/ / Language: Українська / Genre:sf,

Місячна дорога

Олександр Казанцев

У повісті «Місячна дорога» розповідається про спільну роботу радянських і американських космонавтів на Місяці.

Олександр Казанцев

Місячна дорога

Науково-фантастична повість

Частина перша

ПОКЛИК КОСМОСУ

Розділ перший

ЛЮДИНА ЗА БОРТОМ

Людина за бортом!..

Другий пілот Анікін відсахнувся від телевізійного екрану. Громов, командир космічного корабля «Шукач», схопився з крісла. Високий, він уперся рукою в стелю кабіни.

На екрані чітко виднівся американський «Колумб». Від нього відокремився скафандр, із силою викинутий з люка.

Ні, це не космонавт, що оглядає корпус… Американська ракета була одномісною і… швидко віддалялася.

Громов подивився на Анікіна.

Приземкуватий, кутастий крем’язень, у якому було щось від куба, зрозумів його без слів. Швидкий і різкий у рухах, він увімкнув дальній радіолокатор, щоб тримати скафандр у полі зору телеекрану. Результати спостережень надійдуть в електронно-обчислювальну машину. Анікін заклав у неї перфоровану картку, задавши програму роботи.

Громов дивився на телеекран. Скафандр був зроблений із гнучкої пластмаси і точно відтворював форму людського тіла, для якого тут не було ані верху, ані низу. Розпростерте, неприродно невагоме, з ногами, що стирчали у верхній частині екрану, і розкинутими руками, воно поволі оберталося від отриманого поштовху.

Громов спохмурнів і здавався тепер старшим від своїх тридцяти п’яти років. У нього було масивне вилицювате обличчя з високим чолом і уважними, добрими очима. Він уявив собі, що відчуває самотня людина в порожнечі серед зірок, і пересмикнув плечима.

Різноколірні колючі зірки горіли без мерехтіння мертвим пекучим світлом, яке не розсіювало чорноти, що оточувала їх. Несумісне сусідство світла й пітьми було особливо диким і дивним поблизу яскравого кошлатого сонця, схожого на сліпучу медузу в морі мороку.

Дивний був гігантський диск уже близької планети, не сріблястої тепер, а сірої, зритої віспинами. Вона нагадувала вируючу й раптом замерзлу масу, на якій, мов на закипілій каші в казанку, роздувалися пухирі й, луснувши, залишили обриси кратерів. Частково затінена, опукла, вся в зубцях гір, шорстка, рельєфна, вона здавалася похмурим центром чужого Всесвіту.

— Впаде на Місяць? — із тривогою запитав Громов.

Анікін мовчки вказав очима на лічильну машину. Діловито блимали лампочки.

Так само блимала лампочками двадцять сім хвилин тому кібернетична машина американської ракети «Колумб». Перфоровану картку узяв з пульта жорсткою, ледь тремтячою рукою пілот Том Годвін.

На картці стояла лише одна цифра «27».

Том Годвін не наважувався підняти очі…

Все трапилося так несподівано!.. Зодягнений у скафандр з відкинутим шоломом, Том Годвін лише нещодавно прийшов до тями. За розробленою для пілота інструкцією, яка в Космосі мала силу закону, пілот зобов’язаний був перенести зліт і початок шляху приспаним. Перед зльотом Том зручно розташувався в кріслі пілота і зажив пігулку. У солодкій знемозі він кинув останній погляд крізь ілюмінатор кабіни, мов крізь вікно нью-йоркського хмарочоса, побачив від’їжджаючу гратчасту башту підйомного крана, далеку огорожу космодрому і за нею натовп репортерів і працівників «Амерікен-моторс». Над хвилястою лінією гір тягнулося дивовижно синє небо…

І ось, нещодавно опритомнівши, він відчув у тілі лячну легкість, а в голові гнітючу тяжкість. Небо зі вбитими в нього цвяхами зірок було чорним…

За інструкцією пілотові пропонувалося після пробудження прочитати свою долю… Але не за зірками, як це роблять модні астрологи в Америці, а за циферблатами приладів.

Автомати чудово вивели ракету на орбіту. Шорсткий Місяць майже закривав праве вікно. Огидна куля без хмар! До речі, Том Годвін так і не побачив прикритої хмарами земної кулі… Тепер Земля була вже диском, величезним, але значно меншим, аніж тисячоока місячна куля, що насувалася. Край земного диска був з’їдений тінню, він скидався на гігантський півмісяць з розпливчастими краями і якимсь дивним малюнком, у якому годі було вгадати обриси материків.

Стрілки на циферблатах тремтіли.

Спина у пілота похолола. Він не йняв віри очам. Покажчик пального показував майже нуль… Годвін відкинувся на спинку крісла.

Що трапилося? Як могла вийти така перевитрата!.. Залишку пального ледве вистачить, щоб посадити ракету на Місяць. А як повернутися? Просити, щоб закинули на Місяць пальне? Та хіба потрапить автоматична ракета куди слід? Через непрохідні місячні гори одній людині пальне доставити не до снаги.

Пілот умів тримати себе в руках, навіть знаходячись цілком сам серед зірок і приладів. Недаремно він проходив на Землі жорстоке тренування самотністю.

Він не боявся самоти. В усякому разі вважав, що опинитися на Землі за бортом життя куди гірше, ніж летіти самому на борту надійної ракети в Космосі.

А вилетіти «за борт» на Землі у Тома Годвіна були багато можливостей. Його батько був убитий у корейську війну. Навіщо знадобилося гинути Сельвіну Годвіну, зрозуміти було дуже важко… До того як потрапити у злощасну армію генерала Макартура, він працював у Детройті на автомобільному заводі «Амерікен-моторс», але залишився без роботи… Ось і пішов воювати… Він думав, що вміє це робити, набивши руку ще в Африці, б’ючи фашистів генерал-фельдмаршала Роммеля.

Сельвіна Годвіна оголосили в Америці героєм, і фірма «Амерікен-моторс» навіть узяла на себе турботу про його сина Тома, який ще в ранньому дитинстві залишився без матері.

Він здобув сяку-таку освіту, а коли підріс, став до конвеєра…

Але на біду в Америці почали купувати менше автомобілів. Був рік, коли залишилися непроданими 600 тисяч штук. Крім того, і у «Форда», і на заводах «Амерікен-моторс» цілі лінії верстатів і навіть конвеєри почали працювати… без людей.

Словом, Том Годвін залишився за бортом.

А росіяни запустили перший штучний супутник Землі…

Фірма «Амерікен-моторс» узялася робити ракети. Не лише космічні, звісно.

Тому Годвіну, нагадуючи де-не-де про батька, вдалося-таки влаштуватися. Він вивчав ракети, брав участь у їх випробуваннях, а коли знадобилося, виявив готовність летіти в Космос і навіть пройти муку самотністю, яка називалася випробуванням. Потрібно було цілодобово без відпочинку в повній «вакуумній» тиші сидіти в одиночній камері — моделі кабіни — і до чортиків у очах дивитися на стрілки приладів. А чортики з’являлися, вони піднімалися на стрілки, гримасували і зводили Тома з розуму. Деякі американські психіатри вважали, що космічний пілот неодмінно мусить з’їхати з глузду.

Том Годвін покладався на себе, і він летів у міжпланетному просторі сам. Кажуть, буддійські ченці в Гімалаях добровільно замуровують себе на декілька років у кам’яний мішок, де немає ні світла, ні звуку… Вони залишаються наодинці з самими собою, відмовляючись від світу й, не відвертаючись від самоспоглядання нічим, осягають «вищу досконалість»… Утім, можливо, це й є божевілля?..

Трясця! В порівнянні з гімалайським кам’яним мішком Космос із його світляними цвяшками зірок не такий уже поганий! Але якщо з кам’яного мішка хоч через декілька років можна було вийти, то звідси без пального не повернешся!

І Том Годвін затужив. Він затужив раптом за Землею, за людьми, за людським голосом… Туга ця була подібна до зубного болю. Том Годвін навіть стиснув руками щоки. Відтак гарячково почав налагоджувати радіозв’язок. Можливо, його вважають загиблим чи спричиненим? У навушниках зашаруділо. Це були звуки Землі. І раптом пролунав голос, людський голос хорошого хлопця Джона Сміта:

— Хелло, «Колумб»! Я — Америка.

У Тома Годвіна навіть сльози виступили на очах. Але хіба міг він показати людям на Землі свою слабкість!..

— Е-гей, Джоне! — бадьоро крикнув він. — З біса радий почути твій хрипкий голос! Тільки-но прочумався від клятого зілля. Голова гуде, але кістки цілі. — Він знав, що його голос запишуть на платівки, їх слухатиме вся Америка: у барах, у квартирах і в школах… голос першого американця, що летить на Місяць, якому слід триматися гідно. — Що там підрахували астрологи, звіздарі й кібернетичні машини? — весело запитав він. — Вріжуся в Місяць? Швидкість як належить?

— Все о’кей! — почулося в навушниках.

Том Годвін відсунувся від пульта з приладами. У нього було негарне простакувате обличчя сина фермера, величезні стиснуті кулаки й трохи сутула постать. Він майже люто дивився на одну зі стрілок циферблату…

— Ні, не все о’кей… — поволі промовив він. — Або покажчик пального бреше, мов професійний свідок під присягою, або… Кат його зна чому вийшла перевитрата пального. Чиясь брудна справа!.. Аби лише сісти на місячну кульку… А з приводу повернення, — похмуро додав він, — пам’ятника мені не ставте. Краще закиньте на місце посадки пальне.

Він почув якийсь шерех.

— Ох, уже ці мені перешкоди! — пробурчав він і зсунув навушники.

Та шерех тривав. Годвін обернувся і схопився. Очі його округлилися. Он воно що! Все-таки мають рацію кляті психіатри!..

— До дідька! — крикнув Годвін більше для того, щоб від звуку власного голосу оговтатися.

Але видиво не зникло.

Перед ним у скафандрі, що облягав тіло, з відкинутим шоломом стояла маленька тендітна жінка. Вона тривожно дивилася ледь примруженими очима і вдавано посміхалася.

— Хелло, Годвін! Я теж спала при зльоті, — нарочито бадьоро промовила вона.

— До дідька! — заревів, не тямлячи себе, Годвін. — Я вижену тебе геть, навіть якщо ти привид!

— Тоді дайте сигарету, — посміхнулася незнайомка. — Привиди не курять.

— Тим гірше, — сипло вимовив Годвін, сідаючи. — Духи принаймні не мають ваги. Але якщо ви жінка…

— Ви сумніваєтеся в цьому? — із зухвалою насмішкою запитала невідома.

— У вас має бути фунтів сто… сто зайвих фунтів, мем! — важко сказав Годвін.

— Може, ви запросите даму сісти? — сказала вона, намагаючись налагодити стосунки.

— Гм… Сісти? Мені потрібно думати про те, як сісти на Місяць, — неприязно відказав Годвін. — А кабіна… вірніше, ракета розрахована на одного… людиноподібного…

Молода жінка поморщилася.

Годвін схопився. Його охопив напад люті, що з ним іноді бувало.

Він у нестямі дивився на прилади, ладен видерти їх, викинути за борт.

Незнайомка спокійно спостерігала за ним.

— О, чорт! — простогнав пілот, повалившись у крісло. — Хіба набереш сто фунтів! Тут вирахувані унції…

— Що ви думаєте про мене, Годвін? — запитала незнайомка, всідаючись на край пульта і похитуючи ногою. — Я витримала зліт зовсім не у вашому зручному кріслі.

— Що я думаю, мем? — роздратовано повторив він. — Про те пальне, яке перевитрачено на вас при зльоті. Як ви сюди потрапили?

— Повідомте на Землю. Там чекають цієї сенсації, Годвін.

— Слухайте, мем, чорти б вас узяли! — скипів Годвін. — Нам ніколи не сісти разом ні на Землю, ні на Місяць. Пального не вистачить. Я вас не знаю. Можливо, ви хороша дівчина…

— Ви хороший хлопець, Годвін. Увімкніть радіо.

— Не поспішайте, мем. Я даю завдання кібернетичній машині. Деякий підрахунок, перш ніж… Ви самі не розумієте, в яку кепську справу вас уплутали. У яку кепську справу…

— Мене? — розсміялася незнайомка. — Якби ви знали, хто я!..

— Дуже приємно познайомитися, — пробурчав Годвін.

— Елен Кенні, Годвін… Елен Кенні з газети Хента «Уорлд кур’єр».

— Міс Кенні?.. Чув. Це ви придумали «Вавилонську вежу»?

— Ви так гадаєте, Годвін?..

Розділ другий

ВАВИЛОНСЬКА ВЕЖА

Доріжка з перламутрових відблисків протягнулася по воді. Ніби вся з риб’ячої луски, вона ряхтіла, жива й вабляча…

Над скелястими горами, що оточували озеро-чашу, вставав повний місяць, червонуватий і величезний. У його непевному світлі змінювалося все земне. Кам’яні вершини, здавалося, належали чужому світові, де немає півтіней, де лише платинове світло й чорні провали пітьми, де всі кути гострі, схили прямовисні.

Катер підходив до берега. У небо здіймалася, стаючи вищою від гір, дивовижна циліндрична споруда. Гостроносий її купол на мить закрив місячний диск, але місяць просвічував крізь голі в одному місці ребра.

Катер ішов тепер уздовж берега, уповільнивши хід. І вдень і увечері він привозив сюди групи цікавих туристів дивитися нове чудо світу.

Вежа, гладка і безока, заввишки могла б мати всі тридцять поверхів. Нижня її частина була обплутана будівельним риштованням. Обабіч височіли ґратчасті щогли підйомних кранів.

За низькою бетонною огорожею виднівся будівельний непотріб, бочки, балони, металеві балки і листи заліза, перевернута вагонетка без коліс… Зі стовпа звисали порвані електричні дроти…

Маленька американка примружившись дивилася на це запустіння, силкуючись пригадати: «Руда башта сягає під хмари, обірвана, без даху… На піску пустелі — руде каміння, обтесане, але так і не підняте вгору… На всьому руда іржа століть. Чия це картина?»

Міс Елен Кенні зовсім не була туристкою. Внизу під хмарним морем, що клубочилося між скель, у місті туристів зараз ішли останні перемовини про відновлення міжнародного будівництва, про що їй, визнаній королеві репортажу, належало дати газетний звіт.

Колись Елен Кенні, як і всі американські дівчата, мріяла стати кінозіркою чи «міс Нью-Йорк», але… вона краще вміла приховувати свої почуття, ніж зображати чужі, а розмір її стегон і бюсту був менший від оголошеного для «міс Нью-Йорк» стандарту… Довелося побувати і продавщицею універсального магазину, і однією з «гьорлс» вар’єте, нарешті, секретаркою бізнесмена, що виявився гангстером, словом, побачити життя після коледжу. Газета стала стременом, яке допомогло Елен заскочити Життю на спину. І Життя понесло. Елен трималася за гриву, мружилася і невідомо чому посміхалася. Вона любила швидку їзду.

Вузенькі вулички, гостроверхі дахи будинків, що тісно тулилися один до одного, черепиця, електричні вогні, неонові вивіски, середньовічні стіни й сучасний асфальт… Таке було місто туристів. Увечері воно шуміло. Столики кав’ярень висунуті на тротуари, навіть на бруківку. Автомобілі мало не зачіпали різномовних відвідувачів, які пили каву з маленьких філіжанок чи потягували з чарочок щось міцніше.

Два роки на здійснення урочистих угод поблизу міста туристів будувався грандіозний корабель для польоту міжнародної експедиції на Місяць, куди не ступала ще нога людини. Але вже понад шість місяців усі роботи були припинені. Тепер у місті туристів засідав Усесвітній космічний комітет.

Прес-конференція очікувалася назавтра, але міс Елен Кенні отримувала свої долари за те, щоб уже ранкове число газети «Уорлд кур’єр» вийшло з її кореспонденцією.

Чуття не обдурило її. Вона повернулася з прогулянки на катері саме вчасно, щоб устигнути увімкнути на сходинках готелю крихітний звукозаписний апарат, що поміщався в її сумочці.

Американський сенатор містер Мен покинув засідання Космічного комітету перш, ніж воно закінчилося. Сказані ним відразу після цього слова облетіли завдяки міс Елен Кенні весь світ:

— Леді і джентльмени! На жаль, з комуністами — шкода! — годі мати справу. Ми не можемо задля міжнародного космічного польоту зашкодити нашій безпеці. Атомна зброя ще залишається зброєю справедливості, що може стримати настання світового комунізму. І ми не будемо відкривати наші військові таємниці…

Гожий респектабельний джентльмен, що вселяв пошану неквапними, розрахованими рухами, зійшов зі східців під’їзду і сів у чудовий пластмасовий лімузин.

Елен Кенні закрила сумочку. Апарат вимкнувся…

Засідання Космічного комітету тривало ще понад годину.

Пізно увечері міс Елен Кенні знайшла радянського представника академіка Бєляєва за одним зі столиків веранди готелю. Це був сухий, підтягнутий, вишукано вдягнений чоловік із гладко зачесаним сивим волоссям, з вузьким обличчям, тонким ротом та іронічними уважними очима за скельцями окулярів без оправи.

Грав оркестр, майже не рухалися стиснуті в задушливій тісняві танцю пари, спритно снували кельнери, балансуючи з підносами в одній руці, мило пропонували букети гарненькі квіткарки з утомленими губами.

— Я зізналася б, що годжуся вам у онучки, пане академіку, — заговорила по-російськи міс Кенні, — якби ви виявилися скіфським богатирем із сивою бородою й лев’ячою гривою. Але ви такий екстраєвропеєць, що і без того не захочете розсердитися, якщо я посиджу з вами.

Академік негайно встав і присунув другий стілець до столика.

— Прошу вас, — шанобливо сказав він і додав: — На жаль, про внуків я можу лише мріяти. Ви, звісно, журналістка?

— О-о! Ви проникливий і чемний чоловік, пане академіку. У мене невагоме питання. Для чого росіяни заважають закінчити міжнародну космічну ракету?

Академік ледь помітно посміхнувся. Міс Кенні безневинно дивилася на нього зеленкуватими, але не примруженими, як завжди, а майже круглими очима, тримаючи перед собою розкритий блокнот.

— Смію підозрювати, що вам відомо, на яке пальне розрахована ракета.

— О так! На ядерне. Але ж ракети досі літали на іншому пальному. Навіщо вибране ядерне пальне? Щоб не можна було домовитися?

— Ні, чому ж? — Академік сів напроти Елен. — Пальне — це особливе питання.

До їх столика підійшов молодик із краваткою метеликом, у штанцях, що обтягували ноги, з величезними бортами коротенького піджачка.

— Пардон, ви дозволите, мосьє, запросити вашу даму на танець? — запитав він по-французьки.

— Якщо це принесе їй задоволення, — сказав академік, допитливо дивлячись на журналістку.

Міс Елен Кенні, посміхнувшись академікові, встала.

Сумочка і блокнот залишилися на столі.

Академік замовив дві чарки вермуту.

Міс Кенні, поклавши руку на плече заздалегідь найнятого нею партнера і плавно рухаючись у такт музики, скоса поглядала на Бєляєва. Він не піде! Добре вихований чоловік не може піти! А якщо він дочекається її, то… розмова буде майже інтимною…

Танець закінчився, і жевжикуватий партнер усадовив міс Кенні. Вона торжествувала. Академік чекав її!.. І навіть замовив для неї вермут!

Але тут з’явився непроханий претендент на танець з нею, ввічливий турист, що нагадував самовдоволену напомаджену жердину. Так сказала про нього міс Кенні, коли він, сприкрений, відійшов, діставши відмову.

— Ракети літали на рідкому пальному, — наче й не було нічого сказав академік. — Ще Ціолковський[1] перший підрахував, які можуть бути досягнуті за допомогою відомих видів пального швидкості витікання газів із дюз реактивного двигуна і які швидкості досяжні при цьому ракетою.

— О так! Ціолковський! — з повагою промовила міс Кенні.

— Але виходило, що навантажений необхідним для польоту в Космос пальним корабель не зможе сам себе підняти. Будувалися плани створення заправних космічних станцій на штучних супутниках Землі.

— О так! Штучні супутники! — вигукнула міс Кенні, відпиваючи з чарки маленький ковток.

— Але вже перші радянські штучні супутники, якщо ви пам’ятаєте, здивували технічний світ. Особливо перша космічна ракета, що стала десятою планетою Сонячної системи.

— Її назвали «Мрія». Це гарно!

— Виявилося, що в СРСР створене пальне, про яке міг лише мріяти Ціолковський, здатне вивести останній ступінь ракети вагою в півтори тонни за межі земного тяжіння, зробити її супутником Сонця. Наші подальші ракети все більшої ваги використовували «активізоване» пальне…

— Що це є, пане академіку?

— При «згоранні» такого пального відбувалася не лише хімічна реакція окислення з виділенням тепла, але й «здирання» частини електронної оболонки речовини з використанням вивільненої енергії електронів.

— О-о! І ви змогли закидати в Космос дуже багато тонн. А для ракети, що стоїть на березі озера подібно до хмарочоса, потрібне вже лише ядерне пальне?

— Ось бачите. Ви самі зробили висновок, для чого потрібне ядерне пальне гігантській ракеті. Зовсім не для того, щоб не можна було домовитися.

— Даруйте, пане академіку, я хотіла слухати ваші заперечення.

— Дуже мило з вашого боку. — Академік ледь схилив голову.

— Ядерне пальне… Його потрібно нікчемно мало. Вже не буде проблеми ваги пального.

— Це не зовсім так, — терпляче продовжував академік. — Принцип реактивного руху — це викидання назад з великою швидкістю газів. Він залишиться і для ядерного пального. Щось викидати все одно доведеться. Хай це буде каміння, пісок, все, що хочете… Ядерне пальне лише нагріватиме цю інертну масу, перетворить її на газ і викине назад, але з більшою швидкістю, ніж це могло зробити колишнє пальне. Проте інертну масу легко поповнити на будь-якій планеті.

— На будь-якій планеті! — вигукнула міс Кенні. — Які люди зухвалі! Але їм не дано дістати до неба.

Академік ледь помітно посміхнувся.

— Людині нічого не дано. Вона все бере сама. І, повірте, дістане небо з Місяцем і зірками.

— Навіщо їй Місяць?

— Місяць мало не частина Землі. І він нічим не захищений. На ньому можна вивчити все, що у нас приховане ґрунтом, змінене водою й атмосферою, а там незмінне.

— Як це страшно, пане академіку… незмінне, — сказала міс Кенні, задумливо дивлячись на Місяць, що сідав за гостроверхі дахи. — Незмінність… Нічого не падає, не піднімається. Порошинки лежать без руху мільйони років. Місяць мертвий.

— Не скажіть. Спостерігачі сотні років не помічали, щоб на Місяці щось відбувалося, але в 1958 році радянський астроном Козирєв[2] виявив на Місяці сліди вулканічної діяльності. А ми ще не знаємо до пуття зворотного боку Місяця, із Землі невидимого. Є лише декілька його фотографій і є гіпотези про діючі там вулкани.

— Вулканам у пеклі місце. А на небі — праведникам.

— Знову хочете, щоб я вас спростовував? — іронічно сказав академік. — Гадаю, що на Місяці знайдеться місце і всюдиходам і людям, не стільки праведним, скільки відважним і підготовленим. Вони могли б полетіти на Місяць з кораблем, що будується недалеко звідси, але… містер Мен боїться відкрити свої секрети. А ми готові виконати всі взяті на себе зобов’язання, звісно водночас із нашими заокеанськими колегами. Я збираюся сказати це завтра на прес-конференції.

— Ніколи не слід робити завтра те, що можна зробити сьогодні.

— Я вже роблю. Ба більше, запрошую вас приїхати до Москви познайомитися з людьми, які готові летіти на Місяць. Сім’я наших космонавтів росте.

— Та ба! Їм нема на чому летіти.

— Хтозна! Адже ми можемо діяти самостійно, — посміхнувся академік. — Можливо, ваша розповідь справить враження на сенатора Мена…

— Розумію. Ваше запрошення — пропаганда так само, як і відкриття імен космонавтів. На жаль, я можу розповісти наразі лише про «Вавилонську вежу», — сказала міс Кенні, встаючи. — Гуд бай, містере академіку! Можливо, побачимося. — І вона простягнула руку.

Кореспонденція міс Кенні наробила багато галасу.

«В давні біблійні часи люди зухвало задумали побудувати вежу до самого неба. Але розгніваний Господь позбавив їх спільної мови, змусив заговорити на «дванадесяти мовах». Переставши розуміти один одного, розійшлися будівельники, і покинута ними Вавилонська вежа вкрилася іржею століть, так і не діставши до неба.

Але все повторюється в підмісячному світі, як казав великий Піфагор. У наш космічний вік народи дванадцяти мов, подібно до стародавнього Вавилона, насмілилися будувати вежу-ракету, щоб дістати все-таки до неба… Але, як і в біблійні часи, розійшлися нині позбавлені спільної мови будівельники, залишивши недобудованою сучасну Вавилонську вежу, що стоїть тепер у центрі Європи символом «міжнародного нерозуміння».

Розділ третій

ЗОРЕЛЬОТЧИКИ

Міс Елен Кенні з високого берега милувалася позолоченими банями й гостроверхими баштами міста, що тягнулося від закруту річки в серпанок виднокраю. «Палаци висоти» величчю сучасності оточували стародавній центр. Загадкове, незрозуміле Заходові місто! Упродовж століть до нього рвалися приречені переможці. Його вважають рідним люди далеких країн, вивчаючи, як і Елен Кенні, російську мову. Місто нового шляху, що лякає незвичністю, подвижництвом, зухвалістю мрії… Тут люди протягом десятиліть відмовляли собі в комфорті, щоби будувати заводи й відновлювати зруйноване війною. І вони добилися, чого хотіли, їм виявилося до снаги створити ракети, що зробили війну неможливою, ракети, які можна було відряджати за будь-якою адресою, маючи на увазі не лише місто, але навіть вулиці… і навіть — з людьми на Місяць…

Академік Бєляєв надав міс Кенні можливість відвідати Космічний інститут, повідомивши імена космонавтів. Міс Кенні з’явилася на квартиру другого пілота міжпланетного корабля Івана Анікіна.

Її насторожено зустрів чоловік із сивою головою та енергійним обличчям солдата.

— Іван Анікін, — відрекомендувався він.

Дуже імпозантна зовнішність для місячного астронавта!

Американка увійшла до світлої кімнати з занизькою стелею. Росіяни будують економно, але багато. Вони хочуть, щоб усі жили зручно. М’які сучасні крісла край маленького столика. Можна сфотографувати дослідника Місяця під цим торшером?

Міс Кенні від душі розреготалася, дізнавшись, що розмовляє з батьком астронавта, ветераном війни, льотчиком, Героєм Радянського Союзу… Його син, теж Іван Анікін, — на футбольному матчі. Аспірант університету грає центр-форвардом у столичній команді «Спартак».

— О! В Америці вашого сина відразу полюблять!

Міс Кенні намагалася дізнатися все, що можливо. Виявляється, мати астронавта була військовим лікарем і виходила в госпіталі свого майбутнього чоловіка. А Івась у них — молодший син. Є ще три дочки: майстер хімічного заводу, вчителька й актриса.

— Як же ви зважилися відпустити сина… на Місяць?

— Розглядаю як бойове завдання. Жінки, звісно, поплакали на сімейній раді. Хлопець наш усіх слухає, чинить по-своєму.

— Спадковість?

— Можливо, — посміхнувся старий льотчик. — До того ж просити за Івася приїжджав до нас сам академік Коваленков.

— О! Це такий сухий і жовчний старий джентльмен, я його бачила у академіка Бєляєва.

— Івась — його учень і послідовник. На Місяці важливо перевірити теорію метеоритного походження місячних цирків. Там немає води й атмосфери. Все збереглося.

— Чому це не зробить командир корабля професор Громов?

— Петро Сергійович Громов вважає, що місячні кратери — вулканічного походження.

— Он як? На Місяць летять наукові супротивники? Вороги?

— Чому вороги? Івась готується до польоту під керівництвом Петра Сергійовича й дуже захоплюється ним.

— Кажуть, росіян важко зрозуміти.

— Можливо.

— Ваш син залишає на Землі кохану дівчину?

— Молодша дочка відпускає Івася на Місяць лише тому, що жінок там немає.

— Це чарівно! — розсміялася Елен.

Після матчу Івася Анікіна, як і Громова, можна було побачити лише в Космічному інституті. Міс Кенні вдалося дізнатися, що молодий професор Громов, ще працюючи в Пулковській обсерваторії, зробив відкриття на краю видимого місячного диска. Він спостерігав там зміни загадкових світлих смуг, що сходилися на невидимому боці Місяця. Він вважав їх вулканічними викидами і припустив, що на тому боці Місяця діє вулкан. У своїй докторській дисертації він до найдрібніших деталей розробив проект місячної розвідувальної експедиції й перейшов працювати в Космічний інститут.

Космічний інститут!

Найменше Елен сподівалася опинитися у спортзалі, величезній, із широкими вікнами у верхній половині стін. На спортивних снарядах тренувалося безліч людей. На турніку «крутив сонце» Анікін.

Елен з цікавістю вдивлялася в низенького крем’язня, що постав перед нею, з кирпатим носом, веснянками й веселими очима. Він міцно, мов старий знайомий, труснув руку журналістці.

— Батько мені все про вас розповів, — заявив він.

— Стривайте! Хто ж про кого дізнавався?

— Взаємний інтерес і симпатія.

— А я знаю, чому вас відпустили на Місяць.

— Небезпечно залишати на Землі, — розсміявся Анікін.

Елен була в захваті. Вона запитала про професора Громова. Анікін указав їй на вишку перед басейном, де чудової статури атлет застиг перед стрибком. Наступної миті він кинувся вниз, двічі перевернувся в повітрі, витягнувся і без бризок увійшов у воду. Елен побігла до басейну. Спортсмен випірнув. Високе чоло, мокре волосся, важкуваті вилиці.

— О-о! Колоссаль! — захоплено вигукнула Елен. — Ви є професор Громов?

— Добридень, — здивовано відгукнувся Громов, вилазячи з басейну.

Дідок лікар подав йому халат.

— Що ви думаєте про політ на Місяць? — запитала журналістка, виймаючи блокнот.

— Даруйте, — зніяковів Громов, — волів би інтерв’ю… ну… в одягненому вигляді…

— О-о! Це мій метод. Зненацька. Невимушеність. Інтимність.

— Через хвилину я запрошу вас до бібліотеки.

Елен роззирнулася. Вона зацікавилася незвичайною каруселлю з кабінами, що нагадували крісла пілотів. Відцентрове прискорення у декілька разів збільшувало вагу людей, що сиділи в них, як це буде при космічному зльоті. Мелькали вкриті потом напружені обличчя чорношкірого хлопця, китайця і… дівчини.

В іншому місці люди невідомим способом підстрибували під саму стелю зали, падали вниз і знову злітали в гігантському стрибку. Виявляється, їх підкидала пружинна сітка-батут. Вони здійснювали на Землі «місячні стрибки»…

Громов пішов переодягнутися.

— О, скажіть, док! — звернулася до сивого лікаря Елен. — Чи схожа психіка астронавтів і… самогубців?

Лікар строго подивився на американку:

— Не більш ніж нетактовність нагадує чемність.

— Дякую вам, сер, — тихо сказала Елен і почервоніла.

З’явився Громов — елегантний, у строгому літньому костюмі.

— Ви прекрасний чоловік, пане Громов! — відзначила міс Кенні. — Вас шкода відпускати на Місяць. У вас є дублер, який міг би полетіти замість вас?

— Так, і його знає весь світ. Він — розвідник Космосу, а я — його учень. Ще в дні війни хлопчаком я про розвідників мріяв. Зараз вони потрібні на Місяці, куди збирається міжнародна космічна експедиція. — Громов відчинив двері у двосвітляну залу з книжковими шафами у простінках між вікнами і довгими столами під висячими лампами.

Він усадовив американку в м’яке крісло біля низенького столика з журналами. Елен узяла один з них — із величезною фотографією Місяця на обкладинці.

— Ах, Місяць! — сказала вона. — Що ви про нього думаєте?

— Це планета загадок, така близька, чудово видима і нерозгадана.

— Вам кортить розгадати таємницю її минулого?

— І подумати про її майбутнє.

— О-о! Навіть майбутнє? — примружилася Елен. — Потрібні ворожильні карти?

— Карти? Лише географічні. Вони доведуть нас до самого краю диска. За нього так заманливо зазирнути…

— Як романтично! — майже щиро вигукнула Елен. — А вам не шкода розлучитися із Землею?

— На Місяць варто летіти лише в ім’я Землі. Це її сьомий континент, остання біла пляма! Адже Земля й Місяць — це єдина двопланетна система. Ми ризикуємо менше, ніж Колумб, що шукав Індію.

— Ваша Індія — в небі…

— Її можна розглянути в бінокль.

— Я зроблю це сьогодні.

— І ви побачите, який це дивний, незвичайний, трагічно гарний і ваблячий до себе світ.

— Я вже боюся дивитися, — засміялася Елен. — Ви небезпечна людина, лунатик, — сказала вона, підводячись. — Ви можете манити за собою.

— Хотів би заманити, — встав і Громов, — але дехто впирається. Навіть і мене до Землі прив’язати хочуть.

— О-о! — пожвавилася Елен. — Я вже чула про іншого лунатика — вашого молодшого й непокірнішого брата. Гуд бай! — Вона простягнула руку. — Можливо, побачимося.

Елен зупинилася на липовій алеї, що розділяла два корпуси Космічного інституту. Ніжно пахло медом. Сонце пригрівало. Елен примружилася і раптом відчула, як добре на Землі. Відтак розплющила очі…

Отже, ліворуч будівля… Тут божевільні чи герої хочуть ступити в інші світи, а праворуч будівля… Тут якийсь зухвалий чоловік хоче дотягнутися до цих світів рукою. Так, так! Елен так і напише у своєму нарисі.

Два шляхи до зірок! На одному старший Громов, на другому — молодший…

Вона рішуче повернула до білого корпусу, на дверях якого було написано: «Лабораторія далекокерування». Елен примружилася. Як його звуть? Євген!..

Молодший Громов був попереджений і чекав Елен у під’їзді.

Невже вони брати? Елен з цікавістю вдивлялася в тонкі, навіть ніжні риси обличчя… Лише жорстка завзятість у підборідді й у кутиках губ ледь нагадувала брата.

Вони увійшли до довгої вузької кімнати з важкими лабораторними столами, покритими павутиною дротів і жовтими плямами скриньок із приладами.

Скромна миловидна дівчина в блакитному робочому халатику привіталася з американкою, але та була зайнята своїм супутником.

— О-о! То ось як виглядають технічні генії, що створюють сучасні чудеса! — сказала Елен, намагаючись поглядом збентежити молодика. — Я гадала, що вони обов’язково лисі й сутулі.

Євген відвів очі:

— Ви маєте справу не більше ніж із льотчиком-випробувачем.

— Але ж ви інженер?

— Як і будь-який випробувач сучасної техніки.

— Безприкладна мандрівка на небо називається випробуванням? Чудово! А ви також тренуєтеся? — іронічно запитала Елен.

— Звісно, — відповів Євген, з цікавістю розглядаючи відвідувачку.

— Де ж трапеція? — продовжувала та словесну гру.

— На жаль, мене чекають кореспонденти, — вже сухіше сказав Євген Громов.

— Кореспондентка, — з докором поправила Елен.

— Тут ви сама, але… за п’ятдесят кілометрів…

— Завжди волію бути сама, — сміючись оголосила Елен.

Євген Громов підвів американку до макету танкетки, встановленого всередині рами, що поверталася у всіх напрямах. Гусениці танкетки не діставали до підлоги. Громов відчинив дверцята і запропонував Елен заглянути всередину.

— Колоссаль! — вигукнула вона.

Верхня частина кузова танкетки — півсфера з молочно-білого скла — зсередини була суцільним телевізійним екраном. Елен побачила на ньому поле, звивисту колію дороги, нещодавно викопаний рів, берізки, а біля них гурт людей, мабуть журналістів.

Євген Громов всівся у крісло водія.

— Справжня танкетка пересуватиметься по Місяцю, міс Кенні, — сказав він, — і все, що навколо танкетки, я побачу з Землі на цьому екрані, як зараз бачу полігон. А на Місяці, якби ви були там, ви побачили б на зовнішньому телеекрані моє зображення в кабіні.

— Віддаю перевагу не зображенню, — завзято сказала Елен.

Громов відвернувся і, намагаючись приховати збентеження, схилився над пультом із приладами. Дверцята він не зачинив. Гусениці загуркотіли, танкетка почала кренитися то вліво, то вправо, піднімалася то носом, то кормою. Макет копіював рух і положення танкетки, що котилася десь.

Елен зазирнула у прочинені дверцята й відразу перенеслася на полігон. Бігли назад дерева, кореспонденти, що махали руками… Вона навіть відчула крутий поворот, відтак яму…

— Не зношу трясьби, краще асфальт, — сказала Елен.

Але танкетка рухалася зовсім не по асфальту. Часом здавалося, що вона перекинеться. Водія трясло й шарпало, немов він насправді їхав по жахливій дорозі.

Нарешті, він, збуджений, задоволений, вибрався з танкетки.

— Як бачите, «Вавилонська вежа» не потрібна, — торжествуюче сказав він.

— Ви дотягнетеся до інших планет рукою? — Елен закурила сигарету, клацнувши крихітною запальничкою на вістрі олівця. — Скажіть, ви боїтеся летіти в Космос?

Євген спалахнув:

— Боюся? Хіба люди, що винаходили механічні руки, щоб орудувати з радіоактивними речовинами, були боягузами? Що може бути прекраснішого від людини?

— Ви любите Максима Горького?

— Ви читали його? — зрадів Євген.

— А як ви гадаєте?

— Мені б хотілося, щоб читали. Можна вирвати власне серце, світити ним, мов смолоскипом… але можна й напругою думки і серця освітити людям далекі, недосяжні світи. Також в ім’я щастя людини.

— Але ваш брат хоче ступити на них ногою!

— Чи потрібен такий ризик? Адже далекокерована танкетка здатна все побачити на іншій планеті, вивчити, відчути, все зробити, нарешті! Адже у неї є такі руки-маніпулятори…

— Я не знаю, хто з вас зухваліший: ви чи ваш брат, — сказала Елен, встаючи.

Євген проводжав гостю через лабораторію.

— Ви також небезпечний скромний чоловік, — розсміялася Елен і простягнула руку. — Гуд бай! Можливо, побачимося.

Громов дивився з вікна, як ішла Елен по липовій алеї, маленька і струнка, йшла упевнено, жодного разу не озирнувшись.

Розділ четвертий

ЛІТАТИ ЧИ ПОВЗАТИ!

Електричний потяг зупинився біля підмосковної платформи. Пасажири ринули з вагонів. Вечір був тихий і ласкавий. Вдалині гавкали собаки. Пролетів низький гудок, потяг пішов, і стало геть тихо.

Від високої платформи до лісу, що приховував берег річки, над землею слався молочний туман. Пахло смолою, пріллю, трохи вогкістю й свіжою масляною фарбою від пішохідного містка, перекинутого через рейки.

Пасажири йшли по ньому вервечкою, стурбовані й квапливі. Внизу на пероні сяяли кулі ліхтарів, у прозорих хмарах плив неповний місяць.

Зійшовши з містка, люди занурювалися по коліно в туман.

Петро Сергійович і його супутниця зійшли останніми.

Туман, що здавався зверху суцільним, тут був рідким і прозорим. Але правобіч і лівобіч від стежини він густів, ховаючи кущі й купини старого болітця.

— Ніби над хмарами, — сказала дівчина. — Ви будете про це згадувати, Петре Сергійовичу?

— Про це? Звісно. Адже такого ніколи там не зустрінеш.

— Не кажіть слова «ніколи».

— Я мав на увазі туман. Тут на нього нарікаєш… Вогкість. А там… сумувати за ним, далебі, буду.

— Сумувати… за туманом, — зітхнула дівчина.

Вони увійшли до березового ліска.

— Не лише за туманом, — задумливо сказав Петро Сергійович. — Ось за цими березами… Марко Поло[3], проїхавши колись по наших краях, писав, що він зустрів у дивовижній країні дивовижні дерева, кора яких нагадувала шкіру жінки. — Громов рукою торкнувся молодої берізки. — Що-бо ми стрінемо в чужому світі?

— Не треба! — замотала головою дівчина. — Це страшно… Завжди бачити над головою ваш нескінченно далекий світ.

— Що ж робити! Адже проводжали людей до Арктики чи Африки часів Лівінгстона[4]. Тих мандрівників не можна було побачити в жоден телескоп…

— Телескоп! — повторила дівчина. — Можна помітити предмет заввишки півтора метри… Із Землі буде видно ваші рухомі тіні…

— І ви помахаєте звідси нам рукою.

Дівчина зупинилася.

— Я вже зараз помахаю вам рукою, Петре Сергійовичу, — сумно сказала вона.

— Що ви, Наталю! Хіба ви не зайдете до нас на дачу?

Дівчина гірко посміхнулася:

— Ні, навіщо ж? Ви там будете своєю сім’єю. А я…

— Наталю! — з докором вигукнув Громов. — Ви у нас мов рідна!.. І разом із Женею мені ніжку підставляєте, — пожартував він.

— Як вам не соромно? Адже ви такий… Я знаю, кого можуть послати туди. — Вона поглянула на Місяць і, мерзлякувато пересмикнувши плечима, накинула косинку.

— Люба Наталю… Давно я хотів сказати. Для вас я лише полотно, на якому ви малюєте казна-що…

— Я не малюю, а бачу. І все ще чогось чекаю…

Громов спохмурнів і з зусиллям промовив:

— Не треба чекати.

Наталя відвернулася. Зім’явши косинку, вона притиснула її до обличчя. відтак мовчки побігла вниз по стежині.

Громов стояв, борючись із бажанням повернути її. Наталя сховалася за скрутом. Під берізкою щось синіло. Він підняв косинку…

Він знав Наталю ще в Ленінграді, школяркою, коли вона приходила до Жені готувати уроки. Петро приїжджав із Пулковської обсерваторії, відсиплявся після «зоряної ночі» і, виходячи в їдальню, заставав «зубрил» за підручниками, розкладеними на обідньому столі.

Вони разом закінчили школу і поступили в Ленінградський політехнічний інститут. Дуже важко уловити мить, коли дівчинка перетворюється на дівчину, коли ставлення до неї раптом стає іншим… Коли б не 1957 рік, все склалося б не так для Петра Громова й Наталі.

Цього року радянська ракета винесла на орбіту перший штучний супутник Землі, і міжпланетні подорожі стали близькою реальністю. Петро Громов почав працювати над проектом місячної експедиції і перебрався до Москви, в Космічний інститут.

Євген, що під впливом старшого брата захопився Місяцем, ще на третьому курсі інституту задумав керовану із Землі танкетку, проект якої вирішив розробити в дипломній роботі.

Євген і Наталя два роки потому закінчили інститут. Наталю відрядили в якусь лабораторію, а Євген опинився, як це не дивно, в кіностудії… Саме там для науково-фантастичного фільму про політ на Місяць знадобилася спроектована ним танкетка. Він побудував свою танкетку, її бачили з екрану мільйони глядачів, але мало хто з них міг припустити, що це справжня модель майбутнього місячного всюдихода.

Брати дружили й літні місяці проводили разом у альпіністських походах. Петро був майстром альпінізму, втім також і майстром-десятиборцем; Євген поступався йому в легкій атлетиці, але труднощі гірських походів вони ділили порівну.

Наталю з собою не брали…

Євген належав до людей «одержимих». Він виробив для себе важку програму життя: працював трактористом на цілинних землях, кранівником у ленінградському порту, був членом автоклубу і навіть прославився як автогонщик. Він установлював на машинах винайдені ним пристосування, щоб механізм не відразу, а через дві-три секунди виконував його накази, і все для того, щоб виробити в собі здатність керувати місячною танкеткою, віддаленою на такій відстані, при якій електромагнітна хвиля на шлях у два кінці витрачає три секунди. Адже за нього врахувати запізнення не лише його команди, але й видимого ним зображення не могли жодні прилади, як не можна скоректувати зображення видимих зірок, якими були вони, по суті кажучи, мільйони років тому. Двічі Євген потрапляв у важкі аварії, але набув дивовижних навичок, що замінювали «принципове безсилля» приладів.

Студентська робота Євгена, до якої Петро ставився з легкою іронією, і подальше його «самовдосконалення» не залишилися непоміченими. Керівництво Космічного інституту організовувало лабораторію далекокерування, щоб освоїти нове диво техніки — «місячний всюдихід», створений для реальних цілей наполегливою спільною працею багатьох науково-дослідних інститутів і заводів. Це вражаюче творіння, за своєю технічною досконалістю гідне сучасних космічних ракет, в основних рисах нагадувало наївну танкетку Євгена.

І саме Євгенові було довірено освоєння нового «дива». З цією метою він був запрошений працювати в Космічний інститут. Він прийшов туди несподівано для брата, своїм шляхом. І разом з Наталею… Вона так хотіла. Тиха, вона завжди добивалася свого.

У Москві відносини Петра з Наталею почали складатися по-новому.

Молодий доктор наук, професор, ймовірний учасник експедиції на Місяць, намагався уникнути всього, що хоч чимось могло його ослабити, відвернути.

І ось майже напередодні польоту космічного корабля «Шукач» його командир підібрав із землі Наталину косинку і дбайливо сховав її в кишеню.

До дачі, яку вони з братом винаймали в селищі Космічного інституту, Петро йшов поволі, поринувши в роздум. На веранду піднявся важко, немов не він брав із жердиною висоту понад чотири метри.

На веранді, сидячи на стільці з шиттям у руках, спала маленька бабуся. На столі було зібрано до чаю, чайник прикритий м’якою лялькою, чашки розставлені, хліб нарізаний, на тарілку накинута серветка.

Лише залишаючись наодинці, забувала старенька про свої роки, здавалася собі як і раніше легкою і спритною, швидкою й завзятою, тією самою Настунею, на яку задивився ставний Сергій Громов з Обухівського заводу. Такими ж міцними, завзятими росли хлопчики — старший Петрик і молодший Женя. Їх дуже любили не лише вона й чоловік, але й свекор. Старий усе хотів, щоб вони стали потомственими майстрами. Цього ж хотів і батько. Петрик настирливий був, вічно домагався «чому». Росли разом, а зовсім різні. Молодшенький не за старшим ішов, норовив усе по-своєму. І билися, бувало, не рознімеш. Але один одного нікому не давали скривдити.

Не привелося ні батькові — з перших днів війни в підводники пішов, ні свекрові — у блокаду[5] старий помер — братів Громових на Обухівському заводі побачити. Своїм пішли вони шляхом, і не вгадати було тоді…

Раптом старенька здригнулася, розплющила очі. У дверях веранди стояв Петро. Вона кинулася йому на груди.

— А ти й чай зібрала, немов знала, — сказав Петро, ласкаво обнявши матір і садовлячи її до столу.

— Та я щовечора збираю. Все гадаю, ось приїдете…

— Робота, мамо. Сама розумієш.

— А ти сам?

— Заходив за Євгеном. Там лише Наталя була.

— То де ж вона? — сполохалася мати.

— Образилася, втекла…

— Негаразд це, Петрику, — з докором сказала мати, пораючись біля столу. — Краще б ти торік послухався матері, одружився з Наталею.

— Не ятри, мамо, — Петро різко відсунув стілець, за спинку якого тримався. — Як ти не розумієш! Я вже знав тоді… Не маю я права… Є справи, на які можна йти лише самотнім.

Мати обернулася й похитала головою.

— Самотнім? А мене хіба немає?

Петро підійшов до неї й обняв за плечі:

— Ти у мене сильна. А я не можу ні її зв’язувати — хай буде вільною, ні себе ослабити.

— Думаєш, це від сили в тебе? Від слабкості. Я, дружина підводника, в Ленінграді на пірсі стояла, вас із Женею за руки тримала. Очі видивила…

— Не треба, мамо!.. Я-бо знаю твоє горе. Тому й про інших думаю.

— Неправильно це, Петрику, неправильно… Від себе й на Місяці не сховаєшся.

За верандою почувся шум, розчинилися двері, влетів Євген, збуджений, радісний, сяючий…

— Чай відміняється! — вигукнув він. — Келихи для шампанського! — І він змахнув у повітрі загорнутою пляшкою.

— Що це ти? Зарано ще його проводжати, — насторожилася мати.

— Не доведеться його проводжати, мамо! — загадково заявив Євген. — Усе гаразд! Нікуди він не полетить.

— Та що ти, Женечко! — здивувалася мати. — Стільки праці і не полетить?

Євген опустився на стілець і з грюкотом поставив пляшку на стіл:

— Привітайте, наша танкетка блискуче пройшла випробування!

— Я цього чекав, — сказав Петро.

— Ну, тоді можна й випити, — погодилася мати.

— Танкетка полетить на Місяць! Замість Петра! Замість людей.

Петро мовчав.

Євгенові стало ніяково. Він чекав вибуху, бурі. Він продовжував говорити матері, але дивився на брата:

— Розумієш, мамо… Людині нема чого бути на Місяці. Вона не може жити без захисту атмосфери. Хай за неї все зроблять автомати. Їх дешевше закинути туди!

Петро встав:

— Бухгалтерія Космосу! Дешевше, простіше! Будь-який прилад — тупий і бездумний виконавець! Що може зробити керований робот? Що він може зробити в порівнянні з людиною, кмітливою, винахідливою, що орієнтується в будь-якому становищі, з натренованим тілом, безмежно досконалішим від незграбних машин!

— Але я — душа керованої мною машини. Розумієш?

— Ось через те й сам стаєш так само тупим і бездумним, як ваша танкетка.

— Облиш її у спокої!

— Я-бо її якраз і не облишу. Їй завжди потрібно давати завдання.

— Це робитиме її водій… із Землі, — підвищив голос Євген.

— Тобі доведеться примиритися з тим, що наказувати водієві буду я… з Місяця, — незворушно заявив Петро.

— Що ти хочеш сказати?

— Що тобі не вдалося підкласти мені «свиню»! Думаєш, випробували чудову машину, якою можна керувати на Місяці, то й не полетять на Місяць люди, рейс «Шукача» відмінять?

— Відмінять!

— Ні, рішення інше. Воно мені відоме.

— Яке?

— Полетять два «Шукачі». На одному ми з Анікіним, на другому — ваша танкетка. А на Місяці вона нам стане в нагоді.

— Що? — Євген схопився. — Ну ні! На Місяці танкетка багато що доведе… І найперше, що ти там не потрібен!

— Я там не потрібен? — грізно насувався на брата Петро. — Ти тямиш, на що замахуєшся? На найсвятіше для мене!

— Облиш свій дзвінкий тупіт. Сам ти що робиш?! — відступивши на крок, крикнув Євген. — Наталю щойно в сльозах зустрів.

— Хлопчики! — стала між синами мати. — Та що ви, справді!.. У дитинстві й то так не билися. Якщо летіти, то по-братськи.

Євген цієї-таки ночі добився зустрічі з академіком Бєляєвим.

Академік, попереджений по телефону, сам відчинив Євгенові двері. Як завжди вишукано вдягнений, немов і не спав, він тихо провів його коридором, відтак щільно прикрив двері кабінету.

— Ну, — сказав він, посміхаючись самими очима. — Якщо дозволиш, я висловлю всі твої бурхливі думки. Два напрями, що взаємно виключають один одного!.. Ми не сміємо!.. І так далі…

— Не можна перетворювати такий дивовижний всюдихід на віслюка, на в’ючну тварину!.. Він розрахований на самостійну роботу, а не на роль помічника!

— Не поспішай. Допомога, можливо, ще й тобі знадобиться. Наша танкетка значно підсилить експедицію, але й члени експедиції розширять її можливості. Адже ти «народжений повзати». На жодну місячну гору не піднімешся. Чи не так? А Місяць — планета гір, притому кільцевих. Танкетка через гірське кільце не проникне, таємницю кратерів, на жаль, не розкриє. Я вже не кажу про зворотний бік Місяця, недоступний для радіоуправління.

— Але ж це такий ризик для людей!

— Ти з нашою танкеткою маєш зменшити цей ризик до краю. — Спокійно ввічливий, непохитний, академік обеззброював. — Ти комуніст? — запитав він.

— Ще молодий… — зніяковів Євген.

— І брат твій комуніст!

— Хіба комуністи не можуть змагатися?

— Можуть і мають, але… допомагаючи один одному.

— А я зможу там діяти самостійно?

— Зможеш!.. Йди додому спати. Потисни братові руку.

— Я потисну йому руку. Весь час тиснутиму руку на Місяці… залізним маніпулятором! — багатозначно пообіцяв Євген.

Академік, пропускаючи Євгена вперед, довів його до вихідних дверей.

— І не забувай, — сказав академік на прощання. — Ти — наш зв’язок з ними… Живий. А це дуже, дуже важливо…

На дачу Євген уже не поїхав.

Розділ п’ятий

ПРАПОР МІСЯЦЯ

Високі голі скелі, зубчасті, з гострими вертикальними ребрами, жовтуватими прожилками і чорними зиґзаґами тріщин, прямовисно піднімалися з кам’янистого розсипу, замикаючи рівнину з усіх боків, мов арену гігантського цирку.

На похмурих шерехатих кручах не росло нічого, між камінням не забилося ані жменьки землі, на шарі попелястого пороху не відбилося жодного сліду ящірки, змії чи комахи.

Не було й смерті, тому що смерть — останній акт життя, якого тут не було. Все застигло в крижаній незмінності, в безмірному спокої… Лише різкі тіні безгучно і невблаганно рухалися, перетинаючи рівнину від затінених схилів до мертвотно-платинового, яскраво освітленого урвища.

Зненацька в середину кам’янистої арени з неба уперся, майже не розходячись, червоний, вузький вогненний промінь. Він торкнувся каміння, і під ним заклуботала хмара диму чи куряви. На полум’яному промені, немов спираючись на нього, як на твердий стовп, утримувалося у високості виблискуюче на сонці сріблясте тіло.

Вогненний стовп здавався відчутним, міцним, об’ємним, він немов заганявся в камені невідомою силою, занурювався, мов розжарений прут у замет, стаючи все нижчим, коротшим. І сріблясте тіло, вінчаючи його, поступово знижувалося.

Воно скидалося на загострену головку велетенського снаряда, та по суті й було ним, космічним снарядом, останнім ступенем ракети, реактивні двигуни якої, гальмуючи, дозволяли йому плавно опуститися.

І він майже застиг, зупинився над клубами диму й пари: у нижній частині снаряда висунулися три лапи, немов шасі в літака.

Снаряд торкнувся однією лапою каміння, накренився й сів, ледь спружинивши.

Полум’я зникло, лише коричневий дим розпливався темним туманом, розсіювався хмарою попелу.

І знову стало все мертвотним і нерухомим на оточеній скелями рівнині. Чужорідним виблискуючим тілом стояв на арені циклопічного цирку космічний снаряд…

У його круглих ілюмінаторах, схожих на вікна батисфери, ніхто не показувався. Нескінченно поволі рухалися тіні…

Але ось у нижній частині снаряда здригнулася кругла кришка люка і почала поволі повертатися. Від неї вниз по лапі йшло декілька щаблів драбинки.

Дверцята люка зробили півоберта й відчинилися. За ними чорнів отвір.

З люка почав вибиратися химерний дивогляд, у якому лише насилу можна було вгадати астронавта. Величезний, у потворному скафандрі, він однією ногою намагався намацати щабель.

Однак, такий незграбний на вигляд, він спустився на кам’янистий ґрунт з несподіваною спритністю і швидкістю.

У руці астронавт тримав довгу жердину. Першою його турботою було насипати гірку каміння і встановити жердину.

Це був держак прапора, який ніяк не хотів розгорнутися через відсутність вітру.

Астронавт почав розгойдувати держак, намагаючись розмотати прапор. Це йому вдалося. Знаходячись у русі, полотнище прапора розгорнулося.

Прапор був смугастий із зірками — американський прапор.

Астронавт укріпив держак прапора. Полотнище знову повисло. Хоч би там як, але прапор над рівниною якщо й не майорів, то був установлений.

Астронавт, шкандибаючи по камінні, почав розставляти узяті ним з ракети прилади. Водночас він піднімав камінці й, не розглядаючи їх, механічним рухом ховав у підвішений до скафандра шкіряний мішок.

Понуро бродила дивна істота серед непривітних скель. Двічі вона поверталася в ракету, звільняла там мішок і поверталася знову на рівнину, щоб зайнятися збором каменів.

Замість шолома на астронавтові був легкий ковпак. Крізь прозору пластмасу виразно виднілися кошлаті плечі, кучерява шия, міцна потилиця. Коли астронавт повертався, його маленькі, широко розставлені очиці зблискували. Гігантські ікла не вміщалися в закритій пащі, надаючи зарослій шерстю морді зловісного вигляду.

У скафандр зодягнена була гігантська горила…

Авжеж, це була горила, чудово видресирувана горила.

В шоломофоні вона почула знайомий їй, переданий по радіо голос професора Тріппа:

— Е-гей, Колумбе! Ти мене чуєш? Е-гей, гоп! Назад! На місце! Назад!.. Їсти, Колумбе… Йди їсти в ракету. Збери прилади. Хутко! Хелло, Колумбе! Збери прилади й їсти!

Горила-астронавт усе чудово зрозуміла.

Сутулячись, дістаючи передніми лапами до каміння, вона моторно побігла до тих місць, де залишила самописці. Діловито засовувала вона скриньку за скринькою в мішок, вільний зараз від каменів.

Відтак зашкандибала до прапора, навіщось потрусила його держак, але, вочевидь, пригадала, що чіпати його не слід.

Вона моторно залізла по драбинці в люк ракети і зникла в ньому.

Якийсь час виднівся темний отвір, затим кришка люка сама собою закрилася, зробила півоберта і завмерла.

Неподалік від ракети стирчав держак з повислим полотнищем прапора.

Заревів реактивний двигун під космічним снарядом. Снаряд здригнувся, знизу шугнули клуби чорного диму, крізь який просвічувало червонувате полум’я. Рев посилився, віддався в кільцевих скелях оглушливими розкотами.

Вогненний стовп почав мовби виповзати з каменів, піднімаючи на собі сріблястий снаряд. Рух усе прискорювався, снаряд підскочив у повітря, полум’яний меч відокремився від поверхні землі. Ракета мчала в небо.

Вона нагадувала маленьку комету з коротким вогненним хвостом. Скоро вона розчинилася в синьому небі. Залишився лише витягнутий білий шалик, немов тут пролетів реактивний літак. Цей шалик ще довго тримався над Арізонською пустелею, де примха природи створила подобу місячного пейзажу, не раз використаного американцями для кінозйомок, а зараз для наукових цілей.

Декілька людей, стоячи на майданчику скелястої гори, спостерігали за відлетілою ракетою в сильні біноклі, що в них кілька хвилин тому вони розглядали внизу на рівнині горилу в уборі астронавта.

— Автоматика працювала бездоганно, містере Тріпп, — відзначив сенатор Мен.

— Радий це чути, — схилив голову вродливий сивий чоловік, виймаючи з рота люльку. — А що скаже преса? — обернувся він до тендітної жінки, що тримала в руці портативну кінокамеру з сильним телеоб’єктивом.

— Колумб був чарівний, — сказала міс Елен Кенні. — Шкода, що вітер не розвіває американського прапора.

— На Місяці прапор ніколи не майорітиме, — відказав професор Тріпп. — Там немає вітру, ба більше — там немає повітря.

— І ви певні, професоре, що Колумб щасливо повернеться на Землю?

— Точнісінько так, як і в тому, що він зараз опуститься на космодромі в Арізонській пустелі. Я буду щасливий, якщо ви повідомите читачів, що ми вважаємо вишкіл горили Колумба найбільшим досягненням американської науки разом зі створенням експериментальної ракети «Колумб». Хай перші кроки на Місяці зроблять дресировані тварини. Наука має бути гуманною, якщо служить людству.

— А я гадала — фірмі «Амерікен-моторс», — їдко відзначила міс Кенні.

Професор Тріпп докірливо подивився на журналістку:

— Фірма фінансує наші дослідження, розраховуючи виявити на Місяці невідомі мінерали, можливо, зауранові елементи, які так потрібні техніці…

— Для надбомб, — швидко вставила Елен.

— Учений має бути осторонь від політики. Це справа газет.

— Політика, — пробурчав сенатор Мен. — Мавпа встромлює в каміння палицю… І ви гадаєте, що це дасть нам право претендувати на всю цінну сировину на Місяці?

— Я не думав про це, містере сенатор. Мені здавалося, що це справа Всесвітнього космічного комітету, в який ви входите.

— До біса комітет! — підвищив голос сенатор. — Кожному ясно, що Місяць належить тому, хто став на нього ногами… а не лапами. А вам, професоре, належить дати свої пояснення не в космічному комітеті, а в комісії сенату, яку я очолюю.

— У «комісії престижу»?

— Так, у «комісії престижу нації», сер, якщо вам так завгодно називати мою комісію.

Професор Гарольд Тріпп був учнем самого фон Брауна[6], того фон Брауна, німецького інженера, який під час другої світової війни створював страшні ракети «Фау», що несли через море лондонцям смерть і руйнування. Після розгрому гітлерівської Німеччини фон Браун як «живий трофей» дістався американцям. Він знову взявся за роботу над створенням все більш потужних ракет уже в Америці. Атомні заряди, якими можна було б начинити його ракети, загрожували на Землі великими нещастями.

«Юпітери», «Авангарди», «Тори», «Атласи» й інші реактивні колоси йшли на озброєння військ НАТО, поповнюючи склади атомно-реактивних баз на території конституційно гордих, але підневільних Америці європейських та азійських країн…

Професор Гарольд Тріпп, чоловік тихий і мрійливий, добре вихований, чемний і безумовно мирний, відрікся від фон Брауна. Надто пізно, мабуть, але з гідністю відмовився він від подальшої участі в розробці військових ракет. Він готовий був віддати свою енергію і знання, всього себе лише справі завоювання Космосу.

Деякі американські керівники вважали перемоги в Космосі «температурою» сучасного озброєння. Вони з тривогою оцінювали з цієї точки зору запуски радянських супутників і космічних ракет. Америка, на їхню думку, трагічно відставала. І тому фірма «Амерікен-моторс» надала Гарольду Тріппу найширші можливості для створення американських космічних ракет. Деякі успіхи фірми й професора Тріппа разом із загальним планом американського вторгнення в Космос зумовили позицію американської сторони у Всесвітньому космічному комітеті. Будівництво міжнародної космічної ракети, задуманої в час розрядки міжнародної напруженості, було «законсервоване»… На земній кулі знову настало «похолодання». Намічалися нові гонки і тепер… уже в Космосі.

Професор Тріпп під натиском фірми квапливо готував установлення американського прапора на Місяці (уставлення на противагу закиданню).

Він був хорошим сім’янином, мав котедж у місті й віллу у Флориді, два автомобілі, помірні борги й загальну пошану. По неділях слухав проповіді євангелістів і якось сам виступив із проповіддю з питання про гуманність.

На засіданні комісії престижу професор Тріпп пережив декілька гірких хвилин. Він уже прочитав в «Уорлд кур’єр» статтю журналістки Елен Кенні «Нога чи лапа?», що досить недвозначно протиставила описові горили-астронавта повідомлення про російський корабель «Шукач», на якому полетить на Місяць професор Громов із помічником.

Сенатори засідали в одній з кімнат Капітолію, утопаючи в м’яких шкіряних кріслах. Викликаному в комісію «для дачі пояснень» професорові Тріппу був наданий твердий стілець.

— Я б жалкував, джентльмени, — сказав Тріпп, витираючи лице хусткою, — що росіяни знову випередили нас, якби це не служило загальнолюдському прогресові.

— Тут говорять про престиж нації, — сухо нагадав Тріппу сенатор Мен.

— Так, сер! — поспішно й шанобливо погодився Тріпп. — Я лише хочу висловити співчуття, що турбота про безпеку заважає об’єднанню міжнародних зусиль для досягнення Місяця.

— Дайте спокій Вавилонській вежі. Почитайте про неї в Біблії. А нам краще скажіть, що ви думаєте про змагання з росіянами?

— На жаль, джентльмени, — сказав Тріпп, сердито засовуючи в рот люльку, — наша горила навряд чи зможе успішно змагатися з професором Громовим, дуже визначним ученим.

— Чи не здається професорові, — перервав Тріппа сенатор із Джорджії, — що його жарт недоречний? У ньому слушно лише те, що йде змагання з російськими вченими. Давно пора відкинути хибну концепцію про дві незалежні галузі змагання — миролюбну допитливість у Космосі й нарощування священної сили в рятівній обороні. Змагання і можливе відставання хоч би де єдині. І річ тут не лише у престижі.

— Цілком розумію шановного сенатора, — сказав Мен. — Небезпечно відстати від росіян у будь-чому А тому американець має ступити на Місяць разом з росіянами.

— Американець? — перепитав Тріпп. — Ви усвідомлюєте, що ми маємо у своєму розпорядженні лише одномісну ракету?

— Так, — відгукнувся сенатор із Джорджії, — в цьому ми відстаємо, але в космічних перегонах зобов’язані витримати. І у нас в Америці знайдеться достатньо хлопців, які не злякаються космічної самотності, щоб скласти на Місяці компанію росіянам. Можна надати нашому першому астронавтові принадне право поставити дві-три заявки на місячні копальні.

— Я готовий був сприяти польоту міжнародної ракети з великим екіпажем, але відряджати в Космос одну людину!.. — намагався заперечити Тріпп.

— А вас і не питають, до чого ви готові, професоре, — перервав його сенатор з Міннесоти, генерал у відставці, відомий своїми статтями про гуманність миттєвої атомної війни. — Важливо, до чого ми готові. Йдіть у свою наукову крамничку й готуйте хорошого американського хлопця для польоту на Місяць…

Професор Тріпп був зовсім не такий простий, як про нього могли подумати, у горили Колумба вже давно був «дублер», космічний пілот Том Годвін. Професор Тріпп розумів «єдність» усіх частин у змаганні двох начал…

Після повернення до Арізони професор Тріпп оголосив Тому Годвіну, що той не пізніше від росіян полетить на Місяць.

Розділ шостий

ВОЛОССЯ ВЕРОНІКИ

«У таємничий світ Космосу, в безмежну просторінь мільйонів світлових років, до виблискуючих центрів атомного кипіння матерії, до зірок, що живуть і народжуються, гігантських чи карликових, подвійних, білих, жовтих, блакитних, сліпучих або чорних, у світ феєричних комет і задумливих місяців, планет квітучих чи закрижанілих, у бездонний Космос, світ світів, лине тепер уже не лише поглядом людина…

Сили тяжіння зібрали мільйони мільйонів зірок у правильні об’ємні, сплюснуті в одній площині геометричні фігури, що нагадують колосальні диски галактичних дискоболів. Дивлячись ясної ночі на Чумацький Шлях, ми бачимо зсередини обід такого зоряного диска нашої Галактики через усю його товщу. Спостерігаючи в сильний телескоп далеку спіральну туманність у сузір’ї Волосся Вероніки, ми розглядаємо ззовні обід, але тільки іншого, що стоїть до нас ребром, диска, чужого, безмежно далекого зоряного світу. Безліч таких галактичних дисків помітно в небі під найрізноманітнішими кутами, в тому числі і збоку. Тоді виразно вимальовується вогненне колесо зі спіральними спицями, вражаючи строгою єдиноманітністю зоряних світів…

Сила тяжіння примушує частинки матерії зближуватися. Невідворотно згущуються туманності космічного пилу, і зненацька спалахують нові зірки. Одвічні катаклізми Всесвіту розжарюють до мільйонів градусів колосальні маси речовини, пронизують бездонний простір потоками космічних променів, породжують незліченні форми матерії, створюють умови для її вдосконалення, вінчаючись таїною тайн Космосу — Життям, у якому Природа пізнає саму себе!..

Навіть якщо виходити з умов, близьких до земних, життя може існувати на безлічі світів нескінченних галактик. Адже утворення Сонячної системи зовсім не виняток. Планети, поза сумнівом, існують біля багатьох зірок. Життя, виникнувши в найпростіших формах, неухильно розвивається, прагнучи до найвищої досконалості — мислячої істоти.

Вона всесильна — мисляча істота, і десь на планетній піщинці поблизу світлої цятки спірального острова в сузір’ї Волосся Вероніки «вона» так само оглядає світ інших усесвітів, як оглядає їх із Землі людина…»

Елен Кенні читала ці рядки про Космос, і все її єство сповнювалося пекучим хвилюванням, вона почувала себе у храмі космічного божества. Але вона не здавалася собі безпорадно нікчемною. Ні!.. Вона хотіла бути так само гордою, як і уявна мисляча істота в сузір’ї Волосся Вероніки, про яку писав у своїй статті Петро Громов…

Волосся Вероніки!..

Елен збуджено пройшлася по своїй кімнаті з кріслами на крихітних ніжках і низенькими столиками, з широкою тахтою, на якій можна було лежати вздовж і впоперек. Вікна виходили просто в стіну сусіднього хмарочоса, не дозволяючи відчути висоти двадцять четвертого поверху. Елен закинула руки за голову й одним рухом розпустила скручене вузлом на потилиці волосся. Воно хвилями розсипалося по плечах. Елен звично труснула головою, й воно пінявим потоком заструмувало по спині. Елен ледве охопила його обома долонями.

Волосся космічної Вероніки!..

Космос. У нього схвильовано дивився російський геній Ломоносов[7], дивився, мов у зоряну відхлань, де зірок без ліку, а відхлань без дна… Він, Космос, так немислимо величезний, що його вимірюють не мірами довжини, а роками шляху променистої енергії. До однієї з далеких галактик у сузір’ї Волопаса відстань складає 230 мільйонів світлових років. Поки летів звідти промінь світла, на Землі змінювалися геологічні періоди, піднімалися й опускалися материки, розмножувалися й вимирали гігантські плазуни і, нарешті, з’явилася, нестримно розвиваючись, Людина. Космічний простір, надмірний навіть для уяви, виявився доступним для гострого ока, допитливого розуму, математичного аналізу, залізної логіки Людини. Він охоплюється її думкою, усвідомлюється її розумом.

Але чому ж не розчавлена величчю неосяжного зухвала Людина? Адже ніколи не перетнути їй незбагненно величезних просторів Космосу. Ніщо в природі не може рухатися зі швидкістю, що перевищує швидкість світла, і якщо навіть мислячий шаленець знайде спосіб досягти цієї швидкості, то все одно йому летіти до далекої галактики в сузір’ї Волопаса 230 мільйонів років, і його біологічні нащадки були б схожі на предка, що відлетів, не більше, ніж людина на амебу!.. Треба впасти ниць перед приголомшливою неосяжністю Космосу, перед страхітливою нещадністю часу, визнати нікчемно коротким і жалюгідним людське життя!..

Але ні! Варто послухати, що говорить блюзнір, який вторгся у храм Всесвіту. Не лякається він бездонних глибин Космосу, а впевнено згадує теорію відносності, котра стверджує, що «час космонавта», який летить з величезною швидкістю, тектиме повільніше, ніж для спостерігача, що залишився на Землі, і якщо швидкість польоту наблизиться до швидкості світла, то «час космонавта», з погляду земного спостерігача, майже зупиниться… Тобто на Землі минуть роки, століття, а на зорельоті лише секунди і хвилини… То невже ж за реальні роки свого життя мудрий шаленець відважно перетне весь Космос, принаймні в осяжній із Землі його частині? Щоправда, повернувшись назад до планети Земля, він може і не застати «стародавньої Сонячної системи», яка вже пройде своє космічне життя.

Шаленець чи гордій?

Тим і прекрасна людина, що вона горда!

Якщо росіянин Петро Громов владно відчиняє браму храму Космосу, то американка Елен Кенні стане жрицею цього храму, хоча б їй довелося для цього залізти у вікно. Вона потрапить у цей храм, звідки люди зроблять крок на іншу планету.

Інша планета!

Найближча, але віддалена більш ніж третиною мільйона кілометрів міжпланетного простору неусвідомлених таємниць; найзнайоміша на нічному небосхилі, але повна магічної чарівливості й гіпнотичної сили; найбайдужіша до всього земного, але така, що піднімає води наших океанів у живому диханні припливів і навіть гальмує обертання Землі до двох тисячних секунди кожного століття; найбільш вивчена астрономами, що поіменували її умовні моря й безумовні гори, але повна незбагненних загадок гігантських кратерів і світлих геометричних променів; найосяжніша, але така, що ніколи не показує людині зворотного свого боку; найрідніша Землі, начебто відірвана від неї, залишивши западину Великого океану, і найбільш на неї несхожа, мертва, безповітряна, вкрита циклопічними цирками й гострозубими невивітрюваними скелями, дорогами лави, рівнинами без рослин і ґрунту, із золотими й залізними жилами просто на поверхні…

Дивовижний Місяць.

То хай це буде не лише Місяць Петра Громова, Місяць росіян…

Елен зупинилася перед дзеркалом, рішуче взяла великі ножиці й, не роздумуючи, обрізала за маленьким вухом пасмо волосся. Пасмо скотилося до її ніг, згорнулося там кільцем. Елен захоплювала все нові й нові пасма і безжально обстригала своє чудове волосся, й воно, вже чуже, лягало на підлогу.

Елен, звично мружачись, вдивлялася в дзеркало, але не бачила там себе. На неї ледь розгублено дивилася маленька, незнайомо приваблива жінка із зовсім коротеньким волоссям, «космічна Вероніка»…

Елен нахилилася й помацала волосся на підлозі, ніжне, пухнасте. Вона зібрала його у жменю й притиснула до обличчя. Воно тонко й сумно пахло. Елен уткнулася в нього обличчям і заплакала.

Жінки часто плачуть, зрізавши волосся.

Але ж воно не вміщалося в шоломі скафандра… Його не можна було б там розчісувати.

Про це сказала Елен сама місіс Хент, яка після смерті газетного короля взяла у свої вірні руки справу чоловіка.

Це була набожна, енергійна пані з сивими буклями і єлейним голосом.

Вона була ласкава до Елен і охоче надрукувала її статті «Вавилонська вежа» та «Нога чи лапа?», що наробили, до речі, чимало галасу. Вона засмучувалася, що міс Кенні все ще не влаштувала своє життя й безтурботно живе самотньою молодою жінкою, привертаючи до себе погляди чоловіків.

Незабаром після публікації статті «Нога чи лапа?» місіс Хент викликала до себе міс Кенні.

Елен стерла помаду з губ, зітхнула й подалася до високої покровительки.

Секретар Сем з лиснючим проділом і вродливим догідливим обличчям устиг шепнути, що у Біг-мем (Великої Мадам) щось є на гадці.

«Чергове важке інтерв’ю, поїздка до Африки чи світський скандал», — вирішила Елен, примружилася й відчинила двері.

Кабінет залишився таким самим, як при містерові Хенті, цілком порожній, зі скла й полірованого дерева. Холодні, обшиті лискучими панелями стіни, тверді, блискучі меблі, величезні матові шиби вікон і також матові, скляні, але звуконепроникні двері.

— Сідайте, дитинко, — ласкаво сказала місіс Хент, знімаючи величезні окуляри у важкій темній оправі, які робили її чимось схожою на покійного Хента, сивого, жилавого й звично здорового ділка, смерть якого викликала подив.

Елен скромно сіла на краєчок стільця й опустила вії.

— Ви знаєте, як я піклуюся про вашу долю, Еллі, — вкрадливо почала Біг-мем. — Я не зупинилася б ні перед чим, щоб висунути вас уперед. Газети — ось що може зробити вам усесвітнє ім’я, дитинко. Не просто слава чи гроші, навіть багато грошей… Ні! Покоління молодих людей біля ваших ніг… Що ви скажете на це, люба?

— А як ви гадаєте, мем? Це не забагато — ціле покоління?

— Для вибору — зовсім не так багато. Ви варті цього. Сподіваюся, ви зумієте зробити вдалий вибір, люба. Ви стали б найпопулярнішою жінкою світу.

Серце Елен стиснулося. Вона надто все розуміла, щоб не здогадатися, до чого хилить місіс Хент. Адже десь у глибині душі Елен і сама потайки думала про це. Але хіба можна говорити серйозно? Потрібна спеціальна підготовка, величезні знання, як у Громова!..

Елен скоса подивилася на Біг-мем.

— Газети вийшли б тричі потрійним тиражем, — продовжувала та. — Весь світ стежив би за вашою долею, за кожним вашим кроком… Ви пам’ятаєте про цього хлопця, провідника туристів, якого завалило в печері? Репортери пробиралися в гори і брали в нього інтерв’ю крізь шпару між камінням. У бідолахи була привалена нога, але він бадьорився. Вся країна шаліла, захлиналася від інтересу. Друкувалося кожне слово про нього. Хлопець дуже хотів пити… А скільки було зроблено для його порятунку! Ви, звісно, знаєте всю цю історію?

— А що ви про неї думаєте, мем?

— Шкода, що він усе-таки помер. З вами зовсім інша річ. Звісно, треба вміти ризикувати. Але мій покійний чоловік казав, що, якби він був губернатором чи гангстером, найважчі справи він доручав би вам.

— Від кого ж із них я отримаю завдання? — не втрималася Елен.

Місіс Хент спохмурніла:

— Не треба бути колючою, мов кактус. Ми з вами добрі християнки. Я піклуюся про вас. Чого будуть варті всі чоловіки на Місяці, якщо там буде жінка!..

На Місяці!.. У Елен пробіг холодок по спині.

— Газета візьме на себе всі витрати, — місіс Хент відкинулася на високу й вузьку спинку крісла.

— Сенсація принесе добрий прибуток, — борючись із хвилюванням, діловито відзначила Елен.

— Не турбуйтеся, дитинко, ви отримаєте свою частку. Але ваш бізнес буде значно більшим. Ви зможете вийти заміж за короля чи банкіра, поріднитися з Рокфеллером[8], можливо… Ціла епоха носитиме ваше ім’я.

— Але я не вмію керувати космічним кораблем. В Америці є лише одномісна ракета «Колумб». «Вавилонська вежа», куди можна було б намагатися потрапити репортером, не будується…

Місіс Хент урочисто підвелася, широкими кроками діви з Армії порятунку пройшлася кабінетом, зупинилася перед маленьким столиком і взяла до рук Біблію, відтак поклала її на те саме місце.

— В будь-якій справі потрібне щось незвичайне, що запам’ятовується, — повчально сказала вона. — Не старанність службіста, а зухвалість ініціативи, ось що приверне симпатії й цікавість. Ви потрапите на космічний корабель у балоні з-під кисню. Це правильно, адже жінка, подібно до кисню, — джерело життя. Дихати будете крізь апарат скафандра, як на Місяці. Лише вам доведеться обстригти волосся, у вас його надто багато, щоб воно вмістилося в шоломі. Вам не вдалося б його розчісувати. Втім, коротка зачіска вважається модною. Ви згодні, дитинко?

— А як ви думаєте?

— Я думаю, як переправити вас на ракету. Ви, здається, працювали секретарем у бізнесмена?

— Він виявився гангстером.

— Отож ви знаєте, люба, з ким вам доведеться мати справу. Та аби лише мета була святою, дочко моя. Кожен, хто допомагатиме нам, зробить бажану богові справу. Це зарахується йому. Зважуйтеся, люба. Мені здається що ви з тих жінок, які можуть розлучитися з волоссям.

І ось «волосся Вероніки» лежить біля ніг Елен, а вона сидить, уже не плачучи, і довгим поглядом розглядає себе у дзеркалі. Вона бачить перед собою ту, яка з власної волі, всупереч усім ступить на Місяць, повний таємниць, магічної чарівливості й гіпнотичної сили, ступить на Місяць із його дорогами лави, рівнинами без ґрунту й золотими жилами на поверхні… Із дзеркала на неї тривожно дивилася та, хто зухвало першою увійде в таємничий світ світів, світ незліченних зірок і ще більш незліченних і невідомих планет, ступить на першу з них… Такого випадку не було за всю історію людства. І не буде більше ніколи. Першими бувають лише один раз. Чи можна це проминути?..

Розділ сьомий

НЕВБЛАГАННЕ РІВНЯННЯ

— Як вас звуть, дитинко? — запитав Малятко Біл.

— Вероніка Лоуелл, — сказала Елен, розглядаючи знаменитого гангстера, якого знала зі світлин у журналах, але сама ще ніколи не фотографувала його.

Не так давно він потрапив до в’язниці за… несплату податку з дуже значних прибутків. У в’язниці він давав інтерв’ю й вийшов з неї, супроводжуваний адвокатами й шанувальниками, як тріумфатор.

Малятко Біл зовсім не був бандитом, що зіскочив з обкладинки коміксу. Він не носив м’який капелюх на потилиці, не курив сигар і не говорив на жахливому нью-йоркському жаргоні — сленгу. Малятко Біл називався Антоніо Скіапареллі й дуже пишався своїм прізвищем. Адже італійський астроном Скіапареллі першим відкрив марсіанські канали! Кажуть, в італійському кварталі в нього жила сім’я: ревнива дружина і троє дітей. Малятко Біл був низенького зросту, благовидий, нагадував власника магазину, був увічливий, жорстокий, рано полисів, але не втратив рухливості. Звісно, він не був бандитом у звичайному сенсі слова. Але його бізнес, яким він займався з великим розмахом, не вкладався, м’яко кажучи, у звичайні, допустимі рамки. Добре оплачувані юристи майже завжди могли довести, що його дії по суті були законними. Направду, що незаконного можна угледіти, наприклад, у тому, що Малятко Біл допомагав вирушити у подорож «без квитка» якійсь Вероніці Лоуелл. Якщо ви підсаджуєте безквиткового пасажира у вагон приватної залізниці, то закон цього не карає, він надає адміністрації залізниці можливість стягнути з безквитковика штраф.

— Мені потрібно зняти з вас розміри, міс Вероніко, — сказав Малятко Біл тоном кравця, що приймає замовлення.

— Я важу сто три фунти, — сказала Елен.

— Що значать сто фунтиків там, де вони налічуються десятками тисяч!..

Малятко Біл не любив порожніх розмов. Із замовницею, з Великою Мадам, як її звуть, у нього особливих розмов про зайві фунти не було. Коли про це зайшла мова, то вона сказала, що все буде так, як завгодно богові, важливо, щоб читачі хвилювалися, вони стануть більше купувати газет. Значить, основна турбота зробити для дівчинки скафандр і помістити її в балон, з вигляду такий самий, як ті, які вантажитимуться в ракету. Підмінити один з них буде не так уже важко. Хто помітить, що у нього відгвинчується зсередини кришка. Вероніка Лоуелл! Це ім’я, далебі, справді стане знаменитим…

Малятко Біл у своєму бізнесі вважав себе цілком добросовісним. Балон переробляли хороші інженери. У ньому було влаштовано сидіння не набагато гірше, ніж крісло пілота. Пружинні амортизатори, що пом’якшували поштовх зльоту, та інші премудрості були передбачені. Балон «із вмістом» вийшов, звісно, важчим від інших, але на руках його ніхто тягати не буде, а машини зайвого вантажу й не відчують…

Розрахунок Малятка Біла був абсолютно точний. Фірма, що поставляла балони з киснем, отримала один з них у готовому вигляді. Він був завантажений разом зі всіма у вантажівку. Вірніше, він уже стояв у кузові вантажівки, коли та в’їхала у двір заводу. Запрошений з цирку ілюзіоніст дуже майстерно приховав його від поглядів дзеркалом, яке зникало за помахом руки шофера. Воно й зникло, коли балони почали вантажити. Балони перелічили, й виявилося, їх було вже досить, даремно хотіли вантажити ще один.

Вантажівка щасливо виїхала з двору і доставила балони просто в космопорт, де вантажні крани негайно помістили їх у ракету «Колумб», що готувалася до польоту.

У одному з балонів сиділа Елен. Вона дуже страждала, але не від задухи чи жароти. Чудовий космічний костюм, у який вона була вдягнена, автоматично підтримував нормальну температуру, дихальний апарат працював бездоганно. Елен могла б уже відчувати себе в Космосі. Страждала вона від іншого: від темряви, від непроглядної пітьми, що її оточувала… Це був недогляд Малятка Біла, але її не забезпечили електричним ліхтариком. Елен не побоялася вирушити в Космос, але темряви вона боялася… Темряви й тиші… Їй бувало краще, коли зовні доносилися звуки, гуркіт машин, крики людей. Але перед стартом ракети все стихло, і це були найстрашніші хвилини. Майбутнього зльоту Елен чекала, як порятунку, вона знала, що перевантаження при зльоті не перевищує перевантаження організму при пікіруванні літака, а вона сама водила спортивні літаки і проробляла на них небезпечні фігури пілотажу… Крім того, у неї була пілюля — снодійний засіб, який мав за інструкцією зажити й пілот. Зліт пройде легко, але темрява й тиша…

І Елен зажила пігулку раніше, ніж це було потрібно для зльоту. Свідомість затуманилася. Вона чомусь подумала про Громова. Побачила себе в спортивній залі Космічного інституту. Люди з пружинної сітки підстрибували високо під стелю. Так буде на Місяці… Там буде легко, зовсім легко. І вона провалилася в порожнечу…

Свідомість поверталася поступово. Чомусь вона спочатку побачила маму. Мама була жива. У неї було ласкаве стурбоване обличчя, і вона весь час поправляла такі знайомі Елен з дитинства окуляри. Відтак окуляри зникли, і милі короткозорі очі стали ще ласкавішими.

— Мамо! — крикнула Елен і прокинулася.

Холодний жах пойняв її… Їй здалося, що вона перестала існувати. Вона не відчувала себе. Вона нічого не бачила, нічого не чула, вона… нічого не важила. Навколо були стінки труни… Вона торкнулася їх руками. І це було першим відчуттям, що повернуло, нарешті, її до дійсності.

Її тіло нічого не важить! Вона — в Космосі! Але, можливо, вона загинула при зльоті? Ні! Все так, як слід! Вона перша американка в міжпланетному просторі, вона буде першою жінкою на Місяці. Належить лише відкрити кришку балона і… подружитися з пілотом Томом Годвіном. Для справжньої жінки, якою себе Елен вважала, це буде не так уже важко.

Елен легко відгвинтила кришку балона і висунула голову. У складському відсіку «Колумба», де зберігалися балони, було темно.

Елен обережно вибралася. Вірніше, тримаючись за край балона, вона легко випливла з нього і вдарилася об стелю відсіку. Відчуття невагомості сп’янило її.

Елен добре вивчила план приміщення «Колумба», широко розрекламований у пресі. Їй удалося відшукати люк до кабіни пілота й відчинити його. На щастя, він не був щільно задраєний…

Щойно відсунула вона кришку люка, як у вантажний відсік увірвався промінь світла.

І всі страхи Елен відразу зникли. Мета її досягнута. Вона летить в американській ракеті серед зірок, у вічному Космосі!.. Вона невагома, значить, двигуни ракети навіть не відчули її ваги або вона була передбачливо скомпенсована Антоніо Скіапареллі…

Пілот Том Годвін спав. Дія снодійного ще не закінчилася. Очевидно, він зажив його пізніше. Він лежав величезний у кріслі, що виглядало ще більшим. Перед ним жили, рухалися стрілки приладів, спалахували й гасли лампочки, що відображали роботу автоматів.

Але Елен не звернула на них уваги. Вона була заворожена вікном попереду. В ньому виднілося страшне спрутоподібне яскраве сонце, поряд з яким на неправдоподібно чорній сажі неба пильно сяяли незмигні зірки.

А праворуч був Місяць… Він закривав пів-вікна, схожий на величезну навчальну карту, об’ємну, з різкими тінями, помітними більше, ніж нерівності планети.

Елен посміхнулася Місяцеві. Це був «її Місяць»… Відтак спробувала збагнути, що вона у ста тисячах кілометрів від Землі. Усвідомити це все одно було неможливо, і вона, мов у остуді, пересмикнула плечима.

Том Годвін ворухнувся. Елен сховалася за його спиною, чекаючи, коли він прокинеться.

І він прокинувся… Щось стривожило його. Він почав говорити з Землею… про пальне. Нарешті, він побачив Елен… Можливо, злякався, але радше був прикро вражений… Треба сказати, він не дуже зважав на те, як має розмовляти джентльмен. Можливо, йому бракувало виховання. В усякому разі вона намагалася встановити з ним хороші стосунки й зізналася йому, хто вона і як потрапила на космічний корабель.

Елен сиділа на краю пульта й похитувала ногою. Скафандр, далебі, був навіть елегантний. Принаймні, вона виглядала в ньому ефектно, відкинувши шолом за спину…

— Послухайте, мем, — сказав Том Годвін, виймаючи з якогось приладу перфоровану картку. — Чи розумієте ви, що ваш Малятко Біл разом з місіс Хент не подбали про те, щоб вага ракети не перевищувала розрахункової? Чи розумієте ви тепер, що ваші сто фунтів тут зайві? — Том Годвін подивився Елен просто в обличчя й мимоволі подумав, що на Землі вона здалася б йому цікавою. Він похопився й значливо додав: — При зльоті автомати робили свою справу, набирали потрібну швидкість і перевитрачали на вашу зайву вагу пальне, і тепер…

— Що тепер? — спокійно поцікавилася Елен, з цікавістю роздивляючись обстановку кабіни.

Том Годвін поглянув на перфоровану картку.

— Ви можете знаходитися на борту ще 27 хвилин.

— Потяг підходить до станції? — ледь глузливо запитала Елен, чудово розуміючи, що вийти в Космосі нема де.

— Ні. У математичне рівняння надходять ваші сто зайвих фунтів, і воно стає невблаганним рівнянням…

— Можна закурити сигарету? — запитала Елен, тривожно вдивляючись у суворе обличчя астронавта.

— На горіння тютюну витрачається кисень. А він розрахований на одного… людиноподібного… — з нарочитою жорстокістю промовив пілот.

— Годвіне! З вами жінка!

— Трясця! У цьому й уся біда! — у відчаї стукнув кулаком по пульту пілот. — Закон Космосу не робить різниці між жінками й чоловіками.

— А ви? — зухвало кинула Елен.

— Я не закон, мем. Я лише служака. Ось радіограма, відповідь на мій рапорт про вашу появу. — І він утомлено прочитав: — «Виконуйте інструкцію».

Елен посміхнулася:

— Ви мені подобаєтеся, пілоте! — колишнім бадьорим голосом вигукнула вона. — Я напишу про вас чудову статтю. — Вона поглянула у вікно на кудлате сонце, на вищерблений місячний диск і обережно покосилася на похмурого пілота.

Відтак знизала плечима. Якась нісенітниця! Як можна у все це повірити, надто безглуздо і… страшно…

— Послухайте, мем, — лютячись на себе, сказав Годвін. — Ви, звісно, вмієте носити сукні й пускати бісики очима… Вони у вас хоч куди, — він відвернувся. — Але чи сильні ви в математиці? Закон Космосу — математичний закон.

— Поясніть, — безневинно попросила Елен.

Тоді він почав говорити терпляче, мов школярці:

— Пального, як підрахувала обчислювальна машина, не вистачить, щоб посадити на Місяць двох людей. Вручена мені інструкція гласить, що кожен, хто незаконно опинився на борту космічного корабля, підлягає негайному знищенню… в даному випадку, через двадцять сім… ні, вже через двадцять три хвилини…

— Ви жартуєте, Годвіне! — ледве стримуючи себе, вигукнула Елен, що починала все розуміти.

— Я хотів би прокинутися, мем, — кволим голосом відповів Годвін.

Він з болем дивився на молоду жінку. Він бачив жах на її обличчі. Роздратування проти неї відразу зникло. Що відчуває зараз вона, бідолаха?.. Що привело її сюди? Легковажність, авантюризм чи відвага? Що вона розраховувала знайти? Галас всесвітньої слави на Землі й таємничий світ спокою в Космосі? Ех, дівча! Тут немає спокою! У Космосі рухається все: нікчемна молекула газової хмари і планетна система зірки, самотній метеорит чи зоряний острів галактики, що поволі обертається, але летить з колосальною швидкістю. Тут немає спокою, як немає пощади чи жалю! Закони Космосу так само прості й ясні, як тяжіння, і так само невблаганні. Енергія, швидкість, вага… Зайва вага може знаходитися на борту ще двадцять одну хвилину. Інструкція зрозуміла, мов алгебраїчна формула.

Все це плутано, намагаючись тепер щадити Елен, пояснював їй Том Годвін, космічний пілот.

Він устав з крісла, всадовив у нього Елен, сам схвильовано ходив по тісній кабіні. Його магнітні підошви поклацували.

Елен дивилася перед собою розширеними, незрячими очима.

Що це? Марення?

З неправдоподібною виразністю постала перед нею прочитана колись новела. Маленька дівчина в черевичках, оздоблених бісером, вислуховує космічного пілота, до якого незаконно пробралася на ракету, він пояснює їй невблаганне рівняння… Авжеж! Так і називалася новела — «Невблаганне рівняння». Елен з огидою читала її, їй здавалося, що автор садистично грає на нервах читача, що він вигадав ситуацію не для того, щоб показати героїзм, а щоб налякати неминучістю, насолодитися психологією вбивства… хай і вимушеного, але вбивства!

І раптом вона відчула остуду. Вона пригадала ім’я новеліста. Том Годвін! Колись їй здавалося, що новеліст Том Годвін обмовляє американців… Тепер американець Том Годвін, не письменник, а космічний пілот, має зіграти в житті роль, підготовану йому в оповіданні його однофамільцем. Значить, той знав психологію людей, малював життя у всій його потворності. В оповіданні пілот узявся за червоний важіль, дозволивши перед тим дівчині поговорити з братом по радіо, написати листа батькам… відтак вона перетворилася на шматочок льоду…

Елен сперлася ліктями об пульт, поклала на зчеплені пальці підборіддя, незрячим поглядом дивилася перед собою.

— Тепер я зрозуміла, що таке невблаганне рівняння. Спасибі, Годвіне, — чужим, якимсь порожнім голосом промовила вона…

Так, усередині в неї була порожнеча, що прийшла навзамін миттєвому жаху, який обпік її холодом. Тепер залишилася лише порожнеча.

— Послухайте, Елен. Це з біса безглуздо, — сказав Годвін, в розгубленості зупиняючись біля крісла.

— Безглуздо, Томе. Дуже безглуздо, — слухняно погодилася вона.

Вони вперше назвали один одного на ім’я. Це сталося само собою, мимоволі і просто.

— І ви такі спокійні? — запитав Годвін.

— Ні, Годвіне. Ні, Томе… Я не спокійна, — не змінюючи голосу, але довірливо сказала Елен.

— Ви справжня дівчина! — вигукнув Годвін і відвернувся до вікна.

— Скільки залишилося хвилин? — донісся до нього втомлений голос Елен.

— Тринадцять, — сказав він, боячись обернутися.

— Вона дотримає свого слова, — в роздумі говорила Елен. — Моє ім’я буде набране лише крупним шрифтом. Газети вийдуть потрійним тиражем…

— Усі Хенти негідники! — в нестямі крикнув Годвін.

— Моя фотографія буде у траурній рамці… Мені б хотілося, щоб люди плакали, читаючи про мене. Послухайте, Годвіне… А ви ніколи не читали новелу «Невблаганне рівняння»?

Том Годвін здригнувся й почервонів. Колись прочитане оповідання нараз ожило для нього. Він поглянув на себе, на приречену Елен мовби збоку. Йому пригадалося, що, закривши книжку, він обізвав космонавта з оповідання катом.

Годвін скоса подивився на Елен.

— Знаєте, що мені хочеться, Годвіне? — обернулася до нього Елен, дивлячись незвично розширеними очима. — Поцілуйте мене…

Годвін сторопів.

— Ви з глузду з’їхали! — вигукнув він, задкуючи, й після паузи додав: — У мене в Детройті наречена…

Елен сказала з гіркотою:

— Годвіне! Для мене ви — весь світ, який я покидаю. Все, що я знала й любила, все, чого не знала й чекала…

Годвін відчув у цих словах стільки щирості, відчаю і водночас сили, що міг лише промугикати:

— Так, мем, але…

— Я така негарна? — відчужено запитала Елен і поправила волосся.

Вона подумала, що її треба вважати тут уже не жінкою, а лише «вантажем»…

— Що ви, Ель! — тільки й знайшовся сказати Годвін.

— Томе! — майже плачучи, вигукнула Елен, притягнула до себе голову Годвіна і припала до його губ у довгому поцілунку.

Він також цілував її, розгублено, з жахом думаючи про значення цього поцілунку.

Відтак вона відкинулася на спинку крісла і сказала з гіркою іронією:

— А я завжди казала, прощаючись: «Можливо, побачимося…»

Розділ восьмий

ШУКАЧ

— Ну, як? Упаде на Місяць? — глухо запитав командир «Шукача».

— Перевіряю відповідь, — відгукнувся Анікін.

Громов підійшов до вікна. Магнітні підошви черевиків, прилипаючи до підлоги, дозволяли ходити по кабіні і при невагомості.

У вікні виднілося червонувате, мов на заході, сонце. Коли б не вогненна корона на чорному небі, воно було б геть земним. Громов натиснув кнопку. Плівка світлофільтру збігла з вікна. Увірвалися сліпучі промені космічного світила, не цілющо ласкаві, пом’якшені атмосферою, як на Землі, а люто різкі, колючі, жорстокі…

Анікін, не обертаючи до командира обличчя, щоб не дивитися на сонце і не зустрічатися з Громовим очима, сказав:

— Нікуди й ніколи не впаде. Стане вічним супутником Місяця. Орбіта — витягнутий еліпс. Пройде над місячними горами й полине далеко до Сонця…

З репродуктора почувся голос академіка Бєляєва, начальника штабу перельоту:

— «Шукач»! «Шукач»! Я — Земля!

Громов сів до пульта і підсунув майже впритул до себе мікрофон:

— Я — Громов. Слухаю, Василю Опанасовичу.

— Визначили орбіту?

— Стане супутником Місяця. Хто цей нещасний?

— На борту «Колумба» опинилася журналістка Елен Кенні.

— Елен Кенні! Вона ж була у нас!..

— Американський пілот Том Годвін отримав наказ виконати інструкцію і знищити незаконного пасажира.

Громов перевів погляд на екран. Скафандр як і раніше був перевернутий догори ногами і поволі обертався. Розкинуті руки сягали за край екрану, але ковпак шолома виразно виднівся в його нижній частині.

— Якби він знищив її, він не зодяг би на неї шолома, — сказав Громов. — Що це? Жорстокі муки часом чи надія на нашу допомогу?

— Надати допомогу можете, якщо вам дозволять резерви пального. Рішення за вами, Петре Сергійовичу, — закінчив академік.

— Івасю! — покликав Громов, вимкнувши зв’язок.

— Слухаюсь дати відомість резервів, — вгадав наказ Анікін.

Громов устав до вікна, уперся руками в його раму. Перед ним були гострі гребені кільцевих гір, чорні різкі тіні, звивисті тріщини, дикий контрастний ландшафт. Жадана планета…

Анікін підсунув Громову конторську книгу.

— Задавай програму електронно-обчислювальній машині, викинути все, що можливо, — скомандував Громов. — На борту нас буде троє…

Порівняно недалеко від «Шукача» йшов другий такий самий корабель «Шукач-ІІ». Замість кабіни зорельотчиків на ньому поміщалася танкетка Євгена Громова.

А в Москві у лабораторії Космічного інституту всередині макету танкетки, що летіла в Космосі, сидів Євген Громов. У вікнах-телеекранах він бачив небо мороку з мертвими вогнями зірок і сліпучим спрутом Сонця, Місяць цирків і тіней, що насувався. Зі штабом перельоту він підтримував зв’язок через звичайний телефон, перенесений з лабораторії. Пролунав дзвінок, і Євген зняв трубку:

— Слухаю, Василю Опанасовичу. Не може бути! Це неймовірно! Дозвольте, я залишу керувати ракетою Наталю, сам забіжу до вас… гаразд. Залишаюся… Буде виконано.

Євген відчинив дверцята макету танкетки. Частина чорного, всіяного незмигними зірками неба і край Місяця з гострими зубцями гір відійшли разом з дверцятами.

— Наталю! — голосно крикнув Євген. — Ти чуєш, що діється?..

— Я тут, Женю. — Наталя вибігла з сусідньої кімнати.

Поривчаста, вона зупинилася перед дверцятами, важко дихаючи.

— Нам наказано змінити місце посадки… — сказав Євген. — Сісти поряд з «Колумбом», де б той не опустився. Що там скоїлося?

— З «Колумбом» втрачено зв’язок. У Космосі жінка… — випалила Наталя.

— Яка жінка? Що за нісенітниця!

— Тебе не відривали, Женю, поки ти вів ракету… Томові Годвіну наказали викинути жінку, журналістку Елен Кенні.

— Як же вона там опинилася? Загинути так безглуздо!

— Через неї ще можуть загинути Петро й Івась Анікін, — тужно сказала Наталя. — Вони підуть на перетин із її орбітою.

— Ах, он як! То мені спуститися біля ракети Годвіна! Ну, гаразд же. У мене буде з ним чоловіча розмова!

— Женю, будь обережний. Танкетка може дуже знадобитися. Для Петра… — тихо додала Наталя.

Євген зачинив дверцята макету.

Громов вичікувально обернувся до Анікіна. Рубані риси його обличчя стали ще різкішими.

— Математика — точна наука, — збентежено сказав Анікін і простягнув командирові перфоровану картку. — Якщо підемо наздоганяти — резерву пального не вистачить. На Землю всім трьом не повернутися…

Громов поморщився:

— Читаєш, мов смертний вирок.

— Та ж це і є вирок. Їй або всім нам.

Обличчя Громова скам’яніло.

— Вищий суд математики… А є ще Совість і Обов’язок. Змінюємо курс. Приготуватися!

— Петре Сергійовичу! — Анікін схопився. Магнітні підошви утримали його. — Не можу я… Інструкція… Земля!..

— Припини, — відрізав Громов. — Якщо людина за бортом, — капітан не дає запит у порт.

— Але, рятуючи, він не йде на дно!

Громов поклав руку на плече Анікіна і змусив його сісти:

— Послухай, Іване. Чи знаєш ти, що таке жінка?

Анікін знизав плечима.

— Це жін-ка!.. — вкладаючи особливу силу в це слово, проказав Громов.

— А якби чоловік? — буркнув Анікін.

— А ти в бою не прийшов би на допомогу бійцеві? — швидко запитав Громов.

Анікін не знайшов, що відповісти.

Громов сів за пульт керування. Анікін відчув, що його притиснуло до сидіння, тіло налилося свинцем, у очах потемніло… Запрацювали двигуни, змінюючи курс, виводячи ракету на нову орбіту, витрачаючи вичерпне пальне…

Знову з’явилося відчуття падіння, яке буває лише уві сні. Повернулася невагомість, почала паморочитися голова.

Анікін сидів похмурий.

— Так тримати, — скомандував Громов.

— Слухаюсь так тримати! — повторив Анікін і похмуро додав. — А як повернемося… утрьох-бо?

Громов, одягаючи скафандр, значливо сказав:

— Спочатку виконай обов’язок людини, доведи, що маєш право на повернення. Хіба ти міг би повернутися… злочинцем?

Анікін схопився. Немов стиснувся весь у грудку, обличчя його зблідло, але було рішучим.

— Командире! Я буду злочинцем, якщо випущу вас у Космос!

Громов здивовано подивився на нього з висоти свого зросту. Анікін чіпко схопив його за руку, заважаючи одягатися.

— Ах, он як! — Обличчя Громова почервоніло.

Він у свою чергу схопив руку Анікіна.

Руки тремтіли в граничній напрузі. Обидва невідривно дивилися один одному в очі. Важко сказати, була це боротьба рук чи боротьба поглядів. Анікін розслабив руку й відвів очі.

— Щоб ти тепер на все життя запам’ятав, що таке жінка! — сказав Громов.

Відтак посміхнувся.

— Слухаюсь, — пробурчав Анікін, всідаючись у крісло. — Запам’ятаю на всі два тижні, що залишилися… поки кисень не скінчиться…

Громов надів космічний костюм з відкинутим за спину ковпаком шолома. Він стежив за екраном локатора і весь час змінював збільшення, тому що зображення росло, не вміщаючись на екрані. Людина в скафандрі наближалася до «Шукача».

Час спливав нескінченно поволі, але настала, нарешті, мить, коли Громов вимкнув локатор. Екран згас. Самотній скафандр виднівся між зірок крізь вікно. Він летів ногами вперед…

Анікін увімкнув дюзи гальмування, зрівнюючи швидкості.

Громов узяв ракетницю, що нагадувала дуельний пістолет, і мовчки потиснув Анікіну руку. Але той схопився й обняв командира.

Громов увійшов до повітряного шлюзу. Анікін замкнув за ним двері, увімкнув насоси, що перекачували повітря зі шлюзу в кабіну.

Перед самим обличчям Громова, прикритим прозорим ковпаком, рухалася стрілка манометра. Вона дійшла до червоної риски. Зовнішній люк відчинився сам.

Попереду був чорний, безмежний простір мільйонів світлових років, виблискуючих центрів атомного кипіння матерії, зірок, що палали й народжувалися, планет, квітучих, випалених чи закрижанілих, бездонний світ світів, у якому людина дрібніша від піщинки.

Дрож пройшов по спині у Громова. Магнітні підошви немов приросли до металу «Шукача», чоло вкрився потом, який не можна було витерти.

Але Громов усе-таки зробив крок уперед, відштовхнувся ногою й відчув, що летить у порожнечі. Світ зірок закружляв перед ним вогненним колесом.

Поки Петро Сергійович був у ракеті, він знаходився серед знайомих речей, поряд був Івась, а тут… Громов закусив губу й відчув солоний присмак у роті. Дуже важко було обернутися. На Землі він тренувався в затяжних стрибках з парашутом, але зараз земні навички зникли. Тіло його при стрибку набуло обертання, з яким, здавалося, неможливо впоратися. Він міг прискорити чи уповільнити його, розкидаючи руки або притискуючи їх до тіла, але зупинити обертання не міг ніяк.

Власне, він не відчував його. Обертався сам небосхил. Коли він притискував до себе руки, кошлате сонце перетворювалося на вогненне коло, а зірки зникали в сітці світлих ниток… Носилися навколо нього по колу і скафандр, мета його подорожі, і ракета, яку він щойно покинув.

Громов прицілився в «Шукач», натиснув спусковий гачок ракетниці, і негайно корабель помчав уже не по колу, а по розкручуваній спіралі, він почав віддалятися, немов Анікін вирішив покинути командира в міжзоряній порожнечі.

Самотній же скафандр також по спіралі почав наближатися. Людина в ньому, очевидно, вже давно знепритомніла, якщо взагалі була живою. Використовуючи як зовнішню силу легку віддачу ракетниці, Громову, нарешті, вдалося зупинити обертання.

Зірки, сонце, ракетний корабель і скафандр зупинилися, тривожно завмерли. Рухався лише Громов, наближаючись до скафандра. Він намагався розгледіти в шоломі обличчя міжзоряного бурлаки, але доводилося дивитися майже прямо на сонце, і воно сліпило.

Нарешті, Громов налетів на скафандр, міцно обхопив його й відчув, що почав знову обертатися, але тепер уже удвох. Сонце помчало по вогненному колу, зірки креслили в чорному мороці золоту мережу.

Анікін з хвилюванням спостерігав за маневром командира. Два скафандри спочатку оберталися, мов у боротьбі, відтак завмерли в дружніх обіймах.

— Петре Сергійовичу, чи жива вона? — запитав Анікін по радіо.

Йому раптом стало страшно від думки, що Громов відштовхне зараз від себе труп і повернеться на корабель сам.

Але Громов міцно обіймав скафандр.

— Приготуй нашатирний спирт і горілку, — почувся його голос із репродуктора.

Громову не відразу вдалося дістатися до люка. Він ударився об корпус ракети, ближче до хвостових дюз. Піт заливав йому очі, здавалося, вони повні сліз. Можливо, це так і було…

Хапаючись однією рукою за зовнішні скоби, другою тримаючи врятованого, він досяг, нарешті, люка шлюзу. Люк був відчинений, чекав його. Громов ступив немов у свій дім.

Анікін не міг подолати дрожу, дивлячись на стрілку манометра. Нарешті, вона показала, що тиск у шлюзі й кабіні однаковий, і двері відчинилися.

У кабіну поволі уплив чужий скафандр з невагомим тілом людини. Анікін прийняв його на руки й заглянув у прозорий шолом. Яка вона, та, що побувала між зірок?

Очі Анікіна широко розплющилися. Громов відкидав шолом врятованого.

Зорельотчики розглядали негарне обличчя з важким щетинистим підборіддям, широко розставленими очима й несподівано смішною ямкою на правій щоці…

Том Годвін!..

— Дозвольте зняти капелюха і поступитися стільцем, — сказав Анікін. — Ось воно, найтонше, найгарніше!

— Кинь дуріти! Це й є найкраще, найгарніше, що лише може зробити людина!..

— Так… людина! — протягнув Анікін.

— Він вирішив по-своєму невблаганне рівняння. Таке рішення не спадало на думку його господарям. Вони вважали Космос жорстоким і всесильним, а цей простий американський хлопець…

— Справжній хлопець. Він не став би вам заважати.

— Нашатир! Горілку! Розтирай як слід. Тепер турбота про неї, про міс Кенні. Сподіваюся, він увімкнув автомати спуску.

Зорельотчики розстебнули скафандр американця, розтерли йому груди, дали понюхати нашатирного спирту, відтак влили крізь зціплені зуби горілку.

Американський пілот зітхнув, розплющив очі, зажмурив їх, немов боячись прокинутися, нарешті, знову розплющив і посміхнувся.

— Росіяни, — прошепотів він.

— Житимемо! — сказав Громов по-англійськи, поплескавши американця по плечу, і додав: — Разом.

Частина друга

ПЛАНЕТА ПОПЕЛУ

Розділ перший

ЛАПА

Над виблискуючими в променях сонця скелями у чорному зоряному небі з’явився хвіст комети.

Комета швидко росла, минаючи одне сузір’я за одним. Вона летіла до Місяця хвостом уперед.

Цілком беззвучно, без жодного гуркоту виривалися з дюз розжарені гази, гальмуючи космічний корабель, що знижувався.

Могло здатися, що кінострічка зі знятим зльотом ракети запущена зараз у зворотний бік. Все повільніше падало, нарешті майже повисло над скелями сріблясте тіло. Вогненний промінь уперся в камені, здув з них віковий порох. Клуби диму й куряви вперше за багато місячних століть розпливлися внизу…

На сіру хмару, мов на м’яку подушку, обережно сідав космічний снаряд. У нижній частині апарата з’явилися три металеві лапи, напівприховані димом.

У настороженій тиші одна з лап сперлася об місячну скелю, немов здійснюючи вперше в Космосі міжпланетне «рукостискання».

Відтак торкнулася місячного каменя й друга лапа, а третя? Третя повисла над урвищем.

Відчувши опору першої лапи, слухняні автомати в тупій старанності вимкнули дюзи. Зникло полум’я, але продовжував ще клубочитися дим.

Сріблястий краплеподібний гігант почав кренитися. Безпорадним рухом сліпця шукала простягнута лапа опори. Під нею була прірва.

Небезпечно накренився міжпланетний корабель, але ніхто не виправив помилки автоматів, не увімкнув дюзи, не запобіг падінню.

У німому жаху застигла біля вікна єдина пасажирка корабля, що так і не оговталася після зникнення пілота…

Пілот зник, зайшовши їй за спину, коли вона сиділа в кріслі, закинувши назад голову, готова до удару в скроню або пострілу з револьвера, який сама ж дістала із сумочки і поклала на пульт. Цією іграшкою вона хотіла настрашити космічного пілота, тепер виконавця закону Космосу, закону безглуздого, жорстокого, невідворотного.

З гіркою іронією вона сказала:

— А я казала: «Можливо, побачимося».

Ніколи він не побачить її, ніколи…

Але справжній сенс цього вона збагнула, лише помітивши на пульті записку:

«Увімкнув автомати спуску і сигнал лиха. Хай допоможе вам Бог, Ель, на Місяці. Том».

І більше ні слова.

Він пішов, поступившись їй життям і місцем у ракеті, яка обачливо знижувалася тепер над місячною пустелею.

Том Годвін по-своєму вирішив невблаганне рівняння, а маленька Елен Кенні раптом у холодній остуді відчула, що вона цілковито сама в Космосі, безпорадна і приречена.

Вона сиділа в кріслі пілота, стискуючи скроні долонями. У репродукторі чулося ім’я Тома Годвіна. Його викликали із Землі. Очевидно, він нічого не сказав про своє рішення, про свій вчинок. Елен не відповідала. Їй здавалося блюзнірством відгукнутися замість Годвіна, змусити людей на Землі здригнутися при звуці її голосу.

Місяць наближався. Елен летіла вже не в Космосі, а над гігантським краєм гострих гір, що простягнувся під нею.

Ракета сама собою поверталася, місячні хребти були тепер під кабіною пілота, але поверхню планети все одно було видно в бічні вікна… Обрій здавався величезним, але чітким, не розпливався в серпанку, як на Землі…

Все ближче були місячні скелі.

З болем приреченості сприймала Елен ніколи ніким не бачений пейзаж, жадібно вбирала кожну його деталь. Ах, якби вона могла його описати! Але цього ніколи не буде.

Та все ж…

Як вражали ці дикі скелі, що виблискували платиною на тлі… чорного зоряного неба! Розжарені разючим сонцем, вони підносилися над попелясто-сірою рівниною, круті, прямовисні, мов грізні береги оскаженілого моря. Але море тут було твердим, кам’яним, мертвим, засипаним тисячолітнім порохом. Тріщини, широкі і звивисті, з гострими краями прірв, там і тут розривали його. Різкі тіні гір були непроглядною пітьмою серед білого дня. Вони поглинали частину рівнини, здавалися провалами в безодню.

У світі без півтонів і півтіней, де немає розсіяного в повітрі світла, все, що під сонцем, — сліпуче, що не освітлене, — невидиме.

Платинові скелі круто, без спадин, здіймалися увись, перетворюючись на гірський хребет, що зубцями закрив виднокрай. У протилежному до гір боці він був дивовижно близьким і опуклим, мов величезний пагорб.

І, звісно, ні кущика, ні травинки не побачила Елен навколо. Тут ніщо не росло. І тут не було руху. Жоден камінчик не скочувався з крутих схилів, вітер не турбував порошний наліт, не здіймав злежані пластівці, не гнав їх над камінням. Повна, нічим не порушувана тиша вічно стояла там, де не було звуків і не було вітру, ба більше, не було повітря, яке передало б звук, не було дихання і всього, що дихає, — не було життя… І самий час, здавалося, не владний був щось змінити в незмінному місячному світі, де ніщо не починалося і не закінчувалося, де все вже скінчилося.

Та все ж він був дивно гарний, цей похмурий місячний світ, первозданно дикий, нічим не займаний, ні вітром, ні часом, відразливо страшний і привабливо таємничий.

Елен відчула крен корабля. Промайнуло вгорі чорне небо Космосу, нахилилися готові звалитися на Елен місячні скелі.

Вона судомно вчепилася в бильця крісла, підлога кабіни вислизала з-під ніг.

Відтак усе закружляло. Прилади пульта опинилися над Елен. Розтиснулися її руки, вона вивалилася з крісла, вдарилася об стелю, яка була тепер унизу.

Срібляста ракета з написом «Колумб» зірвалася в провалля… Вона зачіпала виступи урвища, підстрибувала на них і скочувалася все нижче, знівечена, зі вм’ятинами, втративши вуса антен, обламавши посадкові лапи.

Якби це було на Землі, від апарата давно нічого не залишилося б, але тут, на Місяці, де тяжіння було ушестеро меншим, відповідно повільніше набиралася швидкість падіння. І лише на Місяці міг затриматися на непомітному виступі корабель, повиснувши над прірвою.

Оглушена Елен вціліла лише тому, що встигла надіти перед посадкою ковпак шолома на голову. Удар об стелю кабіни припав по ковпаку і передався на плечі.

Все ж таки струс був дуже сильним. Перекочуючись по кабіні, Елен кілька разів ударилася головою об стінки шолома і відчула, що кудись провалюється.

Незмінний місячний світ. Нерухомі навіть тіні. Здавалося, ніч ніколи не змінить цей сліпучий день…

Принаймні за той час, поки Елен була без свідомості, тіні, якщо й пересунулися, то невідчутно. Можна було подумати, що Елен опритомніла через декілька хвилин, а не через декілька годин. Доба на Місяці дорівнює земному місяцю.

Свідомість поверталася поступово. Все пливло перед очима: склепіння стелі, нічне небо у проймі…

Де вона?

Сльози затуманили склепінчасту стелю, вона нараз перетворилася на дзеркало, в яке дивилася космічна Вероніка, відстригаючи собі пасма волосся… Волосся Вероніки! Планетна піщинка десь у глибинах сузір’я… і жах перед неозорістю Космосу.

Елен підвелася на лікті й роззирнулася.

У вікна заглядали яскраві на сонці, в тіні чорні, гострі камені, незакруглені, немов нещодавно розколені. І всюди каміння, саме каміння… Чи є щось на Місяці, окрім каміння?

На Місяці!

Ніякої гордості не відчувала перша з людей, що досягла іншої планети, нічого, крім болю, втоми і жаху.

Що, коли серед цих каменів живуть невідомі чудовиська? Що, коли марно приніс себе в жертву відважний пілот Том Годвін?

Барва сорому залила обличчя Елен. Вона навіть не повідомила про його подвиг на Землю.

Репродуктор звисав на обривках дротів у Елен над головою. Биті скельця циферблатів засипали стінку, що опинилася тепер унизу. Там само валявся нещасний дамський пістолет…

Елен спробувала встати. Голова паморочилася. Кортіло витерти хусткою обличчя, але зняти шолом було страшно. Кабіна могла бути пошкоджена, повітря могло вийти назовні!

Але яка страшна тиша небуття навколо!

Елен здригнулася і завмерла…

Звісно, це вже галюцинація слуху. У тиші бувають свої міражі, як у пустелі.

І знову вона почула скреготливий звук, що подирав по шкірі.

Елен відвернулася від вікна, затуленого гострими скелями, і мало не скрикнула від жаху.

У протилежному вікні вона побачила страшну пазуристу лапу…

Холод пробіг по спині й миттєво прояснив голову.

Не зводячи очей з лапи, що скреготіла по металу, вона підняла револьвер.

Одну за одною випускала вона кулі в лапу, але всі вони відскакували від скла-броні, розрахованого на зустрічі з дрібними метеоритами…

У відчаї відкинула Елен револьвер.

Лапа зникла.

Можливо, все це лише здалося їй? На Місяці не може бути нічого живого.

Але лапа, спростовуючи всі земні гіпотези, знову з’явилася у вікні. Цього разу вона тримала величезний камінь, який на Землі зміг би підняти лише потужний підйомний кран.

Елен відступила, притиснулася спиною до протилежної стінки. Вона не йняла віри очам. Вона зрозуміла, що це кінець, насупила брови, закусила тонкі губи.

Страшний стук і дзвін стрясли кабіну. Лапа з неймовірною силою била брилою по склу.

На Місяці менша, ніж на Землі, вага, але сила інерції та сама, вона залежить лише від маси і швидкості його руху…

Скло витримало, але рама вікна подалася.

З гуркотом полетіла вона, вибита, в кабіну.

Елен стояла закам’яніла, але готова до боротьби.

В утворений отвір просунулися дві лапи. Вони шарили по кабіні, наближаючись до нещасної Елен.

Все ближче були розчепірені пазуристі пальці… Так, так! Пальці! «Значить, у них тут, на Місяці, теж пальці», — промайнуло в мозку Елен, немов це могло б мати зараз хоч якесь значення.

Пальці торкнулися Елен. Вона гидливо ухилилася. Лапи уперто шукали саме її.

Елен у відчаї відштовхнула лапи руками, несамовито била їх ногами. Лунав металевий дзвін, очевидно від її магнітних підошов.

Але лапи страховища стиснули Елен, що марно виривалася, й витягнули її крізь пройму вибитого вікна назовні, на поверхню Місяця.

Піднята високо над камінням Елен устигла побачити, як «Колумб», втративши рівновагу, хитнувся й зірвався у прірву. На виступі урвища космічний корабель підстрибнув і зник у непроглядній пітьмі тріщини.

З ним усе було скінчено.

Розділ другий

МІРАЖ І СЕЛЕНА

Газети вийшли тричі потрійним тиражем. Особливих успіхів досягла «Уорлд кур’єр», спеціальна кореспондентка якої стала космічною героїнею.

Майже всіх дівчаток, що народилися в день надзвичайних подій у Космосі, називали Елен, Оленами, Альонами й Леєнами. А хлопчики отримували імена Тома, Томаса, Петра, П’єра і Пітера.

Не було сім’ї на Землі, де не вважали б своїми близькими місячних мандрівників, де не турбувалися б про них. Спеціальні бюлетені щогодини повідомляли про рух ракет.

Люди, навіть незнайомі, зустрічаючись, перш за все говорили, що «Колумб» уже спустився на Місяць і автоматична радіостанція, що подавала сигнали лиха, чомусь замовкла.

Із повідомлення ТАРС[9] світ дізнався про відхід «Шукача» убік від Місяця й порятунок американського зоряного пілота Тома Годвіна. Президент США надіслав уряду СРСР телеграму зі щирою подякою від імені всіх американців.

Про Елен Кенні нічого не було відомо. Її портрети, надруковані в мільйонах екземплярів, геть усі були вирізані читачами газет, заховані в гаманці, сумочки, наклеєні в зошити, альбоми, пришпилені на стінах…

Маленька американка, мружачись, посміхалася людям Землі.

Елен зажмурилася. У неї не вистачало сили розплющити очі. Зараз кігті почнуть рвати її тіло. Якби скинути шолом, покінчити все разом! Але страшні жорсткі лапи тримали міцно.

Вона відчула, що її обережно поставили на каміння і… відпустили.

Очі розплющилися.

Місячні скелі, світло й тінь, чорне небо, кошлате сонце, зірки… Ні! Нічого цього вона не помітила. Перед нею стояла знайома танкетка, а в ній за склом кабіни сидів земний, близький, стривожено усміхнений Євген Громов у блакитній тенісці з короткими рукавами…

Елен крізь сльози посміхнулася молодому Громову, нічого не розуміючи.

— Ага! А лапи? — похопилася вона.

Вони лежали, величезні, металеві, біля її ніг. Боже! Та це ж маніпулятори, механічні руки, якими була обладнана призначена для Місяця танкетка. Ними керує цей юнак зсередини…

— Міс Кенні! — почула Елен у шоломофоні. — У вас увімкнене радіо? Як це вийшло? Я шукав «Колумб»; але розраховував на розмову з Годвіном.

— Виявляється, я зовсім не знала його! — борючись із риданням, вигукнула Елен. — Коли ми з вами повернемося на Землю…

Громов зніяковів:

— Міс Кенні, я перший зустріну вас на Землі…

Елен зблідла. Вона раптом зрозуміла все, пригадала… Цією танкеткою керують із Землі. Ніякого її рятівника немає на Місяці, він знаходиться на Землі, в корпусі Космічного інституту на липовій алеї. А тут… у цьому чужому страшному світі, серед навислих скель і бездонної пітьми провалів, тут вона сама.

І вона рвонулася вперед, притиснулася до металу земної машини.

— Я з вами, міс Кенні… з вами, — твердив Євген.

— Ви справді зі мною? — прошепотіла вона. — Я так злякалася… цих лап… А зараз ще страшніше… Можна мені до вас?

— Звичайно. Залазьте на корпус танкетки. Я допоможу маніпулятором. Можна?

— Так. Тепер можна…

— «Шукач» пішов рятувати людину в Космосі.

— Як? Його можна врятувати? Боже! Ви можете дати запит про нього на Землю? Ах, так! Ви ж самі на Землі!

Сигнальна лампочка заблимала на пульті «Шукача».

— Увага! Викликає Земля! — крикнув Анікін.

Петро Громов і американець Годвін, що стояли біля вікна кабіни, обернулися до пульта.

— Це Євген. Він розшукав «Колумб» між Озером Снів і Затокою Мертвих. Він вирятував дівчину з неприємності. Танцюй, Томе!

— Можна було б вибрати приємніші назви, — буркотливо відгукнувся Годвін, марно намагаючись приховати радість.

— Ви хотіли сісти за кермо, Годвіне, — покликав Громов. — Виводіть корабель на обчислену орбіту. На жаль, не випаде облетіти Місяць…

— Спасибі за честь, командоре. Ніколи не хотів бути пасажиром. Тепер я спокійний за дівчинку. А щодо іншої місячної півкулі, то нам і на цій робота знайдеться. Місяць — планета скарбів. Треба лише нагнутися. Я зумію вам добре заплатити, командоре. Рятувальна експедиція, пальне — все за мій рахунок.

Американець говорив цілком серйозно. Петро Громов стримав усмішку і промовчав. Але Анікін лукаво запитав:

— А у тебе багато на банківському рахунку, приятелю?

— Поки лише тридцять п’ять прожитих років, — відказав Годвін.

Танкетка рухалася під прямовисними скелями. На сіро-попелястій рівнині застиглими хвилями піднімалися довгі гряди каміняччя. Попіл не втримався на гострих гребенях, і вони, білуваті, здалека нагадували баранці, з яких морський вітер зриває бризки…

Елен пригадала острів Капрі, велетенську скелю, що піднялася з моря, зі стрімкими урвищами берегів, з яких колись імператор Тиберій[10], що прославився жорстокістю, скидав у море неугодних йому римлян.

Місяць був цнотливо чистий, він ніколи не знав людських пристрастей, жорстокості, ненависті… й навіть кохання і дружби.

Елен задумливо сказала про це Євгенові й додала:

— Можливо, тепер тут буде не так?

Звісно, вона мала на увазі не жорстокість і ненависть.

За танкеткою тягнувся слід гусениць. Вони відбилися в попелі, відтінені чорною, мов сажа, окрайкою.

Танкетку трясло й кидало. Рівне кам’яне море виявилося «бурхливим». Елен не втрималася б на кузові, якби її не напівобняла, дбайливо підтримуючи, механічна рука маніпулятора.

Елен переводила погляд з біло-чорних місячних барв на м’який блакитнуватий ласкавий тон панелі, видимої крізь прозору півсферу, на пластмасові ручки кольору слонової кістки, на тканину теніски, на волосся Євгена, що полискувало на сонці…

Елен підібгала ноги й сказала, дивлячись униз:

— Давні люди в го́рі посипали попелом голову. Тут у попелі ціла планета.

Танкетка зупинилася. Друга рука-маніпулятор простяглася до сліду гусениці й підібрала камінець, що зблиснув у колії. Залізні пальці обережно простягнули знахідку Елен.

— Ой! Яка краса! — вигукнула вона.

— Для вас, міс Кенні. Перший місячний камінь.

— Як ви гадаєте, я зберігатиму його все життя? — задумливо запитала Елен.

У її руці мерехтів яскраво-червоний вогник.

— Я зовсім не знаю вас, — зніяковів Громов.

— А вам цього кортить?

— Боюся, що сюрпризів у вас не менше, ніж на Місяці, — знайшовся Євген і додав: — Елен — по-російськи Олена. Можна мені називати вас… Селеною?

Елен подивилася вгору, де виблискували в сонячних променях верхівки скель:

— Селена — по-грецьки Місяць. Мені це подобається. А ви-бо не ви… лише ваше зображення. Я нарікаю вас Міражем. Коли я з вами, то наче не на Місяці.

Несподівано легкий тон розмови був не випадковий, Елен вибрала його, підсвідомо захищаючись від довкілля, що її пригнічувало. Євген усе збагнув і підтримував цей тон. Він розумів, що якби вона усвідомила, що опинилася на Місяці цілком сама, то втратила б розум. Елен по-жіночому оборонялася від чужої й ворожої природи, чіпляючись за знайоме і звичне. За прозорою півсферою виднівся рятівний шматочок земного світу, і їй необхідна була така сама рятівна, хай найпорожніша, але тільки земна розмова, яку так мило вміють провадити на Землі жінки. І Євген спробував саме так говорити з Елен, що знаходилася на Місяці.

— Коли я з вами, то наче не на Місяці.

Вона повторювала це й задумливо перебирала величезні залізні пальці маніпулятора. Будова була такою, що кожен залізний палець був пов’язаний з пальцем Євгена, щонайменший рух руки якого негайно передавався могутнім сталевим м’язам маніпулятора. Євген відчував, як один за одним згиналися його пальці, Елен раптом зрозуміла це і збентежено відсмикнула від лапи руки.

— Як яскраво тут! — сказала вона, тривожно озираючись довкола.

— Не лише яскраво, але й жарко, — трохи схвильовано відгукнувся Євген. — Вище ста градусів.

— Мені прохолодно, — пощулилася Елен.

— На вас хороший американський костюм.

— Ви гадаєте? Він гарний?

— У вашому костюмі напівпровідники двох видів. Одні, нагріваючись, дають електричний струм, а другі під впливом цього струму охолоджують ваш костюм.

— Як багато треба знати, коли бути на Місяці, — зітхнула Елен. — Я без вас уже не можу тут… Ой! Що це?

Танкетка виїхала з-за скелі, і в зоряному небі з’явився величезний напівзатінений, яскраво сяючий диск. Він був у багато разів більший від Сонця.

— Селено, — сказав тихо Євген, — це наша Земля.

— Земля? Боже! І ви там?

— Так. Я тут, — винувато зізнався Євген.

— Я не вірю, Міраже. Ви зі мною, — уперто сказала Елен. — Інакше я з’їду з глузду. Ви зі мною! А там, — відразу змінився її голос, став жорстоким, — там місіс Хент, газети, гангстери, бізнес… Між нами невблаганне рівняння. Зупиніться. Я хочу дивитися на Землю звідси, з місячної висоти. Дайте вашу руку.

Елен зісковзнула з танкетки й задерла голову, тримаючи пальці маніпулятора у своїй руці. Євген відчував її потиск.

— Невблаганне рівняння? — перепитав він.

— О так! — очі у Елен звузилися. — Місіс Хент чудовий математик. У її рівнянні з одного боку бізнес, із другого — підлота. У великому бізнесі чиїсь сто фунтів живого тіла не грають жодної ролі. Я кепсько розбиралася там, у вас, у «математиці»…

— Селено, я не можу уявити вас… далеко…

— Містере Громов, не могли б ви зробити послугу, передати мою кореспонденцію з Місяця?

— Місіс Хент?

— Ні, про неї. Комусь іншому. Наприклад… О так! «Юманіте»! «Комсомольській правді»! Це буде чудове вирішення рівняння. О’кей! У мене дуже злі очі? Ви згодні?

— Я передам ваше повідомлення. Але зараз нам треба братися до роботи, викласти розпізнавальний знак для посадки «Шукача».

— Гаразд! — погодилася Елен. — На Місяці навіть жінка дуже сильна. Вергатимемо каміння!

І маленька Елен схопила величезний камінь. Здавалося незбагненним, що вона підняла його і тримає над головою, така маленька і слабка.

— Авжеж! Ось так! — підхопив Євген.

Руки маніпулятора підняли ще більший камінь і, струсивши з нього порох, поклали поряд з каменем, який кинула Елен. Це була ладна, весела робота. Елен забула, де вона знаходиться. А головне, вона забула про свою самотність. Вона насолоджувалася своєю небаченою силою, здатністю перекидати величезні кам’яні брили. Вона дзвінко сміялася.

— Гей! Хутчій! Хутчій! — кричала вона. — Я ніколи не думала, що стану важкоатлетом.

— Ви тут важите у шість разів менше, ніж на Землі!

Танкетка спритно маневрувала, її сталеві руки підкидали камені, й курява з них здіймалася хмарою, що довго не осідала. Елен ледве розрізняла танкетку в запорошеному тумані.

— Мені навіть кортить чхнути, — сміялася вона. — Тут тисячоліттями не стирали порох.

Поступово почав вимальовуватися традиційний Т-подібний знак, який викладають для літаків. Він був складений із каменів, з яких «струсили» пил, і тому був іншого кольору, ніж попеляста рівнина.

— Як гарно! — раділа Елен, дивлячись на темно-гранатове каміняччя. — А я гадала, що на Місяці все сіре.

— Зачекайте, ми його ще виметемо! — пообіцяв Євген.

Елен підійшла до танкетки.

— Чи задоволені ви жінкою на Місяці?

— Селено! — лише й міг вимовити Євген.

— Ви любите жінок? — напівжартома запитала вона.

Євген був приголомшений.

— А я не люблю чоловіків. Надто добре знаю, що їм треба. Завжди дражнила і сміялася. На місячній дорозі все інше. Я зустріла на ній…

— Селенітів? — спробував пожартувати Євген.

— Ні. Чоловіка, якого не знайдеш на Землі. Хай простого, трохи грубуватого… Він заступився за американців! Довів, що новеліст Годвін не має слушності. Хто міг сподіватися?

— Ви думаєте про нього… — тихо сказав Євген. — Це природно.

— Ви також урятували мене, — поспішно додала Елен.

Євген усміхнувся:

— Сидячи вдома, в теплі, нічим не ризикуючи…

— Йому нічого не потрібно було від мене, нічого… — не слухаючи Євгена, продовжувала Елен. — Цей знак для нього.

Елен озирнулася й раптом помітила, що зображення у вікнах танкетки стало блідішим, півсфера потьмяніла, стала молочно-скляною, холодною, мертвою.

Євген зник.

У Елен перехопило подих. Із жахом подивилася вона навколо.

Вона залишилася на Місяці сама.

Розділ третій

МІСЯЧНИЙ УДАР

Євген Громов був першою людиною Землі, яка побачила Місяць з його поверхні.

«Шукач-ІІ» востаннє гойднувся, ліг на місячне каміння й завмер.

Серце у Євгена шалено калатало, чоло стало вологим, руки на важелях керування тремтіли, очі намагалися хоч щось роздивитися за вікнами танкетки. Але ракета опустилася у хмару здійнятого нею попелу, туман тисячолітнього місячного пилу огорнув танкетку імлою.

Євгенові, після того, як він доповів по телефону про щасливий спуск, ще довго довелося чекати, перш ніж у вікнах танкетки почали проступати спочатку каламутні, відтак усе більш різкі обриси гострих місячних скель. Невже на Місяці все так поволі падає?

Та ось вони, місячні камені, до яких можна доторкнутися рукою! Ось вона, місячна окойма, вражаюче близька, опукла, мов край величезного цирку! Ось воно, кам’яне море, порізане застиглими блискавками тріщин!

Євген ладен був кричати від радості, вискочити з макету танкетки, розцілувати Наталю, скакати по лабораторії в дикому танку. Але він не відчував себе більше на Землі. Навіть розсердився на Наталю, що заглянула було до нього. Кольорове стереоскопічне зображення у вікнах-телеекранах створювало таку ілюзію, що Євген повністю відчував себе на Місяці. Він не втримався від спокуси і простягнув голу руку — він був у тенісці з короткими рукавами. Величезна залізна рука маніпулятора слухняно повторила його рух і доторкнулася до ближньої скелі. Євген відчув пальцями її твердість…

У цьому дотику було торжество людської думки, торжество земної техніки, торжество невгамовної відваги людського знання.

Очі у Євгена стали вологими. Він почав насипати залізними руками велику купу каміння на місці першого спуску земного космічного корабля.

«Шукач-ІІ» лежав на боці. Він сперся спочатку об камені лапами танкетки, які поступово зігнулися і плавно поклали корабель так, щоб танкетка могла з нього виповзти.

Євген натиснув важелі, і танкетка, припадаючи на задні траки гусениць, ривком вискочила з космічної кабіни. Вона почала вертітися на місячному камінні, мов випущене на волю звіря. Могутні залізні лапи розкидали каміняччя. Гусениці здиралися на скелю. Лапи, хапаючись за виступи, допомагали їм.

Торжество Євген було повним. Він на Місяці, він може узяти «руками» будь-який камінь, сфотографувати будь-який пейзаж, встановити будь-який прилад, провести будь-яке дослідження! Він на Місяці, на Місяці, на Місяці! І не потрібна йому нічия допомога! Нічия! Він утвердить на Місяці перемогу того напряму у вивченні Космосу, якому присвятив життя! Навіщо було літати «Шукачу-І» і «Колумбу»? Щоб у Космосі розігрувалися драми?

Проте Євген не просто давав вихід своєму торжеству, він пристосовувався до майбутньої подорожі до місця посадки «Колумба».

На екрані радіолокатора виразно виднівся контур американської металевої ракети, що лежала на боці серед каміння. Очевидно, спуск був невдалим. Треба поспішати на виручку злощасному астронавтові.

Упродовж першого-таки кілометра шляху Євген зробив стільки відкриттів, що й мала їх частка принесла б дослідникові світову славу.

Магнітне поле Місяця! Його, безумовно, немає на місячній поверхні! Пояснення лише одне: Місяць не має, як Земля, важкого центрального ядра!

Євген виявив радіоактивність місячної кори, помітну радіоактивність, яка змінювалася, а не була загальним фоном планети. Скільки завдань для дослідника! І цим дослідником цілком може бути місячна далекокерована лабораторія в танкетці.

Євген перший точно зміряв температуру поверхні Місяця на сонці і в тіні. Перепад температур був рівний майже ста двадцяти градусам! Які прекрасні енергетичні можливості! На межі будь-якої тіні тут можуть працювати паротурбінні установки, використовуючи невичерпну сонячну енергію! Сонячний паровий казан і холодильник у тіні.

Камені й обриси скель у тіні були невидимі. Кінець суперечкам про те, як видно в порожнечі. Але атмосфера! Чи є на Місяці атмосфера?

Аналізатори автоматично робили свою справу. Так! На Місяці є нікчемні залишки атмосфери. Її густина така, як і на висоті майже ста кілометрів над Землею. Склад цієї атмосфери в основному вуглекислота — продукт бурхливої вулканічної діяльності — її більше, ніж нейтрального азоту. Але є й кисень. Трясця! Якщо насоси викачуватимуть місячну атмосферу і стискуватимуть її, то можна отримати відчутну кількість кисню… можливо, для майбутніх місячних міст… А вуглекислота наситить місячні оранжереї…

Втім, навіщо заглядати так далеко? Зараз ера місячних розвідників.

Євген досадував, що не може цілком віддатися дослідженням місячної поверхні. Доводилося мчати по камінні до американської ракети. Але що це був за шлях! Навіть уві сні, у хворій уяві не можна було побачити чи уявити таких небувалих пейзажів. Вони змінювалися за кожним скрутом, за кожним виступом скелі.

Сусідство дня і ночі, сонця й зірок, сліпучого світла і непроглядної пітьми, незагойні рубці на голому тілі планети, що ніколи не знала покриву ґрунту й атмосфери, пом’якшувальної дії води чи вітру. Гострі кути, кристалічні грані каменів, голчастий щебінь. Ось вони, єдині сліди руйнування на Місяці. Руйнування від вічної зміни розжареного дня й космічно холодної ночі.

Місячний світ — це світ тріщин, найдрібніших, що кришать поверхню скель, величезних, що борознять зморшками схили гір, і, нарешті, гігантських розломів, завглибшки мало не в сотні кілометрів, помітних навіть із Землі!

Як кортіло Євгенові зупинитися хоч біля однієї тріщини, зазирнути углиб. Утім, що там можна було побачити, крім пітьми!..

І танкетка, розбігшись, птахом перелітала тріщини завширшки в добрий десяток-другий метрів.

Євген насолоджувався відчуттям польоту. Його танкетка літала!

Надалі треба буде спорядити її реактивними двигунами, які дозволять перелетіти через гірський хребет, заглянути в глибину кратера, щоб переконатися, чи немає на аренах місячних цирків густіших залишків атмосфери. І хтозна, що можна там виявити? Адже є кратери з дном на декілька кілометрів нижчим від поверхні місячних морів-рівнин. Там можуть бути зовсім особливі місячні мікросвіти…

І ось раптом… картину таємничої мертвої природи заступила Євгенові жива людина, дивовижна людина, що змусила його бачити лише маленьку тендітну фігурку, а не грізні скелі за нею, чути її голос з трохи неросійською вимовою, а не вбирати в себе урочисту велич місячної тиші.

Чому, прийшовши до нього в лабораторію на Землі, вона лише на хвилину зупинила на собі його погляд, а тут, на Місяці, так приголомшила? Селена з примруженими очима, по-хлопчачому стрижена, пластично досконала в неземній на Місяці силі, по-жіночому приваблива в земній звичайності й романтично незвичайна в трагічності долі…

У Євгена було відчуття внутрішнього вибуху або… сонячного удару, відчуття яскравості, раптовості й затьмарення свідомості. Ні! Це був не сонячний удар. Це був місячний удар!

І так само, як з’явилася Селена з «місячним ударом», так само зненацька і зникла, померкнувши разом з місячним світом на екрані.

У вікнах макету танкетки не було більше Місяця. Євген «упав» з Місяця на Землю у знайому лабораторію з довгими столами в мережі дротів. Розшаленілий, сприкрений, не в змозі вибачити себе за похибку, він розчахнув дверцята макету й вискочив у кімнату…

А Елен на Місяці в тривозі стояла перед омертвілою танкеткою, марно вдивляючись у непрозору півсферичну кабіну.

Що трапилося? Боже! Вона сказала при ньому про іншого чоловіка!

— Містере Громов! Що за самолюбство? — з обуренням вигукнула вона. — Я жалкую, що сказала вам про нього. Хелло! Мій Міраже, — змінила вона голос, — будь ласка, поверніться. Я ж тут сама. Послухайте, будьте джентльменом… — вже просила вона.

Вона мимоволі подивилася на небо. Чи не зникла Земля?

Ні! Блакитнувата куля стояла непорушно в небі, і в незатіненій частині диска можна було вгадати обриси знайомих материків.

Елен перевела погляд на скелі. Вони здалися їй жахливими, присунулися, нависли над нею, розрізані там і тут чорнотою тіней.

Якби вони обвалилися, захоплюючи вниз лавину каміння, Елен було б легше. Її пригнічувала похмура незмінність усього, що вона бачила. Ніщо не зривалося, ніщо не падало, все лежало мільйони років, не рушене ні вітром, ні часом. І хай Елен впаде зараз навзнак із широко розплющеними від жаху очима, хай скляний її погляд буде мільйони років все так само дивитися на улюблену Землю, яка не зрушиться з місця, не зайде і не зійде…

Жах приходив разом із думкою про незмінність, але страх, що зводив з розуму, таївся в усвідомленні самоти, що охопило Елен.

Сама на всій планеті…

Кажуть, люди божеволіли в білому безгомінні льодів, панічно втікали від тонкого свердлячого звуку, який нібито видає північне сяйво.

Але на Місяці було гірше. Тут була чорно-сіра порожнеча. Ні! Різка кричуща порожнеча, розриваюча голову тиша. Кортіло затиснути вуха руками, викликати хоч якийсь звук, хай дряпучий, хоч скреготіти зубами…

Але стиснути руками можна було лише ковпак шолома.

Елен безпорадно вклякла, згорнулася в жалюгідну грудочку.

Сама. Цілком сама на всій планеті, безмежно величезній і безмежно пустельній…

Немає для людини більших тортур, аніж самотність.

— Як це жорстоко й нелюдяно… — шепотіла вона. — Яке мерзенне чоловіче самолюбство!

І гнів раптом накотився на неї, відсунув відчай.

Вона схопилася на ноги й зухвало крикнула:

— Я не хочу ніякої пам’яті про вас, сер! — і в безсилій жіночій образі вона кинула у бік Землі дарований їй місячний камінець.

Кинула, заплакала.

Подивилася навсібіч і, оточена мертвим світом, панічно побігла до танкетки, почала трясти стовбур антени:

— Хелло! Хелло! — в нестямі кричала вона. — Говорить Кенні, журналістка Елен Кенні зі Сполучених Штатів Америки. Хелло! Слухайте мене! Відповідайте хто-небудь! Одне лише слово… Я мушу його почути! Хелло! Хелло! Говорить жінка на Місяці! Самотня, покинута всіма жінка… SOS! SOS! Врятуйте мою душу!

Вона сповзла до гусениць танкетки, припала до них шоломом.

— Не чують мене, — шепотіла вона. — Їм усім байдуже. Навіть йому… Ніколи не можна розпізнати чоловіка! Хелло! Містере Громов! — все тихіше кликала вона. — Міраже! — і, впавши на слід гусениці, по-дитячому крикнула: — О-о! Мамо!

Непорушний скафандр лежав поряд з непорушною танкеткою в непорушному місячному світі…

Розділ четвертий

КОСМІЧНІ ТОВАРИШІ

«Шукач-І» линув над поверхнею Місяця. Корабель вів Громов. Анікін марно намагався викликати по радіо Елен. Том Годвін був похмурий.

Внизу пливла країна блакитних скель і сірих рівнин, порізаних тріщинами.

Ось вона, інша планета, мета подорожі!

Але всі троє зорельотчиків не відчували торжества. Вони думали про долю закиненої раніше від них на Місяць Елен.

— Командоре! — крикнув Том Годвін. — Посадковий знак!

Крихітна темно-червона літера Т була ледь помітна на межі скель і рівнини.

Громов упевнено посадив «Шукач-І» поблизу лежачого на боці «Шукача-ІІ». У вікнах кабіни стояв каламутний туман. Хмара попелу, здійнята струменем газу при посадці, осідала дуже поволі. Мла закривала чужий світ… На Місяці, звісно, не було атмосфери, порох не зависав тут у повітрі. Будь-які тіла, хай то аркуш паперу чи шматок свинцю, мали падати однаково, щоправда значно повільніше, ніж камінь на Землі. Проте туман був зобов’язаний не дише цій малій місячній швидкості падіння, а головно тому, що через мале тяжіння частинки пилу відлітали тут дуже високо і довгий час потім осідали на місячну поверхню, погіршуючи видимість.

Троє астронавтів у скафандрах із прозорими ковпаками, що починалися від плечей, вийшли з ракети, але, не ризикуючи рушити в дорогу, стояли біля її посадкових лап.

Похмурі скелі ледве вимальовувалися в імлі, немов поступово потрапляючи у фокус зображення.

Нарешті, видимість покращала. Сіра кам’яна пустеля тягнулася до горбатого обрію. Цілком несподівано осторонь показалася гранатова пляма…

Том Годвін перший стрибнув у її бік. Тіло астронавта злетіло високо над камінням. Йому ледве вдалося опуститися на ноги метрів за тридцять.

— Обережно, Годвіне! — крикнув Громов.

Громов і Анікін рухалися поволі, тримаючись за руки.

Годвін зупинився, щоб підібрати яскравий камінець, той самий, який Елен у хвилину відчаю кинула в небо…

Ще один стрибок… і Годвін опустився на коліна біля лежачого скафандра.

Ось вона, його незаконна пасажирка. Не думав він зустрітися з нею… Що пережила вона, залишившись сама в ракеті, що перенесла тут, на чужій планеті? Дихає рівно, глибоко… Невже спить?

Від погляду Годвіна Елен прокинулася. Вона спала! Втома і переживання зломили її. Непритомність перейшла в сон і врятувала від божевілля.

Вона розплющила очі й побачила простакувате обличчя з широко розставленими маленькими, але добрими очима.

— Томе! — лише й могла вимовити вона.

Годвін не почув. Він здогадався, що вимкнене радіо, і повернув важілець на її шоломі, зсунутий при падінні.

Елен сіла і припала до плеча пілота:

— Томе! Все-таки прилетів… Зараз я можу лише обняти. Вони врятували вас? Коли буде повітря, я поцілую їм руки.

— Ель! Пречудово все вийшло, — сказав Том Годвін. — І все через горилу, яку я замінив. Повернемося, розцілую її в писок.

Елен тихо засміялася:

— Я ще вас зовсім не знаю. Але ви маєте бути саме таким. А мене ви зробили іншою. Я народилася тут, на Місяці. Я селенітка. І всім, майже всім зобов’язана вам…

Лише тепер помітила Елен Громова й Анікіна.

— Здрастуйте, — сказала вона, підхоплюючись. — Я ж казала, що ми, можливо, побачимося. Даруйте. Я не чула, як ви підійшли.

— На Місяці міг підкрастися й слон, — пожартував Анікін. — Звуків немає. Слонів також.

— А повітря тут стільки ж, скільки совісті у місіс Хент, — вставив Том Годвін, намагаючись приховати збентеження.

Елен невпевнено зробила крок до Громова. Той простягнув обидві руки і з душевною простотою міцно обняв її.

— Ось тепер можна й роззирнутися, — сказав Анікін. — А то міс Кенні заступила нам усю величезну планету.

— А я вже тут такого надивилася!..

— Де ж тут у вас кратер Елен Кенні? Де ущелина Євгена Громова? — з удаваною серйозністю питав Анікін.

Елен опустила голову.

— Євген Громов! Пробачте, командоре, він ваш брат, але він не джентльмен. Йому швидко набридло моє товариство. Він визнав можливим залишити мене тут цілком саму…

— Обертання Землі залишило вас саму, міс Кенні, — м’яко пояснив Громов. — Місяць зайшов у Москві за обрій. Ось і все.

Елен подивилася на блакитнувату кулю в небі.

— Ні. Земля не заходила за виднокрай.

— Місячна куля не крутиться відносно Землі. А на Землі Місяць заходить. І тоді втрачається радіозв’язок із танкеткою, її телеекрани гаснуть.

— Боже! — вигукнула Елен. — Це жахливо! Так подумати про людину! Як, одначе, багато треба знати про Землю… І про людей Землі, — тихо додала вона.

Том Годвін повів Елен у ракету.

Громов піднімав гострі, немов колені, камені, з цікавістю розглядав їх, брав у жменю попіл, пересипав його з долоні на долоню:

— Ти тямиш, Івасю, де ми знаходимося?

— На Місяці, — відгукнувся Анікін.

— А я ось думаю… на Землі, — сказав Громов, допитливо дивлячись на Анікіна.

Анікін знизав плечима і спохмурнів. Він чудово зрозумів, на що натякав командир.

— Дуже важливо, щоб це було так, — задумливо сказав Громов. — Відкрили б незвичайні багатства Землі…

Втративши зв’язок з танкеткою, Євген не знаходив собі в лабораторії місця, понуро бродячи між довгими столами.

Спокійна Наталя з докором дивилася на нього.

— Розумію, — в сум’ятті зупинився він перед нею. — Думаєш, той поступився їй життям, як поступаються стільцем, а я… Не можу навіть підтримати її…

— Думаю про інше, Женю, — розсудливо відказала Наталя. — Місяць зараз видно в Америці.

— Прониклива думка! На жаль, з Америки не можна керувати танкеткою.

— Сядь і отямся, — з притиском сказала Наталя. — Зараз американці без тебе страшно, а може трапитися, що без танкетки вони загинуть.

— Чому загинуть?

— Тому, що Місяць не буде в Москві видно, і вони у вирішальну хвилину не зможуть скористатися танкеткою. Ось якби у світі обмінювалися телепередачами…

— Фантастика! Вервечка піднятих у небо антен навколо всього світу?

— А чому ні? — вперто запитала Наталя. — Американські літаки свого часу літали з атомними бомбами? Загрожували силою? Чом би не літати тепер, щоб допомогти тим, хто на Місяці?

— Та хіба можна домовитися з їх генералами! — махнув рукою Євген.

Кабіна «Шукача-ІІ», коли в нього повернулися Громов з Анікіним, стала несподівано затишною.

Елен накрила стіл, розставила прибори, розшукала серветки, розвісила по стінах краєвиди Землі, які вирізала зі знайдених журналів: берізка над річкою, захід сонця… шторм у морі… гамірні вулиці міста… люди під парасольками… Дощ! Чудовий земний дощ, неможливий на Місяці! Елен у яскравому светрі й спортивних штанах, пов’язана подобою фартуха, поралася біля столу:

— Прошу всіх сідати… Буде дуже смачно. Чи не можна увімкнути земну музику? Люблю симфонії, але обожнюю танцювати.

Анікін кинувся до радіоапаратури.

На Місяці Землю було краще чутно, ніж на самій Землі. Якийсь час усі мовчки слухали музику, що мчала крізь міжпланетний простір.

— Ось що, товариші, — сказав Громов, усідаючись.

— Товариші по нещастю, — підхопила Елен.

— Ні, товариші по роботі, — поправив Громов. — Потрібно подумати про завтрашній день.

— Чи варто думати… про смерть? — сказала Елен.

Громов пильно подивився на неї:

— Ми забезпечені чотирнадцятьма балонами кисню. По одному на земний день.

— Хіба є ракети, які зможуть прилетіти за нами? — обернулася до Громова Елен.

— Є дві резервні ракети типу «Шукач-І», — відказав Громов. — Але вони двомісні. Пілоти змогли б узяти звідси лише двох…

— Розумію, — з гіркотою сказала Елен, — тут є зайві.

— До настання місячної ночі сюди прилетить міжнародна космічна експедиція, — роздільно промовив Громов.

— Вавилонську вежу не можуть добудувати з біблійних часів!

— Я говорив з академіком Бєляєвим. Весь світ перейнявся нашою долею. Зараз важко перешкоджати завершенню будівництва.

— Я лише описувала міжнародні конфлікти… Невже тепер доведеться стати їх причиною?

— Радше причиною міжнародного єднання. Потрібно думати, як не залишитися в боргу перед людством.

— Визнаю ваше керівництво, командоре, — втрутився Том Годвін, — поки не виплачу вам борг. Яке завдання?

— Зібрати зразки порід, спостерігати місячну природу і… дійти до краю видимого із Землі місячного диска.

— Трясця! Це мене влаштовує. Розставлю по дорозі заявки. Тут дещо валяється під ногами. Погляньте, що я знайшов. Це вам, Ель, до дня вашого місячного народження.

І Том Годвін простягнув Елен знайдений ним камінець.

— О-о! Томе! — вигукнула Елен і зніяковіла. — Мені здається, що… мені одного разу вже дарували його тут.

— Хто дарував? — здивувався Годвін.

— Можливо, уві сні… Я хотіла б заснути, — розгублено говорила Елен. — Годвіне, у вас не залишилося пілюль? Адже я не піду з вами.

— Дурниці! — обурився Годвін. — Як ви можете залишитися тут сама?

— У цій кабіні так затишно, — сказала Елен перше, що спало їй на думку.

— Але міжнародний корабель не зможе опуститися відразу в двох місцях, — переконував Годвін.

— Але я не люблю ходити пішки, — упиралася Елен, думаючи про щось своє.

— Вас повезе танкетка, — сказав Громов, уважно спостерігаючи за Елен. — Ви відпочиватимете разом з нею.

— Танкетка? — відразу пожвавилася Елен і ледь почервоніла. Відтак, примружившись, подивилася на Громова. — Ви романтик, командоре. Хочете пройти сотні кілометрів без асфальту, нехтуючи золотом і алмазом, аби лише побачити «той бік»!

— Я шукаю скарб значно більший, — посміхнувся Громов. — Шукаю і згадую, що Колумб[11] не повертав назад від невідомих берегів, Амундсен[12] не повертався, не дійшовши до Америки Північним шляхом.

— Я готовий, командоре, — заявив Том Годвін. — Американець Пірі[13] дістався до Північного полюса.

Ще за годину до того, як Місяць мав зійти над Москвою, Елен стояла біля танкетки, спрямувавши погляд на темну півсферу.

Чоловіки неподалік установлювали автоматичну радіостанцію спостереження. Вона протягом року повинна була повідомляти покази різних вимірювальних приладів.

Спершись об борт танкетки, Елен задумливо дивилася на матову півсферу. І, нарешті, півсфера почала яснішати, мовби наповнюючись повітрям і світлом. Поступово, немов виходячи з туману, стало вимальовуватися зображення Євгена. Ні! Долаючи відстань в 384 тисячі кілометрів, він сам, живий, бадьорий, схвильований, з’являвся перед Елен.

Том Годвін, відірвавшись від роботи, здалека бачив, як здригнулася Елен, очевидно зустрівшись із Євгеном поглядом.

— Мій Міраже! Я так вас чекаю, — тихо сказала Елен.

— Селено!..

— Я подумала, що ви образилися. Я захоплювалася Годвіном.

— Я також.

— Я знаю. Ви врятували мене з Землі. Але на Місяці ви вчинили б так само.

— Авжеж, Селено, — гаряче сказав Євген.

Елен помітила, що Том Годвін якось боком попрямував до танкетки.

— Тут усе дуже складно, — швидко заговорила вона. — Ось камінець… Навіть про нього думати складно. У вас складний брат. Лицар науки в обладунку скафандра. Сер Дон-Кіхот Космічний веде за собою всіх, щоб поглянути за край місячного диска. А я залишаюся…

— Селено! Я рахував хвилини, чекав, коли зійде Місяць. Хіба я піду з ними… без вас?

Годвін був уже в декількох кроках. Елен загородила собою півсферу:

— Хіба я завдала мало клопоту? Чи треба бути тягарем?

— Селено! Я не зможу залишити вас саму!

— А ви зможете це повторити? Ні, ні! Не лише на Місяці?

— Ель піде з нами, — сказав, підійшовши, Годвін. — Сподіваюся, ваш автокар зможе допомогти їй у важких місцях?

— Звісно, — сказав збентежений Євген і, піднявши очі на Елен, перепитав: — Не лише на Місяці?

Розділ п’ятий

РУЙНУВАННЯ НЕЗМІННОСТІ

Наталя переїхала жити на дачу до Анастасії Степанівни Громової. Це вийшло само собою. Кожна з жінок немов вирішила замінити іншій відлетілого Петра…

Наталя і Євгена змусила жити з матір’ю на дачі. Однаково, поки Місяця не видно на небозводі, чергувати в лабораторії марно, а мати залишалася матір’ю, їй легше було відпустити сина в бій, ніж… на Місяць. Вона не знаходила собі місця, виплакала всі очі.

Цього ранку Місяць сходив пізніше від сонця. Їхати в інститут було ще зарано, й Анастасія Степанівна пригощала Євгена й Наталю на веранді чаєм. Лише в такі хвилини у неї легшало на душі.

Ранок стояв свіжий. День обіцяв бути сонячним, але удосвіта з річки піднявся туман, огорнув дерева, перетворив їх на невідомі казкові рослини, приховав кущі. Все навколо стало м’яким, нереальним… Так буває, коли на схил гори набіжить хмара. Скільки разів милувалися таким пейзажем Євген із Петром під час сходжень!

Наталя, відпивши ковток зі склянки, задумливо дивилася на бутерброд із шинкою, на якій залишилося півколо від її зубів.

— Подумати лише, — сказала вона. — Вони не можуть там ані пити зі склянки, ані відкусити шматок хліба. Тільки поживна паста через гумову трубку.

Наталя поморщилася.

Старенька похитала головою:

— Непривабливо якось… А все-таки хоч так, а снідати треба.

— Авжеж, якраз зараз, — відзначив Євген. — Вони також чекають, поки у нас Місяць зійде, щоб вирушити в дорогу.

— Хай задоволення від такої їжі не отримаєш, а жити треба, — строго сказала старенька.

— Так, задоволення там мало, — сказав Євген.

— Неправда! — обурилася Наталя. — Бути на Місяці для них — найвища радість! Я заздрю їм, заздрю!.. Я б хотіла бути з ними поряд.

Старенька підійшла до Наталі й поцілувала її.

Четверо людей у скафандрах пробиралися між зиґзаґами тріщин. Петро Сергійович Громов і Том Годвін, ділячи небезпеку першого кроку, мов сліпці, обмацували палицями шлях. Про стрибки, такі легкі на Місяці, не могло бути й мови. Під попелом усюди чигали провалля.

Позаду рухалася танкетка, навантажена поклажею експедиції й балонами з киснем. Євген Громов напружено стежив за кожним подорожнім, готовий кинутися на допомогу.

Елен часто озиралася на нього. І щоразу, немов відчуваючи, обертався й Том Годвін, похмурий і стривожений.

Природа пригнічувала Елен. Урвища «берегів» місячного моря сліпучими стінами здіймалися в чорне зоряне небо. Голі кручі нависали над скам’янілими грядами хвиль, посипаних попелом. Гострі, мов ножі, ребра скель і рвані краї тріщин залишилися незайманими після стародавніх катаклізмів, немов усе зупинилося відтоді, все скінчилося…

Жах незмінності охоплював Елен. Вона не могла примиритися з тим, що все навколо не змінювалося вже мільйони років, кожна порошинка, не знаючи вітру, лежала вічно непорушно, навислий над прірвою камінь не міг схитнутися, щоб зірватися. Все заснуло, вмерло!.. Не можна жити й рухатися, якщо все навколо мертве. Що може бути страшнішого від кінця? Блюзнірство залишати тут сліди. Треба впасти ниць і завмерти на тисячоліття… Так божеволіють.

Євген угадував, що коїться з Селеною. Але як відвернути її розмовою, якщо кожне слово набуло особливого сенсу, а чують його відразу в усіх шоломофонах?..

Він намагався без слів, самим поглядом передати Елен усе, що не наважувався сказати.

Проте Анікін чудово помічав усе й іронічно посміхався. Телевізійне зображення, поза сумнівом, допомогло «декому» забути про 384 тисячі кілометрів відстані!.. Втім, милому Івасеві довелося подумки прикусити язика. Він-бо знав, що диктори Московського телецентру одержують чимало листів з освідченням у коханні й призначенням побачень від людей, котрі бачили їх лише на екрані. І чимало таких листів написав, до речі, він сам… А як він був ображений, коли дізнався, що дівчина-диктор зустрілася з ним лише тому, що він згадав у останньому листі про свій швидкий політ на Місяць!

Та все ж він подружився з цією чудовою дівчиною і в останній вечір вони навіть цілувалися… Вона обіцяла йому дивитися на Місяць.

Щоб не заважати Євгенові й Елен мовчки розмовляти, Івась пішов уперед.

Але Євген сам підкликав поглядом Петра і вказав йому на Елен. Петро все зрозумів.

— Міс Кенні, — сказав він, наздоганяючи Елен, — ми потребуємо вашої допомоги.

— Ви зле жартуєте, командоре, — нервово обернулася Елен.

— Зовсім ні. Ось кіноапарат, — він простягнув їй портативну кінокамеру. — Ви досвідчений репортер і можете стати кінооператором експедиції. Знімайте цей світ.

— Блюзнірство, — сказала Елен, збентежено беручи кіноапарат. — Знімати пейзажі Дантового пекла? Боротися з ними, підкоряти їх собі? Я зможу це зробити? Як ви гадаєте? — І Елен, звично навівши кінокамеру, зняла ланцюжок утиснутих у попіл лунок, мов тушшю, обведених густою тінню.

— Сліди людини на Місяці, — сказав Петро Громов. — Ви самі відповіли на своє питання.

— Я подумала, що боюся темряви… Незмінність і порожнеча… Вони забирають розум…

— А їх зовсім і немає в Космосі, — відгукнувся Анікін, що найдалі був від Елен. — Космос переповнений метеоритами будь-яких розмірів. Починаючи з порошинок і закінчуючи планетами — все складається з тих-таки метеоритів, навіть зірки.

— Навіть зірки? — здивувалася Елен не стільки складові зірок, скільки тому, що чує це від Анікіна, від славного хлопчини, якого вона вважала тінню командора.

Вона вперше пригадала, що російські астронавти були ідейними супротивниками!..

— І зірки, — підтвердив Анікін. — Вони спалахують при згущуванні туманностей космічного пилу. І хтозна, що це за пил? Можливо, він складається не лише з частинок звичайної речовини, але також і з частинок антиречовини зі зворотним електричним зарядом ядра і оболонки. Тоді, стикаючись, частинки речовини й антиречовини перестають існувати, перетворюючись на носіїв енергії — у фотони, які розжарюють масу речовини, що залишилася. Якщо метеоритний пил утворив таким чином зірки, то крупніші метеорити, захоплені колись Сонцем при проходженні темної туманності, утворили Місяць, Землю і всі інші планети Сонячної системи. Вони продовжують щомиті зустрічатися з Землею, падають на неї, збільшуючи її об’єм і масу. Щоправда, більшість з них не долітає до поверхні, згорає в атмосфері. У Землі дах надійний.

— А на Місяці? — запитала Елен, з новим інтересом розглядаючи Анікіна.

— Ніякої немає. Метеорити щохвилини залишають тут слід. Кільцеві гори цирків, глибокі кратери — все це сліди метеоритів.

— Висновок поспішний і хибний, — втрутився Петро Сергійович Громов. — Метеорити не цеглини, з яких складаються космічні тіла, а уламки раніше існуючих космічних тіл. І ці уламки зовсім не формували поверхню Місяця.

— Війна Білої й Червоної троянд[14], одвічна боротьба двох гіпотез, — відзначив Євген.

— Не треба перетворювати її на війну жерців, — різко сказав Петро Громов. — Лише в релігійному екстазі можна забути про місячні вулкани.

— Їх немає на Місяці, — рішуче заявив Анікін, — а метеорити продовжують змінювати його обличчя.

Розмова була почата, щоб відвернути Елен, допомогти їй упоратися з пригніченим станом, але відразу переросла в запеклу суперечку.

— А місячне виверження, яке в 1958 році спостерігав Козирєв? — нагадав Петро Сергійович.

— Просто побачив хмару попелу, яка піднялася при падінні метеорита. Така сама хмара на довгий час приховала кратер при падінні на Місяць першої ракети з радянським вимпелом. Це бачили угорці. Ось так. Просто хмара.

— Стара пісня академіка Коваленкова.

— Беруся довести на Місяці будь-яке його твердження, — запально сказав Анікін.

Том Годвін вирішив втрутитися:

— Щоб здійняти добрячу хмару, метеоритові треба було поцілити в скупчення пилу, як ген у тій ущелині. Вона наповнена пухким попелом, мов біржа пройдисвітами, — і він указав на клиноподібну розколину в берегових скелях місячного моря.

— А якщо поставити досвід? — запропонував Євген. — Для того й є у нас танкетка! Ви відійдете на безпечну відстань, а я метну туди маніпуляторами камінь.

— Яка ж у нього буде швидкість? Незрівнянна з космічною, — опирався Петро Сергійович.

— Але ми перевіримо, як поводиться попіл, — наполягав Анікін. — І якщо простого каменя буде досить, щоб збаламутити попіл, то… має рацію Коваленков!.. Чи вам цього боятися?

Петрові Сергійовичу довелося поступитися.

Люди відійшли від ущелини подалі. Видимість була чудовою.

— Мені кортить потиснути вам руку, — сказала Елен Євгенові. — Ви немов ідете на подвиг.

Євген підняв високо над танкеткою обидві залізні руки і з’єднав їх у рукостисканні.

Танкетка помчала до скелястих урвищ, підскакуючи на камінні. Елен знімала її кінокамерою.

Біля ущелини танкетка зупинилася. Могутні залізні руки підібрали величезний камінь, замахнулися ним, далеко закинувши назад, і метнули вгору. Камінь описав дугу і зарився в пухкий шар попелу з краю ущелини.

Нічого не трапилося.

— Ну ось, — поблажливо відзначив Петро Громов. — Тепер скажете, що швидкість була замала.

Елен, цілячись телескопічним об’єктивом, продовжувала знімати. Вона перша помітила, що навіть слабкого удару «імпровізованого метеорита» виявилося достатньо, щоб вивести попіл зі стану нестійкої рівноваги. Він потік… потік, нагадуючи темну рідину. Спочатку він падав з висоти цівкою, але скоро таких цівок з’явилося безліч, закручені спіралями, вони злилися в попелястий «водоспад».

Внизу з каміння почала підніматися чорна хмара.

Що там зволікає Євген?

І раптом попіл звалився чорною Ніагарою. Танкетка зникла із виду. Не можна було зрозуміти, що з нею трапилося.

— Міраже! Він потонув!.. — крикнула Елен.

— Гусениці буксують, — почувся в шоломофонах голос Євгена.

— Мерщій на допомогу! Його засипле! — крикнув Петро Сергійович.

Попелястий водоспад розростався з лячною швидкістю. Але люди, не роздумуючи, кинулися в чорну хмару, що клубами піднімалася з поверхні.

Євген блимав прожектором. Світло ледве виднілося в імлі.

Дослідники трималися за руки, щоб не загубити один одного.

Дісталися до танкетки по коліно в попелі.

— Мов у Помпеях[15], — прошепотіла Елен.

На мить вона уявила собі, що всіх їх засипле навіки. Вони сядуть, безвольні, покірні долі… Їх знайдуть, скам’янілих, через сто тисяч років і помістять під скляні ковпаки в музеях. Як у Помпеях… Вона пересмикнула плечима.

Спробували штовхнути танкетку, але вона не зрушилася.

— Піднімайте за гусениці! — наказав Петро Громов.

Елен нарівні з усіма вчепилася за гусеничну стрічку. Сліпучий день перетворився на непроглядну ніч. Здавалося, люди у водолазних костюмах спустилися на дно темного моря.

Лише на Місяці можна було підняти учотирьох такий тягар. Танкетка допомагала, як могла, спираючись на маніпулятори.

Спотикаючись, ледве витягуючи з попелу ноги, Елен тягнула танкетку разом зі всіма і вже не думала про Помпеї. Вона рятувала Євгена! Вона не могла припустити, що Євген сидить у безпеці на далекій Землі, в лабораторії і перемовляється зі своєю помічницею Наталею, яка варить йому каву…

Нарешті, шар попелу став мілкіший, танкетка опинилася на камінні. Елен відчула, що механічна рука підхоплює її.

— Всі на всюдихід! — скомандував Петро Громов.

Перевантажена танкетка важко перевалювалася через каміняччя. Крізь імлу почало просвічувати сонце, нагадуючи земне сонце перед заходом, але не червоне, а сіре, затягнуте серпанком і позбавлене корони полум’яних язиків.

Сонце проступало все яскравіше. Стали помітні кам’яні тороси й тріщини, через які перебиралася танкетка.

Попеляста хмара рідшала. Проте від неї потрібно було тікати якомога швидше.

— Здорово вийшло! — торжествуюче відзначив Анікін. — Коваленков буде радий!.. Ось чому на довгий час зникають для астрономів деталі Місяця!

— Руйнування незмінності, — відповідаючи своїм думкам, сказала Елен.

— Ні! — рішуче заявив Петро Громов. — Козирєв не міг помилитися. Він бачив виверження. Але наша помилка зрозуміла. На Місяці все було незмінне, поки людина не ступила на нього.

— Не можна чіпати Місяць! Ви так подумаєте? — запитала Елен.

— Навпаки! Саме людина змінить його, — сказав Петро Громов.

Танкетка вирвалася з чорної хмари.

Елен знову побачила платинові скелі й чорні тіні і полегшено зітхнула.

Вона нахилилася до прозорої півсфери і тихо сказала:

— Я так злякалася за вас, Міраже…

Розділ шостий

ЗМОРШКИ

Елен дуже кортіло зняти місячний цирк, який виднівся правобіч. Здалеку це можна було зробити лише з високої точки. Різкість контурів була однакова й поблизу і вдалині. На Місяці все здавалося оманливо близьким. Можна було йти нескінченно довго, не наближаючись до мети.

Елен вибрала скелю з пологим узвозом, зручним для танкетки. Вона показала її Петрові Сергійовичу, додавши, що їй не хотілося б для передбачуваної зйомки відвертати когось від збору колекції каменів.

Громов покосився на неї і сказав, що танкетка доставить її нагору. Том Годвін, звісно, чув цю розмову. Адже кожне слово звучало в усіх шоломофонах…

Елен виплигнула на танкетку. Серце у неї схвильовано калатало.

Танкетка почала круто підійматися по камінню.

— Селено!.. — сказав Євген.

— Міраже! — тихо відповіла Елен і застережливо підняла палець.

Три фігурки виднілися внизу. Вони нахилялися й випростовувалися. Елен чудово чула голоси Громова й Анікіна. Том Годвін мовчав.

Елен пошкодувала в душі, що зв’язок погіршується так поволі.

— Селено, ви майже зовсім не підходите до мене, — сказав Євген.

— Тсс, Міраже! Тут усе дуже складно. І потім… Я вже зовсім по-іншому сприймаю Місяць.

— Чому ж ви не напишете цього в кореспонденціях? Я так чекаю, коли ви диктуватимете їх мені.

— Кореспонденції? Ах, Міраже! Щоб написати, чому Місяць став для мене інший, мені треба стати такою, як Жорж Санд[16].

— Вам Місяць здається іншим?

— А як ви гадаєте?

— Скажіть… Тому що ми зустрілися тут?

— Ви так вважаєте?

— Я вважаю… Якщо насправді… На Землі зараз ніч. У небі світить Місяць. Він такий гарний! Хочете, я відчиню дверцята танкетки? Ви побачите край вікна і Місяць над деревами.

— Відчиніть, Міраже… Це буде мов уві сні.

Елен спостерігала за Євгеном. Він, схвильований, розчинив дверцята танкетки. У вікні виднілися дерева. Підвіконня було залите білим світлом.

Елен зіскочила з танкетки, почала шукати, звідки краще буде видно Місяць у півсфері. І вона побачила Місяць, зовсім круглий, яскравий, з виразним малюнком тіней.

Яке дивне відчуття! Вона бачила Місяць майже за чотириста тисяч кілометрів і водночас знаходилася на ньому…

— Я хочу, щоб ви стали лунатиком, чуєте? Я хочу цього, — сказала Елен.

— Дивовижний Місяць, — відгукнувся Євген.

— Наш Місяць!

— Так, так! Наш…

— Тепер дивіться сюди, Міраже. Показуватиму я… — і Елен простягнула руку.

Серед хаосу скель місячний цирк вражав геометричністю форм. Гірський хребет кільцем охоплював глибоку рівнину. Тіні робили кільцеві гори рельєфними, немов намальованими тушшю. Першої миті здавалося, що серед скель височіє штучна споруда титанів. Велетенський амфітеатр прискалками спадав до немислимо величезної арени, посередині якої стояв, мов вісь колеса, самотній гірський пік, відкидаючи на арену гостру тінь.

— Правда, гарно, Міраже? Коли я перестала боятися, я полюбила Місяць.

— Я… я також, Селено.

— Мужня, сувора краса, строга, могутня, нічим не займана й таємнича. Командор і Анікін сперечаються про походження місячних цирків. А якщо… Якщо вони побудовані? Що римський Колізей[17]! Я бродила по ньому вночі при місячному світлі. Там було дуже багато кішок. Пруг стін був хвилястий і сріблився. Замість арени виднілися темні провали колись прихованих під нею приміщень для диких звірів і гладіаторів[18]. Що сховано під ареною місячних цирків?

— Закласти б бурову свердловину…

— Так, так, бурову свердловину, — неуважно повторила Елен. — Я зараз бачила Місяць, немов відбитий у земному дзеркалі. Послухайте, Міраже. Пробачте мені. Ви подумаєте, що я лише жінка, дурна й смішна. Адже якщо вона навіть серед місячних скель… І все-таки… Скажіть, якщо у нас у танкетці буде дзеркало, мене буде видно в ньому?

Євген здивувався, але відповів:

— Звісно, ви побачите себе в дзеркалі, якщо його помістити тут біля мене, перед апаратурою.

— Міраже, любий… Я дуже попрошу. Це ризиковано — подивитися на себе. Але я так давно не дивилася в дзеркало. І, звісно, я дуже страшна…

— Що ви, Селено! Навпаки!

— Ви так гадаєте?

— Я зараз. Я попрошу люстерко у Наталі.

Євген зник з макету танкетки і дуже здивував своїм проханням Наталю, що чергувала в лабораторії. Він попросив у неї кишенькове люстерко. Коли Наталя збагнула, для чого воно потрібне, вона побігла в гардероб і принесла звідти досить велике дзеркало, яке зняла зі стіни.

Поки Євгена в танкетці не було, Елен знімала кінокамерою море скель і місячний цирк, що підносився над ними.

— Селено! — покликав Євген.

Елен обернулася. Вона побачила, що Євген тримає перед собою дзеркало.

— Мені потрібна відвага, — сказала вона, підходячи до танкетки впритул. — Боже! Хіба можна мене впізнати? Я більше ніколи не підійду до вашої танкетки, мій Міраже! Ви дасте мені слово, що не будете на мене дивитися?

— Селено! Що ви!..

Маленька жінка вдивлялася у своє зображення… Це зображення спочатку було передане крізь Космос на телеекран у макеті танкетки, встановленої в лабораторії, відбилося у дзеркалі, яке тримав у руках Євген, і разом із дзеркалом було відтворене апаратурою на Місяці.

Але Елен зовсім не думала, як вона бачить себе, вона лише тривожно вдивлялася у своє обличчя, змінене новою зачіскою, стомлене і… далебі, трохи вродливіше від цього чи від примх різкого місячного освітлення.

— Ви знаєте, Міраже, я бачу в себе нові зморшки.

— Селено! Дивіться! — крикнув Євген і мало не впустив дзеркало.

Елен обернулася.

На опуклому виднокраї місячного моря, нещодавно покинутого подорожанами, щось зблиснуло. Рвонулися на всі боки сліпучі промені, й зелена хмара світляною короною почала розпливатися по чорному небу, мов заграва невідомого світила.

— Це не попіл! — вигукнула Елен.

— Це метеорит, Селено.

— Невже має рацію цей милий забіяка Івась, а не ваш брат?

— Стрибайте на танкетку! Мерщій! Помчимо!

— О так, мерщій! Що там трапилося, на нашому Місяці?

Зверху було видно, як три фігурки, роблячи великі стрибки, спускалися до рівнини.

Танкетка мчала услід, підстрибуючи на камінні, перелітаючи по декілька метрів над поверхнею.

Танкетці не відразу вдалося наздогнати бігунів.

На небосхилі було видно розпливчасту величезну кулю.

— Метеорит, Оленко, метеорит! — кричав Анікін, спритно вискакуючи на танкетку. — Що я тобі казав! — перейшов він з Елен на ти. — Ми самі побачимо зараз залишений ним слід! Кінець суперечкам!

— Присягаюся доларом, не схоже на атомну бомбу, зовсім не схоже! — бурмотів Том Годвін, вхопившись за виступ на танкетці й застрибуючи на неї, мов ковбой на коня.

Петро Сергійович піднявся на танкетку останнім.

Усі четверо встали на ноги, тримаючись один за одного. Том Годвін з Анікіним гойкали і свистіли. Елен також галасувала, збуджена не менше від усіх.

Маленька танкетка мчала до місця вибуху, мов славної пам’яті тачанка[19] під час атаки.

Перевантажені мотори перегрівалися. Євген маніпуляторами скинув задля полегшення декілька кисневих балонів, щоб потім підібрати їх.

Скоро небо з чорного стало зеленим. Танкетка увійшла в підняте вибухом хмаровище. Воно було більш розрідженим, ніж під час недавнього «попелопаду». Проте Євген уповільнив швидкість і ввімкнув прожектор.

Сонце просвічувало крізь зелений туман і саме здавалося дивним, яскраво-зеленим.

Зеленими здавалися й приховані за прозорими ковпаками обличчя людей.

Євген зовсім уповільнив хід.

Зверху падав твердий дощ. Це були пластівці попелу і дрібні, поволі осідаючі піщинки.

Танкетка зупинилася біля димлячого кільцевого валу.

Всі зіскочили на каміння й обережно підійшли до нового утвору.

Том Годвін спробував вал ногою. Він був рухлим.

Анікін прикинув розміри утвореного кратера:

— Метрів сто.

На дні кратера лежали уламки небесного каменя.

— Який гігантський снаряд! — сказала Елен.

— Це що! — відгукнувся Анікін. — А ти уяви собі стародавні небесні снаряди завбільшки з озеро Байкал. Падав такий камінчик і насипав кільцеві гірські хребти при вибуху…

— Цього ніколи не було, — спокійно відзначив Петро Сергійович.

— Це чому ж? — обурився Анікін.

— Як бачите, характер вибуху метеорита абсолютно не нагадує виверження вулкана. Камені летіли не з жерла вулкана, що спрямовувало б, мов ствол гармати, їх політ, а на всі боки, найдрібніший пил утворив ширшаючу кульову хмару. Вся викинута порода осідає не кільцевим хребтом, як у місячних цирках, а по всьому діаметру кулі. І лише ось ця зморшка, — вказав він на утворений вибухом вал, — являє собою кільце.

— Зморшка! — вигукнула Елен. — Як це слушно!

— Так, зморшка, — підтвердив Громов. — Від зустрічі з метеоритами на Місяці з’являлися лише зморшки, але зовсім не гірські кряжі.

— Зморшки і рани, — поправила Елен.

Громов пильно подивився на неї:

— Так, якщо хочете, то зморшки і рани — кратери.

— А кратер місячного цирку не рана?

— Звісно, ні. У його центрі зовсім не лежать уламки метеорита, що впав колись, а височіє раніше діючий вулкан.

— Не думаю, що мій Коваленков погодиться з цим, — сказав Анікін.

— Не ручаюся за академіка Коваленкова, але тобі, Івасю, вочевидь, таки доведеться з цим погодитися.

— Якби на Землі вибухнула така чортівня, — сказав Том Годвін, — там негайно вирішили б, що скинута атомна бомба… і почали б війну.

— Бачите, Годвіне, як небезпечно гратися з атомною зброєю, брязкати нею, загрожувати застосувати при першій підозрі… На Землі дія метеоритів ослаблена атмосферою, але й там залишився кратер у Арізонській пустелі діаметром понад сто кілометрів. Тисячі років тому там упав гігантський метеорит. А в тунгуській тайзі в 1908 році вдарився вже не метеорит, як установили останні експедиції, а відбувся ядерний вибух. Можна сперечатися, що було його причиною: загибель марсіанського корабля чи невідомий феномен природи, але одне можна сказати — починати атомну війну через перший вибух, не розібравшись у його походженні, не можна. Я був присутній навесні 1959 року на зборах двохсот фізиків у Інституті фізичних проблем у Москві, де всіма шанований академік, аналізуючи тунгуську катастрофу, підрахував, що вірогідність такого явища на Землі, яке може послужити початком атомної війни, зовсім не така вже мала. Вона дорівнює, як він сказав, вірогідності виграшу автомобіля в лотереї. Адже автомобілі виграють…

— Трясця! Якщо мені випаде знову потрапити до Америки, я розповім, який бачив вибух, і пораджу президентові від будь-яких інших вибухів утриматися.

— Хочете, Годвіне, я напишу це у своїй черговій місячній кореспонденції на Землю? — запропонувала Елен. — І знаєте, що я ще додам до неї? Я розповім людям про зморшки, які залишаються після космічних зустрічей. І не лише від космічних зустрічей, але й від будь-яких інших. Іноді на обличчі, іноді в серці. Якби я могла показати вам дзеркало, Томе… Я підказала б вам, які зморшки у мене з’явилися.

— Від зустрічей з Місяцем? — запитав Годвін.

— Ні. Не лише. Починаючи із зустрічі з вами. Краще, коли зморшки бувають без ран.

Розділ сьомий

ТРІЩИНА

Пейзаж Місяця змінився. Зник попелясто-сірий покрив. Кам’яне море, по якому рухалися мандрівники, здавалося поливою й полискувало синюватою крицею з фіолетовими лелітками. Воно нагадувало застиглий шлак, місцями гладкий, мов лід, місцями хвилястий, із концентричними колами зморшок, шорсткий і пористий.

Елен скрикнула, побачивши з-за скруту полив’яний наст рівнини, по якому пролягли дві смуги, одна золотиста — до кошлатого сонця, друга ніжно-синювата — до велетенської кулі Землі, що висіла над зубцями гірського кряжу.

Елен сиділа на кузові танкетки біля самої півсфери і спиралася на залізну руку маніпулятора.

— Як дивно, місячна доріжка на Місяці… На Землі вірять, що місячна доріжка веде до щастя.

— Можливо, тому… — тихо почав Євген.

— Що вона веде до нас на Місяць, — договорила за нього Елен. — А ця доріжка веде назад, до синього неба, до півтіней, до м’якого розсіяного світла, до дощику, до всього того, що ми не цінували удома, на Землі. І, звісно, до щастя…

Том Годвін, що йшов поряд, свиснув:

— До бога далеко, до дому і щастя ще далі. Звісно, не для тих, хто удома стирчить.

— Кого ви маєте на увазі? — насторожився Євген.

— Того, кому всього мало: тепла, комфорту, кави й віскі… кому треба ще перцю… притому чужого.

Євген промовчав.

— Застрягла відповідь? — поспитав Годвін. — Запийте його коктейлем, який приготує ваша чергова дівчина.

Не відразу почувся голос Євген:

— Електромагнітний сигнал, містере Годвін, повертається з Місяця через три секунди. Але в розмові з вами я волів би вимірювати відстань парсеками.

— Щоб мої слова йшли до вас декілька років? — почав закипати Годвін.

— Краще декілька поколінь, — ввічливо відповів Євген і повернув танкетку за стрімчак так різко, що Елен ледве всиділа.

— Чоловіки, перестаньте! — обурено крикнула вона й затнулася.

Танкетка з ходу зупинилася.

Розлючений Годвін так і завмер з відкритим ротом.

Петро Громов і Анікін, що пішли вперед, стояли нерухомо.

Всі мовчали.

Місячна куля, колись стискуючись, тут розкололася, мов велетенський горіх. Первозданна сила немов мечем розрубала планету. Гігантська тріщина проваллям розітнула рівнину моря, крутостінною ущелиною надвоє розвалила гірський кряж. Частини гір змістилися. Море робило величезний приступок, тягнучись за тріщиною вже метрів на сто нижче.

Елен зісковзнула з танкетки і підійшла до урвища. Петро Громов притримав її за руку.

— Так, це страшно! — сказала вона. — Чому людей так тягне стрибнути вниз? Я дізналася в Парижі, що на Ейфелевій вежі за час її існування трапилося понад триста самогубств. Людина місяцями дивиться на гігантську ґратчасту споруду, щоб, нарешті, не витримати, піднятися на верхню платформу і… зістрибнути.

— Що ж, — похмуро відзначив Годвін. — Нам уже можна стрибати. Йти нема куди.

— Ні, чому ж? — сказав Петро Громов.

Він стояв, схрестивши на грудях руки й глибоко задумавшись, і дивився на протилежний, недоступний край тріщини. Її гостра крайка була там зовсім іншого кольору, обведена червонуватою облямівкою. Рожеві плями химерним візерунком відходили від неї на десятки метрів, заповнюючи ями й западини рівнини.

— Ось це я хотів побачити найбільше в житті, — сказав Петро Громов.

— Не знаю, сер, що ви хотіли, але я вже бачу і, на щастя на цьому боці, саме те, що до серця будь-кому, хто живе у кредит.

Анікін здивовано спостерігав, як Том Годвін поспішно насипав піраміду каміння.

— Чого це ти? — поцікавився він.

— Том Годвін платить за векселями, Ване! Рятувальна експедиція, пальне — все за мій рахунок.

— На якому лише прожиті роки?

— Всі вони не варті останньої години. Тепер на рахунку копальня імені нареченої.

— Он як? — зацікавилася Елен.

— Золотих зливків не менше, ніж у Нью-Йорку релігійних сект. Забирайте скільки хочете самородків. О’кей!.. Копальня моя!

Анікін брав з рук Годвіна темно-червоні гострогранні штаби з плямами злежаного пилу в заглибинах і повертав їх йому. Той уже не знав, куди їх дівати, заповнивши кишені скафандра.

— На Місяці, — сказав Анікін, — залізний цвях, привезений із Землі, стає золотим. За ціною. Твої самородки, доставлені з Місяця, обійдуться на Землі не дешевше від штучних ізотопів золота.

Годвін не слухав. Він щось написав на папірці й поклав його у вершину гори.

— Не притискай, — порадив Анікін. — І так пролежить тисячоліття, дощем не вимочить, вітром не здує.

— Записку можна пред’явити й раніше, — сказав Годвін і, вийнявши папірець з-під каменя, простягнув її Елен.

Елен прочитала, спохмурніла і мовчки повернула.

— У ракеті я… вигадав наречену, — буркнув Годвін.

Стурбована Елен підійшла до Петра Громова:

— Командоре. Тріщина — це страшно.

— Ви так вважаєте? — покосився на неї Петро Громов.

— А як ви гадаєте, чиїм ім’ям названа копальня?

Петро Громов пильно подивився на Елен:

— І тому побоюєтеся усіляких тріщин?

Елен подивилася не на тріщину, а на папірець у каменях, на якому було написано: «Копальня Елен».

— Пояснення не позбавлене оригінальності, — сказала вона.

— Що там вам пояснюють, Ель? — тривожно запитав Годвін.

— Шкоду тріщин, — відповіла Елен.

— Тріщину потрібно подолати, — переконливо промовив Петро Громов.

— До біса, командоре! Головою ризикують бідняки, а зараз ви маєте справу з багатою людиною, життя якої в Америці заведено оберігати приватними детективами.

— Ми ризикуємо не вашим життям, Годвіне, а танкеткою.

— Шкода, що вона порожня.

Елен обернулася.

Танкетка наближалася до краю тріщини, відкидаючи маніпулятором крупні самородки. За півсферою виднівся Євген.

— Дарма золотом кидаєшся, — зазначив йому Петро Громов. — Важке каміння згодиться для трампліна.

— Це не щедрість смертника з електричного стільця? — поцікавився Годвін.

— Ні, тверезий розрахунок, — відповів Петро Сергійович.

— Наталя вже побігла в сусідній корпус, — сказав Євген. — На дворі злива. А вона в чому була вискочила. Електронно-математична машина зараз обчислює швидкість розгону, кут зльоту, силу удару…

Елен захоплено дивилася на Євгена:

— І ви стрибнете?

— Навіть якщо б знаходився в кабіні, — відказав він.

Через п’ять хвилин у півсфері танкетки поряд з Євгеном з’явилася голова Наталі. Мокре волосся звисало на плечі пасмами, на стурбованому обличчі виднілися краплі дощу. Вона важко дихала.

Євген узяв у неї перфоровану картку.

— Ну як? — запитав Петро Сергійович.

Євген подивився відсутнім поглядом на брата, відтак обернувся до гірського схилу, немов оцінюючи його.

— Можливо, з нього вдасться розбігтися. Швидкість потрібна не нижче ста сорока трьох кілометрів на годину. Кут зльоту 45 градусів.

— Як у старих гаубиць, — відзначив Анікін.

— Так і думав, насипатимемо трамплін, — вирішив Петро Громов. — А удар? — і він подивився на Наталю.

Вона зніяковіла.

— Здрастуйте, Петре Сергійовичу. Даруйте, я геть змокла. Математична машина зараз наново перевіряє всі вузли на удар. Але я вже сказала Жені. Треба стрибати.

— Спасибі, Наталю, — сказав Петро Громов і скомандував: — За роботу, друзі!

Наталя довго спостерігала крізь прочинені двері макету танкетки, як люди на Місяці піднімали величезні камені й зводили трамплін, схожий на сніжну гірку для дітей.

Танкетка притягла в залізних руках брилу каменю, що не поступалася постаменту пам’ятника Петру в Ленінграді. Її поклали на самому краю провалля.

Трамплін був готовий.

Сполотніла Елен спостерігала, як танкетка, приміряючись, ледь в’їхала на насипану круту кам’яну гірку. Трамплін обривався на краю тріщини. Елен із сумнівом вимірювала очима відстань до протилежного краю.

Важко було повірити, що машина долетить до нього.

Петро Громов угадав її думки. Він сказав:

— На Землі лава вулканів, викинута з кратера, відразу ж стікає по схилах. На Місяці тяжіння менше і лава пролітала над поверхнею десятки кілометрів, утворюючи кільцеві хребти цирків.

— Ну, це ще не доведено! — запротестував Анікін.

— Зараз переконаєшся. — Євген із танкеткою уподібнився кам’яній брилі, що вилітає з жерла вулкана.

Танкетка заповзла високо на гірський схил і завмерла там, немов не наважуючись кинутися вниз.

У шоломофонах чулися шерехи, схожі на шум дощу. Вони доносилися з Землі, з лабораторії далекокерування, в якій було відчинене вікно.

Але танкетка рушила, помчала, підстрибуючи на камінні, кренячись то в один, то в другий бік. Біг її все прискорювався, вона вже пролітала по десятку метрів над каміняччям, знову торкалася його й знов злітала, ладна зовсім відірватися від поверхні. Потрібно було володіти феноменально швидкою реакцією й точною інтуїцією, щоб розрахувати на три секунди раніше поштовхи й повороти танкетки. Адже Євген бачив усе із запізненням на півтори секунди, і стільки ж витрачалося на те, щоб його команда досягла апаратів танкетки.

Цілком беззвучно, підстрибуючи й гепаючись на каміння, танкетка підлетіла до трампліну, зачепила його однією гусеницею, накренилася й раптом вивернулася, не перекинулася, опинилася на вузькій вибігаючій доріжці. Ще мить — і вона, спрямувавшись носом до зоряного неба, зірвалася з вертикального урвища і, мов по повітрю, якого немає на Місяці, подібно до випущеного снаряда, полетіла над похмурою прірвою.

За нею зміївся мотузок…

Танкетка досягла найвищої точки польоту й почала падати у провалля. Для тих, хто дивився зверху, здавалося неможливим, що вона долетить до другого краю.

Елен скрикнула й відвернулася.

— Ох, трясця! — простогнав Том Годвін.

— Є! — крикнув Анікін. — Ну й молодець!

Танкетка пробігла декілька метрів по камінню й зупинилася.

Петро Громов обняв Елен за плечі. Анікін і Годвін почали натягувати провислий через прірву мотузок. Другий його кінець був так далеко, що він здавався там світною ниточкою на тлі чорного провалу, глибину якого годі було навіть уявити.

— Не здивуюся, — тихо сказав Петро Громов, — якщо тут відчується дихання ще не остиглої планети.

— Ви хочете сказати, що там, куди можна зірватися, — не просто холодна пітьма, а розплавлена магма? — підняла на нього очі Елен.

— Я знаю, що це за червоні плями на тому боці! Якби я міг перестрибнути, як танкетка, я був би вже там. Ми переправимося з вами разом першими…

— У вагончику канатної дороги над Ніагарою мені здавалося, що я зірвуся. Внизу були пінні струмені, мов на мармурі.

— Канатна дорога готова, — відгукнувся Анікін. — Лише замість вагону гак.

Натягнутий між трампліном і танкеткою мотузок спадав круто вниз, провисаючи над чорною проймою.

Громов рішуче підійшов до трампліну.

— Оленко! — несподівано ласкаво покликав він Елен.

Елен підняла брови, посміхнулася й покірно підійшла.

Том Годвін доторкнувся до руки командора.

— Зобов’язаний вам життям. Зараз мова про більше.

Громов кивнув.

Анікін насадив на мотузок гак і приладнав до нього мотузяну петлю, в яку можна було встромляти одну ногу, мов на гігантських кроках. Відтак накинув на канат другу мотузяну петлю для гальмування.

Петро Громов скріпив свій пояс із поясом Елен.

Том Годвін хотів було попрощатися з Елен, але Громов люто поглянув на нього, і він відступив. Анікін поводився так, немов нічого особливого не відбувається.

Вниз по канату ковзнули, тісно обнявшись, дві фігурки. Скафандри здавалися сліпучими на тлі чорноти провалу.

Елен не хотіла дивитися вниз, але вона не пробачила б собі, якби не поглянула.

У безодні густіла неймовірна чорнота, мов у космічному небі, навіть ще темніша, тому що не було зірок. Утім, якщо не зірки, то що ж світилося там, у глибині? Чи це химерії запаморочення?

Ні! В Елен не паморочилася голова. Вона упивалася вільним польотом, не відчувала власної ваги, не помічала мотузка, що підтримував її. Поряд був дужий чоловік, для якого вона була легша від пушинки, який примушував її літати. І вона летіла! Це було найгостріше, найнеможливіше відчуття… Ні! Насолода! Яка буває уві сні, коли одного зусилля волі досить, щоб відірватися від землі, злинути над світом, ширяти, торжествуючи!

Рух почав сповільнюватися, політ припинився. Громов уперся ногами в камені й допоміг Елен встати. Він легко підняв її однією лівою рукою.

— Ми літали, — кволо сказала вона.

Громов вкляк на коліна, знімаючи з каміння дивний червонуватий наліт.

— Життя! Чуєте, Оленко, це життя!

Він розтирав на рукавичці щось, подібне до цвілі.

— Життя? — здивувалася Елен. — А це? — І вона вказала на гусеницю, що безпорадно розстелилася на каміняччі.

Петро Громов випростався. Лише зараз він зрозумів, яка страшна аварія сталася з танкеткою при ударі. Очі його тривожно звузилися, але на губах ще трималася торжествуюча посмішка вченого, що відкрив життя на Місяці.

Розділ восьмий

ПЕЧЕРА СКАРБІВ

Перші люди на Місяці мовчки стояли над розбитою машиною. Півсфера зробилася молочно-білою. Зображення на ній не було. Танкетка здавалася порожньою.

Анікін і Петро Громов визначили пошкодження. Порвалася гусениця, луснув підтримуючий ролик. Були обриви в радіосхемі телевізійного пристрою. Потрібно було відновити й живлення акумуляторів від сонячних батарей. Частина напівпровідникових елементів мала знаходитися на сонці, а частина в тіні. Перепад температур понад сто градусів забезпечував велику потужність. Від удару щиток, що створював тінь, відлетів і загубився.

Елен усе далі віддалялася від танкетки, намагаючись розшукати щиток.

Вона ходила по червоних плямах «місячного лісу». Місячний ліс, як назвала його Елен, виглядав іржею на каменях. Роздивитися цю цвіль можна було лише в мікроскоп. Можливо, це крихітні грибки?

Танкетка вже не рушить, експедиція залишиться тут. Це й на краще, чи варто відходити від «копальні нареченої». Хай уже краще сюди прилетить велика ракета із Землі. Можна більше вивезти самородків. Нема лиха без добра.

Все це Годвін сказав Елен, наздогнавши її.

— Боюся, що ви, Томе, кепсько знаєте командора, — задумливо відповіла вона. — Він знайшов тут місячний ліс і місячний вітер. Знайде й вулкани.

— Вулкани ще туди-сюди. Але вітер?

— А що ви думаєте? Чому рівнина біля тріщини гладка, глянсувата й без пороху? Крізь тріщину з глибин планети вириваються вуглекислі гази. Вони живлять цю жалюгідну рослинність, і вони ж, розтікаючись по рівнині моря, змітали з неї порох.

— У вас це здорово виходить, Ель. Ви чудова учениця.

— Ви так гадаєте, Томе?

Елен і Том Годвін знайшли щиток і принесли його до танкетки. Анікін уже усунув пошкодження в схемі, і танкетка тепер не була порожня.

— Як ся маєте, містере Громов? — привітав Євгена Годвін. — Ви знову тут, щоб довести непотрібність присутності людей на Місяці?

— Без вашої допомоги не рушуся, — зізнався Євген.

— Скажи про це матері, — попросив Петро Громов. — Скажи, що ми один без одного нікуди.

— Я вже сказав. Навіть сказав, що по-справжньому щасливий, коли… з вами.

Годвін відійшов до Елен, Петро проникливо подивився на брата.

— Щасливий? Порадив би тобі керувати своїм зображенням, пом’якшувати деякі бурхливі емоції…

— Немає в мене в грудях такої рукоятки! Це ти можеш вимикати почуття, мов електричну лампочку. Хоч на годину, хоч на рік.

Підійшов Анікін.

— Все ясно. На день роботи, не менше.

— Ми не можемо втрачати цілий день, — рішуче сказав Петро Громов. — До місячної ночі їх не так багато. Ми мусимо йти далі. Анікін залишиться ремонтувати танкетку.

— Як? — жахнулася Елен. — Йти без танкетки?

— Годвін понесе запасний балон кисню. Танкетка через добу наздожене нас.

— Вам мало зроблених відкриттів?

— Відкриття ще чекають нас.

— Ви ненаситні, командоре. Ви надто сильні, важко йти з вами поряд.

— Я понесу вас на плечі й навіть не відчую.

— Я не люблю, коли мене не відчувають, — пожартувала Елен. — Я не відстану.

Том Годвін погодився неохоче. Командор посадив Елен до себе на плече. Годвін підняв кисневий балон.

Елен часто озиралася назад. Який близький, виявляється, на Місяці обрій, як скоро сховалася за його опуклістю танкетка з фігуркою Анікіна.

— Можливість життя на Місяці допускали багато вчених, — говорив Петро Громов. — Навіть із Землі на місячному диску поблизу деяких тріщин помічалася зміна кольору поверхні. Життя дивовижно чіпке. Воно існує в найнеймовірніших умовах: у стратосфері[20] й у глибині океану, в Антарктиді і в землі без доступу кисню. Я зібрав місячну цвіль у пробірку.

— Ви знаєте, командоре, я вже люблю Місяць. Хто збрехав, що природа його одноманітна?

Після декількох годин шляху рівнина моря вже не здавалася ні застиглою кам’яною хвилею, ні розхлюпаним шлаком. Вона була вкрита круглими горбами, схожими на здуті пухирі. Подекуди пухирі прорвалися, й їх краї в мініатюрі нагадували місячні цирки.

— Можливо, й цирки утворилися колись так само? — сказала Елен. — Я уявляю собі вируючу поверхню планети. Роздуваються велетенські пухирі, лускають, вибухом злітає газ, а по краях пухиря залишаються кільцеві гірські хребти.

— Ви мені подобаєтеся, Оленко. Розкажіть це все Анікіну. Найбільшою науковою помилкою буває спроба все пояснювати єдиною причиною. Метеорити, то вже самі метеорити. Вулкани, то вже лише самі вулкани. На структуру місячної поверхні впливає безліч причин. У тому числі й газові пухирі. До речі, Годвіне, я прошу вас, будьте обережні, піднімаючись на роздутість.

— До біса, командоре! Я не хочу обмежитися лише копальнями. Якщо міс Кенні відкрила на Місяці газові пухирі, то дозвольте вже мені потанцювати на верхівці одного з них.

Елен і Громов побачили, що Годвін зі своєю ношею почав підійматися на пологу роздутість. З-під його ніг стали розбігатися тріщини.

— Обережно! — крикнув Громов. — Провалюєтеся!

Годвін і сам відчув, що ґрунт коливається. Інстинктивно він скинув тягар. Кисневий балон упав на кірку пухиря і пробив її. Зблиснули чорні тріщини. З них почав підніматися оранжевий дим.

Годвін, похопившись, укляк на коліна, простягаючи до балона руки.

Громов спустив Елен на камені.

Балон зник у зяючій дірі. Жовта хмара вирвалася з отвору й огорнула Годвіна.

— Томе! Лягайте і не ворушіться! Повзу з мотузком.

Жовтий серпанок розсіювався поволі.

Елен у жаху стояла біля основини горба. Командор повз по-пластунськи до Годвіна, що ледве виднівся на верхівці.

Але командор важив надто багато навіть для Місяця. За ним залишався слід зиґзаґоподібних галузистих тріщин.

— Трясця! — здавленим голосом сказав Годвін. — Як би дістати цей чортів балон. Я готовий спуститися за ним на мотузку.

— Не ворушіться, — скомандував Громов.

Він майже дістався до Годвіна й кинув йому кінець мотузка. Але кірка була надто тонкою — вона провалилася…

— Боже! — скрикнула Елен.

— Стійте! Не підходьте! — наказав їй Громов.

Громов і Годвін провалилися по пояс і ледве утримувалися, розпластавши руки. Кірка осідала.

— SOS! SOS! — у відчаї кричала в шоломофон Елен. — Івасю! Міраже! Нещастя! Вони провалюються! Мерщій на допомогу! Ви чуєте мене? На допомогу, на допомогу!

Анікін чув її голос. Він схопився й обмінявся поглядами з Євгеном.

Євген подав йому маніпулятором кинутий молоток.

— Лагодити сонячну батарею не будемо. Склепай хоча б гусеницю, — сказав він. — Хутчій!

Елен бачила зяючу діру на верхівці роздутості. Ані Громова, ані Годвіна на поверхні більше не було. Елен лягла на живіт і почала поволі підповзати до краю провалу.

Вона була легша від чоловіків, і кірка тримала її. Вона дісталася до рваного краю. За ним чорніла порожнеча. Елен поглянула вниз:

— Командоре! Томе! Зупиніться!

— Оленко! Не підповзай! Остережися! На Землі ми б розбилися…

— Зачепилися за виступ, — долинув голос Годвіна. — Балон загинув. Звідси не виберешся. Скоро кінець, Ель.

Із глибини утвореної газовим пухирем печери виднілося коло чорного зоряного неба, а на ньому світла плямка шолома скафандра.

— Даруйте мені, командоре, знаю, не можна, але… так уже заведено перед кінцем.

— Винен радше я, Томе. Не можна було відходити від танкетки. Кисню вистачить на декілька годин.

— Вважатимемо, що похорон відбувся. Дим салюту сумно ліг на землю. Тіла опущені в приготовану яму. А давно вона була для нас приготована, командоре?

— Гадаю, що мільйони років тому. У нас достатньо часу, щоб вивчити її. — Громов засвітив електричний ліхтарик, і негайно печера заблискотіла різноколірними кристалами, що поспіль вкрили її стіни.

Том Годвін навіть свиснув.

— Непогана скарбоночка!

— Ще одна наукова знахідка. Що це у вас у руці?

— Напевно, алмаз. Прозорий, мов сльоза, яку ніхто за мною не проллє. Трясця, командоре! Місячний алмаз тане в руках, мов моя надія…

— Стривайте, Годвіне! Ви зробили безцінне відкриття! Це лід… Викопна вода! Оленко! Тут вода.

— Івась поспішає! Він скоро виїде. Не упадайте на дусі, — почувся в шоломофонах голос Елен.

— На дусі ми не упадемо, аби тілом не гепнутися, — відгукнувся Громов, освітлюючи дно печери. — Стійте! Що це там за калюжа? Вода? Але чому вона чорна? Томе! Мерщій! Допомагайте мені, поки рідина не випарувалася.

— Трясця, командоре! Потрібно думати про порятунок душі, про Землю хоча б, а ви…

— Я думаю про Землю, Томе! Про скарби Землі.

— Як так? — здивувався Годвін, допомагаючи командорові спускатися по прямовисній стіні, усипаній голками самоцвітних кристалів.

— Тут колись кристалізувалися випари магми, — казав Громов.

— Ви дивовижна людина, командоре. З вами не знудишся і в чистилищі.

— Томе! Оленко! Я встиг узяти рідину в пробірку! Якщо це те, що я думаю, люди відкриють на Землі безцінні скарби.

— Івась зараз виїжджає! — кричала зверху Елен.

— Передай… коли б не добралися… обов’язково… неодмінно хай візьмуть у мене цю пробірку. Дуже важливо.

Елен заплакала. Вона передала по радіо дивний наказ командора.

Анікін із силою вдарив востаннє молотком і відкинув його набік:

— Ну, Євгене, тепер усе діло за тобою! У них скоро не залишиться кисню.

Танкетка рвонула з місця, сівши на задні траки гусениць, і помчала по камінню, немов розбігаючись для нового стрибка.

Елен перша відчула брак кисню. Вона лежала біля краю провалу й дивилася вниз, у темряву. Командор заборонив їй говорити, радив заснути. Уві сні кисню витрачається менше.

Вона лежала й думала. Про Євгена і про командора. І ще про Тома. Їй здавалося все дивним, мов уві сні. Адже вона мала спати… У скронях стукотіло. Вона справді скоро засне. І зовсім це не страшно.

Танкетка мчала слідами людей. Тут уже не мели місячні вітри, попіл лежав мільйони років.

Анікін стояв нагнувшись уперед, підштовхуючи рукою півсферу, немов міг прискорити біг машини.

І раптом машина зупинилася. Вона безсило пробігла декілька метрів і застигла, накренившись на камені.

Анікін зіскочив.

— Що? Штовхнути? — тривожно запитав він і раптом побачив, що в півсфері немає зображення.

Він кинувся до дротів радіосхеми і раптом збагнув…

Він упав на каміння й заплакав.

Євген Громов розчинив дверцята макету танкетки й вихором вискочив у лабораторію.

— Наталю! Наталю! — кричав він. — Де ж ти, Наталю! Загинуло все, все… Місяць зайшов за обрій.

Наталі не було. Євген не міг збагнути, як вона могла залишити лабораторію в таку хвилину. Адже вона завжди знала, що треба робити… Він опустився на стілець, стиснувши руками голову.

Частина третя

СЬОМИЙ КОНТИНЕНТ

Розділ перший

КІЛЬЦЕ ДРУЖБИ

Під крилом літака пливли прямокутники розграфлених каналами полів. Країна працьовитості, відгороджена від моря дамбами, осушена каналами й насосними станціями, що помпували воду в море, рівень якого був вищий від дахів, здавалася величезною шахівницею. Широкий канал натягнутою стрічкою розділяв її навпіл. Пароплави й моторні барки розсипалися по ньому плямами. Поряд тягнулися лінійки рейок. Іграшковий потяг на них ніби стояв. Паралельна смужка шосе була всіяна автомобільчиками, а вервечка велосипедистів на бетонній стежині здавалася ланцюжком.

До самого крила раптом різко піднялися будиночки з крутими дахами, стало видно перекинуті з порогів містки, замигтіли крони рідких дерев.

Літак ішов так низько, що мав би врізатися в паркан.

Але парканів у Голландії не зводять.

Не було огорожі й навколо Амстердамського аеродрому, центрального вузла західних повітряних шляхів. Джон Сміт чудово знав це ще в ті часи, коли сам літав. Тепер він був пасажиром. Востаннє на цей аеродром він садовив літак трансатлантичної лінії разом з другим пілотом Томом Годвіном, який бродить тепер десь на Місяці, а тоді, готуючись до космічних польотів, проходив практику на сучасних реактивних літаках.

Тут, у ресторані для екіпажів, відбулися проводи Джона Сміта. Він сидів на високому стільчику біля шинквасу поряд з Томом Годвіном і по-батьківськи поглядав на тоненьких, затягнутих у формені костюми дівчат, які на голчастих каблучках прибігали з летовища. А хлопці з усіх ліній, англійці, поляки, росіяни, німці, французи, чехи, шведи і, звісно, голландці в різних, але чимось схожих одностроях, щойно з’являючись у ресторані, підходили до Сміта й цокалися, перехиляли з ним чарку. Всі вони були тут друзі: і польський льотчик Казимир Нагурський, що пишався своїм родичем, першим російським полярним льотчиком, і француз Лавеню, невгамовний веселун, і огрядний Герберт Шварц, що відмовився свого часу від служби у військовій авіації, й іронічний Джоліан Сайкс, син лондонського докера й поет; нарешті, ці радянські хлопці, що тільки-но прилетіли на обганяючому час ТУ, — всі, всі вони знали один одного, сідали за одні й ті самі столики, обмінювалися жартами й жаліли старого Джона Сміта, який закінчував свій останній рейс.

— Ні, не останній, — втовкмачував кожному Джон Сміт. — Я ще полечу, вірніше вилечу з місця. Оце й буде останній політ.

Пілоти реготали, тривожно поглядаючи на старого льотчика. Важко буде йому, багатосімейному, знайти роботу.

Тоді й сказав Том Годвін:

— Хелло, Джоне, не крайте всім душу, мовби вас уже найняли на постійну роботу в пекло. Я влаштую вас у космопорт. Чи не хочете підтримувати зі мною зв’язок крізь космічні безодні, наповнені надіями?

— О’кей! — сказав Джон Сміт. — Це не гірше, ніж просто вити на місяць.

Насправді це виявилося майже одне й те саме. Джон Сміт працював у радіорубці космопорту, але Годвіна не чув. Американська ракета «Колумб» розбилася об місячні скелі. Том Годвін і ця молодчина Кенні, що отримала у всьому світі прізвисько «космічної Елен», приєдналися до росіян, і всі разом, кинувши російську ракету з радіоапаратурою, вирушили перетинати місячний диск! А зв’язок із Землею підтримували через телекеровану танкетку лише в ті години, коли Місяць було видно в Москві.

Джон Сміт відчував, що дарма їсть хліб і має всі шанси вилетіти з місця. Однак не лише турбота про себе і про сім’ю привела його на Амстердамський аеродром. Йому здавалося дуже важливим підтримувати з Місяцем зв’язок цілодобово. Багато газет добре б заплатили, щоб отримати кореспонденції від «космічної Елен» і на лихий кінець від Тома Годвіна безпосередньо, а не через росіян.

За вікном літака замигтіли бетонні плити. Негр Джонсон непогано посадив літак. Сміт завжди вважав, що ці чорні парубки — здібні хлопці.

Пасажирам не належало ходити по летовищу, вони мали сісти в автобус, смішний і незвичайний. Його кузов майже торкався дном бетонних плит, ззаду спираючись на колеса, а спереду на моторний візок, який вільно повертався під ним і возив не лише його, але й бензоцистерну.

Джон Сміт із задоволенням порушив правило і в ресторан екіпажів подався разом із Джонсоном пішки.

Джонсон був гігантського зросту. Сміт не поступався йому в ширині плечей, але зростом був удвічі нижчий. Словом, він не став би виставляти свою фігуру на конкурс краси.

Вперше у знайомий ресторан заходив Джон Сміт, зодягнений у мішкуватий цивільний костюм.

Але його впізнали, стали підводитися назустріч, кликали випити чарчину. І всі говорили про Тома Годвіна. Оце хлопець, він знайшов собі на Місяці відповідну компанію! Хай йому чорт, якби потрібно було послати на Місяць цілу армаду ракет, браку в пілотах напевно не було б.

— Він сидів ось на цьому стільчику біля шинквасу, — згадував Сміт, — а я не можу з ним навіть розмовляти, хоча він спеціально для цього влаштував мене в космопорт. Коли з Америки видно Місяць, то танкетка, що супроводжує Тома, глухне, мов старий джентльмен, у якого просять позичку.

— Потрібен гучніший голос? — запитав огрядний Шварц.

Джон Сміт зробив у повітрі невизначений жест.

— Якби всі хлопці захотіли…

— Я розумію вас, Сміте, — сказав Казимир Нагурський. — Підняти в повітря антени, налагодити ретрансляцію?

— О’кей! — вигукнув Джон Сміт. — Саме про це я й думав.

— Якби генерали наказали замість атомних бомб брати антени й патрулювати з ними в повітрі, все було б гаразд, — відзначив Джоліан Сайкс.

— А чи не в нас за спиною жезли маршалів авіації? — зазначив Жак Лавеню.

— Самовільно піднятися в небо й кружляти там? — спитав Шварц.

Лавеню не встиг відповісти. З летовища вбігла схвильована голландка в сірому, перетягнутому в талії костюмі та зсунутому береті. Всі насторожилися.

— Джентльмени! — крикнула вона. — Москва!.. Про Місяць… Телефонний виклик. Усім вам… Вмикаю репродуктор.

На шинквасі задзвеніли склянки. Льотчики зашикали на молоденьку буфетницю «Маркізу» з фарбованим під сивину волоссям.

У репродукторі зазвучав жіночий голос. Казимир Нагурський і Жак Лавеню перекладали з російської на англійську.

— …становище майже безнадійне. Радянський уряд ще вчора звернувся по дипломатичних каналах, а чекати вже не можна. Вони гинуть.

— Хто? Хто? — почулося в залі.

— Петро Громов і Том Годвін… І Елен Кенні. Всі вони задихаються, а танкетка не може доставити їм кисень. Місяць зайшов у Москві за обрій.

— А що я казав! — у відчаї крикнув Джон Сміт.

— Тихше! — громовим голосом зажадав Джонсон…

— …врятувати їх ще можливо. Якби кожен вилітаючий літак ніс на собі антену…

— Блискуче! — не витримав Жак Лавеню. — Саме кожен!

— …весь світ фактично був би оперезаний кільцем антен.

— Кільце дружби, — вставив Джоліан Сайкс.

— Але ж це я й хотів запропонувати! — сказав Джон Сміт. — Адже якби всі хлопці…

— Друзі! Я говорю просто з лабораторії, — схвильовано продовжувала Наталя. — Від вас залежить порятунок перших дослідників Місяця…

Перші дослідники Місяця вмирали…

В голові у Громова помутилося. Кортіло зірвати ковпак шолома, роздерти на грудях скафандр.

Елен знепритомніла. Вона лежала біля провалу й немов спала, поклавши під шолом руку. Адже командор наказав їй заснути.

Танкетка, безпорадно накренившись на камені, стояла серед пустельних місячних скель. Навколо нікого не було.

Анікін давно зник за стрімчаками. Він біг, тримаючи балон на плечі. При кожному кроці він злітав над поверхнею, пролітав два-три десятки метрів, ледве торкаючись ногою каменю, відштовхувався і знову злітав.

Петро Сергійович не дозволяв стрибати на Місяці, боячись несподіванок. Тепер Анікін міг не зважати на заборону. Все вирішувала швидкість. Він не біг, він летів, лише зрідка торкаючись ногою каміння. Таке відчуття польоту буває лише уві сні! Разом з балоном він важив ледве третину того, що важив на Землі. Добре натреновані м’язи спортсмена якнайкраще стали в нагоді. Щось подібне він відчував на пружинній сітці, що підкидала його в тренувальній залі. На ній він звик володіти тілом у стрибку.

Мало який спортсмен може бігти протягом години. У скронях у Івася стукотіло, горло перехопило, кисню не вистачало. Стрибки ставали все коротшими, ноги не корилися. Здавалося, після наступного кроку він упаде і не встане.

Й Анікін упав. Гострий біль обпік ногу. Він застогнав і зціпив зуби. Адже його можуть почути в шоломофони! Він піднявся, хотів ще раз стрибнути, але знову впав. Сльози залили йому очі.

Встати він уже не міг і поповз, волочучи кисневий балон.

Він нестямно повз уперед, насилу долаючи вузькі тріщини. Через ширші він перекидав кисневий балон і переповзав по ньому, мов по містку…

Надії не було. Була лише тупа впертість, воля і страх за дорогих і близьких людей.

На шарі тисячолітнього пороху залишався звивистий слід. На мільйони років збережеться цей дивний запис першої місячної трагедії…

На Місяці немає звуку, на ньому не може бути звуків!.. Що це? Галюцинація? Чи так калатає серце? У скронях шумить! А цей гуркіт?

Це ж по камінні звук передається!

Щось промайнуло повз повзучого Анікіна.

Не ймучи віри очам, він дивився услід танкетці, за якою здіймалася поволі осідаюча курява.

Жах скував Анікіна, серце немов зупинилося, перед очима пішли кола… Танкетка помчала, кинувши його напризволяще.

Анікін звівся на коліна й закричав. Але кричав він уже від радості, ще нічого не тямлячи, але тріумфуючи:

— Тисни, тисни! Жени! Встигнеш! Ех, молодець!..

Він бачив, як злинала танкетка, перелітаючи над тріщинами, підскакуючи на нерівностях.

Ось вона підскочила ще раз, зблиснула на чорному небі і зникла за обрієм.

Коли танкетка підлетіла до провалу, кірка затріщала під її гусеницями. Лише швидкість могла запобігти катастрофі. Залізні руки на ходу підхопили лежачу непорушно Елен, відтягнули її від провалу й почали під’єднувати кисневий балон до дихального апарату скафандра.

Євген діяв швидко й чітко. Ніколи він так не проклинав ці нескінченні три секунди, які відокремлювали його думку й команду від її виконання. Йому здавалося, що маніпулятори не скоряються йому, що Елен ніколи не очуняє… Лише страхом за неї можна було пояснити, що він промчав повз Анікіна. Адже лише Івась міг спуститися на мотузку в провал, щоб підняти безсилих Громова й Годвіна, але він відстав, його немає тут і тепер.

Елен опритомніла.

— Анікін відстав. Треба спуститися. Ви зможете, Селено?

Елен постаралася посміхнутися, але надто велика була тривога. Вона схопилася на ноги, хотіла бігти до провалу. Євген зупинив її.

Через хвилину, прив’язана за пояс, вона нерішуче пересувала ноги, наближаючись до чорніючої пройми.

Танкетка поволі рухалася за нею віддалік. Укріплений за її передній гак мотузок весь час залишався натягнутим.

Елен безстрашно кинулася в чорне провалля.

Танкетка поволі наближалася до нього.

Мотузок ослаб. Танкетка зупинилася.

Нестерпно текли секунди…

Євгенові здавалося, що зіпсувалася апаратура, що вона не передає більше руху. Все було мертве й нерухоме на Місяці.

Але ось мотузок слабо натягнувся.

Три секунди, три нескінченні секунди знадобилися Євгенові, щоб танкетка, виконуючи його наказ, почала задкувати.

Перекинутий через край мотузок прорізав у прузі заглиблення, що перетворилося на тріщину. Елен не показувалася, хоча танкетка дійшла до потрібного місця. Кірка нависла над Елен!

Та ось відвалився біля краю провалу великий шматок кірки, з пройми висунулася рука…

Маленька жінка вибралася. Майже з надприродною силою витягнула вона двох важких із вигляду чоловіків.

Це можна було зробити лише на Місяці.

Танкетка стала задкувати, відтягаючи всіх трьох від небезпечного місця.

Волосся злиплося в Євгена на чолі, теніска прилипла до спини.

Розділ другий

КІНЕЦЬ ВАВИЛОНА

Золота доріжка тягнулася по воді до сонця, жива й іскриста. Місяць прозорим бліком піднімався з-за голих верховин, що нагадували місячні скелі. Але гори оточували не мертву западину цирку, а земне, вражаюче синє озеро, яке немов відкидало синяву навіть на небо…

Катер підходив до берега. Гострим піком височіла дивовижна циліндрична споруда. Її шоломоподібна баня пронизувала тонкий струмінь хмар і, здавалося, діставала до місячного диска.

Катер уповільнив хід. І вдень і ввечері привозив він сюди юрми схвильованих людей, готових допомагати будівельникам. Велетенська вежа, якій хмарочоси були по пояс, скидала з себе вбрання риштовань і набувала все більш закінчених стрімких форм. Лише в найнижчій частині ще щось чіплялося за ракету, немов утримуючи її на Землі.

За низькою бетонною огорожею носилися мотовози з вагонетками, виїжджали і в’їжджали вантажівки, снувало безліч людей у комбінезонах, кепках, випрасуваних костюмах і м’яких капелюхах, лунали крики, гудки, пронизливі свистки, гуркіт і мірні удари. Зверху сипалися іскри електрозварювання. На стовпах тьмяно світилися в поспіху не погашені з ночі прожектори.

Сухорлява американка у вигадливих окулярах, із сивими буклями, що вибилися з-під берета, важким поглядом дивилася на берег, що вирував людьми.

Місіс Хент зовсім не була туристкою, ані, тим більше, добровільною помічницею будівельників ракети, які зустрічалися тут на кожному кроці. Ні! Місіс Хент, глава газетного тресту[21], розраховувала на сенсаційні зміни в ході подій, вона мріяла про новий бум, який поправить занепалі справи «Уорлд кур’єр»…

Все почалося з клятої Вавилонської вежі. Авантюристка Елен Кенні вигадала для ракети цю хльостку назву… Бездушне і невдячне дівчисько! Хіба не було зроблено для неї все, щоб вона стала найпопулярнішою жінкою на Землі? Тепер вона може вибирати собі чоловіка серед красенів і мільйонерів, мов покупку в універсальному магазині. По-зрадницьки відплатила вона за турботу й понесені витрати. Розбовкала в лівій пресі про милу й безневинну затію з Малятком Білом і кисневими балонами. Неначе сто фунтів справді могли мати вирішальне значення! Як купувалися тоді газети! А зараз? Через «місячні кореспонденції» цієї «космічної Елен» «Уорлд кур’єр» напередодні банкрутства. Газету не купують, виражаючи симпатії цій місячній інтриганці! Але все змінюється в підмісячному світі, окрім засад здорової політики. Вавилонська вежа була й залишиться символом різномовності. Не можна зрадити інтереси «вільного світу», виказати комуністам атомні секрети, які лише й можуть стримати їх від вандальського[22] наступу на цивілізацію!..

Місто туристів було переповнене. Сюди приїжджали і приходили молоді люди, як у дні фестивалів, ставали наметовим табором у горах, пропонуючи свої послуги будівельникам міжнародного космічного корабля. Вони зуміли своїми силами прокласти до будівництва ще одну автомобільну дорогу і провести нову залізничну гілку…

На вузеньких вуличках між гостродахими будинками кишів натовп. Столики кав’ярень стояли просто на бруківці, й автомобілям їздити не було де. Немов весь світ з’їхав з глузду через цей Місяць і місячних волоцюг!

Місіс Хент насилу проштовхалася до готелю, в якому проходило вирішальне засідання Всесвітнього космічного комітету. Там зріла справжня світова сенсація, про яку першою повідомить колишня королева репортажу, що свого часу зуміла вийти заміж за газетного короля Хента! Її брати і сестри по каплиці, благоговійно вислухавши проповідь про захист цивілізації, проллють разом з нею сльози за нерозумними жертвами, що порушили заповіт покірливості й полинули з Землі на небо… Та святі атомні таємниці залишаться американськими.

На сходах готелю з’явився американський делегат. Місіс Хент добре знала сенатора Мена. Вона непомітно відкрила сумочку, ввімкнувши в ній крихітний звукозаписний апарат. Такі апарати в сумочці або портсигарі вручалися лише репортерам її газети.

І раптом вона почула незнайомий голос. Перед нею замість сенатора Мена стояв гожий сивий красень із люлькою в зубах.

— Леді і джентльмени, — звернувся до журналістів американський делегат професор Тріпп. — На користь людства і людяності від імені Америки я передав будівництву місячної ракети всю необхідну апаратуру для використання ядерного пального, що поставлятиметься нашими радянськими колегами. Одностайно всіма членами комітету місячній ракеті присвоєна назва «Розум». Хай її політ послужить переломним моментом у міжнародних відносинах, початком ери довіри і спільних дій роз’єднаного людства.

Місіс Хент з люттю захряснула сумочку. Записуючий апарат вимкнувся, але слова американського делегата незалежно від цього облетіли весь світ.

У готелі розгнівану власницю газет чекав Сем, її секретар, який свого часу проміняв кар’єру кіногероя на вигіднішу догідливу службу.

Зараз на цукерковому обличчі Сема був гидливий вираз. Не відчувалося в його тоні й звичної шанобливості:

— Хелло, мем, — сказав він. — Із Нью-Йорка втішили. Нашими газетами можна було б палити топки паротягів, але, на жаль, вони на звалищі. А щоб скинути весь наш тираж на звалище, потрібно заплатити більше, ніж залишилося на вашому банківському рахунку, мем.

Місіс Хент гнівно зблиснула окулярами:

— Я добуду сенсацію хоч з-під Землі, хоч з-під Місяця!

Сем осміхнувся.

Пізно увечері місіс Хент знайшла радянського представника академіка Бєляєва за одним зі столиків веранди готелю. Академік жваво розмовляв із молодими людьми, що шанобливо оточили його столик.

— Ці слухачі годяться вам у онуки, сер, — сказала місіс Хент, безцеремонно проштовхуючись до академіка. — Чи не вважатимете ви за вигідніше побалакати з людиною свого покоління, якій дано більше розуміти?

Молоді люди в розгубленості відступили. Академік устав і чемно присунув до столика стілець.

— Прошу вас, ви, звісно, журналістка, мадам?

— Ви проникливий джентльмен, містере Бєляєв. Перед вами газетний трест на чолі з газетою «Уорлд кур’єр».

— Дуже приємно, — тонко посміхнувся академік. — Вам справді дано багато що зрозуміти.

— Що ви скажете про Місяць, який населений зараз рівною кількістю росіян і американців?

— Даруйте, — шанобливо відгукнувся академік. — Населений?

— Як буде розподілена між СРСР та Америкою місячна територія?

— На мій погляд, ніяк, — холодно відповів академік.

— О’кей! — зраділа місіс Хент. — Значить, росіяни ніяк не ділитимуться з американцями?

Академік знизав плечима.

— Ще одне невагоме питання, сер. Що ви думаєте про залежне становище американців на Місяці? Що ви скажете про те, що росіяни виявилися власниками всіх запасів кисню на Місяці? Що ви думаєте про радянський диктат на Місяці?

— Я думаю, мадам, що вигадати всю цю злісну маячню можна й не вислуховуючи моїх відповідей.

— Мій апарат запише ваші слова! — сказала місіс Хент, демонстративно відкриваючи сумочку. — Тут мікрофон, прошу.

— Якщо так, то я скажу. Я скажу, що дослідники Антарктиди жили поряд і дружили, незалежно від того, чи були вони росіянами, американцями, бельгійцями… Дослідження Космосу вимагає ще більшої напруги, ще більшого об’єднання всіх сил різних народів. Недаремно будується зараз міжнародна ракета.

— Для того, щоб і її підпорядкувати радянському диктатові?

— Не диктатові, а дружбі. Лише дружба може просунути людство на нові рубежі знання. Майже вся попередня історія людства характерна спалахами знання, викликаними міжусобною боротьбою народів, війнами, що примушували гарячково розвиватися науку і техніку. Але нині, коли цей розвиток досяг таких меж, що застосування останніх досягнень науки в злочинній справі війни загрожує вже існуванню всього людства, нині стимули прогресу неминуче стануть іншими. Не ворожнеча, не боротьба, не війна, а дружба і єдність — ось що приведе людину до нових висот знання, допоможе досягти нових планет Сонячної системи, навіть нових зірок врешті!

Місіс Хент закрила сумочку.

— Пропаганда! — прошипіла вона.

Академік усміхнувся.

— Стосунки людей на Місяці — чудовий приклад єднання, взаємовиручки і дружби. Запевняю вас, дослідникам буде що розповісти після повернення на Землю не лише про Місяць, але й про… Землю. Про стосунки людей на Землі.

— Даремно стараєтеся, містере академіку, звукозаписний апарат уже вимкнений.

— На щастя, свідомість людей у всьому світі зовсім не вимкнена.

— Мадам! Прошу вибачити! Один танець?

Місіс Хент перелякано обернувся.

Перед нею стояв низенький пристойний, рано полисілий пан, що нагадував власника невеликого магазину, ввічливий і рухливий.

— О’кей?.. — запитав запрошувач.

Розгублена місіс Хент покірно встала, кинувши безпорадний погляд на академіка.

— Будь ласка, будь ласка, прошу вас, якщо це принесе вам задоволення, — поспішив запевнити той.

Сумочка місіс Хент залишилася лежати на столі. Академік волів би піти.

— Ви з глузду з’їхали, — зашипіла місіс Хент у вухо Маляткові Білу.

— Не люблю гаяти часу, мем.

— Ви перервали інтерв’ю.

— А мені потрібно тепер інше.

— Що ви маєте на увазі?

Джаз шалів, пари не танцювали, а, обнявшись, тупцювали в неймовірній тісняві, в якій вважалося допустимим обійматися, класти голову на груди партнерові, шепотіти щось на вухо.

Малятко Біл шепнув Біг-мем:

— Бачте, мем, я людина багатосімейна і не можу більше ризикувати. Газета має друкувати те, що хочуть читати її покупці.

— Яке вам діло до моєї газети? — обурилася місіс Хент.

— Лише те, що акції вашої газети на біржі так упали, що мені майже нічого не вартувало прибрати їх до рук.

— Це жахливо! — вигукнула місіс Хент, відштовхуючи партнера.

Сусідні пари покосилися на так темпераментно танцюючу немолоду пару.

Місіс Хент вирвалася з обіймів містера Скіапареллі.

— Так, так, мем, — спокійно підтвердив він. — Ви вже більше не власниця газетного тресту. Але я можу вас залишити на роботі. Для делікатних доручень, мем. Адже саме для цього ви часто зверталися до мене. Ми ж старі друзі.

Танці тривали. Академіка знову оточила молодь. Дамська сумочка продовжувала лежати на столику, й академік з неспокоєм поглядав на неї.

Через юрбу проштовхався містер Скіапареллі і ввічливо розкланявся з академіком.

— Де ж ця… журнальна пані? — запитав академік. — Вона залишила тут сумочку.

Малятко Біл узяв до рук сумочку й оцінююче оглянув її.

— Це дуже поважна й побожна пані, — сказав він. — Йдучи, вона сказала — це зі Святого Письма: «Голими ми прийшли в цей світ, голими й підемо».

— І пішла? — повеселів академік.

— І пішла, — підтвердив новий господар газети.

Розділ третій

ЖИВА ПІНА

Євгенові Громову було моторошно. Він дивився на зображення напливаючого і відступаючого гірського кряжу, дивився на звужені очі Елен, які то потрапляли у фокус, то затуманювалися, і не знав, як їй усе пояснити:

— Зрозумійте, Селено! Я не можу летіти на «Розумі».

— Не можу!.. — з гіркотою повторила Елен, і її голос став далеким, ледве чутним.

— Адже це мій принцип! — гаряче доводив Євген, намагаючись підсилити звук.

Радіозв’язок ставав усе менш стійким. Танкетка досягла краю видимого із Землі диска, місячні гори вже заважали проходженню радіохвиль.

— Мені подумалося тут, що я краще розумію чоловіків. Але, Міраже… це інше?

— Я все життя присвятив освоєнню Космосу без людей. Зрадити тепер собі і все-таки летіти на міжпланетному кораблі?

— Зрада! Це є дуже правильне, доречне слово! Багато разів дякую вам за нього.

Євген зніяковів:

— Я перший зустріну вас на Землі.

— На Землі? В будинку, в теплі, без скафандра. Ні! Не треба… У нас на Місяці також буде будинок.

Й Елен відійшла від танкетки.

Анікін і Годвін морочилися з балоном. Петро Сергійович сидів віддалік на камені й писав щоденник.

На сірому, вкритому шаром пороху камінні лежала темна маса. Від неї тягнувся шланг до балона з написом: «Повітря».

Елен спостерігала, як надимається гумовий намет, у який Анікін впускав повітря. Том Годвін розправляв складки.

З каменів почала здійматися безформна споруда, поступово набуваючи несподіваних для дикого пейзажу форм земного будинку. Гумовий намет не потребував ніяких підпор. Внутрішній тиск повітря, що наповнило його, замінював балки, крокви, каркас. Серед місячних скель виник маленький будиночок із півсферичним дахом, схожий на фургон, лише без коліс. У ньому були два целулоїдні вікна й тамбур.

Петро Сергійович встав і вказав Елен на балон з водою:

— Сьогодні у вас буде свято, Оленко.

— Я подумала і не знайшла, як дякувати вам, командоре.

— Що ж, друзі, увійдемо до будинку, — запропонував Петро Сергійович. — Шкода. Жені доведеться залишитися на вулиці.

Елен знизала плечима.

— Скімлитиму біля вікна, — долинув ледь чутний голос Євгена.

Петро Громов узяв Елен за руку і ввів її в тамбур повітряного шлюзу. Двері за ними зачинилися. Він засвітив електричний ліхтарик. Стало видно гармошки зморщених стін. Але вони швидко розправлялися. Тамбур заповнювався повітрям.

Громов із посмішкою подивився на Елен і легко відчинив двері в будиночок.

Вони увійшли до невеликої кімнатки. Громов з полегкістю зняв шолом скафандра, відтак допоміг звільнитися від шолома й Елен.

Щаслива, схвильована, вона озиралася. Гумові стінки немов складалися з окремих подушечок, нагадуючи стьобану ковдру. Посередині тумбою височів надувний столик з алюмінієвим верхом. Обабіч нього, мов у залізничному купе, піднялися надуті повітрям гумові канапи.

Елен кілька разів вдихнула в себе повітря:

— Як на Землі! Як на Землі! — сказала вона й раптом заплакала, припавши головою до грудей командора.

Петро Сергійович розгублено гладив її по стриженій голові.

Відчинилися двері, й один за одним до будинку увійшли Анікін і Том Годвін.

Елен заметушилася біля столу:

— Що ви гадаєте, — казала вона, — вперше ми пообідаємо в поході без цих осоружних гумових трубок, через які доводилося смоктати поживну кашку. Але раніше я мушу скористатися скарбом, який презентував мені командор.

Том Годвін сів і, цілком пригнічений земною обстановкою, стиснув голову руками, поставивши лікті на стіл.

— Обідом займуся я, — запропонував Анікін. — Підсмажу філе соус мадера! А ти, Оленко, займися собою. Ми відвернемося.

Петро Громов розставив на столі реактиви і дві пробірки — одну з темною рідиною, знайденою на дні печери, другу з червонуватою цвіллю, зішкрябаною з каменів.

З дозволу командора Елен зняла карту місячних півкуль з однієї зі стін і відгородила собі закут. Ця своєрідна завіса не могла приховати всю Елен, її плечі й ноги було видно, але чоловіки намагалися не дивитися на неї. На гумовій підлозі стояв звичайний тазик. Елен наповнила його водою.

— Кожна крапля для мене дорожча від будь-якого алмазу, який можна тут знайти! — сказала Елен.

Том Годвін покосився на неї. Він побачив голі плечі й гарну шию. Він опустив очі, але затримав їх на голих і струнких ногах, що стояли в тазу.

— Яке щастя! — казала Елен, хлюпаючись. — Пречудова рідина. Насолода!

— А чи знаєте ви, що це за чорна рідина? — відгукнувся, розглядаючи пробірку, Петро Сергійович. — Це нафта!

— Вода чудовіша! — безтурботно засміялася Елен.

— Кристал води також був знайдений на Місяці. Але нафта!..

— Що ви радієте, немов отримали спадок? — Годвін підняв голову. — Сміялися над місячними копальнями, а вхопилися за місячні промисли?

— Ні, Годвіне, ні! Якщо нафта є на такому космічному тілі, як Місяць, то…

— То нафта не біологічного походження! — договорив за Громова Анікін.

— Атож. Хай Місяць і відірвався колись від Землі, але це було ще до часу, коли з’явилося життя на Землі.

— Земля! — перервав Годвін. — У мене все всередині перевертається, коли я чую це слово.

— У багатьох зараз перевернуться уявлення про неї. Нафта — це не залишки колись живучих істот, як гадав багато хто, а хімічна сполука, що утворилася при формуванні земної кори, — її рідка складова разом з водою. У глибині Землі можна знайти океани нафти. І що глибше в Землю, то все більше!.. Ніколи не настане нафтовий голод на Землі!

— Знову Земля! — крикнув Годвін. — Та перестаньте ж! Я увійшов до цього будинку, дихаю земним повітрям, говорю й чую як людина, без безглуздих шоломофонів. Я немов удома, а за годину знову опинюся серед клятих скель у порожнечі. Показали їжу після голодування й зараз віднімуть її…

Він озирнувся на Елен.

— Відверніться, містере Годвін! — обурено зажадала вона, сівши, щоб сховатися за картою.

— Від вашого плюскоту в мене серце ниє, мов зуб. Я народився в лісі біля струмка, хай йому чорт!

— Ви відвернулися нарешті?

— Слухайте, друзі! — захоплено продовжував Громов. — Ця місячна цвіль виявилася білковою речовиною. Вона напевно поживна!..

Він відкинувся на спинку канапи й торжествуюче оглядів усіх. Перед ним на столі, мов трубки маленького органу, стояли ряди скляних пробірок з різноколірними світними реактивами, лежали скляні квадратики з помутнілими краплями і крупинками червонуватої речовини. Виглянувши з-за імпровізованої завіси, Елен з цікавістю розглядала все це.

Годвін знову стиснув голову руками:

— До біса! Я не рушу далі з місця. Ми з міс Кенні американці. Сенс життя в комфорті. Ми залишаємося тут.

— Місячний рай у гумовому курені, — сказав ущипливо Анікін.

— Я не пам’ятаю, щоб наймав когось займатися моїми справами.

— Але займаєтеся моїми, Годвіне! Ви забули запитати мене, чи згодна я залишитися, — Елен уже одяглася і вийшла з-за карти.

— Ваша розмовляючи коляска залишиться тут, мем.

— Значить, вам буде з ким перекинутися словом.

— До дідька! Дивитися на каламутну скляну картинку Землі й вити? Ні!

— Годвіне, тихше, — зупинив його Петро Сергійович. — Ви лише подивіться. Цвіль бурхливо реагує на нові умови. Вона поглинає вуглекислоту і, ймовірно, навіть азот! Вона збільшується в об’ємі на очах. Не сперечайтеся! У вас просто напад ностальгії, Томе. Про Землю треба думати, звісно, але… А що, коли перенести місячну цвіль на Землю? Якщо вона вижила на Місяці, то вже на Землі!.. Ви лише погляньте, вона піднімається, мов на дріжджах…

Годвін покосився на червонувату масу, що зайняла вже частину столу.

— Трясця, воно пухне, — пробурчав він.

— Ви уявляєте, які врожаї білкової речовини можна отримати, якщо перенести спори цієї цвілі на Землю? Це незвичайне відкриття, друзі! Якщо мені пощастить і я побачу з гірського кряжу «той бік» і вулкан, який не можна розрізнити на фотографіях, якщо доведу вулканічне походження місячних гір, то завдання нашої експедиції буде виконане!

— Я піду з вами, командоре! — заявила Елен.

— Ви ж хотіли залишитися ще тоді в ракеті! — запротестував Годвін.

— Ні, Оленко, — м’яко сказав Громов. — Ніхто не піде, окрім мене. Я отримав таку вказівку з Москви. Годвін має рацію. Ви всі залишитеся тут. Не можна ризикувати всіма членами експедиції, відривати їх від танкетки, від нашої бази, від зв’язку з Землею. Ви зачекаєте мене тут.

— Вказівка Москви? — скипів Годвін. — Чому я маю слухатися Москви? Я хоч і загиблого корабля капітан, але все-таки американський капітан. Сам собі господар. Тьху, чорт! Яку гидоту розвели ви тут на столі, командоре. — Годвін оглядав забруднений у червонуватій масі кулак.

Петро Громов захоплено дивився, як розповзається червонувата маса по столу, стікає з нього на канапи й на підлогу.

— Жива піна! Як це незвичайно гарно! Жива піна! Всепереможне життя! Воно потрапило в кращі умови, і ви погляньте, яка в ньому непереборна жага зростання. Живий скарб!.. Ним харчуватиметься худоба на Землі. Ще Тімірязєв[23] мріяв про «хліб із повітря». Адже в повітрі є всі матеріали для створення поживних білків. І ось бачите, де був прихований механізм такого перетворення. На Місяці!

— Трясця, командоре! Я б не так захоплювався цим диявольським тістом. Воно росте, мов банківський рахунок у Рокфеллера.

На столі коїлося неймовірне. Елен із жахом дивилася, як здіймається, стікаючи на канапи й на підлогу, червонувата, ворухка піна. Вона немов із невидимого крана вливалася в гумовий намет, набухаючи, заповнюючи собою все.

— Краще викинути її назовні, — запропонував Анікін.

Він і Годвін почали згрібати живу піну й викидати через розчинені двері у шлюз. Елен після гидливого вагання приєдналася до них.

Основну масу вдалося викинути, зачинивши двері в тамбур. Але цвіль, що залишилася, розмазана по столу й підлозі, знов набухала, пузирячись і ворушачись.

Стало важче дихати. Анікін додав повітря, яке витрачалося на ріст піни.

І піна відразу стеклася, немов прорвала греблю. На підлозі вже не було куди ступити. Ноги утопали в ній по кісточки.

— Доведеться відступити, — вирішив Петро Сергійович. — Це буде найприємніший відступ, який лише можна собі уявити. Яка сила життя! Яка! Недарма знаходили мікроби на метеоритах, що блукали в Космосі…

Годвін раптом розреготався:

— Трясця, командоре! Це веселе тісто привело мене до тями. Я, здається, наговорив тут чортзна-що!

— Нічого, Годвіне. Це напад ностальгії, туга за рідною Землею. Одягайте скафандри.

— Шкода покидати такий затишний котедж. Але тубільці виживають нас звідси, мов англійців із Африки.

— Можливо, встигнемо пообідати по-людськи? — запитав Анікін. — У мене все готово.

— До вас на сковорідку потрапила піна! — з жахом сплеснула руками Елен.

— Ось і чудово. Можна тепер спробувати, — і несподівано для всіх Петро Сергійович підчепив зі сковорідки шматочок коричневої кірки, на яку перетворилася місячна піна.

Всі завмерли.

— Можливо, коровам і свиням сподобається, — сказав він, поморщившись.

— Треба випускати з намету повітря, — запропонував Годвін.

Анікін марно намагався відчинити двері в шлюз. Очевидно, піна там надто розрослася.

Люди вже з ногами залізли на канапи.

— Пам’ятаєте? Княжна Тараканова! — вигукнула Елен. — Страшно!

— Це не страшно, Оленко! Це чудово!

— Висаджувати вікно? — поспитав Анікін.

Питати було вже пізно. Піна піднялася врівень з канапами. Петро Громов ударом ноги вибив вікно. Стіни будиночка зморщилися, стеля нависла. Громов допоміг Елен першою вибратися назовні.

Розділ четвертий

ВОГНЕННИЙ ДОЩ

— Можливо, мені й не так цікаво поглянути на той бік Місяця, — заявив Том Годвін. — Адже не я вгадав, що там місячні дідьки через якийсь кратер провітрюють пекло. Але я не хочу потрапити до них на роги, як кепський друг, і я йду з вами, командоре.

Елен пішла провести дослідників у останній перехід. Відтак вона повернеться до танкетки, до зруйнованого будиночка, який Івась Анікін очищає від місячної цвілі.

Елен тримала чоловіків за руки. Вони утрьох ішли вздовж світлої смуги, яка тягнулася по долині від самого обрію і, немов пірнувши в одному місці під сірий попіл, піднімалася круто по гірському схилу.

Це був один з тих таємничих променів, що радіально розходяться від місячних цирків, над загадкою яких сушили голови вчені. Промені ці виявилися смугами вулканічних викидів. Підносячись над рештою місцевості, вони разюче нагадували велетенські залізничні насипи. Пузиристі, пористі, шлакоподібні, пізнішого походження, ніж місячні моря, і тому не вкриті шаром метеоритного пилу, вони здавалися з великої відстані світлішими.

— Що ви гадаєте! — сказала Елен. — Не можу подолати відчуття, що це кимсь насипано.

— Місячні міста вигідно буде будувати уздовж цих природних насипів, — відгукнувся Петро Сергійович. — Їх легко перетворити на шосе.

— Місячні міста! — захоплено повторила Елен.

— Бачите це нагромадження скель? — продовжував Громов. — Посередині їх вінчатиме купол, з боків піднімуться малі куполи, нагадуючи східні храми. Казкове герметичне місто зі штучною атмосферою всередині. Від нього радіально протягнуться труби оранжерей. У них надзвичайно розростуться без кайданів земного тяжіння знайомі нам рослини. Мов сторожові башти, піднімуться навколо міста щогли геліостанцій з велетенськими дзеркалами, і, мов башти серед башт, найвище від усіх постануть два гігантські монументи Ціолковському і Кибальчичу[24].

— Кибальчич, — задумливо сказала Елен. — Я бачила його портрет. Чоловік із натхненним обличчям біля тюремних ґрат. Я дізналася, що він, засуджений до смерті за замах на царя, відмовився розмовляти про помилування з адвокатом, пославшись на те, що був зайнятий…

— Так, він був зайнятий першим проектом міжпланетного корабля, заснованого на реактивному русі. Він заповів свій проект людям.

— Що нині досягли Місяця.

— І тут побудують місто. Найвищий купол у ньому належатиме «храму обсерваторії». Жерці-«звіздарі», не знаючи перешкод атмосфери, відкриють науці вікові таємниці сусідніх планет.

— О-о, командоре! Я знайома з одним чоловіком, зовсім не жерцем. Перешкоди земної атмосфери не перешкодили йому побачити зміни у світлих променях на самому краю місячного диска. І він втратив спокій…

Петро Сергійович зупинився й міцно потиснув руку Елен:

— Це ви, звісно, про мене, Оленко. Спасибі. А зараз вам потрібно повернутися. Ви були дуже легкою супутницею.

— Так підказує ваше плече?

— Не лише плечові м’язи, але й серцеві.

— О’кей, Ель? Я також потисну вам руку!

— О, Томе. Чи задоволені ви, що знайшли на Місяці сестру?

— Сестра? Це, либонь, добре. У мене ніколи не було сестри.

— На Місяці можна дуже багато знайти. Я гадала, що ми тут знайшли Дон-Кіхота Космічного, а командор-бо радше Георгій Сєдов[25].

— Це, Оленко, надто високий приклад. Георгій Сєдов, навіть вмираючи, наказував матросам везти себе до Північного полюса.

— Вважайте мене за свого матроса, командоре, — сказав Том Годвін. — Слово «вперед» мене влаштовує.

— Я заздрю вам, Томе! І вам я заздрю, Георгію Сєдов!.. — Елен обома руками струсила руки чоловіків.

Елен довго дивилася услід тим, що відходили. Вони рухалися обережно, уникаючи стрибків. Їх світлі силуети ставали все меншими й меншими.

Елен заплакала. Вона не розуміла чому. І не могла витерти сліз.

Маленька, похнюплена, почвалала вона назад.

Петро Сергійович був майстром альпінізму. Він володів чудовою технікою скелелаза, яка стала в нагоді йому зараз.

На Місяці підніматися було і легше і важче. Можна було здійснювати величезні стрибки, застрибувати знизу на прискалки, можна було підійматися на цілком прямовисні скелі, учепившись пальцями за майже невідчутні шерехатості, але дуже важко було розрахувати свою силу й рухи. Щонайменша помилка загрожувала загибеллю.

Годвін був менш досвідчений у гірському спорті, але сильний та відважний і намагався не відставати від командора.

Подолавши особливо важку кручу, Петро Громов кидав униз мотузок, і Годвін спритно підіймався по ньому.

Просуваючись по вузеньких карнизах над прірвами, вони намагалися не дивитися в їх непроглядну чорноту. Втім, будь-яка тінь здавалася прірвою чи провалом, хоча нога й могла вільно ступити на неї.

Зупинилися перепочити. Внизу розкинулася гірська країна гострих скель, ще нижче тягнулася рівнина моря з круглими, здавалося б напівзатопленими, острівцями, з подобою лагуни посередині кожного з них.

— Схоже на відбитки гігантських копит, — сказав Годвін, — або на коралові острови, які я бачив у Тихому океані.

— Острови, це слушно. Але, звісно, не коралові. Перед нами, Годвіне, ті самі вулкани, ті самі утворені ними кільцеві гори, але тільки затоплені.

— Гори кільцями… Дивно… Можливо, у місячних чортів справді такі величезні копита?

— Ні. Просто на Місяці сила тяжіння мала. І лава, викинута з кратера, розліталася гігантською хризантемою.

— Непогана квіточка Вельзевула!..

— Розплавлена лава, не стикаючись із повітрям — адже його не було тут, — не втрачаючи через це тепла, падала кільцем і застигала, поступово зводячи навколо вулкана, в десятку кілометрів від нього, кільцевий бар’єр, який врешті-решт перетворювався на замкнутий гірський хребет. На такий хребет, Годвіне, зараз ми й піднімемося.

— А потім?

— А потім гірська країна, що складалася з місячних цирків, при стискуванні місячної кулі опустилася. З розжарених надр через утворені тріщини піднялася розплавлена магма й затопила старі гори.

— Хай йому всячина, командоре! Виходить, місячні цирки народжувалися і вмирали.

— Як і все в природі, Годвіне. Ви добре сказали. У вогні народжувалися гори, у вогні вмирали, опускаючись у виблискуюче море. Воно дихало тут тектонічними брижами, золотисте, місцями червоне, все у фіолетових лелітках. Пологі хвилі важко вдаряли в підніжжя цих гір, стрясаючи місячні кручі. Вогненний прибій унизу розсипався міріадами іскор. Магма вгризалася в скелі, випалюючи в них гроти, і відразу тверділа каменем. І базальтовим льодом вкрилися всі місячні моря, нагадуючи земні крижані океани.

— Хай йому чорт, командоре! Шкода, шоломофони увімкнені на ближній прийом і міс Кенні не чує ваших слів. Чудова вийшла б кореспонденція.

— Коли знадобиться, Годвіне, ми увімкнемо шоломофони на телекомунікацію. Ми ще зверху повідомимо Елен, а вона — на Землю все, що побачимо на «тому боці»… Втім, ми зараз не мудруватимемо.

— Я не знаю, що ми побачимо на тому боці, командоре, але на цьому я вже бачу якусь чортівню. На Землі я завжди щось загадував, коли падали зірки.

— Стійте, Годвіне! Здається, час умикати телекомунікацію! У чорному небі летять зірки. Це краплі лави! Задля цього, спираючись на розум і працю сотень тисяч людей, варто було опинитися на Місяці! І задля цього варто було жити, Годвіне!

— Жити… завжди варто, — відгукнувся Годвін.

Мов заворожені, дивилися дослідники на чорне небо, де спалахували й пролітали золотисті зірочки.

— Щось не схоже на хризантему…

— Це вогненний дощ, Годвіне.

Зірочки спалахували не лише в небі, але у всіх чорних провалах, якими здавалися тіні ближніх скель.

— Мені це не подобається, — сказав Годвін.

— А мені дуже подобається, Томе! Дуже!

Зірочки спалахували й на освітлених каменях, перетворюючись на димки.

Краплі беззвучно шльопалися зовсім недалеко від дослідників.

— Як це прекрасно, Годвіне! — Громов роздивлявся одну з них. — Вона застигає на очах! На міліметр зробила вищою скелю. З міліметрів складаються кілометри висоти!

Весь гірський схил покрився димками.

— Залізні парасольки стали б у пригоді. Я волів би, командоре, щоб ви сховалися під якимось приступцем.

— Так, так, Годвіне! Ось тут безпечно. Ходіть сюди. Давайте спостерігати. Добре, що я взяв у Елен кінокамеру! Чудовий вийде фільм. Хай його подивиться академік Коваленков!

Петро Сергійович захоплено знімав: вогненні краплі падали на каміння, розсипалися виблискуючими фонтанчиками, особливо ефектними в непроглядній тіні. Краплі застигали шлаковими наростами.

— Трясця! — лише й міг вимовити Годвін.

Громов перемкнув шоломофон:

— Друзі! Оленко! Івасю! Женю! Місячний дощ! У нас на очах росте каміння, піднімаються гори місячного цирку!

— Ми чуємо вас, командоре! — здалеку долинув голос Елен. — Яка я щаслива! Ах, якби я могла бути зараз із вами.

— Петре Сергійовичу! Я шлю через Євгена радіограму Коваленкову. Я навіть радий, що ви маєте рацію, — чувся голос Анікіна.

Вогненний дощ посилювався. Вже не окремі іскри спалахували тепер. Тіні покрилися виблискуючими мережами, весь схил задимів, немов підпалений…

Лава не встигала застигати, вогненними цівками вона сповзала вниз, підтікаючи під самі ноги дослідників, що стояли у сховку.

— Треба тікати, командоре! Я віддаю перевагу іншим гарячим напоям.

Струмочок лави утворив калюжу, пінисту, всю в пухирях. Вона куріла.

Громов і Годвін почали обережно спускатися. Проте про обережність довелося забути.

Цівки лави стікали звідусіль. Вони набухали, зливалися, перетворювалися на вогненні потоки.

Ущелина здавалася найбільш безпечною. Щоправда, в ній було дуже темно, вона освітлювалася лише спалахами зірочок.

Тримаючись за руки, бігли по ній мандрівники, стрибаючи через каміння. І раптом у тіні стало геть світло. Вогненний потік, немов у гонитві за втікачами, ринувся по ущелині.

— Кепсько, командоре! — ледве вимовив Годвін.

— Пречудово, Годвіне! Таким Місяць був мільярд років тому!

— Але чи побачимо ми Землю, якою вона буде завтра?

Ущелина скінчилася. Дослідники вискочили з неї, і негайно звідти вирвався вогненний потік.

Петро Громов схопився за бік:

— Обережно, Годвіне! Здається, крапля пропалила мій костюм.

— Ховайтеся, командоре! Ось сюди!

— Я затиснув рукою… Тікаймо…

Громов, тримаючись рукою за стегно, накульгуючи, насилу стрибаючи з каменя на камінь, все більше відставав від Годвіна.

Помітивши це, Годвін повернувся до нього.

— Повітря виходить. Тікайте, Томе. Візьміть кінокамеру. Не чекайте.

І раптом вогненний потік обрушився сліпучим водоспадом. Дослідники опинилися по пізні його боки.

— Тримайтеся, командоре! Я перестрибну через потік. Не тут, трохи вище… Чекайте мене.

Громов опустився на камінь. Пальці гарячково закручували матеріал у пошкодженому місці костюма.

Клуби диму огортали його. Вогненна маса, клекочучи й пузирячись, мчала біля його ніг. Витік повітря з костюма вже давав себе знати. Громов відчував, що йому важче дихати. Обпечене стегно заніміло від холоду, що проник у скафандр. Голова паморочилася. Він хитнувся, втрачаючи рівновагу, і, ледве опанувавши себе, всидів. Але наступної миті він зробив конвульсивний рух вільною рукою, повалився набік і покотився по камінні.

— Командоре! Де ви? Хелло! Хелло!..

Громов котився все нижче. Рука судомно стискувала пошкоджене місце скафандра. Обличчя Петра Сергійовича вкрилося потом.

— Годвіне! Сюди! Спустіться метрів на…

Шолом ударився об камінь, антена погнулася, відламалася…

— Радируйте… Потрібні металеві щити. Обов’язково…

Громов ворушив губами, йому здавалося, що він кричить, але його вже ніхто не міг чути. Радіо не працювало.

Годвін стрімголов стрибав униз. Зупинився, задихаючись.

Виблискуючі потоки там і тут розмалювали гірський схил, дим химерними хмарами невпізнанно змінив усе навколо.

Годвін не бачив командора. А він лежав за каменем, на який сперся ліктем Годвін.

— Ване! Елен! SOS! На допомогу! — радирував Годвін. — Ми спустилися майже до підніжжя. Довкола вогонь… Шукайте нас…

Годвін кружляв на місці, не знаючи, де шукати командора. Оббігши камінь, він раптом наткнувся на Громова.

Годвін відразу збагнув, що трапилося. Він обірвав антену командора, закрутив дротом пошкоджену матерію костюма, відтак узяв величезне тіло Громова на руки і, стрибаючи по камінні, поніс його вниз.

Подекуди спалахували в тіні вогненні фонтанчики.

Розділ п’ятий

МОРЕ ПОПЕЛУ

Газети вийшли тричі потрійним тиражем. Особливого успіху досягла «Уорлд кур’єр», яка оголосила про зміну курсу й відтепер називалася «Волосся Вероніки».

Дівчаток, що народилися, називали тепер не лише Елен, але й Вероніками. Хлопчики ж як і раніше отримували імена Вана, Тома й Пітера…

Відліт найбільшого космічного корабля «Розум» був призначений у цей пам’ятний день на 10 годину 07 хвилин за середньоєвропейським часом.

Президент США надіслав уряду СРСР телеграму, висловивши надію, що дружба радянських людей і американців у Космосі послужить хорошим прикладом для народів на Землі.

З повідомлень ТАРС світ дізнався про незвичайні, зроблені на Місяці відкриття, що мали величезне значення для Землі.

Чомусь газети друкували портрети місячних дослідників попарно: Елен з Петром Громовим і Анікіна з Томом Годвіном.

Не було на Землі сім’ї, будинку, де ці портрети, вирізані з газет і журналів, не лежали б на столі, не висіли б на стінах.

Тієї хвилини, коли Петро Громов радісно повідомив, що бачить, як ростуть місячні камені, Євген показував Елен одну з останніх газет із портретами місячних мандрівників, поміщеними попарно…

Видимість була кепська, та Елен зрозуміла, що хотів сказати Євген.

— Петро повідомляє про таємницю місячних гір. Ось тут наведені ваші слова про місячні гори, що нагадують острів Капрі, — казав Євген. — Також обривисті береги, з яких жорстокий імператор Тиберій скидав неугодних йому римлян. І що Місяць на відміну від Землі незаймано чистий, не знає людських пристрастей: жорстокості, ненависті…

— Любові та дружби, — додала Елен. — Не знав. Командор мріяв про казкові міста в місячних скелях. О, разом з людиною на Місяць прийде багато що.

— Селено!

— Якщо я вас дуже попрошу? Не кличте мене більше Селеною.

— Оленкою?

— О ні! — Елен навіть здригнулася. — Тільки не Оленкою! Тільки не так!

— Ви залишилися жінкою й на Місяці!..

— Він сказав, що я була легкою супутницею.

— О так! Звісно! Адже він ніс вас!

— Не завжди слушно мати на увазі плече… Наприклад, рубати з плеча… задля принципу.

І раптом e шоломофони увірвався голос Тома Годвіна:

— Ване! Елен! SOS! На допомогу!

Євген гарячково крутив ручки апаратури, марно намагаючись підсилити звук:

— Довкола вогонь… Шукайте нас… — і голос Годвіна обірвався.

— Івасю! — закричала Елен. — Мерщій! На танкетку! Мій Міраже! Я благаю вас… Боже! Я так не хотіла їх відпускати…

Анікін уже біг від гумового намету.

— Що ж ви стоїте, Міраже? Мерщій! Адже могли ж ви перестрибнути тріщину!.. Чоловік ви чи ні!..

— Селено, зрозумійте… Танкетка не може рухатися. Радіозв’язок нестійкий.

— Ах, ще одне технічне рівняння. Ну, звісно! Воно не вирішується звичайними людьми! — крикнула Елен, зіскочила з танкетки, на яку вже було піднялася, й побігла слідами командора і Годвіна.

Анікін кинувся за нею. З тривогою дивився він, як злітає вгору маленька фігурка, як падає, — йому здавалося, що вона розіб’ється, але вона все-таки підстрибує знову і знову…

Анікін відставав. У нього боліла нога з розтягнутими зв’язками.

— Оленко, Оленко! Обережніше! — марно волав він.

І раптом повз нього промчала танкетка. Вона рухалася, якось дивно виляючи, немов втрачаючи керування і знову знаходячи його. Мотори працювали на повну потужність, здійнятий гусеницями порох не осідав, і Анікін загубив Елен із виду.

Тоді він забув про біль і помчав… ні! полетів услід за танкеткою, боячись відстати.

Танкетка чекала. Елен уже стояла на ній, спираючись рукою об півсферу.

Анікін застрибнув на залізний корпус і крикнув:

— Жени! Печи! Молодець усе-таки, Женько!

Танкетка рвонулася з місця, але нараз вильнула вбік. Елен повалилася на півсферу, а Анікін злетів на каміння. Танкетка зі всього розмаху уперлася носом у великий камінь, розбивши один з прожекторів. Машина завмерла, півсфера потьмяніла, зображення в ній зникло. Елен у відчаї била по півсфері кулаками. І, немов підкоряючись її волі, знову з’явилося зображення Євгена. Танкетка ожила, позадкувала. Анікін ледве встиг застрибнути на неї. Вона рвонула й помчала.

Світла смуга, схожа на залізничне полотно, попереду зникала під попелом, з’являючись знову лише біля самого підніжжя гірського кряжу.

— Там попіл, Женю! Глибоко! Треба об’їжджати! — крикнув Анікін.

Танкетка круто повернула, пробігла кількадесят метрів і зупинилася. Зображення в півсфері мерехтіло, то з’являючись, то зникаючи.

— Не можна, Івасю. Радіохвилі не проходять.

Танкетка почала задкувати.

— Я ненавиджу вас! — застукала Елен кулаками по півсфері. — Адже вони гинуть!

Танкетка спробувала об’їхати море попелу зліва, але й там незабаром втратила керування. Обрис гострих гір, за якими майже цілком сховався земний диск, залишив лише вузьку смугу, і лише по ній могла ще рухатися танкетка.

І тоді Євген зважився. Не звертаючи уваги ні на що, він спрямував танкетку просто в попіл.

Танкетка влетіла в море попелу з великою швидкістю і… попливла по ньому. Гусениці скажено крутилися, здіймаючи чорну хмару, яка спухала сірою кулею, розпливаючись туманом.

Але танкетка все ж рухалася вперед до світлої смуги вулканічних викидів, що виднілася крізь туман, піднімаючись із попелу.

Аби лише дістатися до неї!

— Міраже! Ні, я не помилилася в вас! Але тільки швидше! Швидше!

Раптом у шоломофонах знову прозвучав голос Годвіна:

— Я несу, командора. Скафандр пропалило. І я бачу вас, бачу. Ви не так далеко…

Том Годвін ніс Громова, відчуваючи, що плече його дубіє. Він увімкнув аварійний пристрій, що від’єднував його шолом від скафандра.

«Звісно, — думав він, — праву руку командора доведеться ампутувати, ногу також. Пропалило й у мене скафандр… Аби лише добігти до насипу, залізти на нього».

І Том Годвін біг.

Рука його метлялася батогом, перекинуте через ліве плече тіло командора було мульким. Том Годвін не подумав, що воно захищає його від смертельних вогненних крапель, він не знав, що краплі ще в декількох місцях пропалили скафандр Громова і космічний холод увірвався під захисний одяг, а повітря вийшло… Тіло стало негнучким.

І раптом у Годвіна задерев’яніла нога. Годвінові здалося, що у нього більше немає її. Він не міг зробити ані кроку. Зусиллям волі він змусив себе обережно опуститися на каміняччя й покласти поряд із собою тіло командора.

Кола пливли перед очима Годвіна. Серце, замість того щоб скажено калатати, билося все повільніше, спочатку воно молотом віддавалося у скронях, відтак почало завмирати, немов замерзаючи…

Майже байдуже подивився він на свій пошкоджений у декількох місцях скафандр. Затим зазирнув у обличчя командора.

«Яка була людина!» — подумки сказав Том Годвін, навіть не подумавши про себе. Його шолом слизнув по гладкій поверхні шолома командора і скотився на каміння.

Обидва вони лежали тепер поряд, лицем до пруга земної кулі, який вузенькою смужкою ледь виступав над зубчастою гірською грядою.

Внизу в попелястому морі здіймалася чорна хмара.

Танкетка борсалася з останніх сил. Гусениці буксували, вона все глибше занурювалася в попіл.

Елен і Анікін ледве бачили одне одного.

Євген круто повернув убік.

— Куди ви? Вперед! Тільки вперед! — кричала Елен.

Але Євген не слухав її.

Елен стояла. Попіл доходив їй до кісточок.

Анікін похмуро дивився вперед.

Попіл засмоктував машину. Лише верхня частина півсфери ще залишалася над поверхнею.

— Стрибайте! Стрибайте! — чомусь кричав Євген.

Анікін схопив Елен за руку, шарпнув.

Елен не розуміла, що треба робити.

Ах ось що! Над попелом височіє скеля. Але вона надто далеко… А танкетка перестала рухатися. Вона потопає, потопає!

— Стрибай, Оленко! Стрибай! — умовляв Анікін.

Це був незбагненний стрибок. Вони стрибнули разом, тримаючись одне за одного, пролетіли крізь сіру хмару…

Скеля плавно наблизилася знизу темною плямою, і вони впали на неї. Елен забилася.

Півсфери майже не було видно. Ледь виступаючий над попелом її верх нагадав Елен краєчок земного диска, ледве видимий над обрієм. А потім…

Потім півсфера з Євгеном зникла. Попіл над нею зімкнувся.

— Мій Міраже! — крикнула Елен. — Він потонув!

— Сядь, Оленочко, — м’яко сказав Анікін.

Елен ридала.

Євген Громов, почорнілий, немов попіл справді осідав на його обличчі, вискочив з макету танкетки. Він нікого не бачив у лабораторії, хоча вона була повна стривожених людей.

Наталя плакала, впустивши голову на стіл.

Євген безглуздо твердив:

— Я потонув… потонув…

Раптом Наталя підхопилася з-за столу, схопила Євген за плечі й почала трясти:

— Лише ти знаєш, де вони! Лише ти!

— Але я потонув, потонув…

— Перестань! Ти не смієш! Ти знаєш там кожен камінь.

— Я знаю там кожен камінь, — механічно повторив Євген.

— Вона чудово розібралася, хто з вас справжній чоловік! — в нестямі крикнула Наталя, відштовхуючи Євгена.

Євген зблід, подивився на годинник.

У цій лабораторії командувала все-таки Наталя…

Широкий, приземкуватий автомобіль заносило на поворотах. Рух на шосе припинився при звуках сирени.

— Пожежа? Швидка допомога? Аварія?..

Перегоновий автомобіль мчав, припавшись до асфальту. Євген мимоволі нагинався, сидячи поряд із перегонцем. Перед ним був великий автомобільний годинник.

«Розум» відлітав о 10 годині 07 хвилин…

На стрілках 9 година 49 хвилин… До міста туристів від Москви півтори тисячі кілометрів повітрям.

Брама аеродрому широко розчинена. Перегоновий автомобіль мчить уже по бетонних плитах.

Реактивна амфібія стояла, освітлена прожекторами, нагадуючи стрілу з легким оперенням.

Сирена перегонця замовкла. Завищали гальма.

Зверху з амфібії простяглися руки.

Євген буквально злетів і зник у проймі дверей.

Амфібія вже розбігалася… Пролетіла над огорожею… Сховала шасі…

Годинник показував 10 годину 07 хвилин.

Волосся Євгена злиплося.

Дівчина в білому халаті простягнула йому склянку. Він незрячим поглядом подивився на неї, намацав рукою і залпом осушив. Відтак відкинувся на спинку сидіння.

Годинник показував 10 годину 23 хвилини.

Євген знав, знав, як ніхто інший, що траса «Розуму», швидкість його, рух у кожній точці розраховані з граничною точністю. Ніколи ще не піднімався з Землі такий гігант. Виліт його не міг затриматися ні на секунду.

Несамовито ревли за вікном реактивні двигуни.

Дівчина-лікар начиняла Євгена краплями й кавою.

— Я знаю, що ви пережили, але від вас знадобиться ще чимало.

Годинник показував 10 годину 36 хвилин.

— Ми летимо швидше від часу, — переконувала дівчина-лікар Євгена, немов він не знав цього, — швидше, ніж обертається земна куля…

Амфібія сідала просто на гірське озеро, грудьми чайки розбиваючи відблиски місячної доріжки.

Місяць стояв над самими зубцями гір, і, немов цілячись у нього, піднялося над контуром гір вістря гігантської башти — ракети…

Годинник показував знову 9 годину 49 хвилин.

Розділ шостий

СПІЛЬНЕ ДИХАННЯ

Анікін, накульгуючи, кілька разів пройшовся по оточеній попелом скелі, відтак опустився поряд з Елен.

— Вони вже не чекають нас? — запитала Елен, не повернувши голови.

— Вже ні, — глухо відгукнувся Анікін. — Ми б почули їх у шоломофони.

— Ти не подумаєш, що це тепер для мене означає…

Анікін допитливо подивився на Елен.

— Якби я залишилася жити… — додала Елен.

Вона не відривала погляду від тіньового боку гір, навпроти якого вони сиділи. Тінь була чорною, мов небо, відділяючись від нього розжареною крайкою скель.

— Негатив життя, — задумливо сказала Елен.

Окреслені світною лінією гори спускалися до розжареного, здавалося, дна ущелини. Чорні й гострі, кинджальні тіні з обох боків врізалися в цю світлу смугу, поточивши її нерівними зубцями й щербинами.

— Якби залишилася жити, — повторила Елен.

— Він не пробачив би тобі такого тону, Оленко.

— Він умів шанувати правду. У нас кисню не вистачить, Івасю, навіть якщо за нами вже летять із Землі.

— Він кликав завжди вперед.

— У тебе є мама?

— Дуже хороша, тиха така… І є ще в мене дівчина. Красуня! Цілий рік я милувався нею… По телевізору.

Елен похитала головою:

— Зображення? Це міраж почуттів…

— Ні! Потім ми зустрілися.

— Тоді добре. А у нього все було справжнє, все! Він ішов наче до Північного полюса.

— Він ішов не сам, Оленко.

— Жінка ніколи не буває справедливою, Івасю…

Анікін мовчав.

Елен різко обернулася до нього:

— Чому я не пішла з ним? Я хочу бачити його! Вони не згоріли, якщо їх залило лавою?

— Згоріти вони не можуть. Тут немає кисню.

— Лава могла залити їх, застигнути каменем…

— Могла.

Влиті в місячний камінь, влиті навіки.

Анікін немов бачив перед собою важку базальтову скелю, подібну до гранітного постаменту. І по груди в неї увійшли два перші місяцепроходці, що навіч бачили, як ростуть камені, піднімаються гори, два перші дослідники, що стали місячною кручею…

— Що шукає жінка все життя? Що, Івасю? Жінка шукає чоловіка. Все життя шукає, якщо відразу не знайде. Це дуже важко знайти, Івасю. А виявляється-бо, треба шукати в житті щось інше. Про це знав командор. Він говорив про казкове місячне місто, про куполи, що вінчатимуть скелі, про храм науки в місячній пустелі.

Анікін стрепенувся:

— Місто куполів? Дуже зручно використати ген ту купу скель.

— Він так і казав.

— Колись до них добиратимуться в просторому вагоні підвісної дороги. І на цій рівнині поставлять щогли, залізні, ажурні, на бетонних плитах, але тільки дуже, дуже далеко одну від одної: адже канати тут не порвуться. У підвісних вагонах буде зручно. Нерівності, тріщини — все дарма!

— А він говорив про місячні дороги, хотів переробити в шосе промені вулканічних викидів.

— Буде й так, — погодився Анікін. — І ось ми проїжджаємо на підвісній дорозі або по бетонованому променю.

— І бачимо?..

— Перш за все космодроми. Місяць стане головною міжпланетною станцією. Щоб відлетіти з нього, потрібна швидкість дещо більше двох кілометрів у секунду. Космодроми розміщуватимуться кущами, по два — по три, і нагадуватимуть місячні цирки, лише бетонні. На аренах замість центрального піку вулкана височітимуть ракети.

— Ракети також подібні до вулканів; вулкани викидають каміння, ракети — самі себе…

— Бетонна дорога проляже по ідеальній прямій променя. Ми проїдемо повз копальні. Транспортерні стрічки виноситимуть на поверхню цінні руди й вантажитимуть у машини з герметичними скляними кабінами…

— У них будуть не зображення?

— Ні. Самі водії, які до вечора повернуться у своє місто. І ми потрапимо разом з ними в місто. Спочатку в’їдемо в повітряний шлюз. Зачиняться за нами товсті двері. Шлюз наповниться звичним земним повітрям…

— Як у нашому гумовому будиночку.

— Відтак відчиниться внутрішня брама, і ми в’їдемо на місячний вокзал. Нас зустрінуть квітами…

— Обожнюю квіти!

— Все місто буде оточене трубами оранжерей.

— Він так і казав.

— Авжеж, величезними прозорими трубами, де, по два тижні не заходячи, світитиме сонце і буйно ростиме…

— Не місячна цвіль, сподіваюся?

— Ні! Нею почнуть годувати худобу на Землі. А на Місяці в оранжереях заквітнуть перетворені земні рослини, що дихатимуть особливо сприятливою для них атмосферою. Вуглекислоти, що надходитиме з міста, виявиться в ній так багато, що садівникам і садівницям у легких купальних костюмах — адже жарко! — доведеться все ж користуватися кисневими масками й заплічними балончиками.

— Ех, Івасю, Івасю! Про кисень-бо якраз і не слід було говорити.

— А в спортивних залах, де зможуть вправлятися в надзвичайній спритності місячні атлети, кисню буде навіть більше від норми. А які чудеса стануть виробляти в гімнастичних залах! Пам’ятаєш нашу залу в Космічному інституті? Я крутив там «сонце» на турніку, коли ти прийшла… Тут же спортсмен зуміє плигнути з підлоги до стелі.

— А місто? Місто…

— Воно не буде копією земного. Будинки упруться в небо, в купол. І до куполу сягнуть крони дерев, перерісши своїх земних предків. Навколо будинків-колон, немов витканих зі скла і світла, заструмують ручаї. На Місяці можна буде воду зачерпнути рукою… Під головним куполом у самому центрі постане головна будівля, мовби складена зі скляних циліндричних приступок, що природно переходитимуть у колону, яка вінчатиме будівлю, підтримуючи склепіння.

— Якби можна було, Івасю, я б тебе поцілувала.

— Але люди не захочуть жити, завжди замкнені, закупорені в місячних містах. Хто втримає їх там?

— Природа Місяця, сувора й невиправна…

— Людина може зробити все! Історія людського прогресу — це історія оволодіння енергією. Нею володіє тепер людина, і вона зробить неможливе. На Місяці в місячних породах у зв’язаному вигляді хімічних сполук є й азот, і кисень, навіть водень для води. Людина звільнить азот і кисень, і вони в земній пропорції створять навколо Місяця атмосферу із земним тиском. Вона, звісно, випаровуватиметься, але поповнювати її не складе труднощів. І штучно створена на Місяці вода заповнить водойми під небом, яке стане синім, мов у нас на півдні. Місячний попіл, як і поблизу Везувію, допоможе створити тут чудовий родючий ґрунт. На поверхні Місяця з’являться дивовижні сади, навіть ліси з деревами неймовірної висоти і краси. Перенесені з Землі, вони, не відчуваючи звичної для попередніх поколінь сили тяжіння, буйно розростуться. І на Місяць стануть прилітати люди Землі не лише працювати на копальнях чи в обсерваторіях, на геліостанціях чи космодромах. Люди Землі відпочиватимуть тут у казкових умовах, не відчуваючи земної ваги. Тут чудодійно вилікуються хвороби серця. Сюди стануть прилітати спортсмени для небувалих змагань у швидкості бігу, у висоті стрибків — з жердиною тут можна буде перестрибнути двадцятиповерховий будинок!.. Альпіністи зіткнуться з захопливими перешкодами, зі скелястими вершинами, з неприступними піками і хвилюючими прірвами… Людина, що побувала на Місяці, ніколи вже не забуде його, стане прагнути назад, як прагне кожен, хто побував у Арктиці… Вона сумуватиме за буйними місячними лісами, за озерами, по гладіні яких легко бігати у спеціальному взутті з перетинчастими підошвами, вона ніколи не забуде пречудового відчуття легкості, яка дозволить навіть ширяти в повітрі на заполах плаща, мов на крилах. Місяць стане щонайчудовішим місцем Землі, мрією, казкою, місцем щастя для кожного… Всі прагнутимуть побувати на ньому або повернутися знову на нього.

Елен слухала мов зачарована. Вона навіть не здивувалася тому, яким нараз постав перед нею Івась Анікін. На Місяці люди виглядають особливими. На Землі ми не знаємо їх, не вміємо розгледіти. Том Годвін, Петро Громов… тепер Анікін! Лише Елен Кенні нічим, окрім авантюризму, не проявила себе, нічим не довела, що гідна бути серед таких людей. Була лише членом невблаганного рівняння.

Невблаганне рівняння!..

Але ж воно повторюється тут, серед моря попелу, на крихітному камені, це невблаганне рівняння! В одній його частині запаси кисню в заплічних балончиках, у другій — двоє людей, вона й Івась Анікін, які дихають, споживають кисень. Але знаку рівності в цьому рівнянні немає! Як і в Космосі, в ракеті Годвіна, знову тут один зайвий…

Горда сила наповнила Елен. Нове, ніколи не звідане почуття оволоділо нею. Вона встала й підійшла до Івася Анікіна, що все ще дивився на розтріскану рівнину, змінену в його мріях велетенськими деревами й синіми озерами.

— Івасю. Я змогла вирішити.

— Що вирішити? — отямився Анікін.

— Я слабка, і мені потрібно заснути. Просто заснути. Ти візьмеш мій заплічний балончик. Я залишаю його тобі. Уві сні я побачу твій чудовий Місяць. Я дихатиму ароматом квітів і літатиму на розтягнутому прозорому шарфі. Ні, Івасю, не жартую, — Елен сумно похитала головою. — Я так вирішила. Я жінка. У мені інстинкт усіх матерів, що жили до мене.

Анікін відсунувся й свиснув, міряючи Елен поглядом.

— Це ти облиш, Оленко! Геройство не потрібне, жертви не приймаються.

— Жінка створена для того, щоб дати дихання іншому. Я ще нікому не дала дихання.

— Дихатимемо разом. Дихатимемо… поки дихається.

Елен нічого не могла вдіяти з цим упертюхом. Це виявилося важче, ніж самій ухвалити рішення. Він відкидав розумне, логічне… А ще кажуть, що лише чоловіки логічні.

Через деякий час про два заплічні балончики можна було вже не говорити.

Івась не розповідав більше про майбутній Місяць, дивовижні ліси й земних туристів. Він лежав на боці й важко дихав, з великими перервами піднімаючи й опускаючи груди. Елен розглядала крізь прозорий шолом його веснянкувате, кирпоносе, вкрите краплями поту обличчя і плакала.

В Івася був завидний об’єм легенів, які годі було навіть порівнювати з легенями Елен. При кожному подиху Анікін споживав значно більше кисню, ніж Елен. І ось тепер… Кисень у балончику Анікіна вичерпувався.

Івась ослаб, він уже не чинитиме опору. Може, зробити таки зараз, проти його волі? Він пробачить…

Він сказав:

«Дихатимемо разом, поки дихається».

Разом! Дихатимемо разом!

Адже це й є вирішення рівняння!

Елен почала гарячково приєднувати свій дихальний апарат до скафандра Івася.

— Івасю, рідний! Вдихни… Тобі краще? Ти чуєш мене?

— Що таке? — прочумався Анікін. — Оленко? Ти не смієш! Зараз же від’єднай!

— Дурний! Я ж не задихаюся. Я не заснула. Я зрозуміла, як потрібно. У нас спільне дихання. Спільне! Відчуваєш? Ми дихаємо одним повітрям…

Із космічного корабля «Розум», що летів до Місяці, було передано на Землю повідомлення. Вдалося перехопити радіопередачу між шоломофонами місячних дослідників Елен Кенні й Івана Анікіна, що залишилися живими. У них спільне дихання, вони дихають одним повітрям…

Радіокоментатори й диктори у всьому світі, не змовляючись, додавали до цього повідомлення від себе, що люди Землі також дихають одним повітрям. Людству варто мати одне, спільне дихання…

Розділ сьомий

МІСЯЧНИЙ КАМІНЬ

Колючі, різноколірні зірки не мерехтіли. Розсипані по небозводу, над Землею, вони відрізнялися лише величиною, але тут, у Космосі, дивовижно чітко було видно зірки, ближчі й дальші. У знайомому сузір’ї Великої Ведмедиці деякі зірки цілком випадали з малюнка, настільки очевидно було, що вони відокремлені одна від одної незбагненною глибиною простору.

На яскраве кошлате сонце, оточене вогненною короною, не можна було дивитися, й разом з тим сусідні зірки аніскільки не блякли.

Це також було дивним, тому що Євген бачив таке сонце лише на екрані лабораторії, коли вів «Шукач-ІІ» до Місяця.

Місяць не виглядав величезним півмісяцем, хоча освітлений був лише його серп. Зблизька затінена його частина, сіріша, була чудово видима у всіх деталях. Не таким запам’ятав Місяць Євген, підлітаючи до нього вперше…

Уперше! А зараз не вперше?

Вважалося, що він уже перетинав Космос, досяг Місяця, ступив на його поверхню. Ще вчора він ладен був це стверджувати, а зараз…

Незвідані відчуття охопили Євгена. Магнітні підошви, дозволяючи ходити по металевій підлозі, лише утримували тіло, але саме воно було сповнене незбагненною легкістю, спочатку неприємною, нудотною, а відтак радісно-п’янкою.

Корабель був величезний, із безліччю відсіків і коридорів. Він давав уявлення про майбутні зорельоти, в яких люди, перетинаючи галактики, житимуть роками. Подорож у ньому нагадувала політ у «Шукачі-ІІ» не більше, ніж поїздка у м’якому вагоні експреса їзду на мотоциклі.

Нові відчуття не затьмарили гіркої тривоги Євгена за близьких йому людей… Пригнічений, неуважний, бродив він по переходах, прислухаючись до дзвінкого стуку підошов. Мати!.. Вона не переживе… Добре, що сильна Наталя з нею…

На «Розумі» летіло дванадцятеро людей. Зустрічаючись з ними, він мовчки поступався дорогою. Це були двоє американців, професор Тріпп, член космічного комітету, і старий пілот Джон Сміт, радист «Розуму», запасні пілоти англієць Джоліан Сайкс, поляк Нагурський і француз Лавеню, добровольці, що в останню хвилину добилися введення їх до складу екіпажу. З радянськими учасниками експедиції, зокрема з тими, кого вже знав весь світ, Євген дружив ще в Космічному інституті. Лише він один не проходив там спеціального тренування, не розраховуючи летіти в Космос.

Академік Бєляєв знайшов Євгена в салоні з закритою книгою в руках:

— Даруй, що відвертаю. Ми порадилися з професором Тріппом і вирішили, що посадку ракети довіримо тобі. У тебе є досвід, ти вже спускався на Місяць і знаєш, куди саме треба посадити корабель.

Євген не подав вигляду, як схвилювали його ці слова. Ракету він знав чудово, ще готуючись до телекерування «Шукачем-ІІ». Але «Розум» був таким величезним.

Євген запхав книгу корінцем до стінки в шафу і поспішно пройшов до рубки керування.

— Хелло, Еджине! — сказав Джоліан Сайкс. — Ви будете єдиною людиною, яка без повернення двічі прилетить в одне місце.

Євген кивнув головою і зайняв крісло, яким поступився йому Сайкс.

До поверхні Місяця залишалося близько трьохсот кілометрів. Крізь металеву раму вікна виднілася освітлена частина кулі. Зверху здавалося, що вона вкрита калюжами. Великі й малі, ці «калюжі» були цілком круглими, полискуючи гладкою й твердою поверхнею. Кам’яна крига деяких озер була зрита двома-трьома вирвами теж із гладким дном. Коли Євген летів до Місяця вперше, він усього цього не розгледів.

Гориста частина Місяця здавалася дуже дивною через довгі тіні, що відкидалися низьким сонцем. Деякі кратери зяяли чорнотою, немов не мали дна. Менш високі гори зникали в тіні зазубрених піків, справжні відчуття порушувалися.

Євген непокоївся, чи знайде він точне місце на краю місячного диска, куди дісталася експедиція Петра Громова.

Зараз не було межі між видимою й невидимою з Землі частиною місячної кулі. Місячний глобус, що стояв на пульті, був зроблений зі всіма подробицями лише в одній півкулі, а в другій дуже приблизно за фотографіями автоматичних міжпланетних станцій. Він не цілком скидався на поволі зростаючу внизу кулю.

Євген змусив гігантський корабель обернутися дном до Місяця.

Піт виступив у нього на чолі, не стільки від виниклого відчуття свинцевого тягаря, скільки від нервової напруги.

Все нижче опускалася ракета-коло́с. Вібрували її стінки, ревли гальмівні дюзи.

Чудовий корабель! Як він слухається кожного руху! Адже Євген звик до того, що його накази виконуються через півтори секунди. І дізнавався він про це ще через такий самий час. А зараз…

За рамою вікна виднівся знайомий гірський кряж, перед яким лежало зрадливе море попелу. Тоді цей кряж курів… Зараз він був по-місячному похмурий і незмінний.

Усі члени екіпажу припали до вікон. Вони бачили місячний пейзаж уперше.

Літаюча вежа опустилася. Її лапи, спружинивши, скидалися на тріумфальні арки.

Скафандри були вдягнуті завчасно.

Зорельотчики вервечкою спускалися по алюмінієвій драбині у хмару пороху, здійнятого дюзами з поверхні.

Євген, Джон Сміт, Казимир Нагурський і Жак Лавеню — рятувальна команда — не стали чекати, коли розсіється пиловий туман, вони побігли у вказаному Євгеном напрямі.

Євген бачив під ногами сліди танкетки, які він сам нещодавно залишив тут…

Він знову був і в знайомому і разом з тим цілком незнайомому місці… Знову та сама легкість у всьому тілі, яку відчував він у польоті, і гнітючий тягар на серці.

Туман скінчився.

Місячний пейзаж уразив Євгена, немов він бачив його вперше. Жоден телевізійний екран не міг передати абсолютно неправдоподібну контрастність усього, що сприймало зараз око. Здавалося, тут були лише дві барви, біла й чорна, й ніяких півтіней, ніяких колірних відтінків. Враження посилювалося через довгі тіні, що перетинали рівнину й видавалися прірвами. Вони лягли й на морі попелу. Якщо ці холодні тіні дісталися до острівця, то… Мінус сто градусів! Цього не витримають скафандри!

Євген чудово їздив по Місяці на танкетці, але ходити по Місяці він не вмів, як і його супутники. Він не міг узгодити своєї сили й рухів. Він поспішав, хотів бігти, і кожен крок підкидав його високо вгору, йому здавалося, що він розіб’ється об каміння…

І все-таки він біг, як бігли і його товариші.

Слід танкетки пірнув у попіл. Усі четверо зупинилися, натягуючи подобу мисливських лиж, які дозволять пройти по попелу.

Казимир Нагурський тримав на плечі балон кисню, Жак Лавеню ніс два запасні скафандри, у Джона Сміта були ноші.

На острівці виднілися скоцюрблені тіла…

Євген підбіг до Елен першим. Він побачив, що шоломи Елен та Анікіна сполучені спільним шлангом. Він приєднав до нього кисневий балон.

Сміт і Лавеню побігли по попелу далі, до гірського схилу.

У відчаї дивився Євген на загострені риси милого обличчя. Елен була зовсім іншою, зовсім-зовсім іншою…

Анікін отямився першим.

— Ну ось! Не потонув усе-таки! — сказав він і посміхнувся.

Нагурський робив Елен штучне дихання. Євген намагався допомагати. Він був майже певен, що все марно.

Але він помилився. Елен розплющила очі й довго дивилася, нічого не усвідомлюючи. Вона побачила вродливе обличчя поляка, й очі її здивовано округлилися. Але ще більше здивувалася вона, упізнавши Євгена.

Кутики її губ опустилися.

— Євген, — сказала вона й задумливо повторила: — Значить, Євген…

— Як ви себе почуваєте, Елен? — запитав він.

Примружившись, вона дотяглася до руки Євгена, легенько потиснула її й розридалася.

Більше Євген ні про що не питав.

Авжеж, Елен була іншою, як і все навколо. Щоб відчути, що ти знаходишся на Місяці, треба, виявляється, бути на самій планеті, а не лише бачити її скелі за допомогою найдосконалішої апаратури. Щоб розуміти людину, потрібно бути поряд з нею…

Чотирнадцять зорельотчиків повільно один за одним простували по морю попелу до гірського кряжу.

Елен та Євген рухалися останніми. Елен ішла, низько опустивши голову. Вона ніяк не виявила своєї радості чи задоволення, що він усе-таки прилетів на Місяць. Можливо, вона знаходила це цілком природним… І раптом Євген видався сам собі нікчемним, дріб’язковим… Чого він сподівався? Визнання геройства? А цьому тут зовсім інше мірило. Він бачив кожен їх крок. Але його не було з ними! І, звісно, тепер він не впізнавав її. Не було в ній колишньої жвавості, гостроти, невичерпної милої жіночності. Тоді вона була сама. Навколо все було дике, яскраве й похмуре. А вона була цілком сама й гарячково вхопилася за єдине, що пов’язувало її з Землею, за його «зображення», за живе людське слово, яке звучало в її шоломофоні.

А людина, поряд з якою йшла вона Місяцем, була іншою, зовсім іншою людиною.

Євгенові важко було зізнатися, що він не може відокремити в собі біль образи від болю втрати…

Петро Громов і Том Годвін лежали в заглибині між двома виступами скелі. З двох боків урівні з цими виступами було насипане каміння. Прозорі ковпаки шоломів були зняті. Обидва дослідники дивилися в зоряне небо, яке наважилися підкорити…

У них були строгі, спокійні обличчя, навіть величні, можливо через те, що вони чимось нагадували скульптуру.

— Я подумала, що вони перетворилися на місячний камінь.

— Ми закриємо їх кам’яною плитою, — сказав академік Бєляєв.

— О ні! — запротестувала Елен. — Вони завжди мають дивитися в зоряне небо. Вони перші дотяглися до нього.

— Ні, — похитав головою академік. — Вони — люди Землі. Хай за звичаями батьківщини камінь накриє їх гробницю.

— Я була б сама собою, якби ридала зараз.

— Не стримуйтеся, Елен. Буде легше, — сказав Євген.

Елен заперечно похитала головою:

— Хай буде важче.

Джон Сміт приніс «особисті речі» загиблих, що виявилися в їх скафандрах: золоті самородки Тома Годвіна, скляні пробірки з темною рідиною й червонуватою масою і синю жіночу косинку.

Елен сказала:

— Я не знаю, чий цей тонкий шарф, але я заздрю тій жінці, навіть її горю…

— Візьміть, — простягнув їй косинку академік.

— Ні. Покладіть шарф із ним. А золоті самородки — разом з Томом. І ще ось це. — Елен простягнула червоний камінець.

— А це, — продовжувала Елен, беручи скляні пробірки, — це дозвольте мені взяти. Він дуже цінував ці відкриття.

— Ми продовжимо їх, — сказав Євген.

Елен ковзнула по ньому поглядом.

Дванадцятеро людей, усі, крім Елен та академіка, підняли величезну базальтову брилу. Це було можливо лише на Місяці.

Обережно несли вони, спотикаючись на нерівностях, важку кам’яну плиту й обережно опустили її на могилу.

Елен мужньо зняла кінокамерою мить, коли застиглі в холодному й мудрому спокої обличчя перших дослідників Місяця закрили надгробком.

Лише Євген бачив, яких зусиль вартувало Елен триматися.

— Я знаю, — сказала вона. — В один з наступних рейсів сюди прилетить скульптор. Він викарбує на цьому місячному камені їхні статуї. Саме так, як уявила я їх собі на острівці.

— Їм викарбують пам’ятник і на Землі, — сказав академік.

Елен відійшла убік.

Євген знав, що вона плаче.

Академік дав по радіо сигнал, і з велетенської вежі «Розуму» вилетів сніп ракет. Немов викинуті з жерла вулкана, вони залишали за собою вигнутий димний слід. Усі разом вони нагадали розквітлу в чорному небі хризантему. Відтак зоряні вогники почали поволі падати між нерухомих зірок. Вони були схожі на вогненний дощ…

Розділ восьмий

СЛІД РОЗУМУ

Гірський кряж на краю місячного диска назвали Горою Пам’ятника.

— Я так подумала, — сказала Елен, — якщо ми піднімемося на вершину гори, як це хотіли командор і Годвін, ми зробимо їм найкращий пам’ятник.

— Міс Кенні каже вельми розумно, — відзначив професор Тріпп. — Найкращий пам’ятник ученому — завершення початих ним досліджень.

— Я вже просив дозволу піднятися на кряж, — заявив Євген.

— Я за всяку ціну піду туди. І я не попрошу в дорозі ні в кого допомоги, — рішуче сказала Елен, благально дивлячись на академіка.

Той крекнув і заворушив кошлатими бровами:

— Я б відмовив вам, мій любий досліднику, якби таке сходження не було передбачене у плані робіт експедиції «Розуму». — Й академік оголосив, що для сходження виділяється група у складі Євгена Громова, академіка Бєляєва, Елен Кенні, Джона Сміта, Джоліана Сайкса, Жака Лавеню й Казимира Нагурського. — Професор Тріпп залишається керівником бази на ракеті «Розум».

Початок підйому відкладати не стали. Виверження, вочевидь, уже ослабло, але хотілося застати вулкан ще діючим, зняти на кіноплівку картину місячної вулканічної діяльності, вивчити все, що можливо. Геологом і селенологом був сам академік, тому він і ввів себе у групу.

— Я втратив тут, любі друзі, п’ять шостих своєї безумовно зайвої на Землі ваги, — немов виправдовуючись, казав він. — Але це не головне. Я, очевидно, скинув із зайвою вагою й вантаж років, я можу тепер пригадати, як піднімався на важкі вершини з такими вовками альпінізму, як академік Ігор Євгенович Тамм[26] чи член-кореспондент Академії наук Гаврило Адріанович Тихов[27]. Я, скажу відверто, був тоді їм до пари. Потім, щоправда, постарів, але Місяць мене омолодив.

Місячний камінь лежав на першій місячній могилі. Життя тривало. Дослідження продовжувалися…

Казимир Нагурський розумівся в альпінізмі і вже доставив з ракети альпіністський інвентар, спеціальні черевики, альпенштоки, льодоруби, які тут годилися лише для каменю, мотузки, гаки, клини і навіть якісь новинки, зокрема сім залізних непропалюваних парасольок, які могли вберегти подорожан від дощу лави.

Євген Громов, як і його брат, був майстер альпінізму і схвалив передбачливість поляка.

З перших-таки кроків сходження Євген став командиром походу. Однак авторитетом у місячній обстановці виявилася Елен. Анікін через пошкоджену ногу залишився внизу, й Елен, єдина з учасників підйому, мала досвід руху по місячній поверхні. Вона навчилася чудово розраховувати свої сили, дуже точно стрибала, давала тямущі поради і мовчки виконувала найважчі завдання.

— Без вас, дівчинко, ми просто не могли б піднятися сюди, — відзначив академік, коли його втягнули мотузком на чергову кручу.

Першою на неї застрибнула знизу Елен, тримаючи кінець мотузка.

Привал вирішили зробити приблизно в тому місці, звідки Петро Громов і Том Годвін розглядали затонулі цирки.

Тепер цією картиною милувався академік.

— Яка наочність! Ви лише погляньте! — захоплювався він. — Чудове підтвердження наших уявлень про підняття й опускання земної кори. Часто опускаються саме високі місця, тобто гірські країни. Вони опиняються згодом на дні океанів. На Місяці те саме! Колись високогірна місячна країна, повна вулканічних, як ми тепер знаємо, цирків, опустилася. Кожна точка кори, вочевидь, будь-якої планети, здійснює мовби коливальний рух, надзвичайно розтягнутий у часі. Якби ми зобразили висоту якоїсь точки планети над рівнем її океану й показали залежність цієї висоти від зміни мільйоноліть, то вийшла б хвиля, синусоїда! Помилуйтеся, ось вона, окам’яніла діаграма!

Внизу виднілися напівзалиті затверділим каменем кільцеві острови. Місцями над кам’яною гладінню піднімалися гострі хребти, що колись були гірськими вершинами.

Під час сходження Елен і Євгенові доводилося бути поряд. Холодок між ними не зникав. Але кожен з них відчував необхідність сказати щось важливе для обох.

— Отож, Еджине, — почала Елен на привалі. — Що ви гадаєте про те, що змушені були порушити свій принцип?

— Я не порушив, а змінив його. Відтепер я присвячу себе польотам і тільки польотам у Космос. Автомати лише служитимуть експедиціям.

— Упевнена, ви будете цінним дослідником, Еджине. На жаль, ми з вами назавжди міняємося місцями.

— Назавжди?

— Так. Я ніколи більше не полечу в Космос. Я не маю на це права. Я багато чому навчилася. Навчилася розуміти, яку малу користь тут приношу. А я хочу приносити велику. У мене є перо, Еджине, і я ним не поступлюся, як ви своїм принципом. Мій обов’язок — оспівати все побачене. Я напишу книгу «Місячний шлях» про першу експедицію на Місяць. Це буде перш за все книга про командора, Еджине. Про місячного Георгія Сєдова, про Петра Громова… — Елен помовчала. — Це буде книга про суворий, але прекрасний Місяць, ось про ці пейзажі, яких навіть не збагнути, не уявити, знаходячись на Землі. Ви помітили, що Місяць — край геометричних форм, а не хаос, як гадали? Правильні кола, прямовисні зрізи, прямолінійні тріщини. Тут ніщо не пом’якшене, не згладжене. Місяць прекрасний, Еджине! Я провела тут найщасливіші дні мого життя і все своє життя присвячу розповіді про ці дні.

— Напишете книгу?

— Авжеж, книгу про нього, про Тома й Івася… Навіть про себе. І, знаєте, навіть про вас, про віртуозного водія танкетки.

— Дуже вдячний.

— Будь ласка. А ви?

— Я готуватиму польоти. Це дуже морочлива й непомітна справа. Роки готувати, координувати зусилля сотень тисяч людей, щоб потім, якщо мені довірять ракету, як довіряють льотчикові-випробувачеві літак, спрямувати чудове творіння розуму й рук людей до інших планет. Адже я майстерний водій, як ви сказали…

— Цілі у нас спільні, Еджине, а шляхи різні. Колись я візьму у вас інтерв’ю під час вашого тренування.

— Буду радий.

— Але я ніколи, чуєте, ніколи не говоритиму з вами по телефону, ніколи…

Євген промовчав.

— І я ніколи не підійду до телевізора, якщо ви опинитеся в студії.

— Я постараюся не потрапляти на екран.

Євгенові кортіло запитати, чи буде в книзі щось про Селену, але він не запитав.

Академік виявився невгамовним. Йому вже не сиділося:

— Друзі, єдине, від чого тут можна втомитися, то це від відпочинку!

Євген рішуче піднявся й перекинув через плече мотузок.

— О’кей! — сказала Елен і труснула стриженою головою.

Євгенові вдалося знайти зручний перевал, але, щоб скористатися ним, треба було перебратися через чорну прірву.

— Вона немов наповнена сажею, — відзначив Джон Сміт. — Потрібен щонайменше міст імені Вашингтона.

— Буде міст імені Сміта, — пообіцяв Нагурський.

Він приніс ракетний гарпун. Гарпуном треба було поцілити точно в одну з тріщин на протилежному боці провалля, щоб він застряг там і дозволив натягнути прив’язаний до нього мотузок.

Нагурський виявився чудовим стрільцем.

— У вас, хлопче, добре піде китобійний бізнес, — відзначив Джон Сміт.

Гарпун міцно застряг у тріщині. Мотузок вдалося натягнути, і всі по черзі переправилися через прірву за допомогою гака й підвісної петлі, як свого часу переправлялися перші дослідники через місячну тріщину.

Євген запропонував було Елен переправитися з ним разом, як вона це робила з Петром, але вона сухо відмовилася.

Група підіймалася все вище й вище. Семеро людей допомагали одне одному, страхували одне одного, намагалися зробити сходження безпечнішим.

Виднокрай став ширший, а опуклість місячної кулі різкіша. Але видимість удалині залишалася цілком такою самою, як зблизька. Жодного серпанку! Щоправда, розрізнити деталі вдалині було важче, але не тому, що вони були дрібніші, а тому, що обриси гір мовби нашаровувалися один на одного.

Євген вів групу точно. Зробили ще один привал, відтак кидок і… люди побачили «той бік Місяця».

Він не мав бути особливим, чимось корінним відрізнятися від видимої з Землі частини, але… Було на «тому боці Місяця» щось, що змусило всіх завмерти.

— Ось він, вулкан Петра Громова! — першим промовив академік, піднімаючись на останній камінь перевалу.

— Пречудовий вулкан! — сказав Жак Лавеню.

— Він більший від Везувію й Етни, — відзначила Елен.

Так, це було цілком нове: вулкан на Місяці! Посередині величезного цирку над гострим конічним піком клубочилася хмара диму, вірніше, вона стовпом злітала вгору і там розпливалася туманною кулею.

Чорна тінь тягнулася від вулканічного піку через усю арену цирку й досягала протилежної частини кільцевого хребта, розмальованого вертикальними світлими смугами.

Академік дивився на діючий вулкан у бінокль і жалкував, що окуляр не можна притиснути до самих очей. Заважав ковпак шолома.

Так і не прилаштуваши бінокль як слід, він махнув рукою і передав його Джонові Сміту, що стояв поряд.

— Чудовий комин, сер. І димить, — сказав той і передав бінокль Джоліанові Сайксу.

Євген узяв бінокль останнім. Елен скоса спостерігала за ним. Спочатку він дивився на центральний пік, над яким стояв димний стовп, а відтак почав чомусь розглядати засипане вулканічним попелом дно кратера. Бінокль затремтів у його руках.

— Що ви бачите? — тихо запитала Елен.

— Подивіться ви, — сказав Євген.

Елен узяла в нього бінокль і піднесла до очей.

— Це, напевно, міраж, — сказала вона.

Євген здригнувся, почувши це слово, не відразу збагнув його справжнє значення.

— Цього не може бути, — продовжувала Елен. — Ми тут не проходили.

— Що таке? — зацікавився академік.

— Сліди, — сказав Євген.

— Які сліди? — здивувався Бєляєв.

— Погляньте.

Академік сердито узяв бінокль і цього разу зумів ним скористатися як слід.

У всіх шоломофонах чулося важке, уривчасте дихання.

Академік строго обернувся до Елен та Євгена:

— Ви не могли тут пройти?

— Для цього потрібно було б перебратися через кільцевий хребет, — нагадав Євген.

— Значить, хтось перебрався? — підвищив голос академік.

Євген знизав плечима.

Тепер у бінокль дивилися всі по черзі. Те, що вони бачили, перевершувало все допустиме…

Від підніжжя кільцевого хребта по дну кратера до центрального піку вулкана тягнувся ланцюжок… слідів.

Так, це були сліди… безумовно сліди! Маленькі лунки в шарі попелу.

І кожна — на відстані кроку від сусідньої.

— Шестиноге місячне чудовисько, — вирішив Жак Лавеню.

— На Місяці чудовиськ немає й бути не може, — строго сказав академік.

— Не шестиноге, — відзначив Нагурський, розглядаючи далекі сліди в бінокль. — Радше, це сліди трьох двоногих…

— Неймовірно! — вигукнула Елен.

— Це… це… — академік майже задихався, — слід Розуму!

— «Розуму»? — подивувався Лавеню. — Але ж він…

— Та не ракети ж! — вибухнув академік. — Хто міг залишити сліди на Місяці?

— Справді, хто?

— Лище розумні істоти, — переконано сказав старий учений.

— От, трясця, яка прикрість! — вигукнув Джон Сміт. — Встигли раніше від нас…

Академік розсміявся.

— Це щось подібне до ква́сного патріотизму у всеземному масштабі. Ви що, гадаєте, подвиг відкривачів був би менший, якби вони відкрили населену планету? Наші загиблі герої відкрили населений Космос! Наукова пристрасть вела їх саме до цього місця, куди прагнули колись і представники чужого, невідомого нам Розуму.

— І ті й ті цікавилися діючим тут вулканом, — підказав Євген. — Тому й зійшлися їхні шляхи.

— Хоча і відокремлені часом у п’ять тисяч, а може, і в п’ять мільйонів років, — продовжував академік.

— А раптом це вирви від викинутого з жерла каміння, що впало ланцюжком? — засумнівався Жак Лавеню. — Такі вулканічні викиди не спростували б засад віри.

— Віра? — вигукнув Нагурський. — Тоді довелося б повірити, що каміння вилітало разком намиста. Надто вже точні відстані між лунками.

— Поважаю будь-які переконання, — сказав академік. — Волію не відкидати, а спростовувати. Нам залишилося зробити всього лише крок, щоб переконатися в тому, що в лунках немає каміння і що ми, люди, — зовсім не біблійні обранці природи і зовсім не самі існуємо у Всесвіті! Стане гранично ясно, що безліч далеких і близьких світів породили Розум. Десь він виявиться давнішим і вищим, ніж у нас. І природно, що, прагнучи до пізнання всього сущого, розумні істоти летіли в Космос, як полетіли й ми. І вони зупинялися, хай йому біс!.. Зупинялися… в усякому разі на Місяці, і хтозна де ще! Можливо, тепер і на Землі ми шукатимемо їх сліди.

— Далебі, я попрошу тоді відлучити мене від церкви, — відзначив Жак Лавеню.

— Друзі, — сказав академік, — якби я не керував міжнародною космічною експедицією, я наказав би зараз же на відчай душі спускатися в кратер. Хтозна, що ми відкриємо, йдучи по слідах! Братів по Розуму, простягнуту руку вищої цивілізації!..

— Але ви обережний керівник експедиції й мусите покласти тут крапку? — запитала Елен.

— Крапку? — обурився академік. — Це ви писатимете свою повість «Місячна дорога» й поставите тут крапку, напишете «кінець», а наука, дослідження, життя… вони ніколи не закінчуються!..

© КАЗАНЦЕВ А. П. Гости из Космоса. — М.: Московский рабочий, 1963. — 612 с.

© АРГОНАВТИ ВСЕСВІТУ: Сайт україномовної фантастики.

© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2010.

Адреса перекладача в Інтернеті: tantra@ua.fm