/ / Language: Русский / Genre:prose_contemporary

1Q84. Книга друга

Харукі Муракамі

«1Q84» — новий роман Харукі Муракамі — побачив світ у Японії 28 травня 2009 року, й увесь його стартовий наклад був розкуплений ще до кінця дня. Незвична назва твору — пряма алюзія на роман-антиутопію Джорджа Орвелла «1984». Віра і релігія, кохання й секс, зброя і домашнє насилля, вбивство за переконанням і суїцид, втрата себе й духовна прірва між поколіннями батьків і дітей — усе це майстерно переплетено у детективному сюжеті роману, де події відбуваються у двох паралельних реальностях: Токіо 1984-го і Токіо, за висловлюванням головної героїні Аомаме, «незрозуміло якого (1Q84)» року. До видання увійшла друга книга роману X. Муракамі «1Q84».

Харукі Муракамі

1Q84. Книга друга

Книга друга

(липень — вересень)

Розділ 1

(про Аомаме)

То було найнудніше місто у світі

Хоча ще не було офіційного оголошення про кінець дощового сезону, небо стало блакитним і літнє сонце нестримно припікало землю. Соковита зелень плакучих верб, як ніколи до цього, кидала на доріжку густі тремтливі тіні.

Тамару зустрів Аомаме перед входом. На ньому був темнуватий літній костюм, біла сорочка й однобарвна краватка. Те, що він, такий огрядний, будь-якого гарячого дня нітрохи не пітнів, завжди її страшенно дивувало.

Подивившись на неї, він легенько кивнув, нечутно й коротко привітався, але не сказав ані слова. Не заводив, як завжди, легкої розмови. Не оглядаючись назад, ішов попереду довгим коридором туди, де на Аомаме чекала господиня. Аомаме припустила, що, мабуть, він не має настрою з ким-небудь вести світські балачки. Можливо, далося взнаки те, що загинула вівчарка. «Треба замінити сторожового пса», — сказав він їй по телефону. Так, ніби йшлося про погоду. Але Аомаме розуміла, що не це він мав на думці. Вівчарка була для нього дорогим створінням, з яким упродовж довгих років він знаходив спільну мову. Тож її раптову незрозумілу смерть сприймав як своєрідну особисту образу й виклик. Дивлячись на його мовчазну, широку, мов класна дошка, спину, Аомаме здогадувалась, який гнів він відчуває.

Тамару відчинив двері у вітальню, пропустив туди Аомаме, а сам, очікуючи розпоряджень господині, став на порозі.

— Напоїв досить, — сказала йому стара пані.

Тамару мовчки кивнув і тихо зачинив за собою двері. У кімнаті залишилася господиня та Аомаме. На столі поруч із кріслом з бильцями, на якому сиділа стара пані, стояв круглий скляний акваріум з двома червоними рибками. Звичайний акваріум із звичайними рибками. У воді, як годиться, плавали зелені водорості. Аомаме не один раз бувала в цій вітальні, обставленій з добрим смаком, однак акваріум побачила вперше. Інколи вона відчувала легенький повів прохолоди — очевидно, кондиціонер працював не на всю потужність. Позаду господині стояв вазон з трьома великими білими ліліями, схожими на маленькі заморські створіння, що занурилися в роздуми.

Жестом руки господиня запросила Аомаме присісти на диван поруч із собою. Вікно, що виходило у двір, заслоняла біла мережана штора, але літнє пообіднє сонце її сильно просвічувало. У цьому промінні стара пані, як ніколи, здавалася втомленою. її тонка рука безсило підпирала щоку, а тіло тонуло у великому кріслі. Очі в неї позападали, на шиї побільшало зморщок. Губи зблідли, а бокові краї довгих брів, ніби переставши опиратися всесвітньому тяжінню, ледь-ледь опустилися. Можливо, кровообіг сповільнився. Шкіра на ній побіліла так, наче її де-не-де посипали борошном. Порівняно з попереднім разом вона, здавалося, постаріла десь на п'ять-шість років. І крім того, не звертала особливої уваги на те, що така втома вилізла назовні. Це було незвично. Принаймні за спостереженням Аомаме, господиня завжди пильно стежила за своєю зовнішністю — намагалася сидіти прямо, бути зосередженою й не показувати жодних ознак старіння. І такі зусилля завжди приносили варті уваги успіхи.

«Сьогодні все в цьому домі змінилося, — подумала Аомаме. — Навіть світло в кімнаті мало інше забарвлення. І звичайні рибки та акваріум, трохи недоречні в кімнаті з високою стелею, заповненою вишуканими старомодними меблями».

Якийсь час господиня не розтуляла рота. Підперши щоку рукою, що ліктем спиралася на бильце крісла, вона втупилася очима в простір коло Аомаме. Однак та розуміла, що там нема нічого особливого. Просто стара пані потребувала на чомусь тимчасово зупинити свій погляд.

— Пити хочеться? — тихим голосом запитала господиня.

— Ні, не хочеться, — відповіла Аомаме.

— Он там є чай з льодом. Якщо хочете, налийте собі в склянку й випийте.

Господиня показала рукою на сервісний столик поблизу дверей. На ньому стояв глечик чаю з лимоном і льодом, а поряд — три гранчасті склянки.

— Дякую, — сказала Аомаме. І, не змінюючи пози, чекала наступних слів.

Якийсь час господиня зберігала мовчанку. Мала що розповісти, та, можливо, побоювалася, що завдяки розкриттю факти стануть ще достовірнішими. А тому хотіла відкласти його хоч трохи на пізніше. На щось таке натякала її мовчанка. Вона зиркнула на акваріум поруч себе. Потім, ніби примирившись з неминучістю, нарешті глянула прямо в очі Аомаме. Краї її міцно стулених губ злегка свідомо піднялися.

— Вам Тамару розповів, що вівчарка, яка сторожила притулок, загинула незрозумілою смертю? — запитала господиня.

— Розповів.

— А після того зникла Цубаса.

Аомаме злегка насупилася.

— Зникла?

— Так. Можливо, серед ночі. Сьогодні вранці її вже не було.

Стуливши губи, Аомаме шукала потрібних слів. Але відразу не знаходила.

— Але ж… Минулого разу ви казали, що з нею завжди хтось спить. У тій самій кімнаті, заради обережності.

— Це правда. Однак, видно, ця жінка, як ніколи, міцно заснула й не помітила, що Цубаса зникла. Удосвіта Цубаси під ковдрою вже не було.

— Загинула вівчарка, а наступного дня зникла Цубаса-тян, — ніби для підтвердження, сказала Аомаме.

Стара пані кивнула.

— Поки що невідомо, чи ці дві події якось пов'язані. Та я думаю, що, можливо, між ними є певний зв'язок.

Аомаме безпричинно перевела погляд на акваріум. Те ж саме, ніби вслід за нею, зробила й господиня. Дві рибки, легенько помахуючи плавцями, безтурботно рухалися сюди-туди по ставку, зробленому зі скла. Літнє світло, дивовижно переламуючись у ньому, створювало ілюзію, ніби заглядаєш, у таємничу морську глибінь.

— Цих рибок я купила для Цубаси, — дивлячись на Аомаме, пояснювала господиня. — У торговельному кварталі Адзабу відбувалося невелике свято, і я повела на нього із собою Цубасу. Подумала, що перебування під замком шкодить її здоров'ю. Ясна річ, з нами був і Тамару. Там увечері ми й купили рибок разом з акваріумом. Здається, дівчина рибками дуже зацікавилася. Сидячи в кімнаті, цілими днями не відводила від них очей. Та коли вона зникла, я перенесла акваріум сюди. Сама тепер на них часто поглядаю. Просто так, знічев'я. Як це не дивно, здається, не можу на них надивитися. Досі я ні разу так зацікавлено на них не дивилася.

— А ви не здогадуєтеся, куди вона подалася? — спитала Аомаме.

— Ні, не здогадуюсь, — відповіла господиня. — Вона не має родичів, до яких могла б вирушити. Наскільки я знаю, в цьому світі їй нема де притулитися.

— А хтось силоміць її не забрав?

Стара пані, ніби відганяючи невидиму мушку, злегка нервово хитнула головою.

— Ні, вона просто звідси пішла. Ніхто не приходив і силоміць не забирав. Інакше навколишні жінки прокинулися б. У них і так сон неглибокий. Гадаю, що Цубаса сама вирішила піти. Тихенько спустилася сходами, відімкнула двері й вийшла надвір. Я так собі уявляю. Вівчарка не гавкала. Бо загинула напередодні вночі. Дівчина пішла, не переодягнувшись. У самій піжамі, хоча її одяг лежав у кімнаті. І, напевне, без грошей.

Аомаме ще більше скривилася.

— Сама, у піжамі?

Стара пані кивнула.

— Саме так. Власне, куди могла піти десятирічна дівчина, в самій піжамі й без грошей? Це виходить за межі здорового глузду. Однак я чомусь думаю, що в цьому нема чогось особливо ненормального. Мені тепер навіть здається, що сталося те, що мало статися. Тому її не шукаю. А тільки споглядаю рибок.

Господиня зиркнула на акваріум, а потім знову перевела погляд на Аомаме.

— Бо розумію, що марно її тут шукати. Вона вже недосяжна для мене.

Після таких слів стара пані перестала підпирати щоку рукою і повільно видихнула повітря, що в ній довго накопичувалося. Обидві руки поклала рівно на коліна.

— Однак чому вона пішла? — запитала Аомаме. — У притулку вона була в безпеці й, крім того, не мала куди йти.

— Причини я не знаю. Та мені здається, що смерть вівчарки стала своєрідним спусковим гачком. Відтоді, як вона до нас прибула, дуже полюбила вівчарку, а та надзвичайно до неї прихилилася. Між ними зав'язалися стосунки, як між нерозлучними друзями. А тому криваву, незрозумілу смерть собаки Цубаса сприйняла як страшний шок. Це ж природно. Бо всіх у притулку смерть страшно приголомшила. Однак зараз я думаю, що, можливо, жорстока смерть вівчарки була чимось схожим на послання, спрямоване дівчині.

— Послання?

— Мовляв, тобі не можна тут залишатися. Знаємо, що ти тут переховуєшся. Тобі треба звідси забиратися. Бо інакше з навколишніми людьми, можливо, станеться щось погане. От таке послання.

Пальці старої пані на коліні дрібно вистукували уявний час. Аомаме чекала продовження.

— Можливо, дівчина зрозуміла зміст послання й сама пішла звідси. І не тому, що хотіла піти. Мусила піти, хоча знала, що не має куди йти. Від такої думки мені стає нестерпно важко. Десятирічній дівчині довелось на таке зважитися.

Аомаме захотіла простягти свою руку до руки господині. Але передумала. Розмова ще не закінчилася. Господиня вела далі:

— Безперечно, для мене це був великий удар. Здавалось, ніби від мене відірвали частину тіла. Бо я мала намір офіційно її удочерити. Звісно, я усвідомлювала, що не все піде так легко. Розуміючи труднощі, ще більше цього прагла. Навіть якби я щось зробила неправильно, ніхто не міг би скаржитися на мене. Однак, правду кажучи, в такому віці ця невдача мене сильно підкосила.

— Але ж через певний час раптом одного дня Цубаса може повернутися. Бо без грошей і не має де дітися.

— Хочеться так думати, але такого, мабуть, не станеться, — сказала господиня монотонним голосом. — їй десять років, але пішла вона звідси з власної волі. І сама назад не вернеться.

Сказавши «Вибачте», Аомаме встала, підійшла до сервісного столика біля дверей і налила чаю з льодом у синю гранчасту склянку. Горло особливо не пересохло, але їй хотілося зробити невеличку паузу. Повернувшись на диван, вона ковтнула чаю і поставила склянку на стіл.

— На цьому поки що припинимо розмову про дівчину, — сказала господиня, дочекавшись, коли Аомаме добре вмостилася на дивані. І ніби для зміни настрою випростала шию та міцно зчепила перед собою пальці обох рук. — Тепер поговоримо про «Сакіґаке» та її лідера. Я розкажу вам, що я про нього змогла дізнатися. Це найголовніше, заради чого я вас сьогодні сюди запросила. Звісно, кінець кінцем воно стосуватиметься і Цубаси.

Аомаме кивнула. Цього вона сподівалася.

— Як я вже казала, цього так званого лідера нам обов'язково треба прибрати. Коротко кажучи, спровадити на той світ. Як вам відомо, він має звичку ґвалтувати десятирічних дівчат. Дівчат, які ще не мали першого місячного. Щоб виправдати такий учинок, він використовує секту, для якої на свій розсуд придумав віровчення. Я провела, наскільки могла, докладне розслідування щодо цього. Доручила зробити його за певні гроші надійним людям. Це було нелегко. Довелося заплатити набагато більше, ніж я очікувала. У всякому разі, вдалося встановити імена чотирьох дівчат-підлітків, яких він досі зґвалтував. Одна з них — Цубаса.

Аомаме знову взяла склянку й ковтнула чаю. Він не мав смаку. Здавалось, у роті була вата, яка його повністю поглинула.

— Усіх подробиць ще не з'ясовано, але відомо, що принаймні двоє з них усе ще живуть у секті, — мовила господиня. — Кажуть, начебто вони виконують при ньому роль жриць. Перед звичайними вірними не показуються. Невідомо, вони з власної волі залишилися в секті чи не могли втекти й змушені там перебувати. Не з'ясовано також, чи лідер і тепер має з ними статевий зв'язок. У кожному разі, вони начебто живуть разом. Як одна сім'я. Вхід до його житла простим його прибічникам заборонений. Багато речей оточено таємницею.

Гранчаста склянка на столі почала пітніти. Господиня, зробивши паузу, перевела дух і розповідала далі:

— В одному нема сумніву: серед чотирьох перших жертв, кажуть, є власна дочка лідера.

Аомаме нахмурилася. М'язи на обличчі мимовільно ворухнулись і сильно скривилися. Вона хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі.

— Так. Вважають, що цей чоловік спершу зґвалтував власну дочку. Сім років тому, коли їй було десять років, — уточнила господиня.

Стара пані підняла слухавку внутрішнього телефону й наказала Тамару принести пляшку хересу й дві склянки. А тим часом обидві, зберігаючи мовчанку, давали лад своїм думкам. Тамару приніс на таці нову пляшку хересу й дві вишукані склянки з тонкого кришталю. Він поставив усе на стіл і, ніби скручуючи голову птахові, точними рухами відкоркував пляшку. Потім сміливо налив вина у склянки. Коли господиня кивнула, він уклонився і вийшов з кімнати. Не сказавши ні слова, безшумно.

«Ідеться не тільки про собаку», — подумала Аомаме. Тамару глибоко образило те, що зперед його очей зникла дівчина, якою господиня понад усе дорожила. Щоправда, не можна сказати, що він ніс за це відповідальність. Адже не мешкав у «Садибі плакучих верб», а звичайно, за винятком особливих обставин, приходив на роботу з власного дому, що містився на відстані десяти хвилин ходьби звідси. Загибель собаки й зникнення дівчини сталися вночі, коли він спав дома. А тому ніяк не міг перешкодити обом випадкам. Його робота полягала в тому, щоб охороняти господиню та її садибу, а не відповідати за безпеку притулку, що був по сусідству. А проте обидві події обернулися для нього особистим програшем і неприпустимою образою.

— Ви готові прибрати того чоловіка? — запитала господиня.

— Готова, — ясно відповіла Аомаме.

— Це нелегке завдання, — сказала стара пані. — Звичайно, я завжди доручаю вам непросту роботу. Та цього разу вона, здається, особлива. Я зробила все, що в моїх силах, але не можу гарантувати вам повної безпеки. Можливо, вас підстерігає більший, ніж будь-коли, ризик.

— Я це знаю.

— Як я вже казала, я не хочу посилати вас у небезпечне місце. Але, правду кажучи, цього разу іншого вибору нема.

— Я не проти, — відповіла Аомаме. — Не можна допустити, щоб той чоловік і далі жив на цьому світі.

Господиня взяла склянку й легенько потягувала херес. Потім знову хвильку поглядала на рибок.

— Я здавна звикла пити теплуватий херес літнього пообіддя. Пити у спеку холодне мені не до вподоби. Коли випиваю хересу, то лягаю й засинаю. Навіть не помічаю коли. А як прокидаюся, то спека трохи спадає. І тоді гадаю собі: от було б добре коли-небудь так померти. Випити трошки хересу влітку пополудні, непомітно заснути й більше не прокинутися.

Аомаме також узяла склянку й ковтнула хересу. Він їй не дуже подобався, але хотілося чогось випити. На відміну від чаю з льодом, цього разу смак трохи відчувався. Алкоголь сильно обпікав язика.

— Скажіть мені чесно, — сказала господиня, — ви боїтеся смерті?

Відповіді довелося чекати. Аомаме хитнула головою.

— Особливо не боюся. Якщо подивитися на те, як я живу.

На губах старої пані майнула усмішка. Здавалось, вона наче трохи помолоділа. Губи ожили. Можливо, розмова з Аомаме підбадьорила її. Або проявила свою дію невелика порція хересу.

— Однак, напевне, ви були в когось закохані, еге ж?

— Була. Але можливість реально поєднатися з цим чоловіком близька до нуля. А тому в разі смерті мої втрати будуть так само майже нульовими.

Господиня примружила очі.

— Ви вважаєте, що не зможете з ним зійтися. Конкретно з якоїсь причини?

— Особливої причини нема. Крім тієї, що я — це я.

— А зі свого боку ви не хочете якось вплинути на нього? Аомаме хитнула головою.

— Для мене найголовніше те, що я щиро його прагну.

Стара пані якийсь час здивовано поглядала на Аомаме.

— Ви дуже ясно мислите.

— Мусила так робити, — відповіла Аомаме. І для годиться пригубила склянку з хересом. Без особливої охоти.

На хвилину в кімнаті запанувала тиша. Лілії і далі хилили свої голівки, а рибки плавали у заломленому літньому світлі.

— Можливо, станеться так, що ви опинитеся наодинці з «лідером» секти, — сказала господиня. — Це непросто, й потрібен час. Але врешті-решт я цього доб'юся. І тоді ви зможете зробити те, що завжди робили. Однак цього разу вам доведеться зникнути. Я допоможу зробити вам пластичну операцію. Теперішню роботу, звичайно, кинете й поїдете далеко звідси. Зміните прізвище. Залишите все, що мали досі. Станете іншою людиною. Звісно, за це ви отримаєте добру винагороду. А відповідальність за все інше я візьму на себе. Ви не проти?

— Як я вже казала, мені нічого втрачати. Ні робота, ні прізвище, ні життя в Токіо не мають для мене особливого значення. Я не заперечую, — відповіла Аомаме.

— І обличчя зміниться.

— Стане гарнішим?

— Якщо, звісно, забажаєте, це можна зробити, — серйозно відповіла стара пані. — Змінити обличчя можна за вашим бажанням, але, звичайно, до певної міри.

— При такій нагоді я хотіла б зробити пластичну операцію для збільшення грудей.

Господиня кивнула.

— І це, можливо, непогана ідея. Так би мовити, для обману людей.

— Та це я пожартувала, — сказала Аомаме. І полагідніла на обличчі. — Я не гордовита й обійдуся теперішніми грудьми. Бо їх легко носити й не доведеться купувати нової білизни.

— Я куплю вам те, що вам до вподоби.

— І знову ви жартуєте, — сказала Аомаме.

Господиня усміхнулася.

— Тоді вибачте. Бо ви не звикли жартувати.

— Я не проти пластичної операції, — сказала Аомаме. — Досі я не думала про неї, а тепер не маю підстав заперечувати. Обличчя мені здавна не подобається, та й нема людини, якій би воно особливо припало до душі.

— Тоді ви друзів утратите.

— Та я не знаю людей, яких могла б назвати друзями, — відповіла Аомаме. І раптом згадала про Аюмі. «Якби я, нічого не сказавши, несподівано зникла, то, можливо, Аюмі засмутилася б. Або ж почувалася б зрадженою», — подумала вона. Але ж від самого початку назвати Аюмі подругою не мала підстав. Бо подружитися з жінкою-поліцейським — це надто небезпечна дорога.

— Я мала двох дітей, — сказала стара пані. — Сина й молодшу за нього на три роки дочку. Дочка померла. Як я вже казала, вкоротила собі життя. Дітей у неї не було. Син через різні обставини тривалий час зі мною не знаходив спільної мови. І тепер майже не розмовляє. Маю трьох онуків, але вже давно з ними не зустрічалася. Та якби я померла, то більшість мого майна успадкував би син та його діти. Майже автоматично. Останнім часом, на відміну від минулого, заповіт не має особливої сили. Та поки що в моєму особистому розпорядженні досить багато грошей. Тож якщо ви впораєтеся із поставленим завданням, то я хотіла б заповісти їх вам. Та не зрозумійте мене неправильно: я не збираюся купувати вас за гроші. Просто хочу сказати, що сприймаю вас як власну дочку. Думаю собі: от би мені таку справжню дочку!

Аомаме незворушно дивилася на господиню. А та, ніби щось згадавши, поставила склянку на стіл. Обернулась і глянула на яскраві пелюстки лілій. Понюхала їхній густий аромат і знову перевела погляд на співрозмовницю.

— Як я вже казала, я збиралася удочерити Цубасу. Але врешті-решт утратила її. Не змогла стати їй опорою. Склавши руки, прогледіла її зникнення серед темної ночі. Тож цього разу не хочу посилати вас у надзвичайно небезпечне місце. Справді не хочу цього робити. Та, на жаль, поки що не бачу іншого способу досягнення мети. Іншої реальної заміни вам не можу знайти.

Аомаме мовчки уважно слухала. Коли господиня замовкла, зза скляних дверей долинуло виразне пташине щебетання. Та через хвильку птахи кудись полетіли.

— Того чоловіка будь-що треба прибрати, — сказала Аомаме. — Тепер це найголовніше. Я глибоко вам вдячна за те, що дорожите мною. Ви знаєте, що з певних причин я покинула батьків. Так само в дитячі роки вони покинули мене. Мені довелося піти у світ, не знаючи батьківської ласки. Щоб вижити, мусила пристосуватися до таких обставин. Це було нелегко. Іноді почувалася відщепенкою. Беззмістовною, брудною. Тому дякую вам за ваші добрі слова. Однак змінювати своє мислення і життя вже трохи запізно. Та от з Цубасою не все ще втрачено. її ще можна врятувати. Не зневіряйтеся. Не втрачайте надії і поверніть її назад.

Стара пані кивнула.

— Можливо, я неправильно висловилася. Звісно, я не відмовляюся від Цубаси. Хоч би там що, маю намір докласти всіх зусиль, щоб повернути її. Та, як самі бачите, я зараз страшно втомилася. Знесилилася через те, що не змогла стати їй опорою в житті. Потрібен якийсь час для того, щоб набратися нової енергії. А може, я надто постаріла? Може, ніколи вже сили до мене вдруге не повернуться?

Аомаме встала з дивана, підійшла до господині й потиснула її тонку випещену руку.

— Ви — надзвичайно цілеспрямована й сильна людина. Сильніша за будь-кого. Зараз ви тільки занепали духом і втомилися. Вам треба лягти й відпочити. А коли прокинетесь, знову станете такою ж бадьорою, як колись.

— Дякую, — сказала господиня й потиснула руку Аомаме. — Справді, мені варто трохи поспати.

— Дозвольте попрощатися, — мовила Аомаме. — Чекаю від вас дзвінка. А я тим часом готуватимусь. Щоправда, речей у мене небагато.

— Не беріть нічого зайвого, що завадило б вільно переміщатися. Бо якщо чогось не вистачатиме, я негайно роздобуду.

Відпустивши руку господині, Аомаме встала.

— Відпочивайте. Усе буде добре.

Стара пані кивнула. І, сидячи в кріслі, заплющила очі. Аомаме ще раз глянула на акваріум, вдихнула запах лілій і залишила вітальню з високою стелею.

На виході її чекав Тамару. Була п'ята, але сонце все ще стояло на небі високо й зовсім не втратило свого тепла. Його чорні, з кордовської шкіри, туфлі, як завжди ретельно начищені, виблискували в сонячному промінні. По краях неба, ніби ховаючись від сонця, видніли білі літні хмари. До кінця дощового сезону було надто далеко, але останні дні скидалися на літні. З дерев у саду долинало не дуже голосне сором'язливе сюрчання цикад, яке, однак, надійно віщувало настання літа. Як завжди, світ дотримувався заведеного порядку. Цикади сюрчали, літні хмари пливли по небу, а на туфлях Тамару не було жодної плямки. Однак для Аомаме чомусь здалося новим, що світ залишається таким незмінним.

— Тамару-сан, — звернулася вона до нього, — можна з вами трошки поговорити? Маєте час?

— Можна, — відповів Тамару з незворушним обличчям. — Маю час. Бо частина моєї роботи полягає в тому, щоб гаяти час. — Він сидів на садовому стільці біля дверей. Аомаме сіла на сусідньому кріслі. Заслонені довгим піддашшям від сонця, вони обоє опинилися в прохолодному затінку. Пахло свіжою травою.

— Уже літо, — сказав Тамару.

— І цикади почали сюрчати, — мовила Аомаме.

— Цього року вони засюрчали трохи раніше, ніж завжди. Цей квартал знову стане шумним від їхнього сюрчання. Аж вуха болітимуть. Так само як тоді, коли я зупинявся у місті поблизу Ніагарського водоспаду. Такий шум тривав безперервно від ранку до вечора. Здавалося, сюрчить мільйон маленьких і великих цикад.

— Ви побували біля Ніагарського водоспаду?

Тамару кивнув.

— То було найнудніше місто у світі. Я пробув там сам-один три дні й нічого іншого не міг робити, а тільки слухав шум водоспаду. Шум був такий гучний, що я навіть не міг книжки читати.

— І що ж ви там три дні робили?

Тамару не відповів. Тільки легенько хитнув головою.

Якийсь час вони обоє слухали неголосне сюрчання цикад.

— Маю до вас одне прохання, — сказала Аомаме.

Тамару начебто зацікавився, адже Аомаме не мала звички щось просити.

— Трошки незвичне прохання, — вела вона далі. — Було б добре, якби воно не здалося вам неприємним.

— Не знаю, чи зможу вам допомогти, але радо послухаю. В усякому разі, як вихована людина я не вважаю неприємним жіноче прохання.

— Мені потрібен пістолет, — по-діловому сказала Аомаме. — Такого розміру, щоб уміщався в сумочку. З малою віддачею, але з достатньою руйнівною силою і надійними технічними даними. Але тільки не перероблена модель пістолета або копія філіппінського виробництва. Для одноразового використання. Бажано також один патрон.

Запала мовчанка. Увесь цей час Тамару не відводив очей від Аомаме ні на міліметр.

— В цій країні закон забороняє звичайним громадянам мати пістолет. Ви це знаєте? — підкреслено поволі запитав Тамару.

— Звичайно.

— Хочу, щоб ви знали: мене досі ні разу не притягали до кримінальної відповідальності, — сказав Тамару. — Інакше кажучи, я не мав судимості. Можливо, коли-небудь і порушував закон. Не заперечую. Та якщо спиратися на документи, то я — нормальний громадянин. Абсолютно чистий, бездоганний. Я — «голубий», але це не суперечить закону. Справно сплачую податок. Беру участь у виборах. Хоча кандидат, за якого голосую, ніколи не виходив переможцем. Учасно й повністю сплачую штраф за порушення правил паркування. За останніх десять років поліція ні разу мене не затримувала за перевищення швидкості. Застрахований на випадок хвороби. Послуги «NHK» оплачую з банківського рахунку. Маю кредитні картки «American Express» та «Master Card». Я цього не збираюся робити, та якби хотів, то міг би взяти позику з виплатою впродовж тридцяти років на будівництво власного дому. І таке становище мене особисто постійно тішить. А ви таку цілком нормальну людину, яку можна назвати фундаментом суспільства, просите роздобути пістолет. Ви це розумієте?

— А хіба я вам не сказала, що не хотіла б псувати вам настрою?

— Так, справді, я це чув.

— Вибачте, але я не згадала нікого, крім вас, щоб звернутися з таким проханням.

Тамару щось тихо прогугнявив. Здавалось, насилу приглушено зітхнув.

— Якби я був спроможний роздобути те, що ви просите, то резонно запитав би: а кого, власне, ви збираєтеся вбивати?

Аомаме спрямувала вказівний палець на скроню.

— Можливо, себе.

Якийсь час Тамару незворушно поглядав на її палець.

— А з якої причини? — запитав би я.

— Бо не хочу, щоб мене спіймали. Смерті не боюся. Опинитися у в'язниці страшенно неприємно, але, гадаю, допустимо. А от потрапити до рук невідомих типів і зазнати катування — це мені понад силу. Бо я побоююсь назвати чиєсь ім'я. Розумієте, що маю на увазі?

— Здається, розумію.

— Я не збираюся нікого вбивати й нападати на банк. А тому великого напівавтоматичного двадцятизарядного пістолета не потребую. Годиться компактний, з малою віддачею.

— Але ж можна вибрати отруту. Набагато практичніше, ніж володіти пістолетом.

— Поки вийму і вип'ю отруту, пройде час. А коли мені запхають руку в рот перед тим, як я розкушу капсулу, то вже не ворухнуся. А от стримуючи супротивника пістолетом у руках, я зможу робити все, що задумала.

Тамару замислився над сказаним. Його права брова трохи піднялася.

— По змозі я не хотів би вас утратити, — сказав Тамару. — Ви мені більше за інших подобаєтеся. Одним словом, особисто.

Аомаме ледь-ледь усміхнулася.

— Як жінка?

Не змінюючись на обличчі, Тамару відповів:

— І чоловік, і жінка, і собака — вони рідко коли мені подобаються.

— Звичайно, — погодилася Аомаме.

— І водночас моє найголовніше поточне завдання полягає в тому, щоб оберігати спокій і здоров'я мадам. Так би мовити, я свого роду профі.

— Безперечно.

— З огляду на це, я вирішив перевірити, що зможу зробити. Нічого не гарантую, та, можливо, зумію підшукати знайомого, який відповідав би вашим вимогам. Але це надзвичайно делікатна справа. Не те що купити на замовлення електричну ковдру. Відповіді доведеться чекати не менш ніж тиждень.

— Байдуже, — сказала Аомаме.

Тамару примружився й підняв очі до дерев, звідки долинало сюрчання цикад.

— Молюся, щоб багато чого пішло добре. Якщо вдасться, то зроблю все, що тільки зможу.

— Дякую. Можливо, наступна робота буде останньою. І я вже не побачуся з вами, Тамару-сан.

Тамару розкрив обидві руки й повернув долоні догори — так наче стояв посеред пустелі й чекав, коли випаде дощ. Але нічого не сказав. Долоні були великі й товсті, подекуди зі шрамами й здавалися не частиною організму, а скоріше велетенського механізму.

— Страшно не люблю прощатися, — сказав він. — Бо навіть не мав нагоди попрощатися з рідними батьками.

— Вони померли?

— Не знаю, чи живуть чи померли. Я народився на Сахаліні за рік до кінця війни. Тоді південна його частина належала Японії і мала назву Карафуто, але влітку 1945 року була окупована радянськими військами, а мої батьки стали полоненими. Батько, здається, працював у порту. Більшість цивільних японських полонених невдовзі репатріювали на батьківщину, та позаяк мої батьки були корейцями, присланими на роботу, то до Японії їх не повернули. Японський уряд відмовився їх приймати під тим приводом, що вихідці з Корейського півострова перестали бути громадянами Великої Японії. Страшна, жорстока історія. Якби батьки хотіли, то могли б повернутися до Північної, але не до Південної Кореї. Бо СРСР тоді не визнавав Південної Кореї. Мої батьки родом з рибальського села поблизу Пусана і не хотіли їхати до Північної Кореї, де не мали жодних родичів або знайомих. Мене малого довірили японським репатріантам, що перебралися на Хоккайдо. У той час на Сахаліні була велика скрута з продовольством, а ставлення радянських військ до полонених — жахливе. Батьки, які, крім мене, мали інших малих дітей, не могли там і мене втримувати. Видно, вирішили спочатку мене самого переправити на Хоккайдо, а потім зустрітися знову. А може, просто хотіли скористатися доброю нагодою, щоб позбутися зайвого тягаря. Подробиць я не знаю. У всякому разі, ми більше не зустрілися. Можливо, батьки й досі перебувають на Сахаліні. І ще не вмерли.

— Ви нічого про них не пам'ятаєте?

— Нічогісінько. Бо коли ми розлучилися, мені не було й року. Спочатку мене виховувало японське подружжя, а потім влаштувало в сиротинець, що містився в гірському передмісті Хакодате. Очевидно, воно не мало засобів, щоб мною опікуватися. Сиротинцем управляла католицька організація. Там жилося нелегко. Після війни було безліч сиріт, не вистачало харчів і тепла. Щоб вижити, доводилося багато чого робити. — Тамару зиркнув на тилову сторону правої руки. — Там як усиновлена дитина я формально дістав японське громадянство та японське прізвище Кеньїті Тамару. Пам'ятаю, що моє справжнє прізвище Пак. Корейців з такими прізвищами так багато, як зірок на небі.

Аомаме й Тамару сиділи поряд і слухали сюрчання цикад.

— Треба обзавестись новим собакою, — сказала Аомаме.

— Так само радить мадам. У домі потрібен новий сторожовий пес. Та поки що нема настрою це робити.

— Я розумію ваш настрій. Та все одно бажано шукати. Зрештою, я не маю права комусь щось радити.

— Я пошукаю, — сказав Тамару. — Потрібен тренований сторожовий пес. Постараюсь якомога швидше зв'язатися із собакознавцями.

Аомаме подивилася на годинник і встала. До заходу сонця ще залишався певний час, але на небі вже проглядали ознаки надвечір'я. До небесної блакиті почав домішуватися інший відтінок. Сп'яніння від хересу ще не вивітрилося. Цікаво, чи господиня спить?

— Ось як висловився Чехов, — повільно піднімаючись, сказав Тамару. — Якщо в першій дії п'єси висить рушниця, то в останній вона має вистрелити.

— І що це означає?

Тамару стояв навпроти Аомаме, вищий від неї лише на кілька сантиметрів.

— Що у п'єсі треба обходитися без зайвої декорації. Якщо в ній буде пістолет, то рано чи пізно він має вистрелити. Чехов любив писати твори так, щоб уникати непотрібних прикрас.

Аомаме поправила рукав сукні й повісила сумку на плече.

— І це вас непокоїть? Якщо на сцені з'явиться пістолет, то обов'язково колись вистрелить?

— Якщо Чехов має рацію.

— А тому ви не хочете давати мене пістолета?

— Бо це небезпечно й протизаконно. Крім того, Чехов — письменник, який заслуговує довіри.

— Але ж ідеться не про п'єсу, а про реальний світ.

Тамару примружив очі й не відривав погляду від Аомаме. Потім повільно сказав:

— Та хто це знає?

Розділ 2

(про Тенґо)

Нічого, крім душі, не маю

Тенґо поставив грамплатівку із «Симфонієтою» Яначека на програвач і натиснув на кнопку автоматичної гри. Чиказьким симфонічним оркестром диригував Сейдзі Одзава. Хвилину програвач крутився зі швидкістю 33 обороти на хвилину, звукознімач повернувся досередини, а голка натрапила на борозенку платівки. Із динаміка після вступу мідних духових інструментів полилися яскраві звуки тимпана. Це була його найулюбленіша частина твору.

Слухаючи цю музику, він сидів перед екраном електронної друкарської машинки й вистукував на її клавішах ієрогліфи. Слухати рано-вранці «Симфонієту» Яначека стало однією з його щоденних звичок. Відтоді, як у середній школі вищого ступеня він випадково замінив ударника в оркестрі, вона набула для нього особливого значення. Вона його особисто збадьорювала й захищала. Принаймні так йому здавалося.

Слухав він її також разом із заміжньою, старшою за віком подругою. «Досить непогана», — казала вона. Однак більше, ніж класична музика, їй подобалися старі записи джазу. І чим були давнішими, тим здавалися кращими. Як для жінки її покоління це дивне уподобання. Особливо любила вона грамофонні записи блюзів В. С. Хенді[1] у виконанні молодого Луї Армстронґа, коли на кларнеті грав Барні Біґард, а на тромбоні — Траммі Янґ. Вона подарувала цю грамплатівку Тенґо. Не для того, щоб він слухав, а щоб вона сама насолоджувалася.

Після сексу, лежачи в ліжку, вони часто слухали цю платівку. Не один раз слухали, та вона їй не обридла. «Звісно, труба й пісня Луї — бездоганні, але якщо хочеш знати мою думку, то я радила 6 тобі звернути увагу на гру кларнетиста Барні Біґарда», — казала вона. Щоправда, на платівці Барні Біґардові рідко випадало виконувати соло. Коротко й одноразово. Бо, що не кажи, головну роль у ній виконував Луї Армстронґ. Та все одно вона з любов'ю згадувала нечасті соло Біґарда й завжди у такт з ними тихенько мугикала.

«Можливо, є інші чудові джазові кларнетисти, не лише Барні Біґард. Але такої теплої й тонкої гри на кларнеті я ні в кого з них не знайшла, — казала вона. — Його гра — звісно, в найкращих випадках — завжди викликає в думках той самий уявний образ». Щоправда, Тенґо не знав, яких інших джазових кларнетистів вона мала на увазі. Але, не один раз прослухавши платівку, він поволі зрозумів, що гра на кларнеті в ній прекрасна, невимушена, повна поживи для душі й багата на уяву. Та щоб досягти такого розуміння, довелось уважно слухати. Потрібен був здібний гід. Інакше суть гри пролітала повз вуха.

— Барні Біґард грає прекрасно, наче талановитий бейсболіст на другій «базі», — сказала вона одного разу. — Його соло чудове, але достоїнство гри Біґарда найкраще виявляється в тому, що зачіпає людське нутро. Він легко справляється з тим, що здається страшно важким. Справжню її вартість розуміє лише уважний слухач.

Щоразу, коли починав звучати шостий твір з «Atlanta Blues» на зворотній стороні платівки, вона хапалася руками за Тенґо й, почувши витончене соло Біґарда, що звучало між співом та соло Луї Армстронґа, лаконічно його вихвалювала: «Ось послухай! Спочатку раптовий протяжний крик, як у маленької дитини. Наче здивування, сплеск радості чи жадоба щастя, що переходить у задоволене зітхання, яке, звиваючись, біжить осяйною водяною доріжкою і непомітно тоне десь у незвіданому місці. Такого хвилюючого соло не здатен виконати ніхто, крім нього. Ні Джімі Нун, ні Сідні Бечет, ні Пі Ві Расел, ні Бені Ґудман — ніхто з відомих кларнетистів не може створити чогось схожого на такий вишуканий мистецький виріб.

— Чому ти така обізнана із старим джазом? — запитав одного разу Тенґо.

— Бо в мене багато минулого, яке тобі невідоме. Минулого, якого ніхто не може переробити, — відповіла вона, лагідно погладжуючи його яєчка.

Закінчивши ранкову роботу, Тенґо подався пішки до станції і в кіоску купив газету. Потім зайшов у кав'ярню, замовив скромний сніданок — тости з маслом і круто зварене яйце, — й, поки очікував його, попиваючи каву, розгорнув газету. Як і попереджав Комацу, на сторінці місцевих новин він побачив не дуже велику статтю про Фукаері, що містилася внизу, над рекламою автомобілів фірми «Міцубісі». Вона мала заголовок: «Зникла сенсаційна школярка-письменниця?».

«Пополудні ** числа стало відомо про зникнення Фукаері, інакше Еріко Фукади (17 років), авторки оповідання «Повітряна личинка», яке останнім часом стало бестселером. За словами культурного антрополога Такаюкі Ебісуно (63 роки), її опікуна, який подав прохання про розшук школярки у відділення поліції Оме, увечері 27 червня Еріко-сан не вернулася ні додому в містечко Оме, ні на квартиру в Токіо, і зв'язок з нею втрачено. У телефонній розмові, на запитання кореспондента, Ебісуно-сан повідомив, що востаннє Еріко-сан була, як завжди, в нормальному стані й досі ніколи без попередження не поверталася додому, що він зовсім не бачить причин для її зникнення, але занепокоєний можливістю нещасного випадку. Редактор видавництва ** Юіті Комацу, відповідальний за випуск «Повітряної личинки», розповів: «Упродовж шести тижнів книжка утримувалася на вершині списку бестселерів і привернула до себе читацьку увагу, але Фукада-сан не любила спілкуватися із ЗМІ. Наше видавництво ще не здогадується, чи шум навколо її зникнення якось пов'язаний з такою її схильністю, чи ні. Фукада-сан — молода дівчина із щедрим талантом, письменниця з великим майбутнім, і я молюся, щоб вона якнайшвидше повернулася жива й здорова». Поліція проводить розслідування, беручи до уваги кілька можливостей».

«На даному етапі газети можуть написати лише це», — подумав Тенґо. Якщо через два дні після такої великої сенсації Фукаері раптом, наче нічого й не сталося, повернеться додому, то журналіст, автор цієї статті, зганьбить себе й підірве репутацію газети. Загалом те саме можна сказати й про поліцію. Наче пробну кулю, вона видала коротку нейтральну заяву й чекатиме, як далі розвиватимуться події. Стежитиме за реакцією громадськості. До справи візьметься після того, як її підхоплять тижневики й вона потрапить у телевізійні новини. А до того часу ще можна почекати кілька днів.

Та не було жодного сумніву, що, напевне, рано чи пізно атмосфера розігріється. Адже «Повітряна личинка» стала бестселером, а Фукаері, її авторка, — вродлива сімнадцятирічна дівчина, що привернула до себе людську увагу. Що з нею сталося, невідомо. Тож галас навколо неї зростатиме. Те, що ніхто її не викрав, а вона десь переховується, знає тільки четверо людей у цьому світі. Вона сама, Тенґо, Ебісуно-сенсей та його дочка Адзамі. А всі інші й не здогадуються, що випадок із зникненням Фукаері — це трюк, придуманий для того, щоб привернути до себе увагу громадськості.

Тенґо все ще до кінця не усвідомлював, чи тішитися цим знанням, чи журитися. Мабуть, варто тішитися. Бо не мусив перейматися долею Фукаері. Вона перебувала в безпеці. І водночас не сумнівався, що мимоволі став учасником складної інтриги. Ебісуно-сенсей, підваживши кам'яну брилу за допомогою важеля і підсвітивши її сонячним світлом, з нетерпінням чекає, що зпід неї щось виповзе. А він, Тенґо, мимоволі стоїть поряд. Та що вилізе зпід неї, не хотів знати. По змозі не хотів бачити. Бо, в усякому разі, це, напевне, буде щось негоже. Однак відчував, що не зможе цього обійти.

Випивши каву й з'ївши тост з яйцем, Тенґо поклав прочитану газету й вийшов з кав'ярні. Повернувшись додому, почистив зуби, прийняв душ і приготувався йти до підготовчої школи.

Під час обідньої перерви у школі до нього навідався незнайомець. Саме тоді, скінчивши лекцію, він сидів у кімнаті відпочинку для вчителів і переглядав ранкові газети. До нього підійшла секретарка директора й сказала, що з ним хоче зустрітися один чоловік. Вона, старша на рік від нього, здібна жінка, обіймала посаду секретарки, але виконувала майже всі обов'язки, що стосувалися управління школою. Риси її обличчя не давали підстав називати її красунею, але вона мала стильну зовнішність і вміла вишукано одягатися.

— Його звати — Усікава-сан, — повідомила вона.

Такого прізвища Тенґо не пригадував.

Бозна-чому секретарка трохи скривила обличчя.

— Сказав, що хотів би обговорити віч-на-віч серйозну справу.

— Серйозну справу? — здивувався Тенґо. У цій школі до нього ніхто не звертався із серйозними справами.

— Поки що приймальня порожня, тож я провела його туди. Щоправда, цим приміщенням не можуть користуватися люди такого низького рангу, як ви, Тенґо-кун…

— Щиро дякую, — відповів він. І звично всміхнувся.

Але вона, не звернувши на це уваги, лише махнула полою літнього жакета від «Agnès В» і швидко кудись пішла.

Усікава виявився невисоким на зріст чоловіком років сорока п'яти. Опасистим, без вузької талії і з потовщенням навколо горла. Однак щодо його віку Тенґо не мав певності. Бо через своєрідність (або небуденність) його зовнішності не вдавалося знайти ознак, які дозволили б його визначити. Чоловіка можна було вважати і старшим, і молодшим у межах від тридцяти двох до п'ятдесяти шести років. Мав нерівні зуби і дивно скривлений хребет. Велике, неприродно пласке, полисіле овальне тім'я, що викликало в уяві майданчик для військових вертольотів на вершині стратегічного пагорба. Таке Тенґо якось бачив у документальному фільмі про в'єтнамську війну. Залишки скуйовдженого грубого чорного волосся, що приліпилося навколо плаского овального тімені, розбігаючись навсібіч, густо нависали над вухами. Дев'яносто восьми відсоткам людей воно, напевне, нагадувало волосся на лобку. А що уявляла собі решта людей, Тенґо не здогадувався.

Здавалось, що цей чоловік мав несиметричні й будову тіла, й риси обличчя. Тенґо помітив це з першого погляду. Звичайно, людське тіло більшою чи меншою мірою несиметричне, і це не суперечить законам природи. Та в цього чоловіка навіть ліва та права брови трохи різнилися. Ліве яєчко висіло трохи нижче від правого. Наші тіла не є товарами масового виробництва, зробленими на заводі за однією міркою. Та от у незнайомця відмінність між правим і лівим переходила за межі здорового глузду. Таке явне порушення балансу будь-кого під час першої зустрічі мимоволі дратувало й псувало настрій. Як спотворене, але надзвичайно виразне власне зображення у викривленому дзеркалі.

Його сірий костюм укривала безліч тонких складок, схожих на проталини від льодовика в горах. Обидва краї комірця його білої сорочки виступали назовні, вузол краватки так скособочився, що здавалось, ніби випручувався із свого вимушеного неприємного становища. І костюм, і краватка, й сорочка мали трохи завеликий розмір. Візерунок на краватці скидався на малюнок переплутаної вермішелі, нанесений невправною рукою художника-початківця. Усе це, здавалось, було куплене під час дешевого розпродажу для тимчасового користування. Та коли Тенґо довго дивився, то одяг чоловіка щораз більше здавався убогим. Сам Тенґо майже не приділяв уваги одягу, але напрочуд чутливо реагував на зовнішній вигляд інших людей. Якби йому довелося вибирати з людей, які йому траплялися за останні десять років, найнеохайніше вдягнених, то цей чоловік, напевне, увійшов би в такий досить короткий список. Його вміння одягатися не просто було жахливим, а навіть справляло враження навмисного спаплюження поняття «одяг».

Коли Тенґо зайшов у приймальню, незнайомець встав, вийняв візитну картку і ввічливо передав йому. На картці було написано: «Усікава Тосіхару», а внизу — латинськими літерами надруковано: «Ushikawa Toshiharu». Зазначалась також його посада: «Штатний директор Фонду як юридичної особи «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва». Адреса фонду: район Тійода, Кодзіматі. Вказувався номер телефону. Що це за організація «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва» й що таке «штатний директор», Тенґо, звичайно, не знав. Але візитна картка з чудовими тисненими ієрогліфами не викликала сумніву щодо її правдивості. Прочитавши її, Тенґо знову перевів погляд на гостя. І подумав, що, напевне, немає людини, яка за своїм враженням настільки не відповідала б указаній посаді.

Обидва, один напроти одного, посідали на свої дивани за низьким столом. Кілька разів старанно витерши хустинкою піт на чолі, гість засунув її, пожмакану, у кишеню піджака. Жінка з приймальні принесла їм чаю. Тенґо їй подякував. Усікава не сказав нічого.

— Вибачте, що прийшов до вас під час перерви без попередньої домовленості, — почав Усікава. Говорив увічливо, але в його інтонації відчувався трохи компанійський настрій, який також Тенґо не сподобався. — Ви ще не обідали? Може, вийдемо й десь перекусимо?

— Я на роботі не обідаю, — відповів Тенґо. — Злегка перекушую пополудні, після лекцій. А тому цим не переймайтеся.

— Зрозуміло. То побудьмо тут. Бо, здається, тут можна спокійно поговорити, — і він, ніби оцінюючи приймальню, оглянувся навколо. А приймальня мала скромний вигляд. На стіні висіла велика картина якоїсь гори, намальованої олійними фарбами не дуже щедро. У вазоні стояла квітка, схожа на жоржину, що викликала в уяві образ млявої, некмітливої жінки середніх літ. Тенґо ніяк не розумів, навіщо, власне, потрібна підготовчій школі така похмура приймальня.

— Я забув вам сказати, що, як написано у візитній картці, мене звати Усікава. Усі друзі називають мене Усі. Ніхто не каже офіційно Усікава-кун, а просто Усі, — пояснив гість усміхаючись.

«Друзі? Власне, які люди з власної охоти стали його друзями?» — раптом засумнівався Тенґо просто з цікавості.

Якщо чесно говорити про перше враження, то в очах Тенґо Усікава скидався на щось огидне, що виповзло зпід землі. Щось липке, незбагненної будови, що насправді не мало б вилазити на світ божий. Може, його вивів зпід кам'яної брили Ебісуно-сенсей. Тенґо несамохіть насупив брови й поклав візитну картку, що була в його руках, на стіл.

— Кавана-сан, я знаю, що ви, як завжди, зайняті. А тому почну без зайвих передмов. З найголовнішого, — сказав Усікава.

Він ковтнув чаю і провадив далі:

— Можливо, ви не чули про «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва». — Тенґо кивнув. — Це порівняно недавно створений фонд як юридична особа, в центр діяльності якого поставлено завдання: вишукувати в галузі науки й мистецтва молоді своєрідні таланти, особливо не дуже відомі громадськості, й допомагати їм розвиватися. Одне слово, його мета полягає в тому, щоб вирощувати молоді паростки в усіх галузях сучасної японської культури, на яких триматиметься наступна епоха. За домовленістю з фахівцями в різних галузях ми добиратимемо кандидатів на отримання фінансової допомоги. Щороку її дістане п'ять митців і дослідників. Вони зможуть робити те, що їм подобається. Ніхто їх ні в чому не обмежуватиме. Але наприкінці року вони зобов'язані подати нам офіційний звіт про свою працю. Досить буде просто написати, чим вони займалися упродовж року та яких результатів досягли. Зібрані матеріали опублікує на своїх сторінках журнал, який випускає наш фонд. Нічого складного в цьому немає. Головне, щоб від розпочатої діяльності будь-що залишилися документальні звіти про реальні досягнення. Інакше кажучи, ми перебуваємо на етапі посіву. Якщо говорити конкретно, то річна допомога одній людині становить три мільйони єн.

— Це дуже щедро, — сказав Тенґо.

— Щоб створити або знайти щось важливе, потрібен час та гроші. Звичайно, навіть маючи їх, не обов'язково вдається досягти чудових результатів. Однак вони не завадять. Особливо якщо мати на увазі, що часу завжди не вистачає. Годинник постійно вистукує: тік-так-тік-так… Час швидко минає. Шанси втрачаються. А якщо гроші є, то час можна купити. І не тільки час. Але також і свободу. Час і свобода — найдорожче для людини, що можна купити за гроші. Після таких слів Тенґо машинально зиркнув на годинник. Час справді безперервно — тік-так-тік-так! — минав.

— Вибачте, що забираю у вас час, — квапливо сказав гість. Видно, хотів переконати. — Не гаймо часу. Звичайно, тепер за три мільйони єн упродовж року не можна розкошувати. Але в житті молодої людини це, без сумніву, велика підмога. Наша головна мета полягає в тому, щоб дати їй змогу не надриватися на роботі заради заробітку, а цілий рік повністю зосередитися на дослідницькій і творчій праці. Якщо після перевірки наприкінці року директорат визнає результати вартими уваги, то залишиться шанс отримати допомогу і в подальшому.

Тенґо мовчки чекав продовження.

— Недавно я цілу годину слухав вашу лекцію в підготовчій школі, — сказав Усікава. — О, було дуже цікаво! Я, так би мовити, повний профан у математиці, взагалі вона здавна мені ніяк не давалася, і на шкільних уроках я почувався ні в сих ні в тих. Від самої згадки про математику корчився від страху й чимдуж тікав. А от ваша лекція, Кавана-сан, мене страшно потішила. Звісно, з диференціального числення я анітрішки не зрозумів, та коли послухав вас, то так зацікавився, що відразу захотів вивчати математику. Це щось таки значить! Ви — надзвичайно обдарована людина. Можете захопити математикою будь-кого. Я чув, що у школі ви популярний учитель, і це не дивно.

Тенґо не знав, коли й де Усікава слухав його лекцію. Під час уроку він завжди уважно перевіряв присутніх в аудиторії. Облич усіх учнів не пам'ятав, та якби з'явився чоловік з такою дивною зовнішністю, як в Усікави, то не міг би його не помітити. Як стоногу в цукорниці. Але вирішив на цьому не зупиняти своєї уваги. Бо й так довга розмова стала б ще довшою.

— Як ви знаєте, я працюю вчителем підготовчої школи за контрактом, — аби хоч трохи заощадити час, утрутився Тенґо. — І не веду математичних досліджень. А тільки цікаво й дохідливо пояснюю учням уже широко відомі знання. Знайомлю з ефективними способами розв'язання задач з програми вступних іспитів до університету. Здається, мені це вдається. Але стати дослідником я вже давно відмовився. Бо не мав фінансових засобів і вважав, що мені бракує сили волі й здібностей, щоб утвердитися в науковому світі. Ось чому я не зможу бути вам, Усікава-сан, корисним.

Усікава квапливо підняв руку й повернув її долонею до Тенґо.

— Та ні, це не так. Можливо, я вас просто заплутав. Так що вибачте. Ваша лекція з математики справді була цікавою. Унікальною, з творчим вогником. Але я прийшов сюди не лише для того, щоб вам це сказати. Ми звернули увагу на вашу діяльність як письменника.

Від несподіванки на кілька секунд Тенґо відібрало мову.

— Діяльність як письменника?

— Саме так.

— Не зовсім вас розумію. Я справді вже кілька років пишу художні твори. Але ще ні разу не надрукував їх у книжковому вигляді. Таку людину навряд чи можна назвати письменником. То чому ж це привернуло до мене вашу увагу?

Побачивши реакцію Тенґо, Усікава радісно всміхнувся. І виставив свої огидні зуби. По-різному брудні, навмання розставлені на всі боки, немов прибережні палі, кілька днів тому омиті великими морськими хвилями. Тепер, мабуть, уже нічого не можна виправити. Та принаймні хтось мав би навчити його правильно їх чистити.

— Саме з цього погляду наш фонд має унікальну особливість, — гордовито відповів Усікава. — Найняті за контрактом експерти звертають увагу на те, чого ще не помітили інші люди. Це одне з їхніх завдань. Як самі кажете, ви ще ні разу не опублікували великого твору. Нам це добре відомо. Однак щороку під псевдонімом ви подаєте свій твір на конкурс молодого автора, який організовує літературний часопис. На жаль, премії ви ще не отримали, але вже кілька разів залишалися до його останнього етапу. Тож, природно, немало людей прочитали ваші твори, а дехто звернув увагу на ваш талант. Наші експерти дійшли висновку, що в недалекому майбутньому ви, напевне, отримаєте премію й дебютуєте як письменник. І якщо говорити про інвестиції в майбутнє, то, вибачте за нескромність, ми збираємося, як я вже казав, «вирощувати молоді паростки в усіх галузях сучасної японської культури, на яких триматиметься наступна епоха».

Тенґо взяв кухоль у руку й ковтнув охололого чаю.

— Значить, як письменник-початківець я стаю кандидатом на отримання фінансової допомоги? Ви це хочете сказати?

— Саме так. І хоча ви лише кандидат, рішення фактично вже ухвалено. Якщо ви погодитеся, то, по-моєму, справу буде закінчено. Поставите свій підпис на документі, й негайно тримільйони єн опиняться на вашому банківському рахунку. На рік або півроку ви зможете залишити роботу в підготовчій школі й повністю віддатися літературній творчості. Кажуть, що тепер ви пишете роман. Кращої нагоди важко й придумати, хіба ні?

Тенґо насупився.

— А звідки ви знаєте, що я пишу роман?

Знову показуючи свої зуби, Усікава всміхнувся. Та насправді в глибині його очей блищало холодне світло.

— Наші експерти — наполегливі й талановиті люди. Обирають кількох кандидатів і з усіх боків їх обстежують. Мабуть, хтось з ваших знайомих знає, що ви тепер пишете роман. І десь про це прохопилися.

Що Тенґо пише роман, знав Комацу. Знала заміжня подруга. А хто ще? Напевне, ніхто.

— Я хотів би трохи розпитати про ваш фонд, — сказав Тенґо.

— Будь ласка, питайте.

— Звідки надходять кошти, якими ви розпоряджаєтеся?

— Від окремих осіб. Краще сказати, від корпорацій, якими вони володіють. Та якщо говорити в практичній площині, то, між нами кажучи, така їхня діяльність — це один із способів зменшення власного податкового тягаря. Звісно, незалежно від цього, вони цікавляться наукою і мистецтвом, а тому хочуть підтримати фінансово молоде покоління. Удаватися в подробиці я зараз не можу. І ті особи, і їхні корпорації бажають залишатися анонімними. Розпоряджатися коштами доручено комітетові фонду. До якого, до речі, належу і я.

Тенґо на хвильку задумався. Та не мав над чим. Він просто вкладав собі в голову те, що почув від Усікави.

— Можна закурити? — спитав гість.

— Будь ласка, — відповів Тенґо. І підсунув до нього важку скляну попільничку.

Усікава добув із кишені піджака пачку «Seven Stars», одну сигарету взяв у рот і прикурив від мініатюрної, видно дорогої, золотої запальнички.

— То що ви, Кавана-сан, скажете на мою пропозицію? — запитав Усікава. — Ви готові взяти нашу допомогу? Чесно кажучи, після того, як я вислухав ту вашу приємну лекцію, я особисто дуже перейнявся тим, чи зможете ви в майбутньому досягти успіху в літературному світі.

— Я вдячний вам за таку пропозицію, — відповів Тенґо. — Але я її не заслужив. І цієї допомоги не можу прийняти.

Тримаючи між пальцями сигарету, з якої клубочився дим, Усікава дивився на Тенґо примруженими очима.

— Тобто?

— По-перше, я не хочу брати грошей від незнайомої людини. По-друге, я зараз не маю особливої потреби в грошах. Мені й так непогано живеться, коли тричі на тиждень працюю в підготовчій школі, а решту днів віддаюся літературній творчості. І таке життя не маю наміру різко змінювати.

«По-третє, Усікава-сан, не бажаю мати з вами особистих стосунків. По-четверте, як не крути, пропозиція про фінансову допомогу викликає підозру. Вона надто щедра, щоб бути щирою. Щось, далебі, за нею ховається. Звісно, я не можу похвалитися найкращою у світі інтуїцією, але відчуваю, що від неї відгонить чимось поганим», — подумав Тенґо, але, ясна річ, не сказав.

— Справді, — сказав Усікава. І глибоко вдихнувши дим у легені, смачно його видихнув. — Справді, я по-своєму добре вас розумію. У ваших словах є логіка. Але ж, Кавана-сан, ви можете відразу не погоджуватися. А що, якби ви подумали над нашою пропозицією днів два-три вдома? І поволі дійшли до остаточного висновку. Я вас не підганяю. Подумайте не кваплячись. Бо це непогана пропозиція.

Тенґо коротко й рішуче хитнув головою.

— Дякую за добре слово, але чітке рішення зараз убереже нас обох від даремної трати часу й зусиль. Для мене велика честь вважатися кандидатом на отримання фінансової допомоги. І мені прикро, що вам довелося сюди їхати. Але цього разу дозвольте відмовитися від вашої пропозиції. Це остаточний висновок, який я не збираюся змінювати.

Усікава кілька разів кивнув і з жалем роздушив у попільничці сигарету, яку лише двічі потягнув.

— Гаразд. Я вас добре розумію. І поважаю ваш намір. Вибачте, що забрав у вас багато часу. Зараз мені не залишається нічого іншого, як піти звідси.

Однак не було видно, що Усікава збирається вставати. Примруживши очі, він тільки чухав потилицю.

— Кавана-сан, ви самі, мабуть, цього не помітили, але на вас покладаються великі надії як письменника. Ви — обдарована людина. Можливо, між математикою та літературою нема безпосереднього зв'язку, однак у вашій лекції з математики було щось таке, що здавалось, ніби слухаєш оповідання. На таке не здатна звичайна людина. Ви маєте про що розповідати. Про щось особливе. Це видно з першого погляду таким людям, як я. Тож бережіть себе. Не хочу здаватися надміру турботливим, але раджу вам не втягуватися в зайві речі, а йти прямо обраною дорогою.

— Зайві речі? — перепитав Тенґо.

— Ну, скажімо, ви начебто підтримуєте зв'язок з Еріко Фукадою, яка написала «Повітряну личинку». Досі принаймні кілька разів ви з нею зустрічалися, хіба ні? За повідомленням сьогоднішньої газети, яку я випадково прочитав, вона, здається, пропала безвісти. І ЗМІ, напевне, зчинять галас із цього приводу. Бо йдеться про дуже сенсаційний випадок.

— А хіба те, що я зустрічався з Еріко Фукадою, має якесь значення?

Усікава знову спрямував до Тенґо долоню своєї маленької руки з на диво товстими пальцями.

— Та годі вам! Чого ви скипіли? Я ж не зі злості сказав. Я хочу лише підкреслити, що ви не досягнете добрих результатів, якщо задля заробітку розмінюватимете свій талант і час на дрібниці. Може, це зухвальство з мого боку, але я не хотів би бачити, щоб ваше чудове обдаровання — справжня відполірована перлина — через якісь нікчемні речі втратило свій блиск. Якщо людям стане відомо по ваші стосунки з Фукадою-саном, то до вас обов'язково хтось навідається. І почне переслідувати. Чогось шукатиме. Бо це настирливий тип.

Тенґо мовчки дивився на Усікаву. А той, примруживши очі, шкріб надзвичайно велику мочку маленького вуха. Дивитися на будову його тіла нітрохи не набридало.

— Ні-ні, я нікому не прохоплюся, — переконував Усікава. І жестом показав, як триматиме язик за зубами. — Обіцяю! Я вмію. мовчати. Кажуть, начебто в попередньому житті я був. молюском «хамаґурі». Вашу таємницю нікому не видам. Як знак особистої до вас прихильності.

На цих словах Усікава врешті підвівся з дивана й кілька разів розгладив складки на костюмі. Однак від цього вони не зникли, а зайвий раз тільки привертали до себе увагу.

— Якщо зміните свою думку щодо фінансової допомоги, то будь-коли подзвоніть за номером телефону, вказаним на візитній картці. Ще не пізно. Ні цього року, ні наступного, — сказав Усікава й вказівними пальцями двох рук показав, як Земля обертається навколо Сонця. — Ми вас не квапимо. Таким чином я принаймні дістав нагоду побачитися з вами й під час розмови передати наше послання.

Потім Усікава ще раз усміхнувся, ніби напоказ виставивши свої гнилі зуби, обернувся й вийшов з приймальні.

До початку наступної лекції Тенґо перебирав у пам'яті те, що почув від Усікави. Схоже, ніби цей чоловік докопався до того, що Тенґо брав участь у створенні «Повітряної личинки». Це прочитувалося в його манері висловлюватися. «Я хочу лише підкреслити, що ви не досягнете добрих результатів, якщо задля заробітку розмінюватимете свій талант і час на дрібниці», — натякав Усікава.

«Ми знаємо», — це, напевне, їхнє послання. «Таким чином я принаймні дістав нагоду побачитися з вами й під час розмови передати наше послання».

Невже тільки для того, щоб передати це послання, вони послали Усікаву й запропонували фінансову допомогу на три мільйони єн? Не дуже логічне пояснення. Нема потреби видумувати такий складний сюжет. Вони знають його слабину. Якщо збираються його шантажувати, то від самого початку могли виставити перед ним ці факти. А може, фінансовою допомогою намагалися його підкупити? У всякому разі, все це схоже на якусь інсценівку. А власне, хто вони такі? Може, фонд «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва» пов'язаний із сектою «Сакіґаке»? І чи взагалі таке товариство існує?

З візитною карткою Усікави Тенґо пішов до секретарки.

— Послухайте, у мене до вас ще одне прохання, — сказав він.

— Яке? — спитала вона, сидячи в кріслі.

— Подзвоніть туди й запитайте, чи це «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва». І чи його директор Усікава є зараз на роботі. Якщо скажуть, що нема, то спитайте, коли повернеться. Якщо ж зацікавляться, хто питає, назвіть навмання будь-яке прізвище. Я сам міг би все це зробити, але побоююсь, що мій голос упізнає Усікава, якщо його застану.

Секретарка набрала номер кнопками. На тому кінці лінії підняли слухавку, й відбулася коротка, стисла розмова, як належить професіоналам.

— «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва» справді існує, — розповіла секретарка. — Слухавку взяла тамтешня колега років двадцяти п'яти. Відповідь була досить чесною. Усікава справді там працює. Повернеться в офіс о пів на четверту. Мого прізвища не питала. На її місці я це зробила б.

— Звичайно, — погодився Тенґо. — В усякому разі, дякую.

— Нема за що, — відповіла вона, повертаючи йому візитну картку Усікави. — До речі, Усікава-сан — це той чоловік, який щойно сюди приходив?

— Так.

— Я бачила краєм ока, але чомусь він здався мені страшнуватим.

Тенґо запхав візитівку в гаманець.

— Гадаю, що враження не зміниться, навіть якщо довго на нього дивитися.

— Я ніколи не хочу судити про людей лише за їхньою зовнішністю. Бо вже помилялася і потім жалкувала. Та з першого погляду мені здалося, що цей чоловік не вартий довіри. Я й зараз так думаю.

— Так думаєте не ви самі, — сказав Тенґо.

— Так думаю не я сама, — повторила секретарка, ніби перевіряючи граматичну правильність речення.

— У вас шикарний жакет, — сказав Тенґо. Він щиро висловив своє враження, а не хвалив, щоб піддобритися до секретарки. Після того, як побачив Усікаву в зім'ятому костюмі, її льняний жакет модного крою скидався на незрівнянний убір, що спустився з неба у безвітряний день пополудні.

— Дякую, — відповіла секретарка.

— Однак те, що там підняли слухавку, не обов'язково свідчить про реальне існування «Нового Японського товариства сприяння розвитку науки й мистецтва», — сказав Тенґо.

— Це правда. Звичайно, все це може бути лише витонченим шахрайством. Бо досить провести телефонну лінію й отримати номер. Як у фільмі «Афера».[2] Але чого це вони до вас підсипаються? Ви, здається, не маєте стільки грошей, щоб вас можна було оббирати.

— Нічого не маю, — підтвердив Тенґо. — Крім душі.

— Усе це схоже на історію з Мефістофелем, — сказала секретарка.

— Мабуть, варто піти за цією адресою й переконатися, чи справді є такий фонд.

— Якщо вам удасться щось з'ясувати, то розкажете, добре? — сказала вона, перевіряючи манікюр примруженими очима.

«Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва» справді існувало. Після лекції Тенґо доїхав електричкою до станції Йоцуя, а звідти подався пішки до Кодзіматі. Користуючись адресою, вказаною на візитівці, зупинився перед входом до чотириповерхового будинку з металевою табличкою: «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва». Його офіс містився на третьому поверсі поряд з «Музичним видавництвом Мікімото» та «Бухгалтерією Юкіди». Судячи з розмірів будинку, офіс фонду, напевне, не був просторим. А його зовнішній вигляд не свідчив, що всі заклади в ньому особливо процвітають. Звісно, самого погляду ззовні було не досить, щоб дізнатися, що відбувається всередині. Тенґо навіть збирався піднятись ліфтом на третій поверх і хоч по дверях здогадатися, що це за офіс. Однак трохи побоювався зустріти в коридорі Усікаву.

Тенґо сів на електричку й, повернувшись додому, подзвонив Комацу на роботу. Як не дивно, той підняв слухавку.

— Трохи кепські справи, — сказав Комацу більш підвищеним, ніж завжди, тоном голосу. — Вибач, але зараз звідси я не можу розмовляти.

— Комацу-сан, дуже важлива справа! — сказав Тенґо. — Сьогодні до мене у підготовчу школу навідався дивний чоловік. Схоже, ніби він щось знає про мою причетність до «Повітряної личинки».

Комацу кілька секунд мовчав.

— Гадаю, що хвилин за двадцять зможу тобі подзвонити. Ти зараз удома?

— Так, — відповів Тенґо. Комацу поклав слухавку. Очікуючи телефонного дзвінка, Тенґо наточив бруском кухонний ніж і заварив чаю. Якраз за двадцять хвилин пролунав дзвінок. Такої точності від Комацу Тенґо не сподівався.

Цього разу Комацу говорив набагато спокійніше. Очевидно, телефонував з якогось іншого, безпечнішого місця. Тенґо стисло переказав те, що почув у приймальні від Усікави.

— «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки й мистецтва»? Про таке я не чув. Пропозиція трьох мільйонів єн — це щось незрозуміле. Звичайно, я також визнаю, що в тебе є майбутнє як письменника. Однак ти ще ні разу нічого свого не надрукував. Неймовірна річ. Щось за нею ховається.

— Я теж так подумав.

— Дай мені трохи часу, і я, зі свого боку, розвідаю, що це за товариство. Як щось з'ясую, то повідомлю. У всякому разі, той Усікава знає про зв'язок між тобою та Фукаері.

— Та начебто.

— Це трохи неприємно.

— Щось затіялося, — сказав Тенґо. — Непогано, що за допомогою важеля піднято кам'яну брилу, але складається враження, що зпід неї виповзло щось страшне.

Комацу зітхнув у слухавку.

— І мені наступають на п'яти. Тижневики заворушилися. І телебачення не дрімає. Сьогодні вранці приходили з поліції у видавництво й влаштували допит. Вони дізналися про зв'язок між Фукаері та сектою «Сакіґаке». І, звісно, про її батьків, що хтозна-де перебувають. І ЗМІ, очевидно, підхоплять цю історію.

— А що робить Ебісуно-сенсей?

— Зв'язок з ним недавно обірвався. Телефон не з'єднується. Ніякої звістки від нього нема. Мабуть, і в нього якась біда. А може, він знову щось нишком замишляє.

— До речі, Комацу-сан, ви кому-небудь казали, що я тепер пишу роман?

— Ні, нікому не казав, — негайно відповів Комацу. — Власне, кому я мав би казати?

— Ну, гаразд. Я просто запитав.

Комацу на хвильку замовк.

— Тенґо-кун, мені тепер незручно казати, але, здається, ми вклепалися в халепу.

— Хоч би куди вклепалися, але дороги назад уже нема. Це точно!

— Якщо дороги назад нема, то нічого іншого не залишається, як рухатися вперед. Навіть якщо, як ти кажеш, щось страшне виповзе.

— Бажано прив'язати ремені, — сказав Тенґо.

— Саме так, — погодився Комацу й поклав слухавку.

День був довгим. Тенґо сидів за столом і, попиваючи охололий чай, думав про Фукаері. Що вона цілий день робить, залишаючись на самоті у сховку? Звичайно, цього ніхто не знав.

У запису на касеті Фукаері казала, що «карлики своїм розумом і силою можуть завдати шкоди і сенсею, і вам». Мовляв, остерігайтеся їх у лісі. Тенґо мимоволі озирнувся. Так, їхній світ глибоко в лісі.

Розділ З

(про Аомаме)

Вибрати можна смерть, але не народження

Тієї ночі, наприкінці липня, коли нарешті розвіялися густі хмари, що довго заволікали небо, обидва Місяці чітко на ньому видніли. Цю картину Аомаме споглядала з маленької веранди своєї квартири. їй кортіло відразу комусь зателефонувати й сказати: «Виглянь з вікна й подивися на небо! То скільки Місяців бачиш? Від мене ясно видно два. А від тебе?»

Однак вона не мала кому про це повідомляти. Хіба, може, Аюмі. Але тепер уже не хотіла поглиблювати своїх стосунків з нею. Адже Аюмі працює на поліцейській посаді. А Аомаме, можливо, найближчим часом уб'є ще одного чоловіка, зробить пластичну операцію обличчя, змінить прізвище, переїде в іншу місцевість і перестане існувати такою, якою була досі. Тож, природно, не зможе побачитися з Аюмі. Припинить з нею будь-який зв'язок. Коли з кимось подружишся, то гірко розлучатися.

Вона повернулася в кімнату, зачинила скляні двері й увімкнула кондиціонер. Заслонивши вікно, відгородила себе від двох Місяців на небі, які бентежили її душу. Здавалось, вони порушили рівновагу сили земного тяжіння і якось вплинули на її організм. До місячного було ще далеко, але вона вже відчувала дивну млявість. Шкіра зашерхла, пульс став неприродним.

Щоб позбутися млявості, Аомаме зайнялася на килимі стретчинґом. Один за одним викликала кожен м'яз, якого в буденному житті майже не використовувала, й послідовно, з повною силою розтягувала. М'язи безсловесно стогнали, на підлогу скапував піт. Таку програму, яку сама придумала, вона щодня оновлювала й робила її щораз радикальнішою та ефективнішою. Передусім для себе самої. На уроках у спортивному клубі нею не користувалася. Звичайні люди такого болю ніколи не витримали б. Навіть більшість її колег зойкали.

Під час таких вправ вона ставила на програвач «Симфонієту» Яначека у виконанні оркестру під орудою Джорджа Села. І коли «Симфонієта» приблизно через двадцять п'ять хвилин закінчувалася, Аомаме встигала добряче познущатися з м'язів. Вправи тривали не надто коротко й не надто довго. Якраз наскільки треба. Коли музика кінчалася, програвач зупинявся, а звукознімач повертався на своє попереднє положення, Аомаме почувалася зіжмаканою, немов ганчірка.

Дотепер вона докладно запам'ятала кожну частину «Симфонієти». Коли, до крайньої межі розтягуючи м'язи, слухала її, то відчувала дивовижний спокій. Вона тоді катувала й водночас катувалася. Насилувала й водночас зазнавала насильства. Саме такого внутрішнього самовдосконалення, яке її втихомирювало, вона прагла. А «Симфонієта» Яначека слугувала корисним музичним тлом для цього.

Приблизно о десятій вечора задеренчав телефонний дзвінок. Піднявши слухавку, Аомаме почула голос Тамару.

— Які у вас плани на завтра? — запитав він.

— О пів на сьому закінчую роботу.

— Після того зможете до нас зайти?

— Зможу, — відповіла вона.

— Гаразд, — сказав Тамару. Було чути, як скрипить ручка по сторінці блокнота.

— До речі, нового собаку придбали? — спитала Аомаме.

— Собаку? Так, придбали. Причому німецьку вівчарку. Особливостей характеру ще не знаю, але в основному вона натренована й начебто слухняно виконує команди. З'явилася вона днів десять тому й загалом уже заспокоїлася. З її приходом і жінкам стало безпечніше.

— От і добре.

— Теперішня вівчарка задовольняється звичайним кормом. Клопоту з цим нема.

— Звичайна німецька вівчарка шпинату не їсть.

— А та була справді дивною. Залежно від пори року і шпинат дорожчав, — з ніжністю нарікав Тамару. І, зробивши паузу на кілька секунд, змінив тему розмови: — До речі, сьогодні Місяць прекрасний.

Аомаме ледь-ледь насупилася.

— А чого це ви раптом завели розмову про Місяць?

— Я теж іноді люблю поговорити про Місяць.

— Звичайно, — погодилася Аомаме, а сама подумала: «Але ж ви не з тих, хто без потреби говоритиме про красу природи».

Помовчавши трохи, Тамару вів далі:

— Минулого разу по телефону ви згадували про Місяць. Пам'ятаєте? І після того Місяць не виходить мені з голови. Тож коли недавно я глянув на чисте, безхмарне небо, то звернув увагу на те, який Місяць красивий.

«І скільки їх було?» — мало не запитала Аомаме. Але передумала. Надто небезпечно. Минулого разу Тамару розказав їй історію свого життя. Про те, що виростав, не пам'ятаючи батьків і не маючи громадянства. Це вперше він так довго розповідав про себе. Загалом він не з тих, що люблять звірятися іншим людям. Вона йому особисто сподобалася. І він по-своєму розслабився. Але ж він — професіонал і підготовлений до того, щоб заради досягнення мети підійти до потрібного об'єкта на найкоротшу відстань. Краще нічого зайвого йому не казати.

— Гадаю, що після роботи, мабуть, о сьомій, зможу до вас заглянути, — сказала вона.

— Гаразд, — відповів Тамару. — Ви голодні? На жаль, завтра в кухаря вихідний день, і нормального обіду не буде. Хіба що я зможу приготувати сандвічів.

— Дякую, — сказала Аомаме.

— Будуть потрібні права водія, паспорт і поліс про страхування на випадок захворювання. Принесіть їх завтра. Крім того, зробіть копію ключа до вашої квартири. Зможете?

— Думаю, що зможу.

— І ще одне. Хочу поговорити з вами наодинці про ту справу, яку минулого разу ви зачепили. Після розмови з мадам трохи затримайтеся.

— Про ту справу?

Тамару на хвильку замовк. Мовчанка була такою важкою, як мішок з піском.

— Про те, що ви хотіли щось придбати. Забули?

— Ні, пам'ятаю, — поспішила відповісти Аомаме. А в голові ще думала про Місяць.

— Отже, завтра о сьомій, — сказав Тамару й поклав слухавку.

І наступного вечора кількість Місяців не змінилася. Коли після роботи Аомаме квапливо скупалася під душем і вийшла із спортивного клубу, на ще світлому сході проступали їхні бліді обриси. Вона зупинилася на віадуку над бульваром Ґайен-Нісідорі й, обіпершись на поруччя, довго дивилася на Місяці. Крім неї, ніхто цього й не думав робити. Перехожі тільки здивовано поглядали, як вона, зупинившись, підвела очі догори. Здавалося, зовсім не цікавлячись Місяцями на небі, вони спішили до станції метро. Споглядаючи Місяці, Аомаме почала відчувати таку саму, як учора, млявість. «Пора припинити таке споглядання, — подумала вона. — Добра воно мені не принесе». Та хоч старалась на них не дивитися, шкірою відчувала на собі їхній погляд. «Я не дивлюся, а вони не спускають з мене своїх очей. Знають, що я збираюся найближчим часом робити?».

Стара пані й Аомаме пили густу гарячу каву із старовинних орнаментованих чашок — господиня без цукру, доливаючи трошки молока й зовсім його не розмішуючи, а Аомаме, як завжди, чорну. Тамару, як обіцяв, приніс сандвічі, порізані дрібними шматками, які можна було з'їсти за одним разом. Аомаме взяла кілька шматків чорного хліба з огірком і сиром посередині, надзвичайно смачного. Тамару вмів майстерно готувати навіть найменшу страву. Вправно володів кухонним ножем і нарізував харчові продукти кусниками відповідного розміру й товщини. Знав, в якому порядку слід це робити. І лише завдяки цьому його страви вирізнялися дивовижним смаком.

— Особисті речі приготували? — спитала господиня.

— Зайвий одяг і книжки пожертвувала людям. А все потрібне для нового життя спакувала у валізу, щоб забрати із собою. У квартирі залишилося поки що найнеобхідніше — електричні прилади й кухонне знаряддя, ліжко й ковдра, а також посуд.

— Залишеними речами ми самі належним чином розпорядимося. Про різні дрібні формальності — такі як договір про оренду квартири — вам не треба думати. Можете забрати із собою потрібні особисті речі й вирушати.

— А чи не варто попередити на роботі? Бо можуть щось запідозрити, якщо одного дня раптом зникну.

Господиня спокійно поставила чашку на стіл.

— Вам не треба нічим перейматися.

Аомаме мовчки кивнула. Взяла ще один сандвіч і ковтнула кави.

— До речі, маєте в банку депозити? — запитала стара пані.

— Маю звичайний депозит на шістсот тисяч єн і строковий — на два мільйони єн.

Господиня подумки їх оцінила.

— Звичайний депозит раджу зменшити до чотирьохсот тисяч єн. А строковий не чіпати. Забирати з банку гроші раптом зараз небажано. Можливо, вони перевірятимуть обставини вашого особистого життя. Обережність — понад усе. Пізніше я все це прикрию. Іншого майна не маєте?

— Отримані від вас цінності зберігаю в абонементному сейфі банку.

— Готівку заберіть з нього. Але не залишайте її в квартирі. Самі придумайте, де її краще покласти.

— Зрозуміло.

— Наразі я більше нічого від вас не вимагаю. Будете діяти, як завжди. Не змінюйте способу життя і поводьтеся так, щоб не привертати до себе уваги. І, крім того, нічого важливого по телефону не говоріть.

Після такого напучування господиня відкинулася на спинку крісла — так, ніби витратила увесь запас енергії.

— Дату зустрічі визначено? — спитала Аомаме.

— На жаль, ще ні, — відповіла стара пані. — Ми чекаємо на повідомлення від нашого спільника.

— Загалом умови зустрічі визначено, але протилежна сторона зволікає до останнього моменту із своїми планами. Може, зважиться через тиждень або навіть місяць. Місце зустрічі невідоме. Мабуть, ви нервуєте, але вам доведеться лише чекати.

— Я не маю нічого проти цього, — сказала Аомаме. — Та ви не могли б хоч приблизно описати, як відбуватиметься зустріч?

— Ви піддасте стретчинґу м'язи того чоловіка, — відповіла господиня. — Так, як звичайно робите. Він має з організмом якусь проблему. Кажуть, не загрозливу для життя, але таку, що супроводжується значними стражданнями. Щоб позбутися їх, він досі вдавався до різноманітних методів лікування. Крім офіційної медицини, й до «сіацу», голкотерапії та масажу. Але дотепер це начебто не дало помітних результатів. Саме ця фізична проблема — єдине слабке місце лідера секти, яке дозволило нам до нього доступитися.

Позаду господині на вікні висіла штора. Місяців не було видно. Але Аомаме відчувала на собі шкірою їхні холодні погляди. Здавалось, їхня мовчанка проникала в кімнату.

— Тепер у секті ми маємо свого підглядача. Через нього я спустила інформацію про вас як здібного експерта із стретчинґу м'язів. Це виявилося неважко зробити, бо ви справді такою є. Протилежна сторона страшенно вами зацікавилася. Спочатку збиралася вас запросити на територію секти в префектурі Яманасі. Але ви через роботу ніяк не можете виїхати з Токіо. Тож ми домовилися, що той чоловік при бажанні раз на місяць сам приїжджатиме сюди. І, щоб не потрапити нікому на очі, зупиниться у столичному готелі. І в його номері отримає від вас фізичну процедуру для оздоровлення м'язів. Тож ви зможете виконати те, що завжди робите.

Аомаме подумки уявила собі цю картину. Готельний номер. На килимку для виконання вправ з йоги лежить чоловік, а вона розминає й розтягує йому м'язи. Його обличчя не видно. Лежачи долілиць, він виставляє їй свою безборонну потилицю. Вона простягає руку і витягує із сумки знайому мініатюрну плішню.

— Нас у номері буде тільки двоє? — спитала Аомаме.

Стара пані кивнула.

— Лідер не хоче, щоб люди секти знали про його проблему. А тому, напевне, нікого стороннього там не буде. Тільки ви вдвох.

— Вони вже знають, як мене звати й де я працюю?

— Він дуже обережна людина. І, мабуть, заздалегідь старанно розслідував вашу біографію. Здається, ніщо його не насторожило. Учора прийшло повідомлення, що він хотів би з вами зустрітись у столичному готелі. В якому й коли — уточнить згодом.

— А нас з вами не запідозрять у чомусь на тій підставі, що я до вас навідуюсь?

— Я лише сказала, що належу до спортивного клубу, де ви працюєте, й виконую спортивні вправи під вашим керівництвом удома. Тож нема причин вважати, що між нами є ще якийсь інший зв'язок.

Аомаме кивнула.

— Коли лідер секти виїжджає за межі секти, його завжди супроводжують два охоронці. Обидва члени секти, мають розряд з карате. Невідомо, мають при собі зброю чи ні, але, здається, фізично спритні. Щодня тренуються. Однак, за словами Тамару, вони — звичайні аматори.

— Нерівня Тамару?

— Нерівня йому. Тамару служив у диверсійно-розвідувальному загоні Сил самооборони. Там його навчили вмить виконувати те, що потрібне для досягнення мети. Ні перед ким не завагається. А от аматор завагається. Особливо коли перед ним молода жінка.

Господиня відхилилася назад, на спинку крісла, й глибоко зітхнула.

— Поки ви обслуговуватимете лідера, обидва охоронці, очевидно, сторожитимуть у сусідній кімнаті. Тож ви перебуватимете з ним лише одну годину. Поки що ми домовилися про таке. Однак ніхто не знає, що насправді там відбуватиметься. Все надзвичайно плинне. Зазвичай лідер не відкриває подробиць свого плану.

— Скільки йому років?

— Кажуть, можливо, п'ятдесят п'ять. Великої статури. На жаль, більше нічого невідомо.

Тамару ждав Аомаме на виході. Вона передала йому копію ключа від квартири, права водія, паспорт і поліс про страхування на випадок захворювання. Він повернувся у будинок і поробив копії з переданих документів. Перевірив складені копії й оригінали віддав Аомаме. Після того він повів її у неоздоблену тісну прямокутну кімнатку поруч з виходом, з малюсіньким вікном, відчиненим у двір, з кондиціонером, що тихенько хурчав на стіні. Тамару посадив гостю на маленький дерев'яний стілець, а сам сів за стіл. На стіні висіли рядочком чотири екрани моніторів. При потребі відеокамери могли змінювати кут зору, а зображення в них записувалося на відеомагнітофони. На першому справа екрані було видно вхід до притулку, де мешкали жінки, нового сторожового пса, трохи більшого за попереднього, він відпочивав, лежачи на землі.

— Відеомагнітофон не зафіксував того, як загинула вівчарка, — ніби випереджаючи запитання Аомаме, сказав Тамару. — Тоді вона не була на припоні. Можливо, хтось відв'язав її, бо сама вона цього не зробила б.

— Хтось, на кого вона не гавкала?

— Виходить, що так.

— Дивно, еге ж?

Тамару кивнув. Але нічого не відповів. Досі він також невідступно думав про таку можливість. Але зараз не мав що сказати.

Потім він простягнув руку й, висунувши шухляду комода, витягнув чорну вінілову сумку, а з неї зпід бляклого сірого купального рушника — чорно-лискучий металевий виріб. Це був мініатюрний автоматичний пістолет. Нічого не кажучи, Тамару передав його Аомаме. Вона мовчки взяла його. І в руці оцінила його вагу. Він був набагато легший, ніж здавалося. І така легенька річ приносила людям смерть.

— Ви щойно допустили дві серйозні помилки. Знаєте, які? — сказав Тамару.

Аомаме згадала про свої дії, але не розуміла, в чому помилилася. Просто взяла переданий пістолет.

— Не знаю, — відповіла вона.

— По-перше, беручи пістолет, ви не перевірили, чи він заряджений, а якщо заряджений, то чи поставлений запобіжник. По-друге, взявши його в руки, ви на коротку мить повернули його дуло в мій бік. Обидві помилки абсолютно неприпустимі. Крім того, коли не збираєтесь стріляти, палець не варто просувати до гашетки.

— Зрозуміла. Надалі буду обережною.

— За винятком екстреного випадку, пістолет слід тримати, передавати або перевозити в незарядженому стані. Якщо ж його вперше бачите, то обов'язково ставтеся до нього як до зарядженого. Аж поки не пересвідчитеся в протилежному. Пістолет призначений для вбивства або поранення людини. Надмірна обережність ніколи не завадить. Дехто може поглузувати з неї, але нещасні випадки, смерть і поранення, завжди стаються з тими, хто насміхається з обережних людей.

Тамару добув з кишені піджака поліетиленовий пакет, що містив сім новеньких патронів. Він виклав їх на стіл.

— Як бачите, в пістолеті нема патронів. Магазин заряджається, але зараз він порожній. Патронник без патронів.

Аомаме кивнула.

— Це вам від мене особистий подарунок. Та якщо ним не скористаєтеся, то віддасте мені назад.

— Звичайно, — сухо відповіла Аомаме. — Але ж на його придбання ви, напевне, добряче витратилися?

— Про це вам не треба турбуватися, — відповів Тамару. — У вас багато інших турбот. Про це й поговоримо. Ви коли-небудь стріляли з пістолета?

Аомаме хитнула головою.

— Ні разу.

— Якщо говорити по суті, то револьвером легше користуватися, ніж автоматичним пістолетом. Він вирізняється простою конструкцією, легкістю правил користування і надійністю стрільби. Але більш-менш потужний револьвер через його великі розміри незручно носити. А тому, напевне, краще вибрати автоматичний пістолет «НК-4» німецької фірми «Heckler & Koch». Його вага без патронів — чотириста вісімдесят грамів. Незважаючи на свою мініатюрність, його кулі калібру дев'ять міліметрів мають велику убійну силу. А віддача мала. Сподіватися від нього влучності при стрільбі на далеку відстань не доводиться, але для досягнення вашої мети він цілком годиться. «Heckler & Koch» — фірма-виробник стрілецької зброї, що виникла після війни, а в основу пістолета «НК-4» покладено маузер «HSc», який здобув загальне визнання ще перед війною. Пістолет «НК-4» почали виробляти 1968 року, і в наш час на нього незмінно є попит. А тому він викликає довіру. Ним, видно, користувалися розумні люди й добре доглядали. Як у випадку автомобілів, уживана зброя набагато надійніша, ніж нова.

Тамару взяв пістолет від Аомаме й пояснив, як ним користуватися. Як ставити і знімати запобіжник. Як виймати магазин і знову його вставляти.

— Коли виймають магазин, обов'язково ставлять запобіжник. Вийнявши магазин, відтягують затвор назад і викидають патрони з патронника. Тепер без патронів пістолет уже не створює загрози. При відкритому затворі натискають на гашетку. Після того затвор закривають. У результаті курок зводиться. Коли ще раз тиснуть на гашетку, курок спускається. Тоді вставляють новий магазин.

Тамару звичними рухами швидко виконав ряд операцій. Потім іще раз, уже повільно, зупиняючись, повторив їх. Аомаме пильно стежила за його діями.

— Спробуйте самі.

Аомаме обережно вийняла магазин, відтягла назад затвор, опорожнила патронник, спустила курок і знову вставила магазин.

— Усе правильно, — сказав Тамару. Тоді взяв пістолет від Аомаме, вийняв магазин, старанно вставив у нього сім патронів і зі стуком загнав його на своє місце. Відтягнувши назад затвор, заслав патрон у патронник. Потім опустив важілець з лівого боку, поставив запобіжник. — А тепер спробуйте зробити так само, як перед тим. Цього разу пістолет заряджений. А в патроннику міститься один патрон. Запобіжник поставлено, але все одно не можна повертати дуло на людину.

Аомаме взяла в руки заряджений пістолет і відчула, що він став важчим, ніж раніше. Безперечно, ніс у собі смерть. Це майстерно зроблений інструмент для вбивства людей. Під пахвами в неї виступив піт.

Вона ще раз перевірила, чи поставлено запобіжник, і, відділивши магазин, поклала його на стіл. Потім відтягла назад затвор і викинула патрон, що містився в патроннику. Патрон із сухим стуком упав на дерев'яну підлогу. Натиснувши на гашетку, вона закрила затвор, а тоді ще раз натиснула на гашетку й спустила зведений курок. Після того тремтячою рукою підняла патрон калібру дев'ять міліметрів, що лежав під ногами. Відчула, як пересохле горло запекло, коли дихала.

— На перший раз непогано, — сказав Тамару, знову вставляючи підібраний патрон у магазин. — Однак тренування все ще потрібне. Та й рука тремтить. Щодня кілька разів знімайте і ставте на місце магазин, щоб добре освоїтися з пістолетом. Навчіться робити все це так, як я оце показував, — швидко й автоматично. Навіть у повній темряві. Напевне, вам не доведеться змінювати магазин, але людина, яка має справу з пістолетом, такі правила обов'язково має знати.

— А тренуватись у стрільбі не треба?

— Ви ж не збираєтеся когось убивати. А лише себе. Я правильно вас розумію?

Аомаме кивнула.

— А коли так, то не треба. Досить лише запам'ятати, як заряджати, ставити запобіжник і натискати на гашетку. Власне, де ви хотіли б тренуватися?

Аомаме хитнула головою. Такого місця вона не могла пригадати.

— До речі, як ви збираєтесь застрелитися? Покажіть, як це робитимете.

Тамару приєднав заряджений магазин до пістолета й, пересвідчившись, що той на запобіжнику, передав Аомаме.

— Пістолет на запобіжнику, — сказав він.

Аомаме приклала дуло пістолета до скроні й відчула холод сталі. Стежачи за нею, Тамару кілька разів повільно хитнув головою.

— Даю вам добру пораду. Краще не цільтеся у скроню. Бо прострелити мозок крізь скроню важче, ніж ви думаєте. Загалом у такому випадку рука тремтить, і внаслідок віддачі куля летить по іншій траєкторії. Часто вона лише зачіпає череп, а людина залишається живою. Сподіваюсь, ви не хочете опинитися в такій ситуації?

Аомаме мовчки кивнула.

— Наприкінці війни, щоб не потрапити в руки американської армії, Хідекі Тодзьо[3] вирішив застрелитися в саме серце, але куля потрапила в живіт, і він не вмер. Як бачите, навіть професіональний військовий такого високого рангу не зумів нормально відібрати собі життя за допомогою пістолета. Невдаху негайно відвезли до лікарні, де американські військові медики його дбайливо лікували, щоб знову віддати під суд і повісити. Страшною була його смерть. Дуже важливо, як людина зустріне останню хвилину свого життя. Вибрати можна смерть, але не народження.

Аомаме прикусила губу.

— Найнадійніший спосіб позбутися життя — це засунути дуло пістолета в рот і знизу розтрощити мозок. Ось так…

Тамару взяв пістолет і продемонстрував, як це слід робити. Навіть знаючи, що пістолет на запобіжнику, Аомаме все одно напружилася. Перехопило подих, так, наче щось застрягло в горлі.

— Але навіть у такому разі успіх не гарантований на сто відсотків. Я знаю одного нещасного чоловіка, якому не вдалося відібрати собі життя. Я служив з ним у Силах самооборони. Він запхав дуло гвинтівки собі в рот і великими пальцями обох ніг натиснув на ложку, прив'язану до гашетки. Однак — може, через те, що дуло відхилилося, — він не загинув, а лишився калікою. І так промучився цілих десять років. Укоротити собі життя непросто. Не те що в кіно. Там усі легко чинять самогубство. Вмить умирають, не відчуваючи болю. А реально так не буває. Коли не зможуть умерти, десятками років валяються в ліжку й справляють малу нужду під себе.

Аомаме мовчки кивнула.

Тамару зняв магазин і поклав у поліетиленовий пакет. А тоді пістолет і патрон, окремо, передав Аомаме.

— Пістолет не заряджений.

Кивнувши, Аомаме взяла пістолет і патрони.

— Даю вам добру пораду, — сказав Тамару. — Найрозумніше — це думати над тим, як вижити.

— Зрозуміло, — відповіла вона сухим голосом і, загорнувши пістолет «НК-4» фірми «Heckler & Koch», як незграбне знаряддя, шарфом, засунула його на дно сумки. В її окреме відділення поклала й пакетик з патронами. Тепер сумка важила грамів п'ятсот, але форми не змінила. Пістолет був мініатюрним.

— Така штука не для аматора, — сказав Тамару. — 3 власного досвіду знаю, що з нею нічого путнього не виходить. Та от ви, гадаю, якось дасте собі з нею раду. У чомусь ви схожі на мене. Бо у скрутну хвилину віддаєте перевагу правилам, а не собі.

— Бо, може, не маю власного «я».

Тамару задумався над сказаним, але нічого не відповів.

— Ви служили в Силах самооборони, чи не так? — запитала Аомаме.

— Так, у найважчому підрозділі. Довелося скуштувати і пацюків, і вужів, і сарани. Хоча й душу вивертало.

— А потім що робили?

— Багато чого. Здебільшого служив охоронцем. Бо не маю схильності до праці в колективі. Понад усе волію працювати індивідуально. На короткий час я мимоволі потрапив у світ чорного ринку. Там я надивився на багато такого, чого звичайній людині ні разу в житті не доводиться зазнати. Та все-таки я не опустився на дно. Завжди остерігався, щоб не спіткнутися. Бо я зроду обережний і не люблю якудза.[4] А тому, як я вже казав, моя біографія чиста. Згодом я прийшов сюди. — Тамару вказав пальцем на землю під ногами. — Відтоді вже давно моє життя внормувалося. Я не прагну спокою, але свого теперішнього життя, по змозі, не хочу втрачати. Бо знайти роботу, яка подобається, непросто.

— Звичайно, — погодилася Аомаме. — То вам справді не треба платити?

Тамару хитнув головою.

— Гроші мені не потрібні. Цей світ рухається не завдяки самим грошам, а скоріше — боргам і позикам. Я не люблю залазити в борги, а тому часто, як тільки можу, позичаю гроші людям.

— Дякую, — сказала Аомаме.

— Якщо у крайньому випадку поліція запитуватиме, звідки у вас пістолет, то мого прізвища не називайте. Бо я, звісно, нізащо цього не підтверджу, коли вона заявиться сюди. Та якщо в цю справу вплутають і мадам, то я втрачу опору під ногами.

— Звичайно, я вашого прізвища не назву.

Тамару вийняв з кишені складений аркушик паперу й передав Аомаме. На ньому було прізвище якогось чоловіка.

— Скажете, що четвертого липня в кав'ярні «Ренуар» поблизу станції Сендаґая ви купили в цього чоловіка пістолет і сім патронів за п'ятсот тисяч єн. Мовляв, він десь почув, що ви збираєтесь придбати пістолет, і сам вам зателефонував. Якщо поліція допитає його, то він, напевне, зізнається. І загримить на кілька років у буцегарню. Більше нічого не кажіть. Поліція врятує свою репутацію, як тільки дізнається, яким чином пістолет потрапив до вас. І, можливо, ви дістанете короткий термін реального ув'язнення за порушення закону про володіння зброєю.

Аомаме запам'ятала прізвище чоловіка й аркушик паперу віддала Тамару. Він порвав його на дрібні шматки й кинув у коробку для сміття.

— Як я вже казав, я зроду обережний. Рідко коли покладаюся на когось і не довіряю нікому. Ніколи не пускаю справи на самоплив. Але найбільше бажаю, щоб ви не скористалися пістолетом і повернули його мені. І тоді ніхто не матиме клопоту. Ніхто не загине, не пораниться і не потрапить у в'язницю, — сказав Тамару.

Вона кивнула.

— Усупереч творчому методу Чехова?

— Саме так. Чехов — видатний письменник, але, природно, його підхід не є єдино можливим. Не всі рушниці у п'єсі мають вистрелити, — відповів Тамару. А потім, ніби щось пригадавши, ледь-ледь скривився. — Ой, мало не забув однієї важливої речі! Передати вам «кишенькового дзвінка».[5]

Він добув із шухляди стола невеликий пристрій з металевою скобкою, щоб вішати, скажімо, на поясі. Потім узяв у руки слухавку, натиснув на кнопку й набрав тризначне число. Прозвучав триразовий виклик. Портативний пристрій, отримавши сигнал, почав уривчасто дзеленчати. Тамару збільшив його гучність до максимуму й вимкнув. Перевіривши примруженими очима на екрані переданий телефонний номер, передав пристрій Аомаме.

— Постарайтесь тримати його завжди при собі, — сказав він. — Або принаймні недалеко від себе. Коли дзвінок залунає, то це означатиме, що від нас прийшло повідомлення. Важливе повідомлення, а не традиційне привітання. Воно вимагатиме, щоб ви негайно подзвонили за показаним на екрані телефонним номером. Обов'язково з телефону-авто-мата. І ще одне вам раджу: покладіть свої особисті речі в автоматичну камеру схову на станції Сіндзюку.

— На станції Сіндзюку, — повторила Аомаме.

— Само собою зрозуміло, що вам краще мати при собі якнайменше речей.

— Звичайно, — погодилася Аомаме.

Повернувшись додому, Аомаме щільно заслонила вікна й вийняла із сумки пістолет «НК-4» фірми «Heckler & Koch» та патрони. Сіла за кухонним столом і кілька разів зняла й поставила на місце порожній магазин. За кожним разом повторювала це дедалі швидше. В її рухах з'явився ритм, і руки перестали тремтіти. Після цього вона загорнула пістолет у зношену теніску й заховала у коробку для взуття, а саму коробку — в глибину стінної шафи. Поліетиленовий пакетик з патронами запхала у внутрішню кишеню дощовика, що висів на плічках. Аби втамувати страшну спрагу, вийняла з холодильника остуджений ячмінний чай і випила його три чашки. Від напруження в неї затерпнули м'язи на плечах, під пахвами, як ніколи, запахло потом. А від усвідомлення того, що вона має пістолет, світ здавався їй іншим. До навколишньої картини додалися незнайомі, дивні барви.

Вона роздяглась і під гарячим душем змила неприємний запах.

«Не всі рушниці у п'єсі мають вистрелити, — стоячи під душем, повторювала Аомаме. — Зброя — це лише інструмент. А я живу не у світі п'єси, а в реальному світі, повному вад, недоладностей та спадів».

Після того минули два безтурботні тижні. Як завжди, Аомаме йшла на роботу у спортивний клуб, давала уроки бойового мистецтва й стретчинґу. Спосіб життя змінювати не годилося. Вона якомога суворіше дотримувалася вказівок старої пані. Повернувшись додому, вечеряла, а після того, щільно заслонивши вікна, сідала за кухонний стіл і тренувалася орудувати пістолетом «НК-4» фірми «Heckler & Koch». Його вага, твердість і запах мастила, сила й незворушність поступово ставали частиною її самої.

Вправлялася вона орудувати пістолетом і з затуленими шарфом очима. Нічого не бачачи, швидко навчилася заряджати магазин, знімати запобіжник і відтягувати назад затвор. Короткий ритмічний стук від кожної такої дії приємно відлунював у її вухах. У темряві відмінність між реальним звуком, який видавав пістолет, і його сприйняттям на слух поволі зникала. Межа між нею та її рухами ставала дедалі тоншою, а згодом зовсім розплилася.

Двічі на день Аомаме, стоячи перед дзеркалом у ванній кімнатці, вставляла дуло пістолета в рот. Відчуваючи зубами твердість металу, уявляла собі, як натискає пальцем гашетку. Лише від такого руху її життя закінчиться. Наступної миті її вже не буде на цьому світі. Стоячи перед дзеркалом, вона нагадувала собі: «Найголовніше, на що треба звернути увагу: не дати рукам тремтіти, твердо сприймати віддачу, не боятися і понад усе не вагатися».

«Якщо вирішу, то зараз же зможу це зробити, — думала вона. — Досить потягти палець на один сантиметр. Це ж просто. Може, так і зробити?» Однак Аомаме передумувала — виймала дуло пістолета з рота, ставила запобіжник, а пістолет клала на умивальник, між тюбиком зубної пасти й щіткою для волосся. «Ні, ще надто рано. Мені ще треба зробити щось інше», — нагадувала собі.

Як радив Тамару, вона постійно тримала при собі «кишеньковий дзвінок». Коли лягала спати, клала поряд із будильником. Так одразу могла його схопити. Однак дзвінок не лунав. Минув іще один тиждень.

Пістолет у коробці для взуття, сім патронів у кишені дощовика, мовчазний «кишеньковий дзвінок», спеціальна плішня з тонкою гострою голкою в дорожній сумці — ось усе її добро. А ще — нове обличчя й життя в очікуваному майбутньому. І пачка банкнот в автоматичній камері схову на станції Сіндзюку. Пам'ятаючи про це, Аомаме проводила дні середини літа. Люди нарешті брали літню відпустку, більшість крамниць замикала двері, на вулицях порідшало перехожих. Поменшало й автомашин, у місті запанувала тиша. Іноді Аомаме ніби втрачала відчуття, де вона. «Це справжня реальність чи ні?» — запитувала себе. Та не здогадувалася, де можна знайти іншу реальність, якщо припустити, що ця несправжня. Нічого іншого не залишалось, як поки що визнати її єдино можливою. І з усієї сили якось її подолати.

«Я не боюся смерті, — ще раз підтверджувала вона. — Страх — це втеча від дійсності. її перемога над людиною».

Вона приготувалася фізично й морально. Відразу за першим сигналом Тамару могла вийти з дому. Однак сигнал не надходив. Закінчувався серпень. Ще трохи, й настане кінець літа, надворі цикади востаннє надривали свої голоси. Хоча дні здавалися страшно довгими, місяць чомусь промайнув дуже швидко.

Аомаме повернулася з роботи додому, скинула одяг, просяклий потом, у кошик і залишилась у майці та шортах. Пополудні була раптова злива. Небо потемніло, на землю ринули краплі дощу завбільшки з камінець, якийсь час прокочувався грім. Як тільки злива минула, дороги потонули у воді. Повернулося сонце, й вода випарувалася, а над містом повисло щось схоже на марево. Увечері хмари знову вкрили небо густою вуаллю. Місяців не було видно.

Перед тим, як готувати вечерю, Аомаме мала трохи перепочити. Випивши чашку холодного ячмінного чаю й смакуючи заздалегідь звареними молодими бобами, вона розгорнула на кухонному столі вечірню газету. Починаючи з першої сторінки, пробігала очима по заголовках статей, але не знаходила такої, що могла б привернути її увагу. Звичайна вечірня газета. Однак коли розгорнула сторінку з місцевими новинами, їй в очі впало фото Аюмі. Аомаме затамувала подих, насупила обличчя.

«Такого не може бути, — подумала вона спочатку. — Очевидно, хтось переплутав її з іншою, дуже подібною особою. Адже не було підстав поміщати її фото в газеті. Та хоч скільки Аомаме приглядалася, перевіряючи, чи не помилилася, обличчя належало добре знайомій жінці-поліцейському. її спільниці в кількох невеликих еротичних розвагах. На цій фотографії Аюмі ледь-ледь усміхалася. Загалом незграбною^ штучною усмішкою. У реальної Аюмі усміх був природним і розпливався по всьому обличчю. А така фотографія здавалася наче взятою з офіційного альбому. В її незграбності, ввижалось, приховувалася якась тривога.

Аомаме ніяк не хотіла читати цієї статті. Бо, прочитавши великий заголовок біля фото, збагнула: щось сталося. Однак не могла не читати. Це була реальність, яку не вдасться обійти. Вона глибоко вдихнула й прочитала:

«Аюмі Накано, 26 років. Незаміжня. Мешкає в Токіо, район Мінато.

Її задушили паском від купального халата в номері готелю в Сібуї. Була цілком гола. На руках наручники, прив'язані в головах до ліжка. Щоб не кричала, їй заткнули рота кляпом. Труп виявила готельна покоївка, коли зранку прийшла перевіряти номер. Напередодні об одинадцятій годині вечора туди зайшла вона з чоловіком, який удосвіта пішов з готелю. Плату за нічліг вніс заздалегідь. Такі події у великому місті не велика рідкість. Сюди з'їжджаються різноманітні люди, й розпалюються пристрасті. Іноді вони набирають насильницької форми. Газети переповнені такого роду подіями. Але в цій є щось небуденне. Жертвою стала жінка, працівниця столичного управління поліції. Вважають, що її службові наручники використовувалися для сексуальної гри. Це не були маленькі іграшки, які продаються у порношопах. Тож, природно, ця новина привернула до себе увагу громадськості».

Розділ 4

(про Тенґо)

Можливо, такого краще не бажати

«Де вона й що тепер робить? Усе ще належить до вірних «Братства свідків»? Було б добре, якби це було не так», — думав Тенґо. Звісно, не вірити — це право кожної людини. І йому не слід сюди втручатися. Однак, наскільки він пригадував, у дитинстві вона, здається, не тішилася тим, що виконує приписи «Братства свідків».

Одного разу в студентські роки Тенґо підробляв на оптовому складі спиртних напоїв. За непогану плату йому доводилося тяжко працювати — переносити великі вантажі. Щодня після роботи навіть він, що міг похвалитися міцним здоров'ям, відчував, як болять усі суглоби. Поряд з ним випадково працювали два хлопці, яких виховували батьки, прибічники «Братства свідків». Це були порядні, доброзичливі парубки однакового з ним віку. Вони серйозно ставилися до роботи. Трудилися не покладаючи рук й ні на що не нарікаючи. Одного разу Тенґо подався з ними до пивнички випити бочкового пива й там за розмовою дізнався, що вони, друзі від самого дитинства, кілька років тому з певних причин зреклися секти й вернулися в реальний світ. Але, як помітив Тенґо, здається, й досі не призвичаїлися до цього нового широкого світу. Від самого народження виростали у тісній громаді, а тому з великими труднощами розуміли й сприймали його правила. Часто не знали, як вчинити, відчували розгубленість. Насолоджувалися свободою, покинувши секту, і водночас не могли позбутися сумнівів щодо правильності свого кроку.

Звісно, Тенґо співчував їм. Якби вони ще в дитячі роки, перед усвідомленням свого «я», залишили секту, то мали 6 усі шанси пристосуватися до навколишнього суспільства. Та коли проґавили їх, хлопцям нічого іншого не залишалось, як жити в «Братстві свідків» відповідно до цінностей секти або дорого заплатити, щоб власними силами перебудувати життєві звички й свідомість. Розмовляючи з ними, Тенґо згадав про ту дівчину. І подумав, що й вона, напевне, зазнала подібних страждань.

Після того, як та дівчина нарешті відпустила руку й, не озираючись назад, мерщій вийшла з аудиторії, Тенґо, застигнувши на місці, довго не знав, що робити. Вона стискала його руку так сильно, що впродовж кількох днів він виразно відчував на ній її пальці. І навіть з плином часу, коли їхній безпосередній дотик ослаб, не зникав відбиток того, що закарбувалося тоді в його душі.

Трохи пізніше Тенґо все збагнув. З кінця затверділого прутня скапнула крапля якоїсь рідини, липкішої за сечу, що супроводжувалося легким болем. Тенґо тоді ще не знав, що це — провісник сперми, а тому занепокоївся. Подумав, що в його організмі, можливо, відбувається щось ненормальне. Однак ні в батька, ні в однокласників не наважився запитати. Коли серед ночі уві сні прокидався (який це був сон, не міг пригадати), то помічав, що труси злегка змокріли. Йому здавалося, ніби завдяки потиску руки тієї дівчини з нього щось витікає.

Після того він не мав з дівчиною жодного контакту. Як і досі, Аомаме залишалася в класі самотньою, ні з ким не розмовляла і перед шкільним обідом, як завжди, виразним голосом проказувала дивну молитву. Коли іноді з ним розминалася, то навіть не мінялася на обличчі — мовляв, між ними ніколи нічого не було. Здавалось, вона зовсім його не помічає.

А от Тенґо, як тільки траплялася нагода, нишком, щоб ніхто не помітив, уважно стежив за нею і переконався, що в неї правильні риси обличчя, які принаймні можуть збудити приязнь. Вона була струнка й завжди носила трохи широкувате вбрання з бляклої тканини. Коли одягалася у спортивний костюм, то виступи на її грудях зовсім не проступали. З незворушним виразом обличчя, майже цілковито мовчазна, вона завжди немов дивилася кудись далеко. її очі залишалися безживними. Хоча того дня, коли він у них зазирнув, вони були прозорі й повні світла.

Відчувши потиск її руки, Тенґо збагнув, що в цій худорлявій дівчині таїться незвичайно велика сила. Не лише фізична, але й, здається, ще більша духовна. Зазвичай вона приховувала цю свою життєву енергію від однокласників. На уроках, коли вчителька викликала, говорила тільки те, що вважала справді за потрібне (або навіть мовчала), а під час офіційного тестування показувала непогані результати. Тенґо припускав, що вона могла б досягти ще кращих оцінок, якби захотіла. Можливо, щоб не привертати до себе уваги, навмисне абияк писала письмову іспитову роботу. Мабуть, за допомогою подібної мудрості діти, поставлені в такі, як вона, умови, намагалися вижити, зазнаючи якнайменшої кривди від навколишніх людей. Якнайменше виділялися серед інших. Залишалися якнайбільше прозорими.

«От було б добре, якби вона жила, як усі діти, у звичайних умовах і могла невимушено вести розмови!» — думав Тенґо. Тоді, можливо, вони обоє подружилися б. Десятирічним дівчині й хлопцеві завжди не просто цього досягти. Ба більше, в цьому світі це, певне, одна з найважчих справ. Однак іноді, при певній нагоді, очевидно, можна було б принаймні подружньому поговорити. Однак така нагода ніяк не траплялася. З нею, відмінною від інших, самотньою, ніхто не пробував розмовляти, а вона сама вперто зберігала мовчанку. І Тенґо не наважився всупереч усьому підтримувати стосунки з живою Аомаме, а волів потай, в уяві та спогадах, спілкуватися з нею. Десятирічний Тенґо не мав конкретного уявлення про секс. Від дівчини тільки прагнув ще раз відчути міцний потиск її руки. Наодинці, без зайвих свідків. І почути від неї хоч щось про саму себе. Хотів, щоб вона тихенько відкрила свої таємниці, притаманні дівчині десятирічного віку. Він постарався б зрозуміти її. І з того часу, можливо, щось почалося б. А що саме — Тенґо не здогадувався.

У квітні, ставши п'ятикласником, він опинився в іншому, ніж Аомаме, класі. Інколи вони розминалися в коридорі, стояли разом на автобусній зупинці. Однак, як завжди, вона, здавалось, зовсім ним не цікавилася. Принаймні так думав Тенґо. Навіть тоді, коли він був поряд, вона й бровою не ворушила. І погляду не звертала. її очі залишалися без глибини й блиску. «А, власне, що тоді сталося?» — думав Тенґо. Іноді йому здавалося, ніби то був сон. Щось таке, чого ніколи в реальності не відбувалося. А проте незвичайно сильний потиск руки Аомаме все ще виразно відчувався. Як на його думку, цей світ був переповнений багатьма загадками.

Тенґо незчувся, як дівчина на прізвище Аомаме покинула школу. Очевидно, перевелася кудись-інде, але подробиць про це він не знав. Ніхто не знав, куди переселилася з батьками. Напевне, тільки його одного в початковій школі схвилювало її зникнення.

Після того Тенґо довгий час нарікав на свої дії. Точніше, нарікав на їхній брак. Тепер він подумки згадував слова, які повинен був їй сказати. Слова, які хотів і мав сказати. Повертаючись у минуле, він тепер розумів, що було не дуже важко зупинити її й поговорити. Досить було знайти добру нагоду й набратися хоча б найменшої відваги. Однак він на це не спромігся. І нагоду назавжди втратив.

Перейшовши із початкової до середньої муніципальної школи, Тенґо часто згадував про Аомаме. Частіше відчував ерекцію й іноді, думаючи про неї, самозадовольнявся. Лівою рукою, на якій ще відчувався її потиск. У його спогадах вона залишалася худорлявою і без виразних виступів на грудях. Але для цього йому вистачало уявити собі її у спортивному костюмі.

У середній школі вищого ступеня Тенґо почав іноді домовлятися про побачення з дівчатами-однолітками. У них зпід одягу чітко випиналися форми молодих грудей. Від їхнього споглядання йому перехоплювало дух. Але навіть тепер перед тим, як заснути, уявляючи собі пласкі, без округлостей, груди Аомаме, він ворушив лівою рукою. І щоразу відчував глибоку провину. «Це, напевне, щось неправильне й ненормальне», — думав він.

Однак вступивши до університету, Тенґо не так часто, як раніше, згадував Аомаме. Головною причиною було те, що він зустрічався з живими жінками й почав мати з ними статеві стосунки. Став уже зрілим чоловіком, і, природно, образ худорлявої десятирічної дівчини у спортивному костюмі трохи віддалився й перестав бути об'єктом його жаги. Але після того вдруге не зазнав такого шаленого душевного трепету, як тоді в аудиторії від потиску її руки. Ні в студентські роки, ні після закінчення університету жодна дівчина, з якою пощастило познайомитися, не залишила в його серці такого яскравого сліду, як колись Аомаме. У жінках він насправді не знаходив нічого такого, чого шукав. Були серед них і вродливі, й з доброю душею. Були й такі, що дорожили ним. Але врешті-решт так само, як зграйки пташок з барвистим пір'ям сідають на гілля, а потім кудись летять, жінки з'являлись і зникали. Вони не могли його задовольнити, а він — їх.

І от тепер, уже в тридцятирічному віці, знічев'я впадаючи в задуму, Тенґо з подивом помітив, що згадує ту десятирічну дівчину. Після уроків у порожній аудиторії вона міцно стискала його руку й прозорими очима дивилася йому прямо в обличчя. Або була в спортивному костюмі, що облягав її худорляве тіло. Або ж недільного ранку вслід за матір'ю йшла торговою вулицею Ітікави. Завжди міцно стискала губи й дивилася невідомо куди.

«Здається, що моя душа ніяк не може від неї відірватися, — думав тоді Тенґо. І тепер жалкував, що не заговорив з нею у шкільному коридорі. — Якби я тоді був зважився, то, можливо, моє теперішнє життя склалося б по-іншому».

Цього разу Тенґо згадав про Аомаме, коли в супермаркеті купував «едамаме» — молоді соєві боби. Вибираючи їх, природно, подумав про «аомаме» — зелені соєві боби. Тож, узявши в руки китицю бобів, непомітно для самого себе, застиг у задумі, ніби серед білого дня занурився в сон. Скільки часу тривав такий стан, він не пам'ятав. Прийшов до тями, коли почув жіночий голос: «Вибачте», бо своєю великою статурою він загородив доступ до прилавка з городиною.

Тенґо отямився від задуми, попросив вибачення, запхав боби у пакет і разом з іншими товарами — крабами, молоком, тофу[6] й крекерами — попрямував до каси. Змішавшись з навколишніми домогосподарками, став у довгу чергу, яка утворилася перед молодою й недосвідченою касиркою саме під час надвечірнього напливу людей, але Тенґо цим особливо не переймався.

Якби в цій черзі перебувала Аомаме, то чи впізнав би він її? Адже минуло років двадцять, як вони не бачилися. Напевне, досить мала ймовірність того, що вони впізнали б одне одного. Або чи зміг би він окликнути її відразу, якби розминувся на вулиці й подумав: «Можливо, це вона?». Не мав у цьому певності. Можливо, забарився б і, ні на що не зважившись, пішов далі. А потім глибоко жалкував би, чому тоді не сказав жодного слова.

«Тенґо-кун, тобі не вистачає сили волі й наполегливості», — часто повторював Комацу. Напевне, він таки мав рацію. Адже, завагавшись, Тенґо думав: «Та чи варто?» — і врешті-решт відмовлявся від свого наміру. Такий мав характер.

«Та якби часом я побачив її і ми, на щастя, впізнали б одне одного, то, мабуть, я щиро, нічого не приховуючи, відкрився б їй. За столиком, щось попиваючи, у найближчій кав'ярні, куди зайшли б, якби вона мала час і погодилася на запрошення».

Він хотів розповісти їй багато чого. Що досі добре пам'ятає, як вона в аудиторії початкової школи потиснула йому руку. Як після того прагнув з нею подружитися. Докладніше про неї дізнатися. Однак ніяк не зміг. З різних причин. Найголовніша — це його боязливість. Потім він жалкував за цим. І досі ще жалкує. Але часто думає про неї. Звичайно, не сказав би, що самозадовольняється, уявляючи собі її постать у спортивному костюмі. Бо це щось таке, що не має нічого спільного зі щирістю.

«Однак, можливо, такого краще не бажати. І краще знову не зустрічатися. Бо тоді можна розчаруватися», — думав Тенґо. Можливо, вона стала просто нудною, із втомленим обличчям, працівницею якогось офісу. Або невдоволеною матір'ю, що пронизливим голосом сварить своїх малих дітей. Може, вони не матимуть жодної спільної теми для розмови. Звісно, є така можливість. А якби так сталося, то все дорогоцінне, що зберігалося в його серці, пропало б назавжди. Та все-таки Тенґо не вірив у таку прикру можливість. У рішучому погляді та вольовому профілі десятирічної дівчини він бачив непохитний намір не піддаватися часовій ерозії.

А що сталося з ним?

Від такої думки його охопила тривога.

Чи не Аомаме розчарується, якщо вони знову зустрінуться? У початковій школі Тенґо був вундеркіндом з математики, найкраще вчився майже з усіх предметів, був кремезним і добрим спортсменом. Учителі відзначали його здібності й пророкували йому велике майбутнє. Можливо, і в її очах він мав вигляд героя. Однак тепер він працює у підготовчій школі на посаді вчителя за договором, яку не можна назвати постійною. Робота в нього справді легка й дозволяє самому жити небідно, перебуваючи якомога далі від стовпів, на яких тримається суспільство. Поряд з працею у школі він пише художні твори, але ще нічого не надрукував. Підробляє також у жіночому журналі — складає гороскопи. Здобув на цьому популярність, але, правду кажучи, вся ця його писанина — чиста брехня. Ні надійних друзів, ні коханки не має. Щотижнева таємна зустріч із старшою від нього заміжньою подругою — майже єдиний його стосунок з людьми. А своїм найбільшим дотеперішнім досягненням як автора-привида — тим, що «Повітряна личинка» стала бестселером, — він у жодному разі не має права привселюдно гордитися.

Поки він роздумував, касирка взялася й до його пакета.

З пакетом у руках Тенґо вернувся додому. Переодягнувся у короткі шорти, добув з холодильника банку пива й, попиваючи його, налив у велику каструлю гріти воду. І поки вода скипіла, вилущив соєві боби й, розклавши рівненько на кухонній дошці, посолив і кинув в окріп.

«І чого та десятирічна дівчина ніяк не виходить мені з голови? — думав він. — Після уроків вона підійшла до мене й потиснула руку. І не сказала ні слова. От і все. Та йому здалося, що саме тоді вона забрала частину його тіла й душі. А натомість залишила в ньому частину свого тіла й душі. За зовсім короткий час відбувся такий важливий обмін».

Тенґо дрібно покришив купку імбиру. До відповідного розміру нарізав селери, печериць і китайської петрушки. Зняв з крабів панцир і промив водою зпід крана. На розстеленому паперовому рушнику акуратно, немов солдатиків, розклав крабів. Зварені соєві боби пересипав у бамбуковий кошичок, щоб охололи. Потім, підогрівши велику сковороду, розлив по ній кунжутову олію. На слабкому вогні повільно підсмажив покришений імбир.

«А все-таки було б добре зустрітися зараз з Аомаме», — знову подумав він. Байдуже, навіть якби вона або він розчарувалися. У всякому разі, Тенґо хотів побачити її. Хотів лише знати, як вона потім жила, де перебуває зараз, що її тішить і що засмучує. Бо навіть якщо вони змінилися і ніщо їх обох уже не пов'язує, залишається незмінним той факт, що давно колись після уроків в аудиторії початкової школи вони обмінялися чимось дуже дорогоцінним.

Покришену селеру й печериці Тенґо висипав на сковороду. Збільшивши вогонь й легенько потрушуючи сковородою, бамбуковою лопаточкою старанно перемішав усе, що було на ній. Посипав трошки солі й перцю. Коли зелень почала розігріватися, додав промитих крабів. Ще раз посипав усе сіллю та перцем, у маленьку склянку налив саке. Побризкав соєвим соусом й нарешті притрусив петрушкою. Усе це виконував машинально, майже не думаючи, що зараз робить, немов літак, якого поставили на режим автопілота. Узагалі приготування такої страви не вимагало дотримання складної процедури. Він тільки вправно ворушив руками, а його голова не переставала думати про Аомаме.

Коли краби з овочами підсмажилися, Тенґо пересипав їх у велику тарілку. Добув з холодильника нову банку пива, сів за стіл і, поринувши в задуму, взявся наминати приготовану страву, яка все ще парувала.

«Упродовж кількох останніх місяців у мені начебто відбувається помітна зміна, — міркував він. — Навіть можна сказати, що я духовно зростаю. Нарешті, підійшовши до тридцятирічного віку… Хіба це не досягнення? — Тримаючи в руці надпиту банку пива, Тенґо насмішкувато хитнув головою. — Надзвичайне. Цікаво, скільки часу потрібно, щоб у такому темпі досягти звичайної, як у всіх людей, зрілості?»

У всякому разі, приводом такої внутрішньої зміни, здається, стала «Повітряна личинка». Завдяки тому, що він переробив у своєму стилі оповідання Фукаері, в ньому зміцнився намір написати власний твір, виношуваний у душі. Народилося щось схоже на таке бажання. А в цьому новому бажанні знайшлося місце і для спогаду про Аомаме. Останнім часом він чомусь усе частіше думав про неї. Не раз душа повертала його на двадцять років назад, у шкільну аудиторію після уроків, як людину, яка, стоячи на морському березі, полоще ноги у сильному відпливі.

Урешті-решт Тенґо не допив другої банки пива й залишив половину крабів з овочами. Рештки пива вилив в умивальник, а страву переклав у маленьку тарілку й, загорнувши поліетиленовою плівкою, помістив у холодильник.

Трохи перекусивши, він сів за столиком, увімкнув електронну друкарську машинку й викликав на екран сторінку з розпочатим текстом.

Тенґо живо відчував, що, мабуть, таки немає особливого сенсу в тому, як повчала заміжня подруга, щоб переписувати минуле. Вона мала рацію. Бо хоч би як він наполегливо переписував минуле, теперішнє своє становище, в якому сам перебуває, навряд чи зможе змінити. Час має таку величезну силу, що може геть-чисто скасувати всі людські зміни. Безперечно, над внесеними поправками допише нові й поверне все в попереднє річище. Навіть якщо буде змінено дрібні факти, людина з іменем Тенґо врешті-решт залишиться сама собою.

Можливо, ось що йому треба зробити: стати на роздоріжжі, що називається «сучасністю», й описати майбутнє так, як переписують минуле, пильно в нього вдивляючись.

Від жалю і каяття
Розривається грішне серце,
Щоб краплі моїх сліз
Приємні пахощі,
Вірний Ісусе, тобі народили.

Це слова з арії «Пристрастей за Матвієм», які недавно продекламувала Фукаері. Наступного дня Тенґо прослухав грамплатівку й поцікавився словами перекладу. Ця арія на початку «Пристрастей за Матвієм» стосується історії з обливанням Ісуса миром у Витанії. Коли Ісус відвідав у тому містечку дім прокаженого, одна жінка налила йому на голову дорогоцінного мира. Побачивши це, його учні обурилися таким беззмістовним марнотратством. Мовляв, краще було б продати й гроші пожертвувати вбогим. Однак Ісус стримав обурених учнів словами: «Чого ви докучаєте цій жінці? Вона ж добрий вчинок зробила. Приготувала мене до похорону».

Жінка знала, що невдовзі Ісус має померти. А тому налила на голову Ісуса дорогоцінного мира, ніби проливаючи за ним сльози. Ісус також знав, що незабаром йому доведеться йти страдницькою дорогою. Тому сказав: «Усюди в світі, де тільки проповідуватиметься ця Євангелія, згадуватимуть і те, що зробила ця жінка».

Звісно, вони не змогли змінити майбутнього.

Тенґо ще раз заплющив очі, глибоко вдихнув й подумки впорядкував слова. Переставивши їх, добився виразнішого образу й точнішого ритму.

Як Володимир Горовиць перед новою клавіатурою із шістдесятьма вісьмома клавішами, він погойдав у повітрі своїми десятьма пальцями. А тоді рішуче почав вибивати ієрогліфи на екрані електронної друкарської машинки.

Він описував світ, в якому на сході надвечірнього неба видніли два Місяці. І людей, які в ньому жили. І час, який у ньому протікав.

«Усюди в світі, де тільки проповідуватиметься ця Євангелія, згадуватимуть і те, що зробила ця жінка».

Розділ 5

(про Аомаме)

Миша натрапляє на кота-вегетаріанця

Коли Аомаме усвідомила смерть Аюмі як реальний факт, якийсь час в ній відбувалося щось схоже на перестроювання свідомості, Згодом вона розплакалася. Плакала тихо, безголосо, дрібно трусячись плечима й затуливши обличчя руками — так, щоб ніхто у світі цього не бачив.

Вікна були щільно заслонені, але вона побоювалась, що хтось звідкись підглядає. Того вечора, розгорнувши на кухонному столі вечірню газету, Аомаме сиділа перед нею й безперестанку плакала. Іноді, не витримуючи, раптом схлипувала, а потім знову беззвучно ридала. Стікаючи по руках, сльози скапували на газету.

У цьому світі Аомаме зазвичай не плакала. Якщо хотіла плакати, то скоріше сердилася. На когось або на себе саму. А тому сльози на її очах були рідкістю. Однак цього разу, розплакавшись, вона вже не могла вгамуватися. Так довго вона плакала тільки після самогубства Тамакі Оцуки. Скільки років тому це було — не пригадувала. В усякому разі, дуже давно. Тоді Аомаме ридала без упину. Упродовж кількох днів. Нічого не говорила й не виходила з дому. Тільки іноді поповнювала в організмі запаси води, що виливалася у вигляді сліз, і знеможено впадала в короткий сон. Потім знову безперервно плакала.

Аюмі вже не було на цьому світі. Вона перетворилася на холодний труп, який, мабуть, віддали на судово-медичну експертизу. Після розтину тіла його, напевне, знову зшили й, відправивши скромну похоронну службу, відвезли у крематорій і спалили. Обернувшись у дим, вона піднялася в небо й змішалася з хмарами. А під час дощу падає на землю і десь живить собою трави. Безмовні, безіменні. Аомаме вже ніколи не побачить живої Аюмі. Усе це суперечило законам природи, було несправедливим і виходило за межі будь-якої логіки.

Відтоді, як Тамакі Оцука покинула цей світ, Аомаме не знайшла людини, крім Аюмі, до якої відчувала хоч якусь дружбу. Та, на жаль, цій дружбі настав кінець. Аюмі була поліцейським, а Аомаме — серійним убивцею. Переконаною в своїй правоті, сумлінною, але все-таки вбивцею, з юридичного погляду, безперечно, злочинцем. Аомаме належала до тих, кого арештовують, а Аюмі — до тих, хто арештовує.

Тому, хоча Аюмі домагалася глибшого зв'язку, Аомаме, згнітивши серце, мусила їй відмовити. Якби між ними встановилися дружні стосунки, які не обходяться без щоденного спілкування, то виникли б різні суперечності й промахи, здатні обернутися для Аомаме смертю. Загалом Аомаме була щирою і відвертою. Не могла підтримувати з кимось чесних стосунків і водночас приховувати щось важливе й брехати. Такий стан породжував в її душі небажаний розлад.

До певної міри Аюмі, мабуть, розуміла, що Аомаме тримає в собі якусь особисту таємницю, а тому навмисне зберігає певну відстань між нею і собою. Аюмі мала чудову інтуїцію. Під її награною відкритістю приховувалася м'яка, уразлива чутливість. Аомаме про це знала. Можливо, через її захисну позицію Аюмі почувалася самотньою, відкинутою, відстороненою. Від такої думки в неї, напевне, кололо в грудях.

І от Аюмі вбито. Мабуть, у місті вона познайомилася з невідомим чоловіком, разом з ним випила спиртного й подалася до готелю. І там у темному номері почалася вигадлива сексуальна гра. Із кляпом у роті й пов'язкою на очах. Аомаме уявила собі, як чоловік стискає шию жінки пояском купального халата й, стежачи, як вона мучиться, збуджується і кінчає. Однак цього разу чоловік потягнув поясок надто сильно. І те, що мало скінчитися, не скінчилося.

Напевне, і сама Аюмі побоювалася, що коли-небудь таке може статися. Вона регулярно потребувала бурхливого сексу, її організм (і, можливо, душа) прагнув цього. Однак обзавестися постійним коханцем вона не хотіла. Стабільні людські стосунки її гнітили й непокоїли. Тому вона віддавалася сексу з випадковими чоловіками, які їй підходили. І в цьому була схожою на Аомаме. Але, на відміну від Аомаме, мала схильність заходити в сексі надто далеко. Загалом її вабив ризикований, шалений секс. Може, вона підсвідомо хотіла, щоб їй завдавали болю. Аомаме була іншою — обережною й нікому не дозволяла над собою наруги. А якби таке трапилося, то вона, напевне, чинила б завзятий опір. А от Аюмі мала схильність погоджуватися на будь-які забаганки партнера. Натомість сподівалася від нього якоїсь віддяки. Небезпечна схильність. Адже йшлося про випадкових чоловіків. Заздалегідь не було відомо, які, власне, в них примхи й нахили. Звісно, Аюмі знала про таку загрозу. А тому відчувала потребу в такій надійній спільниці, як Аомаме. Людині, яка її зупинить і пильно оберігатиме.

Аомаме також потребувала Аюмі, наділеної здібностями, яких сама була позбавлена. Мала відкриту, веселу вдачу, що заспокоювала Аомаме. Була привітною, до міри допитливою, по-дитячому жвавою, цікавою в розмові. З великими грудьми, що приваблювали чоловіків. Поряд з нею Аомаме могла похвалитися хіба що таємничою усмішкою. Чоловіки хотіли знати, що, власне, в ній ховається. У цьому розумінні вони разом становили ідеальну комбінацію непереможних секс-машин.

«За будь-яких обставин я мусила б сприймати її прихильніше, — думала Аомаме. — Мала б розуміти її настрій і міцно стискати в обіймах. Саме цього вона прагнула. Безумовного сприйняття і міцних обіймів. Заспокоєння хоч на короткий час. Та я не змогла відповісти на її бажання. Давався взнаки сильний інстинкт самозахисту, а крім того, побоювання, що тим самим оскверню пам'ять про Тамакі Оцуку».

І от Аюмі сама, без Аомаме, подалася на вулиці вечірнього міста і там була задушена. Із справжніми наручниками на руках, з пов'язкою на очах і з кляпом у роті, зробленим з панчіх або нижньої білизни. Сталося те, чого сама Аюмі завжди побоювалася. Якби Аомаме ставилася до неї приязніше, то, може, того дня вона не вирушила б у місто сама. Подзвонила б і, напевне, запросила б із собою Аомаме. І тоді обоє в безпечнішому місці, контролюючи одна одну, віддалися б в обійми чоловікам. Та, мабуть, Аюмі соромилася Аомаме. А сама Аомаме ні разу їй не телефонувала, щоб запросити на еротичні розваги.

Приблизно о четвертій ночі, не витримавши самотності, Аомаме взула сандалії і вийшла з дому. У самій безрукавці й шортах безцільно блукала досвітнім містом. Хтось окликав її, але вона навіть не оберталася. Поки ходила, відчула спрагу, а тому зайшла у крамницю цілодобового обслуговування, купила пакет помаранчевого соку й випила за одним разом. Повернувшись додому, знову якийсь час плакала. «Я любила Аюмі, — думала вона, — більше, ніж мені здавалося. Якщо вона хотіла до мене пригорнутися, то нехай би так і робила».

Наступного дня в газеті з'явилася стаття під назвою: «Задушення жінки-поліцейського». Поліція з усіх сил розшукує чоловіка, який зник з місця злочину. За даними газети, її колеги розгубилися. Аюмі, яку всі навколо любили, була життєрадісної вдачі, відповідальна й активна в роботі, мала великі досягнення як поліцейський. її рідня, передусім батько і старший брат, служили в поліції і дорожили родинними узами. Усі вони приголомшені й не розуміють, як таке лихо могло статися.

«Ніхто нічого не знає, — подумала Аомаме. — А от мені все зрозуміло. У душі Аюмі наче утворилася велика порожнина, схожа на пустелю край світу. Хоч скільки поливай її водою, вода відразу просочується в землю. І на поверхні не залишається жодної краплі вологи. В неї не пускає коренів ніяке життя. У небі над нею навіть птахи не пролітають. Що спричинило в її душі таке спустошення, знає лише Аюмі. Та ні, можливо, і вона не знає правди. Без сумніву, одна з головних причин цієї біди — збочені сексуальні домагання, нав'язувані силою навколишніми чоловіками. Аби огородити свою фатальну душевну порожнину, Аюмі мусила сфабрикувати своє «я». І коли одна за одною зривала штучну оздобу на ньому, то опинилася перед бездонною прірвою, що зветься «ніщо». І це лише страшно висушило її душу. Та хоч як вона намагалася забути те «ніщо», воно регулярно навідувалося до неї. І пополудні після поодиноких дощів, і на світанку після пробудження від кошмарного сну. Тож у такий час вона могла віддаватися в обійми будь-кому.

Аомаме добула з коробки для взуття пістолет «НК-4» фірми «Heckler & Koch», звичними рухами зарядила магазин, спустила запобіжник, відтягнула назад затвор, загнала патрон у патронник, звела курок і, міцно тримаючи пістолет обома руками, націлилася на одну точку в стіні. Дуло пістолета не хиталося. Руки вже не тремтіли. Аомаме, затаївши подих, зосередилась, а тоді щосили видихнула. Пістолет опустила. Поставила запобіжник. Зважила на долоні його вагу, вп'ялася очима в його тьмяний блиск. Пістолет наче став частиною її самої.

«Треба вгамувати свої почуття, — наказала вона собі. — Навіть якщо покарати її дядька й старшого брата, вони, мабуть, не зрозуміють, за що їм така кара. Тепер уже Аюмі не вернеться. На жаль, рано чи пізно таке мало статися. Аюмі повільно, але невідворотно наближалася до центру смертельного вихору. Навіть якби я вирішила ставитися до неї тепліше, ніщо не змінилося б. Перестану плакати. Треба ще раз узяти себе в руки. Найголовніше — віддавати перевагу правилам, а не своїм емоціям. Як казав Тамару».

«Кишеньковий дзвінок» пролунав уранці, на п'ятий день після смерті Аюмі. Слухаючи по радіо останні новини, Аомаме кип'ятила в кухні воду для кави. «Кишеньковий дзвінок» лежав на столі. Аомаме глянула на телефонний номер, що висвітився на маленькому екрані. Номер був незнайомий, але, безсумнівно, його прислав Тамару. Вона підійшла надворі до найближчого телефону-автомата й набрала присланий номер. За третім гудком слухавку взяв Тамару.

— Ви готові? — запитав він.

— Звичайно, — відповіла Аомаме.

— Повідомлення від мадам. О сьомій сьогоднішнього вечора бути у фойє головного відділення готелю «Окура». Готовою до звичної роботи. Вибачте за поспішність, але конкретної домовленості про зустріч досягнуто в останню хвилину.

— О сьомій сьогоднішнього вечора, у фойє головного відділення готелю «Окура», — машинально повторила Аомаме.

— Я хотів сказати, що молюся за вашу удачу, та, напевне, така молитва вам не допоможе.

— Бо ви людина, яка не покладає надії на удачу.

— Навіть якби й покладав, добре не уявляю собі, що це таке, — сказав Тамару. — Бо ще ніколи не бачив.

— Можете не молитися. Натомість я прошу вас зробити одну річ: доглянути в моїй квартирі карликове каучукове деревце. Бо я не встигла ним розумно розпорядитися.

— Погоджуюсь.

— Дякую.

— Доглядати каучукове деревце набагато приємніше, ніж кота чи рибок тропічних морів. Більше прохань нема?

— Нема. Рештою я розпорядилася.

— Як закінчите роботу, на станції Сіндзюку ще раз подзвоните за цим номером. Тоді я дам вам наступну інструкцію.

— Як закінчу роботу, на станції Сіндзюку ще раз подзвоню за цим номером, — повторила Аомаме.

— Гадаю, ви це знаєте, але все-таки нагадую: телефонного номера не записуйте. Коли вийдете з дому, «кишеньковий дзвінок» розбийте й викиньте.

— Зрозуміло. Так і зроблю.

— Порядок зустрічі повністю узгоджено. Так що не турбуйтеся. У всьому іншому покладіться на нас.

— Не турбуватимусь, — відповіла Аомаме.

На хвилину Тамару замовк.

— Можна вам сказати свою відверту думку?

— Будь ласка.

— Я зовсім не маю наміру стверджувати, що ваша спільна справа даремна. Бо вона ваша, а не моя. Однак, дуже м'яко кажучи, нерозсудлива. І не видно їй кінця.

— Можливо, — погодилася Аомаме. — Але вже не можна нічого змінити.

— Так само, як не вдається запобігти сніговим лавинам, коли настає весна.

— Мабуть.

— Однак нормальна людина із здоровим глуздом у таку небезпечну пору року не наближається до місця, де може статися лавина.

— Нормальна людина із здоровим глуздом передусім не веде з вами такої розмови.

— Можливо, — погодився Тамару. — До речі, на випадок снігової лавини з вашою ріднею можна зв'язатися?

— Я не маю рідні.

— Взагалі не маєте чи маєте, але не підтримуєте стосунків?

— Маю, але не підтримую стосунків, — відповіла Аомаме.

— Чудово, — сказав Тамару. — Найкраще — бути без нічого. А за родича вважати каучукове деревце — просто ідеал.

— Коли в домі мадам я надивилася на золотих рибок, то запалилася бажанням і собі їх придбати. Подумала: от було б добре, якби вони були в моїй квартирі! Вони маленькі, мовчазні й нічого не вимагають. І от наступного дня я пішла їх купувати у пристанційній крамничці, та, побачивши їх в акваріумі, раптом утратила до них цікавість. А тому замість золотих рибок придбала убоге каучукове деревце, що залишилося непроданим.

— Гадаю, що ви зробили правильний вибір.

— Мабуть, я вже ніколи не зможу купити золотих рибок.

— Мабуть, — сказав Тамару. — А от каучукове деревце зможете.

Настала коротка мовчанка.

— О сьомій сьогоднішнього вечора у фойє головного відділення готелю «Окура», — ще раз підтвердила Аомаме.

— Сидіть там і чекайте. Вас помітять.

— Мене помітять.

Тамару легенько відкашлявся.

— До речі, ви знаєте оповідання про те, як миша натрапила на кота-вегетаріанця?

— Не знаю.

— Хочете послухати?

— Дуже.

— Одного разу на горищі миша натрапила на великого кота й опинилася в кутку, з якого не могла втекти. Тремтячи зі страху, вона сказала: «Котику-братику, я тебе благаю: не їж мене! Я мушу повернутися додому. Там на мене чекають голодні дітки. Будь ласка, відпусти мене». Кіт відповів: «Не турбуйся! Я тебе не з'їм. Бо, правду кажучи, тихенько признаюся тобі, що я — вегетаріанець і м'яса зовсім не їм. Тож тобі пощастило, що натрапила на мене». Миша сказала: «О, який сьогодні чудовий день! Яка я щаслива, що зустріла котика-вегетаріанця!» Але наступної миті кіт накинувся на неї, притиснув кігтями і вп'явся в горло гострими зубами. Спускаючи дух у тяжких муках, миша запитала: «А хіба ти не казав, що ти — вегетаріанець і зовсім не їси м'яса? Ти збрехав?» Облизуючись, кіт відповів: «Так, я не їм м'яса. Я не збрехав. Я тебе понесу в зубах й обміняю на салат-латук».

Аомаме на хвилю задумалася.

— А в чому мораль цього оповідання?

— Її немає. Просто я згадав його, коли недавно зайшла мова про удачу. От і все. Звісно, ви маєте право самі шукати моралі.

— Зворушливе оповідання.

— І ще одне: гадаю, вам доведеться спочатку пройти обшук і перевірку особистих речей. Пам'ятайте про це.

— Пам'ятатиму.

— Ну, то до наступної зустрічі, — сказав Тамару.

— До наступної зустрічі, — машинально повторила Аомаме.

Телефонна розмова урвалася. Аомаме хвилину дивилася на слухавку й, злегка скривившись, поклала її на місце. Потім, міцно закарбувавши в пам'яті телефонний номер, висвітлений на екрані, вимкнула «кишеньковий дзвінок». «До наступної зустрічі», — ще раз подумки повторила вона. Хоча знала, що навряд чи коли-небудь у майбутньому побачиться з Тамару.

Уважно переглянувши ранкову газету, Аомаме вже не знайшла статей про вбивство Аюмі. Схоже, що його розслідування вже припинилось і невдовзі всі тижневики одночасно розглядатимуть цей випадок як щось екстраординарне. Молода жінка на посаді поліцейського в готелі Сібуї віддавалася сексуальній грі, використовуючи наручники, під час якої її, повністю голу, хтось задушив. Однак такі сенсаційні статті Аомаме не хотіла читати. Після того, як сталося це вбивство, вона перестала вмикати телевізор. Не хотіла чути новини про смерть Аюмі, повідомлені штучно-пронизливим голосом диктора.

Ясна річ, Аомаме хотіла, щоб злочинця впіймали. Його будь-що треба покарати. Але яка користь з того, якщо його арештують, віддадуть під суд і всі подробиці вбивства стануть відомими? Усе одно Аюмі не воскресне. Це очевидно. Зрештою, покарання може виявитися легким. Можливо, загибель Аюмі кваліфікуватиметься як смерть від нещасного випадку через необережність. А якби злочинця навіть присудили до смертної кари, то це не було б жодним відшкодуванням. Аомаме згорнула газету й, обіпершись ліктями об стіл, обхопила обличчя руками. І думала про Аюмі. Але вже не плакала. Тільки ледве стримувала гнів.

До сьомої вечора було ще досить далеко. Аомаме не мала чого робити. На роботу у спортивний клуб не пішла. Невелику торбу з грошима готівкою та переміною одягу на кілька днів і сумку через плече, як радив Тамару, вже поклала в автоматичну камеру схову на станції Сіндзюку. Кожних три дні вона їздила до станції, вкидала нові монети в автоматичну камеру схову й перевіряла її вміст. Прибирати квартиру не мала потреби, страв не готувала, бо холодильник залишився майже порожнім. У кімнаті, крім каучукового деревця, не було нічого, що свідчило б про її життя. Усю інформацію, що стосувалася її особисто, Аомаме знищила. Усі шухляди спустіли. «Завтра мене вже тут не буде, — думала вона, — і тоді від мене не залишиться жодного сліду».

Одяг, приготований на цей вечір, лежав акуратно складеним на ліжку. Поряд була сіра спортивна сумка з причандаллям, потрібним для стретчинґу. Аомаме ще раз уважно його перевірила. Костюм з джерсі, килимок для виконання вправ з йоги, великі й малі рушники, а також невеличка коробочка з тонкою мініатюрною плішнею. Вона вийняла з коробочки плішню, зняла з неї корок, помацала пальцем вістря голки й пересвідчилася, що її гострота не змінилася. Однак для певності легенько наточила її тонюсіньким бруском. Аомаме уявила собі картину, як ця голка безшумно занурюється в одне особливе місце на шиї чоловіка. І, як завжди, все скінчиться за одну мить. Без зойку й жодної краплі крові. Спазма триватиме секунду. Знову насадивши на корок вістря голки, Аомаме обережно поклала її у коробочку.

Потім з коробки для взуття вона добула пістолет, загорнутий у теніску, і звичними рухами зарядила магазин патронами калібру дев'ять міліметрів. Із сухим брязкотом загнала патрон у патронник. Зняла запобіжник, а тоді знову його поставила. Обгорнула білою хусточкою й помістила у вініловий мішечок. Над ним поклала переміну білизни — щоб пістолет не впадав в очі.

«Що ще треба зробити?» — подумала вона, але не пригадала. Стоячи на кухні, приготувала каву. Сівши за стіл, пила її й закусувала рогаликом.

«Можливо, це — остання моя робота, — міркувала вона. — Найголовніша й найважча. Після її виконання мені вже не доведеться більше вбивати людей».

Аомаме не була проти втрати власного «я». Ба навіть навпаки, в певному розумінні вітала її. Не шкодувала ні за прізвищем, ні за обличчям. Не пригадувала в минулому нічого, за чим могла сумувати. «Почати життя по-новому — ось чого, мабуть, я жадала», — подумала вона.

А коли замислилася над тим, чого, по змозі, не хотіла б утрачати, то, як не дивно, передусім своїх непоказних грудей. З дванадцятирічного віку до сьогодні вона постійно жила невдоволена їхньою формою і розмірами. Часто думала, що її життя склалося б спокійніше, ніж тепер, якби груди були хоч трошки більшими. Та коли трапилася нагода (це був неминучий вибір) насправді змінити їхній розмір, вона відчула, що зовсім не бажає цього робити. Краще залишити такими, якими вони є. Можна й ними обійтися.

Аомаме помацала рукою груди під безрукавкою. Вони були такими, як завжди. Схожими формою на хлібини, що неоднаково набухали із замішаного борошна. До того ж розміри лівої і правої грудей дивно різнилися. Аомаме хитнула головою. «Байдуже! Все-таки вони мої», — подумала вона.

«Що ще, крім грудей, у мене залишиться? Звичайно, спогад про Тенґо. Відчуття дотику його руки. Шалене тремтіння серця. Жадоба опинитися в його обіймах. Навіть якщо я стану іншою людиною, прихильність до нього мене не покине. Тим я сильно відрізняюся від Аюмі, — міркувала Аомаме. — В серцевині мого єства немає порожнечі. Запустіння, безводної пустелі. В його центрі — кохання. Я не перестаю думати про десятирічного хлопця на ім'я Тенґо. Про його фізичну силу, розум і доброту. Його тут немає. А коли так, то його тіло не старіє, а невисловлені обіцянки не порушуються».

Теперішній, тридцятирічний, Тенґо в душі Аомаме не був реальним Тенґо. А, так би мовити, лише гіпотезою. Можливо, витвором її уяви. Він усе ще зберігав тодішню фізичну силу, розум і доброту. І тепер мав по-дорослому товсті руки, широкі груди й міцного прутня. Коли Аомаме бажала, він завжди був поряд. Міцно стискав її в обіймах, гладив волосся й цілував. У кімнаті, де вони обоє перебували, завжди панувала темрява, тож його постаті не бачила. У цій пітьмі лише світилися теплом його очі. В їхній глибині перед нею відкривалися картини світу, яким його Тенґо сприймав.

Якщо іноді Аомаме нестерпно хотіла спати з чоловіками, то, можливо, тому, що прагла якомога чистішим зберегти його образ, виплеканий в її душі. Мабуть, завдяки нестримному сексу з незнайомцями хотіла звільнитися від фізичної жаги й після того перебувати з ним у спокійному світі наодинці, необтяженою ніякими клопотами. Напевне, цього вона прагла.

У таких роздумах про Тенґо того пополудня минуло кілька годин. Аомаме сиділа в алюмінієвому кріслі, що стояло на тісній веранді, поглядала на небо, слухала гуркіт автомашин та, іноді обриваючи листя з убогого каучукового деревця, згадувала про Тенґо. На небі ще не було видно Місяців. Вони мали з'явитися через кілька годин. «Де я буду завтра в цей час? — думала вона, але не здогадувалася. — Та це дрібниця. Головне, що Тенґо є в цьому світі».

Аомаме востаннє полила каучукове деревце, а тоді поставила на програвач грамплатівку із «Симфонієтою» Яначека — єдину, яку собі залишила. Заплющивши очі, слухала музику. І уявила собі, як рівнинами Богемії гуляє вітер. «Як було б чудово прогулятися там удвох», — подумала вона. Звісно, вони трималися б за руки. Пролітаючи над землею, вітер безшумно колисав м'якою зеленою травою. Аомаме відчувала у своїй руці тепло його руки. Ця картина поволі гасла, як щасливий кінець кінофільму.

Після того Аомаме лягла на ліжко й, згорнувшись калачиком, заснула на півгодини. Сну не бачила. А коли прокинулася, стрілки годинника показували половину п'ятої. Із яєць, шинки й масла, що залишилися в холодильнику, приготувала яєчню. Напилася з пакета помаранчевого соку. Після денного сну тиша видалася на диво гнітючою. Увімкнула радіо — з нього полинув концерт Вівальді для дерев'яних духових інструментів. Флейта «піколо» виводила бадьорі трелі, схожі на пташине щебетання, і, здавалось, тільки підкреслювала нереальність навколишньої дійсності.

Прибравши посуд, Аомаме прийняла душ і переодяглася у вбрання, що кілька тижнів тому приготувала для цього дня. Просте й зручне. Темно-сірі бавовняні штани й білу, з короткими рукавами блузку без жодних прикрас. Волосся — зібране докупи й пришпилене гребінцем. Жодних аксесуарів. Знятий одяг не поскладала, як звичайно, у коробку для прання, а запхала у вініловий пакет. Тамару сам ним розпорядиться. Аомаме старанно підстригла нігті, довго чистила зуби. Прочистила вуха. Підрівняла ножицями брови, легенько протерла кремом обличчя, шию трошки оббризкала туалетною водою. Перед дзеркалом з різних боків перевірила обличчя. Узяла спортивну сумку з емблемою «NIKE» і подалася до дверей.

На порозі востаннє озирнулася назад і подумала, що більше сюди не вернеться. Від цієї думки кімната стала ще жалюгіднішою. Схожою на в'язницю, що замикається зсередини. Без жодної картини, без вазона з квітами. Залишилося на веранді тільки каучукове деревце, яке вона купила на розпродажі замість золотих рибок. Не йняла віри, що прожила тут стільки років, не відчуваючи особливого невдоволення і сумнівів.

— Бувай! — тихо проказала вона на прощання. Не до кімнати, а до себе самої.

Розділ 6

(про Тенґо)

У нас дуже довгі руки

Після того якийсь час навколо Тенґо нічого не відбувалося. Ніхто з ним не зв'язувався. Ніхто — ні Комацу, ні Ебісуно-сенсей, ні Фукаері — не прислав чогось схожого на повідомлення. Можливо, всі вони забули про нього й подалися на Місяць. «Якщо це справді так, то я не маю нічого проти, — подумав він. — Е ні, так просто все не минеться. Ні на який Місяць вони не вирушили. У них роботи по горло, всі дні вони зайняті, а тому просто не мають ані часу, ані бажання спеціально про щось повідомляти».

Як повчав Комацу, Тенґо намагався щодня читати газети. І принаймні в них уже не знаходив статей, пов'язаних з Фукаері. Газети активно писали про те, що «сталося», але пасивно ставилися до того, як «розвивалися події потім». Тому своїм мовчанням засвідчували, що «наразі нічого особливого не відбувається». Про те, як висвічували цю подію телебачення і передачі новин, він не міг знати, бо не мав дома телевізора.

Що ж стосується тижневиків, то майже всі вони подавали матеріал про цей випадок. Однак Тенґо їх не переглядав. Тільки в рекламі тижневиків, надрукованій в газетах, натрапляв на такого роду сенсаційні заголовки, як-от: «Правда про загадкове зникнення красуні-письменниці, авторки бестселера», «Куди зникла Фукаері (17 років), авторка "Повітряної личинки"?», «Приховане походження зниклої юної письменниці». У кількох оголошеннях містилася навіть фотографія Фукаері, знята під час прес-конференції. Що там було написано, його, звісно, не цікавило, тому, витрачаючи гроші, скуповувати тижневики не мав охоти. Якби в них друкувалось щось важливе, то, напевне, Комацу відразу подзвонив би. А позаяк той мовчав, то це означало, що поки що нічого нового не сталося. Інакше кажучи, люди не звернули уваги на той факт, що в «Повітряної личинки», можливо, є автор-привид.

Судячи із заголовків, наразі ЗМІ зацікавилися тим, що батько Фукаері був колись відомим активістом екстремістської групи, що Фукаері виховувалася у відірваній від світу громаді в горах префектури Яманасі, що її теперішній опікун (колись відомий діяч культури) — Ебісуно-сенсей. Поки ніхто не знав, куди ділася вродлива загадкова юна письменниця, її «Повітряна личинка» незмінно залишалася серед бестселерів. Найбільшу увагу громадськості привертали до себе статті саме про це.

Проте якщо зникнення Фукаері розтягнеться надовго, то, можливо, ширше розслідування супутніх обставин стане лише питанням часу. А якщо так, то справа може трохи ускладнитися. Скажімо, якщо хтось поцікавиться школою Фукаері, то з'ясує, що через нездатність до читання вона майже не відвідувала її. Можливо, тоді на поверхню спливе рівень її знання рідної мови й шкільні твори (якщо вона щось таке писала). І, очевидно, виникне сумнів: «Та хіба дівчина, що має труднощі з читанням, може написати такий досконалий текст?». І тоді не треба геніальної уяви, щоб висунути гіпотезу: «Можливо, хтось сторонній доклав до цього рук?»

Звісно, такий сумнів передусім зародив Комацу. Бо як відповідальний редактор «Повітряної личинки» організував її видання. Від початку до кінця він вдавав, що нічого не знає. З незворушним виразом обличчя, мабуть, заявить, що лише передав на конкурсну комісію надісланий твір і до його написання непричетний. Усі редактори з довголітнім стажем більшою чи меншою мірою на таке здатні, а Комацу, навіть не міняючись на обличчі, вмів говорити зовсім не те, що думав. Після того він одразу подзвонить Тенґо й скаже щось у такому дусі: «Слухай, Тенґо-кун, мало-помалу під нами почала земля горіти!» Причому таким награним тоном, ніби тішиться неприємним клопотом.

Тенґо відчував, що, можливо, Комацу й справді радіє. Іноді здавалося, начебто він мріяв про провал їхнього плану. Може, в глибині душі прагнув, щоб повне розкриття плану призвело до гучного, соковитого скандалу, який усіх причетних розмете по всіх усюдах. Чогось подібного можна було сподіватися від такої людини, як Комацу. Та водночас він залишався холоднокровним реалістом. Відкладав кудись свою мрію і так просто не переступав межі, що вела до провалу.

А що, як Комацу розраховує лише на те, щоб самому вижити? Тенґо не знав, яким чином цього разу той думає вибиратися із заплутаної ситуації. Можливо, будь-яку річ — підозрілий скандал чи провал їхнього плану — вміло використає на свою користь. Стріляний горобець. Не йому осуджувати Ебісуно-сенсея. У всякому разі, якщо на небокраї почне з'являтися хмарка сумнівів щодо написання «Повітряної личинки», то Комацу обов'язково зателефонує. У цьому Тенґо майже не сумнівався. Досі Тенґо був для Комацу зручним і корисним знаряддям, а тепер став і його ахіллесовою п'ятою. Якби Тенґо вибовкав усю правду, то, безсумнівно, Комацу опинився б у скрутному становищі. Тож не рахуватися з ним не можна. Тому варто дочекатися дзвінка від Комацу. А поки його не було, то це означало, що земля під ногами ще не горить.

Тенґо не менше цікавило й те, що робить Ебісуно-сенсей. Між ним і поліцією, напевне, щось відбувається. Очевидно, він поспішив натякнути їй, що зникнення Фукаері якось пов'язане із сектою «Сакіґаке». Скориставшись цим, намагається розколупати тверду шкаралупу, якою огорнута ця організація. І поліція просувається в цьому напрямі? Може, й просувається. ЗМІ вже зацікавилися зв'язком між Фукаері та «Сакіґаке». Якщо поліція працюватиме абияк і через це пізніше відкриються важливі факти, то її недбальство у розслідуванні справи стане об'єктом критики. Очевидно, воно проводиться тишком-нишком. Бо, як свідчать тижневики й телевізійні новини, нової змістовної інформації немає.

Одного дня, вернувшись з підготовчої школи додому, Тенґо знайшов у своїй поштовій скриньці товстий конверт від Комацу із логотипом видавництва і штемпелями про швидку доставку в шістьох місцях. Повернувшись до кімнати, Тенґо побачив у ньому копії відгуків про «Повітряну личинку», а також, як завжди, довгий лист, розшифрування якого вимагало певного часу.

«Тенґо-кун, наразі ще нічого особливого не сталося. Місце перебування Фукаері все ще залишається невідомим. Тижневики й телебачення здебільшого зайнялися питанням її походження. На щастя, нам ніщо не загрожує. Книжка розкуповується дедалі більше. Та мені важко сказати, треба цим гордитися чи ні. Однак видавництво радіє, і від директора я отримав похвальну грамоту та грошову винагороду у конверті. Уперше за двадцять років роботи директор похвалив мене. Та хотів би я подивитися на вираз його обличчя, якби він дізнався всю правду.

Передаю тобі копії відгуків про «Повітряну личинку» та пов'язаних з нею статей. Як матимеш вільну хвилину, раджу почитати — може, стане у пригоді в майбутньому. Гадаю, що серед них є відгуки, які й тебе зацікавлять. Якщо захочеш посміятися, то й для цього кілька знайдеш.

Від свого знайомого я дізнався про «Нове Японське товариство сприяння розвитку науки та мистецтва», яке ти згадував недавно в телефонній розмові. Воно утворилося кілька років тому й, отримавши офіційну ліцензію, веде тепер свою діяльність. Має свій офіс, подає щорічні фінансові звіти. Упродовж року надало фінансову допомогу кільком ученим і письменникам. Принаймні так воно стверджує. Звідки надходять для цього кошти, невідомо. У всякому разі, знайомий висловлює відверту думку, що їхнє походження підозріле. Не виключено, що це товариство — фіктивна фірма, створена з метою уникнення податків. Докладне розслідування, можливо, дало б якусь нову інформацію, але поки що ми не маємо часу цим займатися. Хай там що, але те, що згадане товариство готове надати тобі, невідомій у суспільстві людині, фінансову допомогу на три мільйони єн, абсолютно не вкладається в голові. Мабуть, щось за цим ховається. Не можна заперечувати й того, що воно чимось пов'язане із сектою «Сакіґаке». А якщо це правда, то це означає: вони винюхали, що ти причетний до «Повітряної личинки». Так чи інакше, мабуть, найрозумніше — це не вступати з цим товариством у жодні контакти».

Тенґо вклав лист Комацу в конверт. Цікаво, чому Комацу навмисне написав йому листа? Можливо, просто скористався тим, що посилав відгуки про «Повітряну личинку», але така поведінка не в його дусі. Якби він мав якусь справу, то, як завжди, обмежився б телефонною розмовою. А написавши листа, залишав по собі речові докази. Обережний Комацу не міг цього не знати. То, може, він більше побоювався того, що його телефонну розмову підслухають.

Тенґо зиркнув на телефонний апарат. Підслухають? Він ніколи не сподівався, що його можуть підслуховувати. А коли подумав про таку можливість, то звернув увагу на те, що ось уже цілий тиждень ніхто йому не телефонує. Можливо, всі вже знають, що його телефон прослуховується. Навіть заміжня подруга, охоча до телефонних розмов, як не дивно, ні разу не подзвонила.

Та хіба тільки це дивує? У п'ятницю минулого тижня вона не навідалася до Тенґо. Такого давніше не траплялося. Якщо складалися такі обставини, що не могла прийти, то обов'язково заздалегідь попереджала по телефону. Найчастіше з двох причин: або діти застудилися і не пішли до школи, або несподівано почалося місячне. А от цієї п'ятниці вона не подзвонила, а просто не прийшла. Зготувавши простий обід, Тенґо чекав на неї, але так і не дочекався. Можливо, виникла якась нагальна справа, але відсутність дзвінка від неї до й після здавалася незвичною. А сам Тенґо не міг з нею зв'язатися.

Переставши думати про заміжню подругу й про телефон, він, сидячи за кухонним столом, по черзі перечитував прислані відгуки про «Повітряну личинку». Вони були впорядковані за датами, ліворуч зверху на їхніх полях зазначалася назва газети чи тижневика й день їхнього видання. Мабуть, таку роботу доручили тимчасово найнятій дівчині. Сам Комацу ніколи таким не морочив собі голови. Майже всі відгуки були доброзичливими. Більшість рецензентів високо оцінювали глибокий зміст і сміливу тему оповідання, визнавали бездоганність стилю. У кількох відгуках зазначалося: «Дуже важко повірити, що такий твір написала сімнадцятирічна дівчина».

«Непогане припущення», — подумав Тенґо. В одній статті Фукаері було названо «Франсуазою Саґан, яка надихнулася атмосферою «магічного реалізму». І хоча до всього висловлювалися застереження, що, мовляв, текст не зовсім зрозумілий, але загальна атмосфера твору, здається, дістала схвальну оцінку.

Щоправда, багатьох рецензентів спантеличили слова «повітряна личинка» й «карлики». А може, вони не зуміли визначити свого ставлення до них. Один критик дійшов такого висновку: «Оповідання настільки цікаве, що до самого кінця не відпускає від себе уваги читача, та коли йдеться про те, що таке «повітряна личинка» й що таке «карлики», то залишає нас у басейні таємничих запитальних знаків. Можливо, таким був задум авторки, але немало читачів його вважатиме письменницьким недбальством. Навіть якщо її твір оцінити на «добре», в найближчому майбутньому їй доведеться докорінно переглянути таку свою схильність до містифікації, якщо вона й далі збирається продовжувати свою письменницьку діяльність».

Прочитавши це, Тенґо задумався. Якби письменник досяг такого успіху — мовляв, його «оповідання настільки цікаве, що до самого кінця не відпускає від себе уваги читача», — то хто посмів би дорікнути йому за недбальство?

Та, правду кажучи, Тенґо не міг стверджувати чогось остаточно визначеного. Можливо, він помиляється, а критик має рацію. У переписування «Повітряної личинки» Тенґо занурився буквально з головою і майже не міг поглянути на цей твір об'єктивно, очима сторонньої людини. І тепер дивився на «повітряну личинку» й «карликів» як на щось, що перебувало в ньому самому. А що означають ці слова, він і справді не знав. Однак для нього не це було важливим. Більше значення мало те, чи сприймаються вони як щось реальне, чи ні. Сам Тенґо легко з ними зжився, тому з усією душею віддавався вдосконаленню «Повітряної личинки». Бо якби він не сприймав цього оповідання як щось самоочевидне, то ні за які гроші, ні під якою погрозою не доклав би своїх рук до такого шахрайства.

Але це була тільки його особиста думка. Нав'язати її іншим він не міг. І мимоволі співчував тим мирянам, які, прочитавши «Повітряну личинку», «залишаться у басейні таємничих запитальних знаків». Перед його очима виринула картина того, як, тримаючись за барвисті рятівні пояси, розгублені люди безладно плавають у просторому басейні запитальних знаків. У небі палахкотить фантастичне сонце. І Тенґо як людина, що доносила до людей цю картину, не міг не відчувати за це відповідальності.

«А, власне, хто, — думав він, — здатний урятувати людей у світі? Бо хіба можна, навіть зібравши докупи всіх богів у світі, знищити ядерну зброю і викоренити тероризм? Так не лише не вдасться побороти посухи в Африці й воскресити Джона Леннона, ба навпаки — боги не знайдуть спільної мови й зчинять бурхливу сварку. І тоді, можливо, у світі настане ще більший безлад. Порівняно з безпорадністю, породженою такими чварами, змушування людей плавати в басейні таємничих запитальних знаків — набагато менший злочин.

Тенґо прочитав половину відгуків про «Повітряну личинку», які прислав Комацу, а решту вклав назад у конверт. Прочитавши одну половину, він приблизно уявив собі, що написано в другій. «Повітряна личинка» як художній твір привабила багатьох людей. Привабила й Тенґо, і Комацу, й Ебісуно-сенсея. І силу-силенну читачів. А що ще треба?

Телефонний дзвінок пролунав у четвер, після дев'ятої вечора. Слухаючи музику, Тенґо тоді читав книжку, як завжди, в найулюбленіший час, перед тим як заснути, втомившись читанням.

У цьому дзвінку, після довгої перерви, вчувалося щось зловісне. Він не був від Комацу. Дзеленчав зовсім по-іншому. Якийсь час Тенґо вагався, брати слухавку чи ні. За п'ятим, настирливим, гудком він підняв голку з грамплатівки й узяв слухавку. Подумав, що, може, дзвонить заміжня подруга.

— Це квартира Кавана-сана? — спитав незнайомий чоловік середніх літ глибоким, м'яким голосом.

— Так, — відповів насторожений Тенґо.

— Вибачте, що турбую вас у таку пізню пору. Мене звати Ясуда, — сказав чоловік нейтральним голосом — не особливо дружнім і не ворожим, не дуже діловим і не приязним.

Ясуда? Такого прізвища Тенґо не пригадував.

— Я подзвонив, щоб передати вам одну річ, — сказав чоловік і, ніби вставляючи закладку у книжку, зробив коротку паузу. — Моя дружина, гадаю, більше до вас не зможе навідуватися. Лише це я хотів вам сказати.

На цих словах Тенґо похопився. «Ясуда» — це було прізвище його заміжньої подруги. її звали Кьоко Ясуда. При Тенґо вона ніколи так себе не називала, а тому він не відразу здогадався, про кого йшла мова. Очевидно, по телефону дзвонив її чоловік. Здавалося, глибоко в горлі Тенґо щось застрягло.

— Сподіваюсь, ви мене зрозуміли? — запитав чоловік незворушно.

Принаймні якогось збудження Тенґо не почув. Просто в інтонації чоловіка начебто вчувалося щось від діалекту Хіросіми або Кюсю.

— Не зможе приходити? — повторив Тенґо.

— Так, не зможе навідуватися.

— З нею щось сталося? — набравшись відваги, запитав Тенґо.

Запала мовчанка. Запитання Тенґо безнадійно повисло у повітрі. Після того співрозмовник вів далі:

— Тому, гадаю, ви, Кавана-сан, у майбутньому більше не зустрінетеся з моєю дружиною. Лише це я хотів вам повідомити.

Видно, цей чоловік знав, що Тенґо спав з його дружиною щотижня упродовж року. Це було ясно Тенґо. Та от дивина — в голосі співрозмовника не було ні гніву, ні злості. Прозирало не особисте почуття, а щось схоже на об'єктивну картину — скажімо, запустілий сад або річище після великої повені.

— Я не зовсім вас розумію…

— Ну, якщо так, то поставимо на цьому крапку, — ніби перебиваючи його, сказав чоловік. Тепер в його голосі з'явився відтінок втоми. — Тільки одне можна чітко сказати. Моя дружина вже пропала і в жодному вигляді не зможе до вас навідуватися. От що я хотів сказати.

— Пропала? — в задумі повторив Тенґо.

— Кавана-сан, мені не хотілося вам дзвонити. Але я вирішив, що згодом пожалкую, якщо нічого вам не скажу. Як ви вважаєте: я з охотою веду з вами цю розмову?

Як тільки співрозмовник замовк, у слухавці не було чути нічого. Видно, чоловік говорив по телефону з дуже тихого місця. А може, почуття, які його охопили, виконували роль вакууму й поглинали всі навколишні звуки.

«Треба щось запитати, — подумав Тенґо. — Бо інакше все закінчиться незрозумілим натяком. Не можна обривати розмови». Однак цей чоловік від самого початку не збирався розповідати Тенґо будь-які подробиці того, що сталося з його дружиною. Тож, власне, про що можна питати такого співрозмовника? З якими словами варто звертатися до вакууму? Поки Тенґо несамовито шукав потрібних слів, телефонний зв'язок без попередження урвався. Нічого не сказавши, чоловік зник. Мабуть, назавжди.

Ще якийсь час Тенґо прикладав до вуха слухавку. Мовляв, якщо хтось підслуховував цю розмову, то, може, вдасться щось почути. Затаївши подих, він прислухався. Але жодного підозрілого звуку не почув. Чув тільки, як калатає власне серце. І поки слухав його, мав враження, ніби став підлим грабіжником і серед ночі прокрався в чужу оселю. Сховавшись у темному кутку, затамував дихання й чекає, коли всі в домі затихнуть.

Щоб заспокоїтися, Тенґо скип'ятив води в чайнику й приготував зеленого чаю. З кухлем чаю в руці сів за стіл і по-думки відтворив телефонну розмову від початку до кінця.

«Моя дружина вже пропала і в жодному вигляді не зможе до вас навідуватися», — сказав чоловік. Особливо спантеличив Тенґо вираз «у жодному вигляді». В ньому вчувалося щось темне, мокре й слизьке.

Очевидно, чоловік на прізвище Ясуда хотів передати Тенґо, що його дружина більше не зможе приходити до нього, навіть якщо захоче. Власне, в якому контексті не зможе? Що, власне, означає «пропала»? У голові Тенґо спливала постать Кьоко Ясуди, що або покалічилася, потрапивши в дорожню аварію, або занедужала на невиліковну хворобу, або до невпізнання спотворила обличчя внаслідок учиненого над нею насильства. Сиділа в інвалідному кріслі нерухомою калікою, повністю в бинтах. Або перебувала в підземеллі, прив'язана, як собака, товстим ланцюгом. І всі ці можливості були надзвичайно жахливими.

Кьоко Ясуда (так тепер Тенґо думав про заміжню подругу) майже не розповідала йому про свого чоловіка. Тенґо не знав, яка в нього професія, скільки йому років, яке в нього обличчя, який характерне вони познайомились і коли одружилися. Не знав і того, огрядний він чи худий, високий чи низький, вродливий чи ні, добрі чи погані в них подружні стосунки. Йому було відомо лише, що вона не бідує, ба навіть загалом живе заможно, і, видно, не задоволена кількістю (або якістю) сексу з чоловіком. Однак про все він тільки догадувався. Перебуваючи пополудні в ліжку з Тенґо, вона багато про що говорила, але ні разу не згадувала про свого чоловіка. А сам Тенґо не хотів про нього розпитувати. Вважав це своєрідним етикетом. Та тепер, у такій ситуації, жалкував, що цього не зробив. Бо якби питав, то вона, напевне, досить щиро відповіла б. Чоловік був ревнивий, жадібний чи мав схильність до насильства?

«А що, як поставити себе на його місце? — подумав Тенґо. — Якби я опинився в такому становищі, то, власне, що відчував би? Припустімо, я маю дружину, двоє малих дітей і живу звичайнісіньким домашнім життям. Однак відкриваю, що вона щотижня спить з іншим чоловіком, молодшим від неї на десять років. І такі їхні стосунки тривають понад рік. Що тоді я подумав би? Які почуття опанували б мою душу? Лютий гнів, глибокий відчай, безмежний сум, холодний сарказм, утрата відчуття реальності чи якась їхня суміш?»

Та хоч скільки Тенґо думав, не міг визначити, що відчував би. Завдяки такій гіпотезі в його голові виринув образ матері в білому бюстгальтері, яка дає ссати повні груди з великими твердими сосками молодому невідомому чоловікові. На її обличчі розпливається сласний усміх. Рот напіврозтулений, очі заплющені. її мокрі, ледь-ледь тремтливі губи викликають в уяві еротичні асоціації. Поряд з нею спить сам Тенґо. «Наче карма на мене звалилася, — подумав він. — Можливо, той загадковий молодий чоловік — це він сам, Тенґо, а жінка, яку він обіймає, — Кьоко Ясуда. Композиція картини така сама, лише персонажі помінялися. Якщо це так, то моє життя — це реалізація захованого в мені образу, лише його окреслення? І наскільки я винний у тому, що вона пропала?»

Після цього Тенґо вже не міг заснути. В його вухах довго лунав голос чоловіка на прізвище Ясуда. Його натяк тягарем ліг на душу, а його промовлені слова набули дивовижної реальності. Тенґо згадав про Кьоко Ясуду. Виразно уявив собі її обличчя і всі частини її тіла. Востаннє вони зустрічалися у п'ятницю, два тижні тому. Як завжди, вони довго віддавалися коханню. Однак після розмови з її чоловіком усе це здавалося дуже далеким минулим. Як окремий епізод історії.

На полиці лежало кілька довгогральних грамплатівок, які вона принесла з дому для прослуховування. Це були досить давні джазові записи. Луї Армстронґа, Біллі Холідея (також з участю Барні Біґарда) та Дюка Еллінґтона 40-х років двадцятого століття. Вона їх часто прослуховувала й берегла, як щось дорогоцінне. За чимало років їхні футляри зблякли, але самі платівки здавалися новісінькими. Тримаючи їх у руках, Тенґо відчував, як поволі в ньому зріє впевненість, що, можливо, він більше ніколи не побачиться зі своєю заміжньою подругою.

Звісно, якщо говорити щиро, то він не любив Кьоко Ясуду. Не мріяв жити разом з нею і не вважав, що розлука буде гіркою. Не відчував до неї сердечного трепету. Але звик до неї і, природно, ставився з прихильністю. Його тішило, що може регулярно, щотижня, приймати її в себе вдома й пригортатися до неї усім тілом. Для нього це було рідкістю. Такого дружнього ставлення до багатьох жінок він не відчував. З більшістю жінок, незалежно від того, мав з ними статеві стосунки чи ні, він почувався незручно. І для того, щоб тримати під контролем таку незручність, мусив обгородити свій внутрішній світ. Інакше кажучи, тримати під замком деякі кімнати свого серця. Однак коли познайомився з Кьоко Ясудою, така потреба начисто відпала. Здавалося, вона знала, що він хоче й чого не хоче. Тому зустріч з нею Тенґо вважав удачею.

Однак, видно, щось сталося й вона пропала. З якоїсь причини, в жодному вигляді, вона сюди не прийде. І, якщо вірити її чоловікові, Тенґо краще не знати цієї причини й наслідків, які вона принесла.

Коли, все ще не заснувши, Тенґо сидів на підлозі й слухав тиху музику з платівки Дюка Еллінґтона, знову пролунав телефонний дзвінок. Стрілки настінного годинника показували двадцять на одинадцяту. У таку пору міг дзвонити лише Комацу. Але цього разу дзвінок деренчав по-іншому. Не так квапливо й наполегливо. То, може, Ясуда згадав, що забув ще щось передати Тенґо? Брати слухавку не хотів, бо з досвіду знав, що ніколи в такий час йому не телефонували, щоб передати приємну звістку. Але, зваживши на своє теперішнє становище, він не мав іншого вибору, як підняти слухавку.

— Це Кавана-сан? — спитав чоловік. Не Комацу й не Ясуда. Голос, безперечно, належав Усікаві. Він говорив так, ніби його рот був повний води або якоїсь невідомої рідини. Його дивне обличчя, плеската овальна голова машинально сплили в пам'яті Тенґо. — Вибачте, що турбую вас о такій пізній порі. Я — Усікава. Мені дуже незручно, що недавно прийшов до вас непрошеним гостем і забрав багато часу. Та й сьогодні я мав би подзвонити раніше, але через невідкладну справу незчувся, як уже настала пізня година. А втім, я добре знаю, що ви рано лягаєте й рано встаєте. Це чудово! Бо зайве засиджування до пізнього вечора не приносить користі. Найкраще — це залазити під ковдру, як тільки стемніє, і прокидатися вранці разом із сонцем. Але інтуїція мені підказала, що цього вечора ви ще не спите. А тому — ще раз вибачте — я вирішив зателефонувати. Сподіваюсь, не завдав вам великого клопоту?

Тенґо не сподобалося те, що сказав Усікава. І те, що той знає номер його домашнього телефону. Ніяка це не інтуїція. Усікава знав, що Тенґо не може заснути, а тому подзвонив. Можливо, дізнався, що в його кімнаті горить світло. Невже за його квартирою хтось стежить? Тенґо уявив собі, як завзятий і здібний експерт за допомогою досконалого бінокля звідкись підглядає, що відбувається в його квартирі.

— Цього вечора я справді ще не сплю, — сказав Тенґо. — Інтуїція вас не підвела. Мабуть, тому, що я недавно випив забагато міцного зеленого чаю.

— Невже? Це погано. Бо безсонними ночами в голову людині лізе всяка нісенітниця. Ну то що, трохи поговоримо?

— Якщо розмова не спричинить ще більшого безсоння.

Усікаву прорвало дивним сміхом. На тому кінці телефонної лінії — десь у цьому світі — загойдалася його овальна голова.

— Ха-ха-ха! Кавана-сан, ви сказали забавну річ! Можливо, розмова не буде приємною, як колискова пісня, але не настільки серйозною, щоб спричинити безсоння. Будьте спокійні! Ідеться про те, скажете ви «так» чи «ні». Щодо тієї фінансової допомоги. Трьох мільйонів єн на рік. Хіба це не цікава розмова? Ну то як? Ви зважили всі факти? Бо найближчим часом нам треба дістати від вас остаточну відповідь.

— Я ще тоді чітко відмовився від фінансової допомоги. За пропозицію дякую, але поки що особливої потреби в ній не відчуваю. По змозі, хотів би жити так само, як і досі.

— Не хочете ні від кого залежати?

— Відверто кажучи, саме так.

— Звичайно, такий ваш намір можна назвати похвальним, — сказав Усікава й злегка відкашлявся. — Хочете жити самостійно й не мати зв'язку з жодною організацією. Я вас добре розумію. Але послухайте мене, старого. У нашому світі будь-коли може щось статися. А тому обов'язково треба якось застрахуватися. Незручно, коли нема на що обіпертися або заховатися за чимось від вітру. Пробачте за відвертість, але зараз ви не маєте під собою твердої опори. Ніхто навколо не прикриває вас ззаду. У скрутну хвилину, коли становище погіршиться, поряд з вами ніхто не залишиться. Усі покинуть вас і накивають п'ятами, хіба ні? Як кажуть, запас біди не чинить і їсти не просить. Тож чи не варто вам про всяк випадок якось застрахуватися? Річ не лише в грошах. Вони передусім своєрідний знак.

— І це мені важко зрозуміти, — сказав Тенґо. Неприємне відчуття, якого він зазнав під час першої зустрічі з Усікавою, поволі воскресало.

— Так то воно так, ви ще молодий і здоровий, а тому, можливо, багато чого з цього не розумієте. Скажімо, ось такого. Коли ви досягаєте певного віку, то ваше життя стає лише безперервним процесом різних утрат. Дорогі для вас речі, одна за одною, як зубчики гребінця, вислизають з ваших рук. А натомість залишаються лише якісь підробки. Фізичні здібності, надії, мрії та ідеали, впевненість і розуміння або люди, яких ви любите, одні за одними покидають вас. Прощаються і йдуть або одного дня без попередження зникають. А коли пропадають, ви вже не спроможні повернути їх назад. І знайти їм заміну. Це досить прикро. Іноді так боляче, ніби вас ріжуть ножем. Кавана-сан, вам незабаром сповниться тридцять. Після того ваше життя вступить у період сутінків. Одним словом, ви старітимете. І тоді, напевне, почнете розуміти, що таке гостре відчуття втрати. Хіба ні?

«Невже цей чоловік натякає на Кьоко Ясуду? — подумав Тенґо. — І, можливо, знає, що ми щотижня таємно зустрічались і з якоїсь причини вона покинула мене?»

— Схоже, що ви маєте досить докладні відомості про моє особисте життя, — сказав Тенґо.

— Та ні, — заперечив Усікава. — Просто я вам викладаю загальний погляд на людське життя. Повірте мені. А про ваше, Кавана-сан, особисте життя не маю жодного уявлення.

Тенґо мовчав.

— Кавана-сан, будь ласка, візьміть фінансову допомогу, — сказав Усікава зітхаючи. — Правду кажучи, ви зараз опинилися в небезпечному становищі. А в скрутний момент ми зможемо взяти вас під свій захист. Зможемо кинути вам рятівний пояс. Якщо, можливо, справа дійде до такої безвиході.

— До безвиході? — повторив Тенґо.

— Саме так.

— А що це означає конкретно?

Усікава зробив коротку паузу. Потім відповів:

— Кавана-сан, у світі є речі, про які краще не знати. Бо певні знання забирають у людини сон. Більше, ніж зелений чай. Можливо, позбавляють назавжди спокійного сну. Одним словом, от що я хотів вам сказати. Ось про що, будь ласка, подумайте. Ви навіть незчуєтесь, як відкриється особливий кран і з нього вийде назовні щось особливе, що матиме небажаний вплив на близьких вам людей.

— До цього причетні карлики?

Тенґо сказав ці слова майже навмання, але на якийсь час Усікава замовк. Мовчанка була важкою, немов чорний камінь, що впав на дно глибокого водоймища.

— Усікава-сан, я хотів би знати правду. Перестаньте натякати загадками, а поговорімо конкретно. З нею щось сталося?

— З нею? Я не зовсім розумію, про що ви кажете.

Тенґо зітхнув. Така розмова по телефону була занадто делікатною.

— Кавана-сан, вибачте, але я лише посланець. Від свого клієнта. Поки що моє завдання полягає в тому, щоб про принципові речі говорити якомога обтічніше, — обережно сказав Усікава. — Не хочу вас дратувати, але я можу висловлюватися лише туманними фразами. І, чесно кажучи, мої знання досить обмежені. А про неї я нічого не знаю, то, може, скажете щось конкретніше…

— А карлики — хто вони такі?

— Кавана-сан, і про них мені нічого невідомо. Звичайно, вони — це щось більше, ніж персонажі «Повітряної личинки». Однак, судячи з усієї цієї історії, схоже на те, що ви щось випустили у світ. Причому самі не розумієте що. А воно, залежно від обставин, може стати страшно небезпечним. Мої клієнти добре знають, наскільки та яким чином воно небезпечне. І мають проти такої небезпеки своє «ноу-хау». Тому ми хочемо простягти вам руку допомоги. Чесно кажучи, у нас дуже довгі руки. Довгі й сильні.

— А хто вони, ті ваші клієнти? Вони якось пов'язані із сектою «Сакіґаке»?

— На жаль, я не маю права називати зараз їхні імена, — скрушно відповів Усікава. — Та, в усякому разі, вони володіють достатньою силою. Грізною силою. Ми можемо стати на ваш захист. Так от, Кавана-сан, це — остання пропозиція. Воля ваша — погоджуватися на неї чи відмовлятися. Та коли ви остаточно визначитеся, повернення назад уже не буде. А тому добре-добре подумайте. Якщо ж ви не станете на їхній бік, то, на жаль, залежно від обставин, їхні простягнуті руки мимоволі принесуть вам небажані результати.

— Які небажані результати?

Усікава довго не відповідав. Із слухавки долітав дивний звук — наче співрозмовник плямкав губами й ковтав слину.

— Я не знаю, що конкретно, — сказав Усікава. — Я настільки не поінформований. Тому висловив лише загальні міркування.

— То, власне, що я випустив у світ? — запитав Тенґо.

— І цього я не знаю, — відповів Усікава. — Здається, я повторююсь, але скажу, що я — лише їхній представник у переговорах з вами. З усіма подробицями справи не обізнаний. Маю тільки обмежену інформацію. Зі свого повного джерела вона скапує до мене, так би мовити, малими краплями. Я лише передаю вам те, що веліли мої клієнти, наділивши мене обмеженими повноваженнями. Можливо, ви запитаєте, чому вони не зв'язалися безпосередньо з вами, а зробили попередником таку непутящу людину, як я. І на це я вам не зможу відповісти.

Усікава відкашлявся, очікуючи запитання. Однак запитання не було. А тому він провадив далі:

— Отже, ви питали, що я мав на увазі, коли сказав, що ви щось випустили у світ, чи не так?

— Так, — відповів Тенґо.

— Мені чомусь здається, що ніхто легко не дасть відповіді — мовляв, от що. Мабуть, вам особисто доведеться відкривати його в поті чола, чи не так? Та коли, врешті-решт, ви це зрозумієте, може статися так, що буде вже запізно. Наскільки я знаю, ви маєте особливі здібності. Чудові, незрівнянні. Яких позбавлені звичайні люди. Це точно. Тому те, що ви цього разу зробили, має безперечну вагу. Мої клієнти, очевидно, високо оцінюють такі ваші здібності. Через те й запропонували вам фінансову допомогу. Однак, на жаль, самих здібностей не досить. Іноді їхня недорозвиненість може виявитися небезпечнішою, ніж їхня повна відсутність. Таке загальне враження склалося в мене у зв'язку з цією справою.

— Ви хочете сказати, що ваші клієнти мають щодо цього достатні знання і спроможності?

— Ні, цього я не можу стверджувати. Ніхто не може заявити, чи досить у них цього, чи ні. Можливо, у зв'язку з цим варто подумати про таку річ, як заразна хвороба нового типу. Мої клієнти мають проти неї «ноу-хау», тобто вакцину. У даний час відомо, що вона дає певні позитивні результати. Однак хвороботворні бактерії живуть, щохвилини міцніють, розвиваються. Мої клієнти розумні й завзяті хлопці. Намагаються якось збільшити силу антитіл. Та невідомо, чи довго ця вакцина буде ефективною. І чи вистачить її запасів. Саме тому вони, напевне, відчувають дедалі більшу небезпеку.

— А навіщо я потрібен цим людям?

— Якщо дозволите знову скористатися аналогією із заразною хворобою, то ви, пробачте за грубість, здається, виконуєте роль головного переносника зарази.

— Хто це — ви? — запитав Тенґо. — Еріко Фукада і я?

Усікава на це не відповів.

— Якщо дозволите скористатися класичним виразом, то, може, ви відкрили скриньку Пандори. І випустили багато чого в цей світ. Підсумовуючи всі мої враження, я можу сказати, що так, напевне, вважають мої клієнти. Ваша випадкова зустріч призвела до потужнішої, ніж ви думаєте, комбінації. Ви змогли доповнити одне одного тим, чого в кожного не вистачає.

— Але ж з юридичного погляду це не злочин.

— Це правда. Звичайно, ні з юридичного, ні з морального погляду це не злочин. Але, якщо дозволите скористатися виразом із видатного класичного твору Джорджа Орвелла, видатного джерела цитат, то це щось близьке до «мислезлочину». Тим паче що зараз 1984 рік. Це якась гра долі чи що? А втім, Кавана-сан, я, здається, сьогодні трохи заговорився з вами. І більша частина того, що я сказав, — це лише мої особисті незграбні припущення. Лише особисті припущення. Без твердих підстав. Оскільки ви запитували, то я висловив свої загальні враження.

Усікава замовк, а Тенґо подумав: «Лише особисті припущення? Наскільки можна вірити тому, що цей чоловік каже?».

— Пора кінчати нашу розмову, — сказав Усікава. — Ідеться про важливу справу, тому я даю вам трохи часу на роздуми. Але небагато. Зрештою, годинник відмірює час невпинно — тік-так, тік-так… Ще раз добре подумайте над запропонованим планом. Незабаром я знову зателефоную. На добраніч! Як добре, що я зумів з вами поговорити. Кавана-сан, бажаю вам міцного сну!

По цих словах Усікава рішуче обірвав розмову. Якийсь час Тенґо мовчки втуплювався в безживну слухавку в своїй руці. Як селянин на посохлу городину у спекотну пору року. Останнім часом багато людей односторонньо обривали з ним розмову.

Як він і сподівався, спокійний сон не прийшов. Поки слабке ранкове сонце зарум'янило віконні штори, а невгамовні міські птахи, прокинувшись, не почали своєї щоденної роботи, Тенґо, сидячи на підлозі спиною до стіни, думав про заміжню подругу й довгу сильну руку, що тягнеться звідкись до нього. Однак такі роздуми нікуди його не привели. Його думки крутилися безцільно навколо одного й того ж.

Озирнувшись довкола, він зітхнув і відчув, що лишився зовсім самотнім. Можливо, таким, як казав Усікава. Навколо не було нічого, на що він міг би обіпертися.

Розділ 7

(про Аомаме)

Зараз ви зайдете

Просторе, з високою стелею, фойє головного відділення готелю «Окура» скидалося на велетенську вишукану печеру. Голоси людей, що, сидячи на диванах, про щось розмовляли, глухо відлунювали, немов зітхання тварин з випатраними нутрощами. Товстий м'який килим здавався доісторичним мохом Крайньої Півночі. Уже не один рік він поглинав людські кроки. Чоловіки й жінки, що снували по фойє, були схожі на привидів, яких унаслідок якогось закляття з давніх-давен примусили виконувати безперестанку задану роль. Чоловіки в ділових костюмах, що облягали їхні тіла, ніби воїнські лати, й стрункі дівчата в шикарних чорних сукнях, готові до участі в церемонії, що мала відбуватися десь у просторій залі. Маленькі, але коштовні аксесуари на їхніх фігурах вимагали для блиску невеликого світла, як кровожерні птахи крові. У кутку, наче на троні, відпочивало втомлене подружжя високих іноземців, схожих на перестарілого короля й королеву.

Темно-сині штани з бавовняної тканини, простенька біла блузка, білі тенісні туфлі й синя спортивна сумка з емблемою «NIKE» в її руках ніяк не відповідали тутешній атмосфері, повній натяків на старовину. «Напевне, я схожа на няньку, яку викликали пожильці готелю для догляду за дитиною, — сидячи на великому кріслі з бильцями, знічев'я думала Аомаме. — Та байдуже! Адже я прийшла сюди не для світської розмови. — Поки вона сиділа в кріслі, мала легке відчуття того, ніби хтось спостерігає за нею. Однак, оглядаючись навколо не один раз, когось особливого не помічала. — Ну що ж, нехай дивиться, скільки йому хочеться».

Коли стрілки наручного годинника показали за десять хвилин сьому, Аомаме встала і зі спортивною сумкою в руці подалася до вбиральні. Вимила милом руки й ще раз перевірила свою зовнішність. А тоді, стоячи перед великим чистим дзеркалом, кілька разів глибоко подихала. Вбиральня — можливо, просторіша за її квартиру — була порожня. «Це — остання робота, — сказала тихо перед дзеркалом. — Як успішно впораюся з нею, то зникну. Раптово, немов привид. Сьогодні я тут. А завтра мене вже тут не буде. Через кілька днів я матиму інше ім'я та інше обличчя».

Повернувшись у фойє, Аомаме сіла на диван. Спортивну сумку поклала на найближчий стіл. У ній містився мініатюрний пістолет із сімома патронами й гостра голка, призначена для того, щоб штрикнути чоловіка в шию. «Треба заспокоїтися, — подумала Аомаме. — Це — остання важлива робота. Мені треба бути, як завжди, холоднокровною і завзятою».

Проте вона не могла не відчувати незвичності свого стану. Якось дивно перехопило подих, шалено калатало серце. Під пахвами виступив рясний піт. Поколювало шкіру. «Це не просто напруження, — думала вона. — Я щось передчуваю. І це передчуття мене попереджує. Безперестанку стукає у двері свідомості: «Ще не пізно! Іди звідси й забудь усе!»

Якби Аомаме могла, то готова була послухатися цього попередження. Хотіла кинути все й забратися геть із цього готельного фойє. У ньому було щось зловісне. В атмосфері повільно плавала тінь неминучої смерті. Однак, підібгавши хвоста, втекти звідси Аомаме не могла, бо це суперечило її способу життя.

Збігло нестерпно довгих десять хвилин. Сидячи на дивані, Аомаме старалася рівно дихати. Привиди у фойє й далі безупинно видавали глухі звуки, люди пересувалися безшумно по товстому килиму. Іноді до вух Аомаме виразно долинали кроки офіціанток, які носили на тацях кавники з чашками. Але навіть у їхній ході відчувалася підозріла двозначність. Не було доброго наміру. Від напруження в критичну хвилину нічого не вдасться зробити. Заплющивши очі, Аомаме майже автоматично проказала молитву. Молитву, яку звикла проказувати тричі на день — перед сніданком, обідом та вечерею — від самого малечку. Хоча це було дуже давно, вона пам'ятала кожне її слово й речення.

Небесний Отче, хай святиться ім'я Твоє, хай прийде царство Твоє. Прости нам усі наші гріхи. Благослови наші скромні діла. Амінь.

Мимохіть Аомаме мусила визнати, що ця молитва, колись така важка, тепер стала для неї опорою. Значення її слів заспокоювало нерви, відганяло страх і вирівнювало дихання. Натискаючи пальцями на обидві повіки, вона кілька разів подумки повторила її текст.

— Це ви — Аомаме-сан? — спитав зблизька голос молодого чоловіка.

Від цих слів вона розплющила очі й підвела голову. Перед нею стояло двоє молодиків. Обидва в однакових чорних костюмах. Як видно, не з дорогої тканини й не особливого крою. Мабуть, куплених у крамниці залежачих товарів масового виробництва. Трохи завеликого розміру, але без жодної складки, наче щойно випрасуваних. Чоловіки були без краваток. На одному біла сорочка, застебнута на всі ґудзики до самого верху, на другому під піджаком сіра сорочка з круглим вирізом. На ногах в обох непривабливі чорні туфлі.

Чоловік у білій сорочці, заввишки сто вісімдесят п'ять сантиметрів, мав зачіску Кінський хвіст. Великі брови, акуратно причесані під певним кутом догори й тому схожі на штриховану діаграму. Обличчя незворушне, з правильними рисами, що підходило б артистові. Другий, заввишки сто шістдесят п ять сантиметрів, наголо стрижений, з м’ясистим носом і невеличкою борідкою, що скидалася на випадково причеплену тінь, із шрамом біля правого ока. Обидва худорляві, із запалими очима й засмаглою шкірою, без зайвого жиру на тілі. Під широкими плечима костюмів вгадувалися міцні м'язи. їхній вік — у межах від двадцяти п'яти до тридцяти років. В обох погляд глибокий, гострий. Як в очах хижих звірів, без жодного зайвого руху.

Аомаме машинально підвелася. І зиркнула на наручний годинник. Була точно сьома. От як суворо вони дотримуються домовленості!

— Так, я, — відповіла Аомаме.

Їхні обличчя залишалися безвиразними. Вони швидким поглядом оцінили її зовнішність і звернули увагу на її синю спортивну сумку.

— Це — увесь ваш багаж? — спитав Голомозий.

— Так, — відповіла Аомаме.

— Ну то ходімо. Ви приготувалися? — спитав Голомозий. Кінський хвіст лише мовчки розглядав Аомаме.

— Звичайно, — відповіла Аомаме, прикинувши, що, мабуть, низькорослий — старший віком і виконує роль вожака.

Услід за Голомозим Аомаме із спортивною сумкою в руці, поволі перетнувши фойє, попрямувала до ліфта. За нею, відстаючи метрів на два, ішов Кінський хвіст. Вона опинилася наче затиснутою між ними. «Цілком звична річ», — подумала Аомаме. Обидва були підтягнутими, йшли твердими впевненими кроками. Стара пані казала, що вони каратисти. Надії на перемогу, здається, не було, якби довелось боротися з обома одночасно. Аомаме довго вправлялася в бойовому мистецтві, тому добре це розуміла. Проте не відчувала нездоланного страху, на що натякав Тамару. Зовсім незрозумілими опонентами вони їй не здавалися. У випадку двобою передусім довелося б знешкодити невисокого зростом Голомозого. Він — командир. Якби Кінський хвіст залишився сам, то, можливо, вибратися звідси якось удалося б.

Усі троє зайшли в ліфт. Кінський хвіст натиснув на кнопку сьомого поверху. Голомозий стояв поруч з Аомаме, Кінський хвіст — у кутку навпроти. Вони робили все мовчки, методично. Як бейсболісти, що одночасно захищають другу й третю «базу».

Думаючи про це, Аомаме несподівано відкрила для себе, що її власне дихання і серцебиття нормалізуються. «Нема чого боятися, — вирішила вона. — Як завжди, я залишаюся холоднокровною і завзятою. Усе піде добре. Зловісного передчуття вже нема».

Двері ліфта безшумно розчинилися. Кінський хвіст натискав на кнопку «відчинити», поки Голомозий виходив, а за ним — Аомаме. Нарешті Кінський хвіст відпустив кнопку й покинув ліфт. Після того Голомозий пішов першим уздовж коридору, за ним — Аомаме, а за нею, як перед тим, — Кінський хвіст. У просторому коридорі не було ні душі. Всюди панувала тиша й чистота. В такому першокласному готелі кожен куток не залишався поза увагою. Перед дверима номерів не залежувався використаний посуд. У попільничці коло ліфта не було недопалків. З вазонів ширилися свіжі пахощі щойно зрізаних квітів. Усі троє, зробивши кілька поворотів, зупинилися перед дверима. Кінський хвіст двічі постукав. Потім, не дочекавшись відповіді, відчинив двері за допомогою пластикової картки-ключа. Зайшов усередину, оглянув і, переконавшись, що все нормально, легенько кивнув Голомозому.

— Заходьте, будь ласка, — сухим голосом сказав той.

Аомаме зайшла. За нею ступив Голомозий і зачинив двері, замкнув їх на ланцюжок. Кімната була просторою, відрізнялася від звичайної.вітальні, обставлена великими меблями, з робочим столом, з великим телевізором і холодильником. Видно, це був особливий, досить дорогий номер-люкс. З його вікна відкривався вечірній краєвид Токіо. Звірившись за годинником, Голомозий запропонував Аомаме сісти на диван. Вона послухалася. Синю спортивну сумку поклала поруч.

— Будете переодягатися? — спитав Голомозий.

— Якщо можна, — відповіла Аомаме. — Бо в костюмі з джерсі легше працювати.

Голомозий кивнув.

— Але перед цим дозвольте вас оглянути. Вибачте, але це — наша робота.

— Добре. Будь ласка, оглядайте, — сказала Аомаме. В її голосі не вчувалося жодного напруження. Навпаки, здавалось, її навіть розважала їхня нервозність.

Кінський хвіст підійшов до Аомаме й, обмацавши лише її тонкі штани з бамбукової тканини й блузку, впевнився, що при ній нема нічого підозрілого. І без огляду було ясно, що під ними не можна нічого сховати. Просто охоронці дотримувалися визначеного порядку. Здавалось, Кінський хвіст від напруження аж задерев'янів. Навіть для годиться не можна сказати, що поводився вправно. Мабуть, йому не часто доводилося обшукувати жінок. Голомозий, обіпершись на стіл, стежив за роботою Кінського хвоста.

Коли обшук скінчився, Аомаме сама розкрила спортивну сумку з тонким літнім джемпером, робочим костюмом з джерсі, великим і малим рушниками, простим набором косметики, книжкою кишенькового формату та невеличким ридикюлем, що був оздоблений бісером і містив гаманець, скарбничку для дрібних монет та брелок з ключами. Вийнявши всі ці речі, Аомаме передала їх Кінському хвостові. Після того нарешті добула чорну вінілову сумочку й відкрила блискавку. Там була переміна спідньої білизни, тампони й менструальні прокладки.

— Я часто пітнію і мушу переодягатися, — сказала Аомаме і, виймаючи білі мережані трусики, спробувала їх розгорнути й показати Кінському хвостові. Він трохи почервонів і кілька разів легенько кивнув. Мовляв, усе ясно, не треба. Аомаме подумала, що, може, цей чоловік узагалі німий.

Вона повільно вклала все назад у вінілову сумочку, закрила її на блискавку й спокійнісінько запхала у спортивну сумку. «Вони — аматори, — подумала Аомаме. — Які з них охоронці, якщо червоніють, побачивши добірну білизну й менструальні прокладки? Якби таку роботу доручили Тамару, то й Білосніжку він обшукав би повністю — навіть між ногами. Поперекидавши бюстгальтер, комбінацію і трусики, докопався б до самого дна вінілової сумочки. Для нього такі речі — очевидно, тому, що залишався непохитним геєм, — були звичайними шматками тканини. Або, може, нічого цього не робив би, а взяв сумочку в руку й оцінив вагу. І неодмінно виявив би пістолет фірми «Heckler & Koch» вагою приблизно п'ятсот грамів, загорнутий в хустинку, та спеціальну мініатюрну плішню в коробочці.

А ці двоє були аматорами. Можливо, до певної міри зналися на прийомах карате. І поклялися в абсолютній вірності лідерові. Однак аматори залишилися аматорами. Як і передбачала господиня. Можливо, й Аомаме сподівалася, що вони не торкнуться руками жіночих речей, напханих у вінілову сумочку. Так воно й сталося. Звісно, вона ризикувала, але навіть не думала, що її сподівання не справдиться. Могла тільки молитися. Але знала, що молитва допоможе.

Зайшовши у простору туалетну кімнату, Аомаме переодяглася у костюм з джерсі, а блузку й бавовняні штани склала й запхала у спортивну сумку. Перевірила, чи волосся добре пришпилене. Знешкодила спреєм запах у роті. Вийняла із вінілової сумочки пістолет і, спускаючи воду в унітазі, відтягла назад затвор і загнала патрон у патронник. Після того залишалося тільки зняти запобіжник. Мініатюрну плішню поклала на самому верху — щоб якомога швидше її схопити в руки. Після такої підготовки, стоячи перед дзеркалом, розслабила напружене обличчя. «Усе гаразд, першу перепону спокійно пройдено», — подумала Аомаме.

Коли вона вийшла з туалетної кімнати, Голомозий, стоячи до неї спиною, щось тихим голосом говорив по телефону. Помітивши Аомаме, припинив розмову й поволі поклав слухавку. Ніби оцінюючи Аомаме, яка переодяглася в костюм з джерсі від «Адідас», він запитав:

— Приготувалися?

— Як завжди, — відповіла вона.

— Але перед тим хочу попросити вас про одну річ, — сказав Голомозий.

Аомаме ледь-ледь, для годиться, всміхнулася.

— Хочу, щоб ви нікому не розповідали про сьогоднішню зустріч, — сказав він. І, зробивши паузу, чекав, поки його інструкція не осяде в її голові. Так, ніби ждав, коли вода, полита на суху землю, просочиться вглиб і зникне. Увесь той час Аомаме мовчки дивилася на співрозмовника.

А тим часом Голомозий вів далі:

— Можливо, я скажу грубо, але ми збираємося вас добре винагородити. І, мабуть, ще не один раз запрошуватимемо на зустріч. Тому хочемо, щоб ви забули все, що сьогодні тут відбулося. Усе, що бачили й чули.

— Я за професією маю справу з людським організмом, — холоднуватим тоном сказала Аомаме. — Тому добре знаю, що таке обов'язок зберігати таємницю. Ніщо, ніяка інформація про людський організм не вийде за стіни цієї кімнати. Якщо вас це тривожить, то дарма.

— Гаразд. Саме це ми й хотіли почути, — сказав Голомозий. — Та, може, я повторююсь, хотілося б, щоб ви подумали, що йдеться про щось більше, ніж про простий обов'язок зберігати таємницю. Ви зараз ступите, так би мовити, у священну сферу.

— Священну сферу?

— Можливо, я сказав надто пишно, але це зовсім не перебільшення. Зараз ви побачите й торкнетеся святої людини. Іншого відповідного виразу я не знаходжу.

Аомаме мовчки кивнула. Тут краще не казати зайвого.

— Вибачте, але ми з'ясовували подробиці вашої біографії. Може, вам неприємно це чути, однак нам довелося це робити. Ми маємо підстави бути обережними, — сказав Голомозий.

Слухаючи його, Аомаме зиркнула на Кінського хвоста. Той сидів на стільці коло дверей, випроставшись, поклавши руки на коліна й випнувши вперед підборіддя. Сидів незворушно, немов фотографувався на пам'ять. Його очі невідривно стежили за Аомаме.

Голомозий спочатку кинув погляд униз, ніби перевіряв, наскільки зносилися його чорні шкіряні черевики, а потім підвів очі на Аомаме.

— Наш висновок такий: нічого проблемного у вашій біографії не помічено. Тому ми запросили вас приїхати сьогодні. Ви — дуже здібний інструктор, що має надзвичайно високу репутацію.

— Дякую, — сказала Аомаме.

— Наскільки нам відомо, ви колись належали до вірних «Братства свідків». Це правда?

— Правда. Батьки до них належали, тож, природно, і я стала такою ж, — відповіла Аомаме. — Звісно, сама цього не вибирала, однак уже давно перестала сповідувати їх віровчення.

«Під час того розслідування вони часом не розкопали, що іноді я разом з Аюмі в Роппонґі ловила на гачок привабливих чоловіків? Та байдуже! Навіть якщо розкопали, то все одно, здається, не вважали це чимось неприйнятним. І саме тому я зараз тут».

— І це ми знаємо, — сказав Голомозий. — Проте якийсь час ви жили, дотримуючись приписів віри. У ранньому дитинстві, коли людина найбільш сприйнятлива. Тому, напевне, в основному розумієте, що означає бути святим. У будь-якій вірі святість — її ядро. У цьому світі є сфери, куди нам не можна й не треба заходити. Визнати, прийняти їхнє існування і ставитися до них з абсолютною повагою — це перший крок будь-якої віри. Ви розумієте, що я хочу сказати?

— Розумію, — відповіла Аомаме. — Однак прийняття її — це зовсім інше питання.

— Звичайно, — погодився Голомозий. — Звісно, ви не зобов'язані її приймати. Бо це наша віра, а не ваша. Однак сьогодні ви побачите щось особливе, що не залежить від того, повірите ви чи ні. Щось незвичайне.

Аомаме мовчала. Щось незвичайне.

Примруживши очі, Голомозий хвилину стежив за її мовчанкою. А тоді поволі сказав:

— Про те, що побачите, нікому нічого не кажіть. Розголошення призведе до безповоротного осквернення святості. Так само як сміття забруднює дзеркально чисту поверхню ставка. Ми в це віримо, незалежно від того, що думають люди і що вимагають юридичні закони. Хотілося б, що ви нас зрозуміли. Якщо ж зрозумієте й дотримаєте обіцянку, то, як я вже казав, ми вас щедро винагородимо.

— Зрозуміло, — сказала Аомаме.

— Ми — невелика релігійна організація. Але маємо сильну душу й довгі руки, — сказав Голомозий.

«Ви маєте довгі руки, — подумала Аомаме. — Чи я переконаюся тепер, наскільки довгі?»

Сплівши руки й обіпершись на стіл, Голомозий дивився на неї так, наче перевіряв, чи не перекосилася рамка картини, повішеної на стіні. Кінський хвіст, як і перед тим, не змінював пози. Його погляд також застиг намертво на Аомаме.

Потім Голомозий зиркнув на наручний годинник і звірив час.

— Ну що ж, підемо, — сказав він. Сухо відкашлявшись, повільною обережною ходою, немов святий подвижник по поверхні озера, перетнув кімнату й двічі постукав у двері до суміжної кімнати. Не дочекавшись відповіді, відчинив двері перед собою. Злегка вклонився і зайшов досередини. Зі спортивною сумкою в руці Аомаме пішла за ним. Ступаючи по килиму, впевнилася, що ритм її дихання не порушився. В уяві палець її руки лежав на гашетці. Нема чого турбуватися. Усе було, як завжди. Однак вона боялася. Спину обдало морозом, якого нелегко позбутися. «Я холоднокровна й спокійна, але вкрай перелякана», — подумала вона.

«У цьому світі є сфери, куди нам не можна й не треба заходити», — сказав Голомозий. Аомаме могла зрозуміти, що це таке. Адже колись вона сама жила у світі, в центрі якого стояла подібна сфера. Можливо, навіть зараз вона насправді далі живе в тому самому світі. Тільки сама цього, може, не помічає.

Аомаме подумки повторила слова молитви. Глибоко вдихнувши, набралася відваги й зайшла в суміжну кімнату.

Розділ 8

(про Тенґо)

От-от прийдуть коти

Після того понад тиждень Тенґо провів у дивовижнім спокої. Одного вечора подзвонив по телефону чоловік на прізвище Ясуда й повідомив, що його дружина пропала й більше до Тенґо не прийде. Через годину зателефонував Усікава й заявив, що Тенґо й Фукаері начебто виконують роль «мислезлочинного» головного переносника заразної хвороби. Безперечно, обидва вони передали йому повідомлення глибокого змісту. Скидались на римлян у тогах, що стояли на сходинках форуму й виголошували оповіщення зацікавленим громадянам. Кожний висловлював те, що хотів, й односторонньо обривав розмову.

Після тих двох вечірніх телефонних розмов більше ніхто з ним не зв'язувався. Не деренчав телефонний дзвінок, не надходили листи. Ніхто не стукав у двері, не прилітали розумні поштові голуби й не кукали. Видно, ніхто — ні Комацу, ні Ебісуно-сенсей, ні Фукаері, ні Кьоко Ясуда — не мав для нього жодних повідомлень.

Та й Тенґо, здається, втратив цікавість до цих людей. І не лише до них, а до всього, що відбувалося навколо. Зовсім не переймався тим, як розпродається «Повітряна личинка», де зараз і що робить її авторка, як розкручується інтрига, яку задумав талановитий редактор Комацу, чи успішно здійснюється далекосяжний план Ебісуно-сенсея, скільки правди розкопали ЗМІ і як поводиться загадкова секта «Сакіґаке». Якщо човен, на якому він опинився, полетить з водоспаду, то нема ради — доведеться падати. Хоч би як зараз Тенґо пручався, змінити течію річки не вдасться.

Звичайно, Кьоко Ясуда не виходила з голови. Про обставини її зникнення Тенґо нічого не знав, але якби міг, то був готовий не шкодувати сил для її порятунку. Однак, незалежно від того, яка проблема перед нею постала, він не годен був нічим їй зарадити. Практично нічого не міг зробити.

Тенґо зовсім перестав читати газети. Світ рухався вперед безвідносно до нього. Безсилля огорнуло його чимось схожим на особистий туман. Він не заходив у книгарні, бо збайдужів до «Повітряної личинки», розкладеної на прилавках. Курсував лише між підготовчою школою і власною оселею. Люди йшли в літню відпустку, однак лекції у підготовчій школі не переривалися, тому для Тенґо настала ще гарячіша трудова пора, ніж звичайно. Але він цьому навіть радів. Принаймні, стоячи за кафедрою, міг ні про що інше, крім математичних задач, не думати.

Він перестав писати й оповідання. Коли сідав за столик і, ввімкнувши електронну друкарську машинку, бачив перед собою її екран, то не мав охоти щось на ньому писати. Щоразу, як тільки пробував про щось думати, в його пам'яті спливали уривки розмов з чоловіком Кьоко Ясуди або Усікавою. І тоді вже не міг зосередитися на своєму оповіданні.

Моя дружина вже пропала і в жодному вигляді не зможе до вас навідуватися.

Так сказав чоловік Кьоко Ясуди.

Якщо дозволите скористатися класичним виразом, то, може, ви відкрили скриньку Пандори. Ваша випадкова зустріч призвела до потужнішої, ніж ви думаєте, комбінації. Ви змогли доповнити одне одного тим, чого в кожного не вистачає.

Так казав Усікава.

Усі їхні висловлювання були вкрай невиразними, їхня суть туманною і двозначною. Однак у них проглядало щось спільне. Здавалось, ніби вони обидва хотіли сказати, що, мовляв, Тенґо володіє якоюсь силою, йому самому невідомою, і за її допомогою справляє реальний вплив (можливо, й дуже несприятливий) на навколишній світ.

Тенґо вимкнув електричну друкарську машинку й, сівши на підлогу, якийсь час вдивлявся в телефонний апарат. Він потребував більше складових частин загадкової картинки. Але ніхто йому їх не давав. Світові тепер (а може, й завжди) бракувало доброти.

Тенґо спало на думку подзвонити комусь — Комацу, Ебісуно-сенсею або Усікаві. Але він ніяк не наважувався це зробити. Уже втомився вислуховувати від них якісь незрозумілі містифікації. Якби розпитував у них про одну загадку, то вони ставили б його перед другою. Тож вести таку нескінченну гру не годилося. Фукаері й Тенґо — потужна комбінація. Зрештою, якщо вони так казали, то хіба це погано? Тенґо й Фукаері геть-чисто були схожі на класний дует Сонні й Шер з їхньою піснею «The Beat Goes On».

Минали дні за днями, і врешті-решт Тенґо набридло сидіти дома й чекати, поки щось станеться. Запхнувши гаманець і книжку малого формату в кишеню, надівши на голову бейсбольну шапочку й нап'явши на ніс темні окуляри, він вийшов надвір. Рішучим кроком попрямував до станції й, показавши місячний квиток, зайшов у вагон швидкої електрички, що вирушала з Токіо по лінії Тюосен. На цей день він нічого не запланував. Тому мав право їхати куди завгодно й робити будь-що (або ж не робити нічого). Була десята ранку сонячного літнього дня, без жодного вітру.

Тенґо насторожився, побоюючись, що, може, «експерти» Усікави за ним стежать. По дорозі до станції він раптово зупинявся і швидко озирався назад, але там не помічав жодної підозрілої особи. На станції навмисне попрямував до іншої, ніж хотів, платформи, а потім, удавши, що несподівано змінив намір, повернув назад і побіг униз сходами. Однак не побачив нікого, хто б подався вслід за ним. Типова манія переслідування. Ніхто за ним не збирався бігти, бо Тенґо не був настільки важливою персоною, а вони, напевне, не мали на це вільного часу. Адже і він сам не знав, куди, власне, їде й що робитиме. Скоріше з цікавості, здалека, хотів простежити за своїми діями.

Електричка, в яку він сів, проїхала Сіндзюку, Йоцуя, Отя-номідзу й прибула нарешті на центральний Токійський вокзал. Усі пасажири вийшли. Разом з ними й він. Присів тимчасово на лавку й знову подумав, що ж тепер робити. Куди краще їхати? «Я зараз на Токійському вокзалі, — міркував Тенґо. — Цілісінький день у мене вільний. Як захочу, то поїду куди завгодно. День обіцяє бути спекотним. Можна поїхати до моря». Він підвів голову й глянув на розклад руху поїздів для пересадки.

І саме тоді Тенґо згадав, що збирався робити.

Він кілька разів хитнув головою, але ніяк не міг відігнати від себе цієї думки. Мабуть, уже тоді, коли на станції Коендзі сів у вагон електрички на лінії Тюосен, непомітно для себе самого це вирішив. Зітхнувши, він підвівся з лавки, спустився сходами вниз і попрямував до платформи на лінії Собусен. У станційного службовця розпитав, якою електричкою можна найшвидше дістатися до Тікури. Заглянувши у розклад руху поїздів, той пояснив, що об одинадцятій тридцять буде спеціальний експрес, що прямує до Татеями, на якому, із пересадкою на звичайну електричку, можна добратися до Тікури після другої години. Купивши квитки туди й назад від Токіо до Тікури й на експрес, Тенґо зайшов у станційний ресторан і замовив рис із кері та салат. Трохи перекусивши, гаяв час за чашкою рідкої кави.

Тенґо їхав до батька з важким серцем. Він здавна не відчував до нього приязні, та й батько, здається, не виявляв до нього особливої любові. Тенґо навіть не знав, чи батько хоче з ним бачитися. Після того, як під час навчання в початковій школі він рішуче відмовився допомагати батькові збирати абонентну плату для «NHK», між ними склалися ще прохолодніші взаємини. А згодом Тенґо майже перестав з ним спілкуватися. І тільки в разі крайньої потреби звертався до нього. Чотири роки тому батько звільнився з роботи й невдовзі опинився в лікувально-оздоровчому закладі в Тікурі, призначеному для догляду за хворими з порушенням мозкової діяльності. Тенґо побував там досі лише двічі. Перший раз — відразу після зарахування батька до цієї оздоровниці для залагодження формальностей як єдиний його родич. Опісля йому ще раз довелося туди їхати, щоб вирішити якусь практичну справу. От і все.

Оздоровниця розміщувалася на просторій території, відділеній від морського узбережжя тільки дорогою. Колись там були вілли фінансових олігархів, згодом їх перекупила компанія у справах страхування на випадок хвороби під лікувальний заклад, в якому останнім часом утримували пацієнтів з порушенням мозкової діяльності. Тому старі вишукані дерев'яні будинки, перемішані з новими триповерховими залізобетонними будівлями, справляли на глядача трохи неоднозначне враження. Та от повітря там було чистим, і якби не шум морських хвиль, панувала б тиша. У безвітряні дні можна було прогулюватися морським берегом. На території закладу росли прекрасні сосни, що захищали від буревіїв. Оздоровниця була добре забезпечена лікувальним обладнанням.

Завдяки страховій сумі, вихідній допомозі, заощадженням і пенсії батько Тенґо, здається, міг небідно прожити решту свого життя. І все це стало можливим тому, що, на щастя, його зарахували у штат повноправних працівників «NHK». І хоча батько не залишив по собі якогось майна, зате принаймні зумів забезпечити себе доглядом. А Тенґо це найбільше тішило. Незалежно від того, чи був він йому справжнім біологічним батьком, чи ні, Тенґо не збирався чогось від нього брати, але й не збирався чогось йому давати. Вони прийшли у світ з різних місць і прямували кожен до свого. І лише кілька років випадково провели разом. От і все. Тенґо шкодував, що так сталося, однак нічого не міг вдіяти.

Та, здається, наспіла пора ще раз навідатися до батька. Тенґо це розумів. Не мав охоти і, якби міг, хотів скомандувати собі: «Кругом!» — і повернутися додому. Однак у кишені вже лежали квитки на електричку й на експрес.

Тенґо встав, розплатився в ресторані й, вийшовши на платформу, чекав прибуття експреса до Татеями. Ще раз пильно оглянувся навколо, але людей, схожих на «експертів» Усікави, не помітив. Побачив тільки радісні обличчя батьків з дітьми, які їхали на день-два купатися в морі. Знявши темні окуляри, він запхав їх у кишеню й поправив на голові бейсбольну шапочку. «Байдуже! — думав він. — Якщо хочуть стежити, то нехай стежать скільки завгодно. Я зараз готуюсь їхати до містечка на морському березі в префектурі Тіба, щоб зустрітися з батьком, який страждає на порушення мозкової діяльності. Може, він пам'ятає свого сина, а може, й ні. І минулого разу його пам'ять була досить слабкою. Тепер вона, можливо, ще погіршала. Порушення функцій мозку лише прогресує, а не виліковується. Так кажуть. Як зубчасте коліщатко, що рухається тільки вперед. Таким був висновок з невеликого багажу його знань про це захворювання.

Коли поїзд залишив Токійський вокзал, Тенґо витягнув з кишені книжку малого формату й узявся її читати. Це була антологія оповідань про мандри. В ній містилося оповідання під назвою «Котяче місто» про те, як один юнак примандрував до міста, яким володіли коти. Це фантастичне оповідання написав невідомий німецький автор. В анотації до нього пояснювалося, що воно написане в період між Першою і Другою світовими війнами.

Той юнак, сам-один, з валізкою в руці, вирушав навмання, без особливої мети, в подорож. Сідав у поїзд і сходив на станції, яка його чимось зацікавила. Зупинившись у готелі, оглядав місто й залишався в ньому стільки, скільки хотілося. Коли воно набридало, він знову сідав на поїзд. Ось так завжди проводив свою відпустку.

Цього разу за вікном поїзда він побачив мальовничу звивисту річку, вздовж якої тяглися граціозні зелені пагорби, а під ними розміщалося маленьке, але затишне місто із кам'яним мостом. Цей краєвид зачарував його. Можливо, тут він зможе скуштувати річкової горбуші. Коли поїзд спинився, юнак з валізкою в руці вийшов з вагона. Крім нього, ніхто з пасажирів тут не зійшов. Як тільки юнак спустився на землю, поїзд одразу від'їхав.

На станції не було службовців. Невже всі вони у відпустці? Юнак перейшов через кам'яний міст до міста. В ньому панувала цілковита тиша. Ніде ні душі. Усі крамниці зачинені, в державних установах нікого. За конторкою одного-однісінького готелю жодної людини. Юнак задзеленчав дзвоником — ніхто не озвався. Місто здавалося повністю безлюдним. А може, всі десь відпочивали після обіду? Але ж була тільки десята тридцять. Ще надто рано відпочивати. Можливо, з якоїсь причини люди залишили місто й кудись пішли? У всякому разі, наступний поїзд прибуде завтра вранці, тож доведеться тут переночувати. Юнак вирішив згаяти час, безцільно прогулюючись містом.

Та насправді це було котяче місто. Коли почало сутеніти, до міста через кам'яний міст ринула сила-силенна котів різної породи й масті. Набагато більших від звичайних, але все-таки котів. Приголомшений таким видовищем, юнак поспішив до дзвіниці посеред міста й там заховався. Коти звичними рухами лап повідчиняли крамниці, вмостилися за столами в державних установах і взялися кожен до своєї роботи. Невдовзі до міста прибули ще нові коти. Вони заходили в крамниці, щось купували й, закінчивши в державних установах якісь формальності, йшли в ресторан готелю їсти. У пивничках вихиляли пиво й співали веселих котячих пісень. Хтось із них грав на акордеоні, й під його музику почалися танці. Коти добре бачать у темряві, а тому світло їм майже не потрібне. Але тієї ночі сяяв повний місяць, і юнак бачив усе це від початку до кінця з дзвіниці. З наближенням світанку коти позачиняли крамниці, закінчили свою роботу або справу й, валом перейшовши через кам'яний міст, подалися додому.

Коли вдосвіта коти зникли, а місто знову стало безлюдним, юнак спустився вниз і, забравшись у готельне ліжко, міцно заснув. Зголоднівши, він зайшов у готельну кухню і перекусив хлібом та рибними стравами. А як тільки смеркло, він знову заховався на дзвіниці й до ранку спостерігав за поведінкою котів. Поїзд зупинявся на станції вранці й надвечір. Якби юнак сів на ранковий поїзд, то міг би поїхати далі, а якби сів на надвечірній, то повернувся б назад. На цій станції ніхто з пасажирів не сходив з поїзда й ніхто не сідав на поїзд. Проте поїзди регулярно зупинялись і відразу вирушали. Тому якби юнак мав бажання, то міг би сісти в поїзд і покинути зловісне котяче місто. Але він цього не зробив. Був молодим, страшенно допитливим, марнославним і схильним до авантюр. Хотів ще спостерігати за таким дивовижним містом. Хотів, по змозі, дізнатись, як і коли це місто стало котячим, як ним керують і що, власне, в ньому роблять коти. Адже, напевне, ніхто, крім нього, чогось такого чудернацького не бачив.

Уночі третього дня на майдані під дзвіницею зчинився невеликий гамір. «Що таке? Пахне людським духом?» — почав один кіт. «Справді, вже кілька днів, здається, чимось дивним пахне», — підтвердив другий, поводячи носом. «І мені так видавалося», — додав ще хтось. «От дивина! Сюди не мала б потикатися людина», — сказав хтось інший. «Так, це правда. У наше котяче місто людина не може прийти». — «Але нею пахне. Це точно».

Створивши кілька груп, схожих на цивільну самооборону, коти взялися обшукувати всі закапелки міста. Якщо треба, то коти мають добрий нюх. Тому не збігло багато часу, як вони здогадалися, що джерело запаху — дзвіниця. Юнак почув, як вони сторожко, м'якими лапами, піднімалися сходами на дзвіницю. «Тепер мені каюк! — подумав юнак. — Видно, людський запах страшно їх розбурхав і розсердив. У них великі пазурі й гострі зуби. Тож заходити в їхнє місто людині — зась. Якщо мене помітять, то невідомо, що зроблять, але навряд чи відпустять після розкриття такої таємниці».

Три коти піднялися на дзвіницю й почали принюхуватися. «Дивно! — сказав один, ворушачи довгими вусами. — Запах є, а людини нема». — «Справді, дивно!» — сказав другий. «А все-таки тут нікого нема. Пошукаймо десь-інде». — «Все одно незрозуміло». І вони, задумано схиливши голови, пішли. Тупіт котячих лап спустився сходами й розтанув у нічній пітьмі. Юнак полегшено зітхнув, але так нічого й не второпав. Адже коти були поряд, буквально під самим носом. І не могли його не помітити. Однак чомусь нібито не побачили. Юнак виставив руки перед очима. Він їх бачив. Вони не були прозорими. Дивина, та й годі! В усякому разі, як настане ранок, треба піти на станцію, сісти на ранковий поїзд і покинути це місто. Залишатися тут дуже небезпечно. Не завжди йому так щаститиме, як цього разу.

Однак наступного дня ранковий поїзд не зупинився на станції. Навіть не зменшивши швидкості, проїхав перед очима юнака. Так само зробив надвечірній поїзд. Ним керував машиніст. За вікнами поїзда видніли людські обличчя. Але він не подав жодних ознак, що зупиниться. Здавалось, пасажири не помічали постаті юнака, що очікував поїзда. А може, не бачили навіть самої станції. Коли з поля зору зник останній вагон, стало, як ніколи, тихо. І почало смеркати. От-от прийдуть коти. «Тут не котяче місто, — нарешті усвідомив юнак. — Тут, у цьому місці, він мав пропасти. Це місце, приготоване для нього, не належить цьому світові. І тому поїзди вже ніколи не зупинятимуться, щоб повернути його в колишній світ».

Тенґо двічі перечитав це оповідання. Слова «місце, де можна пропасти» його зацікавили. Згорнувши книжку, він знічев'я дивився на жалюгідний краєвид прибережної промислової зони. Полум'я нафтоочисного заводу, велетенські газові резервуари, височенні димарі, схожі на далекобійні гармати. Ряди великогабаритних вантажівок і автомашин-цистерн. Краєвид, дуже далекий від «котячого міста». Однак і в ньому проглядало по-своєму щось фантастичне. Щось схоже на підземний світ, який знизу підтримує життя великих міст.

Незабаром Тенґо заплющив очі й уявив собі, що Кьоко Ясуда опинилася назавжди в місці, в якому сама пропала. Там поїзди не зупиняються. Немає ні телефону, ні поштової скриньки. Удень там абсолютна самотність, а вночі — наполегливі розшуки котів. І все це повторюється без кінця. Тенґо незчувся, як заснув на сидінні. Спав недовго, але міцно. А коли прокинувся, то відчув, що обливається потом. Поїзд рухався уздовж літнього морського узбережжя поблизу міста Мінамібосо.

Зійшовши з експреса в Татеямі, Тенґо пересів на звичайний поїзд і вирушив до Тікіри. Там, на станції, відчув приємний морських запах, а на дорозі зустрів сильно засмаглих людей. До батькової оздоровниці добирався на таксі. У приймальні оздоровниці назвав своє і батькове прізвище.

— Ви приїхали сьогодні за нашим викликом? — спитала медсестра середніх літ за конторкою, невисокого зросту, в окулярах із золотою оправою, з коротким сивуватим волоссям. На її короткому безіменному пальці красувався перстень, видно куплений одночасно з окулярами. На табличці значилося: «Тамура».

— Ні, я сьогодні раптом похопився і сів на електричку, — чесно признався Тенґо.

Медсестра поглянула на нього трохи здивованими очима й сказала:

— У нас заведено наперед домовлятися про зустріч. У нас свій розклад роботи, й з пацієнтами треба рахуватися.

— Вибачте. Я не знав.

— Коли минулого разу ви приїжджали?

— Два роки тому.

— Два роки тому, — повторила медсестра, перевіряючи кульковою ручкою список відвідувачів. — Значить, за два роки не могли ні разу навідатися?

— Так, — відповів Тенґо.

— Згідно з цим реєстром, ви — єдиний кревний родич Кавана-сана.

— Саме так.

Поклавши список на конторку, медсестра зиркнула на Тенґо, але нічого не сказала. В її очах не було осуду. Лише намагання у чомусь упевнитися. Очевидно, Тенґо не був особливим винятком.

— Ваш батько на занятті з групової реабілітації. Через півгодини воно скінчиться, й після того ви зможете з ним побачитися.

— Як почувається мій батько?

— Фізично здоровий. Без ніяких проблем. Усе інше — то краще, то гірше, — відповіла медсестра й легенько натиснула на скроню вказівним пальцем. — А як саме, переконаєтесь на власні очі.

Подякувавши медсестрі, Тенґо гаяв час у кімнаті відпочинку біля входу. Сидячи на дивані, що відгонив старовиною, вийняв книжку й читав далі. Раз у раз подував вітер із запахом моря і тихо шелестів сосновим віттям. Міріади цикад, прилипнувши до кори дерев, безупинно сюрчали. Літо було в розпалі, але вони, напевне, здогадувалися, що воно триватиме недовго. Вони так надривали свої голоси, ніби шкодували, що залишилося мало жити.

Згодом прийшла медсестра в окулярах і повідомила, що заняття з реабілітації скінчилося й можна побачитися з батьком.

— Я проведу вас до його палати, — сказала вона.

Тенґо підвівся з дивана й, проходячи повз велике дзеркало, підвішене на стіні, вперше звернув увагу на те, яка в нього неохайна зовнішність. Блякла саржева сорочка з непідходящими ґудзиками поверх теніски з того часу, коли в Японії гастролював Джеф Бек, штани з цупкої бавовняної тканини, заляпані соусом на колінах, давно не чищені туфлі кольору хакі й бейсбольна шапочка. Як не крути, він не мав вигляду тридцятирічного сина, який уперше за два роки прибув провідати батька. Приїхав без жодного гостинця. Лише з книжкою малого формату, запханою в кишеню. Тож природно, що сестра поглядала на нього здивованими очима.

Перетинаючи двір по дорозі до батькового корпусу, медсестра коротко пояснила, що оздоровниця складається з трьох корпусів, а пацієнта поселяють в один із них залежно від ступеня його захворювання. Сказала, що батько перебуває в корпусі «середнього ступеня», що загалом люди передусім потрапляють у корпус «легкого ступеня», потім переходять у корпус «середнього ступеня» й нарешті — в корпус «тяжкого ступеня». Як у випадку дверей, що відчиняються в один бік, повернення назад не буває. З корпусу «тяжкого ступеня» нема куди переходити. Хіба що до крематорію, але цього, звісно, медсестра не сказала. Та було ясно, що вона мала на увазі.

Батькова палата була двомісною, але його співмешканець пішов на заняття в якомусь класі. Для реабілітації пацієнтів в оздоровниці слугували різні класи — гончарства, садівництва, фізичних вправ тощо. Однак сама реабілітація не призначалася для повного одужання, а ставила собі за мету хоч трохи сповільнити розвиток хвороби. Або просто для того, щоб згаяти час. Батько сидів у кріслі біля підвіконня й дивився надвір у відчинене вікно. Його руки лежали на колінах. Поряд на столі, у горщику, росла квітка з кількома дрібними пелюстками. Підлога була з м'якого матеріалу, щоб хворий не покалічився, якщо навіть упаде. Два простих дерев'яних ліжка, два письмових столики, шафа для одягу й особистих речей, маленькі книжкові полички поряд зі столиками, штори на вікні, за багато років пожовклі від сонячного світла, — от і вся обстановка.

Тенґо не відразу зрозумів, що старий чоловік на стільці біля підвіконня — його власний батько. Він став набагато меншим. Точніше кажучи, зіщулився. Волосся покоротшало й зовсім побіліло, як трава, що взялася памороззю. Щоки запали, й тому очні ямки здавалися набагато більшими, ніж колись. Чоло переорали три глибокі зморшки. Голова начебто стала ще більш здеформованою — очевидно, через те, що волосся покоротшало. Внаслідок цього, здавалось, і деформація голови впадала в очі. Брови подовшали й погустішали. З вух випиналися сиві волосинки. Великі настовбурчені вуха стали ще більшими й скидалися на крильця кажана. І тільки ніс залишився незмінним. На відміну від вух, зовсім круглим і з темно-червоним відтінком. Краї губ обвисли, і здавалось, що з них от-от потече слина. З ледь-ледь розтуленого рота визирали нерівні зуби. Постать батька, що незворушно сидів біля підвіконня, скидалася на автопортрет Ван Ґоґа в останні роки життя.

Навіть коли Тенґо зайшов у кімнату, цей чоловік лише зиркнув на нього, а після того й далі дивився на краєвид за вікном. Здалека він видавався не людиною, а, скоріше, створінням, близьким до пацюка чи білки. Не дуже охайним, але наділеним по-своєму сильним розумом. Та насправді це був батько. Або краще сказати — порожня шкаралупа. Два останні роки життя забрали від нього більшу половину тіла. Зовсім як податковий інспектор, що немилосердно реквізує меблі в бідному домі. Батько, яким його пам'ятав Тенґо, завжди був наполегливою, охочою до роботи людиною. Не схильною до самозаглиблення й фантазування, він дотримувався своєї моралі й мав просту, але сильну волю. Був витривалим — Тенґо ні разу не чув від нього виправдань або скарг. А от зараз він перетворився на тінь, на порожній дім, з якого винесли все, навіть тепло.

— Кавана-сан! — звернулася медсестра до батька виразним, добре поставленим голосом. Видно, її навчили так говорити з пацієнтами. — Кавана-сан, візьміть себе в руки! До вас прийшов син!

Батько ще раз глипнув на гостя. Двоє його безвиразних очей здалися Тенґо порожніми ластів'ячими гніздами, що залишилися під дахом.

— Добрий день! — привітався Тенґо.

— Кавана-сан, ваш син приїхав з Токіо, — сказала медсестра.

Батько нічого не відповів, лише дивився прямо в обличчя Тенґо. Так, ніби читав незрозуміле повідомлення, написане іноземною мовою.

— О пів на сьому починається вечеря, — сказала медсестра. — А до того часу почувайтесь, як удома.

Як тільки вона пішла, Тенґо, трохи повагавшись, наблизився до батька й сів на стілець навпроти нього. Стілець був обшитий збляклою тканиною, а його дерев'яна частина від тривалого користування вкрилася подряпинами. Батько стежив, як Тенґо сидів на ньому.

— Ви здорові? — спитав він.

— Дякую, здоровий, — сухим тоном відповів батько.

Тенґо не знав, що сказати далі. Перебираючи пальцями третій зверху ґудзик сорочки із бавовняної саржі, він кинув погляд на сосновий бір за вікном, а потім знову глянув на батька.

— Ви приїхали з Токіо? — спитав батько. Здавалось, він не міг пригадати Тенґо.

— З Токіо.

— На експресі?

— Так, — відповів Тенґо. — До Татеями їхав на експресі, а потім пересів на звичайний поїзд і прибув до Тікури.

— Приїхали купатися в морі? — запитав батько.

— Я — Тенґо. Тенґо Кавана. Ваш син, — сказав Тенґо.

— А де в Токіо мешкаєте? — запитав батько.

— В Енкакудзі. Район Суґінамі.

Три зморшки на батьковому чолі поглибшали.

— Чимало людей бреше, бо не хоче платити за послуги «NHK».

— Тату! — вигукнув Тенґо. Цього слова він давно не вимовляв. — Я — Тенґо. Ваш син.

— Я не маю сина, — прямо сказав батько.

— Ви не маєте сина, — механічно повторив Тенґо.

Батько кивнув.

— Ну то скажіть, хто, власне, я такий? — спитав Тенґо.

— Ви — ніхто, — відповів батько. І двічі коротко хитнув головою.

Тенґо затаїв подих і на якийсь час утратив мову. Не говорив більше й батько. Серед повної тиші кожен з них длубався у плутанині власних думок. І тільки цикади сюрчали безперестанку, на весь голос.

«Можливо, цей чоловік тепер каже правду, — подумав Тенґо. — Може, його пам'ять пропала й свідомість потьмарилася. Однак його слова — мабуть, правдиві». Це Тенґо розумів інтуїтивно.

— І що це означає? — допитувався Тенґо.

— Ви — ніхто, — незворушним голосом повторив батько. — Ніким не були, не є й не станете в майбутньому.

«Ну, цього досить!» — подумав Тенґо.

Він хотів підвестися зі стільця, податися до станції і відразу повернутися до Токіо. Те, що сподівався почути, почув. Однак не міг устати. Як юнак, що під час подорожі потрапив до котячого міста. Його не відпускала цікавість. Тенґо прагнув дізнатися докладніше, що за всім цим ховається, почути ясну відповідь. Звісно, там його підстерігала небезпека. Та якщо він проґавить таку нагоду, то, можливо, вже ніколи в житті не взнає таємниці про себе самого, яка назавжди потоне в тумані.

Тенґо подумки добирав слова й переставляв у новому порядку. І нарешті рішуче вимовив запитання, яке ще в дитинстві пробував поставити, але так і не зумів:

— Отже, ви хочете сказати, що ви — не мій біологічний батько? І між нами нема кревної спорідненості?

Батько мовчки поглядав на Тенґо. На його обличчі Тенґо не міг прочитати, чи він зрозумів суть запитання, чи ні.

— Красти електромагнітні хвилі — це порушення закону, — сказав батько, дивлячись Тенґо в очі. — Таке саме, як викрадення грошей або коштовних речей. Ви так не вважаєте?

— Ваша правда, — відразу погодився Тенґо.

Батько кілька разів задоволено кивнув.

— Електромагнітні хвилі не падають безплатно з неба, як дощ або сніг, — вів далі батько.

Стуливши рота, Тенґо спостерігав за батьковими руками, що лежали рівненько на колінах — права на правому коліні, ліва на лівому — й не ворушилися. Маленькі й чорні — здавалось, усе його тіло просякло засмагою, — вони трудилися на відкритому повітрі упродовж багатьох років.

— Моя мати не захворіла й не померла, коли я був ще малим? — повільно, підкреслюючи кожне слово, запитав Тенґо.

Батько не відповів. Вираз його обличчя не змінився. І руки не ворухнулися. А його очі дивилися на Тенґо так, ніби спостерігали щось незнайоме.

— Мати пішла з дому? І покинула вас зі мною? Можливо, пішла разом з іншим чоловіком? Чи ні?

Батько кивнув.

«Цей чоловік добре розуміє моє запитання. Тільки не хоче про це говорити», — подумав Тенґо.

— Тату! — звернувся він до батька. — Можливо, насправді ви — не мій батько, але поки що я до вас так звертаюся. Бо іншого звертання не знаю. Правду кажучи, я досі вас не любив. Іноді, здавалось, навіть ненавидів. Ви це розумієте? Та якщо ви — не мій батько й між нами нема кревної спорідненості, то зникне причина для ненависті. Наразі я не знаю, чи зумію вас полюбити. Але гадаю, що принаймні тепер вас зрозумію. Бо я постійно дошукувався правди. Хто я такий, звідки прийшов? От що я хотів знати. Однак ніхто мені цього не казав. Якби ви зараз ось тут розповіли всю правду, я перестав би вас ненавидіти й цуратися. Це було б для мене великою розрадою.

Як і перед тим, батько мовчки дивився на Тенґо своїми безвиразними очима. Та начебто в глибині його порожніх ластів'ячих гнізд засвітилося щось дуже маленьке.

— Я — ніхто, — вів далі Тенґо. — Ви правду сказали. Мене самого ніби викинули вночі в море. Я тримаюся на його поверхні, але навколо себе не бачу нікого. Гукаю, але відповіді не чую. Я ні до чого не прив'язаний. Крім вас, не маю нікого, кого можна назвати хоч якимось родичем. Але ви приховуєте таємницю й нічого не збираєтесь мені розповідати. А ваша пам'ять то спалахує, то гасне в цьому приморському містечку й з кожним днем невідворотно пропадає. Так само пропадає і правда про мене. Якщо правда не прийде мені на допомогу, то я не стану ніким і в майбутньому. Ви правильно сказали.

— Знання — це дорогоцінний капітал фірми, — одноманітним тоном проказав батько. Але його голос став слабшим, ніж перед тим. Здавалося, наче хтось за його спиною простяг руку й зменшив його гучність. — Цей капітал треба наполегливо нагромаджувати й розсудливо використовувати. А його плоди передавати наступному поколінню. А тому «NHK» вимагає від усіх абонентів плати…

«Цей чоловік проголошує щось схоже на мантру, — подумав Тенґо. — Повторенням подібних слів він досі захищав себе». Цей упертий талісман Тенґо мусив розбити. Зза такої огорожі мусив витягти живу людину.

Він перебив батька:

— Якою людиною була моя мати? Куди вона пішла? І що з нею сталося?

Батько раптом замовк. Перестав виголошувати своє замовляння.

А тим часом Тенґо провадив далі:

— Я втомився жити з ненавистю, огидою і злістю до когось. Утомився жити неспроможним когось любити. Я не маю друзів. Я — сам-один як палець. І найгірше, що навіть себе самого не здатен любити. Бо не можу любити когось іншого. Я знаю, що себе самого можна полюбити, якщо когось полюбиш, а хтось тебе. Ви мене розумієте? Хто не може полюбити когось, не здатний полюбити й себе. Ні, я не скажу, що ви в цьому винні. Якщо добре подумати, то й ви, можливо, — одна з жертв. Ви самі, напевне, добре не знаєте, як треба себе самого любити, чи не так?

Міцно стуливши губи, батько поринув у мовчання. З виразу його обличчя Тенґо не міг зробити висновку, наскільки він зрозумів його слова. Мовчав і Тенґо, вмостившись у кріслі. Вітер, подуваючи з відчиненого вікна, гойдав вицвілими на сонці шторами, дрібними пелюстками квітки в горщику й вилітав через розчинені двері в коридор. Запах моря став набагато відчутнішим. Сюрчання цикад змішувалося з м'яким шурхотом соснової глиці.

Тихим голосом Тенґо провадив далі:

— Я часто бачу видіння. Здавна, одне й те саме. Думаю, що, мабуть, це не видіння, а реальна картина, що збереглася в моїй пам'яті. Поряд зі мною, півторарічним, лежить мати, яка обіймається з молодим чоловіком. І той чоловік — не ви. А хто — не знаю. Але не сумніваюся, що не ви. Бозна-чому ця картина назавжди закарбувалася під повіками.

Батько нічого не сказав. Але в його очах явно проглядало щось нове. Щось нетутешнє. Обидва зберігали мовчанку. Тенґо прислухався до вітру, що раптом подужчав, але не був певний, чи батько щось чує.

— Ви мені чогось не почитали б? — сказав офіційним тоном батько після довгої паузи. — Я не можу читати, бо очі болять. Не можу довго зосереджуватися на ієрогліфах. Книжки на полиці. Виберіть ту, яка вам сподобається.

Тенґо покірно встав з крісла й переглянув корінці книжок на полиці. Здебільшого історичних романів, серед яких були й усі томи «Перевалу Дайбосацу».[7] Однак Тенґо не мав охоти читати вголос батькові старі романи, в яких використовується лексика славетних минулих часів.

— Якщо не заперечуєте, я хотів би прочитати вам оповідання про котяче місто, — сказав Тенґо. — Я взяв його із собою, щоб самому почитати.

— Оповідання про котяче місто, — повторив батько й хвилину роздумував над цими словами. — Почитайте, якщо це не завдасть вам клопоту.

Тенґо зиркнув на наручний годинник.

— Ні, не завдасть. До відходу електрички є ще час. Це оповідання дивне, а тому я не впевнений, що воно вам сподобається.

Він добув з кишені книжку й почав голосно читати оповідання «Котяче місто». Все ще сидячи в кріслі біля підвіконня в незмінній позі, батько прислухався до того, що читав Тенґо повільно, зрозумілим на слух голосом. Під час читання разів два-три Тенґо відпочивав і переводив дух. І щоразу поглядав на батька, але на його обличчі не помічав жодної реакції. І навіть не розумів, чи оповідання зацікавило його, чи ні. Коли ж дочитав оповідання до самого кінця, то побачив, що батько сидить незворушно, із заплющеними очима. Здавалось, ніби заснув. Однак він не спав. А просто занурився глибоко у світ оповідання. І минув певний час, поки він з нього вибрався. Тенґо терпляче цього чекав. Пообіднє сонце трохи ослабло, й навколо почали домішуватися надвечірні барви. Вітер з моря все ще погойдував сосновим гіллям.

— У тому котячому місті, напевне, було телебачення? — передусім з професійного погляду спитав батько.

— Оповідання написав у 30-х роках німецький автор. А в той час телебачення ще не було. Тільки радіо.

— Коли я перебував у Маньчжурії, там і радіо не було. І радіостанції. Газети майже не доходили. Ми читали їх із півмісячним запізненням. Доводилось харчуватися нікудишньою їжею, і жінок не було. Іноді з'являлися вовки. Це було щось схоже на край світу.

Замовкнувши, він про щось думав. Мабуть, згадував своє гірке життя переселенця, проведене в молоді роки в Маньчжурії. Однак ці спогади відразу тьмяніли й пірнали в порожнечу. Такі порухи душі Тенґо прочитав за зміною виразу батькового обличчя.

— Цікаво, чи те місто побудували коти, чи колись давно люди, а коти в ньому осіли? — обернувшись до вікна, промовив батько наче сам до себе. Однак здавалося, що це запитання звернене до Тенґо.

— Не знаю, — відповів Тенґо. — Схоже, що побудували колись давно люди. А коли людей не стало — скажімо, повмирали від заразної хвороби, — там оселилися коти.

Батько кивнув.

— Коли утворюється порожнє місце, щось мусить його заповнити. Бо так усі роблять.

— Усі так роблять?

— Саме так, — підтвердив батько.

— А ви яке порожнє місце заповнили?

Батько нахмурився. Довгі брови опустилися вниз і заховали під собою його очі. І трохи насмішкуватим голосом він відповів:

— Ти цього не зрозумієш.

— Не зрозумію, — сказав Тенґо.

Батько роздув ніздрі. Одна брова піднялася злегка догори. Такого виразу набирало його обличчя завжди, коли він був чимось невдоволений.

— Якщо без пояснень не зрозумів, то й з ними не зрозумієш.

Примруживши очі, Тенґо намагався прочитати, що написано на батьковому обличчі. Ще ні разу батько не висловлювався так дивно, з натяками. Зазвичай користувався конкретними, практичними словами. Його непохитне визначення розмови полягало в тому, щоб у потрібний час говорити коротко лише про потрібну річ. Проте так нічого на його обличчі й не прочитав.

— Ясно. В усякому разі, ви заповнили якесь порожнє місце, — сказав Тенґо. — Ну а хто заповнить порожнє місце, яке ви залишили?

— Ти, — коротко відповів батько й, піднявши вказівний палець, прямо вказав на Тенґо. — Так ведеться, хіба ні? Порожнє місце, яке хтось зробив, заповнив я. А ти заповниш порожнє місце, яке я зробив. За своєрідною чергою.

— Так, як коти заповнили збезлюдніле місто?

— Пропадаємо, як місто, — сказав батько і в задумі подивився на вказівний палець, як на щось дивне й недоречне.

— Пропадаємо, як місто, — повторив Тенґо батькові слова.

— Жінки, яка тебе народила, ніде нема.

— Ніде нема. Пропала, як місто. Тобто ви хочете сказати, що вона померла?

Батько промовчав.

Тенґо зітхнув.

— То хто ж мій батько?

— Просто порожнє місце. Твоя мати народила тебе, злигавшись з порожнім місцем. А я це порожнє місце заповнив.

Сказавши ці слова, батько заплющив очі й стулив губи.

— Злигалася з порожнім місцем?

— Так.

— І ви мене виховували. Ви це хочете сказати?

— Тому-то я, здається, вже казав, — неквапливо відкашлявшись, мовив батько, ніби напоумляючи непутящу дитину, — що без пояснень не зрозумієш або, точніше, хоч би скільки я пояснював, усе одно не зрозумієш.

— Так що, я походжу з порожнього місця? — спитав Тенґо.

Відповіді не було.

Сплівши пальці обох рук на колінах, Тенґо ще раз глянув прямо на батька й подумав: «Ні, цей чоловік — не порожня шкаралупа, не порожній дім, а жива людина з упертою, обмеженою душею і похмурими спогадами, що сяк-так доживає на примор'ї. І хоч-не-хоч співіснує з порожнім місцем, що поволі розширюється в ньому. Поки що порожнє місце й спогади змагаються між собою. Але згодом, незалежно від його бажання, порожнє місце, напевне, цілком поглине залишки спогадів. Це лише питання часу. І порожнє місце, до якого він тепер прямує, таке саме, з якого я походжу?».

Тенґо видалося, ніби він почув шум далекого моря, змішаний з надвечірнім вітром, що пролітав крізь вершини сосон. А можливо, це йому тільки причулося.

Розділ 9

(про Аомаме)

Розплата за даровану благодать

Коли Аомаме зайшла всередину, Голомозий за її плечима негайно зачинив двері. В кімнаті панувала темрява. Важкі штори заслоняли вікна, внутрішнє освітлення було погашене. Крізь щілини у шторах ледь-ледь просочувалося світло, але воно лише підкреслювало навколишню пітьму. Минув якийсь час, поки очі призвичаїлися до неї, як це буває, коли заходиш у кінотеатр під час сеансу або в планетарій. Спочатку Аомаме впав в очі циферблат електронного годинника, що стояв на низькому столику. Його зелені цифри показували 7:20 вечора. Потім, через певний час, вона помітила велике ліжко під протилежною стіною. Електронний годинник стояв в його узголів'ї. Порівняно з просторою суміжною кімнатою ця була трохи тіснішою, але більшою за звичайний готельний номер.

На ліжку видніло щось чорне-чорнісіньке, схоже на горбок. Знову минув певний час, поки стало ясно, що невиразні, зовсім незмінні обриси горбка належать сонній людині. Ніяких ознак її життя Аомаме не помітила. Не почула й дихання. Лише тихо шипів, розганяючи повітря, кондиціонер, підвішений майже під стелею. Однак це не означало, що людина мертва. Голомозий поводився згідно з припущенням, що вона жива.

Це був досить великий чоловік. Напевне, таки чоловік. Здається, своїм обличчям він одвернувся в інший бік. І не лежав навзнак під ковдрою, а долілиць на ліжку, застеленому укривалом. Як велетенська тварина, рани якої лікували, оберігаючи від остаточного виснаження у печері.

— Уже пора, — звернувся Голомозий до цієї тіні. В його голосі вперше пролунало напруження.

Невідомо, чи почув чоловік це звертання, чи ні. Темний горбок на ліжку так і не ворухнувся. Стоячи коло дверей в незмінній позі, Голомозий чекав. У кімнаті панувала мертва тиша, що навіть було чути, як хтось ковтав слину. І в ту ж мить Аомаме збагнула, що це вона сама її ковтає. Затиснувши в правій руці спортивну сумку, вона так само, як і Голомозий, очікувала, що буде далі. На електронному годиннику змінилися цифри — спочатку на 7:21, потім на 7:22, а далі на 7:23.

Незабаром обриси людського тіла на ліжку, ледь-ледь сколихнувшись, явно заворушилися. Очевидно, чоловік міцно спав. Або перебував у стані, схожому на сон. Його м'язи прокинулися, верхня частина тіла підвелася, а свідомість начебто поволі оживала. Тінь випросталась на ліжку й сіла, схрестивши ноги. «Безперечно, це чоловік», — подумала Аомаме.

— Уже пора, — ще раз повторив Голомозий.

Було чути, як чоловік гучно видихнув. Повільно, грудним голосом, наче з дна глибокої криниці. Потім різко, загрозливо, як буревій, що пролітає між деревами лісу, вдихнув. Такі два різні види звуку повторювалися почергово. А тим часом запала тривала мовчанка. Ритмічне й багатозначне повторення цих звуків насторожило Аомаме. їй здалося, ніби вона ступила ногою в незнайому досі сферу. Скажімо, в морську западину або на поверхню невідомого астероїда, звідки нема вороття, якщо навіть туди якось потрапиш.

Потроху очі звикли до темряви. Стало видно тільки до певної віддалі, а далі — ніяк. Поки що зір Аомаме доходив до темного силуету чоловіка. Однак не було зрозуміло, куди він звернув своє обличчя і що бачить. Аомаме впевнилася лише в тому, що він — здоровань і його плечі спокійно, але сильно піднімаються й опускаються у такт з диханням. А воно було незвичним — із особливою метою і функцією, до яких долучався увесь організм. Аомаме уявляла собі, як рухаються — розширюються і звужуються — його лопатки й діафрагма. Звичайна людина так потужно дихати не здатна. Цього можна навчитися лише завдяки тривалому наполегливому тренуванню.

Голомозий стояв поруч з Аомаме в незмінній позі, випрямивши спину й злегка випнувши підборіддя. На відміну від чоловіка на ліжку, дихав неглибоко й швидко. Знітившись, насторожено чекав, коли скінчиться цей ряд глибоких вдихів і видихів. Очевидно, таку процедуру чоловік практикував щоденно для того, щоб привести себе в нормальний стан. Як і Голомозому, Аомаме нічого іншого не залишалось, як чекати її закінчення. Можливо, це був процес, потрібний для пробудження.

Невдовзі, немов робота велетенського механізму, дихання поступово затихло. Інтервал між його етапами мало-помалу подовшав, і нарешті все скінчилося сильним довгим видихом. У кімнаті знову запала глибока тиша.

— Уже пора, — втретє нагадав Голомозий.

Чоловік неквапливо ворухнув головою. Здається, повернув її до Голомозого.

— Можете йти, — сказав він йому. У нього був виразний глибокий баритон. Рішучий, без жодної двозначності. Очевидно, він остаточно пробудився.

Голомозий у темряві злегка вклонився і без зайвих рухів — так само, як заходив — покинув кімнату. Двері зачинились, й Аомаме залишилася наодинці з чоловіком.

— Вибачте, що темно, — сказав чоловік. Очевидно, він звертався до Аомаме.

— Мені однаково, — відповіла вона.

— Темрява мені потрібна, — м'яким голосом сказав чоловік. — Але не турбуйтесь. Шкоди від цього вам не буде.

Аомаме мовчки кивнула. І, згадавши, що перебуває в темряві, сказала:

— Розумію. — її голос був твердішим і гучнішим, ніж завжди.

Після того якийсь час чоловік розглядав Аомаме в темряві. Вона відчувала на собі його уважний погляд. Точний і прискіпливий. Здавалось, він бачить її наскрізь. Наче за одну мить зірвав з неї весь одяг і залишив цілком голою. Його зір не лише торкався її шкіри, але й доходив до м'язів, нутрощів і навіть матки. «Цей чоловік бачить у темряві, — подумала Аомаме. — Бачить навіть те, чого не видно очима».

— У темряві начебто все добре видно, — сказав він, ніби вгадавши думки Аомаме. — Та після надто довгого перебування в ній мені важко повертатися у світ, де багато світла. Однак у певний момент доводиться.

Потім він знову якийсь час розглядав постать Аомаме. Ніщо не свідчило, що в нього є до неї статевий потяг. Він просто споглядав її як один з об'єктів. Немов пасажир, який з палуби спостерігає обриси острова, мимо якого пропливає його корабель. Але він не був звичайним пасажиром. А таким, що бачить наскрізь усе на острові. Таким тривалим гострим і немилосердним поглядом він змусив Аомаме відчути свою фізичну недосконалість. Зазвичай такого з нею не траплялося. За винятком грудей, вона скоріше гордилася своїм тілом. Вона його щоденно гартувала й старанно дбала. Мала пругкі м'язи й ніякого зайвого жиру. Але під пильним поглядом чоловіка почувалася чимось схожим на мішок жалюгідного трухлявого м'яса.

Начебто прочитавши її думки, чоловік перестав до неї приглядатися. Вона негайно відчула, як раптом його погляд ослаб. Так, немов хтось за будинком закрив водогінний кран, коли із шланга поливали водою тротуар.

— Вибачте за клопіт, та чи не могли б ви трохи відслонити штору на вікні? — тихо сказав чоловік. — У темряві вам, напевне, буде важко працювати.

Поклавши спортивну сумку на підлогу, Аомаме підійшла до вікна і, потягнувши за шнур, відслонила спочатку важку товсту штору, а за нею — білу мережану завісу. Вечірнє Токіо — Токійська вежа, прожектори швидкісної автостради, фари автомашин на вулицях, світло у вікнах висотних будівель, різнокольорові неонові вогні на дахах — освітило кімнату своїм змішаним сяйвом, притаманним великому місту. Не сильним, а таким, що тільки дозволяло насилу розрізнити в ній меблі. Воно викликало в Аомаме приємні почуття. Бо надходило зі світу, до якого вона сама належала. Вона наново усвідомила, наскільки воно їй потрібне. Однак навіть таке тьмяне світло, здавалось, надто сильно різало чоловікові очі. Все ще сидячи на ліжку із схрещеними ногами, він своїми великими долонями затулив обличчя, щоб його уникнути.

— Вам це не заважає? — спитала Аомаме.

— Можете не турбуватися, — відповів чоловік.

— Може, трохи заслонити вікно?

— Так добре. У мене проблема із сітківкою. Треба довго звикати до світла. Ще трохи — і зір стане нормальним. Можете посидіти й почекати?

«Проблема із сітківкою», — подумки повторила Аомаме. Людям, що мають проблему із сітківкою, у більшості випадків загрожує сліпота. Але наразі це питання її не стосувалося. Адже Аомаме прибула сюди не для того, щоб мати справу з його зором.

Поки чоловік, затуливши обличчя долонями, звикав до світла, Аомаме, сидячи на дивані, дивилася прямо на нього. Тепер настала її черга докладно його розглядати.

Він був великий, але не опасистий. Високого зросту й широкий у плечах. І, напевне, сильний. Зі слів господині Аомаме наперед знала, що він великий, але що настільки — не сподівалася. Звичайно, вона не мала підстав вважати, що засновник релігійної секти не повинен бути здорованем. Та коли уявила собі, як такий великий чоловік ґвалтує десятирічних дівчат, то мимоволі насупилася. Вона уявила собі картину, як цей чоловік, роздягнувшись, навалюється на маленьку дівчину. Навряд чи дівчата можуть йому опиратися. Мабуть, і дорослим жінкам цього не вдалося б.

На ньому були тонкі спортивні штани, внизу перев'язані гумкою, й сорочка з довгими рукавами, однобарвна, з легким шовковим блиском. Великого розміру, вона спереду застібалася ґудзиками, але дві верхні петлі залишалися вільними. І сорочка, й штани здавалися чи то білими, чи то блідо-кремовими. Не будучи піжамою, такий одяг давав змогу вільно відпочивати в кімнаті або в затінку дерева у південній країні. Голі ноги були великі. Широкі, немов кам'яний мур, плечі викликали в пам'яті образ досвідченого борця.

— Як добре, що ви приїхали! — дочекавшись, поки Аомаме перестане його розглядати, сказав чоловік.

— Це — моя робота. Коли треба, я навідуюсь до різних людей, — незворушним голосом відповіла Аомаме. А проте їй здалося, ніби вона прибула сюди як повія за викликом. Можливо, тому, що під недавнім гострим поглядом у темряві почувалася догола роздягненою.

— А що ви про мене знаєте? — все ще затуляючи обличчя руками, спитав чоловік.

— Та начебто майже нічого, — обережно добираючи слова, відповіла Аомаме. — Навіть імені. Хіба лише те, що, здається, керуєте релігійною організацією у префектурі Наґано чи Яманасі. Що маєте якусь фізичну проблему й цікавитеся, чи я не могла б вам чимось допомогти.

Чоловік кілька разів коротко хитнув головою, відірвав руки від обличчя й подивився прямо на Аомаме.

Він мав пряме густе довге волосся з помітною сивиною, що звисало до самих плечей. Вік — від сорока п'яти до п'ятдесяти п'яти. Великий ніс, що займав велику частину обличчя. Прямий, правильної форми. Скидався на фотографію Альп на календарі з широким величавим схилом. Саме цей ніс насамперед привертав до себе увагу. На противагу до нього, його очі западали глибоко. Що вони бачили з такої глибини, годі сказати. Відповідно до розмірів тіла обличчя було широким і повним. З акуратно поголеними вусами й бородою, без шрамів і родимок. З правильними рисами. З аурою спокою та інтелекту. Проте прозирало в ньому щось особливе, незвичне, що викликало недовіру. Такий тип обличчя відштовхував людину з першого погляду. Можливо, через занадто великий ніс обличчя втрачало потрібну рівновагу і вселяло неспокій у людину, яка на нього дивилася. А може, винними в цьому були пара очей, що з глибини спокійно променилися, немов предковічний льодовик. Або тонкі губи, що справляли враження жорстоких, здатних у будь-яку мить виголосити несподівані слова.

— А крім цього? — спитав чоловік.

— Крім цього, нічого особливого. Мені лише сказали, щоб я прийшла сюди для стретчинґу. М'язи й суглоби — це сфера моєї професійної діяльності. Мені не треба багато знати про суспільне становище чи характер пацієнта.

«Як і повії», — подумала вона.

— Я розумію, що ви кажете, — глибоким голосом сказав чоловік. — Але, гадаю, в моєму випадку деяке пояснення, мабуть, потрібне.

— Я слухаю.

— Люди називають мене лідером. Але свого обличчя я їм майже не показую. Більшість вірних навіть мене не бачила, хоча перебуває в нашій організації й мешкає на нашій території.

Аомаме кивнула.

— Однак вам я показую своє обличчя. Бо не можна отримати лікування в темряві або з пов'язкою на очах. Та й правила пристойності не годиться порушувати.

— Та це не лікування, — спокійно зауважила Аомаме. — Просто стретчинґ м'язів. Я не маю ліцензії на лікувальну практику. Моя робота полягає в тому, щоб, силоміць розтягуючи м'язи, якими зазвичай людина щоденно не користується або не може користуватися, запобігти занепаду фізичних сил.

Здавалось, чоловік злегка всміхнувся. Та, можливо, так їй лише ввижалося, і він тільки ледь-ледь ворушив лицевими м'язами.

— Я вас добре розумію, я тільки для годиться вжив слово «лікування». Можете не турбуватися. Я хотів сказати, що зараз ви бачите те, чого звичайна людина не бачила. От що я хочу, щоб ви знали.

— Мене вже там попередили, щоб я нікому не розповідала про нашу сьогоднішню зустріч, — сказала Аомаме, показуючи на двері до сусідньої кімнати. — Але вам не треба переживати. Усе, що я тут побачила й почула, залишиться при мені. На роботі я мала справу з організмом багатьох людей. Можливо, ви посідаєте в суспільстві особливе становище, та для мене ви — лише один з багатьох, які мають проблему з м'язами. Мене цікавлять тільки ваші м'язи.

— Кажуть, що в дитинстві ви належали до вірних «Братства свідків».

— Я стала вірною не за власним вибором, а лише за вихованням. А в цьому є велика відмінність.

— Це правда, — сказав чоловік. — Але від уявлень, насаджених у юному віці, людина ніколи не може відірватися.

— Хоч-не-хоч, — погодилася Аомаме.

— Віровчення «Братства свідків» помітно відрізняється від нашого. На мою думку, релігія, яка у своєму центрі ставить ідею про кінець світу, більшою чи меншою мірою — шахрайство. Я вважаю, що в будь-якому випадку кінець життя буває тільки індивідуальним. А проте «Братство свідків» — міцна релігійна організація. Її історія недовга, але багата на випробування. А кількість її вірних невпинно зростає. У неї можна багато чого навчитися.

— Та, здається, вона була з надто обмеженим кругозором. А все дрібне, мале під зовнішнім тиском може стати твердішим.

— Можливо, ви маєте рацію, — сказав чоловік і зробив паузу. — Зрештою, ми зустрілися тут зараз не для того, щоб обговорювати релігійні питання.

Аомаме мовчала.

— Я хотів би донести до вас, що в моєму організмі є багато чого особливого, — вів далі чоловік.

Сидячи у кріслі, Аомаме мовчки чекала продовження його розповіді.

— Як я вже казав, мої очі не зносять яскравого світла. Це захворювання почалося кілька років тому. До певного часу я не мав особливої проблеми із зором, а тоді вона виникла. От чому я перестав з'являтися перед людьми. Майже цілий день перебуваю в темній кімнаті.

— Проблемами зору я не займаюся, — сказала Аомаме. — Бо, як я вже казала, сфера моєї професійної діяльності — м'язи.

— Та я це добре знаю. Звичайно, я консультувався у лікарів. Відвідав кількох відомих окулістів. Пройшов багато медичних обстежень. Але поки що, здається, ніхто не може мені нічим зарадити. Щось пошкодило мою сітківку. Причина невідома. Захворювання поволі прогресує. Якщо так і далі піде, то невдовзі я можу осліпнути. Звісно, як ви кажете, ця проблема ніяк не пов'язана із м'язами. Та все-таки я розповім вам по порядку про всі свої фізичні проблеми. А ви потім подумаєте, чи зможете чимось мені допомогти, чи ні.

Аомаме кивнула.

— Крім того, мої м'язи час від часу твердіють, — сказав чоловік. — Анітрохи не ворушаться. Буквально впродовж кількох годин стають схожими на камінь. І тоді мені нічого іншого не залишається, як лежати. Болю тоді не відчуваю. Тільки всі м'язи завмирають. Навіть пальцем не можу ворухнути. Хіба що силою волі повертаю очними яблуками. Такі напади трапляються раз-двічі на місяць.

— А перед тим з'являються симптоми, що таке може статися?

— Насамперед спазми. Тремтять поодинокі м'язи. Так триває хвилин десять-двадцять. А після того, ніби десь хтось вимкнув електрику, м'язи повністю дубіють. Тому після такого попередження я лягаю. І, немов корабель, що у затоці ховається від бурі, я, зіщулившись, перечікую, коли мине параліч. Але й тоді моя свідомість не пропадає, ба навіть стає яскравішою.

— Фізичного болю нема?

— Всі відчуття пропадають. Нічого не відчуваю, навіть уколу голкою.

— Ви консультувалися з лікарями з цього приводу?

— Об'їздив авторитетні лікарні. Обстежувався у кількох лікарів. Але врешті-решт зрозумів, що страждаю на безпрецедентно дивну хворобу, з якою сучасна медицина не може впоратися. Вдавався до китайської медицини, костоправа, хіропрактика, голкотерапії, масажу, гарячих мінеральних джерел, але вартих уваги результатів не помітив.

Аомаме ледь-ледь спохмурніла.

— Моя робота полягає в тому, щоб активізувати фізичні функції, потрібні у буденному житті. А такі серйозні проблеми мені не до снаги.

— І це я добре розумію. Я просто шукаю різні можливості. Навіть якщо ваш підхід не дасть результатів, я вас не винитиму. Можете застосувати до мене те, що робите завжди. Хотілося б побачити, як це сприйме мій організм.

Аомаме уявила собі, як великий організм цього чоловіка лежить нерухомо десь у темному місці, як звір під час зимової сплячки.

— Коли востаннє трапився з вами напад паралічу?

— Днів десять тому, — відповів чоловік. — Крім того, хоча про це й незручно говорити, гадаю, треба сказати ще одну річ.

— Не соромтесь, кажіть усе.

— Поки триває напівмертвий стан м'язів, не припиняється ерекція.

Аомаме сильніше насупилася.

— Ви хочете сказати, що кілька годин ваш статевий орган залишається твердим?

— Саме так.

— Але ніяких відчуттів нема?

— Нема, — відповів чоловік. — Ні статевого потягу. Лише ерекція зберігається. Наче камінь. Так само як в інших м'язах.

Аомаме ледь-ледь хитнула головою. І повернула назад на своє місце.

— І в цьому я не зможу вам нічим зарадити. Сфера моєї професійної діяльності досить далека від цієї проблеми.

— Мені самому незручно про це говорити, а вам, може, не хочеться цього слухати, але дозвольте ще трохи розповісти.

— Будь ласка, розповідайте. Я зберігатиму вашу таємницю.

— І весь той час я злягаюся з жінками.

— Жінками?

— Біля мене є кілька жінок. Коли я перебуваю в такому стані, вони по черзі сідають верхи на мене нерухомого. Але я нічого не відчуваю. Ніякої статевої насолоди. Проте вивергаю сім'я.

Аомаме мовчала.

А чоловік вів далі:

— Жінок усього три. Усім понад десять років. Можливо, ви спитаєте, чому коло мене молоді жінки й чому вони повинні мати зі мною статеві стосунки?

— Це що, складова частина релігійної практики?

Сидячи на ліжку із схрещеними ногами, чоловік глибоко дихнув.

— Вважається, що такий параліч — послана з неба благодать, по-своєму священний стан. Тому, коли він настає, жінки приходять, щоб злягатися зі мною. Сподіваються народити від мене дітей. Моїх спадкоємців.

Аомаме мовчки дивилася на чоловіка. Мовчав і він.

— Словом, їхня мета — завагітніти? Зачати дитину від вас у такому стані? — спитала вона.

— Саме так.

— І ви за тих кілька годин паралічу тричі вивергаєте сім'я у лоно трьох жінок?

— Саме так.

Аомаме не могла не відчути, в якому складному становищі опинилася. Вона готувалася вбити цього чоловіка. Послати його на той світ. А тим часом їй відкрилася дивна таємниця його організму.

— Я не зовсім добре розумію, але яка в цьому конкретна проблема? Раз-двічі на місяць ваші м'язи зазнають паралічу. І тоді приходять три молоді подружки, щоб мати з вами статеві стосунки. Як на здорову голову, це справді щось незвичне. Однак…

— Вони — не подружки, — перебив чоловік. — Вони виконують біля мене роль жриць. І злягання зі мною входить у їхні обов'язки.

— Обов'язки?

— Які визначаються їхньою роллю. Усі стараються зачати спадкоємця.

— А хто це визначив? — спитала Аомаме.

— Це довга історія, — відповів чоловік. — Проблема в тому, що внаслідок захворювання мій організм неухильно прямує до загибелі.

— І жінки завагітніли?

— Ще ніхто. І такої можливості, напевне, нема. Бо в усіх ще не було місячного. Але вони хочуть чуда від такої благодаті.

— Ще ніхто не завагітнів. У них не було місячного, — сказала Аомаме. — І ваш організм прямує до загибелі.

— Час паралічу м'язів потроху довшає. Та й зростає кількість нападів. Параліч почався сім років тому, один раз на два-три місяці. Тепер він повторюється щомісяця раз-двічі. Щоразу, коли параліч проходить, організм охоплюють страшні муки й утома впродовж цілого тижня. Біль у тілі такий, як від уколів товстою голкою, голова розколюється, настає безсилля. Про сон не може бути й мови. Жодні ліки не зменшують цього болю. — Чоловік зітхнув і провадив далі: — Наступного тижня стає легше порівняно з попереднім, але біль не зникає. Щодня кілька разів напливає, немов хвиля. Я задихаюся. Нутрощі нормально не функціонують. Суглоби скриплять, як незмащений мастилом механізм. Щось пожирає моє тіло, висмоктує кров. Я це виразно відчуваю. Але пожирає мене не рак і не паразити. Я піддавався різним точним аналізам, але причини не вдалося з'ясувати. Мені казали, що я здоровий. Мене мучить щось незрозуміле для медицини. Щось отримане як розплата за даровану благодать.

«Цей чоловік, здається, справді на дорозі розпаду, — подумала Аомаме. Але на ньому не проглядала навіть тінь виснаження. Очевидно, його організм був міцно збудований і натренований, щоб переносити страшний біль. Однак Аомаме відчувала, що він прямує до загибелі. — Він мучиться. Якою хворобою — невідомо. І без мого втручання, нестерпно страждаючи, з повільною швидкістю фізично занепадає і згодом неминуче зустріне смерть».

— Цього процесу я нездатний спинити, — сказав чоловік, ніби прочитавши думки Аомаме. — Щось з'їсть моє тіло й підведе до смерті, повної жахливих мук. Вони викинуть мене, як використану автомашину.

— Вони? — спитала Аомаме. — Хто?

— Ті, що пожирають моє тіло, — відповів чоловік. — Та нічого. Зараз я прагну хоч трошки тимчасово зменшити біль. Навіть якщо це не буде остаточним розв'язанням проблеми, воно мені потрібне. Цей біль нестерпний. Іноді він стає страшним, глибоким. Наче прямо пов'язаним із центром земної кулі. Його ніхто, крім мене, не розуміє. Він багато чого забрав у мене й водночас, взамін, багато чого дав. Особливо глибокий біль — це особлива благодать, яка, звісно, не зменшить болю й не усуне розпаду.

Після того на якийсь час запала глибока мовчанка.

А тим часом Аомаме нарешті промовила:

— Здається, я повторююсь, але я не можу запропонувати вам якоїсь практичної допомоги у вирішенні вашої проблеми. Особливо якщо її послано як розплату за даровану благодать.

Випроставшись, лідер подивився на Аомаме своїми маленькими очима, схожими на льодовик у глибині очної западини. А тоді розтулив свої тонкі губи:

— Е ні, ви зможете щось зробити. Ніхто інший, а тільки ви.

— Добре, якщо це так.

— Я це розумію, — сказав чоловік. — Багато чого розумію. Якщо ви готові, то я не проти того, щоб ви почали те, що робите завжди.

— Спробую зробити, — сказала Аомаме грубим глухим голосом. «Те, що роблю завжди», — подумала вона.

Розділ 10

(про Тенґо)

Пропозицію відхилено

Тенґо попрощався з батьком перед шостою вечора. Поки приїхало таксі, вони мовчки сиділи біля вікна один навпроти одного. Тенґо заглибився у свої неквапливі роздуми, а батько, нахмурившись, утупився у краєвид за вікном. Сонце хилилося до обрію, і легка небесна блакить поволі густішала.

Тенґо мав напоготові ще багато запитань, але знав, що на жодне з них не дочекається відповіді. Це було видно з міцно стулених батькових уст. Здавалося, той вирішив більше нічого не говорити. Тому Тенґо вже нічого й не питав. Як казав батько, якщо без пояснень не зрозумів, то й з ними не зрозумієш.

Наближалася пора, коли вже треба було йти, і Тенґо розтулив рота:

— Сьогодні ви мені багато чого розповіли. Говорили незрозуміло, натяками, але, гадаю, по-своєму чесно відкрили правду.

Тенґо подивився батькові прямо в очі, але на його обличчі не помітив жодних змін.

І тоді він сказав:

— Я хотів би ще дещо у вас розпитати, однак розумію, що це завдасть вам болю. Тому мені нічого іншого не залишається, як здогадуватися про це з того, що ви вже сказали. Можливо, ви не мій рідний батько. Я так припускаю. Усіх обставин я не знаю, але загалом можу так думати. Якщо я помиляюсь, то так мені й скажіть.

Батько не відповів.

І Тенґо провадив далі:

— Якщо мій здогад правильний, то я тільки порадію. І не тому, що я вас не люблю. Бо, як я вже казав, не маю підстав вас ненавидіти. Адже ви виховували мене як рідного сина, хоча не доводилися мені кревним батьком. Тож я маю вам за це тільки подякувати. На жаль, між нами не склалися такі стосунки, як між батьком і сином, але це інша проблема.

Батько все ще мовчав і лише поглядав на краєвид за вікном. Ніби вартовий, що стежить за сигнальним вогнем дикунів на далекому пагорбі. Для певності Тенґо кинув погляд туди, куди дивився батько, але не помітив нічого схожого на такий вогонь. Там виднів тільки сосновий бір, забарвлений передчуттям сутінків.

— Вибачте, але я не можу зробити для вас майже нічого. Хіба лише молитися, щоб утворення порожнього місця у вас проходило з невеликими стражданнями. Адже досі ви й так багато намучилися. Напевне, ви по-своєму глибоко любили мою матір. Так мені здається. Але вона кудись поїхала. Не знаю, чи з моїм біологічним батьком, чи з кимось іншим. Здається, ви не збираєтесь розповідати мені, за яких обставин це сталося. В усякому разі, вона з вами розлучилася.

І залишила мене малого. Ви мене виховували, бо, мабуть, сподівалися на її повернення в майбутньому. Однак вона не повернулася. Ні до вас, ні до мене. Напевне, вам було гірко. Все одно що жити в безлюдному місті. Щоб заповнити порожнє місце.

Вираз батькового обличчя не змінився. Тенґо не знав, чи батько розуміє його слова й чи взагалі їх чує.

— Можливо, мій здогад помилковий. І може, добре, що я помилився. Для нас обох. Та від таких думок у моїй душі багато чого вляглося. Кілька сумнівів одразу розвіялося.

Зграйка ворон, каркаючи, пролетіла по небу. Тенґо глянув на годинник. Настав час вирушати додому. Він піднявся з крісла й, підступивши до батька, поклав руку йому на плече.

— Тату, до побачення! Найближчим часом я знову приїду.

Коли, взявшись ручкою за клямку дверей, він востаннє обернувся, то здивувався, побачивши, як із батькових очей закапали сльози, що у світлі люмінесцентної лампи тьмяно замерехтіли, немов срібло. Напевне, батько зібрав рештки почуттів, щоб їх пролити. Сльози поволі стікали щоками й спадали йому на коліна. Відчинивши двері, Тенґо вийшов з кімнати. Доїхавши на таксі до станції, сів у прибулий поїзд.

Експрес із Татеями до Токіо був переповнений гамірними людьми більше, ніж колись по дорозі з Токіо. Більшість пасажирів сім'ями поверталися з відпочинку на морі. Поглядаючи на них, Тенґо згадав роки навчання в початковій школі. Таких родинних екскурсій і подорожей він ні разу не зазнав.

На свято Бон[8] і на Новий рік батько нічого не робив, а тільки відсипався дома. І тоді він здавався занедбаним електричним приладом, позбавленим електричного живлення.

Коли, сидячи у вагоні, Тенґо надумав почитати далі книжку кишенькового формату, то помітив, що забув її в батьковій кімнаті. Зітхнувши, він вирішив, що, мабуть, так і краще. Тим паче що він нічого не запам'ятав би, хоч би скільки її читав. Зміст «Котячого міста» більше підходив до батькової кімнати, ніж для Тенґо.

Краєвид за вікном рухався у зворотному напрямі порівняно з попереднім разом. Темна прибережна залізнична колія, що підступала впритул до гір, невдовзі опинилася серед відкритої промислової зони. Більшість заводів навіть увечері не припиняли своєї роботи. Ліс димарів піднімався в темряві догори й викидав червоне полум'я, немов гадюка довгий язик. Великогабаритні вантажівки не переставали кидати яскраве світло фар на дорогу, за якою чорніло, немов болото, море.

Додому Тенґо повернувся по десятій вечора. У поштовій скриньці не помітив нічого. Коли відчинив двері, то кімната здалася йому набагато порожнішою, ніж завжди. В ній він застав тільки порожнє місце, яке залишив уранці. Сорочку, скинену на підлогу, вимкнену електронну друкарську машинку, западину, залишену під вагою його тіла на обертовому кріслі, гумові ошурки, розкидані по столу. Випивши дві склянки води, Тенґо роздягнувся і заліз у ліжко. Сон не забарився і був, як ніколи останнім часом, глибокий.

Коли наступного ранку, по восьмій, Тенґо прокинувся, то відчув, що став новою людиною. Пробудження було приємним, пружні м'язи рук і ніг очікували здорових стимулів. Настрій здавався таким, як у дитинстві, коли на початку навчального року він розгортав новий підручник. Зміст його залишався невідомим, але провіщав нове знання. Тенґо зайшов у ванну кімнату й поголився. Витер обличчя рушником, побризкав лосьйоном і, знову глянувши на себе в дзеркалі, переконався, що став новою людиною.

Усе, що сталося вчора, від початку до кінця видавалося подіями, побаченими уві сні, а не в реальності. Усе було яскравим, але його обриси поступово набували нереального відтінку. Сівши на поїзд, він вирушив до «Котячого міста» й повернувся назад. Йому, однак, пощастило, що, на відміну від головного персонажа оповідання, зміг сісти на зворотній дорозі в поїзд. Здавалося, події, пережиті в тому місті, спричинили в ньому як людині великі зміни.

Звичайно, його теперішнє становище анітрохи не змінилося. Усупереч власній волі він ступав ногами по небезпечній землі, сповненій клопотів і загадок. Обставини його життя, видно, розгорталися в несподіваному напрямі. Передбачити, що з ним станеться незабаром, він не міг. Однак тепер уже був упевненим, що якось уникне небезпеки.

«Завдяки цьому я нарешті став на відправний пункт», — подумав Тенґо. Хоч визначальних фактів не вдалося з'ясувати, але з батькових слів і ставлення до нього проглянуло щось схоже на правду про його походження. Той «образ», що так довго його мучив і бентежив, не був галюцинацією. Але наскільки точно відображав реальність, Тенґо не знав. Однак це було, можливо, єдиною інформацією, яку мати йому залишила, й сякою-такою підвалиною для його життя — настільки ясними, що він відчув, ніби з його плечей звалився важкий тягар. І тоді, коли той тягар звалився, Тенґо реально збагнув, що над ним досі тяжіло.

Упродовж двох тижнів тривали на диво спокійні й мирні дні. Двох тижнів, схожих на довгий морський штиль. Під час літніх канікул Тенґо чотири рази на тиждень читав лекції у підготовчій школі, а решту часу віддавав написанню художніх творів. Ніхто йому не телефонував. Він нічого не знав про те, як розвиваються події навколо зникнення Фукаері й чи далі успішно продається «Повітряна личинка». Та й особливо не хотів знати. Нехай світ рухається, як йому заманеться. А якщо виникне якась справа, то його, Тенґо, обов'язково повідомлять.

Скінчився серпень і почався вересень. «От було б добре, якби дні минали завжди так спокійно», — подумки проказував Тенґо, готуючи ранкову каву. Бо якби проказував уголос, то, можливо, його підслухав би якийсь диявол з гострим слухом. А тому Тенґо мовчки благав, щоб тривав спокій. Та, як завжди, не так склалося, як бажалося. Навпаки — здавалося, ніби світ добре знає, чого він, Тенґо, не бажає.

Того дня зранку, після десятої, пролунав телефонний дзвінок. За сьомим дзвінком Тенґо хоч-не-хоч простягнув руку й підняв слухавку.

— Можна зараз до вас зайти? — запитав стишений голос. Наскільки Тенґо знав, таким голосом, без запитальної інтонації, могла говорити лише одна людина у світі. Голос пролунав на тлі якогось оголошення та автомобільних вихлопів.

— Де ти зараз? — спитав Тенґо.

— На вході до Марусьо.

Його квартиру відділяло від того супермаркету менш ніж двісті метрів. Дзвінок був з тамтешнього телефону-автомата.

Тенґо несамохіть озирнувся.

— Але ж заходити до мене, здається, небажано. Бо, можливо, за квартирою хтось стежить. Та й люди знають, що ти зникла безвісти.

— Можливо, за квартирою хтось стежить, — повторила Фукаері слова Тенґо.

— Так, — підтвердив він. — Навколо мене відбуваються дивні речі. Гадаю, напевне, у зв'язку з «Повітряною личинкою».

— Розлючені люди.

— Мабуть. Очевидно, вони розлючені на тебе й водночас трохи на мене. Через те, що я переробив «Повітряну личинку».

— Мені байдуже.

— Тобі байдуже, — повторив Тенґо її слова. Напевне, така звичка заразна. — Що?

— Навіть якщо за квартирою стежать.

Якийсь час Тенґо не знаходив слів.

— А от мені не байдуже, — сказав він нарешті.

— Краще бути разом, — сказала Фукаері. — І об'єднати наші сили.

— Як Сонні й Шер, — сказав Тенґо. — Класний дует.

— Що класне?

— Не має значення. Потім про це поговоримо, — відповів Тенґо.

— То я їду.

Коли Тенґо збирався щось сказати, телефон клацнув і розмова урвалася. Як висячий міст під ударами сокири.

Фукаері прийшла через хвилин десять. У двох руках вона тримала вінілові пакети супермаркету. На ній була блакитна смугаста сорочка з довгими рукавами й тонкі сині джинси. Сорочка чоловіча, чиста, але невипрасувана. На плечі висіла полотняна сумка. Щоб приховати власне обличчя, вона нап'яла на ніс великі темні окуляри, які, однак, не виконували своєї камуфляжної ролі, а, навпаки, привертали до себе людську увагу.

— Я подумала, що бажано запастися харчовими продуктами, — сказала Фукаері і вміст вінілових пакетів переклала в холодильник.

Майже все куплене було готове до споживання — досить підігріти на електроплитці. Крім того, Фукаері принесла сухарі й сир, яблука й помідори. Решта — консерви.

— Де електроплитка? — спитала вона, оглядаючи тісну кухню.

— Електроплитки нема, — відповів Тенґо.

Насупивши брови, Фукаері на мить задумалася, але своєї реакції не висловила. Здається, не уявляла собі, що це за світ без електроплитки.

— Дозвольте все це тут залишити, — сказала вона так, ніби визнавала об'єктивний факт.

— Доки? — спитав Тенґо.

Фукаері хитнула головою. Мовляв, невідомо.

— А що з твоїм сховищем?

— Я не хотіла залишатися наодинці, коли щось станеться.

— А що, по-твоєму, має статися?

Дівчина не відповіла.

— Здається, я повторююсь, але тут небезпечно, — сказав Тенґо. — Начебто якісь люди стежать за мною. Що це за люди, я ще не знаю.

— Безпечного місця ніде нема, — сказала Фукаері. І, багатозначно примруживши очі, легко схопила себе за мочку вуха. Що означав такий жест, Тенґо не здогадувався. Можливо, нічого.

— А тому однаково, де перебувати, — сказав він.

— Безпечного місця нема ніде, — повторила Фукаері.

— Можливо, ти правду кажеш, — погодився Тенґо. — Коли перейдено певну межу, то ступінь небезпеки перестає мати значення. Але, так чи інакше, мені доведеться скоро йти на роботу.

— У підготовчій школі.

— Так.

— Я залишуся тут, — сказала дівчина.

— Ти залишишся тут, — повторив Тенґо. — Так буде добре. Тільки не виходь надвір і не відповідай, якщо хтось постукає у двері. І не бери слухавки, якщо телефон задзвонить.

Фукаері мовчки кивнула.

— До речі, що робить Ебісуно-сенсей?

— Учора «Сакіґаке» обшукали.

— Ти хочеш сказати, що у зв'язку з твоїм зникненням поліція провела обшук у штаб-квартирі «Сакіґаке»? — здивувався Тенґо.

— Ви газет не читаєте.

— Я газет не читаю, — повторив Тенґо. — Не маю охоти читати. А тому подробиць не знаю. Але якщо так сталося, то в секті, напевне, зчинився переполох.

Фукаері кивнула.

Тенґо глибоко зітхнув.

— Тож, мабуть, вони ще більше лютуватимуть. Як розворушене гніздо шершнів.

Примруживши очі, Фукаері хвильку мовчала. Напевне, уявляла собі, як рій ошалілих шершнів вилітає з гнізда.

— Мабуть, — тихо відповіла вона.

— Так твої батьки щось зрозуміли?

Дівчина хитнула головою. Мовляв, нічого про це ще не знає.

— В усякому разі, в секті лютують, — сказав Тенґо. — Якби було відомо, що твоє зникнення — трюк, то, безперечно, й поліція на тебе розсердилася б. І воднораз на мене. Через те, що я про все знав, але тебе переховував.

— І саме тому нам треба об'єднати наші сили, — сказала Фукаері.

— Ти зараз випадково сказала «саме тому»?

Фукаері кивнула.

— Я помилилася у виборі слова? — спитала вона.

Тенґо хитнув головою.

— Та ні, я тільки відчув у звучанні слів свіжу інтонацію.

— Якщо я завдала вам клопоту, то піду кудись-інде, — сказала дівчина.

— Залишайся тут, я не проти, — відповів Тенґо. — Тобі ж нема куди податися.

Фукаері коротко кивнула.

Тенґо випив холодного ячмінного чаю, вийнятого з холодильника.

— Мати справу з розлюченими шершнями неприємно, але доглянути тебе все-таки зумію.

Якусь хвилину Фукаері пильно дивилася на Тенґо, а потім сказала:

— Ви стали іншим, ніж були досі.

— У чому?

Фукаері на мить скривила дивно губи. Мовляв, важко пояснити.

— Можеш не пояснювати, — сказав Тенґо. Мовляв, якщо без пояснень не зрозумів, то й з ними не зрозумієш.

Виходячи з кімнати, Тенґо наказав дівчині:

— Коли телефонуватиму, то за третім дзвінком покладу слухавку. Потім ще раз подзвоню. Тоді поговоримо. Зрозуміла?

— Зрозуміла, — відповіла Фукаері й повторила, ніби читаючи переклад напису на стародавньому пам'ятнику. — За третім дзвінком покладете слухавку. Потім ще раз подзвоните. Тоді поговоримо.

— Не забудь, бо це дуже важливо, — сказав Тенґо.

Фукаері кивнула двічі.

Коли після двох лекцій Тенґо зайшов в учительську й готувався йти додому, до нього підійшла жінка з приймальні и повідомила, що до нього прийшов чоловік на прізвище Усікава. Сказала вибачливо, як посланець, що приніс небажану новину. Дружньо всміхаючись, Тенґо їй подякував. Адже не годилося докоряти посланцеві.

Усікава сидів у кафетерії поряд з фойє і за чашкою кави з молоком чекав на Тенґо. Як не крути, а кава з молоком йому не підходила. В середовищі молодих бадьорих учнів незвичність його зовнішності ще більше впадала у вічі. Здавалось, ніби коло нього земне тяжіння, густина атмосфери й заломлення світла не такі, як усюди. Здалека він сам справді-таки скидався на прикру новину. У переповненому на перерві кафетерії за столом на шість осіб, за яким сидів Усікава, не було нікого. Як антилопи, що уникають вовків, учні, підкоряючись природному інстинкту, не наближалися до нього.

Купивши кави перед прилавком, Тенґо сів з нею у руці навпроти Усікави, який саме тоді доїдав пиріжок з кремовою начинкою. На столі лежала зіжмакана обгортка від нього, а біля рота висіли його крихти. Пиріжок з кремовою начинкою також йому не підходив.

— Кавана-сан, давно вас не бачив, — привітався Усікава, злегка підвівшись із стільця. — Вибачте, що заявився, як завжди, несподівано.

Не відповідаючи на привітання, Тенґо почав:

— Напевне, ви прийшли по мою відповідь? Відповідь на недавню пропозицію.

— Саме так, — відповів Усікава. — Якщо говорити коротко.

— Усікава-сан, ви можете сьогодні трохи конкретніше й чесніше сказати, що хочете від мене? Взамін за оту фінансову допомогу.

Усікава сторожко оглянувся. Але навколо не помітив нікого підозрілого, а учні галасували в кафетерії так голосно, що боятися підслуховування не мав підстав.

— Ну гаразд. Зроблю вам велику послугу й чесно скажу, — нахилившись над столом, Усікава стишив голос, — що гроші, до того ж не дуже великі, — це лише привід. Насправді мої клієнти можуть надати вам щось важливіше — безпеку. Коротко кажучи, вам ніхто не завдасть шкоди. Гарантую.

— А взамін? — спитав Тенґо.

— А взамін вони хочуть від вас мовчання і забуття. Ви причетні до однієї справи. Брали в ній участь, не знаючи її мети й обставин. Діяли, немов солдат, якому дали наказ. І за це я не збираюся вам дорікати. Тому, якщо ви забудете те, що було, то все скінчиться добре. Буде поставлено крапку. Громадськість не знатиме, що це ви за когось написали «Повітряну личинку». Що ви маєте якийсь стосунок до цієї книжки. І взагалі не матимете. Ось чого вони хочуть від вас. Зрештою, і вам, гадаю, це вигідно.

— Значить, мені ніхто не завдасть шкоди? — спитав Тенґо. — А іншим людям, причетним до цієї справи?

— Ну, кожен випадок розглядатиметься окремо, — неохоче відповів Усікава. — Нічого конкретного не можу сказати, бо не я це вирішую. Але якихось заходів, гадаю, доведеться вжити.

— У вас довгі й сильні руки.

— Це правда. Як я вже казав, дуже довгі й сильні. Ну то якою буде ваша відповідь?

— Я дійшов висновку, що не можу прийняти від вас грошей.

Усікава мовчки зняв окуляри, старанно протер скельця хустинкою, добутою з кишені, й знову почепив на ніс. Ніби хотів сказати, що, можливо, між побаченим і почутим є якийсь зв'язок.

— Інакше кажучи, пропозицію відхилено?

— Саме так.

Зпід окулярів Усікава позирав на Тенґо, немов на хмару дивної форми.

— А чому? Як на мене, це зовсім непогана оборудка, хіба ні?

— За будь-яких обставин ми всі сиділи в одному човні. Тому зараз я не можу тікати сам-один, — пояснив Тенґо.

— Дивина, та й годі! — щиро здивувався Усікава. — Я не зовсім добре розумію. Вибачте, але ніхто, крім вас самих, про вас не потурбується. Це правда. За дрібні гроші вас просто добряче використали. І через це ви постраждали ні за що ні про що. Тож, природно, дехто обурився — мовляв, не жартуйте з нами, не морочте нам голови. На їхньому місці я також сердився б. І все одно ви прикриваєте своїх спільників. Кажете, що не можете втекти сам-один. Не второпаю, до чого тут човен. У чому причина?

— Зокрема, в жінці, яку звати Кьоко Ясуда.

Усікава неохоче сьорбнув охололої кави з молоком. А потім спитав:

— Кьоко Ясуда?

— Ви щось знаєте про неї? — спитав Тенґо.

Ніби не розуміючи суті розмови, якийсь час Усікава тримав рот напіврозтуленим.

— Та ні, чесно кажучи, ми нічого не знаємо про таку жінку. Клянусь, справді не знаємо. Власне, хто вона?

Тенґо мовчки хвилину дивився в очі Усікави. Однак на його обличчі нічого не міг прочитати.

— Моя знайома.

— Може, ви мали з нею тісні стосунки?

Тенґо не відповів.

— Я хочу знати, що ви їй заподіяли.

— Що заподіяли? Нічого, — відповів Усікава. — Правду кажу. Як я вже казав, ми про неї нічого не знаємо. А що можна зробити незнайомій людині?

— Але ж ви казали, що найняли здібного експерта й ретельно дослідили мою біографію. Докопалися, що я переробив твір, який написала Еріко Фукада. Дізналися багато чого про моє особисте життя. Тож, природно, можна подумати, що той експерт довідався про мої стосунки з Кьоко Ясудою.

— Так, ми справді найняли здібного експерта. І він розкопав різні подробиці про вас. Тому, можливо, натрапив на ваш зв'язок з цією Ясуда-сан, як ви кажете. Та якщо навіть він роздобув якусь інформацію про це, то до мене вона не дійшла.

— Я дружив з Кьоко Ясудою, — сказав Тенґо. — Щотижня зустрічався з нею. Потай. Бо вона заміжня. Та раптом одного дня, нічого не сказавши, вона зникла.

Усікава легенько стер піт з кінчика носа хустинкою, якою протирав окуляри.

— Кавана-сан, ви думаєте, що ми якось причетні до зникнення цієї заміжньої жінки? Так?

— Можливо, донесли її чоловікові, що я з нею зустрічаюся.

Усікава розгублено стулив губи.

— Та навіщо ми мали б це робити?

Тенґо напружив руки, що лежали на колінах.

— Мене занепокоїло те, що ви сказали минулого разу по телефону.

— А що, власне, я сказав?

— Мовляв, коли людина досягає певного віку, то її життя стає лише безперервним процесом різних утрат. Дорогі для неї речі, одна за одною, як зубчики гребінця, вислизають з її рук. Щось у такому дусі. Пригадуєте?

— Так, пригадую. Я справді недавно так сказав. Але ж це було загальне судження. Я висловив свою особисту незграбну думку про гіркоту, яка наростає з віком. А конкретно я не мав на увазі Ясуда-сан.

— Але в моїх вухах це пролунало як попередження.

Усікава кілька разів хитнув рішуче головою.

— Нісенітниця! Ніяке це не попередження. Лише моє особисте загальне судження. Клянусь, я справді не знаю нічого про Ясуда-сан. А що, вона зникла?

Тенґо провадив далі:

— А потім от що ви сказали. Якщо я вас не послухаюся, то, можливо, це матиме на близьких мені людей небажаний вплив.

— Це правда. Я так сказав.

— І це не попередження?

Запхнувши хустинку в кишеню піджака, Усікава зітхнув.

— Можливо, це звучить як попередження, але й воно — загальне судження. Кавана-сан, про Ясуда-сан я не знаю нічого. Навіть її імені не чув. Клянусь усіма богами.

Тенґо ще раз придивився до обличчя Усікави. Цей чоловік, можливо, й справді нічого не знає про Кьоко Ясуду. В усякому разі, розгубленість на його обличчі здавалася правдивою. Та навіть якщо він нічого не знає, це не означає, що вони нічого їй не заподіяли. Просто не повідомили йому про це.

— Кавана-сан, вибачте за недоречну турботу про вас, але мати зв'язок з чужою дружиною небезпечно. Ви — молодий, здоровий парубок. І могли знайти собі не одну дівчину і не робити небезпечних кроків, — сказав Усікава, спритно облизуючи язиком крихти булочки на губах.

Тенґо мовчки поглядав на нього.

А тим часом Усікава вів далі:

— Ясна річ, стосунки між чоловіком і жінкою не вдається зрозуміти логікою. Адже моногамія містить у собі чимало суперечностей. Але, на мою скромну думку, якщо ця жінка вас покинула, то, можливо, для вас це добре. Я хочу сказати, що у світі є багато такого, чого краще не знати. Як от, наприклад, про вашу матір. Правда про неї може завдати душевної рани. І якби ви знали цю правду, то мусили б узяти на себе відповідальність за неї.

Нахмурившись, Тенґо на хвильку затаїв подих.

— Ви щось знаєте про мою матір?

Усікава легенько облизав губи.

— Дещо знаю. Наш експерт докопався в цій справі до дрібниць. Тому, якщо ви хочете знати про матір, то ми можемо передати вам інформацію про неї. Наскільки мені відомо, ви виросли, не знаючи про неї. Та можливо, ця інформація такого роду, що її не назвеш приємною.

— Усікава-сан, — сказав Тенґо й, відсунувши назад стілець, встав. — Я вас прошу, залишіть мене. Я не хочу більше з вами розмовляти. І в майбутньому вдруге зустрічатися. Так буде краще, ніж укладати з вами якусь оборудку, навіть якщо зазнаю шкоди. Мені не треба ні фінансової допомоги, ні гарантованої безпеки. Єдине, чого я прагну, — більше з вами не бачитися.

Усікава не виявляв жодної реакції. Мабуть, йому не раз говорили ще неприємніші речі. У глибині його очей навіть зблиснуло тьмяне світло, схоже на усмішку.

— Гаразд, — сказав він. — В усякому разі, добре, що я дістав від вас відповідь. Хоч і негативну. Пропозицію відхилено. Сказано чітко й зрозуміло. Так і передам начальству. Бо я — всього-на-всього їхній посланець. А ваша відмова не завдасть одразу шкоди. Я ж тільки сказав, що, можливо, завдасть. Усе може якось обійтися. Так було б добре. Ні, я не брешу, а щиро так думаю. Бо відчуваю до вас, Кавана-сан, прихильність. Хоча ви, мабуть, цього не хочете, але, зі свого боку, я не можу нічого вдіяти. Бо я, немов телепень, завів з вами якусь незрозумілу розмову. Та й зовнішність моя непоказна. А колись я людям подобався. І хоча, можливо, я завдав вам зайвого клопоту, я ставлюся до вас доброзичливо. Сподіваюсь, що ви, однак, досягнете в житті великого успіху.

По цих словах Усікава перевів погляд на свої короткі товсті пальці. Кілька разів їх перевернув, а тоді встав.

— Дозвольте попрощатися. Мабуть, я бачуся з вами востаннє. Постараюсь виправдати ваші надії. Бажаю вам удачі. Бувайте!

Усікава взяв зношений шкіряний портфель із сусіднього стільця і зник у людському натовпі кафетерію. Коли він ішов, студенти мимоволі перед ним розступилися. Ніби дітвора, що уникає страшного работорговця.

З телефону-автомата біля фойє підготовчої школи Тенґо подзвонив додому. Збирався за третім дзвінком покласти слухавку й ще раз подзвонити. Але за другим дзвінком Фукаері підняла слухавку.

— Ми ж домовилися, що я ще раз подзвоню після трьох дзвінків, — невдоволено сказав Тенґо.

— Я забула, — байдуже відповіла Фукаері.

— А я ж казав: не забудь.

— Ще раз подзвоните? — спитала вона.

— Не треба. Бо ти вже взяла слухавку. Поки мене не було дома, нічого підозрілого не сталося?

— Дзвінків не було. Ніхто не приходив.

— От і добре. Робота скінчилась, а тому я зараз іду додому.

— Недавно велика ворона прилітала й каркала за вікном, — сказала Фукаері.

— Вона завжди надвечір прилітає. Не турбуйся. Це в неї щось схоже на візит увічливості. Гадаю, що о сьомій я вже буду дома.

— Поспішайте.

— Чому? — спитав Тенґо.

— Карлики бешкетують.

— Карлики бешкетують, — повторив Тенґо. — В моїй квартирі?

— Ні. Десь в іншому місці.

— В іншому місці.

— Досить далеко. Але ти чуєш.

— Чую.

— Це щось означає? — спитав Тенґо.

— Якась подія станеться.

— Подія, — сказав Тенґо й задумався. — Яка подія?

— Точно не знаю.

— Її карлики спричинять?

Фукаері хитнула головою. Це передавалося через телефонну слухавку. Мовляв, невідомо.

— Бажано, щоб ви повернулися перед тим, як грім загримить.

— Грім?

— Якщо електричка перестане їздити, то ми залишимося наодинці.

Обернувшись, Тенґо подивився за вікно. Було тихе надвечір'я пізнього літа, без жодної хмаринки.

— Не видно, що грім гримітиме.

— Зовні не видно.

— Спішу, — сказав Тенґо.

— Бажано поспішити, — сказала Фукаері й поклала слухавку.

Вийшовши з підготовчої школи, Тенґо ще раз глянув на погідне надвечірнє небо й заквапився до станції Йойоґі.

І весь той час в його голові, ніби записані на стрічці, автоматично повторювалися слова, які сказав Усікава.

Я хочу сказати, що у світі є багато такого, чого краще не знати. Як от, наприклад, про вашу матір. Правда про неї може завдати душевної рани. І якби ви знали цю правду, то мусили б узяти на себе відповідальність за неї.

Десь бешкетують карлики. Мабуть, вони причетні до майбутньої події. А поки що небо чисте й зовні нічого не видно. Можливо, грім гримітиме, дощ падатиме й електричка зупиниться. Треба квапитися додому. Голос Фукаері мав дивовижну переконливість.

— Нам треба об'єднати сили, — казала вона.

«Звідкись от-от протягнуться довгі руки, — подумав Тенґо. — Нам треба об'єднати сили. Бо ми на світі класний дует».

«The Beat Goes On».[9]

Розділ 11

(про Аомаме)

Рівновага — це добро

Аомаме розстелила принесену синю мату для вправ з йоги на вкриту килимом підлогу спальні й звеліла чоловікові зняти верхню білизну. Він спустився з ліжка й скинув сорочку. А коли скинув її, то його тіло здалося ще більшим, ніж перед тим. На його повних грудях, без ніякого жиру, випиналися м'язи. На перший погляд його організм мав цілком здоровий вигляд.

Як веліла Аомаме, чоловік ліг долілиць на мату. Насамперед вона поміряла пульс на зап'ясті. Його серце билося виразно й лунко.

— Ви щодня робите фізичні вправи? — спитала вона.

— Та ні. Лише дихаю.

— Лише дихаєте?

— Трохи незвично, — уточнив чоловік.

— Як недавно в темряві? Глибоко, використовуючи м'язи всього тіла?

Лежачи долілиць, чоловік злегка кивнув.

Аомаме одного не розуміла. Таке дихання справді вимагало фізичної сили. Але хіба його досить, щоб підтримувати такий сильний організм у належній формі?

— Зараз моя процедура супроводжуватиметься болем, — монотонно попередила вона. — Бо якщо не болітиме, то це означатиме, що її ефект нульовий. Однак ступінь болю можна регулювати. Тому, якщо відчуєте надмірний біль, то не терпіть, а подавайте голос.

— Я хотів би відчути, який він, якщо такого болю ще не зазнавав, — сказав чоловік після короткої паузи з легким відтінком іронії.

— Жодній людині біль не приносить радості.

— Але ж процедура, яка супроводжується болем, допомагає, хіба ні? Я готовий зносити біль, який має сенс.

На мить вираз обличчя Аомаме змінився, і вона сказала:

— Зрозуміло. Обоє подивимося, який буде ефект.

Як завжди, вона почала із стретчинґу лопатки. Торкнувшись руками його тіла, Аомаме передусім звернула увагу на пружність його м'язів. Здорових, досконалих, що своєю будовою відрізнялися від утомлених, затверділих м'язів міських жителів, з якими мала справу у спортивному клубі. Однак водночас в Аомаме склалося тверде враження, що природному плинові крові в них щось перешкоджало. Так само, як сплавний ліс і сміття тимчасово загачують річку.

Взявши за лікоть, Аомаме крутнула чоловікове плече. Спочатку тиснула повільно, потім налягла дужче. Було ясно, що чоловік відчував біль. Будь-хто на його місці застогнав би. А він і голосу не подавав. І ритму дихання не змінив. Навіть не скривився. «Видно, витривалий», — подумала Аомаме й вирішила перевірити, як довго він витримає. Коли вона приклала ще більшу силу, суглоб лопатки глухо тріснув. Так стукає стрілка, коли поїзд переводять на іншу колію. На мить чоловік спинив дихання, але відразу повернувся в норму.

— Лопатка страшенно чимось забита, — пояснила Аомаме. — Але зараз вона вивільнилася. Потік крові відновився.

Вона застромила палець глибоко під лопатку. Колись ці м'язи були м'якими, тож якщо усунути їхню застояність, то вони відразу стануть здоровішими.

— Здається, мені дуже полегшало, — тихо сказав чоловік.

— І біль, напевне, помітно відчувався.

— Не настільки, щоб був нестерпним.

— Я також загалом витривала, однак від подібної процедури над собою, гадаю, закричала б.

— У багатьох випадках один біль під впливом іншого зменшується й обидва взаємознищуються. Відчуття — це річ відносна.

Аомаме приклала руку до лівої лопатки, намацала кінчиками пальців м'язи й переконалася, що вони були приблизно в такому ж стані, як на правій лопатці. Вирішивши перевірити, наскільки біль — відносна річ, вона сказала:

— А тепер попрацюю з лівою лопаткою. Напевне, відчуєте такий самий біль, як на правому боці.

— Я повністю покладаюся на вас. Про мене можете не турбуватися.

— Значить, можна не церемонитися?

— Не треба.

У тому самому порядку Аомаме виправила суглоб і м'язи навколо лівої лопатки. Як і було велено, без особливих церемоній. Якщо вона на таке зважувалася, то без жодного вагання найкоротшим шляхом досягала мети. Однак цього разу чоловікова реакція виявилася ще холоднокровнішою, ніж у випадку з правою лопаткою. Він досить природно сприйняв біль і тільки прогундосив щось у глибині горла. «Гаразд, подивлюся, скільки він витримає», — подумала вона.

Аомаме по порядку розім'яла чоловікові м'язи. Всі важливі точки зберігалися в контрольному списку її пам'яті. Вона могла пройти машинально цим маршрутом. Як здібний, безстрашний вартовий, що з кишеньковим ліхтариком у руці обходить серед ночі будинки.

Більшою чи меншою мірою кожен м'яз був чимось забитий. Як земля після жахливого стихійного лиха. Багато водних шляхів було загачено, греблі зруйновано. Звичайна людина, потрапивши в такий скрутний стан, не змогла б встати на ноги. І, можливо, навіть дихати. Міцне тіло й сильна воля підтримували цього чоловіка. І хоча він учинив мерзоту, Аомаме несамохіть відчула професійну повагу до його здатності мовчки переносити великий біль.

Його м'язи, одні за одними, вона щипала, силоміць ворушила, до крайньої межі згинала і розтягувала. І тоді щоразу суглоб глухо тріщав. Аомаме знала, що така процедура близька до катування. Досі вона розім'яла м'язи багатьом атлетам. Завзятим хлопцям, добре обізнаним із фізичним болем. Однак кожен з таких здоров'яків у певний момент під її руками обов'язково зойкав або видавав щось схоже на зойк. А цей чоловік ні разу не простогнав. Отакої! Але, судячи з того, що на його шиї виступав піт, можна було здогадатися, що він таки відчував біль. Потом почала вкриватись й Аомаме.

На розминання м'язів спини пішло приблизно півгодини. Після того, передихнувши, Аомаме витерла рушником піт на чолі.

«От дивина! — подумала вона. — Я прибула сюди, щоб убити його. У сумці маю спеціальну тонку плішню. Якби я приклала кінець голки у відповідне місце на його шиї й натиснула на її рукоятку, то на цьому все скінчилося б. Навіть не знаючи, що з ним сталося, чоловік умить утратив би життя й перемістився б в інший світ. І в результаті його організм звільнився б від усіх болів. Однак я, докладаючи всіх зусиль, намагаюсь хоч трохи зменшити страждання, яких він зазнає в цьому світі».

«Мабуть, тому, що мені доручили таку роботу, — думала вона далі. — Я мимоволі, з усіх сил стараюсь її виконати. Така в мене людська вдача. Якщо мені доручають довести до норми проблемні м'язи, то я беруся до такої роботи з великим запалом. Так само, якщо треба вбити певну людину й для цього є підстава, я й це роблю завзято.

Але, ясна річ, виконати два завдання одночасно не можна, їхні цілі суперечать одна одній, а методи виконання не мають нічого спільного. Тому за одним разом вдасться зробити тільки одне. Зараз я намагаюся хоч трохи повернути чоловікові м'язи в нормальний стан. Я зосередилася на цій роботі, мобілізувавши всі свої сили. А як закінчу її, то подумаю, що робити далі».

Водночас Аомаме не могла стримати своєї цікавості до незвичної хронічної хвороби цього чоловіка, до його здорових, досконалих м'язів, яким вона завдає великої шкоди, до його сильної волі й міцного організму, що дає йому змогу переносити страшний біль, отриманий як розплату за подаровану благодать. Аомаме хотіла побачити, що зможе зробити для нього і як його організм на це відреагує. Це була як професійна, так і особиста цікавість. «Якби я зараз його вбила, то мусила б негайно звідси забиратися, — думала вона. — І якби надто швидко скінчила роботу, то охоронці в сусідній кімнаті, можливо, щось запідозрили б. Адже я їх попередила, що процедура забере принаймні годину».

— Половину роботи закінчено. Перейдемо до другої половини. Можете лягти навзнак? — спитала Аомаме.

Як здоровенна морська риба, яку хвилі викинули на берег, чоловік поволі перевернувся навзнак.

— Біль невпинно відступає, — глибоко видихнувши, сказав він. — Дотепер я такого успішного лікування не зазнавав.

— Ваші м'язи зазнали шкоди, — сказала Аомаме. — Досить серйозної, з невідомої причини. Пошкоджені частини я намагаюся повернути якомога ближче до нормального стану. Це не просто й супроводжується болем. Але до певної міри мені це вдається. Ваші м'язи доброї будови, а ви можете зносити біль. Однак, що не кажіть, це часткове, а не загальне лікування. Воно не дає радикального вирішення проблеми. Поки причина хвороби залишатиметься невідомою, її симптоми не раз повторюватимуться.

— Я розумію. Проблема не вирішиться. Те саме не один раз повторюватиметься і щоразу стан здоров'я погіршуватиметься. Але якщо навіть таке часткове лікування хоч трохи зменшить біль, я буду вважати себе щасливим. Наскільки — ви, мабуть, не здогадуєтеся. Бо я навіть думав вживати морфій. Але стримався. Адже тривале вживання таких препаратів руйнує функції мозку.

— Продовжимо процедуру, — сказала Аомаме. — Як і перед тим, без особливих церемоній. Ви не проти?

— Безперечно, — відповів чоловік.

Викинувши з голови всі зайві думки, Аомаме самовіддано взялася до чоловікових м'язів. В її професійній пам'яті закарбувалася будова всіх м'язів людського тіла. Які функції вони виконують, з якими кістками пов'язані. Які властивості мають і за які відчуття відповідають. Вона по порядку перевіряла, розворушувала й оживлювала ці м'язи й суглоби. Як завзяті судді інквізиції, які випробовують болючі точки на людському тілі.

Після тридцяти хвилин вони обоє вкрилися потом і шалено дихали. Як двоє закоханих після несамовитого сексу. Якийсь час чоловік мовчав, не мала що сказати й Аомаме.

— Не хочу перебільшувати, — сказав нарешті чоловік, — але здається, ніби мені замінили частини тіла.

— Сьогодні вночі, мабуть, відчуєте щось схоже на другий поштовх землетрусу — м'язи сильно засудомить, і ви зойкнете. Однак не турбуйтесь. Завтра вранці все повернеться до норми, — заспокоювала Аомаме.

«Якщо завтрашній ранок буде», — подумала вона.

Чоловік сів, схрестивши ноги, на маті й, ніби випробовуючи організм, кілька разів глибоко дихнув. А тоді сказав:

— Здається, ви наділені особливим талантом.

Витираючи рушником піт з обличчя, Аомаме відповіла:

— Я роблю цілком реальні справи. В університеті вивчала будову та функції м'язів і це знання розширила на практиці. Де в чому покращила методику й створила власну систему. Я роблю тільки те, що видно очима й узгоджується з логікою. Взагалі правду видно очима й можна підтвердити фактами. Звісно, цей процес супроводжується болем.

Чоловік розплющив очі й зацікавлено глянув на Аомаме.

— Ви так думаєте?

— Що? — спитала Аомаме.

— Що правду видно очима й можна підтвердити фактами.

Аомаме злегка стиснула губи.

— Я не кажу, що будь-яка правда є такою. А лише у сфері, якої стосується моя професія. Звісно, якби у всіх сферах так було, то все стало б набагато зрозумілішим.

— Та цього нема, — сказав чоловік.

— Чому?

— Звичайні люди не хочуть правди, яку можна підтвердити фактами. Бо в більшості випадків, як ви сказали, вона супроводжується болем. І тому майже всі люди не хочуть такої правди, Вони потребують чогось гарного й приємного, що надає хоч трохи глибшого сенсу їхньому існуванню. І саме це породжує релігію. — Чоловік кілька разів покрутив головою і вів далі: — Якщо вчення «А» надає їхньому існуванню глибокого сенсу, то він або вона вважає його правдою. Якщо ж вчення «Б» робить його або її безпомічними і мізерними, то вони вважатимуть його брехнею. Це ж абсолютно зрозуміло. Тому, якщо хтось стверджуватиме, що вчення «Б» — правда, люди його ненавидітимуть, обходитимуть мовчанкою, а в деяких випадках навіть нападатимуть на нього. Для них не має значення жодна логіка чи підтвердження фактами, Більшість людей насилу зберігає душевну рівновагу завдяки тому, що заперечує, відкидає можливість своєї безпомічності й мізерності.

— Однак людський організм, за невеликою відмінністю, всі органи безпомічні й мізерні. Хіба це не самоочевидно? — спитала Аомаме.

— Це правда, — погодився чоловік. — Будь-який організм, за невеликою відмінністю, безпомічний і мізерний, так чи інакше, розпадається і зникає. Це — безсумнівна правда. А людська душа?

— Я зазвичай не думаю про душу.

— Чому?

— Бо не маю особливої потреби.

— Цікаво, чому не маєте? Бо хіба роздуми про власну душу, незалежно від їхньої ефективності, не є для людини обов'язковою роботою?

— У мене для цього є кохання, — коротко відповіла Аомаме.

«Ой-йо-йой, що ж це я кажу? — подумала вона. — Розповідаю про кохання чоловікові, якого зараз готуюся вбити».

На чоловіковому обличчі розплилося щось схоже на усміх — так вітер жене по тихому водяному плесу жмури. В ньому знайшло свій вияв природне й дружнє почуття.

— І самого кохання вам досить?

— Саме так, досить.

— Ваше кохання спрямоване на певну особу?

— Так, — відповіла Аомаме, — на конкретного чоловіка.

— Безпомічний і мізерний організм та світле абсолютне кохання… — тихо проказав чоловік і після короткої паузи додав: — Схоже, що вам начебто не потрібна релігія.

— Можливо, не потрібна.

— Бо сама така ваша позиція — це, так би мовити, релігія.

— Ви недавно сказали, що релігія пропонує скоріше гарну гіпотезу, ніж правду. А що ж таке релігійна організація, якою ви керуєте?

— Чесно кажучи, я не вважаю свою роботу релігійною діяльністю, — відповів чоловік. — Я тільки чую голос і передаю його зміст людям. Цей голос чую тільки я. І те, що чую, — це безсумнівна правда. Однак я не можу довести, що таке послання — правда. Я здатний лише втілити в життя кілька супутніх проявів благодаті.

Аомаме злегка прикусила губу й поклала рушник. Хотіла запитати: «Наприклад, якої благодаті?». Але передумала, бо в такому разі розмова затяглася б надовго. А їй треба скінчити важливу роботу.

— Може, ще раз ляжете долілиць? Наостанку розімну м'язи на шиї, — запропонувала вона.

Чоловік знову повернув на маті своє здоровенне тіло й виставив товсту шию.

— У всякому разі, у вас легка рука, — сказав він.

— Легка рука?

— Пальці, що випромінюють незвичну енергію. Гостре відчуття дотику, яке дозволяє вам знаходити особливі точки людського організму. Такими надзвичайними здібностями наділена дуже обмежена кількість людей. Завдяки навчанню і тренуванню їх не можна набути. Я також володію чимось подібним, але іншого роду. Однак, як завжди буває з будь-якою благодаттю, за отриманий дарунок людині доводиться чимось розплачуватися.

— Я так ніколи не думала, — сказала Аомаме. — Я тільки вчилася, тренувалась і набувала майстерності. Ні від кого нічого не отримала.

— Я не маю наміру з вами сперечатися. Але хочу, щоб ви запам'ятали. Боги дають, боги забирають. Навіть якщо ви й не знаєте, що отримали, боги добре пам'ятають, що дали. Вони нічого не забувають. Подарований талант треба якомога бережливіше використовувати.

Аомаме поглянула на своїх десять пальців. А тоді приклала їх до чоловікової шиї. Всю увагу зосередила на їхніх кінчиках. Боги дають, боги забирають.

— Я скоро закінчу. На сьогодні це — остання процедура, — об'явила вона сухим голосом чоловікові у спину.

Їй здалося, ніби десь далеко загуркотів грім. Вона підвела голову й глянула за вікно. Там не було видно нічого. Тільки чорніло небо. Однак невдовзі пролунав ще один такий же звук. Він лунко відбився в тихій кімнаті.

— Зараз почнеться дощ, — незворушним голосом промовив чоловік.

Аомаме приклала руку до його товстої шиї й намацувала на ній особливу точку, що вимагала неабиякої зосередженості. Заплющивши очі й затаївши подих, прислухалася до потоку крові. Кінчиками пальців намагалася прочитати докладну інформацію, спираючись на пружність шкіри й передачу тепла. Таку маленьку, одну-єдину точку на декому можна було знайти легко, а на декому — важко. Цей чоловік, прозваний «лідером», належав до останньої групи людей. Така робота скидалася на пошук напомацки монети в темній кімнаті, затамувавши подих. Проте Аомаме скоро намацає цю точку. Прикладе до неї кінчик пальця і за допомогою дотику закарбує в голові її точне положення. Ніби поставить знак на карті. Такою особливою здібністю вона наділена.

— Побудьте незмінно в такій позі, — звернулася вона до чоловіка, що лежав долілиць. Простягла руку до спортивної сумки й вийняла коробочку з мініатюрною плішнею. — На шиї тільки в одному місці потік крові все ще загальмувався, — додала вона спокійним голосом. — Силою пальців я з цим не впораюся. Якби зуміла, то біль, напевне, сильно зменшився б. Збираюся простою голкою кольнути. Це дуже делікатна точка, але я не один раз це робила, тож не помилюся. Ви не заперечуєте?

Чоловік глибоко зітхнув.

— Я цілком покладаюся на вас. На все готовий, аби тільки ви біль усунули.

Аомаме добула з коробки плішню і зняла корок, настромлений на її тонке, смертельно гостре вістря. Тримаючи плішню лівою рукою, вказівним пальцем правої відшукала виявлену перед тим точку. Наставивши вістря голки на цю точку, глибоко вдихнула. Залишалось тільки опустити праву руку, немов молоток, на рукоятку плішні й загнати вістря глибоко в шию. Тоді все б скінчилося.

Але щось її стримало. Підняту праву руку Аомаме чомусь не могла опустити. «Тоді все б скінчилося, — подумала вона. — Досить одного уколу, і я зможу послати цього чоловіка в інший світ. Потім спокійно вийду з кімнати, зміню обличчя та ім'я й стану іншою особою. Можу це зробити. Без страху й докорів сумління. Адже цей чоловік учинив не одну мерзоту й, безперечно, заслужив смерті». Однак вона чомусь не могла цього зробити. її праву руку стримував безладний, але невідступний сумнів.

«Все це виходить занадто просто», — підказував їй інстинкт.

Аомаме розуміла, що в цьому було щось дивне, неприродне й позбавлене будь-якої логіки. В її душі стикались і змагалися між собою різні сили. Перебуваючи в темряві, вона сильно нахмурилася.

— Що сталося? — озвався чоловік. — Я чекаю… закінчення.

Після цих слів Аомаме нарешті здогадалася, чому завагалася. «Цей чоловік знає, що я збираюся зараз йому зробити», — подумала вона.

— Не вагайтеся, — спокійним голосом сказав він. — Так буде добре. Ви хочете того самого, що і я.

Грім не переставав гуркотіти, немов гарматні постріли. Поле битви все ще було далеко. А чоловік провадив далі:

— Саме це — ідеальне лікування. Ви дуже старанно розім'яли мені м'язи. Я схиляю голову перед вашою майстерністю. Але, як ви самі казали, це лише частковий метод лікування. Мої страждання можна ліквідувати, якщо з коренем вирвати моє життя. Спуститися у підвал і вимкнути головний рубильник. І ви збираєтесь зробити це для мене.

Аомаме застигла в одній позі — з вістрям голки в лівій руці, спрямованої до особливої точки на чоловіковій шиї, й піднятою у повітря правою рукою. Не могла ні рушити вперед, ні відступити назад.

— Якби я захотів, то перешкодив би тому, що ви збираєтесь робити. Це просто, — сказав чоловік. — Опускайте праву руку.

Послухавшись його, Аомаме спробувала опустити праву руку. Однак вона зависла в повітрі, як рука кам'яної скульптури.

— Я цього не бажав, але такою силою наділений. Ну а зараз рухайте правою рукою, я не проти. І тим самим знову можете розпоряджатися моїм життям.

Аомаме відчула, що її права рука може вільно рухатися. Вона стиснула, а потім розтулила кулак. Без будь-якої незручності. Невже це був гіпноз? Мабуть, дуже сильний.

— Я наділений такою особливою силою. Але взамін вони поставили мені різні вимоги. Тобто їхні бажання стали моїми. Надзвичайно жорстокими, невідпорними.

— Хто вони? — спитала Аомаме. — Карлики?

— Добре, що ви це знаєте. Тоді розмова стане легшою.

— Знаю тільки назву. А хто такі карлики, не маю уявлення.

— Мабуть, ніхто точно не знає, хто вони, — сказав чоловік. — Люди можуть знати лише те, що карлики існують. Ви читали «Золоту гілку»[10] Фрейзера?

— Ні, не читала.

— Це цікава книжка. Вона відкриває нам різноманітні факти. Дуже давно, в певний період історії, в кількох районах світу панував звичай убивати володаря після закінчення терміну його перебування на посаді, який тривав десять-двадцять років. Коли закінчувався цей термін, приходили люди й жорстоко його вбивали. Це було потрібне для суспільства, і володар з цим погоджувався. Вбивство мало бути немилосердним і кривавим. Стати жертвою вважалося великою честю, яка надавалася тому, хто ставав володарем. Чому його мали вбивати? Бо в ті часи володар як представник народу чув голос Божий. Він з охотою ставав з'єднувальною ланкою між ними, карликами, й нами. І коли минав визначений термін, суспільству доводилось убивати того, хто чув голос Божий, для того, щоб утримувати рівновагу між свідомістю людей, що живуть на землі, й силою, яку виявляють карлики. У стародавньому світі верховне правління означало те саме, що слухання голосу Божого. Звісно, така система в один час відмерла — володаря перестали вбивати, а його посада, як правило, стала спадковою. Таким чином люди перестали чути голос Божий.

Машинально стискаючи й розтулюючи праву руку, підняту в повітря, Аомаме прислухалася до чоловікових слів.

А той провадив далі:

— Дотепер вони, карлики, були відомі під різноманітними назвами, але здебільшого їх ніяк не називали. Вони тільки існували. Карлики — це лише зручна назва. У свій час моя дочка в дитинстві називала їх маленькими людьми. Це вона їх привела, а я змінив їхню назву на карлики. Бо так легше вимовляти.

— І ви стали володарем.

Чоловік глибоко вдихнув через ніс і на певний час затримав повітря в легенях. Потім повільно видихнув.

— Я — не володар. Я тільки став чути голос.

— І тепер ви хочете, щоб вас жорстоко вбили?

— Ні, жорстокого вбивства не хочу. Адже зараз 1984 рік і ми перебуваємо в центрі великого міста. Крові не треба. Досить просто забрати в мене життя.

Кивнувши, Аомаме розслабила свої м'язи. Вістря голки все ще цілилося в одну точку на чоловіковій шиї, але вона вже не палала бажанням убити його.

— Ви досі зґвалтували багато молодих дівчат. Дівчат, яким заледве сповнилося десять років.

— Це правда, — відповів чоловік. — Загалом так можна вважати. Якщо виходити із людських звичаїв, то я — злочинець. Мав статевий зв'язок із неповнолітніми дівчатами. Хоча я цього й не бажав.

Аомаме тільки глибоко зітхнула. Не знала, як угамувати бурю почуттів у своїй душі. її обличчя спотворилося, а ліва й права руки, здавалось, домагалися різного.

— Я хочу, щоб ви позбавили мене життя, — сказав чоловік. — У будь-якому розумінні краще, щоб я більше не жив на цьому світі. Мене треба ліквідувати заради рівноваги у світі.

— А що станеться після вашого вбивства?

— Карлики перестануть чути голос. Бо я не маю спадкоємця.

— А хіба можна цьому вірити? — процідила крізь зуби Аомаме. — Можливо, ви — просто сексуальний маніяк, який придумав зручну теорію, аби виправдати свої огидні вчинки. А карликів ніколи й не було, як і голосу Божого та благодаті. Можливо, ви — один з численних на світі жалюгідних шахраїв, які називають себе пророками й релігійними діячами.

— Бачите годинник праворуч на комоді? — не піднімаючи голови, спитав чоловік.

Аомаме зиркнула праворуч. Там стояв невисокий, до пояса, різьблений комод, а на ньому — мармуровий годинник. З вигляду важкуватий.

— Не відривайте від нього очей.

Як велів чоловік, Аомаме, повернувши голову, перевела погляд на цей годинник і відчула, як під її пальцями чоловікові м'язи затверділи, мов камінь. У них зібралася неймовірна сила. І ніби під її дією, годинник знявся над поверхнею комода й завис у повітрі. Піднявшись сантиметрів на п'ять, він дрібно тремтів, ніби вагався, і секунд десять тримався на одному місці в повітрі. Після того чоловікові м'язи втратили свою силу, і годинник, глухо стукнувши, впав на комод — так, наче раптом згадав про земне тяжіння.

Чоловік довго й утомлено перевів подих.

— Така дрібна справа, а вимагає багато сили, — видихнувши все повітря, що було в ньому, сказав він. — Стільки, що життя може скоротитися. Однак, гадаю, ви принаймні зрозуміли, що я — не жалюгідний шахрай.

Аомаме не відповіла.

Глибоко дихаючи, чоловік відновлював сили. Годинник, трохи зсунувшись убік, ніби нічого й не сталося, і далі вистукував час. Аомаме стежила за ним, поки секундна стрілка не зробила один оберт.

— Ви маєте особливі здібності, — сухо сказала вона.

— Як бачите.

— У «Братах Карамазових» розповідається про диявола й Христа, — сказала Аомаме. — У Христа, який постився у пустелі, диявол вимагав: «Зроби чудо!». Мовляв, перетвори камінь на хліб. Але Христос знехтував його вимогою. Бо чудо було диявольською спокусою.

— Я знаю. І я читав «Братів Карамазових». Звичайно, ви маєте рацію. Подібні хвастощі нічого не вирішують. Але треба було за короткий час вас переконати. От чому я насмілився це показати.

Аомаме мовчала.

— У цьому світі нема ні абсолютного добра, ні абсолютного зла, — сказав чоловік. — Добро й зло не стоять на місці, а постійно міняються ролями. Одне добро наступної миті може перетворитися на зло. І навпаки. Подібний світ описав Достоєвський у «Братах Карамазових». Головне — підтримувати рівновагу між добром і злом, що перебувають у безперервній круговерті. Якщо доходить до перекосу в один бік, то підтримати мораль стає важко. Отож рівновага — це добро. В цьому розумінні я повинен умерти, щоб підтримати її.

— Я не відчуваю зараз потреби вас убивати, — рішуче сказала Аомаме. — Ви, мабуть, знаєте, що я прийшла сюди з цим наміром. Не могла допустити існування такої, як ви, людини. Будь-що готувалася вас прибрати з цього світу. Однак зараз я вже не маю цього наміру. Ви страшно мучитеся, і я знаю про ваші страждання. У таких муках ви повинні знесиліти й умерти. А допомагати вам умерти легкою смертю я вже не маю охоти.

Усе ще лежачи долілиць, чоловік легенько кивнув.

— Якщо ви мене вб'єте, мої люди повсюди вас переслідуватимуть. Вони — фанатичні особи й дуже вперті. Якщо мене не стане, секта втратить доцентрову силу. Та якщо система утворилася, то починає підтримувати власне існування.

Аомаме слухала, що розповідає чоловік.

— Вони вчинили зло вашій подрузі, — сказав чоловік.

— Моїй подрузі?

— Жінці з наручниками. Як там її…

У душі Аомаме вмить настав спокій. Буря почуттів уже вляглася. Лише висіла важка тиша.

— Аюмі Накано, — сказала вона.

— Сталося нещастя.

— Ви це зробили? — холодним голосом спитала Аомаме. — Ви вбили Аюмі?

— Я її не вбивав.

— Але ви чомусь знаєте, що хтось Аюмі вбив.

— Експерт розвідав, — відповів чоловік. — Навіть невідомо, хто її вбив. Ми лише знаємо, що вашу подругу, жінку-поліцейського, хтось задушив у якомусь готелі.

Права рука Аомаме знову стиснулася.

— Але ж ви сказали: «Вони вчинили зло вашій подрузі».

— Я не міг цьому запобігти. Якщо навіть хтось її вбив, то, видно, цілився в найслабшу ланку. Як вовк, що накидається на найкволішу вівцю в отарі.

— Ви хочете сказати, що Аюмі була моєю найслабшою ланкою?

Чоловік мовчав.

— Але ж навіщо було її вбивати? Таку добру дівчину. Вона ж нікому не заподіяла жодної шкоди. Навіщо? Тому, що я до цього причетна? Якщо хотіли мене покарати, то хіба не могли мене саму знищити?

— Вони не могли вас знищити, — відповів чоловік.

— Чому? — спитала Аомаме. — Чому мене не могли знищити?

— Бо ви вже стали особливою людиною.

— Особливою людиною? — спитала вона. — В чому особливою?

— Про це ви дізнаєтеся пізніше.

— Пізніше?

— Коли настане відповідний час.

Аомаме знову скривилася.

— Не розумію, що ви кажете.

— Колись зрозумієте.

Аомаме хитнула головою.

— В усякому разі, поки що вони не можуть на мене напасти, тому й цілилися в найслабшу ланку в моєму житті. Щоб попередити мене, щоб я не позбавляла вас життя.

Чоловік мовчав. Його мовчанка підтверджувала її слова.

— Який жах! — сказала Аомаме. — Хоч її і вбили, ніщо в світі не змінилося.

— Та ні, вони — не вбивці. Власними руками нікого не знищують. Вашу подругу, мабуть, убило щось, сховане в ній самій. Раніше чи пізніше подібна трагедія мала статися, її життя було сповнене ризиків. Вони лише підстьобували її в потрібному напрямку. Ніби змінювали установку таймера.

Установку таймера?

— Але ж вона не була електричною пічкою. А живою людиною. Сповнена ризиків чи без них, вона була для мене найдорожчою подругою. І ви її так просто забрали. Беззмістовно, жорстоко.

— Ваш гнів виправданий, — погодився чоловік. — Можете спрямувати його проти мене.

Аомаме хитнула головою.

— Навіть якби я зараз позбавила вас життя, Аюмі не повернеться.

— Але так ви зможете відплатити карликам їхньою монетою. Так би мовити, зможете помститися. Вони ще не бажають моєї смерті. Моя смерть залишить порожнє місце. Принаймні тимчасово, поки не з'явиться мій спадкоємець. Для них це буде болісний удар. Водночас і вам це буде вигідно.

— Хтось сказав: «Ніщо так дорого не обходиться і не приносить так мало користі, як помста».

— Вінстон Черчілль. Але, наскільки я пригадую, він так висловився, щоб виправдати дефіцит бюджету Британської імперії. В цьому вислові немає морального змісту.

— Мені байдуже до моралі. Вас і без мого втручання пожере невідома хвороба, і ви, пройшовши крізь муки, помрете. І тому я не маю підстав вам співчувати. Навіть якщо світ, втративши мораль, розвалиться, це станеться не з моєї вини.

Чоловік ще раз глибоко зітхнув.

— Так, я добре розумію ваші слова. А ви готові укласти ось таку своєрідну оборудку? Якщо ви заберете в мене життя, то взамін я постараюсь зберегти життя Тенґо-куна. Зробити це в мене ще залишилася сила.

— Тенго, — сказала Аомаме. Вона відчула, як раптом знесиліла. — Ви й про це знаєте?

— Про вас я знаю все.

— Але ви цього не могли дізнатися. Бо ім'я Тенґо-куна не виходило назовні з моєї душі.

— Аомаме-сан, — сказав чоловік і коротко зітхнув. — У цьому світі немає нічого, що не виходить назовні з душі. І тепер, можливо, суто випадково, Тенґо-кун має для нас особливе значення.

Аомаме втратила мову.

— Але, якщо бути точним, це не чиста випадковість. Доля звела вас обох тут не випадково. Ви прийшли в цей світ, як хотіли. А коли вже прийшли, то, незалежно від того, подобається він вам чи ні, вам доручили виконувати певні ролі.

— Прийшли в цей світ?

— Так, цього 1Q84 року.

— 1Q84 року? — перепитала Аомаме. її обличчя знову сильно скривилося. «Хіба не я створила це слово?» — подумала вона.

— Так, це ви створили це слово, — сказав чоловік, ніби прочитавши в душі Аомаме. — З вашого дозволу я тільки скористався ним.

«1Q84 рік», — подумки вимовила Аомаме.

— У цьому світі немає нічого, що не виходить назовні з душі, — тихо повторив лідер.

Розділ 12

(про Тенґо)

Чого не можна порахувати на пальцях

Тенґо встиг повернутися додому перед тим, як почався дощ. Зі станції спішив пішки. На надвечірньому небі не було видно жодної хмаринки. Ніщо не віщувало ні дощу, ні грому. Оглядаючись навколо, він не бачив нікого, хто йшов би з парасолькою в руці. Було приємне надвечір'я пізнього літа, коли, йдучи на бейсбольний майданчик, хочеться випити свіжого пива. Однак зовсім недавно він налаштувався сприймати всерйоз те, що сказала Фукаері. «Краще повірити, ніж не повірити», — подумав він, спираючись швидше на досвід, ніж на логіку.

Заглянувши в поштову скриньку, Тенґо знайшов у ній діловий конверт без зазначеного прізвища відправника. Відкрив конверт і зазирнув усередину. В ньому містилося повідомлення про переказ 1 627 534 єн на його простий депозитний рахунок від «Офіс ERI». Напевне, від фіктивної компанії, яку створив Комацу. А може, від Ебісуно-сенсея. Одного разу Комацу повідомив, що виплатить одну частину авторського гонорару, отриманого за «Повітряну личинку». Можливо, це і є та частина. А виплату, напевне, зроблено чи то за «співпрацю», чи то за «надання матеріалів». Тенґо ще раз перевірив, скільки грошей переказано, й, поклавши повідомлення про переказ у конверт, запхнув його в кишеню.

Переказані гроші були для нього досить великими (насправді він уперше мав таку круглу суму), але не принесли йому ні радості, ні здивування. Наразі Тенґо не відчував у них великої потреби. Маючи сталий дохід, він жив зовсім небідно. Тривоги перед майбутнім, принаймні тепер, не відчував. Проте всі хотіли дати йому круглу суму грошей. Дивний світ, та й годі!

Однак що стосується переписування «Повітряної личинки», то, враховуючи його клопіт, з цим. пов'язаний, винагорода в один мільйон шістсот тисяч єн здавалася йому трохи малуватою. Хоча якби його запитали: «Ну, а яка винагорода була б справедливою?» — Тенґо не знав би, що відповісти. Передусім не знав, як справедливо оцінити свою послугу. Адже в світі трапляються безоплатні послуги й такі, яким ціни не можна скласти. Позаяк «Повітряна личинка» все ще начебто продається, то, можливо, в майбутньому надійдуть нові грошові перекази, але якщо переказана на його рахунок сума зростатиме, то виникнуть нові проблеми. Бо якщо він отримає ще більшу винагороду, то ступінь його причетності до «Повітряної личинки» остаточно стане доконаним фактом.

Тенґо подумав, що завтра вранці треба насамперед відіслати назад Комацу той мільйон шістсот тисяч єн. Якщо він так зробить, то зможе уникнути певної відповідальності. І тоді, можливо, його настрій поліпшиться. У всякому разі, стане фактом те, що він відмовився від винагороди. Однак завдяки цьому моральна відповідальність з нього не зніметься. Його вчинок не має виправдання. Відмова від винагороди може прислужитися йому в ролі зм'якшувальної обставини. Або ж, навпаки, може кинути на його вчинок ще більшу тінь підозри. Мовляв, він повернув гроші тому, що відчував свою провину.

Від таких роздумів у Тенґо заболіла голова. Тому він перестав перейматися грошовим переказом. Вирішив, що краще згодом над цим спокійно подумати. Адже гроші — не жива істота й нікуди не втечуть. Можливо.

Піднімаючись сходами на третій поверх до своєї квартири, Тенґо думав над невідкладним питанням — як перебудувати власне життя. Відвідавши батька на південній частині півострова Босо, він загалом упевнився, що той — не його справжній батько. Зумів стати, так би мовити, на відправний пункт нового життя. Можливо, саме зараз наспіла для цього добра нагода. Зовсім непогано позбутися різних клопотів і почати нове життя. З новим місцем роботи, квартирою і новими людськими стосунками. Хоча він ще не був у цьому впевнений, але передчував, що зможе жити набагато логічніше, ніж досі.

Та перед тим мав залагодити деякі справи. Позбутися Фукаері, Комацу, Ебісуно-сенсея й раптом зникнути не годилося. Звісно, перед ними він не мав якихось зобов'язань. І так само моральної відповідальності. Як казав Усікава, своєю участю у написанні «Повітряної личинки» Тенґо нажив собі чимало неприємностей. Втягнений в цю справу майже силоміць і необізнаний з її прихованою інтригою, він, однак, не може заперечити своєї причетності до неї. Він може сказати своїм спільникам, що, мовляв, нічого більше не знаю, робіть самі, що хочете. Навіть якщо доведеться кудись поїхати, Тенґо хотів по-своєму щось вирішити й очиститися від усіляких підозр. Бо якщо він цього не зробить, то його нове життя на самому початку забрудниться.

Слово «забрудниться» нагадало про Усікаву. «Усікава?» — зітхаючи думав» Тенґо. Усікава мав інформацію про його матір. І заявив, що зможе її передати.

Якщо ви хочете знати про матір, то ми можемо передати вам інформацію про неї. Та, можливо, ця інформація такого роду, що її не назвеш приємною.

Тенґо на це навіть не відповів. Бо нітрохи не мав охоти почути з уст Усікави інформацію про власну матір. Адже, як будь-що з його уст, вона була б брудною. Зрештою, з будь-яких уст Тенґо не хотів чути такої інформації. Повідомлення про матір мало надійти до нього не у вигляді часткової інформації, а повного «одкровення». Мало стати, так би мовити, космічним краєвидом, просторим і яскравим, на якому в одну мить усе відкрилося б.

Звичайно, Тенґо не знав, чи коли-небудь у майбутньому таке драматичне одкровення до нього прийде. Можливо, ніколи. Але він потребував приходу чогось масштабного, що могло б бути суперником і перемогти ту яскраву картину «сну серед білого дня», яка впродовж багатьох років бентежила, вкрай потрясала й мучила його. Завдяки цьому він мав цілком очиститися. А від інформації про повний розпродаж «Повітряної личинки» не було жодної користі.

От які думки роїлися в його голові, коли останнім прогоном сходів він піднімався на третій поверх.

Тенґо зупинився перед дверима власної квартири, вийняв з кишені ключ, вставив його у замкову щілину й покрутив. Перед тим, як відчинити двері, спочатку постукав тричі, а після короткої паузи — двічі. І тільки тоді вже відчинив.

Фукаері, сидячи за столом, пила томатний сік з високої склянки. На ній був той самий одяг, в якому вона сюди прийшла. Смугаста чоловіча сорочка й тонкі сині джинси. Але, на відміну від ранку, тепер вона справляла трохи інше враження. Бо (цього Тенґо відразу не помітив) зав'язала волосся вузлом і підняла догори. Завдяки цьому повністю відкрила вуха й шию. Пара невеликих рожевих вух, ніби щойно виготовлених і почищених м'якою щіточкою від пороху, була створена не для слухання реальних звуків, а з чисто естетичної точки зору як твори мистецтва. Принаймні так здавалося Тенґо. Тонка гарна шия під ними виблискувала, немов зелень, вирощена під щедрим сонячним промінням, їй, абсолютно чистій, личила вранішня роса й крапчасті сонечка. Тенґо вперше бачив її з піднятим догори волоссям. Такий її вигляд здавався йому навдивовижу рідним і звабливим.

Зачинивши за собою двері, він хвилину все ще стояв біля порога. її відкриті вуха й шия зворушили й бентежили його так само, як оголене тіло інших жінок. Як мандрівник, який у верхів'ї Нілу відкрив таємне водне джерело, Тенґо, на миті утративши мову, споглядав постать Фукаері примруженими очима. Його рука все ще тримала клямку дверей.

— Я щойно прийняла душ, — серйозним голосом, ніби згадавши якусь важливу подію, сказала Фукаері, звертаючись до остовпілого Тенґо. — Скористалася вашим шампунем та ополіскувачем.

Тенґо кивнув і, перевівши подих, нарешті відпустив клямку, а двері замкнув. Шампунь та ополіскувач? Він зробив крок уперед і відійшов від дверей.

— Потім ніхто не дзвонив? — спитав Тенґо.

— Ані разу, — відповіла Фукаері й легенько хитнула головою.

Він підійшов до вікна й, ледь-ледь відслонивши штори, визирнув надвір. Краєвид, побачений з вікна на третьому поверсі, нічим особливим не вражав. Не було видно ні підозрілої людини, ні підозрілої припаркованої автомашини. Перед ним відкрився, як завжди, нічим не примітний краєвид нічим не примітного житлового району. Припалі пилом дерева з покрученим гіллям уздовж вулиці, залізна огорожа тротуару з численними вм'ятинами, кілька заіржавілих велосипедів на узбіччі. Гасло поліції «П'яний за кермом — пряма дорога на той світ» на паркані. (Невже в поліції спеціальний відділ придумує гасла?) Набурмосений дідок, що вигулює дворнягу з непривабливою мордою. Неприваблива жінка за кермом огидного маленького авто. Огидний телеграфний стовп з немов на зло протягнутими в повітрі дротами. Цей краєвид за вікном підказував, що світ твориться завдяки незчисленним маленьким світам, що мають свій вигляд і несуть на собі відбиток чогось середнього між безрадісністю і нещастям.

А з іншого боку, у світі існували також беззаперечно звабливі вуха та шия Фукаері. Вирішити, якій стороні цього світу довіритись, було непросто. Як розгублений великий пес, Тенґо тихо простогнав горлом і, заслонивши штори, повернувся у свій маленький світ.

— Ебісуно-сенсей знає, що ти прийшла сюди? — спитав він.

Фукаері хитнула головою. Мовляв, не знає.

— І ти не збираєшся йому про це повідомити?

Дівчина хитнула головою.

— Не можу з ним зв'язатися.

— Бо це небезпечно?

— Можливо, телефон прослуховується і пошта не доходить.

— Лише я знаю, що ти перебуваєш тут?

Фукаері кивнула.

— Принесла що-небудь, щоб переодягтися?

— Небагато, — відповіла Фукаері й зиркнула на свою полотняну сумку. Навряд чи багато речей вона вміщала. — Але мені байдуже.

— Якщо тобі байдуже, то мені й поготів, — сказав Тенґо.

Він зайшов у кухню і скип'ятив води. Накидав у чайничок чайного листя.

— Подруга сюди приходить? — спитала Фукаері.

— Ні, більше не приходить, — коротко відповів Тенґо. Фукаері мовчки дивилася йому прямо в очі. — Поки що, — додав він.

— Через мене? — запитала дівчина.

Тенґо хитнув головою:

— Через кого, не знаю. Але, гадаю, не через тебе. Мабуть, через мене. А може, трохи через неї.

— У всякому разі, вона вже сюди не приходить.

— Саме так. Вона сюди вже більше не прийде. Можливо. Тому можеш залишатися тут надовго.

Фукаері задумалася над цим.

— Вона заміжня? — спитала дівчина.

— Так, заміжня. Має двоє дітей.

— Діти від вас?

— Звичайно, не від мене. Діти були в неї вже перед тим, як ми почали зустрічатися.

— Вона вам подобалася?

— Можливо, — відповів Тенґо. «За певних умов», — додав він подумки, звертаючись до себе.

— А ви їй подобалися?

— Можливо. До певної міри.

— Сексом займалися.

Тенґо не сподівався почути від неї такі слова.

— Звичайно. Адже вона приходила сюди не для того, щоб грати в «монополію».[11]

— Монополію? — спитала Фукаері.

— Та це не має значення, — відповів він.

— Але вона більше сюди не прийде?

— Принаймні так мені сказали. Мовляв, більше не прийде.

— Вона сказала? — запитала Фукаері.

— Ні, не вона. А її чоловік. Мовляв, вона пропала й більше не зможе до мене приходити.

— Пропала.

— Що це означає конкретно, я не знаю. Питав, але пояснення не отримав. Запитань було багато, а відповідей — мало. Як дисбаланс у торгівлі. Чай питимеш?

Фукаері кивнула.

Тенґо налив окропу в чайничок, накрив його й чекав, коли мине потрібний час.

— Нічого не вдієте, — сказала дівчина.

— З тим, що мало відповідей? Чи з тим, що вона пропала?

На це Фукаері не відповіла.

Не дочекавшись відповіді, Тенґо налив чаю у дві чашки.

— З цукром?

— Одну ложку, — відповіла вона.

— З лимоном чи молоком?

Фукаері хитнула головою. Тенґо висипав ложку цукру в чашку, повільно розмішав й поставив перед дівчиною. А сам, з чашкою самого чаю, сів за столом навпроти.

— Секс подобався? — знову запитала Фукаері.

— Чи подобався секс із подружкою? — перепитав Тенґо, поставивши звичний знак запитання.

Дівчина кивнула.

— Гадаю, подобався, — відповів Тенґо. — Більшості людей подобається секс із приємною особою протилежної статі.

«І крім того, — подумав він, — вона була вправною в сексі так само, як селянин у зрошенні землі. Любила випробовувати різні способи».

— Вас засмутило те, що вона перестала приходити? — спитала Фукаері.

— Можливо, — відповів Тенґо. І ковтнув чаю.

— Бо не можете займатися сексом?

— Звичайно, й тому.

Якусь хвилю Фукаері знову видивилася на Тенґо. Здавалося, ніби думала про секс. Але, безперечно, ніхто не знав, про що вона насправді думає.

— Ти голодна? — спитав він. Дівчина кивнула.

— Майже нічого не мала в роті від самого ранку.

— Я приготую щось поїсти, — сказав Тенґо. Він також від самого ранку не їв майже нічого й відчував голод. І поки що нічого не придумав, як тільки взятися до приготування їжі.

Поки у рисоварці варився промитий рис, Тенґо готував суп із місо,[12] морської капусти й цибулі, смажив сушену ставриду, вийняв з холодильника тофу й зробив імбирову приправу. Натер редьки, розігрів у каструлі залишки варених овочів, додав до них маринованої ріпи й маринованої сливи. Коли його здоровенна постать рухалася сюди-туди, маленька кухня здавалася ще тіснішою. Однак сам Тенґо не відчував від цього особливої незручності. Він уже давно звик до життя, в якому обходився щонайменшим.

— Вибач, що можу приготувати найпростіші страви, — сказав Тенґо.

Фукаері уважно спостерігала за його спритними рухами в кухні й, зацікавлено оглядаючи наслідки його роботи, розставлені на столі, мовила:

— А ви добре вмієте куховарити.

— Бо тривалий час живу сам-один. Швидко варю і швидко їм. Це стало звичкою.

— Завжди їсте самі.

— Ага. А ось так, як зараз, разом з кимось за одним столом, їм рідко. З тією жінкою один раз на тиждень тут обідав. Однак вечеряти з кимось давно не доводилося.

— Хвилюєтеся? — спитала Фукаері.

Тенґо хитнув головою.

— Ні, особливо не хвилююся. Це — звичайна вечеря. Тільки трохи дивна.

— Я завжди їла з людьми. Бо з дитинства жила разом з ними. І в домі сенсея випадало сидіти за столом з різними гістьми. До нього часто вони приходили.

Фукаері вперше вимовила стільки речень за одним разом.

— Але у сховищі ти сама їла? — поцікавився Тенґо.

Дівчина кивнула.

— Де було твоє сховище?

— Далеко. Сенсей його мені підшукав.

— І чим же ти харчувалася?

— Готовими до вживання продуктами. У пачках, — відповіла вона. — Ось таких страв, як зараз, давно не їла.

Кінчиками хасі[13] Фукаері довго очищувала ставриду від кісток. Підносила до рота й неквапливо жувала. Наче смакувала чимось рідкісним. Потім ковтнула супу, оцінила його смак, а після того, поклавши хасі на стіл, задумалася.

Приблизно о дев'ятій Тенґо здалося, ніби десь далеко прокотився неголосний грім. Ледь-ледь відслонивши штору, він побачив, як по темному небу одна за одною пливли зловісні хмари.

— Так, як ти казала, погода дуже збурилася, — заслонивши штору, сказав Тенґо.

— Бо карлики бешкетують, — із серйозним виразом обличчя сказала Фукаері.

— Якщо карлики бешкетують, то погода зазнає різкої зміни?

— Як коли. Бо погода залежить від того, як її сприймають.

— Питання в тому, як її сприймають?

Фукаері хитнула головою.

— Не знаю.

Не знав цього й Тенґо, Погода здавалася йому цілком незалежним об'єктивним станом. Але дискусія на цю тему, напевне, нічого не дала б. Тому він вирішив поставити інше запитання:

— Може, карлики на щось сердяться?

— Їх щось дратує, — відповіла дівчина.

— Що саме?

Фукаері хитнула головою.

— Скоро зрозумієте.

Помивши в умивальнику посуд, обтерши його і поставивши у буфет, вони сіли за стіл одне напроти одного й пили чай. Хотілося пива, але Тенґо подумав, що сьогодні краще обійтися без алкогольних напоїв. У навколишній атмосфері вчувалася якась небезпека. У разі, якби щось сталося, краще бути з тверезим розумом.

— Може, варто заснути рано, — сказала Фукаері. І, як чоловік на картині Мунка, що гукає на мості, приклала долоні до щік. Але сама не кричала. Хотіла спати.

— Гаразд. Можеш скористатися моїм ліжком. А я, як того разу, спатиму на дивані, — відповів Тенґо. — Не турбуйся. Бо я засну будь-де.

І це була правда. Він міг заснути будь-де. Що не кажіть, це чудовий дар.

Фукаері тільки кивнула. Не виказувала своєї думки, а лише якийсь час пильно дивилася на Тенґо. Потім на мить торкнулася привабливого вуха, що видалося йому щойно створеним. Так, ніби перевіряла, чи воно є на своєму місці.

— Позичте піжаму. Своєї я не принесла.

Тенґо добув із шухляди комода в спальні запасну піжаму й передав Фукаері. Ту саму, яку давав їй минулого разу, коли вона в нього ночувала. Однобарвну, синю. Вона лежала випраною і складеною. Для певності Тенґо понюхав її. Запаху не відчув. Узявши піжаму, Фукаері переодяглась у ванній кімнаті й повернулася за стіл. Тепер її волосся спустилося вниз. Рукави й поділ, як і попереднього разу, були підкочені.

— Ще нема дев'ятої, — глянувши на настінний годинник, сказав Тенґо. — Ти завжди лягаєш так рано?

Дівчина хитнула головою.

— Сьогодні — особливий день.

— Бо надворі бешкетують карлики?

— Не знаю. Просто зараз хочу спати.

— Ти справді маєш сонний вигляд, — визнав Тенґо.

— Коли я буду в ліжку, почитаєте книжку або щось розкажете? — спитала Фукаері.

— Гаразд, — відповів він. — Нічого іншого не робитиму.

Був задушливий вечір, і коли Фукаері забралася в ліжко, то натягла на себе до самого горла ковдру так, ніби старанно відділила власний світ від зовнішнього. У ліжку вона чомусь здавалася схожою на маленьку дитину. Не старшою за дванадцять років. Грім, що долинав зза вікна, став гучнішим. Мабуть, ударяв десь близько. І щоразу тоді віконні шибки дрібно тремтіли. Та, як не дивно, блискавка не спалахувала. По темному небу тільки грім прокочувався. Дощ начебто ще не падав. У цілому відчувався якийсь дисбаланс.

— Вони нас бачать, — сказала Фукаері.

— Карлики? — запитав Тенґо.

Фукаері не відповіла.

— Вони знають, що ми тут? — сказав Тенґо.

— Звичайно, знають, — погодилася дівчина.

— Вони збираються нам щось зробити?

— Вони нам нічого не можуть зробити.

— От і добре! — сказав Тенґо.

— Поки що.

— Поки що вони не можуть утрутитися в наше життя, — мляво повторив він. — Але доки так триватиме, невідомо.

— Нікому невідомо, — чітко заявила Фукаері.

— Однак якщо вони не можуть нічого зробити нам, то чи не зроблять чогось нашим спільникам? — запитав Тенґо.

— Така річ не виключена.

— Можуть загнати їх у скрутне становище.

Певний час, примруживши очі, Фукаері дивилася, немов моряк, який намагається почути голоси утоплеників. А потім сказала:

— Залежно від обставин.

— Можливо, таку силу карлики застосували до моєї заміжньої подруги. Щоб мене попередити.

Фукаері повільно витягла зпід ковдри руку, пошкрябала вухо й знову її заховала.

— Карлики не все можуть зробити.

Тенґо прикусив губу. А потім сказав:

— А на що конкретно вони здатні?

Дівчина хотіла щось сказати, але передумала. Невисловлена думка пірнула туди, де була перед тим. Кудись у темну глибінь.

— Ти казала, що у карликів є розум і сила.

Фукаері кивнула.

— Однак і вони поставлені в певні межі.

Фукаері знову кивнула.

— Бо живуть у лісі й коли виходять з нього, то не можуть повністю виявити своїх здібностей. І в цьому світі існують цінності, які здатні протидіяти їхньому розуму й силі. Ти це мала на увазі?

Дівчина промовчала. Можливо, запитання видалося їй надто довгим.

— Ти коли-небудь зустрічалася з карликами? — спитав Тенґо.

Фукаері дивилася на нього розгублено — так, ніби не зовсім добре розуміла суть запитання.

— Коли-небудь бачила на власні очі, який вони мають вигляд? — повторив він.

— Бачила, — відповіла дівчина.

— Скількох карликів бачила?

— Не знаю. Бо їх не можна порахувати на пальцях.

— Але не одного?

— Бачила більше й менше. Але не одного.

— Як змалювала у «Повітряній личинці»?

Дівчина кивнула.

Нарешті Тенґо поставив запитання, яке вже давно не давало йому спокою:

— Скажи: те, що написано в «Повітряній личинці», справді відбувалося?

— А що таке правда, — запитала дівчина без запитальної інтонації.

Ясна річ, він не знав, що відповісти.

Грім лунко прокочувався по небу. Дрібно тремтіли віконні шибки. Проте блискавка все ще не спалахувала. І дощ не шумів. Тенґо згадав давно бачений кінофільм про підводний човен. Одна за одною вибухали глибинні бомби, різко здригався його корпус. Однак люди, замкнені в темному залізному коробі, нічого зсередини не бачили. Лише відчували безперервні вибухи й гойдання човна.

— Почитайте книжку або щось розкажіть, — попросила Фукаері.

— Гаразд, — погодився Тенґо. — Але ніяк не можу згадати книжки, підходящої для голосного читання. Такої книжки не маю напохваті, тож якщо не заперечуєш, перекажу тобі зміст «Котячого міста».

— Котячого міста?

— Про місто, в якому жили самі коти.

— Радо послухаю.

— Можливо, ця розповідь буде трохи страшною, якщо її слухати перед сном.

— Байдуже. Я зможу заснути під будь-яку розповідь.

Тенґо приставив стілець до ліжка, сів на ньому й, сплівши пальці обох рук на колінах, крізь гуркіт грому почав переказувати зміст «Котячого міста». Він читав це оповідання для себе двічі в експресі й один раз уголос у батьковій палаті. І загалом його сюжет запам'ятав. Воно не вирізнялося особливою докладністю і плавністю стилю, а тому Тенґо не відчував значного опору, коли по ходу розповіді переробляв його. Розповідав його зміст Фукаері, випускаючи нудні уривки й додаючи доречні епізоди.

Загалом розповідь не була надто довгою, але забрала більше часу, ніж він сподівався. Бо Фукаері запитувала, коли чогось не розуміла. І тоді Тенґо зупинявся і докладно відповідав на кожне її запитання. Описував розташування міста, поведінку котів і характер головного персонажа. Коли ж в оповіданні чогось не знаходив (а так траплялося часто), то сам відповідно додумував. Як і тоді, коли переробляв «Повітряну личинку». Здавалось, Фукаері захопилася оповіданням, її очі перестали бути сонними. Іноді вона заплющувала їх, щоб уявити собі краєвиди котячого міста. А коли розплющувала, то квапила Тенґо розповідати далі.

Коли він закінчив розповідь, дівчина, широко розтуливши очі, хвильку пильно дивилася на нього. Ніби кішка, яка щось вистежує у темряві своїми блискучими зіницями.

— Ви їздили до котячого міста, — сказала вона докірливо.

— Я?

— Ви їздили до свого котячого міста. І повернулися додому на електричці.

— Ти так відчуваєш?

Загорнувшись по горло літньою ковдрою, дівчина кивнула.

— Ти правду кажеш, — вів далі Тенґо. — Я їздив до котячого міста й повернувся додому на електричці.

— Зробили очищення? — спитала Фукаері.

— Очищення? — перепитав Тенґо. Яке там очищення? — Ні, ще не зробив.

— Його треба зробити.

— Яке очищення?

Дівчина не відповіла.

— Побувати в котячому місті й нічого після цього не зробити — це недобре.

Ніби розколюючи небо навпіл, торохнув сильний грім. Його гуркіт ставав дедалі гучнішим. Фукаері в ліжку аж зіщулилася.

— Ідіть сюди й обніміть мене, — сказала вона. — Нам обом треба разом поїхати до котячого міста.

— Чому?

— Можливо, карлики помітять вхід до квартири.

— Бо ми не зробили очищення?

— Бо ми обоє — одне ціле, — сказала Фукаері.

Розділ 13

(про Аомаме)

«Без твоєї любові»

— 1Q84 рік, — сказала Аомаме. — Ви хочете сказати, що рік, прозваний 1Q84, в якому я живу, не є справжнім 1984 роком?

— Надзвичайно важко сказати, що таке справжній світ, — відповів лідер, усе ще лежачи долілиць. — Однак тут — це справжній світ. У цьому нема сумніву. Біль, якого я зазнаю в цьому світі, — справжній. Смерть, яку несе цей світ, справжня. Кров, яка тече в жилах, справжня. Цей світ — не підробка. Не гіпотетичний. Не метафізичний. Ручаюсь. Однак зараз не 1984 рік, який ви знаєте.

— Може, це щось схоже на паралельний світ?

Чоловік силувано всміхнувся.

— Здається, ви забагато начиталися наукової фантастики. Н., цей світ не паралельний. Від 1984 року не утворилося відгалуження — 1Q84 рік, і тепер вони, 1984 і 1Q84 роки, не рухаються паралельно. 1984 року вже ніде немає. І для вас, і для мене зараз існує лише 1Q84 рік.

— Ми пробралися в такий час.

— Саме так. Ми сюди пробралися. А може, такий час проник у нас. І наскільки я розумію, двері відчинилися тільки в один бік. Вороття назад нема.

— Це сталося тоді, коли я спустилася аварійними сходами на столичній швидкісній автостраді, — сказала Аомаме.

— На столичній швидкісній автостраді?

— Поблизу станції Санґендзяя, — відповіла Аомаме.

— Зрештою, байдуже, де це сталося, — сказав чоловік. — Для вас це — Санґендзяя. Але йдеться не про те, в якому конкретному місці це сталося. Головне — коли. Стрілку, так би мовити, перевели з однієї колії на іншу, й світ опинився в 1Q84 році.

Аомаме уявила собі, як кілька карликів спільно переводять залізничну стрілку. Серед ночі, під блідим місячним сяйвом.

— І цього 1Q84 року на небі з'явилося два Місяці? — спитала вона.

— Саме так. З'явилося два Місяці. Як знак того, що стрілку переведено. Завдяки цьому вдається відрізнити два світи. Але не всі люди бачать обидва Місяці. Ні, скоріше майже всі не бачать. Інакше кажучи, кількість людей, які знають, що зараз 1Q84 рік, обмежена.

— Тобто більшість людей у цьому світі не помічають, що час перемінився?

— Авжеж. Для більшості людей цей світ звичайний — такий, яким був завжди. Саме в такому розумінні я кажу, що «це справжній світ».

— Стрілку переведено, — сказала Аомаме. — Але якби цього не сталося, то ми з вами тут не зустрілися б, правда?

— Цього ніхто не знає. Це питання імовірності. Але, мабуть, ви маєте рацію.

— Те, що ви кажете, твердий факт чи гіпотеза?

— Гарне запитання. Однак розрізнити ці дві можливості надзвичайно важко. Ось послухайте, як про це говориться в одній давній пісні: «Without your love, it's a honkey-tonk parade». — Чоловік тихо проспівав собі під ніс. — «Без твоєї любові це лише дешевенький балаган». Ви знаєте цю пісню?

— «It's Only a Paper Moon».

— Так, і 1984 рік, і 1Q84 рік, у принципі, однакового походження. Якщо ви не вірите у світ і, крім того, нікого не любите, то все здається фальшивим. У будь-якому з двох світів лінію, що відділяє гіпотезу від факту, здебільшого очима не видно. її видно тільки в душі.

— А хто перевів залізничну стрілку?

— Хто перевів залізничну стрілку? І на це важко відповісти. Причинно-наслідковий зв'язок у цьому разі не має особливої сили.

— Так чи інакше, чиясь воля занесла мене в цей світ з 1Q84 роком, — сказала Аомаме. — Але не моя.

— Це правда. Ви перемістилися в цей світ через те, що поїзд, на який ви сіли, після стрілки пішов іншою колією.

— До цього приклали свою руку карлики?

— У цьому світі вони існують. І принаймні тут їх так називають. Але не завжди вони мають людську подобу й назву.

Прикусивши губу, Аомаме задумалася над сказаним.

— Ваші міркування здаються мені суперечливими. Припустімо, що карлики перевели стрілку й перенесли мене в

1Q84 рік. Але якщо вони не бажають, щоб я вам щось зробила, то чому навмисне привели мене сюди? Хоча усунення мене мало б відповідати їхнім інтересам.

— Це нелегко пояснити, — спокійним голосом відповів чоловік. — Та у вас, бачу, швидко працює голова. Сподіваюсь, що, може, ви хоч трохи зрозумієте те, що я збираюся сказати. Як я вже зазначав, для світу, в якому ми живемо, найважливіше те, щоб підтримувався баланс між добром і злом. Карлики або їхня воля мають надзвичайну силу. Але чим частіше вони нею користуються, тим автоматично дедалі більше зростає опір цій силі. Таким чином світ підтримує делікатну рівновагу. Такий принцип залишається незмінним у будь-якому світі. Абсолютно те саме можна сказати про світ з його 1Q84 роком, в якому ми зараз перебуваємо. Як тільки карлики почали виявляти свою надмірну силу, автоматично народилася антикарликова сила. І, напевне, саме вона втягла вас у цей 1Q84 рік.

Усе ще лежачи на синій маті своїм велетенським тілом, немов кит, викинутий на морський берег, чоловік глибоко дихав.

— Якщо вести розмову, послуговуючись згаданою аналогією із залізничною колією, то можна сказати ось що. Вони можуть перевести стрілку. Внаслідок цього поїзд котиться по новій колії. Колії 1Q84 року. Однак вони не здатні розрізнити пасажирів, які сіли на цей поїзд. Тобто, можливо, в ньому їдуть і небажані для них люди.

— Непрошені пасажири, — сказала Аомаме.

— Саме так.

Торохнув грім. Сильніше, ніж перед тим. Але блискавка не спалахнула. «Дивно», — подумала Аомаме. Хоча грім ударив зовсім близько, блискавки не було. Не падав і дощ.

— Ви зрозуміли, що я досі сказав?

— Слухаю, — відповіла Аомаме, вже відвівши вістря голки від вибраної точки на чоловіковій шиї і спрямувавши його вгору. Тепер вона мусила зосередитися на його розповіді.

— Там, де є світло, повинна бути й тінь, а там, де є тінь, — світло. Немає тіні без світла й світла без тіні. В одній книжці Карл Юнґ[14] ось що пише: «Якщо людина — позитивна істота, то її тінь — негативна. Що більше людина намагається стати добрішою і досконалішою, то її тінь виразно проявляє волю стати темнішою, злішою і руйнівнішою. Коли людина, виходячи за свої фізичні межі, намагається досягти духовної повноти, її тінь спускається в пекло й стає дияволом. Бо в цьому природному світі спроба людини стати вищою за себе так само, як стати нижчою, — гріх».

Невідомо, карлики добрі чи злі. У певному сенсі це виходить за межі нашого розуміння і словесного формулювання. Ми з давніх-давен живемо разом з ними. Відколи добро й зло не існували окремо. З тих часів, коли людська свідомість тільки зароджувалася. Та найважливіше, що, незалежно від того, вони — добро чи зло, світло чи тінь, тоді, коли вони пускають у хід свою силу, обов'язково виникає зворотна реакція. Тому цього разу майже одночасно з тим, як я став представляти карликів, моя дочка стала представляти анти-карликову силу. Таким чином підтримувалася рівновага.

— Ваша дочка?

— Так. Це вона першою привела карликів. Тоді їй було десять років, а тепер — сімнадцять. Одного разу вони з'явилися з темряви й через неї прийшли в цей світ. І зробили мене своїм представником. Дочка була перцепієнткою, а я — реципієнтом. Здається, ніби ми випадково наділені такими якостями. У всякому разі, вони нас знайшли, а не ми — їх.

— І ви зґвалтували власну дочку.

— Єднався, — сказав чоловік. — Це слово набагато ближче до правди. Крім того, я єднався з дочкою як ідеєю. «Єднатися» — багатозначне слово. Суть у тому, що ми стали одним цілим. Як перцепієнтка й реципієнт.

Аомаме хитнула головою:

— Я не розумію того, що ви кажете. Ви мали статевий зв'язок з власною дочкою чи ні?

— Відповідь: і так, і ні.

— Те саме було з Цубасою?

— Те саме.

— Але ж матка Цубаси була реально порваною.

Чоловік хитнув головою.

— Ви бачили тільки ідею в людській подобі, а не реальну людину.

Аомаме не встигала за швидким потоком розмови. Зробила паузу й віддихалася. Потім продовжила:

— Ви хочете сказати, що ідея втекла, прибравши людську подобу?

— Якщо казати коротко.

— Отже, я не бачила реальної Цубаси?

— Тому її забрали назад.

— Забрали назад? — спитала Аомаме.

— Забрали назад і лікували. Вона дістала потрібне лікування.

— Я не вірю вашим словам, — коротко сказала Аомаме.

— Не можу вам за це дорікати, — спокійно відповів чоловік.

На якийсь час Аомаме втратила мову. А тоді запитала:

— Ви стали представником карликів завдяки тому, що багатозначно зґвалтували власну дочку як ідею в людській подобі. Однак одночасно з тим, як ви стали їхнім представником, реагуючи на це, ваша дочка покинула вас і, так би мовити, стала вашим супротивником. Ви це стверджуєте?

— Саме це. Тому вона залишила свою дооту, — сказав чоловік. — Але побоююсь, що навіть після таких слів ви не зрозумієте, про що йдеться.

— Доота? — перепитала Аомаме.

— Це — щось схоже на живу тінь. Однак до цього причетний ще один чоловік. Колишній мій друг. Чоловік, вартий довіри. Я передав дочку йому. А не так давно до цієї справи долучився добре вам відомий Тенґо-кун. Він і моя дочка випадково зійшлися разом й утворили команду.

Здавалось, ніби раптом час зупинився. Аомаме не знаходила потрібних слів. Заціпенівши, вона очікувала, коли час знову рушить.

А чоловік провадив далі:

— Вони обоє мали якості, що доповнювали одна одну. Те, чого не вистачало Тенґо-куну, мала Еріко, а те, чого бракувало їй, мав він. Вони доповнювали одне одного й, об'єднавши сили, виконували одну роботу. І її наслідки мали велике значення в контексті утвердження антикарликових сил.

— Вони утворили команду?

— Вони не мають ні любовних, ні статевих стосунків. Тому не варто переживати. Якщо, звісно, ви таке підозрюєте. Еріко ні в кого не закохувалася. Це не входило в її наміри.

— І які наслідки їхньої спільної роботи? Якщо говорити конкретно.

— Щоб це пояснити, треба вдатися до ще однієї аналогії. Вони, так би мовити, запустили в хід щось схоже на антитіла проти вірусу. Якщо вважати дії карликів вірусом, то вони створили й розповсюдили антитіла проти нього. Звичайно, такий погляд односторонній, і якщо подивитися на це очима карликів, то, напевне, Тенґо й Еріко — переносники вірусу. Все на світі має свою протилежність.

— Це реакція, про яку ви згадували?

— Саме так. Людина, яку ви любите, й моя дочка, об'єднавши сили, взялися до такої роботи. Словом, у цьому світі вони буквально йдуть одне вслід за одним.

— Але ж ви сказали, що це не випадково. Тобто що я прийшла в цей світ з чиєїсь волі. Це правда?

— Правда. Ви прийшли сюди, в цей світ з 1Q84 роком, з чиєїсь волі й з певною метою. І те, що ви й Тенґо-кун зійшлися, незалежно від своїх ролей, — зовсім не випадковість.

— З чиєї волі й з якою метою?

— Пояснювати це — не мій обов'язок, — відповів чоловік. — Вибачте.

— Чому ви не можете пояснити?

— Це не означає, що не можу пояснити. Та якби я пояснив, то моє пояснення втратило б свій зміст.

— Ну, тоді я поставлю вам інше запитання, — сказала Аомаме. — Чому це саме на мене впав вибір?

— Очевидно, ви ще не знаєте чому.

Аомаме кілька разів рішуче похитала головою.

— Чому — не знаю. Зовсім.

— Усе дуже просто. Бо між вами й Тенґо-куном сильне взаємне притягання.

Аомаме надовго замовкла. Відчула, як на чолі виступив рясний піт. Мала таке відчуття, ніби її повністю вкрила тонка невидима плівка.

— Притягання, — повторила вона.

— Взаємне і дуже сильне.

Почуття, схоже на гнів, безпричинно піднялося в її душі. Вона навіть передчувала, що її от-от занудить.

— Я не можу в це повірити. Він, напевне, мене не пам'ятає.

— Е ні, Тенґо-кун добре пам'ятає, що ви існуєте в цьому світі, й шукає вас. І досі не любив іншої жінки, крім вас.

Аомаме на хвилину втратила мову. А в той час з короткими перервами торохтів грім. Здається, нарешті й дощ линув. Великі дощові краплі заперіщили об віконні шибки готелю. Однак їхній стукіт майже не доходив до вух Аомаме.

— Ваше право — вірити чи не вірити, — сказав чоловік. — Але краще повірити. Бо це — беззаперечна правда.

— Ви хочете сказати, що він мене ще пам'ятає, хоча минуло вже двадцять років, як ми не бачилися? Хоча навіть не розмовляли віч-на-віч.

— Ви міцно стиснули його руку в порожній аудиторії початкової школи, коли вам було десять років. Щоб на таке піти, вам, напевне, довелося зібрати всю свою відвагу.

Аомаме скривилася.

— А звідки ви про це знаєте?

Чоловік не відповів на її запитання.

— Тенґо-кун ніколи цього не забував. Постійно думав про вас. І зараз думає. Раджу вам у це повірити. Я багато чого знаю. Наприклад, що й тепер ви думаєте про Тенґо-куна, коли самозадовольняєтеся. Уявляєте собі його постать, хіба ні?

Злегка розтуливши рот, Аомаме не знаходила слів для відповіді. Тільки тихо дихала.

А чоловік провадив далі:

— Не соромтесь цього. Це — природна людська звичка. І він так само робить, думаючи про вас, і тепер.

— Звідки ви таке…

— Звідки я таке знаю? Інформацію сприймаю слухом. Бо моя робота полягає в тому, щоб слухати голос.

Аомаме кортіло голосно зареготати й водночас заплакати. Але вона не спромоглася цього зробити. Застигнувши в розгубленості, вона незворушно мовчала.

— Не треба боятися, — сказав чоловік.

— Боятися?

— Ви боїтеся. Так само, як люди у Ватикані боялися визнати геліоцентричну теорію будови Всесвіту. Причина була не в тому, що вони вірили в безпомильність геоцентричної теорії. Вони лише боялися нового становища, до якого могло спричинитися визнання геліоцентричної теорії. Боялися, що в такому разі їм самим доведеться перебудовувати власну свідомість. Правду кажучи, католицька церква навіть зараз офіційно не визнає геліоцентричної теорії. Так само й ви боїтеся скинути міцний захисний панцир, який досі облягає ваше тіло.

Обхопивши долонями обличчя, Аомаме кілька разів схлипнула. Не хотіла цього робити, але ніяк не могла стриматися. Хотіла вдати, що сміється, але їй це не вдалося.

— Вас обох, так би мовити, привіз у цей світ той самий поїзд, — спокійно мовив чоловік. — Тенґо-кун спільно з моєю дочкою розпочав антикарликову діяльність, а ви, з іншої причини, взялися знищити мене. Інакше кажучи, ви обоє робите дуже небезпечну справу в дуже небезпечному місці.

— Ви хочете сказати, що чиясь воля хоче від нас таких учинків?

— Можливо.

— Власне, для чого? — спитала Аомаме й відразу збагнула, що зробила це даремно. Отримати відповідь зовсім не сподівалася.

— Найприйнятніший спосіб розв'язання цієї проблеми полягає в тому, щоб ви десь зустрілись і, взявшись за руки, залишили цей світ, — не відповідаючи на запитання, сказав чоловік. — Однак це нелегко зробити.

— Нелегко зробити, — машинально повторила Аомаме.

— На жаль, дуже м'яко кажучи, це нелегко. Якщо бути відвертим, то взагалі неможливо. Бо ваш супротивник, як би ви його не називали, потужний.

— Тому… — сухим голосом сказала Аомаме й відкашлялася, її розгубленість уже вляглася. «Зараз не час плакати», — подумала вона. — Тому з'явився ваш план, чи не так? Взамін за безболісну смерть для вас ви можете мені щось запропонувати. Якийсь інший вибір.

— Ви страшенно догадливі, — відповів чоловік, усе ще лежачи долілиць. — Це правда. Мій план пов'язаний з вибором для вас і Тенґо-куна. Можливо, він вам не сподобається. Але все-таки це вибір.

— Карлики бояться втратити мене, — сказав чоловік. — Бо моє існування все ще їм потрібне. Як їхній представник я для них дуже корисна людина. Знайти мені заміну непросто. Поки що наступника на моє місце не підготовлено. Щоб стати їхнім представником, треба задовольняти чимало важких умов, а я був рідкісною людиною, яка всім цим умовам відповідала. Тож вони бояться мене втратити. Якби це сталося, то тимчасово утворилося б порожнє місце. Тому вони хочуть запобігти моїй смерті. Хочуть ще трохи продовжити мені життя. Громовиця, яка лунає надворі, — це ознака їхнього гніву. Однак вони не спроможні безпосередньо на вас вплинути. Лише попереджають своїм гнівом. З тієї ж причини вони, можливо, витонченим способом довели до загибелі вашу подругу. І, мабуть, так само якимось способом завдадуть шкоди Тенґо-куну.

— Завдадуть шкоди?

— Тенґо-кун написав оповідання про карликів та їхні дії. Еріко запропонувала сюжет оповідання, а Тенґо-кун перетворив його на досконалий текст. Це їхня спільна робота. Оповідання зіграло роль антитіл, спрямованих проти карликів. Видане у вигляді книжки, воно стало бестселером і позбавило карликів, принаймні тимчасово, різних можливостей, а також обмежило простір для кількох їхніх дій. Сподіваюсь, ви чули, що його заголовок — «Повітряна личинка».

Аомаме кивнула.

— Я бачила газетні статті про цю книжку. І рекламу видавництва. Але самої книжки не читала.

— «Повітряну личинку» фактично написав Тенґо-кун. А тепер він пише новий власний твір про світ з двома Місяцями. Як здібна перцепієнтка Еріко розбудила в ньому бажання написати роман, що виконував би роль згаданих антитіл. А Тенґо-кун як реципієнт наділений небуденними здібностями. Можливо, саме такі його здібності привели вас сюди або, інакше кажучи, посадили у згаданий поїзд.

Аомаме в напівтемряві сильно насупилася. Хоч-не-хоч, їй доводилося вести таку розмову.

— Ви хочете сказати, що завдяки здібностям Тенґо-куна як автора оповідання або, за вашими словами, як реципієнта я опинилася у світі з 1Q84 роком?

— Я принаймні таке припускаю, — відповів чоловік.

Аомаме перевела погляд на свої руки. її пальці були мокрі від сліз.

— Якщо так піде й далі, то з великою імовірністю Тенґо-куна знищать. Бо зараз він найнебезпечніша для карликів людина. А цей світ справжній. Справжня кров тече по жилах. І смерть у ньому настає справжня. Звісно, вічна.

Аомаме прикусила губу.

— Я хотів би, щоб ви подумали ось про що, — сказав чоловік. — Припустімо, що ви мене тут убили й забралися з цього світу. Тоді карлики не матимуть підстав завдавати шкоди Тенґо-куну. Бо якщо такий канал зв'язку, як я, буде ліквідовано, то, незважаючи на їхні погані вчинки, Тенґо-куну й моїй дочці уже ніщо не загрожуватиме. Карлики все кинуть і десь-інде шукатимуть нового каналу. Іншого походження. Це для них стане першочерговим завданням. Ви зрозуміли?

— Теоретично, — відповіла Аомаме.

— Однак, з іншого боку, якщо я загину, то організація, яку я створив, не залишить вас у спокої. Поки вони вас не розшукають, мине певний час. Бо ви, мабуть, зміните прізвище, місце проживання й, можливо, обличчя. Проте вони колись доженуть вас і покарають. Бо ми створили згуртовану бойову систему, яка не вміє відступати назад. Це — один варіант вибору.

Аомаме давала лад у голові почутим словам. А чоловік ждав, коли вона їх засвоїть.

— І навпаки, — вів далі він, — припустімо, що ви мене тут не вбили. І спокійнісінько звідси пішли. Я залишуся живим. Якщо так станеться, то для захисту мене, свого представника, карлики докладуть усіх сил, щоб звести зі світу Тенґо-куна. Талісман, який його оберігає, не настільки могутній, щоб вони не зуміли віднайти в ньому слабку сторону й у який-небудь спосіб знищити. Бо вони не можуть допустити подальшого розповсюдження антитіл. Але зате щезне загроза для вас і підстава для покарання. Це — ще один варіант вибору.

— У такому разі Тенґо-кун помре, а я житиму далі. У цьому світі з його 1Q84 роком, — підсумувала Аомаме чоловікові слова.

— Можливо, — погодився він.

— Але ж моє життя у світі, в якому немає Тенґо-куна, буде беззмістовним. Бо ми назавжди втратимо можливість зустрітися.

— Мабуть, так і станеться, якщо дивитися на це вашими очима.

Міцно прикусивши губу, Аомаме уявила собі таке становище.

— Але це — лише ваші слова, — зазначила вона. — То хіба я маю підставу обов'язково їм вірити?

Чоловік хитнув головою.

— Це правда. Ніякої підстави нема. Лише я так кажу. Але ж нещодавно ви бачили, якою особливою силою я наділений. Той годинник не висів на нитці. Він дуже важкий. Можете самі перевірити. Ваша воля — вірити чи не вірити моїм словам. У нас уже мало часу.

Аомаме зиркнула на годинник, що стояв на комоді. Його стрілки наближалися до дев'ятої. Сам він перемістився і стояв під іншим кутом. Через те, що піднімався в повітря й опустився вниз.

— Цього 1Q84 року, здається, не можна врятувати вас обох одночасно, — сказав чоловік. — Маєте два варіанти вибору. За одним ви гинете, а Тенґо-кун залишиться живим, за другим він гине, а ви залишитеся живою. На самому початку я застерігав, що це — неприємні варіанти вибору.

— А іншого вибору нема?

Чоловік хитнув головою.

— У даний час можна вибрати лише один з двох варіантів.

Аомаме повільно видихнула повітря, що зібралося в її легенях.

— На жаль, — вів далі чоловік, — якби ви залишалися в 1984 році, то така дилема перед вами не стояла б. Але водночас ви тоді не могли б дізнатися про те, що Тенґо-кун постійно про вас думав. Хай там що, але саме завдяки тому, що ви опинилися в 1Q84 році, вам стало відомо, що ваші серця в певному розумінні між собою пов'язані.

Аомаме заплющила очі й вирішила: «Не плакатиму, ще не пора».

— Тенґо-кун справді мене тепер шукає? Ви можете це чесно стверджувати? — запитала вона.

— Тенґо-кун досі ніякої жінки, крім вас, щиро не любив. Це — безсумнівний факт.

— Однак мене не шукав.

— Але ж і ви не пробували його шукати. Хіба ні?

Заплющивши очі, Аомаме за одну мить оглянулася на минулі роки. Ніби піднявшись на високий пагорб, поглядала з крутого берега на морську протоку. Відчувала запах моря. Чула посвист вітру.

— Ми обоє мали б набагато раніше набратися відваги й шукати одне одного. І тоді, ще в первісному світі, поєдналися б.

— Така гіпотеза має право на існування, — сказав чоловік. — Але ж у світі 1984 року ви, напевне, так навіть не думали. Причина й наслідок пов'язані між собою викривленим способом. І таке викривлення навряд чи вдасться усунути заміною одного світу іншим.

З очей Аомаме закапали сльози. Вона плакала за тим, що досі втратила. І за тим, що могла втратити в майбутньому. А потім (вона не пам'ятає, скільки плакала) дійшла до такого стану, що більше вже не могла плакати. Ніби наштовхнувшись на невидиму стіну від напливу почуттів, вона помітила, що сльози вичерпалися.

— Гаразд, — сказала вона. — Надійних підстав вірити вашим словам нема. Нічого не можна довести. Деталі вашого плану невідомі. Однак я, здається, таки мушу на нього пристати. З вашої волі виведу вас із цього світу. Завдам вам миттєвої, безболісної смерті. Щоб Тенґо-кун залишився живим.

— Тобто ви погоджуєтеся на договір?

— Так, погоджуюся.

— Можливо, ви загинете, — сказав чоловік. — Вас доженуть і покарають. І, напевне, жорстоко. Бо вони — фанатики.

— Мені байдуже.

— Бо ви любите?

Аомаме кивнула.

— «Без твоєї любові все лише дешевенький балаган», — сказав чоловік. — Як співається в пісні.

— Якщо я вас уб'ю, то справді Тенґо-кун залишиться живим?

Хвилину чоловік мовчав. А тоді відповів:

— Тенґо-кун залишиться живим. Повірте моїм словам. Можу поручитися своїм життям.

— І моїм, — сказала Аомаме.

— Лише цим я можу поручитися, — сказав чоловік.

Аомаме міцно стиснула обидві руки.

— Правду кажучи, я хотіла жити разом з Тенґо-куном. На якийсь час у кімнаті запала мовчанка. Перестав торохтіти й грім. Усе затихло.

— Щодо мене, то я хотів би, щоб ви, якщо це можливо, так і зробили, — сказав чоловік. — Однак, на жаль, такого вибору у вас нема. Ні 1984 року, ні 1Q84 року. З різних причин.

— 1984 року дороги, якими йшли я і Тенґо-кун, навіть не перетиналися. Ви це хочете сказати?

— Саме це. Ви обоє, зовсім не підтримуючи стосунків, але думаючи одне про одного, можливо, так і постаріли б у самотності.

— А от 1Q84 року я зможу принаймні дізнатися, що вмерла заради нього.

Чоловік мовчки дихав.

— Я хотіла б, щоб ви сказали мені одну річ, — сказала Аомаме.

— Якщо зможу, — все ще лежачи долілиць, відповів чоловік.

— Тенґо-кун якось дізнається, що я вмерла заради нього? Чи ніколи так нічого й не знатиме?

Чоловік довго думав над цим запитанням.

— Можливо, це залежить від вас.

— Залежить від мене, — повторила Аомаме. — Як це розуміти?

Чоловік спокійно хитнув головою.

— Вам доведеться пройти тяжкі випробування. І після того, напевне, побачите все у відповідному світлі. Більше нічого не можу сказати. Ніхто точно не знає, що таке смерть, поки сам з нею не зустрінеться.

Аомаме старанно витерла рушником сльози на обличчі, взяла в руки з підлоги мініатюрну плішню і ще раз перевірила, чи її вістря не зламалося. Палець правої руки приклала до фатальної точки на чоловіковій шиї. Відшукала її швидко, бо її положення закарбувала собі в пам'яті. Натискаючи легенько пальцем, оцінила реакцію і ще раз переконалася, що інтуїція її не підводить. Після того вона кілька разів глибоко дихнула, вирівняла серцебиття і заспокоїла нерви. Голову довелось очистити від будь-яких думок. Навіть тимчасово стерла любов до Тенґо. Ненависть, гнів, розгубленість прогнала геть від себе. Невдача неприпустима. Свідомість треба зосередити на смерті. Ніби чітко сфокусувати промінь світла.

— Зараз роботу скінчимо, — сказала вона спокійно. — Я мушу прибрати вас із цього світу.

— І тоді я позбудуся наділеного мені болю.

— Усіх болів, карликів, зміненого світу, різних гіпотез… і любові.

— І любові. Це правда, — наче сам до себе проказав чоловік. — І я мав людей, яких любив. Ну що ж, закінчимо свою роботу. Аомаме-сан, ви страшенно здібна людина. Це мені ясно.

— І ви, — сказала Аомаме. В її голосі вже відчувалася дивовижна прозорість того, що приносить смерть. — Мабуть, ви також надзвичайно здібна й видатна людина. І, напевне, мав би існувати світ, в якому вам не довелося 6 умирати.

— Того світу вже нема, — сказав чоловік. Це були його останні слова.

Того світу вже нема.

Аомаме приставила гостре вістря до особливого місця на чоловіковій шиї. Зосередившись, вибрала правильний кут його нахилу й піднесла кулак правої руки. Затаївши подих, очікувала сигналу. «Ні про що не думатиму, — вирішила вона. — Ми обоє закінчимо свою роботу. От і все. А думати про щось нема потреби. І пояснення зайві. Залишається тільки очікувати сигналу», її кулак, твердий мов камінь, не мав серця.

За вікном трохи гучніше прокотився грім без спалаху блискавки. Об віконні шибки барабанив дощ. У той час вони обоє перебували в стародавній печері. Темній, вологій, з низькою стелею. її вхід обступили похмурі звірі й духи. Навколо Аомаме тільки на мить світло й тінь злилися воєдино. Безіменний вітер просвистів далекою морською протокою. Це був сигнал. Послухавшись його, Аомаме коротко й точно опустила кулак.

Усе скінчилося без жодного звуку. Звірі й духи глибоко видихнули, розступились і повернулися в глибінь бездушного лісу.

Розділ 14

(про Тенґо)

Переданий пакет

— Ідіть сюди й обніміть мене, — сказала Фукаері. — Нам удвох треба ще раз поїхати до котячого міста.

— Тебе обійняти? — спитав Тенґо.

— Ви не хочете цього робити, — без запитальної інтонації спитала Фукаері.

— Та не в цьому річ. Бо просто… не знаю, як і сказати… не розумію, для чого це.

— Щоб зробити очищення, — монотонним голосом відповіла дівчина. — Ідіть сюди й обніміть мене. Одягніть на себе піжаму й погасіть світло.

Послухавшись її, Тенґо загасив лампу, що висіла під стелею. Роздягнувся і накинув на себе піжаму. «Цікаво, коли востаннє я її прав?» — переодягаючись, подумав він. Позаяк не міг пригадати, то, напевне, досить давно. Але, на щастя, вона нічим не пахла. Загалом Тенґо не дуже пітнів. Але вважав, що піжаму треба прати частіше. У цьому непевному житті будь-коли може щось статися. Тож старанно випрана піжама тоді стане у пригоді.

Він заліз у ліжко й несміливо обхопив Фукаері рукою. Дівчина поклала голову на його правицю. І стишилася, немов створіння, що готується до зимової сплячки. її тепле тіло було м'яким, безборонним.

Грім знову подужчав. Тепер і дощ почав іти. Ніби шаленіючи від злості, його косі струмені безперервно періщили віконні шибки. Повітря, здавалось, гусло, а світ чимдуж наближався до свого похмурого кінця. Напевне, таке відчуття було й тоді, коли стався світовий потоп. Під час такої негоди й парі носорогів, і парі левів, і парі пітонів довелося чимало витерпіти, перебуваючи в тісному Ноєвому ковчегу. Бо їхні життєві звички сильно різнилися, а вони не мали кому поскаржитися, до того ж чужі запахи їх дратували.

Слово «пара» нагадало Тенґо про Сонні й Шер. Однак рішення посадити їх у Ноїв ковчег, щоб представляти людську пару, навряд чи можна було назвати правильним вибором. Для такої ролі, напевне, набагато краще підійшла б інша пара.

Обіймаючи в ліжку Фукаері, одягнену в його піжаму, Тенґо перебував у дивному настрої. Йому навіть здавалося, ніби обіймає частину самого себе. Як істоту з розділеним тілом і кров'ю, але однаковим запахом і спільною свідомістю.

Він уявив собі, що замість Сонні й Шер обрали його з Фукаері в ролі людської пари й посадили на Ноїв ковчег. Але і їх не можна було назвати підходящим зразком такої пари, яка представляла б людство. «Узагалі, як не крути, те, як ми оце зараз обіймаємося в ліжку, важко назвати зразковим», — подумав він і вже не міг заспокоїтися. І, перемикаючись на інше, уявив собі, як у Ноєвому ковчегу дружно живуть Сонні й Шер з пітонами. Зовсім беззмістовна гра уяви, але завдяки їй Тенґо вдалося хоч трохи зняти напруження.

Фукаері, перебуваючи в обіймах Тенґо, не ворушилась і не говорила. Мовчав і він. Навіть обіймаючи її в ліжку, майже не відчував статевого потягу. Для Тенґо статевий потяг був насамперед продовженням спілкування. Тому прагнути його без можливості спілкування вважав недоречним. Загалом він також розумів, що й вона не хоче цього від нього. Йому хотілося чогось іншого, а чого — не знав.

Та незалежно від того, яка була мета, обіймати вродливу сімнадцятирічну дівчину не було чимось особливо неприємним. Іноді її вухо торкалося його щоки. її теплий подих відчувався на його шиї. її груди, порівняно з тендітним тілом, здавалися великими й твердими. їхню пругкість Тенґо намацав над самим животом. її шкіра чудово пахла. Такий особливий життєвий запах випромінює лише організм на стадії формування. Запах розпущеної в розпал літа квітки, вкритої вранішніми росинками. Схожі пахощі йому траплялися колись по дорозі до початкової школи.

«Тільки не треба ерекції, — подумав Тенґо. Бо тоді вона одразу зрозуміє. А він опиниться у трохи незручному становищі. Якими словами й ходом думок пояснить сімнадцятирічній дівчині, що випадково збудився, хоча не відчував безпосереднього статевого потягу. Але, на щастя, ерекції ще не було. І жодних її ознак. — Перестану думати про запах. Треба повернути думки на речі, ніяк не пов'язані із сексом».

Тенґо знову якийсь час думав про стосунки Сонні й Шер з парою пітонів. Чи матимуть вони спільну тему для розмови? Якщо матимуть, то яку? Співатимуть разом пісні? А коли пізніше уявлення про ковчег під час бурі вичерпалося, Тенґо взявся подумки множити тризначні числа. Він часто так робив, коли займався сексом із заміжньою подругою. Завдяки цьому затримував момент виверження сімені, до чого подруга ставилася дуже строго. А от чи це могло мати якийсь вплив на те, щоб зупинити ерекцію, він не знав. Але краще щось робити, ніж нічого. Треба щось робити.

— Я не проти, якщо підніметься, — ніби прочитавши його думки, сказала Фукаері.

— Не проти?

— У цьому нема нічого поганого.

— Нема нічого поганого, — повторив Тенґо її слова. «Як учень початкової школи на уроці статевого виховання», — подумав він. В ерекції немає нічого соромного й поганого. Але, звісно, треба вибирати підходящий час і місце.

— Значить, уже почалося очищення? — спитав Тенґо, щоб перемінити тему розмови.

Дівчина на це не відповіла. Здавалось, її маленькі чарівні вуха намагалися щось розчути крізь перекоти грому. Це Тенґо розумів. Тому вирішив більше нічого не казати. Перестав перемножувати й тризначні числа. «Якщо Фукаері не проти, то чому б йому не підніматися?» — подумав Тенґо. Та його прутень не виявляв ознак ерекції, а занурився у трясовиння спокою.

— Мені так подобається твій пісюн, — сказала заміжня подруга. — І формою, і кольором, і розміром.

— А от мені не дуже, — заперечив Тенґо.

— Чому? — тримаючи в руці його м'якого прутня, немов сонну домашню тваринку, й оцінюючи його вагу, спитала вона.

— Не знаю, — відповів Тенґо. — Мабуть, тому, що я його не вибирав.

— Дивак, — сказала подруга. — Дивно міркуєш.

Це була дуже давня розмова. Подія, що сталася ще до всесвітнього потопу, коли Ной рятувався на ковчегу.

Фукаері спокійно, ритмічно дихала теплом у шию Тенґо. У тьмяному зеленому світлі електронного годинника й поодиноких спалахів блискавки, що нарешті почалися, він розглядав її вухо, яке здавалося йому схожим на м'яку таємничу печеру. «Якби вона була моєю коханкою, я невтомно його цілував би, — думав Тенґо. — Під час сексу, занурившись в її лоно, приклав би губи до цього вуха, легенько покусував би, лизав би язиком, дихав на нього й нюхав би». Та робити це зараз він не хотів. Його ситуативне уявлення спиралося на чисте припущення — мовляв, якби вона була коханкою, то так зробив би. З морального погляду він не мав чого соромитися. Можливо.