/ Language: Українська / Genre:det_espionage

Таємниця п'ястівських орлів

Зоф'Я Даровська


Зоф'я Даровська

Таємниця п'ястівських орлів

1

— Ви теж до Олесніци? — запитала жінка, неохоче даючи йому місце.

— Теж, — відказав байдуже і, загорнувшись у плащ, приплющив повіки. Темінь вагона навівала мрійливий настрій молодому археологові, котрому вже не вперше вирушати в самостійну розвідку. Вогні маленьких станційок наближали місце нових розкопок і відкрить.

— Вибачте, посуньтеся трохи, будь ласка.

Вернулася дійсність: вагонне купе і стомлені ноги в тісних черевиках. Попереду було малозначне містечко, пошуки місця в готелі і те, чого найбільше жадав, — треба було придбати зручні черевики. Не мав часу купити їх перед від'їздом. Зрештою, в Олесніці — найбільша в усьому Шльонську взуттєва фабрика, тож він легко знайде там свій велетенський номер.

Мав намір у перший же день, а може, навіть в наступні, поблукати містечком та його околицями. Просто оглянути їх, постукати в старовинні мури. Хотів хоч трохи освоїтися в місті, познайомитися з жителями, котрим також треба буде звикнути до нетипової постаті Пйотра Михальського. Поритися в замкнених, нібито нікому не потрібних місцевих архівах, побувати в будинках священиків при старих костьолах, заглянути у підвали домів…

Прокинувся вже перед Олесніцою. Був ранок. Вирішив не гаючись залагодити найпильніші справи: тобто — купити черевики й відвідати відповідні установи.

Насамперед — сніданок. З ним упорався швидко. Так само швидко побував в установах. Дозвіл на ведення археологічних розкопок одержав на диво легко. Рекомендаційний лист і прохання «сприяти та допомагати», скріплені печаткою та підписом ректора Вроцлавського університету, набагато полегшили справу. А от проблема черевиків видалася нерозв'язною.

Магазинів тут небагато, продавці чемні, люб'язні, тільки номери взуття малі. Крах. Навіть тапочок спортивних нема, кедів і гумових чобіт його розміру не бачили вже кілька літ. «Тут би личаки згодилися», — думав пригнічено. Ці земні справи псували йому смак пива, яке він потягував у затишній їдальні, і не давали зосередитися на місці перших розкопок. Лише ввечері, вкладаючись спати, знайшов просте рішення. Піти безпосередньо на фабрику! Візит директору — може, якийсь велетенський зразок порятує його ноги. Засинав, сповнений надії, бо за два дні перебування в місті вже добре зорієнтувався, де має розпочати роботу. Копати не дуже багато, бо ж ніякого штату в розпорядженні. Сам мав провести певний експеримент кафедри археології Вроцлавського університету, яка вперше наважилася послати на місце розкопок свого старшого асистента, виділивши трохи коштів для індивідуальної дослідницької розвідки. Всю зиму вмовляв університетське керівництво погодитися на реалізацію його теорії індивідуальних пошуків, котрі значно дешевші і до того ж можуть бути дуже ефективними. А якби пощастило натрапити на щось важливе, він, звісно, припровадив би сюди всю кафедру. Йшлося про пошуки невідомого ікса, існування якого виведено лише теоретично. Просто молодий науковець Пйотр Михальський хотів написати докторську дисертацію, у якій археологічні відкриття мали б підтвердити теорію, що спиралася на легенди й незначні документи.

Ранок стояв холодний, дощовий, і, перед тим як приступити до роботи, він вирішив добре поснідати. Не поспішаючи чвалав у напрямку ринку, як раптом перегородив йому дорогу міліціонер з заклопотаним виразом обличчя.

— А я оце власне до вас. До пана магістра, — поправився він. Потім відрекомендувався: — Старший сержант Мартуля.

Пйотр енергійно потис сержантові руку:

— Дуже приємно. Я Михальський і маю намір тут…

— Так, знаю, знаю. Я ще вчора почув, що ви приїхали до нас шукати старовини. І знаєте, вночі собі подумав, що варто б з вами поговорити, отак наодинці… Бо то, знаєте, чималий клопіт і невідомо…

— Але, пане сержант, що сталося, про що йдеться? — перебив його здивований Пйотр. — Нічогісінько не розумію…

Мартуля оглянувся довкола. Кілька перехожих, обминаючи їх, з цікавістю поглядали на міліціонера, що стиха розмовляв з якимось незнайомцем.

— Може, зайдімо куди-небудь, вип'ємо пивця, чи що? — несміливо запропонував сержант.

— Охоче. Я їсти хочу. За сніданком і поговоримо.

Буфетниця допитливо глянула на них, особливо ще й тому, що сіли аж у кінці порожньої зали.

Пйотр був заінтригований, проте, лише дожувавши третю булочку, звернувся до міліціонера, котрий філософськи посмоктував пиво і мовчав з таємничим виглядом.

— То скажіть нарешті, що сталося?

— Бачите, пане магістр, — почав поволі Мартуля, — наше містечко мале. Спокійне. Колись інакше бувало, але тепер — порядок…

— То це ж чудово, — нетерпляче кинув Пйотр, — але що трапилось і навіщо я вам потрібен?

— Вибачайте, — сержанта важко було вивести з рівноваги, — але мушу з самого початку, бо це ніби й просто, а може ускладнитись…

— Я слухаю, — археолог відсунув порожню тарілку й заходився набивати люльку.

— Якихось півроку тому відкрито було тут у нас міську пральню. Не гіршу, — гордо сказав він, — як в Ополі чи в самому Вроцлаві. Тепер надійшли нові кошти, і почали її розширяти. Власне, був потрібен великий басейн для полоскання білизни. В приміщенні пральні не було місця для нього, тому почали копати басейн у приватному будинку, поруч, у великих порожніх підвалах. Ну і, пане магістр, саме вчора наткнулися там на скелет. — Сержант хвилинку помовчав. — Скелет, ви самі знаєте, завжди краще, ніж свіжий труп, але той будинок… Там довго мешкали дві німецькі родини, зле про них говорили. Ще й зараз тут часом крутяться всякі такі, важко щось проти них виставити, але й певну підозру маємо…

— Ще одне пиво, сержанте? Я теж вип'ю. — Пйотр приніс з буфету два кухлі. Поки що мовчав, хай говорить представник влади.

— Поручник доручив мені зайнятися цією справою, — вів далі Мартуля. — Я завжди займаюсь першими розслідуваннями. Але тут, прошу вас, скелет. Це важко. Треба спеціалістів, може, з Вроцлава запросити? Як будівельники витягли кістки, а обіч якісь дерев'яні уламки, то всі пралі позбігалися й давай гадати-радити. І хто коли загинув, а кого фашисти закатувати могли, а може, там ще й не один скелет лежить? От вам і галас, гвалт, сенсація. Ледве тих жінок порозганяв учора, а сьогодні вже директор пральні телефонував, що робота стоїть, бо всі налякалися, що басейн на замордованих буде. Жінки розпатякують, бо ті кістки все ще там.

До їдальні увійшло кілька чоловік. Поглядали з цікавістю на сержанта, на Пйотра.

— Я зробив там усе потрібне, — вів далі, мов доповідаючи по службі, Мартуля, — і от зараз мушу почати формальне слідство. Вночі я пригадав собі, що начальство говорило про вас як про спеціаліста з старовини і що маєте тут копати коло костьолу. От якби так, щоб ви, — Мартуля знову заговорив непевно, — побачили, чи то скелет стародавній, може, і для вас придатний? Тоді й нам в Олесніці буде спокійніше, і слідство не треба буде провадити.

Він зітхнув, скінчивши свою розповідь про подію, яка схвилювала все містечко. Дивився очікувально і з надією в очах: що розумного скаже Пйотр і чи схоче його як слідчого із цього складного становища порятувати.

— Ходімо, — Пйотр рвучко підвівся, незважаючи на заперечення сержанта, розрахувався з буфетницею, і вони обидва вийшли на вулицю. Вже не відчував тісних черевиків, мав тільки єдине бажання якнайшвидше дійти до підвалу.

Сержант вів до східної частини містечка.

У солідній кам'яниці з гарно відбудованим фасадом, на якому висіла велика вивіска «Олесніцька пральня № 1», містилися контора, приймальня і прасувальня. Перуть у тильній частині корпусу, в прибудові, — так сказав сержант, а полоскати мають у новому басейні, у будинку поруч.

Назустріч сержантові й Пйотру з-за столу схопився кремезний чолов'яга.

— Добридень вам, — привітав директора сержант. — Ми хотіли б спуститися до підвалу. Дайте, будь ласка, ключі і йдіть з нами. Пан магістр, — показав на Пйотра, — приїхав з Вроцлава і теж огляне з нами те, що вчора відкопали. З наукової точки зору.

Директор ввічливо вклонився:

— Дуже приємно. Маємо клопіт. Вся робота припинилася. А я ж підписав зобов'язання, що до двадцять другого липня басейн закінчимо. — Він був справді стурбований і заклопотаний. — А тепер через це розслідування все спізниться. Ви можете чимось зарадити, сержанте? Це не вбивство? — занепокоєно і з надією глянув на Мартулю.

— Побачимо, побачимо, — пробурмотів той.

Темним коридором дісталися до сусіднього будинку. Вузькі кам'яні сходи майже вертикально збігали вниз. Під ногами плутався кабель тимчасової електропроводки. Тьмяні лампочки ледве освітлювали шлях. Сам вхід до підвального приміщення перекривали двері з масивним замком. Директор витяг ключі. За дверима був ще один невеличкий коридор, захаращений лопатами і кошами, — ними виносили землю. Потім ще одні двері, ще один замок.

Підвал, в якому вони опинилися, схожий був на замкову кімнату. Треба було розібрати кілька стін, щоб утворилося таке велике приміщення. У двох місцях залишено підпори з рештків муру, які зараз, у напівтемряві, скидалися на середньовічні колони. Посеред підвалу містилася глибока квадратна яма, що зяяла чорною пусткою.

Директор увімкнув ліхтарик. Пйотр майже вихопив його з рук директора і скерував сніп світла в глиб ями. На пагорбку світлої землі, мов на катафалку, виднівся скелет.

Археолог зіскочив униз. Освітлюючи кістки, схилився над ними. Добре збереглися. Досить було одного погляду, щоб визначити: скелет належав чоловікові неабиякого зросту.

Робітники, які натрапили на нього, мусили добряче попрацювати, щоб витягнути скелет з грунту й покласти на насипу. Та їхні добрі наміри викликали в Пйотра страшенний гнів.

— Навіщо ви дозволили його зачіпати? Треба було відразу ж повідомити кого слід! Хіба ж можна отак — лопатами?! Звідки я тепер дізнаюсь, як він насправді лежав, на чому й під чим?

— Я не знав, пане магістр, — злякано виправдовувався директор. — Мені так хотілося якнайшвидше все це з'ясували.

— Якнайшвидше! — і далі кипів Пйотр. — Зараз опечатаємо вашу пральню. Пришліть-но робітників, що тут копали. Так усе порушити…

— Прошу, пане директор, — так само гостро, як археолог, мовив Мартуля, — ходімо за тими людьми, що тут копали.

Вони поспішно вийшли, схвильовані й занепокоєні тим, що сталося. Пйотр чекав такого моменту. У цьому підвалі можна сподіватися доброї археологічної знахідки. Світло ліхтарика скерував насамперед на розкопану землю. То було цікавіше, ніж кістки. Менш, ніж на одному метрі розкопок помітив землю трьох різних кольорів. Це не природні шари, просто насипи, що найцікавіше для спостереження. З світлого шару піску виколупав олівцем щось на зразок дерев'яної друзки чи шматка матерії. Під ногами було щось тверде. Каміння? Нові кістки?

— Ой директоре! — засміявся вголос. — Не швидко тут буде басейн! Багатенько метрів перекопаємо!

Спрямував світло на скелет. Оглядав уважно сантиметр за сантиметром. «Старий ти, братику, дуже старий. Втішиться сержант, коли довідається про вік твій», — задоволено роздумував він.

Раптом здригнувся. Щось йому блиснуло в очі. Що? Зуби? Невже пломба? Безглуздя! А що, як це і справді так? Він втратив самовпевненість. Знав чимало випадків, коли допускались величезні помилки у визначенні віку кісток. Тут нічого не робиться «на око», в таких випадках не місце відчуттю. Треба взяти кілька проб, надіслати спеціалістам у Познань й терпляче чекати. Спокуслива загадка, за п'ять хвилин не розшифруєш.

Почув голоси на сходах. Повернувся сержант з директором і якимись людьми.

— Це вони копали, пане магістр, — доповів сержант, як на службі.

— Навіщо ви витягли скелет? — крикнув Пйотр. — Не треба було зачіпати! Щось іще знайшли?

— Ми не знали, — виправдовувався один з робітників, — думали, що то хтось із закатованих німцями. Бо в цьому домі жили німецькі родини. Копали обережно: може, яка зброя зосталась? Але нічого не було. Слово честі, нічого.

— Лиха година, — буркнув собі під ніс Пйотр, а вголос сказав: — Сержанте, запишіть, будь ласка прізвища й адреси цих людей. Будуть потрібні.

— Єсть. Прошу за мною, — Мартуля, втрапивши у знайому йому стихію представника влади, енергійно випровадив їх з підвалу.

— Щось цікаве знайшли? — запитав занепокоєний директор.

— Цілком можливо. Але зараз я хотів би якось вилізти звідси.

— Я кину вам коші, по них легше буде вибратись, Я одразу відчув, що ви спеціаліст. Наша міліція не дала б ради.

Пйотр ще раз повільно обвів ліхтариком всю яму. Вже визначив собі певне місце для першої розкопки. Востаннє затримав світло на скелеті. Лежав прямо, з витягнутими вздовж тулуба руками. Довгі, кігтисті пальці, На одному… невже, земля? Нахилився й кінчиком олівця постукав. Задзвенів метал!

— Обережно, кидаю коші. По них ви легко вилізете.

— Хвилинку, пане директор.

Перстень на пальці був з грубого, темного металу. Олівцем зішкрябав з нього рештки землі. Не блищав. Залізо? Це було відкриття! Суть загадки! Вік і походження чоловіка. За таких умов кістки могли протриматися віками. Такі грубі, прості персні носив дехто з рицарів п'ястівських князів. Може, їх тут, глибше, лежить немало? В голові паморочилося від самої думки про таку знахідку! Але пригадав собі, що прості, залізні обручки-персні носили також заслужені есесівці. Виготовляли їх на зразок старонімецьких примітивних обручок. Такий будинок! У ньому могли роками переховувати, а потім і поховати такого есесівця. Цілком імовірно. Опам'ятався від вражень.

— Треба зараз же сюди повернутися, зробити знімки, обмірити і залагодити все, — розмірковував Пйотр, незграбно вибираючись з ями. Віддав директорові ліхтарика, попросив його старанно замкнути двері і швидко подався нагору шукати сержанта.

Мартуля ретельно записував показання, вдоволений, що археолог з таким запалом взявся за справу.

— Запишіть усіх, хто тут близько крутився. Я зараз піду до готелю, принесу все необхідне. Як вернуся, зробимо опис викопу і перш за все знімки. Ну і візьмемо проби кісток. А ви, пане директор, знайдіть, будь ласка, для мене кілька слоїків з накривками і зо дві коробки. І найголовніше — якусь яскраву лампу.

До готелю було недалеко. Пйотр швидко йшов, охоплений думками про таємничий залізний перстень. Пожалкував, що відразу не зняв його. Міг би старанно оглянути його в готелі.

Невдовзі повернувся до приміщення пральні. Сержант і директор з нетерпінням чекали його. В кабінеті на столі лежали приготовлені картонні коробки і лампа на двісті ват. Утрьох зійшли до підвалу. Директор відмикав замки. Мартуля ніс коробки і сумку археолога.

Пйотр спустився в яму перший, за ним директор і міліціонер.

— Посвітіть, будь ласка. — Пйотр подав сержантові лампу, витягнув із сумки фотоапарат і нахилився над скелетом.

П'ясть із металевою обручкою щезла.

2

Містечко не метрополія, отож звістка про зникнення персня, всупереч присяганням директора берегти таємницю, широко коментувалася всіма жителями. Жінок, що працювали в пральні, дуже охоче стрічали в магазинах і на базарі, бо, мабуть, вони знали найбільше подробиць.

Якщо Пйотр Михальський мріяв коли про популярність і славу, то здобув їх в Олесніці за якихось кілька годин. І подумав тоді, що праця сучасного археолога має чимало спільного з працею детектива. І тут, і там треба мати інтуїцію, спостережливість, уміння пов'язувати в одне ціле, здалося б, не співставні факти. А до всього цього ще треба мати багато терпіння і щоб тобі ще й везло.

Міліція визнала справу важливою, і слідство було передано поручникові Бончковському. Приступивши до нього, поручник одразу ж мав довгу й серйозну розмову з археологом. Видно, що вони сподобалися один одному, бо після всіх службових формальностей, на які пішло півдня, домовилися стрітися ввечері у Пйотра в готелі.

Поручник прийшов у цивільному. Дуже здивувався, заставши молодого науковця босого: той саме опустив ноги у велику миску з водою.

— Замучився зовсім, — зойкнув він при появі гостя. — Сідайте зручніше, поручнику, і вибачте, що мене застали в такому вигляді. Але моє змагання з черевиками скінчилося сьогодні. Програв.

— Що, незручні чи вже рвані?

— Не хочуть рватися. З кожним днем стають дедалі міцнішими й тіснішими. На ранок будуть такі малі, що, певно, й не зашнурую.

— Щось придумаємо. У нас тут є взуттєва фабрика. Скажіть, який у вас розмір, або намалюйте свою ногу на газеті, я вранці що-небудь дістану. Які вам потрібні черевики?

— Великі. Звичайні, щоб зручно було ходити.

Пйотр витяг розпухлі ноги з миски, взув кімнатні пантофлі й одразу повеселішав. Запалив люльку.

— Дуже радий, що ви цікавитесь археологією. Живучи у цій місцевості, ви ще не раз натрапите на дивні й загадкові речі. Найчастіше ми надибуємо неоціненні викопні предмети випадково. А коли шукаємо спеціально, як от я, — найрідше вдається на щось натрапити.

— Ви приїхали сюди з якоюсь певною метою? — зацікавився поручник.

— Бачите, це досить складна справа. Знаю, чого шукаю, вірніш, — поправився він, — що хотів би знайти. Але зовсім не відаю, де саме натраплю на це. Вибрав я собі кілька районів, досить віддалених один від одного, історія яких в одинадцятому й дванадцятому століттях пов'язана з іменами трьох П'ястовичів, період князювання яких мене дуже цікавить. Ну, вам це може видатися нудним. При нагоді розкрию вам мету моїх пошуків. А сьогодні я хотів би не хвалитися мріями, а реально обдумати усе, пов'язане з отим скелетом.

— Ви мене заінтригували тим, що не відкриваєте своїх планів, що ж, почекаю. Може, довідаюсь-таки і чимось допоможу. Знаю дуже добре територію сусіднього Опольського воєводства. А тут живу вже п'ятнадцять років, врісся, так би мовити, в цю землю й охоче покопаюся в її минулому. Маю багато друзів. Не раз допомагали вони мені в розв'язанні дуже заплутаних справ.

— Щиро дякую. Зичливі люди будуть мені потрібні, без них важко в малознайомій місцевості. Я заглиблююсь в історію, але щораз частіше бачу, як переплітається вона з сьогоднішнім життям. Про це мушу пам'ятати.

— Свіжий приклад цього маємо зараз. Після рапорту сержанта Мартулі я був переконаний в давньому походженні скелета. Я зрадів. Ніякої тобі кримінальної справи, менше клопоту, спокій в містечку. Але…

— А хіба, ви думаєте, тепер інакше?

— Так. Кардинально, — рішуче підтвердив поручник. — Прийшов до вас не просто потеревенити. Я переглянув усі матеріали, що зібралися за останні роки, про той будинок та його мешканців. Двічі витягував звідти есесівців, що переховувалися там. Кілька років тому з вікон будинку стріляли в нашого працівника. У тім домі жили старі, немічні жінки, німкені з дітьми. Вікна завжди були зашторені. Удавана тиша. А однак… — І він замислився.

— Бачу, поручнику, що в справі «загадки міської пральні» у нас будуть протилежні судження. Це добре. Ви пропонуєте розв'язання якнайсучасніше, відверто політичне. Скелет таємничо померлого або, може, забитого гітлерівця? А я відчуваю в тих кістках останки нашого п'ястівського прапредка.

Археолог метнувся по кімнаті, налив води до електричного чайника, витягнув банку з кавою.

— За кавою краще розмовлятиметься. Жаль, випити нема чого. Як роздобудете мені завтра черевики, замочимо цю подію, гаразд?

— Чудово, але сьогодні ви запросили мене на вечір історичний, а ми якось кружляємо довкола…

— Зараз дійдемо до цього. Вода вже шумить. Ось дістану свої нотатки. — Він вийняв з чемодана два грубезних зошити. — Їдучи сюди на кілька тижнів, я виписав собі всі цікаві дані про минуле тих місць, де збираюсь робити розкопки.

Пйотр швидко розмішував каву з цукром і заливав окропом. Приємний запах наповнив кімнату. Ковтнувши гарячої рідини, археолог розгорнув зошита.

— Ось із самого початку дещо цікаве. Послухайте і на хвилину забудьте про есесівців. Достовірно відомо про стихійне лихо 1535 року, коли налетів не чуваний доти ураган, «звалюючи людей, будівлі й худобу…».

— … З чого позалишалися всілякі останки, що можуть привернути до себе увагу археологів, — ущипливо втрутився поручник.

— Ну, ну, — добродушно буркнув Пйотр і вів далі: — Відомо також про пошесть, котра прийшла в Європу 1348 року і сягла аж до Шльонська. Тепер знаємо, що то була чума.

— Це вже щось краще.

— Від стихійного лиха не залишаються поодинокі кістяки, а завжди — цілі кладовища. Як викопаю ближчими днями побільше таких реліктів, то мої історичні теорійки виявляться слушними.

— Тоді, — засопів поручник, — ви будете далі копати, а я?..

— А вам би, — тепер відігратися захотілось вже Пйотрові, — хотілось, щоб це була велика політична афера? Може, шпигунство? Зараз це лише в книжках та в кіно можна зустріти. Запевняю вас, що тільки виключно історія, отже й археологія, може нині, вже через стільки років по закінченні війни, приносити важливі загадки й сенсації. Життя щораз більше стабілізується, і треба…

— А зникнення п'ясті? — перебив Бончковський. — Ви вже забули? То історія чи сучасність? Кому потрібні ті викопні рештки старовини? Кому? Не вперше ставлю собі те запитання…

— Маєте рацію. Це підтверджує вашу теорію про сучасність, — неохоче визнав Пйотр.

— Сподіваюсь, ваші колеги з Познані незабаром надішлють результати експертизи. Чому такий аналіз не можна зробити у Вроцлаві?

— Останнім часом цим займається тільки спеціалізована кафедра в Познані, — пояснив археолог, — специ з проблем радіоактивності. Ви, напевне, знаєте про цей метод? Вивчається зменшення радіоактивного вуглецю в кістках. Відхилення від норми, від незмінного кванта, дозволяє визначити вік кісток. Звісно, приблизно, але чим старіші кістки, тим легше встановити їх вік.

— Давайте, поки надішлють висновки, залишимося кожен при своїй думці, — запропонував поручник.

— Чудово. Для вас — то померлий, або краще, вбитий есесівець. Для мене — судячи з персня — то рицар п'ястівського князя…

— О, вперше чую про рицаря, — схопився міліціонер, — цього ви ще ні разу не казали.

— Але я саме на це й розраховую, — переконливо відказав Пйотр.

Допивали каву мовчки. Бончковський задумався над сміливою концепцією археолога, шукаючи водночас у пам'яті зв'язків давніх мешканок цього дому з німецькими родинами, що залишилися ще в Польщі Зникнення персня ускладнює справу. Підозра падала на всіх тридцятьох працівників пральні. Поручник почав міркувати вголос:

— Час, за який зник перстень, дуже короткий. Ключі мав тільки директор. Він родом з Вільна. Отже, навіщо він йому? Робітники? Могли зробити це відразу, ще до того, як сповістили міліцію. Зробила це особа, яка хоче утруднити ідентифікацію скелета… якби просто грабунок, зняли б тільки обручку. Сам сержант людина не грізна, його тут усі добре знають. Але не знали, хто ви такий. Людина, ще не відома в місті. Ви влетіли в підземелля, мов ураган…

— Я когось міг сполошити? — засміявся археолог.

— Когось, хто знав…

— Побачимо. Крім черевиків, маю до вас ще одне, також важливе, прохання. Хотів би знайти двох тимчасових, бажано добросовісних робітників. Поїздили б зі мною в літні місяці, навчив би їх, як треба вести розкопки. Досвід останніх років показує, що до нашої роботи треба залучати людей постійних, а не в кожній місцевості нових.

— Гаразд. Спробую допомогти вам у цьому. Ви чекаєте приїзду ще когось із колег?

— Ні. Виїхав сам. Заледве вибив кошти на самостійну розвідку, але керівництво кафедри вірить у мене і в мету пошуку.

— Ну, про мету, може, колись довідаюсь, а завтра пришлю вам людей.

— Спочатку черевики. Ви ж обіцяли. Без них я не вийду з готелю.

— Гаразд, — поручник підвівся з крісла. — На добраніч. Ранком зателефоную. І про черевики, і про робітників. І ще одне, — додав уже з порога, — все, знайдене вами в землі віком від нуля до років п'ятнадцяти, найбільш двадцяти, належить мені. Згода?

— Звичайно. Двадцятирічні мене тільки дівчата цікавлять, — сміючись, Пйотр провів поручника.

Наступний день розпочинався чудово. Вже о восьмій ранку до готелю було принесено чотири пари величезних черевиків. Пйотр почував себе турецьким пашею, вибираючи найзручніші та ще й недорогі. А потім настала черга телефонних дзвінків. Керівник відділу збуту фабрики цікавився, чи підійшли черевики. Директор злощасної пральні питав, як бути далі: копати чи не копати басейн? Поручник Бончковський повідомив, що має вже людей, які дали згоду працювати на виїзді.

Через півгодини прийшло двоє чоловіків, готових хоч зараз починати роботу. Один з них, Юзеф Марціняк, що досі поденно працював на копанні басейну, може брати участь в подальших розкопках. Охоче поїде в Опольське воєводство. Мав близько сорока років, здавався спритним і балакучим. Другий, Фелікс Кегель, цікавився передусім заробітком. Робити може все, їхати куди завгодно, тільки б добре платили. Мав троє дітей і сварливу жінку. Отож волів працювати на виїзді.

Оце й усе, що Пйотр про них дізнався. Обох рекомендував Бончковський, і це було найважливіше.

Не снідавши, зате в нових черевиках і з планом, опрацьованим уночі, Пйотр одразу ж подався до підвалу пральні. Дорогою він якомога простіше й дохідливіше пояснював своїм робітникам, у чому полягатиме їхня праця. Археологічні розкопки — то старанне, поступове «кроєння» землі, часом навіть сантиметр за сантиметром, обережне зняття шарів, вивчення вмісту кожної лопати. Ніби проста робота, але не можна її виконувати бездумно. Тут цінна будь-яка дрібниця. Зовні непримітний камінець може стати ланкою, котрої досі бракувало в ланцюгу, або початком нового відкриття.

Коли вже підходили до пральні, Пйотр обережно попередив Кегеля і Марціняка, що можуть минути тижні марудної праці, нерідко під дощем, у болоті, а знахідки — ніякої.

— Та ви ж платите за день, а не за знахідку. Мені все одно, — філософськи зауважив Кегель, — можу копати всюди…

Директор прийняв їх з кислою міною. Вже знав, що будівництво басейну відкладається на невизначений строк. Липневі зобов'язання не дотримано, премію за виконання плану втрачено. Був безпорадний перед рішенням повітового начальства. Вручив археологові ключі від підвалу, пообіцяв дати лопати й вийшов у пригніченому настрої.

Почали копати. Метр за метром виймали землю, старанно її обстежуючи. Коробки з дрібними шматками дерева, з уламками невідомого походження мандрували до готельного номера. Пйотр стежив цілими днями за розкопками, та, в міру розширення їх, втрачав початковий запал. Вечори проводив над класифікацією і вивченням зібраного.

Минув тиждень. Не натрапили на слід інших кісток, тобто гіпотеза про те, що, можливо, тут була могила з часів середньовічної епідемії чуми, не знаходила підтвердження. Друга думка — про самотню могилу визначного рицаря — теж не підтверджувалася: у такому випадку вже б натрапили на інші предмети, обов'язкові при похованнях. А може, то поховання випадкове, в час битви? І далі — невідомо, що то був за скелет.

Поручник Бончковський з великою цікавістю стежив за ходом робіт. Принаймні раз на день заглядав до підвалу, а вечори проводив у номері археолога. Був то тридцятилітній, спокійний чоловік, знуджений монотонним життям малого містечка і набридливим буркотінням матері, котра весь час вишукувала йому кандидаток у дружини. Внаслідок цього поручник, побачивши чергову дівчину, запрошену матір'ю до їх дому, негайно тікав у службове відрядження. Тож нічого дивного, що Пйотр, теж схильний до заскорузлого холостяцтва, припав йому до вподоби. Після «замочування» черевиків того ж таки дня перейшли на «ти». Ім'я поручника — Болеслав. Його зацікавлення історією захопили дружньо настроєного Пйотра. Вечорами дискутували про кримінальні сенсації року чи століття.

Суботнього вечора нові приятелі топили розчарування від археологічних пошуків у пиві. Щоправда, у Болеслава було чимало роботи по розслідуванню справи. Розмови з різними людьми, зв'язаними з пральнею і з тим будинком, досі не принесли розгадки таємничого зникнення п'ясті руки скелета з металевим перснем. Якби підвал не так старанно замикали, можна було б подумати, що то просто побавилися діти. Знудженим бешкетникам теж Не можна приписати цієї витівки. Як і коли могли вони те вчинити? Доступ до ключів, що лежали тоді на столі в конторі, практично міг мати кожен з працівників. А може, перстень вкрали мешканці будинку? Це також можливо. Довідались про знахідку, знали, чиї то кістки, боялися, що перстень наведе на слід, який треба було негайно знищити.

А може, просто пограбування? Може, злодій гадав, що як очистити персня, то виявиться, що він із золота чи платини?

Про остаточні висновки свого розслідування поручник археолога поки що не інформував. Може, не все іще виявив?

А однак розгадки все ще не було. Все зупинилося на мертвій точці. Жоден із свідків нічого не знав. Інших ключів від замків нібито не існувало. А із Познані й досі не було відповіді про вік кісток.

— Сьогодні, в суботній день, я людей відпустив раніше, — монотонно розповідав Пйотр поручникові. — Після того, як вони пішли, я оглянув підвал. Нічого не виявив. Я ніколи не був упевнений в кістках. Цей перстень мене здивував. А моя спеціальність — камінь. Після обридливої підвальної темряви я сьогодні з такою приємністю походив на сонці, побував у костьолах. Сфотографував отого герольда із щитами, на яких зображені п'ястівські орли на північній брамі замку. Шкода, що замок перебудували на ренесансовий палац. Що ж, гарна канцлерша — Кристина Шидловська, дружина князя Подбебрада, володаря Олесніци у 1560-х роках, хотіла мати модне помешкання. Вона так надокучила йому, що він за половину свого життя все поперебудовував. І ще одна цікавинка. Знаєш, тут у дванадцятому столітті існувало Ірландське абатство. Єдине на всю Польщу належало до конгрегації ірландських монастирів у Німеччині. Парафіяльний костьол оточують дуже старі мури, зведені 1189 року. Цікаво, що там під ними? — замислився він. — Знаєш, Болеку, з мене досить вже пральні, шкода часу та й просто нудота. Або зрушу з фундаменту абатство, або рушу в світ.

— Почекай мене. Незабаром відпустка, поїдемо разом.

— Дивуєш ти мене. Міліціонер, а бавишся археологією, освічений милий хлопець, а засів у маленькому містечку. Просто скарб! Отож розкажу тобі, чого саме я вирішив їхати в Олесніцу. Я прагну знайти сліди князя Яна Зембіцького, який впроваджував тут реформацію. Звичайно, — відразу ж поправився він, — це не головна мета моєї експедиції. Це мені потрібно лише для початої наукової праці. Думаю дослідити залишки Ірландського абатства. Повинні тут бути й рештки плит з надгробка князевої дружини.

— Через наші костьоли пройшло кілька бригад мистецтвознавців і археологів, — втрутився Болеслав.

— Так. Знаю. Тому й не сподіваюсь на щось нове. Всього-на-всього хочу мати чисте сумління, що тут побував. Трохи мури знизу поворушу. Вже навіть знаю де, в якому місці. Так просто звідсіль не виїду, не хвилюйся. Руїни абатства інтригують мене.

— Робітники добре працюють?

— Так. Поки що добре.

— Як буде щось не так, скажеш мені. То, між іншим, моя мати, яка тут всіх знає, знайшла їх. Мені відомо тільки, що вони непитущі.

— А ми? — розсміявся Пйотр. — Пропоную ввечері прогулятися довкола міста.

— Залюбки, — зрадів поручник. — Сьогодні я чергую в комендатурі. Дуже не люблю цього. Ходімо.

Повернувшись до готелю, Пйотр одразу ж заснув. Прогулянка зробила своє. Та раптом серед ночі його розбудив телефонний дзвінок. Заспаний, увімкнув світло, зняв трубку.

— Це я, Болеслав, — голос поручника дзвенів піднесено. — Вибачай, що буджу тебе в таку пору. У сусідньому воєводстві теж подібний скандал. У мого колеги.

— В якого колеги? Який скандал? Говори по-людськи.

— Теж скелет. Замурований. В старому водяному млині.

— Йди до дідька. З мене досить кісток. Та ще й уночі, — Пйотр поклав трубку, але не встиг і світла погасити, як знову задзвонив телефон.

— Дай мені поспати, — гаркнув він у трубку.

— Ти ж не дав скінчити. Що за виховання! Скелет сповито у старовинну тканину, поряд знайшли дивні ліхтарі і чорний меч. То скелет…

— Які тканини? Що за меч? Звідки такі відомості?

— Ну, нарешті прокинувся! Мій колега, офіцер розшуку з Ополя, розслідує цю справу в Немодліні, і, власне…

— Цього досить. Прокинувся. їду.

— Коли?

— Негайно. Завтра ж.

3

Поїздка з Олесніци видалася над усі сподівання гарною, навіть зручною. Вантажний автомобіль забрав уранці археолога разом з робітниками й багажем. Вночі, після телефонної розмови з поручником Бончковським,

Пйотр вирішив припинити розкопки в підвалі і якнайхутчіш побачити нову випадкову знахідку в старому млині Ліготи Туловецької. До Олесніци міг повернутися будь-якої хвилини, залишив там приятеля — представника влади, котрий був найціннішою «знахідкою» і джерелом інформації.

Пйотр зійшов коло старого заїжджого двору під Немодліном, а своїх помічників відправив далі, до центру міста, щоб влаштувались у готелі. Обіцяв прибути туди ввечері. Дуже вже кортіло якнайшвидше потрапити до млина. Від шофера довідався, що коло цієї старої корчми найлегше піймати попутну машину, яка б довезла до села, де стояв млин.

«Є старі заїзди, які, навіть змінені на сучасні їдальні, не втрачають своєї чарівності», — розмірковував Пйотр, замовивши обід.

Принесли їжу. Було ще рано, отож і людей небагато, їв поволі, роздумуючи, чи не найкраще було б спершу зв'язатися з колегою Бончковського, який знав про його приїзд і, звичайно, мав чимало відомостей.

— У вас тут є телефон? — спитав у буфетниці.

— Є, на складі. Але говорити можна лише у важливих випадках.

— Маю зателефонувати до міліції, — Пйотр споважнів, — стосовно…

— Як до міліції, то будь ласка, — не дала й договорити, ввічливо показуючи дорогу.

Зв'язався з відділенням.

— Хотів би поговорити з поручником Пшибилою.

— Зараз з'єднаю.

За хвилю Пйотр почув приємний голос:

— Пшибила слухає.

— Це Пйотр Михальський, археолог, приїхав…

— Чудово. Болек вже двічі дзвонив з Олесніци, все перепитував, чи вже дісталися. Де ви зараз?

— Обідаю в старому заїзді, що над шосе, і хочу зараз дістатися до Туловіц.

— Зачекайте на мене. За годину звільнюся й приїду до вас. Разом вирушимо.

— Дуже добре. Передусім дізнаюся від вас про всі подробиці. Чекаю.

Пйотр задоволено поклав трубку, повернувся до столу.

Раптом у порожній досі їдальні стало гамірно.

— Пити і їсти, — загаласували новоприбулі.

Археологові досить було одного погляду, щоб впізнати студентську братію. Певно, мистецтвознавці. Він. знав, що нинішнього року Немодлінський повіт буде підданий старанному вивченню і описові, але гадав, що випередить студентів. Не в захваті був від цієї зустрічі. Навпаки. Це його розлютило. Любив ходити власними стежками. Студенти, що інвентаризували пам'ятники, викликали в ньому неприязнь. Потай визнавав, що їхня праця корисна, навіть необхідна, але завжди його сердив якийсь чиновницький її характер.

Видно, що вони тут уже кілька днів: одягнені в робочі спецівки. Дівчата в штанях, всі з зошитами.

Пйотр ніколи не мав нахилу до підслухування розмов, але товариство за столиком розмовляло надто голосно і слова «водяний млин», «одяг» запали йому в вухо. Вели запальну дискусію про назву тканини. Офіціантка принесла на таці тарілки з супом. Сусідній столик одразу притих.

Молоді люди швидко вгамували голод, і знову вибухнули жваві розмови. Пйотр не витримав, підвівся й підійшов до сусіднього столика.

— Вибачте, почув уривки розмови. Тема мене цікавить. Не дуже вмію підслухувати, то, може, дозволите присісти?

Студенти здивовано глянули на нього.

— Ви з газети? — запитала руда дівчина.

— Не зовсім, — щиро признався. — Але цікавить мене знахідка, — говорити про свій фах не мав бажання.

— А ви схожі на детектива. Окуляри, люлька, темний светр, — докинула інша. — У нас уже є один міліціонер. Йде по сліду вже кілька днів.

— Шукаю тему для сценарію, — блискавично збрехав Пйотр. — Може б, ви трохи детальніше розказали?

— Охоче поділимося з вами усім, що знаємо.

Принесено повну тацю гарячих гуляшів. Товариство знову почало наминати їжу. Пйотр з цікавістю спостерігав за молоддю. Відчув себе враз старим і поважним науковцем, а ще ж так недавно сам рахував цеглини під час літньої практики.

— Отож, прошу вас, — почала руда дівчина, швидко ковтаючи гарячу картоплю, — давним-давно збудовано в Ліготі водяний млин. Було то anno domini? — І тут зиркнула вона на неголеного здорованя.

— Здається, 1763 року, — кинув хлопець, не перестаючи жувати.

— Стара, чудова будівля. Двоповерхова, на кам'яних склепінчастих підвалах. Прямокутна, на два потоки, з дерев'яним перекриттям.

— Замовкни! — в один голос заволало товариство.

— О, ні, — вела далі руда, не здаючись. — Вони повинні мати науковий опис місця… Дах критий черепицею. Фасад семиосний…

— Щиро вам дякую. Ви солідно охарактеризували ту будівлю.

— О, ні, — засміялась дівчина. — Щоб охарактеризувати її, мусила б на цю тему говорити з годину. Це я натрапила на сховок, а не вони! — сердито глянула на столик поруч.

— Конкуренція? — спитав Пйотр.

— Теж четвертий курс, вивчають історію мистецтва. Тільки з Кракова, — квапливо пояснила. — Страшенні щасливчики, весь час на щось натрапляють.

— Живуть серед старовини в своєму Кракові, то й нюх кращий мають, не те що ми у відбудованій Варшаві, — по-філософському повів неголений.

— До речі, кілька днів тому, коли ми вже скінчили роботу в Туловецькому палаці, прибігав схвильований краків'янин, — почав блондин, що досі мовчав. — Домовився він з дівчиною на побачення в млині. З отою білявою, подивіться, — і він показав на гарне дівча. — Трохи спізнювався, а дівчина, знудившись, почала, за звичкою, простукувати стіну. Ось так і натрапила на порожнину. Коли прийшов хлопець, розібрали вони шмат дерев'яної стіни і знайшли тайник.

— І тоді, — втрутилась руда, — здійнявся страшний гармидер. Це чудова сцена для вашого сценарію! Всі збіглися. І потім витягли скарб з вузької ніші в стіні.

— Там був скелет, загорнутий у сувої матерії, два старих ліхтарі й чорний меч, — перерахував неголений.

— Дуже цікаво, — зауважив Пйотр. — А вам відомий вік тих кісток? І чи дуже старі ліхтарі і меч? Може, їх вкрадено з якогось костьолу або музею?

— Відразу приїхали розумники з опольської міліції й авторитетно заявили, що то скелет жіночий. І. лежить там якихось років двадцять. Дивно. Ми не дуже повірили. За такий короткий час навряд чи розклалося б тіло. Нам здається, що скелетові не менше як років сто п'ятдесят. Ну, це їхня справа. Для нас залишили історичне «доповнення» до кістяка.

— Говоріть по порядку, — перебила руда. — Питання перше: тканина. Найбільша загадка для мене — саме тканина. Збереглася добре, походить приблизно з XVII століття. То сукно з бордюром. Дуже дороге як на ті часи. Якщо припустити, що воно з сусіднього палацу, що в Туловіцах…

— Палац збудовано 1879 року, — перебив неголений. — А тканина значно старіша.

— Ну, а меч і ліхтарі? — спитав Пйотр.

Тепер усі заговорили разом. Тема, без кінця обговорювана вже кілька днів, все ще захоплювала їх. А новий, зацікавлений слухач був цінним покупцем новини.

— Прошу вас, тільки все по порядку, — заспокоював їх. — Отож ліхтарі…

— Їх дивився професор Зенович. Ви чули про нього, світило! Визначив, що то найстаріші в Польщі костьольні ліхтарі! Початок XIV століття! Сенсація! В такому млині! Звідки?

— Небувала річ, — визнав археолог. — А меч?

Запала тиша. Пйотр здивовано глянув на студентів.

— Ніхто досі ще не зміг визначити його віку. Навіть професор Зенович. Похитав лише головою і сказав, що треба просвітити рентгеном. Не назвав жодної дати! Це на нього не схоже!

— Де зараз ті речі?

— Скелетом розпоряджається міліція, замкнули його в залі палацу в Туловіцах. Решту перевезли з усім, що треба, до замку в Немодлін, на нашу головну базу. Вистачить там роботи для нас на ціле літо.

— А сьогодні ви знову були коло млина?

— Були. Оце саме скінчили інвентаризацію в Туловіцькому палаці. А шкода! Як потрапите туди, подивіться парк, — руда дівчина кинула на Пйотра чарівний погляд. — Парк із середини минулого століття. Вкомпоновано в нього річку і ставок. Дуже гарний…

— Сподіваюсь, — неголений звернувся до Пйотра серйозним тоном, — що поступово точно встановимо вік і назву тканини, хоч, правда, краківські колеги зовсім по-іншому це визначають. Щодо меча теж мусить бути все розгадано. Але… — він спеціально зробив тривалу паузу, — як вам таке поєднання? Старий водяний млин, історичні скарби в ньому і зовсім недавній скелет! Мене дивує, тобто всіх нас, — тут же поправився він. — Звідки оце загадкове перевдягання? А може, було вчинено вбивство у старому млині?

— То вже справа міліції, — відказав Пйотр, старанно набиваючи люльку. — Вона має розплутати історію стосунків між людьми, котрі там жили. Власне, я домовився про зустріч із поручником Пшибилою, який цю справу веде, — додав, угледівши міліціонера, що саме входив до зали.

— Я відчувала, що ви детектив, — шепнула руда, неприязно дивлячись на поручника. — А ми хотіли самі того докопатися.

— Я не сценарист, — нахилився Пйотр над невдоволеною дівчиною, — я археолог. Спасибі за розповідь. Ще зустрінемось.

Кивнув по-дружньому молоді й підійшов до Пшибили.

— Я Михальський.

— Дуже приємно. А я уявляв вас іншим. Болек говорив тільки про достоїнства вашої душі, а не зовнішнього вигляду.

— Ви розчаровані?

— Навпаки. Я боявся, що стріну старого, засушеного науковця, який безперервно говорить про премудрості давно минулих віків.

— Радий, що ви вже тут. Молодь почастувала мене такою кількістю історичних сенсацій, що довго не зможу заснути цієї ночі. А якої ви думки про цю знахідку в млині?

Вони вийшли надвір. Мотоцикл з коляскою стояв на узбіччі шосе.

— Розкажу вам на місці. Мені здається, що ця історія тісно пов'язана з сучасністю. Тільки декорація стара.

— Цікаво. Відчуваю, що олесніцькі теорії Болека сягли і вас. Сучасність? — невдоволено бурмотів він, вмощуючись в сідло мотоцикла.

Дорога не належала до найкращих у повіті. Пшибила мчав з хлоп'ячою фантазією, і вони напрочуд швидко опинилися серед світлої зелені туловіцького парку. Пйотр зліз із сідла перед палацом, збудованим в стилі неоренесансу.

— Зараз вам покажу. — Поручник явно поспішав похвалитися знахідками. — Шкода, що звідси забрали тканину і ті речі. Ви одразу б усе побачили. Та що вдієш, не моя парафія. В Немодліні кращі умови для зберігання таких речей.

Кам'яними сходами вони увійшли до порожнього палацу. В одній з перших зал у нашвидку збитому ящику лежали залишки жіночого скелету.

— Ну, звичайно, схоже на зовсім недавні часи. Ви бачили цей глибокий пролом у черепі? Може — старим мечем?

— Так, бачив. Скоріше, звичайною сокирою.

— Ходім до млина, — запропонував Пйотр. — Ця проблема надто «молода» для мене.

Млин належав до господарських будівель. Стоячи в мальовничій околиці, був справді чудовим місцем для романтичних побачень. Але не це вабило археолога. Млин був набагато старішим, ніж його описали студенти. Оглядав його мури зовні, оцінюючи мало не кожен камінь. Зсередини вигляд млина справляв похмуре враження. На горище вели зігнилі дерев'яні сходи. Підіймалися ними поволі, вдихаючи дух затхлості і призвичаюючись до напівмороку..

Горище було просторе й світле. Навпроти сходів, коло вузького вікна, було видно темну нішу розкритого тайника. Пйотр ретельно обслідував стіну. «Старий мур з накладеною років сто тому дерев'яною обшивкою. Штукатурка свіжіша, років їй з десять буде», — визначив він із знанням справи.

— Що за телепень описував будівлю? Одразу видно, що тут щось не гаразд із стінами! Треба взяти протокол, складений тим «описувачем». Хай-но я тільки знайду того дурня…

— Ніякого не дурня, — гримнув несподівано чоловічий голос з-під даху. Здивовано зиркнули вгору. На балці, що ледве виднілася, сиділа якась постать.

— Що ви там робите? Злазьте сюди! — крикнув поручник.

— Зараз, зараз, то не так просто. — Невідомий спритно зсунувся у самісінький куток і, тримаючись за балки, що виступали з стіни, стрибнув на підлогу. Це був низенький, худорлявий хлопець з темною чуприною. В його розумних очах миготіли сердиті вогники.

— Хто ви? Що це за походеньки по дахах? Студент?

— Ні. Але потрібний для факультету історії мистецтва. Усе, що вони витягують з-під пилюги, вишукують і описують, я фотографую, — відказав з гордістю.

— І для такої роботи обов'язково треба лазити по бантинах?

— Я шукав хорошої перспективи, щоб сфотографувати тайник.

— Дурниці. До того ж у вас нема й апарата при собі. Востаннє питаю, що ви там робили?

— Слово честі, хотів зробити знімок, того й прийшов сюди. Апарат он у кутку лежить, — показав на рюкзак.

— Як ви потрапили до млина? Ключ же в мене, — на відступав поручник.

— Тут є потайний вхід. Мені показав інвентаризатор,

— Я ж казав, що треба негайно розшукати того шмаркатого науковця, — втрутився Пйотр.

— Перестаньте ображати ту особу…

— То дурень, — ще раз повторив археолог.

— Ні, то гарна дівчина! — вигукнув обурений юнак.

Запала на хвилину тиша.

— Ну, поручнику, я повинен кінчити пояснення, — почав хлопець серйозним тоном. — Я почув голоси і сховався під дахом, бо якраз перед тим, як ви мали тут з'явитися, я, заглянувши у порожній тайник, знайшов ось це, — він витяг з кишені недопалок сигарети й обережно подав міліціонерові. — Нічого незвичайного, — зробив паузу, — тільки те, що сигарета німецька!

4

Після втомливого дня в Туловіцах Пйотр пробудився наступного ранку, сповнений ініціативи. Голячись, аналізував все, що сталося останнім часом. По-перше, ніяк не зміг довідатись від фотографа про прізвище й адресу дівчини, яка описувала млин. Вона могла механічно занотувати якісь деталі, що зараз, у зіставленні з уже відомими, набрали б певного значення. Він вже не раз стрічався з випадками, коли студент описував дуже важливі подробиці, не придаючи уваги їхній вартості.

У цьому «відкритті» його розчарував вік скелета, бо навіть без лабораторного аналізу проб кісток видно було, що він нічого спільного не має з іншими предметами, знайденими в тайнику.

Пригадуючи собі швидку їзду в зворотному напрямі і не дуже дружнє прощання з хлопцем, Пйотр відчув, що доведеться багато часу потратити, щоб дізнатися про ту дівчину. Немодлін великий, хто його зна, в яких будинках квартирують зараз студенти?

Друга, складніша справа, це одержати від професора Зеновича дозвіл на огляд меча. Професор не любив випускати щось із своїх рук. Такий ласий шматок віддати археологам? То не в його звичаях. А втім, треба спробувати.

Перш за все Пйотр вирішив подивитися, чи вже розпочато відбудову старовинного немодлінського Арсеналу, який походив з XVII століття і вже був під загрозою зруйнування. На цьогорічну весну запланували. його реставрувати. Археолог привіз із Вроцлава дозвіл на його обстеження. Визнаючи ієрархію властей, Пйотр найперше відвідав місцеве керівництво. У відділі культури його прийняли доброзичливо, незважаючи на те, що місто наводнили молоді мистецтвознавці з Варшави та Кракова і в замку неподільно господарював грізний професор Зенович. Мила літня жінка виписала дозвіл на «вимірювання» цегли в Арсеналі і можливий пробний підкоп. Спитала на прощання несміливо, чи в хороших він стосунках з професором. Ввічливо відказав, що ще не знає його особисто. Жінка загадково усміхнулася.

Залагодивши винятково швидко свої «паперові» справи, він повернувся до готелю за Кегелем і Марціняком. Відпочивши вільного (плата їм все одно йшла) дня, вони повинні були сьогодні взяти проби муру й заміряти його.

Робітники вже поснідали й чекали на археолога коло готелю. Хотів пояснити їм, що робитимуть вони, як раптом Марціняк досить недоречно запитав, чи могла б сюди, у Немодлін, приїхати його молодша сестра.

Пйотр, здивований цим запитанням, відповів, що приватні справи його не цікавлять. Ані жінки, ані сестри.

— Але ж, пане магістр, тут дещо інше. Я хотів запитати вас про це ще в Олесніці, але ми раптово виїхали. Моя сестра вчиться у педагогічному, на канікули, дали їм завдання: якусь працю з історії написати. Що там, не знаю. Вона сама пояснить. Тільки хочу взнати, чи вам не заважатиме, якщо вона з нами їздитиме. Сама б не змогла, замолода іще. Нам це не завадить, хіба що час від часу вас про що-небудь розпитуватиме. Але вона ввічлива дівчина.

— Хай приїздить. Командировочних їй же не платити. Оскільки сестрою доводиться, то вам заважати не повинна. Можливо, тільки панові Кегелеві?

— Ні, ні, — заперечив той. — У мене досить баб. Знаю її від дитинства, вона подруга моєї старшої доньки.

На вулиці Ниській містилася повітова комендатура міліції. Пйотр задумався над поведінкою поручника Пшибили. Нічого путнього не розказав він про хід розслідування, ознайомив з ним лише в загальних рисах, радий, що Пйотра цікавлять головним чином історичні релікти. Археолог пригадав, що й поведінка та відповіді поручника Бончковського останніми днями в Олесніці теж були якимись дивними, повними недомовок, особливо, коли йшлося про вкраденого персня. Вирішив притиснути Пшибилу, задати йому кілька конкретних запитань. Але спочатку пояснив робітникам, що вони мають робити в Арсеналі, до якого оце саме підходили.

Реконструкція Арсеналу розпочалася півмісяця тому. Поговоривши з керівником будівельних робіт та пред'явивши йому дозвіл відділу культури, Пйотр доручив своїм людям знімати розміри нижніх поверхів будівлі, а сам пішов до комендатури.

Черговий міліціонер ледве погодився викликати поручника Пшибилу.

— А, це ви! — Пшибила щиро зрадів, побачивши археолога. — А в мене від самого ранку стільки роботи…

— Все з тим млином?

— З млином.

— Є якісь новини?

— Ще ні, але дуже багато цікавого сказали при опитуванні місцеві жителі.

— Я насамперед хотів спитати вас, чи нема звістки з Познані? Болек Бончковський обіцяв одразу ж через пас повідомити. Та, вибачте, може, ви й не знаєте, про що йдеться? Болек розказував вам про слідство і свою теорію тієї «сучасної справи»?

— Так, у нас є докладна інформація. А це мене дуже цікавить. Сам ніяк не дочекаюсь результатів аналізу. Вони надто важливі для… — і він примовк.

— Тобто?.. — підхопив Пйотр. — Я вже давно зауважую якісь недомовки, коли йдеться про розслідування. Чи то вже аж така велика таємниця? Мені здається, що обидві ці справи з кістяками варто припинити.

— Ви помиляєтесь. Ще завчасно розкривати карти. Вже з рік на території обох наших воєводств діються речі, які складають окремі ланки одного ланцюжка, та от його ніяк і досі не можемо скласти докупи.

— Це загальні фрази. Знову гладенькі загальні фрази, дорогий поручнику.

— Обіцяю все розказати вам, бо кілька ланочок незабаром зв'яжуться. Експертиза познанської кафедри мені он як потрібна… А що ви збираєтесь тут робити? Зараз нам дуже потрібні ваші пошуки на території повіту. Може, вам допомогти?

— Дякую. Дозвіл уже маю. Є й двоє робітників, Болек допоміг знайти. Кілька днів попрацюю з ними в Арсеналі. Ну, а немодлінський замок залишаю історикам.

— Ще одне. Якщо помітите щось підозріле, ну, у зв'язку з вашою роботою, прошу одразу ж мене сповістити.

— Так і не розумію, про що йдеться. Та добре. Буду з вами в контакті. Олесніца не дає мені спокою і вік тих кісток.

— А нам більше, справ не дає спокою… — мовив, прощаючись, поручник.

У поганому настрої залишив Пйотр комендатуру і, опинившись знову на Ниській вулиці, вирушив у напрямку старовинного міського муру. Він так і не вирішив, чи заглянути до Арсеналу, чи відразу ж іти до замку шукати професора і студентку. Зараз найважливішим було переглянути документи інвентаризації млина. Меч і ліхтарі нікуди не втечуть. Жіночий скелет, безсумнівно, в млині опинився випадково, але історія будівлі може мати щось спільне з мечем. Поринувши у роздуми, раптом почув позад себе веселі голоси:

— Це той археолог-детектив, що вчора вдавав із себе сценариста, — пролунало за його плечима.

Він озирнувся і відразу ж опинився серед студентського гурту.

— Бачили млин? — запитали його.

— Про яку сенсацію ви хотіли б зараз почути? — кокетливо кинула руда дівчина. — У нас є дещо в запасі.

— З приємністю послухаю, особливо якщо це стосуватиметься млина.

— Навіть дуже. Можете собі уявити, краків'яни знову зробили відкриття! Два роки тому в костьолі у Грабіні, за кілька кілометрів звідси, було знайдено такий самий одяг, як оце в млині. Таке ж сукно з бордюром.

— Це дуже цікаво. Треба повідомити міліцію.

— Ну, якщо ви так тісно зв'язані з тутешніми властями, — буркнув сьогодні вже поголений студент, — то нічого більше вам не скажемо. Ми теж хочемо мати власні відкриття.

— Прошу тільки одне, — Пйотр зробив добродушну міну, — розкрийте мені ще одну таємницю: де живе та дівчина, що описувала млин, і як її звати?

— Ах так! Вас цікавлять краківські дівчата!

— Не маю територіальних забобонів, просто люблю гарних.

— Поділяю вашу думку. Моніка таки гарна, — визнав поголений.

— Вже дещо знаю. Краків. Моніка. А далі? — Пйотр не відступав.

— Не буду заздрісною й дріб'язковою, — жартівливо мовила руда студентка. — Це Моніка Левандовська, четвертий курс факультету історії Мистецтва Краківського університету. Мешкає зі мною на вулиці Завадського. Ріст метр сімдесят, очі чорні. Постійний закоханий — фотограф-документаліст Тжегож.

— Дякую за цінну інформацію. Де її зараз можна знайти?

— Вже нічого від вас не буду приховувати. Шаленіє в замку. Вона асистентка грізного Лева — професора Зеновича.

— Щире спасибі. Бажаю відкриттів і успіхів.

Вся братія рушила в бік Арсеналу, а Пйотр з думкою про незнайому Моніку повернув до ринку.

Замковий комплекс, оточений парком, закладеним на місці колишнього захисного рову, лежав на невеликому пагорбку у східній частині ринку. Археолог увійшов через дуже стару надбрамну будівлю, з приємністю обдивився столітній восьмигранний ліхтар, покритий згори почорнілою бляхою.

Де шукати Моніку? Замок від заходу сполучався з двором містком, перекинутим через давній рів. Чарівний місток у стилі пізнього барокко, десь із XVIII століття, а на балюстраді кам'яні фігури святих.

Йдучи сюди, не знав, що більше йому хочеться: побачити дівчину а чи чорного меча. Повернув у бік східного замкового крила, яке зв'язувало південну й північну частини відкритим арочним поверхом.

— Гей, тут хтось є?

Ніхто не відгукнувся, однак низьке крило будови не справляло враження пустки. Зайшов досередини й відразу надибав на двійко дівчат у штанях. Щось малювали на паркетних плитах.

— Вітаю Краківський університет! Де можна знайти панну Моніку Левандовську?

— У котрійсь із наріжних веж, але… Краще почекайте, бо, — розуміюче перезирнулись дівчата, — потрапила в кігті професора й когось із місцевого начальства. Лев, тобто професор, сьогодні в страшному настрої. Метає блискавки.

— Хіба що, — додала друга, — ви привезли хороші новини з Варшави, тоді…

— На жаль, дорогі дівчатка, нічого спільного з столицею не маю. І на поганий професорський настрій ні в якому разі не хотів би натрапити. А от Моніку мушу побачити обов'язково.

— Найкраще почекайте в парку. Пришлемо Моніку туди, як тільки звільниться з товариства нашого керівника.

— Гаразд. Спасибі. Тим часом обдивлюся башти замкового муру.

З радістю заглибився в невеликий парк. Та не розлогі дерева вабили його увагу, не винятково старанно дібрані види кущів з усієї Європи. Попрямував до муру, який відгороджував парк від вулиці. Мур зведений з каменю й цегли. Над ним кумедно височіли дві маленькі півкруглі пірамідальні башточки. То був справжній зразок архітектури XVI століття. Очевидно, коли згасла опольська лінія П'ястів, Немодлін перейшов в інші руки, і нові господарі відгородилися цим муром. Князям вистачало рову й добре озброєних загонів. Не міг пригадати Собі імен тих перших німецьких володарів Немодліна, але було то десь близько 1570 року.

Через деякий час набридло роздумувати під замковим муром, і Пйотр пішов до старих стаєнь. Вони мали дві велетенські брами, замкнені півколом кам'яної арки, а понад ними невеликі мансарди з віконцями. Цікаво, скільки літ тому в них мешкали? Чи гарні квітки викохувала донька конюшого?

Раптом у віконці з'явилося дівоче обличчя. Темне волосся спадало на світлу сукню. Зупинився вражений. Дівчина зникла. Видно, і тут працюють студенти. А може, то Моніка? Штовхнув важкі ворота стайні. Праворуч, у півмороці, здіймались круті дерев'яні сходи. Збіг швидко нагору, весело покрикуючи:

— Гоп, гоп, дівчино!

В низенькій, тісній комірчині стояла дівчина з таємничою усмішкою на смаглявому лиці.

— Тихіше. Будь ласка, не так голосно.

— Від когось ховаєтесь?

— Так. Мене тут не повинні знайти.

— Хтось переслідує? Чи ганяються рицарі злого князя?

— Втекла із замку. Шукаю схованки тут, у комірчині. конюшого, — підхопила його тон, — грізний Лев загрожує моєму життю.

— Врятую тебе від будь-якої небезпеки. Звірся на мою мужність й силу зброї, таємнича дівчино.

— Спасибі тобі, шляхетний пане, — зробила милий кніксен, — але ніщо мене не порятує від гострих його пазурів.

— Не бійся. Здобуду чорний меч, і від нього загине жорстокий лев.

— Рицарю любий, ти можеш втішити мою печаль?

— Чим? О, панно серця мого!

— Сигаретою, — простогнала вона.

— Моніко, — розвів руки в розпачі, — вибач, але з самої колиски палю люльку.

— У вас нема сигарет, але ви знаєте моє ім'я! Звідки? — спитала поважним тоном.

— Бо саме такою має бути Моніка, про яку мрію з учорашнього дня.

— Давайте серйозно. Хто ви?

— Мандрівний рицар-мрійник, археолог.

— Мала б здогадатися відразу. Люлька й окуляри. Вчора ви були в Туловіцькому млині, правда ж? Мене попередили про вас.

— Я цього й сподівався. Очевидно, ваш закоханий фотограф Гжегож?

— Може, й він. Але, власне, що вам треба?

Пйотр всівся в невеликій віконній ніші і, набиваючи люльку, дивився на Моніку. Зовсім не пасувала своєю високою, стрункою постаттю до низької комірчини. «Для неї б — замкові покої», — чомусь подумав, черкнувши сірником.

— Прикро, що не можу пригостити вас сигаретою. З завтрашнього дня буду завжди носити з собою. Про що це я хотів вас попрохати? Ага, про дві речі, ні, три. А саме: дозвольте проглянути інвентаризаційний опис водяного млина, по-друге, зробіть мені протекцію до вашого Лева і, по-третє, найважливіше, — давайте ввечері зустрінемось.

— Хороші бажання. Опис млина — навіщо? Професор — для чого? Вечір — виключено! — підсумувала коротко.

— Незважаючи на такий поворот справи, не одійду від вас сьогодні. Буду супроводжувати, мов тінь, повторюючи два перших прохання, аж поки настане вечір. Може, спустимося до парку? Тут холодно й похмуро.

— Я втекла від професора. Мушу ховатися.

— Тут Лев може знайти, це район його полювання. Пропоную кращий сховок.

— Де?

Подивився на годинник:

— О пій порі єдиним місцем, де нас ніхто не знайде, може бути ресторан.

— Задум непоганий. Я голодна. Але…

— Без «але». Мені потрібно пояснити вам свої перші два прохання. Поза тим, тут ви в районі впливу закоханого Гжегожа.

— Гаразд, — нарешті погодилася без зайвих церемоній, але, йдучи парком, уважно позирала довкола себе.

— Який вигляд має цей грізний Лев — Зенович? Може, я його побачу й не пізнаю, і він перший нагряне на нас.

— Складається з величезної настовбурченої гриви й голосу.

— Як? І нічого більше?

— Ні, решта непримітна. Завжди видно тільки гриву чуприни і чути відголос грому.

— Відчуваю, що чекає на мене важка перепалка з ним. За дівчину і зброю.

— Раджу вам відразу відмовитися і від першого, і від другого.

— О, ні. Це двоє надто цінних відкриттів.

Вдала, що н» е почула, вдивляючись у паркову зелень.

— Ну от, ми вже минули небезпечну зону. В цю пору дня він не виходить за межі замку й парку.

— А це зникнення не збере хмар над вашою головою?

— Я планувала відвідати місцевий архів. Знаю добре німецьку, а там, здається, немало цінних документів, що стосуються замку, до яких ще ніхто по-справжньому не добирався. Хочу розв'язати одну проблему, самі лише мури не дадуть мені відповіді.

— Всі ми тут заплуталися в проблемах, котрі хочем якось розв'язати.

— Млин вас розчарує. Для археолога то надто молода споруда.

— Очевидно. Але меч і ліхтарі?

— Мабуть, вже після війни хтось підкинув. Здалеку пахнуть середньовіччям.

— На мою думку, вони з тутешніх місць. Ніхто б цього не привозив сюди з собою, швидше всього, десь тут викопав. Водяні млини споруджувано часто на рештках інших будівель. Я помітив між підмурками підвалів і склепінням стель ознаки чотирьох різних століть.

Розмовляючи, наблизилися до ресторану на ринку.

— Добре, що вас зустрів. — Перед Пйотром несподівано виросла постать поручника Пшибили. — Маленькі міста мають свої непогані переваги. — Вираз його обличчя не віщував нічого доброго. На запитливий погляд археолога відповів: — Є новини з Олесніци. Для мене фатальні: скелетові шістсот років! Ви мали рацію!

5

— Я, звичайно, радий, що вас це так сильно цікавить, — загуркотів він гучним голосом, хитаючи в такт срібною гривою, — але почуваю себе особисто відповідальним! Сам мушу дослідити. Не вважайте це за професійну амбіцію, — застеріг удавано. — Ні, ні, просто повинен впевнитися сам, перш ніж оддати в зуби іншим дослідникам, — нервово дріботів по кімнаті. — Ви, може, й матимете зовсім іншу думку, будь ласка. Але — після мене! Всі оцінки робіть після мене!

Пйотр силкувався стримати усмішку, слухаючи це. З першого ж моменту професор Зенович дратував його, але дуже швидко археолог змінив свою думку про нього, вивчаючи низеньку, метушливу постать шістдесятилітнього відомого науковця, котрий — ще хвилина — і почне, як мале дитя, тупати ногами й кричати! «Не дам, не дам, я сам, я сам пограюся мечиком!» Прізвисько Лев дуже пасувало до нього. Був грізний, дратівливий і причіпливий, водночас смішний, проте добре знав свої слабості й характер.

— Що, ви розгубилися? А на що ви розраховували? Може, на мою радість від того, що магістр Михальський захоче ласкаво допомогти запроторити до якоїсь епохи той шматок заліза? — кидав щораз істеричніше, кружляючи по залі, наче справді лев у клітці.

Потім втомлено упав в єдине тут крісло й замовк.

Моніка, що стояла досі скромно під вікном, подивилася багатозначно на Пйотра. Він розгадав той погляд. Володаря поминув перший напад люті. Наступна фаза, згідно розповідей дівчини, мала бути лагідною.

— Ви вчилися у Вроцлаві?

— У Вроцлаві, пане професор.

— Їздили по світу? — питав далі з лагідною цікавістю.

— Дві експедиції до Єгипту з професором Михаловським.

— Заздрю вам. Знаю тільки Європу. Трохи Азію, Китай, — скромно скаржився він.

Моніка знову підморгнула Пйотрові.

Фаза третя: подорожі. Зенович більшу частину життя мандрував по світу. Написав працю про китайське та індійське мистецтво, багато інших праць. їх перекладено на кілька мов. Людина величезного наукового доробку, глибоких знань і досвіду, — хвилинами він ставав несміливим і скромним, щоб відразу ж за цим впасти в безапеляційність.

— Що ваша милість робить завтра? — раптом вигукнув він.

— Мабуть, буду…

— Завтра будете бавитися чорним мечем, — несподівано заявив. — Моніко, це ключі від музейної зали. — Він різко підвівся, вручив Моніці великі ключі, кивнув Пйотрові й вибіг.

— Як ти з ним витримуєш? — Пйотр був ошелешений Левом.

— А так, як зараз. Нічого не кажу або тікаю, як учора. Перечекаю шторм і вертаю в момент, коли випогодиться.

— Бідненька. Спасибі за побачення з Левом. Кінець був дивним. Охоче оглянув би зараз меча. Це можливо?

— На жаль, мусиш зачекати. Він сьогодні тут весь час крутиться. І я певна, що має запасні ключі. А завтра поїде до Ополя.

— Що будеш робити зараз, Моніко?

— Знову — в архів. Зробила багато цікавих записів. Покажу тобі, мені потрібна твоя порада,

— Я до твоїх послуг. А тепер подивлюсь, що там роблять мої в Арсеналі, і вільний. Може, разом пообідаємо? Там, де вчора, гаразд?

— Гаразд. Захоплю свої нотатки, маю дуже цікаве питання…

— Поговоримо в спокійній обстановці. Проведу тебе до ринку.

Виходячи із замку через одну з баштових сходових кліток, наткнулися на фотографа. Гжегож метнув на них не дуже люб'язний погляд, холодно вклонився Пйотрові, а минаючи Моніку, просичав: «Нерозлучна парочка!»

Здвигнула плечима й узяла Пйотра під руку.

— Бачу, що Гжегож викличе мене тепер на поєдинок.

— Було б вельми потішно. Забезпечу вас зброєю.

Ще ніколи жодна дівчина не подобалася Пйотрові так сильно, і це він відчув з першого погляду. Знав, що то не лише її врода справляє таке враження, а й манера поводитися, говорити, навіть оті нотатки стосовно млина, — все імпонувало йому. По очах Моніки бачив, що й вона симпатизує йому. І це було так добре! Розсталися на ринку.

А в Арсеналі робота була в розпалі. Група студентів-мистецтвознавців явно не мала чим зайнятись, тож забавлялися вони анекдотами та кепкували один з одного. А в Марціняка та Кегеля праця солідна: старанно наносили на аркуші розміри цегли підвалів та підмурків. Пйотр встиг уже побіжно визначити шістнадцять порід матеріалу, що з нього вибудовано Арсенал. На перших порах використовувалася цегла значно старіша, ніж сама споруда. З якоїсь розібраної будівлі? Чому? Що було знищено?

— Пане магістр, може б, піти випити пивця? Холодно в цих підземеллях, та й побалакати треба, — запропонував Марціняк.

— Слушно, Юзеку, кажеш, — підтримав Кегель. — Ще два дні, і роботі — fertig

[1]

, — старанно витирав руки.

— Що ж, ходім, — Пйотрові теж схотілося пива.

Кіоск стояв недалеко від Арсеналу.

Потягували гіркуватий напій просто з пляшок. Небалакучий звичайно Кегель сьогодні розговорився.

— Здається, в замку зібрано багато цікавих речей. Ви бачили? Якийсь меч з млина, кажуть, ще королів польських пам'ятає, старий.

— Еге, з часів заснування Немодліна, з XII століття, — пояснив Пйотр, — але якщо це вас так цікавить, то є ще й дуже старі костьольні ліхтарі.

— Дуже цікаво, — погодився Кегель, — а ви вже знаєте, що з тією п'ястю з Олесніци? Там теж був старовинний перстень, правда? Може, знайшли? Хто б то міг зробити? — запитав.

— А може, це ви? — розсміявся Пйотр, дивлячись на Кегеля і Марціняка. — Ну, — додав серйозним тоном, — незабаром усе буде відомо. Міліція цим займається, і вже багато що знає…

— Ще довго ми тут пробудемо? — перебив їх Марціняк, що досі мовчав, і уважно поглянув на Пйотра.

— Кілька днів. А потім Вроцлавське воєводство. Влень, Болькув і Львувек Шльонський.

— Може, буде щось цікавіше од цих цеглин? — зацікавився Кегель. — Вже хочу копати.

— Може. На те й розраховую. На щось старовинне і справді польське.

— О, пане магістр, — пожвавішав раптом Марціняк, побачивши жінку, що наближалася до них, — йде моя сестра. Сьогодні приїхала. Зараз познайомлю вас.

Пйотр з цікавістю стежив за енергійною ходою невисокої білявки.

— Марціняківна, — сміливо простягла маленьку, пухку руку Пйотрові, показуючи ямочки на щоках. — Рада, що ви дозволили приїхати до брата. Хотіла б трохи з вами поїздити, якщо не буду заважати.

— Та ні, — відказав, — я чув, ви в педагогічному і щось там задали вам на канікули? Ваш брат згадував про це, але він такий небалакучий, що й досі як слід не знаю, що ви хочете робити, — з приємністю дивився на гарне личко, блакитні веселі очі й кирпатий носик. Вона була повною протилежністю смаглявій, чорноволосій Моніці.

— Задали нам на канікули кілька тем для опрацювання. На вибір. Я мала писати про наше місто, але як брат пішов до вас працювати, то подумала, що краще було б взяти іншу тему, — про польські пам'ятки старовини на Шльонську. Сама, однак, не справлюся, часом вас турбуватиму, гаразд? З усього факультету ніхто такої теми не взяв. Тяжка. Це мені лише так пощастило.

Пйотр приязно всміхався. Гарний вигляд мала ця майбутня вчителька. Не в приклад похмурому братові.

— Охоче допоможу вам. Але де ви будете жити? — поцікавився співчутливо.

— У мене тут подруга. Ночуватиму в неї. Всюди дам собі раду. Будь ласка, не турбуйтесь. Часом тільки трохи потурбую вас і попрошу поправити те, що напишу.

— Чудово. А поки що огляньте в Немодліні дещо. Замок тут хороший, і Арсенал вартий уваги.

Пйотр обговорив ще подальший план робіт із своєю групою, яка несподівано поповнилася такою гарною дівчиною. Попрощався і, йдучи Ниською, подумав, чи не заглянути до комендатури й не поговорити з Пшибилою. Вчорашня лють поручника, викликана результатами аналізу, повинна минути. Сам не спав до півночі, пригнічений думкою про безповоротну втрату персня. Зараз на дев'яносто процентів був певен, що то якась вельможна особа, яка, незважаючи на епідемію, що шаленіла в ті роки, наказала поховати себе окремо. Обручка з пальця була головною деталлю для правильного визначення віку й родового походження. Без неї все перетворювалося в туманне припущення.

Зиркнув на годинник. До обіду ще залишалося якраз стільки часу, щоб завчасно зайняти місце в ресторані й переглянути нотатки, зроблені вчора за інвентаризаційним описом Моніки. На жаль, млин той аж ніяк не «пояснював» походження меча. Пйотр знав з досвіду, що в копіткій археологічній праці не можна поминути жодної цятки, найдрібнішого факту. Треба використати всі доступні джерела інформації. Скрупульозна Моніка зібрала немало матеріалів, перш ніж приступити до інвентаризації млина. Під кінець визначила навіть глибину підмурку. З усіх даних виходило, що весь вміст тайника підкинуто після війни. Ким? Може, недопалок німецької сигарети стане ключем до розгадки?

Моніка, що саме ввійшла до зали ресторану, вивела його з роздумів.

— Я страшенно голодна. Добряче напрацювалася. Весь архів міський перерила, багато цікавинок знайшлося, — говорила швидко, не без гордощів показуючи розпухлу од паперів картонну теку. — Два документи позичили мені до ранку. В мене в сумці хороший німецький словник, без нього я ніяк би не дала ради з деякими зворотами. Зараз тобі все розповім та покажу, що знайшла. Але спочатку треба поїсти!

— Вже замовляю грандіозний обід і обов'язкові пиріжки з сиром на десерт, — Пйотр підкликав офіціантку.

Їли, мовчки обмінюючись поглядами й усмішками.

— Все почалося в Кракові, як прочитала одну німецьку історичну повість, — почала Моніка, — з докладним описом немодлінського замку. Одна з романтичних сцен розігрувалася на галереї, сполученій із замковою каплицею. Запав у пам'ять опис того місця, його чарівність. Опис дуже реалістичний і докладний як на твір, сфантазований автором. Так писати можна, тільки добре знаючи будівлю. По приїзді сюди я шукала слідів тієї галереї. Зникли. Пропали безслідно. Я почала копатися в документах про замок, його володарів, про перебудови, що там робилися. І, уяви собі, — вона зробила паузу, щоб передихнути, — знайшла колишні галереї!

Щоки в неї пашіли, коли витягала нотатки.

— Ти ж бачив східне крило, так? — Вона помітила зацікавлення у Пйотрових очах. — Але все од початку. Замок двічі перебудовували у стилі ренесансу; Каплиця з'явилася 1610 року. Року 1740-го перебудовано фасад цього крила і замуровано арки, замінено чимало інших елементів. Виконував ці роботи зразковий будівничий Стегліх. Протягом 1869–1873 років виписаний з Дрездена Карл Піпер перебудував цілком кімнати зсередини й замурував галереї. Тоді ж переробили всі дверні отвори й поставили нові каміни. З того часу замок перетворився в таємничий лабіринт. Я мушу знайти шлях до нього,

— А сама досі ти не натрапляла на сліди замуровань?

— Ні. Тепер, після знахідки в млині, обстукую в замку всі стіни. Признатися, не зробила цього в Туловіцах. Не спало на думку, що треба простукати стіни млина.

— Ти затіяла цікаву справу, Моніко. Завжди всі перебудови старих замків виникають не тільки з нової моди чи з потреб дотримання стилю певної епохи, а й часто ще з бажання приховати дещо в будові.

— … або принагідно для того, щоб заховати невигідні комусь речі, навіть щоб сховати людей, — розхвилювалася Моніка.

— Так трапляється дуже часто. Немодлін пережив багато воєн, кілька пожеж.

— Деякі події я занотувала: в 1428 році — пожежа в місті та в частині замку під час наїзду гуситів; величезні пожежі й руйнування в період тридцятилітньої війни, і так далі,

— Даси почитати ті нотатки, добре? А що то ти за документи принесла?

— Про володарів Немодліна. Місто разом із замком та околицями з 1572 року належало родині Пюклерів, а з 1779-го — родині Прахма…

— Досить, моя дорога. Щось нема охоти слухати про ті німецькі родини.

— Я й забула, що тебе найбільше цікавить історія до XIII століття. Це й так дивний відступ від засад справжньої археології, котра погрузла в доісторичних часах.

— Так, п'ястівські шльонські князі затягли мене в часи новітні, та ще одна легенда… Але про це розповім тобі завтра, як побачу меч. Сьогодні займемося лише пошуками твоїх галерей.

— Може, це й нереально, але я мрію їх знайти. Прикро, що досі не натрапила на старі плани замку. Не може бути, щоб їх не було.

— І, мабуть, не один. Німці були надто скрупульозні, щоб цього не робити. Плани або знищені, або сховані. З того, що ти мені розказала, виходить, — є два місця, звідки слід почати шукання галерей.

— Які? — запитала зацікавлено.

— Замкова каплиця і… — на хвильку замисливсь, — ті замуровані двері та нові каміни. Особливо каміни.

— Мою уяву вони теж найбільше розпалюють, — зізналася Моніка.

— Від них і треба починати. Простукування мало. Деякі треба розібрати.

— Боюся, що Лев опиратиметься. Не вірить він у мої уявні галереї, каже, що то романтична омана.

— Може, вдасться переконати його. Щоправда, не знаю, як саме. Завтра дивитимусь на замок іншими очима. Досі я бачив у ньому тільки тебе…

Плануючи свою «галерейну кампанію», вони вийшли з ресторану й звернули у бік вулиці Завадського. Моніка хотіла залишити на квартирі теку з паперами й показати Пйотрові фотографії замку. Застали там не тільки руду дівчину, що квартирувала разом з Монікою, а й усе товариство, знайоме вже археологові. Настрій панував веселий. Варшавська група скінчила опис кам'яних будинків на ринку та нудного Арсеналу. Вирішили відзначити цей момент кількома пляшками вина. Новоприбульців вітали з піднесенням.

— Нема для вас нових сенсацій. Може, тепер ви самі щось відкрили?

— З речей мертвих — нічого. З живих — колосальне відкриття! — Мовлячи це, археолог багатозначно поглянув на Моніку.

Пролунало дружнє схвалення.

— Професор показав вам меча? — поцікавилась руда.

— Ласкаво дозволив торкнутися його завтра.

— Заздримо вам. Вип'ємо за правильність вашої завтрашньої оцінки. Скільки сотень літ пролежав той меч?

Випили одним духом. Вино було поганеньке, з дешевих.

— Цікаво, що пили жителі цього граду? — замріялась руда дівчина. — Вперше згадується Немодлін як село… — і враз урвала.

— …1224 року, а міське право надав йому перед початком 1283 року князь Болько І Опольський, — розв'язно докінчив за неї знову не голений студент.

— Що ще пам'ятає твій енциклопедичний розум?

— Запроваджено кастелянство в другій половині XIII століття. У роках 1313–1460 — столиця Немодлінського князівства. На сьогодні досить? — спитав, розливаючи нову пляшку.

Дальші розмови швидко втратили історичний характер. В усякому разі, Пйотр таки не відривався від сучасності, не зводячи захопленого погляду з Моніки. Вона показувала йому знімки холодних замкових покоїв, але перспектива найближчих днів не видавалася такою зимною.

Пізно ввечері повернувся до готелю. Проводжали його всією компанією. Почував себе чудово, був веселий, помолоділий, — пригадались студентські роки. Моніка попрощалася з ним теплим поглядом.

Адміністратор, подаючи ключа, вручив йому й запечатаного конверта. Здивувався й негайно розірвав.

«Шукав Вас після обіду. Прошу не виїздити з Немодліна. Маю дуже важливі відомості. Поїхав до Ополя поговорити з Болеком Б. Повернуся завтра.

Поручник Пшибила».

6

На простому світлому столі лежав чорний шмат вищербленого заліза. Чорний меч з тайника у млині. Не забруднений ні землею, ні іржею. Важкий, примітивний, проте форма…

— Моніко, в тебе не знайдеться чистий аркуш?

Меч, покладений на білу площину паперу, виразно показав свої зіпсовані місця й рани. Пйотр, схилившись над ним, акуратно домальовував щербини. Вищерблений» у боях?

В яких умовах пролежав стільки часу? Волога протягом багатьох років в'їдалася в нього. Але ж форма… Просте коротке руків'я. Кілька років тому він багато часу віддав вивченню єдиного на ту пору, знайденого в Польщі, меча римського легіонера.

— Пйотре, він не нагадує тобі часом меча, знайденого кілька років тому?

— Власне над цим я й роздумую. Я займався тією^ знахідкою. І доводив у кількох статтях, що викопаний під Калішем меч римського легіонера зовсім не означає, що до нас доходили воїни з імперії Цезарів. Римська епоха тривала від першого до четвертого століття нашої ери, і з того періоду викопано, як знаєш, чимало римських монет, оздоб та інших предметів італійського походження. Торгівля. За янтар і шкуру купці вимінювали дорогоцінності. Могли й меча привезти. Ну, та тобі добре відомі торговельні справи наших пращурів.

— А він схожий на того?

— Трохи. Дивно, з першої ж хвилини я перебуваю під враженням, що його зроблено за зразком того, але… десь н іншому місці. — І він замислився. — Знаєш, щось запахло мені Скандінавією. У першому столітті праслов'яни захищалися від набігів готів, а пізніше — гепідів. Довго вони тут не затрималися, але й досі тривають суперечки, до яких місць вони дійшли.

— Деякі вчені твердять, — підхопила Моніка, — що дісталися до Чехії, інші, — що обминули ці землі й дійшли до Чорного моря.

— Він дуже схожий на готську зброю. Може, того й мовчав Лев? З серйозними оцінками квапиться не можна. Обов'язково потрібний рентген. Плівка багато що виявить. Візьмете її до Кракова?

— Мабуть. Ти хотів би його мати у Вроцлаві?

— Хотів би, разом з тобою, — сказав, обійнявши Мотку.

Двері музейної кімнати з шумом розчинилися.

— Добрий день. Напевно, перешкодив? — влетів Гжегож з апаратом і штативом. — Професор розпорядився зробити докладні знімки меча.

— І саме зараз?

— Зараз саме маю час. Моя скромна особа, сподіваюсь, не перешкодить вашим науковим бесідам? — він сердито зиркнув на зашарілу Моніку й заходився розставляти триніг.

— Ходімо оглянемо замкову каплицю, — холодно мовив Пйотр, — панові фотографу буде краще залишитись самому…

Минали одну за одною порожні холодні кімнати, простуючи до каплиці. Раптом в одній із зал Пйотра зацікавив камін. Був великий і на диво асиметрично поставлений. Аж ніяк не міг бути декоративною окрасою зали. Навіть навпаки — справляв негарне враження в тому місці, де його звели. Без сумніву, щось прикривав собою, замуровано ним нішу або вхід. Великі кам'яні плити, неакуратно дібрані, могли свідчити, що споруджувано камін поспіхом, без плану, з матеріалу, який був під рукою, — аби тільки швидше. Не належав ні до якого стилю.

Пйотр нагнувся до великої печі, щоб заглянути аж у димохід. Димохід закритий!

— Звичайний недіючий камін-ширма.

— А мені здавалося, що я докладно вивчила всі печі й каміни у замку! Один таки вислизнув з моєї уваги. Проходила байдуже повз нього стільки разів! Тебе першого він зацікавив.

— Поглянь добре, Моніко, він просто вражає на цьому місці! Обов'язково його треба розібрати!

— Для тебе так просто: розібрати. Але професор цього не любить. Та й спробуй дістати згоду реставраторів.

— Тоді як ти собі мислиш відкриття галерей? Ти казала, що їх замуровано, так? То й цілком логічним буде розмурувати їх. Або щось треба розбити, розкувати, розібрати. Інших можливостей я не бачу. Цей камін не являє собою ніякої архітектурної цінності. Найлегше буде саме з нього почати.

— Але Лев…

— Ходімо звідси. Завтра про це подумаємо. Сьогодні мій день. Без левів. Зате з мечем і з орлами.

— Тоді давай спустимось у парк. Там розкажеш мені свою легенду. Я вже стільки часу чекаю.

— Нарешті буду сам на сам з дівчиною. Зможу в парку розповісти про свої плани і мрії, дивлячись їй у вічі!

Були вони вже на замковому подвір'ї, коли Пйотр запитав, чи є десь тут телефон. Моніка здивовано глянула на археолога.

— Незабаром маю подзвонити. Чекаю на приїзд одної особи з Ополя. Не роби такої міни, то не дівчина, а офіцер розшуку. Розв'язує загадку млина. Поглянь, якого листа я застав учора ввечері в готелі.

З подивом прочитала.

— Нічого не розумію! Навіщо ти їм? Що то за відомості?

— Поняття не маю. Від самого ранку переживаю, думаючи про це. Незабаром довідаємось. А поки що сядьмо десь зручно, запали сигарету й послухай про мої мрії.

Вони знайшли гарне місце — кам'яну лаву під величезним в'язом.

— Не дуже знаю, з чого почати, — запнувся на мить. — Хіба з того, що задля старої легенди я зрадив трохи археологію. Тобто порушив черговість. Як відомо, ми відтворюємо історію не з писаних документів та хронік, а з урятованих матеріальних речей. Ми творимо легенди й оживлюємо вимерлі суспільства на підставі пам'яток старовини там, де не вціліло слово, де часто й письма не було. Міг би тобі довго й не без гордощів розповідати, як далеко сягнула сучасна наука завдяки археології. Але не про це йдеться. Я, той, хто повинен дописувати оповідь до знайдених речей, тобто творити легенду, сам натрапив на легенду з XII століття. Ось уже два роки вона тривожить мою уяву, кличе на пошуки, вона — мета праці на найближчі місяці, а може, й роки. Я почав писати докторську дисертацію про польське походження і характер цих земель. Хочу довести це не словами, а викопаними реліктами саме такого походження. Ну от, загальний вступ і закінчено. Зараз, мила дівчино, запалю люльку й перейду до суті справи.

За останні кілька літ, — вів далі по хвилі, — через мої руки пройшли всі документи, матеріали розкопок і ряд археологічних знахідок на території Вроцлавського та Опольського воєводств. Найбільш цінним для нас мотивом, що найчастіше повторюється, був простий і строгий малюнком п'ястівський орел. Різних форм і варіантів набирали прадавні орли. Ти сама бачила, скільки кам'яних фронтонів замків, костьолів і фортець оздоблено їхнім кривим дзьобом. Горді п'ястівські орли розгортають крила на гербових щитах Олесніци і Немодліна. їх було куто з металу, різьблено з дерева, вирубувано з каменю. Але завжди, зверни на це увагу, малюнок був грубий, а чеканка випукла. Отож, моя мила, вимарив я собі орла іншого, досі не знайденого ніде, взятого мною з прадавньої легенди. Орел, що примушував до покори ворогів, жорстокий знак влади П'ястовичів. Я натрапив на легенду про Болеслава І Суворого, який, цілком можливо, наказав серед замкової кімнати вибити глибоко в камені ширококрилого орла. Підкорений ворог мав слухняно впасти на коліна й голими коліньми протягом п'яти днів і ночей стояти на твердих кам'яних крилах птаха. Переможений князем, він стояв, а кров капала з його колін на польський національний символ. Благав легкої смерті. Взагалі стинання голови в ті страхітні часи вважалось делікатною смертю. Честі колінопреклоніння перед стратою удостоювались тільки вожді покорених противників.

— Цікава легенда! Де б це могло відбуватися?

— Легенда то цікава, тільки не каже, в якому із Болеславових замків це діялось. Було їх у нього сім. Про трьох із них нічого не знаємо.

— Чи збереглась десь та плита?

— Вже й ти піддалась фантазуванню? — щиро розсміявся він. — Я два роки вже хворію на «орлину» манію. То сняться мені плити з орлами заглибленими, то з випуклими. Але скажу серйозно. Я вірю, глибоко вірю, що рано чи пізно буде знайдено кам'яну плиту з глибоким орлом. Схоже, що їх було кілька. Може, у кожному князівському замку?

— Як я знаю, дуже мало відомо про панування Болеслава І Суворого, — вона набрала поважного вигляду. — Відтепер збиратиму матеріали для тебе, звичайно, як ти погодишся.

— Дуже радий буду твоєму ентузіазму і прихильному ставленню до моїх планів. Нинішня моя, ніби хаотична, подорож насправді давно докладно продумана. Кинувся як пес на кістки в Олесніці і на сховок у млині, бо, крім орлів, цікавить мене все, що стосується давнього польського походження цих земель.

— Загорівся цікавістю до меча, як то часто буває з чоловіками, а ліхтарів не зволив оглянути. Уяви собі, то найстаріші польські костьольні атрибути, досі знайдені в цих краях.

— І справді — забув. Зараз негайно ж до замку, добре? Чи, може, після обіду? Бо ще й подзвонити треба, непокоїть мене поручник. Ходімо.

Замкові кімнати, перетворені на звичайну контору, — тут була адміністрація музею, — мали вигляд чудернацький. Телефон стояв у глибокій віконній ніші. Пйотр, чекаючи зв'язку з міліцією, сперся плечима на мур, який пам'ятав ще п'ястівські часи, коли з усними відомостями слано гінців. Скільки їх гинуло, не діставшись до адресата? Скільки політичних інтриг затіяно, програно або виграно битв лише через відсутність швидкого зв'язку? Нині все стало так просто, зв'язок діє швидко, але замість того, щоб із приємністю вдовольнятися цим, кидаємось у минувшину, порпаємося у землі, щоб взнати долю тих послів чи гінців і відкрити загиблі вісті. Розмірковування його перервав голос у трубці:

— Повітова комендатура міліції.

— Добрий день, це Михальський. Не скажете, поручник Пшибила повернувся з Ополя?

— Так, він уже в місті. За півгодини буде на роботі.

— Спасибі. Передайте, що я незабаром прийду.

Повернувшись у двір, Пйотр сказав Моніці, яка там очікувала:

— Пропоную на сьогодні такий план: через годину стрічаємось за обідом. За цей час. я зайду в Арсенал і розшукаю Пшибилу, він вже повернувся. Після обіду прийдемо ще раз до замку перемалювати й описати ліхтарі. А на вечір пропоную романтичну прогулянку, згода?

План було прийнято, дівчина пішла замкнути музейну залу, де Гжегож мав досить часу на фотографування меча з усіх боків.

Коли археолог зайшов до комендатури, поручник Пшибила вже його чекав.

— Що за інтригуючі листи ви пишете мені?

— Справа надзвичайно важлива. І для вас, і для нас. В Ополі я стрічався з Болеком Бончковським і розмовляв про це. Незабаром ви впевнитеся, що я маю рацію.

Справа з млином поволі вияснюється, але зараз не це головне. Маю для вас новини. Львувек Шльонський!

— Виїду туди лише через кілька тижнів, — холодно зауважив Пйотр.

— Прошу змінити рішення. Нам треба, щоб виїхали ви негайно. Вранці дам вам машину…

— В чому річ? Не розумію.

— Поясню дуже коротко. У Львувеку почали копати котлован для фундаменту нового кінотеатру. На глибині двох метрів натрапили на кам'яні плити, що утворюють ніби підлогу, паркет чи як там назвати…

— Невірогідно! — Пйотр нервово гриз люльку. — І що далі?

— Далі то вже ваша справа. Хіба вас це не цікавить? Погляд археолога сказав усе.

— Випадково, зовсім випадково про це дізнався в Олесніці Болек, але оскільки з тим відкриттям пов'язані деякі цікаві для нас деталі, то ми й мусили поговорити, порадитися, перш ніж вам сьогодні сповістити про це.

— Хоч би там більше не копали! — затурбувався Пйотр.

— Ну, пане магістр, — заспокоїв його поручник, — Бончковський так захопився археологією, що надіслав кілька телефонограм місцевим властям. Так що, приїхавши, ви вже, мабуть, застанете там варту!

— Мої особисті справи дуже втратять від цього термінового виїзду.

— Дівчина? — здогадуючись, спитав поручник.

— Дівчина. Не маю охоти розлучатися з нею зараз, але… — замислився він, — кам'яні плити — це аргумент надто важливий. Боюсь навіть спитати вас, чи на них не виявлено написів або різьби?

— От вже цього не знаю. Зателефонуйте від нас до Львувека, у тамтешню комендатуру, спитайте й заодно сповістіть про прибуття. Своїх робітників заберете?

— Звичайно. Щасливо закінчують працю в Арсеналі. Це ви добре порадили — зателефонувати. Спитаю принагідно і про можливість влаштування з житлом. А як умовимось надалі?

— Ввечері повідомлю вас про час від'їзду.

Черговий міліціонер замовив Львувек. Зв'язку довго не було. Час обіду давно минув. Коли нарешті дочекався розмови, чутність була нікудишня, тож вийшов з комендатури, знаючи не більше, ніж із розмови з Пшибилою.

В готелі застав записку від Моніки:

«Сподіваюсь, що до дев'ятої вечора визволишся з рук міліції. Чекатиму коло статуї святого Флоріана. Моніка».

У швидкому темпі залагодив усі немодлінські справи, безперервно думаючи про Моніку та непередбачену розлуку.

Зайшов передусім у номер до робітників. Добре, що застав Марціняка. Попередив, що о шостій ранку підйом і виїзд.

Перед дев'ятою пішов на ринок, де стояла кам'яна, стилю барокко, статуя святого Флоріана. Чекав до десятої, смутно вдивляючись у зоряне небо. Моніка не прийшла. У пригніченому настрої вертався до готелю, як зустрів поручника:

— Заїду за вами о сьомій ранку. Що сталося? Якась невдача?

— Святий Флоріан не приніс мені щастя. Не прийшла.

— Який Флоріан? — спитав Пшибила.

— Той, стилю барокко, на ринку.

— Напевне, чекала на містку, — засміявся поручник, — там теж є статуя цього святого.

7

Весь шлях через Нису, Валбжих аж до Єленьої Гури проїхав Пйотр у похмурому настрої. Добряк Пшибила спочатку пробував розважати його розмовою, але, не бачачи результату, перестав. Гарні й цікаві місця, що їх минала міліцейська «Варшава», не цікавили його зовсім. Думками він був весь час у Немодліні. Вже аж після прощального обіду в Єленій Гурі трохи пожвавішав. Поручник тут зупинився з машиною, а Пйотр з Кегелем і Марціняком мали пересідати на автобус. До його відходу ще було трохи часу, і Пшибила запросив Пйотра на каву до маленької кондитерської.

— Бачу, що настрій кращий по обіді, пане магістр. Хочу перед прощанням звернути на дещо вашу увагу. В машині я не міг про це говорити. У Львувеку Шльонськім ваше перебування буде широко обговорюватись, — це характерно для маленьких містечок. Болек мені розповідав про ваші пошуки найстаріших польських реліктів. Зараз нам дуже на руку праця археологів та істориків у наших краях, бо у зв'язку з нею спостерігаємо ряд цікавих явищ. Зникнення персня лише одне з них у тій справі, яку розслідуємо. Тепер чекаємо пригод у Немодліні. Будь-якої миті можуть трапитись. Розповідаю, може, нескладно, але дуже прошу вас дивитися не тільки на камінь, а й на людей. Особливо на людей, які будуть вам допомагати чи з якими розмовлятимете про свою роботу. Запишіть номери моїх телефонів в Немодліні й Ополі. Номер телефону Болека в Олесніці маєте? Забираю ваш час, але нерідко й дрібниці наводять на слід.

— Чимдалі туманніш стає, поручнику. Добре, дивитимусь відсьогодні на людей з підозрою, тільки ж у чому їх підозрювати? Вже скільки років минуло після закінчення війни! Я якось говорив про це з Болеком, казав йому, що не вірю в існування цих кримінально-політичних афер. Повторюю, що справжні сенсації приносить нам історія. Сучасність — банальна.

— Маю чималі шанси незабаром переконати вас, що все складається інакше. — Пшибила глянув на годинник. — Скоро автобус. Ходімо.

Попрощалися дуже сердечно. Пйотр, незважаючи на скептичне ставлення до слідчих справ, був глибоко вдячний обом офіцерам за Львувек. Туманними були їхні підозри, слідство у справі тих знахідок трохи надумане, давно вже пора його припинити. Зацікавили його невідомі випадки, що пов'язувалися з останніми знахідками; відчував, що йдеться, про щось серйозне, — загальні фрази поручника Пшибили нічого не прояснювали. Тепер ця нова вказівка стежити за людьми! Навіщо?

Після зручної міліцейської «Варшави» неприємно було їхати в гуркітливому автобусі, який до того ж немилосердно трясло. Зупинка у Влені. Вийшли трохи розім'ятися, покурити.

— Колись я тут бував, — Марціняк з цікавістю роздивлявся довкола, — навіть на руїнах замку. Мабуть, дуже старі?

— Таж певно, — пожвавішав Пйотр. — Це був польський кастелянський замок. Вперше згаданий, здається, в 1155 році! Та, якщо це вас трохи цікавить, зверніть увагу, де його збудовано! На високому базальтовому узгір'ї над Бобром. Це один з найстаріших наскельних замків. Головна споруда замку — кругла башта. Довкруг її зосереджені малі будівлі.

— Такий замок на скелі, певно, легше було обороняти?

— Ну, звичайно. Доступ до фортеці був дуже важкий, можливість оборони неабияка, а видимість навколишньої території відмінна.

— Ці п'ястівські князі мали голови на плечах, знали, як будувати, — визнав Кегель, дуже зацікавлений історичною довідкою. — Може, ви знаєте якісь цікаві, пов'язані з замком випадки? Хто тут жив і управляв?

— Скорше знаю похмуру історію цього замку. В XIII столітті «Болеслав Лисий, якого звали також Рогаткою, ув'язнив тут епіскопа Томаша, котрий виступив проти його жорстокого ставлення до підвладних. Через кілька років князь Рогатка ув'язнив тут свого двоюрідного брата, вроцлавського князя Генрика Справедливого. В XIV столітті замок перейшов до рук рицарських родів. На жаль, більше нічого не пам'ятаю. Вже кількасот років замок лежить у руїнах, 1955 року реконструйовано тільки його вежу.

— Ви як історичний путівник, пане магістр, про все знаєте й усе пам'ятаєте, — шанобливо ствердив Марціняк. — Я все життя по Шльонську роз'їжджаю, а запам'ятав тільки деякі пивні.

— Але у Влені не раджу вам надто напиватись, — таємниче кинув Пйотр.

— Чому? — здивовано подивився на археолога.

— Бо тут уночі перехожих лякають привиди італійських солдатів, які 1813 року вщент спалили місто.

— Добре, що сьогодні не маємо часу, автобус наш зараз рушає. А в привиди я не вірю. — Кегель, всміхаючись, загасив сигарету.

— О, а я й зовсім забув спитати, а як ваша сестра? — звернувся Пйотр до Марціняка. — Ви встигли вчора сказати їй про наш негайний від'їзд?

— Так. Заходив до неї. Ще зо два дні побуде в Немодліні. Ви ж порадили їй оглянути замок. Має його описати. Познайомилася в Арсеналі з краківськими студентами, і вони обіцяли показати їй усе. Потім приїде до Львувека.

Дальша подорож автобусом пройшла для Пйотра в роздумах про недалеке майбутнє. Трохи боявся приїзду на нове місце. Завжди найбільше любив момент очікування перед початком нової роботи, перед тим, як безпосередньо, приступати до неї. Хотів відтягнути якнайдалі момент зіткнення мрій з дійсністю. Чи кам'яні плити — оте велике невідоме, яким марив багато років, невідоме, котре, ставши розкритим, заповнить прогалини в історії цих земель? З романтичних мрій вирвав його голос Кегеля:

— З житлом у Львувеку не буде клопоту. Там у мене вся батькова родина. Мають гарний будиночок. Кімната для вас завжди знайдеться. Завжди краще в родичів, ніж у готелі.

— Чудово, — щиро зрадів Пйотр. — Мені обіцяли щось зробити по лінії міліції, але волію зупинитись у вашої рідні.

— Це добре, що копатимем надворі. З мене вже досить тих підвалів, — втрутився Марціняк. — В Арсеналі було холодніше, ніж в олесніцькій пральні. Аби тільки не дощило, то спокійно зможемо копати. На сонці всяка робота спориться.

— Я теж не маю бажання мокнути під дощем. На цей раз повинно бути добре й цікаво, — переконливо сказав Пйотр.

Лише під вечір дісталися вони до Львувека, що лежав у долині Бобра, міста з мальовничо піднесеними вгору вежами костьолів; тут майже повністю збереглися прекрасні пам'ятки давнини.

Кегель одразу ж провів їх до невеличкого чепурного будиночка своїх родичів. У мезоніні знайшлася зручна кімната для Пйотра. Стомлений, влігся він і, хоч було ще рано, тут же заснув. Сон приніс предивні видива. Кам'яні плити давніх слов'ян переходили у форми ваз та амфор, видобутих з пісків і пилюги ефіопських пустель. Монети з зображенням Дарія змінювали профіль царя на кігті орла, звідусіль оточували його Болеславові рицарі, озброєні однаковими чорними мечами. Раптом прокинувся він серед ночі і вже до ранку не спав, думаючи про кам'яну підлогу замків, — Моніку і нові відкриття п'ястівських скарбів.

День розпочався з відвідин ренесансової ратуші, де з рук міських властей отримав у своє розпорядження розпочатий викоп.

Великий, мурований кінотеатр віддавна був мрією жителів Львувека. Домоглись коштів, затвердили план, вибрали місце. Минули перші дні роботи над копанням котловану для фундаменту. На другому метрі натрапили на перешкоду. Скеля? Камінь? Лопати зішкрябували землю з гладеньких, великих кам'яних плит. Рештки засипаної будівлі? Руїни замку? Розчистили площу метрів на три, але кам'яне покриття тягнулося далі…

Керівник робіт не знав, як йому бути. Розбивати? Витягувати? На всьому цьому поставити фундамент? Поділився своїми сумнівами з робітниками. Місто мале, але до історичних відкрить призвичаєне. Всюди рознеслась новина, що, мовляв, дивні величезні плити — може, гробниці? Почали шукати в довколишніх містах спеціаліста, але замість нього несподівано зацікавилася знахідкою спочатку опольська, а потім і вроцлавська міліція. Пйотр, діставши дозвіл на ведення самостійних робіт у викопі, в очах жителів міста був не хто інший як таємний представник органів правосуддя. Від місцевого начальства почув більше вболівання з приводу того, що затримується будівництво сучасного кінотеатру, ніж радості чи гордощів за можливе археологічне відкриття. Йому було прикро, як він залишав міську раду.

Пйотр добре знав, що замок у Львувеку споруджено в XIII столітті, відомий він частим перебуванням там Генрика Бородатого І, Болеслава І Свідніцько-Яворського. Двічі в XIV столітті його нищили пожежі. Замок так і не відбудували пізніше представники рицарського роду, тож і не зосталося жодних слідів по ньому. Але ці кам'яні плити можуть виявитися підлогою якоїсь із кімнат або частиною двору. Досить логічно звучало це в теорії, але що ж насправді ховає в собі ця земля?

Будівельний майданчик завчасно обгородили дерев'яним парканом. Це було дуже зручно, бо огорожа закривала викоп од зайвих очей.

Пйотр послав Марціняка за необхідним знаряддям, а Кегелеві доручив найняти ще трьох чоловік, з тих, що досі тут працювали й зараз були без роботи. Тим часом сам з лопатою в руках спустився на дно котловану й обережно, мов із тонкого шовку, почав зішкрябувати рештки землі з кам'яної підлоги. Кілька плит, що виглядали з-під грунту, здавалися дуже зіпсованими блоками піщаника, решта була під важкими брилами землі. Він став на коліна й почав гладити рукою старі, віками стерті камені. Цими кількома плитами починалась якась чимала площина. Одна з плит була іншого кольору, Пйотр гарячково почав зчухрувати з неї землю. Плита була майже повністю закопана. Раптом лопата наткнулась на нерівність. Він схилився над каменем і обережно відгортав землю, аж поки відчув, що на поверхні плити виступає опуклість. Різьба! З-під брунатної землі виглянув гострий дзьоб птаха.

Пйотр звівся на ноги й швидко вибрався нагору. Відчув, що мусить зараз бути хоч на якійсь відстані від плити, щоб не впасти в екзальтацію. Всівся на дошках і, стримуючи тремтіння пальців, набивав люльку. Через якийсь час звернув увагу, що він не сам, що крізь огорожу за ним уважно стежать очі кількох місцевих жителів.

Відкриття було схоже на описувані в романах і так шокувало, що він не зміг навіть дати кількох простих розпоряджень Марцінякові, який саме надійшов з інструментами,

— Зараз повернусь. Ви тільки пильнуйте котлован і поки що нічого не робіть, — насилу вимовив він, залишаючи будівельний майданчик.

Містечко мале, тож Пйотр швидко дійшов до пошти.

— Хочу замовити дві телефонні розмови. Одну, термінову, з Олесніцею, і другу, за викликом, із Немодліном, на вісімнадцяту годину.

Дуже швидко зв'язали його з комендатурою міліції, і він почув голос Болеслава.

— Це Михальський. На кам'яній підлозі виявлено вирізьбленого орла. Спасибі тобі за Львувек. Це одне з найчудовіших відкриттів. Я не втримався: закортіло одразу ж поділитися з тобою. Детальніше про все напишу. Бувай.

Дзвінок до Бончковського підняв йому настрій. Навіть і не гадав, що так полюбить поручника, для котрого археологія стала справді близькою. Після цієї розмови, власне монолога, пройшла перша хвиля піднесення, викликаного несподіваним відкриттям. Тепер треба як слід подумати. «Що його вчинити? Може, видобути плиту цілком? Ну, побачимо. Треба ще попрацювати. Відкрити решту, описати, сфотографувати. Сповістити кафедру можна й пізніше».

Задоволено проходив містом, розмірковуючи про дальші роботи і про те, як би зібрати більше даних про замок, спалений багато віків тому. Закінчив прогулянку в аптеці «Під зіркою», де купив дві пляшечки з валер'янкою, на превелике здивування фармацевтів і покупців.

То був єдиний «бабський» засіб, що його Пйотр любив попивати при сильних хвилюваннях. Допомагав йому чудово.

До «своєї» будови повернувся зовсім спокійним.

Коло ями чекав Кегель і нові робітники. Пояснив їм, у чому полягатимуть початкові роботи. Перш за все треба розширити котлован, відкрити всі плити. Вивчити їхнє розташування, розмір, форму і вид каменю, спосіб його обробки. Робота немала. Треба пошукати інших фрагментів гаданого замку, крім двору. Пішли чутки, що місцеве керівництво вирішило будувати кінотеатр в іншому місці. Так що й довкола будуть вестися розкопки. Земля розкриє свої нові таємниці, камінь знову побачить світло, історія збагатиться новим доказом польського походження цих земель.

Місце, де починалося різьблення, Пйотр розпорядився старанно закрити мішками, заборонив стукати лопатами. Сказав, що після того, як знімуть верхні нашарування землі, буде сам власноручно очищати орла. Порадив працювати старанно й без поспіху: кожен шар землі міг приховувати несподіванку.

Крім різьблення, вже достатньою загадкою був факт, що така велика кам'яна площина могла сховатися на двометровій глибині в той час, як на поверхні не було ніяких мурів. Окрема, відірвана від будівлі? Подальші розкопки повинні були щось та вияснити. В радіусі кількох метрів варто сподіватися нових деталей гаданого замку. Він розподілив роботу між людьми, домовився про плату з новонайманими робітниками. Хотілося якнайшвидше побачити всього орла і лише потім дійти межі кам'яної поверхні. Тож найперш почали знімати землю довкруг різьблення.

Пйотр нетерпляче кружляв по котловану. Щораз більше відчував, як бракувало йому тепер Моніки. Якби тут була вона, мав би з ким поділитися своєю радістю, міг би повідати дівчині всі історії та легенди, пов'язані з п'ястівськими птахами, описаними й видобутими з землі. Орли різнилися формою дзьоба, кількістю пір'їн на крилах та їхнім розташуванням. Все це не було випадкове: в'язалося з історіями родів п'ястівських князів.

До шостої вечора час пролетів блискавично. Йдучи на пошту, Пйотр думав з жалем про змарнований вечір у Немодліні. Мучило його; Моніка спеціально тоді не прийшла, а чи випадковий збіг обставин завів її до іншої статуї Флоріана? За якусь мить він знатиме правду. Боявся, що його раптовий від'їзд, який він не встиг пояснити, міг вразити дівчину…

З Немодліном зв'язали його напрочуд швидко. Коло телефону була Моніка!

— Люба Моніко! Я мусив негайно ж виїхати. Зараз аж у Львувеку Шльонськім. Того вечора чекав на тебе на ринку.

— А я — на мосту, — виразно почув її голос, — думала, ти знаєш, що побачення в Немодліні відбуваються тільки там.

— Мені дуже прикро, я боявся, що сталося, може, щось зле. Вибач, що й на обід не прийшов. Але ж ти знаєш, де я був.

— Знаю. Обід пробачаю. А вечора — ні.

— Дуже хочу, щоб ти приїхала сюди. Бо, — ти слухай найголовніше, — я знайшов плити з орлами!

— Де? Нічого не розумію!

— Коли копали котлован під фундамент кінотеатру, натрапили на кам'яну підлогу. Того ж дня я дізнався про це в міліції, тому й так швидко виїхав.

— Врізьблений у підлогу орел? — запитала з цікавістю.

— На жаль… Такий, певно, не існує… Алло, ти повинна приїхати…

— Зараз це неможливо.

— Чому?

— Сталося нещастя!

— Яке? Чого ж ти відразу не казала?!

— Бо твої орли більш важливі.

— Що трапилось? Кажи!

— Вночі виламано двері до музейної зали. Пропали ліхтарі.

— Що? Ті старовинні, з млина?

— Еге ж. Алло, дуже погано чути. Напиши обов'язково.

Розмова з Монікою вивела його з рівноваги. З одного боку — радість, що таки вийшла тоді ввечері і не зустрілися лише через непорозуміння. З другого — викрадення ліхтарів.

Чому саме ліхтарів? Вони ж не мають ніякої вартості для звичайної людини, продати їх можна хіба що як металобрухт. Раптом постала перед ним картина: найстаріші в Польщі ліхтарі продаються на вагу в пункті прийому вторинної сировини! А потім їх перетоплять у мартені! Чи Пшибила хоч сповістив приймальні пункти? Яка причина, що вкрадено саме їх? У тому залі музею чимало цінних, простіших для продажу речей. Він пригадав старовинне срібло, кілька килимів. А що з цих важких примітивних реліктів? Дивно. Чи, може, знову якесь кільце в ланцюжку слідчої справи поручників-приятелів? Найстаровинніші ліхтарі!

Давно вже не почував себе таким стомленим, як цього вечора. Весь день у нервуванні дався взнаки: заснув, не повечерявши, чого з ним не бувало ніколи.

Першою, кого стрів вранці на кухні, була Марися Марціняківна. Відразу ж почав розпитувати дівчину про Немодлін. Вона ж не чула ні про що, приходила до замку в переддень крадіжки. На столі лежав товстенний зошит. «Історичні нотатки» — говорила наклейка на обкладинці. Зацікавлено почав гортати. Перше, що там побачив, була фотокартка поручника Бончковського. Дівчина, зашарівшись, вихопила зошита з його рук.

— Ну, тепер все зрозуміло! — засміявся Пйотр.

— Нічого не кажіть про це фото Болекові, гаразд? — почала прохати. — То мені його мама дала, любить мене…

— Бачу, Марисю, вийде з вас гарна пара. Мама підтримує, до того ж маєте спільне захоплення: археологію!

Дівчина тихо зітхнула й заходилася заварювати каву.

Протягом наступних двох днів працювали скаженими темпами над розширенням котловану. Археолог командував, сам не випускаючи з рук лопати. Хотілося якнайшвидше відкрити всю поверхню підлоги. Вже почав називати її «кам'яним подвір'ям», бо й досі не натрапили на сліди хоч якого муру, і Пйотрові видалася вірогідною гіпотеза про засипаний кам'яний ринковий майдан. Лежав він за межами замку, тут могли відбуватися рицарські поєдинки. Припущення й домисли зростали в міру того, як звільнялися з-під шару липкої землі нові плити; та все ж це ще не давало можливості робити остаточні висновки.

Марися, мов добрий дух, з'являлася на місці їхньої праці по кілька разів на день. Приносила гарячу каву в термосі, нагадувала про обід. Якось майже силоміць затягла Пйотра ввечері до ресторану, бо протягом усього дня він навіть і чути не хотів про сусідній молочний бар.

Дівчина була метка, розумна, з цікавістю розпитувала про його дослідницьку роботу. Він намагався популярно І викласти їй наукові проблеми, і, здавалось, вона швидко все сприймає. Відсутність Моніки, однак, переживав боляче, блакитні очі Марисі не могли тому зарадити.

Пйотр втратив відчуття часу. Навіть не знав, був то третій чи четвертий день праці, коли остаточно вирішив очистити різьбу, навколо якої тепер не було вже метрових куп землі. Раніше відпустив усіх на обід, а сам поволі, з благоговінням почав знімати з каменю останні сантиметри землі. Рукою ретельно зчищав найдрібніші грудочки з нерівної поверхні малюнка. Поволі відкривалась стародавня фігура п'ястівського орла.

Звільнений з-під землі, повернений вітчизні, розгортав він під чистим небом кам'яні крила. Такого великого малюнка Пйотр давно не бачив… Почув голоси людей, що вертали з обіду.

— Швидше до сусідніх будинків, принесіть мені двоє відер води! Тільки бігом, зараз же! — гарячкував археолог.

Трохи здивовані, робітники слухняно пішли до найближчих будинків. Досить швидко принесли воду. Він власноруч обмив нею плити. Крила промивав старанно ганчіркою, знімаючи кожну грудочку землі.

Лише тепер було видно орла в усій його красі.

— Кегелю, ви знаєте містечко. Йдіть негайно і оповістіть усіх! Голову ради, міліцію, вчителів, аптекарку, кого хочете, хто поважний і хто ні, всі мусять зараз же побачити, де вони живуть, що приховувала ця земля! — нарешті зауваживши дивний погляд Кегеля, Пйотр раптом злякався свого дитячого захоплення.

— Краще було б, пане магістр, щоб ви самі начальство запросили, — розсудливо сказав Марціняк.

— Маєте рацію. Завтра зробимо урочисте відкриття. А на сьогодні з роботою — баста! Виплачую премію на пиво. Можете йти, я ще залишусь зробити серію знімків. Погода хороша, повинні вийти якісно. Добре, що фотоапарат прихопив.

Вдоволені, робітники розійшлися, і Пйотр спокійно почав фотографувати «свого» орла в усіх можливих ракурсах, як найчарівнішу дівчину. Потім, залишаючи котлован, дбайливо накрив плиту мішками, з приємністю думаючи про завтрашній день, коли з гордістю покаже цей скарб усьому місту.

Робочий день вже скінчився, так що до місцевого керівництва йти було пізно. Звернув до знайомої аптеки «Під зіркою», де, побачивши його, одразу почали ставити на прилавок валер'янку. Посміхаючись, він відмовився, запросив лише всіх на завтра на урочистий показ містові п'ястівського скарбу. До пошти звідси було кілька кроків. Приємна дівчина охоче почала його зв'язувати з квартирами Львувека. Звістка про цінне відкриття трохи послабила заклопотаність отців міста з приводу перерви в будівництві кінотеатру. Давно вже не було урочистих відзначень, промов. Хотіли, було, відкласти це на кілька днів, щоб приготувати «історичні» доповіді, намалювати транспаранти. Археолог рішуче не погодився на такий «спектакль», просто він сам як першовідкривач і на правах власника «кам'яного двору» запросив, кого міг, на десяту ранку наступного дня.

Увечері в родині Кегеля веселий настрій виказував, що після обіду пригощалися не лише вроцлавським пивом. Марися при звістці про завтрашнє торжество із справжньою жіночою спритністю відразу ж заходилася прати, а потім прасувати білу Пйотрову сорочку. Археолог, звичайно, опирався, але мусив скоритися. Навіть завжди неохайний Кегель заявив, що зодягне галстука.

Наступного дня не відбулося відкриття п'ястівської плити. Ще на світанні хлопчаки з сусіднього двору розбудили Пйотра похмурою звісткою: старий камінь, оздоблений різьбою, вночі розбили невідомі вандали.

8

Протягом кількох годин Пйотр підняв на ноги все містечко. Сам був у розпачі й страшенному гніві. Не міг погодитися з думкою, що такої величезної вартості історична пам'ятка безповоротно знищена. Навіть шматки, одбиті від різьби, розкидано було по котловану. Про відновлення не могло бути й мови.

Вчинок не мав нічого спільного з хуліганством, його було зроблено навмисне, з певною метою, з дотриманням найбільшої обережності. Перше, початкове розслідування впевнило Пйотра у свідомих діях нищівника. Хтось чекав на завершення праці, щоб плиту цілковито знищити.

Мешканці довколишніх будинків нічого не чули. Гупання молотом серед ночі, коли сплять при відчинених ще й вікнах, мусило б звернути на себе увагу. Тільки аж уранці школярів здивували повідкривані входи на огороджену площадку будівництва.

Новина про відкритого орла облетіла напередодні все містечко. Тож не дивно, що зараз тут скупчилося стільки людей.

— Дерев'яний молот, загорнутий у мокру ганчірку, бив камінь без шуму, — повчально мовив старий грабар, що знався на каменярстві.

— А й правду ви кажете, — зауважив Пйотр, проходячи поруч, — я й забув про той простий спосіб. Але ж лом був металевий, он виразні сліди на камені.

— Можна побачити? — поцікавився старий.

— Будь ласка, — Пйотр допоміг йому спуститися в глибокий викоп.

Грабар нахилився над розбитою плитою.

— Яма глибока. Ковдрою накрили, то й ніхто не почув, — пробурмотів, хитаючи сивою головою. — Тут якийсь птах був зображений? — спитав наївно. — Який? Люди казали, ніби яструб.

— Що за дурниці повторюєте! Орел, польський орел! Стільки років пролежав у землі, а тепер якась сволота його знищила!

Старий розуміюче кивав головою. Зосереджено оглядав кожен шматок розбитої плити.

— Орлів, значить, любите? Прикро вам, що лобуряки птаха попсували, — буркотав, дрібочучи по котловану.

Археолог, розсердившись на те наївне буркотіння, випровадив грабаря нагору.

— Гарні ці плити там унизу. Я багато кам'яних пам'ятників робив, але таких ніколи не бачив. Жаль мені вас, — сказав старий. — Може, щось знайду, щоб утішити. Пошукаю.

Грабар підняв на прощання шапку й повільно почовгав до ринкового майдану.

Пйотр, нервуючи, очікував прибуття представників місцевої влади. Зажадав оформлення офіційного протоколу. Знав, що небагато це дасть: крім робітників, ніхто різьби не бачив. На щастя, зробив цілу котушку знімків, повинні вийти. І то буде єдиним доказом відкриття і водночас актом оскарження. Сьогодні ж треба буде проявити плівку. Підтвердження Кегеля й Марціняка в дисертації не використаєш, ба, вони навіть міліції мало що допоможуть.

Схвильовані були й міські керівники, що саме з'явилися. Вони добре усвідомлювали, яка прикрість скоїлася. Приїздові Пйотра передував дзвінок з воєводської міліційної комендатури, обіцяно було взяти під опіку ведені археологом роботи. Пишалися, що в їхньому місті зроблено таке цінне відкриття, і от усе набрало такого трагічного повороту…

Директор школи, складаючи протокол, ледве не плакав. Пйотр же біснувався. Давав показання про хід робіт, докладно змалював знищеного орла. Смутними були ці припізнілі відвідини представників місцевого керівництва. Замість урочистого відкриття — тупцяння над потовченим камінням. Оглянули котлован, підписали протокол і пішли в замішанні.

Археолог разом з сержантом міліції пішов у відділення. Замовив розмову з Немодліном. Чекаючи на неї, пригадував собі слово за словом останню розмову з поручником Пшибилою у кондитерській. Боявся наступної з ним зустрічі. Відчував, що чогось не догледів, щось прогледів, замало уваги звертав на оточення.

— Є зв'язок, — запросив до другої кімнати сержант.

— Комендатура? Прошу поручника Пшибилу.

— Він поїхав, буде надвечір, — почулося з трубки.

— Прошу, запишіть: випадок у Львувеку. Дзвонив Михальський. Археолог. Знищено цінну пам'ятку.

Жалкував, що не застав Пшибили. Так бракувало розважливої розмови з ним! До Бончковського не насмілився телефонувати, вирішив написати докладного листа.

— Сержант, якщо дзвонитиме поручник Пшибила, будь ласка, докладно розкажіть йому про все, — попрохав Пйотр. — Йду на пошту.

— Я певен, — обізвався сержант, — що незабаром знайдемо злочинців. А для чого на пошту, може?..

— Ні, — всміхнувся Пйотр, — звідси дзвонити не можна. В гру входить жінка.

У відділенні стрівся з Марціняком. Здивувався цій зустрічі.

— Я шукаю вас, бо не знаємо, що далі робити, — проказав той, нервово запалюючи сигарету й швидко затягуючись димом.

Пйотр зупинився, роздумуючи.

— За годину будьте на місці, — нарешті сказав він і пішов у бік пошти.

— Гаразд, — кинув Марціняк, — тоді піду ще вип'ю пива.

На пошті Пйотр знову замовив Немодлін на шосту вечора. Звідти швидко подався додому, щоб відразу ж сісти за листа до Бончковського. На кухні застав чималий гурт.

— Пане магістр, що далі? Сьогодні будемо копати? — від імені всіх спитав Кегель.

— Так, треба відкинути землю в кінець кам'яного двору. Через годину почнемо. На все це піде ще пару днів, — відказав по хвилі. — Сьогодні працюйте самі, я не потрібен вам.

— Ви не стрічали Марціняка? Він пішов вас шукати у відділення, — спитав Кегель.

— Стрічав, пішов випити пива.

— Може, ви щось з'їсте? — несміливо запропонувала Марися. — Є непогані налисники.

— Дякую, Марисю, нічого мені сьогодні не лізе в горло. Хочу зараз все описати поручникові Бончковському. Ви щось потім допишете?

— Ні, ні, — зніяковіла вона, — я вчора послала листівку.

— О, як так, то все в порядку, — сумно всміхнувся дівчині і повернув на сходи.

Опинившись у своїй кімнаті, Пйотр всівся з наміром взятися за листа, але не встиг витягти папір, як у двері постукали. Не дочекавшись дозволу, увійшов старий грабар, той, що вранці був біля котловану.

— Ви щось хотіли? — здивувався Пйотр.

Старий стояв у дверях і, переступаючи з ноги на ногу, таємничо всміхався.

— Ходімо! — нарешті проказав театральним шепотом. — В мене є щось для вас.

— Може, іншим разом, бо я дуже стомився. — Пйотрові не хотілося нічого, тим більше йти на прогулянку з цією людиною.

Старий, не звертаючи уваги, наблизився й тихо проказав:

— Ходімо зараз, це вас порадує. Маю три гарних орлики.

— Дайте спокій! Я не збираю орликів.

— А шкода, — скрушно кинув старий. — Вранці ви так сумували коло того каменя, я й подумав, може, мої камінці вас утішать. Теж старі, лежать стільки років.

Пйотр глянув на нього з легким зацікавленням.

— Сідайте, будь ласка, прошу, — показав на крісло. — Не знаю, хто ви.

— Грабар. Доглядаю кладовище й пасіку. Мене всі знають. — І, помітивши подив в очах археолога, продовжив: — Ви ще в мене не були, вуликів не бачили. Дуже старі, поміж могил стоять. Навколо багато квітів. Спокій і лад. Мед мій найліпший в усій околиці.

— Так, у вас я ще не був, але про вулики ваші колись вже чув.

— Отож-то, — втішився старий, — вони з дерев'яних колод і мають вже стільки років! Їх не раз вже фотографували, — старий присів на краєчок крісла. — Я чув, що нас старовинні речі цікавлять. Найстаріше місце у нас — пагорб по давній копальні золота. І найстаріша, мабуть, канапа в пана бухгалтера. Гарна. Ви повинні її побачити, ну й заодно — мою пасіку.

— Про яких орликів ви говорили? — чемно спитав Пйотр, в душі посміюючись над порівнянням старої копальні золота XII століття із канапою бухгалтера.

— Я з цим і прийшов, — пожвавішав грабар. — Ходімо покажу. В одній. заваленій гробниці їх тримаю. Орли на камені.

Пйотр з недовірою глянув на старого. Мав уже достатньо надзвичайних відкриттів і таємничих втрат. Для повного комплекту ще бракувало тільки скарбів грабара!

Й без тіні справжнього зацікавлення, швидше аби скоріш позбутися старого, встав, щоб іти з ним на кладовище.

Грабар ішов квапливим кроком, щось сам собі бурмочучи. Кладовище було маленьке, з мостиком через рів і кількома рядами туй. Надгробки позаростали травою. Стара пасіка на цьому мініатюрному кладовищі здавалася нереальною.

Старий затримався перед одним з більших мурованих пам'ятників. Обіч лежало кайло. Очевидно, вже зазирав сюди, перед тим як іти до Пйотра.

— Вони тут, — проказав з гордістю. — Не вилетіли.

— Допомогти вам? — запропонував археолог.

— Я сильний, плити одним махом піднімаю, — кажучи це, він підважив кайлом плиту, і вона одразу ж відсунулася.

Гробниця була неглибока, порожня. На її дні лежали три замшілі кам'яні кахлі, досить плоскі і майже квадратні. Щось на них виступало, згори важко було добачити.

— Як їх вийняти? — Пйотр був певний, що то фрагменти якогось німецького надгробка XIX століття, різьба в стилі сецесіон. Проте вирішив на всяк випадок подивитися. Зіскочив униз і сірниками почав освітлювати каміння.

За третім сірником вже знав, з чим має справу. Доля компенсувала його останню втрату. Під ногами лежали фрагменти п'ястівського порталу. Три майже квадратні плити з дуже простою різьбою. Ці орли колись вінчали браму або замкові ворота.

— Ви вдоволені орликами? — простодушно спитав старий.

— Так. Дуже вам вдячний. Ви зробили мені велику приємність, я навіть і не сподівався на це.

Грабар був у захваті.

— Ну от! А ви, мабуть, думали, що я жартую. Нібито орлики на кашкет? — жартував він, задоволений похвалою.

— Дорогий чоловіче, — Пйотр уважно глянув на старого, — хтось іще знає про тих птахів?

— Ні. Я й сам вже забув. Оце лише сьогодні, після того випадку, згадав про них. Перевірив, чи на місці.

— Ви повинні дати мені слово, що ніхто про них не довідається, бо знову знищать. Треба буде їх забрати так, щоб ніхто не бачив, і десь сховати. А потім я одвезу їх до Вроцлава.

— Коли ви хочете їх забрати?

— Якнайшвидше. Я боюся за них. Приїду зі своїми людьми ще сьогодні, як стемніє.

— А чим повезете? — занепокоївся старий.

— У вас є якась тачка?

— Є. Велика.

— От і добре. Увечері повантажимо їх. Тільки ж де знайти надійне місце, щоб їх потім покласти? Може, в міліції?

— Як на мій розум, то на кладовищі їм найбезпечніше. А в місті — то тільки в мого друга бухгалтера. Його будиночок коло шосе.

— Ото, певно, й найкраще в нього. Ходімо туди. Тільки ж чи погодиться він?

Пйотра вже знали всі. Коли вдруге проходив ринковою площею разом з старим грабарем, викликав чималий інтерес.

Зайшли вони в кооператив, де стояла славнозвісна канапа і працював грабарів приятель. Без відмовок погодився він дати притулок п'ястівським орлам. Домовилися зустрітися пізнім вечором.

Тільки в обід археолог зміг витягти блокнота і пункт за пунктом записати підозрілі факти, занотувати, з якими людьми останнім часом мав справу. Найбільше про його роботу й задуми знали Кегель та Марціняк. Ну, а пізніше несподівано з'явилася й Марися. Видно, кохала Бончковського. Тому й вирішила на канікули взяти «історичну тему», щоб імпонувати поручникові. Почула від його матері про захоплення Болека археологією і з жіночою спритністю взялася показати, що також і її це цікавить, а після канікул розбиратиметься у цьому більше, ніж він сам. Всі троє давно живуть в Олесніці. Може, ще й сусіди Бончковського? Звісно, знає про них усе. Порекомендував їх — тож повністю довіряє. А може, хотів перевірити їх? Пйотр пригадував останні розмови, часті розпитування Кегеля про польські пам'ятки старовини, їх розшуки. Але, з другого боку, працювали з ним разом увесь час, то, зрозуміло, й хочуть знати, що роблять, яке значення має їх праця. Пйотра навіть радувало зацікавлення робітників історією, хоча б отим замком у Влені, повз який вони проїхали, коли діставались сюди. Намагався навіть свої розповіді урізноманітнити.

І все ж, на всяк випадок, щоб у думці бути спокійним, вирішив у листі до Болека Бончковського викласти всі характерні розмови, які вів з ними, і, згадуючи які, переконувався, що ці люди могли мати щось спільне з трагічними випадками останніх днів. Знав про них зовсім мало, про їхнє минуле, родину, зв'язки. Не цікавило його, що думають і відчувають. Так було весь час: не люди, а мертвотні предмети поглинали всю його увагу. І знов пригадалася розмова з Пшибилою. Сказав виразно: «Чекаю на події в Немодліні». І сталося: ліхтарі! А зараз у Львувеку! «Прошу вас дивитися не тільки на камінь, а й на людей». А він? Жив у замкнутому світі наукових досліджень, історичних асоціацій. Терся об життя, не маючи з ним контакту. Єдиною реальною очевидністю починала ставати для нього Моніка. Але, може, тільки тому, що він міг з нею говорити про історію?

До шостої ще залишалося трохи часу. Він пішов у відділення сказати сержантові про орлів старого грабаря і про те, як перевозитиме їх до головного бухгалтера.

— А чи не надійніше залишити їх у нас? — представник влади був трохи вражений.

— Ні. Краще в приватному будинку. Сховаємо, що ніхто не бачив, — переконував Пйотр. — Разом з тим по бачимо, чи звістка про них пошириться і хто спробує їх здобути. Ну й перевірю цим своїх людей, вони трохи непокоять мене.

— Як хочете, — погодився сержант. — Я зверну увагу на бухгалтерів будинок. А того Кегеля, що з вами приїхав, я знаю. Дуже порядний чоловік, хоч і служив у німецькому війську.

— Потім ви мені все докладно про нього розкажете, гаразд? — Пйотра здивувала новина. — Поспішаю на пошту.

Моніка на переговори не прийшла. Цього він вже не сподівався.

Пізнього вечора з Кегелем і Марціняком пішли на кладовище. Дуже обережно витягли вологі плити. Загорнувши їх у мішки, перевезли тачкою до будиночка бухгалтера кооперативу. Орли знайшли тимчасовий притулок у комірчині коло кухні.

Господарі будиночка, перейняті настроєм конспірації, виставили домашню наливку, а учасники вечірньої експедиції пообіцяли, на прохання Пйотра, зберігати таємницю, нікому в містечку не розповідати про сховані тут плити.

Археолога дружньо провели до виходу. Він залишив будиночок над шосе першим, і хотілося йому прогулятися перед сном. Ніч стояла тепла, обриси костьольних веж невиразно вимальовувалися на тлі темного неба. Вулиці безлюдні, тихі, спокійні. Тривожила думка про Моніку. Після тяжкого, сповненого переживань дня гадка про те, чому вона не прийшла на переговорний пункт, дуже непокоїла. А може, це просто випадок?

Ішов самотньо сплячим містом, заглиблений у невеселі думки. З головних вулиць зійшов у бічні, а потім забрів між оточені садами будиночки. Роздивився, чи йде у вірному напрямку. Вгледівши знайомі обриси собору, рушив далі. В останню хвилину почув за собою швидкі кроки. Пролунав постріл.

Інстинктивно відскочив убік. Ще два постріли! Крикнув, повернувся різко, але темна постать нападника розпливлася у мороці. Відчув біль у плечі.

9

Пйотр відразу ж побіг у відділення міліції. Черговий сержант, який, видно, задрімав, зірвався на ноги й почав старанно обсмикувати мундир.

— Що сталося, на вас напали? — здивувався він, слухаючи Пйотрову розповідь. — Ходімо на те місце.

— Зараз? — заперечив археолог. — Ви гадаєте, нас там чекають? Не хочу туди вертатися.

— Мені треба побачити, де це сталося. Може, залишились які сліди або гільзи? — відказав він, застібуючи пояс з пістолетом і витягаючи з шухляди ліхтарик. — А перед тим оглянемо вашу рану, — сержант направив сніп світла настільної лампи на Пйотрове плече.

Куля розірвала тільки рукав піджака, ледь дряпнувши шкіру.

— Дурниці, — буркнув Пйотр.

Вийшли з відділення міліції. Пйотр ледве знайшов те місце, де в нього стріляли. Ретельно освітлювали ліхтариком землю, однак тривалі пошуки так нічого й не дали.

— Отут би і знадобився хороший пес, — бурмотів сержант, — я завжди казав, що без собаки нам як без рук. Вранці обдивлюся все, зараз даремно шукати. Цю дільницю добре знаю, досі тут було спокійно.

Пішли назад, перед будинком Кегелевих родичів сержант попрощався з Пйотром.

— Зараз зателефоную до воєводської комендатури, а вранці послухаємо людей. На добраніч.

На кухні ще сиділи Кегель і Марціняк. Запитав їх досить байдуже, чи не чули пострілів. Здивовано зиркнули на Пйотра.

— Прогулюючись, я почув поблизу постріли.

— Сюди нічого не долинало, — спокійно відповів Марціняк.

— Може, то мені тільки здалося? — пробурмотів Пйотр, ступаючи на сходи.

У кімнаті, спокійно роздумуючи над сенсаційним вечором, Пйотр заклеїв пластирем присохлу вже «рану» на плечі. Було схоже, що хтось замахувався не лише на старовинні пам'ятки, а й на його життя.

— Ну, мої поручники потішаться, — бубонів сам до себе. — Може, нарешті, хоч це їм допоможе щось вияснити? Щоб тільки для вияснення таємниць не поплатитися головою! — міркував він, вкладаючись у ліжко. Постіль була зручна, але від пережитих вражень не міг заснути.

Образи останніх тижнів накладалися один на одного як в експериментальному фільмі. Години, проведені в холодних олесніцьких підвалах, безрезультатне копання, вкрадений перстень — усе перемішувалося з зеленню немодлінського парку, з видивом млина, з тонким профілем Моніки. І всі картини щохвилини заступав чорний меч, котрий раптово, як різьба, з'являвся на плитах, знайдених у Львувеку. Він старався ще викликати усміх Моніки, та нарешті заснув.

— Пане магістр! — з тяжкого сну Пйотра пробудив голос Кегеля. — Вам телеграма.

Минуло трохи часу, перш ніж він зумів прийти до пам'яті і сів у ліжку.

— Що таке? Яка телеграма?

— З Немодліна. Я сам прийняв, бо ви так міцно спали, — пояснював, подаючи Пйотрові заклеєний бланк.

Археолог хутко розірвав:

«Їду сьогодні до Болькова. Приїзди негайно. Моніка».

Телеграму послано вчора. Він зітхнув. Подивився на годинник. Наближалася дев'ята година. Кімнату заливало сонячне світло.

— Пане Кегель, сьогодні вас не турбуватиму. Їду в Болькув. Спитайте, будь ласка, у своїх, коли йде автобус до Єленєй Гури.

— Ви швидко повернетесь?

— Не знаю. Сьогодні, певно, ні.

За мить Кегель повернувся з розкладом руху автобусів. Виявилося, що через годину можна їхати. Сполучення з Больковим чудове.

— Слухайте, Кегель, — на прощання сказав Пйотр, — якщо стане відомо про схованих у бухгалтера орлів, підозрюватиму вас. Ви тутешній, я знаю. І взагалі знаю дуже багато про дещо.

— Ну звісно, — пробурмотів Кегель, — все відомо, я нічого не приховую. Але совість моя чиста.

— Хотів би цьому вірити.

Перед від'їздом ще раз зайшов у відділення міліції.

— Їду до Болькова, — пояснив сержантові. — Хотів би, щоб ви негайно подзвонили поручникам Пшибилі й Бончковському. Розкажіть про нових орлів, про нічну стрілянину і про те, що я у Болькові, гаразд? Ось номери телефонів.

— Зараз подзвоню. Саме чекаю на зв'язок з воєводською комендатурою.

— І ще одне прохання. Як хто мене шукатиме, сповістіть про це на пошту у Болькув.

В автобусі заспокоївся і відчував себе в цілковитій безпеці. А майбутня зустріч з Монікою сприяла хорошому настрою. Потім пересів на поїзд Єленя Гура — Стжегом. У вагоні нарешті написав листа до Болека Бончковського. Постать Кегеля займала в ньому багато місця. Боявся, однак, зробити квапливі висновки, нав'язати свою думку поручникові. Коли перечитав готового вже листа, сам був вражений, як багато в ньому ненависті до невикритих нищівників історичних цінностей. Досі сам себе вважав за людину спокійну, врівноважену, не здатну до такої сильної ненависті до ворогів. Вперше в житті був доведений до цього, готовий зробити все, щоб вони потрапили до його рук. Ніяк не міг змиритися з тим, що, хоч і минуло вже стільки років по війні, а все ще відчутно діють ворожі банди, охоплені ненавистю до Народної Польщі. Тепер все, не домовлене офіцерами міліції, набувало сенсу і значення. Якби не оті постріли, все ще зоставався б при думці про хамський вчинок п'яних хуліганів. Зрештою, у листі до Бончковського прагнув не робити ніяких висновків: хай цим займаються фахівці. Беззастережно довіряв Бончковському, хоч досі його ставлення до міліції було переважно скептичним…

Поїздка до Болькова була на руку Пйотрові. Містечко в планах його відпускної розвідки відігравало головну роль, і тому залишене воно було «на десерт» експедиції, під кінець серпня. Він планував там провести все наступне літо.

Містечко лежить у гористій місцевості з чарівними долинами. Заснував його один із членів п'ястівської родини — Болеслав II Рогатка, званий сучасниками ще й Лисим. В останні роки побували тут численні групи істориків, археологів, науковців, дослідників з усієї Польщі. Нічого дивного — Болькув відомий як один з найцікавіших середньовічних пам'яток польського Шльонська, як давня скарбниця П'ястів.

Моніку Лев, Зенович, послав туди приготувати місце для роботи якоїсь групи. Пйотр радів з думки, що залишиться з нею наодинці протягом кількох годин, а може, й днів. Знав її так мало, весь час оточували її колеги… Щораз серйозніше думав про неї. Вважав, що перебування в Болькові стане якимсь поворотним пунктом у цьому його захопленні. Не міг дочекатися побачення з Монікою.

Звісно, відразу ж пішов на пошту. Та в жодному з небагатьох віконець не застав записки від дівчини. Купив марки і, коли, нахилившись, став наклеювати їх на конверт, адресований Болеславу, відчув раптом чиюсь руку на плечі. То була Моніка! Здалася йому такою близькою! Ледь втримався, щоб не вхопити її в обійми.

Такої хаотичної розмови, в котрій ліхтарі, меч, орли, вкрадливі поцілунки і револьверні постріли перемішувалися з ніжними словами, п'ястівський Болькув, певно, не чув ніколи. Ходили ринковою площею серед облуплених кам'яниць з прохолодними галереями, сміючись, заглядали до магазинів, нічого не купуючи, аж нарешті вмостилися на кам'яних сходах.

— Ти чого сюди приїхала? Лев? — спитав Пйотр.

— Звісно, що Лев, — підтвердила, — послав мене вивчити місцевість. У планах на цей рік Болькова не було, але керівник задля зміни клімату хоче з тиждень побути тут з невеликою групою. Розумієш, квартири, дозвіл на вистукування стін і тому подібне. А ти чого тут? — запитала.

— Дві причини: жінка і башта. Відтоді, як познайомився з жінкою, не можу перестати думати про неї. Відколи побачив зелену башту, раз у раз мушу до неї повертатися.

— Я вперше у Болькові. Про башту чула. Ти покажеш її? Я не ревнуватиму до того кам'яного дива. Хіба що там живе якась зеленоока князівна!

— З приємністю відрекомендую тебе Болеславовому дворові. А перед цим ти повинна знати, що саме «мій» Болеслав спорудив фортечний замок, найбільша визначна пам'ятка якого і досі — це ота велика внутрішня башта з зеленавого базальту. Дуже її люблю, може б, охоче тебе в ній замурував, як це в середні віки водилося, якби був певен, що не викраде хто з місцевого рицарства.

Розмовляючи отак, вони проминули старий ринок, де колись проходили найбучніші в Шльонську ярмарки. Замок, до якого прямували, лежав на порослому деревами узгір'ї. Під сонцем літнього дня зеленкувате каміння видної вже здалеку башти набирало предивного блиску… — Але ж і смішний у неї вигляд! Ще ніколи не бачила вежі, схожої на грушу. — Моніка мов мале дівча, задерши голову, дивилася на дивного колоса.

— Єдина в Європі, — з піднесенням мовив археолог, бачачи непідробний захват дівчини. — Двадцять три метри висотою. А подивись на мури: три з половиною метри товщина! Ця багатоповерхова фортеця завжди була останнім місцем опору і схованкою захисників замку, коли ворог долав рів і вдирався вже на мури. Дуже своєрідна оборонна будівля, унікум в Польщі.

— Це все так гарно, але де князь здобув стільки зеленого базальту?

— Здобув, щоб тебе здивувати, — пояснив Пйотр, цілуючи дівчину.

Болькув уже кілька років хвилював Пйотра. Мрії і плани відкрити плити з витисненими орлами чи орлом стосувалися в основному тутешньої цитаделі. Не один день і вечір проводив у ці роки на правому березі Ниси, де вцілілі рештки Болеславового замку розкинулися уздовж високого узгір'я, яке з боку річки обривалося раптовим скелястим урвищем. З протилежного боку узгір'я, на його пологому схилі стояло колись місто, котре князь сполучив фортифікаційними спорудами з фортечним ансамблем замку. Замок і місто протягом кількох століть становили важливий опорний пункт у системі оборони кордонів Шльонська.

Молодий археолог не одну годину провів у базальтовій башті, заздрячи тому, скільки знає вона епох і, сповнена гордості, спостерігає їх. Одного тільки не передбачав у ті години — дівчини. І такої, що несподівано увійде в світ його науки, досі герметично закритий для жінок. Моніка чудово помістилася в країні його розкопок, легко ступала дворами улюблених його замків.

— Знаєш, я не дуже впевнено почуваю себе в твоєму «п'ястівському середньовіччі», але охоче зіграла б роль жінки з тієї епохи. Тільки не знаю, як зверталися тодішні дами до своїх рицарів? Любий? Чи, може, соколе?

— Не знаю… Але цей замок був обложений і здобутий шведами, то може бути, що й соколом. Відомо лише мені, як в ті часи цілували. Починали від ліктя, — і Пйотр із серйозним виглядом нахилився над рукою Моніки.

В чудовому настрої, захоплені одне одним, повернулись вони до містечка. Треба було подумати, де б його переночувати. Моніка відклала свої службові справи на завтра; могла сміливо пробути тут зо два дні, — подалі від професора й студентів, тільки з Пйотром.

Наступного дня вибрались за кілька кілометрів на північ, до старовинної місцевості Сьвіни. Пйотр хотів показати дівчині замкові руїни, де в майбутньому має намір вести розкопки. Погода була чудова: сонце, трохи вітру, саме щоб ходити й показувати земні скарби. Археологові дуже хотілося познайомити Моніку з відомими вже йому місцями, де ще ніколи не вів таких ніжних розмов, з мурами, між яких не цілував дівчат, хоча, треба визнати, що не одна пристойна слухачка археології й блукала серед цих руїн. Розказуючи й показуючи речі, котрих дівчина не знала, менше думав про те, що сталося, і не повертався думками до Львувека. Про постріли розказав їй у досить легкій формі, легковажним тоном. Однак, почувши те, вона вчора дуже занепокоїлась, сьогодні він не хотів повертатись до похмурих тем, і, коли Моніка нагадала про злом, вчинений у Немодлінському музеї, досить гостро обірвав її, сказавши, що кримінальні історії вичерпані ще вчора, — сьогоднішній день належить тільки їм обом, а все, пов'язане з таємницями роду П'ястів, треба відкласти на час, коли почнеться сльота.

Моніку розчарувало, що так мало збереглося від замку в Сьвінах. Але ж він з середини XVIII століття залишався в руїнах. Поруч з вежею у старовинному мурі готичного стилю зберігся тільки еркер з XVI століття зі слідами графітто.

— Я не дуже довіряю цим мурам, — бурмотів Пйотр, видираючись по купах уламків. — Болеслав І віддав замок у XII столітті представникам заслуженого роду Сьвінків. Ті дуже швидко онімечились, пізніше стали називати себе фон Швайніхенами, а тутешню місцевість і замок — Швайнхаузом.

— А тут таки гарно! Охоче приїду сюди з тобою наступного року.

— Ти серйозно? І справді ще не набридло? У Львувеку, безперервно думаючи про тебе, я боявся, що вже втомили тебе мої історичні балачки і…

— Зовсім ні. Навпаки. Може, років через тридцять, як все викопаєш у Польщі, почну нудитися.

— І ти змогла б стільки років зі мною витримати?

— Ба, навіть до самої старості!

Може, думала вона ще щось додати, але його поцілунки перешкодили тому. Тримаючи дівчину в обіймах, Пйотр хотів обов'язково сказати їй щось серйозне. А може, й ні, просто повідати, як дуже хоче бути з нею завжди, «запропонувати руку», як мовили наші діди. Нарешті тільки і зміг:

— Люблю тебе дуже.

Моніці того було досить. Відчувала жіночою інтуїцією, що він не належить до чоловіків, котрі кидають такі слова на вітер; подібне говорив у житті рідко, а може, й взагалі уперше.

— Шкода, що не захопив з собою фотоапарата. Завжди вожу з собою. Але зараз приїхав в особистих справах, тільки до тебе. Трохи злюсь, бо скільки б гарних знімків зробив! Ти — в цьому готичному еркері. А найкраще бачити б твоє лице на тлі малахітової вежі.

— А ще найкраще — на підлозі, поруч з вирізьбленим орлом.

— Не кепкуй, дівчино, я таки знайду його! Без крихти уяви й марень про відкриття всі тікали б від археології вже на першому курсі. Бо ж спочатку це видається страшенною нудотою. Якби мертве каміння не прикрашав легендами, давно кинув би усе й не морочився з науковими статтями.

— Часом без нашої допомоги враження постачають викрадачі пам'яток. Цікаво, чи вже щось вияснилося про…

— Прошу тебе, перестань, моя князівно дводенного королівства! Завтра будемо змушені вернутися до реальності, розслідувань і буднів. Тільки сьогодні ще можу дарувати тобі безтурботну зелень полів довкруг руїн замку й погоже літнє сонце…

По обіді вони повернулись до Болькова. Пйотр відклав якнайдалі рішення відвідати пошту, нічим не хотів псувати вражень від цих двох щасливих днів. Лихо не спить, і пошта могла принести неприємну звістку.

Лихо й справді не спало. Воно прогулювалось ринком, позирало довкола пильним поглядом в особі Болека Бончковського.

— Ти? Тут? — вигукнув Пйотр, угледівши його й відразу сповнившись найгірших передчувань.

— Ну, нарешті! Весь день тут кружляю, як злий дух. Все містечко на ноги підняв. Вже в кожному винному погребку шукають чоловіка в окулярах, з люлькою та знайомою мені дівчиною.

— Моніко, поручник Болеслав Бончковський, мій олесніцький приятель. А це панна Левандовська, асистентка професора Зеновича, опора історії мистецтв, — відрекомендував її Пйотр. — Болеку, що сталося? Кажи!

— Тепер, раз я вже тебе знайшов, то трохи почекай. Так швидко всього тобі не розповім. Наробив ти нам клопоту.

— Я? Що ти вигадуєш?

— Звісно, що ти. А чого б то я такий світ їхав? Болькув і околиці й так добре знаю.

— Вчора я надіслав тобі листа, все описав детально. Видно, ти ще не встиг одержати його. Ходімо вечеряти, пити пиво чи каву, хто що хоче, — розхвилювався археолог.

— Виходить, чимось завинив, якщо так налякався поручника? — пожартувала Моніка.

— Слухай, дорога моя, ти всього не знаєш. Спритний поручник, прикриваючись симпатією до археології, затягнув мене в аферу, за котру ще життям поплачуся…

— Саме того я й приїхав.

— У справі афери чи життя? — спитав Пйотр, пропускаючи їх поперед себе до кафе, що містилося на ринку.

— В справі життя, — серйозно відказав Бончковський.

Вражена Моніка зиркнула на археолога.

— Поручнику, про що йдеться?

— Передусім про наївність магістра Михальського, який зневажливо трактує замах на своє життя. Звісно, зараз я розповім про все по черзі. Тільки, як вже сюди ми потрапили, то почнімо з пива.

На столі з'явилися пляшки.

— До діла, до діла, Болеку, — наполягав схвильований Пйотр.

Поручник, на якого хвилювання археолога не справило ніякого враження, спокійно потягував пиво, але за хвилину вийняв товстого блокнота й почав задавати короткі, ділові запитання:

— Коли стріляли? Ти не сказав у відділенні.

— Не пам'ятаю, та й темно було, не дивився на годинник. Звідки міг знати, що ти запитуватимеш про це?

— Приблизно, — продовжував Болеслав.

— Десь близько дванадцятої.

— Ти сказав сержантові, що було три постріли. Не більше? Хоч би одну гільзу знайти! — замислився Болеслав. — Після того замаху ти навряд чи повинен так безтурботно подорожувати.

— А більше ніщо мені не загрожує?

— Облиш жарти! Кожної миті можеш загинути, а поводишся як хлопчисько!

— Я? Загинути? За що?

— Може, забагато знаєш?

— Про що?

— Оце і я хотів би знати. Але не про все зразу. Кому ти ще говорив про постріли?

— Тільки вночі сержантові у відділенні і вчора Моніці. Ага, іще, — пригадав, — повернувшись, як ти кажеш, після «замаху», спитався в Кегеля й Марціняка — вони на кухні сиділи — чи не чули пострілів? Здається, не сказав, що стріляли в мене. Відповіли, що не чули.

— Досить, це дуже важливо.

— Але ж цих людей порекомендував ти.

— Міг і помилитися. А може, я їх перевіряв? Ти нічого підозрілого не запримітив?

— Чому б то ні, особливо після того, як було розбито плиту і я почав довкруг себе дивитися уважно, послухавши Пшибилу. Трохи запізно, щоправда. Його застереження спочатку здавалися смішними й перебільшеними.

— Що тобі не подобалося в поведінці цих людей?

— Досить настирливе розпитування Кегеля про історичні пам'ятки і їхнє значення… О, Болеку, той сержант з Львувека добре знає Кегеля і його родичів. Казав мені, що Кегель служив у німецькій армії.

— То нічого не значить. Тисячі поляків насильно забирали туди. Невже б із цього приводу знищував би стільки років по війні пам'ятки нашої культури? Дурниці. Сам подумай… А про ліхтарі ти при них говорив?

— Звичайно. Розпитував про них і Кегель. Та, Болеку, не забувай і про сестру Марціняка, Марисю. Вона теж багато чим цікавилась, пишучи свою інститутську роботу. Гарна дівчина і дуже в тебе закохана.

— Ет, дай спокій! То мамина вигадка, весь час до нас її запрошує. Марися, бачивши мене, робить масляні очі й ледь не мліє. Молода гуска, хоч років їй значно більше, ніж видається. Я був щасливий, як вона поїхала. Признатися щиро, це я наштовхнув її на таку думку.

— Трохи пізно дізнаюся, що в Пйотровій групі є гарна дівчина. Від мене він це старанно приховував! — подивилася Моніка грізно на юнаків.

— Люба Марися за Болеком мене не бачить. На серці носить його фотографію й перед сном зітхає. Але серйозно, чого ти приїхав за мною аж сюди?

— З двох причин. Враховуючи черговий замах на тебе, а по-друге, щоб хоч трохи пом'якшити дуже погану новину.

— Що трапилося? — аж скрикнула Моніка.

— Через кілька годин по твоєму виїзді зі Львувека до будинку бухгалтера під'їхала поштова машина. Вдома були тільки діти. І, за твоїм дорученням, забрано кам'яних орлів…

— Це неможливо! — зірвався, побліднувши, Пйотр. — Хто?

— Не хвилюйся! — поручник старався говорити заспокійливим тоном, однак це не дуже вдавалося, бо й сам був засмучений. — Ще не знаємо хто, але коло замкнулося. Я й приїхав, щоб дізнатися про всі подробиці твого перебування у Львувеку, — пояснював він, співчутливо дивлячись на Моніку. — А ви не робіть такого розпачливого вигляду, бо це не додасть Пйотрові бадьорості. Якось його вбережемо, аби тільки сам не ходив на нічні прогулянки. Розбита плита — велика втрата, яку не вернеш, але вивезти кам'яну різьбу серед білого дня державною машиною, то вже не нахабство, а проста наївність, яка їх і згубить. Мої колеги, може, вже й знають, де їхня схованка краденого і хто це робить. Ну, Пйотре, вище голову і розповідай усе підряд, про що написав мені у листі.

Пйотр якомога докладніше намагався пригадати день за днем свою працю у Львувеку. Поручник старанно записував, часом про щось перепитуючи. Моніка сиділа пригнічено, не зводячи з Пйотра неспокійного погляду.

Можливо, якби не загрожувала йому зараз небезпека, вона й не усвідомлювала б своїх почуттів до Пйотра? Відчувала, що тепер не зможе з ним розлучитися і ні на хвилину не залишить його, що, напевне, буде йому потрібна, а може, навіть і врятує від небезпеки. Очевидно, погляд її був незвичним, бо Пйотр, глянувши на дівчину, раптом перестав розповідати й здивовано спитав:

— В тебе вираз Емілії Плятер, що хоче врятувати нещасну людину. Над чим так замислилась, Моніко?

Вона засміялася:

— Ти вгадав. Думаю, як би його стати корисною у цій справі. Викрити злочинців і зберегти тебе.

— Еге, еге, — закивав головою Бончковський. — То все тільки в книжках та фільмах, а в житті людині лише начальство загрожує, гайки підкручуючи… Обманюєтесь. Вертаймо до Львувека. Власне, ти все вже розповів. Ще тільки одне, не менш важливе. Знімки. Ти, звісно, фотографував і плиту, і орлів?

— Різьблені плити, звичайно, — цілу плівку виклацав. На щастя, ще до знищення. Але грабаревих орлів просто не мав коли знімати. В перший раз фотоапарата при собі не було. Та й не вірив, що там щось є. Пішов для відчіпного. Та й перевозили вже, коли був вечір, — пояснив Пйотр, жалкуючи, що не зафотографував знахідки.

— Плівку вже проявив? — не переставав запитувати поручник.

— Ні. Спочатку хотів віддати, щоб у міській фотографії проявили. Та як плиту знищили, побоявся, щоб не зіпсували. Сам зроблю спокійно вдома. Краще не ризикувати.

— Де плівка?

— У моїй сумці. Чи ти гадаєш?.. — стривожився Пйотр.

— Не тільки гадаю, але й переконаний, що її вже давно там нема. Люди, котрі не боялися стріляти в тебе, вміють заглядати до чужих сумок.

— Кінець чарівному перебуванню в Болькові, Моніко, — проказав похмуро археолог. — Їдемо шукати п'ястівських орлів.

— Так, мусимо вирушати. Наша охорона тобі вже не потрібна. Думаю, вони вже змінили свою тактику, вирішивши просто викрадати пам'ятки. Теоретично тепер повинні б на якийсь час принишкнути, перечекати. Та, маю надію, більш ніколи не відновлять своєї діяльності, бо дуже швидко опиняться в наших руках.

— Але хто? Хоч скажи нарешті толком, хто на підозрі? Ні разу не почув від тебе ясної відповіді, а, здається ж, маю достатнє відношення до цієї справи, — сердився Пйотр.

— Ще крапля терпіння. Якби я сам все добре знав, то не було б пострілів, мого приїзду сюди й багато чого іншого. Давай, Пйотре, їдь до Львувека, влаштуй всі свої справи. Котлован буде охоронятися й залишиться в твоєму розпорядженні, але ніяких робіт вже не веди, лише забери Кегеля й Марціняка та вертайте всі до Немодліна. Може, це й перешкоджає твоїм планам, але зараз сконцентруємо увагу на розв'язанні загадки орлів. Тож днів через два хотів би тебе бачити з робітниками в Немодліні. Ви підтримуєте мою пропозицію? — звернувся він до Моніки. — В такій ситуації головні пошуки будемо вести… Ага, найважливіше! Пйотре, відразу ж перевір, що з плівкою. Прояви у Львувеку. Якщо вона є ще в тебе.

Вийшли з кафе в невеселому настрої. Бончковський приїхав до Болькова газиком, на ньому ж збирався зараз і повертатися. Провели його до відділення міліції, умовляючи по дорозі, щоб залишився до завтра і поїхав разом з Монікою.

— На жаль, дорогі мої, для мене це не відпустка, а служба. Впевнений, що тут і самі не будете нудьгувати. Салют!

Попрощавшись з поручником, пішли на останню прогулянку до замкових руїн. Стояв чудовий надвечірок. Поволі хилилося сонце до заходу. Дорога неподалік зруйнованого замку була безлюдна. Вгорі кружляв яструб-мишолов, довкруг розпливався дух материнки і м'яти… Мовчали, тримаючись за руки.

10

Перебування в Болькові з Монікою відсунуло від Пйотра його орлів на задній план. Навіть привезена Бончковським новина про викрадення плит з бухгалтерської домівки видалася археологові не дуже реальною на тлі ідилічного настрою, в якому перебував він з першої ж хвилини зустрічі з дівчиною. Але поручник повернувся до Немодліна, Моніка виїхала наступного дня, і Пйотр мусив позбутися романтичного настрою й вертатися до немилої дійсності, — попросту вирушати на місце подій, до Львувека. Автобус, переповнений галасливими екскурсантами, тряский і душний, яким їхав він, не був зручним місцем для роздумів та складання планів. Полегшено зітхнув, вийшовши нарешті з нього, і швидким кроком попрямував до будинку Кегелевих родичів. Вирішив з робітниками триматися якомога приязніше, багато не розпитувати й нічим їм не докоряти. Міліція, певно, вже й так достатньо допитувалась їх, а остаточні висновки — це вже справа Бончковського і Пшибили.

Вдома застав тільки дітей, що гралися на кухні. Швиденько вибіг нагору до своєї кімнати. Ключ стирчав у замку. В кімнаті прибрано. Валіза стояла на стільці так, як і перед його від'їздом. З портмоне витяг маленького плоского ключика й одімкнув ним обидва замки. Під фланелевими сорочками лежав фотоапарат, поруч у коробочці — ролик плівки. Полегшено зітхнув! Сховав її до кишені, замкнув валізку і вирішив негайно шукати місцеву фотографію.

На сходах зустрів Кегеля, що саме підіймався нагору.

— Пане магістр, — голос у робітника був хрипкий, а може, то від хвилювання, — таке нещастя!.. Ви вже, певно, знаєте? Ми при тому не були, ми з таким свинством нічого спільного не маємо. Тут був поручник Бончковський з Олесніци. Слідство робив, все описав, — випалив він одним духом, швидко, нервово. — Ви мені мусите вірити. Нащо вони брали відбитки пальців? Нас заарештують? Може, це той грабар кому продав? Сам нічого не розумію. І спокій втратив…

— Гаразд, гаразд, пане Кегель, — обірвав Пйотр той потік слів. — Я в усе це не втручаюся. Для того є міліція, і вона веде розслідування. Знаю тільки, що то найгидкіше — по стількох роках після війни знищувати пам'ятки нашої культури. Вертаємось до Немодліна. Перекажіть Марцінякові. Котлован закриємо дошками, зараз я домовлюсь. Роботи тут продовжимо пізніше. У Немодліні вирішимо, як бути далі.

Пйотр залишив засмученого Кегеля й пішов на ринкову площу шукати фотографа, який би відразу проявив плівку. Мандрівка неповторними вуличками Львувека знову сповнювала його гіркотою й люттю до крадіїв. Це, таке з виду тихе й чарівне містечко, крило в собі злочинців, здатних на все. Дуже хотілося знову сюди повернутися, закінчити працю на «кам'яному дворі», але коли?

Що дасть повернення до Немодліна? З такими думками увійшов він до приміщення фотографії. Пояснив завідувачу, хто він, сказав, що робота ця дуже важлива. Попросив ретельно проявляти плівку. А знімки зробить вже сам у Вроцлаві. Зараз достатньо переконатися, що негатив вийшов.

Ввічливий завідувач записав тутешню Пйотрову адресу й пообіцяв якнайшвидше прислати проявлену плівку.

Завершив останні формальності: зустрівся з головою міської ради, виписав дощок для перекриття котлована, порозмовляв, з ким треба, й висловив співчуття. З такою неохотою заглянув на будівельний майданчик. На кам'яних плитах вже зібралися калюжі води. Віяло пусткою й занедбаністю. Швидко відійшов з пригніченим настроєм.

Перед будинком Кегелів чекав на нього хлопчак.

— Ви археолог? Я від фотографа…

— Чудово, — зрадів Пйотр. — Приніс плівку?

— Ви знаєте, — заклопотано почав він, — батько оце послав мене, бо ви, певно, помилилися, лишивши нам для проявлення нову, чисту плівку…

— Що? Це просто неможливо! Давай зі мною, швидко!

Але в валізці не виявилося іншої плівки. Він добре пам'ятав, як старанно виймав її з фотоапарата. Завжди в таких випадках був уважним і акуратним. Та чудес не буває, просто в час його відсутності, — а може й раніше, коли чемодан залишався відкритим, хтось вийняв плівку й замінив її чистою. Цього побоювався й Бончковський. Це ще один переконливий доказ того, що на плиті був вирізьблений орел! Добра робота. Логічна! Чорти б його взяли!

Випровадив хлопця і, киплячи від люті, запалив люльку.

* * *

— Я гадав, що Львувек буде останньою ланкою, яка замкне ланцюг. А тим часом… — смутно проказав поручник Пшибила, що вже тривалий час провів за читанням протоколу, привезеного Бончковським.

— На жаль, нічого більше я не зміг встановити.

— Прямо в розпач впадаю, коли думаю про наївність того археолога. Чи то живе він тільки своєю історією, а чи класифікує людей за табличкою: «чорне й біле».

— Перебільшуєш. Не такий вже він і наївний. Просто не стикався з такою підлотою, з якою випадає стикатися нам у нашій роботі. Порядний чоловік і не втратив віру в людей. Хіба що лише тепер, але напочатку ми не сказали йому, чого шукаємо. Сам зорієнтувався, що йдеться про якісь профашистські дії. Поруч був Кегель, котрий багато розпитував і знав про мету їхніх пошуків. Тож нічого дивного, що тільки його й почав підозрювати.

— Може, й так. Давай поки що залишимо археолога у спокої. Не вважатиму більше його за цілком наївного. Підсумуємо факти.

— Скільки вже можна підсумовувати! — Болеслав аж розсердився, угледівши, як Пшибила знову починає малювати на аркуші паперу ланцюжкові кільця.

У двері постукали, ввійшов черговий сержант.

— Прийшов магістр Михальський, — доповів він.

— Запрошуйте.

— Ну, дорогі мої поручники, — ввірвався енергійно Пйотр, — досить недомовленостей. Або негайно вводьте мене в курс справи, котра, як бачу, все більше вас пригнічує, або викину геть усе, що маю в руці, — і він показав їм здалеку уламок металу.

— Звичайний шантаж, — засміявся Болеслав. — Що ти можеш мати цінного для нас?

— Те, чого вам не вистачає. Ну, то як, говорите? Тоді й віддам.

— Ти вчасно прийшов. Оце якраз поручник Пшибила, якому воєводська комендатура доручила провадити слідство, почав підсумовувати свою теорію незамкненого ланцюжка…

Пйотр підійшов до столу й поклав револьверну гільзу. Офіцери здивувалися:

— Звідки? Коли?

— Кілька хвилин тому. З кишені Марцінякового плаща. А ось друга.

— Розповідай докладно. — Пшибила вказав Пйотрові на стілець.

— Як ви знаєте, вчора пізно ввечері я приїхав до Немодліна разом з Марціняком, його сестрою і Кегелем. Марися пішла ночувати, як і раніше, до своєї подруги, а ми зупинилися в готелі. Ну, незважаючи на ваше попередження приглядатися до людей, все-таки не маю звички лазити по чужих кишенях. Але сьогодні вранці, шукаючи сірників, постукав у номер, де мешкають мої робітники. Двері були не замкнені, сірники на столі не лежали. Висів лише Марціняків плащ. Марціняк багато палить. То я й всунув руку до кишені, знайшов коробку. Але в ній замість сірників лежали дві забруднені землею гільзи.

— Люди носять у кишенях що завгодно. Чи то саме ті гільзи? — холодно запитав Бончковський.

— Побачимо. Гільзи — то дуже важливо. А ще плюс прострелений піджак. Звідки цей Марціняк? Ти вже ним цікавився?

— Він з Бялостока. Що там раніше робив, не знаю. Пристав у прийми тут у нас, має гарну жінку і… сестру. Мешкає поруч нас. Моя мати, на жаль, ви вже це знаєте, має звичку сватати мене з сусідками. Останній об'єкт її заінтересованості — Марися Марціняк. Марціняківна. Отож коли ти, Пйотре, попросив мене в Олесніці підшукати сезонних робітників, я сказав про це матері за вечерею, вона всіх знає в околиці. Підсунула мені Кегеля, його жінка працює в пральні і приватно пере білизну по квартирах, — між іншим, і в нас. А від Марисі, яка весь час буває в нашому домі, я дізнався, що в неї брат тимчасово опинився без роботи. Так і Марціняк у Пйотра з'явився. Ну що ж, минуле Кегеля нам відоме. Служив у вермахті. Мусив, як багато хто з поляків. Це зовсім не означає, що його зараз механічно треба пов'язувати з усім цим. Марціняк — я спостерігаю за ним стільки років — надто недалекий для. такого, хіба що… — Бончковський замислився, — хіба що виконує чужі, добре продумані розпорядження. Гільзи могли йому підкинути. Поза увагою не можна залишити й Марисю. Спритна, розумна, але — надто молода. У такому віці вряд чи під силу подібні вчинки. У цій сім'ї є ще дружина Марціняка. Працює на пошті в Олесніці. — Він раптом зірвався. — Хвилинку, я зараз повернусь, тільки замовлю розмову з Мартулею.

— Якась геніальна думка блиснула Болеславові, — засміявся Пшибила, як Бончковський вибіг. — Дуже цінні гільзи, принесені вами. Зараз ними займемося.

Поручник старанно загорнув гільзи в тонкий папір і, запаливши сигарету, почав спокійно розповідати Пйотрові про хід слідства:

— Восени 1958 року в різних місцях за різних обставин почали зникати старовинні пам'ятки, що свідчили про давню польську культуру цих земель. Прошу пробачити, що я ще не у всіх подробицях викладаю справу: слідство ще не закінчилося. Викрадалися не срібло чи килими з XVIII і XIX століть, яких є немало і які легко продати у Варшаві або навіть вивезти за кордон, а відшукані речі, пов'язані з князюванням шльонських П'ястів. Наприклад, з музею у Вроцлаві зникають найдавніші літургійні предмети. Причому в залі поруч експонуються дуже цінні картини. Невеликі, зручно їх винести. І картини ці користуються попитом на Заході. Злодії виносять щити й шоломи Болеслава II, не зачепивши цінних і дорогих пам'яток XVIII століття німецького походження. За два роки таких прикладів назбиралося багато. І все це досі не вияснено. Грабувалися не лише музеї, костьоли, монастирі, а й приватні будинки. Викрадені речі ніде і нікуди не вивозились, не були продані. Не натрапили на них ми в жодному комісійному магазині, ні в самому краї, ані на кордоні під час митних оглядів. Не знаходили й при обшуках «малин» перепродувачів краденого. Зникали, як камінь у воду. Ніби розчинялися десь.

Але ж повернімося до останніх випадків, пов'язаних з вами. Дуже швидко в Олесніці стало відомо, що ви археолог. І відразу ж, як тільки ви зацікавилися знахідкою у підвалі пральні, щезає перстень; виявляється, він старовинний. Тоді у нас і народилася думка, щоправда, трохи інтуїтивна, йти вашим слідом. Досі все зникало надто хаотично, в різних, відлеглих одне від одного місцях Шльонська. Звідси моя теорія замкнених кілець, з яких кінець кінцем мусив утворитись замкнений ланцюжок. Навіть у найсміливіших припущеннях ми не могли уявити, що вони так нахабно й відкрито підуть тим «вашим слідом». Такого ще не було. І саме на цьому вони попадуться. Погляньмо на факти. В Немодліні залишається тканина, в яку загорнуто скелет, ліхтарі зникають! Як стало відомо, скелет був десь двадцятирічної давності, отож поховали там людину з якоїсь причини. Це зовсім інша справа. Про ліхтарі ж професор Зенович офіційно заявив: старовинні; багато про це говорили й студенти. Однак вік меча був непевний, то його і не варто, вирішили викрадачі, чіпати. Далі. Зроблені вами у Львувеку відкриття щодо їх походження та характеру не викликали й тіні сумніву. Знищивши плиту, знищили й плівку. Тепер вже нема жодного документального доказу існування якоїсь там різьби на кам'яному паркеті. Малі плити викрадено, як ото викрадають дітей задля викупу, грубо й нахабно. І тут вони прорахувалися! Ми от-от знайдемо цю поштову машину. У вас стріляли, бо вирішили, що ви напали на слід. Знали ж про ваші приятельські стосунки з Бончковським, контакти з міліцією. А тепер про ваших людей…

— Це вже я зроблю, — щойно увійшовши, перебив Бончковський. — Не гнівайся, Пйотре, але Кегеля я порекомендував тобі спеціально, бо певний час трохи підозрював його в дечому. Хотілося перевірити. І тепер вже я певен: це не він.

— А Марціняк?

— Досі доказ проти нього — лише гільзи.

— А плівка? Хто мав доступ до моєї валізки? Кегель і Марціняк.

— Теоретично, Пйотре, тільки вони. А практично — то ще невідомо. Львувек має стати поворотним пунктом у нашому слідстві. Забагато вчинено тут злочинів. Незважаючи на велику спритність злочинців, котрийсь із них мусить викрити винуватців. От уже несподівано випливли гільзи. Кожної миті може прийти звістка, що то була за машина: дорожня міліція контролює всю територію воєводства. Водій може не признатися про «ліву» роботу, але бухгалтерові діти таки, певно, розпізнають його.

— Загалом кажучи, — втрутився Пшибила, — все це паскудство — робота ворожих нам служб. Впіймати виконавців її важко, бо ніхто викраденого не забирає додому, не продає. Сліди постійно обриваються, не ведучи ні до кого. Відома ворожа діяльність проти нашого суспільства, ладу, економіки, але дії, спрямовані на нищення прадавньої польської культури, настільки віроломні, що… Коли наслідки диверсії на якомусь підприємстві можна ліквідувати, то знищеної пам'ятки кількасотлітньої давності не відтворить ніхто.

Пйотр сидів, ошелешений усім, що тут почув. Черговий сержант приніс телефонограму. Пшибила довго читав її, потім, передавши Бончковському, звернувся до Пйотра, що саме нервово запалював люльку:

— Те, що ми й передбачали. На поштову машину натрапили у Влені. Можна припустити, дорогий магістре, що орлів утопили в Бобрі.

— Якщо не розбили по дорозі, — скептично кинув Пйотр, врешті впоравшись з люлькою.

— Я перед цим розмовляв з Олесніцею, — сказав Бончковський. — Мартуля протягом години повинен дещо для мене з'ясувати. Якщо підтвердиться, то…

— То що?

— То все буде просто й ясно. Тільки тоді прізвисько «наївний» одержу я. А цього наш брат слідчий не полюбляє.

— Не варнякай. Ти проробив величезну роботу. Нам вже й так небагато зосталося розв'язати.

— А чого саме ще не вистачає? — спитав Пйотр.

— Дуже маленької дрібниці. Керівника!

— Будь ласка, — перебив Пшибилу Болеслав, — не допитуй Марціняка про ті гільзи, поки я не отримаю відомостей від Мартулі. Це дуже важливо.

— Що ж, пане магістр, може, розмову цю ми закінчимо пізніше? — Пшибила підвівся з-за столу. — Маю ще кілька невідкладних справ… Та й усього не можу ще пояснити.

— Обов'язково зайди близько восьмої вечора до нас в комендатуру, — додав на прощання Болеслав.

— Гаразд. Зараз піду до замку. Шукайте винних. Я втратив всяку надію.

— Хіба? А Моніка? — вставив Болеслав.

— Маєш рацію, це останній шанс. Прийду ввечері. Бувайте!

З холодного кабінету так приємно було вийти на спокійні, сонячні вулиці Немодліна. Відчував себе безпечно і впевнено в цьому місті. Встиг полюбити його чисті вулички, прості старі будинки. Йшов до замку, де вже мав би бути дві години тому, якби не ця історія з гільзами, що їх знайшов у кишені Марціняка. Дуже хотілося йому побачити Моніку, і водночас відкладав момент зустрічі. Боявся своєї нової ролі: розлучилися в Болькові як заручені або наречені. Смішили старожитні терміни і разом з тим зворушували.

У дворі замку йому сказали, що Моніка зачинилася з Левом, — складають якийсь план.

Вирішив почекати, а тим часом прогулятися замковими покоями. Дійшов до своєї улюбленої зали в південному крилі. Була низька, півкулясте склепіння стелі вкривало випукле граффіто із східними мотивами, вікна — в напівкруглих нішах. Бракувало меблів. Але яких саме? Щоразу опиняючись у залі, що була зведена, як він спеціально дослідив, у 1570-х роках, чимало розмірковував і прикидав у пам'яті, які меблі з тієї епохи пасували б до цього склепіння і приміщення, подумки розставляв їх уздовж стін, та ніщо сюди не підходило. Що тут колись стояло? Які килими вкривали таку негарну тепер підлогу? Хто сміявся в цих вікнах, хто цілувався тут вечорами? Жодне з інших приміщень Немодлінського замку так не збуджувало його уяви, як саме це.

Далі попростував до готичної каплиці — там несподівано натикнувся на Гжегожа.

— Добре, що вас зустрів, — винятково ввічливим тоном відізвався хлопець. — Відкрив щось дуже цікаве і не маю кому показати.

— Тобто?

— Ходімо, — фотограф повів Пйотра вузеньким коридором, на ходу швидко пояснюючи: — Я по черзі роблю знімки різних фрагментів кімнат. Вікна, портали, каміни, цікавий візерунок паркету і так далі. Після проявлення деякі вдаються, інші треба знову перезнімати. Погане світло. Оце сьогодні саме і влаштував такий собі день «повторень». Нещодавно фотографував камін в одній з кімнат коло каплиці. Плівка не вийшла. Смуги, тіні. Сьогодні повернувся туди і здивувався, що частина стіни, якраз коло каміна, свіжо оштукатурена. Мокра, світла пляма. Мені відомо: мулярських робіт зараз тут не ведуть ніде. То чого ж…

Він привів Пйотра до знайомої археологові кімнати з незугарним, дивним каміном. Вже з порога було видно пляму на стіні. Проходила вздовж усього бічного краю каміна.

— Коли ви були тут останнього разу?

— Чотири дні тому.

— Цікаво, — Пйотр олівцем колупнув ледь присохлий розчин. — Більш ніж цікаво. Зсували з місця камін, і випадково відлетів шмат штукатурки. Найпізніш учора. Зсували камін… Зсували камін, — нервово повторював, відчуваючи на собі запитальний погляд фотографа. — Гжегоже, а Лев ходить цим коридором?

— Мабуть, ходить. До того ж він скоро закінчить сьогоднішню свою роботу в музеї.

— Ет, погано. Треба щось придумати, щоб не питати в нього дозволу на з'ясування цієї справи. Ви б не допомогли мені?

— А чого ж, допоможу. Але не знаю, що ви хочете робити. Я вам показав, бо мене здивувало це, а вас це сильно схвилювало…

— Я давно відчував, що цей камін треба розвалити… — Пйотр ретельно оглядав мармурові плити, з яких було його вимурувано, особливо місця стиків. — Ви знаєте мрію Моніки? Теорію зниклих галерей? Без неї діяти ми не маємо морального права! Але от Лев. Як його обійти? Наперед знаю, що він буде проти… А штукатурка тим часом засохне.

— Підлога! Подивіться! Вимита! — Гжегож, пересуваючи штатив, зауважив різницю між брудним і чистим шматком підлоги.

— Так, справді-бо. І саме в цій частині зали, теж біля… Та не роздумуймо. Голими руками все одно нічого не зробиш. А може, його й зовсім не треба розвалювати? — Археолог ще раз обдивився камін. Гіпсового ліплення з прихованою пружиною, очевидно, не було. Гладенькі плити, гладенька стіна. Замуровано багато років тому димохід, і раптом — свіжа штукатурка. Дивно. Хто охороняє замок вночі?

— Коло вхідної брами живе сторож із сім'єю, я колись залишав у нього фотоапарати, — пояснив Гжегож. — Ну і внизу є ще всілякі установи.

— Ага, знаю… — Пйотр почав набивати люльку тютюном. — Гжегоже, у мене пекельна охота «нелегально» покопирсатися в цьому каміні. І то якнайшвидше.

— Чудова думка! Переговори з професором, дозвіл властей — це забрало б кілька днів. А може, сьогодні вночі? — Гжегож глянув запитливо на археолога.

— Може, й так… То, певно, єдиний спосіб, — захопився Пйотр, — мабуть, несерйозний, школярський, та, зрештою, ми не такі вже й старі для пустощів. Треба залучити до цього й Моніку, без неї вночі не проникнемо в замок.

— Чудово! Візьму лампу, зробимо документальні знімки нічної експедиції. Ну й хороший з вас витівник! Забава вийде, як у кіно.

— Будьмо серйозні. Може все закінчитись великими неприємностями. Нічне розбирання замкових камінів. Справа для прокурора.

— Не перебільшуймо. Як не натрапимо на щось важливе, то просто замуруємо все знову, і додатково я вимию всю підлогу. А геніальне відкриття всі нам вибачать.

— Згода. Тільки тримати все в таємниці! Ходімо пошукаємо Моніку й подбаєм про інструменти.

Вони швидко залишили замкові кімнати на другому поверсі і сіли у віконному еркері неподалік від музейної зали, звідки доходили голоси. Могутній — професора Зеновича, тихі — його асистентів. На щастя, чекали недовго. Незабаром грізний Лев залишив музей. Помітивши археолога, смутно всміхнувся й кинув щось схоже на: «Вітаю вас. Чули про крадіжку ліхтарів? То злочин. Виїздимо до Болькова. Від нашої міліції користі ніякої. Нічого не знає. Такий скандал». Щось іще бурчав і, вибігаючи, потрясав сивою гривою.

Моніка зашарілась, побачивши Пйотра, привіталася з ним досить офіційно під зірким поглядом Гжегожа.

— Не роби такого солодкого вигляду, Моніко, бо з жалю зомлію, — трагічно попередив фотограф. — Ходімо з нами до парку, маємо для тебе сенсацію.

Здивована тим, що вони заприятелювали, Моніка пішла за ними, нічого не питаючи.

Пйотр детально розказав про все, і дівчина, що спочатку відмовлялася, таки погодилася на нічну експедицію. Розподілили між собою ролі. Гжегожеві випало дістати необхідний інструмент, Пйотрові — забезпечити освітлення. Найважливіше завдання було за Монікою: роздобути ключі від кімнат на другому поверсі і залишити одне з нижніх вікон незамкненим. Визначили час зустрічі — одинадцяту годину вечора.

— Зустрічаємось о двадцять третій, — поправив Гжегож, йдучи і залишаючи їх наодинці.

О восьмій вечора Пйотр, як було домовлено, прийшов до комендатури. Поручник Бончковський вже нетерпляче очікував його.

— Ти дуже багато допоміг нам сьогодні.

— Чим же?

— Гільзами.

— Ти заарештував Марціняка?

— Та ні! Просто побачили всю справу з іншого боку. Я чекав на тебе, мені потрібна твоя валізка, точніше кажучи — фотоапарат, що в ній тримаєш. Гадаю, ти не користався ним після Львувека?

— Ні. Лежить у валізці.

— Дуже добре. Цілком можливо, що особа, яка викрала плівку, торкалася також і апарата, перевіряючи, чи не заряджено ще якусь плівку.

— Я вийняв плівку, щоб проявити. Фотоапарат не заряджений.

— То нічого, маю деяку надію, що залишилися сліди, відбитки пальців. Це дуже допомогло б. При нагоді повинен і твої відбитки зняти.

— Будь ласка, якщо це треба. Валізка, сподіваюсь, ще не зникла з готелю. З твого обличчя бачу, що сьогодні вже не. довідаюсь нічого нового.

— Новини будуть хіба що вранці. Вночі мають сюди доставити водія поштової машини. Він зізнався, що зробив «лівий» рейс. Мабуть же, пізнає людину, яка його найняла. Побачимо.

Залишаючи комендатуру, Пйотр позичив у Бончковського електричного ліхтарика.

— Завтра віддам, — запевнив поручника, таємниче всміхаючись.

До готелю йшли мовчки, кожен заглибився у власні думки і найближчі плани. Фотоапарат лежав у валізці, поручник обережно загорнув його в хустину, сховав до портфеля. І тут почувся тихий стук у двері.

— Заходьте.

На порозі стала Марися Марціняк. Присутність поручника дуже її знітила. Увійшла несміливо.

— Ви в Немодліні?

— Так. Скучив за вами, — голос Бончковського звучав навдивовижу холодно. Це зовсім збило з пантелику дівчину.

— Я шукаю брата. Ви часом не бачили його, пане магістр?

— Не бачив. Робота для нього буде лише завтра, а сьогодні мене не цікавило, де він.

— Якщо побачите, то, дуже прошу, передайте йому, щоб прийшов до моєї подруги. Туди, де квартирую, — пояснила вона.

Пйотр, дивлячись на Болеслава, не дуже розумів, чи запрошувати дівчину сідати і чи це буде зручно для поручника. Все швидко вирішив сам Бончковський.

— Я вас проведу, Марисю. Увечері не дуже приємно одній вертатися. На добраніч, Пйотре, до завтра.

«Одначе, — подумав, усміхаючись, археолог, коли вже зачиняв за ними двері, — ніби й сторониться її принад, а ввечері охоче проводжає». В цю мить раптом усвідомив, що Моніка йтиме сама так пізно через усе місто. Подивився на годинник. Вже за дев'яту. Натягнув чорного светра, щоб краще з темрявою зливатися, у свій незмінний рюкзак поклав ліхтар, свічки, сірники і гострий стилет, з яким любив подорожувати. Виходячи з готелю, переконався, що Кегеля й Марціняка ще не було. А може, поручник їх вже заарештував? Не було підстав. Поки що тільки здогади. А гільзи? Підкинуті? Тривога в голосі Марисі за брата?

Так розмірковуючи, дійшов до вулиці Завадського. Тут несподівано стрів Гжегожа.

— Ви тут живете? — спитав здивовано.

— Ні. Хочу провести Моніку, щоб не йшла сама через усе місто. Вас, певно, теж така думка привела сюди? — іронічно спитав хлопець.

Пйотр щось сердито пробурмотів, і так дійшли вони до будинку, де спинилася дівчина. Увійшли обидва, і вже на порозі Гжегож сказав, що то Пйотрові спало на думку провести дівчину і він лише випадково приєднався. Сусідка Моніки ще не повернулася, тож могли спокійно говорити про свій похід. Вірніше, говорила Моніка про те, як добувала ключі. Пйотр сердито мовчав. Присутність Гжегожа дратувала його. Атмосферу розрядили бутерброди, їх вигляд і смак, — дівчина в одну мить подала «на дорогу». Виявилося, що обидва зголодніли, за хвилину до археолога повернулась балакучість і гарний настрій. Позбувся непотрібного роздратування і Гжегож.

Вийшли перед одинадцятою. Місяць не світив, зірки не показували їм шляху, зате собаки погрозливо гавкали у вузеньких вуличках міста. Замковий парк лякав нічною темрявою; гравій під вікнами квартири сторожа скрипів надто голосно. Моніка переплутала вікна першого поверху, і з великими труднощами вдалося, нарешті, натрапити на те єдине, злегка прихилене. Коли відчиняли, забрязкотіли шибки, а торбина з інструментами, роздобутими Гжегожем, так загуркотіла, мов проходив танк. Присіли, зіщулившись, на землю, чекаючи появи світла в сторожці. На щастя, цього не сталося.

Освітлюючи собі дорогу міліцейським ліхтарем, вони піднялися на другий поверх. Ключі підійшли точно. Легко дісталися до потрібної кімнати. Розклали на підлозі інструмент. Пйотр вибрав велике долото й поволі почав відколупувати свіжу штукатурку. Гжегож присвітлював збоку.

— Ну й роззяви ж ми! Ці вікна видно на кілометр. Треба негайно чимось позатуляти. Троє вікон… Але чим?

— Так, при світлі ліхтаря працювати небезпечно. Запалимо свічки. При кращому освітленні можемо всі працювати. От тільки ці вікна… — забідкався Пйотр.

— Є ковдри! Ну звичайно, тільки на мене й можна завжди розраховувати! Я тут коло каплиці знайшов кімнатку і в ній влаштував лабораторію. Там є вода. В ній залишились ковдри, мабуть, ще ніхто не забрав їх… Піду по них, — Гжегож мигнув ліхтарем і щез, як мара.

Залишилися вони самі, оточені темною пусткою… Пйотр обійняв Моніку. Настрій був неприємний. Чорні тіні дерев повзали по маленьких шибках вікон. Вона тривожно пригорнулась до нього. Він цілував у пітьмі гладенькі щічки дівчини і теплі, жагучі вуста. Густий морок вже не був таким грізним, змінився в привітну темряву.

— Гоп, гоп! — голос фотографа повернув їх до дійсності. — Є ковдри, є гасова лампа. Зовсім про неї забув. Буде чудове освітлення! До діла, братці конспіратору!

Підбадьорені запалом Гжегожа, вони блискавично позатуляли вікна, запалили свічки і лампу. Справжня ілюмінація! Заходилися жваво оббивати штукатурку навкруг величезного мармурового каміна. Свіжий тиньк Пйотр уже відколупав, нічого за ним не таїлося. Звичайна собі цегла, далі — шари старого міцного муру. Жодних схованок. Працювали, не зважаючи на шум, стукіт молотків і гупання в масивну стіну. Мармурові плити виявилися неймовірно товстими, і хоч оббили вже чимало штукатурки, їх не можна було зсунути з місця.

— Як примуровані, — втомлено відсапувався Гжегож. — Хоч би одну від стіни одірвати! На якого дідька пообкладали їх збоку штукатуркою? Хіба щоб зіграти з нами дурний жарт.

— Спочиньмо, — Пйотр випростав згорблені плечі й глянув на годинник. — Знаєте, дорогі мої, вже за першу. Незабаром і світатиме.

Вкрай стомлена, Моніка сіла на підмурок каміна й запалила сигарету. Пйотр, чистячи свою люльку, нервово постукував нею по впертому каміну.

— Дивний звук, — пробурмотів. — Порожнеча?

— То ж порожня люлька, — кинув Гжегож.

Всі весело засміялися.

— Нас охоплює дивна манія: коли злегка постукати — порожньо, а починаємо гатити в стіну — вона здається суцільною.

— А може б, отаким способом? — запропонував Пйотр.

Глянули на нього здивовано. А він підійшов до стіни й почав натискати плечима на камін. Звичайно, безрезультатно. Вибрав серед інструменту невелику кирку й підважив знизу одну з плит, по яких стукав люлькою.

Піддалася легко. Під натиском відкрилася вузька темна щілина.

— Одначе схованка! — вигукнув захоплено Гжегож.

Спільними силами посунули плиту ще на кільканадцять сантиметрів. Щілина розширювалася, видно вже було неширокий вхід до якогось коридора. Перезирнулися між собою, вдоволені й горді.

— Добрий ви маєте нюх, — з повним визнанням ствердив фотограф.

— Ну, що ти на це, Моніко? Мовчиш? А зараз побільше світла й міцних нервів! — Пйотрів голос звучав схвильовано.

— У мене ліхтарик, ходімо, — нетерпілося Гжегожеві, який зазирав у темну щілину.

— Е, ні. Негоже псувати смак відкриття. Увійдемо туди при хорошому освітленні. Може, засвітимо гасову лампу? Гжегож йтиме першим, він заслужив як першовідкривач плями.

— В нас тепер настрій, як у романі! — нервово засміялася Моніка, тремтячи від емоцій.

Фотограф без труднощів проліз у вузький отвір. Волога задуха війнула в лице. Пйотр обережно подав йому лампу й насилу просунув своє тіло через не дуже широку щілину. Моніка захотіла увійти останньою.

У жовтому світлі лампи зорієнтувалися, що потрапили до вузького покрученого коридора.

— Натрапили ми на вхід до замурованих галерей Моніки, — захоплено мовив Пйотр, уважно розглядаючи стіни і склепінчасту стелю. — Але це, здається, не кінець. Ходімо!

Гжегож підняв лампу вгору й рушив першим. Вузький коридор, холодний і вологий, раптом завертав ліворуч. Одразу ж за поворотом фотограф об щось спіткнувся й розтягся на підлозі. Лампа вислизнула з рук, скло розлетілось в скалки. Проклятий гас спалахнув полум'ям. На якийсь момент блискуче сяйво освітило коридор. На підлозі, серед вогню, лежали втрачені скарби! Старі ліхтарі й замшілі плити з орлами! Однак в'їдливий дим швидко заповнював прохід.

— Моніко, виходь, хутчій виходь! — крикнув Пйотр і сильно підштовхнув приголомшену дівчину до виходу.

Ледве вибралися навпомацки назад, брудні, закіптявлені.

— Ви бачили? Ліхтарі! І ще щось! От, лихий дідько, об що це я так стукнувся! Коліно розбив! Зате — відкриття! — вигукував безладно Гжегож, стогнучи від болю.

— Заспокойся, здається, нічого серйозного з коліном. А ти як, Моніко?

— Очі сльозяться від диму, щипає дуже. Туди вже більш не заліземо. Гас догоряє, а диму щораз більше. Пйотре, відчиняй вікна, бо задихнемось.

Погасивши свічки й зірвавши ковдру, він широко прочинив вікно. Свіже повітря влилося до кімнати. Небо на сході вже сіріло. Дим все повільніше курився з отвору. Мабуть, гас догорав.

— Вранці сповіщу міліцію. Гадаю, будуть задоволені, — Пйотр усміхнувся, уявивши собі обличчя поручників. — Шкода, що до кінця коридора не дійшли.

— Щось зараз не маю охоти пхатися туди. За годину провітриться.

— Тремчу при згадці, як ричатиме Лев, — всміхнулась Моніка. — Але справді, чи то таки вхід до замурованих галерей?

— В цьому не може бути сумніву. Тому й цей незграбний камін тут з'явився. Ширма. Бачиш, як раптово розкрилося аж кілька загадок? Галереї, ліхтарі, плити. Хтось добре знав старі плани перебудови замку, знав про прихований лаз. Я певен, що тут сховано не один такий перехід.

— От і ранок. Третя година. Розвидніло. Треба думати про повернення, — розсудливо обізвався Гжегож. — Що робитимемо тепер, пане магістр? Ви ж бо керівник експедиції. Чекаю наказу.

— З найбільшою охотою скупався б зараз у теплій воді після такої пожежі. Так, треба думати про повернення. Може, спробуємо поставити плиту на місце і трохи прибрати? Професор нервуватиме.

Зібрали Інструмент, поправили плиту. Кімната вже не справляла враження «бойовиська», тільки запах диму видавав, що тут діялося щось незвичайне.

Події розгорталися швидко. Вдень складались протоколи, зізнання; приїхала міліція у замок, професора викликали в міліцію. Обережно витягли з відкритого коридора багато відомих і невідомих пам'яток середньовічного польського мистецтва. Студентське товариство взялося розбирати камін і очищати віднайдені скарби.

Археолог не мав можливості спокійно порозмовляти з Монікою, яка, гарна, сяюча білизною сукні, без слідів нічної сажі, з'явилася після обіду в замку. Побачивши її, Лев лагідно «заричав», хоч і надав своєму голосу удавано грізної інтонації. Навіть поцілував дівчину в щоку, буркочучи, що ті галереї — не сон.

Стомлений за ніч Пйотр, невиспаний, зазнав кілька атак професора: що це за злом! Це не наукові методи, але що добре, це саме відкриття: сенсація, інтуїція і тому подібне.

Поручник Бончковський, прибувши до замку, сердечно обійняв Пйотра:

— Спасибі за велику допомогу.

— За відмурований тайник? Це чиста випадковість.

— Не тільки. Гільзи теж зіграли свою роль. Мабуть-таки вони розгадали загадку.

— Ну, нарешті! Знаєте, хто розбив плиту у Львувеку? Це для мене найважливіше. Кажіть! — гарячкував археолог.

— Знову мушу просити: потерпіть ще кілька годин. Пшибила в Ополі, а може, навіть у Вроцлаві. Повернеться ввечері. Привезе результати, ну і ще деякі деталі, котрих бракує. Даю слово, що вже буде відомо нам сьогодні усе.

— Вірю й чекаю. Ага, а тепер про приємніші справи. Як там твоя вечірня прогулянка з чарівною Марисею? Ніби нічого між вами й не було, а до нічних прогулянок ти таки охочий. Може, вже й освідчився? Мама буде в захваті…

— Дай спокій, — обірвав його досить гостро поручник. — Увечері про це поговоримо.

Пйотр зніяковіло замовк. «Втручатися в особисті справи Болека, одначе, нетактовно», — подумав він і рушив шукати Моніку. Знайшов її в оточенні студентів у залі з розваленим каміном. Востаннє зігравши роль романтично закоханого, мовчки подав дівчині записку:

«Гадаю, до дев'ятої вечора звільнимося від службових справ. Чекаю коло статуї святого Флоріана. Пйотр».

Навіть на Пйотра, не дуже спостережливого в буденних житейських ділах, справили враження три «Варшави» з вроцлавськими номерами перед комендатурою міліції. «Ну, поручник Пшибила діє», — подумав він, ступаючи на сходи будинку. Черговий сержант впізнав його і попрохав почекати.

— Начальство засідає, — пояснив. — Нікого не дозволено впускати. Та, певно, вже скоро все закінчиться.

Археолог якомога зручніше розсівся на твердій лаві й почав спокійно набивати люльку. Пообідній перепочинок повернув йому рівновагу і спокій. Від новин, які мав незабаром почути, залежав план його подальшої роботи. Те, що намітив перед відпусткою — маршрут, хід пошуків, — все це вже давно безповоротно розпалося під впливом непередбачених подій. Чи сьогодні вже настане фінал, а чи знову його втягнуть у ще якісь загадки? Викурив уже всю люльку, хотів було відмовитися від дальшого очікування, коли двері раптом розчинилися і зблідлий, перемінений на обличчі Бончковський став на порозі.

— Добре, що ти прийшов. Поруч вільна кімната, порозмовляємо.

— Болеку, що це лиця на тобі немає? Поручник Пшибила привіз новини з Вроцлава? Розказуй! — нетерпеливився Пйотр, сідаючи коло письмового столу в маленькій кімнатці.

— Можу тобі нарешті розповісти про наслідки розслідування. Не остаточні ще, бо не вистачає багатьох деталей. Найважливіше: знайшли керівника! Заарештовано Марисю Марціняківну. Це вона, власне, й заправляла усім.

Пйотр зірвався рвучко з місця:

— Неможливо! Це дівча з наївним поглядом? Жартуєш! Не вірю!

— Так, це правда. Вже давно була у нас така думка, але, як тобі я вже колись казав, ця роль абсолютно не пасувала до її молодого віку. До останнього дня ми гадали, що вона один із виконавців завдань, але аж ніяк не шеф…

— І вона відразу зізналася в усьому?

— Не перебивай. Слухай, як все було. Так, зізналася швидко, переконавшись, що маємо в руках незаперечні докази її вини. Мовчанка або викручування нічого не дасть. Звичайно, поки що то загальні зізнання. На подробиці маємо час, і цим займеться вже Вроцлав. Пшибила і я виконали доручене нам два роки тому завдання — знайти тих, хто знищує історичні пам'ятки, застукати їх на гарячому.

Марціняк перед війною був у темно-синій поліції

[2]

, під час окупації брав активну участь у ліквідації не одного гетто в бялостоцькім воєводстві. Після війни перебрався з сестрою на возз'єднані землі

[3]

і тут одружився з місцевою дівчиною. Спочатку жили у Вроцлаві, пізніше переїхали до Олесніци. Марися має родичів у ФРН, їздила туди двічі. Випадково стало відомо, що й вона співробітничала у війну з гестапо. В час другої поїздки за кордон взяла з собою молоденьку братову дочку. Дівчину заманив буржуазний світ, вона забажала зостатися там, але гостям з Польщі запропонували спочатку заробити грошей, котрі чекатимуть на них за кордоном. Спершу акціями знищення пам'яток мала керувати дружина Марціняка, вона тоді працювала кур'єром у Шльонському музеї у Вроцлаві. Розказувала, що в якому залі зберігається, залишала незамкненими вікна, через які вночі пробиралася невисока щупленька Марися. Та й з будинків, куди приходила допомагати по господарству, зникали цінні речі? Родина жила дуже скромно. Важко було запідозрити її в якихось нелегальних прибутках. Досі ми завжди стрічалися з тим, що за працю для ворожих нам служб у ФРН люди отримують великі гроші, і це виявлялося хоча б у тому, як одягалися жінки. В Олесніці сім'я Марціняків тривалий час вела спосіб життя, що не викликав підозри. Він працював тимчасово, як некваліфікований робітник, дружина — на пошті, а Марися вчилася. Часто моя мати позичала їм гроші, бо видно було, що бідують. Гамбурзький центр побачив, що дружина Марціняка не годиться для такої роботи. Замало інтелігентна, та й взагалі не має можливості пробиратися до важливих і цінних реліктів. Та Марися не хотіла відмовитися від роботи і взяла ініціативу до своїх рук. Почала шантажувати брата, знаючи його минуле, зробила з нього пасивного виконавця своїх планів. Ти, може, пам'ятаєш торішні описи у Болеславці й Злоторії, коли було зроблено кілька археологічних відкриттів?

— Так. Наша кафедра після того продовжує там пошуки. Це ж тоді стався випадок знищення скринь з реліктами, так?

— Так. То робота Марціняка. Кілька годин тому він зізнався. Сам. Ми не питали. Думав, що знаємо. Ми ж тільки підозрювали.

— Мушу перебити, Болеку. Ти розповідаєш непослідовно. Востаннє я бачив Марисю, як вона вчора виходила з тобою. Ти вже тоді все знав про неї? Провів її додому чи сюди?

— Треба було з цього й почати. Сумна то була прогулянка. Водій вже докладно описав її на допиті. Від сержанта Мартулі я отримав відомості, що дружина Марціняка дуже жваво листується з ФРН. Працює на пошті, сама й забирає листи, тому й ніхто про це не знав. Відомо мені було іще дещо про Марисю. Була у Немодліні, коли зникли ліхтарі, відразу після цього виїхала до Львувека. Йдучи з нею вчора, я ніс у портфелі твій фотоапарат, на якому, мабуть, були сліди її Пальців. Почував себе гидко. Арешт був завчасним; була ще надія, може, то помилка, бо, скажу відверто, дівчина мені подобалася. Значно приємніше бачити злочинця в особі брутального чоловіка, ніж молодої жінки. В певний момент я звернув увагу, що вона нервується, а її соромливість штучна. Попрохав, щоб зайшла зі мною до кафе на ринку за сигаретами. Не мав дрібних, а буфетниця вже здала касу. Спитав у Марисі, чи не може розміняти мені сотню або позичити десять злотих. Квапливо одказала, що не має грошей, а я зауважив, як рвучко притискує сумочку до себе. Блискавично подумав: щось ховає. Вийшли з кафе, і на вулиці я несподівано зажадав, щоб розкрила сумочку. Вона кинулась тікати! Що ж, я легко наздогнав її, вирвав сумку, а в ній лежав револьвер! На жаль, то були вже не припущення.

— То це вона стріляла в мене? — знову не витримав Пйотр. — Чому? Адже плита і плівки були знищені!

— Ні, не вона. Брат. Марціняк боявся, що ти запідозрив сестру і співробітничаєш з нами. Пригадуєш свою розмову у Львувеку з сержантом? Здається, ми говорили тоді, що злочинців незабаром розшукаємо, і ти додав щось про пошту й жінку?

— Так, пригадую, — підтвердив Пйотр.

— Того було досить. Марціняк зізнався, що як прийшов за тобою тоді у відділення, то почув під дверима кінець розмови: злочинці, пошта, жінка…

— Але, — перебив його Пйотр, — та розмова стосувалася Моніки…

— Він же всього не чув, тільки оці слова. Був переконаний, що ти знаєш все про його сестру й дружину, тому й хотів тебе застрелити. Гільзи зібрав на світанку, знайшов тільки дві, але не зміг їх викинути. Чому, пояснити сам не може. Часом таке трапляється з злочинцями… Як бачиш, — вів далі Бончковський, — сучасність може постачати такі ж сильні емоції, як і археологія. Погляньмо на справу Марисі, невинної з виду блондинки, але чиє користолюбство вразило усіх нас. Назву лише справи, пов'язані з тобою: викрадення персня, ліхтарів, знищення різьбленого орла, викрадення трьох плит, одержаних тобою від грабаря. Досить! Марисю Марціняк остаточно розкрила поштова машина. Водій з легкістю погодився на «ліву» поїздку, не знаючи, про які пакунки йдеться, але й так само легко видав злочинця, докладно описавши, хто його наймав. Це Марися, звісно, знищила плівку. Кому заплатила за знищення орла, не знаємо. Ну, але важко з першого допиту витягнути з баби все.

— І ще мене дуже цікавлять дві справи. Як і від кого вона дізналась про схованку в Немодлінському замку, з котрої так спритно скористалася, і якою була в усьому цьому роль Кегеля?

— Ця історія із схованкою в замку ще не повністю з'ясована. Знаємо тільки, що подруга, в якої мешкала в Немодліні Марися, давно працює в міському архіві. Отож у неї й могла вона дістати старі плани палацу. Схованкою тією користувалася кілька разів, ти сам бачив, скільки там цінностей нагромадилося. Роль же Кегеля — ніяка. Просто Марися використовувала його розповіді.

— Болеку, на сьогодні з мене вже досить, аж у голові шумить. Завтра спокійно порозмовляємо. — Пйотр підвівся, дивлячись на годинник. — Йду на побачення.

— Цього разу не переплутаєш статуї святого? — спитав усміхнений поручник Пшибила, заходячи до кімнати.