/ / Language: Українська / Genre:sf, / Series: Бібліотечка пригод та наукової фантастики

Союз пяти

Олексій Толстой

Маленький, пустинний острівець, загублений серед безмежного океанського простору, раптом сповнився голосами людей, громовими вибухами, блискавичними спалахами. Звідси один за одним летять у небо якісь таємничі снаряди. П’ять капіталістів, уклавши між собою угоду, вирішили розбити міжпланетними снарядами Місяць, паралізувати людство думкою про кінець світу і в “тиждень жаху” підкорити своїй владі все людство і оволодіти світовими багатствами. Як розгорнулися далі події, до чого привели “володарів світу” їх заміри, читач довідається, прочитавши це цікаве науково-фантастичне оповідання.

Олексій Толстой

СОЮЗ П'ЯТИ

I [1]

Трищоглова яхта “Фламінго”, розпустивши сніжно-білі марселі, навскісні гроти і тріпотливі трикутники кліверів, повільно пройшла вздовж молу, повернулась, тріпотячи парусами, прийняла вітер і, ковзнувши, полинула в голубі поля Тихого океану.

В журналі начальника порту записали: “Яхта “Фламінго”, власник Ігнатій Руф, вісімнадцять чоловік команди, вийшла о 16.30, у напрямі на південний захід”.

Кілька зівак байдуже проводжали поглядом стрункі паруси “Фламінго”, що тонули за горизонтом. Та ще двоє сірооких хлопців-вантажників, попихкуючи люльками за столиком кав’ярні на набережній, сказали один одному:

— Білль, коли б “Фламінго” пішла на прогулянку для розваги, то були б дами на борту.

— Я теж так думаю, Джо.

— Білль, недаром же ціла зграя репортерів крутилася зранку коло яхти.

— Я такої ж думки, — недаром.

— А знаєш, коло чого вони найбільше крутилися?

— Ану скажи.

— Коло тих довгих ящиків, що ми вантажили на “Фламінго”.

— То було шампанське.

— Я починаю переконуватись, що ти дурний, як порожня бочка, Білль.

— Не треба, щоб я ображався, Джо. Так що ж, по-твоєму, було в довгих ящиках?

— Коли вже репортери не могли рознюхати, що було в ящиках, значить ніхто цього не знає. А, крім того, “Фламінго” взяла води на три тижні.

— Тоді, виходить, Ігнатій Руф щось задумав. Не така він людина, щоб даремно блукати три тижні в океані.

Так поговоривши, обидва хлопці сьорбнули пива і, спираючись голими ліктями на столик, посмоктували собі пінкові люльки.

“Фламінго” під усіма парусами, трохи накренившись, мчала навскіс синьозеленим хвилям. Матроси, в широких полотняних штанях, у білих фуфайках і білих ковпачках з китичками, лежали на полірованій палубі, що поблискувала міддю, поглядали на скрипучі реї. на тугі, мов струни, ванти, на прохолодні хвилі, які розліталися під вузьким носом яхти на два буруни.

Стерничий, міцнолиций швед, сутуло стояв біля штурвала. Його вогняноруду бороду, що росла з-під коміра, оддувало вітром убік. Кілька чайок гналися за яхтою і відстали. Сонце хилилось у безхмарний, зеленуватий, золотий пил заходу. Вітер був свіжий і рівний.

У кают-компанії навколо прямокутного стола сиділи шість чоловік, мовчки опустивши очі, зсунувши брови. Перед кожним стояв запітнілий од крижаного шампанського широкий бокал. Усі курили сигари. Сині димки вгорі, в скляному ковпаку, підхоплювало і відносило вітром. Хисткі відблиски сонця крізь ілюмінатори грали на червоному дереві. Від качки м’яко вгинались пружини сап’янових крісел.

Стежачи за бульбашками, що піднімалися з дна бокалів, п’ять чоловік, — усі вже немолоді (крім одного, інженера Корвіна), всі одягнуті у білу фланель, зосереджені, з міцними вилицями і впертими потилицями, — слухали те, що ось уже понад годину говорив їм Ігнатій Руф. Ніхто за цей час не доторкнувся до вина.

Ігнатій Руф говорив, дивлячись на свої величезні руки, що лежали на столі, на їх блискучі плоскі нігті. Його рожеве обличчя з надто великою нижньою частиною виразно рухалося. Груди були відкриті, за морським звичаєм. Коротке сиве волосся рухалося на черепі разом з глибоко вдавленими великими вухами.

— …За сім днів ми оволодіємо залізницями, водним транспортом, рудниками і приїсками, заводами й фабриками Старого і Нового Світу. Ми приберемо до рук обидві підойми світу нафту і хімічну промисловість. Ми підірвемо біржу і підгребемо під себе торговий капітал…

Так говорив Ігнатій Руф, неголосно, але впевнено цідячи крізь зуби короткі слова. Розвиваючи план дії, він кілька разів повертався до цієї запаморочливої картини майбутнього.

— …Закон історії — це закон війни. Той, хто не наступає, завдаючи смертельних ударів, той гине. Той, хто жде, коли на нього нападуть, — гине. Той, хто не випереджає противника в широті воєнного задуму, — гине. Я хочу вас переконати в тому, що мій план розумний і неминучий. П’ять чоловік із присутніх тут (за винятком Корвіна) багаті і мужні. Та ось назавтра ескадра німецьких повітряних крейсерів кине на Париж тисячу іпаритових бомб, і за добу вся земна куля буде оповита смертоносними хмарами. Тоді я не поставлю жодного цента за міцність стальних кас, — ні моєї, ні ваших. Тепер навіть дітям відомо, що вслід за війною тягнеться революція.

При цьому слові четверо з тих, що сиділи за столом, дістали сигари і посміхнулися. Інженер Корвін, не відриваючись, дивився матовими, невидющими очима в довге, немов у ввігнутому дзеркалі, обличчя Ігнатія Руфа.

— …Незважаючи на цю небезпеку, є немало джентльменів, які вважають війну основним споживачем промислового ринку. Ці джентльмени — шакали. Вони боягузливі. Але є інші джентльмени: вони у війні вбачають неминучого розрядника промислової кризи, в своєму роді пульсуюче серце світу, яке періодичними поштовхами гонить фабрикати по артеріях ринків. Ці джентльмени чуже небезпечні, бо вони консервативні, вперті і політично могутні. Поки вони стоять, безпосередньо або через робітничі уряди, за кермом державного корабля, ми жодної ночі не можемо спати спокійно. Ми завжди на волосинці од промислової кризи, од війни і революції. Отож, ми повинні вирвати ініціативу з рук консервативно мислячої промислової буржуазії. Ці джентльмени, що міркують, як крамарі епохи франко-прусської війни, ці допотопні буржуа, ці власні гробокопателі мають бути знищені. Ми повинні оволодіти світовим промисловим капіталом. Поки комуністи ще тільки мобілізують сили, ми несподіваним ударом кинемося на буржуазію і оволодіємо твердинями промисловості і політичної влади. А тоді ми легко скрутимо в’язи і революції. Якщо ми так не зробимо, — негайно, блискавично, — крамарі не пізніше як у квітні наступного року почнуть хімічну війну. Ось копія секретного циркуляра, написаного у Вашінгтоні,— про скуповування за океаном усіх запасів індиго. Як вам відомо, з індиго виготовляють гірчичний газ…

Інженер Корвін дістав з портфеля папір. Ігнатій Руф поклав його на стіл, прикрив долонею. На його лобі набрякла поперечна жила, куточки впертого рота опустились, рожеве обличчя набрало рішучого і лютого виразу.

— Ідея нашого наступу така: ми повинні приголомшити світ небаченим і нестерпним жахом…

Четверо тих, що сиділи за столом, знову дістали сигари, але на цей раз не посміхнулись. Очі інженера Корвіна повільно кліпнули. Ігнатій Руф з силою потяг ніздрями повітря.

— Ми повинні викликати стовбняк, тимчасовий параліч людства. Вістря жаху ми спрямуємо на біржу. За кілька днів ми обезцінимо всі цінності. Ми скупимо їх за копійки. Коли через сім днів наші вороги опам’ятаються, буде вже пізно. І тоді ми випустимо маніфест про вічний мир і про кінець революції на землі.

Ігнатій Руф узяв бокал шампанського і зразу ж поставив назад. Рука його злегка тремтіла.

— Яким же способом ми досягнемо потрібного ефекту — світового жаху? Сер, — він важко повернувся до інженера Корвіна, — покажіть ваші креслення…

Поки в рубці відбувалася ця дивовижна розмова, сонце спустилося за спохмурнілий край океану. Стерничий, додержуючись даного ще на березі наказу, повернув на південь.

Сильно накренена “Фламінго”, вибравши штурмові клівери, весело мчала, то зариваючись до палуби в чорні хвилі, то з силою і пружно злітаючи і струшуючись на їх гребенях. Добре було судно.

Піна в світлі ілюмінаторів кипіла, швидко проносячись уздовж бортів. За кормою лишалася хвиляста голубувата дорога морського світіння. В темряві спалахували оцим холоднуватим світлом гребені хвиль.

Стерничий, швед, наліг грудьми на мідний штурвал. Вітром видуло іскри у нього з люльки. Вітер дужчав. Довелося “взяти рифи” і прибрати марселі. Матроси побігли по вантах і, скручуючи паруси, розгойдувались на щоглах, мов граки в негоду.

За океаном піднімався місяць, — мідною величезною кулею випливав із тьмяного сяйва. Його світло посріблило паруси. Тоді на палубу вийшли Ігнатій Руф і п’ятеро його гостей. Вони зупинилися біля правого борту, підняли біноклі і дивились, усі шестеро, на місячну кулю, що висіла над зім ‘ятою пустелею океану.

Стерничий, який з подивом стежив за цим пустим заняттям таких поважних і ділових джентльменів, почув різкий голос Ігнатія Руфа:

— Я прекрасно розрізняю це в бінокль. Помилки бути не може…

О третій годині ночі був розбуджений кок; у рубку принесли холодної їжі і гарячого грогу. Гості все ще розмовляли. Потім, перед світанком, шість чоловік знову дивилися на місячну кулю, що пливла вже високо між блідими зорями.

На другий день Ігнатій Руф і четверо його гостей відпочивали в парусинових шезлонгах на палубі. Інженер Корвін ходив од носа до корми і хрустів пальцями. День минув у мовчанні.

На ранок із-за краю океану, з сонячної луски, підвівся острівець. Ігнатій Руф і гості мовчки дивились на його скелясті обриси. Корвін стояв збоку, скромний, мовчазний і блідий.

“Фламінго” увійшла в серпоподібну бухту, кинула якір і спустила гостей у шлюпку, що полинула по зеленуватій, прозорій, як повітря, воді лагуни. Лінива хвиля викинула її на піщаний берег.

Тут між уламками базальту погойдувались тонкі стовбури кокосових пальм, за ними весь схил був покритий віковим буковим лісом, далі височіло стрімке пасмо скель. Ігнатій Руф показав на них рукою, і він і гості пішли по недавно прокладеній просіці в глиб острова.

— Я заорендував острів на двадцять п’ять років з правом екстериторіальності, — сказав Ігнатій Руф. — Тут достатня кількість прісної води і будівельного матеріалу. Майстерні ми побудуємо в горах. Ці гори утворюють правильне кільце, оточуючи залишки погаслого вулкана. Його кратер — півтора кілометра в діаметрі, — чудове місце для збирання апаратів. Доведеться тільки очистити від каміння дно, — кращого майданчика і не придумаєш. Частини до апаратів замовлені на заводах Америки і Старого Світу. Пароплави заорендовані і їх частково уже вантажать. Якщо сьогодні ми підпишемо договір, з наступного тижня робота піде повним ходом.

Просіка підвела до плоского озера прісної води. На березі стояли дощані новенькі бараки. Біля одних дверей сидів навпочіпки китаєць-робітник і курив довгу люльку, другий прав білизну в озері. Здалеку доносився стукіт по дереву багатьох сокир. Між скелями видиралася валка осликів, нав’ючених мішками з цементом. Інженер Корвін пояснив, що зараз прокладають дороги і встановлюють фундаменти для майстерень. Він показав палицею на сідловини в горах, де можна було розрізнити повзаючі маленькі людські постаті.

Гості — четверо найбільших промисловців, друзі Ігнатія Руфа, — із стриманим хвилюванням слухали пояснення інженера. Підборіддя їхні кам’яніли. Вчорашній фантастичний план, запропонований Ігнатієм Руфом сьогодні здавався міцною справою, рискованою, але страшенно сміливою. Вигляд робіт у горах, сам масив гір, що належали Ігнатію Руфу, його впевненість, точні пояснення інженера, реальність усього цього залитого палючим сонцем острова, який шумів хвилями припливу і вершинами пальм, навіть китаєць, що мирно полоскав білизну, — все здавалося переконливим. І, крім того, було ясно, що Ігнатій Руф не відступиться од діла і піде на нього навіть один.

Промисловці увійшли в порожній барак і довго радились. Ігнатій Руф у цей час сидів на пеньку і кидав у озеро камінці. Коли компаньйони вернулися до нього з барака, витираючи хусточками черепи і потилиці, він дико глянув на їх багрові обличчя, величезна щелепа його одвисла.

— Ми йдемо з вами до кінця, — сказали вони, — ми вирішили підписати договір.

II

Люди, яким платять гроші за те, щоб вони сунули ніс туди, куди їх не просять, — репортери американських газет, — рознюхали про плавання “Фламінго”, про законтрактовані Ігнатієм Руфом пароплави, про роботи на острові і почали запускати сенсації.

Усі ці газетні замітки крутилися навколо прецікавої таємниці — трьох довгих ящиків, навантажених на “Фламінго”. “Таємниця трьох ящиків”. “Таємничі ящики Ігнатія Руфа”. “В найближчу п’ятницю наша газета відповість на питання, що хвилює весь світ: що було в ящиках на “Фламінго”. Собачі носи журналістів натрапили на вірний слід: вміст ящиків уявлявся ключем до розгадки грандіозних і незрозумілих робіт, розпочатих на острові Руфа.

Матрос із команди “Фламінго” розповів репортерам, що в день прибуття яхти на острів ящики з неї вивантажили і на ослах повезли в гори, куди вирушили також Ігнатій Руф і його гості. Але ось що було дивним: у горах джентльмени пробули всю ніч, а вдень повернулися на яхту, виспались, а на другу ніч і на третю знову виїздили на ослах у бік погаслого кратера.

Поганенька газетка, якій нічого було втрачати, випустила екстренний номер:

“Таємницю розкрито. В ящиках Руфа були упаковані три страхітливо спотворені трупи танцівниць із Ньюйоркського Мюзик-Хол-Хаус”.

Ураган статей, телеграм, заміток понісся по американській пресі. В редакціях фотографували місцевих дактилографісток і друкували їхні портрети під виглядом жертв таємничого злочину.

Інша газетка, що також нічого не втрачала, рішуче виступила проти версії про танцівниць. Вона опублікувала знімок трупів трьох агентів Комінтерну, закатованих і вбитих членами Ку-Клукс-Клану. Три євреї, що зазнали аварії на житейському океані, дозволили зняти себе для цієї мети в ящиках з-під канадських яєць.

Кіносиндикат спішно підновив стару італійську стрічку з побуту кривавої Каморри. Чарлі Чаплін, під тиском злободенності, виступив у дуже кумедній картині “Чаплі боїться довгих ящиків”. Наприкінці “тижня з приводу ящиків Руфа” відбулися грандіозні мітинги. У Філадельфії лінчували двох негрів.

Але Ігнатій Руф повернувся на материк і не був арештований. У всіх газетах з’явилися його портрети і коротка біографія. Нісенітниця про трупи була остаточно спростована. В ящиках лежали всього-на-всього астрономічні інструменти. “Ігнатій Руф, — повідомлялось, — захоплюється останнім часом астрономією і будує на острові Небесну лабораторію”.

Так чиясь досвідчена рука привела в порядок газетний галас і спрямувала його в певне русло. Збудженню в країні не давали улягтися. Ім’я Ігнатія Руфа знову почало обростати таємницею. Писали про стодвадцятидюймовий гігантський рефрактор, установлений в горах на острові Руфа. Повідомлялося про надзвичайну силу і чутливість астрономічних приладів.

Усе це цікавило тільки обивателів. Біржа і фінансові кола залишалися спокійними. При всій обережності не можна було знайти бодай найменшого зв’язку між астрономією і економікою. Хоча люди, які близько знали Руфа, дивувалися, з якого це чуда людина, що цікавилася тільки нафтою і хімічною промисловістю, почала раптом нишпорити очима по небу, де вже, напевне, не знайдеш жодного цента?

Так минуло щось із півроку. Ігнатій Руф, нарешті, завдав підготовленій громадській думці першого удару.

III

Від скель, гострих, мов хребет дракона, лягли вугляногусті тіні — вони тяглися вниз до середини кратера. Де-не-де між ущелинами поблискували місячним світлом шибки в бараках. Вимальовувались ажурні обриси залізних щогл канатної дороги. Сухо тріщали цикади. Безшумно літала сова — мешканка гірських щілин. Сюди ледве досягає сонний шум океану.

На краю рівного майданчика стояв інженер Корвін і дивився вниз, звідки доносилось важке дихання і хрускіт камінців. Це йшов Ігнатій Руф. Череп його був покритий фуляром, жилет розстебнутий. Він зійшов на майданчик, віддихався і підвів голову до місячного диска.

Яскравий місяць, здавалося, притягував і води океану, прорізаного блискітливою дорогою, і неймовірні задуми Руфа.

— Все гаразд? — спитав він і повернувся до приземкуватого кам’яного будинку. По його шершавих стінах ковзали тіні ящірок. Крізь півкруглий купол висувалася в небо величезна металева труба.

Інженер відповів, що все в порядку: новий рефрактор установлено. Він за допомогою годинникового механізму повзе слідом за місяцем. Збільшення величезне: можна розрізнити площі до квадратного кілометра.

— Я хочу це бачити, — сказав Руф.

Вони увійшли в темну обсерваторію. Руф сів на східець перед масивним окуляром. Корвін зупинився біля іншого інструмента, привезеного колись на “Фламінго”. В тиші вицокував годинниковий механізм. Корвін сказав:

— Об’єктив наведено на Море Дощів. Сядьте зручніше, без напруження. Зніміть ковпачок із скельця.

Ігнатій Руф наблизив око до мідної трубки окуляра і зразу ж відсмикнув голову: сліпуче сріблясте світло ударило йому в зіницю. Руф задоволено щось промимрив і знову потягся до скельця.

Застилаючи все поле зору, місячна поверхня здавалася такою близькою, що хотілось доторкнутись до неї. Це була північна частина місячної кулі — застигла пустельна рівнина Моря Дощів. Із північно-західного боку Райдужної Затоки входили в неї останні відроги Місячних Альп. Далеко на півдні лежали гігантські таємничого походження цирки Архімеда і Тімохаріса.

— Ви бачите, праворуч від кратера — борозна, з півдня на північ. Це — так звана Поперечна Альпійська Долина. Ширина її близько чотирьох кілометрів і довжина сто п’ятдесят кілометрів, — сказав Корвін. — Ця тріщина утворилася від удару великого космічного тіла об місячну поверхню.

— Так, я бачу цю тріщину, — сказав Ігнатій Руф.

— Тепер дивіться південніше. В поясі цирку Коперніка знаходиться система тріщин. Вони дрібні і звивисті, походження їх інше. Друга система тріщин, Триснекера, — на захід від Океану Бур. Третя — в поясі цирку Тіхо. Всього звичайно налічують триста сорок вісім тріщин. Але в наш рефрактор за одну вчорашню ніч я нарахував їх понад три тисячі.

— Ви певні, що ці тріщини не мають відношення до гірських утворень?

— Певен. Безсумнівно, вони пізнішого походження. Крім того, вони збільшуються в довжині, кількість їх також збільшилась за півстоліття. Протягом чотирнадцяти місячних днів видима нами поверхня Місяця нагрівається сонцем. Оскільки тепер там немає атмосфери, то це нагрівання досягає величезних температур. Потім сонце заходить, і місячна півкуля поринає в чотирнадцятиденну ніч, в ефірний холод, що настає раптово після заходу. Візьміть кам’яну кулю, розжарте її до білого і киньте в крижану воду…

— Вона трісне на дрібні шматочки, хай їй чорт! — вигукнув Руф і довго ще потім віддихувався: у нього калатало серце.

— Точнісінько так тріскається і місячна куля. В її тріщини потрапляє або волога, що лишилася ще на місяці, або вуглекислота. Потім, холонучи, вони значно поглиблюють тріщини.

— Вони роздирають її до самого центра…

— Так. Місяць складається з порівняно легких матеріалів, не дуже в’язких. Рано чи пізно планета повинна розпастись. Якщо в ній ще є розжарене ядро — тим краще: досить крізь розширені тріщини надто швидко проникнути холоду, щоб воно вибухнуло, як бомба…

— Дай боже, дай боже, — прошепотів Ігнатій Руф.

Він жадібно оглядав пориті западинами і ніби слідами від пузирів, що вже лопнули, похмурі простори місячних рівнин. Оцей труп далекого світу буде кинутий в сутичку пристрастей, воль і честолюбства, зіграє вирішальну роль у задуманій грі!

Руф з перегорілим зітханням одірвався від окуляра.

— Я вважаю необхідним привести сюди журналістів і показати їм тріщини, але хочу бути впевненим, що ця сволота побачить тільки те, що їм треба побачити, і не сунутиме носа в наші роботи.

— Ми проведемо їх в обсерваторію вночі, — відповів Корвін, — зібрані апарати і все те, що повинно бути приховане, ми помістимо в місячну тінь — вона лягає до половини кратера.

Руф і Корвін знову вийшли на майданчик. Справді, у цей час скелясті гори здавалися пустинними. Глибоко під ногами видно було тільки хаос каміння. Густа тінь покривала тольові дахи майстерень на дні кратера, склади матеріалів і “зібрані апарати”.

Роботи провадились у величезній таємниці. Ніхто з працюючих на острові не мав права відлучатися. Листи переглядали. Пароплави розвантажували на відкритому рейді, звідки матеріали подавали по канатній дорозі в гори. З борту жодна людина не спускалася на берег.

— Дуже добре, — сказав Ігнатій Руф, розкурюючи сигару. — На світанку я відпливаю на континент. Я сам привезу журналістів. Приготуйте потрібні матеріали для статей і провадьте роботи повним ходом. Пам’ятайте, якщо ми помилимось у розрахунках, — цілковитий розгром і загибель… На карту поставлені мільярди доларів. Якщо провал, то…

Вогник сигари в його руці описав складну вісімку.

IV

“Страшне відкриття в обсерваторії Ігнатія Руфа”, — такий був заголовок статті, яка 14 травня з’явилася у всіх північно-американських газетах і того ж дня була передана по радіо в Європу.

Докладно і науково розповідалося в цій статті про фатальне наближення кінця супутника Землі. Процес його розтріскування відбувається з величезною швидкістю. За короткий час спостереження в рефрактор Руфа на поверхні Місяця з’явилося кілька тисяч нових тріщин. Розпад місячної кулі може статися кожної хвилини. “Ми не поручимося, — говорилось у газеті, — що завтра вночі наші юні мрійниці не побачать замість стародавньої покровительки закоханих розкидані по нічному небу осколки. Але ми все ж сподіватимемось, що бог, будучи милосердим, не допустить загибелі нашого прекрасного світу, — загибелі, — бо майже імовірно, що осколки будуть притягнуті Землею…”

“…Згідно з нашим поглядом на утворення світу, — говорилося далі, — у свій час близько від земної орбіти повинні були обертатися, крім Місяця, ще й інші маси досить великих розмірів. Частину з них притягнув Місяць, і вони впали на його поверхню, — сліди цих жахливих зіткнень ми бачимо у вигляді місячних цирків. Друга частина зіткнулася з Землею. Останнє таке зіткнення сталося порівняно недавно. Зміна кліматів у геологічні епохи, особливо наявність тропічної рослинності в тих місцях, де тепер пояс полярної ночі, — вказують, безсумнівно, на те, що існував другий супутник, який впав на Землю наприкінці палеозойської ери і відхилив земну вісь. Спостережувані коливання полюсів — не що інше, як останні сліди, що лишилися від такого удару у формі поступово уповільнюваних рухів земної осі по поверхні конуса. Тепер, можливо, нам доведеться бути свідками остаточного осиротіння земної кулі серед небесних просторів…”

Стаття викликала таке враження, якого і сподівалися, У серці людства цього дня стався перебій. Телеграф переплутав адресатів і зміст депеш, що призвело до багатьох житейських неприємностей. Телефон перетворився в божевільну кашу номерів, і багато телефонних панночок захворіли на нерви від скаженої лайки абонентів. Трамваї пішли не по тих коліях. Було багато задавлених усіма системами екіпажів. Магазини закрилися, бо ніхто нічого не купував у цей день, крім загальнодоступних книжок з астрономії.

Урядові апарати застопорились. Із багатьох в’язниць повтікали арештанти. Поїзди виходили порожніми, і на щастя: за один цей пам’ятний день двадцять процентів паровозів і поїзного состава наїхало одне на одного, скотилось під укоси. І, нарешті, з країни проклятих більшовиків пролунало (по радіо) уже зовсім ні до ладу ні до прикладу зловтішне: “Ага… діждалися…”

Одним словом, у день 14 травня на всій земній кулі стався невимовний переполох… З жахом, у нестямі ждали ночі. Голови всіх були задрані до зоряного неба. Коли над дахами, над залізними мостами, над шпилями дзвіниць, над гігантськими кранами заводів піднявся мирним і стареньким диском звичайний місяць, — пронеслося зітхання від полегшення і розчарування. Стало навіть по-міщанськи скучно.

Так кілька днів чекали загибелі світу. Билися об заклад. Місяць і далі повільно собі плив по небу. Настрій поліпшувався. На вулицях почали продавати “кишенькові телескопи” і закопчені скельця. Величезним успіхом користувалися булавки і брошки із зображенням місяця, що підморгує оком. Газети рябіли адресами хіромантів, які точно передрікали “день, що його треба боятися”.

Міс Сесіль Еспер, єдина дочка анілінового короля, з’явилася на банкеті яхт-клубу в сукні кольору місяця, в безколірному намисті і в діадемі з місячних каменів. Дами ахнули. Власники будинків готового одягу ахнули. Великі кравці і модні ювеліри ахнули. Місячний шовк і місячний камінь були оголошені модою.

Писали вірші про місяць. Виганяли хімічними сполуками голубі квіти. В шикарних ресторанах з’явилося навіть місячне морозиво, яке надзвичайно обтяжує шлунок. Ім’я Ігнатія Руфа облетіло всі земні широти. А біржа, мудра і обережна, не відповіла на це сум’яття коливанням ні на один цент.

V

Скляною рівниною лежав безбарвний океан під кошлатим, палючим сонцем. Від гір струмувало марево. Поникло листя на деревах. Високі мітелки пальм, здавалося, віддались спеці, — розпустилися в синьогарячому небі. Трищоглова “Фламінго”, мов привид, висіла над прозорою лагуною. Нестерпно блищали стальні канати, по яких у повітрі, в напрямі зубчастих скель, повзли вагонетки.

Острів здавався безлюдним. Але по той бік гір, у кратері йшла напружена робота. Туди по білому шосе, сполохуючи ящірок і гадюк, піднімався автомобіль. Керував Руф. Обертаючись до чотирьох своїх компаньйонів, що задихалися від спеки, він казав:

— Ми працюємо тепер у чотири зміни, і то робітники ледве витримують: учора зомліло від сонячного удару п’ятнадцять чоловік. Кратер нагрівається, мов піч. Китайці цілими юрбами вимагають розрахунку. Довелося на перевалах поставити кулемети. Ще гірше з американськими майстрами. Вони погрожують судом. Хай йому чорт, на острові немає ні жінок, ні розваг, Я наказав побудувати шинок біля струмка — ще гірше: за тиждень випито сто ящиків віскі і лікерів. Інженер Корвін ходить на роботу з зарядженим револьвером. Завтра прибуває, нарешті, пароплав з проститутками. Я сподіваюся, що це оздоровить острів.

Компаньйони посапували, витираючись хусточками. Ці два тижні після опублікування славнозвісної статті вселили в них величезну надію і величезну тривогу. Громадська думка реагувала сильніше, ніж це гадали. Біржа ніяк не відповіла на удар. Роботи посувалися успішно, і пробні досліди вдалися, але все це коштувало величезних грошей, і, крім того, Руф нехтував, мабуть, карним законодавством.

На перевалі відкрився вид робіт на дні кратера. Димила труба електричної станції. Снопи світла розходились від скляних щитів сонцеприймачів. Жовті і рожеві клуби диму різкими хмарами піднімалися з-за черепичних дахів хімічної лабораторії. Вузькоколійками рухалися вагонетки з матеріалами і підйомні крани, схожі на шибениці. Під похилими навісами тріщали пневматичні пробійники, і повітря стрясали металічні удари молотів. Серед звалищ, бунтів заліза і гір із бочок та мішків бродили голі люди в конусоподібних капелюхах.

Збоку, там, де вночі падала місячна тінь, лежали десятиметровими рядами металеві яйця з багатогранним гострим бивнем на одному кінці і широким розтрубом на другому.

— Шістдесят апаратів уже готові, — сказав Ігнатій Руф, киваючи головою на яйця, — їх лишається тільки зарядити. Ми повинні довести кількість їх до двохсот, хоч за розрахунками вистачило б і половини.

Він пустив автомобіль звивистою дорогою вниз і через кілька хвилин зупинився біля присадкуватого будинку з нетесаного каменю. На його плоскому даху стояли два кулемети. Інженер Корвін підійшов до автомобіля і, як завжди, без усмішки, мовчки трохи підняв тропічний шолом.

— Джентльмени побажали ознайомитися з готовими апаратами, — сказав Руф. — Джентльмени хочуть задати вам кілька технічних питань.

Усі вийшли з машини і слідом за Корвіним попрямували до апаратів. Голий китаєць, перебігши дорогу, обернувся і вискалив жовті зуби. Троє білих робітників поблизу почали щось злобно викрикувати, поводячи плечима, Корвін глянув на них темним поглядом, і вони буркочучи одійшли.

Апарати лежали в кінці під’їзної колії, яка вела в центр кратера, до бетонної площадки з установленим на ній металевим похилим диском. Інженер Корвін, креслячи палицею на піску і постукуючи нею по заклепках стальних яєць, говорив:

— Уперше такий снаряд, пристосований для двох пасажирів, був збудований в Петрограді в тисяча дев’ятсот двадцять першому році інженером Лосем. Він покрив на ньому п’ятдесят мільйонів кілометрів міжпланетного простору і повернувся на Землю. На жаль, його креслення загинули. Другий апарат, начинений дуже димучою речовиною, був запущений три роки тому з Південної Америки на Місяць і досяг його поверхні. Принцип дуже простий. Це — ракета. Всередині яйця — камера з запасом ультраліддиту. Тут, — Корвін показав на цилінпричний хвіст яйця, — ряд отворів, куди спрямовуються гази вибухаючого поступово, частинами, ультраліддиту. У верхній частині, там, де інженер Лось влаштовував жилу камеру, ми вміщуємо п’ять тонн нітронафталіну. Страшенна вибухова сила цієї речовини вам відома. Далі, — він ударив палицею об литі грані пірамідального бивня на другому кінці яйця, — оце бронебійна головка. Вона з сибірської молібденової сталі. Якщо припустити, що снаряд підійде до поверхні Місяця з швидкістю п’ятдесят кілометрів за секунду, то при ударі він повинен заритись у місячний грунт на величезну глибину.

Промисловці, міцно впираючись ногами в землю, слухали. Один з них, присадкуватий, огрядний, з гачкуватим носом, сказав:

— А все-таки, як же, чорти б його взяли, воно полетить?

— Так само, як ракета: штовхаючою дією газів, що утворюються під час тривалого вибуху, — відповів Корвін. — Під час піднімання ракети повітря не бере участі в дії, воно лише гальмує швидкість. У безповітряному просторі ракета летить за законом тіл, що вільно рухаються, з сталим прискоренням. Теоретично її швидкість повинна досягти граничної величини, тобто швидкості світла. Але при великих швидкостях навколо тіла розвиваються магнітні поля, які можуть навіть зупинити тіло в просторі. Цих магнітних впливів особливо боявся інженер Лось, хоч йому вдалося досягти швидкості тисячу кілометрів за секунду.

Тоді другий з промисловців, метис, похмурий і злий, сказав:

— Двісті снарядів! Але цього мало, щоб висадити в повітря проклятий Місяць! Ми його тільки поколупаємо.

— Снаряди вцілять математично всі в одну точку, — відповів Корвін. — Кожний, увійшовши в сферу притягання Місяця, дістане напрям до його центра, навіть коли б ми запустили їх з різних точок земної поверхні. За моїми розрахунками, снаряди впадуть у поясі Океану Бур. Один за одним через проміжки в сім-десять хвилин вони вганятимуться в глиб місячної кулі. Ми довбатимемо її ніби величезним долотом. І з кожним снарядом — вибух п’яти тонн нітронафталіну. Я б не хотів у цей час там курити свою люльку.

Цей тонкий жарт було сприйнято поблажливими усмішками. Третій з промисловців сказав, упившись нігтями в підборіддя:

— Дуже добре. Але з досвіду європейської війни ми знаємо, що ядра навіть найбільших гармат робили мізерні воронки. А нам же треба розламати кулю, яка всього лише в тридцять з половиною разів менша за земну.

— Жива сила ядра великої морської гармати дорівнює приблизно десяти мільйонам кілограмів, — відповів Корвін. — Якщо наше яйце важитиме десять тонн і рухатиметься з швидкістю п’ятдесят кілометрів за секунду, то жива сила, тобто тиск при ударі нашого яйця об поверхню Місяця, дорівнюватиме сімдесяти п’яти трильйонам кілограмів. Я боюся одного: що снаряди почнуть пронизувати Місяць, мов аркуш картону.

Промисловці міцно постулювали губи. Четвертий, маленький, в окулярах, схожий на старого цвіркуна, почав пильно дивитися на Корвіна сивими очима.

— Я хотів задати істотне запитання, сер, — проскрипів він високим голосом. — Ми збираємося влаштувати “тиждень жаху”, інакше кажучи — пошити в дурні найрозумніших і найхитріших людей в усьому світі, сер… Але в нас виник сумнів: а що коли ми помиляємось? А що як цей жарт з Місяцем обернеться на серйозну небезпеку? Ми заробимо, але Місяць упаде на Землю, сер… Ви впевнені, що він не упаде, сер?

Інженер Корвін мовчав. Під сухою смаглявою шкірою на його вилицях рухалися жовна.

— Дуже добре, — сказав він коротко, — на це я вам відповім через годину.

VI

У рубці “Фламінго” під кінець обіду, коли подали кофе і лікери, інженер Корвін одсунув трохи свій стілець, поклав на гостре коліно аркушик паперу, списаний математичними формулами, і почав говорити:

— Місяць, так само як Земля і всі планети нашої системи, як пояс астероїдів, комети і потоки падаючих зірок, — утворився з гігантського кільця, що колись оберталося навколо Сонця. Частини кільця розпалися, ущільнились, утворили палаючі світи — невеликі сонця.

Навколо кожного з цих світів, у свою чергу, почало обертатися кільце розжареної, але остигаючої матерії, подібно до кільця Сатурна, останнього залишка цього майже закінченого процесу.

Маленьке світило — Земля — також було охоплене системою кілець, що оберталися з різною швидкістю. Охолоджуючись, ці кільця розривалися, частини їх ущільнювались, утворюючи малі планети, або небесні тіла. Найкрупнішим з таких тіл був Місяць; він притягував ті маси, що проносились близько від нього, вони падали і підтримували його в розжарено-рідкому стані.

Те ж саме відбувалося і з Землею. Вона втягувала в сферу свого притягання залишки розірваного кільця і, можливо, не раз уже, погаснувши, під дією оцих страшенних ударів знову і знову спалахувала зорею.

Поступово процес збирання матерії закінчився. Поблизу Землі лишалося ще два вільних світи — Місяць і другий супутник, що впав за часів палеозойської ери. Земля оволодівала їх рухами силою тяжіння. Обидва тіла поступово падали по спіральній кривій на Землю,

Місяць, ще рідкий, обертався навколо своєї осі. Але при кожному оберті внаслідок земного притягання по ньому пробігала величезна хвиля припливу, — судорога вмираючого, що потрапляє в полон світу. Обертання Місяця гальмувалося цими припливами, уповільнювалося. Місяць набирав форми яйця, повернутого товстим кінцем до Землі.

Нарешті його обертання навколо осі припинилося, він застиг і став супутником Землі, підійшовши до неї на відстань трьохсот вісімдесяти чотирьох тисяч кілометрів. Оскільки швидкість Місяця дорівнює одному кілометру за секунду, — я беру цифри приблизно, — то, за законом Ньютона х= v2/2r — ікс, тобто величина, на яку щосекунди Місяць наближається до Землі, падає на Землю, дорівнює одному і трьом десятим міліметра. Але напруження сили ваги на відстані Місяця також дорівнює одному і трьом десятим міліметра. Таким чином, згідно з законом світового тяжіння, Місяць здається цілком урівноваженим тілом. І це так і було б, якби Земля і Місяць являли собою математичні тіла в ідеальному просторі.

Але закон Ньютона потребує поправок: у формулі х= v2/2r відкинуто квадрат однієї малої величини, який є фатальним для долі Землі. Приймаючи цю поправку, приймаючи також вплив місячного притягання на води земних океанів — припливи — і викликане ними уповільнення руху самої Землі, Ч. Дарвін показав, що Місяць наближається до Землі, намагаючись увійти з нею в твердий зв’язок, тобто, згідно з третім законом Кеплера, наблизитись настільки, щоб час його обертання навколо Землі дорівнював земному дню. Тільки тоді, ніби скріплені невидимими зв’язками, обидва тіла встановлять між собою цілковиту рівновагу.

Але і цей закон — суто математичний; вплив тяжіння комети Бієли, збільшення щільності земного ядра, збурення магнітних полів під впливом сонячних плям, а також друга поправка до закону Ньютона приводять нас до висновку, що обидва тіла повинні остаточно зблизитись.

Інженер Корвін окинув поглядом співбесідників, що слухали, затамувавши подих. Його щоки порожевіли, на завжди жорстких губах несподівано лягла посмішка.

— П’ятдесят тисяч років, у найгіршому разі, відділяють нас від останніх хвилин Землі. (Ігнатій Руф і четверо його компаньйонів вільно видихнули повітря, витерли черепи, налили золоті, зелені, рожеві лікери в чарочки). Падіння місячної кулі на Землю викличе виділення такої величезної кількості тепла, що обидві планети спалахнуть, розплавляться і зіллються в нове тіло. І, можливо, друге життя, яке виникне на новій Землі, більшій і збагаченій пожежею, буде краще за наше. У це я також вірю. От вам усі дані. Щождо нашого задуму, то ми справді трохи наблизимо строк падіння осколків Місяця на Землю…

— Тобто ми саме це й хочемо од вас почути: на який приблизно строк…

— Я підрахував: тисяч на десять років…

— У всякому разі сорок тисяч років у нашому розпорядженні! — голосно крикнув Ігнатій Руф і вперше за весь час цієї розповіді розсміявся, відкидаючи надто велику щелепу.

VII

Руф і його компаньйони були задоволені поясненнями інженера. В той же день, 26 травня, вони переглянули І затвердили списки фабрик, транспортних компаній, нафтових приїсків і хімічних заводів, якими вирішили оволодіти в “тиждень жаху”.

В усі країни світу були послані агенти — вести переговори з наміченими в списку підприємствами. Переговори були маскою. “Союз п’яти”, підготовляючи пограбування цілого світу, обережно і ретельно досліджував стан біржі і ринку: відкривав онкольні рахунки; садовив на місця своїх маклерів; перекуповував газети і засновував нові; роздавав величезні аванси вченим-популяризаторам і письменникам, які мали хоч краплину фантазії.

На книжковий ринок полилися потоки астрономічних оповідань, утопій, похмурої містики, апокаліптичних поем. У Швейцарії відродилась теософська громада. Члени її роз’їжджали по містах, говорили про те, що настає день страшного суду, і засновували ложі для боротьби з антихристом.

Наприкінці липня вийшла невелика заминка: як і завжди, в цю пору року з Балкан потягло трупним запахом, сіялися тривожні чутки, і істерична стрілка біржового барометра посунулась до “бурі”.

Тоді Ігнатій Руф кинувся в Європу, мов кабан в очерети. Він влаштував позику Італії. Повалив у Югославії міністерство. З дивовижною спритністю, натискуючи таємні пружини, скликав конференцію Малої Антанти. Надавав приємних обіцянок Німецькому союзу. Опублікував підроблений документ Московської реввійськради, чим викликав у Польщі скажений вибух ненависті і відвернув її увагу од справ на Балканах.

За якихось п’ять тижнів він запобіг черговій небезпеці війни і повернувся на повітряному кораблі в Нью-Йорк. Тоді в усіх газетах з’явилася друга стаття за підписом астронома Лікської обсерваторії:

ПОВЕРНЕННЯ КОМЕТИ БІЄЛИ

“Як відомо, щороку 30 листопада Земля проходить через орбіту комети Бієли. Про це свідчать потоки падаючих зірок, — малих небесних тіл, розкиданих по всьому шляху комети. Кожні двадцять три роки Бієла проходить близько від Землі, майже в точці пересічення орбіт. Тоді зоряні потоки, виходячи з сузір’я Лева, вогненною мітлою розкидаються по всьому небу, створюючи чарівне видовище.

В історії відомий випадок, коли в 1783 році, внаслідок неточності в обчисленнях, чекали зіткнення Землі з Бієлою. Людей охопив жах. У Парижі були випадки смерті від страху. Недостойні представники духовенства, пропонуючи за добрячі гроші повне відпущення гріхів, непогано облагоджували свої справи. Великий геометр Лаплас писав у той час:

“…Дію такого зіткнення неважко собі уявити: положення осі і характер обертання Землі повинні були б змінитись, море покинуло б своє теперішнє лоно і поринуло б до нового екватора, люди і тварини загинули б у цьому всесвітньому потопі, всі народи були б знищені, всі пам’ятники людського розуму зруйновані…”

Але зіткнення не сталося і не могло статися, бо Земля спізнюється на кілька годин у точку пересічення орбіт і наздоганяє тільки хвіст комети у вигляді потоків падаючих зірок.

Зіткнення ж, проте, можливе, але тільки тоді, коли комета проходить через перигелій, тобто найближчу до Сонця точку її орбіти, саме 28 листопада. Такий випадок буває тільки раз у 2500 років. Нинішній, 1933 рік, якраз є цим роком.

Але побоюватися, як це було колись, нам немає підстави. Маса голови комети занадто мізерна і розріджена, щоб наробити нам лиха, а повітряна оболонка Землі — занадто надійна броня. Можливо, пронесуться магнітні бурі, і ми будемо свідками найпрекраснішого із світових фейєрверків.

Інакше може відбитись очікуване зіткнення на нашому супутнику. Місяць не захищений атмосферою. Куля його прорізана тріщинами. Бомбардування Місяця метеорами Бієли почнеться 29 листопада. Цього разу ми з певністю не поручимося за щасливу долю нашого супутника”.

Стаття справила потрібне враження. У Вашінгтоні було зроблено парламентський запит про “безвідповідальну місячну літературу”. Ігнатій Руф зрозумів, що біржа на цей раз клюнула. І справді, біржові цінності без ніяких на те підстав зазнали коливання вниз і вгору і зависли в нестійкій рівновазі.

Настав час рішучих дій.

VIII

Вранці 28 листопада Ігнатій Руф прибув на стоп’ятдесятитонному моторному напівпідводному човні в бухту острова і, не сходячи на берег, передав інженерові Корвіну наказ від “Союзу п’яти” почати сьогодні ж уночі бомбардування місячної кулі.

Потім човен став на зовнішньому рейді і занурився так, що над хвилями видно було тільки овальну коробку капітанського містка із задраєними люками.

Поривами дув сильний вітер. Низько летіли хмари над похмурим морем. Кипіли буруни, і океанські хвилі розбивались об скелі острова. Дощ лив, не вщухаючи. Вдалині в горах пінилися водоспади.

Ігнатій Руф стояв один у рубці, поглядаючи крізь залитий зеленими хвилями ілюмінатор на обскубані пальми, що метлялися на вітрі, на тьмяніючі хмари, які рвались і крутилися серед скель над кратером. Надходив вечір. Знизу, із зануреного в воду човна, долинали голоси механіків, які не підозрівали нічого поганого.

Руф підніс хронометр близько до очей. Зразу ж витер рукавом спітніле скло ілюмінатора. Тепер він слухав, як повільно б’ється серце. Тридцять секунд лишалося до призначеного строку.

Чи то від качки, чи від масляно-жаркого повітря закупореного човна, а чи від перевтоми за останні дні — в ці тридцять секунд Ігнатій Руф відчув такий раптовий розлад із самим собою, що це майже перевищило його душевні сили. Горло схопила залізна спазма. Огрядне тіло ослабло, він прихилився до металевої обшивки. За тридцять секунд, — він це зрозумів, — він не встигне спуститися в каюту і по радіо наказати інженерові Корвіну облишити божевільну, неймовірну, страхітливу витівку…

І ось навскоси з-за скель, — він побачив це тільки на мить крізь ілюмінатор, — ковзнула між порваними хмарами овальна тінь… Червонуватий слід од неї погас у небі.

Ігнатій Руф наліг усією вагою на бронзовий анкер люка, одсунув його і до пояса висунувся з човна. В обличчя плеснула хвиля, і вітер, танцюючи на пінистих гребенях, засвистів у нього між накрохмаленим комірцем і вухами. В присмерках чути було тільки важкий гуркіт прибою.

Потім ахнуло, розкотилося десь у горах і затарахтакало… Частіше, проворніше… Громові удари злилися в рев дивовижної сирени, і — шиплячи із-за гострих скель — метнувся в небо другий снаряд.

Ігнатій Руф потряс над сивою головою кулаками і в нестямі закричав:

— Гіп, гіп, ура!

Але голос його загубився серед шуму хвиль і вітру, немов писк комара.

IX

Тим часом на дні кратера, де гойдалися на стовпах електричні ліхтарі і тіні від клубів жовтого диму та від рухомих кранів метлялися по скелях, інженер Корвін розпоряджався відправкою міжпланетних снарядів. Його обличчя покривала свинячим рилом протигазова маска. Кілька десятків найкращих робітників, також у протигазах, одні зачіплювали гаком підйомного крана стальне яйце, другі підводили схожий на шибеницю кран з висячим яйцем до злітної площадки, треті обережно опускали снаряд, жерлом вниз, на стальний, трохи нахилений диск площадки і поспішали одійти далі.

Інженер Корвін наближався до яйця, яке стояло дибом, повертав масивні гвинти диска, ставлячи його на потрібний кут, і ламав вибуховий капсуль… Секунду сипались іскри, потім розлягався громоподібний удар, гігантське яйце підскакувало на кілька метрів у повітря і там, крутячись, ніби починало боротись, не злітаючи і не падаючи, все частіше стріляючи і розриваючись, — ще секунда, і, підхоплене ураганом вибухів, воно важко піднімалося, — шиплячий слід од нього зникав за хмарами…

Так, один за одним, через кожні дві-три хвилини, снаряди летіли в міжпланетний простір.

Густий і їдкий дим сповнював кратер. Настала ніч, а відправлено було всього лише шістдесят яєць. Люди знемагали. Один, другий, хитаючись, брели до струмка, щоб опустити в воду опухлу голову. Інші брали з розбитих ящиків пляшки і, одбивши шийку, ковтали горілку.

Корвін підганяв, підбігаючи до знемагаючих, вихоплював із кишені пачки доларових папірців, обіцяв величезну премію за кожне відправлене яйце. В наступні хвилини вдалося послати двадцять п’ять яєць. Але потім кілька чоловік зідрали з себе маски і впали задихаючись. Одно яйце, підведене до диска, зірвалося з крана і відкотилось. Охоплені жахом, усі залягли. Але інженер вискочив на клепану обшивку снаряда і написав на ньому крейдою: “Відправка — півтори хвилини — 1000 доларів…”

Буряний дощ пройшов над кратером, освіжив ненадовго повітря, і кількість “руйнівників Місяця” перевалила за сотню. О другій годині ночі дощові хмари на мить розірвалися і з’явився диск місяця. Він був сліпуче яскравий.

Цієї ночі населення острова, — понад чотири тисячі робітників, — відіслали з місця робіт у бараки на побережжі. Люди стояли в темряві юрбами. Дивились на вогненні хвости ракет, що звивалися з кратера. Ніхто не знав, навіщо виготовляли ці снаряди і куди вилітали вони в цю бурхливу ніч. Відчували тільки, що робиться щось недобре.

Забобонні шепотіли молитви. Озлоблені змовлялися опублікувати в газетах, — як тільки будуть звільнені і повернуться на материк, — усі беззаконня і злочини, вчинені на проклятому острові. Боягузливі ховалися між приморськими скелями, затикали вуха, коли нестерпне виття снаряда заглушав гуркіт прибою і гомін натовпу. Небагато хто з найсвідоміших понуро і злобно говорили між собою, що снаряди бомбардують цієї ночі через Атлантичний океан міста Радянських республік.

Серед ночі дехто розпалив вогнища і варив їжу. Багато хто радів, що закінчилися стомливі роботи і що добрячі гроші привезуть вони додому, на батьківщину.

А в цей час на південному заході над океаном, з-під низу хмар, що пливли пасмами, почало розливатись кривавочервоне неземне світло. Це хвостом вперед із ефірної ночі над Землею сходила комета Бієла.

X

Ігнатій Руф, як це не дивно, міцно заснув у залізній капітанській рубці. Розбудив його різкий удар по обшивці над головою. Він притулився великим обличчям до ілюмінатора і побачив на дивовижно освітлених хвилях танцюючу шлюпку; в ній стояла людина і розмахувала веслом.

Руф відкрив люк. Людина вискочила з шлюпки, прошмигнула в люк, сіла коло Ігнатія Руфа і самими губами проказала:

— Негайно!.. Повний хід у відкрите море!

Це був інженер Корвін. Він узяв з ящика сигару і чиркнув сірником. Одяг його був пропалений, руки, шия, обличчя, крім білого кружка — слідів маски, — чорні, обвуглені. Коли загули потужні мотори, і човен попрямував на північний схід від острова, Руф стиха запитав:

— Діло зроблено?

— Ні ще, не все зроблено, — в інженера так блиснули очі, що Руф одвернувся.

— Що ж іще лишилось?

— Заспокойтеся, лишилось те, чого через десять хвилин не буде.

— Я не розумію, Корвін.

— Брешете, Руф.

Щелепа Ігнатія Руфа затремтіла і почала одвисати. У невиразному світлі комети його обличчя здавалося синюватоблідим. Корвін сказав уривчасто, з огидою:

— Майте мужність визнати, що ви цього хотіли, про це весь час мені натякали і зараз цього чекаєте.

— Острів?

— Авжеж! З усіма мешканцями. З усіма слідами злочину…

Корвін швидко подивився на годинник і кинувся до капітанського рупора.

— Алло! Повний, найповніший, до відказу! — Він повалився на шкіряну банкетку і заплющив очі.

Руф, сутулячись, дивився в ілюмінатор. Похмурий і дикий був океан, поритий бурею, освітлений сяйвом комети, що розкинулася півнячим хвостом на півнеба.

— Снаряди досягнуть Місяця завтра опівночі, — сказав Корвін, — готуйте бумажник.

Раптом Руф подався назад і сів на підлогу. На південному заході, на тому місці, де лежав острів, з океану піднявся величезний кошлатий стовп пороху. Зеленуваті блискавки швидко прорізали його в усіх напрямах. Блиснуло сліпуче світло.

Через хвилину човен ударило вибуховою хвилею повітря. Загуркотів грім. Велика хвиля покрила капітанський місток.

XI

Третю ніч населення великого міста збиралося весело зустрічати схід комети Бієли. Десь у сільській глушині або в степах серед залишків кочовиків люди тремтіли і молилися, правили в стареньких церквах милостиві молебні або сідали в коло слухати чаклунів і шаманів, що потрясали бубоном назустріч вогненним перам кометного хвоста. Африканські негри влаштовували танці і били в тамтами. Жовтолиці мудреці на плоскогір’ях Паміру обчислювали їм одним важливі строки долі і усміхалися посмішкою Будди потокам падаючих зірок. Діти і тварини були охоплені тугою. А в великих містах цілу ніч грали оркестри. Під відкритим небом, серед столиків і осінніх квітів, у півтемряві погашених вулиць сміялися нарядні жінки, лунали злободенні пісні про комету, про Місяць, про Ігнатія Руфа, що лякає весь світ.

Тільки-но зайшло сонце, по небу з точки — із сузір’я Андромеди — помчали стрімкі лінії падаючих зір. Їх, немов жаринки, наче шпурляла чиясь рука. Вони летіли до зеніту і зникали. Інші прямували до Землі, спалахували зеленуватим світлом і розсипалися на пластівці. Здавалося, що у вишині бушує вогненна хуртовина. Відблиски її грали в бокалах з вином, у здивованих, сміхотливих, схвильованих очах, у дорогоцінностях на непокритому волоссі жінок.

Близько десятої години по вулицях побігли газетярі: “Нечувана катастрофа в Тихому океані. Загибель острова Руфа з усіма мешканцями”.

Ця звістка надала ще більшої гостроти дивному і страшному видовищу. Дуже багато людей сьогодні спостерігали сиві сузір’я. Оркестри грали похоронний марш Шопена. Над головою беззвучно бушувала метелиця небесних тіл. На облетілих алеях бульварів, у скверах, де пахло в’янучим листям, на чисто заметених вулицях і площах чоловіки у вечірніх циліндрах і жінки в хутрах, від яких повівало духами, відчували гострий і небувалий потяг.

З подивом очі вдивлялися в очі. Жіночі руки, плечі, що прозирали крізь трохи відкрите хутро, запашне волосся обіцяли, здавалося, невідчуте і запаморочливе задоволення. І жінки з ніжністю і хвилюванням дивилися на своїх супутників, 3 переповненим серцем відкидалися в плетених кріслах, посміхалися світлу комети, що саме сходила. Легенький озноб несподіваного і всіма бажано-приємного потягу повівав у цю листопадову ніч на площі, напівосвітленій різноколірними абажурами лампочок на ресторанних столах.

Потоки зірок дедалі густіше борознили небо. Почали падати аероліти. Звиваючись, немов змії, розжарюючись до сліпучозеленого кольору, вони силкувалися пробити повітряну броню Землі і розпадалися на пил. Їх зустрічали криками, немов борців, що йдуть до фінішу. Ось один, другий, третій аероліт летять із страшенної висоти прямо на площу. Деякі з людей злякано посхоплювалися з місць. Площа затихла. Але, не долетівши, розірвались повітряні камені, і тільки здалека гуркнув грім. Між столиками закрутилися серпантинові стрічки. Негренята-бої розносили кошики з фруктами.

І ось над дахами почав вставати сяючий хвіст Бієли. Вона підносилась дедалі вище, розкидалася дедалі ширше. Нарешті з’явилась її голова, схожа на тупу голову птаха. Оркестри заграли туш. До неба піднялися руки з бокалами шампанського. Через дванадцять годин, за найточнішим обчисленням обсерваторій усього світу, Бієла повинна була пройти на відстані всього лише тисячі кілометрів над пустинною південною зоною Великого океану. Ждали бур, великих припливів, посиленої діяльності вулканів і навіть падіння в океан великих осколків, з яких складається зибуча, оповита розпеченими газами, головна куля комети.

Все це було незвичайно, красиво і хвилювало, особливо жінок. Багато дурниць було сказано і ще більше нароблено цієї ночі.

Несподівано на площу, у широкий прохід між столиками, вилетів мотоцикл. Безтактно і нахабно сліпучий промінь його ліхтаря ковзнув по очах. Мотор став. Сідок у шкіряному шоломі щось хрипло прокричав. Закутався смердючим димом, затріщав і вихором понісся в бокову вулицю.

Зараз же заметушились кілька чоловік. Щось, мабуть, сталося. Почалося нарікання. Підвищились тривожні голоси. Оркестри настійливо замовкли. Всюди ставали на стільці, вистрибували на столики. Задзвеніло розбите скло. Вся площа піднялася. Ще не розуміли, не знали причини тривоги. І раптом серед глухого говору пролунав низький божевільний жіночий крик. У сотні місць відповіли йому голосінням. Завирував натовп. І так само раптово площа стихла, перестала дихати.

Вдалині, з-за потворної гостроверхої башти вісімдесятиповерхового будинку, виплив місяць. Він був мідяного і каламутного кольору. Він здавався більшим ніж звичайно і весь ніби оповитий димом. Найстрашніше було в ньому те, що диск його коливався, наче медуза.

Минуло багато хвилин мовчання. Високий опасистий чоловік, який стояв на столі у фраку, в шовковому циліндрі набакир, захитався і впав навзнак. Після цього всі почали тікати, зчинилася давка, лунали несамовиті крики. Люди з піднятими палицями наскакували на купу чоловіків і жінок і били їх по головах і плечах. Пролетіли в повітрі стільці. Затріщали револьверні постріли.

Місяць, — це тепер було добре видно, — розвалився на кілька кусків. Комета впливала на їх нерівні частини, і вони відокремлювалися одна від одної. Це видовище розбитого на куски світу було таке страшне, що в перші хвилини багато людей збожеволіло, — кидались з мостів у канали, накладали на себе руки, не маючи сили побороти жах.

Вулиці освітились. Загони поліції і військ зайняли перехрестя і площі. Карети швидкої допомоги підбирали поранених і вбитих. Тієї ж ночі багато міст було оголошено на воєнному стані. Замість музики і веселого сміху лунали важкі кроки маршируючих частин, колючі крики команди, удари прикладів об брук.

Ігнатій Руф та інженер Корвін лежали в кріслах салон-вагона спеціального поїзда, що мчав по осяяних кометою преріях західних штатів. Обидва курили сигари, дивились із темряви вагона на димну, зибучу, зруйновану ними місячну кулю. Час від часу Руф брав трубку радіотелефону, слухав, і куточок його рота ліз вгору. Інженер Корвін сказав:

— Коли я був дитиною, мене переслідував сон. начебто я кидаю камінці в місяць, — він висів зовсім низько над галявиною, — я не знав тоді, що цей сон означає — злочин.

— Візьміть себе в руки, — сказав Руф, нахмурившись, — нам доведеться не спати кілька ночей, через тиждень я дам вам відпустку для лікування.

XII

“В ніч на 29-е Місяць розбила комета Бієли”, “Пожежа на Місяці”, “Можливість падіння Місяця на Землю”, “Чи витримає земна атмосфера удари місячних осколків?” Такі були заголовки газет від 30 листопада.

З Лікської обсерваторії повідомляли, що місячна куля розпалася на сім основних кусків і всі вони повиті хмарами попелу. Дальша доля Місяця поки що не визначена. Телеграм про лиха, яких на Землі заподіяла Бієла, ніхто не читав. Приморські міста, затоплені і віднесені в море величезною хвилею припливу, землетруси, кілька населених островів, знищених аеролітами комети, відхилення теплих течій, — ці дрібниці нікого не цікавили. Місяць! Світ доживає останні дні! Раптова загибель людства чи — чудо, порятунок? Ось про що говорили, шепотіли, бубоніли в телефони протягом дванадцяти годин ЗО листопада. А вночі всі вікна, балкони і дахи були обліплені жалюгідними, переляканими примарою смерті людьми.

На вулицях, куди заборонено було виходити після заходу сонця, роз’їжджали патрулі велосипедистів, перекликалися пікети. Стояла нечувана тиша в містах, тільки де-не-де з даху доносився плач. Хмари, що закривали місяць, ріділи, і видовище від осколків, усе ще зібраних у неправильний, потьмянілий диск, наганяло смертельну тугу.

В ніч на 1 грудня Руф скликав “Союз п’яти”. Підрахували різницю, яку дала за минулий день біржова гра на зниження. Суми баришу були такі великі, що Руф і його компаньйони відчули їдку радість. І справді, на біржі зчинилася неймовірна паніка. В редакціях газет складали довгі колонки найзнаменитіших прізвищ, оголошених банкротами.

Над ранок від маклерів з Європи, Азії і Австралії почали надходити по радіо короткі повідомлення про невимовну паніку, про чорний день біржі, про загибель капіталістів, крах банків, про самогубство грошових королів. Були й недобрі вісті про масові божевілля, про пожежі, які почалися в європейських столицях.

Неповажне, безпорадне, по-дитячому жалюгідне щось було в цій людській розгубленості. Гроші, влада, впевненість у міцності економічного ладу, в непохитності соціальних верств, всемогутність, — усе те, чого прагнув “Союз п’яти”, — в усьому світі раптом втратило силу і принадність. Мільярдер і проститутка лізли на дах і звідти витріщали очі на розколотий місяць. Невже вигляд цієї розбитої кулі, не вартої й одного цента, здатний позбавити людей розуму? Член “Союзу п’яти”, дідусь, схожий на старого цвіркуна, потираючи сухі долоньки, повторював:

— Я чекав боротьби, а не такої капітуляції. Сумно в мої роки стати мізантропом.

Інженер Корвін відповів йому на це:

— Почекайте, ми всього ще не знаємо.

На засіданні “Союзу п’яти” було вирішено частину добутих мільярдів знову скинути на біржу, граючи цього разу на підвищення, і почати скуповувати підприємства, позначені в списку 28 травня.

XIII

Ігнатій Руф зупинив автомобіль біля під’їзду багатоповерхового універсального магазина і довго дивився на жвавий натовп жінок, чоловіків, дітей. Багато що йому починало не подобатись, — останнім часом у місті з’явилися погані ознаки, — і ось зараз, вдивляючись у цих дівчат, що безтурботно вибігали з дверей “Торгового дому Робінсон і Робінсон”, Руф обхопив усією рукою підборіддя, і на його великому обличчі лягли зморшки глибокої тривоги.

Минуло три місяці з того дня, коли місячна куля, яка багато тисячоліть служила лише для маячні поетів, була, нарешті, використана з діловою метою. За сім днів жаху “Союз п’яти” оволодів двома третинами світового капіталу і двома третинами індустрії.

Перемога далася легко, без опору. “Союз п’яти” став розпорядником і володарем півтора мільярдів людей.

Тоді він передав у газети вельми життєрадісну статтю “Про сорок тисяч років”, протягом яких Земля може спокійно і безтурботно трудитися і розвиватись, не боячись зіткнень з рештками Місяця.

Стаття начебто справила сприятливе враження. Споглядачі залишили дахи, відкрились магазини, і потроху знову заграла музика в ресторанах і скверах. Але якась ледве помітна тінь смутку чи розгубленості лягла на людство.

Напружена заклопотаність, боротьба честолюбств, воль, залізна хватка, дисципліна, порядок, — весь звичайний, зручний для керування організм великого міста потроху почав перетворюватись на щось м’якше, розпливчасте, трудно вловиме.

На вулицях дедалі частіше можна було бачити людей, що тинялися без діла. Тротуари і бруківку стали погано замітати, побільшало вуличних кав’ярень, деякі магазини цілими днями стояли зачинені, а до інших не можна було протиснутись, — і в цьому безладді, серед дівчат, що мололи дурниці, зустрічали директорів банків, парламентських діячів, солідних джентльменів.

У ділових кварталах міста, де раніше не чули іншої музики, крім шуму мотора, тріску друкарської машинки та телефонних дзвінків, тепер з ранку до ранку на перехрестях грали маленькі оркестри, і ліфтові хлопчаки, клерки, гарненькі машиністки витанцьовували шиммі і фокстрот, і з вікон ділових установ висувалися ділові люди і безтурботно перемовлялися з танцюючими.

Поліція, — це було вже зовсім тривожно, — нічого не мала проти безпорядку, благодушності і безтурботних веселощів на вулицях. У полісменів стирчали квіти в петельках, люльки в зубах; інший, підійшовши до перехрестя, де на складених столах бородатий єврей цигикав на скрипці і багровий германець трубив у корнет-а-пістон, і танцювали розпатлані дівчата, подивившись і крякнувши, сам починав танцювати.

У ділових установах, на залізницях, на пароплавах спостерігалися така ж безтурботність і легковажність. Зауваження зустрічали добродушними посмішками, прочухан або звільнення — сумним зітханням: “Ну, що ж поробиш”, — і не встигне людина вийти за двері, — чуєш, уже висвистує щось веселеньке.

“Союз п’яти” починав почувати себе так, немов оточений м’якими перинами і подушками. Він посилював суворі заходи, але вони нікого не лякали. Він друкував накази, декрети, громові статті, але газет ніхто більше не читав. А в той же час у кав’ярнях і на вулицях, збираючи натовп, якісь юнаки з відкритими шиями декламували вірші туманного і тривожного змісту.

На заводах, фабриках, рудниках поки що все було благополучно, але вже відчувалось уповільнення темпу роботи, начебто система Тейлора стала розмикати стальні кільця… “Союз п’яти” вирішив не зволікати: найближчими днями вчинити політичний переворот, стати на чолі уряду, оголосити диктатуру і — нехай навіть бризне кров — закликати людство до порядку і дисципліни.

Ігнатій Руф, уважно вдивляючись у відвідувачів магазина, раптом зрозумів, що було незвичайним у цьому натовпі веселих покупців. Він вийшов з автомобіля і став на дверях. Усі — чоловіки й жінки — виносили свої покупки незагорнутими в папір. Перекинувши через руку або набивши ними кишені, вони спокійно проходили повз полісмена, аж надто добродушного велетня з квіткою за вухом.

Ігнатій Руф разом з натовпом просунувся в магазин. На прилавках лежали гори матерій, речей, предметів розкоші. Чоловіки й жінки рилися в них, брали те, що їм подобалось, і виходили задоволені. Магазин розкрадали. У Ігнатія Руфа залізною спазмою стиснуло горло. Він важко ступнув до сіроокої дівчини з ніжною посмішкою, в набік надітому капелюшку, і сказав так голосно, що його слова прокотилися під гігантським куполом магазина:

— Добродійко, ви займаєтесь крадіжкою.

Дівчина зараз же кліпнула очима, поправила капелюшок.

— Хіба ви приїжджий? — сказала вона коротко. — Хіба ви не знаєте, що ми вже три місяці беремо все даром?

Руф обвів кривавими очима гомінливий натовп розкрадачів, великі краплі поту виступили в нього на обличчі.

— Божевільні! Місто збожеволіло! Світ збожеволів! — проказав він у нестямі.

XIV

П’ять тисяч суданських негрів — величезних, зубатих, з гранатами за поясом і скорострільними двадцятифунтовими рушницями на плечі, — без опору пройшли від вокзалу до Площі парламенту.

В середині наступаючих колон рухався відкритий білий автомобіль. На замшових подушках сидів Ігнатій Руф у закритому до шиї чорному пальті і в чорному циліндрі. У петельці метляла зів’ялою голівкою біла троянда.

Ігнатій Руф повертав праворуч і ліворуч бліде страшне обличчя, ніби шукаючи запалими очима стривожених юрб народу, щоб знаком руки в білій рукавичці заспокоїти їх. Але прохожі, без подиву, немов бачачи все це у сні, ковзали поглядом по важко крокуючих рядах суданських військ. У місті не було ні страху, ні піднесення, ніхто не вітав політичного перевороту, що відбувався, і не чинив йому опору.

Суданці оточили парламент і залягли на площі перед ним. Ігнатій Руф, стоячи в автомобілі, дивився на дзеркальні вікна великого залу засідань. Горніст, велетень-негр, вийшов перед цепами солдатів на площі і журливо заграв на ріжку сигнал здачі. Тоді з мармурових сходів парламенту збігли кілька чоловік, намагаючись втекти, їх зразу ж арештували. Ігнатій Руф, піднявши руку і помахавши нею, мов ганчіркою, просунув цепи впритул до будинку. Крізь вікно було видно тепер, як у залі на лавах амфітеатру сидять члени парламенту: хто відкинувся в кріслі, хто підперся сонно, на трибуні промовець бурмотів щось із записки, за столом голови на підвищенні дрімав огрядний сивий спікер, поклавши руку на дзвоник.

Ігнатій Руф лютував. Насунув циліндр на очі і коротко, гавкаючи, віддав наказ. Передні цепи суданців підняли важкі рушниці, заграв ріжок, і площа здригнулася від залпу. Дзеркала вкрилися тріщинами, посипались, задзвеніли.

Через десять хвилин парламент було захоплено, депутатів, що начебто з величезним полегшенням сприйняли ці події, одвели в тюрму. Потім Ігнатій Руф з невеликим загоном суданців оточив Білий Дім, увійшов у нього з револьверами в обох руках і сам арештував президента, який з ввічливою посмішкою сказав з цього приводу історичні слова: “Я поступаюся силі”.

Через годину загони мотоциклів і аероплани розкидали по місту повідомлення “Союзу п’яти” про державний переворот. Уся влада в країні переходила до п’яти диктаторів. (Того ж дня і тієї ж години вони з загонами виведених з Африки військ захоплювали міста Нью-Йорк, Чікаго, Філадельфію, Сан-Франціско). Нові парламентські вибори призначались через півроку. В країні було оголошено воєнний стан. Закривались усі ресторани, театри, кіно, було заборонено музику в громадських місцях, а також безцільне гуляння по вулицях. Повідомлення підписав голова “Союзу п’яти” Ігнатій Руф. Переворот був рішучий і суворий.

“Союз п’яти” віднині безроздільно, безконтрольно володів усіма фабриками, заводами, транспортом, торгівлею, військами, поліцією, пресою, всім апаратом влади. Він міг примусити все населення Америки стати догори ногами. З часів стародавніх азіатських імперій світ не бачив такого зосередження політичної і економічної влади.

Над цим дивним світом ночами піднімався розбитий місяць великим, нерівним диском, розірваним чорними тріщинами на сім частин його крижаний спокій був потривожений і спотворений людськими пристрастями. Але він і тепер так само покірливо лив на землю сріблясте світло. Так само нічний прохожий підводив голову і дивився на нього, думаючи про інше. Так самісінько зітхав і припливав до берегів океан. Росла трава, шуміли ліси, народжувались і вмирали інфузорії, молюски, риби, тварини.

І тільки п’ять чоловік на землі ніяк не могли зрозуміти, що в круговороті життя вони п’ятеро, диктатори і володарі, нікому ні на що не потрібні.

XV

В кабінеті скинутого президента спиною до палаючого каміна, розсунувши фалди, щоб гріти зад, стояв Ігнатій Руф. Перед ним сиділи диктатори. Він говорив:

— У перші дні ще можна було помітити щось подібне до страху, але зараз вони нічого не бояться… Оце ваші півзаходи… (Вони, тобто люди, населення). Вони без опору віддали нам свої гроші, вони не чинили опору, коли ми брали владу, вони не хочуть читати моїх декретів, начебто я їх пишу палицею на воді… Але, хай їм чорт, я хотів би краще мати справу з скаженим слоном, ніж із цією божевільною сволотою, яка перестала любити гроші і поважати владу. Що трапилося, я питаю? Вони пережили кілька годин смертельного страху. Все. Ми, правда, вивернули їхні кишені, але після цього вони повинні були ще більше схилятися перед ідеєю концентрованого капіталу…

Один з диктаторів, схожий на старого цвіркуна, спитав:

— Чи впевнені ви, сер, що ми такі багаті, як ми це думаємо, сер?

— Дев’ять десятих світового золота лежить у підземеллях тут, — Руф ударив ногою по килиму, — ключ від цього золота тут, — він ляснув себе по жилетній кишені, — в цьому ніхто не сумнівається.

— Я задоволений вашим поясненням, дякую вам, сер, — відповів диктатор, схожий на цвіркуна.

Руф вів далі:

— Вони собі існують, ніби нічого й не сталося. Заводи працюють, фермери працюють, чиновники і службовці працюють. Дуже добре, — але при чому ж ми, я питаю? Ми господарі країни, чи ми самі себе вигадали? Учора в парку я схопив за комір якогось прохожого. “Чи розумієте ви, сер, — крикнув я йому, — що ви весь мій, з кістками і м’ясом, з вашою душею, яка коштує двадцять сім доларів на тиждень?” Негідник посміхнувся, наче він зачепився коміром за сучок, звільнився і пішов, посвистуючи… Ми розкололи проклятий Місяць, ми оволоділи світовим капіталом, ми здобули величезну владу тільки для того, щоб до нас ставилися, мов до явища природи: дме вітер — підніми комір. Я заборонив музику в громадських місцях, — усе місто ходить і посвистує. Я закрив шинки і театри, — в місті почали збиратися по квартирах, — вони розважаються безплатно. Ми — міраж. Ми — боги, яким більше не бажають приносити жертви. Я питаю: який практичний висновок з нашої могутності?

Диктатори мовчали, дивлячись на криваве вугілля в каміні. Руф сьорбнув мінеральної води.

— Якщо ви битимете кулаками в повітря, кінець кінцем ви впадете і розіб’єте ніс. Треба створити опір середовища, в якому дієш, інакше дії не буде. Ми на краю безодні, — я стверджую. Людство збожеволіло. Треба повернути йому розум, повернути його до природної боротьби за існування, з усіма освяченими історією формами, де у вільній боротьбі особи з особою виростає здоровий людський екземпляр. Ми повинні провести масовий відбір. Направо і наліво.

— Ближче до справи, що ви пропонуєте? — спитав інший з диктаторів.

— Кров, — сказав Руф. — Усіх оцих з невиправно зсунутими мозками, всіх оцих свистунів, мрійників, без двох хвилин комуністів — у розход! Ми оголосимо війну Східноєвропейському союзу, — це підніме настрій, ми оголосимо запис добровольців у війська, ось перший відбір найздоровіших осіб… Ми оголосимо війну всіх проти всіх, ми керуватимемо цією бойнею, де загине слабий і де сильний здобуде вовчі м’язи… І тоді ми надінемо залізну вуздечку на відродженого звіра…

Руф натиснув кнопку електричного дзвінка. За стіною в тиші затріщало. Минула хвилина, дві, три. Руф звів брови. Диктатори перезирнулися. Ніхто не йшов. Руф зірвав з каміна з телефонного апарата трубку, сказав крізь зуби номер і слухав. Поволі обличчя його темніло. Він обережно поклав трубку на апарат, підійшов до вікна і трохи підняв важку шовкову портьєру. Потім він вернувся до каміна і знову ковтнув мінеральної води.

— Площа безлюдна, — хриплувато сказав він, — військ на площі нема.

Диктатори, дивлячись на нього, глибоко повгрузали в крісла. Запанувала тривала мовчанка. Один тільки спитав:

— Сьогодні були які-небудь ознаки?

— Так, були, — відповів Руф, клацнувши зубами, — інакше б я вас не зібрав сюди, інакше б я не говорив так, як говорив.

Знову біля каміна довго мовчали. Потім у тиші Білого Дому здалека пролунали кроки. Вони наближалися, дзвінко, весело стукаючи по паркету. Диктатори дивились на двері. Без стуку широко розчинилися двері, і ввійшов плечистий юнак з веселими очима. Він був у шерстяній білій сорочці, широкий бавовняний пояс підперізував його плисові коричньові штани на міцних ногах. Обличчя в нього було звичайне, добродушне, трохи кирпатий ніс, пушок на верхній губі, дівочий рум’янець на міцних вилицях. Він зупинився за три крики від каміна, злегка кивнув головою, відкрив посмішкою зуби.

— Добрий день, джентльмени!

— Що тобі тут потрібно, негіднику? — спитав Руф, повільно витягаючи руки з кишень.

— Приміщення нам потрібне для клубу. Чи не можна буде звільнити?