antiqueОксанаЗабужкоХроніки від ФортінбрасаenОксанаЗабужкоcalibre 0.8.5329.7.201227058b49-9985-4491-8c0f-0867322879d61.0

Оксана Забужко

Хроніки від Фортінбраса

0 Слово

1 Входить Фортінбрас

2 Комплекс Ітаки

3 Мова i Влада

4 Мова і Право

5 Філософія і культурна притомність нації

6 Жінка-автор у колоніальній культурі

7 Психологічна Америка

8 Прощання з Імперією

9 Польська Культура

--------------------

СЛОВО ДО ЧИТАЧА

Чому це, — спитає читач, — хроніки? І чому — від Фортінбраса?

Зараз поясню. Точніше, спробую.

Одного вечора ранньої осени 1954-го року "вєчний", за 58-ю статтею, "ссильнопосєлєнєц" містечка Балєй Читинської области, а колись, "в миру", студент Львівського університету Стефко Забужко вертався з роботи до себе на квартиру (натоді він уже жив "вольняшкою", працював електриком і навіть справив собі першого "вільного" костюма, в якому й ходив). Містечко було, що називається, "призонне", замешкане людом то "полублатним", то засланчим, і кожна сезонна амністія стрясала ним, як пробуджений вулкан: випущені з табору вуркагани починали з того, що розживалися "на нове життя" — пороснувши випадкового перехожого лезом по горлу задля піджака або чобіт, і та осінь мала бути власне такою, Стефка попереджали не ходити поночі самому, але щось його в той вечір затримало, — і, щойно він звернув у навпомацки знайомий міжпарканний завулок, як у пітьмі розітнувся пронизливий заливчастий посвист, два тіла безгучно шурхонули водночас зобабоки через паркан, і вдарив у вічі, засліпивши, наче прожектором з "вишки", ліхтарик, — все трапилося так разом і блискавично, що він, як розказував потім, не встиг і злякатися — тільки й почув, як схитнуло повітря потойбіч ліхтарика здушеним, сливе що нажаханим видихом:

— Палітіческій!..

І — щезло, вимкнулось, провалилось назад у ніч — як примарилось (професіонали!..) — Стефко хвильку покліпав, розганяючи сліпі плями в очу, й рушив далі — крок за кроком потроху всвідомлюючи, на якім волоску од леза бритви зависло було оце перед миттю його заледве двадцятип'ятирічне горло.

...До кінця своїх днів мій батько так і зостався в переконанні, і мені цей епізод наводив як доказ, що ГУЛАГівські "блатні" — до "політичних", 58-ої статті, ставились шанобливо і з острахом (за суто кримінальною логікою: "боишься — значит, уважаешь"). I тільки дорослою, прочитавши Солженіцина, я дізналася, що це, м'яко кажучи, не зовсім так — що, цитую "Архіпелаг ГУЛАГ", "всі двадцяті, всі тридцяті, всі сорокові роки" політичні "Укропи Помідоровичі й Фан Фаничі" складали в очах "блатних" не більше ніж комічну своєю легкоприступністю здобич, покірний предмет безкарного (до того ж ревно заохочуваного таборовим начальством) ґвалту й розбою, і щойно в 1953-54-му роках становище різко переломилося — коли в ГУЛАГ влилися, ґрандіозним забуренням, ОУНівські етапи. Солженіцину не бракує ні спостережливости, ні фактографічної безсторонности, щоб визнати рушійну ролю саме цього "поповнення" — незліченного напливу бандерівських партизанів — у розв'язанні таборового руху опору, упродовж "всіх двадцятих, всіх тридцятих, всіх сорокових років" геть-то непомисленного, і етапи цього руху він фіксує вельми чітко — від по-військовому нещадної повсюдної "рубилівки" (винищення стукачів) до "сорока днів Кенґіра", найбільшого повстання в історії ГУЛАГу. — йому бракує тільки знання історії української (що для росіянина, зрештою, не дивина), аби впізнати в методах організації такого руху — пряме продовження ОУНівської партизанської війни, для всякого, бодай з чуток із нею знайомого, яснісіньке як на долоні: акурат така-бо "рубилівка" стрясала була Львовом кінця 1940-х (кажуть, жоден новопризначений шеф обласного НКВД не виживав довше трьох місяців, навіть ходячи виключно в цивільному!), і та "конференція", котрою розпочалось Кенґірське повстання, — коли до блатних "паханів" прийшли представниками від "політичних", цитую за оригіналом, "выдержанные широкоплечие хлопцы (розрядка моя: Солженіцин не уточнює, що то були за "хлопцы", лише шкодує, що імена їхні "не збереглися в протоколах", та й не вгадати йому в такій "позапротокольній дипломатії" почерку добре вишколених боївкарів. — О.З.)" — і запропонували до вибору: з ними, політичними, а чи з таборовим начальством, але якщо з цим останнім, то начувайтеся, блатні, бо "нас більше", — ця "конференція" звучить теж вельми знайомо, початки її — в 1930-х роках, у польському концтаборі Береза Картузька, що виявився для наших "выдержанных широкоплечих хлопцев" (мали-таки де навчитися витримки!) тільки репетицією ГУЛАГу... Ось ці-то безіменні перед історією "хлопцы" й зробили "58-му статтю" в очах "блатних" — "мужиками", авторитетними й шанованими, а після того, як союз їхній було скріплено кров'ю Кенґіра — ще й абсолютно, під страхом порушення "блатного" закону, недоторканними.

Оскільки можу тепер вирахувати, від 25 червня 1954-го року, коли страйкуючий Кенґірський табір було прицільним артилерійським вогнем стерто з лиця землі і під гусениці танків лягли пліч-о-пліч уже не "блатні" й "політичні", а просто — беззахисні люди, що заявили про своє право зватись людьми, і до того вечора, коли на темній вулиці сибірського містечка двоє озброєних бандюг одсахнули ножі, впізнавши в наскоченій жертві "політіческого" (по чім тільки й визначили так зразу, на око — невже по невитравне гімназіальній, "нерадянській" манері "хлопчика з доброї родини" носити костюмчик?..), минуло десь місяців зо два (в таборовому світі інформація ширилася, через пересилки, куди швидше, ніж на волі, — мені-от, щоб дібрати глузду в тій пригоді, знадобилось не одне десятиліття...). Себто, на сто котрийсь "день Кенґіру", коли самого табору вже не існувало, коли й їх самих, найпевніш, не було вже на світі, безіменні галичани й волиняки, ініціатори спілки з "блатними", сном-духом не передбачавши таких далекосяжних наслідків своїм діям, — урятували одному львівському студентові життя.

Через шість років потому врятований став моїм батьком. Так що, в певному сенсі, я можу вважати себе — дитям Кенґіру. Так воно виходить.

І ще одна малесенька історична довідка. Наприкінці 1970-х Юрій Шевельов-Шерех, один із найзагарливіших опонентів Донцова з його забісованим ніцшеанством та аристократичним культом індивідуальної волі, аналізуючи книжку Солженіцина, визнав, із притаманною йому об'єктивністю: "ніж у спину таборових стукачів, що його принесли українські в'язні, веде свій родовід кінець-кінцем від Донцова". Мені також не смакує Донцовська публіцистика, і до всякої тоталітарної ідеології, хай навіть спертої не на "масу", а на "еліту", я маю стійку відразу, але факт залишається фактом: без його бурхливих, воістину Drang-und-Sturm-івських інтелектуальних ескапад не було б ОУН — не було б "сорока днів Кенґіру" — не було б мене.

Є над чим подумати...

Принаймні два моральні уроки з цього — не тільки, як бачиться, "особистого" — сюжету є для мене насущно важливими. По-перше, що б там не писали з цього приводу французькі екзистенціалісти (котрі, як-не-як, крім цілком "оксамитної" для французів, порівняно з іншими народами, чотирирічної гітлерівської окупації, більше ніяких історичних драм не пережили), жоден бунт не є абсурдним — бодай тому, що в історичному часі траєкторії наших учинків принципово необлічимі. Про наслідки судити не нам — наша справа, як казала (по-моєму, куди розумніше за Камю, хоч і не так "софістиковано") французька-таки акторка Марі Льоран, "робити добре, хоч би що там говорилося": тільки тоді ми працюємо, в остаточному підсумку (читай, "на довгій дистанції") на врятування життя — байдуже, в якій саме формі. Ну, а по-друге — по-друге, все значуще, чому ми були свідками, має бути зафіксоване: інакше ніколи не дізнаємося — не тільки, кому саме завдячуємо життям, а й що взагалі комусь-то чимось завдячуємо (життя ж без вдячности — таки збіса паскудна штука...). Акурат у цьому пункті й вигулькує постать Фортінбраса — того, кому ми, за Шекспіровим задумом, завдячуємо (саме так!) донесеною до нас трагедією Гамлета (той-бо, розумничка, слушно втямив у передсмертному розпачі: "що за щербате ймення, /Як не розкрити все, лишиться по мені!"). Чимось цей норвежець завжди мене заворожував — якщо для Гамлета я мала розуміння, тобто могла себе з ним без труда ідентифікувати (рефлектуючий інтелектуал, типовий "Фан Фанич і Укроп Помідорович", траплений між жорна "звихнутого часу", тільки так безтолково й здатен був поводитися — невлад тицяючи шпагою навсібіч та виголошуючи красномовні монологи!), то до Фортінбраса живила стійкий пієтет як до недосяжного ідеалу — упродовж однієї сторінки він встигав завоювати Польщу, розпорядитись, аби повиношувано трупи, прийняти данський трон — все не переводячи духу! — і, на додачу, подбати про нащадків — залишивши їм "повість", якою зачитуємося от уже чотири століття: нівроку, нічогенький удався чоловічина!..

Потрібно було пережити українські дев'яності, цей, по всіх "лютих, крив'яних, нелюдських вчинках" 20-го століття нестак уже трагічний, як фарсовий у своїй загумінковості fin de siecle, щоб належне оцінити ґеніальність Шекспірового прийому: Фортінбрас — постать воістину, стовідсотково пост-трагічна: він потрапляє водночас — і діяти (і ще й як насичено!), і артикулювати події, переводячи їх у розряд хронік — майже синхронно з їх перебігом. Власне цим "модусом синхронности" й має відзначатися "пост-трагічна" доба, порівняно до трагічної: трагедія-бо "не вміє" говорити сама за себе, відступаючи це, оптично дистанційоване право наступним поколінням, тоді як Фортінбрасам випадає надскладна місія вже не просто рефлексії, а — рефлексії діяльної: вони, за визначенням, є заразом і хронікери, й учасники. "Позасвітність" — не їхній приділ, і, відтак, за красномовністю (що вона ж і ґеніальність!) Гамлетам вони наперед змушені поступитися (не та-бо доба надворі, що родить ґеніїв...), — але без них, Фортінбрасів, зосталась би — пустка, румовище, заглада й, вінцем усьому, гора нерозпізнаних трупів. Фортінбрас відповідає — за неперервану тяглість королівського маєстату: в перекладі на мову приступніших нам реалій, за тяглість культури, котра ж і є — шляхетство духа, зокрема й те, що його "блатні" з місця розпізнають на око як чужорідне собі: остання ситуація особливо багата несподіваними колізіями там, де "блатні", замість приналежного їм від віку "пера" — того, що входить попід ребра, — починають вимахувати перами справжніми, незалапкованими, а то й самозванцями гуртом лізуть на королівство, — там, де культура обертається на свою протилежність, і від середньовічної Данії ми переходимо до сьогоднішньої України.

Так от, про цю книжку.

Це сумна книжка, читачу, — для мене насамперед тим, що не маю певности, чи вона справді дійде до тебе, котрому адресована: це-бо не поетична збірка, і не роман (те, що пишеться "для себе", "для душі", і відтак завжди приречене зарезонувати в унісон із якоюсь іншою, співгармонійною "душею", навіть якщо автора натоді вже не буде на світі), і не гуманітарна розвідка, звернена до фахівців, хай би тих фахівців була й жменька. Всяка есеїстика — а закорінена в біжучих культурних процесах і поготів! — ab definite має собі за потенційного співрозмовця вільного інтелектуала — породу, в Україні послідовно винищувану впродовж цілого минаючого століття, а в 90-ті його роки просто й нелукаво поставлену поза умовами виживання. То її, цієї породи зацілілим екземплярам я підписую нині свої книжки — по одному примірнику на трьох ("ми скинулись..." — ціна в сім чи вісім гривень виявляється непосильною для однієї "вільноінтелектуальної" кишені); то вона, ця порода, тепер активно шукає (і знаходить!) рятунку своїм здібностям і вмінню поза межами України, ознаменувавши останні роки століття потужним латентним "брейндрейном" — либонь, чи не потужнішим, ніж був свого часу, в 1970-80-ті, широкозвісний "брежнєвський", чи пак "щербицький", — і вже встигла, з невмирущим національним гумором, охрестити процедуру одержання шенґенської візи гаслом "Назустріч виборам!" — сита чи голодна, гола чи вдягнена, ця порода вимирає за браком єдино насущного для неї — о, непорівнянно насущнішого за хліб! — вітаміну запотребованости: "не на Рейні, не на Марні" — у себе вдома, тепер-і-тут. Можна, звісно, заспокоїтися науковим діагнозом: мовляв, типовий колоніальний синдром, онде Ірландія й за сімдесят літ незалежности від нього не прочухалась, — тільки від самого лиш виставленого діагнозу хворому, на жаль, не легше, — надто коли по вивільнених "засіках" національного мислительного простору дедалі наполегливіше заходжуються шурхотіти "блатні духом": "блатні" депутати й "блатні" лауреати, "блатні" зірки й "блатні" професори... Можливо, всупереч Євангелію, тепер до них має належати царство земне?..

Шанси цієї книжки НЕ розминутися з тобою, бідолашний вкраїнський вільний інтелектуале, мій незмінний читачу, співрозмовцю і — заднім планом, спинним мозком, завжди — співавторе (тому що "ми однієї крови, ти і я"), — ці шанси виглядають мізерними. Ну просто до смішного жалюгідними — десь на рівні нуля з довгим дробом.

І все-таки я ризикую пустити цю книжку в світ — виходячи, зокрема, і з тої засади, що "жоден бунт не є абсурдним", див. вище. А трохи применшивши пафосу, скажу простіше: цією книжкою я сплачую свій борг дев'яностим — не важачись, Боже збав, навішувати на цю унікальну, розкішну й злиденну водночас, декаду тектонічного зсуву історії якихось там ґенералізуючих висновків (її висновки, коли міряти далекосяжними наслідками, всі ще попереду), — але розкидані по шкалі часу на дистанції в десять років (найранніший з уміщених тут есеїв датовано ще радянською добою — 1990-м, і друкувався він ще "підцензурованим" редакцією), мої синхронні рефлексії над тими культурними процесами, в Україні й поза Україною, котрих я була безпосередньою учасницею, бувши зібраними докупи, мають, сподіваюся, принаймні один шанс — відбити, хай як суб'єктивно-перекошено, безсистемно-доривчо, в друзках і оскалках, у кубістично посічених "чвертьпрофілях" — який-не-який, а таки інтелектуальний портрет доби. Амбіція ця тим більше важлива, що портретована доба за всяку ціну прагне ствердитися в пам'яті українців як драстично, войовниче антиінтелектуальна — як гнила й вульгарна доба "елітної" продажности та "масової" зневіри (кажучи Гамлетовими передсмертними словами, "що за щербате ймення!"). Мій обов'язок — засвідчити, що було й інше, "хоч би що там говорилося".

Я не голослівна: з друкованих раніше в Україні есеїв (їх тут приблизно половина) до книжки включено тільки ті, котрі мали суспільний резонанс, не раз і доволі гучний (подразнюючи, зокрема, неохололі нервові закінчення наших інтелектуальних трупів, які запекло опираються тому, аби їх повиношувано зі сцени), — тобто, все це читалося, обговорювалося, ставало предметом полемік (якого рівня — то вже інша справа), отримувало свій "індекс цитованости", а значить, хай там як, а все ж функціонувало в приналежному культурному просторі — якраз у тому, котрий мав би в пост-колоніальній, буцімто вибитій з "московського часу" і ще не переведеній на "європейський годинник" Україні в муках скластися, а дедалі більше показує на те, що — в муках розпадається... Власне ця обставина перш за все й "легітимізує", виправдовує для мене повторне, книжкове оприлюднення цих текстів — без ризику вподібнитися радянським (і не тільки) "майстрам" — авторам "збірних цеглин" — коленкорових фоліантів, любовно зліплених із усіх мислимих продуктів авторського пера, з промовами на ювілейних вечорах і газетними статтями включно (нарцисична практика есея, слава Богу, в умовах економічної кризи добряче підупала, і є всі підстави сподіватися, що криза протриває ще досить довго, аби остаточно пустити її в небуття). Поза тим, майже половину книжки складає вибір із есеїстики, адресованої "вільним інтелектуалам" Заходу й розкиданої по тамтешніх, малоприступних в Україні виданнях, зокрема і в перекладах — шведських, польських, німецьких тощо, — в оригіналі цю частину здебільше писано по-англійськи, і для книжки мені довелося зробити авторизований "переклад себе" на рідну мову: заняття, мушу зізнатися, цілком шизофренічне, але коли твоєю рідною є мова, непробійно-тупо утримувана в статусі "загумінковости" навіть у себе вдома, навіть за умов нібито-незалежности, а свій "персональний" психологічний годинник при тому норовиш, під свист, гик і улюлюкання рідного "загумінку", міряти "за Грінвічем", то volens-nolens маєш раз і назавжди змиритися з тим, що різного роду міжмовна еквілібристика забиратиме тобі непропорційно великий відсоток часу й сил, і перестати з цього приводу кигикати зиґзицею, — зрештою, БЕЗ такої еквілібристики й від самої рідної мови, в остаточному підсумку, зостанеться хіба лиш свист, гик і улюлюкання — на превелику втіху "блатних", я ж усе-таки з походження "політіческая", а "походження, — як точно тлумачив Х.Ортеґа-і-Ґасет старофранцузьке гасло, — зобов'язує".

Така "подвійна оптика" погляду на духовну ситуацію дев'яностих —"внутрішньоукраїнська" й "міжнародна" (з неминучим, проте, збереженням "української перспективи") — зумовила, своєю чергою, й "тріадичну" побудову "Хронік...": від загальної, "інтеркультурної" проблематики (перший розділ) через специфічно-українську, тепер-і-тутешню (цей, другий розділ, вийшов відповідно й найбільш публіцистично-заанґажованим) — до намагання, в останньому розділі, синтезувати, накласти на себе навзаєм ці два смислові поля, прочитавши хронічні (перепрошую за мимовільний каламбур!) українські проблеми в раніше, за колоніального режиму, "закритих" для нас інтернаціональних історико-культурних контекстах. Що з того вийшло — судити, річ ясна, не мені. Ці "хроніки" не претендують на повноту — зрештою, сама собою форма "хронік" має ту перевагу, що в принципі не визнає завершення й залишається безнастанно відкритою для подальшого продовження тяглости — також і тоді, коли, як писала автор цих рядків ще двадцятилітнім дівчиськом, "за століттям засунуться ковані брами і брязнуть у воду ключі" (тоді, на початку вісімдесятих, сорокалітній рубіж у 2000-му — останньому році "хворого століття" — справді асоціювався зі скреготом замків; нині, коли до цього рубежу рукою подати, розумієш аж надто добре: брами ніколи не зачиняються, не прищемивши собою живого...).

За жанром у передмові належаться так звані acknowledgements — подячні слова всім, хто в той чи той спосіб спричинився до появи книжки. В цьому, однак, випадку, як уже напевно зрозумів читач, список вийшов би аж надто довгим — мав би охоплювати цілу попередню, "трагічну" династію української інтеліґенції, де непримиренні опоненти Шерех (якого люблю) і Донцов (якого не люблю), хоч-не-хоч, сусідили б пліч-о-пліч. Всім їм сукупно завдячую тим, що ця книжка є — така, а не інакша.

Тож звертаю свій acknowledgement у майбутнє — тобі, читачу. Адже, якщо ти все-таки є — значить, попри все, що діється в данському королівстві, — династія триває...

Київ, 10 листопада 1999 р.

Входить Фортінбрас

Ф о р т і н б р а с:

А я з жалем прийму належне щастя;

В цім королівстві є й мої права,

Судьба мені велить їх ознаймити.

"Гамлет", 5, 2.*

Авторизований переклад з англійської (Oksana Zabuzhko. Enter Fortinbras //

A Kingdom of Fallen Statues: Poems and Essays by Oksana Zabuzhko. -

Wellspring, Toronto, 1996). В основу есею покладено доповідь на

Міжнародному письменницькому Форумі Lahti Writer's Reunion "Письменницький

час" (Муккула, Фінляндія, червень 1995 p.).

Якщо в нашому сьогоденні, де все міняється навально й безладно, мерехтячи, мов

екран зіпсутого телевізора, ще зберігаються судження, котрих не соромно *

виголошувати з категоричною певністю, то для мене одним із таких є переконання,

що письменницьке заняття вельми подібне до заняття дитини — обом належиться

ставити питання, а не відповідати на них. Уже майже неймовірним видається, що ще

яких п'ятдесят літ тому мислитель ранґу Камю міг уявляти письменника лікарем в

ураженому чумою світі. Досвід минулих п'яти десятиліть мав би зцілити нас од

подібної пихи: виявилось-бо, на наше прегірке розчарування, що література не

ма:є явного, видимого впливу на перебіг історичних подій. Наявність плеяди

першорядних поетів і прозаїків не врятувала ні Грузію — від сповзання в

національний безум, ні народи колишньої Югославії — від жахіття громадянської

війни. Наприкінці століття мусимо скромно визнати, що час літератури плине

паралельно і, в лінійному вимірі, незбіжно з часом історії.

Трохи поясню свою думку. З раннього дитинства я зростала в добрій вірі, що

писання віршів — то найважливіше з усіх земних занять. Завдячую цією солодкою

злудою не тільки наелектризованій атмосфері українських шістдесятих — хоча, ясна

річ, коли маєш шість років, а дорослі круг тебе, щойно зійшовшись до гурту,

починають екстатичне декламувати рядки, котрі "в усіх на слуху", — часом

пошепки, але з тим палкіше сяючими очима, — то це не може не вбитися в тяму на

всеньке життя. Одначе мою віру живили й поважніші підстави. По-перше, я

народилася (і майже до тридцяти прожила без права виїзду) в країні, де час,

здавалось, зупинився назавжди. (Вельми прикметне, що перша українська драма,

проголошена "класикою соціалістичного реалізму" і нагороджена, 1930-го року,

Сталінською премією, називалася — "Майстри часу"). В тій країні просто не могло

трапитися нічого спонтанного, незапланованого й непередбаченого. Усталена

послідовність партійних з'їздів та ленінських річниць, хоч би там що,

зоставалася непорушною. Тільки вони визнавалися (і відзначалися) за реальні

події, буцімто наділені містичною здатністю зненацька виводити двісті п'ятдесят

мільйонів людських істот з летарґійного сну і вкидати у вир незбагненне

бурхливої діяльности під назвою "соціалістичне змагання". Все, що не вписувалося

в цей сценарій — закордонні й локальні війни, голодомори, бунти, підпільні рухи,

не кажучи вже про поодинчі людські долі, — прирікалося на небуття, якщо тільки

не було втілене в слові — бажано найекспресивнішому й найлегшому до

запам'ятовування, отже, поетичному. Таким чином, у цьому Орвеллівському світі

називання на ім'я відновлювалося в своїй первісній, біблійній функції: щойно

називання по-справжньому творило назване, викликало його до життя, надавало йому

статус реальности. Байдуже, що ця "паралельна реальність" довший час зберігалася

ніби "в запасниках": найталановитіші наші поети-"шістдесятники", Василь Стус та

Ігор Калинець, провели роки життєвого зеніту в таборах для політв'язнів (Стус

там-таки й помер — на сорок сьомому році), але тодішні — датовані 70-ми — їхні

твори, оприлюднені щойно зі здобуттям незалежности, потрапили-таки цілковито й

докорінно змінити нашу пам'ять про минуле. Тож, якщо владці вважали себе за

"майстрів-виробників часу", то письменники андерґраунду виконували ролю

"майстрів-направників" — уперто "лагодячи" час, понівечений людською сваволею.

Я не згадала про ще одну важливу обставину: вже дівчинкою я знала, що належу до

нації, котра завдячує літературі самим своїм існуванням. В цьому нема нічого

спеціально нового, ані надзвичайного: колоніальні народи не мають власної

історії. Вся енергія їхнього чину тратиться на достосування до умов, нав'язаних

їм іззовні, і чи не єдиною продухвиною для згніченої колективної чуттєвости

залишається мова. Якщо не рахувати кількох коротких і невдалих "історичних

інтерлюдій", можна сказати, що впродовж двох із гаком віків російської

колонізації (із супровідною їй послідовною жорстокою русифікацією), Україна була

так званою "лінґвістичною нацією", яка в своєму найбільшому поетові, Тарасові

Шевченку, вшановує також і героя-націотворця, подібно як американці — Вашинґтона

й Лінкольна. Такий — зрештою, типовий — романтичний націоналізм переважна

більшість центральноєвропейських народів пережила в дев'ятнадцятому столітті. В

Україні він затримався майже на століття довше, тож, наприклад, у п'ятнадцять

років я твердо знала, що мені, яко українському поетові й спасителю нації,

вготовано на прийдешнє тортури, розп'яття, а також обов'язкову довічну славу в

грядущих поколіннях, — перспектива, од якої в п'ятнадцятилітки просто дух

забивало від захвату.

Виходить, отже, що мій особистий письменницький час охоплює відразу два століття

— дев'ятнадцяте й двадцяте, або ж, висловлюючись сленґом істориків, вік

націоналізму й вік тоталітаризму. Нині, сидячи за своїм хатнім "Макінтошем",

перекладаю "Щасливого подорожанина" Дерека Волкота, чудово знаючи, що жоден

український видавець сповна розуму не візьметься публікувати такої книжки в

осяжному — щонайменше п'ятирічному — відтинку майбутнього. Навіщо тоді, спитати

б, перекладаю? Не для грядущих поколінь, звичайно, — почасти для своїх

колеґ-поетів, які не читають по-англійському, але головно таки для себе: люблю

поезію Волкота, а переклад улюблених поетів — немов переливання крови: таким

робом всотуєш у себе невловне й невимовне нові, відмінні від твоїх способи

почування, доти приховані під машкарою чужої мови.

Так що, гадаю, я більш-менш готова зустріти й ще одне, двадцять перше

століття...

А одначе вже сама вживаність деяких понять недвозначно виказує нашу настійну

одержимість минулим. Живеш у країні, що визначає себе аж через три з шерегу

префікси "пост-": пост-комуністична, пост-тоталітарна, пост-колоніальна. В

літературі панує пост-модернізм: її-бо, літератури, Золотий Вік, як і годиться

Золотому Вікові, лишивсь позаду, і тепер, чого не торкнись, усе виявляється

цитатою. Популярний український тижневик зветься "Пост-поступ" — інакше,

"післяпрогрес". Виразне відчуття "кінця часів", фіналу грандіозної історичної

драми, котра начебто перейшла, проте якимось чином все ж не вичерпала себе,

зоставшися в душах і умах недовижитим, неперетравленим послідком, чіпко тримає

нас, висловлюючись у граматичних термінах, у стані "доконаного теперішнього

часу", англійського "Present Perfect Tense". Не можемо навіть, як Гамлет,

нарікати, — мовляв, звихнувся час: навпаки, виглядає на те, ніби аж надто багато

історичних часів жужмом упхалося в тісний, насилу двадцятилітній проміжок. Не

забуваймо, що Україна, на додачу, ще й пост-ядерно-катастрофічна країна, і

навряд чи можна уявити собі щось більш "пост-модерністичного", ніж закутушкана

хустиною старенька бабця за копанням радіоактивної картоплі в безлюдному селі

Чорнобильської зони. Образ сливе Прустівський за структурою: оце ж він і є,

віднайдений час! До-індустріальна й пост-індустріальна ери, дитинство й старість

цивілізації — злиплись докупи. От тільки результат такої злуки виявився

смертоносним...

Забагато подій трапилося на віку одного покоління, щоб дати нам хоч якийсь шанс

похопитися ввести їх у внутрішній код людських почувань. Бо ж почування куди

вимогливіше за думку, воно потребує куди більше часу, аби сформуватись і

визріти. Коли темп ґлобальних перемін прискорюється до навального, а екран

вістей із прибутною швидкістю миготить усе новими й новими кадрами, людська

психіка переходить до захисту — відгороджуючись від усякого допливу новин, який,

не бувши засвоєним емоційно, загрожує їй розладом. Тридцять років тому війна,

розв'язана в самому серці Європи, правдоподібно, перевернула б шкереберть цілу

західну цивілізацію. Сьогодні ми глипаємо в телевізор, залпом проковтуючи

вранішню каву, скрушно хитаємо головою — ай-яй-яй, що робиться, — грюкаємо

вхідними дверима й кидаємось наздоганяти автобуса: ми не допускаємо на мить,

було, заблислі в нас жаль і гнів увійти в нас глибше, тлумимо й гасимо їх на

бігу: на таке нема часу. Замість робитися майстрами часу, ми стали його

бранцями. У висліді живемо в стані якихось перманентних почуттєвих викиднів: ані

любити близьких нема коли, ані дорогих небіжчиків оплакати, — зате дедалі, то

більше оплакуємо власну безмежну самотність.

І письменник, здавалось би, приречений завжди залишатися професіоналом

почування, артикулювати для людей, занадто поглинутих самим перебігом життя,

діянням у ньому, аби над ним ще й рефлектувати, їхні глибоко укриті душевні

стани, їхні сни і страхи, і болісно невиразні, і заледве означені відчуття, —

письменник теж виявляється похованим під обвалом подій. Веж із слонової кости

більше не існує — нема їх де притулити. Мене завжди приголомшувало, як це в

дев'ятнадцятому столітті, де не було навіть друкарських машинок, не те що

персональних комп'ютерів, люди примудрялися писати десятки грубезних томів —

гусячим пером при свічці! Вже з появою друкарських машинок повні зібрання творів

помітно "схудли". Нині, наприкінці століття, життя плідного й успішного автора

незрідка увінчує одним-єдиний томисько — гаразд, коли два. Чи не означає це, що

ми потроху сходимо зі сцени?

Але ж трагедія таки — була! Бо ж, поза всяким сумнівом, щойно в цьому

упливаючому столітті гомо сапіенс сягнув дна пекла як вид (раніше, перед добою

Освенціма й ГУЛАГу, досвід подібних падінь ніколи не бував ґлобальним, а відтак

окрема, поодинча особистість зберігала за собою цілком правний шанс від нього

відсторонитись, — шанс, нині затрачений безповоротно). Тепер, коли трагедію

скінчено, і комунізм зазнав краху, і остання тоталітарна імперія розвалилася, ми

сторопіло озираємося назад, на поле бою, всіяне трупами й каліками в муках

корчів: що ж нам робити? Та чи й потрібні ми в фіналі, коли вже по всьому?

А в фіналі, не забуваймо, якраз і входить Фортінбрас. Це не хто, як він,

виявляється літописцем — виносить тіла забитих і реєструє все, що тут скоїлося.

Якби не він, ми б зроду не почули про Гамлета. Це він, Фортінбрас, наділяє

Гамлета — дарма що посмертно — всією повноважністю земного існування.

Тож провадьмо й далі реєстри — хай би навіть тільки своїх власних почувань. І

сподіваймося, що вони таки потраплять витворити окремий, "паралельний" час — той

єдиний, який у кінцевому підсумку тільки й важить: час людини — в тому всьому,

що так маловрозумливо зветься її життям.

КОМПЛЕКС ІТАКИ

[ Опубліковано по-польськи: Gazeta Swiateczna, No. 143.2436, 21-22.06.1997; у

словацькому перекладі:

OS-Forum obcianskej společnosti, Sept. 1997/4; в білоруському: ARCHE, No 1,

1998. ]

Сюжет, вічно притягальний своєю універсальністю: багатолітній блукалець світами,

переживши війни й тисячу смертельних небезпек, чудом урятувавшись із печери

людожера та з острова лихої чарівниці, що обертає людей на свині, і що там ще

значилося в його неймовірному curriculum vitae, — повертається, нарешті, на

батьківщину. Тимчасом син його, розуміється, виріс на здоровенного молодця, в

домі роїться од численних претендентів на руку дружини, і впізнає поворотця

тільки стара нянька — по шраму на нозі.

Ім'я блукальця — Одіссей, і все з ним, як пам'ятаємо, скінчилося гаразд. А от

інша версія того самого сюжету: по п'ятнадцяти роках брежнєвських таборів,

побувавши і в тюремних лікарнях, і в камері смертників (бо спочатку був

засуджений на смерть — за вивішеного в рідному селі жовто-блакитного прапора),

повертається наприкінці 1970-х український Одіссей на адресу, де мешкає його

родина, — зійшовши з автобуса в незнайомому містечку, питає на автостанції в

місцевого хлопця, як пройти на таку-то вулицю, хлопець береться його провести —

їм виявляється по дорозі, і блукалець доходить до потрібного будинку, і

знаходить потрібні двері, і хлопець входить у ті двері — разом із ним, і

виявляється — його сином.

Цю другу історію оповів колишній радянський дисидент, нині професор

Єрусалимського університету Михаїл Хейфец у своїй книзі табірних спогадів

"Українські силуети". Крім особливо високо цінованої в нашу інформаційну добу

документальної достовірности докладних імен і дат1 ця новітня версія

1 Федір Дронь був засуджений у Львові 1961-го року, в розпалі так званої

"хрущовської відлиги". Західним інтелектуалам, заскоченим появою України

на політичній мапі, не вадило б знати, що тільки того одного, нічим не

примітного в історії українського опору року в самій тільки Львівській

області було винесено сорок (!) смертних вироків за політичними

обвинуваченнями в "зраді батьківщини", себто в сепаратизмі.

різниться від міфа-оригіналу й дечим істотнішим — сумною правдою, що сповна від

крилася людству, либонь, аж унаслідок ґеополітичних струсів, спричинених двома

світовими війнами, переселенською практикою тоталітарних режимів та масовими

міґраціями, Коротко, якщо для гомерівського грека безсумнівною була сама

наявність Ітаки як незмінної духовної вітчизни, дому, "отчого порога", себто

місця-куди-можна-повернутися, — то Одіссей кінця 20-го століття, кидаючи,

нарешті, якір біля омріяного рідного берега, ризикує не тільки бути невпізнаним

— він ризикує сам не впізнати Телемаха. І Пенелопи. І палацу. І тої няньки, якій

належиться пред'явити шрам. Змилуйтесь, люди добрі, скажіть, на Бога, як зветься

цей острів?..

Ітаки немає — та Ітака, що світила Одіссеєві на дні смердючої печери циклопа, що

вела його крізь морські урагани й виривала з лап організаторів незліченних

"свинських ферм", Ітака, пам'яттю про котру він, властиво, й вижив, —

виявляється, існувала тільки в його уяві. З цього моменту починається правдива

драма Одіссея: досі-бо, в які б халепи не потрапляв, він був — Одіссей, цар

Ітаки. Не знайшовши Ітаки на сподіваному місці, він більше не знає, хто він.

Психологи йменують цей стан кризою тожсамости. Але й психологи губляться в

дефініціях, коли в ситуації Одіссея опиняється цілий народ.

Франц Фанон проти Леоніда Кучми

Властиво, в ситуації Одіссея приречений опинитися кожний народ, який переходить

від колоніальної залежности до самовладного й самочинного існування.

Колоніалізм-бо, перетворюючи підбитий народ із суб'єкта власної волі на об'єкт

чужої, неминуче відчужує його від себе самого, в метафізичному сенсі відправляє

у вигнання — навіть і без жодних депортацій. Відповідно головний смисл

деколонізації — то повернення нації "до себе додому", поновне опанування "собою"

і всім "своїм" — від земельних надр до історії й культури. На центральних

вулицях сьогоднішнього Києва поміж п'ятиметрових реклам ІВМ, Hond'и й Lego

впадають в око велетенські табло з яскравим, синьо-зелено-золотим київським

краєвидом: дніпровські кручі, ріка в ажурному плетиві мостів, сяючі на сонці

лаврські бані в кучерявій парковій зелені, і поверх усього — розгонистий напис:

"Кияни! Це ваше місто!" Фізичний образ — так немовляті тицяють на його

відображення в дзеркалі: це — ти, бачиш, це — ти... Одночасно український

президент заявляє пресі, що за чотири роки незалежности національна ідея не

зуміла виправдати себе як загальнодержавна ідеологія, а українська поетеса

нарікає на сторінках наймасовішої газети, що Україна ніколи ще не була так

далеко від України, як тепер. Новою, несподівано "своєю" країною невдоволені

всі, на всю широчінь політичного спектра: від пенсіонерів з орденськими

планками, котрі зненацька опинилися за межею бідности, натомість збагачені

знанням, що змарнували молодість, воюючи за чужу й ворожу імперію (ну й не

вхопить чоловіка трясця від таких струсів на старість?! — а не забуваймо, що

саме пенсіонери становлять більшість дорослого населення, нинішні українці —

стара нація...), до щирих патріотів, які в брежнєвські роки наважувались на

вулицях уголос розмовляти по-українському, потай співали заборонених пісень і

мріяли про Шевченкового "Кобзаря" без купюр, а сьогодні, з усім своїм

довгоплеканим стражданням (бо ж, коли страждання стає повсякденням, не

залишається нічого іншого, як його полюбити, — підрадянський український

патріотизм був глибоко мазохістським явищем...), виявились безжально списані

насмішкуватою, енергійною, комп'ютернo грамотною молоддю кудись у дев'ятнадцяте

століття.

Невдоволені то невдоволені, а от на стурбоване запитання соціологів (вочевидь

занепокоєних білоруським прецедентом) — чи стали б ви голосувати нині, 1995-го

року, за українську незалежність? — абсолютна більшість, так і хочеться сказати

— "похмуро", підтвердила своє рішення чотирирічної давности. Мова, отже, не про

ту чи іншу політичну погоду. Мова про Ітаку — про ту, яку ми поки що готові

впізнавати тільки на ґлянсованій листівці з синьо-зелено-золотим краєвидом.

Реальна Україна виявилась "не така".

Якби президент Кучма читав Франца Фанона, його невдавані бідкання з приводу

того, що "національна ідея не спрацювала", можна було б узяти за докір нашій,

по-радянському розумово малорухливій, до голизни прорідженій репресіями й, за

всіма ознаками, глибоко провінційній інтелектуальній еліті, котра на місце нагло

запотребованої національно-державної ідеології не спромоглася, в кінці 20-го

століття, запропонувати нічого, крім зношених "гетьманських клейнодів", непевних

"скарбів гетьмана", і взагалі "дороги на Січ" (цитую — чи ж не промовисті? —

назви фільмів, знятих державною кіностудією в перший рік незалежности), — читай,

фразеології традиційного українського романтичного націоналізму, заблукалого між

трьох сосен історії, філології та етнографії, тільки трохи підлатаного лексикою

"інтеґрального" державництва зразка 1943-го року (її, ту лексику, в недоторканій

музейній цілості зберегла наша діаспора й із розпадом СРСР радо здала "до Краю",

вкупі з канцелярією Українського Уряду в Екзилі). Задля справедливости варт

зазначити, що — був такий період, коли ціле українське суспільство живилося цією

версією "національної ідеї" (а по суті — реставрацією національної історичної

пам'яти, котру нам були затято "одбивали" усіма мислимими способами, включно з

ГУЛАГом): цей період припав на останні роки існування імперії. Тоді-то

стотисячні мітинґи натхненно виспівували за студентськими бардами "Гей, там на

горі Січ іде...", а літературний журнал міг завиграшки піднести наклад до

півмільйона, передрукувавши яку-небудь класичну, заборонену від 1930-х, "Історію

України" — Грушевського чи Дорошенка, Бантиш-Каменського чи Єфименко (вибір був

колосальний, бо заборонені були всі: окремої, своєї історії Україна в складі

СРСР мати не могла). Українська інтеліґенція, яка впродовж десятиліть

добровільно виконувала соціальне небезпечну місію консервантів історичної

пам'яти, прожила ті роки в стані, близькому до перманентного сп'яніння.

Природно, що нині прийшов час на похмільний синдром: пам'ять про минуле

виявилася тим, що в математиці зветься умовою необхідною, але недостатньою, — не

можна рухатися в майбутнє задом наперед.

Через таке "відкриття" переходять усі пост-колоніальні нації — Фанон стверджує,

що після ста років колоніального існування утримувана на "підпільному" становищі

національна культура неминуче перетворюється на скам'янілу збірню відпадків,

"мінеральний шар" відмерлих традицій та музейних експонатів. Східна Україна була

російською колонією понад два століття, Західна, довший час перекраювана вкупі з

мапою цілої Центральної Європи і, відтак, динамічніша, а значить, і національне

живіша, — понад п'ятдесят років. Нічого, отже, дивуватися, що наша національна

романтика встигла добряче струхлявіти.

Леонід Кучма не читав Франца Фанона. Для нього, як загалом для того прошарку

радянської бюрократії, звідки він вийшов, випущена з підпілля українська ідея

асоціюється — зі стрілецькою піснею зразка 1918-го року та шароварами завширшки

в телеекран. А проте своєю наївною заявою президент освідчив загальну суспільну

розгубленість — гостру потребу нової відповіді на запитання, яке півтораста

років тому вперше поставив був перед українцями Шевченко і яким нині повсюдно

рясніють газетні шпальти:

"Хто ми? Чиї сини? Яких батьків?"

Доля України виглядає унікальною навіть порівняно до решти

центральноєвропейських народів — цих, за влучним висловом Мілана Кундери,

"невдах історії", до чийого грона Україна, між іншим, завжди поривалася належати

культурно, — болісно випручуючись із пащі російського Поліфема, котрий помалу

перетравлював її на таку собі "мало-(отже, "недосить"?)-російську" область із

фольклорно-кулінарним місцевим колоритом. Країна, котра, в силу свого

геополітичного становища, впродовж тисячоліття перебувала на розхресті

протилеглих культурних впливів — візантійства і православ'я, з одного боку, і

католицького Риму, з другого (а в міжчасі, маючи "прозорий" кордон із Кримським

ханатом, встигла прийняти з півдня ще й добрячу давку орієнтальної культури),

країна, як жалібно співається в народній пісні, "при битій дорозі" — коридор,

прохідний двір, котрим хто тільки не гупотів — то "з варяг у греки", то з

азійських степів у глиб Європи, — властиво, мала б, при клінічній слабкості

централізуючих, державних традицій, давно розповзтися, як клаптикова ковдра, на

безформний конгломерат етнічних "земель". В аспіраціях сьогоднішніх прихильників

федерального устрою України (якщо зняти з тих аспірацій не завжди чистий

політичний підтекст) є-таки певна рація: Україна справді виявилась різна. Для

степовика зі Слобожанщини (колись автономної, гетьманської, а згодом

перетвореної на плацдарм російського наступу — саме по ній, до речі, найлютіше

пройшовся голод 1933-го, підрізаючи на пню давню хуторянську культуру,

обезлюднюючи цілі райони — згодом заселені прибульцями з Росії) сам вид містечок

Галичини — із недоруйнованими Радянською владою середньовічними фортецями й

вузькими вуличками колишніх єврейських кварталів, якими в неділю бабусі

провадять біло вбраних дівчаток до першого причастя, — то вже "майже Польща",

така сама екзотика, як татарські мечеті в Криму чи на Поділлі.

Щоправда, в своїй урбанній версії українська культура споконвіку була строкатою,

гетероґенною: в міському ландшафті мазепинські барокові собори природно сусідили

з польськими костьолами та синагогами, а на базарних торжищах стояв різномовний

лемент — від волоського до вірменського. Росія доклала чимало зусиль, аби, як

любили висловлюватися більшовики в своїх партійних програмах, "знищити

відмінності" (між багатими й бідними, між містом і селом, між народами, мовами,

горами й долами...), — на чому, врешті, й зазнала ґлобальної, цивілізаційної

поразки: всяка-бо життєтворчість мислима лише як урозмаїтнення, отже помноження

відмінностей, загладження ж їх є, навпаки, процесом інволюційним і можливе хіба

на рівні "найнижчого спільного знаменника": мовно — на рівні калікуватого

російського "ньюспіку" з непозбутнім акцентом, конфесійно — на рівні нуднющих

"відправ" під гіпсовим погруддям Леніна, майновo — на рівні загальних злиднів...

Продукт такої заглади — трагічний homo soveticus, нині безнадійно заблуканий у

пошуках своєї культурної приналежности, — особливо чисельний на Сході й Півдні

країни, там, де російський вплив тривав найдовше. А проте й на Правобережжі

зрусифікованим уже в третьому поколінні полякам і євреям нема звідки, за А.

Заґаєвським мовлячи, "їхати до Львова" — чи, відповідно, до Умані або Бердичева

(колишніх духовних осідків хасидизму): неавтохтонні меншинні культури України

виявились практично беззахисні перед совєтизацією.

Проблема, одначе, в тому, що свідоме власної тожсамости українство існувало в

колоніальній Україні на таких самих правах, як і решта "меншин" (звісно, крім

російської), паралельно їм, не зливаючись і не перетинаючись, — просто його

оборонна потуга виявилась дужчою. Правда, й тиск на нього був дужчим: панівна

культура владно нав'язувала українцям той спотворений, ґротесковий "образ себе",

котрий не лишає місця для самоповаги, — щось як коли б полякам довелося, за

браком інших джерел, ототожнювати себе єдино з "полячішками" у романах

Достоєвського, а східним німцям — із німецькими персонажами радянських фільмів

про війну. В таких умовах вирішальним було зберегти своє велике "НЕ" —

свідомість того, що "ми", по-перше, НЕ такі (як "вони" нас бачать), а по-друге,

НЕ те, що "вони": "ми" — інші, "ми" — Європа, то тільки через "них" у "нас"

звихнулась історія... І от з'ясувалось, що в Україні незалежній саме поняття

"ми" набуває зовсім іншого сенсу — що українська нація не тотожна ні власне

етнічному, ані навіть україномовному українству (в молодшій ґенерації дедалі

більшає людей, котрі йменують себе "українцями російського походження"), що

доскіпатися якихось синтезуючих констант в ким тільки не твореній (і все ж то не

без участи українців!) українській історії — справа геть безнадійна, і ліпше

відразу махнути на все те рукою, та й запустити в річницю війни ветеранів УПА з

ветеранами Радянської Армії по вулицях спільним ходом, в надії, що скорботна

пам'ять усіх примирить, — з'ясувалося, що над Україною, якою вона повертається

"до себе" після відвічної одіссеї, взагалі навряд чи можлива парасолька єдиної

ідеології. Та й чи потрібна?

Це дуже важко прийняти — надто після незабутньої "школи комунізму", де існувало

Єдино Правильне Вчення, і світ ділився на "за" і "проти". Крім того, сумніваюся,

щоб мій приятель-художник, якого студентом били в КҐБ по вухах, залишивши йому

30% слуху, став розчулено обійматися зі своїми тодішніми майорами (а тепер,

либонь, полковниками) в пориві національної єдности. Але, протинявшись добрий

десяток літ поза Україною (то був особливий феномен — прихованої, "брежнєвської"

української еміграції, коли інтеліґенцію витискали до метрополії, унеможливлюючи

їй будь-яку працю вдома), сьогодні він проходить Андріївським узвозом — цим

київським аналогом Монмартру й Ґрініч-Вілиджу, — зі статечним, блаженним спокоєм

домовласника: він знайшов свою Ітаку.

Хто — на Андріївському узвозі, хто — на дачному городчику (за статистикою, понад

50% населення живиться з власних присадибних ділянок): в Україну вертається дух

осілости. На руїнах одної з найдавніших у Європі аграрних культур, після

голодомору й примусової колективізації ("традицій підрізації", за формулкою

поета) українці помалу, вперто й терпляче відновлюють своїх genii loci, культ

місця. Тожсамість, як у добу феодальних князівств, виміряється — тутешністю.

Українська історія вернулась на круги своя.

"Що дасть нам силу?"

Це ще одне з класичних українських питань — сформульоване понад вісімдесят років

тому Лесею Українкою, котра й відповіла на нього, власним життям і творчістю:

заселивши заборонену й переслідувану мову ("дім буття", за Гайдеґером, в

українському випадку — забитий дошками) цілим пантеоном персонажів світової

культури, від героїв гомерівського епосу до пророка Мохаммеда, Дон Жуана й

масачусетських піліґримів, і в той спосіб піднісши сволок "української хати" на

вселенську висоту. Це дуже "центральноєвропейська" відповідь — коли духовним

еквівалентом нації, ґарантом її єдности, а значить і життєздатности, стає

культура (ще Масарик свого часу стверджував, що "національна ідея є ідея

культури"!), причому неодмінно культура відкрита, включена в процес

універсального, крізь час і простір, обміну вартостями.

Якою буде завтрашня Україна, залежить від того, чи потрапить сьогодні українська

культура витримати вдруге (після "Розстріляного Відродження" 1920-х) завданий їй

історією іспит на "мажоритарність" — із вічно загроженої,

покривджено-"меншинної", скупченої в собі зробитись самовпевнено-екстравертною

—"своєю", обволікаючою й проникаючою, як повітря, для всіх, хто населяє Україну.

Для початку вона має "привласнити", опанувати й органічно ввібрати в себе всі

дотеперішні духовні злети, що відбувалися в сфері її присутности й відчужувались

од неї метрополією — ну скажімо, розгледіти обриси українського ландшафту в

естетиці того ж хасидизму чи включити в свій контекст не лише Гоголя, а й

"породженого" ним киянина Булґакова (дарма що того трусило від люті на сам звук

української мови!): все це також значною мірою "наше", і за відродження та

розвиток "меншинних" культур на українському ґрунті — як матеріальному, так і

духовному, — тепер відповідаємо — ми.

Спроба 1920-х вибудувати "мажоритарну" культуру скінчилася трагічно — але вона

лишила по собі фільми Довженка, і театр Курбаса, і український малярський

аванґард, і прозу Хвильового та Підмогильного, — те, що допомогло українцям не

повірити імперії, котра сімдесят літ переконувала їх у їхньому неіснуванні.

Новий образ Ітаки, що його має витворити уже пост-колоніальна українська

культура, і буде для нашого Одіссея новим "образом себе". Так що, за великим,

екзистенційним рахунком беручи, головне наше національне випробування ще

попереду.

Доба героїчного епосу минулась. Наразі переходимо добу конструктивної самоіронії

— ну бо як інакше вичистиш залишені у спадок, замість омріяного палацу, Авгієві

стайні?.. Хоча і це вже — з іншого міфа: Одіссей, пам'ятаємо, стаєнь не чистив.

МОВА I ВЛАДА

[ Опубліковано в журналі "Дніпро", №11. 1990 р. ]

У своїх "Споминах" М.Грушевський із фаховою безсторонністю історика констатував,

що загалом люди рідко коли відчувають справдешній історичний масштаб тих подій,

котрі розгортаються їм перед очима: так, українське громадянство в 1876 р. й

гадки не мало про можливий фатальний вплив Емського указу на майбутнє нації.

Коли ж у столітню річницю цієї акції (брежнєвська адміністрація обожнювала

ювілеї!) з усіх шпарин полізли незліченні, великі й малі, відомчі постанови —

про переведення на російську мову наукової продукції (кандидатських і

докторських дисертацій — у зв'язку, мовляв, з удосконаленням роботи ВАК), про —

я ледь не написала "русифікацію освіти", хоча в офіційному ідеологічному арґо це

подавалось як "підвищення-рівня-викладання-російської-мови", з усіма

відповідними наслідками — од поновлення дореволюційної доплати "за обрусение

края" для вчителів-русистів до масового закриття "інородчеських" (в тому ж арґо

"національних") шкіл та директивного перетворення мовознавства на своєрідну

танатологію* мови, покликану займатися головно * Розділ медицини, що

вивчає процеси, які відбуваються в організмі в останні передсмертні

моменти й після смерті.

впливами російської мови на "національні" та в належний час засвідчити

природність загину цих останніх у "новій історичній спільності — радянському

народові", — одне слово, коли через сто літ після Емсу відчуження народів від

їхньої мови знову проголошено за послідовну урядову програму, то це вже й не

сприймалося за подію, оскільки сама перманентність процесів лінґвоциду, їхня

тяглість та наскрізна проникальність у всі соціальні структури робила їх масштаб

малопомітним для ока самовидця. А між тим ідеться про ґрандіозний — воістину

космічний — експеримент над людиною, досі не поцінований належно ні нашими

(навіть найпоступовішими!), ні, скільки мені відомо, й західними інтелектуалами

(цим останнім то й дивуватись нічого: відомо ж бо, що поріз на власному пальці

завжди дошкуляє дужче, ніж звістка про людську гекатомбу десь на іншому

континенті...).

Я не лінґвіст, не філософ мови, усі мої спостереження досить суб'єктивні, а

проте оприлюднити їх вважаю за потрібне з двох причин. По-перше, в нинішній

лінґвістичній ситуації в Україні хіба лише літератори — люди, котрі

безпосередньо працюють з мовою і в мові, занурені в саму її змислову

речовинність, — ще зберегли в поглядах на неї природний здоровий глузд

практиків. Тому й перші удари на сполох — гине, вимирає українське слово! —

залунали в умовах дозволеної гласности не на мітинґових майданах, і не з

академічних мовознавчих кафедр, а на письменницьких пленумах (а вже звідти пішли

ширитися концентричними колами по цілому краю): літератора, коли він тільки

годен відчувати свій матеріал — слово — бодай настільки, наскільки порядний

столяр чує дерево, просто неможливо заморочити сталінськими мовожерськими

ідеями, ніби мова — всього тільки засіб спілкування, отже, байдуже, як саме

передавати індиферентну до слова думку — хоч рідною, хоч есперанто, хоч на

миґах, "аби було понятно" (од чаду цих ідей ніяк не прокашляється вже котра

поспіль ґенерація українців!). Так жодними "передовими вченнями" не переконати

селянина, буцімто віслюк у стайні перетвориться на коня, якщо тільки його

належним чином доглядати (а біологи — вступали з Т.Лисенком у дебати, і цілком

серйозно, і чухали вчені потилиці: чорт його знає, а може, й справді...). Відтак

в усьому, що стосується мови, не фахівцеві, не теоретику, а саме

літераторові-практику належить нині в Україні першенське право голосу.

І ще одна обставина спонукає мене висловитися на тему, в котрій, як-не-як,

почуваюся дилетантом: приналежність до того покоління української інтелігенції,

що вже не зазнало природного рідномовного середовища. Нещодавно В.Аксьонов в

інтерв'ю журналові "Оґоньок" (1990, №2) поділився з читачами своїм розчуленням

од перебування на батьківщині: що то, мовляв, за дивовижне відчуття — блукати

московськими вулицями, слухаючи, як перехожі балакають по-російськи, адже в

еміграції звикаєш озиратися на звук рідної мови... Заздрю В.Аксьонову: я,

українка, народжена й зросла в українському (авжеж пак!) місті, всеньке свідоме

життя отак рефлекторно озираюся на звук рідної мови не десь там, а власне в себе

на батьківщині, бо одразу за порогом мого помешкання — вже на сходах! біля

ліфта! — починається нескінченна мовна "полоса отчуждения", в якій спливає дві

третини мого активного життєвого часу. Усією своєю духовною істотою, свідомістю

та підсвідомістю я, отже, знаю, що таке пресинґ лінґвоциду і чим він загрожує

особистості. Через те мої роздуми можуть придатися і як свідчення щасливо

зацілілої жертви масового надлюдського експерименту.

А що експеримент цей, справді-таки унікальний, виявився небезуспішним,

переконливо показали хоча б молдавські події 1989 року, коли на Закон про

державність молдавської мови (по-простацьки кажучи, урядове рішення, аби кожен

громадянин республіки знав мову її народу) маси російськомовного населення

відповіли страйками. Кілька тижнів Молдову лихоманило. СРСР вступив у добу

лінгвістичних воєн1.

1 Прим. 1999р.: те, що нині, по десяти роках, ці процеси все ще тривають у

країнах Балтії, незаперечно свідчить: маємо до діла з феноменом, який

вартує окремого дослідження і який пострадянська політична думка переочила

з явно підозрілою легковажністю.

"Страйк" — за УРЕ — "одна з основних форм класової боротьби пролетаріату",

відмова від праці "з метою захистити свої інтереси", а за "позакласовим"

Вебстером і геть-то скромніше — "з тим, аби домогтися кращих умов праці". Але

щоб — "відмова від праці" (а це ж — господарчі збитки, привид руїни!), "з метою

захистити" своє право чогось не знати, хай і мови?! Щоб економічна боротьба — не

задля права "мати" чого-небудь більше (грошей, вільного часу, додаткового

знання...), а навпаки, задля "не мати"?..

Вдумаймося в це, і нам стане моторошно. Ох ні, не класовою боротьбою тут

повіяло, ба й не "міжнаціональними конфліктами", як це було офіційно

скваліфіковано: адже були серед страйкарів і росіяни, і наші, прости Господи,

землячки-українці, і євреї, і кого там тільки не було — не здивуюся, коли почую,

що й без молдаван не обійшлося. Усіх їх об'єднувало одне — внутрішнє, на рівні

самопочування, духовне чужинство щодо землі, на якій мешкають. І вододіл — між

тутешністю та чужинством, причетністю і непричетністю, присутністю і

неприсутністю (психологічною) в домі автохтонного етносу — проліг через мову.

Неначе те морське чудовисько з арабських казок, що його, сонного, мандрівники

взяли були за острів серед океану й заходились обживати, забудовуючи халупами та

обсіваючи рисом, — мова, десятиліттями принижена до механічного "засобу

спілкування", нагло пробудилася, скинулася цілим, хоч і тяжко враженим недугами,

тілом — і явила приголомшеному поспільству свою таємничу, сливе містичну — бо

незбагненну — матеріальну силу (через "засіб спілкування" люди не виходять на

площі й не беруться за барки). Тоталітарна свідомість, котра до пори фігурувала

була в офіційній фразеології під псевдонімом "морально-політична єдність

радянського суспільства", зіткнувшись із цим феноменом, панічно заметалася в

пошуках відповідного ярлика — націоналізм, мовний екстремізм що там ще?.. (адже

найменувати означає тим самим приручити, ввести в коло звичних непорушних

уявлень). Пікантно, що в молдавських подіях симпатії імперського так званого

"Центру" недвозначно схилилися на бік страйкарів — руйначів і без того хворої

загальносоюзної економіки, — і це на тлі постійних закликів до народу "менше

мітингувати, краще працювати"! Цей позірний парадокс напрочуд вдало розкрив

сутність мовної проблеми як політичної: боротьба за мовну емансипацію є не чим

іншим, як боротьбою з тоталітаризмом на щонайінтимнішому з його плацдармів — на

терені людського духа. Тож хвилювання Системи зрозуміти неважко.

Філософська герменевтика (М.Гайдеґер, Г.Ґадамер) успішно довела, що насправді не

ми володіємо мовою, а навпаки, мова володіє нами. Не вербалізоване, не впіймане

словом вислизає з ясно освітленого кону свідомости в темну млу непевних,

хаотичних відчуттів, — єдино лише висловлене, о-словлене існує для нас реально:

мова і тільки мова велить нам сприймати світ таким, а не інакшим, накидає нам

світогляд. Завдяки мові уродженець Борнео бачить 37 відтінків зеленого кольору,

яких не бачу я, а мені "хата"-жінка несвідомо видається теплішою, обжитішою, ніж

"дім"-мужчина (жіночність-бо обволікає, обтуляє собою, тоді як masculinum —

завжди твердість протистояння, виклик: насторч світові), — і хай потрапить це

зрозуміти природний англомовець, у чиїй свідомості не існує роду для неживих

предметів! По суті, національна мова — чи не єдина абсолютно необорна

нематеріальна даність, із форм якої душа негодна вийти так само, як із

"приділеного" їй тіла: словом структурується все наше внутрішнє життя, від

мислення до сновидінь, і недарма прагнення прибрати до рук цей "психічний зонд",

невідпорне знаряддя контролю за людиною (жодні психотропні препарати не дадуть

подібного ефекту!), — прагнення узурпувати право на внормування мови притаманне

всякій владі, знаній в історії людства, — досить згадати боротьбу християнських

церков з приводу того, які "язики" слід уважати сакральними, а отже, придатними

для богослужіння, або ж лінґвістичну політику французького абсолютизму з його

нормативним академічним словником та літературною мовою, покликаною придушувати

Діалекти.

Ясна річ, тоталітарні режими 20-го століття, метою яких якраз і була ідеально

"прозора" для влади "нова людина", мусили в цій царині лишити спадщину, далеко

багатшу, ніж попередні соціуми. Дж. Орвелл, один із небагатьох письменників

Заходу, хто справді зумів розібратися в природі тоталітаризму, цілком логічно

завершує роман "1984" трактатом "Про новомову" — завважмо, за два роки до того

як схожий трактат — тільки вже не в фантастичному, а в дійсному світі — взявся

створити Сталін. Не належу до тих, хто схильний переоцінювати розумові здібності

радянського диктатора ("праці" його дивують хіба лиш убогістю змісту та

монотонністю стилю), але принаймні цілеспрямованости йому не бракувало, і його

несподіване брутальне втручання в лінґвістику — чому не в агробіологію? не в

ядерну фізику? — то, на мій погляд, не просто примха диктатора, а спроба

підготувати ґрунт для духовної кастрації майбутніх поколінь і забезпечити

режимові, що перемогою у війні остаточно ствердив свою несхитність, своєрідну

часову Гарантію — на безвік.

Бо й справді, "радянський народ" — не абстрактна "нова історична спільність":

яв, зароджена в 30-ті роки і проголошена в 70-ті вірним сталінцем Сусловим за

величезне досягнення соціалізму, за моральну та юридичну норму, за якої все, що

"не влізало" в цей незграбний евфемізм (ну хоча б суто етнографічний інтерес до

старовини...), розцінювалось як виклик державному ладові й позначалося

всеосяжним словом "націоналізм" — одним із тих "новомовних" слів, котрі

"призначалися не на те, щоб відбивати, а на те, щоб убивати значення. Значення

цих слів... розширялося так, аби охопити цілу множину понять; упакувавши ці

поняття в одне слово, їх уже легко було відкинути й забути" (Дж. Орвелл).

Надзвичайно зручно: говориш по-українському? — націоналіст!, поклав квіти до

пам'ятника Шевченкові? — націоналіст!, вважаєш, що ні 1654-й, ні 1922-й рік не

принесли Україні щастя? — націоналіст, та ще й "кадровий" (що воно таке —

Господь відає!) і т.д., причому всі підставлені (й непідставлені) варіанти

значень автоматично анулюються свідомістю, викреслюються з буття: антирадянщина,

єресь! А от з терміном-антаґоністом — "радянським народом" — розібратися дещо

важче — хоч він, народ, і об'єднаний "спільністю соціалістичного ладу",

"марксистсько-ленінською ідеологією", "засадами інтернаціоналізму" (цитую за

"философским знциклопедическим словарем" 1983-го року) і — чим там ще? — ах так,

спільною мовою міжнаціонального спілкування — російською: дякувати Богові, хоч

одну ознаку можна практично — наприклад, за допомогою статистики — перевірити на

істинність (решта належить до так званих buzz words*: спробуйте-но справдити в

населення щось такого, * В англійському науковому жаргоні — ефектне

слівце, що створює так званий "семантичний шум", маючи на меті єдино лише

справити враження на адресата.

як "засади інтернаціоналізму"!). То чи не виведе нас ця жива ниточка з такого

лункого словесного лабіринту на якесь певніше, станівке місце?.. І ниточка —

виводить: ба, та осьдечки ж воно, це місце, прошу дуже: "всюди, на всіх етапах

розвитку мова як засіб спілкування людей у суспільстві була спільною і єдиною

для суспільства... Я маю тут на увазі не імперії рабського і середньовічного

періодів, скажімо, імперію Кіра й Александра Великого або імперію Цезаря і Карла

Великого, які не мали своєї економічної бази і становили тимчасові й нетривкі

військово-адміністративні об'єднання. Ці імперії не тільки не мали, але й не

могли мати єдиної для імперії та зрозумілої для всіх членів імперії мови. Вони

являли собою конґломерат племен і народностей, які жили своїм життям і мали свої

мови". Оце ж вам і причина "тимчасовости та нетривкости" стародавніх імперій, а

оце ж вам і автор, що добре засвоїв їхні уроки: тов.Сталін, "Відносно марксизму

в мовознавстві", Київ, 1950, с. 10 (приклад з імперіями — це у товариша Сталіна,

відай, мимохіть вихопилося: привіт д-ру Фройду!). Здається, ясно: щоб імперія

була "тривкою", та що там "тривкою" — вічною! ("сплотила навеки великая Русь"!),

її населення мусить являти не якийсь там строкатий "конґломерат", а добре

вварену однорідну масу — до кипіння не доводити, помішувати щокілька хвилин,

пробачте, щокілька років (і — помішували: то депортували на Схід цілі народи,

то, вже по смерті Сталіна, раз у раз здіймались галасливі кампанії повсюдного

згону на яку-небудь

2 Дослівно так: "плохо зто или хорошо? Мы, коммунисты, с уверенностью

можем сказать: хорошо. Очень хорошо", - расист, очевидно, відповів би

навпаки, для всякої ж іншої, не асиміляторської й не расистської,

свідомости сам факт міжнаціонального шлюбу взагалі лежить поза сферою

оцінки - принаймні доти, доки не стане відомо, вдалий це шлюб чи

невдалий...

чергову безглузду будову, то Брежнєв з партійної трибуни врочисто благословляв

міжнаціональні шлюби2).

При цьому саме зоднаковіння мислилось як ґарант єдности: історична - пам'ять

усіх племен і народностей" не мусить сягати глибше 1917-го року (багатьом

древнім етнокультурам і письмо змінили були на кириличне...), ясна річ, за

винятком "возз'єднань", "приєднань" та "добровільних входжень", покликаних

доводити, що "ми завжди були разом". Антирелігійна боротьба 20-30-х років

означала, по суті, війну конфесій і утвердження справді-таки загальнорадянського

поганства — із своїм пантеоном богів і героїв (де політичні лідери

по-родоплемінному йменувалися "вождями"), із своїми ритуалами й своїми місцями

культових відправ, нарешті, із своєю жрецькою кастою — партійним апаратом, чи,

по-орвеллівськи кажучи, "членами внутрішньої партії"; ну і, зрозуміло, мова теж

мусила бути "спільною і єдиною" для всіх, і лінґвістичний канон — от він, далеко

ходити не треба: священні тексти — праці Леніна-Сталіна. Так і писали тодішні

мовознавці: "особиста мовностилістична практика В.І.Леніна і Й.В.Сталіна зробила

великий творчий вплив на характер стилю мови публіцистики і художньої літератури

народів Радянського Союзу"3

3 Спеціально звертаю увагу читача на "характер стилю мови", як-не-як,

фахового мовознавця (sіс!): п'ять, одним духом, родових відмінків уряд -

це вже не не дорікуватість і не затинання, а, далебі, щось близьке до

паралічу мовленнєвих центрів ("одібрало мову"!)...

(І.Бiлодід. Боротьба за принципи соціалістичного реалізму в мові і стилі

української прози довоєнного часу //Питання української радянської літератури:

Зб. — К., 1955. — С.115).

Так, у найзагальніших рисах, "конгломерат племен" випаровувався до консистенції

єдиного племені, єдиного етносу, з усіма приналежними структурними ознаками.

"Здравствуй, племя, младое, незнакомое!" — як писав російський класик.

Мова виконує, серед інших, дуже важливу філософськи-світоглядову функцію: вона

прив'язує етнос до його природного оточення, до ландшафту, до того кревного,

предметне обжитого космосу, з рослинністю та звіриною включно, котрий становить

неорганічне тіло народу. За повідомленням литовських учених, складена

геофізиками карта електромагнітних полів на території республіки збіглася з

картою литовських діалектів з точністю до 1 км!.. Кожна мова "прописана" в

цілком певному земному просторі й тому, переселяючись на інший терен, міняється,

пристосовуючись до нових природних умов: так неозорі обшири американського

континенту, приміром, проковтнули, згладили, "зрівняли із землею" афектовану,

перепадисту виробленість інтонацій Старої Англії, розпрямили її старофасонні

граматичні закрутки, заступили притульне, по-острівному скулене "in" — у дім! у

фортецю! у сховок! — безстрашним летючим "on": розгонисте лижварське ковзання на

безмежній сніговій рівнині, пластунське припадання і розтікання на поверхні —

далі, далі на Захід, жодного прихистку, але й жодних перепон, — так котиться

площиною більярдна куля, усе відкрито, мов на долоні — не в яйці: не

самозародження життя, а його експансія, — американський космос владно диктував

мові-еміґрантці свої правила поведінки. Але мова й людину вписує в чітко

окреслений просторово-часовий континуум — робить свого носія тутешнім, звідки б

він не походив. "Лани широкополі, і Дніпро, і кручі" — цей хвилястий, горбистий

("за байраком байрак"!), жіночно-теплий рельєф серцевинної України недарма

викликає сльози зворушення (сама бачила!) у сивоусого українця, народженого в

Пенсільванії, який уперше ступив на землю предків: та "генетична пам'ять",

котрою він пронизливо "впізнає" досі ним не бачений краєвид, закодована в

рідному слові, — вперше на віку наш американець відчуває, як його трудно

збережена, забур'янена англіцизмами українщина легко, без жодних зусиль

допасовується до навколишньої землі, води і неба: будь-яка інша мова тут

неприродна, неадекватна, неістинна! — і сльози, що набігають йому на очі, є

слізьми полегкости, — чоловік віднайшов свою тожсамість.

Але стривайте. Тобто як це — віднайшов тожсамість?! Ви що, жартуєте?..

Допустити, щоб так утожсамлений — ущільнений всередині себе, наділений власним

тяжінням дух взаємодіяв з чужорідними ідеями за законами

притягання-відштовхування, сам визначав свої світоглядові симпатії-антипатії,

креслив собі траєкторії руху і взагалі, вимагав діалогу. І як після цього

накажете ним керувати?

Е ні, дорогенькі товаришочки. "Ми вичавимо з вас усе — а тоді заповнимо собою"

(Дж. Орвелл).

Молодий радянський суперетнос, покликаний залюднити колосальні простори шостої

частини земної тверді, від самого початку мислився як рухливий, кочовий (звісно,

в межах, обведених лінією державного кордону), тобто як своєрідна летка,

розпорошена між землею й небом суспензія, готова за першим же порухом державної

длані покуритися туди, де утворився порожній проміжок: на шахти Донбасу, в степи

Північного Казахстану, на будівництво залізниці "от Байкала до Амура"... "От

Москвы до самых до окраин, с южных гор до северных морей человек проходит как

хозяин необъятной Родины своей", — це чистий маніфест волоцюзтва: адже ж

"хазяїн" — не "ходить", "хазяїн" — обростає хазяйством, приростає до місця,

закорінюється і, наколи вже хоч трохи розжився, на підйом ой який важкий! Смисл

колективізації крився, між іншим, і в тому, щоб назавжди витравити оцю сутнісну

для селянської культури природність, прирідненість—до свого поля, до з дитинства

знаної оку кринички на дні ярка, до населеного духами з бабиних казок байраку за

селом, — щоб позбавити селянина не фізичного, але метафізичного земного тяжіння:

якби воно якимось дивом зберегло свою силу, новий суперетнос не мав би шансів на

існування. Тому винищення селянської культури стало без перебільшення

вирішальним кроком на шляху ґлобальної дезетнізації, денаціоналізації4.

4 Природність міста (а всі стародавні, з поселень розвинуті міста ідеально

зрощені з ландшафтом) помітна менше і вже тим уразливіша: досить порушити

історичне середовище, зруйнувавши, як у Києві, кількадесят безцінних

пам'яток, що " держать" на собі забудову (і поосипались цілі квартали!),

нагромадивши гори й гори потворних безликих "Черьомушок", — і просторові

координати духа захиталися: нема до чого приріднятись, а відтак "киянин",

"чернігівець", "харків'янин" - значить уже не більше, ніж "мешканець", на

цю хвилину, Києва, Чернігова, Харкова, сьогодні киянин, завтра москвич,

післязавтра може бути рижанином чи алма-атинцем: де ліпша квартира

трапиться!

Мене завжди зворушували в компартійних документах простодушні, схожі на

застільні тости, побажання, аби кожен громадянин Союзу будь-де, в будь-якому

його куточку, незалежно від національности й місця проживання, почувався як

удома. І невтямки було авторам "тосту", що будь-де почувають себе "як удома"

тільки бездомні — злодії, проститутки, взагалі вивласнені, злюмпенізовані

елементи. Зміна ж "дому", хоч і можлива, дається ціною принаймні одного

марґінального, "переходового" покоління. Безперечно, Україна — дім не лише для

українців, а й для поляків, від двох віків переселених на Наддніпрянщину й ще

донедавна цілком автономних у культурному відношенні, для численних "українських

росіян", для євреїв, що віками витворювали по українських містах та містечках

свою локальну субкультуру тощо: люди довготрудно зросталися з цією землею і

фізично (ховаючи в неї своїх мертвих та народжуючи на ній дітей), і духовно

(приймаючи — до певної межі, тієї, за якою починається асиміляція, — її

культуру, і передовсім — мову). Складніше з Кримом — цим типовим "домом без

господаря", з обез'язиченою топонімікою й ґвалтом позбавленою традиційних,

віками проваджених тут господарств природою, котра з року в рік невловно марніє,

блякне, мов безмужня жона. З росіян, здається, тільки Б.Чичибабін (знов-таки —

поет, а отже, наділений спеціальним органом "мовного слуху") відчув, "как

непристойно Крыму без татар", — і дійсно, антропологами доведено, що саме

автохтонний етнос найліпше потрапляє підтримати в природі екологічну

рівновагу... Кримська земля "говорить по-татарськи", і людей, що заселили її по

татарах — не росіян і не українців, а так — леґіонерів імперії, "население

Крыма", наслідком лабораторного експерименту добуту породу homo sovieticus, —

вона "не любить", як "не люблять" (не розуміють) її вони. Антиукраїнські (як і

антитатарські) настрої в Криму є, по-моєму, не що інше, як несвідомий,

інстинктивний протест проти його остаточного, мирного "одомашнення", бо ж homo

sovieticus за своєю суттю є абсолютно бездомний, як у прямому (наймає державне

помешкання), так і в переносному, культурософському значенні, — ідеальний

чужинець, котрий ні за що не відповідає (і тому зовсім слушно завжди тужитиме за

"сильною рукою": тільки вона надає йому форми — і вектора руху). Дніпро, кажете,

пересихає? А мені яке діло — на мій вік вистачить! АЕС у Чорнобилі звели? Ну,

начальству видніше, де зводити (а коли рвонуло — десятки тисяч "киян" знесло з

місць чорнобильським вітром: хто переїхав, хто обміняв квартиру, хто

завербувався на Північ чи за кордон, — безтурботна комфортність чужинства не в

останню чергу живиться можливістю, хай навіть суто умоглядною, взяти капелюха й

сказати господарям "Бувайте здорові!", тільки-но в домі починається пожежа).

Так, присутність homo sovieticus в українському, молдавському, естонському і т.

д. домі — чисто механічна, і протестуючи проти української, молдавської,

естонської і т. д. мови, він інтуїтивно відчуває: "тутешня" мова, адекватна цій

природі, цій землі й небесам, притягне його до них, зробить "важким" (обтяженим

відповідальністю!), малорухливим, та, Господи, просто розвиднить йому в очу ціле

довкілля, досі розмите, як при безфокусній зйомці, "языком межнационального

общения"! Він не хоче цього. Він боронить свою бездомність, — уникаючи труду

закоріненого життя (як, зрештою, норовить уникнути будь-якого труду взагалі).

"Міжнаціональна" російщина, ця справді-таки родова ознака нового етносу,

своєрідний "бейсик", неспівмірний з жодним природним крайобразом (не те що "лани

широкополі, і Дніпро, і кручі", а й єсенінська "страна березового ситца" не може

бути ним озвучена!), має, хоч що б там правили про це радянські мовознавці,

функцію далеко важливішу од комунікативної: вона заслоняє від людини довкілля

непрозірчастим матовим екраном, зависає між ними, як димова запона, що за нею і

Дніпро манячить не таким уже й мілким, і Чорнобиль не таким уже й страшним, а

військова аґресія в Афганістані, мужньо й маловрозумливо пойменована, було,

"исполнением интернационального долга", породжує новий тип осиротілих матерів,

котрі в жалобному строї вихоплюються на трибуни з патріотичним покликом

войовничих племен: мало не "за Родину, за Сталина!". Ця функція блискуче описана

Орвеллом — "звузити обрії думки, унеможливити єресь", тобто позбавити людину

власної позиції у всесвіті: якщо "істинна" мова, кажучи словами М.Гайдеґера,

"вводить суще у простори розкритого", то мова "фальшива", безрідна, до жодного

ландшафту не прикріплена, назавжди закриває від людини суще, позбавляє його

буттєвости. Це й є "новомова" — за термінологією Р.Барта, "енкратичний

соціолект", тобто такий різновид національної мови, на боці якого виступає

державна влада на противагу соціолектові "акратичному", опозиційному (див. есе

Р.Барта "La division des langes"*). * "Розділення мов" (франц.)

Його єдиним органічним предметним середовищем уявляється мені безособовий

інтер'єр вельможних кабінетів: тьмяний відсвіт полірованого дерева, ошатні

килимові доріжки, гіпсовий Ленін на червоно задрапованій підставці... Отут

доречно звучав і знаменитий хрущовський "комунізьм", і невимовні для

нетренованого словесні конструкції з "повышением усиления", а чи "усилением

повышения", і, чого гріха таїти, поширений тепер уже по цілій країні "апаратний

мат". Але від самого припущення, що в цих мурах могло пролунати що-небудь на

кшталт: "А послухайте-но, чоловіче добрий, яка мені оце трапилася пригода", —

віє чимось протиприродним: це схоже на несумісність груп крови, і початки цієї

несумісности — на тому шляху, котрим ще не розкуркулений дядько віз до себе в

село "трійку" з губкому, а влазлива, геть нежіночна і тим загарливіша в своїй

ідейній щирості "стрижена комуністка", сидячи на возі, "переконувала дядька на

атеїста" (Б.Антоненко-Давидович. "Смерть"). Дядько підсміюється, віджартовується

— він іще не сприймає цих заволок за поважну силу:

" — Воно конєшно. Сказано: аби люди, а піп буде; ну, тільки ж усе ж таки, як

подумати, то...

Славіна перебила його:

— Подождите, товарищ. Прежде всего остановимся над самим вопросом о религии.

Карл Маркс, например, сказал: религия — это опиум для народа.

Дядько чи не добрав останніх слів, чи, може, просто не дочув, йому раптом

заманулося підтакнути Славіній, і він, сіпонувши віжки, жваво проказав:

— Та воно так: тепер усе для народа".

Блискучий діалог! Шпенґлер застогнав би од заздрощів— кращої ілюстрації до тези

про принципову неможливість порозуміння між історично розмежованими культурами

годі й уявити. (І розстановку сил схоплено автором прицільно точно: Славіни

починають і виграють — делікатний дядько з чемности спершу підтакуватиме

незрозумілим чужинським речам, а далі й сам приноровиться ламати язика, а наколи

б йому скортіло ввернути щось своє, то завжди чутиме у відповідь безцеремонне

"Подождите, товарищ"). А що йдеться саме про дві культури, свідчать, по-перше,

різні способи цитування, за якими — різні типи функціонування традиції (дядько

наводить приказку — кристалик колективного досвіду, і тут-таки — "тільки ж усе ж

таки, як подумати...", тобто першоджерело саме по собі не є для нього остаточним

арґументом і не звільняє від необхідности "думати"; а у Славіної "Карл Маркс

сказал" — і все, і крапка: що звиш того, те од лукавого); по-друге, вельми

прикметний, визначений синтаксисом інтонаційний різнобій "партій" дядька й

Славіної: у нього — крізь проскоки еліптичних речень, крізь чорториї емфазисів,

"нукання" й "такання" — живий, багатий і неправильний, як усе живе, стихійний

плин думки, що стрімко розгортається нам перед очима, у неї — безособова,

мервотна правильність граматичної формули: обшмуляна, обтесана від частого

вжитку до голого логічного кістяка чужа думка, прийнята й завчена у формі гасла

("опиум для народа"). Тут знов-таки варт згадати Орвелла: гасла, взагалі стійкі

словосполуки в "новомові" цінні тим, що відтинають від поєднаних слів шлейфи

асоціацій. Так, у свідомості радянської людини слово "опіум" збуджує не млисту

картину наркотичного сп'яніння, а передовсім акурат оте, зі шкільної лави в

зубах нав'язле, "религия — опиум для народа" (це явище прегарно показано в

дотепному оповіданні К.Чапека, де сіромаха-газетяр, підданий тестові на

асоціації, як заведений висипає на кожне слово експериментатора — гирилицю

газетних штампів).

Перед нами справді мова "ідеального чужинця" (Славіна недарма не відрізняє жита

від пшениці), і "особиста мовностилістична практика В.І.Леніна й Й.Сталіна"

відіграла в її становленні роль таки першорядну. Обоє вони й самі були "ідеальні

чужинці" — грузин, котрий іменував себе "человеком русской культуры" (бувши в

дійсності "человеком" культури хіба що блатної) й до смерти говорив російською з

невитравним акцентом, та"професійний революціонер", читай вічний емігрант, із

напохватним набором європейських "полуязичій" для практичного вжитку (щоб читати

партіину пресу) та, в рідній мові, словником недорозвиненого (зате хамуватого!)

підлітка в усьому, що стосується духовної сфери ("учено, но бестолково" — на

адресу Геґеля, "реакционно, но интересно" — про відвіданий у Берліні спектакль,

і т. д.)5.

5 Прим. 1999 р.: в оприлюднених після розвалу СРСР щоденниках

М.Мамардашвілі я знайшла ще рішучіший діагноз ленінській недорікуватості:

"повна імпотенцiя думки", "настільки повна, що сама її можливість у

кого-небудь, де-небудь уже видається казковою й неймовірною викликаючи лиш

палючу підозру як коли євнух на вид статевого члена міг припустити лише,

що це всього тільки кілок, невидимими нитками прикріплений до паху, всього

тільки підозрілий і невикритий фокус, і вимагав би цей фокус викрити (і

надалі повсякчас викривати, коли подібні кілки чомусь демонструються). От

і викривали..." (Мамардашвили М. Необходимость себя / Лекции. Статьи.

Филос. заметки. - М., 1996. - С. 174).

6 Приміром, американські політологи визначили, що мова публічних виступів

їхнього президента відповідає рівневі учня сьомого класу середньої школи,

і слушно: такий текст має бути, дослівно, "зрозумілий для ідіота".

7 В Румунії хтось із жертв диктатури Чаушеску не полінувався скласти

вичерпного словника "Бейсик соціалізм" - куди увійшло... чотириста слів!

Взагалі ж досить симптоматичний уже сам факт обрання за мовний взірець не

художніх текстів — найбільш індивідуалізованих і найбагатших лексично, — а

непорівнянно вбогішої з цього погляду політичної публіцистики6, тобто

вирівнювання "за найменшим спільним знаменником". Від інших мов новомова

різнилася тим, що її словник з року в рік не розширявся, а скорочувався"

(Орвелл). Отож-бо7.

Таким чином, ми поступово виявили дві власне лінґвістичні характеристики

радянської "новомови" — 1) сувора відповідність граматичним нормам, безособова

"правильність" (так балакають недосить вільно опанованою іноземною) і 2)

мізерність словникового запасу. У зв'язку з цим доречно згадати відкриття,

зроблене свого часу батьком так званої дескриптивної лінґвістики Ф.Боасом: в

будь-якій мові граматичні значення становлять плюс примусовости, доконечности,

силування, тобто граматика цілком фатально зобов'язує суб'єкта мови до подання

певної, мінімально необхідної інформації про події (якщо по-українськи, то про

час дії, її доконаність чи недоконаність, рід і особу діяча тощо), лексичні ж

значення є необов'язковими, факультативними — стоять, сказати б, на полюсі

свободи, надаючи суб'єктові право вільного вибору. Відтак надмірна граматична

правильність і лексична вбогість — ознаки того, що мова гнітить мовця:

закріпачує, сковує його дух. Гаразд, коли перед нами іноземець, а коли людина

так говорить своєю рідною?

"Но уже сегодня приятно побывать во многих колхозах и совхозах. Приятно войти в

просторные, светлые дома, где городские удобства сочетаются с особенностями и

потребностями сельской жизни. Новый характер труда, современный быт и облик

таких сел — это и есть, товарищи, добрые плоды нашей социальной политики!"

Це — з промови Брежнєва на XXVI з'їзді КПРС. Витяг узято навмання, він абсолютно

типовий. Такими витягами напихалися шкільні збірники граматичних вправ, написана

такою мовою горезвісна "трилогія" дістала найвищу державну відзнаку з літератури

й проголошена була за взірець літературного (так!) стилю, усе це десятки разів

перечитувалося школярами й студентами, бо входило до всіх екзаменаційних програм

— словом, це те ментальне тло, на якому зросло моє покоління.

Перечитайте наведений уривок. Тільки політичне наївний невіглас здатен

припустити, буцім бодай одне слово в ньому можна порушити — вилучити або

замінити на інше. Нічого подібного! Можна, щоправда з натяжкою, замість "приятно

побывать" — далеко експресивніше "радостно побывать" ("посетить" — уже не можна:

термін офіційний, ледь не дипломатичний, і тому наперед відтинає від себе всякі

емоційно-оцінкові епітети). Але загалом і така заміна некоректна, бо "радостно"

має бути не тим, хто "бывает", а тим, хто постійно живе там, у цих "колхозах й

совхозах", у "просторных, светлых домах", знай благословляючи "нашу социальную

политику", — творцям же останньої належить бути стриманішими у вияві своїх

почуттів, це ще від Сталіна йде: юрмища ревуть од захвату, а влада ледь

посміхається у вуса — "приятно"! "Просторные, светлые дома" — також стійка

словосполука, заміна на "теплые" чи, скажімо, "уютные" внесла б недоречно

"гуманітарний" дисонанс: перед нами не що, як естетичний ідеал доби "розвинутого

соціалізму", "просторные, светлые дома" — це й підмосковні урядові дачі, і Палац

з'їздів у Кремлі, і взагалі "енкратичний" образ дому (таких "просторных,

светлых" озій зі скла й бетону зопалу назводили навіть на БАМі й аж тоді

спохопилися, що в 50-градусний мороз вони перетворюються всередині на палаци

Снігової королеви). Ну а про те, щоб намацати якісь люфти в "новом характере

труда", "особенностях й потребностях сельской жизни", "добрых плодах нашей

социальной политики" чи інших buzz words, годі й думати — текст, як бачимо,

збитий і злютований так щільно, що кожна спроба заміни чаїть у собі приховану

загрозу не більше, не менше, як ідеологічного збочення. Ні вже, хай усе

лишається на своїх місцях.

Полюс свободи" зникає — зостається чистий примус, майже стерильна граматика:

речення, ніби навмисне призначені для учнівських студій синтаксису. Я б сказала

навіть, що тільки граматика і вносить у такі тексти подобу сенсу, адже до

онтологічного справдження (за критерієм "чи існує в дійсності?") вони не

надаються. "Новый характер труда (?), современный (а який мав би бути,

середньовічний? — O.З.) быт й облик таких сел — это и есть добрые плоды нашей

социальной политики" чи "Да здравствует коммунизм — светлое будущее

человечества!" (як може "здравствовать" "будущее", те, чого ще нема? — О.З.) —

всі ці речення з онтологічного погляду так само "порожні", безглузді, як і

класичні "граматичні" приклади російського лінґвіста Л.В.Щерби ("Глокая куздра

штеко будланула бокра и курдячит бокренка") або американця * "Безбарвні

зелені ідеї люто сплять" (англ.).

Зате вони правильні, вони зобов'язують, Н.Чамскі ("Colourless green ideas

furiously sleep"*). вони напомповують свідомість димом незбагненних, ніяк не

зв'язаних з дійсністю абстракцій, водночас паралізуючи волю до інтелектуального

опору.

Не забуваймо й ще одне: на відміну від питомої мови російського народу,

енкратична російська "новомова" призначається до комунікації (так і в

академічному мовознавстві речено: головна функція "русского языка как средства

межнационального общения" — комунікативна), тобто не до продукування думки, а до

трансляції вже готових думок (згадаймо Славіну!). Повновартісне, незалежне

мислення потребує абсолютно безкраїх обширів "істинної", прозорої щодо світу

мови — а в ідеалі, припускаю, ще й співвідношення мови мислення ("батьківської")

з мовою почування ("материнською"). "Міжнаціональна" ж, коли вона витісняє

національну, замикає людину в шахту ліфта, де рух триває лише вздовж уже

напнутих тросів. Відповідно, інтелектуально-творчий потенціал, приміром, тих

українців, котрих з дитинства (ясла, дитсадок, школа...) відчужено на Україні

від української мови, має бути, порівняно з природними російськомовцями,

зрослими в Росії, істотно ослаблений: за самими "стартовими умовами" ці люди

приречені на інтелектуальну вторинність. (Тут, до речі, також і відповідь на

питання, над яким марно сушать мізки педагоги, психологи, методисти та бозна-хто

ще: чому випускники радянських вузів здебільшого не знають тієї іноземної мови,

котру гризли, як рахувати середню школу, вісім років поспіль, — чому взагалі в

СРСР така рідкощ фахівець із знанням мов?.. Раз у товаристві, де зайшла балачка

про С.Лема, я поцікавилася в молодого російськомовного інженера, чи читає він

по-польськи, і дістала начебто жартівливу, а насправді разючо точну відповідь:

"Никакими языками не владею — с трудом выучил русский". У цьому— страшна правда:

"с трудом" убгавши свою свідомість у "вакуумну камеру" "новомови", такий чоловік

загалом позбувається ментальної спромоги стати на точку зору іншого етносу, бо

йому нема звідки на неї ступити — не можна підстрибнути, висячи в повітрі!).

Перш ніж перейти до останнього — здається, найболючішого — аспекту нашої теми,

пов'язаного з "агресією" російської мови, енкратичної щодо національних мов,

підіб'ємо деякі підсумки. Внаслідок великодержавної мовної політики в СРСР

сформувався досить потужний соціальний шар людей "безмовних", тобто — не побоюсь

різкого слова — ментальне кастрованих. Той сердешний донецький шахтар, котрий

уславився був на цілу країну, заявивши, що йому байдуже, яка буде мова, аби була

ковбаса, по-своєму мав слушність: після того, як закаламучено свідомість, тільки

тіло та сигнали внутрішніх органів — зокрема й шлунка — забезпечують людині

правдивий зв'язок із зовнішнім світом. А що влада наразі не навчилася, як у

"Футурологічному конгресі" того-таки С.Лема, впливати на тіло галюциногенами,

штучно надаючи йому відчуття ситости після гнилої сосиски, то "ковбаса", дійсно,

якось іще допомагає зберегти реалізм світопогляду та соціально-критичну

установку... Себто світ уже сприймається цими людьми суто біологічно — на смак,

на нюх, на дотик, — але не по-людськи, не через слово: навіщо сліпому окуляри?

Страшно? Так. Але єдиний приступний людині спосіб позбутися страху — це здати

собі справу з реального стану речей.

Зрозуміло, що сталінський заповіт щодо "спільного і єдиного" для тоталітарної

імперії енкратичного соціолекту автоматично відпихав усі національні мови на

становище соціолектів акратичних, безвладних. Як сказав великий пролетарський

поет (ці слова висіли над дошкою в класі моєї рідної київської школи —

української, з поглибленим вивченням англійської), "я русский бы выучил только

за то, что им разговаривал Ленин". Позаяк по-українському (по-вірменському,

по-білоруському тощо) ні Ленін, ні Сталін не розмовляли, то пріоритети нібито

визначались самі собою, і тим було покінчено з ганебною колоніальною спадщиною

царизму, котрий мав слабкість називати речі своїми іменами: "обрусение" як

офіційний термін звучало, ніде правди діти, негарно — вистачило пересунути його,

як фішку, з позиції "самоціль" на позицію "засіб для досягнення братерства"

(згодом, частіше, "засіб прилучення до світової цивілізації", що було, м'яко

кажучи, таким самим ошуканством), аби русифікаторство здобуло собі ідеологічну

carte blanche. У тоталітарній державі, що вповні склалася в СРСР у середині

30-х, національні мови, як акратичні соціолекти, не можуть не бути приречені —

механізм їхнього перетравлювання правлячою "новомовою" схвалив і затвердив сам

"батько народів", розтлумачивши своїм дітям, що "зовсім неправильно було б

думати, що в результаті схрещування, скажем, двох мов утворюється нова, третя

мова... Насправді при схрещуванні одна з мов звичайно виходить переможцем,..а

друга мова втрачає поступово свою якість і поступово відмирає". "Так було,

наприклад, з російською мовою, з якою схрещувалися в ході історичного розвитку

мови ряду інших народів і яка завжди виходила переможцем". Здається, ясніше нема

куди.

Українській, як і білоруській, логічно випадало стати першою жертвою

"схрещування" власне з причин споріднености із своєю сакралізованою сусідкою.

Проте в цьому процесі поглинання й перетравлювання виявилася одна проміжна

стадія, що бачиться мені вирішальною для подальшої історичної долі нашої

багатостраждальної мови, — стадія її енкратизації за принципом прямої проекції —

і послідовного витворення української "дубль-новомови".

Особливо вславилася на цьому терені лінґвістика 30-40-х, усуціль поглинута

"боротьбою з мовознавцями-націоналістами" (на той час уже репресованими!),

котрі, як писав у вищецитованій статті (далі витяг із неї ж) І.Білодід, "зовсім

ігнорували освячені багатовіковою історією інтеґраційні процеси між російською і

українською мовами" (с. 115), а відтак, розуміється, завдали розвиткові

української мови не менше шкоди, ніж заборони та утиски царського уряду8.

8 Якщо читач гадає що це я так незграбно зіронізувала - то помиляється: цю

тезу живцем узято з 1-гo тома "Курсу сучасної української літературної

мови" 1951-го року, див. сс. 30-33., - трохи далі, на сс. 114-192, там

навіть сумлінно перераховано видані шкідниками-націоналістами словники -

на жаль, не прокоментовано, в який спосіб наявність словників шкодить

мові, та ще й так само, як заборона їх друкувати... А читача надміру

життєрадісного, котрий подумки вже відмахнувся від тих часів, як од

далекої тьми середньовіччя, не можу не привітати - як загалом кожного

українця - з перевиданням двотомника праць І.Білодіда у... 1988-му році(!)

- шкода, "Боротьба за принципи соціалістичного реалізму в мові і стилі

української прози довоєнного часу" туди чомусь не ввійшла...

Ну, наприклад, "буржуазно-націоналістичні мовознавці провели через український

правопис", затверджений націоналістом М.Скрипником в 1928р., правила, спрямовані

на відрив української мови від спільних шляхів розвитку з російською мовою" (с.

126) — це значить, взаконили ґ, м'яке л та ще дифтонґ ія, нахабно порушивши

принцип прямої проекції: одному російському звукові має відповідати один

український! — "ставили собі за мету вилучити з української мови

інтернаціональні терміни російського походження" (с. 127), "витіснити з

української мови українські словосполучення, вислови, спільні з російською

мовою" (с. 128), таким робом "намагаючись підірвати братні відносини,

соціалістичну дружбу між російським і українським народами" (с. 115), чи то пак

"утверждая в малороссиянах развратное мнение, по коему представляют себя народом

от здешнего совсем отличным" (ця друга цитата — з маніфесту Катерини II 1764-го

року — якась, їй-Богу, стилістично симпатичніша — може, тим, що щиріша). Коротко

кажучи, українська "дубль-новомова" як лінґвістичний феномен визначається

максимально можливим однозначним збігом з російською — зарівно лексичним (слова

добираються методом прямого калькування), як і граматичним (звідси витіснення і

з навчальних курсів, і, зрештою, з живого мовлення двоїни, давноминулого часу,

кличного відмінка іменників — всього, що, за улюбленим висловом Суслова,

"роз'єднує народи").

Каноном "дубль-новомови" стали, звісно ж, сакральні тексти — перекладені, а

точніше, навпростець "перезняті" з російської на українську "Твори" К.Маркса й

Ф.Енгельса (поки що в 49-ти томах) і, особливо, "Повне зібрання творів"

В.1.Леніна (в 55-ти томах) — прошу при цьому мати на увазі, що за роки

Радянської влади жоден з класиків світової філософської, соціологічної чи

економічної думки не з'явився по-українськи хоч би пристойним однотомником, та й

узагалі такі переклади можна перелічити на пальцях: у 1932 році зроблений

В.Підмогильним Гельвецій та ще в серії "Пам'ятки естетичної думки" в 60-х — на

початку 70-х кілька справді вартісних робіт — "Поетика" Арістотеля, "Про красу"

Хоґарта, "Парадокс про актора" Дідро... Все!!! А це ж обертається вже не просто

невиробленістю термінології, а відмиранням у цілому українському менталітеті

щонаймасштабнішого — категоріального — рівня мислення. Пробі, люди!..

Та яке ж там "пробі!", заспокоюють нас теоретики "дубль-новомови", коли

"український народ дістав найцінніший духовний скарб — класичні праці В.І.Леніна

в перекладі на рідну мову. Самий факт перекладу на українську мову творів,

написаних мовою великого російського народу, у яких узагальнено всю мудрість

життя (так!!! — О.З.) і досвід боротьби найпередовіших людей нашої епохи за

створення безкласового суспільства, свідчать про небувале зростання за роки

соціалістичного будівництва української мови" (Багмут Й.А. Проблеми перекладу

суспільно-політичної літератури українською мовою. — К., 1968. — С. 155).

Подібний арґумент здатен послати в нокаут будь-якого опонента, надто коли той

довідається, як плідно попрацювали три покоління перекладачів "найціннішого

духовного скарбу", аби якнайдокладніше віддати зміст оригіналу та як од

виданнядо видання вдосконалювався український текст — "капелюшництво"

перетворювалось на "шляпне виробництво", "буржуазія, що вбиралася в силу", — на

"ростущу (!!!) буржуазію", "обчикрижити" — на "обкарнати", "передати куті меду"

— на "перегнути палку", — доти, доки вторинність українського варіанту не

зробилась настільки підкресленою, що крізь неї виразно проступив російський

оригінал і стало можливим просто з розгорнутої книжки зчитати зворотній

переклад. Отут творці "дубль-новомови" нарешті перевели дух і спочили по трудах

праведних, окриті глибокодумним, методологічно безцінним висновком: "Більша

точність при перекладі з російської мови на українську досягається там, де

перекладачі використовували спільні для обох мов

9 Теоретики перекладу тільки плечима стенуть: глум, та й годі! Адже ж

відомо, що перекладаються тексти, а не слова, — слова живцем "приростають

до об'єктів, як м'ясо до кістки (щоб київські "гори" точно збіглися з

"hills", їх, укупі з кам'яним князем Володимиром, довелося б перенести на

широти Шотландії). "Спільні" слова, не кажучи вже про граматичні форми, ще

облудніші - Д.Чижевський, приміром, установив, що в слов'янських мовах

спільні за етимологією слова збігаються за значенням - хіба на 20

відсотків, саме тут на перекладача чигає найбільше пасток. Дуже точно

сформулював західнонімецький лінґвіст Г.Вайнріх у своєму знаному есеї

"Лінґвістика брехні": перекладені слова завжди брешуть, але перекладені

тексти - тільки тоді, коли переклад кепський. В цьому сенсі подарована нам

тоталітаристською мовотворчістю бібліотека — 49 томів українського Маркса

з Енгельсом (за російським виданням!) і 55 томів українського Леніна -

являє собою бібліотеку чистої брехні.

слова і граматичні форми" (Багмут Й.А. Там само. — С.156)9. Що й треба було

довести.

Але ж навіщо тоді перекладати?! - звомпить читач, змучений "шляпними

виробництвами" й товстющою, чи то пак, даруйте, "ростущою" (очевидячки, від

прикметника... "ростий"?), буржуазією. Лишіть уже по-російськи, якось

розберемося.

І коли він так звомпить, аж тоді ми повіншуємо себе з остаточним торжеством

нашої національної політики: ми довели-таки йому навіч усю недоцільність,

неекономність послугування цією абсолютно несамостійною, геть у всьому тотожною

російській і через те просто зайвою мовою, без якої на сучасному етапі, коли

весь радянський народ оволодів "єдиною і спільною", вже цілком — слушно кажете,

товаришу! — пора обходитись. Себто основна функція нашої "дубль-новомови"

полягала в демонстрації факультативности української мови як такої. Візьміть до

рук будь-яку з київських україномовних газет компартійного походження — ну хоч

би "Київський вісник", в дівоцтві "Прапор комунізму", киньте оком на заголовки:

все це — прямі кальки з російської, те саме "перекладацьке" письмо: "Спробуй

себе" (значить — "испытай себя"), "У відповіді за все" (значить — "за все в

ответе"), "Результат не примусить чекати" (тобто "не заставит себя ждать"),

"Занепокоєння прекрасним" (а оце вже й не знаю, що б воно було...); а ще — "світ

зійшовся для нас клинцем", "в цеху практично бездіє комісія", "заготовки явно

бажали кращого", "цех знову поставив брак", "жеребкування виявилося схильним

тільки до "Зеніту", "наш обов'язок — всемірно подбати, щоб ви не відчували

незручностей скрізь", "зволікається капітальний ремонт", "реконструкція додатньо

впливає на якість", "за цеглою зупинки не буває"... — можна розважати гостей

настільною грою, запропонувавши їм угадувати первісне значення наведених

прикладів.

Такої української мови навчають у школах, такою українською до громадян

звертаються газети, радіо, телебачення, такою, нарешті, забалакав наш, по-первах

ледь не всуціль pосійськомовний, парламент, (ах, яка б це вдячна могла бути тема

для соціолінґвістики — мова українського парламенту!) —

10 Виняток, і то проблематичний, становить лише художня література, але,

по-перше, в Україні досі попит на українську книжку непорівнянно нижчий,

ніж на російську, а по-друге, практика редаґування тривалий час

скеровувалась між іншим, і на те, щоб твір пішов до набору очищеним від

надмірної мовної індивідуальности.

11 Прим. 1999р.: імідж цей не розвіявся, власне, й досі — не виключено, що

тільки він і вберігає Україну від "лінґвістичних війн" балтійського

зразка, однак дерусифікаційні процеси, поза сумнівом, блокує, і то вельми

жорстко.

іншої української майже немає в інституціалізованому, позакухонному вжитку!10

Вся не — "дубль-новомовна" українщина — від солодкої й тягучої, мов прастаре

вино, "Котляревської" архаїки козацького бароко, що в ній кохаються історичні

романісти та перекладачі Лукашевої школи, до "соцартівського", круто й солоно

замішаного на підкарпатських говірках вуличного арґо рок-групи "Брати Гадюкіни"

включно — виявилася, по суті, акратичною, безправною, в найліпшому разі —

інтелігентською хатньою забавою, такою собі "грою в бісер" на правах латини.

"Новомовна" "безбар'єрність" в очах відчуженого од себе народу накинула на цілу

мову імідж факультативної легкоприступности, необов'язковости до спеціального

вивчення11. Добуті київськими соціологами бадьорі відсотки вільного володіння

українською серед наших городян без додаткових мовознавчих тестів гроша варті,

бо хто може сказати, в скількох випадках люди, що бездумно ставлять "галочку" в

графі "володію вільно", просто не підозрюють про існування іншої української,

ніж та, котрою писана міська газета? Мої власні спостереження за студентством

(наприкінці 80-х я кілька семестрів викладала естетику в одному з мистецьких

вузів Києва) дали значно менш утішну картину: на кожні 100 душ 8-10 не розуміли

мови взагалі, близько половини "напіврозуміли" (дуже напружено слухали першу

півпару й дуже неуважно, стомившись, — другу, раз у раз перепитували слова

тощо), десь 30-35 з явним інтересом відкривали для себе рідну мову, досі чисто

"побутову", як мову науки й культури, і лише 5-7 душ із сотні володіли вільно,

тобто вчились у мене не мови, а таки естетики. Гай-гай.

Отож маємо на сьогодні дві українські мови, енкратичну й акратичну (останніх,

власне, кілька). Що чіткіший вододіл проляже між ними, що більше звужуватиметься

плацдарм "дубль-новомови", призначеної на те, аби відзвичаїти український етнос

від себе самого, а відтак безболісно всмоктати його, розпорошеного до атомарного

стану, в пилову хмару "нової історичної спільности", — то менше у нас шансів

лягти гумусом під чобіт чергової диктатури. Коли в народу відібрано історичну

пам'ять, коли порушено цілість його історичного середовища, коли під загрозою

сама плоть цього народу, бо його діти повільно конають під мурами АЕС і

військових заводів, тоді останню надію на виживання зберігає в собі — мова. Вона

пам'ятає все. Вона усуває час, воднораз зливаючи в своєму горнилі живі голоси

десятків поколінь. Вона огортає порізнених людей незримою грозовою хмарою

спільного духа, даючи їм силу не просто існувати — бути.

МОВА І ПРАВО

[ На замовлення журналу "Міліція України" (1998. №6). ]

На початку нашого століття Володимир Винниченко напівжартома-напівсерйозно

зауважив, що за долю української мови він зможе почуватися цілком спокійним

щойно тоді, коли нею заговорить кримінальний світ — коли де-небудь у темному

завулку поночі його перепинить, бликнувши проти ліхтаря ножичком, п'яне мурло й

чистісінькою українською гавкне: "Руки вгору! В якій кишені гаманець?" — або

наблизиться повія й, заклично осміхаючись, скаже щось на кшталт: "Сумуєш,

котику? Може, підемо?" — ну тобто геть чисто, як сьогодні розмовляють з екрана

персонажі дубльованих американських фільмів...

Смішки смішками, але насправді в цій, нібито парадоксальній заяві відомого своїм

ексцентризмом письменника-фантаста таїться вельми проникливе розуміння взаємин

між мовою й правом. Бо кримінальний світ — попри всі його претензії на автономне

існування, непідлегле прийнятим у суспільстві законам, — в дійсності є щодо них

усього лиш викривленою проекцією, таким собі "тіньовим боком Місяця", що в

звихнутій, калічній формі відтворює зяючі прогалини, виями й огріхи видимих

окові, "денних" суспільних структур. Відповідно й у мові своїй соціальне "дно"

відштовхується насамперед від мови офіційної, правної — мови влади: невипадково

чи не єдиний варіант україномовного "блатного" арго в 20-му столітті дає

Галичина, де ще від австро-угорських часів, як-не-як, діяло україномовне ж таки

судочинство... Простіше сказавши, злочинний світ завжди говорить, наслідуючи

(передражнюючи) свого антаґоніста — правоохорончу систему, і дійсного мовного

режиму цієї системи не затулити від нього жодними фіговими листочками закликів,

указів чи "проголосованих", але непрацюючих законів: з об'єктивністю запханого

під пахву термометра він реаґує не на те, що написано в паперах, а тільки й

виключно на те, що є насправді. Тож В.Винниченко відчув слушно: саме українська

мова з уст злодіїв і проституток була б єдиним незаперечним свідченням того, що

влада в Україні остаточно зробилась — україномовною.

Не стану запевняти, ніби регулярно спілкуюся з представниками українського

злочинного світу (досі якось, нівроку, милував Бог!), а проте, гадаю, й цілком

поверхових спостережень — ну хоч би за тими обличчями, які, з чорним

прямокутником на очах, з'являються (дедалі частіше!) на екрані телевізора або,

вже без усякого "прямокутника", так примітне миготять у фойє готелів та

ресторанів, — вистачить, аби з певністю ствердити: до втілення Винниченківської

мовної утопії нам, гай-гай, не ближче, ніж до загального добробуту та

економічного процвітання. "Блатна" (чи, в кращому разі, "приблатньонна")

російська з "малоросійськи"-нечіткою, змазаною артикуляцією, такою

пом'якшено-пливучою, наче в роті перекочується жувальна ґумка, — "а я єму, бля,

гавару, бля, да с'ока мо'на, бля" і т.д. — всуціль заполонила нам вулицю,

чвякаючи в слухавках щільникових телефонів та перехлюпуючись дорогими офісами,

де "мурчать" наші нувориші, відстовбурчивши вказівний і мізинний пальці

класичним жестом "паханів" у "зоні", що то перетинали були собі сухожилки на

руках задля втрати працездатности — "пусть медведь работает"! Гірше того, саме

вона, ця "кримінальна російська", панівна на цілому просторі колишнього "Совка",

залишається, за іронією історії, реальною "мовою міжнаціонального спілкування"

для так званого "СНДІвського", пост-радянського криміналу, під чиїм потужним

натиском нині здригається Центральна й Західна Європа, — залишається, властиво,

єдиним духовним аналогом (невпокоєною душею!) покійного Радянського Союзу,

хвостатою тінню ("темним боком"!) мертвої зірки: держави тої нема, а злочинний

"хвіст" по ній і далі волочиться — задавненими історичними метастазами країни,

яка колись, із легкої руки О.Солженіцина, отримала влучну назву "Великої

Зони"...

І яке ж потужне опромінення вже відверто, безсоромно "криміналізованою"

маскультурою валить на нас із півночі через безкордонний простір радіо- й

телеефіру, — та що там, і наш ріднесенький шоу-бізнес по-піонерському "завжди

готовий" підгавкнути "блатним" тенорком, і всякого роду заїжджим "Лєсоповалам"

знайти місце на сцені Палацу "Україна", і по всіх телеканалах наввипередки гнати

кліпи з веселим лящанням "Да на дєло, бабка, да на дєло, любка", і якого-не-будь

вертлявого свого землячка — "номер двєсті сорок пять, на тєлогрєєчкє печать", —

не кліпнувши оком, довго й задушевно розпитувати, на виду в п'ятдесятимільйонної

української аудиторії, не про що інше, як про "кодекс чести" у — кого б ви

думали? — його "блатних" друзів (!!!), — романтика, блін!.. Можна скільки

завгодно хапатися за голову з криком : "Та що ж це з нами робиться?" (а тимчасом

у мене під балконом розлягається хорове Топ-стоп, вспомні ту маліну"!), — але,

зваживши логічно, все це, в принципі, неважко було передбачити. Адже всі ми,

байдуже, усвідомлюємо це чи ні, є внуками й правнуками ГУЛАГу, і притаманного,

наприклад, пересічному західноєвропейському обивателеві здорового імунітету

перед проявами "блатної" субкультури від нас сподіватись не доводиться — не мали

ми звідкіля його взяти. Навпаки, ще в брежнєвські роки всяка "приблатньонність"

законно сприймалася як своєрідний "андерґраунд", бунт проти оскомно нуднющого

"офіціозу" партійних промов, словом, ледь не дисидентство, — звідси значною

мірою походила і шалена популярність Висоцького, і дитяче захоплення "екзотикою"

зеківського фольклору (досі пам'ятаю, як ми студентами веселилися, виспівуючи на

все горло: "А дєло было в старину, эх, под Ростовом-на-Дону, на нарах, брат, на

нарах, брат, на нарах!.."), і, звичайно ж, просочування — навіть в

інтеліґентську мову — крутих словечок та ідіом із табірного жарґону... Нині вони

так зрослися з нашим побутом, що вже й не сприймаються за власне-табірні, і коли

юні футбольні фани гучно скандують своє "Італія — параша, побєда будєт наша", то

навряд чи бачать при цьому собі в уяві оту "парашу" як атрибут тюремної камери;

подібних прикладів можна навести й більше, ними буквально рясніє наше

повсякденне мовлення, — зайвий доказ того, що ГУЛАГ у нас таки в ґенах, і на те,

щоб визволитись від нього, знадобиться ще не одне покоління.

Тут доречно згадати, що й сама Радянська влада як така будувалася на засадах

кримінального світу — починаючи від "революційного" заклику "грабувати

награбоване" та суто "блатної" ієрархії вищої партноменклатури за зразком

злочинного угруповання з його "паханами" й "хазяїнами" (нагадаю, що саме так,

по-"блатному" — "хазяїном" — любив іменувати себе Сталін), і закінчуючи відомим

союзом пенітенціарної системи з так званими "соціальне близькими" — бандитами і

вбивцями — проти "політичних", так званої "п'ятдесят восьмої статті". Зайве

нагадувати, що від сталінських часів ця влада залишалася практично безроздільно

російськомовною (наївна спроба П.Ю.Шелеста в 1960-тих "узаконити" українську,

зокрема і в номенклатурному обігові, була радше курйозом, за який самодіяльному

"українізаторові" його московські "хазяї" хутенько прищикнули пальці). Правляча,

директивно-апаратна російська, що поширилася по всіх без винятку владних

коридорах, закономірно несла в собі цілий ряд "блатних" характеристик, зацілілих

і досі: тут і незмінне "тикання" начальника підлеглим, хоч би той підлеглий за

віком у дідусі начальникові годився, і "матєрок" як ознака — зовсім не

кримінальне осудного хуліганства, а швидше "паханової" добродушної прихильности

(підлеглим належиться догідливе підхихикувати), і той незабутній, цілком

офіційний (так званий "контрпропаґандистський", культивований повсюдно, від

газети "Правда" до школи й дитсадка1) стиль словесної розправи з опонентом,

1 До речі, про дитсадок: одним із найбільших моїх культурних потрясінь із

радянської епохи свого часу стало знайомcтво з методичкою для працівників

дошкільних закладів, із таким приписом стосовно молодшої групи (триліток),

як "формувати в дітей уміння зграйкою ходити за педагогом" (!!!), - чим

вам не зеки "на розводі"? (Між іншим, в жодній із старих демократій

дошкільнят не водять "строєм", - Радянська влада добре тямила, до якогоо

життя готувати своїх майбутніх підданців!).

який наперед не тільки виключає до того опонента, як "не-нашого", будь-яку

людську повагу, а й його самого "виключає" з числа живих, і тому, з погляду

соціо- й психолінґвістики, найближче стоїть до істеричного злодійського: "Сука,

б... папішу-парєжу!" (кому не в пам'ятку друковано-ефірні захлинання еп1тетами

на кшталт "гнусные отщепенцы", "мразь",

"фашистское/империалистическое/националистическое й т.д. отребье", і чим,

справді, різниться класичний "Правдинський" зворот на кшталт "место зтим

подонкам — на мусорной свалке истории" від тюремного "твое место у параши"?).

Щойно тепер науковці розпочали серйозні дослідження мови тоталітарного

суспільства — і одразу ж вперлися, мов у глухий мур, у надзвичайно слабку

розробленість такої галузі, як соціолінгвістика злочинного світу: виявляється,

без неї — як без рук!.. Інакше кажучи, та влада розмовляла зі своїм кримінальним

світом одною мовою, перебувала з ним у єдиній мовній системі, задаючи йому, наче

диригент камертоном, той початковий "мовний тон", що його він, відтак, —

пародіював, перекручував-передражнював, вивертав назовні, але в цілому "тримав"

досить-таки точно.

Все це, далебі, варто повсякчас держати собі в умі. Бодай би тільки на те, щоб

здавати собі справу з однієї вельми серйозної обставини: нині, коли від

Радянської влади з її тоталітарною російською зостався лиш її виродок-байстрюк

(втім, цілком, на жаль, рум'яний, вгодований і швидкоростучий) —

пост-радянський, чи, радше, "пост-всесоюзний" кримінал, чиє "мурчання" дедалі

чутніше і, от уже дослівно, владніше відлунює в українському просторі, —

проблема дерусифікації вітчизняного права й судочинства перестає бути суто

політичною. Вона стає, без перебільшення, — проблемою професійної чести

українських правоохоронців.

І не тільки тому, що для органів, які представляють державу, послугування

державною ж таки мовою є ознакою елементарної самоповаги, — чого як чого, а

якраз самоповаги нас не дуже вчено (це вам не вміння з трьох літ "зграйкою

ходити за педагогом"!): щоразу, коли, повертаючись із далеких мандрів,

перетинаєш рідний кордон, не можеш позбутися того почуття сорому, яке відомий

кіногерой колись виразив словами "за державу обидно", — ось бориспільський

прикордонник, який щойно намагався говорити з західним туристом по-німецькому,

беручи до рук мого паспорта, відразу переходить на російську: "Снімітє очкі", —

"А що, — питаю, — в іноземця тут більше прав, ніж у мене?" — Офіцер дивиться на

мене з-за скляної перегородки, явно і, що найжахливіше, щиро не розуміючи, чого

я від нього хочу. Пояснюю: "Ось ви говорили з отим паном мовою його країни — а

зі мною, виходить, можна не церемонитися, я для вас людина без громадянства?" —

Стенає плечима, на обличчі вираз нудьги, мовляв, викаблучується дамочка: "А ви

што, нє понімаєтє, што лі?" — Недопояснили йому свого часу ні за партою

військового училища, ні тут, на робочому місці, що, подібно до того, як форму

він одягнув не тільки на те, щоб не голим сидіти, так і мова, якою

послуговується, не на те тільки служить, щоб його розуміли, — що ми з ним у

даному разі не приватні особи, не в трамваї й не на вулиці, де вольному воля хоч

на миґах, хоч на "русском матєрном", аби лиш співрозмовник уторопав, — що тут,

на кордоні, його мова, так само, як форма із національним гербом на кашкеті, є —

знак, символ держави, яку він представляє, і нехтуючи цим знаком, він, хай і

несвідомо, демонструє несамовільну зневагу до тої держави — і, автоматично, до

себе самого, як її службовця...

Здавалось би, самозрозуміле: для представника влади громадянська свідомість з

усіма без винятку її атрибутами, включно з державною мовою, — то необхідна

складова професіоналізму. Одначе у випадку представників закону справа,

повторюю, не тільки в цьому, і тут робоча мова — вже далеко не сама лише

"форма", як у прикордонних військах. Бо коли з уст правоохоронця раптом чуєш —

ну хоча б у якій-не-будь телевізійній "Ситуації" — ту саму, з тою-таки

пливучо-жувальною "малоросійською" інтонацією, що і в його "підопічних",

російську, то сприймається вона, за нової історичної ситуації, вже не як "мова

Радянської влади", а — хочемо ми того чи ні — саме як мова отого "міжнародного

кримінального спілкування"; і виходить, що "ситуація" (перепрошую за мимовільний

каламбур!) обернулась навиворіт — вже не порушник "вторує" мові закону, а

навпаки, закон — порушникові! (Тут і своєрідний внутрішній парадокс приховано:

адже, відступаючись від державної мови, правоохоронець, сам того не помічаючи,

авжеж що порушує — Основний Закон, Конституцію! — тобто й сам не витримує

такого, здавалось би, непомітного й малозначущого, але якого ж, коли вдуматися,

підступненького тесту на законослухняність, котру покликаний пильнувати в інших,

і тим ніби, нехотячи, "подає знак", що писаний закон — не така вже й серйозна

штука, як здається...). Так нинішня російська мова правоохоронців демонструє не

силу — а слабкість держави, її "невпевненість у собі", залежність — чи то від

інерції минулого ("Великої Зони"?), чи, й того гірше, від світу тих злодіїв,

котрі, що називається, — "в законі", під охороною не міліції, а власних

автоматників у броньованих мерседесах...

Українська мова — попри всі, завдані їй численними репресіями й хронічним, від

1920-х років, гнітом, тяжкі удари — має зараз для вітчизняного права одну

неоціненну, хай і вимушену, перевагу: вона не виробила власної

тоталітарно-"блатної" традиції (навіть мат у ній на сьогодні — не "свій", а

запозичений: нецензурні лайки, якими послуговувалися наші предки ще вминулому

столітті, нині можна віднайти хіба що в словнику Грінченка). Тобто, вона

дісталася нам відносно "чистою" від ГУЛАГівського спадку, вийнятою ледь не

навпростець із якого-небудь "Словника правничої мови" 1926-го року і тому не

обтяженою тими асоціативними "хвостами", коли кожне слово, незалежно від волі

мовця, волочить за собою в згорненому вигляді довгий шлейф брудної історичної

пам'яті (для пояснення наведу приклад: нещодавно мені довелося спілкуватися з

молодим офіцером СБУ, який ревно запевняв мене, що його організація не має

геть-чисто нічого спільного з давнім КҐБ, — говорив, проте, по-російськи, і я

машинально відзначала — і той самий стиль мовлення, і ті самі слова й звороти,

пам'ятні з часів маланчуківського "полювання на відьом", і, що особливо цікаво,

неминуче, продиктоване самим тільки мововжитком, чи, як кажуть лінгвісти,

"узусом", безпорадне "сповзання" мого співрозмовця, мимо його власної волі, в те

саме зачароване коло ідеологом, із якого вибратися він не мав способу — мовних,

а отже, й мисленнєвих засобів не мав: всього цього легко вдалося б уникнути,

якби офіцер користувався в роботі не "старою", а "новою" державною мовою).

Диктуючи нам норми мислення, мова водночас задає і правила поведінки: приміром,

звертаючись до затримуваного по-російськи, ви навряд чи станете тут-таки

пояснювати йому його право на адвоката (та й взагалі навряд чи щось станете

пояснювати!) без ризику виглядати смішним, мов хлопчисько, що надивився

голлівудівських фільмів (хоч нічого смішного в самій процедурі нема, і вона є

звичайною правовою нормою всіх демократій), — вас загальмує "внутрішня інерція"

тої мови, що нею десятиліттями вимовлялося "Вы арестованы" уже наперед як вирок,

як позбавлення, з цієї самої хвилини, будь-яких громадянських (і людських!) прав

узагалі; зламати цю інерцію ой як нелегко, але тим уже хай сушать собі голову

правоохоронці Росії... У нас же за "новою" державною мовою такої інерції нема,

не склалася, тут ще можна починати "з чистої сторінки", орієнтуючись відразу на

стандарти, прийняті в країнах — членах Ради Європи. Інакше кажучи, українська як

мова права дає країні ще один шанс розпрощатися з нашим — хай яким липким та

невідчепним — "совковим" минулим.

Звісно, наївно було б сподіватися, що отак одразу, за одним директивним помахом

вона повсюдно вступить у свої права і залунає з уст наших правоохоронців з тією

владною, державною гідністю, яка змушує себе поважати і перед якою прищулюють

вуха "блатні" авторитети, — але ж, як слушно нагадує нам приказка, не одразу й

Київ збудувався. А головне — не сам собою: будували люди — камінь по каменю,

метр по метру. Те саме і з мовою, яку один із найвидатніших філософів 20-го

століття М.Гайдеґер влучно охрестив "домом буття", — вона так само

"розбудовується" нами щодня і щогодини — кожним словом, кожним звертанням.

Кожною думкою.

ФІЛОСОФІЯ І КУЛЬТУРНА ПРИТОМНІСТЬ НАЦІЇ

[ Доповідь, виголошена на 11-му Конґресі Міжнародної Асоціації Українознавців

у Львові в серпні 1993 р. Опубліковано: "Сучасність". — 1994. ч. 3. ]

Поняття "культурної притомности" годі шукати в українському "Філософському

словнику" — але, позаяк там бракує й довжелезної низки понять куди обіговіших,

насущніших не то для фахового, а й для посполитого інтелектуального вжитку, а

української "Філософської енциклопедії" досі не існує в природі, то ця обставина

не повинна викликати застережень. Навряд чи знайдеться йому еквівалент і в

іноземних мовах (принаймні у відомих мені його не існує), і не диво:

виокремлення й пойменування будь-якого феномена можливе-бо тільки там, де є від

чого його відділити, є чому протиставити — "буття" "небуттю" (або, за Геґелем,

"ніщоті"), "світло" "тьмі", "хаос" "космосові", отож і про "культурну

притомність" випадає говорити єдино тій нації, котра поспіль уражена "культурною

непритомністю" — а це, як спробуємо показати нижче, феномен хіба специфічно

український.

Поняття філософії також потребує уточнення — чи й реабілітації: після того, як

радянська доба привчила навіть інтелігенцію сливе рефлекторно асоціювати його з

екзаменом із марксизму-ленінізму, або ж, у щонайкращому разі, з середньовічною

"наукою наук" (авторці цих рядків щоразу доводиться здригатись, чуючи, як її,

ймовірно завдяки наявності вченого ступеня, величають "науковцем"). На

календарі, між тим, — остання декада 20-го століття, й трохи ніяково нагадувати

речі, деінде, крім України, вельми тривіальні: що філософія — навіть академічна,

інституціоналізована — взагалі не є наука, що вона, за М.Гайдеґером, є просто

"мислення раr * Неіdeggеr М. What is Call for Thinking? — Іn: Неіdegger М.

Ваsіс Writings/Transl. by F.D.Wieck and Y.G.Gгеу. — Наrреr & Rоw, 1977. —

p. 346.

ехсеllеnсе"*, — Гайдеґер же й ствердив тезу, парадоксальну тільки на позір: що

наука якраз не мислить, бо "добувати знання" і "мислити", сиріч постійно

допоминатися від дійсности сутнісного смислу, — то цілком різні процеси;

тут-таки варто вклонитися й у бік власної, української інтелектуальної традиції,

згадавши, що Д. Чижевським ще у 20-ті роки було показано: фундаментальні для

кожної науки оперативні поняття "істинного" й "хибного" у філософії не

спрацьовують, і про "хибність" її випадає говорити єдино там і тоді, де й коли

часткова ** Див. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. —

Прага, 1931. — c. 10.

істина береться претендувати на абсолютність**, — де замість завжди відкритого

світові знаку питання гупає ляда крапки й замуровує ходи людському розумові (під

цим оглядом, завважимо принагідне, власне марксизм і становить класичний приклад

"хибної", "переступницької" філософії, що, мов той злочинний янгол, зрадила

своїй природі). Філософія у властивому значенні є не що інше, як рефлексія

суб'єкта — байдуже, індивідуального (людської одиниці) чи колективного (нації,

цивілізації) — над першоосновами свого буття. В онтоґенезі духа вона починається

в мить, коли поруч із Вінні-Пухом, котрий тішиться новою грою, вигулькує Кролик

і запитує: "Який у цьому сенс?" — уже в шестилітньому маляті, цьому

синкретичному, нероз'ємному мікрокосмосі, Вінні-Пух — homo ludens — органічно

сусідує з Кроликом — назвімо його homo philosophicus. Подібно і в структурі

кожної культури, що претендує на цілість, — а це в першу чергу стосується

культури національної, — необхідно має бути присутній "свій Кролик" — без

сенсобуттєвої рефлексії, без відсвіту (одне із значень слова "рефлексія"!)

мислячого духа, що грає на всіх витворах цієї культури, виводячи їх на світло

свідомости й тим тільки і вписуючи в наявний образ світу, кожна культура

приречена зоставатися річчю-в-собі, Великою Німою — адже кожна культура виробляє

свою, іманентну, більш або менш закриту знакову систему (саме в цьому сенсі

можна погодитися зі Шпенґлером, що культури труднокомунікабельні між собою), і

вже сьогоднішньому вкраїнському городянинові знаковий код предківської писанки

чи вишиванки казав би не більше, ніж клинопис шумерських табличок, якби кілька

поколінь українських фольклористів не взяли на себе місію не просто

"колекціонерів", а — коментаторів, de facto філософів етнокультури: зчитавши

зашифровані в ній глибинні світоглядові смисли. В тім-то й річ, що тільки власна

філософія робить

1 Заризикуємо тут поки що голослівну класифікацію культур на "мовні" (що

самі "говорять про себе", тобто наділені самосвідомістю) і "безмовні "(не

відрефлектовані на себе, як-от більшість культур на стадії дописемного

міфа, і відтак приречені на випадання з історичної пам'яти цивілізації,

якщо тільки не стають об'єктом "студій іззовні").

національну культуру мовною, артикульованою1 — врозумливою (приступною

зрозумінню) як у часі (для прийдешніх поколінь), через закріплену словом

пам'ять, так і в просторі (для інших культур — від сусідніх до світової

включно). При цьому не має істотної ваги, в якій саме формі здійснюватиметься

національна філософія — чи будуть це, на класичний германський взірець,

багатотомові трактати, чи ґеніально лаконічний ґоґенівський підпис під картиною:

"Звідки ми? Хто ми? Куди йдемо?" Ба більше: жорстока криза раціоналізму в 20-му

столітті спричинила повсюдне "охудожнення" навіть традиційно "професорської",

академічної філософії, так що формула молодого Камю "Хочеш бути філософом — пиши

роман" виявилась пророчою: красне письменство сучасної доби дійсно до великої

міри взяло на себе прероґативу філософських відкриттів. Єдина абсолютно необорна

вимога — рефлексія мусить бути висловлена, о-словлена, зафіксована в мові — цій,

як незаперечне доведено тим-таки Гайдеґером, єдиній універсальній,

"поверх-бар'єрній" реальності духа. Скористаємося тут гарним словотвором

І.Костецького й визначимо національну філософію — оту пошукову, спраглу

проникнення в сутність речей мисль, що опромінює собою ціле культури й робить

його врозумливим, — як мовомислення.

На наш погляд, сучасна духовна криза, яка опанувала українське суспільство, є

насамперед кризою українського мовомислення.

Тут мусимо звернутись до проблеми культурної притомности. У Грінченковому

словнику зафіксовано два значення слова "притомність": поруч із зацілілим досі —

"свідомість", перебування при пам'яті, загалом психічна адекватність зовнішньому

світові, — ще й "присутність", перебування "при тому" — не тільки суто фізичне,

тілесне, а й специфічно-людське; включеність у ситуацію всією повнотою свого

індивідуально-конкретного буття, змисловою й умисловою, — самовидство,

свідкування. Притомність у цьому значенні імпліцитно обіймає здатність оцінювати

дійсність, отже рефлектувати над нею — не просто сприймати її за даність (так

чинить і тварина), а пошукувати в ній сенсу, raison d'etre — бо ж, хоч би що там

пам'яталось нам із перекрученого марксистами Геґеля, не все дійсне розумне...

Аналогічно й націю можемо вважати культурно притомною тоді, коли її культура,

бувши водночас цілісною й динамічною, є на додачу (при тому!!!) наскрізь протята

світлом рефлексії над змінною дійсністю історії (позаяк історія — єдина

дійсність для нації: і природа, й культура робляться для неї чинними лише

остільки, оскільки запрацьовуються в історичному процесі, і, наприклад, не

підлягає сумніву, що ампутовані на десятки років пласти української культурної

спадщини не були дійсними для української етичної, естетичної, політичної тощо

свідомости радянського періоду, доки пріли в позачассі по спец-хранах

"вимкненими" з історичного процесу, отож і не диво, що українці в масі своїй

приходили до розуміння природи комуністичної державности через російську

публіцистику пори "ґорбачовської гласности", а не — як це могло б бути! — через

прозу М. Хвильового й п'єси Миколи Куліша чи, бодай, "Інтернаціоналізм чи

русифікацію?" І. Дзюби: випадання з живого процесу історії завжди тотожне

знебуттєвленню).

Духовна практика тоталітарної держави полягала в свідомому й цілеспрямованому

унепритомненні культури — тотальному відчуженні її від історичної дійсности. Про

цей синдром "культурної шизофренії" — коли вночі чекається на "чорний воронок",

а вдень повторюється "Жить стало лучше, жить стало веселеє", коли реальні

"кубанські козаки" конають од голоду, а екранні регочуться з жиру, врешті, коли

єдиносанкціонована — соцреалістична — естетична доктрина прямо проголошує чинною

для свідомости не ту дійсність, що є, а ту, що має бути, писано й переписано вже

донесхочу, одначе до головного практичного висновку, драстично актуального до

сьогодні, наша думка, схоже, так і не наважується сягнути, а саме — що цією

практикою три покоління вишколено допускати в свою свідомість тільки й виключно

те, що вже наявне в культурі (і, тим самим, леґалізоване) — що вже "обертається"

в ній як сталий знак, як готовий текст, як подумана думка — викінчений і, отже,

мертвий артефакт, дійсність же як така — та, яка лишається за межами цього

освітленого п'ятачка, — не помічається-не всвідомлюється, а відтак і "п'ятачок",

в усій його "натоптаності", не рефлектується: його "розумність" не береться під

сумнів. У висліді живемо, наче той Хома Брут у заклятому колі, в світі

не-нами-сотворених фантомів.

Так, приміром, якби хто-небудь взявся пояснити тим працівникам освіти, котрі

вигадали нинішнього року провести всеукраїнський огляд самодіяльности під гаслом

"Росте і квітне вільна Україна", що говорити про країну, хай і "вільну" (хоч і

це проблематично!), де смертність перевищила народжуваність, а темпи інфляції

вимірюються чи то чотири-, чи вже п'ятизначним відсотком за рік, буцімто вона

"росте і квітне", — це практично те саме, що твердити "Жить стало лучше, жить

стало веселее" в 1937-му році, — то, припускаю, тамті б узагалі не зрозуміли,

про що мова, а то й образились би: всі наявні в їхньому тезаурусі готові тексти,

якими думається про Україну, описуються колом гімну УРСР ("між рівними рівна,

між вільними вільна, Під сонцем свободи, як стяг, розцвіла" — пам'ятаєте?) — а

думати "навпростець", без посередництва "вже-подуманих" (читай: висловлених)

думок цих людей навіки відучено. Власне цей феномен я йменую культурною

непритомністю — коли взятий за даність, за "преділ, іже не прейдеши" канон

мовомислення стає бар'єром між свідомістю і явою, виштовхуючи суб'єкта культури

на позицію "не при цьому світі".

Характеристичні об'яви культурної непритомности дає нинішня практика

перейменувань ("радянського" — на "українське"). Застережуся, що ставлюся до

цієї справи вельми серйозно, — всяке-бо ім'я є не наличка, але сутнісний знак

речі, символ, обтяжений довгим шлейфом історико-культурної наповнености, і зміна

імені — завжди входження в мережу інших смислових зв'язків, а відтак і зміна

істоти перейменованого (це досить вичерпно показав П. Флоренський, завваживши,

між іншим, що і в людському житті всі сутнісні одміни — приміром, подружнього

або іншого громадянського стану, як-от світського на духовний * Флоренский

П.А. Имена

// Опыты: Литературно-философский ежегодник. — М., 1990. — с. 409.

тощо, — закономірно супроводяться зміною імені*), — але одне діло, коли

міняються найменування фізичних об'єктів (топоніми чи назви періодичних видань):

це — квазіміфологічне (засноване на прапервісній вірі в силу слова: "сказали — і

сталось") і в наших умовах під кожним оглядом доконечне "розчаклу-вання"

українського культурного світу від комуністично-поганських знакових "заклять", —

і вже зовсім інша річ, коли політруки та заворги з комуністичного виховання

вихрещуються на "організаторів національного відродження", а малюків, замість у

жовтенята, починають приймати в "кобзарята": цей ґротеск — типовий продукт

спаралізованого ума, неспроможного вийти за межі чистих даностей і поставити під

сумнів саму доцільність існування перейменовуваних ідеологічних інститутів. Нас

відучено від самого процесу мислення — український "Кролик" — пошукувач сенсу, —

схоже, надовго заціпенів перед тоталітарним "Удавом".

Розуміється, відчуження від дійсности (як ширшої, соціальної, так і вужчої,

"внутрішньокультурної") й чисто герметичне гребання в звалищі застиглих

артефактів є наслідком радянського "знепритомнюючого" вишколу, коли постановка

будь-яких відкритих питань — отже, безпосередня, пряма, не пропущена крізь

матеріали чергового партз'їзду рефлексія — не допускалася в принципі. Одначе для

України, порівняно з іншими пост-комуністичними культурами (крім хіба Білорусі),

ця школа виявилася найбільше згубною, і то з причини, визнати яку на нинішньому

етапі, коли нація ревно силкується позбутися комплексу меншевартости, неймовірно

тяжко, — а саме тої, що, образно сказавши, "український Кролик" ніколи не був

повнокровним.

Йдеться про роль і місце власної, питомої філософської рефлексії в новітній

українській культурі. Як засвідчила глобальна культурна драма 20-го століття,

тільки вповні розвинена самосвідомість, духовно (екзистенційно-життєво)

напружена рефлексія над своїм місцем у цьому світі спроможна вбезпечити суб'єкта

(індивідуального й колективного) яким-не-яким імунітетом супроти духовного

тоталітаризму (адже наївно було б гадати, начеб тоталітаризм минувся з падінням

тоталітарних держав, і "всесвітня імперія" джинсів, Леґо і Макдоналдс, у якій

150 мільйонів — згадаймо назву поеми радянського класика! — одночасно дивляться

бейсбольний матч, є в ширшому, неполітичному значенні — менше тоталітарною, ніж

покійна "імперія зла"). Сенс культурної історії 20-го століття — якщо тільки в

історії взагалі є який-небудь сенс — і становить битва Кролика з Удавом:

героїчна культуротворча інтенція людини насамперед зрозуміти (з-розуміти =

зробити розумним) — і тим протиставитися безуму; а вже звідси походить

хрестоматійна опозиція елітарної й масової культур, себто "культури відкритих

запитань" (Кролик) і "культури готових відповідей" (Удав) — тільки цим, і нічим

іншим, дається визначити сутнісну між ними різницю. Мляво спостережена ще

радянською (читай — російською) естетичною думкою "інтелектуалізація" культури

20-го століття (за А. Гулигою — "типологізація" в мистецтві, тобто наближення

художніх образів до конкретности понятійної, а не чуттєвої*; в цьому ж ряді —

* Див.: Гулыга А. В. Принципы эстетики. —

М., 1987. — c. 179-203.

** Павличко С.

Методологічна ситуація в сучасному українському літературознавстві //

Слово

і час. — 1993. №3. — c. 50

підмічена в нас поки що тільки, здається, Соломією Павличко нагальна потреба

"філософізації" українського літературознавства — в унісон світовому**, тощо);

та обставина, що, як засвідчує хоч би показова під цим оглядом практика

присудження Нобелівських премій з літератури за останні десятиліття, в центр

світового літературного процесу закономірно вийшов не письменник — homo ludens,

не грайливий постмодерніст, а письменник-інтелектуал, homo philosophicus, і

навіть у поетові, котрий, як відомо з часів Ґете, співає wie der Vogel singt,

поціновується нестак його пташина безпосередність (у пост ГУЛАГівську добу

щонайменше підозріла!), як "інтегральна особистість" (за улюбленим терміном

І.Костецького), чия здатність "прояснювати" світ потверджена світоглядово

значущими відкриттями в "теоретичніших" жанрах (Ч. Мілош, Й. Бродський, О. Пас,

Д. Волкот), — все це вельми симптоматичні тенденції, і служать вони на

потвердження нашої тези: культура з ослабленим філософським началом на сьогодні

просто безпорадна перед історією, а значить, неспроможна забезпечити своєму

суб'єктові (національній групі) належної культурної притомности. Саме такою

виступає сучасна українська культура.

На те склався цілий ансамбль історичних причин. Першою і визначальною з-поміж

них стала трагедія української мови в 19-му — 20-му століттях. Подобається нам

це чи ні, але загальноприйнята концепція новітньої культури (на відміну від,

приміром, барокової) в основному дотримується засади мовного монізму, і якщо

внесок латиномовного українського автора 17-го століття в книжну культуру

України сумніву не підлягає, і ставити на карб Сковороді, що не писав своїх

трактатів та байок мовою Котляревського (див. вірш І. Малковича "Пійманий

Сковорода" у зб. "Вірші". — К., 1992), також принаймні наївно, то вже з

українцями О. Новицьким, П. Юркевичем і В. Лесевичем справа куди складніша —

можемо тепер писати гори дисертацій, доводячи самим собі етнічно питому

українськість та ідейну "сковородинськість" їхнього світогляду (щоправда, ми й

це не дуже-то квапимося робити) та не без зловтіхи витикаючи, як Д. Чижевський,

якимто чужим виявився був Юркевич для філософськи безкультурної Москви 1860-х*,

* Див.: Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. — Прага,

1931. — c. 137-138.

— а проте незаперечним лишається факт, що всі вони своєю творчістю розвивали, і

то вельми успішно, не українське, а таки російське мовомислення, і тому не

випадково, а глибоко закономірно, що Юркевич — чи, коли завгодно, Сковорода

через Юркевича — "породив" В. Соловйова, а відтак і весь класичний російський

ідеалізм кінця 19-го — поч. 20-го століття, — що ця, дійсно потужна, українська

інтелектуальна традиція, змінивши русло в мові, потекла в російську культуру, де

й спричинила правдивий розквіт, тимчасом як мовомислительні обрії української

нації зостались іще на два покоління на рівні хутірського мікрокосму: українці

"не мали чим" думати про себе. Переємство — не найблагший критерій національної

атрибуції, і якщо в Росії з Юркевича, мов Афіна з голови Зевса, виходить ціла

філософська культура, а в Україні не виходить сливе що нічого, то чи так уже

багато підстав маємо невдоволитися московським виданням Юркевича 1990-го року з

передмовою, де його спадщина кваліфікується як "бесценные страницы русской

культуры"?**. Можна зрозуміти жаль того ж І. Малковича — чи, краще, багато

** Юркевич П.Д.

Философские произведения. — М., 1990. — c. 6.

в чім споріднену, тільки з непідробним інтелектуальним блиском артикульовану,

позицію І.Костецького, котрий пред'явив українській культурі 19-го століття

цілий жмут опротестованих векселів за те, мовляв, що в основу нової літературної

мови не було покладено "сковородинівську модель" (чим, до речі, справді випхано

Сковороду на периферію культури, так що, по суті, "згадали" про нього аж у

1920-ті роки), і отже, вважав І. Костецький, "парадокс... — небувалий в історії

ніякої іншої національної культури — полягав у тому, що якраз нова літературна

мова стала за головну перешкоду в розвитку українців як нації"***. Спокуса

"відіграти" історію в умовному способі ("що-було-б-якби") *** Костецький

І. Стефан Ґеорґе: Особистість, доба, спадщина // Вибраний

Стефан Ґеорґе по-українському та іншими, передусім слов'янськими, мовами:

В 2 т. — На горі, 1968-1972. — Т.І. — c. 125.

завжди велика, а в таких трагічних культурах, як наша, де, либонь, кожне друге

покоління можна вважати пропащим, то й поготів, — але, які б парадокси не

вимисляли правнуки, сердиті на прадідів, що змарнували солідний маєток (зрештою,

й цю ситуацію можна бачити інакше — шанобливо схилившись перед духовним подвигом

кількох поколінь української інтелігенції, які поклали власний хист виключно на

розширення "мовомислительних" обріїв, на підняття крокв "української хати", аби

та зробилася комфортабельним міським домом), однак доводиться-таки визнати, що в

добу, коли решта модерних націй стрімко нарощували свій інтелектуальний

потенціал через розріст національних філософських шкіл, українці зайняті були

головно героїчним витяганням учорашньої народної говірки на горішній поверх

понятійного дискурсу. Творення придатної для філософського розмислу мови — це

наче синтез алмазів: кожне повновартісне абстрактне поняття має ряхтіти багатьма

гранями, відбиваючи в собі цілу історію сходження думки до предмета. Зрозуміло,

це вельми забарний процес — але від його успішности найпрямішим чином залежить

рефлексивна спроможність (самосвідомість) національної культури, тож не

доводиться дивуватися, що в 19-му столітті нація мислила навіть про свою

історичну долю "відчужено" — засобом чужої, сторонньої мови (російської або

німецької). Мовні репресії царату, внеможлививши розвиток гуманітарних студій

українською мовою та розширення українських мовомислительних горизонтів коштом

іманентного (через переклад) освоєння інокультурних інтелектуальних традицій,

загальмували нам цей процес ще на кілька десятиліть (історично вирішальних!),

так що в новітній українській культурі добротної україномовної академічної

філософської школи, яку нормально мають перейти і література, і критика, і

гуманітарна наука, — так і не склалося. Час було втрачено.

Чи означає це визнання фактичної безмисности, нерефлексивности-безмовности

української культури? Аж ніяк. Один із правдивих парадоксів, котрий, між іншим,

зайвий раз доводить її органічну живучість, полягає в тому, що справу розвитку

мовомислення взяла на себе, компенсуючи брак філософського академізму, наша

драматично багатофункціональна література. Історія української філософської

думки 19-20-го століть щонайменше на дві третини збігається з історією

української літератури — тим самим, от уже воістину в парадоксальний спосіб,

збігаючись із маґістральною інтенцією світової культури 20-го століття. Ще в

1920-ті роки В. Юринець, — як більшість українських інтелектуалів, благополучно

непрочитаний і забутий, — висловив був з цього приводу низку прецікавих думок,

доводячи, що література, вже тим, що вона — словотворчість (отже, виявляє й

напружує до краю буттєву функцію мови), з природи своєї виступає як "філософія

in fluenti"*. Т. зв. * Юринець В. До проблеми соціалістичної культури //

Червоний шлях. — 1930. №2. — с. 112. Докладніше про літературу як спосіб

філософування див. мою розвідку: Взаимодействие философии и искусства в

новоевропейской культуре //История философии и культура. —

К., 1991. — с. 144-157.

** Шерех Ю. Театр Лесі Українки чи Леся Українка в театрі? // Друга черга.

— Сучасність, 1978. — c. 49-61.

"філософські поеми" I. Франка, звід драм Лесі Українки, щодо якого ще в 1940-ві

роки Ю. Шевельовим-Шерехом було висловлено здогад, що це не традиційні драми

характерів, а насамперед "драми ідей", хоч і естетично повноцінні** (здогад,

завважимо, який на сорок років випереджає гулигівську ідею "типологізації" в

мистецтві — тільки що Гулига, вочевидь незнайомий з Лесею Українкою, виводить

таку концептуалізацію художніх образів від Б. Брехта), вельми своєрідний феномен

українського інтелектуального роману, започаткований, було, наприкінці 1920-х

(В. Підмогильний, В. Домонтович, М. Йогансен), але силоміць обтятий у

саморозвиткові, нарешті — окремим рядком — абсолютно невичерпні за їхнім

внутрішнім, "неевклідовим" простором моделі-світу-з-точки-"я", явлені

українською поезією 20-го століття (від Тичини до Стуса, від Антонича до Калинця

тягнуться лінії не так стильового, як власне духовного навчительства в

сократівському сенсі), — все це література, не тільки тотожна сутому

мовомисленню (вже мовою Лесі Українки можна перекладати Гуссерля й Ясперса, а

цілком новаторський категоріальний тезаурус Стуса просто-таки вимагає

спеціального філософського дослідження!), але й література, сучасна par

excellence у тому розумінні, що в структурі авторського таланту тут невідступне

присутній відважний homo philosophicus, покликаний, за формулою Р. Барта, знай

"допоминатися в світу, чому він такий" (le pourqoui du monde)*. Біда наша, отже,

не в тім, що в українській культурі, умовно * Барт Р. Писатели и пишущие

// Избр. работы. — М., 1989. — с. 135.

** Юринець В.

До проблеми соціалістичної культури. — с. 112.

сказавши, "мало мислення" — що вона, як спересердя був висловився той самий В.

Юринець, "ідейно бідна"**, — а в тому, і тільки в тому, що явлений літературою

тип незалежного, безбар'єрного, в повному значенні філософського мислення, без

"опромінення" котрим культура нації ніколи не потрапить освоїти її історію, не

став для нас самоцінною інтелектуальною школою, — що евристичний потенціал

наших, і так не надто численних, письменників-інтелектуалів, від Лесі Українки

почавши, так і лишився незчитаним-"нерозпечатаним".

На те існує, як бачиться, кілька причин. Художнє мислення, на відміну від

понятійного, "непряме" — образ-бо завжди багатозначний, він міниться множинними

смислами, мов ялинкова цяцька, обертаючись, із плином часу, різними сторонами до

кожного покоління читачів, і "навпростець" включатися своїм смисловим багатством

у національний менталітет "не вміє" — для того йому потрібна інтерпретація,

себто, насамперед, критика, котра є не що інше, як "слово про слово" (Р. Барт),

думка про світ, відбита від слова, отже, в найширшому сенсі — філософська

рефлексія над словом. Без комплементарної (теоретично-доповнювальної),

співтворчо-діалогічної стосовно нього критики письменник-інтелектуал приречений

залишатися в культурі тим, чим є актор без режисера — річчю-в-собі: критика

оприявнює його думку — не як гасло чи постулат, а як пізнавальний шлях душі, як

акт її сходження до "екзистенційної істини" — а саме в цьому ж і полягає

інтелектуальний вишкіл! Такою була українська критика 1920-х, такою, частково,

була і є українська еміґраційна критика — від Ю. Шевельова й І. Костецького до

Б. Рубчака й Г. Грабовича — але в Україні, почавши від 1930-х і дотепер,

літературний критицизм як самосутнє явище — не існує (початки його становлення в

1960-ті вимушено окошились оприявненням ідеології шістдесятників-таки, і, може,

не в останню чергу завдяки цьому нині, з позиції fin de sieсle, крізь призму

культурної пам'яти, це покоління інтеліґенції бачиться ледь не єдиним за ввесь

радянський період, котре, як-не-як, культурно збулося, висловило себе як таке —

зі своїм оформленим світопоглядом). В неінтерпретованих (читай — нечитаних)

творах жива думка завмирає — пригадаймо класичну логічну загадку "Чи пахне

троянда, коли її не нюхають?" — а сам твір, навіть якщо його не вилучено з обігу

фізично, неминуче "заляльковується" в непроникно-зроговілий панцир минулого

(свого) часу, де й дрімає, чекаючи на "співрозмовця". (Позаяк же ідеї, як

відомо, ширяють у повітрі, тобто кристалізуються з атмосфери відповідної епохи,

то невдовзі яка-небудь інша, свідома себе культура оприявнює споріднені

філософські відкриття у себе, проганяє їх по всій "клавіатурі" інтерпретаційних

можливостей, від академічних дисертацій до кіноекрана й театрального кону, і

врешті вводить, зі своєю "виробничою маркою", в коло загальнолюдських духовних

надбань, — а нам зостається, в кращому разі, розводити навздогінці руками та

рахувати, на скількито років Коцюбинський був випередив "неореалістичну" тему

"безґрунтянства", М. Куліш — концепцію * Див.: Шерех Ю. Зустрічі з Заходом

// Друга черга. — c. 62-81.

** Див.: Гриценко О. L'etranger у ролі попутника // Всесвіт. — 1991. №12.

— c. 169-174.

*** Барт Р. Что такое критика? // Избр. работы. — с. 273.

"абсурдного бунту"*, а Підмогильний — проблематику французького

екзистенціалізму**...). Той-таки Барт мав цілковиту рацію, твердячи, що завдання

критики — достосувати, "пригнати" "мову", тобто мовомислення, своєї доби — хай

то буде фройдизм, марксизм чи екзистенціалізм — до мови іншої, авторової доби:

додамо, що лиш так твір, зокрема й класичний, невпинно актуалізується, отже —

живе в історико-культурному процесі***. (Статті О. Гриценка про літературу

1920-х — чи не перший крок на цьому шляху: "переклад" Хвильового, Винниченка,

Підмогильного на дискурс сучасної міської молоді, що читає західних філософів у

російському перекладі й розмовляє цитатами з анекдотів). Таким шляхом критика

витворює те, що Барт назвав "мислительним простором сьогодення": лише в такому

просторі можлива національна культура як постійне самовідтворення й

самооновлення в діалозі — інакше голоси її "мовців" глухнутимуть на місці, не

маючи де "зарезонувати". (Припускаю, наприклад, що хронічні невдачі сценічних та

кінематографічних інтерпретацій Лесиних драм зумовлені якраз відсутністю довкола

них у культурі приналежного інтелектуального поля — адже лесезнавства як

філософськи-аналітичного явища у нас, власне, не існує, єдиноварті такої

характеристики праці Н. Б. Кузякіної, до того ж російськомовні, звичайно ж, не

заповняють лакуну2, — тож режисер,

2 Кузякіна Н.Б. Леся Украинка и Блок. —

К., 1980. З надією відзначу ще розвідку Т.Возняка "Народження трагедії з

духу музики" та "Лісова пісня": Слово — Музика — Мовчання // Сучасність. —

1992. №2. — c. 107-112; її поява дає підставу сподіватися, що бодай до

125-ліття поетеси українська нація спроможеться коли вже не на феєрверк

екзистенціалістських, структуралістичних, феміністичних, метафізичних і

яких там ще рефлексій над Лесею Українкою, то хоча б на серйозну збірку

статей на кшталт "Леся Українка в контексті світової філософської

культури". (Прим. 1999 р.: нація не спромоглася - але, на дальший засяг

беручи, цей оптимістичний прогноз 1993-го виявився все ж слушним:

останнього року, з появою праць С.Павличко, В.Агєєвої, Л.Масенко та ін.,

стало можливим врешті говорити про постання "лесезнавства" - чи, краще,

"українкологіі"? — як акадеемічної дисципліни, що набирає обертів дедалі

стрімкіше — з місяця в місяць).

залишаючись віч-на-віч із текстом не як новатор, що "зняв" усі попередні

інтерпретації, а радше як школяр, що вивчив із підручника біографію авторки,

вимушено "сліпне" й "глухне" до ув'язненого в тексті багатства смислів, він не

готовий їх відчитати й навіть "не попереджений", що їх треба відчитувати, що

можна ними бавитися тощо, — винятки, звісно, можливі, але нехарактерні, й гірке

самовизначення, зроблене Лесею Українкою за життя, — "почитаемая, но не

читаемая", — тягнеться за нею вже мало-мало не століття).

Ось ця скупість мислительного простору, що раз у раз викликала в найліпших

українських інтелектуалів своєрідну "ментальну клаустрофобію", змушуючи їх знай

вигукувати "Не люблю Руси" (І. Франко) чи "Піду запишуся в татари" (І.

Костецький, за свідченням Ю. Шевельова), — ця глибинна, на рівні вартостей

"периферичність" філософування (не то "чистого", а й "художнього") в нашій

культурі має витоки, історично ще глибші, ніж паралізуючий, вщеплений

тоталітаризмом страх перед несанкціонованим помислом, — вона походить із нами

самими ще не до кінця всвідомлених комплексів уярмленої нації3, які майже на

3 Характеристичне, що в своєму теперішньому "заходоцентризмі" ми досі не

проявили жодного інтересу до культурної спадщини недавніх колоніальних

народів Азіі й Африки, що переходили свого часу, на ранніх стадіях

незалежности, типологічно споріднену кризу, - без спеціальних студій важко

сказати, чи причиною такої "гносеологічної погорди" є наш, так глибоко

вкорінений підсвідомий расизм, а чи та ж таки культурна непритомність,

котра гальмує думку навіть перед, здавалось би, найочевиднішими

аналогіями.

ціле 20-те століття жорстко окреслили її "мислительний контур" національною

ідеєю. Тим-то "все нові перспективи мислі", які, за М.Грушевським, відкривала

українському громадянству Леся Українка, і зостались для того громадянства

"трансцендентними": майже вся енергія його думки затрачувалась на те, аби

протиставитись ідеологічному пресинґові імперії, так що було йому не до

"абсурдного бунту", не до чиєїсь там "екзистенційної самоти", не до

дегуманізації взаємин між чоловіком і жінкою в зраціоналізованому соціумі (тут

його філософія обмежувалась програмовим Воронівським "... Коли ти Вкраїни не

кохаєш — ти не моя!"), не до проблеми творчости як трагедії, не до конфлікту

людини з природою як акту самозгуби — перелік можна розтягнути ще на кілька

сторінок. Тим-то ми загалом так небагато потрапили зрозуміти не лише з історії

20-го століття в цілому, а й із своєї власної історії — до того, що вона

обрушила на нас (від марксизму почавши), нація, в особі її провідної верстви, не

була підготовлена насамперед світоглядово, інтелектуально. (Тут нота бене:

прикметне, що навіть вельми благенька ілюзія національної самостійности,

заблисла, було, в 1920-х, стрімко розчахнула український мислительний простір,

"зрушила доксу" — культура Розстріляного Відродження, до якої раз у раз

звертаємося в пошуках модельних взірців, повчальна для нас не тому, чи то пак не

тільки тому, що в ній працювали Ікс, Ігрек і Зет, — таланти, в тому числі й

немалі, народжуються в усі епохи, духовний же простір для їх самореалізації

детермінується, на жаль, суспільно-історично, — а головно тому, що це культура

саме притомна: є в ній і самосвідомість, і саморефлексія, і проза й поезія

відкритих питань, і інтерпретаторство всіх форм і жанрів, що чуйно на ті питання

реаґує, і вертикальний розгін мови, в котрому змогли, нарешті, обізватись

по-українському Кант і Гельвецій, і критична філософія — менше над дійсністю, бо

там вільній думці вже заслонялося хід "готовими відповідями" з Маркса й Леніна,

а більше над літературою, — і промовляє, і завжди промовлятиме до поколінь ця

культура — сама за себе: вона ще адекватна ходові історії). Про що б не думала

хвора людина, в підтексті її думок завжди лежатиме "от якби я був здоровий", —

точнісінько так само філософічна думка пригнобленої нації неминуче впирається в

фатальну межу "от якби ми були вільні" (діапазон варіацій тут преширокий — від

традиційного українського мрійництва в умовному способі, на кшталт

Тесленківського "Що б з мене було", і до прісно-пам'ятного мітинґового поклику

В. Яворівського "Що ж ми за народ такий?", зустрінутого всенародною ж таки

овацією...), — відтак непомічання цієї межі, природне чи зумисне, дорівнюється

елементарному відчуженню "короткозорця" від національної судьби.

Саме під цим оглядом доволі проблематичною видається "українськість" професійної

філософії в Україні за радянський (властиво, останній, постсталінський) період.

При всіх її безперечних фахових здобутках (праці В. Шинкарука й пок. В. Іванова

мають заслужено високу репутацію й уже запевнили собі місце в історії

марксистської думки 20-го століття), назвати цю філософію українською (за

винятком таких "національно анґажованих" — і відтиснутих на її периферію! —

галузей, як філософська україністика), можна хіба за географічною ознакою (серед

фахівців колишнього Союзу побутував був термін "київська школа філософії" — так

само, як "свердловська"). По-перше, ця рефлексія майже всуціль російськомовна —

завважмо, що в ті самі роки філософи Прибалтики й Грузії, хай і обмежені в

творчому пошуку офіційною доктриною, писали свої праці таки рідними мовами — і

перекладали цими мовами класику світової філософії, чим дуже-таки посприяли

розширенню мислительного простору своїх культур. Нація, котра мислить про світ і

себе в ньому катеґоріями позиченої мови (метамови), неминуче мислить

несамостійно — себто сходить з єдиної, унікальної позиції у всесвіті, приділеної

лише їй, з-не-при-том-нюється щодо цієї позиції (щодо себе самої). По-друге ж,

російська культурна орієнтація в розробках наших філософів-фахівців була

настільки домінуючою, а пересічна знайомість з українською культурою (крім хіба

Сковороди) настільки доривчою, що говорити про будь-яку рефлексію над цією

культурою було б просто несерйозно. Перегляньмо бодай лиш заголовки публікацій

"Філософської і соціологічної думки", й дотепер єдиного україномовного

філософського часопису 50-мільйонової нації, за ті останні кілька років, коли

почалося "посполите рушення" цієї самої думки назустріч українській культурі: чи

ж не цікаво спостерігати, як вельми добротний часопис, з мислительним засягом

від Ортеґи-і-Ґасета й Борхеса до Хвістека й Флоренського, трапляючи на

український ґрунт (не рахуймо тут першодруків!), ураз немов "дерев'яніє на язик"

— над "російським тереном" думка ширяє з артистизмом кантівської

"безінтересовности", впоєна власною елеґантністю, як-от, наприклад: "Шлях

особистости через демонізм і ніщо: Спроби внутрішньої біографії Ніколая

Ставроґіна", — порівняно з цим "Творча спадщина Франка: малодосліджені

філософські питання" або "Іван Франко про Велику французьку революцію" на

кожного, хто не франкознавець, наперед віють нудьгою розумової малорухливости

(не йдеться, застережуся, про оцінку згаданих статей, самих собою достатньо

змістовних і потрібних, — йдеться про перепад культурних рівнів — ступенів

свободи українського й російського мовомислення). Взявши ж під увагу, що

теоретична рефлексія мислителів діаспори не була приступна навіть фахівцям,

доводиться визнати, що українське мовомислення постсталінської доби знову

редукувалося до царини красного письменства й прилеглих "історико-філологічних"

просмужків — з однією хіба різницею: цим разом "Кролик" був уже настільки

ослаблений, що відновлення шістдесятниками критично-рефлексивної спроможности

національної культури в межах того самого зачарованого кола, окресленого

національною ідеєю, зафіксувалося в культурній пам'яті ледь не як

інтелектуальний прорив.

Ситуація склалася більш ніж драматична. Коли в системі культури пріоритетної

вартости набуває — вимушено — сміливість сказати те, про що "всі знають, але

мовчать", замість сміливости сказати те, до чого ще ніхто не додумався, то

відбувається неявне, потаймиру утвердження цієї культури на засадах "масовости"

(Удав). Коли власті кваліфікують як "інакомислення" (отже, все-таки — мислення!)

ті висновки, котрі за умов належної поінформованости цілком належали б до

компетенції посполитого здорового глузду (найяскравіший приклад — історія з

"Собором" О. Гончара), то тут також відбувається досить небезпечна за можливими

далекосяжними наслідками підміна понять: справжнє — інноваційне, евристичне

мислення, котре прориває обидва концентричні кола — і офіційно санкціонованого

радянського менталітету, і друге, ширше, — "несанкціоноване" й суб'єктивно

страждальне коло національного самоусвідомлення, — опиняється цілком "за гранню"

розуміння, "глухне" в замкненому мислительному просторі. Бачимо це вже на

прикладі сьогоднішньої міфологічно-профанної рецепції творчости В. Стуса —

одного з небагатьох поетів-мислителів (краще сказати навіть — поетомислителів),

якими може похвалитись повоєнна українська література. Перша системна спроба

критики нарешті прочитати Стуса порядком приналежного культурного діалогу —

австралійська збірка "Стус як текст", — при всій її обнадійливості, вже самим

заголовком, знов-таки, демонструє певну міру вкраїнської культурної

непритомности — тільки-но спробуєш собі уявити в поляків збірник "Мілош як

текст", у росіян "Бродський як текст" тощо: до лиха, та "як хто" ж іще, коли про

поета мова?!. Взагалі, час розпрощатися з давньою, ще романтичного походження

міфологемою "поета-мученика", вперше зафіксованою Т. Карлайлем у 1840-х роках,

але, як виявилось, на диво часотривкою в українській свідомості. Коли вже

вдаватися до, сказати б, "соціальної віктимології", то найпершими жертвами

авторитарного режиму падають аж ніяк не поети як такі, а власне мислителі,

інтелектуальні координатори, і розгром українського шістдесятництва (І. Дзюба,

І. Світличний, Л. Плющ, Є. Сверстюк) це тільки потверджує (до речі, й Стус

уперше був заарештований не як поет, а як автор праці "Феномен доби, або

сходження на Голготу слави"). До наших завдань не належить аналізувати світогляд

українського шістдесятництва, розбираючи, що в ньому від традиційного

народництва, що — від не менш традиційного, принаймні для західної культури,

антропоцентризму, а що — від стовідсоткове марксистської, сприйнятої, по суті,

поза-рефлексивно, філософії історії (т.зв. матеріалістичного розуміння історії):

важливо те, що "другого кола" своєї несвободи українська культура на цьому етапі

так і не здолала, і саме тому в умовах нагло здобутої незалежности українська

інтеліґенція, в якій "шістдесятники" — коли не за віком, то за менталітетом —

посіли провідне місце, виявилась нездатною до витворення авторитетної

інтелектуальної опозиції, що без неї немислима незалежна культура в незалежній

державі. Власне шістдесятникам належить остаточна й сумнівна заслуга канонізації

того типу дискурсу, за котрим в Україні досі взорується будь-який авторський

текст, від шкільного твору до наукової монографії, і котрий можна умовно

визначити як "мітинґово-метафоричний": цей дискурс не народжує думку (мітинґовий

оратор не мусить говорити нічого, чого б аудиторія не потрапила негайно, на

місці "впізнати" — інакше йому нема чого робити на трибуні), а виражає, чисто

літературними засобами (метафора, алегорія), думку "вже-готову", привнесену

"ззовні". Тим-то перехід поетів-"шістдесятників" у політику (від мітинґу— в

парламент) в ширшому культурному контексті виглядає досить логічно: таким шляхом

мітинґово-метафоричний дискурс просто "зняв", у геґелівському сенсі, свою

внутрішньолітературну історію, щоб продовжити "перемагать і жить" у куди

органічнішій для себе соціальній іпостасі.

Нині українська культура перебуває в безпрецедентно відкритому соціальному

просторі, і в цьому її без перебільшення всесвітньо-історичний шанс. Одначе без

опритомнення, котре передбачає рефлексію над усіма своїми деформаціями і тільки

через це — справдешнє культурне освоєння-зрозуміння-подолання української

національної трагедії 20-го століття, — годі сподіватися цим шансом оволодіти.

ЖІНКА-АВТОР У КОЛОНІАЛЬНІЙ КУЛЬТУРІ, АБО

ЗНАДОБИ ДО УКРАЇНСЬКОЇ ҐЕНДЕРНОЇ МІФОЛОГІЇ

[ Авторизована українська версія лекції "Жінка-автор у колоніальній культурі:

український приклад", прочитаної

в листопаді 1996-го року під час книжкового турне в Єйлському, Гарвардському та

Колумбійському університетах США. ]

В цій доповіді я спиратимусь як на висліди своїх студій над модерною українською

культурною історією, так і на власний письменницький досвід: саме-бо йому,

особливо ж невгаваючому шквалу розпаношеної критики на адресу мого роману

"Польові дослідження з українського сексу", що став найбільшим літературним

скандалом десятиліття, я завдячую своєю мимовільною заанґажованістю у

теоретичний аспект проблеми (треба ж було з'ясувати, чому це начебто нормальні,

ба, мало не інтеліґентні люди демонструють такі на позір геть-то неадекватні

реакції!). Йдеться про проблему "подвійної марґіналізації" — так я означила її

задовго перед тим, як виявила у Еріки Джонґ та Адрієни Річ підозріло схожі

розважання над "подвійною дискримінацією", котрої вони зазнали на собі, водночас

як автори-жінки і як єврейські авторки американської літератури, — виглядає,

отже, що проблема сягає далеко за межі так званих "малих", "меншинних", писаних

загроженою мовою літератур, одну з яких маю честь тут репрезентувати.

Почати, однак, усе ж доведеться з мови — бодай на те, щоб пояснити своє

досить-таки вільне, "деполітизоване" вживання терміну "колоніалізм". В есеї "La

Division des langues" Р.Барт говорить про "колоніальне" ставлення до мови там,

де існує неявне припущення, що ця мова становить відхилення від устійненої

норми. Як на мене, це просто блискуче вичерпна формула, під яку однаково

підпадає і білий плантатор, для якого шкіра чорних робітників є "брудною", тобто

"забрудненою" білою, і патріархальний (а властиво, Арістотелівський — щойно в

20-му столітті вперше підданий поправному аналітичному розборові:

1 "Співвідношення двох статей аж ніяк не нагадують електричні полюси:

чоловік - це водночас і позитивне, і нейтральне начало. У французькій мові

поняття "людина" і "чоловік" позначаються одним словом "homme", специфічне

значення латинського "vir" (чоловік) асимілювалося з узагальненим змістом

слова "homo" (людина). Жінку ж сприймають як щось негативне... Жінка ж —

відхилення од усталених канонів" (Бовуар, С. де. Друга стать, — К.:

Основи, 1994. Т.1. С.26). Те саме маємо і в українській розмовній традиції

— цікаво, що першу рефлексію над таким станом (1863) речей знаходимо в

першому-таки українському соціальному романі — в "Люборацьких"

А.Свидницького, де між Антосьом і Галею відбувається прехарактерний

діалог:

"— Та й те сказати: хіба ви люди?

— А що ж?

— Дівчина, чи панянка!

— А це не людина?

— Хіба ж ви не чували, що як ідуть самі чоловіки, то кажуть на них:

"якісь люди йдуть"; а як буде між ними жінка, чи молодиця, то кажуть:

"ідуть якісь чоловіки, i молодиця з ними, чи дівчина, чи баба".

— Та хіба ж не люди? - озвалась Галя.

— Хіба я кажу що? а люди своє знають... Мабуть, що не люди, а люди —

тільки чоловіча стать."

В сьогоднішніх ламентаціях над нашими неміряними культурними втратами за

колоніальний період не зайве було б замислитись і над втратами

"непрямими", зокрема над тим, наскільки форсована денаціоналізація й

реактивнo спричинене нею ідеалізування автентичних закономірно

патріархальних моделей культурної поведінки загальмували самочинний

розвиток українського жіночого первня на модерних засадах, відкинувши під

цим оглядом нашу суспільну свідомість кудись на рівень "третього світу".

у Сімони де Бовуар1) погляд на чоловіка як на "універсальний" взірець людської

породи, а на жінку, відповідно, як на "недосконалого чоловіка" (з трохи

"збоченою" репродуктивною системою), і — тим самим рядком — трактування мови

підкореної меншини за вимираючий діалект "офіційної", мажоритарної мови:

класичний приклад тут являє історія української мови під росіиським, в тому

числі й радянським, пануванням. Від часу широкозвісного Валуєвського циркуляру,

який забороняв уживати її в публічній царині (виняток було зроблено хіба для

публікацій історичних документів), українська мова кваліфікувалася — коли явно,

коли неявно, однак цілий час послідовно й неперервно — як діалект російської,

закономірно приречений, рано чи пізно, на злиття з "правильным", за виразом

українця-таки Гоголя, "грамотным языком" (Валуєв, міністр внутрішніх справ

Російської імперії, прорік, заміряючись раз і назавше покласти край усіляким на

цю тему лінґвістичним суперечкам, напрочуд характерний вирок: "никакого

отдельного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и наречие это,

употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный

воздействием на него Польши"). Цей самий підхід, мовчазно перейнятий

більшовиками, застосовано було й до решти об'явлень української культурної

тожсамости, в якнайширшому діапазоні — від ритуально-обов'язкового випоминання

"російських впливів" на всіх, включених до офіційного пантеону, українських

діячів, зокрема й тих, котрі того "впливу" сном-духом не відали, до

викреслювання з української історії цілих століть, які не вписувалися в картину

"общерусскої" єдности. В такий спосіб сама українська тожсамість представлялася

як відхилення від норми — екзотично-розважальне, коли сприймати його поблажливо,

дискомфортне, якщо пов'язане з якимись політичними аспіраціями, і сміховинне

перестаріле — в будь-якому випадку. Звертаю вашу спеціальну увагу на ці три

засадничі прикмети, якими завжди наділено "колонізованого" (підлеглого) в очах

"колонізатора": розважальний екзотизм, потенційна дискомфортність і комічність.

Усі три без труда даються простежити в історії культурних рецепцій жіночої

творчости.

Дотепер в Україні не було зроблено жодної спроби проаналізувати травму нашої

колоніальної історії в ґендерному аспекті. Причин на те забагато, аби всі їх

перелічувати, одна з найочевидніших — цілковита, до 90-х років, "цілинність"

усякої ґендерної тематики, тобто відсутність теоретичної традиції, елементарних

методологічних (та навіть і термінологічних!) "риштовань", на які можна було б

спертися і які щойно тепер починають зводитися, — стало вже банальністю

повторювати, як нещадимо табуював тоталітаризм усе, пов'язане зі "статтю"...

Про цей "страх статі", зазвичай притаманний усім тоталітарним формаціям, у 20-му

столітті понаписувано чимало слушного й неслушного, починаючи від художніх

досліджень антиутопістів над тоталітарною реґламентацією (Є. Замятін) та

усуспільненням (О. Хакслі, Дж. Орвелл) сексуальної сфери й кінчаючи

психоаналітичними студіями над фашизмом як нібито сублімацією репресованої

гомосексуальности; в західній феміністичній філософії за інерцією повелося

вважати, буцім тоталітарні режими тим "деміфологізують" жіночість (сиріч

"розкріпачують" жінку — знімаючи з неї відвічний культурний прескрипт

"сексапільности" та зводячи її на рівень голої м'язової сили мухінської

колгоспниці...), що, мовляв, "культ вождя не лишає місця ні для яких інших

культів" (С. де Бовуар), — спостереження небезпідставне, проте вочевидь

поверхове, надто коли пригадати, що і в найпохмурішу добу "розкріпачення", коли

м'язова сила жіночого роду із загрозою для репродуктивної функції організму

"стаханила" чи то на полі й коло станка, чи то на будівництві Біломорканалу ("Я

и лошадь, я и бык, я и баба, и мужик", як співалося в уже легендарній

"частушці"), серед жіноцтва—для "внутрішнього користування" партійної еліти —

завжди існувала цілком "традиційна" каста, сказати б, радянських гетер —

наркоматівських секретарок, жінок з обслуги, пізніше, в добу загниваючого

тоталітаризму, то пак розвиненого соціалізму, — "третіх секретарів" і

"культсекторів" у комсомолі, — котрі кшталтувалися як "сексуальні об'єкти" за

цілком голлівудівськими зразками. Тож причин цілеспрямованої тоталітаристської

"статефобії", наслідки якої даватимуться взнаки ще не одному поколінню (і не

лише в царині духу — цілі галузі промисловости й охорони здоров'я, як-от бодай

виробництво контрацептивів, на території колишнього СРСР не змогли розвинутися

власне тому, що сфера сексуальних взаємин, не будучи ідеологічно санкціонованою,

автоматично опинялася в "неіснуючих": під цим оглядом варт би переоцінити й

невід'ємну від комуністичних суспільств "житлову проблему" як далеко не тільки

економічну чи навіть культурологічну — пов'язану з суто пенітенціарною

концепцією гуманітарного простору, де підставові людські потреби окреслюються

трикутником койка-умивальник-параша, — але також недвозначно причетну до

репресій сексуальности: барак, комуналка, одна кімната для повної родини з

доростаючими дітьми самим "проектом" не передбачають місця для інтимности з

такою ж послідовністю, з якою доведений до семиденного "ударний труд" у

поєднанні з післяробочими зборами та політзаняттями не передбачає для неї

фізичного часу), — причин такої "стратегії вивалашення" годилось би пошукати

десь глибше.

Правда, те суспільство взагалі любило "стирати відмінності" — між багатими й

бідними, між містом і селом, між народами, мовами, горами й долами, тож,

відповідно, між мужчиною й жінкою так само, а що стирання відмінностей є процес,

зворотний творенню (біблійне-бо "творення світу", як пам'ятаємо, почалося саме з

"установлення відмінности" — між світлом і тьмою), і остаточним його "пунктом

призначення", "лімітом функції", до якого він стремить, є тотальна заглада

(тільки-бо смерть рівняє всіх і вся), то відмінності й згладжувалися на рівні

"найнижчого спільного знаменника": майнові — на рівні загального вивласнення й

пауперизації, інтеркультурні — на рівні варварства (в морґанівсько-марксівському

значенні: як "передкультурного" стану, чи, за Шевельовим, "розінтеліґенчення"),

інтерлінґвістичні — на рівні "суржику"-"трасянки" або формально-російського

"ньюспіку" (новомови), ну а міжстатеві — на рівні неявного заперечення "статі"

як складової людського буття й перетворення зарівно мужчин і жінок на робочу

2 Задля справедливости варт, проте, зазначити, що навіть у ГУЛАГу

остаточної quot;рівности" так і не було досягнуто — "дототалітарні,

патріархальні морально-оцінні стандарти чоловічої й жіночої поведінки

зберігали свою повну чинність, лягаючи на плечі в'язнів-жінок додатковим

тягарем. Як свідчить у своїх спогадах поляк Г.Ґерлінг-Ґрудзінський, у

таборі "нікому б і на думку не спало звинуватити молодого хлопця, який

задля покращення своєї долі робився коханцем старої лікарки, але гарна

дівчина, що з голоду віддається огидному стариганові у "хліборізці", була,

ясна річ, "бляддю" (Ми, депортовані // Всесвіт. - 1993. №2. - С.190). Не

виключено, саме з цієї причини історія так і не отримала з ГУЛАГу

стопроцентово достеменних жіночих свідчень: всі мемуари колишніх

в'язнів-жінок, щойно заходить про ситуації сексуального визиску,

одностайно рясніють недомовками, еліпсисами й літотами (точнісінько так

само після війни в Косово міжнародні правозахисні організації не змогли

зібрати серед албанського жіноцтва — сором'язливих "благочестивих

мусульманок" — інформацію про сексуальні насильства сербської армії. -

Прим. 1999 р.); культурна втрата ця, як бачиться, уже невідшкодовна.

худобу2 (от уже воістину — сатаністична пародія на Царство Боже, де — "ні

елліна, ні юдея", і янголи так само безстатеві!). В тоталітарному суспільстві,

байдуже, фашистському чи комуністичному, вся ідеологічно санкціонована "стать"

скупчується в мілітарних інститутах — і в радянському, і в нацистському етичному

кодексі "справжнього мужчину" з хлопця робить армія — НЕ жінка: вистачить

порівняти цю максиму з "філософією маскулінности" такого класика "армійської

теми", як Е.Гемінґвей, для котрого "чоловіки без жінок" (найточніша дефініція

війська!), "без ушляхетнюючого впливу жінок" — ситуація онтологічне уломна,

уймаюча для сутнісної, родової "мужеськости" в мужчині, — щоб угледіти апріорну

перверсивність озброєної до зубів тоталітарної "чоловічости", в якій весь

позитивний потенціал самооб'єктивації, енергія активно-творчої любови

переорієнтовується всередину "чоловічого світу" — на свою військову частину,

3 Покличусь тут на фундаментальну працю К.Тевеляйта "Чоловічі фантазії"

(Тheweleit Klaus. Male Fantasies / Transl. y Stephan Convey in collab.

with Erica Carter&Chris Turner. - Minneapolis, Univ. of Minnesota Press,

1987. - Vol 1-2), де проаналізовано, під оглядом статевої психології,

мемуари бійців т.зв. "Фрайскорпс"у утвореної по Першій світовій війні

армії німецьких добровольців, із якої, з приходом Гітлера до влади,

сформувалось ядро військ SS. К Тевеляйт незаперечнo доводить, що основною

константою сексуальности цих доблесних вояків, котрих хіба вважатимемо за

класичних, "модельних" носіїв мілітарної свідомости тоталітарного типу (а

як цікаво було 6 почитати подібні психоаналітичні студії російських учених

- на матеріалі якоі-небудь Таманської дивізії!), була відраза до жінки ("В

цих колах для мужчини було б немислимо коли-небудь бути "серйозно

захопленим" чи то упадати за жінкою своїх мрій. Це дорівнювалось 6и

смертному вироку", і в приналежному цій субкультурі письменстві "автор

убив би такого героя в першому ж бою" [Оp. сit. - VоІ.І. Р.53]). Натомість

предметами любови, не раз гордо освідчуваної, робляться друзі-однополчани,

зверхники, у командирів підлеглі, взагалі все бойове побратимство (Іbid. -

Рр.57-63).

"товаришів по зброї"3: саме це, припускаю, й мав на увазі Т.Адорно, коли,

наражаючись на обурення лібералів, приголомшив інтелектуальну еліту Заходу чи не

найпарадоксаль нішим своїм афоризмом: "Тоталітаризм і гомосексуалізм невіддільні

від себе" (та обставина що, либонь жоден інший режим в історії не переслідував

"цивільного гомосексуалізму з такою нещадною жорстокістю як нацистсьcкий Рейх і

СРСР, нітрохи не суперечить адорнівському спостереженню: в тім-то й справа, що

"виламані" з гомосексуалізуючих за своєю природою армійських структур

"натуральні" гомосексуали протистояли тим структурам, із усією культивованою

всередині цих останніх квазі-"мужньою" "фалічною пихою", як єдине правдиве

дзеркало в кімнаті, всуціль завішаній кривими, — таке дзеркало звичайно

приречене бути розбитим). І оспіваний романтиками революції червоноармійський

багнет, і впродовж піввіку після війни наставлена поверх мирного натовпу гармата

"тридцять-четвірки" на міському майдані, "и межконтинентальные ракеты", які,

пам'ятаємо зі шкільної лави, "на логовище недругов глядят", є не просто фалічні

символи — як, скажімо, кобура з револьвером при поясі — а в буквальному сенсі

статеві органи влади — цього Абсолюту Чоловічости. Строго кажучи, тоталітаризм

не тим "деміфологізує" жінку, що міфологізує Вождя — "батька народів" і водночас

божисту персоніфікацію маскулінности (в гітлерівській Німеччині "діти війни" в

офіційному партійному сленґові йменувались "дарунками фюрера", себто фюрер тут —

Уран-небо, що, розпросторившись над жіночим населенням, кропить його згори

плідною росою через своїх солдатів, котрі, таким робом, теж позбуваються власної

статі, перетворюючись на функцію його сім'яників, — ну а комунізм сталінського

зразка сягнув іще далі, піднісши Вождя на вже геть непомисленну для смертної

жінки висоту, і в кримінальній практиці 1930-х років зареєстровано випадки, коли

жінок, які мали необережність розповісти на комунальній кухні, ніби їм снилося,

наче вони в ліжку з яким-небудь членом Політбюро — навіть не з Самим! —

арештовувано "за неэтичные сны о вождях"). Ні, "розчаклування" жінок від

прескриптивної в дототалітарних суспільствах "жіночости" (функції сексуального

об'єкта) в СРСР — як і демаскулінізація чоловіків — здійснювалось по іншій

лінії: "стать" перестала бути атрибутом індивіда — вона космізувалася: Жінкою —

класичним сексуальним об'єктом, з постійною готовністю пасивного еротизму

розпластаною під Ураном-небом Верховної Влади, що тримає її в найупокоренішій

позі завдяки неослабній ерекції своїх мілітарних органів (армія, НКВД-КҐБ,

міліція, військово-промисловий комплекс) зробилася вся країна, шоста частина

земної тверді — з тенденцією до розширення. Батьківщина, країна взагалі в усіх

зацілілих мовнокультурних традиціях — "жінка": Велика Мати, живородяще лоно;

сталінський тоталітаризм (гітлерівський тут усе-таки спинився на півдорозі!)

вперше в історії перетворив її на лоно Великої Блудниці (матір — на шлюху, тож

природно, що російський мат, в основі якого — зняття табу на інцест, став трохи

не офіційним жарґоном в усіх органах влади, від НКВД до партапарату: вони

справді це й робили!), — в цій моторошно-ґрандіозній космоґонії i жінки, i

чоловіки розчинялися своєю статтю до рівня мікроорганізмів (яка ж стать у

мікроба?!), бактеріальної флори в неосяжній, розкритій матці Країни. (Між іншим,

під цим оглядом легко витлумачується й сумнозвісна презумпція винуватости

радянського поспільства перед владою — коли "был бы человек, а дело найдется", —

типологічне це не що інше, як ревність: мужчини-влади до жінки-країни, котра в

принципі може належати кому завгодно і вже тим апріорно винна — кожною своєю

індивідуальною клітинкою).

Початок цьому тотальному зґвалтуванню поклала, розуміється, ліквідація приватної

власности: сексуально-перверсивний, розтліваючий смисл комуністичної праці як

блудодійства з матерією досить вичерпно описав — без будь-якої помочі небіжчика

Фройда (Фройдові таке і в сні б не наснилося!), на матеріалі суто літературному,

російський критик Мих. Епштейн*, — і справді, якщо труд приватновласницький,

* Див.: Эпштейн М. Блуд труда

// Родник. — 1990. №6. c.48-51.

інтимно-сокровенний був актом моногамно-любовним (обробіток землі має особливо

наочну сексуальну імплікацію: своя земля — дружина, "жінка", котру, плекаючи,

любовно "засівають" і котра на віддяку щедро "родить"), то труд вивласнений,

усуспільнений — то радше проміскуїтет або ж гуртовий секс, де спільні (дедалі

млявіші!) зусилля мільйонів ніколи не натлять бездонну прірву

відчужено-байдужого лона нічийної землі — Великої Блудниці: в структурі-бо

тоталітарного космосу вони для неї просто "не партнери", поверх їхньої мурашиної

маси вона навпростець співвідноситься з Державним Ураном, і єдиний можливий

вислід цього шлюбу — це те, що "він" допускає "її" до смертоносних атрибутів

своєї чоловічости: на зміну Великій Матері, "Матері Долороза" і всім іншим

"материнським міфам" історії заступає Мати-Батьківщина з мечем (не плутати з

Дівою-Войовницею!), себто мати, яка волею Отця покликана каструвати, позбавляти

статі своїх дітей. Коло замикається.

Цей, дуже поверховий, екскурс в історію радянського "інь" і "ян" будемо надалі,

як в арифметичних підрахунках, повсякчас "тримати в умі" — позаяк типологічно в

цілому українська культура в Україні все ще є (і нескоро перестане бути), згідно

з не мною всталеною наличкою і незважаючи на всі молодечі "пост-колоніальні"

пориви, українська радянська — особливий колоніальний підвид радянської, з

усіма, крім великодержавних, приналежними останній структурними ознаками, тільки

що специфікованими відповідно до "місцевих умов". І тут саме час згадати, що на

архетипальному рівні "жіночість" країни (кожної), має, як Світовит, кілька

протилежно обернених іпостасей: "матір'ю" вона дивиться "всередину себе", тоді

як "назовні", для "чужих" (а всякий "чужий" — потенційний нападник) виглядає

саме "жінкою" — об'єктом підкорення, імпліцитно сексуального: статеві насильства

армій на завойованих територіях (незрідка геть ірраціональні й безпотрібні, як,

наприклад, у згадуваному в мемуарах А.Терца-Синявського "Надобраніч" випадку

масового зґвалтування радянськими воїнами щойно визволених і ще нестямлених од

радости бранок німецького концтабору, з якими, не без цинізму завважує А.Терц,

можна ж було дійти згоди й без насильства), завше мають прихований ритуальний

смисл — переможець, посідаючи чужинку, тим самим символічно стверджує своє

владче право на "репрезентовану" нею територію, хай би то була й територія

концтабору... Це чудово схоплено ще Мопассаном — його повії-патріотки, котрі,

віддаючись пруським офіцерам, відмовлялись при цьому ідентифікувати себе з

"жінками Франції", воліючи радше самовизначитися формулою: "Я не жінка, я

паскуда" ("Мадемуазель Фіфі"), — то справді найкращий і неомильний доказ

метафізичної нескореності Франції, скільки б не топтане було загарбниками її

фізичне "тіло".

Відповідно свідомість колоніального, отже таки підбитого, впокореного й

безроздільно опанованого чужинцями народу виразно поляризується по "чоловічій" і

"жіночій" "лінії": жінці для збереження своєї національної гідности в

колоніальних умовах у приниципі цілком достатньо виключити тих, кого реципує як

завойовників, із числа потенційних сексуальних партнерів (Мопассанові героїні

якраз і рятують власну національну гідність — коштом жіночої, — як "для інших",

так і "для себе" вона сама символічно і є країна завоювання, і недарма

наскрізною темою українського фольклору доби турецько-татарської навали є

трагедія "дівки-бранки", призначеної для гаремних утіх ворога: Маруся Богуславка

визволяє земляків з темниці, але повертатися додому відмовляється не тому, що

віддає перевагу "розкоші турецькій" і "лакомству нещасному" (за її вчинок її, в

кожному разі, не "лакомство" чекає!), а тому, що "потурчившись,

побусурменившись" (комплекс вини!), автоматично втратила у власних очах право

належати до "краю веселого, миру хрещеного", сама себе позбавила гуртової

(етнічної, конфесійної — сьогодні ми б сказали "національної") тожсамости, НЕ

набувши натомість нової (бо ж і "роковий день Великдень" пам'ятає, і взагалі

лишається "дівкою-бранкою"!). В певному сенсі тут спрацьовує те саме "Я паскуда"

— покидьок, аутсайдер, відтятий член спільноти: в тій, іще "несколонізованій"

системі вартостей жінка, віддавшись завойовникові, починає сприймати власне тіло

як профанне, "вийняте" з системи міфологізуючих етнокультурних кодів. Строго

кажучи, діагноз "колонії" — і "тілом" (політичнo, адміністративнo,

культурно-інституційно), і, що важливіше, "духом" (світоглядово) — Україні

випадає поставити не раніше, як від дев'ятнадцятого століття, коли миколаївське

розмноження по цілому краю московських гарнізонів потягло за собою масову

"катеринізацію" сільського, отже вихованого в дусі архаїчно-патріархальної (і —

етнокультурнo цементуючої!) етики, жіноцтва: багатотисячна "армія" "Катерин",

тобто покриток "з любови", по тодішніх українських селах — найпевніший індикатор

4 Безмірно повчальною - на жаль, досі навіть незачепленою - темою для

істориків та фахівців із соціальної психології могла б стати сексуальна

поведінка нашого жіноцтва на окупованих німцями територіях під час Другої

світової війни. Не знаю, чи десь є облічене бодай приблизнo число т.зв.

"німецьких вівчарок", але, судячи хоч би з розпачливих щоденникових

записів О.Довженка, явище це сягнуло приголомшливих, справді масових

масштабів. За браком емпіричних даних можна тільки здогадуватися, що тут

відіграло вирішальну роль — чи те, що німецькі війська попервах були

прийняті населенням ледь не як "визволителі", а чи вже вироблений

тотлітарно-колоніальний "навик маточної флори" улягати подразненню всякого

оружного "фалоса", - проте цікаве свідчення подає в своїх нарисах

І.Качуровський: "Я не знаю, чи був десь на Україні випадок я принаймні про

таке ніколи не чув - щоб сільська дівка або молодиця, задля вигоди чи лю-

бови, пішла з німецьким солдатом. Натомість по містах дівчата й жінки -

мов показилися. Кожна жіночка, чий чоловік не вернувся з фронту, а були

такі, що й при чоловіках, шукала собі німця, а як не було, то хоч мадьяра"

(Дім над кручею. - Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1966. - С.97). Отже, цього разу

традиційно-культурна (архаїчна) жіноча свідомість все-таки скласифікувала

окупанта як чужого — тут і пролягає грань між "колонією" та "окупованою

територією".

6 Мимобіжнo зазначу, що дійсний, неформальний вихід України зі складу СРСР

- з колоніального стану - освідчило постання такої жіночої організації, як

Спілка солдатських матерів, енергійна громадська діяльність якої

спрямувалася на повернення українських воїнів в Україну: цією акцією

символічна Мати відновлювала свою материнську гідність, відмовляючись

надалі показуватися своїм синам "ззовні", в еротично-жіночій іпостасі.

радикальної переміни в структурі національного "інь": Україна-жінка — свого

завойовника полюбила і прийняла4.

Далеко складніше стоїть у колоніальній культурі справа з чоловічим, "мужнім"

первнем. Взагалі, навіть із суто антропологічного боку беручи, будь-які форми

соціального приниження завжди зачіпають мужчин куди глибше й безпосередніше, ніж

жінок, - вже з тої простої причини, що для жінки праця й родина є рівнобіжними,

паралельними (і тому зазвичай конкурентними, коли не взаємовиключними) способами

особистісної соціалізації, тимчасом як для чоловіка вони нерозривно

взаємопов'язані (настільки, що кар'єра є також і доконечною складовою

матримоніальної привабливости): простіше мовивши, якщо для жінки кухня й дитяча

залишаються її невід'ємним "резервним плацдармом" для відступу, то чоловікові

відступати дослівно "нема куди", — тим уразливішим та залежнішим від суспільної

атмосфери "надворі" він виявляється. Як, напівіронічно-напівпроникливо, завважив

Ф.С.Фіцджеральд у романі "Ніч лагідна", "дорослому арійцеві приниження ніколи не

може піти на користь. Якщо він пробачає, це значить, що воно вросло в його

життя, що він ототожнив себе з причиною свого поганьблення", — відтак нинішні,

вже досить збаналізовані літературою й мас-медіа ламентації на пост-радянських

теренах, що комунізм, мовляв, "знищив мужчин", не повинні б нас дивувати...

Становище ж мужчини поневоленого, "другорядного" народу виявляється ще на

порядок складнішим та драматичнішим. Проблема національної й

5 Побоюючись, що таке словосполучення — національна й сексуальна

тожсамість - може видатися надто ексцентричним, наггадаю, аби надалі до

цієї теми не повертатися: і національне, й індивідуально-еротичне почуття

походять з того самого джерела (недарма ж і описуються тим самим

недиференційованим терміном - "любов"), Чи не найкраще ознначив цю

паралель російський філософ І.Ільїн: "Тільки споглядальна любов розкриває

нам чужу душу для вірного, проникливого спілкування, для взаємного

розуміння, для дружби, для шлюбу, для виховання дітей... Тільки

споглядальна любов розкриває людині її батьківщину, тобто її духовну

сув'язь з рідним народом, її національну приналежність, її душевне й

духовне лоно на землі... Не випадково, що люди ненависти, сучасні

революціонери, виявляються інтернаціоналістами: мертві в любові, вони

позбавлені й батьківщини" (Ильин И. Безлюбви // Русский эрос, или

философия любви в России / Сост В П.Шестаков. М.: Прогресс, 1991. - С.399)

сексуальної тожсамости5 для нього набагато заплутаніша, ніж для жінки, вже тому,

що його самоідентидентифікація з власною країною не пряма, як у неї, а

опосередкована "іностатевістю": це передовсім йому вона дається як Мати.

Водночас його неуникненна інтегрованість в організовані метрополією соціальні

структури, призначенням яких є цією Матір'ю оволодівати (наприклад, служба в

імперській армії), закономірно двоїть йому в свідомості її образ — на Матір, з

одного боку, і впокорену (сексуально принижену) Жінку, з другого6; тобто на

нього заздалегідь — ще заки "дійде до свідомости" в онтоґенезі духа — вготовано

пастку екзистенційно-напруженого вибору між двома рольовими моделями, котрі з

часом устійнюються в колоніальній культурі на правах альтернативних архетипів.

По-перше, колоніальний мужчина може погодитися з "жіночістю" землі свого

народження як сексуально нетабуйованою, зайняти "зовнішню" щодо неї позицію — у

висліді постає добре знаний з літератури (зокрема й російської) феномен

"служивих хохлів", Шевченкових "землячків з циновими ґудзиками", класичних

унтер-офіцерів і сержантів української літератури — від датованого 80-ми роками

минулого століття "ундер-цера" Сидора Макаровича Притики з однойменного

оповідання Т.Зіньківського, котре українським дітям належало б вивчати в школі,

до, вже в 1960-ті, не менш колоритних "відпускників" Григора Тютюнника, що

з'являються в рідне село похвалитися: "А вот в нашей часті, де я в даний момент

служу, у кожного молодшого командира, як і в офіцерів, три форми: парадна,

вихідна й робоча" ("Син приїхав"): умовно сказавши, це архетип сержанта, причому

"сержантство" як тип чоловічої колоніальної психології, звісно ж, не обмежується

рамками армії... Завважмо, що ота ревна, сливе заласно-чуттєва хіть "служити",

ієрархічно підлягаючи зверхникові, себто "зовнішньому", сторонньому чоловічому

первневі ("начальнику"!) є в основі вельми немаскулінна, щоб не сказати

гомосексуаль на: найліпше це видно на прикладі Гоголя, в котрого ця пристрасть

до "служби" (самозрозуміле, "государственної", не якої ж, так що й із власної

літературної творчости автор "Мертвих душ" принижено

7 "Я увидел ясно, что... следует хорошо объяснить прежде самому себе цель

сочиненья своего, его существенную полезность и необходимость.., чтобы

убедился сам автор, что, творя творенье свое, он исполняет именно тот

долг, для которого он призван на землю.., и что,исполняя его, он служит в

то же самое время так же государству своему, как бы он действительно

находился в государственной службе. Мысль о службе у меня никогда не

пропадала" (Авторская исповедь // Духовная проза - М.: Русская книга,

1992. - С.291; курсив мій. - О. З.). Не дивно, що з такою установкою

"Мертві душі" так і не були дописані.

виправдовувався — мовляв, вона ж так само "служба"!7) прибирала просто-таки

нав'язливо-маніакального характеру — і пренатурально сполучалася з недвозначним

страхом жінки: відьми, потопельниці, жорстокої красуні, словом, грізної й

таємничої Природи, яка, щойно герой натинається її "осідлати", як Хома Брут

сотниківну, обертається проти нього караючою силою. Власне Гоголя слід би

вважати в українській культурі "батьком", тобто речником і промотором, цього

архетипу—другий, полярний архетип було, з не меншою художньою силою,

артикульовано його сучасником — Шевченком.

Цей другий вибір українського мужчини (зі зрозумілих причин, значно менш

популярний!) — зостатись "по стороні матері" (за наївною, але в істоті вельми

точною формулою сучасного поета, "з матір'ю на самоті"), водночас повною мірою

здаючи собі справу з її сексуального упокорення, — під оглядом власне чоловічої,

"мужеської" гідности цей вибір видається ненабагато й здоровішим, за ним-бо

виразно проступає своєрідний "архетип байстрюка" - невідволодна синівська

непошана до матері, а відтак, eo ipso, до жінки взагалі (не випадково той самий

Григір Тютюнник, чи не єдиний наш "підрадянський" прозаїк, що спромігся без

народницької солодкавої сентиментальности, жорстко й безжально показати руїну

традиційної селянської етнокультури як процес саморозпаду, "нової

катеринізації"8,

8 Порівняльний аналіз двох епохальних для української культурної історії

"Катерин" - Шевченкової й Тютюнникової ("Оддавали Катрю") - міг би дати

вельми поживний матеріал до роздумів також і соціологам, цікавим

простежити, як звужувалася, танула впродовж століття соціальна база

українства: те, що новий спокусник - інженер з Донбасу, - на відміну від

миколаївського офіцера-москаля, залишається в тексті "національнo

безпаспортним" і, в принципі, цілком може бути етнічним українцем, аж ніяк

не робить його "своїм" на традиційному народному весіллі, тобто відпадання

від "національного тіла" проходить не за "кровною" - за соціальною

(професійною, освітнью і т.д.) ознакою.

починав із "Сутінків" — оригінальнo, між іншим, по-російському, отже

з-позиції-"ззовні" писаних! — з образу побаченої очима хлопчика матері, що

віддається чужому, — таким чином одразу натрапивши на ключ до своєї головної

теми). Саме цю "родову", ґенетичну непошану свого часу слушно вловила була в

писаннях українських літераторів-мужчин, від Стефаника й Винниченка до

поетів-"пражан", поетеса Олена Теліга: її прецікава стаття 1935-го року "Якими

нас прагнете?" зачіпала низку страшенно дражливих питань, котрі на десятки літ

так і зависли в українській культурі без відповіді, дарма що сама авторка

спробувала їх закрити — відповіддю з вузьких, націоналістично-партійних позицій;

головне — і тут її інтуїція митця, на щастя, взяла гору над "партійною"

програмовістю поглядів, — О. Телізі вже виразно муляла та обставина, що "жінка в

кожній * Теліга О. Якими нас прагнете? // Олена Теліга: Збірник. Ред. і

прим. О.Жданович. — Вид. Укр. Золотого Хреста в США, 1977. — С.77.

нації є такою, якою її прагне мужчина"*; щоправда, в своєму фемінізмі вона не

сягнула аж так далеко, аби поставити під сумнів примусовий модус такої

залежности, її обурювало тільки те, якою саме "прагне" (характерна мимовільна

сексуальна імплікація звороту!) свою жінку український мужчина, звідси й

своєрідне "соціальне замовлення": не прагніть нас отакими й такими, а прагніть —

ось якими, — кивок у бік англосаксонських і скандінавських літератур, — і докори

авторам-чоловікам за монотонну галерею "рабинь" та "вампів" ("вамп" - бо,

властиво, та ж сама рабиня [сексуальна], тільки, сказати б, "очуднена") —

мовляв, іншої української жінки вони принципово нездатні розгледіти... Але в

тому, як бачимо, не їхня вина — це "родове тавро" їхнього українства, і треба

ґенія не лише артистичного, а й, що трапляється ще рідше, етичного, щоб, як

Шевченко, почавши (в "Катерині") з усвідомлення своєї Матері одуреною

московською покриткою, все-таки, розриваючись од душевної муки, любити її "щирим

серцем". "Злам" П.Тичини, чия артистична ґеніальність сумніву не підлягає,

почався не з "Партія веде" і навіть не зі слушно спостереженої М.Коцюбинською

дегуманізації людини у віршах початку 1920-х — а ще раніше, прощанням зі

Скорбною Матір'ю, "пренепорочною Марією"-Україною — і привітанням натомість

"жони відважної, діви гріховної", "нагої — без одежі, без прикрас", котра на

запитання "чия ж ти така?" відповідає з соромітним усміхом: "усіх, твоя"

("Мадонно моя...", 1920): тут уже чиста колонізація позиції на "сержантських"

засадах — перетворення Матері на Велику Блудницю (читай — зняття табу на

інцест), після чого хіба й зоставалося "нам своє робить" — "цілувати пантофлю

папи" (Сталіна) і ставати на вірну, до кінця днів, державну службу

соцреалістичній доктрині. З іншої сторони барикад Тичинин сучасник (і загарливий

опонент!), Є.Маланюк, демонструє натомість виразну одержимість "комплексом

байстрюка" — на відміну від радянського "сержанта", котрий оте гуртове

зґвалтування Матері, "проміскуїзацію" національного "інь" із збоченським

захватом самоприниження "славить, співає", "байстрюк" постає "розгніваним

молодим чоловіком", сповненим супроти Матері (читай: Жінки) кипучого

викривального пафосу: і приділ її вічний — ясир, і тіло її "отруєне мертвотою

душі", і взагалі, ніхто її в історії й не ґвалтував, не силував — "давала

кожному сама" (sic!!!). Як бачимо, символічна чоловіча опозиція "Шевченко —

Гоголь" у 20-му столітті дублюється вже в ґротесково-загостреній, остаточно

позбавленій будь-яких ознак любови, формі...

До речі, класичним під оглядом колоніальної психології феноменом є вельми

своєрідний, впродовж мало не цілого століття витворюваний українським

чоловіцтвом (від композитора Д.Січинського до романіста П.Загребельного) культ

Роксолани — жінки безумовно видатної, за всіма ознаками типово "Ренесансної"

особистости (що навряд чи мала б шанси так яскраво проявитися на той час в

Україні!), та тільки ж, далебі, важко уявити, щоб який-небудь самовладний народ

впадав у приступ патріотичних гордощів від того, що його дочка прикрашала чужі

гареми, — а цілий культ будується саме на цьому: на султановій ("зверхниковій"?)

любові до "нашої Насті з Рогатина", тимчасом як власне-політична кар'єра

Анастасії Лісовської — дипломатки, реформаторки й інтриґанки, либонь, незгіршої

за яку-небудь Катерину Медічі, — зостається мовби "за кадром", як малоістотна

для культу (це воістину клінічний комплекс меншевартости — коли привабливість

"своєї" жінки для чужинців автоматично підвищує в очах мужчини як її власний

сексуальний статус, так і, eo ipso, статус репрезентованої нею "материнської"

спільноти). Факт, що жінка, яка "відходить" від національного "тіла"

обслуговувати іноетнічний ґенофонд, може ідеалізуватися трохи не як модель

національної жіночости, найповніше доводить, що те "тіло" собі не належить:

безсила чоловічість фетишизує нестак опановану чужинцем жіночість, як,

опосередковано, саме ту "чужинську" силу. Звідси один крок до

9 "І сталося, як він близько прийшов до Єгипту, то сказав був до жінки

своєї Сари: "Отож то знаю, що ти жінка вродлива з обличчя. І станеться, як

побачать тебе єгиптяни й скажуть: Це жінка його, - то вони мене вб'ють, а

тебе позоставлять живою. Скажи ж, що сестра моя ти, - щоб добре було через

тебе мені, і щоб я позостався живий через тебе" І сталось, як прийшов був

Аврам до Єгипту, то єгиптяни побачили жінку, що дуже вродлива вона. І

побачили її вельможі фараонові, і хвалили її перед фараоном. І взята була

та жінка до дому фараонового. І він для Аврама добро вчинив через неї. І

одержав він дрібну та велику худобу, і осли, і раби, і невільниці, і

ослиці, і верблюди" (Буття, 12, 11-16).

того, що можна б назвати "синдромом Аврама в Єгипті"9 — до прихованого (бодай

тільки психологічного) сутенерства ("щоб добре було через тебе мені"!), передачі

жінки на сексуальні послуги своєму "зверхникові": мотив, на скрізно присутній,

як символ суто чоловічої версії поневолення, в драматургії найвидатнішої з наших

письменниць —

10 Так, у "Боярині" Степан просить Оксану вийти привітати думного дяка й

дозволити тому поцілувати себе, а коли вона обурено відмовляється,

вдається до своєрідного морального шантажу: "Ось ти млієш з огиди, що тебе

якийсь там дід торкне губами, а як я повинен "холопом Стьопкою" себе

взивати та руки цілувати, як невільник, то се нічого?"; подібно в

"Камінному господарі" духовне падіння Дон Жуана, втрата ним себе

починається з моменту, коли він приймає з рук Долорес королівський декрет

на скасування своєї баніціі, знаючи, що його колишня наречена "за декрет

сей тілом заплатила"; в "Оргії" ж Антей, поставлений перед трагічною

альтернативою колоніального мужчини - бачити свою дружину на ложі

завойовника чи загинути вкупі з нею, вибирає смерть, звертаючись наостанці

до колег і учнів: "Товариші, даю вам добрий приклад", - виглядає на те, що

іншого вибору - того, при якому можна жити, зберігши власну гендерну

тожсамість, — імперія за мужчинами підбитих народів не залишає.

Лесі Українки10, і, що особливо пікантно, до появи українських феміністичних

студій рішуче пущений "чоловічою" критикою повз вуха (першим його завважив

канадський дослідник Р.Веретельник).

Словом, хоч "сержант", хоч "байстрюк" — в колоніальній свідомості "жіночість"

задана мужчині як щось апріорно-порочне, уломне, і не їй він протиставляється

своєю статтю (висловлюючись феміністичним сленґом, не вона становить для нього

отого Іншого, через якого тільки й можливе усвідомлення чоловіком власної

родової тожсамости), — не їй, а насамперед "чужій" переможній (це головне!)

"мужеськості. Прагнення стати врівень з цією останньою незрідка породжує в

колоніального чоловіцтва те, щo можна б назвати "комплексом Олекси

Розумовського", або гоголівськогo Андрія: "оволодіти імператрицею , чи то

прекрасною полячкою, — сексуально ствердитися над жінкою зверхника це шукання

ідеалу жінки серед чужих першою завважила в українських літераторів знов-таки

О.Теліга, хоч і не стала його коментувати, — прикметне, що і в М.Хвильового,

ставленого нею за приклад істинно-мужньої, "скандінавської" поваги до жіночих

героїнь, "блискуча Аглая", котра настановляє українського мужчину на шлях

українського [sic!] націоналізму, є також не хто, як росіянка!). Але на цьому

шляху — позбутись упослідженого статусу власного "ян" через завойовницьке "інь"

— на нашого "сержанта" або "байстрюка", парадоксальним чином, чекає те саме, що

на Андрія в покоях панночки ("дочь воеводы смело подошла к нему, надела ему на

голову свою блистательную диадему, повесила на губы ему серьги и накинула на

него кисейную прозрачную шемизетку с фестонами, вышитыми золотом. Она убирала

его и делала с ним тысячу разных глупостей...", — щонайменше підозрілою є ця

трансвестія, після якої козак виглядає не мужчиною!): навспак тому, як для

переможця сексуальне посідання жінок підбитої країни стверджує його на неї

власне-маскулінне право, при зворотньому співвідношенні статей мужчина

"перемагає" тільки як "лібідо", але НЕ символічно, — себто, у висліді, нікуди не

дінешся, залишається таки впокореним, адже в традиційній патріархальній

культурі, на противагу жінці, яка є "тільки стать", чоловік ab definitio — і

"стать", і "людина", тож, відповідно, "половинна" (альковна) перемога неминуче

зводить його на "жіноче становище" (віддаймо належне художницькій проникливості

Гоголя!).

Підсумовуючи, можна сказати, що колоніальні "ян" і "інь"

11 Вперше цю підставову характеристику українського гендерного світу

спостеріг, аналізуючи витворений Шевченком міф України, Г.Грабович:

"Глибинна структура, яка розкривається в русі сюжету, показує світ,

розчахнутий надвоє, світ фіксованої асиметрії, без жодної надії на

примирення. Прокляття цього світу полягає в непримиренній суперечності

чоловічої та жіночої торін, в неможливості їх об'єднання для дальшого

продовження роду й розвитку (Грабович Г. Шевченко як міфотворець. К.: Рад.

письменник, 1991. - С.68-69), - проблема проте, як бачимо, виходить

даалеко за межі шевченкознавства...

трагічно й безнадійно розмежовані чужим втручанням11", — а позаяк при цьому ще й

зберігається інерційний гніт "рольових моделей" патріархальної культури (отої,

де "люди — тільки стать чоловіча"). І до всього додається тоталітарний комплекс

кастрованої статі, то у висліді й утворюється та протиприродна "амальґама"

непорушно забетонованої "цнотливости", при якій щонайменший прояв ґендерної

відвертости — хоч із "чоловічого", хоч із "жіночого" боку (проте більше, звісно,

з останнього!) — справляє дослівно ефект вибуху...

"Найбільше презирство, нахабність і аґресивність щодо жінок демонструють ті, хто

не певен у своїх чоловічих чеснотах"*, — слушно завважувала С. де Бовуар.

* Бовуар, С. де. Друга стать. Т. 1. С. 37.

** Теліга О. Якими нас прагнете? / Там само. — С.72-73.

А найменше певности "у своїх чоловічих чеснотах", додамо ми, демонструє власне

син поневоленого народу (подібна підозра — що "афектація брутальности супроти

«слабого полу» в українських авторів «викликана бажанням самооправдання з браку

тієї мужеської брутальности там, де її дійсно треба виявляти»"**, — зринала вже

у О.Теліги). Нічиєї вини тут нема — є розіграна на кону історії двістілітня

драма, в якій чи не єдиним для чоловіка безперечним способом ствердити свою як

національну, так і, eo ipso, ґендерну й сексуальну гідність — свою чоловічу

цілість — було вийти на захист Матері навсупір чужій "фалічній" (збройній) силі,

— по суті, двістілітня безперервна війна за право "мужеськости", — війна, втрати

в якій необлічені — та, мабуть, і необлічимі. "Ніхто з моїх знайомих дисидентів,

навіть українців (не говорячи вже про решту), ніколи не чув, що у 1961 році лише

в одній Львівській області було засуджено до розстрілу сорок осіб (за

політичними статтями. — O.З.), — пише, наприклад, у своїх спогадах колишній

радянський дисидент М.Хейфец. — ...Тихо й безвісти гинули за батьківщину

робітники й селяни, вірячи, що десь щось проросте з їх крови..."*. *

Хейфец М. Українські силюети. — Мюнхен: Сучасність, 1984. — С.202.

Гинули не просто робітники й селяни — гинули мужчини: повертаючи собі єдність

"національної статі". Не знаю, наскільки документально підтверджено відомості,

чуті мною з уст істориків, — нібито в битві під Крутами взяті московськими

більшовиками живцем українські юнаки були перед розстрілом кастровані: знаючи

норови тієї влади, згодом пишно розбуялі в слідчих тюрмах НКВД, повірити в таке

неважко, але якщо це дійсно так, то символічно-колонізуюче значення цієї акції

можна прирівняти хіба до вищезгаданої "катеринізації" українського жіноцтва за

сто років перед тим: колонізатор "бере" країну — ґвалтуючи її жінок і

"обеззброюючи" (вивалашуючи) мужчин. Все, що було в українській історії потому —

селянські повстанські загони доби колективізації, безрозсудна, дослівно не "на

життя", а "на смерть", боротьба ОУН-УПА, безнадійний, з року в рік відновлюваний

опір порізнених одинаків, котрі гинули "тихо й безвісти", дисидентський рух, —

було, в тому ж таки символічному сенсі, спробою "заперечити Крути". Українська

жіночість цілий цей час залишалася в культурі в статусі символічної

"дівки-бранки", яку належить визволити — яка "з віддалі", "з неволі турецької"

покликана будити в мужчинах — навіть не еротичну хіть, а приспані патріотичні

почуття: як таку, її можна було любити й жаліти, боятися й ідеалізувати — не

можна було тільки поважати. Для її власного голосу — "від себе" і "про себе" — в

системі вартостей просто не було місця.

І от же цікаво: все це діялося в культурі, котра — принаймні з-посеред

слов'янських — вирізняється, либонь, чи не найдавнішою і найпотужнішою традицією

жіночого письменства! Історія світської ("книжної") української поезії de facto

розпочинається з жінки — луцької шляхтянки Олени Копоть-Жоравницької, чиєму перу

належить скандальний віршований "пашквілюс", за який її 1575-го року було

покликано на суд за "образу чести", — завдяки цьому, одному з перших у новій

історії "літературних судилищ" ("традиція", що в нашому столітті замикається

Д.Г.Лоуренсом, Г.Міллером і В.Набоковим...), зацілів і текст "підсудного" вірша,

зрештою пречудового й цілком врозумливою для сьогочасного українця мовою

написаного. Щодо багатющої вкраїнської фольклорної лірики (понад двісті тридцять

тисяч записаних пісень та балад!), то близько двох третин її, як підрахував був

ще в минулому столітті М.Максимович, складають голоси жіночі —

щонайбезпосередніша "пряма мова" тисяч і тисяч безіменних (винятки можна

перелічити на пальцях), незрідка й ґеніальних поеток, які доносять до нас крізь

віки живою й дотикальною чуттєву тканину жіночого життя. Український же

модернізм значною мірою завдячує своєму постанню першій відверто феміністичній

авторці — Ользі Кобилянській, а безсумнівної вершини сягає — в поетичних драмах

Лесі Українки, формально належної до пантеону "недоторканних" національних

класиків... А проте досі жоден дослідник не завдав собі клопоту реставрувати

неперервну тяглість цієї традиції, вивести її на яв із-за притемнених, смерклих

лаштунків літературної сцени, де вона знай припадає собі архівним пилом (навіть

хрестоматій жіночого письменства не маємо!), — у висліді кожне нове покоління

українських письменниць змушене мовби розпочинати заново конструювання свого

літературного родоводу, навпомацки й наосліп, крок за кроком вишукуючи для себе

в архівній тьмі.

"ПСИХОЛОГІЧНА АМЕРИКА" І АЗІАТСЬКИЙ

РЕНЕСАНС, АБО ЗНОВУ ПРО КАРФАГЕН

[ Надруковано в ж-лі "Сучасність". ч. 9. 1994. ]

Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована. Або

ми знайдемо свій ритм у нашу функційну добу, або нас не стане.

Ю.Шерех. 1948 р.

Відомо, що американці не знають географії: близько 30% випускників середніх шкіл

США неспроможні показати на мапі свій власний континент. Коли перший шок,

викликаний цією інформацією, пересідається, починаєш міркувати розважливіше, sub

specie aeternitatis: справді-бо, пересічну — нормальну! — людину, скільки світ

стоїть, обходять насамперед події на її "кутку" (в її окрузі, містечку, кантоні

і т.д.) — практика комуністичних держав показала, що ніякими масовими мітинґами

протесту проти агресії ізраїльської вояччини та злочинів чілійської хунти,

скликаними на фабриці "Червоний панчішник", не привчити робітницю "Червоного

панчішника" мислити у всесвітьо-історичних катеґоріях: і на мітинґу її думка

ширятиме не вздовж західного берега річки Йордан, не над майданами Сантьяґо, а

десь між поблизьким гастрономом, де треба буде купити сосисок на вечерю, та

Дитсадком, звідки по праці доведеться забирати дітей (додаймо, що в цьому був

єдиний шанс нашої панчішниці зберегти свою психіку здоровою!). Це — людське, це

вічне; в свідомості нормального індивіда, якщо тільки він не політик, не

бізнесмен-міжнародник і не часто подорожує за кордон, географію успішно заступає

топографія, і чому би мало бути інакше?

Раз прийнявши це твердження за відпровідний пункт, убезпечуєш себе від типово

українського "неврозу невизнання" — принаймні не ґзишся, як ужалена, щоразу,

коли де-небудь на середньоамериканських широтах добродушний Мак з автозаправки,

почувши, що ти з України, привітно питає: "А де це?" Зрештою, якщо вдуматися, то

й за нашим "неврозом невизнання" часто-густо криється своєрідний "хутірський

комплекс" — пригадую, як колись у глухому карпатському селі балакуча літня

жіночка цілковито замучила мене нескінченною історією, де фігурував якийсь

"Місько з Замаґорова", і яка вона врешті була щиро шокована, виявивши, що я

зроду-звіку про того славного Міська не чула... Хутірська свідомість (назвімо її

так) не лише топографічна — вона замкнуто-еґоцентрична — і, хоч як парадоксально

це може прозвучати, "по-радянському" вперто моністична: навіть визнаючи

існування якогось іншого соціуму за межами свого хутора, вона ніяким побитом

негодна вмістити думки про його інакшість, а просто моделює собі цілий світ за

зразком рідного хутора (кожен мусить міркувати, як я, — кожен мусить знати

Міська з Замаґорова).

Цей комплекс наївної гуцулки в'ївся в нас, упродовж тривалого історичного часу

заблокованих проблемою власного етнічного й культурного

виживання-самозбереження, далеко глибше, ніж видається попервах. Коли поважний

віком і становищем український літератор, вітаючи в стінах київської Спілки

італійську письменницьку делегацію, автоматично переходить на єдину приступну

йому, крім рідної, мову — російську, — попри самоочевидний факт, що гості не

знають її так само, як і української, і що цим він тільки додає клопоту

перекладачці, змушеній здійснювати подумки подвійний переклад, — він демонструє

не що інше, як власне означений комплекс: звикнувши, що в межах радянського

"хутора" російська функціонує як мова міжнаціонального спілкування, нічтоже

сумняшеся поширює закони хутора й на Апеннінський півострів. Коли американський

професор літератури (котрому траплялось інтерв'ювати Борхеса, Мілоша й

Вейнтрауба, але ніколи не траплялось мати до діла з чим-небудь радянським) бере

— через перекладача — інтерв'ю в української поетеси й, з'ясувавши, що за

Радянської влади на Україні існувала Спілка письменників і писати

по-українському не заборонялося, допитується, в чому ж полягав утиск української

літератури, а у відповідь, крім вияву неартикульованого обурення, дістає тільки:

"А ви в нас бували? Ні? Воно й видно!" — після чого тема виявляється закритою, —

то це також більш ніж симптоматично. Як і гуцульську селянку, нашого інтеліґента

глибоко вражає, що хтось може не мати зеленого поняття про речі, які складають

зміст його життя, — і так самісінько, як гуцульська селянка, він виявляється

абсолютно неспроможним розтлумачити чужинцеві, умовно кажучи, "хто такий Місько

з Замаґорова": щоб пояснити сторонньому явище, в межах мого "хутора"

самоочевидне, я мушу сам від цього явища відсторонитися, стати на точку зору

співрозмовця чи, як писав М.Бахтін, "у позицію позазнаходження", а якраз такою

позицією замкнена на собі хутірська свідомість принципово не володіє. Так

непролазний монізм робить її безнадійно й трагічно неконтактною — позбавленою

артикульованого голосу.

Це — той ментальний спадок, із яким нині незалежна Україна поволеньки, через

силу сяк-так видибає на міжнародну арену. Навряд чи є рація збавляти зараз

дефіцитний папір, зайвий раз розводячись над доглибними витоками нашої

насильницької провінціалізації — вона-бо, хоч і особливо ефективна в умовах

радянської тоталітарної імперії, почалася не за Радянської влади й тривала не

одне століття. В самому розпалі української "оксамитної революції", в пору

кількасоттисячних мітинґів, п'янливих демаршів під жовто-блакитними прапорами й

натхненних гуртових співів на нічних майданах — у 1990-му році, — промайнула

була непоміченою колосальної історичної ваги ювілейна дата — за 650 літ до того,

в 1340-му, в Галичині помер, отруєний своїми-таки боярами, останній леґітимний

спадкоємець української княжої династії — Юрій-Болеслав з Романовичів.

Галицько-Волинське князівство, роль якого в формуванні унікального обличчя

української цивілізації нам ще тільки належить оцінити, припинило своє

існування. Звідтоді українська державність, попри яскраві звершення козацької

доби й героїчні надсади вісімнадцятого року, так і не потрапила сягнути зрілих,

уповні розвинених і самодостатніх форм — навпростець би сказати, упродовж шести

з половиною віків (!!!) Україна перебувала в статусі східноєвропейської

провінції — то польської, то російської (частинне ще й австрійської), але

провінції — безперечно. Якщо в цих умовах — ціною колосальних жертв, моторошно

марнотратних розкидань безцінним людським матеріалом, а головне, ціною

титанічних зваг тих самотніх праведників, котрих ніколи не бракувало во спасеніє

українського Содому, — ми на кінець 20-го століття таки примудрилися зберегти

свою національну тожсамість, то сталося це всупереч усякій логіці історії —

єдино тому, що 650 років українського провінціалізму (страшно здумати, скільком

поколінням вони ще дадуться взнаки!) були одночасно й 650-ма роками безупинної й

виснажливої для духу боротьби з провінціалізмом, боротьби, в якій здебільшого

марнувалися наші ґенії, змушені, замість писати свої Дев'яті симфонії та

"Уллісів", правити газетні коректури й укладати посібники для недільних шкіл, —

але внаслідок якої ми все ж здобулися на власну, і то несогіршу, культуру — от

тільки біда, що нікому не знану, в тому числі й нам самим...

І все це вже було — такий самий розпач уже переживався українською інтеліґенцією

понад 70 років тому, коли Україна вперше в цьому столітті випорснула була на

поверхню світової історії. Щоб пересвідчитися в цьому, досить перечитати

Тичининське "Замість сонетів і октав":

Тільки що почали ми землю любить, взяли заступа в руки, холоші закачали...

— ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи єсть у

нас культура!

Якісь цибаті чужоземці покурювали крізь пенсне.

А навколо злидні — як гудина, як гич! А навколо земля, столочена, руда...

Тут ходив Сковорода.

"Іспит"

Тут справді ходив Сковорода — і Леся Українка, і Курбас, і Куліш, і той самий

Тичина — можна було б додати ще імен, але декорації нашого почування це не

змінить — хіба що гудиння, вражене радіацією, вимахало ще вище, та й до заступа

щось не вельми тягнуться відучені від замашної праці руки, а так — усе

по-старому: тільки столочена земля пам'ятає ходу велетнів, а щодо того, "чи єсть

у нас культура", ми й самі ще не дуже впевнені... Надто довго нам було

втовкмачувано, що її нестак-то вже й "єсть", тож тепер, по-сковзуючись на

власних історично нажитих комплексах, ми квапимося розвернутись на діаметрально

протилежну позицію — і, з ґвалтом і криком, гірко осміяними ще у Шевченка,

проголошуємо (здебільшого, правда, на украіністичних форумах, тобто самі ж себе

й слухаючи!), що в царині культури можемо "дуже багато дати світові". Тут

уступає в дію ще одна злуда, точніше, підміна понять: між "маємо що дати"

(потенційно) і "можемо дати" (реально) пролягає така страхітлива відстань, аж в

очу темніє. Навіть не відстань — неміряне поле, причому заміноване.

Ось його й хотілось би обійняти не скаламученим жодними ілюзіями зором.

Сконструйований тут мною образ "світу" матиме в основі — як уже, певно,

здогадався читач — Америку: не тому, що цю країну я, смію вважати, трохи знаю —

і, по щирості, таки люблю, а це далеко не остання річ, коли заходить про

моральне право будь-що оцінювати чи судити, — і не лише тому, що, викладаючи по

американських університетах екзотичний курс під назвою "Ukrainian Culture and

Civilization" (у навчальних програмах він значиться в одній рубриці з

"Фольклором Чорної Африки" та "Жінками в латиноамерикамських літературах"),

співпрацюючи з американськими перекладачами слов'янських літератур та вештаючись

"у манжетах" по їхніх численних літературних форумах із виступами на

понуро-монотонну тему "Єсть у нас культура!", — потрапила здобути певне

уявлення, як і наскільки та культура сприйнятна для американської ментальности.

Йдеться про більше. Годі заперечувати, що ціла та міфологема "світу", котра

владає нашими умами, є виразно американоцентрична, тож збагнути дійсну Америку,

відбитися в цьому дзеркалі — значить насамперед зрозуміти самих себе.

Цікаве, далебі, відчуття — коли де-небудь у Стейт-Коледж, штат Пенсільванія,

вмикаєш телевізора й бачиш на екрані рідний Майдан Незалежности! Камера "обмацує

оком" ряди, де торгують сувенірним мотлохом, книжками, дитячими лахами; проноза

сі-ен-енівець випитує в новітніх Секлит Лимарих, що вони думають про нинішню

економічну ситуацію в Україні, — давно не чуті звуки милого серцю київського

суржику перекриває синхронний переклад: поки що кепсько, але, може ж, буде

ліпше... "Откуда! — з розмаху вганяється в кадр "опозиціонерка" — сердита,

трошки вульгарна блондинка в яро-фіолетовій куртці: — Откуда вам лучше

возьмьотся, ждіте, і так всю жизнь прождалі!" — синхрон не встигає за нею, але

дівуля з тих, що скрізь самі за себе постоять, — переходить на ламану англійську

(о де ви, Нечуї й Старицькі нинішніх київських перекупок, непереможних

маркітанток "катастройки", обсмалених польсько-турецькими торжищами праправнучок

славних подільських бублейниць — уже без мови прабабціної, але ж, хай йому

абищо, дух, дух зацілів, отой, що — "цілим базаром на мене напали, то ледве

одгризлася"!). Погано в нас, — переконливо сповіщає дівуля з екрана (крупний

план) американському глядачеві. Дуже погано. Чи на щось сподівається?

Безнадійний змах рукою, — і падає остання, енергійна й вимовна фраза, котрою й

кінчається цілий репортаж: "Ай вонт ту гоу ту Амеріка!"

За цим — не лише протяг, сколихнутий в українському суспільстві невгаваючим, від

70-х років, єврейським екзодом до Штатів і відповідною "Брайтон-бічівською"

субкультурою. Сьогодні в нас "ту гоу ту Амеріка" (не назавжди, Боже збав, але

бажано на чимдовше!) не хочуть, схоже, хіба геть зацьковані життям люди.

Дипломовані архітекторки й музикантки, спродавши все на світі, щоб купити квитка

на літак, мчать через Атлантику за няньок-помивачок до багацьких родин;

україномовні гуманітарії обжили на правах безкоштовного готелю довготерпеливу

діаспору (надзвичайно зручно, "і замужем, і вдома" — і в Америці побував, і ніби

з хати не виходив, усе між своїми, — тільки замість купонів, спасибі, доляри)...

Що ж, багатство завжди притягує до себе злидні, як магніт ошурки, — покійник

марксизм явно недовчив нас, що на багатих і бідних поділяються не лише люди, а й

країни, а відтак бідак із "багацьким" паспортом стоїть не набагато гірше за

багатиря з паспортом "злидняцьким" (може, наприклад, помінявши в Борисполі свою

мізероту на купони, сипати на Хрещатику грішми, наче місцевий король рекету),

тож у своєму потягові за океан ми аж ніяк не самотні — американським раєм снить

ціла "повстала, гнана і голодна", вигулькнула на руїнах Берлінської стіни

пост-комуністична Європа, і з криком "Посторонісь!" пролітає через нашу

територію (тобто повітряний простір) московська птіца-тройка — а ще й до того,

прошу пам'ятати, в довжелезній усесвітній черзі на нью-йоркський рейс усі

"пост-коммі" стоять "крайніми": нас давно випередив третій світ! Кажу, певна

річ, не про числом неміряні армії латиноамериканців — найдешевшої робочої сили,

що запрудила собою американські міста, впроваджуючи в побут іспанську ледь не на

правах другої мови, і не про сердешних кубинців чи гаїтян, котрі раз у раз

нелеґально перетинають кордон, а потім їх — от же ж невигода! — доводиться

відправляти баржами назад додому — телебачення полюбляє такі сюжети, гляньте,

ось їх — так і кортить написати — вантажать: похмуpі чорні обличчя — кремезні,

на всяку працю згідні молоді мужчини, їхні мовчазні жінки в строкатих бавовняних

сукнях, сплакані кучеряві діти, задля яких вони це все й затівали, — куди їм

тепер?.. (Подивишся й зітхнеш: ні, ми таки не най-нещасніші на світі!). Але є й

інші вектори, що тягнуться до США з Азії: американські університети обсаджені

десятками тисяч китайських і корейських студентів, по фізичних та хімічних

лабораторіях кує свої докторати дуже-таки помітна індуська еліта — цих уже не

голод гнав з місця! Щоразу, знайомлячись із такими людьми, я з професійним

кретинізмом, гідним соціолога, наводила балачку на одне й те саме питання: чи

збираєтеся повертатись до Індії (Китаю, Південної Кореї...)? Більшість нібито

збирається — але тільки з часом, зробивши кар'єру в США. Ось за ким рветься

стати в чергу бідна Східна Європа — і ми в тому числі.

Ай вонт ту гоу ту Амеріка! По що — по гроші? За 5 дол. денно на полуничних

плантаціях чи, як підрядились були ошукані київські дамочки, за 150 дол. місячно

до чужих каструль? Неправда — такі гроші можна тепер робити в Україні, не

перетинаючи кордону. Не по те тягнуться українці й поляки, хорвати й румуни,

корейці й бенгальці зі своїх — у кого більших, у кого менших — злиднів (Японія,

до речі, багатша від Америки, і з Азії до неї їхати ближче...). Вдоволеність

життям, як доведено психологією, забезпечується не тільки "гігієнічними"

чинниками, як мир і достаток (кому не в пам'ятку улюблена ідеологічна колисанка

брежнєвської доби: "Только бы не было войны"!), але й чинниками "мотиваційними"

— перспективами професійного зростання, змістом праці (як писав Екзюпері,

"каторга не там, де працюють кайлом, вона жахлива не тим, що це важка праця, —

каторга там, де удари кайла позбавлені глузду, де праця не єднає людину з

людьми"), нарешті — і це чи не головне — простором для вільного вибору, спектром

можливостей вибору — кар'єри, роду занять, місця проживання, та навіть і

подружжя (коли "Иваново — город невест", то який вже тут вибір!). Для окремо

взятої живої людини різниця між провінцією — хутором, з одного боку, і центром —

світовим містом — "світом", з другого, вимірюється саме обсягом можливостей, і

то на всіх рівнях. Якщо на одному кінці цього спектра — можливість вибрати

ресторан для вечері з друзями ("Яку кухню ви волієте?" — питання, що незмінно

заганяє в глухий кут новоприбульця "зі Сходу") або телеканал для перегляду (у

США їх понад 70, і хоч більшість, звичайно, розважальні, але не брак і

спеціалізованих — інформаційних, релігійних, науково-популярних, політичних,

інтеліґентсько-культурологічних і т.д.), то на другому кінці — можливість

вибирати собі біографію, конструювати собі життя до любої вподоби. Наскільки

відносна ця можливість, зараз не говоримо — важливо, що в люмпен-країнах її

взагалі зведено до мінімуму. Комуністична система особливо постаралася під цим

оглядом: більш кастового, чи радше станового, суспільства за наше навряд чи

годні вимислити собі найзагарливіші ісламські фундаменталісти, — кожен

громадянин від народження, як кінь у кераті, опинявся в соціальне приналежній

йому колії, із якої — ані руш і про яку ніхто не питався в нього, чи вона йому

відповідає. Відтак наше, "пост-комівське" "Ай вонт ту гоу ту Амеріка" — це

підігріта страхом змарнуватися туга молоденької провінціалки, змушеної щовечора

прогулюватися по тій самій "стометрівці" й споглядати ті самі обличчя, — туга за

світом, де "щось відбувається", де не ждуть перемін, а творять їх самі, — "Тож

дайте мені шанс, о дайте мені шанс!" — як закликає солістка львівського гурту

"Пліч-о-пліч", котрий і "видав" нам цей "символ доби": образ провінціалочки, що

мріє потрапити на конкурс краси ("Нудне життя залиш — чекатиме мене Нью-Йорк або

Париж"). Честь і слава недорослому українському рокові — він справно

діагностував те, чого ще не добачили високочолі інтелектуали. І львівську

консерваторку, котра роками снидіє в Філадельфії по чужих кутках, і

калькуттського математика, прилаштованого родичами до університету в Алабамі, де

він, хутко засвідчивши небуденні здібності, здобув пост-докторський "ґрант",

гнала з місця не так потреба в долярах, як надія на отой єдино-неповторний шанс,

що його негоден забезпечити своїм громадянам ані третій, ані колишній "другий"

(а тепер уже, либонь, четвертий) світ. І коли український художник, український

композитор, український скрипаль, усі — зірки першої величини, роками туляться з

ласки єдинокровних братів по "апартментах" Нью-Йорка, Вашингтона, Детройта,

лічачи кожен цент і з несамовитими труднощами опановуючи англійську, то це може

означати тільки одне — що в рідній культурі вони почувалися так само припнутими

на ланцюгу двістікротно переміряної "стометрівки", як і бідна галицька лялечка в

своєму Самборі чи Дрогобичі.

Так, є "світ" — і є провінція. Багатство можливостей — і відсутність перспектив.

Найприкріше, що ці поняття універсальні: провінція — феномен не лише

геополітичний, а й духовно-культурний. Прошу зрозуміти мене правильно: це в

жодному разі не означає, нібито культурні вартості, творені в Україні чи

Болгарії, в арабських країнах чи в Південно-Східній Азії, наперед приречені

якісно поступатися тим, що продукує «Нью-Йорк або Париж». Нічого подібного. Але

це означає, що вони приречені залишатися на периферії функціонування світової

культури (прошу читача запам'ятати цю чергову міфологему — "світова культура":

нижче я спробую її трохи прояснити), — що в них, народжених у люмпен-країнах, і

сфера обертання, і шанс (ах, знову цей шанс!) на міжнародне визнання

не-по-рів-нян-но менші, ніж у "щасливіших" — ближчих до осердя світової

цивілізації за "місцем народження" — продуктів культури. Звичайно, це до сліз

несправедливо, але хто здоровий на розум наважиться в кінці 20-го століття

твердити, ніби ми живемо в справедливому світі?..

Сьогоднішня столиця цього світу — чи, точніше, західної цивілізації, котра все

ще цим світом урядує (дарма що врядування її помалу, але невхильно добігає

кінця), — то Нью-Йорк, рішуче й однозначно. Точнісінько так сто років тому — та

ще й у перших десятиліттях нашого віку, до Другої світової війни включно, — цю

місію "столиці світу", або, за Шпенґлером, "світового міста", виконував Париж,

випромінюючи навсібіч, у найвіддаленіші закутки цивілізації, концентричними

колами владний формотворчий імпульс, що проникав у всі сфери життя, а "на

місцях" звичайно "застигав", роблячись каноном ("Париж" української культури

того часу, з її неусвідомленим, відруховим, наче в рослини до сонця, потягом

"туди" — від "натиральних хранцюзьких маньор", якими марила в Києві на Подолі

трагікомічна Проня Прокоповна, і до припізнілого імпресіонізму паризьких полотен

О.Мурашка, впливу А.Франса й Мопассана на В.Підмогильного і, в двадцяті-таки,

врешті сконципованого М.Рильським тужного зітхання роздвоєної на "тут" і "там",

на яв і мрію провінційної душі:

"Ти випив самогону з кварти

І біля діжки в бруді спиш, —

А там десь голуби, мансарди,

Поети, сонце і Париж!"

— то, між іншим, неомильна прикмета не так загумінковости, як усе-таки

органічної — хай і на "марґінесі", бочком — включености цієї культури до

осяяного "світлом світу", новітньочасним Градом Земним, культурного кола).

Шпенґлер, керований інстинктивною, суто німецькою відразою до "світового міста"

за те, що воно затлумило собою культуротворчу "провінцію" (мало яка культура,

крім німецької, є така суголосна українській своєю любовно плеканою

"містечковістю"!), при всіх слушних і безжально-тверезих заввагах на адресу цієї

"нової форми історії", недооцінив одну надзвичайно плідну саме під культурним

оглядом функцію "світового міста", ту, котра нині набуває для нас першочергової

ваги: функцію посередництва в міжкультурних комунікаціях. Навряд чи в 1920-ті в

закапелку Європи, на сторінках київського "Життя й Революції", з'явились би

переклади оповідань "американського журналіста Ернеста Гемінґвея", якби тамтой

мешкав тоді не в Парижі, а "десь у Мічіґані", і те, що "с Тбилисской Казанская

Академия переписывалась по-французски", також було виявом цілком адекватного

духові часу перебігу наукового процесу. "Світове місто" вмент універсалізує

втягнений у його орбіту культурний продукт — в цьому, і тільки в цьому сенсі

можна погодитися зі Шпенґлером, що воно "означає космополітизм замість

"вітчизни"*, * Шпенглер О. Закат Европы. — Новосибирск: ВО "Наука", 1993.

— С.72.

бо ж сам продукт при тому — нота бене! — зберігає свій "національний паспорт":

парижанка Гертруда Стайн продовжувала собі залишатись американською

письменницею, як С.Вальєхо — перуанським поетом, і німці Г.Арп та М.Ернст,

роками живучи в Парижі, "тусуючись" у гуртку Аполлінера — Жакоба — Делоне й

виставляючись у ґалереї "П'єр" укупі з французькими сюрреалістами, зовсім не

зраджували німецькій культурі (одна з причин, чому Москва, при всіх її

гарячкових претензіях на роль ідеологічного Центру, на який "з надією дивляться

трудящі всього світу" [Сталін], не змогла стати "світовим містом", полягає

власне в її органічній "закритості", нездатності до будь-яких форм симбіозу, в

жадобі моментально всисати в себе, перетравлювати-"русифікувати" всяку

чужорідність: Довженко, перебравшись до Москви, автоматично робився російським

режисером [і значиться таким в усіх авторитетних західних довідниках!], а

трагічна доля тих європейських комуністів, котрі втікали від гітлеризму до

Москви, може бачитись виплодом злої волі Сталіна хіба що з точки зору "світового

городянина": як не блюзнірськи це звучить, але ГУЛАГ був на-тоді найлогічнішим і

найоптимальнішим способом повної "натуралізації" чужинців, і ті з них, кому

пощастило вижити, повертались додому таки "росіянами", хай і ущербними).

"Світове місто" з природи своєї не вимагає абсорбції: воно абсолютно відкрите,

розчахнуте навстіж, його "форма" (самозрозуміло, не фізична, а внутрішня) є

виключно динамічна: рух, обмін — поза цим воно просто не існує, себто як

культурний феномен воно є дослівно "місто"-місце, а не "город"-гражда (а позаяк

усяке "місце" в нашій свідомості природно стремить до збігання, скупченя в

єдиній "точці Тут", то самопроекція "світового міста" на простір — завжди

вертикаль: рух, розпочатий у "точці Тут", накреслює вісь, що єднає небо і землю,

— аналог міфологічного "світового дерева"; тому не випадково класичний символ

"світового міста" — це розігнана вгору вежа: Ейфелева в Парижі, найвищі в світі

близнюки-хмарочоси Ворлд Трейд Сентер у Нью-Йорку — паралель із Вавілонською

напрошується сама собою, і як же це несхоже на символ Москви Кремль:

обгороджений муром, украдений у простору й ув'язнений під замком священний

пагорб!). Роячись різномастими колоніями міжнародної мистецької, наукової, а

почасти й політичної еліти, витворюючи на своєму теремі інформаційне поле

колосальної густини, насичености й притягальної сили, "світове місто" водночас

підтримує вельми своєрідний баланс "автохтонної" і, сказати б, "гостьових"

культур: у кожному одиничному культурно-комунікативному акті в "гостя"

створюється враження, наче йому більше "дається", ніж "одбирається": власне цим

"ефектом невичерпности" (отже, знову — багатства, цим разом духовного) "світове

місто" й утримує при собі інтелектуальну та артистичну еліту.

Я не знаю психологічно точнішої характеристики "занепаду Європи", себто

остаточної, по війні, втрати Парижем значення "світового міста", ніж

простосерді, на позір, звіряння Ніни Берберової з того, пощо їй 1950-го року, по

трьох десятках літ життя у Франції, в геть-то немолодому віці, знадобилось

переїздити до США: "Більшість із нас (інтелектуалів російської еміґрації. —

О.З.) вдячно й побожно брали від Франції що могли (ну, "вдячно й побожно" — це,

так би мовити, лірика, а ось "брали" — дуже влучне слівце. — О.З.). Всі ми брали

різне, але з однаковою жадобою: одні брали Валері й Жіда, другі — франса й

Дюамеля, треті — Марітена, четверті — Моріака й Ґріна, п'яті — Бодлера й

Верлена. Межи двома війнами нам було з чого вибирати ("курсив мій"! — 0.З.):

Алданову й Ремізову, Бердяєву й Ходасевичу, Поплавському й Набокову було що

"клювати", і не лише клювати, а й годувати своїх малят. Почавши від 1945-го року

все змінилось: там, де ще недавно добувалась інтелектуальна пожива, її більше не

було, і її брак навпростець провадив мене до духовного голоду й обивательщини"*.

Нехибним змислом "світового" (вигодуваного * Берберова Н. Курсив мой //

Октябрь. — 1991. — №9. — С.188

"світовим містом"!) інтелектуала Н.Берберова вичула те, що сама йменує

"анти-всесвітністю", "локальністю" повоєнної французької літератури (література,

звісно, ще не вся культура, але й не послідущий індикатор інтелектуальної

повносилости останньої), її "малою траєкторією" і "урізаним обширом" — все

недвозначні симптоми незворотної провінціалізації. Альтернативи тут, мав рацію

Шпенґлер, нема — або "світове місто", або провінція (воно, звісно, й провінція

буває різна — що Париж, то не Варшава, і вже тим більше не Львів, проте всі ці

ґрадації показують лиш різну міру провінційности, а не ставлять її під сумнів як

якісну ознаку). На сьогодні, в кожному разі, можна з певністю твердити: ми

дійсно "помрем не в Парижі" (Н.Білоцерківець) — тільки не тому, як журиться

вкраїнська авторка, що нам буцімто, на відміну від Сесара Вальєхо, до того

Парижа зась, а тому, що в культурософському сенсі тепер уже не робить різниці,

помирати в Парижі, в Києві чи в Лімі, — сучасний С.Вальєхо (Чеслав Мілош, Йосиф

Бродський, Дерек Волкот...) їде до Нью-Йорка — і виявляє, що звідтам, як не

дивно, до Нобелівки чи не ближче, ніж зі Стокгольма...

Оскільки все це звучить цинічніше, ніж би мені хотілося, то, Zwischenrede,

нагадаю-таки читачеві про "лірику" — зокрема і про "вдячність та побожність".

"Брати" без "вдячности й побожности" означає — ґвалтувати: це мова танків, а не

культури, і саме такої мови — на жаль, небезуспішно — вчила нас московська

імперія. Цим шляхом можна перетворити Кеніґсберг на Калінінґрад, обписавши

сороміцькими ґрафіті руїни середньовічного собору й могилу Канта, і мріяти — хай

і в анекдотах — подібним же робом "оволодіти" Парижем, а "Оклахомщині та

Техащині" вручити перехідного червоного прапора за високі врожаї кукурудзи — при

всіх "планетарних масштабах" таких "дерзань" вони однак залишатимуться бунтом

провінції, розперезаної й озлобленої, супроти цивілізації, в яку вона,

провінція, ніяк не потрапить "вписатися" (горезвісне "низькопоклонство перед

Заходом", на яке відвіку хворіла Росія, є всього лиш зворотня сторона тієї самої

медалі). Провінціалізм, як бачимо, годен набувати й злоякісних форм.

Ю.Шереху-Шевельову належить проникливий здогад — невдовзі по війні зроблений! —

щодо глибинної, сутнісної провінційности гітлерівського рейху: удар кулаком по

столу — змах руки, яким "на північ, південь, захід, схід" висипаються армії, — і

"хай знає проклятий світ, що живе в провінційному місті Петро Іванович

Добчинський!"*. * Шерех Ю. Над озером. Баварія. Триптих про добу, про

мистецтво, про провінційність, про призначення України, про голуби і інші

речі // Друга черга: Література. Театр. Ідеології. — Сучасність, 1978. —

С.363.

Цей злоякісний, агресивний ("московський") тип провінціалізму, накладаючись —

упродовж останніх шістдесяти років особливо щільно! — на наш традиційний,

малоросійсько-хуторянський, в основі своїй безневинно-мазохістський, — геть

затулив наші "вікна в Європу" (ті, що ще лишились незамурованими) захисною

плівкою такої світловідпихальної моці, що, потерпаю, навчитись "брати" від

"світового міста" так, як "беруть" ув акті любовному (а без любови жодні

культурні вартості й не виникають — шкода старання!), себто навчитись повноцінно

взаємодіяти у світовому процесі культурного обміну (такий, і тільки такий зміст

стоїть за поняттям "світова культура") нам судилось іще ой як нескоро... Ми

скотились на становище "провінції в квадраті": якщо в "добі Парижа" імпульси

Парижа в Україні ще вловлювалися, то в "добі Нью-Йорка" (а це більш-менш від

1960-х років) навіть млявий поштовх "нью-йоркського живчика" в українській

культурі промацати вже годі (в Москві — промацувався: вона, в своїх культурно

найпродуктивніших об'явах, була "провінція світового міста", тоді як ми —

провінція "другого порядку", провінція провінції). Навіть так звані "прямі

зв'язки", навіть поїздки представників української культурної еліти "туди",

навіть знання мови, отже змога самому і прицінитись, і виставити власний "товар"

на тому "ярмарку світового духу", — не зрушили "доксу": не зродили любови

("вдячности й побожности") — а "обличчя ненависті" (В.Коротич), не підштовхнули

вчитися — а лицемірно ностальґувати на манхеттенській набережній, благаючи вітер

принести "хоч стеблину соломи з материнського поля на свинцевий Гудзонів причал"

(Б.Олійник — так, наче хтось боронив радянському "командировочному" повернутися

в солому!); в найкращому разі українська культура збагачувалась просто-таки

чаплінівськими сценами з підніманням у підземці п'яного негра — бо, "як вчила

нас Вітчизна-мати, треба йти і треба підіймати!" (І.Драч) — сценами, комізму

яких пересічний, читай "невиїздний", читач однак

1 Не втримаюсь від коментаря: найстаріша і найбільша в світі нью-йоркська

підземка - немале випробування для гостей міста, і недарма автори

"хоррор-фільмів" облюбували її за місце дії наийкривавіших сцен, головне ж

- це "черево Нью-Йорка" є притулком для всіх гатунків суспільних

покидьків, здебільшого наркоманів, котрі нерідко виповзають із шахт -

покуняти на світло електричних ламп, зрештою не зачіпаючи пасажирів:

нарікання нашого поета, що ніхто, крім двох синів Країни Рад, не кинувся

підіймати такого розпростертого бідолаху, вельми нагадують відомий

анекдот, де герой скаржиться на загальне безкультур'я, бо, мовляв, учора

на похороні, коли заграла музика, ніхто, крім нього, не здогадався

запросити вдову до танцю... Тут цікаве не саме по собі нерозуміння реалій

чужої дійсности (воно природне й виправдане), а - цілковита відсутність до

цієї дійсности питань: все витлумачується згори, у межах власного,

"привезеного з собою" досвіду - відтак цей останній не має жодних шансів

розширитись (як писав Сенека в листах до Луцілія, "чому ти дивуєшся,

Луцілію, що мандрівки тобі не допомогли, адже всюди за собою ти возив себе

самого"). В наведеному випадку (чи мав він місце насправді, чи є виплодом

авторської фантазії, то вже неістотно) не просто "возив", а й "накидав"

іншим — а це вже провінціалізм радше злоякісний: московського штибу (саме

так "вчила нас Вітчизна-мати" - ота, що трясе мечем на Правому березі

Дніпра).

негоден був оцінити1. Таке "відкриття Америки" робить не любов — а страх чужого.

Але ж, на пробі, те "чуже" — не тільки смердюча підземка, свинцевий причал" і

брудна вода в затоці (де, між іншим, і солома плаває — якщо кому треба...): то

ще й нескінченні анфілади музейних залів, завішаних оригіналами картин,

приступних бідному гомо совєтікусу хіба в плюгавеньких (і тяжко дефіцитних!)

репродукціях; то практично незнаний Старому Світові космос сучасної архітектури

з її інопланетянською стереометрією, застиглими донебе-сними водоспадами зі

скла, прирученою грою гігантських об'ємів, площин і світляних переливів, а

головне, з цілком відмінним від нашого, навальним і жигтєзбудним ритмом

організації простору (тро-ошечки-таки вхопив був цього відчуття І.Драч, в

"Американському зошиті", та ще І.Марчук, котрий, схоже, таки затявся зробитися

"світовим городянином", оповідав мені раз, як, уперше приїхавши до Нью-Йорка,

тиждень поспіль проблукав "даунтауном" із піднятою головою — всотуючи в себе

заворожливо незвичну естетику); то хребет міста Бродвей із сотнями театрів,

театриків і студій, то Сохо з так само числом незлічимими ґалереями й

виставковими залами, куди вхід безкоштовний, і кав'ярні Ґрініч-Вілідж, цього

Монмартру кінця століття, де тирлується літературна й артистична богема, і — на

обсадженій мальовничими панками Шостій вулиці — привітна книгаренька, де можна

до пізньої ночі, не сходячи з місця, читати взяту з полиці книжку чи перегортати

альбома, і, Боже ж мій! — зустрічі, люди, знайомства, обмін думками, вирування

ідей, що "натікають" сюди з усіх кінців планети, рухома географія, представлена

строкатістю убрань і кольорів шкіри (типово нью-йоркська вечірка-"парті" — то

завше "iнтернаціонал"), словом, "чого тільки нема на тому ярмарку" — була б хіть

пізнавати!.. Ні, нам подавай сюди зернину завбільшки з дирижабль, інакше ми

сконаємо від

2 Аби читач, бува, не запідозрив автора в бракові патріотизму, спішу

застерегтися, що мені також добре знайома "туга за батьківщиною", і

найгостріші її приступи я переживала не де, як удома, — чуючи, наприклад,

як бабця запопадливо ламає язика, силкуючись балакати з рідним онучам

"по-руські", або проїздячи через вигибаючі села, - так що до заздалегідь

оплаченої безпредметної (НЕ за конкретними людьми й місцями),

загальниково-командировочної української радянської ностальгії я живлю

стійку й переконану недовіру.

ностальґії2. В культурі така принципова неспроможність запалюватися любов'ю до

плодів ґенетично чужого духа становить надзвичайно загрозливий симптом. Е.Фромм,

перу якого належить, либонь, найзмістовніша студія про любов в умовах сучасної

цивілізації, переконливо довів, що "любов — одна й та сама установка по

відношенню до всіх об'єктів, включаючи мене самого"*, а відтак любов до іншого

(байдуже, людини чи культури) годна розвинутися там, і тільки там, де існує

любов до "себе", до свого індивідуального чи гуртового "я": власне такий сенс

має біблійна заповідь "полюбити ближнього, як самого себе" (з еґоїзмом це не має

нічого спільного — еґоїст, котрий "сприймає зовнішній світ лише під оглядом

того, який з нього можна мати пожиток (не плутати з пожиткуванням "вдячного й

побожного"! — О.З.), котрого не обходять проблеми інших, котрий не шанує їхньої

гідности й цілости", в дійсності якраз себе не любить, "він неминуче нещасний і

гарячковo прагне урвати від життя тих благ, що до них сам собі закриває *

Фромм Э. Искусство любить // Душа человека. — М.: Республика, 1992. -

С.140.

** Фромм Э. Искусство любить. — С.142.

приступ"**, — це та ж таки "ґвалтівнича" настанова, про котру вже мовилося

вище). Тобто в основі нашої неготовности до інтеркультурного діалогу криється

наша власна глибока нелюбов — нехіть і відраза — до себе самих — нелюбов, для

вичерпного реєстру форм і проявів якої знадобилось би хіба багатотомове

дослідження і якої не затлумити жодними, хоч як гучними, бубнами не вбезпечених

щирим золотом "власної гідности й цілости" риторичних гасел. Воно й не дуже

дивно: адже ми вступаємо нині в незвичні для себе "культурні контексти" з

досвідом не просто собі "провінції" (це б іще півбіди — провінція все-таки може

обернутись Кулішівським "хутором", Лесиною "Галілеєю" чи "Елладою",

протиставленою Римові, і навіть Гессевською "Касталією" — чому ні!), а —

колонії, одним же з найтяжчих психологічних наслідків культурного колоніалізму є

самовивласнення, відчуження від себе, — те, що Фромм назвав би непродуктивним,

руйнівницьким супроти себе наставленням. Оце, в кінцевому підсумку, і є той "рів

з гадюками", який відмежовує нас від "світової культури".

Одначе повернімось до "світового міста". Повернімось до обіцяної в заголовку

"психологічної Америки" — ясно ж, за аналогією з "психологічною Європою", з тим

"класичним типом громадської людини" "в перманентній інтелектуальній, вольовій і

т.д. динаміці"*, що на ньому великий ворохібник українського духу в 20-му

стоілітті Микола Хвильовий гадав розбудовувати вкраїнський * Хвильовий М.

Думки проти течії // Твори: У 2 т. — Т.2. — К.: Дніпро, 1991. — С.468.

** Хвильовий М. Думки проти течії. — С.468.

*** Донцов Д. Дух нашої давнини. — Дрогобич: Відродження, 1991. — С.53-54.

**** Ортега-і-Ґасет X. Бунт мас. — Нью-Йорк: ООЧСУ, 1965. — С.108.

"азіатський ренесанс". Погодившись із самоочевидним — що традиційно

європоцентричну "форму сучасної історії" в другій половині 20-го століття

замінила американоцентрична, — є рація трошки ближче приглянутись власне

культурософському значенню такої заміни. Бо ж Америка сама по собі — не що інше,

як дитя "психологічної Європи" в лабораторне чистому вигляді: переможне

свідчення історичної рації того "класичного типу" "людини, що її завжди й до

вінців збурено в своїй біологічній основі"**, що завжди стремить до

максималізації зусиль, не вдовольняючись наявним, — типу, котрий етнолог

Л.Ґумільов називає "пасіонарним" і котрому західна цивілізація, власне, й

завдячує свою провідну роль у Новочасній історії (як був проникливе завважив

Д.Донцов, "коли б Вашингтон обмежив свій спір з метрополією до суперечок про

висоту мита на тютюн чи чай, чи до справи компетенції англійського губернатора,

то замість окремої держави Північної Америки мали б ми там досі другу

Канаду"***). Америка є предметне втілене "Можу!" старої Європи, так що

Х.Ортеґа-і-Ґасет уважав навіть, ніби супроти цієї останньої "Нью-Йорк... не є

нічим новим"****.

І так, і ні. Принаймні наскільки вони різняться на сьогодні, показує хоч би

"вялотекущее" посування ідеї Маастріхту — з походження, як на мій зухвалий

погляд дилетанта, на жаль, не такої-то й "чистої" перед майбутнім, бо

зобов'язаної своїм постанням добі "супердержав" (із розпадом СРСР, хай би які

мертві петлі ще виписувала в майбутньому історія, все-таки остаточно

3 Характерно, наскільки в істоті своїй "орвеллівська" є ця ідея "третьої

супердержави" - єдино-бо втрьох Євразія, Остазія й Океанія, чи то пак США,

СРСР і об'єднана Європа з приналежними сферами впливу здатні були навічно

замкнути - в безрухові світовий баланс по-різному тоталітарних політичних

режимів.

й безповоротно скінченій)3. Ця "травма народження" ще довго даватиметься взнаки

новій Європі, котра, звільнившись ОД тоталітарного "примусу супердержавности",

прирекла себе мордуватися тою самою проблемою, що й нагло внезалежнена Україна:

подібно як у народних казках мертва вода зрощує й гоїть порубане-посічене тіло

героя, але щойно жива вода повертає йому, цілісінькому й бездиханному, життя, —

так і адміністративне врядування, кордони, митниці і т.д. надають державному

утворенню тіло, котре, проте, без "живої води" спільної ідеї, об'єднавчого

духовно-культурного змісту ("скажіть-нам-яку-Україну-ми-будуємо!") ніколи не

зіпнеться на ноги. Коли голова Комісії європейських спільнот Жак Делор нарікає

на занедбання культурного й морального аспектів "європеїзму", він теж хоче

знати, "яку Європу він будує". Наразі такої ідеї нема — і хоч скільки б

вовтузилися коло "тіла" юристи з економістами, безперечно одне: що Нью-Йорк,

опріч невигаслої "пасіонарности", посідає щось таке, чим Європа вже не володіє,

— чи може, й не володіла ніколи?

Щодо цієї самої невигаслої пасіонарности дозволю собі короткий ілюстративний

відступ, навівши, у власному перекладі ("с живой картины список бледный"!),

витяги з екзаменаційних "есеїв" студентів Пенсільванського університету, які

1992 року слухали в мене "Основи української культури і цивілізації". Це,

сказати б, "автохарактеристика персонажа" — те, які уроки виносить для себе

"молода Америка" з першого знайомства з нашою культурною історією, дуже

промовисто характеризує її саму — з її "перманентною інтелектуальною, вольовою і

т.д. динамікою".

"Що є просто неймовірне, то це воля українців показати, що вони нічим не гірші

за інших, і прагнення, аби це було визнано... Така любов до своєї країни

остаточно мене переконала: ніколи не можна відступатися від діла, в слушність

якого віриш".

Ніколь К.

"Я радий, що ви тепер незалежні. І не будьте частиною цього СНД — для мого,

тепер уже просвіщенного, вуха це звучить щось надто впізнавано. Щоб то мати

таку культуру, таку традицію, стільки внутрішньої сили, як має Україна, — і

йти на компроміс, зупиняючись на півдорозі?"

Девід Г.

"Абсолютно неймовірно, з усіма цими гоніннями, голодами, репресіями супроти

найбільших національних учених, інтелектуалів, письменників, митців, поетів,

священиків, із неможливістю вчитися й розмовляти своєю мовою, із нищенням

най-видатніших книг і творів мистецтва, як, хай йому чорт, спромоглись

українці вижити як нація, та ще й витворити таку багату культуру? Мені

здається, все це якраз і навчило українців по-справжньому її цінувати! "Не

знаєш, що посідаєш, доки не втратиш". Ось тому-то американці й сприймають

культуру, історію — спокійно, як щось самозрозуміле. З усіма нашими свободами

ми просто не здаємо собі справи, наскільки воно важливе".

Джеймс У.

"Що викликає в мене глибоку пошану, то це внутрішнє багатство народу, який,

дарма що майже всі історичні події за останні кілька століть випадали не на

його користь, все ж потрапив зберегти живими свою гордість і гідність — навіть

якщо це робила тільки жменька людей".

Девід Р.

Що ж, скаже читач, у всьому цьому дійсно не видно нічого нового порівняно до

Європи — типово протестантський етос, і навіть у наведених цитатах відлунює

Лютерове "Ich stehe hier, ich kann nicht anders". Слушно, проте один момент я б

таки хотіла наголосити: річ у тому, що, заодно з цілою Європою сприймаючи

Америку як переможну імперію ситого тоталітаризму, країну "науково-технічного

прогресу й масової культури" (З.Бжезінський), яка вбрала всенький світ в

однакові штани й заліпила йому писка однаковою жуйкою, в прямому й переносному

значенні (все це правда, все це є, от тільки — не в цьому лежить ключ до тайни

"світового міста"!), ми мимоволі приписуємо їй той, за улюбленим висловом

Д.Донцова, "гріх матеріалізму", яким уражені самі — і Європа також! Америка ж є

глибоко релігійна країна — 80% американців щонеділі відвідують церкву, і

виписане на грошах (!) гасло "Ми віримо в Бога" — не така вже й наївність, як

нам видається: справді, вірять! Де ж є віра — в широкому сенсі: як наскрізна,

всепроймаюча світоглядова установка, як до-віра життю, — там не може бути

скніючої пустоти — тої, в якій так різко скорочується засяг людських поривань, а

ідеальні прагнення сходять нанівець, і яку нині Європа силкується заповнити

виснаженими абстрактами "культурних і моральних аспектів"... Ця атмосфера

віри-довіри (життю) — кисень для духа, її не підробиш, і хоча в цілій

цивілізації вона тепер страхітливо занечищена безпрецедентним в людській історії

страхом ґлобальної катастрофи, не містичного, а цілком рукотворного,

підготовленого технічним поступом "кінця світу", але там, де релігійність

незахитана, духові все-таки "є чим дихати" (зостається свідомість "можу", отже

"мушу" — чимось зарадити: звідси, а не від самої тільки жаги світового

панування, походять розмаїті форми американського, цілком щирого, добротворчого

місіонерства, Корпус миру, численні міжнародні обмінні програми тощо)4. Без цієї

атмосфери

4 Американцям, котрі нарікають на тотальний невротизм свого суспільства,

легко заперечити, що в умовах такої нещадної інформаційної навали, якій

вони піддаються цілоденне, українець би просто не вижив — безугавні, через

мас-медіа, докладні звіти про темпи екологічної катастрофи, "тепловий

ефект", зростання числа ракових захворювань, масове поширення підпільних

сатаністичних сект, аварії на військових підприємствах — усе з

"картинками"! - наклавшись на нашу безглуздо виснажливу боротьбу за

існування, спричинили 6 щонайменше різкий підстриб угору кривої

самогубств... Довіра життю передбачає в засновку мужність знати - хоча на

практиці спрацьовують, звичайно, механізми психологічного захисту.

в культурі заникає модус майбутнього. Коли американці бадьоро заявляють, що, на

відміну від "старих" націй, об'єднаних спільним минулим, вони, мовляв, є нація,

об'єднана спільним майбутнім, у європейця це, звісно, викликає поблажливу

посмішку — а проте трохи глузду в цьому є. Тут не відмова від історії — радше

відмова від остаточно всталеної статики форм, у яких протікає життя: готовність

мінятись, оновлюватись, перетворюватись (як сказав би Е.Канетті,

перевтілюватись), не страшачись утратити свою тожсамість, — отже, та ж таки

відкритість, про котру згадувалося вище, доведена до абсолюту.

На моє переконання, Нью-Йорк по-справжньому ствердився в ролі "світового міста"

щойно по тому, як відмовився від культурної політики так званого "плавильного

казана" — melting pot: від добре знайомого нам (досі шкура болить!) заміру

витворити "нову історичну спільноту людей — американський народ", з усіма

приналежними в ортодоксальному марксизмі-ленінізмі константами — єдиною мовою

(англійською), єдиною державницько-імперською ідеологією та повною культурною

уніфікацією "до самых до окраин", від Атлантичного до Тихоокеанського узбережжя.

З тої доби драстичного протистояння "ос" і "свиней"* заціліли в пам'яті старшого

покоління американців хіба * Дві абревіатури на ознаку "першого" і

"другого" сорту американців: WASP (оса) — white, Anglo-Saxon Protestant

(білий, англосакс, протестант) і PIGS (свині) — Poles, Italians, Greeks,

Spanish (поляки, італійці, греки, іспанці).

** Дурного ляха (англ.).

милі "інтернаціоналістські" анекдоти — ті самі, що в нас оповідалися про чукчів

або молдаван, лиш із заміною протаґоніста на dumb Polak"**, та ще спогади

народжених невдовзі по війні еміґрантських дітей про те, як у школі їх дражнили

"за акцент"... Все це, одначе, в минулому. Америці належить честь, можливо,

поворотного для долі нашої цивілізації відкриття, котре, здійснись воно раніше,

допомогло б заощадити неміряний огром змарнованих у пробиванні муру головою

людських сил: відкриття невичерпного вітального потенціалу культурного

розмаїття, самоцінности кожного "акценту" як свого роду заказника, де

викохується паросток імовірної продуктивної альтернативи ("Від світового

панування до світового реґіоналізму" — так, на одному з недавніх форумів,

міжнародна інтелектуальна еліта "Нью-Йорка" визначила сенс доби, що в неї нині

входимо). Бездарно, по-хижацькому переколошмативши "культурну географію"

планети, пустивши прахом, у кожному разі позбавивши майбутнього, сотні й сотні

заскочених на ранніх стадіях технічного прогресу і вже тим беззахисних народів і

культур, позагачувавши власні русла самовільного органічного розвитку цілим

расам і континентам (як, наприклад, Чорній Африці: хто вже вгадає, які там у ній

були дрімали непроявлені шанси для людства та які визрівали альтернативні

шляхи?), — словом, наброївши в історії, як слон у посудній крамниці, та врешті

остовпівши перед примарою ядерного спустошення, ним самим і викликаною, — наш

європейський "пасіонарій", "що його завжди й до вінців збурено в його

біологічній oснові", "там", по той бік Атлантики, — начебто спохопився i ринувся

притьмом підчищати те, що ще може бути врятовано. Не виключено, що за цим прийде

кінець пануванню білої раси. Не виключено, що "афро-азіатський ренесанс" уже на

порозі. І коли я кажу "ренесанс", то, звичайно ж, цим уже оптимістично

передбачаю, що матиме він не обличчя Саддама Хусейна — а, скажімо, Нобелівських

лауреатів останніх літ: американського островитянина (уродженця Антільського

архіпелагу) Дерека Волкота, чорношкірої американки Тоні Моррісон — блискучих

письменників, котрі, володіючи всім спектром традиційно-європейських, "західних"

культурних кодів, несуть між тим у собі віками тяжко громаджений,

непроговорений, але й не затлумлений, іще поганський духовний потенціал своїх

зіпханих з автостради "всесвітньої історії" народів ("Шістдесяти мільйонам і

більше" — таку присвяту має роман Тоні Моррісон "Найдорожча" з часів

Громадянської війни у США — безстрашне, жіноцьки-фізіологічне, "нутряне"

дослідження рабства, — і авторка має право на таку присвяту!). І, скоро вже

зайшло за літературу, то—з історико-культурної точки зору — живе єство

"психологічної Америки" пульсує, мабуть-таки, не в віртуозно розіграній,

шляхетній і артистичній ірландсько-єврейській утомі (Дж.Д.Селінджер, С.Беллов) —

а в дивно синкопічному, як пташині інтонації аґлютинативних мов, голосі

дебютантки Емі Тан, дівчинки з китайського кварталу, в чиєму романі "Клуб

«Щастя-Радість»" (бестселлері 1989 року) чи не вперше в цьому столітті з тьми

великого китайського мовчання засвічуються перед очима враженого "світу"

кольорові ліхтарики окремішніх людських страждань, досі накритих на географічній

мапі суцільною непроглядною плямою...

Ось цим "психологічна Америка" і різниться від "психологічної Європи"; оскільки

станівкого балансу "автохтонної" і "гостьових" культур у ній не встигло

виробитися, то основний її культурософський зміст становить динаміка розмаїття.

Мур, за який у Європі треба було "проникати", поліруючи в Сорбонні свою

французьку до ідеального блиску, впав — і в утворений вилом ринув стрімкий

"кольоровий" вихор в усій його непричесаності, не загальмований "комплексом

акценту". Тобто "Париж" більше "давав" (за-давав зразки, вчив на свій штиб) —

"Нью-Йорк" же більше "бере": приймає — і вчиться (со-творяється) сам. Жіноче —

рецептивне — начало прийшло на зміну чоловічому.

А що ж ми? Ми, прецінь також колишня колонія, білі негри псевдо-Європи (Росії),

чий історичний досвід під безліччю оглядів такий безцінно-унікальний? Де ми на

цьому велетенському "ярмарку духу"? А ми — матеріалісти: як колись був бовкнув

небіжчик Брежнєв: "Буде хліб, буде й пісня", так і ми, затявшись, бубонимо:

"Буде держава, буде й культура". Ой лі, як кажуть наші північні сусіди?! Хто

сьогодні, на переломі епох, наважиться передбачити, яких форм наберуть

державно-політичні утворення в наступному тисячолітті, перепрошую, столітті, —

що і як автономізуватиметься, федералізуватиметься, сходитиметься,

розходитиметься і т.д.? А от якщо на цьому переломі ми не впишемося в стартуючий

зі "світового міста" "афро-азіатський ренесанс" єдиним і неповторним голосом

нашої, нами ж таки перетвореної в культуру історії, — негайно! ось зараз! поки

ми все-таки, наразі, "на поверхні", і нас "чути"! — то другий такий шанс (О,

дайте мені шанс! — підспівують провінціали всіх часів і народів) прорвати нашу

блокаду позаісторичного сну навряд чи ще коли трапиться. Або то вже будемо інші

"ми" — і історія інша, й культура.

"Ми" взагалі — Країна Змарнованих Шансів. На випадковість тут покликатися не

випадає: таким є логічний вислід хронічного провінціалізму. Провінція впізнає

свій шанс як шанс лише по тому, як він стане минулим.

Я не замахуюсь у цих нотатках на теорію колоніального провінціалізму — хоча

тема, безперечно, того вартує. Феномен провінції взагалі з'явився тільки в 19-му

столітті, і ним тоді більше займалась література, ніж філософія, — знак, що для

теоретичної концептуалізації він іще не цілком був визрів, — ну а вже в 20-му цю

проблему перебили куди страхітливіші, "життєсмертніші" — тоталітаризму, маси і

влади, — що пред'явили людському розумові свого роду "категоричний імператив":

не розв'язавши їх, не можна було змиритися зі своєю належністю до виду гомо

сапієнс. Проблема провінціалізму на цьому тлі змізерніла й зачахла — що, як

маємо добру нагоду бачити, аж ніяк не означає, буцімто вона вичерпалась. Мої

понижчі міркування — досить-таки піонерська спроба виокремити підставові

структурні ознаки провінціалізму як певного культурного типу: спроба приблизно

описати симптоматику хвороби українського духу, не вганяючись особливо в її

анамнез та етіологію.

Почну з прикладу. От уже рік виходить у Києві газета "Світ про Україну" —

дайджест зарубіжної преси, в міру їстівна закришка, де всього потроху — від

політичних коментарів та аналітичних статей до легковажних французьких анекдотів

і світських пліток з життя "зірок". Географія підзаголовків справляє імпозантне

враження: "Фіґаро" і "Ле Монд", "Зюд-дойче Цайтунґ" і "Берлінер Цайт", "Таймс" і

"Нью-Йорк Таймс", і "Лос-Анджелес Тайме", і "Файненшенел Тайме" — зх, і все то

"тайме, тайме, тайме", він же "цайт", він же "тем-ло" — ви уявляєте собі

вкраїнську газету, що називалась би "Київський (чи, припустімо, Закарпатський)

час"? "Галицька Днина"? "Харківська година"? Врешті — не

"самостійна"-"демократична"-"молода"-"нескорена"-і-яка-там-ще,

5 Прим. 1999 р.: і за минулі роки становище мало що змінилося - спроба

завести свій "Час", він же "Тайм", скінчилась цілком безславно, а

вкраїнське пресове "Сьогодні" - мабуть, невипадково — обізвалося

по-російському...

а просто — "Україна сьогодні"? То-то й ба5. Але це так собі, як люблять казати

старі галицькі панове, "заввага на марґінесі" — найцікавіше ж полягає в тому, що

всі публікації з зарубіжних джерел подаються нашим "Світом про Україну" без

зазначення дати, — причина, як неважко здогадатися, вельми тривіальна: за

інформацію (читай "копірайт") у "світі" треба платити, і то повноцінні гроші,

без дати ж вона — що харчовий продукт без терміну чинности: товар для жебраків!

— проте мене наразі обходить виключно та обставина, що для української публіки,

властиво, не складає жодної різниці, коли саме споживав "Нью-Йорк або Париж" ту

чи ту новину — тиждень, чи місяць, чи п'ять місяців, а чи й рік (два?..) тому.

"Сделайте милость, Осип Прокопович, не забегайте вперед! — як просив Шпак

Опецьковського у безсмертній Квітчиній комедії півтораста років тому. — Я вам

сказывал, что еще прошлогодних газет не читал, следовательно, не знаю, что в

Европе делается". Як в око вліпив.

Так приходимо до невтішного відкриття: що наш спосіб переживання часу (одна з

основоположних, а за Шпенґлером то й визначальна характеристика всякої

культури!) за останні півтора століття не зазнав посутніх змін, залишаючись

дефінітивне неєвропєйським, а точніше — позасвітовим, локальним,

"до-Ґрінвічським". (Між іншим: чому Квітчин Шпак не читає газет синхронно, в

міру їх надходження, а терпляче відкладає, аби потім проковтнути підряд цілу

річну підшивку? Та тому, розтлумачує він, що так цікавіше: "Читая по прошествии

года все номера вместе, я имею полное наслаждение знать, чем какое

обстоятельство кончится. Например: кроме военных сражений, я люблю следовать за

семейными делами Европы, и вот читаю, что такой-то принц женился; и пока вы,

Осип Прокопович, мучитесь девять месяцев неизвестностью, я в тот же вечер узнаю,

чем его молодая супруга разрешилася и как зовут новорожденное". Ось він, чітко

зафіксований момент переходу свідомости історичної — в філологічну! Будучи, на

своєму хуторі, ніяк не включеним діяльно, безпосередньо-житейськи у щільний

подієвий потік хронометрованого газетами європейського часу — так що й сама

Європа для нього наділена вартістю реальности не більше, ніж яке-небудь

тридев'яте царство, — Шпак, по суті, ставиться до неприступного йому, "десь там"

протікаючого життя як до літератури — перетворює його на літературу, чекаючи, аж

доки його власний іманентний, самоправний перебіг не "вивершить сюжету" сам,

представивши себе Шпакові в, сказати б, естетично викінченому, готовому до

споглядання вигляді: доки непідвладне сучасне не зробиться минулим).

"Історія Європи, — писав Шпенґлер, — є витворена своєю волею судьба, індійська —

мимовільна випадковість. У грецькому бутті роки не відіграють жодної ролі, в

індійському — навіть десятиліття непомітні; а тут година, хвилина, нарешті,

секунда сповнені значущости"*. Історія * Шпенґлер О. Закат Европы. —

С.200.

ж України, як і кожної колоніальної провінції, за останні шість з половиною

століть є низка порізнених, більш або менш ефективних актів опору чужій волі;

відповідно єдиного, цільного власного часопотоку українська культура не знає

(цим, до речі, пояснюється і відсутність у ній наскрізної тяглости, повноцінного

переємства — свого роду "дискретність" традицій, підмічена нашими діаспорними

вченими, від І.Мірчука до Г.Грабовича). Розуміється, село (до колективізації)

жило при цьому за своїм циклічним часом, незмінним для всіх архаїчних аграрних

культур, де важить тільки природний "почвірний колобіг" (О.Ольжич) пір року;

розуміється, паралельно тривав (і триває!) відлік християнського, біблійного

часу, запас якого від народження Христа до Страшного Суду невпинно "убуває";

розуміється, існував ще привнесений "московський (чи петербурзький — різниці не

робить!) час", темпоральність також абсолютно неєвропейська, яскраво міфологічна

(засадничий показник міфологічности — наявність першопоштовху, "початкової

події" — Петровських реформ, Жовтневого перевороту, — що, раз "запустивши в рух"

історію, залишається в ній "навічно" ["Ленин с нами"!] як неперебутня, постійно

"повторюючись": в оприявненні цього повтору — глибокий ритуальний смисл ювілеїв

[династії Романових, Великого Жовтня] — для міфологічної свідомости в кожну

річницю відзначувана подія немов "відбувається заново", — і для України,

втягненої в цей час, також було винайдено "першоподію": Переяславські угоди), —

попошукавши як слід, можна б виявити і ще кілька способів переживання часу,

різних соціальних ритмів, які хаотично співіснували й співіснують в українській

культурі, перебиваючи один одного та накладаючись на себе навзаєм, — і коли вже

порівнювати з Європою, то найближчою така "ритмічна роззосередженість" буде — до

європейського середньовіччя, характерним для якого французький дослідник Ж.Ле

Гофф якраз і називає множинність часів. У висліді ж такого "плюралізму"

домінантою стає — тягуча, спокійна неквапність*: * Докладніше про це див.:

Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. — М.: Искусство, 1972. —

С.84-138.

час, який російський медієвіст А.Я.Гуревич іменує "епічним", а по-нашому,

мабуть, краще сказати — "чумацький". Що там у ньому важать хвилина, чи година,

чи місяць, чи навіть рік! Наші годинники — без стрілок, як на полотнах С.Далі.

Наші літаки не злітають "о першій нуль три" (я не жартую, я сама летіла таким

рейсом із Рочестера до Чикаґо!), а затримуються на дві години, і ніхто з

пасажирів не жадає від авіакомпанії судовно відшкодувати збитки. Наш час

заміряється — подіями, як у середньовічному соціумі (що й не диво, скоро сама

історія є дискретно-подієва: сума порізнених моментів чину на тлі тяглої статики

чужої волі), — так для Стаканчихи Тарасовни і її дочок у "Народному Малахії"

М.Куліша революція почалась, "як салдати паркан наш спалили", і недарма

хронологічна прив'язка зазвичай дається у нас, навіть у розмові, не до

"такого-то дня такого-то місяця такого-то року", чим звичайно відкривається

європейський роман 19-го століття (19-го — не 20-го!), а, як у древніх

ірландських сагах — "се сталось, коли Конхобар, разом зі своїми найшляхетнішими

воями, сидів в Елайн-Маху" ("Народини Кухуліна"): "за Гетьманщини", "за царя",

"за Австрії", "за Польщі", "за німців", — момент, чудово вловлений найтоншим,

здається, зараз у нас побутописцем "совкової" дійсности Михайлом Скаліцкі,

котрий так і починає свої повісті: "Діло було за Брежнєва", "Діло було за

Андропова"... Вистачить просто зіставити ці два типи епічних "вводів": з одного

боку — "15 вересня 1840 року, близько шостої години ранку, пароплав "Місто

Монтеро", лаштуючись одчалити від набережної св.Бернара, випускав великі клуби

диму..." (Г.Флобер), і з другого боку — через пів-тораста літ! — "Діло було за

Брежнєва", крапка (а "за Брежнєва" — це, прошу собі пригадати, від 1964-го до

1982-го — разом вісімнадцять років як один день, отож нічого нас полохати

греками та індусами!).

На кінець 20-го століття "західний" час подрібнено вже до рівня якогось

нескінченного дробу з утікаючим хвостом — не випадковий цей знак ділення на

електронному табло перед хвилинами й секундами: кожна мить! чверть миті! сота

частка миті! — розбухає од значущости, погрожуючи стати вирішальною: світ-бо

перемінний, як телеекран — не встигаєш добре приглянутись чи обмізкувати

побачене, аж блим! — зображення перемикнулось, і нагода, що ось тільки-но сама

була просилася тобі до рук, — вислизнула, щезла! (Телебачення — модель

американської культури, і ново-прибульця "зі Сходу" воно попервах ошелешує саме

темпом: мовною канонадою ведучих, блимним каскадом рекламних перебивок, владно

нав'язуваною швидкістю життя! — а ще й до всього тебе безперебійно бомбардують

звістками про те, що нового трапилося в світі за минулу годину6,

6 До речі: для нашої журналістики, котра "по-чумацькому" частує реципієнта

телерепортажами з минулорічних музичних фестивалів, а читачам газети

"нічтоже сумняшеся" обіцяє "надолужити" (?!) тижні вимушеного тієї газети

невиходу (просто фантастика якась, машина часу!), годилось би все-таки

винайти свою спеціальну назву — бо це, в кожному разі, не журналістика в

західному сенсі слова.

себто поки ти паркував авто, розмовляв по телефону й варив собі каву, тож,

хоч-не-хоч, — безпосередньо, навіч, усіма змислами вкупі відчуваєш власну

включеність у тісноту всесвітнього часу, який мчить, пориваючи тебе за собою, і,

може, одна з найповажніших причин уже згадуваної невротичности західного

суспільства є страх "не встигнути" — страх випасти з потоку; безробіття — тільки

одна з форм цього випадання, найбільш наочна). Розуміється, це тримає

підсвідомість у постійному нап'ятті, розуміється, це породжує в поспільстві

численні, на сторонній погляд начебто безпричинні, "нервові зриви", а сексологи

свідчать, що 70% мужчин на Заході страждають на передчасну еякуляцію, — так-так,

і нема чого соромливо одводити очі, бо, з другого боку, найвища в світі чоловіча

імпотенція та жіноча фригідність — "це ж у нас, у нас": у колишньому СРСР-і,

нинішньому СНД, чи як його там, так що вибір стоїть — між життям, хай і

надсадним, і нежиттям, — то що ви пропонуєте? Махнути на все рукою й

перевернутись на другий бік, як ми, по всьому видать, зробили в 1991-му році?..

Але ж — зацитую Джерома К.Джерома — "якщо Гарріс спатиме ще краще, то чи не

вигідніше буде відразу померти і не витрачатися на харчі й помешкання"?

Кожного, хто якийсь час жив на Заході, по поверненні додому, в Україну, на

перших порах переслідує ґротесково-фантастичне відчуття якоїсь сливе фізичної

зміни середовища: так, ніби мчав на гоночному велосипеді автострадою — і раптом,

чи то непомітно збільшилась сила земного тяжіння, чи в'їхав у невидиму в'язку

речовину желеподібної консистенції, — ти крутиш педалі з тією самою енергією, а

велосипед стоїть на місці! На всі твої новаторські пропозиції будь-що змінити —

і зовсім же реалістичні, ось тільки руку простягнути — і зроблено! — тобі,

покивуючи, відказують: "Треба буде подумати". І ще кажуть: "Як-небудь заходьте,

порадимось". І ще: "Еге ж, у принципі можна б..." (причім "подумати" не означає

вивчити питання чи зібрати інформацію, "як-небудь" не означає ні години, ні дня,

ні навіть місяця, а "еге ж" не означає взагалі нічого). Так чому ж! так давайте

ж! так зараз же! — галасуєш ти, а тобі на це: "Сделайте милость, Осип

Прокопович, не забегайте вперед!" Гадаю, ті горопашні чужинці — "світові

городяни", котрі, просіпавшись у нас таким робом рік-два, плюють, чортихаються й

пакують валізки (звісно, не ті, що тут просто, як мовляли Тютюнникові герої,

"латаються", в леґальний і нелеґальний спосіб, — а ті, що шукають поля своїй

ініціативі), — все-таки не мають рації, вбачаючи в цих драглистих реакціях

звичайнісіньке небажання брати на себе відповідальність: воно, щоправда, й не

зовсім без того, і тут якраз уже чисто радянський тоталітарний спадок — Ю.Липа в

"Призначенні України" цитує спостереження кореспондента "Таймc" із 1937-го року,

що радянські люди опановані доведеним до маніакального стану бажанням

"ухилитися, уникнути якої-будь відповідальности" і "дбають про одне тільки —

обережно ходити, нікого й нічого не зачіпати і — нічого не прагнути"*. В

медицині * Липа Ю. Призначення України. — Львів: Просвіта, 1992. — С.35.

це зветься захисною позою — вона розвивається під страхом болю, і певне

залишкове "відлуння" цієї пози, звичайно ж, мусило заціліти, але не ним

визначається, в кінцевому підсумку, українська недієздатність, а — багатовіковою

невиробленістю звички до безпосередньої участи в процесі соціальної творчости!

Всі оті "треба буде подумати" та "як-небудь заходьте", позбавлене видимого сенсу

й цілі баріння — то, власне, рефлекторний відрух Шпака відкласти набік "гарячу

новину" в таємній надії, що життя, з часом, якось "само" з нею впорається, силою

своєї власної інерції "вивершить сюжет", — тільки вистигаючи й тверднучи,

роблячись минулим, пропозиція (задум, ідея) поступово вростає в наше Озеро

Мертвого Часу, — а відтак, стоячи на його березі, можна буде з приємністю

оглянути новий кристалічний сколок, відчуваючи, як твоє існування побагатшало на

ще одну справу... Не виключено, — хоч це вже тема для спеціальних психологічних

досліджень, — що тут навіть неусвідомлена спроба заповнити порожнечу

провінційного безподієвого скніння, затримавши "справу" "для себе": гаразд,

мовляв, ось зроблю я хутенько це, і он те, перероблю все чисто, і — чим жити

тоді? Загайка в часі нічого не важить Для цієї свідомости, бо в ній нема

західного страху випасти з часопотоку (нема звідки випадати!), а ось страх

невідомости — страх чужорідного, він же страх нового, — розростається в ній до

масштабів, які "психологічній Америці", з її безперешкодною всесвітністю, годі

навіть помислити. На відміну від "них", "ми" життю — не довіряємо, тож єдиний

приступний нам спосіб ним оволодіти — це зупинити, затримати, умертвити: для

уявного маніпулювання.

Ось звідсіля бере початки наш славнозвісний, уже мимохідь спом'янутий вище як

протилежність історизмові, "філологізм" — та "літературщина", котру В.Юринець

іще в 1920-ті з повною рацією проголосив був "великим ворогом * Юринець В.

З нагоди нашої літературної дискусії // Комуніст.

— 1926, 18 квітня.

** Ортеґа-і-Ґасет X.

Бунт мас. — С.127.

сучасної свідомости"*. Саме — сучасної, отже синхронної біжучому життю, збіжної

з ним: тут, на наш погляд, він зазирнув далі, ніж Ортеґа-і-Ґасет, котрий так

само вбачав у "філологізмі" виплід неєвропейської темпоральности7,

7 «Це просто неповне відчуття часу: спаралізоване щодо майбутности і

гіпертрофоване щодо минувшини Ми, сучасні європейці, навпаки, зорієнтовані

на майбутнє і найосновніший вимір часу починається для нас "потім", а не

"раніше"» (Ортеґа-і-Ґасет X. Бунт мас. - С.127).

одначе вважав, що "цю ніби манію схоплювати все сучасне пінцетою минулого"

філологічна свідомість успадкувала від античности — через класичну освіту ("І

тому філолог також сліпий щодо майбутнього. Він також дивиться назад і всюди

дошукується прецеденту"**). Явище схарактеризоване слушно, але, якби справа була

в самій тільки античності, воно не репродукувалось би в новітній історії з такою

затятою силою власне в тих народах, що опинилися на периферії історичної

творчости, в "позасвітньості" провінціалізму. Там, де властивою історією народу

робиться — вимушено — історія літератури ("вождями нації — поети", за далеко

патетичнішою формулкою Є.Маланюка), — де, відтак, філологічна свідомість

виходить за межі своєї компетенції, вона обов'язково проявляє з часом свою

абсолютну життєву непродуктивність, ба навіть ворожість безпосередньому життю.

За елеґантною дефініцією Фазіля Іскандера, дар філософа, письменника, взагалі

інтелектуала є "дар випадання з життя із збереженням пам'яти про нього"

("Человек и его окрестности"): тут схоплено відразу дві сутнісні характеристики

філологічної свідомости — поруч із вже відзначеним пасеїзмом, перенесенням

центру ваги на "пам'ять", на приступне естетичному спогляданню, в-собі-завершене

минуле8, ще й доконечну дистанційованість

8 Принагіднo вкажемо, що ця пасеістична настанова відбилася навіть і в

жанрово-видовій структурі нашої культури: так, існує феномен українського

історичного роману - і практично немає бодай остільки ж зрілого феномену

української фантастики (і Винниченкове, і Бердникове "прожектьорство"

ідейно доволі благеньке й навзагал цілком дається описати колом мрій про

"голубу людину" - класичного українського реформатора всіх часів Малахія

Стаканчика): фантастика - є жанр прогностичний, а щоб зазирати в майбутнє,

хай і жахне, треба мати ту одвагу довіряти життю, яку в нас востаннє

продемонструвала чи не Лесина Кассандра; характерно, що елементарне

повернення кудьтурної пам'яти (т.зв. "забутої спадщини") ми похопились

були назвати "відродженням", тоді як відродження передбачає насамперед

зародження, на підставі гальванізованих пластів минулого, нових

продуктивних тенденцій.

від життя, завдяки якій філологічна свідомість тільки й спроможна творчо себе

актуалізувати, конструюючи, на противагу реальному світові, свій власний — в

уяві (не забуваймо, бальзакове знамените: "Повернімось до дійсности — поговорімо

про Євгенію Ґранде", — кинуте було у відповідь на скарги приятеля, що заплутався

в якихось складних житейських тарапатах: психолог назвав би це ескапізмом,

втечею від реальности). Розвиваючись як реакція на насильницьке відлучення від

безпосередньо-практичного життєконструювання, літературщина перетворюється на

своєрідну хронічну недугу національної свідомости: Шпак Квітки-Основ'яненка іще

пам'ятає й пишається, що його батько був бунчуковим товаришем, а через

іспанських "христиносів і карлістів" ладен насмерть посваритися з сусідою, — за

які кілька десятиліть він перероджується на Степана Демидовича Бовкала (з

чарівної й незаслужено забутої "Дядькової хвороби" В.Самійленка) — "заможного

хуторянина", вже безпросвітне ув'язненого в пастці вегетативно-вареничного

існування, — і починає писати "малоросійські вірші" та мріяти про славу

"самородка", — а ще трохи перегодом (у "Патріоті" О.Олеся), в образі ревного та

"щирого" Кресала, вже ґвалтом витягає "несвідомого" Конопельченка з крамнички

(де тому, між іншим, вельми успішно гендлюється) й криком кричить, аби тамтой

"що-небудь писав" — хоч вірші, хоч оповідання, бо от, мовляв, помрете, "і вас

спитають: "А що ви, добродію, зробили для рідного краю, для рідного народу?..

Якими віршами найбільше прислужились національній справі? В чім виявилось ваше

українство?" — коли ж спантеличений Конопельченко відмагається: "Вибачте, але

мені в крамничку треба..." — то у відповідь лунає: "Який же ви українець!

Зрадник ви!" Культуролог аплодує — процес "філологізації" національної

свідомости завершився, і українська

9 Інша справа, що майже відразу почалося розгортання й опозиційного

культурного руху - "Європа" проти "Просвіти", Хвильовий із його радше

інтуїтивно-емоційними, ніж теоретично сконцептуалізованими ескападами

проти "назадництва" — а останнє ж є не що інше, як той самий пасеїстичний

відшук прецеденту, байдуже, у власній чи в "запозиченій" традиції, -

Донцовська, дещо припізнена (услід "занепадові Європи"), апологія

активного, пасіонарного життєтворення, по Другій світовій війні - МУР,

вивчення естетичної й культурософської платформи якого щойно

розпочинається, - всі вони, на різні лади й різними дискурсами, обстоювали

одну й ту ж, безкомпромісно висловлену "мурівцем" Ю.Шерехом, тезу:

"Картагена нашої провінційности мусить бути зруйнована", - одначе цю

культурну течію ми полишаємо на боці, нас-бо цікавить типологія

провінціалізму, а не історія рефлексії над ним.

провінція остаточно склалася на зрілий і повноправний культурний тип9.

Це торжество "літературщини" випадає порівняти хіба з наркотизацією свідомості:

оскільки вся активність "філолога" вичерпується в духові й до втручання в

перебіг реальних подій ніколи не доходить, то, виходячи "в життя" — найчастіше

на громадсько-політичний терен, — "літературщина" обертається яловою

балаканиною, нескінченними велемовними засіданнями, Верховною Радою України,

тоннами списаного паперу яко єдиним кінцевим продуктом (ну бо який же інший

"намацальний" результат годен добути "філолог"?), причому вся ця аутична

діяльність цілковито поглинає учасників, даючи їм, по закінченню балаканини,

відчуття зробленого діла: з соціальною творчістю, здатною безпосередньо впливати

на життя великих і малих груп, самозамкнена філологічна свідомість просто не

знайома.

Все вищесказане логічно підводить нас до зрозуміння задавненої вкраїнської

культурної некрофілії — вживаємо цього слова, ясна річ, у сенсі фроммівському, а

не медичному чи, Боже збав, совєтсько-проскурінському, себто маючи на увазі не

оту переважно-пасеїстичну орієнтацію поточного культурного процесу на

реставрацію колись "сконфіскованих" вартостей (така-бо орієнтація на певному

етапі була абсолютно необхідною), а недугу далеко глибшу й по-сутнішу, що нею

зачеплено було й початки українського національно-культурного відродження в

19-му столітті. Перше, дошевченківське покоління наших "культурників" —

покоління харківських романтиків, Гоголя і Квітки, — при всьому його

щиро-"нутряному", сливе що змисловому (на око, на вухо, на смак і запах),

органічному українстві (основними параметрами якого залишалися здебільше

прив'язаність до ландшафту, фольклору й кухні, та ще перечуленість щодо "минулої

слави" — історії, бо в тій славі крився ґарант актуальних привілеїв

"малоросійського дворянства"), — все ж таки без жодного інтелектуального опору

прийняло імперський концепт Малоросії як такої, що "отжила свой век" (П.Куліш.

"Михайло Чарнышенко"), так що навіть М.Драгоманов, як-не-як виходець із цього

середовища, так і не здолав до кінця увірувати в її політичне майбуття. Відтак,

попускаючи своєму "малоросійському сантиментові" у власних етнографічних студіях

чи літературних вправах, ці мимовільні піонери нашого відродження не могли, хай

несвідомо, не нітитися тим, що віддаються, властиво, любові до мертвого

(найдраматичніших форм ця суперечність між стихійно живою любов'ю "до свого,

рідного" та свідомістю безживности, скінчености її об'єкта набула у Гоголя — всі

оті прекрасні небіжчиці, потопельниці, мерці, що встають з Могил, тощо,

складаються, як спостеріг свого часу А.Синявський ["В тени Гоголя"], в ідеально

типову клінічну картину — тільки що ніхто з російських а чи західних дослідників

не завдав собі клопоту вникати в архетипально-підставові причини цієї, дедалі

прогресуючої перверсії стеряного "хохлика"...). Цією вимушеною некрофілією

відчутно заражена ціла новітня українська культура — не мною завважено, що

українці, мовляв, уміють любити тільки мертвих, тобто культ мучеництва, і саме

культ мертвого героя, пожер у нас усі ін- Ж ші форми світоглядової ідеалізації

(крім однієї, про яку нижче). От уже понад століття подією чи не найбільш

катарсич-ного національно-культурного значення в Україні стало залишається

похорон (перевезення тіла Шевченка в Україну — похорон на Аскольдовій могилі

полеглих під Кругами — перепоховання В.Стуса, О.Тихого й Ю.Литвина, — згадую лиш

те, що вже ввійшло до календарів), причому якщо герой з якихось причин

відмовляється лягати в домовину (згадаймо нестак давню історію з "покаянним

листом" І.Дзюби!), громадськість чується скривдженою і, без перебільшення,

духовно обікраденою (не знаю, чи спом'януть коли-небудь історики студентської

жовтневої голодівки 1990-го, як, затамувавши подих, чекав тоді Київ на першу

жертву, як переказувалися з уст в уста чутки про одного! двох! трьох! відвезених

у реанімацію, але це було, було!). Передчуваючи близький загин, Л.Кисельов писав

у 1960-ті:

"Неправда, будто вам нужны герои,

Вы травите живых, вам нужен труп!

Огромною и жадною толпою

Вы побежите к моему костру",

— і не помилився: і він, і В.Симоненко, і Г.Тютюнник, і В.Стус, цілком

безвідносно до суто літературної вартости ними сотвореного, складають у нас

окрему рубрику "обожнюваних небіжчиків" (саме як небіжчики обожнюваних!), і

посмертні премії (теж унікально-українське явище!), якими нині обдаровувано тих,

кого за життя було обділено бодай псячим кутком, дуже гарно доповнюють

10 Гірко й боляче читати в спогадах про Стуса, писаних М.Хейфецем -

євреєм, котрий "поверх бар'єрів", мовнних і етнокультурних, силою самого

духовного тяжіння потрапив розпізнати в чужинцеві постать, якою згодом

мірятиметься доба: "Хай пробачать мені українці..., тільки радітиму, якщо

помиляюся. Але в зоні в мене не раз виникало почуття, що мало хто з них

розуміє, який визначний поет живе серед них у наш час" (Хейфец М. "В

українській поезії тепер більшого нема..." // Не відлюбив свою тривогу

ранню... Василь Стус - поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії - К.:

Укр. письменник, 1993 - с.285). Щоб українці - як гуртовий реципієнт -

почали це розуміти, Стус мусив померти: звучить макабрично, але хіба не

макабричною є вся наша дійсність?

картину10. Некрофіла, каже Е.Фромм, "сповнює глибокий страх культурних, силою

самого духовного перед життям, оскільки тяжіння, потрапив розпізнати в чужинцеві

життя, згідно з своєю сутністю, невпорядковане і * Фромм Э. Душа человека.

— С.32.

неконтрольоване"*, — а ось мертвий, додамо від себе, уже "нестрашний", бо

прогнозований: не встане.

Інший аспект цього ж таки комплексу — то майже міфологічна влада "зацілілого", а

точніше - того, хто пережив інших: феномен, у своєму класичному огляді вичерпно

описаний Е. Канетті ухрестоматійній для духовної історії 20-го століття книзі

"Маса і влада". "Зацілілий протистоїть купі полеглих як щасливчик і

привілейований. Той факт, що він усе ще живий, а такої кількости інших, які

щойно були поруч, нема, сам по собі вражає.... Почуття сили від того, що стоїш

перед ними живий, властиво, дужче за всяку скорботу, це почуття обраности

з-поміж багатьох, кого так урівняла доля. Якимось побитом чуєшся ліпшим від

того, що ти ще тут.... Кому пережити таким робом інших вдається часто, той

герой. Він сильніший. У ньому більше життя"**. ** Канетти Э. Из книги

"Масса и власть" // Человек нашего столетия. — М.: Прогресc, 1990. —

С.419.

В українській культурі, де число впливових діячів, котрим таланило дожити до

похилого віку згідно з незмінною, від початків, логікою власної судьби, можна за

останні півтора століття перелічити на пальцях і де проблема сутого виживання,

елементарного збереження власної національно-культурної тожсамости була, либонь,

таки центральною, фігура "того, хто пережив інших" (в кому, відтак, "більше

життя"), викликає виразний побожний острах, що виливається, своєю чергою, в

фетишизацію (позаяк фетишизація — одна з форм умертвіння; внерухомлення живого).

Дві перші-таки, офіційно сканонізовані нашою, вже "вдержавленою",

посткомуністичною культурою (в дусі чисто радянських традицій — через

Президентську відзнаку) і тим ніби, проективне, поставлені на чолі її

майбутнього (котрий має скластися) "пантеону безсмертних", постаті — Олесь

Гончар і Ліна Костенко, — знов-таки, геть безвідносно до естетичної вартости

їхньої продукції, — ідеально відповідають якраз вимогам до "того, хто пережив":

історія з "Собором" О.Гончара зняла в колективній свідомості з автора крицю

радянсько-лауреатської "невразливости", зробила його "загроженим", "крихким", як

кожен інший, у тому числі й ретроспективне — як представника того покоління, в

якому полеглих було таки найбільше: подібно й унікальна, порівняно до решти

"шістдесятників", виключеність Л.Костенко з "потоку перетворень" — ані в бік

колаборації, до котрої в різних, у кого більш, у кого менш злагіднених формах,

прийшла більшість літераторів її когорти, ані в бік дисидентства, котре було вже

відвертим, на "пан або пропав" (найчастіше — таки "пропав"!), герцем зі смертю,

— при збереженні сталої "загрожености", природно утвердила її в образі

зацілілого-в-незмінності11.

11 Уточню, що в даному випадку мене не обходить не цілком чистий

політичний підтекст цього витворення "нового офіціозу" - підтекст,

безумовно присутній, бо ясу нашим "зацілілим" складають, як-не-як,

навпростець причетні до недавнього нищення культури, тож предмет їхнього

державного вибору має не надто "зривати очі" своєю вчорашньою

"потойбічністю" — колишні зеки для цього не надаються. Втім, це вже

проблема, сказати б, посткомуністичного етосу, мені ж, ідеться про

"колоніальних кумирів" як явище загальнокультурне: як закономірне

породження довготривалої боротьби за існування.

Що названий феномен не має нічого спільного з власне-літературою, найліпше

доводить той прикметний факт, що будь-які, хай і найлагіднішим "туше" роблені,

спроби літературної критики на адресу внерухомлених упокоєних в сталій (прибитій

до "місця" Президентським нагрудним цвяшком) позиції, культурних героїв нового

українського пантеону — сприймаються не більше, не менше, як зазіхання на

святиню (досить згадати бодай колективного [!] письменницького листа у відповідь

на один, хай би який там епатажно-некомільфотний, радіовиступ молодого поета, що

зазіхнув був на священну недоторканість автора "Собору"). "Добре або нічого" —

це, як відомо, не про живих; тож обидві, наявні в нас, форми героїзації — і

культ мучеництва, і влада того, хто пережив інших, — є, по суті, проявами

некрофільської настанови.

Доривчі пароксизми некрофільства як страху перед життям траплялись, на різних

етапах історії, мабуть, чи не в кожній культурі (на гадку відразу навертається

французький декаданс доби fin de siècle, російський "серебряный век" і, особливо

разюче, — Іспанія початку століття, не в останню чергу отою впоєною естетизацією

смерти й підготовлена до приходу режимів де Рівери та Франко: взагалі,

справедливо буде ствердити, що не всяке культурне некрофільство спричиняє

фашизм, але всякому фашизму передує культурне некрофільство), — але хіба в

жодній іншій культурі ця настанова не розвивалась як вислід її історичної

провінційности. З усіх, виявлених нами, типологічних ознак провінційности — а

це, підсумуємо: 1) середньовічна темпоральність ("плюралізм" і "дискретність"

подієвого часу), 2) пасеїзм і "літературщина", або філологічна свідомість

замість історичної, і 3) культурне некрофільство, — тільки ця остання становить

справді серйозну загрозу для майбутнього національної культури, оскільки

супроводить свідомість уже не просто провінційну, а — колоніально-принижену.

Верґілій може прийти з провінції (звідки його майже сімдесят років тому виглядав

був М.Хвильовий) — але з колонії він не прийде ніколи.

Задалеко у нас зайшло — внутрішній, іманентний процес "самолікування"

розтягнеться, за помірно сприятливих обставин, на кілька поколінь. І коли я

сьогодні пишу про "психологічну Америку" й закликаю своїх компатріотів до

"світового горожанства", то, далебі, не лише тому, що мене притьмом палить

жадоба міжнародного престижу для своєї культури — попри геть нелюдські умови

розвитку, таки, бачить Бог, того престижу достойної, — а насамперед тому, Що це

потрібно нам самим — для зруйнування проклятої "Картагени", котра століття за

століттям точить і точить українську культуру зсередини, немов к'єркеґорівська

"недуга-на-смерть".

Ця Картагена мусить бути зруйнована.

ПРОЩАННЯ З ІМПЕРІЄЮ:

КІЛЬКА ШТРИХІВ ДО ОДНОГО ПОРТРЕТА

[ Опубліковано в альманасі "Дух і Літера", № 3-4, 1998. ]

Лине "плач по империи" — як написав би був Бродський,

Та схолов од плачу — і, від'їхавши в Амгерст, замовк.

Хай хто хоче, той плаче. Я — весело зціплюю зуби...

З вірша "Крим. Ялта. Прощання з імперією", 1993.

Вживати автоцитату замість епіграфа — то, звичайно, моветон. Перепрошую читача:

цей прийом знадобився авторові задля суто настроєвого впровадження в тему, що

сама собою вже вичахла й давно не спричиняє викиду в кров надлишкового

адреналіну у знудженого вкраїнського інтелектуала. Залишаються, проте, вірші —

як нагадування про те, чим і як ми колись жили. Повсякчас пам'ятаймо: вірші —

таки залишаються, і з ними — не полемізують: то, сказати б, арґумент nес plus

ultra.

Мушу зробити це застереження, бо пишу — про поета.

* * *

Перша звістка про смерть Джо Бродського: телефонний дзвінок, що колошкає зі сну,

в слухавці по-журналістському (читай, по-упирячому: вгризаючись у чуже нещастя,

як в ласощ) збуджене: "Чула?", і далі — чисто як у Цвєтаєвській елегії на смерть

Рільке, що їй, елегії, небіжчик Джо присвятив був розлогого аналітичного есея,

строго за текстом: "Статью дадите? — Нет. — Но... — Прошу избавить": мотиви моєї

відмови, розуміється, інші, я не Цвєтаєва, і Бродський мені не Рільке, наші

доривчі здибанки й знайомістю, по правді, не назвеш, а проте в самому цьому

мимовільному цитатному повторі-передражнюванні вже раз споетизованого

"діалогу-довкола-Поетової-смерти" відлунював ніби якийсь поглум невидимих сил —

чи то над суцільною "залітературеністю" нашого пост-модерністичного простору, що

кишить цитатами, як мікробами: не продихнути, — а чи, чого доброго, й над

іншими, метафізичнішими речами (Кундерівський "сміх богів"?): в кожному разі, я

тоді — відступилася, відбувшись іншою виринулою цитатою: "Век скоро кончится, но

раньше кончусь я", — ось, мовляв, як поети тримають раз дане слово! — чим мій

співрозмовець і втішився: є заголовок на першу полосу!..

Звістка ця, не надто вразивши особисто (по-читацьки-бо я вже не чекала від

Бродського жодних нових одкровень, а відтак і не мала того, ні з чим не

зрівнянного, почуття обді-лености й утрати, котре породжується в нас економ

митців улюблених, роками нам суголосних, і приблизно віддається словами "який

жаль, що він більше нічого не напише"), — попри все, таки лишила враження суто

естетичне — глухо тяжкої, як згук падаючого тіла, крапки в кінці перегорнутої

сторінки історії. В цій смерті був явний символічний смисл: помер поет одразу

двох найбільших імперій 20-го століття, — бо Америка, що титулувала його

найвищими літературними нагородами, Пуліцером і Гуґенгаймом, привласнила його

собі не меншою мірою, ніж Росія, де аналогами американського "успіху" для поета

традиційно залишалися "путь славный, имя громкое народного заступника, чахотка и

Сибирь". Замінивши "народного заступника" (мода 19-го століття!) на "спадкоємця

великої російської культури" (ще и отриманої навпростець із благословляючих рук

Ахматової!), а сухоти, відповідно, на психушку, — підновивши, отже, костюмчика,

— ми й матимемо в здобутку достеменну російську кар'єру Джо, тоді ще Йосифа, в

першій половині його незвичайного життя: Бродський от власне що примудрився

відповідати культурним стандартам обох імперій, і то не лише біографією, що само

по собі могло б слугувати заманкою хіба для "гієн пера і шакалів ротаційних

машин", а й творчістю (от, не люблю цього слова — а чим заступиш розважне й

геть-то неромантичне англійське writings: "писаннями"? "текстами"?), – що вже є

далеко серйозніше. Із зміною мови блискуче змінено жанр, і доволі собі

посередній англомовний поет Joe Brodsky, ім'я якому леґіон, а ціна – добре, коли

50 центів від рядка, виявився, натомість, щонайвищого класу есеїстом, який таки

мав що повідати смертельно виснаженій власним безпросвітним благополуччям

американській

1 Цим аж ніяк не хочу сказати, ніби та публіка зрозуміла, як вона сама

любить висловлюватись, його message: якось у Кембриджі (тому самому,

массачусетському, над яким також розлягається осінній крик яструба) моя

сусідка-дизайнерка, прагнучи справити мені приємність, проявити свою

обізнаність із "східноєвропейською" літературою, довго намагалася згадати

ім'я "того російського поета, який змушений був залишити Росію і тепер

пише, як він за нею тужить", – щойно коли вона пригадала його нобелівське

лауреатство, мені свінуло здогадом: "Brodsky? – Brodsky, yeah!" – зраділа

бідна дівчина (втім, у ту хвилину я думала – "бідний Бродський"!). Цей

вигнанчий (щоб не сказати – мученицький) імідж, як фірмова "лейба", був

намертво пришитий до "одного з п'яти найвидатніших сьогоднішніх

американських поетів" (за словами якогось критика-ентузіаста, що страшенно

обурили моїх бостонських друзів – поетів, сказати б, "не менш"

американських і, коли порівнювати з англомовним Джо, напевно не менш

видатних), – проте Бродський, слід віддати йому належне, носив цей імідж

хоч і покірно, і, либонь, з повною свідомістю його функціональної вигоди

(зрештою, він же, de facto, й був вигнанцем – із цілком

добропорядно-дисидентським минулим!), зате по-своєму гідно: таки ні разу

не впавши в спокусу заголосити по-"брайтон-бічівському" на "березову

тему", – навіть коли подібних маскультівських жестів почали від нього

вимагати численні "дизайнери" не лише з американської, а й із російської

сторони: навзаводи вибиваючи йому очі його ж таки юнацькою обітницею

"прийти вмирати на Васільєвскій острів".

читацькій публіці1. Усією своєю особистістю він, відтак, "замкнув" на собі,

сполучив своїм спалахом, наче в електродугу, дві імперії – одна з яких,

породивши на світ "м'ятежного" (як сказав би Хвильовий) аутсайдера – рудого

єврейського хлопчиська з пітерської комуналки (а втім, попри все єврейство, з

походження цілком же "римського громадянина": сина леґіонера), – припинила своє

безславне існування за кілька років перед ним, а друга – та, яка насправді

виграла другу світову війну й цілих чотири десятиліття по тому возносилася вгору

зі стрімкістю міжконтинентальної ракети, затоварюючи

2 У 1990 році, під час війни в Перській затоці, президент Дж. Буш

звернувся до американських військ із фразою, поруч якої славне

наполеонівське: "Солдати! З вершин цих пірамід на вас дивиться сорок

віків!" здатне хіба насмішити недоречним мелодраматизмом, – цитую з

власного запису: "Ви дуже далеко від дому – але я гадаю, американці є

вдома там, де вони обстоюють свої принципи (курсив мій. – О.З.)". Це

справді прегарно сказано – з майже зворушливою безсоромністю дитини, яка

ще не навчилася, що про певні речі не слід говорити вголос (мораліст,

може, ввернув би щось і про цинізм, але я утримаюсь від моральних оцінок,

мене-бо цікавить імперія як явище per se, отже "по той бік добра і зла").

За універсальністю Бушева формула побиває всі, знані мені з історії,

імперські ідеологеми: під рубрику "принципів" можна підставити що завгодно

– культуртреґерський "тягар білої людини", порятунок одновірців од

невірних, єдинокровних братів од "чужих", визвольну місію пролетаріату,

захист демократичних свобод тощо, – головне, що залишається незмінним, є

імперський концепт переносного, рухомого дому (мій дім там, де ступила моя

нога), – видозмінена версія світопогляду суто номадичного, притаманного

кочовим цивілізаціям на противагу осілим. Це те саме, пріснопам'ятне "Мой

адрес – не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз", над яким достатньо

покпили були свого часу наші патріоти – і, як бачимо, не зовсім заслужено:

чого, справді, варта "адреса" в одну шосту земної тверді порівняно з

описаною Бушем! Відстоявшись по другій світовій у своїх новоздобутих

кордонах і поступившись міфом "світової революції", втіленим у державному

гербі, на користь традиційного російського месіанства, СРСР так і не

потрапив забезпечити своїм леґіонерам сповна леґітимного почуття "дому" в

Афґаністані чи Анґолі – а відтак і всерйоз претендувати на глобальне

панування теж не міг. Можна сказати, що як імперію СРСР згубила привнесена

комунізмом віровизнавча еклектика, котрої США щасливо уникли, – у висліді

їм вдалася і так невдало перейнята, було, від них Совєтами "нова історична

спільнота людей" (melting pot), і "культура, національна за формою,

соціалістична (перепрошую, демократична!) за змістом" (cultural

diversity), і "мова міжнаціонального спілкування" – латина для варварів,

то пак англійський ньюспік, не згадуючи вже про дрібніші атрибути

"четвертого Риму", як-от не захитаний навіть В'єтнамом культ армії й

поліції (пригадую "культурний шок" моїх американських друзів, що вперше

почули від мене наші анекдоти "про міліціонерів": "У нас таке розказують

про інтелектуалів!", – чого як чого, а цього небіжчик Совок від своїх

громадян так і не домігся, хоч як старався!).

собою весь світ2, – на кінець століття чомусь стала входити в піке (ухильно

пойменоване "рецесією") й перетворюватися, не менш стрімко, на Prosac nation –

націю фармакологічного самозаспокоєння... Мимохідь зазначу, що по ній, другій,

добряче вдарив ще й крах першої: вони незле були зжилися докупи, в тій хисткій

рівновазі взаємного протистояння, – вбачаючи кожна в другій своє alter ego та

взаємодіючи за законом сполучених посудин. Кажу це як людина, якій поталанило

зблизька споглядати викликану розпадом СРСР "велику американську паніку" 1992-го

(точніше, "пост-першогрудневу", чи, якщо кому більше до вподоби,

"пост-біловезьку"), коли, по недовгому "не-може-бути!" – потрясінню (із

супровідним зубовним скреготом так підступно "розжалуваних" історією професійних

"совєтологів", котрі безпорадно силкувались переконати себе й публіку в

тимчасовості зайшлих перемін на мапі), – в пресі й на телевізії незабаром

розгорнувся гарячковий пошук "іншого ворога" – задля підтримання американського

духу конкуренції в дальшому несхибному нап'ятті, щоб не охляв і не розслабився.

На звільнену вакансію "номінувалися" то Японія, то прилегла Канада, проте всі

довкола невиразно відчували, що тут "щось не так", – бо й справді, навіть якби

цілий світ в одну душу нараз узяв та й пересів на японські автомобілі (а до того

йдеться!), це однак не зробило б нашу цивілізацію "японоцентричною" і не змусило

б молодих данців чи італійців, українців чи індусів опановувати мистецтво

ієрогліфів або гру на сямісені: тільки імперія має владу перетравлювати все,

чого не діткнеться, на свою подобу, і з утратою СРСР Америка розгубилася,

зоставшись у цій ролі безнадійно самотньою – як актор на несподівано спорожнілій

сцені. Бігме, вони таки любилися навзаєм, ці дві непримиренно ворожі

"супердержави", – звихнутою любов'ю-ненавистю зчеплених у клінчі борців,

приречених, як коханці, на віддихання випарами одне одного.

Бродський, архетипально-точно співпавши, як поет, з обома (хронологічно він і

застав їх обидвох у розповні, кожну акурат перед заходом на убуток), тим самим

ушляхетнив цей клінч, – сказати б, перекодував його мовою культури, на превелику

полегкість культурних еліт обох сторін. Зрозумло, дорогу йому було попередньо

розчищено й навіть уторовано, літературний "шлюб" Америки з Росією перед ним

вельми успішно здійснив був В.Набоков, так що благословенний самою "Акматовá"

тезко "дядечка Джо", як американці з притаманною їм фамільярністю звуть Сталіна,

з'явився на "континент, що держиться на ковбоях", аж ніяк не освоювачем цілинних

земель – і не ковбої його там зустріли. Я трошки знайома з безпосереднім

бостонським оточенням Бродського3

3 Маю на увазі достатньо "Бікон-стрітівські" за духом – а це куди

грізніше, ніж у нас на початку століття сказати "липківські"! – гурти

Емерсон Коледж і Бі-Ю (Бостонського університету), і "демократичніші" –

Дерека Волкота з його театром, гарвардський – з С. Бараньчаком, з

наїжджаючим щодругий семестр Шеймасом Гіні (схожим на чудесного Фіннеґана

з народної балади) та багатьма іншими прецікавими постатями, що безперечно

зостануться у всесвітній історії літератури кінця століття, – а на додачу

ще й численні літературні журнали з своїми приналежними "тусовками" –

"Partisan Review" і "Ploughshares", "AGNI" й "Harvard Review", – в

принципі, навіть поминувши решту Нової Англії чи штату Массачусетс

(Бродський на час нашої з ним зустрічі викладав у Амґерсті), сама тільки

"літературна Бостонщина", висловлюючись совковим сленґом (в одній із

вінницьких районок мене колись назавжди зачарував літдодаток під

заголовком "літературна Козятинщина"), отож "літературна Бостонщина" доби

"занепаду імперії", точніше 80 – 90-х, заслуговує на окремий том, який

коли-небудь, переконана, мені ще випаде прочитати. Головне, на чім хочу

наголосити, – то нестак навіть теплично-штучно плекана в цьому достатньо

герметичному світі "касталійська" атмосфера "високої" книжної культури, як

справді запаморочлива космополітична "всесвітність" останньої, витворена

стягненням з усіх усюд найвидатніших вигнанців і просто "щасливих

мандрівників" (за назвою Волкотової збірки) різних національних культур:

впевненим відчуттям, що в сучасному світі письменники утворюють окрему

"супернацію", я багато в чім завдячую саме своєму бостонському побутові.

Розуміється, це феномен вельми імперський – відрахувавши півтораста літ

назад, із усіма приналежними історико-географічними поправками, можна

розпізнати кшталти чогось подібного в Петербурзі, чию еліту маркіз А. де

Кюстін проникливо визначив був тоді як так само "леґіон подорожан, більш

або менш рафінованих, штучний нарід, добір умів блискучих і бистрих,

навербованих з-поміж усіх народів світу", – а серед тих умів, нагадаємо,

були Міцкевич і Шевченко, гурток Є.Гребінки й коло "Rocznika

Literackiego", не згадуючи вже про масивну німецьку субкультуру чи

незліченних французьких або італійських "подорожан", – все те з часом

злилося в єдиний "петербурзький період російської культури", де

"інородчеські" вкраплення зазвичай просто не брано до уваги, і тому,

припускаю, "пітерцеві" Й.Бродському його літературне "американство"

видавалося – інстинктивно, дорефлексивно! – чимось цілком самозрозумілим,

тоді як "гарвардянин" С.Бараньчак, або "єйлець" Т.Венцлова, або

"нью-йоркчанин", румунський прозаїк Норман Манеа залишаються, сказати б,

"концептуальними" вигнанцями, з культурним посередництвом (переклади,

літературна критика) як головною своєю "американською місією".

й беруся запевнити, що трепетний пієтет щодо "великої російської культури" є в

тому середовищі не якоюсь там скороминущою модою, а глибинною, сутнісною

культурною ностальґією "за інакшим", котру пітерський "тунеядець" задовольняв

ідеально. У висліді йому попускалися, хай би й крізь зуби, численні суто

"совкові" вихватки, які водномить знищили б репутацію (і, відповідно, кар'єру)

будь-якому східноєвропейцеві чи "третьосвітнику" з не менш травматичним

"домашнім" минулим: якщо взагалі існує поняття американського етикету, воно

зводиться до одним-єдиного, зате непохитного правила – бути "nice" (приємним до

інших). Бродський не був "nice" – принаймні там, де йому не залежало, як-от з

організаторами конференції, на яку міг спізнитися на годину або й на день, не

вважаючи за потрібне бодай вибачитися, чи з публікою на вечорі, до якої міг

вийти, хвилину помовчати й без слова забратися геть (кажуть, колись таке

виробляв великий Паганіні, але той принаймні наполягав, аби людям повернули

гроші за квитки), чи, врешті, з власними студентами, яким на вступній лекції з

місця сповіщав, що вони дурні, американські бевзі й неотеси, позбавлені зеленого

поняття про літературу, після чого число записаних на курс падало з вісімдесяти

до семи-восьми – мучеників-мазохістів, готових витерпіти всі приниження, аби

причаститися до великої російської культури з перших рук, – і велика російська

культура в особі "нового Джо" цілком по-тоталітарному семестр чи два витоптувала

рештки їхньої гідности, прилучаючи навзамін до високої езотеричної науки

поклоніння культам святої Анни, святого Бориса, святої Марини й святого Осипа.

Всі "учні Бродського", з якими мені траплялося стикатися, справляли химерне й не

зовсім здорове враження загублених у часі російських студентів-шістдесятників,

тільки чомусь англомовних і позбавлених питомого шістдесятницького élan vital, –

в більшості вони провадили якесь понуро невлаштоване, напівбогемне життя тихих

невдах, на звук певних імен упадали в стан побожного екстазу, всім єством тужили

за довгими літературними розмовами на кухні, так що, діставши в дарунок бодай

одні такі посиденьки, прилипали до вас навіки, і здихатись їх уже не було

способу, – одне слово, перетворювалися на типових "нещасливих мандрівників",

вигнаних із раю, якого ніколи не бачили зблизька. Серед цих Лицарів Смутного

Образу особливо часто траплялися потім якісь трагікомічно невдалі шлюби з

росіянками, історії, що в них сіроми загрузали надовго й безвилазно, причому

ціле їхнє донкіхотство, на відміну від Алонсо-Кіханиного – а його ж прецінь

також випадає визнати не ким, як жертвою літератури! – з естетичного погляду

було надто вже жалюгідне: чи то professor Brodsky справді робив їм усім якусь

таємну операцію на видалення вольового первня, а чи, може, відбирав своєю

брутальною селекцією тих, кому його відпочатку бракувало, – того вже, боюся, нам

довіку не дізнатись.

* * *

Bсе це відкрилося мені з часом – а під ту пору, коли, вперше приїхавши до

Америки в травні 1991-го й ледь не другого дня, приголомшена шоком нових вражень

і зміною часових поясів, я потрапила на гарвардський поетичний вечір, одним із

учасників якого був Бродський (сам Бродський! живий, з плоті й крові –

неймовірно!), всі мої рецепції були ще невинно-безкритичні, пронизані нашою

доглибинною східноєвропейською (в принципі, мабуть, не так від романтизму, як

від політичного авторитаризму похідною) переконаністю у вищій правочинності

Поета ("все з великих літер, прошу", як писав Плужник!) – в усьому, що б той не

робив. Трохи здивувало, що "Джо", як його по-панібратськи оголошено, читав

виключно англійською – власні вірші у власних-таки перекладах, трохи зачепило,

що авдиторія, переважно молодеча, згідно й вельми доброзичливо, мов так і треба,

посміювалася в місцях, як на мене, цілком несмішних (заднім числом легко уявляю,

як гумористично їм звучало його похоронно-врочисте римоване завивання про

бажання "сидіти на ґанку, посьорбуючи пиво": в теорії та практиці перекладу

Бродському так і не вдалося переконати отих недолугих американів, що римований

вірш ориґіналу конче належиться римованим-таки й віддавати, – в обороні своєї

традиції, де сучасний римований вірш стійко асоціюється з пісенькою, з роком, з

гуртовим танцювальним ритмом, притуптом і сплеском долонь, але аж ніяк не з

ліричною рефлексією, питомі англомовці щільно зімкнули лави, і Бродський

продовжував марно ломитися до таїнств англійського вірша зі своєю російською

відмичкою, так і не зауваживши, що в місці, куди він нею люто тицяє, мур не має

дверей). По вечорі зосталося невиразне відчуття, ніби Бродського чимось

"скривдили" – недозрозуміли, недооцінили чи що (Шеймаса Гіні, про якого я доти

нічого не чула, справді сприйняли далеко ліпше: уважніше). Коли перегодом на

фуршеті (куди мене потягнув Аскольд Мельничук "з усіма знайомитися" і де я

невдовзі одуріла повторюватись навсібіч, що хоч я і з Києва, так, – але пишу

по-українському, так, інша мова, – ні, чому ж, споріднена, як усі слов'янські, і

т.ін. : нагадую, що був 1991-й, до української Декларації незалежности

зоставалося трохи менше чотирьох місяців, і американці ще підносили тости за

Ґорбачова), – коли серед того гармидеру котрійсь гарвардській професорці

пальнуло до голови, що двом "землякам", сиріч мені й Бродському (sic!!!),

знайдеться про що побалакати, й вона щиросердо поволокла мене через цілу залу на

сходи, де "сам Бродський", і таки ж дійсно сам як палець, байронічно стовбичив з

цигаркою й почуватися мав, з усього судячи, досить паскудно (скільки б ти не

натреновував себе на байдужість до публіки, всяка саморозтрата, якою є публічне

читання, бувши енергетично невідвзаємненою – чи то в оваціях, чи в наступному

обступанні тебе звідусіль вдячним тлумом автографоловців, – неминуче полишить по

собі прикрий, нечистий холодок екзистенційної спустошености всуміш із досадою й

стидом за власний безглуздий ексгібіціонізм, – цей стан добре знають актори, але

й письменникам, чия професія в світі ринкової культури так само публічна, він

незгірш відомий, хоча чомусь украй неохоче ними дискутується), – я, на такий

романсовий "средь шумного бала задумчивый вид", остаточно сповнилася гірким і

гарячим почуттям солідарности й запарувала ним, як кавове горнятко. Гадаю,

Бродський це з місця й занюшив – інстинктом звірят, дітей і поетів. Інакше-бо

нічим не пояснити ту коротку сценку, що розігралася в імпровізованій сходовій

курилці між нами трьома: добросерда пані професор (чийого імені, забийте, – не

згадаю), американським звичаєм заплутавшись у географії, представила мене йому

як "Russian poet from * Російська поетка з Києва. (англ.)

Kiev"*, я заледве встигла впасти в річ, кувікнувши, що – не Russian я, а

Ukrainian! – як Бродський, умент, мов підключений до мережі, оживши й

розпростуючись над нами обома десь угорі в усій своїй сліпучій рудизні з якоюсь

несподівано лев'ячою, пластичною валежністю, видер у мене з уст мого бідного

поданого м'ячика, одіпхнув – і повів гру соло: переметнувши м'яча на безневинну

шанувальницю російського письменства з таким крутим підрізом і стільки

навальної, хижої сили вклавши в удар, що сердешна збараніла і, крім "yes" та

"no", надалі більше нічого з себе видушити не потрапила (втім, він їй і не дав

би!): так Russian чи Ukrainian? – загримів Зевeсом (здається, навіть наступаючи,

в той час як вона задкувала). – Don't you know it's ** Ви що, не знаєте,

що це не те саме? (англ.)

*** Відмінність і відмирання (гра слів). (англ.)

a distinction?** (Я спромоглася веселенько вбулькнути "Thank you, Joe", – бо ж

справді така неочікувано енергійна підтримка справила мені полегкість.) –

Distinction and extinction***, – не втримався дорогою від каламбуру: просто

пограв м'язами, як добрий атлет, і – нова атака: а може, вам невідомо й те, що

вони (кивок у мій бік) дали людству одного з найбільших поетів усіх часів і

народів? Ні? Не чули – про Сковороду? Бідна пані вже лиш заперечно трусила

зляканою головою, як заскочена школярка. – “Ґрі-ґорій Саф-віч Ска-ва-ра-да”, –

вимовив із підкресленим російським прононсом, мов знущально набрав посеред

англійщини три слова підряд курсивом, – кінець XVIII століття, поет, філософ, –

тут я знов розтулила рота підтакнути, але він одним поглядом відкинув мене назад

на моє невидиме глядацьке крісло в партері: сиди, дурепо, для тебе ж стараюся! –

і зайшовся коротким натхненним експромтом про Сковороду, десь хвилині на

третій-четвертій непомітно вибрівши на сучасний тамтому лан російського

класицизму. Тут уже гарвардянка пожвавішала, відчувши під ногами знайомий ґрунт,

і защебетала: о так, Карамзін! Дєржавін! Тредіаковскі! – але розумниця Бродський

знову "піймав м'яча", перехопивши мій "відхід із поля" (я не укривала виразу

ввічливої нудьги – незмінного почуття, що вселяють у мене вищепойменовані

панове), й зараз же захряснув тему – вибачливим (і водночас поблажливим – якось

так це в нього виходило) поясненням, що якраз викладає цей курс і що класицизм

завжди його приваблював (ще б пак! – "коль уж выпало в империи родиться"!). Аж

тут пані професор, нещасне офірне ягня, нарешті знайшла шпаринку, щоб

вислизнути, й, перепросившись, дременула навтьоки, залишивши нас самих – можна

собі уявити, з якою полегкістю! Я знову залебеділа щось на кшталт "I really

appreciate your support, Joe, * Дуже дякую Вам за підтримку, Джо, Ви не

уявляєте, як набридає цілий час знай пояснювати людям, до якої це культури

я належу. (англ.)

you can hardly imagine what a bother is to explain people all the time what

culture I belong"*, але він перебив мене вже з геть іншою, майже ненаграно (ну,

хіба що зовсім трошечки!) втомленою інтонацією:

– “Оставим этот басурманский язык...”

Ми розсміялись, і порозуміння було встановлено.

Заднім числом, цілком припускаю, що він просто хотів мені сподобатись (натоді я

мала тридцять років і ще не вийшла з фази, на якій заселеність світу мужчинами

від сімнадцяти до сімдесяти, що наввипередки рвуться зробити тобі приємність,

сприймається за природний, Богом даний стан речей). Опісля мені стрічалось по

різних країнах чимало жінок, які мали з Бродським більш або менш швидкоплинні

романи – від архетипально білявих красунь шведок до не менш архетипально

чорнявих красунь італійок, і все то були кобіти без перебільшення дивовижні –

письменниці й художниці, мистецтвознавиці й феміністки, – якийсь сліпучий

інтернаціонал талантів, розуму і вроди: незаперечний показник, що чоловік з

нього був-таки збіса цікавий. Мене, однак, цікавили інші речі, я приїхала

завойовувати не Бродського, а Америку (і то не менше!), і зустріч з ним,

дослівно, на порозі цього світу сприйняла приблизно, як Данте – з'яву Верґілія.

Оголосивши йому, розчулено й трепетно (щиро!), як високо ціную його поезію (на

що він напівблазнювато-напівзнічено зачовгав, розкланюючись, ногою по паркету, і

це також мені сподобалось: нормальна реакція людини живої, а значить, – попри

магію всіх можливих премій – беззахисної: "Бросьте", – докинув майже жорстко), –

я незабаром ринулася з'ясовувати з ним свої перші американські "культурні

непорозуміння".

– А вот когда Вы читаете – I wish you were here, dear, I wish you were *

Цитую ці рядки з пам'яті

й подаю свій приблизний переклад:

Я хотів би, щоб ти була тут, милоданко, —

Я сидів би на ґанку, сотаючи пиво з банки...

here, I wish I were sitting on porch sipping the beer*, – почему они смеются?

– Потому что они дураки, – сумирненько відказав він і втупився в мене очима

сумного собаки: взагалі, з відходом гарвардянки він зробився якийсь зовсім

не-лев'ячий, схожий радше на самотнього вразливого хлопчика з інтеліґентної

родини, який боїться вийти у двір, бо там його лупцюють старші, горласті

спортивні гевали, що вже п'ють пиво й мацають дівчаток і зовсім не читають

книжок (не сумніваюся, саме цією печальною поставою він найбільше скоряв серця

інтелектуалок, а головне – майже в цьому не прикидався, тобто якоюсь частиною

єства зовсім щиро мусив почуватися, либонь, не лише в Америці, а й взагалі в

світі саме таким – інтеліґентним єврейським хлопчиком у пролетарському кварталі,

яким у житті не був, здається, зроду). І тут я вислухала довгу меланхолійну

інвективу на адресу Америки – країни отих огидних гевалів, серед яких –

"поверьте" – так безнадійно мало людей, кого "по-справжньому цікавить культура"

("я не говорю, что их совсем нет, они есть – но очень, очень мало"), і що довше

я слухала (з дверей на нас уже раз у раз витикалися повитріщатись цікаві: на

американських прийняттях не заведено ізолюватися для дискусій довше як на чверть

години, а ми стовбичили на сходах уже невідь-скільки, і в залі починали

прибирати зі столів), і що довше переймалася його шляхетною скорботою, то більше

чомусь насувався на гадку Селінджерів Тедді – пригадуєте, отой малий вундеркінд,

якому відкрилося, що його нинішня американська інкарнація є карою за зраду дао в

минулому житті? Той теж мовив сливе те саме – "it's * В Америці дуже тяжко

медитувати й провадити духовне життя. (англ.)

very hard to meditate and live a spiritual life in America"**, – по чім

безстрашно рушив назустріч смерті, і те саме, тільки символічно, вчинив і його

автор, ще один єврейський хлопчик (хоч би й тільки наполовину), мучений духом

батька-ковбасника й усіма ковбасниками світу вкупі, – чесно припинивши будь-які

публічні з'яви, з оприлюдненням нових творів включно (не кажучи про те, щоб

літати із штату в штат читати їх тим, кого вважає "дураками"), – от би знаття,

чи також студіював Сковороду?..

Тобто, щось тут мені не сходилося: якщо вже грати в цю гру, то пощо мученицькі

міни, ніхто ж, здається, не примушує?.. (Удома вже довелося зіткнутися з

інерцією такої пози і серед наших "шістдесятників" – маю на увазі тих, котрі,

примудрившись сяк-так пересидіти в закуті лихої пам'яті сімдесяті, вийшли на

світло ґорбачовської "гласности" вимагати й собі тернового вінця і ничтоже

сумняшеся плакатися залам з трибун на колись завдану їм наругу – ювілейного

вечора не було на п'ятдесятиліття, за путівку в Піцунду повну вартість

доводилося платити, – атож, земля наша повна сліз, що ж тут заперечиш, – і

закінчували тим, що під час американських турне оголошували голодівку, не

отримавши вчасно чергового чека: психологічний стереотип "нарікання на

годувальника" – а ще краще його приниження, аби чувся розчавленим і винуватим:

"чурек же ваш та й вам – як тій собаці"! – був той самий, лиш загострений до

ґротескового екстремуму, плюс, звичайно, в інтелектуальному артистизмі нашим

було до Бродського як до зорі небесної...). Втім, не виключено, що значна

частина його анти-американської ієреміади виголошувалася "на адресата" –

підігріти в мені співчуття: пам'ятаю, при прощанні (зі свити вже кілька разів

надходили шепнути йому, либонь, що – пора), кротко-питальний погляд його

прекрасних собачих очей, яким ніби перепрошував за власну підневільність:

– Мы отчаливаем...

І – відкрита, вичікувальна пауза: мабуть, за його сценарієм, далі передбачалось

моє запитання – мовляв, де ви зупинилися і як би нам завтра продовжити цю

захоплюючу бесіду, бо пригадую свій, уколом, подив: чого йому?.. Як на бесідника

він видався мені трохи надміру авторитарно-монологічним, звиклим до пози

промовця, за котрим дріботить зграя Еккерманів з нотатниками й диктофонами

напоготові, – а одночасно й направду якимось не надто щасливим і – під

зовнішньою, "нобелівською" машкарою, яку, до речі, не кожен потрапить знести, –

самозасмиканим і яро-невротичним (дорогою до готелю Аскольд потвердив це

враження, розповівши, як застав був раз "побитого" Джо, навідавшись до нього по

виході розгромної критичної статті, якщо не помиляюся, в "Atlantic Monthly", –

Бродський лежав розпластавшись на підлозі й голосно стогнав, що могло означати

лиш одне: був уже сам невпевнений у тому, що пише).

...О вічно-імперський (байдуже, від особи похідний чи від структури) істеричний

зойк, адресований усьому живому: люби мене! Люби, чуєш, тварюко?! А якщо "не

любиш мене, тобто сумніваєшся в моїй любові до тебе (бо вірші – теж об'явлення

любові, добрі – завжди й неодмінно. – О.З.), в моїй все-любові, що вимагає

абсолютної, незалежної від перевірок та випробувань, віри", тоді я тебе вб'ю. "І

навіть якщо я тебе вб'ю, ти мусиш і це прийняти за акт любові" (М.Мамардашвілі.

"Щоденникові записи").

А найсмішніше, що воно "таки да", як кажуть в Одесі, акт любові. Просто, така

любов, ну що ж поробиш.

* * *

Перш, одначе, ніж "перейти до любові", як пропонував ще радянський класик,

годилося б згадати іншу нашу зустріч – навесні наступного, 1992-го, якраз у

розпалі отої "великої американської паніки", викликаної падінням СРСР.

Ратґерський університет тоді зібрав дуже гоноровий письменницький форум для

дебатів про "зміни в Східній Європі", і моя, з чималими труднощами зорганізована

невидимою українською "групою підтримки", присутність у числі панелістів була

якщо не відверто скандальною, то, делікатно висловлюючись, не для всіх бажаною –

форум спонсорувався переважно консервативними, "радянолюбними" колами (з тих, що

в добрій вірі пробували просто замінити у пресі абревіатуру СРСР – на СНД), і,

відповідно, поза блискучим гроном росіян, жодного іншого "пост-радянця" в списку

учасників, – навіть Т.Венцлови, – не було. Зате були імена, від яких усякому

шанувальникові красного письменства, без різниці мови й паспорта, мало б забити

дух, а мій, і без того збентежений, тим дужче згнітити: я була серед того

сузір'я ніхто, ніщо й нізвідки (навіть без перекладної книжки!), прийнята

господарями крізь зуби, як втерта в порядне товариство самозванка, чию

маніакальну претензію представляти якусь нікому не знану літературу людям

вихованим належиться, раз уже трапилася така прикрість, чемно іґнорувати.

Першого ж дня, коли на ланчі забіганий кельнер вивернув мені просто на костюм

півтаці з білим вином (нічого собі почин!) і я попросила в оргкомітетської дами

якесь із виставленої внизу кавалькади приписаних до форуму авт, щоб скочити до

готелю перевдягтися, вона, із сласною зловтіхою націливши на мене сліпучі

голлівудисті зуби, найлюб'язнішим голосом, де на дні шкварчала кипляча олія,

сказала: "О, не турбуйтеся, прошу, – на вас усе одно ніхто не дивиться!"

(даремно вона це сказала, бо на мене такі штуки діють, як на перегонового коня

застороги: до третьої ранку в номері я "допереробляла" свою доповідь, з

інформативної – на полемічну, і вже назавтра, зараз по її виголошенню, дістала

моральну сатисфакцію, яка набагато перевищила мої власні найсміливіші

сподівання, що, Бог свідок, випадає нечасто, причім особливо потішили – не

роздача автографів, не навала журналістів, не інтерв'ю Ен-Пі-Ар і навіть не купа

прецікавих нових знайомств, а – офіційні перепросини з подякою від головуючого з

"господарів": за те, що перед сесією безцеремонно хотів був мене "підкоротити",

додавши за мій кошт реґламенту американському русистові, – ну а назавтра публіка

вже повним ходом дискутувала відсутність інших представників "новоутворених

держав", якої раніше, просто й нелукаво, не зауважила: дотепер, коли починаю

сумніватись у можливості зламати чи бодай захитати у громадській свідомості

задубілі світоглядні стереотипи, я повертаюсь думкою до того форуму, за

емоційним нап'яттям одного з найінтенсивніших моїх випробувань, як до "діючої

моделі", й наново підношуся духом).

Бродський прибув у Ратґерс на півдня – і зовсім не того, на який було

заплановано програмою його виступ: відчувалося, що всі ті привітні, як розжарена

пательня, пані й панове – то його "команда", його група статистів, він у них

більш ніж у себе вдома (вдома, як-не-як, мусиш за собою прибирати...), і

головуючий перебивав на півслові виступ Чеслава Мілоша, бо – "одну хвилиночку,

здається, в залі з'явився Джо Бродський, прошу його на сцену!" – під вітальні

оплески Бродський підводився й довго, раз у раз спиняючись потиснути руку

знайомим, пробирався через залу, весь час стенаючи плечима із блазнювато-веселим

осміхом невчасно викликаного до дошки шибеника ("не знаю, чого ви од мене

хочете, але якщо вже так дуже хочете, то ось я"), потім так само

по-президентському ручкався, вже на сцені, з усіма по черзі "панелістами", і

щойно тоді перебитий (і на диво спокійний!) Мілош повертався до слова –

супроводжуваний надалі глухим бубонінням Джо, котрий з місця запустився в дружню

балачку з сусідом. У перерві, на ланчі (відразу по якому він і від'їхав –

мимохідь зауважу, що навіть тяжко "ветхий деньми" Сол Беллоу сповна відсидів

цілоденну програму, а Мілош, той і взагалі впродовж усього форуму не полишав

зали засідань, дозволяючи собі "кулуарити" тільки вечорами), уже в тіснішому

колі, де Бродський знову на всі боки вітався, обіймався й цілувався, хтось із

знайомих указав йому на мене: "Оксана Забужко, з України". – "Ми вже

зустрічалися – торік, у Гарварді", – щебетнула я, але фраза завмерла мені на

губах нескінченою: Бродський знову був "підключений" – левоподібний і нищівний,

обличчя від сардонічної посмішки пронизливе, тонкогубе й хижоносе, зір устелений

глумливим холодком, – тільки цим разом його глядацький партер призначався,

гай-гай, не для мене: – А я вас не пам'ятаю, – сказав голосно, з притиском. – Де

це – Україна?

Завмерла в чеканні клака зашаруділа вдоволеним смішком. * Ви що, не

бачите? (англ.)

— Can't you see*? – весело процвірінькала я ("на улыбочке, девочки, поем, на

улыбочке", як напучувала нас колись керівниця студентського вокального

ансамблю!) – і зробила два безтурботні змахи – один в його бік, другий у

протилежний: там, ліворуч од мене, сидів Чеслав Мілош, із яким ми перед тим

розмовляли. – Все ще там само, між Польщею й Росією!

Пан Чеслав голосно засміявся – спасибі йому, значно сердечніше, ніж вартував цей

жалюгідний квазінарцисичний дотеп, і його сміх підтримали: інцидент розрядився,

не встигши оформитись.

Більше я з Бродським не знайомилась.

* * *

Він мав багато друзів серед найліпших поетів нашого часу і писав про них так, як

завжди писав про літературу: кровно. Найповерховіше, однак, йому вийшло про

Волкота – у Волкота він по-справжньому "не в'їхав": не в тому сенсі, що

недооцінив, а в тому, що дивився на нього, сказати б, крізь перевернуті лінзи.

То закрупний автор, щоб я могла дозволити собі на цих сторінках "кавалерійським

наскоком" поконати невидиму і, скільки знаю, досі ніким усерйоз не спостережену

об'єктивну між ними контроверсію, тим більше, що наш читач ані гадки не має про

його доробок, тож для початку годилося б хоч дещицю перекласти. З п'єс, що дають

віршам точно скоординований, історично й геополітично, смисловий контекст –

потужну, м'ясисту життєву підсвітку, від якої наливається кров'ю кожна літера,

без того з великою ймовірністю приречена продзвеніти інокультурному читачеві

повз вуха, – передусім, висловлюючись "по-бродському" імперативно, "рекомендую"

"Приток Голубого Нілу", і тут нота бене: для американців (і для Бродського теж)

Волкот залишається майже виключно поетом, чия драматургія є таким собі

додатковим і, по суті, факультативним каналом для спускання нерозрядженої у

віршах енергії, чи, за Бродським, "виказує поетів нахил до епіки", – і не

більше. Навіть серед тих, хто працює з Дереком у Бостонському Театрі Драматурга

на Коммонвелс Авеню, нікого не знайшлося розділити зі мною, котра понад місяць

носилася з томиком його п'єс у сумочці, радість відкриття нового світу, чи не

вперше проартикульованого з такою силою: майже в усіх цих п'єсах дія

відбувається на авторовій батьківщині – одному з островів Антильського

архіпелагу, де протаґоніст – колоніальний інтеліґент, письменник, викладач і

режисер, "білий ніґер", затиснутий у лещата між колишньою метрополітальною

культурою, якій завдячує своїм вишколом, з одного боку, та довколишнім темним,

німотним масивом реальної, в прямому й переносному сенсі слова "чорної" історії,

позбавленої власного голосу, з другого боку, – мордований у трагічній самотині

своєю вимушеною "культурною шизофренією", раз у раз повторює той самий, з

погляду здорового глузду цілком абсурдний, екзистенційний вибір – здохнути

"серед своїх". Усе це, властиво, розмножена в кількох варіантах одна драма –

поза всяким сумнівом, автобіографічна4,

4 "Я перестав читати, – каже Кріс у "Притоці Голубого Нілу" заїжджому

лондонському режисерові. – Чому? Тому що ті книжки, які я читав, не мали

ні грама спільного з життям, яким я жив... Плювати мені, хто такі Шекспір,

Расін, Чехов, ані фіґа в них спільного з моїм життям чи з життям усіх цих

блеків, які там, надворі, під палючим сонцем на Фредерік стріт о

дванадцятій дня крутяться, щоб заробити на хлібчик... Я це пройшов, ясно?

Бути найбільшим письменником меншости – на фіґа, за яким хріном?.. Ви

знаєте, для кого я пишу, містере Англійський Гастрольор? Для того шиза, що

оно верещить на вулиці. Його мовою пишу" (до речі, про мову: і в п'єсах, і

в віршах Волкот широко послуговується "колоніальною англійщиною" –

креольським діалектом рідної Сен-Лусії, витворюючи при цьому дуже

специфічну власну мову, – деяке поняття про неї може дати нашому читачеві

нестак-то й силувана аналоґія з гоголівським, de facto, суржиком, за

задумом "общерусским", сиріч покликаним синтезувати велико- й

малоросійські компоненти).

драма "найбільшого письменника меншости", а ще точніше – першого її письменника:

призначеного вперше віднайти для неї "пряму мову", її власну, питому систему

знакових кодів, що одночасно й навпростець упроваджувала б її в розверзтий

простір світової культури, – інакше кажучи, "возвеличити малих отих рабів

німих", поставивши "на сторожі коло їх" – авжеж пак, "слово": романтичний пафос

півторавікової давности шевченківського дискурсу не укриє від нас, "білих

ніґерів" європейської історії, пронизливої впізнаваности описаної ситуації, що в

міжчасі, правда, перенеслася з кресів одної цивілізації на креси іншої,

американської, але нітрохи не змаліла за своїм загальнокультурним масштабом.

Атож, якщо мислити логіко-схематично – абстраґуючись від живої й теплої,

людської конкретики протікання процесів, – то історія виявиться аж надто ощадною

в наборі своїх заведено "прокручуваних" парадиґм (згадаймо "тридцять шість

драматичних сюжетів" Конті!). Трошки напруживши уяву, можна побавитися "в

умовний спосіб": якби, скажімо, свого часу Бєлінський виявив більше культурної

толеранції та широти світопогляду, та не був такий розлючений Шевченковим

"мазепинським сепаратизмом" (одне слово, якби не був Бєлінським!), – він цілком

міг би, чому ні, привітати Шевченка як ориґінального, мовно (sorry,

"діалектно"!) самобутнього російського поета (яким того, до речі, і вважала за

життя й довший час по смерті абсолютна більшість російських колеґ!), розпочавши

свою вікопомну рецензію, скажімо, такою сентенцією: "Позаяк цивілізації

скінченні, в житті кожної з них настає момент, коли центр перестає тримати. В

такі часи їх утримує від розпаду не воїнство, а мова. Таке було з Римом, а

раніше з елліністичною Грецією. Цементуючу роботу в такі часи виконують люди з

провінцій, з кресів..."

Але це не Бєлінський, це Бродський. Це його візія Волкота (поет – як намісник

американської армії в Карибському басейні, перепрошую, "одинокий вартовий

спорожнілої в своєму осерді цивілізації"): свого роду американський Чингіз

Айтматов або, радше, Олжас Сулейманов... Я зовсім не заміряюся впадати тут у

протилежну крайність, наполягаючи, що Волкот є, "наоборіт", "вест-індський

Шевченко" (Волкот є Волкот, і даймо собі на тім спокій!), проте для мене

врозумливо й більш ніж очевидно те, що для Бродського зливається в далекий і

нерозбірливий, хоч і дуже гарний сам собою, "шум припливу" (так, між іншим, і

зветься його передмова до Волкотової збірки поезій), – а саме, що переймаюча

Волкотову поезію пустельна, якась аж космічна, онтологічна самотинність – мов

катапультованість у безмежно розверзтий незалюднений простір, – самотинність,

котру Бродський власним нехибним поетичним інстинктом, звичайно, відчув і

вирізнив, але не знайшов нічого відповіднішого, ніж списати її на кошт

присутности Світового океану, поковзавшись по цій метафорі до повного її

виснаження, чи то пак відполірувавши її на гладенький і мертвий камінчик

літературщини, – має далеко не тільки екзистенційну – або й метафізичну –

природу, а куди необорнішу, безпосереднішу (і по-людськи, Бігме, трагічнішу!)

культуру, якої Бродський зроду не знав сам, а чого не знав, того не вмів

розуміти в інших. Літературний "син Ахматової", "двоюрідний небіж" Набокова,

законний спадкоємець упродовж багатьох поколінь обжитого, заселеного й

перенаселеного дому, де "усе вже було сказано", названо й переназвано безліч

разів, і немовля ще в колисці засипають брязкальцями цитат, якими воно звикає

вивіряти власний досвід (зайве нагадувати, що цей дім у принципі – хоч і не

безмежно – рухомий, переносний, і це далеко не єдине, що ріднить літературу з

імперією), – Бродський найбезтурботнішим чином прогледів Волкотове, під цим

оглядом, абсолютне сирітство, від якого не годна порятувати "мова Шекспіра й

Едварда Томаса", позаяк саму цю мову ще належить "перекласти" – і то не на

"чужий і чуждий" їй ландшафт, не на "шум прибою", що було б самозрозумілим й

нітрохи не трагічним (обживати рідну мову наново є нормальним письменницьким

призначенням у цьому світі), а – на внутрішній досвід "отого шиза, що верещить

на вулиці" і в якого іншої мови, крім тої, що принесли його предкам

завойовники-колонізатори, – уже нема: нема, крім імпортованої на ці широти

англійської, іншого інструмента дізнатись, про що він кричить. Волкот пише

первозданно-"сирими", сиричуватими словами – не тому, що вони набрались вогкості

в океанічному повітрі, а тому, що вперше мусить пропускати крізь них мукаючий

стогін доти німого, в своїй німоті грізного й непевного світу, з яким стоїть –

сам на сам, як колись Адам перед світом тварним: ні Шекспір, ні Едвард Томас

йому тут не порадники. Що це гра в "пан або пропав", сам Волкот сповна

усвідомлює, з правдивим метафізичним викликом кидаючи у вічі долі формулу, котра

звучить, далебі, однією з найпронизливіших у світовій літературі маніфестацій

одинацтва: "either I'm nobody, or I'm * Або я ніхто, або я – нація.

(англ.)

a nation"*, – та отож, питання відкрите, цей світ знаходиться в процесі

само-творення, само-становлення (становлення з хаосу – космосом: культурою), і

якою буде остаточна відповідь, навпростець залежить від самого поета-деміурґа

(Бродський, до речі, відзначає поміж інших і цей рядок, але все, що спромігся з

його приводу сказати, то єдино подивуватись його "вокальною силою": прекрасний

приклад того, як по-звіриному точно він відчував – і як обмежено потрапляв свої

відчуття розуміти). Тобто, мова мовою, але крізь неї у Волкота вчиться

промовляти настільки культурно "сиричувата" – необроблена, не займана словом –

реальність (в чому, між іншим, і криється джерело Волкотової розпираючої горло і

рядок сили, яку Бродський теж цілком проникливо протиставляє вияловленій

порохнявості, енергетичній "спорожнілості" цивілізаційного "осердя"!), що

неупередженому одразу видно: перед нами – ох не "останній" (хранитель гинучої

цивілізації), а, якщо й не "перший" (провісник нової), то принаймні посередник,

сполучна ланка між двома (як застановлявся іще Плужник, "скільки слів лишилося

від Трої, що забрав собі на оди Рим?").

Власне, тут для Бродського "преділ, іже не прейдеши": як потенційна, наступного

століття культура, і навіть, коли завгодно, "цивілізація" (я все-таки з вишколу

"шпенґлеріанка" й розрізняю ці поняття...) всі ті "чучмеки" (що за миле слівце!)

його не переконують, якщо тільки не виявляють шанобливої готовности зайняти

звільнених колоніальними арміями постерунків, – щойно тоді й можна проголосити

над ними схвально, як Остап Бендер про мадам Грицацуєву, – мовляв, "в центре

таких субтропиков уже нет, но на периферии, на местах, еще встречаются"... А

коли серйозно – він справді, невдавано й нелукаво, бачив світ розміченим, як на

шкільній мапі, на пупочки "центрів" і великі неоковирні плями "провінцій"

(по-совковому, "реґіонів"), і з, по-своєму комічним запалом, брався, приміром,

доводити критикам, що Волкот "не вест-індський", отже "не реґіональний", поет! –

ніби поети справді, наче імперські чиновники, ранжируються на "центральних" і

"реґіональних", на "світло світу" й "літературну козятинщину", як учили нас

свого часу в орвеллівському Міністерстві правди, причому все "реґіональне",

розуміється, ab definitio "нижче за ранґом" (як уже показав Е.Саїд, один із

провідних на сьогодні дослідників культурного колоніалізму, це клінічна

симптоматика імперського світосприйняття, – коли політико-економічна залежність

автоматично пов'язується з нижчістю, меншевартістю, і то геть безвідносно до

расових та етнічних відмінностей: для британця чи француза доби імперії, "білі"

колонії, як от Ірландія й Австралія, також були населені нижчими істотами, так

що, наприклад, на рисунку Дом'є ірландців не випадково об'єднано з ямайськими

неграми). Саме тому, – попри багаторічне життя Бродського в наймодернішій з

імперій, що ніколи не знала "центру" в "старому доброму", тобто успадкованому

від абсолютистських монархій, сенсі, попри його належність до покоління, на чиїх

очах інформаційна революція з INTERNET'ом та комп'ютерною "віртуальною

реальністю" скасувала

5 Після цього захитаною виявилася вже не тільки антитеза

"метрополія-провінція", а й куди підставовіша – осілости й номадизму, що

своєю чергою є переродженою формою одвічного протистояння аґрарних та

кочівницьких цивілізацій. Стусове пророцтво з-перед двадцяти років: "Немає

дому. Світ утратив вісь," – справджується щонайбуквальнішим чином: на

думку антропологів, у пост-індустріальному світі психологія людини

неминуче міняється з "закоріненої", "домоцентричної" на так звану

"сателітну", "супутникову" (на практиці їй відповідають: життя "в дорозі"

з "леп-топом", пучок рівноправних "родинних" мов замість одної матірньої,

кілька "точок заземлення" – помешкання, близькі, – розкиданих по різних

країнах і континентах тощо) – психологію, в перспективі перехідну до

"екуменічної", котру хіба доводиться вважати єдиною видимою альтернативою

нині панівному, екологічно й гуманітарно неадекватному, способові

господарювання. Простіше мовивши, "Чингіс-хан з телеграфом", як іменував

той-таки М.Мамардашвілі російський більшовизм, іще можливий – але з

ядерним реактором уже ні, бо ніяка спроба підкинути реактора аборигенам на

колонізовані території не годна убезпечити від наслідків ядерної

катастрофи його самого. Ядерний реактор унеможливлює Чингіс-хана – що,

зрештою, й довела наша недавня історія, де край російському імперіалізмові

поклав Чорнобиль – давши первопоштовх "українській революції", що, в

остаточному підсумку, визначила наслідки грудневого референдуму 1991 року.

це поняття остаточно, вительбушивши з нього будь-які рештки глузду5, – для

Бродського так і зостався непроникно закритим один із, не побоюся ствердити,

найголовніших культурних смислів нашої епохи: те, що в ній од віків уперше

самоправно, суб'єктно, "від першої особи" зазвучав голос "іншого".

Голос "третього світу". Голос "другої статі"6.

6 Не згадую в цьому контексті про дрібніших "марґіналів" – соціальних,

сексуальних тощо: ті завжди мали "для внутрішнього вжитку" свої езотеричні

субкультури, котрі в другій половині ХХ століття, щоправда, успішно

"розгерметизувалися", але, незважаючи на гучні декларації (спеціально з

боку сексуальних меншин на Заході) або навіть наскрізність проникнення в

панівну, "маґістральну" культуру (як це особливо яскраво бачимо на

прикладі стрімкої "криміналізації" російського маскульту), все ж

незаперечно, що про якусь нову якість говорити тут не доводиться – що це

розвій, як люблять казати науковці, не інтенсивний, а екстенсивний.

Голос "колонізованого".

* * *

Це окрема величезна тема, з приводу якої вже опубліковано купу монографій, і,

позаяк я пишу не гасло до енциклопедії, а зовсім "суб'єктивного" есея, то не моя

справа реферувати вже-написане – обмежуся хіба констатацією того, для фахових

інтелектуалів зрештою загальнозвісного, факту, що від 70-х аж донині найбільш

(чи й єдино?) евристичними, "найвулканічнішими" та найбагатшими на відкриття й

контраверсії теренами гуманітарної думки не випадково продовжують залишатися

фемінізм і теорія колоніалізму, – на очах того самого здивованого покоління

зухвало розрослі з модних течій до ранґу окремих, самодостатніх дисциплін, і

нема на те ради. Якщо розуміти "третій світ" у сенсі трохи ширшому, ніж

перестаріло-політичний (зациклений на "двоїстості" "супердержавництва"), то

доведеться визнати, що й найбільш інноваційні мистецькі явища 90-х, від

югославського і китайського кіно до блискучої плеяди "кольорових" та

"імміґрантських" письменників Заходу й Сходу, також чи не всі поспіль пов'язані

з перетворенням раніше культурно здеправованої, "безмовної" (допущеної, було, в

так званий "мейнстрім" головно на правах об'єкта, предмета зображення), в

ґлобально-історичному масштабі "периферійної" реальности – на повноправно

культурну. Паралель у цьому зв'язку "третього світу" з "другою статтю" воістину

приголомшуюча і чимало допомагає прояснити, тим більше, що фемінізм на сьогодні

теоретично й історично розвиненіший, ніж усе ще порівняно "молода" критика

колоніалізму, й диспонує вже готовими для вивчення моделями (втім, на моє

переконання, культурна дискримінація жінок є лиш частковим проявом колоніалізму

в найширшому, філософському значенні терміна, але про це трохи нижче): під

оглядом "права голосу" Прекрасна Дама трубадурів нічим не різнилася, скажімо,

від Екзотичного Орієнту романтиків, – в обох випадках "об'єкт" естетично вабив і

навіть заворожував саме своєю "таємничістю", принциповою

іноприродністю-незбагненністю для суб'єкта, свідомого, що їм, як у програмовому

вірші Р.Кіплінґа, "не зійтися вдвох, допоки землю і небеса на суд не покличе

Бог". Зауважмо, що ця імперська формулка містить усе-таки яке-не-яке, а визнання

"інакшости" (бодай би тільки в її праві на існування!), тоді як зазвичай панівна

від Нового Часу мужськи-імперіалістична культура на такій простій констатації

самоочевидного ніколи не спинялася, а сягнисто простувала далі – послідовно

доводячи своє розуміння раз зауваженої "інакшости" до тієї візії, яку розумник

Р.Барт назвав був – виключно в стосунку до мови! – "колоніальною": коли

відмінність "від мене" сприймається за відхилення від норми (як-от: жінка – "теж

людина", тобто, при певній мірі лояльности, може бути потрактована як чоловік,

хоч і "недосконалий", бо з інакшими репродуктивними органами; чорношкірий

призначений до брудної роботи "самою природою", читай – тим фактом, що "моя"

шкіра набуває схожого вигляду лиш бувши брудною; ну й нарешті, щоб не множити

прикладів до нескінченности, – чудесне валуєвське "никакого малороссийского

языка не было, нет и быть не может, и наречие это ... есть тот же русский язык,

только испорченный воздействием на него Польши [курсив мій. – О.З.]", –

квінтесенція лінґвістичного еґоцентризму, що безперечно ущасливила б Барта своєю

воістину хрестоматійною наочністю).

Тобто, поки "Захід є Захід, а Схід є Схід", справи стоять ще не аж так кепсько,

– колонізація духу починається тоді, коли "Захід" всією наскрізно

інституційованою потугою власного правлячого ("енкратичного", сказав би Барт)

культурного еґоцентризму навалюється на "Схід" – довести йому, що той є,

властиво, "недо-Захід", "Захід другого сорту", чи, в щонайліпшому разі (якщо

поводитиметься слухняно!), – "Захід у потенції", терпимий на світі і навіть,

цілком можливо, узнаваний за милого й утішного єдино за умови, що залишатиметься

таким, яким "Захід" його хоче бачити. Ах ти, дурненька моя, дурненька, – із віку

в вік любовно втовкмачує Він, "Захід", – позбавленому (ним-таки, "Заходом")

власних засобів до існування "Сходові", – ну навіщо тобі (приміром) освіта,

навіщо тобі трудити голівку над речами, в яких ні чорта не тямиш, навіщо пхатися

туди, де все'дно нічого не втнеш, я ж люблю тебе саме такою, як ти є, безвільною

й безпорадною, м'якою й поступливою, може, трохи затурканою, але завжди

веселенькою, завжди з розпростертими мені навстріч обіймами, готовою поступитися

усім задля моєї вигоди – ліпший шматок за обідом, затуляння мене од небезпеки

власним пухким і теплим тілом, твоя головна окраса, дорогенька, – це

жертовність, запам'ятай собі, а щоб ти цього не забувала, то давай-но я ліпше

замкну тебе на ключик, щоб ніяких контактів із собі подібними, слухайся тільки

мене, і ніяких виходів із дому, окрім як зі мною попід руці, і – дай-но я

перевірю, що ти тут читаєш, скоро вже ти (неподобство, звичайно!) вивчилася

читати?..

В цьому останньому пункті Він, одначе, може бути цілком спокійний: Вона читає

майже виключно те, що Він для Неї (чи, коли завгодно, про Неї) понаписував, –

ну-бо звідки Їй знати про існування якихось інших писань або, сміх сказати, й

собі спромогтися на щось рівноцінного, коли має повні руки зовсім іншої

роботи?... Що з того виходить, неважко пригадати, навіть не надто напружуючи

історико-культурну ерудицію: пропоную читачеві до вибору для любої вподоби дві

рівноправні й взаємозамінні – настільки, що їх годилося б умістити на двох

паралельних шпальтах, якби це не утруднювало процесу читання, – версії

продовження думки, "власне-феміністичну" і "власне-колоніальну". Отже,

"ФЕМІНІСТИЧНА" ВЕРСІЯ

... кілька століть Вона із святобливим запалом тренуватиме себе у ролі

прекрасної Беатріче, бідолашної Біче Портінарі, що так загадково була

прошпацирувала перед очима Данте без жодного слова, наче манекенниця помостом,

після чого дисципліновано померла – так би мовити, виконавши своє життєве

призначення (а коли на початку двадцятого століття Леся Українка візьме та й

нагадає, що не все з тим проходом було так гарно, як нам співалося, – що в

житті Данте була взагалі-то й інша жінка, взагалі-то, знаєте, панство,

дружина, і якраз вельми жертовна – прала, куховарила, дітей родила, і чом же

про неї ні словечка, – то хіба ж якийсь там один віршик переважить усю

дантологію?!.), – і любитиме Вона, як велено, Наташу Ростову й засуджуватиме

Анну Кареніну (а коли, знову ж у двадцятому, Ахматова облає Толстого "мусорним

старіком", доводячи, що Аннині почуття в романі є всуціль фальшиві, вигадані

автором з явною повчально-тенденційною метою, то це теж можна пустити повз

вуха, бо що там Ахматова проти Толстого?), – ну і так далі...

"КОЛОНІАЛЬНА" ВЕРСІЯ

... два століття Вона слухняно виголошуватиме у себе вдома анафему своєму

останньому видатному державному діячеві по ним-таки споруджених храмах, а коли

храмів не стане, пам'ятатиме вже тільки, що той був неґативним персонажем

пушкінської "Полтави", та й загалом усю себе помалу-малу призвичаїться бачити

таким собі комічним, "трикстеруватим" героєм сусідньої історії – добродушним

або злобним, але завжди хитрим жлобом у баранячій шапці й широких, як Чорне

море, шароварах з пляшкою горілки за поясом, зугарним єдино співати й

танцювати гопака (як "хороший") та ще по п'яному ділу "різати панів" із

наллятими кров'ю очима (що за огида!), – в такому перебраному вигляді буде

явлена Їй навіть Її аристократія, – а в далеко ширше санкціонованій (і взагалі

симпатичнішій!) жіночій іпостасі – гарненькою смаглявкою-"хохлушкою" в плахті

й вишиванці, що віддається десь "на природі" (дуже мальовничій!) заїжджому

бунінському "паничеві", а в комфортабельніших умовах, проте з неменшим для

сусідської літератури зиском, – Алєксєю Некрасову, Леоніду Андреєву, Ісаю

Солженіцину, ну і так далі...

Не думаю, ніби припускаюся якої-будь натяжки, так підкреслено "фемінізуючи"

колоніальну проблему (в цьому більше глузду, ніж може видатися попервах, як

тільки візьмемо до уваги, що природа імперії номадична, тоді як колонії,

навпаки, – осіла, а кочівництво давно, й не самими тільки психоаналітиками,

пов'язується з чоловічим началом, хліборобство ж, відповідно, з жіночим, – як

своєрідні "янь" та "інь" цивілізації). Проте в даному випадку ця аналогія (як і

цей понад міру розтяглий відступ!) потрібна мені з суто прикладною метою –

прояснити те, що вище названо головним культурним смислом нашої епохи, під

оглядом чисто мовної суверенізації "колонізованого". Питання, як (якою мовою чи

дискурсом) писати про те, про що ніколи не писалося панівною культурою, і для

чого, відтак, не існує наскрізно тяглої традиції (якщо якась і існує, то геть

фраґментарна, похована в скалках і уламках під тяжіючою архітектурною озією

структурно цілісної, повної, виробленої й якісно укшталтованої культури

"колонізатора", звідки її ще належиться, тяжкими й цілеспрямованими

археологічними надсадами не одного покоління, добувати й реставрувати7),

7 З цього приводу популярна хорватська романістка Дубравка Уґрешіч

зауважила якось, що югославський письменник не міг ані вивіряти себе

Толстим, ані скидати Толстого з пароплава сучасности – просто тому, що не

мав у себе Толстого...

– то, без перебільшення, головний нерв творчости кожного "письменника меншости",

і власне ці "муки дискурсу" (що їх Бродський із такою приголомшливою, як на

нього, естетичною короткозорістю пустив повз увагу у Волкотові) вже виокремилися

в один із чільних предметів феміністичної літературної критики. Саме історія

жіночої літератури засвідчила, що "довга дорога до себе", до єдино-адекватної

"власної мови", необхідно починається для "колонізованого" (тут краще б сказати

– "колонізованої"...) – із, а куди ж дінешся, досконалого опанування "мовою

колонізатора", із проникнення "зсередини" в його

8 Підозрюю, саме це й має на увазі Волкот, коли згадує в одному вірші,

доволі ядучо, свою "sound colonial education" ("ґрунтовну колоніальну

освіту"), – причім Бродський, у добрій вірі й не змигнувши оком, бере цей

погано прихований сарказм мало не за гордість тубільця, що, так би мовити,

"вивчивсь і вийшов у люди"!

культуру8 – попервах навіть крадькома, під личиною "його" імені: Жорж Санд,

Марко Вовчок, Джордж Еліот (логіка прозора: якщо не викриють, не впізнають,

значить, "я можу не гірше", і ця типово колоніальна настанова міряти себе не

своєю питомою, а накинутою ззовні мірою, – не собою, а "ним", – затримається

надовго, а багато в чому заціліє й дотепер – попри всі "жіночі" Нобелівки 90-х,

попри всі мільйонові наклади різномовних "Антолоґій жіночого письменства" й

бібліотеки феміністичної критики...). І от щойно в процесі опанування

"чоловічими", "енкратичними" формами мови (наприклад, романним жанром)

відбуватиметься поступове, напівнесвідоме перекроювання-"підгонка" їх "під

себе", на свій штиб, аж доки форма не "вибухне" під цим упертим внутрішнім

тиском і не явить уже в готовому вигляді (тобто, в усій повноті сильних і

слабких сторін), як Афіну з голови Зевса, – ну хоча б автентичну й цілком

самостійну "жіночу прозу", від Вірджінії Вулф до Емми Андієвської дуже

типологічно одностайну: лірико-монологічну, "нутряну", сюжетно "нелінійну", всю

в хитросплетіннях асоціативних розгалужень, – одне слово, "іншу", з зовсім

відмінним од чоловічого раціоналістичного, відсторонено-"об'єктного" способом

моделювання світу... І тоді, між іншим, з'ясується прехимерна штука – а саме, що

якраз таку "іншу прозу" тисячу з гаком років тому писали були в Японії дами

Хейянської епохи (Мурасакі Сікібу, Сей-Сьонаґон...), котрі, власне, й стали

засновницями японської національної літератури (поки їхні заклопотані справами

історичної ваги мужчини самовіддано шпарили по-китайськи), – а значить, ідеться

про явище, яке не втискається в рямці не то жанру, а й, страх сказати,

конкретної національної культури! – і в таких ото відкриттях поступово, крок за

кроком, стануть проступати крізь тьму історії обриси затопленої Атлантиди –

ніколи сповна не допущеної "на світло рампи" альтернативної – жіночої – культури

людства: із своїми іманентними законами, які ще тільки належить відкрити, із

своєю занехаяною традицією, яку ніколи досі не викладали у школах, – і вперше за

багато століть зродиться підозра, що вимагати від жінок, на доказ їхньої

"культурної спроможности", "собственных Платонов" і іже з ними – то, либонь,

загалом розумніше, аніж допоминатися, як апокрифічний сержант з анекдота у

студентів: "Єслі ви такіє умниє, чєво ж ви строєм нє ходітє?", – що в жінок, і

своя осібна "хода" (логіка мислення), і, відповідно, свої, незбіжні з

чоловічими, критерії ґеніальности (не системність Платона – а пластичність

Діотіми, що, бач, "не вписалася" в маскуліноцентричну філософію), а відтак і

справді, здається, настав час переписувати наново занадто вже "монодійну"

всесвітню історію культури...

Література "третього світу" вочевидь торує зараз цей самий шлях – тільки що з

невеличким зсувом у часі. Всередині кожної з учорашніх "імперських" культур

(по-"бродському", "цивілізацій") працюють, сказати б, свої "Волкоти", що з

марґіналій перейшли у "мейнстрім", переповнюючи його собою й трансформуючи "під

себе" в історично блискавичному темпі. Звісно, всі вони різні за масштабом

таланту, і взагалі різні, але об'єднані типологічно однаковими "муками

дискурсу": старі, "європейські" з походження форми вже "потріскують", Емі Тан

компонує роман за законами китайської головоломки, Тоні Моррісон перекладає

американську історію на мову негритянської містики, Шерман Алексі вживає добрий

старий тріллер єдино на те, аби перевести його "в режим" непідробно

метафізичного жаху, зродженого загибеллю індіянської цивілізації (згадую

навмання тільки відносно недавні сенсації в англомовному світі), а критики

збилися з голосу, на всі лади товкмачачи про "крос-культуралізм" і водночас

інтуїтивно здаючи собі справу, що цей термін уже геть нічого не пояснює, бо

насправді під зношеною шкірою колишньої "колонізаторської" культури вже далеко

не перше десятиліття назріває щось більшого – "процес пішов", як любив

примовляти один політичний небіжчик, і тенденція має вельми недвозначну знайому

спрямованість: ми явно на порозі відкриття ще однієї глобальної "культурної

альтернативи" (правда, ця нова Атлантида ще не окреслилася як цілість, але

частота й потуга "підводних поштовхів" дають змогу плекати найсміливіші надії та

сподівання, а це, як розуміє читач, заняття цілком самодостатнє!).

Так імперіалізм доби великих географічних експансій поспіхом вичерпується "в

духові" – в своїх останніх життєздатних вислідках, зацілілих "на денці". Вік

його – календарний, рівно як і "метаісторичний" (за Д.Андреєвим мовлячи), –

справді добігає кінця. Акурат у цьому місці послужлива пам'ять, прибравши

відповідну до оказії міну сестри милосердя, й підсовує оту навдивовиж прозірливу

цитатку:

"Век скоро кончится, но раньше кончусь я"...

Відходити вчасно – то теж, що не кажіть, знак богообраності.

* * *

А тепер, нарешті, "про любов". Бо саме так уперто називає "колонізатор" своє

почуття до "колонізованого", скільки б той не опирався й не добирав арґументів

до викриття, на його погляд, безсумнівної облудности подібних заяв: де як де, а

в цьому пункті їм воістину "не зійтися вдвох", хіба що розрив їхнього зв'язку

нарешті уможливить постання "третьої", сторонньої точки зору на нього. В

українській думці ХХ століття це питання вже піднімав, у статті 1975 року,

Ю.Шерех-Шевельов – полемізуючи з тими російськими дисидентами, котрі, цитую,

"прилюдно освідчилися в любові до українців" (а властиво, відсторонюючись, із

притаманною йому коректністю, від таким чином запропонованих братніх обіймів

антикомуністичної солідарности): "За що нас люблять, з першого погляду не зовсім

зрозуміло. Адже мови української вони, як правило, не знають, а про культуру

мають уявлення хіба з випадкових вражень і джерел другої руки. Хіба за карі очі

й брови шнурочком? Чи за хахлацькі журливі пісні?", – і далі, після низки

по-шерехівському блискучих пасажів стосовно колоніалізму взагалі та російського

зокрема, – дуже точна, попри всю позірну іронію, заввага, що "Петро І любив нас,

коли палив Батурин, і Катерина ІІ, коли знищувала Гетьманщину й Січ", із логічно

приналежним висновком про можливість наведення нових мостів між Україною й

Росією ("в атмосфері нового – і перевіреного – довір'я") щойно після того, як з

боку "росіян як групи" надійдуть декларації не любові, а якраз супротивно,

"повного невтручання в українські справи".

Двадцять років тому до цього мало що можна було додати (крім хіба оберемка

легкозаймистої риторики, в якій дотепер іще вправляються деякі наші загублені в

часі патріоти, не помітивши, що в міжчасі з традиційного анти-колоніального

дискурсу всяка "займистість" якраз дощенту випарувалася – і слава Богу). Але

сьогодні, коли ми вже можемо бути порозуміло-широкосердими до усіх і всяких

декларацій учорашнього "колонізатора" ("можемо" не тільки в сенсі "можемо собі

дозволити" – без загрози для себе, усуненої крахом імперії, – але також і

завдяки забезпеченому нам нашою "ґрунтовною колоніальною освітою" об'єктивно

привілейованому, з величезною "форою" щодо росіян, пізнавальному становищу:

зрозумілості й прозорості для нас – російських культурних смислів, на тлі повної

"темности"-невчитности наших – для "росіян як групи", – саме тут відкривається

ще одна, зовсім мимовільна культурна перевага "колонізованого" над

"колонізатором": перший, в разі йому поталанило зберегти свою тожсамість,

парадоксальним чином виявляється "на виході" з епохи імперіалізму багатшим,

"ліпше оснащеним" від останнього, позаяк хоч-не-хоч диспонує ширшим набором

культурних кодів, уміє і "по-своєму", і "по-їхньому", здобувши тим самим

додаткове число "ступенів свободи", надлишок умислової пластичности,

варіативности, а відтак, природно, й потенційно

9 Невеличкий відступ: цю думку я вперше спробувала сформулювати на

тому-таки Ратґерському письменницькому форумі – говорячи про різницю між

"великими" й "малими" літературами й процитувавши для ілюстрації

єврейського поета Я.Ґладштейна: "різниця між Т.С.Еліотом і мною в тому, що

я мушу його читати, а він мене ні", – тим гірше для "Т.С.Еліота"

(абстрактного, звісно), доводила я, адже "знати" для людського духу згори

й за всяких обставин вище, ніж "не знати", і додаткові "освітні

зобов'язання" "письменників меншости" мають тільки додавати їм сили,

розширяючи амплітуду голосу, – перевага, якої автори "великих літератур"

виявляються позбавлені (цитую з відеозапису)... Епізод, проте, на цім не

скінчився, і я його наводжу зовсім не через пандемічну для українських

літератів хворобу автоцитування, бо найцікавіше було далі. Даючи

організаторам дозвіл на публікацію свого виступу (в дуже-таки

"великолітературному" журналі), я легковажно згодилася (трохи й потерпаючи

за свою "сирівчану" англійську) на редакторську правку – як мене

запевнили, суто косметичну. В остаточній верстці, одначе, увесь мій

повищий "наїзд" на "великі літератури" виявивсь безслідно й охайненько

скресленим – абзац закінчувався цитатою з Ґладштейна, і жодних коментарів

по тому. "Велико-літературний мейнстрім" просто виплюнув органічно чужу

собі ідею неперетравленою – і в цьому також "Захід є Захід, а Схід є

Схід"...

продуктивніші шанси на майбутнє9), – отож сьогодні, коли ми можемо, нарешті,

нічим не ризикуючи, спробувати стати на російську точку зору, час повернутися

знову до сакраментального запитання, "за що нас любили" – від Петра І й Катерини

ІІ до Олександра Солженіцина та Йосифа Бродського.

Вірш Бродського "На незалежність України", роздрукований деякими київськими

виданнями з магнітофонного запису, під оглядом мистецької вартости навряд чи

заслуговує на включення до збірки авторових вибраних творів (тим-то, либонь, і

не публікувався за життя): злобний, до сливе "клікушеських" інтонацій, зрив

голосу на чисто пропаґандивні скреготливі обертони типу "ах ви,

10 Тут знов нота бене: останнім часом мені чимало довелося виступати на

захист лайливої й ненормативної лексики, здатної слугувати в літературі

засобом виразности абсолютно унікальним, ба й незамінним для позначення

тих "інфракультурних" сфер реальности, котрі вже, сказати б, поза засягом

людяности – непіддатні до впорядкування й просвітлення словами людської

мови: на тій межі знімається табу на інцест, із якого ґенетично "єсть

пішла" всяка культура взагалі – через переродження первісного стада в

родову громаду, – й відбувається мовби зворотне впадання у морок тотальної

заглади і вселенського хаосу, в те, що по-російському личкується

надзвичайно точним словом "бєспрєдєл" (недарма мат завжди є дискурсом саме

таких душозгубних, особистісно "трансцендентних" ситуацій – в'язниці,

фронту, каторги і т. ін.). Бродський, сам не з чуток знайомий із

російсько-радянським "бєспрєдєлом", часами потрапляв володіти цим

соціолектом віртуозно-прецизійно – наприклад, у знаменитій "Виставі" або,

ще краще, в фіналі "Похорону Бобо" ("Я верю в пустоту. /В ней, как в Аду,

но более херово. /И новый Дант склоняется к листу /и на пустое место

ставит слово", – тут ненормативне слівце, навпаки, несподівано "олюднює",

утеплює й одомашнює "трансценденцію" вже цілком метафізичну,

моторошно-крижану, бо тогосвітню, щодо якої література після Данте справді

воліла відбуватися стриманим гамлетівським "the rest is silence"). Далеко

гірше пішло йому з "ненормативами" в соціальній антиутопії – п'єсі

"Мармур", де ґротескова умовність ситуації явно вимагала більшого мовного

пуризму, й потоки недоречно "конкретної" "блатної лексики" одного з

персонажів справляли тільки непотрібно брудне враження, – ну а вже в

"анти-українській" "анти-оді" Бродського й зовсім зрадило почуття

художньої міри: тут його адресовані "хохлам" лайки найбезпосереднішим

чином змикаються з "енкратичним" сленґом радянської "контрпропаґанди" – з

пріснопам'ятними памфлетами 70-х під заголовками на кшталт "На смітнику

історії" та "І земля їх не прийме", з референціями в бік Канади (гаразд,

хоч не "американського імперіалізму"!) та ритуальними хамськими, в дусі

журналу "Безбожник", прокльонами, відпекуваннями й відпльовуваннями. У

Бродського, правда, задумливіше – "Плюнуть, что ли, в Днипро, может, он

вспять покатит", – але від того не менш анекдотично й мимохіть наводить на

гадку про схожі "рефлексії" фольклорного поручика Ржевського. Глибша,

внутрішньокультурна іронія ситуації полягає в тому, що й цей "плювок"

виявляється цитатою – з Тичини доби "Космічного оркестру", котрого

Бродський напевно ж не знав: "Наш страшний суд прийшов. /Це ж він укинув

борозну, якої ввік не переореш. /Це ж він нам плюнув у Дніпро /і розділив

надвоє", – як тут не згадати геґельянську тезу про історію, повторену

двічі, вперше – як трагедію, вдруге – як фарс: те, що в другій декаді

століття було для України справді "страшним судом", в останній обернулось

– невеличкою римованою істерією в залі американського коледжу, перед

жменькою студентів славістики...

такі-сякі"10, у поєднанні з тасуванням тих самих заяложених карт "колоніального

набору" російської літератури XIX століття ("ой ты, левада, степь, краля,

баштан, вареник") та ще якоюсь особливо настирливою, просто-таки театральною

жестикуляцією – споконвічним викажчиком естетичної безпорадности (таким

порожнім, неконвертованим словом-"жестом", недарма на різні лади мусованим, є і

оте монотонно-занудне посилання "на три буквы, на все стороны четыре", і

"метацитати" та реалії, "цитовані" таки однозначно "з джерел другої руки" –

навіть до "випадкових вражень" не дійшло! – а це ж, нагадаю, писано великим

мандрівником, автором різних "дивертисментів", від литовських до мексиканських,

який, в принципі, умів відчувати чужі культури дуже навіть

смислово-безпосередньо, без жодних тобі газетярських підказок), – усе воно вкупі

створює ефект, з одного боку, вельми несмачний, "аґітпропівський", цілком у дусі

(й "букві" теж) гнівного потоку лайок та улюлюкань, котрим тоді-таки "на

незалежність України" так ірраціонально-агресивно "прорвало" було російські

мас-медіа, – а з другого боку, й трохи "чудний": не "очуднюючий", як годиться в

мистецькому ділі, а от власне що "чудний" сам собою – цебто, стосовно свого

контексту: адже автор – поет, щирість почуттів якого, навіть і в цьому

"архісквєрному" (як любив висловлюватися "патрон" його рідного міста) тексті –

поза сумнівом, тож читачеві зостається хіба розвести руками: та чого ж це

чоловіка так за живе взяло? Що йому Гекуба? Сам же писав був колись: "Империя –

страна для дураков", – звідки ж тепер цей юродивий надрив, нескоординоване

розмахування руками, схлипи п'яного москаля (поручіка Ржевского?), "слеза из

глаза", на яку, мовляв, "нет указа"? Чого, спитати б, "стулья ломать"? За чим

голосити?..

"Кончилась, знать, любовь, коль и была промежду..."

Ні, не причулося. Сумніву нема: перед нами справді лемент ображеної любові. Так,

"звонкой матерью паузы метя" (спасибі й на тому, бо "мог бы и шашкой"!), репетує

муж-алкоголік услід дружині, що втікає від нього світ за очі в самій сорочці,

або владна самотня матір – услід своєму перерослому чадові, що безсоромно

надумало женитись і накивати п'ятами у власну сім'ю. Буває така любов. Якщо

зобразити всі незліченні іпостасі цього почуття у вигляді спектра, то ця

розташується десь скраю, в "інфрачервоній" його частині – там, де Ерос

навпростець зливається з Танатосом, переходить у нього: її називають демонічною,

тиранічною, упиричною, деструктивною, а я б назвала "фаґоеротичною": пожираючою,

бо головна її прикмета – то органічна незацікавленість в "інакшості" свого

об'єкта, ненаситна й жагуча хіть його привласнити, оповити, внерухомити, зробити

частиною себе ("жена не сапог, с ноги не скинешь"!), отже, в ліміті, –

проковтнути й перетравити. Щось від цієї любові завжди існує між напасником і

жертвою – "я тебе люблю, я тебе з'їм", – починаючи від найбільш ранніх форм

культури, від мисливських ритуалів доби палеоліту, доводять нам антропологи, від

наміченої, дослівно облюбованої жертви убивця вимагав не чого іншого, як так

само любові у відповідь – згоди на забиття. Поїдання серця мертвого ворога було,

власне, актом освідчення небіжчику в щонайглибшому захопленні – своєрідним

"чорним" аналогом злиття сексуально-орґіастичного (зрештою, і в цьому останньому

оральний секс – то теж, правдоподібно, відгомін того самого невитравного

"привласнювального" інстинкту). Християнська реґламентація чуттєвої сфери

витіснила цей смертоносно-захланний компонент любові із санкціонованих

міжлюдських стосунків, списавши його за сатанинським відомством, але

сублімуванню його на рівні суспільних – міжетнічних, міждержавних,

міжконфесійних тощо – стосунків вона, розуміється, зарадити не могла. Коли

імперії розтеклися по обидва боки глобуса – вогнем і мечем невтомно кохати

колонізовані землі (от де неміряне поле розгулятися засниділому по кабінетних

кушетках новітньому психоаналізові!), тодішня Московія, майбутня Росія,

різнилася від своїх західних посестер не тільки, як пише Е.Саїд, безпосередньою

прилеглістю колоній та відсутністю культурних і економічних перепадів між ними й

метрополією (приєднані землі незрідка і в культурному, і в економічному

відношенні стояли вище, як-от хоч би й у випадку гетьманської України), – вона

різнилася й дечим посутнішим, перед чим Е.Саїд свідомо пасує, вилучаючи Росію зі

своїх концептуальних побудов, а шкода, – маю на думці асиміляцію як нав'язаний

колоніям категоричний імператив співжиття і, водночас, спосіб постійного

становлення власної "метрополітальної" тожсамости: поглинувши "іншого",

оновитись самому. Англія без Ірландії – то просто Англія без Ірландії, та й

годі. Росія без Малоросії – то вже якась інша Росія, нова й собі самій ще не

зовсім зрозуміла, тож як їй не ображатися на такий неочікуваний "відруб" своїх

"хохлів"?..

"За що нас любили", ясно як день Божий, чого там лукавити: за приналежність

любили – за врослість у шкіру й під шкіру ("с ноги не скинешь!"), у мову,

культуру й історію-за-Ключевським, за "тысячу лет христианства" й Сковороду як

батька російської філософії, за Гоголя і "южную школу", за ті краплі крові, що,

як виявилося, "текут в каждом русском" (але чомусь не в зворотний бік!), – одне

слово, за їстівність і легкостравність (також і неметафоричну, буквальну:

імперська географія не випадково завжди має "кулінарний" ухил – це мовби пряме

запитання незнайомому, "з чим тебе їдять": ось ти, в газирях, – означаєш шашлик

із цинандалі, а ти, вусатий, – вареники з сиром, – як співалося з року в рік у

незабутній новорічній, "украинский пирог мы едим за столом, запивая его

молдаванским вином", – задля справедливости відзначу, що американська

цивілізація тут недалеко відбігла від російської, масово редукуючи імміґрантське

"розмаїття культур" – до розмаїття кухонь). Те ж, що не перетравлювалося, і далі

вперто демонструючи нерозчинну окремішність, закономірно викликало в імперському

шлункові роздратоване бурчання, – нічим, і то таки нічим іншим не дається, попри

всю можливу акробатику мозкових звивин, витлумачити ті абсолютно ірраціональні

викиди агресивности, ну просто-таки реактивні збурення білка, що їх провокувало

в, здавалося б, найбільш інтеліґентних та вирозумілих російських інтелектуалах

уже саме лиш безневинне звучання української мови – хоч би які особисті

претексти вони самі, яко "мислячі тростини", силкувалися віднайти для таких

позірно неадекватних (а властиво, дуже навіть адекватних –

імпульсивно-відторгаючих родових, надіндивідуальних) реакцій. Так Ахматова,

заводячи – на запитання Л.Чуковської, чи любить Шевченка, – мову начебто про

зовсім інші речі: "У меня в Киеве была очень тяжелая жизнь, и я страну ту не

полюбила и язык..." (пояснення для письменника дуже-таки інфантильне – все одно

якби на запитання "чи любите Гюґо?" відказувати – ні, мовляв, бо мені в Парижі

боліли зуби), тут-таки з місця зраджує істинну – родову,

тварно-відпірно-самозахисну – природу своєї нелюбовi: ""Мамо", "ходимо", – она

поморщилась, – не люблю" (а оце вже "воно": так і чуєш цю знущальну інтонацію

передражнювання, а насправді нестравлення – інтонацію цілого "підшлункового"

масиву російської культури, від етнічних анекдотів в ефірі до невеличкої, –

либонь, десь зі швейцарську завбільшки, – армії стереотипних

романно-кінематографічних жлобів у вишиванках, – масиву, від якого й вірш

Бродського відбрунькувався, вважати, "готовченком" – весь із позичених

знаків-кліше, майже без запліднюючої участи індивідуального духу). Травматичний

особистий досвід, якщо такий і буває, тут ніколи не причина – радше прикриття.

Можна з місця вилічити десятки прикладів, коли ніякого особистого досвіду ні з

чим українським не було взагалі (та й чи був він у Бродського, окрім як зі

Сковородою?) – а від "мамо" й "ходімо" людей так само відрухово пересмикувало

іронічним ощиром: от же Булґаков, приміром (ще одна "людина імперії" в

найпрямішому сенсі слова), провів у Києві вельми благополучні, коли не щасливі,

дитинство і юність, і любив Город незмінно ностальґійно-ніжною, як перше

кохання, любов'ю, вкупі з Гоголем і – з його подачі – українською демонологією,

сліди якої вельми відчутні в "Майстрові і Марґариті", – а між тим на сам вид

слова "їдальня" з чоловіком починало діятися щось уже аж, далебі, непристойне,

близьке до втрати не то голосового, а й м'язового контролю... Слово сліпило –

непривласнюваною самодостатністю, а тому відбирало його Город не менш рішуче,

ніж це замірялася вчинити петлюрівська армія, увічу якої він так само на іншу

художницьку реакцію, крім відвертої карикатури, здобутися не в силі. До речі, в

тій-таки "Білій гвардії" (петлюрівський "анти-міф" який у колоніальній культурі

неминуче виявився непорівнянно "гучнішим" за міф, скажімо, тичининського

"Золотого гомону", довгі роки забороненого, а згодом безбожно перекупюрованого

"червоною підкладкою" навиворіт) показано, з усією нерефлексивно-безпосередньою

прямотою, вихлюп тої самої ображеної імперської любові, – в епізоді, де

Мишлаєвський, ввалюючись до Турбіних із помороженими ногами, на всю губу лає

прикиївських "достоєвських (?!!) мужичків-богоносців", з яких йому вдалося

витрусити сани з кіньми лише під дулом пістолета. Радість діда з Попелюх, який,

узявши, було, білих офіцерів за УНР-івських, сповіщає їм, що хлопці з села "усі

побігли до Петлюри", для ураженого в найліпших почуттях (вірі в російський

народницький ідеал) Мишлаєвського – ніж у спину саме тому, що він рішуче – після

всього! – відмовляється бачити найочевидніше: це "не ті" мужики, про яких писали

11 Тут, звісно, вплутується ще й хронічна російська хвороба "двох націй",

яку діагностував уже П.Чаадаєв, – прірва між освіченими й неосвіченими

класами в Росії, з її чотирма століттями кріпацького землеволодіння, була

такою не по-європейськи колосальною, що російському інтеліґентові (я,

розуміється, не Мишлаєвського маю на думці) в цій ситуації, справді, всі

на світі "орачі з сіячами" могли "з того берега" зливатися водно. А проте

безсумнівно, що після перших сімдесяти років кріпацтва (друга –

радянськи-колгоспна і куди більш катастрофічна – сімдесятка випала на долю

українського селянства вже в ХХ столітті й аж тут викінчила його фатально

і, схоже, безповоротно), на початку століття різниця між українським і

російським селом ще мусила впадати в вічі навіть незацікавленому. Знову

визнаймо за Бродським певну інстинктивну рацію: кидаючи вслід "хохлам", з

усією можливою мірою презирства , що їм, мовляв, просто "не дає спокою"

земля, "ґрунт чорнозем", він таки "чує дзвін", але, за браком

елементарного знання, не вміє його "скоординувати" – не в "землі" як такій

тут справа, а в ґвалтівничому звихненні імперією власного українського

історичного приділу, збиванні зі свого шляху й накиненні чужого: край

питомому хутірному – чи, коли завгодно, "фермерському" –

землегосподарюванню в Україні було силоміць покладено Катериною ІІ на тому

витку, коли ця форма єдина могла заавансувати в країні перехід до ринкової

економіки й модерного суспільства, і перші сімдесят років кріпацтва

недарма відбилися в культурній пам'яті народу як ні з чим не зрівняна

планетарна катастрофа. Саме тоді й укорінився – в літературі зарівно як і

в посполитій свідомості – український міф Золотого віку, вільного

господарювання "на своїм веселім полі" – міф, що рухав українською

революцією 1918-го, а якимсь далеким, уже нерефлексивним відгомоном – чого

доброго, навіть і 1989 – 1991 років. "Земля" тут швидше риторична фігура

(в 1991 ніякої "землі" ніякі "мужички" вже не хотіли, і взагалі проявили

себе найконсервативнішим із усіх суспільних станів), – символ, котрим

зашифровано колективно-несвідому пам'ять про поруйновану тожсамість,

"пам'ять умовного способу" ("якими ми могли б бути, якби розвивалися

органічно"). Не розуміти цього – значить не розуміти нічого ні в

українській історії, ні в світовідчутті, хоч-не-хоч ущемленому й

травматичному, – тобто бачити Україну "за Мишлаєвським".

Толстой із Достоєвським11! Схильність ображатися на когось (чи щось) за

невідповідність твоїм про нього уявленням притаманна дорослим не меншою мірою,

ніж дітям, і нічого тут не вдієш, – у випадку імперського комплексу, одначе,

цікаво те, що культура – навіть, здавалось би, ab definitio "акратична",

"дисидентська" – виявляється таким самим запеклим продуцентом фантомів, як і

офіційна пропаґанда, – а це вже хвороба духу. "Поневолений дух" же – куди

серйозніше, аніж сам тільки "поневолений розум".

Імперії коштують дорого – і не лише колоніям. Культура, що всередині себе

почувається загроженою перед лицем загрози існуючим формам державности, є

культура сутнісної несвободи – і всі її старання забути "отчество у тирана" не

годні цьому зарадити. В записниках С. Довлатова є характерна згадка, як молодий

Бродський – ще Йосиф, ще ленінградець – не впізнав був вивішеного на вулиці

напередодні державних свят "вождівського" портрета: хто це, подивувався, – на

Вільяма Блейка подібний? Така "внутрішньо-еміґрантська" форма "втечі од світу",

для свого часу безумовно красива й плідна, з розпадом того світу, од якого

втікалося, оголила закладену в її основі страхітливу психопатологічну пружину:

втрату почуття реальности, недовіру реальності, своєрідну клінічну непритомність

(перебування не-при-цьому-світі). За такого наставлення жива, м'ясиста буттєва

справжність заступається словесною – власне, словесність і зостається єдиним

орієнтиром для збитого з плигу людського муравлика в світовому океані, тільки що

зверифікувати, справдити "конвертованість" вимовлених слів уже немає чим, –

крім, хіба, засвоєної з "ґрунтовною освітою" інерції авторитету: раз так

написано у Достоєвського, значить, "дід із Попелюх" має поводитися за його

сценарієм, а ні – то ми його змусимо... В разі ж трапиться така невигода, що

"Попелюхи" виставлять свій власний, у своїй системі координат не менш

"авторитетний" словесний сценарій, то завжди можна проголосити його брехнею – в

будь-якому випадку це той шлях, на якому "чия правда" – в остаточному підсумку

вирішується кулаками, чи то пак гарматами й міжконтинентальними ракетами, і поза

Бродського, який у дитинно добрій вірі погрожує українцям, що перед смертю ми

хрипітимемо "строчки из Александра, а не брехню Тараса" (sic!!!), є без

перебільшення трагічна – як у янгола, що впав долі з того сьомого неба поетів,

де Олександр із Тарасом – HE воюють і HE протистоять собі навзаєм. Схоже,

почавши з безневинного сприйняття члена Політбюро за "Вільяма Блейка",

невідворотно скінчиш тим, що сприйматимеш "Вільяма Блейка" (Олександра, Тараса

тощо) за члена Політбюро – такого собі "бійця ідеологічного фронту"... Принаймні

один урок із того нині, на уламках імперії, де література заміняла собою життя,

де література й була єдино гідною людини формою життя, можемо виснувати:

література ніколи не буває невинною – навіть якщо дуже хоче бути такою

(особливо, якщо хоче!).

Але це вже тема – для наступного століття.

* * *

А двадцяте відходить – вимащене кров'ю й багном одночасно. І, дряпаючи, за

Бродським, "нігтями берег матрацу", захлинається навпереміну всіма рядками, з

усіх мов, крізь які продиралась на світло любові-свободі пульсуюча пристрастями,

земна і грішна, покутна й безсмертна людська душа, в чиїй драмі імперії з

війнами та концтаборами слугують усього лиш декорацією – змінною і зникаючою.

Уявляю собі в мріях антологію світової поезії ХХ століття – таку, де

представлені були б найвизначніші його поети, яка-небудь сотня імен (від нас,

приміром, – Тичина, Антонич, Стус), – і ловлю себе на згадці, що щось подібне

спробував, незадовго до смерті, укласти й Бродський, в одному з університетських

виступів висипавши перед студентами гирилицю англійських, російських і польських

поетичних імен століття... Мусив сповна усвідомлювати те, що ще в 1960-ті

сформулювала В.Шимборська, означивши себе в уявній епітафії як "авторку кількох

віршів", і що рано чи пізно відкривається кожному поетові: якщо тільки ти не

пишеш цілий вік одну книжку, своєрідний "ліричний епос у віршах" (як це робить,

наприклад, Волкот – і як, до речі, робив Шевченко), то з плином часу від тебе

зостанеться, випаде в "золотий осад" нащадкам не більш як п'ять-шість вершинних

поезій-"візиток" – акурат для антологій (правда, задля тих п'яти зазвичай

доводиться писати з п'ятсот, але то вже обходить головним чином фахівців).

Тобто, виговорити, перевести себе в слова сповна, цілком – неможливо, нікому ще

не вдавалось: "от всего человека вам остается часть /речи. Часть речи вообще.

Часть речи". Безнадійність кінцевої інтонації походить від того, що в глибині

душі поет завжди претендує на більше – на власну версію сотворіння світу. Світ,

одначе, давно розколовся, розтріскався-розпорошився на безліч гуртових "точок

зору", і щоб зібрати його – в духові – докупи, треба бути хіба святим. Дуже

шкода, що святі не пишуть поезій.

У "моїй" антології Бродський був би останнім – сьомим – великим російським

поетом століття. "Осінній крик яструба", "Торс", "Листи до римського друга",

дещо з інтимної лірики, як-от пречудове "Горіння", – Господи, як же студено, як

знелюднено героєві цих шедеврів на пустельній планеті мертвих речей і цитат

(тільки при жінці він гріється, як при багатті, але й по тому залишаються –

згарище й головешки), – і як підозріло багато віршів "на смерть" (друзів) – з

настійним допоминанням, "де вони тепер": мов цілий час жив чоловік віч-на-віч

таки з Танатосом – скулена, змерзла, по-підлітковому безпритульна самотня душа в

перехресному – крізь час і простір – відшукові тепла... Либонь, ніхто точніше,

безпосередніше за нього не відчув космічний холод відмираючої форми історії –

холод Пекла, холод озера Коціт. І це – головна правда, яку сказав поет імперії

про свою добу.

Згадуючи його тепер, по смерті, я чомусь відчуваю гострий стиск жалю. Якщо є

воно, сьоме небо поетів, маю надію, що йому там – тепло.

ПОЛЬСЬКА "КУЛЬТУРА" I МИ,

АБО МАЛИЙ АПОКАЛІПСИС МОСКОВІАДИ

[ Доповідь на українсько-польському симпозіумі "Інтелектуали, культура,

політика: досвід Польщі та України"

(Київ, 5-7 червня 1997). В польському перекладі опублікована: Wiedza, №3, 1998.

]

Не буде перебільшенням сказати, що в сучасному українському інтелектуальному

дискурсі проблема польсько-українських культурних взаємин — і то не лише

актуальних, біжучих, закономірно найтрудніших до осмислення через, сказати б,

надмірну оптичну наближеність предмета, а й попередніх, чинних протягом

новітньої історії, — залишається на концептуальному рівні чи не найслабше

артикульованою. Парадоксально, але дотепер найзамашнішу спробу вичленувати з цих

взаємин, хай би тільки на матеріалі літературному, певну історикологічну

парадиґму являє собою датована — нота бене! — 1980-м роком (щойно перевидана в

Україні) стаття Г.Грабовича "Польсько-українські літературні взаємини: питання

культурної перспективи", де, правда, сформульовано низку вельми цікавих

узагальнень — насамперед стосовно тих періодів, коли українське й польське

письменство розвивалися в спільному культурному просторі (іманентнo

припускається, що такий простір забезпечується головно співіснуванням у межах

єдиної держави — прісно-пам'ятної Речі Посполитої або ж, меншою мірою і в інших

формах, чужої вже для обох сторін імперії — Російської чи Австро-Угорської);

щождо повоєнного періоду, коли, за Грабовичем, відбувся "остаточний розрив зі

спільною польсько-українською традицією", і "роз'єднання двох культур",

"зумовлене політичним декретом", нібито призвело до "нормалізації їхніх

взаємин", то тут у 1980-му році американському дослідникові, виходячи з наявних

натоді текстів, мовби й не було чого завважити, окрім того, що взаємні "злість і

образи" вже "не висловлювалися відверто, але літературні контакти від цього

стали досить нецікавими"1.

Нині, по сімнадцяти роках (вік покоління!), можна ствердити напевно, що

нецікавими вони стали, либонь, таки не від того, а з причин куди більше

засадничих: що, з одного боку, годі сподіватися "цікавих" контактів від

есенційно "нецікавих", тобто обопільнo реґламентованих державно-партійним

каноном літератур (і культур!), — а з другого боку, що живий і недекретований,

позаканонічний польсько-український культурний діалог, із укритою в

підсвідомості обох сторін пам'яттю власне про ту "спільну польсько-українську

традицію", в міжчасі ніколи не припинявся, дарма що не зоставив по собі вичерпно

репрезентативних текстів, так що реставрація його "підґрунтового" (чи, коли хто

воліє, "андерґраундного") перебігу вимагатиме від майбутніх

ентузіастів-культурологів воістину археологічного хисту. З самозрозумілих

причин, головними документальними джерелами тут мали б стати непідцензурні,

еміґраційні видання (польська "Kultura" більшою мірою, ніж українська

"Сучасність", оскільки повоєнна, як-не-як, неперервна тяглість польської

еміґрації, де, приміром, з Ч.Мілошем нормально сусідували на яких тридцять-сорок

років молодші С.Бараньчак і А.Заґаєвський, забезпечувала все-таки синхронно

адекватну альтернативу ПНР-івському культурному процесові, тоді як на

українській еміґрації без перебільшення фатально відбилась фактична відсутність

т.зв. "третьої хвилі", створивши в ній гіатус не до заповнення — навіть такими

контрастуючими й по-різному колоритними постатями, як Л.Плющ і В.Мороз).

Можливо, на сьогодні найпродуктивнішим з української сторони жанром для

задокументування на прийдешність цього діалогу могли б стати спогади

сучасників-"шістдесятників" — ну хоча б про те, яким культурним шоком був свого

часу для абсолютної більшости з них роман Є.Єнджеєвіча "Nocy ukraińskie, albo

rodowód geniusza" (перекладений і оприлюднений в Україні щойно за перестройки, у

1988-1989 рр.), котрий несподівано відкрив ту, опосередковану потужним польським

контекстом, ретроспективу бачення своєї власної культури в особі її найбільшого

ґенія — Шевченка, — про котру не могло бути й згадки в радянському освітньому

каноні: там-бо вся українська спадщина, відповідно переполовинена й скупюрована,

перебувала, як Йона в череві кита, в надрах виключного, всемогутнього й

всюдисущого російського впливу, всихаючи з роками до якогось незрозумілого

"обласного" рудимента великої російської культури; жодної згадки не то про

перейдену Шевченком і кирило-мефодіївцями літературну й ідеологічну школу

польського романтизму, а навіть бодай би про Шевченкове володіння польською

мовою в тогочасних підручниках з україністики відшукати годі: до польських

впливів імперія ревнувала Україну особливо параноїдально, як ревнує дружину

тиран-чоловік до свого попередника, і роман Є.Єнджеєвіча давав цілому поколінню

нашої, антиколоніальнo наставленої інтелігенції своєрідну "підказку" — в якому

напрямі шукати антитезу імперському канонові.

Не помилюся, коли скажу, що в свідомості українського "шістдесятництва", а

відтак і наступних поколінь, сама пам'ять про минулу, спільну з Польщею

культурну традицію, про отой кількасотлітній, зрештою вирішальний для

становлення української нації історичний пласт, який так ревно викреслювався зі

шкільних підручників історії УРСР, замінений хапливою згадкою про

польсько-шляхетське гноблення й "козацько-селянське повстання", що нібито

скінчилося омріяним "возз'єднанням" 1654-го року (у світлі чого яких три з

половиною століття національного розвитку виглядали мовби на якусь швидкоплинну

недугу, девіацію вбік від маґістрального шляху), — сама ця пам'ять слугувала

антидотом (хай би навіть тільки психологічним) на відвічне "малоросійство", на

імперське "навєкі вмєстє" (від Київської Русі до СРСР-у), в тіні якого затирався

всякий слід української індивідуальности. Коли та ґенерація з наївним

ентузіазмом виспівувала "поїзд із Варшави йде крізь моє серце", то слід мати на

увазі, що "поїзд із Варшави" був для неї далеко не те саме, що поїзд із Берліна

чи Парижа (якби такий тоді існував!), — це була напівартикульована ностальгія за

своєю власною затраченою "европейськістю", нерефлексоване і слабеньке, але

вперте відлуння Хвильовістського "Геть від Москви!" Відповідно коли до рук їй

(розуміється, перед сумнозвісним 1973-м роком) трапляли числа "Культури" із

українськими репортажами Б.Левицького, вміщеними під рубрикою "Sąsiedzie", це

давало солодку ілюзію (дотривалу, в сливе герметичнo закритому суспільстві, ледь

не до року 1991-го), що "Захід нам поможе", бо в якихось тамтешніх рецепціях

Україна буцімто справді виступає в іпостасі самостійного утворення: називатися

"сусідом" іншої держави — чи ж не означало бути визнаним у всій повноправній

реальності свого існування! Так для глибоко колоніальної української радянської

культури, приреченої в усіх своїх аспіраціях на остаточно єдиного, монопольного

співрозмовця і реципієнта — імперію, — вимальовувалася, десь на невгадному й

нерозпізнаваному задньому плані, напівміфічна постать співрозмовця

альтернативного, для адресування якому всередині культури до того ж уже існував

наявний смисловий код, заданий Шевченківським "Отак-то, ляше, друже, брате...".

Я можу помилятися в деталях (оскільки достеменних спогадів, як уже згадувалося,

не маємо), але напевно не помиляюся в тенденції.

Час тепер означити цю тенденцію чіткіше. Мова, власне, про те, що впродовж усіх

повоєнних років, з останніми трьома десятиліттями поступового занепаду і краху

комунізму включно, польсько-український культурний діалог — ні той офіційний, ні

так само андерґраундний — ніколи не був безпосереднім: то був діалог у постійній

присутності "третього", "з третім в умі", в ході якого кожна із сторін

цікавилась іншою остільки й тією мірою, оскільки і якою це слугувало імпліцитній

надметі власного культурного й політичного самовизначення по відношенню до

"центру" панівної супердержави. Я не є фаховим полоністом, і не моя компетенція

— аналізувати цю ситуацію з польської сторони, а проте, гадається, цілком

епіграматичне її сформулював, уже в пору свого президентства, Лех Валенса, з

притаманною йому безпосередністю заявивши в одному з інтерв'ю, що "kiedy się

kłóciliśmy, Polacy z Ukraińcami, to na tym zawsze zyskiwała trecia strona".

Висновок очевидний — "kłócić się" не варт не тому, що не варт, а — щоб не грати

на руку отому "третьому". Отже, "sąsiedzi", і "jechać do Lwowa" (за

програмово-ностальґійним віршем А.Заґаєвського) теж випадає вже хіба що

по-сусідському... Таким був, у загальних рисах, modus vivendi демократичної

опозиції — хоча при пильнішому, а головне, безпосереднішому інтересові до цього

свого східного сусіда як феномена своєкультурного польським інтелектуалам могло

б відкритися, висловлюючись славетною ленінською цитатою, "кое-что, и весьма

существенное, из их неизбежного и недалекого будущего", що, наприклад, потрапив

спостерегти — і то досить пізно, щойно в 1981-му році, — класичний "кресовяк"

Т.Конвіцький (про якого ще буде мова нижче), рефлектуючи над двохсотлітньою

еволюцією стосунків польсько-російських, — спостереження, в контексті нашої теми

настільки цікаве, що вартує довшої цитати:

"В 19-му столітті росіяни поляків не зносили. Наша історія, традиція, релігія,

ментальність і психологічні риси викликали в росіян щиру огиду. Польське завжди

було предметом погорди. Польське впізнавано здалека, за кілометри, крізь сім

стін і сім поверхів. І врешті в другій половині 20 століття метикована радянська

влада знайшла рецепт проти польськости. Замість гидувати нею й цуратися її,

краще ту польськість анексувати, включити в місиво російської субстанції,

практичніше перетворити її, польськість, на регіональний прояв російства. А

шлюзами в цьому процесі переміщень послужили Білорусь і Україна. В

декомпресійних кабінах Білорусі й України польськість звітрюється, втрачає своє

латинство, линяє від окциденталізму і робиться непольською. Помалу прибирає

білоруських форм, православних барв і вже видає московські звуки. Ну й тепер

цілком білоруською, а властиво напівросійською, може бути вкинена до тигля

"истинного" російства, до горнила Общерусскости, цієї хресної купелі нового

Ізраїлю.

Потихеньку ім'я Станіслав стало улюбленим московським іменем. Непомітно

Сєраковський, Сємірадський, мій любий Мінейко, Томаш Зан, Аполінарій Контський й

навіть Мельхіор Ванькович, — усі вони непомітно увійшли до російського пантеону

в залі білоруського реґіону. Ні з того, ні з сього повстання 1831-го зробилося

бунтом російських освічених класів, а січневе повстання 1863-го — буржуазною

революцією російської ліберальної інтелігенції з осередками в Москві й

Петербурзі, а також у західних губерніях; огнища цієї революції подибувалися —

як додає сумлінний радянський історик — навіть у "корінній Польщі". А наш танець

краков'ячек раптом виявляється провінційною формою "казачка".

Розумніші з радянських журналістів з особливою приємністю сповіщають, наприклад,

при якій-небудь слушній нагоді, що на чолі Ленінградського НКВД стоїть генерал

Костюшко. Їх веселить та обставина, що ватажком ленінського комсомолу в Рязані є

якийсь товариш Пілсудський, а на плоті з Гейєрдалом пливе Сєнкєвич. Бавить їх і

той збіг обставин, що аферистом, який допустився надуживань у рибообробній

промисловості, виявився А.Міцкевич"2, і т.д.

Процес, як бачимо, для українського інтеліґента більш ніж упізнаваний, — з тією

різницею, що на українській моделі польська опозиція могла бачити вже готовий

результат, благо в Україні аналогічне перетравлення імперією культурно

чужорідної ("черкaсской", як мовилося в допетровську добу) субстанції

розпочалося задовго до епохи комунізму й на час поділу Польщі, точніше, на

рубежі 18-19-го ст., більше-менше добігало кінця. "Метикована радянська влада",

як титулує її Т.Конвіцький, не відкрила під цим оглядом геть нічого нового —

вона лиш повторила той самий, жодним Ф.Фаноном чи Е.Саїдом не описаний і,

либонь, таки унікально-російський "культурколонізаторський" алґоритм, за яким

свого часу і Білорусь та Україна опинилися були "в горнилі общерусскости",

звідки дотепер не потраплять видибати до кінця й видибатимуть у пошуках

культурної тожсамости ще не одне десятиліття. Для нас, одначе, прикметне те, що

навіть Т.Конвіцький, при всій його проникливості, не розгледів універсальности

цього алґоритму — Україна бачилася йому вже не більше ніж "декомпресійною

кабіною" для загроженої "польськости" (задля історичної точности відзначимо, що

подібне почуття загрожености, з боку радянської імперії, самому своєму

національному існуванню поділяла на той час опозиційна інтеліґенція чи не всіх

країн т.зв. соціалістичного табору — але, здається, тільки в М.Кундери знаходимо

покликання на долю України як на вже-доконану модель такого національного

замикання — в інтерв'ю після публікації, насампочатку 80-х, англомовного

перекладу "Книги сміху і забуття", де мовлено з пронизливою гіркотою: чехи

можуть в осяжному майбутньому просто щезнути як нація, а решта світу й вухом не

поведе, як це вже відбулося з 40 мільйонами українців...).

Знову ж таки, залишимо полоністам дебатувати над тим, чи в даному випадку якраз

пам'ять про "спільну польсько-українську традицію" не спричинилася до своєрідної

"аберації історичного зору" поляка, не призвичаєного мислити Україну "саму в

собі", безвідносно до актуального становища Польщі, а не суто функціонально — чи

то провідником ("шлюзом") русифікації, чи, навпаки, форпостом супроти неї.

Пам'ятаймо, що йдеться, певною мірою, про "діалог глухих", тобто двох

інтеліґенцій, хворобливо заслуханих у себе, у власну національну недугу, до

стану, коли співрозмовця чують єдино в разі той потрапляє в той самий "хвильовий

діапазон", — і спробуймо нині, на схилку першого пост-комуністичного десятиліття

у Східній Європі, бодай приблизно заміряти рівень почутости голосу польської

опозиції в українському інтелектуальному середовищі.

Нагадаю, що моя ґенерація вже "застала" і вспадкувала від попередників своєрідне

"полонофільство" як необхідну й безумовну складову українського інтеліґентського

"мейк-апу": знання польської мови уприступнювало не лише не перекладену в

доґорбачовському СРСР (зате відносно вільно експортовану з Польщі) світову

класику 20-го століття, а й, як уже зазначалося, офіційно "закритий" ракурс

бачення власної, української духовної спадщини. До середини 1981-го року поштою

безперешкодно надходили передплачувані в багатьох українських родинах

"Twórczość" і "Literatura na świecie", так що до несподівано вибухлого

"назверх", по п'яти роках, дискурсу перестройки тодішні тридцятилітні публіцисти

на кшталт О.Гриценка чи М.Рябчука були, поза всяким сумнівом, частиннo

підготовлені попередньою, дарма що невдалою, польською спробою подібної ж

"перестройки" — публікованими в польській пресі (і жаждиво читаними нами,

українськими студентами) оглядами тижневика "Солідарности" з його критикою т.зв.

"командно-бюрократичної системи", дискусіями про свободу слова (в пізнішій

російській версії "ґласность") та відповідну заміну держави публікою на "посаді"

соціального замовника культурної продукції, тощо. Докладніше окреслити якісь

"силові лінії" цього впливу нелегко — надто-бо він був дисперсним, розпорошеним

до пилкоподібного "завису" в атмосфері нашої тодішньої, загалом варварськи

безладної лектури, де здебільше читалося, "що вдавалось дістати", і незрідка "на

одну ніч", а проте вплив таки був, і в швидкому руйнуванні, наприкінці 1980-х,

монополії тоталітарного, українського радянського (ґенетично — народницького)

дискурсу та постанні якісно нової системи зв'язків українського слова з

суспільним контекстом він вочевидь дав про себе знати. Можна сказати, що

польські сімдесяті відлунили в Україні, рикошетом, років за десять-п'ятнадцять,

отже уже в наступному поколінні української інтелігенції, ба навіть, що — не в

останню чергу — саме під отим польським впливом, зарівно інтелектуальним, як і

естетичним, нова ґенерація потрапила психологічно розквитатися з невитравним

"малоросійством" своїх попередників, донині, на шостому році незалежности,

зайнятих (як легко переконатися хочби з публікацій вельми репрезентативної під

цим оглядом "Літературної України") пересварюванням, уже "через тин" державного

кордону, з кожним українофобським випадом у московській пресі, і то без жодної

надії на відповідь із тамтої сторони (як жовчно скоментувала була аналогічну

ситуацію сто років тому Леся Українка, "сердилась баба на торг, а торг про те й

не знав"). Імовірно, за цим криється типово колоніальна мазохістична потреба в

тих "імперських" випадах — як у своєрідному, хай і перверсивному, доказі

реальности власного, непевного себе існування, котре, в культурно-тожсамісному

сенсі, й далі детермінується в цих групах і прошарках не "зсередини", як у

націй, що їх Ф.Фанон звав "дорослими", а "ззовні" — від "білої людини", дарма що

ненависної3. Саме на моє покоління припав головний тягар донині триваючого в

суспільстві тектонічного зсуву — від цієї, умовно кажучи, "анти-колоніальної" до

пост-колоніальної, тобто з уже інтериоризованим "локусом контролю", свідомости,

— і хоч ґрунтовне дослідження цього зсуву безумовно залишається справою

майбутнього, однак сліди того, що в лесиконі до-радянської Російської імперії

йменувалося, стосовно українців, "польською інтриґою", тут напевно присутні.

Доказом може слугувати текст (нарешті таки текст!), під багатьма оглядами

маркантний в розпочатому українською культурою ще у 18-му ст. (від однойменного

твору С.Дівовича) затяжному "разговорі Малоросії з Великоросією", — маємо на

думці роман Ю.Андруховича "Московіада", написаний невдовзі після здійсненого

автором перекладу "Małej Apokalipsy" Т.Конвіцького як, по суті, ще один

переклад, "другого порядку", чи, висловлюючись у термінах Й.Бродського,

"метафоричний" (за приклад такого "метафоричного перекладу" Й.Бродський наводив

архітектурний Петербург — "перенесення грецького портика на широту тундри"4),

тобто не тексту з мови на мову, а, сказати б, концептуальної

філософсько-естетичної схеми оригіналу — на систему знакових кодів іншої

культури. Андрухович транспонує, або ж "трансплантує", в українські реалії не

лише сюжет, в основі зрештою ще джойсівський — одноденна одіссея

героя-літератора (що він-таки й наратор) по місту свого абсурдного животіння з

двозначне вирішеною загибеллю в фіналі, як своєрідна "мала есхатологія",

покликана сперсоніфікувати "велику", — транспонуються й композиційні прийоми

(катаклізм у ресторані "Парадиз", що він же "бар на Фонвізіна", перехід

підземеллям до потаємної зали "кремлівського ланчу" і т.д.), і персонажі (тут

здійснюється своєрідна "аглютинація", впакування персонажів Конвіцького по двоє

у відповідний український еквівалент: шеф безпеки Жоржик і поет-сексот Тадзьо

обертаються в "Московіаді" на єдиного "кентавра" — каґебіста Сашка, який читає

ув'язненому героєві свої вірші й просить посприяти йому надрукуватися в

"Сучасності"; дві жінки, що виряджають героя Конвіцького на смерть, — Галина і

росіянка Надєжда, останнє героєве кохання, — зливаються у Андруховича в

московську коханку героя Галину, таємну співробітницю КҐБ і водночас

вічно-спасительну "жону-мироносицю"); ба більше, навіть цілі смислові блоки

нараторового внутрішнього монологу переносяться до "Московіади" майже дослівно —

звісно, в українізованій версії (ієреміаду про фізичне "упочварювання" свого

народу герой Конвіцького виголошує на вид варшавської вуличної юрби, а

Андруховичів — на вид своїх сплячих земляків на Київському вокзалі Москви).

Загалом порівняльний аналіз обох текстів міг би скласти окрему вдячну тему для

літературознавчої розвідки, нам же зостається лише сконстатувати, що в

"Московіаді" маємо, властиво, "Малий Апокаліпсис, на малоросійський лад

перелицьований".

Двомастами літ раніше в українській літературі подібну операцію виконав був

І.Котляревський, і взагалі з погляду історико-літературного така практика не є

чимось незвичайним (досить згадати хочби трансформацію італійського Піноккіо в

російського Буратіно). Цікавіше інше: попри те, Що публікацію обох

Андруховичевих перекладів Конвіцького, прямого й "метафоричного", розділяло в

часі ледь більше року, "Малий Апокаліпсис" із його кафкіанським портретом

поступово заковтуваної Росією, занурюваної в хаос знебуттєвлення комуністичної

Польщі 70-х пройшов для читацької публіки майже непоміченим, тоді як його

українська адаптація до подій доби розпаду імперії сприйнялась як цілком

новаторське "прощання з Москвою": саме тим новаторське, що — естетичне. Адже

справа була вже не в подоланні якихось там ідеологічних табу на "непорушну

дружбу з великим російським народом", як це мало місце у випадку Т.Конвіцького,

— на час написання, а тим більше появи друком "Московіади" антиросійський

"культурний невроз" уже й сам ставав в Україні політичною кон'юнктурою. А однак

актуальним для інтелігенції залишався відшук тої, затраченої в умовах

колоніального існування, світоглядової дистанції по відношенню до Росії (зарівно

"реальної", як і "книжної"), котра не просто опротестовувала б, як досі, а

безповоротно скасовувала б її владність у будь-яких об'явах, таким робом

звільняючи надалі українську культуру від необхідности "тримати самооборону".

Для естетики Конвіцького, як і цілої польської літератури (звісно, крім

колаборантської), така дистанція була іманентна — "Малим Апокаліпсисом" він її

лишень оприявнив. Андрухович заакцентував саме це оприявнення, довівши його до

естетики огидного. В даному разі ніяк не оцінюючи культурної вартости саме

такого, а не інакшого рішення, зазначимо, задля справедливости, що якогось

альтернативного йому наша література в цьому питанні так і не знайшла.

Чи означає це, мовлячи знову ж метафорично, що без польської "підказки"

український поет — назвімо його Отто фон Ф. — так і не виїхав би з Москви, цього

"найбільшого в світі українського міста", де "кожен десятий має прізвище на

-енко" і де Україна віками перетравлювалась на не-Україну? Питання лишається

відкритим — принаймні доти, доки той Отто не прибуде до рідного міста (саме до

міста, а не до оплаканих його фотознімків, зроблених півстоліття тому!).

Незаперечнo тільки, що поїзд, у який він ускочив на Київському вокзалі, колись

давно був "поїздом із Варшави".

Нині, коли дві споріднені слов'янські культури вперше в новітню добу опинилися в

ситуації паритетного діалогу, кажучи по-польськи, "we dwoje": де кожен для

іншого має виступати не засобом, а ціллю, і взаємна "почутість" чи "непочутість"

визначатиметься вже єдино доброю волею сторін, — перегорнута сторінка спільної

своєю підневільністю історії, виявляється, також потребує перепрочитання.

Діалектика рецепцій і впливів складна, нелінійна, і якщо польські сімдесяті

могли відлунити в українських дев'яностих, то хто візьметься прогнозувати, як

годні відлунити українські дев'яності, скажімо, в польських двотисячних? Єдиною

доконечною передумовою тут є взаємна знайомість — найголовніша культурна

перспектива, на яку наразі можемо сподіватись.

------------------------------------------------------------

1. Див.: Грабович Г. Польсько-українські літературні взаємини: питання

культурної перспективи // До історії української літератури: Дослідження, есе,

полеміка. — К.: Основи, 1997. — С.165.

2. Konwicki T. Wschody i zachody księzyca. - Warszawa: Oficyna Wydawnicza,

1990. - S. 189-190.

3. Докладніше про це див.: Fanon F. The Wretched on the Earth. — Grove Press,

Inc., New York, 1968. — pp. 148-205.

4. Brodsky J. The Child of Civilization // Less than One: Selected Essays. —

New York: Farrar Straus Giroux, 1985. — p. 139.