко буває, щоб людина, помітивши, що її вчинки, індивідуальні риси й особливості подобаються іншим людям, сама не влюбилася в себе і врешті не стала саму себе переоцінювати. Снятинський надто хоче всюди й завжди залишатися Снятинським, а тому часом буває неприродним і заради пози жертвує своєю вродженою делікатністю. Не кажу вже про ту суху телеграму, яку він прислав мені до Кракова після своєї невдалої розмови з Анелькою, оте «їдь подорожувати!», ніби я без його поради не поїхав би. А в Хрістіанії я одержав від нього листа, відразу ж після Анельчиного одруження, написаного наче від щирого серця, а насправді теж сухого й манірного. Зміст його коротко був такий: «Анеля вже — пані Кроміцька, сталося — мені шкода тебе, — сердечно обіймаю, тільки не думай про це. Невелике лихо. Хай йому біс, на світі є більш важливі речі. Норвегія, мабуть, чудова? Повертайся і берись до роботи. Бувай здоровий» тощо. Не переказую дослівно цього листа, але загальний тон його був мені неприємним. Адже, по-перше, я не просив Снятинського позичити мені аршина, щоб виміряти моє нещастя, а, по-друге, вважав його розумнішим, він мав би додуматись, що його «більш важливі речі» тільки тоді не залишаться порожнім звуком, коли йдеться про почуття, які справді є в людини. Хотів було написати йому, щоб він позбавив мене своєї духовної опіки, але, поміркувавши, нічого не відповів і вважаю, що це найкращий спосіб розірвати стосунки.

Однак, заглянувши в себе глибше, я зрозумів, що мої дружні почуття до Снятинського ослабли не тільки через його телеграму чи листи. Щиро кажучи, я не можу йому простити того, за що слід було б дякувати, тобто за його посередництво між мною й Анелькою. Я сам просив його про це, але саме тому, що просив, що довірив йому свою долю і, признавшись у своєму безсиллі, зробив його ніби своїм опікуном, нарешті, ще й тому, що він перший дізнався про моє приниження й нещастя, у мене в глибині душі зосталася на нього якась досада. Я злюсь на себе самого, але водночас і на Снятинського, але моя дружба з ним догоріла, мов свічка, я не можу нічим цьому зарадити.

Я, власне, ніколи не був схильний легко зав’язувати дружбу. Зі Снятинським був більш близьким, може, саме тому, що ми жили в різних кінцях Європи. Інших друзів у мене не було. Взагалі я належу до тих людей, що їх звуть відлюдьками. Пригадую, я часто думав про це з деяким самовдоволенням, вбачаючи в цьому доказ своєї сили. Наприклад, у тваринному світі об’єднуються тільки слабі тварини, а ті, кого природа наділила могутніми іклами й пазурями, ходять поодинці, бо їм ніхто не потрібний. Хоча такі спостереження лише у виняткових випадках можна застосувати до людей. Нездатність людини дружити найчастіше свідчить не про її силу, а про її бездушність. Я ж до всього був ще й дуже несміливим та вразливим. Моє серце, мов мімоза, яка стуляється від кожного дотику. Те, що я ніколи не дружив з жодною жінкою, — інша річ. А мені хотілося дружити лише з такими жінками, від яких я сподівався й чогось більшого, отже це не могла бути безкорислива дружба. Дуже часто я тільки прикидався другом, так як лис прикидається мертвим, щоб приспати чуйність ворон і тим певніше якусь із них ухопити. Це не означає, що я не вірю в можливість дружби між чоловіком і жінкою. Перш за все, я не дурень, який міряє все на свій аршин, не негідник, який завжди всіх у чомусь підозрює, а крім того, я багато разів пересвідчувався, що така дружба цілком можлива. Якщо між братом і сестрою існує взаємна дружба, то вона може існувати й між чужими чоловіком та жінкою, коли вони полюблять одне одного, як брат і сестра. Більше того, так любити здатні обдаровані натури, схильні до платонічних почуттів, і душі поетів, художників, філософів, взагалі людей, створених не за звичайною міркою. Якщо це є доказом, що в мене немає задатків ні поета, ні художника, ані обдарованої людини, — то тим гірше для мене. Та, мабуть, таких задатків у мені справді не було, якщо я став лише Леоном Плошовським і нічим більше.

Свого часу мені здавалося, що коли б Анелька стала моєю дружиною, вона була б для мене не тільки дружиною чи коханкою, але й другом. Та краще про це не думати. Бо й так занадто часто переді мною постають такі видіння минулого, і я гадаю, що ніколи не матиму душевного спокою, якщо не зумію раз і назавжди позбавитись від них.

4 квітня

Я досить часто зустрічаю тут Лауру Девіс, навіть буваю в неї. І нічого! Чимало антипатії й трохи зневаги під товстим шаром попелу — а загалом звичайні світські стосунки. Вона надто вродлива, щоб викликати в мене ідіосинкразію, — кохати її я не можу, а щоб ненавидіти, не варто робити зусилля. Лаура одразу це зрозуміла й поводиться відповідно до ситуації. Звичайно, її трохи дратують моя самовпевненість, незалежність, але саме через це вона зі мною рахується. Просто дивно, як легко жінки від найближчих стосунків знову переходять до колишніх, до звичайного знайомства. Ми з Лаурою не тільки на людях, а навіть коли залишаємось удвох, поводимося так, ніби між нами нічого не було. їй це нічого не коштує; в її поводженні непомітно ніякої вимушеності: вона гречна, в міру холодна, в міру привітна, а її настрій передається настільки, що мені просто на Думку не спадає, що я міг би, приміром, назвати її на ім’я.

Лаурин неаполітанський кузен, Малескі, який спершу, зустрічаючи мене в неї, так грізно поводив очима, що я навіть вважав за потрібне спитати, навіщо він так їх перевтомлює, тепер заспокоївся, побачивши, що ми з Лаурою байдужі одне до одного, навіть заприятелював зі мною. В нього тут уже була дуель через Лауру і, незважаючи на те, що в Італії у нього репутація боягуза, він поводився на дуелі цілком гідно. Бідолашний Девіс уже кілька місяців як упокоївся, і я гадаю, що, коли закінчиться жалоба, Лаура вийде заміж за Малескі. Це буде найвродливіша пара в світі. В цього італійця торс і голова Антіноя, золотава шкіра, чорне, як воронове крило, волосся й очі кольору води в Середземному морі. Лаура, може, й кохає його, але з якихось невідомих мені причин часом помітно нехтує ним. Вона кілька разів при мені обійшлася з ним так неввічливо, що я аж здивувався, бо не припускав, щоб її естетична натура була здатна на такі спалахи. Напевно, в ній сидить не лише Аспазія, а й Ксантіпа. Іноді я помічав, що вродлива жінка, в якої немає ніяких душевних цінностей, і яку люди вважають зіркою, часто буває чимось більшим, ніж зіркою, цілим сузір’ям чи навіть двома сузір’ями: Великою Ведмедицею — для свого оточення й Хрестом — для чоловіка. Очевидно, Лаура була хрестом для Девіса, а тепер вона Велика Ведмедиця для Малескі. Може, вона стала б Великою Ведмедицею і для мене, якби не відчувала себе трохи чужою в паризькому світському товаристві, не розуміла, що тут краще мати в мені спільника, ніж ворога. Дивна річ, але в Парижі вона не користується таким успіхом, як в Італії чи взагалі на берегах Середземного моря. Мабуть, її врода занадто класична для Парижа, де смаки певною мірою хворобливі, це помітно і в літературі, і в мистецтві; тут характерна бридота сильніше збуджує притуплені нерви, ніж строга краса. Кожен може легко помітити, що найславетніші зірки півсвіту скоріше бридкі, ніж вродливі. Крім того, існує ще одна причина порівняно невеликого успіху Лаури на берегах Сени. В неї справді неабиякий розум, однак він теж надто прямолінійний для тутешніх стосунків і не досить гнучкий. Тут є багато серйозних людей з широким кругозором, але в світському товаристві охоче аплодують насамперед такому розуму, який уміє вчепитися за будь-який предмет, як мавпа чіпляється хвостом за гілку, й спритно перекидатись. І чим більше ці перекидання дивачні й несподівані, тим певнішим буде успіх. Лаура це розуміє, але разом з тим вона відчуває, що це для неї так само неможливо, як, приміром, ходіння по канату. Мене вона вважає більш вправним у такій розумовій гімнастиці, й тому я їй потрібен.

Щоб зробити свій салон більш популярним, Лаура перетворила його на храм музики. Сама вона співає, як сирена, і справді полонить цим людей. Я часто зустрічаю в неї піаністку Клару Гільст, молоду вродливу німкеню велетенського зросту, яку один з тутешніх художників охарактеризував так: «C’est beau, mais c’est deux fois grandeur naturelle!»[29] Клара, хоч і німкеня, але останнім часом мала в Парижі великий успіх. Що стосується мене, то я, мабуть, належу до старої школи, бо не розумію сучасної манери гри, яка полягає в силі удару, тобто музикант наче намагається вибити зуби в фортепіано. Слухаючи останнього разу Кларину гру в Лауриному салоні, я подумки сказав собі, що якби фортепіано було чоловіком, який спокусив її сестру, вона й тоді не могла б ударяти по клавішах більш розлютовано. Грає вона й на фісгармонії. А її твори користуються великим успіхом, у тутешньому музикальному світі їх вважають глибокими, напевно тому, що, прослухавши їх у десятий раз, людина думає: «Може, за одинадцятим я щось зрозумію».

Я визнаю, що ці мої зауваження злі й навіть зухвалі, бо я не знавець музики. Проте в мене виникає запитання: хіба музика, яку може зрозуміти лише професор консерваторії, до якої немає ключа не тільки в профанів, а навіть у людей культурних, а часом і з музичною освітою, є тим, чим вона має бути? Я боюсь, щоб музиканти, йдучи таким шляхом, не стали з часом кастою єгипетських жреців, які зберігають знання й красу виключно для себе.

Кажу я це тому, що, за моїми спостереженнями, з часів Вагнера музика порівняно, наприклад, з живописом іде зовсім протилежним шляхом. Найновіше мистецтво добровільно звужує межі своєї компетенції, звільняючись від літературних і філософських ідей, не пробуючи відтворювати промови, проповіді, історичні події, які потребують коментарів, навіть алегорії, яких не можна було б зрозуміти з першого погляду, одне слово, цілком свідомо обмежується відображенням форм і кольорових мазків. А музика з часів Вагнера, якраз навпаки, намагається бути не тільки гармонією тонів, але водночас і філософією тієї гармонії. Я гадаю, що незабаром серед музикантів з’явиться якийсь геній і, як свого часу Гегель, скаже: «Тільки один мене розумів — та й той не зрозумів мене».

Клара Гільст належить до категорії тих, хто філософствує в музиці, і це тим більш дивно, що вона дуже простодушна. В цієї каріатиди ясні й невинні очі, мов у дитини, і вона, мов дитина, щира й добра.

Багато чоловіків залицяються до неї, їх приваблюють як її врода, так і німб, що оточує кожну жінку, котра має відношення до мистецтва; хоч ані найменша тінь ніколи не впала на її репутацію. Навіть жінки добре говорять про неї, бо вона їх обеззброює своїми справді незвичайними добротою, простотою й веселістю. Вона весела, як вуличний хлопчисько, я не раз чув, як вона сміється, мов школярка — до сліз, це могло б шокувати людей, котрі оточують її, але Кларі як артистці все прощають. Взагалі це людина з чудовим серцем, хоч, незважаючи на свою музикальність, не дуже багато обдарована. Лаура, яка тайкома недолюблює її, кілька разів натякала мені, що «каріатида» в мене закохана. Думаю, що це не так, хоч могло бути й так, коли б я цього домагався. Правда лише те, що Клара дуже гарно ставиться до мене і з першої зустрічі відчула до мене симпатію. Я відповідаю їй взаємністю, однак не маю наміру робити спроби спокусити її. Коли я вперше бачу якусь жінку, то за давньою звичкою дивлюсь на неї, як на майбутню можливу здобич, — але це скоріше розумовий рефлекс. Однак одразу ж я вже думаю про інше. До жінок я ставлюся так, як може ставитись колишній ювелір до коштовних каменів. Побачивши якусь коштовну ювелірну прикрасу, він подумки каже собі: «Слід було б її придбати», але одразу згадує, що вже покинув свій фах, і йде далі.

Хоч буду відвертим. Крім названих причин, Клару рятує від моїх зазіхань також її надто високий зріст. Такі високі жінки ніколи мені не подобались.

Та все ж якось я став напівжартома вмовляти її поїхати на гастролі до Варшави, пообіцявши супроводжувати її як почесний імпресаріо. Признаюсь, що я не проти того, щоб така поїздка коли-небудь відбулася.

До Польщі я таки справді збираюсь. Тітка подарувала мені свій будинок у Варшаві й викликає мене, щоб оформити моє право власності на нього. Вона завжди приїздить до Варшави на перегони. Хто міг би подумати, що тітка, така поважна жінка, зайнята господарством, молитвами, благодійництвом, має таку єдину слабість — кінські перегони! Це її пристрасть. Може, це так проявляються її успадковані лицарські інстинкти, які так само добре передаються жінкам, як і чоловікам. Наші коні вже бозна-скільки років беруть участь у перегонах — і весь час програють. Тітка ніколи не пропускав жодних змагань, захоплюється ними; коли скачуть наші коні, вона стоїть на задньому сидінні коляски, спершись на палицю, у зсунутому набакир капелюшку й жадібно стежить за перегонами, а потім страшенно лютує й цілими місяцями отруює життя Хвастовському. Тепер вона виростила якогось незвичайного коня й просить, щоб я приїхав і був свідком її тріумфу. Я поїду.

Мені ще й з багатьох інших причин треба поїхати до Варшави. Я вже казав, що тепер став відносно спокійним, нічого не хочу, нічого не сподіваюсь і в міру своїх сил приборкую власне «я», одне слово, примирився з певним духовним паралічем, а потім настане фізичний і забере мене так, як забрав мого батька. Але я не можу нічого забути, тому параліч у мене не повний, не остаточний. Та єдина істота, яку я в своєму житті кохав, тепер наче розділилась у моїй душі на дві окремі. Одна з них зветься пані Кроміцька, а друга — Анелька. Для пані Кроміцької я байдужий і чужий, однак Анелька мене навідує й пробуджує в мені усвідомлення моєї вини, дурості, духовного безсилля, болю, гіркоти, розчарування і втрати. Великодушний, доброчинний привид! Як було б добре, коли б мені вирізали ту мозкову звивину, в якій міститься пам’ять. Можна й так жити, але таке життя страшенно тяжке, бо людина весь час відчуває себе якимсь возом без коліс. Я щоразу намагаюсь відігнати від себе якнайдалі думку про те, що могло б бути, якби все склалось інакше, — та не завжди це мені вдається. Мій добрий і доброчинний ангел повертається й знову висипає мені на голову ріг достатку. Отож мені часом здається, що пані Кроміцька вбиває в моєму серці Анельку, тому я хочу поїхати туди, подивитись на її щастя, на її життя й на всі неминучі зміни, що відбулися в ній, зробили її зовсім не схожою на колишню Анельку. Мабуть, застану пані Кроміцьку в Плошові. Не може бути, щоб після десятимісячної розлуки вона не відвідала хворої матері, яка живе там.

Думаю, що я не обманюю себе, не помиляюсь, і що ceci tuera cela[30].

Я розраховую на це, знаючи свої нерви, які все глибоко вражає. Пам’ятаю, коли я познайомився з Анелькою і на мене почали непереможно впливати її чари, сама лише думка про те, що якийсь там Кроміцький наближається до неї, відштовхувала мене від неї, і вона ставала для мене вже не такою дорогою. А що вже казати тепер, коли вона дружина цього Кроміцького, належить йому тілом і душею. Майже напевно можу передбачити, що все в ній на кожному кроці ображатиме, відштовхуватиме мене, і ceci tuera cela!

А якщо й ні? Якщо все буде інакше, то хіба мені не однаково? Я не прагну виграти, але якби обставини допомогли мені упевнитись, що не тільки я один винен, не тільки я відповідальний за те, що сталось, і тягар вини слід було б розкласти на двох, — може, це принесло б мені якесь задоволення. Кажу «може», бо не ручаюсь за це. Я далекий від думки про якусь помсту. За обдурені почуття люди мстять лише на сцені. А в житті відвертаються з неприємним осадом на душі, та й годі. Щоб довести теперішній пані Кроміцькій, що вона погано вчинила, знехтувавши моїм каяттям, я перш за все повинен сам твердо в це повірити, а в мене бувають такі хвилини, коли я, їй-богу, ні в чому не впевнений.

5 квітня

Я вже знаю напевно, що побачу пані Кроміцьку, бо довідався з тітчиного листа, що Кроміцький продав маєток на Волині й виїхав у справах на Далекий Схід, тому Анельці не лишилось нічого іншого, як повернутися до матері в Плошів. У першу хвилину я сприйняв цю звістку майже байдуже, вона не порушила моєї рівноваги, однак дедалі вона все більше хвилює мене — така особливість мого душевного складу. Тепер я вже не можу думати ні про що інше. Це надзвичайно важлива подія для Анельки і її матері. Кроміцький через десять місяців після одруження продав маєток, розташований на чудових землях, якими Анельчині прадіди володіли чотириста років. Пані Целіна присвятила все своє життя, щоб зберегти цей маєток, а Кроміцький прийшов і з легким серцем продав його тільки тому, що за нього добре заплатили, тепер він мав змогу залагоджувати свої торгові справи.

Припустімо, що він заробить на цих грошах мільйоп, але який же удар для матері й дочки, що вони тепер думатимуть про цю людину! Тітка пише мені, що зараз сидить біля ліжка пані Целіни, яка, діставши повідомлення в Плошові, що маєток продано, ще тяжче захворіла. Я певний: Анелька, підписуючи доручення чоловікові на продаж, не розуміла, що робить. Однак перед людьми вона його захищає, тітка в своєму листі наводить її слова: «Сталося нещастя, але нещастя неминуче, і Кароля не можна звинувачувати за нього». Захищай його, захищай, вірна й віддана дружино! Але ти не заборониш мені думати, що він поранив тебе подвійно, що в душі ти його глибоко зневажаєш. Його обійми й пестощі не зітруть у твоїй пам’яті одного слова: «продав!» А що тепер думав пані Целіна? Вона ж протегувала йому, коли він сватався до її дочки, й сподівалася, що відразу після одруження він своїми мільйонами очистить Анельчин маєток від боргів… А я, мої шановні, людина без гучних фраз, не продав би маєтку хоча б із делікатності, з любові до вас, боючись завдати вам удару. Однак для спекуляцій потрібні гроші готівкою — і підтримка. Не можу сказати нічого напевно, та часом ці мільйони Кроміцького здаються мені сумнівними. Може, Кроміцький їх ще добуде, може, продаж маєтку допоможе йому в цьому, але якби він тепер їх мав, то не завдав би такого горя дружині й не позбавив би її даху над головою. Тітка пише, що він одразу після продажу виїхав у Баку, а звідти поїде до Туркестану. Анелька надто молода, щоб могла жити сама, тому вона цей час житиме з матір’ю, а мати залишається в Плошові, по-перше, тому, що вона хвора, і по-друге, що тітка її не відпускає, а та не хоче гнівати тітку. Я досить добре вивчив Анельку й не можу підозрювати її в якомусь розрахунку. Вона втілення безкорисливості. Але її мати, котра хотіла б весь світ захопити для своєї одиначки, розраховує на те, що тітка не забуде Анельки в своєму заповіті. І має рацію. Тітка завжди не дуже вірила в мільйони Кроміцького, кілька разів стривожено й збентежено натякала мені про це. Вона вважає, що все її багатство має залишитись роду Плошовських, і побоюється, що, відписуючи якусь частину його Анельці, може образити мене. Як погано вона мене знає! Якби сьогодні Анелька зосталася без черевичків, а за пару черевичків для неї треба було б віддати Плошів і все моє багатство, — я їх віддав би. Може, такий вчинок був би викликаний і зловтішним бажанням протиставити себе Кроміцькому, але все-таки віддав би.

Та годі про це. Весь час я думаю, що Анелька з матір’ю вже в Плошові, що вони пробудуть там аж до приїзду Кроміцького, тобто хтозна-скільки. Я щодня бачитиму пані Кроміцьку… Від цієї думки на душі в мене стає тривожно, хочеться знати, як складуться наші стосунки, — і я починаю уявляти собі різні випадки, які могли б статися, коли б я інакше поводився з Анелькою. Я ніколи не обдурюю себе; ще раз повторюю, що їду лікуватись, що пані Кроміцьку не кохаю й ніколи не кохатиму, навпаки- сподіваюся, що зустрічі з нею витіснять з мого серця колишню Анельку краще, ніж усілякі фіорди й гейзери; але не був би я сам собою, не був би людиною, що багато пережила й передумала, коли б не міг передбачити тих небезпек, які могли б виникнути за інших умов.

Якби я хотів мстити і саме ім’я «пані Кроміцька» не відштовхувало мене такою мірою, — то що могло б стати мені па перешкоді чи стримати мене? Адже в тихому, далекому від міста Плошові ми були б тільки вдвох, не рахуючи двох літніх жінок, наївних, мов діти, в своїй бездоганній цнотливості. Знаю я з цього боку і тітку, і пані Целіну. В вищих колах нашого суспільства можна часто зустріти жінок досить зіпсованих, але є й такі, здебільшого серед старшого покоління, що йдуть крізь життя, можна сказати, чистими, як ангели, ніколи не осквернивши своїх помислів нічим грішним. Таким, як моя тітонька чи пані Целіна, і в голову не прийде, що Анельці може загрожувати якась спокуса, коли вона вже одружена. Анелька й сама належить до таких жінок. Вона не відкинула б мого прохання, якби не те, що вона вже дала слово Кроміцькому. Польки такого типу воліють скоріше розбити своє серце, аніж порушити дане слово. Коли подумаю про це, аж злість мене бере. Я тамую в собі властиву кожній людині потребу довести свою правоту; я не хочу нічого доводити пані Кроміцькій, та якби знайшовся хто-небудь, хто пояснив би цій жінці, що не можна безкарно нехтувати законами природи й серця, що ці закони сильніші від вигаданих етичних доктрин, і порушення їх мстить за себе, — я був би дуже, дуже щасливим. Правда, я страшенно завинив перед Анелькою, але ж щиро хотів усе виправити, вона знала про це, та однак відштовхнула мене… Відштовхнула, напевно, для того, щоб можна було сказати собі: «Я не Леон Плошовський; я дала слово, отже, дотримаю його». Це не доброчесність, а душевна холодність; це не героїзм, а дурість; не чистота сумління, а марнославство. Ні, не можу, не можу забути!..

Допоможе мені це зробити сама пані Кроміцька. Коли я побачу її, задоволену своїм героїзмом, холодну, пересичену подружніми пестощами, насправді чи вдавано закохану в свого чоловіка, і вона буде зацікавлено спостерігати, чи досить сильно пригнічує мене моє горе, — тоді мені та добропорядна, сповнена щастям і почуттям власної добропорядності дружина стане такою огидною, що я, може, знову поїду кудись до північних оленів. Але тоді вже спогади про Анельку не полетять за мною, ніби чайка за кораблем.

Можливо, й пані Кроміцька трохи гратиме переді мною роль моєї жертви, всією своєю поведінкою говоритиме мені: «Ти винен!» Гаразд! Бачив я в житті й таке. Штучні квіти мають той недолік, що вони не пахнуть, а штучні тернові вінки мають ту перевагу й достоїнство, що вони не коляться і їх охоче надівають на голову, мов капелюх, який до лиця. Щоразу, коли я зустрічав таку «жертву», яка вийшла заміж ніби-то з відчаю, мені хотілося їй сказати: «Брешеш! Ти, може, й була жертвою чи принаймні щиро в це вірила, поки він, твій обранець, уперше не підійшов до тебе в пантофлях. З тієї хвилини ти перестала бути зворушливою, а стала смішною й пошлою, тим більше смішною й вульгарною, чим більше ти вдаєш із себе жертву».

6 квітня

Яке гарне й розумне грецьке слово «ананке»![31] Десь було визначено, що через цю жінку я не матиму спокою навіть тоді, коли перестану думати про неї. Однак мене дуже стривожила звістка, що маєток продано й Анелька приїхала до Плошова. Минулої ночі я погано спав; у голові виникали різні запитання, я шукав на них відповіді. Так, приміром, я намагався вирішити, чи маю я право відвернути пані Кроміцьку від її обов’язку й завести її на манівці, чи ні? Я цього не хочу й не зроблю, бо пані Кроміцька мені не подобається, — але чи мав би я на це право? Заповнюю собі життя отакими «to be or not to be?»[32], бо не маю більше чим жити. Проте такі роздуми не належать до найвищих земних утіх, найчастіше вони бувають схожі на намагання собаки піймати свого власного хвоста: нічого я не спіймаю, нічого не доведу, лише стомлюсь, але я втішаюся тим, що минув ще один день чи ще одна ніч. Водночас я помітив, що при всьому своєму скептицизмі маю здатність ставити до себе вимоги, гідні плошівського вікарія. Сучасна людина сплетена зі стількох ниток, що коли хочеш розплутати їх, то ще більше заплутуєшся. Марно я сьогодні вночі повторював собі, що хоч усе це чиста теорія, однак я маю таке право. Якийсь голос з церковної паперті весь час мені заперечував: «Ні! Ні! Ні!» Все ж я повинен перебороти ці докори сумління, — від цього залежить моя душевна рівновага. Зараз, увечері, в мене якраз відповідний настрій для цього. Сьогодні пополудні я був у домі одного знайомого художника й чув, як пані Девіс доводила двом французьким літераторам, що жінка повинна все життя лишатися неприступною хоча б лише «pour la nettetй du plumage»[33]. Малескі їй підтакував: «Oui, oui, du plumage!»[34] A я в цю хвилину уявив собі, як усі краби Середземного моря перевернулися навзнак і повитягали до неба свої клешні, благаючи Юпітера вдарити громом. До речі, пані Девіс запозичила цю фразу в мене, а я запозичив її у Фельє. Проте я слухав її цілком серйозно, навіть не посміхнувшись, але настрій у мене став якийсь веселий і цинічний, він ще й досі не полишив мене, це найкраща зброя проти докорів сумління…

Отже, розмірковую далі! Чи маю я моральне право закохати в себе пані Кроміцьку і, якщо вдасться, звести її з доброї путі? Для мене це перш за все питання честі, як і для кожного, хто вважає себе джентльменом і кого всі вважають таким. Отож я не знаходжу жодного пункту, який би забороняв мені вчинити так. Щоправда, на перший погляд, це найдивніший з кодексів, які будь-коли існували на світі. Якщо я вкраду в когось гроші, то, за світськими поняттями про честь, я зганьбив себе, я — злодій, а обкрадений залишається чистим; якщо ж я вкраду в кого-небудь дружину, тоді я, злодій, залишаюся чистим, а ганьба падає на обкраденого. Що ж це таке? Викривлення моральних понять чи між крадіжкою гаманця й крадіжкою дружини така велика різниця, що цих двох вчинків навіть не можна зіставляти? Я часто замислювався над цим і дійшов висновку, що це не одне й те ж саме. Людина не може бути такою власністю, як річ, і крадіжка дружини — акт взаємного бажання. Чому я маю визнавати права чоловіка, якщо цих прав не визнає його дружина? Яке мені діло до нього? Я бачу жінку, яка хоче бути моєю, і беру її. Чоловік її для мене не існує, а присяга, яку вона давала йому, мене ні до чого не зобов’язує. То що ж має мене стримувати: повага до інституту шлюбу? Але якби я кохав, якби я міг кохати пані Кроміцьку, то кричав би всім своїм єством, що протестую проти її шлюбу! Протестую проти її обов’язку по відношенню до Кроміцького! Цей шлюб розчавлює мене ногою, мов черв’яка, який звивається від болю, — і мені, якому при останньому зітханні хочеться вкусити ту ногу, наказують ще її поважати? За що? Чому? Що мене обходить такий суспільний лад, який випив із мене всю кров, всяке бажання жити? Звичайно, коли люди харчуються рибою, це закон природи, але спробуйте примусити шанувати такий закон рибу, яку живцем шкребуть, перш ніж покласти в каструлю. Я протестую і кусаюсь, — оце моя відповідь. Спенсерівський ідеал досконало розвиненої людини, в якої особисті прагнення перебувають у повній гармонії із суспільним порядком, — це лише постулат. Я знаю, добре знаю, що Снятинський побив би мене одним запитанням: «Отже, ти за вільне кохання?» Ні! Я тільки за самого себе. I am for myself[35]. Зрештою, я не хочу нічого знати про ваші теорії. Якщо ти покохаєш іншу жінку або твоя дружина покохає іншого чоловіка, тоді побачимо, чи пригодяться тобі всі ваші моральні приписи і обов’язкова повага до традицій суспільства. В найгіршому разі, мене можна вважати непослідовним. Таким само непослідовним я був тоді, коли я, скептик, замовив обідню за здоров’я Леона й Анелі й молився, мов дитина, ковтаючи як дурний, сльози. На майбутнє даю собі слово завжди бути непослідовним тоді, коли це буде для мене краще, вигідніше. На світі існує лише одна логіка — логіка пристрасті. Розум застерігає нас тільки до певного часу, а потім, коли коні нестримно рвуться вперед, він сідав на козли і вже тільки пильнує, щоб не поламався екіпаж. Людське серце не може вберегтися від кохання, а кохання — це стихія, така ж сила, як морський приплив та відплив. Якщо жінка кохає чоловіка, то ніяка пекельна сила не відірве її від нього, бо присяга перед вівтарем — це лише освячення кохання; але коли вона є тільки обов’язком, тоді перший приплив викине її на пісок, як дохлу рибину. Я не можу дати зобов’язання в тому, що в мене не виросте борода або що я не постарію, — а якщо я дам його, то закон життя роздавить мене з усіма моїми зобов’язаннями.

Дивна річ: усе, що я пишу, це, як я вже казав, чиста теорія. В мене немає жодних намірів, за які потрібно було б виправдовуватись перед самим собою, проте ці роздуми хвилюють мене, ось і зараз так розхвилювали, що я змушений перестати писати. Напевно, мій спокій дуже вдаваний… Я з годину ходив по кімнаті і врешті збагнув, що мене так розтривожило… Вже дуже пізно. З моїх вікон видно купол Дому Інвалідів, він блищить при місяці, як блищав колись купол собору святого Петра, коли я, окрилений надією, блукав по Пінчіо й думав про Анельку. Я мимоволі поринув у спогади. Нехай вона живе собі, як хоче, але я певний, що міг бути більш щасливим, і вона теж могла бути в десять — ні, в сто разів щасливішою. Ще й тепер, якби в мене були якісь таємні наміри, якби вона була для мене хтозна-якою спокусою, я відмовився б від неї, щоб не зробити її нещасною. Я нізащо не хочу цього, нізащо! Сама думка про це позбавила б мене будь-якої діловитості й рішучості. Життя моє склалося так, що негативні риси мого характеру розвинулись, а позитивні занепали, хоча серце в мене не зле. В мене величезний запас ніжності до Анельки.

Та все це вже відійшло в минуле. Скептик, що сидить у мені, підказує запитання іншого роду: чи в даному випадку вона справді була б такою нещасливою? Я часто спостерігав, що жінки тільки доти нещасливі, поки вони борються з собою. Коли ж боротьба закінчується, настає, незалежно від результату, період спокою, блаженства, щастя… Колись тут, у Парижі, я знав жінку, яка три роки, страшенно страждаючи, боролася з собою, а потім, коли серце перемогло, до кінця життя докоряла собі тільки в одному, в тому, що так довго йому опиралася.

Проте навіщо ставити собі всі ці питання й розв’язувати їх? Я знаю, що кожне твердження можна довести, а в кожному доказі можна засумніватися. Минули ті добрі часи, коли люди сумнівалися в усьому, тільки не в здатності нашого розуму відрізняти правду від брехні, добро від зла. Нині навколо манівці, манівці й манівці… Краще думатиму про подорож, яка незабаром чекає мене… А Кроміцький таки продав жінчин маєток і глибоко ранив її… Я повинен був написати це тут чорним по білому, бо інакше не віриться, що це правда…

10 квітня

Вчора я був з прощальним візитом у Лаури й потрапив на справжній концерт. Вона, здається, серйозно почала захоплюватись музикою. Клара Гільст грала на фісгармонії. Я завжди радий її бачити, але найбільше вона подобається мені, коли сідає до фісгармонії й бере перші акорди, не відводячи очей від клавіатури. Тоді в ній якась серйозність, зосередженість і при цьому незвичайний спокій. Вона тоді здається мені схожою на святу Цецілію, для мене найсимпатичнішу з усіх святих, у яку я закохався б, коли б жив у її часи. Такий самий спокійний, чистий профіль, те ж саме благородне обличчя стародавньої християнки. Шкода, що Клара така висока, однак, коли вона грає, про це забуваєш. Іноді вона зводить угору опущені очі, ніби хоче пригадати якусь мелодію, почуту десь у вишині в хвилину натхнення. І сама здається тоді натхненною. їй дуже пасує її ім’я «Клара», бо важко зустріти більш світлу душу. Я сказав, що люблю на неї дивитись, але не слухати її; музики її я, на жаль, не розумію, в усякому разі важко вловлюю її зміст. Проте, незважаючи на всі свої злі й зухвалі зауваження, думаю, що в неї неабиякий талант.

Коли Клара скінчила грати, я підійшов до неї й напівжартома сказав, що настав час їхати до Варшави і, пам’ятаючи нашу давню домовленість, я прошу, щоб вона була готова до від’їзду. На превеликий мій подив, вона сприйняла мої слова серйозно; відповіла, що вже давно збирається до Варшави, готуватись їй не треба, необхідно лише забрати з собою стареньку родичку, яка всюди супроводжує її, й німу клавіатуру, на якій вона грає гами навіть у вагоні поїзда.

Я був трохи збентежений. Якщо вона справді поїде, то доведеться допомагати їй влаштовувати концерт, а я хотів би одразу їхати до Плошова. Однак, у крайньому випадку доручу її Снятинському, він зможе бути їй кориснішим за мене. До того ж Клара- дочка багатого франкфуртського підприємця, й матеріальний успіх концертів її не цікавить. Усе ж мене збентежила поспішність, з якою вона погодилася на цю поїздку. В першу хвилину я хотів навіть сказати їй, що згоджуюсь, щоб вона везла німу клавіатуру, а от намір узяти з собою стару родичку мені менш подобається. Ми, чоловіки, так звикли завжди і скрізь полювати на жінок, що до молодої і вродливої жоден з нас не підходить без таємної думки. Хто каже інакше, той просто хоче обдурити жінку, щоб легше спіймати її в пастку. Що стосується мене, то, хоч зараз мої думки зайняті чимось іншим, мені здається, що та стара родичка заважатиме нам, тим більше, що своє поспішливе рішення Клара прийняла, мабуть, і заради мене. Париж є ширшим полем для тріумфів музикантів, аніж Варшава, а якщо Клару не цікавлять і гроші, то чому вона хоче їхати? Лаура, як я вже згадував, давно натякала мені, що в Клари до мене більш ніж дружні почуття… Дивна жінка ця Лаура! Кларина чистота викликає в неї заздрість, але тільки таку, яку викликала б, приміром, якась оригінальна прикраса, коштовна діадема чи вишукані мережива… Лише предмет для прикрашання — нічого більше! Може, тому їй хочеться штовхнути цю велику дитину в мої обійми. Я Лаурі байдужий, я для неї теж лише прикраса, яку вона вже носила на шиї.

Ця жінка мимоволі завдала мені стільки горя, що я мав би її ненавидіти, — але не можу. По-перше, моє сумління підказує мені, що коли б Лаура не з’явилась на моєму життєвому шляху, то я знайшов би якийсь інший, такий само успішний спосіб змарнувати своє щастя; по-друге, так само, як сатана — це грішний ангел, ненависть — це вироджена любов, а я Лаури ніколи не любив. Я її трошки зневажаю, це інша річ, але й вона мені відплачує тим самим. Здається, вона ставиться до мене менш доброзичливо, піж я до неї.

А що стосується Клариних почуттів до мене, то Лаура, мабуть, має рацію. Сьогодні мені це здалось очевиднішим, діж будь-коли. Якщо це так, то я вдячний Кларі. Вперше в житті мені хочеться зав’язати дружбу з жінкою і не обманути її довір’я. Така неспокійна душа, як моя, може знайти розраду в такій дружбі.

Сьогодні ми з Кларою розмовляли як двоє друзів. Кругозір у неї не дуже широкий, — зате вона чітко відрізняє те, що вважає поганим і огидним, від того, що, на її думку, добре й гарне, тому в неї ніколи не виникає сумнівів, і вона завжди дуже спокійна. В ній відчувається якесь душевне здоров’я, що його часто можна зустріти в німців. Спілкуючись із ними, я помітив, що, приміром, людей такого типу, як я, серед них дуже мало. Німці, як і англійці, люди позитивні, вони знають, що хочуть. Звичайно, вони теж часто поринають у безбережне море сумнівів, але роблять це з методичністю вчених, а не як люди емоційні, чи як «генії без портфеля», тому їхня нова трансцендентальна філософія, їхній сучасний науковий песимізм, їхня поетична «світова скорбота» викликають лише теоретичний інтерес. На практиці вони чудово пристосовуються до умов життя. Гартман твердить, що чим людство могутніше й освіченіше, тим воно нещасніше. І той самий Гартман на практиці з самовпевненістю німця-культуртрегера закликає до збагачення німецького народу за рахунок населення Познані. Хоча, поминувши цей факт, який є одним з прикладів людської підлоти, можна сказати, що німці не дуже захоплюються теоріями, тому вони спокійні й діяльні. Така самовпевненість притаманна й Кларі. Все, що може перевернути до дна людську душу, досягало і її ушей, але якось зісковзувало з неї, не проникаючи в кров, тому вона ніколи не сумнівається в тому, що вважає істиною, як і в своїй музиці. Якщо вона справді відчуває до мене щось більше, ніж симпатію, то це, напевно, почуття підсвідоме, яке нічого не вимагає. З тієї хвилини, коли воно стане іншим, почнеться її душевна драма, бо я не зможу відповісти їй взаємністю; я міг би лише скористатись її почуттям і зробити її нещасною. Я не настільки самозакоханий, щоб вважати, ніби жодна жінка не встоїть переді мною; я тільки думаю, що жодна жінка не зможе встояти перед чоловіком, якого вона справді кохає. Вирази: «обложена фортеця», «здобута фортеця» затерті й банальні, але вони відображають правду, і вони ще в стократ справедливіші, коли стосуються жінки, яка за мурами своєї цноти носить у грудях такого зрадника, як серце. Проте Клара може бути спокійною. Ми поїдемо добропристойно: вона, я, стара родичка й німа клавіатура.

16 квітня

Уже три дні я в Варшаві, але ще й досі не зміг поїхати до Плошова, бо відразу ж після приїзду в мене заболіли зуби й опухла щока. А в такому вигляді я не хочу показуватись на очі моїм дамам.

Вже бачився зі Снятинським, тітка теж була в мене й привітала мене, як блудного сина. Анелька приїхала до Плошова минулого тижня. Мати її така хвора, що лікарі, які спершу хотіли послати її до Вісбадена, тепер сказали, що вона не перенесе ніякої поїздки. Отже вона залишиться в Плошові, поки не одужає чи не помре; Анелька буде з нею, тому що Кроміцький ще не залагодив своїх справ і не вважає за можливе обрати десь місце для постійного проживання. З того, що мені казала тітка, я зрозумів: його подорож триватиме кілька місяців. Я намагався якомога більше розпитати тітку про Анельку, це було неважко, бо тітка говорила зі мною дуже відверто. їй і на думку не спадає, що заміжня жінка може когось цікавити не тільки як родичка, скоріше, вона навіть не замислюється над такими питаннями. Вона говорила зі мною відверто й про продаж маєтку, цього вона теж не може простити Кроміцькому. Вкінці вона так розсердилась, що аж розірвала ланцюжок, який носить на шиї, і годинничок упав на підлогу.

— Я йому в очі скажу, — погрожувала тітка, — що це подвійна підлість. Краще б я позичила йому ті гроші. Тільки яка з них була б користь! Його спекуляції — справжня безодня! Не знаю, що з них вийде, а поки що він усе в них угачує. Нехай-но він мені покажеться на очі, я йому скажу: «Ви й Анельку погубите, і Целіну, і самі врешті станете банкротом! Навіщо цим жінкам мільйони, якщо кожен гріш доводиться оплакувати! Підлість, та й годі! Я завжди не могла терпіти цього сушеного гриба і мала рацію».

Я запитав у тітки, чи говорила вона про це відверто з Анелькою.

— З Анелькою? Добре, що ти приїхав, буде хоч із ким словом перемовитись, душу відвести. З Анелькою неможливо говорити про це відверто. Якось я не витерпіла й почала, то вона розсердилась на мене, а потім — у плач, одне повторює: «Він мусив, мусив, мусив!» Вона не дає проти нього й слова сказати, хоче всі його вади приховати від людей. Але мене, стару, не обдуриш: у душі вона так само засуджує його за продаж маєтку, як і я.

— Тітонько, ви думаєте, що вона його не кохає?

Тітка здивовано подивилась па мене.

— Що? А кого ж їй кохати? Через те вона й переживає, що кохає його. Можна кохати чоловіка й разом із тим бачити його погані риси.

В мене на ці речі трохи інший погляд, однак я не хочу про нього говорити тітці, а вона вела далі:

— Найбільше я засуджую його за те, що він бреше. Запевнив Целіну й Анельку, що через рік, а найбільше — через два він зможе викупити їхній маєток. Скажи мені, хіба це можливо? Скажи!.. А ті обидві вмовляють самі себе, що так воно й буде.

— По-моєму, це зовсім неможливо. Він і далі спекулюватиме.

– І він знає про це ще краще, ніж ми, — отже, свідомо обдурює Целіну й Анельку.

— Може, він це робить для того, щоб вони не дуже журилися?

Тітка ще більше розгнівалась.

— Тобто, як це «не дуже журилися?» Вони не дуже журилися б, якби він не продав маєтку! Ти не захищай його! Всі його за це засуджують. Хвастовський аж нетямиться від обурення. Він розібрався в цій справі й каже, що якби навіть не було ніякого прибутку, він узявся б за кілька років очистити маєток від боргів; а гроші я перша дала б, і ти дав би. Адже дав би?… От бачиш! А тепер усе пропало!

Я почав розпитувати про Анельчине здоров’я. Питав з прихованою, непояснимою тривогою, наче боявся почути щось таке, що було б цілком природне і звичайне, але, сам не знаю чому, вщент розтерзало б мої нерви. Я дужо нещасний! Добре, що тітка зрозуміла мене й так само сердито відповіла:

— Нічого не передбачається!.. Маєток він зумів продати, а більше ні на що не здатний!

Я одразу перевів розмову на іншу тему. Розповів тітці, що одним поїздом зі мною приїхала дуже відома сучасна піаністка, дуже багата жінка, яка нічого так не прагне, як дати кілька концертів на користь бідних. Однак у моєї тітоньки особливий характер. Вона насамперед почала обурюватись, чому Клара Гільст не приїхала взимку, коли найкращий концертний сезон; а потім вирішила, що все-таки ще не зовсім пізно, й захотіла відразу бігти до Клари. Насилу я розтлумачив їй, що краще буде попередити Клару про свій візит. Тітка очолює кілька добродійних товариств і вважає своїм обов’язком загребти для них усе, що можливо, за рахунок інших товариств, тому вона й боїться, щоб хтось її не обігнав.

Виходячи від мене, вона запитала:

— Коли ти переберешся до Плошова?

Але я відповів, що зовсім не переберусь. Ще дорогою я вирішив, що краще буде, коли я житиму в Варшаві. До Плошова звідси не більше милі, отож їздитиму туди щоранку й залишатимусь до вечора. Для мене це байдуже, а люди не матимуть приводу для пліток. Я хочу, щоб і пані Кроміцька не подумала, що мені хочеться мешкати з нею під одним дахом. У розмові зі Снятинським, ніби між іншим, я сказав, що не збираюсь оселятись у Плотові. Було видно, що Снятинський схвалює мій намір, він навіть пробував докладніше поговорити про Анельку. Снятинський, безумовно, людина інтелігентна, проте він не зрозумів, що зміна обставин може викликати зміну стосунків і між найближчими друзями. Він прийшов до мене, як до того Леона Плошовського, який у Кракові, тремтячи, мов лист, благав його про допомогу; він підійшов з такою самою суворою відвертістю й відразу хотів застромити руку по лікоть у мою душу. Я вмить зупинив його, він трохи розсердився й здивувався. Згодом він пристосувався до мого тону, і ми почали розмовляти так, наче нашої останньої зустрічі в Кракові ніколи не було. Однак я бачив, що його цікавить мій теперішній настрій, бо, не можучи запитати прямо, він почав говорити натяками, з усією незграбністю письменника-художника, який є глибоким психологом і витонченим аналітиком, коли сидить за письмовим столом, а в практичному житті залишається наївним студентом.

Якби в мене під рукою була флейта, то я міг би, як колись Гамлет, подати її Снятинському, сказавши: «Невже ви гадаєте, що на мені легше грати, ніж на цій дудочці? Зовіть мене яким хочете інструментом: ви зможете хіба що розладнати мене, але не заграти на мені»[36].

Якраз учора вночі я перечитував «Гамлета», не знаю вже вкотре, і натрапив на це порівняння. Аж не віриться, що в наш час людина в будь-якому становищі, в будь-якому душевному стані, навіть цілком сучасному й складному, ніде не знаходить стільки аналогії з власними переживаннями, як у цій трагедії, в основу якої покладено примітивну й криваву трагедію легенди Голіншеда. Гамлет — це людська душа в минулому, сучасному й майбутньому. На мою думку, Шекспір перейшов у цій трагедії межі, що існують навіть для генія. Бо Гомер чи Данте мені зрозумілі на тлі їхньої епохи. Я розумію, що вони могли створити те, що створили, — але яким чином цей англієць міг у сімнадцятому столітті передбачити всі психози, породжені дев’ятнадцятим століттям, — це назавжди залишиться для мене загадкою, хоч скільки б я прочитав різних досліджень про Гамлета.

Отож, подавши Снятинському уявну Гамлетову флейту, я доручив йому опікуватися Кларою Гільст; потім почав розмовляти з ним про його догмати. Сказав, що саме моя туга за батьківщиною й почуття обов’язку змусили мене приїхати сюди. Але сказав це таким байдужим тоном, що Снятинський не знав, чи я жартую, чи серйозно говорю про свої почуття. І знову повторилося те, про що я писав ще в Парижі. Почуття моральної переваги, яке давала Снятинському моя поведінка за останній час, тануло з кожною хвилиною. Він не знав, що думати, розумів лише одне: старим ключем мене не відімкне. На прощання, коли я знову попросив його допомогти Кларі Гільст, він проникливо глянув на мене й промовив:

— Для тебе це дуже важливо?

— Дуже, бо з цією дівчиною я дружу й глибоко її поважаю.

Таким чином я всю увагу Снятинського сконцентрував на Кларі. Він, звичайно, думатиме, що я закохався в неї. Він пішов від мене сердитий, це було помітно, адже він ніколи не вміє нічого приховати. Голосніше, ніж завжди, грюкнув за собою дверима, а коли я, провівши його на сходи, заходив до передпокою, то чув, як він збігав униз, перестрибуючи через чотири сходинки, й голосно свистів, це він завжди робить, коли чимось не задоволений.

Що ж, я сказав йому правду про моє ставлення до Клари. Сьогодні я написав їй, пояснив, чому досі не навідав її,- і щойно одержав відповідь. Клара захоплена Варшавою, а особливо людьми. Всі тутешні видатні музиканти побували в неї протягом цих трьох днів, наговорили їй багато компліментів, пропонували свою допомогу. Вона пише, що таких доброзичливих людей не зустрічала ніде. Гадаю, що якби Клара надумала оселитися тут назавжди, вони не були б з нею такими люб’язними, хоч вона й мав дар всюди знаходити собі друзів. Вона вже трохи ознайомилася з містом, найбільше їй сподобались Лазенки. Мене радує Кларине захоплення, тим більше, що коли ми переїхали польський кордон, пейзаж справив на неї гнітюче враження. Справді, в цій пустинній і пласкій місцевості очам немає на чому спочити, треба тут народитися, щоб відчувати в ній якусь чарівність. Дивлячись крізь вікно вагона, Клара весь час повторювала: «Ох, тепер я розумію Шопена!» Звичайно, вона помиляється, бо ні розуміти, ні відчувати Шопена вона не може так само, як не могла відчути нашого ландшафту.

Хоч я духовний син чужої країни, проте завдяки якомусь атавізму глибоко відчуваю нашу природу; часто, повертаючись весною до Польщі, здивовано помічав, що не можу намилуватись її краєвидами. А, власне кажучи, яка тут краса? Іноді я навмисне намагався уявити себе художником-чужоземцем, який без ніякого почуття, об’єктивно споглядає наші пейзажі. Тоді вони нагадували мені малюнки дитини, котра вміє малювати лише палички, або малюнки дикуна. Пласкі перелоги, мокрі луки, хати з прямокутними обрисами, садибні тополі на виднокрузі, а далі поля, облямовані смужкою лісу, оті «десять миль нічого», як кажуть німці,- все це завжди здавалось мені якимсь примітивним краєвидом, убогим за замислом і лініями. Одне слово, це ще тільки тло. Проте з тієї хвилини, коли я перестаю дивитися очима чужинця, коли починаю відчувати благородну простоту краєвидів, поринаю душею в їхню незмірну широту, в якій будь-яка гостра риса тоне, немов душа в нірвані, вони не тільки набувають художньої чарівності «примітивів», але водночас заспокоюють мене. Я можу, приміром, захоплюватись Апеннінами, проте душа моя не здатна перейнятись їхньою красою, вона залишається десь осторонь. Через це рано чи пізно настає втома. Людина по-справжньому відпочиває тільки тоді, коли зливається з оточенням, а злитися з природою можна лише в тому випадку, коли навколишня природа й душа споріднені. Ностальгія виникає саме тому, що душа виключається з рідного їй навколишнього середовища. Мені здається, що цю ідею психічної спорідненості можна було б розвинути ще ширше. Може, це й дивно, що я, вихований за кордоном, наскрізь просякнутий чужою культурою, висловлюю такі погляди, але скажу більше: навіть у найвродливішій чужоземці я бачитиму лише представницю жіночої статі, а не жіночу душу.

Пам’ятаю, що я свого часу писав про польок. Та одне другому не заважає. Я бачу їхні вади, однак вони мені ближчі, ніж чужоземки. Крім того, значна частина моїх колишніх поглядів пошматувалася, наче старий одяг.

Та облишмо цю тему. Із соромом і здивуванням помічаю, що все це я писав тільки для того, щоб забалакати себе самого. Саме так! Я розмірковую про краєвиди, ностальгію, а насправді всі мої думки в Плошові. Не хочеться мені в цьому признаватись, але треба! Мені весь час якось тривожно, щось наче давить у грудях. Цілком можливо, що й мій приїзд до Плошова, й перебування там будуть незрівнянно легші, простіші, ніж я собі це зараз уявляю. Будь-яке очікування нестерпне. Коли я був ще хлопцем, то один раз стрілявся на дуелі й пригадую, що хвилювався тільки напередодні. Тоді я теж намагався думати про щось інше, але так само, як і зараз, марно. Мої думки про пані Кроміцьку зовсім не ніжні, навіть не доброзичливі, вони тільки якось дивно снуються у мене в голові; обсідають мене, як розтривожені бджоли, і я не можу їх відігнати.

17 квітня

Сьогодні я був там і застав усе не таким, як уявляв собі. З Варшави я виїхав дрожками о сьомій годині ранку, розраховуючи десь о восьмій бути в Плошові. Тітка мені казала, що Анелька і її мати встають рано. В мене ні на хвилину не переставало давити під серцем, думки металися в голові. Я пообіцяв собі, що не буду заздалегідь обмірковувати жодних планів зустрічі, ані дальших стосунків з Анелькою. Нехай все буде, як має бути, і як само складеться, — оце все, що я вирішив. Та все ж я по міг по думати про те, якою застану Анельку, як вона мене зустріне, про що натякне, як буде поводишся зі мною. Оскільки я сам не прийняв і не хотів приймати ніяких рішень, то, не знаю чому, був певен, що вона їх прийняла. Очікуючи цього, я часом злився на неї, а часом, розуміючи, що й вона опиниться в незручному становищі, відчував якесь співчуття до неї. Моя уява була настільки зайнята Анелькою, що я немов бачив її перед собою. Дуже ясно пригадував собі її каштанове волосся над лобом, довгі вії, делікатне обличчя. Я пробував уявити, як вона буде вдягнена. Пригадував її слова, жести, вираз обличчя, вбрання. Особливо настирливо поставала в пам’яті та хвилина, коли одного разу Анелька повернулася зі своєї кімнати нагорі до вітальні, напудривши розшаріле обличчя, щоб приховати хвилювання. Нарешті ці спогади стали такі яскраві, що скидалися майже па галюцинацію. «Знову я одержимий нею», — подумав я і, щоб відволіктись від цього видива, завів розмову з візником. Запитав, чи він одружений, на що він відповів: «Без жінки ніяк не можна». Він ще щось говорив, але я вже його не слухав, бо в цей час побачив удалині плошівські тополі. Я й не помітив, коли ми проїхали кілька верств від застави.

Побачивши Плошів, я відчув, як моя тривога зросла, а думки в голові зароїлися ще швидше. Я намагався зосередити увагу на тому, що мене оточувало, на зміни, які сталися за час моєї відсутності, на нові хати понад дорогою. Машинально повторював собі, що погода стоїть дуже гарна, а весна на диво рання. День справді був чудовий, прозоре повітря було напоєне бадьорою ранковою свіжістю; біля хат цвіли яблуні, під ними, немов сніг, лежав опалий цвіт; переді мною наче були картини художників нової школи. Всюди, куди не глянь, — сліпуче й прозоре pleine air[37], у ясній глибині якого мелькали постаті людей, що працювали коло хат і в полі. Дивно, що я все це бачив, усе помічав, але не міг нічим перейнятись, захопитись. Ці враження чомусь не хвилювали мене, а ніби скупчувались тільки на поверхні мозку, неможучи проникнути вглибину, де крились інші думки. В такому стані роздвоєної свідомості я в’їхав до Плошова. Тут мене зненацька огорнули тінь і прохолода липової алеї, через яку дивились на світ вікна будинку. Розпорошені, неспокійні думки ще стривоженіше завирували у голові. Сам не знаю, чому, замість того щоб в’їхати у двір, я спинив візника біля воріт і пішки попрямував до ганку.

Взагалі не можу зрозуміти, чому охопив мене такий неспокій: може, тому, що в цьому знайомому будинку мене чекало щось невідоме, але безпосередньо пов’язано з моїм трагічним минулим? Коли я йшов через двір, у мене так стиснуло груди, що аж дух перехопило. «Що це таке, в біса? Що це таке?» — повторював я по думки. Тому, що я зупинив візника за ворітьми, ніхто не вийшов мене зустріти. В передпокої не було нікого. Я ввійшов до їдальні й вирішив там почекати, поки спустяться вниз дами.

Вони мали скоро прийти, бо стіл був уже накритий, чашки розставлені, а самовар шипів і буркотів, випускаючи вгору клубки пари. Тут теж найменші подробиці не залишилися поза моєю увагою. Я помітив, що в їдальні холодно й темнувато, бо вікна її виходили на північ. Потім завважив, що світло, яке проникало крізь троє вікон, відбивалося в темному навощеному паркеті й утворювало три світляні доріжки; після цього почав розглядати, ніби щось нове, буфет, який знав з дитинства; а після того пригадав свою розмову зі Снятинським у цій кімнаті, коли ми дивилися крізь вікно на його дружину й Анельку, які йшли в ботах по снігу до оранжереї.

Врешті мене охопили сум і відчуття душевної порожнечі. Я сів біля вікна, щоб бути ближче до світла і знову подивитись на сад. Однак моє внутрішнє роздвоєння не минало, я весь час думав про те, що незабаром, може, за кілька хвилин, побачу її, що повинен буду привітатися, розмовляти з нею, а потім місяцями бачити її щодня. Запитання: «Як це буде? Що буде?» — тіснились у мене в голові, обганяли одне одного. Є люди, які від страху здійснюють неймовірні подвиги; а зі мною часто буває так, що тривога, нерішучість, невпевненість у тому, що має статися, змінюються якимсь вибухом нетерпіння і гніву. Так сталося й тепер. Різниця між колишньою Анелькою і теперішньою пані Кроміцькою так виразно уявилась мені, як ніколи досі.

«Та якби навіть у тебе місяць був на лобі,- подумав я, — якби ти була в стократ вродливішою, у стократ чарівнішою, ніж я можу собі уявити, для мене ти будеш нічим, скажу навіть більше: все в тобі мене відштовхуватиме». Гнів мій ще збільшився, коли я, не знати чому, уявив, що Анелька і зараз, і падалі намагатиметься при зустрічах зі мною своєю поведінкою доводити мені, що я помиляюсь, бо вона навіки лишиться для мене жаданою й неприступною. «Побачимо!» — відповідав я їй подумки, передчуваючи, що мене чекає якийсь дивний і незрозумілий поєдинок з цією жінкою, якась боротьба, в якій я і програю, і виграю, бо втрачу спогади, але знайду спокій. В ці хвилини мені здавалося, що в мене вистачить сили й відваги, щоб відбити всі атаки.

Та ось двері тихо прочинились, і до їдальні ввійшла Анелька.

Коли я побачив її, в мене зашуміло в голові, похололи кінчики пальців. Жінка, яка в цю мить стояла переді мною, називалася, правда, пані Кроміцькою, але в неї були милі, дорогі риси й невимовна чарівність моєї колишньої Анельки. В тому хаосі, що зчинився в моїй голові, один голос звучав гучніше за інші: «Анелька! Анелька! Анелька!» А вона чи то не помітила мене одразу, чи вважала за когось іншого, — бо я стояв спиною до світла. Тільки коли я підійшов до неї, вона звела очі й стала мов укопана. Не можу навіть описати того виразу переляку, збентеження, хвилювання й покірності, який з’явився на:її обличчі. Вона так сильно зблідла, що я злякався, щоб вона не зомліла. Коли я потискав їй руку, мені здалося, ніби я стискаю шматочок льоду. Всього я сподівався, але не такої зустрічі. Ще хвилину тому я міг би присягнутись, що, вітаючись зі мною, Анелька якимсь чином дасть мені відчути, що тепер вона пані Кроміцька. А тим часом усе було зовсім інакше! Переді мною стояла схвильована, злякана моя колишня Анелька. Це я зробив її нещасною, я був винен, страшенно винен перед нею, а вона в цю мить дивилась на мене так, наче сама просила прощення. Колишнє кохання, каяття і жаль охопили мене з такою силою, що я зовсім утратив голову. Я насилу переборов себе, щоб не схопити її, не притиснути до грудей, не почати заспокоювати словами, які говорять тільки дорогій людині. А моє серце було переповнене ними. Я був такий схвильований, такий приголомшений несподіваною, неймовірною появою замість пані Кроміцької Анельки, що тільки стискав їй руку, неможучи промовити й слова. Та все ж треба було щось сказати, тому я, зібравши рештки самовладання, спитав приглушеним, наче не своїм голосом:

— Хіба тітка не говорила тобі, що я приїду?

— Тітка… говорила… — насилу відповіла Анелька.

І ми обоє знову замовкли. Я розумів, що годиться говорити далі, запитати про здоров’я матері і її власне, однак не мав сили це зробити. Я від усієї душі хотів, щоб хто-небудь прийшов і виручив нас обох. І ось зайшла тітонька з молодим лікарем Хвастовським, молодшим сином управителя, який уже з місяць лікує пані Целіну. Анелька враз відійшла до столу й почала наливати чай, а я привітався й завів розмову з тіткою. За цей час я вже взяв себе в руки, і ми сіли пити чай.

Тепер я запитав, як почуває себе пані Целіна. Тітка, відповідаючи мені, весь час посилалась на молодого лікаря, а той увертався до мене з тим відтінком поблажливого презирства, з яким новоспечений дипломований фахівець розмовляє з профанами, і водночас як демократ, котрий старанно оберігає свою гідність навіть тоді, коли ніхто й не хоче його принизити — відповідає людині, яку вважає аристократом. Він здався мені дуже самовпевненим і, зрештою, я говорив з ним ввічливіше, ніж він зі мною. Це трохи розважило мене й дало можливість упорядкувати свої думки, що весь час плутались, коли я дивився на Анельку. Інколи я поглядав на неї через стіл і з якимсь відчаєм подумки повторював собі: «Ті самі риси, те саме тонке обличчя й волосся над чолом; це та ж сама Анелька, майже дівчинка! Те саме кохання, те саме щастя, тільки вже не моє, вже назавжди втрачене!..» Була в цьому, відчутті й велика відрада, змішана з великим болем. Анелька вже трохи опанувала себе, але все ще була ніби злякана. Я наважився кілька разів звернутись до неї, запитуючи про її матір, щоб якось підбадьорити її. Це мені певною мірою пощастило зробити. Вона навіть сказала: «Мама буде рада побачити тебе». Я не повірив цьому, але її голос слухав з заплющеними очима, він був для мене приємнішим за найкращу музику. Ми розмовляли дедалі все більш невимушено. Тітка була в чудовому настрої, по-перше, тому, що я приїхав, а по-друге, що вона вже побувала в Клари, й та пообіцяла дати концерт. Повертаючись від Клари, тітка зустріла на сходах двох дам, патронес інших добродійних товариств. Вони запізнились, це дуже тішило тітку. Вона розпитувала мене про Клару, яка справила на неї чудове враження. В кінці сніданку я, відповідаючи па запитання, змушений був розповісти дещо про свої подорожі. Тітка дивувалася, що я побував аж в Ісландії, і, розпитавши мене, як там живуть люди, сказала:

— Хіба що з відчаю можна поїхати туди.

— Мені справді було тоді дуже тяжко, — відповів я.

А пелька глянула в ту мить на мене, і знову я помітив у її очах переляк і покірність. У мене так заболіло серце! Якби її рука здавила його, я б не відчував страшнішого болю. Чим більше я був підготовлений до того, що вона зустріне мене з холодним, тріумфальним виглядом, з якоюсь зловтіхою, з погірдливим усвідомленням своєї вищості, тим більше мене зворушувало й водночас пригнічувало її ангельське співчуття. Всі мої розрахунки, всі передчуття обманули мене. Я думав, коли б вона навіть не захотіла, щоб я бачив у ній пані Кроміцьку, то їй це не вдасться, вона тільки відштовхне мене тим і викличе в мене неприязнь до себе, а втім, вона не була навіть схожа на заміжню жінку. Мені зараз доводилось нагадувати собі, що вона одружена, проте це викликало в мене не відразу, а невимовну печаль.

У мене така вдача, що під час душевних страждань я люблю роз’ятрювати свої рани, хотів зробити це й зараз — завести розмову про її чоловіка. Однак не зміг; мені здалося, що це було б жорстокістю й профанацією наших почуттів. І замість цього я висловив бажання про відати пані Целіну. Анелька вийшла спитати її, чи зможе вона мене прийняти, і, повернувшись через хвилину, сказала:

— Мама просить тебе зайти зараз.

Ми пішли вдвох у другу половину будинку, і тітка з нами. Мені хотілося сказати Анельці щось приємне, щоб її заспокоїти, але заважала тітчина присутність; однак я подумав, що, може, краще буде, коли саме при ній я скажу Анельці те, що хочу. Отож я зупинився біля дверей пані Целіни й промовив:

— Дай мені руку, люба моя сестричко…

Анелька простягла мені руку. Я відчував, що вона мені вдячна за це слово «сестричко», що в неї камінь з душі звалився, і своїм щирим потиском руки вона хоче сказати мені: «Будемо друзями, простимо одне одному все!»

— Бачу, що між вами буде злагода, — буркнула тітка, дивлячись на нас.

— Буде, буде! Він такий добрий! — вигукнула Анелька.

І справді, в цю хвилину моє серце було сповнене доброти. Ввійшовши до кімнати пані Целіни, я привітався з нею дуже сердечно, а вона відповідала мені трохи вимушено; видно було, що якби вона не боялась образити тітку, то говорила б зі мною зовсім холодно. Однак я не звинувачую її за це; в неї було надто багато підстав ображатись на мене. А може, вона вважає, що і в продажу маєтку я теж певною мірою винен, бо якби свого часу повівся інакше, всього цього могло б і не статися.

Пані Целіна дуже змінилась. Останнім часом вона вже не підводиться з крісла на коліщатках, у якому її в гарну погоду вивозять у сад. Її завжди худорляве обличчя тепер так змарніло, що стало як воскове. Видно, що колись вона була дуже вродливою і все життя була дуже нещаслива.

Я став розпитувати її про здоров’я і висловив надію, що животворний вплив весни відновить її сили. Пані Целіна слухала мене, сумно посміхаючись і похитуючи головою; потім з очей її покотилися дві великі сльози, яких вона не витирала.

— Ти знаєш, що Глухів продано? — звернулась вона до мене.

Напевно, думка про це не залишала її ні на хвилину, це були її довічне горе, її постійна гризота, її нещастя.

Почувши материне запитання, Анелька враз спалахнула. То був неприємний рум’янець — рум’янець роздратування й сорому. А я відповів:

— Знаю. Може, це ще можна виправити, тоді ще нічого не втрачено, а якщо не вдасться виправити, то треба покоритися волі божій.

Анелька глянула на мене з вдячністю, а пані Целіна сказала:

— Я вже не обманюю себе.

Хоч це була неправда, вона ще сподівалась. Вона не відводила очей від моїх губів, чекаючи слова, яке зміцнило б її таємну надію, а я, бажаючи бути великодушним до кінця, промовив:

— Кожен мусить підкорятись необхідності, і важко когось за це звинувачувати, але, з другого боку, я вважаю, люба тітонько, що немає на світі таких перешкод, яких не можна було б перебороти витривалістю й відповідними засобами.

І я почав розповідати, що чув про випадки, коли продаж був визнаний недійсним через неправильно оформлену купчу. Відверто кажучи, це була неправда, але я бачив, що мої слова — просто цілющий бальзам для серця пані Целіни. Крім того, посередньо я виступав на захист Кроміцького, хоч і не називав його. До речі, ім’я його ні разу ніхто при мені теж не назвав.

Та все ж треба сказати правду. Великодушність тільки почасти диктувала мені мої слова, головним же чином я говорив усе це для того, щоб завоювати Анельчину симпатію й показати себе перед нею добрим і благородним.

Анелька теж була мені вдячна, бо коли ми з тіткою нарешті вийшли, вона побігла за нами й, простягнувши до мене руки, сказала:

— Дякую тобі за маму.

У відповідь я мовчки взяв її руку й поцілував.

Тітка теж була зворушена моєю добротою. Розставшись з нею, я запалив сигару й попрямував у сад, щоб на самоті розібратися в своїх враженнях і впорядкувати думки. Але в саду зустрів молодого лікаря Хвастовського, який вийшов на свою ранкову прогулянку. Оскільки мені хотілося прихилити до себе всіх у Плошові, я підійшов до нього й почав розпитувати про здоров’я пані Целіни, підкреслюючи свою повагу до його знань та авторитету. Я бачив, що це дуже лестило його самолюбству, він скоро забув про свою демократичну пильність, перестав наїжуватись при кожному слові й почав розповідати мені про хворобу Анельчиної матері з якимсь захопленням, притаманним молодим адептам науки, яких ще не отруїли сумніви. Він щохвилини вживав латинські терміни, наче розмовляв з іншим лікарем. Його кремезна постать, упевненість у словах і поглядах справили на мене гарне враження, я побачив у ньому представника тієї нової, зовсім не подібної до «геніїв без портфеля» генерації, про яку мені стільки розповідав Снятинський. Прогулюючись довгими алеями парку, ми врешті завели одну з так званих «інтелігентних розмов», які полягають головним чином у перерахуванні авторів і назв книжок. Те, що Хвастовський знає, він знає, напевне, грунтовніше від мене, але я за своє життя прочитав більше і цим, здається, дуже здивував його. Іноді він поглядав на мене майже вороже, наче вважав, що людина, яку він зараховував до аристократів, привласнює чужі права, якщо вона дозволяє собі знати такі-то книжки чи таких-то авторів. Зате я викликав його прихильність своїм вільнодумством. Щоправда, мій лібералізм полягає в тому, що я припускаю все, бо у всьому сумніваюсь, однак уже тільки те, що людина з моїм багатством і становищем у світі не стала реакціонером, заприязнило мене з молодим радикалом. Під кінець нашої розмови ми вже ставились один до одного, як люди, що цілком порозумілись і знайшли спільну мову.

Гадаю, що з часом лікар Хвастовський вважатиме мене винятком із загального правила. Я вже давно помітив, що в Польщі так само, як кожен шляхтич має «свого» єврея, на якого не поширюється його неприязнь до всіх євреїв, так і кожен демократ має «свого» аристократа, до якого відчуває особливу симпатію.

Перед тим як ми розійшлись, я спитав Хвастовського про його братів. Він розповів, що один з них відкрив бровар у Плошові, про це я вже знав раніше з тітчиного листа; другий має у Варшаві книгарню, де продають підручники; а третього, який закінчив комерційну школу, Кроміцький взяв своїм помічником на схід.

— Найкраще йдуть справи у броварника, — сказав молодий лікар, — але всі ми працюємо завзято й, може, чогось досягнемо. Яке щастя, що батько втратив маєток; інакше були б ми glebae adscripti[38], сиділи б кожен у своєму сільці й, може, врешті ще й розорилися б, як батько.

Незважаючи на те, що думки мої не просто були зайняті, а поглинуті чимось іншим, мені було досить цікаво слухати лікаря. Отже, подумав я собі, ці люди не надто «рафіновані», але й не животіють у неуцтві. Виявляється, що в Польщі є люди, здатні щось робити, які становлять здорову ланку між розквітом культури й варварством. Може, такі суспільні верстви утворюються тільки в великих містах і весь час поповнюються синами збіднілої шляхти, що, маючи міцні м’язи й нерви, через необхідність засвоюють міщанську традицію праці. Я мимоволі пригадав, як одного разу Снятинський кричав мені вслід на сходах: «З вас уже нічого путнього не вийде, з ваших дітей ще можуть бути люди; але вам треба спершу розоритись, бо інакше й ваші внуки не візьмуться за роботу!» А от сини Хвастовського взялися за неї і прокладають собі дорогу в світ тільки власними руками. Якби в мене не було багатства, я теж мусив би якось давати собі раду і, може, розвинув би в собі ту енергію, якої мені завжди бракувало в житті.

Лікар скоро попрощався зі мною, він мав відвідати пацієнта в Плошові. То був молодий студент варшавської духовної семінарії, син плошівського селянина. В нього була остання стадія туберкульозу. Тітка поселила його у флігелі й щодня провідувала разом з Анелькою. Довідавшись про це, я теж пішов до нього і, понад усяке сподівання, побачив замість умираючого чоловіка юнака з худорлявим, але рум’яним обличчям, енергійного й життєрадісного. Проте лікар казав, що це останній спалах лампади. Молодого ксьондза доглядала його мати, яка з вдячності до тітки вилила на мене такий потік благословінь, що я міг у ньому втопитись.

Анелька не прийшла того дня провідати хворого; вона весь час сиділа біля матері. Я побачив її лише під час обіду, на якому була й пані Целіна — її привозять щодня обідати в кріслі. Те, що Анелька весь день не відходила від матері, було цілком природно, але мені здалося, ніби вона уникає зустрічі зі мною. Наші стосунки мають поступово якось налагодитись, хоч спочатку ми будемо почувати себе ніяково й вимушено. Анелька така чутлива, вразлива й добра, що не зможе залишатись байдужою до становища, в якому ми опинились, крім того, їй не вистачає великосвітського досвіду, який допомагає зберігати зовнішню невимушеність у найскладніших ситуаціях. Така витримка з’являється з віком, коли починають висихати живі джерела почуттів і душа стає приземленою.

Що стосується мене, то я дав зрозуміти Анельці: не відчуваю до неї ні образи, ні ненависті,- так підказало мені серце. Я вирішив ніколи не говорити з нею про минуле, тому сьогодні не шукав нагоди порозмовляти з нею віч-на-віч. Під час вечірнього чаю ми розмовляли на загальні теми, про те, що чувати в нас і за кордоном. Тітка розпитувала мене про Клару, яка дуже її зацікавила; я розповів усе, що знав про неї; розмова непомітно перейшла взагалі на артистів. Тітка вважає артистів людьми, яких Господь бог створив для того, щоб було кому іноді влаштовувати благодійні вистави й концерти на користь бідних. Я ж твердив, що артист, якщо серце в нього чисте й сповнене любові до мистецтва, а не марнослав’я, може бути найщасливішою людиною в світі, бо весь час стикається з чимось нескінченним, ідеально прекрасним. З життя приходить всіляке зло, мистецтво ж приносить лише щастя. Це моє глибоке переконання, підтверджене досвідом. Анелька мене підтримала, я тому й записую цю розмову, що мене вразило одне її зауваження, просте, але для мене дуже значуще. Коли ми говорили про радість, яку дає мистецтво, вона сказала: «Музика дає найбільшу втіху». В її словах я відчув мимовільне признання, що вона нещаслива й усвідомлює це. Хоча в мене й раніше не було в цьому ніякого сумніву.

Хіба таке обличчя буває в щасливої жінки? Вона ще погарнішала, з виду ніби спокійна, навіть весела, однак не світиться тією радістю, що випромінюється з душі, в ній помітна якась зосередженість. Удень я завважив, що в Анельки шкіра на скронях ледь жовтавого відтінку слонової кості. І весь час дивився на неї з невимовною втіхою, я наче пригадував її собі і з якимсь дивним, дразливим і водночас солодким почуттям упевнювався, що це те саме обличчя, ті самі довгі вії, ті самі очі, які здаються чорними, хоч вони й не чорні, ті самі притінені пушком губи. Я не міг насититись цим перетворенням спогадів на реальну дійсність. В Анельці є для мене щось невимовно привабливе. Якби я навіть раніше ніколи її не бачив, а її поставили б переді мною серед тисячі найпрекрасніших жінок і звеліли вибрати одну з них, я знаю, що підійшов би просто до Анельки й сказав: «Оце моя обраниця!» Може, на світі є й вродливіші жінки, а для мене жодна з них так не відповідає тому типові жінки, який кожен чоловік береже в своїй уяві. Гадаю, що Анелька помічає, як я захоплено милуюсь нею.

З Плошова я виїхав у сутінки. Я був настільки поглинутий враженнями цього дня, а мої попередні міркування й надії були настільки зруйновані, що я й досі неспроможний розібратися в самому собі. Я сподівався зустріти пані Кроміцьку, а зустрів Анельку. Пишу про це ще раз. Тільки бог знає, чим це може скінчитися для нас обох. Думаю про це з почуттям величезного щастя і якоїсь невпевненості. Бо теоретично я мав слушність, надіючись, що після одруження в Анельці відбудуться психологічні зміни, які обов’язково відбуваються в кожній жінці, і міг сподіватися, що вона хоча б натякне мені, ніби вона рада, що вибрала не мене. Жодна інша жінка не відмовила б собі в задоволенні таким способом потішити своє самолюбство… А я, знаючи себе, свою вразливість і нервовість, ладен був присягнутись, що після цього повернувся б додому, сповнений гіркоти, іронії, гніву, але зцілений. Насправді ж усе сталось інакше, зовсім інакше! В цієї жінки таке безмірно добре серце, в ній стільки простодушності, що звичайна мірка людської доброти виявилася для неї замалою. Що тепер буде, що станеться зі мною, я не хочу й думати. Життя моє могло плисти ясною й спокійною рікою в те море, до якого спливає все, а тепер воно водоспадом рине в безодню. Та нехай буде, як буде. В найгіршому випадку я буду дуже нещасний. Але й раніше з цією порожнечею в душі я не спочивав па трояндах. Не пам’ятаю, хто, здається, мій батько, казав, що з кожного життя має щось вирости — такий закон природи. Що ж, якщо має вирости, то виросте. Адже навіть у пустелі приховані життєдайні сили піднімають із надр землі вгору пальми в оазисах.

21 квітня

Вважається, що я живу в Варшаві, але чотири дні підряд я провів у Плошові. Пані Целіні покращало, а ксьондз Латиш позавчора вмер. Лікар Хвастовський назвав його хворобу «ідеальним процесом туберкульозу легенів» і насилу приховує своє задоволення від того, що з точністю майже до години визначив кінець цього «ідеального процесу». Ми відвідали хворого за дванадцять годин перед його смертю. Він жартував з нами й був сповнений надії, бо температура впала, а вона зменшилась тому, що його організм ослаб. Вчора вранці ми сиділи з Анелькою на ганку, коли прийшла мати бідолашного хлопця й почала розповідати про його смерть, як про це розповідають селяни, в яких горе змішується з покірністю перед тим, що сталось. У моєму співчутті до неї була й цікавість, бо досі я мало спілкувався з простими людьми й мало приділяв їм уваги. Якою прекрасною мовою розмовляють вони! Я намагався запам’ятати слова старої селянки, щоб потім записати їх. Вітаючись з нами, вона спершу вклонилася в ноги мені й Анельці, а потім, затуливши очі долонею, заголосила:

— О, Ісусе рідний, о, свята діво Маріє! Помер мій неборачок, помер! Захотів до господа бога піти, а не залишитися з матір’ю й батьком. Не порятували його й турботи наших панів. Даремно йому вино давали, йому й те вино не помогло. О, господи милостивий, о, Ісусе Христе!

В її голосі звучало щире материнське горе, але мене вразило, що в тих зойках і голосіннях звучало щось схоже на обрядовий наспів. Раніше я ніколи не чув, як селянки оплакують смерть близьких, однак можу ручитися, що всі вони так само голосять, ніби дотримуючись якоїсь сільської традиції.

Анелька зі слізьми на очах і з властивим лише жінкам співчуттям почала розпитувати селянку про те, як усе це сталося, розуміючи, що тій буде легше, коли вона виговориться. І справді, бабуся охоче почала розповідати.

— Коли ксьондз зі святими дарами пішов від нього, я йому й кажу: «Чи ти помреш, чи не помреш, на це воля божа! Ти гарно підготувався до смерті, а тепер спи». Він сказав: «Гаразд!» — і задрімав, я також, бо, нехай Господь бог простить мені на слові, три ночі перед тим і очей не заплющила. Тільки після перших півнів прийшов мій старий, розбудив мене, ми сидимо удвох, а він усе спить і спить. Я й кажу старому: «Ой, чи не помер він?» А старий мені: «Може, й помер!» Доторкнувся до нього, а він прокинувся й промовив: «Мені краще». Полежав трошки спокійно і, дивлячись у стелю, став посміхатися. Коли я це побачила, мене зло взяло, я й кажу: «Це ти, рудий, з мого горя смієшся?» А то він до смерті своєї всміхався, бо потім почав важко дихати, бідолашненький, і тільки й дожив до світанку.

Вона знову заголосила, потім попросила, щоб ми пішли поглянути на небіжчика, бо вона вже його обрядила, і «він такий гарний, мов картинка». Анелька хотіла було піти з нею, але я її затримав; до речі, стара через хвилину вже забула про своє бажання й стала розповідати, які вони бідні. Чоловік її колись був заможним господарем, але все майно пішло па те, щоб вивчити сина. Сусіди купували в них морг за моргом, а тепер залишилась тільки хата, а землі зовсім немає. Тисячу двісті карбованців витратили. Думали, що на старості поживуть біля сина, а його Господь забрав. Бабуся з чисто селянською покірністю пояснила нам, що вони з чоловіком уже вирішили: відразу після похорону підуть старцювати! Здавалося, що це її зовсім не лякає; вона говорила про це навіть ніби з якимсь прихованим задоволенням, побоювалась тільки, щоб у волосній управі не було тяганини зі свідоцтвом, яке їй для чогось було потрібне. В її розповіді тисячі конкретних подробиць перемішувались із звертанням до Ісуса й пресвятої Богородиці зі слізьми й голосінням.

Анелька побігла в дім і за хвилину повернулася з грішми, які хотіла віддати бабусі, але в мене виникла інша думка, яка здалася мені доречною. Я зупинив Анельку й звернувся до бабусі:

— Отож ви витратили тисячу двісті карбованців на те, щоб вивчити сина?

— Авжеж, ясновельможний пане. Думалося, коли він стане священиком, то будемо жити разом з ним у плебанії, але бог послав нас не в плебанію, а під костьол жебрати.

— То я вам подарую тисячу двісті карбованців. Заведіть собі нове господарство й живіть спокійно в своїй хаті.

Я хотів одразу виконати свою обіцянку, але не мав з собою грошей; вирішив узяти потрібну суму в тітки й звелів бабусі прийти через годину. Вона була така приголомшена, що якийсь час мовчки дивилась на мене, широко розкривши очі, потім з криком упала мені до ніг. Та мені вдалося досить швидко позбутися її, бо вона квапилась побігти до чоловіка й сповістити йому добру новину. Ми лишилися з Анелькою самі, вона теж була схвильована й спершу не знаходила потрібних слів; аж потім почала повторювати:

— Який же ти добрий! Який же ти добрий!

Але я стенув плечима і сказав Анельці таким тоном, паче йшлося про якусь звичайнісіньку справу:

— Люба моя Анелько, я вчинив це зовсім не через доброту й не заради тих людей, яких уперше бачу. Я зробив це тому, що ти їх жалієш, і мені хотілося зробити тобі щось приємне. Інакше я відбувся б якою-небудь дрібного подачкою.

Я сказав щиру правду. Ті люди обходили мене не більше, ніж будь-який жебрак; я так само легко дав би їм удвічі або втричі більше, щоб порадувати Анельку. І сказав я це навмисне, чудово розуміючи, що такі слова, сказані жінці, означають дуже багато, хоч вони висловлені не в формі освідчення, але насправді це майже освідчення в коханні. Це однаково, що сказати їй: «Для тебе я зробив би все, бо ти для мене — все». Жодна жінка на світі не може відкинути таке признання й не має права образитись. А мені ще й тому хотілося сказати так Анельці, що я саме так відчував. Я тільки пом’якшив приховане значення моїх слів тим, що промовив їх таким тоном, ніби йшлося про звичайнісіньку річ. Проте Анелька зрозуміла значення моїх слів, бо опустила очі й не знала, що відповісти. Нарешті, помітно збентежена, сказала, що їй треба йти до матері, й залишила мене самого.

Я добре розумію, що, поводячись так, вселяю в Анельчину душу чужі їй, тривожні думки. Разом з тим мені дивно, що хоч, з одного боку, я відчуваю докори сумління і боюся порушити спокій істоти, за яку я віддав би своє життя, то з другого — це викликає в мене якусь хижу радість, наче я задовольняю властиві людині руйнівні інстинкти. Переконаний я і в тому, що ніяке усвідомлення заподіяного зла, ніякі докори сумління тут не допоможуть. У мене надто сильний темперамент, щоб я умів і міг стримати себе перед непереборною, невимовною привабливістю цієї жінки. Тепер я справді, мов той індіанець, який, попавши у водоспад, склав весла й здався на волю хвиль. Я навіть не задумуюсь над своєю виною, над тим, що все могло бути інакше, що мені треба було тільки простягти руку до цієї жінки, про яку я тепер кажу собі: «Для кого варто жити, якщо не для неї? Кого варто кохати, як не її?» Я впадаю в детермінізм, і мені часто здається, що інакше й не могло бути, що ця моя життєва непристосованість підготовлена цілими поколіннями, які вже давно вичерпали свій запас життєвих сил, — що я був і буду таким, яким мусив і мушу бути, що мені не лишається нічого іншого, як скласти весла.

Сьогодні вранці я був з тіткою й Анелькою на похороні молодого семінариста. Погода весь час стоїть гарна; похорон відбувся рано і не втомив моїх дам, бо до костьолу й до цвинтаря від нас недалеко. Дивний вигляд має така сільська похоронна процесія на чолі з ксьондзом, за яким їде віз з трупою, а далі йде великий натовп селян і селянок. Усі співають похмурі погребальні пісні, схожі на якусь халдейську музику. Чоловіки й жінки, що йдуть у кінці процесії, розмовляють між собою якимись сонними, протяглими голосами, починаючи розмову словами: «Ох, любі ви мої!» Ці слова я чув щохвилини. Дивно було також бачити на похороні яскраві хустки на головах у дівчат. Ми йшли до костьолу горобиновою алеєю; коли процесія виходила на сонячні галявини між деревами, ці жовті, червоні, блакитні хустки аж палали на сонці й надавали всій процесії такого веселого вигляду, що якби не ксьондз, не віз із труною і не запах ялівцю, можна було б подумати, що це не похорон, а весілля. Я помітив також, з яким задоволенням люди в селі йдуть за труною. Взагалі смерть не справляє на них ніякого враження; може, вони уявляють її тільки якимсь вічним святом? Коли ми стояли над викопаною ямою, я бачив на їхніх обличчях лише зосереджену увагу до церемонії і цікавість; ані сліду роздумів над невблаганним кінцем, за яким починається щось страшне й невідоме. Я глянув на Анельку в ту мить, коли вона нахилилась, щоб кинути жменю піску на труну. Вона була трохи бліда, на її виразному обличчі, якраз освітленому сонцем, можна було читати, як у книзі. Я міг би присягнутись, що в цю хвилину вона думала про власну смерть. Мені ж здалася якоюсь аж дикою і потворною думка, що це обличчя, таке виразне, сповнене розквітлої молодості, про яку свідчив і пушок над губою, і ці довгі вії, і вся його неповторна чарівність, могло колись зблякнути, застигнути, зникнути у вічному мороці.

Однак у цю мить ніби мороз скував мої думки. Мені спало на гадку, що перший обряд, на якому ми з Анелькою разом присутні в Плошові,- похорон. Так, як невиліковно хворий, що втратив віру в медицину, ладен повірити в знахарські ліки, так смертельно хвора душа, яка у всьому зневірилась, ладна повірити навіть у пересуди. Напевно, ніхто не стоїть так близько від безодні містицизму, як абсолютний скептик. Ті, що зневірились в релігійних і соціологічних ідеалах, що втратили віру в могутність знання й людського розуму, — вся ця маса високорозвинених людей, які не бачать перед собою шляху, втратили будь-які догмати й надію, і тепер глибше поринатимуть у туман містицизму. Цей містицизм — бурхлива реакція проти сучасного життя, побудованого на позитивному обмеженні людської думки, придушенні ідеалів, гонитві за втіхами, на бездушному практицизмі. Дух людський починає розвалювати будинок, у який його помістили, бо той будинок надто схожий на біржу. Закінчується якась епоха, настає якась еволюція в усіх сферах. Я часто замислювався над цим і дивувався, що, приміром, найсучасніші, найпопулярніші польські письменники навіть не знають, які вони близькі до містицизму. Деякі з лих уже зрозуміли, що стали містиками, й відверто це визнають. У кожній книжці, яку останнім часом розгортав, я бачив не відображення людської душі, сили волі й людських пристрастей, а якісь абстрактні фатальні сили, втілені в образах страшних істот, сили, які не залежать від окремих явищ і живуть самі в собі, як гетевські матері…

Я теж, безперечно, стою над безоднею, бачу це, але мені не страшно. Безодня взагалі притягає до себе, а мене вона притягає так сильно, що якби я міг, то вже зараз опустився б на самісіньке її дно — й опущусь, як тільки зможу.

28 квітня

Упиваюся життям у Плотові, щоденними зустрічами з Анелькою й забуваю, що вона дружина когось іншого. Цей Кроміцький, який сидить у Баку чи ще десь далі, уявляється мені якимсь привидом, чимсь нереальним, якимсь нещастям, що рано чи пізно має статися, так, як, приміром, настає смерть, про яку одпак не думаєш весь час. Але вчора трапилося щось таке, що змусило мене згадати слова «memento mori»[39]. Незначна й найзвичайні- сінька дрібниця! Анелька вранці за чаєм одержала аж два листи. Тітка спитала в неї, чи це від чоловіка, вона відповіла: «Так!» Почувши це, я відчув те, що, мабуть, відчуває засуджений до смертної кари, якому напередодні кари снився приємний сон, але його зненацька розбудили й сповістили, що пора остригти волосся і йти під ніж гільйотини. Раптом я надзвичайно глибоко збагнув усе своє нещастя. Цілий день мене не полишало це зловісне почуття, тим більше, що й тітка наче заповзялася мучити мене. Анелька хотіла прочитати листи після сніданку, а тітка зволіла їй читати зараз і потім почала розпитувати, як поживає Кроміцький.

— Дякую, тітонько, добре, — відповіла Анелька.

— А як його справи?

— Слава богу! Пише, що краще, ніж він сподівався.

— А коли він повернеться?

— Каже, що як тільки зможе.

І я змушений був вислуховувати ці запитання й відповіді. Якби тітка завела з Анелькою якусь неймовірно цинічну розмову, вона менше терзала б мої нерви. Вперше з дня мого приїзду до Плошова я образився на Анельку й відчув до неї неприязнь.

«Май же ти хоч трошки милосердя й не говори при мені про того чоловіка, не дякуй у відповідь на запитання про його здоров’я й не кажи: слава богу!» — думав я. Анелька тим часом розпечатала другого листа; глянувши на дату, вона сказала: «Це давніший», — і почала читати. Я дивився на її схилену голову, на проділ у волоссі, на лоб, опущені повіки, — і мені здавалося, що це читання триває нестерпно довго. Разом з тим я розумів, що її з Кроміцьким об’єднує цілий світ спільних інтересів і цілей, що вони зв’язані нерозривними узами, отже неминуче повинні відчувати цей зв’язок між собою і близькість одне одному. Я зрозумів, що в силу обставин завжди перебуватиму поза Анельчиним життям, навіть якби вона відповіла взаємністю на моє кохання. Відтоді, коли я знову побачив Анельку, й досі я лише вгадував глибину мого нещастя, як угадуєш глибину безодні, заслонену туманом. Тепер туман розсіявся, і я побачив її до дна.

Проте в мене є одна властивість: коли мене щось надмірно гнітить, я починаю випростуватись. Досі моє кохання не насмілювалось чого-небудь бажати, але зараз ревнощі почали розпачливо прагнути розтоптати й знищити всі ті невблаганні закони, узи й залежність. Анелька читала всього кілька хвилин; а я за цей час пройшов усю шкалу душевних страждань; при цьому, як завжди, мене обсіли й інші думки, в яких були аналіз і критика моїх основних переживань. Я казав собі, що мої обурення і образа смішні й схожі на жіночі примхи; потім подумав, що з такими нервами, як у мене, не можна жити; нарешті запитав себе: коли така звичайнісінька річ, як те, що чоловік пише дружині, а вона читає його листи, зовсім виводить тебе з рівноваги, то що буде, коли він сюди приїде, і ти щохвилини на власні очі перекопуватимешся, що вони близькі одне одному?

Подумки я відповідав собі: «Я вб’ю його!» — і водночас розумів, як це смішно й безглуздо.

Неважко здогадатись, що такі запитання не заспокоювали мене. Анелька, закінчивши читати листа, одразу помітила, що я якийсь сам не свій, і занепокоєно поглядала па мене. Ця ніжна душа обов’язково потребує, щоб навколо неї була дружня атмосфера, інакше їй і важко, і страшно. Це пояснюється безмірною чутливістю її серця. Пам’ятаю, що в ті часи, коли Хвастовський ще обідав не в сина-броваря, а в тітки, яка з ним завжди сварилася за обідом, Анелька боялася й не могла переносити цих сварок, аж поки впевнилась у їхній безневинності. Зараз її, мабуть, занепокоїло моє хвилювання, хоч вона не могла здогадатися про його причину. Кілька разів вона пробувала заговорити зі мною про Кларин концерт, а очі її запитували: «Що з тобою?»

Але я відповідав їй холодним поглядом, не можучи простити ані тих листів, ані розмови з тіткою. Як тільки ми випили чай, я встав і повідомив, що мені треба їхати до Варшави.

Тітка хотіла, щоб я зостався на обід, після якого, як ми домовились раніше, я мав поїхати з нею на концерт.

Та я сказав, що маю кілька справ у Варшаві, хоч насправді мені хотілося побути самому. І звелів запрягати коней.

— Я хотіла б якось віддячити пані Гільст, — сказала тітка, — чи не запросити нам її на якийсь день до Плотова?

Мабуть, тітка вважала запрошення до Плошова такою великою честю, що вагалася, чи не забагато це буде для Клари.

За хвилину вона знову озвалась:

— Якби я тільки була певна, що вона з цілком пристойного товариства…

— Панна Гільст — приятелька румунської королеви, — сказав я роздратовано, — і щороку гостює в неї по кілька тижнів. Якщо вже про честь ідеться, то це вона виявить нам честь.

— Ну, ну, — буркнула тітка.

Перед самим від’їздом я спитав Анельку:

— А ти поїдеш з тіткою на концерт?

— Я повинна бути біля мами, а крім того, мені треба понаписувати листи.

— Якщо йдеться про почуття сумуючої дружини, то я не смію заважати.

Іронічністю цих слів я облегшив собі душу. Нехай знає, що я ревную, подумав собі; вона, як її мати й тітка, теж належить до жінок «ангельської породи», які по припускають існування вад людських. Нехай же зрозуміє, що я кохаю її, нехай у неї виникне така думка, нехай вона звикнеться з цією думкою і почне хвилюватися, боротися з нею. Вселити в її душу такий чужий їй, розкладаючий елемент, такий фермент, — це вже певна перемога. Побачимо, що буде далі.

Я відчув короткочасне полегшення, але сильне, схоже на зловтіху. Та тільки-но я сів в екіпаж, як мене охопив гнів на самого себе, на душі був неприємний осад. Здавалося, що все, що я думав і сказав, було дріб’язкове, викликане витонченими, вередливими нервами, так могла поводитись істерична жінка, а не чоловік. Важкою була моя дорога до Варшави, важчою, аніж тоді, коли я, повернувшись з-за кордону, їхав уперше до Плошова. Я думав про те, що страшна нежиттєздатність, яка тяжіє, мов фатум, над подібними до мене людьми взагалі, а наді мною зокрема, пояснюється тим, що в нашій натурі жіноче начало переважає над чоловічим. Я не хочу цим сказати, що ми, як жінки, фізично слабі, боягузливі, позбавлені енергії. Ні! Справа зовсім не в цьому. Енергійності й відваги в нас якщо не більше, то не менше, ніж в інших, кожен з нас ладен сісти на необ’їждженого коня і їхати куди завгодно. Але що стосується психології, то про кожного можна було б казати «вона», а не «він». У нашій духовній організації не вистачав якоїсь спокійної синтетичної рівноваги, нечутливої до дрібниць. Будь-що ранить нас, розхолоджує і примушує відступати, тому на кожному кроці ми жертвуємо незмірно важливим заради незмірно малого. Моє минуле є доказом цього. Адже я пожертвував величезним щастям усього життя, своїм майбутнім ї майбутнім коханої жінки тільки тому, що свого часу прочитав у тітчиному листі, нібито Кроміцький має намір посвататись до Анельки. Мої нерви стали дибки й понесли мене не туди, куди я хотів. Це було не що інше, як прояв хвороби сили волі. Але такою хворобою хворіють жінки, а не чоловіки. Отож не дивно, що й зараз я поводжусь, як жінка-істеричка! Це нещастя, з яким я народився на світ, в ньому винні цілі покоління моїх предків і всі ті умови, в яких мені доводиться жити.

Знявши з себе таким чином будь-яку відповідальність, я, проте, не втішився. Приїхавши до Варшави, збирався насамперед відвідати Клару, але в мене раптом розболілась голова, біль стишився аж увечері, перед самим тітчиним приїздом.

Тітка застала мене вже одягненим, і ми незабаром поїхали на концерт, який пройшов чудово. Кларина слава принадила всю інтелігенцію і музичний світ, а благодійна мета концерту — все вище варшавське товариство. Я зустрів багато знайомих, серед них і Снятинських. Зал був переповнений. Але в мене був такий поганий настрій, і нерви мої були такі розладнані, що мене все дратувало. Не знаю чому, але на мене напав страх, що Клара зазнає фіаско. Коли вона виходила на естраду, то потягла за собою по підлозі афішу, яка випадково зачепилася за шлярку її сукні. Я злякався, що це робить її смішною. Сама вона, в бальному вбранні, відділена від публіки порожнім простором естради, здавалась мені скоріше незнайомою музиканткою, аніж близькою приятелькою. Мимоволі я запитував себе, чи це та сама Клара, з якою мене зв’язує щира дружба. Тим часом вітальні аплодисменти стихли. На обличчях у слухачів з’явився той глибокодумний, серйозний вираз, який допомагає людям, котрі не розуміються на мистецтві, вдавати з себе знавців і суддів. Клара сіла за рояль, і хоч я злився па неї і на весь світ, все ж змушений був визнати в душі, що в неї благородної форми голова, гарна постава, що вона поводиться просто, не маніриться. Вона заграла концерт Мендельсона, який я знаю напам’ять, — і, чи тому, що відчувала, як багато від неї чекають, чи тому, що була схвильована надзвичайно теплим прийомом, спочатку грала гірше, ніж я сподівався. Це дуже неприємно вразило мене; я здивовано подивився на Клару, на мить наші очі зустрілися. Вираз мого обличчя зовсім збентежив її, і я знову почув кілька неясних, слабких і невиразних акордів. Я вже був певний, що вона таки зазнає фіаско. Ще ніколи рояль, звучання якого зараз приглушувалося ще відстанню й поганою акустикою залу, не здавався мені таким убогим концертним інструментом. Іноді я чув ніби уривчасті звуки арфи. Через якийсь час Клара заспокоїлась, але, на мою думку, весь концерт зіграла не блискуче. Який же я був здивований, коли після закінчення концерту розляглися такі оплески, яких я ніколи не чув навіть у Парижі, де Клару приймали з винятковим ентузіазмом. Музикознавці попідводилися з місць і жваво розмовляли з рецензентами; їхні усміхнені обличчя світилися задоволенням. Аплодисменти тривали доти, аж поки Клара знову появилась на естраді. Вона вийшла з опущеними очима, і я, який добре знав її, прочитав на її обличчі: «Ви дуже добрі, дякую вам, але я грала погано й мені хочеться плакати!» Я теж аплодував, за що вона кинула на мене побіжний докірливий погляд. Клара надто любить музику, щоб її могли задовольнити незаслужені аплодисменти. Мені стало її шкода; хотілося піти до неї й сказати кілька підбадьорливих слів, але нестихаючі вигуки «браво!» не відпустили її з естради. Вона знову сіла за рояль і заграла Сонату cis-moll Бетховена, якої не було в програмі.

Напевно, немає іншого музичного твору, в якому так виразно було б відтворено велику душу, що її терзає якийсь трагічний неспокій. Я маю на увазі головним чином третю частину сонати: presto agitato. Її настрій, мабуть, відповідав Клариному хвилюванню під час концерту і, безумовно, гармоніював з моїм настроєм, бо, відколи живу, я не чув такого виконання Бетховена й не відчував його так глибоко. Я не музикант, але гадаю, що й музиканти не знали досі всього, що криється в цій сонаті. Не можу знайти іншого слова, щоб визначити враження, що його соната справила на всіх, як тільки слово: «гніт!» Здавалося, ніби відбувається щось містичне, виникало видіння якоїсь потойбічної пустки, страшенно сумної, безформної, ледь освітленої місячним сяйвом, а посеред цієї пустки кричить, ридає і рве на собі волосся безнадійний розпач. Це було і страшно, і разюче, бо все відбувалося наче поза межами реального життя, — і водночас зачаровувало, принаймні мене музика ще ніколи не наближала так до чогось абсолютного. Я не вразливіший за інших людей, але в мене почалась мало не галюцинація. Мені здавалося, що в тій пустці, в тому безформному могильному мороці я шукаю когось, хто мені найдорожчий у світі, без кого я не можу й не хочу жити, ї ось шукаю, знаючи, що шукатиму вічно й ніколи не знайду. В мене так стислося серце, що стало важко дихати; я не звертав ніякої уваги на якість виконання, яке зрештою вже, мабуть, досягло такої висоти, коли вже й питання про нього не виникає. Весь зал був під таким самим враженням, як і я, не виключаючи й самої Клари.

Коли вона закінчила грати, ще якийсь час сиділа, піднявши голову й дивлячись угору, з поблідлим обличчям і напіввідкритими вустами. Це не було ефектною естрадною позою, це, безсумнівно, було справжнє натхнення й самозабуття. В залі панувала мертва тиша, ніби люди ще чогось чекали, ніби вони закам’яніли від суму чи ловили останні відголоси того ридаючого розпачу, що його вже підхопив вихор замогильного світу. Потім почалося щось таке, чого, напевно, ще ніколи не бувало па жодному концерті. В залі знявся такий галас, наче людям, що були там, загрожувала катастрофа. Кілька рецензентів і музикантів підійшли до естради. Я бачив, як вони схиляли голови до Клариної руки. В неї на віях блищали сльози, але обличчя було натхненне, ясне й спокійне. Я теж підійшов разом з іншими слухачами, щоб потиснути їй руку.

З першої хвилини нашого знайомства й до цього вечора Клара завжди розмовляла зі мною по-французькому; а сьогодні вперше, гаряче відповідаючи на мій потиск руки, спитала по-німецькому:

— Haben Sie mich verstanden?[40]

— Ja, — відповів я, — und ich war sehr unglüklich[41].

Так воно й було насправді. Продовження концерту стало для Клари суцільним великим тріумфом. Після закінчення концерту Снятинські забрали її до себе на вечір. Я не захотів туди їхати. Повернувшись додому, почував себе таким стомленим, що, не роздягаючись, упав на софу і пролежав з годину без сну. Тільки перед тим, як зібрався зробити запис у щоденнику, усвідомив, що весь час думаю про похорон ксьондза, про Анельку й про смерть. Потім звелів принести свічку і взявся за перо.

29 квітня

Листи Кроміцького мене так розхвилювали, що я й досі не можу заспокоїтись. Щоправда, мій безпідставний гнів на Анельку минає; чим більше я відчуваю, що був незаслужено суворим до неї, тим більше розкаююсь і ще з більшою ніжністю думаю про неї. Зате я все виразніше бачу, як сама сила фактів невблаганно зв’язує цих людей. Від учорашнього дня я в лабетах тієї думки й тому не поїхав сьогодні до Плошова. Там мені треба стежити за собою, треба бути спокійним чи хоч удавати спокійного; а я зараз не здатний на це. Все в мені: думки, почуття, враження збунтувалися проти того, що сталося. Не знаю, чи може бути щось жахливіше за той стан, коли ти не погоджуєшся з чимось, протестуєш кожною клітинкою мозку й серця і водночас відчуваєш себе безсилим проти того, що сталось. Я розумію також, що це лише передчуття того, що мене чекає. Нічого не можна вдіяти, зовсім нічого! Вона вийшла заміж, вона дружина Кроміцького, належить йому й належатиме завжди, а я, не можучи з цим змиритись, бо інакше не зможу жити, попри все мушу змиритись. Протестувати проти усталеного порядку речей, коли жінка, вийшовши заміж, належить чоловікові, я міг би з таким самим успіхом, як протестувати проти земного тяжіння. То й що ж? Примиритися з цим порядком? Що мені допоможе порожнє, марне, беззмістовне слово «згоден», коли в моїй душі немає на це ніякої згоди? Інколи мені спадає на думку, що краще виїхати звідси, але я відчуваю, що без цієї єдиної жінки життя для мене — те саме, що смерть, тобто ніщо, а головне, я наперед знаю, що нікуди не поїду, не вистачить на це в мене сили. Не раз я замислювався над тим, що людське горе буває більшим, ніж можна собі уявити, часом ти вже й не думаєш про нього, а воно, наче море, розливає ться все ширше й ширше. Ось зараз мені здається, що я сам пливу серед цього моря.

Але це не зовсім так. Щось у мене ще залишається. Колись я читав у мемуарах Ам’єля[42], що вчинок — це лише думка, згущена аж до матеріальності. Однак думка може залишатись абстрактною; а почуття ніколи не бував абстрактним. Теоретично я це знав і раніше, але тільки тепер перевірив це на самому собі. З того часу, як я повернувся до Плошова, й до цієї хвилини я не сказав собі ясно, рішуче, що прагну Анельчиного кохання, але це нічого не означає. Насправді я знав, що я хотів і хочу володіти нею. Кожний мій погляд, кожне слово, всі мої вчинки були спрямовані тільки до цієї мети. Почуття, відірване від бажання і дії,- ніщо. То нехай же слово буде вимовлене: «хочу!» Я хочу стати для Анельки найближчою і найдорожчою людиною, такою, якою вона стала для мене; я хочу, щоб її кохання, всі її помисли, її душа належали мені, і я не збираюсь обмежувати свої бажання; я зроблю все, що звелить мені серце, вживу всіх засобів, які мій розум визнає найдоцільнішими, щоб домогтися її взаємності. Я відберу в Кроміцького таку частину Анельки, яку тільки зможу, і заберу її всю, якщо тільки вона на це згодиться. Тоді в мене буде мета в житті, я знатиму, навіщо встаю вранці, навіщо підкріпляю себе їжею вдень і сном уночі. Я не буду цілком щасливим, бо для цього мені треба було б не тільки забрати її для себе, а й помститися тому, хто володів нею, — але я матиму чим жити. В цьому мій порятунок. Так я вирішив уже давно, а зараз я лише словами виразив усе те, що відбувалося в моїй душі, ті бажання й прагнення, що закладені в коханні й невіддільні від нього.

Прожену під три вітри всілякі сумніви. Страх, що Анелька, покохавши мене, буде нещасною, повинен відступити перед тією великою, як світ, правдою, що сама любов уже наповнює життя, надає йому змісту і в сто тисяч разів більше варта, ніж життя без любові, в порожнечі.

Вже кілька тисяч років тому знали, що добрим і моральним є тільки те, що наснажує життя, а порожнеча й ницість життя ведуть до царства зла. Та хвилина, коли голова коханої схилиться мені на груди, коли ті любі вуста притуляться до моїх вуст, буде торжеством добра і правди. Серед сумнівів, що заповнили мій мозок, лише ця єдина думка світить ясно, лише про неї я можу сказати: вірю, що це так. Я збагнув, що саме найважливіше в житті. Я добре знаю, який великий розрив між цією моєю вірою і ходячою умовною мораллю, виробленою для щоденного вжитку в людському суспільстві; знаю, що й для Анельки цей світ буде чужим, страшним, але я візьму її за руку і введу в нього, бо впевнено зможу їй сказати: «Там добро і правда!»

В таких думках я знаходжу підтримку. Більшу частину дня мені було дуже погано, мучило відчуття власного безсилля в тих умовах, в яких перебуваємо ми з Анелькою. Мені навіть спадало на думку, що, може, вона кохав Кроміцького. І тільки від самого такого припущення я мало не збожеволів. На щастя, такі мої роздуми перервав після полудня приїзд лікаря Хвастовського. Він приїхав із Плошова, щоб порадитися зі старим лікарем, який раніше лікував пані Целіну. Перед від’їздом зайшов провідати мене. Розповів, що пані Целіна почуває себе так само, а в пані Кроміцької зранку дуже боліла голова, і вона не вийшла пити ранковий чай.

Потім він ще довго говорив про Анельку, а я його охоче слухав, бо це трохи заміняло мені її товариство. Хвастовський, зрештою, говорив як чоловік інтелігентний, хоч і молодий. Він заявив мені, що воліє ставитись до людей недовірливо не тому, що вони цього заслуговують, а тому, що так для нього безпечніше. Що ж стосується пані Кроміцької, то він може з чистим сумлінням зарахувати її до натур з усіх поглядів вищих. Він загалом відгукнувся про неї з таким запалом, що в мене промайнула підозра, чи немає в нього до неї якогось глибшого почуття, ніж просто захоплення.

Ця підозра мене зовсім не розсердила, мабуть, тому, що надто велика відстань відділяла недавнього студента від Анельки. Навпаки, я був йому вдячний за те, що він оцінив її, і довго не відпускав його від себе, бо розмова з ним рятувала мене від дуже тяжких думок. Я запитав Хвастовського, які в нього плани на майбутнє. Він відповів, що спершу йому треба зібрати трохи грошей, щоб поїхати попрацювати в закордонних клініках, а потім повернутися до Польщі й влаштуватися в Варшаві.

— Що ви маєте на увазі, кажучи «влаштуватися в Варшаві»?

— Я маю на увазі наукову роботу при якій-небудь лікарні і, може, лікарську практику.

– І, звичайно, одружитесь?

— Настане час і для цього, але ще не тепер.

— Поки не прийде кохання й не підкорить собі вас. Ви як лікар знаєте, що кохання — фізіологічна потреба.

Молодий Хвастовський хотів, мабуть, здаватись людиною з тверезим розумом, яка стоїть вище загальнолюдських слабостей, тому він стенув широкими плечима, погладив підстрижену їжачком чуприну й промовив:

— Цю потребу я визнаю, але не збираюся приділяти їй більше уваги, ніж слід. З кожною потребою можна впоратись.

І він переможно посміхнувся, але я сказав серйозно:

— Якщо глибше замислитись над цим почуттям, то хтозна, чи варто жити заради чогось іншого?

Хвастовський з хвилину подумав.

— Ні! Є багато іншого, ось хоча б наука, громадські обов’язки. Я нічого не маю проти одруження: чоловік повинен одружитись і заради себе, і для того, щоб мати дітей, — це теж громадський обов’язок. Але шлюб це одне, а вічні романи — це інше.

— Що ви хочете цим сказати?

— Я хочу сказати, що ми — мурашки, які будують мурашник. Ми, люди праці, просто не маємо часу, щоб присвячувати своє життя жінкам і коханню. Це добре тільки для тих, що можуть нічого не робити або не хочуть нічим іншим займатись.

Сказавши це, Хвастовський поглянув на мене як людина, що говорить переконливо, розумно й виступає від імені найділовитіших людей у Польщі. Я задоволено дивився на цього сильного духом представника людського роду і признаюся, що, незважаючи на деяку хлопчачу, майже студентську самовпевненість, те, що він говорив, було зовсім не дурне. Адже правда, що жінка й кохання до неї не відіграють такої величезної ролі в житті людей праці та людей, які ставлять перед собою серйозні завдання й цілі. Селянин одружується, щоб тільки одружитись і завести своє господарство. Насправді ж здатність його до глибокого почуття мала, хоч поети й романісти намагаються переконати нас у протилежному. Вчений, державний діяч, політик відводять жінці дуже мало місця в своєму житті. Виняток становлять митці. їхнім фахом є кохання, тому що саме мистецтво існує лише завдяки коханню й жінкам. А загалом лише в заможних верствах суспільства, де багато людей ухиляються від праці, жінка владарює неподільно й цілком заповнює цим людям життя. Вона оволодіває всіма їхніми помислами, стає рушієм їхніх вчинків, єдиною метою їхніх прагнень. Інакше й бути не може. От візьмімо, приміром, мене. Середовище, до якого я належу, не таке багате, як інші, але сам я — людина заможна. Внаслідок цього я ніколи нічого не робив, а тому ніколи не мав і не маю якоїсь певної мети в житті. Може, все було б інакше, якби я народився англійцем чи німцем, але, крім усього, паді мною тяжіє ще той фатальний «первородний гріх», який називають «L’improductivite slave». Жодна зі складових частин сучасної культури не захопила мене, не полонила моєї душі з тієї простої причини, що ця культура немічна й просякнута скептицизмом. Якщо вона сама передчуває свій кінець і сумнівається в собі, то важко вимагати, щоб я в неї повірив і присвятив їй життя. Загалом я жив, наче людина, що повисла в повітрі, бо не міг зачепитись за що-небудь на землі. Коли б я був людиною сухою, холодною, дуже дурною, або тваринно хтивою, я звів би своє життя до рослинного існування чи до задоволення тваринних потреб — і якось існував би, але сталось якраз навпаки. Я народився на світ з живим розумом, з пристрасною натурою і неабиякими життєвими силами. Цим силам потрібний був якийсь вихід, знайти його вони могли тільки в коханні до жінки. Нічого іншого мені не залишалось. Я розумію це й підкоряюсь, бо однаково боротися з цією силою було б марно. Кохання до жінки — це єдиний смисл, єдина засада мого життя. Все моє нещастя полягає в тому, що я дитя хворої цивілізації, я ріс криво, тому й кохання моє якесь викривлене.

Простота понять дала б мені щастя, та про це не варто й говорити. Кожен горбань радо позбувся б свого горба, однак не може, бо він був горбатим ще в материнській утробі. Так само моїми «горбами» обдарувала мене цивілізація й епоха, яка породила мене. Та, горбатий чи стрункий, я повинен кохати — і хочу кохати!

4 травня

Мій розум цілком підкорився почуттю й перетворився на візника, який стежить лише за тим, щоб не поламався екіпаж. Вже кілька днів я в Плошові, і все, що говорю й роблю, — тільки тактика кохання. Лікар Хвастовський дуже розумно вчинив, порадивши Анельці прогулюватись у парку. Сьогодні вранці я зустрів її там. Бувають хвилини, коли почуття, яке зберігають у глибині серця, раптом проявляється так бурхливо, що мало не лякає тебе своєю силою. Така хвилина була в мене сьогодні, коли па завороті алеї я побачив Анельку. Ніколи ще вона не здавалась мені такою прекрасною й жаданою, ніколи ще не відчував я так сильно, що вона обов’язково має бути моєю. Це саме та єдина в світі жінка, котрій за якимись таємничими, ще не вивченими, а лише названими в науці законами судилося притягати мене до себе, як магніт притягає залізо, володіти мною, прив’язати мене до себе, стати метою і сенсом мого життя. Її голос, постать, погляд п’янить мене. Сьогодні, коли я підходив до неї, мені здавалося, що в ній її власна принадливість поєдналася з чарівністю цієї ранкової пори, погожої весни, з радістю птахів і рослин; і вона для мене більше, ніж жінка, вона — втілення краси, принад і щедрот усієї природи. Мені спало на думку, що коли природа створила її такою, що вона сильніше приваблює мене, ніж якогось іншого чоловіка, то тим самим призначила її для мене, — а тим часом моє право на неї потоптане її одруженням. Хто знає, може, всі потворності життя породжені саме зневажанням таких прав, і чи не в цьому причина недосконалості життя.

Люди неправильно уявляють собі, що в кохання па очах полуда. Навпаки: нічого, жодна найменша подробиця не приховається від його погляду; воно в дорогій істоті все бачить, усе помічає,- але все це, розтоплене в полум’ї почуття, зливається в одне велике й просте «кохаю!». Підходячи до Анельки, я побачив, що очі в неї блищать, наче після сну, а по її обличчю і по світлій ситцевій сукні ковзають золотисто-зеленуваті відблиски сонячного проміння, яке проникало крізь молоде грабове листя; помітив я й те, що волосся її сколоте будь-як, що вільна блузка невимовно чарівно окреслює ї стрункий стан і плечі, що в її зачісці й туалеті є якась ранкова недбалість і водночас від неї віє якоюсь свіжістю, що робить її в тисячу разів привабливішою. Не пройшло повз мою увагу й те, що в цій алеї високих грабів вона видається меншою, ніж звичайно, і надзвичайно юною, майже дівчинкою, — одне слово, я все побачив, але всі ці спостереження злилися в захоплення закоханого до безтями чоловіка.

На моє «добрий день» Анелька чомусь відповіла ніяково. Кілька останніх днів вона мене боїться, тому що я гіпнотизую її кожним словом, кожним поглядом. Її внутрішній спокій уже порушений, я заронив у її душу фермент. Вона не могла не зрозуміти, що я кохаю її, та разом з тим видно, що вона нізащо не хоче признатися в цьому навіть собі. Іноді мені здається, наче я тримаю в руці голуба й відчуваю, як під моїми пальцями тривожно б’ється його перелякане серце. Ми пішли поряд. Запало ніякове мовчання, якого я навмисне не порушував. Я знаю, що для Анельки така ніяковість між нами дуже прикра, але це робить її певною мірою моєю спільницею і наближає мене до мети. В навколишній тиші чути було тільки скрипіння піску під ногами та веселий свист іволг яких у парку повно.

Нарешті я почав розмову. Спрямовував її туди, куди сам хотів, бо хоч тепер мій розум був неприступним для зовнішніх вражень, не пов’язаних з моїм коханням, зате в межах свого почуття я виявляю майже подвійну сприйнятливість і таку прозірливість, яка буває в людей, що поринули в гіпнотичний сон і бачать дещо виразніше, ніж у нормальному стані. Незабаром ми заговорили про особисті переживання. Я розповів про себе тим інтимно-довірчим тоном, яким говорять з найближчою людиною, яка лише одна має право знати все про тебе. Завдяки цьому між нами виникав цілий світ взаємопорозуміння й близькості, приналежний тільки нам обом. Оскільки така близькість мала існувати лише між нею та її чоловіком, то я паче вів її до духовної зради чоловікові, але вів так обережно й повільно, щоб вона цього не помітила.

Ця чутлива душа, однак, підсвідомо зрозуміла, що ми пішли якимсь незвичайним шляхом. Я наче вів її за руку, все далі й далі, хоч відчував її внутрішній опір ї добре розумів, що цей опір одразу посилиться, як тільки я потягну її сильніше чи небезпека стане вже не такою невловимою. Хоч я бачив ясно, що перевага на моєму боці і що поступово я заведу її туди, куди захочу.

А тим часом я навмисне говорив про минуле.

— Пам’ятаєш, — казав я, — як у давні добрі часи ти якось запитала мене, чому я не живу на батьківщині й марную свої здібності, що їх бачать у мені люди. Я пам’ятаю кожне твоє слово. Це було тоді, коли я пізно повернувся з міста, а ти мене чекала… Навіть важко сказати, який величезний вплив ти мала па мене. Я не міг одразу взятися за якусь роботу, бо змушений був виїхати до Рима; потім помер батько… Але твої слова запали мені в душу, скажу тобі щиро: якщо я повернувся сюди, вирішив оселитися тут назавжди й чимось зайнятися і коли я нарешті чогось досягну в житті,- це буде твоя заслуга…

З хвилину ми мовчали, чути було тільки, як усе ще свистіли іволги. Анелька, напевно, шукала відповіді, потім вона сказала:

— Я не можу повірити, що в такого чоловіка, як у тебе, не було інших, більш серйозних причин для цього. Ти ж добре знаєш, що це — твій обов’язок, а те, що було, минуло, тепер усе стало зовсім інакше.

— Дещо інакше, а дещо й ні,- заперечив я. — Може, якщо почну займатись якимсь ділом, то з часом захоплюся ним і полюблю його. Але така людина, як я, котра всупереч тому, що ти кажеш, навіть не вважала своїм обов’язком зайнятися будь-чим, повинна мати якісь особисті причини, щоб докорінно змінити своє життя… І чим гірше їй живеться на світі, тим більше потрібний такий душевний поштовх… Та навіщо мені брехати тобі?… Я зовсім не щасливий… Почуття громадського обов’язку — чудова річ, але, на жаль, його в мене немає. Ти краща за мене, благородніша, ти могла б мені його прищепити… Сталося інакше… Та ще й тепер, пам’ятаючи, що ти колись хотіла, щоб я працював, тільки через тебе й заради тебе я зможу за що-небудь узятись.

Анелька пішла швидше, наче поспішала повернутись додому, і майже пошепки промовила:

— Не кажи так, Леоне, прошу тебе, не кажи так. Адже ти розумієш, що я не можу погодитись на такі стосунки.

— Чому не можеш? Зрозумій мене правильно. Ти є й зостанешся для мене завжди любою сестрою. Нічого іншого я не хотів сказати.

Анелька рвучко простягла мені руку, яку я поволі, шанобливо підніс до вуст.

— Так, я буду твоєю сестрою, завжди буду! — квапливо відповіла вона.

І я бачив, що в неї ніби камінь із серця звалився, так її заспокоїло, підкупило й зворушило одне слово «сестра». Це допомогло й мені опанувати себе, бо в першу мить, коли я доторкнувся вустами цієї найдорожчої руки, в мене мало не потемніло в очах, і мені захотілося обняти Анельку, пригорнути до себе, розповісти їй усю правду.

Обличчя в Анельки тим часом прояснилось і повеселіло. Чим ближче ми підходили до дому, тим вона все більше заспокоювалась, і я, зрозумівши, що так скоріше викличу в неї довір’я, вів далі спокійну, звичайну розмову.

— Бачиш, сестричко, навколо мене страшенна пустка. Батька вже немає, тітка — свята жінка, але нам з нею важко знайти спільну мову, — вона не розуміє ані нових часів, ані нових людей. В нас із нею зовсім різні погляди. Я ніколи не одружусь, отже, подумай лишень, який я самотній І Нікого навколо І Немає нікого, з ким я міг би поділитися своїми думками, намірами чи звіритися зі своїм горем. Пустка, та й годі… Скажи сама: хіба це дивно, що я шукаю співчуття там, де надіюсь його знайти?… Я схожий па жебрака-каліку, який стоїть під ворітьми, чекаючи, може, йому винесуть якийсь гріш. Зараз цей жебрак справді дуже вбогий, стоїть він під твоїм вікном і випрошує трошки доброзичливості, приязні й милосердя. Він і думати не осмілюється про щось більше, ніж про милостиню, а в милостині ти йому не відмовиш?… Чи ж не так?

— Так, Леоне, — відповіла Анелька, — так; тим більше, якщо тобі так тяжко…

Голос у неї урвався, губи затремтіли. Знову мені потрібно було зробити над собою величезне зусилля, щоб не впасти їй до ніг. Мене так зворушив її вигляд, що і в мене здавило в горлі.

— Анелько! Анелько! — вигукнув я, не знаючи, що їй сказати.

А вона замахала руками, наче хотіла відштовхнути мене, нарешті промовила крізь сльози:

— Зараз, зараз!.. Я заспокоюсь. Я не можу такою повернутись… Пробач мені…

І вона поквапливо пішла геть.

— Прости мені, Анелько! — гукнув я їй услід. Спершу я хотів бігти за нею, потім подумав, що їй треба залишитись самій, і лише провів її поглядом. Вона швидко попрямувала в ту саму алею, по якій ми прогулювались, потім звернула вбік. Часом гущавина затуляла її, а потім знову світла сукня виднілася між деревами, виблискуючи на сонці. Я бачив здалеку, як вона згортала й розгортала парасольку, наче намагаючись цими механічними рухами заспокоїти себе. А я весь час подумки говорив їй найніжніші слова, що їх може продиктувати кохання. Я не міг змусити себе піти звідси, не глянувши хоча б іще один раз їй в обличчя; однак мені довелося довгенько чекати. Нарешті вона повернулась, але пройшла повз мене швидко, наче побоюючись нового хвилювання; тільки всміхнулася мені мимохідь ангельськи-ніжною усмішкою і сказала:

— Вже добре! Вже добре!

На її розпашілому від швидкої ходи обличчі вже не видно було сліз. Я зостався сам, і мене охопила шалена, невимовна радість, моє серце сповнилось надією, в голові була тільки одна думка: «Вона кохає мене, захищається, не піддається, обманює себе, але кохає». Часом найрозсудливіша людина від надміру почуттів може дійти мало не до божевілля. Я теж був такий близький від нього, що мені хотілося помчати в глибину парку, качатись там по траві й кричати на весь голос, що вона мене кохає.

Зараз, коли я вже більш спокійно згадую про цю радість, бачу, що вона складалася бозна із скількох почуттів. Було в ній і щастя художника, який відчуває, що в нього виходить шедевр, було, може, й задоволення павука, впевненого, що муха попадеться в його сіті,- але були й доброта, жалість, ніжність і все те, від чого, як сказав поет, радіють ангели на небесах. Мені було шкода цієї беззахисної бідолахи, яка попаде до мене в руки, і водночас ця жалість розпалювала моє кохання, а отже й бажання володіти Анелькою; мене мучили докори сумління від того, що я її обдурюю, і разом з тим я знав, що ще ніколи в житті не говорив так щиро, від усього серця.

Адже я не брехав, благаючи її про співчуття і дружбу. Вони мені теж потрібні, як здоров’я. Я тільки не висловив їй усіх своїх бажань, бо для цього ще не настав час; не сказав їй усієї правди, щоб не злякати цієї дорогої мені, несміливої душі. Зрештою я прагну і до свого, і до її щастя, вибравши до нього найпрямішу дорогу.

10 травня

Небо погідне, і стосунки між нами теж погідні. Анелька спокійна й щаслива. Вона свято повірила в те, що мої почуття до неї тільки братерські, отже її сумління дозволяє любити мене як брата, і вона дала волю серцю. Я один знаю, що це тільки лояльний спосіб ошукувати саму себе й чоловіка, бо під прикриттям сестринського почуття приховується і росте в ній інше почуття; звичайно я не збираюся пояснювати їй, що вона помиляється, доти, доки це почуття стане непереборним… Незабаром воно охопить її, мов полум’я, і його не загасить пі сила волі, пі почуття обов’язку, ні сором’язливість цієї білосніжної, мов лебідь, жінки. Поки що й мені добре, так добре, що іноді здається, нічого більше й не хотів би, але тільки при тій умові, щоб ніхто інший не мав на неї ніяких прав. Весь час мені спадає на думку, що, кохаючи її найсильніше за всіх, я маю на неї і найбільше право. Що може бути більш логічне й справедливе? Адже за етикою всіх народів і релігій основою шлюбу має бути кохання.

Але зараз я такий умиротворений і щасливий, що хочу не розмірковувати, а жити почуттями. Між нами тепер установились дуже щирі, дружні стосунки. Як же ми створені одне для одного, як ми тягнемось одне до одного, як це бідолашне дівчатко відігрівається і втішається в спокусливому теплі моїх «братерських» почуттів! Ніколи після свого приїзду до Плошова я не бачив її такою веселою. Раніше, дивлячись на неї, я часто згадував шекспірівського «бідного Тома». Таким натурам кохання потрібне, як повітря, а той Кроміцький, зайнятий комерцією, не досить кохає дружину, та він і не здатний кохати. Вона мала б право скаржитися й повторювати за Шекспіром: «Бідному Тому холодно!» Я не можу не хвилюватися, думаючи про це, і в душі присягаюся, що їй не буде холодно, поки я живу.

Якби в нашому коханні було щось погане, ми не могли б бути такими спокійними. Бо хоч Анелька й не називає свого почуття по імені,- однаково воно існує. Весь сьогоднішній день був для нас ідилією. Колись я не любив неділі, а тепер пересвідчився, що неділя від ранку до вечора може бути суцільною поемою, особливо в селі. Одразу після чаю ми пішли до костьолу на ранню обідню. З нами пішла й тітка, навіть папі Целіна, скориставшись гарною погодою, попросила, щоб її повезли туди у кріслі. Людей в костьолі було мало, тому що більше народу ходить тільки на пізню обідню. Сидячи на лаві біля Анельки, я уявляв собі, що вона моя наречена. Час від часу я поглядав на її милий профіль, на складені на пюпітрі лави руки, мені мимоволі передавалась зосередженість, яка була в її позі та обличчі. Моя пристрасть задрімала, думки стали чистими, я любив її в ці хвилини ідеальною любов’ю, відчуваючи, як ніколи раніше, що Анелька зовсім не схожа на тих жінок, що їх я знав досі, у стократ чистіша й краща за них.

Давно в мене не було такого настрою, як у цьому сільському костьолі. Його створювали і присутність Анельки, і врочиста атмосфера, що панувала тут, і слабе миготіння свічок у мороці вівтаря, і сонячні промені, які проникали крізь кольорові шиби вікон, і цвірінькання горобців за вікнами, і тихе богослужіння. В усьому цьому ще відчувалась якась вранішня сонливість, і все це впливало надзвичайно заспокійливо. Мої думки пливли так само тихо й спокійно, як хмарки диму з кадильниці перед вівтарем. У душі прокинулось ніби якесь бажання до самозречення, і внутрішній голос казав мені: «Не мути цієї чистої води, пощади її прозорість».

Тим часом обідня скінчилась, ми вийшли з костьолу. Я дуже здивувався, побачивши на паперті обох старих батьків покійного Латиша, вони сиділи на землі з дерев’яними мисочками в руках і просили милостиню. Тітка, яка знала, що я дав їм гроші, побачивши таке, страшенно розгнівалась і почала їх сварити, однак стара Латишиха, простягаючи до нас свою мисочку, спокійно відповіла:

— Панська щедрість сама по собі, а божа воля сама по собі. Проти божої волі не можна йти. Коли нам Ісус звелів тут сидіти, то й будемо сидіти, нині, і присно, і навіки-віків, амінь.

Проти таких міркувань годі було щось заперечити. Особливо мені так сподобалося те «навіки-віків, амінь», що я навіть дав їм милостиню, забавляючись оригінальністю ситуації. Народ вірить головним чином у призначення, сліпо підкоряючись йому, по-своєму поєднує цю віру з вірою в бога. Оці Латиші, яким я дав тисячу двісті карбованців, тепер стали заможнішими, ніж були будь-коли, та однак вони пішли жебрати під костьол, упевнені, що так їм призначено на роду, і це призначення бабуся називає по-своєму: «божа воля».

Тепер ми повертались додому. Вже дзвонили до пізньої обідні. Дорогою йшли до костьолу натовпи чоловіків і жінок. Люди з дальніх фільварків брели одне за одним через поля, межами серед ще зелених, але вже високих хлібів, — весна цього року була рання. Скільки оком окинеш, у прозорому повітрі виднілись яскраві хустки дівчат, наче різнобарвні квітки маку, що ріс серед зелені. Між іншим, в усій Європі піде немає таких широких просторів, як у нас. І ще вразив мене незвичайний святковий настрій, що панував і серед людей, і в природі. Правда, погода стояла чудова, але здавалося, що й вітер не віє, тому що неділя, і хліба не колишуться на ланах, ї листя не тремтить на тополях, бо неділя; всюди глибокий спокій, тиша, святкові вбрання й повно світла.

Я пояснював Анельці з погляду художника красу навколишнього краєвиду і кольорових плям, які гармоніювали з голубим тоном повітря. Потім ми заговорили про селян. Признаюсь, я бачу в них лише велике зборище більш чи менш мальовничих моделей. Зате Анелька ставиться до них зовсім інакше. Вона розповіла мені багато характерних випадків з їхнього життя, сумних і веселих; від розповіді й прогулянки вона пожвавішала й була така чарівна, що, дивлячись на неї, я почав мимоволі повторювати подумки три останні рядки поеми, яку написав ще в університеті й забув усю, крім цих рядків:

Чого під твоїми стопами

Не виросте квітка ясна?

Ти ж птах золотий між пташками,

Ти ж май, ти ж рай, ти ж весна!

Розмова знову перейшла на Латишів, точніше, на стару Латишиху, яка насмішила нас своїми розумуваннями. Я застосував їх до себе. Тому що тітка лишилася з папі Целіною, яку слуга віз у кріслі, за кільканадцять кроків позаду нас, я міг нагадати Анельці про нашу нещодавню прогулянку в парку.

— Я теж просив милостиню, — сказав я, — і ти мені її дала. Тепер бачу, що це мене ні до чого не зобов’язує, і я можу йти жебрати під костьол.

— Авжеж! — погодилась Анелька.- І можеш просити милостиню в інших добрих душ. Тітонька збирається сьогодні одну таку душечку запросити на завтра до Плошова; тепер я все розумію!

Я заперечив, що Клара Гільст надто велика, щоб поміститися в одному серці, і кохати її треба було б щонайменше втрьох, однак Анелька не переставала дражнити мене й, погрожуючи мені пальцем, повторювала:

— Щось я підозрюю, щось підозрюю!

— Даремно, — відповів я, — бо в моєму серці містяться лише братерські почуття, в ньому безроздільно панує те зле створіння, яке мене зараз дражнить.

Анелька перестала сміятись і погрожувати мені пальцем, пішла повільніше, і за хвилину наші дами порівнялися з нами. Весь день минув у нас безхмарно й так весело, що мені часом здавалося, ніби я знову студент. Очима я, правда, говорив Анельці «кохаю», але пристрасті в мені затихли, надто дорогою була вона мені того дня. Тітка одразу після сніданку поїхала до Варшави; я решту дня просидів у кімнаті пані Целіни, читаючи їй листи Монталамбера, з яким мій батько свого часу листувався. Ті листи наганяли б на мене нудьгу, якби не було поруч Анельки. Відводячи очі від книжки, я зустрічався з її поглядом, який сповнював мене радістю, тому що або я зовсім втратив відчуття, або вона дивилась на мене, як дивиться жінка невинна і чиста, яка, сама не усвідомлюючи того, кохає всією душею. Який це був гарний день! Тітка приїхала ввечері й сповістила, що завтра приїдуть гості: Снятинські й Клара Гільст.

Вже досить пізно, але мені не хочеться спати, бо шкода розлучатися з враженнями сьогоднішнього дня. Ніякий сон не може бути кращим за них. До того ж парк аж стрясається від солов’їного співу, а в мені ще міцно сидить старий романтик. Ніч настала така ж ясна, яким був і день. Небо всипане зорями. Думаючи про Анельку, я кажу їй подумки: «На добраніч!» Сто разів повторюю ці слова. Бачу, що в мені поряд з «Vimproductivitй slave» є ще й якась типово польська сентиментальність. Досі я не знав про це. Та мені байдуже… Як я її кохаю!

13 травня

Клара й Снятинські не приїхали. Вони дали знати, що приїдуть завтра, якщо погода буде гарна. Сьогодні над Плошовом пронеслась така буря, якої вже давно тут не пам’ятають. Близько десятої години ранку зірвався жаркий вихор, який затулив світ хмарами куряви. Він віяв не весь час, але до полудня пориви його були такі сильні, що дерева гнулися до землі. Наш чудовий парк сповнився тріском гілля, що ламалось, а серед клубів куряви кружляли хмари зірваного листя. Велика липа, що росла біля правого флігеля, де помер молодий Латиш, розкололася надвоє. Було нестерпно задушливо; легеням не вистачало повітря; здавалося, ніби той вихор виривається з якоїсь розпеченої печі й несе з собою вугільний чад. Я звик в Італії до сироко, тому якось терпів це, але пані Целіна дуже страждала, Анелька мучилась через неї, а тітка вчинила скандал старому Хвастовському за шкоду, що її завдав вихор парку. Запальний шляхтич, якого, напевно, не раз тягали за вуха через Гомера, не забув, очевидно, «Одіссеї» й не проковтнув язика, бо відповів тітці, що якби він був Еолом, то не служив би в неї управителем і не наражався б на несправедливі нападки. Тітка цього разу відступила, мабуть тому, що небо погрожувало далі. Після полудня буря раптом стихла, але почали насуватися величезні вали хмар, то чорні, мов жалоба, а то мідяного кольору, облямовані золотом. Часом ставало темно, як уночі, аж пані Целіна просила засвітити лампи, а потім знову весь світ заливало зловісне червоне світло. Вся природа ніби перелякалась. Хвастовський помчав на фільварок розпорядитись, щоб пригнали худобу з поля, та пастухи вже пригнали її самі, не чекаючи наказу; незабаром ми почули жалібне мукання корів, яке в цьому затишші перед бурею долинало аж до самої садиби. Тітка, вхопивши лоретанський дзвоник[43] почала бігати навколо будинку й завзято дзвонити. Я навіть не пробував пояснити їй, що це дзвоніння в такому нерухомому повітрі може скоріше викликати, аніж відвернути грім і блискавку. Хоч я знав, що нічим не зможу їй допомогти, все ж супроводив її в цій прогулянці, бо мені було соромно залишати її саму в небезпеці. Тітка була просто велична, коли, піднявши голову, виклично дивилася на чорні й мідяні громаддя хмар і погрожувала їм своїм дзвіночком. Я не шкодував, що пішов з нею, адже я мав перед собою наче символічну картину: в ту хвилину, коли все тремтить перед грозою, припадає від страху до землі й завмирає, тільки одна віра не боїться, викликає на бій — і дзвонить! Що не кажи, а це джерело незмірної сили в людській душі.

Ми повернулися в дім, коли перші удари грому розкочувалися по небу. Через кілька хвилин гуркіт став безперервним. Мені здавалося, ніби грім котиться по настилу з хмар, той настил щомиті провалюється під ним, і все разом з неймовірним гуркотом падає на землю. Блискавка вдарила в ставок, що в кінці парку, а зразу ж після неї друга — ще десь ближче, аж стіни нашого плошівського будинку задвигтіли до підмурків. Мої дами почали молитись, а я пережив кілька дуже неприємних хвилин, бо мені здавалося, що коли я молитимусь разом з ними, це буде з мого боку лицемірством; якщо ж не молитимусь, то це скидатиметься на позу погано вихованого розумахи, який не хоче рахуватися з усталеним сільським звичаєм і, головне, зі страхом жінок. Та незабаром я побачив, що помиляюсь, приписуючи їм страх; обличчя в них були спокійні, навіть ясні. Напевно, ця традиційна молитва здавалась їм таким надійним захистом від всілякої небезпеки, що в їхніх серцях уже не було страху. Тоді мені ще спало й інше на гадку, а саме, що я духовно чужий цим трьом польським жінкам, кожна з яких знає в десять разів менше від мене, але за звичайною людською міркою варта в десять разів більше від мене. Вони як книжки з невеликою кількістю сторінок, але сповнені ясних і простих правил, а я подібний до багатотомного видання, в якому немає жодної безсумнівної істини, і в будь-якій з цих істин я перший ладен сумніватись.

Але ці роздуми тривали недовго, їх розвіяла буря, що ставала все грізнішою. Знову зірвався такий вітер, що парк аж до землі гнувся під його поривами. Часом вітер стихав, і тоді потоки дощу обрушувались на землю. Я бачив не краплі, а безперервні струмені води, що з’єднували небо з землею. Алеї в парку перетворились на бурхливі річки. Часом раптовий страшний порив вітру розпиляв воду, що висіла в повітрі між небом і землею, — й навколишній світ вкривав такий густий туман, що за крок нічого не було видно. Безперервно розкочувалась громова канонада. Повітря було насичене електрикою. У мене в скронях сильно пульсувала кров; навіть у кімнатах відчувався задушливий запах бурі, що поширюється після ударів грому. Нарешті, за прикладом стихії, розбушувались і мої почуття та пристрасті. Я забув про бурю, бачив перед собою лише Анельку; я вже зовсім не володів собою і, підійшовши до неї, спитав:

— Хочеш подивитись на бурю?

— Хочу, — відповіла вона.

— Ходімо до сусідньої кімнати… Там є венеціанське вікно…

Вона пішла зі мною, і ми стали біля вікна. В цю мить стало майже темно, але через кожні кілька секунд морок перетинали блискавки, білі й червоні, відкриваючи глибину небес і водночас освітлюючи наші обличчя й весь світ, залитий дощем. Анелька була спокійна, тільки в кожному спалаху блискавки здавалась мені все більш жаданою.

— Ти не боїшся? — спитав я пошепки.

— Ні…

— Дай мені руку…

Вона здивовано глянула на мене. Ще мить, і я схопив би її в обійми, припав би вустами до її вуст, — а потім нехай би й Плошів провалився в землю. Але Анелька злякалась — не грози, — а виразу мого обличчя й цього шепоту, бо, швидко відійшовши від вікна, повернулась до кімнати, де сиділи мати й тітка.

Я зостався сам, розсерджений і принижений. Звичайно, я зловжив би Анельчиним довір’ям, та все ж мені здавалося, що вона образила мене своїм недовір’ям. Я вирішив дати їй це зрозуміти. Під враженням того, що трапилось, я не швидко заспокоївся; ще з годину я простояв біля вікна, бездумно дивлячись на сліпучі блискавки. Тим часом надворі ставало дедалі ясніше, нарешті хмари розірвались, і з-за них засяяло сонце, таке яскраве, наче викупане і ніби здивоване тими спустошеннями, що їх наробила гроза.

А вона завдала чимало шкоди; алеями парку ще текла жовта спінена вода, з якої стриміли зламані гілки. Подекуди лежали повалені дерева, а на стовбурах у тих, що вистояли, навіть здалеку виднілися садна, наче великі рани. Скільки сягало око, скрізь спустошення й руїна, ніби після битви.

Коли вода трохи збігла, я вийшов до ставків, щоб зблизька оглянути шкоду. Раптом увесь парк закишів людьми, що з якоюсь дивною енергією почали весело збирати позламувані гілки й рубати повалені дерева. Виявилося, що це навколишні селяни, які не мали свого лісу, пробралися з сокирами в парк через повалений бурею паркан, щоб запастися дровами. Мені, зрештою, було байдуже, але тому що вони вдерлися сюди без дозволу й поводились якось подикунському, а я й так був у поганому настрої, то став їх сердито розганяти, і чим більше вони опиралися, тим більше я злився. Я вже пригрозив їм війтом, коли зненацька позаду мене озвався найдорожчий для мене в світі голос:

— Хіба це погано, Леоне, що вони очистять парк?

Я обернувся й побачив Анельку в хусточці, зав’язаній під підборіддям. Обома руками вона підняла сукню, відкривши до кісточок маленькі ноги у високих черевичках, і, трошки нахилившись уперед, прохально дивилась па мене.

Коли я побачив її, мій гнів ураз зник, я забув про не давню образу й тільки дивився на неї, не можучи надивитись.

— Ти так велиш? — спитав я. І, звернувшись до селян, сказав:

— Подякуйте пані й забирайте дрова.

Цього разу вони охоче виконали мій наказ. Деякі з них, дякуючи називали Анельку «панночкою», що було мені невимовно приємно. Якби Плошів був моїм, я за одне її слово дозволив би вирубати весь парк. Через півгодини все, що наламала буря, було прибрано, і парк справді набрав веселішого вигляду. Ходячи з Анелькою алеями парку, ми знайшли багато ластівок та інших пташок, мертвих або напівживих і наскрізь мокрих. Збираючи їх і віддаючи Анельці, я доторкався її руки, дивився їй у вічі, і знову мені було добре. До нас повернулась ідилія, що панувала між нами вчора, а разом з нею невимушеність і веселість. Я радів у душі, тому що бачив те, чого не бачила Анелька, — що в нашій нібито братерській дружбі вдвічі більше ніжності, аніж могло й мало бути навіть між найбільш люблячими родичами. Я був цілком певний, що вона кохає мене, сама того не усвідомлюючи, але кохає так, як і я її. Отже, мої надії та наміри більш ніж наполовину здійснились, мені залишалося тільки домогтися, щоб Анелька зрозуміла: вона кохає мене й перестала боротися зі своїм почуттям.

Коли я зараз думаю про це, серце в мене б’ється від щастя, і я пригадую, як уже колись писав у цьому щоденнику, що жодна жінка не може опиратися чоловікові, який полонив її серце.

15 травня

Гості наші приїхали не вчора, а сьогодні, і добре зробили, бо тільки сьогодні підсохло як слід і погода стоїть чудова. Цей день п’ятнадцятого травня залишиться одним з найпам’ятніших у моєму житті. Зараз уже за північ, а я не сплю й не збираюся спати; сон відлетів від мене десь за тридев’ять земель; я такий збуджений, що не відчуваю найменшої втоми й збираюсь писати до ранку. Стараюсь лише, щоб не почати з кінця, а описати все послідовно. В цьому мені дуже допомагає звичка.

Тітка послала карету по Снятинських і Клару дуже рано, тому вже під обід вони були в Плошові. Обидві дами приїхали свіжі, веселі й щебетали, мов горобчики, гак їх радувала і погода, і прогулянка за місто. А які туалети! Які модні капелюшки! Клара була в світлій смугастій сукні й видавалася в ній не такою великою, як завжди. Я помітив, що Анелька з першої ж хвилини зустрічі зацікавлено придивлялась до неї і була ніби здивована її вродою, про яку я ніколи не згадував під час наших розмов про Клару. Я робив так не з якогось розрахунку, а просто всі мої помисли настільки зайняті Анелькою, що багато дечого не спадає мені на думку, проходить повз мою увагу. От хоча б, приміром, я двічі бував у Снятинських, а тільки зараз помітив, що Снятинська коротко підстрижена, і це їй дуже личить. Ясна гривка, що спадає їй на чоло, робить її схожою на рожевого меткого хлопчика. Ми з нею тепер дуже дружимо. Свого часу через Анельку вона ладна була втопити мене в ложці води. Та, напевно, чоловік розповів їй, скільки я вистраждав, а жінки взагалі симпатизують людям, що страждають через кохання, тому вона простила мені всі мої гріхи, і тепер ставиться до мене дуже ласкаво. Присутність цієї милої, жвавої жінки допомогла зламати перший лід між Анелькою і Кларою. Тітка, відчуваючи вдячність до Клари, прийняла її надзвичайно сердечно. Анелька ж, при всій своїй привітності і вродженій м’якості, була якоюсь наче несміливою і стриманою. Тільки під час веселої загальної розмови за сніданком вона й Клара трохи зблизились. Клару вразила Анельчина врода, а тому що вона була простодушна й звикла відверто висловлювати свої думки, то вона й Анельці висловила своє захоплення нею, але так мило й щиро, що це зворушило Анельку. Пані Целіна, яка снідала разом з нами, росла, мов на дріжджах, і хоч, мабуть, уперше в житті опинилася в товаристі жінки з мистецького світу, все привітніше поглядала на Клару.

Нарешті, звернувшись до Клари, сказала, що хоч вона й Анельчина мати, однак повинна визнати, що Анелька ще в дитинстві була гарненькою, і можна було сподіватись, що вона стане ще кращою. Обоє Снятинських теж втрутилися в цю розмову. Він одразу ж засперечався з Кларою про різні типи жіночої вроди й при цьому розмірковував про Анельчин «тип» і його естетичну довершеність з такою кумедною об’єктивністю, наче Анелька була портретом, що висить на стіні, а не живою, присутньою тут жінкою. Слухаючи його, вона червоніла й опускала свої густі вії, мов дівчинка, і від цього ставала ще чарівнішою, ніж завжди.

Я мовчав, але сам порівнював обличчя трьох жінок, намагаючись теж дивитись на них об’єктивно, тобто незалежно від того, що в Анельку я закоханий і тому вона для мене найпривабливіша серед інших жінок. Одпак навіть за цієї умови порівняння було на її користь. У Снятинської, особливо тепер, коли вона підстригла коси, дуже гарна голова, але в кожному англійському Keepsake[44] можна побачити подібну до неї; Кларина врода — в приємних рисах її обличчя, а головне — в блакитних очах і майже прозорій шкірі, яка здебільшого буває у німкень; та якби не те, що вона піаністка, завдяки чому, дивлячись на неї, ти відразу думаєш про музику, її обличчя було б просто миловидним. А в Анельки не тільки правильні риси обличчя, вона не тільки вся наче задумана й створена художником у надзвичайно благородному стилі, але й має в собі щось таке своєрідне, що її не можна зарахувати до жодного загального типу. Може, ця своєрідність полягає в тому, що Анелька, не будучи ані брюнеткою, ані блондинкою, своєю зовнішністю справляє враження, що вона брюнетка, а душевним складом, що блондинка. Може, так здається через її надзвичайно пишне волосся, при невеликому личку, в усякому разі, її краса єдина в своєму роді. З цього погляду вона навіть краща від Лаури Девіс, краса якої бездоганна, але це краса статуї. Лаура викликала в мене тільки захоплення і пристрасть, Анелька ж розбуджує в мені, крім цього, ідеаліста, який захоплюється поезією її обличчя, поезією для нього новою, досі незнаною.

Проте я не хочу навіть порівнювати цих двох таких різних жінок. Я заглибився під час сніданку у ці розмірковування, тому що зайшла про це мова, а мені завжди приємно слухати судження про Анельчину вроду. Нашу розмову перервала тітка, вважаючи, що їй, як гостинній господині, треба поговорити з Кларою про останній концерт. Говорила вона багато і добре; я навіть не думав, що вона так розуміється на музиці; а свої компліменти тітка робила з такою вишуканою люб’язністю знатної дами, так красномовно і мило, як це вміють тільки люди старшого покоління, які дещо запозичили ще у вісімнадцятого століття. Одне слово, я здивовано спостеріг, що моя правдолюбна тітонька, коли захоче, здатна пригадати часи перук і мушок. Клара, якій це імпонувало, не залишилася в боргу і теж у відповідь говорила їй милі речі.

— У Варшаві,- казала вона, — я завжди дооре гратиму, тому що тут публіка мене розуміє, але найкраще я граю у вузькому колі знайомих, де мені всі симпатичні, і якщо ви дозволите, я вам доведу це одразу ж після сніданку.

Тітці дуже хотілося, щоб пані Целіна й Анелька послухали Клару, але вона не знала, чи зручно просити її заграти, тому вона дуже зраділа. Я почав розповідати про Кларині виступи в Парижі, про її тріумфи в залі Ерара, а Снятинський розповів, що говорять про неї у Варшаві. Так минув сніданок. Коли ми підвелися з-за столу, Клара сама вхопилася за бильця крісла, в якому сиділа пані Целіна, щоб перевезти її до вітальні, й не дозволила нікому допомогти їй, сказавши, сміючись, що вона, мабуть, найсильніша за всіх нас і не боїться натрудити руки. За хвилину вона вже сиділа за фортепіано, цього разу її настрою, напевно, найбільше відповідав Моцарт, бо ми почули «Дона Жуана». Тільки-но прозвучали перші акорди, перед нами була вже інша Клара: не та мила й весела дитина, з якою ми розмовляли за столом, а живе втілення святої Цецілії. Здавалося, існує якась спорідненість між її зовнішнім виглядом і музикою; в ній відчувалась якась духовна велич і гармонія, які робили її вищою за звичайних жінок. У цей час я зробив одне відкриття, а саме, що серце закоханого чоловіка вміє знаходити поживу для свого почуття навіть у тому, що зовсім не на користь коханій жінці. Коли я подумав, як далеко моїй Анельці до такої Сивіли, коли побачив, як вона сидить у куточку вітальні, тиха, маленька, наче трохи збентежена, то відчув, що кохаю її ще більше, що такою вона мені ще дорожча. Мені спало на думку й те, що насправді жінка не така, якою вона здається більшості людей, а така, якою її бачить закоханий у неї чоловік, а тому її безвідносна досконалість прямо пропорційна силі кохання, що його вона здатна викликати. Я не мав часу як слід поміркувати, але ця думка дуже мені сподобалась, бо вже почав напрошуватись висновок, що в ім’я цього жінка повинна належати тому, хто її найсильніше кохає.

Клара грала чудово. Я намагався по обличчях присутніх здогадатись про їхнє враження, та незабаром помітив, що Анелька з такою самою метою спостерігає за мною. Чи це була проста цікавість, чи підсвідома тривога серця, яке не знає, чого воно боїться, але боїться? Я сказав собі: якби моє припущення було правильним, це був би ще один доказ, що вона мене кохає. Від цієї думки мене охопила радість, я вирішив до кінця дня все вияснити.

З цієї хвилини я не відходив від Клари. Розмовляв з нею більше й сердечніше, ніж будь-коли раніше. В лісі, куди ми поїхали всі разом, я весь час прогулювався тільки з нею, час від часу поглядаючи на Анельку, що йшла віддалік зі Снятинськими. Клара захоплювалась лісом, який і справді був дуже гарний — в ньому багато листяних дерев і під темним склепінням сосен вони утворюють друге, значно веселіше склепіння.

Багато сонячного проміння проникало в лісову гущавину крізь просвіти між листям і гаптувало папороть, що росла внизу, миготливими золотими візерунками. Як завжди весною, навкруги кували зозулі, стукав у дерево дятел.

Коли до нас підійшли Снятинські з Анелькою, я попросив Клару, щоб вона, коли ми повернемось додому, переклала на мову музики цей ліс, сонце, шелест дерев, усю цю весну. Вона сказала, що в її душі вже звучить якась весняна пісня, і вона спробує її зіграти. Справді, з її обличчя видно було, що в ній щось співає, власне, вона й сама була ніби велика арфа, яка виливає свої почуття тільки в музиці.

Обличчя в Клари розрум’янилось і сяяло; Анелька здавалась ніби пригніченою, хоч намагалася взяти себе в руки й підтримувати компанію Снятинським, які розпустувались, мов школярі. Вкінці вони почали ганятись одне за одним по лісі; до них приєдналася й Клара, хоч їй не варто було цього робити, — її рухи при великому зрості не могли бути зграбними, а похитування її широких стегон під час бігу здавалося просто комічним.

Коли вони бігали наввипередки, я залишився віч-на-віч з Анелькою. Згідно з моєю тактикою, мені треба було довести справжню причину її тривоги до її свідомості, отож я сказав:

— З тобою сьогодні щось трапилось, Анелько?

— Зі мною? Ні, нічого.

— Мені часом здається, що ти чимось незадоволена. Може, тобі не подобається Клара?

— Вона мені дуже подобається, не дивно, що люди нею так захоплюються.

Наша розмова урвалася, бо підійшли Клара й Снятитнскі. Пора було повертатись додому. Дорогою Снятипський запитав Клару, чи вона справді задоволена своєю поїздкою до Варшави.

— Найкращим доказом є те, що я ще не збираюсь від’їздити, — відповіла вона весело.

— Ми постараємося, щоб ви залишилися з нами назавжди, — втрутився я.

Хоч Клара завжди простодушно сприймає те, що їй кажуть, цього разу вона запитально подивилась на мене, трошки зніяковіла й промовила:

— Всі тут такі добрі до мене!..

Я знав, що мої слова певною мірою шахраюваті, бо можуть ввести Клару в оману, але мені насамперед ішлося про те, яке враження вони справлять на Анельку. На жаль, я нічого не побачив; Анелька саме в цю мить почала застібати рукавички й так низько опустила голову, що капелюшок зовсім затулив її обличчя. Хоча її раптовий рух видався мені доброю ознакою.

Ми повернулись додому. Нас уже чекали з обідом, який затягнувся до дев’ятої години вечора. Потім Клара імпровізувала на фортепіано свою «Весняну пісню». Напевно, відколи існує Плошів, тут не лунала така музика, але цього разу я неуважно слухав її, тому що мої думки були надто зайняті Анелькою. Я сів поруч з нею, 8 ми сиділи в сутінках, тому що Клара не дозволила принести лампи до вітальні. Снятинський вимахував рукою, наче диригентською паличкою, це, мабуть, дратувало його дружину, бо вона весь час смикала його за рукав, Анелька ж сиділа нерухомо. Може, вона, поринувши в свої думки, не чула, як і я, тієї «Весняної пісні»? Я був майже певен, що в ці хвилини вона думає про мене й Клару, а головне — про смисл тих слів, які я сказав Кларі. Легко було здогадатись, що коли вона й не закохана в мене, коли навіть не здогадується, що моє почуття до неї значно сильніше, ніж братерська прив’язаність, то все-таки, підозрюючи зараз, що інша жінка може відібрати мене в неї, вона відчуває ревнощі, самотність і біль. Жінка, нещаслива в шлюбі, чіпляється за кожне почуття до неї, якщо це навіть лише дружнє почуття, мов плющ за дерево, і боїться втратити цю опору. В мене немає найменшого сумніву, що якби в цю хвилину я став перед нею на коліна й освідчився їй у коханні, вона, хоч і дуже приголомшена цим признанням, водночас так зраділа б, як людина, котрій повернули щось дуже дороге для неї. А коли так, подумав я, то чи не слід поспішити з освідченням, тільки треба знайти спосіб, щоб якомога менше злякати її і якомога більше порадувати.

І я одразу ж почав обмірковувати форму освідчення, від якої могло все залежати. Я розумів, що треба зробити так, щоб одночасно обеззброїти Анельку й не дати їй можливості відштовхнути мене назавжди. Мій мозок посилено працював, бо завдання було нелегке. Поступово мене охоплювало все більше хвилювання, і дивно: я хвилювався більше за Анельку, ніж за себе, бо розумів, що це буде злам у її житті, я боявся за неї.

Тим часом у вітальні стало видніше: з-за дерев парку піднявся місяць, і на підлозі відбилися чотири світлі квадрати — відображення вікон. Звуки «Весняної пісні» все ще сповнювали вітальню. За відчиненими скляними дверима в гущавині соловейко відповідав Кларі. Це був незвичайний вечір — тепла травнева ніч, музика кохання. Я мимоволі подумав, що коли життя не дає щастя, то принаймні часто дає для нього обрамлення.

В прозорих сутінках я почав шукати очима Анельчин погляд, але вона все дивилась на Клару, яка в ці хвилини здавалась якимсь видінням. Місячне світло, проникаючи все далі в глибину вітальні, освітило нарешті її і фортепіано; Клара у своїй ясній сукні здавалася зараз якимсь срібним духом музики.

Однак таке видіння тривало недовго. Клара скінчила свою «Весняну пісню», і Снятинська, яка поспішала додому, дала сигнал до від’їзду. Тому що вечір був на диво теплий, я запропонував дійти пішки до шосе, що пролягало за півверсти від нашого дому. Зробив так для того, щоб повертатись назад удвох з Анелькою. їй буде незручно відмовлятися від того, щоб провести гостей, а я знав, що тітка не піде з нами, отже мій розрахунок був правильний.

Я звелів, щоб екіпаж чекав на шосе, і ми попрямували пішки липовою алеєю, що вела від дому до самої дороги Я подав руку Кларі, але йшли ми всі гуртом; нас супроводжував жаб’ячий хор у плошівських ставках.

Клара зупинилась і почала прислухатись до цього хору, який то затихав, то лунав ще голосніше, врешті вона мовила:

— Фінал моєї «Весняної пісні».

— Яка чудесна ніч! — вигукнув Снятинський. І став декламувати чарівний уривок з «Венеціанського купця»:

Дрімав ніжно місячне проміння

На лаві цій! Ми сядемо ось тут,

І звуки музики солодкі хай

Нам вухо тішать; музика, ця тиша

І піч — яка гармонія чудова!

Далі не зміг пригадати, але я пам’ятав і докінчив за нього:

Сядь, Джессіко: поглянь, як небосхил

Обкладено кружальцями зірок,

Що сяють чистим золотом в блакиті!

І серед них найменшого не мав

Кружальця, щоб воно, як ангел світлий,

Витаючи в просторах, не співало

Й до хору яснооких херувимів

Не приєднало б і своєї пісні!

Сповняє ця гармонія лише

Безсмертні душі; нас же огортав

Одежа тлінна, і важка, і груба,

Тому-бо ми її не можем чути.[45]

Потім я повторив весь уривок Кларі, яка не розуміє по-польському, французькою мовою в нашвидку імпровізованому перекладі. Слухаючи, вона мимохіть підняла вгору очі й сказала, показуючи на зорі:

— Я завжди була певна, що вони співають.

Виявилося, що й Снятинська так думає; вона навіть

запевняла, що не раз говорила про це з чоловіком, однак той ніяк не міг цього пригадати. Подружжя засперечалося, що розсмішило мене й Клару. Анелька весь час майже не втручалася в розмову. Я подумав, що, може, люба моя дівчинка сердиться на мене за те, що веду Клару під руку й приділяю їй найбільше уваги. Вже саме таке припущення сповнювало мене щастям. Я намагався не втратити цілком голови й казав сам собі подумки: «Не втішай себе надією, що вона свідомо тебе ревнує; вона тільки засмучена, а може, трошки ображена — та й годі». В ці хвилини я віддав би цілий легіон таких артисток, як Клара, щоб тільки мати змогу сказати Анельці, що весь належу їй. Тим часом Снятинський говорив щось про астрономію, я слухав його п’яте через десяте, хоч мене дуже захоплює ця наука, яка за природою речей не може ані собі, ані людському розуму ставити вужчі межі, ніж безконечність.

Нарешті ми дійшли до шосе, там Снятинські з Кларою сіли в екіпаж. За мить загуркотіли колеса; до нас донеслося останнє «До побачення!» — і ми з Анелькою залишилися вдвох.

Ми одразу ж повернули назад додому й довго йшли мовчки. Жаб’яче квакання вже стихло, тільки здалеку, від садибних будівель, долинали свистки нічних сторожів і собачий гавкіт. Я навмисне не заговорював з Анелькою, бо в такі хвилини мовчання є ніби доказом, що між нами щось відбувається, і я хотів, щоб Анелька теж так думала. Нарешті, десь на півдорозі я озвався:

— Як гарно минув сьогоднішній день, чи ж не так?

— Давно я вже не чула такої музики, — відповіла Анелька.

— Але ти була наче чимось незадоволена: ти мене не обманеш. Я так уважно спостерігав, що з тобою відбувається, і помічав найменшу тінь на твоєму обличчі.

— Сьогодні ти повинен був займатися гостями… Ти дуже добрий до мене, але запевняю тебе: в мене все гаразд.

— Сьогодні я, як і завжди, займався лише тобою, а щоб довести це, я, з твого дозволу, скажу тобі, про що ти думала цілий день.

І, не чекаючи дозволу, я вів далі:

— Ти думала, що я трохи схожий на Латишів; думала, що я обдурював тебе, говорячи про пустку, яка мене оточує; думала, врешті, що мені не треба було шукати твоєї дружби, бо я вже раніше знайшов її деінде. Хіба ж не так? Скажи мені відверто…

Анелька відповіла з помітним зусиллям:

— Якщо ти доконче хочеш, то… може… Але це мене тільки радує…

— Що тебе радує?

— Ваша дружба з Кларою.

— Може, я до неї дуже добре ставлюсь, але Клара, як усі інші жінки, мені байдужа. А знаєш чому?

Серце в мене закалатало, я зрозумів, що настала вирішальна хвилина; трохи зачекав, поки Анелька повторить моє запитання, і заговорив, намагаючись здаватися спокійним:

— Адже ти повинна бачити й розуміти, що весь я належу тобі, що тебе одну кохав і досі кохаю шалено!

Анелька стала як укопана. Обличчя в мене похололо, я відчув, що блідну, бо якщо в цієї бідолашної земля втікала з-під ніг, то йшлося ж і про мою душу. Але, знаючи, з якою жінкою маю справу, я мусив поспішати, щоб обеззброїти її раніше, ніж вона отямиться й відштовхне мене.

І я швидко заговорив:

— Не відповідай мені, я нічого не хочу, нічого не вимагаю — нічого, чуєш? Я хотів тільки сказати, що ти забрала моє життя, і воно твоє. Та ти й сама вже збагнула, що це так, тому байдуже, чи я про це говорю, чи ні. Я ще раз повторюю, що нічого не вимагаю й не сподіваюся. Ти не можеш мене відштовхнути, бо я сам відступаю… Я говорю про це з тобою тільки так, як я говорив би з подругою чи з сестрою. Я приходжу й скаржуся тобі, бо не маю нікого іншого; приходжу й розповідаю тобі, що мені тяжко, бо я кохаю жінку, яка належить іншому, і кохаю її, моя Анелько, безмежно!

Ми були вже біля воріт, але ще в глибокій темряві під деревами. На мить мені здалося, що вона зараз схилиться до мене, як надламана квітка, і я обійму її. Але я помилився. Опанувавши себе, Анелька раптом стала повторювати з якоюсь пристрасною енергією, якої я в ній навіть не підозрював:

— Я не хочу цього слухати, Леоне! Не хочу, не хочу, не хочу!

І вбігла в освітлене місяцем подвір’я. Просто втекла від мене, від моїх слів та освідчень. Через хвилину вона зникла на ганку, а я зостався сам, з тривогою, страхом, глибокою жалістю до неї і водночас торжествуючи, що нарешті було вимовлено ті слова, після яких для нас обох почнеться нове життя. Хоч насправді я ще не міг ні па що надіятись, проте зерно, з якого має щось вирости, було кинуто в землю.

Ввійшовши до будинку, я вже не побачив Анельки. Застав там лише тітку, вона ходила по кімнаті й бурмотіла молитви, а в перервах між молитвами щось говорила вголос сама до себе. Я побажав їй доброї ночі, щоб якнайскоріше піти до себе. Я думав, що коли почну записувати враження сьогоднішнього дня, це заспокоїть мене, впорядкує мої безладні думки. Однак ще більше стомився. вирішив узавтра (а, точніше, сьогодні, бо надворі вже був білий день) поїхати до Варшави. Хочу, щоб Анелька переконалася, що я нічого від неї не домагаюсь, а перш за все, щоб вона мала час заспокоїтись і освоїтися з тим, що я їй сказав. Якщо вже бути щирим, то я вирішив їхати ще й тому, що боюся ранішньої зустрічі з нею, — хочу цю зустріч віддалити. Іноді мені здається, ніби я зробив щось нечуване, внісши елемент своєї зіпсованості в цю душу, досі таку чисту. Хоча, власне, кажучи, хіба корінь зла не в тому, що вона стала дружиною чоловіка, якого не кохає й не може покохати? Що більш неморальне: моє кохання, яке є проявом великого закону природи, чи Анельчин шлюб з тим чоловіком, шлюб, який грубо зневажає цей закон? Найзаконніший зв’язок чоловіка й жінки стає ганебним, якщо він не скріплений коханням. І я дуже добре це розумію, але я такий слабовільний, що мене охоплює страх, коли доводиться зачепити цю віджилу мораль. Навіть якби я не був упевнений, чи маю слушність, то зовсім не сумніваюсь, що її не мають мої супротивники. Зрештою всі такі сумніви розсіює одне слово «кохаю!».

І якщо моє серце просто тане від думки, що, може, вона теж зараз не спить, може, плаче й бореться з собою, — це тільки ще один доказ, що я її кохаю. Отже, все, що відбувається і відбудеться, неминуче.

19 травня

Весь перший день по приїзді до Варшави я проспав мертвим сном. У Плошові вдень мені шкода втратити кожну хвилину, яку я можу провести з Анелькою, а ночами я пишу. Це страшенно стомило мене. Я й досі якийсь в’ялий, але хоч уже здатний думати. Мені трохи соромно, що я втік з Плошова, залишивши Анельку саму переживати моє освідчення. Та коли у взаєминах з коханою жінкою виявляєш трошки боягузтва, це не дуже страшно. Я, мабуть, не втік би, коли б це не було потрібно для мого кохання. Тому що ці кілька днів Анелька, прокинувшись уранці, молячись, прогулюючись у парку, доглядаючи хвору матір, буде мимоволі повторювати собі: «Він мене кохає», — і поступово ця думка здаватиметься їй все менше неможливою, все менше страшною. Людська натура звикає до всього, а жінка тим більше швидко звикається з думкою, що її кохають, особливо, коли вона сама кохає. Запитання, чи кохає вона мене, я поставив собі в першу ж хвилину, коли зрозумів, що я її кохаю; з того часу я обмізковую його з усіх боків, намагаюся зважити всі обставини так, наче йдеться не про мене, а про когось іншого, і доходжу висновку, що таки справді кохає. Виходячи заміж, вона кохала мене, а не Кроміцького; вийти за нього погодилася тільки з відчаю. Якби вона вийшла за чоловіка непересічного, який приваблював би її своєю славою чи ідеями, якби в нього була якась виняткова вдача, може, тоді Анелька й забула б мене. Але ж Кроміцький не міг захопити її своєю жадобою до збагачення. До того ж він незабаром після весілля виїхав, та ще й продав Глухів, який для Анельки і її матері був метою їхнього життя. Судячи про Кроміцького найоб’єктивніше, можна сказати, що це чоловік нікчемний, в ньому немає нічого, чим він міг би привабити до себе цю жінку з її ідеальними поривами й почуттями. А в цей час приїхав я, кохання до мене в ній ще, мабуть, не згасло, і я одразу ж почав хвилювати її серце спогадами, кожним своїм словом, поглядом; я приваблював її до себе не тільки з допомогою свого життєвого досвіду, а насамперед тієї магнетичної сили, яку породжувало справжнє кохання. Коли додати до цього й те, що Анелька дізналась від Снятинського, якого я присилав до неї, скільки я вистраждав через її рішення, що вона, напевно, жаліла мене, і та жалість досі в неї не пройшла, — я кажу собі: ставлю на карту своє життя, але умови гри такі, що я не можу програти.

Я маю слушність, як мав би слушність кожен, хто захищає своє життя.

Кажу це не в якомусь запалі, а спокійно все зваживши. Немає в мене жодних переконань, вірувань чи принципів, жодного ґрунту під ногами, бо все це, що може бути точкою опори, виїли в мені рефлексія і критика. В мене є тільки вроджені життєві сили, які, не знаходячи собі застосування, зосередилися на коханні до цієї жінки. От я й хапаюсь за це кохання, як потопаючий хапається за соломинку. Якщо в мене не буде тієї соломинки, я, мабуть, потону. Коли здоровий розум запитує, чому я просто не одружився з Анелькою, я відповідаю те, що вже казав раніше: не одружився «просто», бо я сам не простий, а покручений. Таким виняньчили мене дві мої няньки: рефлексія і критика. Чому саме ця жінка, а не інша стала для мене рятівною соломинкою — не знаю. Можливо, саме тому, що це вона, а не інша. Від мене це не залежало.

Якби вона сьогодні стала вільною, я взяв би її без вагання, але якби вона зовсім не виходила заміж, то хтозна… мені соромно признатись, але, може, я менше бажав би її.

І це зовсім не через романтику, не через те, що я вважаю шлюб буденною життєвою прозою. Мені смішні такі застарілі погляди. Спираючись на факти з мого минулого, я гадаю, що почав би без кінця аналізувати свої почуття й Анельчині,- аж поки хтось відібрав би її в мене.

Волію не думати про це, бо мені хочеться все проклинати.

20 травня

Сьогодні я замислився над тим, що буде, коли мені пощастить домогтись Анельчиного кохання, а точніше, її признання? Бачу перед собою щастя, але не знаю, як діяти. Мені здається, що якби я вимовив у Плошові перед тими трьома жінками слово «розлучення», то будинок провалився б у землю. Про це не може бути й мови, бо в тітки й пані Целіни такі погляди, що вони обидві не пережили б такого удару. Я не обманюю себе і щодо Анельки. В неї такі самі поняття, як і в тих двох літніх жінок. Та все ж у ту хвилину, коли вона признається, що кохає мене, — я вимовлю це слово, і їй доведеться змиритися з думкою про розлучення. Іншого виходу немає, однак треба буде чекати, поки помруть тітка й пані Целіна. Нічого іншого не залишається. Кроміцький або згодиться на це добровільно, або не згодиться. Якщо ні, я заберу Анельку й вивезу її хоча б і в Індію; справу про розлучення чи про анулювання шлюбу вестиму проти його волі. На щастя, грошей у мене вистачає. Що стосується мене, то я готовий на все, і це глибоке внутрішнє переконання цілком виправдовує мене в моїх очах. Цього разу це не банальний роман, а почуття, в яке я вклав усю душу. Щирість і сила цього почуття виправдовують також і моє поводження з Анелькою. Я знаю, що обманюю її, запевняючи, що мені йдеться тільки про її сестринську дружбу; обманюю, кажучи, що нічого не домагаюсь, — але все це було б огидною брехнею лише тоді, коли б саме кохання було обманом. А коли кохання справжнє, то все це тільки тактика, дипломатія кохання. Все це заради кохання. Адже відомо, що навіть наречені застосовують різні хитрощі, щоб домогтися признань. А якщо говорити про мене — я щирий навіть тоді, коли вигадую.

21 травня

Я сказав Анельці, що хочу чимось зайнятись, і таки справді хочу знайти якесь діло для себе, хоча б тому, що говорив їй про це. Вирішив перш за все перевезти батькові колекції до Варшави й заснувати тут музей Плошовських. Це буде Анельчиною заслугою і першою корисною справою, яку я здійсню під впливом нашого кохання. Передбачаю, що італійський уряд перешкоджатиме мені,- в Італії діє закон, який забороняє вивозити з країни пам’ятки старовини й коштовні мистецькі твори. Але це залагодить мій адвокат. Ах, я пригадую собі, що там є й Мадонна Сассоферрата, яку батько заповідав своїй майбутній невістці. Звелю, щоб її негайно вислали сюди, вона мені тут згодиться.

22 травня

Які люди злі! Цей Кроміцький, який десь у далеких степах із шкури лізе, щоб нажити мільйони, в той час як тут нашіптують його дружині слова кохання, здається мені просто смішним; я радий, що така сама думка повинна з’явитись і в Анельки, а якщо вона не з’явиться сама по собі, то я спробую підказати її Анельці, нічого не пом’якшуючи й не прикрашаючи. Кроміцького найкраще характеризує те, що, продавши Глухів, він залишив обох тих жінок без даху над головою… Він, напевно, думав, що вони оселяться в Одесі або в Києві, але хвороба пані Целіни змусила Анельку приїхати до Плошова.

Та все ж він знав, яке кволе здоров’я в пані Целіни, й повинен був передбачити, що вона може тяжко захворіти, тоді на Анельку ляже весь тягар нещастя й клопотів. Може, справи вимагають, щоб він жив на Далекому Сході,- то навіщо він у такому разі одружувався?

Завтра я повертаюсь до Плошова. Дуже вже тут тоскно, крім того, хочеться подивитися в очі Анельці, бо часом у мене таке відчуття, ніби я втік од відповідальності. Після освідчення треба було виїхати, а тепер слід повернутись. Хто знає, може, в мене більше щастя, ніж я думаю? Може, й вона сумує за мною?…

Сьогодні я був у Снятинських, у Клари, якої не застав, і в знаменитої тутешньої красуні, пані Корицької. Вона носить своє історичне прізвище, як жокейську шапочку, а своєю дотепністю, наче нагайкою, шмагає всіх по обличчю. Проте я вийшов від неї без жодної подряпини, — навпаки, вона навіть кокетувала зі мною. Потім я зробив більше десятка візитів, залишаючи знайомим свої візитні картки. Хочу, щоб вони думали, ніби я постійно живу у Варшаві.

Оскільки перевезення батькових колекцій не займає всього мого вільного часу, бо для цього потрібні тільки мої згода й гроші, я став міркувати, що міг би ще робити, крім цього. Люди мого кола здебільшого займаються у нас тим, що управляють своїми маєтками, до речі, роблять це, за незначними винятками, погано, значно гірше від мене. Лише кілька з-поміж нас відіграють якусь роль у громадському житті. Я вже раніше казав, що в Польщі люди ще бавляться в аристократію і демократію, між ними є такі, котрі поставили собі за мету боротися з демократичним рухом і захищати суспільну ієрархію. Я вважаю це лише спортом, не кращим і не гіршим, ніж будь-який інший, а оскільки я не спортсмен, то мене ця гра не цікавить. Якби навіть це була не просто гра, якби в цьому крився якийсь практичний сенс, — однаково я надто скептично ставлюсь до обох таборів, щоб приєднатись до одного з них. Мої нерви не терплять демократів, тобто не людей простого походження, а тих, що вважають себе патентованими демократами. Про аристократію я думаю, що коли справді її існування виправдовується історичними заслугами її предків, то в нас більшість тих заслуг такі, що спадкоємці повинні надягти на себе волосяницю й посипати собі голову попелом. Насправді ж представники тих обох таборів, за винятком небагатьох найбільш тупоголових, самі в себе не вірять. Вони з корисливою метою прикидаються щирими, я ж ніколи ніяким не прикидаюсь, отже участь у цій боротьбі — не для мене.

Є ще синтетики на зразок Снятинського, вони перебувають поза обома таборами й намагаються з’єднати обидва табори в один. Здебільшого це розумні люди, та хоча б я навіть поділяв їхню точку зору, однак мусив би ще щось крім того робити, бо самі переконання — це ще не робота, їх треба в чомусь виявляти. От Снятинський пише п’єси… Справді, якщо придивитися ближче до існуючого становища, то я перебуваю ніби поза думками й не знаю, як потрапити в них. Хай би там що казали, та все ж дивно, коли людина заможна, освічена, маючи певні здібності й силу волі, не знає до чого руки прикласти. Мені знову хочеться лаятись, — я бачу ясно, що й тут винна надмірна витонченість моєї психіки. На мені можна вивчати симптоми старечої хвороби нашого століття й культури, тому що ця хвороба набрала в мене типового характеру. Тому, хто скептично ставиться до віри, до науки, консерватизму й прогресу тощо, справді трудно щось зробити.

А до того ж мої прагнення значно більші, ніж можливості їх задовольнити. Скрізь життя тримається на праці, працюють люди і в Польщі. Цього не можна заперечити. Але це праця ломовиків, які, надриваючись, возять снопи до стодоли. Я хоч би й захотів, не потраплю цього зробити. Я — рисак, міг би везти якусь карету, але звичайний віз піщаною дорогою будь-яка шкапа везтиме рівніше й спокійніше, ніж я. На будівництві будинку я нізащо не зміг би носити цеглу; може, згодився б для орнаментування; але, на щастя, там, де зводять просту будівлю й роблять звичайний дах над головою, таких майстрів не потрібно.

Проте, якби я відчував внутрішню потребу працювати чи прагнув щось робити в ім’я догматів Снятинського, — може, й змусив би себе взятися за чорну роботу. Та, по суті, мені потрібна лише видимість. Я хочу працювати для того, щоб сподобатись коханій жінці. Анелька з цього погляду дуже екзальтована, і їй, безперечно, це припало б до душі. Але саме тому самолюбство і розрахунок спонукають мене зайняти визначне становище, яке могло б піднести мене в її очах. Побачимо, як воно буде, мені треба ще добре все обміркувати. А поки що нехай працює мій гаманець. Перевезу сюди батькові колекції, буду підтримувати різні установи й даватиму гроші куди прийдеться.

Який дивний вплив робить така жінка, як Анелька! Отож зустрівся з нею такий типовий «геній без портфеля», такий ні до чого не здатний чоловік, як я, — і тільки-но зіткнувся з нею, як без ніякого менторства з її боку вже відчуває, що він зобов’язаний здійснити багато такого, про що раніше й не думав. Хай йому біс, таж мені ніколи й на думку не спадало спокусити парижанку чи віденку тим, що я перевезу мої колекції до Парижа чи Відня!

Знову повертаюсь до Плошова, бо мені хочеться якнайшвидше побачити мого доброго генія.

23 травня

Я виїздив на деякий час із Плошова ще й тому, щоб дати Анельці час щось вирішити. У Варшаві й дорогою до Плошова я намагався відгадати, що саме вона вирішить. Я розумів, що вона не могла прямо написати чоловікові: «Приїзди й забери мене, бо Плошовський переслідує своїм коханням». Вона не зробила б цього навіть тоді, якби мене ненавиділа. Для цього вона надто делікатна. Крім того, що це неминуче викликало б якусь сутичку між мною і Кроміцьким, Анельці довелося б тоді покинути хвору матір, бо здоров’я пані Целіни таке, що її не можна вивезти з Плошова.

Становище в Анельки справді складне, і я зважив на це, перш ніж освідчився їй у коханні. Але, повертаючись до Плошова, злякався, чи не надумається вона зачинитися в материній кімнаті і будь-що уникати мене. Однак скоро я заспокоївся. На селі й під одним дахом це зовсім неможливо, у всякому разі, це було б надто помітно і впало б у вічі тітці й пані Целіні, викликало б якісь підозри в них, могло б погано вплинути на здоров’я лані Целіни. Відверто кажучи, я безсовісно користуюся становищем, що склалось, але хто не робить так, коли кохає? Я здогадувався, що Анелька, хоч як би глибоко лона мене кохала, не дозволить мені більше говорити їй про моє кохання що вона опиратиметься значно сильніше, ніж звичайно опираються заміжні жінки, тому що при її моральних поглядах, при її скромності найменша поступка видаватиметься їй нечуваним злочином. Але ж яким чином вона може заборонити мені говорити про моє кохання? В неї є тільки єдиний засіб: домогтися на це моєї добровільної згоди; я гадав, що вона захоче рішуче поговорити зі мною, — і не помилився.

Приїхавши до Плошова, я помітив, що Анелька змарніла, однак дивилася па мене досить сміливо. Напевно, бідолашненька вже мала заготовлені аргументи й вірила в їхню силу; вірила, що коли вона їх висловить, то мені не залишиться нічого іншого, як змиритися й замовкнути раз назавжди. Хибне уявлення ангельської душі, що в лише одна правда на світі! Люба Анелько, ніколи не вдавайся зі мною в жодні міркування, бо якщо я й вірю в якусь правду і в якісь аргументи, то тільки в правду й права любові, до того ж я досить хитрий, щоб кожний твій аргумент вивернути, мов рукавичку, зробити його зброєю проти тебе. Не врятують тебе ані твої міркування, ані моя жалість до тебе, бо чим чистішою й прекраснішою ти виявишся, тим більше зворушиш мене, тим сильніше я тебе кохатиму, тим жаданішою станеш для мене. Ти можеш чекати від мене тільки крокодилячих сліз, які ще більше загострять мої хижацькі інстинкти. Таке зачароване коло кохання.

Тільки-но побачивши Анельку, я відчув себе в цьому зачарованому колі. В день мого приїзду, пополудні, коли пані Целіна міцно заснула на веранді, Анелька зробила мені знак, щоб я пішов за нею в глибину саду. З виразу, її обличчя, що вразив мене своєю надзвичайною серйозністю, я зрозумів, що саме зараз вона хоче зі мною поговорити, і квапливо пішов слідом за нею. Та чим далі! ми відходили від веранди, тим більше Анелька втрачала свою мужність. Вона помітно зблідла і явно злякалася своєї рішучості, але відступати вже не могла, тому почала говорити тремтячим голосом.

— Якби ти знав, якою я була нещасною ці кілька днів…

— А ти думаєш, що мені легко живеться? — озвався я.

— Ні, не думаю і тому маю до тебе велике прохання… Я знаю, що ти все розумієш, що ти великодушний, добрий, отже не відмовиш мені; я в цьому впевнена, бо знаю тебе.

— Скажи мені, що ти хочеш?

— Леоне, треба, щоб ти виїхав за кордон і не повертався доти, ноки мама не буде спроможна виїхати з Плошова.

Я знав, що вона саме цього вимагатиме, але з хвилину, мовчав, наче шукав відповідь.

— Ти можеш розпоряджатися мною, як хочеш, — промовив я, — але хоч скажи мені, за що ти мене прирікаєш на вигнання?

— Я тебе не прирікаю на вигнання, але ти сам знаєш, чому…

— Знаю, — відповів я зі щирим смутком і покірністю, — тому, що я готовий віддати за тебе всю кров до останньої краплі; тому, що якби зараз блискавка мала вдарити в когось із нас, я затулив би тебе і підставив би їй свою голову; тому, що я взяв би на себе всі нещастя, які можуть тебе спіткати; тому, що я люблю тебе більше від життя — звісно, все це тяжкі гріхи…

— Ні,- рішуче перервала мене Анелька, — тому, що я дружина іншого чоловіка, якого кохаю й поважаю, — і я не хочу більше слухати такі слова!

Гнів і обурення раптом струснули мною, мов електрична іскра. Я знав, що Анелька каже неправду, що всі заміжні жінки заслоняються любов’ю й повагою до чоловіка, коли опиняються на роздоріжжі,- всі, б’юсь об заклад! — хоча б у них у серці не було й тіні цих почуттів; та однак Анельчині слова так різонули мене по нервах, що я ледве стримався, щоб не вигукнути: «Брешеш, ти його не кохаєш і не поважаєш!» Та разом з тим я подумав, що її рішучість скоро вичерпається, і відповів майже покірно:

— Не гнівайся на мене, Анелько, я виїду!

Я побачив, що моя покірність обеззброює її, що вона жаліє мене. Зненацька зірвала листок з низької гілки й почала нервово розривати його. Вона робила неймовірні зусилля, щоб не розплакатись, а сльози душили її.