Пропонована книга є збіркою драматичних історій та нарисів про учасників збройної боротьби за Українську державу, які воювали у складі Армії УНР, Української галицької армії, Українських січових стрільців і повстансько-партизанських загонів Правобережної і Лівобережної України. Події розгортаються в Києві та на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Запорізької, Кіровоградської, Київської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Чернігівської, Харківської, Херсонської, Хмельницької областей, на теренах Волині, Галичини, Криму, Кубані, Дону, а також в Австро-Угорщині, Чехословаччині й на острові Лемнос в Егейському морі.
Книга відтворює прогалини в нашій історичній пам'яті та оживляє її синів, які полягли в боротьбі за свободу і щастя нашої Батьківщини.
Роман Коваль
Багряні жнива Української революції:
100 історій і біографій учасників Визвольних змагань
Відомості про видання
Рецензент — кандидат історичних наук Костянтин Завальнюк
Редактор Володимир Коломієць
© Коваль Р. М., 2005
© Коваль Є. Р., дизайн, 2005
Дякую всім моїм співавторам, студентам Української господарської академії в Подєбрадах, а також Тарасові БЕДНАРЧИКУ, Павлові ВАКУЛЮКУ, Костянтинові ЗАВАЛЬНЮКУ, Олесю ЛОМАЦЬКОМУ, Леоніду МУСІ, Вікторові РАДІОНОВУ, Олександрові ТКАЧУКУ, Любомиру ХАМУЛЯКУ, Василеві ЯБЛОНСЬКОМУ, директору ЦДАВО України Наталії МАКОВСЬКІЙ і працівникам архіву Тетяні БОРСЯК і Надії ЛУЦЮК.
Окремо висловлюю подяку Ренату Петровичу ПОЛЬОВОМУ та Андрію КОВАЛЮ за консультації та поради.
Загальна примітка: особливості мови цитованих уривків і прямої мови героїв невигаданих історій в основному збережені.
КНИГА ВИЙШЛА КОШТОМ Андрія Миколайовича КОВАЛЯ
Святі Батьківщини своєї після смерті не покидають.
Від автора
Історик не той, хто досліджує минуле, а той, хто оживляє його. Так сказав мій брат Андрій Коваль, історик за фахом. Ця афористично висловлена думка надзвичайно точно відображає суть проблеми. Не дипломи, не наукові ступені, часто здобуті ганебним способом — оспівуванням «подвигів» ЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ, — визначають, хто історик. Мова лише про одне — чи тобі вищими силами подарований дар воскрешати минуле, чи ні… Ось і все.
А історію Визвольних змагань свого народу, народу, який бореться за звільнення з віковічного рабства, треба написати якщо не кров’ю, то обов’язково зболеним серцем сина. Принаймні не пером ділка від «науки», який захистив кандидатську на тему боротьби «совєтского народа» проти «банд самостійніков», а вже докторську — про подвиг ОУН-УПА…
Не знаю жодного «офіційного» історика, який би відмовився від звань і ступенів, здобутих зрадою свого народу. Сьогодні не один із них, помінявши погляди на діаметрально протилежні, — почав викладати історію з «помірковано-українських позицій». Та як же не хочеться цьому діячеві відмовлятися від професорської зарплати, здобутої колаборацією з окупаційним режимом. Отож і до їхніх нинішніх «переосмислених» праць ставлення у мене стримано-скептичне…
Ця книга є документальною. Тут немає жодної вигадки, художнього вимислу, додавання якихось драматичних деталей. Я мусив у собі обмежувати творця, — адже деколи кортіло якимось штрихом домалювати той чи інший образ, — бо реставрувати минуле доводиться зі щербатих фрагментів та деталей, яких не вистачає для повноти образу.
Я завжди долав цю спокусу — тому що Визвольні змагання українського народу для мене є найсвятішим із того, що маю. І я, як громадянин, не маю морального права своїм пером порушувати страшну логіку нашої поразки чи домальовувати образи винуватців величезної трагедії та її жертв, а також тих ідеалістів, які своїм військовим хистом — і великим українським серцем — уславили нашу Батьківщину. Отож, друже, давай поринемо в трагічно-оптимістичні роки Української революції.
Леонід Череватенко
Україна, умивана кров'ю
Осінь 1920 року. Форсувавши річку Збруч, Армія УНР наступає. Наступає востаннє. Попереду просувається кінний Мазепинський полк. Не приймаючи бою, червоні панічно тікають. І все-таки втрати є. З розчинених дверей храму долинають слова заупокійної молитви, сумні співи. Потому на подвір'я виносять домовини з тілами полеглих. Калатають церковні дзвони, хор затягує «Вічную пам'ять». Виростають скромні могильні насипи.
А далі наступ, далі відступ, звичайний, як воно буває на війні, розгардіяш. І вже ніхто не пригадає, як же звалися ті, що віддали своє молоде життя за Україну, з часом зникають і самі козацькі могилки…
Наводимо цей, можливо, не найяскравіший епізод із книги «Багряні жнива Української революції» Романа Коваля, щоб підвести читачів до засадничої думки, яку автор висловив на одному з творчих вечорів: «Наша спільна мета — повернути якомога більше імен, якими б могли пишатися українці. Наша мрія — своєю працею наблизити день радості, коли раптом збагнемо, що жертовна кров лицарів таки окупилася, що мрія про українську Україну таки здійснилася».
Він же пояснив тоді, що саме спонукало його зайнятися оцією тематикою: «Складається враження, що історію Української революції 1917–1920-х років — вже в роки незалежності — часто писали люди сторонні, у яких пульс не прискорювався, коли мова йшла про трагедію мільйонів співвітчизників. Ці холодні лаборанти називали себе науковцями, об'єктивними дослідниками.
У час, коли серце розривалося від розпачу за національне приниження мого народу, вони байдуже длубалися у національних ранах, вважаючи, що пишуть монографії чи дисертації. У цих людей не було бажання бути адвокатами Вітчизни, — адже вони «справжні, безпристрасні, нейтральні науковці»…
Роман Коваль побачив світ 1959 року в місті Горлівці, отже, за паспортними даними є сином пролетарського Донбасу і середовища зінтернаціоналізованого — алі нікуди. Запитаєте: а звідки взявся шалений патріот, переконаний український державник? Роман Миколайович твердить, що першопочатком стала жителька славного Гуляйполя Олена Антонівна Вінник, котра приїздила в Горлівку до сина. Їй часом і віддавали малого Романа. Заколисуючи його, вона співала «старі українські, козацькі пісні, яких знала безліч».
«У безмежно зросійщеній Горлівці, де, здавалось, вже ніщо українське не проросте, гуляйпільська дівчина епохи Національно-визвольних змагань, яка, напевно, не один раз напувала коней козацьких, та й самих козаків, стиха наспівувала думи, вгамовуючи голопуцька, — каже Роман Коваль. — Маю містичне переконання, ірраціональне відчуття, що саме ці пісні, увійшовши у мою підсвідомість, запрограмували мене…»
Не будемо критися, були, напевно, й інші причини. Закінчивши середню школу, Роман Коваль збирався був піти на історичний факультет Київського педагогічного інституту… Але на історичному факультеті вже навчався Андрій Коваль, старший брат. І мама Надія Василівна порадила: «Є можливість вступити в медінститут…»
Лікарської традиції в їхньому роду не було, втім, Роман подумав: «Чом би ні?» Погодився — і пізнав світ з іншого боку. Світ і людей. Ясна річ, у медінституті його вразила анатомка, — з її холодними трупами, вивернутими нутрощами і, скажемо так, специфічними запахом… А ще байдужість, інтегральний якийсь цинізм патологоанатомів, часом і лікарів… Звертаємо на це увагу, аби зрозуміли: щоденне спілкування зі смертю, споглядання того, як людина безповоротно переступає фатальну межу, дозволили згодом письменникові Ковалю без зайвої афектації змалювати сцени вбивства і насильства, котрі у читача непризвичаєного викликають болісну реакцію.
І хоч вивченню медицини Роман віддався серйозно, вже на першому курсі твердо знав, що буде письменником. Віра і переконання його були безапеляційні…
Перші теми підказала професія. Писати почав він про пацієнтів, їхні долі, звертав особливу увагу на зворотний бік життя. Багатогодинні розмови з пацієнтами-євреями спричинили появу кількох єврейських новел — «Бас-Амі Ріраховська», «Хава-Лея Левікова» та інші. Це були документальні оповіді про єврейське життя — у Черкасах, Пирятині, Києві… Тоді й народилося перше оповідання про епоху 1917–1920-х років, епоху, яка пізніше заполонила Романа Коваля. Тоді, на початку вісімдесятих років, і почав формуватися потяг до реального, а не підфарбованого життя, скрупульозної документалістики.
Попри бурхливу політичну діяльність у 1990-х років, а може, й завдяки участі в усіх цих маніфестаціях, мітингах, нарадах, дискусіях, з'їздах, Роман Коваль спромігся видрукувати понад 700 статей, провести півтори сотні вечорів пам'яті та презентацій книг про Визвольну боротьбу українського народу, три цикли радіопередач («Отамани Гайдамацького краю», «Кубанська Україна», «Минуле, що не завершується»), написати зо три десятки розвідок (серед яких відзначимо «Чи можливе українсько-російське замирення?», «Підстави націократії», «Філософія українства», «Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії», «Отаман святих і страшних», «Повернення отаманів Гайдамацького краю», «Нариси з історії Кубані»).
Творчі пошуки Романа Коваля не минули безслідно: активно відгукнулась українська громадськість, з'явилися позитивні рецензії у пресі. Ось, приміром, як відізвався на цикл передач «Отамани Гайдамацького краю» відомий дисидент і народний депутат, колишній амбасадор у Канаді і екс-кандидат у президенти України Левко Лук'яненко:
«Автор видобув із забуття імена славних синів української нації і тим дав можливість нащадкам віддати належну шану своїм героїчним співвітчизникам. По-друге, вивівши із чекістських архівів десятки і десятки борців проти московської окупації з різних теренів Наддніпрянської України, Роман Коваль спростував один із найбільших наклепів на українську націю: буцімто на Східній Україні Національно-визвольного руху не було, більше того, український народ нібито з допомогою «братнього» російського народу під керівництвом більшовицької партії власноручно розгромив «буржуазну» Українську Народну Республіку, встановив радянську владу і здійснив «споконвічну мрію» українців жити разом із «великим» російським народом в одній державі під його пильним керівництвом.
Великий подвиг Романа Коваля в тому, що він, витягнувши з-під окупаційної цензури десятки прикладів героїчної самовідданої боротьби супроти московських окупантів упродовж 1920–1930-х років, переконливо доводить: ідея незалежної України — це ідея Наддніпрянської України, це ідея всіх українців від річки Латориці до річки Дону. I тому хай не намагаються московські шовіністи вбивати клин поміж східняками і західняками. Ми — єдиний народ, єдина нація!.. Дякую тобі, мій друже Романе!»
Щоб набрати необхідні факти і дані для реконструкції гайдамацьких біографій, Роман Коваль працював у різних архівах, зокрема і в Державному архіві СБУ. Тепер він поринув у глибини Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України і розшукав там дуже важливі спогади-розповіді студентів Української господарської академії в Подєбрадах, недавно ще козаків і старшин Армії УНР. Викладачі давали їм завдання: описати найяскравіший, найдраматичніший епізод з їхнього життя або розповісти, як студент став свідомим українцем. Що вони і зробили хто як зумів. Але маємо визнати: свідченням цим скласти ціни не можна, вони приголомшують як достовірністю, так і первісною жорстокістю епізодів, що відклалися в збуреній пам'яті.
Уважно вивчив Роман Коваль і мемуари інших українських військовиків, які опинились на еміграції, їхні часописи та різні документи. Користувався публікаціями повстанських газет, не погребував офіційними звітами Надзвичайних комісій (ЧК) різних рівнів, працями українських істориків, переважно еміграційних. Маємо в результаті доволі строкаті, гострі фрагменти мозаїки, що дають нам уявлення про перебіг тогочасних подій, хоча й не складаються в завершену картину Революції та Визвольних змагань. Принциповим невтручанням у сутність зображуваного і рваним монтажем книга трохи нагадує постмодерністські документальні стрічки, може навіть супроти волі автора.
А ще на думку спадають «Фільми революції» Мирослава Ірчана і — насамперед — Артем Веселий (Ніколай Кочкуров) із його фрагментарним романом «Россия, кровью умытая». Російський письменник, наскільки нам відомо, звертався до учасників та очевидців — просив надсилати йому спогади, характеристики, описи, зарисовки з натури. І такі надходили з усіх кінців Радянського Союзу, в тому числі з України. Втім, Артем Веселий піддав отримані матеріали переосмисленню й авторській обробці. Роман Коваль фактично не втручається в накопані факти і сюжети, відмовляється їх «обробляти художньо», в будь-який спосіб прикрашати. Це, мабуть, і є тим, що зветься «літературою факту», або, як пише автор, «правда життя без коментарів».
Не будемо критися, від деяких наведених сцен волосся дибки стає на голові, а в жилах холоне кров, проте Роман Коваль не відвертає погляду від неестетичних подробиць. Послідовно переповідає їх у тому ж варіанті, в якому зафіксувала уява безпосередніх учасників нелюдського дійства. Хоча тут би не завадили певний відбір, ба навіть фігура умовчання: саме так чинили у відповідних епізодах Михайло Шолохов чи Ернест Хемінгуей. Але то, не забуваймо, твори художні.
Вельми показовим є й таке: автор не замовчує прикрих, жахливих, невигідних для українців моментів нашої революції. Хоча міг би, здавалось, дещо приховати чи обминути. Ось гайдамаки вриваються на подвір'я «Арсеналу», робітники якого підняли повстання проти Центральної Ради. Розлючені загибеллю побратимів, розуміючи, що червоногвардійці вже на порозі Києва, козаки не щадять нікого, навіть сестер милосердя більшовицьких. Думається мимоволі: а навіщо це згадувати сьогодні? (Щоправда, було й інше, занотоване іншими свідками: не якісь там сторонні гуманісти, вихованці європейських університетів, а Симон Петлюра, отаман гайдамаків, кинувся боронити полонених і багатьом врятував життя). Але знов-таки: це жанр, в якому працює Роман Коваль.
— Звісно, мене ніхто не силував. Більше того, я сам змушував себе писати. Сльози заливали очі і окуляри, було боляче, було нестерпно, втім, я писав. Писав, долаючи нервовий зрив.
Напевне, драматизм, прихований чи відкритий, вабить і найбільше хвилює Романа Коваля. Його цікавить суперечливість людської натури. Ось людина вчинила подвиг — за п'ять-десять хвилин вона вже виявляє себе як дрібний користолюбець, жалюгідний обиватель. Чому це так? Мабуть, такою є природа людини. «І це збуджує мене, а не розмагнічує», — каже Роман Коваль. І навпаки — розпал кривавих сутичок, «звір звіра їсть», як висловився Павло Тичина, — а в людях раптом прокидається таке, про що вони вже встигли забути. Бо всі хочуть жити, і на цьому ґрунті навіть вороги доходять порозуміння. Тож навіть героїв автор змальовує не однією фарбою, а так, як було насправді…
Трагедійний січень 1918 року. В Києві хазяйнують муравйовці. Починаються розправи і грабунки. Молодий козак Богданівського полку Олександр Фещук, знехтувавши небезпекою, вирішив заскочити до свого помешкання, де вже пораються «таваріщі».
«Коли прочинив двері, побачив невідомого в сірій шинелі з рушницею напереваги.
— Якого полку?! — не розгубившись, тоном командира запитав Фещук.
— А ти каково?
— Я — богданівець.
— А я — бальшевік!
Фещук миттєво відвів лівою рукою його рушницю, правою вхопив свій пістоль і крикнув:
— Віддай зброю!
А більшовик, не випускаючи рушниці, зі здивуванням і ніби з докором мовив:
— Таваріщ, ти ж адін!..
Фещук інстинктивно глянув вліво і побачив ще двох червоних, що навели на нього свої рушниці. Недовго думаючи, богданівець застромив пістоль за пояс і, подаючи більшовикові руку, сказав миролюбно:
— Товаріщ, разойдьомся!
І, оглянувшись, мовчки вийшов.
Постріли не пролунали».
Ще вражаючий приклад…
Кінна лава республіканців атакує більшовицьку піхоту. Завзятий поручник із піднесеною шаблею налітає на червоноармійця. Той натискає на курок, поручник пригинається, куля просвистіла мимо. Вершник навідмаш рубає, піхотинець інстинктивно підставив рушницю під удар — і лезо ковзнуло по цівці.
«Удар був такий сильний, що більшовик випустив рушницю з рук. Разом із нею на землю впала й шабля, яку не втримав поручник. Вона лягла коло самісіньких ніг піхотинця.
Очі ворогів зустрілися…
Поручник і не помітив, як із його язика злетіла команда:
— Подай!
Червоноармієць як заворожений нагнувся, взяв шаблю і подав її ворогові. Той, схилившись із сідла, прийняв свою подругу.
І їхні погляди знову зустрілися. В них вже не було люті, лиш — ледь помітна усмішка.
Поручник круто повернув жеребця, а ошелешений червоноармієць пішов до хутора.
А бій продовжувався…»
Подібні сцени варті розлогих повістей.
— Скажу чесно, — звіряється автор, — мене ображає, коли гадають, що я вдався до художнього вимислу… Редактор одного краєзнавчого журналу навіть завернув мені розповідь «Не журись, брате…» зі словами: «Ми ж просили дати документальний твір, а ви нам принесли художній». Не розуміє він, що правда часом фантастичніша за найсміливіший вимисел… А один майстер художнього слова якось сказав мені: ну що ти так простенько подаєш? У тебе все як в житті! Художньо треба подавати… Мені ж здається, що я не маю права домислювати, бо тоді подвиг борців за Українську державу перейде у площину творчого вимислу. До того ж факти боротьби самодостатні, вони промовляють самі за себе і коментарів не потребують.
Справді, розповіді козаків і старшин Армії УНР записані по гарячих, що називається, кривавих слідах. І в цьому полягає значення такої прози…
— Тож і плачуть люди, читаючи мої книги, — говорить Роман Коваль, — бо кривава правда, пропущена через одне серце, обов'язково дійде до іншого…
Безперечно, Романові Ковалю тяжко відновлювати історію бездержавного народу, бо ж історичну традицію таки було перервано. Тож, як би не хотілось йому написати широке історичне полотно, все одно виходить розбита мозаїка української історії.
Що, не так?.. Перегорніть солідні монографії, присвячені ХХ століттю: Україна взагалі не фігурує на їхніх сторінках. Для зовнішнього, цивілізованого, як вони доводять, світу ми просто не існуємо. Нас не знають, отже, про нас не дбають, не беруть до уваги. А це означає, що ми не скоро станемо фактом їхніх зацікавлень і фактором світових процесів. Україна, всупереч зусиллям українських патріотів, століттями була не суб'єктом, а об'єктом історії — такою подеколи залишається вона і понині. Ми програвали, визнаймо це, століттями, а переможені, як влучно каже Роман Коваль, «завжди бандити». Тобто історики націй-переможців століттями зображували як бандитів наливайківців, мазепинців, петлюрівців, бандерівців…
Хоча, будьмо відверті до кінця, ми самі даємо підстави для таких оцінок, якщо у нас не вистачає розуму і сили, щоб відстояти власну свободу. Пригадуєте, як розпачливо зреагував Олександр Довженко на панічний відступ радянських військ, коли 1941 року всю, власне, Україну віддано було на поталу німецьким окупантам:
«В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітний, наша немов один до одного непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і об'єктивно абсолютно не викликаючі до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо. Вся наша нечулість, боягузництво наше, зрадництво, і пілатство, і грубість, і дурість під час всієї історії возз'єднання Східної і Західної України є, по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом, є чимось, чого історія не повинна нам простити, є чимось, за що людство повинно нас презирати, якщо б воно, людство, думало про нас. У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточенні дійсності і історії… Ми вічні парубки. А Україна наша вічна вдова. Ми удовині діти» («Щоденник», 2 липня 1942 року).
Спроба відродити українську державність на початку ХХ століття закінчилась, як відомо, невдачею. Заслуга в цьому не тільки наших сусідів. Чимала частка провини лягає і на самих українців, чи не так? Бо ця наша роз'єднаність (багатовікова), взаємна заклята ненависть, люте поборювання однієї верстви народу іншою, однієї гілки етносу іншою — все оце й витворило історичне мертвоводдя, в якому захлинулася і пішла на дно Українська незалежність. Помітити це особливого труду не становило для кожного, хто вмів мислити і бажав Україні добра. Зовсім не вождь і не політолог, студент Української господарської академії в Подєбрадах, у недавньому стрілець УГА Іван Левицький написав глибоку аналітичну розвідку «Хиби в будові української держави», деякі думки якої є злободенними і сьогодні.
Ось уривки з неї: «Період будови нашої держави — це безнастанна боротьба своїх зі своїми… Ми самі робили себе «гряззю Москви, варшавським сміттям»… Хто ж руйнував нашу любу Україну, як не власні діти… Переворот за переворотом, боротьба партій, які творилися, немов гриби по дощеві… Населення було отруєне демагогічними революційними кличами. Соціалістичний уряд все ж схилявся більше вліво, не рахуючись із вимогами життя… Партійні цілі були на першому пляні… Брак державного клича і брак пропаганди за кордоном…»
Хіба не те саме бачимо досі довкола себе?
Микола Сціборський, один із фундаторів ОУН, а в роки Української революції вартовий старшина на засіданнях Кабінету Міністрів Всеволода Голубовича, мав можливість спостерігати зблизька, як «творилася історія». Враження його були безрадісні: «Треба підкреслити, — зазначав Микола Сціборський, — що вищі військові чинники тоді були далеко не на висоті свого призначення… Персональний склад Кабінету виглядав надзвичайно блідненько і сіро. Всі щось ніби робили, «а зрештою, нічого»… «члени Кабінету не посідали жодної імпозантності», справляли «хворобливе, негативне вражіння»… «забитий, затурканий, якийсь пригнічений зовнішній вигляд наших міністрів, в недбалих одягах, збитих каблуках на черевиках», у такому вигляді намірювались були увійти «в Европу».
Особливо пригнобили Миколу Сціборського події ночі, коли фельдмаршал Ейхгорн зі своїм штабом зустрічався «з повним складом Кабінету Міністрів». Ця зустріч відбулася у Житомирі, в будинку губернатора. Українських старшин, які охороняли уряд, просто розізлила і викликала сльози розпачу «перебільшена демократичність українських міністрів». А поруч блищали німецькі офіцери — суворі, офіційні й горді. Зрозуміло, чисті та охайні.
Група українських старшин, а серед них і Сціборський, стояли осторонь «і дивилися на цю історичну зустріч, стискуючи зі злобою п'ястуки». Миколі «стало до болю шкода України і її репрезентантів. Ріжниця була така барвиста!.. З одного боку люде — призвичаєні до влади і панування, а з другого — купка якихось міщан».
Але ж яка рідна картина, які «знайомі все обличчя»!
Дрібний урядовець Андрій Бондаренко, на очах якого спішно евакуювався, властиво, тікав уряд УНР, спершу з Києва, потім із Вінниці до Кам'янця-Подільського, зауважив не без гумору: «Несподівано постав Комітет спасіння України, який оголосив існуючий уряд поза законом і призначив 19 нових міністрів та кожному ще по два товариші (всього 57). Так у Кам'янці на Вкраїні 114 міністрів одразу стало… Всі добра Вкраїні бажали; (та) свідомо чи несвідомо її на частини роздирали… Отак тоді було. Дуже трудно було сказати, за ким іти й од кого тікати».
Ох ці вже Комітети спасіння і Комітети порятунку! Ох невгасна їхня любов до неньки-України! І ще більша любов до рідного народу і національної держави! (А також до державних коштів і посад).
Пам'ятаєте, як у Довженковій «Україні в огні» генерал Ернст фон Крауз повчав улюбленого сина Людвіга?
«— …ти мусиш знати: у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п'ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім'я інтересів загальних і високих. У них немає державного інстинкту… У них від слова «нація» остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників… Ось ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні до чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного».
Роман Коваль, перед яким промиготіла мозаїчна смальта Визвольних змагань і який пропустив побачене й почуте крізь душу, хоче порушити сумну національну традицію. Голосами живих учасників боротьби, страшної і жорстокої, за Українську державу його книга повертає нас до реальності. А ми трохи розгубилися і заблукали в оцьому лісі патріотичних вигуків, фальшивих гасел і брехливих обіцянок. «Серце болить, а розказувати треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялися, нехай братаються знову з своїми ворогами», — закликав Тарас Шевченко у своїй «Гайдамаках».
«Багряні жнива…» Романа Коваля мусили б простудіювати «будівничі нової України» та передусім українська молодь, дезорієнтована і затуманена лукавою пропагандою.
Леонід ЧЕРЕВАТЕНКО,
лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка
1. Народження синьожупанника
Федір Тарасович Скрипниченко народився 6 червня 1895 р. в селянській сім’ї с. Кодема Бахмутського повіту Катеринославської губернії (тепер Артемівського району Донецької області). Ріс юнак, докладно не знаючи, хто він такий, якої національності. Бо хоч і народився в українській родині, але, на превеликий жаль, «національно не цілком свідомій». Батьки весь час говорили українською. Говорили тому, що іншої мови не знали. Разом із цим вони називали себе «руськими», православними «і будь ким, тільки не українцями».
Отож до вступу в Бахмутську гімназію Федір московської мови не знав. «Коли ж мене батько відвіз до школи, — згадував він, — то там я вже мусів учитись цвенькати «по-благородному»… Довгенько мені попадало за те «шо» та «як», поки таки приловчився і я вживати московське «как» та «нєт». І нарешті заговорив так, що й батьки мене не все розуміли… Московська школа зробила своє».
У такому стані його захопила війна. «Рік 1914 приніс Велику світову війну, — писав Федір Скрипниченко, — а разом із цим це й стало початком мого національного пробудження…»
Та для національного пробудження треба було ще потрапити в німецький полон… А поки що новоспечений російський патріот домовився з двома однокласниками їхати на війну захищати «царя і отєчєство».
Батько Федора довго не погоджувався з таким рішенням сина. Та все ж мусив уступити. Отак, закінчивши шостий клас гімназії м. Луганська Слов’яносербського повіту і маючи 18 літ, поїхав «козак на війноньку».
У лютому 1915 р. в боях за фортецю Осовець Федора було поранено одразу двома кулями… Вилікувавшись, у квітні 1915-го він знову опинився на фронті, в Карпатах. Якраз тоді німці завдали москалям дошкульних ударів, захопивши багатьох у неволю. Серед полонених виявився і юний російський патріот Федір Скрипниченко. Спочатку він потрапив до табору Ламсдорф. Та невдовзі з ініціативи Союзу визволення України, не питаючи в полонених згоди, українців відокремили від росіян і перевезли до окремого табору в Раштадті Баденської провінції. Там було скупчено до 30 тисяч солдатів російської армії, призваних із «малоросійських» губерній. Багато вихідців з України зібрали в німецьких таборах Вецляр і Зальцведель та в австрійському — Фрайштадті.
Після цього перегрупування Союз визволення України розіслав до таборів учителів, свідомих українців, які стали оповідати про звитяжну українську історію, про те, «хто ми, чиї сини, яких батьків, ким і за що закуті».
«Тяжка їх праця була, — згадував Федір Скрипниченко, — але дала надзвичайно гарні наслідки, бо не одна тисяча полонених зрозуміла, хто вони є в дійсності. Тяжкою праця тих проповідників правди була тому, що вони попали до такого натовпу, який не знав, хто вони, і, рахуючи себе росіянами, ніяк не могли й не хтіли зрозуміти того, що чули. Спочатку лише «велика меншість»… пішла за своїми проповідниками».
І серед цих неофітів був Федір Скрипниченко. Отак 1915-й став «першим роком, — казав він, — моєї національної свідомості».
У таборі виклади з історії та інших наук велися українською мовою. Відкрилися різноманітні майстерні, бібліотека, театр, друкарня. Почало свою діяльність товариство «Січ». Став виходити табірний часопис «Розсвіт». З’явилися перші табірні підручники. Їх відсилали й в інші табори і школи Волині, Холмщини та Підляшшя.
Перебуваючи в Раштадті, Федір виявив великий національний ентузіазм: він брав участь в усіх українських організаціях, «які лише там були».
Після приїзду полковника Миколи Шаповала раштадтське товариство «Січ» трансформувалося в Перший запорозький імені Тараса Шевченка полк. Козаки мали власну уніформу: широкі сині штани, сині чумарки, широкі пояси…
«Найбільшим святом для нас був той день, — згадував Федір Скрипниченко, — коли перед стрункими рядами козаків показався наш прапор, який у цей день приймав полк. Здавалось, і сама природа в цей мент поділяла нашу радість.
Яка краса!.. В оден момент перед очима неначе встали ті славні, безсмертні героїчні часи, коли козак був паном на Вкраїні. Національна свідомість серед полонених стала поширюватись надзвичайно скоро, а все через ту працю наших учителів, які працювали не лише щиро, але й вміло.
Доказом росту цеї свідомости може вже служити те, що через деякий час самі полонені стали домагатися від німецького уряду, щоби він не дозволяв полякам відчиняти по українських селах польських шкіл і не перевертати дітей після московської та ще й на польську мову».
Німецький уряд пішов назустріч і почав із таборів висилати українських вчителів в українські села, зайняті німецьким військом. У червні 1917 року поїхав вчителювати й Федір. Так він опинився коло Берестя в с. Щербин Гродненської губернії, де за короткий час зумів відкрити школу. Вчив дітей, зрозуміло, не польською мовою, як того хотіли місцеві поляки, а українською.
Мав 37 учнів, і «всі вони пізнали свою історію, навчились читати й писати і, взагалі, зрозуміли, що вони не є ані поляки, ані москалі, ані малороси, а є діти Великого Українського народу…»
Вчителював Федір до початку лютого 1918 року. А 10 лютого в складі передової сотні 1-го Запорозького імені Тараса Шевченка полку під проводом Миколи Шаповала вирушив на Батьківщину.
Радість переповнювала козацькі серця. Та Центральна Рада зустріла синьожупанників непривітно, холодно, майже вороже. Незабаром з’ясувалося, що синьожупанників центральнорадівці «вважали зазіхачами на владу в Україні… навіть контрреволюціонерами… Нелегко було тоді Синім, — згадував командир кулеметної сотні 2-го Синього полку Тиміш Омельченко. — Для уряду — контрреволюціонери, для німців — більшовики, для ворогів — ненависна опора України».
Врешті від командування 1-ю Синьою дивізією усунули авторитетного серед синьожупанників генерал-лейтенанта Віктора Зелінського. А напередодні гетьманського перевороту, проти ночі 27 квітня, німці роззброїли дивізію і розпустили козаків по домах. Так було втрачено боєздатну кількатисячну частину добірного українського війська…
І Федір вирушив додому, в Бахмут. Але недовго пробув він у рідній оселі, може, з півроку. Під час антигетьманського повстання, коли Донбас захопили більшовики, мусив він утікати. Врешті опинився на Кубані. Жив у станиці Царській, у родичів. Тут на нього навалилася нова біда — тиф.
На цьому випробування долі не закінчилися: по видужанню Федора мобілізували до армії Денікіна. Пізніше потрапив він до Кубанської дивізії генерал-майора Миколи Бабієва. Та під натиском червоних мусив тікати з Кубані. Разом з іншими опинився він на пустельному острові Лемнос в Егейському морі. Звідти втік до Греції. Пробув тут два роки.
З метою продовжити навчання в березні 1923 р. переїхав до Чехословаччини. Був зарахований на матуральні курси при Українському громадянському комітеті в Празі. 2 липня 1924 року, ще не маючи свідоцтва про середню освіту, подав прохання до Високої ради професорів прийняти його до складу студентів Української господарської академії в Подєбрадах. Матуральні курси закінчив 22 жовтня 1924 року.
9 квітня 1925 р. під час навчання в УГА Федір Скрипниченко записав спогад «Як я став свідомим українцем». Згадуючи свою працю в школі українського села, він зробив висновок: «То було моє найкраще і найчистіше діло, яке я зробив поки що до цього часу. Таким чином я став свідомим сином свого народу».
10 квітня 1929 року свідомий син українського народу Федір Скрипниченко захистив диплом «з успіхом дуже добрим», здобувши фах інженера.
Яка подальша доля його, не знаю. Знаю лише, що навесні 1929 року Федір Скрипниченко збирався подавати документи на отримання візи до Сполучених Штатів Америки. Напевно, там і розтанув його слід.
Жаль, що людина, яка всім серцем хотіла прислужитися своїй Батьківщині, не змогла в повній мірі реалізувати цього шляхетного бажання. І мусив козак розбудовувати чужі держави. А небагато встиг Федір зробити для Батьківщини насамперед через те, що «український національний рух, Центральною Радою репрезентований, був рухом недержавним». Цією думкою Сергія Шемета я і завершую розповідь про свого земляка.
2. «Видиш, брате мій…»
Уже три місяці тинявся в Карпатах 3-й курінь Українських січових стрільців. Коли сонце вже хилилося на захід, від командира бригади надійшов наказ здобути нову позицію…
Сотник Дмитро Вітовський давав останні настанови перед боєм.
— Головне: бути рішучим та холоднокровним, — говорив він…
Сотні почали підтягуватись до гори, з якої було наказано вибити москалів. Іти ставало все важче й важче: кущі терну та ліщини затримували людей, що дряпались назустріч смерті; утруднювали рух повалені дерева та каміння. Ворог час од часу озивався, і тоді над головами галичан співали поодинокі кулі. Чим вище піднімалися січові стрільці, тим частіше на їхні голови падали постріли. Вже з’явились і перші поранені.
— Долів! — лунає в осінньому лісі команда.
І стрілецтво падає на пожовкле листя. А ворожі кріси одразу стихають. У цю мить, мабуть, не один стрілець полинув думками до своєї родини. Смертельна небезпека загострює почуття любові до рідних. Із задуми стрільців виривав хіба легенький вітерець, що час од часу шелестів листям. Раптом із гори, яку ось-ось мали штурмувати, долинула «відома кожному українцеві пісня» «Ми жертвою в бою».
— Хто це співає?! — здивовано поглядали один на одного січові стрільці. — І де?
Спочатку ніхто не міг повірити, що пісня линула з гори, саме звідти, куди була спрямована їхня ненависть. Врешті зрозуміли, що йдуть до бою проти рідних братів…
Жах пройняв кожного. У багатьох на очах з’явилися сльози. «Кожний звук молитво-пісні» бентежив серця, «бо слова її не тільки нагадували батьків, але й прадідів…»
Та ось загукали гармати і слова пісні потонули в гуркоті. Праворуч 3-го куреня вже кипів завзятий бій. Ось і на правому крилі лави «впали слова тихої команди»:
— Багнет на кріс!
У лісі задзвеніло від брязкоту металу.
Потім все змовкло.
Напружено чекали сигналу сурми.
Пауза ставала нестерпною. Багатьох мучило питання: «Скільки залишилося жити? І чи смерть буде з муками?..»
Сигналу дожидалися нетерпляче, адже кожен хотів, щоб це моторошне очікування швидше закінчилося. Нараз курінний сурмач прорізав тишу і задума відлетіла.
Мелодія сурми була чудова: «Ой вернися, Сагайдачний». Напевно, її почули і ті, що окопалися на горі. Напевно, і їхні серця збентежилися…
Ще не змовк сурмач, як пролунала команда: «Вперед!»
Здавалося, стрільці не чули пострілів, що посипалися з гори. Закривши очі, через кущі терну, стрілецтво несамовито дерлося вперед. Падали вбиті. Але стрільці продовжували оскаженіло дряпатися на верхівку.
Врешті дійшло до рукопашного бою. Зойки та крики розпачу полетіли над осінніми горами.
Хоч і запеклий був бій, та за 10 хвилин ворога з позиції збили. В траншеях і поза ними лежали трупи, ворушились поранені, з-під лоба дивилися полонені.
Під коренем ліщини лежав російський вояк, проколотий двома багнетами. Щоб встановити особу, санітари обшукали його кишені. Знайшли світлини дружини та малої донечки. І лист з Одеси на адресу Гриця Возняка. Перебігши його очима, санітар розгублено сказав:
— Та це ж зовсім українське ім’я!
«Всі затихли, бо, здається, соромилися вже дальше шукати правди».
Санітар вголос почав читати листа дружини вбитого: «Вже Наталочка велика, щодня молиться Богу, щоби Ти, дорогенький, здоров вертався».
Всі пригнічено мовчали.
Нарешті один стрілець, ніби намагаючись виправдати цю безглузду смерть, мовив:
— Він вмер за нашу і свою волю на рідній, не чужій землі… А та береза, — продовжував він, — гнучись за вітром, зимою та літом плакати буде за вбитого братньою рукою. А сиротяточко, молячись Богу, згадає батька, що пропав десь на чужині.
Після тихих слів панахиди заспівали пісню «Журавлі». Слова «Видиш, брате мій, товаришу мій» вимовляли стрільці з особливим почуттям.
3. Другий всеукраїнський військовий з'їзд
З’їзд, що почався в Києві 5 червня 1917 року, був надзвичайно представницьким: 2308 делегатів репрезентували понад півтора мільйона вояків-українців російської армії. Таке широке представництво було досягнуте не лише завдяки подвижницькій організаційній діяльності Військового клубу імені гетьмана Павла Полуботка, але й завдяки забороні з’їзду Олександром Керенським. Саме завдяки наказу Керенського, що прийшов до кожної військової частини, навіть у найвіддаленіші кутки Росії, більшість вояків-українців і довідалась про це зібрання. По-друге, заборона додала завзяття делегатам і вони, обурені несправедливістю, масово вирушили до Києва. Як так?! Адже військові з’їзди інших національностей відбувалися вільно. А українцям не можна?!
З’їзд проходив «під знаком пафосу боротьби за національне й соціальне визволення українського народу та в атмосфері найбільшої ворожості до Тимчасового російського уряду». Виступи делегатів були значно радикальніші та конструктивніші, ніж промови автономістів із президії. Настрої більшості делегатів з’їзду висловив поручник Романенко з Одеси. Він заявив, що за малим винятком всі москалі, а не тільки Оберучев і Лепарський, діями яких обурювався з’їзд, ставляться вороже до українського народу і його боротьби за свободу.
— Москвини гнобили Україну і хочуть гнобити! — говорив Романенко. — Москвини змушували українців кидати рідну землю і тікати світ за очі — на Зелений Клин, у Сибір, в Америку, а самі лізли до нас… Мало не третина населення нашої землі — це тепер чужинці, з яких не менше 80 відсотків москвини… Нащо нам тая автономія? Щоб і далі своє власне жебрати від москвинів? Ми не жебраки, а козацькі сини і хочемо бути господарями, як були предки козацькі, князі київські. Хочемо самостійності.
Під схвальні вигуки делегатів поручник Романенко закликав за допомогою зброї навести порядок у своїй хаті й арештувати не лише Оберучева, «але й увесь штаб та роззброїти чужу залогу».
— Це ж, — закінчив він, — козацька земля, отже, і покажемо всім, що ще не вмерла козацька мати.
Ледь вгамувала президія пристрасті. Та ненадовго. Невдовзі інший старшина схвильовано сказав, що сподіватися задоволення домагань українців Тимчасовим урядом немає чого.
— Тому треба домагатися, аби Генеральний військовий комітет видав маніфест до українського народу, в якому би зазначив, що Україна оголошує себе самостійною.
Слова промовця вкрила буря оплесків. Розбурхане людське море довго не могло заспокоїтися, виявляючи підтримку ідеї державної самостійності.
Таких епізодів на з’їзді було безліч. Автономістам прийшлося несолодко… Але слід віддати їм належне — вони все робили, щоб загасити полум’я національної революції.
А з’їзд продовжував кликати Центральну Раду «стати на шлях революційної чинності», припинити будь-які спроби порозумітися з Тимчасовим урядом і самим творити власне життя. Час від часу делегати буквально вибухали люттю до Тимчасового уряду. В таких випадках на сцені з’являвся Симон Петлюра і намагався заспокоїти військових. Хоч цілком зрозуміло, що «не може робити революції чи виграти боротьбу той, хто шукає спокою…»
Було очевидно, що український народ в особі військових виявився рішучішим за проводирів.
Внаслідок величезного тиску делегатів Центральна Рада пішла за вимогами Другого військового з’їзду і несподівано для себе ухвалила 1-й Універсал та проголосила його 10 червня (за ст. ст.) під час одного із засідань з’їзду.
Володимир Винниченко серед глибокої, святочної тиші читав 1-й Універсал:
— Хай буде Україна вільною… Однині самі будемо творити наше життя… Народе український! У твоїх руках доля твоя!
Всі делегати встали. Піднесення досягло апогею. Присутні зрозуміли 1-й Універсал як проголошення самостійності України.
Коли пролунали слова «однині самі будемо творити наше життя», увесь з’їзд в екстазі радісних почувань плакав від величезної радості воскресіння нації. Один із членів президії, Ілько Гаврилюк, не витримав переживань і, упавши біля столу на коліна, ридав в істериці. Його вивели за лаштунки. Істерика опанувала багатьох делегатів: один за одним їх, часто кремезних людей, виводили із залу. Вони, очевидно, вперше в житті «не тільки пізнали, що таке істерика, але й почули це слово», — згадував пізніше делегат з’їзду Володимир Кедровський.
Наприкінці дві з половиною тисячі делегатів і гостей заспівали «Заповіт» Тараса Шевченка. Співали в якомусь молитовному екстазі. Багато хто ставав навколішки. Другий військовий з’їзд справив на делегатів незабутнє враження…
Після військового з’їзду авторитет Центральної Ради значно зріс — адже всім стало зрозуміло, що за нею стоять понад півтора мільйона озброєних українців.
Делегати якось не звернули уваги, що слідом за словами 1-го Універсалу «Хай буде Україна вільною» йшло підступне заперечення: «Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською…»
Таким чином, на Другому українському військовому з’їзді самостійність не була проголошена.
Автономісти знову святкували піррову перемогу…
4. «Зрада!»
У Першому українському козацькому імені гетьмана Богдана Хмельницького полку панував «дух полуботківського клубу»: переважна частина старшинського складу та козаків були свідомими українцями, переконаними і рішучими українськими самостійниками. Нового старшину, соціаліста за переконаннями, Миколу Ґалаґана, щоправда, зачепило за живе «не тільки критичне, але й просто негативне ставлення (богданівців) до політики Центральної Ради», зокрема й «гостро негативне» ставлення до соціалістів. І це при тому, що в питаннях теорії соціалізму, на його думку, богданівці не розбиралися і не дуже нею цікавилися, «капітальних праць соціалістичних авторів» не читали. Якось не подумав Микола, що негативна оцінка богданівцями соціалістичних ватажків Центральної Ради базується не на теорії, а на оцінці їхньої практичної політики.
А політика ця виявилася непевною. Бо спрямована була на уласкавлення ворога. Не могла стерпіти такого приниження душа національно свідомого, правдивого українського вояка, який зовсім не збирався запобігати ласки у історичного ворога…
Як помічник значкового, Микола мав можливість знайомитися з життєписами кожного старшини. Особливо вразив його «просто знаменитий» послужний список одного старшини. Щоправда, характеристика закінчувалася словами «дезертировал с полка» — бо той зголосився до богданівців захищати Україну. Таким чином росіяни спробували заплямувати досі незаплямованого старшину.
Загалом серед командного складу полку імені Богдана Хмельницького переважали добрі, «навіть дуже добрі муштрові, бойові старшини». Були тут і георгіївські кавалери, декілька старшин мали золоту зброю, як-от сотники Кириченко та Степан Лазуренко.
Серед богданівців панував настрій, що вони є опорою України, її захисниками, тому було б великою помилкою йти на фронт, залишивши Центральну Раду без підтримки.
Небажання богданівців йти на фронт вороги української державності оцінювали як ганебне дезертирство. Російські газети весь час спекулювали цією брехливою тезою, звинувачуючи українців, які не хотіли захищати Росію, в боягузтві, підштовхуючи їх до вимаршу з Києва — мовляв, докажіть, що ми помилились…
Проголошення 1-го Універсалу (попри його тезу — «не одділяючись від усієї Росії») стривожило російських «єдінонєдєлімців». Незважаючи на езопівську мову Універсалу і демонстративно прихильне, навіть любовне ставлення до «московських братів», російські видання наповнилися нервовими коментарями, квінтесенцією яких став заклик газети «Речь» «вжити рішучих заходів, щоб приборкати українців».
Стривожена «ізмєной» московська демократія запросила Михайла Грушевського та Володимира Винниченка здійснити спільну «прогульку пароплавом по Дніпру». Під час прогулянки, бажаючи викликати до себе довіру «старших братів», керівники Центральної Ради признавали за своєю установою «тільки моральний авторитет». А Володимир Винниченко, який не зміг відмовитися від спокуси виголосити велику промову, заявив: «Невірно, що ми йдемо за стихією. Ніхто не знає, скільки зусиль витрачаємо ми, щоб направити стихію в нормальне річище. Я вже говорив про гасло деяких українських авантюристів «відслонити фронт». У нас досить сили й авторитету, щоб на один наш поклик кілька мільйонів солдатів-українців опустило фронт. Півтора місяця назад я не вірив цьому. Ось із цією течією доводиться вести запеклу боротьбу».
Голова Генерального секретаріату фактично заявив, що є союзником окупантів і все робить, аби стихійне прагнення українського народу бути в своїй хаті господарем нейтралізувати і скріпити владу Тимчасового уряду. Не посоромився визнати Винниченко й те, що веде «запеклу боротьбу» з українськими самостійниками, які, бажаючи власної держави, закликають вояків-українців кидати російсько-німецький фронт і вертатись на Батьківщину, щоб захистити її.
Винниченко бачив себе посередником між окупантами і поневоленим українським народом. Він і Михайло Грушевський української незалежності не хотіли, навіть боялися її. Бо вважали погибель Росії погибеллю й «української справи».
«Під час цієї прогульки наші автономісти… з таким виразним страхом говорили про зріст сепаратистичних настроїв, що москвини побачили, що вони можуть бути добрим знаряддям в їхніх руках. Прогулька закінчилася символічними обіймами й поцілунками М. Грушевського та москвина (київського губерніального комісара) Суковкіна».
Для продовження обговорення «спільної праці» до Києва прибули міністри Тимчасового уряду Керенський, Терещенко і Церетелі. Порозумілися швидко: було погоджено створення «крайового органу влади», тобто філіалу загальноросійської влади.
Як наслідок домовленостей між гнобителями і отими посередниками з’явився 2-й Універсал Центральної Ради. Починався він по-крутійськи: «Громадяни української землі…» (не держави, а землі!). Далі визнавалося, що Центральна Рада стоїть «за тим, щоб не відривати України від Росії», що новостворений Генеральний секретаріат представлятиме Тимчасовий уряд і ним же й затверджуватиметься.
Та і цього виявилося замало. Автори універсалу пішли далі. «…Ми рішуче відкидаємо, — стверджували вони, — проби самочинного здійснення автономії України до Всеросійських установчих зборів».
Ось такої! Тиждень тому Першим універсалом оголошувалось, що ми «самі будемо творити своє життя»…
«А тепер спробуємо поміркувати, — зазначав Роман Млиновецький, — яке враження мусив зробити цей Універсал… на українців, які мріяли відновити державу предків, які дихали вогнем ненависті до гнобителів свого народу… які хотіли зброєю здобувати волю…»
І серед богданівців та полуботківців пішов шепіт: «Зрада!»
5. Виступ полуботківців
27 червня 1917 року (ст. ст.) для обговорення ситуації, спричиненої угодовською політикою Центральної Ради, відбулась таємна нарада Братства самостійників.
У дискусії про конечну мету збройного виступу погляди розділились. Одні вважали, що треба рішуче усунути автономістів від влади, оголосити військову диктатуру в формі гетьманату, а згодом, коли буде встановлена тверда українська влада і коли нічого не загрожуватиме Україні, задекларувати республіканські засади. Новий український уряд повинен відразу запропонувати німцям сепаратний мир і відкликати українізовані частини з фронту на Батьківщину. Інші вважали, що такий план спричиниться до ворожнечі в українському таборі, врешті до руїни, отже, переворот треба спрямувати лише проти росіян, Центральну Раду залишити в ролі уряду, доповнивши її самостійниками. Поставивши росіян на коліна, вони розраховували довести автономістам, що ті бояться безсильного опудала.
Братство самостійників, до якого на початку червня вступив Микола Міхновський, ухвалило рішення розрубати «гордіїв вузол» і використати «той дорогоцінний скарб, що ним є розбуджена стихія національних почувань українських народних мас». На нараді ухвалено збройно виступити і перебрати владу й проголосити у Каневі на могилі Тараса Шевченка створення Української держави.
У плани було частково втаємничено командира Богданівського полку Юрія Капкана. Підполковник Капкан урочисто присягнув на вірність Самостійній Україні та впровадження революційного задуму Миколи Міхновського. Але Капкан присягу зламав і доповів про плани самостійників Винниченкові.
Полковник Капкан грав подвійну роль: і полуботківці, які готували повстання, і Центральна Рада та Генеральний військовий комітет, що були проти виступу, вважали його своїм.
Довідавшись про плани самостійників, соціалістичні керівники Центральної Ради відразу вислали до полку полуботківців делегацію, щоб нейтралізувати «їхній недобрий настрій». Але делегація нічого не добилася, «агітаційну промову Винниченка полуботківці збули мовчанкою, прийнявши її зовсім холодно».
У цей час, 3 (16) липня, в Петрограді підняли повстання більшовики. Центральна російська влада захиталася. Кращої нагоди, щоб скинути російське ярмо, годі було чекати. Ще вночі 3 липня вислано гінця до штабу Звенигородського коша Вільного козацтва з наказом проти ночі на 5 липня роззброїти московські ешелони, що на той час перебуватимуть на їхньому терені, й вирушити до Києва на допомогу полуботківцям, а меншу частину вислати в напрямку Христинівки і Знам’янки — з метою захопити залізничні вузли і не допустити передислокації ворожого війська.
Житомирській групі самостійників (старшини і козаки полку імені гетьмана Сагайдачного) було доручено захопити станцію Коростень. Чернігівським самостійникам наказано перетяти залізницю Гомель — Бахмач і захопити Бахмач. Сформована державниками частина в Полтаві мала захопити станцію Ромодан, а вірна частина з Кременчука — Знам’янку. Дислокований в Олександрійському повіті кінний полк, що перебував під впливом самостійників, ще 29 червня роззброїв росіян, забрав коней, перетворився на українську частину. І чекав наказу. В Одесі, крім Гайдамацького полку, на який самостійники мали значні впливи, був ще й український кулеметний підрозділ. За сприятливої ситуації ці частини мали захопити важливу вузлову станцію Вознесенськ. Слід відзначити, що Братство самостійників чи не на кожній більшій телеграфній станції мало два-три довірених телеграфісти, через яких можна було таємно передавати накази.
Третього липня 1917 р. полуботківці виставили низку ультимативних вимог до Центральної Ради і Тимчасового уряду: «Ми, українці-козаки, — говорилося в їхньому зверненні, — не хочемо мати свободи лише на папері, або пів-свободи. По проголошенні 1-го Універсалу (2-го Універсалу ми не визнаємо!) ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись із російським урядом. Визнаючи Центральну Раду за свій найвищий уряд, поки що виганяємо зрадників без її відома. Коли все опануємо силою, тоді цілком підпорядкуємось Центральній Раді. Тоді вона пануватиме у Києві та по всій Україні як у власній хаті. Тепер же, коли починається повстання, ми виставляємо 6 своїх людей, котрі мусять усім кермувати».
Центральна Рада відкинула самостійницькі вимоги полку імені гетьмана Павла Полуботка і вкотре закликала від’їхати на фронт захищати «матушку Росію». Тоді 4 липня вранці відбулася нарада безпосередніх керівників повстання. Полуботківців представляли прапорщики Майстренко і Квашенко, поручник Романенко, молоді урядовці Осадчий та Сподаренко. Всі вони були членами Союзу української державності, а двоє водночас належали до Братства самостійників. Саме на цій нараді було розроблено конкретний план першого в новітній українській історії повстання проти росіян.
О 1-й годині ночі 5 липня 1917 р. полуботківці вирушили зі свого збірного пункту. Самостійники, які були у складі Богданівського полку (Віктор Павелко, Григорій Лук’янів, Калениченко та інші), влаштували справу так, щоб тієї ночі склади з амуніцією і зброєю вартували козаки-самостійники. Завдяки порозумінню було інсценізоване «захоплення» зброї. Подібним же чином «захоплено» зброю, набої і вантажні машини в 5-му авіапарку і залізничному батальйоні. Озброївшись, полуботківці увійшли до міста. До них приєднались дві сотні богданівців.
Свідком цього історичного виступу став член Центральної Ради Юрко Тютюнник. Він писав, що «рух мовчазної колони робив грізне враження». Юрко Тютюнник вибіг на вулицю і пішов поруч із колоною, «якій не було видно кінця». Тютюнник розпитував, «куди йдуть козаки». «На мої запити або зовсім не відповідали, — згадував він, — або говорили коротко і рішуче: «Йдемо кацапів бить… Йдемо допомагати Центральній Раді творити наше життя».
Заарештувавши начальника київської міліції Лепарського та московського коменданта міста, полуботківці захопили телеграф і Державний банк, зайняли Печерську фортецю, «Арсенал» та артилерійські склади, захопили всі районні відділи міліції, роззброїли міліціонерів і юнкерів, поставили варту коло урядових установ, зайняли інтендантські склади і розігнали висланий проти них 2-й запасний батальйон («Речь», 17.07.1917, «Биржевые ведомости», 17.07.1917).
За кілька годин не визнаний Центральною Радою полк імені гетьмана Павла Полуботка опанував Київ. Очевидець подій Федір Дудко так описував виступ полуботківців: «У повітрі було тихо, сонце світило яскраво. Заповідався чудовий погідний день. Я дійшов до Бессарабки й повернув був на Хрещатик, коли раптом увагу мою звернув на себе якийсь мовчазний похід маси людей на Васильківській вулиці. На чолі того походу запримітив я велике жовто-блакитне знамено. Я зупинився. Не тому, що походи з українськими прапорами були рідкістю в ті часи… Той похід… сильно вразив мене якоюсь відмінністю, небуденністю, непохожістю на всі інші походи. Був се глибоко мовчазний зосереджений рух маси людей, що мав якусь певну, заздалегідь намічену, важну ціль — і ця його певність, рішучість і мовчазна урочистість мимоволі передавалися глядачеві. Так могли йти люди тільки у бій, на діло, якого кінцем була смерть або перемога.
Рішучість і зосередженість цієї маси людей на ціль, до якої вони йшли, була так різко позначена… що в цій лаві людей, в цьому потоку окремих людських тіл, не помічалося окремих постатей. Це був живий моноліт, скований єдністю наміру й цілі. Таких походів ні перед тим, ні потому я ніколи в свойому житті не бачив. Він на ціле життя лишив у мене незатерте, глибоке враження.
Я стояв мов окаменілий і дивився. Таке враження, як і на мене, зробив цей рух і на масу інших людей, що були в той час на вулиці. Всі зупинилися й мовчки вглядалися в цю сіру, рішучу, одностайну, похмуру масу війська, що без команди, мовчки сунула ряд за рядом, різко вибиваючи крок на вуличному камені й не оглядаючись ні на людей, ні на сонце, ні на погідність чудового ранку. Блискуча щетина багнетів на сильно затиснених в руках крісах без слів промовляла, що це не парад, а данина на вівтар своєї Батьківщини й свого обов’язку. Хто були ці люди, звідки вони, як називалася та похмура безмовна боєва маса вояків — я не знав. Я тільки бачив, що це було справжнє військо й що на чолі того війська маячив боєвий жовто-блакитний український прапор.
Ряди війська густою лавою проходили ряд за рядом. Дивне, невидане ніколи до того явище: дехто з козаків, тримаючи рушницю на плечі з гостро наїжаченим багнетом, ступав по каменю — босий. Але це не тільки не зменшувало враження, воно його сильно збільшувало. Частина була дуже велика. В ній було не менше 5 тисяч людей. В останніх лавах ішли козаки без рушниць… Більшість — зовсім босі…
Вже значно пізніше довідався я, що той похід незнаної мені частини, який так сильно вразив мене, був історичним походом української стихії, що демонструвала свою живучість, свої права на незалежне ні від нікого існування й свою готовність до чину».
Як не згадати тут слова ініціатора виступу полуботківців Миколи Міхновського: «Ми відродилися з ґрунту, наскрізь напоєного кров’ю наших предків, що полягли в боротьбі за волю України, ми виссали з молоком наших матерів стародавню любов нації до Вітчизни та її свободи і ненависть до насилля над нами… Наша нація вступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення великого ідеалу…
Ми виголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято у нас теж силою… Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, ми не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України!.. Нас мало, але голос наш лунатиме скрізь на Україні і кожний, у кого ще не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемось!»
Здавалося, що справа українська перемагає. Та не було арештоване угодовське керівництво Центральної Ради. Ба більше, полуботківці пройшли повз Педагогічний музей і з ентузіазмом кричали: «Слава Українській Центральній Раді!» І тут на них чекав найболючіший удар: замість сподіваної радості герої зустріли холодну ворожість тих, кому хотіли передати всю повноту влади.
Центральна Рада панікувала. «У всіх — повна розгубленість. Ніхто не знає, що починати», — писав Юрко Тютюнник.
Лише переконавшись, що повстання спрямоване не проти них, угодовці полегшено зітхнути і заворушились. Осмілівши, Винниченко віддав наказ Юрію Капкану силою полку імені Богдана Хмельницького роззброїти полуботківців.
Підполковник Капкан закликав старшин та Полкову раду висловити свою думку, «маючи на увазі, що йдеться про можливість пролиття братньої крови», — свідчив сотник 7-ї сотні 2-го куреня Богданівського полку Іван Островершенко.
45 старшин і полкова рада, яка складалась із козаків, висловилися проти роззброєння полуботківців. Лише п’ять старшин були іншої думки. Вислухавши всіх, Капкан підвівся і сказав:
— Панове старшини! Я дістав від українського уряду наказ роззброїти полуботківців та арештувати їх. Отже, в імені українського уряду наказую вам полуботківців роззброїти.
Сотник Островершенко отримав завдання обеззброїти полуботківців в «Арсеналі». Тієї ж ночі його 7-ма піша сотня вирушила на Печерськ. Усі були пригноблені своєю місією. Йшли мовчки.
Зупинивши сотню неподалік мурів «Арсеналу», Іван Островершенко сказав бунчужному викинути білий прапорець і почати переговори. Наказу про переговори сотник не мав, вирішив так діяти на власну руку — щоб не проливати братньої крові.
Невдовзі з’явився старшина-полуботківець. Із ним домовились, що богданівці увійдуть на подвір’я «Арсеналу», доповнять на стійках полуботківців, а решта вояків (і тих, і тих) складе зброю. Так і зробили. Зброю склали до «козлів». У двох рядах — один проти одного — стояли українські вояки. Що думали вони в цю вирішальну для Батьківщини хвилину?
Переговори були довгими, довелося Островершенку зі старшиною-полуботківцем їхати до Педагогічного музею, де містилася Центральна Рада і Генеральний секретаріат. Повернулися до «Арсеналу» разом із генералом, представником уряду. Той пообіцяв задовольнити вимоги полуботківців, а саме: затвердити полк, видати достатню кількість зброї, набоїв, одягу та налагодити харчування.
Тим часом Капкан оголосив себе комендантом міста. За його наказом було звільнено всіх заарештованих росіян. Їм повернули зброю… Після цього юнкери і 2-й понтонний московський полк спробували атакувати полуботківців на Печерську. Полуботківці залягли на валах і прийняли бій. Росіяни, втративши кілька бійців, змушені були відступити. Більше бажання йти в атаку вони не виявляли.
Успішнішими були напади росіян на малі стежі полуботківців. Дійшло до того, що, побачивши жовто-блакитні стрічки, москалі обстріляли й патруль богданівців, вбивши одного та двох тяжко поранивши. Отак кров’ю заплатили богданівці за зраду свого командира. Кров цих козаків також і на руках керівників Центральної Ради…
А дисципліновані вояки-полуботківці виконали наказ уряду. У бойовому порядку повернулися вони до своїх касарень.
Оберучев, що внаслідок зради Винниченка та Грушевського повернувся до міста, наказав юнкерам оточити касарні полку імені Павла Полуботка.
Восьмого липня москалі почали обстріл його позицій із гармат і рушниць…
У цей час керівники Центральної Ради через пресу ширили ганебно-підлі чутки про виступ полуботківців як про бунт дезертирів, які боялися йти на фронт і намагалися таким чином врятувати свою шкуру.
Богданівці мимовільно знову завдали удару: відволікши увагу полуботківців під час переговорів, вони й самі не помітили, як москалі перейшли у наступ. Вбивши трьох козаків та багато поранивши, ворог вдерся в касарні… Обеззброєних били прикладами, шаблями, грабували їхнє особисте майно, всіляко принижували…
Радісний Винниченко запопадливо поспішив повідомити «Російське правительство» про придушення виступу полку імені гетьмана Полуботка… Всі заходи з нейтралізації полуботківців зробив Генеральний секретаріат «у тісному порозумінні з місцевими російськими комітетами»…
Керівники повстання, бачачи безвихідне становище, дали згоду, щоб полк імені гетьмана Полуботка пішов на фронт і, відзначившись, намагався при першій нагоді пробиватися в Україну. Таким чином українські герої хотіли змити з себе тавро боягузів, поставлене їм справжніми боягузами — керівниками Центральної Ради.
29 липня останній ешелон 2-го Українського імені наказного гетьмана Павла Полуботка полк залишив Київ. На фронті їх відразу кинули в м’ясорубку. Полуботківці — національно свідомі українські військові кадри — зазнали жахливих втрат…
А головний винуватець цієї трагедії «драматург» Володимир Винниченко та інші члени Генерального секретаріату готувалися «стати московськими державними службовцями й одержувати платню», яку вже асигнував Тимчасовий уряд — за вірну службу «російській демократії».
Та серед українців ширилося невдоволення угодовською політикою Центральної Ради.
6. Київ. 26 липня 1917 року
Відправивши на фронт захищати Росію полуботківців, Центральна Рада мусила тепер вирішити завдання відправки на фронт богданівців. Провідники Центральної Ради з усіх сил намагалися продемонструвати Тимчасовому уряду свою відданість. Тож і не один раз приїжджали до богданівців намовляти їхати на фронт захищати Росію. А ті їм відповідали, що «мусять обороняти й підтримувати Раду». Утворилася ситуація, за якої богданівці могли би не послухати наказу Центральної Ради, яку самі ж вважали за свій, «хоч би навіть і не цілком задовольняючий, найвищий уряд». Керівники Центральної Ради розпинались у красномовстві, закликали богданівців змити пляму «дезертирів», казали, що йдеться про «національну честь», про «престиж» полку і всього українського руху.
Богданівці ніяк не могли збагнути, чому Центральна Рада висилає їх на фронт, коли в Києві не залишилося жодної української військової частини, яка б могла стати на захист і самого уряду, й України.
Нарешті богданівців намовили…
Виїзд було заплановано на 26 липня. Всіх, хто не хотів йти на фронт битися за чужу справу, відпускали з полку, даючи різні посвідки та направлення у запільні установи. Багато хто з козаків і на фронт не хотів їхати, й українського полку не бажав кидати. До останньої хвилини йшла внутрішня боротьба… Вже навіть коли пролунала команда шикуватися — щоб вантажитися в ешелони, — принципові противники Росії тягли за руки своїх товаришів, не пускаючи їх на вулицю. Коли ж розляглася команда «кроком руш» і сотні рушили, то й ці українці, не бажаючи залишатися поза полком, приєднались до своїх сотень.
Недарма боролись вони до останнього… Може, відчували, що будуть жорстоко покарані за те, що йшли захищати гнобительку-Росію?
Трагедія справді була дуже близько…
Ешелон 2-го куреня сотника Хилобоченка вирушив о 21.40. У момент від’їзду козаки дали прощальну сальву своїй столиці. Несподівано з-за будинків у бік ешелонів почали стріляти міліціонери та кірасири. Потім полетіли кулі з боку Солом’янки. Коли ешелон проїжджав попри Київський вокзал, із перонів посипалися постріли міліціонерів. Публіка протестувала, але на неї не звертали уваги — такою була лють москалів на богданівців. За що? За те, що мимовільно допомогли їм здолати полуботківців? Абсолютно справедлива, як на мірку росіянина, плата за допомогу…
Постріли затихли, лише коли поїзд минув вокзал. Тоді міліціонери і кірасири кинулися запасатись набоями та займати нові становища — адже за 40 хвилин тут мав пройти новий ешелон Богданівського полку.
Козаки другого ешелону салюту рідному місту вже не давали — на наказ курінного вони склали набої та зброю в окремий вагон, який було запломбовано.
Та тихого прощання не вийшло — на цей раз обстріл почався з Батиєвої гори. Однією з куль було смертельно поранено козака — він помер на руках матері, яка його проводжала «на війноньку»…
По мірі того як потяг наближався до Київського вокзалу, стрілянина наростала: москалі сипали кулями з обидвох боків тору. За Кадетським мостом потяг зупинився. Виявилося, що вбито п’ятеро козаків, а 18 осіб поранено. Дивно, але богданівці продовжили шлях на фронт. Та москалі не заспокоїлися і з-за насипу продовжували обстріл. Потяг же їхав ніби навмисно повільно.
На підході до станції Пост-Волинський кірасири 2-го гвардійського та «казакі» 17-го Донського полків майже впритул розстріляли із кулеметів перший ешелон. Богданівці опинилися в пастці: адже потяг перебував між двома високими насипами, на яких укріпився ворог. До того ж росіяни замкнули семафор.
Пострілів у відповідь не пролунало, адже богданівці не мали зброї. Із вагонів летіли лише крики поранених… Врешті пальба вщухла. Ешелон було оточено. Москалі почали бити людей кольбами рушниць. Полонених всіляко принижували. Чулися вигуки:
— Ми вам пакажем автономію! Ми вам пакажем Украіну!
Одного богданівця застрелили вже після обеззброєння. Іншого зарубали шаблями. Лікар полку імені Богдана Хмельницького даремно просив московського начальника дозволити перев’язати поранених. Козаків, б’ючи, відводили на станцію. Потім москалі розграбували ешелон.
Дмитро Дорошенко у першому томі «Історії України» стверджував, що всього було вбито 16 богданівців, а 30 поранено. Насправді жертв було більше. Сотник 7-ї сотні 2-го куреня Богданівського полку Іван Островершенко стверджував, що тільки у його сотні ще під час руху до станції Пост-Волинський було семеро забитих та 15 тяжкопоранених. А в ешелоні їхало чотири сотні, кожна з яких мала по 250–300 чоловік. Сотник стверджував, що під час обстрілу загинуло понад 100 богданівців. Ще близько 50 осіб москалі розстріляли на станції вночі. Крики жертв і постріли добре чули ті, що сиділи під арештом. «Тіла помордованих позагрібали в картоплиння». Шістнадцять загиблих, про яких пише Дмитро Дорошенко, були тілами тих, яких оберучівські кірасири не встигли сховати перед слідчою комісією…
Чи з чистим сумлінням засинали у ту ніч Винниченко, Петлюра і Грушевський? Принаймні своєї вини в тому, що віддали вірних Україні козаків на поталу московському різникові, вони ніколи публічно не визнавали.
Поховали богданівців 31 липня в Києві на Щекавицькому цвинтарі… Зрозуміло, що в російській пресі ніхто розправою не обурювався, навпаки, винними оголосили богданівців. Їх названо «бунтівниками» і «повстанцями». Та звинувачено в тому, що вони першими напали на кірасирів, які, мовляв, нічого не підозрюючи, охороняли залізницю…
Отак Центральна Рада позбавила себе вірних частин і стала добровільним заручником російського Тимчасового уряду. Де вже тут говорити про державну мудрість… А вцілілі богданівці мусили їхати на фронт захищати Росію.
7. Так творилася Українська революція
20 жовтня 1917 року в Києві мав розпочатись Третій всеукраїнський військовий з’їзд. Незадовго перед тим Богданівський полк повернувся з передової чужої війни і розташувався під Волочиськом. Саме звідти вирушили на з’їзд делегати богданівців: інженер Макаренко, Микола Ґалаґан та полковий господар І. Андрущенко. Поїхав і командир полку Юрій Капкан — як член Українського генерального військового комітету.
Делегатів від різних військових частин і флоту та гостей зібралось на з’їзді понад дві тисячі. Щоб усі вмістились, вирішено було провести з’їзд у цирку Крутікова на Миколаївській вулиці.
Ще до пленарного засідання на вимогу соціал-демократів та есерів делегати розділилися на партійні фракції. Проти цього рішуче виступили самостійники. Та їхній голос потонув у криках соціалістичної більшості. На знак протесту проти поділу українців за партійним принципом самостійники на одній із нарад з’їзду відмовились покинути кімнату, призначену для фракції есерів. Тоді демагогічну промову виголосив генеральний секретар партії соціалістів-революціонерів Микола Ковалевський:
— Трудовому народу непотрібні гетьмани, яких добиваються самостійники, бо гетьмани землі й волі не дадуть; народу потрібні ті, хто дасть землю і свободу, хто веде до соціалізму. Україна під проводом самостійників не дасть землі, не дасть волі трудовому народу.
Після цієї підбурюючої промови есери, яких була абсолютна більшість, виштовхали самостійників у спину із зали нарад.
«Нова Рада» (ч. 169 за 1917 р.) подала такий партійний склад з’їзду: есерів — 783, есдеків — 111, есефів — 24, самостійників — 24, націоналістів-революціонерів — 13, більшовиків — 11, безпартійних соціалістів — 3, безпартійних — 90 та один анархіст. Партійність вісімдесяти делегатів так і не вияснили. Всього зареєструвалося 965 делегатів. Представляли вони понад три мільйони вояків-українців.
На пленумі з’їзду велику промову виголосив Володимир Винниченко. Він розлого оповів про свою поїздку до Петербурга і про переговори, власне, торги Генерального секретаріату Центральної Ради з Тимчасовим урядом, «представляючи все те як революційну боротьбу за інтереси українського народу… Промову свою закінчив Винниченко заявою, що Україна хоче залишатись у федерації з Росією, що Центральна Рада твердо й незмінно стоїть за принцип федерації і що всякі кличі сепаратизму й самостійництва є провокацією». І це він говорив за кілька днів до Жовтневої революції в Росії, коли центральна російська влада з тріском розлетиться вщент, а Керенський, переодягшись на жінку, ганебно тікатиме, рятуючи своє життя!..
До рішучої дії українців підштовхнули більшовики.
По обіді 25 жовтня на з’їзд з’явився голова Українського військового генерального секретаріату Симон Петлюра і заявив, що «важність моменту й серйозність подій, які назрівають, вимагають від учасників з’їзду, щоб вони перервали на якийсь час виконання своїх громадських обов’язків як члени з’їзду та в інтересі українського народу виконали свій обов’язок як вояки. В імені Українського уряду він просив делегатів зі зброєю в руках стати до послуг Центральної Ради. Після короткого обміну думок з’їзд одноголосно постановив зорганізуватись у полк».
Оскільки до богданівців — єдиної на той час української військової частини — вояки-делегати ставились «як до чогось всім близького й дорогого» і певного, то командиром «з’їздівського» полку обрали командира богданівців Юрія Капкана, а полковим ад’ютантом — Миколу Ґалаґана, який, власне, і взявся керувати цією частиною. Капкан вдовольнився становищем «почесного шефа», а невдовзі взагалі зник зі столиці.
Тільки надвечір пощастило дістати з «Арсеналу» 420 рушниць і набої до них. Курені розмістились неподалік Центральної Ради й Українського генерального військового секретаріату — на Фундукліївській та на розі Бібіковського бульвару і Тимофіївської.
У ситуації зорієнтуватися було нелегко. Одначе ставало очевидним, що в боротьбі проти військ штабу Київської військової округи українські відділи кооперуються із ненадійним союзником — більшовицькими загонами, які можуть повернути зброю і проти Центральної Ради…
Близько четвертої години ранку до штабу прибігли два юнаки зі школи прапорщиків, що містилася біля Софіївського собору. Вони сповістили, що школи прапорщиків отримали наказ бути готовими вирушити в будь-яку мить. Куди і з якою метою, юнаки не знали. Симон Петлюра попрохав Миколу Ґалаґана піти до школи і на місці зорієнтуватись.
Командир «з’їздівського» полку разом із хлопцями без охорони вирушив вулицями нічного Києва. Дорогою юнаки сказали, що ніби чули, що їх поведуть до Кадетського гаю. Ґалаґан зрозумів: штаб Київської військової округи концентрує свої сили для відсічі «бунтівникам». Що робити, він не знав, але знав, як поводити себе…
Розмова з начальником школи спочатку не складалася — той говорив із представником Українського генерального військового секретаріату нахабно і зневажливо. Тоді Микола пішов на авантюру і «поінформував», що штаб Київської військової округи, якому підпорядковувались юнацькі школи, втік і що єдиною законною владою у Києві є Центральна Рада та її органи, тому іменем Військового секретаріату рішуче наказав до розпорядження нікуди з відділом не рухатись. У випадку, коли б полковник не виконав наказу влади, з ними буде вчинено за законами військового часу.
Почувши таке, полковник, який досі сидів, підвівся і вже зовсім іншим тоном почав розпитувати, як же йому бути… Ґалаґан охоче допоміг йому, сказавши, що всю відповідальність за законність наказу Генерального військового комітету бере на себе, а полковникові треба лише виконувати накази.
Начальник школи попрохав дати час для наради зі старшинами. Зрозуміло, що, коли б у цей час зателефонували зі штабу округи, авантюра закінчилася б провалом і Микола був би арештований. Власне, полковник і сам міг би зателефонувати…
Ґалаґан не втрачав ініціативи. Побачивши коло себе підполковника, помічника начальника однієї зі шкіл, який на нараду не пішов, богданівець вирішив його використати. Ґалаґан був добрим психологом. Він розумів, що шукати спільника в підполковникові шляхом агітації чи переконання недоцільно, більше того — така позиція могла б викликати підозру щодо законності його заяв і наказів та посіяти сумніви в силі й спроможності влади, від імені якої він виступав. Тому він не переконував, а наказував. Коротше кажучи, поручник увійшов у роль повновладного представника законної влади.
Розуміючи, що кожний старшина мріє стати начальником, Ґалаґан закликав до себе підполковника і сказав:
– Єслі вашево начальніка прійдьотса асвабадіть, то на єво мєстро прізначу вас.
Після цих слів підполковник витягнувся, клацнув закаблуками, взяв під козирок і по-військовому відповів:
— Слушаю-с.
Тим часом підійшли два союзники-юнаки і закликали до зали, де зібрались юнкери. Микола сміливо пішов. За ним відразу сформувалася свита з підполковника, двох комісарів Центральної Ради, що були приставлені до цих шкіл, але досі не мали жодного впливу на події, та оті два небайдужі юнаки.
У залі стояв галас. Раптом хтось із присутніх, побачивши в дверях підполковника, гукнув на повний голос:
— Встать! Смірно!
Усі посхоплювались і завмерли.
Присутність підполковника дуже допомогла поручнику Ґалаґану: той мовчазно засвідчував законність дій новоявленого представника Центральної Ради, а команда «встать-смірно» могла бути скоріше віднесена на честь Ґалаґана, оскільки він йшов першим.
Миколі нічого не лишалося, як відчути, що він є persona grata. Йому підставили стіл, він заліз на нього і рішучим голосом виголосив революційну промову. Сказав, що коли полковник не виконає наказу Генерального військового секретаріату, то буде миттєво усунений із посади. Зрозуміло, не забув Ґалаґан представити нового «начальника школи»…
Справа закінчилася тим, що юнаки заявили про повну лояльність Центральній Раді. Виходив із залу Ґалаґан переможцем. Кілька юнаків-українців закричали: «Слава Україні!», інші підтримали: «Ура-а!»
На старшинську нараду Ґалаґан прийшов як воєначальник. Очі офіцерів палали люттю. Вони засипали українського старшину гострими питаннями. Але той відмовився давати будь-які пояснення, резонно заявивши, що прийшов сюди не для того, щоб мітингувати, а щоб «передати їм військовий наказ, який вони мають неухильно виконати». І вийшов. Через мить за ним вибіг полковник і заявив, що старшини постановили визнати Центральну Раду.
Назад, на Гімназійну вулицю, Микола Ґалаґан вже пішки не йшов, його відвезли в екіпажі з гумовими шинами. Наказ віддав полковник, який ще годину тому був переконаним прихильником «єдіной-нєдєлімой» Росії, а тепер визнав законною владу «сепаратистів». Так творилася Українська революція.
8. Сам на сам із «братнім» народом
Листопадового ранку 1917 року інтендант Київської військової округи полковник Лавріненко зустрів комісара Центральної Ради Григорія Гордієнка такими словами:
— Пане комісаре, почалось! Майстерні застрайкували! Жадають негайно представника Центральної Ради. Он на столі їхній ультиматум. Їдьте скоріше на Печерськ.
Обличчя у полковника Лавріненка дрижало. По ньому було видно, що справа набирала драматичного розмаху. Щоб загасити пожежу, треба було негайно дістати сім мільйонів карбованців, але де?!
Досі Генеральний секретаріат Центральної Ради був крайовим органом Тимчасового уряду і отримував гроші на утримання з Петрограда. Тепер же, коли Тимчасовий уряд скинули більшовики, гостро постала проблема — з яких фондів виплачувати робітникам і службовцям заробітну платню. Більшовики, звісно, не мали жодного наміру фінансувати діяльність Центральної Ради, яка проголосила Українську Народну Республіку. А українських грошей ще не було. На лихо, ще Тимчасовий уряд заборгував робітникам «Арсеналу» та військових майстерень на Печерську за три місяці.
Більшовики використали цю ситуацію і почали підбурювати робітників до страйку, переконуючи їх, що Центральна Рада не хоче виплачувати їм заробітної платні через свій «буржуазний характер».
Напруга на Печерську зростала з кожним днем…
Прочитавши вимоги, Григорій Гордієнко поїхав до голови Всеукраїнської ради робітничих депутатів Миколи Порша, щойно призначеного генеральним секретарем праці Центральної Ради, і доповів про тривожні події на Печерську.
Порш одразу закликав директора Київського державного банку. Та виявилося, що той найбільше міг дати 900 тисяч карбованців.
З тими грошима і поїхав Григорій Гордієнко на Печерськ рятувати ситуацію.
Площа перед майстернями була вщерть заповнена народом. Посеред двору хтось промовляв з імпровізованої трибуни, а натовп загрозливо піднімав догори тисячі кулаків. Григорій Гордієнко відразу помітив надзвичайне піднесення людей — було видно, що терпець у них увірвався і вони готові до рішучих дій.
Залізна брама була широко розчахнута, та багато хто вже не міг протиснутися на подвір’я. Все ж, коли водій комісара Центральної Ради дико заревів сигнальним гудком, люди інстинктивно розступилися і автомобіль вкотився до двору. Зупинились перед самою трибуною. Біля неї стояли представники Московського, Київського та районних комітетів профспілок, за ними — тисячі жінок-кравчинь, за якими товклися шевці, кравці, чинбарі та «відомі більшовики» — арсенальці. Всього на мітинг зібралося близько двадцяти тисяч розгніваних.
Всі жадали негайної — і позитивної — відповіді на свої домагання.
Григорій всім єством відчув загрозу життю, але холоднокровності не втратив, бо розумів, що його доля залежить і від нього також. Він вже обрав тактику — противник повинен виговоритися першим. Тож і запропонував уповноваженим висловити свої вимоги до Центральної Ради.
А їм цього й треба було. Один за одним виходили на трибуну промовці, й палкі та гнівні слова летіли над площею. Першим, зрозуміло, виступив «сєвєрний брат» — представник Центрального (Московського) «профсоюзу», за ним — талановитий оратор, місцевий більшовик Леонід П’ятаков… Останньою промовляла місцева комуністка — кравчиня.
Всього викричалось близько кількох десятків людей. Вони на всі заставки лаяли царизм та «буржуазну» Центральну Раду з її «міністрами-генералами», казали, що від панів, які засідають у Центральній Раді, нема чого чекати добра. «Ліш рабочє-крєстьянская власть защітіт прастой народ!» — такий був лейтмотив усіх виступів.
Усе ж вимоги висували Центральній Раді. Головне домагання: негайно виплатити платню «за всі місяці революції», далі збільшити платню вдвоє «й прийняти на себе відвічальність за всі ті кривди, які учинив їм царат».
Кожного промовця люди зустрічали бучними оплесками та образливими вигуками на адресу Центральної Ради.
І без того величезне обурення зростало.
Григорію Гордієнку здавалося, що тисячі м’язистих рук щомиті були готові схопити його і розірвати на шматки.
Він не помилявся.
Витримавши паузу після останнього промовця, Гордієнко, не виказуючи свого хвилювання, поволі зійшов на свою голгофу.
Робітництво одразу вибухнуло люттю.
— Далой! Буржуй! — гнівно заволала під’юджена промовцями багатотисячна юрба.
Козак Грицько стояв мовчки, чекаючи, коли натовп вщухне. Справді, через якийсь час задні ряди стихли та ще й почали вимагати від тих, хто стояв попереду, дати висловитися промовцю.
Першими вмовкли чоловіки, але жінки-кравчині продовжували вихлюпувати свої бурхливі емоції. Тож чоловіки почали їх досить грубо заспокоювати. Але ті не вгавали та ще й відгризались. У натовпі почалися сутички… Чоловіки швидко довели свою правду неврівноваженому жіноцтву…
Зрештою кравчині отямились. Настала повна тиша. І лише як відгомін бурі несподівано долинув самотній жіночий голос:
— Бор-жу-у-уй!
За ним із тисяч грудей вирвалося:
— Тс-с!..
Вичекавши ще хвилину-другу, комісар Центральної Ради почав:
— Товариші!
І вмить натовп обурено заревів:
— Па-русскі, па-русскі! Нє панімаєм!
— Добре, буду говорити «по-русскі»…
Оминувши політичні вимоги, Григорій Гордієнко звернув увагу, що конкретні запити, тобто запити матеріальні, для всіх, що зібралися, напевно, є головними.
— Товаріщі! — говорив він. — Ізвєстно лі вам, что нє Центральная Рада, а рабочє-крєстьянская Москва нє дайот вам дєнєг? Прєдставітєлям Московского профсоюза навєрняка ізвєстно, что 14 міліонов, какіє дожни бить пєрєдани Центральной Радє для вас, чєтирє дня назад билі скорим поєздом отвєзєни в Бєрдичєв. Стидно вам, товаріщі, так распінаться за інтєрєси рабочєго класа, когда ви самі лішилі рабочіх етіх дєнєг. Ви самі, возможно, своєй рукой подпісалі дєкрєт, котрий прирьок рабочіх, женщін і іх дєтєй голодать!
Враження було величезне. Робітники нахмурились й напружено думали.
— Товаріщі, вот вам мой автомобіль, обєрітє от сєбя 5–7 чєловєк, я видам ім аружиє, і пусть оні нємєдлєнно єдут в Бєрдічєв і получат там 7 міліонов, какіє вам прінадлєжат. Правітєльство Центральной Ради разрєшаєт вам получіть іх для сєбя!
На подвір’ї почулися вигуки:
— Вєрно! Вєрно!
Залунали оплески. Хтось із робітників-шевців закричав:
— Слава Центральній Раді!
Із полегшенням Григорій Гордієнко вже направився був до виходу, коли на нього впала фурія. Її бліде обличчя тремтіло, а очі палахкотіли пекучим вогнем ненависті.
— Таваріщі! — істерично загукала вона. — Стидно паддаваться правакационним рєчам! Вєдь за наши дєньґі он виучілся прєкрасно ґаваріть! А ви уж і рассолопілісь. Таваріщ камісар, пакажитє сваю руку!
Жінка енергійно вхопила Грицька за лівий лікоть і піднесла його руку догори.
— Развє ето рука пралєтарія?! Ето афіцер ґаваріт, а ви єво слушаєтє!
«Я не годен переказати, що сталося з мітингуючими, — згадував пізніше Григорій Гордієнко, — крик, стогін, істерики, погрози, оплески — все злилося в один дикий ґвалт…»
А всю цю какофонію покривало могутнє:
— Далой! Правакатор!
Найстрашнішими були жінки. Від них йшла основна небезпека. Розпатлані, запінені, скрегочучи зубами, вони кинулися до трибуни і вхопили промовця за поли.
Момент був вирішальний. За мить Грицько вже міг бути на землі під ногами озвірілої юрби. Та не страх, а шалена злість закипіла в душі козака. Він різко, широким помахом, розсік перед собою повітря. Він готовий був кинутися у бій проти всіх, проти всього ошалілого натовпу. «Я не знаю, що говорило їм моє обличчя, — згадував Григорій Гордієнко, — але многотисячний озвірілий натовп вмент замовк. Жіноча лава… посунулась назад».
— Товаріщі! — з дивною певністю вирвалось у нього. — Я знал в часи царізма провокаторов, я слишал про іх грязниє провокациі, но такіх провокаций, как сєйчас, царізм нє знал.
Григорій повернувся до комуністки, вхопив її за правицю і несподівано підняв догори.
— Покажитє, товаріщ, своі рукі!
Її біла як сніг рука раптом протяглася в повітрі. І сонце змовницьки заграло в дорогих камінцях її золотих обручок.
— Товаріщі! Разніца между моімі рукамі і етой женщіни развє та, что она імєєт трі золотих кольца, а я — ні одного.
— Далой! Вон! Правакаторша! — ще страшніше загуло на просторому дворі, оточеному звідусіль високим муром і будинками майстерень.
Ще луна не вляглася, а Григорій Гордієнко вже спустився з трибуни та розпорядився, щоб представники комітету вибрали з-поміж себе делегацію до Бердичева, і передав їм свій автомобіль. Та непомітно кинув шевцеві, який кричав «Слава Центральній Раді!», аби шевці негайно зібралися в своїй майстерні. Там він роздав 900 тисяч карбованців.
А за три дні з Бердичева повернулася робітнича делегація і привезла гроші. Вибух на Печерську було ліквідовано.
9. Був третій день Різдва 1917 року
У старшинському зібранні Богданівського полку о 8-й годині вечора вже майже нікого не було. Більшість старшин проводила вечір у знайомих та родичів. Несподівано до приміщення «якось знервовано швидко ввійшов сотник З-й», помічник командира полку. Озирнувшись, він таємничим голосом звернувся до молодшого старшини Методія Довбні:
— Слухай, чи згоден ти зі мною поїхати?
— Чому ж ні? З великою радістю, — відповів Довбня щиро, бо шанував сотника як хороброго і розсудливого старшину «і тому наперед дав згоду їхати з ним куди б то не було».
— Радість невелика, бо відтіля, може, й не доведеться повернутись.
Відвівши Методія до іншої кімнати, сотник пошепки розповів: щойно у штабі Київської військової округи отримано повідомлення, що російський главковерх Микола Криленко виїхав на якийсь важливий з’їзд у Рівне; він проїжджатиме через станцію Сарни, і саме тут богданівцям доручено піймати його.
— Так от слухай, — вів далі сотник, — у тебе в сотні є добрі козаки, візьми декількох, прихвати кулемет і все необхідне, і щоб за півгодини ви вже були на пасажирському вокзалі. Головне — нікому ні слова! Навіть тим, хто поїде, нічого не кажи!
За кілька хвилин хорунжий Довбня вже був у своїй сотні. Козаків вирішив брати таких, що за всяких обставин «знали, що робити». Відібрав дев’ятеро козаків. Захопивши ручний кулемет і бомби, швидким кроком рушили богданівці на місце зустрічі.
Була вже дев’ята година вечора, як біля вокзалу зустрілись вони з сотником З-ким. Коло нього було ще з двадцять козаків. Він провів усіх до товарного вагона і наказав із нього не виходити і не висовуватись. Невдовзі до вагона причепили паротяг.
Вже за Києвом сотник розкрив таємницю:
— О 8 годині 45 хвилин через Сарни має проїжджати Криленко. Українське командування наказало нам заарештувати його і привезти до Києва. Відомий номер потяга і те, що складається він із трьох вагонів: другої кляси, товарного, в якому їдуть матроси — варта главковерха, та сальон-вагон.
Інформація піднесення серед козаків не викликала. По-перше, з Києва вирушили занадто пізно і шансів своєчасно приїхати до Сарн було мало. По-друге, варта Криленка могла виявитися чисельнішою за відділ богданівців та й краще озброєною.
Ідею підірвати потяг Криленка відкинули одразу — бо в поспіху забули динаміт. Силоміць вихопити главковерха на станції Сарни теж було мало шансів — окрім особистої варти, у конфлікт на його боці могли втрутитися вояки військових ешелонів, які стояли на кожній станції. Плану так і не виробили. Вирішили діяти, як підкаже ситуація. Головне було приїхати в Сарни раніше за Криленка.
Потяг мчав максимально швидко. Вагончик так кидало, що в ньому насилу можна було всидіти. Стрімкому рухові сприяла телеграма з Києва, зі штабу округи, в якій наказувалося ніде не затримувати цей потяг з одного-однісінького вагона. Та, як не старався машиніст, все ж о 8.45 богданівці були ще далеко од цілі. Але ж не повертатися…
На станцію Сарни прибули близько 10-ї години ранку. Проти вокзалу стояв ешелон якогось технічного куреня. Богданівцям це не сподобалося.
Сотник у супроводі хорунжого Довбні підійшов до вартового на станції і запитав, чи проїхав вже потяг № такий-то.
— Ні, ще не проїхав. Буде години за півтори.
Аж легше стало від такої відповіді.
Тільки відійшли від вартового, як до них підскочив інший залізничник і попрохав терміново зайти до начальника станції.
До кабінету увійшов лише сотник, а Довбня в передпокої, очікуючи сутички, погладжував нервово бомби.
У кабінеті чекали двоє залізничників і один військовий. Першим запитанням було, чи сотник приїхав із Києва за Криленком. Богданівець збентежився, бо не знав, із ким говорить — із ворогом чи приятелями. Може, більшовики здогадалися про мету їхнього приїзду?
— Ні, ми просто делегація з Києва до главковерха, — відповів обережно він.
Тут вже розгубилися залізничники.
Вони також боялися відкритися. Говорили натяками, які можна було зрозуміти по-різному. Нарешті один із залізничників наважився і сказав, що це саме він послав до штабу Київської військової округи телеграму про Криленка.
Тоді вже відкрився сотник. Почали обговорювати ситуацію і план захоплення більшовицького главковерха. Домовилися, що потяг Криленка залізничники поставлять поруч із київським вагоном біля самої стрілки — щоб можна було швидко маневрувати. Під час розмови, близько 11-ї години, надійшло повідомлення із сусідньої станції, що потяг Криленка вийшов на Сарни. За хвилин п’ятнадцять мало початися діло.
Ось і гудок, а ось і сам паротяг вискочив із-за повороту.
Коли він зупинився, богданівці з рушницями навпереваги миттєво заскочили до його вагонів. У цю ж мить паротяг від потяга Криленка було відчеплено, а київський подали вперед і перевели на колію, де стояли вагони главковерха. Причепившись, одразу рушили в напрямку на Київ.
Операцію було проведено настільки блискавично, що ніхто з військових, які перебували на станції, так і не збагнув, що сталося. Тільки солдати з саперного куреня, що стояв навпроти вокзалу, забігали.
«На наше щастя, — писав хорунжий Богданівського полку Методій Довбня у своєму спогаді 14 листопада 1922 року, — варта в потязі була невелика і не зробила абсолютно ніякого опіру. В сальон-вагоні ми захватили 3-х чоловік у звичайному військовому одягу. Чи був серед них сам главковерх, ми не знали, бо ніхто з нас не тільки ніколи не бачив самого Криленка, але навіть нікому не траплялось бачити з нього малюнку чи фотографії. Вже в Київі вияснилось, що це були: товариш предсідателя Ради при ставці главковерха й ще якісь його сотоварищі, котрі їхали на з’їзд в Рівне. Сам же главковерх Криленко проїхав пізніше в звичайному пасажирському потязі».
10. Трагедія на станції Яблонна
Був січень 1918 року. «Сіро-жовта маса бувших героїв» обліпила залізничні шляхи, що вели в Україну.
На станції Шепетівка скупчилося кільканадцять ешелонів із колишніми вояками російської армії. Тисячі голодних і знервованих людей у завошивлених шинелях шукали поживи для себе і коней, а також палива, щоб хоч на якусь мить сховатися від дошкульних морозів.
Та пошуки були марними. Місцеве населення все їстівне давно і надійно поховало від можливих зазіхань, тому вояки були роздратовані й злі. Особливо лютували на машиністів, які не хотіли вести далі ешелони. Їхні пояснення про те, що під Бердичевом зруйновано міст, збуджена юрба не сприймала.
— А чому не їхати через Новоград-Волинський і Мозир?!
– І там зруйнований міст, — чулась відповідь, — та й гайдамаки стоять.
— Неправда, брешуть всі вони, саботують, — була загальна думка.
— Пріставіть к машиністу часавова с рєвальвєром! Паєдєт!
— Баятьса какіх-то ґайдамаков нам нєт надобності, — викрикували хвалькуваті москалі. — У нас столька аружия, что целую армію ґайдамацкую разбіть можна.
І справді в кожному ешелоні було декілька вагонів із найрізноманітнішим озброєнням, а на окремих платформах ще й стояли гармати різних калібрів. Все ж не про війну з гайдамаками мріяли колишні вояки, для них ідеалом було тишком-нишком проскочити без бою поближче до свого дому. Від війни всі так втомилися, що сіро-жовта солдатська маса, яка місила грязюку в Шепетівці, вже не була військом. Учинити самосуд вона ще могла, але не більше…
Врешті три ешелони рушили на північ. В одному з них вертався додому Гордій Няньчур.
Ось уже і Новоград-Волинський недалеко. А якщо він у руках гайдамаків?! Що тоді?
Потяги збавляють хід. Напруга, що була розвіялась, знову почала згущуватись над вояцтвом. Нарешті стали. Після довгої і сумбурної наради вирішили послати до міста дві команди розвідників.
За кілька годин ті доповіли, що в Новограді-Волинському ніякого війська немає і що вокзал вільний.
З пересторогами та острахом ешелони минають місто і вокзал.
Хоч навкруги розгорнула свої чорні крила ніч, мало хто спить — страх перед невідомими гайдамаками не дає спокою. А може, вони в цей час гострять ножі, щоб не з порожніми руками зустріти непроханих гостей?
Як електричним струмом пронизала ешелони вістка, що за станцією Яблонною зруйновано міст, а за тим зруйнованим мостом засіли оті чортові гайдамаки.
Довелося вертати до Новограда-Волинського.
Та, наблизившись до вокзалу, крізь гуркіт коліс почули постріли. Деморалізована солдатська юрба, запакована у вагони, втратила притомність духу і запанікувала.
Дехто почав розбігатись. Тікали переважно до лісу. Ховалися і в ровах біля залізничного тору. «Нікому і в голову не приходило взятися за зброю», — згадував Гордій Няньчур.
А машиністи тим часом завернули ешелони в бік Яблонного…
Вранці від українського командування прибула делегація із заявою. Гайдамаки висунули вимогу повного роззброєння. Лише в цьому випадку вони налагодять міст і пропустять ешелони.
— Зброя мусить залишитися в Україні, — сказав один із делегатів.
Юрба була готова погодитися на ці умови — лише б її пустили далі. Та комісари почали підбурювати людей. І пропозицію відкинули, а делегацію з шести осіб заарештували.
Минуло кілька годин; за цей час нічого не змінилося — ешелони стояли. П’ятитисячна юрба мерзла, хвилювалась і лютувала. «Злоба і ненависть до гайдамаків, що загородили дорогу, росла і збільшувалася», — зазначав у спогадах Гордій Няньчур.
Лайка і прокльони сипалися на голови «хохлів-гайдамаків».
— Да што с німі панькатьса?! — ревіла підбурена юрба. — Ми їх нє троґаєм, а ані нас абадрать хатят.
І натовп кинувся до вагона, де сиділи заложники. Спочатку витягли двох.
Почався допит, який швидко переріс у знущання. Козаків повалили на землю і почали люто бити підборами в голову та тіло. Топталися по обличчях. «Чим далі, то з більшим азартом і озвірілістю знущалися над нещасними жертвами, аж поки вони не були замордовані», — свідчив Няньчур.
Зрозумівши, що їх чекає, решта гайдамаків «через голови озвірілої юрби» кинулась геть із вагона. «Ніхто й оглянутися не встиг», як четверо проворних козаків вітром розбіглися, прямуючи до лісу. Це ще більше роззлостило юрбу, але вже не було на кому вилити свій гнів і розпач.
Тож почали розходитися… В цей час один із замордованих ворухнувся. Це запримітив рудий та кострубатий москаль із посіченим віспою обличчям.
Він підійшов до понівеченого тіла, зняв із плеча рушницю і, не поспішаючи, тричі проштрикнув багнетом груди недобитого, з притиском підраховуючи кожний свій удар:
— Рас… два… трі…
Кацапило наступив чоботом на груди гайдамаці й із зусиллям востаннє витягнув скривавлений багнет. Вбивця намагався посміхнутися до своїх товаришів, але посмішка та вийшла кривою.
Глядачі почали тихо і «якось винувато» розходитися.
Минуло ще кілька годин.
Пристрасті вщухли.
Запанувала безнадія. Тоді й почулись голоси совісних людей, які засуджували розправу над беззахисними. Особливо дісталося рудому москалеві.
Кілька десятків людей підійшло до мучеників. На велике здивування, побачили, що гайдамаки живі. Негайно покликали лікаря і почали приводити їх до тями.
Поранених перенесли на двірець. Їх розтирали снігом, робили штучне дихання. Врешті козаки очуняли. Той, що тричі спізнав московського багнета, виявився сотником української армії.
Був це високий і гарний чоловік із добродушним обличчям та ясними очима. Коли він намагався щось сказати, то напружувався і закривав очі. Але замість голосу з пробитих грудей виривався якийсь хрипкий клекіт. Разом із неясними словами з уст витікала кров.
Все ж Гордій збагнув, що гайдамака просив повідомити про свою смерть наречену. Слабким, невиразним рухом мученик вказав собі на груди.
За пазухою у нього знайшли папери, а серед них — листи від нареченої та її фотографія, підписана в червні 1917 року в Павлограді на Катеринославщині. Сам гайдамака був родом із того ж таки Павлограда. Мав старшинського Георгія за Світову війну.
Збагнувши, що його прохання нарешті зрозуміли, сотник більше не силкувався говорити. На питання вже не відповідав.
Інший гайдамака був ще хлопцем. Його пощастило привести до повної свідомості.
Вигляд він мав страшний: із половини обличчя було збито шкіру, яка звисала за вухом. Із неї на шинель і за комір стікала густа сукровиця. Текла кров і з вибитого ока та численних ран.
Юнак від природи здоров’ям не відзначався: тож і шинель та черевики були йому завеликі. Він тяжко дихав і час од часу озирався. Говорив уривками і мало. Нічого добитися від нього було неможливо. «Лише те, що йому 17 літ, (що) походить із Чернігівської губернії, що в «гайдамаки» пішов по своїй охоті. А більше нічого».
Надвечір українці розпочали наступ. Ешелони в панічному безладі вирушили до Новограда-Волинського, а «поранені гайдамаки залишились на станції Яблонна».
11. На Північному фронті
Січневий сніг вкрив землю. По широкому, обсадженому високими тополями, шляхові їхало кілька вершників. Коні засніженою дорогою бігли весело: їм передався гарний настрій господарів — ті були веселі, бо отримали нарешті дозвіл на формування батареї з українським особовим складом.
Ось із-за дерев виглянула миза, де стояла їхня гарматна бригада. Скоро можна буде зігрітися…
Раптом із брами вилетів вершник. З усієї сили він гнав назустріч, махаючи тривожно шапкою.
— Пане поручнику! Вертайтесь! Не їдьте. Там зараз мітинг. Приїхав комісар… Вас хотять арештувати, — схвильовано кричав козак.
— А де ж голова, де члени ради? — запитав Василь Абрамович, коли козак порівнявся з ним.
— Нема нікого. Вони ще зрання виїхали до мизи Аспере.
Поручник не послухав козака і направив свого коня до брами. За ним рушили й інші вершники.
Ще здаля почули вони, як грізно гомонить мітинг. З вітром долітали окремі вигуки…
Комісар стояв на стільці й, розмахуючи руками, розпинався:
— Таваріщі, какая Украіна?! Ну і што, што мой дєд хахол на ґалавє насіл? Я — русскій чєловєк і вас прізиваю к єдінству!.. Пусть живьот рєвалюция, пусть живьот власть совєтов!
— Так ганьба тобі, як ти зрадив своєму народу. Перевертень! — озвався один із козаків, що під’їхав разом із поручником.
Тут лише комуніст звернув увагу на вершників.
— Таваріщі, ето буржуазная правакация! Вас каламутіт аднаґоднік! А кто єво падбіл? Афіцер! Всьо зло в ваших афіцерах! Унічтожить іх нада! За мной, таваріщі!
І комісар підскочив до поручника та вхопив його коня за повід.
— За мной, таваріщі!
У цей час свиснув нагай і на мить оповив озвіріле обличчя більшовика, залишаючи на ньому червону смугу.
— Геть, погана собако! — крикнув гнівно поручник.
Кінь злякався крику та кинувся вбік. Старшина швидко опанував тварину. Кінь став як кам’яний, тільки нервові дрижаки пробігали по його тілу.
— Дивуюсь вам, — звернувся поручник до українців, яких було чимало серед мітингуючих, — які ж ви нащадки славних запорожців, коли даєте ображати своїх старшин?
— Бєйтє єво, бєйтє! — тримаючись за обпечене нагаєм обличчя, лютував комісар.
— Сривай іх с канєй! — засичали москалі, яких теж вистачало на мітингу.
— Не дамо! — загукали українці. — Це наші!
— Бєйтє єво, бєйтє!..
Сухо клацнули курки карабінів вершників.
Коні, відчуваючи небезпеку, нервувалися.
— Стій! Першому, хто рушить із місця, всадю кулю! — закричав поручник. — Розвідчики, до мене!
І поїхав прямо на мітингуючих. Блідий, зі стуленими вустами, разом із товаришами Василь Абрамович їхав крізь натовп, який поволі розступався перед ним. Очей ворожих бачив він чимало. Та ніхто не посмів доторкнутися до нього.
— Брати-українці, — вже спокійніше гукнув поручник, — я отримав дозвіл на формування української батареї. Не йдіть за провокаторами. Хто почуває себе сином України, хто любить свою Батьківщину і хоче повернутися додому, той буде завтра у мене! А тепер всі по хатах!
— Прийдемо! Всі будемо! — залунало у відповідь. — Не дамо наших на поталу…
— Да ми што, ми нічаво, — виправдовувались ніяково москалі, побачивши, що справа схилилась не на їхню користь.
Тим часом комісар, ховаючись поза спинами мітингуючих, уже тікав.
— Візьми Ястреба, Кутько! — сказав Абрамович джурі, віддаючи поводи.
Подякувавши козакам за підтримку, поручник попередив, що «це ще не кінець».
— Але знайте: як будемо триматися міцно оден одного, то ніхто нас не вразить.
Абрамович вже попрощався з козаками, коли до нього підійшов бунчужний.
— Пане поручнику, — якось нерішуче сказав він, — ви б поїхали на ніч до мизи Аспере.
— Щоб завтра всі казали, що я злякався одного комуніста та втік? Хто ж тоді мені віритиме? — І Абрамович пішов до білої кам’яниці, що ховалася в гущавині саду.
Уночі він, сидячи біля каміна, писав матері листа в Богуслав… Писав, що вже давно був би вдома, та хоче повернутися до України не сам, а разом з українською частиною.
Постріл надворі не дав докінчити думки. Заіржали перелякано коні. Грюкнули вхідні двері, й у кімнатах загупали чоботи рішучих людей.
— Латиші! — промайнула тривожна думка.
Василь миттєво підскочив до дверей і двічі обернув ключа в клямці.
— Атваряй! Атваряй, нє то будєм ламать двєрь.
Ухопивши зброю, поручник кинувся до вікна і розбив шибку. Сильний вітер зі снігом увірвався до кімнати. Ясно спалахнуло вугілля в каміні.
Дубові двері під натиском плечей і під ударами прикладів затріщали.
Розбите вікно було невелике за розмірами, щоб вилізти через нього. Довелося вибивати раму. У цю мить гримнули постріли і від дверей відлетіло дві тріски. І полум’я блиснуло в каміні.
Відскочивши від вікна, Василь наштрикнувся на крісло. Біль підказав рішення. Вже не думаючи, схопив він крісло і з силою жбурнув у вікно.
Разом із кріслом вилетіла і рама.
— Ну, Боже поможи, — перехрестився старшина і кинувся в темряву.
У цей час впали двері. Та Василь вже біг по засніженому саду. Навздогін йому стріляли з вікна…
— Це ви, пане поручнику?! — раптом із-за дерев долинув шепіт джури Кутька.
— Я.
— Ну, слава Богу, ось ваш кінь, скачіть звідси скорше.
Яким рідним був цей голос!
Вмить поручник вже був верхи.
— Дякую, Кутько. Я тобі цього не забуду! Я — в Лоон за партизанами.
— Візьміть хоч мою шинелю та шапку.
Але поручник вже вдарив острогами…
За дві години порядок у гарматній бригаді було відновлено: під натиском партизанів червоні латиші і москалі накивали п’ятами.
Усе ж мрія Василя про українську батарею не здійснилась: тоді ж, на початку 1918-го, російські війська під натиском німців відступили з Естонії і бригада, де він служив, опинилась аж у Поволжі. Там поручника арештували — «за врєдноє вліяніє на салдат і кантррєвалюцию». Лише завдяки щасливому випадку він вирвався із Саратовської в’язниці й з невеликим гуртом одчайдухів дістався України, «де вже в рідному війську не оден раз змушував большевиків пожалкувати про його втечу».
12. Проголошення незалежності та перші бої за неї
Проти 4-го Універсалу голосувало лише чотири члени Центральної Ради, і то представники російських партій.
Російські меншовики виходили із залу похмурі, а Михайло Балабанов (єврей за національністю) був просто розлючений. Українці ж вітали один одного, чоломкались. Вони виглядали як іменинники — хоч донедавна і були противниками української самостійності. Остаточно протверезіти від ілюзій про можливість жити в «новій федеративній демократичній» Росії домогла їм розпочата Петроградом війна. Справді, як жити двом частинам однієї держави разом, у дружбі й мирі, коли одна з них веде проти іншої війну? Своєю нещадною політикою Росія допомогла протверезіти багатьом автономістам.
Та радісний настрій поєднувався із тривогою за долю державності. Тривогу посилювало й те, що на урочистий акт проголошення 4-го Універсалу на Софіївському майдані прийшло дуже мало людей. Член Центральної Ради Микола Чеботарів згадував, як він у цей день заліз на дах висотного будинку праворуч від Софії. Відкрилася чудова панорама Софіївської площі. На вкритому снігом величезному майдані чорнів малий гурт людей, що очікував Михайла Грушевського, який повинен був урочисто проголосити 4-й Універсал. «Не було спонтанного зрушення цілого Києва, не була заповнена площа «по береги».
Відповіддю на проголошення української державності було більшовицьке повстання. Ще тиждень не минув від оприлюднення 4-го Універсалу, як на вулицях Києва почалися справжні бої. Вони йшли по всьому Києві. Чіткої лінії фронту не було. «А тим часом «браття козацького роду», які позбирались у Києві у великій кількості та називали себе полками імені різних українських героїв, оголошували свій знаменитий «нейтралітет» у боротьбі між військом Української Центральної Ради та московськими большовиками; вони (козаки цих полків. — Ред.) лишались сторонніми глядачами в цьому нерівному двобої й спокійно лускали насіння. Більше сумного та й, мабуть, більш ганебного видовиська не можна чи дуже трудно собі уявити».
У дні боїв члени Центральної Ради продовжували натхненно працювати над законодавством — хоч треба було йти в касарні переконувати козаків відмовитися від згубного для України «нейтралітету» та виступити збройно проти заколотників. Але центральнорадівцям більше до душі було вдосконалення нікому непотрібних проектів. Микола Чеботарів, який чимало зробив для розбудови українського війська, констатував: «…До касарень уже українського війська абсолютно ніхто з наших «діячів» не заглядав, жодної праці — ні національної, ні політичної — серед українського війська не переводилося. Все козацтво добре їло, не гірше спало, лузало насіння, грало, правда, в українські картярські ігри… і тинялося по вулицях… Так будувалася нова, молода Українська держава!»
Невеликі українські частини контролювали незначну частину міста: вони боронили квартал між Великою Володимирською, Пушкінською, Фундукліївською та Бібіковським бульваром (тут містилися Центральна Рада, Військовий секретаріат і штаб Гайдамацького коша Слобідської України); квартал між Лютеранською, Інститутською, Мерингівською та Банковою (тут перебували штаб коменданта київської залоги — коло кірхи, штаб Вільного козацтва м. Києва — біля кінного цирку П. Крутікова, Генеральний штаб — на Банковій, 5 та Державний банк на Інститутській, а також квартал у районі Львівської вулиці, де розмістилися Січові стрільці, й касарні богданівців у Печерській цитаделі якраз проти «Арсеналу».
Головним осередком повстання став «Арсенал». Опанували більшовики й майстерні Києва-1, околиці пристані та район між Крутим узвозом і Собачою тропою. Районами найвпертіших боїв були Софіївський майдан, де йшли бої за телефонічну станцію, та відтинок між «Арсеналом» і Державним банком. Особливо тяжко було богданівцям, бо кулі з «Арсеналу» літали в їхніх касарнях.
Із другого боку «Арсеналу», в касарнях біля Миколаївських воріт, розташувався Український сердюцький імені гетьмана Сагайдачного полк, що, як і всі сердюки, оголосив «нейтралітет» та «залюбки не лише перепускав арсенальців, але й продавав їм їжу та набої». Такі ж «нейтральні» частини були розташовані в гарматній військовій школі у Кадетському гаю (Сердюцька гарматна бригада), в казармах колишнього Луцького і Бендерського полків, та й у самій цитаделі стояв Шевченківський полк, який приїхав із Петрограда вже добре розпропагандований. Були ще вкрай пасивні кінний полк Вільної України та піший полк імені М. Грушевського. Цих «нейтральних» і «напівнейтральних», зазначав командир гордієнківців Всеволод Петрів, було так багато, що вони перевищували числом обидві сторони конфлікту.
У Києві свистали зусібіч кулі, чулись гарматні вибухи, а в Центральній Раді сперечались над земельним законом. Стріляли вже й коло самого приміщення Педагогічного музею. Члени Центральної Ради, зрозуміло, чули рушничні вибухи та черги кулеметів, але до тями їх це не приводило.
Якраз у розпал боїв із Білорусі прибув Запорозький полк кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка на чолі з Всеволодом Петрівим. 20 делегатів від нього, брудних і обдертих, у кошлатих сибірських шапках, але з лискучою від чистоти зброєю, прийшли до Педагогічного музею, щоб зголосити Центральній Раді своє прибуття. До них вийшов «сам» сивобородий «батько» Грушевський.
— Ну ось я, що хочете, діти? — впевнено промовив він.
— З далекої Білорусі, без всякого наказу, прийшли ми сюди у Київ та до вас, батьку. На фронті нам казали, що ви тут усі чисто буржуї, а прийшли ми сюди, то не можемо дати собі ради: не знаємо, хто з ким та за що в Києві б’ється.
Замість закликати вояків захистити проголошену 4-м Універсалом українську державність, Михайло Грушевський почав виправдовуватись. Він стверджував, що воякам набрехали про буржуазність Центральної Ради, і на доказ цього представив своїх товаришів — виразного селянина Гаврила Одинця та ще якогось робітника.
Потім виступив секретар військових справ Микола Порш. Він з’ясував, що Секретаріат військових справ щиро йде назустріч демократичним гаслам і прямує до осягнення якнайскорішого спокою, тому й оголосив часткову демобілізацію Південно-Західного фронту, зменшує кількість частин, проводить демократизацію армії. Військовий міністр УНР говорив делегатам полку імені кошового Гордієнка те, що вони вже не один раз чули на мітингах.
Не це хотіли почути гайдамаки. Вони були вкрай здивовані, бо так не підходила дійсність до цих «пацифічно-плаксивих слів»: безупинна стрілянина звідусіль — і «велемудрі» розмови про спокій, якого прагне військовий міністр, а з ним і вся Рада.
Потім говорив Одинець та ще кілька членів Центральної Ради, але ніхто з них не відповів на поставлене питання: хто з ким і за що б’ється в Києві…
Більшовицьке повстання придушили за допомогою богданівців, вільних козаків, гордієнківців і гайдамаків, які повернулися з Чернігівщини. Був узятий нарешті й «Арсенал». Із його казематів почали виносити трупи закатованих у жахливий спосіб богданівців та вільних козаків. Розлючені гайдамаки хотіли постріляти полонених ворогів, та Петлюра не дозволив цього.
— Коли хочете розстріляти їх, — кричав він, показуючи на понуру юрбу, що стояла під високою, з бійницями, цегляною стінкою, — то розстріляйте перш мене! Це ж робітники, які, може, й по несвідомості спровоковані до повстання проти української влади робітників і селян, між ними, може, є чимало й несвідомих українців із тих працюючих, за яких ви ведете боротьбу, і ви їх хочете розстріляти? Я того не дозволю, першу кулю в мене.
— Теж добрий, — похмуро кинув один із гайдамаків волохівського куреня. — А вони навіть наших ранених розстрілювали, та ще й знущались…
Чи знав Симон Петлюра, що в час кривавої січі гуманісти завжди програвали? І що за гуманність одного кров’ю розплачуються інші…
А Центральна Рада, попри свист куль і вибухи шрапнелей у кварталі навколо Педагогічного музею, продовжувала стоїчно працювати. Члени законодавчої комісії ретельно готували проект закону про восьмигодинний робочий день, сподіваючись таким чином заспокоїти робітників. Члени Центральної Ради завзято дебатували кожний параграф, окремі формулювання і навіть окремі слова. Дебатувати, попритулявшись до стін, щоб не зачепила куля.
Грушевський весь час підганяв їх. Нарешті голова законодавчої комісії поніс законопроект на розгляд пленуму Малої Ради. Коли він зайшов до малого залу засідань, то побачив, що майже всі присутні члени Ради стоять одягнені і з шапками в руках. Без обговорення ухвалили вони Закон про права та привілеї робітництва. І посунули до виходу.
Так завершився перший період Центральної Ради.
13. Київ. Гарячий січень 1918-го
Олександр Євтухів прибув до Києва 31 грудня 1917 року. Новий рік, як і кожний фронтовик, він «пересвяткував», але вже 2 січня з’явився до підполковника Юрія Капкана і передав йому всю канцелярію Збірного гайдамацького куреня, розформованого 10 днів тому москалями в Тамбові.
Капкан одразу призначив старшину в розпорядження члена Центральної Ради інженера Михайла Ковенка, який формував Київське вільне козацтво. Як осавул ще не сформованого 1-го робітничого полку Вільного козацтва Києва, Олександр Євтухів рішуче взявся за діло.
Вільні козаки розмістилися на Печерську в приміщенні колишньої Костянтинівської школи, що біля пам’ятника Іскрі та Кочубею. Комплектували полк із добровольців, людей певних, брали «виключно козаків із числа бувших фронтовиків». Впродовж двох тижнів процес формування йшов добре, особовий склад зріс до 350 піших, «чудово озброєних та обмундированих». Козаки носили старшинську форму російського зразка з жовто-блакитною стрічкою на лівому погоні. Та внаслідок наказу військового міністра Миколи Порша, що скасовував ранги в українській армії, старшинськими відзнаками стали шеврони на лівому рукаві.
Несподівано, 16 січня, формування полку перервалося, бо більшовики підняли у столиці повстання. 1-й полк Вільного козацтва було стягнуто на Миколаївську вулицю, до будинку 9Б, до головного штабу. Тут колись розміщувався клуб «Бесіда». Він мав просторе приміщення з підвальним поверхом. Дві його кімнати завалили зброєю, набоями та їжею. Була тут і кімната, де тримали полонених більшовиків. Сиділи тут й заарештовані члени Центральної Ради, її крайні ліві представники, які намагались увійти у змову з більшовиками, щоб скинути українську владу.
На заасфальтованому подвір’ї будинку височіли два стоси дров. Тут розстрілювали. Виводили, як правило, парами… Потім, як набиралася партія, вивозили на вантажівці. Розстріляли тут і робітника-червоногвардійця, якого спіймали з бомбами біля штабу Вільного козацтва.
На все життя запам’ятав його Олександр. Лежав чоловік цей із відритими очима, з чорними «вільгельмівськими» вусами, без чобіт. Хтось, певно, стягнув їх. А на обличчя напаскудили голуби та горобці. З рота та носа тягнулася до землі червона, довга-довга стежечка… Був присутній Олександр і під час іншого розстрілу. «…Жидкові-шпигунові дали 5 кульок, але він, собака, все був живий, тільки схилився навколішки і ніби хотів захистити себе кривавими своїми долонями, — згадував Олександр. — Але гуманна куля козака-катеринославця скінчила його брехливе життя…»
Багато довелося бачити жорстоких картин українському старшині, «але нас примушували до цього, — стверджував він, — бо з нашими полоненими поводились ще гірш».
Гнітюче враження на вільних козаків справила зрада полку Сагайдачного, який у найтяжчий момент оголосив (прихильний до більшовиків) «нейтралітет». Із подвійною радістю виловлювали цих зрадників «і виплачували їм що слід».
Якось Олександру довелося вести з Лютеранської на Миколаївську двох сагайдачників. Обидва молоді, здорові, червонощокі полтавці. Як вони просилися, коли їх вели… «І, брати, пустіть, дітям закажем своїм», і таке інше.
Кімната для затриманих у штабі Вільного козацтва вже була вщерть забита, тож посадили їх у чепурню. А потім, щоб не втекли, відвели до стосів із дровами.
Один із сагайдачників в останній момент попрохав:
— Дайте хоч водиці!
Із рум’яного він став сіро-зеленим…
А потім… А потім було «братовбивство»…
Тим часом із Малої Житомирської привели цілу партію євреїв. Привели в рядах, по-військовому. Це були анархісти. Серед них виявилися і «керенські» офіцери, і доктори, і студенти зі студентками. Під час арешту вони стріляли в козаків. Отже, мусили бути покараними. Все ж козаки виявили стриманість. І біля театру «Аполло» вбили тільки їхнього ватажка Барона. Інші, отримавши по кільканадцять нагаїв, були відпущені.
16 січня Євтухів був ще одягнений у старшинську форму, а тепер вже перебрався в стару засмальцьовану шинельку й таку ж шапчину. Він не ховався, а маскувався. Бо ж міг як штабний старшина бути корисним у штабі Вільного козацтва… Але ні, він вибрав вуличні бої: три дні під «Арсеналом», три дні на Думській площі («погане місце!»), день на Подолі й день на Щекавицькому кладовищі, де разом із Січовими стрільцями ходив у багнетну атаку.
Найзапекліші бої точилися коло «Арсеналу». Багато впало там козаків, але й чимало більшовицьких трупів валялося на подвір’ї «Арсеналу», коли туди увірвалися розлючені гайдамаки. Втрати товаришів і те, що більшовики стріляли розривними кулями, так роззлостили козаків, що «не було пощади навіть більшовицьким сестрам-жалібницям, до того всі озвіріли»…
Хоч і придушили українці комуністичне повстання, але до Києва вже підкочувалась червоногвардійська орда Михайла Муравйова. Чутка, що на допомогу київським більшовикам іде «сам Муравйов», промайнула містом ще під час запеклих боїв. Досі про Муравйова ніхто не чув. І раптом виникли найстрашніші побоювання. Чому? Чому виник «страх перед цим у принципі смішним іменем»? Кияни зі страхом розповідали одне одному про його жорстокість, яка не знала меж. Неймовірно, але найгірші передбачення не тільки підтвердилися, а й перевищили очікування.
Муравйов почав регулярно обстрілювати Київ 18 (31) січня.
Стріляли поперемінно три- та шестидюймівки. Один зі снарядів потрапив у горище шестиповерхового будинку Баксанта на Бібіковському бульварі. Оскільки водогони не працювали, то пожежна команда й не намагалась гасити вогонь. Будинок палав упродовж цілого дня. Полум’я повільно опускалося з поверху на поверх. Від будинку залишився лише кам’яний скелет. Загалом, складалося враження, що від бомбардування постраждала чи не половина будинків у місті.
Київ горів з усіх боків: палав вокзал, догоряв будинок Богрова на Бібіковському бульварі, на Паньківській палахкотів шестиповерховий будинок Михайла Грушевського (під час цієї пожежі загинула надзвичайно цінна етнографічна колекція художника й архітектора Василя Кричевського). В кімнатах уночі було так ясно, що можна було читати.
Ці пожежі «створили одну з найграндіозніших картин епохи бомбардування Києва, рідкісної, повної трагізму краси цього стихійного лиха». Моторошною була картина трагічно-ефектного обстрілу Києва з лівого берега: починалося з червоного спалаху в Дарниці, а завершувалося «яскравою зіркою» вибуху на Печерську.
Обстріл був неймовірно інтенсивний: лише за одну добу Київ накривало до семи тисяч снарядів. «Перший образ більшовизму… — стверджував київський юрист А. Гольденвейзер, — не був позбавлений мальовничості та своєрідної демонічної сили…»
А в киян закінчувались харчові припаси. Тож, незважаючи на обстріл, люди мусили виходити на вулиці в пошуках поживи, мусили стояти в чергах за хлібом. Поруч розривалися снаряди, вбивали то одного, то другого, а люди, що на хвилю розбігалися, знову ладналися в чергу.
Понад тиждень гуділи над Києвом більшовицькі три- та шестидюймові «гості» з-за Дніпра. А місцеві заколотники з товарного вокзалу гатили по столиці запалювальними снарядами. Саме вони запалили величезний будинок Михайла Грушевського, від якого залишилися тільки стіни.
Канонада була страшенна. Подібне траплялось досі тільки на фронті під час гарматної підготовки до великої офензиви.
У ніч проти 26 січня, в ніч, повну блискавиць і грому, українські частини почали неорганізований відступ по Житомирському шосе. Отож вранці кияни нарешті відчули фізичну радість від того, що бомбардування закінчилось: «петлюрівці» відступили, обстрілювати Київ уже не було потреби.
На вулицях — купи змішаного зі снігом битого скла, яке неймовірно тріщало під ногами поодиноких киян, що їх лиха доля в той день закликала на вулицю… На Володимирській гірці швидко з’явилися «свіжі» людські трупи, розлилися «свіжі» калюжі крові біля стін Михайлівського монастиря, а «свіжий» людський мозок вкрив паркани і стіни будинків.
Олександр Євтухів на своє лихо залишився в Києві, хоч і чув, як немилосердно розправляються більшовики зі старшинами. Сховавши зброю під верандою в садочку свого товариша Доната Єфремовича, знищив усі старшинські відзнаки та документи, витягнув більшовицького документа, з яким тікав у грудні 1917 р. з Тамбова.
Та що з того, коли всі домашні знали, що він старшина?! А тут ще служниця ґаздині Зіна мала стосунки з підозрілим типом, який ще до боїв заходив до неї. І він знав, що в цій квартирі мешкає український старшина.
Ранок 26 січня нова влада почала з повальних трусів та арештів. До обіду будинок № 3 на Назаріївській вулиці ще не обшукували. Олександр встиг за цей час привести себе до «нехристиянського вигляду». Тепер він став подібний на звичайного дезертира. Близько 14.00 він пішов до Зіни прохати, щоб не видавала його. В цей час на сходах почулися важкі кроки.
Серце Олександра тривожно защеміло. За мить у кімнату ввалився звір із гидкою, зашкарублою пикою. На ньому висів цілий арсенал зброї: кулеметна стрічка, рушниця, шаблюка, бомби, пістоль у руках і ще один у кобурі.
Ні живий ні мертвий сидів Євтухів на ліжку Зіни. Та бандюк, напевно, прийняв його за Зіниного знайомого. Простягнувши миролюбно руку, він запитав:
— Таваріщ, нє знаєш, ґдє тот афіцер, што живьот здєсь? Спрятался, навєрноє, сукін син…
— Да-а-а, навєрноє, удрал, — невпевнено відповів російською Олександр.
– Імєєт счастьє, а то пєрєбіл би как сабаку…
При цьому володар життя і смерті недвозначно провів перед лицем у Євтухіва пістолетом.
Несподівано Олександр запитав:
— А какой сістєми у вас пістолєт?
Кацапило оживився і почав оповідати. Навіть необережно дав новому знайомому до рук свою зброю, щоб той краще роздивився.
Блимнула думка в Євтухіва розрядити пістоль москалеві у груди. Але що далі? Адже навкруги — повно його братанів…
Нарешті червоногвардієць пішов…
Нагорі господиня пані Бонецька була на грані нервового зриву. Вона з жахом розповіла, що той солдат щойно був тут, питав, де офіцер…
А в Києві панували натовпи босячні з рушницями…
Кияни ж у ці дні рідко виходили на вулицю. Хіба біля анатомічного театру на Фундукліївській постійно збирався натовп: тут кияни шукали своїх рідних, убитих завойовниками.
Із столиці треба було терміново тікати. Серед вільних козаків, як виявилось, було декілька робітників-провокаторів, тепер вони впізнавали і видавали захисників Києва. Видавали і місцеві комуністи-євреї. «Великороси», які складали основну силу війська Муравйова, слухаючи їх, довго не могли втямити, що воно таке «вільні козаки».
— Ти вілєнскій казак? — запитали і в Олександра, коли він проходив через Безаківський міст до залізничного вокзалу.
— Што ти, товаріщ?! Нєт, я нікада ім нє бил.
— Пакажи докумєнти…
— Смотрі…
Папери не викликали підозріння, але «жидюга», який стояв біля русака, вперто наполягав, що «етот тіп» — старшина Вільного козацтва…
Вже на еміграції згадував Олександр січневі бої в Києві, згадував своїх друзів і жертв тієї жорстокої боротьби, згадував двох відважних французів-добровольців, які за кілька хвилин перебили червоних кулеметників на Костьольній, а потім притягли кулемет і допомогли визволити хороброго старшину Кравченка, який із кількома козаками був оточений в одному подвір’ї на Михайлівській вулиці.
Витягував із пам’яті також образ жінки інженера Е. К., з якою кохався у короткі години спочинку від боїв… Навкруги ніби продовжувала гудіти страшна канонада… Їхня господиня, пані Бонецька, її син Стас та інші мешканці квартири поховалися у підвал. А Олександр і пані інженерова не звертали уваги ні на шрапнелі, що рвалися у дворі, ні на те, що мезонін, де вони кохалися, танцював як скажений. У ці секунди Олександру байдужою була дислокація ворога.
Хоч на свою вірну рушницю «Арісака», яка спочивала біля ліжка, він все ж поглядав.
Поглядав із любов’ю.
Бо кохав її найдужче.
14. Несмертельна зустріч зі смертю
(Розповідь богданівця)
24 січня 1918 року богданівець Олександр Фещук стояв із козаками у заставі на розі Олександрівської та Московської вулиць коло заводу «Арсенал».
На імпровізованій нараді з командиром автопанцерника «Чорт», який щойно підійшов із боку Хрещатика на допомогу, ухвалили йти в протинаступ. Панцерник звернув на Московську вулицю і почав із двох кулеметів кропити по більшовиках, що поховалися у дворах. А Фещук із козаками, озброєними кулеметом, із криком «Слава!» кинувся в атаку по Левандівській вулиці.
Козаки думали, що більшовики зустрінуть їх кулями, а тих як вітром здуло.
По дорозі Олександр вирішив на хвилю заскочити до свого помешкання. На подвір’ї він зіткнувся з двірником. Той стиха мовив, що в помешкання йти зараз небезпечно.
Та що не зробить безпечна молодість! Не звертаючи уваги на попередження, Фещук швидко побіг до покою, де мешкав.
Коли прочинив двері, побачив невідомого в сірій шинелі з рушницею напереваги.
— Якого полку?! — не розгубившись, тоном командира запитав Фещук.
— А ти каково?
— Я — богданівець.
— А я — бальшевік!
Фещук миттєво відвів лівою рукою його рушницю, а правою вхопив свій пістоль і крикнув:
— Віддай зброю!
А більшовик, не випускаючи рушниці, зі здивуванням і ніби з докором мовив:
— Таваріщ, ти ж адін!..
Фещук інстинктивно глянув ліворуч і побачив ще двох червоних, що навели на нього свої рушниці. Недовго думаючи, богданівець застромив пістоль за пояс і, подаючи більшовикові руку, сказав миролюбно:
— Товаріщ, разойдьомся!
І, повернувшись, мовчки вийшов.
Постріли не пролунали.
Богданівець, радісний, що вдалося уникнути смерті, знову біг до бою. Його проводжав здивований погляд двірника.
15. Лютий 1918-го у Києві
У Київ прийшов Муравйов. Із перших же хвилин кияни відчули: життя закінчилося. Залишалася лише стрімка стежка до пекла…
Після двотижневої смерті великого міста люди почали вилазити з льохів на вулиці — голод кликав до дії. Втягуючи голови в зимові пальта, зі страхом оглядали вони зруйнований Київ. А на перехрестях вулиць за «недорізаними буржуями» пильно спостерігали червоногвардійці, що прийшли «визволити» Україну від української влади.
Муравйовці були мало схожі на людей — такі жахливі були у них лиця. Та й на вояків регулярної армії вони були неподібні. Кидалось у вічі, що їхній одяг, напевно відвойований у «буржуїв», не відповідав «внутрішньому світу» цих випадкових власників. Та головне — на кожному з них холодно відбивали зимове сонце арсенали найрізноманітнішої зброї. Біля ніг вартових, як вірні пси, тулились кулемети, готові у будь-який момент загарчати злими чергами.
Вулиці Києва спорожніли. Життя вирувало лише на Хрещатику — тут знічев’я тинялись переможці. Траплялись і переможені.
Спочатку натовп не звернув особливої уваги на авто з озброєним людом, яке наближалося до Думської площі з боку Васильківської. На площі авто зупинилось — і матрос, вставши з сидіння, зробив жест обома руками, закликаючи підійти до нього. Обличчя «таваріщєй», що швендяли по Хрещатику, просвітліли. Кияни ж не приховували свого переляку. І було чого: з авто на них виглянули рушниці. Й кулемет описав цівкою півколо. Кияни хотіли дременути, принаймні розчинитися в натовпі, та розуміли, що вже пізно.
Обличчя матроса, і без того грубе та ще й рябе, набурмосилось до краю. В звірячих очах його розгоралося революційне полум’я безпощадності.
Почав він хрипко. Обличчя його враз підстрибнуло, а широкий рот, здавалося, став ще ширшим. Промова його була сумішшю погроз та оголошень. Зокрема матрос повідомив, що «по волі робітників» його призначено комендантом Києва.
Прокричав він і про те, скільки часу вже сумлінно бореться за владу робітників, бідніших селян, похвалився, скільки вже розстріляв офіцерів і буржуїв, у тому числі й у Києві. Сказав, що походить із Дону, де російські офіцери забили його жінку та дитину. Відтоді він і нищить офіцерів, які трапляються йому на дорозі. Загрозивши всім, хто проти нової влади, він пообіцяв, що «не втече й сам Петлюра».
Нарешті авто з комендантом міста рушило далі — й люди з полегшенням зітхнули. Та чи надовго втішились вони? Адже насувалась ніч, якої нетерпляче чекали легіони «таваріщєй» — вони ж бо на Київ дивилися як на велику здобич.
16. Київська трагедія
Вийти з Педагогічного музею було не так легко. Артилерія «братів із півночі» добре пристрілялась і засипала район шрапнелями. Співали свої пісні смерті й кулі. Члени Центральної Ради стояли біля виходу з будинку Педагогічного музею та споглядали на поранене місто. Сутеніло. Зліва підносився чорний дим. За університетом червоніла заграва: то горів прибутковий будинок Грушевського на Паньківській вулиці. На вулицях ніби вимерло.
Ось в університет ударив гарматний снаряд, за ним слідом другий. Гриміло й у районі оперного театру. Більшовицькі шрапнелі раз за разом покривали колишній жіночий пансіон Левашової, де розмістився Військовий генеральний комітет. «І кожен раз, коли гарматний стріл пробивав стріху й вибухав на піддаші, залізна стріха здіймалась великим пухирем, а потім знову спадала. Вирватись із будинку Ради ніяк не можна було; довелось там сидіти й чекати».
У вестибюлі зосереджено походжав Микола Порш. Час од часу він знервовано вигукував, що серед військових керівників «нема тямущої людини», що військові відмовились прийняти його стратегічний план і через це, мовляв, дали більшовикам у руки багато козирів… І це жалівся військовий міністр!..
Член Центральної Ради Микола Ґалаґан таки ризикнув і, пригинаючись від кулеметних черг, рушив до свого будинку на Жилянській. Обкидувало його і мерзлою землею від розривів гарматних стрілен.
Мешканці будинку, де він жив, сиділи в підвалі, очікуючи завершення бомбардування. Лише Миколина теща поралася на кухні. Ґалаґан, взявши шклянку чаю, мовчки засів за «Історію Французької революції». А по стінах будинку, мов горох, торохкотіли кулі…
Уранці прийшла з лавки дівчина-служниця й сповістила, що Київ зайняли більшовики. Вони оточують квартали й роблять повальні труси…
— Вже й до нашого будинку доходять, — з якоюсь безтурботністю сказала вона.
«Коли застукають дома, буде кінець», — подумав тривожно Микола і кинувся до скрині шукати цивільне вбрання, бо досі ходив у військовому. Ледь встиг переодягтися, як червоноармійці зайшли на подвір’я.
Поцілувавши на ходу сина і дружину Ольгу, Микола притьмом вискочив із квартири. Але далеко не зайшов: на сходах сидів червоноармієць із типовою «кацапською» фізіономією. Був він озброєний до зубів: мав рушницю, револьвер, дві бомби, до того ж був оперезаний кулеметними стрічками. Щоб заговорити йому зуби, Ґалаґан вдав, що побоюється бомб.
— Спрячьтє лучше еті самия бомби, нєровєн час, упустітє, апасна вєдь.
— Нічяво, нє апасна, — кацапура був утішений, що дорослий чоловік боїться гранат. А він, сміливець, бач, тримає їх у руках. Та ще й бавиться ними.
— Лучше би спряталі всьо же… — Микола помалу просовувався сходами далі.
— Чаво прятать-то, ані бєз капсулєй… — сказав «воїн революції» і, демонструючи свою «удаль», почав підкидати гранати.
Микола, пройшовши ще кілька кроків, знову ніби з острахом мовив:
— Ви, ваєнниє, панімаєтє, что означаєт «бєз капсулєй», «с капсулямі», а нам, штатскім, ето всьо єдінствєнно… Спрячтє лучше.
Чи Микола виявився гарним актором, чи москаль — до нестями тупим, але небезпека минула. І пішов Микола містом шукати собі пристановища.
А тим часом червоний жах вже навис над Києвом. Сотнями розстрілювали старшин. Удень і вночі арештовували та вели кудись людей, звідки вони вже не вертались. Хапали на вулицях. Шукали вільних козаків, гайдамаків, членів Центральної Ради та міністрів. Розстріляли трьох лівих українських соціалістів-революціонерів, членів Центральної Ради, хоч вони були прихильниками «радянської влади». «Єдина причина була та, що вони були українці. Розстрілювали всіх, у кого знаходили посвідку на внесок до Українського національного фонду. Знущались із портретів Шевченка й, подібно до царських жандармів, палили українські книжки…»
Особливо багато киян було розстріляно в Маріїнському парку. Їх потім вантажними автомобілями звозили до великої трупарні військового шпиталю. «На подвір’ї, — описував член Центральної Ради Яків Зозуля, — я побачив п’ять, а то й більше великих куп мертвих тіл, скинутих з авто, як дрова… Я оглядав ті тіла, що годину тому були ще живі, і шукав знайомих… Було досить зимно; свіжа кров, що витікала з ран, здіймалася над купами густою хмарою».
Трупи лежали по всьому Києву. Така була плата за гуманізм, який виявив Симон Петлюра до побореного на якусь мить ворога.
З Києва треба було рятуватися втечею…
Але й у рідному Требухові, куди з пригодами таки дістався Микола, було неспокійно, бо більшовики скрізь шукали офіцерів. Довелося тікати і з дому — та ночувати в колишнього свого джури Нестора Демидовича…
Одного дня над Требуховом з’явились німецькі літаки. Стало ясно, що німці перейшли в наступ. Більшовики, що отаборилися в селі, почали похапцем продавати селянам за безцінь коней, сідла, вози, амуніцію. Кинувши зброю, пішли врозтіч, вдаючи з себе демобілізованих, що йдуть собі з фронту додому.
Микола наважився повернутися до Києва, який, за чутками, вже звільнили німці. На дорозі ніякого руху на було — все принишкло. Вже коли виїхали за Бровари, погонич показав пужалном поперед себе. Спинивши коня, тривожно вигукнув:
— Он німці йдуть!
Погонич у роки Світової війни був поранений — і якраз на німецькому фронті, й, певно, не міг уявити собі, що з німцями можна зустрітись і мирно розійтись. Ґалаґан наказав їхати далі, але дядько якось нерішуче поганяв коня.
Ось і німецькі кавалеристи. П’ять чоловік. Вони навіть оком не повели в бік підводи. За ними їхала чота, далі сотня, а за нею кінний полк, потім піхота, артилерія і знову піхота з кулеметами… Німецьке військо лилось безперервним сіро-зеленуватим потоком по дорозі з Києва на схід. «А серед тої маси німецького війська виринали окремі фігури українських вершників з національними пов’язками на рукавах та з довгими шликами на шапках. Символ відношення реальних сил двох держав».
У душі панувало сум’яття. З одного боку, серце раділо, що настав кінець російській сваволі й жорстокості, «не буде тепер звірячого нищення людей… трусів, грабунків. Але, з другого боку, була якась непевність…» Що несуть із собою ці суворі люди у сталевих шоломах, що ходять збитими лавами під звуки сопілки?
Українці поставились до німців цілком прихильно, бо ж вони прийшли як союзники. Та й не тільки українці, а взагалі київські обивателі прихильно зустрічали німців, бо ті принесли з собою визволення від більшовицького пекла…
Микола Ґалаґан приїхав до Києва 24 лютого (а за новим стилем 9 березня). Приміщення Центральної Ради було розгромлене: за три тижні нашестя більшовики встигли понівечити все, що мало хоч і опосередковане відношення до «буржуазної» української влади: всі стільці, столи, шафи, скрині, лавки було поламано.
Почали сходитись члени Центральної Ради: всі в брудних чоботах, шинелях, у папахах або картузах, неголені й нечесані, приголомшені недавніми подіями.
17. Що робити з вашим сином?
Засірів тихий лютневий день 1918 року. Хоч весна ще не почалася, але снігу майже не лишилося — хіба десь під плотами сердилися його холодні рештки.
У Бобринці метушилися більшовики. Вони поспіхом вантажили до потяга реквізовані продукти та інше добро. Поспішали, бо знали, що «на всій Україні повстало проти них Вільне козацтво, та ще й була чутка, що німці йдуть». Допомагав обдирати земляків на користь російського пролетаріату комендант — місцевий хлопець 22 років.
Нараз о 2-й годині дня почулось далеке гуркотіння гармат. Більшовики забігали коло вагонів… Першим рушив бронепотяг, за ним — ешелон із награбованим скарбом. Тікали в Совдепію.
Раптом станцію заполонили повстанці. Командир броньованого потяга, що мав прикривати відхід головних сил, побачивши козацтво з розвіяними на вітру шликами, бою не прийняв, а дав команду негайно відходити. Спішили так, що забули на станції коменданта. Тож потрапив він — а разом із ним і кілька урядовців-канцеляристів — у гарячі руки повстанців.
І був суд. Виконавцями Божої кари виступили старшини та декілька поважних, старшого віку козаків. Спочатку вирішили долю урядовців. Оскільки вони людям кривди не чинили, а «лише провадили канцелярію», їм подарували життя.
Почали ставити запитання до колишнього вже коменданта. Той мовчав, усе нижче опускаючи голову — щоб не бачити очей своїх земляків. Але опустити до землі крейдяне, помертвіле лице високому та стрункому юнакові було нелегко. Все одно йому зазирали в очі, шукаючи відповіді на питання: як він міг?..
Несподівано на козацький суд прийшов батько запроданця і попрохав дозволу бути присутнім. Йому дозволили, а потім ще й звернулись із порадою — як чинити з його сином?
У селянина на очах заблищали сльози. Він увесь тремтів. Усі затихли, слухаючи його тяжке дихання.
Хлібороб кусав губи і мовчав. Мовчали й інші. Нарешті він виштовхнув із себе болючі слова:
— Люде добрі! Я знаю вчинки мого сина. Я не можу дивитися в очі ні людям, ні сусідам, яких пограбували большовики. До того спричинився мій син. Та я боюся взяти на свою душу тяжкий гріх… Не знаю, як ви, але я…
Дядько не договорив. «Якось дивно блиснули в нього очі, (він) захитався і, хапаючись, мов п’яний, пішов додому». Він не відійшов далеко, як у його розбитому серці вибухнула луна пострілів — то взяли на свої душі гріх братовбивства інші люди.
18. Перша смерть
Більшовики тікали з Ніжина в паніці: до міста наспіли чутки, що ось-ось підійдуть війська Центральної Ради. Українська молодь, переважно гімназійна, діти отих буржуїв, проти яких так палко виступала соціалістична Центральна Рада, образ на «український революційний парламент» не тримала. Ба більше, бажала повернення цієї хоча й соціалістичної, та все ж української влади.
Організувавшись і трохи озброївшись, гімназисти здійснили наскок на запільну частину більшовиків, яка й без цього нападу мала «відступальні настрої». Кілька сальв лише пришвидшили їхню втечу.
Новоявлені повстанці опанували залізничний вокзал і склади зі зброєю. Знайшовся й авторитетний ватажок — Матвій Твардовський. Він згуртував сміливіших юнаків, спорудив імпровізований потяг із двох вагонів, на кожному з яких поставив по кулемету. Довідавшись, що до Ніжина з боку Володькової Дівиці наближається якась більшовицька частина, отаман вирішив зустріти її ще на підході до рідного міста.
Верст за п’ять від Володькової Дівиці зупинились. Отаман вислав розвідників. Дійшовши до села, вони вилізли на дзвіницю і подали умовні знаки. Тоді 60 повстанців вийшли з вагонів, розсипались у лаву і рушили до села. Пробиваючись через садки і городи, грузнули в болоті по коліна — був початок березня 1918 року.
У цей час з іншого краю в село в’їжджали фуражири кінного полку, що пробивався з фронту на свою «родіну».
Отаман засідку організував вдало: його озброєні діти вміло поховалися за плотами, хатами, клунями — над вулицею, на яку вже вийшов відділ фуражирів.
Як тільки верхівці порівнялися з лівим крилом лави, застрочили кулемети, загавкали рушниці. Після першої сальви декілька вершників полетіло шкереберть, попадали поранені та вбиті коні. Перелякані фуражири, які потрапили під обстріл, посхоплювались і кинулись навтьоки. Один із них виткнувся з-за клуні прямо на рушницю учня Олекси Батюти. Від несподіванки той злякався, та ще більше перепудився втікач. Він кинув додолу карабін і благав дитину не вбивати його.
Олекса, сам переляканий, дрижачим голосом «велів» сісти під кошару. Не встиг полонений заспокоїтись, як підскочив товариш Батюти і закричав на обох:
— Що?! Милувать?! Кого?!
Клацнув замком і звів рушницю. Фуражир, стоячи навколішках, простягнув руку, ніби міг закритись від смерті. Він тільки і встиг викрикнути:
— Таваріщ, нє убі…
Рушниця договорити не дала…
— А-а-а, — застогнав нещасний.
І на Олексу бризнуло щось мокре й тепле.
Фуражир із розбитим черепом конвульсивно гріб землю руками.
Батюта, нажаханий смертю, першою в його житті, одвернувся… Очі його вже не бачили кривавого місива, а вуха… Три глухі удари — «наче щось залізне ковзало по кістці» — остаточно ошелешили його. Він зрозумів, що товариш тричі — для надійності — проштрикнув тіло фуражира багнетом.
Олекса не витримав і зірвався з місця — щоб не чути і не бачити. Він біг за іншими, які стрибали через тини і «стріляли на вітер, не знаючи і на що, і про що, бо ворога не було вже й духу».
Нарешті безглузда погоня за вітром припинилася. На широкому шляху збуджені повстанці зійшлися до гурту. Вони тяжко дихали.
Разом вернулись на місце бою. Знайшли двох вбитих фуражирів, одного пораненого та п’ятьох забитих коней.
Новоспечені козаки хвалилися один перед другим своєю здобиччю — хтось показував кавалерійську шашку, хтось офіцерського нагана. А інший оповідав, як він приборкав двох більшовиків.
Невдовзі повстанський гурт уже вертався потягом до Ніжина. Олекса, забившись у темний кут вагона, продовжував переживати свою трагедію: він із жалем думав про того фуражира, який лишився лежати біля клуні. Уявляв його матір, яка продовжувала чекати сина.
«Пощо та війна?! — думав Олекса. — Нехай вона буде проклята!» Так думав він тоді, але в наступні роки Олекса побачив стільки крові й зазнав стільки лиха, що про той перший свій жахливий досвід згадував цілком спокійно.
19. Подільські «більшовики»
Василя Окіса неприємно вразила вістка про призначення його командиром каральної експедиції проти більшовиків, що засіли в панському саду, неподалік місця постою 35-го австрійського полку. Адже він щойно вранці повернувся з довготривалої відпустки і ще як слід не роздивився та й із дороги не відпочив, а його вже кидають до бою.
Про більшовиків він чув, що це страшні й дикі люди, відтак поводитися з ними треба «коротко»… Тож здивувався старшина, коли командир наказав кожному більшовикові дати 25 «відливаних» — тобто 25 буків, та ще й із кожного взяти по 50 карбованців штрафу і прогнати їх. Хіба в бою про таке йдеться? В бою йдеться про інше…
Надвечір за карною експедицією заїхали вози пана, в саду якого засіли більшовики. В похід вирушили, як сонце вже сідало на спочинок.
Сад був чималенький — не менше як 15 десятин. Не сад, а цілий ліс.
Василь Окіс вислав розвідку, а сам із лавою помалу посувався вперед.
Невдовзі розвідка доповіла, що на віддалі якої версти більшовики розпалили багаття, а їхні коні пасуться в саду. Приспішили ходу, щоб швидше накрити розбійників… Ось розстрільня звузилась і півколом зблизилась до ватри.
Підкрадалися з хвилюванням. Не в одного жовніра перехопило дихання.
Уже було чітко видно постаті більшовиків.
Від них долинав веселий гамір — видно було, що нападу вони не сподівалися. «Зараз ми заберемо їх до полону без пролиття крові», — подумав Василь і, ступивши ще кілька кроків, закричав:
— Руки вгору!!!
Постаті від несподіванки здригнулись. У ніч полетіли зойки.
Більшовики задерев’яніли…
Окіс почав приглядатися до полонених. Він страшенно здивувався, коли побачив, що це були звичайнісінькі подільські дядьки і дівчата. Безборонні й залякані. Вони наполохано дивилися на «австріяків», дивилися як на розбишак. «За що і нащо ви страхаєте невинних людей поночі?» — таке питання, здавалося, висіло в повітрі.
Соромно стало старшині австро-угорської армії, галичанинові Василеві Окісу, що налякав селян.
І став він вибачатися. Казав, що це помилка, що він схибив, прийнявши їх за більшовиків.
Раптом із-за спин жовнірів вискочив панський слуга, який і вів до саду каральний загін, і почав схвильовано пояснювати, що це і є ті більшовики, бо саме вони завели в панський сад коні й пасуть їх, «а се їм невільно».
— Експедиція вислана саме на них, а не на інших, — казав слуга.
Окіс розгубився — не знав, що й робити. Нарешті запитав дядьків, чи справді вони більшовики.
Один із затриманих пояснив, що у місцевих селян своєї паші немає, а в панському саду — трава велика.
— Та й сад цей колись і так був наш, — казав селянин. — Але прийшли ляхи — забрали землю, а тепер дав нам Бог свободу, то чому ж ми не можемо бодай попасти ось ту наших коней, коли вже землі нам не дають? — І додав тихо: — Чи варто карати за те, що ми свого не маємо?
У голові Василя Окіса все враз прояснилося. Він твердо вирішив не виконувати наказу свого начальника — командира 35-го пішого полку австро-угорської армії — й не карати селян. Хоч «для порядку» звелів їм вивести коней із саду…
За тиждень Василь Окіс вже їхав «у закритому вагоні» на австрійський фронт, адже дуже швидко довів свою «неблагонадійність» на «фронті» українському.
20. Вбивча логіка
Студент Української господарської академії в Подєбрадах Данило Усенко, як і інші, отримав завдання з української мови — написати про якусь яскраву подію з часів Визвольної боротьби. 3 лютого 1923 року він взявся за перо. «Події у с. Слідах були лише малою, але виразною часткою того руху, що відбувався у широкому селянському морі Великої України», — так почав він свій спогад…
Земська школа інструкторів сільського господарства існувала в маєтку Подільського губернського земства з 1916 року. Її проблеми виникли відтоді, як у 1917-му зачалася стихійна демобілізація на фронтах Першої світової. Хто тільки не проходив через Сліди… Ці люди й принесли вістку про скинення царя, про Центральну Раду, про те, що земля тепер належатиме тому, хто її обробить.
Міцної влади в селі не існувало — все ж таки до Могилева 20 верст, а до станції Вендичани — 12. І почали селяни піднімати голови. Недовго вони роздивлялися. Пощо довго думати? Коли й так все ясно. Пани втекли, а земля їхня лишилася. 520 десятин було тільки в маєтку сільськогосподарської школи в Слідах… Для початку кинули в приміщення школи гранату. Це подіяло: за кілька днів персонал терміново виїхав, залишивши маєток і школу безборонними.
На Поділлі разом із фільварками і палацами селяни нищили культурні й наукові установи, що існували в помістях передових дідичів. Так розгромили метеорологічну обсерваторію графа Моркова в Ольчедаєві Могилівського повіту, розруйнували Плотянську сільськогосподарську школу князя Трубецького в Балтському повіті…
Селяни не тільки ділили землю і забирали худобу, а й руйнували панські будинки, палили будівлі, трощили музикальні інструменти, — хоч все це можна було використати для власних потреб.
Вандалізм можна було списати на «темноту» селян. Але все ж вони свою логіку мали. Як маєтки залишити в цілості, то пани можуть повернутися, а от на згарища — навряд. Палац — своєрідна панська фортеця. Отож, хто ненавидить пана й не хоче його повернення, — руйнуй все, щоб паном більше в околиці не тхнуло! А різні «метеорологічні обсерваторії» — це «від диявола», а отже, палить їх треба в першу чергу.
Логіка у кожного своя. І однаково незламна, переконлива…
«Чи могла уціліти Слідянська земська сільськогосподарська школа з маєтком у 520 десятин у глухому селі, посеред моря розбурханого селянства?» — запитував себе автор спогаду Данило Усенко. Відповідь була очевидною… Та все ж якщо є влада, то не схилятися ж їй «перед темними проявами селян».
І ось прийшла вістка: всі, хто засіяв панські землі, повинен віддати третину врожаю. Та хто ж добровільно віддасть?! Тільки відчуття неминучості покарання могло змусити селянина віддати частину свого дорібку… Хто відчув небезпеку, вирішив за краще знести до фільварку те, що могли в нього знайти. Мусив погодитися віддати з урожаю частину зерна.
Зрозуміло, селянам радості це не додавало… Отож гетьманська влада, завдяки якій колишні землевласники поверталися на свої угіддя і відшкодували втрачене, селянами трактувалась як ворожа… А тут ще чутки про жорстокі каральні експедиції в інших селах…
Прийшла каральна експедиція і до їхнього села. Перед тим як увійти в Сліди, жовніри зчинили страшенну стрілянину. «Од несподіванки й страху люде втратили тяму». Хто тікав у жита, хто плакав, хто голосив…
Відділ складався з галицьких поляків, які розуміли українську та й вміли нею спілкуватися. Якщо можна назвати спілкуванням суцільну лайку.
Людей били страшно. Лупцювали всіх: і того, хто зізнався, що взяв участь у грабунку маєтку, і того, хто не зізнавався. «Били (тих), хто мовчав, били — хто відповідав». Дісталося всім — і винним, і невинним… «Після цих сумних днів селяне поробились мов шовкові». Й почали звозити возами награбовані речі.
Хто продав уже панську худобу, вертав грошима — і, слід сказати, за досить низькими цінами… Одному бідакові не поталанило. Під час розгрому маєтку і слідянської школи він трохи забарився, а проворніші все розтягли. Залишилося дві шкапи. Він їх брати не хотів, але сусіди таки спокусили його. Невдовзі шкапи подохли, ніякого доходу до бідного господарства не додавши. І от тепер за них треба платити. А з чого? Хоч, може, і невеликі гроші мали стягти з нього як компенсацію, але де їх взяти? Отак став він боржником… І сам над собою сміявся…
15 серпня до села знову підійшло військо… Йшло воно по Вендичанській дорозі. Тепер це були повстанці. Розгромивши кілька фільварків, вони прийшли і у Сліди.
Одразу почалися самосуди. Розстріляли управителя сусідньої економії, досить привітного чоловіка, який жив із селянами в мирі та злагоді. Розстріляли кількох його помічників… Вбили й учня сільськогосподарської школи Василя із Лозової. Кількох арештували, серед них і Данила — як представника «панської верстви», бо ж був він уповноважений відновити школу та приймав від селян пограбоване майно… Затримали й кількох «жидів».
Повстання вибухнуло ще 13 серпня — за 20 верст від Слідів, у районі Ольчедаєва, Ломазова та Вакліївки. Почалося все з невеликого гуртка в 30–40 чоловік. Але чутка, що на 15 серпня призначене повстання по всій Україні, додавала хоробрості й ентузіазму. Отож наступного дня повстанців уже було дві сотні. А 15 серпня зібралося понад тисячу гайдамаків. Багато приєдналося і слідничан. Тим більше що завдання повстанського відділу не виглядало надто важким — треба було лише захопити повітове місто Могилів з усіма його складами…
Повстання охопило район у 25 верст у довжину і 15 у ширину.
Населення скрізь співчувало повстанцям…
Євреїв відпустили: «Вони своє діло мають, то і хай собі йдуть». Хотіли відпустили й учнів сільськогосподарської школи, та була інша думка: «Нащо їх пускати? Попались панки, то й перестріляти. Побачимо хоч, як будуть ногами дриґать».
Вирішили все ж із самосудами покінчити і передати їхню долю на волю громади…
Надвечір 15 серпня почалась «розбивка» повстанців.
«За короткий час виладувались сотні зо всіма старшинами, писарями та хвершалами. Словом — із хаосу виросло муштрове військо».
Почався суд над заарештованими. Данила та ще кількох учнів звільнили, а одного, який допомагав австрійським полякам у пошуках панського добра та ще й місцеву селянку загнав своїми приставаннями на слизьке, скарали на горло.
На ніч багато повстанців розійшлося по хатах сусідніх сіл. У лісі коло вогнів залишилось близько 700 повстанців. На ранок усі мали зійтися разом і рушити на Могилів. Та австрійці випередили…
Власне, все вирішила техніка — австрійці підтягли гармати і залили вогнем ліс. Багато повстанців погинуло, ще більше втекло. «Дядьки спішили до своїх осель, щоб австрійці не застали хату без господаря». Бо австрійці палили ті хати, де не виявилося господаря.
У Слідах стався такий випадок. Австрійці шукали одного із завзятіших селян, який був у повстанцях. Хотіли забити чи арештувати. А знайти не могли. Питали сусідів, а ті казали, що не знають, де він дівся. Хоч той і стояв поруч. Тоді австрійці постановили спалити йому хату. Слідяни звернули увагу командира, що в іншій половині хати, через сіни, живе батько підозрюваного, який ніякої участі в повстанні не брав. Тоді старший австрійців ухвалив соломонове рішення: наказав селянам розібрати і спалити половину хати. Отож слідяни мусили виконати команду. Інші «мовчки дивились на дивовижну справедливість». Дивився і той селянин, чию півхату палили…
«Я бачив селянську душу в той короткий момент, коли селянин вважав себе вільним, — закінчував свій спогад Данило. — Вона чутлива, добра, справедлива, шукає правди, добра, волі й світла. Прямує до ліпшої долі як уміє, часом із прикрими помилками».
Такою помилкою, радше злочином, була й смерть кількох осіб, серед них і учня сільськогосподарської школи Василя з Лозової. Прізвище його автор призабув, казав, що ніби Яковина. Хлопчина цей, писав Данило Усенко, був втіленням «ліпших ознак дитячої душі: уважний, слухняний, розумний, правдивий».
Як зберегти в пам’яті народу і цей образ — невинної жертви вбивчої селянської логіки?
21. Життя здавалося йому карою Божою
— Ходять чутки, що з’явився якийсь батько Махно, що нище всіх, хто «проти народа», — почав стиха розповідь Костенків дідусь. — Вирізує цілі родини, не поминаючи і немовлят, руйнує хутори, пале поміщицькі маєтки… Зачувши це, наш вітрогон і розбишака Щусь[1] зібрав і собі ватагу ледарів та жебраків, що тільки й чекали влучного менту пограбувати чуже добро.
— Та що ви? — перебив діда Валентин. — Вже й жебраків… Та чи ж здібні вони до цього?
— Хто? Жебраки?! — захвилювався старий. — А по-твойому — господарі ото таке творять?! Ні, брат, хто своє має, той і чуже поважає, а хто жебракував, закидав і раніш око на чуже, тому зараз на це й слобода вийшла! Он подивись, що Кубирь безногий витворяє! Правдою[2] став іменуватись! Бач, він за правду повстав! А у Хвисунів власними руками задавив у люльці немовлятко! От тобі й «правда» безнога, оце тобі й жебрак! А ти — «чи ж здібні?»… А Цибулькових хто, по-твойому, вирізав?! Жінок зґвалтував перед смертю?! Кірячка хто приволік прив’язаного з хутора аж до Дібрівки?! Ех! — Зітхнув дідусь і, махнувши рукою, замовк.
Його очі заслалися сльозою.
Помовчавши трохи, він продовжив свої міркування:
— Ось і зараз селяни не знають, що робити: чи тікати в ліс, чи виходить назустріч із хлібом святим та сіллю.
Валентин не збагнув, що мав на увазі дід, а спитати не посмів, бо той дуже вже був сердитий.
— Знюхались! — вів своє сільський філософ. — Свій свого пізнав по діях… От тобі й за нарід, от тобі і за правду.
— Що, може, нове, несподіване лихо впало на наше село? — якомога делікатніше запитав Валентин Костенко, до кінця не розуміючи про що мова.
Але й тут не догодив.
— Нове, несподіване! — перекривив старий. — А ти все добра сподівався?! Та хіба тепер може бути якесь нове несподіване лихо?! Чи можна чекати ладу і спокою?.. Он варта[3] аж зашуміла з села… Карпа і Юхима застрілили в кутузці, щоб не тягатись, бач, із ними… Сьогодня має бути у нас сам батько Махно зі своєю отарою. Сполучатись із Щусем будуть! Гарна з них пара, нічого сказати! От вже коли погуляють!..
У цей день у Дібрівці[4] справді зійшлися загони Нестора Махна і Феодосія Щуся.
Дібрівчанин Щусь виїхав назустріч гуляйпільським гостям із лісу. Попереду розгойдувався червоний прапор, на якому якийсь дурень написав московське гасло: «Мир хижинам, война дворцам». Гармонь бездумно грала «Марсельєзу».
Махновці налякали селян ще здаля — адже вся їхня колона була вкрита чорними прапорами. На передньому вирізнялось інше московське гасло: «Анархия — мать порядка». Їхали вони безжурно — під «Яблучко». Співали так бадьоро і голосно, що аж луна пішла околицею. Люди спльовували і хрестились: в їхнє село вливалися антихристи…
Пізно ввечері дідусь знову з’явився на пасіці, де жив Валентин. Прийшов не сам, а з Валентиновою сестрою — привів її переховатися, адже в селі було неспокійно.
— Чи я гадав, що воно таке погане, мале, з великими патлами? — схвильовано мовив старий Валентину, який із нетерпінням чекав новин. — А казали Махно — цар, Махно — Бог! Хіба ж такі погані бувають царі?! Нікчемне, одне слово… — Дідусь перехрестився. — Так ото зійшлися вони — Махно і Щусь, почоломкались і щось балакають. А безнога «Правда», наче пес, за ними лазе!.. Десь з’явились брички з самогоном, хлібом і медом… І почали частуватись і других частувати. Дають і мені, а я кажу: «Дякувати Богові, власне маю, боюсь чужим, та ще й награбованим, подавитись». Махновець зиркнув як звірюка і кинув в обличчя мені хліб святий із медом. Нагнувся я, підняв. «Собаки з’їдять», — сказав. І пішов додому.
По обіді махновський штаб «викинув наказ», що Дібрівка вже не село, а анархічна республіка, або, як із гірким гумором сказав Костенків дідусь, «ріж публіка». «Призидіянтом» цієї «ріж публіки» було оголошено Нестора Махна.
У волості цілий день надривалася гармонія Правди-Кубиря, гупали ноги в танці, лився самогон, лунали крики. Раптом надумали видати ще один наказ: про вечорниці.
Але дівчата чомусь на ті вечорниці не пішли. Тож було ухвалено нове розпорядження: щоб усі дівчата з’явились на вечорниці в обов’язковому порядку. Тоді вони й кинулись хто куди — хто в сусідні села та на далекі хутори, хто в ліс чи на пасіку.
Тоді махновці нагаями зігнали розважати «батьків» місцевих вчительок…
— Супостати… І де те лихо забарилося на їхні голови? — гірко сплюнув дідусь…
Два тижні проіснувала махновська «республіка» в Дібрівці. Врешті її розігнали австрійці. А хлібороби заплатили за коротку й небажану «самостійність» дорого: «двомастами спалених хат і десятком повішених людей».
Надходила осінь 1918 року. З кожним днем життя ставало тривожнішим: новини приходити тільки погані — то вб’ють когось, то пограбують, то хутір десь спалять.
Костенків дідусь ставав усе сумнішим. Життя здавалося йому карою Божою за гріхи людства. І коли хтось у його присутності починав розмову про революцію як про благородне діло, що несе свободу, він сердився та невдоволено бурчав собі в сиві вуса.
22. Махновці в Бурлацькому[5]
На погляд одних Нестор Махно — національний герой, інші вважають його хоч і талановитим, та все ж пройдисвітом-розбишакою, ба більше, недолюдком і потворою. В одному немає суперечок — Нестор Махно, попри свій маленький зріст і патлату шевелюру, був людиною масштабною та легендарною. Був навіть момент (1919 рік), коли він визначав долю України, принаймні міг визначити її. Але не до того було йому, адже перейнятий він був боротьбою з «панами» і перспективами такого чужого для України анархічного руху. Та манією величі.
Врешті Махно визначив не долю України, а її недолю.
Події в степовому селі Бурлацькому хіба підтверджують цей висновок…
Був жовтень 1918 року. Австрійські війська, розташовані в Олександрівському повіті Катеринославської губернії, почали стягуватись до залізничних станцій і лаштуватись до від’їзду додому. До австрійців населення ставилось не дуже доброзичливо — хоч і союзники, все ж окупанти. Та до радості з приводу їхнього від’їзду домішувалася неясна тривога: як же воно буде без них? Адже військо австро-угорське забезпечувало порядок, хай часом жорсткий, навіть жорстокий.
Тривога була небезпідставною: безвладдя виявилося страшнішим за крижаний австрійський порядок.
Коли в Німеччині та Австро-Угорщині вибухнули революції, від’їзд «союзницько-окупаційних» військ пришвидшився. А української армії, яка б мала забезпечити порядок, практично не виявилося: бо ж німці півроку всіляко гальмували її створення. Не була і належно організована й українська цивільна влада. Слабкою була й гетьманська варта. Відтак українська влада, скомпрометована немічністю та співпрацею з австрійцями та німцями, авторитету не мала.
І по селах — спочатку нишком — почала встановлюватися влада кримінальна. Щоб надати новим осередкам влади хоч би якоїсь ідейності, бандюки оголосили себе анархістами і «большаками». Й підняли над своїми розкуйовдженими головами чорні та червоні прапори.
Цим скористався енергійний і талановитий отаман Нестор Махно: швидко й уміло почав він із Гуляйполя концентрично поширювати свою чорну владу — на околичні села, містечка та залізничні станції, доки цілковито не захопив у свої шорсткі руки владу в повіті.
Махновський рух основний удар спрямував проти господарів, оголосивши їх «буржуями» і «куркулями», тобто «ворогами народу». Запалали поміщицькі маєтки і хутори заможних хліборобів. Хто протестував, того вбивали. Вбивали й випадкових свідків. Часом населення знищувалося всуціль — аж до немовлят. Жахливі то були часи…
Налагоджену австрійцями залізницю селяни почали розбирати, і вона зупинилась, потяги застигли в депо, газети та листи вже не доходили.
Будь-які зв’язки й стосунки в повіті порвалися. Спинилося економічне життя. І ніхто не знав, чи відновиться воно коли.
Невідомо було, що діється на білому світі.
За 25 верст від Гуляйполя і п’ятнадцять — від станції Пологи Бердянської залізниці в глибокій степовій балці в оціпенінні чекало своєї долі село Бурлацьке…
Тут, як і скрізь, порядкував махновський революційний штаб, — «єдиний носитель і законодатної, й виконавчої влади. Складався він переважно з місцевих головорізів і пройдисвітів, що уквітчані були червоними стрічками й озброєні з ніг до зубів, — згадував житель Бурлацького вчитель Василь Семенів. — Щодо діяльності — то штаб щодня пиячив і бенкетував. Щодня і щоночі — як не в селі, то поза селом — на хуторах та в панських маєтках — пожежі, грабунки, вбивства. «Давай годинника, роззувай чоботи, принеси тисячу карбованців», — це в махновців було замість привітання при зустрічі з необачними… Життя й смерть кожного з бурлачан — були в руках Махновського штабу».
Виїхати з села чи потрапити до нього без дозволу махновців було неможливо. Порушника одразу жорстоко карали.
Відсутність нормального зв’язку й правдивих вістей породжувала силу різноманітних чуток, і кожна була фантастичніша за іншу. Часами траплялось, що доки нова поголоска перейде село, то так зміниться, що її вже й впізнати було важко. І той, хто першим цю чутку пустив між люди, зустрівшись із нею через якийсь час знову, вже вважав її за новину.
Люди охоче вірили шептам — бо вони були правдоподібними, а дійсності не довіряли, бо вона часами більше скидалась на поговір. Фантастична дійсність спліталась із вигадками в такий дивовижний психологічний візерунок, що годі було розгадати — де правда, де брехня, а де витвір хворої уяви.
Непевність і отруйна атмосфера постійного страху розхитували людські нерви. Змучені безперервними загрозами життю люди переважно сиділи по хатах. Коли ж у разі потреби й показувались на вулицю, «то проходили нею якось похапцем, крадькома й з оглядкою; балакали мало, й більше — пошепки, в очах — острах, на обличчях — похмурих і смутних — відбитки внутрішньої тривоги й непевності».
Катування очікуванням неминучого насильства було інколи жахливішим від самих погромів. Здавалось, що людей більше хвилювало не питання, чи виживуть вони, а оте нестерпне очікування… Коли — сьогодні чи завтра? — прийде нарешті оте «полегшення» змученим нервам? «Бо можна ж збожеволіти…»
Удень напруга трохи спадала, але ж день неминуче закінчувався ніччю. Вона і була справжньою мукою.
У листопаді день вмирає швидко. Заляканий люд завчасно зникає в хатах, замикається «й сидить без вогню, щоб не впасти кривавим лицарям в очі».
Ніч повагом, не поспішаючи, вступає в свої права. Ніби знає, що розкошувати їй довго. Бурлацьке ж «ніби ще глибше ховається поміж вербами й садками в степову балку, ближче тулиться — припада до землі», вкривається хвилями холодного туману з річки Гайчур. Село нишкне й вдає, що спить.
Але який вже там сон?!
Сну немає: люди, не роздягаючись, сидять по своїх темних кутках і мовчать, сторожко прислухаються, що діється надворі: «стукнуло щось — і вже неспокій, загавкали собаки — тривога, а почулись надворі чиїсь голоси чи розбудив нічну мертву тишу вистріл — то й душі нема».
Час стікає надто повільно. Ніч тягнеться невимовно довго, здається, їй нема кінця. Всі прислухаються до виття собак. Ось запалало небо: хтось горить… До шибок близько не підходять. Думають-гадають: кого це спалили?! кого вже не стало?
В одну з ночей запалав хутір, що за 5–6 верст на північ від Бурлацького…
Багатий був хутір… Жило там до 30 родин заможних хуторян, що мали по 50–100 десятин землі, багато худоби та коней. Один із махновців перед тим мав там збройну сутичку з селянами. За те, що хлібороби не схотіли віддати свого, махновці вночі оточили хутір зі всіх боків і спалили дощенту, «а населення… все повбивали, не минаючи ані старого, ані малого».
Урятувався лише той, хто в цю жахливу ніч не був на хуторі. Худобу ж махновці погнали в Гуляйполе. «Так поводились махновці з усіма, хто в чому-будь їм перечив чи зашкодив».
Потрапили під бандитську руку і євреї: близько тридцяти їх розстріляли махновці в Бурлацькому. За що? А Бог його відає…
Якщо і була в ці дні якась радість у селі, то собача: собаки стали гладкими, бо людського м’яса було вдосталь.
І на людей вони вже дивилися іншими очима — як на майбутню поживу.
23. Кривава драма села Марчихина Буда
Згідно з договором між Гетьманом України Павлом Скоропадським та більшовицькою Росією частина української землі перейшла до т. зв. нейтральної зони. Населення цієї смуги стало бездержавним. Селяни зверталися до керівництва недалеких українських повітових центрів із проханням дати зброю, аби захистити себе від неминучого нападу росіян. Та їм відмовили, мовляв, щоб не порушувати міждержавного договору.
Тим часом в українських селах нейтральної смуги з’явилися московські агітатори. Вони намагалися «расслоіть насєлєніє» — на «багатих і бідних» та нацькувати їх одне на одного. Агітатори не мали жодного успіху, бо населення добре пам’ятало грабунки, які вчинили червоні при відході весною 1918 року. Агітаторів почали виганяти з сіл. У відповідь на це прийшли невеликі карні відділи червоних. Та, отримавши відсіч, повернули назад.
У селах запанував спокій. Але він був радше зовнішній, бо селяни розуміли, що сусіди чекають тільки зручної нагоди. Така нагода з’явилась наприкінці осені 1918 року під час протигетьманського повстання.
До нейтральної зони загони червоних посунули ще наприкінці жовтня. Свідок студент Яків Решетників стверджував, що першою жертвою стало його рідне село Марчихина Буда, що на сході Чернігівщини.
Село оточили в одну з останніх ночей жовтня. Над ранок озброєні червоноармійці увійшли в нього з усіх боків. Перелякане населення опору не чинило, хто міг, тікав до лісу.
Невдовзі вулиці заполонили валки, призначені для награбованого майна. Почалося діловите мародерство. Все більш-менш цінне майно виносилося з хат і складалося на вози. Дехто з селян намагався оборонити свої господи… Одна старшого віку жінка заступила двері, не бажаючи пускати грабіжників. Тоді вони кинули їй під ноги гранату. Майно виносили через розірваний труп… Інших зганяли на майдан…
До червоноармійців приєдналася отара «мішечників» і селян, що спеціально прибули з Орловщини… Над селом неслась московська лайка, плач дітей, одірваних від своїх родин, несамовиті крики жінок, яких ґвалтували ординці.
Заповнивши, вози відправляли на схід. Туди ж погнали затриманих мешканців Марчихиної Буди. Орда зі здобиччю відходила.
«На прощання» москалі розстріляли двох українських юнаків.
Відвага й спокій, з якими хлопці зустріли смерть, вразила навіть ворогів. Червоноармійці відмовилися виконувати екзекуцію. Але комісар погрозами таки примусив їх. На його команду вони випалили з рушниць. Парубки здригнулись і зблідли. Одяг одного з них зачервонів. Нерухомо, з упертими поглядами, без жодного слова благання хлопці продовжували стояти. Ранений тільки промовив:
— Скорше!
Червоноармійці опустили рушниці. Тоді підскочив розпінений комісар і добив пораненого…
Під вечір кривавий бенкет припинився.
Остання група червоних москалів залишала пограбоване село. За нею поспішали вози «мішечників» та орловських селян. На одному з них сидів хлопчак і приміряв на себе одяг. Поруч йшов високий, одягнений в якесь жіноче вбрання москвин. Хоч він вже поміняв лапті на чоботи і мав цілий віз здобичі, та все одно був невдоволений.
Він хижо зиркав то на один, то на інший бік вулиці, наче чогось шукав. Нарешті його увагу привернув будинок сільського вчителя. Буркнувши щось своєму сину, москвин бігцем попрямував до хати. За хвилину його заросла рудою бородою твар висунулася з розбитого вікна. В руках він переможно тримав два горщики. Хлопчик зіскочив із воза, підбіг до батька і забрав у нього здобич. Повертаючись до воза, гукнув:
— Тять, а тять, мамка ґаваріла, чтоби ти єщо самавар взял.
Звичайно, ніякого самовара «тятька» не знайшов, бо все цінне в хаті вже було пограбоване. Розчарований, підійшов він до воза і зі злістю почав бити конячину, немов обвинувачував її у своїй невдачі.
Насувалася ніч.
Темрява закутувала зранене село.
З лісу несміливо поверталися до своїх хат селяни.
24. Українська Держава та її падіння
«Українська Держава! Справжня держава, з кордонами, і навіть у Петербурзі, на посольстві, розвівається наш прапор! — так почав свій спогад український старшина Йосип Дігтяр. — Правда, на кордонах — німецькі багнети, та говорилось, що це тимчасово, поки сформується сильніше українське військо. Були й ще деякі дефекти, котрих не хотілось бачити».
Дефектів справді вистачало. Ця держава не подобалася майже всім. Обурювались підприємці, що треба перемальовувати вивіски на своїх магазинах на українські. Висловлювали невдоволення телеграфісти, бо доводилося перенавчатися на «мову». А різного роду чиновники?! Вони з прокльонами купували російсько-українські словники. І шукали, як перекласти, наприклад, «поставіть на від». Цих статських, колезьких та інших «совєтніков» страшенно пригнічувала необхідність перенавчатися на «хохлацком нарєчіі». Та мусили!
Обурювались і «ґаспада офіцери». Бо ж німець, з яким вони билися кілька років, тепер порядкував на вулицях українських міст. Все ж російським офіцерам доводилося стримувати «патріотічєскоє нєґадованіє», коли їхній «запеклий ворог — німець», який чергував на мостах через Дніпро, затримував їх на хвильку і «спокійним жестом указував йти по лівім боці».
Українська Держава не подобалась не тільки «русскім людям», а й навіть селюкові, що мав сина в гімназії. Бач, на пана хотів вивчити, а тепер по-новому почали вчити… «Та це ж, — мовляв, — він і дома міг навчитись».
Недоброзичливо поставились до Української Держави і більшовики — їх дратував її буржуазний характер. Не подобалася ця держава й українській інтелігенції. Адже такої маси дратівливих казусів, здавалося, ще ніколи не було. Ось у Києві на поштових скриньках з’явились чудернацькі написи — «Поштова скринька для лістьєв». Звісно, естети хмурились… Дратували й натужні спроби російських старшин говорити українською: «Пановє, ми повінні знать своі кулємєти і слушать наказов… Ну, так збірайтєсь, добродєї…»
Та як би хтось не дратувався, але Українська Держава стала фактом світової політики. Стала й фактом українська нижча і середня школи. Українські гімназії відкривались навіть у селах. Щоправда, армія українська формувалась надто повільно, «і страшно було самого себе запитати, а що ж буде, як німці відтягнуть свої війська». За їхніми плечима справді було спокійно і впевнено.
Та подразнення викликали вже й німці — щось забагато їх на вулицях міст і залізничних станціях України. До того ж говорять вони якоюсь чудернацькою мовою, навіть не говорять, а ґелґочуть. А по селах реквізують хліб і беруть участь у каральних експедиціях проти селян, які розбивали і грабували поміщицькі економії…
Наприкінці вересня 1918-го Києвом поповзли чутки, що німці війну програють. «А що буде з нашими кордонами?» — з тривогою думав Йосип Дігтяр.
Замість відповіді отримав він мобілізаційну картку.
— Значить, самі охоронятимемо їх.
Служити довелось у старшинській кулеметній сотні 35-го Кременчуцького полку. В полку була ще одна старшинська сотня і немуштровані козаки. Перші дні розбирали, чистили та змазували кулемети. І, звісно, пізнавали один одного. Йосип Дігтяр швидко вияснив, що у його сотні до національної самоідентифікації байдуже ставилося близько 40 % особового складу. Ворожих Україні було не більше 5 %.
Попри заборону говорити на політичні теми, такі балачки скоро почалися. Надзвичайне враження справили вістки про революцію в Німеччині та повстання Петлюри в Білій Церкві. Старшини збиралися в гуртки. Чулося: Петлюра… Денікін… Директорія… союзники… Болбочан… Говорили про те, що «Петлюра став більшовиком і хоче відновити більшовизм в Україні», інші казали, що «Петлюра боронить Самостійну Українську Народню Республіку, бо Скоропадський проголосив федеративне з’єднання України з Росією». Командир сотні, де служив Йосип, запевняв, що виступ Петлюри буде невдовзі ліквідовано.
І гуркіт війни, проголошеної українською соціалістичною інтелігенцією у спілці з російськими більшовиками, рознісся Україною. Тоді й з’явився наказ графа Федора Келлера, в якому українська армія вже називалась «южнорусской».
У наказі оголошувалася мобілізація старшин, юнкерів та підпрапорщиків, а також попереджалося, що особи, які наказ не виконають або співчуватимуть «більшовику Петлюрі», будуть негайно розстріляні. Виходить, що вже не в українському війську служив Йосип Дігтяр.
Сум’яття опанувало душі старшин-українців 35-го Кременчуцького полку… А тут ще надійшла вказівка висунутись на лінію Полтава — Харків. Тобто наказувалося воювати проти запорожців Петра Болбочана, проти своїх…
Повстання в Кременчуці почалося з промови молодшого старшини Гордієнка, який на заклик гетьманського сотника вирушати на фронт проти запорожців вивернув із шапки захованого шлика і сказав:
— Панове, я бувший гайдамака Центральної Ради. Я думаю, що й між вами є багато, що лили кров за УНР. Тепер нас хотять вести протів наших братів. Закликаю, панове, наказу не виконувати, а вам, пане сотнику, раджу залишити касарню…
Сотник думав недовго. Разом із ним залишили частину ще троє старшин…
Почали підраховувати сили. За Директорію в Кременчуці було дві неповні старшинські сотні та артилерійський дивізіон із чотирьох гармат. Проти — рота гетьманців-добровольців, три сотні «каральних загонів», зібрані з декількох повітів.
Довелося шукати підкріплення серед робітництва. Ті обіцяли виступити проти гетьмана. Але більшість старшин визнала непотрібною допомогу робітників, бо була «свято переконана, що то большевики».
Ухвалили захопити вночі штаб 35-го Кременчуцького полку власноруч. Але штабні офіцери, передчуваючи небезпеку, своєчасно втекли — разом із документацією та касою. Рятувались втечею на Ромодан, бо Полтава вже була зайнята Болбочаном, а Знам’янка — іншими частинами Республіканського війська. За штабом рушили добровольці та «каральні загони».
Так без бою влада в Кременчуці перейшла до Директорії, яка про це навіть не відала, бо зв’язку з нею ще не було встановлено. Старшинські сотні утримували порядок у місті, за що вдячні євреї кожному воякові вручили по 120 карбованців. Більшовики великої активності не виявили, хоча і порозвішували в місті чимало прокламацій.
За два дні вдалося зав’язати контакт із Директорією, яка затвердила сотника Гордієнка на новій посаді та прислала свого комісара. А вірні гетьману частини під командою полковника Ратманова відступили до Хорола. За ними слідом вирушили й «гайдамаки Центральної Ради» під проводом старшини Котуха. Було їх небагато — 80 піших та 40 кінних.
На передостанній станції перед Хоролом кіннота зійшла з потяга і попрямувала своїм ходом. Потяг помалу посувався позаду. На наступній станції вже вискочила і піхота та по обидва боки тору рушила вперед. Але ніхто з козаків не зауважив, що гетьманці «розтрубували» рейки. Помилку зрозуміли, коли потяг виколіювався і став серед поля, перетворившись на вразливу мішень. Таким чином план захоплення станції та міста Хорола прогорів.
Зв’язалися з Кременчуком. Звідти пообіцяли прислати паротяг, щоб зачепити вагони, які не зійшли з рейок.
Тим часом повернулась піхота. З собою козаки привели вісьмох полонених, одягнених у російську форму. Це була гетьманська застава, яку «зняли» без жертв з обох боків.
Гетьманці сиділи в кутку вагона. Один із них запитав із надією:
— Скажітє, ґаспада, вєдь ви нє бальшевікі?
Отримавши відповідь, гетьманці зраділи:
— Ну, слава Боґу, а ми уж думалі, что к бальшевікам папалі…
Та радість їхня була передчасною…
Нарешті розвиднілось. Із боку Кременчука закурив паротяг, який ішов на допомогу. Машиніст приніс радісну вістку — в Кременчук із Полтави прибули запорожці Петра Болбочана. Тож старшина Котух вирішив назад не повертатися, а від’їхавши до найближчої станції, дочекатись підкріплення.
Та після обіду появились не запорожці, а ворожий панцерник. Назустріч йому вислали відкриту платформу з гарматою. Якийсь час роздивлялись один одного у біноклі. Тут несподівано, як із-під землі, випірнув молодий німецький старшина і також навів свій бінокль на гетьманський бронепотяг. Роздивившись, він від радості заплескав у долоні:
— Гетьманакі, петлюракі, буде война, люблю война, карош дєло война…
Перестрілка закінчилася втечею добровольців та смертю жінки залізничного сторожа, в будку якого потрапив один зі снарядів… Невдовзі на панцернику прибув курінь Запорозької дивізії і станція всіялася довговусими запорожцями. «Це було справжнє військо, — згадував Йосип Дігтяр. — Козаки всі були одягнені добре, були веселі й бадьорі». Бадьорість передалася й іншим.
Разом рушили на Хорол: запорожці по правий бік тору, а козаки з Кременчука — по лівий.
Кулемети гетьманців стріляли по пристрілу з попереднього дня. Пристріляну смугу передовий загін пройшов швидко і без втрат. Усе ж бій виявився запекліший, ніж гадали козаки. Чотири години не втихали кулемети. Жваво перегукувались й гармати. Кулеметний вогонь був такий щільний, що Йосипу Дігтярю, як й іншим, довелося довго лежати в снігу — «аж кров застигала від холоду» (як-не-як 200 морозу було надворі).
Прискорив події відчайдух-запорожець. Із «Люїсом» він забрався в запілля гетьманців, засів за штахетником і почав поливати їх розпеченою оливою. Серед гетьманців почалася паніка. Тікаючи, вони залишили вісім коней.
Нарешті змовкли і гармати — противник відступив.
Будинок станційного приміщення стояв без вікон, посічений кулями. Скрізь червоніли плями крові на витоптаному снігу. В калюжі примерзлої крові лежав убитий кінь. У місцях, де загніздилися кулемети, — гори гільз.
Ось передова стежа виявила понівечені тіла розвідників, які минулого вечора не повернулись із завдання. В одного була «звільняюча рана — шаблею у серце». Інший «рішаючої рани не мав» — його мордували довше. Він був густо поштриканий багнетами. Впізнати його було неможливо: обличчя зрізане шаблею — верхню щелепу вирубали через перенісся біля очей і до кутніх зубів нижньої щелепи… Познімали козаки шапки…
Тіла забрали до вагона.
Хоч і шкода було замучених, та голод і холод настільки докучали, що мусили залишити покійних і подбати про себе. У великих грубах вагонів запалав вогонь. Коло нього намагалися зігрітись та підсмажити на шпичках мерзле сало…
Ще не встигли перекусити, як почулася команда: «До бою!»
Визирнувши з вагона, Йосип побачив у трьох верстах ворожий потяг, з якого на сніг вже вистрибували люди.
Запорозький панцерник почав «щупати» позиції суперника, а гетьманський бронепотяг дратівливо відповідав. Під їхню гарматну сварку лава підкочувалась до станції — чим ближче ставала вона, тим ширшою здавалася. Ще трохи, і вона обхопить станцію з трьох боків.
Проти Республіканського війська йшли гетьманці, німці та дядьки-хлібороби.
Ставало незатишно. Дехто починав проклинати запорожців, які подалися на парад у Хорол. Готувалися до бою з лайкою на устах. Злість їхня передалась рушницям і кулеметам…
Лава то залягала, то знову насувалась. Із неї один за одним почали вибувати ті, «кому година пробила». Коли ж гармати запорожців взяли на картеч, ряди суперника почали розвіюватись у зимовому повітрі — картеч виривала з лави цілі пасма. Та захисники гетьмана вперто насувалися. Ситуація ставала все загрозливішою. Виручили запорожці, які, почувши згуки бою, повернулись із параду в Хоролі й одразу пішли в контрнаступ.
Братовбивчий бій під Хоролом 13 грудня (за іншими даними — 7 грудня) 1918 року закінчився повною перемогою Республіканських військ…
Козаки знову повлазили у вагони. Щоб зігрітись і закип’ятити воду, розвели вогонь. Йосип відшукав у патронташі сало — щоб дошкварити його, адже перед виступом не встиг цього зробити. На хвилю відволікся від вогню і побачив полонених, яких вели в поле.
— Куди ви їх провадите? — запитав хтось цікавий.
— На місце призначення, — була неохоча відповідь.
А вели їх на розстріл…
Ось і сало вже готове. А от і шматок хліба.
Під грім гармат далекого бою та криваво-червоні спалахи блискавок козаки почали «поститися»…
Задумався Йосип Дігтяр, ще вчора старшина Армії Української Держави, а сьогодні старшина Республіканського війська, яке здобувало славні перемоги на руїнах Української Держави.
Насунулись тривожні питання: «За що? За що лягли 75 душ гетьманців, хліборобів і німців та п’ятеро з нашого боку? За що?»
З цими питаннями він і задрімав під стук вагонних коліс.
25. «Смерть помирила їх»
Ранок у Баришполі розпочався з кулеметних черг. Власне, стріляли не в містечку, а коло Іванькова, де повстанські ватаги наскочили на німців. Баришпільська молодь була радісно схвильована — адже почалося повстання проти гетьмана, який для багатьох уособлював «панську владу» та «буржуазний порядок».
Хтось висловив думку, що біля Іванькова можуть бути поранені, які потребують допомоги. Дуже швидко на шляху вже стояло кілька підвід. На одній з них лежала скринька з медикаментами. Прийшов фельдшер. Ось і дві його помічниці…
В Іванькові чувся веселий сміх повстанців. Але як різноманітно вони одягнені! «Лишень зброя нагадує, що це вояки».
Ось до возів із баришпільськими ескулапами на доброму німецькому коні підлетів вродливий козак у синьому жупані. Від нього довідались, що справді є поранені — їх розміщено по хатах. Повідомив козак, що німці своїх вбитих та поранених забрали. Щоправда, не всіх….
Баришпільці звернули увагу на сліди недавнього бою. Селяни вголос жалілися, що побито багато худоби.
Тим часом у волості організували перев’язочний пункт та послали сповістити про це поранених. Хтось сказав, що у возовні біля волості поклали забитих…
Вони лежали у просторій возовні на соломі. «П’ять наших козаків і п’ять німців у сірих одностроях. Обличчя серйозні, суворі. Лежать вони рядом, оден поруч одного, як добрі приятелі… Здається, смерть примирила їх… Живими, здається, вони (німці) також були такими ж суворими й холодними. Залізна дисципліна скувала їхню волю, а тепер відобрала життя».
Що змусило їх покласти голови в чужому краю?..
Ось і перший поранений: куля розтрощила йому ногу. Він втратив багато крові. «Похмуре, аж чорне обличчя свідчить про його біль, але він намагається всміхатись». Все ж, коли почали роздягати, повстанець застогнав.
Привезли ще кількох поранених. Перев’язали й цих, потім поклали на вози і, невеселі, повезли в Баришпільську лічницю.
Там і помер козак, який намагався всміхатись.
26. Вони вірили в гарне майбутнє
17 листопада 1918 року вільні козаки, свого часу розформовані за небажання присягнути гетьманові, зібралися в Олександрівську (тепер Запоріжжя. — Ред.). Щоб легально озброїтися, почали записувати до вартової сотні, на чолі якої стояли колишні старшини Вільного козацтва…
Гетьманська залога Олександрівська була обеззброєна миттєво і без бою. З Вільного козацтва почав творитися Хортицький полк Армії Української Народної Республіки. «Вістка про зміну влади в Олександрівську, — згадував козак-повстанець Микола Носик, — вмить обійшла всі кутки повіту, й уже на третій день до міста почала прибувати селянська молодь, що добровільно йшла під стяги Республіканських військ, а місцева вчительська семінарія примушена була зачинити старші класи за браком учнів. Піднесення настрою у населення, особливо молоді, було незвичайне, всі вірили в гарне майбутнє й нетерпляче чекали на перемогу над гетьманцями по инших місцевостях України».
Коли отаман Катеринославського республіканського війська Горобець попрохав допомоги, з Олександрівська вислали невеликий, але добре озброєний відділ із кулеметами і двома гарматами (всього дві сотні козаків).
До Катеринослава прибуло й кілька сотень козаків із Верхньодніпровська. Взяв участь у боях і відділ полковника Юхима Божка, який складався з пішої сотні, однієї кулеметної чоти та двох гармат.
Німці оголосили нейтралітет.
Якийсь час місто було розділене на п’ять районів. У верхній частині, коло Гірничого інституту, закріпились гетьманці, в районі міської думи — єврейська самооборона; далі кільцем охоплювали німці, що хоч і оголосили нейтралітет, та все ж становили поважну силу, якої всі побоювалися. Гетьманців, єврейську самооборону та німців оточували повстанці, які відгукнулися на заклик Симона Петлюри. А сам Катеринослав був островом у повстанському морі, що творили ватаги Нестора Махна, Матвія Григор’єва та інших, менш відомих, ватажків, часом більшовицького напрямку…
У боях за Катеринослав відзначилася сотня семінаристів. Коли семінаристи увірвалися в шанці гетьманців, ті не прийняли рукопашного бою — «та сила відваги, що була в юнаків, загіпнотизувала» їхніх ворогів, згадував учасник боїв козак Хортицького полку Микола Носик.
Пробиваючись із Катеринослава на південь, 8-й корпус гетьманців (1050 вояків, переважно старшин) недалеко від Олександрівська зустрів на своєму шляху та розгромив курінь Хортицького полку. Потім під Апостоловим під вогонь 25 кулеметів вже колишніх гетьманців потрапило два ешелони з українськими повстанцями. Але під Воронцовкою вже «катеринославці» зазнали болючих втрат: для двадцяти з них цей день був останнім, близько тридцяти осіб було поранено.
21 грудня 8-й корпус із Бериславля переправився через понтонний міст на лівий берег Дніпра, до Каховки.
У Криму він дав початок трьом полкам Добровольчої армії: 133-му Сімферопольському, 134-му Феодосійському та 135-му Керч-Епікальському, які вважалися за кращі в складі Добровольчої армії Антона Денікіна.
Пізніше вони «уперто билися проти військ УНР».
27. Під козацькі пісні
14 листопада в Білій Церкві почалося протигетьманське повстання. Невдовзі Павло Скоропадський відправив із Києва на фронт майже всі вірні йому частини. В столиці лишилася нечисленна залога. Цим вирішили скористатися змовники і підняти повстання в самому Києві.
Виступ запланували на 24 листопада. Революційний штаб поділив Київ на шість районів (Лук’янівський, Подільський, Печерський, Бульварний, Шулявський, Либідський) та призначив їхніх начальників. Засідали в різних місцях: у Лук’янівському народному домі, «Молодому театрі» Леся Курбаса на Прорізній, у дирекції залізниць, що за міською оперою.
Випустити ракету, що мала стати сигналом до початку повстання, мав підпільний начальник Печерська полковник Юрко Капкан.
На Печерську містився штаб охорони гетьмана з панцерним дивізіоном — єдиною реальною силою, що лишилася в Києві. Командував ним сотник Федір Капкан, рідний брат заколотника. «Сотник Капкан запевняв, — згадувала учасниця подій Ганна Марченко, — що панцирний дивізіон перейде на бік повстанців, після чого й мала бути викинена ракета».
Повстанці Бульварного району почали сходитися на 22.00 до касарень Залізничного куреня на Великій Володимирській. Із метою конспірації в касарнях вимкнули світло. Зібралося близько ста чоловік. На всіх було чотири попсовані рушниці та мізерна кількість набоїв.
Стояло завдання — негайно роздобути зброю. Хтось запропонував увійти в порозуміння з німцями, які за три двори від штабу охороняли склад зі зброєю. Серед повстанців був галичанин М. Іванейко, він знав німецьку мову. Галичанин і звернувся до вартового:
— Ви у себе скинули Вільгельма. Гетьман — у нас той же Вільгельм, і ми бажаємо його скинути. Сьогодні по всьому Києву проти нього підніметься повстання. Ваша Рада військових депутатів знає про це.
На велике здивування, німець, не сперечаючись, одімкнув склади. Набрали кулеметів і рушниць. На Володимирській збудували барикаду. Організували санітарний відділ із сестер-жалібниць та студенток.
Без пострілів обеззброїли відділ Державної варти і гетьманський технічний курінь на Жилянській вулиці. Українці технічного куреня перейшли на бік повстанців, решту — заарештували.
У великій напрузі чекали сигналу, який мав дати Юрій Капкан. Та зоряне небо було спокійне. Наближався ранок…
Так і не дочекавшись гасла від Капкана, який, до слова сказати, у критичних ситуаціях часто виявляв нерішучість, повстанці вирішили розійтися. Лише на Подолі місцеві революціонери на власний ризик збройно виступили. І були розбиті.
Вранці гетьманці заарештували і, не чекаючи суду, розстріляли одного з керівників повстання, члена Центральної Ради та Всеукраїнської ради військових депутатів Іваніва — студента Київського державного університету. Як стверджує учасниця подій Ганна Марченко, Іван Іванів був «відданий українській справі».
Та все ж він підняв руку на Українську Державу. Яку його товариші й завалили вже за три тижні — 14 грудня 1918 року.
У цей день до Києва з боку Брест-Литовського шосе увійшла Дніпровська дивізія. Повстанці мали молодцюватий вигляд і співали «визвольних пісень». Так під козацькі пісні й знищили Українську Державу.
Далі був лише революційний хаос та безвладдя Директорії, яка, скинувши «пана Гетьмана», виявила повну неспроможність у державному будівництві.
28. Ще й року не минуло…
Ще року не минуло відтоді, як на станції Крути полягли київські студенти, обороняючи Київ від московської навали. І ось знову Крути!
На цей раз до станції підходили чотири потяги з вірними гетьману військами. В одному з товарних вагонів другого ешелону їхав кулеметний відділ. Відрядили його на боротьбу проти «банд Петлюри», які підняли повстання проти гетьманської держави.
Складався відділ зі старшин старшинського імені гетьмана Скоропадського полку — переважно студентів Київського університету та Київського політехнічного інституту, мобілізованих ще в часи Світової війни. «Майже всі — українські націоналісти». Всього їх було 20 чоловік. Відповідав за них перед начальством полковник Жук. Лише він був кадровим російським старшиною, типовим служакою російської військової служби.
Саме з вини цього кулеметного відділу гетьманці відступили з-під Бахмача — адже у відповідальний момент студенти відмовилися брати участь у бою проти повстанців Петлюри і не підтримали «свою» артилерію кулеметним вогнем…
Попри холод, їхали, не закриваючи «дверей». У вагоні не було чути пісень, що завше гучно лунали, не даючи «спокойствія» сусідам — «кірпічовцам».[6] Студенти мовчки й тужно дивилися на вкриті снігом поля.
Сумний настрій викликали спогади про бій київських студентів у січні 1918 року та думки про близькі домівки — адже більшість студентів походило з Чернігівської й Полтавської губерній. Однак рідні хати були не такими вже і близькими, бо військова служба — не цивільна, робити що заманеться, невільно. Чи побачать взагалі вони колись своїх рідних?!
Тяжко було й паротягам. Вони натужно сопіли, намагаючись витягти на згірок головний ешелон. За цим пагорбом у двох верстах вже були Крути.
Сніг, що досі тихо кружляв, раптом заметушився — потяг виліз на пагорок і вітри задули сильніше. В цю мить молодий сотник, що був старшим серед студентської ватаги, заспівав пісню «Вмер батько наш». Всі як по команді встали і скинули шапки. Лише полковник Жук не зняв шапки.
Ледве скінчився спів, як заревли паротяги: Крути!
…Ось і стих стукіт коліс.
Полковник Жук одразу пішов у штаб. Невдовзі повернувся і повідомив невтішну новину: йому та ще одному полковнику-«кірпічовцю» наказано провести слідство з приводу невиконання кулеметною командою бойового наказу під Конотопом і Бахмачем. А поки наказано всім переселитися до вагона 3-го класу, що поруч зі штабом…
У Крутах стояли вже кілька днів. На станцію кулеметники майже не виходили: ніяково почувалися зі своєю рідною мовою серед російськомовної зграї «золотопогонників». Чекали слідства.
Несподівано біля їхнього вагона вибухнуло один за одним декілька снарядів — як виявилось, гетьманців гранатами закидав повстанський панцерник, що непомітно підійшов із Бахмача.
Паротяги нервово заревіли: «Тривога!»
Вздовж ешелону залунала команда: «Вилєзай!» Минуло кілька хвилин, а в полі вже розгортався у лаву 3-й Сердюцький полк…
Бій тривав майже півгодини, а кулеметна команда все не виходила з вагона. Хлопці знали, чим ризикували: невиконання наказу в бойових умовах — достатня підстава для розстрілу.
Полковник Жук у тяжких роздумах мовчки сидів на лавці. Він розумів, що доведеться відповідати і йому — як командиру. Раптом почулися швидкі кроки людини, яка піднімалась до «студентського» вагона. Всі заметушилися коло кулеметів, вдаючи, що готуються до бою.
У вагон влетів розлючений комендант ешелону. Разом із ним влетіла і страшна московська лайка. Він накинувся на молоденького сотника. Та, побачивши, що вся команда «одним миром мазана», гнівно вигукнув:
— Такую сволочь нєпрємєнно расстрєляєм!..
І вибіг із вагона.
Тоді підвівся полковник Жук і запитав, чи піде команда у бій.
Кілька старшин відповіло, що ні. Тоді полковник мовчки одягнувся, перекинув через плече патронташ і повісив на плече рушницю.
— Я прівик ісполнять прікази, потому что я чєловєк долга, — сказав він і пішов геть.
Через вікна кулеметники спостерігали за ним. Полковник Жук перехрестився і побрів по білому снігу в поле…
Коли повстанці обхопили праве крило гетьманців і виникла небезпека оточення, паротяги несамовито заревли: «Збір!»
Це означало відступ.
Повернувся засніжений полковник Жук. Усі чекали, що він почне дорікати. Та полковник лише сказав:
— Ну і змьорз же я!
І знову сів у куті на своїй лаві.
За 10 хвилин потяги рушили в бік Ніжина. А повстанський панцерник намагався наздогнати втікачів гранатами. Вони падали поруч із вагонами, але значної шкоди не завдавали.
«Що далі робити?» — це питання пекло всіх.
Домовились, що кожний висловить свої міркування вголос.
Хорунжий Д. Мордвинів отримав слово одним із перших. Він сказав:
— Ми вже, слава Богові, вирушили з Крут. Слідуюча зупинка буде, мабуть, у Ніжині. А там — мій батько. Отож, лише приїдемо, я зразу піду до нього, розкажу, в чім справа. Й хай він нас ховає!
На цьому і погодились.
Поїзд огорнула холодна ніч… А студенти не журились: їли хліб із маслом та повидлом, які поцупили зі складів у Крутах — під час обстрілу німецькі вартові сховалися, і цього було досить для спритних студентів.
Замазані повидлом, вони весело запитували поручника Крушинського,[7] правника за освітою, яка кара передбачається за крадіжку в німців свого.
Потім полягали на твердих лавах і позасипали як убиті. Лише вартовий сидів у кутку біля свічки і зубрив неорганічну хімію — готувався до заліку.
29. Похмурий день 14 грудня 1918 року
Ранок 14 грудня 1918 року був похмурий. Мело снігом, дув холодний північний вітер. Київський обиватель ще не прокинувся. Та багато хто в цю ніч і не лягав спати: лівацька українська інтелігенція готувалася до рішучого бою за Київ — столицю Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського.
Сіро-молочні вулиці великого міста були ще безлюдними. Якщо хто і з’являвся на них, то швидко зникав, — наче передчуваючи небезпеку підозріло тихого ранку. Ось у дворищах почали збиратися мешканці. Говорили пошепки. Хто сміливіший, виглядав на мить на вулицю і знову ховався у двір.
У передчутті небезпеки, найбільше сумував Печерськ: тут розташувалася резиденція гетьмана, а коло неї — залишки вірних військ.
Військові частини, сконцентровані на Печерську, вже не були монолітними — чимало козаків і старшин подумували, чи не перейти на бік Республіканського війська. Вірною гетьману залишалась ще інструкторська школа. Та й вона вже чекала призначення нового революційного начальника.
І дочекалася. Школу очолив полковник Всеволод Петрів, який викладав у ній тактичні вправи. Його наказ і вирішив долю юнаків — вони підпорядкувалися Головному отаманові Симону Петлюрі.
Ось над німецькими касарнями здійнявся білий прапор — ознака нейтралітету та свідчення того, що гетьманський Київ скоро капітулює. Якби німці продовжували підтримувати Українську Державу, Київ би встояв перед напівозброєною та ненавченою селянською масою, яку намагалися впорядкувати Петлюра і Коновалець. Та німці виявилися ні в сих ні в тих: революція в Німеччині й падіння кайзера Вільгельма позбавили їх обов’язку присяги. Сакральний смисл військової служби було втрачено. Залишалось лише одне бажання: повернутися живими до своїх родин. Тож і білий прапор засніжився над їхніми касарнями.
Близько 11 години тишу на Печерську порушили кулемети — «вони перші запротестували й оголосили себе вільними від гетьманських наказів, а за ними повагом бухнули гармати — стверджуючи свою солідарність». Так поетично висловився Павло Донченко, автор спогаду «День 14 грудня 1918 року».
За годину бій на Печерську, в якому брав участь і Павло, згас.
Веселий і бадьорий повертався він додому по Фундукліївській. Раптом почув «мелодійні згуки визвольних пісень», які неслися з-за гори, — «це славне Військо Республіканське вступало в столицю». Це була Дніпровська дивізія, сформована отаманом Зеленим без жодного кадрового старшини. А за нею довгою валкою їхали вози з сивоусими поважними дядьками, які везли харчі «своїм синам-побідникам». «Українське село вливалося в Золотоверхий Київ, — згадував Всеволод Петрів, — свою столицю…» Вливалося через Бібіковський бульвар, Пирогівську і Фундукліївську вулиці.
Людське море хвилями котило назустріч пісням. Ось і випірнули перші постаті «борців із хоробрим і бадьорим козацьким виглядом». Що казати, молодцювато виглядало військо.
Кияни посунули за козацтвом на Хрещатик, «виголошуючи славу і радість». Безмежно зворушені люди заполонили Хрещатик. Зупинилися трамваї. «Здавалося, наче хвиля людського моря пливе в берегах Хрещатика». Та ось із боку Міської думи почулися стріли. Враз козацькі пісні перетворилися на жіночі крики розпачу і жаху. «Зчинився страшенний гармидер… піднявся людський несамовитий галас».
У Пасаж, відгороджений від думи будинками, набилась купа жінок, дітей, старших людей. Багато плакало та здіймало руки до Бога. Діти несамовито верещали.
«Роздратоване військо немилосердно трощило кулями «Протофіс» — цей осідок московської закваски». Адже саме звідси пролунали перші постріли.
Враз все стихло. Люди почали приходити до тями. Та не всі — кілька трупів лежало на Хрещатику. Чи розчавлені вони були натовпом, чи забиті кулями, Павло вже не розглядав: до свята, що буяло ще кілька хвилин тому в його серці, забралася тривога за долю України.
30. «Час і нам, панове, погуляти!»
У великому селі на Харківщині неподалік шляху Харків — Вовчанськ наприкінці грудня 1918 року зосередились головні сили Вовчанського фронту: дві піші й дві кінні сотні Окремого гайдамацького куреня імені Яна Кармелюка та піша старшинська сотня харківського гарнізону. Отаман куреня Ігор Троцький мав завдання захистити Харків із боку Вовчанська.
«На фронті — абсолютний спокій, — згадував Юрій Сас-Тисовський, старшина старшинської сотні харківського гарнізону, приділеної до Гайдамацького куреня. — Наші кінні роз’їзди (стежі) доходять до самого Вовчанська. Ворога не видно й не чути. Але вліво верств на 20 під Білгородом увесь час йдуть шалені бої: вдень і вночі без перерви чути гуркотіння гармат. Начальник всього відділу, отаман Т. (Ігор Троцький), людина досить молода, енергійна та смілива, минулими днями був у нас у старшинській сотні. Казав, що під Білгородом ситуація дуже поважна: до большовиків увесь час прибувають свіжі сили. Наші ж тримаються добре й чекають прибуття з Києва Січових стрільців».
— Час і нам, панове, погуляти! — закінчив свою розмову отаман.
«Воно й дійсно пора! Остогидла ця одноманітність, життя без жодних змін. Старшини та козаки нудьгують… Мляво тягнуться дні.
Рік 1919, 1 січня. Нарешті — новина! Надвечір приїхала наша стежа, привезла цікаві відомості: в село, що верст на 12 спереду нас, прибув большовицький відділ, чоловік із триста піших та кінних, гармат немає. Наші стежі не помічено!
Все заворушилось: на лицях уже не видно нудьги, всі ніби підросли, повеселішали. Стемніло! Кличуть до штабу нашого командира сотні. Нетерпляче чекаємо його повороту.
Нарешті — він. Лице веселе, сяє — є щось доброго!
— Панове, здоровлю вас із наступом! Вночі, о 12-й, вирушаємо… Бойове завдання — вибити большовиків із села N., заволодіти ним та, як пощастить, продовжувати наступ на Вовчанськ.
Усі страшенно радіють. Хтось кричить, що в нього є багацько знайомих дівчат у Вовчанську і що він усім гарантує веселих та приємних Різдвяних свят!
Сміх! Радість! Всі готуються до наступу, що його так довго чекали. Село заворушилося: виводять коней, тягнуть гармати, їздять назад і вперед вершники, збирають підводи для піхоти.
Нарешті дочекались — 12-та година (ночі)! Виходимо на подвір’я школи. Місячно. Морозно. Сніг хрустить під ногами. Купками по 4–5 чоловік сідаємо по санях. Настрій веселий, бадьорий. Чекаємо наказу вирушати.
Підходить кіннота, підвозять гармати. Все готово! Немає тільки штабу… Минає з півгодини. Дехто вилазить із саней, починає бігати, щоб нагрітись.
До штабу кличуть нашого сотника. Минає знову півгодини. Вертається сотник (і приносить) наказ розійтись по старих помешканнях і чекати розпоряджень. Наступ відкладається…
Всі здивовані, незадоволені. На обличчях питання — чому?»
Виявилося, що урвався зв’язок зі штабом Лівобережного фронту в Харкові. До того ж затих бій під Білгородом, а це — тривожна новина. Не з’ясувавши ситуації, отаман не наважився на виступ. Отож козаки «з сумом полягали спати».
На ранок 2 січня — неприємна подія: один козак увечері пограбував селянку та ще й зброєю погрожував. Коли селянка впізнала злодія, Ігор Троцький, відпустивши старшин, зібрав навколо себе козаків.
— Хлопці, — голосно почав отаман. — Усі ми, тут присутні, щиро і чесно служили нашій Батьківщині, нашому народові, чесно б’ючись за них. І з радістю поляжемо за Україну! Нема місця між нами цій людині, яка за гроші продала свою честь, заплямувала славне ім’я козака, лицаря українського! Не місце йому тут! Я не хочу його судити сам, не хочу, щоб судили старшини. Судіть його самі! Що присудите, те буде!
«Усі мовчали; очі дивились у землю. Чути було, як тяжко дихали сотні грудей…» Раптом вискочив якийсь невеличкого зросту, з блідим обличчям козак і крикнув:
— Що там довго думати, розстріляти злодія, більш нічого!
— Розстріляти, розстріляти, — загуло навколо.
Засуджений зблід ще більше, але не сказав ні слова.
Півчота козаків на чолі зі старшиною негайно виконала наказ за школою…
Третього січня повернулась кінна розвідка і сповістила, що Білгород здано більшовикам. Залишили наші війська й Харків. Нічого не лишалося, як наздоганяти свої головні сили.
Сумно готувались у дорогу козаки і старшини. Ніхто не радів, що вдалося уникнути смертельного бою…
Невдовзі виїхали на дорогу Харків — Білгород. Попереду блимали вогники Харкова. Не доїжджаючи міста, наштовхнулись на німецьку заставу, яка не хотіла пропускати.
— Петлюра цурюк! Петлюра цурюк! — повторював німецький старшина.
Долю інциденту вирішила рішучість українців, які, оточивши німців, були готові вжити зброю. Німці вирішили за краще пропустити козацьку частину.
Вранці 4 січня Гайдамацький курінь увійшов до Харкова. Назустріч чалапали одинокі фігурки робітників. Почулись здивовані вигуки:
— Пєтлюровци!
— Ні, які там петлюрівці, ті вже давно втекли. Це наші — большовики!
Один, сміливіший, підійшовши до самої лави, запитав:
— Аткуда, таваріщі?
— С-пад Бєлґарода, — жартома відповів один старшина.
— Наканєц-то даждалісь вас… Всьо врємя вас ждалі. Руку, таваріщ! — робітник простягнув правицю.
— Ось тобі, собачий сину, товариш! — старшина витягнув із кишені револьвер.
Робітник злякано відскочив. На обличчі — здивування. Старшини щиро засміялись…
О 10-й годині ранку 4 січня 1919 р. Окремий гайдамацький курінь імені Яна Кармелюка останнім з українських частин залишив місто Харків. Вже о другій годині дня до Харкова вступили совєтські війська.
А козакам дорога стелилася на Люботин, куди відійшли частини Запорозького корпусу.
31. Романтик із Бородянки
До політичного відділу штабу корпусу Січових стрільців, що розмістився на Олександрівській вулиці, увійшов діловод. Він був схвильований. Підійшовши до реєстратора Івана Нездолія, відкликав його вбік і тихо сказав, що не пізніше як опівночі канцелярія має бути спакована і готова до евакуації.
— Більшовики підступили під Київ. Можливо, ще до ранку доведеться виїхати.
Іван аж присів від тягаря тривожних думок. Він був ще хлопець: йому ледве минуло 18 років, а його військовій службі — лише кілька днів.
Спершу Іван уявив себе лицарем, який із рушницею сміливо боронить Батьківщину. Потім йому стало страшно за своє життя. Все ж не нажився ще він. Особливо жахали думки про можливий більшовицький полон і катування. Та думки швидко розбились на друзки — писарі почали пакувати до скриньок канцелярське приладдя і вчинили гармидер.
Близько 4-ї години пополудню на подвір’ї пролунав постріл. Схвильований Іван вибіг у двір. Козак, що чимчикував назустріч, пояснив, що то розстріляли якогось штабного старшину.
Як не страхався Іван, але цікавість перемогла і він пішов подивитись на розстріляного. Хлопець жахнувся, коли побачив тіло чоловіка, з яким три години тому обідав за одним столом. Чоловік цей розповідав щось про ревізію на Хрещатику. Ревізія і згубила його: під час обшуку було знайдено гроші, й старшина затаїв їх, «але незабаром про це дізнався справедливий і рішучий отаман Коновалець». За його наказом старшину й розстріляли — за грабунок.
Повернувшись до політичного відділу, Іван не знайшов нічого кращого, як розповісти про цей випадок панночці-машиністці. Та одразу впала в істерику.
Мусив заспокоювати…
І знову думки обсіли юнака: «Може, отак і я скоро лежатиму, і мене жахатимуться люди, як і я тепер жахаюсь».
Від цих думок він ледь не заплакав. «Ні, — заспокоював себе Іван, — цього чоловіка вбили за злочин, а коли мене вб’ють большовики, то люде бачитимуть, що я згинув за рідний край».
І жура відлягла від серця: він справді хотів умерти за Україну.
Минула ніч. Вранці Нездолій отримав призначення замінити вартового писаря. Тож і сів коло телефону. На питання відповідав змістовно — й тим, хто телефонував, і тим, хто приходив. А надворі нетерпляче гуділи автомобілі: на них вантажили майно.
О 12-й годині стрільцю Нездолію наказали замінити вартового старшину, бо того кудись терміново викликали. Невдовзі з’явився командир якоїсь частини й почав нарікати на козаків, які відмовлялись йти до бою. Старшина попросив аудієнції у начальства.
Забувши спитати прізвище і якої частини він командир, Нездолій зайшов до штабного кабінету. За столом сидів сотник Юліан Чайківський, начальник політичного відділу. Поруч — військовий міністр Олександр Греків.
Порушуючи субординацію, Іван підійшов одразу до генерала Греківа і доповів про скаргу старшини. Юліан Чайківський зауважив, що не можна казати «якийсь старшина», а треба доповідати докладніше. Сотник підвівся, разом з юнаком вийшов до приймальні. Вислухавши звіт старшини, порадив:
— Постріляти з кулемета непокірних, а коли не вистачить своїх сил, я дам сотню польової жандармерії…
До 8-ї години вечора в штабі лишилося тільки декілька телеграфістів. Вони знімали апарати на першому поверсі. А на другому, у великій залі, чекав своєї долі вартовий писар Іван Нездолій. До нього раз у раз навідувався черговий козак. Він питав одне й те ж:
— Коли нас змінять?
Кожний раз Іван відповідав:
— Не знаю.
І дивився невпевнено на рушницю, що підпирала стіну: адже він ще зроду не стріляв із неї. Іван ніяк не міг вгамувати хвилювання. «А може, мене забудуть змінити?» — тривожно думав він.
Коли ж прийшов на зміну вартовий старшина 1-го полку Січових стрільців, Іван аж засяяв від радості…
На Хрещатику панувала мертва тиша — хоча годинник показував лише 10-ту вечора. Лише з Подолу час од часу чулися рушничні постріли, а за містом зрідка гукали гармати. Іван прискорив ходу. Він поспішав на залізничний вокзал, до штабу Січових стрільців. Побачивши коло Міської думи візника, звелів їхати на двірець.
За кільканадцять хвилин уже були серед галасливої вокзальної юрби. Іван щедро розплатився з візником, і той поспішив додому. А новоспечений стрілець, зголосивши своє прибуття, пішов до буфету, бо цілий день нічого не їв.
Почекальня була переповнена. В буфеті Нездолій зустрів земляка з Бородянки та сестру товариша дитинства Кирила. Того 1917 року покликали до війська, і відтоді про нього Іван нічого не чув.
Дівчина збиралась евакуюватися разом з установами УНР, але її переконали, що цієї ночі на Вінницю поїздів не буде, тож краще переночувати вдома, а не на вокзалі.
Панночка попрохала Івана провести її додому. Він погодився. Дорогою почув від неї, що її брат у Саратові став більшовицьким комісаром.
Нездолій вжахнувся: він і Кирило опинилися по різні боки барикад! Засумував хлопець та вмовк. Про що говорити, та ще й із сестрою комісара?!
Панночка все зрозуміла і від того заплакала. Так мовчки і йшли темними вулицями. Вже коло свого будинку дівчина схвильовано попрохала:
— Коли ви зустрінетесь із Кирилом як вороги, то ради мене пощадіть один одного!
«При цих словах вона впилася в щоку Іванові, а той руками обвив її стан і дав свою згоду».
Зажурений повертався стрілець. Згадалося недалеке дитинство, рідна домівка, мати — вона, бідна, навіть не знала, що він вже у війську. Незчувся, як сльоза капнула… Та Іван швидко опанував себе: «Ні, я вже доросла людина, мамі нічого за мене турбуватись…»
Вранці 28 січня 1919 року штаб Січових стрільців ще перебував на Київському двірці. Тож Нездолій, маючи час, знову пішов у місто попрощатися з деякими товаришами. Матері одного він і «похвалився», мовляв, його мати не знає, що він — січовий стрілець.
— Нехай же Бог дає, щоб ти повернувся раніше, ніж мати твоя дізнається, що ти у війську! — вигукнула з почуттям жінка…
«Але не збулося бажання доброї жінки».
Так грудневого дня 1922 року в чехословацькому місті Подєбради закінчив свій спогад Іван Нездолій, юний козак із Бородянки, що на Київщині.
32. Евакуація УНР очима урядовця Андрія Бондаренка
27 січня 1919 року о 9-й годині ранку в Києві було оголошено евакуацію. Розпорядженням уряду обов’язок продовження боротьби «було залишено на добру волю і моральність кожної особи», — зазначав свідок евакуації Андрій Бондаренко. Тобто Директорія не наказала своїм урядовцям слідувати за нею.
Андрій Бондаренко стверджував, що з 322 осіб однієї з установ УНР зголосилося відступати лише 17 чоловік. Андрій згадував, як одні говорили: «Развє руськіє люді могуть бить врагамі нам, руським?», а інші: «Та хіба ж ті большовики не такі люди, як ми?»
До подібної агітації уряд ставився байдуже. «Там, де треба було… максимум енергії — праці, волі й дисципліни проявити, то вони (члени уряду) панькались, гуманічали».
Коли ж за дві години прийшло нове повідомлення, що кожний, хто евакуюється, може отримати зарплатню на три місяці вперед, то кількість «патріотів» різко збільшилась. За грошима утворились черги — хоч і платили банкнотами, які вже ніякої вартості не мали: «лопатками», «аеропланами», «гетьманками» та «богданівками».
Більшість із тих, хто отримав зарплату за майбутню тримісячну працю на Українську Народну Республіку, залишилися в Києві чекати нової влади. У вагонах, твердив Андрій Бондаренко, зібралась лише 1/12 частина тих, хто отримав зарплату… Куди будуть евакуюватися, ніхто не знав — не відали навіть ті, кому належало про це знати. А ось вороги взнали раніше, як українські урядовці.
За наказом Москви члени більшовицького підпілля «зі всіх станцій паротяги порозганяли… а решту, що тут ще була, машиністи попсували». Тому й потяги змогли виїхати не 27-го, як планувалось, а лише о 3-й годині ночі 29 січня.
Замість технічного майна, з яким легше було б відвойовувати Україну, у вагонах насамперед «евакуювали горілку» та «жінок, собі для забави». Не взяли навіть друкарських машинок. Тому урядові накази переписували від руки.
До Вінниці прибули надвечір того ж дня, близько 20.00.
Неймовірний хаос продовжувався й тут.
А більшовики вже наближались до «нової столиці» УНР. Чим ближче підходив фронт, тим бездіяльнішою ставала українська «влада». Зате всі ресторани і кафе у Вінниці були переповнені військовими.
26 лютого уенерівці тікали вже з Вінниці. 28-го прибули до «чергової столиці» — Кам’янця-Подільського. «Але ж де там було працювати, коли абсолютно ні про що не було кому дбати». Одні стверджували, що тільки вони порятують Україну, інші — що тільки ними ухвалені закони врятують «неньку».
Несподівано постав Комітет спасіння України, який оголосив існуючий уряд поза законом і призначив 19 нових міністрів та кожному ще по два товариші (всього 57 осіб). Так «у Кам’янці на Вкраїні 114 міністрів одразу стало», — писав Андрій Бондаренко, зараховуючи до міністрів і їхніх заступників.
Комітет спасіння України оголосив себе всеукраїнською владою. Та насправді це була влада в Кам’янці-Подільському, та й то лише в його частині, по один бік Смотрича, — до того ж на папері.
Українці енергійно гризлися між собою, а ворог невблаганно наступав. «Усі добра Вкраїні бажали; (та) свідомо чи несвідомо її на частини роздирали… Отак тоді було. Дуже трудно було сказати, за ким іти й од кого тікати».
Так і не помирившись, обидві «влади» вдарили навтікача в напрямку Скали і Гусятина. «Уряд України утікає, а Комітет спасенія України його що є сили доганяє», — з болем писав урядовець Андрій Бондаренко.
Отож сім днів існувала «влада» Комітету спасіння України. На сьомий день прокинулися мешканці Кам’янця — а цієї «влади» вже немає. І невідомо, де поділась. Тим часом до урядової установи, з якою евакуювався Андрій Бондаренко, нікому не було діла. «Ми весь час оставалися одні», — писав він.
Нарешті одного дня надійшов виклик їхати в «чергову столицю УНР» — Рівне і приступити до праці. Приїхали — а тут протиурядовий виступ отамана Володимира Оскілка! «Отак із-за влади весь час поміж собою сварилися, а нас за це били вороги», — зробив невтішний висновок Андрій Бондаренко.
Тепер тікали в бік Радзивіллова, Бродів, Красного, Золочева.
Хоч 22 січня 1919 р. і оголошено Злуку, занотовував свої враження Андрій Бондаренко, «але ж навпаки було на ділі: уряди (УНР і ЗУНР) були між собою великі вороги». Сварились на всіх рівнях, а працювати не хотіли чи не вміли. Тому й «в урядах сиділи то поляки, то жиди, а це ж були наші вороги», — стверджував він.
Їхали від станції до станції, даючи на кожній із них хабарі залізничникам. За Зборовом зупинилися, бо шляхи були забиті потягами з майном Великої України. Врешті все це майно розграбували місцеві селяни, а що не встигли селяни, дограбували поляки. «Отак пропало Великої України евакуйоване майно».
Дійшли до Бірок, а далі не можна, бо в Підволочиську — більшовики, а ззаду в Дичках — поляки. В той час із Румунії несподівано прийшло спасіння у вигляді запорожців. Почався наступ на більшовиків. Ворога відігнали.
4 червня прибули до Волочиська, 8-го — у Проскурів, а 11-го були знову в Кам’янці-Подільському. Вершталися його вулицями до 17 листопада. Коли ж Кам’янець зайняли поляки, Андрій Бондаренко з рештою урядовців попрямував на Кульчин та Любар. «Приїхали ми в Любар, — згадував він, — от тут «патріотів» було так, аж кишіло. Головними з них були: Волох — командир якихось окремих гайдамаків; Божко — командир матері Січі Запорозької і Данченко — командир так званих українських радянських частин. Тут на уряд України накинулись вони».
Омелян Волох ультимативно вимагав від Петлюри зречення від влади, а отаман Данченко, не гаючи часу, забрав у Любарі рештки державної скарбниці, розграбованої перед тим у Проскурові. Старший над юнаками, що охороняли залишки скарбниці, сказав: «З-за грошей ми битися не будемо».
«Тоді Волох почав Любар обкладать, щоб собі хоч що-небудь дістать за свою патріотичну вдачу». На його бік перейшла більша частина особистої охорони Петлюри.
Голова Директорії та його безталанний уряд 3 грудня змушені були тікати на Нову Чорторию… Їх прикривали кінні частини 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка — на цей раз вже не від окупантів, а від «своїх». Так, уряд тікав від свого, тепер вже колишнього, війська, яке готове було вимісити відчай і розпач на головних винуватцях…
4 грудня на нараді у Чорториї Симон Петлюра запропонував Омеляновичу-Павленку-старшому обійняти командування українською армією, власне її недобитками. Той відповіді не дав. Тоді Петлюра призначив нову нараду на 6 грудня в Чорториї. Ситуація була непевна, у будь-який час він міг сподіватися арешту або полону. Тож не дочекавшись згоди Михайла Омеляновича-Павленка, 5 грудня 1919 р. Петлюра видав наказ про призначення того командувачем Дієвою армією, а заступником — Юрка Тютюнника. А сам на світанку наступного дня несподівано виїхав до Польщі, покинувши військо в найтяжчий момент. Це була банальна втеча… Хоч і запевняв делікатний прем’єр Мазепа, що Головний отаман виїхав на переговори з польською стороною.
Честь Петлюри врятували Михайло Омелянович-Павленко та Юрко Тютюнник, які, зібравши тих, хто не змирився з поразкою, повели новосформовану армію в легендарний Зимовий похід.
33. Перший бій
Наприкінці січня 1919 року 7-ма піша дивізія евакуювалася з Києва до Бердичева на формування. Комплектувалася вона вже рік, але мала в своєму складі лише старшин і трохи вільнонайманих козаків у немуштровій сотні.
Увесь лютий простояли в Бердичеві.
Десь ішли бої, а 7-ма дивізія все перебувала в запіллі. Нарешті начальство оголосило мобілізацію підстаршин та козаків. На заклик їх прийшло чимало, але не виявилось вільних приміщень, де можна було розмістити новобранців, не було й у що їх обмундирувати — хоча запасів амуніції у Бердичеві не бракувало. Але склади захопила Сіра дивізія і не дуже поспішала ділитися.
«Ледве зібрали ми до 200 підстаршин до свого полку, — згадував старшина 7-ї дивізії Левко Бондарчук. — Були це старі козаки, що добре знали військову муштру». Тож їх і не дуже вишколювали на плацу, а більше задовольняли духовні потреби: читали газети, дискутували на різні політичні теми, вечорами розучували українські пісні.
Нарешті впав наказ вантажитися в ешелони.
«Рушили з Богом на ворога…» За декілька годин зупинилися на якійсь станції. Хтось із молодших побіг до приміщення вокзалу і прочитав: «Вінниця».
— Що ж це таке?! Їдемо не на ворога, а від ворога? — здивовано запитували козаки один одного.
Непорозуміння врешті залагодили, і, пробувши у Вінниці шість годин, потяг повернув назад.
Вранці наступного дня козаки 7-ї дивізії «побідно маршували по вулицях Бердичева до своїх старих помешкань». Місцеві євреї зі здивуванням і острахом дивились на вояків: чого, мовляв, вернулись назад? А козаки, «жартуючи, запевняли їх, що… большовиків уже розбили й їм нема чого боятися…»
За три дні — знову наказ вантажитись у вагони. На цей раз доїхали до Козятина, а звідти повернули на Фастів.
Все ж до Фастова не потрапили — вивантажилися на станції Чорнорудці. Тим часом зі штабу надійшов наказ провести мобілізацію місцевого населення. Наказали виплачувати новобранцям за одяг, в якому ті прийдуть.
За дві версти від Чорнорудки розкинулося село Вчорайше — батьківщина курінного Морозюка.
Морозюк був «дуже гарною людиною, славним товаришем і як командир куреня — теж був на свойому місці». Зрозуміло, йому нетерпеливилося провідати рідних. Командир полку відпустив курінного…
Наступного дня встали не дуже рано. Молодиця подала снідати. Ще й по чарці самогону налила. Не встигли хлопці випити по другій, як прибіг захеканий козак, блідий та переляканий.
— Кидайте снідати! Більшовики під селом! — панічно вигукнув він.
Йому не повірили, бо знали, що він страхополох. Поглузували трохи та й продовжили снідати. Раптом у селі почулись вибухи гарматних стрілен. Лише тепер козаки кинули й печене, й варене, вхопили рушниці та побігли, на ходу прощаючись із молодицею, до своїх. Їх вже ладнав курінний Морозюк, який повернувся з дому. Поставали на свої місця й безтурботні козаки…
А в Чорнорудці в цей час «робилось щось страшне: по шляху в повному безладі відступали наші піші й кінні частини; тут же серед шляху поставили дві гарматки й палили з них кудись у світ… Дали декілька стрілів та й ходу далі».
Щось довідатись від втікачів було важко.
Командир полку, де служив Левко, був «молодою й надзвичайно хороброю» людиною. Він не піддався паніці, навпаки — наказав полку рушати вперед, назустріч ворогові.
На краю Чорнорудки розсипались у лаву. Спостерігали за втікачами, якими було вкрите все поле. «Пробували ми їх спиняти спочатку словами, — згадував Левко Бондарчук, — а потім почали навіть стріляти до них. Було нас до 200 чоловік, а з них до 30 старшин. Йшли до бійки з більшовиками в перший раз, не були ще зденервовані, крім того, мали досить кулеметів, особливо ручних «Люїсів», дуже зручних, а тому йшли спокійно й бадьоро. Це, мабуть, вплинуло на втікачів, і вони почали гуртуватись біля нас».
Командир вирішив не чекати більшовиків і наказав приготуватися до наступу на рідне село, яке опанував ворог. Страх за рідних штовхав до негайного бою. Забурлила тут козацька кров, з’явилося завзяття. Всі дивилися з нетерплячкою на командира в очікуванні команди «Вперед!» І коли той піднявся, всі ринулися за ним.
Хоч і відважний був командир, та, напевно, недосвідчений, адже повів в атаку своїх козаків через рівне поле, не провівши до того ж як слід розвідки. Краще б через це поле атакували більшовики.
Червоні зустріли козаків щільним вогнем. З лави почали вибувати козаки… Все ж настрій залишався бадьорим.
Та ось на правому крилі лави впав улюблений курінний Морозюк, який, провідавши батьків, встиг до цього бою — останнього в своєму житті. А в центрі лави кулі збили ще декількох старшин, між ними й командира полку.
І серця козацькі затремтіли. Почався відступ… Впорядкувались аж за Чорнорудкою — тут вже укріпились два інші полки 7-ї дивізії. Влившись у лаву, трохи заспокоїлись. Підбадьорювало й те, що командир дивізії спокійно роз’їжджав на очах у всіх.
Тим часом підійшли більшовики і «знову почалась завзята бійка». Але не було вже в козаків впевненості в своїх силах, знову не витримали вони й почали відступати. Командир дивізії Микола Шаповал намагався затримати своє воїнство. Це йому час од часу вдавалося, та ненадовго. Козацтво знову не витримувало ворожого натиску. Врешті відступили аж до залізниці.
Вечоріло. Більшовики припинили наступ. Розібравшли колію, козаки відступили ще на дві версти. Нарешті, потомлені, зупинились на нічліг. Тут виявилося, що дехто дезертирував ще до початку бою. Зате ті, хто лишився, трималися в полку вже до кінця — тільки поранення чи смерть могли вивести їх із лав 7-ї дивізії Армії Української Народної Республіки.
34. Про Житомир та його оборонців
Не раз доводилося чути Олександру Гайдаю від недоброзичливців України, що, мовляв, український рух — це «німецька вигадка», що «лише купка авантурників та фантастів стремить до утворення незалежної Вкраїни, а населення вкраїнське ніби цілком байдуже або навіть вороже ставиться до визвольної боротьби».
Життєвий досвід Гайдая свідчив про інше. Тож він і залишив для нащадків історію про зміну настроїв у губернському місті Житомирі, центрі Східної Волині — «найбільш темного та національно несвідомого закутка України», на терен якої царський уряд кинув свого часу величезну кількість русифікаторів.
1917-й і 1918 роки, згадував Гайдай, справді «давали деяку підставу для подібного твердження, але рік 1919-й яскраво показав, що люд український не тільки спостерігач, але прихильний учасник українського національного руху».
«Повстання проти гетьмана в листопаді року 1918-го житомиряне уявляли собі яко рух збольшевичених сільських та мійських елементів. Мало хто вбачав у цьому повстанні прояв національних устремлінь».
Військ гетьманських у Житомирі в той час було дуже мало, тож губернський староста Волині Андро в надії створити силу, яка б оборонила місто від повстанців, оголосив мобілізацію колишніх старшин російської армії, урядовців військових та цивільних установ. Себе ж назвав командувачем «Добровольчєской арміі Волині». Андро стверджував, що на Житомир суне «темна маса», що повстання проти гетьмана — це похід більшовиків проти інтелігенції, тому «треба протиставити тій масі армію, складену з інтелігенції», а на підмогу їй долучити, як благонадійний елемент, колишніх жандармів, поліцаїв та унтер-офіцерів.
Мобілізація проходила мляво. Хіба колишні офіцери царської армії йшли залюбки, бо не бачили проблем у ліквідації «банд Петлюри». Коли ж надійшли чутки, що на Житомир йдуть не банди, а регулярне військо, настрій російських офіцерів підупав.
Побачивши нехіть дорослих, губерніальний староста Андро оголосив мобілізацію учнів чотирьох старших класів та польських скаутів. Учні відгукнулись охоче, адже приємно пройтися під звуки маршів у військовій уніформі, зі зброєю «та ще й із набоями».
Коли батьки запротестували, Андро запевнив, що мобілізована молодь на позиції не висилатиметься, а охоронятиме склади та установи.
А повстанці вже були коло села Сінгури, що за 8 верст від міста по Бердичівському шосе. Спочатку Андро підтримали німці. Ставши на річці Гуйві, вони трохи постріляли з гармат. Потім усе ж вирішили, що краще не втручатися, коли двоє б’ються, й оголосили нейтралітет. Отож Андро, щоб затримати наступ повстанців, вислав на фронт дітей, порушивши обіцянку…
Громадяни з цікавістю прислухалися до гарматних пострілів за містом. Лише батьки мобілізованих учнів та жінки силоміць забраних цивільних урядовців «серцем відчували кожний стріл».
Очевидець подій студент Олександр Гайдай стверджував, що більшість мешканців дивилися на бій як на розвагу. Вони тішилися як діти, коли бачили на вулицях міста велике броньоване авто, а на ньому трьох кокаїністів — російських офіцерів, що окриками підбадьорювали себе. «Любо було дивитися громадянам і на невеличкі загони гімназистів та семінаристів, що проходили містом». Тим часом староста Андро, тихенько напакувавши ешелон майном, із рідними, друзями та охороною непомітно від’їхав на Коростень. А звідти чкурнув на Київ.
Наступного ранку українське козацько-селянське військо увійшло до Житомира. «Зовнішнім виглядом (воно) нагадувало стару російську армію».
Нова влада вела себе чемно, нікого не переслідувала, не била. Громадянство остаточно заспокоїлося. Тож вулиці були наповнені людом. Усі, хто вмів, читали розклеєні звернення Директорії та наказ про мобілізацію.
Німці поводилися нейтрально. Але на третій день виникли непорозуміння, внаслідок чого німці почали обеззброювати Республіканське військо.
Козацтво відповіло швидко і рішуче, несподівано атакувавши німецький штаб та гауптвахту. Хоч і наліт був несподіваний, все ж німці швидко впорядкувались і за всіма правилами почали бойові дії у місті. Ось тут і відчули нарешті жителі міста, що таке війна.
Кулі сипалися з усіх боків. Німці вжили гармати. Два їхні літаки скидали бомби на позиції українських захисників Житомира. За півгодини всі мешканці зникли з вулиць, крім тих, хто впав на бруківку.
Цивільне населення, хоч і було перелякане й загалом перебувало у скрутному становищі (без води, світла, достатньої кількості харчів), усе ж не було пасивним, навпаки, як могло, допомагало козацтву, перев’язуючи поранених і переховуючи їх.
Після дводенних боїв повстанці мусили відступити.
Бої стихли. Мешканці почали виходити на залиті кров’ю та засипані шклом вулиці. «Мовчки збирались люде коло трупів повстанців, — описував побачене Олександр Гайдай. — Змучені або спокійні обличча забитих селян, їх звичайна сільська одежа впливали на психологію житомирян. Зрозумілим ставало, що оце лежать забиті ті, хто жиє ось тут же, коло міста, вони свої, домашні, а той, хто забив, це чужий, зайда… Ні єдиного докірливого слова не було сказано по адресі республіканського війська», — стверджував Олександр Гайдай.
За кілька днів німці самі залишили місто, бо їх кликала в дорогу батьківщина. Коротким періодом безвладдя скористались більшовики, які, створивши революційний комітет, проголосили в Житомирі «совєтскую власть».
До міста військо Директорії увійшло без бою. Частина повстанців погодилася на совєтську платформу, частина ні. Але дискусії лишили на потім, адже спочатку треба було поховати загиблих кілька днів тому республіканців.
Тисячі людей зібралися на панахиду по забитих козаках і селянах. Похорон був урочистим та величним. Коли останню труну спустили в могилу, Олександр почув:
— Боже мій! Оце як так ховають, то й умерти не шкода!
24 грудня 1918 року на Житомир під виття гармат бронепотяга «Сух» почав наступ курінь смерті Олександра Палієнка. Більшовики та їхні прихильники, недовго думаючи, втекли на село Левків, а місто зайняли сімсот червоних гайдамаків отамана Палієнка. «День 25-го грудня р. 1918-го чорними літерами буде вписаний в нашу історію, — писав Олександр Гайдай. — Це день житомирського погрому. Він поділив громадянство житомирське на дві нерівні групи — християн та жидів. Правда, християнське населення врятувало багато жидів від смерти, але після того дня жиди нетерпляче почали чекати большовиків».
А Красна армія вже була недалеко.
Російське військо увійшло у Житомир наприкінці березня 1919 року. «Населення жидівське бурхливо виявляло свою радість і скористалося в перший же день услугами чекістів. Почався новий погром, на цей раз вже християн».
Он кричить єврей, вказуючи на хлопця, що проходив повз ЧК:
— Вон гайдамака, он бил на пєтлюровском бранєвікє!
Нещасного одразу ж, без суду і слідства, прямо на вулиці, застрелили. Застрелили, хоч «наводчик» міг й обізнатися.
Гарно одягнена публіка, на очах якої сталося вбивство, була нажахана… Більшовицька вакханалія продовжувалася шість днів. А на сьомий день знову прийшли українці.
Житомиряни заповнили всі вулиці, з хлібом і сіллю зустрічаючи дорогих гостей. Обличчя житомирян сяяли. В церквах радісно дзвонили в усі дзвони…
Лише кілька днів у місті був святковий настрій — із боку Києва та Бердичева знову насунулися більшовицькі хмари.
В один із квітневих вечорів житомиряни знову почули гарматні вибухи та калатання кулеметів — на місто наступали червоні: 4-й полк червоної піхоти і 5-й кінний «Чертовский имени Льва Троцкого» комуністичний полк.
Силою більшовики перевищували залогу Житомира, яка складала лише тисячу багнетів. Корпус Січових стрільців отамана Коновальця, на який розраховували житомиряни, вже відступив від Бердичева на Полонне — Шепетівку, а група військ отамана Оскілка «ледве стримувала наступ Червоної армії на Коростень». Стан українських військ Житомирського району був скрутним.
Як і під час повстання проти гетьмана, бій кипів по річці Гуйві, за 8 верст від Житомира. Кожний постріл луною відгукувався у серцях населення, яке просило Бога допомогти українським військам…
«…Частина міста, що її замешкували жиди, ніби вимерла. Щільно причинивши двері та вікна, вони нетерпляче чекали перемоги червоних та молилися Єгові, аби допоміг комуністам».
Бій наближався. Українське населення пакувало найнеобхідніші речі. Чоловіки виряджали жінок та дітей на Звягель.
На ранок більшовики підступили під саме місто. Бої вже точилися вздовж річки Тетерів. Фронт сягав 10 верст. Шрапнелі розривалися над містом, падали безладно артилерійські снаряди.
Для житомирян ставало зрозуміло, що українські війська не втримають місто. Збагнувши це, вони з жахом уявили прихід більшовиків з їхнім вмотивованим і невмотивованим терором.
«…Ще вночі з’явилася у деяких громадян думка просити в Українського командування дозволу взяти рушниці та битися в наших лавах проти большовиків, — писав хорунжий Армії УНР Олександр Гайдай. — Ця думка… поволі опанувала психологію цілого міста. Вже о дев’ятій годині ранку можна було бачити купи громадян ріжного віку та соціального положення, які, діставши зброю, поспішали на край міста, де бій ішов вже коло перших хат передмістя, т. зв. «Кацапської слободки» (по річці Тетереву)».
Коли на складах зброя вичерпалася, жителі рушили на Врангелівку (передмістя з боку Звягеля), де запасалися зброєю.
Все ж на позицію пішли не всі. Коли ж почали відступати валки українського війська і червоні вдерлися на «сошовий міст» на шосе Житомир — Бердичів, коли перші червоноармійці з’явилися на вулицях передмістя, населення, частково озброєне, «хмарою кинулося до річки», де кипів бій.
Найвпертіше насідали китайці та «жидівська молодь, що залишила місто разом із большовиками, а тепер рвалася до рідних хат». На мосту палахкотіло пекло — з обох боків по ньому били з кулеметів.
Побачивши, що з Житомира суне хмара озброєних мешканців, більшовики спробували розігнати їх вогнем. Та марно. Громадяни «з палаючими очима», стиснувши зуби, вперто насідали. Хто б пізнав у них отих цивільних урядовців, які вперто дезертирували з «Добровольчєской арміі господіна Андро»?
За зброю взялися молоді та середнього віку жителі, старі ж і діти, а разом із ними й жінки носили харчі, воду та медикаменти. Був випадок, коли одна гімназистка піднесла кулеметникові стрічку і була в цей момент поранена.
Зусилля житомирян не пропали марно. Вони таки оборонили своє місто — після трьохгодинного бою ворог почав відступати. До пізньої ночі житомиряни разом із козаками переслідували червоних. Відігнавши їх на 18 верст, повернулись додому, залишивши регулярні частини охороняти спокій рідного міста.
35. Кривава драма в Житомирі
«Знову відступаємо… Тяжкі обставини змушують до того. Ворог півколом оточив Житомир із сходу й півдня… Вже його кінні стежі забігають у наше запілля — ось і нині привезли двох забитих, що поїхали були по фураж у ближче село… Посічені тіла їх ясно говорили, що це є ділом рук кіннотників ворога. А до того — ще й зв’язку не стало з правим нашим сусідом, що мав фронт на Бердичівському напрямку. Мабуть, і там відступ… бо найглибше заскакують у наше запілля ворожі стежі з того боку…» — так почав свої спогади старшина 4-го полку Січових стрільців Павло Макаренко.
Житомир справді лишали ворогові без бою.
Бо так наказано.
Стрільці не розуміли — чому? Чому вони відступають, коли в силі боронити місто?!
«Сумними рядами тихо переходить військо по вулицях міста, рушаючи далі на захід. Похмурий березневий день, неначе поділяючи смуток стрілецтва, дрібнесенькими крапельками зрошував каски вояків, а звідти — спадали вже на груди, плечі краплі як сльози. Не чути було ні жартів, ні сміху, лишень журливі розмови стрільців із житомирянами, що вийшли проводжати своє військо, точились на ходу».
— Чому ви нас покидаєте безборонних? — таке питання найчастіше бриніло в повітрі. — Оце прийдуть розбишаки… почнеться розправа… не стане життя.
Неподалік від Павла Макаренка старенька мати проводжала сина, що з торбинкою йшов у рядах стрільців. Вона намагалась не відставати. І все плакала. Бо побоювалась, що більшовики не помилують її.
— Як дізнаються про тебе — катувати мене будуть…
— Що робити, мамо, мушу!
— Знаю, знаю, сину…
— Адже ж маємо сильну армію, добре заосмотрену, — почувся голос палкого стрільця-галичанина, що йшов позаду Макаренка. — Ось гляньте на наш полк: видите, кілько є люду, ген аж по ту велику кам’яницю блискають каски й багнети січових стрільців, то ж сила, прошу вас. Хіба москалі мають подібне військо? А далі он «офіцерська» школа,[8] за нею — 2-й залізничний полк. Для оборони Житомира невже не досить? Я не розумію, як можна.
— Не розумієш, бо молодий, — спокійно перебив його підстаршина, який багато пережив у боях.
— Що то має до того, що я молодий? — запалився гнівом юнак, але його сусід все так же спокійно мовив:
— Не ображайся, козаче, гарячу вдачу маєш, судиш, не знаючи гаразд причин відступу… Подивись краще навколо… Бачиш, скільки народу йде… Як гадаєш, чи й москалів хтось так проводжає? Та прислухайся до розмов і приглянься, що кажуть їхні очі. А коли зрозумієш, що відбувається в душі кожного з них, то, може, й гарячитись не будеш, бо певна річ, що москалям недовго тут бути.
На ті слова кілька голів повернулося в бік житомирян, неначе шукаючи підтвердження на їхніх сумних обличчях.
— Твоя правда, пане-товаришу, — вже спокійно мовив юнак.
— Отож пам’ятайте, хлопці, що треба добре придивлятись до людей. Часом у розпач можна впасти від думок про смутні події на Вкраїні, але побачиш такий настрій, як у них, то й легше стане. Неначе й надії оживають.
— Правду кажете, — озвалися сусіди.
— Да не всюди аднакава добра да вас ставляцца, — повернувши голову назад, мовив білорус, що аж із Мінщини втік із «більшовицького раю». — Вось як я з сябром прабирався да вас, та сяляни нідобра гаварилі пра «сечакув» і намовляли перабиць усіх, пакуль прийдуть таварищи…
Мабуть, не один січовик згадав ті дні, коли їхній полк боронив лінію фронту Коростень — Бехи. Селяни там справді вороже ставились до них: подіяла агітація москалів. Тож брати-селяни дивились на своє військо як на «буржуйське».
— Очорнили нас москалі, вони ріжними засобами хочуть зруйнувати нашу справу, — відповів хтось білорусу.
— Та й населення там малосвідоме, — додав юнак-галичанин, — ось тут, а особливо ближче до Радомишля, инакше ставляться до нас. Цих вже не спровокують москалі.
— А все свідо-о-мість, — мовив протяжно один із стрільців. — Тут уже прокинувся дух минулої козаччини, розбудив його ватажок повстанців Соколовський.
А над двома ближчими рядами знову панував голос розважливого підстаршини:
— Провокація — найпевніша зброя в руках москалів. Кулі їх менше шкодять справі України, а оті провокаційні вигадки — в самій основі підточують довір’я малосвідомого селянства до армії й цілої справи. Взяти хоч би й оповідання білорусина. Не люблять нас комісари червоноармійські, бо не мають милості, як попадуться, от і лякають вони своїх москалів, а від них і селяни переймають, що ми дійсно «сікачі»… Але в тих селах, де ми стояли, — знаєте всі, — що кривди нікому не зроблено. Полк дисциплінований, дбає про порядок, і не раз, певно, чули й ви, що селяне сміялися, вспоминаючи порядки «товаріщєй», порівнюючи їх із нашими. Та хіба є хто з вас, що допустив би щось злого заподіяти селянинові? Хіба пригрозив, коли не хотів дати підводу або ховав коні. Так то ж не сваволя! Виконуєте наказ старшини, й підводу селянин мусить дати. Поза тим — може, десь без жалю прощались із нами на селах, коли постояли ми пару днів?
— Е-е-е ні, — загуло у відповідь, — сього вже не було, скрізь шкодували.
— Отож бачите. Як лишень селянин на власні очі пересвідчиться, що за люде прийшли, то й зникає ворожнеча, що посіяв її провокатор. Певно, чули ви від селян вигадку про Винниченка й Петлюру?
— Ого, ще й скільки, — озвалися стрільці.
— Та й я недавно ось чув, що селянин доводив стрільцеві про них. Казали йому «товаріщі», що Петлюра є «гєнєрал — бєлая кость, самому Ніколкє ад’ютантом бил», а Винниченко — великий пан, має міліон десятин землі в Полтавській губернії.
У рядах залунав сміх.
— От ви й смієтесь, бо знаєте, що то неправда. Селянин же так і не повірив мені, хоч і замовк, бо всі ті вигадки вміло розраховані на психіку селянства, що немудрим поводженням влади за часів гетьмана було дуже покривджене й ненавиділо «панів», а тому легко було спровокувати селянина, треба лише накинути назву «пана» чи «поміщика»… Що й роблять москалі. До того ж і гасла широких прав та вольностей, що проголошені большевиками, туманять людям голови… Тямити треба, хлопці, що заправляють отим усім із московського Кремля, який хоч і став червоним зватись, але паскудне діло царських рук — задушення України — однаково завзято прийнявся доконувати… Одна воля, одна — і спільна — думка лучить москалів — червоних і білих.
— Бач, гаспидові душі, а ще прикриваються гаслом всіх свобод, — вирвалось у когось.
Тим часом полк, вийшовши за місто, переходив міст через Тетерів. 4-й Січовий рухався по шосе на Звягель, а інші частини йшли бічними шляхами. Біля касарень Юнацької школи спинилися.
— Тут будемо до ранку, — сказав командир куреня.
Виставивши чати, січовики пішли у ближні хати, що невеличкою купкою тулилися над шляхом.
Старий ліс підступав до самих касарень і хат. Стиха він сумно гудів. У бік Житомира було тихо — мабуть, москалі ще не увійшли до міста.
Багато хто не міг повірити, що ось так, без бою, залишили місто з усіма його принадами. Кілька старшин несподівано вирішили повернутися до Житомира. Захотілось їм, бачте, знову повечеряти в ресторані «Франсуа». Згадка про те, як там було добре, штовхала на ризиковану авантюру.
Дехто з товаришів відмовляв їх, бо це ж глупство, можна потрапити до рук ворога. Але спокуса перемогла. Гурток зник у темряві. Ось стихли їхні кроки на мосту. Інші не розходились, напружено прислухаючись, що з того вийде.
— Принаймні розвідку зроблять, — озвався хтось.
Нараз вибухнуло кілька пострілів, потім ще… Всі кинулись до моста. Варта вже була наготові.
— Може, схопили їх, — почувся схвильований голос.
Але чуття підказувало Павлу Макаренку, що все обійдеться…
У темряві знову пролунав стріл… Невдовзі серед тиші почулася швидка хода.
Це були старшини. Всі живі, здорові. Оповіли, що з одного будинку хтось у них двічі стрельнув. Старшини пішли «на ви», але в будинку нікого не знайшли. Коли виходили з хати, на них кинувся великий собака, якого хтось навмисно відв’язав. До того він був на прив’язі. Мусили забити…
«І чого було йти? Так, молода кров! Любить часом ризикнути для втіхи».
Ранком рушили далі. Вже проводжали їх ворожі гармати… Йшли, слухаючи їхню лекцію про життя і смерть.
Заночували неподалік села Рудні.
Раненько всі вже були готові до походу. Стояли біля вогнища й грілись… Несподівано зовсім близько вибухнув гарматний постріл. А ось і кульки засикали. Схопилися стрільці за зброю, чекають наказу… а кульки цокають по шосе. Було помітно, як то тут, то там підносився сніжок.
Командир куреня п. Ф. наказав одній із сотень зустріти ворога. І козаки пішли широкою лавою. Вже помітили ворогів. Їхня гармата бухала не вгаваючи.
— Зайняти рови, — прошелестів лавою наказ командира…
І заспівали свою пісню «Люїси»…
Та бій так і не розгорівся. Стрілянина швидко стихла. Повернулась лава. Виявилося, що відділ червоної кінноти, скориставшись із нічного морозу, пробрався старим Житомирським шляхом (що весною був неможливий для проїзду), гадаючи несподіваним наскоком навести паніку і забрати обоз…
«Не вдалося! Покинули й гармату (більшовики), бо, втікаючи, запроторили її в таке багно, що лише жерло виглядало. Напрацювались — доки вирятували. Зате мали зовсім справну гармату й цілу скриню набоїв до неї».
Пізніше довідалися, що наскок зробив ескадрон 5-го «Чертовского» драгунського сумського полку. Який жах! Адже курінь 4-го полку, де служив Павло Макаренко, складався переважно з сумчан, які влилися в 4-й полк Січових стрільців цілим відділом, що його сформував сумський комендант, тепер командир куреня. «Свої на своїх, може, брат на брата!» І чи востаннє?
Сам Павло був родом із Глухова, що неподалік Сум, і як старший осавул коменданта міста Суми (з часу протигетьманського повстання) немало зробив для формування цього загону…
Рушили далі. Хоч і було спокійно навкруги, але холодний дощ настрою не додавав. «Кляті багна волинські! Скільки прийшлося перемісити вас ногами стрілецькими?!»
Ось і село Курне. Розташувались у хатах. Почали сушитись і грітись. А з Житомира вже потягнулися втікачі. Чати, що охороняли шосе, передавали сумні оповідання біженців. «Конфіскація майна в горожан, харчових продуктів у селян, арешти, розстріли… «за петлюрівщину». По доносу жидів — передають стрільці — арештовують тих, до кого заходили січові стрільці, були знайомі або мешкали там». Люди сповіщали, кого розстріляли. Вийшов чималий список… Це була переважно інтелігенція, що служила в українських установах.
Вершник оповів, що зустрів одного селянина, який тікав із Житомира. «Йде, — мовить, — із батіжком у руці, та такий сумний, голову повісив, а моя коняка стомилася, не хоче слухати, то я й випросив того батога. А він дає та й каже:
– І коли ви отих жидів вигоните геть, щоб не сміялися з нас?
— А хіба що? — запитав я.
— Та ось повіз я був до міста своєму синові, що вчиться там в гімназії, харчів трохи, то й забрали якісь шмаркачі. Пробував не дати — так рушницю піднімає. Повіз я, куди кажуть, мовчу вже. От, гадаю, побачу там старшого, може, той відпустить. Коло касарні спинили, кажуть занести все до їх. Заніс я й та питаю, де б мені побачити старшого. Повела якась добра душа, показала. Вартовий пустив мене, запитавши, чи я до «товариша комісара». Зайшов, глянув, а там цілий кагал, і все молоді жидки. Я й не радий уже був, що попав туди, але мене питають, що треба. Оповів усе та й прошу повернути харчі. «А звідки ти?» — запитує комісар. Не встиг ще й рота я стулити, коли назвав село, як всі жидки так і закипіли та щось комісару ґелґочуть. Подивився він на карту, що лежала на столі, підійшов до мене та й каже: «А так ти з петлюрівської сторони, шпіонить приїхав сюди. Забрати у нього коні для Червоної армії». Я й просити, й доводити йому, що нічого не знаю, — але де там?! Виштовхали мене жидки, ще й вартовому сказали, аби з касарні вигнав. Заболіло мені дуже, бо з чим я на господарстві лишився без конят?! Мав ще думку піти шукати управи, але господиня, де мешкає син, порадила не робити того, щоб не попасти до ще гіршого комісара, який може й у «каталажку» посадити чи в «Чеку» там якусь. Погані настали часи, — сумував він…»
Надходили і приємні відомості: Бердичівська група Січових стрільців успішно розпочала контрнаступ. Полонне, Миропіль — знову в наших руках. А на ранок — ще одна радісна вістка: прийшов наказ здобути Житомир. «Повеселішали стрільці — остогидло їм мокнути й день і ніч на варті в сих болотах. Та й загалом вперед весело йти, не те що відступати».
18 березня передні чати 4-го полку Січових стрільців вже зустрілися з ворогом. Більшовики бою не прийняли. Кинувши свої позиції, поспішно відійшли на Житомир.
19 березня чекали серйозного бою — адже до Житомира лишався один перехід. Але ворожих лав не зустріли. Лише гармати червоних закидали шлях стрільнами. Цілили по шосе та обіруч нього.
Попереду йшов сусідній курінь. Він численний і дисциплінований: у його складі багато старшин (до 70 %), спаяних до того ж земляцтвом, а то й дружбою з дитячих літ. Лаву вів командир куреня. «Он у центрі його висока, мужня постать. Недалеко падають ворожі кулі, в яких-небудь 40–50 кроків, але вміло веде лаву командир». Як тільки пролунає ворожа сальва, він командував: «Вперед!» І січовики посувалися, щасливо віддаляючись від гранат, які падали на їхні сліди. Йшли без поспіху, без жодного пострілу. Вже підійшли до шанців, викопаних ще в часи Світової війни.
Високо посвистували кульки. Цокали по деревах, збиваючи галузки і кору, «а часом й біля вуха заспіває». Рикошет завжди небезпечний: від такої кулі — страшне поранення.
Праворуч, на позиціях 2-го Залізничного полку, почулись кулеметні черги. Очевидно, вже зійшлись із більшовиками.
«У нас тихо, — згадував Павло Макаренко. — Лише чути гучний і спокійний голос: «вперед» — «лягти»… І видко, як зараз же підрівнюються флангові сотні, що не чують голос. Перебіжки робимо вже короткі й бігом. Кульки густо сикають, як встанеш. Лежачому — зовсім безпечно».
Раптом густо сипонули ворожі скоростріли. Їхні голоси вмілий вояк розрізняв легко: оце «Люїс», а там ближче до шосе — «Максим». «Уже видко просіку, по якій темним шнурком тягнуться шанці, а над ними — хмарки диму від стрілів». Незважаючи на постріли, курінний у повний зріст пройшов уздовж усієї лави. На його устах сяяла посмішка.
— Щось гаряче мені стало, хлопці, — жартував він, — випити чогось би треба, та потерплю вже до Житомира. Там гарне пиво чехи роблять.
— Та й горілочка знайдеться, — відгукнувся весело хтось із лави.
— Та вже буде, як заслужимо, — минаючи стрільця, кинув командир.
— Будьте уважні, — тихо передається по лаві, — приготуйте багнети.
Уже зв’язковий стрілець побіг до резервів із наказом присунутися ближче. Передня лава тим часом піднялася і перебіжками кинулася вперед. Більшовики стріляли стоячи. Але січовикам у той день щастило — нікого з них навіть не поранило. Хоч і шалено працювали ворожі скоростріли. Аж булькотіли, аж захлинались. А січові стрільці, не стріляючи і без вигуків, наближалися до ворога. Вже якихось 200 кроків лишилося.
— Не поспішати й не відставати, — кинув козакам командир, який ішов попереду. Потім обернувся і з криком «Слава!» повів лаву на ворога.
Швидко стихли постріли з шанців… Доки лава добігла до них — червоні вже були за просікою, в лісі. Вони поспішали до Житомира.
У шанцях стрільці знайшли купу мішків із цукром…
— Ага… Люблять москалі солодке…
За кущем розшукали цілий кулемет. Поспішали дуже москалі, то й кинули.
Не зустрічаючи опору, лава рушила далі.
Прийшла радісна інформація від сусідів: виявляється, «залізничники», як почули стрілецьке «Слава!», «без багнетів пішли на багнети». Ворог не витримав їхньої шаленої атаки і поспішно відкотився аж за Тетерів.
Нарешті загомоніли й українські гармати. Вони обстрілювали міст через Тетерів і касарні Житомирської юнацької школи, де січовики ще недавно ночували…
За яку годину стрільці вже розмістилися «на старих квартирах». Радісно вітали їх люди. «І наслухались од них за сю ніч стрільці страшних річей про події в місті за сей час. Не спав ніхто».
Ось і ранок. Гармати загули, як тільки на світ благословилось.
«Били на шляхи за місто, на двірець — аби більше пошкодити ворогові. Та вже там не було його, — згадував Павло Макаренко. — Он представники міста йдуть назустріч, підносять хліб-сіль, вітають як бажаних гостей. Під звуки оркестри, після бойової лави, що обійшла всі вулиці міста, — стрункими рядами вступили полки до Житомира (4 п. С. С. і 2-й Залізничний).
І з кожної хати на передмісті, з кожного будинку в центрі міста радісно вітали нас житомиряне, запрошували на гостину, оповідали без кінця про господарювання москалів… Лише швидко чорна хмара покрила сю сонячну радість. Запанувала помста над серцем козацьким… Почались розстріли жидів…
Не буду окреслювати сієї сумної сторінки в історії 4 п. С. С., минаю її цілком свідомо… Історія… винесе незабаром свій осуд тим вчинкам, головне — об’єктивно зможе поставитися до них. Одно лише кортить мені й донині: а чи була в той час така сила, щоби здержала руку месника? Бо ж то не був звичайний собі «погром», як звуть повсюди. То оті оповідання й звістки підготовити ґрунт, розпалили серце козацьке, що ще не забуло всіх минувших знущань і кривд історичних… І коли б не було їх, не повторювалися вони й зараз би — то не стало б і сумного… Все йде властивим шляхом, все має причини й наслідки», — так завершив свою розповідь старшина 4-го полку Січових стрільців Павло Макаренко, не бажаючи описувати криваву житомирську драму.
Але збереглося свідчення іншого учасника бою за Житомир — отамана 1-го партизанського загону Окремого ударного корпусу Армії УНР Олександра Євтухіва. Це свідчення доповнює картину житомирської трагедії.
У перший день українські частини зайняли тільки частину міста, що біля станції. Вже вночі Житомир перетворився на пекло: в ньому «коїлось щось страшне».
Лунала безперервна стрілянина. «То розбиті большовики грабували крамниці і робили погром. Цілком ми заспокоїли місто лишень на третій день… — згадував старшина Олександр Євтухів. — За бій під Житомиром у нас було 8 ранених. Один залізничник — тяжко, в живіт, потім — помер. Зате в місті у нас із вікон було забито 12 козаків і такий же відсоток ранених. То були наслідки бою на вулицях і, крім того, декотрі елементи (у величезній більшости — жиди) стріляли в нас з вікон. Ми, звичайно, не лишалися в боргови — і платили тим же. Таке відношення до нас жидів і було наслідком того, що гебрейська частина населення міста була трохи пощипана. Але до нас їх били страшенно розлютовані большовики-втікачі, котрих вони обдурили… По списках місцевого Совдепу було видно, що 85 % його були жиди. Миж иншим, багаті. Наприклад, син житомирського богатійшого тютюнозаводчика Боярський… Ми ледве-ледве спинили повальні грабунки, і то на 3-й день. Міське хуліганство страшенно грабувало крамниці, селяне з охрестних сіл приїзжали з підводами і грузили жидівське майно. Було страшенно важко припинити це. Вся Київська і Бердичівська вулиці були рознесені дощенту. Багато жидів було побито. Казали, що знаменитий Жидівський погром в Кишініві зблід би перед ним. Словом, кров ллялася рікою. Козаків ніякими силами спинити не було можливим. І все ж таки в цім багато винні жиди. Як, наприклад, могла реагувати темна маса козацтва на стрільбу з кулемета по нашій патрулі з одного дому на Бердичівській вулиці з виключно жидівським населенням? Кулемет і 2 кулеметчиків, один із них був жид, накрили на місці і, крім того, знайшли багато рушниць. І це мало наслідок… що все чоловіче населення цього трьохповерхового будинку було розстріляно з того ж самого кулемета, старшини про це взнали лишень потім. Творився кошмар. На що вже трохи звик до цього, але і то коробило. Наш начальник штабу (Особливого ударного корпусу отамана О. Палієнка. — Р.К.) Мантуляк рушився розуму, як казали потім, від крови…»
Коли Житомир було відвойовано, то «на першу звістку про те ближчі села вислали до 2000 охотників, озброєних, готових у похід». Це була допомога, що відіграла велику роль у подальших боях, особливо під с. Станишівкою.
«Багато тоді полягло стрільців, а ще більш — селян, що майже з порожніми руками йшли в лаву…» Цим свідченням Павла Макаренка я і закінчую розповідь про криваві бої за українське місто Житомир.
36. Бій під Станишівкою
22 березня 1919 року близько 10-ї ранку неподалік Житомира (з боку села Станишівки) почулися рушничні постріли. Це вступили у бій проти більшовиків застави 3-го Сумського куреня 4-го пішого полку Січових стрільців та 3-го куреня 2-го Залізничного полку.
З кожною хвилиною рушнична стрілянина ставала густішою. Незабаром до неї приєдналося цокотіння кулеметів. На залізничному вокзалі Житомира враз все ожило й заметушилося: адже було зрозуміло, що то пішли в наступ більшовики — в надії знову відбити губерніальне місто.
Ось загуркотіли колеса і до перону наблизився імпровізований панцерник 2-го Залізничного полку, що охороняв лінію Житомир — Кодня — Бердичів. Усі кинулися до нього за новинами. Ще не встиг потяг зупинитися, як із нього залунало:
— Большовики наступають! У нас води немає. Швидше вперед!
Заклик було звернено до команди іншого потяга, який належав 4-му пішому полку Січових стрільців. І той одразу ж рушив у бік Кодні й невдовзі зник на повороті за садом.
Пройшовши під мостом шосе, він вигулькнув на широку долину. Он вже й Тетерів. За мостом через річку, де колія зникла у вузькому проході, який творили круті стіни розрізаного горбка, піднімався білий димок: там очікував свого противника грізний більшовицький панцерник, у народі прозваний «черепахою».
Праворуч від колії, між нею та лісом, що майже від самого Житомира тягнувся темною смужкою у напрямку на Бердичів, розкинулося село Станишівка. За нею і клекотів бій.
Постріли помалу віддалялися.
— Наші женуть! — радісно загукали на бронепотязі.
Стрільці показували один одному на крапки на небосхилі: темна смужка тих крапок маліла, за нею посувалася інша лава, теж зменшуючись у розмірах.
— Але чого ж це ми не їдемо вперед?! — захвилювалися козаки. — Що ж це наш полковник заснув?!
Та полковник мав рацію: адже далі колія завертала, а підставляти бік суворій «черепасі», що спокійно чекала помилки з боку «петлюрівців», було вкрай необачно. Надто небезпечний противник очікував український «бронепотяг», змонтований із звичайних «теплушок».
Залишалося спостерігати. Несподівано звуки бою, що вже були затихли, з новою силою спалахнули і наблизилися.
Стрільці застигли. Серця їхні наче обірвалися: стало ясно, що за горбком, де сховалися обидві лави, ситуація різко змінилася.
І справді… Відступ 19-го совєтського полку був маневром, щоб затягнути у пастку 3-й курінь і підставити його фланговій атаці з лісу, де зосередився 21-й червоний полк.
Важко передати, що робилося в серцях козаків, коли на них із лісу навалився ворог, а 19-й полк, що досі відступав, раптом перейшов у наступ. Великої праці коштувало командиру 3-го Сумського куреня полковникові Ф-чу, чоловікові хороброму і спокійному, щоб привести до порядку лаву.
Відступали без поспіху, відстрілюючись і втоптуючи залишки звірячого страху в мокру від талого снігу ріллю.
А сумський реаліст Микола Лівенців, попри смертельну небезпеку, навіть фотографував ворожу лаву, що насувалася. Микола був закоханий у фотографію, і ця любов перемагала страх.
Поруч нього строчив із «Люїса» Володимир Лівенців, даючи можливість братові зафіксувати небезпечну мить.
Одна світлина зроблена.
— Відступаємо? Он де наші вже.
— Ні, хочу ще одну…
Пристрасть до фотографії виявилася фатальною: замість другої світлини Микола отримав кулю. Володимир Лівенців жбурнув кулемет і з бинтом у руці кинувся виручати брата.
А лава козацька відходила… А лава більшовицька наближалася…
Он новоявлений козак-китаєць із рівчака поливає розпеченим залізом червоних. Він так захопився і знавіснів, що висунув свій «Максим» вперед — за рівчак. Його жовтувате обличчя зблідло і настільки скривилось від люті, що важко було пізнати чоловіка. Скажено блукаючи «одиноким оком», він на всі боки поливав із «Максима».
З лави, що віддалялася, йому кричали:
— Ходя! Назад!
— Моя назад не хаді, моя стреляй! — коротко відповів ходя і з ще більшою люттю наліг на кулемет…
Он падає з перебитими ногами поручник К-в. Козаки, що були поруч, підхоплюють і на шинелі тягнуть його за собою.
— Панове, киньте, — каже шляхетний поручник, — все одно загину, а так, може, ви втечете.
Козаки не відповідають, лише сопуть і тягнуть далі.
Ось на курінного Ф-ча насіло кілька червоних. Він холоднокровно розстрілює їх із браунінга, але й сам падає, поранений трьома кулями. І його козаки підхопили та на шинелі намагаються врятувати від лютої розправи.
Втрата командира позначилася відразу: лава безладно побігла. З відстані ста кроків розстрілювали її червоні…
А тут ще заговорила «черепаха».
— Бу-у-у!.. Ба-а-ах! — гримала шестицальовка.
Жах опанував стрільців — хоч і гатила «черепаха» не по них, а по їхньому «бронепотягу». Його командир, полковник К-ко, що виконував й обов’язки машиніста, ухиляючись від більшовицьких гостинців, пересував ешелон із місця на місце — то вперед, то назад.
Двері вагонів українського потяга були розчахнуті навстіж: команда з великою напругою і болем у серці намагалася зрозуміти, що діялося за горбком.
— Бу-у-у!.. Ба-а-ах! — рвалися над нашим «панцерником» ворожі стрільна.
— Ж-ж-ж-ж-ж! — свистіли осколки і кульки шрапнелі.
Стрільці потяга не ховалися — настільки заворожив їх бій.
Ось між крайніми будинками Станишівки замаячили фігури.
Полем все ясніше розлягався ординський крик: «Ура-ра-а!» Вже можна було розгледіти січовиків в однакових сірих шинелях та касках, які тікали з села в бік залізничного мосту через річку Тетерів — якраз туди, де стояла «черепаха». Їх переслідував натовп різноманітно одягнених червоних… Долю втікачів неважко було передбачити.
А тут ще розгорівся бій у запіллі — на околицях Житомира…
Раптом стрільці, що купою стояли біля дверей вагонів, побачили, як вздовж лісу в бік Станишівки шалено мчать вершники й тачанки скорострільної сотні їхнього полку. З’явилась надія… Але до бою вже розгортався 5-й «Чертовский» імені Л. Троцького кавалерійський полк. Ще хвилина-друга, і втікачі-січовики будуть посічені й порубані. Їхні очі з надією зверталися до свого бронепотяга. Порятунок міг прийти тільки від нього.
Але він мовчав…
— Пане полковнику, дозвольте стріляти! — почувся голос начальника кулеметної команди.
— Своїх постріляєте! — тривожно відповів командир потяга.
— Ні! Наші ж під горбком, он — у касках. А червоні — на горі, кричать «ура».
— Берете відповідальність на себе?!
— Беру!
— Беремо! — покривали голос свого начальника кулеметники.
Ще не пролунала команда стріляти, як у бійницях грізно зарухалися люфи кулеметів.
— 18, 20! Вогонь!
— Та-та-та-та-та-та!
Мов скосило червоних. Стала й кіннота 5-го «Чертовского» ім. Троцького полку, яка вже була почала переслідувати січовиків.
— Цик, цик! — застукали кулі по колесах і металевих частинах вагонів.
Кулеметники не звертали на них уваги.
Двері широко відчинені. Хто не має кулемета, стріляє з рушниць. Ось у відкритих дверях встановлюють «Кольт», знятий із протилежного боку вагона.
— Ха-ха-ха-ха-ха-ха! — дико заливаються «Максими».
Люто сміється й «Кольт».
Кулі залили верх горбка, накривши червоних. Таку зливу витримати було неможливо, і москалі побігли назад, залишивши купу забитих і поранених.
Червоні зникли в селі. Замовкли кулемети, лише наша трьохцальовка била по ворожій кінноті. Кілька снарядів послали й у бік «черепахи». Вони розірвалися прямо перед нею, засипавши її панцир землею.
«Черепаха» відповіла, але, побачивши, що український «бронепотяг» рушив уперед, завбачливо почала задкувати і зникла за горбком. А з Житомира линув дзвін: бум-бум-бум-бум-бум…
Очі стрільців повернулися у бік міста. Здивуванню їхньому не було меж: від міста лава за лавою йшли його жителі!
«Старі, молоді, міщани, учні, торгівці, — згадував учасник бою Василь Афанасієвський, — все без ріжниці віку та стану… Ось іде в потертій чорній «шинелі» з міністерськими ґудзиками високий, стрункий, із довгою сивою бородою дідусь, а поруч із ним навіть без рушниці (крокував) його син-гімназист. Але й частина передостаннього ряду і ввесь останній ряд — теж не мають рушниць. «Може, заб’ють кого чи ранять — і дістану рушницю!» — гадає кожний. Далі мерехтять хустки жіноцтва, що зі старою білизною поспішає допомогти раненим. Дивне почуття при погляді на таку картину охоплює навіть тих, що у безупинних боях втратили людське почуття».
На очах у багатьох виступають сльози. «Вперед на ворога! Бийте катів!» — наче вистукує серце у грудях…
На вулицях Житомира бій вже згас. Звідти бахкають у бік 5-го червоного кавалерійського полку дві гармати.
Зачулася стрілянина й у Станишівці: це хлібороби з-за хат і тинів розстрілювали червоних, які намагалися сховатися в селі. Кулі сипалися чи не з кожної брами, чи не з-за кожної хати.
Червоні в паніці тікали, лишаючи десятки поранених товаришів. А за втікачами вже неслися озброєні месники. Напереріз окупантам вибігали й хлібороби інших сіл.
— Держи, держи! Коміса-а-ар!!! — лунають крики.
І комісар, який серед інших виділявся доброю одежею, вмить опинився в палких селянських руках. Його довго не мучили — не було часу. Кинувши бездиханне тіло, хлібороби вже мчали за іншими.
— Лови, лови його! Стій, сучий сину! — звідусіль розкочувалися вигуки.
Ненависть до червоних катів була такою, що ворогів у полон не брали… Все ж дехто вів бранців до бронепотяга.
Тим часом до Станишівки підходила лава житомирян. Дорогою в неї вливалися селяни. Хлібороби суттєво продовжили її ліве крило, і воно сховалося за обрієм.
Лава йшла мовчки, не стріляючи — бо не було в кого.
Червоні розбіглися.
Ось житомиряни насунулися на місце ранішнього бою. Жінки шукали поранених січовиків, але таких не виявилося: всіх їх добили червоні.
Он лежить фотограф-аматор. Руки його застигли, ніби він ще тримав перед очима фотокамеру. На крок від нього впокоїлося інше тіло. Верхньої частини голови немає — вона збита разом із каскою прикладом рушниці. Залишилося лише підборіддя, до якого наче приріс вузький ремінь від каски. В холодних руках вояка біліє бинт. Оцей бинт і посвідчення, яке мав кожний січовий стрілець, дають змогу пізнати загиблого — це Володимир Лівенців, брат фотографа.
А он проколотий кількома багнетами ходя…
У Житомирі ще не знали результату бою. Тож, коли до вокзалу приїхала за набоями дрезина, до неї кинулися люди:
— Ну як там?! Далеко більшовики?!
На вокзалі вешталися збуджені учні та гімназисти. Вони чіплялися до козаків:
— Де б мені дістати рушницю?.. Пане добродію, дайте патронташа — всі кишені подерті, не маю куди покласти набої…
Вмить наповнена набоями дрезина рушила назад. За нею спостерігали уважні очі козаків, які стояли вздовж колії з великими шматками хліба та сала в руках.
— Козаче! Де дістав їсти?
— А ось на фірах вивезли в поле селяне й роздають!..
«Бронепотяг» чекав дрезину на роз’їзді 28 версти. Завантаживши набої, він рушив далі — на станцію Кодню.
У Кодні більшовиків вже не було. Тож снаряди полетіли на станцію Рею.
Тим часом підключились до телефонної лінії і почали слухати розмову між Реєю і Бердичевом I.
— На что вам паровози? — питав якийсь москаль.
— Как на что?! Грузиться: нас уже абстрєлівают! — відповідав інший.
— Паровозов нєт.
— Что ж дєлать?! Полки растьопани совєршенно…
— Да что там случілось?! Бой же шол уже на уліцах Житоміра!
— Да бранєвік проклятий! Убілі таваріща камісара, ранілі в живот таваріща камандіра…
Розмова ця зайвий раз переконала, що наступ треба продовжувати — ворог деморалізований. Але від отамана Беня надійшла команда припинити наступ і відтягнути війська, залишивши тільки застави.
Наказ цей обурив козаків. Вони рвалися вперед…
Та що робити? Мусили підкоритися.
На ранок у штаб групи зголосилося понад дві тисячі добровольців-селян.
Охочі все прибували й прибували…
Вони зіграли важливу роль у боях, що розгорілися за кілька днів на шосе Житомир — Коростишів — Київ.
37. Останній день Івана Луценка
Надвечір 6 квітня 1919 року командир 1-го Подільського січового куреня Іван Луценко отримав наказ командування вирушити на Старокостянтинів і вибити звідти «большевицькі банди». Близько 17-ї години курінь, повантажившись у вагони, вирушив на завдання. О 20-й годині прибули на станцію Красилів. Тут довідались, що «большевицькі банди» виявились «6-ю Совітською дивізією з двома батареями».
По короткій нараді старшин вирішили все ж «розпочати акції для виконання завдання». Тут зі штабу прийшло ще одне повідомлення: в ніч проти 7 квітня українські частини здадуть Проскурів.
Отож дороги назад вже не було. На Рівне пробитись можна було тільки через Старокостянтинів.
Залишивши сотню на станції охороняти ешелон, Іван Луценко на чолі решти козаків (250 багнетів і 50 шабель) вирушив через Красилів на Кузьмин. Після короткого бою заволоділи цим містечком, а відтак пішли далі — на село Вороньковець. Тут о 5-й ранку більшовики зустріли їх сильним рушничним і кулеметним вогнем. Козаки засіли в рові, намагаючись прицільним вогнем вибити ворога з села та фільварку.
Шість годин йшов бій. Близько 11-ї години 7 квітня старшина Василь Мірошник доповів отаманові, що набоїв лишилося на дві години бою.
Треба було йти на багнети. Але Іван Луценко не міг наважитись на рішучий наступ. Ситуацію ускладнювало те, що не було зв’язку з базою — відділом, що лишився при ешелоні. А саме звідти могла прийти допомога, саме там можна було поповнити запаси набоїв. Порадившись із сотниками, отаман вирішив їхати до Красилова. Керувати ж боєм залишився його заступник.
У Красилові полковник Луценко застав сумну картину: 2-га кавалерійська совєтська бригада докінчувала розгром ешелону. Полонивши козаків і розстрілявши декількох старшин, більшовики взялися грабувати майно.
Тут, на своє нещастя, і наспів курінний.
Його також полонили. Довідавшись, хто він, «москалі в нечуваний, нелюдський спосіб замордували (його) коло семафора станції Красилів». Там він і був пізніше закопаний.
«Так загинув один із найбільших українських патріотів, — закінчував свою розповідь старшина 1-го Подільського січового куреня Василь Мірошник, — і навіть хреста не поставлено на його могилі. Чи діждеться він сього від народу, за котрий положив своє життя?»
Іван Митрофанович Луценко не був професійним військовим. Він був військовим лікарем, полковником медичної служби колишньої російської армії, автором наукових праць із медицини, надвірним радником.
Народився він на Одещині 1864 року. Освіту здобув у Петербурзькому університеті (природничий факультет) та військово-медичній академії. Служив в Одеській військовій окрузі лікарем. За свідченням Сергія Шелухина, Луценко перед Світовою війною лікарською практикою заробляв щорічно до 10 тисяч рублів, з яких 8 тисяч віддавав на розвиток української справи.
Луценко був активним членом Братства самостійників, головою Одеської організації Української народної партії, заснованої 1902 року Миколою Міхновським, який і сформулював її «10 заповідей», головною з яких була — «Україна для українців!» Активно працював Луценко і в Одеській українській громаді, товаристві «Просвіта», «Українській хаті».
Ще активніше взявся він за працю з вибухом Лютневої революції. Ставши членом Українського революційного комітету в Одесі, він почав творити українську збройну силу в цьому південному, вщент зросійщеному місті.
Наприкінці квітня 1917 р. Іван Луценко стає організатором і головою Одеської української військової ради, творцем Гайдамацького коша. Під час Національного конгресу в Києві в квітні 1917 р. його обрали членом Центральної Ради. Був він і делегатом трьох всеукраїнських військових з’їздів та членом Українського генерального військового комітету обох складів. Виявив себе і як організатор Вільного козацтва, зокрема його першого з’їзду в Чигирині у жовтні 1917-го, на якому Луценка обрали Генеральним хорунжим та членом Генеральної ради Вільного козацтва.
У грудні 1917 р. він творить Українську партію соціалістів-самостійників, стає її лідером. На засіданнях Центральної і Малої Рад Іван Луценко виступав із самостійницьких позицій, захищаючи українські національні інтереси, зокрема 2 квітня 1918 року, коли російські есери порушили питання допомоги військовослужбовцям колишньої російської армії, полковник Луценко зауважив, що не можна допомагати збільшовиченим частинам російського війська, оскільки вони вороже настроєні до України, і тому «треба проти них боротись і боротись… насамперед ми мусимо допомогти своїм». Михайло Омелянович-Павленко характеризував Івана Луценка як «першого самостійника в Українській Центральній Раді», а Павло Скоропадський — як «ідеаліста… фанатика, який ненавидів все російське».
Високо оцінювали Івана Луценка і підлеглі. Так, старшина 1-го Подільського січового куреня Василь Мірошник писав про свого командира як «високошляхетну… прекрасну людину, фанатично віддану ідеї Самостійності України». Казав, що незвичайно симпатичне враження залишалось у людей після знайомства з ним.
Українська партія самостійників-соціалістів, яку очолював Іван Луценко, перебувала в опозиції до гетьмана Скоропадського. У травні 1918 р. самостійники стали ініціаторами створення опозиційного Українського національно-державницького союзу, а відтак і УНС, який 14 листопада 1918 року підняв повстання проти гетьмана. Під час антигетьманського повстання полковника Луценка призначили головою цивільного управління Таврійської губернії.
Василь Мірошник у спогаді про свого командира з жалем констатував, що Іван Луценко «на своє нещастя був малодосвідченим вояком». Напевно, це так. Та в час, коли вирішувалась доля Батьківщини, коли багато професійних старшин вичікували, ховаючись по закутках, він мусив стати до першої лави.
Людина талановита та енергійна, видатний організатор і оратор, він так чи інакше справлявся з новими обов’язками. Але що міг зробити він, коли командування, не провівши як слід розвідки, послало його курінь ліквідувати червону дивізію?
Не виконанати наказ дисциплінований вояк Української революції не міг. Навіть коли наказ цей був самовбивчий…
Хто зараз скаже, чи досвідченіші командири впоралися б із завданням малими силами розбити дивізію? Всяке буває… Слід все ж визнати: Івана Луценка і його курінь послали на вірну погибель.
Василь Мірошник у своєму спогаді «Яскравий епізод з мого життя» не звернув уваги на один промовистий факт: курінному Луценку було вже 55 років. Для вояка вік не зовсім сприятливий. Лікар Луценко міг, безперечно, працювати в запільних установах, він і там був би корисний, наприклад як організатор санітарно-медичної служби Армії УНР. Та він пішов на передову. Щоб покласти своє життя за Батьківщину у бою.
Він мусив віддати їй все.
38. Саме вони…
На межі Волині й Київщини височіла стара могила. Місцеві люди, зокрема діди з Горбулева, що через річку від тієї могили, розповідали, що в ній поховано лицаря, який у часи Гайдамаччини «боронив селянську людність од кривди та сваволі» польських панів.
Мешканці Горбулева та навколишніх сіл шанували старовинну традицію і на Великдень сходилися на ту могилу пом’янути лицаря.
На Великдень 1919 року до неї прийшов зі своїм товариством і отаман Дмитро Соколовський. За старим звичаєм справивши поминки, «привітали покійного гарматними стрілами».
Потім козаки зі своїм отаманом виголосили присягу змагатися за волю України так само лицарськи, як і цей гайдамака.
Гарматні постріли почули червоні ординці, які після підкорення топорищан у складі кількох сотень піхоти, полку кінноти та чотирьох гармат йшли на «столицю князівства Соколовського» — село Горбулів.
— Стучі, стучі, Сакольчік, — казали насмішкувато москалі, зачувши стрілянину, — ми тєбє пастучім.
Щоб не наражати село на гарматний обстріл, Дмитро Соколовський вирішив свою «столицю» не боронити, а зібрати сили в сусідньому лісі.
До навколишніх сіл були послані вістуни із наказом збиратися у визначене місце.
Під вечір більшовики увійшли до Горбулева. Вони вимагали від селян видачі свого ватажка. Ті пообіцяли його піймати і віддати червоним. На тому й погодилися. Після цієї вилами по воді писаної домовленості більшовики радо прийняли запрошення селян погостювати у них, адже вже вечірня пора надходила…
Опівночі над Горбулевом уже верещало, гуло і белькотіло — це п’яна московська пісня розгойдувалася над принишклими хатками. Під ці дикі співи село з трьох сторін оточували три групи повстанців Дмитра Соколовського. На наказ отамана козаки залишили вільним лише вихід у бік Волині — у багнища, що тяглися побіч Горбулева. А селяни, які так гостинно впоїли більшовиків, користуючись нагодою, псували їм зброю.
Вирішивши уникнути нічного бою, небезпечного і для повстанців, і для селян, Соколовський наказав стріляти з гармат і кулеметів так, щоб більшовики тікали у бік баген, куди вогонь не спрямовувався. Хоч і дещо безладно, та все ж, ніби виконуючи волю отамана, більшовики тікали в найнебезпечніше місце, звідки вибратися могли тільки щасливці.
Тим часом повстанці увійшли в село і почали методично виловлювати червоноармійців, які поховалися в садках та чагарниках. Багато з них було постріляно під час затримання. Декого розстріляли, судивши. Частину пустили на волю, давши їм перед тим доброго прочухана.
Червоних попередили, щоб забиралися негайно в свою Совдепію і там господарювали, інакше наступного разу, коли впіймають, то вже точно скарають на горло.
Ті, що потрапили у багна, загинули не всі.
На третій день мандрів болотами сильніші вийшли до станції Горбаші Житомирського повіту.
Саме вони і рознесли вістку про силу і славу отамана Соколовського.
39. По обидва боки Дністра
Потяг зупинився в долині між Тирасполем і Бендерами. З брудних і смердючих вагонів на світ Божий вилазили козаки. Запалали величезні багаття. Залунали пісні про козацьку долю і волю, про зруйновану Січ.
Хоч і співали козаки, та настрій у них був невеселий. Напівголодні, замурзані, обідрані, босі, вони чекали на більшовиків. Та щоранку змученим людям піднімало настрій ласкаве весняне сонечко. Й зелена травичка, на яку можна було покласти втомлене тіло.
Минали дні… Козаки нудилися та безцільно вешталися долиною. Хтось лежав, напівголодний, у траві й, підставивши обличчя сонцю, багатів думками.
«Що може бути гіршого за вичікування?» — думав козак Павло Гречишкин, із болем у серці дивлячись на долину, «де гинули, в повному розумінні, цього слова молоді, кріпкі, повні сил та надій люде».
Нарешті наказ: вранці 17 квітня вирушаємо!
Куди? Цим питанням ніхто не цікавився.
— Хоч до дідька в пекло! — жартував дехто.
Ще звечора завели коней до вагонів… Над ранок підповз обережно паротяг… Загуркотіли вагони. Витоптана кіньми і людьми долина залишилася позаду.
Їхали недовго. Ось і команда вивантажуватися та пішо рушати назустріч «червоному» війську Матвія Григор’єва, сформованому з українських селян півдня України.
Хоч і гуркіт гармат із «ворожого» боку не віщував нічого доброго, все ж наказу кошового готуватись до бою зраділи. Козаки вкопували гармати та запасалися набоями. Викидали зайві в бою речі. «Навколо запанувало життя й знов промайнула надія — тож всі працювали невгаваюче».
— Нарешті заварилась каша, — казали козаки в радісному передчутті бою.
Чи задумувались над тим, що битися сьогодні доведеться зі своїми — такими ж, як і вони, козаками і селянами?
Але битися було необхідно — може, і брати вони, все ж червоні…
Кулемети заговорили першими — і ніби дощ зашелепотів по землі.
«Каша варилась» довго — аж до самого вечора. Та нічого доброго не зварилось. Довелося знову відступати…
По широкому шляху в напрямку Бендер сунули валки з пораненими, хворими, жінками та дітьми. Голосили жінки, відірвані від батьків діти. Якесь дівча, хлипаючи, оповідало, як наскочили більшовики, забили батька, спалили оселю.
Павлові все це нагадало переселення народів під час татарського наїзду. Хотілось кричати, — щоб світ почув про ці страшні знущання. Та де там?!
Світ не хотів знати про трагедію України, тож відвертав очі й затуляв вуха…
Румуни зустріли негостинно: забирали коней, фураж, харчі. З козаків стягали навіть останнє лахміття. Декого — хто пручався — били…
Була ніч. Запорожці стояли на румунському березі Дністра і мовчки дивились на велетенську пожежу на тому, рідному, березі. Це горіли потяги з майном. Дивилися козаки і згадували забитих та поранених товаришів, яких залишили на тому, такому дорогому, березі.
Вже на еміграції, в Подєбрадах, ввижався Павлові берег Дністра, на якому вбиті лежали вперемішку з уламками рушниць та шабель. І, ніби наяву, чув він безпомічний стогін людей, які переправлялися на румунський берег Дністра.
40. Трагедія в Білій Криниці
Село Біла Криниця,[9] що вмостилося коло шляху Дубно — Кременець, спокійно зустрічало вечір. Фронт був ще далеко за Рівним, і про небезпеку ніхто не хотів думати.
Сутеніло. Господарі з поля поверталися до села, розпрягали худобу та вели її на водопій. Жінки готували вечерю. Раптом на одному краю села, з боку Шумських лісів, зчинився галас. Зойки і крики полетіли через все село — вулицею мчав чималий кінний загін, на ходу стріляючи в повітря.
Їх було близько сотні. Одягнені хто як. Таку ж різноманітну мали й зброю. З диким галасом носилися вершники по селі. Зупинялись коло багатших хат. Обшук починали, не зволікаючи. Допитувались гайдамаків, «буржуїв» і «жидів».
Власне, це був грабунок. Питаючи, де «враґі рєвалюциі», червоні чомусь частіше «шукали» їх у скринях. Гроші, цінні речі та одяг незвані гості забирали без всяких церемоній, не питаючи.
Настав час вечері. Це на якийсь час вгамувало напасників. Не одна господиня почула в той вечір:
— Тьотка, жрать давай!
Рудий, високий на зріст, широкий плечима та з типово московськими рисами обличчя командир теж усівся «жрать» в одній із господ. Суворий погляд його очей не віщував нічого доброго. Трохи випивши, він, як і кожен москаль, почав хвалитися. Показуючи свій пістолет, із задоволенням признався, що вже «30 враґов комунізма» він відправив у «штаб Духоніна». Тобто вбив. Із його слів виглядало, що ще до революції він двічі побував на каторзі.
Раптом розкрилися двері й до хати заштовхали двох напівроздягнутих козаків. У Білій Криниці якраз перебувало на лікуванні до двадцяти поранених старшин і козаків Армії УНР. Більшість із них встигла втекти через городи. А цим двом не поталанило.
— А, пєтлюровци! — похмуро всміхнувся командир. — Аткуда будєтє?
— З Катеринославщини, — відповів перший.
— А ти?
— З Чернігівщини.
— Зємлячкі, виходіт. — І несподівано гаркнув: — А ну-ка раздєньтє етіх малодчіков!
В одну мить із них постягали все до нитки.
— Круґом! — заревів рудий і несподівано двічі випалив у ноги одному з козаків.
Той із криком повалився на землю. Другого збили на долівку прикладом. Після цього почався кривавий шабаш. Із дикою лайкою та погрозами підскакували до них переможці й били — в голову, груди, живіт, били де попало. Козаки тільки важко стогнали…
Незабаром привели ще одного наддніпрянця та двох галичан. Напевно, серця в них захололи, коли побачили закривавлених своїх товаришів. «Новачків» також роздягли і, глузуючи, почали бити ногами та шомполами. Стріляли в ноги. Все більше шаліючи від запаху крові, москалі шпигали багнетами, рубали шаблями, товкли кольбами рушниць…
За весь час нелюдського катування ні один козак не промовив й слова про помилування, хіба хтось просив швидше забити.
У хаті голосили з жаху діти, а дочка господаря, років чотирнадцяти, зі слізьми на очах намагалась боронити козаків, а коли почула погрозу дістати те ж саме, вискочила з хати. Вона розшукала матір, і та забрала до сусідів переляканих малюків. Непомітно зник і господар.
Залишившись без глядачів, більшовики ще якийсь час по інерції продовжували збиткуватися, а потім, потомлені, розійшлися. Забрався і командир. Та впродовж ночі до хати, яка перетворилася на пекло, заходили п’яні «сєвєрниє братья» і продовжували вгамовувати свою ординську спрагу: відрізували вуха та носи, виштрикували очі, а то, намотавши оселедця на шомпол, виривали його разом зі шкірою. З хати чулися постріли.
Невідомо як довго продовжувалось би це катування, та під ранок червоних сполохала чутка, що з Дубна до Білої Криниці виступили гайдамаки. «Лицарі» червоного терору в одну мить провалилися крізь землю. Були — і не стало. Навіть награбоване не встигли з собою прихопити — так спішили. Вози, повні здобичі, лишилися.
І справді, до Білої Криниці невдовзі в’їхав невеликий відділ — 30 кінних гайдамаків. Їх вислали розчистити шлях для відступаючих піших частин Армії Української Народної Республіки…
Чи збереглася пам’ять у Білій Криниці про героїзм вояків УНР, які, не скорившись лютому московському ворогові, гідно прийняли смерть?
41. «Не журись, брате…»
Був кінець травня 1919 року
На сході вже починало розвиднятися. Птаство прокинулось і наповнювало ліс своїми дзвінкими голосами. Покрученою, ледь помітною лісовою стежиною обережно посувався кінний загін. Близько півсотні вершників їхали вервечкою один за одним. Вони весь час пригиналися, щоб гілки не позбивали шапки та не шмагали в обличчя.
Зупинилися на галявині.
Сходило сонце. Крізь гілля дерев уже пробивалися перші ласкаві промені. Постаті та обличчя невідомих розвиднювались.
Одягнені вони були різноманітно, більшість у широких різнокольорових шараварах, жупанах та шапках із довгими червоними шликами. Кожний мав зброю.
Коней поставили між дерев, навкруги галявини, нерозсідланими. Все робилося мовчки і так тихо, що якби хтось проходив на віддалі 20–30 метрів, то й не помітив би лісовиків. Навіть коні присмиріли.
Один із хлопців, злізши з коня, зник у кущах і почав прислухатися. «Постать його була мізерна, (а) обличчя майже дитяче». Чужа людина ніколи б не здогадалася, що в цьому миршавому юнакові нуртують великі почуття — «запекла ненависть та помста до московських окупантів».
Це був отаман Яків Шепель із села Вонячина Літинського повіту.
Незважаючи на молодий вік, він уже уславився захопленням у ніч проти 14 травня повітового центру Літина і звільненням із в’язниці української інтелігенції, яку мали розстріляти більшовики. А тиждень тому він звільнив Вінницю і Хмільник. Та нова хмара червоного війська знову загнала його до лісу.
Отаман повернувся до козаків і старшин, які купками сиділи й вели тиху розмову.
— Чого ж це його так довго немає? — запитав сам себе Шепель. — Хоч би не вліз де-небудь у руки цих гадів.
— Е-е-е ні, батьку, Степан не такий дурень, щоб втрапити в руки якогось комісара, сам скорійще згребе його до своїх рук, — стиха відповів козак у високій шапці з довжелезним червоним шликом, обмотаним довкола шиї; попри це, кінець його ще й звішувався майже на піваршина.
Уважний спостерігач міг помітити на шликові вишиті чорною ниткою хрестики.
— В тім-то й біда, що він зі своєю гарячкою може залізти туди, де б і не слід було лізти. Каюся, що послав його. Краще був би зробив, якби сам пішов.
— Ти, батьку, завше, коли пішлеш кого-небудь із нас, починаєш бурчати. А хіба ж хоч оден не виконав того, що потрібно? Тілько небожчик Пилип попався, але ж його, сам знаєш, зраджено, — продовжував своє козак.
— Ну, ну, годі вже… Я йому — слово, а він тобі — десять, — кинув примирливо Шепель і приліг, схиливши на пень голову з довгим оселедцем. — А шкода Пилипа — гарний був козарлюга.
Обличчя всіх споважніли. Кожному пригадався цей трагічний випадок… Тиждень тому отаман послав Пилипа в сусіднє село, де отаборився карний відділ червоних. Успішно провівши розвідку, козак рушив уже до лісу. Але якась запродана душа впізнала його і повідомила червоного командира. В полі Пилипа й наздогнали. Довго і немилосердно мордували його — щоб видав місце розташування «банди Шепеля». Та козак мовчки все витерпів і тільки перед смертю сказав, що Шепель є «в кожному селі, в кожному лісі, в кожній балці і що він на кожному кроці битиме всіх ворогів України».
Після цих слів Пилипа порубали на шматки. Як червоні від’їхали, селяни «з великою пошаною поховали шматки тіла славного лицаря».
«Постійний загін (Якова) Шепеля складався з півсотні кінноти, але коли потрібно було підняти на… боротьбу тисячі зо дві — зо три людей, то це робилося в дві-три години, бо кожне село виставляло до двох сотень озброєних людей». Більшість загону становила сільська інтелігенція: вчителі, писарі, семінаристи, діти священиків, дяків та добрих господарів. Всіх об’єднувала люта ненависть до російського окупанта та неймовірна завзятість у бою. «Майже кожний козак із його ватаги носив у свойому серці велику тугу — то по замордованому батькові, то по зґвалтованій сестрі чи жінці, а то і по всій замордованій родині, і кожний старався при нагоді залити цю тугу ворожою кров’ю».
— Гей, панове товариство, чого так зажурилися? — звернувся володар довжелезного шлика, виводячи козаків із смутку. — Адже не за нюх тютюну пропав Пилип. Хвалити Бога, відправив він на той світ аж трийцять комуністів… А от мені до трийцяти аж чотирнайцять не хватає.
Обличчя козаків засяяли усмішками.
— Я все боюся, — продовжував Яків Чекірда (а саме так звали цього подільського козака), — щоб мене не втлумило скоріще, ніж я встигну зарізати двайцять п’ять комунарів. Коли ж мені вдасться, то не шкода буде й вмирать. А коли не встигну, все рівно встану із землі та й долічу до двайцяти п’яти, а може, ще й більще.
Усі засміялися.
— Мені мати дала образок святого Івана-воїна, — продовжував веселий козак. — Казала, що як не згублю його, то куля ворожа мене не візьме. А я не роздивився добре, що то святий Іван, та все при нагоді молюся і прошу святого Миколу, щоб поміг мені знищити як можна більще ворогів. Аж вчора, після того як на мене напосівся отой червоний здоровий харцизник, котрого Михайло попередив своєю шаблюкою по самих в’язах, я — до пазухи, бо думав, що, може, згубив, аж придивляюся, а то не Микола, а святий Іван-воїн.
Козаки знову заходилися сміхом — аж світліше на галявині стало.
— Ану, голота, чого підняли регіт на цілий ліс?! — гамуючи козаків, кинув отаман і, піднімаючись із землі, звернувся до Чекірди: — А ти чого розбубонівся, мов той циган у чужій коморі?
— Та бачиш, батьку, — відповів за товариша козак Михайло, вчитель за фахом, — Яків завше каже, що коли кожний щирий українець знищить не менше як двайцять п’ять ворогів, то в скорому часі в межах України не буде жадного ворога і після цього можна буде наступати на Кацапландію та наводити там такий порядок, який вони в нас заводять.
Усі знову заясніли посмішками.
Михайло та Яків Чекірда походили з одного села — Іванківців Проскурівського повіту. Як ішли в загін Шепеля, то побраталися і присяглися знищити якомога більше ворогів та захищати один одного до останньої краплини крові.
Нараз усі притихли, бо коні, що їли овес із торбинок, понасторожувалися всі в один бік. У корчах щось зашелепотіло, і за хвилю на галявину вийшов парубок у старій свитині та білих полотняних штанях. Його відразу оточили і закидали питаннями — що і як? Але на знак отамана всі замовкли.
Далі вже він розмову «батько».
— Ну, кажи, як справа?
— Сто чоловік кінноти, дві гармати, два кулемети. Через півгодини будуть вирушати. Їхатимуть по оцій дорозі, під лісом.
— У шість годин, кажеш? — отаман подивився на годинник.
Була половина на шосту.
— Якщо вирушать у шість годин, то біля лісу будуть не раніще як через двайцять хвилин. Добре. Біжи, Степане, назад під село та слідкуй за тим, чи гармати будуть їхати разом із кіннотою. Як побачиш, то швидше біжи сюди!
Парубок зник у корчах, а козаки стали передивлятися свою зброю — хоч вона й так була доглянута і лищала від козацької уваги.
— Перегляньте добре кулемети, щоб не було так, як вчора, — кинув отаман і, сівши на пеньок, задумався.
Кулеметники зняли з коней скоростріли. Яків Чекірда витягнув із піхов шаблюку, сів на землю і, підігнувши під себе ноги, став точити її бруском, який носив у кишені своїх широченних шараварів.
— Гляди, козаче, обережніше, а то вуса обріжеш, — посміхаючись, звернувся до безвусого Якова Чекірди один із товаришів.
— Не доводи до гріха, — відповів той, — бо, їй-богу, дожартуєшся, що попробую свою шаблюку на твоїй макітрі — чи гостра, чи ні?
— Ну-ну, який сердитий, торік у бурсі сидів над писаніями святих отців, мабуть, і матерії вже придбав на рясу, а тепер не підступись — такий козарлюга зробився.
Усі аж присіли зі сміху.
Збоку могло видатися, що цей гурт зібрався на веселу забаву, а не на кривавий бій.
— Ану по конях! — неголосно, але владно мовив отаман.
Умить козаки і старшини опинилися в сідлах.
Десять повстанців із кулеметами поїхали на край лісу, щоб першими зустріти пришельців із півночі, а отаман із рештою відділу мав атакувати ворога ззаду.
Як тільки відділ кулеметників зник між деревами, прибіг Степан і схвильовано повідомив, що кіннота вже вирушила, а гармат ще не видно.
— Краще, коли б вони їхали всі разом. Та нічого, — мовив отаман і додав: — Вважайте, щоб коняка не заіржала.
— Батьку! — звернувся Степан. — Забувся сказати, що в селі кружляють чутки, що армія Петлюри наступає з Волині й ніби навіть Проскурів забрала.
— Е-е, голубе, так ти швидше проберись під Проскурів, вивідай все, що там робиться, і з вістками швидше вертайся. Знайдеш когось із наших у вчителя… З Богом!
Степан зник за кущами. Підійшовши під село, він побачив, що по дорозі котились гармати. Довелося сховатися в корчах. Раптом по той бік лісу зацокотіли кулемети.
— Почалося, — подумав хлопець, — дай-но, Господи, щастя та доброї вдачі…
Тим часом залунало гучне козацьке «Слава!». Це Шепель зі своїми орлами налетів на «сєвєрних братьєв», які тікали від свинцевого дощу повстанських кулеметів.
Несподіваний вогонь спереду і кінна атака ззаду паралізували волю червоних. Вони безпорадно збилися в купу… Яків Чекірда встиг зарубати чотирьох… Та тут над головами пролетів гарматний снаряд.
— Гей, хлопці, до лісу! — гукнув Шепель.
Козацтво відходило в повному порядку. А півтора десятка червоних мчало в бік, звідки стріляли гармати. Лиш один Чекірда не послухав отамана. Захопившись боєм, він наздоганяв червоноармійця, кінь якого почав приставати. Коли шаблюка врізалась у голову, поруч вибухнуло. Снаряд потрапив у дерево і його уламками накрив обох: і месника, й зарубаного ним ворога.
Михайло, який весь час стежив за побратимом, в одну мить вже був біля нього. Витягнувши товариша з-під розірваного коня, він перекинув його через сідло і вітром майнув до лісу. В цю мить із двох сторін вибухом вирвало ріллю. Товариші зникли в клубах пороху і диму.
Козаки, що чекали на узліссі, схвильовано та безнадійно зітхнули. Але за мить Михайло з товаришем виринув із хмари пилу.
— Не зачепило? — запитав хтось.
— Ні!
Після десяти хвилин скаженої їзди отаман дав команду їхати повільніше.
— Ну що, зовсім мертвий? — запитав Шепель, кивнувши на Чекірду.
Лице козака було розшматоване та залите кров’ю.
Михайло приклав вухо до скривавлених вуст товариша.
— Не дише… Мабуть, капут, — сумно промовив він.
Потім приклав вухо до грудної клітини. І радісно скрикнув:
— Теліпається ще!
За кілька хвилин доїхали до рівчака. Зупинилися. Зняли пораненого з коня, поклали на траві та почали обмивати обличчя.
З розбитого носа потекла кров, а набрякле лице все дужче розпухало.
Холодна вода, однак, привела Якова до тями. Він розкрив очі й дико зиркнув. Пізнавши своїх, хотів щось сказати, та тільки тяжко застогнав і знову знепритомнів.
Отаман обережно перевернув козака, закотив сорочку та зазирнув у шаравари, шукаючи інших ран. Тіло було ціле. Лише на лівому боці набирали зловісного кольору два чималих крововиливи.
Шепель наказав зв’язати між кіньми ноші. Так і довезли його до хатини, що стояла край лісу. Поклали в шопі на сіні.
Господиня від жаху сплеснула руками.
— А лишенько моє, як же його страшно поранило!
Обличчя Якова справді запухло так, що моторошно було дивитися… Господиня, ще не стара жінка, приготувала гарне місце, застелила рядна, поклала подушки.
— Нічого, тітко, не бійтеся, не так тяжко, як вам здається… — сказав отаман. — Увечері буде у вас лікар, огляне та скаже, що потрібно робити. А поки треба зупинити кров, а то й так вже виточилось із нього досить…
На бронепотязі «Помста»
За півтора місяця Яків Чекірда та його побратим Михайло у складі Армії УНР ще з більшим завзяттям били більшовиків… А ще за півтора місяця вони під натиском денікінців уже відступали на панцерному потязі «Помста» з-під Києва…
Київ залишили тиждень тому, 31 серпня, а вчора мусили покинути й Фастів.
— Доки будемо відступати? — сердито буркнув Яків. — Чому не дають справжнього бою ворогові? Чому граються з ним?
— Не журись, брате, ще не одного хрестика нашиєш на свойому шликові, — відповів Михайло.
— В тім-то й забирає мене досада, що жадного денікінця ще не відмітив.
— Ще встигнеш… Та журиться, по правді, є чого. Он на твойому шликові аж рябіє від хрестиків — вже, мабуть, нашито більще, чим два рази по двайцять п’ять, а ворогів, як сам бачиш, менше не стає…
І Михайло, задумавшись, вмовк. Взагалі, останнім часом він ходив якийсь замислений і невеселий. Яків почав уже підозрювати його в лихому — може, денікінців не визнає за ворогів?
Коли запитав про причину смутку, почув:
— Сам знаєш, скілько зрадників у нас є, скілько перейшло до ворога, а ще більще їх залишилося серед нас — для проведення чорної роботи. І мене це страшно мучить… Я зараз у кожному старшині бачу ворога, бо між ними і є найбільще зрадників. Мене мучить, що в кожній незнайомій людині, яка має більщу-меншу посаду, бачу зрадника…
— По місцях! — несподівано розлігся голос командира бронепотяга.
Михайло кинувся до кулеметів, а Яків став наводити гармату на білий димок, що ледве помітною смужкою піднімався над тором. Це підходив денікінський панцерник «Витязь».
Бронепотяг «Помста» стояв на переїзді між тополями. Тому білогвардійці помітили його дуже пізно. А зауваживши, різко загальмували і на всіх парах почали тікати до Фастова.
— Приціл 20, трубка 25, вогонь! — пролунав голос командира батареї.
Один за одним пішло три снаряди, але жоден із них не влучив у «денікінця».
Ворог зник.
— Що ж із тебе такий поганий цілець? — жартуючи, запитав командир.
— Якби, пане полковнику, — відповів Яків, — він хоч хвилинку був зачекав, то, їй-богу, були б попали, а то він, матері його ковінька, не вспів ще добре і вгледіти нас, як почав драпати.
— Ну, не біда! — розсміявся командир. — Ще нам прийдеться з ним зустрінутись, і навіть скоро… Для когось ця зустріч буде останньою…
«Так чия це земля?!»
Під вечір Михайло отримав наказ зняти заставу — на 4-й версті від Фастова, на переїзді коло Кожанки. Для здійснення задуму йому дали 10 козаків.
Рушили, як сутінки впали на землю…
Хоч і темно було, все ж розгледіли неподалік паркану в рові кулемет, направлений люфою в бік Кожанки. Біля кулемета ходив вартовий. Решта «золотопогонників» сиділа в будинку за столом. Перед кожним лежала пака грошей — миколаївських, денікінських, українських і навіть совєтських. На столі валялись і обручки, браслети та інші дорогоцінні прикраси. Офіцери завзято «били по банку». Хтось вигравав, а хтось безжурно програвав награбоване.
Вартовий замислився і, сівши на краю рову, завмер. Видно, якийсь спомин оволодів ним. А може, заснув. Адже пора пізня. Нічну тишу порушувала лише московська лайка, що летіла через відчинене вікно.
Ліворуч вартового щось бренькнуло, але він не зауважив. Офіцер стямився лише тоді, коли відчув на лобі холодне дуло рушниці.
— Ані згуку, бо зараз же капут!
«Українсько-німецьку» мову денікінець, як видно, зрозумів, бо не репетував.
Після того як кулемет розвернули люфою до будинку, Яків Чекірда раптово відчинив двері й грізно гукнув:
— Смірно! Встать, господа офіцери! Рукі ввєрх!
За ним вскочило шестеро козаків. Мов ошпарені позривались зі стільців «ґаспада офіцери». Їхні погляди зустрілись із холодними зіницями наставлених на них стволів.
Денікінці лише лупали очима, коли Яків знімав із них зброю.
Підійшовши до останнього, Чекірда остовбурів — перед ним стояв знайомий сотник Запорозької дивізії.
— А ви, пане сотнику, давно з української армії командіровались до золотопогонної сволочі?
Сотник мовчки опустив голову.
За кілька хвилин вся команда марширувала по лівий бік тору. Двоє козаків тягли кулемета… Решта з наставленими рушницями вела полонених.
Михайло з Яковом йшли останніми, також тримаючи наготові зброю. Ні слова не кажучи, пройшли дві версти.
— Ану, Михайле, затримай цього, що провартував цю наволоч.
— Що ти хочеш із ним зробить?
— Та хочу дещо в нього запитати.
Михайло дав розпорядження, аби підвели підпоручника.
— Звідкіля ви, пане добродію? — вдавано спокійним голосом запитав Яків.
— С Рязанской ґубєрніі, — гонорово відповів підпоручник. — Что ви ат мєня хатітє? Єслі думаєтє, что-нібуть ат мєня вивєдать, так напрасни ваші усілія, єслі ви думаєтє, что я что-нібуть скажу. Рускій афіцер єщьо висако дєржіт свой прєстіж!
Не знав доброволець, що говорить із козаком, який давно мріяв нашити на своєму шлику хоч одного білого хрестика — за вбитого «біляка».
— Це вже ми чули, — ще спокійніше одповів Яків.
Кілька кроків пройшли мовчки.
— Так ви з Рязанської губернії, кажете? Гм… здалека… А який дідько вас сюди припер?!
— Наш долґ пєрєд Родіной — очістіть всю рускую землю ат єя враґов, кто би ані ні билі. І ми ето сдєлаєм! І ісполнім долґ пєрєд Родіной ва что би то ні стало.
Мов шпильками вкололо Якова від цих слів. Що казати — кров закипала й від самої московської мови.
— Ага, он воно що! Ану, будьте так ласкаві, та понюхайте оцю землю. Чия вона є?!
Москаль зупинився, вирячивши очі на козака.
— Будь ласка, нюхайте! — грізно повторив Яків, направляючи на ворога рушницю.
Денікінець відчув, що розпечені слова буквально обпікають губи супротивника. Зі страху рязанець згубив пиху і, впавши на коліна, почав нюхати землю. І так, що йому в носі засвистало.
— Ну, так чия це земля?!
— Ваша, малорос… украінская, — дрижачим голосом відповів офіцер.
— То якого біса ви претесь на нашу землю?! Чого вам тут потрібно?! Якого дідька не йдете на свою Московщину?! — Яків скаженів від власних слів, аж слина полетіла з рота.
Тупнувши кілька разів ногами від люті, він раптом вистрілив у самі груди підпоручника.
Михайло не чекав такого розвитку подій.
— Що ти робиш, божевільний?! — крикнув він.
— Нічого, — відповів Яків урівноважено, ніби нічого й не сталось. — От завтра нашию на шликові хрестика білими нитками.
Присвітивши електричним ліхтарем лице забитого, почали наздоганяти передніх. Дорогою суперечка не втихала.
— То з якої пори ти став таким хоробрим козаком, що розстрілюєш беззбройних людей?
— Перестань! Ось краще зостанови ще одного шановного пана — сотника, якого не тілько мені, але й тобі приходилось бачити ще не так давно в Запорізькій дивізії.
— Невже?!
— Ось йди подивись.
За хвилину Михайло наздогнав конвой, зупинив сотника і запитав:
— Ви були в запоріжцях?
— Був, — сумно відповів той.
— А що ж заставило вас зрадить Батьківщині, пане сотнику? — лиховісно запитав, підійшовши, Яків.
— Признаюсь вам одверто, що зробив велику помилку через те, що втратив всяку надію на Україну. Гадав, що денікінська влада зуміє збудувати мир та спокій…
— То ви теж пішли «будувати мир та спокій» — на спинах і шиях своїх батьків та братів?.. Пізно ж, пане добродію, ви помітили свою помилку. Адже такі «помилки» виправляємо одним і певним засобом: зрадникам немає місця на нашій Батьківщині!
Знову бухнула рушниця. Нещасний впав на землю.
— Другий раз не зрадиш, пане сотнику! — зі злозичливою посмішкою промовив Яків, присвічуючи ліхтариком лице мертвого.
Підійшов до Михайла.
— Чого нахнюпився?
— Мене починає лякать така велика кількість крови, яку на кожному кроці тілько і бачиш! — тремтячи всім тілом, признався товариш. — Мені часами здається, що я збожеволію від цього.
— Дурниці, брате! Щоб мені зараз трапилась нагода зарізати тисячу ворогів і виточити з них кров у велику діжку, то я б з великою охотою згодився би втопитися в цій крові…
— Згоджуюсь із тобою, та все ж… оден вид крови доводить мене до божевільности.
— Нічого дивного, голубе, немає, — обіймаючи Михайла за стан, сказав Яків, — розхитались у тебе нерви, і більш нічого… Ось підожди, прийдемо до бронепотяга, то трохи підлічимось горілкою, бо й мені щось маркітно стало.
Далі кілька хвилин йшли з невеселими думками.
Попереду, повісивши у безнадії голови, брели денікінці.
Від залізничної будки вже летіло:
— Стій! Хто йде?!
— Свої!
— Пропуск?
— Багнет!
— Проходьте.
Підійшли до застави. Побачивши, що ведуть полонених білогвардійців, козаки застави несподівано накинулись на них із наміром тут же постріляти. Михайло ледь урятував полонених від самосуду — і проханнями, і лайкою.
Нарешті здали їх командиру бронепотяга. Після допиту той відправив денікінців до штабу фронту.
«Бити ворога завжди є добре діло…»
Була половина третьої ночі, коли командир покликав до себе Михайла і Якова.
— Пане хорунжий! — звернувся полковник до Михайла. — Висловлюю вам щиру подяку за вашу вдачну та уміло виконану працю. Дякую і за довір’я, яке ви заслужили між нашими старшинами та козаками за такий короткий час у дорученій мойому керуванню частині. А пану підхорунжому Чекірді також висловлюю подяку за хоробрість та лицарство, яке ви завжди виявляли під моїм керуванням. Але разом із тим мушу висловити і догану за вчинок, який ви вчинили, пане підхорунжий, сьогодня з полоненими.
— Дозвольте, пане полковнику, мені оправдати, наскільки це можна, пана підхорунжого, — вступився Михайло і, отримавши дозвіл, докладно розповів все як було.
Уважно вислухавши, полковник сказав:
— Бити ворога завжди є добре діло, та не по-козацьки вбивати обеззброєного.
— Пане полковнику! — запально промовив підхорунжий Чекірда. — Зрадника не шкодуватиму й тоді, коли він не тільки що буде обеззброєний, але й тоді, коли він без ніг буде лежать і хоч трошки буде живий.
— Ну, добре, добре! Йдіть відпочивать, а я в свою чергу подам рапорт на підвищення вас обох у рангах.
— Все що хочете, пане полковнику, тілько не це, бо мені й підхорунжого силоміць нав’язали, — майже вигукнув Чекірда, — а коли ще, борони Боже, справді послухають та зроблять старшиною, то я втічу в другу частину і буду служить там козаком, бо не лежить моє серце до цих рангів. Я бажаю служить в армії тілько козаком.
— Чи лежить ваше серце, чи ні — то не моя справа. Раджу вам кинути свою оригінальність, бо ви людина освічена та щиро віддаєтесь праці на користь Батьківщині, а нам таких людей потрібно. Будучи старшиною, ви зможете принести більше користи, чим от так чудакувати!
— Я, пане…
— Обе-рни-ись! Ходом руш!
Яків як струнка повернувся і твердим кроком пішов до дверей, але перед тим, як вийти, став лицем до командира і, віддаючи пошану, промовив схвильовано:
— Але, пане полковнику, хоч двайцять рапортів пищіть, все рівно дарма це буде, бо я старшиною не буду. — І, повернувшись, зник за дверима.
— Що це за людина? Ніяк не можу його зрозуміти, — дещо розгублено мовив полковник. — Зразу, коли ви обидва прибули на бронепотяг, то я направді прийняв його за такого простяка, як він себе видає, але випадково в канцелярії побачив його документи… Після цього став я до нього приглядатися — та все одно не можу ніяк його второпати.
— Та він, пане полковнику, трохи звихнувся на старих козацьких звичаях. Бачите самі: носить оселедця, штани, в яких сам плутається, та шлика до самих п’ят. А звернули увагу на кінець його шлика? Скілько хрестиків на ньому? Це він відмічує кількість знищених ним ворогів. Оце прийду зараз, то напевно застану його з голкою — буде нашивать білими нитками два хрестики.
— Чудний хлопець, але гарний!.. Ну, пане хорунжий, йдіть відпочивати, бо зрання, мабуть, буде досить гарячки з ворогом.
Вдома
Минув рік. Настав жовтень 1920 року. Частина Поділля була звільнена від більшовиків… Дорогою, що вела з Проскурова на захід, їхало двоє вершників. Ось і рідний ліс. Після двох років розлуки хотілось привітати рідні дерева. Піднявшись у стременах, понеслися галопом.
Перед тим, як заїхати в Іванківці, стали. Лягли на траві. Усміхнений Михайло почав кепкувати з товариша — мовляв, зараз побачимо, до якої хати заверне коня — до родини чи до своєї «зозуленьки». Та, побачивши, що мовчазний Яків насупився, припинив кпити…
Михайло був у гарному гуморі, зовсім не відчуваючи своєї родинної драми. Але за кілька хвилин він вже знав — батька немає… Місяць тому як поховали його…
Родина Якова, хоч і була дощенту пограбована, вціліла вся, лише брат Віктор десь воював.
Вранці Чекірда зайшов до Михайла. З порога почув плач матері товариша:
— Ой господаре, мій господаре, на кого ж ти нас покинув?..
— Годі, мамо, що сталося, того сльозами не повернеш.
Михайло сидів за столом засмучений. Побратимові сказав, що поїде назад у полк і проситиме безтермінової відпустки — треба матері допомогти по господарству. Та й до школи хотілося повернутися.
З нього, напевно, був би гарний вчитель…
На Якова в родині теж насіли — батько наполягав, щоб син кинув воювати та йшов учитися…
Родинний тиск виявився сильнішим за ворожий, і за два тижні Яків Чекірда вже навчався в Кам’янець-Подільському університеті.
Та ніяк не міг він звикнути до мирного життя. Слухаючи лекції з філософії, думками залітав туди, де гриміли гармати, тріскотіли кулемети та неслося гучне козацьке «Слава!».
Еміграція
У листопаді 1920 року, коли червоні прорвали фронт і українське військо почало швидко відступати, Яків таки кинув навчання й подався до свого полку. На цей раз воював недовго — вже за місяць сидів він за польськими «дружніми» дротами — аж під колишнім німецьким кордоном, у таборі Олександрові-Куявському.
Умови в таборі були важкими. Приміщення не пристосовані до зими і великої кількості вояків (а їх було близько п’яти тисяч). Особливі труднощі були з постачанням хліба і м’яса. Харчувалися переважно картоплею, морквою та буряками.
Яків із нетерпінням чекав весни, покладаючи на неї великі надії. 5 квітня 1921 року до табору приїхали Головний отаман Симон Петлюра, Михайло Омелянович-Павленко і військовий міністр Володимир Сальський. Здавалося, що готується нова воєнна кампанія… Та високі чини поїхали назад, а козаки лишилися віч-на-віч зі своєю недолею. Весна 1921 року для інтернованих змін на краще не принесла. Козаки продовжували нудитися. І вмирати від хвороб та недоїдання.
18 вересня 1921 року отець Білон освятив братську могилу і цвинтар вояків 4-ї та 6-ї стрілецьких дивізій. Із фронтального боку могили було вмуровано велику плиту з червоного пісковику, на якій викарбувано:
Хай ворог знає, що козацька сила
Ще не вмерла під ярмом тирана,
Що кожна степова могила —
Це вічна непімщена рана.
Від імені полеглих виступив хорунжий Соловчук: «Скажіть, як вернете на Україну, що ми сповнили свій обов’язок і для її життя загинули… — говорив він. — Не посоромте ви імені нашого, тої ідеї, за яку ми боролись і загинули, бо до того часу, поки край рідний у неволі, не буде і в могилі спокою…»
Яків думками весь час був в Україні… Він мріяв про продовження боротьби та про нові хрестики на своєму шликові.
Довідавшись, що генерал-хорунжий Юрко Тютюнник збирається на повстання в Україну, Чекірда вжив заходів, щоб і його взяли. Та невідомо з якої причини гаряче бажання продовжити боротьбу не було задоволене.
Врешті табір в Олександрові-Куявському розформували і козаків перевели в інший. Яків пересидів у новому таборі ще одну зиму. На весну 1922 року він збирався втікати в Україну, до свого брата Віктора (отамана Чорного Ворона), який на Поділлі «весь час водив партизанські відділи».
Мріючи про нові хрестики на своєму шликові, Яків все ж подав прохання до Української господарської академії в Подєбрадах прийняти його студентом. Писав, не дуже вірячи в позитивне рішення. А коли прийшла ствердна відповідь, взяв та й поїхав у Чехословаччину. Вікторові залишив у таборі листа, в якому повідомляв, що їде в Подєбради. Він знав, що брат мусить завітати в табір, адже обіцяв з’явитися і забрати Якова до свого партизанського загону.
Кілька днів блукав Яків Чекірда в Карпатах, доки перейшов чехословацький кордон.
1922 року, вже в Чехословаччині, отримав листа від брата, який приїхав до Польщі на лікування — поранення отримав в бою біля с. Іванівки, що неподалік Яруги на Дністрі. Віктор писав, що, незважаючи на поранення, поляки кинули його в табір для інтернованих, також повідомляв, що всіх вояків Армії УНР, які залишилися вдома, розстріляно більшовиками. В тому числі й Михайла.
Коли Михайла разом з іншими (разом 60 чоловік) вели на розстріл, всі вони співали «Ще не вмерла Україна» і «Не пора, не пора москалеві, комуні служить». Михайло загинув зі словами: «Хай живе Самостійна Україна!»
Гірко заплакав Яків…
Тішило лише, що друзі гідно прийняли смерть.
— А хіба зараз я зумів би так гідно вмерти? — запитував він сам себе з докором і відповідав: — Мабуть, що ні.
Де поділась відвага подільського козака? Зостались тільки розхитані війною та нестерпними таборовими умовами нерви й замучена нездійсненими надіями душа. «Що ж може мене розворушить?» — думалось йому.
Справді, як зібрати розвіяні мрії, як воскресити той дух, ту міць, яку відчував він на ланах рідної України, б’ючись із ворогом?!
А довкруги кипіло життя зовсім чужого для нього Заходу, «якому байдуже до тієї крови, що точиться кожну хвилю на Україні, до тої ненажерливої смерти голодної, яка сотнями, тисячами, кожний час, кожну хвилю жре там, на далекій Україні, нещасних братів, сестер, матерів і батьків».
І він взяв до рук ручку, щоб вилити свій біль і мрії про нові хрестики на козацькому шликові.
Було це 26 листопада 1922 року в Подєбрадах.
42. «Україна є і буде»
У ніч проти 3 червня 1919 року більшовики відступили з Кам’янця-Подільського. Та далеко не завіялись, а укріпились у Гуменецькому лісі. Близько 15-ї години до міста увійшло українське військо. Розташувались на площах, зокрема й біля семінарії.
На другий день, 4 червня, близько полудня, частини Армії УНР рушили далі — Проскурівським шляхом, але біля Гуменецького лісу передові відділи потрапили під обстріл. Трохи відступивши, встановили на позиції гармати і почали гатити по лісу.
Обстрілювали, доки не витурили з нього більшовиків.
Й пішли слідом за ними.
Але в українських частинах було неспокійно: у багатьох козаків та старшин виявилася гарячка. Тож один за одним вибували вони з ладу й поверталися назад у місто, з якого недавно вийшли.
Звозили козаків до земської губернської лікарні. Коли підтверджувався діагноз тифу, їх переводили до бараків.
За кілька днів бараки вже були переповнені.
Люди лежали в коридорах, на підлозі. Вони були брудні й голодні. Коло кожного лежав шматок чорного хліба й склянка з чаєм без цукру. Раптом озвався один козак:
— Сестрице, хіба ж це не українська лікарня?
— Як же ні? Українська, — відповіла та.
— Ну, а коли українська, то чому тут більшість сестриць і лікарів цвенькають по-кацапськи?
— Мабуть, не вміють по-українськи…
— Не вміють, — продовжував козак, — бо не вірять в Україну, але помиляються. Ось ми видужаємо, підемо знову на фронт, виженемо тих клятих московських окупантів і покажемо їм, що Україна є і буде. Тоді вони не посміють з нами говорить по-кацапськи.
— Так… так… так… — підхопили слабкими голосами інші козаки…
За кілька днів після цієї розмови козака і його товаришів уже не було в бараках — їх відвезли лікарняним катафалком до братської могили.
43. «Вони не скажуть…»
Палало літо 1919 року. З півдня на Україну сунули дивізії Добровольчої армії генерала Антона Денікіна. Червоні москалі, не вступаючи в серйозні бої, тікали в свою Совдепію. Та на їхньому шляху опинились частини Армії УНР. Щоб пробитись на північ, москалі мусили ставати з «петлюрівцями» до бою.
«Червоні хотіли продертись на Бершадь — Христинівку і далі ген на Московщину». Ось тут, у районі сіл Попелюхи, Городища і Торканівки, загуркотіла і закривавилася жорстока битва.
Під вечір у бою між селами Павлівкою та Городищем полягло декілька юнаків, щойно мобілізованих до української армії.
Після бою валка однієї з частин 2-ї пішої дивізії Запорозького корпусу зупинилася в Городищі. До підводи, де спали працівники культурно-освітнього відділу (так звані інформатори), підійшов командант обозу й звернувся до інформатора Мочарного, який ще не лягав:
— Завтра о 10-й годині маємо поховати побитих сьогодня козаків. Треба приготуватися. Утворіть маленький хор, але щоб співали по-нашому, українському.
Наказ є наказ, і Мочарний взявся будити товаришів.
І ось четверо військових урядовців у хатині при каганці, озброївшись російсько-українським словником, взялися за переклад із церковнослов’янської мови заупокійної молитви — «щоб… не було чути отих ятів».
Працювали до світанку, двічі підливаючи в черепок олії. Нарешті впоралися. Хоч часу на сон вже майже не лишалося, все ж вирішили трохи передрімати, а там і до діла. Але так задрімали, що прокинулись вже перед десятою.
Їх заспокоїли, сказавши, що спішити нема чого, бо командант звечора перехилив зайву чарку гіркої і досі спить, домовини не готові, селяни тільки почали зносити дошки, а селянки ще одягають покійників.
Отож Мочарний із товаришами встигли ще раз наспівати заупокійну. Нарешті імпровізований хор був готовий. Але їм повідомили, що домовин так і не збили, бо нема цвяхів…
Панахида почалась, як вже почало смеркатися.
До церкви ледь проштовхалися — така сила людей зібралася там. Посеред церкви на ряднах лежало «чотири мерці в білих штанях, умиті, причесані, руки складені на грудях». Несподівано Мочарний побачив ще одного. П’ята жертва вчорашнього бою лежала трохи осторонь.
Майже хлопчик…
Мочарний наблизився і побачив, що сорочка покійника, пошита із зелених обмоток, залита кров’ю, що місцями запеклась і висить шматками. А він — як немовлятко: обличчя таке лагідне, ніби посміхається й каже: «Вибачте, я тут скраєчку… Я не такий чистий, як ви, але я не винен, що мене принесено сюди таким».
Зайвий…
«Для чотирьох знайшлась у селян чиста білизна, а для п’ятого вже не спромоглись…»
Панотець запитав імена покійників, йому кивнули на аналойчик, де лежав папірець. Почалась панахида. Урядовці-інформатори заспівали заупокійну молитву українською. Дещо здивований священик почав їм наслідувати.
Селяни ж тяжко зітхали і побожно хрестилися.
Поминальні співи завжди наводять на душу смуток, а тут тяжка туга огорнула Мочарного й переляк увійшов до його серця — ніби боявся він колись опинитися на місці отого «зайвого»…
Мочарний сам собі дивувався, адже за чотири роки війни він «і не таких мерців бачив, бачив, як люде гнили по ярах, без усякого похорону, бачив розкидані кістки людські, й не так боліло серце». А тепер, правду казати, дуже боліло… Чому п’ятий не в білій чистій сорочці?!
— Ще молимось про упокоїння рабів Божих воїнів, за Вітчизну життя своє положивших: Платона, Пилипа… Платона, Пилипа…
Панотець здивовано оглянувся, шукаючи допомоги, — адже він п’ятьох козаків проводжав в останню путь, а в записці, яку взяв з аналойчика, було записано тільки два імені… «Невже не знаєте?» — казали очі священика.
— Господь знає їхні імена, — підповів Мочарний.
Служба продовжувалася…
Скінчили Євангеліє. Після паузи панотець несподівано щемно запитав:
— Козаки, звідки ви?.. Пощо прийшли ви в наше бідне село й облили своєю кровію наші поля?.. Вони не скажуть, не можуть… а ми… ми не знаємо… Але ми бачимо, що вони зробили, бачимо, як вони любили нас і неньку-Україну!..
«З яким жалем, з якою розпукою сказані були ці слова!»
І враз вся церква заридала вголос.
Такого плачу Мочарний ще не чув — ні до, ні після цього випадку. І сам панотець «так розплакався, що й промови не кінчив, а лиш махнув рукою, щоб ми співали…»
Коли вийшли з церкви, було вже темно. Домовин так і не зробили — нема цвяхів, і все. Тож покійників поклали на вози в солому. Процесія рушила до цвинтаря. Хоч пора була пізня, людей зібралося неймовірно багато — здавалося, що все Городище тут: і старі, і малі, і жінки, і дядьки. Так, власне, й було: все Городище зібралося провести в останню путь невідомих вояків.
«З церкви забрано все світло. Дивно освітлюється горб, по якому вниз плила юрба. І тихо, тихо… Деколи клацне ярмо…»
Попереду процесії співав сільський хор:
— Святий безсмертний, помилуй нас…
— Ой, помилуй нас, — зітхнула старенька, чіпляючись за люшню, аби не лишитися позаду.
Ось і цвинтар. Зупинились коло широкої й неглибокої могили, вимощеної дошками. З підвод почали зносити покійників на траву. Один з інформаторів частини, яка ховала невідомих козаків, Романченко, почав прощальну промову. Його слова викрешували з очей селян сльози розпуки. На цвинтарі Городища воістину було «надгробне ридання».
Але ось промовець, не втримавшись, зачепив когось із командирів — адже, дійсно, хтось мусив відповісти за таку недбалість: хлопці віддали своє життя за Україну, а через чиюсь безвідповідальність імена козаків не були навіть занесені до реєстру особового складу частини.
У відповідь один із штабних старшин обурився і російською, незважаючи на присутність священика, вигукнув:
— Чьорт знаєт что такоє! Такой рьов паднялі. Да скоро пєрєстанєт он ґлотку рвать?
І наказав прискорити похорон…
Останнім у могилу поклали того, в зеленій сорочці. В поспіху поклали його абияк, обличчям до стіни.
– І ти, брате, свідчитимеш там більш усіх про ту неправду, що робиться на землі, — звернувся до нього Романченко…
З другого кінця покійників уже прикривали дошками. Залишилось покласти ще дві дошки — над неприкаяним п’ятим козаком у зеленій сорочці.
Нараз у могилу зіскочив якийсь дядько і мовчки повернув отого п’ятого обличчям до свого товариша. Так ліпше їм буде лежати.
Спасибі тобі, дядьку!
«Звідки ж вони?» — ця думка не давала спокою Мочарному і його товаришам. Скільки не перепитували вони, нічого певного не дізнались. Лише Івасюк сказав:
— А ще видають ріжні накази і балакають про пенсії вдовам… Ой припечуть їм на тім світі за таку недбалість…
За тиждень Мочарному довелося знову бути в Городищі. Його потягнуло ще раз глянути на могилу невідомих лицарів.
Дивиться — а гріб запався… Навкруги жовтіє притоптана глина, й тільки. Інші могили вквітчані, на них дерев’яні чи камінні хрести… А тут…
«Ніщо не свідчить, що тут спочивають найкращі діти свого народу, які з великої любови до нього віддали все, що мали! — написав у своєму спогаді 5 грудня 1922 року урядовець 2-ї пішої дивізії (колишньої Запорозької Січі Юхима Божка) Мочарний. — Простіть, брати! Пером вам земля! Може, навесні сердобольний селянин підправить ваш гріб, селянка посадить корч любистку або червону калину, а старенький панотець, певно, не омине козачої могили, могили невідомих лицарів».
44. Подвиг Євгени Вовкової
На жаль, ми майже нічого не знаємо про неї. Лише про подвиг, який, мов блискавиця, осяяв горизонт часу і докотився в майбуття…
Липень 1919 року.
Черговий на залізничній станції Фастів отримав повідомлення, що від Липовця рухається ешелон більшовицьких вояків, які відступали під натиском козаків подільського отамана Ананія Волинця. На допомогу своїм червоне командування перекинуло бронепотяг, який вже стояв у поготівлі на станції Фастів, чекаючи команди рушати до Липовця.
У цей день на станції чергувала Євгена Вовкова, учасниця місцевої «Просвіти». Ціною власного життя вона вирішила не допустити з’єднання ворога: Євгена дала зелене світло більшовицькому бронепоїзду, що поспішав на допомогу здеморалізованим московським окупантам.
Загуркотіли на рейках важкі колеса, грізно поглядали врізнобіч смертоносні жерла гармат і скорострілів.
Але не судилося їм більше сіяти смерть та руїну в нашому краї: за 4 версти від Фастова велетенська броньова маса, яка вже мчалась на всіх парах, зіткнулась із ешелоном, повним московського воїнства, що тікало з Липовця. Потужний вибух струснув околиці. З чорними клубами диму відлетіли до пекла російські душі.
Розлючені більшовики одразу ж кинулись шукати винуватця. За чверть години всі шляхи та виходи біля станції були вже перекриті червоноармійцями. Зрозумівши, що через ворожий кордон не прорватись, Євгена витягла револьвер.
Постріл обірвав молоде українське життя…
Озвірілі «визволителі» здерли одяг із героїні та брудними чобітьми топтали її молоде і чисте тіло…
Скільки вже минуло часу від проголошення у 1991 році незалежної Української держави! Здавалося, достатньо часу, щоб увічнити пам’ять героїчної просвітянки, яка, прагнучи наблизити перемогу, пішла на самопожертву… Та ні, ім’я Євгени Вовкової забуте, воно нічого не говорить сучасному пересічному українцю.
Чи дивуватися такій несправедливості?
Дивуватися, безперечно, можна — адже будь-яка повноцінна нація занесла б ім’я такої славної дочки до пантеону національних героїв. І діти вивчали б її біографію у школах. І зростали б на її прикладі героїчного служіння Батьківщині.
Та чи варто чудуватися нам, українцям, які добре знають ціну гучно проголошеної 1991 року Української держави? Напевно, не варто, адже в Україні панують нащадки тих, хто загинув у залізничній катастрофі під Фастовом, нащадки — кровні чи «духовні» — тих, хто топтав біле тіло української козачки.
Тому в Фастові та фастовах знайти вулицю імені Євгени Вовкової не поталанить нікому, зате до біса вулиць і площ, названих «на честь» окупантів, тих, хто встановлював владу російського народу в Україні.
Можна здибати й у наших містах та селах вулиці імені Зої Космодем’янської, героїчної жінки, яка не має жодного стосунку до української історії, яка є символом мужності іншого, чужого нам, народу. Її жертва лягла в основу перемоги росіян у 1945 році, перемоги, жахливі наслідки якої ми, українці, відчуваємо і досі.
Нинішнє покоління українців мусить усвідомити, що жертва юної просвітянки з Фастова не лягла в підмурівок нинішньої держави, держави псевдоукраїнської, яка не тільки не захистила українців від зневаги на рідній землі, але й гнобить їх, розвіює їх по світах у пошуках кращої долі.
Мусимо зрозуміти, що держави, за яку полягла Євгена Вовкова, не здобуто. Зрозуміти і спокійно, без метушні та істерик, готувати себе до чину здобуття Української України, України, яка вдячно пригорне до свого серця чисті душі Євгени Вовкової, Марії Соколовської, Харитини Пекарчук, Христини Сушкової та інших — відомих і невідомих — українських козачок і козаків, кров яких мусить окупитися, бо в іншому разі немає сенсу в нашому існуванні.[10]
45. Більшовицька мобілізація
Данило Гунько повернувся зі Світової війни влітку 1918 року. Вважаючи, що своє вже відвоював, він не зголосився ні на гетьманську, ні на уенерівську мобілізацію. Думав, що вдасться пересидіти хуртовину.
Таких, як він, у ті часи було чимало. Бажання вберегти себе й призвело до того, що коли надійшов час боронити Україну від червоних російських банд, то захисників виявилося дуже мало. Наслідки не забарилися — в Україні запанували більшовики. Почалися масові грабунки та розстріли.
Людей убивали скрізь — по селах, містечках і містах. Насамперед карали на смерть тих, хто був в українській армії — чи Центральної Ради, чи гетьманській. Стріляли й тих, хто не хотів віддавати свого майна. Вбивали за іронічну посмішку, за несхвальну оцінку дій нових панів-«таваріщєй», убивали й зовсім безпричинно.
Навесні 1919 року червоні окупанти оголосили мобілізацію за чотири роки, але майже ніхто з українських селян не відгукнувся. Після полум’яних і демагогічних закликів з’явилися накази, в яких попереджалося про неминучі кари, які впадуть на голови тих, хто відмовиться стати на «защіту рєвалюциі».
По селах почалися облави.
Хто за віком підлягав мобілізації, мусив ховатися в лісах. Данило не таївся, бо його рік народження не призивали. Та влітку 1919 року прийшла і його черга.
Ця друга мобілізація для большевиків теж була невдала, бо практично ніхто не зголосився. Тоді в селах знову з’явилися людолови. Щодня відділи ЧК та червоноармійські загони виїжджали на полювання. Тих, кого ловили в селі, били і відправляли до в’язниці. Якщо когось знаходили в житі чи в лісі, розстрілювали без суду.
Данило Гунько переховувався на хуторі. Коли його повідомляли, що в сусідньому селі облава, негайно тікав до лісу. Та одного разу він втратив пильність і був захоплений зненацька.
Втеча через вікно в одній білизні закінчилася сумно — його таки вистежили на березі ставу. Один комуніст, розлючений спробою втечі юнака, намірився, не зволікаючи, відправити його «до небесної канцелярії». Випромінюючи із запалених очей люту ненависть, він заклав набій і вже приклав до плеча рушницю.
Та пролунала різка команда: «Атставіть!»
Розгніваний забороною розстріляти «дєзєртіра», більшовицький звір підбіг і рукояткою нагана вдарив хлопця по голові, а двоє інших почали бити кольбами рушниць…
Прийшов до тями Данило у власній хаті. Перше кого побачив — заляканих і вмитих сльозами сестер.
Запримітивши, що бранець отямився, більшовики почали допит, під час якого погрожували, засовуючи пістолет до рота, й били нагайкою так, що кров бризкала до стелі.
Потім його забрали з собою. Людолови поїхали на хутір, де, за їхніми даними, гуляло весілля. Хоча й була в них порожня хура, та Данилові, побитому і посіченому, наказали бігти. Коли він приставав, вершник бив нагайкою, приказуючи:
— Оце тобі Петлюра, а це — гетьман, а це — «самостійна».
Коли знесилений бранець упав на землю, до нього під’їхав комісар:
— Чаво ні хатім іті?! Вєдь сєйчас для вашева братца нєту падвод… Билі, каґда ми для вас падводи виґанялі, а сєйчас давольно с вамі іґратца!
Вилаявшись, він все ж дозволив вкинути полоненого до воза.
На хуторі справді буяло весілля. На нього посходилися і хлопці, які переховувались по лісах від мобілізації. Тут їх і накрили.
Може, тому, що на весіллі зібралося багато чоловіків, а загін ЧК був невеликий, комісар погодився на обіцянку хлопців «добровільно» прийти на 8-му годину ранку до волості. Прощаючись, комісар приобіцяв, що, хто порушить домовленість, того наступного разу буде розстріляно…
Данило ж ночував у волості.
У холодній було ще двадцять таких же невдах. На ранок ніхто з «весільних» хлопців не з’явився. Комісар лютував і зганяв злість на вже «мобілізованих».
О 12-й годині бранців під охороною відправили до Кременчука, до військового комісара, а той відразу засадив їх до в’язниці.
Сиділи два тижні.
Врешті Данилові пощастило втекти й дістатися додому, в рідне село Запсілля. Та одразу мусив переселитися до лісу. Невдовзі тут зібралася ціла ватага таких, як він. Жили в лісі два місяці, доки не прийшли денікінці. Тоді лише юнаки повернулися в рідні села — для того щоб підпасти під мобілізацію в Добровольчу армію.
46. Перед приходом Денікіна
У той час, коли на Лівобережжі панувала «ласкава та милостива» ЧК, коли не було дня чи ночі, щоб у великому гаї («Оґньовій рощі») не розстрілювали українців «усіх толків та напрямків» (бо український національний рух вважався контрреволюційним), на Україну з півдня насунулись полки денікінців. Більшовики заґвалтували і почали гарячково готуватися до оборони.
Був червень 1919 року. Білі доходили вже до «славного Донецького кряжа». Тоді червоні урочисто оповістили населення про добровільний вступ до Красної армії.
Минув тиждень, другий, але «ніхто з українців не пішов».
28 червня 1919 року комісари оголосили вже мобілізацію: 1896–1900 років народження включно. І знову в повітове місто Ромни на призов ніхто не з’явився.
Знову збіг тиждень, почався другий. Тоді більшовики знову оповістили про мобілізацію, загрожуючи страшними карами тим, хто не прийде на мобілізаційний пункт.
Це подіяло. І 14 липня на площі в Ромнах зібралось п’яти тисяч молодих селян. Наперед вийшли комісари і повели завзяту агітацію. «Але їх ніхто не слухав і кожного з них ганьбили та освистували». Комісари вимагали, щоб селяни йшли на станцію та сідали у вагони. Але селяни такого наміру не мали і почали непомітно розходитися. Несподівано на вуличках, що вели до площі, з’явились чекісти з кулеметами та рушницями.
Стало не до жартів. Ще хвилина — і конвойовані пішими та кінними більшовиками селяни рушили на станцію. Але, дійшовши до шляху, «що додому кожного веде, всі як один повернули праворуч». За півгодини станція з порожніми вагонами залишилася далеко позаду. Чекісти агітували та погрожували, але їх було мало для такої великої людської маси. Тому їх «не чули».
Дійшовши до гори, селяни оглянулись і побачили, що їх наздоганяє кінний загін.
Курява швидко наближалась. За якихось десять хвилин загін випередив людський потік і селяни побачили наведені на них кулемети «Шоша». А тут ще підоспів піший відділ чекістів. І селян, б’ючи прикладами рушниць, повернули до міста.
Вечоріло. Полонених вели вузенькими глухими вуличками передмістя до станції. Та несподівано для чекістів селяни через тини й брами кинулися врозтіч. Але не всім вдалося втекти.
Менш проворних зібрали докупи і, б’ючи, повели далі. Ось і білий двоповерховий будинок із хрестом на даху — очевидно, монастир. Відчинилася величезна заґратована брама. Не в одного бранця забилося і защеміло серце. Майже 600 чоловік опинилося в кам’яній пастці.
Ніч провели на траві. О 6-й годині ранку з’явилося більшовицьке начальство. Почулися голоси:
— Справа па аднаму вихаді. Заґаворщіков видать.
Усі мовчали.
У повітрі здійнялися нагаї, замиготіли кольби рушниць. Хтось закричав од болю.
Сотні людей у цей ранок пізнали, що таке «більшовицька ласка».
Ось охоронці висмикнули з натовпу трьох хлопців і привселюдно почали розривати їхнє тіло шомполами. Вигляд крові не зупинив більшовиків, навпаки, розпалив ще більше. Врешті селян силоміць запхали в товарні вагони.
Наступного дня вони вже були в іншому місті — одягнені та озброєні. Але «непокірні зісталися непокірними» — за кілька днів вони вже ходили лісами та ярами, нападаючи на «червоних переможців».
47. Козацька радість
Близько 10-ї години вечора 3 вересня 1919 року потяг «Правобережник» прибув на вузлову станцію Христинівку. Мета була — набрати води та палива, взнати останні новини й отримати розпорядження. «Панцерник» цей козаки називали «солом’яним», адже ніякої броні старенький паротяг і дві платформи не мали. Та й команда була вдягнута по-цивільному — в звичайний одяг. Тільки дві гармати справляли враження.
У начальника станції командир «бронепотяга» довідався, що Христинівка оточена більшовиками, залізниця зруйнована, а всі містки попалені. А на станції — кілька ешелонів із пораненими та хворими козаками Армії УНР і майном. На військовій нараді вирішено терміново ремонтувати рейки і пробиватись у напрямку Козятина. Сподівалися, що от-от підійде Юрко Тютюнник із військом і порятує ситуацію.
«Правобережникові» випало прикривати відхід ешелонів. Невеселий повернувся командир «бронепотяга» до своєї команди. Зібрав старшин і наказав готуватися до бою. Всі одразу взялися за роботу: носили воду до паротяга та шпали, рубали дрова.
Балачок не було, чулися тільки тихі команди. Козаки прислухалися до гарматних вибухів і мовчки дивились один на одного…
Командир «Правобережника» смерті не боявся. Насамперед тому, що не міг уявити себе мертвим. «Так, убити мене можуть, — думав він, — але… але це неможливо. Когось іншого — то інша справа, але тілько не мене». Чому?! Звідки така певність? На це питання відповіді він не знаходив.
Станція непомітно спорожніла — ешелони вже відійшли. Залишився лише «Правобережник». Стало тихо і самотньо.
Але на самоті лишались недовго: «солом’яний лицар» невдовзі теж залишив станцію. Та більше трьох верст він не здолав, бо наткнувся в полі на ешелони з пораненими — далі лінія була ушкоджена. Попереду них вже кипіла робота: гадали за ніч відремонтувати колію. Але до ранку встигли налагодити лише половину зруйнованої ділянки. А з першим променем сонця прилетів і перший більшовицький снаряд.
— Почалося, — хтось мовив стиха.
Козаки як по команді поздіймали шапки й почали хреститися.
Ось знову вибух. За ним третій, четвертий…
Більшовики сипали переважно шрапнеллю.
Постріл, свист, вибух. Постріл, свист і знову вибух.
Уже й ліворуч загуркотіли гармати. «Правобережник» не відповідав, бо не бачив ворога. Тільки чув.
Козаки зіскочили з відкритих платформ на насип. Дехто ліг на землю, замотавши голову шинелею, — щоб не так чути було вибухів. Хтось сидів, втупившись в одну точку. А хтось почав співати…
Командир потяга лежав у траві — подалі від інших. Тривожний настрій козацтва передався і йому.
Стало легше лише тоді, коли побачили лави ворога — тепер була можливість належно відповісти йому. Кулеметники присіли біля кулеметів, гарматна обслуга підійшла до гармат. Інші стискали рушниці.
Люди забули про небезпеку, перестали звертати увагу на розриви снарядів. З’явилася можливість дати ворогові прочухана — і всі із захопленням розглядали червоноармійців, які сунули прямо на їхні приціли.
І бій розпочався… Скільки він продовжувався, ніхто й не пригадає…
Спочатку козаки «Правобережника» навіть не помітили, що ешелони з пораненими почали рух — колія нарешті була полагоджена.
Слідом, не поспішаючи, рушив і «Правобережник». Минуло не так багато часу, а ворожі стрільна вже не досягали його.
Так щасливо закінчився бій, який міг для багатьох стати останнім у житті.
48. Повстанці Катеринославщини в боротьбі за Україну
1919-й був роком, коли український народ здобув дві грандіозні перемоги — влітку над червоними, а наприкінці року — над білими російськими окупантами.
«…Коли в Україні на початку 1919 року запанували московські окупанти большовики-комуністи, т. зв. «Робоче-крестьянское правительство» на чолі з «товарищем» Раковським, — писала газета вільних козаків Катеринославщини «Повстанець», — коли московські большовики-комуністи почали провадити політику московських імперіалістів, дивились на Україну як на колонію Російської Совітської Федеративної Республіки, коли весь скарб, все народне добро почали перевозити в Московщину, трудовий люд України повстав зі зброєю в руках проти красних імперіалістів, гнобителів як національного, так і економично-соціяльного життя Українського селянства та робітництва…
Повставало одне село за другим.
Віра, надія в перемогу панувала серед селян-повстанців.
Єдина думка: боротьба з московськими окупантами, большовиками-комуністами єднала селянство, і ся думка, ся віра й надії на кращу будучину розбивали міцно озброєні московсько-латишсько-китайські комуністичні банди.
Боротьба була надзвичайно тяжка, але міць Духа повстанців зломила ворожу силу і повстанська армія успішно звільнила свій край.
Але боротьба не скінчилась. Не встигли покінчити з красними імперіялістами, як на Вкраїну потягнулись за смашним Українським хлібом чорні імперіалісти — «Собиратель св. Руси», царський посіпака Деникин. «Украины нет, не было і не будет, смерть самостійникам, долой малорусскую мову», — кричали зі всіх сторін царські посіпаки.
Почалась уперта боротьба з українським селянством та робітництвом. Почались арешти та розстріли українців, почалось грабування майна селян».
«В сей мент нейтральних не мусить бути»
Настав складний момент — народні маси, виснажені боротьбою проти Красної армії, самодемобілізувалися — і психологічно також — адже перемога була досягнута: червоних з України таки вигнали.
Коли в Україну прийшла нова армада — та ще й озброєна Антантою за останнім словом техніки, одягнена, взута, з безмежними запасами набоїв, — серед українців поширилася депресія, упав дух, вивітрилась енергія. «Здавалося, що Український нарід після впертої боротьби з одним ворогом не в силі побороти більш сильнішого й технично озброєнного ворога, яким казалось військо білих, — писав невідомий козак-повстанець Катеринославського коша в газеті «Повстанець». — Почали піднімати голови прихильники «єдіной» Росії: «Петлюровськую банду, банду Грушевського, какая работает на немецкия деньги, армія Деникина разобьет в течении двух недель». Наступ білих продовжувався, вороги Українського наріду раділи; раділи всі московські кола, як праві, так і ліві. Всі вони гадали, що нарешті настав кінець «хохлам»… нарешті «русскій человек» вільно зітхне й Московська культура запанує. Московське сміття раділо, Україна палала в огні». Та український народ знайшов у собі сили — і знову піднявся на боротьбу «за рідний край, за права свої», вступив у тяжкий бій проти віковічних гнобителів…
Повстання почалося в жовтні 1919 року. Невдовзі вся Україна зайнялася вогнем повстання, почалась уперта боротьба за визволення рідного краю від чужинців, московських окупантів-«кадюків».
«Настала рішуча боротьба, — писала газета «Повстанець», орган штабу коша Українських повстанських вільнокозацьких військ на Катеринославщині. — І в сей мент нейтральних не мусить бути. Всі до зброї! Всі до бою, за землю і волю, за рідну Вкраїну свою!»
Спільним гаслом повстанців у боротьбі проти червоних і денікінців було: «У рідній хаті чужинцям не дамо панувати! Всі в ряди повстанців!»
Штаб Українських повстанських вільнокозацьких військ на Катеринославщині 23 листопада 1919 р. опублікував звернення «До населення Катеринославщини». Звернення було відповіддю на різні провокаційні чутки про українських повстанців, їхні політичні завдання, ставлення до інших повстанських груп. Тож штаб рішуче означив свої позиції.
Насамперед він визнав, що збройна боротьба дуже важка, «через це влади організовувать повстанці не можуть і не хотять», а тимчасово передають її до рук місцевого самоврядування. З другого боку, штаб Катеринославського коша щиро вітав усіх інших повстанців проти денікінців, зокрема і батька Махна «як брата по зброї, по ідеї упертої боротьби з деникинськими бандами і повної передачі влади народу». «…Хоча українські повстанці (Катеринославського коша) організовані Всеукр(аїнським) Повст(анським) Коміт(етом), ми щиро бажаємо і проводимо координацію військових операцій із Штабом Повст(анських) військ Батьки Махно. Тому кличемо всіх повстанців до самої тісної щирої згоди, координації операцій, бо тільки тісне єднання… зможе добути рішучу і остаточну побіду над реакцією і ріжними кон(тр) — рев(олюційними) бандітами». Звернення підписали отаман Катеринославського коша Михайло Малашко, заступник отамана Трифон Гладченко, начальник штабу Дяківський та начальник політичного відділу Мелешко.
Боротьба з лютим ворогом була люта. Вогонь жорстокої боротьби, вогонь помсти віковічному ворогу запалював селянські серця, робив їх козаками.
«Коли ми придивимось ближче до сих борців, — писав невідомий козак-повстанець у статті «Що робити», — коли ми пірнемо в гущу сих отрядів, коли поживемо їх життям, то побачимо, що се не селяне, яких кожний з нас баче щоденно, се не прості отряди, які зібрались по наказу, — се хоробрі оборонці прав бідного люду, се дійсні сини предків Запорожців, се не мирні обивателі, — се мозолисті руки, які покинули плуг й взяли рушниці в руки, — сих селян зібрала тяжка недоля, гірке життя, вона їх зібрала, міцно скувала і за кращу будучину в бій повела; се військо… творить чудеса… Повстанці не цікавились кількістю ворога, а лише питали: «Де він?»
Козацька армія з кожним днем поширювала територію, визволену від «братів-золотопогонників». Білі тікали в паніці.
«Коли ми поглянемо, що робиться на фронтах, то побачимо, що «рицарі великой Россіи»… ганебно тікають, кидаючи на шляху переслідувань зброю, обози, навіть власну одіж». Надії «великих людей» про знищення «петлюрівської банди» впродовж двох тижнів вивітрились, що зайвий раз підкреслює, писав козак-повстанець, «нездатність московської наволочі до творчої роботи, до боротьби»… Сили «московської наволочі» танули з кожним днем, а кількість ворогів їхніх збільшувалася. Адже не секрет, що чимало людей приєднуються до бою, коли ворог біжить і його поразка стає очевидною. Отож до боротьби залучалось все більше і більше селян.
Тим часом до повстанців дійшли «певні відомості», що проти Добровольчої армії на Чорноморщині б’ються «зелені» повстанці та Кубанська армія. Казали й, що Кубанська рада відкликала свої війська з «Добровольчо-Українського фронту», а головне, всі бачили, як тікають денікінці, бачили, як донські козаки і чеченці розпродують військове майно й розбігаються по домах, а насильно мобілізовані Денікіним дезертирують, бачили, якою деморалізованою бандою стає біле офіцерство. Наближався час, коли «Українська, воістину народна, армія звільне свій край від чужинців, від «добродетелей», які лише дивляться на Україну як на колонію Московщини, як на «ветвь Русскаго племени».
У селах громади все частіше постановляли рішення на підтримку війни проти російських окупантів. Характерною була резолюція, ухвалена 17 листопада 1919 р. селянами сіл Башмаки (Нікопольської волості) та Мар’ївки (Августинівської волості):
«1. Вітаючи повстанців-героїв-селян… одноголосно постановляем приєднатися до повстанців Українських Республіканськіх Військ.
2. Учинить доброхідно самомобилизацію за 5 років 1900, 1899, 1898, 1897 і 1896. Виступити сьогодні же, за винятком тілько тих, які не приготовилися до виступу через одягу і інші причини, які повинні виступити через три дні, тобто у вечір 20 листопаду.
3. Всім, здатним носити зброю, війти в Повстанчеську организацію Українських Республіканських Військ, допомагаючи всіми засобами, як озброєною силою, так і матеріальною, коли буде в цьому потреба…»
Подібні резолюції ухвалювали й багато інших сіл. Наприклад, Лоцмансько-Кам’янська сільська громада (610 чоловік) 16 листопада 1919 р. одноголосно вирішила «стать на самоохорону проти грабіжників-гнобителів і… зробить самомобилизацію», закликавши в ряди повстанців «все молоде населення від 18 до 35 років включно», причому всіх мобілізованих до 30 років вислати на фронт, «а останні 5 років лишить в резерві для самоохорони свого села».
Останні «слащовські орли» повтікали в грудні 1919-го. Та на їх місце вливалася Красна армія… Але ж не для неї розчищався шлях… Та ті, кого так довго чекали, були далеко… Армія УНР у листопаді — грудні, затиснута більшовиками, поляками і денікінцями в «трикутник смерті» на західних українських землях, зазнала жорстокого фіаско. Але повстанці цього не знали, навпаки, до них доходили чутки, що Петлюра б’є ворогів і скоро з’єднається з повстанцями Катеринославщини. З уст до уст ходили радісні чутки: «Знаменку зайняли», «Симон різдвує в Знаменці», «Симон Новий рік зустрічає в Чорнім лісі». Та нова — червона — реальність швидко змінила радісні передчуття на глибоку депресію.
4-та Українська окрема бригада
«Козаки ходили засмучені й невеселі… Битися зараз із червоними, які йшли великим натовпом, гарно озброєні, захоплені перемогою над білими, було просто таки неможливо». До того ж закружляли нові чутки — люди казали, що «червоні не такі, як раніш, вони заводять українські школи, що в інституціях — усюди урядова мова українська, що навіть українське червоне козацтво дозволяють формувати. Ці чутки хвилювали козаків. І вони не знали, що робити, що думати».
Вирішили послати в Катеринослав делегацію до червоного командування. Відповідь окупантів була категоричною: «Ніяких повстанців! Повстанських частин у тилу не може бути. Коли хочете частиною залишитися, здавайте зброю, будуть надіслані політкоми, й сформована частина мусить негайно йти на денікінський фронт».
«Здати зброю — ні, ніколи! На це ми ніколи не підемо», — чулося скрізь. Адже без зброї козак — вже не козак. Кожен розумів: «Коли тілько зброя, а людей скілько хочеш!»
Після довгих вагань вирішили розійтися по хатах зі зброєю. Щоб приховати цей намір, організовано, загоном, пішли ніби в напрямку «на Ялисовет», а тоді повернулись. Пустили чутку: «Хотіли прорватись до Петлюри, але червоні по дорозі обеззброїли». Таким чином ніби обдурили й червоне командування, й населення. Зброю пізніше групи козаків розвозили по селах.
Старшини, на чолі з кошовим Михайлом Малашком, повели переговори з червоними. Врешті домовилися: колишнім повстанським загонам Катеринославського коша вільнокозацьких військ було дозволено створити 4-ту Українську окрему бригаду при 45-й совєтській дивізії. Повстанці не мали ілюзій стосовно намірів більшовиків, тому й прагнули зорганізувати в запіллі Красної армії українську військову одиницю, «озброїти її за рахунок червоних і прорватися після з нею до осередку збройного українського руху». Отак углибині Верхньодніпровського повіту почали збиратися частини 4-ї Окремої бригади, яку червоні зі скреготом зубів звали «петлюрівською».
Катеринославський полк, який зібрався в м. Катеринославі, червоні швидко вислали на фронт, а Верхньодніпровський і Веселотернівський (Тернівський) полки залишилися у Верхньодніпровському повіті. «Почалася гра в кота та мишку. Коли червоні здибали невелику частину повстанців — роззброювали, коли повстанці здибали окремі невеликі частини червоних — знищували до єдиного чоловіка».
Селяни допомагали повстанцям як могли: діставали зброю, набої, знищували поодиноких червоноармійців, які відбилися від своїх частин.
Ця небезпечна «гра» продовжувалась до кінця лютого 1920 року. Тоді командира 4-ї Окремої бригади Михайла Малашка викликали до штабу 45-ї дивізії в Олександрію. Попри вагання, він поїхав. І даремно — там його заарештували й під охороною повезли до Катеринослава. По дорозі в с. Михайлівці наскочили повстанці й звільнили свого отамана. Не встиг кошовий прибути до Софіївки, як надійшла звістка, що в Саксагані червоні заарештували начальника штабу. Негайно подався туди відділ повстанської кінноти і після короткого бою привіз начальника штабу.
Кіш почав стягуватися до Софіївки — рідного села отаманів Малашка та Трифона Гладченка. Після короткої суперечки на нараді старшина коша вирішила одверто виступити до бою з червоними. Вирішили, що Верхньодніпровський полк займе Долгінцеве й Кривий Ріг, а Михайлівська сотня з Тернівським полком (який складався з 120 вершників і кулемета) піде на Верхньодніпровськ, де, за даними, була невелика охорона й де, таким чином, можна було дістати кулемети та набої, яких гостро бракувало. Довідались і про те, що у Верхньодніпровську мусив 6 березня розпочатися повітовий комуністичний з’їзд.
Кошовий Михайло Малашко
Поруч з Андрієм Гулим-Гуленком одним із найвизначніших організаторів повстанського руху на Катеринославщині був Михайло Малашко. Народився він 1882 року в с. Софіївка Криворізького повіту. За професією — фельдшер. Військовий чин мав найнижчий — єфрейтор. Та, як видно, мав він інші переваги, бо невдовзі після Лютневої революції його обрали до Всеукраїнської ради військових депутатів. Відповідно він став членом Центральної Ради. Належав до партії лівих есерів. Наприкінці 1917 року його призначили заступником комісара Центральної Ради в Донецькому басейні.
Навесні 1919 року Михайло Малашко — один з активних учасників повстання під проводом Матвія Григор’єва. Після загибелі Григор’єва якийсь час був учасником махновського руху. Потім підпорядкувався отаману Гулому-Гуленку. У другій половині листопада 1919 року під час всенародного повстання проти Добровольчої армії Малашко разом із Гулим-Гуленком зайняв залізницю від Знам’янки аж до самого Катеринослава, а наприкінці листопада звільнив від білогвардійців Верхньодніпровськ.
Малашко мав чотири полки, на озброєнні були гармати та багато кулеметів і «одбиті у кадюків (білогвардійців. — Р.К.) два бронепотяги». «Військово-оперативна справа між Боротьбістами, Махнівцями та кошем Малашко — (була) налагоджена… — свідчив документ. — Йде він (Малашко) під національним прапором із написом: «За землю і волю — борітеся — поборете». Політику провадить в широко Українському масштабі, уникаючи яких би то не було партійних суперечок, об’єднуючи всіх, хто йде проти білих».
У грудні 1919 року постала гостра проблема створення цивільної влади на відвойованих територіях, тож Малашко сформував і очолив «Тимчасовий Уряд Херсонщини» з осідком у Верхньодніпровську. Як оцінювали його більшовики?
«…Попри те, що він людина малоінтелігентна, малограмотна, зумів врахувати незадоволення Українських народних мас білогвардійщиною, своєчасно використав це незадоволення… Народ ненавидів і охоче йшов під прапори тих, хто заявляв про свій намір вигнати білих і знищити білогвардійщину, і Мелашко (правильно: Малашко. — Ред.)… став популярним отаманом партизанського загону… Цій популярності сприяла його особиста хоробрість і, поза сумнівами, адміністративні здібності».
У повстанському русі брав участь і брат отамана — Микола Малашко — гімназист, один з організаторів Вільного козацтва «Торецька Січ».
Як вже зазначалося, після розгрому денікінців із тактичних міркувань Михайло Малашко на якийсь час підпорядкувався червоним. «Маневр Мелашко був дуже спритним, — зазначали червоні, — не кажучи вже про те, що він зберігав свої загони, він тим самим отримав можливість збільшити їх шляхом вербування повстанців у бригаду, яку формував, озброїти… за рахунок Червоного командування».
Чекісти намагались «збагнути, — як вони казали, — цього сфінкса — Мелашко». І врешті розшифрували його. Як видно зі звіту «Центрального управления ЧК при СНК УССР» за 1920 р., «червоний командир» Малашко «вів агітацію за Петлюру, намагаючись розкласти Красну армію зсередини», був «поборником самостійної України і прибічником Петлюри».
Більшовиків обурювало, що Малашко розсилав «циркуляри волосним і сільським виконкомам, щоб на всій Україні існувала українська мова, і вводив у школах навчання на Українській мові. Зрозуміло, діяльність його поширювалась у сфері дислокації його частин».
Командування Красної армії для таких «контрреволюційних» випадків мало універсальний рецепт: направити ненадійну частину на фронт. По-перше, частина відривалась від місцевості, де була створена і, відповідно, живилася підтримкою місцевого населення. По-друге, совєтське командування розраховувало за короткий час перетворити ненадійних червоноармійців на мертвих.
У такий спосіб вони свого часу намагались вирішити проблему Григор’єва та Махна, але ті резонно відмовились виконати наказ. Бо йти на фронт за сотні верст означало б смерть для їхніх частин чи армій.
Не виконав ультимативного наказу йти на фронт і Малашко.
Чекісти у своїх донесеннях повідомляли, що діяльність отамана «набирає характеру відкритого повстання проти совєтської влади. Він розганяє ревкоми, влаштовує погроми, роззброює совєтську міліцію, знищує зв’язок». Але підступний ворог не оголошує Малашка ворогом, а заманює його для пояснень у штаб 45-ї дивізії в Олександрію, де й заарештовує.
Це сталося на початку березня 1920 року.
Михайла Малашка під конвоєм відправляють до штабу 4-ї армії в Катеринослав. «Тут виявляються здібності, про які сказано вище, — писали у зведеннях чекісти, — він зумів 4-х конвоїрів із семи, що його супроводжували, прихилити на свій бік, а ті вбили трьох інших і разом із Мелашком втекли». За іншою версією (про неї я писав вище), отамана визволили козаки коша.
4 березня в рідному селі Софіївці Михайло Малашко збирає командирів своїх частин. На нараді були присутні начальник штабу Черноусов (Черновус), заступник командира 4-ї Окремої бригади Дяківський, заступник адміністративного відділу бригади Березняк, професор Прохоренко, який завідував культурно-просвітницьким відділом у цій «червоній» частині, а також командир Верхньодніпровського полку Петренко, командир Веселотернівського полку Федорченко, Тишанін (Іванов) та інші.
На раді оголошено партизанську війну совєтській владі.
Наліт на Верхньодніпровськ
Після наради повстанський загін під проводом Михайла Малашка вирушив із Софіївки (рідного села отамана) на Верхньодніпровськ. Загін складався приблизно зі 150 кінних та 70 піших козаків із кулеметом. Зброю мали лише чоловік 70–80. Але й у них відчувався брак набоїв — кожен мав всього по 5–10 патронів до рушниці.
По великій грязі, через хутори й невеличкі села рушили козаки-повстанці в напрямку на Верхньодніпровськ. По дорозі піймали дві «продкомісії»…
Коли були в Семенівці, Малашко наказав, щоб піші козаки взяли в селян по коню. Майже за кожним взятим конем їхав господар (також верхи). Тож здалека здавалося, що в загоні 300 кінних. Близько 20-ї години під’їхали до станції Верхньодніпровськ і зупинилися. Пустили наперед чотирьох вершників. Ті тихо зняли вартових. Тоді вже з’явилася і вся «кіннота». Хутко роззброїли розгублених червоноармійців, забрали кулемет і до 20 душ полонених.
Тихою ходою пішли далі до міста, до якого лишалося 12 верст. Пройшли півшляху і спинилися: чекали розвідника, який мав повернутися з Верхньодніпровська з відомостями про стан у місті.
Щоб не гаяти даремно часу, частина кінноти заглянула в сусіднє село. Там піймали близько 40 латишів. Роззброїли їх. У цей час із міста прийшов зв’язок. Його інформація додала оптимізму: як і передбачалося, червоних у місті було небагато, до того ж ніхто не сподівався нападу.
Отож, перехрестившись, вирушили. Йшли тихо. Та, коли дісталися околиці Верхньодніпровська, майже всіх охопила нервозність. «Кожен рвався наперед, хоч більшість була з голими руками. Гарячковість довела до того, що в місто влетіли… Вмент по всіх перехрестях вулиць стояли по два кіннотники, а решта пішла робить ревізію в інституціях». Без жодного пострілу було роззброєно караульну роту, міську та повітову міліції. Два червоних відділи окремого призначення роззброїли так, що їхні «бійці» навіть не бачили, хто роззброїв, — бо більшість спала.
«Нігде не було жадних непорозумінь…» Ніхто не ставив опору. «До ранку вже все місто було без комісарів і комісаріатів. Взяли ще чотири кулемети, чимало рушниць, але, чого найбільше треба було — набоїв, знову не здобули. На ранок ходили лише по місту й «контролювали» комісарські кватирі».
Цю успішну операцію Михайло Малашко здійснив проти ночі 7 березня 1920 року. В ній брали участь отаман Петренко, старшини Іванов, Черноусов, Дяківський, Березюк, повстанці Жук, Журавель, Кабак та інші.
Під час нальоту, писали згодом чекісти, повстанці реквізували з місцевої скарбниці майже 13 мільйонів рублів, спалили або порвали всі справи повітової продовольчої комісії та військового комісаріату, вбили двадцять одну «мирну людину». І не тільки вбивали, стверджували пізніше чекісти, «але по-звірячому при цьому знущались, калічили, рубали тіла на дрібні частини…»
З цього повідомлення випливає, що під час захоплення міста нібито загинули лише мирні громадяни і не було вбито жодного (!) червоноармійця та чекіста. Чекісти стверджували, що Михайло Малашко «власноручно убивав і мучив людей». Чого тільки не понаписують чекісти! Писали б краще про свої «подвиги»!
Трагедія біля Байкової могили
Перед обідом вирушили з міста. Оскільки стало відомо, що з Катеринослава вийшов кінний відділ латишів, то пішли не просто на Софіївку, а зробили великий крюк. Та біля села Миколаївки латиші наздогнали повстанців і прищемили хвіст обозу. В короткому бою загинуло п’ятеро старшин і троє козаків.
Далі вже відходили од села до села з боєм. Врешті виїхали із Посуньок на рівний степ, яким проходила залізнична колія. Перейшовши тор, кіннота зруйнувала колію, але червоноармійці, які вискочили з ешелону, що прийшов із Катеринослава, встигли атакувати ліве крило повстанців. Хоч партизани ніколи не встрявали у фронтові бої, все ж мусили ставати до бою в степу. Продовжувався він шість годин, а коли закінчилися набої, довелося одходити. Втекла кіннота й ті, що встигли вскочити в брички.
А півсотні піших козаків продовжували боронитись. Із них залишилося живими лише сімнадцять. Решта ж, а серед них — одинадцять учнів Верхньодніпровської середньої сільськогосподарської школи (найстаршому було 18 років), полягли серед степу, коло Байкової могили — червоні у полон не брали.
Кінна частина Малашка таки пробилася до Софіївки. Тут стояв Верхньодніпровський полк, який чомусь не пішов згідно з наказом на Долгінцеве і Кривий Ріг. Тепер же партизанам не було рації виявляти себе, бо червоні надіслали велику кількість війська й чотири панцерники на дільницю П’ятихатки — Верховцеве — Долгінцеве. Отож партизани розсіялися. «Чималесенько тоді виловили їх, немало й хат селянських попалили червоні. В однім лише селі Комісарівці було розстріляно 25 душ повстанців, що прийшли додому…» Та на цьому боротьба не припинилася. Тим більше що розбрунькувалася весна, яка завжди була революційним сигналом для повстанців. Швидко отямитися після поразки козакам Малашка допомогли шалені репресії червоних.
Відсидітися ніхто не мав найменшого шансу.
«І він запалив вогонь повстання»
Повстання ширилося. Чекісти змушені були навіть створити штаб для боротьби проти отамана Михайла Малашка. Очолили штаб чекісти Ф. Леонюк та П. Онищенко. В їхнє розпорядження колегія ВУЧК виділила загін чекістів. До пошуків було залучено також представників особливого відділу 13-ї армії. В усі повіти Катеринославської губернії виїхали уповноважені губЧК.
Тим часом отаман Малашко рейдував Катеринославщиною, завдаючи червоним болючих ударів. Повстання на півдні України розгоралося. Земля знову починала горіти під ногами російських окупантів.
На жаль, бойовий шлях кошового Малашка — так невчасно! — добігав кінця: в липні 1920 року чекісти довідалися, що хворий на тиф Малашко вилежується в с. Орловому. Щоправда, раптовим наскоком кінного загону москалям не вдалося його захопити. Але зрадник винюхав ще теплий слід отамана і привів загін у с. Карпове Карнаухівської волості.
Михайла Малашка доставили в Катеринославську губернську ЧК, де, незважаючи на тяжку хворобу, катували, а потім у ніч проти Великодня його разом із товаришем — отаманом Трифоном Гладченком — зарубали.
Невдовзі були взяті в полон та розстріляні повстанці Жук, Журавель, Кабак, Дяківський та його дружина А. К. Орельська — ця інтелігентна дівчина, яка закінчила гімназію, працювала у кошового Малашка писарем.
Виступ отамана Малашка проти совєтської влади, за визнанням ворога, «став сигналом до відкритого повстання партизанських загонів…» «Попри те, що дрібні і навіть значні партизанські загони розсіювались і винищувались Красною армією, в травні, червні, липні та серпні 20 року повстанство ширилося і зростало, набираючи епідемічного характеру. З’являються все нові і нові отамани…»
Ворог не перебільшував.
Збройний виступ отамана Михайла Малашка був першим значним виступом селянства в 1920 року на півдні України.
І він запалив вогонь повстання по всій Україні…
49. Ледь не прохопився
У хаті пахло горілою соломою — це дівчина палила в грубці, щоб нагріти стіну, під якою стояла лавка, де одпочивав козак Армії УНР Олександр Нечай.
Мати дівчини місила тісто та весь час ойкала. Місяць тому вона втратила чоловіка — він переховував у лісі коней від військових частин, застудився і несподівано віддав Богові душу.
— Коли ж це скінчиться ця війна? — ремствувала жінка. — Отако: себе мучите й нас мучите. Ганяєте один другого з села в село. Сьогодні одні — завтра другі, і кожному треба щось дати. Нічого не втримаєш коло хати… Чоловіка втратила… Лучче б коні були забрали, ніж мав померти!
Раптом за селом гукнули постріли, аж луна пішла по долині.
— О Господи! Доки це буде?! — прошепотіла жінка й витерла сльози…
А Олександр уже спав і не чув ні пострілів, ні луни їхньої, ні нарікань господині…
Прокинувся від скрипу дверей.
— Доброго ранку! — привітався хтось із сіней. — Ви ще тут?
— А що?
— Та вночі була тривога, вашої частини в селі вже давно немає.
Це говорив сусідський дядько, який жив через дорогу.
Козак одразу не схопився, полежав, думаючи, що робити…
А в селі гудів дзвін — була ж неділя, і людей скликали до церкви.
У центрі села Олександр зустрів козака Миколайчука. Той охороняв школу, в якій зберігалися інтендантські запаси їхньої частини. Миколайчук сказав, що охоронятиме їх до 12-ї години, бо такий був наказ. Якщо інша команда не надійде, о дванадцятій можна вирушати.
На горі, що над селом, з’явились вершники.
— О! О! Большовики! — кинув Миколайчук. — Сьогодня вже четвертий раз бачу їх. Трохи покрутяться та й зникнуть.
Вирішили далі триматися разом. Перемістилися на цвинтар, до каплички, звідки було добре видно центр села зі школою, в якій зберігались продовольчі запаси: мішки із зерном, печений хліб, м’ясо.
Маючи час, Миколайчук узявся приганяти набої до рушниці, мастив салом заіржавілий замок, тарахкав по цвинтарю — перевіряв, чи вірною далі буде йому рушниця. Потім перевзувся, зрихтував дві палки в дорогу.
Сонце вже було в зеніті. Нової команди не поступило. Отож і рушили в дорогу — шукати своїх. Минули кілька сіл, питаючи за своєю частиною. Та все марно.
— Хоть би кулемета де почути, — скрушно мовив Миколайчук.
Аж у четвертому селі стали перепочити. Поважний, із великою сивою бородою дід запросив подорожніх до хати:
— Заходьте, заходьте, спочиньте, ми привикли до цего…
Козаки радо погодилися.
— А що чути у вас у селі? Може, цими днями частини які проходили? — почали обережно випитувати гості.
— Та щоб частини, то ні, — прокашляв старий. — А от майже щодня бачиш, як через село переходять до два, по три з рушницями, часом босі йдуть. Куди, питаєш, йдете? Своїх шукаєм, кажуть. Частину згубили… А днів от чотири, як поховали одного. Прийняв його сусіда на ніч, а той до рана й дуба дав.
Із кутка одізвалась жінка.
— Всіляких ми вже бачили — й петлюрівців, й большаків, поляків й никінців.
— Еге ж! — додав старий. — Отако ходять, смерті шукають…
Аж коло серця стиснуло Нечая від цих слів.
— А ви хто такі? Та куди йдете? — запитав дід, косо зиркнувши на рушницю.
— Та йдемо… — почав Олександр.
І ледь не прохопився: «Смерті шукаємо…»
Миколайчук подивився пильно на товариша, хотів щось сказати, та промовчав. Розв’язав торбу, витяг із неї хліб, трохи сала, зацвілу цибулю і жестом запросив Нечая сідати ближче.
50. Трагедія родини Сушкових
У брудному Красилові, в брудній комірчині жидівського заїзду вдова священика Луки Скачковського чекала на свою дочку Христину, сестру-жалібницю Армії Української Народної Республіки. Разом із нею нетерпеливилася і Христинина трирічна дочка Орися.
Батько Орисі теж був в Армії УНР. Він, залізничник, пішов до залізничного полку. Молодий, дужий і завзятий, Микола Сушков був гарним батьком, гарним чоловіком і уважним зятем.
Коли пані Скачковська вперше побачила свого зятя у військовій формі, щось боляче штрикнуло її під серце:
— Миколо, нащо це робиш?! У тебе ж дитина є, жінка…
– І Батьківщина є, мамо, — відрік на це Микола.
— Нехай, мамо, — казала Христя. — Тепер такі часи, що не знати, де швидше смерть знайдеш: чи на війні, чи вдома сидячи. Хіба мало вбили большовики таких, що ніколи в руках зброї не тримали?..
Доля Миколи виявилася жахливою… Поранений у груди, він потрапив до більшовицького полону. «Кати — латиші й китайці — встромили його руку в казан з окропом і держали так, поки вся шкура знялася пухирем; тоді обрізали ножем по краю опареного, «зняли рукавицю» так само і з другої руки… Обрізали вуха, ніс, видовбали очі ще живому…»
Бо він був «петлюрівець».
Христина Сушкова внаслідок зради керівництва Української галицької армії потрапила у полон до денікінців разом зі шпиталем. Москалі зґвалтували її, а затим жорстоко побили — і кулаками, і чобітьми. «І Червоного Хреста на ній не вшанували…»
Бо «петлюрівка»…
Христину врятував козак Горбенко. Сам поранений, він кіньми привіз її до Красилова, де в жидівському закамарку чекали на неї мати та дочка.
Мати ледь пізнала Христю: все її обличчя було в синцях і кривавих струпах, підбиті очі зайшлися кров’ю й запухли, нижня губа була розсічена, а одне вухо наполовину відірване.
— Го-о-о… катюги, — прохрипів, стиснувши кулаки, поранений козак Горбенко, спостерігаючи за радісно-розпучливою зустріччю матері й дочки, а тоді ще й Орисі. — Ми ще з вами порахуємося!..
Недовго тривала зустріч зі сльозами на очах.
Краще б не питала Христина за Миколу… Довелося старій розповісти про його загибель. Лиш не сказала вона, якою жахливою була та смерть… Пожаліла дочку свою…
Тільки три дні спочивала Христя. Ще не відтухли як слід її сині повіки та сіро-блакитні очі, як подалася вона з козаком Горбенком до своїх, на фронт. Не змогла матір вдержати її.
— Там таке горе, мамусю, скільки хворих, ранених, нещасних!.. Я ще їм послужу, я вже піддужала…
Пройшло не так багато часу, як знову козак Горбенко в’їхав у жидівський заїзд маленького подільського містечка Красилів… На цей раз він був сам… Заніміло в передчутті найстрашнішого серце старої…
— Тяжко поранена сестричка, наш янгол… — почула вона.
Побачивши, що бідна мати захиталася, підхопив її під руку — щоб не впала.
— Ви не побивайтесь, паніматко, вона ще жива, тільки тяжко поранена… Бог дасть…
І Горбенко розповів, як в одному з боїв із денікінцями Христя, рятуючи поранених, сама потрапила під обстріл. Троє козаків винесли її з того пекла. Думали, що мертва вона, коли виявилося — дише.
— Батько Петлюра своїм автом одіслав її на станцію… Зараз вона у Львові, у шпиталі… Ми вже з поляками замирились. Кажуть — краще буде… Бог його знає…
Горбенко обіцяв за кілька днів відвезти Орисю та її бабусю до Львова… Та ці кілька днів спливли, а він усе не з’являвся. Стара жінка, єдиний оберіг малої Орисі, так його і не дочекалася…
«Скрипнули двері: ввійшла жидівка з чайником і склянками й поставила їх на столі. Маленька Орися сиділа на постелі у ногах бабусі.
— Цитьте, — сказала вона тихо жидівці. — Бабуся спить. Їй, мабуть, полегшало, тільки вона дуже змерзла. Я її накрила хусткою, та ніяк не можу загріти. Така холодна.
Бабусі дійсно полегшало: вона спала вічним сном»…
Доля Орисі невідома. Невідомо й те, чи запам’ятала вона, як батько Микола «гуцькав її вгору, прицьомкуючи» і як вона аж заходилася від радості…
51. А бій продовжувався…
Окрема кінна дивізія Івана Омеляновича-Павленка стояла у великому селі В.-Т. Село мало стратегічне значення, тому ним раз за разом намагалися оволодіти червоні…
І ось знову…
На цей раз наступ червоних розвивався успішно. Вони вже майже обхопили ліве крило української оборони, яку тримали піші частини.
Нарешті кіннота отримала наказ атакувати більшовицьку піхоту, розсипану вздовж хутора, що лежав у долині, за дві версти від села.
Нервовий настрій поручника Н. передався його коню. З таким настроєм не до бою треба йти. Та все ж… Його сотня вже розгорнулась у лаву. Командир сотні, сотник Z. уже вихопив шаблюку і крикнув:
— За мною! Вперед!
Поручник незчувся, як його жеребець випередив усіх…
Уже чорні цяточки перетворилися на фігурки людей, які перебігали з місця на місце. Дехто з червоних, не бажаючи приймати бою у відкритому полі, біг до хутора, щоб там зайняти оборону. А сміливіші лежали та й стріляли в бік кінноти, що стрімко наближалася…
Ще трохи — і поручник опинився на одній лінії з ворогом. Прямо перед ним схопився із землі червоноармієць, приставив рушницю до плеча і прицілився. Поручник був так близько, що бачив навіть, як палець ворога згинається до курка. Інстинктивно відхилився — і куля просвистіла коло вуха. Ще мить — і лезо козацької шаблі зблиснуло над головою піхотинця. Той не розгубився і підняв рушницю. Вона й прийняла на себе удар.
І лезо ковзнуло по цівці.
Удар був такий сильний, що більшовик випустив рушницю з рук. Разом із нею на землю впала й шабля, яку не втримав поручник. Вона лягла коло самісіньких ніг піхотинця.
Очі ворогів зустрілися…
Поручник і не помітив, як із його язика злетіла команда:
— Подай!
Червоноармієць як заворожений нагнувся, взяв шаблю і подав її ворогові. Той, схилившись із сідла, прийняв свою подругу.
І їхні погляди знову зустрілися.
У них вже не було люті, лише — ледь помітна усмішка.
Поручник круто повернув жеребця, а ошелешений червоноармієць пішов до хутора.
А бій продовжувався…
52. Дивне рішення Симона Петлюри
У листопаді — грудні 1919 року Армія Української Народної Республіки опинилася у «трикутнику смерті»: в районі містечок Любар, Чортория та Миропіль її затиснули в лещата історичні вороги — поляки і росіяни (червоні та білі).
Головний отаман у той час перебував у Любарі. Всі, хто прагнув продовження боротьби і врятування армії, не могли зрозуміти причин прихильного ставлення Симона Петлюри до командира 1-го Гайдамацького полку (колишнього 3-го) Омеляна Волоха.
У «Спогаді сумних часів кінця року 1919 нашої визвольної боротьби» свідок П. Пустовійт писав, що Головний отаман з руїнником української армії Омельком Волохом повівся «досить по-сімейному» навіть тоді, коли виявилося, що цей авантюрист причетний до пограбування державної скарбниці в Любарі. А той, бачачи до себе таке поблажливе ставлення, почав обеззброювати частини Армії УНР.
Нерішучість Симона Петлюри у ставленні до Волоха, який руйнував рештки української армії, поглиблювала загальну кризу. Ба більше, коли Волох письмово звернувся до Петлюри з проханням дати можливість поговорити з його персональною охороною, той дозволив. Хіба за умову поставив, щоб Волох промовляв із певної відстані.
«Синки» Петлюри (так називали козаків охорони Головного отамана) зайняли позицію вздовж річки Случ, що протікала через містечко. «Курінь одержав наказ про дозвіл от. Волоху балакати з лавою з середини містка… при невеликій кількості його охорони». Старшини куреня доповідали, що це розвалить позицію, але дозвіл не було відкликано.
Омелян Волох виїхав із кінною сотнею на місток, а вслід за ним підійшла його лава і зайняла позицію на протилежному березі річки — якраз навпроти «синків» Петлюри. Склалася ситуація, що волохівці могиа вогнем збити лаву куреня охорони і таким чином дати змогу своїй кінноті ввірватись через місток у район розташування ставки У.Н.Р.». Після короткої промови отамана Волоха його кіннотники заволали:
— Слава батьку Волоху!
До криків приєдналося і кілька голосів із куреня охорони Головного отамана. Волоху було цього досить, щоб наблизитися до піхоти куреня охорони і дати наказ ладнатись. Він бив на психологію козацтва, «яке опинилося у невигідному стані». Отак більшість козаків куреня особистої охорони Петлюри «перейшла на бік Волоха, і тільки меншість на чолі зі старшинами втекла під прикриття своїх кулеметів» — бо їх вже оточували кінні волохівці. Та готові до розмови люфи скорострілів зупинили кіннотників.
Командир кулеметної ватаги просив дозволу відкинути Волоха вогнем. Але такого наказу не отримав. Тим часом «ставка уже згорнулась» і від’їжджала на Стару Чорторию, наказавши кінноті 3-ї дивізії «прикрити відхід державним установам і обозам ріжних частин».
53. Орисин кожух
Трагічний листопад 1919 року. Решки української армії зійшлися в Любарі на південно-східній Волині. Навколо лише вороги: більшовики, денікінці, поляки та волохівці.
Тиф косить залишки мужнього війська.
Страшна катастрофа надій і доль…
Свою особисту та національну трагедію тисячі людей сприймали стоїчно. Не було розпачливих криків, галасливих обвинувачень на адресу тих, хто завів військо у безвихідь. «Дисципліна в частинах була зразкова». Люди вмирали мовчки, інші мовчки чекали своєї черги. «Не чулось ні сміху, ні жартів; (було) тихо й сумно».
Ті, що могли ходити, мріяли про похід у запілля ворога — «і лише в ньому бачили єдиний порятунок — як власний, так і загальної справи».
На переході між Любаром і Улановом старшину Василя Сахна, хворого на тиф, залишили у старої вдови. Занесли прямо з воза і поклали на сіно, розстелене на підлозі. А самі поспішили далі.
«Господиня не була здивована, ані рада, ані не рада…»
— Ось і доходився, доблудився, — сказала вона. — Положили, й лежи. А мати дома хай чека. Та й мені буде робота. Не дай Боже, вмреш, треба робити труну, а з чого я зроблю? Дошки, що на лавах, тримаю для себе.
— Мамо, що ви кажете, може, й не вмре, — втрутилась сімнадцятилітня дочка її Орися.
— Тобі яке діло, що я кажу? — розсердилася жінка. — Твоє діло мале.
А потім погодилася:
— А може, й не вмре… Ти ліпше накрий його, бачиш, як труситься.
І Орися накрила козака кожухом, який зняла з себе.
Очуняв він за кілька днів. Лежав на лаві, з якої господиня збиралася робити труну, на чистій постелі. Господиня сиділа поруч.
— Може, дати поїсти? — лагідно запитала вона.
Видно було, що вона рада, що козак прийшов до тями.
За декілька днів Василь вже ходив — сили прибували щодня.
І він почав збиратись у дорогу.
Господиня намагалася відрадити його.
— Замерзнеш у своїй одязі. Та й куди підеш? Ваших не чути, вони десь далеко. Оставайся до весни, поживеш і нам допоможеш!
«Та й Орися до весни підросте… — може, й така невиказана думка на мить з’явилась у господині. — А там, дивися, хто зна, може, й пара буде…»
Але він наполіг: обов’язок перед товаришами кликав.
Тоді жінка звеліла Орисі показати дорогу, по якій пішла його частина. Дівчина вивела за село козака, з яким їй не судилося бути разом, і показала мовчки на той шлях.
— Щасти вам Боже! — сказала на прощання і за кілька хвилин навіки зникла за хатами.
Що творилось в її серці, хто знає…
Був січень 1920-го. Він давив морозом. Але козакові було байдуже, бо під шинелею грів його Орисин кожух.
54. Смерть художника Гніденка
Про нього відомо мало. Знаємо, що, опинившись у «трикутнику смерті» біля Любара, пережив він з українською армією найтяжчі хвилини. Знаємо, що в критичну хвилину, коли інші дезертирували чи демобілізовувались, як, наприклад, Січові стрільці, він, художник за покликанням, вирішив продовжувати боротьбу. Тому й, хоч і був старший за багатьох, пішов 6 грудня 1919 року добровольцем у Зимовий похід під проводом Михайла Омеляновича-Павленка, пішов у запілля Добровольчої армії.
За відгуком свідка Володимира Рейтера, був пан Гніденко «досить добрим маляром» та пристрасним колекціонером всіляких виробів українського народного мистецтва. Під час цього і попередніх походів Армії УНР він зарисовував старі хрести на цвинтарях, церкви, дзвіниці… Таким чином у нього склалася досить велика і гарна колекція малюнків. Возив її з собою, а за майстерню правив йому віз.
Убили Гніденка у бою, коли на одну з невеликих частин, що звалася дивізією, напала денікінська кіннота. Очевидно, мова йде про 3-тю Залізну дивізію на чолі з Валентином Трутенком, яку розгромили денікінці у бою під містечком Животовом 25 грудня 1919 року.
Гніденко хворів на тиф і не схотів віддавати денікінцю свою шапку, за що той і зарубав його.
Так Україна втратила ще одного вірного і талановитого сина. Напевно, пропали і його малюнки невідомих епізодів Національно-визвольної боротьби українського народу за свою свободу.
Жаль!
55. У Жашківській земській лікарні
Козак кінно-гарматного дивізіону полковника Алмазова Олекса Молодожоненко в Зимовий похід вирушив хворим на тиф. У нього була можливість уникнути тяжкого походу в небезпечне невідоме, роззброїтись і віддатись на ласку поляків у надії на лікування в стаціонарних умовах… Але то була б капітуляція… А хіба могло козацьке серце з нею примиритися?
І 6 грудня 1919 року козак Молодожоненко вирушив разом з іншими відчайдухами в запілля денікінської армії. З усіх сил намагався він втриматись у сідлі. Але після одного відпочинку вже піднятися не зміг і товариші поклали його та ще двох козаків на воза і рушили в напрямку Жашкова…
А в Жашкові пролунав суворий вердикт полковника Алмазова — залишити хворих у місцевій земській лікарні. Як не благав Олексій свого друга Петра не кидати його, той мусив виконати наказ командира. І два десятки тифозних лягли на холодну муровану долівку Жашківської земської лікарні…
Очуняв Олекса вже в ліжку. Зі здивуванням побачив, що одягнений він у чисту білизну. Спантеличений, дивився він на лагідне обличчя жінки, яка схилилась над ним. Та була явно задоволена, що козак нарешті відкрив очі. За нею стояла ще одна жінка у білому халаті.
— Пора, пора вже, козаче! — бадьоро сказала вона. — Спить та й спить, треба ж і міру знати.
Нарешті Молодожоненко збагнув, де він…
Із кожним днем прибували сили. Він лежав на ліжку і згадував минуле, а «до будуччини не хотілось заглядати»…
Якось сестра-жалібниця сказала:
— Скоро Різдво, а ті продукти, які залишив ваш командир, кінчаються. Що робити?
Лише тепер довідався козак, що командир потурбувався про своїх вояків, залишивши на їхнє утримання кілька мішків цурку і борошна. Медсестри вимінювали цукор у населення на інші продукти, розширюючи таким чином раціон хворих. Населення, до слова сказати, з повагою ставилось до хворих «петлюрівців» — бо ті «бились із Денікіним».
У Жашкові тоді не було ніякої влади: денікінці й «петлюрівці» вже пройшли, перші на південь, другі — на схід. А більшовики ще тільки наближалися. Вони увійшли до містечка у перший день Різдва. В лікарні запанувала тривога.
Ось і представник нової влади…
До лікарні зайшов червоноармієць у кожусі. Струсивши сніг і залишивши рушницю в сінях, він переступив поріг і весело запитав:
— А хто тут лежить? Товариші чи добродії?
Більшовик говорив українською.
— Оцей, напевно, добродій, — показав він на Молодожоненка, — по очах бачу, ич, як ними виблискує!
Мусив відвернутися Олекса до стіни.
— Ну, так із ким тепер б’єтесь? — запитав солдат у іншого козака.
— Зараз не б’юсь ні з ким, бо тут ось лежу, а раніше з Денікіним.
— Так і Петлюра проти Денікіна?! — здивувався червоний. — А нам казали, що ви разом із Денікіним йдете проти народу.
— Ніколи ми не йшли проти народу, — обізвався й Олекса.
Зав’язалась жвава і приязна розмова… Коли це до палати увійшов ще один. Був він у чорній шкірянці. Почав із крику та московської лайки.
Усі притихли, разом із ними і червоноармієць-українець…
Нарешті москаль вигавкався… На прощання він добряче струсонув дверима — щоб знали, хто в Жашкові тепер хазяїн.
Вичекавши паузу, червоноармієць повідомив, що то був чекіст.
— Але ви не бійтесь: є наказ вас не займати.
Настановивши в селі свою владу (ревком), червона частина наступного дня потяглася на південь — наздоганяти білогвардійців, які, биті українськими повстанцями, тікали до Одеси. На прощання залишили в лікарні і трьох своїх тифозних.
Попри владу ревкому, життя в Жашкові йшло своєю чергою: тут, як і раніше, найліпше «ходили» керенки та гривні, а за совіцькі й сірника не можна було купити.
Про харчування своїх хворих більшовики не потурбувалися. Отож ті допомагали закінчувати харчові припаси, що залишив для козаків полковник Алмазов, який продовжував свій шлях на схід у складі армії Михайла Омеляновича-Павленка…
А зустрілися знову Олекса Алмазов, тепер вже генерал-хорунжий Армії УНР, і козак Олексій Молодожоненко в Чехословаччині, в Подєбрадах, вже як студенти Української господарської академії.
56. Великодні жнива тетіївських гайдамаків
У Тетіїв прийшла Великодня субота. Та тетіївське жіноцтво якось мляво, навіть недбало готувалось до Паски. Не відчувалося передсвяткової радості. Більше того, жінки з острахом чекали свята. Причиною була чутка, що на Тетіїв знову йде більшовицьке військо — щоб покарати тетіївців за повстання проти совєтської влади. І кара ця мала впасти на людські голови саме на Паску. Казали, що загони, як і в минулі рази, складені були з китайців, латишів, мадярів і «руських», а очолюють їх тетіївські «жидки», які врятувалися від погрому. Час тодішнього повстання проти «комуножидівської» влади якраз припав на якесь релігійне юдейське свято. І ось тепер євреї мали «віддячити» християнам на їхнє свято. Допомогти їм святити паски…
Уже кілька місяців у Тетієві всім заправляв більшовицький воєнком Григорій Винниченко. Був він чоловіком неграмотним, напівбожевільним і втіху та розраду знаходив у безперервному насильстві. Наводив жах не тільки на Тетіїв, але й на околишні села. Не було такої ночі, щоб місцеві чекісти та червоноармійці не розстріляли хоч декількох людей — «за те тільки, що вони українці чи служили у війську українському чи в якій-небудь (українській) установі». А наприкінці березня 1920 року за наказом Винниченка у Тетієві було розстріляно тридцять осіб — переважно козаків та старшин Армії УНР Зимового походу, які внаслідок хвороб чи поранень лишилися на лікування в околицях Тетієва.
На цей терор українські підпільники під проводом Оверка Куравського відповіли сміливим терористичним актом: 28 березня, якраз на Вербну неділю (за іншими даними, 25 березня), повстанець Микола Шостопал кинув зв’язку гранат до зали ратуші, де зібрались місцеві більшовицькі начальники. Гранати розірвалися прямо на столі, за яким провадилася нарада. Загинув помічник воєнкома Бурмос і кілька червоних. Було й багато поранених. Трохи пізніше в перестрілці загинув командир окремого відділу червоних Масолов. У той день підпільники поранили й кільканадцять червоноармійців-китайців. Були й жертви серед повстанців: так, намагаючись кинути зв’язку гранат, підірвався Микола Савицький…
Минув день. Червоні притихли. Місцеві люди, які чекали на відплатну каральну операцію, були здивовані пасивністю москалів. І осміліли. Вони починали розуміти, що «збройна боротьба — єдина раціональна боротьба, що московське військо можна й треба бити».
Під час урочистого похорону Бурмоса, Масолова та інших повстанці обстріляли «червону процесію» з кулеметів. «Винниченко втік, а його відділ розбігся». Карний елемент, який є в кожному містечку, скориставшись відсутністю влади, почав грабувати євреїв та палити їхні хати. Хто знає, може, й українські селяни долучилися до розподілу «воєнної здобичі» — адже євреї в багатьох небезпідставно ототожнювалися з немилосердною совєтською владою. Хто заперечить, що особливо багато їх було серед каральних органів окупантів. Під час відплатної антиєврейської акції постраждали, напевно, і невинні люди, які жодного стосунку до ЧК чи міліції не мали…
Не відразу повстанці встановили в містечку порядок — лише на третій день. Було засновано Комітет охорони ладу й громадського спокою. Створено й самооборону, яка відповідала за порядок у місті. На чолі її став колишній поручник 12-го Брацлавського полку російської армії М. Шляхтиченко.
Тетіїв поволі зализував рани. Та 1 квітня, пізно ввечері, до міста вступив 6-й експедиційний відділ. Для початку червоні виарештували і розстріляли варту громадської самооборони.
Близько 7-ї години ранку сформовані з китайців, латишів і мадярів відділи в повному бойовому порядку вирушили до передмістя Тетієва — Плоханівку. Несподівано вони були зустрінуті кулеметним і рушничним вогнем. У запеклих дводенних боях повстанські групи Оверка Куравського, хорунжого Братка та поручника Романенка завдали ворогові тяжких втрат. Зокрема, у боях за Плоханівку загинув і командир більшовицької частини, московський чекіст Нєґуляєв.
На третій день більшовики все ж вдерлися до Плоханівки. «Вони зразу почали підпалювати хати в селі. Із завогнених будинків вискакували люди, запаморочені отруйним гризьким димом, — свідчив Василь Задоянний. — Коли вибігли вони на дорогу, большевики зустріли їх густим рушничним і кулеметним вогнем. На селян, що почали розбігатися, кидали в’язки ручних гранат, ранених добивали прикладами або живцем вкидали назад до хат, що горіли… Бойові групи почали втрачати зв’язок між собою…»
Оточивши передмістя, червоні провели масові арешти. Насамперед полонили українську інтелігенцію та авторитених селян. Перед тим як розстріляти, роздягли їх догола. Тим часом поручник Шляхтиченко несподівано обстріляв карателів із кулемета, давши можливість приреченим рятуватися втечею. Так голі й пішли врозтіч…
«Ціле місто було у вогні…» Тим часом розбуджені дзвонами на сполох до тетіївців приєдналися селяни з сусідніх сіл — Теліжинців, Росішок, Ситківців, Дзвенячого й Михайлівки. Прийшли на допомогу відділи отамана В. Зраєцького.
6 квітня о 4-й годині ранку повстанські відділи почали штурм Тетієва. В цьому незвичайно жорстокому бою жодна зі сторін довший час не мала переваги. Нарешті більшовики «заламалися й почали втікати, кидаючи зброю й амуніцію. Почалась погоня за втікачами… Всі горіли жадобою помсти… На Слобідській греблі 2-й курінь під командою поручника Цибрія загородив москвинам дорогу. Почалась масакра. Вороги, збившись докупи, не знали, де дітись. Одні з них кидали зброю і скакали в річку… але й там їх чекала незавидна доля». Тих, кому пощастило переплисти на другий берег Роськи, селяни вилами скидали назад у воду…
Після перемоги тетіївські козаки пройшли парадним маршем вулицями зруйнованого Тетієва… Весело лопотіли прапорці на козацьких списах. Повстанці співали «Ми — гайдамаки…» Серед них було багато хлопчаків і сивих дідів. В огні Української революції вояками ставали всі: хлібороби, торговці, ремісники, діти, жінки…
Так Тетіїв став повстанським центром. Тут діяв повітовий повстанський штаб. Невдовзі він перетворився на Таращанський кіш Запорозької Січі. Кошовим отаманом обрали Оверка Куравського, а його помічниками (заступниками) — Сліпанського і Комашенка, уповноважених представників командарма Михайла Омеляновича-Павленка.
Кожне село ставало сотнею, а кожна волость — полком. «Усе населення району було поділене на реєстрове (од 21 до 35 літ) і нереєстрове (од 35 і старше)».
Селяни відчули свою силу. Тому на них не справили враження комуністичні листівки, які хтось тихцем розкидав у селах. У них наказувалося здати зброю, видати ватажків повстання, в іншому випадку всі чоловіки від 18 до 50 років, мовляв, будуть розстріляні, а оселі їхні спалені.
Але кому треба було здавати зброю, кому видавати ватажків? Григорій Винниченко втік аж у Білу Церкву. Отож ніхто і не думав виконувати цих «грізних» наказів: селяни, взявши до рук зброю, ставали гайдамаками. А саме гайдамаків — лютих і нещадних — слід було боятися…
Ще на стадії формування Тетіївського полку більшовики повели наступ із боку Погребища. Проти них виступив отаман Куравський. Та до серйозного бою не дійшло: ворог вирішив за розумне вчасно відступити.
9 квітня, на Великодню суботу, до Тетієва підійшов новий каральний відділ — 4-й експедиційний. І хоч цього нападу сподівалися кожний день, усе ж більшовикам вдалося непоміченими підійти до самих околиць.
Вранці в повстанському штабі всі ще спали, коли прибіг схвильований старшина Романюк. Засапавшись, він оповідав, що встав удосвіта, аби зі свого хутора завчасно добратись до штабу, і «тілько» вийшов на Бугаївський шлях, як уздрів валку, а поперед неї військо. Підбіг ближче — червоноармійці! Чоловік двісті. Є кулемети. Насилу обігнав їх, щоб встигнути попередити.
Ударили в дзвін на тривогу. Послали вершників до вартових на становища та в сусідні села — за підмогою.
Люд заметушився. Всі посунули на Кінську торговицю — місце збору снігурівців. Хто з рушницею, хто з «обрізком», хто з косою чи вилами, а то й просто з дрюком.
Із високого майдану Кінської торговиці все було видно як на долоні. Широке зеленіюче поле, через яке довгою сірою биндою тягнувся шлях на Бу