/ / Language: Українська / Genre:nonf_criticism,sci_philosophy, / Series: Висока полиця

Філософія української ідеї та європейський контекст франківський період

Оксана Забужко

Це перша праця, в якій філософія національної ідеї розглядається як самостійна інтелектуальна течія, що сягає далеко за межі політології — до питань про сутність і сенс національного буття. На широкому історико-культурному матеріалі автор досліджує місце цієї течії в європейській — і, спеціально, українській — свідомості новітнього часу (XIX — поч. XX ст.). Окремий розділ присвячено національно-екзистенційним пошукам І. Франка, в чиїй особі сконцентровано духовний досвід переломового для долі національної культури покоління української інтеліґенції.

Оксана Забужко

Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період 

Вступ

Нинішня переоцінка суспільних вартостей, утверджуваних десятиліттями монопольного панування офіційної ідеології, логічно передбачає ретроспективну ревізію духовного шляху втягнених в орбіту єдиного моністичного світогляду колишніх радянських народів. Відбувається поступовий перехід від притаманної тоталітарній свідомості «простої картини світу» [26, 344][1], у тому числі соціально-історичної, коли все багатоманіття суспільних явищ, напружене протистояння, боротьба, схрещення й взаємопроникнення різнонаправлених індивідуальних і групових воль, інтенцій, ідей та ідеалів зводилось до одного-двох рушійних чинників, проголошених універсальними (у випадку марксистсько-ленінської ідеології — до класових інтересів і класової боротьби)[2], від світоглядної одномірности до складної й суперечливої, значно менше зраціоналізованої, але натомість куди реалістичнішої, наділеної всією повноважністю живого життя картини світу.

У цьому прогресуючому «ускладненні», що водночас знаменує собою підвищення «вітальної цінности» (Ортеґа-і-Ґасет) культури в цілому, у якнайширшому сенсі слова, особливу роль покликане відіграти історико-філософське пізнання. Як відомо з часів Геґеля, історія філософії є філософія (філософська логіка) sui generis, а отже, єдиний реально приступний нам спосіб «віталізувати» наш знекровлений моністичними редукціями і, ніде правди діти, багато в чому перверсивний філософський умисел — це занурити його в усю повноту дійсних конкретно-історичних зв'язків. Доки історія філософії прочитуватиметься як історія переможної боротьби матеріалізму з ідеалізмом, а не як історія здобутків і втрат людського духа в його споконвічній звазі відповісти собі на славнозвісні гілелівські питання «що я і навіщо я?», доти в суспільстві не буде приналежного інтелектуального інструментарію навіть на те, щоб здати собі справу з правдивих масштабів кризи, котра його охопила.

Культура, зокрема філософська, розвиненої нації динамічна, тобто в ній на кожному історичному етапі «одночасно існує й діє щонайменше кілька традицій, відмінних одна від одної акумульованим у них культурним матеріалом і способом його структурної організації» [14, 132]. Приміром, визначний дослідник політичної історії України І. Лисяк-Рудницький установив, що «головними темами в українській суспільній думці за минулі півтора століття є націоналізм, демократія, лібералізм, консерватизм, соціалізм, комунізм і фашизм» [169, 91] (що ж до решти напрямків філософської думки України, крім соціально-політичного, то тут досі не маємо узагальнюючих, системних праць). Тож штучне згортання живого мисленого розмаїття до «трьох джерел і трьох складових марксизму» (з додатком революційно-демократичної ідеології там, де йдеться про історію вітчизняної філософії) закономірно виснажує «систему живлення» й самої марксистської філософії, унеможливлюючи її дальший розвиток. Процес успадкування в царині духовної культури в жодному разі не є лінійним, і з плином часу для реставрації й активного функціонування в структурі нової традиції притягується, здавалось би, «завмерлий» матеріал, котрий досі не актуалізувався (так, розробка в нашій країні філософської антропології на марксистському ґрунті в посталінський період навряд чи була б можливою без розширених студій німецького ідеалізму).

Одначе, поруч із занепадом єдиної зацілілої філософської традиції, таке «вимивання» історико-філософського ґрунту культури має далеко тяжчі наслідки, насамперед для суспільної практики, остання-бо в драматично напруженій формі ставить перед філософською теорією саме ті питання, на котрі ця теорія, зостаючись у рамках іманентного саморозгортання, відповісти просто не в змозі. Як засвідчило стрімке розгортання політичних процесів, що в кінцевому підсумку призвели до розвалу СРСР, перше з-поміж таких питань — національне.

Саме тут і далася взнаки слабкість власне марксистських філософських розробок, зрештою цілком явна для численних дослідників національної проблематики вже наприкінці XIX ст. Досить згадати тезу В. Зомбарта про те, що соціалізм і націоналізм, читай національний рух, становлять два протилежні полюси, між якими розвивається історія, бо кожен із них спирається на той вимір соціальної реальности — класовий або національний, — котрий іґнорується супротивним, або ж ґрунтовний, здійснений Т. Масариком з позицій автономної етики критичний аналіз поглядів К. Маркса й Ф. Енгельса на націю лише як на тотожну державі історичну форму спільноти, без урахування її позадержавних, природних і культурних, конститутивних чинників [77, 390—415]. Та й та обставина, що якраз у соціал-демократичному русі багатонаціональної Австрії марксизм трансформувався в австро-марксизм із його, по-винниченківськи кажучи, «чесними з собою» спробами якось заповнити зяючу теоретичну лакуну національного ідеями національно-культурної автономії, також більш ніж симптоматична. Ця слабкість марксизму проявилась одразу, як тільки теорія почала робитися «матеріальною силою» й теза про націю як продукт капіталізму, приречений логікою історії на загибель в осяжному майбутньому комуністичної формації, стала методологічним засновком національної політики комуністичних партій.

Нарікання на здійснені в умовах тоталітарного режиму в СРСР деформації ленінської національної політики можуть, звичайно, мати певну моральну валідність з огляду на відповідні політичні констеляції (як це сталося, наприклад, з відомою працею І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», спеціально присвяченою темі цих деформацій [38]), але, взяті в бодай трохи ширшому історико-філософському контексті, ці нарікання видаються не більше ніж логічним непорозумінням, petitio principi: якщо практичні результати соціального експерименту не задовольняють, то це зовсім не означає, ніби вони не прогнозувалися самою теорією, котра взяла на себе повноваження науково забезпечити експеримент.

Поминаючи наразі увагою внутрішню суперечливість ленінської програми в національному питанні, підмічену вже її першими опонентами на марксистській-таки платформі [89, 237—255], завважимо лише, що філософія, яка цілковито виключає національне з системи вартостей[3], натомість постулюючи його історичну скінченність, ба більше — його «приписаність» до «недійсної» історії, до «передісторії» людства, — така філософія в ролі «матеріальної сили» неминуче, всупереч усій позірній толерантності її адептів, прирікає національне як у суспільстві, так і в людині на рівні як свідомости, так і безпосереднього чуття — на безнадійне й безбарвне заникання, «недугу на смерть» (С. К'єркеґор), Sein-zum-Tod (М. Гайдеґер). Тобто можна, не вдаючись до докладнішого розгляду, сказати, що в царині національного марксизм відзначається не так виробленою теорією, як прихованим неґативістським пафосом (поза всяким сумнівом, тут дали себе знати суб'єктивні симпатії й антипатії його творців, не досить ясно перекладені на мову понять).

До речі, про цю саму мову понять. Вельми прикметно, що ні філософія, ні соціологія, ні навіть соціальна психологія марксизму так і не виробили скільки-небудь надійного категоріального апарату для схоплення феномену національного, котрий таким робом опинився, висловлюючись афоризмом П. Вяземського, у становищі домовика: всі в нього вірять, але ніхто не знає, як «наткнути на нього палець». Подібна «термінологічна абстиненція» — при одночасній наявності цілої бібліотеки праць, присвячених критиці немарксистських (зазвичай сукупно означених як «буржуазно-націоналістичні») досліджень питання, — може мати тільки одне пояснення — зневагу теорії до предмета, відмову йому в перспективах самодовільного розвитку.

Знаменна з цього погляду в марксистській соціальній філософії еволюція поняття «націоналізм», яке за своїм первісним об'ємом узагалі дуже широке й обіймає всю сукупність новітніх інтелектуальних течій у філософській, політичній, економічній і т. д. науці, що беруть цілість національної спільноти за відпровідний пункт своїх концептуальних побудов. В остаточній марксистсько-ленінській інтерпретації поняття націоналізму, списане «за відомством» «буржуазної ідеології», прирікається на суто конвенційне вживання, перетворюючись буквально на «слово-тиран» у чейзівському сенсі: непомірно розростається його об'єм, котрий урешті, у період тоталітарної диктатури, неявно ввібрав у себе національне в усіх його самостійних сутнісних проявах до вузько-культурного включно (наприклад, «націоналізм у мовознавстві» — словосполучення, у принципі абсурдне для домарксистської, та й немарксистської думки, бо мова ab definitio є національною ознакою).

Відбулося те, що передбачив Дж. Орвел у прецікавому з погляду філософії мови трактаті «Про новомову» (епілозі до роману «1984»), говорячи про виникнення слів, «призначених не на те, щоб відбивати, а на те, щоб убивати значення. Значення цих слів… розширялося так, аби схопити цілу множину понять; упакувавши ці поняття в одне слово, їх уже легко було відкинути й забути» [86, 204].

Таким чином, з одного боку — розпухлий до безсенсовности «націоналізм» — цей термін-монстр, що, мов біблійні худі корови, пожер ситих — «національну ідею», «національне почуття», не кажучи вже про геґелівський «національний дух», тощо, а з другого — відсутність ефективної категоріальної сітки для позитивного опису предмета (тільки в середині 80-х років радянська етносоціологія приступила до теоретичного розмежування «національного» й «етнічного» [16, 97—112]). Ось та гносеологічна ситуація, котра цілком недвозначно свідчить, що в марксистській системі тематичних пріоритетів національному відводиться, у найліпшому разі, місце «необхідного зла».

Звичайно, достосовуючись до вимог суспільної реальности, філософська теорія, як програма соціального діяння, мусила виправляти свої хиби, і тоді вигнане у двері національне влізало у вікно — так з'явилася на світ концепція «соціалістичної нації» та «нової історичної спільноти людей — радянського народу» як нібито переходової форми до наступного «злиття націй»[4].

Починаючи з 30-х років, реставрація прихованих засад імперської національної політики була з боку заплутаної в національному питанні ідеології закономірною поступкою найбільш інерційним, посполито-масовидним, на інстинктивному рівні всталеним національно-державним (приналежним державній нації) світоглядним кліше. Відомо ж бо, що «сон розуму породжує примари». Недомовленість, недостатня сконцептуалізованість, весь цей ірраціональний послідок у марксистсько-ленінському підході до національного питання зробив поліетнічне — можливо, найстрокатіше з усіх знаних в історії багатонаціональних утворень — суспільство легкою здобиччю «примар» великодержавницького «колективного несвідомого».

Можна погодитися з американським політологом Р. Шпорлюком, що «коли комунізм завдав поразки доктринам-суперницям, то своєю перемогою він завдячував тому фактові, що прийняв принаймні декотрі з національних принципів і сам став національним, властиво націоналістичним» [172, 5].

Одним словом, у марксистсько-ленінській теорії нації і національних відносин маємо те, що лінгвістичний аналіз (Дж. Вісдом) назвав був свого часу філософським неврозом: коли філософія, втративши зв'язок із живою явою, перестає довіряти сама собі. І власне тут історія філософії, спеціально тих напрямків філософської думки, котрі покладають своїм предметом національний аспект суспільного буття в усій його сутнісній багатомірності, покликана відіграти своєрідну терапевтичну роль.

Гальванізація традиції, силоміць перерваної й винесеної за межі культурної пам'яті (навіть інституційно — через закриття доступу до першоджерел і вилучення з навчальних курсів), традиції, що її без перебільшення треба віднести до найпотужніших в усіх слов'янських філософських культурах, у тому числі й українській (у ході дальшого викладу ми маємо на меті це довести), сприятиме як розширенню обріїв філософської рефлексії над затяжною духовною кризою, котру нині переживаємо, так і — опосередкованим чином — відновленню давнопорушеної цілости української культури — і діахронної, і синхронної [39, 325], — ретроспективній (коштом незасвоєної спадщини) компенсації неповноти теоретичного самоусвідомлення української культури як об'єктивації буття (платонівського «істинного» буття, протилежного сутому існуванню) українського народу.

Йдеться нам про ту галузь філософського українознавства, котра почала була складатися в історії нашої духовної культури в другій половині XIX — на початку XX ст. на стикові історіософії, етнопсихології, історії філософії, культурології, а почасти й релігійної філософії. Початок тут було покладено ідейною програмою Кирило-Мефодіївського товариства, яка, за слушним спостереженням Д. Чижевського, синтезувала християнство й романтичний націоналізм [143, 107—112] і в якій Україна в потоці історії, у єдності минулого, теперішнього й майбутнього («і мертвих, і живих, і ненарожденних») уперше постає як самостійна філософська проблема. Оцей синтетичний погляд на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий у соціальному часі й «соціалізованому» просторі континуум і водночас як на суб'єкта всезагального історичного процесу[5] ми називаємо, у дусі традиційної філософськи-класичної термінології, національною ідеєю. Ближче до нашого часу цю точку зору найповніше виразив один із найвидатніших релігійних філософів XX ст. — М. Бубер: «Ми говоримо про національну ідею, коли який-небудь народ помічає свою єдність, свій внутрішній зв'язок, свій історичний характер, свої традиції, своє становлення і розвиток, свою долю й призначення, робить їх предметом своєї свідомости, мотивуванням своєї волі» [18, 259].

Відповідно філософією національної ідеї ми називаємо всі форми філософської рефлексії над національною ідеєю — від академічного пуризму логіко-понятійного дискурсу через марґінальні, популяризаторські жанри есеїстики та публіцистики до художньої літератури включно, тобто всі види словесної культури, у яких національна самосвідомість ставить собі питання смисложиттєві чи, за визначенням того-таки М. Бубера, «реальні», такі, що зачіпають не лише інтелект, а цілу людську істоту, отже, є насущними для буття національної спільноти в усій його ціннісно сприйнятій людиною конкретності. У цій «реальності» — ключ до розуміння, чому всяка національна ідея завше стремить до перетікання в практично-політичну сферу: споконвічно-людське «хто я?», чи, стосовно до спільноти, «хто ми?», необхідно породжує з себе і «що я повинен робити?». Одначе навряд чи можна вважати справедливим, якби таке закономірне переростання національного (етнічного) самоусвідомлення в національне (політичне) самовизначення однозначно втягнуло питання національної ідеї в орбіту політології, виштовхавши його зі структури сучасного філософського мислення. Так, наприклад, українська ідея нині несе на собі такий тягар інерції суто політизованого слововжитку, що асоціюється радше з тотальним націоналізмом Д. Донцова, з його «всеобіймаючою» ідеєю національного самовладдя, ніж із філософськими пошуками кирило-мефодіївців, у яких це поняття, між іншим, уперше й з'явилося (у П. Куліша).

Що ж, подібний ухил, очевидячки, неминучий для нації, котра на певному історичному витку випала з європейської історії саме тому, що не спромоглася вбезпечити свій суверенітет державно, і в чиїй свідомості, відтак, ідея державности перетворилася на своєрідну ultima Thule — крайню межу, до якої асимптотично збігає будь-яка масштабніша рефлексія. Але на ділі це призвело до того, що увесь напрацьований українською думкою XIX—XX ст. довкола національної ідеї власне філософський потенціал залишився незапотребованим не лише марксистською[6], а й немарксистською інтелектуальною традицією в силу її надмірної «державоцентричної» заанґажованости. Взагалі, спроби продовжити цей напрямок філософування на еміґрації, хоч які самі собою цікаві [66; 68; 82; 104; 143; 146], вражені одним суто психологічним «комплексом»: вони здійснені під ту пору, коли чергове історичне поривання до національно-державного самовизначення України зазнає краху, тож філософія національної ідеї в них непомітно обертається на «філософію національної поразки», де головне питання зміщується з площини гносеологічної («хто ми?») в площину аксіологічну («чим ми гірші за інших?»). У найбільш екстремальній формі це можна бачити в Д. Донцова (із цілого реваншистського пафосу його «Націоналізму» виразно проступає, сказати б, потреба дефінітивности — нарікання на «неясність змісту української ідеї» [41, 234—245]), а також — у красному письменстві — у Є. Маланюка, чий образ химеричної України — ілюзії, що живиться кров'ю своїх адептів («А може, й не Еллада степова, Лиш відьма-сотниківна, мертва й гарна, Що чорним ядом серце напува і опівночі воскресає марно?»), — співставний хіба що з уявленнями російського філософа-містика Д. Андреєва про ідеальну Душу народу та її демона-антагоніста [2, 91—99]. Подібним «комплексом національної меншевартости», хоч і різною мірою, перейняті писання В. Липинського, І. Мірчука, І. Лисяка-Рудницького, П. Феденка, а ця обставина спонукає нас ставитися до здобутих ними наслідків принаймні критично.

Зі всього сказаного видно, що потреба в ідеологічно неупередженому системному дослідженні філософії української ідеї досі залишається незадоволеною. Пропонована увазі читачів студія являє собою першу в філософській україністиці спробу почасти заповнити цю величезну духовну лакуну. З труднощів методологічного характеру, котрі підстерігають дослідника на цьому шляху, крім зазначених вище (брак належним чином апробованих іманентно-філософських підходів до предмета, невиробленість категоріального апарату, ідеологічний тиск із боку політичних реалій, нарешті, спричинена тривалою «закритістю» тематики елементарна невпорядкованість корпусу відповідних текстів), вкажемо ще на таке.

Студіювати будь-яку філософську течію методом репрезентативних постатей, тобто вивчаючи opera magna найхарактерніших її представників, звичайно, куди надійніше й економніше, ніж намагатися вичленити з порізнених філософських, історичних, публіцистичних, літературознавчих і просто художніх текстів різних авторів та «транспонувати», перекласти єдиною нормативною мовою понять той розгалужений комплекс навзаєм переплетених, споріднених світоглядно значущих ідей, котрий, циркулюючи в суспільній свідомості, у своїй труднопіддатній на реставрацію цілокупності визначає анонімну філософську атмосферу епохи чи бодай тільки покоління — атмосферу, яка аж ніяк не розпадається на множину «авторських» філософських концепцій і взагалі становить їхнє животворне матірне середовище, передумову їхнього виникнення, ментальне тло, обволікаючий і направляючий пізнавально-ціннісний контекст. Реставрувати її — завдання, звичніше для історика культури, ніж для історика філософії в строгому сенсі, історику ж філософії доводиться братися за нього й робитися істориком філософської культури в тому разі, коли досліджувана доба або національна інтелектуальна школа не надає йому до диспозиції готових, зрілих філософських систем, цих своєрідних «зримих», цілком осяжних для розуму-пізнавача «персоніфікацій» розлитої в культурі філософії (адже далеко не кожна культура потрапляє сповна «виговоритись», зоставивши по собі свій категоріально синтезований теоретичний компендій для вигоди майбутніх істориків). А саме таку картину являє собою слов'янська, зокрема й українська, філософська спадщина. Ще у 20-х роках Д. І. Чижевський зазначає, що в «межах національних у слов'ян і досі поруч з чистими теоретиками можуть бути поставлені мисленики, які тільки намічали ідеї, тільки кидали думки, не продумуючи їх до кінця, не даючи їм останньої філософської обробки» [143, 12—13], а в 1927 р. на Варшавському філософському конгресі І. Мірчук виступає з доповіддю «Про слов'янську філософію» (згодом у доповненому й переробленому вигляді він виголошує її на VII Міжнародному філософському конґресі в Оксфорді), де взагалі проголошує «безсистемність» іманентною специфічною ознакою слов'янського філософського мислення. «Духовна енергія, що виступає у формі філософського мислення, — пише він, — має в творчості слов'ян не вертикальні, а горизонтальні тенденції, вона спрямовується не вгору, а вшир» [168, 128], цебто замість концентруватися в індивідуальних філософських ученнях, розтікається по різних формах суспільної свідомости, насичуючи філософськи-світоглядним змістом цілу національну культуру.

Наразі нас не обходить, чи вбачати в цьому справді сутнісну рису слов'янської ментальности, чи, як Д. Чижевський, симптом пізнього філософського пробудження слов'ян, тобто недостатньої, на той час, підготовлености ґрунту для постання ориґінальних філософських систем. Важливо те, що філософія української ідеї, ця фактично теоретична самосвідомість українського національного відродження XIX — початку XX століть, всепроникальна для нашої духовної культури від Кирило-Мефодіївського гуртка аж до «розстріляного Ренесансу» 20-х років, де її останнім евристичним проявом стала так звана «літературна дискусія»[7], — отже, у перекладі на мову персоналій, від П. Куліша й Т. Шевченка до М. Хвильового (не випадкова заява Хвильового: «Ми… ведемо свою родословну від Куліша» [139, 475]) і до «згасаючих коливань» еміґраційної філософської думки (Д. Чижевський — І. Мірчук — М. Шлемкевич…), при всій своїй — без перебільшення — життєвій значущості для духовних потреб пробудженого доісторичного життя українського народу, при тому, що рідко який український мислитель тої доби не прилучився до розвитку цієї філософської течії особистим внеском, — при всьому цьому, — повторюємо, філософія української ідеї не дала жодної, «випареної» до кристалічно-понятійної форми філософської системи у властивому розумінні цього слова[8]. Відповідно, взяти на себе цей труд «випарювання» живого потоку культури (та ще й культури виразно «літературоцентричної», — і це при вкрай недостатній розробленості методик історико-філософського аналізу художнього тексту) до жорстких мислених структур певної, хай недоформованої, «недоукомплектованої», а все ж ідеології — належить сучасному дослідникові. Часова дистанція (кількадесятилітній занепад традиції) дає змогу розглянути філософію української ідеї від 40-х років XIX до 20-х років XX ст. як усе-таки завершену — хоч і не зняту! — цілість, щоправда, не «в собі» завершену, а внаслідок досить брутального зовнішнього втручання, але в даному випадку це неістотно, як неістотно для осягнення особистої внутрішньої цілости скінченого людського життя, урвала його смерть природна чи насильницька, у старості чи в сповненому перспектив і планів на майбутнє зрілому віці.

Здаючи собі справу з ґрандіозности так поставленого завдання, що вимагає сукупної праці багатьох істориків, ми обрали своїм предметом філософську рефлексію над українською ідеєю лише одного, у багатьох розуміннях серцевинного для долі української культури, періоду, який, послуговуючись терміном, котрий запровадив був у нашу культурологію М. Скрипник, називатимемо франківським.

Запропонована Скрипником періодизація новочасної, секулярної української культури має в основі насамперед історико-літературний «стрижень», і в цьому загалом є рація — позаяк із кінця XVIII ст. українське національно-культурне відродження, як і більшість слов'янських, розгорталося за романтичною моделлю, де саме мова, а за нею і словесна творчість, письменство як головна етнодиференціююча ознака бере на себе в «тілі» культури централізаторську, системно-організуючу функцію, тож історію літератури вдається спроектувати на цілу історію культури без особливих натяжок. Єдине, що робить Скрипникову схему трохи зумисною, — надмірна й дещо вульгарна соціологізація, намагання навпростець «заземлити» національно-культурний поступ на станівкому класовому ґрунті.

Отже, перший період, недбало пойменований «котляревщиною-гулаківщиною», — «поміщицький», — коли остаточно перетравлена загальноімперськими соціальними інститутами, перетворена на провінцію Україна, орієнтуючись на народну мову та етнокультуру, почала виробляти професійну культуру поки що локального, «обласного» значення, — виходить розтягнутим мало не до 70-х років XIX ст., накриваючи одною шапкою і Котляревського з «малоросійським» театром, і кириломефодіївців із Кулішем та Шевченком включно. «Громадівський» рух 70-х із його потужною культуротворчою спрямованістю (саме київська Стара Громада дала нову плеяду української інтеліґенції, у тому числі таких ориґінальних мислителів загальнослов'янського значення, як М. Драгоманов, В. Антонович, П. Житецький та ін.) при такому підході взагалі «випадає» з історії. Зате щодо франківського (львівського) періоду, соціальну базу якого, за Скрипником, становила дрібнобуржуазна інтеліґенція та селянство, то тут і хронологічні рамки витримуються ним коректніше (приблизно від 80-х років XIX ст. до російської революції 1905 p.), і, головне, лаконічно й точно схоплено саму сутність періоду, його вирішальне, переломне значення для самоусвідомлення нації, сходження її до себе самої в культурі й через культуру. «У Львові, — пише М. Скрипник, — утворився осередок української культури, де вона творила свої власні шляхи розвитку» [95, 46], будучи — і це принципово важливо — одночасно втягненою в орбіту безпосереднього впливу не тільки російської, як доти, а й, далеко більшою мірою, «інших всесвітніх культур». Спостереження слушне і, на наш погляд, ще належно не поціноване: очевидно, подібно як у духовному онтогенезі людині для свідомости свого «я» і відчуття власної тожсамости потрібно емоційно й коґнітивно пережити «інакшість» інших, так і в духовному філоґенезі нація як суб'єкт культури мусить для ствердження своєї «самости» освоїти й зняти (у геґелівському сенсі) по змозі ширше число інокультурних впливів. У новітню добу це число ніколи не було на Україні таким широким, як власне в останній чверті XIX — на початку XX ст. (аж до Першої світової війни), і, може, саме тому «інтенсивність, ширина і глибокість… розвоєвого руху в тім часі були більші, ніж коли-небудь перед тим на протязі нашої історії» [118, т. 41, 471].

У часовому відношенні франківський період також чи не найопукліший за всю культурну історію України і вже тим одним зручний для вивчення: він чітко детермінований «на вході» й «на виході» історичної ваги документами — «на вході» репресивними санкціями російського царизму 1863 й 1876 pp. супроти української мови, а значить, і супроти всієї, лінґвоцентрично орієнтованої, культури, які зумовили її переміщення до українських земель під Австрією[9] (тамтешній уряд був непорівнянно толерантніший до національно-культурних потреб, та й загалом гарантував мінімально можливий в умовах конституційної держави обсяг громадянських свобод), а «на виході» — скасуванням цих санкцій внаслідок революції 1905 p., коли «повільне розкріпачення українського слова і створення умов правомірного громадянського існування почало відновлювати тяжіння українських земель до своїх природних — географічних та історично витворених центрів» [31, 115][10].

Тобто франківський період охоплює, властиво, громадську діяльність одного покоління інтеліґенції, того, чия соціалізація в основному завершилася на кінець 70-х — початок 80-х років і котре впродовж наступних трьох десятиліть взяло на себе головний тягар місії відродження розчленованої між двома імперіями України як специфічної духовної цілости новітнього, так би мовити, секулярного типу. І. Франко, сам безперечно чільна постать і лідер цього покоління, називав його «Молодою Україною» — поняттям, запущеним в обіг з легкої руки вельми цікавого, а нині майже забутого літератора й публіциста Тр. Зіньківського [51, 81—119]. Така самоназва зручна вже тим, що підкреслює ідейну й політичну спорідненість ґенерації кінця століття з національно-визвольними рухами, котрі охопили Європу в XIX ст.,[11] — від згуртованої 1834 р. «Молодої Європи», що об'єднувала «Молоду Італію», Молоду Німеччину», «Молоду Польщу» та ін., до «молодочехів» — партії чеського національного відродження. Головна відмінність від них «Молодої України» насамперед у тому, що вона не була оформлена організаційно. Впродовж трьох років (1900–1902) видаваний у Львові однойменний часопис, звісно ж, не можна вважати ґенераційною трибуною (був нею радше «Літературно-Науковий Вістник» — наступник заснованої 1882 р. «Зорі»), доривчі й нереґулярні «віча української академічної молоді», на одному з яких, у 1900 p., «Молода Україна» — «посліднє покоління XIX століття» — устами Л. Цегельського проголосила ідею української політичної незалежности «синтезою всіх своїх стремлінь і змагань», хоч і симптоматичні для ілюстрації вищезгаданого (у даному разі дуже прискореного!) процесу перетікання «національної ідеї» у сферу політичних реалій, також абсолютно неспівставні з авторитетом діючих тоді в Галичині партій, у першу чергу радикальної. Отож, інституційно «Молода Україна» як така не існує, залишаючись не більше ніж метафорою — зате точною й місткою — на ознаку української інтеліґенції «франківського періоду».

Під оглядом нашої теми період цей є, одначе, цікавий не лише своєю виразною хронологічною виокремленістю та сконденсованістю перебігу духовних процесів. Власне філософсько-теоретичні здобутки «Молодої України» більш ніж скромні порівняно з попередниками — кириломефодіївцями й «громадівцями» 70-х (переважна більшість яких продовжувала працювати й у «франківський період»). Воно й зрозуміло: «Сова Мінерви вилітає смерком», — казав Геґель. У кожному разі, нація найплідніше рефлектує, зокрема й над власним буттям, у періоди завмирання соціально-творчої, спрямованої на практично-історичне самоствердження, діяльности — це спостеріг ще К. Маркс, пояснивши багатство німецької філософської традиції позаісторичним буттям німецького народу[12], а 3. Фройд винайшов для подібних феноменів термін «сублімація». Головним же змістом львівського періоду було, безперечно, витворення в позадержавних умовах зрілої, адекватної капіталістичним темпам суспільного розвитку української політичної нації як окремішнього, свідомого й самосвідомого суб'єкта історії, так що свій сенс і призначення тодішня інтеліґенція вбачала в хоч і далекосяжній, безтерміновій, але все ж прагматично орієнтованій роботі з масами з тим, щоб «зробити з тих мас реальну політичну силу» [133, 101].

Наскільки ця програма вдалася, то вже інша справа: самозрозуміло, що в Галичині, включеній усе ж до складу конституційної держави, становлення — чи, радше, за В. Винниченком, «відродження», — нації відбувалося куди ефективніше і, на думку І. Лисяка-Рудницького, в основному завершилося до початку Першої світової війни, тоді як «загальмована» в політичному відношенні Наддніпрянська Україна була розбуджена до самодіяльного історичного життя аж революційними процесами 1917—1921 pp. [68, 213—216].

Себто звання «українського П'ємонту», яке з легкої руки Є. Чикаленка дістала була Галичина початку століття (з алюзією до незадовго перед тим здійсненого об'єднання Італії довкола Сардинського королівства, ядро якого становила провінція П'ємонт), відбивало й переважну (щодо решти України) інтенсивність тамтешнього визвольного руху, і політичні інспірації української інтеліґенції по обидва боки Збруча (благо інтеліґенція, на відміну від народу, складала загальнонаціональну єдність, забезпечуючи єдиній, нероз'ємній на «малоруську» та «галицьку» українській духовній культурі національну ідентичність).

Накреслена І. Франком 1896 р. у статті «З кінцем року» й розвинена згодом у ряді інших праць програма послідовного й цілеспрямованого національного будівництва має підкреслено комплексний характер: «Тілько… інтеґральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів. Бо ані фіра книжок самих сего не зробить, ані копиця брошур самих, ані пів-копи послів самих, ані Академія наук сама, ані тисяча шкіл з руською мовою викладовою самою, ані тисяча віч самих. Треба всего сего, але треба всего, на всі боки, щоб ми справді росли органічно…» [133, 101].

Очевидно, що в розповні такої бурхливої й цілокупної розбудови нації час для «Мінервиної сови» не найвідповідніший. Саме з урахуванням цієї конкретно-історичної обставини треба підходити до Франкового докору на адресу українських «культурників» у замилуванні теоретичними побудовами високого ступеня абстрактности. У такій, умовно кажучи, «сублімації» праґматичний І. Франко вбачає, зрештою, небезпідставно, відчуження від потреб соціальної практики, «ознаку глибокого розриву між інтелігенцією й народом» [133, 103], бо ж «ані теоретичним федералізмом ніхто ситий не буде, ані теоретично виарґументоване українство нікого до себе не потягне і нікого не загріє» [133, 102—103].

Ця показна «нефілософічність» (досить, до речі, відносна, бо, відкинуте сучасниками як неактуальне, «теоретично виарґументоване українство» в працях М. Костомарова, В. Антоновича, Т. Рильського та ін. [60; 93] через покоління розкрило свій евристичний потенціал у І. Мірчука й Д. Чижевського, даючи нам підстави вбачати в ньому важливу й продуктивну фазу філософії української ідеї, котру ми також включаємо до «франківського періоду» як його бічну павіть), ця, сказати б, «нефілософічність», проведена з позитивістською послідовністю[13], виштовхнувши філософську рефлексію в «підсвідомість» культури, тобто в неспеціалізовані для світоглядної теорії форми, — насамперед у мистецтво, котре з готовністю бере на себе місію «потягнути й загріти» вже не «теоретично виарґументованим», а безпосередньо особистісним, екзистенційно вичутим і пережитим «українством», — дає змогу розглядати франківський період як своєрідний «пробний камінь» для вироблення методології історико-філософського дослідження не тільки української, а й взагалі національної ідеї будь-якого народу, як інтелектуальної течії, що в силу іманентного тяжіння до практично-політичної розв'язки не залишила на своєму шляху вичерпно репрезентантних «Гоббсів, Токвілів, Марксів чи Веберів».

Нарешті, про ще одну обставину, котра спонукала нас обрати об'єктом аналізу саме названий період. Вище згадувалося, що із загальнокультурного погляду М. Скрипник визначив його суть як такого, що вивів українську культуру зі статусу провінційної, «обласної» на «самостійний шлях розвитку» і, тим самим, на шлях повноцінного суб'єкт-суб'єктного діалогу (того, який М. Бубер іменував діалогом типу «Я — Ти», протилежного до «Я — Воно») з іншими культурами. Можна сказати ще точніше, скориставшись літературознавчою формулою Д. Чижевського: саме на рубежі століть нова українська культура вперше набуває «повної структури» (у першу чергу завдяки тій-таки «інтеґральній, всесторонній праці» «Молодої України»): не тільки художньо-естетична, а й наукова, релігійна, політична «підсистеми» українського духовного життя складаються й розвиваються органічно, «зсередини», відповідно до потреб української суспільности.

Ясна річ, ніяким актом ніякої волі, хай і гуртової, здійснити це за такий феноменально короткий термін, як одне покоління, не вдалося б — навіть при тому, що «Молода Україна» прямо спиралася на два попередні покоління нової української інтеліґенції, а така спадкоємна тяглість, загалом не притаманна українській культурній історії — всуціль дискретній, позначеній реґулярними (за І. Мірчуком, щопівстолітніми [81]) розривами традиції, — звичайно ж, мусила принести свої плоди, забезпечивши якісний стрибок… Не вдалося б, якби не відіграв тут каталізуючої ролі якісно новий ступінь відкритости національної культури, доти, почасти під народницьким ідеологічним домінуванням, доволі консервативної, замкнутої, запрацьованої головно на утримання, збереження (народної мови, звичаїв, моралі тощо).

Перенесення «духовної столиці» України з Києва до Львова справило на цю «переорієнтацію» культури та відповідне її входження в загальноєвропейський культурний контекст вирішальний вплив насамперед тому, що напрямки втягло українське національне відродження в епіцентр тих бурхливих процесів національного будівництва, якими у «вік націоналізму» охоплена була вся Європа — від Іспанії (котра хронологічно вступає у «вік націоналізму» останньою, з так званим «поколінням 1898 року») аж по Росію, яка, щоправда, до самого XX ст. (до 1905 р.) переживала цю свою новітню історію (постання політичної нації, адекватної добі капіталістичної індустріалізації) майже виключно в ідеї, у духові. У той період, що нас цікавить, центр національних рухів виразно перемістився в Австро-Угорщину.

І не дивно: «клаптикова імперія», стягнена із земель Східної та Центральної Європи, впродовж десятиліть утримувалась у рівноважному стані коштом боротьби двох протидійних — дедалі наростаючих відцентрових сил (національних рухів, що в ході свого поступального розгортання один по одному доходили до потреби політичного самовизначення) і цементуючих, унітаристських державних інституцій, ілюзорна стабільність яких персоніфікувалася постаттю незмінного монарха — Франц-Йосиф перебував на троні з 1848 по 1916 р. (!).

В. М. Джонстон, автор найбільш капітальної студії над духовною культурою тогочасної Австрії, вважає такими дійсними стабілізуючими чинниками (крім правлячого дому Габсбурґів, чия державно консолідуюча місія радше символічна) бюрократію, жандармерію й армію, «плавильний казан народів» [163, 62]. Його думку розвиває інший американський дослідник — А. Марковіц: «…рідко коли два процеси, формування держави й національного будівництва, перебували в такому непримиренному антаґонізмі, як у випадку Австрійської імперії… Певні структурні адаптації до нових ситуацій, зокрема встановлення дуалістичної монархії після угоди з Угорщиною (1867), були пристосуванням, призначеним урятувати існуючу політичну структуру. Адже Австрійська імперія за самою своєю суттю неспроможна була здійснити необхідний крок, що укріпив багато інших політичних одиниць у дев'ятнадцятому столітті: структурне узгодження з націоналізмом. Внутрішні суперечності й призвели врешті до краху» [166, 3].

Тільки розглядаючи український рух у Галичині — за офіційним статусом до того ж не українській, а польській провінції, та ще й із найпотужнішим (поруч із Богемією) прошарком неасимільованого, етнічно зацілілого єврейства, — у цьому історичному контексті, можна адекватно зрозуміти й сконцептуалізувати ідейно-теоретичний потенціал руху, його, сказати б, історіософський етос, бо ж філософія національної ідеї в Чехії, Польщі, Словаччині, Хорватії, у німецького (пангерманізм) та єврейського (сіонізм) народів імперії розвивалася (попри зрозумілу специфікацію) за такими типологічно спорідненими моделями, що іґнорувати ці взаємовпливи, цю навзаєм каталізуючу «філіацію ідей» — значить викривляти дійсний історико-філософський процес.

І ось якраз у цьому аспекті постать І. Франка як письменника, вченого й публіциста є унікально репрезентантною для культурної «відкритости» «Молодої України», її універсальної ідейної рецептивности й наскрізної для національної самосвідомости тенденції «зайняти місце в хорі інших культурних націй» [122, т. 45, 404]. Франко, сам, за спостереженням М. Грушевського, «вихованець західноєвропейської, передусім німецької культури» [28, 6], був інтеґрований у загальноавстрійські культурні процеси настільки щільно й органічно[14] (самих лише німецькомовних часописів, у яких він співробітничав, Б. Бендзар налічує 19 [10], серед них таке авторитетне віденське видання, як «Die Zeit», чиїм кореспондентом Франко був з 1895 по 1905 pp.), що деякі сучасні франкознавці на Заході стверджують навіть, буцімто він не завжди виступав «виключно в рамках української національної ідентичности» [69, 82], усвідомлюючи себе також і «остеррайхером», австріяком [170, 253][15].

У тому, що такий погляд може побутувати — попри цілком однозначну заяву самого Франка, «що ми насамперед русини, а потім австріяки, що ми не русини для Австрії, але австріяки для Русі, т. є., що з Австрією в'яже нас не що більше, як та свобода, яку тут маємо, як та можність розвивати свою народність, зглядно більша, ніж є у Росії» [128, 314], — бачиться нам несвідомо звужене розуміння самої «української національної ідентичности», а точніше, недобачання тієї очевидної, не досить виразно обумовленої ні в радянському, ні в західному українознавстві обставини, що перші три покоління нової української інтеліґенції, кінчаючи Франковим, необхідно були — мусили бути! — вихованцями або російської, як київські «громадівці»[16], або ж «західноєвропейської, передусім німецької» культури. Третього — сиріч української культури з повною структурою, спроможної продукувати інтеліґенцію на своєму власному ґрунті, було просто не дано, — одначе це не заважало їм зберігати, сповідувати як свідоме переконання українську національну ідентичність, «українофільство», «хлопоманство», те, що М. Грушевський у цитованій вище статті визначає, не досить зграбно, як «ідеологію», на відміну від культури [28, 17—18].

Оцей специфічний, нерідко вкрай драматичний для особистости український дуалізм уперше в нашій новітній історії було знято вже післяфранківським, першим «органічним» — не «українофільським», а таки українським і за «ідеологією», і за «культурою»[17] — поколінням інтеліґенції — тим, до котрого звертався Франко в «Одвертому листі до галицької української молодежі» і чиє постання він готував працею всього свого життя. Тим важливіше і вдячніше завдання — простежити, у який спосіб, якими світоглядними сторонами посприяла європейська культура кристалізації української ідеї.

Філософія національної ідеї в європейській духовній культурі XIX ст.

Наприкінці позаминулого століття — 1895 року, у протилежних кінцях Європи, у двох старовинних, але безнадійно виштовханих на периферію цивілізації університетських містечках, скам'янілих згустках відбуялої історії — Львові й Саламанці, — двоє докторів філософії, що, найправдоподібніше, ніколи в житті не чули один про одного, поставили своїм народам, так само між собою не пов'язаним, як коли б вони залюднювали різні куточки Галактики, абсолютно ідентичні діагнози. Перший написав про «расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику» [112, 31], у котрій «так мало справжніх характерів, а так багато дріб'язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи» [112, 30]; другий виявив у свого народу достоту ті самі константи — брак волі, інертність, духовне лінивство та «надмір виняткового, егоїстичного індивідуалізму при одночасній відсутності індивідуальностей як таких» [101, 203]. При цьому, однак, обидва покладали виразні надії на те темне, неясне, не фіксоване жодними формами панівної суспільної культури життя, що, мов підземні води, точиться в товщі дрімотних, незворушних і труднопіддатних на всякі там політичні переміни мас. Перший тішився, що його народ, «хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки… а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості» [112, 31]; другий, несамохіть вторуючи йому, закликав сучасників «пробудити до життя неясну масу народу», «який живе під історією й становить підґрунтя всіх станів, їхню протоплазму» [101, 217], так би мовити, вивести його з підсвідомого, «інтраісторичного» стану на світло свідомости.

І ще один важливий нюанс: перший виклав ці міркування як суто суб'єктивні, як теоретичну проекцію власної страждальної біографії («Дещо про себе самого») і був гнівно заатакований компатріотами за нелюбов «до свого, рідного», тоді як другий, що підкреслено виклично назвав свою працю «Про сучасний маразм Іспанії» й вів мову в тоні різко-категоричнім, дав цим виступом поштовх до становлення цілої нової ґенерації…

Перший — Іван Франко, другий — Міґель де Унамуно.

Збіг не випадковий, але йдеться й не про який-небудь фізичний закон, на кшталт розширення й стискання газу за Бойлем та Маріоттом, — про народи, різко відмінні за історичною долею, до того ж один із котрих, іспанський, — державний, другий, український, — від віків розчахнутий межи двома імперіями, стертий із політичної карти Європи, тож така синхронна спрямованість думки двох національних мислителів спонукає пильніше приглянутися до тієї тонкої, сливе невловної духовної субстанції народного буття, яка в різних географічних та соціокультурних координатах змогла спричинити типологічно споріднені ситуації. Засвідчена Франком та Унамуно криза національного духа (вдаємося тут до романтичної термінології за браком виробленішої) — то природний стан так званих неісторичних народів, які втратили не тільки історичну ініціативу (кажучи за Геґелем, власну роль у «драмі світового духа»), а й свого роду «самовладання», волю бути собою в усіх соціально-системних життєпроявах — від освіти до політичної самоорганізації (а що бути собою означає ненастанно робитися собою, творити себе, то занепасти духом можна не тільки внаслідок пасивно-безвільної адаптації до накинутих згори чужинських структур, як це сталося з колоніальною Україною, а й просто спинившись у рості — замурувавшись у кокон консервативної ексклюзивности, з якого непомітно, але неминуче вивітрюється подув живого, так що нація немовби сама себе муміфікує, — це, сказати б, «іспанський варіант»; та проте історичний годинник нації зупиняється в обох випадках).

Звертаємо тут побіжно увагу на те, що викладене нами розуміння «неісторичности» (а саме в такому значенні ми вживатимемо надалі цей термін) різниться від узвичаєного, започаткованого в лоні класичного німецького ідеалізму й звідти перейнятого Ф. Енгельсом, а відтак і цілою, зокрема українською (В. Юринець, С. Семковський), марксистською філософською традицією. Так само, як для Геґеля народ стає духом (точніше, певним етапом свідомости духа), тобто історією — а не лише географією й антропологією, — єдино й виключно у формі держави [24, 271—272], так і в дотеперішній марксистській інтерпретації «неісторичний народ» усталився був як синонім «бездержавного». Перестарілість такого погляду, уґрунтованого на сутому зведенні світової історії до історії політичної, сповна проявилася власне в ході минулого століття. Коли міряти його не астрономічно (за поетичною формулою А. Ахматової, «не календарно», а «по-справжньому»), то починається воно Великою французькою революцією й закінчується Першою світовою війною, а історичний смисл його, фатально недооцінений переважною більшістю мислителів-сучасників і дедалі виразніше видний зі зростанням часової дистанції (оскільки, звичайно, взагалі виправдано говорити про «смисл» тієї чи тієї епохи, пам'ятаючи, що цей гаданий «смисл» є лише знайдена нами відповідь на нами-таки й поставлене запитання), полягає, між іншим, у своєрідному розшаруванні суб'єкта історичного діяння, у формуванні, сказати б, «ансамблю» суб'єктів. Особа, клас, народ (нація) і людство заявили однаково рівні права на співавторство в «драмі світового духа» (Геґель), і суспільна думка XIX ст. оберталася, властиво, довкола того, як би впорядкувати, «ієрархізувати» цю «команду».

Г. Кон має рацію, коли пише, що Французька революція «залишила по собі подвійну спадщину — лібералізм і націоналізм» [164, 2]. Ствердивши суверенітет особистости в громадянському суспільстві, уможлививши, в кінцевому підсумку, цілком послідовний, вже аж наприкінці віку сформульований тим же Унамуно постулат: «Анінайменшого глузду немає в питанні, чи створене суспільство для особи, чи особа для суспільства, тому що я — це й є суспільство, і суспільство — це я» [103, 226], — вона водночас появила на світ першу новітню націю (французьку) як спільноту, чия самість не вичерпується державно-політичною іпостассю, трансценденталізуючись за її межами як щось, що вимагає для свого осягнення світогляду нового типу. Бурхлива французька націотворчість, що за короткий час, набувши злоякісних форм, виснажила себе в наполеонівських війнах, стала, проте, каталізатором для націотворчих процесів на цілому європейському континенті — у Німеччині, Італії, серед народів Австрійської імперії та — окремим рядком — у Польщі. Проникливим і слушним видається твердження Р. Шпорлюка, що роль так званого польського питання у формуванні новітнього образу нації співставна хіба з роллю Великої французької революції[18], Польща-бо являла собою напрочуд промовистий зразок безсумнівно окремішнього, зрілого (з повною соціально-класовою структурою) і свідомого власної, духовно-практично вбезпеченої окремішньости народу, який, одначе, знедержавлений та поділений між імперіями, тяжів над східноєвропейськими обширами своєрідним «народом-при-марою», «душею без тіла», навіч демонструючи, що «нація» і «держава» — то феномени різного порядку.

Суверенітет особи, суверенітет нації, а в межах останньої визрівання й кристалізація класового поділу аж до тої фази, на якій клас починає претендувати на, сказати б, історичне самовизначення, — і все це в умовах бурхливої, спровокованої індустріальною революцією ґлобалізації історії — таке сум'яття на кону «світового духа» легко дається простежити і в інтелектуальній атмосфері XIX ст. Запропонована для неї Р. Шпорлюком — зрештою умовна — схема «К. Маркс проти Ф. Ліста» (оскільки, мовляв, для першого «історія всіх суспільств, що існували до цього часу, була історією боротьби класів» [75, 410], натомість для другого первісною одиницею всесвітньо-історичного процесу виступала нація — у цьому зв'язку варт би згадати й австрійського соціолога Л. Ґумпловіча, чия головна праця «Расова боротьба» (1883) з її ідеєю перманентного творення етнічних спільнот та їхньої боротьби в прихованих і неприхованих, у тому числі «ідеологічних», формах [155] ще відвертіше опонує «Маніфестові Комуністичної партії» — аж до прямих перифразів: зрештою і сама назва «Rassenkampf» є, свідомим чи несвідомим, перифразом «Klassenkampf» — ключового терміна марксистської соціології) — ця схема, на наш погляд, ніяк не годна охопити всього багатства соціальної філософії XIX ст. Також і рішуче резюме Е. Ґелнера на обговоренні Шпорлюкової концепції у Вілсонівському центрі у Вашингтоні в червні 1988 p., буцімто «два головні кандидати на роль провідної dramatis personae історії — то класи й нації» [156, 117], не може задовольнити філософа, не призвичаєного, на відміну від соціолога, конче замикати собі овид соціальними групами (ризикуючи, між іншим, не добачити за деревами лісу).

Справді, чому тільки «два кандидати», отже, тільки «К. Маркс проти Ф. Ліста — Л. Ґумпловіча»? Чому не пригадати, що емансипація особистости, цей самоочевидний і безперечний навіть для сучасників духовний результат XIX ст., змусила філософію (передовсім «філософію життя») переглянути самі методологічні засновки історичного пізнання, проголосивши вустами В. Дільтея не кого як індивіда, «окремішню психофізичну життєву цілість» і відпровідним пунктом історичної дії, і кінцевим — історичного пізнання (біографію — вершиною історіографії) [40, 134]? А з іншого боку — вже згадувана ґлобалізація історії, втягнення в орбіту світового ринку, а відтак і у вир політичного життя дедалі більшого числа раніше відособлених країн, тобто та обставина, що пуста і безживна (звісно, для атеїстичної свідомости!) абстракція всесвітньости стала стрімко набирати плоті й крови, дала деяким релігійно-філософським течіям поштовх до розробки нового сценарію для «світового духа» — з людством як цілістю в головній ролі, «боголюдством» В. Соловйова (можна було б додати в цей ряд і «велику монаду» — об'єднане людство Й. Тейяр де Шардена, безсумнівний інтелектуальний виплід XIX ст., якби не прикра доля цього вчення, приреченого розминутися з добою, що його породила). Далі — якщо на самому «виході» епохи, якраз у роки Першої світової війни, О. Шпенґлер наново задався запитанням: «Для кого можлива історія?» [147, 6], аби запропонувати ще один варіант відповіді: не особу, не народ, не клас, і в жодному разі не «людство», а локалізовану «культуру», інтравертний «культурний організм» з усіма ознаками самодостатности, — то це теж недвозначне свідчення такої заплутаности гносеологічної ситуації, що склалася «в пошуках суб'єкта історії», котру навряд чи здужав би спричинити простий двочлен «клас — нація».

У кожному разі «громадянська історія» рішуче й безповоротно перестала бути історією державних утворень уже на кінець XIX ст., коли М. Грушевський, формулюючи свої концептуальні засади побудови східнослов'янської історії, писав: «В теорії признається давно, що головна вага повинна бути перенесена з історії держави на історію народу, суспільности. Політичне, державне життя, розуміється, чинник важливий, але поруч нього існують інші чинники — економічний, культурний, що мають часом менше, часом більше значення від політичного…» [29, 20].

Цій тезі, мимохідь кинутій нашим ученим із недбалістю, на яку тільки й заслуговує загальник, передували, одначе, довгі десятиліття дерзновенних інтелектуальних зваг схопити, відрефлектувати ті реалії соціального життя, котрі, мов випущені на волю джини (марксівський образ!), скупчувалися, тверднули, предметно унаочнювалися в розігрітій суспільній атмосфері континентальної Європи — в атмосфері революційних катаклізмів і сутичок, становлення новітніх політичних націй, розмерзання, «розгальмовування» витіснених «у підсвідомість», приспаних і застиглих потенцій «неісторичних народів», — так що ті тектонічні зсуви історії, свідком котрих стало вже століття ХХ-те, були заздалегідь підготовлені глибинними нуртами унамунівської «інтраісторії». При цьому парадоксальність теоретичної рефлексії над національним — цим підводним рифом, що його не міг обминути жоден скільки-небудь серйозний мислитель XIX ст., — бачиться із сьогоденної часової перспективи в тому, що хоч яке вагоме (нерідко визначальне!) місце посідав національний чинник і в політичних діях, і в ідеології, і в чуттєвості епохи[19], хоч скільки шпорталися довкола нього мистецтво, філософія та наука (остання — розбруньковуючись по ходу цілою низкою нових дисциплін, як-от етнографія, етнологія, фольклористика), а проте навзагал, як цілком підставно сконстатував порівняно недавно відомий західний політолог І. Берлін, національне лишилося дивним чином недооцінене, геть неадекватно потрактоване у своїй значущості: «…жоден з впливових мислителів не передвістив йому майбутности» [13, 63], навіть і ті, чий профетизм в інших ділянках виявлявся подиву гідним. Така недалекоглядність притаманна не тільки, скажімо, марксистським теоретикам, а й тим, кого І. Берлін у добрих старих традиціях англо-американського слововжитку йменує «націоналістами», і це правда — нижче ми побачимо, що і в концептуальних побудовах, де національному відводиться статус безумовної вартости[20], обов'язково іманентно присутнє делікатне, не завжди ясно усвідомлене й самим автором, відчуття якоїсь невидимої часової межі, грані, за якою вичерпуються повноваження предмета, — відчуття, сказати б мовою математики, «ліміту функції»: національне мислиться й переживається (Берлін має рацію!) як щось тимчасове, зникоме, смертне, щось, що випинається на яв головно в разі порушення щодо нього соціальної справедливости, і вгадати в ньому одну з провідних детермінант також і грядущої історії не спромігся ніхто. І. Берлін розцінює це як «своєрідну ідеологічну впертість» [13, 75]. Нам, проте, видається, що подібна «впертість» мусить мати не так психологічні, як гносеологічні витоки: мусить бути певна розфокусованість у самому баченні національного — замішання ума, котре належить розплутувати вже сучасній філософії. Деякі вузлові проблеми, що постають на цьому шляху, ми й розглянемо нижче.

Безперечно, кристалізуванню в новоєвропейській — розбудженій Французькою революцією і «травмованій» польським питанням — свідомості конкретних «національних ідей» (у буберівському сенсі) дуже посприяв Романтизм із його потягом до партикуляризації, загарливим самоствердженням усього часткового, окремішнього, індивідуально-неповторного, але також і з тенденцією до конструювання ідеальних духовних сутностей — звідки, властиво, і походить знаменитий Volksgeist. Тільки така ідейна атмосфера й могла породити дезетатизовану, віддиференційовану від держави візію народу — народу-духа, ноумена, особливої мислеосяжної сутности, чия самість співставна, за своєю телеологічною визначеністю (осібним дольовим призначенням), хіба що з духом індивідуальним. Вже у фіхтевських «Промовах до німецької нації (1808) ця візія народу (нота бене: свого власного!) як колективного індивіда представлена в цілком розвиненому вигляді. «Національний принцип, — проголошує Й. Г. Фіхте, — він духовний, не природний, не біологічний, не вроджений і т. д. — кожен, хто вірить у духовність та у свободу цієї духовности й прагне вічного відтворення, вдосконалення цієї духовности через свободу, той, де б він не народився та якою б мовою не говорив, є нашої раси, unsers Geschlecht, нашого роду, нашої генеалогії, нашої настанови й мало що не статі» (Цит. за: [37, 57]). Можна, отже, будучи фактичним німцем, не бути ним духовно — не дорости до «німецькости» як такої: за яких сім десятиліть по тому Ф. Ніцше у «Веселій науці», керуючись так сформульованим «національним принципом», візьметься зревізувати під оглядом «німецькости» національну філософію й відмовить Шопенгауерові, на противагу Лейбніцу, Канту й Геґелю, у праві називатися «філософським німцем» [84, 679—683]. Крім того, має слушність Ж. Дерріда, характеризуючи фіхтевське розуміння національного як «архетелеологічне», отже, таке, що бере під увагу і витоки, і кінцеву ціль [37, 58] (німцям, мовляв, приділено «розпочати новий етап усесвітньої історії», цит. за: [33, 205], — це також стане структурною прикметою «національної ідеї»: визначення свого народу як осібного духовного індивіда закономірно має містити в собі й відповідь на питання обставини мети («для чого?»), ідею специфічної, відмінної від інших долі як приділу-покликання.

Одразу ж за німцями — і під їхнім безпосереднім впливом! — здійснюють «роздержавлення» ідеї народу чехи — у «будителів» (Я. Коллара, Ф. Палацкі), вишколених переважно Гердеровою мовно-культурною концепцією нації, розмежування «вітчизни» (у політичному сенсі слова) і народу-нації (нація розуміється як самосвідомий «народ» — так би мовити, самопізнавчий дух) виявилося напрочуд плідним не лише з огляду на далеко не безкорисливі мотиви (необхідність теоретичного забезпечення національного руху в недержавному народі — недарма ж бо слідом за чехами це протиставлення народу-держави й народу-душі приймають національні рухи всіх новорозбуджених європейських колоній та напівколоній), а й у суто евристичному плані. Непомітно змістивши акценти в аксіологічну площину, себто висунувши насупротив «вітчизні», державній ідеї — «народ», ідею національну (з культурою, духовним життям у ролі головного субстрату) як моральну гуманістично-світоглядову антитезу[21], Я. Коллар, який, до речі, студіював у Єні та якого годилося б уважати учнем і Гердера, і Фіхте [111, 61—62], потрапив досягти того, чого Фіхте все ж не досяг: його рефлексія над власною (чеською) національною ідеєю стала універсальним типологічним зразком національно-скерованого філософування як серед слов'янських народів (у прямих зв'язках із якими Я. Коллар тільки й розглядав чехів), так і серед усіх інших, втягнених XIX ст. у процес «історизації».

 Трактат «Про літературну взаємність між слов'янськими племенами і наріччями» (1836) — це, якщо не рахувати ще радше інтуїтивної, ніж строго концептуальної четвертої частини Гердерових «Ідей до філософії історії людства» (де справді-таки, за роздратованою заввагою Канта, загальним судженням не передують продумані принципи [32, 639], бо й сама соціальна дійсність не дала ще на той час достатнього матеріалу для їх «продумування»), є перша філософська пам'ятка тої щасливої доби в розвиткові національних ідей у Європі, яку Шпорлюк іменує «культурним націоналізмом». «…Вітчизну можна легко віднайти, навіть якщо ми її втратили, — пише Коллар, розуміючи „вітчизну“ і як політичне, і як географічне поняття — країну підданства та фізичного проживання, — але націю й мову — ніде й ніколи; вітчизна сама собою є мертва земля, чужорідний предмет, це не людина; нація ж є наша кров, життя, дух, особиста характеристика» [57, 234]. А скоро так, то «в корисних заняттях і тихих мистецтвах, у законах і звичаях, в іграх і піснях ми пізнаємо народи безумовно глибше, ніж на безпросвітньому ратному полі чи на облудному шляху політичної історії. У цій останній найчастіше бачимо тільки, як народ убивав чи давався вбивати; з першої натомість довідуємося, як народ жив, думав, почував, тішився; там бачимо радше тіло народу, тут можемо бачити його душу» [57, 239]. Це момент дуже «фіхтеанський» — протиставлення «себе» як духа («німецькости», «слов'янськости», словом, національної сутности), причому духа креативного, живородящого, — чужому, «іншому» як «мертвому», тілу без душі, отже, безживному. Тільки в Коллара — оскільки він усе-таки промовляє від імені поневоленої нації — те, що у Фіхте часто-густо скидається на ксенофобію, набуває етично бездоганного гуманістичного звучання: «Згідно з теперішнім, якщо завгодно, слов'янським світоглядом… ганьбою криється не так раб, як той, хто обертає в рабство, не так гноблений, як гнобитель, що позбавляє свободи…» [57, 239].

Дезетатизація ідеї народу набула загальноєвропейських масштабів. Природно, що народи, яким, власне, не було чого «роздержавлювати» (роздроблена Італія, поневолені трьома імперіями слов'яни), виявили до цього процесу особливу сприйнятливість: ідея нації як духовної спільноти, що впізнає і стверджує себе не в актах невіддільної од насильства політичної сили, а в актах матеріальної та духовної культури, стала в їхній ментальності відпровідним пунктом національного самоосмислення й досі циркулює як органічно-самозрозуміла. І якщо сьогодні італійський філософ Р. Буттільйоне, осмислюючи драму польської історії, твердить, ніби лише Польща з-поміж усіх європейських націй зберегла свій суверенітет єдино й виключно засобом культури (насамперед церкви), тобто відмовившись пройти через відчуження себе як народу у власній державі й таким робом ствердивши в новочасній історії альтернативний до західноєвропейського — «державного» — спосіб національного унезалежнення[22], — то ми в жодному разі не повинні забувати, що вустами Р. Буттільйоне промовляє майже двохсотлітня філософська традиція: ще в 1801 р. в «Історичному нарисі про неаполітанську революцію 1799 року» лідер так званого італьянізму (вельми складної, жанрово розгалуженої романтичної рефлексії над «італійською ідеєю») В. Куоко поставив політичну поразку Італії в пряму залежність від стану національної культури, тільки-бо культура «виховує», формує націю як таку, детермінуючи в кінцевому підсумку і її історичну долю [1, т. З, 152—158]. Зрозуміло, у Куоко під культурою, як і годиться в Романтизмі, маються на увазі насамперед мистецтво та філософія — згодом до них почнуть долучати релігію, а за століття інтуїтивне ототожнення нації з усією її духовною культурою в цілому, як ідеальною іпостассю цієї нації, всамоочевидниться настільки, що у філософії української ідеї В. Липинський, обравши логіку «від супротивного», просто відмовиться від спроб здефініювати культуру описово, через її складові, щоб натомість запропонувати визначення сутности культури через її етнозахисну функцію — функцію слугувати засобом виживання свого суб'єкта: «…сума певних суспільних вартостей — що в боротьбі за існування себе оправдали та в досвіді поколінь показали себе для самозбереження тієї групи (що їх витворила. — О. З.) найкращими — творить те, що ми називаємо культурою» [66, 489].

Не будемо, одначе, приписувати так званому культурному націоналізмові виключно романтичне походження та підміняти часові зв'язки каузальними. Спробуємо — нітрохи не применшуючи ролі суб'єктивного, свідомісного чинника в націотворенні як такому — глянути на постання національної ідеї як ідеї культури з більш станівких, соціально-історичних позицій.

Чеський історик і політолог М. Грох виділяє в історії кожного національного руху три основні етапи — так би мовити, «академічний», дослідницький, коли певна національна (етнічна) спільнота виокремлюється етнографами, мовознавцями, фольклористами тощо як об'єкт суто наукового («в дусі Просвітництва») інтересу; відтак свого роду просвітницьки-патріотичний — на цьому етапі національна свідомість як свідомість своєї окремішньости вноситься прошарком інтеліґенції — «піонерів національної ідеї» — вглиб етнічного масиву (через постання національної школи, преси і т. д.), а вже на завершальному етапі відбувається перехід до царини політичних реалій і розгортається масовий рух за політичне самовизначення [160, 22—23]. Перші дві стадії (нерідко злиті й взаємопереплетені) єднає, отже, суто «інтеліґентський», езотеричний характер: їхня мета (якщо тут узагалі припустимий такий телеологічний підхід!) — це випродукування нового типу свідомости та внесення її в маси, а при такому масовому «тиражуванні» неминуче спрацьовує відкритий американськими теоретиками масової культури «закон малинового джему», згідно з котрим усякий духовний феномен, розвиваючись екстенсивно — вшир, необхідно «стоншується», тратить на глибині. І дійсно, між фіхтевськими «Промовами до німецької нації» та пізнішими політичними аспіраціями пангерманістів або між есе М. Костомарова «Две русские народности» [59], покликаним етнокультурно віддиференціювати Україну від Великоросії, та пізнішими політичними деклараціями українського націоналізму пролягає дистанція, мабуть, не менша, ніж межи Марксовим «Капіталом» і більшовицькими гаслами. Ми не пишемо тут історії національного руху, і процес «масофікації» національної свідомости, «розтікання малинового джему» по горизонталі не входить до сфери нашої компетенції, то прерогатива соціологів. Проте для нас Грохова схема зручна не менше, пропонується-бо та історична канва, котра дає змогу виконати водночас аж два завдання.

Це, по-перше, простежити загальну логіку становлення національної ідеї (воно відбувається десь на переході між першим і другим чи, за Грохом, «А» і «В» етапами: накопичення достатньої кількости «народознавчого» матеріалу підштовхує до первісної етнічної диференціації — відокремлення свого «ми» від усякого «не-ми», що, своєю чергою, при наявності відповідного соціопсихологічного тла — готовності до «патріотичного збудження» [М. Грох] — і породжує отой синтетичний, інтенсивно забарвлений ціннісно погляд на свою спільноту як на смисл і судьбу).

І, по-друге, маємо змогу здійснити вкрай важливу в нинішніх умовах ідеологічного занечищення філософської мови гносеологічну процедуру — відмежувати «національну ідею» як філософему від націоналізму. Адже останнє поняття не просто дісталося нам у спадок скомпрометованим від неадекватного вжитку — воно взагалі до невпізнанности «замацане» відбитками «пальців» настільки різних інтелектуальних традицій, що будь-який поважний дослідник, перш ніж удатися до нього, мав би хоч тезисно розтлумачити, про віщо йому йдеться. Так чи інакше воно, безперечно, є функціональним в усіх мовах на ознаку досить пізньої, бо «новочасної» (не тотожної патріотизмові чи родовій гордості античности або середньовіччя), політичної доктрини, у якій британський політолог А. Д. Сміт вирізняє сім сутнісних структурних характеристик: «переконання, що людство природним чином поділяється на нації; що нації мають свій особливий, тільки їм притаманний характер; що вся політична влада походить від націй; що людина, аби досягнути свободи й самореалізації, повинна ідентифікувати себе з певною нацією; що нації потребують свого втілення у власних державах; що людина мусить у кінцевому підсумку зберігати вірність інтересам своєї національної держави; і нарешті, що національна держава є необхідна умова світової свободи й гармонії» [171, 21].

Тобто, раз виникнувши, національна ідея, як теоретична самосвідомість національного руху, на заключній його стадії (за М. Грохом, «С») знову етатизується, перетікає в державну й зрошується з націоналізмом. Історично та логічно, отже, філософія національної ідеї передує націоналізмові й у певному сенсі може вважатися його матірнім лоном: націоналізм у вищенаведеному розумінні є одне з породжень філософії національної ідеї, причому стосовно нього вона непорівнянно ширша й багатша (обіймає його собою), оскільки є за самою своєю суттю плюралістична (завжди — філософія ідеї цього конкретного народу, отже, філософія його історії й культури, що апріорно визнає за передумову таке саме складне й напружене, таке саме леґітимне в праві бути життя інших). Власне цей, первісно притаманний національній ідеї аспект, вирослий із кантівського категоричного імперативу, екстрапольованого зі сфери міжіндивідних взаємин на взаємини «духовних індивідів»-спільнот, дав найвизначнішому з мислителів «чеської ідеї» — Т. Масарикові — підставу виснувати національну ідею з «ідеї гуманности», ствердивши, що «національна ідея є ідея етична» [77, 402]. Навпаки, націоналізм як доктрина тяжіє до монізму (хоч і не завжди в нього переходить). Приховану в націоналізмі небезпеку універсалізації партикулярного тонко підмічає І. Берлін, оголошуючи невід'ємним від цієї ідеології утвердження національности (власної!) як ціннісного абсолюту, коли «одним з найміцніших аргументів за вірність окресленим переконанням, за даний тип поведінки, служіння певній меті і певному способу жити є те, що ці переконання, цілі, способи поведінки й життя є наші» [13, 67]. Як наслідок, пише він, складається таке становище: «У разі неможливости узгіднити потреби організму, якого я частина, з цілями інших груп, мені або суспільству, якого я невід'ємний член, нема іншого виходу, як лиш примусити ті групи (якщо потрібно, й силоміць) поступитися мені або моєму суспільству» [13, 67].

Втім, це вже парадиґматично для ХХ-го століття — на противагу попередньому, Г. Кон визначає його як «вік пан-націоналізму» [165, 16]. Варт оцінити термінологічну дотепність американського історика: часточка «пан-» влучно відбиває динаміку розвитку (чи, точніше, деґрадації) принаймні двох націоналізмів (німецького й «перерядженого» під «пролетарський інтернаціоналізм» російського[23]), що виступили на кін історії з претензією на роль універсального, всесвітнього принципу, розігравши безпрецедентну за масштабами — справді-таки всесвітню — трагедію. Можна, звичайно, понаписувати цілі бібліотеки монографічних досліджень (їх і написано!) з метою довести закономірність, ба й неминучість переродження національної ідеї в такий-от «пан-націоналізм», неминучість виплиття тоталітаризму XX ст. з гуманізму XIX. Нам, проте, видається більш ніж сумнівним нав'язування історії жорстко-однозначного, лінійного детермінізму за схемою «якщо А, то В». Будь-який феномен — у царині чи то живої природи, чи людського духа — випромінює навсібіч, у досить широких межах власної тожсамости багатющий спектр реальних можливостей свого розвитку. Дійсність у кінцевому підсумку закриває, «згортає віяло» несправджених можливостей вибором із-поміж них однієї, але спокуса розгорнути це віяло в уяві, «прокрутити плівку» назад завжди належала до рушійних сил історичного пізнання як такого, що стремить розгледіти за голою фактичністю закономірність, а значить, відповісти на питання «чому?». Арістотель, як відомо, віддавав перевагу поетові перед істориком на тій підставі, що останній «говорить про події, які справді відбулися», а перший — «про те, що могло б статися. Тим-то поезія і філософськи глибша, і серйозніша за історію» [5, 54]. Пам'ятаючи, що «історії» в нашому сучасному розумінні, як вичерпно довів іще Шпенґлер, античність не знала, можна перефразувати Арістотелеву думку таким чином: різниця (прірва, розрив!) між «тим, що відбулося» і «тим, що могло б статися», є різниця між історією лінійною (мертвою: вимкненою з розмаїття можливостей і заспокоєно-статичною у своїй здійсненості) і нелінійною (живою, багатоголосою, яка одночасно зберігає в собі нерозпуклі пуп'янки всіх своїх нереалізованих можливостей, отже, суміщає в одному часовому моменті принаймні кілька різносуб'єктних ракурсів — точок зору на події).

Сучасна історична наука на Заході (в особі французької школи так званої молекулярної історії, знаної з укладання історії світових воєн, представленої в долях посполитих французьких громадян — «масових індивідів») уже потроху підступається до такої нелінійної історії, а та обставина, що цей метод щонайменше за півстоліття перед наукою опанувала все ж «поезія» (поліфонічний роман[24]), свідчить тільки про відому вже Арістотелеві істину: красному письменству, взагалі естетичній свідомості як ціннісній незрівнянно легше схопити живий, мінливий і текучий «потік історії» в його відкритій, людськи-теплій формі ненастанного чуттєво-вольового становлення, ніж відсторонено-зверхній свідомості гносеологічній. Тому для останньої історія — мертва лінійна протяглість, призначена в кращому разі слугувати унаочненням певної теоретичної концепції, тимчасом як перед ціннісною свідомістю історія постає як суб'єктна творчість — як культура. За Л. Челідзе, «для „громадянського“ історика існує лиш одним-єдина історія — послідовний часовий зв'язок фактів, що відбулися. Для історика культури таких „історій“ існує чимало, тому що кожен із цих фактів міг не відбутися, або мати цілком відмінне значення для інших, наступних подій, кожний із цих фактів постав унаслідок діяльности певного історичного суб'єкта, котрий міг діяти інакше… Саме тому історія культури є (і має бути написана) як „історія“ куди багатша, ніж „громадянська історія“» [141, 268—269]. Додаймо: доки її не буде написано «поліфонічно», за Фолкнеровою моделлю, себто від імені кількох різнорівневих, але рівноправних суб'єктів (і класів, і націй, і шпенґлерівських «культур», і, нарешті, особистости — бодай так, як це намагаються робити представники молекулярної школи), доки цей порізнений хор голосів, які, на різних етапах то дужчаючи, то тихнучи, навзаєм перебивають, «перекрикують» один одного, не відобразить повною мірою отої «просторової акустики» (об'ємної багатомірности) новітньо-історичного процесу, котра впродовж двох останніх століть стає дедалі лункішою та оглушливішою, — доти наводити прямі лінії іманентного причиново-наслідкового зв'язку між «національною ідеєю», «націоналізмом» і «пан-націоналізмом» — значитиме силоміць препарувати історію на догоду логіці школярського підручника. (Взагалі, є рація згадати хоча б «філософію життя», зокрема Г. Зіммеля, що обстоював упровадження ідеї «долі» в історію, оскільки в ній, мовляв, на відміну від природи, не спрацьовує причинновість. Ще раз пересвідчуємося: нове є тільки добре забуте старе, так що, судячи з обсягу «забутого» нашою філософією, на неї чекає попереду чимало відкриттів.)

Проте наш стислий відступ у царину філософії історії мав на меті підготувати ще й інший, методологічно куди значущіший висновок. Саме це розмежування «лінійної», шкільної «громадянської» історії та «нелінійної», діяльнісно-творчої, полісуб'єктної «історії-культури», зрозуміло, також далеко не нове (хоч і не спопуляризоване належним чином в умовах донедавнього безроздільного панування моністичного світогляду). Заслугу його вироблення, мабуть, найсправедливіше буде приписати міжвоєнному «історицизмові». Остаточно й безповоротно зарахував у ньому історію «за відомством» культури А. Тойнбі, хоча ще раніше немало тут прислужилася вже кілька разів не всує згадувана нами «філософія життя», а за останні десятиліття проблематика істотно видозмінилася під впливом герменевтичної методології… Втім, окрім такої, суто іманентної логіки ідейного поступування філософію завжди визначає ще й ширше — соціокультурне — ментальне тло. Під цим оглядом у радянській філософській літературі «культуризація історії» ув'язувалася хіба що з датованим тією ж добою (рубіж століть) переворотом у природничому знанні, зокрема з відкриттям фізикою залежности перебігу часу від його наповнености — від характеру процесів, котрі в ньому відбуваються [22, 225—262]. Це, звичайно, підмічено добре, але цього не досить. Доплив свіжих ідей розгортався і з іншого, «ближчого» до сутої історії боку — і, на наше переконання, далеко не в останню чергу з боку того нового світопогляду, бурхливе конституювання якого тривало від початку XIX ст. практично в усіх європейських народів і осердям якого була національна ідея, спеціально — ідея культури як субстрату й головного носія національної тожсамости, а значить, і як детермінанти національної історії. Це, фактично, вже й був «протоісторицизм», і вельми прикметно, що «філософія життя» з її культурною монадологією перейняла від філософії національної ідеї чи не найбільш типологічно характерну ознаку останньої — плюралізм (хоча повною мірою він спрацював, розгорнутий як концептуальна засада, лише у Шпенґлера).

Радянська історико-філософська наука «недобачила» цієї прямої — щонайпрямішої! — залежности не тільки тому, що, з огляду на обов'язковість марксистсько-ленінської світоглядної та методологічної орієнтації, взагалі розглядала національне (якщо розглядала!), так би мовити, у протилежний, зменшувальний кінець телескопа. Тут, припускаємо, далася взнаки інша «вада зору», не привнесена ззовні (ідеологією), а внутрішньо притаманна: єдиною з-поміж усіх національною філософською традицією, обраною для канонізації як «норма і зразок» філософування в системі цілої багатонаціональної радянської культури, стала, зі зрозумілих причин, російська революційно-демократична думка, виокремлена В. Леніним як одне з теоретичних джерел російського марксизму. Але навіть якби до тої спадщини, від якої марксизм-ленінізм вирішив за можливе «не відмовлятися», було якимось містичним чином включено геть усю російську філософію в повному обсязі (задля справедливости варт завважити, що до стовідсоткового відчуження від духовних надбань найавторитетнішої в російській філософії ідеалістичної течії в колах фахівців не доходило ніколи), то й тоді б це в жоден спосіб не допомогло глибше зрозуміти спорідненість філософії національної ідеї з філософією культури — з тієї простої причини, що національної ідеї, котра, як точно сформулював був у 1899 р. Т. Г. Масарик, «зробилася загальним культурним принципом» [77, 399] і про котру досі йшла на цих сторінках мова, Росія ніколи не знала.

Першим — та, здається, і останнім — звернув на це увагу М. Бердяєв. «Російська ідея не є ідея… культури, — писав він, — російська ідея є есхатологічна ідея Царства Божого. Це не є гуманістична ідея в європейському сенсі слова» [12, 168]. Власне що так. Про «есхатологічну ідею Царства Божого» у філософії національної ідеї ще йтиметься далі, що ж до решти сказаного М. Бердяєвим, то дійсно, субстанційна різнорідність Росії та Європи як культурних масивів найбільш наочно оприявнюється якраз по лінії національної ідеї. Російська ідея не пройшла — ні в XIX, ні в XX ст. — отого етапу дезетатизації, емансипування народу від держави, коли він споглядає сам себе в культурі як об'єктивації своєї самости, а відтак, уже з цієї самосвідомої, «дорослої» позиції й свою національну державу розглядає не як фетишизовану богоданість, не як щось покладене, непорушно йому задане, а як свій репрезентативний орган (демократію). Без цього опосередкування «культурно-гуманістичною» стадією невиокремлена, дифузна, злита з державною національна ідея з необхідністю тяжітиме до містифікації першої — що ми й маємо змогу спостерігати в ідеї російській, століттями негодній розірвати цей інцестуозний зв'язок і тому приреченій на існування в режимі ненастанного самовідтворення-самоповтору як фактична ідея теократії.

Справді-бо, ідея унікальности Росії, покликаної завершити собою всесвітню історію, встановивши на землі Царство Боже у вигляді цілком реального й непохитного земного царства — позачасової теократичної держави, — у монаха Філофея й В. І. Леніна різниться тільки формально — сказати б, за костюмом. Сама константність цієї ідеї свідчить про те, що вона відповідає якимось дуже сутнісним, хай і неусвідомленим, «підпільним», як сказав би Достоєвський, потребам російської ментальности, і пов'язувати ці потреби з іманентною православною релігійністю, як робила російська слов'янофільська, а також релігійно-філософська думка XIX ст., підстав немає. Наприкінці XX ст. можна з певністю стверджувати, що народ (етнос) як історична тяглість не рівновеликий сповідуваній ним конфесії навіть тоді, коли ця конфесія національно-езотерична, як юдаїзм чи індуїзм, — перші ж пореволюційні десятиліття засвідчили, як «істинно-православний народ» зі швидкістю, котру sub specie aeternitatis можна вважати космічною, змінив своє православ'я на комуністичне ідолянство (цілком за В. Соловйовим: «Російському суспільству… не відмовиш в одній чесноті: розумовій рухливості. Якщо ми схильні визнавати над собою деспотичну владу всіляких ідей та ідолів, то принаймні швидко міняємо предмети свого схиляння» [96, 347]). Така кваплива зміна доводить тільки одне: що самі ті ідоли й ідеї становлять єдино форму прикладання все тієї ж ненаситної, страждально-спраглої потреби викінчености й завершености. Якраз неоформленість, стихійність і невиразність російської ідеї як власне національної і породжує гарячковий пошук форм, у яких можна було б «заспокоїтися», безугавну «розумову рухливість», протеївську мінливість у духовній культурі, завдяки чому остання демонструє воістину унікальну рецептивність — сприйнятливість до різних інокультурних форм та здатність привласнити, «зрусифікувати» їх, наповнивши їх собою, чи, як писав В. Розанов, «просякнути» [90, 333] (саме час згадати, що й ідея «Третього Риму» є, як довів Мілюков, привнесена ззовні, болгарського походження, та й ідеї Третього Інтернаціоналу не в Росії з'явилися на світ). А те, що, таким робом опановані, ці форми, цілком природно, хутко мертвіють і костеніють [12, 64—65], лише сприяє розвиткові «розумової рухливости».

Це риса, яку Достоєвський називав «усесвітньою спочутливістю» [44, 456], «найістотнішою національною відмінністю нашою від усіх» («Я у Франції — француз, з німцем — німець, зі стародавнім греком — грек і тим самим найбільш руський. Тим самим я справдешній руський…» [43, 516]) і з вичленування якої, властиво, взагалі почалася російська національна саморефлексія. Так, у першому «Філософічному листі» П. Чаадаєва, датованому 1829 p., але видрукуваному аж 1836 р. (у журналі «Телескоп»), зокрема, сказано: «Ми так дивно посуваємося в часі, що з кожним нашим новим кроком уперед проминула мить щезає для нас безповоротно. Це — природний наслідок культури, цілковито уґрунтованої на запозиченні й наслідуванні. У нас зовсім немає внутрішнього розвитку, природного прогресу; кожна нова ідея безслідно витісняє старі, бо не випливає з них, а з'являється до нас бозна-звідки… Ми ростемо, але не дозріваємо; посуваємося вперед, але по кривій лінії, себто по такій, що не провадить до цілі. Ми схожі на тих дітей, яких не привчено мислити самостійно; у період зрілости в них не виявляється нічого свого; все їхнє знання — в їхньому зовнішньому побуті, вся їхня душа — поза ними» [140, 44]. Тут чітко схоплено драму російської духовної історії власне як драму національної ідеї: затяжної недозрілости російської національної свідомости, що віками доростає і ніяк не може дорости до себе, тобто це народ, який, по-геґелівськи кажучи, не став ще ні «народом-в-собі», ні «народом-для-себе», а весь час продовжує перебувати в стані «народу-з-себе» (розтікаючись ушир географічно й заповнюючи собою форми інших культур, «перевтілюючи свій дух у дух чужих народів» [44, т. 10, 456]).

Все це, дійсно, цілком інший, принципово неєвропейський світопогляд; смілива, хоч і не в усьому коректна спроба М. Данилевського сконцептуалізувати цю «інакшість» у теорії «культурно-історичних типів» (зрештою, парадоксальним чином, також «запозиченій», як вичерпно довів В. Соловйов, у німецького історика Г. Рюккерта [96, т. 1, 561—591]) хибує не тільки, як показав В. Соловйов, численними фактичними неточностями та довільністю класифікаційних засад (Шпенґлер під цим оглядом у своїй класифікації «культурних організмів» непорівнянно сумлінніший!) — для нас вона цікава насамперед як намагання обґрунтувати суто російську — не національну, але державницьку — ідею («есхатологічну ідею Царства Божого») за допомогою методології, зродженої європейською національною ідеєю як «культурним принципом». Так російська світова теократія «переряджається» «першим повним чотириосновним культурно-історичним типом» [36, 508], який, на противагу попереднім «одно-» або в кращому разі — як романо-германський — «двоосновним», має гармонійно розвинути водночас і релігійну, і культурну, і політичну, і суспільно-економічну діяльність, отже, стати воістину єдино універсальним. Ті натяжки, пересмикування й підтасовки, котрі так дратували В. Соловйова в «Росії і Європі», спричинені саме цією головною, внутрішньою суперечністю праці Данилевського — суперечністю між предметом і методом, — спробою виснувати монізм (всесвітню універсальність російства[25]) із партикулярности європейського історизму.

Докладніший аналіз національної ідеї в її російському (порівняно з європейським) розумінні, на жаль, виходить за межі нашої теми, чекаючи на майбутніх дослідників. Ми ж спинилися на цьому питанні з двох міркувань — по-перше, аби показати, що російська філософська традиція не могла дати радянській філософії — при всіх можливих добрих намірах та інтелектуальній чесності представників останньої — належного методологічного інструментарію для виявлення численних і розгалужених ліній впливу філософії національної ідеї на філософію історії та філософію культури в Західній Європі. А по-друге (як кажуть англійці, останнє за ліком, та не за значенням!), розмежувавши за типом розвитку національної ідеї Європу та Росію, показавши, що російська ідея є циклічна (закодована в державній і детермінована формами державности — так що «між Третім Римом і Третім Інтернаціоналом», за М. Бєрдяєвим, різниця не сутнісна, а формальна), європейська ж національна ідея як така з'являється, коли відокремлюється від державної і потім, на новому витку, зливається з нею, переходячи в політичну практику, отже, у своєму чистому, ідеальному вигляді рухається спірально, цілком за геґелівською тріадою (держава — народ-культура — народна держава), означивши таким робом свій властивий предмет — національну ідею — на тому масиві культури, який Шпенґлер іменував «фаустівською», ми тим самим культурно скоординуємо ідею українську, котру маємо всі підстави віднести до цього-таки масиву: Україна являє собою крайній схід європейської культури, дещо, правда, розмитий закономірними для духовного пограниччя марґінальними ознаками.

Не зайвим буде ще раз наголосити: типологічна відмінність між російською та європейською національними ідеями визначається аж ніяк не державним чи недержавним існуванням народу — суб'єкта ідеї, — як може видатися, якщо порівнювати Росію, з одного боку, і Німеччину, Італію, Польщу, Чехію, Україну, Угорщину, Хорватію, тобто державно нереалізовані європейські народи, — з другого. Самозрозуміло, і про це вже згадувалося, що «культуризація історії» відбулася у філософській думці «неісторичних народів» і швидше, і, що характерно, раніше, ніж у державних, оскільки національний рух виступав її потужним каталізатором (це видно і з грохівської його періодизації). У Франції, Іспанії процес унезалежнення народу — в духові — від держави, процес суверенізації його свідомости розгортався куди трудніше та болісніше. Так, уже навздогін звагам низки французьких істориків доби реставрації (Ф. Гізо, О. Тьєрі) вибудувати «історію цивілізації» (принципово нове, порівняно з «громадянською історією», поняття!) як закономірну цілокупність і політичних, і економічних, і, головне, духовно-культурних процесів, у яких, мовляв, найповніше відбивається «моральна еволюція» народів; навздогін злетові французького історичного роману (В. Гюго, П. Меріме, А. де Віньї), котрий відіграв (і не лише у Франції!) неоціненну роль у справі гуманізації ідеї спільноти, у перетворенні над-індивідуально-абстрактного часу нації на власне-людський час (час цього людського життя); і вже по тому, як Ф. Р. де Ламенне, містифікуючи національну ідею в руслі свого католицького соціалізму, ознаймив загалові, що «Батьківщина — це… єдність, у якій зливаються й взаємопроникають порізнені одиниці, священне ймення, що виражає добровільне злиття… всіх екзистенцій в одне вічне життя» (Цит. за: [173, т. 1, 12]), — словом, тоді, коли вже два покоління французьких інтелектуалів попрацювали над «дезетатизацією» — «одухотворенням» — французької ідеї, М. Мішле виступає в трактаті «Народ» (1846) з апологією «бездоганних французьких вояків», «їхніх чистих мечів їхніх сяючих багнетів» (Цит. за: [164, 9]), оскільки, мовляв, лише через військо (через «останню війну») спроможна Франція реалізувати свою вселенську місію і, ео ipso, себе як націю.

В Іспанії вироблення власне національної ідеї — на противагу вже безживно-ритуальному, імперському «Бог, Батьківщина, Король» — узагалі зазнало ретардації мало не на сотню років, та й то розпочалося не без німецького впливу — маємо на увазі запізніле поширення ідей К. Краузе, учня Фіхте й Шеллінґа: саме зі школи «краузизму» вийшло покоління 1898 р., те, ідейним нервом котрого, за формулою П. Л. Ентральґо, стала «Іспанія як проблема». Впродовж одного цього покоління, тобто за яких 15–20 років, філософська думка Іспанії в тому, що стосується національної саморефлексії, змогла пройти в стислому вигляді шлях, на який іншим народам попередньо знадобилися були довгі десятиліття, — почасти спрацював соціально-психологічний «компенсаторний ефект», підсилений філіацією вже готових ідей «з Європи», але поза тим іще одна щаслива обставина прискорила бурхливий розріст «іспанської ідеології» (так називалася видана 1897 р. основоположна для цієї ґенерації книга А. Ганівета, присвячена проблемі «іспанськости» як такої, іспанського національного характеру — hispanidad, як визначить згодом Р. де Маесту), а саме: стараннями М. де Унамуно від самих першопочатків іспанська національна ідея скинула з себе перестарілий державно-імперський обладунок і тим убезпечилась від притаманних французькій «хвороб державности». «Якби Іспанія могла забути національну історію!» — цей тоскний вигук Унамуно зі статті «Смерть Дон Кіхоту!» (1898) інтенціоналізує філософську рефлексію цілого покоління: «національна», в іншому місці «офіційна», історія — мілітарна й католицьки-доґматична — усвідомлюється як інобуття, відчужене, несправдешнє буття того «народу, який живе під історією», — народу-духа, ідеальної цілости, злученої докупи насамперед багатовіковою етико-релігійною ідеалотворчістю, отож перейти в інший вимір — від історії «офіційної» до «народної» («інтраісторії»), «вмерти як нація й жити як народ» (Цит. за: [98, 131]) — це й означає відродити Іспанію.

Таке розв'язання проблеми можна вважати еталонним для європейської філософії національної ідеї в державного народу. У російській ідеї нічого подібного не знаходимо; взагалі, у російській філософській думці критика самодержавного минулого Росії автоматично передбачала перехід зі, сказати б, «національно-суб'єктної» на «класово-суб'єктну» позицію (під оглядом національної неадекватности «офіційна історія» скільки-небудь поважно мислителями не розглядалась), тобто в російській ментальності «вмерти як нація» жодних продовжень після себе не допускало. Тому варіант, підказаний марксизмом, — умерти всім націям, аби розпочати новий, «інтернаціональний» етап усесвітньої історії, — був для Росії справді виходом зі світоглядового тупика, тим більше, що, перекидаючи місток навпростець від філософсько-історичних візій геґельянства початку століття, давав змогу «не помітити», «перемахнути через голову» європейських філософських концепцій національної ідеї, проіґнорувавши їхню типологічну специфіку. Це виявилося зручно, а відтак (у прагматичному розумінні слова) й істинно (себто, якщо розуміти істину — за прагматизмом — яко працездатність теорії). Тут ми вбачаємо й відповідь на поставлене Франком питання, яке для нього самого залишилося відкритим: чому «саме в пору, коли сей марксистський соціал-демократизм і з погляду на свої наукові основи, і з погляду на свою політику яко партія в Європі близький банкротства, він здобуває собі найгарячіших прихильників у Росії?» [125, 272].

Надзвичайно симптоматично при цьому, що й «занурення в інтраісторію» представники ґенерації 1898 р. мислили собі — і здійснювали у своїй філософській та літературній творчості — чисто «за Грохом», як народознавство-самопізнання (і в Німеччині, і в Італії, і в слов'янських народів цей «культурницький академізм» співпав в основному з Романтизмом). Звідси їхні численні «етнографічні експедиції» — мандри по найвіддаленіших куточках країни (дві книги подорожніх нарисів Унамуно, нариси Асоріна, подорожі в романах П. Барохи і т. д.), їхній культ середньовіччя — «відкриття» народної дерев'яної скульптури, творчости Ель Греко та іспанських поетів-містиків, — щоб там, у живій і продуктивній культурі, віднайти, методом теоретичного синтезу етнодиференціюючих та етноінтеґруючих чинників народної свідомости, автентичний «іспанський шлях». Та обставина, що духовно-культурне, а отже, і національне, самовизначення відбувалося передусім через відмежування від найближчих сусідів (так виникає, спершу в Унамуно, а далі в його учня Ф. де Оніса в розширеному вигляді, протиставлення Декарта і св. Хуана де ля Крус — французького ratio й іспанського «морального духа»[26]), також є абсолютно типовою для початкової партакуляризації національних ідей у Європі: німецька ідея починає з далеко одвертішої франкофобії, чеські «будителі», головно в особі Ф. Палацького, осмислюють духовну унікальність свого народу відносно німців, з одного боку, і решти слов'ян — з другого[27], у Міцкевича в «Книгах польського народу і польського пілігримства» та в лекціях, читаних ним на початку 40-х років в Collège de France, сакралізація польської історії ґрунтується на викритті австро-прусько-російського політичного та романо-германського духовно-культурного «ідолянства»; нарешті, і мислителі української ідеї конструюють український національний характер через протипокладання його російському (М. Костомаров у «Двух русских народностях») — або ж російському й польському (В. Антонович, А. Лісовський). Дещо інакше ця первісна етнічна диференціація (поділ на «ми» й «не-ми») виглядає в Росії: там іде цілокупне протиставлення собі всієї Європи, без подрібнюючого поділу на окремо взяті народи; така «зміна масштабу», ясна річ, теж не випадкова й може, найпереконливіше доводить російську чужорідність «фаустівській культурі», охопити-бо всю цю останню цілком можна тільки, як сказав би М. Бахтін, «з позиції позазнаходження».

Але, говорячи про Європу, мусимо підсумувати — і приклад Іспанії навіч це потверджує, — що той «академічний» етап культурного самопізнання, котрий М. Грохом покладено за відпровідний для націоґенезу (постання новітніх політичних націй) у так званих малих народів[28], є абсолютно необхідним для усвідомлення будь-якою нацією — байдуже, «правлячою» чи «малою», державною чи недержавною, «історичною» чи «неісторичною», — себе як вольового й самочинного суб'єкта історії. Адже без вироблення свідомости нового типу неможлива й новітня нація — недарма серед сучасних теорій нації так звана суб'єктивістська все ще належить до найавторитетніших. Визнаючи raison d'être за всіма тими об'єктивними чинниками, що в сукупності складаються на національно-конститутивні, як-от спільність території, походження, мови, звичаїв і т. д. (цей підбір може варіюватися — марксизм, наприклад, замінив спільність походження єдиною господарською діяльністю), «суб'єктивісти», проте, жоден із них не вважають сутнісним, визначальним для нації як типу спільноти (щоправда, на сьогодні відданість «одній об'єктивній детермінанті» — економічній — зберегла тільки марксистська соціологія, у більшості ж учень прижилась ідея «ансамблевої», багатосторонньої детермінації нації як спільноти). Натомість у «суб'єктивізмі» — найпереконливіше, здається, представленому вже не раз цитованим Г. Коном — пропонується на роль вирішального для існування нації чинника наявність «живої й дієвої корпоративної волі. Нація утворюється внаслідок рішення утворити націю» [164, 15]. Інший прихильник такого підходу — Б. Андерсон — називає новітні нації «уявними спільнотами», чиє консолідування, стягування докупи почалося від першопоштовху Реформації: тоді-бо розпалася попередня трансєвропейська «уявна спільнота», складена на ґрунті латиномовного богослужіння, і стала очевидною «фатальна неуникність людської різноманітности», «неуникність Вавілонської вежі» (Цит. за: [172, 86]) — мовна партикуляризація християнського культу й заклала, за Андерсоном, підвалини для нового розокремлення, нового типу свідомости…

Не маючи змоги вганятися тут у докладний розбір цих та інших концепцій нації (з цим варто б зачекати, аж нашому читачеві стануть приступними — у перекладах — бодай головні першоджерела), вкажемо, що таке наполягання теоретиків на творчо-перетворювальному призначенні суб'єктивної, свідомісної, розумно-вольової сторони нації як «колективного індивіда» куди більше наближає нас до дійсного зрозуміння історичних, у тому числі культурно-історичних, процесів і в XIX, і в XX ст., ніж будь-яка однобічно-матеріалістична соціологія. Для нас не має тут принципового значення, «уявна» спільнота є новітня нація чи не «уявна» (Андерсонові можна було б заперечити, що й мова — аж ніяк не виплід гуртової уяви і в історії не раз виступала цілком матеріальною силою, демонструючи на практиці таку дійову «міць і посейбічність», з якою годен зрівнятися хіба що голод). Не має також значення, звідки саме береться ота «корпоративна воля» до національного об'єднання; головне — незаперечний факт, що вихід у XIX ст. на арену історичних дій націй як самочинних dramatis personae супроводжувався становленням — принаймні в межах «фаустівської культури» — якісно нового типу свідомости й самосвідомости суспільної людини — становленням історично нового типу світогляду.

Досі в нашій філософській літературі звичним було розрізняти три історичні типи світогляду — міфологічний, релігійний та науковий, причому перші два, у згоді з марксистською теорією суспільно-економічних формацій, пов'язувано з формаціями докомуністичними, так що навіть відвертий, ще в «Маніфесті Комуністичної партії» сконстатований, брутальний матеріалізм буржуазного суспільства витлумачувано як своєрідний теїстичний феномен — мовляв, світогляд зостався релігійним, з тією лише різницею, що місце Бога в ньому посіла природа [145, 50]. Було б украй поверховим убачати в такому підході тільки еквілібристику ума, змушеного відповідно до наперед заданої настанови будь-що-будь закріпити виключну вартість науковости єдино за світоглядом комуністичної формації. Насправді все далеко складніше, і слушність спостереження наших філософів щодо буржуазної фетишизації законів природи дасться належно оцінити аж тоді, коли в цьому ряді згадати й фетишизацію законів історії в системі соціалістичній (чи, точніше, — у сфері впливу марксистської ідеології).

Свого часу, 1951 p., це зробила Г. Арендт — одна з найцікавіших мислителів повоєнного Заходу — у класичній праці «Тоталітаризм»: аналізуючи природу беззаконня в сталінській та гітлерівській державах, вона дійшла доволі несподіваного висновку — тоталітаризм скасовує право, властиво не потребує його, тому що мислить свою державу втіленням Верховної Справедливости, Верховного Закону — надлюдського закону саморуху (природи — «у них», історії — «у нас»), який заступив собою леґітимізуючу силу Божих Заповідей, чинну в правовій свідомості досекулярних суспільств та в ранньобуржуазному «природному праві». «Віра нацистів у расовий закон як вияв у людині закону природи спирається на Дарвінову ідею, що людина є продукт природного розвитку, а цей останній не мусить кінчатися на теперішньому видоутворенні; так само віра більшовиків у класову боротьбу як вияв закону історії спирається на Марксове уявлення про суспільство як продукт велетенського історичного руху, котрий стремить згідно зі своїм власним поступальним законом до кінця історичних часів, де самоскасовується» [150, 463]. Так через філософію права Г. Арендт вийшла на головну хворобу того типу світогляду, який у новітню добу остаточно витіснив давніший, релігійний як у капіталістичному, так і в соціалістичному суспільствах. Найкоректніше було б назвати його секулярним — від науковости в ньому хіба що сцієнтизм, певніше, неприкрите домінування гносеологічної свідомости — тої, що, за Бахтіним, «не може мати поза собою іншої свідомости, не може вступити у відношення до іншої свідомости, автономної й незбіжної з нею… Ця єдина свідомість творить, формує свій предмет лише як об'єкт, але не як суб'єкта, і суб'єкт для неї є лиш об'єктом» [7, 85]. Власне так — як до об'єкта прикладання своєї цілеспрямованої активності — свідомість науки, взята в чистому вигляді, ставиться й до природи, доказом чому — сьогоденна трагічна гуманітарна неадекватність екологічних наслідків так званої науково-технічної революції.

Але річ у тому, що скільки-небудь продуктивна людська, отже, суспільно значуща, життєдіяльність в умовах, хай гіпотетичних, тотальної гносеологічної свідомости (здатної забезпечити виключно еґоїзм безпосередньої дії) неможлива в принципі: сама по собі, не занурена в ціннісний контекст, не запліднена ним, свідомість науки залишилась би інфертильною навіть у царині сутої науки (писав же був ще Гуссерль, що з гносеології ніяк не випливає зобов'язання прагнути до істини!), себто як така вона є світоглядно стерильна. Тож зрозуміло, що вже наприкінці XVIII ст., коли криза релігійного світогляду зробилася достатньо очевидною, філософська думка Європи вирушає на пошуки втрачених вартостей — у похід, що тимчасом не обіцяє близького завершення: історія культури двох останніх століть є, строго кажучи, історія мук секулярного світогляду в безугавному прагненні компенсувати свою «ціннісну недостатність». XVIII ст. ще могло вважати, ніби «сон розуму породжує примари», — навряд чи йому бодай приблизно ввижалося, яких «примар» годен наплодити «розум» чуткий і безсонний, не нагрітий чуттєвою прив'язаністю оцінки й сп'янілий сам од себе. Та обставина, що з двох, хай у чомусь і обмежених (всяке знання часткове!), але цілком «добротних» наукових теорій — дарвінізму й марксизму, — покинутий на себе сцієнтизм потрапив настругати таких монструозних ідолів для новітніх, тоталітарних міфологій, досить промовисто характеризує можливості того типу світогляду, що претендує бути науковим і що його ми звемо секулярним. Сповна розуміємо всю однобічність такої дефініції як чисто заперечувальної: так, це світогляд пострелігійний, не-релігійний, безбожний (божествиться-бо, як гарно показала Г. Арендт, не природа й не історія, — а проголошений універсальним закон їхнього лінійного поступу) — цілий його позитивний зміст, на наш погляд, описується власне через боротьбу множинно-ціннісного світовідношення з тотальністю єдиної гносеологічної свідомости.

Місце національних ідей, а також філософської рефлексії над ними в цьому секулярному світогляді визначається тим, що національна свідомість — і тут ключ до її розуміння! — є свідомість ціннісна. Саме звідси її, констатована мислителями впродовж останніх півтора століть, від А. Токвіля до Г. Кона, внутрішня спорідненість зі свідомістю релігійною (обидві виступають частковими об'явами загальної підстави); звідси переважання в писаннях теоретиків національної ідеї того «барвного й емоційного стилю», що викликав подив у І. Берліна [13, 67], і взагалі явно невипадкова логіко-концептуальна «нестрогість», «нескристалізованість» філософії національної ідеї в системну теорію, про що вже згадувано у вступі і що інакше, як прихованою іманентною чужорідністю національної ідеї зродженим абстрактною, позалюдською «мислячою головою» формам дискурсу, пояснити важко. Тому філософія національної ідеї і тяжіє до художніх форм вираження — їхня-бо наснаженість ціннісним «повітрям» культури найінтенсивніша.

У новому світлі постає також іще один момент, на який ми вказували вище: що найавторитетніші теоретики якщо й не цілком «недобачили» справжньої ролі націоналізму в культурі XIX ст., то, в кожному разі, недооцінили його духовної перспективи на майбутнє, здебільшого покладаючи націю (не завжди навіть свідомо-обґрунтовано), чимось минущим — не онтологічною реальністю, а радше замішанням історичного розвитку, проблемою, котру належить розв'язати. Тут дуже далася взнаки недовіра матеріалістичного світогляду до умоглядних вартостей, не наділених усією повноважністю смислової, «намацальної» конкретики: все суб'єктивне бачиться достатньо ефемерним, а що нація без самосвідомости таки не існує (як і людська особистість) і що національна свідомість — феномен не споконвічний, а виниклий порівняно недавно, то й сама, на таких плитких засадах уґрунтована, «уявна спільнота» здавалася чимось напевно неспроможним на істотно довше тривання в історичному часі.

Наостанці приглянемося пильніше до основних, визначальних тенденцій розвитку філософії національної ідеї у «фаустівській культурі» новітньої (секулярної) доби, сподіваючись, що ці тенденції послужать також ілюстрацією та конкретизацією раніше викладених загальних міркувань.

Найперше, про перехід від релігійного до національного, або, точніше, — національно-секулярного світогляду. Практично в усіх культурах — навіть і з російською включно — цей перехід необхідно ознаменований фазою «національного месіанства» — фазою досекулярного націоналізму, на якій національне самопізнання має ще не так філософськи-рефлексивний, як переважно релігійно-емотивний характер. «Кожен народ розпочинає своє національне існування з одкровення, — заявляє А. Міцкевич у паризьких лекціях, розуміючи під одкровенням вірування, котре надає суспільності сенсу й кінцевої мети. — Кожна нація має собі за підставу власне, спеціальне одкровення. В основі кожної з великих націй — …певна єдина ідея, і нація живе тільки для того, щоб цю ідею реалізувати» (Цит. за [173, т. 2, 29]). При всій, якійсь аж екстатичній невротичності польської «національно-романтичної» релігії (філософ А. Валіцкі називає це стриманіше — «пророчим пафосом» [175, 233]), симптоматична ця відразу, від перших кроків, ясно задекларована партикулярність — головна структурна ознака філософськи зрілої національної ідеї. Висловлені Міцкевичем думки по тридцятьох роках знаходять відгомін у Ф. Достоєвського — у славетному діалозі Шатова й Ставрогіна в «Бісах»: «Мета всякого руху народного, в усякому народі й у всякий період його буття (виділено нами. — О. З.)[29], це єдино лише пошукування Бога, Бога свого, конче власного, і віра в нього як у єдиного істинного. Бог є синтетична особистість усього народу, взятого від початку його і до кінця» [42, 61]. (А ще за тридцять років і на крайньому заході культурного масиву, в Іспанії, прозвучить з уст М. де Унамуно це ж таки credo: «Небо, в яке я хочу вірувати, то Іспанія небесна і вічна, а мій Бог є Богом іспанським», цит. за: [157, 61].)

Це свого роду «інфантильна», чи, певніш, «ювенільна», фаза розвитку національної ідеї — коли народ ототожнює себе з певними духовними вартостями, що мають тривкий статус абсолютних (мисляться атрибутами Бога — так, у Ж. Мішле Франція виступає синонімом свободи; для Й.-Г. Фіхте Німеччина — взагалі єдиний носій животворного духа, що протистоїть смерті; у А. Міцкевича Польща — оплот (і то виключний) Божистої Любови; за М. Костомаровим, монопольний ідеал України, що висуне її з часом на роль «наріжного каменя» загальнолюдської світобудови, — це рівність і незалежність[30]; у Дж. Мадзіні ж італійці, яко народ-будівник, покликані збудувати і Вселенську Церкву). На цій підставі стверджуються винятковість даного народу і його сотеріологічна місія у світовій (чи бодай тільки європейській) історії — причому, що більше здеправованим, відчуженим від себе самого був народ раніше, то легше здійснювалась ота «націоналізація» християнської сотеріології, згідно з євангельською заповіддю «блаженні вбогі духом, бо їхнє є Царство Небесне» (Матв., 5, 3). (Тому найбільш крайні форми месіанізму дають позбавлені державности слов'яни й роз'єднана Німеччина.) У такий спосіб і сам цей народ возводиться, дослівно «висвячується», у ранґ абсолюту[31], робиться предметом тої нерефлектуючої, ірраціональної віри (психологічної установки на досяжність жаданого, ідеального майбутнього), без якої неможливі ані цільний світогляд, ані скільки-небудь ефективна, у тому числі й політична, діяльність.

І це зрозуміло. На зміну XVIII ст. з його релігійною кризою та богоборчим пафосом — століттю, котре Т. Карлайл влучно охрестив «віком скептицизму», XIX ст. приходить із яскраво вираженим запотребуванням нової віри: на зміну перестарілому релігійному світоглядові має з'явитися новий, але з не менш потужною емотивно-вольовою установкою. На роль такої установки й висувається феномен, згодом названий В. Липинським «містичною ідеєю нації» («Коли в данім етнографічно-відміннім колективі містична ідея нації не існує хоч би в найбільш примітивнім стані, але як щось само для себе, щось не вимагаюче доказів, то „доказати“ національну окремішність такого колективу раціоналістичними „ученими“ доказами, „видавництвами і школами“ усвідомити національно такий колектив неможливо» [66, 504]).

Заки ця «містична ідея нації» розгорнеться все-таки в теоретично артикульовані, концептуально-дискурсивні форми, месіанство слугує переходом від християнського до національно-секулярного світопогляду: від віровизнавчої формули «Я — католик» («Я — православний») до «Я — поляк», «Я — українець» тощо, адже «істий українець, хоч будь він простого, хоч панського роду, тепер повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам'ятовати єдиного бога Ісуса Христа, царя і пана над небом і землею» [60, т. З, 168], тобто саме українство (польськість, іспанство і т. д.) попервах мислиться як сакральна духовна єдність (тут, між іншим, відповідь на питання, чому клерикальна, уніатська Галичина так ентузіастично сприйняла Т. Шевченка, попри його недвозначний антикатолицький запал: образ жертовного Христа тьмяніє перед образом жертовної України, якою вона постає з Шевченкової історіософії, і не випадково «Кобзар» робиться без перебільшення національною Біблією — як не випадкові й біблійна форма програмових документів польського месіанізму, і чеська містифікація з «Краледворським літописом», і возведення ґенерацією 1898 р. «Дон Кіхота» до ранґу іспанського Святого Письма: кожне віросповідання потребує власних сакральних текстів).

Ще раніше, перед Костомаровим, у 1832 p., співвідношення між «старою» і «новою» релігіями чудово точним образом відбив Міцкевич: польське пілігримство прямує за зорею християнської віри, уживаючи як компас любов до батьківщини [167, т. 6, 18—19]. Для порівняння є рація згадати, що й геть пізніше, на початку нашого століття, в умовах «Занепаду Європи» та кризи філософського раціоналізму, новорозбуджена «іспанська ідея» також проходить месіаністичну фазу (Асорін, Ф. де Оніс), леґітимізуючи право іспанського народу на історичне буття його самозбереженою «позацерковною», не скаламученою доґматизмом релігійністю (відповідно Дон Кіхота проголошено «іспанським Христом» без жодної остороги перед такою, з канонічного погляду, блюзнірською «модернізацією» християнського віровчення[32]), — і слушно твердить дослідниця Унамуно, що мислитель «розумів іспанський народ як певну ідеальну цілість, сукупність індивідів, злучених духовними зв'язками національної традиції» [23, 4].

Скоро таке релігійно-містичне підґрунтя для нової ідеології готове, тамта скидає із себе вже до решти вичахлі форми старої християнської релігійности — тут кінчається месіанство й починається нова, секулярна філософія національної ідеї. Принаймні для Європи це так — Росія, натомість, так і залишилася на цій ювенільній фазі, по суті, до кінця XX ст. своїм месіанізмом не відхворівши («застрягання», яке тонко підмітив В. Розанов, написавши, що «тільки у росіян» «народ і його церква — одне» [91, 82]). У європейській же культурі на секуляризовану, поступально-спіралевидну в її саморозгортанні філософію національної ідеї чекали різні, у тому числі й несподівані, повороти.

Одна справа — зрощення її з певною політичною ідеологією і перехід у форми, які Г. Кон називає «швейцарським», або «північно-американським», націоналізмом (уґрунтованим на ідеології ліберальній), інша — можливе змикання з шарами дуже архаїчної, міфологічної свідомости, з фроммівським «колективним несвідомим», ба навіть безпосередня до нього апеляція, коли на височінь безумовних, емотивно забарвлених вартостей підносяться спільність походження та «органічність», закоріненість у грунт. Це — німецький шлях, і цілком безвідносно до того, куди цей шлях завів у XX ст., вважаємо за потрібне наголосити, що така міфологізація національного, спроба ціннісно ствердити його, закріпивши на рівні інстинктів (а такі спроби подибуємо і в українській ментальності — вкажемо тут не лише на ескапади Д. Донцова, а й, скажімо, на етнопсихологічні студії І. Мірчука), — це, як не парадоксально, свідчення слабкої сформованости національного світогляду. Саме через цю слабкість ідеологія, котра відповідає за його теоретичне вираження, змушена раз у раз подразнювати світоглядні структури віри й любові, дійсно спроможні взяти на себе дуже велике системотворче навантаження, але не спроможні компенсувати брак цілости, виробленості світогляду.

Втім, маґістральною тенденцією дальшого філософського поступу національної ідеї в Європі було не так завершення-зняття (і, тим самим, втрата себе!) у ліберальних а чи міфологічних формах націоналізму, як духовно-культурна її «приватизація», переродження національного «ми» в національне «я», — перехід в етико-персоналістичну, а відтак і в екзистенційну рефлексію.

В українській інтелектуальній історії першим, хто вивів нашу національну ідею з кола модернізованого поганства на цей «фаустівський» шлях (у площину персоналістичної етики), став І. Франко. Цитована нами на початку розділу передмова до польського перекладу «Галицьких образків» («Дещо про себе самого»), у якій автор демонстративно освідчується в нелюбові до Русі-України, цікава не лише пафосом національної самокритики (без котрого, проте, негодна розвиватися нормально жодна національна ідея, але котрого не бракло й у попередніх поколіннях української інтеліґенції — чого варте бодай хрестоматійне Кулішеве «Народе без пуття, без чести і поваги…»). Знаючи галицьку публіку, Франко міг легко передбачити її «щиропатріотичну» реакцію на свій виступ, отож є рація припустити, що він, хай і несвідомо, провокував скандал. Діалог 1897 р. «І. Франко—Ю. Романчук» надзвичайно показовий не лише щодо тої внутрішньої трансформації, якої зазнала «українська ідея» в ґенерації «Молодої України», а й, ширше, щодо загальних закономірностей розвитку європейської філософії національної ідеї наприкінці «віку націоналізму», тож спинимося на ньому докладніше.

Коли Ю. Романчук нападається на Франка, що той, бач, «аналізує Русь, розбирає її, як анатом, на поняття географічне, історію, расу й будучність» (дуже характеристичне це «табу на аналіз» — явний рецидив міфологічної свідомости!), то тут його вустами озивається явно кволе, непевне себе й через те постійно спрагле «гальванізації» відчуття спільноти: «Д-р Франко… не попав на те, що є найближче, т. є., що Руссю єсть передусім руський нарід, а нарід єсть великою родиною. Отже, любимо Русь, як любимо свою родину» [92]. Франко відповідає в «Житі і слові» тезою без перебільшення єретичною з погляду як «міфологічного», так і раннього, романтично-ювенільного націоналізму: «Любов не обов'язкова — але почуття обов'язку обов'язкове». Саме так: любов уже не обов'язкова, обов'язок же є моральною категорією, і, відповідно, усвідомлення й прийняття індивідом своєї національности як детермінанти особистісної долі є проблемою морального вибору.

Власне «Молода Україна» вводить у культуру цю парадиґму вибору національности, альтернатива котрому — зрада. Це надзвичайно важливий, властиво вирішальний для зрозуміння еволюції національної ідеї як в українській, так і в цілій європейській культурі момент: що національне, відемансиповане від державного, виступає тут не яким-небудь надіндивідуальним абстрактом, а, як часто підкреслював Франко в багатьох працях, «натуральним висловом душі», «потребою душі» — іманентним проявом індивідуального духа в його саморозвиткові.

Подібне етико-антропологічне тлумачення національної ідеї «Молода Україна» поділяла з усією європейською інтеліґенцією fin de siècle — від Чехії, де Т. Масарик (у традиціях гуманітаризму ранніх національних «будителів») стверджував, що «національна ідея є ідея етична», оскільки права нації випливають із прав людини, до Іспанії, де М. де Унамуно заявляв: відродити націю означає «перетворити стадо виборців та податкодавців» у «народ, що складається з „я“» (цит. за: [97, 110]). Ось у цій точці — «я», у неподільному духовному атомі спільноти й вирішується, у кінцевому підсумку, її майбутнє.

Від «братчиків» до Франка, від «Книг Буття Українського Народу» до «Мойсея», тобто від первісної етнічної диференціації через національний месіанізм за зразком християнської сотеріології та «національне поганство», одним із проявів якого є категоричний імператив «любові до свого рідного» (В. Винниченко), — до переведення національної ідеї в площину етико-антропологічну, на рівень екзистенційної проблематики, — такий шлях пройшла українська ідея в XIX ст., і є він, як бачимо, типовим для всієї «фаустівської культури».

Філософія української ідеї у творчості І. Я. Франка

1. Загальні засади. Література як спосіб філософування

Погодившись на тому, що розгортання в XIX ст. національних рухів, зокрема втягнення в загальноєвропейські суспільні, економічні й політичні процеси народів, котрі доти були пасивним матеріалом історії, об'єктом прикладання не іманентних їм, зовнішніх, «чужих» воль, що весь цей, запущений у хід капіталістичною формацією, «націоґенез», який у кінцевому підсумку призвів, уже в XX ст., до перекроювання карти Європи, з історіософської точки зору являє собою не що інше, як становлення свідомих і самосвідомих, цілепокладальних і вольових колективних суб'єктів історії, — ми можемо, нарешті, без упередження оцінити духовну еволюцію І. Франка, розгрішивши його від «політичної й теоретичної непослідовности», «помилок в оцінці марксизму» та інших поблажливих недомовок, котрими до останнього часу в вітчизняному франкознавстві збувався істинний масштаб Франкового світогляду[33]. Річ-бо в тому, що як сучасник та безпосередній учасник «історизації» «неісторичних народів»[34] Франко ясно бачив те, чого недобачили свого часу К. Маркс і Ф. Енгельс, недалекосяжно відмовляючи цим народам у перспективах самостійного національно-політичного розвитку. Тут варто спеціально виділити два моменти.

По-перше, для Франка було очевидним, що «консолідування якихось вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей… може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені» [123, 484], інакше кажучи, що кожен народ, скоро він дозрів до виокремлення себе з-поміж «інших», закріпивши свою окремішність стійким «я»-етнонімом, закономірно прагне до якомога повнішого розгортання своїх сутнісних сил, актуалізації потенцій — до діяльного самоствердження[35], і всяке намагання проскочити, зім'яти цей етап рівнозначне насильницькому збідненню змісту світової історії, порушенню її «органічности». Вельми показова з цього погляду Франкова оцінка світоглядних хиб українських соціал-демократів в огляді марксистського журналу «Вільна Україна»: «…вони не уявили собі гаразд свого національного характеру, не відчули того, що вони наперед українці, а потім соціал-демократи; трактували це українство як формальну концесію, а не як натуральний вислів своєї душі… Це ще одна наука, що і в таких інтернаціональних справах, як соціалізм, здорові органічні парості можуть у кожнім краю виростати тільки з виразного національного ґрунту (виділення наше. — О. З.) і тільки тоді вони перестають бути сірою теорією і зробляться цвітучою дійсністю» [134а].

По-друге, Франко чітко бачив, що сама ця національна самореалізація абсолютно необхідна, неуникна як шлях розвитку людської цивілізації остільки, оскільки становить невід'ємну, «органічну», «натуральну» складову процесу, уважаного І. Франком як мислителем-гуманістом за визначальний, сутнісний для всієї новітньої історії, за «найбільш характерний для XIX в.», — процесу «е м а н с и п а ц і ї  л ю д с ь к о ї  о д и н и ц і» [121, 292]. Без цієї складової людина неминуче робиться «неповною», «уломною»: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими „вселюдськими“ фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації» [123, 484]. Як відзначалося в попередній главі, цей погляд І. Франко поділяв із більшістю своїх сучасників — теоретиків національної ідеї: здається, найстрогіше його сформулював таки Т. Масарик, з котрим наш мислитель підтримував, до речі, особисті наукові контакти [153, 477—481]. У праці «Ідеали гуманности», перекладеній і виданій у Львові 1902 р. коштом Наукового товариства ім. Шевченка, чеський філософ проголошував навпростець: «В наших часах являється ідея гуманности в формі ідеї національности» [76, 7]. Така була інтелектуальна атмосфера епохи. Уже двома десятиліттями пізніше, з появою концепції «тотальної держави» П. де Рівери, подібна теза пролунала б диким анахронізмом, — дегуманізована національна ідея здеґрадувала до відчуженого від особистости та навислого над нею цілим грізним тягарем безособового фетиша. А однак саме в ті роки трохи молодший сучасник І. Франка й Т. Масарика — М. Бубер — потрапив своєрідно зрезюмувати, вилущити основне гносеологічне зерня із самозрозумілого для ґенерації fin de siècle етико-антропологічного тлумачення національної ідеї: «…якщо питання, не полишаючи сфери життя народу, стосується також життя окремої особистости, то ясно, що воно в своїй основі означає щось більше за етнічне питання, і що це питання загальнолюдське» [17, 43].

Зі сказаного випливає ще одна обставина. Позаяк «емансипація людської одиниці» становила для І. Франка етос національної ідеї, то філософська рефлексія над національною ідеєю природно тяжіла в його творчості до художньо-образних форм саморозгортання: як різновид духовної діяльности, єдиноздатний безпосередньо-чуттєво представити всю вичуту й пережиту повноту присутности в цьому світі конкретної, унікально-неповторної, цієї людини, мистецтво, надто ж красне письменство з його незрівнянними з-посеред усіх мистецтв можливостями передавати сокровенне, емоційно-особистісне протікання інтелектуальних процесів[36], було само по собі далеко адекватнішою формою для предметного розкриття внутрішнього багатства національної ідеї як «натурального вислову душі», ніж наука чи навіть публіцистика, котрі воліють усе-таки не процес, а — перша більше, друга менше — очищений від суб'єктивности результат. Звісно, цю нашу тезу не слід обертати так, буцімто Франкове переважне звернення до художньої творчости в пошуках відповіді на смисложиттєві першопитання національного буття зумовлювалось якоюсь, сказати б, телеологічною, раціональною мотивацією (свідомим вибором адекватнішої форми духовної діяльности), а не пріоритетом мистецького обдаровання в структурі самої Франкової особистости. У листі до Олени Пчілки він скаржився на те, що навіть у царині літературної критики негоден цілком абстраґуватися від суб'єктивованого, естетично-цілісного підходу: «…до критики треба мати не тільки чуття здорове і нормально розвите… а й розум освічений та нагострений, як бритва, аналітичний. А тут іменно, як кавалок артиста, себто синтетика, я чую свою найбільшу хибу, тут мені преділ положен, його же не перейду» [130, 597]. На жаль, у цій книжці ми не маємо змоги скільки-небудь докладно вганятися у сферу психології творчости, зазначимо лише побіжно те, що є, на наш погляд, найістотніше.

Навіть при поверховому знайомстві з текстами досить очевидно, що як філософ І. Франко більший і ориґінальніший у своїх художніх творах, насамперед у поемах (жанрі, котрий, як і загалом епічний рід літератури, з часів дантівської «La Divina Commedia» зарекомендував себе в європейській духовній культурі унікально придатним для «філософського конструювання мистецтва» [144, 445—456]), ніж у теоретичних працях. Зрештою, строго кажучи, власне теоретичних праць (таких, як естетико-психологічний трактат «Із секретів поетичної творчости») у І. Франка обмаль, і в даному випадку це варт наголосити — абсолютна більшість його розвідок, статей та інших нехудожніх творів, що своїми ідеями дають матеріал для історика філософії, писалася з певною практичною метою — популяризаторською, критичною, а чи спеціально-науковою, як історичні, літературознавчі й етнографічні студії, зараз для нас байдуже. Важливо те, що в цих писаннях, вимушено несамодовільних, призначених на якусь зовнішню для себе, не з-себе-самих-похідну ціль, Франко, самозрозуміло, був позбавлений тої міри внутрішньої свободи, яку віднаходив лише в суто художній творчості — ab definitio самодовільній, або, по-кантівському кажучи, «безінтересовній». А це означає, що саме в красному письменстві здобував собі належний простір для вільного ширяння і філософський умисел Франка, адже, крім мистецтва, філософія — єдиний вид духовної діяльности, який не потребує нічого поза власними межами, виникає й розвивається не «задля чогось», а «внаслідок чогось» (родової потреби зрілого духа). Ба більше: якщо мистецтво остаточно визволилося від кревної споріднености з ремеслом і ствердило у власній самосвідомості (естетичній теорії) свою безцільність як атрибут своєї сутности досить пізно — аж у добу Романтизму, то філософія від самих початків, точніше від Арістотеля, проголосила себе абсолютно суверенною: «І так само як вільною називаємо ту людину, яка живе задля себе самої, а не задля кого іншого, так і ця наука (філософія. — О. З.) є єдино вільною, бо вона єдина існує задля себе самої» [4, т. 1, 69]. Тож, на нашу гадку, саме на терені цієї суверенности, непідлеглости прямим запитам соціальної практики й відбулося зрощення художнього й філософського мислення Франка, своєрідна компенсаторна, можливо, навіть несвідома, «філософізація» творчости.

Звичайно, такому зрощенню всіляко сприяв і тип Франкового літературного обдаровання. В історії естетики типологізація мистецького таланту — від Платона, котрий уперше відділив «поезію розважного» від «поезії шаленця», до Ніцше з його блискучою концепцією діонісійського й аполлонівського начал — здійснювалася за одним критерієм: переважання раціонального чи емоційного, свідомого чи несвідомого — і в перебігові творчого процесу, і в побудові художнього твору. Важко не погодитися з Є. Маланюком, що «на питання, до якої категорії митців треба віднести… Франка-поета, відповідь майже не вимагає застановлення… При всім незаперечнім темпераменті Франка, при всім, глибоко, щоправда, захованім жарі його серця, почуття Франка — в його поетичній творчості — завжди проходять крізь суворий фільтр інтелекту. Можна заризикувати припущення, що навіть безсумнівно-емоціональну свою енергію він умів не раз як би трансформувати в енергію інтелектуальну, сили „діонізійського“ походження — піддати мірі і цілеспрямованості чисто „аполлінійським“… І це не випадок, що від молодих літ Франко-поет неустанно оспівує саме „розум владний“… І, здається, трудно знайти в світовій поезії такого натхненного, такого аж „одержимого“ співця саме розуму-інтелекту, розуму-ratio либонь в чисто декартівськім сенсі цього поняття» [71, 9—10].

Спостереження більш ніж слушне, для нас же цікаве насамперед тим, що допомагає збагнути, сказати б, «механіку» контамінації у Франка філософування й художнього відображення: кожна з його значніших філософських поем («Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей») знімає в собі певний відтинок духовного шляху поета як «цілого чоловіка» таким чином, що розряджає в сконденсованому інтелектуальному акті (переводить у план філософської проблеми) тривале, часом багаторічне конфліктне напруження життєвого світу Франка як особистости (не випадково мало кому з літературознавців, що аналізували ці поеми, вдавалося не спокуситися відносно легкою реставрацією їхніх суто біографічних підтекстів і контекстів!). Відповідно й зародження художньої ідеї кожної поеми — ідеї, що за Кантом, являє собою «ту об'яву уяви, котра дає привід багато думати, причім, однак, жодна певна думка, тобто жодне поняття, не може бути їй адекватною і, отже, жодна мова не в змозі повністю досягнути її й зробити її зрозумілою» [55, т. 5, 330], — дається простежити у І. Франка не як звичайно в «класичному» художньо-творчому акті — не через виникнення прообразів, чи «пра-образів», — звістунів майбутнього естетичного цілого, яке міститься в них у згорнуто-зародковому, нерозвиненому вигляді, — а через «думання», через трудний мислений діалог із самим собою, проваджений у статтях, листах, полемічних виступах тощо. Виведена, виснувана з фактури авторового життя смислобуттєва проблема, скоро вже вона вгніздилась у свідомості й раз у раз дає про себе знати з різних сторін у нехудожніх текстах — цих своєрідних коментарях, марґінальних нотатках, комплементарних до майбутньої поеми, — розростаючись і набухаючи живою плоттю людської чуттєвости, врешті об'єктивується невіддільно від переживання в художній твір (поему), котрий таким робом набуває вартости, кажучи по-к'єркегорівському, «екзистенційної істини». Тобто, Франків спосіб життя, взятий в інтериоризованому аспекті (як переживання, а не як подієвість), був одночасно — висловлюючись місткою формулою Р. Барта — способом ненастанно «запитувати світ, чому він такий» [6, 135]. Це — муки не так мистецького, як філософського духа, світовідношення зарівно митця, як і філософа, але філософа, котрий, на відміну від Спінози, що, за його власним визнанням, прийшов на світ «не осміювати, не оплакувати, але осмислювати», покликаний осмислювати, плачучи і сміючись.

Від цієї конкретики людського світопереживання Франко не абстраґувався ніколи (звідсіля і його, вже відзначена нами в попередньому викладі, нехіть до «теоретично виарґументованого українства», яке, мовляв, «нікого не загріє»!), ба більше: принципово не вважав за потрібне абстраґуватися. У дотепному, трошки софістичному філософському діалозі «На склоні віку. Розмова вночі перед Новим роком 1901», де двоє друзів, чи то двоє авторських «я» — оптиміст і песиміст — кожен зі своєї точки зору, підбивають історіософські підсумки XIX ст., Франко, між іншим, висловлює думку, котру варт визнати за його філософське credo: «…всі такі зводження мільйонів різнорідних явищ до одного знаменника мало на що здатні і мають хіба суб'єктивну вартість. Але  с у б ' є к т и в н у  таки мають… В кожнім такім реченні буде  ч а с т ь  п р а в д и, — не ціла правда, але буде рівночасно зазначений певний горизонт, буде дане щось таке, що поможе мені зрозуміти погляди і уподобання самого автора речення. А се також не пусте діло, і навіть хто знає, чи не важніше від винайдення якогось голого, далекого абстракта (виділення наше. — О. З.), що обіймав би сотки таких часткових правд, а не маркував би різко жадної» [121, 287].

Відтак, обґрунтувавши, по-перше, етико-антропологічне розуміння І. Франком національної ідеї, а по-друге, «екзистенційно-художній» характер його філософського пошуку, ми можемо перейти до безпосереднього розгляду філософських проблем українства, якими їх розробляє Франко у своїй багатогранній творчій діяльності, де розпорошені, «розсипані» по численних наукових та публіцистичних працях інтелектуальні знахідки є підступами до вершин ідейного синтезу — філософських поем.

2. Націотворча функція інтеліґенції. Зворотний бік «будительства»: самота й страждальність. Криза героїзму (до витоків «Мойсея»)

Як австрійський інтеліґент на зламі століть (цю наскрізь перейняту відчуванням кінця добу в історії Габсбурзької монархії письменник Г. Брох визначив згодом як «веселий Апокаліпсис»), а до того ще й як митець і політик, наділений, як мало хто з тогочасних українських громадських та культурних діячів, загостреним «історичним змислом» (Т. С. Еліот), що включає прицільно точний «соціальний окомір» — здатність адекватно оцінювати дійсний історичний масштаб подій, що відбуваються перед очима, — Франко ясно здавав собі справу з переходового характеру своєї епохи. Він передбачав, що зміни, котрі визрівають у надрах старих імперій, будуть ґлобальними і що подальша доля України цілком залежатиме від того, наскільки вона сама, як колективний суб'єкт, виявиться дозрілою, дорослою, також і дослівно: дорослою — до самовладного й самодіяльного історичного життя, до того, аби так довго підготовлювана «хвиля високого підйому»[37] (потім X. Ортеґа-і-Ґасет, несамохіть майже вторуючи Франкові, назве її «загальним підняттям рівня історії» [85, 24—25]) не затопила України, черговий раз витіснивши її в безвільне й безпродуктивне позаісторичне буття, властиво в національне небуття — існування «в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі крілика, на якому різні прихильники вівісекції будуть доконувати своїх експериментів» [122, 404].

Цей страх неготовности (наскільки підставний, невдовзі засвідчили події Української революції[38]) — своєрідна модифікація «екзистенціального страху» — пронизує без перебільшення всю публічну діяльність Франка 1890—1900-х років, зумовлюючи, між іншим, і її подивугідну, часом якусь аж наче невротичну, різнобічність: адже ж «треба всего, на всі боки, щоб ми справді росли органічно, то тоді тяжше буде ворожій силі спинити нас у тім рості» [133, 101]. Так апелював Франко 1897 р. до українських радикалів — поступових інтеліґентів-драгоманівців по той бік Збруча і, що вельми прикметно, розуміння не знайшов — зайвий доказ того, наскільки аванґардним, посунутим наперед порівняно із сучасниками був його «історичний змисел».

У відповідь на Франкове різке: «Сором українській інтелігенції, сором особливо молодому поколінню, коли воно не відчує тої великої потреби, не віднайде шляху до народа, не покладе основи до того, щоб Україну зробити політичною силою. Адже упадок абсолютизму в Росії буде не нині, то завтра, а конституційна управа дає поле готовим силам до конкуренції. Коли українство до того часу не буде готовою силою, то будьте певні, що й найкраща конституція перейде над ним до дневного порядку і куватиме на него нові ярма» [133, 107—108], — у відповідь на цей, гостро й недвозначно виражений, «страх неготовности» Леся Українка в полемічній статті «Не так тії вороги, як добрії люди» гірко іронізує: «…політична воля нібито має наступити „не нині, то завтра!“ Вашими б, д. Франко, устами та мед пити!» І далі: «не муки апостолів-борців лякають теперішню російську опозицію, а марність їх праці» [100, 22].

Надзвичайно симптоматична ця полеміка між Лесею Українкою й Франком, винесена, на жаль, поза увагу радянської історичної науки, котра досі надавала слово тільки одній із полемізуючих сторін — Лесі Українці, збуваючи суть їхнього з Франком розходження чи не єдиною заввагою, що, мовляв, Франко «головне завдання визвольного руху зводив до пропаганди серед селянства», а Леся Українка, «яка вже на той час близько стояла до соціал-демократичного руху», піддала його за це «різкій критиці» [100, 293], — заввага, зрештою, часткова й до властивої суті полеміки дотична лише побіжно. Далеко евристичнішим був би тут, на наш погляд, філософський та соціопсихологічний аналіз цього своєрідного «діалогу культур», очевидно ж бо, що диспутанти говорять різними мовами й мають на оці різні предмети: Франкове гасло «Зробити з мас політичну силу» (причому «на своїм ґрунті», з тим, аби стати «живою одиницею серед народів» [133, 101], — надалі, — можливо, не без впливу цієї полеміки — він висловлюватиметься ще точніше — зробити з мас «українську націю») — Леся Українка, політично вихована російською дійсністю, сприймає й витлумачує в контексті традицій російського визвольного руху — як спізнений заклик до «ходіння в народ». Головне ж, разюче різниться, так би мовити, динаміка переживання російським і австрійським інтеліґентами соціального часу: якщо Франка найдужче лякає неготовність України включитися у всесвітньо-історичний процес на грядущому переломі, то Лесю Українку — «марність праці», тобто сама реальність цього, хоч як жаданого, перелому постає перед нею як щось доволі гіпотетичне, радше теоретично «вирахуване», ніж безпосередньо-життєво вичуте.

Звідси, між іншим, стає більш зрозумілою спеціальна психологічна принадність марксизму для російської інтеліґенції, над причинами якої Франко розмірковував двома роками пізніше («Є се характерне явище, що саме в пору, коли сей марксистський соціал-демократизм і з погляду на свої наукові основи, і з погляду на свою політику яко партія в Європі близький банкротства, він здобуває собі найгарячіших прихильників у Росії» [125, 272]). Марксизм дійсно найдужче «імпонував знанням будущини» в поєднанні з «ніби науковою фразеологією» — своєрідним сцієнтизованим профетизмом, коли майбутня «політична воля» ґарантується з твердою невідворотністю фатуму, але на підставі таких спокусливих для вишколеної позитивізмом інтеліґентської свідомости кінця XIX ст. наукових викладок (варто згадати ентузіазм, з яким молодий В. І. Ленін підкреслював як одне з головних досягнень марксизму те, що в ньому, за аналогією з дарвінізмом, історичний процес уперше постає системним і самокерованим — «природноісторичним» [65, 130]). Для абсолютистської, виштовханої в історичне позачасся Росії, де, як за всякої абсолютистської влади, у свідомості volens-nolens вкорінюється «віра в незмінний світ» [26, 347—349], котра підточує світоглядні основи цілеспрямованої соціально-перетворювальної діяльности (породжує «страх марности праці»!), де всяке покликання на плитке «не сьогодні, то завтра» відповідно втрачає валідність достовірності, така сперта на авторитет науки ґарантія не могла не набути характеру віровчення.

Франка ж, вихованого «фаустівською культурою» і не в останню чергу німецьким філософським культом індивідуально-вольового начала (хай навіть сприйнятим опосередковано, через німецьку художню літературу, — до прямих-бо визнавців Шопенгауера та Ніцше Франко, як відомо, ніколи не належав), особливо дратував якраз цей, симпатичний російській зневіреній інтеліґенції, марксівський профетичний детермінізм, «виплоджений так званим матеріалістичним світоглядом фаталізм, який твердив, що певні (соціальні, разом з тим і політичні) ідеали мусять бути осягнені самою „іманентною“ силою розвою продукційних відносин, без огляду на те, чи ми схочемо задля сього кивнути пальцем, чи ні» [123, 285].

Розуміється, це аж ніяк не привід закидати Франкові суб'єктивний ідеалізм чи волюнтаризм — якраз навпаки, масовий характер національного руху виступає для нього головним чинником його «органічности». «Коли за вами масового руху не буде, — звертається він до „підросійської“ української інтеліґенції в особі „шановного полеміста“, — то досить буде Лавровського туману або Плеханівської фразеології, щоб і вас самих здобути для ідей абстрактних і далеких від конкретних потреб вашого народа» [134, 123]. Але — нота бене! — Франкове розуміння «масовости» виключає знеосібленість, свідома себе самої «маса» уявляється йому спільнотою свідомих себе індивідуальностей (народом, «рівночасно… свідомим своєї національности і свого людського я» [134, 124]). Безперечно, «всесвітня історія — не історія героїв, а історія масових рухів і перемін», одначе ця теза негайно обертається: «А ми ж кождий особисто хіба не часть тої маси, яка сими подіями покликана до руху та переміни?» [122, 401]. Відтак екзистенційний «страх неготовности» («…горе нам, горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими!» [122; 401]) спрямовується своїм вістрям на кожну свідому «людську одиницю», зобов'язуючи її до практично-дійової самореалізації у сфері, так би мовити, «національного приготування», читай — національного освідомлення мас[39], причому насамперед ці зобов'язання Франко прикладав до себе самого. Якщо взагалі існують люди «одної ідеї», то він був власне такою людиною, і його автохарактеристика в дещо риторичному з художнього погляду, але вельми точному ідейно полемічному вірші «Сідоглавому» («Ти, брате, любиш Русь…») — «Я ж гавкаю раз в раз, Щоби вона (Русь-Україна. — О. З.) не спала» (алюзія до «собачого обов'язку» й водночас ремінісценція зі спорідненим «екзистенційним страхом» Т. Шевченка, що «Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять») дійсно-таки схоплює його життєву установку як «цілого чоловіка».

Те, що в цьому своєму страхові він упродовж певного періоду лишався непочутим, як це наочно ілюструє вищерозглянутий «епізод із взаємин між галичанами й українцями 1897 р.», є, зрештою, типологічно характерним для перебігу національного пробудження, котрий іде, за М. Грохом (див. гл. І), «згори» «вниз» і «вшир» і, відтак, завжди потребує для «першопоштовху» своїх «будителів», апріорно приречених до пори до часу на героїчну самоту. Тема непочутого пророка поневоленого народу недарма нав'язливо повторюється впродовж XIX ст. у більшості літератур розбурханого націотворчими процесами європейського континенту. Цікаво, що в ході свого духовного змужніння й Леся Українка доволі хутко еволюціонує до зближення з Франком у розумінні «будительського» призначення національного інтеліґента — створені нею в 1900-х роках образи самотніх пророчиць (Тірца, Кассандра) постають носіями вже чисто франківського «собачого обов'язку», що його вони виконують із повною свідомістю «марности праці». Тірцу («На руїнах»), яка на запитання, чим вона займається, прямо відповідає: «Людей буджу», юрба побиває камінням, Кассандра, одержима просто-таки отим класично-українським «екзистенційним страхом», що народ «проспить» власну історію (так що розпачливий крик: «Прокинься, Троє! Смерть іде на тебе!» — то своєрідний епіграф цілого її життя), відмовляється служити своїм пророчим хистом Греції після того, як упала глуха до її пророцтв Троя: поза Троєю, хай «глухою» й непривітною, «нема нічого від Кассандри» — поза своїм обов'язком «будитель» перестає бути собою (напрочуд характеристичне для «Молодої України» рішення проблеми національного й особистого).

Підкреслюємо ще раз: для Франка, як і для більшости тогочасних теоретиків «національної ідеї», незаперечним було те, що у становленні нації новітнього типу з народу, який «мовчить, молиться і платить» (М. де Унамуно), вирішальну роль покликана відіграти інтеліґенція, вносячи в маси національну ідеологію. Саме в цьому вбачав він історичний смисл покоління «Молодої України», сформулювавши його жорстко й однозначно в 1905 p.: «Перед українською інтелігенцією відкриється тепер, при свобідніших формах життя в Росії, величезна дійова задача — витворити з величезної етнічної маси  у к р а ї н с ь к о г о  н а р о д у  українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного і політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних набутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна, хоч і як сильна, держава не може остоятися» [122, 404].

Ця націотворча функція інтеліґенції, цілком природно, обходила Франка головним чином в етико-антропологічному аспекті, позаяк становила сенс і його власного життя, тож очищеною, «вийнятою» із суб'єктивної реальности його особистісного переживання ніколи не мислилася. Властивий фокус проблеми «будитель і маса» лежить для Франка в зіткненні цілеспрямованої «деміургічної» активности «будителя» із, сказати б, опором людського матеріалу, маса-бо не є піддатна, покірна активно-формувальному впливові матерія — на початок XX ст. не тільки в європейський, але також і в кількома десятиліттями щодо нього спізнений російський науковий обіг уже надійно вписалися праці Г. Лебона, М. Лацаруса, Г. Штайнталя, В. Вундта з психології мас і народів, і для добре обізнаного з цими працями Франка безсумнівною була наявність у «маси»-юрби — байдуже, становить її темне селянство чи галицька клерикальна й політична «ботокудія», — окремішньої, самостійної позасвідомої волі, не згідної зі свідомою, керованою ідеалом волею «будителя».

У цьому зіткненні «будительство» суб'єктивно переживається як страждальність — від початку 90-х років, у той період, котрий франкознавці, з легкої руки М. Зерова й П. Филиповича, визначають як переломний у розвиткові творчої особистости Франка, період поетичних збірок «Мій Ізмарагд» (1898), «Із днів журби» (1900), а відтак і «Semper tiro» (1906), період краху надій на наукову (у зв'язку з недопущенням до Львівської університетської кафедри) та, після поразки на виборах 1897 p., також і політичну кар'єру, період скандальних конфліктів із польським та галицько-українським громадянством, — на цьому драматичному автобіографічному тлі ідея страждання як фатального приділу українського інтеліґента-«будителя» раз у раз повторюється і в художніх, і в нехудожніх творах.

Прецікава з цього погляду не друкована Франком за життя віршована притча 1895 р. «Три долі», де викликану «з таємної безодні небуття» до земної екзистенції «маленьку іскорку, людськую душу» перестрівають три «богині-Долі», обдаровуючи: перша — мистецьким талантом, друга — станівким набором моральних чеснот, але третя, «злобная старуха», прирікає душу бути «русином і хлопським сином», зловтішаючись, що така суспільна координація знівечить і естезис, і етос душі, не давши їм реалізуватися й обернувши її земну путь на «муку й кару».

Щоправда, такі трагічні одкровення подибуємо у Франка загалом не часто: жорстко контролюючи власний самовияв своїм глибоко «анґажованим» ratio й чи не найдужче остерігаючись, аби його слово не зрадило «будительському» призначенню та не зробилося, в унісон літературі «занепаду Європи», провідником зневіри, безнадії, людського відчуження, взагалі тої мінімізації внутрішніх зусиль, котрої Франко як «син народа, що вгору йде», так і не зміг прийняти в європейському модернізмі і на котру, на його переконання, свідомість невільного, поставленого на історичному роздоріжжі народу не має права[40], — Франко, за слушним спостереженням П. Филиповича, «соромився» [105, 210—213], точніше, просто не вважав за можливе оприлюднювати свої розпачування, та й загалом будь-які художні ідеї, позначені неґативістським пафосом (відчуттям екзистенційного вакууму), як такі, що несуть у собі загрозу знеохотити до соціального діяння (вселити підозру в «марності праці»!). Повсякчас доводити й аудиторії, й собі самому — мовляв, «Хоч журба, хоч горе тисне, — ні, я ще не песиміст!», перманентно прагнути (хоч і не завжди успішно, не завжди з однаковою художньою переконливістю) емоційно зняти власну пророчу страждальність, заглушити, «заізолювати» її ймовірний громадський вплив було для Франка нав'язливою потребою, котра не раз впадала в око критикам, але діставала здебільшого іманентно-естетичне тлумачення.

Чи не першим звернув на неї увагу ще за життя Франка головний теоретик українського модернізму М. Євшан, пояснивши її «страшним фаталізмом епохи», яка встановила жорстку ієрархію вартостей, підкоряючи поета громадянинові, творчу свободу митця — його суспільному, зокрема національному, обов'язку («…для ідеї служення мистецтва громадянству Франко готовий убити свій внутрішній світ» [47, 288]). Опісля Євшанову тезу про Франкове роздвоєння «межи суспільним і приватним чоловіком» підтримав М. Зеров. Тут, звичайно, є певна рація — справді, Франко не знаходить остаточної відповіді на, зрештою, одне з вічних питань естетики, сформульоване у віршовій полеміці з М. Вороним 1900 року, — питання, до якої міри творча індивідуальність леґітимна в самовияві: гаразд, мовляв, якщо «в заливі свого серця» поет натрапить на «тепло і світло», «а як знайде гидкі черви І гіркість сліз, розбиті нерви, Докори хорого сумління, Прокляття свого покоління, Зневіру чорну, скрип розстрою, То що почать з такою грою? Чи мають нам мішать поети Огонь Титана й воду Лети?» («Лісова ідилія»). З погляду естетики, надто з урахуванням деструктивного досвіду таких гіпернормативних естетичних систем, як соціалістичний реалізм, всяка прескрипція, щó саме поети «мають», а чого «не мають» робити, сприймається одіозно, тож не дивно, що неокласики, котрі перебували у внутрішній опозиції до ще не інституціоналізованої радянської тоталітарно-нормативної естетики, цінували Франка-поета насамперед по тому, наскільки він потрапив емансипуватися від осоружного «програмового панциря, що, лиш поволі спадаючи, дає йому змогу свобідно рухатись…» [50, 488]. Але нам, для кого Франко-поет означає «поет філософської рефлексії», бачиться в його натужному, незрідка форсованому, перед-самим-собою-удаваному — попри власні ж таки трагічні прозріння! — «оптимізмі», войовничому «антидекадентстві» (чого варті хоча б його саркастичні філіппіки на адресу французьких символістів, особливо Верлена[41]!) дещо первинніше й істотніше, ніж сама тільки вперта «програмова» обмеженість, — бачиться те, що можна було б, за браком точнішого терміна, назвати глибокою етнічною інтуїцією дуже й дуже непересічного мислителя, котрий усі свої «сутнісні сили» кинув на «націотворчість», націєконструювання.

Йдеться про одну обставину, вже в наш час підмічену етнологом Л. Гумільовим: будь-які історичні світогляди і, вужче, філософські вчення можна поляризувати за їхньою, як він каже, домінантою на життєствердні й життєзаперечні — «системи» й «антисистеми». Ці останні народжуються в ареалах, де «зіткнення етносів з різною компліментарністю (сумісністю. — О. З.) силоміць зв'язує їх в одну химерну цілість, яка завжди буває нестійкою», — тоді «повсякденне життя втрачає свою неодмінну цілеспрямованість, і люди починають шамотатися в пошуках сенсу життя, котрого вони ніколи не знаходять. І ось тут-то й виникають філософські концепції, що заперечують благість людського життя та смерти, тобто діалектичного розвитку» [34, 122—123]. На превеликий жаль, історія новітньої західноєвропейської ментальности, Шпенґлерової «фаустівської культури», яка на порозі XIX—XX ст. випродукувала низку безнадійно песимістичних філософських та художніх систем (декадентство і є однією з них!), ніколи не розглядалася в нас як вислід власне етнічної історії, і сама думка про те, що певні світоглядні впливи з боку іншої культури можуть бути руйнівними, а то й згубними не лише для саморозвитку культури-реципієнта, а й для «органічного», кажучи мовою Франка, життя репрезентованого нею народу, що не всякий вплив багатшої і тим, ео ipso, «еталонної» інокультури (а для України XIX—XX ст., силоміць відторгнутої від європейського культурного материка, такою і виступала «фаустівська», західноєвропейська!) буває благотворним, — ця думка є для нашої гуманітарної науки досить незвичною. Нами цілком забуто, що в широкому спектрі функцій культури не останнє місце посідає етнозахисна — функція слугувати засобом виживання свого суб'єкта, — а між тим саме українська історіософія свого часу вустами В. Липинського проголосила була цю функцію дефінітивною для сутности культури.

Тож, на нашу гадку, Франкове неприйняття декадентства, уважаного ним за незаперечний симптом «дегенерації», як і його непохитна неприязнь до ніцшеанства та гартманівського нігілізму[42], — це хай і не вповні сконцептуалізоване, але послідовне відторгнення «антисистеми», протипоказаної для розросту молодої, ще «непевної себе» української нації, ота сама «відпорність на асиміляційну роботу… відки б вона не йшла», — і вже в кожному разі не наслідок того буцімто естетичного недоумства, яке закидає Франкові перейнятий традиційно-українською «проєвропейською» ностальгією І. Костецький, безумовно, один із найориґінальніших у нашій діаспорі есеїстів, котрий, проте, занадто іманентно підходить до історії літератури й тому не завдає собі клопоту замислитись, чи таким уже беззастережним (з точки зору етнозахисної функції культури) благом мали б бути «європеїзація», форсування темпів поступу української літератури коштом прищеплення їй модерністської «нещасної свідомости» [58, 133—140]. Не в тому річ, що Франко, як пише І. Костецький, «нічого не второпав» в атмосфері віденських кав'ярень, хоч і радо бавив там час, — а в тому, що він занадто добре знав ту атмосферу: це була атмосфера «Веселого Апокаліпсиса» — вщерть перейнятого невротичним страхом перемін, «шизофренічного» (Е. Бертрам) імпресіонізму «молодого Відня», світогляду, котрий «так любовно плекав зникомість, що не міг убезпечити виживання» [163, 180] і, відповідно, мав своїм зворотним боком культ смерти (втечу в смерть) — феномен специфічно австрійський: В. М. Джонстон, чи не найтонший знавець «Веселого Апокаліпсиса», присвячує у своїй праці окремий розділ проблемі «австрійського самогубства».

Статистика самогубств серед віденської інтеліґенції на межі сторіч вражаюча — тільки з-поміж філософів власноруч укоротили собі віку Л. Ґумплович, О. Вайнінґер, Л. Больцман, діти Л. Ґумпловича, Е. Маха та ін.: не дивно, що філософія, як це бачимо на прикладі Фрейда, ставала дочкою психіатрії.

Втім, як дослідник сумлінний і доскіпливий, В. М. Джонстон чесно констатує, що нічого подібного не знали в ту пору ні Будапешт, ні Прага, ні, природно, Львів. Воно й зрозуміло: розбуджена енергія силоміць злучених у клаптикову імперію етносів штовхала їх до активного, перш за все політичного, самоствердження. Прага й Будапешт жили майбутнім (спосіб перебивання часу, притаманний молодості!), тимчасом як Відень, ця класична «етнічна химера» (у строгому розумінні «австріяками» були, як пише угорський історик філософії К. Нірі, хіба що імперські чиновники з вояцтвом та денаціоналізовані елементи, серед яких на чільному місці — міське єврейство[43], тобто те, що покинуло общину [83]), цей ідеально підхожий для зродження «антисистеми» смисложиттєвий вакуум, механічний простір історії без суб'єкта (бо держава, попри позірну потугу, вже не могла грати ролі такого суб'єкта), — Відень годен був жити в кращому разі минулим, і пасеїстичні настрої таки пронизували культуру (колекціонерство, мода на Бідермайєр, ба навіть стилізована архітектура віденських вулиць), але мабуть, точніше буде сказати, що Відень жив минущим (звідки й імпресіонізм!), у ненастанному передчутті грядущої катастрофи, котра покладе край його існуванню. Іншими словами, доцентрові («продержавні») й відцентрові (національні) сили імперії полярно-протилежно усвідомлювали й переживали модус майбутнього, тож природно, що самогубчий, абсолютно неґативістський за своєю домінантою світогляд, культивований «в атмосфері віденських кав'ярень», був для Франка ґенетично чужим, і, називаючи його «патологічним», наш мислитель не так уже й далеко відбіг від істини.

Прикметно, що «ззовні» цього світогляду патологія діагностувалася філософською думкою далеко оперативніше, ніж «ізсередини»: ще 1881 р. у філософському дебюті, який мав назву «Самогубство як громадське масове явище сучасної цивілізації», Т. Масарик, констатуючи невротичний умонастрій суспільства, пояснював його історичною трансформацією народів, котрі, переживши власне релігійний світогляд, не дійшли, проте, у своєму духовному поступуванні до забезпечення індивіда так само леґітимним етичним авторитетом, зоставивши його без трансцендентної санкціонуючої інстанції. К. Нірі досить проникливо підмічає, що в цьому конструюванні «релігійно-етичного індивідуалізму», чи то пак «істинного протестантства», Масарик виходить із логіки історичного розвитку чеської національної свідомости [83, 77], додаймо — з логіки її секулярного сходження до себе самої. Отже, коли розвинути й трохи перефразувати Масарика, екзистенційний вакуум, а відтак і світоглядний песимізм з'являються як наслідок, так би мовити, «недонаціональности», «застрягання» національного духа на півдорозі від давньої до нової віри. Навряд чи доцільно зараз зіставляти евристичний потенціал Масарикової національної та фройдівської сексуальної етіології неврозів, хоч таке порівняння й могло би бути цікавим (а схрещення обох філософських антропологій та їх взаємодоповнення — ще цікавішим!), — для нас важливо інше: своєрідна «мимобіжність», навзаєм відчужена рівнолежність двох напрямків думки, гальванізованих одним і тим самим предметом, відсутність між ними скільки-небудь значного обопільного притягання (поза філіацією ідей, сказати б, ab definitio притаманних європейській свідомості кінця століття). Нічим більше, як тільки різнонаправленістю гумільовської світоглядної домінанти, пояснити цю дивну «паралельність» не випадає, і, на наше переконання, таку саму природу має і Франкова — не просто ідейна, а так-таки екзистенційна: всією повнотою особистісного буття — «відпорність» на філософський песимізм, у тому числі й літературно виражений.

На користь цього погляду свідчить, між іншим, здійснена Франком у статті «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах» «національна координація» декадентства: визнавши raison d'être за французьким, німецьким, ба й польським модернізмом (в останньому випадку — за рахунок духовного домінування навзахіднього класу, шляхти, котрій однаково чужі й «брутальні натуралісти та радикальні хлопомани», і «голосні патріоти з вічними покликами про вітчину» [114, 43]), Франко пише далі: «Далеко тяжче нам зрозуміти рацію існування декадентизму та ідейного нігілізму в Чехії. Чехи — народ дрібної буржуазії і заможного селянства, народ крепкий і здоровий, повний енергії і свідомості. Він далекий від якого-небудь переситу, а противно, з усіх сил рветься здобувати для себе нові і щораз нові терени (виділення наше. — О. З.). Значить (sic! — О. З.), декадентизм тут може бути хіба хвилевою модою, принесеною з чужини і неприложеною до свого ґрунту» [114, 44]. Це «значить» — вельми характеристичне: раз нація перебуває в процесі самоконституювання й живе модусом майбутнього, «значить», неґативістський світогляд неможливий у принципі. Така Франкова позиція.

І ось тут якраз наспів час поставити питання: а властиво, чим філософська «антисистема» здатна перешкодити процесові націотворення? Щодо її згубного впливу на індивіда, чиєму буттю вона загрожує, як показано вище, не лише в духовному, а й у найпрямішому фізичному сенсі, тут усе зрозуміло. Та в який спосіб вірус деструктивної ідеології може поставити під сумнів існування такого, здавалось би, об'єктивного «природно-історичного» феномена, як нація?

Щоб відповісти на це питання, треба мати на увазі, що «природним» утворенням є не нація, а етнос (у Франка «раса»), нація ж є «суцільний культурний (виділення наше. — О. З.) організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя». В іншому місці Франко конкретизує це положення, вказуючи, що на історичний «розвій народа» «складається природна форма» (географічне положення, раса, мова і т. д.) і «культурний, отже набутий зміст» [136, 82], тобто не фатум економічного поступу, а саме суб'єктивний чинник виступає у філософії української ідеї вирішальним, творчим, «змістовим» при якісному переродженні інертної, в-собі-сущої етнічної маси в самостійний і самодіяльний національний організм. Етнос, «раса» — це тіло, матерія, «форма», що, тільки запліднившись духом («культурним, отже набутим змістом»), спроможна «скластись» на для-себе-сущу націю. А для виконання такої місії дух — отой «вічний революцьонер», «що тіло рве до бою», — мусить відзначатися цілим комплексом характеристик — комплексом, котрий Л. Гумільов описує містким (хоч і не надто точним, труднопіддатним для верифікації) терміном «пасіонарність» («Пасіонарність людини — це її органічна здатність до наднапруження, до жертовної діяльности задля ілюзії — високої мети» [35, 12]).

У структурі цієї пасіонарности як необхідної умови націоґенезу можна виділити, за Франком, два моменти, що на них він раз у раз наголошує, у якому б жанрі не писав: це ідеал — «ідеал повного, нічим не в'язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою  н а ц і ї» [123, 284] — і націлена на нього, обволікаюча, обіймаюча його собою віра. Здійснений Франком у статті «Поза межами можливого» аналіз «пасіонарного» духа навдивовижу співзвучний із гумільовськими ідеями: «Усякий ідеал — се синтез бажань, потреб і змагань близьких, практично легших, і трудніших до осягнення, і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого. Mit einem Stich Unmögliche — як каже Чемберлен — ось чим відрізняються культурні ідеали і пориви європейської цивілізації. Що такі ідеали можуть повставати, можуть запалювати серця широких кругів людей, вести тих людей до найбільших зусиль, до найтяжчих жертв, додавати їм сили в найстрашніших муках і терпіннях, се лежить, мабуть, у крові індоарійської раси і тільки її одної; серед інших рас ми того явища не зустрічаємо.

Ідеал національної самостійності в усякім погляді, культурнім і політичнім, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього (виділення наше. — О. З.), чи, може, звернемо на зовсім інші стежки… Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не сотворить його нам, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас, як сліпа машина» [123, 284—285].

Ідеал, отже, повинен не тільки усвідомлюватися, а й «почуватися серцем»[44], бути предметом і знання, і віри: якщо буде дозволено вжити тут євангелічного перифраза, без віри діло мертве. Ось тому найтяжчою хворобою духа є червоточина сумніву, зневіри, вона-бо спустошує ідеал, витравлюючи з нього смисложиттєву наповненість, і, у кінцевому підсумку, ослаблює пасіонарність. У пролозі до поеми «Мойсей», з пророчим пафосом звертаючись до свого народу («Вірю в силу духа і в день воскресний твойого повстання»), Франко не випадково вважає за потрібне застерегти, що «сей спів» «хоч тугою повитий, Та повний віри»: бачимо тут спробу відмежувати свій «песимізм» як суто настроєвий (у вірші «Декадент»: «Що в моїй пісні біль, і жаль, і туга — Се лиш тому, що склалось так життя») від песимізму світоглядного, на декадентський взірець, — від деструктивної «антисистеми», «недуги на смерть» (С. К'єркеґор)[45].

Ми змушені констатувати, що у своєму розумінні креативного призначення духа, якому належить «пірвати» із собою «міліони», Франко — мимо його власної суб'єктивної волі — постає безперечним спадкоємцем романтичної філософії історії. Зайвим було б тут, укотре вже, згадувати про вплив на формування Франкового національного світогляду А. Міцкевича з його національним месіанством, у якому наріжним каменем виступала якраз та сама пасіонарність[46] і найстрашнішою загрозою для поляків проголошувався сумнів, брак віри «у воскресіння Польщі» — од невірних приписувалося втікати, як од зачумлених [167, 46—47]; зрештою, і сам образ духа — «вічного революцьонера» — взято Франком із польського месіанізму[47]. Але якщо тему «Франко й польський романтизм» франкознавство не обминало увагою ніколи (особливо варт відзначити студії П. Филиповича, М. Возняка, Г. Вервеса, із зарубіжних науковців — М. Купльовського, А. Бернштейна, Дж. Грабовича), то в ширшому, загальноєвропейському значенні романтична філософія історії як джерело Франкового національного світогляду предметом спеціального дослідження ще не була. Між тим, кожна системна ідеологія, як і живий організм, містить, бодай тільки в рудиментарному вигляді, родові прикмети свого минулого, сліди тих форм, через які вона переходила в процесі розвитку, і, скоро філософія національної ідеї, як було показано вище (див. гл. І), необхідно розгортається з романтичної фази, це її походження завжди дається пізнати за відпровідною теоретичною базою, певні «кровно» успадковані від романтизму постулати якої просто не рефлектуються мислителями — навіть у тому разі, коли вони самі вважають романтичний світопогляд справою минувшини.

Власне це спостерігаємо у випадку з Франком. З одного боку, характеризуючи, приміром, філософські погляди данського естетика й літературознавця Г. Брандеса, чия методологія історико-культурного аналізу ґрунтувалася на тім, що «великі люди силою свойого генія… творять… могутні імпульси для дальшого історичного розвою», Франко з безсторонністю сутого науковця зазначає: «Супроти новочасної історичної науки, що бачить розвій головно в змінах економічного стану, продукції і обміні, а далі в змінах стану освіти широких народних мас, ся теорія є застаріла, є поворотом до суб'єктивізму Карлайла, до його „культу героїв“». [116, 382]. Цей останній Франко, своєю чергою, слушно висновує з романтизму. «Однією з рис романтизму XIX ст. була емансипація особистості, підкреслене не раз вивищування свого „я“, обоготворення одиниць незвичайних і геніальних. Карлайл був одним з пропагандистів цього напрямку в історичній науці» [110, 227]. З другого боку, однак, на підставі Франкового художньо-образного філософування можна з певністю ствердити: мало яка проблема була для нього настільки всепоглинально-смисложиттєвою — справжнім фокусом, питанням-«першопоштовхом» усіх ідейно-художніх побудов, — як роль особи в національній історії (по суті, це кантівське «Що я повинен робити?» після того, як «зміг пізнати» зроджені перебігом історії потреби спільноти, з котрою себе ототожнюю).

Радянське франкознавство обминало мовчанкою той факт, що 1899 р. Франко знайшов за потрібне перекласти для «Літературно-наукового вістника» уривок із книги австрійського соціолога расово-антропологічної школи Г. С. Чемберлена «Раси, нації, герої»[48] з такими, між іншим, промовистими пасажами: «Квінтесенція нації — герої або генії… Це побігущі ноги, роботящі руки кожного народа, це лице, котре бачить усякий, це очі, котрими сам народ бачить світ в такім чи іншім забарвленні й передає це цілому організмові» [142, 21]. Попри переконання, що «всесвітня історія не історія героїв, а історія масових рухів і перемін», Франкова ненастанна екзистенційна самота була не чим іншим, як тугою за отією «квінтесенцією нації» — пасіонарними індивідами, як необхідним ферментом справді масового націотворчого руху, бо ж можливості героя, ґенія, індивідуально втіленого «духа» суб'єктивно впливати на свідомість нації, а відтак, отже, і на її історичну долю величезні: «Ex, якби я геній був!.. Я б, мов вихор, вас з собою Рвав до ясних, світлих мет І до жертви, і до бою Вів би ваш я смілий лет! Я б вам душі переродив, Я б вам випрямив хребти…» («О. Лунатикові»). М. Зеров мав рацію, підмітивши у Франка показну, підкреслену негероїчність [50, 472] (не антигероїчність, а саме негероїчність: різниця в даному разі вельми істотна!), самосвідомість «рядового без ряду» («Я не геній, синку милий»), — а трохи раніше, у подячній промові під час святкування 25-ліття наукової й літературної діяльності в 1898 p., ще приземленіше: «Я любив іти в ряді і любив, але — такого ряду не було» [115, 311]. Та тільки в цьому самозмаленні, як і в ностальгії за істинним, «квінтесенційним» героїзмом («Ex, якби я геній був!»), Франко куди більше, ніж сам собі уявляв, співзвучний власне карлайлівському розумінню героя як спасителя своєї епохи (у тому значенні, що він привносить у неї історіософський сенс, свідоме начало), як «духовної блискавки, котра запалює гору мертвого хмизу» [152, 21] — і водночас карлайлівському ж таки присудові пострелігійній, точніше, підупалій на вірі, зневіреній епосі, що вона є принципово негероїчна [152, 203—210]. (Зеров виявив справдешню філософську проникливість, написавши про Франка: «В і н  н е  г е р о й; він не хоче бути героєм… та й не на часі тепер вони [курсив наш. — О. 3.]» [50, 472].)

До речі, і в Ніцше Франко безпомильно вичув і точно діагностував ту саму тугу за героїзмом у негероїчну добу, і, схоже, автор «Заратустри» чи не найдужче дратував його якраз тим, що «довів до абсурду» карлайлівську концепцію «герократії»: «Абсурд лежить в тім, що коли Карлейль, а за ним і Брандес освітлюють нам справді великих людей, героїв людства, то Ніцше і ніцшеанці бачать кожний у собі самім такого героя, вважають кожний сам себе вищим понад усі закони, понад усякий суспільний розвій» [116, 382], — ось чого негоден стерпіти змучений свідомістю власної людської малости перед несподвигним огромом покладених на нього історією завдань і чужий усякій гордині Франко.

І от — воістину питання питань: що ж «повинен робити» покликаний історією до здійснення націотворчої функції «пасіонарний» індивід у «негероїчну», позбавлену віри в ідеальну ціль добу? Тут-бо йдеться не просто про суперечність між піонерською спрямованістю його особистості та несвідомою волею консервативної маси[49]. Ідеться про парадоксальний характер самої епохи: будучи «негероїчною», вона водночас — об'єктивно — потребує героя: без нього цивілізація не постане в новій іпостасі, як конгломерат політичних націй. Підхоплений усіма цими турбулентними потоками історії, Франків ватажок-будитель volens-nolens опиняється віч-на-віч не тільки з питанням «Що я повинен робити?», але й «Що я дійсно можу зробити?», «Який сенс у моїй діяльності?» (питання, над котрими небавом сушитиме голову екзистенціалізм XX ст.). А ці питання вкидають його й без того страждальну особистість у стан граничного напруження, позаяк змушують піддавати рефлексії те, чому у принципі рефлексія протипоказана: власну віру в ідеал. Так починається сумнів, герой же, роздертий сумнівами, нетвердий у вірі, — це, як показав той-таки Карлайл, contradictio in adjecto, або й ще гірше — лжегерой, шахрай (якщо й далі проповідує те, у що не вірить) [152, 148—150]; тобто герой негероїчної доби весь час коливається на межі дегероїзації й мусить докладати колосальних зусиль, аби її не переступити, цілим своїм свідомим єством протистояти історичній інерції, «против рожна перти, против хвиль плисти» («Semper idem!»).

У такому-от інтелектуальному нурті переломової епохи, де відгомін романтичної традиції накладається на впливи позитивістської соціології і з їхньої химерної сполуки починають виокремлюватися порізнені атоми екзистенційних проблем, завдання історіософськи усправедливити національного героя, довести немарність його пасіонарної життєпосвяти справді виявляється тим основним питанням філософії Франкового життя, котре єдине здатне відіграти системотворчу роль, лягти наріжним каменем в основу скільки-небудь стрункої ідейної побудови. Бачимо це на прикладі твору, найбільш репрезентативного для філософії української ідеї у Франка, твору, загальновизнаного за всеосяжний, художньо цілісний синтез його смисложиттєвих пошукувань, — поеми «Мойсей».

«Мойсей» — дійсно Франків opus magnum, компендій його життєвої філософії, зорганізований за законами естетичного сприйняття (як показав свого часу один із зарубіжних дослідників поеми, теолог С. Гаєвський, в основі композиції твору лежить класичне правило гармонії — так званий золотий поділ [21, 9—10]). В історії європейської культури не вельми рясно випадків, коли митцеві вдавалося б так сконденсовано й повно «згорнути», охопити весь свій духовний шлях, зробивши його предметом власного дистанційованого споглядання — оформити в самосвідомості своє внутрішнє життя: як довів М. М. Бахтін, у строгому сенсі слова таке можливо лише по відношенню до іншого, і то посмертно — коли природна викінченість його земного буття дає змогу здійснити повноцінну естетизацію особистости, «закріплення й завершення її в естетично значущому образі» [7, 101]. Феномен «Мойсея», до якого Франко простував упродовж усієї творчої біографії [56, 123—130], у тому, що твір писався в умовах екстремальних, власне в ситуації справдешнього «позазнаходження» (М. Бахтін) авторової душі — у передчутті невідворотно-близького психічного зламу, отже, духовної смерти, на тій грані, де минуле втрачає тяглість перетікання в майбутнє (майбутнього нема, тобто воно тотожне небуттю — крім П. Филиповича, ніхто, здається, не звернув уваги, що суїцидальні мотиви в «Зів'ялому листі» прямо пов'язані з наближенням страшної хвороби), і цей часовий гіатус — бо без надії на майбутнє «тепер» гасне, вимикається (до речі, «випадання думки», «сліпа пляма», лакуна — перші ментальні симптоми шизофренії) — цей гіатус і робить минуле життя душі в-собі-завершеним, скінченим — придатним до естетизації.

Ця обставина дозволяє нам розглядати поему як абсолютно достовірне джерело для вивчення Франкового світогляду, як «пряму мову» його духа, абстраґуючись від доконечних до врахування при естетичному аналізі моментів «очуднення» авторського «я» та різної міри його оприсутнення в тканині художнього твору. «Мойсей» не є звичайний художній твір (а спроби радянських літературознавців, згідно з принципом партійности, що передбачає дихотомізацію новітнього мистецтва на реалізм і, так би мовити, «антиреалізм», за всяку ціну ще й підверстати поему під «реалістичний напрямок» виглядають і просто самодостатньою інтелектуальною еквілібристикою). На наш погляд, з-поміж усіх дослідників «Мойсея»[50] найближче до істини у визначенні його родової та жанрової природи підійшов С. Гаєвський, завваживши, що «поема в цілому містить у собі філософсько-психологічний трактат у поетично-образній формі» [21, 10].

Симптоматичним в ідейному аспекті видається вже саме звернення Франка до теми Мойсея, творця національної релігії й одночасно першої в стародавньому світі власне національної історії. На загальну думку істориків, саме рахуючи від започаткованої напівлегендарним Мойсеєм так званої доби пророків на межі II й І тис. до н. е., можна вести мову не про патріархальну родину, а про єврейський народ у строгому розумінні слова — з боку релігієзнавства, щоправда, були спроби якось дати раду з цією винятковістю єврейської національної історії, розпочатої задовго до виникнення націй як таких, ввести її в надійні класифікаційні рамки, оголосивши єврейство не народом (нацією), а племенем на тій підставі, що, мовляв, плем'я — це етнічна група, котра виробила власне віросповідання ще перед постанням світових релігій або поза межами їхнього впливу, тимчасом як нація обов'язково пристосовує до себе, «націоналізує» котрусь зі світових релігій (Е. Калер). Франкові, однак, на конфесійній специфікації не залежало — його неослабний, упродовж десятиліть, інтерес до єврейського питання, котре — тут він погоджувався з головним теоретиком єврейської ідеї, класиком сіонізму Т. Герцлем — не дається редукувати ні до справ віровизнання, ні до комплексу виключно соціальних, правових проблем (те, що нині йменується правами людини [154, 239]), — цей інтерес носив насамперед політичний характер у вузькоспеціальному сенсі. Вже в першому публічному виступі з єврейського питання — статті «Семітизм і антисемітизм в Галичині» (1887) в «Kurierze Lwowskim» — Франко розмірковує над перспективами майбутньої «самостійности жидівського народу» [137, 129], вочевидь уважаючи за самозрозуміле, що політичне самовизначення є альфою й омегою розвитку кожної національної спільноти в новітню добу. Але, мабуть, чи не більше єврейство цікавило Франка як історика і як філософа (П'ятикнижжя, себто Мойсеєві книги Старого Заповіту, так звану «Тору, одержану з небес», він відносив до «залізного капіталу загальнолюдської духовности» [107, 81]), і, крім того, історія Мойсея для нього, вихованого західноєвропейською літературною традицією XIX ст., як і для його попередників в освоєнні цього біблійного сюжету, що в минулому столітті став мандрівним, являла міфологізовану модель, канонічний взірець якісного переродження етнічної маси в новий тип спільноти (націю) зусиллями пророка-будителя.

Невипадково становлення й розвиток національної ідеї в духовній культурі Європи ознаменовано цілою низкою різномовних «Мойсеїв»: національні культури, мобілізовані й напружені у своїх етнозахисних функціях, адаптували, перекладали на логіку відповідних національних історій цей класичний канон націотворення. Для історії філософії національної ідеї міг би бути не позбавленим евристичности компаративістський аналіз «всесильного й самотнього» хрестоматійно-романтичного Мойсея у француза А. де Віньї (1822), Мойсея, який виконав свою націотворчу місію, але так і залишився «чужим» народові, — з Мойсеєм «угорським» та «німецьким» — відповідно протаґоністами однойменних філософських драм І. Мадача (1861) та Г. Гауптмана (1906). Ми дозволимо собі, аби не впасти у вульгаризацію, спокусившись прямим проектуванням художніх образів на контекст національних процесів, обмежитися якнайзагальнішим спостереженням, що для «французького» Мойсея проблема порозуміння з власним народом виявляється цілком трансцендентною не лише в силу суто романтичної світоглядної установки автора (зневага до «черні»!), а й тому, що перед французькою свідомістю на той час вона справді вже не стояла: французька нація, породжена революцією 1789 p., потребувала, кажучи по-карлайлівському, «героїв-правителів», героїв політичної дії, але не «героїв-пророків», деміургів національного духа. У цьому сенсі «вік героїв» вона історично зоставила за собою, тоді як політично несамостійна, до 1867 р. позбавлена власних форм урядування Угорщина та переобтяжена численними історичними комплексами, національно незріла Німеччина буквально «викликали», виворожували собі зі своїх надр письменницькими вустами «свойого Мойсея» як культурного героя, щоб дав їм свого-таки Бога, свою секулярну віру й закон.

У цьому ж ряді стоїть і Мойсей «український» — Франків. Але в даному випадку підключається ще один сутнісний момент, який освітлює зсередини заданий єврейською міфологією формальний закон націотворення спеціально українським змістом. Річ у тому, що стародавня єврейська історія для Франка, як і загалом для «Молодої України», — то не просто позверхня аналогія до визвольних змагань українського народу (див. у Лесі Українки: «І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя…»). Між єврейством і українством спорідненість далеко глибша, світоглядна, і вперше її відчув саме Франко. Звідси його, не згадуване радянською наукою, ентузіастичне зацікавлення сіонізмом, за яким він спостерігав від самих витоків: В. Щурат 1937 р. опублікував у польськомовному єврейському виданні «Chwila» спогади про знайомство Франка з Теодором Герцлем у Відні 1893 р., про їхню зустріч і кількагодинну захоплену дискусію однодумців, у ході якої обоє погодилися на тому, що, як резюмує А. Вілчер, «ідея відродження національної державности, скоро раз з'явилася в людській свідомості, здійсненна, якщо будить запал мас і висуває з-поміж них своїх адептів, готових на мучеництво» [177, 235]. У березні 1896 р. Франко чи не першим відгукнувся в тижневику — додатку до «Kuriera Lwowskego» — на вихід у світ основоположної праці Герцля — трактату «Юдейська держава». У рецензії відлунює і його особисте захоплення автором як «пасіонарним героєм» власне «деміургічного типу[51] (…ідеаліст як Бог велить. А таким, як відомо, належить світ, адже якщо їм не вдається скорити собі дійсний, то їм нічого не варт сотворити новий і порядкувати в ньому згідно своїх уподобань»), і водночас дається вельми характеристична позитивна оцінка плану реставрації єврейської державности: тільки ця остання й здатна вберегти єврейство — саме по собі ціннісний абсолют — від загрози асиміляції, неминучої, раз воно вже «втратило віру в свою власну національну відрубність» [155, 239]. Тож за Герцлевим планом «безсумнівно, є майбутнє, а якщо нинішнє покоління виявиться ще недозрілим до нього, то мусить він з часом дочекатися молоді, котра схоче і зуміє його здійснити» [155, 240] (ця сама думка в чотирма роками пізніше датованій статті «Поза межами можливого» прикладається до перспектив державности української).

Можна припустити, що саме за рекомендацією Герцля 1903 р. звернувся до Франка з пропозицією про співпрацю в німецькомовному віденському органі «Der Juden» молодий М. Бубер[52]. Дослідники, зокрема І. Лисяк-Рудницький, вже звернули увагу на викладений Франком у повісті «Перехресні стежки» (1899) у формі діалогу між «жидом-старовіром, хуситом» Ваґманом і урядовцем єврейського походження «асимілянтом», «що держався партії так званих німецьких жидів», погляд на єврейство не тільки як на політичну, а й як на філософську проблему [169, 309—311]. Вкажемо принагідно, що ідеї, котрі містить монолог Ваґмана [108, 388—393], майже в такій самій логічній послідовності повторюються за якийсь час у російській пресі — 1912 р. у спрямованій проти «асиміляторства» статті іншого класика сіонізму, видатного теоретика національної ідеї (автора фундаментальної праці «Самоврядування національної меншости») В. Жаботинського «На хибному шляху» [48, 99—111]. Це свідчить якщо й не про прямий вплив Франка на Жаботинського (така теза без просторішої арґументації була б надто сміливою, бо питання потребує ґрунтовнішого вивчення, хоч, безперечно, як політик і публіцист, глибоко «заанґажований» в українські справи по обидва боки російсько-австрійського кордону, Жаботинський не міг не знати Франкової творчости), то, у кожному разі, про небезсторонньо-органічне розуміння Франком єврейської проблематики.

Найцікавіше, однак, не це. На наш погляд, саме опосередкуванню сіонізмом, очуженню, чи, висловлюючись у термінах естетики, «очудненню» ним українська ідея у творчості Франка завдячує чи не найбільш філософськи ориґінальним і відкривавчим своїм моментом, намацуванням головного нервового вузла в явищі, котре М. Шлемкевич через півстоліття назве «загубленою українською людиною» — відкриттям українського дуалізму.

3. Етос особистости і структура національного вибору. Національний обов'язок і зрада («Похорон»)

«…Ті ваші нові жиди, асимілянти чи асимілятори, — каже Ваґман у „Перехресних стежках“, — по моїй думці, розірвали стару жидівську душу на дві часті. Яка та стара жидівська душа? Бачите, в ній зшиті були докупи: огонь старих пророків, запал, засліплення — коли хочете — а все-таки громадянський змисл тих, що боронили Єрусалима від римлян, що піднімали повстання з Бар-Кохбою, що разом з Єгудою бен Галеві йшли з Іспанії плакати на руїнах Єрусалима і разом з галицькими хуситами йдуть умирати в долині Йосафата. Отеє була одна половина тої душі. А друга половина — то була та, що виховалась у Єгипті в тяжкій неволі, що в пустині кланялась золотому теляті, що бунтувалась проти Мойсея, що завойовувала Ханаан, мордуючи ханаанітів аж до останнього нащадка, що потім не хотіла вертати з Вавілону до Палестини, що вела лихварські і грошові інтереси в Нініві, в Александрії і в Римі — одним словом, знаєте, що се за половина. Та половина, що бажає панування над світом, але не хоче нести одвічальності, яку накладає панування» [108, 389].

Ця ідея двоїстости єврейської душі знаходить пізніше розгорнуте концептуальне обґрунтування в «Бесідах про єврейство» М. Бубера, котрий, віднаходячи дуалізм уже на ранньопочатках єврейської культурної історії, у міфі про гріхопадіння, саме як дуалізм свідомости (на відміну від перського дуалізму, предметом якого було об'єктивне, а не суб'єктивне буття, світ, а не людина), стверджує, що власне ненастанна боротьба супротивних начал у душі єврея, оголена структура вибору[53] зумовлюють творче спрямування цієї душі, виражене як прагнення цілісности (звідси Бубер висновує і християнство, і спінозизм, і соціалізм як останній вселенськи значущий продукт єврейського месіанізму). Але, не обмежуючись доменою метафізики, Бубер переводить проблему двоїстости в історіософську площину. Коротко хід його думки наступний. Світ людини як такий є наслідком взаємодії двох світів — зовнішнього («сприйнять і впливів», де константами виступають: 1) батьківщина, сиріч земля народження й проживання, 2) мова, 3) вщеплена соціальним довкіллям обичайність) і внутрішнього, «субстанційного» світу, котрий проявляється в духовному онтогенезі через усвідомлення людиною свого родоводу, спільности крови як ґаранта часотривкости індивідуального буття поза його фізичними межами, тобто поруч зі спільнотою наділених однаковими константами переживання (землею, мовою, звичаями) існує «глибинніша спільнота наділених однаковою субстанцією» [17, 35], поруч із «народом-світом» є «народ-душа».

Для єврейства, котре від тисячоліть утратило свою землю, своє місце у всесвіті, а відтак, розпорошившись по різних країнах, — і притаманну всім іншим народам органічну єдність «світу сприйнять і впливів», неминуче, внаслідок цього, неспівпадання між «зовнішнім» і «субстанційним» (надто в умовах розкладу релігійної общини, коли вже й мова та обичайність переймаються від довколишнього народу-автохтона): структура вибору напружується до краю, знову й знову, мільйони разів, відтворюючись у тій самій, розіграній на кону індивідуального духа драмі. У цьому контексті відступає на другий план питання, чи це болісне «неспівпадання світів» само є відвічним джерелом постульованого Франком і Бубером дуалізму єврейської душі, чи тільки, накладаючись на той, нібито субстанціальний за природою, дуалізм, спричинює такий потужний резонанс. Неуникний, напередзаданий, накинутий душі самим ходом історії вибір здійснюється не стільки як етичний, скільки як «життєсмертний», екзистенційний: це вибір не між добром і злом, а між буттям і небуттям, між невпинним самотворенням на шляху до цільности й інерційною мінімізацією зусиль на засадах «найменшого спротиву» задля чистого (пустого) виживання. Подібну боротьбу за виживання серед «позбавленого коренів єврейства» — боротьбу непродуктивну, нетворчу, а отже, в кінцевому підсумку руйнівну, регресивну щодо духа Бубер визначає через єврейське поняття «галут» (вигнання), а у Франка Ваґман вказує на кінцеву точку, остаточний неподільний атом, крайню межу саморозпаду єврейства в стані духовного «галуту»: «З усього національного добра вам лишилося тільки своє „я“, своя сім'я, мов одна тріска з розбитого корабля» [108, 390]. Далі йти справді нікуди: відчужена від власної «субстанційности» і тим самим від глибинних праоснов життя, спустошена, віддана на поталу «зовнішньому» світові «загублена єврейська людина» виявляється наглухо замкненою в клітці свого «я», звідки нема виходу.

Йдеться, отже, як твердить Бубер, «не про різницю між націоналістами й ненаціоналістами чи про щось подібне; це речі поверхові й неістотні; йдеться про різницю між тими, хто вибирає, і тими, хто пасивно сприймає те, що відбувається, між тими, хто творить, і тими, хто руйнує, між  є в р е я м и  та євреями галута» [17, 51]. Ці два лики єврейства Франко й зводить між собою в драматичному протистоянні в діалозі Ваґмана та бургомістра (вище вже згадувалося про іманентну діалогічність Франкової філософської думки — далі побачимо ту ж закономірність: щоразу, коли Франків розмисл сягає вищого ступеня абстракційности, виклад природно переходить у форму діалогу, що, очевидно, можна було б пояснити притаманним австрійській освітній системі класичним інтелектуальним вишколом)[54]. Кажучи мовою Бубера, Ваґман — єврей, бургомістр — єврей «галута». Ваґманове єврейство — наслідок усвідомленого екзистенційного вибору, бургомістрове, скоро сприймається ним як завада на шляху до «цивілізованого життя» (пустого виживання!), — постійно роз'ятрюване джерело страждальности («По щирості скажу вам, пане Ваґман: се не дуже велика приємність почувати себе жидом. Весь вік я борюся против того почуття, силкуюся заглушити його в собі, придушити, вирвати з коренем і досі не можу» [108, 385]). Бургомістрові невтямки, що руйнує він не просто одне часткове почуття, а себе самого — свій сутнісний зв'язок зі світом людей, «етос особистости» (М. Бубер), і що та половина єврейської душі, яка «виховалась у Єгипті, в тяжкій неволі» та «кланялась у пустині золотому теляті» (і яку Бубер іменує терміном «галут»), коли прагне замінити собою ціле, неминуче обертається болісною частковістю, уломністю, неповнотою-ненаповненістю «загубленої єврейської людини».

Продемонстрований тут нами ідейний перегук Франка й Бубера[55] симптоматичний ще під одним оглядом: як видно, Франко уявнює в життєподібній реальності художнього твору те, що Бубер, з дистанції в кілька десятиліть, перетлумачує мовою понять, причому подібна концептуалізація кидає на попередній художній образ ясний і чіткий промінь ідейної ретроспективи, фіксуючи його під кутом відтепер і назавжди проявленого певного значення («погашаючи» його природну протеївську мінливість). Цю модель взаємодії художнього та понятійного філософування можна вважати еталонною: художнє закономірно передує логічному дискурсові — як узагалі мистецтво з його прогностичною функцією передує науковому пізнанню, як цілісний, одномоментно схоплений образ передує аналітичному розчленуванню.

Писання Бубера дали ключ до історико-філософського прочитання Франка в тому, що стосується проблеми єврейства. Але якщо в тому, що стосується проблеми українства, Франко досі, умовно кажучи, не дочекався на свого Бубера — на споріднену, комплементарно-пояснювальну філософську теорію, то це аж ніяк не означає, ніби з цього боку його художня творчість мусить бути закрита для історико-філософського дослідження. Саме відкритий ним у 1890-х роках «дуалізм єврейської душі» підтвердив Франкові (за аналогією) здогад, який мучив його впродовж усього творчого життя[56] і який можемо, не вагаючись, назвати ґеніальним, — донині належно не прояснений і не сконцептуалізований філософською україністикою здогад про історично детерміновану двоїстість душі української.

У вступі вже вказувалося, що протягом XIX ст. включно до франківського періоду новітня професійна українська культура, зайнята головно нарощуванням та укріпленням притаманної культурам усіх розвинених націй повної структури, була недостатньою для випродукування на власному ґрунті іманентної, або, вживаючи термін А. Грамші, «органічної», національної інтеліґенції; відповідно українство всіх трьох поколінь, які творили цю культуру вже не як «обласну», а як власне національну, — «братчиків», «громадівців» та «Молодої України» — було свідомим переконанням, «національним віросповіданням», «ідеологією», як каже М. Грушевський. У певному сенсі це таки була демократична, народницька ідеологія, оскільки свідомість своєї належности до народу, чиїм репрезентативним класом було селянство, необхідно, ео ipso, перетворювала «українофільство» на «мужикофільство», «хлопоманство», роблячи їх практично невіддільними: з походження український націоналізм, хоч би з яких позицій розглядати його дальшу еволюцію, є беззастережно й однозначно демократичним.

Константами цього «віросповідання», крім демократичної соціальної філософії, були етнокультура (отой «український дух», який наполегливо й цілеспрямовано культивувався в родинах інтеліґенції «традиційної», дворянської, тобто, на відміну від вихідців з «етнічної маси», безпосередньо-життєво в системі етнокультури не запрацьованої[57]; у цьому ж ряді стоїть і непогамовне зацікавлення інтеліґенції, часто-густо професійне, українською етнографією, фольклористикою тощо), а в «братчиків» — ще й релігійно-романтична історіософія, котра з функціонального погляду виявилася досить ефективною протидією до «національного пасеїзму» попередників. Суб'єктивно таке «віросповідання» є не чим іншим, як буберівською «субстанційністю», вираженою в мові етнокультурних, історичних та, певною мірою, політичних реалій, — усвідомленим переживанням своєї «самісної» детермінованости з боку «мертвих» і одночасної відповідальности за спрямованість розвитку «ненарожденних», переживанням включености в ланцюг поколінь у якості не просто фізичній, але духовній, етнічно-спадкоємній (позаяк в основі етнічної самосвідомости лежить свідомість спільности історичної долі).

Але одна справа — «субстанційність», інша — культурне оточення, тобто не цілий «зовнішній» світ як такий[58], а радше його соціально-системна іпостась, у тому числі й інстатуціоналізована професійна культура, у яку інтеґрується індивід, включно з мовою, котра цю культуру обслуговує: освіта, організація фахової діяльности, сукупність визначених суспільним статусом норм громадської поведінки (також і моральних) — все це не було українським.

Тому ще в 1890-х роках у нас була можливою ситуація, приміром, для польської або чеської свідомости на той час абсолютно «трансцендентна», коли український письменник дискутує з українською актрисою щодо її інтерпретації образу героїні в українській п'єсі — російською мовою [79, 371]. Якщо згадати, що Ю. Федькович листувався з Б. Дідицьким по-німецьки, що й молодий Франко близько року писав по-німецьки до коханої жінки — української інтеліґентної панночки[59], що перший начерк історії української філософії був написаний українським філософом (випускником і докторантом Віденського університету, геґельянцем К. Ганкевичем) також німецькою мовою [158], і то аж ніяк не через заборону української до наукового вжитку, як це було в царській Росії, що той-таки П. Мирний застерігав М. Коцюбинського зображувати по-українському життя інтеліґенції на простій і, здавалось йому, самоочевидній підставі: «Що ж до нашої інтелігенції, то її ще досі не було, вона ще тілько починає складатися, та й то, вихована іншою школою (виділення наше. — О. З.), вона досі не подала таких яскравих зразків, щоб їх можна було назвати  с в о ї м и,  о р и ґ і н а л ь н и м и… Через те і література не захоплювала їх, бо нічого було захоплювати» [80, 413], — якщо згадати ці й десятки подібних прикладів, то можна висловити загальне припущення, що українська культура творилася цими першими поколіннями національної інтеліґенції, бодай частково, засобом свого роду «метамови» — російської, німецької, польської (залежно від того, у якій із зрілих, інституціоналізованих національних культур формувався український інтеліґент), а відтак, певним чином, і відповідної «метакультури», котра оточувала, обволікала її собою звідусіль. Це — зайвий доказ неспівпадання, роздвоєння свідомости між українською «субстанційністю» («серцем»!), «віровизнанням» — і російською або австрійською «соціальною системністю»: висловлюючись термінами М. С. Грушевського, між «ідеологією» і «культурою».

Не хто інший, як Франко, вперше сконстатував цей феномен щодо наддніпрянських українців-«громадівців» (М. Драгоманова, М. Старицького), означивши його чіткою формулою: gente Ukraini, natione Russi (Франкові, для кого російська культура, попри всі до неї симпатії, залишалася іноземною, «ззовні» було видно те, чого російські українці самі в собі не рефлектували — вище ми вже робили спробу показати це на прикладі його полеміки 1897 р. з Лесею Українкою, тоді ще чистою «драгоманівкою»)[60]. За свідченням І. Лисяка-Рудницького, точнісінько так само в Галичині «в другій половині дев'ятнадцятого століття ще існувала вимираюча порода gente Ruteni, natione Poloni: освічених греко-католиків, які в культурному та політичному відношенні вважали себе поляками» [169, 326]. Драматичний конфлікт між gente й natione, що владно диктував доконечність екзистенційного вибору, оголювався, «оживав», набираючи розвитку, в українській душі з невідворотністю фатуму, тільки-но українець опинявся за межами герметично замкненого етнокультурного мікрокосму, — простіше кажучи, покидав патріархальне село, котре в етнозахисному аспекті виконувало в українстві ту саму функцію, що в єврействі — релігійна община (Gemeinschaft). З одного боку, індивіда магнетизувала притягальна потуга зрілої, виробленої, цілком самодостатньої і, що не менш важливо, державно вбезпеченої сусідньої культури, яка власне в силу своєї державної вбезпечености не потребує повсякчасного самоствердження на атомарно-індивідному рівні, не звалює на людську одиницю весь тягар відповідальности за факт свого існування, необорно й владно зобов'язуючи її щодо себе на універсальну репрезентантність в усіх життєпроявах, а, будучи й без того всепроникальною, вимагає лише інтеґрації у свої, готові вже, структури, вимагає, так би мовити, зусиль пасивно-рецептивних, полишаючи решту на волю одиниці й таким робом начебто побільшуючи число ступенів її свободи. Одначе, з протилежного боку, «субстанційність», невиразне, гнітючо-мусове почування себе результуючим членом, у який вперлася нескінченна, розтягнена в історичному часі поколіннєва проґресія і від якого в точці «тепер і тут» залежить, продовжити, а чи духовно урвати, «вимкнути» її, вивівши її дальшу фізичну тяглість (у нащадках) з-під силового поля дотеперішньої історичної судьби[61], ця «субстанційність», скоро раз вийшла на світло свідомости, неминуче обертається до індивіда морально-регулятивною стороною, недарма й осмислюється в категоріях етичних — «вірність», «обов'язок», «відступництво», «зрада» (саме звідси — категоричний імператив Франка: «Любов не обов'язкова, але почуття обов'язку обов'язкове»).

Так вибір між gente й natione, почавши від «покоління 1847 р.» — від Шевченка й «братчиків», — стає для українського інтеліґента моральним вибором (доти вибору як такого не було, і «шлях Гоголя» — інтеґрація в панівну культуру засобом ущеплення в неї, «перекладу» на систему її кодів власне українських, «субстанційно» притаманних особистості культурних смислів — видавався єдино можливим і самозрозумілим). Моральна валідність Шевченкового свідомого вибору на користь gente, вибору, у силу первісно демократичного характеру українського націоналізму, водночас і народницького, і національного[62], стверджена була трагічною долею самого Шевченка та наступною героїзацією його образу в українській свідомості; це класичний зразок вознесення національної ідеї в ранґ ідеалу: ціною самопожертви пасіонарного героя[63] (тимчасом відмітимо цю думку суто марґінально — надалі ми розглянемо її художньо-образні аналоги у Франкових поемах).

Звідти, від цього історично поворотного пункту, українство робиться можливим як етос особистости — як результат світоглядного вибору, альтернатива котрому — зрада. Більше того, якщо іще 1895 р. Франко писав: «Українці, незважаючи на стільки років зусиль, незважаючи на працю кількох поколінь і кількох геніальних одиниць, ще й нині стоять перед фатальним питанням: бути чи не бути» [127, 266], — то він повинен був здавати собі справу з того, що якраз завдяки отим раз у раз поновлюваним вольовим зусиллям дорослих до свідомого вибору одиниць, завдяки множинним, дискретним спалахам актів подолання, «зняття» в собі апріорного українського дуалізму, «фатальне питання» продовжувало утримуватися в стадії перманентної відкритости: для того тільки, щоб воно всього-на-всього «стояло», а не знялося саме собою з порядку денного ходом історії, як це відбулося в тому ж столітті з численними «малими народами» Європи, сотні, тисячі індивідів мусили запитувати себе: «бути чи не бути мені українцем?» — і давати ствердну відповідь власною життєдіяльністю; забезпечити ж історично остаточну ствердну відповідь на «фатальне питання» одиницям, хоч би скільки їх було, звичайно, не до снаги — на це здатен лише колективний суб'єкт (масовий рух).

За таких обставин кожне атомарне відпадання, відступництво від ідеально мислимої спільноти «мертвих, і живих, і ненарожденних» об'єктивно ослаблює, знижує її шанси на реалізацію в самосвідомій і самокерованій (політичній) нації, а суб'єктивно сприймається й класифікується як пере-ступництво (через «етос особистости»), як моральний злочин (зрада). Вперше у філософії національної ідеї проблему відступництва як альтернативи національному вибору, причім альтернативи, що підлягає етичній оцінці, знаходимо задовго до Франка — у піонера «словацької ідеї», лідера словацького відродження, одного з ініціаторів скликання Слов'янського з'їзду 1848 р. у Празі, публіциста, історика й мовознавця Л. Штура. У написаній уже після подій 1848 р. статті «В чім наша біда?», розмірковуючи про моральні наслідки національного поневолення, він доходить висновку, що втрата народом самостійности призводить до втрати самоповаги: такий народ «сам від себе відмовляється», а відтак «відкриваються ворота для всякої підлости» [148, 310]. «Те, що багато хто не хотів бути заодно з таким народом, який, куди не повернись, знай тільки кланявся та прислужував, освічені сини якого навіть там, де треба було, де правда була на їхньому боці, не вміли мужньо здійняти голосу й стати за народну справу та права, є річ природна. Ми зовсім не хочемо цим виправдовувати відступництво (виділення наше. — О. З.; моральний присуд, отже, складено апріорно), а говоримо лише, який є перебіг подій. Слабкість завжди і скрізь відштовхує, тільки сила вабить до себе» [148, 312].

Як бачимо, це — рання фаза розвитку національної ідеї, фаза національної самокритики, та, на котрій «ідея» ще не перетворилася на «ідеал»: адже, висловлюючись у Штурових термінах, те, що робить національний герой, якраз і можна описати як протиставлення силі зовнішнього тиску сили суб'єктивної, самісної волі. Завдяки цій духовній силі, вділеній «харизмою» героя, національна ідея-ідеал і набуває для нових поколінь психологічної привабливости.

На Україні схожу спробу сконцептуалізувати відступництво подибуємо в П. Куліша — характерний під цим оглядом його «Зазивний лист до української інтелігенції», своєрідна програмна післямова до збірки «Хуторна поезія», виданої у Львові 1882 р. й гостро скептично оціненої тоді молодим Франком [109, 161—179] у першу чергу власне за оту національну самокритику, котра перегукується зі Штуровою майже дослівно («Народе без пуття, без чести і поваги…»). Франкова інтуїція й цього разу спрацювала неомильно чітко (бо ж уважати, буцім, перебуваючи під впливом народницького соціалізму, він просто не зрозумів П. Куліша, чиї думки через півтора десятиліття повторить у скандально славній передмові «Дещо про себе самого» вже як виплід власного душевного досвіду[64], — значить, гадаємо, все ж надто огрубляти, уоднозначнювати дійсний, набагато заплутаніший стан речей): на свій лад Франко мав щодо виступу Куліша слушність тому, що після трагедії Шевченка фаза національної самокритики á-la Штур була для України вже неактуальною — нове покоління запотребувало нового осмислення національної ідеї. Франкова гнівна філіппіка — «чи можна так говорити про народ, котрий, будь-які-будь його гріхи — у кожного народу, так як у кожного чоловіка, вони є, і хто знає, чи не більші, ніж у нашого, — а все-таки своєю кров'ю і своїми кістками писав історію своєї боротьби за волю і в найтяжчій добі татарських погромів та великої руїни не тратив думки про свободу; про народ, котрий в наші дні виторив з-поміж себе штунду, котрий в своїх приповідках, піснях і казках поставив такий тривкий пам'ятник своєї здорової, розумної, чесної мислі, своєї прихильності до світла, справедливості; про народ, котрий помимо довговікового гнету і руйнування не затратив своєї національної окремішності, не затратив почуття своєї людської гідності, не поклонився нікому з переможних тиранів?» [112, 166] — ця філіппіка на тлі його поглядів зрілого періоду видається, звичайно, наївною, а в деяких місцях і пустою риторикою (справді-бо, стверджувати, ніби український народ, який уже друге століття перебував під різними «переможними тиранами», нікотрому з них «не поклонився», можна хіба всупереч живій яві), а все-таки вона відбиває настійну і, з точки зору логіки історії, абсолютно закономірну потребу в розбудові й укріпленні національного ідеалу (хай навіть коштом ювенільно-романтичної ідеалізації якихось вийнятих із соціально-історичного контексту моментів, як-от вищезгадана штунда).

У цьому сенсі Куліш виявився не на часі — відповідно і його розуміння відступництва могло би бути глибшим[65]. Відзначивши ту обставину, що впродовж усієї підневільної, недержавної української історії культурно-провідна верства, замість спиратися на питомий етнічний ґрунт, «не виробила просвіти в своїм народі і поривала очі на чужу» (попервах «самохіть полячилась», відтак — «так само, як за панування польського» — нехтувала своєщиною «задля московського панства, помазаного чужоземщиною», «з ним-бо наші пани своячились і єдинились; з ним у царській службі і в придворних церемоніях товаришували; до московських дуків, яко людей могучих, лестились; до їх моди і до їх звичаїв приспособлювались», так що врешті «наші восточні сусіде самою перевагою власті, сили, достатку позбавили нас у свою чергу національного верховіття» [61, 78]), відзначивши, отже, відступництво освічених класів як парадиґму української історії, Куліш, проте, не сягає в розумінні цього феномену за межі іманентно-культурної інтерпретації. Цим провокується Франкове незадоволення: «…виною українському народові ставиться й те, що „такі руські люди, як Замойські та Жовковські, пригорнулися до культурного гурту“ поляків. „Се нам сором, — каже д. Куліш, — що ми не виробили собі під візантійщиною культури, рівноважної з римською“. Чи не смішний закид в устах історика? …Як коли б Замойські, Сапіги та Жовковські для того пригорнулися до польського культурного гурту, що він був  к у л ь т у р н и й,  а не для того, що він був  п а н у ю ч и й?» [109, 169].

Втім, крім П. Куліша та Л. Штура, Франко мав у висвітленні проблеми зради ще одного, на цілком інших етичних засадах уґрунтованого попередника — А. Міцкевича. У системі вартостей класика польського романтизму нація (Польща) становила абсолют, безумовну й беззастережну, зовнішню індивідуальному людському буттю підставу моральної свідомости — відданість Польщі й самопосвята задля неї виступали єдино валідним критерієм моральної діяльности (у «Книгах польського пілігримства» наведено притчу про лікарів, що сперечалися коло ліжка хворої, навзаєм обстоюючи один із-перед одного свої методи лікування, тоді як зрозпаченому синові пацієнтки залежало лиш на тому, аби вона одужала, — байдуже, яких засобів на те заживаючи: хвора мати — то Польща, коментує Міцкевич, а істинним її сином є той, хто не стане зважувати з холодним серцем ескулапа, який шлях її відродження буде вартіснішим — демократичний, аристократичний чи ще який, — а віддасть їй всі свої сили в пасіонарному пориві й тим поставить на ноги [167, 47—50]). Відповідно й проблема зради в Міцкевича обертається інакше: це не є національна зрада-відступництво, як у Куліша (благо польська свідомість, на відміну від української чи єврейської, не знає національного дуалізму, а отже, й проблеми національного вибору — бути поляком завжди означає бути ним у всьому — дорівнювати самому собі); натомість це — так звана «патріотична зрада» (Франко), зрада-підступ, зрада-обман, удаване відступництво з тим, щоб украстися до ворога в довіру. Ревний апологет, сказати б, «національно-телеологічної» етики, Міцкевич був переконаний, що, оскільки на зміну «міфологічним епохам» (дохристиянській і християнській) гряде нова, коли головною дійовою особою стане нація [162, 37—38], то саме Польща, названа ним у першій лекції з циклу прочитаних у 1840—1844 pp. у Паризькому Collège de France «Коперником нової моралі» [173, т. 2, 29], закладає таким «націоцентричним» моральним кодексом підвалини нової цивілізації. У написаній на історичний сюжет поемі «Конрад Валленрод» (1825), довкола котрої ще за життя Міцкевича точились етико-філософські дискусії[66], поза типово романтичною історією національного героя — литовця Альфа-Вальтера, який під іменем Конрада Валленрода зробився Маґістром ордену хрестоносців і, очоливши їхній черговий похід на Литву, призвів німецьке воїнство до загибелі, а потім, викритий, сам наклав головою, міститься своєрідна дефініція зради з позицій «націоцентричної» етики. «Ти невільник, — каже героєві його духовний наставник, — а єдина зброя невільників — це зрада». Етос поневоленої нації виключає, чи принаймні робить необов'язковим додержання норм традиційної моралі.

Ось цього моменту в Міцкевича Франко ніколи не зміг сприйняти ні як мислитель — філософ національної ідеї, ні як «цілий чоловік». У 1897 р. Франко публікує в «Die Zeit» із нагоди Міцкевичевого ювілею славнозвісну й певним чином етапну для своєї біографії статтю «Поет зради» — етапну не тільки через те, що ознаменував нею розрив із польськими радикалами, для котрих польські національні інтереси під час виборів 1897 р. виявилися, цілком у дусі Міцкевичевої етики, первиннішими за елементарну морально-правову справедливість щодо української сторони, — ширше, це був розрив із польським громадянством узагалі, зрада-бо польських колег і однодумців стала для Франка — одного із співзасновників Польської партії людової, співробітника протягом 10 літ «Kuriera Lwowskiego», палкого шанувальника польської культури (почасти нею і вихованого!), зрештою, і польськомовного автора (як підрахував М. Якубець, п'ята частина його спадщини писана по-польськи, причому це не лише листи або статті до польськомовних видань, а й художні твори! [149, 129]) — тим ударом, після якого він сповна так до кінця життя й не оправився. Того ж року він напише в «Die Zeit»: «…в усіх польських програмах і ідеалах є точка, з котрої найкраще можна випробувати їх політичну і культурну вартість, а то є питання про їх відносини до русинів» [129, 321], — і після цього вже остаточно стоятиме на тій позиції, що «все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими „вселюдськими фразами покрити  с в о є  д у х о в е  в і д ч у ж е н н я  в і д  р і д н о ї  н а ц і ї“» [123, 284]. Тобто йдеться про перелом у Франковому світогляді, про межу в його внутрішній біографії — про крах доти ще тліючої ілюзії щодо пріоритету інтернаціонального над національним.

Але водночас повне злиття моральної свідомости з національною, «дезавтономізація» етики на засадах національного ідеалу залишилися для Франка річчю однозначно неприйнятною, ба більше: згубною, у кінцевому підсумку, для тієї ж таки нації, що сповідує подібний еґоїзм. Стаття «Поет зради», котрою Франко, таким чином, не лише звів порахунки зі своїм «польським» минулим, а й самовизначився в координатах моральної свідомости як національний поет — носій національного ідеалу[67], завершується надзвичайно промовистим у цьому відношенні пасажем: «…ми розглянули майже всю поезію Міцкевича і сподіваємося, що ми дали досить доказів того, що зрада в своїх найрізноманітніших формах творила головну тему майже всіх його поезій, що ця зрада — й це найхарактерніше — малюється тут не як низька хиба, як заперечення етичного почування, але дуже часто як щось геройське, а деколи навіть як щось ідеальне, продиктоване найвищим патріотизмом. Сумний, мабуть, був час, коли геніального поета зіпхали на такі манівці, але й сумно стоїть справа з нацією, котра уважає такого поета без застереження своїм найвищим національним героєм і пророком та годує щораз нові покоління отруйними творами його духа» [135, 269]. Отже, як бачимо, «патріотична зрада» підлягає у Франка не лише моральній юрисдикції, вона — попри свій національний пафос — «отруйна» для нації ab definitio. І це зрозуміло: адже, як видно з усього вищесказаного, національно-«субстанційне» буття індивіда обов'язково передбачає цільність, самособоюнаповнення. Так, «бути українцем» або ж «бути євреєм» означає свідомо «зняти» свою первісну культурну двоїстість-розполовиненість, але так само позірне удавання із себе «не-поляка» (а слово «удавання» ми вживаємо тут у суто канеттівському сенсі [53, 490], на ознаку проміжної, початкової форми «перетворення» — ще не втрати тожсамости, але вже приховування її) означає насамперед втрату людської, особистісної цільности — хисткість, пливучість, протеївську мінливість, відкриту готовність, знов-таки мовою Канетті кажучи, включитися в потік перетворень; тільки ж таким робом — через своїх носіїв — і сама «польськість» позбувається чітких обрисів, робиться непевною, неокресленою, розмитою — втрачає ваготу й визначеність буттєвости. Тобто, «бути поляком», як і «бути українцем», «бути євреєм» тощо — це своєрідний двочлен, у якому й модус «субстанційности» (польськість, українство, єврейство тощо), і модус буттєвости однаково важливі — ослаблення буттєвости внаслідок «удавань» та «перетворень» індивіда розхитує і «субстанційність». У певному сенсі, отже, «патріотична зрада» становить для нації чи не більшу загрозу, ніж «національна» (відступництво), оскільки друга (відпадання індивідів від спільноти) несе із собою небезпеку «обміління», чисельного прорідження, але не якісного переродження, тоді як перша — зняття морального табу на перетворення, на вихід за межі себе, на зміну тожсамости (а в кінці цього шляху неминуче маячить примара тотальної «гри масок» і «війни всіх проти всіх», коли затерто грань між «своїми» й «чужими» й люди більше не довіряють одне одному!), власне, за дуже точним висловом Франка, «отруює» спільноту, підточує, розкладає її зсередини.

Тут знов-таки є рація згадати Т. Карлайла з його неявним, але відчутним впливом на формування історіософських поглядів Франка: одна з головних умов, висунутих Карлайлем до героя, спроможного згуртувати й повести за собою народ, — це бути щирим (така сама достоту й Франкова прескрипція поетам у «Лісовій ідилії» — «Най будуть щирі, щирі, щирі!»), бо ж тільки «щира людина», «людина, що протестує проти облуди, стоїть на шляху до об'єднання зі всіма, хто вірить в істину» [152, 152], — «тільки в світі щирих людей можлива єдність» [152, 153], у тому числі національна[68]. Тому всяке удавання-прикидання-протеїзація, всяка форма маскараду з боку національного героя є для Франка запереченням його природи — йому протипоказане маскування, він повинен будь-якої хвилини мати право сказати про себе класичною формулою Лютера: «На цім стою, й не можу інакше».

Що ми не приписуємо Франкові власних довільних припущень, а лиш систематизуємо доривчо висловлювані ним ідеї, свідчить один із найзначніших його творів, цілком присвячений проблемі внутрішнього дуалізму й зради тожсамости, — поема «Похорон». Написана приблизно о тій же порі, що й статті «Поет зради», «Поляки і русини», «Дещо про себе самого», вона якнайповніше відбиває національну драму Франка, з одного боку, глибоко враженого «патріотичною зрадою» демократичних польських кіл, з якими він довший час щиро солідаризувався, наражаючись як на докори й звинувачення в «запроданстві» від галицької української громади, так і на недовіру деяких польських «патріотів», що підозрювали його в українському «валленродизмі» [127, 276—278] (у 1896 р. Франко оприлюднює на сторінках «Життя і слова» репліку одного з польських лідерів, котрий зажадав од «русинів» не більше й не менше, як «душі», «се значить: щирої безоглядної служби нашим, шляхетсько-польським інтересам» [128, 316]), — а з другого боку, змученого «екзистенційною самотністю», браком підтримки й розуміння від «рідної» «патріотичної зграї», яка, надто після його болісного зізнання «Не люблю Руси» (та ще й перед польською аудиторією зробленого!), відсахнулася від нього, оголосивши вустами свого політичного керманича Ю. Романчука, що д-р Франко «зрадив Русь» [92]. Затиснутий, отже, у лещатах «подвійної зради» — дійсної, «патріотичної» (з боку польських колег), і гаданої (в очах галицької публіки) власної, «національної», — Франко стягнув увесь цей комплекс смисложиттєвих проблем у вузол своєї поеми — і розв'язав його, назавжди подолавши в собі можливість будь-яких рецидивів дуалізму.

Тому, між іншим, ми не можемо погодитися з Дж. Грабовичем, ніби «Похорон» становить «досконалий поетичний еквівалент статті „Поет зради“» [27, 141], — поминаючи той, зрештою загальниковий, момент, що існування поетичних еквівалентів статтям — річ у принципі проблематична, оскільки, за Кантом, естетичній ідеї жодне поняття не може бути адекватне, тож коректніше говорити про доповнюваність, комплементарність, ніж про еквівалентність, — поминаючи цей момент, ми вважаємо ідейний зміст «Похорону» незрівнянно ширшим і багатшим за моральну конфронтацію зради як парадиґми національного буття. А що сам Франко в епілозі до поеми напрямки пояснював її постання «важкими питаннями» — «Чи вірна наша, чи хибна дорога?.. І чом у нас відступників так много? І чом для них відступство не страшне?», — у такий спосіб немовби уоднозначнюючи, коментуючи власний витвір, зводячи його образний полісемантизм до раціонального знаменника — теоретичного еквівалента, — то, хоч як парадоксально це звучатиме, не варт у цьому випадку так уже «вірити Франкові на слово»: він узагалі мав схильність супроводити свої художні моделі дидактичними (віршованими) коментарями (таку ж роль відіграє, наприклад, пролог до «Мойсея», написаний post factum до вже готової, викінченої й навіть набраної друком поеми) з тим, аби «підказати» реципієнтові нерідко щонайочевиднішу (як у випадку з «Мойсеєм») інтерпретаційну спрямованість (чого в цьому прагненні було більше — чи недовіри до сучасної йому української публіки, яку належало «просвіщати», а чи, може, прихованого страху перед «протеїзацією», намагання самотужки «усталити» власний образ, зробити його певним, надійним і, так би мовити, «щирим», позбавленим інтелектуальних пасток, — це ми полишаємо з'ясовувати майбутнім дослідникам).

Ланцюг «перетворень» (тут і далі вживаємо це поняття в канеттівському сенсі) у «Похороні» складний і заплутаний, як система дзеркал. До речі, цю мінливість аж до примарности, це своєрідне «миготіння» реальности, яка обертається ніби серією оптичних обманів, раз у раз сама себе демаскуючи, всіляко підкреслює і поетика твору — композиційно: ява (бенкет зрадника з переможцями) під опівнічне биття дзиґарів раптом виявляється химерою, грою світлових ефектів, а химера — беззвучна нічна жалобна процесія (образ, запозичений Франком у романтичних літературних обробках історії Дон Жуана де Маранья [15]) — явою, принаймні за наслідками (смерть героя), після чого епілог позбавляє статусу реальности вже всі описані події цілокупно: «усе те — чари місячної ночі». З боку зображувальних засобів також педалюється ця ірреальна «дзеркальність»: штучне освітлення з нав'язливим «блиском» — срібла, кришталю, коштовностей і т. д. — у сцені бенкету, котра й відкривається образом дзеркал («Горять лампи й ряснії жирандолі, І повінь іскор, наче Стежка бита, У дзеркалах великих ллється долі»), відтак — нічна вулиця з місячним відсвітом «скляних вікон» (прообраз дзеркала!), нарешті, цвинтар, де освітлення «вимикається», але залишається дзеркальне відображення — герой бачить у труні себе й гине, зливаючись із власним двійником (мотив, який у літературі XX ст. у розгорнутому вигляді віднаходимо у Ж. Кокто в п'єсі «Орфей», де смерть з'являється і зникає через дзеркало, що стоїть у кімнаті).

У центрі перетворень — Мирон, авторське alter ego, від чиєї особи провадиться розповідь і в основному тексті поеми, і в коментативному епілозі. Колишній ватажок повсталих мас, що стояв на їх чолі «проти кривдників відвічних»[69] (це, умовно кажучи, Мирон-перший), він у виршіальну хвилину «зрадив люд закутий», піддавшись на облесливі ворожі намови (на які саме — зостається нез'ясованим: Мирон згадує лише мимобіжно, що спокусник «в душі моїй дупло знайшов і вліз», — що то за «дупло» було, автора також не обходить, зрада-бо береться ним не зі сторони причин, не як драма індивідуального духа, а зі сторони наслідків, як драма духа національного). Саме цей класичний, «взірцевий» «національний зрадник»-відступник, Мирон-другий[70], постає перед читачем у сцені бенкету, де він сидить між учорашніми заклятими ворогами, почуваючись, «мов Юда той серед синедріону». Найцікавіше, однак, починається тоді, коли відвертий («щирий») генерал, «старий рубака», бере слово, аби навпростець освідчити те, що решта публіки приховує за «скісними поглядами» — пошану до Мирона-першого, вчорашнього ворога, та «обридження й погорду» до Мирона-другого, свого актуального «спасителя», — у промові-відповіді генералу Мирон, кидаючи виклик цілому високосяйному зібранню, «перетворює» власну зраду, інтерпретуючи її як свого роду принесену ним людську офіру, покликану якісно переродити повсталий народ («…щоб душі їх розжеврить, запалить, Щоб вуголь їх в алмаз перетопився»): оскільки, мовляв, повстанці, хоч і «бились, як орли, В душі своїй були і темні, й підлі, Такі ж раби, як уперед були», то легко здобута перемога виявилась би для цього народу пірровою — потрібні були мученицька жертва, «геройська смерть» войовників «як ненастанний до посвят підпал», аби такою — щонайдорожчою! — ціною дати народові те єдине, що робить його народом у духовному сенсі: «безсмертну силу — ідеал».

Таким робом з'являється Мирон-третій — герой, що сповідує «націоцентричний» моральний кодекс á-la Міцкевич і задля зумисне й планомірно спровокованого націоґенезу не вагається офірувати ні життя братів, ні власне добре ім'я. Себто, у ході розповіді слідом за роздвоєнням Мирона відбувається роздвоєння вже самої зради: чи то «національна» заднім числом маскується під «патріотичну», чи, навпаки, якщо вірити Миронові, «патріотична» від самого початку була замаскована під «національну» (у цьому питанні — вірити чи не вірити Миронові — франкознавці ще за життя Франка розділилися на два табори, і, як нам видається, цілком даремно, бо в самій поемі годі відшукати на нього відповідь: для Франка цілковито неістотно, була Миронова зрада «національною» чи «патріотичною», а Мирон-третій — справдешнім чи удаваним: анфілада дзеркал множить відбитки, кожен із яких претендує бути ориґіналом). Миронова промова, схоже, не вельми переконує його слухачів (вони обурюються тільки тоді, коли він переходить до прямих образ на їхню адресу), і не випадково: зроблене Л. Крушельницьким порівняння цього, в нашій класифікації третього, Мирона з Конрадом Валленродом хибує хоч би тому, що Конрад, призвідця загибелі ворогів, важить своїм власним життям, а Мирон, призвідця загибелі своїх, якраз власне життя рятує («анти-Конрад»), — тут лежить пробний камінь для оцінки моральної валідности будь-якого проголошення пріоритету загального («спільної справи») над окремішним. У марксистській етиці це вперше підмітив Е. В. Ільєнков: «…конкретна реальність… „спільної справи“ тільки в тому й полягає, що я роблю її спільно, вкупі з іншою людиною. А якщо я заради „спільної справи“ вирішив пожертвувати іншою людиною, то й перетворюється тут-таки ця справа на мою, на еґоїстичну справу… І раз уже ти настільки мудрий та далекоглядний, що розрахував абсолютно точно: обставини склалися так, що за прогрес доводиться платити найдорожчою платою у всесвіті — людським життям, людською кров'ю, людським здоров'ям, людським щастям… — то вже будь і настільки шляхетним — плати перш за все зі своєї власної кишені» [52, 299—300].

Франко не розгортає цієї думки, а стискає її в пружину суто художнього рішення: виявляється, промовлене Мироном «слово, що пихою злою диха», тільки-но пролунавши, вбиває Мирона-першого, народного ватажка й героя, — таким чином той символічно «розраховується» за зрадника, «платить зі своєї кишені», чинячи те, що мав би вчинити Мирон-третій, аби справдити свою версію. Для розуміння Франкового гуманізму є принципово важливим моментом, що Мирона-першого вбиває Мирон-третій. Як бачимо, у цій своєрідній, логічно вивершеній тріаді зрадник-відступник «заперечує» героя, щоб відтак, «перетворившись» на «патріотичного» зрадника (вище ми наголошували, що цей останній національно небезпечніший за простого відступника!), розбити цілу наскрізну анфіладу дзеркал і, пройшовши крізь неї, убити, остаточно відняти в нації героя, — ланцюг «перетворень» змикається, і вбивця з жертвою залишаються похованими в одній домовині.

4. Національний герой і маса: від юрби до народу. Віра й сумнів. Пасіонарна жертва («Мойсей»)

Таким чином, до двох виявлених раніше, невід'ємних і визначальних структурних компонентів особи національного (пасіонарного) героя — ідеалу й віри — можемо, за Франковою «національною антропософією» долучити ще одну, не менш вартісну константу — щирість (не-підробність, не-вдаваність, отже, виключеність із потоку перетворень, владна й самопевна рівність собі). Цю настанову на «щирість» варт наголосити і як спеціально українську, притаманну філософії цілої «Молодої України», що вже вустами свого піонера, рано померлого публіциста, філософа й письменника Т. Зіньківського в 1890 р. проголосила розрив із віковічним комплексом національної роздвоєности української інтеліґенції, котрий тяжким спадком гнітив нову ґенерацію [51, 83—103] (ідею правди як своєрідного «категоричного імперативу» національної етики на цьому етапі найповніше розроблено в «Кассандрі» Лесі Українки), і водночас як надзвичайно евристичну в ширшому, загальноєвропейському контексті «негероїчної», чи, по-геґелівському кажучи, «прозаїчної», доби пізнього капіталізму, яка, позбавляючи індивіда самовладности, зневолює його, обплутуючи міфологічною залізною сіткою відчужених від нього, деперсоніфікованих і онтологізованих у їхній кріпосницькій самочинності суспільних обставин, змушуючи його, відтак, до ненастанної соціальної мімікрії, до втрати себе в «гаданому Я» (Е. Фромм). Таким робом уможливлюється ментальне й психологічне підложжя для наступного постання тоталітарних ідеологій, уже цілковито вґрунтованих на містифікації та тотальній брехні (більшовизм, фашизм), і вельми прикметно, що пізніша критика тоталітаризму власне по цій лінії (від есеїстики Дж. Орвела до О. Солженіцина з його «Жити не лжею») спирається, на ту ж таки реанімовану ідею самоцінної щирости, як рівности (і вірности) собі. Як писав Дж. Орвел, «свобода — це можливість сказати, що двічі по два дорівнює чотирьом» [86, 169]. Обернувши цю думку, можна прийняти за відпровідний пункт, що в умовах несвободи, хоч би як її розуміти, наполягати, умовно кажучи, на тому, що двічі по два дорівнює чотирьом, тобто відстоювати рівність-вірність собі всупереч тискові обставин — це і є модель героїчної поведінки в «негероїчну» добу. Саме тут, на наш погляд, лежить ключ до розуміння Франкового Мойсея.

Справді-бо, протаґоніст Франкової поеми — то, безумовно, не Мойсей «віку героїв» (і сам Франко розуміє це, пишучи в передмові до другого видання, що «смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом» — тема «не біблійна», а його власна [106, 201]). Адже, за Геґелем, класична героїчна індивідуальність аж ніяк не «відокремлює себе від того морального цілого, до якого належить, усвідомлюючи себе лише в субстанційній єдності з цим цілим» [25, т. 1, 197] (родиною, родом, народом тощо). Вона «перебуває в постійній безпосередній тотожності з усім субстанційним змістом духовних відносин, котрі робить живою справжністю. Субстанційне начало безпосередньо індивідуальне в ній, а індивід завдяки цьому безпосередньо субстанційний в самому собі» [25, т. 1, 198]. Відторгнення, невизнання героя тією «субстанційною цілістю», до котрої він цілком, усією своєю індивідуально-конкретною повнотою належить і поза котрою немислимий, було б рівнозначним його дегероїзації — тому й Старий Заповіт подає очолений Еліявовими синами (Авіроном і Датаном) бунт проти Мойсея в жодному разі не як «бунт мас», а єдино й виключно як Авіронове й Датанове переступство супроти Божої волі, за яке їх тут-таки, на знак Мойсея, і спостигає Божа кара (взяття живцем до шеолу), причім попередньо відбувається, за Божим велінням, привселюдне відділення провинників од решти громади, од «всього Ізраїлю», — акт, що вочевидь має значення не лише функціональне чи ритуальне («А ввесь Ізраїль, що був навколо них, повтікав на їхній крик, бо казали: „Щоб земля не поглинула й нас!“» — Числа 16, 34), але також безперечне естетико-символічне, таким-бо робом унаочнюється лжегеройство, псевдогеройство новоявлених претендентів на лідерство — їхній розрив із субстанційним цілим Ізраїлю, протиставлення себе йому.

Давнина не знає самотнього героя (під цим оглядом молитва Мойсея «Обгорнула мене самота…» у XII розділі є визивно «позаісторична»!), не знає героя-пророка, «не признаного своїм народом». Взагалі, самість народного волевияву — то феномен аж XIX ст., упродовж якого, за проникливим спостереженням X. Ортеги-і-Ґасета, «народ… вже дізнався, що він суверенний», але ще «не йняв віри» [85, 24]. Одним із перших в європейській соціальній науці цей переходовий характер XIX ст. — від історії, твореної елітою, до історії, твореної масами, — завважив, задовго до постання доктрини «масового суспільства», Г. Лебон: якими будуть суспільства майбутнього, писав він 1895 р. у «Психології народів і мас», «ми наразі не знаємо. Але вже зараз можемо бачити, що при своєму зорганізованні їм доведеться рахуватися з новою силою, остаточною повелителькою сучасної епохи — могутністю мас… Грядуща епоха буде воістину добою мас» [63, 154). Для Франка цей ґлобальний процес масофікації історії (сконстатований ним, хоч і в дещо іншій, ніж у Лебона, формі, у вже цитованому нами діалозі «На склоні віку»), із супровідними йому й похідними від нього процесами націоґенезу та національної емансипації виступає передумовою — висловлюючись у математичних термінах, необхідною, але не достатньою умовою — досягнення жаданого майбутнього — реалізації національної ідеї як ідеалу: гальванізована маса, лебонівська «юрба», опанована несвідомими інстинктами, на погляд Франка, ще не є народ, не є колективний суб'єкт історії (у поемі народом її робить тільки смерть Мойсея — «пасіонарна» жертва). Тож, строго кажучи, Мойсея «не признано» й вигнано не народом, а юрбою (недонародом) — отим «кочовиськом ледачим», що постає з перших розділів поеми як разючо точний образний аналог до поняття «маси», котре за чверть віку по тому впровадить Ортеґа-і-Ґасет.

Тут, як у випадку з Бубером, маємо справу зі своєрідною комплементарністю художнього та понятійного філософування, зумовленою типологічною спорідненістю саморозгортання української та іспанської ідей на рубежі століть. Ортеґівське-бо розуміння маси багато в чому спирається на інтелектуальну традицію ґенерації 1898 p., головна ж різниця полягає у зміщенні аксіологічних акцентів: якщо для ґенерації 1898 p., як і для «Молодої України», «стадо виборців та податкодавців», люд, що «мовчить, молиться і платить», це, кажучи словами унамунівського сучасника та однодумця, болівійця А. Арґедаса, «хворий народ» (для українців радше «сплячий»), народ, котрий потребує негайного духовного уздоровлення (український відповідник — «пробудження»), «агонізації», «кіхотизації» (М. де Унамуно) шляхом прищеплення йому «якої-небудь шаленої ідеї» [102, 241][71], яка вирве його із сонно-інертного пробування, то вже для Ортеґи така «реактивність» маси, її пасивно-рецептивна настанова щодо соціальної дійсности як природної і тенденція до консервації статус-кво — аж ніяк не хвороба духа, а навпаки, субстанційна, дефінітивна характеристика маси на відміну від меншини (остання, не вдовольняючись тим, що «застає», «постійно прагне перевершити себе» [85, 54], вийти за приділені межі себе, причім ортеґівська відмінність між масою й меншиною, «шляхтою» підкреслено не кількісна, а якісна — це різниця між «реактивністю й активністю», тож і призначення меншини — поривати масу за собою, виконувати функцію, як каже Мойсей у Франковій поемі, «квасу в прісному тісті»).

Крізь призму цих концептів ворохобня в стані «дрімаючого Ізраїлю» — зневіреного в остаточній цілі свого блукання, зануреного виключно в насущні клопоти, — та вигнання ним Мойсея легко прочитується як типовий, еталонний «бунт мас» («Коли маса намагається діяти самостійно, вона бунтується проти власного призначення» [85, 90]). Основний зміст цього бунту — протест проти репрезентованого Мойсеєм рушійно-творчого, активного начала, проти пасіонарного «будительства», ортеґівського «напруженого життя», котре стремить до переміни статус-кво (громадська ухвала каменувати того, «хто… посміє народ накликати до зміни», під цим оглядом особливо симптоматична, до того ж і саме каменування становить отой єдиний «арґумент безпосередньої дії» [Ортеґа-і-Ґасет], на який здатна несвідома себе самої, безтямно-змислово втоплена в матеріальну явність теперішньости, а відтак і закономірно самодостатня у власних очах маса). З погляду психології це «кочовисько ледаче» наділене у Франка всім набором чисто лебонівських характеристик чуттєвости юрби[72]. Воно легковірне й легкопіддатне на впливи (як свідчить переміна настрою зібрання під час словесного поєдинку Мойсея з Авіроном і Датаном — до речі, знов-таки взірцевими лідерами масового типу, чий світогляд не сягає за межі простої наявности: «На пророцькі слова їх одвіт: „Наші кози голодні“… На обіцянки слави й побід: „Там войовники люті“. На принади нової землі: „Нам і тут непогано“»); воно хистке й мінливе (амплітуда емоційних коливань — від мовчазної покори до страху й люті); воно легко впадає в крайнощі (саме таким екстремізмом позначене блискавично, під впливом моменту прийняте рішення про вигнання Мойсея) [63, 173—194], — а проте, попри всі ці характеристичні ознаки «маси», котрі в рамках теорії «масового суспільства» розцінюються як сутнісні, Франкова юрба-недонарод позбавлена тієї буттєвої остаточности, котра дозволила б скласифікувати її у філософських термінах більш-менш однозначно: вона не єсть, вона стає (порівняння з тістом не випадкове!), і шлях її в обітовану землю є водночас шлях її сходження до себе, до власної національної самости, до зреалізування тих приспаних «творчих сил», які, під проявленими на поверхню «лебонівськими» характеристиками, неявно дрімають у ній у згорнутому стані. Це те, що М. де Унамуно називав народною підсвідомістю — «інтраісторичним життям» [101, т. 2, 216—217], і, скоро вже пішли в хід психоаналітичні поняття, можна сказати, що Франко знаходить і своєрідні «фістули» для виведення на яв цих підсвідомих активних, «шляхетних» (в ортеґівському значенні) чинників.

На їхню наявність вказують уже в першому розділі поеми «дивні іграшки» дітвори («То воює, мурує міста, То городи городить», на подив «напівсонних батьків»), а також — не менш промовисто — поведінка підбурюваного Авіроном і Датаном натовпу, який, хоч і наставлений супроти Мойсея, все ж не зважується здійняти руку на свого пророка («Тільки диво, ні одна рука Не сягнула по камінь»). Цей момент дуже важливий: власне тут пролягає вододіл між теоріями «масового суспільства» й «філософією національної ідеї» — «маса» Ортеґи-і-Ґасета не завагалась би перед самосудом («Коли маса діє самостійно, вона робить це єдино відомим їй способом: вона лінчує» [85, 90]). Франко ж, укупі зі своїм героєм, вірить у конструктивну, не-руйнівницьку спрямованість «інтраісторичної» підсвідомости народу, у життєздатність тих потенцій, що, раз розбуджені, роблять юрбу свідомим і самосвідомим народом. Цілком у дусі найавторитетнішої з українських інтелектуальних традицій — «філософії серця», — по суті, вторуючи П. Кулішеві з його настійним антитетичним протиставленням «двох людських природ» («серця», через котре до людини промовляє Бог, і «зовнішнього», того, що «від голови» [143, 127]), Франко пов'язує це «шляхетне», творче із «серцем» народу. Звертаючись до громади, Мойсей освідчує їй її власну істинну сутність: «Вчора ви прокляли всякий бунт — І кляли його всує, Бо напроти тих глупих проклять Ваше серце бунтує. Бо в те серце Єгова вложив, Наче квас в прісне тісто, Творчі сили, — ті гнатимуть вас У призначене місто». Саме те, що Мойсей, на противагу своїм одноплемінникам, знає про існування цих сил (а таке знання рівнозначне вірі в божисте призначення Ізраїлю), і робить його пророком.

Одначе подібного роду пророк — іще не національний герой: новітня доба розмежувала ці поняття, і «будительство» національного героя-пророка, як зазначалося вище, з необхідністю передбачає у Франка самоту й страждальність. Смисл Мойсеєвого вигнання в тому й полягає, що йому належить пройти ці два кола, аби піднестись до ранґу «пасіонарної» жертви. Однак Франко ускладнює картину (і відповідно ще більше «модернізує» Мойсеєве геройство) тим, що вводить іще одне коло випробувань — внутрішнє — сумнів (мотив Азазелевої спокуси).

Про табуювання сумніву, як згубного для віри, у національно-романтичній етиці Мицкевичевого взірця ми вже згадували, коли розглядали природу пасіонарности, — вплив польського месіанізму на Франкову філософію української ідеї в цьому питанні очевидний. Цікава, проте, сама предметна спрямованість Мойсеєвого сумніву — під нього не підпадає віра в те, що його народ вартий ліпшої долі. Ця віра в Мойсея несхитна, оскільки вборонена любов'ю — духовно-чуттєвою іпостассю його світогляду (див. прощальний — внутрішній, отже, апріорно «щирий» монолог «О, Ізраїлю!..» в X розділі). Натомість Франків герой, сказати б, інтериоризує локус контролю, обертаючи вістря сумніву проти себе самого: завагавшись щодо моральної леґітимности власного проводу. У суто етичному аспекті це саморефлексія «достоєвського» типу (тема «Франко і Достоєвський», зауважимо принагідно, заслуговує на окрему розвідку): Мойсей мучиться думкою, чи мав він право волюнтаристськи втручатися в той об'єктивний перебіг суспільних подій, котрий марксист назвав би «природно-історичним». Перша спокуса Азазеля виявляється, фактично, спокусою матеріалістичним розумінням історії.

Нагадаємо, що головні незгоди зрілого Франка з марксизмом пролягають власне через терен філософії історії — не без роздратування писав він 1900 p.: «Виплоджений так званим матеріалістичним світоглядом фаталізм, який твердив, що певні (соціальні, разом з тим і політичні) ідеали мусять бути осягнені самою „іманентною“ силою розвою продукційних відносин, без огляду на те, чи ми схочемо задля сього кивнути пальцем, чи ні, належить сьогодні до категорії таких самих забобонів, як віра в відьми, в нечисте місце і феральні дії» [123, 285]. У рецензії ж на брошуру Ю. Бачинського «Ukraina Irredenta», вдаряючи насамперед по методологічних засадах автора як історика-марксиста, Франко рішуче заперечує проти спроб ніби-дарвіністської схематизації історії на тій підставі, «що кожен факт — це здобуток неозначеного числа інших фактів і всякий висновок з минулих фактів на будучі факти є заключування з мало відомого на менш відоме» [138, 472]. У марксистській соціальній філософії Франкові з його своєрідним етичним персоналізмом найдужче бракувало суб'єктивного, особистісно-вольового чинника — людської одиниці не тільки як «світу людини, держави, суспільства» (К. Маркс), а і як самочинної сутности, екзистенції, спроможної трансформувати отой деперсоніфікований «світ людини» силою власних духовних устремлінь. Відповідно й перспектива грядущої соціалістичної формації лякала його насамперед тим, що в ній «всеможна сила держави налягла би страшенним тягарем на життя кождого поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти» [126, 341], а однією з функцій держави стало б «придушувати всякі такі сили в суспільстві, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того, що є, і шукають чогось нового» [126, 342].

Датовані 1903 p., ці прозріння навдивовижку суголосні з пізнішим аналізом Ортеґою-і-Ґасетом тоталітарних режимів як «влади мас»[73], вже містячи в згорнутому вигляді весь той комплекс критичних ідей, котрий перегодом розвиватиме в художньо-філософській літературі жанр антиутопії (Є. Замятін, О. Гакслі, Дж. Орвел)[74]: тотальний державний контроль за індивідом, включно з удержавленням приватного життя[75] (як пише Франко, держава, котра, «знаючи потреби всіх своїх горожан, регулює… кілько кождий чоловік має працювати, а кілько спочивати, …кінець кінців може дійти й до того, кілько в ній людей має родитися» [126, 341] — порівняймо з ідеєю реґламентації сексуального життя в «державах» антиутопістів); виникнення нової правлячої касти, орвелівської «внутрішньої партії» (у Франка: це «була би всевладність керманичів …над міліонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її назавсігди!» [126, 342]); та, як наслідок, всезагальний суспільний застій, супроводжуваний нещадним придушенням найменших спроб спричинити зміни статус-кво (звідси перманентна «внутрішня війна»). Варто додати сюди й ідеологічну забезпеку режиму шляхом симпліфікації, зумисного спрощення картини світу, що так насторожувало Франка в марксизмі («Бодай то мати такий делікатний світогляд! Кілька формулок — і чоловік кований на всі чотири ноги, попросту бери та й мудрість ложкою черпай» [138, 479]). Повертаючись до «Мойсея», вкажемо, що коли пустити повз увагу цю Франкову світоглядну опозицію історичному матеріалізмові, то тема Азазелевої спокуси так і залишиться непроясненою до кінця (як воно досі й було в нашому франкознавстві). В зв'язку з цим пригляньмося пильніше «партії Азазеля» в його діалозі з вигнаним пророком.

Як мовлено вище, перше зерно сумніву, котре підкидає Мойсеєві «темний демон пустині» (так він сам називає себе, Мойсей же згодом перекладає цю автохарактеристику на мову «внутрішнього світу», «серця», кажучи «темний демон одчаю»: тут подвійна ехолокація [перегук], формальна і смислова, «одчай»-бо і є внутрішня «пустиня»), перша зачіпка, що поціляє вигнанця-самітника з найуразливішої сторони — у ситуації ослаблення, ба навіть знеприсутнення санкціонуючої інстанції (оскільки субстанційне ціле, у тілі якого та задля якого Мойсей «І горів, і яснів, і страждав, і трудився», відторгло його, Єгова ж, до котрого він натомість апелює: «О всесильний, озвися, чи ти Задоволений з мене?» — тимчасом голосу не подає), — цей найперший закид стосується моральної леґітимности його місії: чи не власними, умовно кажучи, «розумно-еґоїстичними» мотивами керуючись (наприклад, соромом за приналежність до народу-раба), узурпував він, Мойсей, монопольне право на знання Божої волі, володіння соціальною істиною і взявся, відповідно до свого обмеженого («тіснозорого»), як завжди в людини, розуміння, на власний розсуд переробляти історію? («Може, голос, що вивів тебе На похід той нещасний, Був не з жадних горючих купин, А твій внутрішній, власний?») Нічого дивуватися, що по такій підозрі Мойсей «чує себе сто раз більш в самотині», і ось тут-то — захитаний у вірі, вирваний з ідеальної єдности, репрезентантом котрої досі себе усвідомлював, — він і стає здобиччю для демона-спокусника.

«Спокуса матеріалізму» йде в хід першою. Вельми прикметно, що характер і послідовність Азазелевих арґументів приводять на гадку ранні, позначені безперечним впливом марксистської соціальної філософії, популяризаторські праці самого Франка кінця 70-х — початку 80-х років (приміром, «Мислі о еволюції в історії людськости»): як природа, нежива (камінь) і жива (пилок), розвивається за своїми власними законами («В нім самім його керма і власть, В нім самім ота сила, Що назначує місце йому, Що його сотворила» — це про камінь), так і людство, «де в рух мас вносить кожда душа Частку свойого льоту», керується об'єктивними й іманентними «рушійними силами історії» (як сказав би Енгельс[76]), і невблаганна «логіка фактів» недвозначно свідчить: присутність в історії, на відміну від природи, суб'єктивного (свідомого, ідеально-мотивуючого) начала — знову вдамося до мови первотвору —  «нітрохи не змінює того факту, що хід історії підпорядковується внутрішнім загальним законам» [46, 292]. Тому й уповання на ідеальні мотиви, любов до «неосяжного», віра в «недовідоме» є не чим іншим, як звичайнісінькою «сліпотою» людськости, котра відтак, подібно до міфологічного гіганта Оріона, «все доходить не там, куди йшла, В те трафля, в що не мірить» (порівняймо у Енгельса: «Зіткнення незліченних окремих прагнень і окремих дій приводять в області історії до стану, цілком аналогічного тому, який панує в позбавленій свідомости природі. Дії мають певну бажану мету, але результати, які на ділі випливають з цих дій, зовсім небажані. А коли спочатку вони, як видно, і відповідають бажаній меті, то кінець кінцем ведуть зовсім не до тих наслідків, які були бажані» [46, 292]). Не буде помилкою сказати, що ця «перша спокуса Азазеля» є для Франка й факт його особистої, «внутрішньої» біографії: ставши на позицію Азазеля (усумнившись у валідності духовної мотивації історичних дій), лишається зробити тільки один крок уперед — до відкриття, дійсного чи гаданого, «внутрішніх, прихованих законів» історії — крок, котрий зробили класики марксизму й котрого Франко так і не зробив.

Чому не зробив? — на це питання тонкий плин художньо-образної, «відчутої» думки в поемі «Мойсей» відповідає чи не врозумливіше, ніж численні, розсипані по різних працях Франкові дорікання історичному матеріалізмові в «тому, що покійний Драгоманов… назвав „жидівською самохвальбою“» [125, 272], у претензіях на сконструювання універсальної соціології, на те, що нібито «при помочі сього світогляду вся будучина відкрита перед тобою мов на долоні» [138, 479] і т. д. Розміщений композиційно зразу після Мойсеєвого, зверненого до Єгови монологу, всуціль перейнятого однією тривогою — чи не гординя його засліпила, чи не «власний свій забаг» видав він народові за Божий закон, — монолог Азазеля, де розвивається тема людської «сліпоти» щодо істинних і глибинних первнів історичних дій, якраз і блокує можливість отого наступного кроку, бо це означало б для Мойсея вернутися назад, на вже попередньо захитану позицію гаданого всезнайства, замкнути коло сумніву і віднині й довіку виявитися в ньому ув'язненим. Тобто на зафіксовану в монолозі Азазеля гносеологічну ситуацію Франко та Енгельс дивляться, так би мовити, з різних кінців бінокля: якщо для класика марксизму сама ця ситуація є відпровідним пунктом для конструювання теорії («Вся справа тільки в тому, щоб відкрити ці закони» [45, 292]), то для зрілого Франка відпровідний пункт виноситься за межі гносеології — у сферу етики: як, від імені якої інстанції сміє одиниця з її «тіснозорими планами» ставати до стерна історії кермувати цілим народом? Критерію, як непоштиво пише Франко в рецензії на книгу Фаресова, «ніби науковости» тут явно не досить: за подібною арґументацією авторові «Мойсея» бачиться лише самовдоволення-«самохвальба» кабінетних мислителів, тоді як інтуїція підказує йому: планування долетворчих для народу соціальних дій мусить вершитися в найвищому нап'ятті всіх духовних сутностей людської істоти, і розплачуватися за спровоковані дольові переміни соціальний реформатор повинен таки «перш за все зі своєї власної кишені». Тому у відповідь на Азазелеві розважні міркування Мойсей (і Франко!) виставляє, по суті, єдиний рішучий арґумент, котрий їх переважує: «З твоїх слів Не любов помічаю», — говорить пророк демонові. Брак любови, брак живого, людського вогню пристрасти й страждання виявляється вирішальною підставою, щоб заклясти спокусника «тим ім'ям штирочертним». Спокушання, сказати б, бездушною, дезаксіологізованою історіософією Мойсей витримує.

Друга Азазелева спокуса на позір простіша, але для Мойсея далеко тяжча, позаяк переходить із абстрактно-умоглядної сфери безпосередньо на сокровенні, смисложиттєві для національного ватажка вартості: Азазель відкриває перед його зором цілу обітовану землю як осяжну цілість, сподіваючись, що таке наочне зниження, приземлення ідеалу до стану конкретно-змислової реальности вкупі з його (ідеалу) погашенням погасить і Мойсеєву віру: омріяна Палестина обертається крихітним («Від Кадеса до Кармеля всю Мов затулиш у жменю»), скупо обдарованим природою й незручно розташованим географічно обширом, «краєм овець і ячменю» — «Де ж тут жить, розвиваться, рости І множиться народу?» Мойсей, одначе, витримує і це спокушання зреалізованим ідеалом, і тоді Азазель вдається до третьої спокуси (вона фактично поглиблює й продовжує попередню, тож ми розглядатимемо їх об'єднано, як двоступеневу «спокусу справдженої обітниці») — слідом за фізичним, просторовим образом майбутнього ізраїльського царства демон являє Мойсеєві його часовий, історичний образ.

Такий поворот має, по-перше, виразне естетико-символічне значення — хронотоп дороги, у якому досі розгорталася художня рефлексія (кочування Ізраїлю, сходження Мойсея на гору Нево), остаточно заміщується вивершеним хронотопом вітчизни («хронотопом рідного краю», за Бахтіним [9, 275—277]), ансамблем обжитих і сутнісних просторово-часових взаємозв'язків, у яких протікає процес самотворення саме цього народу. Оскільки ж, як ми бачили з Франкової замітки «Дещо про себе самого», всякий народ сутнісно конституюється, на його думку, із синтезу «поняття географічного, історії, раси та будучности», то вибудуваний Азазелем хронотоп вітчизни, у якому зрощеність юдейської географії з історією продемонстровано крізь призму «будучности», водночас являє собою і естетично викінчений, цілісний образ єврейського народу як такого, що нарешті став, відбувся, прийшов до себе, як «дорога» до «вітчизни» (питання, отже, тільки в тому, яким він став). Тут є рація наголосити й на другому смисловому аспекті цієї спокуси справдженої обітниці — те, що вона слугує своєрідною ілюстрацією до спостульованої під час першої спокуси — «історичним матеріалізмом», чи, точніше, історичним фаталізмом — тези про іронію історії в притчі про Оріона (мовляв, людськість «все доходить не там, куди йшла»): буцімто й зреалізований, ідеал віднайденої, обіцяної Богом вітчизни обертається століттями трагічної, кривавої боротьби Ізраїлю за виживання, аж доки «храм Єгови» не занепадає востаннє і незворотно, тож запитання Азазеля Мойсеєві: «Се той рай, що жде плем'я твоє… Скажи, Було за що трудиться?» — звучить справді голосом здорового глузду, отієї «логіки фактів», що завжди кпить зі сліпого Оріона. Одначе якщо природна вбогість обіцяної вітчизни не похитнула Мойсеєвої віри, то картини грядущих лихоліть єврейського народу таки виявляються для нього випробуванням понад силу — «І упав він лицем до землі: „Одурив нас Єгова!“» Демон торжествує — «пустиня» здолала Мойсея.

Один, на наш погляд, найістотніший смисловий акцент у цій третій спокусі Азазеля досі опинявся поза увагою наших дослідників. Це — залякування ненавистю, яку, під іменем «нетолеранції», Франко проголосив страшною небезпекою для людської душі ще 1898 р. у передмові до збірки «Мій Ізмарагд» і яка однаково відштовхувала його і в «колінопреклонній, поклонобийній та черствосердній моральності» клерикалів, і в новітніх соціал-демократичних ученнях (вельми прикметно, що пасаж із згаданої передмови із закидом на адресу цих останніх у насаджуванні духа ворожости й «нетолеранції» в 50-томному зібранні творів, започаткованому в середині 70-х років, вилучено без будь-яких пояснень). Відкинувши спокусу матеріалістичною історіософією на тій лиш підставі, що в ній він «не любов помічає», Франків Мойсей не міг не заломитися внутрішньо під гнітом тої майбутньої приречености Ізраїлю на ненависть, котру відкриває йому Азазель: «Та ненависть, найтяжча з усіх, „Задля іншого бога“, Бач, як кублиться біля того Храмового порога! Вона плодить ненависть», — тобто в кінцевому підсумку обертається проти самого її носія — народу, що вороже протиставив себе іншим «задля власного бога».

Тонко підмітивши тут ексклюзивність юдаїзму — зрештою, загальновідому й на кінець XIX ст. навіть провербіальну[77], — Франко одночасно зачепив надзвичайно складну проблему діалектики національного й інтернаціонального. В іншому місці, опонуючи політичній програмі С. Смаль-Стоцького, де національне покладено як «засаду», Франко писав: «Національність, так як загалом усі річі вроджені, різнять, специфікують людей; політичні, релігійні, соціальні, етичні засади лучать їх докупи. Національність завсігди є партикулярна, засади завсігди космополітичні і інтернаціональні. Що одно другому не суперечить, найліпше доказують жиди, найпартикулярніша з усіх національностей, котра проте в десяти заповідях та в заповітах Христових витворила найбільш космополітичні засади етичні, про які знає історія» [136, 82]. Як бачимо, для Франка головний урок давньоєврейської історії полягає власне в діалектичному знятті «партикулярности», котра сама із себе дійсно нічого, крім «ненависти» й «незмінного прокляття» до інших, витворити неспроможна.

Так розкривається самовбивча згубність самої настанови на національну ексклюзивність — породжуючи войовниче неприйняття «іншого бога», вона ео ipso провокує зворотну аґресію, і ось уже «за тиранським велінням Ідуть сили, щоб плем'я твоє Ще раз вирвать з корінням», «І загасне Ізрайля звізда, Щоб вже більше не сяти; Лиш ненависть, що в храмі зросла, Піде світом гуляти». Власне на цьому пункті й «ламається» Мойсей, занепадаючи духом.

Аж тоді йому на допомогу приходить Єгова з тим, аби прояснити справдешній філософський сенс побаченого. Питання-бо, виявляється, не тільки в тому (як здавалося Мойсеєві досі), щоб юрба у своїй вітчизні усвідомила себе народом, а значить, і стала ним de facto (у перекладі на мову українських реалій — не тільки в тому, щоб, визволившися з-під колоніального гніту, здобути незалежність), а в тому, яким саме народом вона стане: яку життєву філософію виробить цей новозроджений до самостійного буття колективний суб'єкт історії. Як і Ортеґа-і-Ґасет, Франко вочевидь переконаний, що є «народи-маси» й «народи-творці» [85, 106]. Він упроваджує поняття «духовної вітчини»: «Лиш дрібненький задаток її Вам отся Палестина», — розтлумачує Єгова своєму заблуканому пророкові. Драматично розполовинений між «скарбами землі» й «скарбами духа», між ситим спокоєм і ненастанним духовним голодом, «невгасаючою тугою» за недосяжним (порівняймо монолог Ваґмана про дві половини єврейської душі в «Перехресних стежках»), словом, — ще раз згадаймо Бубера, — між своїм «галутом» та собою самосущим[78], обраний Богом народ покликаний пройти тяжкий шлях випробувань для того, аби, «розбивши всі карби», «розвіятись світ здобувать» — уже як «народ-творець», «народ духа», котрий здолав притягання земних царств. У такому контексті й написані йому на роду страждання набувають нового смислу — вони мають уборонити від самозаспокоєння («Ви б на жизній землі розповзлись На подобу будячу. Ви б і тілом, і духом своїм присмоктались до скиби»). Неважко добачити тут алюзію до української духовної ситуації, котру Франко за кілька років перед написанням поеми схарактеризував так: «Обставини, серед яких нам приходиться рости і вчитися, виємково тяжкі й некорисні, але на те й лихо, щоб з ним боротися. Так і пригадуються слова пок[ійного] Грицуняка, сказані на однім вічу: „Відай, пан-Біг хоче з нас мати остру і добру сокиру, коли нас так твердо гартує“» [118, 509].

Не будемо зараз вдаватися в розбір, скільки в цій Франковій «духовній вітчині» від «горнього Єрусалиму» Сковороди, скільки, хай і несвідомо запозиченого, — від «братчиків», точніше, від «Книг Буття Українського Народу» з їхньою національно-месіаністичною історіософією та похідною від неї ідеєю, що шлях народу, як і окремого індивіда, має провадити в царство духа. Загалом, попри сюжет, Франкова поема з ідейного боку з месіанізмом стикується досить опосередковано — Франків Мойсей не наділений визначальним і сутнісним для класичного пророка-місіонера «почуттям посланства», яким так дорожив романтичний націоналізм [174, 18] і яким ще відзначалися «братчики». У «Молодої України» його вже заступило почуття обов'язку, а відповідно й національний герой утратив свою харизму, зробившись трудівником-«каменярем» (останнім українським харизматичним героєм-націотворцем можемо вважати Шевченка). Не випадково й про Мойсея в тексті раз у раз наголошується, що він віддав своєму народові «весь вік, весь труд», «для нього трудився» і т. д. — такий лексичний ряд навряд чи пасує харизматичному лідерові («трудящий пророк» і нині звучить оксюмороном!), зате доволі точно відображає характер Мойсеєвої місії як власне виховної, світоглядно-формуючої, отже, типово інтеліґентської (показові епізоди з дітьми, чию «кров і душу» таки просякли чуті з колиски «пророцькі слова»). Саме в цьому сенсі слід розуміти Мойсеєву заяву, що Ізраїль піде «у мандрівку століть» із печаттю його, Мойсеєвого, духа. А що цих сорокалітніх цілеспрямованих трудів виявилося все ж замало, аби виплекати в народу готовність посісти власне царство (ми вже згадували про страх історичної неготовности як домінантне — і несхибне! — Франкове передчуття напередодні глобальних революційних потрясінь), то потрібен рішучий пасіонарний поштовх, котрий спричинив би одномоментний перехід від помалу накопичуваних кількісних змін до нової якости — від юрби до народу. Функцію такого пасіонарного поштовху й виконує Мойсеєва смерть, чи, радше, зникнення: певним чином тут дублюється парадиґма «пустині» — Ізраїль уражений навіч представленою відсутністю Мойсея на горі, його не-буттям, пустотою («І було те „нема“, Мов жах смерті холодний») і бунтується-повстає він, у кінцевому підсумку, саме опираючись цій новоутвореній пустоті, тобто це і є в чистому вигляді «бунт духа» («Із номадів лінивих ся мить Люд героїв сотворить»). Місія героя-інтеліґента завершилась — з «маси» викристалізувався «народ-творець».

Таким чином, завдання витворити з «мас» українську націю було для Франка аж ніяк не суто політичною програмою, а насамперед проблемою філософсько-антропологічною, оскільки й національна спільнота, взята як самостійний суб'єкт історії, є для нього в першу чергу певним типом випродукуваної свідомости, цілком співставним із емоційно-вольовою інтенційністю свідомости індивідуальної.

Висновки

У 1954 р. в еміґрації — у цьому, за його влучним висловом, «антракті» української історичної драми — Є. Маланюк висловив дійсно неперехідну за значенням тезу: «Може, найважливішим з наших завдань, як національної спільноти, було, є і буде: пізнати себе» [70, 148].

Єдина пряма, нічим не опосередкована форма такого самопізнання — філософська рефлексія над національною ідеєю, вперше виокремлена тут нами, post factum, у самостійну інтелектуальну течію, — впродовж цілого XIX ст., поки тривало становлення нової, секулярної української культури, була спрямовуючою свідомістю цієї культури, її світоглядною інтенцією. Вона була дослівно занурена — і, відповідно, розчинена — у товщі тих інтенсивних культурних процесів, котрими напіврозбуджений до історичного життя український народ намагався об'єктивувати суверенітет свого духовного буття, тож і не дивно, що вийти на поверхню цих процесів — на той рівень теоретичної абстракції, де філософія здобуває вартість самодостатности, — змогла тільки починаючи з 1920-х років, себто аж у четвертому поколінні нової української інтеліґенції, названому згодом поколінням «Розстріляного Відродження». Було воно водночас першим, за термінологією А. Грамші, «органічним», отже, тим, що застало вже сформовану, цілісну, структурно вироблену й здатну до саморозвитку українську культуру, витворену зусиллями попередників (вельми прикметно, що, явивши у своїй політичній свідомості всю повноту спектра — від комуніста М. Хвильового до «інтеґрального націоналіста» Д. Донцова, — покоління «Розстріляного Відродження» культурно самоусвідомлювалося власне на ґрунті «української ідеї»). Саме воно потрапило дати вже «чистих» філософів національної ідеї в спеціально-фаховому, академічному сенсі слова «філософ», як-от В. Липинський і Д. Чижевський, М. Шлемкевич і І. Мірчук (сюди ж можна зарахувати «культурософську» есеїстику Є. Маланюка). Але шо це покоління було розгромлене внаслідок встановлення в СРСР тоталітарного режиму, то започаткована «братчиками» інтелектуальна традиція, продовжувана, попри всі труднощі недержавного існування, від 40-х років XIX ст. до 20-х років XX, урвалася якраз на підступах до апогею своєї теоретичної зрілости.

Запропонована нами в цій книзі «ґенераційна» періодизація історії нової української культури, таким чином, передбачає в її розвитку наступні етапи, відповідно до міри самоусвідомлення культурою себе як об'єктивації національного буття свого суб'єкта — українського народу: 1) період мовної партикуляризації (від «Енеїди» І. Котляревського до «братчиків»), той, що його М. Скрипник недбало йменував «котляревщиною-гулаківщиною», — саме тоді, попри виразно провінційний характер цих перших, спричинених потужним впливом Романтизму з його підвищеним інтересом до етнокультурної диференціації паростків нової культури на місці напівабсорбованої імперськими інституціями давньої, було виявлено той тяж, довкола якого систематизуватиметься й «наростатиме» майбутня національна культура, — народну мову; 2) «українофільський», чи, за М. Грохом, культурно-просвітницький період — від романтичного націоналізму й зародження «української ідеї» в документах Кирило-Мефодіївського братства до київської «старої громади» 70-х років та першої української політичної еміґрації (М. Драгоманов, Ф. Вовк, С. Подолинський): у цей час відбулося виокремлення України як суб'єкта історичного процесу з відповідно суверенними культурними запитами; 3) франківський (львівський) період, або період «Молодої України» (з кінця 1880-х років по 1910-ті) — тут остаточно завершився процес структурного «укомплектування» української культури, котра вже засвідчила й належну міру рецептивности, і, отже, готовність до прямого інтеркультурного діалогу, так що 4) «Розстріляне Відродження» — покоління революційної доби, що його (хронологічно) можна назвати скінченим після 1930 р. (після так званого процесу СВУ, коли новостворювана тоталітарна держава винесла смертний присуд вихованій «українською ідеєю» українській інтеліґенції), — це покоління здатне було вже на автентично українському культурному ґрунті ставити питання про «європеїзацію» психологічної домінанти українства (М. Хвильовий, В. Юринець), про перехід до національного само-владдя, само-діяльности, само-певности. Далі традиція переривається — тоталітарний період української історії належить розглядати окремо. (До речі, вельми прикметно, що перші ж об'яви деструкції тоталітарного світогляду — у кінці 50-х — на початку 60-х років — потягли за собою реанімацію української філософської думки власне зі сторони «української ідеї»: «Україна як проблема» — скористаємося формулкою П. Л. Ентральґо — була без перебільшення «ідейним нервом» покоління наших «шістдесятників».)

«З минулим не можна змагатися рукопаш, — завважив свого часу X. Ортеґа-і-Ґасет. — Майбутнє перемагає, поглинаючи його. А коли воно залишить якусь частину, то це його загибель» [85, 74]. Те, що XX ст., проволочивши Україну по кривій, відкинуло її в останній декаді на те ж таки розпуття історичного вибору, на якому вона стояла в перших його декадах, якраз і є логічним наслідком отого «неперетравленого», неосвоєного й неусвідомленого, не-пережитого-до-кінця минулого — минулого, яке не хоче минати. «Молода Україна» також не належить до минулого в духовному значенні — рефлексії цього покоління над національною ідеєю, на відміну від споріднених їм рефлексій у більшости інших європейських народів, становлять аж ніяк не виключно історико-філософський інтерес. По суті, це свідомість неоприсутненої, так і не зреалізованої остаточно спільноти, чий образ тяжить над нашою теперішністю як все той самий ідеал жаданого майбутнього. Втілити його в життя — то єдиний дієвий спосіб скінчити з цією філософією.

Список літератури

1. Акименко А. А. История // История эстетической мысли: В 6 т. — Москва: Искусство, 1986. — Т. 3. — С. 152—179.

2. Андреев Д. Л. Роза мира: Метафилософия истории. — Москва: Прометей, 1991. — 288 с.

3. Антология чешской и словацкой философии. — Москва: Мысль, 1982. — 407 с.

4. Аристотель. Метафизика // Соч.: В 4 т. — Москва: Мысль, 1976. — Т. 1. — 550с.

5. Арістотель. Поетика. — К.: Мистецтво, 1967. — 84 с.

6. Барт Р. Писатели и пишущие // Избр. работы: Семиотика. Поэтика. — Москва: Прогресс, 1989. — С. 133—141.

7. Бахтин М. Автор и герой в эстетической деятельности // Эстетика словесного творчества. — 2-е изд. — Москва: Искусство, 1986. — С. 9—191.

8. Бахтин М. М. Проблемы поэтики Достоевского. — 4-е изд. — Москва: Сов. Россия, 1979. — 320 с.

9. Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе: Очерки по истор. поэтике //Литературно-критические статьи. — Москва: Худож. лит., 1986. — С. 121—290.

10. Бендзар Б. П. Оповідання Івана Франка німецькою мовою // Рад. літературознавство. — 1971. — № 12. — С. 66—73.

11. Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма. — Москва: Наука, 1990. — 224 с.

12. Бердяев Н. А. Русская идея // О России и русской философской культуре: Философы рус. послеокт. зарубежья. — Москва: Наука, 1990. — С. 43—271.

13. Берлін І. Націоналізм // Зустрічі. — 1991. — № 2. — С. 60—76.

14. Бернштейн Б. М. Несколько соображений в связи с проблемой «Искусство и этнос» // Критерии и суждения в искусствознании: Сб. ст. — Москва: Сов. художник, 1986. — С. 125—144.

15. Браун Е. Г. Литературная история типа Дон Жуана. — Спб.: Изд. ж. «Пантеон лит.», 1889. — 144 с.

16. Бромлей Ю. В. Этносоциальные процессы: теория, история, современность. — Москва: Наука, 1987. — 333 с.

17. Бубер М. Беседы о еврействе // Избр. произведения. — Без м. и., 1979. — С. 29—72. — (Б-ка Алия.)

18. Бубер М. Народ и его земля // Там же. — С. 257—345.

19. Возняк С. М. У боротьбі за дружбу народів: Пробл. нації і нац. відносин в ідеології укр. демокр. остан. чверті XIX — початку XX ст. — Львів: Вища шк. Вид-во при Львів, ун-ті, 1981. — 192 с.

20. Вундт В. Нации и их философия: Глава из мировой войны. — Екатеринослав: Наука, 1919. — 82 с.

21. Гаєвський С. Франків «Мойсей»: Розвідка і текст поеми / УВАН. — Авгсбург: На чужині, 1948. — С. 5—15.

22. Гайденко П. П. Категория времени в буржуазной европейской философии истории XX века // Философские проблемы исторической науки / А. В. Гулыга, А. Я. Гуревич, Б. Ф. Поршнев и др. — Москва: Наука, 1969. — С. 225—262.

23. Гараджа Е. В. Философия «трагического чувства жизни» М. де Унамуно: Автореф. дис. … канд. филос. наук. — Москва, 1986. — 17 с.

24. Гегель Г. Философия права. — Москва: Мысль, 1990. — 524 с.

25. Гегель Г. В. Эстетика: В 4 т. — Москва: Искусство, 1968—1973. — Т. 1—4.

26. Гозман Л., Эткинд А. Культ власти: Структура тоталитар. сознания // Осмыслить культ Сталина. — Москва: Прогресс, 1989. — С. 337—371.

27. Грабович Г. Іван Франко і Адам Міцкевич // Іван Франко і світова культура: Матеріали міжнар. симпоз. ЮНЕСКО. Львів, 11—15 верес. 1986 р.: В 3 кн. — К.: Наук. думка, 1990. — Кн. 1. — С. 135—141.

28. Грушевський М. Апостолові праці // Україна: Наук. двомісячник українознавства. — К., 1926. — Кн. 6. — С. 3—20.

29. Грушевський М. Звичайна схема «русской» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства // Вивід прав України: Документи і матеріали до історії укр. політ. думки. — 2-ге вид. — Нью-Йорк: Пролог, 1964. — С. 11—24.

30. Грушевский М. Против течения // Освобождение России и украинский вопрос: Ст. и заметки. — Спб.: Тип. т-ва «Общественная польза», 1907. — С. 1—5.

31. Грушевский М. Украинский Пьемонт // Там же. — С. 115—120.

32. Гулыга А. В. Гердер и его «Идеи к философии истории человечества» // Гердер И. Г. Идеи к философии истории человечества. — Москва: Наука, 1977. — С. 612—648.

33. Гулыга А. В. Немецкая классическая философия. — Москва: Мысль, 1986. — 334 с.

34. Гумилев Л. Н. География этноса в исторический период. — Ленинград: Наука, 1990. — 279 с.

35. Гумилев Л., Панченко А. Чтобы свеча не погасла: Диалог. — Ленинград: Сов. писатель, 1990. — 128 с.

36. Данилевский Н. Я. Россия и Европа. — Москва: Книга, 1991. — 574 с.

37. Деррида Ж. Национальность и философский национализм // Московские лекции, 1990. — Свердловск: Ин-т философии и права Урал. отд-ния АН СССР, 1991. — С. 43—62.

38. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? // Вітчизна. — 1990. — № 5. — С. 101—130; № 6. — С. 128—143; № 7. — С. 87—108; № 8. — С. 89—98.

39. Дзюба І. Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність? // Наука і культура. Україна: Щорічник. — 1988. — Вип. 22. — С. 309—325.

40. Дильтей В. Введение в науку о духе: Опыт построения основ для изуч. общества и истории // Зарубежная эстетика и теория литературы XIX–XX вв.: Трактаты, ст., эссе. — Москва: Изд.-во МГУ, 1987. — С. 108—135.

41. Донцов Д. Націоналізм. — 3-тє вид. — Лондон: Укр. Вид. спілка, 1966. — 364 с.

42. Достоевский Ф. М. Бесы // Собр. соч.: В 10 т. — Москва: ГИХЛ, 1957. — Т. 7. — 757с.

43. Достоевский Ф. М. Подросток // Там же. — Т. 8. — 657 с.

44. Достоевский Ф. М. Пушкин: Очерк // Там же. — Т. 10. — С. 442—459.

45. Енгельс Ф. Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії// Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 21. — С. 257—302.

46. Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності і держави: У зв'язку з дослідженнями Льюїса Г. Моргана // Там же. — С. 23—171.

47. Євшан М. Іван Франко // Літ-наук. вісн., 1913. — Т. 63, Кн. 7—9. — С. 286—290.

48. Жаботинський В. На хибному шляху // Вибрані статті з національного питання. — Мюнхен: Сучасність, 1983. — С. 99—111.

49. Зв'язки Івана Франка з чехами та словаками / Упоряд. М. Мольнар, М. Мундяк. — Братіслава: Словац. вид-во худож. літ., 1957. — 692 с.

50. Зеров М. К. Франко — поет // Твори: В 2 т. — К.: Дніпро, 1990. — Т. 2. — С. 457—491.

51. Зіньківський Т. Молода Україна, її становище і шлях // Писання Трохима Зіньківського: У 2 кн. — Львів: Б. в., 1896. — Кн. 2. — С. 81—119.

52. Ильенков Э. В. Почему мне это не нравится // Искусство и коммунистический идеал: Избр. ст. по философии и эстетике. — Москва: Искусство, 1984. — С. 277—300.

53. Канетти Э. Превращение // Проблема человека в западной философии: Пер. — Москва: Прогресс, 1988. — С. 483—503.

54. Кант И. Из «Лекций по этике» (1780—1782) // Этическая мысль: Науч.-публицист. чтения. — Москва: Политиздат, 1990. — С. 297—322.

55. Кант И. Критика способности суждения // Соч.: В 6 т. — Москва: Мысль, 1966. — Т. 5. — 564 с.

56. Каспрук А. А. Філософські поеми Івана Франка. — К.: Наук, думка, 1965. — 190 с.

57. Коллар Я. О литературной взаимности между славянскими племенами и наречиями // Антология чешской и словацкой философии. — Москва: Мысль, 1982. — С. 233—241.

58. Костецький I. Стефан Георге: Особистість, доба, спадщина // Вибраний Стефан Георге по-українському та іншими, передусім слов'янськими, мовами: В 2 т. — Штутгарт: На горі, 1968—1971. — С. 29—206.

59. Костомаров Н. Две русские народности: Письмо к ред. // Основа. — 1861. — № 3. — С. 33—80.

60. Костомаров М. I. Книги Буття Українського Народу // Кирило-Мефодіївське товариство: У 3 т. / АН УРСР. Археогр. коміс. та ін. — К.: Наук, думка, 1990. — Т. 1. — С. 250—258.

61. Куліш П. Зазивний лист до української інтелігенції // Україна. — 1990. — № 31. — С. 78.

62. Кьеркегор (Киркегор) С. А. Болезнь к Смерти // Этическая мысль: Науч.-публицист. чтения. — Москва: Политиздат, 1990. — С. 361—470.

63. Лебон Г. Психология народов и масс. — Спб.: Д. Павленкова, 1896. — 329 с.

64. Ленін В. І. Критичні замітки з національного питання // Повне зібр. творів. — Т. 24. — С. 111—145.

65. Ленін В. І. Що таке «друзі народу» і як вони воюють проти соціал-демократів? // Там само. — Т. 1. — С. 117—322.

66. Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму: Пис. 1919—1920 pp. // Українська суспільно-політична думка в XX ст.: Документи і матеріали. — Мюнхен: Сучасність, 1983. — Т. 1. — С. 483—506.

67. Лисовский А. Н. О малорусском национальном типе // Киев. старина. — 1902. — № 3. — С. 178—181.

68. Лисяк-Рудницький І. Вклад Галичини в українські визвольні змагання // Між історією й політикою. — Мюнхен: Сучасність, 1973. — С. 206—217.

69. Магочи П. Р. Иван Франко и статус украинской нации в многонациональном государстве // Иван Франко и мировая культура: Тез. докл. междунар. симп. — Киев.: Наук, думка, 1986. — Т. 2. — С. 82.

70. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури // Дніпро. — 1991. — № 1. — С. 148—177.

71. Маланюк Є. Пролог, не епілог (1856—1956) // Іван Франко. Вибір поезій. — Париж: Б. в., 1956. — С. 7—11.

72. Маркс К. До критики гегелівської філософії права: Вступ // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 1. — С. 384—397.

73. Маркс К., Енгельс Ф. Боротьба в Угорщині // Там само. — Т.6. — С. 171—182.

74. Маркс К., Енгельс Ф. Демократичний панславізм // Там само. — С. 281—298.

75. Маркс К., Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії // Там само. — Т. 4. — С. 405—441.

76. Масарик Т. Г. Ідеали гуманности. — Львів: Друк. НТШ, 1902. — 96 с.

77. Масарик Т. Г. Философские и социологические обоснования марксизма: Этюды по соц. вопр. — Москва: Изд-во Солдатенкова. — 1900. — 535 с.

78. Матеріали Другого віча української академічної молоді // Українська суспільно-політична думка в 20 ст.: Документи і матеріали. — Мюнхен: Сучасність, 1983. — Т. 1. — С. 75—79.

79. Мирний П. Лист до М. К. Заньковецької, 9 лют. 1892 р. // Твори: В 5 т. — К.: Вид-во АН УРСР, 1955. — Т. 5. — С. 371.

80. Мирний П. Лист до М. М. Коцюбинського, 30 берез. 1903 р. // Там само. — С. 412—414.

81. Мірчук І. Петро Лодій та його «Elementa Philosophiae» Баумайстера // Abhandlungen das Ukrain. Wissenschaftlichen Institutes, 1929. — Berlin. — Bd. 1. — S. 90—112.

82. Мірчук І. Світогляд українського народу: Спроба характеристики // Наук. зб. Укр. Віл. ун-ту в Празі. — 1942. — Т. 3. — С. 225—243.

83. Нири К. Философская мысль в Австро-Венгрии. — Москва: Мысль, 1987. — 192 с.

84. Ницше Ф. Веселая наука // Соч.: В 2 т. — Москва: Мысль, 1990. — Т. 1. — С. 491—719.

85. Ортеґа-і-Ґасет X. Бунт мас. — Нью-Йорк: Вид. ООЧСУ, 1965. — 156 с.

86. Оруэлл Дж. «1984» и эссе разных лет. — Москва: Прогресс, 1989. — 384 с.

87. Пчілка О. 3 листа до О. Огоновського, 13 (25) лют. 1892 р. // Леся Українка: Документа й матеріали, 1871—1970. — К: Наук, думка, 1971. — С. 85—87.

88. Ратнер Н. Д. Очерки по истории пангерманизма в конце XIX в. — Москва: Наука, 1970. — 222 с.

89. Рибалка Л. (Юркевич Л.) Російські соціал-демократи і національне питання // Українська суспільно-політична думка в XX ст.: Документи і матеріали. — Мюнхен: Сучасність, 1983. — Т. 1. — С. 237—255.

90. Розанов В. В. Возле «русской идеи»… // Соч. — Москва: Сов. Россия, 1990. — С. 317—334.

91. Розанов В. В. Уединенное // Там же. — С. 26—101.

92. Романчук Ю. Смутна поява // Діло. — 1897. — Ч. 97.

93. Рильский Т. К изучению украинского народного мировоззрения // Киев. старина. — 1888. — № 11. — С. 266—306.

94. Скрипник М. Хвильовизм чи шумськизм? // Більшовик України. — 1927. — № 2. — С. 26—39.

95. Скрипник М. До теорії боротьби двох культур. — Харків: Держвид. України, 1928. — 70 с.

96. Соловьев В. С. Национальный вопрос в России // Соч.: В 2 т. — Москва: Правда, 1989. — Т. 1. — С. 259—639.

97. Тертерян И. А. Мигель де Унамуно // Испытание историей: Очерки исп. лит. XX в. — Москва: Наука, 1973. — С. 75—129.

98. Тертерян И. А. Образ Дон Кихота и борьба идей в Испании XX в. // Человек мифотворящий: О лит. Испании, Португалии и Лат. Америки. — Москва: Сов. писатель, 1988. — С. 126—163.

99. Українка Л. Лист до Драгоманова, 17 берез. 1891 р. // Зібр. творів: У 12 т. — К: Наук, думка, 1978. — Т. 10. — С. 82—86.

100. Українка Л. «Не так тії вороги, як добрії люди» // Там само. — Т. 8. — С. 19—25, 293.

101. Унамуно М. О современном маразме Испании // Избранное: В 2 т. — Ленинград: Худож. лит., 1981. — Т. 2. — С. 201—220.

102. Унамуно М. Путь ко гробу Дон Кихота // Там же. — С. 236—249.

103. Унамуно М. Цивилизация и культура // Там же. — С. 220—227.

104. Феденко П. Вплив історії на український народний характер // Наук. зб. Укр. Віл. ун-ту. — 1942. — Т. 3. — С. 375—385.

105. Филипович П. П. Шляхи Франкової поезії // Филипович П. П. Літ.-критич. ст. — К.: Дніпро, 1991. — С. 61—94.

106. Франко I. Мойсей: Передм. // Зібр. творів: У 50 т. — К.: Наук, думка. — Т. 5. — С. 201—211.

107. Франко І. Дещо про Орфея та приписувані йому твори // Там само. — Т. 9. — С. 81—100.

108. Франко І. Перехресні стежки // Там само. — Т. 20. — С. 173—459.

109. Франко І. Хутірна поезія П. А. Куліша // Там само. — Т. 26. — С. 161—179.

110. Франко І. Етнологія та історія літератури // Там само. — Т. 29. — С. 273—282.

111. Франко І. Слов'янська взаємність в розумінні Яна Коллара і тепер // Там само. — С. 51—76.

112. Франко І. Дещо про себе самого // Там само. — Т. 31. — С. 28—32.

113. Франко І. Із секретів поетичної творчості // Там само. — С. 45—119.

114. Франко І. Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах // Там само. — С. 33—44.

115. Франко І. Промова на бенкеті під час ювілейного свята 1898 р. // Там само. — С. 310—311.

116. Франко І. Юрій Брандес // Там само. — С. 378—384.

117. Франко І. Маніфест «Молодої музи» // Там само. — Т. 37. — С. 410—417.

118. Франко І. З останніх десятиліть XIX віку // Там само. — Т. 41. — С. 471—529.

119. Франко І. Мислі о еволюції в історії людськості // Там само. — Т. 45. — С. 76—139.

120. Франко І. Наука і її взаємини з працюючими класами // Там само. — С. 24—39.

121. Франко І. На склоні віку: Розмова вночі перед Новим роком 1901 // Там само. — С. 286—299.

122. Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі // Там само. — С. 401—409.

123. Франко І. Поза межами можливого // Там само. — С. 276—285.

124. Франко І. Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова // Там само. — С. 423—438.

125. Франко І. А. Фаресов. Народники и марксисты. С.-Петербург, 1899 // Там само. — С. 272—275.

126. Франко І. Що таке поступ? // Там само. — С. 300—348.

127. Франко І. Дещо про польсько-українські відносини: Відповідь п. Романовичу на ст. «Хатні справи українців» // Там само. — Т. 46, кн. 2. — С. 258—279.

128. Франко І. Зміна системи // Там само. — С. 302—316.

129. Франко І. Поляки і русини // Там само. — С. 317–330.

130. Франко І. Лист до Олени Пчілки, кінець груд. 1885 р. // Там само. — Т. 48. — С. 596—598.

131. Франко І. Лист до О. М. Рошкевич, 29 лют. 1876 р.// Там само. — С. 46—48.

132. Франко І. З новим роком (1897) // Молода Україна. — Львів: Укр.-рус. вид. спілка, 1910. — С. 127—142.

133. Франко І. З кінцем року // Там само. — С. 96—108.

134. Франко І. Коли не по конях, так хоч по оглоблях // Там само. — С. 116—127.

134а. Франко І. Огляд української літератури за 1906 рік // Рада. — 1907. — № 12.

135. Франко І. Поет зради // Іван Франко: Збірник / Ред. І. Лакиза, П. Филипович, П. Кияниця. — К.: Книгоспілка, 1926. — С. 260—268.

136. Франко І. Реалісти чи кар'єристи? // Житє і слово. — Ч. 4. — С. 73—92.

137. Франко І. Семітизм і антисемітизм в Галичині // В наймах у сусідів: Зб. пр., пис. пол. та нім. мовами в пер. з поясн. та дод. авт. — Львів, 1914. — Т. 1. — С. 115—131.

138. Франко І. Ukraina Irredenta // Житє і слово. — 1895. — Ч.4. — С. 471—483.

139. Хвильовий М. Думки проти течії // Твори: У 2 т. — К.: Дніпро, 1991. — Т. 2. — С. 444—514.

140. Чаадаев П. Я. Философические письма // Статьи и письма. — 2-е изд., доп. — Москва: Современник, 1989. — С. 38—146.

141. Челидзе Л. Л. История и культура // Культура в свете философии. — Тбилиси: Хеловнеба, 1979. — С. 226—285.

142. Чемберлен Г. С. Раси, нації, герої // Літ.-наук. вісн. — 1899. — Т. 7. — С. 1—22.

143. Чижевський Д. І. Нариси з історії філософії на Україні. — Прага: Укр. громад. вид. фонд, 1931. — 175 с.

144. Шеллинг Ф. В. О Данте в философском отношении // Философия искусства. — Москва: Мысль, 1966. — С. 445—456.

145. Шинкарук В. И., Яценко А. И. Гуманизм диалектико-материалистического мировоззрения. — К.: Политиздат Украины, 1984. — 255 с.

146. Шлемкевич М. Загублена українська людина. — Нью-Йорк: Друк-ня Р. Крупка — М. Пирський, 1954. — 159 с.

147. Шпенглер О. Закат Европы. — Москва—Петроград: Изд-во Л. Д. Френкель, 1923. — Т. 1. — 467 с.

148. Штур В. В чем наша беда? // Антология чешской и словацкой философии. — Москва: Мысль, 1982. — С. 308—314.

149. Якубець М. Із спостережень над мовою та стилем творів Івана Франка, писаних польською мовою // Іван Франко і світова культура: Матеріали міжнар. симпоз. ЮНЕСКО. Львів, 11—15 верес. 1986 р.: У 3 кн. — К: Наук. думка, 1990. — Кн. 1. — С. 129—134.

150. Arendt Н. Totalitarianism. — New York; London: Macmillan, 1990. — 570 p.

151. Buttiglione R. Suwerenność narodu przez kultur // ETHOS: Kwartalnik Instytutu Jana Pawia II KUL. — 1988. — N 4. — S. 94—120.

152. Carlyle Th. On Heroes, Hero Worship and the Heroic in History. — Leipzig: Tauchnitz Ed., 1916. — 288 p.

153. Franko I. Beiträge zur Geschichte und Kultur der Ukraine. — Berlin: Akad.-Verl., 1963. — 577 S.

154. Franko I. Moje styky z prof. Masarykem // Зв'язки Івана Франка з чехами та словаками / Упоряд. М. Мольнар, М. Мундяк. — Братіслава: Словац. вид-во худож. літ., 1957. — С. 477—481.

155. Franko І. Pańtwo żydowskie / Publ. A. Wilcher // Harvard Ukrainian Studies. — 1982. — Vol. 6, N 2. — P. 238—240.

156. Gella A. Ewolucjonizm a początki socjologii: L. Gumplowicz i L. F. Ward. — Wroclaw etc.: PAN, 1966. — 270 s.

157. Gellner E. The Dramatis Personae of History // East European Politics and Societies. — 1990. — Vol. 4, N 1. — P. 116—133.

158. Górski E. Hiszpańska refleksja egzystencjalna: Studium filozofii i myśli politycznej. M. de Unamuno. — Wroclaw etc.: PAN, 1979. — 253 S.

159. Hankewitsch К. Gründzuge der Slawischen Philosophie. — Krakau, 1869. — 98 S.

160. Hroch M. How Much Does Nation Formation Depends on Nationalism // East European Politics and Societies. — 1990. — Vol. 4. N 1. — P. 101—115.

161. Hroch M. Social Preconditions of National Revival in Europe: A Comparative Analysis of the Social Composition of Patriotic Groups Among the Smaller European Nations. — Cambridge: Univ. press, 1985. — 220 p.

162. Januszewski В. W. Problematyka filozoficzna w wykładach paryskich Adama Mickiewicza. — Wroclaw: Wyd-wo Un-tu Wrocławskiego, 1986. — 144 S.

163. Johnston W. M. The Austrian Mind: An Intellectual and Social History, 1848—1918. — Berkely etc.: Univ. California press, 1972. — 638 p.

164. Kohn H. The Age of Nationalism: The Fist Era of Global History. — New York: Harper Brothers Publ., 1962. — 172 p.

165. Kohn H. The Idea of Nationalism: A Study in Its Origins and Background. — New York: Macmillan, 1945. — 735 p.

166. Markovits A. S. Introduction: Empire and Province // Nationbuilding and the Politics of Nationalism: Essays on Austrian Galicia. — 2nd Print. — Cambridge: Harvard Univ. press, 1989. — P. 1—22.

167. Mickiewicz A. Księgi narodu Polskiego. Księgi pielgrzymstwa Polskiego // Dzieła. — Warszawa. — 1955. — T. 6. Sz. 2. — S. 7—60.

168. Mirczuk I. O słowiańskiej filozofii // Przegląd filozoficzny. — Warszawa. — 1927. — Z. 2 / 3. — S. 117—135.

169. Rudnytsky I. L. Essays in Modern Ukrainian History. — Edmonton: Univ. of Alberta, Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1987. — 497 p.

170. Rudnytsky L. The Image of Austria in the Works of Ivan Franko // Nationbuilding and the Politics of Nationalism: Essays on Austrian Galicia. — 2nd Print. — Cambridge: Harvard Univ. press, 1989. — P. 239—254.

171. Smith A. D. Theories of Nationalism. — New York: Harper&Row, 1973. — 358 p.

172. Szporlyk R. Communism and Nationalism: Karl Marx versus Friedrich List. — New York: Oxford Univ. press, 1988. — 307 p.

173. Szpotański St. Adam Mickiewicz i jego epoka: W 3 t. — Warszawa; Kraków: Wyd-wo I. Mortkewicza, 1921. — T. 1: Racjonalizm i romantyzm. — 249 S.; T. 2. Towianizm. — 170 S.

174. Walicki A. Filozofja a mesjanizm: Studia z dziejów filozofii i myśli spoleczno-religijnej romantyzmu polskiego. — Warszawa: PIW, 1970. — 318 S.

175. Walicki A. Mickiewicza mesjanizm romantyczny // Filozofja polska. — Warszawa: Wiedza Powszechna, 1967. — S. 229—251.

176. Wilcher A. Ivan Franko and the Bible. — Univ. of Ottawa press, 1977. — 215 p.

177. Wilcber A. Ivan Franko and Theodor Herzl: To the Genesis of Franko's «Mojsej» // Harvard Ukrainian Studies. — 1982. — Vol. 6, N 2. — P. 233—243.

Примітки (до електронної версії)

Помилки набору, помічені та виправлені верстальником:

Стор. 123: …така «реактивність» маси, її пасивно-рецептивна настанова щодо соціальної дійсности як природної і тенденція до (консерваціїї =>) консервації статус-кво — аж ніяк не хвороба духа…

Стор. 128: …держава, котра, «знаючи потреби всіх своїх горожан, регулює… кілько кождий чоловік має працювати, а кілько спочивати, …кінець кінців може дійти й до того, (кімко =>) кілько в ній людей має родитися»…