/ / Language: Українська / Genre:sf / Series: Пригоди. Фантастика

У безодні

Герберт Уеллс

Збірка фантастичних оповідань відомого англійського письменника.

Переклад з англійської ОЛЕКСИ ЛОГВИНЕНКА

Малюнки ОЛЕКСАНДРА БАССА

Передмова МИХАЙЛА СЛАБОШПИЦЬКОГО

НАШ СУЧАСНИК ГЕРБЕРТ УЕЛЛС

Йому пощастило бути в своїй країні сучасником Шоу й Уайльда, Стівенсона і Конрада, Харді і Форстера, Честертона і Кіплінга, Керролла і Моема… Ці голосні імена сяють яскравими зірками не тільки англійської, а й усієї світової літератури.

Пощастило йому і не загубитися поміж тих авторитетних імен, не лишитись одним із численних другорядних письменників, чиї книги померли разом із ним — а то й раніше за них самих, — і вони фігурують в історії національної літератури побіжними згадками в переліку тих, хто іще жив і працював поряд з видатними майстрами. Бо ж, як відомо, ввійти в літературу набагато легше, аніж затриматися в ній хоча б на період життя одного людського покоління.

У своєму відкритому листі Анатолю Франсу з нагоди вісімдесятиліття Герберт Уеллс писав: “…І справді, що можуть роки зробити з Вами, якщо Ви вже й нині безсмертний! На якийсь час Ви поселилися тут, на землі прекрасної Франції, але Вам уготовано місце серед великої плеяди письменників, котрі вже живуть в Елізіумі і звертаються до молоді з юнацьким запалом і до всіх інших з незгасною мудрістю — до тих, хто живе сьогодні, і до прийдешніх поколінь на багато часів уперед! Мільйони ще ненароджених читачів, ставши дорослими, знайдуть у Вас… тонкого співрозмовника, найближчого друга…” В цих словах, звернених до Анатоля Франса, і його, Уеллсова, літературна доля, доля його прекрасних книг, до яких одне за одним приходять нові покоління читачів.

Авторитетні літературознавці з різних країн світу давно вже, власне, ще за життя письменника, канонізували його в ранг класика фантастики, родоначальника її новітнього напряму, який не старіє і сьогодні, наприкінці XX століття. Визначні фантасти різних країн дружно стверджують благотворний вплив Герберта Уеллса на їхню літературну роботу.

В Уеллса багато дивовижно точних передбачень і наукових чи технічних прогнозів. Досить сказати, що за десяток років до Ейнштейна він висловив думку про можливість подорожей у часі (роман “Машина часу”). А в своєму творі “Перші люди на місяці” розповів сучасникам про різні явища антигравітації, суть яких стає зрозумілою для вчених тільки сьогодні. Одне слово, багато всяких “домашніх завдань” назвав він у романах, повістях і оповіданнях служителям науки й техніки. Дослідники сумлінно заоблікували кілька десятків науково-технічних ідей Герберта Уеллса, що вже до сьогодні встигли реалізуватися у важливих відкриттях. А ще кілька десятків їх визнано принципово здійсненними. Уеллс у своїх творах також виразно окреслив усі найважливіші конфлікти, сюжети й мотиви, до яких найчастіше вдається наша сучасна фантастика. Так, він був блискучим популяризатором науки, прогнозистом її відкриттів. Але був Уеллс і художником особливого філософського складу мислення, глибоких соціальних узагальнень. Хоч би як захоплювалися сьогодні вчені його науковою прозірливістю (до речі, часом навіть набагато далекогляднішою, аніж у деяких авторитетних представників науки, — з цього приводу часто наводиться приклад, що став уже майже хрестоматійним: понад сорок років тому один із найвидатніших учених світу Е. Резерфорд заявив, що звільнення внутріядерної енергії абсолютно неможливе, а Уеллс тоді ж докладно описав атомну бомбу), так-от, хоч би як ми намагалися ставити Уеллсу в найголовнішу заслугу все те, що він зробив своїми творами для науки. ми не повинні забувати: Герберт Уеллс насамперед належить літературі, ставши в ній цілим духовним материком, над яким у високу височінь здіймаються вершини безстрашного людського Інтелекту. І, звичайно ж, саме завдяки цьому твори письменника не піддаються законам старіння, хоч такому невблаганному процесові піддаються наукові ідеї чи відкриття.

Молодший сучасник француза Жюля Верна, автора знаменитих “романів науки”, Герберт Уеллс приніс у фантастику принципово нове авторське мислення, абсолютно співзвучне нашому мисленню. Пишучи свої книги, він менше за все намагався уявити, які блага чекають населення землі від того чи того приголомшливого відкриття науки, що може змінитися в його побуті чи взагалі в самому способі життя. Так, Уеллс згоден з тим, що фундаментальні відкриття докорінно змінюють загальну картину світу, але ж окрім науково-технічного прогресу є ще система соціальних стосунків людей, є складні суспільні конфлікти, є на планеті різні Індивіди, які можуть по-різному використати наукові відкриття. Мислячи набагато ширше за сучасних йому фантастів, враховуючи позатехнічні й позанаукові фактори, Уеллс досліджував складні моделі майбутнього людства. Він залучив фантастику до обговорення всіх проблем, які вже постали чи могли постати перед населенням земної кулі: соціально-політичних, філософських, морально-етичних. Уеллс підкреслював принциповий момент у всіх своїх творах: “олюднення” фантастики і спрямування її тим на новий шлях розвитку. І він сам став першопроходцем того шляху.

Якщо інші сучасні йому письменники здебільшого однозначно ставилися до науково-технічного прогресу, пов’язуючи з ним усі сподівання на поліпшення умов існування людства. то Уеллс, як тверезий соціальний мислитель, був далекий од таких наївних сподівань, бо бачив далеко вперед. Його фантастика завершувала XIX століття і починала XX. Людство поставало перед вибухом майбутніх відкриттів у всіх галузях наук. І саме Уеллс був одним із перших письменників, хто особливо глибоко уявив їх і їхні можливі наслідки.

Ще 1899 року він написав оповідання “Чудотворець”, у якому клерк Фотерінгей одкриває в собі дивовижну здатність радикально впливати на довколишній світ. Фотерінгей забажав усього-на-всього зупинити обертання Землі. На щастя, в останню хвилину клерк відмовився від свого бажання, і все лишилося таким, яким було доти. Земля уникла катастрофи. Це оповідання — особливо важливе своїм ідейним змістом. У ньому — та сюжетна ситуація, яка оживе в сотнях найрізноманітніших варіантів у фантастиці XX століття: надпотужна сила й техніка в руках дурнів стає смертельною небезпекою для всього людства, для всього живого на землі.

1914 року Уеллс у своїй статті “Людство пробуджується” пристрасно наголошував, що настав час, коли кожен індивід на планеті існує не окремо від решти людей, не в якомусь вакуумі, що всі діяння людські взаємозв’язані, впливають одне на одного. “Кілька десятків поколінь — і все людство буде, по суті, нашими нащадками. З точки зору фізичної та інтелектуальної, ми, окремі особи, зі всіма нашими відмінностями й інтелектуальними особливостями, є лиш частками, відокремленими одна від одної на якийсь час для того, щоб потім повернутися до нашого єдиного життя з новим досвідом і знаннями, як бджоли повертаються з пилком і їжею в дружну сім’ю свого вулика. І ця єдина людина… перебуває нині лише біля витоків своєї історії… Підкорення нею нашої планети — тільки ранній ранок її існування. Мине небагато часу, й вона досягне інших планет і змусить служити собі велике джерело тепла і світла — Сонце… Те, до чого ніхто з нас не може додуматися самотужки, про що ніхто з нас не може і мріяти — хіба що уривками й не розуміючи всього обсягу завдання, — буде легко розв’язане мисленням колективним. Деякі з нас уже відчувають у собі це злиття з Великою Єдністю, і тоді наступають моменти надзвичайного прозріння. Інколи в імлі самотності, безсонної ночі раптом перестаєш бути містером ім’ярек, одсторонюєшся від свого імені, забуваєш про сварки й марнославні прагнення, починаєш розуміти себе й своїх ворогів… піднімаєшся вище своїх дрібних негараздів, усвідомлюючи, що ти — Людина, господар планети, що летить до невідомих доль крізь зоряну тишу космічного простору”.

Так, Уеллс згоден, що розвиток науки й техніки принесе людству чимало всяких благ. Про це він і пише в своїй відомій статті “Про деякі можливі відкриття”. Але людство не повинна надмірно гіпнотизувати та перспектива, не треба наївне уявляти, що всі соціальні конфлікти, всі проблеми раптово зникнуть завдяки науково-технічному прогресу. Всі свої сподівання на поліпшення умов буття людини письменник передовсім пов’язує зі змінами в самій людині, вдосконаленням її природи. “І тоді відкриється нова сторінка історії людства, сторінка, яка буде для нього мовби сонячне світло для новонародженого”, — пише Герберт Уеллс.

Письменник категорично застерігав проти насильницького втручання в природу людини. В “Острові доктора Моро” йдеться про так зване олюднення природи, вдосконалення людського організму хірургічним шляхом. Потворні створіння, позбавлені будь-яких індивідуальних ознак, ці нещасні жертви медичного варварства викликають у читача жах і гнівне заперечення. До речі, аналогічні сюжетні ситуації стануть після Уеллса особливо популярними в усій світовій фантастиці — згадаймо хоча б “Людину-амфібію” О. Бєляєва, “Четвертий льодовиковий” Кобо Абе, “Новий прекрасний світ” Хакслі та багато інших книг, на сторінках яких ми зустрічаємо чимось подібних персонажів. Численні романи й повісті населяють усілякі гомункулуси, кіборги й сигоми — витвори науки, більш а чи менш вдалі психокопії людини. Для одних фантастів вони постають зі знаком плюс, для інших — зі знаком мінус. Багатолітня дискусія про необхідність і шляхи таких дослідів не вщухає. Центр її вже перемістився з фантастики в науку. І одним із перших, хто її починав, гранично загостривши всі супутні цьому явищу етичні проблеми, був Герберт Уеллс, дивовижно чутливий до майбутнього письменник, який умів екстраполювати факти чи гіпотези сучасного в далеке прийдешнє.

Анатоль Франс назвав Герберта Уеллса рідкісним типом мислителя, який не боїться своєї думки. А Юрій Олеша так характеризував англійського письменника: “Я маю приблизно таке відчуття, як при читанні історичних романів. Усе здається незвичним, однак я знаю, що все це було… Він перетворює фантастику в епос”. Справді, читаючи і сьогодні його “Війну світів”, ніяк не можеш позбутися відчуття, що то не фантастичний роман, а суворо документована історична хроніка. Чи ось, скажімо, гіпотетичні картини з роману “Визволений світ”, написаного 1914 року: “Тут пролунав гуркіт, схожий на переливи грому. Гуркіт звалився… як удар. Світ довкола кудись зник. На Землі не існувало вже більше нічого, крім пурпурно-червоного, сліпучого миготіння й гуркоту — оглушливого гуркоту, який не вщухав ані на мить і поглинав усе. Всі Інші вогні згасли, й у цьому сліпучому світлі, осідаючи, падали стіни, злітали в повітря колони, перекидалися карнизи й кружляли шматки скла… Здавалося, що велетенський пурпурно-червоний клубок вогню скажено крутиться посеред цього вихору уламків, несамовито терзає землю і починає зариватися в неї, мовби вогняний кріт”.

Так могла писати тільки людина, збагачена трагічним досвідом Хіросіми і Нагасакі. Але ті апокаліптичні видива вийшли з-під пера Уеллса ще за якихось три десятиліття до трагічних подій на японській землі. Тоді ж сказані і ці слова Уеллса, в яких акумульовано тривоги нашого сучасного світу: “Після атомних вибухів… нам стало цілком очевидно, що ці бомби і ті ще страшніші сили руйнації, предтечами яких вони є, можуть за якусь мить знищити все, створене людством, і порвати всі існуючі між людьми зв’язки…”

Ще раз згадаймо: ці тривожні слова написані тільки на світанку нашого століття. Тоді тільки починалася перша світова війна і одними з найбільших досягнень науки й техніки видавалися аероплани й танки. А письменник зумів за всім тим розгледіти майбутні глобальні масштаби доскональної для винищення людей техніки, приховані потенції смертоносних сил, що чекають своїх часів. Збереглося свідчення угорського фізика-атомника Лео Сцілларда, який читав цей роман Уеллса. Сціллард говорить, що 1934 року йому раптом уявилася картина неконтрольованої ланцюгової реакції, а також наслідки цього “фізичного експерименту”. І Сціллард, збагнувши всю небезпеку того, вирішив ні з ким не ділитися своїм здогадом, навіяним книгою Уеллса. І як тут не згадати слова американського письменника Рея Бредбері, в яких він характеризує роботу фантастів: “Ми не описуємо майбутнє — ми від нього застерігаємо”. Чи ж не тому один із найпопулярніших жанрів фантастики — антиутопія, тобто пересторога, до речі, один із улюблених жанрів Герберта Уеллса. І, певно, найяскравішим її зразком всесвітньовідома “Машина часу”, в якій він гостро полемізував із тими авторами, які вважали, що тільки матеріальний прогрес принесе щастя всьому людству, вирішить усі його проблеми. Уеллс нагадував цим бездумним оптимістам, що є складні, антагоністичні стосунки в суспільстві і ніякий науково-технічний прогрес їх не знівелює, а ще більше загострить, доведе до критичних ситуацій. Водночас чужою йому була й антитехнократична тенденція тих письменників, які не бачили в науковому прогресі нічого позитивного для людства. Уеллс цілком резонно вважав, що всі технічні проблеми тісно пов’язані з проблемами соціальними, а тому й не можна їх ізолювати, виокремити зі складного комплексу суспільного життя. Розв’язання одних проблем не стане автоматичним розв’язанням інших проблем. Всі вони вимагають конкретного підходу, в кожному випадку треба шукати єдино конкретну відповідь.

За вісімдесят років життя Уеллс став свідком двох світових воєн і багатьох важливих політичних подій. Він мав змогу переконатися в точності різних своїх прогнозів, а також бачити свої помилки. Коли в Росії відбулася революція, Уеллс поїхав туди, щоб на власні очі побачити цей, як він сам висловлювався, “цікавий соціальний експеримент”. Він навідав свого давнього приятеля Максима Горького, зустрічався з науковою і творчою інтелігенцією молодої Країни Рад, маь тривалу розмову з В. І. Леніним, якого назвав “кремлівським мрійником”. Після тої поїздки народилася його знаменита книга “Росія в імлі” — важливий документ самовидця незабутніх історичних днів.

На Заході ходили найпохмуріші легенди про революційні події в Росії, до найбезсовісніших інсинуацій вдавалася буржуазна преса, прагнучи скомпрометувати молоду державу. “Хто ж усе-таки ці більшовики, що так надійно утвердилися в Росії? — пише Уеллс. — За версією найбожевільнішої частини англійської преси, це учасники якоїсь загадкової расистської змови, агенти таємного товариства, в якому примхливо змішалися євреї, єзуїти, франкмасони й німці. Насправді ж немає нічого менш загадкового, ніж ідеї, методи і цілі більшовиків, і їхня організація менш за все схожа на таємне товариство… Мені здається, що більшовики саме ті, за кого вони себе видають, і я змушений був ставитися до них, як до прямих і чесних людей”.

Неупереджений погляд письменника побачив багато важливих моментів у житті молодої революційної держави в особливо тяжкі для неї роки, в блокаді голоду і холоду, серед контрреволюційних заколотів і диверсій. Докладно розповідаючи про свою розмову з В. І. Леніним, Уеллс не обмежується стенографічною точністю відтворення слів вождя революції, а й пише про своє складне до всього почутого ставлення. Він устиг побачити Росію на грані економічного краху, Росію руїн і сиріт. Здається, потрібні цілі століття для того, щоб відродити країну з попелу. А Ленін розповідає йому пре електрифікацію, про те, що вона стане поворотним моментом історії держави. “В яке б чарівне дзеркало я не дивився, я не можу побачити цю Росію майбутнього, але невисокий чоловік у Кремлі обдарований таким даром, — пише Уеллс. — Він бачить, як замість зруйнованих залізниць з’являються нові, електрифіковані, він бачить, як нові шосейні дороги перерізають усю країну, як підіймається оновлена й щаслива індустріалізована комуністична держава. І під час розмови зі мною йому майже вдалося переконати мене в реальності своїх передбачень”.

Хоч не все побачив, не все відчув і не все до кінця збагнув Уеллс, однак його “Росія в імлі” — чесна й правдива книжка, яка розвінчувала популярні на Заході жахливі міфи про нашу країну.

З далекої Англії письменник пильно стежив за всім, що відбувалося в Радянському Союзі, і не приховував своїх симпатій до нашої країни. Високими словами відгукувався він про героїзм Радянської Армії у війні з німецьким фашизмом. Він ще встиг дожити до перемоги над гітлерівським рейхом і привітав її, як міг привітати тільки активний антифашист і борець проти імперіалістичної реакції.

Ця книжка знайомить читача з “малою прозою” Герберта Уеллса, можливо, менш знаною в світі, аніж його романи. Оповідання англійського письменника мають у собі всі якісні прикмети його романів: динамічні, загострені інтригою фабули, “рівняння” з багатьма невідомими, оригінальні гіпотези й пластично змальовані людські типи. Як і в романах, в оповіданнях Уеллса відразу впадає в око надзвичайна тематична широта. Він однаково вільно почувається у творах, присвячених чужим далеким планетам, і оповіданнях, у яких події розгортаються на знайомих кожному лондонцю вулицях рідного міста. Реальне, типове в своїй суті цікавить автора не менше, аніж загадковий феномен, який не одразу піддається раціональному витлумаченню. Сама стильова фактура цих творів одразу ж дозволяє нам упізнати того Уеллса, якого ми знаємо з романів “Машина часу”, “Людина-невидимка”, “Війна світів” чи “Їжа богів”. Либонь, без оповідань Уеллса наші знання про нього були дуже неповними. Оповідання — це також важлива сторінка всієї його творчої спадщини, бо він ніколи не вважав цей жанр другосортним. Оповідання було для нього таким же суверенним жанром як і всі інші.

Понад вісімдесят років тому, коли в Росії вперше видавалося зібрання його творів, Герберт Уеллс написав у передмові до нього: “Ми зовсім не якась особлива каста натхненних людей, які оповідають про свої одкровення темному, безграмотному світові. Ми просто голоси різноманітних людей, і кожен із нас висловлює те, що думає й відчуває. Багатьом із нас судилося прожити лиш одну мить — і потім щезнути назавжди. Дещо з поміченого, дещо з передбаченого, може, й згадають потім, але хто це передбачив, хто це помітив, забудуть…”

У цьому ми не погодимося з Уеллсом, енергійно заперечимо йому. Бо добре знаємо, що він нам сказав своїми книгами, що помітив у сучасному, що передбачив у майбутньому.

Все, що сказали великі художники та мислителі, і їхні великі імена — з нами, в нашій пам’яті, в нашому духовному досвіді. Тому вони, належачи своїм часам, воднораз належать і нашому часові; вони — наші сучасники і поводирі в складному лабіринті проблем кінця XX століття.

Михайло Слабошпицький

ВИКРАДЕНІ БАЦИЛИ

— Оце ось, — промовив бактеріолог, кладучи під мікроскоп скло, — препарат уславленої холерної бацили — холерний мікроб.

Чоловік із блідим обличчям схилився над окуляром. Він вочевидь не звик працювати з мікроскопом і затулив кволою білою долонею друге око.

— Я майже нічого не бачу, — сказав він.

— А ви покрутіть оцей гвинт, — порадив бактеріолог. — Просто мікроскоп налагоджений, мабуть, не для ваших очей. Зір у людей неоднаковий. Треба лише трохи крутнути сюди або туди.

— О, тепер бачу! — вигукнув гість. — А загалом дивитися тут особливо й немає на що. Якісь манюсінькі рожеві палички та цятки. І оці крихітні часточки, оці, по суті, атоми здатні розплоджуватись і спустошити ціле місто?! Неймовірно!

Він випростався, дістав з-під мікроскопа скло й подивився крізь нього на вікно.

— їх майже не видно, — проказав він, уважно розглядаючи препарат. Потім, помовчавши, додав: — А вони що — живі? Невже вони зараз небезпечні?

— Ні, ці підфарбовані й убиті, — відповів бактеріолог. — Щодо мене, то я б не проти, якби нам пощастило пофарбувати й убити всі холерні мікроби в світі.

— Гадаю, — з ледь помітною усмішкою озвався блідий чоловік, — ви навряд чи триматимете в себе ці бацили в живому, активному стані?

— Навпаки, ми змушені тримати їх живими, — сказав господар. — Ось, наприклад… — Він підійшов до стіни й узяв одну з кількох заткнутих пробірок. — Тут вони живі. Так ми культивуємо справжні, хвороботворні бактерії. — Він помовчав, — Так би мовити, розводимо холеру в пляшках.

На обличчі блідого чоловіка промайнуло ледве помітне задоволення.

— Ви тримаєте в себе смертельну штуку, — зауважив він, поїдаючи оком невеличку пробірку.

Погляду бактеріолога не уникло хворобливе задоволення на обличчі гостя. Цей чоловік прийшов сьогодні до нього з рекомендаційним листом від одного давнього його товариша й привернув до себе увагу тим, що являв собою цілковиту йому, бактеріологу, протилежність. Гладенький чорний чуб, глибоко посаджені сірі очі, виснажене лице, нервові рухи, спалахи зацікавленості в гостя різко відрізняли його від звичайних науковців — флегматичних, розважливих людей, з якими переважно спілкувався бактеріолог. А тому, певно, цілком природно було розповісти цьому чоловікові, на якого справляли таке враження бактерії, про їхню смертоносну силу, про найголовніші аспекти проблеми.

Бактеріолог замислено тримав у руці невеличку пробірку.

— Так, тут замкнена ціла епідемія. Досить лише розбити отаку невеличку пробірку, вилити її в питну воду, сказати цим крихітним живим часточкам, яких можна побачити, тільки підфарбувавши й поклавши їх під потужний мікроскоп, і яких не розпізнати ні на запах, ні на смак: “Ідіть, ростіть і розплоджуйтесь, наповнюйте водоймище”, — і смерть, таємнича, швидка й жахлива, страдницька й принизлива, непомітно підкрадеться, накинеться на місто й піде косити свої жертви на всі боки. Тут вона забере в жінки чоловіка, там — у матері дитину, тут — державного діяча від його обов’язків, там — трударя від його клопотів. Вона потече водогінними трубами, потягнеться крадькома вулицями, вибираючи то той, то цей будинок і караючи його мешканців, що п’ють непереварену воду, проникне в мінеральні джерела, потрапить у салат з водою, якою його мили, причаїться в морозиві. Ця смерть чигатиме, поки її вип’є з жолоба кінь чи з басейну на вулиці необережний хлопчак. Вона просочиться в землю, щоб потім вигулькнути в джерелах та криницях у тисячах найнесподіваніших місць. Тільки випустіть її у водогін — і не встигнемо поставити їй на шляху перешкоду й знов її виловити, як вона вигубить цілу столицю.

Раптом бактеріолог замовк. Йому не раз казали, що риторика — його слабість.

— Але тут вона нікому не загрожує — розумієте? — анітрохи.

Чоловік з блідим обличчям кивнув головою. Очі його світилися. Він прокашлявся.

— Ці анархісти… нікчеми! — сказав він. — Дурні, сліпі дурні!.. Кидають бомби, коли під руками така сила… Я думаю…

У двері хтось легенько постукав чи, скоріше, пошкрібся нігтями. Бактеріолог відчинив.

— На хвилинку, любий, — прошепотіла дружина.

Коли господар повернувся до лабораторії, гість дивився на годинник.

— О, я й не туди, що забрав у вас цілу годину! — промовив він. — Уже без дванадцяти четверта. А я мав піти звідси о пів на четверту… Але ж у вас так цікаво! Ні, я не маю права затримуватись більше жодної хвилини, тут нічого й казати. О четвертій у мене зустріч.

Він почав прощатися, раз у раз дякуючи. Бактеріолог провів його до дверей, а тоді, глибоко замислившись, рушив коридором до себе в лабораторію. Він міркував про те, хто цей чоловік за походженням. Певна річ, він не належав ні до тевтонського типу, ні до звичайного латинського.

— В усякім разі, боюся, що цей суб’єкт нездоровий, — промовив сам до себе бактеріолог. — А як він витріщався на пробірку з мікробами!

І раптом у голову йому вдарила тривожна думка. Він обернувся до полиці над паровою ванною, потім поспішив до письмового столу. А тоді квапно обмацав свої кишені й подався до дверей.

— Мабуть, я залишив її на столі в передпокої, — пробурмотів він.

— Мінні! — хрипко гукнув бактеріолог із передпокою.

— Я тут, любий! — долинуло десь іздалеку.

— Люба, я тримав щось у руках, коли щойно з тобою розмовляв?

Мовчання.

— Ні, любий, я добре пам’ятаю, бо…

— Грім би його побив! — вигукнув бактеріолог, стрімголов кинувся до вхідних дверей, а звідти сходами вниз на вулицю.

Дружина, почувши, як із гуркотом хряснули двері, стривожено підступила до вікна. У кінці вулиці високий худий чоловік сідав у кеб. Бактеріолог, простоволосий, у пантофлях, біг до нього, несамовито розмахуючи руками. Одна пантофля спала у нього з ноги, але він не зупинився.

— З глузду з’їхав! — прошепотіла дружина. — Це його клята наука довела! — І розчахнула вікно, щоб покликати свого чоловіка.

Високий худий гість зненацька обернувсь, і йому, видно, теж прийшла та сама думка про божевілля. Він хутко показав візникові на бактеріолога, щось сказав, фартух кеба закрився, ляснув батіг, зацокотіли підкови, й за мить кеб і бактеріолог, який щодуху кинувся за ним, промчали вулицею і зникли за рогом.

Якусь хвилю Мінні ще виглядала з вікна їм услід, потім утягла голову в кімнату. Вона була приголомшена. “Він у мене, звісно, дивак, — міркувала вона. — Але щоб бігати по Лондону… та ще в розпалі сезону… в самих шкарпетках!..” І раптом їй сяйнула щаслива думка. Вона хутко наділа капелюшка, схопила чоловікові черевики, вискочила в передпокій, зняла з вішалки його капелюх та легке пальто, вибігла на вулицю й підкликала кеба, що саме повільно проїздив мимо.

— Їдьте до рогу, а там повернете на Гевлок-Кресчент. Треба наздогнати джентльмена у вельветовій куртці й без капелюха!

— У вельветовій куртці й без капелюха, мем? Чудово, мем! — І візник спокійнісінько цьвохнув батогом, так ніби їздив за такою адресою щодня.

Через кілька хвилин повз невеликий гурт кебменів та роззяв, що зібралися біля візничої будки на Геверстон-Хілл, чимдуж промчав кеб, запряжений рудою шкапою.

Гурт мовчки провів його очима, а коли він зник, огрядний чоловік на прізвисько старий іуглс, озвався:

— Та то ж Гаррі Гікс! Що це з ним?

— Не шкодує батога! От лупцює! — кинув хлопчина-конюх.

— Отуди-бо! — вигукнув миршавий старий Томмі Байлс. — Дивіться, ще один божевільний! Щоб я з цього місця не зійшов, якщо він не божевільний!

— Та це ж старий Джордж! — сказав Тутлс. — Так і є — везе якогось божевільного, це ти правду сказав. І як тільки він із кеба не випаде! Часом не за Гаррі Гіксом вони женуться?

Гурт біля візничої будки пожвавішав. Почулися голоси: “Давай, Джордже!”, “Оце перегони!”, “Доганяй їх!”, “Батогом її, батогом!”

— А кобила таки прудкіша! — зауважив хлопчина-конюх.

— А бий мене лиха година! — вигукнув старий Тутлс. — Дивіться! Їй-богу, я й сам зараз здурію! Ще один їде. Сьогодні всі хемпстедські кебмени, видко, показилися!

— На цей раз у спідниці, — кинув хлопчина-конюх.

— Вона женеться за ним! — вигукнув старий Тутлс. — Частіше буває навпаки.

— А що то у неї в руках?

— Начебто циліндр.

— От комедія — здуріти можна! Ставлю три проти одного за старого Джорджа, — сказав хлопчина-конюх. — Хто хоче побитися об заклад?

Мінні промчала повз гурт під грім оплесків. Це їй припало не до вподоби, але вона знала, що виконує свій обов’язок, отож поспішила далі по Геверстон-Хілл, а тоді по Кемпдентаун-Хай-стріт, не зводячи очей зі спини старого Джорджа, який хтозна-нащо віз од неї її неробу-чоловіка.

А їхній гість сидів у передньому кебі, забившись у куток і міцно зціпивши руки; в одній із них він стискав невеличку пробірку, що мала в собі таку величезну руйнівну силу… Його сповнювало своєрідне почуття страху й тріумфу водночас. Найдужче чоловік боявся, щоб його не схопили, перше ніж він устигне здійснити свій намір. Але за цим страхом чаївся ще більший і ще темніший — страх перед замисленим жахливим злочином. Та тріумф його був куди сильніший від страху. Досі жодному анархістові таке й на думку не спадало. Равашоль, Вайян — всі ці видатні люди, славі яких він заздрив, порівняно з ним і обернуться на ніщо. Треба тільки дістатися до водоймища й розбити в нього оцю пробірочку. Як хитро він усе придумав, підробив рекомендаційного листа, проник у лабораторію і як блискуче скористався нагодою! Нарешті світ почує про йього! Всім цим людям, що глумилися над ним, зневажали його, цуралися, не хотіли знати, тепер доведеться з ним рахуватися! Смерть! Смерть! (Смерть! Вони завжди вважали його чоловіком другосортним. Цілий світ був у змові проти нього. Але тепер він їм покаже, як відвертатися від людини! О, здається, знайома вулиця! Ну звісно, Грейт-Сент-Ендрюс-стріт. А де ж його переслідувачі? Він вистромив із кеба голову. Бактеріолог був за ярдів п’ятдесят позад нього. Справи кепські. Так його можуть наздогнати й схопити. Він сягнув рукою в кишеню, знайшов півсоверена й тицьнув монету крізь віконце просто в обличчя візникові.

— Нате ще! — крикнув він. — Аби тільки втекти від них!

Візник вихопив у нього з рук монету.

— Хай буде по-вашому! — гукнув він, і віконце гучно хряснуло, а батіг упав на лискучий кінський круп.

Кеб різко гойднуло, і анархіст — він трохи підвівся й хотів виглянути з віконця — вхопився рукою з пробіркою за фартух, щоб не впасти. І ту ж мить відчув, як тоненьке скло хруснуло, і нижня половинка пробірки брязнула на підлогу кеба. Вилаявшись, анархіст упав на сидіння й похмуро втупився на кілька краплин, що застигли на фартусі.

Він здригнувся.

— Що ж! Мабуть, я стану першим! Ну й нехай! Принаймні я буду мучеником, а це вже неабищо. І все ж це гидка смерть! Невже вона справді така нестерпна, як кажуть?

Зненацька йому сяйнула ідея. Він помацав рукою на підлозі. На вцілілому денці пробірки ще зосталася краплина рідини, і, щоб мати цілковиту певність, він випив її. Так буде надійніше. В кожному разі, він не дасть маху.

Потім анархіст збагнув, що тепер, власне, нема чого й утікати від бактеріолога. На Веллінгтон-стріт він сказав візникові зупинитись і вийшов. На приступці кеба він посковзнувся — у нього запаморочилось у голові. Швидко ж діє ця холерна отрута!

Чоловік із блідим обличчям відразу забув про візника, став на тротуарі й, згорнувши на грудях руки, почав чекати бактеріолога. В його позі було щось трагічне. Усвідомлення близької смерті додало всьому його образу гідності. Свого переслідувача він зустрів зухвалим сміхом.

— Хай живе анархія! Ви спізнилися, друже! Я все випив. Холера на волі!

Бактеріолог, не сходячи з кеба, зацікавлено дивився крізь окуляри на чоловіка.

— Випили?! Ви анархіст! Тепер мені все зрозуміло.

Він хотів був додати ще щось, але стримався. Вуста його ворухнулись у ледь помітній усмішці. Він відкинув фартух кеба, щоб зійти. Побачивши це, анархіст театрально помахав йому на прощання рукою й подався у бік мосту Ватерлоо, намагаючись дорогою зачепити своїм зараженим тілом якомога більше перехожих. Бактеріолог так уважно стежив за ним поглядом, що навіть не виказав ані найменшого подиву, коли на тротуарі поруч із ним постала дружина з його капелюхом, черевиками та пальтом.

— Це добре, що ти принесла мої речі, — промовив він, не спускаючи з очей постаті, що віддалялася. — Сідай краще в кеб, — додав він, усе ще дивлячись услід анархістові.

Тепер Мінні була цілком певна, що її чоловік стратився розуму. Вона вирішила взяти справу в свої руки й наказала візникові везти їх додому.

— Взути черевики? Ну звісно, люба! — промовив бактеріолог, коли кеб почав повертати назад, а невеличка темна постать, що поважно посувалася вдалині крізь натовп, нарешті зникла з очей. Раптом йому прийшла в голову якась безглузда думка, і він засміявся. — Ти знаєш, а річ досить серйозна. Виявляється, той чоловік, що приходив до мене, — анархіст. Ні-ні, не поспішай зомлівати, вислухай усе до кінця. Мені закортіло його здивувати. Я не знав, що він анархіст, і взяв пробірку з отим новим видом бактерій, про які я тобі казав. Вони дуже заразні. Гадаю, це від них на тілі мавп виступають сині плями. А я, дурний, узяв та й похвалився, що то, мовляв, азіатська холера. Тоді він украв її і втік, щоб отруїти в Лондоні воду. Звісно, цей тип міг би підсунути нашому цивілізованому місту велику свиню. Але він сам проковтнув ті бактерії. Звичайно, я не можу сказати, що тепер з ним буде, але ж ти знаєш, кошеня від них посиніло, троє цуценят узялися плямами, а горобець став аж голубим. Та найгірше те, що мені доведеться згаяти силу часу й викинути купу грошей, щоб виростити нову культуру. — В таку спеку вдягати пальто? Навіщо? Тільки через те, що дорогою нам може трапитися місіс Джеббер? Але ж, люба, місіс Джеббер — не протяг… Чого це я повинен носити пальто такого спекот ного дня — тільки тому, бач, що місіс Джеббер… Ну, гаразд, гаразд…

НЕЗВИЧАЙНА ОРХІДЕЯ

Купляти орхідеї завжди досить ризиковано. Ви бачите перед собою тільки зморщений бурий корінь, а в усьому іншому доводиться покладатись на власну інтуїцію, або на аукціоніста, або на щастя — це вже як вам завгодно. Може, цій рослині судилося загинути чи вона уже й мертва, а може, ваша покупка виявилася вельми солідною і варта витрачених на неї грошей. Можливо, також — і так бувало вже не раз, — перед захопленим зором щасливого покупця поволі, з дня на день почне розкриватися щось дивовижне, ще не бачене: багатство нових форм, вишукані лінії пелюсток, якісь ніжніші барви, незвичайна мімікрія… На ніжній зеленій стеблині розквітають водночас гордість, краса, прибутки — а може, й безсмертя. Бо нове чудо природи треба наректи новим, особливим ім’ям, а для цього чогось кращого, ніж ім’я самого відкривача, годі й шукати! “Джонсмітія”! А втім, трапляються й гірші назви.

Мабуть, саме надія на щасливе відкриття й зробила Вінтера Веддерберна завсідником таких аукціонів — атож, надія і ще, либонь, та обставина, що в житті він ніколи не мав більш-менш цікавого захоплення. Це був сором’язливий, самотній, досить непоказний чоловік. Його статків вистачало тільки на те, щоб сяк-так зводити кінці з кінцями, а душевної енергії не вистачало для того, щоб узятися за щось певніше. Він міг би так само збирати марки чи монети, перекладати Горація, оправляти книжки чи відкривати нові різновиди мікроскопічних водоростей. Але Веддерберн вирощував орхідеї, так уже вийшло, і все його шанолюбство було зосереджене на невеличкій домашній оранжереї.

— У мене таке передчуття, — сказав він якось за кавою, — що сьогодні зі мною щось станеться. — Розмовляв він неквапом — так само, як рухався й думав.

— Ох, не кажи такого! — вигукнула економка, його далека родичка. Для неї оце “щось” означало завжди тільки одне.

— Ти мене не так зрозуміла. Я не маю на увазі нічого поганого. Хоч, по правді, я й сам не знаю, що маю на увазі.

— Сьогодні, — провадив він, помовчавши, — у Пітерсів розпродують деякі рослини з Андаманських островів та з Індії. Я зазирну туди, подивлюся, чим вони торгуватимуть. Хтозна, а раптом куплю щось путнє. Може, душа моя саме це й передчуває.

Він простяг чашку, щоб кузина налила йому кави ще.

— Це ті рослини, що їх зібрав бідолашний молодик, про якого ти мені на днях розповідав? — запитала жінка, наливаючи Веддерберну кави.

— Так, — відповів він і замислився, не донісши до рота окрайчик підсмаженого хліба.

— Зі мною ніколи нічого не трапляється, — промовив Веддерберн, розмірковуючи вголос. — Цікаво, чому воно так буває? От з іншими людьми трапляється що завгодно. Взяти, скажімо, Гарві. Тільки на тому тижні, в понеділок, він знайшов шестипенсовик, у середу всі його курчата похворіли на вертячку, в п’ятницю приїхала з Австралії кузина, а в суботу він вивихнув ногу. Цілий вир подій, якщо порівняти зі мною!

— А як на мене, то краще обійтися без таких хвилювань, — відповіла економка. — Навряд чи вони пішли б тобі на користь…

— Звісно, все це клопоти. Але ж… Ти сама бачиш, зі мною ніколи нічого не стається. Змалечку я не зазнав жодної пригоди. Виріс, а так ні разу й не закохався. І не одружився… Мені просто цікаво, як воно на душі, коли з тобою щось трапляється… щось таке справді незвичайне…

А той молодик, що колекціонував орхідеї, мав лише двадцять шість років. Коли він помер, йому було на двадцять років менше, ніж мені тепер. Він був двічі одружений, один раз розлучений, чотири рази хворів на малярію і один раз зламав собі стегно. Якось убив малайця, а іншим разом його поранили отруєною стрілою. Кінець кінцем він загинув у джунглях від п’явок. Таке життя, мабуть, дуже неспокійне. Зате ж як це все цікаво! Крім, хіба що, п’явок.

— Усе це й не пішло йому на користь, я певна, — промовила жінка переконано.

— Мабуть, що так. — Веддерберн поглянув на годинника. — Двадцять три хвилини на дев’яту. З дому я виїду за чверть до дванадцятої, часу в мене багато. Вдягну альпаговий піджак — сьогодні не холодно, — сірий фетровий капелюх і коричневі черевики. Мені здається…

Він виглянув із вікна на безхмарне небо, на залитий сонцем сад, а тоді стривожено подивився на обличчя кузини.

— Гадаю, треба все ж таки взяти парасольку, коли їдеш у Лондон, — заявила вона тоном, що не допускав заперечень. — Поки туди та назад… Усе може бути.

З аукціону Веддерберн повернувся трохи збуджений і не з порожніми руками. Він рідко зважувався купити щось відразу, але цього разу зробив саме так.

— Це — ванди, — розповідав Веддерберн. — А оце — дендробії і палеонофіс. — Сьорбаючи суп, він з любов’ю поглядав на свої покупки.

Він розклав їх перед собою на свіжій скатерці й, поки неквапно вечеряв, розповідав кузині про них усілякі подробиці. Він мав звичку ввечері, повернувшись із Лондона, ще раз пережити всю свою поїздку, і це робило приємність і йому самому, і їй.

— Я так і знав, що сьогодні щось станеться. І ось купив усе це. Деякі з них… Деякі з них… Ти знаєш, я чомусь певен, що деякі з них будуть просто незвичайні! Хтозна, звідки це в мене, але я відчуваю: деякі з них виявляться незвичайними. Так ніби мені про це хтось сказав.

— А про оцю, — він показав на зморщений корінь, — ніхто нічого не знає. Чи то палеонофіс, чи то щось інше. А може, навіть якийсь новий вид або й новий рід. Це якраз остання орхідея з тих, що зібрав бідолаха Баттен.

— Вигляд у неї досить неприємний, — сказала економка. — Яка огидна форма!

— А мені здається, вона поки що взагалі не має форми.

— Просто гидко дивитися на оці відстовбурчені паростки, — стояла на своєму жінка.

— Завтра їх не стане видно у вазоні з землею.

— Наче павук, що прикинувся мертвим, — правила економка.

Веддерберн усміхнувся й схилив голову, розглядаючи корінь.

— Вигляд у цієї штуки, звісно, не вельми привабливий. Але про ці рослини не можна судити по сухому корінню. Насправді воно може виявитись прекрасною орхідеєю. Ох, клопітний буде в мене завтра день! Сьогодні ввечері треба обміркувати гарненько, куди я все це садитиму, а вже завтра — до роботи!

— Бідолаху Баттена знайшли в мангровому болоті — вже не пригадую, де саме… — знов почав розповідати Веддерберн. — Одна з цих орхідей лежала геть пом’ята під ним. Вже кілька днів перед тим Баттен хворів на місцеву пропасницю. Мабуть, він знепритомнів. Ті мангрові болота дуже шкідливі для здоров’я. Кажуть, п’явки висмоктали з нього всю кров, до краплини. Може, саме ця орхідея, яку він намагався дістати, й коштувала йому життя.

— Через це вона не здається мені кращою!

— “Жінки хай сльози ллють — чоловікам трудитись…” — процитував Веддерберн проникливо й поважно.

— Подумати тільки — померти десь у бридкому болоті, без звичайнісіньких вигод!.. Лежати в лихоманці, а під руками нічого, крім хлоридину й хіни… І поруч нікого, крім отих страшних тубільців! Коли чоловіки залишаються самі, вони живуть тільки на хлоридині та хіні! Люди розповідають, що всі тубільці на Андаманських островах просто жахливі негідники. Принаймні за хворим вони навряд чи доглянуть як слід. Їх же ніхто цього не вчив. І все це — тільки задля того, щоб в Англії можна було купити орхідеї!

— Вигод там, звісно, не багато, але декому таке життя до вподоби, — сказав Веддерберн. — В усякім разі, тубільці, що були з Баттером, виявилися досить цивілізовані й навіть зберегли зібрану ним колекцію орхідей, поки повернувся його колега, один орнітолог, — він їздив у глиб острова. Правда, орхідеї в них зав’яли, і вони не могли сказати, що то були за види. Саме тому ці орхідеї так мене й цікавлять.

— Саме тому вони й викликають у мене відразу. Я не здивуюсь, якщо на них виявляться бацили малярії. Подумати тільки — на цій гидоті лежало мертве тіло! Спершу я й не туди! Так ось, заявляю: я більше не можу шматка в рот узяти!

— Якщо хочеш, я приберу їх зі столу й перекладу на лавку під вікном. Мені буде добре їх видно й там.

Наступні кілька днів Веддерберн справді майже не виходив зі своєї оранжереї з паровим опаленням — вовтузився з вугіллям, палицями тикового дерева, мохом та іншими таємничими аксесуарами тих, хто вирощує орхідеї. Ці дні, на його думку, були сповнені хвилюючих подій. А вечорами він розповідав друзям про сйої нові орхідеї, вже вкотре повторюючи, що передчуває щось незвичайне.

Та хоч яких він докладав зусиль, а кілька вант і дендробій загинуло. Зате дивна орхідея невдовзі почала показувати ознаки життя. Веддерберн був у захваті і як тільки виявив це, потяг свою економку, не давши їй доварити варення, до оранжереї.

— Це пуп’янок, — пояснював він. — А тут скоро буде багато листків. А оці невеличкі відростки — повітряні корінці.

— Так наче з бурої грудки стирчать білі пальці, — сказала жінка. — Не подобаються вони мені.

— Чому?

— Не знаю. Скидаються на пальці, що так і хочуть тебе схопити. Я не можу нічого вдіяти зі своїми симпатіями й антипатіями.

— Не скажу напевно, але мені здається, що жоден вид відомих мені орхідей не має таких повітряних корінців. А може, в мене просто розгулялась уява. Бачиш, на кінчиках вони трохи сплющені.

— Ох, не подобаються вони мені, — сказала економка, потім несподівано здригнулась і відвернулася. — Я знаю, це з мого боку безглуздо, і мені дуже шкода, особливо коли ти від них у захваті… Але мені з голови не йде отой труп.

— Однак це ж не конче має бути саме та орхідея! Я тільки роблю припущення.

Жінка стенула плечима.

— І все ж таки вони мені не подобаються!

Веддерберн трохи аж образився за таке відразливе ставлення до його орхідей. Та це не заважало йому заводити з кузиною розмову про орхідеї взагалі й про цю зокрема щоразу, як тільки в нього з’являлася охота.

— Химерні штуки ці орхідеї, — сказав він якось. — Від них так і жди якоїсь несподіванки. Ти знаєш, Дарвін вивчав, як вони запилюються, й довів, що будова квітки найзвичайнісінької орхідеї пристосована до того, щоб комахи могли легко переносити пилок з рослини на рослину. Та, здається, існує вже чимало відомих видів орхідей, які запилитися в такий спосіб не можуть. Скажімо, декотрі з кіпріпедій. Люди не знають жодної комахи, яка могла б їх запилювати. А в декотрих орхідей узагалі ніколи не знаходили насіння.

— А як же вони розмножуються?

— Із вусиків, бульб, усіляких паростків. Це дуже легко пояснити. Загадка в іншому: навіщо їм квіти?

— Дуже ймовірно, — вів далі Веддерберн, — що моя орхідея виявиться щодо цього чимсь незвичайним. Якщо так, я її вивчатиму. Я вже не раз думав про те, щоб узятися за дослідження, як Дарвін. Але досі то не було часу, то щось ставало на заваді. А листочки вже починають розгортатись. Я б хотів, щоб ти зайшла подивитися на них!

Однак кузина відповіла, що в оранжереї надто задушливо, у неї там починає боліти голова. Вона, мовляв, бачила рослини вже двічі, і другого разу ті повітряні корінці — декотрі з них тепер вигналися завдовжки в добрий фут — нагадали їй, на жаль, щупальці, що тягнуться до здобичі. Вони стали їй навіть снитися: наче виростають просто на очах і тягнуться до неї. Тому вона рішуче заявила, що більш не піде дивитися на ту орхідею, і Веддерберну довелося милуватись молодими листками самому. На вигляд у них не було нічого особливого — широкі, темно-зелені й лискучі, а біля хвостиків — темно-пурпурові більші й менші цяточки. Такого листя Веддерберн іще не бачив. Орхідея стояла на низенькій лавці під термометром, а поруч був нехитрий пристрій: на гарячі труби парового опалення з крана капала вода, насичуючи повітря парою. Незвичайна орхідея невдовзі мала зацвісти, і тепер Веддерберн щодня тільки про це й думав. І ось велика подія настала. Щойно ступивши до тісного скляного приміщення, Веддерберн уже знав, що пуп’янок розпустився, хоч величезний Paloeonophis Lowii затуляв собою весь куток, де стояло це його нове дитя. Повітря було напоєне невідомими духмянощами — міцними й надзвичайно солодкими; вони перебивали решту запахів у цій крихітній, задушливій, сповненій випарів теплиці.

Як тільки Веддерберн це завважив, він одразу поквапився до своєї незвичайної орхідеї. Леле! На обвислих зелених вітах погойдувалися три величезні білі квітки; від них і йшов цей стійкий солодкуватий аромат. Веддерберн став перед ними й завмер від захвату.

Квітки були білі, з золотисто-оранжевими смужечками на пелюстках. Важка оцвітина відгорнулася, і її чарівний голубуватий пурпур змішувався з золотом пелюсток. Веддерберн одразу збагнув, що це зовсім новий вид. Але який нестерпний запах! Як задушливо в оранжереї! Квітки попливли в нього перед очима.

Він вирішив подивитися, чи не надто висока тут температура, й ступив крок до термометра. Зненацька все захиталося. Цеглини, якими була викладена підлога, затанцювали. Білі квітки, зелене листя, вся оранжерея ніби перехилилась, а тоді різко полетіла вгору.

О пів на п’яту економка, за давнім і незмінним звичаєм, приготувала чай. Проте Веддерберн не йшов. “Все клопочеться коло тієї огидної орхідеї, — подумала вона й почекала ще хвилин десять. — А може, в нього зупинився годинник? Піду покличу його”.

Вона рушила просто до оранжереї, відчинила двері й гукнула. Відповіді не було. Жінка завважила, що повітря в оранжереї дуже сперте й просякнуте якимсь міцним ароматом. І раптом вона побачила, що на цегляній підлозі біля гарячих труб щось лежить.

Якусь хвилю вона стояла нерухомо.

Він лежав горілиць під незвичайною орхідеєю. Схожі на щупальці повітряні корінці тепер уже не звисали; зійшовшись докупи, вони утворили ніби клубок сірої вірьовки, кінці якої щільно обвили його підборіддя, шию і руки.

Вона стояла й нічого не розуміла. Потім на щоці у Веддерберна під одним із хижих щупальців вона побачила тоненьку цівку крові.

Безтямно скрикнувши, жінка підбігла до нього і спробувала відірвати його від схожих на п’явок присосків. Вона зламала два з цих присосків, і ту ж мить з них закапав червоний сік.

Від п’янкого аромату квіток у неї запаморочилося в голові. Але як же вони до нього присмокталися! Вона смикала за ті цупкі вірьовки, і все довкола — Веддерберн, пишні білі квітки — пливло в неї перед очима. Вона відчувала, що непритомніє, і розуміла, що цього не можна допустити. Покинувши Веддерберна, вона поквапно відчинила найближчі двері, вдихнула свіжого повітря, і їй сяйнула блискуча ідея. Схопивши горщика, вона запустила ним у вікно в кінці оранжереї. Потім, трохи прочумавшись, заходилася з новою силою відтягувати нерухоме тіло Веддерберна і перекинула вазон з незвичайною орхідеєю на підлогу. З похмурою впертістю рослина чіплялася за свою жертву. А жінка безтямно тягла тіло разом з орхідеєю на свіже повітря.

Потім їй спало на думку відривати корінці, що поприсмоктувалися до Веддерберна, по одному, і вже за хвилину вона звільнила його від того страхіття.

Веддерберн був блідий як стіна; з десятка кругленьких ранок сочилася кров.

Поденний робітник, що саме проходив садом, почув брязкіт розбитого скла і нагодився в ту хвилину, коли економка закривавленими руками витягувала з оранжереї позбавлене життя тіло. На мить він уявив собі неймовірне.

— Принесіть води! — крикнула вона, і її голос розвіяв його видива.

Коли чоловік з незвичайною для нього спритністю повернувся й приніс води, він застав жінку всю в сльозах. Голова Веддерберна лежала в неї на колінах, вона витирала в нього на обличчі кров.

— Що сталося? — промовив Веддерберн, через силу розплющивши очі.

І відразу заплющив їх знов.

— Біжіть до Енні! Скажіть, нехай зараз же йде сюди. А тоді негайно приведіть лікаря Геддона! — наказала економка поденникові. І, побачивши, що той зволікає, додала: — Я про все розповім вам, коли повернетесь.

Невдовзі Веддерберн розплющив очі знов. Власна поза викликала в нього тривогу. Помітивши це, кузина пояснила:

— Ти зомлів в оранжереї.

— А орхідея?

— Я подивлюся за нею.

Веддерберн утратив багато крові, але загалом постраждав не дуже. Йому дали випити коньяку з якимсь рожевим м’ясним екстрактом, віднесли на другий поверх і поклали в ліжко. Економка коротко розповіла лікареві Геддену про все, що сталося.

— Підіть до оранжереї і подивіться самі, — сказала насамкінець вона.

Знадвору у відчинені двері залітало холодне повітря, і нудотний запах майже вивітрився. Більшість обірваних повітряних корінців валялися зів’ялі на цегляній підлозі, вкритій темними плямами. Стовбур розквітлої орхідеї зламався, коли вазон упав. Краї пелюсток зморщилися й потемніли. Лікар нахилився, потім побачив, що один із повітряних корінців все ще ледь помітно ворушиться, і передумав.

Другого дня вранці незвичайна орхідея так само лежала в оранжереї; вона почорніла, й від неї віяло гнилизною. Двері на вранішньому вітрі раз у раз грюкали, і десятки орхідей Веддерберна зів’яли й позморщувалися.

Зате сам Веддерберн, лежачи в ліжку на другому поверсі, не тямив себе від щастя й гордощів і все розповідав про свою незвичайну пригоду.

В ОБСЕРВАТОРІЇ АВУ

Обсерваторія Аву стоїть на одній із гірських вершин острова Борнео. На північ від тієї гори на тлі безоднього синього неба вночі бовваніє чорний потухлий вулкан. За невеликою круглою будівлею під опуклим, схожим на гриб дахом схили круто обриваються вниз до похмурих таємниць тропічного лісу. Будиночок, де живе сам астроном та його помічник, видніється за ярдів п’ятдесят від обсерваторії, а трохи далі — хатини їхніх слуг-тубільців.

Тедді, головний астроном, лежав у лихоманці, хоч температура в нього була й не висока. Його помічник Вудхауз трохи постояв, милуючись тропічною ніччю, перше ніж приступити до своєї самотньої вахти. Ніч видалась на диво тиха. Час від часу у хатинах тубільців чулися голоси й сміх або з таємничої глибин” пралісу долинав крик якогось невідомого звіра. З пітьми привидами випурхували нічні комахи й кружляли навколо ліхтаря. Вудхауз, мабуть, думав про те, скільки невідомого й нового ще чекає людей у чорних хащах там, унизу, бо для дослідника природи незаймані праліси Борнео — і досі країна чудес, сповнена дивовижних загадок і слідів майбутніх відкриттів. Вудхауз тримав у руці невеликого ліхтаря, і його жовтувате світло різко контрастувало з безмежною гамою кольорів — від лілово-блакитного до чорного, — в які був пофарбований пейзаж. Обличчя й руки у Вудхауза були змащені маззю від москітів.

Навіть тепер, коли люди навчилися фотографувати небо, дуже важко працювати в тимчасовій обсерваторії, де стоїть лише телескоп та кілька примітивних приладів, — адже спостерігати доводиться в незручній позі й годинами не рухатись. Отож Вудхауз зітхнув, подумавши про те, що його чекає стомлива ніч, потягся й попростував до обсерваторії.

Читач, певно, знає, як влаштована всередині звичайна астрономічна обсерваторія. Будівля має здебільшого форму циліндра з дуже легким сферичним дахом, що його знизу можна повертати. Сам телескоп стоїть у центрі на кам’яній підставці, а годинниковий механізм, що компенсує обертання земної кулі, дає змогу тримати в об’єктиві зірку, яку саме спостерігають. Крім того, телескоп має цілу систему коліщат та гвинтів, за допомогою яких астроном його наводить. А в рухомому дахові є, певна річ, отвір, який пересувається разом із об’єктивом телескопа. Спостерігач сидить або лежить на похилому дерев’яному ослоні й має змогу відкочувати його в будь-яке місце обсерваторії — залежно від положення телескопа. Щоб зірки здавалися яскравішими, в обсерваторії має бути якомога темніше.

Вудхауз увійшов до круглої будівлі, вогник у ліхтарі яскраво спалахнув, і довколишня пітьма відступила в чорні тіні за величезним телескопом, а потім, коли вогник почав тьмяніти, знов розлилася по всій обсерваторії. Крізь отвір у покрівлі виднілася бездонна прозора синь, у якій мерехтіли тропічним блиском шість зірок, і їхнє сяйво блідо відсвічувалося на чорній трубі приладу. Вудхауз перемістив дах, потім підійшов до телескопа й покрутив спочатку одне, а тоді ще одне коліща. Великий циліндр поволі хитнувся й трохи повернувсь. Після цього Вудхауз зазирнув у видошукач — невеличкий допоміжний телескоп, — перевів дах іще трохи, дещо поправив і пустив годинниковий механізм. Нарешті скинув куртку — ніч була дуже задушлива — й підкотив на місце незручний ослін, на якому йому судилося провести чотири наступні години. Потім зітхнув і покірно взявся спостерігати таємниці Всесвіту.

Тепер в обсерваторії стояла мертва тиша; вогник у ліхтарі помалу згасав. Десь у лісі часом кричав якийсь звір — може, від страху чи болю, а може, кликав свою самку. Біля хатин перемовлялися слуги — малайці й даяки. Ось один із них завів якусь дивну пісню, і час від часу її підхоплювала решта. Згодом тубільці, видно, пішли спати, бо голоси з того боку вже не долинали.

Шепітлива тиша ставала все глибшою і глибшою. Розмірено цокав годинниковий механізм. Надокучливо дзижчав москіт, облітаючи всі кутки; тицьнувшись у намазане обличчя Вудхауза, він загудів іще лютіше. Потім ліхтар погас, і обсерваторію поглинула пітьма.

Вудхауз перемінив позу — телескоп тим часом трохи повернувсь, і дивитися в нього стало незручно.

Він спостерігав невеличку групу зірок у Молочному Шляху; в одній з тих зірок його шеф помітив — чи просто уявив собі — якусь дивну гру кольорів. Загалом таке спостереження до завдань їхньої обсерваторії не належало, і, мабуть, саме через це Вудхаузу було так цікаво подивитися на ті зірки. Здавалося, він забув про все на світі. Вся його увага була зосереджена на великому синьому крузі в об’єктиві телескопа — крузі, що був усіяний, як здавалося, міріадами зірок і виблискував у своїй чорній оправі. Вудхауз дививсь, і йому ввижалося, що він став безплотним і сам пливе в просторах Всесвіту. Безмежно далеко була блідо-червона цятка, за якою він стежив.

І раптом зірки зникли. Їх заступило на мить щось чорне, потім вони з’явилися знов.

— Дивина! — мовив Вудхауз. — Мабуть, якийсь птах.

Згодом зірки зникли вдруге, і ту ж мить величезна труба хитнулася, мовби від сильного поштовху. Після цього в бані обсерваторії пролунало кілька громових ударів. Зірок ніби змело вбік, коли телескоп — він не був закріплений — змістився від отвору в даху.

— О господи! — вигукнув Вудхауз. — Що це?

Здавалося, в отворі борсається здоровенне чорне тіло, б’ючи мовби якимись крилами. Та по хвилі вгорі нічого не стало, і ясна мла Молочного Шляху знов засяяла яскраво й тепло.

Зсередини дах був геть чорний, і тільки тихе пошкрябування свідчило про те, що з другого боку на ньому сидить якась невідома істота.

Вудхауз підвівся. Від несподіванки його кинуло в піт, він тремтів усім тілом. Де те страховидло, хоч би там хто воно було, — всередині чи знадвору? Ясно принаймні одне: воно величезне.

Щось шугнуло над отвором, і телескоп гойднувся. Вудхауз здригнувсь і підніс руку. Виходить, воно в обсерваторії, коло нього! Певно, вчепилося за дах. Що ж воно таке, чорт забирай?! І чи бачить воно його?

З хвилину він стояв мов укопаний. Звірина шкрябалася зсередини бані. Потім щось залопотіло крилами майже біля самого обличчя Вудхауза, і він побачив на мить відблиск зоряного світла на лискучій, ніби промащеній, шкурі. Від різкого удару зі столика злетіла карафка.

Отже, за кілька ярдів від нього в темряві літає якась схожа на птаха істота! Усвідомлювати це було Вудхаузу вкрай неприємно. Коли до нього повернулася здатність мислити, він вирішив, що це якийсь нічний птах або величезний кажан. Хоч пан, хоч пропав, а він, Вудхауз, повинен побачити, що воно таке!

Вудхауз дістав із кишені сірника й чиркнув ним по підставці телескопа. Смужка фосфоричного світла залишила в темряві хвіст диму, і сірник на мить спалахнув. Вудхауз побачив перед собою широченне крило, лискучу сіро-буру шерсть і ту ж мить відчув удар в обличчя, а сірник вибило з руки. Звірина цілилась Вудхаузу в голову, і кігті рвонули йому щоку. Він похитнувся й упав. Брязнув, розбившись, ліхтар. Уже коли Вудхауз падав, його наздогнав ще один удар. Він лежав майже оглушений і відчував, як по щоках тече його власна тепла кров. Інстинктивно Вудхауз збагнув, що очам загрожує небезпека; щоб захистити їх, він повернувся долілиць і спробував заповзти під телескоп.

Тепер удар прнйшовся йому в спину, і він почув, як тріснула куртка, а тоді те чудовисько гупнуло в дах обсерваторії. Вудхауз забився якомога глибше між дерев’яним ослоном та окуляром телескопа й згорнувся так, що виглядали тільки ноги. Ними можна буде принаймні хвицнути. Вудхауз усе ще не розумів, що діється. Дивна звірина металася в темряві, раптом учепилася в телескоп, він захитався, поворотний механізм загуркотів. Один раз вона залопотіла крилами зовсім поруч, і Вудхауз, не тямлячи себе, штурхонув ногою, відчувши під каблуком м’яке тіло. Його охопив неймовірний жах. Очевидно, звірина страшенно велика, коли так гойднула телескоп. На мить він угледів у зоряному світлі обриси чорної голови з гострими торчкуватими вухами й гребенем між ними. Вона здалася йому завбільшки як голова англійського дога. І Вудхауз заходився волати на допомогу.

Тоді чудовисько напало на нього знов. Цієї хвилини рука Вудхауза намацала щось на підлозі. Він знов вихнув ногою, і в його щиколотку відразу вп’ялися гострі зуби. Він зойкнув, спробував висмикнути ногу й ударив навмання другою. Потім збагнув, що під рукою в нього розбита карафка. Він схопив її, сів і, мацнувши в темряві рукою біля ніг, піймав бархатисте вухо, що нагадувало вухо великої кішки. Вудхауз затис у руці шийку розбитої карафки й щосили вдарив нею в голову дивного звіра. Потім ударив ще раз, а тоді заходився штрикати й колоти гострим краєм шийки в темряві туди, де, на його думку, мала бути морда.

Маленькі зуби розтнслнся, Вудхауз звільнив ногу й люто вдарив нею. Його аж занудило, коли він відчув під черевиком укрите шерстю обм’якле тіло. Але потім зуби хапонули його за руку, і він ударив вище від того місця — туди, де, як він гадав, була голова. Удар прийшовся в мокру шерсть.

Настала пауза. Згодом Вудхауз відчув, як поруч зашкрябали по підлозі кігті й важке тіло почало ніби відповзати. Запала тиша, і її порушувало тільки уривчасте дихання Вудхауза й такі звуки, наче неподалік хтось зализував рани. Все довкола було чорне, крім синього прямокутника з мерехтливими порошинками зірок, на тлі якого тепер виднілися обриси телескопа. Вудхауз сидів, ждав, і час, здавалося, тягся цілу вічність.

Невже звірина нападе знов? Вудхауз сягнув рукою в кишеню й намацав іще одного сірника. Він спробував тернути його, але підлога була мокра, сірник зашипів і погас. Вудхауз лайнувся. Він не міг збагнути, з якого боку двері. В цій битві у голові в нього все переплуталось.

Дивна звірина, стривожена спалахом світла, заворушилася знов.

— Тайм! — крикнув Вудхауз у пориві несподіваних веселощів.

Але звірина не нападала. “Видно, я добряче покалічив її розбитою карафкою, — подумав він і відчув тупий біль у щиколотці. Нога, мабуть, кривавилася. — Цікаво, чи втримаюсь я на ногах, коли встану?”

Ніч надворі стояла тиха-тиха. Ніде нічого ані шелесь. Ті йолопи так хроплять, що не чули ні лопотіння крил по даху, ані його криків. Отож марно надривати горло.

Чудовисько забило крилами, і Вудхауз одразу став у оборонну позу. Він зачепив ліктем ослін, і той з гуркотом перекинувся. Вудхауз обклав прокльонами спершу ослін, а тоді темряву.

Зненацька прямокутник зоряного сяйва мовби захитався з боку в бік. Невже він непритомніє? Цього ще бракувало! Вудхауд стис п’ястуки і зціпив зуби, намагаючись опанувати себе. Чорт, де ж двері? Йому спало на думку, що це можна визначити по зорях, які видніються в отворі даху. Він побачив кілька зірок із сузір’я Стрільця, які були на південний схід від нього; отже, двері з північного боку. Чи все ж таки з північно-західного? Вудхауз напружено міркував. Якби пощастило відчинити двері, він би втік. Тварюка, мабуть, поранена. Ця непевність була просто нестерпна.

— Гей ти! — гукнув Вудхауз. — Якщо не хочеш нападати, то нападу я!

Звірина почала дертися по стіні, і він побачив, як отвір у даху помалу затуляє чорна тінь. Невже тікає? Вудхауз забув про двері, прислухаючись, як хитається й порипує крівля. Тепер він чомусь уже не відчував ні страху, ні збудження. В його тілі розлилася якась дивна слабість. Різко окреслений прямокутник світла з чорною тінню навскоси робився все меншим і меншим. Дивно. Вудхауз відчув страшну спрагу, але в нього й на гадці не було дістати чогось випити. Здавалося, він провалюється в якусь безкінечну трубу…

Вудхауз відчув, як йому запекло в горлі, й нарешті усвідомив, що вже зовсім видно й один із слуг-даяків чомусь дивно на нього дивиться. Потім над ним схилилося перевернуте обличчя Тедді. Ох і смішний же Тедді, як це він так ходить? Згодом у голові в Вудхауза прояснилося, і він зрозумів, що голова його лежить на колінах у Тедді і той вливає йому в рот бренді. А тоді він побачив окуляр телескопа, весь обляпаний чимсь червоним. Він почав пригадувати…

— Ох і рейваху ж ви тут наробили! — сказав Тедді.

Хлопчик-даяк збив яйце з бренді, Вудхауз випив цей коктейль і встав. І відразу відчув гострий біль. Щиколотка на нозі, рука й половина обличчя в нього була забинтована. Підлога всіяна битим склом у червоних плямах, ослін перекинутий, а під протилежною стіною виднілася темна калюжа. Двері стояли навстіж, і Вудхауз побачив сіру гірську вершину на тлі сліпучого голубого неба.

— Фу! — мовив Вудхауз. — Хто це тут різав телят? Виведіть мене звідси!

Потім він згадав про чудовисько й про те, як бився з ним.

— Що то було? — запитав він у Тедді. — Що воно за тварюка, з якою я бився?

— Це вже вам краще знати, — відповів Тедді. — Принаймні зараз треба думати не про це. Нате випийте ще трохи.

Але як же кортіло Тедді дізнатися про все якнайшвидше! Однак він усе ж таки взяв себе в руки, дав Вудхаузу спокій і вклав його в ліжко, щоб він виспався після м’ясного екстракту — дуже, на думку Тедді, зараз корисного для Вудхауза.

Потім вони обговорили разом те, що сталося.

— Найбільше, — сказав Вудхауз, — воно було схоже на величезного кажана. Короткі гострі вуха, м’яка шерсть, а крила наче шкіряні. Зуби невеликі, зате збіса гострі. Але щелепа, певно, не дуже сильна, а то б та погань перекусила мені ногу.

— Майже так воно і є, — кинув Тедді.

— Мені ще здалося, що вона любить пускати в хід кігті. Оце, либонь, і все, що я знаю про ту бестію. Наша з нею зустріч була хоч і, казати б, конфіденційна, проте аж ніяк не відверта.

— Даяки щось говорять про великого колуго чи клангутанга. Хтозна, що воно таке. Він нібито рідко нападає на людину, але ви, мабуть, роздражнили його. Вони кажуть, що буває великий колуго, малий колуго і ще якийсь — вони його називають індиком чи якось так. Всі вони літають уночі. Але я знаю, що в цих місцях водяться літаючі лисиці й літаючі лемури. Тільки вони не такі великі.

— На землі і в небі, — промовив Вудхауз, і Тедді аж застогнав, почувши ці знайомі слова, — а надто в лісах Борнео є багато такого, чого нашим мудрим головам і вві сні не снилося. А загалом якщо фауна Борнео надумає піднести мені ще якийсь сюрприз, то я волів би, щоб це було не вночі, коли я працюю в обсерваторії сам.

НЕЗВИЧАЙНИЙ АУКЦІОН

— Коли вже мова зайшла про ціни на птахів, то я бачив страуса, який коштував триста фунтів стерлінгів, — сказав майстер, який набивав опудала, згадуючи про свої мандри замолоду. — Триста фунтів! — Він подивився на мене поверх окулярів. — А ще одного страуса не хотіли віддати навіть за чотириста фунтів!

— Ні, — провадив він, — у тих птахах не було нічого особливого. Звичайнісінькі собі страуси. Навіть трохи облізлі, бо їх тримали надголодь. Та й не великий був на них попит. Здавалося б, п’ять страусів на пароплаві, що йде з Індії, — не така вже й дивина. Але вся річ у тому, що один із тих страусів проковтнув діаманта!

А постраждав не хто інший, як сер Могіні, падишах. Шикарний був франт, просто, можна сказати, денді з Піккаділлі. Правда, лише до плечей, бо голова чорна, потворна, та ще й величезний тюрбан, а в ньому той діамант. Клятий страус як клюне — і діаманта й слід прохолов. А коли падишах здійняв ґвалт, птах, видно, зметикував, що накоїв лиха, дав драла й замішався серед решти таких самих, щоб замести сліди.

Все сталося за якусь хвилину. Я прибіг туди одним із перших. Дивлюся, наш язичник уже згадує всіх своїх богів, а кілька моряків та ще той, що віз птахів, наглядач, аж за боки беруться від реготу, просто кишки рвуть. Правду кажучи, втратити отак коштовний камінь — це така дурість, що далі вже нікуди! А коли все сталося, наглядача поблизу не було, і він, звісно, не знав, котрий із його птахів викинув цього коника. Одне слово, діамант пропав, і край. Сам я, признаюся, не дуже й засмутився. Бо той тип як сів на пароплав, то тільки те й робив, що хизувався своїм паскудним діамантом.

Про цю халепу за мить на судні стало відомо, звісно, скрізь — від носа до корми. Всі про неї тільки й балакали. Бідолашний падишах сховався в каюті, щоб люди не бачили, що в нього на душі. А за обідом, — він забажав їсти за окремим столом, і з ним сиділо ще двоє індусів, — капітанові спало на думку пожартувати з нього, Ну, тут нашому падишахові терпець уже ввірвався. Обертається він до мене й шепоче на вухо: птахів цих він, мовляв, купляти не стане; він вимагатиме своїх прав як британський підданий; а діамант, каже, треба знайти, він на цьому наполягатиме і звернеться до самої палати лордів! Тільки ж наглядач виявився таким бовдуром — хоч кіл йому на голові теши! Відкинув усі пропозиції добути діамант медичним шляхом. Мені, каже, доручили годувати птахів так і так, доглядати їх так і так, і моє місце, слава богу, варте того, щоб не чинити все навпаки! Падишах зажадав, щоб страусам промили шлунки, хоч птахам, як ви знаєте, цього й не роблять. Він був напхом напханий усілякими законами, той падишах, як, зрештою, майже всі бенгальці, — мовляв, на птахів треба накласти арешт і таке інше. Але один дідок заявив, нібито його син служить у Лондоні адвокатом, і почав пояснювати: те, що проковтнув птах, стало ipso facto[1] невід’ємною частиною його самого, і падишахові залишається тільки наполягати на законі про відшкодування збитків; але й тут справу можна повернути так, начебто стався просто нещасливий випадок. Які ж він, падишах, може мати права на страуса, коли птах не його?! Падишах зовсім скис, особливо після того, як більшість із нас загалом підтримали такий погляд. На борту не виявилося жодного юриста, вирішити нашу суперечку не було кому, отож ми самі й гадали так і сяк. Зрештою, коли вже проминули Аден, падишах нібито приєднався до загальної думки, пішов до наглядача й сказав, що купить у нього всіх п’ятьох страусів.

А вранці другого дня за сніданком знялася справжня буча. Наглядач заявив, що ніхто не уповноважував його торгувати птахами і він нізащо в світі їх не продасть. Та потім він, як видно, натякнув падишахові, що один чоловік на ім’я Поттер уже зробив йому таку саму пропозицію, і падишах перед нами почав лаяти цього Поттера на всі заставки. Але багато хто, мабуть, здогадався, що той Поттер не в тім’я битий, а коли стало відомо, що він послав Із Адена в Лондон телеграму, в якій просив дозволу на придбання страусів, і в Суеці мав одержати відповідь, то я добряче вилаяв себе за те, що проґавив таку нагоду.

У Суеці Поттер справді став власником страусів, і падишах залився сльозами — гіркими сльозами. Він тут-таки запропонував тому пройдисвітові двісті п’ятдесят фунтів за всіх птахів гамузом — майже вдвічі більше, ніж заплатив Поттер. Тоді Поттер відповів, що нехай його повісять, якщо він поступиться бодай пір’їнкою; він, мовляв, просто переб’є всіх птахів одного по одному, а діамант таки знайде. Але згодом, спокійно все обміркувавши, Поттер нібито вирішив піти на поступки. Він був азартний гравець, трохи махляр, і ця оборудка, що обіцяла легку наживу, припала йому, видно, до душі. Так чи так, а він запропонував, задля жарту, продати птахів по одному з молотка і загнув для початку по вісімдесят фунтів за кожного. Але одного страуса Поттер залишив собі — “на щастя”.

Треба вам сказати, той діамант був і справді дуже дорогий. Серед нас виявився один єврей — такий маленький чоловічок, торговець коштовними каменями; то він оцінив діаманта в три чи чотири тисячі фунтів. Не дивно, що намір “пограти на страусів” припав до вподоби багатьом. А напередодні я перемовився кількома словами з наглядачем, і він, між іншим, сказав, що один із птахів прихворів — нібито негаразд із шлунком. Одна пір’їна у хвості того страуса була зовсім біла, я по тій пір’їні його й запримітив. Отож коли на другий день відкрився аукціон, я перебив падишахові його вісімдесят п’ять фунтів, запропонувавши дев’яносто. Я, мабуть, тримався надто самовпевнено й дуже гарячкував, бо дехто таки укмітив, чим тут пахне. А падишах накидав ціну на страуса, як скажений. Скінчилося тим, що птаха купив єврей за сто сімдесят п’ять фунтів. Падишах іще вигукнув: “Сто вісімдесят!” — але було пізно, молоток опустився. Принаймні так заявив Поттер. Одне слово, птах дістався тому торговцеві. І він, не довго думаючи, десь узяв рушницю й тут-таки застрелив свою власність. Поттер шаленів — адже це зводило йому нанівець продаж решти птахів. А падишах поводився, звісно, як справжній кретин. Та й усі ми були мов заведені. Ніде правди діти, я був радий-радісінький, коли страуса розрізали, а ніякого діаманта в ньому не знайшлося. Я ж бо й сам мало не вгатив у нього сто сорок фунтів!

А маленький єврей був як усі євреї: він не заходився рвати на собі чуба через таку невдачу. Але Поттер згодився провадити аукціон далі тільки за умови, що свої покупки нові власники одержать після продажу останнього птаха. Торговець-єврей почав доводити, що цей випадок особливий. Одне слово, думки поділились, і аукціон відклали на другий ранок.

За обідом того дня всі були, повірте мені, дуже збуджені, але Поттер усе ж наполіг на своєму. Зрештою ми теж стали на тому, що так для нього буде менше ризику і що він — це, мовляв, треба визнати — поводиться, як справжній спортсмен. А старий джентльмен, адвокатів батько, сказав, що він іще раз обміркував справу й тепер має сумнів, чи не треба буде все ж таки повернути діамант його законному власникові — після того, як камінь знайдуть в одному зі страусів. Я, пригадую, заявив, що тут швидше всього пахне незаконним привласненням цінної знахідки. Та так воно, по суті, й було. Знов спалахнула суперечка, і кінець кінцем усі ми зійшлися на думці, що вбивати птаха на борту пароплава — це безглуздя. Тоді старий джентльмен знов почав розводитись про всілякі юридичні тонкощі й усе намагався представити розпродаж страусів такою собі лотереєю, та ще й незаконною. Він навіть утяг у суперечку капітана. Але Поттер відповів, що продає страусів як звичайнісіньких птахів, торгувати якимсь там діамантом він і не думав і нікого ним не спокушає. В жодному з трьох птахів, яких він продає, діаманта, наскільки йому відомо, немає, — камінь у четвертому страусові, в тому, котрого він залишив собі. Принаймні так він, мовляв, сподівається.

І все ж другого дня ціни на страусів підскочили. Адже птахів стало менше — шанси, отже, зросли. Ті кляті створіння тепер пішли з молотка в середньому по двісті двадцять сім фунтів. І хоч як дивно, а падишахові так і не дістався жоден страус. Жоден. Він тільки марно метушився, а коли треба було пропонувати ціну, починав кричати, що накладе на птахів арешт. Та й сам Поттер вочевидь устромляв йому палиці в колеса. Один страус дістався тихому офіцерикові, другий — торговцеві-єврею, а третього купили гуртом суднові механіки. І тут Поттер наче аж пошкодував, що продав страусів; я, каже, викинув на вітер добру тисячу фунтів, одне слово, пошився, як завжди, в дурні. Та коли я підійшов до нього і спробував його втішити — мовляв, не все ж іще втрачено, адже в нього залишився п’ятий страус, — то виявилось, що Поттер і того птаха продав одному типові з пароплава; то був якийсь політикан, він повертався з Індії, де відпочивав і заразом вивчав звичаї та всілякі соціальні проблеми. Оцей останній страус і пішов за триста фунтів.

Ну ось, а в Бріндізі усіх трьох птахів висадили з пароплава, хоч старий джентльмен і побачив у цьому порушення митних правил. Поттер і падишах також зійшли на берег. Індус трохи не збожеволів, коли його багатство почало, сказати б, роз’їжджатися в різні боки. Він усе правив, що доб’ється на птахів арешту (просто схибнувся чоловік на тому арешті!), і намагався втелющити свої візитки з адресою тим, хто купив страусів, — щоб, мовляв, знали, куди пересилати діамант. Але ніхто не хотів брати його адреси й не збирався, звісно, давати йому свою. Слухайте, така веремія закрутилася — просто там, на пристані! Потім усі роз’їхалися — хто куди. А я поплив далі, до Саутхемптона, і там, щойно зійшовши на берег, уздрів останнього страуса — того, котрого купили суднові механіки. Він стояв біля сходів у височенній плетеній клітці — найбільшому і найбезглуздішому, який тільки можна собі уявити, футлярі для коштовного каменя. Якщо, звичайно, діамант узагалі був там.

Чим усе це скінчилося? Та тим і скінчилось. А втім… Знаєте, є ще одна обставина, що проливає світло на цю історію. Десь через тиждень чи два йду я по Ріджент-стріт — хотів дещо купити — і кого, думаєте, раптом бачу? Поттера з падишахом! Прогулюються собі попідручки, і обидва напідпитку. Якщо гарненько поміркувати…

Авжеж. Мені й самому таке спадало на думку. Але діамант був справжній, тут сумніву немає. І падишах теж, безперечно, особа поважна — мені траплялося його ім’я в газетах, і не раз. Та ковтав страус того діаманта чи ні, це вже, як то кажуть, справа зовсім інша.

ОСТРІВ ЕПІОРНІСА

Чоловік з рубцем на обличчі перехилився через стіл і придивився до мого оберемка квітів.

— Орхідеї? — поцікавився.

— Є трохи, — відповів я.

— Венерині черевички, — сказав чоловік.

— Переважно.

— А щось новеньке? А втім, навряд. Я побував на цих островах років двадцять п’ять — двадцять сім тому. Якщо ви знайдете щось новеньке… о, то воно буде справді новеньке! Після мене тут майже нічого не залишилось.

— Я не колекціонер.

— Я був тоді ще молодий, — провадив чоловік. — Господи! Як я любив їздити по світу! — Він ніби оцінював мене. — Два роки в Ост-Індії, сім — у Бразілії. Потім подався на Мадагаскар.

— Про декого з дослідників мені доводилося чути, — мовив я, наперед тішачись цікавою розповіддю. — Кому ви збирали зразки?

— Доусонові. А вам часом не випадало чути прізвища Батчер?

— Батчер, Батчер… — Це прізвище було мені ніби знайоме. Нарешті я пригадав: “Батчер проти Доусона”. — Ну звісно! То це ви позивалися, щоб вам віддали платню за чотири роки?.. Здається, вас закинуло на безлюдний острів…

— До ваших послуг! — сказав чоловік з рубцем на обличчі й уклонився. — Цікава історія, еге? І пальцем не кивнувши, я збив собі на тому острові невеличке багатство, а вони ніяк не могли звільнити мене зі служби. Мені там частенько ставало смішно, коли я думав про це. Я навіть полічив наперед свої гроші й порозмальовував той клятий атол величезними цифрами.

— А як це сталося? — запитав я. — Я ту історію вже погано пригадую.

— Що ж… Ви коли-небудь чули про епіорніса?

— Здається. Ендрюс розповідав мені про це всього місяць чи два тому. Він саме досліджував якийсь новий різновид. Це було перед тим, як я сів на пароплав. Здається, вони роздобули стегенну кістку — мало не цілий ярд завдовжки. От було, мабуть, чудовисько!

— Ще б пак! — сказав чоловік з рубцем. — Справжнє чудовисько! Проти нього легендарний Птах Рух Сіндбада-мореплавця — просто комар! І коли ж вони знайшли ту кістку?

— Років три-чотири тому. Чи не в дев’яносто першому році. А що таке?

— Що таке? Господи! Та того ж птаха знайшов я! Ще років двадцять тому. І якби Доусон не був такий дурний та віддав мені платню, то вони вже прославилися б на цілий світ!.. Але що міг удіяти я, коли той клятий човен віднесла течія.

Він помовчав.

— Мабуть, це те саме місце. Таке собі болото за миль дев’яносто на північ від Антананаріву. Часом не пригадуєте? Туди треба пливти на човні вздовж берега. Може, все ж таки пригадуєте?

— Ні, не пригадую. Але про болото Ендрюс нібито щось казав.

— Певно, це воно. На східному березі. Там така вода, що в ній чомусь нічого не гниє. Пахне наче креозотом. Це нагадує мені про Трінідад. А яйця вони теж знайшли? Мені попадалися з півтора фута завдовжки. Ви знаєте, там кругом болота, дістатися туди нелегко. І солі багато… Що я тоді тільки пережив! А знайшов я все те зовсім випадково. Якось поплив з двома тубільцями по яйця — у нас було таке чудернацьке каное, зв’язане з кількох частин. Отоді ми й натрапили на ті кістки. Ми прихопили з собою намет і на чотири дні харчів. Спинилися там, де грунт був твердіший… Навіть тепер, коли згадую про це, мені знову ввижається той дивний смолистий запах. Цікава була робота. Уявляєте, ми брьохали по грязюці й штурхали в неї залізними палицями. Яйця при цьому здебільшого розбивалися. Я не знаю, скільки минуло часу, відколи жили епіорніси. Місіонери кажуть, у деяких тубільних легендах ідеться про те, коли жили ті птахи. Але сам я нічого такого не чув.[2] Однак яйця, які ми знайшли, були зовсім свіжі, так ніби щойно знесеш. Свіжі-свіжісінькі! По дорозі до каное один із моїх негрів упустив яйце, і воно розбилось об камінець. Ох і завдав же я перцю тому хлопцеві! Проте яйце було анітрохи не зіпсоване, навіть не пахло тухлим, так мовби птах його щойно зніс, хоч він, може, років чотириста вже як здох. А негр сказав, нібито його вкусила стонога. А втім, я відхилився від своєї історії. Ми цілісінький день бабралися в болоті й діставали ті яйця, пильнуючи, щоб їх не розбити. З ніг до голови ми були в гидкій чорній твані, і я, звісно, лютував, як чорт. Наскільки мені було відомо, це вперше пощастило знайти такі яйця зовсім цілими, навіть без жодної тріщинки. Згодом я пішов у Лондоні до Музею природничої історії, щоб подивитися на такі яйця. Всі вони були потріскані, посклеювані, наче мозаїка, ще й бракувало шматочків. А ті, що роздобув я, були бездоганні, і я мав намір після приїзду повидувати їх. Не дивно, що мене взяла злість, коли той бовдур звів нанівець три години роботи! І через що? Через якусь стоногу! Я мало не нам’яв йому чуба.

Чоловік з рубцем дістав глиняну люльку. Я поклав перед ним свій кисет із тютюном. Він почав задумливо натоптувати люльку.

— А решта яєць? Ви їх довезли додому? Я вже не пригадую…

— Оце ж і є найдивовижніше в моїй історії. У мене залишилося ще троє яєць. Зовсім-свіжих. Віднесли ми їх у човен, і я пішов до намету, щоб зробити собі каву. Обидва мої язичники зосталися на березі — один вовтузився зі своєю раною від укусу, а другий йому помагав. Мені й на думку не могло спасти, що ті негідники скористаються з нагоди і влаштують мені паскудство. Видко, той, котрого вкусила стонога, геть очманів від отрути й моєї прочуханки, — він узагалі був тип норовистий, — і підмовив другого.

Пригадую, сиджу я, покурюю люльку, а на спиртівці — я щоразу брав її з собою в ті експедиції — закипає вода. І тим часом милуюся болотом, освітленим призахідним сонцем. Видовище було дуже гарне — все болото в чорних та криваво-червоних пасмугах. На обрії в сизому серпанку здіймаються пагорби, а над ними, немов челюсті печі, палахкотить небо, А ярдів за п’ятдесят у мене за спиною кляті язичники, байдужісінькі до цієї тиші й спокою, змовлялися втекти на човні й покинути мене самого з харчами на три дні, парусиновим наметом і невеличким барильцем води. Коли це раптом чую позад себе якийсь вигук. Оглядаюсь, а вони сидять у своєму каное, — справжнім човном його й не назвеш, — і відпливли вже ярдів двадцять від берега. Я відразу збагнув, що сталося. Рушниця лежала в наметі, та й куль у мене, як на те, не було — самий качиний дріб. Ті двоє знали про це. Але я ще мав у кишені невеликий револьвер і дістав його, поки біг до берега.

“Верніться!” — закричав я, розмахуючи револьвером.

Вони щось зашваркотіли до мене по-своєму, і той, котрий розбив яйце, вишкірив зуби. Я прицілився в другого, бо він був здоровий і гріб веслом. Та не влучив. Вони зареготали. Але я рук не опустив. “Спокійно!” — сказав я собі й вистрелив ще раз. Куля вдарила десь поруч із тим другим, він аж підскочив. На цей раз він уже не засміявся. Третім пострілом я поцілив його в голову, і він разом з веслом звалився за борт. Як для револьвера, то це зовсім непогано. Адже до каное було ярдів п’ятдесят. Той хлопець одразу пішов на дно. Не знаю, чи я застрелив його, чи тільки поранив і він утопився. Я заходився кричати до першого, щоб вернувся, але він тільки зіщулився в своєму каное, сидить — і ні пари з уст. Довелося випустити в нього решту куль, хоч і марно.

Скажу вам щиро, становище моє було таке безглузде, що далі вже нікуди. Я залишився на тому гнилому темному березі сам, позад мене, скільки оком сягнеш, — болото, попереду, скільки оком сягнеш, — океан; ось-ось зайде сонце й стане холодно, а чорне каное течія невблаганно відносить в океан. Як же я проклинав тоді, скажу вам, і доусонівську фірму, й джемрахівську, й музеї, і все на світі! Я горлав до того негра, щоб він повернувся, доти, доки мій голос перейшов на вереск.

Не було іншої ради, як кинутися за ним уплав, ризикуючи зустрітися з акулами. Я розчинив складаний ніж, узяв його в зуби й роздягся. Та, щойно ступивши у воду, згубив каное з очей. Одначе плив я, як мені здавалось, йому навперейми. Я сподівався, що негр у поганому стані, стернувати не зможе, і течія нестиме човника в один бік. Невдовзі він знову з’явився на виду, приблизно на південний схід від мене. Вечірня заграва вже майже згасла, западали сутінки. На синьому небі проступали зорі. Я плив, як справдешній спортсмен, хоч руки й ноги дуже скоро заболіли.

І все ж каное я наздогнав аж тоді, як зорі всіяли все небо. Коли стемніло, вода навколо мене почала просто-таки світитися — фосфоресценція, ви знаєте. Часом у мене від неї аж у голові паморочилось. Я вже не міг збагнути, де зорі, а де фосфоресценція і як я пливу — догори головою чи догори ногами… Каное було чорне, як смола, а брижі на воді — наче рідкий вогонь. Я, звісно, боявся залазити в каное. Треба було спершу подивитися, що робитиме тубілець. А він, як видно, лежав, згорнувшись калачиком, на носі човника, бо корма вся піднялася над водою. Каное пливло за течією й повільно оберталося — знаєте, як ото у вальсі. Я схопився за корму й потяг її вниз — може, думаю, негр прокинеться. А тоді поліз через борт. Ножа я тримав у руці, щомить готовий завдати ним удару. Але хлопець навіть не поворухнувся. Так я сидів на кормі того невеличкого каное, і течія несла його спокійним океаном, поверхня якого світилася. Над головою мерехтіли міріади зірок, а я ждав, що буде далі. Минуло багато часу. Нарешті я покликав хлопця на ім’я — раз, удруге. Але він не відгукнувся. Сам я був надто змучений, щоб підступати до нього, — не хотілося ризикувати. Так ми й пливли. Здається, я навіть раз чи двічі закуняв. А коли розвиднілось, побачив, що тубілець уже давно мертвий, весь розпух і посинів. Троє яєць і кістки лежали посеред каное, барильце з водою, трохи кави й сухого печива, загорненого в номер кейптаунського “Аргуса” — у ногах покійника, а під ним — бляшанка з метиловим спиртом. Весла на човнику не виявилось, і замінити його, крім бляшанки, теж не було чим. Отож я вирішив пливти за течією, поки мене десь підберуть. Я оглянув мертве тіло, дійшов висновку, що то був укус змії, скорпіона або невідомого різновиду стоноги, й викинув труп за борт.

Після цього я напився води, поїв трохи печива і нарешті роззирнувся. Коли людина вибивається з сил так, як вибився тоді я, бачити вона, мабуть, починає гірше. Принаймні мені не видно було ні Мадагаскару, ні взагалі будь-якої землі. Я розгледів тільки вітрило, що зникало на південному заході, — певно, то була якась шхуна, але сама вона так і не показалась. Невдовзі сонце підбилося вище й стало припікати. Господи, у мене мало не закипали мізки! Я пробував занурити голову в воду, але згодом на очі мені потрапив кейптаунський “Аргус”, я ліг на дно каное й накрився газетою. Все ж таки чудова це річ — газети! Я ні разу в житті не дочитав жодної до кінця, та коли людина залишається сама, вона може дійти бозна до чого! Отож я перечитав той клятий “Аргус” разів, мабуть, з двадцять. Смола, якою було обмазане каное, від спеки аж диміла й здувалася великими пухирями.

— Я плив за течією десять днів, — розповідав далі чоловік з рубцем. — Коли слухаєш, то це здається дрібницею, правда ж? А для мене тоді кожен день був мовби останній. На воду я міг дивитися тільки вранці й увечері — так нестерпно вона блищала. Після того першого вітрила я три дні нічого не бачив, а потім на суднах, які помічав я, не бачили мене. Десь так на шосту ніч менше ніж за півмилі від мене проплив корабель; на ньому яскраво горіли вогні, ілюмінатори були відчинені. Корабель скидався на величезний світляк. На палубі грала музика. Я підхопився на ноги й почав не своїм голосом кричати… А другого дня проткнув одне з епіорнісових яєць, шматочок за шматочком обчистив з одного краю шкаралупу й покуштував його. Яка ж була моя радість, коли яйце виявилось досить смачне! Воно мало ледь відчутний присмак — ні, не такий, як у зіпсованого, а просто як у качиного. А на жовтку з одного боку була така кругла пляма — дюймів шість завширшки, з кров’яними прожилками і білим рубчиком у сосонку. Все це здалося мені дивним, але тоді я ще не знав, що воно означає, до того ж перебирати харчами не випадало. Яйця мені вистачило на три дні, я їв його з печивом і запивав водою. Крім того, жував кавові зерна — щоб збадьоритися. Друге яйце я надбив на восьмий день і злякався.

Чоловік із рубцем примовк.

— Так, — мовив він потім, — там був зародок. Вам, мабуть, важко в це повірити. Але я повірив. Адже я бачив його на власні очі! Те яйце пролежало в холодній чорній твані років триста. Однак помилитись я не міг. Там був — як це його називають? — ембріон! Велика голова, вигнута спина, в грудях у нього билося серце, а жовток увесь зсохся, і всередині в шкаралупі та поверх жовтка тяглися довгі перетинки. Виходило, що я, пливучи в маленькому каное посеред Індійського океану, висиджував яйця найбільшого з вимерлих птахів! Якби ж старий Доусон про це знав! За таке варто було віддати чотирирічну платню! А ви як гадаєте?

І все ж таки ще до того, як на обрії з’явився риф, мені довелося з’їсти те дорогоцінне створіння, все до решти, хоч іноді я через силу підносив його, клятого, до рота. Але третього яйця вже не чіпав. Я спробував роздивитися його проти світла, та крізь таку товсту шкаралупу годі було розгледіти, що там діється всередині. Мені, правда, здавалося, ніби я чую, як там пульсує кров, але, може, то просто шуміло у мене в вухах — як це буває, коли приставиш до вуха морську мушлю.

А потім показався атол. Він з’явився разом із вранішнім сонцем зненацька, зовсім поруч. Мене несло просто до нього. Та коли до берега залишалося з півмилі, не більше, течія раптом повернула вбік, і мені довелося щосили гребти руками й шматками шкаралупи, щоб дістатися до острова.

І я таки дістався. То був звичайнісінький атол, милі чотири завширшки. Росло там кілька дерев, било джерельце, а лагуна аж кишіла рибою. Я відніс яйце на берег і знайшов непогане місце — якомога далі від води, щоб не дістав приплив, і на сонці. Одне слово, створив йому якнайсприятливіші за тих обставин умови, а тоді щасливо витяг на берег свого човника й пішов оглянути острів. Просто дивом дивуєшся, який непривабливий вигляд мають ці атоли. І коли я натрапив на джерельце, то йти далі відразу перехотів. У дитинстві мені здавалося, що на світі нема нічого кращого й захопливішого, ніж жити Робінзоном, але той атол був нудний, як молитовник. Я блукав по ньому, шукав чогось поїсти й розмірковував. Та, повірте, ще не настав і вечір, а я вже був ситий тим островом по саме горло. А мені ж іще й пощастило: того ж таки дня, коли я прибився до берега, погода перемінилась. Над морем, із півдня на північ, пронеслася гроза, захопивши краєм і мій острів, а вночі почалася злива й завив вітер. На воді каное недовго протрималося б, самі знаєте.

Ночував я під каное, а яйце, на щастя, лежало в піску, далеченько від берега. Пригадую, перше, що я почув, був страшний гуркіт — так, наче по днищу пороснув град камінців. Мене всього облило водою. А мені саме приснилося, немовби я в Антананаріву; отож я сів і почав гукати спросоння Інтоші — хотів спитати, що це в біса за гармидер зчинився. Вже й мацнув рукою нібито по стільцю, де в мене звичайно лежали напохваті сірники, й аж тоді згадав, де я. Хвилі світилися фосфоресцентним світлом і котилися в мій бік, ніби хотіли проковтнути мене, а довкола — чорна ніч, хоч в око стрель. У повітрі стояло суцільне ревище. Хмари зависли, здавалося, над самісінькою моєю головою, а дощ лив так, мовби небо опустилося аж на землю і хтось там вичерпував із нього воду й виливав її за небокрай. Вогнедишним драконом на мене насувався величезний вал, і я кинувся навтіки. Потім згадав про свого човника й, коли вода відкотилася, побіг на берег. Але каное вже не було. Тоді мені спало на думку подивитися до яйця, і я навпомацки рушив у той бік. Яйце було ціле й неушкоджене, його не дістали б там найлютіші хвилі, тож я сів біля нього й притис його до себе, як рідного брата. Господи, ох і нічка то була!

Шторм ущух іще до ранку. Коли розвиднілося, на небі не зосталося жодної хмарки, а на всьому березі валялися уламки дощок — так би мовити, рештки мого каное. Але тепер я бодай мав роботу. Я знайшов двоє дерев, що росли поруч, і змайстрував між ними з тих дощок такий собі захисток від штормів. І того ж дня з яйця вилупилося пташеня.

Уявляєте, вилупилося саме тоді, коли я спав, поклавши голову на яйце, мов на подушку! Над вухом у мене щось лунко тріснуло, мене труснуло, і я сів. Яйце було скраю проламане, і з нього на мене поглядала така чудна бура голівка. “О господи! — вигукнув я. — Ласкаво прошу!” Пташа легенько натужилось і вилізло зі шкаралупи.

На початку це був гарненький приязний малюк завбільшки з невелику курку — одне слово, звичайнісіньке собі пташа, тільки досить величеньке. Пір’я воно мало спершу брудно-буре, ще й укрите такими сірими струпами, які, однак, дуже скоро пообпадали, і під ними виявилося щось на взірець м’якенького пуху — пір’ям його й не назвеш. Я був невимовно радий, коли побачив того малюка. Кажу ж вам, Робінзон Крузо і той не був такий самотній, як я. А тут на тобі — маю потішного товариша! Пташа дивилося на мене й кліпало очима, як курка, а тоді цвіркнуло й відразу заходилося клювати довкола себе, так ніби вилупитися на триста років пізніше було для нього просто дрібницею. “Радий тебе бачити, П’ятнице!” — сказав я, бо вирішив назвати його так, якщо воно з’явиться на світ, ще в каное, коли помітив у яйці зародок. Мене трохи тривожило те, чим його годувати, і спершу я дав йому шматок сирої рибини. Пташа проковтнуло його і роззявило дзьоба знов. Це мене втішило, бо якби за таких обставин воно почало ще й перебирати харчами, то мені довелося б зрештою з’їсти його самого.

Ви собі не уявляєте, яким кумедним виявився той малий епіорніс! Вже з першого дня він ходив за мною по п’ятах. Стане неподалік і дивиться, як я ловлю в лагуні рибу. Половина улову діставалася йому. До того ж він був досить кмітливий. На березі там валялися якісь огидні, вкриті бородавками зелені штуки, схожі на мариновані корнішони. Епіорніс скуштував одну з них, і його напала швидка. Після цього він на ту погань уже й не дивився.

Тим часом пташа росло. І росло просто на очах. Я зроду не був компанійською людиною, і його спокійна, товариська вдача мене цілком влаштовувала. Майже два роки ми з ним були такі щасливі, як тільки взагалі можна бути щасливим на безлюдному острові. Я знав, що платня мені в Доусона йде, і ніяких клопотів у голову собі не брав. Час від часу ми бачили в морі вітрило, але жодне судно до острова не підходило. Я збавляв час тим, що прикрашав острів візерунками з морських їжаків та всіляких химерних мушель. Де тільки можна, дуже старанно, великими літерами я повикладав: “ОСТРІВ ЕПІОРНІСА”, — як ото в нас на батьківщині, ви ж бачили, роблять написи з різнобарвних камінчиків біля залізничних станцій. Я викладав також свої арифметичні підрахунки та всілякі малюнки. Я любив лежати й дивитись, як той гемонський птах гордо походжає коло мене й усе росте, росте. Якщо мені пощастить вибратися звідси, міркував я, то показуватиму його людям і так зароблятиму собі на хліб. Після першого линяння епіорніс почав ставати дуже гарним — з’явився чубчик, голубі сережки, розкішний зелений хвіст. Я все питав себе: мають Доусони право претендувати на нього чи ні? У штормову погоду або як наставав сезон дощів ми затишно лежали собі в курені, який я змайстрував з дощок від каное, і я розповідав йому небилиці про своїх друзів удома. А після шторму ми обходили вдвох острів і дивилися, чи не викинув океан чогось на берег. Одне слово, ідилія, та й годі. Якби я ще мав трохи тютюну, було б не життя, а рай.

Та десь наприкінці другого року в нашому маленькому раю почався розлад. П’ятниця вже вигнався тоді футів на чотирнадцять, мав велику, широку голову, що скидалася на кайло, і здоровенні карі очі з жовтим обідком, посаджені не так, як у курки — обабіч голови, а близько одне від одного, як у людини. Пір’я в нього було дуже гарне — не темне, аж жалобне, як у ваших страусів, а нагадувало кольором і фактурою скоріше оперення казуара. А згодом епіорніс, коли бачив мене, почав настовбурчувати гребінь і бундючитись — одне слово, показувати свою паскудну вдачу…

І ось одного разу, коли риболовля моя скінчилась досить невдало, П’ятниця заходив довкола мене в якійсь дивній задумі. Ну, міркую собі, це він наївся, либонь, морських огірків або ще чогось. Та, як виявилось, то мій птах просто показував своє невдоволення! Я теж був голодний, і коли нарешті зловив рибину, то хотів з’їсти її сам. Того ранку ми обидва були в поганому настрої. П’ятниця хутко схопив рибину, а я, щоб він покинув її, добряче потяг його по голові. Отоді він і напав на мене. Господи!..

Це він дзьобнув мене в обличчя. — Чоловік тицьнув пальцем на свій рубець. — А тоді заходився хвицатися. Справжнісінький ломовик! Я схопився на ноги й, бачачи, Що птах не вгамовується, затулився руками і щодуху пустився тікати. Але він мчав на своїх незграбних лапах швидше від скакуна і все брикав мене ззаду, немов бияками, та довбав у потилицю своїм кайлом. Я метнувся до лагуни й забрів по самісіньку шию у воду. П’ятниця спинився на березі — він не любив мочити лапи — й почав різко кричати, як павич, тільки хрипкіше. А тоді ну походжати туди-сюди на березі. Правду кажучи, бачити, як те викопне створіння стало господарем становища, було досить принизливо. Голова й лице в мене були заюшені кров’ю, а тіло… Ох, тіло моє геть спухло й посиніло!

Я вирішив перепливти на другий бік лагуни — нехай, думаю, побуде, клятий, трохи сам, поки вгамується. Там я виліз на найвищу пальму, сів і почав обмірковувати своє становище. Здається, в житті я ніколи не відчував себе таким ображеним — ні доти, ні після того. Яка жахлива невдячність! Я ж був йому рідніший від брата. Висидів його, виростив. Отакого здоровенного, незграбного, допотопного птаха! І це я, людина, господар природи й таке інше.

Я гадав, мине час, П’ятниця сам усе зрозуміє, і йому хоч трохи стане соромно за себе. Гадав, якщо мені пощастить наловити гарної риби і я. так, ніби випадково, підійду й пригощу його, то він схаменеться. Я не відразу збагнув, яким лихим і мстивим може бути птах вимерлого виду. Сама злість!

Не хочу розповідати вам про всі дрібні хитрощі, на які я пускався, аби тільки укоськати його. Це просто понад мої сили. Навіть тепер я червонію від сорому, коли згадую, якого приниження й зневаги зазнав від отого викопного монстра. Я пробував удатися до сили. Я кидав на нього з безпечної відстані шматками коралів, але він тільки ковтав їх. Тоді я запустив у птаха розчиненим ножем і мало його не позбувся, хоч він був надто великий, щоб епіорніс його проковтнув. Спробував я взяти його змором і перестав ловити рибу. Але П’ятниця навчився знаходити на березі після відпливу черв’яків, і йому цього вистачало. Півдня я простоював по шию в лагуні, а решту часу просиджував на пальмах. Якось дерево попалося мені не дуже високе, птах дістав мене й добряче поласував моїми литками. Становище ставало просто нестерпним. Не знаю, чи доводилося вам коли-небудь спати на пальмі. Мене мучили там страшні кошмари. До того ж — яка ганьба! Ця вимерла погань походжає, немов бундючний герцог, по моєму острову, а я не маю права ступити на землю! Я аж плакав від утоми та злості і просто в очі заявив йому, що не дозволю якомусь розтриклятущому анахронізмові ганятися за мною по безлюдному острову. Знайди собі, кажу, мореплавця своєї епохи і клюй його, скільки заманеться. А він дивиться на мене і тільки дзьобом клацає. Одне слово, не птах, а якесь потворище, самі лапи та шия!

Навіть не хочеться казати, скільки все те тривало. Я б уже давно його вбив, коли б знав як. Кінець кінцем я все ж таки придумав спосіб. До таких хитрощів удаються в Південній Америці. Я посплітав усі свої рибальські волосіні з водоростями та ліанами й зробив міцну линву завдовжки ярдів дванадцять чи й більше, а до обох її кінців прив’язав по чималому шматку корала. У мене пішло на це багатенько часу, бо раз у раз доводилося або лізти в лагуну, або дертися на дерево — залежно від обставин. Нарешті я щосили розкрутив над головою линву й запустив нею у птаха. За першим разом я не влучив, але за другим линва обвилася навколо його лап, потім ще раз і ще. П’ятниця впав. Линву я кидав, стоячи по пояс у воді, а як тільки птах звалився, я вискочив на берег і перетяв йому ножем горло…

Згадувати про це мені не хочеться й тепер. А тоді я відчував себе просто вбивцею, хоч і кипів від люті на того птаха. Я стояв над ним і дивився, як кров цебенить на білий пісок, а його гарні довгі ноги та шия сіпаються в передсмертній агонії. Ох!..

Після цієї трагедії наді мною прокляттям нависла самітність. Боже милосердний, ви собі навіть не уявляєте, як мені бракувало того птаха! Я сидів біля його трупа й тужив. Мене аж дрож проймав, коли я кидав погляд на свій похмурий, німотний атол. Я згадував про те, яким гарним пташеням був мій П’ятниця, щойно вилупившись, і скільки кумедних звичок він мав, поки не зіпсувався. Хтозна, якби я його був тільки поранив, то потім, може, виходив би й навчив жити мирно. Коли б я мав якийсь інструмент, то видовбав би в кораловому ґрунті яму й поховав його. На душі в мене було так, ніби я розлучився з людиною. Про те, щоб епіорніса з’їсти, я не міг навіть думати. Отож я кинув його в лагуну, і дрібна риба обгризла на ньому все до кісток. Я навіть не залишив собі з нього пір’їн. А потім одному типові, що подорожував на яхті, якось спало на думку подивитися, чи ще існує мій атол.

Він з’явився саме вчасно. Мені стало на тому пустельному острові так тоскно, що я вже подумав, чи не зайти якомога далі в море і там покласти край усім клопотам земним або просто наїстися отої зеленої погані з бородавками…

Кістки я продав чоловікові на ім’я Вінслоу, що держав крамницю неподалік від Британського музею, а він, за його словами, перепродав їх старому Геверсу. Той, видно, не знав, що таких великих кісток ще ніхто не знаходив, і вони привернули до себе увагу вже після його смерті. Птаха назвали Aepyornis… Не пригадуєте, як там далі?

— Aepyornis vastus, — підказав я. — Смішно, але саме про ці кістки мені якось розповідав один мій товариш. Коли знайшли кістяк епіорніса із стегенною кісткою завдовжки цілий ярд, то вирішили, що більшого не буває, і його назвали Aepyornis maximus. Потім хтось роздобув ще одну стегенну кістку завдовжки чотири фути шість дюймів чи й більше, і того птаха назвали Aepyornis titan. Згодом, після смерті старого Геверса, в його колекції знайшли вашого vastus, а потім трапився й vastissimus.

— Вінслоу так мені й казав, — промовив чоловік з рубцем. — Коли знайдуться ще епіорніси, то якесь наукове світило, мовляв, ще вдарить грець. Але ж дивні історії часом стаються з людиною, чи не так?

ЛІСОВИЙ СКАРБ

Човен підпливав до берега, й очам мандрівників відкри лася бухта. Там, де в море впадала річка, суцільна смуга прибійної піни переривалася. Саму річку позначали густіші й темніші зарості пралісу, що вкривав схили пагорба й підступав аж до берега. А вдалині громадилися гори, туманні, неначе хмари, і схожі на раптово замерзлі хвилі. На морській поверхні грали легенькі, майже непомітні брижі.

Чоловік із саморобним веслом у руках перестав гребти.

— Мабуть, десь тут, — сказав він і, відклавши весло, показав рукою.

Його товариш, що сидів на носі човна, пильно вдивлявся в берег. На колінах у нього лежав пожовклий аркуш паперу.

— А йди поглянь, Евансе! — мовив він.

Вони розмовляли тихо. Губи в обох пересохли, й ворушити ними було важко.

Той, кого звали Еванс ом, пройшов, похитуючись, на ніс човна й подивився через товаришеве плече.

Аркуш паперу виявився нашвидкуруч накиданою картою. Її, видно, багато разів згортали, вона вилиняла, пом’ялася, на згинах протерлась, і доводилося стуляти окремі її шматки один до одного. На карті ледве можна було вгадати обриси бухти, нанесені майже списаним олівцем.

— Ось риф, — мовив Еванс, — а тут — лагуна. — Він провів нігтем по карті. — Оця крива, звивиста лінія — річка… Нарешті нап’ємося! А зірочка — це і є те місце, яке нам треба.

— Бачиш пунктирну лінію? — запитав чоловік, що тримав карту. — Вона рівна й веде від рифу до пальм. Зірочка стоїть саме там, де лінія перетинає річку. Коли ввійдемо в лагуну, треба буде зробити тут помітку.

— Дивно, — сказав Еванс, помовчавши. — Що воно оце за позначки? Ніби план будинку чи чогось такого. Тільки ніяк не втямлю, чого ці рисочки показують то в один бік, то в інший? А по-якому тут написано?

— По-китайському, — відповів чоловік із картою.

— І то правда, він же китаєць, — кивнув головою Еванс.

— Всі вони китайці, — пробурмотів його товариш.

Кілька хвилин обидва сиділи мовчки, вдивляючись у берег. Човен повільно плив за водою. Потім Еванс глянув на весло.

— Твоя черга гребти, Гукере, — сказав він.

Гукер неквапно згорнув карту, сховав її до кишені, тоді обережно обійшов Еванса й заходився веслувати. Рухи його були повільні, як у знесиленої людини.

Еванс сидів із приплющеними очима й спостерігав, як повільно наближається вкрита піною коралова смуга. Сонце тепер стояло майже над головою, і небо розпеклося, мов піч. Хоч до скарбу залишалося вже зовсім недалеко, Еванс не відчував того збудження, що володіло ним досі. Напружена боротьба за карту, тривала нічна подорож від материка в цьому човнику без їжі й води геть його, як він сам сказав, доконала. Він намагався підбадьорити себе, пробував думати про золоті зливки, що про них розмовляли китайці, але бачив перед собою тільки прісну воду, чув, як дзюркотить річка, а в роті й горлі йому нестерпно сушило. Вже долинав ритмічний плюскіт хвиль на рифах, тішачи Евансів слух. Вода хлюпала об борт човника. За кожним змахом весла з нього стікали краплі. Еванс закуняв.

Він невиразно усвідомлював, що вони підпливають до острова, але в голові раз у раз зринали дивні сновидіння. Еванс знов переживав ту ніч, коли вони з Гукером випадково довідалися про таємницю китайців. Він бачив залиті місячним сяйвом дерева, невеличке багаття і темні постаті трьох китайців, з одного боку посріблені місяцем, а з другого освітлені полум’ям. Він чув, як китайці гомонять між собою каліченою англійською мовою, бо всі вони були з різних провінцій. Гукер перший збагнув, про що вони там розмовляють, І порадив Евансові теж прислухатися. Часом вони взагалі не могли нічого розчути, а ті окремі фрази, які до них долітали, були незрозумілі. Мова йшла про якесь іспанське судно з Філіппін, що сіло на мілину, і про скарб, схований до кращих часів. Людей із судна, що зазнало катастрофи, живих залишилося мало: одні захворіли й повмирали, когось убили в сварці, а ті, що вціліли, вийшли на шлюпках у море, й відтоді про них ніхто нічого не чув. А якийсь рік тому Чанг Хі потрапив на острів і випадково наштовхнувся на золоті зливки, що пролежали там двісті років. Він покинув джонку, на якій приплив туди, і сам з величезними труднощами закопав скарб у новому місці, дуже надійному. Те, що нове місце дуже надійне, Чанг Хі підкреслив особливо, — видко, тут китаєць щось замовчував. Тепер йому були потрібні помічники — він хотів повернутися на острів і забрати скарб. Потім біля багаття з’явилася карта, і голоси стихли. Непогана історійка для двох волоцюг-англійців без пенні за душею! Після цього Евансові приснилося, нібито він тримає Чанг Хі за кіску. Та чого там, життя китайця не таке священне, як життя європейця. Спершу вираз у нього був лютий, насторожений, як у раптово потривоженої змії, потім став переляканий, жалюгідний і водночас сповнений зачаєної підступності, а насамкінець Чанг Хі якось загадково й несподівано посміхнувся. А тоді Евансові стало моторошно, як це іноді буває уві сні. Китаєць швидко бурмотів щось незрозуміле, погрожуючи йому. Еванс уже бачив купи золота, але Чанг Хі весь час заважав йому й відштовхував його від скарбу. Тоді Еванс схопив китайця за кіску. Але ж який здоровило цей жовтолиций, як затято відбивається! І все шкірить зуби… Чанг Хі робився чимдалі більшим і більшим. І раптом блискучі купи золота обернулися на громохку піч, і величезний диявол, навдивовижу схожий на Чанг Хі, тільки з довгим чорним хвостом, почав запихати розпечені вуглини Евансові до рота. В горлі пекло. А ще один диявол викрикував його ім’я: “Евансе, Евансе, не спи, бовдуре!” Чи, може, то був Гукерів голос?

Еванс прочумався. Вони вже підпливали до лагуни.

— Тут мають стояти три пальми, на одній лінії з оцими кущами, — сказав Гукер. — Дивись. Коли допливемо до заростей, повернемо до отого куща і, як тільки ввійдемо в річку, там і буде те місце.

Перед ними було гирло річки. Побачивши річку, Еванс пожвавішав.

— Веслуй швидше, друже! — вигукнув він. — А то, їй-богу, не витримаю, нап’юся морської води!

Він уп’явся зубами собі в руку й невідривно дивився на сріблясту смужку води між скелями та зеленими заростями. Потім мало не з люттю зиркнув на Гукера й сказав:

— Ану дай весло мені!

Вони ввійшли в гирло й пропливли трохи вгору. Гукер зачерпнув пригорщею води, скуштував і виплюнув. Проїхавши ще трохи проти течії, він спробував воду знов.

— Можна пити, — сказав він, і обидва заходилися поквапно черпати руками воду.

— Ет, чорт! — раптом вигукнув Еванс. — Так не нап’єшся! — І він, ризикуючи випасти з човна, перехилився через борт і почав пити просто з річки.

Нарешті вони вгамували спрагу, ввели човна в невеличку притоку й зібралися вилізти на берег серед густих кущів, що підступали до самої води.

— Доведеться пробиратися крізь зарості до морського берега. Там знайдемо ті кущі, а від них уже підемо просто туди, куди нам треба, — сказав Еванс.

— Краще давай допливемо туди човном, — запропонував Гукер.

Вони знов вивели човна на річку й заходилися гребти до моря, а тоді попід берегом — туди, де виднілися кущі. Тут вони зупинилися, витягли човна на берег і рушили до лісу. Йшли доти, доки лагуна й кущі виявилися перед ними на одній лінії. Еванс прихопив із човна тубільське однобоке кайло з полірованим камінцем на держаку. Гукер ніс весло.

— Тепер он туди, — сказав він. — Продиратимемося крізь кущі, поки вийдемо до річки. А там пошукаємо!

Вони почали продиратися крізь густі зарості тростини, гігантських папоротей і молодих дерев. Спершу йти було важко, але невдовзі все частіше стали траплятися високі дерева й галявини. Освітлені яскравим сонцем прогалини майже непомітно змінював прохолодний затінок. Нарешті вони опинилися серед величезних дерев, крони яких спліталися високо вгорі в зелене шатро. Зі стовбурів звисали тьмяно-білі квітки, від дерева до дерева тяглися повзучі рослини. Тіні згущалися. Під ногами дедалі частіше зустрічалися бурі плями моху та лишайників.

На спині в Еванса виступили сироти.

— Після спеки на березі тут аж холодно, — сказав він.

— Гадаю, ми йдемо правильно, — озвався Гукер.

Далеко попереду, там, де гаряче сонячне проміння протинало ліс, вони нарешті побачили серед щільного мороку прогалину. Тут був густий підлісок і росли яскраві квіти. Потім почувся плюскіт води.

— А то — річка. Вона вже, мабуть, недалеко, — кинув Гукер.

На березі річки стояли густі зарості. Серед коріння дерев зеленіли й тягли до неба свої величезні віялоподібні листки розкішні невідомі рослини. Повсюди розмаїття квітів, і якісь повзучі рослини з яскравим листям чіплялися за стовбури дерев. На поверхні широкого затону, що його скарбошукачі спершу не помітили, плавало лапате овальне листя й блідо-рожеві, ніби з воску, квітки, які скидалися на водяні лілії. За вигином річки вода шуміла на порогах і пінилась.

— То що? — мовив Еванс.

— Ми зайшли трохи вбік, — відповів Гукер. — Так воно й мало бути.

Він обернувсь і почав пильно вдивлятися в прохолодне густе затіння німотного пралісу.

— Походимо вгору-вниз понад річкою і знайдемо те, що нам треба.

— Ти ж казав… — почав був Еванс.

— Він казав, що там купа каміння, — додав Гукер.

Обидва пильно подивилися один на одного.

— Спершу пошукаймо трохи нижче за течією, — запропонував Еванс.

Вони повільно пішли берегом, зацікавлено озираючись на всі боки. Раптом Еванс зупинився.

— Чорт, що воно там таке? — промовив він.

Гукер подивився туди, куди показував Еванс.

— Щось синіє, — сказав він.

Вони саме вийшли на пагорок і побачили звідти якийсь синій предмет. Гукер майже відразу здогадався, що то таке.

Він хутко подався вперед і побачив людське тіло з зігнутою рукою; саме воно й привернуло їхню увагу. Рука міцно стискала кайло. Це був чоловік, китаєць. Він лежав ницьма на землі і, судячи з усього, був мертвий.

Гукер з Евансом підійшли ближче й мовчки розглядали лиховісний труп. Він лежав на галявині під деревами. Поблизу валялася китайська лопата, далі — розкидана купа каміння, а біля неї — свіжовикопана яма.

— Тут уже хтось побував, — хрипко промовив Гукер.

Зненацька Еванс заходився лаятись і тупати ногами.

Гукер зблід, але нічого не сказав. Він підступив до розпростертого тіла й побачив, що шия в мертвого червона й розпухла. Такі самі розпухлі були й руки та ноги.

— Тьху! — сплюнув Гукер, різко відвернувся й підійшов до ями. І раптом аж скрикнув від подиву. — Йолоп! Усе гаразд! — гукнув він до Еванса, що поволі ступав за ним. — Скарб на місці!

Він знов кинув погляд на мертвого китайця, а тоді на яму.

Еванс і собі підбіг до ями. На дні її лежали тьмяно-жовті бруски, що їх відкопав бідолашний китаєць. Еванс нахилився над ямою і, розгорнувши руками землю, поквапно дістав один із брусків. Цієї миті в руку йому вколола якась маленька колючка. Він висмикнув колючку пальцями й підняв золотий зливок.

— Таке важке тільки золото й свинець, — сказав він, радісно схвильований.

Гукер стояв і все ще дивився на труп. Щось тут йому було незрозуміло.

— Він забіг наперед потай від своїх товаришів, — нарешті промовив Гукер. — Прийшов сюди сам, а тут його вкусила отруйна змія. Цікаво, як він знайшов це місце?

Еванс стояв, тримаючи в руках зливок. І навіщо гаяти час через якогось мертвого китайця?!

— Доведеться перевезти все це частинами на материк і поки що знову там закопати, — сказав він. — Але як ми перетягаємо зливки до нашого човна?

Він скинув куртку, розстелив її на землі й кинув на неї кілька зливків. І ту ж мить завважив, як іще одна колючка уп’ялася йому в шкіру.

— Більше не донесемо, — сказав він і раптом роздратовано вигукнув: — На що ти там витріщився?!

Гукер звів на нього очі.

— Просто жах… У нього такий вигляд… — Він кивнув головою на трупа. — Він так схожий…

— Дурниці! — урвав його Еванс. — Всі китайці схожі один на одного.

Гукер подивився в обличчя свого товариша.

— Принаймні поки я його не поховаю, за скарб не візьмуся.

— Не мели дурниць, Гукере! — сказав Еванс. — Нехай собі лежить.

Гукер вагався. Він неквапно оглянув буру землю довкола.

— Страшно мені чогось, — проказав він.

— Хтозна тільки, — озвався Еванс, — що з цими зливками робити — знов закопати їх десь тут чи перевезти човном через протоку?

Гукер мовчав. Тривожно обмацував він очима стовбури гінких дерев і залите сонцем зелене віття високо над головою. Коли його погляд зупинився на китайцеві в синій одежі, він знову здригнувся.

— Що з тобою, Гукере? — спитав Еванс. — Ти часом не той… не з’їхав з глузду?

— Так чи так, а золото треба звідси забрати, — відповів Гукер.

Він узявся за комір куртки Еванса, той ухопився за поли, і вони підняли зливки.

— Куди понесемо? — запитав Еванс. — До човна? Дивно, — мовив він, ступивши кілька кроків. — У мене й досі болять руки від весла… Чорт! Ще й як болять! Доведеться перепочити.

Вони поклали куртку на землю. Лице в Еванса зблідло, а чоло взялося дрібними крапельками поту.

— Щось парко тут, у лісі, — сказав він. Зненацька його охопила незбагненна лють, і він закричав: — На якого біса тут цілий день виснути? Ану берися за куртку! А то побачив мертвого китайця і вже нічого не робиш, тільки головою на всі боки крутиш!

Гукер пильно подивився в обличчя напарникові. Потім узяв зі свого боку куртку зі зливками, і вони мовчки рушили далі. Пройшовши кроків сто, Еванс почав задихатися.

— Та що це з тобою? — запитав Гукер.

Еванс ступив іще кілька кроків, тоді спіткнувся, люто вилаявсь і випустив раптом куртку. Золоті зливки випали на землю. Якусь мить він стояв, німотно дивлячись на Гукера, потім застогнав і схопився за горло.

— Не підходь до мене! — прохрипів він, прихилившись до дерева, і вже твердіше додав: — Зараз мені стане легше.

Його руки, що обіймали стовбур, розслабли, і він почав поволі сповзати вниз, поки не повалився, як мішок, під деревом. Пальці в нього судомно стискалися, обличчя було спотворене від болю. Гукер ступив ближче.

— Не чіпай мене! Не чіпай! — проказав, задихаючись, Еванс. — Збери золото на куртку.

— Тобі помогти? — спитав Гукер.

— Збери золото на куртку!

Коли Гукер почав збирати зливки, він відчув, як щось укололо його у великий палець. Він глянув на руку й побачив тоненьку колючку дюймів два завдовжки.

Еванс зойкнув і покотився по землі.

У Гукера витяглося обличчя. Він дивився затуманеним поглядом на колючку в пальці. Потім перевів очі на Еванса, який корчився на землі; його тіло раз у раз зводила судома. Потім Гукер глянув туди, де між деревами й павутиною повзучих рослин у тьмяному сизому серпанку невиразно виднілося тіло китайця в синій одежі. Гукер пригадав рисочки в кутку плану й одразу все збагнув.

— Господи, поможи мені! — проказав він. Ці отруйні колючки були як дві краплі води схожі на ті, що ними стріляють із духових рушниць даяки. Тепер Гукер зрозумів, чому Чанг Хі був такий упевнений, що скарб схований надійно. Зрозумів він і те, чому китаєць так загадково посмь хався.

— Евансе! — закричав Гукер.

Але Еванс лежав безмовно й нерухомо, тільки руки та ноги в нього час від часу посмикувалися у передсмертній судомі. В лісі стояла мертва тиша.

Тоді Гукер заходився у відчаї смоктати те місце на своєму великому пальцеві, де виднілася крихітна рожева цятка. Він усе смоктав і смоктав, борючись за життя. Зненацька Гукер відчув тупий біль у руках і плечах, пальці його вже ледве згиналися. Він усвідомив, що далі смоктати не варто.

Гукер опустив руку й сів біля купи золотих зливків. Поклавши підборіддя на руки і спершись ліктями на коліна, він дивився на Еванса, чиє тіло все ще посмикувалось. У пам’яті знову спливло ошкірене обличчя Чанг Хі. Тупий біль тепер підступав до горла й помалу дужчав. Високо над головою в Гукера легенький вітрець ворушив листя, і білі пелюстки невідомої квітки падали, кружляючи, в лісових напівсутінках.

ЧОЛОВІК, ЩО РОБИВ АЛМАЗИ

До дев’ятої вечора я затримався в якійсь справі на Чансері-Лейн, і тепер голова трохи боліла, не хотілося ні розважатись, ні працювати. З глибини цієї вузької, багатолюдної міської ущелини було видно вгорі, між висотним кам’яним громаддям, клапоть неба, який свідчив про те, що настав тихий вечір. Отож я вирішив зійти на набережну — подихати свіжим повітрям і дати спочинок очам, милуючись різнобарвними вогнями на річці. Увечері тут найкраще, годі й сумніватися: в спасенній темряві не видно, яка брудна вода, а вогні цього швидкоплинного часу — червоний, жовтогарячий, ядучо-жовтий та сліпучо-білий — відливають найрізноманітнішими відтінками, від сизого до темно-пурпурового. Крізь прогони моста Ватерлоо сотні яскравих цяток позначають вигин набережної, а над парапетом на тлі зоряного неба сірими велетами здіймаються вежі Вестмінстера. Внизу тече чорна вода, і тільки час від часу плюсне хвиля, порушивши мовчання річки й гойднувши віддзеркалення вогнів, що пливуть на поверхні.

— А вечір теплий, — почувся збоку чийсь голос.

Я повернув голову й побачив поруч профіль чоловіка, що схилився на парапет. Обличчя він мав витончене, досить привабливе, хоч і змарніле, навіть бліде, а його зведений і заколотий шпилькою комір не менш виразно, ніж, скажімо, мундир, промовляв про те, як він живе. Я відчував, що коли відповім йому, то змушений буду заплатити за його нічліг і сніданок.

Отож я стояв і зацікавлено дивився на нього. Може, я почую за свої гроші щось варте уваги? Чи це просто звичайнісінький нездара, не годен навіть розповісти про свою власну історію? Чоло й очі виказували в ньому людину розумну, спідня губа трохи посіпувалась, і я зважився.

— Дуже теплий, — озвався я. — Але нам тут не особливо тепло.

— Чому ж, — сказав чоловік, не відводячи очей від води, — тут досить приємно… Принаймні тепер. Це добре, — провадив він, хвилю помовчавши, — що в Лондоні є такий спокійний куточок. Цілісінький день усе крутишся, крутишся, чогось домагаєшся, прагнеш виконати якісь обов’язки й не вскочити в клопіт… Я просто не знаю, що б ми робили, якби не було отаких затишних місцин… — Говорячи, він раз у раз замовкав і робив тривалі паузи. — Ви, мабуть, трохи знаєте, що таке стомлива робота, а то б сюди не прийшли… Та навряд, чи ви такі висотані й спустошені, як я… Ох!.. Часом я взагалі не певен, чи варта гра заходу… Хочеться махнути рукою на все — добре ім’я, багатство, становище в суспільстві — і взятися за якесь звичайне ремесло… Та я знаю: якщо відмовлюся від своєї мрії, яка забрала в мене стільки сили й здоров’я, то шкодуватиму все життя.

Чоловік замовк. Я вражено дивився на нього. Такої безнадійно зубожілої, як оце переді мною, людини я зроду не бачив. Обшарпаний, брудний, неголений і неохайний, він, здавалося, цілий тиждень провалявся десь на смітнику. І ще розповідає мені про те, як важко працювати по-справжньому! Я мало не розсміявся. Та цей чоловік або божевільний, або гірко жартує з власного убозтва!

— Це правда, благородні поривання й високе становище мають і зворотний бік, це — тяжка праця й клопоти, — озвався я. — Але ж вони й винагороджуються. Людина має вплив у суспільстві, може зробити добро, допомогти бідним і слабким… Крім того, приємно ж усвідомлюватию”.

Мій добродушний жарт за таких обставин пролунав украй недоречно. Але мене штовхнуло на нього те, що вигляд незнайомця явно не відповідав його балачкам. Ще не договоривши фрази, я вже пошкодував про те, що сказав.

Чоловік повернув до мене своє виснажене, але навдивовижу спокійне обличчя й промовив:

— Я забувся. Ви мене, звісно, не зрозуміли. Якусь мить він дивився на Мене так, ніби вагався — говорити далі чи ні.

— Все це, без сумніву, так безглуздо… Ви мені не повірите, навіть якщо я розкажу вам про все. Так що навряд чи й варто починати… Але часом так хочеться відкрити комусь душу… У мене в руках справді вигідна справа. Дуже вигідна. Але саме тепер у мене великі труднощі. Річ у тім, що я… я роблю алмази.

— Ви, мабуть, тепер без роботи? — спитав я.

— Ніхто мені не вірить, аж набридло! — роздратовано кинув незнайомець, потім несподівано розстебнув жалюгідне своє пальто й дістав невеличку парусинову торбинку, що висіла в нього на шиї.

Тоді видобув з торбинки якийсь темний камінчик.

— Цікаво, ви знаєте, що це таке? — спитав він і подав мені того камінчика.

Рік чи десь так тому я вивчав на дозвіллі деякі науки, щоб одержати в Лондоні вчений ступінь, і тепер трохи розумівся у фізиці й мінералогії. Камінчик скидався на необроблений алмаз темної води, хоч і був надто великий — майже як пів мого великого пальця. Я взяв його в руку й побачив, що це правильний восьмигранник з гострими гранями, властивими для більшості коштовних мінералів. Я дістав складаного ножа і спробував зробити на камінчику подряпину. Марно. Тоді, повернувшись до газового ліхтаря, легенько провів камінчиком по скельцю свого годинника. На скельці залишився глибокий білий слід.

Неабияк заінтригований, я звів очі на свого співрозмовника.

— Здається, це справді алмаз. Але коли так, то який же він здоровенний! Де ви його взяли?

— Кажу ж вам, зробив сам, — відповів незнайомець. — Давайте його сюди.

Він поквапно сховав камінь і застебнувся.

— Можу продати вам за сотню фунтів! — раптом гаряче прошепотів він.

Тепер у мене знову прокинулася підозра. Зрештою, то може бути й шматок корунду, що випадково нагадує формою алмаз і майже. такий самий твердий. Та якщо це алмаз, то як камінь потрапив до чоловіка й чому він продає його за сто фунтів?

Ми подивились один одному в очі. Видно було, що незнайомець згорає від нетерплячки продати камінь, але то була нетерплячка чесної людини. Тої миті я повірив, що чоловік пропонував мені справжній алмаз. Але я не багатий, і сто фунтів залишили б у моєму бюджеті чималу дірку. До того ж жодна людина здорового глузду не куплятиме алмаз при світлі газового ліхтаря в обірваного волоцюги, повіривши йому на слово. І все ж від вигляду такого величезного алмаза мені вже ввижалися тисячі фунтів… Та потім я подумав, що цей алмаз, певно, згадується в усіх довідниках про коштовні камені. І знов на пам’ять спливли історії про контрабанду і спритних кейптаунських кафрів. Отож я вирішив питання про купівлю-продаж обійти мовчанкою.

— Де ви його роздобули? — запитав я.

— Зробив сам.

Я чув дещо про Муассана,[3] та, згадавши, що його штучні алмази були дуже невеликі, похитав головою.

— Ви, бачу, трохи розумієтесь у таких речах. Я розкажу вам дещо про себе. Може, тоді моя пропозиція не здаватиметься такою дивною. — Він повернувся спиною до річки, сховав руки до кишень і зітхнув. — Я знаю, ви мені однаково не повірите.

— Алмази, — почав він, і голос його тепер лунав уже не сковано, як в обшарпаного волоцюги, а легко й невимушено, як в освіченої людини, — можна одержати шляхом нагрівання вуглецю при відповідному тиску до відповідної температури. Вуглець викристалізовується, але не у вигляді графітового чи вугільного порошку, а у вигляді дрібних алмазів. Хіміки знають про це вже багато років, але нікому ще не вдавалося з’ясувати, при якому тиску й до якої температури треба нагрівати вуглець, щоб дістати найкращі наслідки. Через те алмази, що їх роблять хіміки, маленькі, темні і як коштовні камені нічого не варті. І ось я, щоб ви знали, присвятив цій проблемі своє життя. Все своє життя.

Я почав вивчати способи виготовлення алмазів ще в сімнадцять років. А тепер мені вже тридцять два. Я гадав, якщо навіть віддавати цій справі всі сили і енергію десять чи й двадцять років, то й тоді гра все ж таки варта заходу. Скажімо, хтось один зрештою “влучить у ціль”, перше ніж таємницю розкриють інші, й алмазів стане стільки, як вугілля! Адже ця людина загрібатиме мільйони. Мільйони!

Він замовк і подивився на мене, чекаючи підтримки. В його очах промайнув жадібний блиск.

— Подумати тільки, я на порозі відкриття, і ось… У двадцять один рік я мав близько тисячі фунтів, — провадив він. — Я думав, тих грошей, за винятком невеликої суми на навчання, мені вистачить на досліди. Рік чи два я вчився — переважно в Берліні, — а тоді продовжив науку самотужки. На жаль, мені доводилося працювати тайкома. Бачте, якби я розголосив, що роблю, то й інші люди повірили б, нібито мою ідею можна здійснити, й пішли б моїми слідами. А я не вважав себе надто геніальним і не був певний, що досягнув би успіху перший, якби довелося змагатися з суперниками. Тепер ви розумієте, я серйозно мріяв розбагатіти, і ніхто не повинен був знати, що існує спосіб, яким штучних алмазів можна добувати тоннами. Тож я мусив працювати сам. Спершу я мав невеличку лабораторію, та коли стало сутужно з грішми, довелося проводити досліди в убогій голій комірчині в Кентіштауні, де я наприкінці вже спав на солом’яному матраці просто на підлозі, серед своїх приладів. Гроші танули на очах. Я відмовляв собі в усьому, купляв тільки прилади. Я пробував зводити кінці з кінцями, даючи уроки, але вчитель із мене такий собі, до того ж я не маю ні університетського диплома, ні особливо глибоких знань у жодній галузі, крім хімії. Як виявилось, за сміховинно нікчемні гроші я мусив віддавати багато часу й енергії. І все ж я підступав до своєї мети все ближче й ближче. Три роки тому мені пощастило одержати потрібний флюс, і я майже вирішив проблему з тиском, помістивши цей флюс у закриту снарядну гільзу з моєю сумішшю і однією сполукою вуглецю. Я наповнив гільзу водою, герметично закупорив її і почав підігрівати. Він примовк.

— Досить ризиковано, — кинув я.

— Так. Гільза вибухнула, в кімнаті повилітали всі шибки, загинуло багато моїх приладів. І все ж таки я дістав щось на зразок алмазного порошку. Шукаючи способу піддати великому тиску розплавлену масу, з якої викристалізуються алмази, я натрапив на дослідження такого собі Добре з Паризької лабораторії вибухових речовин. Добре підривав динаміт у герметично закритому сталевому циліндрі, який витримував вибух, і я вичитав, що Добре міг би рознести на порох скелі не менш тверді, ніж породи у Східній Африці, в яких знаходять алмази. Тоді я зібрав усі свої гроші і замовив для дослідів такий самий сталевий циліндр, як у Добре. Заправив у нього всю свою суміш, вибухівку, розпалив у спеціальній печі вогонь, поклав туди циліндр — і вийшов прогулятися.

Він розповідав так сухо, що я не витримав і всміхнувся.

— І вам навіть не спало на думку, що в повітря може злетіти весь будинок? Там жили ще люди?

— Я робив це задля науки, — категорично заявив мій співрозмовник. — Під і мною жила сім’я вуличного торговця фруктами, в кімнаті поруч — злиденний письменнк, а наді мною — дві квіткарки. Мабуть, я вчинив справді нерозважливо. Та, гадаю, не всі вони були тоді вдома.

Коли я повернувся, циліндр так само лежав серед розжареного до білого вугілля. Він не розлетівся від вибуху. І тут постав іще один клопіт. Річ у тім, що в процесі кристалізації важливу роль грає час. Якщо цей процес пришвидшити, кристали вийдуть маленькі; тільки за тривалий час вони виростуть до чималих розмірів. Я вирішив охолоджувати циліндр два роки — щоб температура падала поступово. Я зостався тоді вже геть без грошей, а треба ж було купляти вугілля, щоб підтримувати в печі потрібну температуру, платити за комірчину і, зрештою, щось їсти. А в мене у кишенях — як виметено.

За що я тільки не брався, поки кристалізувалися мої алмази! Продавав газети, притримував візникам коней, відчиняв дверцята екіпажів. Багато тижнів підписував конверти. Прислуговував у вуличного торговця й закликав разом із ним покупців: він — на одному боці вулиці, я — на другому. А якось я цілий тиждень не мав роботи й мусив жебрати. О, це був той тиждень! Та ось вогонь почав затухати. Вже кілька днів я не мав ріски в роті, і якийсь хлопчак подарував мені шестипенсову монету — він саме прогулювався з своєю дівчиною і захотів показати себе перед нею. Добре все ж таки, що є марнославні люди! Ох, які запахи долинали з рибних крамниць! Але я пішов і на всі ті гроші купив вугілля. І в печі знов яскраво спалахнув вогонь, і тоді… Від голоду людина втрачає глузд.

Кінець кінцем три тижні тому я перестав підтримувати вогонь. Узяв циліндр, розкрутив його — він усе ще був такий гарячий, що обпікав мені руки, — виколупав зубилом крихку лавоподібну масу й розтовк її молотком на залізній плиті. Я знайшов у ній три великих і п’ять менших алмазів. Коли я сидів на підлозі й гупав молотком, двері відчинились і ввійшов мій сусіда — злидень письменник. Як завжди, п’яний.

“Ан-нархіст!” — кинув він мені.

“Ви п’яний”, — сказав я.

“Палій паскудний!” — знов обізвав мене сусід.

“Іди ти к бісу!” — відрубав я.

“Ага, ось зараз, — провадив він, хитро підморгнувши. Потім гикнув, прихилився до дверей і, втупившись в одвірок, заходився розводити теревені — він, мовляв, оглянув мою кімнату, а тоді пішов уранці в поліцію, і вони там записали все, про що він розказав. — Поб-бачимо, що т-тут у тебе за к-камінчики”, — додав він.

І тут я зрозумів, що попав у безвихідь. Або доведеться розповісти в поліції про свою таємницю, і тоді всьому, вважайте, кінець, або мене заарештують як анархіста. Одне слово, підійшов я до сусіда, взяв його за барки й добряче струсонув, а потім зібрав свої алмази, і тільки мене й бачили. Вечірня газета охрестила мій барліг “кентіштаунською фабрикою бомб”. І тепер я не можу розлучитися з цими алмазами ні добром, ні злом.

Коли приходжу до солідного ювеліра, він просить мене зачекати, а сам тихенько наказує котромусь із своїх помічників покликати поліцію. Тоді я відповідаю, що не маю часу чекати, й забираюся геть. А якось знайшов скупника крадених речей. Але він просто взяв і привласнив один із моїх алмазів — заявляй, каже, в суд, якщо хочеш забрати свій камінь назад. І тепер я блукаю голодний, безпритульний, а на шиї в мене теліпається торбинка з алмазами на кілька сотень тисяч фунтів. Це вам першому звірився зі своєю таємницею. Мені сподобалося ваше обличчя, а крім того, я вже дійшов до краю.

Він подивився мені в очі.

— Купити цей алмаз за таких обставин, — промовив я, — було б із мого боку божевіллям. До того ж я не маю звички носити з собою по сотні фунтів. І все ж таки я майже повірив у вашу історію. Якщо хочете, зробімо так: приходьте завтра до мене в контору…

— Ви думаєте, я злодій?! — різко урвав він мене. — Ви заявите в поліцію. Але я не збираюся лізти в пастку!

— Я чомусь певен, що ви не злодій. Ось моя візитка. Так чи так, візьміть її. Вам не конче приходити в обумовлений час. Приходьте, коли завгодно.

Він узяв мою візитну картку і, як видно, повірив у мою доброзичливість.

— Обміркуйте все як слід і приходьте, — додав я.

Він з сумнівом похитав головою.

— Колись я поверну вам ваші півкрони з такими процентами… з такими процентами, що ви аж здивуєтесь, — промовив він. — У всякім разі, ви ж не викажете моєї таємниці?.. Не йдіть за мною.

Чоловік перетнув вулицю і зник у темряві — там, де вузенькі сходи під аркою ведуть до Ессекс-стріт. Я за ним не пішов. І більш ніколи вже його не бачив.

Згодом я одержав від нього два листи; він просив надіслати йому грошей — банкнотами, не чеком, — і вказував, на яку адресу. Я все добре зважив і вчинив, на мій погляд, цілком розумно. А одного разу він зайшов до нас додому, тільки не застав мене. Мій малий син описав мені його — страшенно худий, брудний і обшарпаний чоловік, ще й жахливо кашляє. Ніякої записки він не залишив. І це все, що я можу про нього розповісти. Іноді я міркую про те, що ж із ним сталося. Хто той чоловік був насправді — винахідливий маніяк, шахрай, що торгує фальшивим коштовним камінням, чи, може, він, як і запевняв, таки виготовляє алмази? Останнє припущення видається мені цілком імовірним, і часом я думаю, що не скористався найблискучішою нагодою в своєму житті. Певна річ, тепер того чоловіка, можливо, вже й живого нема, а його алмази більш нікого не цікавлять; один із них, нагадаю, був завбільшки з пів мого пальця. А може, той чоловік і досі блукає по світу, марно намагаючись продати свої алмази. Цілком можливо, що він іще вигулькне десь у суспільстві, промайне на моєму обрії з безтурботним виглядом багатої людини, яка досягла успіху, й безмовно дорікне мені за брак рішучості. Іноді мені здається, що слід було тоді ризикнути бодай п’ятьма фунтами…

ДИВОВИЖНИЙ ВИПАДОК З ОЧИМА ДЕВІДСОНА

Тимчасове потьмарення свідомості в Сіднея Девідсона, досить дивне вже саме собою, викличе ще більший подив, якщо прислухатись до пояснення Вейда. Це пояснення наводить на роздуми про виняткові можливості людського спілкування в майбутньому, про те, що з’явиться змога переноситись на хвилин п’ять на другий бік земної кулі й опинятися в полі зору чужих очей, коли ми навіть нічого не підозрюємо й заклопотані найпотаємнішими своїми справами. Мені випало бути безпосереднім свідком нападу, що стався з Девідсоном, і в мене виникло природне бажання розповісти про ту історію на папері.

Кажучи, що я був безпосереднім свідком нападу, я маю на увазі те, що я перший виявився на місці події. Трапилося це у Харлоу, в Технічному коледжі, неподалік від Хайгейтської арки. В той час Девідсон був сам у великій лабораторії, а я сидів і щось занотовував у меншій кімнаті, там, де стоять ваги. Коли почалася гроза, роботу я, певна річ, припинив. І ось після того, як уже вкотре й особливо гучно вдарив грім, мені здалося, ніби в сусідній кімнаті брязнуло розбите скло. Я кинув писати, повернув голову й прислухався. Спочатку я нічого не чув — по гофрованому цинковому даху оглушливо тарабанив град. Потім за стіною пролунав якийсь звук і знову брязнуло скло. Цього разу сумніву я вже не мав. На підлогу впало щось важке. Я підхопився й відчинив двері до великої лабораторії.

На свій подив я почув якийсь дивний сміх, а тоді побачив Девідсона; він стояв, похитуючись, посеред лабораторії з таким виразом, ніби його щойно щось осліпило. Спершу я подумав, що він п’яний. Мене Девідсон не помічав. Він намагався взяти рукою щось невидиме — здавалося, воно стояло за ярд перед його очима. Повільно, мовби вагаючись, він простягав руку й хапав нею повітря.

— Де вона ділася? — запитав нарешті Девідсон. Потім, розчепіривши пальці, провів рукою по обличчю. — О Великий Скотт! — вигукнув він. (Років три-чотири тому була мода присягатися цим славетним ім’ям.)

Девідсон почав незграбно підіймати то одну ногу, то другу, наче підошви в нього були приклеєні до підлоги.

— Девідсон! — крикнув я. — Що з вами?

Він повернувся в мій бік і став шукати мене очима. Дивився він поверх мене, на мене, повз мене, але мене, певно, не бачив.

— Хвилі, — мовив Девідсон. — А яка гарна, яка дивовижна шхуна! Присягаюся, я чув голос Беллоуза! Агов! — раптом надривно закричав він.

Я подумав, що Девідсон просто блазнює. Але потім на підлозі біля його ніг побачив уламки нашого найкращого електрометра.

— Чоловіче, що тут сталося? — запитав я. — Ви розбили електрометра?

— О, знов Беллоуз! — озвався Девідсон. — Я залишився без рук, зате маю друзів. Щось про електрометри… Де вщ Беллоуз? — І він, невпевнено тримаючись на ногах, несподівано рушив до мене. — От гидота, протинається, як масло! — Цієї миті він наштовхнувся на лавку й відсахнувсь. — О, це вже не масло! — І зупинився, похитуючись.

Мені стало страшно.

— Девідсон, — мовив я, — ради бога, що з вами?

Він роззирнувся.

— Б’юсь об заклад, це Беллоуз. Годі вам ховатися, Беллоуз, виходьте!

Мені спало на думку, що він, мабуть, раптово осліп. Я обійшов навколо столу й поклав йому на плече руку. Ніколи в житті я не бачив, щоб хтось так здригався. Ту ж мить Девідсон відскочив від мене, став і приготувався захищатись. Обличчя його було спотворене виразом жаху. — Боже милостивий! — вигукнув він. — Що це?

— Це я, Беллоуз. Тоді дурня клеїти, Девідсон! Коли я відповів йому, він підскочив і подивився — як би це краще сказати? — просто крізь мене. А тоді заговорив — не до мене, а сам до себе:

— Серед білого дня, на відкритому березі… Тут сховатися ніде. — Він безтямно оглянувся. — Ось! Треба тікати. — Зненацька він крутнувся на місці й налетів на великий електромагніт — так рвучко, що, як ми потім з’ясували, розбив собі плече й щелепу. Після цього Девідсон відступив на крок назад і мало не крізь сльози вигукнув:

— Господи, що зі мною?!

А тоді завмер, побілівши від жаху. Його всього тіпало. Правою рукою він схопився за ліву — в тому місці, яким щойно вдарився об магніт.

У моїй голові все перемішалося. Мене раптом охопив страх.

— Не бійтеся, Девідсон, — сказав я.

Почувши мій голос, він здригнувся, але вже не так, як перший раз. Якомога чіткіше й твердіше повторив те саме.

— Беллоуз, це ви? — спитав Девідсон.

— Хіба ви не бачите, що я? Він засміявся.

— Я не бачу навіть самого себе. Куди це в дідька нас занесло?

— Ми тут, — відповів я, — у лабораторії.

— В лабораторії? — вражено повторив він і взявся за голову. — Це я був у лабораторії — поки не блиснула блискавка. Та хай мене грім поб’є, якщо я й досі там! Що то за корабель?

— Ніякий то не корабель, — відповів я. — Отямтеся, друже.

— Не корабель! — знов повторив Девідсон, але ту ж мить, здавалося, й забув про мої слова. — Я гадаю, — повільно проказав він, — ми обидва мертві. Та ось що дивно: у мене таке відчуття, немовби тіло моє зосталося. Мабуть, до цього звикаєш не відразу. Видно, старий корабель розбила блискавка. Весела історія, правда, Беллоуз?!

— Не кажіть дурниць, Девідсон. Ви живий-здоровий і стоїте в лабораторії. Але робите казна-що. Взяли й розбили новісінького електрометра. Не заздрю я вам, коли повернеться Бойс.

Девідсон перевів невидющий погляд з мене на діаграми кріогідратів.

— Я, мабуть, оглух, — мовив він. — Вони вдарили з гармати. Он дим, я ж бачу. А пострілу не чув.

Я знов поклав йому на плече руку, і цього разу він уже так не стрепенувся.

— Здається, наші тіла поставали ніби невидимі, — сказав Девідсон. — Оце-то так! Дивіться, з-за мису з’явився човен! А знаєте, все точнісінько як у колишньому житті! Тільки клімат інший.

Я струснув його за руку.

— Прокиньтеся, Девідсон!

Саме в цю мить увійшов Бойс. Як тільки він подав голос, Девідсон вигукнув:

— Бойс, друже! То й ви померли?! От комедія!

Я поспішив пояснити Бойсу, що Девідсон перебуває в якомусь сомнамбулічному трансі. Це Бойса відразу зацікавило. Ми з ним робили все, що могли, намагаючись вивести Девідсона з того незвичайного стану. Він відповідав на наші запитання й сам про щось питав, але його увагу раз по раз відвертали ті самі галюцинації — якийсь корабель і берег. Він усе правив про свої видива — про човен, шлюпбалки, вітрила, напнуті вітром. В тій темній лабораторії слухати його балачки було моторошно.

Девідсон стояв сліпий і безпорадний. Довелося взяти його попідруки й відвести до кімнати Бойса. Поки Бойс розмовляв із ним і терпляче вислуховував його нісенітниці про корабель, я пройшов коридором до старого Вейда й попросив того оглянути Девідсона. Голос нашого декана трохи привів бідолаху до пам’яті, але ненадовго. Девідсон запитав, де ділися його руки і чому він мусить пересуватися по пояс у землі. Вейд надовго замислився, — ви ж знаєте його звичку насуплювати брови, — а тоді взяв руку Девідсона й провів нею по кушетці.

— Це — кушетка, — мовив Вейд. — Кушетка в кімнаті професора Бойса. Набита кінським волосом.

Девідсон помацав кушетку, задумався, а тоді сказав, що рукою він її добре відчуває, але ніяк не може побачити.

— Що ж ви бачите? — запитав Вейд.

Девідсон відповів, що бачить тільки пісок — повсюди пісок і потрощені мушлі. І Вейд дав йому помацати ще кілька предметів, називаючи їх і пильно за ним стежачи.

— Корабель майже сховався за обрієм, — раптом ні з сього ні з того заявив Девідсон.

— Забудьте про корабель, — сказав Вейд. — Слухайте мене, Девідсон. Ви знаєте, що таке галюцинація?

— Знаю, — відповів Девідсон.

— Так ось: все, що ви бачите, — галюцинації.

— Єпископ Берклі, — промовив Девідсон.

— Помиляєтесь, — сказав Вейд. — Ви живий і стоїте в кімнаті Бойса. Але у вас щось сталося з очима. Ви не бачите. Сприймаєте на дотик і чуєте, але не бачите. Ви мене розумієте?

— А мені здається, я бачу аж надто багато. — Девідсон потер щиколотками очі. — І що далі?

— Нічого. Хай це не збиває вас з пантелику, Беллоуз тут, а я посаджу вас у кеб і відвезу додому.

— Хвилиночку. — Девідсон замислився, потім сказав: — Допоможіть мені сісти. А тепер… Вибачте, що завдав вам клопоту, але зробіть ласку: повторіть усе ще раз.

Вейд терпляче сказав те саме ще раз. Девідсон заплющив очі й затулив їх долонями.

— Так, — мовив він, — це правда. Я заплющив очі й зрозумів: ви кажете правду. Біля мене на кушетці сидите ви, Беллоуз. Я знову в Англії. А в кімнаті темно.

Потім Девідсон розплющив очі.

— А он сходить сонце, — провадив він далі. — І рея на кораблі, й розбурхане море, і якісь птахи літають… Так виразно я ще зроду не бачив. А я сиджу на березі й по самісіньку шию в піску.

Він нахилився вперед і затулив руками обличчя. Тоді знов розплющив очі.

— Темне море, і сходить сонце! І все ж таки я сиджу на канапі в кімнаті старого Бойса… Господи, що зі мною?!

Так почалася в Девідсона та дивна хвороба очей. Вона не попускала три тижні. Це було куди гірше, ніж сліпота. Він був геть безпорадний. Його годували, як щойно вилуплене пташеня, вдягали, водили за руку. Коли Девідсон пробував ступити кілька кроків сам, то або падав, або наштовхувався на стіну та двері. На другий чи третій день він уже навчився впізнавати нас по голосах, охоче погоджувався, що він удома, і вірив у всьому Вейдові. Моя сестра — Девідсон був із нею заручений — наполягла, щоб їй дозволили навідувати його. Годинами сиділа вона щодня біля нього, поки він розповідав їй про той свій берег. Девідсон брав її за руку й на диво скоро заспокоювався. Він розказував, що коли ми везли його з коледжу додому, — Девідсон жив у Хампстед-вілідж, — йому здавалося, ніби кеб проїздить просто крізь якийсь піщаний пагорб; було зовсім темно, аж поки він крізь скелі, зарості та інші чималі перешкоди знов дістався на поверхню; і коли його повели нагору, до його власної кімнати, в нього запаморочилась голова, і він мало не збожеволів від страху впасти, бо вгорі на сходах йому раптом здалося, мовби він піднявся на тридцять чи й усі сорок футів над тим уявним островом. Девідсон раз у раз запевняв, що перетрощить усі яйця. Кінець кінцем довелося перевести його вниз, до батькового кабінету, й покласти там на канапу.

За словами Девідсона, його острів — загалом глуха й похмура місцина, там майже нічого не росте, самі голі скелі та трохи торф’яних боліт. Острів кишів пінгвінами, від них усі скелі біліли так, що аж в очах різало. Море часто бушувало, один раз навіть знялася буря, і Девідсон, лежачи на канапі, скрикував після кожного нечутного спалаху блискавки. Раз чи двічі на берег вибиралися тюлені, але тільки в перші два-три дні. Девідсону, як він казав, було дуже смішно, коли просто крізь нього проходили пінгвіни, а він лежав серед них, і вони зовсім його не лякалися.

Пригадую один цікавий випадок. Це було того дня, коли Девідсонові дуже закортіло курити. Ми дали йому в руку люльку, — він, до речі, мало не виколов нею собі ока, — й розпалили її. Однак Девідсон не відчув ніякого смаку. Потім я помітив це й на собі; не знаю, як решта курців, але я, коли не бачу диму, не дістаю від тютюну ніякого задоволення.

Та найдивовижніші видива почалися в Девідсона після того, як Вейд сказав вивезти його на свіже повітря. Девідсони найняли крісло на коліщатах, а супроводжувати хворого поставили свого утриманця Віджері, чоловіка впертого й глухого. Той Віджері уявляв собі прогулянки на свіжому повітрі досить своєрідно. Якось моя сестра, повертаючись із ветеринарної лікарні, зустріла його з Девідсоном у Камден-Тауні, неподалік від вокзалу Кінгз-Кросс. Віджері задоволено тюпав собі за кріслом, а сліпий, кволий Девідсон, вочевидь у цілковитому розпачі, марно силкувався привернути до себе його увагу.

Коли сестра забалакала до Девідсона, той аж заплакав.

— Ох, поможи ж мені вибратися з цієї страшної темряви! — простогнав він, хапаючи її за руку. — Мені треба вибратися з неї, або я вмру!

Девідсон не міг пояснити, що сталося, але сестра вирішила негайно відвезти його додому. По дорозі до Хампстеда, коли вони почали підійматися на пагорб, переляк у Девідсона минув. Він сказав, що приємно знов бачити зорі, хоч було близько полудня і яскраво світило сонце.

— У мене було таке враження, — розповідав Девідсон мені потім, — немовби якась нездоланна сила тягла крісло зі мною до води. Спершу я не дуже злякався. Там була ніч, звичайно… Така гарна ніч!

— Звичайно? — перепитав я, бо це зауваження мені здалося дивним.

— Звичайно, — мовив Девідсон. — Коли тут день, там завше ніч. Одне слово, ми ввійшли в воду. Море було спокійне і блищало в місячному сяйві… Тільки широкі брижі бігли по поверхні. Коли я опинився в тих брижах, вони виявилися ще ширшими й лагідними. Морська поверхня вилискувала, немов мокра шкіра… А загалом піді мною був, очевидно, якийсь порожній простір, більш я нічого не можу сказати. Мене відносило в море навскоси, і вода довкола підіймалася дуже повільно, поки дійшла мені до очей. Потім я пірнув з головою, і мені здалося, наче та шкіра на поверхні луснула, а тоді просто в мене на очах зрослася. Місяць у небі підскочив, потьмянів і зробився зеленуватим. Повз мене, невиразно поблискуючи, метушливо пропливали рибки… Я побачив якісь предмети; вони були скляні і зсередини мовби світилися… Згодом я поминув плетиво водоростей, що відливали якимсь маслянистим полиском. Так я опускався все глибше в море, й одна по одній гасли зорі, і місяць чимдалі зеленішав і темнів, а водорості світилися пурпурово-червоним сяйвом. Усе там було дуже туманне, таємниче і ніби погойдувалось. І одночас я чув, як попискували коліщата мого крісла, як повз мене проходили люди, а віддаля чоловічий голос закликав перехожих купляти екстрений випуск “Пелл-Мелл газетт”.

Я поринав дедалі глибше й глибше. Довкола все стало чорне, як чорнило, жоден промінчик не проходив згори в цю темінь. Тільки оті фосфоресцентні предмети світилися яскравіше і яскравіше. В’юнке галуззя підводних рослин мерехтіло на глибині, немов полум’я спиртівок. Та згодом не стало й рослин. Якісь рибини підпливали до мене, витріщали очі, роззявляли роти, запливали в мене й пропливали крізь мене. Доти я й не знав, що є така риба. З обох боків вони мали на собі поздовжні вогненні пасмуги, ніби проведені світним олівцем. А якась почвара ворушила багатьма звивистими щупальцями й пливла задом наперед. Потім я побачив, як із пітьми на мене так повільно-повільно насувається невиразна світла маса. Зблизька вона виявилася цілою хмарою риб. Вони шмигали й кишіли круг якогось предмета, що опускався на дно. Мене несло просто на ту хмару, і в ній при світлі від риб я побачив над собою уламок рангоутного дерева, а тоді перехилений темний корпус судна і якісь світлі фосфоресцентні тіла, що їх скубли, штовхали й метляли риби. Після цього я й почав привертати до себе увагу Віджері. Мене охопив страх. Ох! Я налетів би просто на ті напівобгризені… якби до мене в ту мить не підійшла ваша сестра. Беллоуз, вони були всі в дірках і… Та що там казати! Але який це був жах!..

Три тижні перебував Девідсон у тому дивному стані. І весь час бачив картини, які ми тоді вважали витвором його уяви. До всього, що його оточувало, він був геть сліпий. Та якось — це було у вівторок — я прийшов до нього, і в передпокої мене зустрів його батько.

— Він уже бачить свій палець, Беллоуз! — захоплено вигукнув старий, намагаючись одягти пальто. — Він бачить свій палець, Беллоуз! — повторював він зі сльозами в очах. — Наш хлопчик усе ж таки видужає!

Я кинувся до Девідсона. Він тримав перед собою якусь невеличку книжку, дивився в неї і кволо всміхався. — Дивно, — мовив він. — Тут проступає якась наче пляма… — І він показав пальцем. — Я й досі на скелях. Довкруг і досі походжають перевальцем, вовтузяться пінгвіни. А час від часу навіть з’являється кит. Зараз його, правда, погано видно — дуже темно. Але покладіть щось он туди, і я побачу. Кажу вам, побачу! Хоч і дуже невиразно, окремими латками, а все ж таки побачу — якщо не весь предмет, то бодай його обриси. Я помітив це сьогодні вранці, коли мене вдягали. Так ніби в цьому примарному внутрішньому світі раптом утворилася діра. Ось покладіть коло мене свою руку. Ні, не сюди. О! Ну звісно! Я бачу її. Ось ваш палець, край вилоги… Небо темніє, і ваша рука на ньому бовваніє, мов привид. А поруч з’являється якесь сузір’я у вигляді хреста…

Від того дня Девідсон почав одужувати. Про зміни в своєму стані, як і доти про видіння, він розповідав на диво переконливо. Його примарний світ помалу тьмянів, мовби линяв, серед видінь з’являлися прогалини, і крізь них Девідсон невиразно розпізнавав реальну дійсність. Прогалин ставало чимдалі більше, вони ширшали, зливались, і невдовзі вже тільки поодинокі плями заступали від його очей білий світ. Девідсон уже сам уставав, ходив, знов їв, читав, курив і взагалі поводився, як здорова людина. На перших, порах його дуже збивало з пантелику подвійне сприймання світу, оті два враження, що напливали одне на одне, мов картинки чарівного ліхтаря. Але невдовзі він навчився відрізняти реальне від примарного.

Спочатку це його щиро тішило; здавалося, він прагнув остаточно одужати і для цього робив усілякі вправи, вживав тонізуючі засоби. Та коли той незвичайний острів став з-перед його очей зникати, у Девідсона раптом прокинувся до нього якийсь дивний інтерес. Особливо йому хотілося ще раз опуститись у морську глибочінь, і тепер він цілими днями блукав у низинних лондонських кварталах, сподіваючись натрапити на уламок судна, що його бачив тоді на дні. Яскраве денне світло діяло на Девідсона так разюче, що дуже скоро витравлювало з його уяви всі примарні картини. Зате вночі, у темній кімнаті, він знов бачив свій острів, забризкані білою піною скелі й незграбних пінгвінів, які походжали перевальцем туди-сюди. Але й ці видіння дедалі тьмяніли, розпливалися й кінець кінцем, невдовзі після його одруження з моєю сестрою, зникли зовсім.

А тепер я розповім вам про найцікавіше. Років через два після цієї історії я обідав якось у Девідсонів. По обіді до них прийшов один чоловік на прізвище Еткінс. То був лейтенант королівського флоту, чоловік приємний і балакучий. Він товаришував з моїм зятем і дуже скоро подружив і зі мною. Як виявилося, він був заручений з двоюрідною сестрою Девідсона. Випадково Еткінс дістав такий собі кишеньковий фотоальбом, щоб показати нам новий знімок своєї нареченої.

— До речі, — сказав він, — а ось наш старий “Фулмер”.

Девідсон недбало глянув на фотографію. І раптом обличчя його спалахнуло.

— Господи! — вигукнув він. — Я ладен присягнути…

— В чому? — запитав Еткінс.

— Що бачив це судно.

— Навряд. Воно вже шість років плаває в південних морях, а доти…

— Але ж… — затнувся Девідсон, потім промовив: — Так, це те саме судно, яке мені привиділося. Воно стояло біля острова, там була сила-силенна пінгвінів, і судно стріляло з гармати.

— О боже! — вражено вигукнув Еткінс, аж тепер довідавшись про подробиці хвороби Девідсона. — Як же в дідька вам таке привиділося?

І тут помалу з’ясувалося, що того самого дня, коли з Девідсоном сталося лихо, англійське військове судно “Фулмер” справді було поблизу невеличкого скелястого острівця, на південь від островів Антиподів. Надвечір воно спустило шлюпку з командою, що мала набрати пінгвінячих яєць. Шлюпка затрималась на острові, почалася буря, і команді довелося чекати до ранку, поки повернеться судно. Еткінс також був у тій шлюпці й до найменших подробиць підтвердив усе, що розповів про острів та шлюпку Девідсон. Ніхто з нас не мав найменшого сумніву в тому, що Девідсон бачив те місце насправді. Поки він катався в кріслі по всіх куточках Лондона, його погляд так само блукав по всіх куточках того далекого острова. Як це діялося, залишається цілковитою таємницею.

Ось, власне, й уся розповідь про дивовижний випадок з очима Девідсона. Це, мабуть, найвірогідніший доказ того, що людина здатна бачити на відстані. Пояснити випадок неможливо, якщо не взяти до уваги заяви професора Вейда. Але в нього йдеться про четвертий вимір, там узагалі цілий трактат про теоретичні різновиди простору. А розводити балачки про якісь “викривлення простору” було б, на мою думку, безглуздо — певно, через те, що я не математик. Коли я казав Вейдові, що Девідсон бачив місце, яке від нас відділяли все ж таки вісім тисяч миль, професор відповідав, що на аркуші паперу дві точки може відділяти цілий ярд, але якщо аркуш перегнути, то вони зіллються в одну. Може, читач і прийме цей доказ; принаймні для мене він незбагненний. Професорова думка, очевидно, зводиться ось до чого: тієї миті, коли вдарила блискавка, Девідсон стояв між двома полюсами великого електромагніту, і внаслідок раптової зміни в силовому полі в нього стався надзвичайний струс сітчастої оболонки.

З цього Вейд робить висновок, що сама людина може перебувати в одному місці земної кулі, тоді як її зір блукає зовсім в іншому. Він навіть робив якісь досліди на підтвердження своєї теорії, але все, що йому пощастило досягти, — це осліпити кількох собак. Здається, це єдиний наслідок його зусиль. А втім, уже кілька тижнів я його не бачив; останнім часом я був такий заклопотаний обладнанням Сент-Пенкреса, що не мав часу до нього навідатись. Проте його теорія мені здається фантастичною. Хоч історія з Девідсоном анітрохи не фантастична, і я ладен під присягою підтвердити кожну подробицю в своїй розповіді.

У БЕЗОДНІ

Лейтенант стояв перед сталевою кулею, пожовуючи соснову трісочку.

— Що ви на це скажете, Стівенс? — запитав він.

— Це ідея, — відповів Стівенс, хоч і не зовсім упевнено.

— А я гадаю, кулю там розплющить. На млинець, — промовив лейтенант.

— Він, здається, все добре розрахував, — проказав Стівенс так само байдуже.

— Але ж подумайте про тиск! — провадив лейтенант. — На морській поверхні він не дуже великий: чотирнадцять футів на квадратний дюйм. Та на глибині тридцять футів тиск уже вдвічі більший, на глибині шістдесят — утричі, на глибині дев’яносто — вчетверо, на глибині дев’ятсот — у сорок разів, на глибині п’ять тисяч триста, тобто одна миля, це буде двісті сорок разів по чотирнадцять футів… Виходить… Зараз полічу… П’ятнадцять центнерів, або півтори тонни. Півтори тонни на квадратний дюйм! А тут, де він хоче спускатися, глибина океану — п’ять миль. Сім із половиною тонн на квадратний дюйм!

— Звучить страшно, — мовив Стівенс. — Але сталь тут навдивовижу товста.

Лейтенант не відповів і знов узявся жувати свою трісочку. Вони розмовляли про величезну сталеву кулю, що мала діаметр близько дев’яти футів і була схожа на ядро якоїсь титанічної гармати. Вона була дбайливо встановлена у величезному гнізді, влаштованому в корпусі судна, а гігантські поперечки, по яких ЇЇ мали спускати за борт, викликали цікавість у всіх справдешніх моряків, що бачили цю кулю між лондонським портом і тропіком Козерога. В її сталеву стінку були вставлені два — один під одним — круглі ілюмінатори з страшенно грубим склом, і один із них, вправлений у міцну сталеву раму, був задраєний не до кінця. Того ранку обидва ці моряки вперше зазирнули до кулі. Всередині вся вона була обшита наповненими повітрям подушками, серед яких виднілися кнопки для керування нескладним механізмом. М’яка оббивка покривала все, навіть апарат Майєра, що мав поглинати вуглекислоту й постачати кисень людині, коли вона влізе крізь ілюмінатор у кулю й ілюмінатор задрають. Внутрішня поверхня тут була обшита так ретельно, що кулею можна було б вистрелити з гармати без найменшого ризику для людини в ній. Такі застережні заходи були необхідні, оскільки незабаром до кулі справді мала сісти людина, і тоді ілюмінатори надійно загвинтять, кулю спустять за борт, і вона почне занурюватись усе глибше й глибше — на глибину п’ять миль, як і сказав лейтенант. Ця думка не давала йому спокою, за столом він тільки про це й розмовляв і навіть устиг усім надокучити. Користуючись тим, що Стівенс був на судні людиною новою, лейтенант знов і знов повертався до цієї теми.

— Мені здається, — казав він, — що скло під таким тиском просто увігнеться всередину, випнеться й трісне. Дабре домігся того, що гірські породи під високим тиском починали розтікатися, як вода. Ви ще згадаєте мої слова…

— А якщо скло трісне, — озвався Стівенс, — що тоді?

— Вода ввірветься в кулю, як потік розплавленого заліза. Ви ніколи не опинялись під водяним струменем, що б’є під високим тиском? Це однаково що випущена з гвинтівки куля. Вода його розплющить, вона рине йому в горло, в легені, вдарить у вуха…

— Багата ж у вас уява! — урвав його Стівенс, виразно побачивши перед собою цю картину.

— Я просто змальовую те, що неминуче має статися, — відказав лйтенант.

— А куля?

— Випустить кілька бульбашок і спокійнісінько ляже собі навік-віків на мулисте дно. А в ній буде бідолаха Елстед, розвезений по своїх полопаних подушках, як масло по хлібові. — І він повторив останню свою фразу, ніби вона дуже йому сподобалась: — Як масло по хлібові.

— Милуєтесь іграшкою? — пролунав чийсь голос.

Позад них стояв Елстед, убраний, мов на весілля, — в білому костюмі, з сигаретою в зубах. Очі його всміхалися з-під капелюха з широкими крисами. — Що це ви там казали про хліб із маслом, Вейбрідж? Бурчите, як завжди, що в морських офіцерів занизька платня?.. Не мине й дня, і я вирушу в дорогуі Сьогодні треба поставити талі. Це чисте небо й легенькі брижі — саме те, що треба, щоб скинути за борт десяток тонн свинцю й заліза, чи не так?

— Для вас це великого значення не має, — відповів Вейбрідж.

— Ну звісно! На глибині сімдесят-вісімдесят футів — а я там буду секунд за десять — повний штиль, хай навіть угорі вітер надриває собі горло від виття, а хвилі здіймаються аж до хмар. Ні. Там, унизу…

Він пішов до борту, і обидва його співрозмовники рушили за ним. Усі троє сперлись на поручні й пильно задивилися в жовто-зелену воду.

— …спокій, — завершив свою думку Елстед.

— А ви цілком певні, що годинниковий механізм працюватиме справно? — спитав перегодя Вейбрідж.

— Я перевіряв його тридцять разів, — відповів Елстед. — Мусить працювати справно.

— А якщо все ж таки відмовить?

— Як це відмовить?!

— А я б не спустився в цій клятій махині, — промовив Вейбрідж. — Нехай навіть мені давали б двадцять тисяч фунтів.

— Жартун ви! — сказав Елстед і незворушно сплюнув за борт.

— Мені й досі не зрозуміло, як ви цією штукою керуватимете, — промовив Стівенс.

— Спершу я влізу в неї, й ілюмінатор задрають, — відповів Елстед. — Потім я тричі ввімкну й вимкну світло — це означатиме, що все гаразд, — і мене піднімуть ось цим краном над кормою. Під кулею, як бачите, причеплені великі свинцеві грузила, а на верхньому — вал, на ньому шістсот футів міцної линви. Це все, чим грузила з’єднуються з кулею, якщо не брати до уваги талів, — їх переріжуть, коли кулю спустять. Ми вирішили взяти не дротяну кодолу, а звичайну линву — її легше перетяти, й вона краще спливає, а це має неабияке значення, самі побачите. В кожному з цих свинцевих грузил є отвір, і крізь нього пропущено залізну штангу, що виступає з обох боків на шість футів. Якщо по цій штанзі вдарити знизу, вона штовхне важіль, і він запустить годинниковий механізм поруч із валом, на який намотано линву. Ну ось. Вся ця машинерія повільно спущена на воду, і талі перерізано. Куля тримається на поверхні, бо вона наповнена повітрям, а отже, легша за воду. Але свинцеві грузила падають прямо вниз, і линва розмотується. Коли вона розмотається вся, куля теж почне занурюватись — її потягне линва.

— Але навіщо линва? — запитав Стівенс. — Чому не прикріпити грузила просто до кулі?

— Щоб вона не розбилася там, унизу. Адже куля опускатиметься чимдалі швидше й кінець кінцем розвине страшенну швидкість. Без линви вона розлетиться на гамуз, коли вдариться в дно. Але грузила впадуть на дно перші, і ту ж мить відразу дасться взнаки плавучість кулі. Вона занурюватиметься все повільніше, потім зупиниться, а тоді знов почне спливати. Ось тоді й запрацює годинниковий механізм. Тільки-но грузила вдаряться в морське дно, штанга дістане знизу поштовх, запустить годинниковий механізм, і линва почне знов намотуватись на вал. Мене притягне до морського дна. Там я пробуду з півгодини. Ввімкну електричне світло й вестиму спостереження. Згодом годинниковий механізм вивільнить ніж із пружиною, ніж переріже линву, і я стрімко, як газова бульбашка в содовій воді, випірну на поверхню. Сама линва допоможе мені спливти.

— А що як ви вдаритесь об якесь судно? — запитав Вейбрідж.

— Не турбуйтеся. Я випірнатиму з такою швидкістю, що пронесуся крізь нього, як гарматне ядро! — відповів Елстед.

— А якщо у ваш годинниковий механізм забереться, скажімо, якась спритна ракоподібна тварина?

— Це буде для мене настійне запрошення побути там якомога довше, — сказав Елстед, повернувшись спиною до води й дивлячись на кулю.

Елстеда опустили за борт об одинадцятій годині. День був ясний, тихий, обрій ховався в серпанку. Електричне світло у верхньому ілюмінаторі весело мигнуло тричі. Тоді кулю почали поволі спускати на воду, й один із матросів, повиснувши на кормових ланцюгах, приготувався перетяти линву, якою свинцеві грузила були з’єднані з кулею. А куля, що на палубі здавалася такою великою, тепер, за кормою, мала зовсім крихітний вигляд. Вона трохи погойдувалась, і два її темні ілюмінатори, ніби вибалушені очі, вражено глипали на людей, що з’юрмилися біля поруччя.

— Цікаво, чи подобається Елстедові хитавиця? — промовив хтось.

— Ви готові? — співучим голосом запитав капітан.

— Готові, сер!

— Тоді пускайте!

Линву ту ж мить перерізали, і велика хвиля перекотилася через кулю, що відразу стала безпорадною, аж смішною. Хтось помахав хустинкою, хтось невпевнено вигукнув: “Браво!” — а мічман неквапно лічив: “Вісім, дев’ять, десять!” Куля гойднулась іще раз, потім смикнулася, зняла фонтан бризок і вирівнялась.

Якусь мить вона здавалася нерухомою, потім раптом зменшилася, над нею зімкнулася вода, і крізь неї збільшену заломленням світла кулю стало видно невиразно. І не встигли на палубі порахувати до трьох, як вона зникла під водою. Десь далеко внизу, у глибині, блимнув білий вогник, перетворився на іскру й погас. І зосталася тільки чорна глибінь, звідки випливала акула.

Зненацька гвинт крейсера запрацював, вода захвилювалась, акули зникли в брижах, і потік піни ринув по кришталевій гладіні, що поглинула Елстеда.

— Що сталося? — запитав один матрос другого.

— Відходимо на кілька миль убік — щоб він не вдарився об нас, як випірне, — відповів другий матрос.

Корабель трохи проплив і знов зупинився. Майже всі вільні від служби спостерігали спокійні хвилі, в які щойно пірнула куля. Наступні півгодини тільки й розмов було, що про Елстеда. Грудневе сонце підбилося вже височенько, й стояла немилосердна спека.

— Там, унизу, йому буде холодно, — озвався Вейбрідж. — Кажуть, на певній глибині температура морської води завжди наближається до точки замерзання.

— Де він випірне? — спитав Стівенс— Я загубив орієнтацію.

— Он у тому місці, — відповів капітан, який завжди пишався тим, що все знає. Він упевнено показував пальцем на південний схід. — Між іншим, йому вже, здається, пора повертатися, — додав він. — Тридцять п’ять хвилин під водою!

— Скільки часу треба, щоб досягти морського дна? — запитав Стівенс.

— Коли глибина п’ять миль, а прискорення в нас два фути за секунду, то на це піде десь три чверті хвилини.

— Тоді він затримується, — кинув Вейбрідж,

— Схоже на те, — відповів капітан. — Гадаю, ще кілька хвилин намотуватиметься линва.

— Я й забув, — сказав Вейбрідж вочевидь із полегкістю.

Почалося нестерпне чекання. Повільно проповзла хвилина, але ніщо не сколихувало лискучої поверхні. Матроси навперебій пояснювали один одному, що линва намотуватиметься досить довго. На снастях гронами висіли застиглі в очікуванні люди.

— Спливай, Елстед! — розважливо крикнув старий матрос із волохатими грудьми, і решта підхопила його крик, немов перед початком вистави в театрі.

Капітан гнівно зиркнув на них.

— Правда, якщо прискорення менше, ніж два фути, — сказав він, — куля може й затриматись, У нас немає цілковитої певності, що з циферією все гаразд. Я не так уже по-рабському вірю в розрахунки.

Стівенс кивнув головою. Кілька хвилин на містку всі мовчали. Нарешті Стівенс клацнув кришкою годинника.

Через двадцять одну хвилину, коли сонце досягло зеніту, вони все ще чекали, що куля спливе, й ніхто не важився навіть прошепотіти, що надії вже нема. Перший цю думку висловив Вейбрідж. Він заговорив, коли пробили вісім склянок.

— Я з самого початку мав сумнів щодо того скла, — несподівано промовив він до Стівенса.

— Боже! — вигукнув той. — Невже ви гадаєте?..

— Гм!.. — багатозначно мовив Вейбрідж.

— Я й сам не дуже вірю в розрахунки, — з сумнівом озвався капітан. — Через це не зовсім іще втратив надію.

Була вже північ, а судно все кружляло навколо того місця, де опустилася куля, і білий промінь прожектора шастав по хвилях, то завмираючи на одному місці, то нетерпляче сягаючи вперед над водяною пустелею, що тьмяво мерехтіла під зорями.

— Якщо ілюмінатор не лопнувся й не роздушив його, — сказав Вейбрідж, — то це ще гірше. Тоді, виходить, поламався годинниковий механізм, і тепер Елстед живий десь там, на глибині, за п’ять миль від нас, у темряві й холоді, замкнутий у тому своєму пузирі, там, куди ще не проникало світло й не заглядала людина відтоді, як створені води… У нього нічого їсти, він мучиться від голоду й спраги і з жахом думає про те, чи помре від голоду, чи задихнеться. Що ж із ним буде? Апарат Майєра, мабуть, скоро перестане працювати. На скільки часу він розрахований?..

— Господи боже! — вигукнув Вейбрідж перегодя. — Які ж ми нікчемні істоти! Які зухвалі дияволята! Там, унизу, цілі милі води, нічого, крім води, довкола нас безмежний простір, а над нами небо… Безодні!

Він простяг уперед руки, і ту ж мить білий промінчик нечутно ковзнув по небу, поплив повільніше, зупинився, став нерухомою цяткою, немовби на небозводі з’явилася нова зірка. Потім він опустивсь униз і загубився серед колихких відображень зірок, у білому серпанку морського світіння.

Побачивши це, Вейбрідж так і завмер із простягненою рукою й роззявленим ротом. Потім стулив рота, знов його роззявив і нетерпляче замахав руками. А тоді обернувся, крикнув першому вахтовому: “Елстед показався!” — і кинувся до прожектора.

— Я бачив кулю! — вигукнув він. — Там, з правого борту! Світло в ній ввімкнене, вона щойно вискочила з води. Посвітіть туди! Ми її побачимо, коли вона гойдатиметься на хвилях!

Але дослідника їм пощастило знайти аж на світанку. Судно мало не наштовхнулося на нього. Кран повернули, і матроси в шлюпці прикріпили ланцюги до кулі. Коли її підняли на палубу, ілюмінатор відкрутили, і кілька чоловік зазирнули всередину, де було темно. (Електрична лампа, призначена для освітлення води довкола, була повністю ізольована від головної камери.)

Всередині кулі було дуже гаряче, і гума на краях ілюмінатора розм’якла. Нетерплячі запитання лишалися без відповіді, в камері було тихо. Елстед лежав нерухомо, скоцюрбившись на дні. Судовий лікар поліз у кулю, підняв Елстеда й подав його матросам. У першу хвилину важко було сказати — живий він чи помер. Обличчя його в жовтуватому світлі корабельних ламп блищало від поту. Елстеда віднесли до каюти.

Невдовзі з’ясувалося, що він живий, але перебуває в стані цілковитого нервового виснаження, до того ж усе його тіло в синцях від тяжких ударів. Кілька днів він мусив пролежати нерухомо. Минув тиждень, перше ніж Елстед зміг розповісти про свої пригоди.

Як тільки до нього повернулася здатність розмовляти, він заявив, що має намір спуститися на дно знову.

— Треба змінити конструкцію кулі, — сказав Елстед, — щоб у разі потреби можна було відчепити линву, ось і все.

Пригоди він зазнав просто неймовірної.

— Ви гадали, я там нічого не знайду, крім мулу, — сказав він. — Ви сміялися з моїх досліджень, а я відкрив новий світ!

Елстед говорив плутано, раз у раз забігаючи вперед, отож переказати цю історію його власними словами неможливо. І все ж таки спробуємо розповісти про все, що він пережив.

Спочатку, казав він, справи йшли дуже кепсько. Поки розмотувалася линва, кулю весь час кидало з боку в бік. Елстед відчував себе якимсь жабеням, посадженим у футбольний м’яч. Він не бачив нічого, крім крана й неба над головою та часом — людей, що стояли край борту. Годі було вгадати, в який бік гойднеться куля в наступну мить. Елстедові ноги раптом опинялися вгорі, він пробував ступити крок, але відразу падав униз головою, а тоді качався, б’ючись об стінки. Апарат якоїсь іншої форми був би, звичайно, зручніший, ніж куля, але не витримав би величезного тиску в морських глибинах.

Зненацька хитавиця припинилася, куля вирівнялась, і Елстед, підвівшися, побачив за ілюмінатором зеленувато-голубу воду, тьмяне світло, що сочилося згори, і зграйку крихітних істот, що поспішали, як йому здалося, до світла. Поки він дивився, ставало все темніше й темніше, і вгорі вода зробилася темною, як небо опівночі, тільки зеленішою, а внизу — зовсім чорною. А невеличкі прозорі істоти почали ледь помітно світитись і шмигали повз ілюмінатор зеленуватими змійками.

А оте відчуття, ніби провалюєшся! Елстед пригадав тоді ту хвилину, коли вперше в житті спускався у ліфті, тільки тепер відчуття тривало довше. Спробуйте уявити собі, що це таке! Аж тоді й тільки тоді він гірко пошкодував, що зважився сісти в цю кулю. Небезпеку, яка йому загрожувала, він побачив у зовсім новому світлі. Згадав про величезних каракатиць, що живуть, як відомо, в середніх водяних шарах, про цих тварюк, що їх іноді знаходять напівперетравленими в шлунках китів, а часом вони плавають на воді, дохлі й обгризені рибами. Що коли таке чудовисько схопиться за линву й не відпустить? А чи годинниковий механізм справді перевірено добре?

Та хотів він тепер опускатися вниз чи підійматися вгору — це не мало вже аніякісінького значення.

Через п’ятдесят секунд за ілюмінаторами стало поночі, тільки промінь лампи раз у раз вихоплював з пітьми якусь рибину чи предмет, що тонув. Але все це швидко пролітало повз ілюмінатори, і Елстед не встигав розгледіти, що саме то було. Один раз йому здалося, ніби він побачив акулу. А потім куля почала нагріватися внаслідок тертя об воду. Цю небезпеку вони, здається, свого часу випустили з уваги.

Спершу Елстед завважив, що геть упрів, тоді почув під ногами шипіння, яке ставало чимдалі гучнішим, і побачив за шибкою силу-силенну дрібних, дуже дрібних бульбашок, що віялом злітали вгору. Пара! Він помацав скло — воно було гаряче. Тоді ввімкнув тьмяну лампочку, яка освітлювала кулю всередині, поглянув на обшитий повстиною годинник поруч із кнопками й побачив, що спускається вже дві хвилини. Йому спало на думку, що скло може тріснути від різниці температур (він знав: на глибині температура води наближається до нуля).

Згодом підлогу наче притисло до його ніг, рій бульбашок за ілюмінатором почав рідшати, а шипіння трохи стишилося. Кулю легенько хитнуло. Шибка не тріснула, не прогнулась, і Елстед зрозумів, що небезпеки, пов’язані принаймні з зануренням, позаду.

Ще хвилина чи десь так, і він буде на дні цієї безодні. Елстед згадав про Стівенсона, і про Вейбріджа, і про всіх, хто зостався на судні, відділений від нього п’ятимильною товщею води. До них було далі, ніж найвищим хмарам до землі. Він уявив собі, як вони повільно крейсують там, нагорі, задивляються вниз і думають, що з ним.

Елстед поглянув на ілюмінатор. Бульбашок уже не було, шипіння стихло. За шибкою стояла густа темінь, мов чорний оксамит, і тільки там, де воду протинав промінь від лампи, було видно, що вона жовто-зеленого кольору. Потім повз ілюмінатор вервечкою пропливли три якихось істоти — він розгледів тільки їхні вогненні обриси. Чи були вони маленькі, чи тільки такими здавалися на відстані, Елстед не міг сказати.

Ті істоти були окреслені блакитним світлом, майже таким самим яскравим, як вогні рибальського човна, і складалося враження, ніби те світло курилось, а вздовж усього тіла істот тяглися світлові цятки, немовби ілюмінатори на судні, їхня фосфоресценція, здавалося, тьмяніла в міру того, як вони наближалися до освітленого ілюмінатора в кулі, і незабаром Елстед розгледів, що це рибки якоїсь дивної породи — з величезною головою, лупатими очима, а тіло в них до хвоста помалу звужувалось. Очі їхні були звернені до нього, і Елстед подумав, що вони супроводжували його весь час, поки він спускався. Їх, певно, приваблювало світло.

Тим часом істот ставало чимдалі більше. Спустившись іще глибше, Елстед помітив, що вода світлішає, а в промені світла кружляють дрібні цяточки — як мошка на сонці. То були, мабуть, часточки мулу чи твані, що піднялися з дна, коли, впали свинцеві грузила.

Досягнувши дна, Елстед опинився в густому білому тумані, і промінь лампи проникав у нього всього-на-всього на ярдів п’ять-шість. Минуло кілька хвилин, поки ця каламуть трохи осіла. Тоді при світлі від лампи у хиткому мерехтінні далекого табунця риб він побачив під густим покровом чорної води хвилясті лінії сірувато-білого мулистого дна і сплутані кущі морських лілій, які жадібно ворушили своїми щупальцями.

Далі виднілися вишукані, прозорі обриси гігантських губок. На дні валялося багато колючих, приплюснутих пучків, яскраво-лілових і чорних — мабуть, якийсь різновид морського їжака, — а через смугу світла поволі, залишаючи по собі глибокі борозни, проповзали маленькі створіння, одні вирячкуваті, інші сліпі — ці чимось нагадували омарів і стоніг.

Раптом рій дрібних рибок звернув зі свого шляху й налетів на кулю, немов зграя горобців. Вони промайнули, наче мерехтливі сніжинки, і тоді Елстед угледів, що до кулі наближається якась уже більша істота.

Спочатку він тільки невиразно розрізняв постать, яка повільно рухалася і здалеку нагадувала людину. Потім те створіння ввійшло в смужку світла й зупинилося, примруживши очі. Глибоко вражений, Елстед не зводив з нього погляду.

Це була якась незвичайна хребетна тварина, її темно-лілова голова трохи нагадувала голову хамелеона, але в неї був такий високий лоб і такий величезний череп, яких у плазунів не буває. До того ж голова в неї сиділа вертикально, і це робило її навдивовижу схожою на людину.

Двоє великих банькатих очей видавалися з орбіт, як у хамелеона, а під вузькими ніздрями був широченний, з цупкими губами, жаб’ячий рот. Там, де мали бути вуха, виднілися широкі зяброві отвори, і з них тяглися крислаті кущики коралово-червоних ниток, схожі на деревоподібні зябри молодих скатів чи акул.

І все ж таки найбільше вражало не це, мало не людське, обличчя. Невідома істота ступала на двох ногах, її майже кулясте тіло спиралося на триніжок, що складався з двох жаб’ячих лап та довгого товстого хвоста, а передні кінцівки — така сама карикатура на людські руки, як і жаб’ячі лапи, — тримали довгий кістяний держак із мідним наконечником. Істота була двобарвна: голова, руки та ноги лілові, а шкіра, що висіла вільно, як одежа, — перлово-сіра.

Засліплена світлом, істота стояла й не рухалася.

Нарешті цей невідомий мешканець підводної безодні закліпав, розплющив очі й, прикривши їх вільною рукою, роззявив рота і видав гучний, майже розбірливий крик, що проник навіть крізь сталеві стінки й м’яку обшивку кулі. Як можна кричати, не маючи легенів, Елстед не намагався пояснити. Потім та істота рушила геть від смужки світла в таємничий морок, і Елстед скоріше відчув, ніж побачив, що вона простує до нього. Вирішивши, що її приваблює світло, Елстед вимкнув струм. Ще хвиля — і щось м’яко торкнулося сталі, й куля похитнулась.

Потім крик повторився, і йому, здавалося, відповіла далека луна. Ще один поштовх, і куля загойдалася, б’ючись об вал, на який була намотана линва. Стоячи в темряві, Елстед вдивлявся у вічну ніч безодні і згодом побачив удалині ще людиноподібні постаті, які, тьмяно фосфоресціюючи, поспішали до нього.

Елстед, ледве усвідомлюючи, що робить, заходився мацати по стінці своєї хисткої в’язниці, шукаючи вимикача зовнішньої лампи, і ненароком увімкнув внутрішню лампочку. Куля здригнулась, і Елстед упав. Почулися крики, що ніби виражали подив. Елстед звівся на ноги й побачив у нижньому ілюмінаторі дві пари очей, у яких відбивалося світло.

В наступну мить невидимі руки заходилися люто бити по сталевій оболонці кулі, й Елстед почув жахливий у його становищі звук: міцні удари по металевому корпусі годинникового механізму! Тепер він не на жарт перелякався: адже якщо ці страховидла пошкодять механізм, йому звідси вже не вибратися! Не встиг Елстед подумати про це, як кулю знову смикнуло, й підлогу з силою притисло до його ніг. Він вимкнув лампочку всередині й увімкнув яскраве світло зовнішньої лампи. Морське дно й людиноподібні істоти зникли, за ілюмінатором мигнули. кілька рибин, що гналися одна за одною.

Елстед відразу подумав, що ці дивні мешканці морських глибин перервали линву й тепер він утече від них. Він підіймався все швидше й швидше, але потім куля враз зупинилась, і Елстед вдарився головою в м’яку стелю своєї в’язниці. Він був такий вражений що добрих півхвилини не міг нічого втямити.

Потім відчув, як куля поволі обертається, похитується, і йому здалось, ніби її тягнуть кудись убік. Скорчившись біля ілюмінаторів, Елстед зумів повернути кулю ілюмінаторами вниз, але побачив тільки тьмяне світло від лампи, спрямоване в порожнечу, й морок. Йому спало на думку, що він побачить більше, коли вимкне лампу й дасть очам призвичаїтися до темряви.

Так воно й сталося. Через кілька хвилин оксамитовий морок перетворився на прозору млу, і тоді він розгледів постаті, що рухалися внизу, — далекі, туманні, мов зодіакальне світло літнього вечора в Англії. Елстед здогадався, що невідомі створіння відрізали линву й тепер пересуваються по морському дну, тягнучи його за собою.

Згодом попереду, над хвилястою підводною рівниною, він побачив бліду заграву, що простилалася ліворуч і праворуч, скільки йому давав змогу бачити невеликий ілюмінатор. У той бік і тягли кулю, як робітники тягнуть з поля до міста аеростат. Куля пливла дуже повільно, і так само повільно тьмяве сяєво набувало чіткіших обрисів.

Було близько п’ятої години, коли Елстед опинився над світловою зоною і зміг розрізнити щось на зразок облич та споруд, що стояли довкола великої будівлі без даху, яка нагадувала руїни давнього абатства. Внизу ніби лежала розгорнена карта. Всі будинки являли собою стіни без дахів, і оскільки складені вони були, як Елстед роздивився потім, із фосфоресцентних кісток, то здавалося, ніби ці стіни зведені з затонулого місячного сяйва.

У проміжках між цими незвичайними спорудами простягали свої хисткі щупальці й погойдувалися деревоподібні морські лілії, а високі стрункі губки виростали, немов скляні мінарети, із світляної мли цього міста. На відкритих площах Елстед помітив невиразний рух, ніби там юрмилися люди, але він був надто високо, щоб розгледіти в тих юрмах окремі людські постаті.

Потім його почали поволі підтягати вниз, і згодом він дістав змогу роздивитися місто краще. Він побачив, що ряди примарних споруд обрамлені якимись круглими предметами, а потім розгледів на великих відкритих площах кілька підвищень, схожих на засмоктані мулом корпуси суден.

Повільно й неухильно тягли його вниз, і предмети під ним ставали яснішими, виразнішими. Елстед збагнув, що його підтягують до великої будівлі посеред міста; час від часу він пильно вдивлявся в гурт людиноподібних створінь, які смикали за линву. Він із подивом помітив, що снасті одного із суден — це вони становили таку прикметну рису цього міста — всіяні істотами, які позадирали до нього голови й розмахували своїми руками-лапами. Потім за ілюмінаторами нечутно виросли стіни великої будівлі й сховали за собою місто.

Але побачили ви б ті стіни! Вони були з просочених водою балок, сплутаного кабеля, шматків заліза та міді, з людських кісток і черепів! А черепи були розташовані по всій будівлі — зигзагами, спіралями, вигадливими візерунками. Сила-силенна дрібних сріблястих рибок, граючись, ховалися в них і випливали з очних ямок.

Зненацька Елстед почув слабкі крики і звуки, що нагадували гучний поклик мисливського рога. Потім усе це змінилося якимсь дивовижним співом. Куля пропливала повз величезні стрілчасті вікна, в яких Елстед невиразно розгледів гурти цих небачених, схожих на привиди істот, що видивлялися на нього. Нарешті куля опустилася на щось схоже на вівтар посеред будівлі.

Тепер Елстед знову міг добре роздивитися цих дивних мешканців безодні. На свій подив він завважив, що вони падають перед його кулею ницьма — всі, крім одного, вдягненого у своєрідне облачення з лапатої луски і з блискучою діадемою на голові. Цей стояв нерухомо й то розтуляв, то стуляв свій жаб’ячий рот, ніби керував хором.

Елстедові спало на думку ввімкнути свою лампочку знов, і тепер усім мешканцям безодні стало його видно, а самі вони щезли в пітьмі. І вмить спів урвався, почулися безладні крики, й Елстед, прагнучи знов побачити ті чудернацькі створіння, вимкнув світло і зник із їхніх очей. Та спершу він був надто засліплений, щоб роздивитися, що вони роблять, а коли нарешті побачив їх, вони знов стояли навколішки. І так вони схилялися перед ним цілих три години.

Елстед з усіма подробицями розповідав про те незвичайне місто та його мешканців, про місто вічної ночі, де ніколи не бачили сонця, місяця й зірок, зеленої рослинності й живих істот, що дихають повітрям, де не знають ні вогню, ні світла, крім фосфоричного світіння кісток та самих мешканців.

Та хоч яка дивовижна його розповідь, але ще дивовижніше те, що такі великі вчені, як Адамс і Дженкінс, не знайшли в ній нічого неймовірного. Вони цілком допускають гіпотезу, що на великих морських глибинах живуть розумні хребетні.з зябрами, і ми про них нічого не знаємо, одне слово, істоти, що призвичаїлися до низької температури та величезного тиску; тіло в них має таку велику густину, що вони не можуть спливти на поверхню ні живі, ні мертві, — такі самі нащадки великої Тіріоморфи доби Нового Червоного Піщаника, як і ми.

А нас вони, мабуть, знають як незвичайних істот-метеорів, що час від часу падають мертві з таємничого мороку їхніх водяних небес. І не тільки ми, але й наші судна, наші метали, наші речі сиплються на них із мороку. Іноді предмети, що тонуть, калічать їх і вбивають, немовби за вироком якихось невидимих вищих сил; а іноді падають предмети надзвичайно рідкісні, або корисні, або такі, що своєю формою надихають їх на власну творчість. Можливо, їхня поведінка, коли вони бачать живу людину, стане нам зрозумілішою, якщо уявити собі, як сприйняли б дикуни появу серед них блискучої істоти, що спустилася з неба.

Потрохи Елстед, мабуть, розповів офіцерам “Птармігана” про всі подробиці свого дивного дванадцятигодинного перебування в безодні. Добре відомо також, що він хотів записати все це, але так і не записав. І нам, на жаль, довелося збирати суперечливі уривки його історії, слухаючи розповіді капітана Сіммонса, Вейбріджа, Стівенса, Лінді та інших.

Ми бачимо все це невиразно, мовби клаптями: величезна примарна будівля, навколішки стоять захоплені співом людиноподібні істоти із темними головами хамелеонів, їхній одяг тьмяно світиться… І Елстед — він знов увімкнув світло, марно намагається пояснити їм, що треба відпустити линву, на якій тримається куля…

Час минав, і Елстед, поглянувши на годинника, з жахом побачив, що кисню йому вистачить тільки на чотири години. Але співи на його честь невблаганно тривали, немовби славлячи наближення його смерті.

Як він звільнився, Елстед і сам не знав. Та, якщо судити із шматка, що теліпався на кулі, линва перетерлась об край вівтаря. Одне слово, куля зненацька хитнулась, і Елстед полетів угору, геть від світу цих істот, так ніби якийсь небожитель в ефірному одінні полинув би крізь нашу земну атмосферу назад до свого рідного ефіру. Куля, мабуть, зникла з їхніх очей, мов бульбашка кисню. І це вознесіння, певно, дуже їх вразило.

Вгору куля мчала ще швидше, ніж спускалася в безодню, коли її тягли за собою свинцеві грузила. Вона дуже розігрілася. Спливала вона ілюмінаторами догори, і Елстед пригадував вир бульбашок, що пінився за шибками. Потім у голові в нього наче закрутилося величезне колесо, м’які стінки почали обертатися, і він знепритомнів. Далі Елстед пам’ятав тільки, як прийшов у себе в каюті до тями й почув лікарів голос.

Ось вам суть незвичайної історії, що її уривками розповів Елстед офіцерам на борту “Птармігана”. Він пообіцяв записати все це пізніше. Дослідник думав тільки про те, щоб удосконалити свій апарат, що він і зробив у Ріо.

Залишається лише додати, що 2 лютого 1886 року він удруге спустився в безодню. Про те, що з ним там сталося, ми, очевидно, ніколи не довідаємось. Елстед не повернувся. Цілих два тижні “Птарміган” марно плавав навколо того місця, де він занурився. Потім судно повернулося до Ріо, і Елстедовим друзям сповістили телеграмою про його загибель. Так стоять справи нині. Але я не маю сумніву, що будуть зроблені нові спроби перевірити цю дивовижну розповідь про невідомі досі міста в океанських глибинах.

ЧЕРВОНИЙ ГРИБ

Життя остогидло містерові Кумсу. Він тікав світ за очі від свого нещасливого дому, відчуваючи відразу до існування не тільки власного, а й до будь-чийого, завернув у провулок за газовим заводом, щоб швидше вирватися з міста, перейшов дерев’яним мостом через канал до Шпачиних котеджів і опинився сам у великому сосновому бору, далеко від людських очей, гармидеру й марноти марнот. Ні, годі терпіти! Він проклинав усе на світі, хоч це й не було схоже на нього, і гучно повторював, що терпіти годі.

Містер Кумс мав бліде обличчя, темні очі й гарні чорні-пречорні вусики. Трохи потертий, але дуже цупкий комірець стояв сторчма, створюючи враження подвійного підборіддя, а пальто (хоч і поношене) було обшите смушком. Світло-коричневі з чорними смужками рукавички мали на кінчиках пальців дірочки. У вигляді містера Кумса, як казала його дружина в ті чарівні, давно забуті й безповоротні дні — одне слово, до їхнього одруження, — було щось войовниче. Тепер вона називала його — хоч і гидко говорити про те, як розмовляє між собою подружжя, — вона називала його “малим нечупарою”. А втім, дружина вигадувала йому й інші прізвиська.

Пересварка й цього разу почалася через оту гадюку Дженні, дружинину подругу. Що божої неділі вона без будь-якого запрошення з боку містера Кумса з’являлася до них на обід і збивала бучу на цілий день. Це була дебела, галаслива дівка, яка любила крикливо вдягатись і пронизливо сміятися. Але сьогодні її поява перевершила все, що було досі: Дженні привела з собою свого жениха, вирядженого так само без смаку, як і вона. І ось містер Кумс у накрохмаленому чистенькому комірці й вихідному сюртуку сидів розгніваний за власним столом і мовчав, тоді як дружина з своїми гостями мололи такі дурниці, що незручно було слухати, ще й на все горло реготали. Але містер Кумс це стерпів, а після обіду (його подали, “як завжди”, з запізненням) міс Дженні не придумала нічого кращого, як сісти за рояль. Вона заходилася бринькати оті простацькі мелодії, так ніби це був звичайнісінький будень! Який же нормальний чоловік стерпить отаке казна-що! Почують сусіди, почує вся вулиця — ганьба ж на все місто! Ні, змовчати містер Кумс не міг!

Він уже хотів був дати волю своєму обуренню, аж раптом відчув, що блідне, і від нерішучості в нього перехопило в горлі. Містер Кумс сидів біля вікна на стільці — в кріслі розсівся отой їхній новий гість. Нарешті містер Кумс повернув голову.

— Не-ді-ля! — промовив він голосом, у якому вчувалася погроза. — Не-ді-ля!

Це правда, голос у нього був, як то кажуть, неприємний. Дженні грала собі далі, але дружина, що саме переглядала стосик нот на роялі, втупила в нього погляд.

— Знов щось не так? — озвалась вона. — Людям уже й розважитись не можна?

— Я не маю нічого проти розумних розваг, — відповів низенький Кумс, — але не збираюся слухати в неділю у своєму домі отаке бринькання, наче в будень.

— А вам що — не до вподоби, як я граю? — запитала Дженні. Вона кинула грати й, жахливо зашурхотівши всіма своїми оборками, крутнулася на обертовому стільчику.

Кумс відчув, що буде сварка, і, як усі нервові, сором’язливі люди в таких випадках, відразу спалахнув.

— Ви там обережно на стільчику! — застеріг він. — Бо він на таку вагу не розрахований.

— А ви не чіпляйтеся до моєї ваги! — роздратовано огризнулася Дженні. — То що ви говорили в мене за спиною про мою гру?

— Ви, звісно ж, не хочете сказати, що в неділю вам неприємно слухати музику? — втрутився новий гість. Відкинувшись у кріслі, він пихнув хмаркою сигаретного диму й ніби аж співчутливо всміхнувся.

А місіс Кумс поспішила заспокоїти подругу:

— Не звертай уваги, Дженні, грай.

— Саме це я й хочу сказати! — відповів гостеві містер Кумс.

— Дозвольте поцікавитись: а чому? — промовив гість.

Він з насолодою потягував сигарету й вочевидь уже втішався наперед сваркою. Це був високий худий молодик у модному ясно-коричневому костюмі й при білій краватщ” зі срібною шпилькою з перлиною, “Якби він мав смак, то прийшов би в чорному костюмі”, — подумав містер Кумс і нарешті відповів:

— А тому, що мене це не влаштовує. Я людина ділова. І повинен зважати на своїх покупців. Розумні розваги…

— Його покупці! — зневажливо вигукнула місіс Кумс. — Щодня тільки й балачок, що про його покупців! Ми повинні робити це, ми повинні робити те…

— Якщо тобі не подобається зважати на моїх покупців, — промовив містер Кумс, — то нащо ти виходила за мене заміж?

— От-от! — укинула Дженні й повернулася до рояля.

— Зроду не бачила таких, як ти! — сказала місіс Кумс. — Відколи ми побралися, ти став зовсім іншою людиною. Колись…

Тим часом Дженні знов уже гупала по клавішах: бум, бум, бум…

— Послухайте! — вигукнув містер Кумс, утративши нарешті самовладання. Він устав і підвищив голос. — Кажу ж вам, я цього не потерплю! — Від обурення в нього аж напнувся на грудях сюртук.

— Ну годі вам, заспокойтеся, — мовив, підводячись, довготелесий молодик у ясно-коричневому костюмі.

— Та хто ви такий, щоб мене заспокоювати! — гаркнув містер Кумс.

Після цього заговорили всі зразу. Гість заявив, що він “наречений” Дженні й захищатиме її, а містер Кумс відповів, що хай захищає її де завгодно, тільки не в його домі. А місіс Кумс попросила чоловіка посоромитись і не ображати гостей, бо він, мовляв, уже й так як той (я про це вже згадував) “малий нечупара”. Одне слово, скінчилося все тим, що містер Кумс звелів гостям забиратися з його дому геть, але вони не пішли, і тоді він заявив, що в такому разі йому доведеться піти самому. Його збуджене обличчя пашіло, в очах стояли сльози, коли він вискочив у передпокій, і поки приборкував там пальто — рукава сюртука, наче змовившись, раз у раз задиралися — та струшував з циліндра порох, Дженні знов сіла за рояль і зухвало проводжала його з дому бриньканням: бум, бум, бум… Містер Кумс вибіг через крамницю і хряснув дверима так, що задвигтів увесь будинок. Ось що стало, щоб не довго розводитись, безпосередньою причиною його гнітючого настрою. Тепер вам, мабуть, зрозуміло, чому йому так остогидло життя.

Походжаючи мокрими грузькими стежками під соснами — був уже кінець жовтня, і в рівчаках та під купами глиці виднілися грибні гнізда, — містер Кумс пригадував невеселу історію свого одруження. Вона була звичайна й досить банальна. Тепер він починав усвідомлювати, що дружина вийшла за нього заміж просто з цікавості й бажання перемінити своє життя, сповнене тяжкої, стомливої роботи й тривог. Та, як і більшість жінок її кола, вона була надто обмежена й не розуміла, що повинна допомагати чоловікові в його справах. Вона була ласа до розваг, любила потеревенити, мала товариську вдачу й вочевидь розчарувалася, коли збагнула, що заміжжя не врятувало її від гніту нужди. Сімейні клопоти дратували місіс Кумс, і на найменше зауваження з боку чоловіка вона заявляла, що він весь час “бурчить”. Чому він уже не такий ніжний, яким вона знала його колись? А Кумс був просто звичайна собі маленька людина, вихована на книжці “Поможи собі сам”; він плекав скромну мрію про “достаток”, нажитий шляхом ощадності та боротьби з конкурентами. А потім з’явилася Дженні, цей Мефістофель в жіночій подобі, з її постійними балачками про “закоханців” і почала водити його дружину по театрах і “всяких таких місцях”. Та й не тільки це; дружина ще мала тіток, двоюрідних братів і сестер, і всі вони тягли з нього гроші, ображали його, заважали вести справи, розганяли покупців і взагалі отруювали йому життя. Це вже не вперше містер Кумс тікав із дому, охоплений гнівом, обуренням і водночас якимсь страхом; він люто й навіть уголос присягався, що більше цього не потерпить, і так помалу марнував свою енергію. Ніколи ще він не відчував такої глибокої відрази до життя, як цієї неділі. До відчаю його довів, певно, й сьогоднішній обід, і оце сіре небо… Можливо, також, він почав усвідомлювати, що тривалі невдачі в його справах — це наслідок одруження. Тепер йому загрожувало банкрутство, а потім… Може, вона ще пошкодує, коли буде вже надто пізно! А доля, як я згадував, обсадила стежку в бору запашними грибами, обсадила рясно й строкато, ще й з обох боків.

Не з медом доводиться дрібному крамареві, коли його дружина виявляється такою ненадійною супутницею. Всі його гроші вкладено в діло, і покинути дружину означало б улитися десь на чужині в армію безробітних. Розлучення для нього — недозволенна розкіш. Давні, добрі традиції шлюбу на все життя безжально зв’язують йому руки, і його починання нерідко кінчаються трагічно. Муляри забивають своїх дружин до смерті, герцоги своїм зраджують, а от дрібних клерків та крамарів конкуренція в наші дні все частіше доводить до розорення й самогубства. Тож і не дивно, що за таких обставин — і я прошу читача сприйняти це якомога поблажливіше — в уяві містера Кумса зринув саме цей благородний спосіб відмовитися від зруйнованих надій, і якийсь час він думав про бритви, револьвери, столові ножі та зворушливі листи до судового слідчого з іменами ворогів та щирим благанням простити його. Але скоро злість у містера Кумса заступив глибокий смуток. Він одружувавсь у цьому самому пальті, в цьому самому першому його і єдиному в житті сюртуку… Він пригадав також, як вони гуляли в цьому самому бору, як роками терпіли нужду, щоб збити гроші, пригадав ясні, сповнені надій перші дні подружнього життя… І ось що з усього цього вийшло! Невже доля така немилосердна до людей? Його знов посіла думка про смерть.

Містер Кумс згадав про канал, над яким щойно переходив, і засумнівався, чи буде йому там з головою, навіть на середині. І поки він міркував про це, на очі йому трапився червоний гриб. Хвилю містер Кумс безтямно дивився на нього, потім став і нахиливсь, щоб його взяти, — йому здалося, що то просто якийсь невеличкий шкіряний предмет, скоріше всього гаманець. І в цю мить він побачив, що то шапка гриба, надзвичайно червона, аж ядучого відтінку, слизька, лискуча і з кислуватим запахом. Містер Кумс нерішуче простяг руку і раптом за якийсь дюйм від гриба спинився: його мозок пронизала думка про отруту. Потім він зірвав гриба й випростався, тримаючи його в руці.

Запах у гриба був, звичайно, гострий, різкий, але не відразливий. Містер Кумс відламав шматочок; свіжа м’якоть мала ясно-кремовий колір. Та не минуло й десяти секунд, як вона змінила, мов зачарована, колір і зробилася жовто-зеленою. Дивитися на це було навіть цікаво. Містер Кумс відламав ще шматочок і ще. “Дивовижна штука ці триби, — подумав він. — Всі вони мають смертельну отруту, як часто казав мені батько. Смертельну отруту!”

“Це найкраща нагода для вирішального кроку. Чому б не тут і не зараз?” — міркував містер Кумс. І відкусив від гриба маленький шматочок — зовсім маленький, просто крихту. В роті стало так гірко, що він мало не виплюнув, а тоді почало пекти, наче це була гірчиця з хріном і з грибним присмаком.

Містер Кумс був такий збуджений, що не стямився, як і проковтнув той шматочок. То який же зрештою гриб на смак — приємний чи ні? Містер Кумс почував себе навдивовиж у безпеці. Треба скуштувати ще раз. Диви, а гриб і справді непоганий, навіть досить смачний! Захопившись цим відкриттям, містер Кумс забув про свій клопіт. Адже це була гра зі смертю! Він відкусив іще один шматочок, а тоді зумисне напхав грибом повен рот. У нього якось дивно закололо в пальцях на руках і ногах. Частіше забився пульс, у вухах зашуміла кров, ніби десь поруч залопотів водяний млин. “Спробую ще трохи…” — пробурмотів містер Кумс. Він обернувсь, оглядівся довкола й відчув, що ноги ледве його тримають. За кілька кроків він побачив невеличку червону пляму і рушив до неї. “Закуска хоч куди! — мурмотів містер Кумс. — О, та тут їх чимало!..” Він рвучко ступив уперед і впав ницьма, простягти до грибів руки. Але їсти уже не став. Він забув про все на світі.

Містер Кумс перекинувся горілиць, потім сів навпочіпки й здивовано роззирнувся. Старанно почищений циліндр відкотився до рівчака. Містер Кумс приклав до чола руку. Щось із ним сталося, але що саме, він не міг збагнути. Принаймні ніщо його вже не гнітило, на душі стало легко, радісно. Але в горлі все ще пекло. І раптом він весело, щиро розсміявся. Невже його щось гнітило? Він нічого не пам’ятав. У всякім разі, тепер він уже не сумуватиме. Містер Кумс звівся на ноги й стояв, похитуючись і споглядаючи з ясною усмішкою білий світ. Тоді почав дещо пригадувати — ні, не багато, бо в затуманеній голові наче закрутилася якась карусель. Він згадав, що вдома посварився, бо вони там хотіли розважатися. Зрештою, вони мали цілковиту рацію; жити треба якомога радісніше. Зараз він піде додому, залагодить усе й заспокоїть їх. А чом би не прихопити з собою і цих чудових поганок та не пригостити тих трьох? Назбирати цілий капелюх, з горою. Оцих червоних із біленькими цятками і трохи жовтеньких. Ні, він показав себе таки занудою, ворогом будь-яких розваг. Але він усе владнає. А що як одягти пальто навиворіт і настромляти в кишені гілочок дроку з жовтими квіточками? От смішно буде! І — з піснею додому. Цілий вечір веселитися!

Коли містер Кумс пішов, Дженні кинула грати, знов крутнулася на стільчику й промовила:

— І нічого було так нервувати!

— Бачите, містере Кларенс, що мені доводиться терпіти, — сказала місіс Кумс.

— Дуже він запальний у вас, — поважно відповів містер Кларенс.

— Він навіть не розуміє, в якому становищі ми опинилися, — провадила місіс Кумс. — Ось що мені особливо прикро. Тільки й думає про свою крамничку. Прийдуть, бува, до мене гості, чи куплю собі щось, аби пристойно вдягтися, чи витрачу на якусь дрібничку трохи грошей, відкладених на господарство, — зразу невдоволення. “Ощадність, — каже, — це боротьба за життя!” І так щодня. Вночі не спить, лежить і сушить собі голову, як би на мені заощадити зайвий шилінг. А якось навіть зажадав, щоб ми їли маргарин. Досить мені хоч раз поступитись — і всьому край!

— Звісно, — мовила Дженні.

— Якщо чоловік цінує дружину, — проказав містер Кларенс, відкидаючись у кріслі, — то повинен бути готовий задля неї на жертви. Щодо мене… — Він перевів погляд на Дженні. — То я й не подумаю про одруження, поки не матиму змоги жити на широку ногу. А то це буде просто егоїзм. Крізь життєві незлагоди чоловік має пройти сам, а не тягти за собою ще й…

— Аз цим я не зовсім згодна, — урвала його Дженні. — Не розумію, чому це чоловік повинен відмовлятися від допомоги жінки? Аби лиш він не повівся з нею підло. Бо це просто підлістью”.

— Ви не повірите, — сказала місіс Кумс, — але я, мабуть, таки втратила була глузд, коли виходила за нього. І куди тільки мої очі дивились!.. Якби не мій батько, ми б і весільної карети не бачили…

— Господи! Невже ж він до такого дійшов?! — промовив вражений до глибини душі містер Кларенс.

— Гроші, мовляв, йому потрібні для діла! Ну, й таке інше казав. Він навіть не дозволив би найняти жінку, щоб помагала мені в домі раз на тиждень. Але я наполягла на своєму. А яку бучу здіймає через гроші!.. Метушиться, кричить, тицяє мені свої книги та рахунки. “Нам би тільки перебути цей рік, — каже, — а там справи підуть”. А я йому: “Якщо перебудемо цей рік, то потім знов почую: “Нам би тільки перебути ще один рік!” Я тебе знаю, — кажу йому. — Не діждешся, щоб я висохла на тріску й стала опудалом! Чого ж ти не одружився на служниці, — питаю, — коли тобі потрібна була служниця, а не порядна дівчина?!”

Ось як обурювалась місіс Кумс. Та нащо нам слухати ці бридкі балачки! Досить зауважити, що невдовзі всі троє кинули перемивати містерові Кумсу кісточки й затишно всілися коло каміна. Потім місіс Кумс пішла заварити чай, а Дженні вмостилася на бильце крісла біля містера Кларенса й кокетувала з ним, поки за дверима забряжчали чашки.

— А що то мені почулося?! — лукаво промовила місіс Кумс, входячи до кімнати.

І посипалися жарти про поцілунки.

Вони зручненько сиділи собі довкола невеличкого круглого столика, коли в будинку почувся шум — то повернувся містер Кумс. На вхідних дверях клацнув засув.

— А ось і мій володар! — сказала місіс Кумс. — З дому йде, як лев, а приходить, як ягня. Б’юсь об заклад…

У крамниці почувся гуркіт — схоже було на те, що впав стілець. Потім по коридору хтось пройшов начебто якимсь вихилясом. Нарешті двері розчинились — з’явився Кумс. Але це був уже зовсім не той Кумс. Бездоганний комірець теліпався на шиї. Містер Кумс стояв у пальті навиворіт, жилет був прикрашений пучками розквітлого жовтого дроку, а під пахвою господар дому тримав колись старанно вичищений циліндр, наполовину наповнений потовченими грибами. Але ці незначні, хоч і дивні зміни у святковому вбранні містера Кумса були просто ніщо проти того, як змінилося його обличчя. Воно було мертвотно-бліде, неприродно розширені очі блищали, а посинілі бляклі губи кривила сумовита посмішка.

— Веселіться! — гукнув він, спинившись у дверях. — Розумні розваги… Танцюйте! — Він ступив три кроки вихилясом по кімнаті, став і вклонився.

— Джіме! — вереснула місіс Кумс.

У містера Кларенса від переляку аж відвисла нижня щелепа.

— Чай! — буркнув містер Кумс. — Чай — це прекрасна річ. Поганки теж.

— Він п’яний, — промовила Дженні ледве чутно. Ніколи ще вона не бачила, щоб у п’яних було таке бліде обличчя, такі розширені й блискучі очі.

Містер Кумс простяг містерові Кларенсу жменю яскраво-червоних грибів.

— Смакота! — мовив він. — На, скуштуй.

Господар був веселий і привітний. Та коли він побачив їхні ошелешені обличчя, настрій у нього перемінився, як це часом буває у божевільних, і його охопила нестримна лють. Він аж тепер нібито згадав про сварку, через яку й побіг із дому. На диво гучним голосом — місіс Кумс такого в нього й не чула — він вигукнув:

— Мій дім! Я тут господар! їжте, що вам даю! — Містер Кумс прокричав це, здавалося, не зробивши жодного зусилля, жодного різкого жесту й не зрушивши з місця, — так, ніби прошепотів. Він стояв і простягав жменю грибів.

А Кларенс виявився боягузом. Не витримавши дикого, божевільного погляду містера Кумса, він скочив на ногк, відштовхнув назад крісло й, зіщулившись, відвернувся. Кумс кинувсь до нього. Дженні, скориставшись цією нагодою, вереснула й метнулася за двері. Містер Кумс подався за нею. Кларенс хотів був вислизнути також. Кумс, перекинувши столика з чашками, схопив його за комір і спробував напхати йому в рот грибів. Кларенс радо залишив у господаря в руках свій комірець і вискочив у коридор; все обличчя в нього було в червоних кришках від потовчених мухоморів.

— Зачиніть його! — крикнула місіс Кумс і таки встигла б замкнути двері, якби спільники не покинули її.

Дженні вгледіла, що двері до крамниці стоять навстіж, і шмигнула туди, клацнувши за собою замком, тоді як Кларенс поквапно сховався на кухні. Містер Кумс усім тілом наліг на двері, а його дружина, помітивши, що ключ залишився з боку кухні, збігла сходами нагору й замкнулася в кімнаті для гостей.

Новоз’явлений марнотратник життя рушив у коридор. Він уже розгубив трохи своїх прикрас, однак респектабельний циліндр із грибами все ще тримав під пахвою. В коридорі містер Кумс завагався, вирішуючи, який із трьох шляхів вибрати, й нарешті пішов до кухні. Кларенс, марно поморочившись із ключем, відмовився від наміру замкнути господаря і втік до посудомийні при кухні, де й попався, перше ніж устиг відчинити двері у двір. Те, що сталося далі, містер Кларенс описує дуже скромно. Здавалося, спалах гніву в містера Кумса вже минув, і він знбв був таким собі добродушним витівником. Довкола лежали ножі — столові, кухонні, — і Кларенс вельми великодушно вирішив порозважати містера Кумса, аби лиш уникнути трагедії. Нема сумніву в тому, що містер Кумс від душі повтішався з містера Кларенса; навряд чи вони гралися б дружніше й веселіше, навіть якби знали один одного змалку. Господар рішуче зажадав, щоб Кларенс скуштував грибочків, потім вони по-дружньому поборюкались, і містер Кумс глибоко пошкодував, що так розцяцькував своєму гостеві обличчя. А тоді Кларенсову голову ніби підставили під кран, натерли йому лице щіткою для взуття, — він, видно, твердо поклав собі не перечити будь-яким примхам цього божевільного, — і нарешті скуйовдженого, полинялого, обшарпаного гостя увібгали в пальто й випхнули через чорний хід надвір, бо двері до крамниці все ще тримала на замку Дженні. Відімкнути двері на вулицю їй не пощастило, але засув урятував її в ту хвилину, коли містер Клумс заходився відмикати своїм ключем американський замок. Отож до самої ночі Дженні просиділа в крамниці.

Далі містер Кумс — певно, все ще шукаючи розваг, — повернувся на кухню і, хоч і був запеклий ворог спиртного, випив (чи вилив на лацкани свого першого і єдиного в житті сюртука) не менш як півдесятка пляшок міцного портеру, що їх місіс Кумс тримала на випадок своєї хвороби. Він зчинив веселий дзвін, відбиваючи шийки від пляшок тарілками (їх подарували дружині на весілля), ще й наспівував жартівливих пісеньок. Так почалася та грандіозна пиятика. Містер Кумс дуже порізав об пляшку палець (і це кровопролиття — єдине в усій історії), крім того, у нього почалися спазми, бо на людину, що не звикла пити, міцний портер діє дуже сильно. Мабуть, від усього цього демон грибної отрути нарешті вгамувався. Але ми краще накинемо покривало на завершальні події того недільного вечора. Закінчилося все цілющим сном на вугіллі в підвалі.

Минуло п’ять років. Знову стояв жовтень, і містер Кумс знову прогулювався пополудні в сосновому бору за каналом. Це був той самий чорноокий приземкуватий чоловік із темними вусиками, що й на початку нашої історії, але його підборіддя тепер подвійним уже не тільки здавалося. На Кумсу було нове пальто з оксамитовими лацканами; вишуканий комірець із відгорненими ріжками, не грубий і не цупкий, замінив звичайний, який носили всі. На містерові Кумсу був лискучий циліндр і майже новенькі рукавички — правда, на кінчику одного пальця вже виднілося охайно заштопане місце. Навіть випадкова людина впізнала б у ньому дуже порядного чоловіка, а закинута назад голова свідчила про те, що він знає собі ціну. Тепер це був власник крамниці, що тримав трьох помічників. Поруч із Кумсом, мовби пародія на нього, ішов засмаглий здоровань — його брат Том, який повернувся з Австралії. Вони згадували про колишні свої труднощі, і містер Кумс щойно змалював братові своє фінансове становище.

— Так, дільце в тебе непогане, Джіме, — сказав Том. — Твоє щастя, що в цій конкуренції тобі пощастило так розмахнутися. І твоє щастя, що в тебе така дружина, — на неї ти можеш покластися, як на себе.

— Між нами кажучи, — озвався містер Кумс, — не завжди воно так було. Ох, не завжди… На початку ця жіночка була досить легковажна. Жінки взагалі дивні створіння!

— Та що ти кажеш!

— Авжеж. Ти навіть не уявляєш собі, яка вона була неврівноважена. І все намагалася сісти мені на голову. А я надто любив її, був надто поступливий, одне слово… отакий… Вона й забрала собі в голову, що все на світі існує тільки для неї. Перетворила мій дім на якийсь салон, день при дні в неї сиділи знайомі, подруги з кавалерами… Щонеділі виспівували жартівливих пісеньок, а крамниця павутиною обростала. Вона ще й бісики пускала всяким молодикам! Кажу тобі, Томе, в своєму домі я не був господарем.

— Аж не віриться!

— Правда. Я, звісно, пробував наставити її на розум і казав: “Я не герцог, щоб утримувати дружину, як пещеного звірка. Я взяв тебе заміж, щоб мати помічницю і подругу”. Я їй пояснював: “Ти повинна мені допомагати, удвох ми здужаємо”. Та вона й чути нічого не хотіла. “Ну гаразд, — вирішив я. — Чоловік я м’який, але тільки поки мені не увірветься терпець. А до цього воно, — кажу, — йде”. Де там, не слухала ніяких застережень.

— І що ж?

— З жінками таке часто буває. Вона не вірила, що мені може ввірватися терпець. Такі жінки, як моя, — це між нами, Томе, — не поважають чоловіка, якщо анітрохи його не бояться. І ось, щоб налякати її, я влаштував одного разу бучу. Якось прийшла до нас Дженні, дружинина подруга, — вони разом працюють, — із своїм женихом. Я з ними трохи посварився, пішов сюди, до лісу, — день видався тоді такий самий, як сьогодні, — і все тут гарненько обміркував. А потім повернувся додому та як накинувся на них!..

— Ти?!

— Ага. Ти знаєш, я наче збожеволів. Ні, я її не бив, стримався. Але тому хлопцеві задав перцю! Просто щоб показати їй, на що я здатний. А він, до речі, був здоровило. Оглушив я його і ну бити посуд! Одне слово, нагнав на неї такого страху, що вона втекла й замкнулася в кімнаті для гостей.

— А далі?

— Оце й усе. На другий день уранці я їй заявив: “Тепер ти знаєш, який я, коли мені ввірветься терпець”. І більше їй не треба було нічого казати.

— І відтоді ти щасливий, еге?

— Можна сказати, що так. Головне — наполягти на своєму. Якби не було того дня, я б уже ходив по світу з торбою, а сама вона й уся її сімейка нарікала б на мене, що я довів її до злиднів. Я їх добре знаю. Але тепер у нас усе гаразд. І дільце, як ти сказав, у мене справді йде добре.

Вони мовчки йшли далі, і кожен думав про своє.

— Дивні вони створіння, ці жінки, — озвався нарешті Том.

— Їй потрібна тверда рука, — сказав Кумс.

— А грибів тут скільки!.. Куди не глянь! — зауважив раптом Том. — Не розумію тільки, яка з них людям користь?

Містер Кумс роззирнувся довкола.

— А по-моєму, призначення в них дуже мудре, — відповів він.

Отаку подяку заробив червоний гриб за те, що потьмарив цьому маленькому чоловікові розум, штовхнув його на рішучий крок і перемінив усе його життя.

МІСТЕР СКЕЛМЕРСДЕЙЛ У ЧАРІВНІЙ КРАЇНІ

— У цій крамниці, — сказав лікар, — можна побачити чоловіка, який побував у чарівній країні.

— Дурниці! — кинув я і озирнувся на ту крамницю.

Це була звичайнісінька сільська крамничка, вона ж і пошта, з-під даху тягся телеграфний дріт, перед входом були виставлені щітки й оцинковані відра, у вікні — черевики, сорочки, консерви.

Я помовчав, а тоді попросив:

— Розкажіть мені цю історію.

— Сам я про нього нічого не знаю, — відповів лікар. — Звати його Скелмерсдейл. Сільський неотеса, та й годі. Але тут усі впевнені, що це — суща правда.

Невдовзі я знов повернувся до нашої розмови.

— До пуття я нічого не знаю, — сказав лікар. — Не знаю і знати не хочу. Якось я перев’язував йому зламаний палець, — неодружені грали в крикет проти одружених, — і тоді вперше й почув ту побрехеньку. Ось і все. Але з цього ви бодай можете судити, з чим я маю тут до діла. Веселенька робота — втовкмачувати в голови тутешнім людям принципи сучасної санітарії!

— Ще б пак! — поспівчував я, і він заходився розповідати, як у Боунамі збиралися лагодити каналізацію.

Я вже давненько помітив, що наші діячі охорони здоров’я заклопотані переважно такими проблемами. І знов висловив йому якнайщиріше співчуття, а коли він назвав мешканців Боунама віслюками, я додав, що вони “віслюки виняткові”. Та лікар і після цього не вгамувався.

Через деякий час, десь наприкінці літа, я завершував трактат про духовну патологію, — мені здається, писати його ще важче, ніж читати, — і непереборне бажання усамітнитись десь у закутку знов привело мене до Бігнора. Поселився я в одного фермера і невдовзі, шукаючи тютюну, натрапив на ту ж таки сільську крамничку. “Скелмерсдейл!” — згадав я і ввійшов.

За прилавком стояв невисокий, але стрункий молодик, білявий, рум’яний, очі голубі, зуби дрібні й рівні. В око мені впали його повільні рухи. Нічого особливого я в ньому не помітив, хіба тільки трохи сумуватий вираз на обличчі. Він був без піджака, в підгорненому фартусі, за невеличким вухом стримів олівець. На чорному жилеті звисав золотий ланцюжок від годинника, на ланцюжку теліпалася зігнута пополам гінея.

— Більш нічого не бажаєте, сер? — промовив він, схилившись над моїм рахунком.

— Ви містер Скелмерсдейл? — відверто спитав я.

— Так, сер, — відповів він, не підводячи очей.

— А це правда, що ви побували в чарівній країні?

Він звів на мене погляд, зсунув брови, і на його спохмурнілому обличчі проступило роздратування.

— Годі про це! — різко кинув він, якусь мить вороже дивився мені в очі, а тоді знову схилився над рахунком.

— Чотири… шість із половиною шилінгів, — сказав він нарешті. — Дякую, сер.

Ось за яких несприятливих обставин я познайомився з містером Скелмерсдейлом.

Але потім мені все ж таки пощастило завоювати його довіру, хоч це й коштувало неабияких зусиль. Удруге я побачив його в сільському шинку, куди заходив після вечері пограти в більярд і перемовитися кількома словами з людьми — вдень я їх старанно уникав, що було дуже на користь моїй роботі. Правдами й неправдами я вмовив Скелмерсдейла зіграти зі мною партію в більярд, а тоді завів із ним розмову. І зрозумів, що про чарівну країну краще не забалакувати. Про все інше він говорив добродушно, залюбки і, здавалося, нічим не відрізнявся від решти людей. Та щойно мова заходила про ту країну, він одразу хмурився: це була тема вочевидь заборонена. Лише один раз я чув, як при ньому хтось натякнув у більярдній про його пригоди, але то був якийсь наймит, упертий селюк, що програв Скелмерсдейлові. Скелмерсдейл зробив кілька дуплетів підряд, а це, як на бігнорську мірку, було явище незвичайне.

— Та вже ж! — кинув його супротивник. — Це вам помогли ваші феї!

Скелмерсдейл хвилю мовчки дивився на хлопця, потім шпурнув києм і вийшов з більярдної.

— Чого ти до нього причепився? — дорікнув задираці якийсь поважний дідок, що з приємністю спостерігав гру.

З усіх боків почулося несхвальне бурчання, і самовдоволена посмішка зникла з обличчя дотепника.

Я вирішив скористатися нагодою.

— Що це у вас за жарти про якусь чарівну країну? — запитав я.

— Ніякі це не жарти, молодому Скелмерсдейлові не до жартів, — промовив поважний дідок, надпивши зі своєї склянки.

Приземкуватий рожевощокий чоловічок виявився, однак, балакучішим.

— Люди кажуть, сер, — озвався він, — що феї вкрали Скелмерсдейла до себе під Олдінгтонський пагорб і протримали його там цілих три тижні!

Тепер усіх, хто був у більярдній, наче прорвало. Досить лише одній вівці ступити крок, як за нею посуне ціла отара. Одне слово, невдовзі я вже знав, хоч і в загальних рисах, про Скелмерсдейлові пригоди. Колись, до того, як оселитися в Бігнорі, він служив у такій самій крамничці в Олдінгтон-Корнері. Саме там воно й сталося. Якось Скалмерсдейл вирушив проти ночі на Олдінгтонський пагорб і зник на три тижні, а коли повернувся, то “манжети його були чистісінькі, неначе він щойно вийшов за поріг”, а кишені набиті порохом та попелом. Він був похмурий, пригнічений, довго не міг прийти до тями, і ніяк не можна було в нього допитатися, де він пропадав. Одна дівчина з Клептонхілла, з якою Скелмерсдейл був заручений, намагалася від нього про все довідатися, але він уперто мовчав, до того ж, як вона висловилася, “навіював нудьгу”, і через це вона йому невдовзі відмовила. А потім Скелмерсдейл необачно комусь прохопився, нібито побував у чарівній країні й хоче туди знов. І коли про це всі дізналися й по-сільському безцеремонно почали над ним підсміюватись, він раптом звільнився й утік від глузувань та перегудів до Бігнора.

Але про те, що ж усе-таки сталося з ним у чарівній країні, не знала жодна душа. Люди в шинку торочили казна-що — одне слово, хто в тин, хто в ворота. Одні казали те, інші — те. Розбалакували про це насмішкувато й недовірливо, але я бачив, що насправді вони були ладні повірити багато чому. І я вирішив висловити розумну зацікавленість і цілком обгрунтований сумнів:

— Якщо та чарівна країна під Олдінгтонським пагорбом, то чого ж ви її не відкопаєте?

— А я що кажу?! — підхопив молодий наймит.

— Не один уже брався під тим пагорбом копати, — похмуро зауважив поважний дідок. — То той спробує, то той… Та тільки жоден із них не має чим похвалитися.

Їхня одностайна, хоч і невиразна, віра на мене подіяла. Я відчував: тут щось не те. І це ще дужче розпалювало мою цікавість, мене розбирала нетерплячка довідатися, що ж там усе-таки сталося. Але розповісти про це могла тільки одна людина — сам Скелмерсдейл. І я взявся за неймовірно важке завдання: згладити перше несприятливе враження, яке я справив на нього, й домогтися, щоб він сам, з власної волі заговорив зі мною відверто й нічого не приховуючи. Я мав тут, сказати б, одну соціальну перевагу: я був не простий сільський мешканець. На вдачу я чоловік привітний, нічого нібито не роблю, ходжу в твідових куртках і бриджах, і в Бігнорі мене, певна річ, прийняли за художника, а там, хоч як це дивно, художника цінують незмірно вище, ніж продавця з бакалійної крамниці. А Скелмерсдейл, як і взагалі багато людей його прошарку, — неабиякий сноб; спалахнувши, він тоді кинув мені: “Годі про це!” — але то було вже після того, як я вивів його з терпіння. Та, я певен, він і сам потім шкодував про це, і я знаю, йому дуже до вподоби, коли всі бачать, як ми з ним удвох походжаємо по селу. Минув час, і він досить охоче погодився зайти до мене випити чарочку віскі й покурити. Ось тоді мені й сяйнув щасливий здогад: тут не обійшлося без сердечної драми. І я, знаючи, як люди щирістю відповідають на щирість, розповів йому силу-силенну цікавих і повчальних випадків зі свого життя, вигаданих і справжніх. І коли Скелмерсдейл зайшов до мене, якщо не помиляюсь, утретє, то після третьої чарки, коли я розказав йому, приплівши чимало сентиментальних подробиць про одне досить скороминуще захоплення своєї юності, крига скресла. Під впливом моєї розповіді містер Скелмерсдейл нарешті відкрив мені душу.

— Зі мною вийшло те саме, — сказав він. — В Олдінгтоні. В цьому й усе диво. Спершу мені було наче й байдуже, то тільки вона страждала… А потім усе стало навпаки, та було вже пізно…

Я стримався й не став розпитувати далі. Тоді Скелмерсдейл натякнув іще дещо, і невдовзі мені стало ясно, як божий день, що йому просто нетерпеливиться побалакати про свої пригоди в чарівній країні — про ті самі пригоди, про які з нього так довго не можна було витягти жодного слова. Як бачите, моя хитрість удалася: потік щирості своє зробив. Скелмерсдейл уже не побоювався, що я, як усі чужі люди, не повірю йому й почну з нього глузувати. Він побачив у мені можливого повірника. Його охопила нетерплячка показати, що й він багато чого в житті зазнав і пережив, і він уже не міг нічого з собою вдіяти.

Спочатку він, звісно, ходив околяса. Мені так і кортіло запитати про все навпрямець і дістатись нарешті до самої суті, але я боявся, що своєю поквапністю все зіпсую. Аж після того, як ми посиділи ще кілька разів і я цілком завоював його довіру, мені вдалося помалу почути від нього дуже багато, аж до найменших подробиць. По суті, я вислухав, і не раз, майже все, що містер Скелмерсдейл, оповідач досить поганенький, узагалі міг розказати. Отже, я підступаю до історії його пригод і розповідатиму все до ладу.

Сталося воно насправді чи це був сон, гра уяви, якась дивна галюцинація — не скажу. Але я ні на мить не припускаю думки, що містер Скелмерсдейл усе вигадав. Цей чоловік глибоко, щиро вірить, що це справді діялося саме так, як він розповідає. Він явно не здатний брехати так послідовно, вигадувати такі деталі. Йому вірять простодушні, але водночас і досить метиковані сільські жителі, і це ще один доказ його правдивості. Скелмерсдейл вірить — і поки що ніхто не зумів похитнути його віру. Щодо мене, то я більш не маю чого додати на підтвердження історії, яку тут переказую. Не в тому я вже віці, коли переконують чи щось доводять.

Як запевняє містер Скелмерсдейл, він заснув якось годині о десятій вечора на Олдінгтонському пагорбі. Цілком можливо, що це було в Іванову ніч, а може, на тиждень раніше чи пізніше, він про це не замислювався. Стояв тихий ясний вечір, сходив місяць. Я не полінувався тричі видертися на той пагорб після того, як вивідав у містера Скелмерсдейла його таємницю, а одного разу пішов туди навіть у літні сутінки. Щойно виплив місяць, і все, мабуть, мало такий самий вигляд, як тієї ночі… Юпітер у своїй гордовитій величі ярів над місяцем, а на півночі й північному заході небо зеленіло й сяяло. Голий, похмурий пагорб здалеку чітко вимальовувався на тлі неба, але біля підніжжя там густі зарості, і поки я підіймався, численні кролики, що шмигали, мов тіні, або й зовсім невидимі в темряві, вискакували з кущів і стрімголов пускалися навтіки. А над самою вершиною, на цьому відкритому місці, дзвінко гули хмаровища комарів. Пагорб, мені здається, — штучна споруда, могильник якогось доісторичного вождя, і нікому, мабуть не щастило знайти для поховання кращого місця, звідки відкривалися б такі неозорі простори. Пасмо горбів тягнеться на схід до Гайта, за ним видніється Ла-Манш, і там, миль за тридцять, а то й далі, блимають, гаснуть і знову спалахують яскравим білим світлом маяки Грі Не та Булоні. А на захід, як на долоні, — вся звивиста долина Вілда — її видно до самого Гіндгеда й Лейт-хілла; на півночі долина Стауера розтинає крейдяні гори, що сягають безкінечних пагорбів за Вайєм. Поглянеш на південь-Ромнейські мочарі простягаються біля ваших ніг, десь посередині Дімчерч, і Ромні, й Лінд, Гастінгс на горі і далеко-далеко, там, де Істборн здіймається до Біч Хед, знову громадяться в серпанку пагорби.

Ось тут і блукав Скелмерсдейл, зажурений своїми сердечними незлагодами. Йшов він, як сам казав, “не розбираючи стежки”, а на вершині вирішив сісти й подумати про свою біду та образу. І, сам того не помітивши, заснув. Заснув і опинився в полоні фей.

А такий засмучений він був через сварку з дівчиною із Клемтон-хілла, своєю нареченою. Фермерська донька, розповідав Скелмерсдейл, з “вельми шанованої родини” — пара для нього найкраща, годі й сумніватися. Але й дівчина, й жених були надто молоді і, як воно завжди буває в такому віці, ревниві, вкрай нетерплячі, сповнені безглуздого прагнення шукати в другому самі довершеності, — життя й досвід, на щастя, скоро від цього виліковують. Чому вони, власне, посварились, я не знаю. Може, вона сказала, що любить, коли чоловіки носять гамаші, а він того дня був без гамашів, а може, він сказав, що їй до лиця інший капелюшок, — одне слово, хоч би з чого та пересварка почалася, вилилась вона в безглузду лайку й завершилася взаємними докорами та слізьми. І Скелмерсдейл, мабуть, зовсім занепав духом, коли заплакана дівчина пішла, наговоривши йому образливих порівнянь і заявивши, що взагалі ніколи його не кохала й що тепер між ними нарешті все скінчено.

Ця сварка не йшла йому з голови, і в гірких роздумах він піднявся на ОлдІнгтонський пагорб, довго там сидів, поки його хтозна-чому зморив сон.

Прокинувся Скелмерсдейл серед навдивовиж м’якої трави — він зроду такої не бачив, — у затінку під густими деревами, крони яких геть закривали небо. У чарівній країні неба, мабуть, узагалі ніколи не видно. За весь час, поки він там був, йому тільки один раз і випало побачити зірки, — тієї ночі, коли феї танцювали. І, мені здається, це було навряд чи в самій чарівній країні — скоріше всього феї водили хороводи в порослій комишем та рогозом низині, неподалік від Смізької залізничної колії.

Однак під тими деревами було ясно, серед листя і в траві поблискували численні світлячки, дрібні й дуже яскраві. Містер Скелмерсдейл перетворився в зовсім крихітного чоловічка — це було перше, що він усвідомив, а потім він побачив довкола цілу юрбу створінь, ще менших від себе. Скелмерсдейл чомусь зовсім не здивувався й не злякавсь, а тільки вмостився зручніше в траві й протер очі. А круг нього юрмилися веселі ельфи: він заснув у їхніх володіннях, і вони перенесли його до чарівної країни.

Я так і не допитався в Скелмерсдейла, які ж ті ельфи на вигляд. Мова в нього бліда, невиразна, він зовсім не спостережливий і майже не запам’ятав подробиць. Одягнені вони були нібито в щось дуже легеньке й гарне, але то був не шовк, не вовна, не листя й не пелюстки квітів. Ельфи стояли навколо нього й чекали, поки він прокинеться зовсім, а прогалиною, немов алеєю, осяяною світлячками, до нього йшла з зіркою на чолі Королева фей, головна героїня його спогадів і розповідей. Дещо про неї розпитати мені все ж таки пощастило. На ній було прозоре зелене одіння, тонку талію охоплював широкий сріблястий пояс. Кучеряве, відкинуте з чола волосся було не скуйовджене, але місцями вибивалися неслухняні пасма; голову прикрашала невеличка корона з однією-однісінькою зіркою. З рукавів часом виглядали білі руки, а вгорі сукня, мабуть, була трохи відкрита, бо в своїх розповідях Скелмерсдейл згадував про те, яка гарна у феї шия і підборіддя. Білу шию обвивало коралове намисто, на грудях була коралово-червона квітка. Пухкенькі, як у дитини, щічки й підборіддя, очі карі, блискучий І ясний, щирий і ніжний погляд із-під рівних брів. З цих деталей видно, як глибоко закарбувався в його пам’ять образ тої дівчини. Він хотів іще щось висловити, але в нього нічого не вийшло. “Вона якось так ішла…” — проказав він кілька разів, і я уявив собі її рухи, що випромінювали стриману радість.

І з нею, з цим чарівним створінням, містер Скелмерсдейл, її бажаний гість і обранець, вирушив у найзаповітніші куточки тої країни. Фея зустріла його привітно й лагідно — повернула до нього своє осяйне личко й легенько потисла йому обома руками долоню. Адже десять років тому Скелмерсдейл був, видно, досить привабливий юнак. А потім фея, певно, взяла його за руку і повела прогалиною, що вся іскрилася світлячками.

Важко було зрозуміти, звичайно, із туманних і невиразних описів містера Скелмерсдейла, де він побував і що побачив. Бліді уривки спогадів тьмяно малюють нам незвичайні місцини й забави, лужки, де збиралося багато фей, “якісь мухомори, що від них лилося рожеве сяйво”, дивовижні наїдки — він тільки й міг про них сказати: “От якби ви їх скуштували!”, чарівні звуки (“немовби з музичної скриньки”) — вони линули від трепетних квіток. Був там і широкий луг, де феї каталися верхи і їздили одна з одною наперегони “на кузьках”. Проте важко сказати, що мав на увазі містер Скелмерсдейл під словом “кузьки” — може, якихось личинок, чи коників, чи дрібних жучків, які не даються в руки нам. В одному місці дзюркотів струмок і цвів величезний жовтець, там феї в спекотні дні разом купалися. Довкола серед мохів гралися, танцювали, пестили одне одного крихітні створіння. Нема сумніву в тому, що Скелмерсдейл припав королеві фей до серця, як нема сумніву й у тому, що юнак твердо поклав собі вистояти перед спокусою. І ось настав час, коли фея, сидячи з ним у затишній місцині на березі струмка (“там дуже пахло фіалками”), освідчилася йому в коханні.

— І коли вона підсіла ближче, така ніжна, славна, й узяла мене за руку, і тихо-тихо зашепотіла до мене, я, знаєте, таки мало не втратив розум.

Схоже на те, що містер Скелмерсдейл, на жаль, надто довго “не втрачав розуму”. Вони сиділи на березі струмка, пахли фіалки, прекрасна фея була поруч, але містер Скелмерсдейл розумів, “звідки вітер віє”, як він висловився, і тому делікатно натякнув, що має наречену.

А перед цим фея казала йому, що ніжно його кохає, що він миліший їй за всіх юнаків там, на землі, і вона виконає будь-яке його бажання, навіть найзаповітніше.

І містер Скелмерсдейл — він, певно, уперто відводив погляд від її губенят, які промовляли ці слова, — відповів, що хотів би мати сякий-такий капітал, бо хоче, мовляв, відкрити власну крамничку. Я ніби бачу трохи здивований вираз її карих очей, що про них Скелмерсдейл стільки мені розповідав. Але фея, мабуть, усе збагнула й заходилася детально розпитувати, яка ж у нього буде крамниця, і весь час “отако всміхалася”. Тож йому й довелося розповісти все про Міллі та їхні заручини.

— Геть усе? — перепитав я.

— Все, — відповів містер Скелмерсдейл. — І хто така, і де живе, і все-все про неї. Так наче мене щось примусило розповідати правду.

— Ти матимеш усе, що схочеш, — сказала Королева фей. — Вважай, що твоє бажання виконано. І гроші в тебе будуть, як тільки схочеш. А тепер ти повинен мене поцілувати.

Містер Скелмерсдейл прикинувся, ніби не почув її останніх слів, і сказав, що вона дуже добра. І що він навіть не заслужив такої доброти. І…

Королева фей раптом присунулася до нього ближче й прошепотіла: “Поцілуй мене!”

— І я, дурень, послухався, — зітхнув містер Скелмерсдейл.

Поцілунок поцілунку різниця, і цей, мабуть, був зовсім не схожий на гучні вияви ніжності, які йому дарувала Міллі. У цьому поцілунку було щось чаклунське, і від тої хвилини все, безперечно, перемінилося. Принаймні про цю подію Скелмерсдейл розповідав найдетальніше, Я намагався уявити собі, як воно було насправді, відтворював у голові з плутанини натяків і жестів ту чарівну картину, але хіба я можу описати, яке м’яке світло просотувалося крізь крони дерев, яке все було прекрасне, дивовижне, як таємниче й бентежно мовчав казковий ліс! Королева фей знов і знов розпитувала його про Міллі: і яка вона, й чи дуже гарна, і таке інше. Здається, на запитання, чи вона вродлива, містер Скелмерсдейл відповів: “Нічогенька!” Потім — а може, то було іншим разом — Королева фей розповіла йому, що коли він спав при місяці, вона побачила його й покохала, і його перенесли до чарівної країни, і вона мріяла, не знаючи ще про Міллі, що, може, й він ЇЇ покохає. “Та коли вже ти не можеш мене покохати, — промовила вона, — то побудь зі мною хоч трохи, а тоді ти повинен повернутися до своєї Міллі”. Так вона казала, а Скелмерсдейл уже був закоханий у неї, але ж хіба цей тугодум зійде зі свого шляху! Я уявляю, як він сидить у дивному заціпенінні серед небаченої краси й усе товче про свою Міллі, і про крамничку, яку хоче завести, і про те, що потрібні кінь та віз… І ці безглузді балачки тривали між ними з дня на день. Я ніби навіч бачу цю крихітну чарівницю, вона ні на крок не відходить від нього, все намагається його розважити, але вона надто безтурботна, щоб зрозуміти, як тяжко йому на душі, і надто закохана, щоб його відпустити. А він, усе ще в полоні земних клопотів, ні на мить із нею не розлучається й нічого довкола не помічає — такий захоплений своїм новим дивовижним почуттям. Важко, знаєте, просто неможливо розповісти словами про осяйну красу маленької феї, красу, що світилася в незграбній і плутаній розповіді бідолашного Скелмерсдейла. Мені принаймні вона сяяла чистим блиском крізь хащі неоковирних фраз, як світлячок у столоченій траві.

Так минуло, мабуть, чимало днів, і містер Скелмерсдейл багато чого побачив; один раз феї навіть танцювали при місяці й водили хоровод на лугу біля Сміза. Та ось усьому настав кінець. Королева фей привела його до великої печери, освітленої “таким червонястим світлом від лампадки”; там стояли одна на одній скрині, сяяли чаші та золоті шкатулки і — тут уже містер Скелмерсдейл помилитися не міг! — лежали цілі купи золотих монет. Серед цих скарбів клопоталися невеличкі гноми; вони вклонилися й відійшли вбік. Королева фей раптом обернулася до нього, і очі в неї заблищали.

— Ну ось, — мовила вона, — ти зробив мені ласку й довгенько побув зі мною… Тепер я тебе відпущу. Ти повинен вернутися до своєї Міллі. Ти повинен вернутися до своєї Міллі, і зараз… Бачиш, я про свою обіцянку не забула — тут тобі дадуть золота.

— І їй ніби здавило щось у горлі, — сказав містер Скелмерсдейл. — А я стою і відчуваю… — Він торкнувся рукою до грудей. — Наче все в мене отут завмерло. Блідну, тремчу, а сказати нічого не можу. Сказати мені навіть тоді було нічого.

Він замовк.

— Та-ак, — озвавсь я.

Описати цю сцену йому було не до снаги. Я довідався тільки, що на прощання фея поцілувала його.

— І ви нічого не сказали?

— Не сказав, — відповів містер Скелмерсдейл. — Стояв, як дурне теля. Знаєте, вона тільки оглянулась один раз — сама усміхається, а в очах сльози. Я добре бачив. Потім вона пішла, а вся ота дрібнота забігала, заметушилася коло мене, і тицяють мені золото в руки, запихають у кишені, за шию… І скрізь-скрізь.

Й аж коли Королева фей зникла, містер Скелмерсдейл усе зрозумів і усвідомив. Він раптом заходився розкидати золото, яким його обдаровували, й закричав, що йому нічого не треба.

— “Не хочу я вашого золота! — кажу. — Я його не заслужив. Я залишаюся. Мені треба побачитися з Королевою фей іще раз”. Кинувся був за нею, а вони не пускають мене. Атож, упираються своїми рученятами мені в груди, штовхають назад. І все тицяють мені золото, поки воно вже почало висипатися з кишень і випадати з рук. “Не хочу я вашого золота! — кажу їм. — Я тільки хочу ще раз побачитися з Королевою фей!”

— І побачились?

— Ні. Дійшло до бійки.

— А потім? Ви її все ж таки побачили?

— Ні. Коли я їх порозкидав, її вже ніде не було.

Містер Скелмерсдейл кинувся шукати фею. Він біг залитою червонястим світлом печерою, потім довгим склепінчастим переходом, поки опинився посеред похмурого темного пустища, де роїлися мандрівні вогні. А довкола, глузуючи, танцювали ельфи, і гномики з печери гналися за ним із повними пригорщами золота; вони сипали йому вслід те золото й кричали: “Оце тобі її кохання і її золото! Оце тобі її кохання і її золото!”

Коли Скелмерсдейл почув ці слова, його охопив неймовірний страх, що всьому кінець, і він заходився голосно кликати її на ім’я, а тоді раптом пустився бігти від входу до печери схилом униз, пробираючись крізь колючі кущі терну й шипшини, і все гукав її й гукав… А ельфи танцювали круг нього, щипали його й дряпали, але він нічого не помічав, і мандрівні вогні роями вилися над головою, кидалися йому в обличчя, а гномики тупотіли ззаду і обсипали його золотом від Королеви фей. Він біг, а за ним гналося це незвичайне юрмище, збиваючи його з дороги, і він то провалювався по коліна в болото, то спотикався об переплетене товсте коріння і раптом зачепився ногою за один із коренів і впав…

Він упав ницьма, потім перекинувся на спину — і ту ж мить побачив, що лежить на Олдінгтонському пагорбі, а довкола — жодної живої душі, тільки зірки над головою.

Містер Скелмерсдейл, за його словами, відразу сів, відчуваючи, що змерз; усе тіло його заклякло, а одяг був вологий від роси. Займався блідий світанок, повіяв прохолодний вітрець. Спершу Скелмерсдейл подумав був, що все це йому привиділося в якомусь дивному сні, але потім він сягнув рукою до кишені й побачив, що там повно попелу. Сумніву не було: це чарівне золото, яким його обдарували. Скелмерсдейл відчував, що весь пощипаний, подряпаний, хоч на ньому не було жодного сліду.

Отак несподівано містер Скелмерсдейл повернувся із чарівної країни в світ людей. Йому здавалося спочатку, що минула тільки одна ніч, та, прийшовши до крамниці в Олдінгтон-Корнері, він зрозумів, що, на загальний подив, його не було цілих три тижні!

— Ох і намучився ж я тоді! — зітхнув містер Скелмерсдейл.

— Чому?

— Треба ж було щось людям казати. Вам, сподіваюся, ніколи не доводилося пояснювати отакого?

— Не доводилося, — відповів я.

Якийсь час він ще розводився про те, хто там що казав. Тільки одного ім’я не згадав.

— А Міллі? — нарешті запитав я.

— Мені, правду кажучи, й бачити її не хотілося, — відповів Скелмерсдейл.

— Вона, мабуть, змінилася?

— Все змінилося. Змінилося назавжди. Всі поставали, знаєте, такі здоровенні, незграбні. І якісь горласті! А часом, бувало, коли сходило сонце, то аж очі мені різало!

— А Міллі?

— Мені й бачити її не хотілося.

— А коли все ж таки побачили?

— Якось зустрів її в неділю, з церкви йшла. “Де це ти пропадав?” — питає. А я бачу — буде сварка. Мені, власне, байдуже — сварка то й сварка. Я Міллі мовби не помічаю, хоч вона стоїть поруч і звертається до мене. Так наче її й немає. Збагнути не міг — чого вона мені колись в око впала? Іноді, коли довгенько її не бачив, ніби все знов поверталося. А тепер, як зустріну, то враз немовби та, інша, прийде й заступить її… Та й Міллі не дуже побивалася.

— Заміж вийшла? — спитав я.

— За кузена, — відповів містер Скелмерсдейл і якийсь час. пильно роздивлявся візерунок на скатерці.

Коли він нарешті заговорив, було очевидно, що від першого кохання не зосталося й сліду; наша розмова відродила в його серці образ Королеви фей. І він знов почав розповідати про неї. Скелмерсдейл відкрив мені незвичайні секрети, дивні любовні таємниці, але розповідати тут про них було б зрадою. Та ось що вражало мене в цій історії найбільше: сидить невеличкий чепурний продавець із бакалійної крамниці, щойно розповів про свої пригоди, на столі перед ним чарка віскі, в руці — сигара, і чи це від нього я чую гіркі признання, нехай уже й притупився той біль, про невтішну тугу, про душевні муки, що гризли його в ті дні?..

— Я не міг їсти, — розповідав він. — Не міг спати. В замовленнях робив помилки, неправильно давав покупцям решту. День і ніч думав тільки про неї. І так тужив, так тужив!.. На крилах полетів би!.. Господи! Як я хотів до неї!.. Майже кожен вечір ходив на Олдінгтонський пагорб, нерідко і в дощ. Обійду пагорб раз, іще раз, усе блукаю, блукаю і кличу їх, прошу, щоб упустили мене. Кличу… А сам мало не плачу. Сам на себе не схожий, наче розумом стерявся. Все повторював, що винен. А в неділю і вдень туди біг, у сонячну днину і в дощову, хоч і знав не згірше від вас, що нічого там удень не знайду. А ще намагався там заснути.

Він замовк і відпив віскі.

— Все намагався там заснути, — провадив він, і я ладен заприсягти, що губи в нього тремтіли. — Скільки разів я намагався там заснути! І знаєте, сер, не міг. Жодного разу. Я думав, якщо там засну, то, може, щось і вийде… Але й сидів там, і лежав, а заснути не міг. Тільки все думав і тужив. Тужив… Я пробував…

Він тяжко зітхнув, одним духом допив віскі, несподівано встав і, пильно й несхвально розглядаючи дешеві олеографії на стіні біля каміна, заходився застібати піджака. З нагрудної кишеньки в нього виглядав невеличкий записник у чорній обкладинці, куди він щодня занотовував замовлення. Скелмерсдейл застебнувся на всі ґудзики, поплескав себе по грудях і раптом обернувся до мене.

— Що ж, — мовив, — мені пора.

У погляді, в усьому його образі прозирало щось таке, чого він не міг виразити словами.

— Забалакавсь я, — промовив він уже на порозі, всміхнувся хворобливою усмішкою і зник з моїх очей.

Така історія пригод містера Скелмерсдейла в чарівній країні, як він розповів її мені сам.

“НОВИЙ ПРИСКОРЮВАЧ”

Часом, буває, шукаєш шпильку, а знаходиш гінею.[4] Так сталось і з моїм щирим товаришем професором Гібберном. Я й доти чув, що багато великих відкриттів робилися несподівано, але такого, як із Гібберном, ще ні з ким не траплялося. Можна сміливо, без перебільшень сказати, що його відкриття змінить усе наше життя. А він же хотів тільки створити який-небудь тонізуючий засіб, що допоміг би інертним людям устигати за цим швидкоплинним часом. Я й сам уже не раз приймав Гіббернів препарат і зараз спробую описати його вплив на мій організм. Далі ви самі побачите, якою багатою знахідкою виявиться цей засіб для тих, хто любить свіжі враження.

Ми з професором Гібберном — про це знає багато людей — сусіди у Фолкстоні. Якщо мене не зраджує пам’ять, кілька його портретів різного часу надрукував журнал “Стренд” — здається, в кінці 1899 року. Уточнити це я не маю змоги, бо хтось узяв у мене те число журналу й досі не повернув. Та читачі, мабуть, пригадують високе чоло й навдивовиж довгі, чорні Гіббернові брови, що надають його обличчю чогось мефістофельського.

Професор Гібберн живе на Аппер-Сендгейт-роуд в одному з тих чарівних будинків непевного стилю, які так пожвавлюють західну частину вулиці. Дах у будинку фламандський, портик маврітанський, а робоча кімната виходить на вулицю великим ліхтарем у вигляді стрілчастого вікна. В цій кімнаті ми частенько сидимо ввечері й куримо. Гібберн великий жартун. Але професор любить і поговорити зі мною про свою роботу, бо він один із тих, для кого спілкування з людьми — просто життєва необхідність, що допомагає працювати. Отож створення “Нового прискорювача” я мав змогу простежити з самого початку. Хоч більшість дослідів Гібберн провадив не у Фолкстоні, а в чудовій новій лабораторії на Гауер-стріт, неподалік від лікарні, — в тій самій лабораторії, яку він і заснував.

Як відомо — коли не всім, то принаймні людям освіченим, — Гібберн заслужено уславився серед фізіологів своїми роботами з вивчення впливу ліків на нервову систему. А коли йдеться про снодійні, заспокійливі та анестезійні засоби, то йому, кажуть, нема рівних. Професор має величезний авторитет і як хімік, і, поки він не опублікує наслідків деяких своїх досліджень, учений світ не дістане відповіді на багато складних і туманних питань, пов’язаних із клітинами нервових вузлів та осьових волокон.

В останні роки життя Гібберн, ще до створення свого “Нового прискорювача”, багато уваги приділяв тонізуючим засобам і домігся тут великих успіхів. Завдяки йому медицина збагатилася принаймні трьома надійними препаратами, значення яких у лікарській практиці неоціненне. Препарат під назвою “Гіббернів сироп “Б” зберіг людських життів більше, ніж будь-який рятувальний човен на всьому узбережжі.

— Але все це мене не задовольняє, — сказав мені якось професор десь рік тому. — Мої ліки або стимулюють нервові центри, не впливаючи на самі нерви, або просто збільшують наші сили шляхом зниження нервової провідності. Вони дають тільки місцевий і дуже нерівний ефект. Одні посилюють діяльність серця і внутрішніх органів, але притуплюють роботу мозку; інші діють на мозок, мов шампанське, не впливаючи на сонячне сплетення. А я домагаюсь — і, чорт забирай, доможуся! — такого засобу, який струсне вас усього з голови до ніг і збільшить ваші сили вдвічі… або й утричі, А що?! Саме цього я й домагаюся!

— Це’може виснажити людський організм, — зауважив я.

— Безперечно! Але ж і їстимете ви вдвічі-втричі більше. Подумайте тільки, що це означає! Уявіть собі пляшечку… ну, скажімо, отаку… — Він узяв зелену пляшечку й почав постукувати нею по столу влад своїм словам. — І ось у цій дорогоцінній пляшечці — можливість удвічі скоріше думати, вдвічі скоріше рухатись, удвічі скоріше працювати!

— Невже це можливо?

— Сподіваюся, що так. А якщо ні, тоді я марно згаяв цілий рік! На мою думку, різноманітні препарати, скажімо гіпофосфатів, показують, що таке… Та навіть якщо воно подіє лише в півтора раза — і то добре!

— І то добре, — погодився я.

— Візьмімо для прикладу якого-небудь державного діяча. У нього сила-силенна обов’язків, термінових справ, і йому просто бракує часу…

— Нехай напоїть цим зіллям свого секретаря! — вкинув я.

— І матиме подвійний виграш у часі. Або ось ви. Приміром, вам треба завершити книжку…

— Я щоразу проклинаю той день, коли її почав! — вигукнув я.

— Чи взяти лікаря. Він заклопотаний аж-аж-аж, а треба сісти і обміркувати діагноз. Або адвокат… Або готується студент до екзаменів…

— Та всі ці люди мали б платити по гінеї за кожну краплину вашого препарату! — вигукнув я. — Якщо не дорожче!

— Або, скажімо, дуель, — вів далі Гібберн, — коли все залежить від того, хто перший натисне на гачок…

— Чи фехтування, — підхопив я.

— Ось бачите, — мовив Гібберн, — якщо мені пощастить і я зроблю цей засіб універсальним, то він не завдаватиме ніякої шкоди. Хіба що трішечки наближатиме вас до старості. Зате ж ви й житимете вдвічі активніше, ніж решта людей.

— Я ось тільки думаю, — розмірковував я вголос, — чи це чесно буде на дуелі?

— А це вже нехай вирішують секунданти, — відповів Гібберн.

Я знов повернувся до того, з чого ми почали розмову.

— І ви справді певні, що такий препарат можна винайти?

— Цілком певен, — сказав Гібберн, виглянувши у вікно, за яким у цю хвилину щось із гуркотом пронеслося. — Так само, як автомобіль. Власне… — Він замовк і, багатозначно усміхаючись, постукав зеленою пляшечкою по столу. — Таку сполуку я вже знаю… Дещо я вже зробив…

З тієї нервової посмішки, з якою Гібберн промовив ці слова, я зрозумів усю важливість його відкриття. Про свої досліди він звичайно заводив розмову вже тоді, коли вони завершувалися.

— А може… може… Я не здивуюсь, якщо препарат діятиме навіть удвічі активніше.

— Це буде просто грандіозно! — сказав я не дуже впевнено.

— Це буде, гадаю, просто геніально!

Та, здається мені, тоді Гібберн і сам не усвідомлював іще всієї грандіозності свого відкриття.

Пригадую, ми частенько поверталися до цієї розмови, і щоразу Гібберн говорив про “Новий прискорювач” — так він назвав свій препарат — дедалі впевненіше. Іноді він починав бідкатися, чи не викличе “Новий прискорювач” якихось непередбачених фізіологічних наслідків, і тоді трохи похмурнів, а то раптом з неприхованою корисливістю заходжувався довго й схвильовано обговорювати зі мною комерційний бік справи.

— Це — прекрасна штука! — казав Гібберн. — Велике відкриття! Я знаю, що даю світові багато, і, гадаю, маю право розраховувати на добру винагороду. Наука наукою, але мені, думаю, повинні передати монополію на мій препарат хоча б на років десять. Зрештою, чому все найкраще в житті має діставатися якимсь дрібним торговцям?!

Мій інтерес до Гіббернового відкриття не згасав. Я завжди відзначався певною схильністю до метафізики, мене захоплювали загадки часу й простору, і тепер я починав вірити, що Гібберн готує нам не більше й не менше, ніж абсолютне прискорення життя. Припустімо, людина приймає цей препарат регулярно: життя її буде вкрай насичене, але в одинадцять років вона вже досягне зрілості, у двадцять п’ять стане літньою, а в тридцять постаріє. Виходить, міркував я, Гібберн просто робитиме зі своїми пацієнтами те, що природа робить з євреями та жителями Сходу: адже в тринадцять-дев’ятнадцять років вони стають уже дорослими людьми, до п’ятдесяти старіють, а думають і працюють звичайно швидше, ніж ми.

Мене завжди вражало те чудо, на яке здатні ліки. Вони можуть позбавити людину здорового глузду, можуть і заспокоїти; можуть додати їй неймовірної сили й бадьорості чи обернути її в тупу колоду, розпалити одні пристрасті й погасити інші. І ось тепер до арсеналу пляшечок, що їх повсякчас мають до своїх послуг лікарі, додається ще одне чудо!

Але Гібберн такими розмірковуваннями голови собі не сушив — він був заклопотаний технічним боком свого винаходу.

І ось сьомого чи восьмого серпня — час збігав швидко — Гібберн повідомив мені, що вже поставив дослід дистиляції, який має вирішити, що його жде — успіх чи невдача. А десятого числа роботи були завершені, і “Новий прискорювач” став реальною дійсністю. Я саме йшов по Сендгейт-хілл до Фолкстона — здається, в перукарню — і раптом зустрічаю Гібберна. Він поспішав до мене, щоб поділитися своєю радістю. Як зараз бачу: обличчя розпашіле, очі блищать, і я навіть помітив, що хода в нього була якась на диво стрімка.

— Є! — крикнув він і, схопивши мене за руку, заговорив швидко-швидко. — Все, готово! Ходімо до мене, самі побачите!

— Справді?

— Справді! — вигукнув він. — Просто неймовірно! Ходімте ж, самі побачите!

— І прискорює… вдвічі?

— Більше, багато більше! Мені аж страшно. Та ходімо ж, подивитесь! Самі спробуєте! На собі спробуєте! Такого чуда світ іще не бачив!

Тримаючи мою руку й не перестаючи розповідати, він потяг мене дорогою вгору так стрімко, що мені довелося за ним аж бігти. Назустріч їхав омнібус, і всі, хто в ньому сидів, мов на команду, повернули в наш бік голови й повитріщалися на нас, як уміють витріщатися тільки пасажири таких екіпажів. А стояв один із тих ясних спекотних днів, на які таке багате літо у Фолкстоні, коли всі барви здаються неймовірно яскравими, всі обриси — неймовірно чіткими. Повівав, звичайно, і вітрець, але ж хіба такий легенький вітрець міг мене в ту хвилину освіжити?! Я почав благати пощади.

— Невже я так біжу? — здивувався Гібберн і перейшов на швидку ходу.

— Ви, мабуть, уже спробували своє зілля, — промовив я, задихавшись.

— Ні, — відповів він. — Тільки випив із колби трохи води. Один ковточок… Але колбу я начисто вимив. Звечора я, правда, трохи прийняв препарату. Та коли то було!

— І що — прискорює… вдвічі? — запитав я, підбігаючи геть спітнілий до його будинку.

— У тисячу разів! У багато тисяч разів! — вигукнув Гібберн і театральним жестом розчинив різьблену — в ранньоанглійському стилі — хвіртку свого палісадника.

— Ого! — мовив я і рушив за ним до будинку.

— Я навіть не можу напевно сказати, в скільки разів, — провадив Гібберн, тримаючи в руці ключа.

— І ви…

— Це проливає нове світло на фізіологію нервової системи! Це перекидає з ніг на голову теорію зорового сприйняття!.. Самим небесам відомо, у скільки тисяч разів. Ми дослідимо це потім… А зараз препарат треба спробувати!

— Спробувати? — перепитав я, поспішаючи за ним коридором.

— Неодмінно! — відповів Гібберн уже в кабінеті, обернувшись до мене. — Ось він, у цій маленькій зеленій пляшечці! А втім, може, ви боїтесь?

Людина я загалом обережна й ризикувати люблю більше на словах. Так, мені було страшнувато, але ж і з гордощами треба щось робити.

— Що ж, — нерішуче мовив я, — то ви, кажете, вже спробували?

— Так, спробував, — відповів Гібберн. — І мені здається, не зашкодило, правда ж? У мене навіть не змінився колір обличчя, я відчуваю…

Я сів.

— Дайте й мені трохи. В найгіршому разі не доведеться йти стригтися, а це, по-моєму, найтяжча повинність цивілізованої людини. Як його приймати?

— З водою, — відповів Гібберн і розгонистим жестом поставив переді мною карафку. Він стояв біля письмового столу й уважно дивився на мене. В голосі його раптом почулися нотки фахівця з Харлі-стріт.[5] — Знаєте, це препарат не зовсім звичайний…

Я махнув рукою.

— Насамперед хочу вас попередити: як тільки зробите ковток, замружтеся й розплющуйте очі обережно десь так через хвилину-дві. Ви не осліпнете. Наш зір залежить від довжини повітряних хвиль, а не від їхньої кількості. Але якщо очі у вас будуть розплющені, то сітківка може дістати шок, а його супроводжує глибоке запаморочення. Одне слово, не забудьте замружитись!

— Замружусь, — відказав я. — Не забуду.

— І ще одне. Сидіть і не ворушіться. Не здумайте вовтузитись у кріслі — можна добряче забитись. Пам’ятайте, що ваш організм працюватиме в тисячу разів швидше, ніж звичайно. Серце, легені, м’язи, мозок — геть усе. Ви цього й не помітите. Відчуття у вас будуть ті самі, але все довкола ніби уповільнить свій плин. У цьому й увесь фокус.

— Господи! — вигукнув я. — Виходить…

— Зараз самі побачите, — сказав професор, узяв мензурку і обвів поглядом стіл. — Склянки, вода… Все готово! На перший раз наллємо не дуже багато.

Дорогоцінна рідина забулькала з зеленої пляшечки в мензурку,

— Не забудьте про те, що я вам казав! — нагадав Гібберн і спритно, мов слуга-італієць, що наливає віскі, перекинув мензурку в склянки. — Замружте очі якомога міцніше і хвилини дві сидіть спокійно. Я скажу, коли можна буде розплющити.

Він додав в обидві склянки трохи води.

— О, до речі, не здумайте ставити склянку на стіл. Тримайте її в руці, а ліктем зіпріться на коліно. Отак… А тепер… — Він узяв свою склянку.

— За “Новий прискорювач”! — сказав я.

— За “Новий прискорювач”! — підхопив Гібберн.

Ми цокнулися, випили, і я відразу заплющив очі.

Вам, мабуть, знайома порожнеча небуття, в яку поринаєш під наркозом. Скільки це тривало, не знаю. Потім до мене долинув Гіббернів голос, і я поворухнувся й розплющив очі. Професор стояв так само біля столу й так само тримав у руці склянку. Різниця полягала тільки в тому, що склянка була порожня.

— Ну? — озвався я.

— Нічого такого не відчуваєте?

— Нічого. Хіба тільки легеньке збудження. Оце й усе.

— А звуки?

— Ніяких звуків, — відповів я. — Чорт! А й справді — цілковита тиша! Тільки десь кап-кап… Наче дощик накрапає. Що воно таке?

— Це звуки розпалися на свої елементи, — пояснив, здається, Гібберн, але напевно стверджувати не можу.

Він подививсь у вікно.

— А ви коли-небудь бачили, щоб завіски чіпляли ось так?

Я простежив за його поглядом і побачив, що один ріжок у завіски на вітрі загорнувся догори й так і застиг.

— Ні, не бачив, — відповів я. — Дивно!

— А оце? — мовив він і розтис пальці, що тримали склянку.

Я, звичайно, здригнувся, сподіваючись, що склянка впаде й розіб’ється. Але вона не тільки не розбилася, а навіть зависла в повітрі й не ворухнулась!

— У наших широтах, — промовив Гібберн, — предмет, що падає, за першу секунду пролітає футів шістнадцять. Моя склянка падає теж із швидкістю шістнадцять футів на секунду. Але вона не пролетіла ще й сотої частки цієї секунди. Тепер ви маєте певне уявлення про силу мого “Прискорювача”. — І він почав водити рукою навколо склянки, що поволі опускалася, а тоді взяв її за денце, потяг униз і нарешті обережно поставив на стіл. — То як? — спитав він і засміявся.

— Непогано, — мовив я і почав потихеньку вставати з крісла. Почував я себе прекрасно, голова працювала чітко, легко. Одне слово, все в мені наче заквапилося. Пульс, наприклад, робив тисячу ударів на секунду, і це не викликало в мене ніяких неприємних відчуттів. Я визирнув у вікно. Завмерлий на місці велосипедист з опущеною головою і застиглою хмаркою куряви позад себе стрімголов доганяв омнібус, який також не рухався. Видовище було таке неймовірне, що від подиву я аж рота роззявив.

— Гібберн! — вигукнув я. — Скільки часу діє ваше кляте зілля?

— А дідько його знає! — відповів професор. — Минулого разу я ліг у ліжко й заснув. Сказати правду, я тоді злякався. Тривало це хвилин, мабуть, кілька, але ті хвилини здалися мені годинами. Однак згодом сила дії починає різко спадати.

Ніякого страху я не відчував і дуже цим пишався. Правда, нас було все ж таки двоє.

— А чом би нам не прогулятися? — запропонував я.

— І справді!

— Але ж нас побачать!

— Що ви! Ні в якому разі! Ми полетимо, як у казці. Ходімо! Кудою вийдемо — у вікно чи в двері?

Ми скористалися вікном.

У мене буйна уява, я багато читав про всілякі чудеса, чимало пережив сам, але ця коротенька прогулянка по Фолкстону з професором Гібберном після його “Нового прискорювача” була найдивовижнішою, найнеймовірнішою пригодою в моєму житті. Ми проминули дубову хвіртку, вилетіли на вулицю і якийсь час уважно спостерігали застиглі екіпажі. Шпиці в колесах, конячі ноги, кінчик батога й спідня щелепа кондуктора (він, мабуть, саме зібрався позіхнути) ледве помітно рухались, але кузов незграбного омнібуса здавався скам’янілим. І жодного звуку, якщо не брати до уваги ледве чутного хрипу в горлі котрогось із пасажирів. Візник, кондуктор і одинадцятеро пасажирів ніби зрослися з цією застиглою брилою. Спершу таке видовище нас вразило, але потім, коли ми обійшли омнібус з усіх боків, нам стало аж неприємно. Такі самі люди, як ми, і воднораз не схожі на нас, позавмирали в безглуздих позах, не завершивши своїх жестів. Дівчина й молодик усміхались одне до одного, пускали очима бісики, і застиглі усмішки на їхніх обличчях, здавалося, залишаться назавжди; жінка в розмаяній на вітрі накидці сиділа, спершись на поручні, і некліпно дивилася на Гіббернів будинок; схожий на воскову фігуру чоловік підкручував вуса, а інший простяг закляклу руку з розчепіреними пальцями й намагався схопити капелюха, що злетів у нього з голови.

Ми дивилися на них, сміялися з них, корчили їм гримаси, але потім раптом відчули до всієї цієї компанії відразу, перетнули перед самісіньким носом у велосипедиста вулицю й подалися в бік моря.

— Погляньте сюди! — зненацька вигукнув Гібберн.

Там, куди він показував пальцем, була бджола; вона повільно перебирала крильцями й рухалася зі швидкістю равлика — найледачішого равлика, якого тільки можна собі уявити.

І ось ми вже на лугу. Тут почалося щось просто-таки неймовірне. На естраді грав оркестр, але ми чули не музику, а скоріше хрипіння чи передсмертне зітхання, яке час від часу переходило у щось схоже на глухе цокання величезного годинника. Люди довкола стояли хто наввипинки, хто, мов якась дивна німа лялька, балансував на одній нозі, прогулюючись по траві. Я проминув пуделя, що підскочив був угору й тепер опускався на землю, повільно перебираючи в повітрі лапками.

— Ой, дивіться, дивіться! — крикнув Гібберн.

Ми затрималися на хвилинку перед якимсь дженджиком у білому смугастому костюмі, білих черевиках і в панамі; він саме озирнувся назад і підморгував двом вирядженим жіночкам. Підморгування — якщо роздивитися його не поспішаючи, з усіма подробицями, одне слово, так, як це робили ми, — штука не вельми приваблива. Воно враз утрачає всю свою грайливу невимушеність, і ви раптом помічаєте, що око, яке моргає, заплющується не зовсім і з-під опущеної повіки виглядає нижній краєчок очного яблука.

— Тепер, — кажу, — якщо тільки я не втрачу пам’яті, мені не захочеться підморгувати довіку!

— І всміхатися! — підхопив Гібберн, дивлячись на вишкірену у відповідь жіночку.

— Одначе нестерпно припікає! — сказав я. — Давайте не поспішати,

— Дарма! — кинув Гібберн.

Ми пішли далі, пробираючись між крісел на коліщатах, що стояли на дорозі. Пози людей, що сиділи в них, переважно здавалися майже природними, зате на спотворені фізіономії почервонілих військових музикантів просто боляче було дивитися. Якийсь рожевощокий джентльмен борюкався на вітрі з газетою, намагаючись згорнути її, але так і завмер, не довівши своєї боротьби до кінця. Судячи з усього, вітер був сильний, але для нас він не існував. Ми відійшли вбік і стали спостерігати публіку здалеку. Розглядати цей натовп, що раптово застиг і обернувся на музей воскових фігур, було надзвичайно цікаво. Хоч як це безглуздо, але я, дивлячись на них, був сповнений почуття власної гідності. Хіба ж не диво: адже все, що я сказав, подумав, зробив від тієї хвилини, коли в мою кров проник “Новий прискорювач”, укладалося для цих людей і для всього світу в десяту частку секунди!

— “Новий прискорювач”, — почав я, але Гібберн перебив мене.

— Ось вона, клята баба! — вигукнув він.

— Яка баба?

— Таж моя сусідка, — відповів Гібберн. — У неї болонка — дзяволить і дзяволить! Ні! Це надто велика спокуса!

Часом Гібберн поводиться імпульсивно, просто по-хлоп’ячому. Не встиг я зупинити його, як він кинувся вперед, схопив те нещасне собача й щодуху помчав із ним до скелястого берега. І — диво дивне! Собача не виказало жодних ознак життя, навіть не тріпнулось і не дзявкнуло. Воно й далі міцно спало, хоч Гібберн тримав його за карк, немов дерев’яну іграшку!

— Гібберн! — крикнув я. — Покиньте його! — Потім додав: — Якщо ви так бігатимете, на вас загоряться штани. Дивіться, вже тліють!

Він ляснув себе по нозі й нерішуче зупинився на краю скелі.

— Гібберн! — гукав я, наздоганяючи його. — Пустіть собача! Бігати в таку спеку!.. Адже ми робимо дві-три милі за секунду! А тертя повітря?!

— Що? — перепитав він.

— Тертя повітря! — закричав я. — Тертя повітря! Ми дуже швидко пересуваємось! Як метеорити! Спека ж яка! Гібберн! Гібберн! Я вже впрів! У мене все тіло свербить! Погляньте, люди починають ворушитися! Ваш препарат перестає діяти. Та киньте ж те собача!

— Га? — перепитав професор.

— Кажу, перестає діяти, — повторив я. — Ми надто розігрілися. “Прискорювач” перестає діяти! Я весь мокрий.

Гібберн подивився на мене, потім на оркестр, що хрипів уже голосніше й частіше, а тоді, широко розмахнувшись, пожбурив собача геть. Воно злетіло вгору й зависло над зімкнутими парасольками захоплених розмовою жінок. Гібберн схопив мене за лікоть.

— О чорт! — крикнув він. — Здається, ви маєте рацію! Все тіло свербить і… Дивіться! Он той чоловік дістає хустинку. Рухи в нього досить чіткі. Треба скоріше забиратися звідси!

Але зробити цього нам уже не пощастило — і, мабуть, на щастя. Бо якби ми кинулися були бігти, у нас спалахнула б одежа. Тепер я в цьому не маю сумніву, а тоді ми навіть не подумали, що можемо загорітися. Та не встигли ми зрушити з місця, як дія препарату припинилася — раптово, за одну мить, так наче хто зірвав з наших очей завісу. Я почув тривожний Гіббернів голос: “Сідайте!” — з переляку гепнувся на траву край дороги й неабияк опікся. Там, де я сидів, і досі видно латку випаленої трави.

І тут загальне заціпеніння минулось. Невиразні хрипи музичних інструментів злилися в гучну мелодію, люди перестали балансувати на одній нозі, і кожне пішло своєю дорогою, газети й прапорці затріпотіли на вітрі, вслід за усмішками залунали слова, дженджик у панамі, який підморгував двом жіночкам, із самовдоволеним виглядом попростував далі, ті, що сиділи на стільцях і в кріслах, заворушилися й забалакали.

Світ знов ожив і вже не відставав від нас чи, правильніше сказати, ми його вже не випереджали. Таке враження буває в пасажирів експреса, що різко уповільнює хід біля станції. Якусь хвилю переді мною все крутилося, і мене навіть занудило… Та це скоро минуло. А собача, що зависло було в повітрі, камінцем полетіло вниз прорвавши в якоїсь жінки парасольку!

Це нас із Гібберном і врятувало. Нашої несподіваної появи ніхто тут не помітив, якщо не брати до уваги одного товстенького дідка в кріслі на коліщатах. Побачивши нас, він здригнувся, кілька разів підозріливо глипнув у наш бік, а тоді щось сказав доглядальниці, що супроводжувала його. Так! З’явилися ми тут, мабуть, справді зненацька. Але штани в нас майже перестали тліти, хоч знизу мене все ще добряче припікало.

Увагу людей, у тім числі й музикантів, — уперше в житті вони збилися з такту, — привернув жіночий крик і гучний гавкіт поважної, відгодованої болонки, яка щойно спокійно спала собі неподалік від естради: невідома сила раптом перекинула її на другий бік естради, і вона бебехнулася на парасольку якоїсь жінки та ще й обсмалила собі шерсть — так стрімко летіла. Ось що діється в наші божевільні дні, коли люди просто-таки схибнулися на всіляких забобонах, психологічних дослідах та інших дурницях!

Всі посхоплювалися, заметушились, налітаючи одне на одного й перекидаючи стільці та крісла. Прибіг полісмен. Чим воно там скінчилося, не знаю. Ми потерпали, щоб нас не вплутали в цю історію, і поспішили втекти — якомога далі від очей отого дідка в кріслі на коліщатах. Прийшовши до тями, трохи відсапавшись, погамувавши почуття нудоти, запаморочення й розгубленості, ми з Гібберном обійшли натовп і рушили до нього додому. Та серед гамору, що не змовкав позад нас, я виразно чув голос джентльмена, котрий сидів біля жінки з порваною парасолькою. Він чіплявся до ні в чому не винного службовця з написом на кашкеті “Наглядач”.

— Якщо собаку жбурнули не ви, — галасував джентльмен, — то хто ж?!

Здатність нормально рухатись і сприймати звуки повернулася до нас так раптово, що я не встиг, як годиться в таких випадках, нічого спостерегти. До того ж треба було подбати про себе: одежа все ще пекла нам тіло, а спалені Гіббернові штани із світлих обернулись на темно-бурі. Одне слово, на зворотному шляху мені було не до науки. Тієї бджоли на місці, певна річ, уже не виявилося. Ми вийшли на Аппер-Сендгейт-роуд, і я пошукав очима велосипедиста. Але він або вже зник за рогом, або загубився серед екіпажів. Зате омнібус — всі його пасажири тепер ожили й поводились як нормальні люди — гуркотів уже неподалік від церкви.

Підвіконня, з якого ми сплигнули в палісадник, коли виходили з дому, місцями було трохи присмалене, а сліди від наших ніг на посиланій гравієм доріжці залишилися навдивовижу глибокі.

Такі були наслідки мого першого знайомства з “Новим прискорювачем”. Наша прогулянка, все, що було зроблено й сказано під час неї, тривало, по суті, одну-дві секунди. Ми прожили півгодини, поки оркестр зіграв якихось два такти. Але враження залишилося таке, ніби весь світ завмер, даючи нам змогу придивитися до нього. Якщо врахувати обставини, а насамперед ту нерозважливість, з якою ми вискочили з будинку, то все це, треба визнати, могло скінчитися для нас куди гірше. Принаймні наш перший досвід, безперечно, довів, що Гібберну доведеться ще чимало попрацювати над своїм “Прискорювачем”, перше ніж цей препарат стане придатним для масового вживання. Однак щодо його ефективності сумніву немає.

Після цих пригод Гібберн і далі удосконалював препарат, і мені випадало не раз приймати різні дози “Прискорювача” під контролем професора і без будь-якої для себе шкоди. Треба, однак, сказати, що виходити з дому в таких випадках я не зважувався.

Хочу також додати, що це оповідання я написав за одним присідом. Я відривався від роботи тільки разів зо два, щоб відкусити трохи шоколаду. Писати я почав у двадцять п’ять хвилин на сьому, а тепер на моєму годиннику шість годин тридцять одна хвилина. Просто важко переоцінити, як це зручно: вирвати серед денної метушні кілька хвилин і повністю віддатися роботі!

Тепер Гібберн працює над дозуванням “Прискорювача” і його впливом на різні організми. На противагу цій суміші він сподівається винайти “Сповільнювач”, щоб регулювати ним надмірну дію першого препарату. “Сповільнювач” матиме, певна річ, властивості прямо протилежні до властивостей “Прискорювача”. Прийнявши один цей засіб, пацієнт дістане змогу розтягти секунду свого часу на кілька годин і поринути в стан спокою, застигнути, немов льодовик, у будь-якому, навіть у найнеспокійнішому оточенні. Ці два препарати мають здійснити цілу революцію в житті цивілізації. Вони знаменуватимуть собою початок визволення людини від “ярма часу”, про яке писав Карлейль. “Прискорювач” допоможе нам зосередити зусилля на якомусь одному відрізку життя, який вимагає найвищого піднесення всіх сил і хисту, а “Сповільнювач” даруватиме нам цілковитий спокій у найтяжчі, найнестерпніші хвилини. Можливо, я покладаю надто великі сподівання на “Сповільнювач”, якого ще треба створити, але щодо “Прискорювача”, то тут сумніву нема. Він надійде в продаж у ближчі місяці — у зручних для вживання і засвоєння дозуваннях. Невеличкі зелені пляшечки можна буде придбати в будь-якій аптеці, в будь-якій аптечній крамниці, правда, за досить високу ціну. Але якщо взяти до уваги надзвичайні властивості препарату, то він не здаватиметься надто дорогим. Називатиметься він “Нервовий прискорювач Гібберна”. Професор має намір випустити його на ринок у трьох дозуваннях: 1: 200, 1: 900 і 1: 2000 — з ярликами відповідно жовтого, рожевого й білого кольору.

“Прискорювач” відкриє перед людьми, безперечно, дуже широкі можливості. За його допомогою, пірнаючи, сказати б, у щілини часу, можна буде здійснювати найдивовижніші речі, зокрема, звісно, й злочини. Це правда, “Прискорювач”, як і будь-який інший сильнодіючий засіб, від зловживання не застрахований. Але ми з Гібберном усебічно обговорили це питання і дійшли висновку, що це вже справа медичного законодавства, нас таке не стосується. Наше завдання — виготовити й продати “Прискорювач”, а що з цього вийде — побачимо.

ЧАРІВНА КРАМНИЦЯ

Ту чарівну крамницю я бачив здалеку кілька разів; а раз чи двічі навіть проходив повз її вітрину, де лежало багато привабливих дрібничок: чарівні кульки, чарівні кури, чудодійні ковпаки, ляльки для черевомовців, кошики з причандаллям для фокусників, колоди звичайнісіньких на вигляд карт і таке інше. Але мені й на думку не спадало завернути туди, поки одного дня Джіп, не кажучи ні слова, взяв мене за палець і потяг до вітрини. І поводився він так, що мені не залишалося нічого іншого, як зайти з ним до крамниці. Сказати правду, я й не здогадувався, що ця скромна з вигляду крамничка міститься саме тут, на Ріджент-стрит, між художнім салоном і закладом, де в патентованих інкубаторах виводять курчат. І все ж вона була саме тут. Я гадав, вона десь ближче до цирку або за рогом на Оксфорд-стрит чи навіть у Голборні; до того ж я завжди бачив її на другому боці вулиці, і щоразу вона здавалася недосяжною, схожою на міраж. Але тепер крамниця стояла просто переді мною, сумніву не було, і пухкенький Джіпів пальчик стукав по її вітрині.

— Якби я був багатий, — сказав Джіп, тикаючи пальчиком на “Яйце є — яйця нема”, — то купив би собі он те. І оте. — Він показав на “Ляльку, що плаче, як жива”. — І оце. — То був загадковий предмет, і називався він, як значилося на привабливому ярличку, “Купи й дивуй друзів”.

— А під отим ковпаком, — промовив Джіп, — зникає все, що покладеш. Я в книжці читав… Ой, тату, а он “Монета є — монети нема!” Тільки вона лежить так, що не видно, як це робиться.

Джіп, милив мій хлопчик, успадкував материну вихованість і не просив повести його в крамницю, не набридав мені благаннями. Він просто тяг мене зовсім несвідомо за палець до дверей, і я добре розумів, що йому хочеться.

— Ось! — мовив він і показав на “Чарівну пляшку”.

— А якби ти її мав? — запитав я.

І Джіп, почувши в цьому запитанні обіцянку, враз просіяв.

— Я показав би її Джіссі! — відповів він, не забуваючи, як завжди, про інших.

— До твого дня народження залишилося менше ста днів, — сказав я і взявся за дверну ручку.

Джіп нічого не відповів, тільки ще дужче стис мій палець, і ми ввійшли до крамниці.

Це була не проста крамниця; це була чарівна крамниця, і тому Джіп не поспішив відразу до прилавка, як бувало, коли ми заходили кудись купити йому звичайні іграшки. Весь тягар розмови з продавцем він переклав тут на мене.

Крамниця була невеличка, тісна і досить темна. Коли ми причинили за собою двері, дзвоник на них жалібно теленькнув. Хвилину чи дві в крамниці, крім нас, нікого не було, і ми мали час роззирнутися. Ось тигр із пап’є-маше на скляній вітрині, що стоїть на невисокому прилавку, — поважний, добродушний тигр, який розмірено киває головою; ось найрізноманітніші кришталеві кульки, порцелянова рука з колодою чарівних карт, цілий набір різних завбільшки чарівних акваріумів; ось нескромний чарівний капелюх безсоромно виставив напоказ свої пружини. На підлозі стояло кілька чарівних дзеркал; одне нас звужувало й видовжувало, друге приплющувало нам голови й скрадало ноги, третє робило нас низенькими й товстими, як бочки. І поки ми сміялися, дивлячись у ті дзеркала, з’явився якийсь чоловік — певно, продавець.

Одне слово, він стояв за прилавком — якийсь дивний, блідий, темноволосий чоловік. Одне вухо в нього було більше від другого, а підборіддя — як носак черевика.

— Чим можемо прислужитися? — сказав він і розчепірив на скляному прилавку свої чарівні довгі пальці.

Від несподіванки ми обидва здригнулись і обернулися.

— Я хотів би купити своєму хлопчикові кілька простеньких іграшок, — сказав я.

— Фокуси? — запитав він. — Механічні? Для дому?

— Щось смішненьке, — відповів я.

— Гм… — мовив продавець і, ніби замислившись, почухав потилицю.

А тоді просто на очах у нас дістав у себе з голови скляну кульку.

— Щось таке? — сказав він і простяг кульку мені.

Такого ми не сподівалися. Багато разів мені випадало бачити цей фокус на сцені — без нього не обходився найзвичайнісінький фокусник, — але тут, у крамниці, я цього не чекав.

— Непогано! — кинув я, сміючись.

— Правда ж? — мовив продавець.

Джіп відпустив мій палець і потягся рукою до скляної кульки. Але долоня в продавця була порожня.

— Вона у тебе в кишені, — сказав чоловік.

І справді, кулька виявилась у Джіпа в кишені!

— Скільки вона коштує? — спитав я.

— За скляні кульки ми нічого не беремо, — привітно відповів продавець. — Вони дістаються нам… — він піймав іще одну кульку — в себе на лікті, — задарма.

Третю кульку він схопив у себе на потилиці й поклав її на прилавок поруч із другою. Джіп уважно роздивився свою кульку, потім дві ті, що лежали на прилавку, і зрештою підвів запитливий погляд на продавця, який стояв і всміхався.

— Можеш узяти собі й ці, — сказав той. — А як не боїшся, то й іще одну, з рота. Ось!

Джіп якусь мить мовчки дивився на мене, так само не кажучи ні слова, потім згріб усі чотири кульки, знов узявся про всяк випадок за мій палець і приготувався дивитись, що ж буде далі.

— Отак ми дістаємо всі наші товари — ті, що дрібніші, — пояснив продавець.

Я засміявсь і, підхопивши його жарт, сказав:

— Замість того, щоб брати їх на складі. Так воно, звісно, дешевше!

— До певної міри, — відповів продавець. — Хоча, зрештою, платити доводиться і нам. Тільки не так багато, як думають люди… Товари більших розмірів, а також харчі й усе, що нам треба, ми дістаємо з цього ось капелюха… І знаєте, що я вам скажу, сер? На світі немає жодного складу справжніх чарівних товарів! Ви, мабуть, помітили нашу вивіску: “Справжня чарівна крамниця”? — Він дістав із-за щоки прейскурант і подав його мені. — Справжня! — повторив він, показав пальцем на це слово й додав: — Тут аніякісінького шахрайства, сер!

Мені здалося, що його жарти не позбавлені серйозних підстав.

А продавець обернувся до Джіпа, підкреслено привітно всміхнувся й мовив:

— А знаєш, ти славний хлопчик!

Я здивувався. Звідки, думаю, він знає? Адже задля дисципліни ми тримаємо це від Джіпа в таємниці, навіть удома.

Та малий вислухав цю похвалу спокійно, мовчки, не зводячи з продавця погляду.

— Бо тільки славні хлопці можуть увійти в ці двері.

І ту ж мить, ніби на підтвердження цих слів, пролунав стук у двері й почувся слабенький писклявий голосок:

— У-у! Я хочу ввійти сюди, тату! Хочу ввійти!

У-у-у!

А вслід за цим утішання та вмовляння змученого батька:

— Тут же зачинено, Едварде!

— І зовсім не зачинено! — озвався я.

— Зачинено, сер! — сказав продавець. — Для таких дітей у нас завжди зачинено.

І тут ми побачили хлопчика: маленьке біле личко, бліде від ласощів та всіляких смачнющих-пресмачнющих страв і перекривлене від повсякденних примх — одне слово, личко жорстокого маленького егоїста, який шкріб нігтем зачаровану шибку.

— Так не годиться, сер, — сказав продавець, коли я з властивою мені готовністю допомогти рушив був до дверей.

За хвилину розбещеного хлопчика, що пхикав перед дверима, повели далі.

— Як це ви так робите? — запитав я, з полегкістю зітхнувши.

— Чари! — відповів продавець, недбало махнувши рукою, і з-під його пальців — уявляєте! — порснули різнобарвні іскри й погасли в сутінках крамниці.

— Там, за дверима, — звернувся продавець до Джіпа, — ти казав, що хотів би мати наш набір “Купи й дивуй друзів”?

Після героїчної внутрішньої боротьби Джіп нарешті відповів:

— Так.

— Він у тебе в кишені.

І, перехилившись через прилавок — тіло в нього виявилося надзвичайно довгим, — цей чудернацький чоловік з манерами справжнього фокусника дістав у Джіпа з кишені коробку.

— Папір! — сказав він і взяв із порожнього капелюха з пружинами аркуш паперу. — Шворка! — і в роті в нього виявився клубок, від якого він відмотав довжелезну шворку, зв’язав нею згорток, а тоді перекусив її зубами. А клубок, як мені здалося, проковтнув! Потім чиркнув об ніс однієї з черевомовних ляльок сірника, потримав над вогнем свого пальця (він одразу обернувся на паличку червоного сургучу) й запечатав покупку. — Ти ще казав про “Яйце є — яйця нема”, — зауважив він, дістав його зі спідньої кишені мого пальта й загорнув у папір разом із “Лялькою, що плаче, як жива”.

Я віддавав кожен готовий пакунок Джіпові, а той міцно притискав його до себе.

Хлопчик говорив дуже мало, але очі його були красномовні. Красномовні були і його руки, що тримали біля грудей покупки. Джіп стояв невимовно схвильований. Так, це були справжні чари.

І раптом я аж здригнувся: під капелюхом у мене щось заворушилося — таке м’якеньке, трепетне! Я схопився за капелюх, і з-під нього випурхнув скуйовджений голуб — їй-богу, то був продавців спільник! — побіг по прилавку і чкурнув, як мені здалося, до картонної коробки за тигром із пап’є-маше.

— Отакої! — сказав чоловік і спритно вихопив у мене з руки капелюха. — От дурний птах — де влаштував собі гніздо!

Він заходився стріпувати мого капелюха й витрусив із нього собі в руку двоє чи троє яєць, чималу мармурову кульку, годинник, з півдесятка неодмінних скляних кульок, зіжмаканий папір, потім ще папір, і ще, й усе говорив про те, що люди не мають звички чистити свої капелюхи зсередини… Розмовляв він, звичайно, дуже чемно і не без певних особистих натяків.

— Помалу збирається стільки всякої всячини, сер… Звісно, не тільки у вас… Мало не в кожного покупця… Чого тільки люди з собою не носять!

А зіжмаканий папір на прилавку ріс, підіймався вище й вище і вже майже затулив собою продавця. Тепер ми чули тільки ще його голос:

— Ніхто не знає, сер, що ховається в людини за її добропристойною подобою… Всі ми — всього лиш прилизана зовнішність, одне слово, лицеміри…

Голос його завмер — точнісінько як у ваших сусідів завмер би грамофон, коли б ви влучно запустили в нього цеглиною. І така сама раптова мовчанка. Папір перестав шурхотіти, зробилося зовсім тихо.

— Вам уже не потрібен мій капелюх? — озвався нарешті я.

Відповіді не було.

Я подивився на Джіпа, Джіп подивився на мене, і в чарівних дзеркалах відбилися наші спотворені обличчя — чудернацькі, серйозні, принишклі…

— Нам, мабуть, пора, — зітхнув я. — Скажіть, скільки з нас за все це?.. — запитав я, раптом підвищивши голос. — Я хочу заплатити. І мій капелюх, будь ласка…

Із-за купи паперу ніби почулося якесь сопіння.

— Давай заглянемо за прилавок, Джіпе, — сказав я. — Він з нас кепкує!..

Ми з Джіпом обійшли тигра, що покивував головою. І що, ви думаєте, було за прилавком? Там не було нічого! На підлозі лежав тільки мій капелюх, а поруч сидів у глибокій задумі кролик — звичайнісінький капловухий білий кролик, дурнуватий на вигляд, одне слово, саме такий, які бувають тільки у фокусників. Я нахилився, щоб узяти капелюха, і кролик відскочив від мене.

— Тату! — якось винувато шепнув Джіп.

— Що таке, Джіпе?

— Тату, а мені ця крамниця подобається!

“Вона подобалася б і мені, — подумав я, — якби прилавок раптом не витягся й не загородив нам дорогу до дверей”. Але я не прохопився Джіпові про це жодним словом.

— Трусь-трусь! — покликав Джіп і простяг руку до кролика, коли той пострибав повз нас. — Трусь-трусь, покажи Джіпові фокус!

Кролик чкурнув у двері, яких доти я там, звичайно, не помічав. Потім двері розчахнулися ширше, і з них знову вийшов чоловік, у якого одне вухо було більше за друге. Він так само всміхався, та коли наші погляди зустрілися, я побачив у його очах чи то глузування, чи то виклик.

— Чи не бажаєте оглянути нашу виставку, сер? — так само люб’язно запитав він.

Джіп потяг мене за палець. Я подивився на прилавок, тоді на продавця, і знов наші погляди зустрілися. Мені вже починало здаватися, що чари тут аж надто справжні.

— У нас обмаль часу… — відповів я.

Та не встиг я доказати цих слів, як ми вже стояли в іншій кімнаті, де були виставлені зразки.

— Всі товари в нас одного ґатунку, — заявив продавець, потираючи свої гнучкі руки, — а саме: найвищого! Нічого, крім справжньої магії! З гарантією! О, даруйте, сер!

Цієї миті я відчув, ніби чоловік щось відриває від мого рукава. Повернувши голову, я побачив, що він тримає за хвіст невеличке червоне чортеня, а воно смикається, звивається і все хоче вкусити його за руку. Ще хвиля — і продавець байдуже жбурнув його під прилав