/ / Language: Українська / Genre:sf / Series: КОМПАС (Подорожі. Пригоди. Фантастика)

Можливість відповіді

Игорь Росоховатский

В сборник украинского советского писателя фантаста вошли повести и рассказы, посвященные исследованию поведения человека в мире новых научных открытий будущего. Своими произведениями автор утверждает, что человеческий разум всемогущ, что главным орудием человека в познании и освоении других миров есть его мудрость, принципиальность, гуманизм. В основі науково-фантастичних творів, що увійшли до книги, лежать нові досягнення вчених у галузі кібернетики, біології, медицини, психології.

Ігор Росоховатський

НАУКОВО-ФАНТАСТИЧНІ ПОВІСТІ ТА ОПОВІДАННЯ

Рецензент кандидат філологічних наук В.І.Положій

ОПОВІДАННЯ

ЩО ТАКЕ ЛЮДИНА?

Стенограма уроків філософії

у початковій школі XXII століття,

виконана класною обчислювальною машиною

Урок перший

ОДЕРЖИМИЙ

Довідка. Відбувалося це в ті дні, коли весь світ облетіло повідомлення про те, що в сузір’ї Великої Ведмедищ спалахнула нова зірка, інтенсивність випромінювання якої порівняно невелика, але її видно навіть неозброєним оком. За два дні по тому, як нову зірку сфотографували і вона почала пульсувати, телескопи прийняли перший сигнал — потрійне повторення літери “О”.

***

— Я чекаю, поки ви вгамуєтесь, — промовив Учитель.

Дівчатка й хлопчики повернули до нього обличчя — на них можна було прочитати досаду й роздратування. Вони ніби говорили: ох, дайте нам спокій, хіба ви не бачите, що з нас невідкладна справа — обговорюємо загадку Великої Ведмедиці? Здавалося, ніякі слова не зженуть з їхніх облич цього виразу. Але Вчитель знав, що справжня мудрість полягає в тому, щоб знайти найпростіший вихід там, де, здається, вже нічим не зарадиш.

— Давайте всі разом поговоримо про те, що вас бентежить, — запропонував він.

Діти пожвавішали.

— Сьогодні ми повинні розпочати нову філософську тему “Що таке людина?”. Чи не так? — запитав Учитель.

— Так, — відповіла Нетерпляча дівчинка. — Але ж ви щойно сказали, що ми всі гуртом поговоримо про те, що нас хвилює.

— Правильно, — відповів Учитель.

— Тему “Що таке людина?” ми почнемо із загадки Великої Ведмедиці. Я розповім вам про чоловіка, котрого всі знають, його прізвисько — Одержимий. Він заслужив його ще в школі, коли вперше замкнувся у фізичному кабінеті. Розумієте, він дав собі слово, що не їстиме й не спатиме, поки не з’ясує природу гравітаційного поля.

— А що з цього вийшло? — запитала Нетерпляча дівчинка.

— Йому довелося відмовитися від даного собі слова, бо він помер би з голоду й безсоння. Але чи варто було через це помирати? Адже йому лишалося потерпіти лише два місяці, щоб довідатися про гравітацію, і він вирішив почекати.

— Я б так зробив, — мовив Упертий хлопчик. — Адже головне — досягти мети.

Учитель схвально кивнув головою і вів далі:

— Усі ми колись та замислюємось над тим, чому народжуються люди й зірки, у чому сенс життя й смерті. Але одні бояться шукати відповіді на ці питання, бо доводиться згадувати про біль, страждання, інші не хочуть навіть думати про них, бо, мовляв, упродовж одного життя проблему не розв’язати, а те, що буде після них, їх не хвилює. Та є чимало й таких, які шукають відповідь по зернятку — кожен у своїй галузі. Вони знають: якщо протягом одного життя не встигнуть дістати відповідь, то підготують грунт для інших. А щодо Одержимого, то він шукач особливий, адже він знав про всі труднощі і все-таки прагнув неможливого — отримати відповідь. Усю. Цілком. Протягом свого життя.

Він став філософом-експериментатором і засипав Академію наук пропозиціями-проектами: їх відхиляли, а один проект усе ж таки затвердили, і Одержимий за короткий відрізок часу створив свій знаменитий прискорювач для дослідження простору—часу. І хоч йому не дозволили проводити жодного ризикованого досліду, він не зупинився на півдорозі. Звичайно, рятуючи інших, він ризикував сам. Один із дослідів став для нього фатальним, — із камери Одержимого вийняли мертвим. У кишені знайшли записку, що зберігалася в спеціальному футлярі: “На випадок смерті прошу мій мозок пересадити у створеного мною робота”.

Учитель обвів поглядом дітей і запитав:

— Як ви гадаєте, з чого почав свою діяльність робот, який мав мозок Одержимого?

— Він поставив дослід, — одночасно відповіли Нетерпляча дівчинка і Упертий хлопчик.

— Так, той самий дослід, що коштував йому життя, — підтвердив Учитель. — Тепер він уже не боявся ні високого тиску, ні низької температури. Одержимий провів цей дослід та сотні інших, ще небезпечніших, і трохи просунувся до мети. Але настав день, і Одержимий полетів на кораблі з магнітним захистом до зірок класу червоних карликів. Для дослідження зірки сам придумав деякі прилади. І все ж він допустився помилки. Його корабель упав на зірку…

— Він загинув, не досягнувши мети? — схвильовано запитав Упертий хлопчик.

— Я вам не сказав, що перед польотом він знову зробив магнітний знімок свого мозку. Вся пам’ять і набуті методи роботи були закодовані й записані електромагнітними імпульсами у кристалічних блоках. Коли Одержимий загинув удруге, згідно з його заповітом із цих блоків створили новий штучний мозок. Звичайно, у цьому штучному мозку збереглись пам’ять і специфіка мислення Одержимого, що були основою його особистості. Так Одержимий вдруге переступив через свою смерть і став людиною синтезованою — сигомом.

До червоного карлика він здійснив нову мандрівку, врахувавши попередні помилки, а відтак полетів ще далі, на пошуки антиречовини. Про всі свої наукові досягнення і відкриття він повідомляв Академію наук, його радіодоповіді досягали Землі інколи через кілька місяців, а іноді — й через кілька років.

— І він знайшов відповідь? — запитала Нетерпляча дівчинка.

— Ні. Все ще ні, — відповів Учитель. — Але на шляху до зірки він досяг безсмертя й неабиякої могутності. Хіба цього мало?

— І все-таки відповіді ще немає, — насупився Упертий хлопчик. — Для чого ж ви розповідали про Одержимого?

— І ще обіцяли поговорити з нами про загадку Великої Ведмедиці, — нагадала Нетерпляча дівчинка.

— Я й розповів про неї, — мовив Учитель. — Власне кажучи, загадка почала прояснюватися з тієї хвилини, коли телескопи прийняли три “О”. Адже це позивні Одержимого. Можливе, він запалив нову зірку, а може, сам став зіркою в пошуках відповіді. Незабаром ми дізнаємось про це з його повідомлень…

Урок другий

ЗАПОВІТ

Довідка. Епідемія “Perpetuum mobile” заполонила світ. На неї хворіли видатні учені й доморощені винахідники, генії й божевільні, високоосвічені люди й безпросвітні неуки.

Кожен намагався створити вічний двигун.

Саме тоді й з’явився Великий Скептик.

***

Старший брат Великого Скептика, талановитий Майстер, був захоплений ідеєю вічного двигуна. Він полишив роботу на фабриці, полишив усі справи, опріч однієї, що стала сенсом його життя.

Кінець кінцем Майстер збудував апарат, у якому ремінні тяги безупинно крутили колесо. Майстер покликав брата і, врочисто показуючи на свій витвір, запитав:

— Бачиш?

Зморшки на його обличчі розгладилися, очі світилися щастям. Менший брат уникав дивитися на це обличчя, знаючи, що буде в майбутньому. Проте як порятувати брата, він не знав, і його губи прошепотіли:

— Бачу. Але що це за апарат?

— Вічний двигун! — вигукнув Майстер. — Пам’ятаєш, ти твердив, що створити його неможливо?

— Тверджу, — упівголоса поправив брата Скептик.

— Як? І зараз — коли він перед тобою? — здивувався Майстер.

— Це двигун, та не вічний. Тертя з’їдає частину енергії, і її доведеться поповнювати.

Обличчя Майстра взялося плямами. Він стиснув кулаки й сказав:

— Ти — скептик! Ти все критикуєш, ні в що не віриш і нічого не створюєш!

Менший брат спокійно заперечив:

— Зате скептики скорочують шляхи до відкриттів і зберігають час шукачам. Скептики знаходять помилки й застерігають від фатальних кроків.

— Дай спокій зі своїми повчаннями! — заволав Майстер. — Хто ти такий, щоб мене вчити? Ти навіть майстром не став, а залишився підмайстром.

— Я твій брат і зичу тобі добра. А ти йдеш нерозумним шляхом.

— Це — мій шлях. І якщо комусь він не подобається, я вчиню з ним ось так! — Майстер схопив залізну кочергу й зав’язав її вузлом. Розмахуючи цим знаряддям, він вигукнув: — А тепер — геть з мого дому!

Скептикові нічого не лишалось, як піти.

А Майстер, завершивши побудову вічного двигуна, поніс його у міську ратушу на суд учених мужів…

Другого дня його знайшли у ліжку мертвим. Він отруївся. Залишив записку: “Вибач мені, брате. Ти мав слушність”. Його поховали на цвинтарі під простим грубим каменем. Майстер не залишив по собі навіть кілька монет, щоб було чим заплатити каменяреві за епітафію на надгробку. Ці гроші довелося платити його братові.

Незабаром Скептик поїхав у столицю і вступив до університету. Він повернувся в рідне місто відомим математиком. Скептик викупив будинок, який колись належав його братові, і зачинився в ньому. До пізньої ночі сидів він над розрахунками. Так минали роки…

Тільки по двадцяти роках Скептик видрукував працю: “Чому неможливо створити вічний двигун”. Він довів, що частина енергії під час роботи будь-яких механізмів неминуче переходить у теплову і її доводиться поповнювати. Він довів це не словами, а цифрами, проти яких слова безсилі.

Його праця порятувала не тільки роки виснажливих пошуків багатьох майстрів — вона врятувала їхні життя. Скептик нікому не казав, що це пам’ятник братові, котрий наклав життям у нерівному бою із законами природи.

Скептик помер у розквіті своєї слави. Він зумів поставити собі нерукотворний пам’ятник, і зробив він це своїм заповітом…

Учитель урвав свою оповідь, вичікуючи, чи не згадає хто з учнів слова знаменитого заповіту. Він на хвильку забув, що його підопічні ще не проходили цього матеріалу.

— У його заповіті було тільки три слова, — сказав Учитель. — Ось вони…

Вій ввімкнув телеекран, узяв світлове перо і написав: “Перевірте мої розрахунки”.

— Запам’ятайте ці слова, — вів далі Учитель. — Адже саме завдяки їм вдалося зняти заборону природи з вічного двигуна…

Урок третій

ПЛАНЕТУ НАЗВАЛИ БЛАГОДАТНОЮ

Замість довідки.

— Не знаю, хто з космонавтів дав їй таку назву, — почав свою нову оповідь Учитель. — Але вона народилася одразу, як тільки вони побачили її — з прозорими озерами, в яких ходили зграї риб, з деревами й кущами, гілля яких гнулись під вагою смачних плодів. Повітря там було цілюще, і люди зовсім не почували втоми…

***

Сліди цивілізації космонавти помітили, ще коли тільки підлітали до Благодатної. Штучні супутники роями кружляли навколо планети.

— Передаю наші позивні, — сказав Командир. Космолінгвіст передав Радисту таблиці коду, і з антен корабля полетіли сигнали…

Відповіді не було…

Корабель робив виток за витком довкруж планети, то наближаючись до неї, то віддаляючись. Радисти прийняли фрагменти радіо- і телепередач. Космолінгвісту не важко було розшифрувати їх, бо мова благодатців виявилася, близькою до латини. Цією мовою космонавти склали нові програми й передали їх у ефір. Результат був той самий.

— Не чують нас? Щось непередбачене в обладнанні їхніх приймачів? — розмірковував Космолінгвіст.

— А чого не в наших передавачах? — іронічно озвався Радист, який не терпів наскоків на техніку.

Тим часом телеекрани корабля показували міста, схожі на земні, чітку мережу доріг…

Мешканці Благодатної працювали собі й веселились, але не бажали помічати братів по розуму.

Космонавти обрали пустельну місцину оддалік від поселень і посадили корабель. П’ять чоловік сіли у всюдихід і поїхали у напрямку до найближчого міста. За вікнами машини пропливали ліси — не дуже рідкі, але й не густі, зелені, як і на Землі. Вони вабили прохолодою й затишком. Потім потяглися польові ділянки, на яких буйно вигравало золоте колосся, схоже на пшеничне. Помітивши на полі якийсь рухливий об’єкт, Командир наказав зупинитись. Не виходячи з усюдихода, земляни стежили за об’єктом. Кібернетик налаштував універсальний аналізатор на вузько-спрямований пошук. Апарат аналізував дії об’єкта, порівнюючи їх між собою і з тим, що зберігалося в його пам’яті.

За кілька хвилин аналізатор видав на екран інформацію: “Автомат типу культиватора для обробки злаків”.

Не гаючи часу на подальші спостереження за автоматом, земляни поїхали вперед. Раптом на екрані локатора з’явилася пляма, яка дедалі збільшувалась. Водій з тривогою зиркнув на Командира, зменшив швидкість і з’їхав на узбіччя. Тут він зупинив усюдихід. Минуло кілька хвилин, і повз земну машину промчало на великій швидкості щось обтічне й сліпучо-яскраве.

— Схоже на автомобіль, — мовив Водій, що відзначався миттєвою реакцією і завидною врівноваженістю.

— Вони не могли не помітити нас, проте не зупинилися, — замислено сказав Командир.

— Це міг бути автомат без розумних істот, — підказав Філософ.

Спростовуючи його слова, на екрані аналізатора спалахнула відповідь: “Колісний апарат для пересування. В ньому — біологічні істоти”.

Командир зрозумів, що настав момент, коли треба вирішувати негайно.

Він поглянув на екран локатора, де зникала пляма — відображення машини й кивнув Водієві:

— Поїхали.

Місто на Благодатній мало чим відрізнялося від земного. Тільки будинки були одноманітніші, — кілька типів, без оздоб. Усі вулиці — ідеально прямі — сходилися до круглого майдану, на якому височів квадратний будинок, до нього входили і виходили дворукі й двоногі розумні істоти, їх майже неможливо було відрізнити від землян, хіба що схожі вони були один на одного, як близнюки.

Усюдихід зупинився біля тротуару поруч з машинами, подібними до тих, що зустрічалися по дорозі сюди. Першим вийшов із усюдихода Філософ, за ним — Кібернетик і Командир.

— Що в цьому будинку? — поцікавився Командир в одного з благодатців місцевою мовою, яку земляни вивчали ще перед тим, як вирушити в експедицію.

— Це відомо всім, — відповів благодатець і, не зупиняючись, пішов геть.

— Доброго дня! — привітав Філософ другого аборигена. Благодатець вклонився у відповідь:

— Доброго дня, радий бачити вас здоровим.

— Даруйте, — квапливо сказав Філософ, бачачи, що й цей не хоче затримуватися, — зупиніться, будь ласка, на хвилинку.

— Прошу, — одказав благодатець, привітно усміхаючись. — Але пам’ятайте, що з хвилин складаються години і що кожна хвилина повинна бути віддана на благо всієї планети.

— Наша розмова, безперечно, послугує благу планети, — запевнив Філософ. — Адже ми прилетіли з іншої зіркової системи й хочемо обмінятися з вами знаннями, започаткувати дружбу.

— Найголовніше — заповіді, — врочисто мовив благодатець.

— А нова інформація? — спитав Кібернетик.

— Пам’ять не безконечна. її не можна перевантажувати. Важливо одержати те, що дасть задоволення самим собою. Це — перша заповідь.

На обличчя Командира набігла тінь розчарування. Але він швидко опанував себе:

— Ми хотіли б побільше довідатись про вашу планету.

— Ми нічого не приховуємо. Дивіться. Спостерігайте. До зустрічі.

Він пішов далі, карбуючи крок.

Якусь мить Філософ задумливо дивився йому вслід, потім повернувся до Кібернетика й попросив:

— Налаштуй аналізатор на дії благодатців.

Кібернетик кивнув і поліз у всюдихід. Решта землян пішли за ним. Водій увімкнув двигуни, і всюдихід тихенько поїхав вулицею. Апарат моргав індикаторами, в його електронному мозку йшла напружена робота. Коли всюдихід під’їхав до будинку, що споруджувався і де працювало кілька десятків машин і приблизно стільки ж благодатців, Філософ поставив аналізатору навідне запитання.

— Оціни головну різницю в роботі розумних істот і машин.

На екрані аналізатора спалахнув нуль.

Філософ поставив нове запитання.

— А чи живі це істоти?

На панелі загорілися фіолетові лампочки, які свідчили, що апарат увімкнув рентгенівські і гамма-промені. Спалахнув зеленим світлячком індикатор інфразору. Запрацювали лічильники й аналізатори біострумів. На екрані з’явилася схема організму благодатця. Час від часу апарат повідомляв про свої висновки. Нарешті він підсумував:

“Ці істоти навряд чи можна вважати розумними, хоч вони мають з нами багато спільних зовнішніх і внутрішніх ознак”.

— Дозволь мені ненадовго вийти із всюдиходу, — звернувся Філософ до Командира. — Я поставлю кілька запитань мешканцям Благодатної і повернуся:

— Не заходь далеко, — попередив Командир.

Він спостерігав із всюдихода, як Філософ підійшов до будівельників і заговорив з ними. Повертався він шпарким кроком, майже біг. Випереджаючи запитання товариша, Філософ сказав:

— Поїхали до будинку на майдані. Там у них сенат і музей історії планети. А ці нічогісінько не знають про своє минуле. Тільки те й роблять, що базікають про Велику епоху, яка настала тут кілька тисячоліть тому. Велика епоха, Великий імпульс.

Водій розвернув машину і повів її до майдану.

Разом з безперервним потоком благодатців космонавти увійшли до величезного вестибюля. Він був чотирикутний, як і сам будинок. На всіх стінах висіли численні портрети одного й того самого благодатця з квадратним обличчям і застиглою усмішкою. Під портретами красувалися написи: “Великий Імпульсатор”, “Велике Світило”, “Великий Рятівник”. А нижче від написів висіли таблички з цитатами, і в усіх цитатах мовилося про Зіркосяйного Імпульсатора, який приніс щастя й задоволення, про Великий Порядок, що його він запровадив…

Командир уважно вдивлявся в портрет.

— Місцевий фюрер, — сказав він товаришам.

— Зверніть увагу на цю цитату. — Філософ, ставши навшпиньки, пальцем дотягнувся до однієї з табличок. Вона повчала: “Зупинись, подорожній, і озирнися: чи не зайшов ти надто далеко? Чи не залишилось позаду те, що ти шукаєш попереду?”

Біля стрілки, викладеної мозаїкою, світився напис: “До музею історії”.

Земляни ввійшли в простору залу з мерехтливими стінами. Навстріч, привітно усміхаючись, простував благодатець, що виявився екскурсоводом. Як і його співвітчизники, він зовсім не здивувався, що перед ним — люди з іншої планети.

— Ми хотіли б детальніше довідатися про Великого Імпульсатора, — мовив Командир.

— Прошу, — сказав екскурсовод і натиснув на педаль біля стіни.

Стіна спалахнула райдужними барвами. Перед землянами з’явився майдан, на якому зібралося кілька тисяч благодатців. Перед ними з трибуни виступав низенький благодатець з владним обличчям. Уважніше придивившись, земляни впізнали в ньому Великого Імпульсатора, якого щойно бачили на портретах у вестибюлі. Тільки не підмальованого пензлем маляра.

— Великий день настав! — горлав Імпульсатор. — Ми досягли вищого щабля процвітання. Ми накопичили безліч благ. Єдине, чого нам бракує, це знань. Але, як твердять деякі вчені, нам завжди їх не вистачає.

Проте й тут знайшовся вихід. Наші вчені вже давно розшифрували код спадковості й навчилися змінювати спадкову речовину. А я дав цьому відкриттю практичне застосування. Мені вдалося переконати всіх, опріч кількох відщепенців і скептиків, і ми дійшли спільного рішення. Відтепер ніхто не буде накопичувати знання по крихтах. Кожен одержить їх так само, як і інстинкти, — через спадковість, разом із спадковою речовиною. Нікому не треба буде сушити собі голову над вибором професії й місця в житті — його шлях буде наперед визначений і зумовлений. А паша цивілізація одержить Великий імпульс і ще далі просунеться вперед.

З натовпу вийшов благодатець, і повернувшись до своїх товаришів, закричав:

— Не погоджуйтесь на Великий імпульс, якщо не хочете загинути. Пам’ять не безмежна. Через кілька поколінь вона заповниться вкрай і перестане приймати нові знання. Розвиток цивілізації уповільниться й зупиниться. А це — смерть!..

— Чуєте?! — істерично перепинив його Імпульсатор. — Він загрожує нам смертю. Як же ми відповімо на цю зухвалість?

З-за його спини гримнув постріл. Неслухнянець упав.

— Народ сам розпорядився його долею! — вигукнув Імпульсатор.

Натовп мовчав…

Філософ сказав Командирові:

— Аналізатор мав рацію: тут немає розумних істот. Ми прилетіли на планету, заселену біологічними автоматами.

— Ось до чого довів Великий імпульс, — мовив Командир і пішов разом із товаришами із зали.

На вулиці вони зустріли Філософа, який розмовляв із благодатцем.

— Прощавай, хлопче, — розчаровано сказав йому землянин.

— Доброго дня, радий бачити вас здоровим, — привітно усміхаючись, одказав благодатець.

Філософ зупинився приголомшений. Командир торкнув його за руку.

— Ходімо.

…Того ж дня корабель стартував з Благодатної. За планом ми повинні були відвідати ще дві планети сузір’я, але команда дуже втомилась, і ми вирішили повернутися додому.

Космонавти працювали напружено, майже не розмовляли один з одним. Усі згодилися на подвійне перевантаження, аби лише швидше розігнати корабель на еліптичній орбіті.

Бачу їхні обличчя — такі різні навіть зараз, коли всі вони однаково заклопотані. Прикусив губу Радист, низько згорбився над пультом Кібернетик, в очах Водія всюдихода — виклик і відчай, а погляд Філософа — спустошений і непорушний. Ці люди мені ближчі від найближчих родичів, вони — мовби частина мене самого: щезни вони зараз — і моє життя втратить усякий сенс. Що я можу зробити для них?

Мій погляд привертають оглядові телеекрани.

Я вмикаю кіноплівку, призначену для контактів із розумними істотами, і коли на екрані бачу зображення Сонячної системи, зупиняю кадр:

— Дивіться!

Вони поглянули на екран, туди, де на периферичній орбіті зблискувала крихітна зелена зірочка, яка називається Землею. Я бачу, як світлішають їхні обличчя…

…Вчитель замовк.

— Значить, вони так і не врятували мешканців Благодатної? Не відродили цивілізацію? — запитала Нетерпляча дівчинка.

— Чому вони не сповістили космічні рятувальні станції? — здивувався Розсудливий хлопчик. — Адже навіть після вибуху в сузір’ї Кассіопеї не всі Співдружності розумних загинули. Ви й самі не раз казали…

Вчитель дивився на збуджені обличчя дітей. Так, вони добре запам’ятали все, чого він їх навчав. І він мовив:

— Я казав правду: розум може перемогти будь-яку небезпеку… — Він трохи помовчав, щоб дати їм час краще запам’ятати те, що він скаже, й закінчив: — Якщо він своєчасно знатиме про неї, якщо зможе її завбачити…

Урок четвертий

ЩО Ж ТАКЕ ЛЮДИНА?

(Із відповідей Великої обчислювальної машини Академії наук)

— Людина — істота. В граматиці вона стосовно до себе ставить питання “хто”, не “що”? Тим-то питання поставлено мені неправильно. Треба сказати не “що таке людина?”, а “хто така людина?”

Людина як особистість складається з парадоксів. Хоч скільки б мала всього вона, їй усе мало. Це й погано, й добре. Погано тому, що вона іноді робить непродумані вчинки. Добре тому, що вона не зупиняється на досягнутому. Саме це і є головним чинником розвитку людства.

Людина не може визначити, до чого вона прагне, що невтомно шукає, що виховує в собі і своїх дітях. Вона називає це різними словами, але врешті-решт вона прагне до єдиного, чого мені як машині не збагнути: вона прагне людяності.

Нема нічого відраднішого для мене, як моя залежність од людини, бо воістину нема меж її могуті.

ТОР-І

Сьогодні ми перевели Володю Юр’єва до іншого відділу, а на його місце поставили ОМШП — обчислювальну машину широкого профілю. Раніше вважалося (краще так вважалося б і тепер), що на цьому місці може працювати лише людина.

Та ось ми замінили Володю машиною. І нічого тут не вдієш. Нам необхідні швидкість і точність, без них роботи по зміні нервового волокна неможливі.

Швидкість і точність — хвороба нашого часу. Я кажу “хвороба” тому, що, коли створювалася людина, природа багато чого не передбачила. Вона подарувала людині нерви, по яких імпульси рухаються із швидкістю кількох десятків метрів на секунду. Цього було досить, щоб умить відчути опік і відсмикнути руку або своєчасно помітити янтарні очі хижака. Та коли людина має справу з процесами, що перебігають за мільйонні частки секунди… Або коли вона сідає в ракету… Або коли їй потрібно прийняти одночасно тисячі відомостей, стільки ж їх добути з пам’яті та порівняти хоча б за годину… І коли кожна її помилка перетвориться під час розрахунків на сотні помилок…

Щоразу, відступаючи, як колись казали військові люди, “на вчасно підготовлені рубежі”, я з погрозою шепотів машинам:

— Заждіть, ось вона прийде!

Я мав на увазі людину майбутнього, яку ми створимо, коли навчимося змінювати структуру нервового волокна. Це буде Homo celeris ingenii — людина швидкого розуму, людина швидкодумаюча, хазяїн епохи надшвидкостей. Я так часто мріяв про неї, мені хотілося дожити й побачити її, заглянути в її очі, доторкнутися до неї… Вона буде благородною й прекрасною, її могуть буде щедрою і доброю. І жити поряд з нею, працювати разом із нею буде легко й приємно, адже вона вмить визначить і ваш настрій, і те, чого ви хочете, і що потрібно в інтересах справи, і як розв’язати складну проблему.

Та до появи Homo celeris ingenii було ще далеко — так мені тоді здавалося, — а поки що ми в інституті чекали нового директора (останнім часом вони щось дуже часто мінялися).

Чорний, мов жук, і трохи зухвалий Сашко Митрофанов готувався “розколоти” його на щиру розмову й з’ясувати, що він собою являє. Я збирався відразу ж поговорити про ті шість тисяч, що потрібні на купівлю ультрацентрифуг. Люда сподівалась випросити відпустку за свій рахунок (офіційно — щоб допомогти хворій мамі, а насправді, щоб побути зі своїм Грицьком).

Він з’явився рівно за п’ять хвилин до дзвінка: з кучерявою шевелюрою, запалими очима, капловухий, худорлявий, швидкий та рвучкий у рухах. Сашкові Митрофанову, що кинувся був заводити “щиру розмову”, він так сухо кинув “доброго ранку”, що той одразу ж пішов до своєї лабораторії і в коридорі посварився з лагідним Мих-Михом.

У директорському кабінеті на Мих-Миха чекала нова неприємність.

— Заберіть з коридорів усі ці потерті дивани, — сказав директор. — Крім тих двох, які у вас називають “проблематичними і дискусійними”.

— Виписати замість них нові? — добродушно спитав Мих-Мих.

У директора сіпнулася щока.

— А що — жінкам стоячи незручно розмовляти? — спитав директор і відбив охоту в Мих-Миха взагалі про щось запитувати.

Це був перший наказ нового шефа, і його було досить, щоб директора не злюбили всі ті, хто проводив на диванах не одну робочу годину.

— Мене звуть Торієм Веніаміновичем, — сказав він на нараді керівників лабораторій. — Наукові співробітники (наголосив він) для зручності можуть називати мене, як попереднього директора, за ініціалами або ж на ім’я.

Ми відчули до нього неприязнь. Адже хіба може директор наказувати, як нам його величати. Це ми вирішували самі і ні для кого не робили винятків. Так було й тепер. Ми назвали його Тор-1, підкреслюючи, що він у нас довго не затримається.

Люду, що прийшла просити відпустку за власний рахунок, директор зустрів привітно, запитав про хвору маму. Його обличчя було співчутливим, але дівчині здавалося, що він її не слухає, тому що його погляд перебігав по паперах на столі і час від часу директор робив якісь помітки на полях. Люда хвилювалася, плуталася, замовкала, і тоді він хитав головою: “Далі”.

“Навіщо далі, — сердито думала вона, — якщо він все одно не слухає?” — але продовжувала розповідь.

— Вона лишилася сама, її нема кому доглянути, навіть води подати, — сумно сказала дівчина, думаючи про Грицька, що заждався її ї шле палкі листи.

— Так, до того ж, як ви сказали раніше, їй доводиться виховувати вашу п’ятнадцятирічну сестру й давати раду пустуну-братику, що закінчив сьомий клас, — додав директор, не дивлячись на Люду, і дівчина відчула, що він уже все зрозумів і що брехати далі немає сенсу.

— До побачення, — сказала вона, червона від сорому й злості.

— Писатимете листа — передайте привіт від мене хворій мамі. — Він, як і раніше, не дивився на неї.

Люда таки не поїхала до Грицька, що, зрештою, згодом врятувало її від багатьох неприємностей. Проте директорові вона цього не подарувала.

Грицько Остапенко, повернувшись із села, де він марно прождав Люду, прийшов до директора просити відрядження в Одесу. Обличчя Тора-1 здавалося добрим. Наче ось-ось промені сонця, ламаючись на склі, бризнуть йому в очі, засвітять там веселі іскорки. Та це “ось-ось” не наставало…

Остапенко розповідав про останні праці в інституті Філатова, з якими йому необхідно познайомитися.

Директор, мовби погоджуючись, хитав головою.

— Ми зможемо ефективніше поставити досліди з іннервації ока…

Директор знову схвально кивнув, а Остапенко замовк.

“Здається, “увертюра” тривала достатньо”, — подумав він, чекаючи, коли директор викличе Мих-Миха, щоб віддати наказ про відрядження до моря й сонця.

Тор-1 пильно подивився на нього, потім сказав без нотки гумору:

— До того ж непогано і в морі поплавати. Голову освіжає…

Остапенко намагався ще щось говорити, бо його занепокоїв серйозний тон директора. Але Тор-1, викликавши Мих-Миха, наказав виписати Остапенкові відрядження в Донецьк.

— Сфінкс! — спересердя сказав у коридорі Грицько Остапенко. — Бездушний сфінкс!

Нам довелося забути “добрі давні часи”. Десь ліниво й ласкаво хлюпотіло синє море, шуміли сади, кликали в гості родичі, “завернути мимохідь”, але більше нікому не щастило їздити у відрядження куди заманеться. За час його директорства ми їздили тільки туди, куди Тор-1 вважав за потрібне, хоч, треба визнати, це завжди було в інтересах справи.

Одне слово, як ви вже розумієте, до нього багато хто мав однакові почуття — від швейцара до вченого секретаря — і якщо він усе-таки й далі сидів на своєму місці, то аж ніяк не через палку любов колективу.

Він вразив нас своїми незвичайними здібностями на шаховому бліц-турнірі, який ми за традицією влаштовували раз на місяць. Переможець повинен був грати з ОМШП. Так ми відігравались на переможцеві, тому що коли б навіть чемпіон світу почав грати з ОМШП, то це б скидалося на одночасну гру одного проти мільйона точних шахістів.

Цього разу переміг Сашко Митрофанов. Він кинув останній торжествуючий погляд на похмурі обличчя противників, потім на ОМШП і приречено зітхнув.

На дев’ятнадцятому ходу він програв. Навіть Сашкові жертви не раділи його поразці. У тому, як ОМШП обігравала будь-якого з наших чемпіонів, була залізна закономірність, але всіх нас це принижувало. Ми мріяли, щоб ОМШП програла хоч би один раз — і не за рахунок поломки, хоч знали, що це неможливо.

Сашко Митрофанов, удавано посміхаючись, підвівся зі стільця й розвів руками. Хтось поспівчував, хтось почав розповідати анекдот. А до шахового столика підійшов Тор-1. Перш ніж ми встигли здивуватися, він зробив перший хід. ОМШП відповіла. Розігрувався королівський гамбіт.

Після розміну ферзів Тор-1 перейшов у наступ на королівському фланзі. На кожний хід він витрачав спочатку близько десяти секунд, потім — п’ять, одну, далі — частки секунди. Небувалий темп.

Спочатку я думав, що він просто пересуває фігури як заманеться, щоб збити машину з пантелику. Не міг же він за частки секунди продумати хід! Але потім, коли почулися свист і гудіння, які означали, що ОМШП працює з підвищеним навантаженням. Коли ж машина не витримала заданого темпу й почала помилятись, я зрозумів, що наш директор робить обмірковані й сміливі ходи. Він бив машину її ж зброєю.

— Мат, — сказав Тор-1, не підвищуючи голосу. І ми всі побачили, як на табло вперше за всю історію ОМШП засвітилася червона лампочка — знак програшу.

Так, ми кричали від захоплення, як дикуни, хоч іще не знали всього. Кілька чоловік підбігли до директора, підняли його на руки, стали підкидати. Тор-1 високо злітав над нашими головами, але на його обличчі не було ні радості, ні торжества. Воно було занепокоєне.

Те, про що ми довідалися згодом, перевершило всі наші найсміливіші здогади. А тоді ми майже примирилися з ним, ладні були поважати й захоплюватись його незвичайними здібностями. Та минуло всього три дні, і наша неприязнь до директора спалахнула з новою силою.

Валя Сизончук була найвродливішою й найнеприступнішою жінкою інституту. А я вважав її і найнезрозумілішою. На святковому вечорі під Перше травня я ще раз пересвідчився в цьому.

Ми стояли поруч із нею, коли в зал швидко ввійшов Тор-1, ведучи під руку задиханого Мих-Миха і щось доводячи йому. Я побачив, як Валя здригнулася, трохи схилила плечі, ніби відразу стала нижчою на зріст. Вона розгублено й невлад підтримувала розмову зі мною. А коли оголосили жіночий танець, кинулася до директора через увесь зал.

— Ходімо танцювати, ТВ!

ТВ! Вона зрадила нас, назвавши його так, як він нам тоді пропонував. Втупилася в нього сяючими, одверто звабливими очима. Нам усім стало незручно дивитися в цю хвилину на Валю.

На обличчі директора щось здригнулося. В холодних очах відкрилися дві ополонки з чистою синьою водою. Наче тендітні дівочі пальчики постукали в цю незрозумілу закриту душу і у дверях на хвилинку з’явилася добра людина. Проте це тривало недовго. Двері зачинились — він натяг на своє обличчя незворушність, як маску. Знизав плечима:

— Я погано танцюю.

— Іноді люди танцюють, щоб поговорити.

Валя була занадто відвертою. Давалася взнаки її самовпевненість.

Тор-1 повівся не дуже чемно.

— Про що говорити? — зневажливо протяг він. — Якщо ви хочете виправдатися за недбалість в останній роботі, то даремно. Проект про догану я вже віддав.

Він розмовляв голосно, і його слова чули всі. А потім повернувся до співрозмовника, ведучи далі перервану Валею розмову.

Валя швидко пішла через увесь зал до дверей. Я рушив за нею, покликав, але вона подивилася на мене, ніби не впізнаючи. Те, що сталося, для іншої було б просто хвилинами гіркої образи, а для Валі — жорстоким уроком.

Вона побігла сходами, не дивлячись під ноги. Я боявся, що вона ось-ось спіткнеться й покотиться по сходинках. Наздогнав її аж біля дверей.

— Валю, не варто так переживати.

Вона із злістю глянула на мене і сказала:

— Він найкращий, розумніший і чесніший за вас усіх. Я зрозумів, що нічого не зможу зробити, і цього я ніколи не подарую Торові.

З того вечора я перестав помічати директора. Приходив лише за його викликом, відповідав підкреслено офіційно. Так робили й мої колеги.

А Тор-1 не звертав на це ніякої уваги. Він поводився з усіма і з Валею так, ніби нічого й не сталось, як і раніше, втручався в усі дрібниці.

У нашому інституті була традиція — ранньої весни дарувати жінкам мімозу, а ті ставили букети в лабораторіях, так що сильний запах проникав у коридори. Тор-1 наказав замінити мімозу пролісками, і добрий Мих-Мих, вибачаючись, почав виконувати наказ директора, за що наражався на в’їдливі зауваження:

— Яку частину від продажу пролісків одержує директор?

— Пріоритет рідної природи?

Або невинним голосом:

— Що, в директора голова болить від сильного запаху?

Найбільше старався Сашко Митрофанов.

Це тривало доти, доки директор не пояснив:

— Фітонциди мімози впливають на деякі досліди.

І Сашко зрозумів, чому два дні тому раптом не вдався вивірений дослід із зараженням морських свинок на грип. По-справжньому ми оцінили директора на засіданні вченої ради. Доповідь про роботу лабораторії почав Сашко Митрофанов. Він розповів про спостереження за проходженням нервового імпульсу по волокнах різного перетину. Відомо, наприклад, що в спрута до довгих щупальців ідуть товсті нервові волокна. Чим товстіше нервове волокно, тим швидше воно проводить імпульс, і спрут може діяти всіма щупальцями одночасно.

Сашко розповів про те, як було уточнено залежність між товщиною волокна й швидкістю імпульсу, про підготовку до нових дослідів.

Доповідь Сашка директор слухав дуже уважно. Здавалося, він хотів запам’ятати кожне його слово. Коли Сашко закінчив доповідь, усі поглянули на директора. Від того, що скаже Тор-1, залежить останній штрих у думці про нього.

У тиші чітко прозвучав незворушний голос:

— Нехай висловляться інші товариші.

Він слухав їх уважно, як і Сашка. А потім підвівся й поставив Митрофанову кілька запитань:

— Яка оболонка у волокон різної товщини й залежність між товщиною оболонки й перетином волокна? Чи враховувалась насиченість мікроелементами різних ділянок волокна?

— Чому б вам не створити модель нерва із синтетичних білків й поступово ускладнювати її по ділянках?

Ці запитання не перекреслювали працю, проведену в лабораторії Митрофанова. Вони й не претендували на це, особливо за формою. Але Тор-1 накреслив принципово новий шлях досліджень. І коли б лабораторія Митрофанова йшла цим шляхом з самого початку, то робота скоротилася б у кілька разів.

Відтоді я почав уважно придивлятися до директора, вивчати його.

Мене завжди цікавили люди з незвичайними розумовими здібностями. Адже й моя праця причетна до цього. Успіх у ній допоміг би нам удосконалити нервову систему.

Природа встановила жорстоке обмеження: набуваючи нове, ми втрачаємо щось із того, що мали раніше. Пізніші мозкові шари накладаються на більш ранні, заглушають їхню діяльність. Засинають інстинкти, згасають і вкриваються попелом невикористані засоби зв’язку. Та це ще півбіди.

Лобні долі не встигають аналізувати всього, що зберігається в мозку: як у затишних бухтах, стоять забутими цілі флотилії потрібних відомостей; погойдуються підводними човнами, прагнучи виринути, цікаві думки.

Чи можемо ми визнати це законом і примиритися?

Адже ми звикли вважати людський організм, і особливо мозок, вінцем творіння. Звикли і до більш небезпечної думки, що нічого кращого й досконалішого не може бути. Так нам спокійніше. Проте спокій ніколи не був рушієм прогресу. А насправді наші організми косні, як спадкова інформація, і не завжди встигають пристосуватися до змін середовища. Імпульси в наших нервах течуть дуже повільно. Природа-мати не росте разом з нами, не встигає за нашим розвитком. Вона дає нам тепер те ж саме, що й двісті, й п’ятсот, і тисячу років тому — лише засоби для боротьби за існування. Та нам цього замало. Ми виросли з пелюшок, призначених для тварини. Почали самостійний шлях, і ми можемо пишатися собою, тому що творіння наших рук багато в чому досконаліші, ніж ми самі: залізні важелі потужніші за наші м’язи, колеса й крила швидші за ноги, автомати надійніші від нервів, і обчислювальна машина думає швидше, ніж мозок. А це значить, що ми вміємо робити краще, ніж природа.

Настав час попрацювати над своїми організмами.

Я намагаюсь уявити собі нову людину. Вона думатиме в сотні разів швидше — і це зробить її дужчою в тисячі разів. Задля цього працює наш інститут. Якою ж буде нова людина? Як ми поставилися б до неї, якби вона з’явилася серед нас?

Ми зробили чимало. Але в дослідженні властивостей деяких мікроелементів на провідність зайшли у безвихідь. Насиченість волокна кобальтом в одних випадках давала прискорення імпульсу, в інших — уповільнення. Нікель поводив себе зовсім не так, як диктувала теорія і наші припущення. Одні досліди суперечили іншим.

Врешті-решт я вирішив порадитися з директором. Кілька разів заходив до нього в кабінет, але нам увесь час заважали. Оскільки багатьом потрібні були його поради, то двері директорського кабінету майже ніколи не зачинялися. Я дивувався, як він встигав розбиратися в найрізноманітних питаннях, і згадував змагання з машиною…

Після чергового невдалого візиту Тор-1 запропонував:

— Сьогодні заходьте до мене додому.

Признатися, я пішов до нього з почуттям настороженості, цікавості і захоплення.

Двері відчинила літня жінка з лагідним обличчям.

— Чи вдома Торій Веніамінович?

— Торій у своїй кімнаті. — Вона так вимовила “Торій”, що я зрозумів, це його мати. — Пройдіть, будь ласка, до нього.

Я пройшов коридорчиком і зупинився, крізь скляні двері побачивши директора. Він сидів за столом біля вікна, однією рукою підперши підборіддя, а в другій тримав перевернуту чарку. Його обличчя було зосередженим.

Тор-1 твердо опустив чарку на стіл, наче ставив печатку, потім підняв іншу.

Мені стало не по собі. Я подумав: “Він зачинився в кімнаті і п’є. Але чому ж тоді мати не попередила його про мій прихід?”

Я постукав у двері.

Директор обернувся, привітно сказав:

— А, це ви? Дуже добре, що прийшли.

Він поставив чарку на… шахівницю. І я побачив, що це не перекинута чарка, а пішак. Тор-1 грав у шахи сам з собою.

— Розповідайте, поки ніхто не прийшов, — мовив він, влаштовуючись зручніше, щоб уважно слухати. Та вже за хвилину почав запитувати:

— А ви враховуєте стан системи? — і, не одержавши відповіді, схопився, майже видер у мене з рук рентгенограми, почав ходити по кімнаті з кутка в куток. Потім заговорив так швидко, що слова зливалися:

— Ви питаєте, що дає ось тут пляму: залізо чи нікель? Але треба врахувати, що досі нерв перебував у стані тривалого збудження. Буде ясно: плями — кобальт. А ось цей зубець — залізо, тому що, по-перше, в цій ділянці залізо може виглядати на стрічці й так, по-друге, процент заліза у тканині вже почав збільшуватися, по-третє, функція змінилася. І, по-четверте, коли функція змінилась і процент заліза в тканині зростає, то зубець з таким кутом — тільки залізо.

Він стояв переді мною, звівшись навшпиньки, і злегка погойдувався з боку на бік.

Мені здалося, що я можу дати точне визначення генія. Геній — це той, хто може врахувати й зіставити факти, що іншим здаються розрізненими.

Я думав, що мені випало велике щастя працювати разом з Тором. Щоб не виказати свого захоплення, я заговорив про потреби лабораторії, про доцільність саме їхніх праць.

— Врешті-решт, від цього залежить майбутнє…

— Чиє? — запитав директор, і на його обличчі з’явилася глузлива посмішка.

— Всієї роботи інституту… Того, до чого ми прагнемо… — Не витримавши його погляду, я затнувся. — Усіх людей…

— Ви б ще сказали замість “майбутнє” — “прийдешнє”. Наприклад: “Від нашої праці залежить прийдешнє людства”.

Посмішка вигнула його губи й блищала в очах. Він поводився так, ніби не знав про значення наших робіт чи не надавав їм великого значення. Але, нарешті я зрозумів його.

Я пішов від нього, впевнений у своїх силах. Вдома довго не міг заснути. Слухав голоси хлопчаків за вікном, співи птахів, шелест листя.

Прокинувся я з передчуттям радості. Вночі пройшов дощ, повітря було свіже, а яскрава синява неба здавалася особливо привабливою.

Я йшов, розмахуючи портфелем, наче школяр, і мені здавалося, що майбутнє — відкрита книга і її можна прочитати без помилок.

Легко збіг сходинками головного входу. Взявся за ручку дверей і раптом почув вибух, за ним — другий, третій. Брязнули шибки у вікнах. Якісь папери закружляли в повітрі. До мене підбіг Сашко Митрофанов, схопив за рукав, потяг кудись. Над корпусом, де була Сашкова лабораторія і реактор, ми побачили дві багрові свічки. Густий дим повалив з вікон. Крізь нього, мов язики гадюк, швидко з’являлося й зникало полум’я. Знову пролунала серія вибухів. “Вогонь біжить по пробірках з розчинами. Підбирається до складу реактивів, — з жахом подумав я. — А там…”

Мабуть, і Сашко думав про те ж. Не змовляючись, ми кинулися до входу, охопленого вогнем. Це було безумством. Адже все одно не встигнемо заступити дорогу вогню! Загинемо! В ту хвилину ми не думали про це.

До входу лишалося кілька кроків, а вже не було чим дихати. Нестерпний жар обпікав обличчя, руки. Позаду нас почувся крик:

— Це я винна… Я одна… Пустіть!

Валя бігла просто у вогонь.

Я встиг схопити її за руку. По її обличчю текли сльози, залишаючи на шоках дві темні смуги. Вона знову рвонулась до входу. Я не втримав її. Куди вона? Божевільна…

Я не чув, як під’їхала машина, на тлі багрової плями поруч із Валею виріс Тор-1. Відкинувши її назад, він зник у бурхливому полум’ї.

Валя без упину повторювала:

— Моя провина. Забула прибрати селітру. Це я…

Я дивився туди, де зник Тор-1, і згадував його слова: “Людина має право лише на ті помилки, за які вона сама в змозі розплатитися. Тільки сама”.

Він уперше зрікся своїх слів. Що змусило його кинутись у вогонь? Самопожертвування? Навряд. Співчуття?.. Благородство й сміливість?..

Чому я тоді не кинувся за ним? Це досі терзає мене.

За дві—три хвилини ми побачили директора. Вій ледве тримався на ногах, одяг на ньому звисав чорними клаптями. Ступивши два кроки, він упав. Ми кинулися до нього. Він лежав на боку і дивився на нас.

— Не чіпайте, — простогнав він і наказав Валі: — Перевірте, чи перекрито газ у центральному корпусі. — Ви, — він перевів погляд на Сашка, — скажіть пожежникам, нехай починають гасити з правого крила.

Він подивився на мене, якийсь час мовчав, потім насилу ворушачи губами, прохрипів:

— У лівій верхній шухляді мого письмового столу — папка. Мати віддасть її вам. Там записи досліду. Так, я зумів змінити нервову тканину, прискорив проходження імпульсу в сімдесят шість разів. Головне — код. Код сигналів — більше коротких, ніж довгих…

Йому ставало гірше. Обличчя сірішало, немов укривалося попелом. Губи потріскалися так, що боляче було дивитись.

— Дізнаєтесь, коли прочитаєте… Тільки врахуйте мою помилку. Прискорення імпульсу діє на гіпофіз та інші залози — перевірив на собі. Довідаєтесь із щоденника…

— Чому ви це зробили? — закричав я. — Адже кожен з нас…

— Треба було швидше… Думати не було часу… Отже, просто розрахунок. Не благородство, не самопожертвування…

Він хотів ще щось сказати, але не зміг, його блукаючий погляд зупинився, наче маятник годинника.

З’явилися санітари, обережно поклали його на ноші.

Торій Веніамінович помер по дорозі в лікарню.

Я переглядаю його папери. Стрімкий почерк, літери, схожі на стенографічні значки. Ляпки розкидані по сторінках, наче сліди в мішені. Дуже багато виправлень різноколірними олівцями: червоний править чорнила, синій олівець править червоний, зелений — синій. Так, напевне, він розрізняв пізніші правки. Списані аркуші сухо шелестять, розмовляють зі мною його голосом.

Він першим зважився поставити на собі дослід, який ми поки проводимо на тваринах-моделях. І якщо говорити відверто, то він і був саме тією людиною, про яку ми мріяли, — Homo celeris ingenii. Він прийшов до нас із майбуття… Чому ж нам було так важко з ним?..

КНИГА

Ми вже втомилися так, що валимося з ніг, а палац знай собі виблискує золотом бані, вабить химерними, ніби в повітрі завислими, контурами. Темні безодні вщерть повні туману. А в тому молочному шумовинні щербатими піками скель чигає смерть…

Просуваємося по карнизах боком, спиною притиснувшись до шорсткого та колючого каміння. Іноді карнизи були такими вузенькими, що носки черевиків час від часу повисали над проваллям, і тоді мимоволі зринала підступна думка: а може, цей крок останній?

Фіолетово-оранжеве світило рухалось по небосхилу, промені відбивалися, зламувалися на гранях каміння, спалахували, ніби в осколках дзеркала, і стрибали в сідловину гори, мов сонячні зайчики. Здавалося, що там починає рости вогняна куля, хтось невидимий надимає її, вона з тріском лускає, і вогняні бризки розлітаються в усі боки, запалюючи скелі. Небо, мов розмита синя акварель, підсвічується зсередини, починає вигравати веселковими барвами, і ось уже все воно — сотні перехрещених веселок.

— Поглянь, як красиво! — вигукує Сергій, показуючи на велетенське мозаїчне панно, що несподівано спалахнуло на прямовисній скелі.

— Дивись краще під ноги, не впади, — бурмочу я, дивуючись і водночас заздрячи стажерові, могутньому хлопцеві з круглим інфантильним обличчям і шапкою кучерявого волосся на голові.

Я з тривогою думаю про вулканічну активність на цій зеленій планеті, де нам треба спорудити станцію спостереження.

На гірських плато в кількох місцях ми виявили сліди зниклої цивілізації: руїни фортець, залишки брукованих доріг… Цивілізація, мабуть, загинула від природного катаклізму — виверження вулканів і сильного землетрусу, внаслідок якого море атакувало сушу, змиваючи залишки міст.

Одного разу в печері ми знайшли металеві скрині, а в них — сувої з цупкого матеріалу, що заміняв аборигенам папір. Сувої були густо поцяцьковані знаками. Довелося прикласти багато зусиль, поки нам пощастило розшифрувати і прочитати літописи. В них ішлося про історію народів цієї планети: з нескінченними виснажливими війнами і короткими перепочинками. Кілька разів і в різних варіантах переповідалася легенда про прибульців, і всюди згадувався споруджений ними палац, куди аборигени вирушали на поклоніння, як мусульмани в Мекку, а іудеї й християни — в Ієрусалим.

В одній із легенд говорилося, що прибульці збудували палац високо в північних горах, біля входу в печеру. Легенда закінчувалася плачем: “О, горе нам! Лій не виконали ЗАПОВІТУ пришельців! І ось зникають міста, вода зносить греблі, дичавіє худоба. Гинуть чоловіки й жінки, діти й старі, хворі й здорові, багаті й бідні, з усім, що створено: з будівлями високими, з машинами швидкими. Вся наша міць виявилася мізернішою за слабку билинку під поривом урагану… А спасіння було близько. Та проклята гординя засліпила очі наші! Чи не це горе справжнє, неминуче, невблаганне?”

Подібні плачі займали багато місця, проте містили обмаль інформації. В них було більше емоційної оцінки того, що сталося, хоч Сергій запевняв, що вони “наводять на думку”.

— Мій мозок створений за принципом старовинного патефона, як ти одного разу слушно зауважив, — усміхаючись, казав він. — І пружина у нього справді емоційна.

Сергій умів з виключною доброзичливістю зреагувати на який завгодно з моїх жартів і робив це так, що й образитися на нього не можна було. Колеги стверджували, що в нас повна сумісність, і то така, коли іноді шия крутить головою. Ось і тепер я піддався на вмовляння Патефона відвідати палац, хоча й бурмотів, що нема нічого гіршого від легковажного дослідження.

Ми здолали ще один стрімчак і через вузьку ущелину вийшли на невеличке плато. Палац був мов на долоні — кругла будівля без прикрас, із виблискуючим куполом. Дверей ми не помітили, можливо, вони знаходяться з іншого боку.

Сорочка моя геть змокріла, доводилося ворушити лопатками, щоб відклеїти її від спини, і я вичавив:

— Ти обрав невдалий час для мандрів. Сейсмограф неспокійний. Якщо почнеться землетрус…

— Ввімкнеться аварійна програма, — закінчив мою думку Сергій, одразу збагнувши, що мене непокоїть доля роботів, які будують станцію. — З корабля пришлють до нас рятівника. Я періодично посилаю пеленг, і вони тримають нас на прив’язі.

Ну й Сергій! Усе передбачив!

— Я тривожуся не за нас, — суворіше, ніж хотілося, зауважив йому.

— Але ти ж сам казав: аварійна програма зробить усе, що зробили б ми, — знову повторив він мої слова.

— І все ж таки мені хотілося б у небезпечну хвилину бути там, а не тут. Прискоримо нашу мандрівку, щоб встигнути повернутися “до того як…”.

— Згода. Але ти поглянь туди! — не вгавав Сергій. — Хіба не казка?

Вітер на якусь мить розігнав густий туман, і ми побачили зморшкувату, схожу на людське чоло плиту. Бурхливий потік, наче блискучий серп, розтинав її навпіл. Ми там ще побуваємо… Скелі всюди нависали так круто, а ущелина була така вузенька, що на літальні апарати надії мало.

Я мимоволі зіщулився, згадавши про зворотний шлях, і глянув на сейсмограф.

— Поглянь же туди!

Ні, цей Патефон просто-таки невиправний! Я подбав, щоб мій голос був по-наставницькому твердий:

— Даремно марнуємо час…

І осікся. Не варто зайвий раз повторювати мій коронний вислів, що давно вже став приводом до жартів.

Та стажер скористався з моєї необережності й виголосив мою думку до кінця:

— Втрачений час — втрачені можливості. Іноді з них складається все життя…

Я швиденько відвернувся, ніби й не розчув його слів, дістав апарат зв’язку і клацнув тумблером. На екрані з’явилася далека перспектива. Роботи вже закінчували фундамент і добудовували підсобні вежі. Двоє з них мудрували над цоколем основної будівлі. Треба встигнути повернутись! Будь-що встигнути!

Я сховав апарат до сумки і без зайвих слів рвонув з місця вгору. Стажер з радістю прийняв мій темп. Він стрибав, мов гірський козел, через розколини й тріщини, хоч і важив разом із спорядженням не менше ста кілограмів. Та вже через п’ятнадцять хвилин Патефон попросив:

— Пам’ятай про тих, хто поряд.

І трохи згодом:

— Третя заповідь: дбай про слабших…

Довелося уповільнити темп. Я думав, що ж зв’язує нас обох невидимою ниточкою, яка міцніша, ніж канат спелеологів? Що примушує його поважати мене, виконувати мої вказівки? Чи розуміє стажер те, про що я інколи промовчу, чи правильно оцінює й тоді мої вольові рішення, а чи просто довіряє моєму досвіду? Вірить інтуїтивно? Толі чи можна стверджувати, що головне в характері стажера — довір’я? Але в такому разі ми б, мабуть, не подружилися. А може, нас зближує наша несхожість?..

Шлях нам перетнула звивиста розколина. Я легко перескочив би її, але ж Патефон… Доведеться шукати місце, де розколина вужча.

Нарешті ледь помітна стежина між густою травою вивела нас на майданчик перед палацом, встелений різноколірними плитами. Вони окільцьовували палац рівномірними, звуженими до центра квадратами. Сергій ступив на зелену плиту найближчого до палацу сегмента, і раптом частина стіни, яка здавалася нам монолітною, пішла вниз, утворивши широкі двері.

Ми з побоюванням увійшли в перший зал-коридор. Він розходився ліворуч і праворуч і був абсолютно порожній. Ні розписів, ні картин! Лише подекуди темні плями на стінах, де, мабуть, колись висіли картини.

Мороз пішов поза шкірою, коли частина стіни, що служила нам за двері, без шуму опустилася. Пастка? Я глянув на стажера — він зіщулився, ніби став меншим.

Ми розійшлися врізнобіч і переконалися, що коридор — замкнене коло, яке охоплює внутрішні приміщення. Занепокоєння зростало. А тут іще раптом перед нами кудись провалилася частина стіни, і ми потрапили в інший колоподібний зал. Він виявився копією першого. Так само освітлювався вмурованими в стіни світильниками. І знову якийсь час ми не могли знайти дверей.

— Вивчають нас під мікроскопом? — вголос подумав Сергій і почав уважно оглядати стіни, підлогу, стелю, шукаючи замасковані виходи приладів.

Замість відповіді я мовчки дістав радіометр. Прилад показав високий рівень ультрафіолетового випромінювання.

— Нас дезинфікують на шляху до святая святих, — висловив я припущення.

— Отже, нас ведуть туди, де зберігається найцінніше! — з дитячою безпосередністю вигукнув Сергій.

— Не обов’язково… — Я підійшов до стіни і вказав на темну прямокутну пляму. Певно, раніше тут стояла статуя або якийсь прилад. — Ми не знайдемо тут нічого. Досвід єгипетських пірамід тобі щось говорить?

— Гадаєш, жадібність була сильнішою від страху?

— З усього видно, звідси забрали все, що тільки можна було…

Усе нові й нові двері відчинялись і зачинялися за нами.

Мені це не дуже подобалося. Скільки стін лишилося за нами? Скільки років цьому палацу? А якщо автоматика не спрацює і якісь двері не відчиняться? Тоді…

Подібні думки роїлися, очевидно, і в голові мого товариша, бо він раз у раз поглядав на свій радіометр, щоправда, намагався робити це так, щоб я не помітив.

За моїми підрахунками, ми наближалися до святая святих. Що нас там чекає? Якщо вірити легендам, ЗАПОВІТ прибульців. Чи є в ньому відомості про найважливіші відкриття іншопланетної науки — про нові матеріали, нові види енергії?..

Останній зал! Я збагнув це, бо він не був схожий на всі попередні — круглий, просторий, а в центрі його, на підвищенні, під прозорим ковпаком лежав товстий фоліант. До нього вели похилі сходи.

Коли ми ступили на останню сходинку, щось зашелестіло і на стінах та стелі затанцювали відблиски — то почав поволі відкидатися прозорий ковпак. Сторінки фоліанта були з цупкого матеріалу, схожого на пластик. Сергій нахилився над сторінкою, пильно вдивляючись у знаки письма. Це були вже знайомі нам знаки, які ми бачили на сувоях у печерах. Одне з двох — або ж прибульці свідомо використали азбуку аборигенів, або ж ті навчилися грамоти у прибульців. Цікаво було б це встановити. Проте зараз мені кортіло якнайшвидше прочитати послання. Сергій уже прикипів очима до незвичайної книги.

— Гарно!.. — ледь ворухнув він губами.

Ні, я не даремно охрестив його Патефоном. Те, що привело стажера в захоплення, виявилося… примітивними білими віршами з малозрозумілою символікою:

Там, де скелі ростуть вершинами донизу,

Там, де скелі ростуть вершинами вгору,

Де в пітьмі вирує швидкий потік, —

Ви знайдете порятунок!

Коли скелі довкіл танцювати почнуть,

Коли скелі почнуть промовляти до вас,

Коли стане нестерпним їхній голос гучний,

Коли море почує поклики їхні,

Коли море до вас і до них прибіжить, —

Згадайте тоді ЗАПОВІТ наш:

Там, де скелі ростуть вершинами донизу,

Там, де скелі ростуть вершинами вгору,

Де в пітьмі вирує швидкий потік,—

Шукайте собі порятунок…

Я перегорнув сторінку. І там були вірші, не менш дивні, не більш досконалі:

Прозора пара — це життя,

Пара, що бореться з вітром долин,

Легка, мов дихання немовлят, —

Це ваша найбільша святиня.

“Ніколи!” — хурделиці ви скажіть

І намірам злісним скажіть: “Ні!” —

І легка пара, чиста роса

Надією вашою стане.

Якщо ж скелі довкіл танцювати почнуть,

Якщо скелі почнуть промовляти до вас —

То скоріше згадайте ви про Палац,

Про Книгу, про ЗАПОВІТ наш.

На третій сторінці йшлося про якийсь багатошаровий пиріг, що його до певного часу ніхто не повинен куштувати. Перераховувалися й детально описувалися шари пирога, кожному давалася окрема дивна назва і розповідалося про його властивість. Четверта — поспіль списана магічними цифрами. На п’ятій давалися поради будувати міста на гірських плато, там, де “скелі ростуть вершинами донизу, де скелі ростуть вершинами вгору”.

На передостанній сторінці була зображена карта місцевості, знову ж таки з віршованими поясненнями. Сергій старанно перезняв її фотокопіром. Прочитавши останню сторінку з повторенням уже знайомих віршів про скелі, я сказав:

— Можемо тепер сміливо вступати у товариство книголюбів.

Раптом Сергій скипів:

— А ти що хотів знайти тут? Вони будували палац і писали книгу не для нас!

— І до того ж їхні наміри невідомі.

— Відомі!

— Даруй, я забув, що пости — особливий народ. Де вже їх збагнути простому космонавтові?

— Можливо, вони такі ж поети, як ти. Справа тут в іншому. Як ти не розумієш! Вони спілкуються з аборигенами доступною їм образною системою. Пригадай, зрештою, наші літописи!

— Так, так, а тут вони знайшли народ, де кожен — поет. Прості люди завжди говорили віршами…

Почулося тихе шелестіння. Прозорий ковпак опустився на книгу. В ту ж хвилину у протилежній стіні утворилися двері.

— Все ясно, — усміхнувся я. — Час відвідин закінчився, і нас запрошують відкланятись.

Ображено сопучи й не дивлячись на мене, Патефон пірнув у двері.

Даремно я хвилювався — автоматика працювала бездоганно… Як тільки ми проходили в наступний зал, у протилежній стіні відразу ж виникали двері. Логічно — адже тепер не треба було витрачати час на дезінфекцію.

Невдовзі ми опинилися на майданчику біля палацу. Патефон узяв свій блокнот і почав вивчати карту місцевості.

Поки ми подорожували в палаці, природу мов підмінили. Над скелями з’явилася густа димова завіса. У ній погрозливо спалахували різноколірні полиски. Не сподобалися вони мені. Темні свинцеві хмари нерухомо зависли над нами.

— Не будемо гаяти часу! — рішуче мовив я.

Стажер глянув на свій радіометр і спохмурнів. Тоді я не надав цьому належного значення.

— Ще б півгодинки, — благально мовив він. — Це зовсім поряд…

Вій тицяв пальцем у карту.

— Що поряд?

— Те місце…

Я прекрасно розумів, про що йдеться, але вирішив подратувати його:

— Яке місце?

Сергій розлючено глипнув своїми великими зеленими очиськами. Він зараз був зворушливо кумедний — цей розлючений акселерат, що вперше за час нашої спільної роботи таємно здійснював якийсь свій задум.

Я всміхнувся:

— Гаразд. Але не більше години. Встигнемо?

Він скоса глянув на мене й кивнув. Не сподобався мені цей погляд. І його настирливість не сподобалася. Як правило, він зрештою погоджувався зі мною, в крайньому разі — просто скорявся. А сьогодні він сам не свій. Мене щось тривожило. І цьому “щось” я не знаходив назви…

Патефон дуже швидко знайшов русло пересохлого струмка, яке було зазначене на карті. Відхиляючи зарості якихось колючок, він несподівано махнув рукою, показуючи на ущелину:

— Там!

Серце моє зайшлося. Щоб приховати тривогу, я дістав і увімкнув радіометр. Стрілка затанцювала по всій шкалі.

— Повертаємося на базу! — вигукнув я.

— Не встигнемо. — З-під Сергієвих вій знову блиснув зелений вогник. Уперше стажер не послухався моєї команди.

Мені вистачило кілька секунд, щоб зрозуміти: Сергій має слушність. Спуститися в долину до землетрусу ми не встигнемо. А якщо він застане нас на гірських вершинах…

Здалека долинув якийсь дивний шум, і грунт під ногами несподівано загойдався. Стажер, відчувши мій стан, щодуху помчав до ущелини. Я — за ним, нічого іншого мені не лишалося.

Підземні поштовхи ставали чимраз відчутнішими, з гір з гуркотом зривалися лавини…

Незабаром ми побачили і входи в якісь печери. Сергій, увімкнувши прожектор, звірився з картою і впевнено рушив до одного з них. Морок розвіявся, спалахуючи срібними іскрами. Чим далі ми заглиблювалися в печеру, тим слабшими ставали підземні поштовхи. Запахло сирістю і пліснявою. Почулося дзюркотіння води.

Ми вийшли до підземної річки й рушили її кам’янистим берегом. Весь час доводилося нагинатися, щоб не розбити собі лоба, а в деяких місцях перестрибувати з каменя на камінь. Сергій раз у раз поглядав на карту.

Промінь прожектора вихопив із пітьми велетенські стовпи. Скульптури? Але що за форми! Ще дивовижніші за ті, які ми бачили в горах. Кам’яні риби, що здибились на хвости, гострі списи, горбаті спини верблюдів, чудовиська з широко роззявленими пащеками… Сталактити й сталагміти тягнулись назустріч один одному…

Там, де скелі ростуть вершинами донизу,

Там, де скелі ростуть вершинами вгору…

продекламував Сергій.

Печери дедалі ширшали. Мертву тишу порушувало тільки наше уривчасте дихання і лункі удари водяних крапель. Підземні поштовхи тут не відчувались, проте радіометр свідчив, що землетрус іще триває.

Сергій зупинився, втомлено опустився на камінь.

— Посидимо? — запитав я.

— Перепочинемо трохи, — всміхнувся він.

— Печери Сіндбада. Бракує лише скарбів, чи не так?

— Є й скарби…

— Красиві печери. Сюди б туристів водити, — ніби не розчувши його останньої фрази, мовив я.

Він зрозумів мою недомовку і спитав:

— Хіба врятоване життя — не найбільший скарб?

“Там, де скелі ростуть вершинами донизу, там, де скелі ростуть вершинами вгору, ви знайдете порятунок”, — пригадав я. Як він міг знати, що означають ці символи? Інтуїція? Цим словом часто прикривають незнання, невміння визначити, вирахувати. Чому він так легко зрозумів те, чого не могли збагнути аборигени цієї планети і, власне, тому й загинули?

Я уважно подивився на височенного здорованя. Великі руки, добродушне обличчя. Типовий акселерат. Нічого особливого. Не вміє швидко приймати рішення, орієнтуватись у незнайомій обстановці… Як же він зумів розгадати віршований ребус прибульців?

Стажер трохи зніяковів від мого уважного погляду, витягнув радіометр і заклацав тумблерами. Його лице засяяло.

— Можемо повертатися? — запитав я.

— Ніби так. Глянь сам. — Сергій подав мені прилад.

Ми вибралися з печер, і я зразу ввімкнув телевізійний приймач. На екрані ми побачили рештки підсобних веж, біля них валялися понівечені роботи.

— Прокляття! Аварійна програма не допомогла! — розпачливо вигукнув я.

Як же це так! Адже програма була бездоганною. Але землетрус виявився надто потужним. І на мить я уявив останні години аборигенів цієї планети. Пекло! Безформними купами осідають цілі квартали, бомбами вибухають скелі, й кам’яний град сиплеться на голови нещасних. Розколюється грунт, ніби тисячі ненаситних пащек розкриваються, перемелюючи все, що падає в них. Вогненними ріками розтікається лава, щоб потім навіки захолонути у вигляді храмів, палаців, людей, тварин… Вибігають з осель очманілі люди, нестямно кричать діти, жінки…

А палац замислено стоїть на гірському плато, і лежить у ньому книга з дивними віршами…

Я зв’язався з кораблем, і Сергій запитав:

— Викличеш “човник” з новими роботами?

— Так, — я обняв стажера за плечі. — Тепер ми знаємо, де будувати станцію спостереження!

Похмура тінь від хмарини на мить лягла на Сергієве обличчя, зробивши його якимсь ніби дорослішим і мужнішим. Та хмарка пропливла, тінь зникла — і знову переді мною стояв той самий Патефон із повними щоками, що аж пашіли рум’янцем. Він розкрив карту, шукаючи щось і посміхаючись до своїх потаємних думок. У шлемофоні почувся голос командира корабля…

СИН

Вони стояли біля входу у величезну напівпрозору будівлю, схожу на аеровокзал кінця XX сторіччя.

— Ми стільки разів уявляли його перші кроки… — мовив старий. Він був сухорлявим, підтягнутим, струнким. Про його похилий вік свідчило тільки сиве волосся.

— А тепер побачимо, як син це зробить і… перестанемо уявляти, — відгукнувся щуплий юнак-математик з пташиним профілем і насмішкуватим поглядом.

Кремезний, ніби витесаний із стелі, чоловік повернув до нього голову:

— Так і не придумали, як його назвати? Юнак кивнув на старого:

— Це його син. Нехай він і дасть йому ім’я.

Старий заперечливо похитав головою, й біле пасмо волосся впало на круте чоло.

— Розкажи ще раз про його руки й топодюзи. Ти це вмієш… Про очі, що бачитимуть сховане від нас, — із несподіваною ніжністю попросив чоловік.

— А ти можеш сказати, що він вчинить в тому чи іншому випадку? — запитав юнак, і в його словах був іронічний натяк. — Творець обов’язково повинен це знати. Своєрідна техніка безпеки.

Чоловік докірливо похитав головою, а старий навіть не ворухнувся. Він не відводив погляду від дверей.

Так і не відкинувши пасмо волосся з чола, він увімкнув мікрофон, що висів на його грудях. Тепер старого могли бачити й чути всі люди Землі, а також ті, що оселилися на Марсі й Венері та на штучних супутниках. Він мовив хриплуватим від хвилювання голосом:

— Зараз ви побачите першу штучну розумну істоту, створену в Об’єднаному науковому центрі. Ми умовно назвали її Сином, бо поки що не придумали іншого імені.

Деякі з телеглядачів пригадали, що єдиний син старого загинув під час першої експедиції до земного ядра.

Двері розчинилися. З них вийшов триметровий велет. Його обличчя не можна було назвати ні красивим, ні прекрасним: у словниках Землі не було досьогодні гідних слів, щоб описати його. Найкращі художники й скульптори планети створювали риси його зовнішності, які біологам належало відтворити в штучній нев’янучій плоті.

Велет зупинився перед трьома людьми — трьома з мільйонів своїх творців. Вони уважно дивилися на нього.

Старий, ніби кидаючи виклик природі, думав: “Ти прирекла мене на смерть, проте я зміг створити сина безсмертним”. В його пам’яті зринув спомин, який він завжди беріг, мов амулет.

Примружившись, ніби подумки роздивляючись на себе в уявне дзеркало, юнак-математик розмірковував:

“Ця тонка шия, кривий ніс і бліді вуста — подарунок мені у день народження від її величності природи. Вона поскупилася на силу й здоров’я, вирішивши, що й так занадто потрудилася для мене. Та чи могла вона передбачити, що я візьму участь у створенні сина? Моя слабкість і його міць — це, мабуть, найбільший із відомих мені парадоксів”.

Чоловік супив кошлаті брови, стояв нерухомо, ще більше нагадуючи кам’яну статую. Важкі, мов брили, думки зринали в його голові: “Чи ж правильно ми робимо, записавши в його пам’ять усі відомості з історії людства? Про війну, розбій і поневолення… Ось ми створимо його братів. Вони повинні знати про помилки людей, щоб не повторити їх. Ніколи й ні за яких обставин. Проте, знаючи про все це, як вони поставляться до нас? Що думатимуть про нас? Якщо б запрограмувати в них любов до людини… Шкода, що це неможливо. Син і його брати подорожуватимуть у космосі, заселятимуть далекі планети, робитимуть їх придатними для життя людей. Необхідно дати їм в усьому право вільного вибору. І ось до чого це привело. Ми знаємо більше, ніж будь-який батько — знаємо схему організму сина, проте не знаємо, що він про нас думає”.

Старий торкнувся рукою мікрофона і мовив, звертаючись до сина:

— Ми створили тебе, але не придумали ім’я. Як би ти хотів називатися?

На кілька хвилин запала тиша. Вона простягнулася незримою пеленою, огортаючи людей — від Землі до Місяця, до штучних супутників, до Марса й Венери. Люди біля екранів сиділи мовчки, напружено чекали, що скаже син.

“Може, він схоче називатися суперменом? — думав один з них. — Що ж, він здатен на більше, ніж будь-який з нас! Він може створити навколо свого тіла енергетичну оболонку і вільно пересуватися в космосі, йому не страшні ні високі, ні низькі температури. Він може заміняти свої органи, добудовувати й удосконалювати себе. За мить його мозок здатен здійснити мільйони найскладніших обчислювань. Він не боїться ніяких хвороб…”

Мерехтіли екрани — здавалося, що думки людей вдаряють у них, вибиваючи сріблясті іскорки…

Старий терпляче чекав, думаючи про щось своє. Вій згадав день, коли його рідний син із товаришами вирушав на “Білому кроті” до земного ядра. По радіо й телебаченню тоді багато говорили про диво техніки — землепрохідну машину із захисним полем. Старий слухав ці передачі (між іншим, тоді він ще не був старим) й уявляв собі тисячокілометрові товщі граніту, базальту, піску, глини, магми, через які проляже шлях вутлої шкаралупки з пасажирами, які в мільйони разів тендітніші за неї. Чому він тоді не умовив сина залишитись? З тієї ж причини, з якої батько посилає сина в бій? Чи, може, через батьківську гордість? Згадуючи це, він страждає й сьогодні, хоч минуло так багато років.

Старий добре пам’ятає: він навідався тоді в підземну лабораторію до Марії й побачив у її руках стрічку сейсмографа із зубцями коливань, із стрімкими піками й глибокими спадами — відображення нерівного пульсу Землі. І йому здалося, що на цій стрічці б’ється пульс його сина, який линув із глибин планети. Можливо, саме тоді він ї поклав собі створити невразливого сина, який пройде там, де не зміг пройти перший?

І він працював, не зважаючи на втому, а коли йому здавалося, що проблему не розв’язати, то згадував стрічку сейсмографа. І якщо декотрі люди повірили, що він справді не міг дати назви своєму дітиську, то вони помилялися. Річ у тім, що він просто придумав перший іспит синові.

А син усміхнувся, і в його усмішці могли б уміститися всі сяючі екрани. Він — істота, яка здатна чинити все, що в стародавні часи приписували лише богу, — тихо попросив:

— Назвіть мене Людиною…

ВТРАЧЕНА ЛАНКА

1

Крізь примружені повіки я побачив таке неприродне і жахливе видовище, що поспішив визнати його нереальним, породженим хворобливою уявою. Кажу собі: “Не дивина, старий, у твоєму становищі ще й не таке примариться. Пригадай-но терміново тести для заспокоєння, адже фіасол давно скінчився…”

Пробую підвестися, щоб вивільнити отерплу руку. Та сил не вистачає. Рухальні механізми скафандра зіпсувались, система регенерації зовсім вийшла з ладу. Добре, що вцілів запасний ранець. А що продовжує нормально діяти в моєму організмі?

Ліву ногу пронизує різкий біль — значить вона ще жива, а от права оніміла і, можливо, перетворилася в непотрібний додаток, немовби сухе гілля чи коріння. Пальцями рук можу ворушити, але зігнути руки в ліктях не вдається. Та понад усе лякає оніміння, що починається від правої ноги. Воно вже охопило обручем поперек і починає повзти по хребту. А те, що могло б якраз допомогти, залишилося в кораблі. Он він — височить непотрібним громаддям за якихось кілька десятків кроків.

Як же мені вдалося вибратись із нього?

Пам’ятаю лише уривки того, що сталося. Пульт ніби рухався на мене, погрозливо блимаючи зеленими та червоними індикаторами. Червоних ставало все більше, допоки вони не злилися в суцільну смугу. Водночас наростав гул, вібрував, піднімався від басовитих тонів до пронизливого вереску. Аж потім почулося оглушливе клацання.

Більше нічого не чув. Очевидно, знепритомнів, і ось лише хвилина-друга, як опам’ятався. Але як же тоді мені вдалося відстебнути ремені й вилізти з амортизаційного крісла? Як опинився в коридорі, поминув чотири каюти і добрався до шлюзової камери?

Думки плутаються. Ніяк не можу збагнути: насправді сталася катастрофа чи все це просто примарилося? Голова йде обертом, нудить. Розумію: струс мозку, його жарти. Але ж неодмінно треба пригадати. Напружую пам’ять. Починає несамовито пульсувати жилка на скроні. Здається, ще одне зусилля — і череп лусне.

Знову ж таки переді мною — “Омега”. Безпомічна, як і я. Ні, я певно, ще більш безпомічний. Виходить, мені не просто здається — аварія таки сталася!

…В уяві повільно спливає синювато-бліде обличчя Роланда, його зігнутий тулуб, оперезаний ременями. Голова звисає майже на підлогу. З неї падають червоні в’язкі краплини…

Пам’ятаю стогін Бориса, з яким ми разом училися в Харкові. Я потягнувся до нього, але якась непереборна сила відкинула мене вбік, вдавила в пластикову перегородку. Лопалася пластмаса, скручувало, як паперові стрічки, метал. Хрустіли кістки, і я розумів, що це мої власні. Але й тоді — пам’ятаю чітко — встиг потішитися, що в кріслі цього разу не було другого бортінженера — Гліба. Відтоді як він почав літати на “Омезі”, вперше не потрапив зі мною в екіпаж.

Звичайно, мені пощастило, хоча й соромно за такий егоїзм. Здається, ніби хтось може підслухати мої думки. Хто? Борис? Він був моїм вірним другом, іншого такого вже не буде…

Але чому я думаю про нього в минулому?

І знову разом із солодко-нудотним туманом, що охоплює мозок, повертається примарна надія: аварія, смерть друзів напевно ж мені привиділися. Єдина незаперечна реальність — це корабель… Якщо очі не зраджують…

Лячно стає за свій розум. Адже дійшло до того, що не довіряю власним очам. А світлофільтри скафандра? Вони ж не можуть марити…

Стиснувши кулаки, кажу собі: “Сталася аварія… Ти, Подільський Матвій, бортінженер, космонавт першого класу, перебуваєш поряд з “Омегою”, в якій залишився увесь екіпаж. Крім тебе, решта мертві”.

Тепер збагнув: у кораблі акумулятори, ліки, установки для приготування їжі — все, що потрібне людині. Мене лихоманить од відчуття близької смерті, і, жахаючись її, я одночасно радію своєму жаху, адже він свідчить: можу передбачати, думки не плутаються, значить, у здоровому глузді. Намагаюся розрахувати, на скільки вистачить повітряної суміші, енергії для підігріву скафандра. А що потім? Потім я лишуся сам на сам із неосяжним крижаним космосом. Він розчавить мене й не помітить…

Подібні безпорадність і відчай я пережив у дитинстві, коли перевернувся човен. Тоді я грався в безстрашного Колумба, та як тільки шубовснув у воду, став безпомічним, немов кошеня, бив по ній руками й ногами, відштовхував її від себе, пробував ухопитися за плоске днище, кричав. Добре, що було кого кликати — на березі батьки, друзі, просто знайомі. Знав і те, що води, якої проти волі напився, можна позбутися, а течію перебороти… Як я мріяв тоді швидше вирости, стати дорослим і нічого не боятися…

А тепер, коли став досвідченим, зустрівся з обстановкою, де почуваюся беззахисним, наче немовля. Великі колючі зорі дивляться повз мене. Хто я для них? Далекі зорі на темному тлі — немов на картині абстракціоніста. Що їм до мене? Та здається, промені однієї витягуються. Мимоволі втягую голову в плечі, ніби зірковий викид зможе дотягтися до мене.

Небо світлішає, з одного краю підсвічується темно-червоними багрянцями — сходить світило. Прилади корабля показували: його корпускулярне випромінювання в сім разів жорсткіше від сонячного. Тут немає атмосфери, і я знаю: воно проникає в мене навіть через тришарову оболонку скафандра. Години через три-чотири воно досягне вбивчої сили…

Сховатися в корабель не можу: після аварії радіація в ньому втричі перевищує допустиму. Обличчя вкривається вологою, наче зрошене дощем. Важко дихати. Зараз рине злива. Але я опам’ятався: який дощ, хіба він проб’є пластмасу шолома? Це піт — рясний, солонуватий…

Підтягую ліву ногу і намагаюсь відштовхнутися від горбка. Якби вдалося доповзти он до тієї скелі, певне, сховався б у її затінку від палючих променів, які почали стрибати по камінцях довгими багряно-синіми язиками. Скеля тут же змінила колір — була чорною, стала синьою, ба навіть набрала дещо іншого відтінку. Сусідня скеля також набула синього кольору. Мені здається, що змінилася і їх форма, розташування. Вони ніби повернулися одна до одної, щоб попрощатися або ж знову познайомитися на світанку. Зовсім недавно небо було чорним, а тепер — наче розплавлене олово. Прямі промені ріжуть скелі на частини, немов прожектори.

Дивна картина. Мушу весь час доводити собі, що це реальність. Така ж сама, як і той незаперечний факт, що з усього екіпажу “Омеги” лишився живим тільки я. Наодинці з чужою планетою.

Колись давно, після якогось програного змагання, Борис утішав мене: “Дарма, за всі невдачі доля в майбутньому одразу віддячить тобі одним великим виграшем”. І ось маємо — не загинув з екіпажем, якимось дивом зумів вилізти з корабля. Як кажуть, доля таки вберегла мене. Тільки для чого? Чи не доведеться невдовзі заздрити мертвим?

Взагалі-то мене не вважали щасливцем. Нічого в житті не давалося легко. І з вигляду був негарним — приземкуватим, з великою головою на короткій шиї. Кругле обличчя, товсті губи, плескатий на кінчику ніс, капловухий. Словом, такий собі сірячок, хіба що мав чіпку пам’ять. За постійний страх кепкування і коротку стрижку друзі нарекли мене “їжачком”. Я мусив завжди і в усьому самоутверджуватися, щось доводив собі і навколишнім. Може, саме тому добре вчився, інколи перемагав на математичних олімпіадах. Щоправда, посісти перше чи друге місце сил не вистачало, та в десяток найсильніших математиків школи потрапив. Ще учнем став майстром із шахів і з планерного-спорту.

Потім — факультет електромеханіки політехнічного інституту, робота на космодромі, училище космонавтів, знайомство й дружба з Борисом Корніловим, перші польоти в межах Сонячної системи, визнання. Юні вже дивилися на мене із захопленням, і я цим пишався. Згодом одружився на Олі — симпатичній, стрункій і швидкій, мов блискавка, дівчині. А через рік у нас народився син Гліб. То були щасливі, сповнені приємних турбот дні. Знову тимчасово влаштувався на космодром. Борис усе кликав у рейси, та я утримувався. Лише через чотири роки здався — полетів одразу на півтора року. Та повернувшись додому, не впізнав Гліба — він так виріс! Цілими годинами розпитував мене про космос, про кораблі. Мені було так добре й затишно дома, з дружиною та сином, що виникали побоювання: більше взагалі не захочу в космос. Тоді я ще не знав, як іще потрібні будуть мені польоти, зустрічі з небезпекою, випробування мужності й волі…

…Щонайменший порух відгукується пекучим болем в тих частинах тіла, які ще живуть. Ніколи так ясно не усвідомлював єдності життя й болю. Пересуваюсь, як черепаха, і вже встиг так зморитися, що притупився страх бути спеченим у скафандрі. Переді мною повільно пересувається тінь — незвичайна, багряно-чорна тінь, оповита сріблястим серпанком. Я, ніби сторонній, спостерігаю за людиною в скафандрі, яка повзе, скрегочучи зубами від болю. А в цей час по її тілу повільно повзе оніміння. Там, де воно захоплює нову ділянку, біль щезає, тіло стає млявим. Можна зупинитися, розпластатись — і біль щезне зовсім. Однак треба повзти, повзти й стерегтися не так болю, як “рятівного” оніміння.

Тінь майже торкнулася пагорка, скеля — зовсім близенько. Але й світило піднімається, тінь вкорочується. Вона вже майже мого зросту. Дихається набагато важче.

Десь праворуч чується шерех, і я ще раз мимоволі кидаю в той бік погляд, хоч намагався туди не дивитися. У мерехтливій хмарці, що оповила гору, проступає спотворене людське обличчя! Невже це моє відображення? Перекошений рот, божевільні очі. Але це обличчя без шолома, без скафандра, тому й здається таким неприродним і страшним тут, у цьому пеклі, і я не можу збагнути, як же воно виникло…

Стараюсь думати про інше. Пригадую, як одного дня бродили з сином — уже семикласником — засніженим парком. Довкруг — кучугури снігу. Сніг… Я прокручую в уяві ті картини, поки мені не стає прохолодніше й легше. Ось на що здатна уява. Та вона здатна й на інше… Наприклад, створити й те обличчя…

Стривай! Я гуляв із сином засніженим парком, і він розповідав мені, що вступив у гурток юних космонавтів, написав працю, яку оцінили дуже високо. А тепер, виявляється, він готує на олімпіаду креслення космічного корабля нової конструкції. Він показував його Олегові Івановичу, і той похвалив його.

Я кивав головою у відповідь на його слова, а сам пригадував, чи не той це чоловік, котрий одного разу завітав на космодром і запросив мене виступити в Палаці піонерів? У такому збігові, звичайно, нічого поганого не було, і моя слава тут ні до чого. Та я розумів, як легко переоцінити власного сина, і виправдував свою упередженість.

Наступного дня я зустрівся з Олегом Івановичем, і він підтвердив: мій син зайнятий “перспективною розробкою”. Він так і сказав “перспективною розробкою” — і, певно, дивувався, чого це я нахмурив брови. А я ж ледве стримувався, щоб не видати своєї втіхи.

Ще не раз довелося супити брови, коли Гліба навперебій запрошували однокласниці на дні народження, вечори танців. Зовні він удався в Ольгу — стрункий, чорнобровий, з красивою круглою головою, чітко окресленими повнуватими губами, майже класичним носом і широким підборіддям. Тільки вуха підвели — це були мої відстовбурчені вуха. Та Гліб навчився ховати їх під довгим волоссям.

У дев’ятому класі син заробив першого болісного щигля— на шкільній математичній олімпіаді посів лише сьоме місце. Мене найдужче засмутило те, що він шукав для себе виправдувальні мотиви, звинувачуючи в упередженості одного із членів жюрі. Отже, щось я недогледів у синові. Та й не дивно. Польоти, польоти… А син тим часом ріс. Я не зумів своєчасно нейтралізувати похвали й компліменти на його адресу. Однак і припинити свої тривалі відрядження вже не міг. Адже я звик, що Гліб пишається мною, збирає газетні й журнальні вирізки, показує їх своїм друзям…

Шурхіт почувся знову, затим — надсадне гудіння. Мерехтлива хмара враз змінила свої обриси й колір. Вона встигла перемолоти стрімчак гори і витворила з нього ніби арку. Якщо це не марево, то що тоді? Інопланетний корабель у захисній оболонці? Але ж у ньому проглядається обличчя людини?

В очах потьмарилося. Таке зі мною уже було, коли ще юнаком на планері попав в аварію. “Легкий струс мозку”,— діагностували тоді лікарі. А мені ніяк не вдавалося пригадати, чи справді було падіння — поле, що летіло назустріч під кутом у сорок п’ять градусів, хрускіт дюралю, удар обличчям об панель приладів. Я обережно торкався язиком спухлої губи, і мені здавалося, що падіння просто привиділося.

Тепер замість розбитої губи — “Омега”, незаперечний факт того, що сталося. Чому ж знову з’явилися сумніви? їх пробудило марево. Надто неправдоподібно й примарно промелькнуло в ньому людське обличчя. А може, це діють на мозок промені? Уява здатна й не на таке…

Треба якось дослідити марево, хоча б незалежність його існування від мене. По-перше, треба перевірити версію про інопланетний корабель, щоб позбутися нездійсненної надії. Але як це зробити?

Прагну зосередитись на думці-наказі про поміч. Вмикаю біоімпульсний підсилювач, вкладаю в заклик усю силу волі. Затим сигналю прожектором, застосовуючи всі відомі мені міжпланетні коди.

Марево ніяк не реагує на спроби контакту, але й не зникає.

Багрово-синє світло розпухає, стає схоже на потворного спрута, піднімається дедалі вище. Скелі починають світитися, температура підвищується, навіть фільтри шолома пропускають сморід горілої пластмаси…

Задихаюсь. Губи пошерхли. Все! Кисню вистачить ще хвилин на двадцять. А потім? Що потім? Краще про це не думати. Про щось інше…

…Після того, як Борис витяг мене із всюдихода і ми щасливо повернулися на Землю, я довго пояснював шестирічному Глібові, чому в мене обгоріли волосся й брови. А він усе перепитував: “Ти більше не полетиш туди?..” “Так, сину, тато залишиться з нами”,— сказала дружина, аби заспокоїти його. Золотисті іскорки в її очах пригасли, вона притисла сина до себе, ніби захищала його від мене й моєї справи у безмежжі…

Мої спогади обриваються. Здається, марево раптом змінилось і чує мої думки, реагує на них. Ось до чого може дійти хвороблива уява. Ну навіщо мареву мої спомини, хіба ж вони можуть його якось розворушити?

І знову намагаюся впіймати обірвану низку думок… Так, Ольжині очі із золотистими іскорками, коли вона сміється, від них розбігаються перші легкі зморшки. В неї завжди усміхнені очі. Усміхалась вона навіть тоді, коли Гліб зажадав: “Предки, я поважаю вас. Але ж треба коли-небудь дозволити своїй дитині робити власні помилки. Маю на них святе право”. Він усміхнувся і одразу ж міцно стулив губи. Я вже тоді помітив у нього цю звичку — міцно стискати губи, навіть прикусити нижню. Та недовго. Пухлі вуста підлітка знову самі собою довірливо розтулялися…

— Вирішив остаточно: вступатиму на астронавігаторський, — сказав він.

— Ми про це вже говорили…

— Ти мене не переконав. Сам Борис Миколайович вважає, що я можу думати швидше, ніж…

— Не переоцінюй себе, сину, — мовив я. — Замолоду часто важко відділити мрію від реальності. Кожен воліє думати про себе краще, ніж він є насправді. Кожен поспішає утверджуватися. Тому виникає небезпека переоцінки. А мрія малює те, чого юнак бажає. Мріючи, він перевищує свою роль у суспільстві, свої здібності й можливості. Необхідно пам’ятати: істинна тільки та оцінка, яку тобі дають інші. Вона-бо визначається тим, що ти можеш і даєш людям…

Завжди, коли я хвилювався і намагався говорити простіше, моя мова ставала гіршою. Ніяк не міг вилізти із складних словосплетінь і врешті замовкав, сподіваючись, що слухач виявиться тямущим.

Гліб зрозумів мене, але не погодився — потер підборіддя, на якому пробивалося ріденьке волоссячко.

— Не подобається мені електромеханіка, тату. І потім… У нього ледве не прохопилося: “Я здатен на більше”.

Так, професія інженера-космонавта його не влаштувала. Йому не давали спокою лаври Бориса Корнілова — командира “Омеги”, не хотілося грати другорядні ролі, як мені.

І треба ж було Борисові, коли він програв йому підряд дві партії в шахи, сказати: “Ти вмієш мислити швидше, ніж я”. Своєму синові таке б не сказав. Своєчасно стримався б, напевно…

— А як з геометрією?

Гліб скочив із стільця, його очі звузились, голос став хрипким:

— Дрібниці! Подумаєш — геометрія!

Ольга смикнула мене за рукав, нагадуючи про умову — не доводити розмови з сином до точки кипіння.

Я замовк, а Гліб сів на стілець боком, підігнувши під себе праву ногу і прийняв ту задерикувату позу, яка так сердила мене, його обличчя зблідло від хвилювання:

— Ні, ти не переконав мене, і я зроблю по-своєму!

Гліб домігся свого — вступив на астронавігаторський. Перший рік ледве витягнув і перейшов-таки на електромеханічний, хоч і тут не обійшлося без “хвостів”. Поступово він взагалі перестав переживати за них, проте щоразу знаходив причину своїх невдач. А потім привів додому високу худорляву дівчину.

— Знайомтесь. Це — Ірина.

Її ім’я він вимовив так, щоб ми відразу зрозуміли: це не просто знайома.

Ольга привітно всміхнулась, але за мить вираз її обличчя змінився: усмішка залишилась, привітність зникла. Я уважно стежив за поглядом дружини, кинутим на чобітки Ірини, оторочені світло-коричневим хутром. Ольга напружилася, нахилилася вперед, пильніше розглядуючи хутро.

— Елегантно. Давно не бачила нічого подібного.

Я добре знаю Ольгу і одразу вловив у її голосі настороженість. Дівчина теж це відчула. Відповідаючи, вона дивилася не на Ольгу, а на мене:

— Так! Це не синтетика, а справжнє хутро! Куниця!..

Слова прозвучали з помітним викликом.

Пробурмотівши наспіх вигадане вибачення, я вийшов з кімнати. Тільки затяті модниці в наш час зважаться одягати натуральне хутро. І для чого? Адже синтетика й красивіша, і міцніша. Хто ж стане вбивати тварину заради моди? Таких варварів лишилося небагато.

Вже тоді я зрозумів, що син не житиме з нею.

Незабаром вони розлучилися. На Ірину розлучення не справило ніякого враження, ніби для неї це було звичною справою. Гліб провів її до таксі. Того дня він був майже веселим. Але потім спохмурнів, погано спав ночами.

Сяк-так Гліб закінчив електромеханічний, кілька місяців тинявся без роботи, і я попросив Бориса взяти його в наш екіпаж стажером. Спочатку син зрадів і формі астропілота, і тому, що літатиме з прославленим Корніловим. Та згодом його почала обтяжувати моя опіка.

— Батьку, істини теж старіють, — сказав він мені, витягуючи губи трубочкою. — Те, що було добре для твого часу, не підходить для мого. Крім того — не вимірюй моє життя своїми мірками.

Я мовчав. Якщо його образить моя відповідь, він перейде до іншого екіпажу.

Якось Гліб підбіг до мене, тримаючи в руці зіжмаканий папірець.

— На, читай…

Він не знаходив слів, щоб висловити своє обурення.

— А я тебе попереджав — не порушуй правил техніки безпеки.

— Виходить, ти знав, що готується наказ? Знав і мовчав?..

— Поговоримо, коли заспокоїшся.

— Ні, зараз! Негайно!..

— Що ж, будь ласка… Правила техніки безпеки однакові для всіх. їх встановлювали, щоб виконувати.

— Казенні фрази!

— Одначе вони точні, сину.

— А ти… Ти підтримуєш цей… цю підлість? Найменша провина — і наказ. А ти ж говорив мені й інші так звані прописні істини. Наприклад, з кожного правила бувають винятки.

“Було таке, — подумалось. — Я робив це для тебе, синку. То була батьківська слабкість, точніше, сліпота. Не думав про наслідки… Я пробачав тобі те, чого інші не прощають..”

— Скажу тобі відверто, тату, — суть не в правилах. Ти боїшся стати за правду. Як же — проти начальства! А ви ж, батьки, такі сміливі… Синові зрадити легше…

Його губи тремтіли, щоки палали. Все-таки Гліб залишався хлопчиськом. Раптом він схопив аркуш, де був надрукований наказ, накрутив його на палець, зробив свистульку. І коли я сказав: “Зрозумієш, сину, тільки пізніше”, швидко підніс той пищик до губ і у відповідь глузливо свиснув.

Заклавши руки за спину, я мовчки стояв перед ним. Не тому, що відчував свою провину. Якщо продовжити суперечку, Гліб піде з екіпажу. А що потім? Він же зовсім сирий, недозрілий, рано йому відлучатися од батька. “Рано, — думав я, стискаючи пальці, — рано”.

А в його очах уже блищали докір, злість, майже ненависть. У цю хвилину він був дуже схожий на Ольгу!

…І знову мені здається, що марево змінює обриси. Це тому, що світило зависло у розплавленому олов’яному небі. Звиваються й тремтять язики синього полум’я. Пече скафандр, страшенно болить голова. І шолом, і шапочка, і волосся ніби й не існують. Все якесь чуже. У свідомості борсаються лише уривки спогадів. Десь тонко й пронизливо щось свище, скиглить — якби тут був вітер, я подумав би: “Вітер”; якби пісок — подумав би; “Пісок”. Але на цій планеті немає нічого звичного, крім базальтової і гранітної тверді, крім пекельної спекоти і… марева. Ось воно покидає скелю і наближається до мене, залишаючи за собою на камінні якісь частинки, що світяться…

Воно все ближче й ближче. Враз зникають корабель, скелі, язики полум’я… Ні, вони не зникають, а віддаляються. Я бачу їх через зеленаву імлу. Потроху вщухає біль у голові, ногах. Натомість по тілу розливається приємна млість. Я відчував ноги…

Якесь шосте відчуття підказує: той, хто врятував мене, — поруч. Не бачу його, але сподіваюся, що він зрозуміє мене, і я промовляю:

— Дякую за порятунок. Хто ти?

Звичайно, не надіюся почути відповідь, навіть не сподіваюся, що він зрозуміє мене. Але тільки я це сказав, десь поблизу, а може, в мені пролунало…

2

Я вже давно помітив його. Маленька скарлючена фігурка біля “Омеги”. Шкода корабля. Дев’ять систем зв’язку, чудове покриття, стійка, надійна конструкція. Вкладено стільки розуму й праці. І ось усього за шість і вісім десятих секунди — гора металевого і пластмасового брухту. Деякі блоки ще можна використати. Навіть у такому вигляді корабель має переваги перед людьми. їх загинуло троє. Ніякої корисної роботи вони вже не зроблять. І останній, четвертий з екіпажу, теж гине. Навіть якщо доповзе до скелі, то відстрочить свою смерть лише на одну—дві години…

Він теж бачить мене. Пробує з’ясувати, хто я такий.

Спостерігаю його чотири секунди. Достатньо. Пора братися до роботи. Візьму пробу грунту.

Запускаю випромінювач на половину потужності. Водночас аналізую проби. Фіолетове світіння крупинок свідчить про наявність у них титану. А він якраз мені потрібен для створення сплаву. Успіх!

Людина намагається привернути мою увагу. Я перестав би її помічати, але якісь уривки спогадів, що збереглися в блоках моєї пам’яті, збуджують асоціативні ділянки, порушують плавний потік думок. Треба переглянути блоки пам’яті, стерти все зайве, що відволікає. Доведеться ще раз перебудувати механізм спомину.

У грунті планети виявились титанова й цинкова руди. Отже, в мене буде сплав, із якого можна одержати кристали-нагромаджувачі. Скільки ж їх потрібно?..

Людина маніпулює прожектором, посилає світлові сигнали. Вона думає, що я її не помітив, і хоче, щоб я усвідомив — вона розумна істота. Що ж, це правда, хоч вона розумна настільки, скільки розуму в неї встигли й змогли вкласти: предки — в генах, вчителі — за допомогою словарного й цифрового кодів.

Можливості самопрограмування в людини невеликі — набагато менші, ніж у мене.

Мої приймачі прекрасно настроєні. Блоком ЗВ сприймаю її психічний стан. Вона читає свою пам’ять. Чи є там і для мене щось цікаве? Вона згадує маленьку людину — свою копію. У них це називається “син”.

Звичайно, в пам’яті слід зберігати безліч різних даних, бо важко передбачити, які з них знадобляться в безмежності ситуацій, що виникають час від часу. Але видобувати треба лише ті, які потрібні для даної ситуації. Механізм добування їх має бути добре налагоджений. Я переробляв і вдосконалював його сто шістнадцять разів, починаючи з проходження нуль—простору. Інакше не зміг би навіть підійти до Горловини. Капсула енергетичної оболонки, яку я створив довкола себе з нейтральних частинок, виявилася не зовсім вдалою. Довелося робити другий шар із частинок високої енергії. І все ж у Горловині капсула деформувалася, поля переміщались, вгиналися всередину і починали розчиняти саме ядерце. А цим ядерцем був я, моя особистість, мій розум, який пробує розгадати секрети всесвіту, таємниці життя й смерті, скласти єдине рівняння розвитку матерії.

“У критичній ситуації, — наставляв мій творець і вчитель, — орієнтуйся на головний параметр твоїх пошуків. Він зберігатиметься під шифром “А”. Якщо потрібно, зосередь всю увагу на ньому”.

І я робив це. На межах буття і небуття складав ланки рівняння, зводив їх в одне ціле. Все те ретельно перевіряв, відкидав непотрібне. Важко осягнути складність і всю вагу моєї праці. Порівняно з тим, що зроблено, залишилося не так уже й багато. Але для того, щоб нарешті скласти повне рівняння, необхідно знайти одну загублену ланку. На початку моїх мандрів я включав її в рівняння. Про це свідчать прогалини в пам’яті, в символах, якими кодую закінчення ланок. Вона зникла, забулася десь на пізніших етапах. Можливо, якимось чином я стер її з пам’яті, коли переробляв себе Перед входом у Горловину…

Щось заважає мені спокійно аналізувати.

Виявляється, я вже поза волею спостерігаю за людиною, яка прагне врятуватися од випромінювання. Мене все більше захоплюють її спогади. Але що в них особливого? Вона згадує сина, тепер — дружину і дуже тривожиться, бо кохає її… КОХАЄ…

Чітко сприймаю її психічний стан. Щось знайоме бачу в її біохвилях. Дізнаюсь, звідки мені знайомий той стан, і продовжу аналіз грунту. Як повільно вона згадує! Температура оточуючого середовища підвищується. Доведеться все ж таки допомогти істоті, відтягнути її смерть, хоча б до того часу, поки не одержу відповідь на питання, що раптово виникло…

Моя цікавість не знає меж…

3

— Дякую за порятунок. Хто ти? — питає людина, не сподіваючись почути відповідь.

Але чує:

— Я — сигом.

— Сигом? Повтори, будь ласка, — шепоче людина і боїться, що це слухова галюцинація. — Тебе створили люди, на Землі?

— Так, в інституті еволюційного моделювання.

Відповідь лунає якось занадто сухо й байдуже, проте людина того не помічає. Примарна надія на порятунок і радість від цієї зустрічі потрясли її з такою силою, що вона довго не може опам’ятатися… Нарешті минула самотність. Адже зустрівся не просто робот з космічної рятувальної станції. Сигом — гомо синтетикус, людина синтетична, людина! Тепер на цій планеті двоє землян. Сигом — породження людського розуму, помічник і продовжувач. Він здатен працювати там, де гомо сапієнсу годі й мріяти про існування. Коли ці дві істоти разом, їм нічого не страшно. Неймовірна зустріч! Один шанс на мільйон, на мільярд…

“Стривай, але чому я вважаю цю зустріч неймовірною? — міркує космонавт, сп’янілий від радощів. — Адже ми створили сигомів, щоб вони допомагали освоювати космос і в разі небезпеки рятували нас”.

Він каже сигому:

— Ти набув такої незвичної форми, що тебе й не впізнати.

— Форма залежить від мети існування. Я проходив Горловину, складав рівняння розвитку матерії. Довелося змінити не лише форму, а й матеріал.

Це насторожило космонавта. Але він розумів: коли поряд сигом, можна почуватися впевнено.

— Ти корабель оглянув? — спитав він.

— Його дуже важко ремонтувати. — І, вгадавши наступне запитання, сигом мовив: — Людей оживити неможливо, їхні клітини мозку загинули.

— Необхідно терміново закапсулювати трупи й налагодити систему життєзабезпечення корабля. Потім відремонтуємо системи руху і навігації.

— Корабель відновити нелегко, — терпляче повторює сигом. — На те витратимо багато часу та зусиль, і я не зможу одночасно продовжувати свої обчислення.

Космонавтові не сподобалися такі міркування. У нього з’являється відчуття небезпеки, і він запитує:

— Що ж пропонуєш ти?

Замість відповіді сигом заговорив про інше:

— Проминувши Горловину і побачивши всесвіт зовні, я майже завершив складати рівняння, але тут раптом з’ясувалося, що загублена одна дуже необхідна ланка. Можливо, вона стерлася з пам’яті, коли я перебудовувався перед стрибком у Горловину. Лишився тільки слід, який підказує: ланка записана на початку мого життя. Тому-то я й повернувся у вашу галактику…

У його словах приховувалось запитання, ніби людина могла підказати, де шукати втрачене. Космонавт різко питає:

— Ти не допоможеш мені? Залишиш тут одного?

— Я ж пояснив, чим займаюсь. Хіба це не важлива справа?

— Важлива, — визнає космонавт і замислюється. — Навіщо ж ти відволікався від неї, рятував мене від випромінювання.

— Не знаю. Твої спогади чомусь подіяли на плин моїх думок. Стався збій в аналітичних структурах шістнадцятого блоку…

Людина мовчить. Перехід від радості до відчаю надто болісний.

4

Ми ремонтували пульт, і мені ніяк не вдавалося налагодити систему гіроскопів. Зовсім знесилений, я опустився в крісло. Від перевтоми нили шия і плечі, зате перестала боліти голова. В ній шуміло, немов там працював вентилятор, провітрюючи мозок.

Я дивився пустим невидющим поглядом на розвернутий пульт, різнокольорові дротики, що повитикалися із стабілізатора. Відблиски світла вигравали на пластмасових деталях, надаючи їм недоречного святкового вигляду.

А ось і знайомі кроки. Я їх відразу впізнавав. Навіть коли дрімав, завжди впізнавав кроки трьох людей. Швидко підвівся до пульта, взяв індикатор. Треба бути діловитішим і впевненішим.

Кроки за спиною стихли: відчулося тепле дихання в потилицю. Багато б я віддав, щоб він обняв мене, як років дванадцять тому, щоб попросив щось розтлумачити або просто запитав про щось. Та я не наважувався навіть повернутися до сина, аби він не помітив моєї розгубленості. Нахилившись вад приладами, почав заміряти напругу на вході й виході стабілізатора.

Гліб мовчки спостерігав за моїми діями. Спливали хвилини. І коли запрацював лічильник, він сказав:

— Батечку, склеротику мій рідний, ти ж забув закріпити відводку од кутоміра. Навіть здалеку видно, як вібрує шкала…

Ні, мене вжалили не його слова, хоча жарт був грубуватий. І не тон. Але ж фраза означала, що син давно помітив мою необачність і те, як я намагався замаскувати свою розгубленість Цікаво, які почуття викликала в нього моя безпорадність — подив, співчуття, насмішку?

— Дай-но викрутку, допоможу…

Я штовхнув до нього викрутку. Вона покотилася по приладах, але він устиг підхопити її.

— Ну от, зараз наведемо повний порядок, — говорив він задоволено, ніби між нами нічого не трапилось. — Пам’ятаєш, як ти вчив мене: по-перше, не можна бути розтелепою, по-друге, не можна бути розтелепою, по-третє…

Я рвучко повернувся до нього. Певне, в моїх очах він побачив обурення, бо відразу ж замовк. Та за хвилину мовив примхливо, як у шкільні роки:

— Ну і що ж тут такого? Тобі можна жартувати, а мені — ні?

Хіба ж йому поясниш, що старість бере своє, що після чергової комісії мене хотіли залишити на космодромі, що й сам розумію: час попрощатися з екіпажем. І попрощався б, якби не він…

— Дякую, синку, за допомогу, — мовив стиха, намагаючись говорити так, щоб голос не тремтів. — Очі молоді — все помітили.

Він по-своєму зрозумів мене:

— Бачу, що ти образився на мене, але за що? Просто нам важко працювати разом. Я вже давно казав тобі про це. Ти стаєш дратівливим.

Я мовчав, а син вів далі:

— Серйозно, тату. Твоя опіка ні до чого. Дозволь мені перейти до Кравчука.

“Рано, — подумав я, — ще рано”.

— Вибач, синку, я дуже стомився, — раптом мій голос став улесливим, хоча за це я готовий був спопелити себе. — Розумієш… мені без тебе буде тяжко. Та й матері так спокійніше…

Знову принижуюсь. Але ж мені треба будь-що втримати сина біля себе і Бориса…

5

Людина каже сигому:

— Шкода, що стався збій. Я гадав: ти невразливий. Адже ми створили тебе дужим і досконалим.

Слово “ми” він викрикує з останніх сил, щоб підкреслити для сигома — “ми, люди”… Та сигом ніби й не реагує на його інтонацію.

— Так, дивно. Тим паче тепер, коли я багато разів переробляв свої структури і системи… Створив собі організм не з речовини, а з лунтри.

— Що таке “лунтра”?

— Щось подібне до плазми. Перехідний стан між речовиною й енергією. Мені так краще змінюватися в залежності від умов…

Сигом на хвилину замовкає. Задзижчали механізми, що брали проби грунту. Крізь пилову запону ледь проглядала вершина гори.

— Ти абсолютно беззахисний у відкритому космосі, — резюмує сигом.

— Ну й що? — насторожено шепоче людина, розуміючи, куди той хилить.

— Хіба ж така потужна система по опрацюванню інформації, як я, повинна рятувати невдалу систему? Хіба це не суперечить елементарній логіці?

— Суперечить, — підтверджує людина і думає: “Основи елементарної логіки дали сигому ми”.

6

Про “Еволютор” я читав раніше. Дуже давно в Інституті кібернетики здійснили такий експеримент: у пам’яті обчислювальної машини створили умовні острівки і поселили на них умовні істоти. З кожного острівка можна було переселитися на два сусідніх — ліворуч і праворуч. Острівки були такі малі, що прожити на кожному могла тільки одна істота.

Пункти-закони програми жорсткі: виживуть лише ті з істот, які пізнають закони природи — зможуть якнайдовше протриматися в екстремальних умовах.

Отже, в пам’яті машини було змодельовано еволюцію життя. Випробовувалися різні шляхи — уточнювалося, які з них ведуть до виживання і вдосконалення, а які — до вимирання. Зокрема вдалися і до гуманного закону — боротися за острів можна лише з дорослими мешканцями.

Життєздатними виявилися істоти, які незмінно дотримувалися цього закону… З математичною точністю кібернетики встановили, що він не лише гуманний, а й мудрий.

Приклади, які довели, що гуманність розумна, застосовувалися потім у психоробіці для програмування роботів, в тому числі й найскладніших. Інтегральних роботів, далеких предків сигома, вчили, що допомога слабшим і менш досконалим системам — розумна норма поведінки. Невже ж сигом, переробляючи себе, стер із пам’яті цей найважливіший закон?

Знову пригадалося, як одного разу Борис витягував мене покаліченого з кабіни всюдихода, що ось-ось мав вибухнути, його дії не вкладалися в елементарну логіку. Але мій друг…

Нам пощастило: всюдихід підірвався за кілька хвилин після того, як ми встигли відповзти в ущелину.

А через рік уже я ніс пораненого Бориса не один кілометр по гарячому піску пустелі, і він хрипів: “Облиш, усе одно мені кінець”.

Та я не залишив Бориса, і то була не плата, не дяка за мій порятунок. Я робив би так само, якби на місці Бориса була інша людина. Це теж суперечило елементарній логіці, одначе так роблять усі люди, а розумність нашої поведінки визначає саме існування людства…

7

“…Він помиляється. У тому, про що він згадує, є логіка. Один врятував іншого. Подав приклад: хочеш, щоб тобі допомогли, — допоможи сам комусь. Однак слід зауважити: допомагай тим, хто тепер або потім зможе тебе виручити.

То чому ж він цього не збагне? До нього підступила смерть, а він думає про інші істоти. Найважливіші закони програми — жадоба до життя, страх перед смертю — виявилися не всесильними. Він переступив через них. Але ж це надзвичайно важно! Коли мені доводиться змінити якесь положення програми, на розрахунки, а особливо на вольові зусилля я витрачаю багато енергії..

Йому ж те зробити набагато важче. Він ризикує більшим. Слід поміркувати над цією загадкою…”

Сигом викликав з пам’яті інформацію про організм людини й ще раз переконався, яка вона беззахисна. Але так і не розшифрував загадкову поведінку космонавта.

“…Можливо, я, перебудовуючись, справді забув щось важливе? Ні, цього не могло статися. Бо ж ніколи не забуваю елементарних правил: “Є частини організму, особливо мозку, що нерозривно пов’язані з головними відмінними рисами особи. Заміняти їх слід лише після перепису всієї інформації на нові частини і ретельної перевірки нових записів”. Інакше кажучи, “легко повернути мить, якщо вона зафіксована в пам’яті, але перестане існувати й минула епоха, якщо про неї забути”. Я пам’ятав усі правила і діяв згідно з ними. А те, що забув, було, певно, неістотним…”

8

— Ти помиляєшся, — каже сигом людині. Нічого істотного я забути не міг. Однак є прислів’я: “Час дорогоцінний вчасно, навіть якщо в запасі безсмертя”.

— Навіщо тобі економити час?

— Аби зробити те, для чого мене створили. Дізнатися, чи є ритм і закономірність народження та загибелі галактик, всесвіту. Скласти рівняння розвитку матерії і розв’язати його.

— Для кого?

— Для себе. Хочу знати.

“Бідолаха, — думає людина. — Сильний, а бідолаха. Хоча ще стародавні застерігали: “Хочемо дітей не добрих, а сильних. А чи сильні діти забажають допомагати слабким батькам?”

9

…Я почув, як за перегородкою вимовили моє прізвище, і почав прислухатися.

— Кращого спеціаліста не знайти. Добре було б ввести його в екіпаж “Титанії”, — прозвучав голос Рибакова — вимогливого, завжди суворого заступника начальника управління. Він навіть усміхався рідко. Але всі знали: якщо екіпаж формував він, за наслідки експедиції можна бути спокійним.

Навіть недруги не вважали мене нескромним. І тоді я подумав: “Отже, рано списувати мене на космодром. Ще б пак! Досвід теж чогось вартий, а в багатьох випадках може й переважити молоді силиі”

— Усе-таки останнім часом він почав здавати, — засумнівався інший голос, здається, начальника відділу комплектації. — Нічого не вдієш, роки беруть своє — йому ж за шістдесят.

— Та я не про старшого Подільського! Про сина! — підвищив голос Рибаков. — До речі, він згодився. Лише сказав: “Якщо батько не заперечуватиме”. Треба зі старшим поговорити…

Я притулився до стіни. На чолі виступили краплини поту, наче хтось напоїв мене липовим чаєм і, як говорила Ольга, зігрів серце. Губи витягнулися в блаженній самовдоволеній усмішці. Виходить, не даремними виявилися мої наполегливість, турботи, навіть приниження. Таки свого добився. Ось і Борис казав, що Гліб стає чудовим спеціалістом. Я все побоювався: захвалює сина, аби зробити мені приємне. Важко було повірити в Гліба після всіх його зривів, невдач, хоча дедалі частіше помічав у нього свій характер, навіть інколи — свої інтонації. Зрештою, треба віддати йому належне — я ніколи не мав такої хватки.

На обід того дня була овочева юшка, яку я не любив. Але я попросив добавки, і Ольга підозріливо глянула в мій бік, усміхнувшись:

— Ти сьогодні — як іменинник. Маєш сюрприз? Розповідай — премію одержав чи нагородили?

Гліб уважно, не кліпаючи, дивився на мене. Він уже знав новину і саме обмірковував, як обережніше її нам повідомити.

— Та це ж наш Гліб іменинник, Його включили в екіпаж “Титанії”!

Сказав і затнувся. Дружина зблідла, опустила руки на плечі сину, ніби наперед хотіла застерегти його від небезпеки.

— Не хвилюйся, мамо, все буде гаразд. — Гліб потерся щокою об її руку, але дивився він на мене. Подив, що світився в його очах, змінився іншим почуттям, яке вже давно я мріяв в нього викликати. — Правда, тату? — І він по-змовницькому мені підморгнув…

10

“…Щось у його спогадах непокоїло мене. Не можу визначити, зафіксувати, обчислити, — що саме. Можливо, син, про якого він згадує? Люди схильні романтизувати дитинство і юність. При цьому завжди хвилюються. Та якщо проаналізувати неупереджено, дитинство і юність це: 1. Недосвідченість, яку соромляться назвати дурістю, вважаючи за краще слово “наївність”. 2. Невміння передбачати наслідки своїх вчинків. 3. А звідси — поспішність або, як її ще інколи називають, рішучість. 4. Порівняно менше, ніж у дорослих, користолюбство. Та воно існує в більшості юнаків за рахунок недосвідченості, а не внаслідок доброти.

Колись, читаючи їхні книжки, особливо художню літературу, й порівнюючи з тим, що помічав у житті, я дійшов висновку: людина бачить себе такою, якою хотіла б бути. Вона так ускладнилась у власній уяві, що почала боятися себе. Насправді ж людина за внутрішньою будовою проста. Складною її робить середовище.

Власне, людина, як і будь-яка жива істота, прагне не розчинитись у внутрішньому світі, зберегти себе й для цього обирає оптимальну лінію поведінки. їй постійно доводиться опрацьовувати інформацію, яку вона одержує ззовні через органи відчуттів, і порівнювати з інформацією, так би мовити, внутрішньою.

Справді, мав слушність учений, який виголосив: середовище, проходячи через людину, стає складнішим, набуває нових властивостей та якостей. І помилявся той, хто припустив: може, саме тому всесвіт врешті-решт і винайшов та створив її.

Ні, мене турбують не спомини батька про сина, а те, як тоді цей старший Подільський повівся і як тепер згадує. Мій аналіз його поведінки неповний. Чому? Виходить, заважають завершити його прогалини в пам’яті. Шкода, якщо я стер цю інформацію про людину…”

Сигом продовжує аналізувати, за секунду здійснює мільярди розумових операцій. Він уже збагнув: прогалини в пам’яті пов’язані із загубленою ланкою, тому необхідно встановити, як вони з’явилися. В цьому може допомогти контакт з людиною, наприклад, розмова із цим космонавтом. З іншого боку, не менш істотним вчасно подолати свої сумніви, вміти не зациклитись на них.

Він добре знає ціну сумніву — якості розуму, яку одержав у спадщину від людини. Завдяки цьому можна встановити помилки на пройденому шляху, виправити їх і досягнути мети. Але ж сумнів може перейти в застійну хворобу, що розкладає розум…

11

— Доведеться тобі дещо пояснити, — каже сигом. — Може, зрозумієш, який дорогий для мене час, і тоді усвідомиш необхідність моїх учинків. З дня мого створення світ для мене був насамперед інформацією, різноманітним поєднанням елементів, їхнім рухом, перестановками. Я вирішив вивести для всесвіту закон рулетки, зрозуміти спрямування розвитку матерії…

— Непосильне завдання навіть для тебе, — каже людина, і їй на хвилинку стає моторошно, ніби повіяло холодом з нескінченних глибин всесвіту.

— Тепер ти хоч трохи уявляєш мою задачу. Знай: з самого початку я шукав спільне, між такими різними створіннями, як амеба і людина, слимак і сокіл, віруси й мавпи…

— У живих створінь багато спільних параметрів, — чи то погоджується, чи то заперечує людина.

— Мені необхідно було виділити головні, об’єднуючі, описати і включити їх у рівняння…

— І який параметр ти вважаєш головним? — запитує людина.

— Пізнання світу, в якому вони живуть. Кожне створіння по-своєму його сприймає і, ніби мініатюрна лінза, відбиває шматочок навколишнього середовища, збирає свою краплину інформації. Це схоже на те, як бджоли наповнюють медом стільники…

— І ти вирішив одразу поласувати медозбором з усіх стільників?

— Ти правильно зрозумів мої наміри, але не віриш у можливості сигома, тому що не можеш уявити їх. Але ж ви, люди, створили мене, як інструмент для пізнання світу. Це більше, ніж щось інше, ріднить мене з живими істотами…

Щось важливе недоговорив сигом. Людина зрозуміла: він свідомо обірвав фразу.

— Іноді мені здається, що загублену ланку слід шукати в неживій природі, а іноді, що я втратив важливий параметр, який об’єднує всі живі істоти всесвіту. Якщо пощастить відновити цей параметр, мені вдасться відновити й втрачену ланку рівняння. А тоді вже недалеко й до завершення моєї головної праці. Я побудую повне рівняння і зможу розв’язати його. Тоді я знатиму про світ не тільки те, який він насправді, а й яким буде в майбутньому. Тепер ти збагнув важливість моєї праці? Чого варте твоє життя порівняно з цим? То ж чи маю я право гаяти час, щоб рятувати тебе?

— Не маєш, — скорботно й суворо погоджується людина.

— Не повинен, — розмірковує сигом, водночас дивуючись нелогічності своїх дій — всупереч висновкам усе ще розбалакує з людиною, непродуктивно гає час.

А космонавт міркує: “Здається, в ньому лишилося щось людське. Можливо, він не просто машина для пізнання світу, не позбавив себе пам’яті про минуле? Тоді в нього пошкоджені й заблоковані лише деякі механізми активації пам’яті. Отже, не все втрачено. Коли збереглось “учора”, буде й “завтра”. Він зуміє з машини знову стати сигомом — сином людства. І тоді зможе якщо й не досягнути мети, то хоча б підійти до неї ближче…”

Космонавтові шкода сигома, який жорстоко каратиметься, коли врешті усвідомить, що залишив людину напризволяще. Але просити допомоги не стане. Він би не просив її навіть у свого рідного сина…

— Спробую сам відремонтувати корабель, — каже він. — Я вже трохи перепочив…

Він пробує навіть підвестись, але сили покидають його. Єдине, що вдалося, — у всякому разі він так думає, — це приховати від сигома свою немічність…

12

“…Тепер він думає не про свого сина, а про мене, чужого. Але думає не як про чужого. Він турбується про мене. Чому? Спробую числовим кодом описати логічність його вчинку відповідно до ситуації і можливостей його організму…”

Навіть мозок сигома, в якому імпульси проходять зі швидкістю світла, працював кілька хвилин. Сигом незадоволений одержаним результатом. Він розуміє, що цієї інформації недостатньо, тому знову сумнівається в чіткій роботі своєї пам’яті. Щось втрачено, щось загублено, але що? І він не відходить від людини, яка вже не благає зарадити їй, навіть погодилася з його висновками…

“…Він думає про мене, як про свого сина. І якісь його біохвилі, що виникають у цей час, такі тривожні і знайомі мені…”

Дивне почуття виникає в сигома у відповідь на ці думки. Йому вже не хочеться підраховувати логічність і відповідність цього почуття. Йому вже не самітно на цій байдужій негостинній планеті, а в пам’яті неначе самі по собі розкриваються дальні запасники-комірки — і сигом раптом згадує іншу, схожу на цю людину. Колись давно на Землі сигом називав ту людину батьком.

“…Він очолював інститут, а я знав його як Головного конструктора сигомів. Його звали Михайло Дмитрович… Так, Михайло Дмитрович Костирський… Як же я міг забути про нього?..”

Нараз мов живий зринає в пам’яті його образ — невисокий, повновидий, із сором’язливою усмішкою. Перш ніж щось сказати, мав звичку пожувати губами, ніби обкатував слово. Ось і зараз пожував повними губами й запитав:

“Як тобі там? Не важко? Не страшно?”

“Важко й страшно”,— відповідає сигом.

“Ти мусиш через це пройти. Син повинен іти далі за батька. Для цього ми й готували тебе”.

І зовсім не від того, що прозвучали ці слова, а від спомину про людину сигому стає приємно. Він думає, що, мабуть, і справді забув щось істотне, коли воно владарює над ним і зігріває в холодній безмежності.

Якісь невидимі, проте міцні ниточки зв’язують його з людиною, яка гине, і тим, що живе в його пам’яті…

13

Сигом запитує:

— Ти знайомий з академіком Костирським?

— З ким? — людина не одразу розуміє, морщить лоба, згадуючи, а сигом чекає.

— Костирський? Директор Інституту еволюційного моделювання? Той, кого називали Головним конструктором сигомів?..

І пригадалася історія про вихованця Костирського — сигома, який самовільно втік з інституту, щоб самостійно вивчати людей до того, поки стане виконувати їхні завдання. Для цього сигом створив собі людську зовнішність. Тривалий час подорожував по різних містах, навіть під вигаданим іменем працював в одному з інститутів Академії наук. Здається, в нього навіть закохалася жінка…

“…Чому я це згадав? Так-так, вона, казали, була навіть схожа на мою Ольгу. Але яке це має значення для мене?..”

І в ту ж мить сигом збагнув, що саме розхвилювало його…

14

“…Я зрозумів це тому, що у мене відкрилися заблоковані шлюзи глибинної пам’яті. Бачу жінку з тремтливими пухнастими віями, м’якими, наче стиглі вишні, губами, високою зачіскою…

Пригадую наше знайомство: мокрий після дощу пляж, злиняле небо і її усміхнені очі. Я покликав її, запросив плавати. Хвилі вирували вздовж наших тіл, і вона казала: “Мені здається, що ви не людина, а дельфін”. Я запевняв її, що треба вірити в казку — і вона неодмінно збудеться.

Тоді на Землі я нічим не відрізнявся од людей, для мене так було зручніше. Коли ж знайома дізналася, хто я насправді,— напрочуд спокійно сказала: “Це для мене не має ніякого значення…” Вона не жаліла мене й не схилялася переді мною, не боялася моєї сили і слабкості. Я просто забув, як називається це почуття. Одначе добре пам’ятаю: вона приймала мене таким, який я є, без будь-якого упередження. Ніби я був народжений людиною. І тоді я збагнув: найвища цінність людини — не в її силі, а в тому, Що вона здатна вчинити всупереч своїй могутності і своєму ж безсиллю. Головне не в тому, що вона здатна пізнавати й підкоряти навколишню природу, а в тому, що вона підкоряє її в самій собі. Так виховується неповторне — людяність, в якій і полягає одна з найголовніших істин…”

15

— Жінку, яку ви згадали, звати Галина Іванівна, а Костирського — Михайло Дмитрович, — допомагає сигом людині, йому приємно називати ці імена, хоч він і не сподівається почути про них щось нове.

Проте людина відказує:

— Ні, особисто я їх не знав. Давно помер академік Костирський, та й Галина Іванівна, гадаю…

Він замовкає, відчуваючи недоречність своїх слів.

Уперше сигом відчув безповоротність утрати: мовби знову опинився в чорній дірці нуль—простору, тільки за нею не було й промінця, а в нього — жодної надії. Вже нічого не можна повернути, нічого… Він — безсмертний і могутній — не розрахував, не встиг, не дотримав слова. Двоє найдорожчих для нього людей на нього вже не чекають, і він з ними ніколи не зустрінеться. Бо там, у сузір’ї Близнят, він лише на мить забув про них. Забути на мить — втратити назавжди. Отже, є і такий закон пам’яті? Ні, сигом не визнає його. Він протестує. Він не згоден з тим, що сталося. І відчай його стає таким глибоким, що він каже людині, ніби та заперечує йому:

— Вони померли для тебе, але не для мене. Вони живуть — у мені.

— Так, так, звичайно, — зрозумівши його стан, погоджується людина. — Дорогі серцю люди не помирають, а залишаються жити у нашій пам’яті. Хіба це не найбільше диво, яким ми володіємо?

“Він хоче втішити мене, — думає сигом. — Жаліє мене, вболіває. Помиляюсь, — не вболіває. Колись я знав назву цього почуття, знав слово, дивувався його багатозначності й глибині, його місткості… Як же багато знань сховав я у найдальші чарунки своєї пам’яті, яку велику частину свого єства!.. Згадав! Це слово — співчуття!..”

Думка блиснула й обірвала всі інші думки. Вона вразила його своєю простотою й глибиною. І ще чимось, що йшло за нею, що готово було — він відчував це — ось-ось народитися осяянням, відкриттям. У ці хвилини він чітко уявив собі складність буття для всіх істот, народжених природою, їхню безпорадність перед землетрусами, спалахами зірок, космосом, неминучою смертю, яку вони носять у собі з дня свого народження, їхній біль і відчай перед неминучістю. Але він бачить — силою уяви — єдиний щит, яким усі вони можуть захиститися. Кожен із них носить у собі цей щит, — це почуття, як відшкодування страждань і надію на порятунок.

“…Людина спитала мене: що є спільним і обов’язковим для всіх живих істот? Я відповів: “Прагнення пізнати світ, у якому вони живуть”. Та, можливо, є щось важливіше. Тому що воно не тільки спільне для всіх, а й здатне об’єднувати різні істоти: великі й малі, слабкі й сильні, енергійні й мляві… Воно — невід’ємна якість людини, в ній воно проявилось найяскравіше. Тепер я згадав, чому заради людей вирішив здійснити те, що здавалося неможливим — пройти через Горловину”.

В уяві постав Михайло Дмитрович з його лагідною усмішкою. Сигом знову почув його слова: “У нас немає вибору. Ми повинні дізнатись, що лежить за бар’єром невідомості. Це подвиг, якого ще не знало людство. І його належить здійснити тобі”.

Ні, він не міг зрадити людину, яку називав батьком. Інакше люди не довідаються, задля чого живуть, мучаться, вмирають. Він не міг діяти проти своєї суті.

Сигом знову кинувся до Горловини, знову опинився в її полі, що буквально розчиняло захисну капсулу; боровся з останніх сил і майже досяг отвору, в якому з’єднувались і зникали спіралі світла, його підхопила стихія і робила з ним усе, на що була здатна. Він ніби став часткою неживої природи, скручений у пекучий клубок, напівпритомний і безвладний.

Із пекельних хвиль болю, які накочувались на нього, випливла Галина — так ясно, що він відчув її теплий подих. “Любий, — сказала вона, — який же ти змучений”. Її руки ніби пестили його голову, ніжно торкалися волосся. “Тікай, любий, рятуйся. Я хочу, щоб ти жив, навіть якщо в мене, у всіх нас не буде майбуття. Ти маєш цілковите право розпорядитися власним життям. Хай же воно буде вічним. Тікай з цього страшного місця. Я не докорятиму тобі. Живи!”

Він дуже виразно сприймав її почуття. Виявляється, там, на Землі, вона живе його болями, сприймає його муки. Це і є співчуття — воно притаманне всім людям, незалежно від їхньої вдачі. І тоді в нього з новою силою спалахнуло відповідне почуття до неї, до всіх землян, які створили його для подвигу.

Зібравши всю волю, заряджений енергією до краю, схожий на гігантську кульову блискавку, він витягнувся, набув форму ракети і кинувся на останній штурм у страшну вирву, де зникали світло, простір і час…

16

“…Так ось у чому суть запитання, яке поставила ця людина: “А для кого ти пірнав у Горловину, добував істину?”

Йому хотілося, щоб я неодмінно це згадав. Може, тим самим він рятував мене від самого себе, як не раз рятував свого сина. І не заради жалю, а заради співчуття…

Сигом переповнений почуттями вдячності, він хоче так багато сказати цій людині, а водночас і тим, котрі лишилися жити тільки в його пам’яті. Він каже космонавтові:

— Тебе вилікують на Землі.

Людина розуміє, що сигом готовий негайно відбути на планету, і відповідає:

— Спершу ми зробимо так, як велить Кодекс космонавтів: законсервуємо корабель. Бортовий журнал я візьму з собою, а на кораблі лишимо записку.

— Навіщо? Для кого? — дивується сигом.

— Якщо хто-небудь висадиться на цій планеті й натрапить на корабель, йому знадобиться моє послання.

— Але ж ти про все розповіси на Землі й люди довідаються, що тут сталося.

— А якщо це будуть інші космонавти? Не земляни, не люди?

Сигом піднімає людину і несе до “Омеги”. Він думає; “Ні, не логіка керує зараз моїми вчинками. Землянин не може зарадити моїй справі. Просто мені хочеться, щоб він — хоча і слабкий, майже безпомічний — був поряд зі мною, щоб розвіялася самотність. Певно, сильному необхідно, щоб поруч була слабка істота — лише тоді він відчуває свою міць. А без слабкої істоти він ніби й не сильний, не міцний. Він — слабкий. Певно, люди зрозуміли це давно. Можливо, зрозумів це і його син…”

Людина щось говорить, але сигом її не чує: локатори зафіксували нове випромінювання, характеристика ритму якого доповнила рівняння, точно заповнивши прогалини.

“Невже нарешті знайшлася втрачена ланка?” — питає себе сигом, вмикаючи аналізатори і кутоміри, щоб з’ясувати, звідки йде випромінювання. І досить швидко визначає: його джерело — не в космосі. Воно ближче, набагато ближче… Де ж? На цій пустельній планеті, у горах, у надрах?

Сигом знову й знову перевіряє. Йому здається, що зіпсувалися прилади. Він вмикає Систему вищого контролю і пересвідчується: всі органи функціонують нормально. І все ж ніяк не може повірити, що джерело випромінювання — в ньому самому і в цій врятованій ним людині…

ОДНИМ МЕНШЕ

Самоскид виїхав з воріт бази і помчав по шосе, розбризкуючи воду в калюжах. Пішоходи квапливо переходили на другий бік тротуару, ближче до будинків. А веселий шофер вишкірював жовті прокурені зуби…

За спиною Віктора Миколайовича глухо грюкнули двері парадного. Він ступив шість повільних кроків згори вниз, зійшов на тротуар. Повз нього, перестрибуючи зразу через троє східців, пробіг молодий лаборант. Віктор Миколайович усміхнувся: колись і він не задумувався над тим, скільки східців веде до дверей лабораторії. Тоді він подавав надії. Минули роки, він уже літній чоловік, а й досі всього-на-всього науковий співробітник, що не захистив кандидатської дисертації.

Віктор Миколайович повільно попрямував алеєю, думаючи про закінчену серію дослідів, над якими працював їхній відділ.

“Михайлову несолодко, — думав він. — Скільки часу, зусиль, а результат зовсім не той, який передрікала його теорія. Може, настав час висловити свої міркування?”

З голови ніяк не йшов той день, коли з’ясувалося, що подразнення групи нейронів, названих “вузлом К”, призводить до гарячкового збудження всього організму, причому сили його в десять разів збільшуються. Піддослідні собаки й мавпи гнули й ламали товсті грати кліток, ніби вони були зроблені з дерева.

Чому ж препарати, які знімають подразнення з “вузла К”, не діють на буйно божевільних? — питали себе співробітники лабораторії. І тільки один з них, Віктор Миколайович, спитав інакше: а завдяки чому збільшуються сили? Це питання привело його до цікавої гіпотези. Якби вона підтвердилась, то зробила б переворот у медицині.

З грюкотом і скреготом самоскид завернув за ріг, на проспект. Водій зупинив машину і вискочив купити цигарок. На ходу розкрив пачку, сідаючи, звичним рухом губ перекинув цигарку в куточок рота. Самоскид рвонув з місця…

“Засміють, чого доброго, — думав Віктор Миколайович. — Надто це вже скидається на казку і на те, що я хочу перескочити відразу через десять східців. Але ж досліди підтверджують мою гіпотезу. І коли вірити індійському професорові…”

Він зупинився перед вітриною магазину, помилувався новим телевізором, зітхнув. Якщо купити навіть на виплату, дружині не вистачить на путівку… А от коли він нарешті захистить дисертацію… І щоб її спокійно захистити, краще не здобувати репутації казкаря в науці.

“Я скажу Михайлову: в організмі має бути недоторканний запас енергії. Тим-то його подразнення подібне до буйного божевілля без розладу свідомості. Тварина смикається, звивається в конвульсіях, руйнує все навколо просто тому, що вивільнена енергія шукає виходу. Між іншим, цей нервовий центр дуже важко збудити. Згадаймо, що в момент смерті в організмі відбувається вибух енергії, який ми називаємо “некробіотичним випромінюванням”. Це пропаща енергія. А чому б не спробувати використати її за життя? Тільки уявіть собі результати: подовження життя, перемога над будь-якими хворобами…”

“Тепер я перенісся з галузі філософії в галузь казки”, — остудив себе Віктор Миколайович, і йому стало соромно. Він уявив собі гострий іронічний погляд Михайлова.

“Стривай, стривай! — подумки вигукнув Віктор Миколайович. — А що коли цю гіпотезу подати як казку? Припустімо, як фантастичне оповідання, прочитане в якійсь збірці? І коли я до того ж почну висміювати його, то Михайлов, звичайно, захоче посперечатись і почне захищати. Завтра ж зроблю це!”

Він не думав, що для перевірки його гіпотези досить було б лише двох місяців і що вже через рік-півтора медицина мала б у своєму розпорядженні найсильніший засіб.

Губи Віктора Миколайовича ворушилися в лад думкам, легка усмішка осяяла обличчя. Замислившись, він ступив з тротуару на брук…

Самоскид вискочив з-за повороту. Водій побачив перед машиною людську постать на шосе. Несамовито завищали гальма. Пізно. Губи водія посиніли, засмикались. У куточку рота затанцювала недокурена цигарка…

На місці аварії зібралася юрба, невдовзі під’їхала і швидка допомога. Лікар вискочив з машини, підбіг до потерпілого. Йому знадобилося кілька хвилин, щоб пересвідчитись: сталося непоправне.

Санітари поклали тіло на ноші… Юрба все ще не розходилась. Літня жінка розпачливо притиснула руки до грудей. Якийсь чоловік озвався до неї, ніби втішаючи:

— Що вдієш, одним менше…

На нього осудливо подивились, і він сердито додав:

— На землі шість мільярдів чоловік. Якщо не стане навіть мільйона, ніхто не помітить.

Він дуже поспішав до поліклініки на процедури. Лікарі казали йому, що хвороба його невиліковна, що жити йому лишилося зовсім небагато.

І ніхто тоді не міг знати, що проти його хвороби все ж є засіб — вивільнення недоторканного запасу енергії. Одначе серед шести мільярдів чоловік на Землі вже не було того, єдиного, хто знав, як це зробити.

ЛАГІДНІ ТВАРИНИ

На підлозі нашого намету, зовсім близько від моїх усе ще заспаних очей, стояла бляшанка згущеного молока з голубою етикеткою Полтавського молокозаводу. На цій планеті я звик до всіляких див і навіть до того, що тут здійснюються бажання, але етикетка мене приголомшила.

— Що нового? — почувся хрипкий голос Валери.

Не вилізаючи із спального мішка, я трусонув головою, спочатку намагаючись відігнати видіння з етикеткою, а потім показуючи на неї.

— А в мене — пиво, моє улюблене, бархатисте! — Він підкинув і впіймав бляшанку пива.

Різонуло вуха пронизливе вищання. То проявляв свої емоції абориген планети, якого ми приручили, — карлик з маленьким зморщеним обличчям, що скидалося на гумову маску. Я назвав карлика Гаврилом Георгійовичем, ім’ям директора готельного комплексу на міжрейсовому супутнику-базі. Щоправда, той Гаврило Георгійович, на відміну від нашого, мав величезний зріст і грізну зовнішність, але характери й начальницькі звички обох Гаврилів Георгійовичів були дуже схожі. Ось і тепер наш вихованець, провищавши, закивав головою, поляпав Валеру по крижах, звелів йому нагнутися. Потім одним стрибком скочив йому на плечі, міцно вчепився лапками у чуприну і залупцював п’ятами по спині. Валера слухняно відтворив біг на місці. У ці хвилини карлик скидався на хлопчиська, що бешкетував, але вже давненько збагнув, що його вік відповідає віку зрілого чоловіка. На контакт з нами йшов неохоче, воліючи залишатися незрозумілим, ремствував, вимагав солодощів та різних предметів, які йому подобалися. Клопоти з ним уже почали мені набридати.

Величним жестом карлик показав Валері на вихід з намету.

— Почекай трохи, будь ласка, — відповів той і дістав удар п’ятою в спину.

— Вгамуйся! — гримнув я на карлика.

— Нічого, він мені не заважає, — сказав Валера. — Краще подумаємо про подарунки.

Не приховуючи підозри, я пильно подивився на нього й, виліз із спальника.

Валера належним чином оцінив мій погляд й посміхнувся:

— Невже ти гадаєш, що я б дозволив собі…

Ясна річ, я так не думав. Та він би не зміг фізично це зробити: не було зайвого місця ні на платформах, ні в речових мішках. Просто мене збили з пантелику дива планети, і я чіплявся за будь-який не містичний здогад.

— Та ні, зовсім не це… — промимрив я, відводячи погляд. — А може, це все витівки аборигенів?

Його кругле обличчя стало серйозним, навіть трохи видовжилось. Підбадьорений цим, я вів далі:

— Можливо, вередування ми приймаємо за злість, а примітивність…

— Це ти про карликів?

Він так виразно це сказав, відкопиливши губу, що я мимохідь уявив собі, як наш Гаврило Георгійович тихенько приносить і розставляє бляшанки з пивом і згущеним молоком. Це так суперечило його поведінці, що я мимоволі посміхнувся. Але все ж таки вирішив порозмовляти з Гаврилом Георгійовичем і поманив його пальцем.

Карлик не зліз з Валериних плечей, мій жест він просто ігнорував. Тоді я дістав плитку шоколаду.

Очі карлика жадібно заблищали, він простягнув до мене лапку й ударив п’ятами по спині свого “коня”.

Валера слухняно наблизився, але я заховав шоколад за спину, другою рукою підняв бляшанку із згущеним молоком і простягнув її карликові. Той узяв бляшанку, понюхав, лизнув, висунувши довгого, роздвоєного на кінці язика, скривився.

— Їжа — всередині, — пояснив я, показуючи на бляшанку. — Відкрий. — Темні очі, що сиділи глибоко в западинах, не змінили виразу. Бляшанка із згущеним молоком упала на підлогу.

Я заховав шоколад у кишеню, підняв бляшанку, зробив дірочку, націдив молока в склянку, покуштував сам і дав лизнути Гаврилу Георгійовичу. Він тут же задоволено поляпав себе по животу й потягнувся по нову порцію.

Я заклеїв пластиром отвір у бляшанці й дав її карликові. Він покрутив її в руках і тицьнув під ніс Валері.

— Не відкривай, — сказав я йому.

Карлик ображено засопів, вихопив і пожбурив бляшанку на підлогу.

— Скинь його! — наказав я.

У відповідь Валера посміхнувся і погладив карлика по спині.

— Ти знаєш, він мого небожа, Олежка, нагадує. Не муч його, краще дай шоколадку. Він не відкриватиме бляшанку. Хоче, щоб це зробили ми.

— Теж мені пень! — спересердя сказав я.

— Стародавні люди казали не пень, а пан, — виправив мене Валерій. — Що ж робити, коли нам трапився місцевий пан…

— Надзвичайно поталанило. Один шанс із тисячі. Тільки нам могло випасти таке: шукати представника місцевого населення і відразу натрапити на пана-пня!

— Не гнівайся, — намагався заспокоїти мене Валера. — Можливо, він не те й не те. Просто не хоче піддаватися дресируванню. Вважає за краще бути дресирувальником…

Ми не розуміли, як карлики могли створити міста і заводи, як примусили гнути на них спини сумирних істот, що скидалися на горбатих мавп. Хоча розумовий розвиток карликів недалеко відійшов від тварин. Але, очевидно, ми не врахували якогось загадкового чинника, що дав можливість їхній цивілізації піднятися на порівняно високий щабель технічного розвитку. Про це свідчили прекрасні міста й напівавтоматизовані заводи. Ми порівняно швидко розшифрувавши окремі слова з примітивної мови карликів, намагалися розпитувати Гаврила Георгійовича. Але він не хотів говорити, а може, не розумів нас.

Карликові набридло сидіти на Валериній спині, і він забарабанив п’ятами, підштовхуючи “коня” до виходу.

— Нам і справді час, — ніби вибачаючись, сказав Валера, вкотре вже вражаючи мене своєю витримкою. Він нагадав, що треба відібрати нову партію “зразків місцевої промисловості” й відправити вантажну ракету на корабель, який залишився на орбіті.

Ми вийшли з намету й попрямували до міста. Високі будівлі з банями плавали, мов у мареві. Синьо-жовті свічки дерев чіплялися за хмари.

Назустріч нам ішли групки карликів, але вони не звертали на нас ніякої уваги, мабуть, приймаючи за різновид мавп. Інколи вони перемовлялися кількома словами з Валериним вершником.

— Як тобі там? — запитував подорожній.

— Непогано, і тобі того бажаю, — поважно відповідав Гаврило Георгійович.

— Ситий?

— Авжеж, — і карлик радісно ляпав себе по череву.

Дорога ставала дедалі велелюднішою і якось непомітно перейшла у вулицю. Обабіч неї здіймалися невисокі будинки з розсувними дверима й кольоровими вітражами. Разом з натовпом ми вийшли на площу перед заводською будівлею.

Тут уже стояли візки з глечиками. Ось розчинилися заводські ворота, і горбата мавпа викотила новий візок. У глечиках з високою шийкою пінилася біла рідина. На широкому плескатому обличчі мавпи з маленьким круглим носом і великими ніздрями розпливалася привітна усмішка. Один з карликів щось наказав мавпі, махнув рукою, і вона поставила возок на те місце, куди він показав. Потім мавпа низько вклонилась і, шанобливо посміхаючись, зникла за брамою заводу.

Ми вже знали, що на цій планеті працюють тільки мавпи. Вони готували їжу, шили одяг, споруджували будинки і виготовляли різні прикраси.

І жодного разу не бачили, щоб працювали карлики. Вони тільки віддавали накази, які мавпи виконували навдивовижу слухняно.

Як тільки мавпа зникала за різьбленими воротами, карлики швидко ставали в чергу, кожен брав по глечику з візка. Дехто зразу припадав до посудини, і з їхніх облич можна було безпомилково визначити: вміст того, що є у посудині, їм страшенно подобається.

Мавпи вивозили на майдан все нові й нові візки. На них стояли металеві кубики, іграшкові звірята, якісь предмети, схожі на вази й квіти. Можливо, це був посуд, але ми жодного разу не бачили, щоб хтось з нього їв чи пив. Ці предмети карлики розбирали особливо швидко.

Невдовзі мавпи забрали порожні візки і повезли на територію заводу. Ми рушили слідом за ними.

Гаврило Георгійович знахабнів так, що коли Валера спробував зсадити карлика, той крутнув його за вухо. Це було вже занадто!

Але Валера відвів мою руку, сказавши із своєю лагідною усмішкою:

— Мені ж не боляче…

І тоді я мимохіть згадав слова нашого командира про те, чому він здається нам простаком: “надто добрий”.

“Невже доброта може позбавити людину глузду? — думав я. — Чи принаймні обдурювати тих, хто за ним спостерігає, правити їм за якусь маску істинного інтелекту? Але навіщо? І в чому чи в кому тут річ? У тому, що спостерігають, чи в спостерігачах?..”

Карликів на заводі було небагато. Одні сиділи в скляних будках поруч з мавпами-операторами, інші роз’їжджали по цехах, як наш Гаврило Георгійович, на чужих плечах, та ще й підганяли своїх “коней” батогами. Раптом одна з мавп, порівнявшись із нами, зупинилась. Вона допитливо оглянула мене, простягла руку й довгими гнучкими пальцями обмацала полу моєї куртки. її хазяїн марно ляскав батогом. Погляд великих темних очей, що вражали безмежною добротою, зустрівся з моїм. Я погладив мавпу по голові, і вона видала звук, схожий на котяче муркотіння.

Їздець щосили шмагав батогом, примушуючи бігти туди, куди йому було потрібно, але їй і за вухом не свербіло — підставляла мені голову, припрошуючи ще раз погладити. Я спробував схопити батіг, але мавпа зробила застережливий жест, відводячи мою руку, й посміхнулась — точнісінько як Валера. Зморшки віялом розбіглися біля її очей. Я подивився на Валеру, і тут він здивував мене як ніколи.

— А знаєш, старий, чого мені хочеться? — мрійливо сказав він. — Морозива! І не якого-небудь, а ленінградського ескімо, холодненького, з горіхами, з ледь відчутним запахом теплого молока. Пам’ятаєш, ми їли таке в Центральному парку Першого травня?..

У мене аж слина потекла, коли я уявив собі коричневий, з горбочком горіхів батончик — найбільші ласощі всіх хлопчиків і дівчаток.

А Валера, невідомо чому взявши на себе роль спокусника, вів далі. Вії його тремтіли, ніби він згадував для самого себе:

— Батончик був на тоненькій дерев’яній паличці. Якщо розкусити її, в роті з’являється присмак сосни, гіркуватий, терпкий… Уявляєш, якщо кожному карлику дати по такому ескімо?..

Я одразу ж уявив, як усі ці шалапути, любителі командувати, отримують по батончику в сріблястій фользі, якою радістю спалахують маленькі очиці на зморшкуватих личках.

Валера підморгнув мені. Він по-змовницькому показував поглядом на мавпу. Вона завмерла, немов перебувала в трансі. Шкіра на її голові, особливо біля скронь, ритмічно посіпувалась, вії були напівопущені…

…Сонячний промінь торкнувся мого носа. Я повільно розплющив очі й за півметра від себе на пластиковій підлозі намету побачив батончик, що сріблисто виблискував. З нього стирчала тоненька дерев’яна паличка. Можна було навіть прочитати кольорові літери на паперовій обгортці…

Я не став їх розглядати, бо й так добре знав, що написано на обгортці. Замість цього поглядом відшукав круглу, мов більярдна куля, голову, що висунулася із спального мішка. Прозоро чисті голубі очі дивилися то на мене, то на батончик. Так, Валера був задоволений — експеримент пройшов успішно. Загадки планети більше не існувало. Все стало на свої місця: заводи, міста, горбаті мавпи, карлики із зморшкуватими обличчями… Я пригадав, як він здивовано спитав мене: “Ти маєш на думці карликів?” Цікава було б знати, чи давно він здогадався про істину?

— Ти, напевне, дуже ясно уявив собі ескімо, — мовив Валера. — Тому вони так добре відтворили його.

— Так це, виходить, моя заслуга? — з удаваною радістю поцікавився я. Він відвів погляд.

Одне мене втішало: Валера недооцінював мене, не підозрюючи, що я вже давно знаю, хто з нас насправді головний і хто ким керує.

— Карлики — це їхні діти? — запитав я.

— Можливо, тварини, яких вони приручають й допомагають стати розумними… — сказав він, продовжуючи давню гру й даючи мені можливість висловити остаточну думку.

— От недоумок! — сказав я. — Здоровенний космічний недоумок!

— Ти так гадаєш?

— Та це я про себе! Ти, певне, зрозумів уже давно… Чи хоча б підозрював…

— Двоє здоровенних космічних недоумків! — весело підхопив Валера й залився своїм знаменитим сміхом.

— Не приєднуйся, не вийде! — мовив я, думаючи про те, чому сприймав цивілізацію на цій планеті з такою недовірою. “Важко зізнатися, — думав я, — що мавпи були тваринами з однієї-однісінької причини. Але хто ж ми такі й чого варті, якщо цієї причини достатньо, щоб вважати розумних тваринами?”

— Гаразд, гаразд, вибачимося перед ними — і крапка, — ніби нічого й не було, мовив Валера.

— Справа не в них, а в нас, — сказав я. — Тільки в нас…

Сонце сходило над планетою, і світлі тіні бігли від його променів…

ХТО ВМІЄ РАХУВАТИ БІЛЬШЕ ЗА ТРИ…

Я знемігся значно раніше, аніж припускав. Тріщини танцювали й кружляли перед очима, серце завмирало, нога зависала в повітрі, не знаючи, куди опуститися, щоб не потрапити в пастку. Я почув хрипкий сміх одного з вождів:

— Ходити ні. Вмів. Раніше. Тепер — ні. Затримує нас. Візьми на руки. Неси.

Хтось із його прибічників підняв мене, закинув за спину. Я заплющив очі. Одразу полегшало. Млість трохи відлягла.

Я трусився на широкій спині прибічника.

В міру того, як минала млість, поверталось усвідомлення ганьби.

Коли нас проводжали, у людей були не лише великі сподівання на контакт із розумними істотами, але й побоювання. Побоювалися зони метеоритів і потужного магнітного поля Планети Трьох Сонць, огненних смерчів, які шаленіли у її атмосфері. Та хто міг передбачити, що нам судилося стати рабами в цих примітивних низьколобих істот, що вміють рахувати тільки до трьох?

Мене різко підкинуло. Я відчував м’язи могутньої спини.

— Втомився. Раб важкий. Опущу. Не зможе йти — з’їмо.

У відповідь почулося глухе бурчання. Я відкрив очі — хмари кружляли, роздвоювались і знову сходилися, падали на мене шматтям брудної вати. Гострі червоні стріли пронизували мозок. Нестерпна млість піднялася всередині, заполонила все тіло, скаламутила свідомість. Звідкись іздалеку долетіла відповідь вождя:

— Неси ще. Передаси іншому. М’ясо є. На два дні. Раб потрібен. Нападуть раби. Він — метати промінь.

“Аякже, ждіть! — подумав я. — Ви зуміли перетворити нас у рабів, у обчислювальні машини, ви примусите нас робити проекти ваших хатин і суденець. Але вбивати подібних до себе заради вас! Дзуськи!”

Ненависть була такою палючою, що я навіть забув про млість. Знову пролунав клекітливий голос верховного вождя.

Це ж він колись вийшов назустріч Аркадію.

Обличчя нашого командира сяяло радісною усмішкою. Втім, усі ми раділи не менше. Хоч аборигени були дуже непривабливі — одноокі, вкриті шерстю, приземкуваті, з довгими руками, низьким чолом і масивною нижньою щелепою, все ж таки це були розумні істоти.

Ми тоді ще не знали, що плем’я поділяється на касти.

Верховний вождь незворушно вислухав Аркадієве привітання, яке перекладав автомат-космолінгвіст, і запропонував, показуючи на п’ять кілків:

— Полічити.

Аркадій усе з тією ж радісною посмішкою знизав плечима і почав рахувати:

— Один, два, три, чотири…

Тільки він сказав “чотири”, як вираз волохатої вождевої пики різко змінився. Тоді ми не звернули на це увагу.

— …П’ять.

Аркадій обернувся, весело підморгнув мені і сказав вождю:

— Будь ласка, мені не важко. Якщо бажаєте, можу рахувати й інші предмети, наприклад, дерева он у тому гайку або твоїх прибічників. І нехай це буде першим переписом…

— Досить! — різко й зневажливо перервав його вождь. — Не годишся бути вождем. І прибічником теж. Умієш лічити багато. Більше за три — раб.

Спочатку ми сприйняли його слова як жарт. Та коли низьколобі спробували списами загнати нас у печеру, довелося поставитися до них серйозніше. І ми показали, що з нами слід поводитися чемніше. За сигналом верховного вождя низьколобі відступили. Вождь кілька разів озирнувся, доки не пересвідчився, що ми не думаємо його переслідувати. Тільки тоді він зупинився і грізно тупнув ногою. Ми розсміялись. А він звернувся до того, кого вважав нашим вождем:

— Нічого. Посутеніє. Тоді зрозумієш. Вмієш лічити багато. Більше за три…

Низьколобі пішли, а ми почали будувати станцію. Аборигени більше не з’являлися.

Ми вже поставили корпус із спальними кімнатами, де можна було сховатися від проміння трьох сонць. Тепер ми спали нормально, при зашторених вікнах, адже ночі тут не було.

Настали сутінки, спека вже не дошкуляла. Білясте небо затягувалося темними хмарами. Деякі хмари були схожі на дзеркала: в них відбивалися дерева й кущі, порізаний глибокими тріщинами грунт. Тріщини заважали нам досліджувати планету. Вони з’являлися раптово, шириною півтора метра і глибиною на кілометри.

Не додавали оптимізму й рухомі м’ясоїдні кущі. Одного разу я побачив, як гнучке гілля впіймало птаха, обплутало його дрібними галузками. На них ворушилося темно-червоне трикутне листя. Птах бився і кричав кілька секунд, затим гілки розійшлись і впустили на грунт легеньку сіру грудочку — шкурку з пір’ям.

Для нас кущі не становили великої небезпеки, бо пересувалися вони дуже повільно й хаотично. Проте перше знайомство з ними було досить неприємним. Відтоді ми досліджували тільки окремі кущі й не наближалися до заростей.

Всюдихід ми не використовували. Він годився лише як тимчасовий склад для апаратури та продуктів.

Хмари вкривали небо все густіше. Вони відкидали на грунт довгі, неясні, химерно переплетені тіні, які весь час рухалися, густішали, прибирали різноманітних форм, що нагадували птахів і павуків, метеликів і змій. Запали сутінки. Астрономи з обсерваторії Ю-1 — вона розташувалася на штучному супутнику за Юпітером — припускали, що ці сутінки тривають від одного до семи земних місяців.

Тріщини й кущі тепер зустрічались мало не на кожному кроці. Іноді хочеш переступити вузеньку тріщину, а вона раптом розгалузиться павутинням таких же тріщин, і ти завмираєш з піднятою ногою. Незабаром ми догадалися, що більшість тріщин — ілюзія, створена хмарами. Залишалося тільки визначити, які з них справжні. Одначе зробити це було не так-то й просто. З-поміж тріщин і кущів вирізнялися темніші. Ми думали, що вони і є справжніми, але помилилися. Виявити будь-яку закономірність в утворенні ілюзій не вдавалося. Ми зробили собі палиці-щупи, одначе пересувалися дуже повільно.

Зустрічі з літаючими ящерами, яких ми раніше легко вбивали з пістолетів, тепер стали смертельною небезпекою. Ми не знали, які з них реальні, а які — ілюзії. Це дуже діяло на психіку, почався нервовий розлад. Недуга мовби розчиняла силу волі. Хотілося лише одного — заплющити очі й нічого не бачити: ні кущів, ні тріщин, ні дзеркального неба.

Отоді-то дикуни появилися знову. їх було так багато, Що зброя вже не могла зарадити. Один за одним гинули під ударами ломак і списів наші товариші. А мені та ще чотирьом уцілілим дісталася доля рабів. Зараз дикуни несуть нас у свої південні селища, щоб використати у війні проти інших племен.

Дикун, який ніс мене, щось пробурчав, і я відчув, що падаю. Млість вивертала нутрощі. Мені було однаково, що зі мною станеться, і лише біль од удару об камінь на мить прояснив свідомість.

Почувся голос верховного вождя:

— Сам іди.

Він звертався до мене. Але я не рухався. Нехай убивають, аби тільки не відкривати очей і не бачити, як під ногами розбігаються тріщини, не бачити безлічі волосатих однооких дикунів, з яких одні реальні, а інші — марево.

— Не може. Неси. Втомишся ти. Нестиме він.

Серед дикунів зчинилася сварка. Вони зголодніли, наморилися. А тут іще почався дощ. Галасуючи і обмінюючись стусанами, низьколобі нарешті сховалися від негоди в ближніх печерах.

Настали години блаженства. Кам’яне склепіння відгороджувало небо й хмари. Запаморочення і млість минули. Я міг спокійно розплющити очі. У печері стояв нестерпний сморід від брудних тіл, та у порівнянні з тим, що я пережив просто неба, це були дрібниці.

Я нарахував вісімнадцять дикунів. У віддаленому кутку темніла ще одна нерухома постать. Ось вона ворухнулась — і від несподіванки у мене перехопило дихання. Це був Донат, другий штурман.

— Доне! — покликав я його і ступив назустріч.

Ми обнялись, але поговорити нам не дали. До нас по прямував верховний вождь, він пильно подивився спочатку на Дона, потім на мене.

— Один — сюди. Другий — туди. Разом два — ні.

— А він засвоїв засади тиранії: поділяй і володарюй, — промовив Донат. Мені здалося навіть, що штурман посміхнувся, хоч у печері було темно. Та й усміхатися нам доведеться вчитися заново.

Ми не поспішали розходитись, а вождь не квапив. Він стояв поряд, крутив головою то в один бік, то в другий, розглядаючи нас своїм єдиним оком.

— Маєш рацію, старий, — сказав я Донатові. — Його логіка близька до логіки землян. І його зір у принципі нічим не відрізняється від нашого. Придивись, як він крутить головою, аби краще нас розгледіти…

Кілька секунд Донат мовчав, спостерігаючи вождя. У мене майнула думка, що ми знову перетворюємося на дослідників. Все-таки тисячі років цивілізації не минули марно.

— Зажди, але ж можна зробити висновок, — напівзапитально мовив Донат. — Схоже, що він справді бачить, як ми. Чому ж?..

— Так, чому ж він вільно орієнтується там, де ми не можемо пересуватися? — закінчив я.

Вождеві, мабуть, набридло слухати нас, він заричав і відштовхнув мене від Доната. Цього легкого поштовху вистачило, щоб я відлетів до протилежного краю печери і набив собі здоровенну ґулю. Вождь засміявся:

— Говориш швидко. Сили немає. Говорити вмієш. Звіра бити можеш? Без променя? Птицю бити можеш? Руками? Шкуру обідрати? Зробити ломаку?

Я мовчав. Нічого цього я не вмів, але ж міг легко навчитися.

Вождь тріумфував.

— Ти. Говориш швидко. Ти. Лічиш багато. Більше трьох рахувати — раб.

І зненацька ця його фраза немовби вдарила мене по голові. Тільки б не загубити нитку! “Більше трьох рахувати… Більше трьох рахувати…”

Зір дикуна в принципі не відрізняється од нашого. Його логіка схожа на нашу. Але він вільно орієнтується в таких умовах, де ми абсолютно безпорадні, а наша психіка порушується, причому саме через зорові відчуття. А що коли…

П’ять кілків стояли перед моїми очима. П’ять кілків, які дикуни забили у грунт перед Аркадієм. Одже, низьколобі добре знали, що число предметів буває більше трьох і що є істоти, котрі можуть їх порахувати…

Я запитав у верховного вождя якомога шанобливіше:

— А ті ваші раби, які були ще до нас, теж уміли рахувати більше трьох?

Одначе навіть така фраза виявилася занадто складною для верховного. Він розсердився, заричав, і я поспішив спростити її:

— Раби. Всі рахували більше трьох?

— Ого, ти, виявляється, успішно дичавієш? — пожартував Донат.

Невиправний інтелігент — він зберіг почуття гумору. Вождь кивнув мені у відповідь, але я не заспокоївся і знову запитав:

— Раби. Сутінки. Самі ходити — ні?

Верховний нерішуче затупцював на місці, замислився. Він, мабуть, ні до чого не додумався і, оскільки моє запитання вивело його з рівноваги, розізлився і вперіщив мене по плечу так, що я на хвилину знепритомнів. Але я вирішив будь-що з’ясувати одну деталь.

Донат робив застережливі жести, та я не вгамовувався. Адже од відповідей вождя залежало дуже багато.

— Ти. Вождь. Жінки. Три?

Це запитання верховний зрозумів. Він гордо зиркнув на одноплемінників і відповів дуже голосно, наче побоювався, що вони не розчують:

— Три. І три. І дві.

“Вісім”, — подумав я. Верховний рахував саме в такий спосіб, який підтверджував мою здогадку. Вона ж була дивовижною. Ми ніколи ще не зустрічалися з такою парадоксальністю в природі. Весь наш попередній досвід якраз суперечив тому, що я припускав. Ми дуже добре засвоїли, що складний мозок — перевага в боротьбі за існування. Примітивізм — слабкість, що веде до поразки. Ми бачили сотні, тисячі таких прикладів. І, певна річ, були ще тисячі прикладів, яких ми не бачили. А вони могли бути зовсім іншими…

Верховний вождь щось прокричав. Це була команда збиратися в дорогу. Підійшов прибічник, щоб закинути мене на плечі. Я відступив від нього і сказав вождеві:

— Піду сам.

— Йди, — дозволив верховний.

Він схвально кивнув мені й повернувся до Дона, чекаючи, що скаже той. Донат запитально дивився на мене. Хоч мої припущення ще повністю не підтвердились, я шепнув йому:

— Роби те саме і будь поруч зі мною.

— Піду сам, — заявив вождю Донат. — Я. Він. Допомагати.

Вождь махнув рукою, і низьколобі почали виходити з печери. Я вибрав здоровенного дикуна, високого й широкоплечого, і тримався якомога ближче до нього. Він для мене був маяком. Тільки ми вийшли з печери, з’явилося кілька двійників-міражів, але я вже трохи орієнтувався серед тріщин. Тримаючись за моє плече, крокував Донат. Іноді він намагався жартувати про двох сліпих, один із яких веде іншого, але в його голосі не було звичних веселощів. Тріщини, як і раніше, множилися під ногами, і щоразу, коли треба було ступати в безодню, тіло терпло. Через кілька хвилин знову з’явилися запаморочення і млість. Кожен крок коштував неймовірного зусилля волі, але не можна було відставати од “маяка”. Інакше я зовсім би втратив орієнтування.

І все-таки я спробував зробити те, про що подумав у печері. Спостерігав і рахував. Коли гострий напад млості склепляв мої повіки, я притримував їх пальцями і говорив собі; що може дикун, можеш і ти. Тобі зараз заважає уява і двоє очей. Зумій же і цього разу недолік перетворити на перевагу. Хіба це не найважливіше, чого вчить цивілізація?

Очі сльозились і боліли, млість вивертала нутрощі, але, кусаючи до крові губи, я дивився, куди ступає “маяк”, як він вибирає дорогу серед тріщин — справжніх і примарних. Я спостерігав і аналізував, щоб підтвердити свої здогадки. Виявилося, що Донат робить те саме. Зненацька він сказав мені майже у вухо:

— Один, два, три. Як у пісеньці. Один, два, три!

— Молодець, Доне. — Підбадьорений його словами, я знаходив упевненість у собі. — Один, два, три, старий, а все, що більше трьох, — дурниця. Три сонця — три тіні. І сотні міражів.

Пора, мовив я собі, пора!

Стиснувши зуби, я зупинився. “Маяк” одійшов на кілька кроків уперед. Переді мною виникло хаотичне переплетіння тріщин, поміж яких вирізнялася одна темна. Зібравши всю волю, ступив просто на неї, затим на ту, що поряд. Відпустивши моє плече, Донат ішов за мною.

Звичайно, цей експеримент міг коштувати мені життя, якби здогади виявилися хибними. Але ми вірили в них і говорили про них, як про встановлений факт. Справжня тріщина — завжди третя від темнішої, третя праворуч. Істина виявилася примітивною, мов ці одноокі дикуни. Треба просто лічити до трьох, але не більше, щоб нові міражі не збивали з пантелику. І найголовніше — не давати волі уяві, мовби не помічати на якийсь час решти тріщин. У цьому треба уподібнитися до низьколобих, звузити поле зору і бачити тільки те, що потрібно зараз для пересування.

Тепер я стежив за низьколобими, які несли наші сумки, де серед інших речей були пістолети. Обравши найближчого дикуна, почав лічити, відокремлюючи справжнього від двійників, наздогнав і розстебнув у сумці кишеню. Пальці відчули холод рукоятки…

Дикун навіть не оглянувся.

Я натиснув на спуск. Елемент працював. Тонкий промінь черкнув по скелі, і вона задиміла, перетворюючись на хмарину пари.

Низьколобі зупинилися. Вождь із загрозливим риком попрямував до мене.

— Стій! — наказав я йому. — Не зупинишся — вб’ю.

У відповідь він зайшовся хрипким сміхом.

— Раб! — говорив він крізь сміх. — Раб! Ти! Я, Один! Я, Багато! Як влучиш?

Я порахував до трьох. Промінь випалив грунт біля самісіньких його ніг. Вождь злякано відскочив. Сміх завмер.

— Влада перемінилася, — сказав невгамовний Донат, і я засміявся з цього далеко не кращого його жарту…

ФЕНОМЕН ІВАНИХІНА

Жені Іванихіну дванадцять років. У нього білясті брови і трішки розкосі темні очі, через що його прозвали Зайцем. Губи в нього повні, яскраві, бантиком, у синю або чорну цятку, бо він часто гризе олівець, ручку і взагалі все, що потрапляє до рук.

Крім тата й мами, в Жені є ще сестра і брат-восьмикласник. Вітя, типовий акселерат, зріст—метр вісімдесят п’ять, широченні плечі, кандидат у майстри спорту з боксу. Женина сестра Люся теж акселератка: вища за маму на півтори голови. Вона баскетболістка, юна скрипачка і (ой, цей тато!) піжонка. Цього року Люся закінчує середню школу і якщо потрапить до інституту, то лише завдяки татовим друзям та баскетболу: тато знайде такий вуз, де збирається сильна команда баскетболісток. Люся носить модні штани з блискавками і чоловічі светри. У неї залізний характер і стільки залицяльників, що на 8 Березня Женя задихається від запаху мімози.

У сім’ї найбільше люблять і жаліють Зайця, але не тому, що він молодший. Тяжка недуга прикувала його до постелі з семи років. Травма хребта, а в результаті — параліч. Спочатку мали надію вилікувати, та з часом надія стала пригасати.

Женю вивозять на вулицю у спеціальній колясці. Він не любить ці прогулянки, насторожено помічає жалісливі погляди перехожих, його вікном у світ став кольоровий телевізор і розповіді решти членів сім’ї, які він жадібно слухає, добре запам’ятовуючи найменші подробиці.

Важко тепер пригадати, коли в Зайця вперше прорізався дар. Можливо, це сталося того дня й години, коли Віктор по безплідних муках шпурнув зошит із алгебри і його очі підозріло заблищали.

— Добре, допоможу, давай задачник, — запропонував Заєць, — а то ще рюмсати почнеш…

Вітя, відвертаючи обличчя, простягнув задачник і одразу ж почув:

— Записуй рішення.

Відтоді, як Женя подивився на задачу і сказав записувати рішення, промайнули частки секунди. Якби хтось їх підрахував, то з подивом зауважив би: на розв’язання Зайцю знадобилося менше часу, ніж електронній обчислювальній машині.

Вітя, як людина діловита, негайно зробив практичні висновки. Він присвоїв братові звання “професора математики” і таким чином раз і назавжди розподілив обов’язки: кому задачки розв’язувати, а кому битися на рингу, засмагати на пляжі, ходити в кіно і займатися іншими цікавими справами.

Незабаром про незвичайні математичні успіхи кандидата в майстри спорту заговорила вся школа. Це дуже ускладнило життя кандидатові, йому довелося розвивати спритність і здатність викручуватися, щоб брати участь у заочних математичних олімпіадах і ухилятися від очних. Коли ж йому стало зовсім скрутно, довелося втаємничити сестру. Люся дуже зраділа тому, про що дізналась, у неї були свої порахунки з синусами та косинусами.

Мама, довідавшися про Женин дар, заойкала, заплакала і стала нетерпляче ждати чоловікового приходу з роботи. Та глава сім’ї прийшов насуплений, як чорна хмара. Він працював виконробом на будівництві мосту через Дніпро, і в цей день упала частина опори. Із самого початку на будівництві справи були кепські. В ході робіт проект перероблявся понад десять разів. Потім виявилися неякісними залізобетонні плити. Простоювала то одна бригада, то друга, про прогресивку давно забули. А тепер і зовсім комісії замучать…

Женин батько сидів, поклавши важкі руки на коліна, і розповідав про сьогоднішній випадок, а мати ніяк не могла вибрати момент, щоб повідомити про Женю. І раптом Заєць мовив:

— Це все дрібниці, тату. Біда в тому, що весь проект ваш неправильний.

— Що таке? — скипів старший Іванихін. — Та ти звідки це взяв? Од матері наслухався? Чи слова Павла Никифоровича запам’ятав? Так він же тоді зопалу…

— Ні, тату. Просто коли ви сперечались, я подумав, що в цьому місці річки треба інший міст будувати. Ось такий, дивись…

Женя дістав з альбома аркуш паперу, складений навпіл, розгорнув і простягнув батькові.

Той утупився в ескіз проекту, на стовпчики цифр і формул.

— А розрахунки чиї?

— Мої. Вчора півдня на них витратив, — відповів Заєць.

Батько замотав головою, наче ґедзів одганяючи, і пішов до телефону.

— Павле, можеш негайно прийти? — мовив він у трубку. — І Гелія Антоновича приведи. Тут, брате, такі чудеса…

Жениного батька знали як людину серйозну, трохи педантичну, не схильну до безвідповідальних жартів і розиграшів, та й до першого квітня було ще далеченько. Отож не минуло й години, як з’явились обидва: невисокий, кремезний, із кругленьким черевцем Павло Никифорович і стрункий, по-спортивному підтягнутий конструктор Гелій Антонович.

Вони по черзі роздивлялися ескіз креслення, затим Гелій Антонович загадково гмукнув і заходився перевіряти розрахунки, а Павло Никифорович і Женин батько, піднімаючись навшпиньки, заглядали йому через плече.

Гмукання Гелія Антоновича ставало дедалі загадковішим у міру того, як виростав стовпчик цифр, час від часу він зиркав на Зайця, а під кінець перевірки дивився більше на нього, ніж на цифри. Нарешті Гелій Антонович промовив, звертаючись, мабуть, до Жениного батька, але дивлячись, мов заворожений, на Женю:

— Ще стародавні говорили: “Неймовірно, але факт”. У тебе, Іванихін, незвичайний син. А що як він і насправді вундер?

Женин батько потягнув конструктора за рукав, щось швидко зашепотів на вухо, і вся трійця вийшла до іншої кімнати. За ними квапливо попрямувала Женина мама.

Заєць посміхався їм услід і думав: “Бояться, як би не зіпсувати мене… Дорослі діти… Що з них візьмеш?..”

Невдовзі Заєць створив ще одне диво — допоміг мамі та її співробітницям одержати новий вид пластмаси. Чутки про вундеркінда поширилися по місту, і Женя більше не знав спокою. До нього потяглися довжелезні черги педагогів і психологів, лікарів різних спеціальностей, просто цікавих. Усі вони хотіли обстежити хлопчика, перевірити свої припущення, знайти підтвердження своїх гіпотез або спростувати чужі. Спеціалісти замучили порадами Жениних батьків, викликали ревнощі у Віктора і гордість у сестри, котра думала, що коли її брат — геній, то геніальна й вона…

Фахівці губилися в здогадах. Адже хлопчик проявив дивовижні здібності не в якійсь одній галузі, наприклад у музиці чи математиці. Незбагненним чином він виявився буквально нашпигований знаннями з усіх розділів хімії і фізики, астрономії і літакобудування, космонавтики та криміналістики. Це він пояснив астрономам закономірності у випромінюванні пульсарів.

Психологи влаштовували симпозіуми, щоб обговорити особливості його мислення, прославлені медики сперечалися про специфіку його нервової системи. Вони все більше схилялися до гіпотези, що вся справа в мутації — одній із мільйонів можливих, яка спричинилася до неповторної будови його пам’яті. Так виник феномен Іванихіна.

У пошуки розгадки включився і поклонник Жениної сестри, студент мехмату. Він довго розмовляв із Зайцем на астрономічні теми, доки не з’ясував, яку ділянку зоряного неба Женя знає найкраще.

— Слухай, друже, — сказав він Зайцю. — У мене до тебе прохання. Виконаєш?

— Добре, — скрушно зітхнув Женя, що звик до прохань. — Рівняння чи задача?

— Ні те, ні інше. Дрібничка. Я називатиму сузір’я і зірки, а ти скажеш, яка з назв більше тобі до вподоби.

— Сузір’я взагалі мають красиві назви, — зауважив Заєць.

— Але одна з них тобі сподобається особливо, — впевнено правив своє студент, пильно вдивляючись у хлопчика. — Слухай. Візничий, Персей, Андромеда, Водолій, Телець, Оріон…

Женині губи змінили форму, розтягнулись в усмішці. Студент здригнувся, напружився, мов гончак, уздрівши дичину. Не відриваючи од Зайця примружених блискучих очей, він почав швидко перераховувати зірки, які входять у сузір’я Оріон:

— Бетельгайзе. Рігель. Беллатрікс…

Щось на мить невловимо змінилося в обличчі Зайця. Може, ледь розширилися його очі або ніздрі, а може, він трохи глибше зітхнув, але й це не пройшло повз увагу студента.

— Отже, подвійна зірка Беллатрікс… — замислено прошепотів він.

У пам’яті виринали рядки з фантастичних романів. Спалахували чужі сонця, один за одним стартували в космос кораблі. Мудрі істоти з інших планет знаходили різні способи допомагати слаборозвинутим цивілізаціям, засилали до них своїх послів. Іноді це були космонавти, а іноді…

Студент із вдячністю думав про книжки, що підготували його до зустрічі з дивом. О, так, він умів розгадувати чудеса, бо знав їхнє підґрунтя!

Найбільшої напруги суперечки досягли після того, як Женя вилікував сам себе, створивши стимулятор Іванихіна. Стимулятор виліковував усі форми паралічів, які виникли внаслідок ураження нервової системи. За рішенням ЮНЕСКО було скликано міжнародний конгрес, присвячений феномену Іванихіна.

На конгрес Заєць приїхав з батьками. Дванадцятирічний хлопчик, звичайний на вигляд, сидів у окремій ложі і поглядав на доповідачів розкосими темними очима. Його губи кривилися, і він совався, згадуючи, що там, за стінами цього будинку, хитається гілля дерев, бігають його ровесники, грають у футбол. Зайцю треба було ще стільки надолужувати в іграх та пустощах, а замість цього він мусить сидіти отут і слухати.

— Зважаючи на все вище сказане, — говорив співдоповідач чергового доповідача, — можна вважати доведеним, що хлопчик має феноменальну пам’ять — таку ж, як у відомих усім людей-лічильників. Експерименти показали, що йому досить трьох секунд, аби, нашвидку переглянувши, запам’ятати і з точністю до двох знаків відтворити сторінку спеціального наукового тексту середньої складності. Така пам’ять здатна творити чудеса, як це неодноразово демонстрували люди-лічильники. Сьогодні ми можемо твердити, що пам’ять Жені Іванихіна більше швидкодіюча й міцніша, ніж у всіх лічильників, яких учені спостерігали досі. Отже, Іванихін міг би швидко запам’ятати колосальні об’єми інформації з найрізноманітніших проблем. Однак і тут ми змушені розвести руками — загадка полягає в тому, що, як ми з’ясували, такої інформації у нього не було. Женя Іванихін ніколи не читав книжок з теорії мостобудування і з багатьох розділів хімії, фізики, біології, медицини. А проте саме в цих галузях науки він робив відкриття… Професор Сочиваров вважає, що в даному разі має місце надзвичайно рідкісна комбінація генів. Вона нагромаджувалася в клітинах-зиготах кількох поколінь Іванихіних. Ми повинні з’ясувати, що це за комбінація, описати її математично, щоб потім навчитися її штучно відтворювати…

— Мені доведеться заперечити шановному доповідачеві, — мовив інший учений. — Сама по собі така рідкісна комбінація генів не могла виникнути. Цей феномен дали нам мутації. Ми провели серію експериментів на морських свинках. Дозвольте оголосити цікаві результати…

Він оголошував їх кілька хвилин, а потім головуючий надав слово новому доповідачеві —представникові студентського наукового товариства. На трибуну піднявся юнак років двадцяти. Його молодості не міг приховати навіть дуже наморщений лоб і суворий, незворушний вираз обличчя. Зал тихенько загув, бо вперше на таких наукових форумах виступав представник студентського товариства. Юнак, у якому ледве можна було впізнати поклонника Жениної сестри, зашелестів паперами. Його голос, хрипкий від хвилювання, от-от, здавалося, зірветься на фальцет, але юнак скоро опанував себе.

— Попередній доповідач багато говорив про мутації. Одначе задумаємося, де і як могла відбутися подібна мутація? У мене є розрахунки та інші докази, що такі феномени могли б часто появлятися лише за певних умов опромінення, спрямованого на клітину під певним кутом. Зараз я покажу вам це на екрані.

Спалахнув світлий квадрат, заповнений формулами й цифрами.

— У всесвіті є такі місця і такі умови. Це система деяких подвійних зірок…

Голос студента забринів на найвищій ноті, і юнак на мить замовк, щоб утамувати хвилювання.

— Так от, я назву вам те місце, звідки до нас прибув феномен як перший, так би мовити, посол іншої цивілізації. Шоста планета із системи подвійної зірки Беллатрікс!

Зал завмер. Тисячі очей дивилися на Зайця. І раптом обличчя його засмикалося, він зареготав, хапаючись за живіт і примовляючи:

— Ой, не можу! Ой, тримайте мене!..

Це було так по-дитячому, так щиро й заразливо, що йому почали вторити. Спочатку засміялося кілька людей, за ними — інші, і ось уже реготав цілий зал, даючи вихід накопиченому напруженню.

І під цей загальний сміх учені навіть не помітили, як із трибуни зник студент, а замість нього з’явився сам винуватець переполоху.

Піднявшись на трибуну, Заєць опинився немовби у глибокому окопі, звідки бачив лише останні ряди і стелю. Довелося стати поряд із трибуною. Виждавши, доки вщухне сміх, Заєць щось сказав і замахав руками, але люди в залі не чули його слів. Тоді до нього на сцену вийшов чоловік у синьому комбінезоні, і все з’ясувалося: Женя просив переносний мікрофон.

— Пробачте мені, що я не виступив раніше, — почав він, — і не сказав вам: немає жодної загадки. Вчені з’ясували, що пам’ять у мене феноменальна. Та хіба це дивина? Таку пам’ять демонструють різні люди, показуючи психологічні досліди. Нам кажуть, що таємниця полягає в іншому. Як я робив відкриття, не маючи належних знань? Але в тім-то й річ, що знання у мене були і з теорії мостобудування, і з фізики часток, і з хімії колоїдних розчинів, і ще з усякої всячини. Звичайно, я не знав жодної з цих наук так глибоко, як спеціаліст, зате мої знання поширювалися на суміжні галузі. Всі ми пам’ятаємо, що наука тільки умовно поділяється на математику й хімію, фізику й літературу, а насправді вона єдина, як природа, котру вивчаємо. І закони її теж єдині. Наприклад, закони гармонії однаково застосовані і в поезії, і в мостобудуванні, у математиці, і в оптиці.

Мене можна назвати енциклопедичним дилетантом. Ця властивість дозволяла мені легко робити відкриття там, де спеціалісти потрапляли в глухий кут. А найголовніше полягало в тому, що знання нагромаджувалися в мені, та і в багатьох моїх ровесників, не в активній пам’яті, а в підсвідомості. Вони розташовувалися там довільно — не розділені перегородками й не розкладені по поличках. У потрібну хвилину я витягав їх інтуїтивно, проте, як виявилося, безпомилково. Так накопичував знання про навколишнє Дерсу Узала, а у хвилини небезпеки діяв блискавично і майже завжди успішно.

Ви дивуєтеся, чому це ми, діти, тепер так швидко дорослішаємо — і фізично, і психічно. Ви запитуєте, звідки взялися мільйони оцих акселератів та акселераток, ви шукаєте причини у вітамінах, у якісному харчуванні. Ці фактори ви вивчили. Але ж головну причину слід шукати не тут. Є інша сила, також знайома вам, однак прояви її вивчені ще менше, ніж наслідки забруднення навколишнього середовища. Це — ПОТІК ІНФОРМАЦІЇ, що вивергається на нас постійно. Звідки? Джерело загальновідоме.

Спробуйте підрахувати, скільки біт інформації дає щосекунди голубий екран телевізора. Пам’ять і підсвідомість дорослих людей уже завантажені, і ці біти летять мимо. Крім того, ваш мозок настроєний на вибіркове запам’ятовування. А у наших коморах мозку місця багато, інформація осідає хаотично.

На мене потік діяв особливо інтенсивно, адже я протягом років був прикутий до ліжка і мав феноменальну пам’ять, а телевізор у моїй кімнаті вимикався лише на ніч. Я дивився і слухав п’єси-казки для найменших, передачі для пенсіонерів, лекції для слухачів вечірніх університетів, трансляції наукових конгресів та з’їздів письменників, концерти і кінопанорами…

Не треба шукати причини загадки феномена в мутаціях і космосі. Не було нічого незвичайного. Тільки багаторазово помножений потік інформації і добра пам’ять. Вони й: творили феномен Іванихіна.

Добре це чи погано? Думаю, добре. Але до появи таких феноменів людство повинно бути готовим. Ми знаємо, що кожне явище має кілька сторін і силу-силенну близьких і віддалених наслідків. Чи зуміємо ми їх передбачити?..

ПОВЕРНЕННЯ ОЛІМПІЙЦЯ

Може, йому здалося? Але диктор повторив:

— Замість Володимира Бредька на бігову доріжку вийде неодноразовий чемпіон Європи Всеволод Левицький.

Збіг імені, прізвища і почесного звання?..

В напружених очах легенько запекло, і Дрю Карлсон зусиллям волі розслабив очні м’язи. Треба взяти себе в руки — хвилювання перед стартом поганий помічник.

На доріжці з’явився високий стрункий чоловік. Він зупинився неподалік. Дрю уважно дивився на нього.

Так, він усе такий же, як і два роки тому в Римі. Смагляве обличчя з легким рум’янцем, опуклі неширокі груди здіймаються в такт диханню. А повинен бути зовсім іншим….

“Спокійно!” — наказав собі Дрю, намагаючись зупинити бентежні думки. Це йому вдалося лише на кілька секунд. А потім знайомим рухом російський стайєр підняв руку до лоба, і у Дрю в голові наче побігла кінострічка. Швидко-швидко помчали кадри-спогади…

…Рим. Стайєрові Левицькому вручають золоту медаль, і Дрю, який зайняв восьме місце, з погано прихованою заздрістю спостерігає за ним, запам’ятовуючи кожен рух.

…Їдкий гарячий дим вповзає в очі, в рот, в ніздрі. Коли вогонь дійде до корми, спалахне нафта.

— У першому відсіку незастрахований вантаж! — пронизливо кричить капітан. — П’ять тисяч доларів премії тому, хто врятує його!

Матроси чимдуж кидаються до першого відсіку. Гейнц збиває з ніг Дрю, проривається першим. Дрю піднімається й біжить слідом за ним. П’ять тисяч — можна буде побратися з Луїзою.

Гейнц тягне величезного ящика. Що в ньому — ніхто не знає, окрім капітана. Та й навіщо їм знати? Головне — п’ять тисяч!

Дрю береться за другий ящик, його пробують відштовхнути, але йому допомагають вогонь і дим. Супротивники не витримують, поспіхом видираються на палубу. Дрю теж доводиться скрутно. Рятує спортивний гарт. Він витягає ящик на палубу, але до човнів ще далеко.

Вискочивши з рубки, радист кричить на всю горлянку:

— Тримайся, хлопці! Російські китобої йдуть на допомогу!

Вогонь і дим, червоне й чорне поступово витісняють усі інші кольори.

Три шлюпки причалюють до судна, і на палубі з’являються російські матроси.

— П’ять тисяч доларів тому, хто врятує вантаж! — кричить до них капітан.

Вони ніби й не чують. Кидаються до матросів. У цей час з лівого борту лунає перший вибух. Стовп вогню, рівний, як свічка, здіймається в небо, потім розростається в темно-червону хмару.

— Нафта! — лунає зойк.

Нічим дихати. Дрю двома руками роздирає комір і падає на палубу. Його хтось підхоплює. Дрю розплющує очі.

“Всеволод Левицький!” — підказує пам’ять.

Російський чемпіон тягне його крізь вогонь.

Потім Дрю бачить палаючий уламок щогли і непритомніє…

На другий день, прийшовши до пам’яті в приморській клініці, він дізнається, що відбувся порівняно легко: опік другого ступеня і перелом руки. В його рятівника справи безнадійні. Левицького придавило уламком щогли, розтрощило ребра. Довелося видалити праву легеню і частину лівої. Обгорілі пальці на руці — це вже дрібниця. Лікар сказав:

— Навряд чи виживе…

Перед випискою з клініки Дрю вдалося пробратися в палату до росіянина. Він побачив обличчя, наче виліплене з жовтої і синьої глини. На простирадлі безвільно лежала широка рука.

Спілі апельсини висипалися з кулька на підлогу і покотилися в різні боки…

Щоб повністю відновити здоров’я і сили, Дрю потрібно було чимало грошей. І тут зустрівся цей незвичайний тренер — доктор Лунквіст зі своєю експериментальною програмою.

— Я б узявся тренувати вас, — запропонував він. — Якщо пощастить, добре заробите.

— Та ви ж лікар, а не тренер, — заперечив Дрю.

— Я спортивний лікар. І потім, це не ваша справа. Згодні перейти в моє розпорядження на кілька місяців? Я вам заплачу. Ось контракт, гляньте-но!

Нічого не скажеш, контракт був складений так, що Дрю, по суті, ставав власністю тренера. Зате й грошей було чимало.

Моряк згадав довгі черги безробітних, кивнув головою: згоден.

Лунквіст привів Дрю в свою лабораторію. Вся вона розмістилася в двох невеличких кімнатах. Майже половину першої займав операційний стіл з рухомою дошкою, до якого тягнулися дроти.

Не кажучи жодного слова, Лунквіст підійшов до віварія, узяв звідти черепаху й поклав її на стіл. Потім натиснув кнопку.

Минуло кілька секунд, і раптом черепаха напрочуд швидко застрибала по столу, описуючи кола.

Лунквіст подивився на моряка. Той стояв мовчки, з байдужим обличчям, думаючи: “Циркові фокуси”.

— Отже, будете моїм піддослідним кроликом, — пожартував Лунквіст.

Дрю насупився, і тренер додав:

— Кроликом, який повинен стати гепардом.

З другої кімнати вибігла білява худорлява жінка років тридцяти. У неї були гострі дитячі плечі, тонка шия і великі довірливі очі.

— Знайомтеся, — мовив Лунквіст. — Це моя дружина й помічниця Люсі, а це — морський кролик, якого звати Дрю.

Моряку не дуже сподобався такий “титул”, але він не заперечив. На мить затримав у своїй руці тоненьку холодну долоню Люсі.

Тренування почалися через кілька днів. Лунквіст і Люсі допомогли Дрю вмоститися на обертовому столі. До його рук, ніг, плечей підвели дроти з присосками. Лунквіст пильно глянув на моряка і сказав:

— Тебе не повинна пригнічувати думка, що ти служиш піддослідним кроликом, мій хлопчику. Кролики, морські свинки, собаки принесли людству значно більшу користь, ніж деякі люди, що марно розтринькують життя. Зрештою, всі ми — лише піддослідні кролики, і мета того, хто робить над нами експерименти, нам невідома. Отож ти ще в кращому становищі, Дрю. Свідомість цього хай ніколи не залишає тебе.

Моряк кивав головою. Що й казати — Лунквіст уміє м’яко стелити.

Тренер подав знак Люсі, і вона ввімкнула рубильник. Дрю відчув, як десятки голок почали обережно поколювати його в тих місцях, куди підходили дроти. Було не боляче, але трохи дратувало. Лунквіст запитував моряка про самопочуття і поволі крутив ручку настроювання. Уколи більше не відчувалися, приємна млість розливалася по тілу. Він став ніби поринати у сон. Та ось стан різко змінився. Дихати стало важко, на чолі виступили краплини поту. Дрю трохи підвівся, стримуючи стогін.

Лунквіст щось перемкнув на щитку, і Дрю відчув полегкість. Він бачив над собою холодні вивчаючі очі. Лунквіст сказав:

— Тобі зараз важко. Але не думай, що я варвар, кат чи садист. Для моїх дослідів не можна використати собак і мавп, тому що стимулятори, з якими я експериментую, близькі до сигналів мозку, і шифр сигналів людського мозку відрізняється від мавпячого і собачого. І мені дуже шкода, що доводиться використовувати тебе, а не мавпу.

— До того ж мавпа й коштувала б дешевше, — погодився Дрю.

Лунквіст ледь помітно всміхнувся, мовив:

— На сьогодні досліди закінчено. Можеш іти.

Люсі допомогла Дрю встати зі столу.

— Зіпріться на моє плече.

Йому стало смішно — на її плече. Жінка-дитина розчулила його своєю довірливістю.

Закриваючи двері, він почув приглушений голос Лунквіста:

— Тепер твоя черга, Люсі.

Дрю здалося, що йому обпекло серце. Він повернувся до свого тренера й до Люсі, яка вже йшла до столу.

— Слухайте ви, кат, — з погрозою сказав він Лунквісту, — зі мною робіть що завгодно, але її не чіпайте. Інакше…

Обличчя маленької жінки змінилося. Між бровами через увесь невисокий лоб пролягла зморшка.

— Це не ваша справа, Дрю, — рішуче вимовила вона. — Йдіть собі!

Йдучи до готелю, Дрю думав про те, що ось і власну дружину Лунквіст піддає такій небезпеці. Заради чого? Можливо, задля слави? Хто ж він такий, цей тренер-лікар — фанатик, маніяк?

Уночі йому наснилася Люсі…

До лабораторії Дрю прийшов завчасно. Двері виявилися незачиненими. У Дрю з’явилося лихе передчуття. Він тихо пройшов по коридору, злегка відчинив двері в кімнату.

Те, що він побачив, було несподіваним і примусило його застигнути на місці.

На столі у павутинні дротів лежав сам Лунквіст. На його лобі і скронях виступили великі краплини поту. Пальці руки так стиснулися в кулак, що посиніли.

— Вмикай М-3, — наказав Лунквіст.

Дрю почув голос Люсі:

— Але ж це дуже небезпечно, рідний. Спробуємо краще на Дрю.

— Вмикай! — нетерпляче наказував Лунквіст. — Якщо з Карлсоном щось трапиться, я не зароблю грошей і ми не зможемо продовжити досліди.

“Продовжити досліди! — подумав Дрю. — Ось для чого йому потрібні гроші. Він, вочевидь, не такий уже й лихий. Якби в нього були гроші для цих дослідів, він би й поводився інакше…

Лунквіст раптом повернув голову і побачив моряка. Подав знак Люсі.

— Заходь, — запросив Лунквіст. — Звільняю твоє місце.

Дрю мовчки приготувався, ліг на стіл. Люсі приєднала дроти. Лунквіст поводився так, ніби нічого не трапилось. І Дрю не витримав:

— Навіщо це вам?

Лунквіст зрозумів, про що йде мова:

— За контрактом я не зобов’язаний відповідати на твої питання. Та я нічого не буду приховувати від тебе. Знаю: ти кмітливий хлопець, зрозумієш, що мета моїх дослідів — велика мета. І ти разом зі мною служиш їй. Слухай-но уважно і постарайся запам’ятати те, що я зараз скажу.

Все в нашому тлінному світі коливається. Коливаються гори й долини, наші серця, кожна молекула нашого тіла. Від того як, в якому ритмі і з якою частотою коливаються молекули, залежать основні властивості тканини, органу, організму. Коли ми навчимося керувати коливаннями молекул, ми навчимося керувати своїм тілом, його життям. Сьогодні в моїх слабких руках уже є знаряддя, з допомогою якого я можу посилювати і гальмувати коливання молекул живих клітин. Це знаряддя — електромагнітні імпульси.

Лунквіст подивився на свого “кролика”, і Дрю кивнув головою. Він тоді ще не все розумів у розповіді Лунквіста, але йому було цікаво спостерігати, з яким хвилюванням ця холодна, жорстока людина викладає свою програму. Що ж, у кожного — свої примхи і свої звички. Добре, якщо вони здатні хвилювати.

— З допомогою подібних імпульсів наш мозок керує організмом. Коли ти лише думаєш про наступну небезпеку, твої м’язи мимоволі напружуються, а почуття загострюються. Чому? Загальновідомо, що мозок мобілізує залози внутрішньої секреції, вони викидають у кров адреналін та інші речовини, переводять організм у стан підвищеної готовності. Та це лише частка картини. Організм має кілька систем захисту. Разом із мобілізацією залоз мозок посилає іншим шляхом сигнали групам клітин, які я називаю резонаторами, посилює коливання їхніх молекул, створює додаткові потоки електронів, додаткову енергію. Ці сигнали і складні і прості, як знаки абетки. Але вони можуть виконувати найрізноманітніші дії, залежно від їхніх комбінацій і від того, куди і в який час вони надіслані. Якщо знати цей алфавіт, код сигналів мозку і навчитися посилати певним органам і ділянкам тканин, то можна використати їх як стимулятори — посилити або загальмувати роботу шлунка, печінки, серця, змінити їхній режим. Це відкриває необмежені можливості. Але ми перебуваємо тільки на початку шляху… Я сподіваюся, ти дещо зрозумів, Дрю. Решту зрозумієш пізніше.

І Дрю справді згодом зрозумів, точніше відчув усе те, про що говорила ця незрозуміла, розсудлива й хитра людина, в якої була, однак, велика пристрасть. Він відчув це, коли корчився на маніпуляційному столі, обплутаний дротами. Залежно від того, куди Лунквіст приєднував дроти і які імпульси посилав, у Дрю то наставали ядуха і судороги, то виступав рясний піт, то, навпаки, він відчував небувалий приплив сил і вовчий апетит. Інколи він відчував найтонші запахи або вловлював найменший шурхіт.

Дію однієї з груп стимуляторів Лунквіст вирішив перевірити на змаганнях.

…Дрю чує команду і займає своє місце на старті поруч з росіянином. Скоса уважно роздивляється його.

Може, тоді в палаті у Дрю була галюцинація? Але в такому разі й газети брехали: “…видалені права легеня і половина лівої…”

“Безногий російський льотчик міг танцювати і водити літак, — пригадує Дрю і думає. — Штучні легені?”

Ні, їх застосовують переважно при операціях, але Дрю не чув, щоб їх трансплантували на все життя… Хоча хто його знає…

Дрю почув постріл стартера, і ноги автоматично кинули тіло вперед. Хвилювання ставало приглушеним, тупим.

“Росіяни здатні на чудеса, але людина з половиною легені ніколи не стане стайєром”.

Дрю відчував м’язи ніг. Вони працювали в звичному ритмі. І в такт ритму дихання нарешті стало спокійнішим, глибшим. Кисню вистачає, запаси глікогену в печінці завдяки стимуляторам дуже великі. “Ти побіжиш з таким же зарядом у печінці, як у гепарда, — казав Лунквіст. — Ти — моя рушниця, хлопчику, і ти не повинен промахнутися. Чим більше глікогену згорить, тим більше енергії одержать м’язи”. Дрю посміхається… А воля до перемоги? Лунквіст запевняв, що є і стимулятори волі…

Цікаво, коли ж почне втомлюватися той, у білій майці, кому присвоїли чуже ім’я? Навіщо був потрібен цей трюк?

Дрю марно намагається позбутися думок про Левицького. Їх не повинно бути — людині з половиною легені чи із штучними легенями ніколи не стати стайєром. Нема ніякої загадки, попереду — підставна особа, двійник.

Але й біг цього двійника — біг золотого олімпійця. Той же широкий, невимушений крок, округлі рухи плечей.

Дрю чомусь пригадав прізвище безногого російського льотчика і більше не міг збутися цієї думки. “Маячня! — лаяв він себе. — Може бути безногий льотчик, але стайєр без півтори легені неможливий…”

Він хоче зосередитись на бігу, але думка мчить по колу, як кінь на прив’язі, і знову повертається до вихідного.

Його випередила синя майка, потім дві жовті, зелена…

“Глікоген не окислюється без кисню, а кисень несе дихання, — подумав він словами Лунквіста. — Хвилювання розладнує дихання”.

До фінішу залишалося трохи більше милі. Дрю зрозумів, що ритм дихання вже не відновиться. “А воля? — подумки закричав він собі. — Крім глікогену, кисню, електрики, є ще воля, хай йому чорт!”

Він зробив ривок — і остаточно втратив ритм. Байдуже! Вперед! Йому не вистачало повітря, як тоді, на пожежі. Але він думками ніби штовхав свої м’язи. І вони все ж слухались.

Наздогнав зелену майку…

Жовту…

Він робив неможливе. А троє — попереду. Ще ривок. Дихання на межі. Легені, здається, от-от розірвуться. Серце гупає молотом.

Дрю випередив ще одного. Але більше вже нічого не міг зробити.

Досада і злість! Ненависть! Брудний трюк! Він викриє!

Фініш…

Дрю прийшов третім. Лунквіст буде незадоволений. Ну й що! Зате газети матимуть сенсацію. І ще яку!

Він прямує до суддівського столика. Очевидно, той, справжній Левицький знав про обман і дав згоду. Але навіщо був потрібен цей трюк?

Дрю не знаходив відповіді. Нічого, репортери розберуться. О, вони вхопляться за сенсацію, особливо он той товстий, що пахкає люлькою! Вони рознюхають усе, дійдуть до всіх подробиць.

Дрю теж згадав подробиці… Чорне й червоне, запах диму, палючий уламок щогли… Він зупинився, із злістю плюнув собі під ноги і повернув назад, втягнувши голову в плечі, як побитий пес. Втома навалилась одразу, ніби чекала слушної нагоди.

Він побачив того, хто прикривався чужим прізвищем. Поруч з ним стояли ще двоє.

— Мені необхідно з вами поговорити. Зараз же… Той не заперечував, слухняно відійшов з Дрю. Над головами пливли темні хмари.

Дрю зазирнув йому в очі — допитливі, очікуючі. Десь у зіницях коливалися темні хмаринки. Дрю спитав:

— Пам’ятаєте мене?

І перш ніж той встиг щось сказати, випалив:

— Рим. Пожежа на танкері…

Обличчя росіянина напружилося, потім посвітлішало:

— Ви?

— А легені? — запитав Дрю, вже вірячи не своїм підозрам, а в чудо медицини. — Штучні легені, так?

— Ні, не штучні, мої, — якось вагаючись сказав Левицький. — У мене в готелі є газети, там написано… Розумієте, вони називають це регенерацією — відновленням… Це схоже на те, як у ящірки відростає хвіст… Професор Косоркін говорив, що даремно думають, ніби на регенерацію здатні в основному нижчі тварини. Навіть ми з вами здатні на те ж, що й ящірка…

Левицький трохи помовчав.

— Вибачте, я не все запам’ятав. Та головне зрозумів. Професорові вдалося відкрити, що електромагнітні імпульси з певним ритмом і потужністю можуть змінювати ритми коливання молекул і таким чином різко посилювати захисні властивості певного органа або ділянки тканини, в тому числі і їхню здатність до відновлення. Він і його помічники надсилали такі імпульси до моєї лівої легені. А коли ліва легеня повністю відновилася, вони відокремили від неї шматочок, пересадили на місце правої легені і знову посилали імпульси… Мабуть, це все, що я можу сказати. Але в газетах, у журналі…

— Здається, я розумію, — сказав Дрю, думаючи про стимулятори Лунквіста. — Ну й пошився ж я в дурні! Пробачте мені, я підозрював, що ви продали своє ім’я і звання. Трюк з іменем…

— Трюк? Який може бути трюк? — спитав росіянин, і з обличчя його було видно, що він нічого не розуміє.

Дрю не відповів. Він згадав, як сам одужував, згадав про контракт з Лунквістом і повільно промовив:

— Адже ви простий моряк. Чи, може, контракт… Я хочу сказати, що така операція, напевне, коштує багато грошей…

Левицький здивовано глянув на нього.

Над їхніми головами по небу пливли темні хмари…

ЯКИМ ТИ ПОВЕРНЕШСЯ!

Дочці Маринці присвячую

1

Ні, її вразили не слова — слів дівчинка не могла точно пригадати: здається, спитав, чому вона плаче. Але голос… Він був зовсім не схожий на інші… Такий лагідний, що вона заплакала ще дужче. Наче крізь туман помітила його стурбовану усмішку. Дівчинці здалося, що колись давно вона вже бачила її. От тільки не могла пригадати…

— Тебе хтось скривдив?

Дівчинка заперечливо похитала головою.

Він поспішно додав:

— Я не хотів втручатись у твої справи. Просто мені сумно гуляти самому. Коли бачу: ти йдеш і рюмсаєш.

Дівчинка недовірливо всміхнулася. Туман, який застилав їй очі, почав розвіюватися.

Вона пригадала, як учитель сказав: “Віто Лещук, ти винна і мусиш вибачитися перед Миколою”. Вона тоді вперто закусила губу й мовчала. “Ну що ж, не поїдеш на екскурсію. Посидиш вдома, подумаєш”. Не могла ж вона розповісти, як було насправді. Віта Лещук не донощиця. Хай уже краще її покарають.

— Слухай, дівчинко, а я ж знаю, що винна не ти, а Микола.

“Знає? Але звідки?”

— Післязавтра я полечу на кілька днів до Праги. Хочеш зі мною?

Дівчинка здригнулася, зупинилась. Тоненька й легка, з пухнастим волоссям, вона була схожа на кульбабу, яку хотілося захистити од вітру.

“Післязавтра наш клас вирушає до Праги, а мене не беруть…”

Віта підвела голову й уважно глянула на незнайомця. Він був високий, незграбні широкі плечі скидалися на дві кам’яні брили. Може, тому він трохи горбився. Трикутне обличчя, великий круглий лоб. А очі добрі й тривожні.

— Провести тебе трохи? — мовив незнайомець і швидко додав: — А то мені сумно.

Віта мовчала, і він знову заговорив:

— Розкажу тобі свою історію — може, ти захочеш мені допомогти…

Дівчинка погодилась.

— Добре, розказуйте.

Вони поволі пішли далі. Віта поблажливо поглядала на нього. А він ішов поряд, намагаючись іти в ногу з нею.

— Розумієш, у Празі я маю дуже багато справ. Усіх їх за день ніяк не зробиш. Якщо ти полетиш зі мною і виконаєш хоча б одне моє доручення на фабриці дитячої іграшки, я впораюся з іншими. Ну як, згода?

— Треба спитати дозволу мами та бабусі, — сказала Віта.

Незнайомець чомусь зрадів:

— Авжеж, авжеж.

— Мій дім близенько.

Вона так довірилася супутникові, що перед ескалатором подала йому руку. Тут панувало пожвавлення. Незнайомець так міцно стиснув їй руку, що дівчинка навіть скрикнула.

— Пробач, Віто.

“Звідки він знає моє ім’я? Чому нічого не розповідає про себе? Як його звуть.

— Час уже й мені відрекомендуватись, — сказав він.

— Звати мене Валерій Павлович. Професія — біофізик. Зараз я у відпустці, але вона кінчається.

Деякий час ішли мовчки. Щоразу, переходячи з ескалатора на ескалатор, Валерій Павлович брав Віту за руру. Його пальці були сухі й гарячі. Здавалося, що в нього висока температура.

Коли підійшли до Вітаного будинку і двері автоматично відчинилися, Валерій Павлович на мить завагався, не наважуючись увійти…

2

Їх зустріла Вітина мати — маленька кругловида жінка з таким же пухнастим і білявим волоссям, як і в доньки.

— До нас гості? — мовила вона здивовано.

Жінка уважно оглянула Валерія Павловича і відрекомендувалася:

— Оксана Вадимівна.

— Валерій Павлович, — мовив незнайомець і відразу ж одвів очі.

“Де я його бачила?” — намагалася пригадати жінка. Вона чомусь розхвилювалася, напружувала пам’ять, але пригадати не могла. А коли заспокоїлася, пам’ять легко, як вода соломинку, виштовхнула нагору спомин…

…Фойє театру. Виставка картин молодих художників. Вона смикає чоловіка за руку: “Анте, ходімо ж! Третій дзвінок!” А він утупився в картину, де з темряви випливає обличчя з загостреними рисами.

Ант сказав тоді: “Отаким би я хотів бути”. Дружина скоса глянула на його лагідне обличчя з трохи відкопиленою губою і всміхнулася: “Хлопчисько!” А тепер вона бачить перед собою той самий портрет…

Можливо, цей чоловік позував художникові?..

— Мамо, а мене Валерій Павлович запрошує до Праги! — повідомила дівчинка. — Він летить туди теж післязавтра, як і наш клас.

— От ви там і зустрінетеся, — сказала Оксана Вадимівна, не вникаючи у слова доньки. Вона дивилася на гостя й міркувала: “Наче зійшов з тієї картини. Це обличчя… його мені вже не забути ніколи. Тільки тепер здається, я розумію, що побачив у ньому Ант. Однак воно надто рухливе, так швидко міняє свій вираз, що за ним неможливо встежити…”

— Мамо! — нетерпляче нагадала про себе донька. — На екскурсію мене не візьмуть, якщо не попрошу вибачення у Миколи.

— Що сталося?

— Я вдарила його.

— І не хочеш вибачитися?

— Ніколи. Він сказав, що герої — дурні, а боягузи — розумні. І що їх називають саме так, бо це вигідно іншим.

— Треба було пояснити, — спробувала заспокоїти дочку Оксана Вадимівна.

— Кому? Миколі? — Віта сказала це так виразно, що мати мимоволі посміхнулась, але відразу ж нахмурилася, щоб показати гостеві, і особливо доньці, що вона не схвалює її вчинку.

— Нещасна людина ваш Микола. Життя у нього буде нецікаве, якщо він не зміниться, — промовила, входячи до кімнати, літня, але міцна жінка з циганськими очима. — Я Вітина бабуся, — пояснила вона гостеві і знову звернулася до онуки: — Певно, з нього варто було б покепкувати.

Вона багатозначно кивнула гостеві, мовляв, за цим криється дещо недомовлене. Але Оксана Вадимівна нетактовно запитала:

— Це ти через батька?

Дівчинка різко хитнула головою.

— Мати слушно зауважила. В таких випадках краще не долучати особистого, — втрутився в розмову Валерій Павлович.

Віта демонстративно відвернулася од гостя.

“Цього вона ще не розуміє”, — з прикрістю подумав він.

— От бачиш, доню… — почала новий наступ Оксана Вадимівна, але Віта рішуче сказала:

— Я не вибачатимуся. Нізащо.

— І не треба, — несподівано підтримала її бабуся. — Те, що ми тобі сказали, — це на майбутнє.

Оксана Вадимівна стенула плечима і вийшла з кімнати.

Віта крадькома зиркнула на гостя: як він реагує? Все-таки їй дуже хотілося поїхати до Праги.

Гість сидів у кріслі зігнувшись, опустивши голову. Але Віта бачила, що його очі всміхаються.

— Прошу до столу! — почувся голос Оксани Вадимівни.

Вони увійшли до їдальні, де на пультах перед кожним кріслом горіли лампочки синтезаторів.

— Я уже ввела програму. Оцініть моє нове меню, — сказала Оксана Вадимівна гостеві.

— Дякую, але я не хочу їсти, — зніяковівши, промовив він.

— Покуштуйте хоч трішечки.

Перш ніж Валерій Павлович устиг опам’ятатися, перед ним опинилася тарілка з салатом. Люк синтезатора був відкритий, отже, мала з’явитися ще одна страва. Але нараз великим пальцем гість натиснув на кнопку. Індикатор погас. Оксана Вадимівна здивовано повернулася до Валерія Павловича. А він безпомічно розвів руками і промовив:

— Я ж зовсім не хочу їсти.

Бабуся не зводила з гостя швидких циганських очей. З її обличчя було видно: вона щось підозрює.

Валерій Павлович ковзнув по ній поглядом. “Треба їм допомогти. Мабуть, це не поганий вихід для всіх нас”. І він підказав їй у думці: “Так, ти не помиляєшся. Саме тому я здаюся вам дивним, саме тому мені не треба їсти”.

— Пробачте, — мовила бабуся гостеві й звернулася до Оксани. — Можна тебе на хвилинку? Допоможи мені… — останню фразу було сказано спеціально для гостя.

Жінки вийшли в іншу кімнату, бабуся з докором зауважила:

— Дай йому спокій. Хіба ти не помітила в ньому нічого особливого?

— Якийсь він дивний…

— Дивний… — протягла бабуся. — Він нам здається дивним, а ми йому?

Оксана Вадимівна знизала плечима. Її жест означав: завжди ти щось вигадуєш…

Бабуся подивилася на неї довгим задумливим поглядом, похитала головою: “І як ви тільки жили з Антоном, такі різні?” В пам’яті одразу з’явився син. Досить було тихенько покликати — і він завжди приходив. Але тепер вона не кликала, а він усе одно прийшов. Дивно. Можливо, хтось і не побачив би в цьому нічого дивного, але мати знала: щось трапилось. Але що могло трапитися, коли Антон загинув три роки тому? Отже, щось ще має статися…

Вона занепокоєно подумала про Віту. Чи можна її відпускати з оцим?.. Її голос був роздратований, коли вона сказала невістці:

— Невже ти не здогадалася, що це сигом? Так, здається, їх назвали. Недавно цих істот показували по телевізору. Говорили: “Перший крок у майбутнє людства, великий експеримент…”

Оксана Вадимівна здригнулась. Як вона могла не впізнати? Цей високий лоб, широкі плечі, в яких, певно, сховано якісь додаткові органи. Людина, яку синтезовано в лабораторії. Надлюдина за своїми можливостями. Однак і тоді й тепер вона сприймала сигома як машину, а не як людину. Читала, що такі погляди — забобони, розумом доходила, а серцем не могла сприйняти. Коли почула, що деякі сигоми будуть навіть лікарями, та думала: “Хто ж це погодиться, щоб його оглядав сигом? А що коли він вирішить, що перед ним створіння, не варте життя? Бідолахи сигоми — вони не так легко матимуть своїх пацієнтів…”

І раптом сигом у неї в гостях! Звичайно ж, йому не потрібна їжа — він заряджується від сонячних батарей, накопичує енергію і зберігає її в органах-акумуляторах. Але що йому треба?

Вона мерзлякувато зіщулилась, коли пригадала, що він хоче: взяти Віту у Прагу, можливо, як піддослідну тваринку…

— Нікуди Віта з ним не поїде! — рішуче сказала Оксана Вадимівна.

— Але які в нас підстави не довіряти йому? — відповіла стара, й водночас подумала: “Можливо, так краще. Адже недаремно у мене виникло передчуття…”

— Ви завжди любите суперечити, мамо, — з докором сказала Оксана Вадимівна.

“Так, звичайно, нам спокійніше, але як про це сказати Віті?”

Вони повернулися до їдальні, вдаючи, наче нічого не сталося.

Гість кинув на них швидкий погляд.

“Невже він щось помітив?” — подумала стара і пригадала: адже в сигома є телепатичні підсилювачі. Він сприймає і вільно читає думки інших. Сигоми можуть спілкуватися між собою на величезних відстанях за допомогою телепатії. Отже, Валерій Павлович знає і те, про що вони розмовляли, і те, про що думають. Але чому ж тоді він не підказав їм рішення, щоб здійснити свій задум?

Стара злякалась, а що коли цей сумнів підказав він? Подивилася на гостя, очікуючи важкого недоброго погляду, і вже приготувалася до бою. Проте Валерій Павлович дивився не на неї, а на Віту. Гострі риси його обличчя пом’якшали. І хоч біля усміхнених очей не збиралися зморшки, його обличчя вже не здавалося таким дивним.

Він дивився на дівчинку і посміхався. Віта теж відповідала йому усмішкою.

3

— Ти вже велика, повинна сама розуміти, — почала Оксана Вадимівна одразу після того, як гість пішов. І Віта все зрозуміла.

Вона благально подивилася на бабусю. Старенька вдала, ніби щось уважно розглядає у вікні.

— Мамо! — з докором вигукнула Віта. — Чому ти не дозволяєш? Чим він тобі не сподобався?

Оксана Вадимівна трохи розгубилася:

— Він не людина, моя доню. Він — сигом. Пам’ятаєш, їх показували по телевізору?

— Ну то й що? — скрикнула дівчинка, ніби знала про це раніше, але не надавала значення.

— Невідомо, з якою метою він тебе запрошує, — намагалась обгрунтувати свою відмову Оксана Вадимівна.

Віта обурено сплеснула руками:

— Мамо, пам’ятаєш, я розповідала, що деякі наші дівчатка кажуть, ніби сигоми небезпечні? Ти тоді пояснила, що вони повторюють слова нерозумних і відсталих людей. А тепер твердиш інше…

Оксана Вадимівна почервоніла і благально глянула на свекруху.

Стара не забарилася з відповіддю:

— Все-таки він не людина, Віто. І ми не знаємо його намірів.

— Він хороший, — переконливо сказала дівчинка. — Чого ви на нього напосіли? Якби живий був тато…

Її губи здригались, підборіддя тремтіло, а очі потемніли від обурення.

І Оксана Вадимівна знову пригадала портрет, який так подобався покійному чоловікові. А тепер істота, що наче зійшла з портрета, припала до душі дочці. Чи випадково це?

4

— Ми полетимо на гравільоті? — запитала Віта.

— А тебе на руках коли-небудь носили? — у свою чергу запитав Валерій Павлович.

Вії дівчинки здригнулись…

— Коли був живий тато…

Сигом зрозумів, що його запитання було недоречним.

— Я понесу тебе до Праги, — сказав він.

— Добре, — погодилася Віта.

Спочатку їй здалося, що Валерій Павлович жартує, та потім вона згадала розповідь учителя про сигомів. Віта ніколи не думала, що хтось іще, окрім батька, може мати такі дужі й ласкаві руки. Валерій Павлович обережно взяв дівчинку, як беруть квітку. З-за його плечей ударили два повітряні струмені, огортаючи його й Віту прозорою оболонкою.

Земля почала віддалятись, а назустріч, схожі на журавлині ключі, мчали ланцюжки перистих хмар. Віта уявила, як сигом літає тут один, врізаючись у хмари, і вони огортають його такою ж холодною білою імлою. Дівчинці стало шкода сигома. “Такий сильний і такий самотній”, — подумала вона і сказала:

— Я вам дуже вдячна, ви так багато для мене зробили.

Вона відчула приємне тепло на голові, ніби хтось легенько куйовдив її волосся.

— Поглянь униз, Віто!

Під ними пропливали пасма гір, покриті туманом, виблискували стрічки річок, зеленіли поля.

— Наче в казці, — прошепотіла дівчинка. — А в космос ви теж могли б отак полетіти?

— Міг би, — відповів сигом.

— А що ви можете ще незвичайного?

Він посміхнувся і замислився.

“Чому дорослим іноді так важко відповідати на наші запитання? Мабуть, тому, що вони гадають, ніби все знають”, — подумала Віта і, щоб допомогти Валерію Павловичу, запитала:

— А на дно моря теж можете пірнути?

— Можу.

Він думав про дівчинку, її матір, бабусю, про себе, про те, що на нього чекає:

“Я несу її на своїх руках, але вона мені потрібна більше, ніж я їй. Навіть мої творці не думали, як вона мені буде потрібна!”

“Найважче довелося б їм. А тепер? Як вони хвилюються, підозрюючи мене в злочинних намірах! А вони ж іще узнають всю правду… Чи зможуть зрозуміти?”

“Розгону не потрібно. Швидкість виникає одразу ж, як спалах світла.

Тільки так можна подолати бар’єр”.

“Люди завжди долають бар’єри. Те, що вони зуміли створити нас, мабуть, найбільший бар’єр. Вони дали нам те, чого позбавлені самі: всемогутність і безсмертя, а ми їм — тільки надію. 1 зараз ця дівчинка дарує мені свою ласку і захоплення, а чим віддячу я? І чи потрібно це їй?”

Питання, на які він не знаходив відповіді, підказала дівчинка…

— А ви можете пірнути крізь час?.. Знаєте, я б теж могла, коли б у мене були такі органи. Але я спочатку хотіла б потрапити в минуле, років на чотири назад…

Він знав, чому вона так каже: тоді був живий її батько.

Сигом відчув, що хвилювання зростає і заважає думати.

Він міг розшифрувати свій стан, розрізнити всі нюанси, які злилися в один потік, могутній, недосяжний для звичайної людини, у котрої в сотні разів менше ліній зв’язку і настільки ж бідніші почуття. Такий порив зламав би її, як буря сухе дерево. Але сигом не розшифрував потоку. Він увімкнув стимулятор волі, і йому здалося, що грізний клекіт у мозку став ущухати…

— Відгадайте, що це таке?

Дівчинка показувала рукою вниз, на зелену ковдру лісу.

Він хотів сказати “ліс”, але своєчасно помітив загадковий блиск в її очах і прошепотів:

— Зелений звір-страшило.

Вона здивовано глянула на нього і спитала:

— А він злий?

— Ні, тільки вдає. Насправді ж він дуже добрий.

— Правильно, — підтвердила Віта і вперше подивилася на нього як на рівного собі товариша.

— Глянь, на обрії Прага!

Там, куди показував сигом, лежала ніби діамантова підкова. То сяяли нові райони лабораторій. Коли підлетіли ближче, стало видно, що підкова ця складається з двох частин — наземної і повітряної.

Багато будівель-лабораторій висіло в повітрі на висоті триста—п’ятсот метрів. Всі вони мали ідеальну геометричну форму: ромби і кулі, куби й трикутники. Сигом і Віта побачили людей, що перелітали від лабораторії до лабораторії. Хтось помахав їм рукою і довго дивився вслід.

А внизу розкинулася стара Прага-музей з високим шпилем ратуші і різьбленими шпилями собору в Градчанах. Сигом з Вітою приземлилися на площі перед ратушею.

— Зараз дзвонитиме старовинний годинник, і ти побачиш апостолів, — мовив сигом.

— А що таке апостоли?

— Іграшкові люди, ляльки. Вони з’являються он у тому вікні.

Апостолів за проханням Віти дивилися двічі. А потім пройшли по Карловому мосту через Влтаву. Біля кожної статуї дівчинка зупинялась і нарешті сказала:

— Колись дужче любили ляльок.

— Так, — серйозно мовив сигом. — Тоді дорослі теж бавилися.

Вони зупинилися перед фабрикою іграшок, і сигом проказав:

— Ти зачекай на фабриці, а я незабаром повернуся.

5

Сигом повернувся раніше, ніж передбачав, хоч орган-годинник у його мозку свідчив, що він нераціонально використовує час. Сигом не виправдовувався перед собою, знав, що не може діяти інакше. Він думав про Віту, згадував її запитання. На фабриці їй запропонують подарунок, і сигом здогадувався, яку іграшку вона вибере.

Робот-швейцар провів сигома до Головного конструктора іграшок — веселого стрункого чоловіка, вдягненого в спортивний костюм. Він сидів на дитячому стільчику, а в його глибокому старовинному кріслі зручно вмостилася Віта.

— А ось і по мене прийшли, — сказала вона Головному конструкторові, побачивши сигома. В руках у неї була пластмасова коробка.

— Вгадайте, Валерію Павловичу, який подарунок я вибрала? — запитала дівчинка і хитрувато глянула на Головного конструктора.

— Це не просто, — відповів сигом і хотів був зморщити лоба, але в нього нічого не вийшло: шкіра з пластбілка не збиралася зморшками. — Може, ти мені допоможеш? — І, не чекаючи Вітаної відповіді, запитав:

— Із старих чи нових?

— З нових. — Її очі промовляли: “Ти хитрий”.

— Машина чи істота?

— Істота.

“Я не помилився”, — думав Валерій Павлович, згадуючи ляльку-сигома, новинку празької фабрики. Лялька вміла ходити, вимовляла кілька слів, співала.

“Вона дивитиметься па ляльку і згадуватиме мене”.

Він запитав:

— Ця істота схожа на мене?

— Трішечки, — мовила дівчинка.

— Тоді… Це лялька-сигом, — сказав він поволі, ніби роздумуючи.

— От і не вгадали!

Віта розкрила коробку. Там лежали дві чеські ляльки — тато Шпейбл і Гурвінек.

— Але ж ти сказала, що іграшка з нових моделей.

— Я сказала правду: тато Шпейбл грає, а Гурвінек танцює. Раніше таких не було.

Сигом і Віта попрощалися з Головним конструктором, вийшли з його кабінету. Вже біля виходу сигом запитав Віту:

— А ти не хочеш ще й ту ляльку, яку я назвав?

Дівчинка заперечливо похитала головою.

— Ти не згадуватимеш мене?

— А до чого ж тут лялька?

— Вона схожа на мене.

— Ні, — сказала дівчинка. — Лялька — це лялька. А ви — це ви.

Підстрибуючи вона побігла до дверей.

— Не так швидко, Гвинтику, впадеш!

Дівчинка завмерла, прихилилася до дверей. Вона не наважувалася обернутися, глянути на сигома. Він сказав “Гвинтик”. Але ж так називала її тільки одна людина — тато. Що ж це таке?

Сигом підійшов до Віти, поклав руку на плече, пригорнув до себе. Так, обнявшись, вони вийшли на вулицю — гігант з масивними плечима і дівчинка-пушинка. Запитання роїлись у Вітиній голові, але дівчинка ні про що не питала.

Вони йшли старовинною набережною над Влтавою. Листя шаруділо під ногами, повітря було свіже й прохолодне.

Ось і Вацлавський майдан. Сигом розповідав дівчинці про короля Вацлава, але вона не слухала його, була в полоні своїх думок. Несподівано підвела голову і, дивлячись йому в очі, запитала:

— Коли у вас кінчається відпустка?

— Через два дні.

Він зрозумів, до чого вона веде, і якомога впевненіше сказав:

— Я й потім прилітатиму до тебе.

— Це правда?

Віта допитливо дивилася на нього — серйозна маленька людина, яка не прощає неправди. І вона розповіла йому те, про що не розказувала нікому:

— Мій тато завжди виконував свої обіцянки. Але одного разу… Пішов на дослід… Обіцяв повернутися…

Дівчинка відвернулась.

— Я не хочу, щоб ви подумали, ніби я плачу. Але в інших є тато…

Він не наважувався зазирнути їй у вічі, бо знав, які вони зараз. А дівчинка все міцніше тулилася до нього й шепотіла:

— Він обіцяв повернутися…

Сигом відчув, що вже ніяким перемиканням стимулятора волі не пощастить утримати клубок, який підкотився до горла. Ніби щось зіпсувалося в ньому, якась незамінна деталь — і третя, й четверта сигнальні системи, і навіть система Вищого контролю були перед цим безсилі. Він на мить став тим, ким був давно, до смерті, — звичайною людиною. З його уст зірвалось:

— Я дотримав слова, Гвинтику.

— Тату…

— Потім поясню…

— Татусю!..

Рвучкий вітер скуйовдив волосся дівчинки, надув її платтячко. Пушисте волосся лоскотало губи сигома. Він хотів щось пояснити, але подумав: “Вона не зрозуміє. Та й сам я не можу визначити, скільки в мене від Анта і скільки нового. Чи правду я сказав їй?”

6

— Ант, — прошепотіла Оксана Вадимівна.

Він повернув до неї обличчя, і вона побачила, що в його очах немає і сліду від сну.

— Ти не спав уночі?

— Мені не потрібен сон. Я ж не стомлююсь.

“Що в ньому лишилося від того, кого я любила?” — подумала жінка, а сказала зовсім інше:

— Мені здається, що ти вища істота, якийсь давній бог. Сигом усміхнувся, і вона впевнилася, що Віта не помилилась: це була усмішка колишнього Анта.

Він мовив:

— Адже я мріяв стати таким, як тепер.

“Що ж у ньому лишилося від того, кого я любила?”

Вона торкнулася його плеча — у того Анта воно ніколи не було таке гаряче.

— Мені здається, ніби це ти й не ти… Що ж у тобі лишилося від колишнього Анта?

— Ти щойно сама відповіла на це запитання.

Він знав, що і вона, і мати страждають, намагаючись відповісти на питання, яких не варто ставити. І тільки Віта одразу радісно прийняла все таким, яким є: для неї найголовніше — тато повернувся.

Сигом вдався до крайнього засобу — ввімкнув телепатопідсилювач, але одразу ж вимкнув. Нарешті відповів на невисловлене запитання Оксани:

— Я міг би повернутись і колишнім — точнісінько таким, яким ти знала мене до смерті. Адже дослід був дуже небезпечний, і мій організм записали на фіострічки.

— Тоді чому ж?..

— Коли я опритомнів, то почув знайомий голос. Професор Ів Кун покликав мене. Я хотів повернути голову, але не зміг, хотів глянути на нього — і теж не зміг. їв запитав: “Анте, ти мене чуєш? Відповідай!” Я відповів, що чую, але не бачу. І він сказав: “Зараз поясню. Ти загинув. І Олег теж. Пригадай”. Я побачив, як Олег пересунув важіль — і спалахнула блискавка… “Згадав?” — “Так”, — відповів я.

Ів розповів, як вони відновлювали нас. На першому етапі створили тільки модель мозку Анта. “У тебе є органи мовлення і слуху, але ще немає зору. І перед тим, як почати другий етап, хочу запитати…” Я знав, про що він запитає. Ще тоді, коли було створено першого сигома, я висловив свої міркування. Та й потім ми не раз говорили про це. І він знав, яким би я хотів бути, отже, просто уточнював, чи все лишається в силі…

Оксана підвелася, сперлася на лікоть, пильно глянула йому в обличчя, яке тепер уже не здавалося їй чужим.

Вона спитала, хоча знала, що знову не зрозуміє Анта:

— Але чому ти вирішив стати іншим?

— Мені треба було провести дослід, а в колишній, так би мовити, подобі я не міг цього зробити. Не вистачало ні пам’яті, ні швидкості мислення, реакцій, ні органів захисту й контролю. У мене було тільки дві сигнальні системи, тепер я маю п’ять. Крім того, є ще система Вищого контролю.

Сигом пригадав, як колись давно, коли він ще був людиною, на супутнику гинув його друг, затиснутий уламками радіотелескопа, але Ант не міг допомогти йому, не міг підвести руки. В нього текла з носа кров, а в голові немов скреготіли жорна, розмелюючи пам’ять. Він проклинав свою слабість і це диявольське вихрове обертання, що виникло з невідомих причин. Крізь скрегіт пробивався крик: “Допоможи!” Потім усе затихло…

Сигом погладив Оксані волосся, щоку… Пальці торкнулися зморщок. Згадав, що вона завжди панічно боялася старості. Біль проник у його свідомість, він узяв руку дружини й обережно стиснув.

— Про що ти думаєш? — запитала вона.

— Про тебе.

Він подумав:

“І вона питає, чому я вирішив стати іншим. Вся біда в тому, що їй не можна пояснити — треба, щоб вона відчула. А це майже неможливо. Звичайно, я міг би увімкнути підсилювач і підказати їй. Але ж я заборонив собі користуватися перевагами над людьми без крайньої потреби. З ними я мушу бути людиною. У цьому весь сенс…”

“Мати, мабуть, уже прокинулась… Колись я розповідав їй, що ресурси людського організму вичерпуються раніше, ніж ми передбачали. І якщо людина хоче рухатися вперед, їй доведеться створювати для себе новий організм — з іншою тривалістю життя, іншими можливостями… Вона погоджувалася зі мною. Але тоді я був колишнім Антом”.

“3а три хвилини до початку доведеться перемкнути систему Вищого контролю на енергетичну оболонку. Важливо також постійно контролювати ще й температуру на ділянці “Дельта-7…”

— Поїдемо сьогодні до моря? — запитала Оксана, з болем у серці чекаючи відповіді. Колишній Ант дуже любив море.

— Чудова пропозиція, — відповів сигом. — Я понесу тебе. Пам’ятаєш, на Капрі ти просила, щоб я заніс тебе у воду, бо ти, мовляв, боїшся замочити ноги?

Вперше за ці два дні, коли вона дізналася правду, їй стало по-справжньому легко, ніби все страшне лишилося позаду. І вона пожартувала:

— Ти понесеш нас трьох? До самого синього моря…

— Звичайно! — вигукнув він. — Помчу вас швидше за гравільот.

— А знаєш, скільки ми важимо? — вела далі Оксана, гадаючи, що він жартує.

— В усякому разі, менше за тисячу тонн?

— А ти можеш підняти тисячу тонн?

— Так. Навіть більше, — відповів сигом, і вона зрозуміла, що він не жартує. Він знову став для неї чужий.

Оксана замовкла і мимоволі відсунулася.

Пролунав мелодійний дзвінок

“Віта”, — подумав сигом і радісно всміхнувся.

— Заходьте, якщо ви не Бармалей! — вигукнув він, затуливши обличчя руками.

— Тату! Татку! Ти жартуєш, як колись! Але мені не три роки, — підстрибнула Віта, вдавано погрожуючи пальцем.

Сигом почув голос матері:

— Доброго ранку, діти!

Оксана допитливо глянула на стару: “Невже вона ніколи не замислювалася над тим, що ж у цій істоті лишилося від її сина? Невже їй легше, ніж мені?”

— Мамо, — сказав сигом, — ми з Оксаною домовилися: сьогодні всі четверо летимо до моря.

— Ура! — закричала Віта і обняла сигома за шию. Її очі сяяли. — І ти понесеш нас, як тоді мене? Так?

— А ти слухатимешся? — запитав сигом.

— Ні!

— Половину вини знімаю за щирість, — урочисто промовив сигом і відчув Оксанину руку на своєму плечі.

— Годі пустувати, Анте.

7

Минуло два дні.

— Мені пора…

“Що їм сказати ще? — думав сигом, уникаючи материного погляду. — Тільки б вена не заплакала…”

По небу пливли гривасті хмари.

— Ти скоро повернешся? — запитала Віта.

— Так. — І додав: — Слово честі.

Ніхто не всміхнувся.

“Що сказати матері? Їй найважче”.

Нічого не міг придумати.

Хмари пливли нескінченною чередою.

— До побачення, сину. Хай щастить тобі у твоїй справі.

Її голос був спокійний, і слово “син” лунало природно. Він зрозумів: мати прийняла його таким, який він є. Але що їй допомогло?

“Очевидно, материнська мудрість, — подумав він. — Виявляється, я не знав своєї матері”.

— До побачення, — сказав сигом, обнімаючи усіх трьох і вже уявляючи, як зараз стрімко злетить, проріже хмари й помчить крізь просинь.

— Будь обережний, Анте, — несміливо попросила Оксана. — Ти ж відчайдушний. Ти знову…

Вона не закінчила. Недомовлене слово повисло між ними, як камінь, що, падаючи, може боляче вдарити…

“Оксана боїться за мене, як і колись. Вона навіть забула, що я став… невразливий. Отже, я для неї — колишній Ант…”

“Смерть… Колись ми звикали до неї, бо вважали, що вона — невід’ємна від людей. Але й тоді ми боролися проти неї. Ми зуміли зберегти голоси на платівках і магнітних стрічках, людську красу в скульптурі, портретах. Ми створили пам’ять людства в книгах і кінофільмах — пам’ять, яка не вмирає… Так ми навчилися розуміти, що у нас найголовніше і що треба зберегти від смерті…”

Ант усміхнувся, ніби спіймав слово-камінь і відкинув його геть. Він сказав:

— Якщо я знову загину, то все одно повернуся…

ПОВІСТІ

ДЗЕРКАЛО ПАМ’ЯТІ

Повість

1

Людина змахнула руками, повторюючи свої сигнали… Арнольд ніяк не міг визначити відстань до неї. Її силует чомусь розпливався на тлі дерев, а іноді й зовсім зливався з ними. Арнольдові здавалося, ніби він дивиться крізь шибку, в яку весь час періщить дощ. Та він добре знав, що ніякої шибки перед його очима немає.

Нарешті йому вдалося на кілька секунд утримати в полі зору обличчя сигнальника. Воно було звичайне, хіба що дуже маленьке, із ледве помітним ротом. Очі сумні й розгублені. Мабуть, людина хотіла щось сказати, але не могла.

Чорні тіні від рук сигнальника нараз заметались у такт рухам, розмазалися й оточили його суцільною хиткою плямою. Певно, змінилось освітлення — і людина щезла в темній плямі. Та незабаром на тому самому місці виринула постать велетня. Він знявся в повітря й поплив до Арнольда. Було вже добре видно його обличчя з величезними банькатими очима. Арнольд мимоволі схопився за автомат, але велетень тієї ж миті розчинився в повітрі. “Галюцинація?” — подумав Арнольд й глянув на дружину.

Тамара так міцно притиснулася до нього, що він бачив тільки її золотисте волосся та кінчик носа Арнольд перевів погляд на товаришів.

На це видиво вони реагували кожен по-своєму. Кругле простодушне обличчя Павла з приплюснутим носом і напівзаплющеними сонними очима було незворушне. Марко, навпаки, залишався у вільній позі, але на обличчі в нього застигла цікавість. Скільки Арнольд не вдивлявся в густі хащі, скільки не прислухався, нічого підозрілого не помічав. Щоб розвіяти свої сумніви, він спитав Тамару:

— Ти чогось злякалась?

— Я бачила маленьку людину. Вона видалася мені надто вже мініатюрною. Потім до неї звідусіль кинулися страшні чорні п’явки. Вони присмокталися, набубнявіли… — Очі її втратили блиск, мабуть, вона пригадала щось із своєї медичної практики. — Людина теж почала збільшуватись і перетворилася на велетня. \ потім зникла…

— А тебе що стривожило? — звернувся Арнольд до Павла.

Він повільно повернув голову й ніби знехотя відказав:

— Я теж бачив людину, хирляву на вигляд і тендітну, мов дитина. Але ніяких п’явок і близько не було. В неї летіло каміння, схоже на метеорити. Я бачив його так чітко, наче на телеекрані. Здавалося, воно ось-ось влучить у мене. — На обличчі в нього з’явився той самий вираз, з яким він вмикав автомати в хвилини найбільшої метеоритної небезпеки. — А потім, коли каміння вбило цю людину, з’явився велетень. Він рушив до нас, і мені здалося, що з ворожими намірами…

Павло замовк, не докінчивши своєї думки. Він робив це завжди, коли не був упевнений у своїх здогадах або вважав, що співрозмовники й так усе зрозуміють.

— А тепер ти, Марку, розкажи, що бачив, — попросив Арнольд.

— Так, там справді хтось був, схожий на людину, — озвався Марко. У його голосі бриніли нотки сумніву. — Він щось приставляв до свого тіла. Можливо, якісь прилади… — вів далі Марко. Потім з’явився велетень. Він справді рушив до нас. Але чому ти вирішив, — звернувся він до Павла, — що з ворожими намірами?

— Вирішив — не те слово… Йдеться про загальне враження, — відказав Павло.

— Нам легко помилитися в своїх симпатіях та антипатіях, — мовив Марко. — Адже маленька людина була подібна до нас, а велетень — ні.

“Так уже влаштовано людину, що симпатії завжди на боці подібних до неї, — подумав Арнольд і згадав одне з правил для космонавтів: “Коли зіткнешся із загадковим, стережися емоційного забарвлення”. — Отже, там була людина і ще якісь предмети — каміння, прилади чи якісь створіння — п’явки абощо. Скажімо, тіні рук, як мені видалося, — міркував він. — Потім з’явився велетень, що прямував до нас і десь щез. Це не галюцинація, бо цю картину бачили всі. Міраж?

Він висловив своє припущення уголос, і Марк відразу ж зауважив:

— А що як вони передавали інформацію і ми її прийняли? Тільки вона раптово урвалася?

Ці слова наштовхнули Арнольда на нове припущення. Воно здалося йому переконливим, в усякому разі, могло пояснити, чому передача урвалася.

Можливо, на цій планеті їм загрожувала небезпека, і сигнальник, схожий на землянина, хотів попередити їх, ввімкнувши передавач. І саме в цю мить у нього й полетіли невідомі предмети.

“Це був міраж, міраж, міраж! Міраж! Міраж! Міраж! Міраж!”

Слово це вдерлося в його мозок і звучало на всі лади: пищало, вищало, гриміло, скреготало, дзвеніло. Арнольд намагався зберегти спокій і зрозуміти, звідки взялося це настирливе слово. Він побачив, що Павло хитає головою, немов щось відганяє від себе. Тамара затикає пальцями вуха. Значить, вона теж чує це слово? “Ще тоді, коли авто-мікроскопи не виявили хвороботворних бактерій, коли прилади показали склад повітря, я відчув, що тут щось негаразд, — думав Арнольд. — Надто вже добре все складалось. І температура в тіні двадцять три градуси за Цельсієм. Немов на замовлення. Може, це простий збіг? Чи можливо це у всесвіті?.. Однак якщо це не збіг, то що ж тоді? Ілюзія? Але, крім неї, не було жодних інших даних. І ми вхопилися за неї, мов за соломинку. А тепер з’явився невідомий сигнальник…”

“Це був міраж! Міраж! Міраж! Міраж! Міраж!..”

Звучання цього слова набрало нових відтінків: дзвін наростав, піднімався до високих, майже нерозбірливих звуків, а потім різко знижувався, вібрував. Людина так не могла б вимовляти це слово.

“Не піддавайся!” — наказував собі Арнольд, силкуючись хоча б на мить зосередитись і придумати, що сказати товаришам. Він ні на хвилину не забував, що на ньому, командирові екіпажу, лежить відповідальність. Раніше свідомість цього допомагала йому в найтяжчі хвилини. Невже вона не допоможе зараз? “Міраж! Міраж! Міраж! Міраж! Міраж!” Слово свердлило мозок, витісняючи всі інші думки.

Це схоже було на грубу пропаганду, яка методичними ударами молотка забивала думки, немов цвяхи. І Арнольд з тривогою згадав прислів’я: “Якщо брехню повторити сто разів, то вона сприйматиметься як правда”. Пастка! — ось що я повинен їм сказати!

“Міраж! Міраж! Міраж! Міраж! Міраж!..”

Арнольд глянув на товаришів і впевнено сказав:

— Це був міраж.

— Увага, — прошепотів Павло, показуючи рукою на галявину. Із заростів вибігло двоє якихось звірів. Важко сказати, чи вони не помічали людей, чи просто не звертали на них уваги, хоч були зовсім близько. Одна тварина — довговуха, з невеликим горбиком на спині, — очевидно, була травоїдна. Друга — величезна, мов ведмідь, з лютою мордою й довгими білими іклами, судячи з усього, була хижаком.

Довговухий звір не боявся ікластого, а навпаки, гнався за ним. Ось хижак зупинився і повернув грізну морду до настирливого переслідувача.

Та довговухий і тепер не злякався, а наблизився до хижака, підлесливо крутячи хвостом. Ікластий обнюхав його й відвернувся. Тоді довговухий забіг з другого боку і лизнув хижака у вухо. Той подобрішав. Штовхнув довговухого мордою, і той одразу ж ліг на траву. А хижак, немов велетенське цуценя, припав до його набряклих сосків. “Ідилія”, — подумав Арнольд і скривився.

Коли звірі щезли, Павло сказав:

— Це, без сумніву, різні види. Тоді чому ж?..

Йому ніхто не відповів. Усі здивовано мовчали, бо не могли пояснити загадкову поведінку мешканців лісу. Марк почав пригадувати: він десь уже бачив щось подібне. В пам’яті постали малюнки з підручників… Співжиття водоростей і найпростіших тварин… Актинії на хатці рака-самітника. Вони захищають його від ворогів, а рак перевозить їх з місця на місце. “Чи це закономірно, що в світі боротьби й ворожнечі, де загибель одного виду вивільняє простір для розмноження іншого, є і зовсім протилежна лінія розвитку? — подумав він. — Один організм допомагає вижити іншому, зміцнення одного виду призводить до зміцнення іншого. Може, це потрібно для симетрії, для стійкості нашого хиткого світу? Якщо це так, то чому ця лінія так рідко знаходить свій вияв на практиці?”

Арнольд, очевидно, теж подумав про це саме, бо спитав, ні до кого не звертаючись:

— Чи можливий світ, побудований виключно на симбіозі?

— Ти прекрасно думаєш про природу. Вона ніколи не була доброю. Скоріше навпаки… — зауважив Павло.

— Це не так, — втрутилася в суперечку Тамара. — Природа ніколи не ставить заборон. Хіба це не добро?

— Там, де йдеться про вдосконалення, наші уявлення про добро й зло безсилі щось пояснити, — спокійно сказав Марко.

Здавалося, от-от вибухне суперечка, але Арнольд перевів мову на інше:

— Вже сутеніє. Будемо влаштовуватися на ніч. Ставте намети.

— Розкладемо на всяк випадок багаття, — мовив Павло. — Бо хто знає…

Довгі тіні причаїлись у траві, шелест листя скидався на шепіт змовників. У темному небі спалахнули зірки, немов за великим полотнищем засвітило світло, і воно вдарило крізь отвори гострим промінням.

Полум’я багаття відвойовувало в темряві світлі доріжки, і люди тільки тепер згадали, що кожен проблиск вогню — часточка сонця. Вони сиділи біля саморобних наметів на квадратному майданчику, обкладеному з чотирьох боків сухим гіллям. Ця вогняна фортеця відгороджувала їх від лісу та його мешканців.

Зброї в землян майже не було, якщо не брати до уваги мисливських автоматів та пістолетів. їхня ракета летіла на Марс, щоб доставити продукти для експедиції. Та несподівана ланцюгова реакція палива закинула її на величезну відстань. Коли б не запаси харчів, то за два роки польоту весь екіпаж загинув би голодною смертю.

Нараз Тамара відчула тепло, що розлилося по тілу. Глянувши на руку, вона побачила велику комаху, яка сиділа біля ліктя. Тамара скрикнула й стріпнула рукою. Комаха щезла. На місці укусу з’явилася червона пляма. Вона не свербіла, навпаки, відчуття було приємне, неначе Тамара опустила руку в теплу воду. Але її охопила тривога, а що коли комаха отруйна?

Вона намагалася приховати тривогу, та Арнольд помітив це і занепокоївся. Тамара ловила його погляди і всміхалася: приємно, коли за тебе хвилюються.

У темряві почулося гарчання. Павло миттю повернувся в той бік і побачив два зелених світлячки. Марк високо підняв палаючу гілку до вогню — підкрадалася довга плямиста потвора.

Павло звів автомат, спокійно, немов у тирі, прицілився і плавно натиснув на спусковий гачок. Гримнув постріл, і тієї ж миті космонавт похитнувся від удару в груди. Коли він отямився, звір уже зник. Тільки з темряви ще чулося його гарчання. Звір був цілий і неушкоджений, але Павло міг заприсягтися, що не схибив.

Він оглянув свій автомат. Пластмасове ложе було розколоте, в ньому застрягла куля. Марк допоміг витягти її. Уважно оглянувши кулю, зробили висновок, що її випущено з нарізної зброї такого ж калібру, як мисливський автомат. Стріляли здалеку, тому куля втратила свою убивчу силу. Арнольд не зміг приховати своєї розгубленості.

— Зброя… такого самого калібру на іншій планеті… небачений збіг… Неймовірно…

Зовні Павло був спокійний. Але він так стиснув автомат, що кінчики пальців побіліли. На мить він уявив собі, яка чудова мішень — четверо людей, освітлених полум’ям багаття.

Навкруги лежала ніч — підступна ніч чужої планети — й відповідала кулею на кулю…

2

Рожеве небо розквітло на верхівках дерев. Райдужні іскри спалахували на краплинах роси, їхні відблиски ковзали по обличчям людей. Тільки в гущавині лісу під деревами все ще лежали тіні, але й вони з чорних робилися синіми, бузковими й поступово блякли, ставали голубими. Птахи найрізноманітніших кольорів — від сизо-сталевих і голубовато-сірих до жовтогарячих і яскраво-червоних з хвостами-віялами, з крилами всіх можливих геометричних форм виповнювали ліс піснями. І здавалося, що ліс з його шерхотом, шепотінням, шелестом, співом пташви й любовним воркуванням — величезний орган, створений природою для власного вихваляння. У звуках, видобутих з нього, були ноти всіх тонів і відтінків, і серед них — жодної фальшивої.

А звідкілясь здалеку долинала інша музика — спокійна й пестлива, в якій чулися врочисті ноти. Ліс прислухався до неї й завмирав…

Земляни вже прокинулись і намагалися визначити, звідки долинає ця музика.

— Якщо на цій планеті є розумні… — сказав Павло.

“Заповітна мрія людини — зустріти подібних до себе, — подумав Арнольд. — Якби не куля у відповідь і не відповідальність, покладена на мене…”

— Ми з Павлом підемо оглянемо ліс у радіусі двох—трьох кілометрів. Будьте обережні, — сказав він.

Тамара дивилася на чоловіка закоханими очима, милувалася його гарною статурою. Він іноді здавався їй героєм книг, добрим принцом, що прийшов у життя, аби бути взірцем для людей.

Арнольд і Павло вийшли з табору й зникли в зеленому шумовинні. Дерева й кущі росли густо, але йти лісом чомусь було легко. Раптом Павло зупинився і повернувся до Арнольда:

— Уважно стеж за тим, як реагуватиме дерево на моє наближення.

— Дерево, — здивувався Арнольд.

— Авжеж, — нетерпляче кинув Павло й рушив просто на велетенське гіллясте дерево. Вони обидва побачили, як грубезний, у три обхвати стовбур зігнувся, щоб пропустити людину.

Павло повторив це кілька разів — результат був той самий. Гілля і кущі розхилялися, а стовбури вигинались у формі знаків запитання, даючи йому дорогу.

— Зачарований ліс, — засміявся Павло. — Наче в казці…

— Тепер зрозуміло, чому так легко пробиратися цими заростями, — повільно мовив Арнольд, думаючи про незбагненну гру природи. І він знову запитав себе: “Чи можливий світ симбіозу? Чи поступливість цих дерев настільки велика, що вони можуть добровільно вмирати, коли треба дати місце молодим? Боротьба навпаки? Ідеал доброти в природі? А чому б і ні? Головна мета — вдосконалення, а воно можливе й при такому різновиду розвитку. Зрештою природа може записати будь-яку програму, а її створіння все одно виконуватимуть те, що в них закладено! — І він, керівник експедиції, подумав із захопленням: — Ось де ідеал беззастережної дисципліни, встановленої раз і назавжди!”

— Ходімо! — сказав Павло.

Вони пройшли кільканадцять метрів, і стіна дерев порідшала, за нею блиснула стрічка шосе.

Обережно, скрадаючись за деревами, вони підійшли ближче. Перед ними лежало шосе, вкрите якоюсь пластмасою, рівне, мов прорубане одним ударом сокири. Вони пройшли вздовж нього лісом і незабаром побачили перехрестя. Тут обабіч шосе виднілися невисокі будівлі.

“Треба їх оглянути”, — подумав Арнольд.

Він кивнув Павлові:

— Залишайся тут.

А сам рішуче, принаймні так йому здавалося, рушив із зеленого сховища до будівлі. На кожному кроці його насторожений погляд помічав якусь нову деталь: поліровану дошку з накресленими на ній позначками, овальну блискучу платівку. Платівка безперервно хиталася.

Підійшовши ближче, Арнольд зрозумів, що це екран, і відсахнувся, сподіваючись, що не встиг відбитися в ньому.

В глибині екрана з’явилася блакитна світла плямка. Звідкись випливло обличчя істоти, трохи схоже на людське: з двома булькатими очима, мов у бабки, без рота, але з великим лобом і рівним носом. Над очима замість брів виднілися два вузьких прорізи.

Екран повернувся до Арнольда, очі істоти глянули на нього, і Арнольд завмер від дивної суміші відчуттів. Тут було і враження приголомшливої краси цих очей, їхньої глибини й виразності, і німий заклик, і радість. Був і страх перед невідомим, і якась туга за знайомим і звичним. Арнольд змусив себе відірвати очі від екрана.

“Ні, час для зустрічі ще не настав, — подумав він. — Ми майже нічого про них не знаємо. Технічний рівень — це ще не все. Якби не куля у відповідь…”

Він швидко повернувся до Павла й розповів йому про те, що бачив. Не приховав і своєї тривоги.

Вони повернулися до табору. Марк не погодився з їхніми висновками й рішеннями.

— Що, поняття базису й надбудови вже відхилені? А якщо ні, то високий економічний рівень призводить до високого морального рівня. Можливі відставання, але тільки на певних етапах. Вам відома формула розвитку науки?

— Марко сів на свого коника, — глузливо зауважила Тамара. — Але життя, високовчений наш друже, не вкладається у формули.

Вона чомусь не могла ставитися до Марка серйозно. А він у запалі суперечки не звернув уваги на її слова й сказав Арнольдові:

— Але ж ти філософ і повинен пам’ятати…

Арнольд дивився на нього й думав:

“Ми ровесники, але я чомусь завжди відчуваю себе старшим за Марка… І за решту членів екіпажу… Втім, інакше мене б не призначили керівником… Адже важливо знати не тільки те, що треба сказати, але й коли і як сказати. Мало відкрити істину — треба вчасно подати її людям. Це називається почуттям актуальності. Воно приходить разом з досвідом або зовсім не приходить…

І він відповів Маркові:

— До всього я ще й командир екіпажу. Турбота про безпеку експедиції — мій обов’язок. Придивимося до них, а потім вирішимо.

Вони просувалися вздовж шосе, ховаючись у лісі. Шосе повинно дати відповіді на питання, які тривожили їх. Але воно чомусь було чисте, як аркуш паперу.

Тільки надвечір сталася тривожна подія. Пухнасте звірятко хотіло перебігти через шосе. Воно добігло до середини — завмерло, немов паралізоване струмом. Потім побігло просто по шосе, все швидше й швидше. Бідолашне, очевидно, не хотіло бігти в цьому напрямку: воно жалібно вило, щосили впиралося, його тоненькі ніжки тремтіли від напруження, але невідома сила тягла його вперед.

— Навіювання з допомогою якихось хвиль! — захоплено мовив Марк.

“Добре, що я зразу відсахнувся од екрана, — подумав Арнольд. — Може, вони не встигли роздивитися на мене й тепер сушать собі голови”.

Земляни пройшли ще трохи, піднялися на пагорб і метрів за п’ятдесят попереду побачили невеликий майданчик. За ним здіймалася напівсферична споруда, біля якої зібралися істоти двох видів. Одні — велетні триметрової висоти, без ротів, з пукатими очима, в блискучому вбранні. Другі — подібні до землян, хоч і нижчі на зріст, з тонкими осиними таліями й великими головами. Тамара відразу ж охрестила їх “пуголовками”.

Їй здалося, що вона вже десь їх бачила. Але де, коли? Вона марно напружувала пам’ять і вже вирішила, що помилилась, як раптом Марко вигукнув:

— Це ж ті самі істоти! Арнольде, пам’ятаєш, ти назвав їх міражем?

— Значить, тут живуть дві раси розумних істот, — сказав Арнольд. — І навряд чи вони рівноправні.

— “Велетні” могли прилетіти сюди з іншої планети. В усякому разі, сила явно на їхньому боці, — мовив Павло.

Тамара знизала плечима:

— Але “пуголовки” симпатичніші.

— На наш погляд, — відповів їй Марко. — І взагалі все, що ми зараз бачимо, ми бачимо нашими очима і з нашої точки зору. Забувати про це не можна.

— Що ти хочеш цим сказати? — обернувся до нього Арнольд.

— Тільки те, що робити висновки ще рано.

— А ми їх і не робимо. Ми тільки спостерігаємо й припускаємо.

— Від припущень до висновків недалеко.

Арнольд замовк і відвернувся, показуючи всім своїм виглядом, що не хоче продовжувати цю непотрібну суперечку.

Незабаром земляни звернули увагу на цікаві деталі.

Серед “пуголовків” були чоловіки, жінки й діти, вбрані в барвистий одяг, причому багато з них тримали в руках різні сумки й рюкзаки. Час від часу “велетні” заводили дорослих і дітей у бічні двері. Перш ніж зайти до будинку, і діти, й дорослі піднімали над головами руки, неначе молилися або прощалися з рештою. Батьки обнімали дітей, іноді чулися протяжні крики. Сумки й рюкзаки “пуголовки” залишали біля входу до будинку, ставили їх на візочки.

За дві години в будинок зайшло вісім “велетнів” — сімнадцять “пуголовків”, а вийшло дванадцять “велетнів”. Жоден із “пуголовків” назад не повернувся. Двоє “велетнів” вийшли не з будинку, а з прозорого павільйончика, що стояв віддалік. Досі павільйончик здавався зовсім порожнім.

— Розподілимо об’єкти спостереження, — сказав Арнольд. — Тамарі — павільон, Маркові — будинок, а мені й Павлові — істоти.

За кілька хвилин Тамара вигукнула:

— Вони з’являються в павільйоні з-під землі. Виходять крізь відчинений люк.

— Може, будинок — тільки горішня частина якогось підприємства. Решта — внизу, — сказав Арнольд.

— Я спробую пробратися ближче до будинку, — прошепотів Павло. — Он кущі й висока трава. Вони не помітять.

Арнольд згадав про звірятко на шосе. Що коли таке станеться і з Павлом? йому стало моторошно. Але без цього не обійтися, якщо вони хочуть довідатися щось про господарів планети.

— Будь обережний, — попросив він, передаючи Павлові пістолет.

Він бачив товариша, коли той перебігав від дерева до дерева, а потім загубив його з поля зору. Та ось Павлова постать промайнула вже біля самої будівлі. Він ховався за кущем.

Арнольдові здавалося, що він чує, як у його скронях стугонить кров. Він до болю в очах вдивлявся в кущі біля будівлі, сподіваючись хоч на мить побачити товариша.

— Дивись на великий кущ у центрі, — прошепотів Марко. — За кілька метрів праворуч — дерево. Бачиш?

— Так, — відказав Арнольд.

— Він там, біля дерева, лізе по стіні.

Тепер і Арнольд побачив Павла. Той дерся східцями, яких звідси не було видно, на стіну, ризикуючи, що його помітять “велетні”.

— Він щось роздивляється, — прошепотіла біля самісінького вуха Арнольда Тамара.

Раптом Павло швидко спустився вниз і щез. Коли він нарешті виринув з лісу, його широке, кругле, завжди добродушне обличчя спотворювала гримаса огиди й ненависті.

— Мерзотники, — мовив він хрипким від хвилювання голосом. — Вони катують їх, а потім знищують.

— Нічого не розумію, — сказав Марко.

Тамара докірливо подивилася на нього. Але різкий Марків голос заспокійливо вплинув на Павла. Він глибоко зітхнув і почав розповідати:

— Будинок складається з прозорих і непрозорих вигнутих блоків. Прозорі розташовані нагорі, до них ведуть східці. Я наважився вилізти нагору й зазирнув в один із блоків. За ним у якійсь камері чи лабораторії було підвішено до стелі на поясах кілька тих, кого Тамара назвала “пуголовками”. Вони повільно крутилися разом із стелею. А внизу походжали “велетні” й прикладали до ніг “пуголовків” якісь прилади, від чого жертви починали смикатись і кричати. Потім стеля зупинялася, “велетні” знімали свої жертви й отпускали їх у басейн, наповнений газом. Це було жахливо. Таке я бачив тільки в давніх фільмах про Освенцім і Майданек!

У пам’яті землян постали довгі шеренги людей у смугастих халатах, сіро-зелені мундири катів з автоматами, вищирені пащі гостромордих собак.

Рука Арнольда потяглася до зброї…

— Ти не помилився? — спитав Марко.

Павло похитав головою. Та Марко і сам знав, що Павло не належить до фантазерів.

“Дві раси — убивці й жертви, — думав Арнольд. — Схоже на те, що вбивці завоювали цю планету. Надто вже вони відрізняються від “пуголовків”.

Він відчув на собі погляд дружини.

Вона вимогливо дивилася на нього, ніби чекаючи відповіді, яку ждали всі. У них закінчилися харчі, а до господарів планети вийти не можна.

— У лісі дичини багато, — сказав Павло. — Спробувати б іще раз…

“Куля у відповідь, — думає Арнольд, — куля у відповідь…”

— Їжу можна добути іншим шляхом, — лунає твердий голос Марка. — Їжа є в рюкзаках і сумках, які залишають “пуголовки”.

— Чому ти так гадаєш? — питає Арнольд.

— Бачив, як вони їли. “Пуголовки” беруть із собою запас харчів. Мабуть, це все, що їм потрібно до того, як зайти в будинок.

— Потім їм уже нічого не треба, — похмуро мовив Павло.

— Цього ми не знаємо, — сказав Марко. — Але в усякому разі в сумках — їжа.

“Кожен чогось боїться, — подумав Арнольд. — Марко боїться помилитися”.

— Візки стоять під кущами. Кілька сумок поцупити дуже просто, — сказав Павло. — Якщо вони не помітили мене кілька хвилин тому…

— Можливо, вони не охороняють будинок, — з викликом сказав Марко.

— Гаразд, — погодився Арнольд. — Підете разом.

Вони вийшли на узлісся, і Павло прошепотів:

— Спочатку побіжимо, а потім поповземо в траві до самих кущів…

Марко кивнув головою і рушив слідом за ним. Він повз, інстинктивно притискаючись до теплого грунту, а вперті думки не давали спокою: “Чому ми впевнені, що правильно витлумачили те, що помітили?”

Вони підкралися поза кущами до візків. Павло зняв чотири важких сумки. Дві з них передав Маркові й усміхнувся, немов кажучи: “Ну, ось і все”. Та раптом усмішка зникла з його обличчя, і він зробив застережливий жест, завмерши на місці, мов заєць, який опинився у смузі світла автомобільних фар. Марко побачив, що в їхній бік простує один з “велетнів”…

Метрів за вісім—десять від них “велетень” зупинився. Погляд його булькатих очей ковзнув по кущах, за якими ховалися земляни. Він трохи постояв і повернув назад.

— Пронесло, — шепнув Павло.

Від хвилювання Маркові стиснуло груди. Він був майже певен, що “велетень” помітив їх. Пощадив чи пішов готувати пастку?..

— Швидше, — квапив його Павло.

Вони щасливо добралися до лісу, і тільки коли Марко побачив Арнольда й Тамару, трохи заспокоївся. Відкрили сумки. В них був одяг, схожий на жилети, тюбики з якоюсь пастою й плитки з оранжевої маси, загорнутої в прозору плівку.

— Що тут їдять — плівку чи плитки? — пожартувала Тамара, але ніхто не засміявся.

“На кому перевіримо їжу? — подумав Арнольд? — Адже вона може виявитися для нас отруйною, як ціанистий калій”.

І раптом зрозумів, що це мусить зробити лікар експедиції, а лікар — Тамара. Його рука потягнулася до тюбика: єдиний вихід устигнути раніше за Тамару. Але зразу ж відсмикнув руку: чи має він право ризикувати? Командир мусить залишатися на посту до кінця.

Арнольд з ненавистю подивився на Марка: дідько з ним, нехай думає, що хоче, і благально — на Павла. Але той відвів очі.

“Надто легко все тобі давалося, — думав Павло. — Швидка кар’єра, найвродливіша жінка. Ти народився в сорочці, і тобі все просто падає з неба. Навіть тут єдина жінка — твоя дружина. Ти так часто говорив про обов’язки…”

Погляд Арнольда заметушився, мов загнане звірятко. Ну що ж, доведеться ризикувати…

Та не встиг він і оком змигнути, як Марко спокійно взяв тюбик, витиснув з нього на долоню кілька густих крапель і злизав їх язиком.

— Смачно, — мовив він, показуючи на інші тюбики, мовляв, покуштуйте.

— Дякую, — сказав Арнольд, і всі зрозуміли, що він дякує не за це запрошення.

— Нічого небезпечного, — мовив Марко. — Мінімальний ризик. Якщо повітря й вода на цій планеті не отруйні для нас, то чому має бути отруйною їжа? Майже розрахунок…

— Ти сухар, Марку, — з жалем сказала Тамара й повторила: — Ох, який ти сухар! Усі математики — сухарі, вони все розраховують! Тому й ніколи не бувають щасливі.

Павло всміхнувся, співчутливо й водночас трохи глузливо дивлячись на Арнольда. Арнольд насторожився.

Очі Марка злегка затуманилися, стали ласкаві, зморшки розбіглися віялом. Великі вуха заворушилися. Він сказав, вимовляючи з притиском кожне слово, як це робила Тамара:

— Між іншим, щоб зробити людину щасливою, треба розрахувати її до атомів.

Все сталося випадково. Тамара помітила великі золотисті ягоди на гілці й простягла до них руку. Гілка нахилилася й зронила їй просто в долоні кілька ягід.

Тамара засміялась і, перш ніж подумала про небезпеку, поклала одну ягоду в рот і розкусила. Вона виявилася дуже смачною, запашною. Тамара з’їла ще кілька ягід і відчула, що вгамувала голод.

“Прекрасні ягоди на незвичайній планеті”, — подумала вона. їй навіть видалося дивним, що їм доводиться тут когось боятися, що в таборах смерті “велетні” знищують симпатичних “пуголовків”. Захлинаючись від надміру почуттів, над головою щебетали птахи, шелестіли дерева й кущі, що дарували ягоди, тепле проміння пестило шкіру. Тамара непомітно відійшла досить далеко від табору.

“Треба швидше повернутись і розповісти хлопцям про ягоди. Ото зрадіють, їм не доведеться більше красти сумки”, — подумала вона. її охопив пустотливий настрій. У такі хвилини вона могла дозволяти собі те, про що потім шкодувала.

Першим Тамара побачила Марка. Він сидів осторонь від товаришів під деревом на траві і щось зосереджено писав. Вона знала, що він не любить, коли йому заважають працювати, але зараз пустотливе звірятко, що прокинулося в ній, шукало виходу.

Тамара нечутно підкралася до Марка, вихопила з його рук аркуш паперу й відскочила вбік.

— Перевіримо розрахунки математика! — вигукнула вона.

На аркуші паперу були не розрахунки, а… вірші. Старанним дитячим почерком Марко вивів рядки:

Усяке є скло на світі,

Але бережися дзеркального:

Як часто крізь нього ми дивимось

На світ,

а бачим —

себе..

Вона подивилася на Марка широко розкритими від здивування очима й крізь сміх повторила:

— Так ти, виявляється, поет?

А він, збентежений, злий, отямившись, просичав:

— Тихше…

— На, бери свої віршики! — безтурботно засміялася Тамара. — А я ось знайшла ягоди! Ніколи в житті не їла таких смачних! — Вона подала кілька ягід йому, розказуючи, як гілка сама нахилилася до неї, скинула просто в руки ягоди і які вони добрі.

— Марку, ти ж розумник! — не вгавала Тамара. — Чи закономірно це, щоб жорстока природа виховувала добрих людей, а добра, багата, як тут, лихих? Тільки тому, що перші співчувають один одному, а другим усе в руки дається і їх ніщо не тішить?

— Ні, — сказав він, — люди можуть перемогти в собі жорстокість, закладену в них природою. Ти зрозумій: адже це не просто жорстокість — її передано нам у спадковість, записано в нашому мозку як програму-необхідність: забери в іншого, щоб насититися самому. В нас із самого початку всього для всіх не вистачало. Тварини змушені були боротися за їжу, притулок. їм доводилося вбивати тих, хто міг бути для них поживою, і захищатися від мисливців. Так удосконалювалися види. І нас, людей, чекала така ж доля. В нас були закладені такі ж тваринні програми. Коли хтось запевняє, що люди гірші за звірів, що ми стаємо гіршими, ніж нас створила природа, — мені хочеться зареготати. Якщо в нас з’явилися високі ідеали й радощі, то цим ми зобов’язані тільки собі! Всупереч природі!

Це ми, люди, із статевого інстинкту зробили любов, із тимчасового союзу з такими, як ми, — братерство рас і народів. Розумієш? Навіть у світі, де всього не вистачало, ми замінили ненависть і лють на любов і повагу. І нам було дуже важко саме через жорстокість природи, через її кляті програми, записані в підкірці нашого мозку, в найдавніших її шарах. Доводилося боротися проти себе, а це нелегка боротьба. А тепер уяви собі, що було б, якби ми відразу потрапили в світ достатку? Ти розумієш, що я маю на увазі?

Тамара кивнула головою і подумала:

“А він стає цікавий, коли говорить з такою пристрастю. Арнольд ніколи так не захоплюється”. Вона торкнулася його руки, і він здригнувся, немов прокинувшись зі сну.

— Ходімо до наших, — сказала Тамара. — Я розповім про ягоди.

Цього разу всі покуштували ягід, забувши про обережність.

“Як думки залежать од відчуттів, — подумав Арнольд. — Нам хочеться їсти — і думка спрямовується в певному напрямку, як би ми не спрямовували її на щось інше; стає холодно — і думка вже шукає нове русло. Що ж таке наша логіка й наскільки їй можна вірити? Ми кажемо: “Логіка — це компас”, але чи наше бажання не править за магніт для його стрілки? Про яку ж тоді об’єктивність може йти мова?”

— Давайте поєднувати корисне з приємним, — запропонувала Тамара. — Пошукаємо нові види їстівних ягід. Переможцем буде той, хто знайде найсмачніші і найпоживніші ягоди.

— Шукаємо в радіусі не більше двохсот метрів, — попередив Арнольд. Він добре пам’ятав про звірятко на шосе, про будинок у лісі…

За півтори години вони знайшли кілька видів ягід і плодів. Проблему харчування було розв’язано.

— Ми не можемо весь час ховатися в лісі, — раптом сказав Марко. — Нам потрібна інформація.

— У мене є план, — озвався Арнольд. Його, мабуть, гнітила бездіяльність. — У війну це називалося “дістати язика”.

— “Велетня”? — недовірливо запитав Павло.

— Ні, “пуголовка”.

— Тоді це називається зовсім інакше, — зауважив Марко.

— Як же ти любиш точність, — сказав Арнольд і поблажливо усміхнувся. — А взагалі ти маєш рацію. Ми визволимо одного або кількох “пуголовків” і спробуємо довідатися ьід них про становище па цій планеті.

3

З тих позицій, що їх зайняли земляни, добре було видно напівсферичну будівлю в лісі й майданчик навколо неї. Насамперед треба дізнатися, якою дорогою “велетні” женуть сюди свої жертви, щоб, вибравши момент, урятувати хоча б одного з “пуголовків” і забрати з собою. Та виявилося, що це можна зробити набагато простіше. “Велетні” майже не стежили за “пуголовками”, дозволяли їм заглиблюватися в ліс. Можливо, вони так залякали своїх бранців, що були абсолютно впевнені в них.

Примруживши очі, немов прицілюючись, Арнольд пильно оглянув майданчик і сказав Павлові:

— Ходімо.

В руці він тримав ліхтарик.

— Навіщо він тобі? — спитав Павло.

Арнольд нічого не відповів, але наддав ходи. Павло ледве встигав за ним.

— А тепер дивися, — шепнув Арнольд, розгортаючи листя кущів.

Він увімкнув ліхтарик, і сильний вузький промінь застрибав перед одним із “пуголовків”, що стояв осторонь групи своїх одноплемінників. Овальна пляма світла затанцювала по одежі, перебігла на руку, на ногу, ковзнула по обличчю. Нарешті “пуголовок” помітив її і спробував накрити рукою. Промінь поповз по траві, і “пуголовок” рушив за ним.

— Або він зрозумів, що хтось подає сигнал, або просто з цікавості… — прошепотів Арнольд. — Як тільки він зайде у ліс, ми схопимо його і кляп у рота.

“Ну що ж, — подумав Павло, — в історії Землі є чимало прикладів, коли доводилося так робити”.

“Пуголовок” не чинив ніякого опору й не пробував навіть кричати. Він спокійно й з цікавістю розглядав людей. Побачивши Марка й Тамару, щось вигукнув і вклонився Тамарі. Тепер земляни могли впевнитися, що не помилилися: “пуголовок” майже нічим не відрізнявся від них, крім розмірів голови. В нього були маленькі руки й ноги, похилі плечі, тонкий стан, виразне обличчя. Він щось скоромовкою заговорив по-своєму, але, переконавшись, що його не розуміють, показав на себе й промовив:

— Тамутраулікуу. — Потім на дерево: — Аазі. — На траву: — Са.

Він назвав ще кілька предметів і запитливо подивився на землян. Потім повторив за ними їхні імена, незнайомі слова, і видно було, що він одразу запам’ятовує їх. Прутиком накреслив на грунті систему зірок, показав на одну з планет:

— Птеемм. — І підняв обидві руки, немов хотів обняти ліс, небо…

Земляни зрозуміли: Птеемм — назва планети, на яку вони потрапили.

Потім птеемманин показав на себе, на кілька точок навколо планети на схемі, на сусідні планети, вимовив із десяток слів. Він, певно, говорив про те, що птееммани заселили й інші планети та штучні супутники.

Арнольд нетерпляче слухав.

“Коли ж він перейде до основного? Коли розповість про вторгнення “велетнів”, про боротьбу з ними?” — думав він.

Як тільки птеемманин замовк, Арнольд жестами зобразив “велетня” й запитав, звідки такі взялися на Птееммі?

— Куаплафр, — мовив “пуголовок”, називаючи “велетнів” по-своєму, й показав на якусь точку на схемі поблизу Птеемма.

“Мій здогад правильний! Вони з іншої планети”, — зрадів Арнольд, хоч, якби його спитали, чого він радіє, не зміг би на це відповісти.

Павло не витерпів: тицьнувши пальцем у птеемманина, він показав у бік будівлі й спитав:

— Що там діється? Чого ви там чекаєте?

“Там я перестану існувати”, — пояснив він жестами. Арнольд переможно глянув на Марка: “Ну, чия правда?”

— І ти не боїшся? — запитав Марк, не приховуючи свого здивування.

Птеемманин нічого не відповів. Потім, подумавши, промовив:

— Куаплафр.

Арнольд зрозумів. Птееммани безсилі перед куаплафрами.

— Але чому ви не боретесь проти куаплафрів? — вигукнув він.

Обличчя птеемманина скривилося. На ньому відбився переляк.

“Психологія раба, — подумав Арнольд. — Він змирився зі своєю приреченістю, і боротьба жахає його”.

— Вони бачать усе не так, як ми, — мовив птеемманин. — Більше, ніж ми. І так, як ми, і крізь предмети — те, що є всередині.

— Ми допоможемо вам боротися проти куаплафрів! — вигукнув Арнольд, звертаючись до птеемманина.

4

Вони довго вагалися, перш ніж пройшли під аркою.

— Може, це прикордонна зона, а далі починаються селища птеемманів? — сказав Арнольд, запитально глянувши на Марка. — Не завадило б з ними зустрітися.

Марк мовчав і думав:

“В усякому разі чим більше інформації, тим краще”.

Ліс розкинувся, мов зелений кудлатий звір, і ніхто не знав, коли й кого він схоче з’їсти.

Земляни пройшли кілька десятків метрів і побачили великий майданчик, вимощений різнокольоровими плитками.

— Очевидно, для ігор, — зауважив Арнольд, простуючи до майданчика.

Решта рушила слідом за ним. Плитки на майданчику утворювали доріжки, що вели увсебіч. Арнольд пішов жовтою, Тамара — голубувато-сірою.

Зненацька кілька міцних рук схопили Арнольда. Перш ніж він устиг отямитись, його підняли, посадили на якийсь предмет і понесли. Ніздрі лоскотав дим факелів.

Арнольд бачив сотні голів, засмаглі плечі. Деякі голови були в химерних уборах з листя й пір’я. Птееммани співали нескінченну тужливу пісню, слова якої повторювалися.

Іноді вона скидалася на виття.

Поступово Арнольд почав освоюватися. Визначив, що його несуть на твердому пружному предметі, вкритому шкурою звіра й схожому на щит. Руки і ноги не зв’язані — значить, можна не боятися ворожих дій.

Його пронесли повз кілька рядів хатин і обережно опустили біля найбільшої з них, складеної з тонких довгих жердин, укритих звіриними шкурами. Птееммани вклякли. З великої хати вийшов згорблений, стомлений дід. Він шанобливо глянув на Арнольда, низько вклонився й звернувся до нього з довгою промовою, в якій часто повторювалося слово “юхе”. Арнольд здогадався, що це слово, очевидно, означає “володар” і птееммани пропонують йому стати їхнім володарем.

“Вони перебувають на рівні племінного ладу, — подумав він. — Мені, космонавтові, пропонують стати чимось на зразок вождя. Сміх, та й годі. — Але ж я пам’ятаю того “язика”, який напевно розповів своїм одноплемінникам про нас, про мене, як керівника групи. І вони вирішили викрасти мене, щоб я організував їх на боротьбу”.

Це вже не було смішним.

Натовп вив, славословлячи Арнольда.

“Я поведу їх проти велетнів-куаплафрів, — вирішив Арнольд. — Ми знищимо вбивць і створимо справедливе суспільство. Хіба це не благородна місія і хіба там, на Землі, не вітатимуть мін намір?”

Старий, що був верховним жерцем, за кілька днів навчив Арнольда нескладної мови птеемман. Арнольд майже не помилився у своїх здогадах: його викрали для того, щоб зробити своїм володарем — юхе. Але про “язика”, якого земляни врятували од куаплафрів, тут нічого не знали. Не знали також ні про куаплафрів, ні про табори смерті. За цим незнанням ховалося щось лиховісне.

Незабаром відбулася церемонія посвяти. На галявині жерці накреслили коло, забили кілька рядів кілочків. У першому ряду повісили черепи ворогів — відганяти все лихе. У другому й третьому — черепи священних тварин — символи процвітання і благочестя.

Воїни з дрючками й списами оточили галявину. Четверо жерців тримали напоготові білу шкуру священного мхрау — тварини, схожої на земного бика. На цій шкурі вони збиралися підняти юхе.

Удари у великий барабан сповістили про початок церемонії.

У центрі майдану розклали багаття.

Верховний жрець показав Арнольдові на вогонь:

— Це початок. Ти маєш перестрибнути через нього, очиститися від лихих думок. — І крикнув: — Нехай думки юхе будуть чисті! Нехай сам він буде спритний і швидкий! Нехай він не боїться вогню!

Арнольд був одним з кращих інститутських легкоатлетів. Він стрибнув через вогонь, майже не розганяючись. Почулися захоплені вигуки.

— І нехай юхе буде сильний та хитрий! Нехай здолає всякого ворога! — Верховний жрець простяг Арнольдові спис і дрючок: — Покажи, як ти вмієш битися.

На галявину вийшло троє воїнів. Серед птеемман вони здавалися здорованями, але поруч землянина були схожі на підлітків. Наготувавши списи, воїни рушили на Арнольда. Кількох хвилин вистачило йому для того, щоб покласти всіх трьох на землю з допомогою нехитрих прийомів.

Арнольдові довелося ще перепливти озеро, видертися на дерево, розв’язати головоломку.

Нарешті верховний жрець радісно вигукнув:

— Так, це він! Той, на кого мені показали уві сні боги!

Він дав знак жерцям, і вони підняли Арнольда на білій шкурі. Барабани вмовкли. В тиші, що запала, урочисто пролунав голос верховного:

— Нехай не заплямує шкуру той, кого на ній підносять. Нехай він завжди швидко приймає рішення і ніколи не спотикається, виконуючи їх. Нехай він буде обережний, нехай виношує всі свої задуми, мов оплодотворена мхрау, яка оберігає свій плід. І нехай свято шанує всі наші звичаї!

Свято тривало до пізнього вечора. Вночі до хатини Арнольда ввійшов верховний жрець. Шанобливо вклонився і сказав:

— Тепер я можу відповісти на запитання, чому ми викрали тебе. Помер старий юхе. А тих, хто хотів би зайняти його місце, надто багато. Ти ще познайомишся з ними. — Він пильно глянув на Арнольда й вів далі: — Бог чвар уже розділив плем’я на кілька частин, уже кинув іскри, й трава почала тліти. Та в цей час один із жерців побачив тебе. Ти більший і дужчий за будь-кого з наших воїнів. Під час перевірки ти довів, що володієш і хитрістю.

Арнольд усміхнувся: “Хитрістю. Одначе цей жрець надто самовпевнений”.

Він глянув у вічі старому й запитав:

— Про що ти хочеш мене попередити?

— Хочу попередити тебе, щоб ти стерігся. Суперники готують тобі пастку. Напади перший…

Арнольд усміхнувся в думці: “Отакої! Стану я боятися дикунів. Не вистачає мені тільки укладати союз із служителем культу…”

— Якщо ти все сказав, то дай мені поспати, — мовив він, позіхаючи.

Старий похитав головою і вийшов, щось бурмочучи. Арнольд ліг на своє тверде ложе й відразу заснув.

Прокинувся він від густого неприємного запаху. Арнольд блиснув кишеньковим ліхтариком, і волосся на голові в нього стало сторч. За метр від нього, засліплене світлом, застигло чудовисько з тулубом крокодила й головою носорога. Його розкрита паща була втикана гострими зубами, з неї висовувався зелений роздвоєний язик.

Чудовисько вийшло із заціпеніння, завило й миттю щезло. І відразу ж за стінами хатини почувся відчайдушний крик.

Арнольд схопився, взяв пістолет і вибіг із хатини. Вже світало, і в примарному молочно-бузковому світлі постаті дикунів здавалися розпливчастими, нереальними. Троє з воїнів схилилися над людиною, що лежала на землі. Побачивши Арнольда, вони низько вклонилися. Один з воїнів сказав:

— Його вкусив танч. Зарадити вже не можна нічим.

Прибіг захеканий верховний жрець. Оглянув Арнольда й, немов не вірячи власним очам, обмацав його. Потім підняв з долівки половину плода, який страшенно смердів.

— Улюблена їжа танча. Це вони підкинули. Виманили танча з болота. Певна смерть. Боги бережуть тебе. Я не помилився. Одна краплина отрути танча — і нам потрібен був би новий юхе. Він підняв руку: — Я казав — стережися.

— Гаразд, — сказав Арнольд. — Та я все ж таки хочу виспатися.

Старий вклонився і вийшов. Арнольд чув, як він щось наказував воїнам.

Вранці жрець розбудив Арнольда.

— О незрівнянний юхе! — голосно сказав він. — Настав час вирішувати справи! — І прошепотів:

— Не бійся. Я буду поруч. І дам потрібну пораду.

Невиспаний і лихий, Арнольд пішов разом з верховним жерцем.

На галявині вже зібралося все плем’я. Знатні воїни нетерпляче переступали з ноги на ногу. Побачивши Арнольда, вони закричали:

— Юхе! Юхе! Живи, юхе!..

Багато хто з них уже знав про нічну пригоду.

Арнольд пройшов на почесне місце, оточене жерцями.

Від натовпу відділилося кілька чоловік.

— Вони чекають суду, — сказав верховний жрець.

Він подав знак одному з воїнів, що уночі охороняв хатину Арнольда.

Той підійшов ближче й заговорив:

— Мудрий юхе, я щоразу ставлю пастки на звіриних стежках. Але невідомий злодій псує їх і забирає здобич. Я цілими ночами підстерігаю його, але марно. Благаю — порадь, як знайти цього негідника!

“Не мала баба клопоту, — усміхаючись, подумав Арнольд. — Космонавт у ролі царя Соломона. І то де — серед дикунів”.

Жрець тим часом шепотів:

— Не обіцяй нічого певного. Скажи, що подумаєш.

— Якщо злодій тут, ми його зараз побачимо, — сказав Арнольд.

Гомін здивування прокотився по натовпу. Верховний жрець намагався бути незворушним. Арнольд вийняв ліхтарик. Голос його звучав упевнено й грізно:

— Я вимовлятиму чарівні слова. Коли скажу головне, з цього амулета, — він показав на ліхтарик, — ударить промінь. І в злодія віднімуться руки! — І почав лічити: — Один… Два… Три…

Натовп застиг, з жахом дивлячись то на губи Арнольда, то на ліхтарик у його руці.

— Дванадцять… Тринадцять…

Хтось схлипнув, не витримуючи напруження, хтось тяжко зітхнув.

— Двадцять!

Арнольд натиснув кнопку — промінь світла ковзнув по натовпу. Тієї ж миті тишу розірвав пронизливий зойк. Це кричав один з молодших жерців. Він трусив руками, неначе щось скидав із них. Очі його вилазили з орбіт від страху.

Жрець упав до Арнольдових ніг і крикнув:

— Змилуйся!

— Гаразд, — сказав Арнольд, вимикаючи ліхтарик. — Але ти все повинен віддати господареві.

Натовп був в екстазі. Десятки рук простяглися до землянина:

— О великий юхе! Син божества!

Арнольдові стало соромно.

“Кого я обдурив? — подумав він. — Вони ж мов маленькі діти. Я ж збирався навчити їх благородства й чесності, розбудити в них сміливість, необхідну для боротьби з куаплафрами, а замість цього налякав мало не до смерті”.

Верховний жрець махнув рукою — і вдарили барабани, заглушаючи крики.

Почувся різкий свист, і тієї ж миті ліву Арнольдову руку пронизав біль. У ній застрягла маленька неоперена стріла. Він обережно витяг її. Жолобок на кістяному наконечнику був наповнений кров’ю.

“Стріла отруєна! — подумав Арнольд і здригнувся. — Треба негайно прийняти нейтралізатори, але чи допоможуть вони?.. Жрець попереджав, щоб я не йшов до лісу без охорони! Треба швидше бігти до нього, можливо, він знає якісь ліки проти цієї отрути”.

Верховний жрець оглянув стрілу, понюхав її.

— Отрута танча, — впевнено сказав він. — Я знаю, хто стріляв у тебе. Зараз ми їх зв’яжемо й кинемо у вогонь. Тебе понесуть на ношах дивитися на страту. Нехай це видовище полегшить твій біль. Для юхе нема нічого приємнішого, як бачити смерть свого ворога.

Жрець вийшов. Незабаром з’явилися воїни з ношами.

Верховний жрець став поруч з Арнольдом.

Воїни принесли до вогнища двох зв’язаних птеемман, які голосно кричали й пручалися. Арнольд повернувся до верховного жерця:

— Припини страту. Досить того, що я знаю, хто стріляв у мене.

— Мудрі кажуть: отруйне дерево треба виривати з корінням, — лиховісно усміхнувся жрець. — Чи ти хочеш дістати другу стрілу?

Іскри з багаття впали на поранену Арнольдову руку, а може, цс йому тільки здалося. Шкіра горіла, немов розпечена гарячим залізом. Хвороблива уява намалювала при-чаєну за деревом темну постать, яка пускає отруєну стрілу. Арнольд повернувся лицем до вогнища…

На світанку його розбудили крики воїнів:

— Юхе! Мбанги напали!

Арнольд вибіг з хатини. Лементували жінки, діти, чувся різноголосий рев, стогін. Трава була поплямована червоним, і Арнольд не міг зрозуміти, чи це ранкове сонце кидає такі криваві відблиски, чи траву залила людська кров.

— Там, там, там, — жрець показував у різні боки.

Арнольд навмання обрав напрямок і повів воїнів. З-за хатини вискочило кілька людей із списами. Воїни закричали:

— Смерть мбангам!

І кинулися до них. Поруч з Арнольдом лишився тільки верховний жрець.

Землянин стояв розгублений, тримаючи в руці пістолет.

— Ось їхній вождь! — вигукнув верховний жрець, показуючи на одного з птеемманів. Арнольд схопив жерця за руку й потяг за собою:

— Показуй!

— Ось він! Ось!.. — кричав той.

Арнольд вистрелив — вождь упав.

Перед очима у Арнольда попливли криваві кола. Він гнався за кимось, стріляв, а потім вихопив у когось дрючок і молотив, забувши про хвору руку, вже не розбираючи, де свої, а де чужі.

Барабани розсипали бадьорий дріб, весело висвистували зігнуті дудки, могутнім ревом сповнювали повітря довгі сурми, радісно співали жерці. Арнольд стояв на помості слави, височіючи над збудженим натовпом. Він бачив голови й плечі птеемман, помічав захоплені, радісні, улесливі погляди. Поодаль навколішках чекали своєї долі полонені мбанги.

Жерці співали:

— Ти, що перевертаєш гори! Ти, що затьмарюєш сонце! Наш юхе, до імені якого ми додаємо — славний! До імені твого, наш юхе, ми додаємо — всемогутній! Ким би ми були без тебе? Як вийшли б із темряви? Поклади руки на наші голови й дай їм хитрість того, що вислизає з пастки. Поведи нас шляхом перемог — і всі племена стануть нашими рабами.

Жінки піднімали дітей, благали:

— Доторкнися до них, наш юхе, дай їм силу. Нехай вони ростуть, наслідуючи тебе в усьому!

“Так, заради таких хвилин можна багато чим ризикнути, — думав землянин-юхе. — Я відроджу плем’я. Якщо не можна об’єднати племена мирним шляхом, треба об’єднати їх силою, щоб повести проти куаплафрів. І я це зроблю!”

Юхе всміхався, як йому здавалося, зворушено й розчулено, насправді ж його обличчя спотворила гримаса пихатого володаря.

Військо лаштувалося в похід на численне плем’я армадуків. Юхе не сумнівався у швидкій перемозі. Що, крім списів і дрючків, могли протиставити дикуни-армадуки його воїнам? Юхе показав птеемманам, як робити пращі й луки, організував загони лучників. Схиляння перед великим юхе і віра в нього зростали день у день. І сам юхе більше не дивувався, коли його вихваляли, називаючи сонцем і божеством.

“Хіба це не природно, що я для них божество? — міркував він. — Віра звеличує. Навіщо ж її відбирати?”

Юхе був самотній, тому він частенько приходив до лісового озера й, дивлячись на своє відображення, розмовляв із собою. Так він втамовував докори сумління й болісні сумніви. Один юхе міг легко переконати іншого, що діє він справедливо й благородно.

Напередодні походу він востаннє прийшов до озера. З води на нього дивився гарний чоловік з рішучим поглядом і масивним підборіддям — обличчя великого юхе.

Та раптом він помітив щось незвичне. На обличчі проступали великі плями. Може, привиділося?

Юхе спробував заспокоїтися. Походив навколо озера, намагаючись ні про що не думати, вслухався в шум лісу, дивився на хмари. Ліс шепотів: “Могутній… Могутній…”

Юхе знову підійшов до озера. Ні, плями не зникли.

Він повільно пішов назад до хатини, заклопотаний думками про наступний похід. Вірні охоронці, що чекали неподалік, ішли за ним безшумно, щоб не заважати думати великому юхе.

Біля стійбища він зустрів верховного жерця. Низько вклонившись, той сказав:

— Нехай твій шлях завжди буде всипаний перемогами!

Пильно подивившись на його лице, жрець квапливо відвів очі.

— У чім річ? — запитав юхе.

Верховний жрець подивився на нього круглими від страху очима:

— О великий юхе! Якщо тебе не вбила отрута танча, то для тебе, можливо, не страшна і скрамія. Але для нас заразитися скрамією — певна й страшна смерть.

— Якою скрамією? — спитав юхе, згадавши про плями на обличчі й намагаючись не виказати свого хвилювання.

— У тебе страшна хвороба. Від неї немає рятунку ні для людини, ні для тварини. Гниють кістки, і за два дні хворий у муках відходить у Долину Мовчання, проклинаючи годину свого народження. Тому пробач нам, великий юхе. Ти — син божества, а ми тільки комашки біля твоїх ніг. Пробач нам…

Липкий піт зросив тіло юхе: якщо підозра жреця має під собою грунт, то він захворів чимось схожим на проказу.

Вночі він не міг заснути навіть на хвилинку — ломило суглоби, набрякли ноги. На світанку він вийшов з хатини й поплентав до лісу. Воїни-вартові кидалися врозтіч, коли він наближався до них.

“Ось вона — відданість володареві, — думав юхе. — Ціна відданості… А хіба у всі часи вона була не такою?..”

Він проминув хатину верховного жерця і встиг помітити за опущеним пологом злякане обличчя й вістря списа. Пригадалося: “О коханий юхе! Я віддам за тебе життя”.

Ось і озеро. З води на нього дивилося розпухле, спотворене обличчя зі сльозавими очима. “Що зі мною скоїлося? — подумав він. — Невже це я був якимсь юхе і хотів стати володарем Птеемми? Навіщо? — Він докірливо похитав головою, і відображення в озері відповіло йому тим же. — Володар Птеемми… Жалюгідні плани… Як я міг дійти до цього?..”

Тепер перед лицем смертельної небезпеки він знову став сам собою, знову подумав про нещасних дикунів, безсилих перед хворобами, голодом і холодом, спекою і спрагою.

“…Я все одно здійсню свій задум. Я не можу врятувати їх від ворожої їм природи, але я захищу їх хоча б від куаплафрів. Як сказав жрець: “Від скрамії немає рятунку ні для птеемманина, ні для тварини”. Отже, для куаплафрів його не буде теж! Я принесу їм цю хворобу!”

Тепер Арнольд думав тільки про одне: як знайти велетнів-убивць? Оскільки жоден з птеемман нічого не знав про них, то їх поблизу немає. А в нього залишилося так мало сил. Велику відстань він не зможе подолати.

На світанку Арнольд виповз із печери, куди його загнала гроза. Кусаючи від болю губи, ледве звівся на ноги. Біль не тільки гриз тіло — він висотував із нього силу. Перемагаючи слабість, Арнольд ступив кілька кроків. Праворуч захрускотіло галуззя. Арнольд наготував пістолет. Він не хотів умирати в пазурах звіра — перед смертю він мусить здійснити свій задум. Але це був не звір. До Арнольда прямував один із тих, кого він шукав, — куаплафр.

Зустріч була несподіваною. Арнольд інстинктивно підняв руку з пістолетом і натиснув на пусковий гачок.

Тієї ж миті вогняна голка впилася йому в живіт, і землянин упав, з жахом дивлячись на куаплафра. Той був цілий і неушкоджений. В руках у нього не було ніякої зброї. “Зброя в мене всередині”, — почув Арнольд куаплаф-рові слова й спробував відповзти убік. Але тіло вже не слухалося його. Він побачив, як куаплафр схилився над ним, поклав йому на груди руку. Слова куаплафра лунали спокійно й навіть лагідно: “Ти помреш — і це для тебе велике щастя. Ти відродишся вже зовсім іншим, без недуг, які шматують твоє тіло й душу”.

Арнольд майже не слухав його. Він і сам знав, що чомре.

І раптом він побачив Марка…

Місто розкинулося на дев’яти горбах, милуючись своїм біло-рожевим відображенням у навколишніх річках та озерах. Вгору здіймалися круглі, схожі на аеростати, будинки. Стрімко пролягли вулиці, які, здавалося, були зіткані з невловного руху тіні й світла.

Павло повертався з роботи, як звичайно, пішки, щоб помилуватися містом, що росте день у день. Це птеемманське місто стало для нього другою батьківщиною. Тут він зустрів революцію, бився на барикадах, потім разом з тисячами птеемман захищав місто від загарбників.

Вдома на нього чекають дружина й двоє дітей. Він одружився недавно — і діти в нього ще маленькі, старшому — три роки.

“Що ж мене тривожить? — думає він. — Відчуття таке, наче от-от має скоїтися щось лихе”.

Раптом Павло відчув легкий поштовх під ногами.

“Мабуть, здалося?”

Ще кілька поштовхів, потім один — сильний, від якого він мало не впав. Почулися розпачливі крики, дитячий плач.

Він кинувся бігти, але сильний поштовх звалив його з ніг. Почувся лиховісний тріск, і величезна розколина перетнула всю вулицю. Захиталися будинки, в усі боки полетіли шматки цегли, брязнуло скло.

“Пізно. Нема куди поспішати. Якщо Асунда з дітьми не сховалася…”

Твердий грунт під ногами став схожий на рідину: він здіймався хвилями, які напливали одна на одну й розходились, утворюючи прірви. В них падали стіни будинків, автомашини, люди. Краї прірв змикалися…

“Нема куди поспішати. Нічим уже не можна зарадити”, — подумав Павло, випльовуючи червону од крові слину, але спробував іти далі. Він мало не плакав від безпорадності й відчаю.

— Нехай ти будеш проклята! — крикнув Павло й підніс руки, стиснуті в кулаки. — Нехай ти будеш тричі проклята!

Ненависть спалила в його свідомості всі інші думки, залишивши тільки одну. За кілька секунд він склав страшний рахунок, який усі живі істоти могли б пред’явити природі. Він сказав би їй: “Я звинувачую тебе за жорстокість хижака й беззахисність травоїдного, за жахливий егоїзм, що його ти заклала в кожну живу істоту, за все погане й підле, що є в нас, за те, що ти намагаєшся не дати нам стати іншими, за те, що нам так важко видряпатися з твоєї темної утроби”.

І раптом він побачив Марка…

Тамара залюбки ходила по крамницях. А тут іще відкрили нову дванадцятиповерхову спеціалізовану “Все для жінок”.

Ескалатор підняв Тамару на п’ятий поверх у відділ головних уборів. Від безлічі капелюшків різних фасонів розбігалися очі. Примірюючи один з них, вона побачила в дзеркалі чоловіче обличчя.

— Цей капелюшок вам дуже пасує, — сказав незнайомець.

Голос його був густий, слова він вимовляв чітко й голосно.

— Дуже вдячна вам. Ви допоможете мені вибрати?

— Ну, звичайно!

Він простяг руку, щоб узяти її сумочку. їхні долоні на мить зустрілись, і по Тамариній руці ніби пробіг струм.

— Як вас звати?

— Епронтіс.

— А мене Тамара.

— Гарне ім’я, — співуче мовив він.

— Ви вмієте говорити компліменти.

— Це не моя заслуга, — відповів Епронтіс якось аж надто серйозно.

Тамарі здалося, що вона знає Епронтіса давно, знає, як він усміхнеться, як ніжно й схвильовано забринить його голос, як він покладе руки їй на плечі…

“Ця банальна історія називається коханням з першого погляду”, — подумала вона іронічно. їй хотілося вгамувати, стримати своє почуття, але зробити це було важко.

— Ви купите цей капелюшок? — спитав Епронтіс, подаючи їй сумочку.

В його словах Тамарі вчувся підтекст: “На пам’ять про зустріч. І ви завжди надіватимете його для мене, сотні й тисячі разів”.

— Так, так, — сказала вона, беручи сумочку.

І знову від дотику його руки її вдарив струм.

Вона заплатила за капелюшок і попростувала до виходу. Епронтіс провів її до ескалатора й зупинився. Тамара скоса стежила за його обличчям. Помітивши, що він вагається, вона здогадувалася, про що він хоче попросити.

Але Епронтіс мовчав, тільки невідривно дивився на неї, ніби намагався назавжди запам’ятати кожну рису її обличчя.

Тамара побачила, що до них простує низенький згорблений птеемманин.

— Ви не проведете мене? — квапливо спитала вона Епронтіса.

Відповідь здивувала її:

— Проведу, якщо директор дозволить…

Птеемманин підійшов до них і, почувши останню фразу, поштиво вклонився Тамарі:

— Якщо ви так бажаєте. — Він повернувся до Епронтіса: — Візьми покупки й проведи.

Він торкнувся рукою Епронтісового плеча, немов підштовхуючи його, і тут же відсмикнув її.

— Вибачте, — сказав директор Тамарі,— але він не зовсім справний. Десь замкнувся контакт, і пробиває струм. Я пошлю з вами іншого робота.

— Рбота… — прошепотіла Тамара, ще не збагнувши до кінця страшного змісту його слів.

— Так, рбота, — по-своєму витлумачивши її здивування, сказав директор. — Правда, вони дуже схожі на птеемман? Виготовлені спеціально на наше замовлення з особливих пластмас і синтетичних білків…

Тамара ступила на ескалатор, і гнучкі сходи понесли її вниз, до виходу. Вона дивилася перед собою застиглим поглядом і мимоволі згадувала цю безглузду зустріч. Усе навколо потьмяніло, злилося в одну сіру барву. Що сказав би Марко?

“Витівки пам’яті чи витівки природи?” Іронічний Марко, який любив усе розбирати до дрібничок. Чому вона так часто думає про нього?

Серце її тривожно калатало, паморочилося в голові. Тамара намагалася переконати себе: те, що з нею сталося, — просто кумедна історія, та й годі. Але стримати сльози вона вже не могла. Вони бігли по щоках, а вона силкувалась усміхатися.

Раптом Тамара побачила Марка…

На екранах спалахували й звивалися сині змійки. На одному з них видно було все тіло Пілнекла, чоловіка, що лежав на операційному столі, на другому — його шлунок, на третьому — серце, на четвертому, п’ятому, шостому — ділянки його мозку. Обчислювачі зводили всі дані й подавали їх на центральний екран. Там же світився графік ритму серії Л-43 при змінних потужностях поля.

Марко узяв один з лабораторних журналів. Ось запис про попередній дослід — формула й кілька слів: “При ритмі Л-42 активність м’язів знижується”. Для того, щоб з’явився цей запис, потрібно було півроку роботи. Життям поплатилися сотні тварин, а Сімейр понад місяць пролежав у клініці, щоб відновити нормальну реакцію м’язів.

Колись у центральних газетах Птеемми з’явилося кілька статей про їхню роботу: “Ритми життя”, “Ритми, що змінюють обмін речовин”, “Керування енергетичним обміном організму”. У них ішлося про те, що в змінному енергетичному полі треба відрізняти ритм від частоти й що саме ритм лежить в основі життя. Тому з його допомогою можна керувати організмом.

Відтоді було проведено тисячі дослідів — з’явилися десятки записів у лабораторних журналах. Але до керування процесами обміну енергії в організмі так само далеко, як і раніше. Марк знову глянув на центральний екран, зіставив дані й насторожився: зникло дихання?

Спалахнула оранжева лампочка — сигнал тривоги, і центральний екран погас — апарат автоматично вимкнувся.

Сімейр підійшов до Марка, брови його насупилися:

— Я не раз казав тобі, що ми намагаємося з темної хатини зробити палац. Чи не простіше зруйнувати хатину й закласти на цьому місці підмурівок палацу?

Маркові не хотілося дискутувати. Але цей фанатик Сімейр не відчепиться. У чомусь він схожий на Павла — такий же сильний, наполегливий, упертий, із тих, що, вмираючи, роблять крок уперед. Він нещадний і до себе й до інших.

Марко запитав:

— Ти маєш на увазі людський організм?

— Так. Він принципово не відрізняється від організму першої-ліпшої тварини чи комахи. Природа створювала його з тією ж метою. А ми поставили перед собою зовсім інші цілі й тепер намагаємося пристосувати до них свої організми, доповнити їх, добудувати. Чи не краще створити їх на новій основі?

Його думки збігалися з думками Марка. Але землянинові здавалося, що Сімейр надто поспішає.

— Рано, — заперечив він. — Ми ще погано знаємо те, що нам подарувала природа.

— Але принципи відомі. І перш ніж вивчати всі деталі хатини, може, краще розпочати будівництво палацу?

— На жаль, це поки що неможливо, — сказав Марко і подумав про те, що Сімейр іще дуже молодий.

— Завтра розпочнемо підготовку до наступної серії — Л-44.

Готуйте апарати.

— Ти дозволиш мені?.. — спитав Сімейр, і хоч він не докінчив, Марко зрозумів, що він має на увазі.

— Поки що перевіримо на тваринах, — відказав він трохи різкіше, ніж звичайно, й подумав: “Хоче випередити мене. Але наступна серія — моя”.

Повернувшись до лабораторії № 7, Марко розгорнув журнал. На початку сторінки під назвою “Л-43” було записано характеристику ритму і його можливого впливу на людський організм. Марко акуратно дописав: “При потужності поля понад 40 ЕНВ дихальні центри перестають працювати”.

Марко відчинив двері лабораторії…

…Кілька хвилин Марко згадує, де це він, чому навколо шумить ліс, а поруч стоять у напружених позах Арнольд, Павло, Тамара, вражено дивлячись то на нього, то одне на одного. У них такий вигляд, ніби вони щойно прокинулися.

— Що з нами було? — питає Арнольд.

— Якщо хтось і може відповісти на твоє запитання… — починає Павло.

— Я поясню вам, — каже Марко. — Ходімо до арки, яку ми бачили перед входом на цю ділянку лісу й на цей майданчик.

Вони слухняно йдуть за ним.

— Читайте, — каже Марко, показуючи на арку з якимсь написом, і задумливо додає: — Тепер ми знаємо їхню мову.

Кілька хвилин минають у мовчанні. Кожен намагається осмислити прочитане.

— Якщо вірити написаному, то ми потрапили в музей історії, — каже Арнольд. — Але що означають заключні слова: “Пройдеш із століття в століття, щоб остаточно пізнати себе”?

— Виходить, усе, що ми пережили там, схоже на сон? — питає Тамара, з полегкістю зітхаючи. — Гіпнотичний сон на майданчику з різнокольорових плиток?

— Це схоже на навчання під час сну, — здогадується Павло. — Ми діставали інформацію під час сну…

— І в уяві діяли згідно з цією інформацією та своєю вдачею, — підхоплює Марко. — Це історичний музей-школа. — Ми потрапляли в епохи й ситуації відповідно до своїх, інколи неусвідомлених прагнень…

Ариольд: “Людина часто бачить уві сні те, що живе в її підсвідомості, здійснює те, на що в реальному житті ніколи не наважилася б. А в цьому штучно викликаному напівсні я цілком розкрився і побачив такі риси, які майже не виявлялись, але жили в мені в зародковому стані. Тепер я знаю, чого треба позбуватися”.

Павло: “Отже, насправді не було ні Асунди, ні дітей, ні землетрусу. Але тепер я розумію, що людству не загрожує спокій і бездіяльність. Я знаю про боротьбу, якій немає кінця…”

— Цікаво було б довідатися, як влаштовано цей музей-школу, — каже Марко.

— Як же ти довідаєшся? — питає Арнольд.

— Ми підемо до того будинку в лісі.

— Знову до куаплафрів? — лячно давиться на нього Тамара.

— Так, — ствердно киває головою Марко.

5

Земляни йшли лісом, розповідаючи одне одному про те, що побачили й пережили в музеї. Кожен хотів, щоб його вислухав Марко.

“Чому після музею Марко став нашим ватажком? — думав Павло. — І ніхто не суперечив, навіть Арнольд. Чому на цій планеті він став найголовнішим і найнеобхіднішим з усіх нас? А на Землі? Мабуть, там теж… Такі, як він…”

— Дивіться! — крикнула Тамара, показуючи вгору.

Високо над ними кружляв величезний птах. Він почав знижуватися.

— Це куаплафр, — сказав Павло.

“Велетень” опустився й привітав землян символічним жестом. Він обвів руками навколо себе, неначе обіймаючи ліс, небо, гори, а потім торкнувся своєї голови. Земляни почули його слова й зрозуміли, що означає цей жест:

“Планета — в мені. Тільки в моїй свідомості світ набуває сенсу”.

Марк голосно сказав:

— Тепер ми знаємо, що слово “куаплафр” означає — той, хто створює себе!

Земляни почули відповідь:

“Ви теж куаплафри!”

“Мабуть, він має рацію, — подумав Павло. — Ми теж — куаплафри”.

“Зараз у нас на планеті відбувається Велика Революція — докорінна перебудова людського організму, — почули земляни слова куаплафра. — Я — один із перших, хто відтворив себе в досконалішій формі. Цей процес триватиме вічно…”

Тамара згадала про “язика”, якого вони “рятували”. “Так ось чому він так спокійно говорив про своє зникнення в будинку, який вони вважали табором смерті. Виходить, він щезав, щоб знову воскреснути? Чи так воно насправді?”

Павло уважно слухав куаплафра. Щось у його інтонації здавалося йому дуже знайомим. Він напружував свою пам’ять, силкуючись згадати. Потім помітив, що й Арнольд, і Марко теж перебувають у такому ж стані.

“Чи згодні ви піти до Палацу перевтілення?” — запитав куаплафр.

“Він міг би наказати або примусити, однак питає в нас згоди, — подумав Арнольд. — Та, мабуть, це закономірно для таких істот, як вони”.

Біля входу до напівпрозорої будівлі, як і раніше, стояли “пуголовки”. Вони вітали землян тими ж символічними жестами, що й куаплафр.

Марк не втримався:

— І це їх ми збиралися підняти на боротьбу. А вони, очевидно, набагато розумніші від нас…

Земляни зупинилися на порозі лабораторії. Крізь оглядові віконця можна було зазирнути всередину. В одній з лабораторій бурхали енергетичні смерчі, спалахували блискавки.

“Організми обробляються ритмами енергетичних полів та хімічними препаратами, — розповідав куаплафр. — Отже, змінюється порядок чергування окремих ланок спадкового малюнка, структура живої тканини. Знищуються шлунок і кишечник — цей малопродуктивний апарат. Замість нього в сусідній лабораторії ставлять батареї Сімейра, які допомагають засвоювати величезну кількість енергії безпосередньо з навколишнього середовища…”

Тамара скривилася. Все це нагадувало їй складальний цех. Але тут складали людей. Думка ця глибоко вразила її, весь процес видався їй блюзнірським. Вона здивувалася, побачивши незворушне обличчя Марка і майже спокійне — Павлове. Тієї ж миті куаплафр звернувся до неї.

“Коли людину створює природа, причому не завжди досконало, — це тобі не здається блюзнірством? Чому тебе обурює те, що людина сама створює себе?”

Куаплафр вів землян з однієї кімнати до іншої. Він показував лабораторії, де людина-ембріон обростала новими органами чуття: ультразвуковим слухом, універсальними макро- і мікроскопічним зором, хімічними аналізаторами, різними енергетичними лічильниками, приймачами якнайтонших коливань. Куаплафр показав ділянки, де добудовувалася нервова система й мозок, створювалися нові сигнальні системи. Так “пуголовок” ставав куаплафром. Він міг вбирати в себе величезні порції енергії і потім використовувати її для роботи, для перебудови навколишнього світу. Його світосприймання розширювалося в мільйони разів, і в стільки ж разів розширювався внутрішній світ, ставав незмірно багатший і різноманітніший.

“Різниця більша, ніж між людиною і мурашкою, — думав Марко. — Я б хотів на секунду зазнати тих радощів, що доступні куаплафрам. Але яким жалюгідним видалося б усе моє попереднє життя! Я вже не міг би повернутися до нього… Ембріон…”

Із задуми Марка вивело запитання куаплафра: “Чи здогадалися ви нарешті, що сталося з вашим “язиком”, де його треба шукати?”

Слова ще гриміли у вухах, мов грім після блискавки. Але в пам’яті Марка вона сяйнула вдруге, і він усе зрозумів. Ступнувши вперед, сказав, нітрохи не сумніваючись:

— Це ви?

Земляни почули слова й водночас побачили сонце, що сходило над морем.

“Так, це я. Я — ембріон, такий, яким зробила мене природа, — тепер створив сам себе”.

Голос куаплафра весь час мінявся. Він звучав так, неначе слова переходили в мелодію. І ця мелодія супроводжувалася кольорами. Барви змінювались у такт словам; то спалахували веселкою, то м’якшали й блякли.

“Я кажу “сам створив себе” тому, що колись на Птееммі жили тільки “пуголовки”. Куаплафрів не було. їх не було ніде. Та настав такий момент в історії Піеемми, коли “пуголовки” зрозуміли благодатну істину: розумна істота стане по-справжньому великою тільки тоді, коли, усвідомивши свою недосконалість, почне сама себе будувати. Цей шлях був дуже важкий і складний. Іноді доводилося боротися проти самих себе: проти власної зарозумілості й наївних помилок, вихованих протягом тисяч років, проти фальшивого розуміння краси, проти інертності традицій і нелогічності розуму. Ми не відразу стали такими, якими є. Перші куаплафри були примітивні в порівнянні з нами. Ми виявимося примітивними в порівнянні з тими, якими станемо. Але це єдино правильний шлях. Шлях до ліквідації болісних протиріч. Шлях, де все залежить від нас самих. Шлях, який веде вперед… І емблема нашої планети — людина, яка створює сама себе. її посилають у космос на початку кожної передачі космобачення. Ви теж побачили її, але зрозуміли по-своєму: відразу ж злякалися й ладні були зненавидіти нас. Тоді ми переконали вас, що це — міраж…”

До землян підійшло ще двоє куаплафрів.

“Запрошуємо вас у світ, який ми створили”, — сказали вони. Марків здогад змінився впевненістю: “Ні, цей світ, збудований на симбіозі, не гра природи, а втручання розуму. Вони змінили не тільки себе, але й обличчя своєї планети, світ живого, саму програму — лінію еволюції, замінивши боротьбу видів симбіозом. Але як же тут удосконалюються види?”

Він почув відповідь:

“Твоя правда. Ми навчилися читати й змінювати спадкову інформацію організмів. Вивели нові види із заданими властивостями. А боротьба тривала. Але це боротьба за те, щоб приносити найбільшу користь іншому”.

Куаплафри повели землян до виходу. Ескалатор підняв їх у сферичний будинок, а звідти рухлива доріжка винесла у ліс.

“Якщо хочете, можете зайти ще сюди”, — запропонував один із куаплафрів, показуючи на присадкувату будівлю. Над самою травою виднілися двоє маленьких віконець з грубими ґратами.

Неначе у відповідь на запрошення куаплафра над входом до будівлі спалахнули вогники, і двері з протяжним стогоном попливли вниз. На обличчі в Тамари й Арнольда відбилися страх і розгубленість. Навіть Павло напружився, немов збирався з кимось боротися. Грати на вікнах нагадували багато чого з історії Землі, і спогади ці були не з найприємніших.

Павло отямився перший. Подивився на глузливо скривлений Марків рот, і йому стало соромно.

“І це після всього, що ми пережили тут! — подумав він. — Значить, нам тільки здавалося, що ми повинні змінитися, що ми вже не зможемо думати так, як думали, робити так, як робили. Насправді давня пам’ять — немов той горб. Вона виявилася сильнішою за уроки, які ми дістали в музеї. Не можна втекти від минулого. Воно міцно, мов коріння, тримає тебе. Воно сковує твій крок, наче гирі на ногах…”

Павло подивився на Марка і запитав:

— Що в цьому будинку? І чому на вікнах грати?

“Це не грати, а плетиво оптичних трубок та проводів, — відповів куаплафр. — Звідти, з будинку, ви можете бачити, що діється в різних кінцях планети”.

“Куаплафри бачать зараз усі наші вади, — подумав Арнольд. — Але поводяться з нами, ніби з братами, рівними за духом і розумом”.

А Павло думав про криваві закони природи. Йому здавалося, що нарешті він зрозумів велику істину: все погане закладено в людину природою так само, як у вовка, козу, блоху, але помножено на людську кмітливість. “Хіба вовк зупинився б перед убивством усіх ворожих вовчих зграй, якби міг? Або коза, маючи зброю, не знищила б усіх кіз, щоб уся трава дісталася тільки їй? Ми помиляємося, коли кажемо, що людина гірша за вовка. Людина не гірша, а розумніша…”

Павло почув відповідь куаплафрів:

“Природа не лиха й не добра. У ній немає понять “погане” й “добре”. Це все вигадала людина, щоб знати, проти чого й за що боротися. З точки зору людини природу треба назвати доброю, бо вона не забороняє ні пізнавати, ні переробляти себе.

Десь пролунав протяжний гудок. Він ставав дедалі тонший і нарешті урвався…

І земляни побачили на тлі дерев знайомий силует “сигнальника”.

— Емблема планети, — тихо промовив Павло, неначе боявся, що видиво раптово зникне. — Зараз “сигнальник” перетвориться на “велетня”…

— Він стане всемогутнім! — сказав Арнольд, розпроставши плечі, і став ніби ще виший на зріст.

— Він буде безсмертний, — прошепотіла Тамара й обернулася до Марка: — А ти тоді мав рацію. Це не п’явки й не каміння.

Марко мовчав. Він думав про Землю…

УРАГАН

Повість

Замість передмови

У великому космічному архіві про цю планету майже не було відомостей. Хіба що уривки повідомлення, яке прийняли на штучному супутнику Юпітера: “…треба остерігатись… аборигени… печерах… особливу небезпеку… урагани…”

Корабель, з якого надіслали повідомлення, на Землю не повернувся.

Вивчаючи текст, довжину хвилі й умови, за яких було прийнято передачу, вчені висловили припущення про такий зміст повідомлення: “Треба остерігатися місцевих жителів. Аборигени мешкають у печерах. Особливу небезпеку становлять урагани”.

На планету послали другий корабель. Командиром корабля було обрано ветерана зоряного флоту Петра Колесова.

ПЕЧЕРА

Ураган наближався. У фіолетовому небі хиталися чорні стовпи. Коли їх освітлювали блискавки, вони скидалися на земні домни, наповнені розплавленим металом. Та от стовпи почали звиватись як гігантська гусінь, ламатися, розсипатись…

Криваве й чорне. Спочатку більше чорного, потім — кривавого. З висоти тяглися пожадливі вогненні язики. Волохата гусінь танцювала у світлі блискавиць. Шум урагану переходив у нестерпне однотонне виття. Здавалося, барабанні перетинки не витримають.

Петро вже розумів, що він не встигне добратися до корабля. Треба шукати рятунок тут, у кам’яній пустелі, де ростуть тільки жалюгідні кущі антибузку — так назвали цю рослину космонавти за дрібні п’ятипелюсткові квіточки з неприємним запахом.

Напевне, не варто було йти так далеко одному, але тепер уже пізно про це говорити. Він побіг, вдивляючись у розщелини між скелями, у нагромадження великого каміння, сподіваючись найти печеру.

Чому він зупинився саме біля цієї скелі? Адже вона нічим не відрізняється під інших. Проте йти від неї не хотілось. У чому річ? Петро придивився уважніше й побачив отвір. Космонавт попрямував до нього, приготувавши на всякий випадок променемет.

Цей захід був своєчасний. З темного отвору скелі визирнула люта вишкірена морда урава. Земляни вже бачили цих невеликих тварин, схожих на ангорських котів. Помітивши людей, урави, розпустивши хвости, як вітрила, завжди поспішали зникнути. Але цей печерний звір відрізнявся від своїх родичів. Він був утричі більший, його шерсть не блищала, а тьмяно вилискувала синьо-зеленим кольором. Звір загарчав і звівся на задні лапи. Петро почув смердюче дихання і подумав: “Новий вид урава? Печерний?”

Звір гарчав і поволі підходив до людини. Петро позадкував. Дивлячись у вузькі очі тварини, він миролюбно мовив:

— Тікай, дурненький, не будемо сваритись.

Урав клацнув зубами, загарчав і продовжував наступати.

Петро все ще не стріляв. Він замахнувся променеметом, як палицею, і вдарив звіра по голові. Урав завищав, упав на каміння, але й тепер не втік. Підхопившись, він стрибнув на космонавта.

Петро ледве встиг відхилитися. Зуби звіра клацнули зовсім близько від його шиї.

А ураган дужчав, гуркотіння і виття наростало. Єдиний рятунок — печера.

Ударом ноги Петро відкинув звіра з дороги. Напевно, удар був сильний, бо урав завив і поповз, тягнучи задні ноги. Але поповз не вбік, а слідом за ним. Його очі округлились і люто горіли. Він пирхав і гарчав.

“Скажений”, — подумав Петро і автоматично натиснув кнопку променемета. Спалах. Легкий димок розтанув у повітрі на тому місці, де тільки-но був звір.

Петро ввімкнув ліхтар. Промінь пройшов по голій кам’яній стіні, потім наткнувся на зелену масну плісняву.

Космонавт прислухався. Тихо…

“Урав-самітник? Такого різновиду ми ще не бачили… — здивувався він. І заспокоївся: — З уравами я впораюсь”. Увімкнув апарат інфразору.

Кілька кроків — і Петро опинився в печері. Побачив стіни, вкриті пліснявою, мохом, кучерявими рослинами, подумав: “Слово “аборигени” могло означати не лише тварин, а й рослини”.

У глибині печери був виступ, схожий на лежанку. Петро сів на нього й тільки тепер по-справжньому відчув утому. Боліла права нога. Він забив її, коли впав між камінням.

“Скільки ж я відмахав кілометрів?” — Петро глянув на годинник. Він біг хвилин п’ятдесят.

Виття урагану стало тонше, пронизливіше. Петро подумав, що сталося б із ним, якби він не знайшов схованки. Уявив крихітну постать людини на стовпах смерчів. А тоді його всмоктала б у себе гігантська атмосферна гусінь, щоб через секунду виплюнути, перетворивши на порох…

Йому стало холодно. Зіщулився, потім несподівано всміхнувся. Обперся рукою об стіну, і йому здалося, ніби каміння м’яке. Печера була на диво затишна, наче кімната батьківської хати. Він навіть почув материн шепіт: “Спочивай, дитино. Тут тобі буде добре”. Шепіт звучав так виразно, мовби й справді поряд була мати. “Дурниці, — подумав Петро. — Пам’ять жартує…”

Він дістав із пакета НЗ тюбик із їстівною пастою, підкріпився. Ковтнув із фляги трохи води. Поклав променемет під ліву руку (Петро був лівша), прихилився до стіни, намагаючись розслабитися. Півгодини повного відпочинку — і він буде готовий до будь-яких несподіванок. Петро розслаблявся дуже старанно, за системою: спочатку м’язи лівої ноги, потім — правої руки, лівої руки, шиї… Повіки майже зімкнулись. Апарат інфразору він вимкнув: треба було економити енергію. Очі звикли до темряви, і навіть крізь вузьку щілину між повіками Петро бачив світлу пляму там, де був вхід у печеру. Звичайно, він не почує шерехів через виття урагану, але якщо в світлій плямі з’явиться тінь, очі надішлють у мозок сигнал небезпеки.

Хвилини тяглися довго. Петро подумав, що товариші в кораблі, певне, вже непокояться. Передавач вийшов з ладу, коли космонавт упав у розщелину: зіпсувався стабілітрон, а запасного не було. Коли б на місці Петра був Бен, він би щось придумав… Петро уявив вузьке обличчя доброго Бена. Бен, на прізвисько Антена, любив буркотіти, міг повчати, як треба діяти в тій чи іншій ситуації. При цьому він не забував нагадати, як зробив би сам.

Петро всміхнувся. Яких тільки гуртків не відвідував він у школі, а радіосправи так до пуття і не опанував. Найбільше Петро любив мріяти. Затишно вмостившись у кріслі, грав у всесвіт. Створював в уяві безконечну кількість зоряних систем і всесвітів, а потім вибирав найкращий варіант. А ще він любив мандрувати. Бачити нові країни, нові планети, нових тварин… І роздумувати над побаченим, відбирати з нього деталі для своїх всесвітів. А от чого він не любив — то це бути командиром, удавати, що знає, як треба діяти, коли інші цього не знають. А проте комусь же треба бути командиром і відповідати за життя інших. Бен та Кір гарні, сміливі, розумні хлопці, але й вони хотіли, щоб командиром був він.

Петро пригадав посадку на Арс. Корабель втратив управління, атмосферна течія несла його на скелі. Всі космонавти, немов у лихоманці, шукали вихід, щось робили. А він роздумував. Він примусив себе роздумувати, адже саме так за короткий час можна перебрати немало варіантів. І він знайшов єдиний варіант—зробити посадку на болоті, варіант, який категорично забороняли інструкції. Саме він їх і врятував. А сьогодні Петро сам собі не подобався; він мало думав. Звичайно, ураган не давав часу для роздумів. І урав — теж. Тому він пішов на найпримітивніший з варіантів — променемет. Виправдання — брак часу. І все-таки… Він роздумував навіть у ту мить, коли вмикав АС — аналізатор середовища.

Петро насупився. Він не любив згадувати той день, відчуття, яких не можна зрівняти ні з чим; жах, якого не позбувся й досі; біль, якого не відчував навіть у ту мить, коли зубчасті колеса передачі трощили його пальці. Але не згадувати не міг. Якась незбагненна сила примушувала його згадувати, а він, упертий Коперник, опирався, намагався обдурити пам’ять, шукав у ній інші спогади. Так, краще він згадає той день, коли втратив пальці правої руки. Тоді помилився механік, увімкнув машину запуску на чотири секунди раніше. Треба було негайно зупинити її. Від цього залежало життя шістьох чоловік. Петро зумів визначити потрібний момент і важіль, під який треба сунути руку. Колеса зубчастої передачі розмололи його пальці й зупинились. Це забрало дві секунди. Життя шістьох чоловік було врятовано ціною його пальців. Не така вже й велика ціна за життя шістьох. Та ще таких людей…

Петро відчув, як починає страшенно боліти голова від зусиль, яких він докладав, аби не згадувати те, що не хотів згадувати. І все ж він зрозумів: його опір марний. Дві літери — АС — вистукував у мозку невидимий телеграфний ключ: АС, АС, АС…

Петро міг би й не під’єднувати апарат безпосередньо до свого мозку — в цьому не було крайньої потреби. Більше того, це було суворо заборонено правилами безпеки Першої і Другої інструкцій, Кодексом командирів і всіма іншими правилами. Але якби Петро виконував їх, то менше знав би про атмосферу Арса. Ні, не менше. Він просто не знав би головного: Арс дихає, вдихаючи один газ, а видихаючі інший. Вдих планети Арс триває рівно шість земних годин, а видих — вісім. За цей час в атмосфері відбувається переродження мікроорганізмів.

Під’єднавши апарат, Петро смертельно ризикував. Потім, коли він його від’єднає, може не повернутися свідомість. В ім’я чого він так ризикував? Заради того, щоб зробити одне з найбільших відкриттів космобіології?

Він багато разів питав себе про те, але певної відповіді не знаходив. Звичайно, справа тут зовсім не в славі. Просто він хотів взнати про Арс більше, ніж це могли визначити прилади. Знати, просто знати те, чого ще не знала жодна людина. Він і в дитинстві був упертим диваком. Завжди хотів знати те, чого не знали інші.

“…Не можна гратися на вулиці під час грози. Блискавка може вбити…” Бушувала гроза, а він, ще зовсім хлоп’я, сидів на колінах у бабусі. Ну навіщо вона казала про блискавку? Що відбулося перед цим?

“Теж мені Коперник знайшовся…” Коли він уперше почув ці слова? Так сказав староста гуртка юних ракетників Василь Сидоряк, коли Петро почав доводити, що систему управління ракетами треба будувати за іншими принципами, їхня суперечка закінчилася бійкою, а прізвисько Коперник назавжди прилипло до Петра.

З тим прізвиськом було зв’язано стільки синців і ґуль, які він діставав, коли ліз у бійку проти цілих ватаг хлопчаків, і згодом, коли йшов напролом там, де простіше було піти в обхід, щось втративши на обхідній покрученій дорозі…

“Ох і дурненький же ти у мене, синку. Як можна одному битися з чотирма?” — дорікала мати, прикладаючи примочки до подряпин та ґуль.

Згодом, коли син підріс, закінчив уже школу та інститут, мати звикла до думки, що його не зміниш, а проте намагалася повчати: “Ну добре, якщо ти вважаєш, що має бути інакше, вислухай, не заперечуй, а зроби по-своєму. Нащо тобі лізти напролом, нерозумна твоя голівонька? Все одно словами нічого не доведеш. Пожалій свої нерви, своє здоров’я…”

“Безумство сміливих? — запитала якось красива дівчинка, в яку він був закоханий аж до дев’ятого класу. — Безумство й мудрість. Це парадоксально. Безумство сміливих. — це прекрасно, оригінально, це можна назвати подвигом. Але яка ж мудрість у безумстві? Різні слова, різні поняття, протилежні по значенню. “Безумство сміливих — ось мудрість життя!” — вона засміялася грайливо, в голосі дзвеніли срібні дзвіночки. На її устах з’явилися ледь помітні зморшки. Отоді Петро й розлюбив її…

Він відчув холодний дотик до ніг, інстинктивно відсмикнув їх, схопився. До нього повзли дві зелені змії. Перша думка — знищити… Але він ніколи не робив так, як підказувала йому перша думка. Через кілька секунд він уже ладен був посміятися з себе. Зелені змії виявилися двома довгими рослинами — ліанами, що вилися по стінах печери. Втім, Петро не помітив однієї суттєвої деталі — кожна змія мала на кінці кілька чашечок-присосок…

Космонавт відкинув рослини і знову ліг. І одразу йому хтось наказав: “Пригадуй!”

“Хто ти?” — подумки запитав Петро і почув відповідь:

“Навіщо тобі це знати? Добре тобі, приємно, затишно, — от і прекрасно”.

“Якщо не скажеш, хто ти — я не пригадуватиму”, — роздратовано заперечив Петро.

“Дурненький, ти знову стаєш упертим”.

Слова були лагідні, в них вчувалися знайомі материнські інтонації. Будь-хто підкорився б їм, заспокоївся. Будь-хто, але не Коперник. Петро напружив усю свою силу волі і наказав пам’яті: “Не пригадуй!” Здалося, він відчув свої нервові волокна, що напружилися, як м’язи. Так минуло кілька секунд. Знову пролунав той самий голос: “Не знаю, як відповісти на твоє запитання. Мене ніхто не питав про це. Чи можна чорним і білим показати різнобарвність?”

“Ще й як! — відповів Петро. — Не тягни!”

“Якби все спростити, то можна сказати, що я складаюсь із мільйонів живих істот, як і ти. З клітин. Вони доповнюють одна одну й потребують колективного захисту. Чи досить того, що ти взнав? А тепер пригадуй… Ну, пригадуй!”

Петрові привидівся в темряві якийсь рух, здалося, що він тут не один. Але це відчуття не злякало його, а навіть заспокоїло. Пригадав свій дім на Землі. Затишний будинок на колесах, з могутнім двигуном, який може за короткий час доставити його з лісу на узбережжя моря. Шкода, що сюди не можна перенести той дім, що був ніби його панциром. У важку хвилину Петро завжди міг сховатися в ньому. Ні, не завжди, тільки до позаминулого року, точніше — до 17 квітня, коли він побачив у своєму домі Віктора. Петро пішов тоді з дому, хоч міг би й лишитися. Піти могли вони. їм побудували б на замовлення інше гніздечко. Але дім, у якому пахне зрадою, — це вже не його дім. Петро не вимовив тоді слова “зрада”, хоч подумав саме так. Звичайно, Наталка могла вибрати іншого, покохати іншого. Вона мала діяти так, як хотіла. Більше того: він знав, що це станеться. її захоплення ним, його подвигами і славою не могли тривати безконечно. Але чому вона вибрала саме Віктора? Повну протилежність йому, Петрові? Штукаря й прилипалу, лицеміра й пристосуванця? “А може, ти упереджено думаєш про нього, старий? Ану, забудь свою образу і придивися до Віктора ще раз. Так, ще раз. Ні, на жаль, я достатньо досвідчений. У кожного в житті своя позиція. Досить зайняти її, а далі вона, ця позиція, вже пристосовує людину до себе, формує характер. А позиція Віктора проста, її можна викласти кількома словами: жити легко й безтурботно. Головне — легко. По-іншому не виходить. Чому ж вона вибрала Віктора? Набридли складності, труднощі зі мною? Набридла моя незвичайність? Теж захотілося легкого життя?

Ти знову все ускладнюєш, старий. Все було набагато простіше і безсоромніше. Тобі образливо й гірко це визнати, бо тоді довелося б інакше думати про жінку, з якою прожив стільки років. Ти довго жив самотньо на пустельній планеті з оранжевими пісками. Всі ті роки ти створював в своїй уяві образ жінки, з якою б тобі не було самотньо в чорному, порожньому космосі, всіяному дірками. їх ще називали зірками, бо крізь них линуло світло. Тобі пощастило створити жаданий образ, тобі стало не так самотньо. Коли ти прилетів на Землю і зустрів дівчину, то спочатку викликав із своєї пам’яті образ, а потім уже подивився на неї й швиденько відвів очі. Якби ти зробив це не так швидко, то помітив би, що вона зовсім не відповідає образові, створеному твоєю уявою. А тобі не хотілося цього помічати. І ти навчився вчасно переводити погляд з реальної жінки на уявну. Ти робив це кілька років і будував дім, за стінами якого ховався від самотності. Але коли прийшов Віктор, ти побачив, якою була ця жінка насправді. То хто ж тебе зрадив — Наталка чи власна уява? Вона зраджувала тебе багато разів і рятувала теж багато разів. Вона побудувала і той дім. Вона рятувала тебе насамперед од найгіркішого, що переслідує людину, — від самотності. Вона була твоїм найпершим другом і заклятим ворогом. Ти повинен був оволодіти найрідкіснішим і найважчим умінням — вчасно кликати її і вчасно проганяти. Якби ти навчився цього, твій дім лишився б твоїм. Пам’ятаєш його?”

Петрові здалося, що голос пролунав насправді. Здалося? Кому треба, щоб він пригадував свій дім? Що тут може бути пов’язане з домом? І що саме треба згадувати, адже дім — це не просто кімнати, письмовий стіл, стереокартина із шматочком моря…

Петро простягнув руку. Здалося, що він у себе вдома і може доторкнутися до стіни, на якій висить картина. Він справді торкнувся стіни — гладенької, теплої, схожої на стіни його будинку. Петро відчув себе впевнено, затишно, випростався на своєму ложі й задрімав. Він пригадав худого, сердитого чоловіка в сірій формі космічних метеослужб. То був Зам — заступник начальника управління. Ще до того, як переступити поріг його кабінету, Петро постарався зібрати якнайбільше інформації про цю людину. Він дізнався, що Зам не дуже розумний, дуже впертий і надзвичайно не любить хвальків. Тому Петро почав своє прохання з вихвалянь. Ретельно перерахував заслуги й не забув підкреслити, що терпіти не може чиновників із управлінь. Він бачив, як червоніє обличчя Зама, і задоволено всміхався.

Петро задумав цей лід конем у кабінеті Рона, коли прийшов просити про призначення на корабель, що стартував на Арс. Рон зніяковів, почав казати про перевантаження при посадці на планету, про магнітні бурі. Він говорив дуже швидко, не даючи співбесідникові вимовити слова. Тоді Петро скинув з його столу кілька карт і, поки Рон піднімав їх, сказав:

— Не крути, Роне. Скажи відверто, вважаєш мене не готовим для такого польоту.

— Ну-ну, навіщо так… Просто тобі треба відпочити.

Рон довго викручувався від прямої відповіді, поки Петро не нагадав, що йому загрожує призначення на метеосупутник. Рон відразу пожвавішав:

— Поздоровляю, старий, відповідальне місце. Кого ж, як не тебе, з таким досвідом…

А потім на всі докази Петра відповідав:

— Принеси мені довідку, що тебе не призначають на метеосупутник. Інакше не можу, не маю права.

Він же добре знав, що Петрові не відмовлять. Тоді Петро й придумав отой хід. Він прийшов до Зама і сказав:

— Я заслужений командир корабля. Не те, що якась там кнопка з управління. Я брав участь у найнебезпечніших експедиціях. Мені ніхто ніколи ні в чому не відмовляв.

Він спокійно стежив, як червоніло обличчя Зама. А потім зауважив:

— Тепер мені набридло літати. Я дізнався, що є місце на метеосупутникові. Ви ж мені не відмовите?

Петро не може без сміху згадувати, як Зам вимовив довгождане “місце зайнято!”.

— Ви не смієте, я скаржитимусь! — закричав Петро.

— Будь ласка! — кинув у відповідь Зам.

— Тоді напишіть на моїй заяві, що ви відмовляєте, — сердито сказав він, подаючи заздалегідь приготовлений папір.

Петро сміється, і в нього виникає відчуття, що хтось сміється над ним і його сміхом.

Він вдивляється в глиб печери і бачить там щось схоже на письмовий стіл — точнісінько такий, як він залишив дома. Петро повільно підводиться і прямує до столу. Він ще не роздивився його, але вже знає: то виступ, схожий на його стіл.

Петро сідає біля “столу” на другий виступ із спинкою — “крісло”, дістає тюбик з НЗ, висмоктує залишки пасти, допиває воду з фляги.

Раптом у його мозку починає звучати: “Небезпека! Небезпека!” Петро хапає променемет і кидається до виходу з печери.

“Не виходь. Убий його звідси!” — наказує голос. До печери наближався урав. Тільки тепер він не один. За вожаком іде все стадо. їх дуже багато.

Петро вмикає зброю. Урави швидкі, але промінь спопеляє звірів і все, чого торкнеться: каміння, кущі. Сумнівів у Петра немає, адже він убиває не ради себе, а ради свого Дому. А чого тільки не зробиш ради нього?

Петро був щасливий. Він захистив себе і свій Дім. Свій справжній Дім, безпосередньо з’єднаний тисячами живих ниток з його серцем, з його мозком. Що він вартий без гвого Дому? Самотня немічна билина, якій ніде прихилити голову й сховатися від бурі та звірів.

Ураган давно вщух. Яскраве проміння тутешнього світила горить на камінні, засліплює очі.

Петро знає: виходити не можна. Небезпека — там, порятунок — тут.

Петро знову лягає, випростує ноги. Не помічає, що лежати йому стало зручніше. Він пригадує небо Землі в той день, коли стартував корабель. Відчуває, що комусь тут потрібні його спогади, що він має заповнити чиюсь порожнечу. Петро не заперечує.

Він знову бачить хмари, що пропливають над ним у небесній синяві, бачить птахів, проміння сонця на скелях. Бачить зовсім чітко кожну дрібницю, але не може визначити, з ким це відбувається, хто передає те, що він бачить.

Як могла людина, котру звали Коперником, повести корабель у небезпечні похмурі простори? Для чого? Істотам із Сонячної системи потрібні нові місця для поселення?

Ні, не в цьому річ. Точніше не тільки в цьому. Планети для поселення можна було знайти і ближче. Навіщо шукати смертельної небезпеки, магнітних і гравітаційних пасток, метеоритних шквалів, жорстких випромінювань? А була ж небезпека й страшніша — та, яку несли в собі і в своєму кораблі. Ця небезпека була в самій конструкції механізмів, у будові їхнього тіла, в незахищеності, в роботі і взаємодії організмів, у спілкуванні з середовищем. Чому вони ризикували, кинувши свої домівки? В ім’я чого? Невже заради пізнання? Але ж пізнання потрібне для життя, істоті треба знати, як краще рухатися, знаходити їжу, ховатися від небезпеки. Для цього природа дала людині мозок — обчислювальну машину, здатну розрахувати, як знайти схованку, їжу. Зайві знання ніякій істоті не потрібні. Природа визначила своїм дітям певну роль: їжте і плодіться. Поїдайте одне одного, і нехай переможе дужчий. А що буде потім, до чого приведе природний відбір, тобі, людино, не треба знати. Тобі цього не збагнути. Це — табу. І крапка.

Куди ж ти лізеш, божевільний? Адже тобі це вже траплялось, у тебе вже є гіркий досвід. Пізнання в ім’я пізнання? Може, тобі хочеться дізнатись і про те, що криється за табу? На цім шляху ти знайдеш тільки муку й невдоволеність, сум і самотність.

Золотий вік уже був — вік звався ще печерним. Не треба було тобі на світанку цивілізації виходити з печери. Яскраве світло засліпило тебе й створило марево. Вернися знову в печеру, назви її затишним гніздечком чи як там собі захочеш, але тільки скоріше вернися! В цьому твій порятунок і твоє щастя. Створи там усе, щоб якнайкраще виконати те, що визначила тобі природа. Створи в печері комфорт, принеси туди якнайбільше їжі. І не виходь на світло. Воно для тебе небезпечне. Воно отруїть твій розум, наповнивши його нездійсненними мріями. Ти полетиш за ілюзіями і не помітиш прірви на своїй дорозі.

А як гарно було жити в печері…

Петро заплющив очі. В синьому тумані виник довгий стіл, заставлений пляшками й тарілками. Там лежали запаковані в хрускітливу шкірочку курчата і свіжі шашлики. Там горіли помідори й мінилися сині сливи та персики, вкриті легеньким пушком.

Там були цукерки з шоколадною, ромовою, лікерною, горіховою начинкою, цукерки із желе, із суміші цукрової пудри й різних плодів, цукерки — фігурки людей і тварин: солодкі ведмеді й слони, жирафи й вовки, хлопчаки в коротеньких штанцях і дівчатка з м’ячами. А далі на металевих тацях сиділи, розставивши крила, смажені гуси й качки, вкриті краплями янтарного жиру.

Безшумно працювали кондиціонери, створюючи в кімнаті то запах ковилового степу, то озонове повітря передгроззя.

Чекали на гостей відкидні крісла, що набирали форми тіла.

Стривай! Так це ж усе є й тут! Петро торкнувся ліктем заглиблення для ліктя, ногою — для ноги. Йому було так гарно, як ніколи. І він не відсмикнув ніг, коли до них доторкнулися холодні слизькі щупальця ліан. Він знав: так треба, йому не доведеться шукати їжу й воду — його нагодують і напоять через ці зелені артерії.

Тільки-но щупальці торкнулися ніг, Петро тієї ж миті відчув у роті смак прекрасних страв, які знав, і нових, ще смачніших та приємніших. Він подумав, що, власне, ніколи не знав справжнього смаку страв і води, не міг уявити собі вершин насолоди. Справжній смак узнав тільки тут, у своєму ідеальному Домі.

Він відчув на плечах легкий дотик рук. Дотик був знайомий, звичний, але щось хвилювало його, як уперше. Його уста вимовили ім’я.

Вона знову була з ним — жива, із плоті й крові. І він знав, що вона не зрадить, не обдурить, не сваритиме через дрібниці. Він ошукав долю, яка вкрала її, ошукав свою непримиримість і її легковажність, що не поєдналися в спільному житті. Йому пощастило перехитрити всемогутній час і інстинкти — древню програму природи, записану тими символами, які не можна змити кислотами і вирубати сокирою.

“Невже, Доме, тобі вдалося перехитрити інстинкти? Наскільки ж усесильна твоя влада?” — запитав Петро й почув відповідь. Він не знав, хто відповідає йому — він сам чи Дім. Відповідь лунала в його мозку, і Петро вирішив, що відповідає сам собі: “Ну це не так уже й важко. Трошки більше чи трошки менше якоїсь речовини: ферменту, гормону, вітаміну — і твоя обчислювальна машина, вміщена в черепну коробку, починає шукати, як заповнити нестачу чи позбутися надмірності. Оскільки ти гомо сапієнс, то намагаєшся не признаватися собі, що саме командує твоєю думкою. Ти називаєш свої пошуки й мандри красивими словами, як от: “сум”, “ніжність”, — а про мікродози речовин, що штовхають тебе на пошук, кажеш: “Найсокровенніше”. І тобі здається, що ти перехитрив когось, а перехитрив ти тільки самого себе.

Але все-таки ти страшенно ускладнилася, людино. Ти створила над древньою програмою, записаною в тобі, стільки нових програм — психологічних, чисто людських, що іноді можеш заглушити першу — найстародавнішу і найміцнішу. Тоді ілюзії перетворюються в реальність, важливішу для тебе, ніж саме життя. А потім починаються важкі пошуки, для яких природа не визначала тебе, — пошуки Знань…”

Петро відчув, як у ньому протидіють дві сили — бунтівний дух Коперника, пробуджений спогадами, і щось спокійне, застояне, як болото, що заколихувало й засмоктувало водночас. Воно примушувало пригадувати й намагалося зберегти його від спогадів, поставити межу, греблю, але не знало, в якому місці це зробити. Його м’язи напружувались. Йому треба було негайно щось вчинити. Однак він не міг збагнути, що саме. Треба було кудись піти. Але куди?

“Заспокойся, дурненький, — зашепотів материн голос. — У тебе достатньо знань. Нащо тобі нові? Ти, зрештою, маєш ідеальний Дім. Цінуй його. Він більший, ніж ти. Він прийняв тебе як мозок. Замість твого попередника в цьому Домі…”

“Попередника? — подумав Петро. — Урав, якого я знищив?”

“Може, так, а може, й ні, — почувся голос. — У всякому разі ти цікавіший за нього. Твої спогади оригінальніші. А це для мене найголовніше. Відчуття зникають, коли вдовольняються потреби, а спогади лишаються назавжди в живій істоті. Це все, що вона придбала. Байдуже — коротким чи довгим було її життя. Важливі тільки спогади. В них — сенс життя. Якщо спогади варті чогось, я беру їх у свою скарбничку й зберігаю вічно”.

“Де ця скарбничка?” — запитав Петро.

“Навкруг тебе, як черепна коробка навкруг мозку. Але досить запитань! Чому ти, частинка, вимагаєш відповідей від цілого?”

“Я — мисляча частинка”.

“Ти — зарозуміла, вперта частинка. Коперник. Тому й страждав більше за інших. Усе нове пробивається з труднощами. Все оригінальне проходить перевірку на міцність і повинно відстоювати себе в боротьбі. Будь схожий на інших — ніхто не цькуватиме тебе. В мені ти знайшов свій спокій. Бо в мені ти — частинка рівноцінна з іншими, така ж, як і інші, як стіни й покрівля, котрі захищають тебе, як мох і пліснява, що готують тобі їжу…”

“От і відповідь на загадку планети, — подумав Петро. — Не “аборигени в печерах”, а “аборигени—печери”. Як кораловий риф — симбіоз різних істот. І я став клітиною цього організму. Більше того, я став мозком організму, мозком печери. Чи не до цього прагне людство? Чи не мріє воно стати мозком гігантської печери, що зветься всесвітом? Чим же я не вдоволений?”

Він відчув, що ці думки не повністю належать йому. Щось весь час вривається в його мозок, намагається спрямувати його роботу. Може, воно зичить щастя йому, але чужого щастя.

“Знову ти опираєшся, Коперник? — почувся лагідний голос. — Але тут така позиція неможлива, повір мені, абсолютно неможлива. Єдиний організм, частиною якого ти став, відштовхне тебе, перетворить у нестійкість, кине в пащу смерті. Пам’ятаєш ураган, який усе змітає на своєму шляху? Може, ти хочеш випробувати його силу? Ага, злякався! Отож перестань бунтувати, змирися…”

Щось величезне й темне, м’яке і заколисуюче насунулося на Петра, почало вмовляти: “У тебе є тепер усе, що потрібно людині. Я нагодувала тебе й напоїла, задовольнила всі твої бажання. Це я допомогла тобі повернути те, що не повертається. Я — це ти, більше ніж ти — твій Дім, затишний і надійний…”

Пахло травою і сирістю. Петро забув про пошуки і мандри. Він став простим, як трава, як мох, що вкривав стіни, як пліснява. Він став людиною без статі, істотою, яка не знає ревнощів… Його охопив стан цілковитого вдоволення. Тільки іноді маленький спогад колов його: колись він сидів на колінах у бабусі, і вона казала: “Блискавкою убити може…” А що було перед цим? Перед цим? Перед цим?

Петро сів на ложе. На його устах блукала щаслива усмішка. Дім дав йому радість, щастя, спокій. Дім служив йому, а він служив своєму Дому. Він і Дім — одне ціле. Він і Дім, і все, що в ньому є: дріжжі, що живуть у мохові; пліснява, яка вкриває стіни; бактерії що населяють рослини. Навіть кристалики каміння. Він — у них, вони — в ньому. Цілковита гармонія.

Десь бродять бурі, борсаються бідні істоти, шукають чогось… Суєта суєт… А тут — краса, блаженство…

ЛЕГЕНЬКА ПРИЄМНА ПУЛЬСАЦІЯ…

ТЕПЛО…

СПОКІЙ…

І раптом, як удар струмом: “Тривога! Тривога!”

Безпосередньо в мозкові: “Тривога! Небезпека!”

Він підхопився. Рука знайшла зброю.

“Дивись, он там — ворог. Наближається, Страшний, не схожий на урава. Схожий на… Стій! Тобі не треба пригадувати, на кого він схожий. Головне, ти знаєш, як його знешкодити, зробити нерухомим. Стріляй звідси, із схованки, із свого Дому. Не виходь!”

Петро не підкорився голосу. Заперечливо хитнув головою. Ні, він повинен вийти. Тільки так можна розпізнати ворога.

“Навіщо це тобі? Досить того, що ти знаєш: це твій ворог. Убий його!”

Петро відчув, що не може заперечувати хвилі ненависті, яка вирувала в ньому, заповнювала його всього. Якесь павутиння обплутало його волю. І тоді він схопився за тоненьку ниточку, що блиснула в цьому павутинні. Гаразд, він підкориться, він уб’є ворога. Тільки не з променемета. Він внесе найбільший вклад у скарбничку. Покаже, як убивали в стародавні часи. Йому не доводилося цього робити, але в його організмі, в спадковій пам’яті, що йде від предків, мабуть, зберігається запис. Треба почати діяти, і пам’ять заговорить. Він, Петро, не застосує променемет, а пустить у хід руки й зуби. О, коли хруснуть кістки ворога, коли він побачить гарячу кров, тільки тоді скарбничка дізнається про справжню радість перемоги!

Голос, який забороняв йому виходити, став тихший.

Петро виліз із печери й загрозливо гукнув, сподіваючись почути відповідь ворога. По її силі й лютості визначити силу противника.

Але ворог підступав мовчки.

Петро кинувся на нього. Ворог відрізав шлях до печери. Його рухи були знайомі. Петро знав: зараз буде найстрашніше. І щоб цього не сталося, він підняв променемет…

ПОШУКИ

Радїоштурман Бен — його ще називали Бен Радіо, Бен Антена і Добрий Бен — глянув на годинник і послав сигнал на корабель: “У мене все нормально, продовжую пошуки”. Минуло вже майже шістнадцять годин, а він ще не знайшов слідів командира. Штурман знав, що Петро пішов до озера, яке вони помітили при посадці. Космонавтам пощастило розгледіти, що береги озера вкриті темною рослинністю, її і збирався дослідити Петро. Заперечень не було. Космонавти до того часу вже зібрали деякі відомості про планету, до озера було недалеко. Ніщо не віщувало небезпеки. Коли б тільки не попередження з космічного архіву! Але воно могло виникнути внаслідок трьох помилок: перекручення при посиланні повідомлення, неточності під час прийому, неправильного розшифрування. У всякому разі чутливі прилади на кораблі й зондах-розвідниках не підтвердили попередження про небезпеку. Висновок був один: на планеті немає небезпечних для землян істот. Тут можна було натрапити тільки на уравів.

Бен дійшов до того місця, з якого востаннє було одержано сигнал від Петра. Оглянув невелике плато й нарешті побачив слід: клаптик пластикової обгортки від шоколаду з горіхами — улюблених ласощів Петра. Бен посміхнувся: командир намагався приховати, що він ласий до солодощів. Він супив брови, коли на день народження суворі орачі космосу дарували йому коробки цукерок і торти. І розсердився, коли відома кондитерська фірма випустила шоколад з горіхами в обгортці, на якій був намальований космонавт, дуже схожий на Петра.

Бен ретельно оглянув розколину між камінням, біля якої знайшов пластик. А ось кущ з обламаними гілками. Мабуть, тут Петро підсковзнувся і впав. А на правому боці в нього рація, і її, напевне, пошкодило.

Звичайно, Бен розумів, що це могло бути й не так. Він просто розробляв оптимістичний варіант, при якому Петро не послав повідомлення на корабель тільки тому, що пошкодив рацію.

Завжди, коли Бен згадував про командира, у нього виникало тепле почуття вдячності й поваги. Він думав: якби знову довелось обирати командира, він би знову голосував за Петра — тільки за нього. До нього можна підійти, порадитись, коли по-справжньому скрутно. Коперник тебе зрозуміє так, як ніхто інший.

“Е ні, старий, будь справедливий до інших. За що ображаєш Іва? Він теж прекрасний друг і мудрий порадник. Виходить, справа не тільки в тому, щоб збагнути іншого. Що ще вміє Коперник таке, чого не вміє інший? Думай, думай, Бене. Тут тобі ніхто нічого не підкаже, не пояснить. Для Коперника немає незаперечних авторитетів і залізних істин. Він завжди готовий переглянути будь-яке твердження. Прикриє свої повіки, як штори, і за лічені секунди промоделює у своєму мозку сотні ситуацій, які тобі й не снилися. Він зважить усі, перш ніж вибере одну-єдину. Можливо, справа в тому, що він уміє думати краще за мене, за Іва, за Кіра… Та й це ще не все… Він уміє нас позлити… І насамперед тим, що іноді навмисне загострює стосунки з людьми. От тільки дивно: Коперник інколи помиляється у дрібницях, але завжди має слушність в основному. Однак поки це основне утверджується, минають роки. І всі забувають, хто вперше виступив з новою гіпотезою. Він же лишається наодинці із своїми ґулями й синцями. Загальновизнаний упертюх, вільнодумець, бунтівник, забіяка, порушник спокою, одне слово, — Коперник. І ми теж ставимося до нього насторожено, підозріливо. Він дратує нас своєю відлюдкуватістю, що здається зверхністю. Ми сприймаємо за самовпевненість його виступи проти цілого колективу, проти корифеїв, можливо, тому, що самі ніколи не наважуємося на таке. А ми ж не боягузи. І кожен у думці не вважає себе гіршим за інших. Він повинен розуміти це і оберігати нас. Але він нікого не жаліє. І, мабуть, якщо говорити щиро, ми б його не обрали ні в Президію Академії космічних польотів, ні в Раду.

Ми змінили ставлення до нього перед польотами на нові планети, де нас чекало незвідане, де не можна було цілком покластися на підручники, архіви. Від того, хто командуватиме кораблем, залежить життя всього екіпажу. Тому ми і обрали командиром саме Коперника…”

Міркуючи так, Бен шукав і знаходив нові сліди Петра, поки не дійшов до м’якого грунту. Тут було видно відбитки рубчастих підошов. Бен усміхнувся: він не помилився у своїх припущеннях. Коли почався ураган, рація Коперника не працювала.

“Командир змушений був шукати схованку, — подумав Бен. — Але ураган давно минув. Можна припустити, що Петро знайшов щось дуже цікаве…”

Бен був певен, що невдовзі побачить свого командира і матиме привід заслужено висварити його. Він скаже: “Хоч ти й командир, а все одно не мав права ходити сам”.

Настрій у Бена трохи покращав, але неспокій не полишав його. Він намагався думати про всякі дрібниці, але думки поверталися до одного: “Краще б я пішов. Краще б Коперник організував пошуки, якби захотів витрачати час на такого буркуна, як я”.

Сліди привели Бена до печери. Космонавт якийсь час стежив за чорним прямокутником отвору, потім викликав по радіо корабель і розмовляв з Кіром. Не вимикаючи зв’язку, він почав підходити до печери.

Йому здалося, ніби там, у темряві, щось ворушиться. Це міг бути командир або той, хто взяв його в полон. Бен не хотів думати: убив. Однак на всякий випадок приготував зброю.

Із печери вилізла синьо-зелена потвора. З її голови і плечей звисала товста й довга шерсть. За нею, прирослі до ніг, тяглися тонкі ліани. Потвора тягла їх за собою, ніби ланцюги, другий кінець яких був прив’язаний за щось у печері. Бен згадав: “Аборигени ховаються в печерах”. Виявляється, повідомлення було прийнято і розшифровано правильно!

Потвора стрибнула до нього. Бен відступив і сховався за кам’яною брилою. Потвора загарчала, зупинилась. Вона стояла на двох задніх кінцівках, а в передній тримала коротку палицю. Повіки потвори були прикриті, і Бен не міг визначити: бачить вона його чи ні.

Ось потвора підняла палицю, і зовсім близько від радіоштурмана вдарив промінь, задиміло каміння, дихнуло вогнем. Якби на місці Бена був Кір, він тієї ж миті вистрілив би. Петро й їв подумали б, перш ніж вистрілити. Але, чи є час думати?

“У цієї потвори Петрів променемет. Що ж сталося з Коперником? Тільки б лишився живий! Як же потвора навчилася користуватися променеметом? Петро показав? Нащо?”

У Бена запаморочилась голова. Він почув тихе скавучання.

“Якщо потвора навчилася користуватися променеметом, то, напевне, має й розум. Спробую порозумітися”.

Бен поставив на камінні маяк-мигавку з набором програм і швидко відповз убік.

Маяк працював недовго. Потвора спалила його променем. Вона гарчала й біснувалася, з її рота летіла слина. Потвора шукала ворога, але живі канати, що приросли до лап, не давали їй змоги вільно рухатися.

Бен глянув на обрій. Небо було ясне й чисте. Ніщо не віщувало небезпеки. Може, на кораблі помилилися?

Вищання стало тихше, потім перейшло в шепіт. Уже можна було розібрати: “Не бійся, не бійся…”

“А що як воно в такий спосіб розмовляє зі мною?” — думав Бен. У нього вже визрів план дій.

Потвора підійшла до того місця, де щойно стояв маяк. Вона вертіла головою, намагаючись знайти ворога.

У цей час Бен, звиваючись, немов ящірка, проповз між камінням і зник у відкритому отворі печери. І зразу ж почув знайомий голос Коперника:

— Ось ти й повернувся! Нарешті ти повернувся в свій Дім…

— Петре! — покликав Бен.

— Відпочинь, — лунало у відповідь. — Тут є все, що тобі потрібно. Раніше ти старався для інших. Одержуй нагороду. Тут тебе ждуть.

— Що це за жарти? — закричав Бен. — Іди сюди!

— Алло, Бене, ти знайшов командира? — запитувало радіо.

— А хіба ви не чуєте його голосу? — різко відповів Бен.

— Ми чуємо тільки тебе. Де ти?

Бен увімкнув ліхтарик. У печері, крім нього, нікого не було. Але він уже знав, що ніхто більше йому й не потрібен. Погасив ліхтарик і покірно сів на каміння. Спочатку сів, потім ліг. Він знав, що робить правильно.

— Алло, Бене, чому не відповідаєш? Де ти? Насувається ураган! — застерігало радіо.

Бен вимкнув його. “Ураган мене не лякає. Я прийшов у свій Дім, у свою фортецю. Тут я в повній безпеці”.

Він був певен, що нарешті знайшов своє щастя. Він шукав його все життя, справно ніс службу, підкоряючись командирам. Він допомагав незнайомим людям. Спочатку це були мандрівники, яких спіткало в дорозі нещастя. Вгледівши тих, що потребували допомоги, він ніколи не відмовляв їм. І не чекав на вдячність. Просто він робив те, що міг, і це давало йому задоволення. Але він ніколи не уявляв, що можна мати таке задоволення, такий спокій, повернувшись у свій Дім. Якби ще не проривалося щемливе почуття якоїсь тривоги. Звідки воно?..

Бен знав: ворог наближається до його домівки. Схопився. Підняв променемет і кинувся до виходу. Побачив низьке фіолетове небо, посмуговане кривавими спалахами. Звивалися чорні смерчі. Йшов ураган.

Але не це було найстрашніше. До його Дому наближався ворог. Оглядався туди, де кружляли смерчі. Поспішав. Бен прицілився. Він знав, що треба робити. Тут його Дім — затишок, тепло, спокій. Там, надворі, шаленіла стихія. Ворог хоче захопити Дім і вигнати його, Бена, на той ураган.

Бен уже готовий був натиснути на спуск, але щось утримало його. Крихітний вогник від колишнього Доброго Бена ще жеврів у ньому. І космонавт помітив, що шерсть потвори — зовсім не шерсть, а рослини, мох, які наросли на шкіру. Штурман застережливо крикнув і чиркнув променем по камінню. Промінь зачепив ліани. Бризнула зелена рідина. Потвора загарчала.

— Геть! — закричав Бен. — Геть, хто б ти не був, я знищу тебе! Геть від мого Дому!

Промінь висмалив ще одну смугу. Потвора перестала гарчати, підняла голову, прислухалася. Невже вона щось розуміє? її рухи, поворот голови здалися Бену знайомими. Штурман не хотів її смерті, він навіть урятував би її від урагану, пустив би в свій Дім, якби в ньому було місце для двох.

Ураган присунувся майже впритул до потвори. Тепер вогняні спалахи спопелять її — і всьому кінець. Бен повіз променеметом, чекаючи, що потвора кинеться в печеру.

“Бідна тварина. Вогонь ззаду, вогонь спереду”, — подумав він.

І тут сталося непередбачене. Потвора повернулася до нього спиною і пішла назустріч урагану…

“ОСОБЛИВО НЕБЕЗПЕЧНІ…”

Петро нищив променем усе на своєму шляху, шукаючи ворога.

І весь час йому здавалося, що він колись бачив цього ворога — високого й тонкого, як жердина. Печера кричала: “Вбий! А то він влізе у твій Дім, забере блаженство”. Пліснява, яка робила смачну їжу, повторювала, що двом у печері нема місця. Від бактерій, які жили в мохові, Петро діставав повідомлення про свої резерви, впевненість у своїх силах. По зелених артеріях, що зв’язували його з Домом, невпинно надходили поживні соки й накази, сила і ненависть.

Знову й знову Петро натискував кнопку на рукоятці променемета, і тремтливий промінь летів уперед, спалюючи рослини й перетворюючи на порох каміння. Але ворог устиг кудись зникнути.

Очі різало нестерпне денне світло, що проникало під приплющені повіки. Петрові хотілося скоріше повернутись у свій Дім, але він не може цього зробити, поки не знайде ворога. І він лишався у цьому чужому відкритому просторі без стін, де не було на що спертися, де з усіх боків боляче жалять стріли променів.

“Досить, повертайся!” — наказав голос.

Петро підкорився б йому, але ж треба було дізнатися, чому ворог видався такий знайомий.

“Повертайся! — благав голос. — Насувається ураган!”

“Ураган?”

Небо на горизонті було чорне…

Петро відчував, ніби щось пече ноги — там, де приросли зелені артерії. Голос погрожував: “Повернись, а то я зречуся тебе й візьму собі інший мозок”.

Уже можна було розрізнити смерчі. Вони здавалися тонкими цівками диму, що піднімався з димарів. Димарі росли, зливалися з димом. Оберталися. Долинало виття. Там діяли гігантські воронки. Вони всмоктували все, що траплялося їм на шляху.

Петро повернувся до печери. Ще не доходячи до неї, дізнався, що печеру захопив ворог.

“Догрався, Копернику? — говорила печера. — А я ж попереджала тебе”. Він відчув удар по нозі. Сили почали швидко танути. Ворог, що захопив печеру, загарчав, і Петрові здалося, ніби він уже десь чув те гарчання.

А голос печери став чомусь тихший, перейшов на шепіт: “Останнє, що я зможу зробити для тебе, — це позбавити твого ворога зброї. Вбивайте один одного руками й зубами, як ти обіцяв скарбничці. Мені дуже хочеться побачити, як це робиться…”

“Знати? Тобі хочеться знати! А мені? Я ще не дізнався, чому ворог видався мені таким знайомим. Та найголовніше, що я хочу з’ясувати, — чому бабуся застерігала: “Блискавка може вбити”. Що було перед цим?”

“Іди сюди. Бачиш, ворог опустив зброю. Вбий його. І в тебе знову буде Дім. Пам’ятаєш, як добре тобі було?”

— Ні! — закричав Петро. — Спочатку я щось з’ясую.

Незважаючи ні на що, в ньому все-таки не вмирав Коперник. Виявляється, він міг заперечувати не тільки іншим, і й своєму Дому, і самому собі. Він вимагав од своєї пам’яті цілковитої ясності, перш ніж повернеться в Дім назавжди.

Смерчі кружляли за його спиною, дихали йому в потилицю. Петро оглянувся. Чорно-кривава гусінь загрожувала ї неба. І саме в цю жахливу мить він пригадав… Пригадав, що було перед тим, як бабуся намагалася його налякати. Нічого нового. Вона лякала його й раніше: “Не можна гуляти під час грози. Блискавка може вбити”. Але він хотів перевірити її слова. Він вискочив на вулицю під косі пружні струмені дощу, в гуркіт і спалахи блискавиць. І його не вбило. Він пожадливо вдихав дивовижне свіже повітря, підстрибував на одній нозі, сміявся…

Петро вже знав, що він зробить, бо не може не зробити. Смертельний жах кам’янив тіло, у вухах вистукувало: “Особлива небезпека — ураган…” Особлива небезпека! Особлива небезпека!..”

Але Коперник відповідав: “Спочатку я випробую. Спочатку випробую”.

Він повернувся обличчям до урагану.

“Що ти робиш? Загинеш!” — почулося волання печери.

Петро ступив назустріч урагану. Його осліпило спалахом, він відчув страшний удар. Устиг подумати: “Кінець”. Проте муки тривали. На нього посипалася злива ударів, шкіру палило так, що він застогнав. Жар раптом змінився холодом, ніби його опустили в крижану ванну. Це блискавки обпалили мох на його шкірі. Могутні струмені води вдарили по ній, як душ.

У нього підкосилися ноги, він упав би, але в цю мить воронка смерчу всмоктала його, закрутила, підняла. Петре підлетів, розкинувши руки. Почулося голосне плямкання ніби болото неохоче випустило жертву.

Перед очима Петра пролітали червоні смуги, вогняні блискавки. Скажений вітер обдував шкіру, зривав залишки моху. Петра ніби вивертало навиворіт, щось рвалося всередині, тріскалися дрібні судини. Йому здавалося, що він вмирає, і хотілося, щоб усе скоріше скінчилось.

Та він не вмер. Летів наввипередки з вітром. Тягар спав з його повік, і вони розплющились. Назустріч летіли вогняні кільця, не завдаючи йому шкоди. Він пролітав крізь них, відчуваючи, як з кожним новим кільцем до нього повертаються сили. І він стає самим собою, стає людиною.

Він побачив далину, якої не бачив раніше. Розірваний туман сповз донизу, і далечінь сяяла, вмита струменями дощу. І тоді ніби народилася відповідь на питання, яке мучило його все життя. Він зрозумів, навіщо потрібні були пошуки, біль, наполегливість, нові траси в космосі і боляче-солодка жадоба пізнання.

Тільки завдяки їм, завдяки дерзновенній бунтарській думці, яка не визнавала спокою, всесвіт сповнювався смислом.

…Петро впав біля самісінького входу в печеру, побачив у темряві за камінням знайомі здивовані очі, які злякано дивилися на нього. Петро легко схопився на ноги й гукнув:

— Гей, Бене, виходь, друже!

МОЖЛИВІСТЬ ВІДПОВІДІ

Повість

Частина перша

У ПІДВОДНОМУ МІСТІ

1

Я плив уздовж берега, розгортаючи руками водорості, їхні предки жили на Землі понад півтора мільярда років тому. Свою життєстійкість вони передавали нащадкам. Я плив серед творінь природи, котрі можуть існувати й розвиватися в отруйних відходах хімічних комбінатів, усередині атомних реакторів, легко витримуючи кип’ятіння і опромінювання.

Раптом якась бура гадюка кинулась від мене навтіки. Я наздогнав її. “Гадюка” виявилась пагоном водорості. Тільки-но я спробував схопити його, він вислизнув з моїх рук.

І знову я подумав про себе: “Хто я? Чи що я таке? Істота з самостійною волею? Чи подоба пагона водорості, який повторює своїми рухами всі довколишні зміни? І знову болісною тривогою нагадала про себе таємниця мого народження, яку я все ще не міг розкрити…

2

Я запливав у море все далі й далі від берега, поринав усе глибше й глибше. Якщо зараз піднятися на поверхню, то ті троє, що проводжали мене і лишилися на березі, мабуть, здалися б зовсім крихітними, не більшими від статуеток на книжковій шафі. Я бачив такі в квартирі Михайла Дмитровича… Чому я не думаю — “в моєму домі”? З певного часу не можу так думати. Це відтоді, як усе для мене змінилось і з’явилася таємниця. Чи проникну я в неї коли-небудь? Поки що всі мої спроби не мали успіху. Та я мушу знову й знову штурмувати її, аби довідатися про найпотаємніше. Іншим до цього байдуже. їх не хвилює таємниця. Але я так жити не зможу. В цьому я впевнений.

Вода стає дедалі темнішою. На цю глибину вже майже не пробивається сонячне проміння. Легким зусиллям волі вмикаю інфравізори. Світ навколо разюче змінюється. Риби перетворюються на зірки. Зарослі водоростей здаються деревами, охопленими вогнем.

У такій ось солоній купелі колись спалахнули перші іскорки життя. Тому мій шлях починається з моря. Так передбачив Михайло Дмитрович. Я піду від витоків, щоб спробувати з’ясувати, куди ведуть дороги. Від вірусів, від водоростей, від амеб…

Ось від мене тікає живий апарат на суглобистих ногах. Два перископи, підняті над кабіною-панцирем, злісно й злякано втупилися в мене, лічильний пристрій, який міститься під бронею кабіни, передає панічні команди по тонісіньких проводах, що йдуть до ніг…

Такі складні саморушні апарати винайшла природа вже на зорі еволюції. Тисячі років минули для них як одна хвилина. Коли порівняти ось цього краба, що зараз тікає від мене, з його первісним предком, то здається, це не різні краби, а один і той же, який прожив багато тисяч років. Його величність Краб. Невмирущий краб. Ця думка віддає гіркотою, в ній чується глум…

А ось ці невидимі людському оку створіння: гідри, променевики, радіолярії ще безсмертніші, ніж краб. Можливо, в природі існує закон: що примітивніше, то безсмертніше. Ось чому думка віддавала гіркотою.

Коли я повернуся, неодмінно поділюся цією думкою з вами, Михайле Дмитровичу. А якщо вона давно визріла у вас, запитаю: як ви могли змиритися з таким законом? Парадоксальним законом, смію вас запевнити… І що ви робили, щоб виправити його?..

А ви, напевне, подивитесь на мене із звичайною неуважною усмішкою і ледь іронічно пожуєте своїми товстими добрими губами… Бачите, як я чітко все собі уявляю на відстані… Одного не можу уявити чітко — що ж ви відповісте мені? Відповіді ваші завжди несподівані й часто неоднозначні…

Я пильно оглянув дно. В одному місці водорості прим’яті, їх запах змінився. Невже сліди? Пощастило? На самому початку пощастило?

Вдивляюся вдалину — чи не промайне там тінь істоти, яку я мушу розшукати? Запахи йоду і фтористих сполучень забивають усі інші запахи. Очевидно, в радіусі п’яти кілометрів нема ніяких живих об’єктів.

Та все-таки якась невиразна тривога, очікування біди, що раптом з’явилися, непокоять мене. Силкуюся визначити, з’ясувати її причини і не можу…

3

Як почалася моя подорож?

…Троє чоловіків супроводжували мене майже аж до краю прибою.

Один із них спитав у другого:

— Чи повернеться він?

— Не турбуйтеся, — сказав той, кого питали, той, кого я люблю більше за всіх людей. — Ви забули про керуючий імпульс.

“Що це за імпульс?” — подумав я тоді, виявивши, що в моїй пам’яті нема ніяких даних про нього. Я спитав про це Михайла Дмитровича. Він підняв руку, дотягнувся до мого плеча:

— Щасливої дороги! Коли повернешся, я відповім, якщо… — Він помовчав, роздумуючи: казати чи ні? — Якщо до того дня ти сам не будеш знати…

І я зайшов у воду, пронизану сонячним світлом. Я виразно побачив завислі в ній органічні часточки-планктон, крихітні шматочки водоростей. Вся товща води була сповнена життя, вода здавалася живою масою. Недарма колись, дуже давно, в подібному складі води виникло життя, спочатку найпримітивніше — часточки з кількох злитих великих молекул, здатних протистояти середовищу, зберігати внутрішню єдність. Так, з самого початку у життя була найнеобхідніша якість — протистояння. Народжене схожим за складом середовищем, життя водночас протистояло йому. І з часом навчилося це робити з таким успіхом, що почало пізнавати середовище, а разом з тим і само себе…

Раптом я відчув поколювання в потилиці, в ділянці Дельта-7, і почав старанно прослухувати бурі водорості, над якими пропливав. Мені здалося, що там, унизу, блищить якийсь предмет. Справді здалося. Шар намулу й піску був надто товстим, щоб під ним можна було щось розрізнити. Це радарні щупи виявили метал, сигнал від них пройшов неподалік від вузлів, пов’язаних з зоровими центрами, і збудив їх. Я побачив підвищення, і тієї ж миті на ньому, як на фотоплатівці, з’явилося зображення старовинного корабля, що лежав під масою придонного намулу та водоростей.

Я уважно оглянув, перевірив локаторами і прослухав корабель. Це був галеон, і віз він золото — м’який метал з деякими корисними й навіть лікувальними властивостями, які то відкривала, то забувала медицина. Стародавні люди надавали золоту надмірне значення як загальному еквіваленту цінностей. Воно уособлювало для них багатство, впевненість в своєму добробуті, у своєму майбутньому, владу над іншими людьми…

Отак міркуючи і згадуючи, я продовжував обстежувати галеон. Налічив у його трюмі двадцять три ящики, набитих золотими брусками, браслетами, фігурками звірів і птахів, богів і людей. Кожна фігурка мала цінність незрівняно більшу, ніж матеріал, з якого була виготовлена. Та ця, справжня цінність виробів зникла б, розчинилася безслідно, якби галеон щасливо дійшов до берегів Іспанії і ці вироби стародавніх майстрів потрапили до рук володарів та сановників. їх би просто переплавили в золоті зливки. Однак море розсудило інакше — воно поглинуло корабель з його екіпажем —і таким чином зберегло для людства залишки стародавнього мистецтва. Вкотре вже я пересвідчувався в тому, що історія людства буквально зіткана з парадоксів.

Тепер мені треба було взяти зразки. Я заходився розчищати корму корабля від намулу та черепашок. Минуло не менше півгодини, поки я зміг проникнути всередину галеона. З темряви каюти на мене вилетіло кілька живих торпед. Шалено пульсували воронки, виштовхуючи воду. Це спрути, що окупували було каюту, тікали, склавши щупальці й залишаючи після себе маскувальні хмари з пахучих часточок.

Я поліз у ящики і вибрав кілька десятків фігурок. Тут були птахи з розкішними хвостами і мечеподібними крилами, змії з людськими головами, воїни з томагавками.

Я акуратно склав фігурки у великий пакет. Важкі бруски мене не цікавили, я запам’ятаю лише місцезнаходження затонулого галеона.

Вже збираючись іти, я побачив серед брусків диск, помережаний безліччю фігурок і знаків. Безперечно, це був не просто орнамент. Ось дві розставлені ноги — в стародавньому письмі вони відповідали слову “ходити”. Потім зображення пташиної пір’їни. Може, це пір’їна страуса? В Стародавньому Єгипті таким знаком зображували слово “справедливість”, бо єгиптяни вважали, що все пір’я в крилах страуса однакового розміру.

Два кружальця. Вони можуть зображати очі, і тоді це слово — “бачити”. Але якщо переді мною письмо не стародавніх єгиптян, а, приміром, ацтеків, то два кружальця означають кількість пішоходів, наприклад, двох мисливців на птахів.

Далі — зображення крокодила. В Стародавньому Єгипті воно означало слово “жадібність”. Отже, фразу можна прочитати так: “Тим, хто йде до справедливості й бачить (навколо себе) жадібність…”

Та далі йдуть знаки, які не відповідають моєму припущенню про стародавню єгипетську мову. Ось ніж вістрям униз, а поряд — вістрям угору. У деяких народів перше зображення означало сите життя, друге — голод…

Я перебрав сотні варіантів різних значень побачених мною комбінацій знаків.

Зрештою мою впертість було винагороджено. Я помітив, що деякі групи знаків повторюються в одній і тій самій послідовності. На заняттях з математичної лінгвістики я вже зустрічався з подібною послідовністю, коли безперервні ланцюжки знаків нагадували частини орнаменту. Деякі сполучення мені знайомі… Дякую вам, Михайле Дмитровичу, дякую!

Я напружував свою пам’ять, посилаючи в неї активні імпульси. І пригадав!

Подібні елементи, схожі на орнамент, були в інків. Особливе значення надавалося кольору. В залежності від забарвлення знак набував того чи іншого значення.

Але тут знаки не пофарбовані, до того ж їх сполучення складніші, ніж ті, що я зустрічав у письмі інків. Чому ж мені спали на думку інки? Саме інки…

Згадав! Це плем’я також з’явилося в Америці невідомо звідки, як і інки. Його представники стали у місцевих племен жерцями. їх називали синами могутнього і доброго бога Амангуапи. Він не вимагав людських жертв.

Одразу все стало на свої місця, пам’ять запрацювала чітко й швидко. Ось ці групи символів, які повторюються, означають “бог Аамангуапа”. А ці групи, одна з яких міститься у верхній частині диска, на самому початку послання, очевидно, ім’я жерця або володаря.

Я спробував читати текст згідно із своїми здогадками. Знаки вкладалися в струнку систему.

Ось що в мене вийшло: “Я, цар і верховний жрець Катопчукон, оголошую себе улюбленим сином і спадкоємцем бога Аамангуапи, що живе на дні моря. І я наказав жерцю викарбувати на цих табличках усе, що сталося вчора на березі. Нехай люди, які живуть у всьому світі, знають про волю істинного бога.

А ще я наказав нанести на табличку всі ті зірки і їхнє взаємне положення, про яке повідомив нас бог. І ось розклад днів і місяців, в які світло змінюється темрявою і сонце гріє то сильніше, то слабіше”.

На зворотному боці диска було викарбувано календар, що дивовижно збігався із сучасним. Дванадцять місяців у вигляді пальми з дванадцятьма гілками — так позначався рік і у стародавніх єгиптян. На кожній гілці кількість листків відповідає кількості днів. Всього листків триста вісімдесят.

Чи можна припустити, що плем’я прибуло з Єгипту?

Я заходився перебирати бруски в надії відшукати таблички, про які згадував жрець. І побачив, що чимало брусків — це таблички із записами, і вкотре вже подякував бурі, що надійно упокоїла цей галеон з награбованими скарбами на дні морському. Яке щастя, що вони не потрапили до рук іспанських володарів і ювелірів!

Я читав: “…І виринув з моря бог Аамангуапа. Був він схожий на змію, але з людською головою і плавцями, як у дельфінів. Праворуч від самої голови у нього починалася велика луска, по дванадцять у ряд, а рядів було сорок сім. Ліворуч видно було таку ж луску — сім рядів — і луску меншого розміру — п’ятдесят рядів. У нього було четверо очей: двоє попереду, двоє позаду, вони випромінювали світло.

І почав бог Аамангуапа говорити з нами нашою мовою. І сказав бог: “Виберіть мені десять юнаків. Я навчу їх, а вони — всіх вас вирощувати плоди, і ви не будете голодувати. Навчу будувати великі житла, щоб ви не мерзли в негоду. Житла, які стоять непорушно, і житла для пересування. Я навчу їх, а вони — всіх вас лікувати рани й хвороби. І ще багато дечого, необхідного для життя, навчу я їх, а вони — всіх вас”.

Вибрали ми десять наших найкращих юнаків, і бог почав навчати їх тут-таки, на березі. І вчив їх до темряви, а потім пірнув у море.

Наступного дня на світанку він з’явився знову й покликав учнів до себе. І знову вчив їх, а з настанням темряви почав світитись і світло поширював довколо себе. Але юнаки втомились і хотіли спати. І бог припинив навчання і пірнув у море.

На третій і четвертий день він з’явився знову й знову навчав їх.

Та юнаки почали сперечатися поміж собою, хто з них сильніший, і ніхто не хотів поступитися. Боролися вони спочатку без крові, а потім один, повалений на землю, підхопився, схопив ніж і заколов переможця. Тоді третій кинув списа і проткнув його. Так перебили вони один одного. І лишився тільки один найсильніший і найвченіший — Катапчукон. Та бог Аамангуапа, довідавшись, що сталося в його відсутність, засумував і сказав: “Ні, ви ще не дозріли для великого знання. Якщо дам вам його, переб’єте один одного і решту людей”. І ще сказав бог, що залишає нам сина свого, улюбленого учня Катапчукона, царем нашим і щоб ми у всьому слухались і були покірні йому, як самому богові, а інакше чекає народ наш тяжка кара і загибель у муках.

Потім пірнув бог Аамангуапа в море і більше не з’являвся.

І почав правити нами благословенний Катапчукон, і навчив нас різних премудрощів, і зробив наш народ могутнім, і ми перестали гинути від голоду й холоду, і розмножились, і завоювали інші народи, і зробили їх своїми невільниками…”

Отже, спочатку дається пряма мова бога. Подальші його слова чомусь ідуть у переказі жерця: “І ще сказав бог, що залишає нам сина свого, найулюбленішого учня Катапчукона, царем нашим…” Саме ця частина дуже скидається на домисел по намовленню Катапчукона. Чому ж її не дали в іншому викладі — як пряму мову бога?

Можливо, жрець-літописець і сам цар Катапчукон не наважилися приписати богові слова, яких він не говорив? Виходить, вони боялися бога? Але чи міг у них виникнути страх перед тим, кого вони вигадали?

Звичайно, сама поява бога могла бути заздалегідь підготовленим дійством. Один із жерців, перевдягнувшись г загримувавшись, ховався десь біля берега і за сигналом Катапчукона являвся народові.

Ні, звичайним обманом всього цього не поясниш. Потрібні факти. Для початку необхідно відвідати місце, де колись нібито з’явився Аамангуапа…

Але зараз я не можу вирушити туди. Передусім мушу виконати завдання Михайла Дмитровича — з’ясувати причину загибелі двох людей і робота в районі підводних нафтопромислів. У тих місцях з катера помітили дивну морську тварину, схожу на легендарну Нессі, — не менше двадцяти метрів завдовжки. Чи могла вона зруйнувати труби нафтопроводу, потягти кудись або проковтнути людей і робота? На катері були й інші вузькоспеціалізовані роботи. За командами з судна вони брали участь у пошуках зниклих, з’єднували труби в місцях розривів, підводили пластир і зварювали його з трубами. Вони нічого не сповіщали про чудовисько, що напало на промисли. На запити відповіли, що ніякого чудовиська не було.

Проте мешканці підводного міста-лабораторії доповідали, що кілька разів бачили за прозорими пластмасовими стінами страхітливу тінь…

Віддалік з’явилася барвиста заграва. Вона тяглася до обрію — наскільки охоплював погляд. У ній переважали червоний і зелений кольори. Червоний переходив у багряний, зелений — у жовтий. У воді стояв важкий густий запах з багатьма відтінками — так не пахли ні косяки риб, ні скупчення морських тварин, ні придонний планктон, ні рослини. Безперечно, це був запах міста.

Я послав і багато разів повторив сигнал про своє прибуття. І коли через кілька хвилин увійшов у зону прожекторів, їхнє світло вже було приглушене — воно не сліпило мене. Ворота-шлюзи в першу приймальну камеру відчинилися. З тихим свистом почали працювати насоси — вода зійшла, і відчинилися двері в другу камеру, де мені належало пройти через іонні душі. В третій камері я прийняв звичайний душ і перевдягнувся.

Після того я зайшов до вестибюля підводного міста, де мене зустрічали люди. Двох з них я знав завдяки портретам і статтям у журналах. Третьою була жінка — висока, з довгою шиєю і густим, коротко підстриженим волоссям. Коли вона повертала голову, волосся розліталось, і їй доводилось весь час поправляти зачіску.

Її очі зустрілися з моїми, спалахнули, ніби впізнавали старого знайомого. Жінка ступила крок мені назустріч, губи П ворухнулися, готові вимовити ім’я. Але вона одразу ж завмерла, примруживши очі й усе ще подавшись уперед, назустріч мені, однак уже досадуючи на себе за поквапливість.

Що їй здалося? Ми ніколи раніше не зустрічались. Адже я помилитись не міг, пам’ять ще не зраджувала мене.

Я відвів очі. Проте відчував на собі її погляд, в якому була не просто цікавість.

Мені відрекомендували Людмилу Вєтрову як біолога, “найчарівнішу з наших русалок”. Сам професор Вєтров виявився міцним струнким чоловіком з важким крутим підборіддям. Його темні очі з-під ріденьких білих брів уважно дивилися на мене.

— Раді бачити вас у нашому місті, — сказав професор голосно. Надто голосно й співуче. Він чомусь був ніби стурбований моєю появою.

Професор на якусь мить затримався, потім поквапливо подав мені руку. Я запам’ятав цю мить і цю поквапливість — навмисну, щоб випередити дружину, і те, як він тримав руку, вигнувши долоню човником, щоб вона менше торкалася моєї долоні, його рука була холодною і сторожкою — випещене п’ятипале звірятко, що сунулося в пащу левові й напружено очікує, чи не зімкнуться ікла.

А от рука його дружини була теплою і довірливою.

Мені показали підводне місто, його лабораторію, нафто-комбінат, директором якого був професор Вєтров. Штучне освітлення майже не відрізнялося від сонячного світла завдяки постійній великій кількості ультрафіолету. Здавалося, що тут завжди ранок. Вздовж вулиць, викладених різнокольоровим пластиком, на довгих вузьких клумбах росли кущі й невисокі старанно підстрижені дерева. Квітів, зокрема гладіолусів, було так багато, що здавалося, наче потрапив до оранжереї. Люди на вулицях зустрічалися нечасто, і всі чомусь затримували погляд на мені.

Людмила Вєтрова розпитувала мене дуже обережно. Обережно, але наполегливо. Так, ніби хотіла з’ясувати щось важливе для себе.

— Подивіться, яка вродлива жінка! — прошепотіла вона, близько нахилившись до мене і показуючи поглядом на струнку блондинку.

— Не поділяю вашого захоплення, — відповів я. — У неї хвора печінка.

— Що? — сахнулася Вєтрова, її брови кумедно підстрибнули, а світлі очі з блискучими цятками в зіницях докірливо подивилися на мене.

— Маєш? — усміхнувся її чоловік і, звертаючись до мене, промовив: — Це вона намацує грунт, шукає однодумця.

— Однодумця? Навіщо? А ви?

— Наші погляди часто розходяться. У подружжя так завжди буває.

— Розумію. В суперечці народжується істина.

— Якби ж то…

Він знову усміхнувся, кинувши скоса погляд на жінку. Людмила зморщила лоба.

— Не слухайте його, — сказала вона з ледь помітним роздратуванням.-Він усе жартує. Не завжди вдало. Ходімо, я покажу вам наш парк.

Ми рушили вузьким коридором вулиці. Іноді назустріч попадалися вантажні електромобілі. Основне транспортування всього необхідного — продуктів харчування, предметів побуту і одягу, наукових інструментів, устаткування, — йшло по трубах транспортерів, що мали вихід у кожен будинок. Електромобілі використовувалися тільки для перевезення негабаритних предметів, під час ремонту трубопроводу і в аварійних ситуаціях.

“Наш парк” виявився маленьким сквером, де росло вісім дерев та десяток кущів. Зате посередині його красувався басейн з фонтаном.

— Цей парк ми створили у вільний час, — сказала Людмила.

Я уявив, скільки довелося потрудитися цим людям, щоб розбити тут парк і доглядати за всіма деревами й квітами в місті. Потужні очисники повітря, іонізатори, розпилювачі працювали цілодобово, забезпечуючи підводне місто життєдайним повітрям. Дивлячись на “парк”, я промовив:

— Гарно.

Людмила радо заусміхалася, на блідих щоках з’явилися ямочки.

— Вам справді подобається?

Усміхалися всі, навіть суворий професор. Він поглядав на жінку трохи зверхньо, але в його погляді світилося почуття, яке я не міг розшифрувати. “Може, йому подобається виглядати сильним поряд з нею?” — подумав я, знаючи, що і в цій думці не вистачає багато чого, щоб стати істиною.

— Коли сталася аварія, наш парк мало не загинув, — сказала Вєтрова. — Порвало трубу, що йде від киснезабірника…

— Де це сталося?

— Недалеко звідси, за стіною міста. Адже парк розташовано біля самої стіни. — Професор Вєтров ступив кілька кроків і постукав зігнутим пальцем по хмарині, що, здавалося, пливла по синьому небу. Хмарина й небо були так вдало імітовані, що могли ввести в оману будь-кого. Але органи нюху й локатори вже давно розкрили мені секрети імітації.

— Таких аварій раніше не було? — спитав я.

— Ні. Адже там надійна підстраховка. Труба має чотири захисні оболонки. Самі побачите. Я проведу вас.

— Зараз?

— Чому зараз? Завтра. Хіба ви не будете відпочивати?

— Відпочину, — сказав я, збагнувши, що він або забув, або не знає про мої можливості: не виключено, що Михайло Дмитрович не знайшов потрібним сповістити йому про них. — У вас є кімнати для приїжджих?

— Є, — втрутилася Вєтрова, — але там вам буде нудно. Можете зупинитись у нас.

— Дякую, я звик працювати й відпочивати один. — Моє обличчя було непроникно доброзичливим. Цей вираз я старанно і довго завчав.

— Воля ваша. Ми проведемо вас до готелю, — швидко сказав професор.

Дорогою професор і його друзі розповідали мені про аварію, про те, як побачили таємничу тварину.

— Вперше її помітили робітники нафтокомбінату, але добре роздивитися не змогли. Тінь виникла на фоні “неба”, майже на горизонті. Викликали начальника зміни, директора. Тінь рухалась по лінії горизонту, наче обстежувала входи в місто. Потім почала підніматися по “кебу”… тобто по куполу… Піднімалась повільно, звиваючись…

— Який вигляд мала тінь? Конфігурація?

— Ми помітили довгу шию, товстий тулуб, величезний хвіст метрів п’яти-семи завдовжки. Голова, певно, дуже маленька, непомітна. Нам здавалося, що ЇЇ немає зовсім.

Я не сказав йому: “Мене не цікавлять ваші припущення”. З того, що він сповістив, записав у пам’ять: “З’ЯВИЛАСЯ ЗА НИЖНІМ КРАЄМ КУПОЛА. ТІНЬ ДОВГА, З ПОТОВЩЕННЯМ ПОСЕРЕДИНІ”.

Він вів далі:

— Іноді вона різко прискорювала рух якимись імпульсами, іноді зависала непорушно. Розрізнялися масивні виступи…

— Скільки їх було?

— Точно не можу сказати.

Я записав у пам’яті: “РІЗКО ПРИСКОРЮВАЛА РУХИ. ІНОДІ ЗАВИСАЛА НЕПОРУШНО”.

— Потім вона мовби прилипла до одного місця. Здавалося, хоче проникнути в місто…

В пам’ять нічого було записувати. В його словах бракувало об’єктивної інформації.

— Ви чули які-небудь звуки?

— Ні. Але у нас в цей час працювали механізми. Крізь їх шум іноді пробивався якийсь свист…

— Він міг бути пов’язаний з неправильною роботою механізмів?

— Можливо… Але раніше ми таких звуків не чули. А згодом тінь почала віддалятись і — зникла. Наступного дня, умовного дня, як ви розумієте, вона з’явилася знову. Я її не бачив, однак мені розповідали робітники. Знову вона пересувалася на фоні “неба”. До вікон не наближалася, наче не хотіла, щоб її побачили…

Він зазирнув мені в обличчя — як я сприймаю це його припущення. Чи не сміюся з нього? Я вдав, що уважно слухаю, хоча в пам’ять записувати було нічого. Об’єктивної інформації нуль.

— Коли сталася аварія?

— Через день. Тоді ж загинули два водолази і робот.

— Про аварію є докладний звіт. Ми ознайомили з ним Раду, — нагадав професор. — Можете подивитися копію.

— Дякую. Вже ознайомився.

У пам’яті чітко спливли цифри й рядки звіту. Помітні були навіть дефекти шрифту і стрічки: напівстерта лапка літери “л”, цяточки над цифрою “6”. Те, що я почув тут. додавало дуже мало до вже відомого із звіту. Істотним було лише повідомлення про спосіб руху тіні: “РІЗКО ПРИСКОРЮВАЛА РУХИ. ІНОДІ ЗАВИСАЛА НЕПОРУШНО”.

— Дуже вдячний, — сказав я професорові і його дружині й для переконливості притис руку до грудей (цей жест я спостерігав неодноразово — не лише на кіноекрані). — Ви мені дуже допомогли.

Ми підійшли до білого будинку. На правій половині вхідних дверей під пластмасовим ковпаком був інформаційний пульт. Професор набрав на диску і клавішах код. Одразу на табло спалахнула відповідь, двері відчинилися.

Ми зійшли на ескалатор, який і довіз нас до мого номера.

— Тут вам буде затишно, — сказав професор. — Номер невеликий, але в ньому є все необхідне.

— Наш відеотелефон 4–13, — швидко промовила Людмила і повторила: — 4–13. Запам’ятаєте?

В голосі чулася надія. На що?

Я зачинив двері свого тимчасового житла, оглянув його. Номер був менший, ніж готельний, але все в ньому дуже вдало розплановано: висувне ліжко; в кутку за дверима — душ з перемиканням: морський, прісний, іонний; труби ультрафіолетових стерилізаторів; пристрій мікроклімату; стереовікно з набором пейзажів; телестіна з переносним пультом; відеорадіотелефон з кількома екранами; телетайп. Над телетайпом — світлі літери ПЗ, які показували, що є прямий зв’язок з міським обчислювальним центром. Пристрій ПЗ давав можливість одержати навіть ту інформацію, якої нема в обчислювальному центрі міста. ОЦ зв’яжеться з об’єднаною мережею регіону і передасть ваше замовлення. Якщо ви просили книгу, вам сторінка за сторінкою покажуть її на екрані або надрукують з допомогою телетайпу.

Усе це мені згодиться невдовзі, але зараз треба опрацювати дані, почуті від мешканців міста, ввести їх в загальну інформацію про аварію та загадкову тінь і спробувати зробити нові висновки.

Я набрав по ПЗ код замовлення і, отримавши відповідь, запросив у міському ОЦ дані про захисний ковпак міста: склад матеріалу, геометрію, світлопроникність.

Потім я знову почав згадувати все, що читав і чув про морські чудовиська. Деякі дані я перевіряв ще раз, зв’язавшись через ОЦ з автоматичною бібліотекою. Я роздивлявся на екранах зображення ящерів — знаменитої Нессі з шотландського озера Лох-Несс, її родичів, знайдених біля берегів Аляски, в протоці Шеліхова, в південній частині Тихого океану. Серед них була різновидність плезіозавра з двома парами дужих плавців і звуженим до кінця п’ятиметровим хвостом. Довга шия увінчувалася невеликою порівняно з тулубом головою.

Заскрекотав телетайп, віддрукував усе, що можна було розшукати в бібліотеці про анатомію, “характер” та звички плезіозаврів. Дані були досить мізерні. Доповнюючи їх логічними висновками і уявленням, я спробував змоделювати картину нападу такого чудовиська на людей і робота. Картини не виходило. Плезіозавр не міг би подужати ні водолазів, ні робота.

Нараз кімната освітилась яскраво-оранжевим свіченням і пролунав сигнал загальної тривоги. Майже водночас озвався сигнал відеотелефону. Я ввімкнув екран, на ньому виникли обличчя професора Вєтрова і його дружини. Мені здалося, що у Людмили тремтять губи. Проте ні, не здалося.

— Зник черговий технік. Вийшов з міста, щоб закріпити фланець труби. Помічник…

Те ж саме, але з уточненням місця й часу події почали передавати по каналу загальної тривоги. Я записав у пам’ять:

“ТЕХНІК З ПОМІЧНИКОМ. ПОМІЧНИК НЕУШКО-ДЖЕНИИ. КВАДРАТ 48. ГОЛОВНИЙ СТОВБУР”.

…Я прибув до вихідного шлюзу одночасно з бригадою рятівників. Трохи згодом на електромобілі під’їхало ще кілька чоловік. Серед них — Вєтров. Широкоплечий бригадир рятувальників кинув на мене ревниво оцінюючий погляд з-під золотавих кошлатих брів і спитав у Вєтрова:

— Підете з нами?

Він скоса стрельнув у мене поглядом, і я збагнув, що питання стосується й мене. Професор не квапився з відповіддю, надаючи мені можливість вирішувати. Ну що ж. коли так.

— Вийду раніше рятувальників. Де помічник?

Я зібрався був пояснити, про якого помічника питаю, але професор покликав:

— Смирнов!

До нас протиснувся худорлявий рухливий чоловік з довгою кучерявою чуприною. Зовсім молодий, років двадцяти двох, з блідим м’ясистим обличчям.

— Розкажіть докладно, як усе сталося.

Йому вже, очевидно, набридло розповідати одне й те саме, гострота пережитого встигла притупитися. Але гіркі складки біля губ лишились і в глибині очей миготіла розгубленість перед незбагненним.

— Ми з Олексієм Анатолійовичем саме закінчили кріплення і поверталися в місто. Він сказав мені: “Давай до шлюзу, небоже, — це він мене так називав, — а я затримаюся ненадовго, перевірю з’єднання в трійнику. Ну я, звичайно, не послухався. Згідно з новим роз’ясненням до інструкції в Зоні не можна лишатися одному.

Вєтров схвально кивнув, хоча Смирнов не дивився на нього.

— Я відплив недалеко, зовсім недалеко, тільки щоб він не помітив мене, і принишк за трубою. Звідти було видно, як мигтить промінь прожектора на шоломі Олексія Анатолійовича. Раптом промінь згас. Я кинувся туди, де він зупинився, але там нікого не було. Почав роздивлятись і… може, це мені привиділось… Авжеж, привиділось, тільки дуже ясно, ніби збоку, на самій межі видимості, рухається величезна темна маса…

Він глибоко вдихнув повітря, збираючись щось додати, але передумав і тільки махнув рукою. Я спитав:

— Ви сказали “кинувся туди”. Минув якийсь час? Адже спочатку ви подумали, що просто випустили промінь з поля зору?

— Так, але минуло не більше секунди. Напрям відшукати було неважко — по трубі.

— Там була темна маса. Вам здавалося чи ви її бачили?

— Боюсь помилитись. Вона була дуже в