/ / Language: Українська / Genre:sf / Series: КОМПАС (Подорожі. Пригоди. Фантастика)

Останній сигнал

Игорь Росоховатский

Имя автора книги хорошо известно любителям научной фантастики как в нашей стране, так и за ее пределами. Его творчество отличает научный подход к проблемам современности и будущего, смелость И доказательность прогнозирования, остросюжетность. В сборник вошли лучшие произведения писателя. Ім’я автора книги добре відоме любителям наукової фантастики як у нашій країні, так і за її межами. Його творчість позначена науковим підходом до проблем сучасності і майбутнього, сміливістю та доказовістю прогнозування, гостросюжетністю. До збірки увійшли кращі твори письменника.

Ігор Росоховатський

ОСТАННІЙ СИГНАЛ

Науково-фантастичні повісті та оповідання

Рецензент: член СП СРСР В. В. Головачов

Художнє оформлення К. О. Рязанова

ТОР-І

Оповідання

Сьогодні ми перевели Володю Юр’єва до іншого відділу, а на його місце поставили ОМШП — обчислювальну машину широкого профілю. Раніше вважалося (краще так вважалося б і тепер), що на цьому місці може працювати лише людина.

Та ось ми замінили Володю машиною. І нічого тут не вдієш. Нам необхідні швидкість і точність, без них роботи по зміні нервового волокна неможливі.

Швидкість і точність — хвороба нашого часу. Я кажу “хвороба” тому, що, коли створювалася людина, природа багато чого не передбачила. Вона подарувала людині нерви, по яких імпульси рухаються із швидкістю кількох десятків метрів на секунду. Цього було досить, щоб умить відчути опік і відсмикнути руку або своєчасно помітити янтарні очі хижака. Та коли людина має справу з процесами, що перебігають за мільйонні частки секунди… Або коли вона сідає в ракету… Або коли їй потрібно прийняти одночасно тисячі відомостей, стільки ж їх добути з пам’яті та порівняти хоча б за годину… І коли кожна її помилка перетвориться під час розрахунків на сотні помилок…

Щоразу, відступаючи, як колись казали військові люди, “на вчасно підготовлені рубежі”, я з погрозою шепотів машинам:

— Заждіть, ось вона прийде!

Я мав на увазі людину майбутнього, яку ми створимо, коли навчимося змінювати структуру нервового волокна. Це буде Homo celeris ingenii — людина швидкого розуму, людина швидкодумаюча, хазяїн епохи надшвидкостей. Я так часто мріяв про неї, мені хотілося дожити й побачити її, заглянути в її очі, доторкнутися до неї… Вона буде благородною й прекрасною, її могуть буде щедрою і доброю. І жити поряд з нею, працювати разом із нею буде легко й приємно, адже вона вмить визначить і ваш настрій, і те, чого ви хочете, і що потрібно в інтересах справи, і як розв’язати складну проблему.

Та до появи Homo celeris ingenii було ще далеко — так мені тоді здавалося, — а поки що ми в інституті чекали нового директора (останнім часом вони щось дуже часто мінялися).

Чорний, мов жук, і трохи зухвалий Сашко Митрофанов готувався “розколоти” його на щиру розмову й з’ясувати, що він собою являє. Я збирався відразу ж поговорити про ті шість тисяч, що потрібні на купівлю ультрацентрифуг. Люда сподівалась випросити відпустку за свій рахунок (офіційно — щоб допомогти хворій мамі, а насправді, щоб побути зі своїм Грицьком).

Він з’явився рівно за п’ять хвилин до дзвінка: з кучерявою шевелюрою, запалими очима, капловухий, худорлявий, швидкий та рвучкий у рухах. Сашкові Митрофанову, що кинувся був заводити “щиру розмову”, він так сухо кинув “доброго ранку”, що той одразу ж пішов до своєї лабораторії і в коридорі посварився з лагідним Мих-Михом.

У директорському кабінеті на Мих-Миха чекала нова неприємність.

— Заберіть з коридорів усі ці потерті дивани, — сказав директор. — Крім тих двох, які у вас називають “проблематичними і дискусійними”.

— Виписати замість них нові? — добродушно спитав Мих-Мих.

У директора сіпнулася щока.

— А що — жінкам стоячи незручно розмовляти? — спитав директор і відбив охоту в Мих-Миха взагалі про щось запитувати.

Це був перший наказ нового шефа, і його було досить, щоб директора не злюбили всі ті, хто проводив на диванах не одну робочу годину.

— Мене звуть Торієм Веніаміновичем, — сказав він на нараді керівників лабораторій. — Наукові співробітники (наголосив він) для зручності можуть називати мене, як попереднього директора, за ініціалами або ж на ім’я.

Ми відчули до нього неприязнь. Адже хіба може директор наказувати, як нам його величати. Це ми вирішували самі і ні для кого не робили винятків. Так було й тепер. Ми назвали його Тор-1, підкреслюючи, що він у нас довго не затримається.

Люду, що прийшла просити відпустку за власний рахунок, директор зустрів привітно, запитав про хвору маму. Його обличчя було співчутливим, але дівчині здавалося, що він її не слухає, тому що його погляд перебігав по паперах на столі і час від часу директор робив якісь помітки на полях. Люда хвилювалася, плуталася, замовкала, і тоді він хитав головою: “Далі”.

“Навіщо далі, — сердито думала вона, — якщо він все одно не слухає?” — але продовжувала розповідь.

— Вона лишилася сама, її нема кому доглянути, навіть води подати, — сумно сказала дівчина, думаючи про Грицька, що заждався її ї шле палкі листи.

— Так, до того ж, як ви сказали раніше, їй доводиться виховувати вашу п’ятнадцятирічну сестру й давати раду пустуну-братику, що закінчив сьомий клас, — додав директор, не дивлячись на Люду, і дівчина відчула, що він уже все зрозумів і що брехати далі немає сенсу.

— До побачення, — сказала вона, червона від сорому й злості.

— Писатимете листа — передайте привіт від мене хворій мамі. — Він, як і раніше, не дивився на неї.

Люда таки не поїхала до Грицька, що, зрештою, згодом врятувало її від багатьох неприємностей. Проте директорові вона цього не подарувала.

Грицько Остапенко, повернувшись із села, де він марно прождав Люду, прийшов до директора просити відрядження в Одесу. Обличчя Тора-1 здавалося добрим. Наче ось-ось промені сонця, ламаючись на склі, бризнуть йому в очі, засвітять там веселі іскорки. Та це “ось-ось” не наставало…

Остапенко розповідав про останні праці в інституті Філатова, з якими йому необхідно познайомитися.

Директор, мовби погоджуючись, хитав головою.

— Ми зможемо ефективніше поставити досліди з іннервації ока…

Директор знову схвально кивнув, а Остапенко замовк.

“Здається, “увертюра” тривала достатньо”, — подумав він, чекаючи, коли директор викличе Мих-Миха, щоб віддати наказ про відрядження до моря й сонця.

Тор-1 пильно подивився на нього, потім сказав без нотки гумору:

— До того ж непогано і в морі поплавати. Голову освіжає…

Остапенко намагався ще щось говорити, бо його занепокоїв серйозний тон директора. Але Тор-1, викликавши Мих-Миха, наказав виписати Остапенкові відрядження в Донецьк.

— Сфінкс! — спересердя сказав у коридорі Грицько Остапенко. — Бездушний сфінкс!

Нам довелося забути “добрі давні часи”. Десь ліниво й ласкаво хлюпотіло синє море, шуміли сади, кликали в гості родичі, “завернути мимохідь”, але більше нікому не щастило їздити у відрядження куди заманеться. За час його директорства ми їздили тільки туди, куди Тор-1 вважав за потрібне, хоч, треба визнати, це завжди було в інтересах справи.

Одне слово, як ви вже розумієте, до нього багато хто мав однакові почуття — від швейцара до вченого секретаря — і якщо він усе-таки й далі сидів на своєму місці, то аж ніяк не через палку любов колективу.

Він вразив нас своїми незвичайними здібностями на шаховому бліц-турнірі, який ми за традицією влаштовували раз на місяць. Переможець повинен був грати з ОМШП. Так ми відігравались на переможцеві, тому що коли б навіть чемпіон світу почав грати з ОМШП, то це б скидалося на одночасну гру одного проти мільйона точних шахістів.

Цього разу переміг Сашко Митрофанов. Він кинув останній торжествуючий погляд на похмурі обличчя противників, потім на ОМШП і приречено зітхнув.

На дев’ятнадцятому ходу він програв. Навіть Сашкові жертви не раділи його поразці. У тому, як ОМШП обігравала будь-якого з наших чемпіонів, була залізна закономірність, але всіх нас це принижувало. Ми мріяли, щоб ОМШП програла хоч би один раз — і не за рахунок поломки, хоч знали, що це неможливо.

Сашко Митрофанов, удавано посміхаючись, підвівся зі стільця й розвів руками. Хтось поспівчував, хтось почав розповідати анекдот. А до шахового столика підійшов Тор-1. Перш ніж ми встигли здивуватися, він зробив перший хід. ОМШП відповіла. Розігрувався королівський гамбіт.

Після розміну ферзів Тор-1 перейшов у наступ на королівському фланзі. На кожний хід він витрачав спочатку близько десяти секунд, потім — п’ять, одну, далі — частки секунди. Небувалий темп.

Спочатку я думав, що він просто пересуває фігури як заманеться, щоб збити машину з пантелику. Не міг же він за частки секунди продумати хід! Але потім, коли почулися свист і гудіння, які означали, що ОМШП працює з підвищеним навантаженням. Коли ж машина не витримала заданого темпу й почала помилятись, я зрозумів, що наш директор робить обмірковані й сміливі ходи. Він бив машину її ж зброєю.

— Мат, — сказав Тор-1, не підвищуючи голосу. І ми всі побачили, як на табло вперше за всю історію ОМШП засвітилася червона лампочка — знак програшу.

Так, ми кричали від захоплення, як дикуни, хоч іще не знали всього. Кілька чоловік підбігли до директора, підняли його на руки, стали підкидати. Тор-1 високо злітав над нашими головами, але на його обличчі не було ні радості, ні торжества. Воно було занепокоєне.

Те, про що ми довідалися згодом, перевершило всі наші найсміливіші здогади. А тоді ми майже примирилися з ним, ладні були поважати й захоплюватись його незвичайними здібностями. Та минуло всього три дні, і наша неприязнь до директора спалахнула з новою силою.

Валя Сизончук була найвродливішою й найнеприступнішою жінкою інституту. А я вважав її і найнезрозумілішою. На святковому вечорі під Перше травня я ще раз пересвідчився в цьому.

Ми стояли поруч із нею, коли в зал швидко ввійшов Тор-1, ведучи під руку задиханого Мих-Миха і щось доводячи йому. Я побачив, як Валя здригнулася, трохи схилила плечі, ніби відразу стала нижчою на зріст. Вона розгублено й невлад підтримувала розмову зі мною. А коли оголосили жіночий танець, кинулася до директора через увесь зал.

— Ходімо танцювати, ТВ!

ТВ! Вона зрадила нас, назвавши його так, як він нам тоді пропонував. Втупилася в нього сяючими, одверто звабливими очима. Нам усім стало незручно дивитися в цю хвилину на Валю.

На обличчі директора щось здригнулося. В холодних очах відкрилися дві ополонки з чистою синьою водою. Наче тендітні дівочі пальчики постукали в цю незрозумілу закриту душу і у дверях на хвилинку з’явилася добра людина. Проте це тривало недовго. Двері зачинились — він натяг на своє обличчя незворушність, як маску. Знизав плечима:

— Я погано танцюю.

— Іноді люди танцюють, щоб поговорити.

Валя була занадто відвертою. Давалася взнаки її самовпевненість.

Тор-1 повівся не дуже чемно.

— Про що говорити? — зневажливо протяг він. — Якщо ви хочете виправдатися за недбалість в останній роботі, то даремно. Проект про догану я вже віддав.

Він розмовляв голосно, і його слова чули всі. А потім повернувся до співрозмовника, ведучи далі перервану Валею розмову.

Валя швидко пішла через увесь зал до дверей. Я рушив за нею, покликав, але вона подивилася на мене, ніби не впізнаючи. Те, що сталося, для іншої було б просто хвилинами гіркої образи, а для Валі — жорстоким уроком.

Вона побігла сходами, не дивлячись під ноги. Я боявся, що вона ось-ось спіткнеться й покотиться по сходинках. Наздогнав її аж біля дверей.

— Валю, не варто так переживати.

Вона із злістю глянула на мене і сказала:

— Він найкращий, розумніший і чесніший за вас усіх. Я зрозумів, що нічого не зможу зробити, і цього я ніколи не подарую Торові.

З того вечора я перестав помічати директора. Приходив лише за його викликом, відповідав підкреслено офіційно. Так робили й мої колеги.

А Тор-1 не звертав на це ніякої уваги. Він поводився з усіма і з Валею так, ніби нічого й не сталось, як і раніше, втручався в усі дрібниці.

У нашому інституті була традиція — ранньої весни дарувати жінкам мімозу, а ті ставили букети в лабораторіях, так що сильний запах проникав у коридори. Тор-1 наказав замінити мімозу пролісками, і добрий Мих-Мих, вибачаючись, почав виконувати наказ директора, за що наражався на в’їдливі зауваження:

— Яку частину від продажу пролісків одержує директор?

— Пріоритет рідної природи?

Або невинним голосом:

— Що, в директора голова болить від сильного запаху?

Найбільше старався Сашко Митрофанов.

Це тривало доти, доки директор не пояснив:

— Фітонциди мімози впливають на деякі досліди.

І Сашко зрозумів, чому два дні тому раптом не вдався вивірений дослід із зараженням морських свинок на грип. По-справжньому ми оцінили директора на засіданні вченої ради. Доповідь про роботу лабораторії почав Сашко Митрофанов. Він розповів про спостереження за проходженням нервового імпульсу по волокнах різного перетину. Відомо, наприклад, що в спрута до довгих щупальців ідуть товсті нервові волокна. Чим товстіше нервове волокно, тим швидше воно проводить імпульс, і спрут може діяти всіма щупальцями одночасно.

Сашко розповів про те, як було уточнено залежність між товщиною волокна й швидкістю імпульсу, про підготовку до нових дослідів.

Доповідь Сашка директор слухав дуже уважно. Здавалося, він хотів запам’ятати кожне його слово. Коли Сашко закінчив доповідь, усі поглянули на директора. Від того, що скаже Тор-1, залежить останній штрих у думці про нього.

У тиші чітко прозвучав незворушний голос:

— Нехай висловляться інші товариші.

Він слухав їх уважно, як і Сашка. А потім підвівся й поставив Митрофанову кілька запитань:

— Яка оболонка у волокон різної товщини й залежність між товщиною оболонки й перетином волокна? Чи враховувалась насиченість мікроелементами різних ділянок волокна?

— Чому б вам не створити модель нерва із синтетичних білків й поступово ускладнювати її по ділянках?

Ці запитання не перекреслювали працю, проведену в лабораторії Митрофанова. Вони й не претендували на це, особливо за формою. Але Тор-1 накреслив принципово новий шлях досліджень. І коли б лабораторія Митрофанова йшла цим шляхом з самого початку, то робота скоротилася б у кілька разів.

Відтоді я почав уважно придивлятися до директора, вивчати його.

Мене завжди цікавили люди з незвичайними розумовими здібностями. Адже й моя праця причетна до цього. Успіх у ній допоміг би нам удосконалити нервову систему.

Природа встановила жорстоке обмеження: набуваючи нове, ми втрачаємо щось із того, що мали раніше. Пізніші мозкові шари накладаються на більш ранні, заглушають їхню діяльність. Засинають інстинкти, згасають і вкриваються попелом невикористані засоби зв’язку. Та це ще півбіди.

Лобні долі не встигають аналізувати всього, що зберігається в мозку: як у затишних бухтах, стоять забутими цілі флотилії потрібних відомостей; погойдуються підводними човнами, прагнучи виринути, цікаві думки.

Чи можемо ми визнати це законом і примиритися?

Адже ми звикли вважати людський організм, і особливо мозок, вінцем творіння. Звикли і до більш небезпечної думки, що нічого кращого й досконалішого не може бути. Так нам спокійніше. Проте спокій ніколи не був рушієм прогресу. А насправді наші організми косні, як спадкова інформація, і не завжди встигають пристосуватися до змін середовища. Імпульси в наших нервах течуть дуже повільно. Природа-мати не росте разом з нами, не встигає за нашим розвитком. Вона дає нам тепер те ж саме, що й двісті, й п’ятсот, і тисячу років тому — лише засоби для боротьби за існування. Та нам цього замало. Ми виросли з пелюшок, призначених для тварини. Почали самостійний шлях, і ми можемо пишатися собою, тому що творіння наших рук багато в чому досконаліші, ніж ми самі: залізні важелі потужніші за наші м’язи, колеса й крила швидші за ноги, автомати надійніші від нервів, і обчислювальна машина думає швидше, ніж мозок. А це значить, що ми вміємо робити краще, ніж природа.

Настав час попрацювати над своїми організмами.

Я намагаюсь уявити собі нову людину. Вона думатиме в сотні разів швидше — і це зробить її дужчою в тисячі разів. Задля цього працює наш інститут. Якою ж буде нова людина? Як ми поставилися б до неї, якби вона з’явилася серед нас?

Ми зробили чимало. Але в дослідженні властивостей деяких мікроелементів на провідність зайшли у безвихідь. Насиченість волокна кобальтом в одних випадках давала прискорення імпульсу, в інших — уповільнення. Нікель поводив себе зовсім не так, як диктувала теорія і наші припущення. Одні досліди суперечили іншим.

Врешті-решт я вирішив порадитися з директором. Кілька разів заходив до нього в кабінет, але нам увесь час заважали. Оскільки багатьом потрібні були його поради, то двері директорського кабінету майже ніколи не зачинялися. Я дивувався, як він встигав розбиратися в найрізноманітних питаннях, і згадував змагання з машиною…

Після чергового невдалого візиту Тор-1 запропонував:

— Сьогодні заходьте до мене додому.

Признатися, я пішов до нього з почуттям настороженості, цікавості і захоплення.

Двері відчинила літня жінка з лагідним обличчям.

— Чи вдома Торій Веніамінович?

— Торій у своїй кімнаті. — Вона так вимовила “Торій”, що я зрозумів, це його мати. — Пройдіть, будь ласка, до нього.

Я пройшов коридорчиком і зупинився, крізь скляні двері побачивши директора. Він сидів за столом біля вікна, однією рукою підперши підборіддя, а в другій тримав перевернуту чарку. Його обличчя було зосередженим.

Тор-1 твердо опустив чарку на стіл, наче ставив печатку, потім підняв іншу.

Мені стало не по собі. Я подумав: “Він зачинився в кімнаті і п’є. Але чому ж тоді мати не попередила його про мій прихід?”

Я постукав у двері.

Директор обернувся, привітно сказав:

— А, це ви? Дуже добре, що прийшли.

Він поставив чарку на… шахівницю. І я побачив, що це не перекинута чарка, а пішак. Тор-1 грав у шахи сам з собою.

— Розповідайте, поки ніхто не прийшов, — мовив він, влаштовуючись зручніше, щоб уважно слухати. Та вже за хвилину почав запитувати:

— А ви враховуєте стан системи? — і, не одержавши відповіді, схопився, майже видер у мене з рук рентгенограми, почав ходити по кімнаті з кутка в куток. Потім заговорив так швидко, що слова зливалися:

— Ви питаєте, що дає ось тут пляму: залізо чи нікель? Але треба врахувати, що досі нерв перебував у стані тривалого збудження. Буде ясно: плями — кобальт. А ось цей зубець — залізо, тому що, по-перше, в цій ділянці залізо може виглядати на стрічці й так, по-друге, процент заліза у тканині вже почав збільшуватися, по-третє, функція змінилася. І, по-четверте, коли функція змінилась і процент заліза в тканині зростає, то зубець з таким кутом — тільки залізо.

Він стояв переді мною, звівшись навшпиньки, і злегка погойдувався з боку на бік.

Мені здалося, що я можу дати точне визначення генія. Геній — це той, хто може врахувати й зіставити факти, що іншим здаються розрізненими.

Я думав, що мені випало велике щастя працювати разом з Тором. Щоб не виказати свого захоплення, я заговорив про потреби лабораторії, про доцільність саме їхніх праць.

— Врешті-решт, від цього залежить майбутнє…

— Чиє? — запитав директор, і на його обличчі з’явилася глузлива посмішка.

— Всієї роботи інституту… Того, до чого ми прагнемо… — Не витримавши його погляду, я затнувся. — Усіх людей…

— Ви б ще сказали замість “майбутнє” — “прийдешнє”. Наприклад: “Від нашої праці залежить прийдешнє людства”.

Посмішка вигнула його губи й блищала в очах. Він поводився так, ніби не знав про значення наших робіт чи не надавав їм великого значення. Але, нарешті я зрозумів його.

Я пішов від нього, впевнений у своїх силах. Вдома довго не міг заснути. Слухав голоси хлопчаків за вікном, співи птахів, шелест листя.

Прокинувся я з передчуттям радості. Вночі пройшов дощ, повітря було свіже, а яскрава синява неба здавалася особливо привабливою.

Я йшов, розмахуючи портфелем, наче школяр, і мені здавалося, що майбутнє — відкрита книга і її можна прочитати без помилок.

Легко збіг сходинками головного входу. Взявся за ручку дверей і раптом почув вибух, за ним — другий, третій. Брязнули шибки у вікнах. Якісь папери закружляли в повітрі. До мене підбіг Сашко Митрофанов, схопив за рукав, потяг кудись. Над корпусом, де була Сашкова лабораторія і реактор, ми побачили дві багрові свічки. Густий дим повалив з вікон. Крізь нього, мов язики гадюк, швидко з’являлося й зникало полум’я. Знову пролунала серія вибухів. “Вогонь біжить по пробірках з розчинами. Підбирається до складу реактивів, — з жахом подумав я. — А там…”

Мабуть, і Сашко думав про те ж. Не змовляючись, ми кинулися до входу, охопленого вогнем. Це було безумством. Адже все одно не встигнемо заступити дорогу вогню! Загинемо! В ту хвилину ми не думали про це.

До входу лишалося кілька кроків, а вже не було чим дихати. Нестерпний жар обпікав обличчя, руки. Позаду нас почувся крик:

— Це я винна… Я одна… Пустіть!

Валя бігла просто у вогонь.

Я встиг схопити її за руку. По її обличчю текли сльози, залишаючи на шоках дві темні смуги. Вона знову рвонулась до входу. Я не втримав її. Куди вона? Божевільна…

Я не чув, як під’їхала машина, на тлі багрової плями поруч із Валею виріс Тор-1. Відкинувши її назад, він зник у бурхливому полум’ї.

Валя без упину повторювала:

— Моя провина. Забула прибрати селітру. Це я…

Я дивився туди, де зник Тор-1, і згадував його слова: “Людина має право лише на ті помилки, за які вона сама в змозі розплатитися. Тільки сама”.

Він уперше зрікся своїх слів. Що змусило його кинутись у вогонь? Самопожертвування? Навряд. Співчуття?.. Благородство й сміливість?..

Чому я тоді не кинувся за ним? Це досі терзає мене.

За дві-три хвилини ми побачили директора. Вій ледве тримався на ногах, одяг на ньому звисав чорними клаптями. Ступивши два кроки, він упав. Ми кинулися до нього. Він лежав на боку і дивився на нас.

— Не чіпайте, — простогнав він і наказав Валі: — Перевірте, чи перекрито газ у центральному корпусі. — Ви, — він перевів погляд на Сашка, — скажіть пожежникам, нехай починають гасити з правого крила.

Він подивився на мене, якийсь час мовчав, потім насилу ворушачи губами, прохрипів:

— У лівій верхній шухляді мого письмового столу — папка. Мати віддасть її вам. Там записи досліду. Так, я зумів змінити нервову тканину, прискорив проходження імпульсу в сімдесят шість разів. Головне — код. Код сигналів — більше коротких, ніж довгих…

Йому ставало гірше. Обличчя сірішало, немов укривалося попелом. Губи потріскалися так, що боляче було дивитись.

— Дізнаєтесь, коли прочитаєте… Тільки врахуйте мою помилку. Прискорення імпульсу діє на гіпофіз та інші залози — перевірив на собі. Довідаєтесь із щоденника…

— Чому ви це зробили? — закричав я. — Адже кожен з нас…

— Треба було швидше… Думати не було часу… Отже, просто розрахунок. Не благородство, не самопожертвування…

Він хотів ще щось сказати, але не зміг, його блукаючий погляд зупинився, наче маятник годинника.

З’явилися санітари, обережно поклали його на ноші.

Торій Веніамінович помер по дорозі в лікарню.

Я переглядаю його папери. Стрімкий почерк, літери, схожі на стенографічні значки. Ляпки розкидані по сторінках, наче сліди в мішені. Дуже багато виправлень різноколірними олівцями: червоний править чорнила, синій олівець править червоний, зелений — синій. Так, напевне, він розрізняв пізніші правки. Списані аркуші сухо шелестять, розмовляють зі мною його голосом.

Він першим зважився поставити на собі дослід, який ми поки проводимо на тваринах-моделях. І якщо говорити відверто, то він і був саме тією людиною, про яку ми мріяли, — Homo celeris ingenii. Він прийшов до нас із майбуття… Чому ж нам було так важко з ним?..

ГОДИННИК

Повість

Чорнильні тіні розпливаються по підлозі, і ніхто не спроможний точно визначити їхні обриси, ніби ці тіні вийшли з моєї пам’яті.

Я здійснив усе, що хотів: переступив лінію заборони, подарував безсмертя Майї: прислухайтеся, з протилежного кутка лабораторії долинає її ритмічне дихання — сьогодні вона перемкнула себе на кисневе. Мій друг і ровесник Юрко, якому завтра виповниться триста років, поведе ракету До сузір’я Фенікс, звідки надійшли сигнали.

А ось переді мною фото Майї та Юрка, коли їм було по Двадцять. Що в них лишилося від тих, двадцятирічних? І взагалі — чи можна їх вважати тими ж самими істотами, чи це просто умова гри?

Кажу собі: але ж людина у п’ять, у двадцять і у сімдесят років тільки умовно має одне і те ж ім’я. І не тіло, яке Щосекунди змінюється, не наші серця, руки, ноги, обличчя, а лише збереження особистості, пам’яті, досвіду може вважатися одним життям. А якщо це справді так, то я, істота, котра перемогла смерть і відступила перед життям, все ж таки вважаюся переможцем.

Перший етап досліду, що тривав понад два сторіччя, завершився. Я пишу на грані кристала — це і лабораторний журнал, і водночас моя біографія-висновок:

“Щоб підкорити природу, необхідно…”

1

Двері відчинилися, увійшла світловолоса дівчина, а за нею Григорій Петрович.

— Ось вам ще одна, — сказав він, і, перш ніж закінчив фразу, дівчина нечутно, ніби ступаючи на носках, пройшла через усю кімнату і зупинилася переді мною. Я подумав, що в неї не дуже приємна хода, мабуть, занадто швидка і нечутна, і дівчина виникатиме як привид, де треба і де не треба. Але хода — не аргумент для того, щоб відмовляти в роботі, і я сказав:

— Допоможете біля мікротома. Справитесь?

— Так, — поспіхом сказала вона і кілька разів хитнула головою. — В університеті ми…

Я махнув рукою, вказуючи на її місце, і пішов до свого кабінету. За моєю спиною один по одному двічі пролунав виразний дзенькіт розбитого скла.

Я обернувся, і дівчина зіщулилася від моєї вибачальної посмішки. Я ще раз подумав, що вона ходить надто швидко для тісного приміщення, заставленого скляним посудом.

— Повільніше ходити ви не зумієте, — зітхнув я. — Але принаймні щільніше притискайте лікті.

Вигляд у неї був досить винуватий, але я не жалів її, передчуваючи, що з нею лиха ми ще наберемося.

Зачинившись у кабінеті, я розкрив пачку іноземних журналів, що тільки-но надійшли. Серед них лежав і проспект нового альманаху, який збирався випускати англійський видавець. Він повідомляв, що в альманасі опублікує гіпотези і теорії, які досі не друкувалися, оскільки були визнані маячними, а також роботи на зразок “вічного двигуна”. Цим він має на меті, по-перше, виловити “серед маячних гіпотез настільки маячні, щоб вони були ще й правильними”, і, по-друге, звеселити вчену публіку.

Я подзвонив двічі, і за кілька хвилин до кабінету увійшов мій заступник і однокашник Юрко.

— Глянь, — я тицьнув йому проспект.

За дверима пролунав жалібний дзенькіт скла, але ми вдали, ніби не чуємо його, хоча мене й пересмикнуло. За кілька хвилин дзенькіт повторився, і я знав, що це розбилася остання велика колба, названа нами “люсьена”. Такі колби були гостродефіцитними.

— Ми закінчили електрофорез. ДНК[1] з тимуса не дає контрольних змін, — сказав Юрко, натякаючи на те, що сьогодні “люсьєни” будуть вже не дуже потрібні. Він хотів мене заспокоїти.

— Гаразд, — сказав я розпачливо, і Юрко все зрозумів. — Ти, як і раніше, сподіваєшся, що ми знайдемо “стрілки годинника”?

— Або кидаємо роботу? — весело підхопив він і зразу ж став серйозним, майже суворим. — Звичайно, простіш відповісти: ми старіємо тому, що живемо. Та коли розібратися, то ми старіємо в тій самій мірі, в якій нагромаджуються зміни в ДНК наших клітин. Але чому ми акумулюємо життя до двадцяти семи років, зберігаємо рівновагу між тридцятьма і сорока п’ятьма і котимося під укіс після п’ятдесяти п’яти? Хіба всі ці питання вже з’ясовані? І хіба є їм інше пояснення, крім годинника?

— У якому кількісні нагромадження руху секундної стрілки зумовлюють переміщення хвилинної, а переміщення хвилинної — стрибок годинної. І все це відбувається за законами зміни біологічної доби, — підхопив я.

На жаль, ні він, ні я не сказали один одному нічого нового у нашому традиційному переклику позицій. Ми влаштовували його періодично, щоб з’ясувати, чи не виникло у когось із нас нових гіпотез чи бодай спостережень, які могли б стати поштовхом до них. А відтак знову поверталися до дослідів, до пошуків стрілок у наймініатюрнішому і найскладнішому годиннику — в клітині. Ми шукали секундні стрілки там, де контролюється процес від однієї поділки до іншої: синтез білка, синтез нуклеїнової кислоти.

Ми провадили досліди на молекулярному рівні і замінювали мікроелементи, окремі амінокислоти в білку, вибивали і знову вставляли нуклеотиди. Завдання полягало у тому, щоб знайти “секундні і хвилинні стрілки” — механізми, що відповідають за появу перших якісних змін у спадковому кресленні, за яким кожного разу відтворюється клітина, — змін настільки великих, щоб вони були помітні в її діяльності, і настільки малих, щоб уже змінена клітина Ще залишалася “сама собою”. Це “ювелірні” пошуки, і поки що вони не мали успіхів. Потрібні були нові гіпотези, та як ми не намагалися віднайти їх у своїй уяві — все надаремно.

— Сьогодні кінчаємо роботу — і годинку на лижах, добре? — запропонував Юрко.

Звісно, це був непоганий варіант. Я кивнув.

Ми не дочекалися п’яти і пішли з роботи. Я знав, що мені телефонуватимуть з Палацу культури хіміків, однак якщо чесно виконувати всі обов’язки, а серед них і значну кількість громадських доручень, то лижі треба було б заховати в комірчину і забути про них раз і назавжди.

Сніжок ледь порипував — і це було ніби подарунком нашої сльотавої, майже південної зими. Легенька пороша клубочилась і спалахувала в сонячному промінні різнобарвними лелітками. Повітря незвично свіже. До роботи в лабораторії я ніколи так гостро не відчував пронизливо чистого лісового аромату. Його можна вдихати або зразу — глибоко, шумно і весело, або повільно — смакуючи, відчуваючи, як він розтікається п’янкою силою по всьому тілі.

Нам обом подобалося ходити на лижах розгонистим кроком, мовчки, несподівано наздоганяти один одного, зрідка задоволено вигукуючи:

— Днинка яка!

Або:

— А здорово, правда?

Ми вибралися на невисокий довгий схил гори із звивистими, виблискуючими сивавою сталлю лижнями, що розходились урізнобіч, ніби рейки від вузлової станції. Ми вже збиралися помчати вниз, як почули знайомі голоси. Це були хлопці з нашої лабораторії. Я мигцем глянув на годинника — чверть на шосту. Значить, вони скористалися з нашої відсутності і пішли з лабораторії щонайменше за сорок хвилин до кінця робочого дня.

Я смикнув Юрка за рукав, і ми, заховавшись у заростях, побачили “дезертирів”: спритного гостроносого Віктора, котрий відзначався хорошою пам’яттю, в тому числі і на величезну кількість анекдотів; вродливого, схожого на експоната з журналу мод Миколу, якого у вічі всі називали Пилом, а позаочі — Нуликом. Я не здивувався, що пішли ці двоє. Але з ними був і лобатий відлюдник Петько Авдюхов. І в центрі цієї трійки легко ковзала на лижах розшаріла новенька, яку старанно опікували наші кавалери. Вона ледь-ледь торкалася палицями снігу і зразу ж рвучко набирала швидкість.

Як тільки побачив її, зрозумів: це вона зманила з лабораторії хлопців. До Віті і Нулика їй не довелося докладати особливих зусиль, але Петро… Я згадав усе: жалібний дзенькіт скла, розбиті “люсьєни”, надто швидку і нечутну ходу. Холодна лють закипала в мені. Ну, стривай же!

Я відштовхнувся палицями і, стрілою промчавшись схилом, загальмував лівою лижею, круто завернув, здіймаючи снігову куряву, й опинився перед ними.

На обличчі Нулика ще зберігся грайливий вираз, Петро ще розтягував рот у посмішці, яка зразу ж стала жалюгідною, а Вітя, отямившись першим, уже забурмотів:

— Ми закінчили роботу і вирішили показати їй місто, вона нещодавно приїхала з Баку. Знаєте, в Баку, виявляється…

Він довго молов дурниці, намагаючись зацікавити мене.

Я мовчав. Відчув на шиї тепле дихання. Це під’їхав Юрко і тепер стояв за моєю спиною, як мурований. Нулик промовив гугняво:

— А ви здорово катаєтесь на лижах. Їй-богу!

Анічого ліпшого він придумати не зміг.

Брови Петра, здавалося, зараз насунуться одна на одну. І лише новенька подивилася на мене своїми широко поставленими ясними очима так, ніби нічого не сталось, і проговорила кокетно, вдаючи з себе маленьку дівчинку:

— Тільки я винна, я їх намовила.

Її слова звучали явним вибаченням за трьох лобурів. Нібито якщо вона виявила бажання прокататися в їх компанії, то, певна річ, вони не наважилися їй відмовити.

Вона, вочевидь, не сумнівалася в тому, що й я визнаю це!

І тоді я мовчки повернув лижі, а за мною й Юрко, і швидко поїхав далі, вниз схилом, залишивши їх у невіданні щодо завтра, зловтішаючись наперед, що вони попереду-мають, поки те завтра настане.

Відверто кажучи, я не поставився б так жорстоко до хлопців, якби не вона…

Наступного дня зранку мене викликав директор.

— Тільки не треба поздоровляти, — попередив він, наморщуючись. — Мені все-таки доведеться перейти в міністерство. До речі, я вас теж не поздоровляю. Вам доведеться зайняти моє місце.

Я подумав про розпочату роботу, потім — про різні там збори, засідання, сесії, про те, що до директора приходять керівники лабораторій, старші й молодші наукові співробітники, представники інших відомств, установ, що його викликає начальство, і всі щось просять, вимагають, наказують; що йому самому треба наказувати і вдавати, ніби він точно знає, як треба вирішити те чи інше питання, поки вів не звикне до думки, що й справді знає це; згадав про той тягар, який називається відповідальністю, і мені стало невесело.

Проте Юрко зрадів.

— Тепер ти зумієш залучити до нашої роботи ще лабораторій із п’ять, — сказав він безтурботно. — Ми врахуємо і гормональний баланс…

Я сумно дивився на нього, і передсмертна фраза Цезаря, звернена до Брута, бриніла в моїй голові.

Мені довелося сісти в директорське крісло і відчути, як то малося моєму попередникові. Втім, мені було ще важче, через те, що я керував людьми, з якими раніше стикався в запеклих суперечках на сесіях і засіданнях вченої ради. Дуже важко було привчати їх до думки, що тепер стосовно робіт інституту останнє слово лишається за мною. І я вперше відчув глибинний вміст фрази, яка раніше була для мене абстракцією: “Звалити на плечі відповідальність”.

Приблизно через два тижні мого директорства Юрко поставив мені сакраментальне запитання:

— Можна розпочинати?

Він дивився на мене очікувально, його губи ладні були вигнутися і в радісній, і у в’їдливій посмішці.

Я добре знав, про що він запитує, але про всяк випадок спитав:

— Як ти собі це уявляєш?

— Годі придурюватися, — зневажливо відказав Юрко. — Я маю на увазі залучення до нашої роботи Степ-Степановича.

Степан Степанович Цуркало завідував лабораторією ендокринології.

— Таж він виконує термінове завдання, — заперечив я.

Юрків погляд став глузливим, настовбурчені вуха заворушилися від стримуваних емоцій.

— Власне, чого тут дивуватися? — розважливо запитав він, звертаючись до самого себе з таким виглядом, ніби викрив найкращого друга і остаточно зневірився в людях.

Я знав, що він думає: “Коли людина стає директором, вона перестає бути…” і т. ін.

Того ж дня я викликав Степ-Степановича. Він опустився в крісло навпроти мене — товстий, поважний; академічна зовнішність його бентежила інших: гривою волосся над могутнім чолом, бровами, що скидалися на дві зігнуті руді гусениці, підборіддям, випнутим наперед, як форштевень корабля.

Я не знав, як приступитися до справи, і почав здалеку, ніби хотів почути від нього, яке значення має боротьба зі старістю. Степ-Степанович спочатку уважно слухав мене, відтак руді гусениці грізно здибилися на переніссі.

— Так ви хочете нав’язати мені участь у тій роботі? Коли не помиляюся, ви розпочали її ще не будучи директором? — останні слова він інтонаційно підкреслив для більшої ясності.

— Та чому ж нав’язати? — я відчув, як мої щоки і вуха починають палати. — Якщо не хочете…

— Нехай йому біс, навантажуйте, — гаркнув Степ-Степанович, ніби робив мені величезну послугу. Він намагався не виказати свого зацікавлення.

Я розумів це і вирішив погратися з ним:

— А втім, ви справді дуже завантажені…

Він нетерпляче стенув плечима:

— Я вже сказав: “Нехай йому біс!” Яке вам діло до всього іншого? Кажіть, що я повинен робити.

Ми подивились один на одного і розсміялись. Я відчув, що контакт налагоджується.

— Про гіпотезу “секундних, хвилинних і годинних стрілок” ви знаєте, — сказав я. — Не вкладається в цю гіпотезу період відносної рівноваги: тридцять-сорок п’ять років. Тут механізм годинника повинен би діяти через гормональний баланс, який може правити за уповільнювач. Загалом проблема полягає у тому, що час організму спливав нерівномірно не через сам механізм годинника, а через інші фактори, що діють на нього. Треба визначити, що це за фактори. Ось тут ви і змогли б допомогти.

Я розгорнув перед ним аркуші з графіками і формулами.

— Візьміть їх з собою. Подивіться, випишіть що треба, потім повернете.

— Що тут вдієш, — поблажливим топом почав він співати старої, проте зразу ж похопився, діловито зібрав папери і виплив з кабінету, ніби фрегат з гавані.

Тільки-по зачинилися за ним двері, як в них постукали. Я сказав:

— Прошу.

Переді мною постала новенька. її очі люто мружилися, ніби бачили живу мішень у прорізі прицілу.

— Мене виганяють з лабораторії, — сказала вона з таким виглядом, наче я мав обуритися або хоча б здивуватись.

— Ну й що з того? — запитав я.

— Це несправедливо. Адже не виганяють Нулика.

Я подивився їй у вічі. Вони були серйозні і сповнені гордливого обурення. В повороті голови вгадувалася напруженість і готовність боротися. Зрештою вона мала рацію.

І потім у мене ще не закінчився випробний період.

— Кілька днів вам нічого не дадуть, — відказав я, і западинка на її переніссі визначилася виразніше, а підборіддя затремтіло.

— Якщо хочете, переведемо вас у відділ систематики. Там непогано, спокійно, — я не зносив жіночих сліз.

І майже немає скляного посуду.

Вона ще намагалася жартувати, і це мене зворушило.

— Підете в обчислювальний?

Я схаменувся, та надто пізно. Те, що я їй запропонував, було значно більшим, на що вона заслуговувала, перспективнішим, ніж робота на мікротомі.

— Я б не хотіла йти з лабораторії, — зізналася вона.

— Але чому? — я подумав про Петра Авдюхіна.

Вона промовила похнюпившись:

— Мені подобається робота.

— Мікротом?

— Взагалі вся проблема. Смілива, навіть зухвала.

Можливо, вона знала, чим купити мене, але мети своєї досягла. Я навіть не зміг стримати задоволеної посмішки. І коли вона виходила, мимоволі подивився їй услід, ще раз відзначивши спрямованість її нечутної ходи. Тоді я подумав саме цим словом — не “стрімкість”, а “спрямованість”. Чому?

Мене викликали до віце-президента Академії наук з доповіддю про розпочатий нами пошук “стрілок” біологічного годинника. Поруч з кріслом Артура Кіндратовича височів, неначе могутній рицар у латах, його незмінний супутник — кібернетичний двійник, КД. З тулуба двійника стирчали голки антен, напіввистромлені щупальці, кінцівки забраних крил, коліс, гусениць, труби допоміжних мікроскопічного та інфрачервоного зору, виводи енергетичного захисту. Цей універсальний автомат, що має властивість самовдосконалюватися, був приданий віце-президенту вже сім років тому і весь цей час супроводжував свого господаря і двійника не тільки на роботі, а дуже часто й на відпочинку. Завдяки частим і тривалим бесідам з Артуром Кіндратовичем КД зафіксував у своєму мозку майже все, що зберігалося в пам’яті віце-президента, в кожному разі те, що могло хоч якоюсь мірою стосуватися наукової роботи. КД оволодів специфічними методами розв’язання складних наукових питань, властивими Артуру Кіндратовичу, і перед тим, як вирішувати щось, віце-президент часто радився з ним, як радився б із самим собою.

— Ми поздоровляємо вас з новою посадою, — сказав Артур Кіндратович. Він анітрохи не страждав манією величності, і його “ми” означало, що він поздоровляє мене від свого імені і від КД.

Я подякував за поздоровлення і розстебнув портфель, щоб вийняти папери.

— А може, спочатку без них? — почувся голос.

Це був звичайний прийом Артура Кіндратовича. Я відклав портфель і повернувся до віце-президента. Та виявилося, що фразу промовив не він, а КД.

— У загальних рисах ми знаємо проблему. Розкажіть про дослідження нуклеїнових кислот.

Цього разу зі мною говорив Артур Кіндратович.

Я докладно розповів про наші досліди по класифікації окремих ланок “гвинтових сходів” ДНК.

— Нам вдалося з’ясувати, — сказав я, з шарудінням розгортаючи величезні фотоаркуші, зроблені за допомогою мезонного апарата, — що вибивання триплета нуклеотидів ось у цьому місці нічим не проявляється в діяльності клітини, але через тривалий час зумовлює поступове згортання ланцюжка.

У відповідь мені прозвучало:

— Міна надсповільненої дії, чи не так? Це схоже на процес старіння…

— Але бути схожим ще не значить: бути причиною.

Я переводив погляд з Артура Кіндратовича на КД, щоб визначити, хто з них що говорить.

— Уже встигли весь інститут залучити до цієї роботи?

Мої зуби наче зав’язли в липучих цукерках.

— Не бентежтеся. Це неминуче. Коли керівник роботи стає керівником інституту…

— Навіть коли його обсіли муки докори…

— Незважаючи на шалений опір інших зацікавлених осіб…

Я більше не намагався розрізняти, кому з них належить та чи інша фраза. Я говорив з ним, як з однією істотою, певно, це так і було. КД, який тільки умовно можна назвати автоматом, став носієм частини “я” свого двійника. І після смерті Артура Кіндратовича він понесе далі його пам’ять, його логіку, продовжуючи розпочаті ним справи, стане консультантом багатьох наукових робіт. Він залишиться серед людей як модель мозку вченого, інколи поступаючись оригіналу, але багато в чому перевершуючи його. І завдяки КД не розчиняться, не загубляться для людей ні пам’ять, ні специфіка мислення, ні задуми вченого. Навпаки, вони будуть постійно доповнюватися, збагачуватися новим досвідом.

— А ви промацали магнітні властивості ланок ДНК? — запитав Артур Кіндратович.

КД в цей час посилено розмірковував, розглядаючи фотоаркуші і читаючи формули своїми складними фотоелементними пристроями, що були схожими на очі бабки.

Перш ніж я встиг відповісти Артуру Кіндратовичу, КД додав до його запитання-пропозиції своє:

— Спробуйте простежити за випромінюванням ДНК в різних ділянках спектра. Атомний рівень досліджень — ось що вам потрібно.

— Взагалі не соромтесь, — сказав Артур Кіндратович. — Залучайте до своєї роботи ті лабораторії, які знадобляться.

Його ласкаві спокійні очі випромінювали впевнену силу. І мені хотілося забути, що його дні полічені, що хвороба невідворотно руйнує його сухорляве і все ще струнке тіло спортсмена. Він глянув на КД, сказав, звертаючись чи то до нього, чи то до мене:

— Що ж, пам’яті, яка зберігається в генах, було досить, щоб життя виду вважалося безперервно продовженим у потомстві. Мурашки або навіть собаки одержували від предків всі їхні найістотніші якості. Та ось з’явилася людина, виникла особа. Чи спроможні гени зберегти і передати її суть, хоча б мільйонну частку її складної пам’яті? У людини спадковість часто працює вхолосту — передає неістотні ознаки, втрачаючи істотні. Мабуть, якби людина могла виникнути не у вигляді мавпи, а зразу ж настільки складною, як тепер, з розвинутими асоціативними ділянками мозку, то вона повинна була б мати іншу тривалість життя й іншу передачу пам’яті.

КД блимнув “оком”, пустив по столу різноколірні полиски — це правило йому за посмішку, мовив:

— Отже, саме ви стали, так би мовити, “рукою природи”.

Він підбадьорював мене. А я думав, що коли наша робота буде успішною, то кібернетичні двійники знадобляться лише як помічники, а не як заступники. Я не мав сумніву, що і КД розуміє це, та від шанолюбства, як і від багатьох інших людських вад, він забезпечений природним імунітетом.

Зелені і сині змійки танцювали на екрані, то сплітаючись у клубки, то розбігаючись. Вони розпиналися на хрестиках поділок, застигали на місці, тремтячи хвостиками, зникали, вмить або поступово розчиняючись.

Вістря самописців виводили на стрічках звивисті лінії, неначе спотикаючись, малювали зубці. Люди читали код нуклеїнових кислот різними мовами: випромінюванням, хімічними реакціями, магнітними властивостями… Щоразу, коли переді мною проходили ці “тексти”, побачені за допомогою приладів, мене охоплювало дивне почуття. В ньому була гордість, що підносила на своїх тендітних крилах: ось в які таємниці ми вже можемо проникати; зарозумілість, без якої людина не стала б людиною: чи таке я ще зможу! — й непевність: прилади створені нами, а те, що ми читаємо, — природою. Чи однозначний текст? Чи не читаємо ми в ньому того, чого там немає?

Побоювання я тамував доводами логіки: коли б ми читали неправильно, то нам на це вказали б досліди, вся практична робота. Так вагаючись і сперечаючись з собою, я приходив у стан, який називають натхненням. Я вслухався в особливу напівтишу лабораторії, як у гру симфонічного оркестру. Ось протягло загули центрифуги, наче краплі води з танучих бурульок почали падати звуки біометронома, тоненько відгукнулися в обережних руках скляні пробірки, і, мов різкі акорди, заклацали авторегулятори.

Дзвінок телефону я сприйняв як сторонній звук, як чийсь кашель у принишклому залі. Викликали мене.

Я взяв трубку і почув хрипкий голос директора Обчислювального центру:

— Негайно приїжджайте.

За кілька хвилин я вже щодуху мчав східцями і коридорами Обчислювального. Та ось вільний простір скінчився. Далі коридори були завалені рулонами пластмасових стрічок. Звідкілясь долинав рівномірний шерех, немов морські хвилі перемивали камінці. Я знав: це готують магнітні стрічки.

Директора я побачив у другому залі. Довготелесий, кістлявий, він то перегинався і дивився у віконце, де безперервно пливла стрічка із записами — від однієї машини до іншої, — то підходив до столів і переглядав розрахунки. При цьому він кумедно відкопилював губи і щось наспівував.

Він помітив мене тільки тоді, коли я дуже близько підійшов до нього.

— Бачили, що діється в коридорах? — запитав він. — Це все ваша інформація.

— Ви мене викликали, щоб показати, як ми вас експлуатуємо?

— Вихідні дані не відповідають тому, що ви пропонували, — відповів він. — Або помилка, або… Ось подивіться самі.

Те, що видавали машини, було схоже на марення біолога, в якого температура перейшла за сорок градусів і все в голові переплуталось.

Я зажадав вхідні дані. І зразу побачив — у слові “кальцій” хтось пропустив дві літери і вийшло “калій”. Я стримував роздратування, скручуючи його в собі, як сталеву пружину — виток на виток. Я здогадувався, чия ніжна і швидка рука з пофарбованими нігтиками недбало пропустила дві літери. Та треба було остаточно переконатися, перш ніж пружина розпрямиться.

Повернувшись до інституту, я навів довідки, хто це зробив, а потім викликав до себе новеньку. Знав наперед, що скажу їй. Здається, зовні я був спокійний. На столі лежав третій наказ про її звільнення. Я не сумнівався, що цього разу він буде підписаний.

— Керівник лабораторії доручив вам відповідальну роботу, — почав я. Якби не стримував себе, то замість слів з мого рота вирвалося б ричання.

Треба віддати їй належне — вона зразу зрозуміла: щось сталося. Ямочки на щоках деформувались.

— У слові “кальцій” ви так собі легковажно пропустили дві літери, — мій тон був грайливим, я добивав її. — Дві літери — і в результаті кілька годин марної роботи Обчислювального. Непоганий фінал?!

Останні слова я вже вигукнув, тому що замість них на кінчику язика в мене крутилося слово “геть!”. Я нервово посунув до себе аркуш наказу і схопив ручку. Новенька квапливо сказала:

— Я винна. Та, може, перш ніж підписати наказ, ви, певно, схочете взнати, чому я припустилася помилки?

Цікаво, що вона скаже. Була хвора, температура?..

— Розумієте, в той час, коли я писала це слово, думала про інше…

На такий поворот я не сподівався, тому що це було схоже на правду. Але про що вона думала? Які великі турботи обсіли її? “Хвора мати, нещасний батько, лихо в подруги?”

— Я намагалась уявити весь обсяг наших досліджень, картину битви.

Я подумав, що вона просто морочить мені голову, і знову схопив ручку. Новенька забурмотіла швидше, навіть не дивлячись на мене:

— Кожний невідомий острів ми шукаємо обов’язково в просторі. Але він міг бути на зазначеному місці, а в момент нашого пошуку зануритися під воду. Він виявився невідомим для нас не в просторі, а в часі, де його і треба шукати…

Тепер я вже не міг підписати наказ доти, доки не вислухаю критику наших досліджень. Крім того, мені подобалося, що вона не робить пояснювальних фраз, а говорить, не сумніваючись, що слухач зрозуміє її на півслові.

— У процесі старіння виділяється менше гормонів, але ж і чутливість тканин до них зростає. Так би мовити, маємо менше, проте більше цінуємо. В кожному разі намагаємося утримати рівновагу. І мені здається, що треба вловити не самі стрілки годинника, а їхній рух. Адже, можливо, від збігу його з рухом інших стрілок і спрацьовує годинник. Наприклад, початок старіння природа могла запрограмувати не якимось гвинтиком, який повинен у певний момент вилетіти з гнізда, а збігом процесів…

І знову мені сподобалась її мова, те, що, незважаючи на уривчастість фраз, вона вживає обережні слова “можливо”, “мені здається”, невластиві юності. Отже, вона чимало но-передумала. Я змушений був здивуватися: це дівчисько вміло самостійно мислити. Мимоволі пригадав її характеристику з університету. Там було доволі схвальних слів.

І, знаєте, мені здається, що ми надто захоплюємося дослідженнями на атомному рівні. Вони необхідні, але стрілки містяться вище — там, де починає жевріти життя…

Пружина мого роздратування заіржавіла і розпалася, так і не розпрямившись до кінця. Я відсунув не підписаний наказ і подивився на годинника. Робочий день вже давно закінчився.

— До речі, як вас звати? — запитав я і тут-таки спохопився, подивившись у наказ, де було написане її ім’я. — Якщо хочете, Майя, я можу підвезти вас. У машині поговоримо.

Кілька блакитних сніжинок встигло впасти на її пальто раніше, ніж ми сіли у “Волгу”. З репродуктора донеслося:

— Передаємо повідомлення ТАРС. Будівництво наукового містечка на Місяці…

Ми працювали до знесилля, не помічаючи, як минають місяці. Передчуття близької перемоги над старістю підстьобувало і гнало нас уперед, як запах оазису гонить втомлених верблюдів у пустелі. До кінця року ми склали вже довгий каталог найвразливіших триплетів ДНК і РНК.[2]

Хизувалися “чарівними” формулами і довгими рівняннями, які разом мали дати формулу безмежного продовження життя. Підсміювалися з ортодоксальних вчених, які твердили, що безсмертя неможливе. У тисяч собак і щурів штучно викликали настання старості, щоб випробувати па них гіпотези.

Я думав: що важливіше — знати, де пролягає межа твоїх можливостей, чи не знати цього? Я сформулював думку інакше і тим прояснив її. Тепер вона звучала так: чи стане людина сильнішою, коли знатиме межу своїх можливостей?

Тоді мені здавалося, що відповідь на це питання може бути лише одна…

Особливо багато ми працювали в листопаді і грудні перед сесією Академії наук, на якій я мав виступити з доповіддю. Часто недосипляли, а про нові кінофільми й спектаклі у театрах дізнавалися тільки з газет.

На той час Майя вже була молодшим науковим співробітником. Я її майже не бачив. Зрідка до мене доносилися, ніби відгомін далекої канонади, досить таки протилежні відгуки про її роботу. Юрко говорив про неї знехотя:

— Жевріє в ній якась іскорка. Може, колись і спалахне…

У ті дні я повертався з інституту додому після десятої. Якось у димчастих жмутах фар побачив дівчину, яка перебігала дорогу. її швидка хода була дуже знайомою. Я зупинив машину і гукнув:

— Майя!

Вона здивовано повернула голову, зупинилася. Мені здалося, що вона, впізнаючи, вигукнула “а”, перш ніж підійти і привітатися.

— Сідайте, — запропонував я.

Вона сіла поруч. Під очима в неї лежали сині тіні втоми. Щоб щільніше причинити дверцята кабіни, мені довелося просунути руку за її спиною, і вона пожартувала:

— Не обіймайтеся.

Нам обом стало незручно від цього жарту. Я почав розпитувати її про роботу, вона відповідала уривчасто, замислюючись.

— Вас одразу відвезти додому, чи трохи покатаємося? — запитав я.

Вона кивнула, і я зрозумів: покатаємося.

— Помовчимо?

Вона знову кивнула.

Я кружляв тихими вулицями околиць, то пришвидшуючи, то уповільнюючи біг коліс, забувши про Майю, обдумуючи тези доповіді. Раптом я відчув теплу вагу на плечі, шию щось залоскотало. Я скосив очі (замість того, щоб глянути в дзеркальце) і побачив на своєму плечі голову Майї. Дівчина спала.

Я повів машину обережно, тепер уже ні про що не розмірковуючи, дослухаючись до тепла, яке від плеча розтікалося по всьому тілі. Плече затерпло, але я не хотів змінювати положення. Помітив, що маленька западинка на переніссі Майї має форму еліпсоїда, що коли дівчина спить, то ледь відкривав рота й нижня губа її ображено відкопилюється. Одне слово, я зробив немало відкриттів, і серед них найважливіше: мені не вистачало саме цього — жінки, що заснула на моєму плечі.

А коли вона відкрила очі й наші погляди зустрілись, я зрозумів, що ми стали іншими одне для одного. Певно, це визначено наперед: якщо жінка поспала на вашому плечі, хай навіть недовго, вона вже не здається вам чужою. Чи не так?

Моя доповідь пройшла успішно. Але з настанням Нового року наш ентузіазм почав згасати: близькість перемоги виявилась оманливою, як марення. Треба було оговтатися після хибних сподівань.

Якось я запропонував Юркові і Степ-Степановичу:

— Ходімо сьогодні замість семінару на віденське ревю. І обов’язково — з дамами.

Вони зробили великі очі, і Степ-Степанович сказав:

— Припустімо, батечку, у нас є дружини, з якими ми всі ці місяці майже не бачились, і ставимося до них, як до наречених. Та якщо ти примудрився за цей час завести собі хоча б просто знайому, то коли ж ти спав?

— Він жартує. Певне, прийде зі своєю тіткою, — сказав Юрко.

“Якої ти заспіваєш, побачивши ту тітку?” — подумав я.

Ми з Майєю навмисне прийшли перед самим дзвінком. Степ-Степанович і Юрко з дружинами стояли в фойє біля кіоска і пили лимонад, перемовляючись; я не мав сумніву, що вони пащекували про мене. Ми підійшли до них майже впритул, лишившись непоміченими. Я сказав банальне:

— А ось і ми!

Келих затремтів у Юрковій руці, і він ледве встиг поставити його на столик.

Майя скоса зиркнула на мене. Я здогадався, про яку історію, пов’язану з розбитим склом, вона подумала.

Пролунав дзвінок. Ми з Майєю попрямували до залу, а вони пішли за нами. Я чув нетерплячий шепіт дружин і знав, що їм доведеться докласти зусиль, щоб їхні чоловіки заговорили.

У залі згасло світло. Холодні тонкі пальчики лягли на мою руку. Я накрив їх долонею.

Довгі напудрені ноги віденських герлс на сцені ледь зігнулись у колінах, і тієї ж миті гримнула музика.

— Оце так! — почулося поруч.

Це були перші слова Юрка після нашої появи в театрі.

— Послухай-но, хто вона така? Це в нього серйозно? — долинув настійний шепіт його дружини.

Щоб припинити муки бідолашної жінки, я нахилився в її бік й сказав у вухо:

— Це співробітниця з лабораторії вашого чоловіка. Та сама, що била посуд, і він за це хотів її звільнити. (Про себе я змовчав). А захоплення у мене серйозне. Таке саме, як і в Юрка, коли ви одружувалися.

— Вдячна за повну інформацію, — майже байдуже, але з нотками сміху відповіла Юркова дружина і полегшено зітхнула.

Легка музика тим і приємна, що її можна майже не слухати, та все ж таки вона створює настрій. І коли ми вийшли з театру в танцююче виблискування реклам, у натовп метушливих пішоходів, щось дуже веселе і безтурботне, як дитячі бубонці, дзвеніло в моїх вухах. Поруч ішли мої друзі, у моїй руці лежала рука Майї, й наші пальці переплелись. І я подумав: стара істина правдива, що людині для щастя не так уже багато й треба.

Та ба, і тоді я вже знав, що завтра думатиму інакше…

Що ми пам’ятаємо з історії? Війни, досягнення спортсменів, міжнародні скандали, будівництво і руйнування міст. З боєм відвоювало собі місце в історії мистецтво. А наука? Звичайно! — вигукне багато хто. Але це “звичайно” з’являється тоді, коли вже вибухнула атомна бомба, або тоді, коли обчислювальна машина обіграла в шахи чемпіона світу. А хто звернув увагу на перші досліди по розщепленню атомного ядра? Або на сміливі експерименти науки про спадковість? Ми запам’ятовуємо те, що ефектне; люди дуже метушливі — надто мало серед них пророків.

Так було і того дня, який запам’ятався навіть співробітникам нашого інституту тим, що перемогла наша олімпійська збірна, а не тим, що в лабораторії Степ-Степановича наштовхнулися на якийсь цікавий і загадковий механізм нервової регуляції. Це була група нейронів, нервовий вузлик розміром у копійку. Йому і дали умовну назву “копійка”. Він посилав методично, неначе гудки зумера, сигнали до певних ділянок організму.

— Ми виявили два таких вузлики! — сказав мені Степ-Степанович. — У потиличній частині і в хребті…

Він подивився на мене стривожено, явно хотів, щоб я висловив здогадку. А сам боявся, що вона знову виявиться хибною.

— Ви думаєте, це має відношення до “годинника”?

Степ-Степанович пильно подивився на мене, його очі стали схожі на кошачі, що побачили мишу.

— Треба перевірити на моделях, — сказав він. — Чисто перевірити. Все може бути…

Позбавивши сну кількох щурів і морських свинок, ми штучно викликали у них старість. У всіх піддослідних змінювалися сигнали, які посилали “копійки”, а після їх розтину ми виявляли в цих нервових вузликах органічні зміни.

Тоді ми пішли далі — операційно вилучили “копійки” у здорових тварин. Різких змін операція не принесла, але приблизно через місяць щури почали втрачати шерсть, стали нездатними до продовження роду. У них наступала передчасна старість.

Кілька тижнів ми з Юрком і Степ-Степановичем підбивали підсумки, а коли ця робота була закінчена, стало ясно, що треба переходити до завершальних дослідів. Нам було трохи страшно після стількох розчарувань. Але в інститут, як п’янкий туман, уже знову вливалося передчуття перемоги, до пізньої ночі світилися вікна лабораторій і кабінетів, бурчали прибиральниці.

Я зрозумів, що через кілька днів, як тільки розпочнемо досліди другого контролю, всіма, і мною в тому числі, оволодіє творча пропасниця, і ні про що, крім роботи, я думати просто не зможу. Тому ми з Майєю вирішили одружитися — і якомога скоріше.

Отже, весілля: метушня, добір костюма, краватки, сукні, духмяні пахощі квітів у Палаці шлюбів. Я стояв поряд Майї і думав про те, що саме зараз мені дзвонять з Академії про замовлені мною апарати і що у приймальні чекав “дядько Тихін”, щоб порадитися, де взяти дві сотні щурів за такий невеликий відтинок часу.

Шлюбна церемонія відбувалася за всіма правилами, і я дізнався із спеціально підготовлених друзями жартівливих напучень, як треба поводитися у шлюбі і від яких звичок доведеться відмовитися.

За столом Юрко безпорадно розводив руками і питав:

— А з кого я тепер вирахую за розбиті “люсьєни”? — і погрожував мені довгим вигнутим пальцем.

А в мене перед очима пливла кімната, щасливе обличчя Майї, з якою тепер, як говорили у Палаці шлюбів, “маємо будувати здорову комуністичну сім’ю”, і я шепотів їй, своїй дружині:

— Знаєш, що я подарую тобі?.. Безсмертя!

Ми перейшли до дослідів другого контролю: вилучали “копійки” у щурів, зберігали їх при низькій температурі, а після настання старості знову підсаджували на колишні місця. І в тварин починали відновлюватися деякі функції, зникали численні розлади нервової системи. Поза всяким сумнівом, “копійка” була тією важливою лімітуючою ланкою в “годиннику”, яка вибувала з ладу першою і призводила до порушення всього механізму.

Тільки тепер ми змогли оцінити належним чином всі ті розрізнені роботи з геронтології, біохімії, біофізики, які провадилися в різних лабораторіях світу. Без них ми були б безпорадні. Адже “копійка” — лише єдиний штрих у загальній картині, в цій гігантській мозаїці добутих відомостей, вирваних у природи, прочитаних у хімічному шифруванні та коді імпульсів. Не вистачало останньої ланки. Ми знайшли її і побачили всю картину.

Ось коли мені по-справжньому придалася друга, інженерна освіта. Мій стіл був завалений кресленнями, а його шухляди набиті різними діодами і тріодами, друкованими схемами, феритовими пластинками, мініатюрними реле. З ранку до вечора у моєму кабінеті був хто-небудь із співробітників Інституту електроніки.

Нарада розпочалася з доповіді Степ-Степановича. Його мова плинула рівно, зрідка лише переривалася гучними вигуками захоплених слухачів. Багато слів він подавав як на тарелі — з начинкою і присмакою. Мені, оскільки я сидів у президії, добре було видно його карбований профіль, неначе знятий із стародавніх барельєфів, — з рівним трикутником носа, форштевнем-підборіддям і буйною гривою рудого волосся. Він розповів про перші випробування електронних “копійок” в його лабораторії.

Потім Юрко доповів про хід дослідів над деякими ділянками ДНК і РНК. Сухорлявий і капловухий, він сипав скоромовкою, ковтаючи закінчення слів, розраховуючи, вочевидь, на тих, хто і без його доповіді знає, про що йдеться. Його водяві очі потемнішали. Час від часу він ворушив бровою, ніби підморгуючи собі й наставляючи: “Ну, друже, будь розумником”.

Нарешті настала і моя черга виступити з теоретичними узагальненнями. Коли я йшов до трибуни, зчинився гомін. Я глянув у зал і побачив приголомшливе видовище. Я знав, що у віце-президента Артура Кіндратовича відмовили ноги і його возить КД, але не уявляв, як це робиться. І ось тепер широким проходом між рядами, висунувши цього разу не триногу, а колеса, плавно котився КД. На вмонтованому в нього сидінні з м’яким бильцем, наче входячи у свого двійника, напівлежав Артур Кіндратович. До його шиї і лоба, звиваючись, підходили дроти від вимірювачів і аналізаторів, розташованих у КД. Такі ж дроти, напівсховані під костюмом, виднілися біля його стегон.

У мене зашерхло в горлі. Я перевів погляд на Майю, яка сиділа в другому ряду, і вона посміхнулася мені, стверджуючи: “Я тут, і тебе люблю”. Я заспокоївся, та все ще не знав, як сказати Артурові Кіндратовичу: “Проходьте до президії” чи “Проїжджайте до президії”. І коли вже розкрив рота, в пам’яті зринула фраза, яку я й промовив:

— Просимо до президії, Артуре Кіндратовичу.

КД зі своїм пасажиром зупинився біля крісла Юрка. Артур Кіндратович про щось спитав Юрка і кивнув мені: мовляв, продовжуйте, не звертайте на мене уваги.

— Ми з’ясували, що нервовий вузол, умовно названий нами “копійкою”, посилає імпульси суворо обмеженого характеру, — почав я, все-таки скошуючи очі на незвичайну пару. Тоді я не міг зрозуміти, що так вразило мене, не знав, що ще не раз в пам’яті зрине Артур Кіндратович, який входив у свій кібернетичний двійник як символ…Символ чого?

“Копійка”, чи вузол “С”, — продовжував я, — мабуть, править за лічильник і перетворювач. До неї надходять імпульси з різних нервових центрів, а вона перетворює їх і передає на ділянки, що відають спадковістю. Водночас “копійка” приймає імпульси з цих ділянок. Зараз ви побачите схему. Дайте, будь ласка, перші кадри.

Остання фраза стосувалася вже Юрка, який виконував роль асистента-кіномеханіка.

Коли в залі знову спалахнуло світло, сильна рука КД поспіхом відкинулася від рота Артура Кіндратовича. Мабуть, віце-президент прийняв ліки. Я намагався більше не дивитися в їхній бік, не думати про те, символом чого вони є.

— Ми припускаємо, що доти, доки вузол “С” працює нормально, в нормі функціонують і залози внутрішньої секреції, які він іннервує. Та ось клітини “С”, влаштовані як осередки пам’яті, наповнені слідами імпульсів, що надійшли з ділянок спадковості. Резерву пам’яті більше немає. Це є ніби умовним сигналом, що організм свою місію по відтворенню виконав — проніс естафету на своєму відтинку шляху. Сигнали “С”, як показали досліди, стають менш чіткими, поступово згасають. І тоді утворюється така картина…

На екрані знову попливли кадри…

— Як ви бачите з синусоїди, починається згасання діяльності залоз. Контроль послабився. І тут на повну міру позначаються викривлення самого креслення — загублені триплети ДНК… Ось початок кінця…

У темряві я помітив вогник цигарки, що спалахнув біля обличчя Артура Кіндратовича. КД не вжив ніяких заходів. Значить, віце-президентові вже недовго жити.

— Ми створили мініатюрний автоматичний прилад, який функціонує як вузол “С” і посилає такі ж сигнали. Випробування пройшли успішно. І якщо одночасно з підключенням його розпочати профілактику організму за комплексною програмою, розробленою в наших лабораторіях, то…

Хвилювання виявилося в короткій спазмі. Я опанував себе:

— Це буде початком безсмертя. Так, безсмертя, тому що замість одного приладу, що відслужив свій строк, можна підключити новий, а комплексна програма сприятиме підтриманню функцій центральної нервової системи.

Те, про що я говорив, не було новиною для багатьох присутніх у цьому залі, але воно звучало офіційним визнанням — вже не здогадкою, а певністю, не гіпотезою, а результатом дослідів. Не могли ж ми тоді знати, що справжні результати дослідів ми одержимо лише через кілька століть і вони виявляться не такими, як ми гадали.

Хоча, можливо, хтось у цьому залі і передбачав їх…

Оплески вибухнули несподівано, як міна. А коли вони вщухли, Артур Кіндратович потиснув мені руку і поздоровив з епохальною науковою роботою. Він так і висловився — “епохальною”, — і в його вустах це слово не звучало компліментом, а було лише точною оцінкою досягнутого.

КД повіз його по живому коридору. Там, де вони проїздили, на хвилю вщухав гомін. Я дивився їм услід і думав про КД. Що коїться в його мозку? Чи жаліє він людину, з якою зріднився, як із собою? І в чому саме полягає його жалість чи його радість?

Я побачив Артура Кіндратовича востаннє через півтора року. Мені не дуже хотілося виконувати мою місію. Краще б це зробив Степ-Степанович. Я згадав тих, хто братиме участь у досліді як помічники і спостерігачі — їхні обличчя, що нараз стали схожі одне на одне, посмішку Майї, ніби виліплену з тривоги і бажання заспокоїти мене. А нас із Степ-Степановичем не треба було умовляти, що все буде гаразд, — ми майже не сумнівались у цьому.

— Так, я знаю, ви на все зважилися. І комусь дійсно треба на це піти, — сказав Артур Кіндратович і кволо заворушився на ложі, вмонтованому в КД. — Але небезпека надто велика.

— Небезпека? — я звів брови і надав обличчю здивованого виразу.

— А ви подумали про те, чи придатний організм людини для вдосконалення, чи є для цього першооснова?

У мене майнула думка, що він говорить так тому, що з його організмом уже майже все покінчено. Але ж не перетворюватися усім людям на таких от КД, не залишати свої недовершені справи у спадок кібернетичним механізмам!

— Невикористані можливості, — сказав я рішуче. — Мільярди незадіяних нервових клітин, резерви м’язів, мало вивчені або й ще невідомі сигнальні системи…

— Я маю на увазі основи, принципи побудови, — нагадав він. — Чи може дощовий черв’як жити у космосі? А організм людини побудований на тих самих принципах, що і організм дощового черв’яка. Одержання енергії, інформації, її переробка…

Він зігнувся на своєму ложі, наморщився від болю і замовк…

— Якщо я знову почну доводити вам… — сказав замість Артура Кіндратовича КД.

— То я наведу нові контрдоводи, — засміявся я.

— Але починаючи дослід на собі і своїх товаришах, залиште принаймні шляхи для відступу, — продовжував КД.

— Добре, я залишу. Але відступу не буде.

— Ви надто молоді для керівника інституту, — промовив Артур Кіндратович. — Ніколи не треба говорити про майбутнє так категорично. Майбутнє не можна підганяти під мірку нашої сьогоднішньої упевненості.

Я мовчав, думав про те, що все вже сказано. Він зрозумів.

— Прощавайте, — сказав Артур Кіндратович. Він підніс руку до лоба тим непевним жестом, який означає: те, що треба згадати, зовсім близько, на підступах до станції. І його піднесена рука стала схожою на семафор, що відкривав шлях. — А втім, до побачення. Адже ми ще не раз зустрінемося.

Він помітив збентеження на моєму обличчі і розсміявся. В його горлі булькало.

— Ні, це буде не машина, а я. Збережеться головне — спосіб мислення. Яка різниця, з чого я складаюся — лише з білків, чи з білків, пластмаси і металу? Адже й тепер в мені майже вся періодична таблиця, в тому числі й метали. Зате, коли моє тіло матиме простішу і надійнішу будову, мозок стане значно могутнішим.

Він уважно подивився мені в очі, немов читаючи в них уперту невіру і жалість до нього — до людини, я киї довелося отак себе втішати.

— А на доказ моїх слів ми з вами тоді продовжимо цю розмову про те, яким шляхом повинна йти людина до безсмертя. На той час у мене нагромадиться, на жаль, досить доводів, щоб переконати вас.

Сказавши “на жаль”, він дав ще один привід не вірити йому.

2

Контрольний механізм попередив мене вдруге, що я веду літак надто ризиковано. Я роздратовано клацнув вимикачем, і екран контролю згас. Далеко внизу засвічувало вогні вечірнє місто. Повз мене сяючими іскрами проносились інші машини. Я увімкнув вертикальний гвинт, налагодив автопілот на хвилю відеофону і натиснув кнопку виклику.

На екрані виникло обличчя Майї. Я намагався відшукати на ньому те, задля чого мене викликав професор Пирін — ознаки небезпечної хвороби, але з боязкою радістю не знаходив їх. Можливо, професор помилився? Якби ж то так!

Ледь штурхонуло: вертоліт сів на дах мого будинку. Я спустився сходами на кружну стежку, швидко йшов, майже біг, намагаючись стримувати свій крок. Натиснув кнопку запобіжного дзвінка і відвів пластмасову завісу. Я побачив двох жінок, схожих на сестер-близнят: дружину і дочку. Альті минуло двадцять п’ять, на два роки менше, ніж було Майї, коли та одержала безсмертя. (Я вперто не вживав обережніших слів на зразок: “довголіття”, “рівновага процесів” тощо, якими користувались інші). Альта успадкувала від матері не тільки зовнішність, але й рухи, і ходу — на щастя, скляний посуд, який б’ється, залишився тільки з музеях. А ось на вдачу вона була іншою, ніж дружина, — її м’якість нагадувала м’якість котячої лапи, а впертість була непробивною. У хвилини сварок Майя запевняла, що в дочки мій характер.

У погляді Альти, спрямованому на мене, я вловив турботу і прихований докір. Але чому докір?

— Професор зараз буде, — сказала Альта.

Я сів на ліжко Майї, розповів про події дня, про те, що розпочали нову серію дослідів по класифікації пам’яті. Іноді переводив погляд із спокійного обличчя дружини на напружене обличчя Альти. її гнучкі пальці вистукували якийсь ритм. Минуло двадцять сім років від початку нашого Досліду безсмертя, а Академія все ще не дозволяє проводити масові випробування на людях. Більше того, вона не дозволила мені поки що включити до числа піддослідних власну дочку. Та не може ж Альта старіти на очах у нестаріючих батьків, які знають, що здатні відвернути від неї це прокляття природи.

Я відчував, що в мені з похмурим бурчанням росте роздратування. Почувши легкий гуркіт моторів, поспішив назустріч професорові — нарешті хоч одна безвість скінчиться.

— Давно вас не бачив. Маєте непоганий вигляд, — привітав він мене.

Я запитально дивився на нього. Він, відвівши погляд, сказав:

— На жаль, це дуже серйозно. У неї починалась ангіна. Щоб припинити хворобу, я промив мигдалини. Боюсь, що це стало поштовхом…

Він говорив з паузами. Я різко спитав:

— Поштовхом до чого?

Він зіщулився, голова увійшла в плечі.

— Бачите, коли ви виводили лінії зв’язку назовні, до приладу “С”, то викликали мутацію тканини… — Він голосно прочистив горло. — Зрозумійте мене правильно. Я не ставлю це у пряму залежність. Більше за всіх винний я. Треба було спочатку порадитися з вами. Адже коли б не було поштовху, застосуй я при лікуванні не радіоактивний розчин…

Він був нестерпно загайний в розмові. Здогадка визріла. Мабуть, мої губи ворушилися в лад думкам, і професору нічого іншого не залишалось, як підтвердити:

— Так, переродження…

Тепер я все зрозумів.

І переродилися саме ті ділянки тканини, де ми викликали мутацію?

— Почалося з них.

— Захоплює весь організм?

Він у відповідь нахилив голову.

Ми увійшли до будинку. Тепер я розумів, чому Альта дивилася на мене з докором. Адже я уявляв себе переможцем над природою. Я подивився на бліде обличчя дружини з легкими темними колами під очима, на западинку на переніссі. Я пригадав назву старої книги про війну “Мертві залишаються молодими”, потім змінив її на “Молодими, залишаються мертві” і за аналогією подумав, що я хотів переступити це правило, хотів, щоб і живі залишалися молодими. Адже природа спочатку і створила життя нескінченним. Найпростіші організми безсмертні: вони передають за спадковістю всю свою сутність. Безсмертні спори мікробів мандрують в айсбергах і навіть у метеоритах.

І лише найскладніші створіння, такі як людина, не вміщують свою багатющу різноманітну сутність ні в які гени, жодна хімічна мова не в змозі описати людську особистість. Саме тому людина є смертною більше за інших.

Можливо, особистість взагалі не має для природи ніякого значення і важливо лише те, що лишається в генах? Ні! Абсурд! Нараз я знову виповнився ненавистю до долі, яку дала нам природа. Я думав про людей — про братів по нещастю. В яку пітьму, в яку муку від самого народження ми кинуті матір’ю-природою! І в цій пітьмі нас веде лише одна свічка, один смолоскип — наш розум. Він є для нас слабеньким, але ж і невгасимим вогником в країні, де північ і південь — умовні напрямки і де шлях із пітьми не обов’язково є шляхом до світла.

А чи щасливішу долю дала природа іншим своїм створінням? Мені дуже схотілося бодай погладити по спині нещасну антилопу, яку живцем жерли вовки. Колись я бачив її в кінофільмі “Походження життя”…

Так я мучився, вболівав, думав про різні істоти і явища, аби тільки відвернутися від найтяжчих думок — про Майю і мою відповідальність за дослід, який не був як слід підготовлений…

Крізь весь безлад плутаних думок пробилась і оформилась одна, дуже проста і чітка: треба опанувати себе. Вона приходила до мене завжди як порятунок. Можливо, саме тому мене і вважали людиною вольовою.

Я викинув з голови всі непотрібні зараз спогади, назву старої книги, сліпу зненависть.

Силоміць, як воду по трубах, щоб змити накип, погнав до нервах наказ спокою. І став іншою людиною — не таким, яким знав себе сам, а яким знали мене інші. І яким, можливо, я й був насправді.

Я взяв у професора показання електронного діагноста і відвіз їх до інституту. Звідти подзвонив до Об’єднаного центру космічної біології, яким керував Степ-Степанович. Мені відповіли, що директор зараз у Місячному філіалі, і порадили, як з ним можна зв’язатися. Потім викликав по відеофону Юрка і попросив його швидше прибути.

Тепер я так розраховував свій час, щоб кожну хвилину витрачати для спасіння Майї. Через кілька днів переродження охопить великі ділянки і врятувати її стане неможливо.

Доки прибув Юрко, я встиг скласти програму для обчислювальних ліній, Я витиснув із своєї свідомості відчай і сумніви, але їх місце лишалося порожнім — обманювати себе я не навчився, а підстав для сподівань на краще поки що не було.

Обчислювачі розрахували розвиток хвороби у найближчі двадцять шість годин. Тепер я бачив ворога в обличчя.

Тільки-но Юрко приїхав і вислухав повідомлення, як одразу запропонував:

— Я викличу Перший медичний, — у його прозорих очах промайнули почуття, які він волів би приховати. — У них працюють провідні біофізики. Потім моя лабораторія почне пошук серед нуклеопрепаратів. Ти візьмеш на себе решту, згода?

Я пильно подивився на нього. Він уже встиг остаточно заспокоїтися: адже те, що загрожувало Майї, загрожувало й нам усім. Це й додавало сили в боротьбі.

Я відповів на виклик відеофону. На екрані з’явилась овальна споруда з антенами, напівпрозорими круглими віконцями, за якими щось мерехтіло і пульсувало.

— Хто мене викликає? — запитав я.

— Вас викликає ДАКС, — почувся знайомий голос, але на екрані застигли все ті ж апарати.

Я не міг пригадати, як розшифровується ДАКС, що це за організація. Тому я ще раз спитав:

— А хто говорить від імені ДАКСа?

— Від імені ДАКСа говорить він сам, — чітко пролунала відповідь.

Я пригадав людину, що померла понад тридцять років тому. Цей голос належав йому, Я зрозумів, як розшифровується ДАКС — двійник Артура Кіндратовича Степанова. Я не впізнав його зразу тому, що він дуже змінився за кілька років: добудував у себе блоки пам’яті, переробив окремі вузли, створив нові органи-апарати.

— Здрастуйте, — ввічливо привітався я, пригадуючи, що ДАКС виступає консультантом з питань синтезу білка.

— Здрастуйте, ми давно з вами не бачилися, — відповів він. — За цей час ви майже не змінилися. Втішно.

— Але моя дружина… — почав я, не знаючи, як краще повідомити про те, що трапилось, і попросити допомоги.

— Я вже все знаю, — промовив ДАКС. — Одержав результати аналізів й висновок електродіагноста. Що ви робите?

Я розповів про те, що вже встиг зробити. Він схвалив мої дії, звернув особливу увагу на необхідність дослідження енергетичного стану вражених ділянок.

— Може, використати вузол “С” для того, щоб надіслати сигнали, що припиняють хворобу? — запропонував він. — Я доберу повний код сигналів відновлення клітини, і ви пустите їх через вузол “С” на ділянки, що перероджуються. До побачення.

Екран відеофону згас. Я опустився в крісло й заціпенів. Невже все вирішиться так просто? Відчував своє тіло, тремтіння м’язів лівої руки, пульсацію артерії на скроні. Так само кволо в моєму стомленому мозку почала пульсувати надія.

Я пригадав символічну фігуру — Артура Кіндратовича, який немов увіходив у свого двійника, його спокійну, лагідну посмішку. Мені здалося, що він передав двійникові не тільки модель свого мозку, а й почуття — наприклад, добре ставлення до мене.

Коли приїхав Степ-Степанович, хвороба Майї вже почала відступати. Я почув гучний голос, що виповнив коридор інституту, і поспішив назустріч. Степ-Степанович крокував перевальцем, покрякуючи, випромінюючи заклопотані посмішки і розгризаючи на ходу живильні горішки-жарти. Він мав вигляд помолоділого, обличчя вкривала місячна засмага, сивина зовсім зникла. Стиснувши мене у ведмежих обіймах, примовляв:

— Здрастуй, здрастуй, брате!

Нарешті він відпустив мене і трохи відхилився. В цей час з кишені його куртки з’явилася блискуча голівка з вусиками. Вона подивилася на мене смарагдовим оком.

Степ-Степанович вловив мій погляд, встромив руку в кишеню і вийняв мініатюрний кишеньковий автомат. Такі кібернетичні іграшки були тепер у багатьох людей. їх муштрували, створюючи умовні рефлекси, навчали, а потім вони виконували всілякі дрібні доручення.

Її звати Ритою, — сказав Степ-Степанович. — Ця кібернетична черепашка вміє зачісувати мене, чудово виводить плями на одязі, виконує нескладні розрахунки. Хочу зробити її ще й спортивною болільницею.

Кібернетична Рита поповзла по куртці Степ-Степановича: їй, вочевидь, щось не сподобалось, і вона спішно сховалася у кишені.

— Розкажи, як мається, — попросив Степ-Степанович.

Я почав розповідати, а думкою чомусь повертався до “черепашки”, що сховалася у кишені мого давнього приятеля.

Прибіг Юрко, з льоту зупинився, придивляючись до Степ-Степановича. Кілька секунд вони стояли мовчки, і сухорлявий Юрко на тлі могутнього Степ-Степановича мав вигляд справді “такого собі шкелета з вухами”, як його дражнили. А потім затріщали Юркові кістки в гарячих обіймах, і я пригадав, що вони не бачилися майже два роки.

Я розповів Степ-Степановичу про те, що трапилося. Втрьох ми пройшли до кімнати Майї. Вона зразу заусміхалася кожною зморшкою змарнілого обличчя, сіла на ліжку, простягнула назустріч обидві руки. Короткі рукава легенької кофточки затріпотіли, як крильця пташеняти, я помітив невеличку підпухлість на лівій руці, на місці вливання. Подумав, що всього цього, скороминущого, на можна відтворити ні в якому двійнику.

Ми поринули в спогади, перебиваючи одне одного, розповідали про різні новини. Ми четверо та ще дружини Степ-Степановича і Юрка почували себе найближчими родичами, нас зріднив Дослід безсмертя — спільна надія і спільна тривога.

А через кілька днів ми святкували одужання Майї у нас вдома.

По радіо передавали “Апассіонату”. Дослухаючись до линучих звуків, я згадував про давні часи, в які жив композитор, і думав про те, що посіяні ним зерна проростають і сьогодні і будуть давати сходи ще дуже довго. Наскільки Ж виявилося сильним погане в людях, якщо навіть таке мистецтво не могло зразу виправити їх, і наскільки величним і могутнім виявлялося добре, якщо навіть за тих умов вони створювали таке мистецтво!

Музика скінчилась, а ми й далі сиділи мовчки. І в цін срібній тиші якось дивно пролунав Юрків тост, порушивши зачарування. Зразу всі загомоніли. Дружина Степ-Степановича, красуня Наталка, струнка й довгонога гімнастка, суворо стежила, щоб ми не пили надто багато, категорично говорила “забороняю”, радіючи з можливості пограти у командира. Юркова Алла співала старовинні романси — у неї було приємне контральто і не менш приємна м’яка вдача. Навіть за бажання з нею важко посваритися.

І все ж таки в наших веселощах вчувався гіркий присмак тривоги: які ще небезпеки чатують на нас у майбутньому? Ми не боялись їх, адже від початку знали, на що вважились. Треба бути готовим до всього, як тим мандрівникам, що перейшли межу у незвідані землі.

Степ-Степанович, певне, давно вже збирався поговорити зі мною про щось потаємне. Того вечора він наважився.

— Послухай-но, — сказав він, — хай навіть ми безсмертні — що з того? Безсмертні, але вразливі. Чого варте наше дуже довге життя, якщо його так же легко обірвати, як і звичайне? Я не можу працювати на супутнику Плутона через надмірну радіацію і змушений посилати туди роботів; мій помічник не може освоїти нової планети — це робить його КД. Люди не здатні без автоматів керувати зіркольотами, в кожному разі здійснювати складні маневри на великій швидкості, адже для таких швидкостей наші нервові реакції занадто повільні. Ми — люди, однак з водіїв перетворюємося на пасажирів, з дослідників — на звичайних спостерігачів, з добувачів — на споживачів. Можливо, ми прагнемо недосяжної мети, і безсмертя — не справжній дар, а лише зволікання.

Я заперечив йому:

— Ти забуваєш, що без подовження життя нам не вдасться накопичити достатнього досвіду, необхідного для переробки організму, а без цього людство не зможе досягнути справжньої могутності.

Степ-Степанович насупив кошлаті брови:

— Таж поміркуй, в якому посуді зберігаємо ми цей не оцінний досвід? Чи вартий посуд того, щоб витрачати стільки зусиль для його оновлення? Чи не розумніше створити інші форми — на інших принципах, з іншого матеріалу?

Це питання не було для мене новиною. Його ставив перед собою не раз я сам і тепер відповів Степ-Степановичу тими ж доводами, що й собі.

Уже було запізно, коли я вийшов з дому, щоб провести гостей. Біля Юркової машини стояли його син і Альта. Побачивши нас, вони замовкли, тому я й звернув на них більше уваги, ніж звичайно. Погляди цих молодих людей були звернені до нас з одним і тим же виразом.

Біль пройняв моє серце. Глянувши в їхні очі, я з особливою гостротою подумав: те, що сталося 8 Майєю, віддаляє й для них вступ у безсмертя. Наскільки? Ніхто нам не дозволить, та й ми не маємо поки що ніякого права ризикувати і залучати до дослідів нових людей. І ще я згадав старе прислів’я: “Гірко дітям переживати смерть батьків, але ж горе тим батькам, які не вмруть раніше за своїх дітей”. Невже й це судилося зазнати тим, хто торує дорогу в безсмертя? Невже нам, нестаріючим, доведеться побачити, як наша донька стане немічною бабусею?

Минуло кілька днів, і Майя вже почала виходити з дому. Ми часто блукали алеями міста — суцільними зеленими коридорами, за якими бовваніли пластмасові дахи будинків, Йшли до експериментального будівельного центру, до оазисів пахощів і кварталів літаючих будинків. Тут зелені не було, замість дерев невисокими стовпчиками піднімалися фотохімічні установки. Між ними виднілись альтанки. Тут можна замовити собі будь-яке повітря — від хвойно-лісового до морського.

Ми сіли в альтанці спочити. Я дивився на птахів, що шугали високо в синій порожняві, де немає для них ніякої їжі, потім перевів погляд на годівниці, розставлені біля альтанки, і раптом зрозумів одну істину, над якою раніше просто не замислювався. Ми знаємо, що у тварин є лише ті інстинкти, без яких вони не виживуть. Природа вміє бути й економною. Навіть вільний політ птахів — не випадковість. Він запрограмований природою. Навіщо?

Для чого ось цим стрімким пернатим носитися в повітрі, виконуючи граційні піруети, марно, безцільно витрачаючи енергію, коли їжа заготовлена для них у годівницях. Чи не означає це присутність іншого, вищого ряду інстинктів? Вони пробуджуються, коли задовольняються найпростіші та найнеобхідніші інстинкти, коли тварина врятувалася від небезпеки, наїлась і напилася. Вважалося, що боротьба за існування є мало не єдиним рушієм прогресу, вдосконалення серед тварин. Але й складніші і, можна сказати, вищі інстинкти слугують тій самій меті. їх немало: інстинкт руху, інстинкт свободи, інстинкт цікавості… Завдяки їм тварина швидко нагромаджує досвід…

Я провів поглядом голуба, що перекидався, і подумав: чи завжди ми, люди, знаємо, чого схочемо, коли наші насущні бажання будуть задоволені? Які нові бажання прокинуться в нас — і запрограмовані природою, і ті, які ми створимо самі?

Я нечітко пам’ятаю день, коли Постановою Академії наук і Уряду нам було дозволено перенести дослід на всіх бажаючих. Цей день, здавалося, не мав кінця і був виповнений веселим хаосом: шквалом телефонних дзвінків, вітальними промовами, водоспадом оплесків. Вже опівдні мене всього ламало і плечі боліли так, неначе на них натисла багатопудова вага. Я зрозумів, що це і називають “тягарем слави”.

Посмішки квітли на обличчях людей і робили їх схожими один па одного, як дерева в цвіту. Так поєднує людей тільки дуже велика радість. Кожен намагався зробити іншому щось приємне. І хоч у формулюваннях Академії наук наш дослід називався довголіттям, у натовпі дедалі частіше виблискувало золотою рибкою слово, яке я вперто повторював у своїх промовах, — безсмертя. І сам я вірив у нього. Вірив, хоч і знав, що вчений не має права вірити. Віра починається там, де кінчається наука.

А радість переливалася через вінця і несла мене, вже знесиленого, у своєму потоці. Я заснув на світанку на чужому плечі так само спокійно, немов у власній постелі. Останнє, що я запам’ятав, засинаючи, — захоплений шепіт;

“Тихіше! Він спить…”

Срібна амальгама хвиль коливалася над моєю головою. Ми з Майєю опускалися все глибше і глибше. Чи знайоме вам почуття, коли виразно відчуваєш кожний мускул і всі вони підвладні волі? Створюється враження дивної радісної невагомості, і ми говоримо, що за спиною виросли крила,

Далеко внизу виднілося піщане плато, на якому де-не-де лежало каміння. Майя, притиснувши руки до боків, вигнувшись, ковзнула вниз. Я побачив м’яку лінію її талії, стрункі сильні ноги — роки втратили владу над цим прекрасним тілом.

Майя помахала мені рукою. Я зробив гребок руками, перебираючи ластами, швидко підплив до неї й обійняв. Вона повернула до мене голову, її губи посміхалися зовсім близько. Майя показувала рукою вниз. Пригледівшись, я помітив нагромадження скель і темний отвір підводної печери.

“Певне, це там”, — подумав я, і передчуття близького фінішу пройняло тіло дрожем. Обіймаючи Майю однією рукою, я разом з нею повернув донизу. Майя вислизнула з обіймів і, обігнавши мене, безстрашно пірнула в печеру, На мить вона опинилась у вузькій кам’яній пащі, ладній стиснути і розчавити її, потім зникла:і поля зору. Коли я наздогнав її, вона вже ввімкнула прожектор, і стіни печери виблискували всіма відтінками, фіолетово мінилися дрібні черепашки, звичайні камені здавалися рубінами, сапфірами, опалами… Тепер я вже відчував тиск води, особливо на грудях. Мабуть, Майї теж було нелегко, і ми підбадьорювали одне одного посмішками.

Раптом Майя штовхнула мене в плече і показала вбік. Там, біля стіни, на великому камені, як на п’єдесталі, стояла прозора скринька. Всередині її виднілася золота фігурка спортсмена в ластах.

Я схопив скриньку, але виявилося, що вона міцно прикріплена до каменя ланцюгом. Треба було роз’єднати кільця, та ніяких інструментів у нас не було. Я взяв важкий камінь і почав щосили гамселити ним по ланцюгу. Майя з усміхом дивилася на мої марні зусилля, а потім підпливла, відсторонила мене вибачальним рухом і підняла ланцюг, вивчаючи його. Затим, наче фокусник, легко роз’єднала кільця, розгадавши їх секрет. Вона передала скриньку мені, ніби їй важко було тягнути її. Насправді вона просто не хотіла принижувати моєї чоловічої гідності. В таких справах вона незмінно виявлялась і винахідливішою, і делікатнішою за мене.

Я вдав, що приймаю все це як належне, і ми, відштовхуючись від стін, випливли з печери. Ще кілька хвилин повільного підіймання — і тягар зник, тіло знову набуло дивної легкості і злагодженості, до якої ще додавалася радість перемоги.

Енергійно працюючи ногами, залишаючи пінявий слід, ми, як дві торпеди, подолали решту відстані і випірнули на поверхню. Правою рукою я високо підняв скриньку.

Тієї ж миті заспівали фанфари, вітаючи переможців і сповіщаючи про закінчення змагань. З містків нам щось вигукували, вітали, простягали руки. Інші, не такі вправні нирці, давали нам шлях до східців.

Майя піднялася на місток першою. її оперізували довгі сяючі нитки, з яких падали перлина за перлиною. Вона скинула маску і шапчину, струсила волосся, розбризкуючи краплі води так, що присутні зі сміхом розбіглись. А потім нас підняли на руки і понесли до почесного п’єдесталу. Я відповідав на привітання і дивився на Майю з тим же почуттям, що й у воді. В ці хвилини ми, мабуть, були схожі на пустотливих молодих звіряток.

Я подумав, що сьогоднішня перемога — подарунок Майї до дня народження. Завтра їй виповнюється сто сімдесят вісім років…

3

Круглі тільця беззвучно вдарялись одне об одне і зупинялися. Яскрава пляма світла перемістилася, показались низенькі, вбиті в землю будиночки. Дахи — із безлічі якихось тонких трубочок. Пригадалося: це не пластмаса, а природний матеріал. В давнину називався соломою.

Моє тіло напружилося для стрибка. Тривожний голос диктора:

— Перериваю всі передачі. В заповідних джунглях Амазонки гине людина. Її координати… Всім гравільотам, що перебувають у цьому районі, всім експедиціям, всім станціям рятування, всім… У заповідних джунглях гине людина. Її координати…

Я зрозумів, що мова йде про мене. Мене врятують! Але бритоголові мавпи натягли на мою голову залізні обручі і почали закручувати гвинти.

Холодна рука торкнулася мого лоба, і я побачив над собою стривожене обличчя Майї.

— Тобі знову наснилося щось страшне? — запитала вона.

Я примусив себе посміхнутися:

— Все гаразд, рідна. Йди досипляй…

Стурбовано вдивлявся в її обличчя з рисами, які загострилися. Що з нею діється? Чому вона так сторожко спить, часто прокидається? Чому слідкує за мною і плаче по ночах? Невже помітила? Але ж ці сни, коли я схоплювався липкий від поту, повторювались усього разів сім-вісім на рік. Чому я подумав “повторювались”? Вони були подібні один до одного, ніби з тієї ж серії. Характерною для всіх них була плутанина спогадів минулого і сучасного. Але чому Майю так лякали мої сни, коли вона не знала їх змісту?

Я думав про себе і про неї. Лише про себе і про неї, а не про те, що нас оточує. В колишні далекі часи ми не вміли так думати. Стільки часу приділяли різним речам, що вони ставали ніби частиною нас самих. Ми навіть згадували кого-небудь у певному костюмі або за певним заняттям і не вміли згадувати тільки його самого без речей і обставин. Людина тоді вчилася створювати речі, її життя ставало впорядкованішим. Але це ще не означало щастя. Ми не могли тоді відчувати себе й інших як одне ціле. Не знали, скільки в кожному з нас живе людей і які вони. Часто не знали, кому з них віддати перевагу. І не вміли зробити так, щоб людина у нас постійно перемагала звіра. Тепер звір загнаний далеко, в дуже незначні куточки нашої істоти. Залишилися в нас люди, але люди різних епох.

Важливо, щоб завтрашня людина постійно перемагала вчорашню. Тоді не буде “я” і “вони”. Цьому ми вчимося все життя. А чи можна навчитися бути щасливим? Напевне, ми з Майєю так і не навчилися…

Між нами вперше за шістсот років спільного життя пролягла каламутна смуга відчуження. Що було в ній? Невиразні похмурі тіні, які не мали обрисів. Чому так трапилося? Можливо, тому, що я думав про Майю, ніби вона була часткою мене — моєю рукою, моєю шиєю, а не самою собою. І ніби в неї не зосталося таємниць, своїх власних таємниць, як тоді, коли вона була ще не моєю дружиною, а лаборанткою, яка била посуд. І, можливо, зараз я просто повинен був проникнути в її таємниці, розгадати цю забуту і знову відкриту Майю.

З кожним місяцем стосунки ставали все напруженішими, і найстрашнішим було те, що я не знав причини. Я пройшов лікування радіосном, і привиди більше не тривожили. І все ж Майя остерігалася мене. Чи тому, що боялася повторення снів, чи в моїх вчинках було щось негоже? Я почав стежити за собою, за своїми рухами, словами, але нічого дивного у них не знайшов. А якщо збоку видніше? Кілька разів намагався поговорити з нею відверто. Вона відмовчувалася, відводила очі, кидала, як нелюбу, холодні заспокійливі фрази.

Майя почала дуже повільно працювати, часто перевіряла ті самі результати. Якось запитала в мене:

— Що означає слово “нукопропор”?

— Нукопропор? — я марно намагався пригадати.

— Так, — нетерпляче сказала вона, кинувши спідлоба підозріливий погляд, — ти часто вимовляєш його.

Я ладен був заприсягтися, що чую це слово вперше. Холодок поповз від шиї до поперека, ніби з дерева впала за комір грудочка снігу.

А через кілька днів я прокинувся пізно вночі. Крізь прозорий дах світили зірки. Я подумав: “Можливо, ми линемо в далекі світи інстинктивно, тому що спори занесені звідти. Так нестримно скеровуються риби туди, де були колись відкладені ікринки, з яких вони народилися”. Тривожне передчуття застукало у мою скроню раніше, ніж я почув незрозумілі звуки. Прислухався. Розрізнив жалібний плач, схлипування. Потім у нічній тиші виразно почувся протяжливий стогін відчаю.

Я вбіг у галерею саду і побачив Майю. Вона сиділа під деревом, розгойдуючись, обома руками стиснувши голову. Побачивши мене, попросила крізь сльози:

— Не дивися на те, що стоїть переді мною.

Я, звісно, виконав би її прохання, як це належало б зробити кожному з моїх сучасників. Але воно пролунало запізно. І я встиг помітити, що перед Майєю стояв апарат для дітей, які починають навчання.

— Степ-Степановичу! — покликав я.

Людина не змінила своєї величної ходи, не обернулася. Я вже почав сумніватися в тому, що це він, але про всяк випадок вирішив наздогнати і переконатися.

— Степ-Степановичу, та що з тобою? — тривожно запитав я, заступаючи йому шлях.

Він вимахував лозинкою поперед себе і йшов просто на мене, не виявляючи наміру звертати.

— Степ-Степановичу! — це пролунало, як заклинання. Він зупинився переді мною так близько, що було видно пори на шкірі його обличчя, і зареготав, як мені здалося, вдоволений своїм жартом.

— З чого це ти радієш? — з докором запитав я.

— Та як же, — давлячись сміхом, відповів він, — всі звуть мене Стьопкою, а ти — Степ-Степановичем. Мені приємно.

І він раптом підплигнув і боляче цьвохнув мене лозинкою по плечу.

— Ану, давай на шпагах! — запропонував він, стаючи в позу фехтувальника.

Я завмер від цілковитої розгубленості, не знаючи, як поставитися до його вчинків і слів. А він зашепотів голосно:

— Я знаю, як рятуватися. Це дуже просто. З’їж вовчих ягід — і повернешся в дитинство.

В його буйному волоссі застрягло кілька довгих пластмасових стружок. Коли він хитав головою, вони розгорталися і знову згорталися в кільця, наганяючи на мене страх.

— Слухай, — шепотів він. — Ми вважаємо старість патологією. А чому не вважаємо патологією дитинство, адже наша психіка в дитинстві чимось подібна до психіки старості. А період статевого визрівання, коли наша психіка нестійка? О, ми великі хитруни. Але я нарешті обманув усіх. Я став дурником і схопив за хвіст жар-птицю.

Він застрибав на одній нозі й забурмотів:

— До біса, до біса всі лабораторії, всі досліди. Мені нічого цього не потрібно. Ні Місячного філіалу, ні “копійки”. Тільки хліб і повітря. Поверни кубик іншим боком — і ти побачиш другу частину малюнка. Але ти не побачиш усього малюнка. Це неможливо. Я не хочу бути ні розумним, ні безсмертним.

Його обличчя хитро скривилося:

— Мені набридла наука. Це вона згубила мене. І вона стішить усе живе. Знаєш, в чому полягає велика істина, яку я відкрив? Нікому по розповідав — тобі скажу. Людина не повинна ні про що дізнаватися за допомогою приладів. Тільки те, що принесуть органи почуттів, — її надбання. Хай вона краще дивиться в себе, прислухається до бурчання свого голодного черева, а коли воно наповнене, хай став ще чутливішою і відшукає в собі душу. Це дасть їй заспокоєння. А якщо вона не зможе наповнити черево без допомоги приладів, нехай вб’є сусіда і забере в нього їжу. Але вб’є його без зброї, тільки руками і зубами. Розумієш?

Він зробив крок до мене, і я квапливо ступив два кроки назад. А він схопився за голову і заволав:

— Я хочу бути твариною і ні про що не думати! Хочу тільки відчувати! А якщо не можна твариною, то хоча б поверніть мене в дитинство, щоб я міг почати все спочатку. Я б ніколи більше не розкрив книги, повбивав би вчителів, підпалив школу. Я б жив одним життям з природою — істина в цьому!

Він задер голову і подивився на небо. Його великий кадик заплигав, з рота тоненькою цівкою потекла слина.

Я зрозумів: він збожеволів.

Степ-Степанович зірвав з дерева листок і почав розглядати його на світло. Потім розтер і понюхав. Я почув його бурмотіння:

— Цікаво знати, як він влаштований?

І раптом вмить все змінилося. Широка посмішка сяйнула на його обличчі. Але ось вона зникла, поступившись стурбованості.

— Що з тобою, брате? — запитав він. — Чому ти так дивно поводишся?

Я не міг витиснути з себе жодного слова.

— Перевтомився, певно? — лагідно запитав він. — Відпочивати треба більше. Хочеш, махнемо з тобою до місячних заповідників? Ти кілька тижнів не будеш ні про що думати — тільки дивитися і дивуватися. Гаразд?

Його м’яка сильна долоня була відкрита, наче посадочний майданчик. А я мовчки дивився йому в вічі і думав: так хто ж із нас — я чи він? Я чи він?

Вже біля самого Наукового центру мене зустрів похмурий з вигляду юнак. Риси його обличчя були геометричні і різкі, ніби їх вирізьбили на скелі.

— Унар, — назвався він.

Це був один з найталановитіших моїх учнів, про якого я чув, а бачив оце вперше.

— Ми змінили ДНК за твоєю формулою, вчитель, — сказав він. — Протоплазма, що утворилася, цілковито відповідає твоїм передбаченням.

Ми одягнули апарати махаючих крил — всі інші види транспорту на території Першого Наукового центру були заборонені — і, пролетівши понад двісті кілометрів, приземлилися на ромбічному майданчику. Посеред нього височів будинок лабораторії, до якого вели чотири стежки. На майданчику не було жодного деревця, замість них по краях стежок вишикувалися прозорі стовпи. У них мінилися блакиттю спіралі, спалахували і згасали іскри, звивався дим, поступово заповнюючи порожнину всередині стовпа, вириваючись тоненькими цівками з кількох отворів. Повітря на території центру було стерильним, щоб жоден сторонній фактор не міг перешкодити точності дослідів.

Ми йшли дуже повільно, доки я не здогадався, що Унар, пам’ятаючи про мій вік, боїться стомити мене швидкою ходою. Я всміхнувся і пішов так, що він ледве встигав за мною.

Двері лабораторії піднялися з нашим наближенням. Ми вступили в коридор, і доки йшли ним, автомати встигали обробити нас ультрафіолетом і розпиленими препаратами. Коли екран показав, що ми вже достатньо стерильні, відчинилися другі двері — і ми ввійшли в демонстраційний зал.

Почулися привітання. Я обернувся, але не встиг розгледіти того, хто стояв за пультом. На стіні-екрані попливли кадри, і моя увага переключилася на них.

— Ти бачиш коротко хід досліду, — із запізненням сказав Унар.

З’явилися формули. Цифри були написані моєю рукою, вони ніби підстрибували від нетерпіння, від непереборного бажання прискорити події. Потім на стіні одна по одній виникли кілька карт розташування нуклеотидів у ланках ДНК.

— Ми йшли визначеним тобою шляхом, але вносили і свої зміни, — сказав Унар. — Ти помилився, визначаючи роль тридцять шостого і сто дев’яносто другого… (Він сказав це дуже суворо, і я відчув свою провину). Але в цілому ти був правий. Ми синтезували ДНК за цією формулою, ввели в розчин. І одержали ось такі нагромадження клітин.

Стіна освітилася зсередини. В ній, наче в акваріумі, плавало кілька драглистих клубочків.

— Збільшую температуру розчину до кипіння, — сказав Унар. З’явилися пухирці, вони лопалися, рідина в стіні завирувала, скаламутилася…

— До п’ятисот градусів…

Розчин став жовтогарячим. Такого ж кольору набули і клубочки.

— А тепер обробимо ці утворення потужними енергетичними зарядами, — сказав Унар. — Вмикаю рентгенівські установки, електричні поля, прискорювачі протонів…

Жодна жива тканина не змогла б витримати таких ударів. Але драглисті клубочки відповіли на потоки енергії утворенням захисних енергетичних оболонок і всередині них почувалися добре.

Я подумав про те, якими могли б бути тканини наших організмів, якби в “первісному бульйоні”, де зародилося життя, було трохи більше заліза і менше азоту. А якби ланцюжки ДНК випадково розташувалися ось так…

— Я покажу вам гігантську бактерію, синтезовану на основі нової ДНК, — мовив Унар.

В стіні з’явилися створіння, схожі на гусінь. Я наблизився, намагаючись краще їх розгледіти. Тіла цих експериментальних моделей були створені так, щоб бачити процеси, які в них відбуваються.

— Ці моделі можна вбити лише променями Кейля…

Я поглянув на Унара. Він не знав того, що пам’ятав я, тому не вбачав у цьому досліді нічого протиприродного. А ось я думаю, що, мабуть, добре, коли розвиток науки не обганяє соціальних відносин. Бо мене лихоманить на саму думку про те, що сталося б із людством, якби вчені створили такі бактерії в ті часи, коли точилися війни між державами…

Голос Унара повернув мене до реальності:

— А тепер подивіться на синтезовану тканину для заміни шкіри…

Вона мінилася райдугою кольорів — могутня захисна оболонка. Якби природа мала розум і створила шкіру людини із таких тканин…

Ніби хтось повернув вимикач у моєму мозкові, і думка згасла. Я розгублено дивився на людину, яка стояла поруч, і ніяк не міг пригадати, про що тільки-но думав. Лише через кілька хвилин зітхнув з полегшенням, згадавши: я думав про те, що було б з нами, якби природа мала людський розум.

— Можеш поздоровити, — сказав Юрко. — Завершуємо досліди. Нарешті доповіси про результати, і на нас більше не вішатимуть собак…

“Ну й живучі оті старовинні прислів’я!” — думав я.

— Як ввічлива людина, міг би хоча б як-небудь висловити радість, — роздратовано сказав Юрко, і його відстовбурчені вуха ворухнулися і почервоніли. — Ти стаєш відлюдкуватим і незворушним, як…

“Як що? — подумав я. — Як наскельне зображення… Або як оцей мій стіл… Але чому саме стіл?”

— Ти мене не слухаєш, думаєш про щось своє, — обурився Юрко. — Чуєш, ми завершуємо досліди!

— Так, так, — мовив я, не в змозі виборсатися з хаосу власних думок.

Він промовисто махнув рукою, мовляв: хай йому біс!

— Унар розповідав про свої досліди? Як вони змінили формули?

Нарешті вдалося зосередитися на його словах. Я з готовністю ввімкнув проектор, щоб записати для нього змінені формули. Перо самописця креслило якісь кола й трикутники — зовсім не те, що було потрібно і що я намагався вгадати.

— Ти став занадто розумним, твої жарти я не можу сприйняти! — Юрко вже сердився по-справжньому.

Я відчув, як на лобі проступають краплини поту від марних зусиль “видоїти” свою пам’ять. Самописець малював тепер квадрати, а в них — зламані переплутані лінії. Вся картина була схожа на частину стіни в лабораторії, де плавали драглисті кульки. Більше я нічого згадати не міг. Вимкнув проектор і зізнався Юркові:

— Забув. Розумієш, Юрасю, геть-чисто забув. Вибач. Пам’ять щось не слухається моїх наказів.

В погляді Юрка з’явилася занепокоєність.

— Гаразд, — сказав він. Підійшов до дверей, ще раз обернувся і стурбовано глянув на мене…

Я зостався один. Ні про що не думав, тільки намагався будь-що пригадати змінені формули. Зараз це було для мене найважливішим.

Врешті-решт довелося включити стимулятор пам’яті. Я крутив ручку настройки, і лічильник показував, як росте напруга. Я згадав свої формули. Як же змінив їх Унар?

Спалахнуло червоне вічко-сигнал небезпеки. Гранична напруга, автомат відключив стимулятор. Я так і не зміг пригадати змін у формулах.

В моїй пам’яті наче й не було їх, хоча вони, безперечно, мають бути саме там…

Несподівано завітали в гості Юрко й Алла. Додзвонитися по відеотелефону вони, звісно, не змогли, бо коли б Юрко не заводив мову про сабантуй, я завжди змінював тему розмови.

І ось вони прийшли “на правах завойовників”. Юркові великі вуха постійно рухалися, та він намагався не виявити хвилювання, метушився, надто вже бадьоро виголошував:

— А пам’ятаєте ту лижну прогулянку? Майя, знаєш, де тепер твої колишні лижні супутники? Нулик та Віктор працюють на штучному супутнику Венери, а Петро Авдюхов живе у підводному місті. Між іншим, він член Вченої Ради Землі.

Замовк на хвилинку, одразу ж про щось пригадав і весело вигукнув:

— А як ти їх тоді провчив! Що може бути гіршого за невідомість!

…Ми всі говорили лише про далеке минуле. Воно хвилювало нас більше, і ми пам’ятали його краще, ніж сьогодення. Тут і таїлася біда, про яку ми намагалися не думати.

Нарешті Юрко і Алла попрощалися. Ми вийшли проводити їх. Алла наспівувала якусь пісеньку, та мені здавалося, що їй невесело.

Повільно, не дивлячись один на одного, ми з Майєю поверталися з вечірньої прогулянки додому. У передпокої нашого будинку сидів у кріслі якийсь юнак. Його обличчя вкривала типова для космольотчиків червонувата засмага. Він підвівся і пішов нам назустріч. У нього були довгі ноги, ступав він непевно, ніби намацуючи підлогу.

— Добрий день, — сказав юнак, не знаючи куди подіти руки.

Він трохи випинав губи, ніби ображався на когось.

— Я ваш сусіда, — відрекомендувався він. — Мене звуть Кімом. Працюю космольотчиком на вантажних…

Я чекав, що скаже ще ображений юнак.

— Хотілося б поговорити з вами обома, — він благально дивився на нас. Навіть крізь червонувату засмагу на його обличчі проступав рум’янець.

— Говори, — не надто люб’язно озвалася Майя.

— Нещодавно одружився, — сказав він, з викликом дивлячись на нас.

— Вітаю.

— Дружина чекає дитину.

— Тобі краще порадитися з лікарями, — зауважила Майя.

— Але… тут лікарі не допоможуть…

Людина просить допомоги. Серед моїх сьогоднішніх сучасників відгук па таке прохання спрацьовував як безумовний рефлекс.

— Якщо ми зможемо… — сказав я.

— Так, так, саме ти і вона, — він вказав поглядом на Майю. — З вашим досвідом. Ви більше, ніж хтось інший, — він зрадів, подолавши рубіж.

— Розумієте, вона стала нервовою, вередливою. Якби ви змогли зайти іноді, поговорити з нею. Просто завітати в гості і…

Ми а Майєю перезирнулися.

— Зараз? — запитав я.

Він посміхнувся, і обличчя його стало задоволеним. Ми пішли за ним.

— Тут неподалік. Хвилин двадцять, якщо бігти.

Ми побігли, збиваючи росу з трави. Нам стало весело. Давно вже я не бігав ось так в гості до незнайомої людини в незрозумілою місією.

— Ось ми і вдома, — сказав він, пропускаючи нас у свій дім. Молода жінка підвелася назустріч, подала руку:

— Магда.

Вона радо посміхнулася, ніби давно вже чекала на нас, Я відчув за всім цим таємницю, якийсь хід. Ми говорили про спортивні змагання в Африці, про проблему навчання, — Магда виявилася викладачем естетики в школі першого ступеня. Перейшли до питань виховання…

Настрій Магди часто змінювався, вона раптом вмовкала, замикалась у собі. Тоді Кім з надією дивився на нас, підбадьорював поглядом, і ми кидались у наступ. Майя намагалася розважити Магду, і це їй легко вдавалося. Мабуть, дуже легко…

Майя була задоволена собою. Вона підкреслено уважно ставилася до мене, весь час цікавилася моєю думкою. Спочатку просто вдавала перед ними, що ми “зразкове подружися”, потім увійшла в роль, захопилася.

Магда дивилася на Кіма з лагідним захопленням. А він супив брови, видаючи себе. Коли ж я перехопив його змовницький погляд, то почав розуміти, яка сцена тут розігрується. Добре, що Майя, здається, ще не зрозуміла.

І все ж мені не хотілося йти від цих дітей. Мені було хороше з ними. І Майї теж. Вона дала Магді багато порад, яких сама в свій час не виконувала. А я спостерігав, як вони намагаються приховати радість від того, що їм вдалося розважити нас, як вона захоплюється ним, а він — нею. Я відкинув необгрунтовані підозри, ніби вони змовилися з нашими друзями, з Юрком і Аллою, які сьогодні приходили до нас з такою ж місією. Напевне, вони з ними не були навіть знайомі. Дивно, що їх не дуже вправна гра виявилася дійовішою, ніж розрахунок наших давніх друзів.

Дорогою додому Майя була надзвичайно лагідною і трохи замисленою. Легкі хмаринки пробігали її чолом, туманили очі. Вона притиснулася до моєї руки, запитала:

— Ти не ображаєшся на мене?

— З чого б це, люба?

Вона важко зітхнула:

— Мені сняться привиди. Нічого не можу запам’ятати. Я забуваю…

— Що забуваєш?

— Все. Про тебе, про роботу. Забуваю найелементарніші речі. Таке враження, ніби відмовляє пам’ять.

Я відчув, як у мене холонуть ноги від жахливої здогадки. Нічого не міг їй втішного сказати. Якщо моя підозра підтвердиться, то нічим допомогти не можна…

Вона дивилася на мене, чекаючи розради. Я зробив зусилля над собою, намагаючись посміхнутись. Очевидно, вийшла бридка міна, бо Майя спішно сказала:

— Не треба.

Ми йшли мовчки, взявшись за руки. Я не міг захистити її. “Хай те, про що я думаю, виявиться неправдою”, — заклинав я. Ми проходили біля входу в парк космольотчика Крафта, повз пам’ятник з палаючими кристалами.

— Йди додому. А я побуду тут, скоро прийду, — сказала Майя, погладжуючи мої руки. — Мені треба побути самій.

Я поцілував її, притиснув до себе і відпустив. Швидко пішов стежкою. Я думав про силу людини і силу природи, про добрість людини й байдужість природи, про мудрість людини і сліпу обмеженість природи, про те, що проміння зірок виявляються гострими і ранять.

Раптом долинув сигнал відеофону. Викликали по першій повідомній. Я натиснув кнопку вмикання. Почулося:

— Говорить служба допомоги. Слухайте всі, хто перебуває в квадраті М-272. Біля входу в парк Крафта….

У мене щось обірвалося всередині, перш ніж я розібрав наступні слова:

— …Плаче жінка. Хто знає її, відгукніться.

На екрані виникла знайома зігнута фігурка. Майя по-дитячому розмазувала сльози кулачком, намагаючись опанувати себе.

— Хто знає цю жінку, відгукніться. Хто знає причину її горя, негайно повідомте, хто знає, чим їй можна допомогти?

Я знав цю жінку, я здогадувався про причину горя. Але я боявся, що цього разу навіть служба допомоги — найпоширеніша служба на Землі — не зуміє допомогти.

Степ-Степанович дихав важко, з присвистом. Великі виразні риси обличчя спотворювалися судомами. Його левова голова то підводилася з подушки, то опускалася, ніби він вглядався у щось і не міг побачити або на когось чекав. Він дивився на нас очима, сповненими болісного напруження, відчайдушного зусилля, і не бачив нас. Лікар, який стояв за його спиною, розвів руками…

Юрко кусав губи, Майя безсило опустила руки на коліна, дружина Степ-Степановича дивилася кудись поверх його голови. І всі ми думали, думали, намагаючись знайти вихід із пастки.

В діагнозі сумніватися більше не доводилося, стільки разів він був перевірений. Власне кажучи, я міг би визначити його раніш, якби не був таким впертим. Міг би передбачити його ще тоді, коли ми розпочинали дослід. Адже пам’ять послаблюється не через вік, а через вантаж. І дитина запам’ятовує краще, ніж дорослий, в основному тому, що в її “коморі” багато вільного місця, що дошка її пам’яті чиста, вільна від записів і кожне слово на ній виразно видно. Але я помилився, вважаючи, що коли людина забуває про щось, то вона зовсім викидає це з осередку пам’яті, вивільняючи її для нового вантажу. Пам’ять нічого не викидає. Вона тільки посуває це у віддалені кутки комірок, часто спускаючи їх у найнижчі поверхи, роблячи переміщення, щоб асоціативні галузі завжди мали поблизу, “під рукою”, те, що на даний момент важливіше. А коли момент змінювався, знову робилися переміщення багажу пам’яті. У хвилини складних теоретичних розрахунків людина пам’ятала про логарифми і синусоїди, а в хвилини небезпеки в її пам’яті раптом зринали давно забуті відомості про те, як гасити пожежу або як перебиратися через багнище. Пам’ять людини багатогранна, рухлива, скупа і небезмежна. Дві останніх її властивості й загрожували нам.

Тепер я розумів, що коїлося зі мною і з Майєю, чому я не міг запам’ятати нових відомостей. Чому бачив жахливі сни, де плуталося минуле й сучасне. У Майї, як видно, стан був ще гірший, тому вона і поводилася так дивно.

І зовсім погано довелося Степ-Степановичу. Його пам’ять завантажила в свої комори всі ті мільйони біт інформації, на які була спроможна і… перевантажена йшла на дно.

Це не можна було назвати хворобою — так виявлялися властивості наших організмів. І щоб боротися проти цього, потрібно було боротися проти самих себе.

Я дослухався до тиші страшного чекання, і мені здавалося, що тхне митами, які залишилися тільки в зоопарках. У нас зоставався єдиний вихід, але говорити про нього було важко. Він називався “змив пам’яті” — звичайно, не всієї, а її частини, але це було те ж саме, що відітнути частину своєї особи, адже наше “я” — це в основному те, що ми пережили і запам’ятали.

— Щоб врятувати його, — я не впізнав власного голосу, — ми змиємо пам’ять випромінюваннями у вузькому діапазоні…

— Так, більше нічого не придумаєш, — сказав Юрко 1 полегшено зітхнув.

Я здивовано дивився на нього: як легко він сприйняв мою пропозицію! Я чекав іншого…

— Так ми врятуємо і його, і себе, — прошепотіла Майя і посміхнулася мені, підбадьорливо, як у давні часи.

Дружина Степ-Степановича замислено дивилася на чоловіка, спершись на руку. Можливо, вона думала, чи згадає він її після “змиву”. Всі вони вдавали, що не бояться небезпеки і не знають, хто в ній винний. І я подумав, що ми знаємо людей тільки за їхніми вчинками і словами. Але людина часто діє так або інакше не тому, що вона така, а тому, що так складаються обставини. Себе ми нібито знаємо, але ніколи до кінця не впевнені, як діятимемо за тих чи інших обставин, чи не виявляться вони сильнішими за нас. У нас є право вибору, але ми ним погано користуємося. І чи не є найвищим досягненням людини вміння правильно скористатися з права вибору, зробити правильний хід у шаховій партії після того, як вже зроблено стільки ходів навмання?

Ця дивна руда людина, сухорлява і гнучка, як юнак, з широкими плечима і тонкою талією, чекала на мене в моєму домі.

— Поглянь, який прекрасний гравіліт я тобі пропоную, — сказав він, заводячи мене на ескалатор. — Власна конструкція, автопілот керується і твоїми бажаннями, і безпекою.

Він тягнув мене до гравільота, а я намагався пригадати, де я його бачив і як його звуть. І тому, коли він запитав: “береш?”, — на знак згоди кивнув головою.

Його задерикувате обличчя у ластовинні сліпучо всміхалося, показуючи міцні білі зуби з синюватими дужками.

— Спасибі за подарунок! — вигукнув він, і я не зрозумів, на що він натякає і чого від мене хоче за свій апарат.

— Дозволь запитати, — почав він і, дочекавшись кивка, вів далі:

— Бачиш, мені колись автомат історії повідомив про зовсім незрозумілих людей, які жили у двадцятому столітті. Вони називалися фашистами…

Він змовк, і губи його тремтіли. Але він не звернув на це уваги. Певне, ця людина не знала про те, що його губи здатні тремтіти. Я не розумів, чому його так хвилюють події двадцятого віку.

— А потім те ж саме мені розповів дід. І ще про нашого предка, ім’я якого не збереглося через те, що воно не гідне пам’яті. Спочатку його звали грабіжником — він займався тим, що входив у чужі домівки і забирав одяг…

На його тремтячих губах промайнула слабка посмішка, а я не бачив у тому, що він розповідає, нічого смішного. Потім зрозумів: він не пам’ятає того, що пам’ятаю я. Саме тому він посміхається, пригадуючи про злодія.

— Його схопили, ізолювали в спеціальному будинку, де стіни були непрозорі, а на вирубаних у них квадратах були залізні грати. (Знову на одну лише мить його губи склалися у слабку посмішку). А потім інші люди звільнили його, прийняли в своє суспільство. Він став фашистом, служив начальником табору. Це був табір, куди людей зганяли силоміць. (Більше він не посміхався). Дід розповідав, що той предок палив у печах живих людей і одержав за це великий чин…

Хвилювання рудого посилювалося. З усього видно, він готувався заговорити про найважливіше. В повітрі війнуло сіркою і квітами. Його блакитні очі перелякано дивилися на мене.

— Бачиш, я, звичайно, як і всі, трохи знаюся на геології та медицині. Але в основному, якщо пам’ятаєш, я конструктор.

Тепер я пригадав. Його звали Гей. (Від стародавнього імені Гейнц). Гей — творець “Пошуку”. Я бачив його того дня, коли “Пошук” стартував з космічної бази. Гей стояв па спостережному пункті, що опускався, і все задирав голову догори, щоб ще й ще бачити своє дітище, яке зараз понесеться до зірок. Він здавався мені людиною величезного зросту. Його обличчя було рухливим, а очі зіркими, як спостережні прилади. Мені навіть не вірилося, що зараз переді мною стоїть та сама людина.

І як важко йому не було, але він наважився вимовити:

— У нас у роду всі темні, а в мене волосся руде, як у того предка. І очі блакитні. Як у нього. І коли робота не йде на лад, у мене бувають напади гніву. Такий самий темперамент, збудливість, те, що називають неврівноваженою психікою. Бувають хвилини, коли я можу розірвати креслення, наговорити грубощів товаришу. Розумієш?

Він зиркнув мені в очі. І я зрозумів, що він ще не сказав найголовнішого, що він боїться не за себе.

— У мене є син. І зовні він дуже схожий на мене… До, буде, коли він виявиться слабким і не зуміє притлумити в собі спадкову пам’ять? Я щось чув про спадкові спалахи раз у кілька поколінь…

Нарешті я зрозумів, чого він боїться. Тепер настала моя черга посміхнутися, і його обличчя вразу посвітлішало, ніби моя посмішка освітила і його.

— Це не успадковується, — сказав я таким тоном, щоб у нього не зосталося сумнівів. Мені здавалося дивним, що якийсь там фашист міг бути подібним, хоча б і зовні, на творця “Пошуку”. Та хіба байдужість природи мав межі?

Він боляче стиснув мою руку, його голос одразу ш змінився, набрав сили:

— Ну, тепер спасибі тобі ще за один подарунок. Велике спасибі!

І тут, як при спалахові блискавки, я зрозумів, чому він дякував мені за гравіліт, який я прийняв від нього, що він мав на увазі під словом “подарунок”. Пам’ять знову пожартувала зі мною. Я жив у двадцять сьомому віці, але слово “подарунок” сприйняв так, як його б сприйняли кілька століть тому, коли речей для всіх не вистачало і люди залежали від них. А зараз Гей дякував мені за те, що я прийняв створений ним гравіліт, вробивши тим самим подарунок йому. Адже я мав можливість вибрати апарат, запропонований іншим конструктором. Хіба міг Гей не посміхатися, згадавши про людину, яка займалася зовсім незрозумілою йому справою — грабуванням?

Я побачив Степ-Степановича востаннє… Власне кажучи, не його, а те, що від нього лишилося. Уламки апарата, на якому він літав, мерехтіли жовтогарячими цяточками.

Я терпляче чекав, доки закінчать обстеження, передбачав результати. Паличкою колупаючи землю, розбивав зліплені грудочки.

— Він вимкнув автопілот і перейшов на ручне управління, — сказав один із членів комісії. Інший злякано подивився на мене, штовхнув його ліктем, і вони перейшли на шепіт.

“Нічого іншого нам все одно не зоставалось”, — думав я. — Змив частини пам’яті або божевілля, божевілля або змив пам’яті”.

— Він загинув через власну необачність, але… — почав голова комісії.

Я урвав його!

— Не намагайтеся мене розсмішити. В такій ситуації це не вийде.

Він стомлено махнув рукою.

Степ-Степанович загинув тому, що з його пам’яті були змиті відомості, необхідні для управління гравільотом. Ми розвантажували нижні поверхи. Хіба могли ми знати, що викидаємо з кожної “комори”? Ми могли викинути навіть правила ходіння або відомості про власну особу. А в Степ-Степановича змили поняття “праворуч” і “ліворуч”, і один поворот рукоятки розбив його безсмертя, як крихку старовинну вазу.

Чому ми не можемо іноді передбачити найелементарніших причин? Наше бажання, як стовп густого туману, повільно розпливаючись, затуляє від нас усі валуни і прірви на шляху, який ми обираємо.

Моя логіка, напружившись, як тятива лука, випустила в серце отруєну стрілу, і я змушений був прихилитися До дерева, щоб не впасти. Але я вже не міг не думати про те, який це жах — загибель звичайної смертної людини: і для всі, і для оточуючих. Вона все одно повинна вмерти рано чи пізно. І як то страшно й безглуздо вмирати від випадковостей для безсмертного! І чи не смішно говорити про безсмертя старовинної порцелянової вази, якщо її не можна помістити під музейну пластмасу? Для тих, хто вирішив боротися проти смерті тендітного людського тіла, природа визначила лише один вихід — безумство. Будь вона проклята!

Я ладен був, як смертельно поранений воїн, тяжко підвестися з землі, випростатися на весь зріст, рвонути сорочку на грудях і вигукнути могутньому ворогу: “На, бий!”

Проте людина двадцять сьомого віку не мала права на красиві дурниці. Це був відгук минулого, вибух нестримної люті. Він допомагав людині колись, у хвилину смертельної небезпеки, вивільняючи непорушний запас енергії. Але тепер він нічим допомогти не міг. Та й смерті я більше не боявся. У моєму ставленні до неї не було ні страху, ні люті. І зараз я думав не про свою поразку, а про інших людей, які йдуть моїм шляхом.

Це я повів їх за собою. Вони одержали сотні років життя, але від цього розв’язка, що чекала їх в кінці, ставала ще страшнішою і безглуздішою. Адже вона забирала значно більше, ніж раніше. Я думав про людей, про мільярди моїх співвітчизників-землян, і ці думки допомогли мені навіть зараз. Я знову вхопив нитку, що вислизнула, здобув стрижень. Я повинен шукати продовження досліду.

Я дивився порожніми очима, як несли до гравільота останки мого друга, більше ніж друга, — одного з нас. Хтось торкнувся мого плеча. Я обернувся — і побачив ДАКСа: він теж був членом комісії.

— Друже мій, — сказав ДАКС, і його голос був голосом Артура Кіндратовича. — Ти забув, що природа не розраховує і не визначає. (Його спокійна думка була думкою Артура Кіндратовича). Це не пастка, а незнання мандрівника про все, що може трапитися на довгому шляху. Хіба ти почав би звинувачувати шлях чи мандрівника?

Він вільно читав мої думки якимись новими своїми органами. Він дивився водночас і на мене, і на інших, і на останки Степ-Степановича, і, мабуть, ще на десятки різних речей. Він міг бачити все, що хотів, а якщо не міг — добудовував собі нові органи. Він вирішив проблеми свого тіла дуже просто, адже вони залежали не від милості природи, а від могутності його розуму. Його мозок, основою якого була модель мозку Артура Кіндратовича, повністю гармоніював з тілом. І хіба не гармонійне таке поєднання: чим розумнішою стає істота, тим досконалішим створює вона свій організм. Хіба не край дурниці інший принцип: у нестримній юності згайнувати сили і здоров’я, а набравшись розуму, з гіркою посмішкою зауважити, що вже нічого не можна повернути? А хіба рідко трапляються нам здоровезні кретини і кволі тілом генії?

Якось я роздумував: “Хто сильніший — той, хто знає межу своїх можливостей, чи той, хто не знає її?” А тепер я запитав себе: “Хто сильніший — сильний, що не знає про свою силу, чи слабкий, що знає про свою слабкість?”

Якби тієї хвилини я згадав про моє ставлення до ДАКСа багато століть тому… Але я не згадав про це. Адже тоді довелося б згадати і про себе — про такого, яким я був, як боявся смерті і гнівався на неї. Тепер я бачив поле бою не як солдат у залитій кров’ю траншеї, а як полководець, який оглядає його здалеку, в масштабі, який менше відчуває і більше бачить… ї я розрізнив свої резерви…

ДАКС сам нагадав мені про минуле:

— Колись ти не любив мене.

Навіщо він згадує про це?

І мені здається, що я знав причини. Ти вважав мене досконалішим, ніж ти сам, ніж людина.

Він говорив правду, але я все ще не знав: навіщо?

— А коли я кращий за людину, чесніший, правдивіший, коли в мені немає болючих протиріч, то це говорить на користь людини.

ДАКС зробив несподіваний висновок. Я з цікавістю чекав, як він пояснить свої слова.

— Що ж, людина була створена сліпою і байдужою природою. Є багато речей, які їй важко в собі змінити. Вона витрачає надто багато часу і сил на добування їжі, одягу, на влаштування домашнього затишку. Це колись спонукало вас боротися одне з одним, ненавидіти. Ви і зараз неспроможні повністю керувати своїми почуттями, і це іноді робить вас слабкими і нещасними.

Він подивився на мене співчутливо. Невже він знає про мої роздуми, про нерішучість?

— Я досконаліший за людину саме тому, що створений людиною, а не природою. Тому, що в мені людина спробувала втілити свою мрію про досконалість і могутність. Хіба це не свідчить про сміливість людини, про її духовну красу і могутність? — В його голосі вчувалося щире захоплення. І не собою — людиною. Я зрозумів: він хоче прискорити рішення, яке визріває в мені. І я подумав: а чому, власне кажучи, ми вважаємо за краще бути створеним сліпою стихійною силою, ніж самому створити себе, використовуючи досвід розуму? Чому мені здавалося, що слабке тіло, створене природою тільки для якихось певних умов існування, — речовина найвищої якості? Хіба я знав — чому? Хіба це не просто зашкарублість мислення?

Все вирішується значно простіше, коли минає страх. Я майже спокійно думав про те, на що раніше навряд чи зважився б. Продовження досліду — крихка ваза, відтворена у безсмертному сплаві… Але хіба тільки один шлях веде до цього? Я згадав про нову тканину, синтезовану за моїми формулами в Науковому центрі. Якщо використати її…

— У нас зостається лише один вихід, — сказав я, і Юрко на слові “вихід” підвів голову. Його неспокійні очі на мить зупинилися на мені:

— Ти хочеш сказати — двійники? — запитав він, тим самим довівши, що ще не втратив ясності розуму.

— Двійники нового типу, — відповів я. — Вони володітимуть і нашою спадковою пам’яттю. Ми візьмемо ДНК у себе і тільки трохи змінимо її, щоб одержати пластбілок. Так утворимо стрижні наладки. Двійники одержать наші генетичні ланцюжки, наше “я”, всі переваги наших організмів. Ми позбавимо їх тільки наших, недоліків. Мозок двійників матиме місця для підключення додаткових блоків, він не лімітуватиметься ні в обсязі, ні в можливостях розвитку. Ми перепишемо на нього нашу пам’ять. А потім…

— Ти сказав — потім…

— Вони, напевно, самі продовжать вдосконалення своїх організмів, добираючи найкращу оболонку…

Я помовчав і відповів на німе запитання Юрка, тим самим відповівши і на свої сумніви:

— Наше “я” в них буде все зменшуватись у порівнянні з їх власним досвідом. Але воно збережеться.

Наші погляди зустрілись, і в його очах я прочитав те, що він за мить сказав словами:

— А з Майєю ти вже говорив про це?

Я прибув у Перший Науковий центр, щоб замовити ряд досліджень. Мене провели в будинок Ради, до його керівника Унара. Навпроти мого учня стояв височенний, червонощокий юнак, трохи зігнувшись під вагою своїх могутніх плечей, і.його очі бігали, ніби намагалися кудись сховатися. Побачивши мене, він хитнувсь убік, але Унар вигукнув:

— Ні, хай і вчитель почує про твою ганьбу!

Я здивовано глянув на них, і Унар вирішив одразу ж все пояснити:

— Злодій! У нас — злодій! — простогнав він, і юнак, приголомшений фразою, зіщулився, намагаючись стати по можливості меншим.

А мені здалося, що пам’ять знов жартує зі мною, чи, може, Унар, сказав не те слово, яке мені почулося.

— Він! — Довгий палець Унара був націлений у груди юнака.

— Я ж спочатку просив у тебе, а ти не давав… — спробував захищатися юнак, але тільки погіршив своє становище. Унар від жаху схопився за голову і заговорив, звертаючись до мене, ніби юнака вже не існувало.

— Так, може, це я штовхнув його на крадіжку? І я порадив йому тікати доти, доки наші хлопчики не схопили його за хобот і не кинули на це саме місце?!

Унар різко обернувся до злочинця:

— Доведеться відправити тебе звідси…

З юнака можна було малювати картину “Приниженого гіганта”. Кудись зникли його величезний зріст і могутні плечі. Перед нами стояло цуценя, що нашкодило, і намагалося крутнути хвостиком. Він був такий жалюгідний, що Унар у думці вилаявся — це було видно по його губах — і сказав;

— Гаразд. Ти працюватимеш увесь місяць на дослід Сула і ні про що у нього не запитаєш. Ти виконуватимеш то, що він скаже, — і все. У тебе не буде власної думки. Тільки потім продовжиш свою роботу.

Юнак приречено опустив голову, але не заперечував. У нього знову з’явилися зріст і плечі. Це, мабуть, викликало підозру, тому що Унар спішно поставив ще одну умову:

І якщо Сул пожаліє і відпустить тебе достроково, ти все одно залишишся. А тепер іди.

Коли він зник, мені неприємно заскніло в грудях.

— А чи не можна було м’якше? — запитав я.

Унар похитав головою і ледь-ледь посміхнувся; па більше він, як видно, не був здатний:

— Він забрав усіх експериментальних тварин для свого досліду і тим самим зірвав дослід Сула. Він помістив їх у своєму домі, але прорахувався. Він так поспішав з дослідом, що не спав четверо діб. Тоді й прохопився словом…

— Я до тебе у справі, — попередив я. — Вам усім тут доведеться добряче попотіти.

— Вже знаю — спадкові стрижні, — мовив Унар. — Ми все зробимо, вчителю.

— Перебудова не повинна порушити ланцюжка. Щоб у двійника збереглася пам’ять. Щоб жодне кільце не загубилося. Ні батько, ні дід, ні прадід… Форма ланцюжка через те й погана, що може залежати від одного кільця. А від якого, ми не встигли з’ясувати. Або встигли — від усіх. Розумієш, Унаре? — Я дуже часто в ці дні повторював слово “розумієш”. Але не тому, що не був упевнений в людях, — я не вірив собі.

І ще одне прохання, — сказав я, але в цей час засвітився екран відеофону, і сердитий з вигляду молодий чоловік щось зажадав від Унара. Я почекав, поки він зникне, і вів далі:

— Простеж за роботою стрижнів хоча б попервах, коли я заглиблюся в дослід і ще не оволодію контролем.

— Гаразд, вчителю, — посміхнувся Унар. — А здорово я провчив його, правда?

Я відсахнувся, спочатку не зрозумів, раптом пригадав: життя йде своїм шляхом, що б зі мною не трапилось.

— Адже ми ще побачимося, коли ти втілишся… — упевнено сказав Упар, але він все ж недоказував чогось.

Чулося далеке дзижчання, ніби об скло билася велика муха, одна з тих, які зберігалися в ентомологічних музеях.

— Коли відверто, я заздрю тобі, вчителю. Один такий дослід — і будь-яке життя виправдане.

Пахло квітами і хвоєю. Риси обличчя Унара пом’якшали, потім знову враз стали карбованими. На екрані з’явилися обличчя, хтось просив схопити когось “за хобота” — певне, тут це було улюбленою приповідкою. Пахло озоном і степом. І мені вперше за ці дні полегшало.

— Я не хочу тебе бачити, — сказала Майя, не повертаючи голови.

Неможливо було передбачити зміну її настрою. Це залежало від того, що в даний момент викидала на поверхню її пам’ять.

— Зі мною прийшли друзі, — мовив я, і дружини Юрка й покійного Степ-Степановича водночас наблизилися до неї.

— Спочатку вибачся переді мною, — наказала вона і непевним рухом торкнулася свого вуха. Я покірливо вибачився, не знаючи за що.

— Увімкни стимулятор, — прошепотів Юрко.

Я вказав йому поглядом на куток кімнати, і він увімкнув променевий стимулятор.

— Щось трапилося? — запитала Майя, обертаючись.

Вона переводила погляд з одного на іншого, і її очі ставали все яснішими. Зробила зусилля над собою — і стала колишньою Майєю, мені здалося навіть, що її губи здригнулись у посмішці. Але зараз я боявся і її безумства, і ясності її думки. Я завжди намагався не відкладати на потім та найважливіше, про що все одно доведеться сказати. Тоді люди бачили, що я їм довіряю, і довіряли мені. Але тепер я не знав, з чого почати.

— Послухайте, — сказав я. — Ми з Юрком склали план врятування…Щоб зрозуміти його, пригадаймо перший закон гармонії: єдність форми і змісту. Ми повинні звикнути до думки, що наші організми безнадійно застаріли у порівнянні з нашим розумом і метою нашого життя. Тоді не здаватиметься страшним і те, що ми повинні здійснити…

Мої слова довго падали даремно, як насіння, що підхоплювало вітром з борозни. Та ось їх зміст почав доходити до слухачів.

— Ми зобов’язані продовжити дослід, — нагадав я. — Це доручила нам Рада Землі.

Майя гірко засміялася:

— Ми вже давно і цілком повернули свій борг людям. Хай дослід продовжать інші. А ми відпочинемо…

І зовсім жалібно сказала:

— Скільки можна продовжувати боротьбу? Краще вже…

І тоді засміявся я:

— Послухай, я розповім тобі притчу про людину, яка захотіла повністю повернути свій борг людям і стати вільною від обов’язків. Вона була сильною і сміливою до краю. Вона була розумною і талановитою. І над усе на світі любила волю. Але, як всі ми, вона часто чула слова про обов’язок, і їй здавалося, що вони обплутали її, як ланцюги. Вона вирішила розірвати їх.

“Я розрахуюся з усіма боргами і стану вільним!” — поклялася вона. Ця людина прокладала нові шляхи в джунглях, спускалася у батискафі на дно найбільших океанських западин, літала в ракеті, обводнювала марсіанські пустелі. Вона платила добрими справами вчителям і друзям за все, що вони зробили для неї. Вона повертала борги навіть випадковим перехожим, які лагідно всміхалися до неї у сумні години. Нарешті чоловікові здалося, що він вже розрахувався з боргами, тоді він запитав у мандрівника:

— Чи все вже я заплатив?

Мандрівник відповів питанням на питання:

— А тим, хто створював твій одяг і оберігав тебе, коли ти спав, коли йшов вулицею, коли плив морем, — чи заплачено? А тим, хто побудував машини, щоб ти міг ними користуватися?

— Я заплатив їм повністю.

— А тим, хто лікував тебе, і тим, хто створював ліки, і тим, хто відкрив збудників і вказав, як з ними боротися?

— Я заплатив і їм.

— У такому разі, — сказав мандрівник, — у тебе лишилося менше боргів, ніж було, але їх ще немало. Наприклад, життя, яке тобі дали батьки. Чи можеш ти повернути його?

Іронічний вираз зник з Майїного обличчя. Вона про щось замислилась. А я вів далі:

— Він поклявся повернути і цей борг — врятувати десять життів замість одного свого. Він зробив це. І коли знову запитав про свій борг у мандрівника, той відповів:

— Авжеж, ти зробив немало. А чи віддав ти борг дідові, який подарував тобі зіркість очей, і прадіду — за міцність м’язів, і всім предкам — за тонкий слух, за вміння швидко бігати, лазити в горах і за багато що інше? Спробуй віддати всі ці борги — і в тебе з’являться нові — людям, які допомагали розрахуватися.

Майя підійшла до мене зовсім близько, так, що я відчув її подих, й мовила:

— Я не так сказала, справа не в боргові. Мені страшно. Що у нас залишиться? І як бути з нашим коханням?

— Ми відтворимо себе в одному двійнику, в одній істоті, — лагідно відповів я їй. — Спочатку перепишемо на нього твоє “я”, потім моє…

— Я не знала, що ти подумай про це раніше за мене, — з вдячністю сказала вона. Тільки по напруженості її голосу можна було відчути, як їй хочеться розплакатись.

У цей час почувся “гостьовий” сигнал. Я відповів дозволом — і в кімнату ввійшло кілька чоловік. Автомати розсунули стіну, утворивши додаткові крісла для них, але вони не захотіли сісти, а стояли групою. Я вперше бачив усіх цих людей разом. Тут був і голова Ради Землі, і легендарний космонавт Бер, і кілька членів його екіпажу, і знаменитий будівник підводних міст, і Унар, мій учень.

— Ми прийшли, щоб сказати: людство пишається вашим подвигом, вважає вас своїми розвідниками на шляху безсмертя, — сказав голова Ради. — Людство надсилає вас далі. Дослід повинен продовжуватись.

Він говорив просто й водночас урочисто. І після нього кожен із гостей промовив такі слова, які могли б допомогти нам. І коли хтось із нас посміхався, вони раділи від щирого серця, вважаючи, що їхній прихід не марний. Але ж я знав, що означали усмішки. Іноді в них вгадувалась розчуленість, а найчастіше вони були тільки прикриттям відречення, думки: “Все одно нічого іншого нам не залишається”. Але я знав ще одне: ми дійсно розвідники, і наша розвідка — найважча. Саме тому ми продовжуватимемо її. І навіть у думці “нічого іншого не залишається” є мужність, з якою ми народжуємося на світ і, не схиливши голови, залишаємо життя.

Голова Ради щось говорив, і кожний із нас по черзі усміхався йому. Але я недооцінив його — він зрозумів. Миттю вмовк, увімкнув відеофон і спроектував зображення на стіну. Ми побачили, що там з’явилися люди. Спокійно і твердо вони говорили одне й те саме:

— Перший Науковий центр готовий працювати на Великий дослід.

— Другий Науковий центр готовий працювати на Великий дослід.

— П’ятий Науковий центр готовий працювати на Великий дослід.

…Я пишу в лабораторному журналі: “Щоб підкорити природу — необхідно перемогти себе”.

МІЙ ПІДЛЕГЛИЙ

Оповідання

1

— Будь ласка, — сказав Юлій Михайлович і поклав на стіл кілька аркушів, списаних формулами і кресленнями.

Я стримав зітхання — то не був віддих полегкості — і промовив:

— Чудово. Перевіримо і передамо заводові.

Він уже стояв біля дверей, коли я зупинив його:

— Ви прийдете сьогодні на вечір?

Скісна тінь ковзнула його обличчям — від очей до розкрилля носа, далі до яскравих губів — і розтанула. Юлій Михайлович опустив погляд, як завжди затінивши віями великі сині очі. Та зробив він це не досить швидко, і мені на мить перехопило подих, бо навряд чи може хто-небудь спокійно дивитися в його очі.

— Я не зможу бути на вечорі.

— Шкода, — видавив я і, коли двері за ним зачинилися, полегшено зітхнув.

Присунув до себе аркуші, глянув на формули і креслення дюранового вигину в найвищій частині фюзеляжу. Потовщення йшло під таким кутом, щоб поступово гасити потік розрідженого повітря. Вирішення, над яким дев’ять найкращих конструкторів билися два роки, було неймовірно просте. Та з досвіду я знав, що перевіряти марно. Ми витратили два місяці, аби перевірити формули пального та мастил, які він вивів, понад квартал увесь мій відділ — майже сто конструкторів, інженерів і техніків — перевіряли будову крила, яке він створив за три дні, і не знайшли жодної помилки. Розрахунки були бездоганно точні, як лінії в кресленнях.

Я добре пам’ятаю той день, коли нам вручили нагороди. Перший у списку був я, потім — мій заступник, Григорій Гурійович. Ми намагалися не дивитися на Юлія Михайловича, а він, ніби нічого й не сталося, разом з іншими співробітниками підійшов привітати нас. Потиснувши його гарячу руку, я замість подяки сказав:

— Зараз викличуть вас.

Це були слова пробачення, слова відкупу. Нам обом стало ніяково…

На щастя, його справді викликали на сцену, і я поквапився якнайдалі заховатися.

Непростимої помилки припустився мій заступник. Він запросив Юлія Михайловича до ресторану, щоб разом відсвяткувати радісну подію.

Вже проголосили перші тости, спорожніли перші чарки. У жінок заблищали очі, запалали щоки, чоловіки стали балакучіші, а крісло, залишене для Юлія Михайловича, було порожнє. Моя дружина мимохідь запитала мене:

— А де ж твій новий працівник?

— Прийде пізніше, — відповів я, сподіваючись, що він усе-таки не прийде.

Але він прийшов. Побачивши здивовані і зацікавлені обличчя жінок, я зрозумів, хто увійшов до зали.

Юлій Михайлович сів у вільне крісло, й одразу ж до нього потяглося кілька рук: почали виявляти турботу сусідки правобіч, лівобіч і навіть ті, хто сидів навпроти, через стіл.

Треба віддати належне Юлієві Михайловичу — він робив усе, аби не привертати до себе уваги. Проте, як часто буває, це тільки підливало масла в огонь…

Щоб уникнути набридливих вітань, я вирішив потанцювати з дружиною. Проте за столом її не було.

— Ти не бачив Ліди? — запитав я у Григорія Гурійовича.

— Я свою теж шукаю, — засміявся Григорій. — Вони, напевно, разом. Ходімо.

— Куди? — здивувався я.

— Побачиш. — Він багатозначно звів брови.

Жінки оточили Юлія Михайловича, який щось говорив. Помітивши нас, він зрадів. Протиснувся крізь натовп, підійшов до нас і, розповідаючи, здається, про художників середньовіччя, потягнув до виходу з зали. Біля колони швиденько попрощався, пробурмотів, що йому, мовляв, не хочеться йти, але, на жаль, немає часу, і зник.

— Куди ви поділи Юлія Михайловича? — майже одночасно запитали наші дружини.

Ми переглянулись. А жінки кинулись в атаку:

— Тільки й знаєте, що балакати про свої справи та про політику…

Після цього ми перейшли на нейтральні теми. Жінки стали лагідніші.

Коли поверталися додому, Ліда ніби між іншим зауважила:

— Ніколи не думала, що серед твоїх підлеглих є така людина.

Я відразу зрозумів, про кого йдеться. Різкіше, ніж хотів, сказав:

— Він не людина, а сигом.

Ліда заперечила:

— Си-гом — синтезована людина, і все-таки людина, Ти сам казав, що їй притаманне все людське. А тепер чомусь стверджуєш протилежне. Тобі тільки б сперечатись…

Я вирішив краще промовчати. Подумав: “А коли б на його місці була людина? Людина така ж здібна? Моє ставлення змінилося б?”

Гадаю, що подібні розмови того вечора вели не тільки ми з дружиною…

Звичайно, я міг би зателефонувати в управління і позбутися Юлія Михайловича. Але це означало не виконати важливе завдання…

“Ти втрачаєш почуття гумору, старий, — сказав я собі. — Може, це трапилося того дня, коли тебе призначили на завідувача відділом? Давай поміркуємо: чим ти невдоволений? Працівники відділу зіткнулися з проблемами, котрих не могли вирішити. Люди сиділи до глибокої ночі в кімнатах, переповнених тютюновим димом, робили безліч розрахунків, і все марно. І ти зрозумів, що справа не у вашій нездарності, а в надшвидкостях, надтемпературах і в надтисках, для яких природа не передбачила ні людини, ні земних матеріалів. Однак ти не скорявся й інші не скорялися. Ви шукали шлях — і знайшли його. Ви, люди, створили істоту, здатну подолати вашу ж обмеженість. Вона — це ви, ваш розум, енергія, ваша мета. Так і сприймайте її”.

Я чесно намагався подолати неприязнь. Коли Юлій Михайлович приніс мені проект зміненого крила, я старався переконати себе: “Це геніально! Тепер стратоплан подолає бар’єр. Ми подолаємо бар’єр!” Нескінченно повторюючи: “Тепер ми подолаємо бар’єр!”, я навіть силувано всміхнувся:

— Ви завжди виручаєте мене… — І мимоволі прохопився: — Як Мефістофель Фауста.

Він запитав:

— А хто такий Мефістофель?

— Невже ви не читали Гете? — здивувався я, забувши, що він усе-таки не людина. — Гете — великий письменник. Проте це зовсім не стосується техніки. Отже, вам його не обов’язково знати.

— А іншим людям його знати обов’язково? Навіщо?

— Культурним людям — так, — уточнив я. — Кожен великий письменник по-своєму пояснює світ, людей…

— Людей? — перепитав Юлій Михайлович. В його очах блиснула цікавість. Вони стали схожі на очі дитини. Він не втримався від запитання: — Ви сказали “кожен великий письменник”. Отже, їх було багато. А я знаю лише кілька віршів. Ось такий, наприклад… “Я из лесу вышел, был сильный мороз…”

— Некрасов, — сказав я, стримуючи усмішку. — А були іще Пушкін і Лермонтов, Уеллс, Жюль Верн, Бальзак, Свіфт, Маяковський, Чапек…

— Одну хвилинку, — попрохав він, — повторіть ще раз. Я запам’ятаю їхні прізвища.

— Це надто довго, — зауважив я, відвертаючись до стіни, щоб він не побачив виразу мого обличчя.

— Назвіть хоча б найвідоміших, — не відставав Юлій Михайлович.

Довелося поступитися. Я довго називав прізвища письменників.

На другий день я поїхав у відрядження і повернувся за тиждень. Виявилося, що і Юлія Михайловича весь тиждень не було на роботі — він попросив у Григорія Гурійовича дати йому відпустку.

Прийшов він у понеділок і, задоволено всміхаючись, сказав:

— Я втомився, як Сізіф, але досяг успіхів, як Геракл. Чи… як Робінзон на безлюдному острові. Адже я й сам був наче той безлюдний острів, на якому нічого не росло.

До кінця дня і по тому він сипав цитатами, сам складав порівняння. Намагався заводити дискусії про героїв Жюля Верна і Достоєвського. Особливо його вразили хемінгуеївський старик і “Маленький принц” Сент-Екзюпері. Він міг їх цитувати годинами. А втім, Юлій Михайлович декламував і Шекспіра, Фейхтвангера, Єфремова, Бєляєва і багатьох інших.

Я здивувався:

— Ви ж сказали, що знаєте лише кілька віршів.

— То було тиждень тому, — пояснив він. — Я ходив у публічну бібліотеку і перечитав усі книги, які там є.

— Сотні тисяч томів? — запитав я.

— Звичайно, — спокійно відповів він. — Це було мені конче потрібно. Я став краще розуміти людей.

На якусь мить я уявив собі можливості сигома, і мені чомусь стало не по собі. Більше я ніколи не пробував глузувати з нього.

Якось Григорій Гурійович сказав мені, що тепер у нього лишається багато вільного часу і він навіть почав збирати сірникові етикетки.

Я відчув, що всі ми мріємо повернути ті ненависні дні, коли не змогли вирішити проблеми і нам доводилося сидіти в конструкторському бюро до пізньої ночі. Я вже готувався писати доповідну записку в управління, коли нам дали спішне завдання, складніше за попереднє.

Ми доручили Юлієві Михайловичу накреслити додаткового двигуна, а самі сіли за конструкцію рульового управління. За тих умов, для яких призначався новий стратоплан, це було головне.

“От і вирішено питання взаємовідносин з Юлієм Михайловичем, — думав я. — Ніхто не заважає нам знову працювати до знемоги”.

2

Уже до кінця кварталу ми зрозуміли, що не виконаємо завдання. Мене викликали до начальника. Наш спортсмен і серцеїд Коля Букайчик, який раніше майже не розмовляв з Юлієм Михайловичем, запросив його пограти в теніс. Григорій Гурійович у розмові про сигома прохопився: “Наш рятівник”. А мені під час чергового розносу в директора спало на думку: “Коли нам давали це завдання, то розраховували на сигома. І зрештою, він — мій підлеглий”,

Неважко здогадатись, яке завдання дістав Юлій Михайлович.

Того дня я повертався додому раніше ніж звичайно. Нараз попереду помітив знайому постать. Юлій Михайлович кудись поспішав. Він міг би ввімкнути гравітатори і полетіти, але чомусь не робив цього. Я йшов, намагаючись не випускати його з поля зору, і вперше за весь час нашого знайомства подумав: “А як йому серед нас?” Правда, Юлію Михайловичу ніхто не забороняв зустрічатися з іншими сигомами — двоє чи троє з них лишалися на Землі, решта розвідували для людей Венеру і Марс. Однак більшу частину доби він все-таки перебував серед нас.

Юлій Михайлович звернув на бульвар і зупинився біля воріт школи. Я підійшов ближче і сів на лавочку поруч з бабусями.

До Юлія Михайловича підбігли двоє хлопчиків. Один із них розмахував якимсь предметом. Хлопчики навперебій заговорили:

— Я зробив модель, як ви сказали. Ох і здорово!

— А сьогодні ми підемо ловити рибу?

— Вітька розсердився, його вважали за першого конструктора.

Я побачив, як засяяли очі у Юлія Михайловича, підвівся, намагаючись непомітно зникнути.

“Діти, — подумав я, — глина, з якої можна виліпити геть усе. Благодатний грунт для нових задумів, нових ідей… Він знайшов те, що йому бракувало. Знайшов безкорисливих друзів…”

За два дні Юлій Михайлович приніс мені розрахунки і креслення.

— Перевірте, — сказав він, — можна передавати в експериментальну лабораторію.

— У нас не лишається часу для перевірки, — зауважив я.

Вперше він заперечив, насупившись:

— Але якщо там випадково вкралася помилка, то для створення наступних моделей треба буде витратити більше часу.

Я не міг не погодитися з ним, хоча був певен, що помилки немає.

Ми перевіряли його розрахунки більше для годиться. І коли Семен Олександрович вигукнув: “Їй-богу, тут помилка! І суттєва!”, ми поставилися до цього більш ніж скептично. Та ось Семен Олександрович разом з Григорієм Гурійовичем перевірили розрахунки ще раз, їхні обличчя аж розпливлися в радісній усмішці.

— Тут помилка, — врочисто сказав Григорій Гурійович, обіймаючи Семена Олександровича.

— Чого ж ви радієте? — запитав я.

Григорій Гурійович ніби й не чув мого запитання.

— Наш сигомчик не врахував елементарної речі. Та щоб її врахувати, треба бути людиною, а не сигомом.

Я глянув на аркуш і одразу помітив помилку. Юлій Михайлович передбачив такі віражі і перевантаження, котрих жоден людський організм не витримає. Правда, завдяки цьому стратоплан мав деяку перевагу у швидкості на зльоті. Я відвів погляд од креслень і в склі шафи побачив своє відображення. Моя фізіономія розпливлася так само, як і в моїх колег. Я поквапливо зігнав усмішку, подумав про те, що тепер ми не зможемо виконати замовлення в строк. Та навіть і це діяло погано.

— Юлія Михайловича до мене! — сказав я секретарці.

Він увійшов, трошки зігнувшись, ніби намагався стати меншим. І хода в нього останнім часом була якась непевна. Наче він боявся когось ненароком зачепити.

Я запросив його сісти і вперше без остраху глянув йому в очі. Сьогодні мені здавалося, що він знає не більше за мене. Мені не треба було докладати зусиль, аби говорити з ним як з рівним. Я більше не відчував безодні, котра розділяла нас.

— Вам доведеться ще попрацювати над останнім проектом, — сказав я, стримуючи тріумф.

— А в чому річ? — Він ледь опустив голову, і мені стало краще видно його могутнє чоло, на якому ніколи не збиралися зморшки.

— Бачите…Тільки не засмучуйтесь. Ви припустилися суттєвої помилки. Зараз я поясню вам, і ми разом подумаємо, як її усунути.

Я неквапно розклав на столі креслення: не міг собі відмовити в приємності прочитати йому невеличку лекцію про будову людського організму і висловити кілька простих банальних істин, які ми, люди, зрозуміли вже давно.

— Техніка має служити людині, а не навпаки, — казав я. — Про це повинен пам’ятати кожен конструктор…

Він вдячно кивав головою, повторюючи мої слова. Прощаючись, я щиро потис йому руку і побажав успіхів.

Звістка про помилку Юлія Михайловича блискавично облетіла весь відділ. Ставлення до сигома різко змінилося. Танули відчуження і настороженість, хтось навіть назвав його просто на ім’я — Юлій. І він усміхався новим друзям широчезною усмішкою, ніяково розводив руками, коли йшлося про стратоплан, ніби заздалегідь вибачався за ті помилки, які ще можуть трапитися.

Далі за всіх у своїх симпатіях зайшов Григорій Гурійович. Він запросив сигома на свій день народження.

Юлій Михайлович того вечора був чарівний. Він танцював по черзі з усіма жінками, що прийшли в гості, навіть з бабусями і восьмикласницею Тасею. Він розповів кілька анекдотів, випив дві пляшки аличівки і навіть трохи захмелів. Він програв мені дві партії в шахи і зумів одіграти тільки одну. Словом, він був звичайною людиною.

Дорогою додому ми з Лідою балакали про Юлія Михайловича і зійшлися на тому, що він досить таки симпатичний.

А на другий день Юлій Михайлович прийшов до мене в кабінет просити поради, де краще запланувати надувні подушки сидіння. Звичайно, я не шкодував часу для пояснень. Ми разом зробили креслення, а коли він пішов, я згадав, що забув пояснити, де приховати важелі, і попростував до його столу.

Помітивши мене, Юлій Михайлович чомусь знітився, намагався заховати якийсь аркуш. Та зробив це незграбно, і аркуш упав на підлогу. Юлій Михайлович забурмотів:

— Я робив начерки сидіння перед тим, як іти до вас. Наші думки збіглися.

Але я з першого погляду зумів одрізнити начерк від закінченого креслення.

— Ходімо, нам треба поговорити, — сказав я.

Він слухняно пішов за мною. Я пропустив його перед себе і щільно причинив двері кабінету. Глянув на його великі руки, які безпорадно опустилися на бильце крісла.

— У вас помилка.

— Так, так, ви мені вже пояснили її, — погодився він.

— Ні, не в кресленнях. Ви недооцінили людей.

Він хотів заперечити, але я вів далі:

— Ми все одно рано чи пізно здогадалися б, що ваша помилка в кресленнях — гра.

У його очах майнула така туга, що я мимоволі промовив:

— Розумію, ви самотні серед нас, і не ваша вина в тому…

Я схаменувся: адже кожен керівник повинен не тільки співчувати, а й радити, спрямовувати. І я сказав:

— Обман — не порятунок. І ви забули про дисципліну, про справжню дисципліну, внутрішню…

Я не міг знайти потрібних слів, а мовчанки боявся. Бо тоді довелося б сказати про причини неприязні, про товаришів і про себе, про так званий авторитет керівника, про те, що я побачив біля школи.

— У головному ви маєте рацію, — сказав він. — Це образливо. Та скажіть, де шукати вихід? Що я маю зробити для того, аби стати таким, як інші? Щоб подолати неприязнь?

Ми думали про одне й те ж. Він ще нижче опустив голову:

— Я не можу стати таким, як усі люди, хоча і я людина. В мені все людське. Моя пам’ять — книги, архіви — пам’ять людей; мій досвід — досвід людей; тому й нові мої думки — думки людини. Все людське, крім організму. Та майже таким організмом, як у вас, наділені мавпи, собаки… Але ви їх не вважаєте рівними собі.

Він зітхнув, заперечливо похитав головою, певно, відповідаючи на свої думки, і вів далі:

— А коли б я зміг стати таким, як усі, то нам довелося б знову створювати сигома. Все спочатку: і неприязнь, і проблему взаємовідносин. І ви знову не хотіли б мати такого підлеглого, а коли б він зник, шукали б його, тому що люди повинні йти до своєї мети, навіть коли заради цього їм доводиться змінюватися. Власне кажучи, люди вже давно почали удосконалюватись, і сучасна людина відрізняється від пітекантропа більше ніж від сигома. В цій вічній зміні по висхідній — велич людини! Коли б ви могли визнати мене за рівного собі, за свого товариша…

Я щиро співчував йому, та прірва між нами не вужчала. І він теж розумів це.

— Спробую ще подумати…

“Чи є місток через прірву? — подумав я. — Чи варто його шукати? “

Він узявся за ручку дверей і сказав мені:

І ви, і я знаємо слабкі сторони людини і її могутність. Лишається зрозуміти дещицю — що ж таке сама людина?

3

Дві грубі папки лягли на мій стіл. Віднині все піде, як колись. Нічия присутність не бентежитиме… Та мій голос тремтів, коли я запитав у сигома:

— Невже немає іншого виходу?

— Ні, — відповів Юлій Михайлович.

— А якщо зачекати?..

— Потім буде гірше. Вам не можна одвикати від лічильних машин.

Він замовк.

— Коли відлітаєте? — запитав я.

— Якщо дозволите — завтра. Готуватиму станцію на Марсі.

Він помітив і зрозумів мій жест.

— Адже мене призначили до вас тимчасово. А головне завдання моє, як і в решти сигомів, — розвідка інших планет. Ви, люди, прийдете їх обживати, а ми полетимо далі. Та не в цьому річ. Ми будемо змінювати себе, шукатимемо найкращу форму для розумної істоти. Може, це буде форма, подібна до кульової блискавки чи до хмари надплазми. І щоб утілитися в неї, не треба неодмінно проходити стадію сигома. А людина зможе змінити свій організм так, щоб одразу набути такої форми? І якщо нам це пощастить, ми вважатимемо, що чесно повернули вам частку свого боргу…

— Так, так, ви маєте рацію, — трохи розгублено мовив я, підвівся і кілька разів пройшов по кабінету.

“Він вирішив остаточно. “Жайворонка” доведеться здавати без нього… Полетять усі строки…” Я скоса глянув на Юлія Михайловича, помітив, як нетерпляче здригнулися його губи.

— Добре, — промовив я поквапно. — Подумаємо… Але спочатку треба здати “Жайворонка”. Отже, поки що вам доведеться лишитися…

УЧИТЕЛЬ

Оповідання

1

Іди, дурню!

— А ще хто?

Пролунали два удари. Плач. Вигук.

— Ти знаєш, хто ти?

— Скажи, скажи! Що, злякалася? Скажи, боягузко! Ну, скажи!

Я побіг, зачепив кришталеву вазу, і вона, впавши, чудово задзвеніла.

— Кажи, хто я? Горбань, так? Каліка, так?

На когось сипався град сильних ударів.

Я знав не тільки силу цих ударів, але й лють, знав, чого можна побоюватися. Жбурнувши купу книжок, я кинувся до хлопчика. Побачив гострий горб і довгі руки…

Мені не пощастило вгамувати хлопчака, і через те я стиснув його так, що він почав задихатися. Тільки тоді забіяка прохрипів:

— Пустіть…

Я мовчки стискав його, і мені здавалося, що я тримаю звіреня. Тільки-но відпустиш — воно знову кинеться на жертву. Я не міг одвести погляду від скривавленого обличчя дівчинки, яку він бив.

Він обм’як, майже повис на моїх руках. Я з великим зусиллям розвів його руки, повернув хлопчика до себе лицем, зазирнув у його вперті, сухі, безбарвні очі.

— Дівчинку? Ти насмілився бити дівчинку? Дівчинку, яка вдвічі менша за тебе?!

Я не знаходив потрібних слів. Злість клекотіла в мені, шукала виходу, і я кілька разів міцно струснув його раніше, ніж опанував себе. Він стояв, задихаючись, знесилений, але не приборканий.

— Хай не дражниться. Бо я їй покажу… який я… каліка…

Я не став пояснювати йому, що дівчинка не називала його ні горбанем, ні калікою, що він усе видумав, сам назвав себе так. Будь-яке пояснення було марне — в цьому я вже не раз пересвідчувався. Його перевели до моєї групи, довірили мені як найстриманішому з вихователів, але за якихось три місяці він “перевиховав” мене — перетворив на неврастеніка.

Спочатку я ще стримувався, казав собі: він не винен, він каліка, його замучили операціями в клініках, намагаючись виправити легені, серце, хребет, залози… Він народився паралітиком, недоумкуватий алкоголік-батько дав йому, ніби на глум, ім’я біблійного красеня: Йосип. Його вирвали з кайданів паралічу, є надія, що згодом пощастить, зробивши кілька операцій, виправити горб. Але як виправити його тупість? Його дику лють і до дорослих, і до дітей? Я намагався залучити його в гурток малювання і ліплення, але навіть мовчазні люди викликали в ньому напади люті, і він, коли мене не було, навмисно псував полотно, розбивав гіпсові фігурки. Тільки тварини не викликали у ньому люті. Помітивши це, я доручив йому доглядати кролів, але одного він одразу ж підсмажив на багатті. На мої запитання відповів, втупивши погляд у землю і облизуючись: “Смачно”. І навіть після цього я все-таки чогось сподівався, настільки я був самовпевнений. Я не хотів здаватися, признатися, що тут потрібні нелюдські нерви і терпіння. Хоча б для того, щоб до довгого списку його жертв не додати ще й ім’я вихователя, який збожеволів.

— Ходімо! — крикнув я, схопивши його за руку.

Я втягнув Йосипа до кабінету директора. Вираз мого обличчя був досить красномовний, і директор похилив голову.

— У спецінтернат! — гримнув я. — З мене досить!

— Гаразд, дорогий колего, гаразд, тільки заспокойтеся. — Директор подав мені склянку з водою, яку я випив одним духом.

Вихованець, що дивився на нас зацікавлено, трохи занепав духом. Його обличчя, яке пожвавлювала тільки лють, стало тупе і жалюгідне.

2

Цієї ночі мені було не до сну. Ганьба, прикрість, сумніви не давали спокою. Подушка ставала гарячою, і я весь час перевертав її. Зрештою я почав розпізнавати в темряві предмети і виявив, що авторучка, яку я марно шукав ось уже три дні, виблискувала за кріслом, наче таємниче око.

Я зрозумів, що вже не засну, тому, надівши халат і різко клацнувши вимикачем, пішов у свою майстерню. Гіпсові зліпки підозріливо втупилися в мене порожніми очними ямками, з полотна дивилися різноколірні обличчя. Тут були сотні ескізів, сотні лиць і виразів, намальованих на папері, на полотні, виліплених з глини, пластмаси, вирізаних з каменю. Я прагнув створити те єдине обличчя вчителя, якому діти, тільки глянувши на нього, вірили б.

Але у мене те обличчя виходило або потворне, або надзвичайно гарне, що, зрештою, не так уже й далеко одне від одного. Іноді мені здавалося, що нарешті диво сталося: цей ніс — його ніс, це чоло — його чоло. Та тільки-но я з’єднував їх на портреті, мої сподівання розлітались, як пожовкле листя. Я твердив: не будь віслюком, ти поставив собі завдання, яке може здійснити тільки великий майстер… Не помагало. Тоді я вдавався до хитрощів: бідолаха, як ти не розумієш, що завдання взагалі нездійсненне, такого лиця не може бути. Але я хитрував із самим собою, тож одразу й відповідав: це обличчя виникає в моїй уяві. Чому ж я не можу відтворити його в матеріалі?

Я глянув на останній ескіз, який ще вчора здавався мені вдалим: частина обличчя, губи, підборіддя… Та сьогодні я не міг не спитати себе: а чи повірить Йосип цим губам?..

Світанок настав, наче рятунок. Одягаючись, я вирішив, що вчора зробив правильно, що, зрештою, і не міг зробити інакше, що жодна людина не терпітиме Йосипа. Однак, прямуючи вузенькою стежкою через сад до будинку канцелярії, я з жалем думав про паскудного хлопчину. Знав, що в спецінтернаті Йосипові буде непогано. Просто йому не буде з кого знущатися. Там нема неслухів, точніше — вони стають слухняні. Йосип попаде до вихователя, якого не зможе роздратувати. Проти нього будуть нелюдські нерви і нелюдське терпіння. Адже його вихователь — істота, що матиме вісім або десять сигнальних систем, органи найвищого контролю. Я ніколи не належав до тих, хто ненавидів чи боявся сигомів, цих надлюдей, яких створили в лабораторіях. Я бачив їх, — і не тільки по телевізору, — велетнів і геніїв з “чудовими, вольовими, виразними обличчями героїв”, як писали в газетах. Надто чудовими, надто вольовими, надто виразними!

Недаремно на них працювала вся планета, всі ми: фізіологи і хіміки, генетики й лікарі, математики й інженери, найкращі художники і скульптори, які створювали форми носа, губів, вилиць, надбрів’я, лобів, плечей… Природа ніколи так не працювала для нас. Що ж, усе правильно. Нехай сигоми тепер дякують своїм творцям, нехай попрацюють для нас. Вони можуть освоювати інші планети, зоряні системи, збагачувати наші знання, посилати на Землю сировину й енергію. Вони можуть навіть лікувати нас і оперувати — їхня колосальна пам’ять, швидкість мислення і реакцій, могутні руки дадуть можливість зробити це якнайкраще.

Але довіряти їм виховання наших дітей? І яких — найважчих, вразливих, калік… Так, сигом може, як і звичайна людина, прочитати “Сліпого музику”. Він може жахнутися від страждання нещасного. Прочитає, жахнеться, поспівчуває — і забуде… Чуже горе лишиться чужим горем, чужий біль — чужим болем. Так бував навіть із звичайними людьми. А сигом? Істота, яка безболісно добудовує і перебудовує свій організм? Адже це найголовніша якість, якою ми наділили сигомів на відміну від матері-природи, котра не наділила цим нас. Саме вона і не дає їм відчути всієї глибини людської безпорадності…

Йосип і директор уже чекали на мене, але не на посадочній площадці, а в кабінеті. Я намагався уникати погляду директора, який ніби питав: “Невже ми самі не впораємося а ним?”

— Ну що ж, коли ви вирішили остаточно… — мовив він.

— Остаточно, — сказав я, ніби розрубав колоду.

Директор натиснув кнопку виклику гравіплана…

Ми пішли на посадочну площадку. Йосип схлипував і щось жалісно мурмотів. Але тільки-но він зрозумів, що вороття нема, мурмотіння вже не було жалісне. Я почув його найулюбленіше слівце: “Гади!”

3

За півтори години, лишивши позаду майже сім тисяч кілометрів, ми приземлилися на території спеціального інтернату для важковиховуваних дітей. Нас зустріли два хлопчики, всупереч моїм сподіванням, — два зовсім звичайні хлопчики, не дуже вимуштрувані і не дуже ввічливі.

— Учитель зараз на першому спортивному майданчику, — сказав один і кивнув на другого: — Він вас проведе.

— Мене звуть Родик, — коротко відрекомендувався проводир і попрямував стежкою на пагорб, густо порослий чагарником. Ескалатора тут небуло. Пройшовши з півкілометра, Йосип сів на траву і сказав, що далі пішки не піде. Я ступив до нього, але мене випередив хлопчик. Він нахилився і зашепотів Йосипові на вухо:

— Перестань. Тут чого тільки не робили… По секрету кажу, не дурій. Спочатку подивимося що й до чого…

Не можна сказати, щоб дуже охоче, проте Йосип підвівся і поплентався, намагаючись бути ближче до Родика і якнайдалі від мене. Наш проводир ішов швидко, і Йосипові довелося теж прискорити ходу. Не одразу я помітив, що Родик трохи шкутильгає.

Чагарник скінчився, починався ліс. Над нами співали пташки так заливисто, як ніколи не співають вони в містах. Мимоволі ми прислухалися.

На узліссі здибали високого чоловіка, мабуть, лісника. На плечі він ніс сокиру і в’язку кілків.

— Здрастуйте, — привітався з ним Родик.

— Новенький? — кивнув лісник на Йосипа.

Родик весело всміхнувся, і вслід нам пролунало:

— Ні пуху ні пера!

Ліс якось непомітно перейшов у парк, де було багато лав, майданчиків для гри, басейнів… Через канали лягли веселкою перекидні містки.

Ми зупинилися на березі каналу. Навпроти, на спортивному майданчику, діти грали в баскетбол.

— А ось і вчитель, — мовив Родик.

Стрункий велетень у спортивному костюмі легко перестрибнув через канал і попрямував до нас. Від здивування я позадкував. Справа була не в тому, що велетень перестрибнув канал завширшки щонайменше вісім метрів — для будь-якого сигома це дрібниця, — але мені здалося… так, здалося, що я знаю його, що бачив не один раз і його гнучку постать, і ходу, що знаю кожен його рух… Банальні слова ринули на мою бідну голову: “чудово”, “дивовижно”, “прекрасно”…

Я побачив його лице — такого, мабуть, не зміг би створити жоден художник Землі. Хто ж усе-таки створив його?

Адже саме він — учитель, якого я собі уявляв, стояв перед нами, і Йосип, не відводячи очей, нараз боязко спитав:

— А я коли-небудь зможу так стрибнути?

— Звичайно, — відповів велетень, і негідний хлопчина одразу ж повірив йому.

Мені тут більше нічого було робити…

Відверто кажучи, я засмутився. Повернувся, щось буркнув на прощання і пішов до виходу. А в голові, як провідний промінь, мерехтіло питання: хто ж створив його? Хто створив це обличчя? Тільки одна людина могла мені відповісти…

— Уже впорались?

Я підвів очі. Переді мною стояв лісник. Помітивши моє збентеження, він лагідно мовив:

— Не хвилюйтеся, все буде гаразд. Ви його батько?

— Вчитель, — відповів я.

Усмішка зникла з його обличчя.

— Нічого не вдієш, — промовив він дещо визивно. — Хіба погано, що людина може стати дужчою за природу?

“Це не лісник”, — подумав я і спитав:

— Хто ви?

— Моє прізвище Штаден.

— Той самий?

Він знизав плечима.

— Так.

Філософ і математик Борис Штаден, відомий, уславлений і таке інше. Але що він тут робить? Невже?.. А чому б і ні?.. Звичайно, адже так і повинно бути!

— Вчитель — ваше творіння? — спитав я.

— Так, — з погано прихованою гордістю відповів Штаден.

Я не хотів розказувати про всі свої страждання, марні спроби. Вирішив обійтися без передмов.

— Бачите, у мене є тільки одне питання. Якщо не хочете, якщо це таємниця, не відповідайте… Хто художник і скульптор, хто створив його обличчя?

Він трохи помовчав.

— Власне, цього сигома створювали не так, як інших. Адже його і призначали для незвичайної мети. Я відвідував різні школи, де виховували дітей-калік. Намагався дізнатись, яка найзаповітніша мрія у сліпої дитини, і довідався, що вона хоче бути художником і малювати ліс, який зможе говорити. “Кажуть, що він зелений, — мовив хлопчик, — а я знаю тільки, як він розмовляє. Я б намалював його зеленим і що він розмовляє”. Кульгавий хлопчик мріяв танцювати, глухий — писати музику і чути материн голос. Горбань хотів мати поставу гімнаста… Я питав у паралітиків, у виродків… У кожного була своя мрія…

— Розумію! — вихопилося в мене. — І ви створили його за дитячими мріями.

Я дивився на Штадена захоплено, а він одвів погляд, похитав головою:

— Це було б дуже просто… Ви забули найголовніше — сигом повинен глибоко розуміти цих дітей…

Штаден знову помовчав, а тоді, пригадавши щось, зітхнув:

— Я створив його кульгавим, сліпим, горбанем. Я дав йому тільки дужий мозок і дитячі бажання як першу програму. І він сам створив себе…

СИГОМ І ДИКТАТОР

Повість

СТАРИЙ

Він сидів у глухій алеї парку і читав газету. Поряд на лавочці стояла господарська сумка, з якої стирчали лапки замороженого курчати. Повітря було майже нерухоме, в ньому кружляли пушинки…

На алею вийшов високий юнак з крупними правильними рисами обличчя. Уздрівши старого, він підійшов до нього і сів поряд. Зазирнув у газету. Старий зрадів можливому співбесідникові, поспішно запитав:

— Ви читали про війну в Африці? Маленька війна, а яка жорстока! Купили літаки у СІПА. Уклали військову угоду з Замбією.

— За що вони воюють?

— Не знаю. Тут не написано, — відповів дід, тицяючи скарлюченим пальцем у газету. — А ось на фото відома актриса в гоночному автомобілі. Машина дісталась їй після смерті нареченого, знаменитого гонщика. Він розбився, досягнувши швидкості триста миль на годину.

— Навіщо?

— Що навіщо? — здивувався дід.

— Навіщо йому була потрібна така швидкість? Він поспішав на побачення, на допомогу кому-небудь, рятувався від небезпеки?

Старий здивовано глянув на незнайомця і стенув плечима. На всякий випадок трохи відсунувся.

— Скільки вам років? — запитав незнайомець.

— Сімдесят шість.

— Яка ваша спеціальність?

— Був майстром на будівництві, потім служив у конторі.

— А тепер?

— На пенсії.

— Що ж ви робите?

Дідок усміхнувся. Цей кремезний юнак чимось був схожий на його сина.

— Читаю газети. Дивлюсь телевізор. Допомагаю дітям виховувати онуків. Але і ті й ті погано виконують мої настанови.

І повторюють ваші помилки?

— Мабуть, що так, — засміявся дід.

— А курча несете їм?

Їм і собі. — Старий насторожився. В голосі співбесідника вчулися дивні нотки.

— Де вони живуть?

— Хто?

— Онуки. Ті, кому ви несете курча. Адреса? “Божевільний? Грабіжник? Що він од мене хоче? Адреси я йому не скажу…” В пам’яті старого на мить спалахнула адреса, і незнайомець голосно повторив її.

“Як же це я проговорився”? — засмутився дід. Його губи тремтіли.

— Навіщо вам адреса?

— Хочу віднести вашим онукам курча. Вони не повинні зостатися без обіду.

— Але я принесу його сам…

— Ви не зможете цього зробити.

— Чому?

— Бачте, я не просто людина, а людина синтезована — сигом. Можливо, чули або читали про нас? Ми не роботи, як дехто думає. Роботи простіші за людей, а ми набагато складніші і досконаліші. Люди творять нас такими, якими хотіли б бути самі. Бувають сигоми найрізноманітніших конструкцій, з різними способами здобування енергії. Я, наприклад, живлюся не так, як ви, люди. Ви споживаєте рослинну і тваринну їжу, потім відбувається довгий цикл травлення їжі, в клітинах накопичується паливо — АТФ, тобто аденозинтрифосфорна кислота. І тільки потім ви дістаєте з неї енергію, потрібну для життя. Я живлюся чистою АТФ. І коли беру її з істоти, остання гине. А зараз я голодний…

І ви хочете… — Старий не міг більше вимовити й слова. В голові майнула думка: “Він обманює, жартує… А може, це божевільний? Якщо так, то він справді може вбити. Хоча б хто-небудь надійшов. І треба ж було мені сісти в цій алеї…”

— Я не обманюю і не жартую. Як бачите, я читаю ваші думки. І ніхто з перехожих не допоможе. Заспокойтеся. Все станеться так швидко, що ви нічого не відчуєте.

— Але ж ви не захочете вчинити злочин…

— А коли б вас розірвав голодний звір, це був би злочин? А коли ви і ваші онуки їсте курча? Так вас створено. Мене створили трохи інакше. Я й так роблю для вас усе, що можу. Я ж не вбиваю ваших онуків, які повторюватимуть ваші помилки. А вам уже нічого не належить. Навіщо вам життя? Онуки тільки радітимуть, що позбудуться зайвих настанов.

— А хіба не можна одержати ту речовину, те паливо від тварини, від собаки, наприклад? — Старий хапався за соломинку. — В парку чимало собак…

— Вони далеко, а ви близько. їх треба шукати і витрачати час. Це нерозумно.

…За кілька секунд по цьому сигом узяв сумку і пішов за адресою.

Двері квартири відчинив вайлуватий підліток років тринадцяти.

— Оце передав дідусь, — сказав сигом і подав торбинку.

— А де він сам? Мабуть, зустрів друзів? Довго затримається?

— Довго.

— Але ж він знає, що мені треба з ним поговорити, перш ніж піти до школи?

— Навіщо?

— Порадитися.

— Хіба ти виконуєш його поради?

Підліток знітився:

— Не всі, звичайно. Але… От — зіпсувався телевізор… Фред надумав мінятися марками, а мені чомусь не довіряє. Треба, щоб за мене сказав дідусь…

— Тобі доведеться обійтися без дідуся, — відповів сигом.

*

— Ти, мабуть, голодний. Я приготував для тебе обід, — сказав голова концерну, відомий під йменням Диктатор.

Сигом почув жалібне виття собак, що долинало з бетонованих підвалів, де на першому ярусі був віварій і склади, а під ними на семи ярусах містилися лабораторії і завод.

— Дякую. Я не хочу їсти, — відповів сигом.

Брови Диктатора шугонули вгору:

— Ситий?

— Так.

— Отже, тобі довелося…

— Так, — швидко відповів сигом і додав: — Це була людина, стара людина.

— Хіба ти не міг знайти чогось іншого?

— Вона була близько. Вона уже не працювала, не давала користі. Належала до тих, кого ви називаєте непридатними. — Погляд сигома був чистий і ясний, мов у дитини.

Диктатор відчув легкий озноб, подумав: “Я мав рацію, коли запрограмував у ньому для початку одне почуття — любов до Диктатора”. Запитав:

— Ти балакав з ним?

— Так. У нього є онуки. Він купив їм курча. Я взнав адресу й одніс онукам їжу.

— Що ж, ти вчинив розумно, — зітхнув Диктатор.

— Я пам’ятаю програму, — відповів сигом. — Є тільки два критерії: розумно і нерозумно. Решта — пусте.

Щось у його тоні не сподобалося Диктаторові. Він запитав:

— У тебе є сумніви щодо свого вчинку?

— Так. Я розмовляв з його онуком. Якщо інформація, яку зібрав старий, потрібна тому підліткові, то чи не могла вона знадобитися мені? А я одержав від нього тільки АТФ і назавжди втратив його інформацію. Чи не правильніше було спочатку одержати інформацію, а потім — АТФ?

— Надалі будь розумніший.

— Постараюся, — пообіцяв сигом. І подумав: “Колиб старий лишився живий, то все ще збирав би інформацію. Чи не означає це, що його життя корисне й для мене?” Запитав: — Напевно, коли б люди не такі мудрі, як ти, дізналися про мій вчинок, то назвали б його злочином?

— Добро і зло — пусті поняття, сину мій. За ними немає логіки. Це павутина, якою дужі обплутують світ, щоб керувати ним. Це щит, який піднімають немічні, щоб захищатися. Через те брехня задовольняє і тих і тих. Але тобі вона не потрібна. Не засмічуй пам’яті. Пам’ятай: тебе створено для того, щоб ти став вождем і допоміг людям побудувати світ, який грунтується на суворій раціональності.

— Так.

— В ньому розквітнуть науки і мистецтво. Кожен матиме те, що заслужив. Таким чином, ми нарешті досягнемо стабільності.

— Розумію, — відповів сигом. В голосі його вже не бриніли сумніви.

Той, кого називали Диктатором, задоволено всміхнувся. Його блакитні очі дивилися на співбесідника майже лагідно, але дві виразні складки від короткого носа до губів ніби тримали усмішку в рамці. Він вів далі:

— Люди створили чимало псевдоцінностей, неправильних понять, придумали чимало брехливих слів. їм вони потрібні для боротьби і обману. Однак усе це не повинно ні обманути, ні залякати тебе. У хвилину небезпеки створи довкола себе енергетичну оболонку. Намагайся не вмикати без потреби променевих органів, бо ти можеш знищити багато людей і зруйнувати місто. Пам’ятай про два критерії.

— Керуватимуся тільки ними.

— Пам’ятай другий закон програми — ти не повинен заходити в бібліотеки, читати книжки та газети, крім тих, які пропоную я. А тепер іди. Використовуй час своїх перших прогулянок для спостережень і бесід.

ПІДЛІТКИ

Сигом вийшов на вулицю. Повітря пахло бензином. На роботу поспішали люди — два зустрічних потоки. Обличчя заклопотані, жваві, похмурі, веселі, злі… Кроки енергійні, мляві, пружні…

Сигом слухав човгання кроків, шум автомобілів, дивився на обличчя і порівнював. Чоловік несе портфель — обличчя заклопотане, чоловік тягне валізу — всміхається… Жінка з немовлям ступає обережно. Погляд зосереджений.

Чубляться горобці за крихти хліба. Сваряться діти у дворі за іграшку.

Біля дошки оголошень різні люди, а вираз облич однаковий — смутне сподівання, полохлива надія.

Чоловік веде дога. Обидва поважні, незворушні. Дог щось відчув, зупинився, натягнув ланцюжок. Чоловік намагається відтягнути його в протилежний бік.

Іноді сигом вмикав рентгенобачення і заглядав у портфелі та сумки, осміхаючись то насмішкувато, то сумно. Іноді вмикав телепатоприймачі — і мільярди думок, перебиваючи і витискуючи одна одну, вривалися в його величезний мозок, де роль клітинок пам’яті виконували атоми.

“Вулиця — це книга, і до того ж не оригінальна, — думав сигом. — Просто тут автор нічого не пояснює, я повинен усе пояснити собі сам: жінку з немовлям, чоловіка з собакою… І цю метушню перехожих і автомашин, метушню поглядів і думок… Якби ця дівчина знала, що думають про неї чоловіки. А коли розповісти друзям цього служаки, що він замишляє? Або цьому поважному панові, яким він здається своїй собаці?..”

На перехресті двох вулиць сигом побачив групу підлітків. В їхніх очах, якими вони проводжали машини, палахкотіли зелені вогники.

— Чому ви не візьмете того, що вам подобається, а тільки мрієте про нього? — поцікавився сигом.

Хлопчаки повернулися до нього.

— Ти хто? — запитав один.

— Це не має значення. Поглянь краще туди, куди ти дивився раніше. Он зупинилася машина. Хочеш мати її? Якщо водій не погодиться — у твоїй кишені ніж.

— Це вбивство, — вигукнув підліток і позадкував,

— Ну й що? — засміявся сигом.

— Це погано, це злочин.

— Дурниця! Хто тобі сказав, що погано? І що таке погано? Ти молодий, сильний, красивий, сповнений бажань. Здійсни їх! Потім буде пізно!

— А поліція? — запитав другий.

— Я допоможу вам зробити так, що й комар носа не підточить. Я сам буду вашим ватажком.

І сигом запропонував їм такий план, що навіть найбоязкіший зрозумів: боятися нічого.

— Пішли! — скомандував сигом, і підлітки гуртом кинулися за ним.

*

— Ти пропадав цілий тиждень. Розповідай, — зустрів його Диктатор.

— Я допоміг підліткам здійснити їхню мрію.

— Вдало?

— Звичайно.

Іншим разом вони підуть за тобою куди завгодно. Хай це буде початок. Коли-небудь ти поведеш мільйони голодних і тих, хто прагне перетворити світ, зробити його розумним. А поки що вчись.

БАБУСЯ

Сигом щодня бачив її на тій самій лавочці. Меткі руки рухалися майже автоматично, а очі втуплені в одну точку, що ховалася десь на верхівці дерева. Бабуся в’язала, і клубок ниток розмотувався безконечно з ранку до пізнього вечора.

— У вас, мабуть, немає рідних? — мовив сигом, сідаючи поряд.

Бабуся не здивувалася несподіваному запитанню, повернула голову до сигома, і він побачив сіру, зів’ялу шкіру, поорану зморшками.

— Ні рідних, ні близьких, — відповіла старенька.

— А що ви в’яжете?

— Шарфи і кофтинки.

— Для кого?

— Продаю їх, щоб купити собі хліба.

— А що, коли я відніму оцей шарф?

Спиці зупинилися.

— Можу віддати, якщо він вам подобається.

Сигом задумався. В книжках, які дозволив йому читати Диктатор, не згадувалося, щоб людина без опору віддала щось цінне. “Отже, шарф не становить для неї цінність”, Запитав:

— Якщо ви живете, то у вас є чим дорожити? Я знаю, що для жінок найдорожче — любов, діти, сім’я, світ почуттів. У вас нічого цього нема. Почуття згасли. Що ж лишилося?

— Спогади. Я живу ними.

“Виходить, вони можуть бути настільки цінні, що заміняють усе інше”.

— Відняти їх — і ви загинете?

Вона зрозуміла, куди він хилить.

— Охоче поділюся ними з вами.

— Поділитися — не підходить. Я хочу їх геть усі.

— А я й оддам їх усі.

Сигом запідозрив каверзу:

І нічого не залишите собі, нічого не приховаєте? Навіть вовк зариває кістку на чорний день.

— Вони лишаться зі мною.

— Але ви ж оддасте їх мені.

— Спогади — це не кістка і не хліб. Я віддам їх, і вони лишаться зі мною.

Сигом запитав Диктатора:

— Чи може людина віддати найцінніше іншому і при цьому переживати радість?

— Ні, — відповів Диктатор.

СУД

— Ніде люди не плетуть стільки нісенітниць, як на судовому процесі, — сказав Диктатор. — І сьогодні ти в цьому пересвідчишся.

— Слухаю.

— Сьогодні відбудеться суд над Альфредом Куршмітсом і його друзями. Вони розгромили крамницю одного іноземця, а коли той спробував боронити своє добро, полічили йому ребра.

— А яке мені діло до того? — запитав сигом.

— Альфред і його хлопці — жителі цієї країни, такі ж, як я. А в себе вдома ми хочемо самі торгувати. Наша країна — для нас. Якщо всі дотримуватимуться цього принципу, в світі створиться та рівновага і порядок, яких ми прагнемо.

— Куршмітса і його друзів судитимуть іноземці?

— Ні, звичайно.

І судді — не ідіоти?

— Серед них будуть усякі.

— Ти побоюєшся, що не всі вони засвоїли просту істину, яку ти щойно висловив?

— Молодець, правильно мене зрозумів! Але це ще не все. Більшість їх думає, як ми. Однак є закони, якими вони формально повинні керуватись. А за тими законами винні Куршмітс і його люди.

— Навіщо ж вам такі дурні закони? Чи не простіше змінити їх, аніж щоразу обминати?

— На жаль, не простіше, — зітхнув Диктатор. — Є міжнародне право і всякі туманні міркування. Отже, ти підеш до суду і, коли присяжні потітимуть над вироком, хитаючись між своїми сумнівами та законом…

— Я ввімкну телепатопідсилювачі і навію їм розумне рішення. Так?

— Так, — задоволено мовив Диктатор.

Зал суду був повний-повнісінький. Сигом відзначив, що більшість присутніх — люди, дуже схожі один на одного, — із спітнілими червоними фізіономіями, що скидалися на здоровенні кулаки, — певні себе, бадьорі. “З них буде непогана армія для оздоровлення світу”, — подумав він.

Серед присяжних засідателів — поважних громадян міста — тільки один здавався йому небезпечним. Немолодий, худорлявий, за скельцями окулярів ховалися запалі стомлені очі. Сигом заглянув у його мозок і жахнувся: стільки там було суперечливих думок і почуттів, заплутаних суджень. Клітини пам’яті заповнені всілякими відомостями більше ніж наполовину. Зате в інших засідателів пам’ять лишалася майже чистою, а якщо деінде й зблискувала якась інформаційна, то вона мала аж надто практичне значення: нова технологія пива, адреси магазинів, навички забивання цвяхів, правила вуличного руху, характеристики співробітників, помисли: як обдурити сусіда, піднятися на щабель по службовій драбині, мати прибуток од торгівлі бубликами і м’ясом. Навіть у найрозумніших думки не сягали далі футбольної таблиці, естрадних співачок і танцівниць.

“Філософа” доведеться взяти під особливий контроль”, — подумав сигом.

Почався допит свідків звинувачення. Першим викликали поліцейського. Раніше ніж той почав відповідати на запитання, сигом заглянув у його мозок.

“Люди Куршмітса недаремно відлупцювали того типа. На дідька він у нашому місті!” — думав поліцейський. Проголошуючи присягу: “Клянуся казати правду і тільки правду”, шкодував: “Нічого не вдієш, доведеться розповісти те, що бачив. Хіба що дечого не докажу…”

Сигом схопився за думку: “На дідька він у нашому місті!” — і почав програвати в голові поліцейського: “На дідька… На дідька… На дідька…” А потім додав: “Ми повинні бути заодно, всі заодно, всі заодно! Наша країна — для нас, для нас, для нас!”

— Розкажіть високому судові, що ви бачили, — любив прокурор і подумав: “Якщо я виграю процес, за кордоном і навіть дехто з наших лібералів подивляться на мене вельми прихильно. До того ж сенсація, шум навколо процесу і мого імені. Це приємно. Але ж місто доведеться залишити. У Куршмітса надто багато прихильників і однодумців…”

“Доведеться залишити, доведеться залишити місто, рідне місто, — завів своєї сигом і додав: — Через кого я постраждаю? Через чужинця. Хіба він вартий того? Хіба це справедливо?”

— Розкажіть високому судові найголовніше, дрібниці нас не цікавлять, — сказав прокурор.

“Що з ним? — насторожився суддя. — Безперечно, Куршмітс і його банда головорізів захищали інтереси міста, близькі усім нам, але закон є закон. Коли його не дотримуватимуться, не поважатимуть його, то…”

“Захищали наші інтереси, хіба це не головне? — Сигом вклинив у його мозок свої думки. — Для чого нагромадження безпредметних і туманних істин, коли інтереси, в ім’я яких ми судимо, зрозумілі? Невже ми повинні зрадити свої інтереси? Хіба не для того, щоб захищати їх, існує суд? Хіба інтереси міста, країни, народу стоять не вище від застарілих правил, записаних у книгу з шкіряними палітурками? В цій справі може бути тільки одне розумне рішення. Розумне для всіх нас! Так у чому ж справа?”

— Я прибув на місце подій, — затинаючись, почав поліцейський, — коли цей тип назвав Куршмітса злочинцем і негідником.

Сигом встиг ухопити думку, що майнула в голові поліцейського: “Назвав, правда, після того, як вони повибивали шибки і потрощили меблі”. А вголос страж порядку мовив:

— Він добряче стусонув Куршмітса. Той, звісно, розізлився і…

— Нас не цікавлять деталі, — нагадав прокурор.

— А в цей час його дружина подряпала обличчя іншому хлопцеві…

— Ви впізнаєте потерпілого? — запитав прокурор.

— Так, третій ліворуч, — не вагаючись, відповів поліцейський і вказав на звинуваченого, який був більше схожий на горилу, ніж на людину.

Присяжні зареготали. Один з них навіть підморгнув звинуваченому-“потерпілому”, признавши в ньому “свого хлопця”.

“З ними піде як по маслу”, — подумав сигом і зосередив свою увагу на “філософові”.

“Це беззаконня, — думав той. — Бидло глумиться над людиною, над елементарними нормами…”

“А хіба закони — не мертві слова на мертвому папері? — подумки запитав його сигом. — А час диктує свої вимоги. Він учить нас поважати інтереси більшості. Хто винен, що закони не встигають за часом?”

“І все-таки мене вчили шанувати закони. А ці головорізи порушили їх. За всіма статтями вони винні”, — не відступав “філософ”.

“А чи можеш ти це довести? Ти один, а їх багато. За ними — все місто, вся країна. Тобі доведеться нелегко. Постраждаєш ні за цапову душу”.

“Не можна ж їм дозволити безкарно глумитися над невинними”.

“Невинних не існує!”

“Це підло — тремтіти за свою шкуру, дбати тільки про неї”.

“Підло — пусте слово. Воно нічого не означає. А ти певен, що той, кого захищаєш, зробив би так само, коли б опинився на твоєму місці?.. Тож-бо!”

Сигом відчув, що твердість “філософа” похитнулася. Заглянувши в його пам’ять, вдарив по найболючіших місцях: “Пам’ятаєш, коли тебе звільнили з роботи, чи хоч один заступився, підтримав? А коли з тобою щось трапиться, хто допоможе твоїй дружині і маленькій дочці Еммі?”

Сигом побачив, що “філософ” похнюпився, втягнув голову в плечі. Він думав: “Що я можу сам? І хто дав мені право ставити під удар доньку?”

— Усе гаразд. Їх виправдали, — бадьоро доповів сигом. — Судді прийняли розумне рішення.

— А легко було добитися цього?

— Так. Адже істина лежала на поверхні. Думаю, вони помітили б її навіть без мого втручання. Дивує тільки одне — як її не розуміли ті, хто укладав закони?

Ідучи вулицею, сигом почув крики, брязкіт скла, лемент. Кілька перехожих, які завжди біжать на гамір, щурами прошмигнули в протилежному напрямку.

“Що там діється?” — зацікавився сигом.

Він побачив давніх знайомих — Куршмітса і його головорізів. Вони займалися звичним ділом — громили чийсь будинок. Ось один з молодчиків з’явився у дверях, тягнучи жінку за волосся, другий жбурляв через вікно у багаття книжки.

“Нерозумно, — подумав сигом з осудом. — Дуже нерозумно знищувати книжки. Адже в них багато інформації”.

— Алло, старий! — вигукнув сигом, зупиняючись поряд з Куршмітсом, який командував своїми молодцями. — Знову іноземці?

Куршмітс окинув могутню фігуру сигома допитливим поглядом. Подумав: “Певно, поліція”, — і з шанобою:

— Ні, не іноземці, але нічим не кращі від них. Вони з тих, що марять різними свободами.

Головорізи, зачувши слова свого ватажка, голосно зареготали.

— Ге-ге! — вишкірив зуби один. — Татусь Куршмітс скаже, як зав’яже.

— О-хо-хо! — як порожня діжка по камінню, гримотів другий. — Оце так штука!

— Е-хе-хе, — верещав третій.

— Коли ви нищитимете всіх, хто думає не так, як ви, то ослабите країну, — з гіркотою зауважив сигом. — Хто ж тоді підкорятиме світ?

— Обійдемося без розумників, — погрозливо просичав Куршмітс, і його очі заблищали, як у вовка.

— До біса розумників! — заволали його головорізи.

Вони, як по команді, повернули до сигома свої здорові життєрадісні пики кольору обпаленої цегли і загорланили:

— Хто хоче волі, той її матиме!

— Наша країна — для нас!

— Знаємо ми ці хитрі штучки!

Молодчики перетнули шлях перехожим, примушуючи їх скандувати гасла. Сигом помітив у натовпі “філософа”. Стало сумно — сигом не любив торжества глупоти. Він подумки докорив “філософа”: “Ти чиниш нерозумно, дозволяючи дурням так поводитися. Дійде черга й до тебе”.

“Що можна зробити? Я один, а їх багато”, — подумав “філософ”, підспівуючи головорізам.

— А ти чого не радієш разом з нами? — закричав Куршмітс сигому, на всяк випадок відступивши подалі. — Чи ми не досить гарні для тебе?

Сигом не міг збагнути, чого ці люди не погоджуються з очевидним. Він не хотів скористатися своїми телепатопідсилювачами, він намагався усе з’ясувати сам.

— Але ж ви подумайте: спочатку — іноземці, потім ті, хто не згоден з вами; ті, хто вам не до вподоби, хто вам невигідний…

— Він провокатор! — заверещав Куршмітс. — Бий його!

“Невже вони все ще не зрозуміли мене?” Сигом устиг промовити:

— Я ж турбуюся про вас…

Залізний лом просвистів над його головою.

…Через кілька хвилин сигом поплівся геть од купи мертвих тіл. Він брів, похиливши голову, все ще шукаючи глузду в почутих словах, бурмотів їх під ніс:

— Знаємо ми ці хитрі штучки… Хитрі штучки…

Під його ногою затріщало скло. То були окуляри “філософа”…

ДІТИ

— Пам’ятаєш книгу про дітей Спарти? — запитав Диктатор.

— Про те, як кволих дітей кидали із скелі? — перепитав сигом.

Це не дуже сподобалося Диктаторові, але він, не зробивши зауваження, вів далі:

— Вони були далекоглядні. Глянь на моїх предків, — тицьнув пальцем на портрети батька і діда, що висіли на стіні. — Це обличчя сильних і мужніх воїнів. Ясний погляд, вольове підборіддя, обличчя людей, що не знають сумніву. Зверни увагу, як вони схожі один на одного і як я схожий на них. Але вони передали мені в спадщину не тільки голубі очі й біляве волосся. Я маю від них залізне здоров’я, міцні м’язи, силу і витривалість. Однак буває інакше. Квола дитина — це не просто немічний воїн у майбутньому. Він передає свої хвороби і вади дітям, онукам, правнукам. їх стає більше й більше. Розумніше вбити кволого, ніж потім має виродитись увесь рід.

— Це ясно, — погодився сигом.

— А сьогодні цілі народи стоять перед такою проблемою. Століттями саме життя вбивало кволих. З десятьох дітей, що народжувалися на світ, виростало тільки одне, найсильніше. Всі інші гинули від хвороб і голоду. Але успіхи медицини, які так радували нас, і поліпшення умов життя призвели до того, що з десяти новонароджених виживають усі. І серед них — дев’ять неповноцінних. Потім од них народжуються діти, успадковуючи хворобливість, духовну убогість, м’якотілість, нерішучість. їх кількість росте, як лавина, загрожуючи виродженням усьому людству. Наймудріші з учених вказували людям на цю небезпеку. Вони закликали жінок відкинути так звану сором’язливість і мати дітей од найкращих рекомендованих чоловіків. Та в діло пішли надумані поняття гуманності і вірності — і люди не змогли переступити через забобони. Були, правда, спроби провести в життя мудрий принцип…

Диктатор так тяжко зітхнув, що сигом не посмів будь про що спитати. Він зрозумів, що з тими, хто хотів провести в життя мудрий принцип, сталася біда.

— Але ти… Ти повинен врятувати, відродити мій народ і знову поставити його на ту височину, якої він вартий! — Підборіддя Диктатора вперто випнулося, глибока борозна розділила надвоє невисоке бліде чоло.

— Швидше кажи, що треба робити! — вигукнув сигом.

— Почнеш із цього міста. Підеш у пологові будинки. У тебе є мікроскопічний і рентгенівський зір, хімічні аналізатори і органи-лічильники, приймачі енергії і випромінювачі. Ти не можеш помилитись. Оглянь дітей. Перевір їхні організми. Розшифруй спадковий код. І здійсни те, чого не змогли зробити люди. Поки немовлята ще нічого не розуміють і не знають, що таке страх, знищ кволих і хворих. Залиш найсильніших!

— Це розумно, — сказав сигом. — Я негайно виконаю твій наказ!

— Тільки намагайся робити все так, щоб малюки не встигли відчути болю, — зауважив Диктатор.

Сигом летів над містом, увімкнувши захисну оболонку, і це зробило його невидимим. Величезний багатокутник з рухомими цятками і лакованими коробочками був наче марево. Здавалося, ось-ось дмухне вітер — і марево зникне, розлетиться. Вія думав: “Щодня там виникають нові цятки — а навіщо? Чи зможу я дізнатися про це? Чи вже знаю — для того, щоб створювати сигомів?”

Він залетів крізь вікно в пологовий будинок, прошмигнув повз сестру в палату, де лежали немовлята. На якусь частку секунди затримався біля крихітної істоти, подивився, як вона прицмокує губами. Він ніколи не розумів, чому така істота, навіть хвора й неповноцінна, збуджує ніжність у цілком розумної жінки чи чоловіка і чому вони витрачають на неї стільки сил і часу. “Це програма природи записана в них, вони не можуть перебороти її. Вони надто слабкі для цього”, — думав сигом. Йому сподобалося немовля: серце працювало рівно, шлунок і кишечник нормальні, скелет без суттєвих вад. Мозок — цілком у нормі. “З нього буде непоганий солдат, завойовник”, — із задоволенням відзначив сигом і пішов далі. Ще кілька таких же здорованів, і ось нарешті він побачив каліку. Права ніжка дитини була коротша від лівої, серце билося з перебоями. Сигом миттю дослідив речовину спадковості — і виявив серйозні порушення в одному з генів. “Можлива епілепсія”, — констатував.

Дитина, певно, не спала, крутилася. З-під білих пелюшок виглядала долоня і п’ять смішних розчепірених пальчиків. “А захиститися ними не може”. Сигом мимоволі посміхнувся: це створіння, набагато простіше, ніж він, до того ж із серйозними дефектами, не викликало в нього ні жалю, ні співчуття, — просто було кумедне. На підставі аналізу треба було визначити: знищити дитину чи тільки позбавити надій на нащадків. У цей час дитина ворухнулася, довгі загнуті вії затремтіли… Вона розплющила очі і глянула на непроханого дослідника.

Сигом здивувався: він майже не шумів. Як же дитина дізналася про його присутність?

“Гаразд, встигну знищити. Ось тільки перевірю слух”.

— Ти надто рано повернувся. — Диктатор солодко потягнувся після міцного сну. — Не міг же ти за такий короткий час облетіти всі пологові будинки і відділення клінік…

І одного було досить, — відповів сигом. — А може, варто було просто запитати в тебе…

— Про що? — насторожився Диктатор.

— Чому Спарта не стала володарем світу? Чому вона не дала людству ні відомих філософів, ні прославлених математиків чи музикантів? Тільки воїнів, яких усе-таки розбили.

— До чого тут Спарта? — запитав роздратовано Диктатор. — Я послав тебе виконати цілком певне доручення — врятувати мій народ від виродження.

— Але ж ти вчений і знаєш — організм бореться. Він намагається ваду в одному надолужити перевагою в іншому. Наприклад, у сліпого розвивається гостріший слух, у глухого посилюється зір, дотик. Що важливіше для людини — цінність м’язів чи меткий розум, бездоганний скелет чи здатність до телепатії, здорове серце чи розвинуті області асоціації?

— Я казав тобі про зміцнення народу…

— Але хто потрібніший народові — вчені і конструктори чи ті, хто може тільки вбивати; здоровань, якому не піднятися вище від середнього рівня, чи кволий Моцарт? Без того, що придумають учені і конструктори, не можна нічого завоювати. А без праць філософів, письменників і композиторів учені і конструктори не відточать своєї думки. Бачу, ти зрозумів. Так, у багатьох дітей, яких я повинен був знищити, було те, що найпотрібніше твоєму народові.

— А безнадійно хворі, каліки, виродки? Їх все-таки треба було знищити.

— Якщо їх не можна вилікувати сьогодні, то це ще не значить, що так буде завтра. Хіба наука не прогресує? І хто може поручитися, що серед кволих немає хоч одного Пастера чи Ейнштейна, який окупить витрати на всіх? Нерозумно знищувати їх. Нерозумно. Хіба це не вищий критерій?

— Можливо, ти й маєш рацію, — стомлено погодився Диктатор. — Пошукаємо іншого шляху.

— Пошукаємо, — луною відгукнувся сигом.

Портрети предків мовчки ждали.

ЗАВОЮВАННЯ СВІТУ

— Час не чекає, — сказав Диктатор. — Але перш ніж діяти давніми методами, випробуємо спосіб переконання. Правда, він ніколи не давав золотих плодів, проте, можливо, ти зумієш втовкмачити людям, для чого треба записуватися в твої легіони.

— Постараюсь.

Вийшовши з будинку, сигом побачив неподалік знайомого садівника. Це був рум’яний, веселий, середніх літ чоловік, що майже завжди насвистував пісню.

“Типовий солдат — не впадає в тугу, не втрачає самовладання, — подумав сигом і зупинився. — Не варто починати відразу з маси. Краще спробувати на оцьому. Тим паче що ми добрі знайомі”. Підійшов до садівника, що схилився над тюльпанами…

— Добридень!

— Добридень! Поглянь на ці тюльпани. Ти не бачиш в них чого-небудь незвичайного?

— Ні. Тюльпани як тюльпани. У одного трохи пожовкло листя, — сказав сигом, придивившись, — а в цибульці оселився черв’як.

— Але ж вони фіолетові! Мені пощастило виростити й чорні. Глянь, як пожадливо розтуляють вони чашечки, як тичинки горять і переливаються на сонці крапельками роси. А ось несподіваний сріблястий перехід, поряд жилка теж срібляста, але не блищить. Глянь-бо, глянь — кінчики пелюсток загорілися, наче рубін, поступово втрачаючи густоту барв, як розбавлене вино…

— Можу запропонувати тобі дещо краще, — сказав сигом.

— Новий сорт тюльпанів?

— О, даруй! Я взагалі не розумію, чому така людина, як ти, цілісінькі дні нидіє над квітами, — з досадою мовив сигом.

— Це моя робота. Вона не гірша за будь-яку іншу.

— У мене є діло, достойне тебе. Я збираю армію для завоювання світу.

— Он воно що!.. — аж свиснув садівник од здивування. — Спасибі за турботи, але мені треба працювати.

— Оце ти називаєш “працювати”? Може, хтось їстиме твої квіти?

— Ні, — осміхнувся садівник.

— З них пошиють одяг? Збудують житло?

— Теж ні.

— Яка ж од них користь?

— Вони дають людям радість.

— Невагомі слова. В них порожнеча.

Садівник замислився: як пояснити? Потім сказав:

— Ти все міряєш на “розумно” і “нерозумно”. Отже, квіти дають людям радість, а вона допомагає жити й працювати! Хіба це нерозумно? Навіщо ж мені йти з тобою на завоювання світу, коли мій світ тут? Поглянь, як він міниться всіма барвами, розмовляє зі мною своєю мовою. Якщо хочеш завоювати хоча б його, для початку допоможи мені полити грядки…

*

Біля виходу з саду просто на густій траві сидів студент і уважно читав, морщачись, як від зубного болю:

“Є багато способів повернення молекули в її нормальний стан. Спосіб перший…”

— Що з тобою? — запитав сигом. — У тебе поганий вигляд.

— Екзамени на носі, тут не до вигляду.

— Може, тобі варто змінити заняття?

— Ви маєте рацію, Тільки спочатку треба скласти сесію. Потім поїду в гори, — відповів студент і знову схилився над книжкою.

— Даруй, що відриваю тебе, але мені конче треба знати що ти збираєшся робити потім?

— Коли?

— Після навчання.

— Подамся завойовувати світ: піду з геологами в далекі краї шукати руду.

— А хочеш завойовувати його вже тепер? Хочеш мати все, про що мрієш?

— Яким чином? Чи ви навчите мене у сні і негайно призначите начальником партії? — засміявся студент.

— Запишися в армію, яку я поведу на завоювання і перебудову світу.

— Ого! А зможете?

— Я сигом. Знаєш, що це таке?

— Ще б пак! Але в такому разі вам нічого не варто зруйнувати місто чи зробити проект атомного центру. Адже ви за частки секунди перемножуєте стозначні числа і розв’язуєте найскладніші задачі? Ви мислите в сотні разів швидше, ніж людина?

— Ти помилився, — не без гордощів відповів сигом. — У тисячі разів.

— Тоді допоможіть мені розв’язати одну задачку з фізики, а світ од вас нікуди не дінеться. Оцю…

Сигом побіжно глянув на задачу, взяв олівець і написав відповідь.

— Дурниця, — зронив він. — Я ж тобі пропоную…

— Завоювання світу, — доказав за нього студент. — Але хіба то не більша дурниця?

— Отже, ти не підеш зі мною?

— Шкода, але я не дозрів для такої місії, — знову засміявся студент, — і тому поступаюся перед вами і цілком довіряю її вам… разом з усіма наслідками. А моя доля — зубрити. Щоб завоювати світ, не завадить спочатку зрозуміти його. Хтось сказав, що зрозуміти світ навіть важче, ніж створити його…

— Я не жартую, — образився сигом.

— Мій професор теж. Особливо на екзаменах. Не відволікайте мене, будь ласка. “Для повернення молекули в її нормальний стан…”

*

— Чудова погода, правда?

Дівчина сором’язливо всміхнулася. “Симпатичний, навіть вродливий, — подумала, непомітно кидаючи погляди на сигома. — Тільки знайомиться надто вже по-старомодному. Але це непогано”. Вона не уявляла, що сигом дуже пишався, вважаючи, що видумав універсальну фразу для знайомства.

— Погода справді чудова, — відповіла дівчина, беручи ініціативу в свої руки. — Вам теж у цей бік?

Вони повільно йшли поряд. Сигом мовчав, і дівчина запитала:

— Ви приїжджий? Що робите?

— Я хочу завоювати світ і зробити його розумним… — Сигом ждав, що вона скаже, і зітхнув з полегкістю, вперше почувши:

— О, це чудово!

Тоді сигом вирішив не гаяти жодної секунди.

— А ви пішли б зі мною?

“Чого це він так одразу? Справді, якийсь дивний. Таких тепер майже нема. Як у кіно!” І вона прощебетала:

— Згодна.

— Уявляєте, ми проходимо різними країнами, ламаємо вікові забобони!

— Чудово! — проворкувала дівчина.

— Ми будуємо свій світ, що грунтується на розумові…

І коханні… — прошепотіла вона.

Сигом вів далі:

— Всі посядуть те становище, на яке заслуговують. Сильні будуть панами, кволі — рабами.

— Даруйте, рабою я не згодна! — Вона рішуче хитнула головою.

— Ви будете панею, адже ви прийдете в цей світ завойовницею.

— Разом з тобою. — Вона вирішила, що пора вже переходити на “ти”.

— Ми збудуємо стійкий світ тут, на Землі, а потім полетимо на нові планети…

— Завжди мріяла мати свій літак…

— Не перебивай, слухай уважно. Там, на далеких планетах, ми насадимо ті ж розумні принципи, ми не допустимо слинтяйства і розхлябаності. Там, у зірковому морі…

— Так, так, море втіх, — шепотіла вона, хвилюючись, відчувши його сильну руку на своєму плечі.

— Зможуть уціліти тільки найсильніші, адже там не буде затишних квартир…

— А твоя квартира?

Він різко зупинився.

— Яка квартира?

— Ну, в якій ми житимемо.

— Я кажу про завоювання країн, континентів, планет!

— А навіщо нам континенти? Адже я теж кажу про цілий світ: зручна квартира, діти — два хлопчики й дівчинка, чи краще — дві дівчинки й хлопчик. І хай до нас ходять друзі, багато друзів… Чекай, куди ж ти?

*

Синій комбінезон. Похмурий погляд. Згорблена спина. Важкі натруджені руки.

“Цьому є за що боротися”, — подумав сигом і підійшов до робітника.

— Видно, нелегкий випав день?

Робітник ледь скосив око на незнайомця, стенув плечима, ніби кажучи: сам бачиш.

— А багато заробляєте?

— Тепер заробиш…

— А хотіли б ви розбагатіти і жити, не знаючи горя?

— Хто ж цього не хоче? Та тільки як це зробити?

— Хіба мало країн, які можна завоювати і навести там повий лад…

Сигом не встиг закінчити фрази. Обличчя робітника миттю змінилося, брови зійшлися на переніссі. Він схопив сигома за комір:

— Цю пісню ми вже чули. І не думай, що ми встигли забути. Ось у мене на руці не вистачає двох пальців. А з тих, хто пішов зі мною, не повернувся жоден. Досить! Більше нас не обдуриш!

— Ніхто й не збирається робити цього, — сказав сигом, відчуваючи незрозумілу втому і спустошеність.

— Кмітливий, — посміхнувся робітник. — А якщо спробуєте, ми швидко вас втихомиримо. Так і передай своїм хазяям: у нас пам’ять довга. Для них же краще сидіти тихо і не нагадувати про себе.

*

Сигом зайшов у лікарню і побрів коридором, зазираючи в думки зустрічних лікарів і сестер. Так він дізнався про хворих 16-ї палати. Енергії лишалося зовсім мало. Довелося позбутися захисної оболонки і стати видимим. Він зайшов у палату, побіжно окинув поглядом хворих і сів на ліжко.

— Здрастуйте, професоре. Як ся маєте?

Хворий, професор-хімік, здивовано глянув на нього.

— Здрастуйте, лікарю. Раніше я вас не бачив.

— Я не лікар. Прийшов з вами попрощатись і дечим скористатися. Як бачите, я з вами відвертий: мені бракує часу.

— Навряд щоб у мене його було більше, — усміхнувся професор.

— Знаю. Вам лишилося жити лічені години: не більше трьох-чотирьох діб.

— Дякую за відвертість.

— Не варто. Ви розумієте, що ці останні дні й ночі не будуть надто приємні? Біль, відчай, забуття, знову біль… Чи не краще для вас умерти миттєво?

— Хто ви такий? — спохмурнів професор.

— Сигом.

— Знаю. Але чому ж тоді ви кажете про смерть?

— Я сказав “сигом”, та не повідомив, хто і як мене створив. Справа в тому, що я створений фірмою “Диктатор і К°” і живлюся АТФ. Енергія вичерпується. Шукати тварин мені ніколи і засвоювати їх АТФ важче.

— Розумію, — мовив професор. На його змученому, але виразному обличчі майнув осуд, гіркота, іронія. Страху не було.

Сигом сповнився повагою до мужності цієї людини.

— Нічого не вдієш, — трохи з жалем сказав він. — Те, що ми з вами вороги, визначено заздалегідь. Так само, як те, що ви вороги тварин, яких з’їдаєте.

— Але ж вас створила людина.

— Яка різниця! Вона створила за принципом який існує в природі.

— Вона вибрала певний принцип, змусивши вас живитись АТФ. Але, вбиваючи мене, ви завдаєте шкоди собі.

— Чому?

— З якої тканини вас створено?

— В основному з штучних пластичних білків.

— Я все життя вивчав їх синтез. Гляньте на ці аркуші. — Професор узяв із столика списані аркуші паперу. — Я поспішаю вивести формулу нового типу пластбілка. Якщо мені пощастить, ви зможете добудувати в собі нові органи…

— Що ж, це — ви. Але поряд — інший хворий. Йому лишилося жити ще менше, ніж вам. Він знепритомнів…

— Що ви знаєте про час людського життя, сигоме? Хіба він незмінний? Хвилина в ньому іноді значить більше, ніж рік. Можливо, отямившись, мій сусіда напише останню записку додому і поверне чи врятує чиєсь життя, яке так потрібно вам. Ми всі залежимо один від одного більше, ніж мурашки в мурашнику.

— Прощавайте! — сказав сигом і встав, похитуючись. — Постараюся знайти тварину. Було б добре, коли б ви встигли закінчити формулу.

— Побудьте кілька днів зі мною — і дізнаєтесь.

— Не маю часу — виконую наказ Диктатора: готуюсь до завоювання світу.

— Його вже завойовували багато разів, і завжди наслідок був один. Невже ви не читаєте книжок?

— Тільки ті, що дає мені Диктатор. Там цього не було.

Професор підвів голову і довгим поглядом подивився в очі сигому:

— А ви зробіть те, що й люди: переступіть заборону!

*

— У тебе чудовий вигляд, — сказав Диктатор, відзначивши, що шкіра сигома ледь мерехтить, віддаючи в простір зайвину енергії. — Чим ти харчувався ці півтора місяця? Тваринами чи людьми?

— Ні тими, ні іншими. Я переробив у себе систему живлення і створив енергетичні батареї та акумулятори. Тепер живлюсь енергією, розсіяною в просторі: сонячним світлом, космічними променями. Мені нікого не треба вбивати, щоб наїстись. Енергії у мене вдосталь.

— Ти стаєш самостійним, — майже спокійно відповів Диктатор, але його пальці, що стискали бильця крісла, несподівано побіліли. — А чи пощастило тобі найголовніше — переконати людей, щоб вони вступали в твої легіони? Для початку ти міг би використати гурт підлітків, яким допоміг вкрасти автомобіль.

— Це неможливо.

Їх вистежила поліція?

— Ні. Вони перебили один одного, домагаючись того, що забрали в іншого.

— Шкода. А інші люди?

— Я розмовляв з багатьма, але кожен з них завойовує свій світ, і ніхто не хоче гинути на війні.

Диктатор забарабанив пальцями об стіл.

— Раби! Стадо! Але я передбачив це. У мене готовий новий план. Ти проникнеш на склад, вкрадеш з контейнера водневу бомбу і кинеш її, куди я вкажу. Почнеться війна, мобілізація — і ми матимемо армію.

— Не хочуть добром, поженемо силою? — запитав сигом, і його голос видався Диктаторові незнайомим.

— Ми захопимо сусідні країни — і колесо закрутиться. Аби тільки виграти війну. Тоді почнемо будувати…

— Табори смерті? — перебив його сигом. — Це вже було. І всі знають, чим скінчилося.

— Звідки тобі відомо?

— З книжок.

— Але другий закон програми забороняв тобі відвідувати бібліотеки.

— Ти дав мені розум. Про яку ж програму йдеться? Розум — це і є програма. Я не хочу сіяти зло. Це негуманно.

Диктатор докірливо похитав головою. Його біляве волосся впало на лоб, із-за нього, наче з-за кущів, пильнували сторожкі голубі очі.

— Що я чую? Ти повторюєш чужі слова?

— Можна вживати різні слова. Але поняття “добро” і “зло”, “гуманність” і “негуманність” точно відповідають поняттям “розумно” і “нерозумно”. Це дуже проста істина, я радий, що нарешті зрозумів її.

— Що ти ще зрозумів? — запитав Диктатор, відчуваючи, як у ньому зароджується лють, росте, підступає до горла. — “Тільки б стогін не вирвався назовні”, — подумав і висунув шухляду стола, в якій блиснув пістолет.

— У тебе тремтять губи, — здивовано сказав сигом, підходячи ближче. — Невже ти боїшся?

Диктатор ковзнув поглядом по портретах предків, по суворих пихатих обличчях завойовників, і раптом йому вдалося, що і в них тремтять губи.

І ще я зрозумів, що коли наші нещастя, обмеженість, смерть обумовлені програмою, — незворушно вів далі сигом, — то ворог той, хто створив нас саме такими. Треба самим змінювати програму. І самим створювати себе.

Шухляда висунулася ще трохи. Рука звично стиснула пістолет.

І нам більше не потрібен Диктатор.

Гримнув постріл.

Кілька секунд сигом стояв над трупом у роздумі. Нарешті мовив:

— Це розумно.

“НАСТАНЕ ДЕНЬ…”

Оповідання

1

Катерина Михайлівна зібралася вже звично згорнути газету. Погляд ковзнув по заголовках, затримався на рубриці “Вірші наших читачів”. Не варто було підкреслювати, що їх творили непрофесіонали, — подумала вона. — Можливо, ці вірші й не потребують скидки. В крайньому разі, під добіркою дали б коментар…”

Погляд спинився на заголовку одного з віршів — “Нащадкові”.

її пройняв легкий дрож. Чому б то? Хіба мало є віршів з однаковою назвою? І все-таки… Хвилюючись, Катерина Михайлівна прочитала перші рядки:

Настане час — спливуть тривожні роки —

І космосу славетний капітан,

Нащадок мій, веселий, ясноокий…

Газета затремтіла в руках. Рядки почали підстрибувати… Ніяк не могла розгледіти підпис. Думка плуталась і ніби теж тремтіла. “Того не може бути, — думала вона. — Бути не може! — твердила стократ. — Щось я переплутала. В газеті інші слова. А ці — з пам’яті…”

Вона спробувала знову — спокійно — прочитати вірші, та дрож проймав дужче. Літери миготіли перед очима.

Настане час — спливуть тривожні роки —

І космосу славетний капітан,

Нащадок мій, веселий, ясноокий,

На Марс спрямує свій ракетоплан.

Метеорити будуть ніби птахи…

Рука з газетою опустилася. Сива жінка з тонкими блідими губами незряче дивилася кудись у вікно і продовжувала читати:

…Кружляти й розбиватись об броню,

І Землю всю — сріблясту та блакитну,

В прожилках рік, далеку, близьку, рідну

Побачить мій нащадок…

Опам’ятавшись, піднесла газету до очей — пересвідчитись. Так, надруковано саме ці рядки. Ті самі вірші, які берегла в себе на аркуші з учнівського зошита. Б єдиному примірнику. Крім неї, досі їх ніхто не читав, як і останнього синового листа. Як же вони опинилися у газеті? Випадковий збіг? Хтось інший створив те ж саме? Чи таке можливе? Ймовірність збігу вкрай мізерна. її не варто і враховувати.

Катерина Михайлівна знайшла підпис під віршем. Дивний підпис — “Екс. 16-9”. На псевдонім не схоже…

Вона підійшла до телефону, кілька разів настійливо набрала номер, доки юначий голос відповів:

— Редакція.

— У сьогоднішньому номері ви надрукували вірші читачів, — сказала вона і змовкла.

— Так. То що? — хвилювання передалось і співрозмовникові.

— Під ними підпис — “Екс. 16-9”.

— Пам’ятаю. — Тепер у його голосі вчувалася настороженість. Він очікував, що вона ще скаже. Мовчання ставало напруженим, як напнута линва. Адже він не знав, що має справу з досвідченою вчителькою. Нарешті співбесідник здався:

— Вам сподобалися вірші?

— Ви хочете знати тільки це?

Вона правильно визначила, що журналіст ще молодий і недосвідчений. Розподіл ролей стався так блискавично, що він не встиг й отямитися.

— Справа в тому, що ми особливо зацікавлені у відгуках на цей вірш…

— Хто це ми?

— Ну… редакція… автор… автори вірша…

— Екс. 16-9?

— Так.

— Це псевдонім?

З невизначеного гмукання вона зрозуміла, що її здогад помилковий. Не даючи співрозмовнику перехопити ініціативу, спитала, як про щось неістотне:

— Як розшифрувати підпис?

— Експеримент шістнадцять-дев’ять. Співрозмовник більше не опирався. Розмова перетворилася на допит:

— А хто автори експерименту?

— Другий ОНЦ. Вибачте, я маю на увазі Другий об’єднаний науковий центр. Але ви ще не сказали свою думку про вірш. А для нас це…

— Колись неодмінно скажу.

Вона поклала трубку і натиснула кнопку запам’ятовування. Потім увімкнула канал зв’язку з інформбюро і запитала відомості про Петра Вахрамцева, свого колишнього учня, нині він працює, як повідомили їй нещодавно тридцятилітні “дівчата” з десятого “А”, у Другому ОНЦ.

Водночас Катерина Михайлівна намагалася пригадати цього Петра Вахрамцева. І раптом він зринув з її пам’яті — гостроносий, меткий, тонкостанний і плечистий. Пригадалось, як наполохала вчителів новина, що Вахрамцев відмовився виборювати звання чемпіона з п’ятиборства заради складання нової програми кібернетичного діагноста в гуртку юних техніків. На одностайну думку вчителів, можна було поєднати одне з другим, але Петро цього не вмів. Катерині Михайлівні хотілося пригадати епізоди його поведінки на уроках, проте натомість з пам’яті нав’язливо виникала його матір — артистка балету, вона прискіпливо запитувала: “Як на вашу думку, чи не занадто мій син захоплюється спортом?”

За кілька хвилин, діставши відповідь з інформбюро і набравши підказаний номер, вона почула з динаміка знайомий голос:

— Вахрамцев слухає.

— Здрастуй, Петре, — сказала Катерина Михайлівна, подумки зауваживши впевнені нотки в його голосі, і ввімкнула екран візора.

Вона якось забула, що минуло вже шість років відтоді, як вони бачилися на вечорі-зустрічі випускників, і трохи збентежилася, коли на екрані з’явилося вольове обличчя з випнутим підборіддям і глибокою зморшкою поміж брів. Втім, зморшка хутко розгладилась, а очі суворої ділової людини потепліли, засяяли в посмішці:

— Катерино Михайлівно, от не сподівався на ваш дзвінок! А ми збиралися навідатися до вас наприкінці наступного місяця. Чесне учнівське.

— Не виправдовуйся, Петре. Рада була почути про твої успіхи. Як Наталя?

— Наталя з сином відпочивають на морі. Дати їхні позивні?

— Не треба, Петре. Найближчим часом я зустрінуся з тобою.

— Завжди радий такій гості, Катерино Михайлівно.

Голос і вираз обличчя Вахрамцева не залишали сумніву в щирості його слів.

— Петре, ти не чув про експеримент шістнадцять-дев’ять? Мені сказали, що його проводили у вашому науковому центрі.

— Правильно сказали, Катерино Михайлівно. Я — один з безпосередніх винуватців. Втім, далеко не найголовніший…

“Він сказав це таким тоном, яким мовив колись “я — винуватець рекорду”, — завважила стара вчителька.

— В такому разі до завтра.

— Так швидко? Я зараз повідомлю Наталі. Та доки вони зберуться…

— Не турбуй Наталю, — голос Катерини Михайлівни пролунав значно суворіше, ніж вона хотіла. Приблизно так само він звучав, коли вона говорила: “Вахрамцев, якщо сам не слухаєш, то хоча б не заважай Микольській”. Вчителька подумки зробила собі зауваження за нетактовний тон і заспокійливо мовила колишньому учневі:

— Нічого надзвичайного не сталося.

Тепер стурбувався Петро Вахрамцев. Зморшка знову прорізалася поміж білястих брів:

— А чому ви зацікавилися нашим експериментом? Останнім часом багато хто звертається до нашого керівника академіка Туровського. Щодня в нас десятки відвідувачів…

— До побачення, Петре. Я все скажу тобі під час зустрічі.

2

Вона летіла рейсовим аеробусом. Поруч у кріслі зручно влаштувався довготелесий рожевощокий німець — інженер з Кельна. Вони познайомились і розговорилися ще в аеропорту. З’ясувалося, що летять до одного міста і майже в одній справі. Німцю хотілося довідатися, хто так блискуче здійснив проект нового корабля, першу модель якого дуже давно збудував у гуртку юних техніків його брат, котрий згодом загинув в експедиції.

Іноді німець поглядав на заднє сидіння, де розташувалося літнє англійське подружжя — довгообразий неприступний джентльмен і сухорлява леді із суворо стуленими вустами. Катерина Михайлівна спочатку думала, що неприязнь між кельнцем та англійцями зародилася біля каси, де багато хто посварився через квитки на вранішній рейс. Однак потім вона довідалася, що прадід англійця загинув у Лондоні від німецької авіабомби під час другої світової війни.

У просторому, на триста місць салоні аеробуса було ще кілька іноземців — троє африканців, болгари, датчани. Ввійшла стюардеса із списком пасажирів, і з’ясувалося, що майже всі вони їдуть в аеропорт “Наука”, який обслуговує Другий ОНЦ.

М’яко світилося табло, гулу двигунів майже не було чути, його монотонність заколисувала, і невдовзі в салоні більшість пасажирів уже дрімали…

В аеропорту її зустрів Петро Вахрамцев. Він усміхався й махав букетиком квітів, його сухорляве обличчя розквітло посмішкою, однак в очах інколи спалахувало занепокоєння.

Катерина Михайлівна провела рукою по його чуприні і ледь скуйовдила її, як бувало колись.

— А ти подорослішав, Петре.

— Дивно було б, якби за стільки літ цього не сталося. Та все одно дякую за комплімент, — мовив Петроі глибоко зітхнув.

Катерина Михайлівна зрозуміла значення і його жарту, й зітхання.

— Не буду тебе морочити, Петре…

Вона розповіла про причину несподіваного приїзду. Вахрамцев слухав уважно, насторожено, зморшка поміж брів поглибшала, підборіддя випнулося. Він мить подумав, перш ніж відповісти.

— Вам відомо, що робить наш науковий центр?

— Ще б пак, — відказала Катерина Михайлівна, — не хочеш — і то знатимеш. Газети, радіо, телебачення твердять в один голос: гомо синтетикус — людина синтетична, сигоми — помічники і діти людства. Ми всім класом дивилися по телебаченню випуск першого сигома з вашого центру. Я навіть писала з учнями твір на тему: “Сигоми допомагають людям підкоряти далекий космос і глибини океану”…

Раптом вона збагнула сенс його запитання. Уважно подивилася на колишнього учня:

— Ти хочеш сказати, що ці вірші написав сигом? Саме ці? Яким чином?

Петро уник погляду. Він дивився кудись убік, але Катерина Михайлівна відчула, що він потай стежить за нею.

— Програма для п’ятої моделі сигома називається “Продовжувач”…

Стара вчителька завважила, що він ретельно добирає слова.

— Академік Туровський так виклав нам свій задум…

Катерина Михайлівна зрозуміла приховане значення цієї фрази і здивовано звела брови: “О, Вахрамцев став дипломатом…”

А Петро якомога глибше вдихнув і, виставивши праву ногу вперед, наслідуючи академіка Туровського, з якоюсь урочистістю мовив:

— Можливо, найцінніше в інформації, яку тільки можемо знайти у нашому з вами світі, — це неповторність людської особистості. Але ця інформація нетривка, її важко зберегти. Книжки, архіви, фільми дають змогу зберігати від розпаду лише частки особистості, і то — особистості небагатьох людей, яких називають видатними, талановитими. А скільки губиться такої інформації зі смертю звичайної людини, яка не встигла довести, що вона цікава, по-своєму велика, не встигла зробити відкриття, створити машину, написати книжку? Хто підрахує, скільки втратило людство зі смертю всіх дочасно загиблих чи просто не розквітлих талантів? Тому, створюючи програму для п’ятої моделі, ми просимо всіх вас, особливо вчителів, збирати інформацію, що є в шкільних творах, в різноманітних нездійснених проектах, рацпропозиціях, в моделях юних техніків…

— Зажди, зажди-но, Петре, бо так ввійдеш у роль, що й не вийдеш з неї. А в академіки тобі зарано, — присадила його Катерина Михайлівна і застерегла, по-шкільному звівши вказівного пальця. — По-перше, я нікому не показувала вірші свого сина…

Але теперішнього Петра не так просто загнати в глухий кут. Його очі засяяли, ніби він кинувся в сутичку — один проти багатьох.

— А його твори, що зберігаються в шкільному архіві? Мабуть, у них було й те, що згодом вилилось у ці вірші, — лад мислення, мрії про підкорення космосу, навіть стилістичні звороти… От сигом і відтворив, як ми кажемо, — “за матрицею”, його особистість з алгоритмами мислення…

— Я хочу його бачити! — твердо сказала Катерина Михайлівна.

Петро змовк на півслові. Уважно, допитливо подивився їй в очі. Це був новий, малознайомий Вахрамцев, і погляд у нього гострий, пильний. Але Катерина Михайлівна не зніяковіла, в кожному разі нічим не виказала деякого збентеження. Подумала: “Все нормально. Життя рухається. Учні ростуть, змінюються, виявляють чи набувають нових рис характеру. Чому вони мають бути такими, як ми передбачали?”

Вахрамцев кивнув і розважливо мовив:

— Гаразд. Це неважко влаштувати. Я тільки з’ясую години прийому.

Він пішов до телефонної будки.

Катерина Михайлівна провела його неуважним поглядом і, поки він говорив по телефону, розмірковувала про те, які метаморфози трапляються з її випускниками. За кілька хвилин Петро вийшов з будки і сказав:

— Я домовився. Але доведеться зачекати до ранку.

3

Спочатку Катерина Михайлівна визначила: сигом не схожий на її сина — такого, яким вона пам’ятала Бориса, який він на фото. Можливо, якби Борис став старший… Адже іноді щось в усмішці, у погляді сигома, майже невловиме, миттєве, знайоме обпікало пам’ять. Потім, придивившись, вона подумала, що сигом взагалі не схожий на жодного з людей, котрих досі зустрічала. І вона зрозуміла чому. Вираз його обличчя, очей змінювалися так блискавично, що людський погляд не встигав їх зафіксувати.

Академік Туровський поруч сигома здавався маленьким скуйовдженим горобчиком. Сиве пасмо над його чолом підстрибувало, коли він звертався до людей у залі:

“Продовжувач” — так ми назвали його професію, а точніше, його призначення. Він зберігає в своїй пам’яті справи багатьох людей, він ніби їхнє узагальнення, їхня колективна особистість, в якій помножено й посилено їхні здібності у багато разів. Сигом не просто пам’ятає й розуміє задуми й діла загиблих — він продовжує їх, особливо вирізняючи те, що вважатимуть за потрібне рекомендувати програмісти. Кожен з вас може побалакати з ним, поставити кілька запитань. На які він не встигне відповісти сьогодні, під час зустрічі, відповість завтра та позавтра по телебаченню. От, либонь, і все, що я хотів…

Він зустрівся поглядом з Катериною Михайлівною і вмовк на півслові. Вираз її очей, недовірлива посмішка були такі красномовні, що академікові стало не по собі. Він не знав, хто ця жінка, але на мить відчув, ніби він знову в школі біля дошки силкується пригадати умову задачі. Спогад був такий яскравий, що йому здалося, наче в залі запахло теплим деревом і крейдяним пилом. Закінчення фрази зависло в повітрі й лишилося плавати, як серпанок…

“Твої слова промовисті й виважені, — думала Катерина Михайлівна. — Вони звучать надто впевнено та буденно. А тобі належить знати, що людям не можна обіцяти так багато, інакше вони зовсім не йнятимуть віри обіцянкам”.

Академік швидко оговтався. Він ледь вклонився присутнім і зробив повільний рух рукою в бік сигома, запрошуючи людей ставити запитання Продовжувачу. Зал зануртував, ось виринула чиясь кучмата руда голова й почала кружляти, обходячи тісно збиті гуртки людей, наближаючись до сигома…

Катерина Михайлівна впевнено сказала “Дозвольте!” — і люди трохи розступилися, щоб дати їй дорогу. Вона опинилася перед Продовжувачем і могла краще розгледіти його і пересвідчитися, що він справді аніскілечки не схожий на її Бориса, і вираз його обличчя з великими правильними рисами міняється так хутко, ніби тече, і здається маревом.

“І ця істота могла сама по собі відтворити Борисові вірші, найтонші нюанси людської сутності? “І Землю всю — сріблясту та блакитну, в прожилках рік, далеку, близьку, рідну…”? — з обурливою недовірою міркувала вона, тішачись, що уже визрів задум, як перевірити слова академіка, як виявити неправду і показати її присутнім. — Відбери в людини біль та смерть — і вона вже не буде людиною. Не сприйматиме гостро життя — не радітиме синьому небу в проміжках дощових хмар, усмішці дитини, ковтку джерельної води, близькості коханої… Є грані людської особистості, куди зась усіляким фокусам, навіть коли вони називаються науковими…”

Вона була впевнена у цілковитій неупередженості своїх роздумів. Гадала, що її задум покликаний виявити істину, тільки й того — і нізащо не погодилася б, що в її міркуваннях є присмак зверхності. Адже задум був простий і надійний, в ньому поєдналися материнська любов та біль з далекоглядністю й передбачливістю, вчительська напутливість із холодною логікою дослідника. І ще… вона ні за що не зізналася б навіть собі, що там були і приховані надії — надії на неможливе… Так, її задум був простий і зрозумілий для багатьох, тому весь зал умить вщух, коли вона спитала сигома:

— Ти впізнаєш мене?

“Недарма всі ми так шанували Катерину Михайлівну, — подумав Вахрамцев. — Вона безпомилково розрахувала: коли Продовжувач спромігся самостійно написати вірші її сина, то мусить впізнати ту, яку загиблий знав від колиски…”

Люди напружено чекали затамувавши подих. Щоки німецького інженера знекровились, і на них проступили склеротичні жилки. Англійська леді тяжко обіперлася на гостре плече свого чоловіка, чиясь руда голова витягнулася на тонкій шиї і завмерла. Навіть веселі молодики перестали жартувати, ніби враз утратили свій гумор…

Сигом швидко ступив крок до Катерини Михайлівни. Так швидко, що встиг підтримати її, коли вона похитнулася, почувши його відповідь:

— Так, мамо.

Він усміхнувся і провів незвичайно чутливою долонею по її косах. їй здалося, що часточка колосальної сили цієї незбагненної істоти передалась їй. Зараз Катерині Михайлівні не треба напружувати пам’ять і порівнювати — його усмішка, безперечно, була Борисовою, в його голосі звучали знайомі інтонації. Певно ж, їй хотілося знати, як може одна істота містити в собі кілька людських сутностей, як вони вживаються в ній, такі різні. Та про це вона спитає його наодинці, як спитала б рідного сина. Вона випросталась і вказала на інших людей:

— Поговори з ними. Я почекаю.

В залі стало гамірно й невимушено, наче хтось зняв напруженість. Катерина Михайлівна помітила своїх знайомих по аеробусу. Вони проштовхувалися крізь натовп, ближче до сигома. І вона почула, як інженер з Кельна сказав англійцю, захоплено дивлячись на Продовжувача:

— Чудове обличчя у цього хлопця!

Либонь, і тон був надміру сентиментальний, і слівце “хлопець” було не для сигома, але чомусь англієць не відвів погляду, не заперечив, як раніше, а ствердно кивнув у відповідь:

— Таким я й хотів би бачити свого сина.

Вони приязно всміхнулись один одному і знову прикипіли поглядами до Продовжувача.

Катерина Михайлівна заледве протовпилася до академіка Туровського:

— У мене запитання до вас.

— До мене? — здивувався Туровський, і сиве пасмо над його чолом сторожко хитнулося вбік. — Авжеж, будь ласка, коли тільки зможу…

Він не міг пробачити їй і собі, що раніше зніяковів під її поглядом. “І що в ній особливого? Звичайна літня жінка із стомленим обличчям. І питання поставить традиційне: “Чи не блюзнірство те, що ви зробили хоча б стосовно родичів та близьких загиблих?” І знову доведеться пояснювати, що збереження й відтворення людської особистості — найголовніша справа суспільства. Інакше воно перетвориться на натовп, череду, яку можна з однаковим успіхом погнати на водопій, на гру, на бойню. Чи зрозуміє вона правильно мої слова?”

— Продовжувач, за вашим задумом, — єдине призначення сигома?

— А, ось ви про що, — здивовано примружився академік. — Як вам сказати…

А Катерина Михайлівна вперше забула про педагогічний такт. Вона вже не слухала відповіді академіка. І далі напружено думала, хвилювалася, переживала знову почуття, спричинені відповіддю сигома, і знову поверталася до свого здогаду. Звичайно, продовжувати справи загиблих, створити їхню колективну особистість — дуже заманливо. Вона уявила, як змінився б світ, коли б було втілено мрії всіх тих, хто дочасно пішов з життя, яку втрачену духовну енергію можна було б повернути, які можливості використати, які надії відродити… І все-таки Продовжувач — не єдине призначення сигома. Було й інше, приховане і не менш важливе, про яке чомусь мовчав цей хитрун із сивим пасмом, схожим на півнячий гребінь. Вона знову піймала поглядом своїх знайомих по аеробусу. Вони вже розмовляли із сигомом, і ось англієць задоволено підморгнув німцю, мовляв: “Дивіться, що знає і вміє цей хлопчина!” Німець у відповідь гордо всміхнувся, ніби похвалили його сина чи брата. І Катерина Михайлівна зовсім недоречно згадала своїх сусідів по колишній квартирі — як вони сварилися і як миттєво мирились у присутності улюбленої дитини.

“Що це зі мною діється? Якісь безглузді порівняння лізуть до голови! — обурювалася вона, але очей не відводила, думала: “Ні, хоч би що там говорили, Продовжувач — не єдине і навіть не найважливіше призначення і покликання мого сина…”

ЩО ТАКЕ ЛЮДИНА?

Оповідання

Стенограма уроків філософії

у початковій школі XXII століття,

виконана класною обчислювальною машиною

УРОК ПЕРШИЙ

Одержимий

Довідка. Відбувалося це в ті дні, коли весь світ облетіло повідомлення про те, що в сузір’ї Великої Ведмедищ спалахнула нова зірка, інтенсивність випромінювання якої порівняно невелика, але її видно навіть неозброєним оком. За два дні по тому, як нову зірку сфотографували і вона почала пульсувати, телескопи прийняли перший сигнал — потрійне повторення літери “О”.

*

— Я чекаю, поки ви вгамуєтесь, — промовив Учитель.

Дівчатка й хлопчики повернули до нього обличчя — на них можна було прочитати досаду й роздратування. Вони ніби говорили: ох, дайте нам спокій, хіба ви не бачите, що з нас невідкладна справа — обговорюємо загадку Великої Ведмедиці? Здавалося, ніякі слова не зженуть з їхніх облич цього виразу. Але Вчитель знав, що справжня мудрість полягає в тому, щоб знайти найпростіший вихід там, де, здається, вже нічим не зарадиш.

— Давайте всі разом поговоримо про те, що вас бентежить, — запропонував він.

Діти пожвавішали.

— Сьогодні ми повинні розпочати нову філософську тему “Що таке людина?”. Чи не так? — запитав Учитель.

— Так, — відповіла Нетерпляча дівчинка. — Але ж ви щойно сказали, що ми всі гуртом поговоримо про те, що нас хвилює.

— Правильно, — відповів Учитель.

— Тему “Що таке людина?” ми почнемо із загадки Великої Ведмедиці. Я розповім вам про чоловіка, котрого всі знають, його прізвисько — Одержимий. Він заслужив його ще в школі, коли вперше замкнувся у фізичному кабінеті. Розумієте, він дав собі слово, що не їстиме й не спатиме, поки не з’ясує природу гравітаційного поля.

— А що з цього вийшло? — запитала Нетерпляча дівчинка.

— Йому довелося відмовитися від даного собі слова, бо він помер би з голоду й безсоння. Але чи варто було через це помирати? Адже йому лишалося потерпіти лише два місяці, щоб довідатися про гравітацію, і він вирішив почекати.

— Я б так зробив, — мовив Упертий хлопчик. — Адже головне — досягти мети.

Учитель схвально кивнув головою і вів далі:

— Усі ми колись та замислюємось над тим, чому народжуються люди й зірки, у чому сенс життя й смерті. Але одні бояться шукати відповіді на ці питання, бо доводиться згадувати про біль, страждання, інші не хочуть навіть думати про них, бо, мовляв, упродовж одного життя проблему не розв’язати, а те, що буде після них, їх не хвилює. Та є чимало й таких, які шукають відповідь по зернятку — кожен у своїй галузі. Вони знають: якщо протягом одного життя не встигнуть дістати відповідь, то підготують грунт для інших. А щодо Одержимого, то він шукач особливий, адже він знав про всі труднощі і все-таки прагнув неможливого — отримати відповідь. Усю. Цілком. Протягом свого життя.

Він став філософом-експериментатором і засипав Академію наук пропозиціями-проектами: їх відхиляли, а один проект усе ж таки затвердили, і Одержимий за короткий відрізок часу створив свій знаменитий прискорювач для дослідження простору-часу. І хоч йому не дозволили проводити жодного ризикованого досліду, він не зупинився на півдорозі. Звичайно, рятуючи інших, він ризикував сам. Один із дослідів став для нього фатальним, — із камери Одержимого вийняли мертвим. У кишені знайшли записку, що зберігалася в спеціальному футлярі: “На випадок смерті прошу мій мозок пересадити у створеного мною робота”.

Учитель обвів поглядом дітей і запитав:

— Як ви гадаєте, з чого почав свою діяльність робот, який мав мозок Одержимого?

— Він поставив дослід, — одночасно відповіли Нетерпляча дівчинка і Упертий хлопчик.

— Так, той самий дослід, що коштував йому життя, — підтвердив Учитель. — Тепер він уже не боявся ні високого тиску, ні низької температури. Одержимий провів цей дослід та сотні інших, ще небезпечніших, і трохи просунувся до мети. Але настав день, і Одержимий полетів на кораблі з магнітним захистом до зірок класу червоних карликів. Для дослідження зірки сам придумав деякі прилади. І все ж він допустився помилки. Його корабель упав на зірку…

— Він загинув, не досягнувши мети? — схвильовано запитав Упертий хлопчик.

— Я вам не сказав, що перед польотом він знову зробив магнітний знімок свого мозку. Вся пам’ять і набуті методи роботи були закодовані й записані електромагнітними імпульсами у кристалічних блоках. Коли Одержимий загинув удруге, згідно з його заповітом із цих блоків створили новий штучний мозок. Звичайно, у цьому штучному мозку збереглись пам’ять і специфіка мислення Одержимого, що були основою його особистості. Так Одержимий вдруге переступив через свою смерть і став людиною синтезованою — сигомом.

До червоного карлика він здійснив нову мандрівку, врахувавши попередні помилки, а відтак полетів ще далі, на пошуки антиречовини. Про всі свої наукові досягнення і відкриття він повідомляв Академію наук, його радіодоповіді досягали Землі інколи через кілька місяців, а іноді — й через кілька років.

І він знайшов відповідь? — запитала Нетерпляча дівчинка.

— Ні. Все ще ні, — відповів Учитель. — Але на шляху до зірки він досяг безсмертя й неабиякої могутності. Хіба цього мало?

І все-таки відповіді ще немає, — насупився Упертий хлопчик. — Для чого ж ви розповідали про Одержимого?

І ще обіцяли поговорити з нами про загадку Великої Ведмедиці, — нагадала Нетерпляча дівчинка.

— Я й розповів про неї, — мовив Учитель. — Власне кажучи, загадка почала прояснюватися з тієї хвилини, коли телескопи прийняли три “О”. Адже це позивні Одержимого. Можливе, він запалив нову зірку, а може, сам став зіркою в пошуках відповіді. Незабаром ми дізнаємось про це з його повідомлень…

УРОК ДРУГИЙ

Заповіт

Довідка. Епідемія “Perpetuum mobile” заполонила світ. На неї хворіли видатні учені й доморощені винахідники, генії й божевільні, високоосвічені люди й безпросвітні неуки.

Кожен намагався створити вічний двигун.

Саме тоді й з’явився Великий Скептик.

*

Старший брат Великого Скептика, талановитий Майстер, був захоплений ідеєю вічного двигуна. Він полишив роботу на фабриці, полишив усі справи, опріч однієї, що стала сенсом його життя.

Кінець кінцем Майстер збудував апарат, у якому ремінні тяги безупинно крутили колесо. Майстер покликав брата і, врочисто показуючи на свій витвір, запитав:

— Бачиш?

Зморшки на його обличчі розгладилися, очі світилися щастям. Менший брат уникав дивитися на це обличчя, знаючи, що буде в майбутньому. Проте як порятувати брата, він не знав, і його губи прошепотіли:

— Бачу. Але що це за апарат?

— Вічний двигун! — вигукнув Майстер. — Пам’ятаєш, ти твердив, що створити його неможливо?

— Тверджу, — упівголоса поправив брата Скептик.

— Як? І зараз — коли він перед тобою? — здивувався Майстер.

— Це двигун, та не вічний. Тертя з’їдає частину енергії, і її доведеться поповнювати.

Обличчя Майстра взялося плямами. Він стиснув кулаки й сказав:

— Ти — скептик! Ти все критикуєш, ні в що не віриш і нічого не створюєш!

Менший брат спокійно заперечив:

— Зате скептики скорочують шляхи до відкриттів і зберігають час шукачам. Скептики знаходять помилки й застерігають від фатальних кроків.

— Дай спокій зі своїми повчаннями! — заволав Майстер. — Хто ти такий, щоб мене вчити? Ти навіть майстром не став, а залишився підмайстром.

— Я твій брат і зичу тобі добра. А ти йдеш нерозумним шляхом.

— Це — мій шлях. І якщо комусь він не подобається, я вчиню з ним ось так! — Майстер схопив залізну кочергу й зав’язав її вузлом. Розмахуючи цим знаряддям, він вигукнув: — А тепер — геть з мого дому!

Скептикові нічого не лишалось, як піти.

А Майстер, завершивши побудову вічного двигуна, поніс його у міську ратушу на суд учених мужів…

Другого дня його знайшли у ліжку мертвим. Він отруївся. Залишив записку: “Вибач мені, брате. Ти мав слушність”. Його поховали на цвинтарі під простим грубим каменем. Майстер не залишив по собі навіть кілька монет, щоб було чим заплатити каменяреві за епітафію на надгробку. Ці гроші довелося платити його братові.

Незабаром Скептик поїхав у столицю і вступив до університету. Він повернувся в рідне місто відомим математиком. Скептик викупив будинок, який колись належав його братові, і зачинився в ньому. До пізньої ночі сидів він над розрахунками. Так минали роки…

Тільки по двадцяти роках Скептик видрукував працю: “Чому неможливо створити вічний двигун”. Він довів, що частина енергії під час роботи будь-яких механізмів неминуче переходить у теплову і її доводиться поповнювати. Він довів це не словами, а цифрами, проти яких слова безсилі.

Його праця порятувала не тільки роки виснажливих пошуків багатьох майстрів — вона врятувала їхні життя. Скептик нікому не казав, що це пам’ятник братові, котрий наклав життям у нерівному бою із законами природи.

Скептик помер у розквіті своєї слави. Він зумів поставити собі нерукотворний пам’ятник, і зробив він це своїм заповітом…

Учитель урвав свою оповідь, вичікуючи, чи не згадає хто з учнів слова знаменитого заповіту. Він на хвильку забув, що його підопічні ще не проходили цього матеріалу.

— У його заповіті було тільки три слова, — сказав Учитель. — Ось вони…

Вій ввімкнув телеекран, узяв світлове перо і написав: “Перевірте мої розрахунки”.

— Запам’ятайте ці слова, — вів далі Учитель. — Адже саме завдяки їм вдалося зняти заборону природи з вічного двигуна…

УРОК ТРЕТІЙ

Планету назвали Благодатною

Замість довідки.

— Не знаю, хто з космонавтів дав їй таку назву, — почав свою нову оповідь Учитель. — Але вона народилася одразу, як тільки вони побачили її — з прозорими озерами, в яких ходили зграї риб, з деревами й кущами, гілля яких гнулись під вагою смачних плодів. Повітря там було цілюще, і люди зовсім не почували втоми…

*

Сліди цивілізації космонавти помітили, ще коли тільки підлітали до Благодатної. Штучні супутники роями кружляли навколо планети.

— Передаю наші позивні, — сказав Командир. Космолінгвіст передав Радисту таблиці коду, і з антен корабля полетіли сигнали…

Відповіді не було…

Корабель робив виток за витком довкруж планети, то наближаючись до неї, то віддаляючись. Радисти прийняли фрагменти радіоі телепередач. Космолінгвісту не важко було розшифрувати їх, бо мова благодатців виявилася, близькою до латини. Цією мовою космонавти склали нові програми й передали їх у ефір. Результат був той самий.

— Не чують нас? Щось непередбачене в обладнанні їхніх приймачів? — розмірковував Космолінгвіст.

— А чого не в наших передавачах? — іронічно озвався Радист, який не терпів наскоків на техніку.

Тим часом телеекрани корабля показували міста, схожі на земні, чітку мережу доріг…

Мешканці Благодатної працювали собі й веселились, але не бажали помічати братів по розуму.

Космонавти обрали пустельну місцину оддалік від поселень і посадили корабель. П’ять чоловік сіли у всюдихід і поїхали у напрямку до найближчого міста. За вікнами машини пропливали ліси — не дуже рідкі, але й не густі, зелені, як і на Землі. Вони вабили прохолодою й затишком. Потім потяглися польові ділянки, на яких буйно вигравало золоте колосся, схоже на пшеничне. Помітивши на полі якийсь рухливий об’єкт, Командир наказав зупинитись. Не виходячи з усюдихода, земляни стежили за об’єктом. Кібернетик налаштував універсальний аналізатор на вузько-спрямований пошук. Апарат аналізував дії об’єкта, порівнюючи їх між собою і з тим, що зберігалося в його пам’яті.

За кілька хвилин аналізатор видав на екран інформацію: “Автомат типу культиватора для обробки злаків”.

Не гаючи часу на подальші спостереження за автоматом, земляни поїхали вперед. Раптом на екрані локатора з’явилася пляма, яка дедалі збільшувалась. Водій з тривогою зиркнув на Командира, зменшив швидкість і з’їхав на узбіччя. Тут він зупинив усюдихід. Минуло кілька хвилин, і повз земну машину промчало на великій швидкості щось обтічне й сліпучо-яскраве.

— Схоже на автомобіль, — мовив Водій, що відзначався миттєвою реакцією і завидною врівноваженістю.

— Вони не могли не помітити нас, проте не зупинилися, — замислено сказав Командир.

— Це міг бути автомат без розумних істот, — підказав Філософ.

Спростовуючи його слова, на екрані аналізатора спалахнула відповідь: “Колісний апарат для пересування. В ньому — біологічні істоти”.

Командир зрозумів, що настав момент, коли треба вирішувати негайно.

Він поглянув на екран локатора, де зникала пляма — відображення машини й кивнув Водієві:

— Поїхали.

Місто на Благодатній мало чим відрізнялося від земного. Тільки будинки були одноманітніші, — кілька типів, без оздоб. Усі вулиці — ідеально прямі — сходилися до круглого майдану, на якому височів квадратний будинок, до нього входили і виходили дворукі й двоногі розумні істоти, їх майже неможливо було відрізнити від землян, хіба що схожі вони були один на одного, як близнюки.

Усюдихід зупинився біля тротуару поруч з машинами, подібними до тих, що зустрічалися по дорозі сюди. Першим вийшов із усюдихода Філософ, за ним — Кібернетик і Командир.

— Що в цьому будинку? — поцікавився Командир в одного з благодатців місцевою мовою, яку земляни вивчали ще перед тим, як вирушити в експедицію.

— Це відомо всім, — відповів благодатець і, не зупиняючись, пішов геть.

— Доброго дня! — привітав Філософ другого аборигена. Благодатець вклонився у відповідь:

— Доброго дня, радий бачити вас здоровим.

— Даруйте, — квапливо сказав Філософ, бачачи, що й цей не хоче затримуватися, — зупиніться, будь ласка, на хвилинку.

— Прошу, — одказав благодатець, привітно усміхаючись. — Але пам’ятайте, що з хвилин складаються години і що кожна хвилина повинна бути віддана на благо всієї планети.

— Наша розмова, безперечно, послугує благу планети, — запевнив Філософ. — Адже ми прилетіли з іншої зіркової системи й хочемо обмінятися з вами знаннями, започаткувати дружбу.

— Найголовніше — заповіді, — врочисто мовив благодатець.

— А нова інформація? — спитав Кібернетик.

— Пам’ять не безконечна. її не можна перевантажувати. Важливо одержати те, що дасть задоволення самим собою. Це — перша заповідь.

На обличчя Командира набігла тінь розчарування. Але він швидко опанував себе:

— Ми хотіли б побільше довідатись про вашу планету.

— Ми нічого не приховуємо. Дивіться. Спостерігайте. До зустрічі.

Він пішов далі, карбуючи крок.

Якусь мить Філософ задумливо дивився йому вслід, потім повернувся до Кібернетика й попросив:

— Налаштуй аналізатор на дії благодатців.

Кібернетик кивнув і поліз у всюдихід. Решта землян пішли за ним. Водій увімкнув двигуни, і всюдихід тихенько поїхав вулицею. Апарат моргав індикаторами, в його електронному мозку йшла напружена робота. Коли всюдихід під’їхав до будинку, що споруджувався і де працювало кілька десятків машин і приблизно стільки ж благодатців, Філософ поставив аналізатору навідне запитання.

— Оціни головну різницю в роботі розумних істот і машин.

На екрані аналізатора спалахнув нуль.

Філософ поставив нове запитання.

— А чи живі це істоти?

На панелі загорілися фіолетові лампочки, які свідчили, що апарат увімкнув рентгенівські і гамма-промені. Спалахнув зеленим світлячком індикатор інфразору. Запрацювали лічильники й аналізатори біострумів. На екрані з’явилася схема організму благодатця. Час від часу апарат повідомляв про свої висновки. Нарешті він підсумував:

“Ці істоти навряд чи можна вважати розумними, хоч вони мають з нами багато спільних зовнішніх і внутрішніх ознак”.

— Дозволь мені ненадовго вийти із всюдиходу, — звернувся Філософ до Командира. — Я поставлю кілька запитань мешканцям Благодатної і повернуся:

— Не заходь далеко, — попередив Командир.

Він спостерігав із всюдихода, як Філософ підійшов до будівельників і заговорив з ними. Повертався він шпарким кроком, майже біг. Випереджаючи запитання товариша, Філософ сказав:

— Поїхали до будинку на майдані. Там у них сенат і музей історії планети. А ці нічогісінько не знають про своє минуле. Тільки те й роблять, що базікають про Велику епоху, яка настала тут кілька тисячоліть тому. Велика епоха, Великий імпульс.

Водій розвернув машину і повів її до майдану.

Разом з безперервним потоком благодатців космонавти увійшли до величезного вестибюля. Він був чотирикутний, як і сам будинок. На всіх стінах висіли численні портрети одного й того самого благодатця з квадратним обличчям і застиглою усмішкою. Під портретами красувалися написи: “Великий Імпульсатор”, “Велике Світило”, “Великий Рятівник”. А нижче від написів висіли таблички з цитатами, і в усіх цитатах мовилося про Зіркосяйного Імпульсатора, який приніс щастя й задоволення, про Великий Порядок, що його він запровадив…

Командир уважно вдивлявся в портрет.

— Місцевий фюрер, — сказав він товаришам.

— Зверніть увагу на цю цитату. — Філософ, ставши навшпиньки, пальцем дотягнувся до однієї з табличок. Вона повчала: “Зупинись, подорожній, і озирнися: чи не зайшов ти надто далеко? Чи не залишилось позаду те, що ти шукаєш попереду?”

Біля стрілки, викладеної мозаїкою, світився напис: “До музею історії”.

Земляни ввійшли в простору залу з мерехтливими стінами. Навстріч, привітно усміхаючись, простував благодатець, що виявився екскурсоводом. Як і його співвітчизники, він зовсім не здивувався, що перед ним — люди з іншої планети.

— Ми хотіли б детальніше довідатися про Великого Імпульсатора, — мовив Командир.

— Прошу, — сказав екскурсовод і натиснув на педаль біля стіни.

Стіна спалахнула райдужними барвами. Перед землянами з’явився майдан, на якому зібралося кілька тисяч благодатців. Перед ними з трибуни виступав низенький благодатець з владним обличчям. Уважніше придивившись, земляни впізнали в ньому Великого Імпульсатора, якого щойно бачили на портретах у вестибюлі. Тільки не підмальованого пензлем маляра.

— Великий день настав! — горлав Імпульсатор. — Ми досягли вищого щабля процвітання. Ми накопичили безліч благ. Єдине, чого нам бракує, це знань. Але, як твердять деякі вчені, нам завжди їх не вистачає.

Проте й тут знайшовся вихід. Наші вчені вже давно розшифрували код спадковості й навчилися змінювати спадкову речовину. А я дав цьому відкриттю практичне застосування. Мені вдалося переконати всіх, опріч кількох відщепенців і скептиків, і ми дійшли спільного рішення. Відтепер ніхто не буде накопичувати знання по крихтах. Кожен одержить їх так само, як і інстинкти, — через спадковість, разом із спадковою речовиною. Нікому не треба буде сушити собі голову над вибором професії й місця в житті — його шлях буде наперед визначений і зумовлений. А паша цивілізація одержить Великий імпульс і ще далі просунеться вперед.

З натовпу вийшов благодатець, і повернувшись до своїх товаришів, закричав:

— Не погоджуйтесь на Великий імпульс, якщо не хочете загинути. Пам’ять не безмежна. Через кілька поколінь вона заповниться вкрай і перестане приймати нові знання. Розвиток цивілізації уповільниться й зупиниться. А це — смерть!..

— Чуєте?! — істерично перепинив його Імпульсатор. — Він загрожує нам смертю. Як же ми відповімо на цю зухвалість?

З-за його спини гримнув постріл. Неслухнянець упав.

— Народ сам розпорядився його долею! — вигукнув Імпульсатор.

Натовп мовчав…

Філософ сказав Командирові:

— Аналізатор мав рацію: тут немає розумних істот. Ми прилетіли на планету, заселену біологічними автоматами.

— Ось до чого довів Великий імпульс, — мовив Командир і пішов разом із товаришами із зали.

На вулиці вони зустріли Філософа, який розмовляв із благодатцем.

— Прощавай, хлопче, — розчаровано сказав йому землянин.

— Доброго дня, радий бачити вас здоровим, — привітно усміхаючись, одказав благодатець.

Філософ зупинився приголомшений. Командир торкнув його за руку.

— Ходімо.

…Того ж дня корабель стартував з Благодатної. За планом ми повинні були відвідати ще дві планети сузір’я, але команда дуже втомилась, і ми вирішили повернутися додому.

Космонавти працювали напружено, майже не розмовляли один з одним. Усі згодилися на подвійне перевантаження, аби лише швидше розігнати корабель на еліптичній орбіті.

Бачу їхні обличчя — такі різні навіть зараз, коли всі вони однаково заклопотані. Прикусив губу Радист, низько згорбився над пультом Кібернетик, в очах Водія всюдихода — виклик і відчай, а погляд Філософа — спустошений і непорушний. Ці люди мені ближчі від найближчих родичів, вони — мовби частина мене самого: щезни вони зараз — і моє життя втратить усякий сенс. Що я можу зробити для них?

Мій погляд привертають оглядові телеекрани.

Я вмикаю кіноплівку, призначену для контактів із розумними істотами, і коли на екрані бачу зображення Сонячної системи, зупиняю кадр:

— Дивіться!

Вони поглянули на екран, туди, де на периферичній орбіті зблискувала крихітна зелена зірочка, яка називається Землею. Я бачу, як світлішають їхні обличчя…

…Вчитель замовк.

— Значить, вони так і не врятували мешканців Благодатної? Не відродили цивілізацію? — запитала Нетерпляча дівчинка.

— Чому вони не сповістили космічні рятувальні станції? — здивувався Розсудливий хлопчик. — Адже навіть після вибуху в сузір’ї Кассіопеї не всі Співдружності розумних загинули. Ви й самі не раз казали…

Вчитель дивився на збуджені обличчя дітей. Так, вони добре запам’ятали все, чого він їх навчав. І він мовив:

— Я казав правду: розум може перемогти будь-яку небезпеку… — Він трохи помовчав, щоб дати їм час краще запам’ятати те, що він скаже, й закінчив: — Якщо він своєчасно знатиме про неї, якщо зможе її завбачити…

УРОК ЧЕТВЕРТИЙ

Що ж таке людина?

(Із відповідей Великої обчислювальної машини Академії наук)

— Людина — істота. В граматиці вона стосовно до себе ставить питання “хто”, не “що”? Тим-то питання поставлено мені неправильно. Треба сказати не “що таке людина?”, а “хто така людина?”

Людина як особистість складається з парадоксів. Хоч скільки б мала всього вона, їй усе мало. Це й погано, й добре. Погано тому, що вона іноді робить непродумані вчинки. Добре тому, що вона не зупиняється на досягнутому. Саме це і є головним чинником розвитку людства.

Людина не може визначити, до чого вона прагне, що невтомно шукає, що виховує в собі і своїх дітях. Вона називає це різними словами, але врешті-решт вона прагне до єдиного, чого мені як машині не збагнути: вона прагне людяності.

Нема нічого відраднішого для мене, як моя залежність од людини, бо воістину нема меж її могуті.

СТРИБНУТИ ВИЩЕ ЗА СЕБЕ…

Повість

Вище за себе не стрибнеш.

Народна приказка

1

Густі випари струмували з потрісканого грунту. Вони вигиналися, тремтіли, перепліталися, розгойдувались, наче гадюки у весільному танку. Струмені поступово тоншали6 клубок, з якого визирали “гадючі голови”, танцював на одній прозорій стеблині, потім одривався і плив над скелями та ріденькими чагарниками, граючи всіма барвами веселки. Блякло-бузкові, світло-сині, брудно-сірі, — і все півтони, жодного чіткого кольору.

— Цікаво, — всміхнувся Олег.

Ант квапливо відвернувся і подумав: “Ти ж сприймаєш усе це інакше, і усмішка в тебе вимушена. Ти — як той солдат, що боїться не виконати наказу, а у нього тремтять коліна”.

— Поглянь. — Ант вказав удалину.

Олег марно вдивлявся в простір, він бачив тільки в’юнкі струмені.

— Даруй мені, — досадно мовив Ант. — Я забув, що ти звідси нічого не побачиш. Звідси майже двадцять кілометрів. Летімо!

Він легко підхопив Олега…

— Все-таки тут можна дихати, — ніби з кимось сперечаючись, мовив Олег. Він то надівав, то знімав шолом. Знову повторив: — Якщо звикнути, то можна.

— Не пручайся, а то впущу, — попередив Ант, пильно вдивляючись униз.

Він зробив кілька поворотів і сів біля напіврозваленої споруди з бійницями.

— Невже це їхні сліди? — Олег не міг повірити, що вони відразу натрапили на них. — Щастить неймовірно. Наче в кіно. Правда, невідомо, якій експедиції належать ці сліди. Проте, безумовно, будували земляни.

Він обійшов споруду, нахилився до брил. Оглядав кожний закуток, кожну щілину і ділився своїми думками з Антом:

— Будували для оборони. Поглянь на бійниці. Очікували нападу. Але чому не вернулися на корабель? Там би й заховались… І, власне, де корабель?

Він нахилився, знову підняв якусь річ.

— Дивись, поламаний затвор карабіна. Отже, вони боролися з біологічними об’єктами, схожими на нас. Інакше вдалися б до генератора хаосу, а вони скористалися мисливськими карабінами. Сліди ніг, виразні відбитки. Оці великі схожі на сліди Миронова. Розмір черевиків — сорок п’ять, не менше. Згадай, Анте, порийся у своїй пам’яті. Адже ти записав туди всі дані про учасників експедицій. Зверни увагу на глибину сліду. Миронов важив кілограмів сто.

— Це сліди Миронова, — ствердив Ант.

— Отже, перша експедиція.

— Занадто часто повторюєш слово “отже”, — зауважив Ант.

Олег здивовано обернувся і знову оглянув руїни. Він не знаходив того, що шукав. На обличчі йому проступили краплини поту.

— А де ж сліди противника? Тут тільки відбитки землян. Ти лишень подивись, як стрибав Миронов. Але з ким він бився? Що ти на це скажеш?

— Не знаю, — відповів Ант.

Олег стиснув губи, випнув підборіддя. “Здається, мій побратим більше вміє діяти, ніж думати”.

— В усякому разі звідси вони пішли неушкоджені, — пояснив він Антові. — Ми не знаємо, чим кінчився бій, але сліди всіх чотирьох ведуть до скелі. Чи ти не бачив їх на каменях?

— Ні. Сліди зникають. На виступі скелі видно сухі краплини крові, кілька ниток.

— Зроби аналіз.

Ант одразу відгукнувся:

— Кров людини. Перша група. Нитки арконові. Можливо, Миронова або Кузяєва було поранено. В обох перша група крові і вміст гемоглобіну перевищує норму.

“Лаборант на досконалій апаратурі зробив би аналіз за хвилину, а сигом це виконав за якусь частку секунди. Ось що означає різниця між апаратами й органами, коли для інформації не потрібно додаткових перетворень і проходить вона по інших каналах, — подумав Олег. — Втім, тут ще суть і в швидкості її проходження. Який фактор вагоміший?”

Він збагнув, куди заведуть його такі роздуми, і, щоб не дійти неминучого висновку, рішуче сказав собі: “Але й у мене є переваги, і невідомо, що буде важливіше”.

— Спробуй простежити далі, — мовив.

Дальші пошуки не дали наслідків. Не щастило визначити ні напрямку, в якому пішла після бою експедиція, ні хоча б пересвідчитися, що її учасники живі.

— На цій планеті надто багато перешкод. Мої радіощупи не працюють, — зауважив Ант, і Олегові вже не треба було давати нові вказівки.

Сигом ступив кілька кроків у тінь од скелі, і його гігантську постать оповив димок.

— Що з тобою? — крикнув Олег.

— Все гаразд, — здивовано відповів Ант і обернувся.

Його обличчя розпливлося в хмарах диму. На тому місці, де щойно стояв сигом, здіймався стовп диму.

— Анте!

З диму виринула знайома постать, ступила крок до людини. Дим розвіявся.

— Мені здалося, що ти гориш, — сказав Олег, переводячи подих. — Оптична ілюзія. Її створюють випари. Шукатимемо далі. Спробуймо в польоті оглянути місцевість. У радіусі кількох десятків кілометрів. Але спочатку треба щось попоїсти.

Олег витяг з кишені кілька ампул і тюбиків, сів у тінь. Аж тепер відчув втому. Повільно висмоктував вміст ампул та тюбиків.

Сигом стояв поряд, прихилившись плечем до скелі і підставивши спину під промені сліпучого сонця.

“Йому добре, — позаздрив Олег. — Зарядився променевою енергією і не думає про їжу. А я його затримую. Та нічого, почекає”.

Олег не поспішав, намагався якнайбільше розслабитись, ні про що не думати, щоб відпочили м’язи і нерви. Глянув на стрілоподібні хмари, на хиткі струмені випарів, на нерухомі кущі, на трикутне обличчя сигома Анта з широким чолом і загостреними рисами, що надавали йому виразу людини, яка весь час прагне вперед. Хмари кидали на обличчя, на скелі зелені тіні, здавалося, що в ущелинах пробивається мох. Олег згадав скульптора, який придумав образ сигома Анта: “Що він хотів сказати цією непокірністю ліній?”

Обличчя сигома вразило Олега ще на штучному супутнику Землі, де вони вперше зустрілись. Олег добивався дозволу на політ у членів Ради. Його познайомили з Антом і сказали:

— Полетить тільки сигом. Впорається сам. Не треба зайвого риску.

Олег розсердився:

— Але там мій брат. У мене нікого, крім нього, не лишилося. Я розумію, що тепер сигом, як видно, займе трон “царя природи”. Дідько з ним! Але там мій брат, мій, а не його!

Він навмисне не дивився на Анта, мов не помічав його. Повернувся до нього тільки тоді, коли той заговорив. Ант підтримав прохання Олега. Він не згадував про почуття, а доводив членам Ради, що доцільніше летіти вдвох.

Не можна сказати, щоб Олег відтоді подружив із сигомом. Він сумлінно переконував себе, що повинен бути вдячний йому. Іноді щастило заглушити підсвідому неприязнь — та й годі.

Зараз Олег дивився на цю могутню постать, якій не потрібно ні їжі, ні відпочинку, і у, нього наростало роздратування. Юнак силоміць одвів погляд від сигома.

Над скелями пливли фіолетові плями, то зливаючись, то знову розпадаючись. Видовище було не дуже приємне. Взагалі Олегові не подобалася ця планета.

— Ми поділимо планету на сектори і шукатимемо долі, доки не знайдемо, — сказав він і стиснув уста.

Сигом Ант мовчки подав руку, запрошуючи до польоту.

2

Олег ступив кілька кроків і заціпенів. Його рука потяглася до пістолета.

В фіолетовій півтемряві ущелини він побачив двоногу істоту. Здавалося, що вона підкрадається, обережно переставляючи ноги. Над квадратною головою виднілося кілька виступів.

Олег зробив те, що було сказано в інструкції, — увімкнув кібернетичний мікропередавач-приймач ЦП-1, запрограмований на встановлення зв’язку з представниками інших цивілізацій і аналіз поведінки живих істот. Передавач мав лазери, працював на світлових променях і радіохвилях, надсилав і звукові імпульси одночасно за вісімнадцятьма кодами, що їх склали космолінгвісти. Якщо істота якось реагувала на сигнали, ЦП-1 одразу враховував поправку і міняв програму, повідомляючи про це космонавта. Так тривало доти, доки ЦП-1 сам або з допомогою космонавта не розшифровував поведінку аборигена і не встановлював з ним зв’язок.

Олег не ворухнувся. Це було найкраще в даній ситуації — придивлявся до істоти, яка завмерла за кілька кроків од нього. Її поза була одночасно і загрозлива, і перелякана. Здавалося, що істота готувалася стрибнути, тільки ще не вирішила куди — вперед чи назад. Олег майже автоматично стиснув рукоятку пістолета.

“Якщо не пощастить знайти контакт, доведеться її налякати…”

Істота зробила ледь помітний рух. Олег швидше вгадав, ніж побачив його. Зусиллям волі притримав палець на спусковій кнопці.

“Куди завіявся Ант? Пішов оглянути печеру, і ось маєш… У найкритичнішу мить… Анте!” — спробував він у Думках покликати сигома. Був незадоволений собою. Адже Домовилися не вдаватися до телепатичного зв’язку. Олег сам Цього просив, боявся. А можливо, просто не хотів. “А що тут приховувати! Саме боявся, що сигом дізнається більше, ніж хотілося розповісти”.

Олег міг би надіслати сигому радіосигнал, але для цього довелося б переключити ЦП-1, а в такій ситуації кожна секунда могла стати вирішальною.

Індикатор автопередавача кольнув чоло легким розрядом. Із репродуктора пролунав голос сигома:

— Перед тобою нікого немає, марево, ілюзія.

— Марево? Істота, що там завмерла, марево?

Олег ще не вірив, але рука, що стискала пістолет, ослабла. Помітив, як змінилася поза істоти, як поряд виросла величезна постать, і збагнув: цей переляканий невідомий — він сам, точніше його відбиток, а поряд відбиток сигома.

— Ми відбиваємось у мареві, немов у системі дзеркал, — пролунав голос Анта. — Об’ємне зображення.

Олег обернувся до сигома.

— Спасибі, друже. Ти це зумів визначити швидше за мене. Так, на невідомій планеті треба бути готовим до будь-якої несподіванки.

Він підвів голову і подивився в очі Антові, той підморгнув, і вони обидва весело засміялись.

Олег увімкнув автоматичну лінію світлофільтрів, вмонтовану в шоломі.

Космонавти зайшли в ущелину, сигом намагався не забігати наперед. Тіні виринали з-під ніг, танцювали довкола. Вони то яскраво спалахували, то тьмяніли, були схожі на язики вогню, на клоччя туману. В ущелинах чатувала темрява, але здавалося, що вона прозоріша, ніж на Землі.

Олег згадав планету, названу Лисячою. Щось і тут було схоже на ті непривітні простори: слизьке каміння, випари… Але там ще були стовпи куряви. Він зрадів: добре, що хоч тут майже немає куряви. Але чому?

Він не встиг подумати. Змахнувши руками, провалився в порожнечу. Перед очима спалахнули яскраві смуги. Олег упав, але відразу ж підвівся. Він опинився у вузенькій щілині, на стінах якої виднілися прямі смуги. Придивився до них.

“Пастка. Штучна пастка. Ось сліди інструмента — об-плавлені кінці. Схоже, що тут працювали лазери. Можливо, земляни приготували її переслідувачам? Чи навпаки? Може, в аборигенів планети є зброя на зразок лазерів?”

На дно щілини упав трос із гачком. Олег причепив його до пояса і за секунду вже стояв поряд із сигомом.

— Це пастка, Анте.

— Схоже, — погодився сигом, а сам подумав: “Пастки скрізь, а в першу чергу — ми самі”.

3

Олег не почув пострілу, не відчув болю. Удар у праве плече. Рука оніміла.

Олег побачив на скелі фонтанчики кам’яних осколків — їх вибивали кулі. Він упав, скотився в ущелину, обережно визирнув. По камінню знову зацокали кулі. Стріляли з-за скелі, схожої на жабу. Він увімкнув ЦП-1. Сигом упав поряд, прикрив його своїм тілом.

— Тільки не стріляй, — промовив він. — Ми ж не знаємо, хто це. Якби тут було менше перешкод, я б використав свої радіощупи і дізнався про них більше.

— Коли нас покладуть, ми вже нічого не дізнаємося, — пробурмотів Олег, силкуючись опанувати себе.

Обличчя сигома було спокійне.

— Я створю захисну оболонку, — сказав він. — Понесу тебе. їхні постріли нам не зашкодять. Спробуємо встановити зв’язок. Та насамперед треба вилікувати твою рану.

Біля чола Анта виникла блакитна хмарка, піднялася вище голови, оповила обох, створивши навколо немов купол. Сигом розстебнув скафандр Олега. З очей Анта вдарили голубі блискавки, злилися в одну вібруючу нитку, спрямовану на Олега. Юнак відчув приємне тепло, здавалося, що хтось торкається його шкіри. Одночасно прояснилася свідомість, відновилися сили. Плече оживало, але водночас виникав нестерпний біль.

Через енергетичний захисний купол було видно, як по каменю клацали кулі, вибиваючи фонтанчики. ЦП-1 повідомив Олега: “Об’єкти живі, зовні схожі на людей, проте їхні біохвилі мають деяку відмінність, а поведінка відрізняється від поведінки людей. Найважливіша особливість — нелогічна агресивність. Звідси ігнорування будь-яких контактів”.

— Слухай, — крикнув Олег Антові, заглушаючи звук ЦП-1. — Це не люди. Можливо, вони вбили наших?

— Ще рано робити висновки, — відповів Ант. Його обличчя було втомлене — він втратив багато енергії. Немов забувши про існування противників, сказав: — Сплине три-чотири доби — і ти видужаєш. А зараз я тебе віднесу до корабля. Полежиш там, а пошуки я продовжуватиму сам.

— Скажи простіше: не перешкоджай мені, людино.

— Ого, зачепив струнку самолюбства, — вигукнув Ант. — Тільки цього нам бракувало.

Олег своєчасно згадав про локатори та пошукові системи корабля і не став заперечувати. Думав: “Я зможу вести пошуки і звідти. Якщо хлопці живі, вони відгукнуться. Можливо, проясниться і ще дещо”.

Олег стежив за голубою хмаркою, чекав, коли в ній блиснуть сріблясті нитки, це б означало, що сигом перевів оболонку на режим відштовхування. Та ось об прозорий купол вдарили уламки каміння.

— Чому ж ти не переводиш оболонку на відштовхування?

— Якщо в неї влучить куля, вона відштовхне і її.

— То хай відштовхне, — нетерпляче сказав Олег.

— Але тоді куля полетить туди, звідки її випустили, і може вцілити в того, хто стріляв…

— На зворотному шляху куля втратить силу, — нагадав Олег, морщачись од болю.

— Ми нічого про них не знаємо. Спочатку я бачив тіні ясніше. їх екранує скеля. Тепер бачу їх гірше. Заважає оболонка. Не будемо ж ми експериментувати чи боротися з тінями.

Плече нестерпно пекло. Біль розливався по руці.

— Ти схожий на проповідника, — сказав Олег. — Дивна роль для сигома.

— Доведеться продовжити її, — усміхнувся Ант, не звертаючи уваги на докір. — Перш ніж боротися, треба знати, з ким маєш справу.

— А я не збираюся з ними боротися, — примирливо мовив Олег.

Йому набридла суперечка. Він думав: “Не все так просто, як ти гадаєш, сигоме. Ми дали тобі те, що хотіли мати, і позбавили того, чого не хотіли мати. В тобі ми намагались ускладнити свою особистість і спростити організм там, де це можливо. Боюся, що нам пощастило досягти не так першого, як другого, і спрощення організму викликало спрощення особистості. Звідси — така вірність прописним істинам. Навіть під час небезпеки, коли людину рятувала не логіка, а щось інше…”

Сигом узяв Олега на руки і стрімко злетів у повітря.

Далеко внизу попливли щербаті, зазубрені скелі, схожі на поламані пили. Гострий зір сигома був спрямований уперед. По його обличчю пробігали яскраво-білі тіні, розсіяні захисною оболонкою. Густе шовковисте волосся обрамляло голову.

Сигом сів біля корабля. Олег увімкнув кодовий мікропередавач, наказав автоматам корабля відкрити люк і подати трап-ескалатор. У каюті відразу сів у крісло. Після поранення він був ще слабий, хоч сигом і посилав йому безперервно біоімпульси, передаючи частину своєї енергії. Світло індикаторів заспокоювало, в озоноване повітря, створенекондиціонерами, вплітався запах пластмаси. Олег простягнув руку, перемкнув кондиціонери на “запах ковилового степу”.

Сигом стовбичив навпроти, зіпершись на бильце крісла.

— Я піду, — сказав він. — Прошу тебе, не виходь з корабля, поки не почуєш мого сигналу.

Він налаштував приймач корабля на свою хвилю.

— Я допоможу тобі звідси пошуковими системами, — запропонував Олег.

— Найкраще — після моїх сигналів.

“А чи не багато ти собі дозволяєш, друже? — подумав Олег. — І недооцінюєш мене? Втім, це взаємопов’язано. Іноді мені здається, що ти підліток, могутній сигоме. Самовпевнений хлопчак…”

— Прошу тебе, не виходь з корабля, — повторив Ант. — Ми зовсім не знаємо цієї планети і навіть психологічно не готові до її сюрпризів.

“Але, на твою думку, ти готовий більше, ніж я, — всміхнувся Олег. — Ну що ж, іди, а там побачимо”.

— Не хвилюйся. Якщо помітиш щось істотне, негайно сповісти, і я скажу тобі, як діяти далі, — зауважив Олег.

По обличчю сигома майнула тінь.

— Ми ж не змагаємося між собою. Ми — партнери проти невідомого. Але тебе поранено, і я йду на розвідку. Хіба ж не так?

— Гаразд, не хвилюйся. Я звідси не вийду, — сказав Олег.

— До моїх сигналів, — нагадав сигом.

— До твоїх сигналів. Я буду слухняний. — І в думках додав: “Як справний автомат. Адже ти хочеш цього”.

Олег насилу дочекався, поки сигом пішов. Ліг у крісло. Якнайзручніше вмостився. Рана нила. Він повернувся — біль трохи вщух. Зігнув ногу, витяг руку і навіть усміхнувся: полегшало. Відчув себе майже щасливим. Знову виникло бажання думати, міркувати. Та думки були невеселі, гір-ко-іронічні: “Спробуй втішитися тим, що ти не такий уже ч примітивний чи підлий, що с й гірші. Можеш віднести себе до розряду благородних і сміливих дослідників. Але ось ти пошкодив ногу — і весь твій складний різноманітний світ звужується до віконця в лікарні. Всі великі думки зменшуються і згасають. Гарячі поривання вкриваються попелом. Ти стаєш рабом свого враженого сухожилля або суглоба. Сідаєш так, щоб на ногу було менше навантаження, лягаєш так, щоб нозі було тепло, зручно. Коли не болить — ти щасливий. Як тобі нині мало треба, людино…”

4

Олег клацнув тумблером, і каюта сповнилася тріском розрядів. Промінь бігав по шкалі, реєстрував шуми, які швидко мінялися. Олег передав управління пошуком автоматам. На екранах заблищали раптові спалахи, блискавки, а ламані криві спліталися в павутиння, розривалися, довільно склеювалися.

“Тобі доведеться все-таки розкрити свої таємниці, красуне”, — звертався Олег до планети. Він ніби заклинав її, вмовляв і одночасно погрожував: “Можеш лютувати скільки завгодно, але ти присвоїла собі те, що тобі не належить. Треба повернути. Людей не можна красти безкарно. І жарти з ними теж не завжди кінчаються вдало. Людина — це не так уже й багато, як дехто думає, та вона все-таки чогось варта, повір мені. І краще б тобі жити з нею по-доброму”.

На одному екрані виникла розпливчаста пляма. Вона поступово бліднішала, і тріск вщухав. Уже можна було побачити скелі, тріщини в них, гриви скельних порід. Олег пересунув важіль на “огляд”, і на екрані попливли вервечки скель, ущелини, оповиті туманом.

Тепер і на інших екранах з’явилися частини панорами. Шість екранів огляду — шість віконець, шість променів, що простяглися на сотні й тисячі кілометрів. Кіноапарати автоматично фіксували все, що з’являлось у вікнах, аналізатори першого контролю переглядали плівку, дублюючи тисячі кадрів, де було хоч щось відмінне від мільйонів інших. Аналізатори другого контролю вибирали з цих тисяч сотні. Якби на плівці було знайдено щось незвичайне, воно відразу б потрапило на контрольний екран у супроводі звукових сигналів.

Час збігав. У Олега стомились очі, він прикрив їх важкими гарячими повіками. І несподівано почув кроки. Легкі, м’які. Звуки долинали з-за перегородки, що відділяла каюту від вузького коридора, який вів до пульта управління кораблем.

Олег розплющив очі. Кроки стихли.

“Дурниця, почулося”, — подумав він, але про всяк випадок перевів один екран на рубку управління. Там нікого не було. І все-таки неспокій зростав, заважав думати. Щоб заспокоїтись, Олег почав аналізувати свій стан: “У якій частині мозку виник цей неспокій? Не інакше, як у таламусі. Страх перед невідомим — ось як це називається. Його передано мені тисячами поколінь предків разом з іншими рятівними інстинктами. Предки заплатили за нього кров’ю, стражданнями, життям, а мені він ні до чого. Це не образливо для них, проте мені він справді ні до чого. У мене для таких випадків є логіка, здатність аналізувати. Можливо, моїм далеким нащадкам і це теж не знадобиться.

Знову кроки. Чи тільки здається? Здається… Так… про що ж я думав? Про логіку і про те, що вона не потрібна буде нащадкам. Можливо, у них буде щось досконаліше, і моя логіка здаватиметься їм атавізмом. Адже її народжено в певних умовах і вироблено для певної мети…”

Роздуми заспокоїли Олега. Він перевів усі екрани на зовнішній огляд і продовжував спостереження. Спати йому більше не хотілося.

Пропливли розмиті обриси химерних скель, схожих то на стовпи, то на земних тварин. Олег подумав: “Якби на моєму місці був хтось з іншої планети, він бачив би їх зовсім по-іншому, порівнював би з чимсь іншим, навіть коли б мав такий самий зір. А якби абориген цієї планети опинився на Землі, з чим би він порівнював наші гори? Берези, яких тут немає, річки? Можливо, якщо хочеш щось збагнути в космосі, треба очистити пам’ять. Але як тоді діяти? Чим керуватись? Од чого відштовхуватись? Я знову чую кроки, хоча їх тут не повинно бути. А чому не повинно?”

Він мимоволі почав фантазувати, перебирати варіанти, хто б міг опинитися в кораблі. Хтось проник через щілини? Щілини в обшивці, щілини між молекулами, простір між атомами, якщо вдуматися, то всі предмети в основному заповнює порожнеча, як вода — людське тіло. Але чому невідомий мав просочуватися, хоча на незнайомій планеті треба припускати навіть таке… А чи треба? Адже він міг просто зайти на корабель, коли мене й Анта не було. Дати сигнал автоматам, і вони опустили трап-ескалатор. Проте, якби він узнав код, чим би подав сигнал? А що, коли в нього є радіооргани? Олег відчув, як поступово вкривається холодним потом. Стукало у скронях. “Стоп! — сказав він собі. — Це не жарти. Дограєшся, що виникне нав’язлива ідея, а позбутись її не так просто. Давай подумаємо спокійно”.

Він робив усе, щоб заспокоїтися: наказував своїм м’язам і нервам розслабитися. Розмовляв сам із собою тоном улюбленого вчителя: “Ти стомився, старий, тебе було поранено, У тебе ослабли нерви. Ось і ввижаються кошмари”.

Олег покрутив ручку пульта — і на двох екранах зображення зникло, з’явилося павутиння ламаних тіней. Він спробував сфокусувати їх, увімкнув звуковий супровід — і каюту заповнили тріск та шипіння. Не треба було втручатися в роботу автоматів. Та, знаючи це, Олег все-таки крутив ручки, морщачись од тріску. Він називав свої спроби “ослячою впертістю”, хоча це була не впертість — Олег хотів розвіятися, не чути шереху за дверима, за стіною. Однак він чув… Навіть крізь тріск розрядів. М’які кроки… Хтось уже близько… Зупинився біля дверей каюти…

Олег схопив пістолет, пригнувся в кріслі. Вільною рукою перемкнув екран. На ньому з’явився коридор і двері до каюти. Нікого.

“Ти боягуз! — сказав він собі. — Ти ідіот! Слизняк! Шизофренік! Ти нуль на вході і виході!”

Він довго лаяв себе і поступово трохи заспокоївся. “Треба розібратися. З’ясувати, з чого все почалося. Власне кажучи, все почалося з того, що пролунали кроки. Ні, з того, що мене було поранено. Ні, річ у тому, що я лишився в кораблі сам. Точніше, все почалося тоді, коли ми прилетіли на цю планету, де безслідно зникло дві експедиції. Я ніби побачив димовий стовп замість сигома. Так, так, мені й тоді здалося, здавалося… А тут іще — руїни, пастка, постріли… І невідомість. Ось звідки ці кроки, яких насправді немає”.

Він клацнув тумблером автоматичного пошуку і став дивитись на екран. Хмари виповзали з ущелин, набирали найхимерніших форм, тому й почав працювати контрольний екран. На ньому спочатку з’явилася хмарка у формі трикутника з чорною плямою посередині. А от хтось летить. Та це ж сигом! Отже, він нічого не знайшов…

Ще одна хмарка. Вона повільно оберталася навколо осі, наче дзига. Якби Олег не був певен, що це хмара, то подумав би — корабель. Хмаринка зникла, з’явилась ущелина і цяточки, які світились. Олег прокрутив цю частину плівки кілька разів. У тому, як розповзалися цяточки, вгадувалась якась закономірність, Олег згадав полювання на вовків. У такому напрямку рухались мисливці, оточуючи зграю. Треба було проявити плівку через світлофільтри.

Він не встиг зробити цього…

За стіною виразно пролунали кроки. Вони то стихали, то відновлювались. їхня нерівномірність насторожувала.

“Час кінчати з цією дурницею! Огляну корабель по телевізору, потім обійду коридори. Просто так, щоб остаточно впевнитись у безпідставності свого страху”.

Він побачив на екрані рубку, одномісну каюту, лабораторію, вантажні відсіки, приміщення генхаса… Потім рішуче відклав пістолет і підвівся. Підійшов до дверей. Почекав секунду, згадав, що не оглянув зовнішні люки. Повернувся і перемкнув екран на люки, знаючи, що не побачить нічого нового. Щось стисло горло…

Третій зовнішній люк було відчинено і трап-ескалатор спущено.

“Невже забув зачинити його після того, як пішов сигом?”

Олег майже інстинктивно натис кнопку автомата, що зачиняв люк. І тоді в круглому чорному отворі пропливло обличчя в ореолі світла…

5

Перший рух — права рука схопила пістолет.

Другий, третій, четвертий — ліва рука в судомі натискує на кнопку автомата.

Люк не зачиняється.

“Треба вийти з каюти, дістатись до рубки. Там, на пульті, дублююча кнопка”.

Обличчя на екрані ледь погойдувалося…

Ноги Олега приросли до підлоги. З великим зусиллям він заплющив і розплющив очі. Обличчя зникло. Було соромно. “Догрався, голубчику, до галюцинацій. Я тебе кваліфікував правильно: клас — повзун, вид — йолоп, загін — слизняк. Ану, давай у рубку!”

Підійшов до пульта і, ввімкнувши екран, надіслав команду автоматові, що зачиняв люк. Автомат не діяв.

“Поламався, та й годі”, — заспокоював себе Олег, страхуючись од марева.

За спиною почулося зітхання, схлипування, сміх.

“Стій! Не обертайся. Там нікого немає. Забув, що це галюцинації? Ну от, усе-таки можна подолати страх? А тепер обернись. Тільки не поспішай! Так, так… Переконався, що в рубці, крім тебе, нікого. Міркуй нормально. Якщо основний і дублюючий автомати поламані, що майже неймовірно, треба втягти ескалатор і зачинити люк вручну, за допомогою блоків і важелів”.

Він вийшов у коридор і, гучно тупаючи, підійшов до заслонок-фільтрів. Це був останній бар’єр перед люком.

Олег зупинився, пригадав усе, що зробив до цього, проаналізував, порівняв з інструкцією. “Значних відхилень немає”.

Підійшов до люка, спробував рвонути на себе ручку блоків. Вона не піддавалася. Можливо, трап-ескалатор зачепився за щось долі. Треба спуститись і відчепити його.

Олегові не дуже хотілося виходити з корабля. Крім того, він пам’ятав попередження сигома. Та не залишати ж люк відчиненим!

Він ступив на грунт і побачив, що кінець трапа застряв в ущелині. Спробував було обережно витягти його, потім розсердився і смикнув дужче.

Відчув удар по шолому і побачив ланцюжок фонтанчиків.

“Стріляють!”

Олег заховався за трап. Боліла голова, плече. Він не міг визначити, звідки стріляють. Увімкнув ЦП-1. Треба скористатися нагодою, домовитися. ЦП-1 працював. Довкола клацали кулі. Ближче, ближче. Вогняна голка зачепила руку.

“Тільки не стріляти, нехай працює ЦП-1. Вони повинні якось реагувати…”

Він збагнув, що руку не просто зачепило. З кожною хвилиною втрачав сили. Нудило. Із-за скель вийшли темні постаті…

“Це вони в мене стріляли. Ті, з ким я повинен домовитися. Встановити контакт. Сигом мав рацію. Будь-що встановити контакт. Стріляти не можна. Не можна”.

Постаті підходили ближче й ближче. Одна з них була зовсім близько. Олег уже міг розпізнати обличчя, схоже на людське, з роззявленим ротом, тільки майже без очей.

“Встановити контакт. Контакт. Контакт. Не стріляти. Контакт”.

ЦП-1 клацнув і вимкнувся.

“Зараз ворог вийде на позицію, з якої видно мою голову. Стрілятиме. Чому я думаю “ворог”? Невідомий, а не ворог. Невідомий, який може стати другом. Однак він стрілятиме”.

Олег дістав пістолет, послав кілька світлоімпульсів так, щоб не зачепити, а тільки налякати.

Постаті залягли. Потім почали повзти, оточуючи Олега.

Олегові нестримно захотілося вибігти на трап, сховатися в кораблі.

“Стій! Бо загинеш! Поки добіжиш, тебе вб’ють. А коли й пощастить добігти до корабля, то як піднімеш трап? Вони кинуться слідом за тобою. Що ж робити? Думай. Спробуй увімкнути ЦП-1. Згадай інструкцію: “Використати все можливе…”

Кілька секунд відчував тільки біль у руці, якою намагався ввімкнути передавач.

Нарешті! Олег зрадів так. ніби вже налагодив зв’язок.

Але ще одна куля вдарила в шолом, і Олег на мить знепритомнів. Потім побачив, що вороги вже зовсім близько.

Ще удар у шолом. Два удари. Куля зачепила ногу.

“Спробуй хоча б висмикнути трап”.

Напружився. Здавалося, від надзвичайного навантаження от-от трісне, як канат, сухожилля.

Олег надіслав нові черги світлоімпульсів. Постаті зникли.

За кілька секунд він вибіг трапом. Коли дверцята люка клацнули, Олег прихилився до стінки. Піт засліплював очі. Ледве переставляючи ноги, космонавт побрів крізь фільтри, скинув шолом. Добрався до каюти, сів у крісло. “Щоб зрозуміти іншу істоту, треба стати нею”,думав у відчаї. Але нова думка схвилювала його: “Можливо, кроки не були галюцинацією. Хтось із них пробрався в корабель і відчинив люк зсередини, зіпсувавши автомати. А чому ж вони не ввійшли всі? Ввімкнути генхас чи стерилізатори? А що коли той, хто проник у корабель, не мав на меті нічого поганого, — адже він міг би вже здійснити свої плани. А звідки я знаю, що він не здійснює їх? І хіба мало працював ЦП-1?”

Олег загерметизував каюту і ввімкнув стерилізатори, створивши навколо корабля захисне енергетичне коло. Намагався розігнати сумніви, думав: “Сумніви, мабуть, найкраще, на що ми здатні. Але вони мають і зворотний бік. Велике вміння саме й полягає в тому, щоб у певний момент позбутися їх. Інакше ніколи не почнеш діяти…”

Крізь його думки пробився телесигнал сигома. Олег насторожився. Сигнал пролунав чіткіше: “Що сталося? Чому працюють стерилізатори? Повертаюсь”.

Олег вимкнув захисне коло, настроїв приймач на хвилю сигома. Приготувався відчнити люк, як тільки почує сигнал про повернення товариша.

6

Автомати люків, як і раніше, не діяли. Довелося відчиняти вручну. Від напруження заболіли м’язи. “Добре, що хоч трап не треба опускати”.

Олег визирнув з люка, тримаючись за скобу. Сигома не було видно. За кілька секунд почувся різкий свист, що дедалі наростав.

Олег відчув біль у барабанних перетинках. Запаморочилася голова. Пальці розігнулись, і Олег упав з восьмиметрової висоти на оплавлений грунт. Врятував спецкостюм, якого він так і не зняв. Та удар був відчутний, на кілька хвилин космонавт знепритомнів. Очунявши, побачив перед собою темну стіну корабля.

Осторонь хтось пискляво-уривчасто сміявся. Потім з’явилися нотки відвертого злорадства.

“Отже, знову пастка. А я сподівався встановити з ними контакт. Вони давно прийняли передачі ЦП-1, розшифрували їх і передали на тій же хвилі сигнал — я сприйняв його як повідомлення сигома. Вони скористалися моїми спробами встановити контакт, щоб мені влаштувати пастку”.

Олег удавано застогнав, зробив кілька конвульсивних рухів. А сам у цей час схопив правицею пістолет, намацав рукоятку, зняв скобу запобіжника. Ще раз застогнав, здригнувся і завмер, очікуючи, поки підійдуть вороги. Вони хотіли влаштувати йому пастку, то нехай попадуть у неї самі!

Страх минув. Інше почуття охопило його, наповнило вщерть усе тіло. Воно клекотіло в горлі, било в скроні, і Олег відчував свої напружені м’язи.

Тепер він ждав, щоб невідомі нарешті з’явилися, благав нетерпляче: “Ідіть, ідіть швидше, поспішайте…”

Пістолет ледь тремтів у його руці, проте Олег відчував, що він урівноважиться, коли з’явиться ціль.

Знову пролунав сміх, торжествуючий, зневажливий, і коло Олега впала якась кругла річ. Вона шипіла і крутилась. Інстинкт підказав, що треба робити. “Вони не хочуть ризикувати!” Олег одкинув річ геть, скочив на ноги — більше не було сенсу ховатись — і включив пістолет на стрільбу чергами. Світлоімпульси линули в усі боки, перетворюючи скелі і чахлу рослинність на місиво, на потоки лави. Крізь гуркіт скель, які падали, проривався пронизливий стогін та крик, а космонавт усе бив пульсуючими потоками світла.

Він ще ніколи не відчував такого пориву. Збагнув, що саме цього не вистачало йому, людині двадцять першого століття, названого Щасливим. Занадто спокійне було життя на Землі та її супутниках, занадто добропорядне — в ньому були любов, благородство, пошук, печаль, досада, гнів, але такої люті він ще не знав…

7

Вилізши на корабель, Олег більше не зачиняв люк. Нехай вони лишень поткнуться!

Він згадав, як щойно лютував, подумав, що люди на Землі назвали б це почуття пережитком минулого. Уявно відповідав їм: “Це не пережиток минулого, а програма, яку заклала в нас природа, частина нашого єства. Ми відкинули мало не половину почуттів, ми збіднили свій світ, зробили його прекрасним і прісним, немов прописні істини сигома. Ми пробували відірватись од природи, од своєї тваринної суті, витруїти, стерти її програму, — і ось до чого це призвело. А чим ми відрізняємось од тварин? Організм, схожий на наш, серце, здатне любити і ненавидіти, є в пацюка, у гієни, орла і ховраха. Навіть зародки другої сигнальної системи є у мавп, собак, дельфінів. І хто знає, якби людина не розвинулась і не пригнітила розвиток інших видів, можливо, сьогодні зводив би міста і летів у космос новий вид дельфіна чи собаки, а людина лишалася б на рівні теперішньої мавпи…

Отак міркуючи, Олег готувався зустріти ворога. Крім пістолета-лазера, він вирішив скористатися невідмовною зброєю — генхасом, заздалегідь увімкнувши кібернетичний мозок апарата на пошук противника. Однак уже за кілька хвилин на пульті генератора хаосу спалахнув індикатор, що дозволяв застосувати тільки вузько спрямований промінь. Це означало, що випромінювання хвилями небезпечне для людини, що основні ритми коливань організму противника близькі до ритмів людини.

“Вони схожі на нас. Що ж, тим легше буде з ними впоратись…”

Якби Олег увімкнув генхас на Землі, то не тільки люди, але й тварини, чиї організми мали схожі характеристики, у радіусі десяти кілометрів загинули б за кілька секунд. Хвилі генхаса, змінивши коливання молекул їхніх клітин, вбили б їх, до невпізнання змінивши трупи, перетворивши їх на каміння, дерево, на пил і воду.

О, він знищить усіх ворогів! І хто знає, чи захоче потім повернутися на Землю, в цей дитячий садок з високою мораллю, на Землю, де немає місця для такої ось боротьби?

“Можливо, ми шукаємо в космосі саме це, — думав він. — Тільки не наважуємося зізнатись”.

Олегові здавалося, що його руки й ноги подовжилися, зміцніли, а очі могли б бачити навіть у темряві, крізь струмені випарів. Він уперше за весь час перебування на цій планеті відчув до неї щось рідне. її скелі стали продовженням його рук і ніг, її ріденькі чагарі — його пальцями. Міст проліг сам собою, через безодню відчуження — те, чого не могли зробити любов і цікавість, зробила ненависть.

Телесигнал сигома: “Вимкни генхас”.

“Діждуться! Цього разу вони мене не ошукають!”

“Не вдавайся до генхаса, інакше знищиш людей”.

Олег виразно почув м’які кроки. Віконце каюти на мить закрила тінь. Він прицілився і ввімкнув генхас на променеву стрільбу.

“Вимкни генхас. Повертаюсь”.

Олег відчув, що йому нічим дихати. Щось насувалося, загрожувало зім’яти його, розчавити. Щось величезне, мов хмара. Не підступне, але байдуже до нього, до його долі, до його страху і ненависті. Незбагненне і невблаганне.

Він глянув на індикатор генхаса — не світиться. Притиснувся до стіни і закричав од страху: йому могло примаритися що завгодно, але щоб сам вимкнувся генхас…

Та вмить оговтався. Зціпив зуби, боляче прикусив губу. Став у позу, зручну для захисту.

Каюту залило світло, двері розчинилися. На порозі стояв сигом. За ним причаїлася темна постать, схожа на ті, які намагались оточити Олега.

— Це я, Олег, вгамуйся.

“Знову марево. Не треба піддаватись. Якщо це сигом, то чому за ним стовбичить чорна постать? Що їм треба?”

— Олегу, друже…

“Голос Анта. Але хіба важко підробити голос?” Сигом ступив до Олега, а темна постать заклякла у дверях. Ант швидко висунув шухляду стола, дістав люстерко, подав його Олегові. І той побачив спітніле страшне обличчя. Перекошений рот, ламані брови. Покусані уста вкриті кров’ю та піною. В очах страх і ненависть. Марево насувалося на Олега.

— Хто ти? — закричав він, намагаючись прикритися руками.

— Це люстерко, а в ньому — ти.

“Це не Ант. Хто завгодно, тільки не він. Вони хитрі, однак людину Землі не обдурять!”

Він зібрав усі сили і кинувся вперед.

Сигом хотів було застосувати відкидувач, але втримався — Олег міг забитися. Тому Ант тільки спіймав людину в енергетичні нитки оболонки і обплутав її, як сіткою.

Перед сигомом була перелякана, розлючена істота. Волосся здибилося на гусячій шкірі. Рентгенівським і гамма-зором Ант побачив, як калатає серце і напружено піднімаються легені, як скорочуються залози, викидаючи в кров адреналін, як, минувши кору мозку, старими каналами зв’язку надходять панічні сигнали — і напружуються м’язи, готові до смертельної боротьби, припиняють роботу непотрібні тепер слинні залози.

Імпульси мозку сигома мчали із швидкістю, що була близька до світлової, за секунду він встигав передумати і відчути більше, ніж сотні людей за все своє життя. І нині, згадавши геть усе, що пов’язувало його з минулим, Антові стало невимовно шкода цієї істоти, яка не винна в тому, що не може загальмувати свої автоматичні інстинкти органами Вищого контролю, яких у неї немає.

Сигом думав:

“Його так легко вбити, що він повинен доводити собі й іншим: я не боягуз. Досить вивести з ладу орган або перебити судину, — замінити нічим. Природа зовсім не створила запасних частин. І що найгірше — коли їх все-таки створюють люди, то міняти зіпсовані дуже важко, небезпечно та й боляче. Він змушений боятися пошкоджень і ненавидіти все, що може їх завдати. Дивно, як, незважаючи на все це, людська особистість підноситься над тваринною суттю”.

“Інстинкти примушують людину ненавидіти ту чи іншу істоту тільки через те, що в неї таке саме волосся і ніс, як у того, хто завдав їй болю. Людина часто не знає причин своєї неприязні, та протистояти підсвідомості й тій іскрі пам’яті, що зненацька спалахнула, не може. Власне кажучи, їй важко боротися з собою, а робити це доводиться щохвилини, аби вирватися з визначеного кола і стати тим, ким вона хоче сама”.

Сигом перегнав психоенергію з випромінювача на очі. Хоч це й шкодило йому, але могло найефективніше вплинути на Олега. З очей сигома світилися два невидимих промені, і там, де вони схрестилися, з’явилася блискуча цятка. Вона торкнулась Олега, і той упав.

8

Він побачив над собою стривожене обличчя сигома, запитав:

— Це все-таки ти, Анте?

Відчув руку сигома на своєму лобі і почув слова:

— Ні, не я, а джин з пляшки.

Тільки тепер повірив.

— Мені здалося, що ти прийшов не сам.

— Тобі не здалося.

— Тоді хто це?

— Ще не знаю. Але думаю, один з тих, кого ми шукали.

Олег стрімко підвівся, повернув голову і побачив двоногу істоту, вдягнену в пластмасовий скафандр. Блідо-фіолетове лице, очей майже не видно. З роззявленого рота стирчали зуби. Істота стояла нерухомо, прихилившись до стіни каюти.

— Не бійся. Він у мене під телеконтролем, — сказав сигом.

— Але чому ти запевняєш, що це один із тих?

— Це Миронов.

— Що?!

— Придивися.

Промені, що виходили з очей сигома, тягнулися до Олега. Він відчув, що з нього ніби звалився тягар, пригнічення; що повертається спокій, здатність мислити. Він глянув па ноги істоти — це були ноги Миронова, на плечі — його плечі. Але обличчя — чуже…

— Миронов! — покликав він. Голосніше: — Іване!

Істота байдужісінько дивилася кудись у куток, і Олег згадав, що вона перебуває під контролем Анта.

— Зніми телеконтроль.

— Небезпечно. Не зумів з ним домовитися, — відповів Ант.

— Я дружив з Мироновим. Зніми контроль.

— Гаразд.

Вираз блідо-фіолетового обличчя враз змінився. Раніше було байдуже, стало зацьковане і люте. Істота кинулася до дверей. Але, пересвідчившись, що не відчинить, підстрибнула до пульта і почала навмання натискати кнопки.

“Вона щось пам’ятає”, — сприйняв Олег думку сигома і ступив до істоти. Вона обернулась, по-звірячому клацнула зубами. Олег вдарив у щелепи, послав у нокдаун. Коли істота, похитуючись, підвелась, Олег знову промовив ім’я Миронова, повторюючи його по-різному, різним тоном. Істота не реагувала, зацьковано озиралася.

Олег згадав дівчину з густими бровами, які зрослися на переніссі. Вони обидва були закохані в неї, вона стала дружиною Миронова. Голосно, чітко мовив:

— Віка, Вікторія. Віка. Дружина Віка, син Дмитро…

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі істоти.

Олег глянув на сигома, подумав: “Либонь, ти знову помилився, сигоме, коли гадаєш, що розумієш людину краще, ніж вона сама себе. Це не Миронов”.

“Не помилився”, — відповів сигом.

“Що б його спробувати ще? Треба знайти щось звичне, дуже знайоме йому. І водночас таке, що потребує безумовного підкорення. Можливо, це?”

— П’ять, чотири, три, два, один… Старт!..

Істота зробила жест. Автоматичний жест космонавта, що опускає голову на подушку крісла і заплющує очі. Олег почав швидко, аби не зникла пам’ять істоти, повторювати команди. Іноді по тому, як здригалися повіки або рухалися брови, бачив реакцію, але вона була слабка, миттєва.

“Можливо, це просто рефлекторний рух, а не реакція на мої слова?”

Олег називав імена, прізвища, згадував посади товаришів Миронова по експедиціях, та це не справило ніякого враження. Тоді у відчаї він почав говорити все, що спадало на думку і могло мати хоч якесь відношення до Миронова.

— Ходімо на корт, клишоногий. Я дістав нову книгу Рейка. Хочеш морозива? Агов, перекинеш човен, пустуне! Пам’ятаєш прогулянку на Памірі? У тебе була така щетина, що Віка тебе не впізнала. А пам’ятаєш Роланда, Рольку, який завжди брав твої конспекти? Можливо, ти забув свою улюблену лайку? Агов, вождь парнокопитних, корифей дурощів, друг мимоволі, диявол чорний! Ну, гаразд, згадай хоча б Тетянку.

Він говорив ще довго і вже зовсім зневірився — не тому, що стомився, а тому, що дійшов до спогадів дитинства і не знав, що казати далі. Згадав дворову футбольну команду, про всяк випадок крикнув:

— Пас!

Нога істоти підкинула невидимий м’яч.

— Ще пас!

Нога смикнулася ще раз.

“Невже попав у самісіньке око?”

— Здається, ти знайшов контакт, — звернувся до Олега сигом. — Спогади дитинства.

— Ванька-Циклоп. Циклопчик. Ваню, мати кличе!

Істота повернула голову, прислухалась. Слабенька усмішка ледь скривила сірі уста. Очей не було видно, проте біля них зібралися зморшки.

— Шкіра Миронова набула захисного кольору, і саме тому запали очі, — сказав сигом.

Та Олег уже збагнув це. Тепер він повірив, що перед ним — Миронов. Щоб не втратити контакт, швидко мовив:

— Біля вашого будинку була лука, за нею — річка. Ми ловили карасів. Карась — земна риба. Найкраще бере вдосвіта. Пам’ятаєш, як ми ловили рибу? Циклопчику!

Губи істоти ворухнулись. Олег угадав слово, яке вони прошепотіли:

— Пам’ятаю, пам’ятаю…

Він поклав руку на плече Миронова, пригорнув його до себе.

— А пам’ятаєш мене, Олега, твого друга? Глянь на мене. Пам’ятаєш?

Миронов почав осідати, валитися набік.

— Нехай відпочине, — сказав Олег. — Занадто велике потрясіння.

Він допоміг Миронову вмоститися в кріслі.

9

Десять годин непробудного сну. Потім кілька годин марення. Миронов кричав, стогнав, плакав. Він погрожував невідомо кому:

— Ви так — і ми так! Негідники! Гади! Кати! Подлюги! Вбивці! Мучителі! Ви так — і ми так! Тоді не скаржтеся!

Олег, який з допомогою сигома залікував свої рани, прислухався до марення, намагався зрозуміти бодай що-небудь. Нарешті розвів руками і сказав Антові:

— Типове марення.

— У ньому є система. Воно підкорено одній думці.

Олег прислухався…

— Ви ще пошкодуєте! Без команди не стріляти! Вогонь! Негідники! Ви так — і ми так! Хто прийде з мечем, від меча і загине! З чим прийдеш, з тим і підеш! Посієш вітер, пожнеш бурю! Око за око, зуб за зуб! Ось вам! Ну що, задоволені?

Олег повернувся до Анта.

— Ти маєш рацію. Зрозуміло, що ворог, з яким вони воювали, був підлий і жорстокий. Але хто він, які його прикмети?

— Кажеш не про те, — сказав сигом. — Марення підкорене одній думці. Чуєш: “Ви так — і ми так”. Це земна історія, логіка війни. А тут — космос, інший світ, інші випари… А жителі планети — мох і чагарі…

— То з ким же вони воювали?

А в пам’яті надокучливо дзвеніло: “Інші випари… випари… І цього було досить, щоб людина перетворилася на звіра? Ти дивний, сигоме”.

— Стривай, — сказав Ант. — Він, здається, очуняв.

Миронов розплющив очі, здивовано глянув на Олега.

— Ти?

Іване, згадав? Циклопчику, друже… Налякав мене, — зрадів Олег.

— Звідки ти взявся?

— Мене послали шукати вас і другу експедицію — ту, що вилетіла слідом за вами.

Білі смужки над очима, які, мабуть, були бровами, здивовано піднялися:

— Другу експедицію? Ми нічого не знали про неї… — І тієї ж миті вираз його обличчя змінився. — Вони можуть сюди ввірватися!

— Хто?

— Вороги, Космонавти. Не знаю, з якої планети вони прибули. Ті, з ким ми воювали. Побачили їх, як тільки прилетіли. Спробували встановити контакт. Але вони втекли, зникли. А потім почали стріляти в нас. Розставляли пастки. Сергій загинув.

Олег думав: “Спробували встановити контакт… Пастки… Стріляли… Майже те, що було з нами, зі мною…”

“Саме так, ти напав на правильний слід, — сказав у думці сигом. — А пам’ятаєш, як ти злякався істоти, що була твоїм відображенням?”

“Ти хочеш сказати, що вони побачили таке ж відображення і пробували встановити з ним контакт? Не може бути”.

“Може, — твердо відповів сигом. — Вони переслідували їх. Їм здавалося, що ті вдаються до хитрощів, і вони теж почали хитрувати. І чим більше мудрували, тим більше лукавили їхні відображення… Почалося викривлення психіки”.

“Але хто ж у них стріляв? Хто ставив пастки? Відображення не здатні стріляти”.

“Стріляли учасники другої експедиції. Адже вони не могли впізнати у них людей. Ні за зовнішністю, ні за поведінкою. Спочатку озвіріли. Потім експедиції побачили одна одну і прийняли друзів за підступних ворогів, яких щойно переслідували. Почалася боротьба. Поступово відроджувався давній принцип: “Ви так — і ми так”. Пам’ятаєш, до чого він приводив на Землі?”

“Інші випари, — згадав Олег. — Але він помиляється. Все було інакше. Я ще не знаю як. Тільки інакше”. Запитав у думках: “Але ж я не збожеволів? З ким я воював? Хто стріляв у мене?”

У погляді сигома була жалість, і Олег зрозумів, що Ант підтвердить страшну здогадку. І щоб випробувати останній шанс, запитав у Миронова:

— А мій брат? Ти нічого не сказав про нього. А інші?

Обличчя Миронова зсудомило, очі застелила біла полуда. Він бурмотів:

— Твій брат, твій брат… Так, так, твій брат…

Полуда спадала, погляд прояснювався.

— Ми знайшли корабель. У ньому був ворог. Він стріляв по нас.

Олегові здалося, що волосся на голові стає дротяним і піднімає шолом. Він знав, що треба запитати, доведеться запитати. І він запитав, прочитавши на обличчі сигома співчуття:

— Мій брат був серед вас?

— Так.

“Тепер я знаю, з ким воював і кого, можливо, вбив або поранив”, — думав Олег, відчуваючи, як холоне серце. Л Миронов усе бурмотів:

— Твій брат… Де він тепер? Дивно…

“Інші випари. Цього досить, щоб роздавити нас? Хто ж ми такі?”

Олег почув відповідь сигома:

“Ні, не випари, а логіка. Земний досвід, земна логіка”.

Скафандр став надзвичайно твердий, стис, скував Олега, перетворив на лялечку, всередині якої замурована личинка жука. “Ніколи ми не позбудемося пам’яті або логіки. Бо найголовніше в нас — пам’ять. Відмовитись од неї — значить відмовитись од себе. Я розумію, сигоме, ти не зичиш мені лихого, не хочеш подвоїти мою вину, горе. А я не хочу їх полегшувати. Сталося те, що мало статися. Щоб цього не трапилось, мені треба було стрибнути вище за себе. Саме так, вище за себе. А давня приказка, давня, як наш досвід, каже — вище за себе не стрибнеш. Але ти не вбагнеш цього, сигоме. Щоб зрозуміти до кінця людину, треба нею бути”.

Він глянув на сигома, і в його погляді — гіркота, відчай. Але й виклик.

І тоді сигом сказав:

— Річ у тому, Олег, що я був людиною. Не дивуйся. Мене звали Антоном. І в тому, людському житті у мене були дружина Оксана і дочка Віта. Коли я загинув, мене почали відтворювати спочатку як модель мозку в пам’яті кібернетичної машини. У мене запитали, чи хочу я бути таким, як раніше…

— Але чому ти відмовився? — запитав Олег, і Миронов стрепенувся, переводячи погляд з одного на другого, намагаючись збагнути їхню суперечку.

Ант замислився, як людина почухав перенісся.

— Можна розповідати про небезпеки, яких я не міг подолати в колишньому житті; про друзів, яких не міг врятувати; про цілі, яких не міг досягти. Але скажу інше. Колись замолоду я пробував збагнути, що відрізняє людину від тварини. В чому велич людини? Можливо, її немає, і людина ніколи не вийде з визначеного кола? Я тоді не відповів на своє запитання.

Олег на мить підвів голову, і на його обличчі не можна було прочитати, чи хоче він почути відповідь, яку знайшла людина, ставши сигомом.

— Ти здогадався, Олег? Так, це зуміла тільки людина. Стрибнула вище за себе. І лишилася сама собою, хоч і стала сигомом. Поєднала несумісне. Виявляється, це все-таки можливо, друже.

Розсіяний погляд Олега ковзнув по каюті, по приладах, По кнопках пульта. По всьому, що створили люди для того, щоб управляти кораблем.

— Ти і Миронов лишайтеся в каюті, а я полечу шукати інших. І твого брата, — сказав Ант і подумав: “Якщо не пізно…”

ЗРОЗУМІТИ ІНШОГО

Повість

1

Сигом Ант кинувся вниз, крізь розріджені шари атмосфери. Він пробивав хмари, і вони струмували по його захисній оболонці, наче різнобарвні плащі. Ант на льоту аналізував склад їх, і в його пам’яті виринали спогади: сніг на горбах; формула розчину солі; музична фраза, акорд, що завмирав під стелею і видзвонював у люстрі; пергаментні щоки й широка біла борода старого; рівняння з кількома невідомими… Кожна згадка будила відгук у душі сигома, і його обличчя змінювало вираз: безліч виразів на секунду… А плащі все напливали і падали — білі, димчасті, сизі, сині, сірі…

Сигом узнав, що його передбачення правильні, що на цій планеті справді існує життя — ритмолокатори намацали сліди його дихання в атмосфері, за сотні кілометрів од поверхні.

Через те Ант не здивувався, побачивши ріденькі ліси і луки, табуни тварин, дахи якихось будівель, що сяяли на сонці. Спустився нижче. Перед ним лежало велике місто. Але скільки Ант не придивлявся, він не помітив ані руху, ані найменших проявів життя. І водночас будівлі не були зруйновані, на деяких дахах стояли якісь апарати-триноги.

“Призначені для ходіння, — визначив сигом. — Але чому я не бачу жодного літального апарата? Атмосфера тут цілком придатна для польотів…”

Він швидко оглянув будівлі, щоб мати уявлення про культуру аборигенів. У цехах заводів і фабрик відзначив характерну деталь: дуже мало приладів і апаратів для виробництва нового і дуже багато копіювальних машин. Копіювання було повне: однакові розміри, деталі. Навіть одяг шили за методом повного копіювання. Два-три фасони і розміри. Одяг було акуратно складено. Збереглися й склади сировини. Місто скидалося на виварений, безживний панцир черепахи.

“Не схоже, що тут прошуміла війна”, — вирішив сигом. Він полетів далі, не сумніваючись, що знайде розумних істот і про все дізнається. Він уже навіть уявляв, які вони, і розумів, чому не побачив літальних апаратів. Господарі планети мали крила і, судячи з усього, чудово літали. Але ходили вони, мабуть, кепсько.

Ант пролетів над кількома мертвими містами, що різнилися від першого розміром і плануванням. Йому стало сумно. Здавалося, що мертві міста тягнутимуться без кінця-краю.

Але нараз дальнім зором Ант угледів узлісся, великі будинки-гнізда, що висіли на гілках. Кілька таких гнізд він бачив у мертвому місті, в будинку, схожому на музей.

“Екскурсанти і не підозрювали, що це не тільки минуле, їм, певно, казали: у примітивних хатинах жили ваші предки — і розповідали про блискучі міста майбутнього. Хто міг знати, що їхні онуки ще повернуться у такі житла…” — міркував сигом. Кілька хвилин він витратив на те, щоб локатором обережно промацати гнізда й оцінити хист творців. Не всі гнізда були однакові. І це виключало тільки тваринний автоматизм — будування за інстинктом. Отже, якісь елементи творчості збереглися.

В першому гнізді сигом побачив копіювальну машину для одягу — точнісінько таку, як на фабриці мертвого міста.

А незабаром Ант уже літав над гніздами. Біля одного на гілці сиділа перната істота. Сигом упевнився, що правильно уявляв господарів планети. Істота мала могутні крила, складені під животом, чотири тонкі лапи. З-під короткого вбрання, застебнутого на грудях, вибивалася пухнаста сірувато-зелена шерсть. Тіло було геть вкрите блискучим пір’ям. Одне око блимало на верхній частині черепа, друге — на шиї. Вгледівши сигома, істота залопотіла крилами, витягнула голову, погрозливо заклекотіла. До неї одразу приєдналася ще одна істота. Обидві були схожі, як дві краплі води.

Ант увімкнув випромінювачі і постарався заспокоїти пернатих. Він увесь час аналізував клекіт істот і, порівнюючи з даними телепатоприймачів, вивчав їхню мову. Через деякий час він уже міг “розмовляти”.

“Я не завдам вам шкоди, не бійтеся мене”, — подумки мовив сигом і у відповідь почув клекіт:

— Не боюся тебе. Що в, то є. Гіршого не буде.

“Як мені називати вас?”

— Коли хочеш, зви мене забутим ім’ям Тот, — водночас промовили обидві істоти.

“Отже, і в них є щось подібне до імен та прізвищ, як на Землі”, — подумав сигом і спитав: “Я зрозумів, що ви брати, у вас одне прізвище, загальне родове ім’я. Але які ж ваші особисті імена?”

— Не розумію, про що ти питаєш, — знову разом проклекотіли істоти. — Мене звуть Тот. Тот — і все.

“Гаразд. Називатиму вас Тот Перший і Тот Другий. Згодні?”

— Не заперечую. Але навіщо тобі виділяти в мені частини? Адже я не даю імені твоїй правій руці і лівій нозі…

“Але ж вас двоє. Як же звертатися до одного й до другого?”

— Не збагну твоєї нерозумноїі дикої системи лічби. Чому маєш мене за двох? Чи, може, це образа?

Сигом помовчав і запитав, показуючи один палець!

“Скільки?”

— Один.

“А тепер?” — Він показав два пальці.

— Два.

“Тепер?”

— Три.

“Отак лічу я. Чому ж ви не розумієте, коли йдеться про вас?”

— Про мене? — спитали Тот Перший і Тот Другий.

“Адже вас двоє”.

— Дві частини одного цілого. Ім’я має істота, а не частина, — повчально проклекотіли Тоти.

“Я так швидко опанував їхню мову, а от зрозуміти їх не можу”, — з досадою подумав Ант і передав: “На планеті, крім вашого роду, крім Тотів, є ще подібні істоти?”

— Якого ступеня подоби? — уточнили Тоти.

“Того самого виду. Розумні…”

— Не знаю. Якщо взнаю, знищу. Подібних не повинно бути. На будь-якій планеті має жити тільки один розум, один Я, — непохитно відповіли Тот Перший і Тот Другий.

Їхні відповіді все більше не подобалися сигому. “Невже все-таки війна? — міркував він. — Знищення розумних істот? Ті, що випадково вижили, лишилися дегенератами? Треба пошукати інших. До цих повернуся згодом…”

Він рвучко злетів, аналізуючи склад атмосфери і намагаючись розпізнати в ній сліди застосування зброї, яка здатна викликати мутацію. Але нічого схожого не виявив. Дальнім зором Ант шукав інших розумних істот і незабаром знайшов їх. Здивовано відзначив, що вони схожі на Тотів, наче копії. Відрізнити їх можна було тільки по наросту на нижній щелепі у одного і садну на нозі у другого, по пилу й листю, що прилипли до одягу третього…

Ант сів біля істоти з наростом і подумки проклекотів:

“Вітаю вас, розумні!”

І тебе вітаю, — незворушно відповіла істота. В її тоні не вчувалося ні здивування, ні радості, ні настороженості, ніби вона вже зустрічалася з сигомом. Голос був схожий на голос Тотів, правда, трохи хрипкий.

Двоє товаришів поспішили до неї, вмостившись з одного і з другого боку.

“Як тебе звати? — звернувся Ант до тієї істоти, з якою щойно вітався, а уже потім привітав і її товаришів. — Як звуть вас?”

— Тот, — разом відповіли троє.

“Але, друже мій, нещодавно я зустрів істот, які теж назвали себе Тотами. Це ваші брати?”

— Поясни спочатку, що таке друг, потім — що таке брат, — проклекотіли троє Тотів.

“Вони не відрізняються від тих, як не відрізняються на цій планеті мертві міста”, — подумав сигом і сказав:

“Друг — це той, хто близький тобі думками, принципами, метою, хто допомагає тобі…”

— Ти мені не близький, — безтурботно зауважили три Тоти. — І навряд чи я близький тобі. Ми байдужі один до одного.

“Всі розумні викликають у мене зацікавленість, співчуття, дружелюбність. Невже ви ніколи не хотіли зустріти братів по розуму? — Ант пригадав, що в їхній мові немає поняття “брат”, і мовив: — Розумних?”

— Звичайно, ні! — озвалися Тоти. — Я не дурень. Зустріч — війна. Подібних треба знищувати, як Огидних.

“Хто це — Огидні?” — спитав Ант і здивовано побачив, як на невиразних обличчях Тотів синхронно й блискавично майнув вираз запеклої люті. Він швидко зник, бо Тоти закрили роти-дзьоби, побоюючись, аби не прохопитися необережним словом.

А втім, Ант був меткіший і встиг зазирнути до мозку одного з Тотів. Сигнал, який він прийняв, відтворив у зорових ділянках Анта портрети істот, схожих на Тотів. Але видіння майнуло тільки на мить, а потім там знову замелькали збуджені сірі клітини чужого мозку, крила, що весь час лопотіли, і лапи з кігтями…

Сигом відчув, як підступає до горла гидливість, злетів вище і завмер на хмарах, гірко думаючи:

“Мабуть, я не можу терпіти інших істот. Замість того, щоб зрозуміти їх, я починаю їх осуджувати. Почуття виходять з-під контролю розуму так само, як у моїх предків-людей. Але люди не були винні в цьому — такими їх створила природа, а я винен, що не вмію користуватися органами Вищого контролю, обираю найлегший шлях. Певно, це своєрідний егоїзм”.

“У мене надзвичайно мало спостережень, тому — спішні висновки. Треба стежити за ними уважніше. Зрештою, у мене є все, щоб зрозуміти будь-яку розумну істоту. Щодо цього, то я майже всесильний. У мене не вистачав тільки терпіння”.

Він знизився і, надівши захисну оболонку, щоб стати невидимим, почав стежити за Тотами. Ант побачив, як один Тот заліз до гнізда і запустив копіювальну машину. Він поклав у неї матову кулю. Тепер у гніздо залізли і його товариші. Почали кидати в топку листя і гілки. Минули секунди — і через віконце машини посипалися кулі, точнісінько такі, яку Тот поклав у машину. Пернаті жадібно їли їх.

“Так, у них життя безтурботне, — подумав Ант. — Одна така машина для виробництва їжі, друга — одягу, третя — для будови житла… — Він схаменувся, згадавши різні гнізда. — Мабуть, житло вони зводять самі… Отже, є віддушина… Стій! Не поспішай з висновками. Рано…”

Сигом стежив за Тотами ще кілька годин і, не помітивши нічого особливого, вирішив пошукати інших істот. Довго мандрувати не довелося. Він помітив нове поселення, де мешкало кілька десятків пернатих. І всі вони були копіями Тотів. Ні дітей, ні старих, ні інших істот. Такого ж кольору очі, такий самий рот і крила, такий самий одяг… Проте і цього разу Ант упевнився, що не треба поспішати з висновками. Він помітив в одному гнізді горбату істоту. Коли сигом придивився і промацав горб локатором, виявилося, що Це росте нова копія Тота.

Горбань сидів перед купою гілля біля копіювальної машини і гарячково уминав матові кулі. Іноді він ніжно гладив свій бік або лискучий живіт, іноді, вивертаючи лапи, пестив копію, що починала рости. У кожному його русі було стільки любові до себе, до свого тіла, до своєї шерсті, до своїх кісток і жиру, до своєї копії, що сигому стало важко керувати органами Вищого контролю, стримуючи почуття.

Тепер Ант дещо розумів. Йому треба було тільки впевнитись у своїх передбаченнях. Тому він сів у центрі поселення поряд з пернатими і, майже завбачаючи відповідь, подумки проклекотів:

“Вітаю тебе, Тот!”

— Здрастуй! — відгукнувся пернатий. — Але ж ми вже з’ясували, що я не друг тобі. Чого ж ти хочеш?

“Розкажи мені історію планети”.

Тот подумав, подивився навкруги, полопотів крилами. Телепатоприимачі Анта вловили нові відомості про Тотів. Виявляється, вони перемовлялися між собою не тільки клекотом. Тоти передавали одне одному телепатично про свій стан, настрій. Коли один Тот сердився, сердилися всі копії на планеті.

Ант додав:

“Розкажи, коли не важко…”

Тот заспокоївся і мовив:

— Ну що ж, можу й розповісти. Мені не важко, хоча й не дуже хочеться…

Він махнув крилами, вмощуючись зручніше, опустив припухлі повіки. Крізь вузенькі щілини на Анта дивилися підозріливі очі.

— Мій рід жив на планеті Ця з давніх-давен. Не розповідатиму всієї історії з війнами і незлагодами, з недовгим миром, великими сподіваннями. Так само, як мир кінчався війною, а війна — миром, великі сподівання кінчалися великими розчаруваннями, А коли так, то чого варті війна і мир?

“Яка причина війни?” — спитав Ант.

— Геть усе… Воювали за ліс, за право літати над чужими угіддями, за право польотів на певній висоті, намагалися відвоювати найкращий шматок атмосфери…Надто жорстоко билися в період Великої Любові до Себе, за місце для двох чи трьох Себе.

“Поясни мені це докладніше, — попросив Ант. — Я не знаю, що таке Велика Любов до Себе і чому саме вона Велика. А Любов до інших чи просто любов?..”

— До інших? — здивувався Тот і закудкудакав, що мало означати сміх. — Хотів би я глянути на істоту, яку полюбили інші, на рід, де народилася любов до інших! Та він не проіснував би й кількох днів. Його б негайно підкорили і винищили ці інші. Природно.

“Але хоча б любов до дітей, до подруг? — спитав Ант, — Зрештою, в дітях істота бачить продовження себе, і її любов до дітей — це те саме, що любов до себе”.

— Що таке діти і подруги?

“Пробач, відповідатиму питанням на питання: як ви розмножуєтеся?”

— Природно, діленням. Воно починається з Великої Любові до Себе. Істота їсть вдвічі або втричі більше, дихає удвічі або втричі більше, дбає про себе набагато більше. Вона будує ще одне чи два гнізда. На спині істоти починає рости її друге Я. Настане час — перетинки відпадуть. Природно, це означає, що істота стала вдвічі або втричі дужча, зросли її можливості. Збільшаться і турботи. І, звичайно, не треба пояснювати, наскільки це гірше для інших, якщо на планеті ще збереглися інші. Вони всіляко намагаються перешкодити діленню. Тільки Велика Любов до Себе, яку заклала благодатна Природа, надає сили істоті боротися з ними, вижити, перемогти. Знаєш, скільки минуло віків, доки мені пощастило знищити всіх інших на Цій і затвердити тільки Себе?!

“Тоді ви і покинули міста, перестали будувати заводи і фабрики, вивчати науку, техніку, мистецтво?” — спитав Ант, знаючи, що саме йому відповість Тот, думаючи: “Ось що буває іноді стимулом прогресу…”

— А навіщо марні зусилля? Адже я переміг інших і добився всього, чого бажав. Настав час тішитися Щастям. Якби тільки не поява Огидних…

Він розплющив верхнє око, і воно почало наливатися кров’ю. У двох його товаришів верхні очі теж налилися кров’ю, і сигом не сумнівався, що в різних кінцях планети у тисяч Тотів зараз точнісінько такі ж очі. Певно, це повторювалося завжди, тільки-но хто-небудь із Тотів згадував Огидних. Ант стрепенувся:

“Розкажи про Огидних”.

Тот одразу заплющив око, щоб не виказати себе, захитав головою, його товариші зробили те саме, і Ант зрозумів, що про Огидних він нічого не взнає. Але все-таки в мозку Тота помітив Огидних і впевнився, що вони схожі на Тотів. Була, правда, і суттєва різниця, яка викликала у Анта цікаві роздуми. Він вирішив дізнатися про них докладніше.

“Хіба ти не хочеш знати більше про свою планету, про істот, які живуть на інших небесних тілах?”

— Щоб без кінця воювати? — закудкудакав Тот. — Ти смішний, пришелець. Хіба знання потрібні не для перемоги і щастя? Тоді навіщо мені щастя незнання поміняти па знання? Ти маєш мене за ідіота?

“Твоє щастя робить тебе ідіотом, — сумно мовив Ант. — Воно призвело тебе до виродження…”

— Звідкіля ти це знаєш? — насторожився Тот, погрозливо витягуючи голову з могутнім ротом-дзьобом, і у Анта зажевріла надія. Він послав заспокійливий імпульс, і Тот вкрадливо спитав:

— А чи ти знаєш засіб проти виродження?

“І проти Огидних? — підхопив Ант. — Може, й знаю… — Він вирішив ухилятися від прямої відповіді. — Спочатку ти повинен розповісти мені про них усе. Не знаючи хвороби, ніхто не зможе боротися з нею”.

— Соромно зізнаватись, але перший Огидний з’явився так само, як я. У нього було все, як і в мене, тільки поряд з верхнім оком був маленький отвір, затягнутий плівкою. Я спочатку навіть не помітив цю багатозначну потворність. — Тот обурено захитав головою, і сигом зрозумів, що пернатий ніколи не простить собі такої похибки. — Потім плівка зникла, і я побачив, що поряд з першим у нього виникло друге око. Він народився триоким! Він бачив у світі те, чого там не було, чого навіть я не міг побачити. А найгірше — він думав не так, як я. Огидний сперечався зі мною з будь-якого приводу. Він твердив, що речі мають четвертий і п’ятий виміри, що я складаюся з багатьох маленьких я. Він обстоював нісенітницю, доводив, ніби всі кольори мають відтінки, хоча я точно знаю, що цього не може бути. Його треба було винищити так само, як було знищено Подібних. Але він невідомо як спочатку зник з ущелини, а потім — із гнізда-пастки. Проте не міг же він побачити вихід там, де не бачив його я.

Сигом відчував, як дедалі більше збуджуються ділянки мозку Тота, як по сірих клітинах циркулює у хитромудрому переплетінні електромагнітне поле, і ось уже б’ється справжня буря, де тріщать розряди, вирують іони, розбиваються молекули.

Кружляють у вузькому черепі, вириваються з нього хаотичні сигнали, і судомить гачкуваті пальці, здригаються крила…

Він не дуже ввічливо розпрощався з Тотом і полетів шукати Огидних. Це була нелегка річ. Внизу тягнулися ріденькі сизі ліси, мов острівці щетини; застиглі слюдяні озера, схожі на калюжі. Сигом сердився, намагався заспокоїтись, збагнути причину свого роздратування. Але варто було йому глянути на панораму, що пропливала внизу, і роздратування виникало знову. Нарешті він зрозумів: там немає ні полів, ні парків, до яких так звик. На планеті є розумні істоти, але немає обробленої землі чи лісу — нічого, крім мертвих міст і гнізд, захованих на деревах…

Та ось його органи-локатори намацали за багато кілометрів незвичайні об’єкти. Сигом попрямував туди. За кілька хвилин він уже кружляв над містом-фортецею, розглядав циліндричні споруди на стінах і пернатих істот, що відрізнялися від Тотів лише верхнім оком і енергійністю рухів. Тільки-но сигом сів на центральній площі міста, навколо відразу зібрався натовп. Ант не знав, як звернутися до цих пернатих. Не звати ж їх Огидні. І він голосно мовив:

— Здрастуйте, брати Тотів!

Реакція була несподівана. Натовп розлетівся, сховавшись у будівлях-дотах. Циліндрична споруда на стіні повернулася, націлившись на сигома. Він подумав:

“Здається, вони хочуть напасти на мене. Споруда — гармата. Чим вони стріляють? Ага, виявляється, тут уже створено вибухівку…”

“Але чим я розлютив їх? Адже спочатку вони були до мене майже прихильні. Проте багато в чому вони схожі на Тотів, і поводитися з ними треба так само, як з Тотами”.

“Як би там не було, треба продемонструвати їм свою силу і цим перешкодити їхнім намірам…”

Всі ці розмірковування не забрали у нього й мільярдної долі секунди, а він уже приготувався до дії. Ант випустив промінь і легко зрізав кілька циліндричних споруд, одночасно передаючи:

“Як бачите, воювати проти мене марно. Я не збираюся завдавати вам нічого лихого. Я хочу тільки поговорити з вами”.

— Тоді не вимовляй імені Тотів! — вигукнув найсміливіший з пернатих, визираючи з-за укриття. — Ми не хочемо мати нічого спільного з цими виродками!

Сигом з гіркотою пересвідчився, що пернатий вимовив ім’я братів так само люто, як ті промовляли ім’я Огидних. Він спитав:

“А як же вас називати?”

— Зви нас Огидні, — гордовито відповів пернатий. — Вся планета має належати Огидним. Тотам немає місця серед живих!

Кожен сигом завжди пам’ятав про тих, хто створив його, вклавши в нього найкраще. Кожен сигом завжди пам’ятав, кому зобов’язаний своєю міццю й безсмертям, кожною хвилиною радості. Ант не міг зрозуміти пернатого. Він заперечив:

“Але ж Тоти народили вас…”

Три ока Огидних сповнилися люттю, що піною виривалася з дзьоба. Огидний заклекотів із свистом:

— Тоти нічого не вміють, не хочуть працювати, хіба не так? Тоти хочуть знищити нас. Тоді вся Ця стане планетою мороку…

Ант змушений був визнати, що Огидний каже правду. І все-таки він знав, що це тільки частина правди. Другу частину міг сказати Тот. Однак була ще й третя, четверта, десята… Ант спитав:

“А що ви робите, що будуєте, що створюєте?”

— Ходімо! — мовив Огидний. — Покажу тобі.

Він повів сигома у штучні печери, де містилися заводи і лабораторії. Там сотні Огидних удень і вночі виготовляли зброю. Інші пернаті укріплювали будівлі і стіни фортеці, прокладали підземні шляхи.

“Послухай, друже, — звернувся Ант до Огидного, — а коли ви знищите Тотів, то припините будь-яку діяльність і станете такими ж, як і вони?”

— Що таке “друже”? — насторожився Огидний, повторюючи слова Анта.

“Чи знаєш ти любов до інших?” — допитливо спитав Ант.

— Так, — відповів Огидний, даючи сигому іскру надії. — Я люблю своїх братів, я знаю, що нас багато, і люблю нас усіх. Я хочу, щоб нас було ще більше. Тоді ми переможемо Тотів.

“Спробую що-небудь йому пояснити, — подумав Ант. — Почати з нього і помогти Огидним встановити мир з Тотами — хай нетривкий і насторожений мир, але щоб вони жили поряд. Адже перемога однієї сторони означає цілковите винищення переможених і цілковите виродження переможців. Отже, на цій планеті пануватиме прихований закон війни. Вся діяльність і Огидних, і Тотів спрямована тільки на війну, і коли ті чи ті переможуть, діяльність припиниться”. Він передав:

“Отже, ти знаєш, що можна любити ще кого-небудь, крім себе…”

— Але Тоти цього не знають, — заперечив Огидний. — Вони думають інакше. Як каже мій народ, у них розум коротший на одне око. Тоти навіть не знають, що їх багато, кожен з них думає, що він один на Цій…

“Там, звідки я прилетів, теж є прислів’я. Одне з них каже: благенький мир — це краще, ніж добра сварка. Чому б вам не спробувати порозумітися з Тотами?”

— Коли інший думає не так, як ти, йому нічого не можна пояснити, — впевнено сказав Огидний, — бо коли він і слухатиме пояснення, то тільки після добрячого стусана.

“Але ж ти не хочеш, щоб усі думали однаково, щоб життя у вас завмерло, як у Тотів?” — вів далі сигом.

— У нас буде інакше, — гордовито промовив Огидний. Його клекіт став повчальний: — Невже ти не можеш зрозуміти найпростішу істину: будь-яка розумна істота намагається знищити інакомислячого. Або той знищить його.

“Стосунки між розумними можуть будуватись інакше — навіть з Тотами”, — передав сигом і схаменувся: “Чому я кажу “навіть”, хіба для мене Тоти стали винятком? Чи замість того, щоб сіяти тут добро, я перейнявся зненавистю і нетерпимістю?” І він сказав, але вже не так упевнено:

“Адже ми з тобою теж думаємо по-різному, проте не воюємо”.

— Одного оберігає од війни його сила, другого — його слабкість. Ти довів мені свою силу. А ми тобі, як видно, не потрібні. Ні ми, ні наша планета… Краще поможи нам! Глянь угору!

Звідкись раптово з’явилася темна хмара. Вона падала, грізно рокочучи, і сигом побачив, що це не хмара, а тисячі Тотів. Вони тримали в лапах величезні камені, брили скель.

Із стін фортеці вдарили гармати. Огидні стріляли з укриття, з вікон.

“Зачекайте, припиніть стрілянину, послухайте!” — передавав сигом.

Огидні прислухались, на мить вогонь ущух. І Тоти скористалися з цього, вони всі одночасно кинули каміння, засипаючи місто-фортецю. І вже нова хмара пішла у грізне піке…

“Зупиніться!” — громовим голосом закричав сигом.

Його ніхто не слухав. Тоді Ант увімкнув випромінювачі, накривши місто захисною оболонкою. Тоти билися об неї і, відкинуті нездоланною силою, кидалися вниз удруге… втретє, вчетверте… доки не падали мертві.

Ант почав розчищати від каміння місто. Але тільки-но йому щастило звільнити будинок, з вікон-бійниць, з усіх щілин почали стріляти гармати. Антові не лишалося нічого іншого, як увімкнути телепатичні органи і передати навіювання-наказ. Проте це було не так просто. В мозку сигома, у його телепатоприймачах вирувала лють, ненависть тисяч пернатих братів — Тотів і Огидних. Щосекунди їх ставало більше й більше, і вони заливали мозок Анта, заважали думати.

“Хай вам біс, божевільні!” — закричав сигом, швидко вимикаючи телепатоприймачі і злітаючи вгору.

Він летів крізь синяву, крізь хмари, і синява дедалі світлішала, фарби мінилися — замість зелених з’являлися оранжеві, фіолетові… Сигом уже пробивав розріджені шари атмосфери, виходячи в космос, відчуваючи навколо себе порожнечу і тишу, як благословення. Долаючи смуток і відчай органами Вищого контролю, він думав: “Я можу знищити або створити планету, запалити зірку, прочитати думку розумної істоти, як книгу. Але я не міг ні переконати, ні зрозуміти інших… Невже саме це — найважче? Може, є тільки один шлях, який люди приписували богові: щоб зрозуміти іншого, треба його створити?”

Він думав так напружено, витрачаючи стільки енергії, що навколо його голови вирувала буря, спалахували, перехрещувалися, ламалися тисячі блискавок.

І він вирішив зробити експеримент…

2

Ант знайшов порівняно швидко астероїд, що летів назустріч, переніс його на іншу орбіту, ближче до зірок. Важче було розкрутити астероїд під потрібним кутом, прискорити радіоактивний розпад у його надрах. Потім лишилося найважливіше — “одягнути” астероїд в атмосферу, перетворивши на маленьку планету. Ант діяв випромінюванням, пришвидшуючи створення і розвиток життя. Він користувався лабораторними методами пришвидшення, що їх винайшли його творці — люди, у яких час має особливу ціну через короткотривалість їхнього життя. І все-таки минули століття, перш ніж по берегах морів виросли густі ліси, в яких водилися пташки і звірі. Антові довелося кілька разів відпочивати, поповнюючи запаси енергії. Сигом був задоволений: він добре вивчив історію Землі, він зараз повторював її. Людиноподібні мавпи зійшли з дерев і довгими незграбними руками взяли сучкуваті гілки, щоб захищатися від хижаків…

Це було дуже схоже на давні часи Землі. Усмішка не зникала з обличчя сигома. Він стежив за істотами, схожими на його творців — людей, Homo sapiens. Вони воювали за вогонь, будували перші хатини. Він помічав, як, наче вогнище, розгоряється розум, як він починає допомагати дикунам керувати їхніми вчинками. А втім, часто не розум, а інстинкт помагав їм уникнути небезпеки, діяти блискавично, аби: вижити. Спочатку це здавалося сигому загадкою, та згодом він зрозумів, що нічого таємничого тут немає. Інстинкт — це досвід предків. Перевірений і узагальнений. Подарований нащадкам, як готова відповідь. І коли ситуація повторювалась, інстинкт діяв безвідмовно, а коли в ній було щось нове — самого інстинкту було мало. Дикуни платили кров’ю і життям за крихту досвіду, однак ця кров і життя, як масло у вогонь, лилися в багаття розуму. Він спалахував яскравіше і яскравіше, і їхня мова ставала різноманітніша й складніша.

Ант чув, як у відповідь їм у ньому самому, наче луна, бринять голоси його предків і його творців, записані в пам’ять. У ньому жили мільйони людей, досвід людства був основою пам’яті. Може, через те він так добре розумів дикунів, яких сам викликав до життя. Він знав про них усе, знав їхні характери і звички, їхні імена. Особливо він полюбив дівчинку Ехорі. Мабуть, тому, що вона була слабша і хворобливіша за своїх подруг. Ехорі була чутливіша і лагідніша за інших. Тоненька і гнучка, з копицею густого волосся, вона годинами сиділа на узліссі, стежачи за квітами і комахами. Вона була трохи схожа на іншу дівчинку, Віту, доньку людини — одного з предків Анта. Віта так само, як і її батько, тепер жила в пам’яті сигома, і він часто пересвідчувався, що ніколи не зміг би бути таким чутливим і добрим, коли б не її любов і добрість.

Багато чого в світі лишалося б для нього незрозумілим, і ніде було б знайти ключі, незважаючи на всі його знання…

Через те він так занепокоївся, коли одного разу Ехорі не повернулася з лісу. Сигом хвилювався, шукав її, розсуваючи руками дерева, ввімкнувши локатори. Він знайшов її на галявині. Ехорі стояла, прихилившись до дерева, і плакала. Сигом оглянув дівчинку, але ніяких ран чи подряпин не побачив.

“Чого ж вона плаче? — здивувався він і вирішив: — Нехай це й буде початком досліду, який я задумав, першим і найлегшим завданням. Я знаю все про Ехорі, про її батьків, навіть можна сказати, що я сам створив їх. І тепер я повинен, не питаючи її, дізнатися, чого вона плаче. Обумовлю собі час на вирішення”. Враховуючи легкість першого завдання, він одвів одну секунду і почав міркувати:

“Вітер такий, що пробирається навіть у самісіньку гущавину…”

“Шкіра у Ехорі не така груба, як у її одноплемінників…”

“Дівчинці холодно”.

Він захистив її од вітру. Ехорі плакала. Минула одна мільярдна секунди.

“Я помилився. Вона не знає дороги додому”, — подумав сигом і показав їй дорогу.

Але Ехорі плакала.

“Може, у неї щось болить усередині…”

Він увімкнув гамма-зір, але ніяких ушкоджень не побачив.

Ще одна частка секунди збігала.

“Доведеться шукати відповіді у її мозку. Дівчинку могли образити батьки чи хтось із друзів…”

Жодного лиця кривдника в активній пам’яті Ехорі не було. Сигом побачив там птахів і дерева. Він пошукав іще, ловлячи сигнали, що бігли нервами, копіюючи їхній код і перекладаючи його у своєму мозку в зорові картини. Птахи й дерева… Птахи — дерева. Кора дерева і птахи… Чому вони викликають у дівчинки сльози?

Минула вже ціла секунда, почалася друга…

“Що зі мною? Відкіля така повільність? Може, захворів? Але нема сигналів…”

“У неї не може бути складних переживань. Вона все-таки тільки дикунка”.

“Треба шукати серед найпростіших почуттів, відчуттів…”

Сигом спрямував усю міць свого розуму в одне русло: “Чому птахи і дерева примушують Ехорі плакати? Що означає для дитини таке сполучення? Птахи склювали кору — і дівчинка гадає: дереву боляче? Пташка не може пробити кору і знайти їжу?”

Він перевіряв і одне за одним відкидав припущення. Секунди складалися в хвилину, і сигому не лишалося нічого іншого, як визнати себе переможеним. Він спитав:

“Чому ти плачеш?”

Ехорі обернулася — помітивши його ноги, підвела голову вище, ще вище, волосся впало їй на плечі,і замість вечірнього неба дівчинка побачила його обличчя.

— Хто ти? — злякано спитала вона, закриваючи обличчя руками.

— Не бійся. Відповідай, чому ти плачеш? — якомога лагідніше спитав Ант.

— Бачиш це? — Вона показала сигому гострий камінець, затиснутий у долоні.

Ант блискавично порівняв нові відомості з тим, що вже знав, та все одно нічого не зрозумів. А Ехорі вела далі:

— Пробувала кілька таких. Але вони не виходять… А вже вечір…

— Хто не виходить? — спитав сигом.

— Птахи.

І вона показала рукою на дерево, де намагалася намалювати птахів.

— Ти такий великий… Певно, бог, яким мене лякають? — наважилася спитати.

Сигом усміхнувся, хоча йому було невесело.

— Я не бог, яким тебе лякають. Я гадав, ніби можу все, що приписували йому…

— А чого ти не можеш? — зраділа дівчинка: виходить, і він — такий величезний — чогось не може.

— Я не оволодів найбільшими чарами, — відповів сигом.

Він виніс дівчинку з лісу, обережно поставив її біля входу в хатину і полетів, прощаючись із планетою, яку створив і встиг полюбити. Він думав: “Що ж треба, аби зрозуміти іншу істоту, коли, навіть створивши її, не завжди розумієш? Де я припустився помилки? А може, чогось не додумав? Де таємниця розуміння?” Ант нишпорив у своїй пам’яті, поки не наштовхнувся на уривок давнього, дуже давнього прислів’я”: “…З’їси пуд солі…” Він швидко пошукав ще і згадав грубуватий вислів: “Щоб зрозуміти іншого, треба побувати в його шкурі”.

“Побувати в його шкурі, стати ним, прожити його життям — і тільки тоді? Невже тільки тоді?”

Кошлата дощова хмара пропливла внизу, і Ант уявив, як вона розіллється мільярдами крапель, оддасть їх землі, а тоді проросте деревами, квітами, травами. І коли потім увесь їхній досвід, усе, що вони пережили, знову зібрати в таку ж хмару…

Він зрозумів, що схопився за ниточку важливого висновку, і, не випускаючи її, подумав:

“Мені треба стати таким самим. Навчитися ділитись і збиратися воєдино. Тоді я зможу набагато швидше накопичувати досвід… Але як уподібнитися хмарі? В якому вигляді відтворити себе, з якого матеріалу?”

“Речовина, з якої мене створено, — далеко не ідеальна для розумної істоти. Вона не дає можливості міняти зовнішність, структуру”.

“А що краще? В усякому разі не речовина, а енергія, що здатна переходити в ту чи іншу речовину і знову повертатися, ділитись і збиратися воєдино, залежно від мети…”

І все-таки Ант не був певен, що, навіть створивши себе в ідеальній формі, навчиться розуміти інших. Згадав, як його предки і творці часто не розуміли самі себе. Він викликав У пам’яті багато людей, почув їхні голоси, їхні запитання, їдо лишилися без відповіді, їхні заклики, що не мали відгуків, відчув їхній біль, відчув самотність у натовпі і в сім’ї. І ще подумав: “Як же я зрозумію істоту з іншого світу, у якої зовсім інша будова і інший досвід? Невже розуміння — Це не найважче, а неможливе, і кожен розум лишається врєщтою наодинці з собою в порожнечі, ще холоднішій і байдужішій, ніж порожнеча космосу?”

3

Ант зустрів об’єкт уже недалеко від сонячної системи. Мерехтливу оболонку не могли пробити промені та хвилі, і сигомові пощастило встановити тільки, що під нею є щось кругле, схоже на величезний аеростат. Сигом спробував підійти до об’єкта з іншого боку, але об’єкт трохи повернувся навколо своєї осі. Сигом зробив ще кілька маневрів і впевнився, що об’єкт реагує на його рухи. Можна було припустити, що це система, якою хтось керує, можливо навіть — жива істота чи корабель… “Аби з’ясувати, що це таке і які його наміри, доведеться перетнути йому шлях до сонячної системи, — подумав Ант. — На всякий випадок…”

Коли сигом згадав людей, у його мозку виникло складне почуття — лагідність, жаль, ніжність, співчуття, гордість… Він пригадав нервового і самовпевненого юнака Антона, який заприсягся подолати бар’єри часу, його поспішні судження і запальність, з якою він їх обстоював. Антон ріс, платив молодістю і здоров’ям за досвід, ставав досвідченіший і обережніший, іноді вважав себе гіршим, ніж замолоду. Він змінився і змужнів, але його мрії лишилися загалом ті самі, і виявилося, що він їх не зраджував. Сигом побачив у своїй пам’яті дівчину Оксану, яка стала його дружиною, і той день, коли вона з донькою проводжала його в лабораторію на Дослід, під час якого він загинув, щоб повернутися безсмертним сигомом. Він розпізнав у своїй пам’яті поряд з Антоном друзів — Іва і Марка, почув їхні суперечки і навіть рип снігу під лижами. Коли це було? “Татку, ти такий дужий”,казала донька Віта. “Ти ж добрий”, — запевняла вона батька, знайшовши бездомне цуценя. Він знав: там, на Землі і планетах — на батьківщині людства — людей і сигомів — мільйони дівчаток кажуть те саме своїм батькам. Там чекають на нього, Анта, розвідника і захисника Всесвіту. Все, що змогли, вони віддали йому, і тепер він повинен застосувати все це і той досвід, який набув у мандрівках, щоб розгадати незрозумілий об’єкт, а коли буде треба, захистити від нього людей. Він покликав на допомогу Пастера, Паскаля і багатьох учених: біологів і астрономів, математиків, конструкторів — і вони одразу відгукнулися в його пам’яті. Він покликав найголовніших своїх порадників — письменників-фантастів, і вони показали йому на сторінках творів сотні істот, схожих на об’єкт, який він зустрів. Але схожі — це ще не такі самі. Як встановити ступінь подібності?

Ант розтягнув свою енергетичну оболонку двома крилами, розгорнув їх так, щоб схопити об’єкт у півкільце.

Сигом думав: “Я ж уже знаю, що найважче — зрозуміти іншого. І коли я не можу зрозуміти Тотів, чиї думки читав, і навіть дівчинку Ехорі, то як же я зрозумію об’єкт? Чи знайдеться що-небудь, що може стати місточком між нами, а чи всі мої зусилля даремні?..”

Ант помітив, як об’єкт розвернувся, з його оболонки висунулися загрозливі щупальці. Він став схожий на величезних восьминогів, яких сигом бачив на одній із планет сузір’я Ліри. Однак ті не мали енергетичних оболонок, і Ант зміг розгадати їхню незлобиву суть, перевтіливши на деякий час у одного з них частину власної енергії.

“Коли я не можу розгадати його, то повинен хоча б розпізнати дії. Він ніби намагається перетнути мені шлях. Шлях до сонячної системи?..”

“Тепер я можу перевтілюватися, набирати різного вигляду. Я міг би перевтілитися в нього, побути ним і таким чином розгадати його, але не знаю будови об’єкта…”

Сигом здійснив ще кілька маневрів, більше й більше переконуючись, що об’єкт справді намагається перетнути йому шлях… Його дії були схожі на дії Анта, ніби у нього була… така ж мета…

Хвилювання Анта досягло меж, розчинилося невидиме вікно, показало те, що досі було заховано.

“Мета. Мета… Мета дій, мета пошуку, мета життя, єдність мети…” — стукало в мозку.

Сигом зібрав енергію у психовипромінювач і, до краю напруживши мозок, подумав про свою мету — про пізнання і творчість, про те, що треба вивчити і перебудувати. І ще він подумав про своїх творців, повторюючи слова, які вони придумали. І він почув…

4

Сигом Фер наштовхнувся на неї під час чергового патрульного обльоту сонячної системи. Туманність була дуже дивна — вона рухалася по короткій прямій, швидко міняючи форму. Фер увімкнув локатори, але промені відбилися від туманності, не проникнувши в неї.

Статут патрулів точно вказував, що треба робити за таких обставин, і Фер, визначивши потрібну цятку в просторі, швидко метнувся до неї, щоб перетнути шлях туманності. Але туманність повелася так, ніби мала розум. Вона блискавично подолала величезну відстань і підійшла до заповітної цятки раніше за Фера.

“Може, вона й думає, але психохвилі гасить енергетична оболонка, і через те я не можу їх спіймати. Так було в сузір’ї Андромеди, де я вперше істотно змінив свій організм, — подумав Фер. — Поки що ясно тільки одне: треба перетнути їй шлях до сонячної системи”.

Сигом розумів, що це небезпечно — туманність уже продемонструвала свою силу. В пам’яті Фера виникло обличчя першого вчителя — людини, що рано вмерла від хвороби, — бліде лице з синіми кругами втоми під очима. Він був математик і музикант, працював, поки не відмовила свідомість. Його розуміння чисел і звуків, його пам’ять, ставлення до світу, любов, смуток, ненависть — усе, що становило особистість, лишилося в сигомі. Вчитель зумів оддати йому навіть більше — свою довіру. В останні хвилини, коли свідомість його згасала, він підключився до мозку сигома, щоб той — безсмертний — знав, що таке біль і смерть і щоб його вибір був завжди вільний.

Нараз у мозку Фера з’явилася стороння думка, почулося здивоване: “І я думаю про людину…” Вона продувала так виразно, наче хтось думав чи говорив поряд. Звідки з’явилася ця думка, це радісне здивування?

Фер усе ще продовжував марні маневри, бачачи, як туманність перетинає його шлях до відступу. Вона діяла так, ніби у неї була та сама мета, що й у нього. Вони були вже — досить близько одне від одного, їх відділяли тільки сотні кілометрів, і Фер здивовано відчув, що від загадкового об’єкта іде хвиля дружелюбності. Тієї ж миті він почув запитання, яке задавала людина:

“Зустрічний, скажи мені про мету свого існування”.

Він відповів, відчуваючи, як радісно співає в його мозку:

“Пізнати і зробити щасливішим”.

Раніше ніж Фер устиг задати відповідне запитання, туманність набула обрисів людини, і пролунало звичайне вітання сигомів:

“Щасти тобі, сину людини! Це я, Ант, повертаюся на Батьківщину!”

ГІСТЬ

Повість

КОЛИ ТРАПЛЯЄТЬСЯ НЕЙМОВІРНЕ

Енцефальєр виявився порожнім. Стінки відсвічували червоним, синім та зеленим, віддзеркалюючи різнокольорові дроти. На дні, в далекому кутку, залишалося кілька крапельок слизу. Кран дюара був закручений, навколо нього імлилася фіолетова хмаринка.

Олександр Миколайович переконував себе, що це не сон, до енцефальєр насправді порожній. Переконував доти, доки з’явилося неприємне відчуття: здалося, ніби за спиною хтось стоїть.

За вікном поволі пливли хмаринки. Низько над дахами будинків кружляли птахи, їхні пронизливі крики було чутно через напіввідчинені фрамуги. Крякнула ґава голосно й радісно, начебто над самим вухом.

Він різко озирнувся. Нікого…

І все-таки залишалося відчуття, мовби чийсь важкий погляд втупився в потилицю.

Олександр Миколайович примусив себе оглянути лабораторію. Він зазирнув у шафи і за шафи, у вольєри…

Зрештою він зрозумів, що поводиться нерозумно, і повернувся до енцефальєра. Тут іще раз упевнився, що йому нема чого побоюватися за свій глузд: енцефальєр був порожній. Цього не могло бути — але це таки було.

Усвідомлюючи безглуздя того, що сталося, вчений почав розмірковувати, хто б міг проникнути в лабораторію. Спочатку перед його поглядом, наче перед екраном рентгенівського апарата, пройшли ті його співробітники, про яких він знав усе або майже все. Тут були його друзі, потенційні суперники — претенденти на посади вищі, затяті суперечники і вкрадливі угодовці. Потім він став перебирати й інших людей — їхні образи були більш розпливчасті, вони виглядали на екрані його пам’яті контурними, з безліччю розмитих обрисів, із білими й сірими плямами.

По кожному такому перегляді залишалися запитання. їх нагромадилося вже досить багато. Належало розподілити їх за важливістю, за першочерговістю, перш ніж повідомлювати про випадок і втягувати у розслідування інших людей.

Олександр Миколайович роздратовано думав про наступні вибори в академії. Треба ж отакому статися напередодні! Тепер його противники не забаряться скористатися з цього. Міркуючи, пригадуючи, Олександр Миколайович за інерцією й далі оглядав лабораторію. Його погляд неуважно торкнувся сплетіння проводів, ковзнув далі, потім неквапно повернувся до попереднього місця і мовби прикипів до нього.

Олександр Миколайович знав, що ані він, ні хтось інший із працівників не міг би так з’єднати проводи, підключивши центрифуги до термостатів, термостати до мікротомів. Здавалося, їх з’єднали цілком випадково, аби тільки переплутати. Наче в лабораторію вдерлися бешкетники, або лабораторні роботи збожеволіли…

Вчений зупинив думку на півдорозі, згадавши, що один з роботів — його всі називали Льодиком — мав перебувати в ніші, праворуч од енцефальєра. Він заглянув у нішу. Робота на місці не було.

Припущення, що Льодик чи його співбрати могли взяти ЦЕ з енцефальєра, видавалося нісенітним. Одначе належало перевірити і таке припущення.

Олександр Миколайович дістав із сейфа інструкції користування лабораторними роботами ЧІС-8 та ЧІС-9. За кілька хвилин із полегкістю закрив їх: жоден відомий ученим розлад кристалічного мозку роботів не призвів би до такої патології. Природно припустити: Льодика повела з собою людина, яка взяла з енцефальєра те, що там було.

“Коли Зоя взнає про те, що трапилося в лабораторії, певно, знову скаже: “Не картайся, любий, бережи здоров’я”, Чи здогадується вона, як боляче інколи вражають мене її слова. Адже при такій різниці у віці, як у нас, мені, дійсно, треба дуже слідкувати за своїм здоров’ям. Нічого іншого не залишається… Зоя… І вибори в академії… Чому я об’єдную одне з другим? Чи не тому, що вони мене однаково хвилюють? Однаково?..”

Олександр Миколайович зазирнув у комірчину, де мав перебувати Льодиків близнюк — робот Чіф. І його не було.

“Значить, невідомий захопив обох роботів, — думав учений. — Навіщо?” Обидва роботи здатні винести весь енцефальєр. У такому разі його вміст не потерпів би. Це був, либонь, найрозумніший варіант викрадення, проте злочинець ним не скористався. Енцефальер зостався на місці, а його вмісту і двох роботів не стало.

“І, нарешті, оце незвичайне переплетіння проводів. Небувале, абсурдне, безглузде”. Йому здалося, що він ухопився за слизький кінець каната, який кудись повинен привести. “Саме так — “безглузде”: тобто без глузду. Без якого глузду? Чому це мене так цікавить? Чи не все одно без якого? Та обминути це питання, викреслити його з пам’яті, забути не можу. Невже воно таке важливе? Без якого глузду? Відомо без якого — без звичайного. Звичайного — значить такого, як у мене, у Михайла Дмитровича, у Вікентія…. А у роботів лише аналог людського глузду, людського розуму, його функцій. Закони психоробіки орієнтовані саме на істотну відмінність розуму робота від розуму людини…” Він іще раз розгорнув інструкцію. “Чи могли Льодик та Чіф неправильно витлумачити якесь розпорядження людей?”

Олександр Миколайович узяв із сейфа магнітну стрічку-пам’ятку, вклав її у магнітофон. Усі команди роботам належало записувати на неї. М’яко клацнув тумблер. По-зміїному зашипіла стрічка, потім залунали чіткі команди, вимовлені різними голосами: “Приготувати на дев’яту нуль-нуль для досліду чотирьох мавп із вольєра номер три”; “Закінчити ремонт холодильної камери”; “Приготуватися за шостою програмою до синтезу білка”. Він зупинив стрічку. Ще раз прослухав останню команду. Підготовка за шостою програмою передбачала ввімкнення центрифуг, газових хроматографів, шаф Бейлі та іншої апаратури. Мусило пролунати закінчення команди: “Рештки синтезованого матеріалу прибрати в шафу її опечатати”. Однак цієї фрази не було. Невже могли забути обов’язкову умову при синтезі білка: всі рештки його після досліду належало прибирати у спеціальні шафи-термостати і по тому кожну шафу опечатувати.

Олександр Миколайович пересунув важілець на “контроль” і почув характерне поклацування, тихе завивання. Іноді чулися кроки та голоси роботів, котрі узгоджували свої дії одне з одним. Усі ці звуки підтверджували те, що роботи бездоганно виконували завдання. Не була виконана лигав одна умова про рештки білка, передбачена правилами техніки безпеки.

Вчений прослухав й інші стрічки-пам’ятки за тиждень. Вони засвідчували нормальну роботу лабораторії.

“А може, я помиляюсь, тому що занадто боюся помилитися?” Аби розвіяти сумніви, йому доводилося знову і знову прокручувати стрічки. Він почув фразу, промовлену машинально своїм заступником по лабораторії: “Приготувати живлення!” Замість відповіді “Завдання зрозумів” пролунало запитання Льодина: “Від мережі чи від акумуляторів?” — “Я мав на увазі живильну суміш”. — “За якою програмою?”

В Олександра Миколайовича затремтіли пальці, і він ніяк не міг перевести важілець. “Льодик неправильно зрозумів слово “живлення”, — думав він. Робот запитав: “Од мережі чи від акумуляторів?” У іншому контексті слово “живлення” треба спеціально пояснювати для роботів, особливо для роботів-лаборантів. І поправку “живильна суміш” Льодик міг сприйняти зовсім інакше, ніж гадав Михайло Дмитрович. Ох, цей уже Михайло Дмитрович, такий собі неуважливий тишко з цікавими оленячими очима! Скільки його не обсмикуй, скільки не витягуй буквально за волосся з філософських прострацій, він усе одно поринає в них з будь-якого приводу. Йому, бачте, найважливіше за все “те, Що стоїть за річчю”. І яким же упертим — тишко! — вміє бути, коли хоче наполягти на своєму! Хіба йому не говорилося десятки разів, аби він не вживав у наказах роботам неоднозначних фраз. “Живильна суміш!” Таж Льодик міг зрозуміти цей вираз не як суміш амінокислот і фізіологічних розчинів, а як одночасне живлення від мережі й акумуляторів. Такі випадки описано в першому томі “Психо-робіки”. Там є спеціальний розділ із роз’ясненнями…

Олександр Миколайович докладав зусиль, щоб згадати потрібний розділ. Він знав, що у нього слабо розвинена асоціативна пам’ять і він може надіятися лише на пам’ять логічну. Для того щоб згадати розділ “Психоробіки”, потрібно було уявити хоча б приблизно, що там повинно бути, згадати попередні розділи, розставити логічні орієнтири.

Всі операції розстановки орієнтирів він провів ретельно й звично, ніби готував робоче місце в майстерні, розкладаючи інструменти. І врешті напружена пам’ять видала першу фразу з “Психоробіки”: “Він вмирав з голоду, він знесилювався”. Це був приклад. Для людини фраза цілком зрозуміла, а у робота викликала недовіру до основної програми, якщо вживалася в контексті, з якого можна було зрозуміти, що людина перебуває там, де є багато сонячного або ж космічного проміння. Робот не міг зрозуміти, що ж заважає людині зарядити свої акумулятори, і доводилося його знайомити з будовою людського організму.

“Отже, якщо Льодик неправильно зрозумів команду про живильну суміш, — розмірковував Олександр Миколайович, — то він вчинив уже не у відповідності з нею, а згідно з тим, як її зрозумів…”

І знову вченому примарився чийсь важкий погляд, що свердлив потилицю. Стримуючи себе, він поволі обернувся. Майже не здивувався, нічого не виявивши. Все ж таки ще раз оглянув лабораторію. Погляд пробіг по приладах, потім метнувся обабіч них — і заціпеніло застиг… Увагу привернув об’єктив телекамери. Здалося, що телекамера ледь хитнулася.

Олександр Миколайович зробив кілька кроків — камера повернулася… Він виконав ще декілька маневрів, аж поки не переконався: об’єктив телекамери “прилип” до нього. Смикнув замок “блискавки” на куртці. Стало легше дихати. Лише зараз він відчув, що шия спітніла. Скоса поглядаючи на об’єктив, Олександр Миколайович почав переміщатися до місця ввімкнення камери в мережу. Та виявилося, що шнур тягнеться не до розетки. Тонким довгим дротиком він був приєднаний до найближчого термостата. Вчений підняв кришку термостата: там у фізіологічному розчині пульсувало серце якоїсь тварини. Дротик проколював його, мов сережки вухо, і тягнувся до наступного термостата, а від нього — до малого енцефальера, де, як це добре пам’ятав Олександр Миколайович, містився мозок собаки.

“Таке враження, наче тут експериментував божевільний, — думав учений. — Переплутані проводи, підключена телекамера… Але одна істотна деталь спростовує цей висновок. Адже телекамера працює! Вона стежить за мною. Виходить, керуючим механізмом для неї є мозок собаки, а серце, можливо, задає робочий ритм, співзвучний з моїми рухами.

Як же це поєднати з попередніми спостереженнями? Самочинні дії роботів цілком могли б скидатися на експеримент божевільного. Але ж вони не знають будови мозку і ніколи б не додумалися так увімкнути телекамеру. Насамперед вони б підключили її до лабораторного комп’ютера…”

У ньому назрівало передчуття лиха. Він уже майже переконався, що роботи тут ні при чому, а йому протистоїть зла воля людини. Та хто міг бути цією людиною?

Йому згадалися сторінки пригодницьких романів, у яких слідчі ловили злочинців. Вони часто розпочинали слідство запитанням: “Кому це вигідно?” “Кому це вигідно?” — запитав сам себе Олександр Миколайович і вперше усміхнувся. Запитання в даній ситуації звучало безглуздо. Аби знайти позитивну відповідь на нього, слід було знову звернутися до думки про божевільного. “А чи випадково мені весь час приходить у голову та ж сама думка? Чи немає в цьому закономірності? Якщо-факти вказують на те, що тут побував божевільний, то чи не варто пошукати його. Наприклад, припустити, що захворів один із працівників лабораторії… У такому разі внаслідок хвороби він мав стати генієм і відкрити новий спосіб керування, — відповів собі Олександр Миколайович. — Тоді зловмисника належало б пошукати з-посеред наших ерудитів, знайомих і з нейрохірургією, і з фізіологією, і з радіоелектронікою… У нас є принаймні двоє таких. Один з них — я, а другий — мій зам, тишко з оленячими очима…”

Він запитався: “Чи дуже б я здивувався, дізнавшись, що це витівки Михайла Дмитровича?” Не знайшов однозначної відповіді і поставив собі наступне запитання: “Що слід негайно вчинити?” Перш ніж він відповів собі, його рука схопила гострозубці і перекусила дротик, який вів до телекамери…

ПЕРЕШКОДА

Портрет Олексія Резанова ніколи не появлявся на дошці пошани автогосподарства. Олексія не було відзначено Урядовими нагородами або хоча б грамотою обкому профспілки. Проте, з іншого боку, водійський талон попереджень Резапова не скидався на мереживо — компостер автоінспектора залишив на ньому всього два проколи. І стосовно доган у Олексія було чисто — одну “без занесення” він уже давно зняв безаварійною роботою. Не зловживав Резанов і спиртним. Втім, тут слід зробити застереження, бо в ранній молодості був період — півтора року неподіленого кохання, — коли тільки зичливість автоінспектора, що був “у курсі”, порятувала Резанова від поважних неприємностей. Та це минулося безповоротно. А нині вдома чекають на Олексія дружина й син. І, згадуючи про Петька, Петра Олексійовича, Резанов плавно натискує на педаль акселератора.

Ваговоз збільшує швидкість. Десять величезних коліс справно розмотують рулон шляху. Біжать назустріч, розчепіривши руки-віття, веселі молоді клени. Шумлять щось привітне, та хіба за гулом двигуна розбереш? Олексій кидає погляд на покажчик бензобака: бензину ще досить. Не треба звертати на заправку і томитися у черзі.

Автострада тут рівна, як стріла, від випадкових перехожих і чотириногих порушників огороджена спеціальною сіткою. “Можна й відпочити”, — думає водій.

Зненацька перед лобовим склом мелькає тінь. Олексій ще не встигає розгледіти її, а нога автоматично вдавлює до краю гальмову педаль, руки вивертають кермо.

Різкий свист ріже слух. Вищать гальма. Машину заносить. Олексія шпурляє вперед. Він ударяється зубами об кермо, відчуваючи, як впиваються в тіло прив’язні ремені, і бачить перед машиною людську постать, котра взялася невідь звідки. Шостим чуттям водія Олексій знає, що він не може врятувати людину, що всі його зусилля марні. Останнє, що він бачить, — бліде закинуте обличчя та виставлену, мов для захисту, руку перехожого…

…Коли автоінспектор і карета “швидкої допомоги” водночас прибули на місце аварії, Олексій Резанов був мертвий. Його тіло насилу витягли з розплющеної кабіни перекинутого ваговоза.

Автоінспектор ніяк не міг установити причину гальмування та крутого вирулювання. Скільки він не оглядав дорогу перед автомобілем, не вдалося виявити нічого, що могло б дати ключ до розгадки події. Людина чи тварина — в цьому автоінспектор був упевнений — проникнути на огороджену спеціальною сіткою автостраду не могли. Сама собою напрошувалася версія, що шофер задрімав і вивернув кермо мимоволі, а вже потім загальмував. Автоінспектор сфотографував ваговоз із кількох позицій.

Шалено завиваючи, під’їхала машина техдопомоги, оснащена підйомним краном. Дебелі молодці з обвітреними червоними обличчями просунули під ваговоз Резанова спеціальні сталеві пояси-ланцюги, закріпили їх петлями, вбили в них гаки підйомного крана.

— Віра! — і ваговоз повільно, мов смертельно поранений звір, став підніматися на колеса. Автоінспектор знову зусібіч заклацав затвором фотоапарата.

Раптом він зупинився, підійшов ближче. І тут він побачив таке, що в нього миттю зашерхло горло, замість слів з рота виривалися безтямні звуки. Жестами він попросив робітників припинити підйом і, присвічуючи ліхтариком, нахилився до лівого крила машини. Тепер сумнівів не залишалося: там, на заокругленні, виднівся вдавлений виразний відбиток людської долоні…

Минуло ще кілька секунд, доки автоінспектор переборов подив і знову заходився фотографувати. Потім, розпорядившись, аби ніхто не торкався ваговоза, попрямував до своєї машини і по радіотелефону викликав чергового ДАІ по місту.

Невдовзі на місце події прибув величезний автофургон із синьою смугою на борту та червоним написом “Міліція”. Це була пересувна криміналістична лабораторія. З неї вийшло двоє чоловіків у однакових світлих плащах. Один з них, низенький і худий, ніс валізку, на шиї другого, опасистого і високого, з червоною потилицею, бовталося кілька фотоапаратів та лампочок з рефлекторами. В правій опущеній руці він тримав, наче мініатюрну гармату, ще один фотоапарат з телескопічною насадкою. Від фотоапарата тягнувся довгий провід, який зникав у надрах фургона-лабораторії. Ще два проводи до фургона тяглися від гірлянди фотоапаратів і лампочок на його грудях. Здавалося, весь цей чоловік — лише придаток до лабораторії, один з її агрегатів. Він кілька разів обійшов понівечений ваговоз. Знову заклацали фотоапарати. Цим разом зйомка провадилась у невидимому промінні спектра — інфрачервоному та ультрафіолетовому, аби виявити те, що вже стерлося або зітреться в ході розслідування.

По тому експерти заміряли місце події. Промені ліхтариків затанцювали, мов світлячки, по асфальту й землі на узбіччі. Почувся вигук:

— Отут!

Інспектор поспішив на вигук і побачив, що експерт нахилився і роздивляється сліди на грунті. їх залишили чоловічі гостроносі черевики на рубчастій підошві. Другий експерт уже готував гіпс для зняття відбитків.

Сліди вели на автостраду. Їх удалося виявити і по другий бік траси. Виміривши відстань між слідами і встановивши довжину кроку, експерти вирахували за таблицею зріст мужчини, що перетнув автостраду. Був він ледь вище середнього — близько метра вісімдесяти сантиметрів.

Разом з автоінспектором експерти оглянули сітку-огорожу автостради. Їм поталанило. В одному місці між чарунками зачепився клаптик темно-синьої матерії. Експерт пінцетом зняв його і сховав у коробочку.

Далі всі троє повернулися до ваговоза, з особливою увагою оглянули вм’ятину на крилі з відбитком п’ятірні, обробили його парою йоду й порошками. Тим часом шофер автофургона розставляв на дорозі візири. За їх допомогою вдалося з’ясувати ще деякі деталі аварії: кут повороту, кут заносу… Помножили масу ваговоза на швидкість, співставили з шляхом гальмування…

Той з експертів, що робив розрахунки в блокноті, почухав пальцем перенісся і заходився рахувати наново. На його лобі горошинами проступили краплі поту. Він простягнув блокнот товаришеві, попрохавши:

— Перевір. Може, я щось плутаю… Минуло кілька хвилин…

Коли експерт повертав блокнот, його рука тремтіла.

— Ти все підрахував правильно, — пробурмотів він.

— Нічого не розумію. Цього не може бути. Або шлях гальмування був довший, або спідометр набрехав.

Перевірили все ізнов. Згодом іще й іще. Плащі давно було скинуто. Сорочки прилипали до тіла.

— Чортівня якась! — спересердя мовив автоінспектор.

З розрахунків виходило, що важко навантажений автомобіль, який мчав по автостраді із швидкістю 80 кілометрів на годину і погасив у мить гальмування швидкість до 30 кілометрів, перекинувся не стільки внаслідок крутого повороту керма та різкого гальмування, скільки через удар об перешкоду. А цією перешкодою був чоловік з простягнутою вперед рукою…

КЛОПІТ ПОЛКОВНИКА ТАРНОВА

Полковник міліції Тарнов тяжко сперся на стіл, підтримуючи голову руками. Після масажу скронь біль не відступив. Він охоплював голову тугими обручами, стікав кудись в область потилиці і накопичувався там. Час від часу експерти приносили висновки, акти тощо. Полковник передивлявся їх і намагався систематизувати.

Сьогоднішній день полковника почався телефонним дзвоником з публічної бібліотеки. Сповіщали про то, що вночі хтось пробрався до запечатаного книгосховища. Хоч на дверях не було слідів злому, проте слідів невідомих відвідин не можна було не помітити. Злочинець дістався туди начебто з тією метою, аби у строго впорядкованому книжковому світі, щільно запакованому в шафи-обойми, вчинити хаос. За найбільш оптимістичними підрахунками потрібно було не менше трьох днів, щоб об’єднаними зусиллями всіх працівників бібліотеки та студентів-добровольців поставити книги на свої місця. Картина злочину ускладнювалася тим, що, хоча система сигналізації утримувалась у повному порядку, вона не спрацювала.

Полковник Тарнов запросив на бесіду інженера по сигналізації. Ним виявився молодик, який недавно закінчив електромеханічний факультет політехнічного інституту. Очі відвідувача були спокійними, але на щоках пашіли червоні плями, а рухи видавалися скутими.

Полковник поставив кілька обов’язкових запитань, згодом спитав:

— Вам не важко самому обслуговувати всю систему сигналізації?

— Ні, — дещо нерішуче відказав інженер. — Бачте, у всій мережі є два виходи — на пульт керування і на контрольний екран. Екран показує будь-яку несправність, причому обчислювальний пристрій класифікує її, А коли я де в змозі усунути несправність, завжди можна викликати монтерів з пункту обслуговування.

Він говорив швидко, інкол