/ / Language: Українська / Genre:adventure / Series: КОМПАС (Подорожі. Пригоди. Фантастика)

Операція «Кришталеве дзеркало»

Збигнев Ненацкий

В основу повісті лягли достовірні події і факти, що мали місце в Польщі у 1946–1947 роках. З дозволу керівництва органів управління держбезпеки я ознайомився із справами, позначеними шифрами «Кришталеве дзеркало» та «Дунай», завдяки чому з'явилася ця повість, яка, сподіваюся, зацікавить читачів. Персонажі її не вигадані, я лише змінив їхні імена. Деякі сторінки книжки — це справжні документи й донесення, взяті мною із справ. Я не торкався тільки тих подій, що могли б видатися читачам занадто вже неймовірними. Обставини захоплення ватажків банди насправді були набагато драматичнішими, ніж ті, що їх я описав у повісті. Я обмежився тут розповіддю тільки про одну подію… Збігнєв Ненацький

Збігнєв Ненацький

ОПЕРАЦІЯ «КРИШТАЛЕВЕ ДЗЕРКАЛО»

Перекладено за виданням:

Zbigniew Nienacki, Worek judaszow, Warszawa, 1961

«26 квітня 1946 року

поблизу кляштора в

Домброві Р-ського

повіту знайдено

англійський парашут.

Незважаючи на

дотримання нами

таємниці, чутка про

знайдений парашут

розійшлася дуже далеко…»

(З рапорту повітового

управління держбезпеки в Р.)  

ад ранок Альберт сів у купе, в якому їхала вродлива жінка у каракулевій шубі. Спершу він не звернув на неї уваги. За вікнами поїзда займався мокрий квітневий день, у купе стояла задуха від запаху махорки, під стелею жевріла маленька лампочка, кидаючи рожевувате світло на змучені дорогою обличчя пасажирів.

Коло вікна, поклавши щоку на яскраву обкладинку детективного роману, куняв опасистий ксьондз, певне, сільський священик, який їхав провідати родичів; з великого кошика, що стояв у нього під ногами, стирчала закривавлена індича шия. Навпроти ксьондза, розкинувши лікті на столику, сидів худий чоловік у рогових окулярах. Він невпинно щось жував: спочатку у віконній заглибині лущив кулаком лісові горіхи, потім витяг із портфеля круто зварені яйця, ковбасу, хліб, тепер смакував цукерки і шоколадки.

Він їв отак цілих чотири станції, дратуючи голодного Альберта.

У кутку, біля дверей, тулилися дві сільські перекупки, закутані в хустки; їхні кошики й пузаті клунки займали майже всі полиці. Російський солдат, другий сусід Альберта, димів їдкою махоркою.

Молода жінка в каракулевій шубі сиділа навпроти Альберта, поруч із бабами-перекупками. Вона підняла комір і заснула. Трохи згодом, не прокидаючись, жінка закинула ногу на ногу, поли шуби розгорнулися, спідниця задерлася, відкривши коліна, обтягнуті тонкими панчохами. Гладенькі, круглі й оголені, незважаючи на панчохи, вони мимоволі впадали у вічі; були так близько, що, простягти руку, можна було торкнутися блискучих панчіх. Несподівано жінка ворухнулась уві сні й зняла ногу.

Чоловік в окулярах, що сидів коло вікна, перестав жувати і, поглядаючи скоса на ноги жінки, з несподіваною граціозністю витер хусточкою мокрі губи. Ксьондз здригнувся, осовіло розгледівся по купе; в сірому напівмороці неможливо було відвести погляду від білих оголених колін, відтінених полами шуби і краєм чорної спідниці. Ксьондз витяг із кошика товстий бревіарій,[2] сердито смикнув червону стрічку закладки й зухвало вп'явся очима в жінку.

На вокзалі в С. молода жінка прокинулася, немовби після страхітливого сну. Нервовим рухом змахнувши з себе якісь видіння, вона поправила волосся, спідницю, глянула на годинник. Потім рвучко підхопилася з лавки й протиснулася до вікна.

— Душно тут, — сказала голосно.

Ксьондз прислужливо опустив вікно. Жінка подякувала йому легенькою усмішкою. Витягши з кишені шуби червону в білий горошок шовкову хустину, вона висунулася з вікна, вдихаючи холодне прозоре повітря. При денному освітленні її пухнасте волосся виявилося мідно-червоного кольору, а на блідому обличчі де-не-де проступали золотаві веснянки. Вона була дуже вродлива — з орлиним носом, маленьким ротом і таким білим лицем, неначе його ніколи не торкалися сонячні промені.

Поїзд рушив. Вітер підхопив краєчок її червоної хустки, тріпотів нею, куйовдив волосся.

— Холодно! — писнула котрась із перекупок.

— Зате здорово! — знехотя буркнув до них солдат.

Молода жінка нарешті відійшла од вікна. Солдат поквапливо зачинив його і широко всміхнувся, показуючи дорідні зуби.

І знову жінка закуталася в свою шубу, але вже більше не спала. Альберт відчував це, бачачи, як ледь здригаються її повіки. Вона сиділа на лавці боком, незручно повернувшись. Альберт здогадався, що жінка стежить за худорлявим чоловіком в окулярах. Той поводився досить дивно. Це вже не був безтурботний ненажера. Він раз по раз притискався обличчям до вікна, тривожно вглядаючись у густий сосновий ліс, що пробігав мимо поїзда. Окуляри немовби заважали йому, він зняв їх. Проте таких бистрих пильних очей не міг мати короткозорий чоловік.

Поїзд ішов усе швидше й швидше. Пронизливо деренчав старий вагон. Скрегіт ресор, дверей, вікон і зчеплень заглушав і поглинав усі інші звуки. Здавалося, що поїзд мчить у клекотливу прірву і за мить скотиться в неї. «Лечу назустріч смерті», — Альберт здригнувся. Йому стало так страшно, що він міцно вчепився руками в лавку, аби не закричати. Він спробував якнайшвидше відвернути свою увагу від цієї думки. В голові крутилися уривки англійських фраз, зворотів, слів. Нарешті він згадав свій улюблений фрагмент із байронівського «Манфреда» й заходився повторювати його по пам'яті. «Люблю пафос, як провінційний актор. А втім, чи не отаке нікчемне акторство саме й потрібне, щоб зіграти роль Альберта?» — подумав він.

Несподівано заскреготіли гальма, вагон сильно струсонуло, з полиці на коліна Альбертові попадали розбухлі клунки перекупок. За вікнами полоснула коротка автоматна черга, десь поблизу, можливо в сусідньому купе, посипалося розбите скло. Почулися поодинокі, гучні гвинтівкові постріли. Поїзд різко стишував хід…

Молода жінка в каракулевій шубі кинулася до дверей. Ненажера трохи прочинив вікно й обережно виглянув назовні. Ніхто не помітив, як і коли в його руці опинився пістолет із знятим запобіжником. Він вистрілив тричі, майже не цілячись.

— Під лавки! Під лавки! — надсадно волав ксьондз, повзаючи серед клунків на підлозі.

Солдат блискавично схопив з полиці гвинтівку, клацнув затвором і теж примостився коло вікна. «Отче наш, що є на небесі…» — молилися перекупки, яким несила було втиснути свої огрядні тіла між труби, що перегороджували місце під лавками. Альберт скулився в кутку біля дверей, забарикадувавшись од вікна клунками.

Вибухнула граната. Потім ще одна. Майже безперестану строчили автомати. Раптом стрілянина вщухла, стало тихо.

Поїзд стояв у лісі, на низькому насипі. У відчиненому вікні безвладно лежало тіло ненажери. Голова, груди і руки звисали назовні. Альберт бачив тільки його ноги, що конвульсивно посмикувались. Поряд на лавці валялися рогові окуляри.

— Не підходити до вікон! — крничав хтось.

По гравію насипу рипіликовані чоботи, долинали гучні слова команди.

До купе вбігла жінка в шубі. На голові в неї знову була пов’язана червона в білий горошок хустина.

— Що? Що сталося? — хрипко спитав її солдат.

— Не знаю. Не знаю. Убитий? — майже нестямно промовила вона, з острахом дивлячись на мертве тіло у вікні.

— Рокита, Рокита напав! Це його місця… — долинув з підлоги глухуватий голос священика.

— «Діво Маріє, змилуйся над нами, господь з тобою», — голосно молилися баби.

У коридорі загупали кроки. В дверях купе зупинилося троє чоловіків з автоматами, в польських мундирах і конфедератках. Один із них — молоденький, з випещеними чорними вусиками, — обережно відсторонивши даму в каракулевій шубі й легенько вдаряючи кінчиком чобота по випнутих сідницях перекупок, торував собі дорогу до вікна.

— Готовий. Убек[3] — сухо ствердив він, схилившись над убитим.

Потім схопив мертвого за ноги і легко скинув його на насип.

Побачивши польські мундири й орли на конфедератках, солдат зрадів. Обличчя його розпливлося в широку усмішку.

— Ей ти, руський, ходімо, — поманили його пальцем поляки, виходячи з купе.

Солдат поквапився за ними, вдоволений, що зможе прислужитися. В коридорі у нього вирвали гвинтівку.

— Що таке? Що? — нервував він.

Але його повели до виходу, підштовхуючи дулами автоматів.

Кроки стихли, грюкнули двері вагона. За хвилину сухо вдарив пістолетний постріл. Пролунав пронизливий крик болю, що перейшов потім у хрипкий протяжний стогін, — його обірвали два нові постріли.

Молода жінка напівпритомно опустилася на лавку. На її білих щоках нервово здригалися м'язи.

Альберт відкинув клумаки, торкнувся жінчиної руки.

— Вам погано?

Вона заперечливо похитала головою. Прислухалася. Коридором знову йшли люди. Вони наближалися повільно, рипіли двері — напевно, оглядали кожне купе. Альберт сидів нерухомо, марно намагаючись заспокоїтися, опанувати себе.

Він почув, як у сусідньому купе вимагали документи. «Документи? Що їм скажуть мої документи? В них я Альберт, — роздумував він. — Якщо почнуть обшукувати, знайдуть пістолет і вколошкають мене, перш ніж я встигну зажадати, щоб вони провели мене до свого командира. А командир? Чи повірить він Альбертові?..»

Голосно сопучи, з підлоги підвівся ксьондз. На його чорній сутані виднілися сірі плями пилюки. Слідом за ним піднялися перекупки. Вони дивилися на нього благально, ніби віддавалися на його ласку. Ксьондз заходився обтрушувати сутану, та раптом крикнув і відразливо замахав рукою. Долоня його була закривавлена: кров капала із столика під вікном.

У купе заглянув знайомий уже молодик з чорними вусиками. Він був дуже гарний, з червоними, як у жінки, губами. Конфедератка хвацько сиділа в нього на маківці.

— Вас поранило, панотче? — стурбовано запитав він.

— Ні, ні. Це зі столика тече…

— Це убек так вам «услужив». Ну, нічого. Здох. А ви що за один? Устаньте! — наказав він Альбертові.

Альберт поволі підвівся з лавки. І в якусь мить устиг помітити, що молода жінка носком туфельки торкається високої халяви чобота вусатого молодика. Кров залила Альбертові лице. Він усе зрозумів… Несподіване пробудження, червона хустка, що тріпотіла на вітрі й була помітна здалеку, — це умовний знак, сигнал для когось.

Молодик гримнув па Альберта:

— Чиї чемодани? Он ті, шкіряні?

— Мої.

Презирливим поглядом він обвів новенький Альбертів плащ, сірий фетровий капелюх.

— Що везете? Підторговуєте, еге ж?

— Трохи книжок. Білизну. Костюм.

— Невже?

Альберт зняв з полиці чемодани. Не кваплячись, витягнув з кишені ключик, відімкнув замки.

Молодик, явно розчарований, понишпорив рукою між сорочками, галстуками, недбало промацав рукави й холоші чорного костюма. Трохи довше розглядав книжки, деякі він навіть узяв у руки, а неприхованим задоволенням прочитав уголос їхні англійські назви, виказуючи досить добру вимову.

Потім вийшов у коридор і, насвистуючи крізь зуби, заглянув до дальшого купе.

За вікном пролунала протяжна команда. По коридору загупотіли чоботи.

— О, їдемо! — радісно писнув ксьондз.

— Господи, поми-и-и-луй… — знову заспівали баби, але ксьондз рішучим помахом руки наказав їм замовкнути.

Гримнуло ще кілька пострілів.

На обличчі молодої жінки відбилася страшенна втома. Вона кілька разів провела рукою по чолу і скронях, ніби тамуючи головний біль, потім заплющила очі, поклала руки на коліна і застигла в такій позі. Та Альберт відчував, що жінка не спить. «Мабуть, вона вперше бере участь у такій операції», — роздумував він.

Поїзд уже набирав швидкості, ритмічно стукотіли колеса. Небезпека минула, і тепер навіть деренчання старого вагона здавалося приємним, заспокійливим.

Ксьондз закінчив шепотіти молитву і звернувся до Альберта:

— Уявіть собі, що мене попереджали. «Їдеш у лігво Рокити, — казали мені,— там і дня не минає без нападу, без стрілянини». Хоч тепер, зрештою, ніде спокою не знайдеш. Я духовний пастир сільської парафії, що неподалік від Влоцлавека, так навіть до мене двічі навідувалися ці лісові загони. Щоправда, вони більше скидалися на звичайних бандитів, аніж на партизанів…

Баби-перекупки про щось напівголосно перемовлялися. Потім одна з них витягла з білого вузлика гроші, друга схопила ксьондза за руку й поцілувала її.

— Це на святу месу. Відправте, панотче, за чудесне спасіння наше. За наше і ваше.

— Та ні ж бо! — розгнівався ксьондз. — Ніякого чуда тут немає, а ви мерщій раді в усьому божу ласку бачити. У Рокити добрій людині нема чого боятися. Правда ж, добродію? — попросив він підтримки в Альберта.

Той показав на зелений речовий мішок солдата, що залишився на полиці.

— Не знаю, чи був він поганою людиною…

Ксьондз злякався.

— Атож, атож. Звичайно. Хто може знати? Убили його, боже мій! Нічого не вдієш — війна. Війна не розбирає.

— Війна скінчилася майже рік тому, 9 травня 1945 року, — глузливо зауважив Альберт.

Ксьондз безпорадно розвів руками:

— Оті молоді хлопці, що заходили сюди, мріяли про іншу Польщу, добродію. Я ненавиджу кровопролиття, але я духовний пастир і повинен розуміти людські слабості. Якось сповідався у мене один із лісових. На його совісті було не одне людське життя. Я спитав його: «Чи можеш ти із спокійним сумлінням і душею нести тягар пролитої тобою крові братів твоїх?» — «Так, панотче, — відповів він. — Цей тягар несе за нас історія. Boнa нас осудить або простить нам гріхи наші». І я дав йому поцілувати єпитрахиль.[4] А потім сказав: «In nomine patris et filii, absolvo te».[5] Та після цього я цілу ніч крижем лежав у костьолі, молився. Бог розсудить і його, й мене. — Ксьондз розхвилювався, голос його тремтів.

Альберт похитав головою.

—Історії не можна довіряти. Її вироки помилкові. Я добре знаю це — сам історик.

— Авжеж, — жваво підхопив ксьондз, — бо вироки історії теж виносяться людьми. Але ж є ще одна історія, неписана, — історія, яку народ зберігає у своїй пам'яті.

— У народу коротка пам'ять, — Альберт зневажливо знизав плечима.

Молода жінка підвелася, немовби обурена цією дискусією, і вийшла з купе, залишивши на лавці свої рукавички.

Невдовзі поїзд почав гальмувати.

Альберт схопив з полиці чемодани і вискочив у коридор.

«Ошукала. Знову нас ошукала. Вона вирішила втекти з поїзда, а я, як дурень, повірив залишеним рукавичкам».

I він з чемоданами насилу пробирався серед людей, що заповнили коридор. Станція була невелика: збитий із дощок барак та два покриті гравієм перони. З поїзда тут вийшло чимало пасажирів, і Альберт довго й безпорадно крутився поміж ними, стараючись нагледіти свою сусідку.

Проте її ніде не було. Може, вона вискочила з другого боку? Там стояв товарняк, і Альбертові важко було уявити, щоб така дама в тонких панчохах і модних туфельках змогла пролізти під товарним вагоном або перебратися через буфер та брудні ланцюги. І все-таки він вирішив повернутися в своє купе й виглянути на другий бік.

Поїзд рушив. «Вислизнула від мене, втекла», — закипала в Альбертові злість. Так легко пошила його в дурні. Навіть голосу її не запам'ятав. Йому це здавалося подвійною поразкою.

Повз нього пройшов начальник поїзда, заглядаючи в кожне купе і рахуючи вибиті кулями вікна.

— Що це було? Хто на нас напав? — запитав Альберт.

Той стенув плечима. Про це його запитували всі пасажири.

— Не знаю. Напевно, Рокита. У поштовому вагоні везли мільйон злотих. Вони дізналися про це, розвернули гранатами двері вагона, перебили охорону. Поквиталися, з ким хотіли. Гроші забрали.

— Скільки вбитих?

— Чоловік п'ять. Руські і кілька наших. Поляків, — швидко поправився він.

У купе на лавці все ще лежали залишені жінкою рукавички. Альберт глянув на них майже з ненавистю. Ксьондз кивнув йому зі свого місця і показав окуляри вбитого.

— Погляньте лишень. Це ж звичайні скельця. Він маскувався. О-о, навряд чи цей чоловік був справедливий…

Альберт усміхнувся.

— Справедливим, панотче, найчастіше доводиться маскуватися. Зрештою, може, це був Іуда?

Він узяв із лавки рукавички, мимоволі доскіпливо оглянув їх. Ксьондз дивився на нього з дедалі більшим страхом.

Сіявся дощ. Альберт поволі брів багнистою вулицею. Містечко з першої ж хвилини викликало в нього огиду. Він ішов повз похилені й руді від часу паркани, за якими виднілися сараї, склади, невеличкі фабрики. Звідти тягло гаром. Галуззя дерев і те було брудне, вкрите товстим шаром сажі. Альберт вийшов на головну вулицю, забудовану триповерховими будинками, претензійно стилізованими під старовину — з ошатними карнизами й тонкими решітками балконів. Улітку, в зелені дерев і листі дикого винограду, що вився по стінах, вони, можливо, справляли непогане враження. Тепер же дерева стояли ще голі, а сіро-зелені пагони дикого винограду, що чіплялися за стіни, скидалися на стрічки серпантину після свята.

Швейцар тутешнього готелю, діставши від Альберта добрячі чайові, швидко повернув йому вже заповнений бланк.

— Ні, ні. В номерах блощиці. Внизу нічний ресторан, гамірно. Я дам вам адресу. Розкішні, зі смаком умебльовані кімнати, ванна, гаряча вода. Але дорого, — додав він стишеним голосом.

Альберт підняв свої чемодани.

— Хлопчик вас проведе. Це трохи далекувато, за містом. Та наше місто маленьке, так що всюди близько, — тішився він своїм дотепом. — Ви мешкатимете в пансіонаті вдови Рачинської. Чоловік її, майор, загинув у таборі для військовополонених офіцерів у Німеччині й залишив їй шикарну віллу. Вона влаштувала там приватний пансіонат. Чудо, скажу я вам. Кращого не знайдете в усьому нашому місті.

«Звідкіля я знаю цей безживний і водночас такий услужливий голос? Оцю конячу фізіономію й зеленкуваті, з якоюсь шаленістю очі? Де я бачив цього чоловіка? Скоріше б прийшов той хлопчина та забрав мене звідси, — гарячково думав Альберт. — Де ж я його бачив? У кіно? На прогулянці? У в'язниці? На слідстві?»

Згадав. Цей швейцар — агент органів держбезпеки. Той самий агент, який допоміг прикінчити штаб Перкуна.

«Пропаду я в цьому клятому містечку, загину, як Куртман. Не встигну й кроку ступити», — думав Альберт. Він розумів, що повинен піти звідси, поки швейцар не впізнав його. Але не в змозі був поворухнутися.

А той розповідав далі, облизуючи губи:

— Вдова майора надзвичайно вродлива жінка. Вже немолода, правда, але красу свою зберегла. Роки тільки роблять ще привабливішою її красу і… тіло, — хихикнув він, а потім вигукнув з неприродною бадьорістю: — Груди в неї, скажу я вам, просто як у лебедиці!

«Грає! Впізнав мене, мерзотник!» — зрозумів Альберт. Тепер він згадав і кличку агента — Нічний Дрімлюга.

—І це дуже дивно, — розходився швейцар, — адже в неї ніколи не було дітей. А груди розбухали, хоч, так би мовити, залишалися дівочими.

«Впізнав мене», — остаточно впевнився у своїх підозріннях Альберт.

Шморгаючи носом і кашляючи, з'явився хлопчина в бахматому пальтечку. Дрімлюга урвав своє базікання.

— Ви, звичайно, розумієте, що пансіонат не зовсім легальний… — додав він уже серйозно.

Альберт знизав плечима і побрів за хлопцем. Він почував себе зовсім беззахисним. Його мучив голод, а спати хотілося так, що аж очі злипалися. У вітрині магазину він побачив сир, булки, масло, але в нього вже не було сили зайти й купити все це. Хлопчик узяв у нього чемодани. Альберт закурив.

Хляпаючи ногами по болоту, він ішов за проводирем згорбившись, із сигаретою в зубах.

Перед самими дверима вілли вдови майора він, нарешті, поборов утому. «А може, гра ще не закінчена?..»

Змучений Альбертів вигляд викликав у господині щире співчуття. Вона зустріла його тепло, навіть чуло. Не біда, що черевики й холоші штанів прибулого заляпані болотом, комірець сорочки забруднився і вим'явся, а щоки заросли щетиною. Допитливий погляд Рачинської вивчав кожну складку його одягу, оцінював два шкіряні чемодани, а можливо, й те, що було в гаманці. Альберт майже фізично відчував, як її погляд проникав у його кишені.

Він знав, що, незважаючи на свої тридцять шість років, має досить моложавий вигляд. Високий, ставний, а густа чуприна, ледь посріблена сивиною, напевно, робила його ще привабливішим в очах господині.

Допомагаючи Альбертові скинути в передпокої плащ, вона промовляла з щирою турботою:

— У вас, певне, була нелегка подорож. Зараз я приготую ванну. У мене в домі можна відпочити. Тут спокій і затишок. У вас страшенно втомлений вигляд.

— Я голодний, — знічено пробурмотів Альберт.

— То що спочатку: ванну чи обід? — спитала вона лагідно, з поблажливістю літньої жінки, яка добре знає, що робить голод з мужчинами.

— Ванну, — ледве витиснув із себе Альберт і заточився, хапаючись за вішалку. Спазма шлунка була така болюча, немовби там розпрямлявся шматок гострої криці.

Господиня провела його до вітальні. Поряд з двома шкіряними кріслами стояв високий торшер, що скидався на ніжну квітку з опущеною чашечкою. В таких самих м’яких рожевих тонах була витримана й решта обстави: килим, стіни, сукня Рачинської, яка щільно облягала її солідні форми.

Ці м'які кольори представляли господиню у вигідному освітленні — на її обличчі не можна було помітити жодної зморшки, воно було красиве штучною, карамельковою вродою. Якщо швейцар із готелю відвідував цей дім, то, найпевніше, саме в оцій кімнаті підкорили його кармінові, немов витиснені з глазурі, її вуста, повні руки, голі плечі й високі груди, що виразно вимальовувалися під прозорого блузкою. Альбертові здавалося, що на пишному тілі вдови от-от лусне шкіра — таке воно було туге, здорове, свіже. «Гризнути б її — захрумтіла б на зубах, як яблуко», — подумав він.

— Ми поки що будемо майже самі в домі,— щебетала Рачинська, кокетливо схиливши голову набік. — Правда, з учорашнього дня в мене оселився один молодий архітектор. Після війни несподівано виявилося, що дехто в нашому містечку має чималий капіталець. Хочуть ставити будинки, вілли. От і знадобився їм здібний архітектор. На початку окупації в нашому місті було гетто. Тутешні євреї були заможні, отож деякі нажилися на їхній біді.

Альбертові відвели простору кімнату в бельетажі з невеличким балконом, що виходив на північ. Звідти було видно занедбаний сад, у тих місцях, де колись квітли клумби, буяли кущі. В саду росло багато беріз; він знав, що ніколи не гулятиме там — вигляд беріз наганяв на нього тужливі спогади.

Плата за перебування в пансіонаті папі Рачинської виявилася такою високою, що Альберт мало не пирснув від сміху. Проте йому вдалося удати з себе байдужого, немовби він не орієнтувався у вартості грошей.

Він попросив, щоб після ванни йому принесли обід у кімнату.

— Архітектор буде дуже розчарований, — не вгавала господиня. — Він так чекав нового пожильця, щоб мати товариство за столом. Моєї персони йому зовсім недостатньо, — скаржилася вона, розтягуючи слова, як примхлива дитина.

Альбертові раптом стало огидно. Він відповів досить різко:

— У мене була важка й довга подорож. Я три доби не спав, промерз, весь у грязюці й страшенно хочу їсти. Ви розумієте!?

Потім ґречно, але рішуче відсторонив її і пішов у ванну.

Гаряча вода позбавила його решти сил. Ледве тримаючись на ногах, він повернувся до своєї кімнати. Обід уже чекав його на столі. Альберт їв жадібно, швидко, майже мліючи від страшенної втоми. Зусиллям волі примусив себе підвестися, повернути ключ у замку й поставити на запобіжник пістолет.

Альберт прокинувся об одинадцятій вечора. На віллі Рачинської панувала цілковита тиша. Умившись холодною подою, Альберт помітив, що губи в нього порепалися, стали шершаві, як тертка. Він одягся й тихенько спустився вниз.

У вітальні горіло світло, але було порожньо. Альберт пройшов у передпокій, накинув плащ, відімкнув па дверях пружинний замок і навшпиньки вийшов надвір, намагаючись якомога тихіше причинити за собою двері.

Під найближчим вуличним ліхтарем він зупинився й глянув на годинник. Часу залишалося ще дуже багато, і Альберт, борючися з поривами вітру, що налітали раз у раз, поволі рушив до міста.

Близько дванадцятої він уже йшов головною вулицею. Наддав ходи. Альберт уперше був у цьому містечку, проте досі він крокував так упевнено, немовби знав тут кожен камінь, кожен будинок.

Він зупинився на залізному мосту, перекинутому через невелику річку. Мрячив дощ. Світло поодиноких ліхтарів, здавалося, ще сильніше підкреслювало нічну темряву. Монотонно гули над мостом телеграфні дроти. Десь далеко в місті торохтіли по бруку колесами підводи.

Альберт чекав хвилин десять. Несподівано вулицю залило яскраве сяйво фар. Велика легкова машина поволі їхала через міст, смуги світла старанно промацували бруківку. Альберт нерухомо стояв над самісінькою брівкою тротуару. Машина безшумно зупинилась. Дверцята прочинилися, і за хвилю Альберт напівлежав у теплій темній кабіні.

Не доїжджаючи узлісся, машина повернула назад. Альберт відчув у руці два конверти. Один плоский, легенький, другий товстий, важкий.

— У першому рекомендаційний лист від прелата,[6] а в другому — долари, — звернувся до нього Міколай. — Грошей не дуже багато. І на більше не розраховуй. Перелічи, щоб потім не мав ніяких претензій, і розписку підпиши.

— Злидні,— промимрив Альберт. — За кого вони нас мають, Міколаю?

Обидва розсміялися.

Машина зупинилась на узбіччі дороги. Міколай увімкнув усередині світло, і Альберт уважно, час від часу послинюючи вказівний палець, перелічив банкноти.

— Ну от… — зітхнув він, ставлячи свій підпис на клаптику паперу.

Потім оглянув з усіх боків тонкий конверт із листом від прелата. Прочитав адресу. Застогнав.

— Ти знаєш, хто такі ці камедули?

— Не знаю, терпіти не можу церковних служників.

— Це найсуворіший чернечий орден. Вони складають обітницю мовчання. Ані слова за все життя, уявляєш собі!

— Ти приїхав сюди з Англії, щоб знайти «кришталеве дзеркало». Здається, в кляшторі є кілька видань шістнадцятого сторіччя, якісь щоденники того часу. Зрештою, я на цьому не розуміюсь. Хочу тільки тебе застерегти. В цьому кляшторі, напевно, не все гаразд — прелат дуже неохоче приготував для тебе цього рекомендаційного листа.

Міколай погасив лампочку, вимкнув фари. Автомобіль стояв па дорозі — темний, німий, тільки здригався від заведеного мотора.

— Ти пам'ятаєш, хто прикінчив штаб Перкуна? — тихо спитав Альберт.

— Нічний Дрімлюга.

— Тепер він працює швейцаром у тутешньому готелі.

— Ну й що?

— Він мене впізнав.

— Боїшся?

— Не корч дурня! — гнівно промовив Альберт. — Я не хочу, щоб мене знайшли, як Куртмана. Звичайно, боюся. Він упізнав мене, розумієш? Досить йому бовкнути про мене хоч би в повітовому УБ — і край!

— Перебільшуєш, — позіхнув Міколай.

— Ти хотів би опинитись у моїй шкурі? Перебільшую! І все-таки Дрімлюга має зникнути. Ще сьогодні вночі. Він упізнав мене о першій дня. Можливо, ще не встиг повідомити. Зробиш так, щоб його тут не було. Це мій наказ, розумієш?

— Ну, коли наказ…

Трохи помовчали. Міколай поклав руку на плече Альбертові. Той відповів йому усмішкою, яку Міколай навряд чи міг помітити. Проте, незважаючи на темряву, Альбертові здавалося, що він дуже ясно бачить обличчя товариша. Таке близьке, симпатичне обличчя з ніжним, наче в дівчини, рум'янцем на щоках. Він був на п'ятнадцять років старший за Міколая і ставився до нього, як до молодшого брата. Інколи Альбертові доводилося бути суворим, вимогливим, але в їхніх взаєминах завжди брало гору почуття дружби.

— Боюся, — несподівано сказав Альберт.

— Смерть не страшна. Це така вузенька смужка тіні, я читав десь. Переступаєш через смужку — і опиняєшся в зовсім іншому світі. А там тобі зовсім байдуже, що з тобою було досі.

— Не думав, що ти набожний.

— Я не набожний, просто так легше.

— Я бачив убитого Куртмана. Він лежав у лісі на вузесенькій стежці. Коли ми підійшли, хтось вигукнув: «Він же живий!» Але то ворушилась на ньому чорна густа маса мурашок. Вони виїдали очі, язик, губи… Ось чого я боюся, Міколаю!

Машина рушила, повертаючи до міста. Їхали поволі. Альберт і Міколай все ніяк не могли наговоритися.

— Як ми й домовились, я проїздитиму через міст кожного непарного числа, — сказав Міколай. — Якщо ти двічі не з'явишся, почну тебе шукати. Де?

— Я оселився в пансіонаті вдови Рачинської. За кілька днів поїду в Домбровський кляштор. До цього відвідаю вчителя Рамуза. Він повинен багато чого знати про історію «кришталевого дзеркала». Свого часу він написав наукове дослідження про Джона Ді й Едварда Келлі.

Міколай різко крутонув кермо, натиснув на гальма. Машина звернула до самісінького узбіччя.

— Стонадцять чортів! — злісно вигукнув він. — Тепер ти в мене не відкрутишся. Коли вже я повинен з тобою працювати, розкажи мені хоч би про отих англійських магів. Розв'яжи-но, нарешті, губу!

— Не хочу розказувати, бо ти будеш насміхатися. Архангел Урієль, архангел Гавриїл — це справді смішно чути в наші дні. Ще, чого доброго, подумаєш, ніби я від страху з глузду з'їхав.

— А ти ж якось казав, що це шпигунська історія.

— Атож, колись шпигуни використовували в своїх цілях і ангелів.

Міколай образився. Він сердито пробурмотів щось, закурив сигарету й відкинувся на спинку сидіння.

— На польському троні сидів тоді Стефан Баторій, — стомленим голосом почав Альберт. — То був період, коли, як пишуть історики, блиск його воєнної слави поволі починав згасати. В могутності короля, що дедалі зростала, магнати і шляхта вбачали загрозу для своїх свобод і привілеїв. Боялися, щоб часом Баторій не поклав кінець «дорогоцінним свободам» і не став королем-самовладцем. Зрадою, змовами, наклепами намагалися ослабити владу короля. Була розкрита змова Самуеля Зборовського. На життя Баторія важили під час весільного бенкету Гризельди з Замойським, змовники підстерігали короля в Неполоміцькому бору, робили на нього засідку, коли він їздив у Гродно. Це дедалі більше гнівило й дратувало Баторія.

— Ти хотів розповісти про ангелів, — зауважив Міколай.

— У країні аж кишіли турецькі й московські шпигуни. Змови, чвари всередині країни, а довкола — кілька великих держав, ладних у будь-яку хвилину кинутися на Польщу і роздерти її на шматки. Така була політична ситуація, коли одного зимового дня прибули до Польщі два найбільших на той час астрологи й алхіміки, два метри чорної магії, англійці Джон Ді й Едвард Келлі.

Що привело їх у Польщу? Вже сам факт їхнього прибуття насторожує. І я, мабуть, не далеко відійду від істини, коли скажу, що їхня подорож пов'язана з тією невеселою ситуацією, в якій опинився король, і звістками про замахи на його життя. Це припущення підтверджується ще одним історичним доказом. Разом із магами повернувся до Польщі Ольбрахт Ласський, воєвода Серадський.

Нащадок одного з найзнатніших магнатських родів, світський чоловік, що вражав іноземні двори своєю фантазією, витонченістю, елегантністю, знаннями, розумом і інтелігентністю. Спритний придворний, тонкий політик, інтриган, авантюрист, гуляка, воєначальник. Прекрасний оратор, галантний мужчина, алхімік… Отакий був Ольбрахт Ласський, найсерйозніший суперник короля, претендент на польський престол. Примирившися з Баторієм, він повертався з Англії в товаристві чорнокнижників Ді і Келлі. Навіщо він узяв їх із собою? Проти кого замірявся використати їхні таємничі відомості і страшних духів, котрі з'являлися на першу вимогу Ді на кришталевому дзеркалі, оправленому в золоту раму? Магістр Ді ніколи не розлучався з цим дзеркалом і з спеціальним «священним столом», зробленим на бажання архангела Гавриїла. Посередині цього стола була воскова печатка, викладена квадратами й ієрогліфами…

— Нарешті буде щось про ангелів, — зітхнув Міколай.

— Ні, не буде. На сьогодні годі,— буркнув Альберт.

Він раптом здався самому собі страшенно смішним з оцією дивовижною історією, розказаною, можливо, за годину до смерті. Альберта охопило дивне, незнане досі почуття. Він був, як Едвард Келлі, чиїмсь медіумом[7] і, як у страхітливому сні, майбутнє відкрило перед ним свої таємниці: він побачив гори трупів, і він, саме він, був винуватцем загибелі цих людей.

— Відвези мене в місто, Міколаю. Я стомився, — тихо попросив Альберт.

Двері йому відчинила господиня. Незважаючи на пізній час, вона ще була одягнена. У вітальні горіло світло, па столику стояли дві недопиті чашки чорної кави.

— Ви ходили на побачення, правда? А приїхали ж ви такий стомлений…

— Я спав кілька годин. Прокинувшись, відчув страшенний головний біль. Найкращі ліки в таких випадках — прогулятися на повітрі. Побачення? Боже мій, я, здається, вже старуватий для цього…

— Ви жартуєте? Такий гарний мужчина! — захоплено вигукнула Рачинська і за мить додала: — Сідайте. В кухні лишилося ще трохи гарячої кави. Ви мене розчарували. Я знову змушена була розважати архітектора балачками…

— Це тяжкий обов'язок?

Господиня вибухнула сміхом. Потім ураз споважніла. Підняла руку, ніби хотіла поправити зачіску. Стиснула пальцями скроні.

— Я боюсь його…

І, перш ніж Альберт устиг здивуватися, Рачинська вибігла на кухню. Повернулася вона з кавником і чистою чашкою. Вже від самих дверей заговорила голосно й швидко, даючи йому зрозуміти, що слід забути про зізнання, яке так необережно вихопилося в неї.

— Наш архітектор розповів мені цікаву новину. Хоч я, зрештою, йому не вірю — тепер стільки пліток. Наше містечко особливо цим славиться.

— Слухаю вас.

— Кажуть, що вчора вранці у лісі поблизу кляштора в Домброві органи держбезпеки знайшли англійський парашут.

— Диверсант?

— Звідкіля я знаю?! Може, якийсь зв'язковий до Рокити? Або агент. Здається, неподалік від нашого містечка хочуть будувати великий завод. Ви чули про Рокиту?

— Трохи.

— Командир лісового загону. Три чверті нашого повіту займають дрімучі ліси. Коли командиром був Перкун, там, кажуть, переховувалося тисяч десять. Ви, напевно, читали в газетах про суд над штабом Перкуна?

— Читав.

— Ну от. Ох, як я ненавиджу політику! Від неї все лихо на землі. Війна скінчилась, а спокою нема й нема. Знову ллється кров, знову гинуть люди. Вчора напали на поїзд, убили кількох, забрали мільйон злотих. Тепер цей шпигун. Навіщо його скинули? В містечку тільки про це й говорять. Кожна нова людина викликає підозру…

Вона раптом змовкла. Допитливо вдивлялася в Альбертове обличчя.

Він мовчав. Повільно, маленькими ковтками пив чорну каву. Рачинська неспокійно ворухнулася в кріслі.

— На скільки ще років, скажіть, будь ласка, вистачить моєї вроди? — спитала вона зненацька прискіпливим, ворожим тоном. — О, час безжалісний! А тепер за найменшу допомогу підпіллю дають три роки в'язниці, і без будь-яких зайвих церемоній. А у в'язниці ж людина старіє вдвічі, втричі швидше…

Альберт відсунув порожню чашку й сягнув рукою в кишеню піджака.

— Ви, мабуть, захочете відмітити мене в міліції. Ось мій паспорт. Стара німецька кеннкарта.[8] В ній є штамп прописки і моя варшавська адреса.

Альберт спав до полудня. Потім викупався, з'їв обід, принесений йому в кімнату. Одягнув чорний костюм, витяг із чемодана невеличку шкіряну теку, поклав у неї дві книжки і зшиток із записами.

У вітальні стояли два чемодани, в передпокої роздягався високий худорлявий чоловік із кирпатим червоним носом і сивими скронями. Під плащем на ньому був військовий мундир.

— …Таке відчуття, наче мене били. Рюкзак і чемодани ледве рук мені не відірвали, — стогнав він, обмацуючи плечі.— Цілу ніч нав'ючений, як верблюд, пробирався лісом. Ми їхали легковим автомобілем. Нас затримали. Шофера вбили, мого товариша забрали з собою. Що з ним сталося, не знаю. Тільки над ранок мені показали дорогу до міста.

— У вас не забрали чемоданів? — здивувалася господиня.

— Е-е-е, в них немає нічого цінного. Білизна та кілька вимірювальних приладів, от і все. Селяни пишуть прохання в міністерство, щоб їм заново обміряли земельні ділянки, бо податки вираховують неправильно. Але як у таких умовах можна працювати?

Чоловік відрекомендувався Альбертові: землемір Ричалтовський. Господиня майже з острахом назвала запаморочливу ціну, за яку погоджувалася здати кімнату. Ричалтовський кивнув.

— У мене платять наперед, — мовила вона. Землемір не викликав у неї довіри.

Із задньої кишені штанів він витяг товсту пачку грошей. Відлічив кілька банкнотів.

— Ненавиджу готелі. Волію заплатити дорожче, тільки б мати спокійний сон. Мені ще у Варшаві дали вашу адресу.

— Не може бути!.. — жахнулася Рачинська. — Хто вам сказав про мене?

— Це байдуже. В кожному разі, цій людині можна довіряти. Не турбуйтесь, — заспокоїв землемір, поцілувавши руку господині.

— А ви давно тут живете? — звернувся він до Альберта.

— З учорашнього дня.

— Так, так, прекрасна вілла…

Альберт уклонився і сказав господині, що повернеться аж на вечерю.

Він вирішив заглянути в готель і спитати про Нічного Дрімлюгу. Уже біля самих дверей передумав і зайшов до готельного ресторану — єдиного на все містечко.

Альберт повністю довіряв Міколаю і був певен, що той виконає наказ. Питати ж про швейцара, раптове зникнення якого, очевидно, вже викликало тривогу повітового УБ, означало звернути на себе увагу.

Ресторан скидався на бойовище, недавно залишене супротивниками. Вночі тут були танці; досі встигли прибрати лише кілька столиків, на решті валялися перекинуті пляшки, на низькій естраді лежала купа стільців і музичних інструментів.

Альберт замовив каву й газовану воду. Витяг із теки зшиток у пошарпаній обкладинці й заходився перегортати його помережані записами сторінки. Якби не занадто елегантне вбрання — чорний костюм, накрохмалена сорочка і галстук, прикрашений шпилькою з каменем — вдалою імітацією діаманта, — про Альберта можна було б подумати, що це сивуватий учитель гімназії, який готується до уроку.

Рачинська сказала правду: кожна нова людина викликала підозру. Офіціантка чотири рази без усякої видимої причини пройшлася повз Альбертів столик. Вона не приховувала своєї цікавості.

Альберт замовив іще чашку чорної кави. Офіціантка принесла, потім зникла в бокових дверях. За хвилю звідти вийшов якийсь чоловік у білому кітелі офіціанта й запитав Альберта, чи він не журналіст із Лодзі. Альберт заперечливо похитав головою, сердито зціпивши зуби. «Сьогодні ж треба забиратися звідси», — вирішив він.

Старанно гортав сторінки зшитка. В ньому були нотатки з англійської книжки, опублікованої 1659 року Маріо Казобоною. Вже перші слова заголовка звучали дивовижно.

«Правдиве й достовірне відображення того, що відбулося між доктором Джоном Ді й деякими духами і що викликало б, якби пощастило, зміни в більшості країн і царств світу».

Назва складалася з кількох довгих речень, одне за одне таємничіших:

«His private Conference with Rodolphe Emperor of Germany, Stephen, King of Poland and diver other Princes nbout it. The Particulars of bis Cause,as it was agitated In the Emperos Court by the Popes Intervention: His Ba-nishement in part, as also the letters of Sundry Great Men and Prince, some where of were present at some of these Conferences and Apparitions of Spirits to the said Dr Dee…»[9]

Тиждень тому із старовинної книжки Казобони Альберт переклав і переписав у зшиток три «діалоги» доктора Ді з духами, що являлися до нього. Це був опис візиту архангела Урієля, який прибув подарувати Джону Ді кришталеве дзеркало.

У деяких «діалогах», або «діях», як їх називав Джон Ді, Альберт так і не зумів розібратися. Непередаваною стала мова потойбічних сил, апокаліптичних пророцтв. Давньоанглійська мова книги, перемішавшись із зіпсованою латиною, рясніла недомовками.

«Можливо, коли-небудь мені вдасться вибрати час, щоб як слід попрацювати над твором Казобони», — подумав Альберт. І водночас піймав себе на тому, що вже десятки разів давав собі такі обіцянки: «Ось закінчиться війна, візьмуся за історичні дослідження». Може, саме історія Ольбрахта Ласського, Джона Ді й Едварда Келлі виявиться прекрасною темою для наукової праці?

А тим часом війні, здавалося, і кінця не було видно…

Альберт розрахувався і вийшов з ресторану. На вулиці він запитав, як знайти будинок учителя Рамуза.

Учитель Рамуз мешкав у низенькому дерев'яному будиночку, що причаївся на брудній, вузькій вуличці. Тут росли старі каштани, весело виблискували на сонці свіжопофарбований смолою крутий дах, зелені двері й віконниці.

— Його ще немає вдома. Він у школі,— пояснила йому молода дівчина в білому фартушку, схожа на покоївку.

— У школі?

— Батько — директор гімназії. Він буває там до четвертої.

— Я приїхав з Варшави… — почав кін.

Дівчина запросила гостя в дім. Довгий темний коридор, що ділив будинок навпіл, сяяв чистотою й пахнув мастикою для підлоги. Альбертові довелося взути поверх своїх черевиків повстяні капці, як у музеї, і пройти в них до кабінету вчителя.

«Донечка переслідує батька манією чистоти», — сердито подумав Альберт. У просторих капцях він почував себе, мов каторжник, до ніг якого причепили важкі кулі.

Він сів на широку старомодну канапу, не зводячи очей із своїх заарканених ніг.

— Прізвище вашого батька я знаю завдяки одному науковому дослідженню. Я пишу працю, близьку за темою до того дослідження, і хотів би одержати деякі поради й відомості.

— Ви, напевно, маєте па увазі історію Ольбрахта Ласського?

— Так… — здивовано відповів Альберт. Дівчина розсміялася.

— Здогадатися не важко: батько написав тільки одну працю — про Ольбрахта Ласського. То було дуже давно. Потім він став викладати в гімназії і відмовився від наукової кар'єри. Знаєте: дім, дружина, дитина…

— Його «закували» в отакі м'які постоли, правда? — пустив шпильку Альберт.

Він не міг відвести погляду від своїх ніг, спотворених капцями. Уявляв собі, який він у них кумедний. Ця дівчина просто насміхається з нього. Вона викликала в ньому вороже почуття, бажання помститися.

— На жаль, ми не можемо тримати хатньої робітниці. Після смерті матері я сама веду господарство. Зробила оці постоли, щоб не натирати щодня підлоги.

«Ділова, охайна, економна міщаночка. Встає удосвіта, йде на вранішню месу, потім на базар; готує обід, прибирає в домі. Після обіду читає, церує, прасує, думає, як не заплямувати своєї репутації і вийти колись заміж як і годиться. Наречений, ясна річ, у лісовому загоні. Вона журиться, зітхає. Коли він пішов у ліс, вона почепила йому на груди ринграф[10] із богоматір'ю. Читає «Трилогію».[11] Дізнавшись про смерть нареченого, надіне траур, ніколи не вийде заміж…»

Вона мала гарне темно-русе пухнасте волосся. Та Альберт помічав тільки її вади — занадто широкий рот, банькаті карі очі, позбавлені, здавалося, будь-якого виразу.

Неприємно вражав Альберта й кабінет Рамуза. Письмовий стіл із різьбленою решіткою й зеленим сукном, забризканим чорнилом, полиці з книжками, затулені жовтою фіраночкою, велика весільна фотографія на стіні, репродукції картин Коссака, Гротгера,[12] натерта до блиску підлога, старенький килимок.

— Ви надовго приїхали до нашого містечка? — Вона вважала своїм обов'язком розважати гостя до батькового приходу.

— Це залежить від пана Рамуза.

— Ох, ви покладаєте такі великі надії на мого батька?

— Ні, але будь-яка його порада чи інформація стане в пригоді.

— Ви історик, так?

— Авжеж.

— Ви більше схожі на… музиканта. — Дівчина дивилися на чуприну Альберта — чорну, довгу, що кучерявилися над вухами, посивілу на скронях.

«Нерозумна, наївна, сентиментальна», — доповнив він свої недоброзичливі враження про дівчину.

— Крім свого батька, ви знаєте ще хоч одного історика?

— Ні…

— А музиканта?

— Теж ні…

— Ну от, бачите. Мабуть, історики трохи не такі, я ми ви їх собі уявляєте. І музиканти теж.

Вона зашарілася.

— Чи можу я все-таки скинути оці капці? — запитав Альберт.

— Ну звичайно, будь ласка…

Вона підвелася з стільця, обсмикнула фартушок.

— Ви пообідаєте з нами, правда? Ви приїхали денним поїздом? Це дуже зручний поїзд.

— Я приїхав учора.

Дівчина здивувалася.

— Чому ж ви не прийшли до нас відразу? У нас спеціальна кімната для гостей…

— Я найняв собі кімнату. Хто знає, як довго мені доведеться тут лишатися. Якщо ваш батько захоче поговорити зі мною, то й це буде велика ласка.

— У готелі так незатишно… Я живу на приватній квартирі. У вдови Рачинської.

Губи в дівчини затремтіли. Очі стали чорними від ненависті. Вона майже крикнула:

— Хто вам дав її адресу? Це страшна жінка! Адже саме в її домі заарештували штаб Перкуна!

Вона закусила губу.

— Перепрошую, — промовила вона тихо. — Це вас, мабуть, зовсім не цікавить.

1, не чекаючи відповіді, вийшла з кабінету.

Знічев'я Альберт заходився розглядати репродукції, розвішані на стінах, і нечисленні меблі. Поволі усвідомив собі, що з тої миті, як він скинув оті постоли, його тут уже ніщо не дратувало. Канапа виявилася дуже м'якою, зробленою ніби спеціально для того, щоб зручно вмоститися в куточку з газетою в руках. Він не помічав тепер чорнильних плям на сукні столу. Широкий зручний письмовий стіл з безліччю шухлядок і тайничків, здавалося запрошував попрацювати над чистими аркушами паперу. Несподівано йому пригадалася лісова стежка і покинуте на ній Куртманове тіло. Він подумав, що оцей кабінет, який сяє чистотою, корінці книжок за жовтою фіранкою дають гарантію спокою й безпеки. Жах і смерть, навислі над містечком, здавалося, не діставали сюди, проходили десь поруч, за зеленими віконницями цього будиночка.

З коридора долинув гучний чоловічий голос. Дивлячись на двері, Альберт сподівався побачити високого на зріст мужчину в розквіті сил. А увійшов маленький сухорлявий дідусь із кучмою геть сивого волосся. Дочка, очевидно, повідомила його про мету візиту гостя; він привітався до Альберта дуже сердечно. Почав витягати шухляди і викладати на стіл купи записників і зшитків.

— Не знаю, чи зможу я задовольнити вашу цікавість. Уже двадцять років минуло відтоді, як я працював над монографією про Ольбрахта Ласського. А останнім часом пам'ять усе більше підводить… Правда, в мене залишилися всі нотатки, написані розбірливо. Може, вони знадобляться вам?

— Я пишу працю про Ді та Келлі, про їхнє перебування в Польщі. Ольбрахт Ласський цікавить мене остільки, оскільки він був зв'язаний із цими двома англійськими магами. Передусім мені необхідно дізнатися, навіщо Ласський привіз їх у Польщу. У вашій монографії про це сказано мимохідь. Ось тому я й розшукав вас.

Рамуз облишив шпортатися в шухлядах столу й підійшов до Альберта з коробкою сигарет. Мружачи короткозорі очі, вчитель уважно, допитливо, трохи глузливо розглядав свого співбесідника.

— Це надто дивно, — промовив він нарешті.

— Ви маєте на увазі причину приїзду англійських магів?

Старий розсміявся.

— Ні. Причину вашого приїзду сюди…

Альберт відчув неприємний холод у кінчиках пальців, коли підносив учителеві запаленого сірника. Рамуз знову засміявся і мовив далі:

— Просто дивно, що є ще люди, яких захоплюють подібні проблеми. Нинішні часи не дуже цьому сприяють. Дивлюсь я на вас і не можу надивуватися: невже вас не цікавить боротьба за владу, страшна кривава боротьба, яка точиться в нас самих і довкола нас?

— Ні,— твердо відповів Альберт.

— А проблема вибору? На чий бік стати?

— Я вже вибрав.

Рамуз збентежився. Він заклопотано потер долонею чоло, щоки, пригладив чуба. Альберт спробував пом'якшити різкість попередніх слів.

— Три роки я був на фронті. Хіба я не маю права вважати, що війна вже закінчилася?

— Не для всіх, скажу вам.

— О, так. Учора на той поїзд, яким я сюди приїхав, було вчинено напад. Кілька чоловік убито. На моїх очах із купе витягли російського солдата й пристрелили тут же біля вагона… Рокита. Хто це, дідько б його взяв?

Вчитель мовчав. Човгаючи повстяними капцями, ходив по кабінету сюди-туди. Монографію про Ласського він написав, либонь, у період тимчасового захоплення науковою діяльністю. Тепер, можливо, і згадував про це з невдоволенням. Це був природжений педагог, а не науковий працівник, його вабило живе, сьогоднішнє, а не те, що вмерло. Ось чому в розмові історія Ласського весь час відступала на другий план. Його цікавили проблеми, якими країна жила сьогодні. Епоха Ласського, Ді і Келлі була зовсім байдужа Рамузові.

— Відразу ж після визволення, в 1945 році, комуністи нашого містечка призначили мене директором гімназії. Я завжди був лібералом, раціоналістом. Згадали, що свого часу я боровся із впливом церкви на школу, симпатизував лівим. Мені доручили виховувати молодь. Але повинен вам сказати, що молодь не можна виховувати під скляним ковпаком. Перкун теж був учителем, вихователем. Під час війни він провів у нашому повіті кілька вдалих воєнних операцій проти німців, ураз ставши мало не національним героєм. Після визволення пішов у підпілля. Організував свою армію, розосередив її в кількох повітах — по селах та містечках. Створив кілька лісових диверсійних груп і тримав у страху все наше місто. Я спробував грати роль посередника поміж ним і тутешніми комуністами. Та вони не змогли знайти спільної мови. Перкун нудно говорив щось про ідеали абсолютної свободи, вимагав ліквідації УБ. Ті, з свого боку, наказували йому скласти зброю, розпустили лісові загони. Вони твердили, що УБ захищає владу і народ від отаких, як він, самозванців.

Тим часом підпілля ліквідувало першого начальника повітового управління органів держбезпеки. На його місце прислали Яругу, людину чесну, всім серцем віддану новому ладові, дуже вольову, але, здається, трохи обмежену. В штабі Перкуна знайшовся зрадник. Заарештували верховоду і його штаб, схопили кілька сотень членів підпільної організації. Перкун став перед військово-польовим судом. Його звинуватили в тому, що він підписав кілька десятків смертних вироків, з яких понад шістдесят було виконано. Сам Перкун не вбив нікого. Проте, як то кажуть, «карай руку, а не сліпий меч». Перкуна розстріляли. Підпілля очолив єдиний уцілілий член його штабу — Р'окита. Почалася різня. Рокита створив три летючі диверсійні групи, які тероризують увесь повіт.

Влада буквально висить на волосинці. І, звичайно ж, і ті й другі мною невдоволені. Рокита ненавидить мене за те, що я намовляв Перкуна скласти зброю й розпустити своє військо, начальник УБ Яруга думає, що я недостатньо щиро переконував Перкуна. Одне слово, обидві сторони вважають мене людиною, яка стоїть по другий бік барикади.

Рамуз махнув рукою.

— А ви приїхали сюди дізнатися про причину, яка змусила Ласського запросити в Польщу Ді і Келлі?

— Я здаюся вам смішним?

— Це я смішний. Піднявши прапорець лібералізму, я став на рейках між поїздами, що, дихаючи вогнем, мчать назустріч один одному. В цьому комізм мого становища, шановний колего.

Сіли до столу. Обідали втрьох: Рамуз, його дочка, все ще розгнівана чи насуплена, і Альберт. Альберт перед цим уже раз поїв, але обід, приготовлений молодою господинею, здався йому дуже смачним. Хоч як дивно, проте цей факт ще більше настроїв його проти дівчини. «Типова міщанка, навіть готує добре», — засуджував він її дедалі суворіше, хоч і відчував несправедливість своїх звинувачень.

Стіл був накритий у маленькій незатишній кімнаті, майже повністю заставленій величезним буфетом горіхового дерева; під вікнами стояли високі фікуси. При дочці Рамуз став зовсім іншим. Він уникав тепер говорити про банди, про боротьбу за владу. Розмовляли про Ласського, про Ді і Келлі. Альберт нагадав йому історію зниклого «кришталевого дзеркала» — адже його вкрали в Домбровському кляшторі, неподалік від містечка Р., де магістр Ді відпочивав, повертаючись до Англії. Йому довелося замовити нове дзеркало, теж із кришталю. Проте, здається, воно не було таке вдале, як перше, подароване йому архангелом Урієлем.

—І ви приїхали сюди, щоб відшукати це дзеркало? — проясніла на виду Рамузова дочка.

«Дурненька», — подумав Альберт. Проте відповів серйозно:

— Неодмінно знайду.

— Це дзеркало дуже цінне?

— Воно зроблене з чудової породи кришталю й оправлене в золоту раму. Під впливом заклинань у ньому можна було побачити потойбічні видіння.

— Джон Ді був неабиякий мастак будувати апарати для містифікацій, — з явною неохотою говорив Рамуз. Здавалося, що думками він витає десь дуже далеко. — За часів короля Генріха VIII, коли в Кембріджі створили академію, Ді був призначений на кафедру грецької філології. На цій посаді він виявив себе не лише знавцем філології, а й прекрасним механіком. З допомогою своїх студентів він поставив комедію Арістофана і зробив для неї хруща, що злітає в повітря; причому влаштував усе так чудово, що глядачі були впевнені в його таємничій владі над мертвими предметами. Як на ті часи, Ді був усебічно освіченою людиною. В своїй лабораторії він мав величезну кількість приладів для фізичних досліджень, до того ж усі вони були сконструйовані за його власними кресленнями. Він знав астрономію, алхімію, фізику, математику…

Помовчавши трохи, Рамуз додав:

— Якщо ви цікавитеся таємницею «кришталевого дзеркала», то, можливо, при наступній зустрічі я зможу вам більше розповісти про це. Здається, мені одному вдалося розв'язати цю загадку…

Тільки під час десерту Альберт ризикнув поставити Рамузові основне запитання:

— Ви казали мені, що були знайомі з Перкуном. А Рокиту… ви теж знали?

Учитель перестав їсти. Його дочка зблідла.

— Я гадав…

— Ви гадали, що мене цікавить тільки Джон Ді?

Рамуз знизав плечима.

— Я в цьому анітрохи не сумнівався… — Старий згорбився, руки його безсило впали на коліна.

Альберт відсунув десертну тарілочку. Закурили. Мовчання Рамуза ставало нестерпним.

— Просто мене цікавить, що він собою являє. На моїх очах його люди вбили кількох чоловік. Хіба цього мало, щоб зацікавитися ним? Я вам скажу зараз прописну істину, але в ній чимало правди: як зрозуміти майбутнє, коли не можеш розібратися в тому, що діється на твоїх очах? Як можна уявити собі хоч би того ж Ольбрахта Ласського, великого авантюриста, навіть злочинця і водночас гарячого патріота, готового на будь-які жертви для блага вітчизни? Можливо, отаким був і Перкун, про якого ви мені розповідали? З усіма його протиріччями. Коли читаєш монографію про Ласського, просто важко повірити в існування такого складного людського характеру. А такі ж самі люди можуть жити і в наш час, поміж нами?

— Перкун, Рокита? — Рамуз стенув плечима. — Навіть саме порівняння, здається мені, несерйозне. На суді Перкун підтвердив правильність пред’явлених йому звинувачень, але не визнав своєї провини. «Не можна звинувачути людину за те, що вона любить свою вітчизну», — сказав тоді Перкун. Він був сільським учителем. Так само, як і Рокита. І… Яруга, новий начальник повітового управління держбезпеки. О, я їх дуже добре знаю. До війни ми разом займалися в повіті позашкільним вихованням дітей. Власне кажучи, вони всі троє повинні сидіти сьогодні в класах і навчати. У нас подейкують, нібито підпіллям керують синки великих землевласників і капіталістів. Неправда! Ті розкошують у нічних ресторанах, пропиваючи те, що вціліло у них після конфіскації майна. Каштани з вогню витягають для них отакі вчителі. А Махно на Україні? Він, здається, теж був учителем. Чи, може, священиком?

— Перкун викладав польську мову, — вів далі Рамуз після паузи. — Його накази й відозви до населення написані прекрасною літературною мовою, з ліричними відступами, уривками з віршів геніальних народних поетів. Рокита—математик. Холодний, точний розум. Майстерний вбивця, владолюбний, з садистськими нахилами.

— А Яруга?

— Викладач географії в нашій гімназії. Але чи не занадто ви допитливі?

Альберт загасив сигарету в попільничці. Підвівся з-за столу.

— Я приїхав, щоб довідатися про Ді і Келлі. Якщо ви можете показати мені свої нотатки, то подасте мені неоціненну допомогу.

— Я повинен спершу перебрати папери… — завагався Рамуз.

— Це забере багато часу?

— Принаймні днів зо три. — В голосі Рамуза вчувалася непевність. Він знову не знав, хто ж, зрештою, його дивний гість.

— Гаразд. Я зайду до вас через чотири дні.

Повернувшись на віллу, Альберт викупався, спакував чемодани. Один із них, більший, засунув під ліжко. Другий вирішив узяти з собою. Уже в плащі й капелюсі з чемоданом у руці він спустився вниз і заглянув на кухню, де метушилася господиня.

— Мені треба на кілька днів виїхати з Р., — пояснив він. — Кімнати я не здаю — там залишилися деякі мої речі, і хочу заплатити наперед за два тижні.

У кухні поралася служниця. Ледь помітно кивнувши головою, він дав зрозуміти Рачинській, що хоче поговорити з нею наодинці. Вони перейшли до вітальні.

Альберт якось невпевнено усміхався, обличчя його було заклопотане й зніяковіле.

— Я в цьому містечку нікого не знаю, — почав він збентежено. — На жаль, якось так склалося, що в мене залишилися тільки… долари. Я боюсь міняти їх на злоті. Знаєте, в чужому місті… Чи не взяли б ви плати в іноземній валюті?

— Так, так. Будь ласка…

Вона сказала йому про курс паперових доларів. Альберт витяг гаманець із задньої кишені штанів. Коли він відраховував для неї гроші, Рачинська заглядала йому через плече. Їй здавалося, що гаманець аж розпирає від товстих пачок банкнотів.

«Перш ніж повідомити про мене в УБ, вона ще постарається потрусити мої кишені. Отже, в мене є трохи часу», — думав Альберт, цілуючи напахчену руку господині.

— Повертайтеся якнайшвидше, — прошепотіла вона, міцно стиснувши на прощання його долоню.

Ішов дощ. Альберт сховався під балконом двоповерхового будинку на базарному майдані, що освітлювався одним-однісіньким брудним ліхтарем.

У вузькій смузі світла раз по раз мелькали згорблені постаті людей з мокрими, немовби заплаканими обличчями. Всі кудись поспішали. Звідсіля, як сказали Альбертові, щовечора у Домброву відходив автобус — точніше, звичайнісінька вантажна машина, перероблена під автобус.

Альберт чекав уже близько години, так само, як іще кілька чоловік, що поховалися від дощу під балконами й низами будинків.

Несподівано в смузі світла з'явилася висока худорлява жіноча постать. Альберт помітив її надто пізно, щоб устигнути відвернутися. Рамузова дочка зупинилася поруч із ним, кокетливо заглянула в очі.

— Ви надумали повернутися до Варшави? Якщо не заперечуєте, можу провести вас на вокзал.

— Я їду в Домброву, — не було сенсу обманювати: автобус міг підійти з хвилини на хвилину.

Її кокетство вмить щезло. Вона понуро мовчала.

Альберт спробував пожартувати:

—Їду по «кришталеве дзеркало».

— Ви їдете по смерть, — промовила вона спокійно, без будь-якого драматизму. І додала: — За Домбровою починаються ліси, царство Рокити. Ви третій, з ким я стою отут і чекаю автобуса. Ті двоє, яких я провела, не повернулися. Боже мій, як тепер усе це просто! Не розумію тільки, навіщо вам потрібна була розмова з моїм батьком?

— Я хочу взнати, для чого Ласський привіз у Польщу Ді і Келлі. Через чотири дні я знову провідаю вашого батька. Приїду по його нотатки.

— Ви не повернетеся, — повторила дівчина, подаючи йому руку на прощання. — Я не хочу чекати автобуса. Це не приносить щастя.

Вона повернулася й швидко пішла, на ходу закутуючи голову вовняною хусткою. За хвилину, розбризкуючи на всі боки грязюку, під'їхав автобус — велика будка, накрита подертим брезентом. Крізь дірку в ньому Альберт знову побачив дівчину.

Вона стояла на розі майдану, чекаючи, аж поки проїде автобус, що йшов у Домброву.

Абатиса Домбровського кляштора камедулок розпечатувала листа прелата кінчиками пальців, немов боячись забруднитися чорнилом, яким було написано всього кілька слів. Її долоні, що висовувалися з широких рукавів чернечої сутани, здавалися особливо маленькими, тендітними, майже прозорими.

Вона довго читала листа, роздумуючи над кожним словом. Подеколи, підвівши очі, кидала погляд на Альберта. Світло електричної лампочки, що висіла під стелею трапезної, спливало по її чорній накидці, одягненій поверх білої сутани і пелерини. Губи в неї були сині, безкровні, обличчя сіре, неначе притрушене попелом. І лише очі — чорні, жваві — свідчили про те, що колись вона була вродлива і було це не так уже й давно.

Абатиса сховала листа в рукав сутани. Ледь помітним рухом руки показала Альбертові на дерев'яну лавку обіч столу.

— Ви можете пробути у нас стільки, скільки захочете, — говорила вона тихо, майже пошепки. Її голос здався Альбертові мелодійним і м'яким. — Вас відведуть у келію па другому поверсі північного крила кляштора. В південному крилі живуть черниці, я попрошу вас ні в якому разі не турбувати їх… Ви приходите з грішного світу, тут вам доведеться мовчати. Прошу нікого ні про що не розпитувати, не пробувати ні з ким розмовляти. Тут думають тільки про смерть, решта ж — марнота марнот.

Вона кивнула йому на прощання і неквапливо відійшла в глиб трапезної. Тихо шелестів її довгий білий убір. Жінка ступала граційно, як придворна дама, вдягнена в сукню з золотої парчі.

У трапезній було холодно. Альберт промерз до кісток. Нарешті з'явилася сестра-економка — молода негарна жінка в брудному й полатаному вбранні. Вона провела Альберта в келію, сказала, що бібліотека, де він збирається працювати, міститься під його келією на першому поверсі. Сходи на подвір'я і в сад поряд. Тричі на день йому приноситимуть поїсти. Їжа бідна, бо черниці постують — живуть тільки на хлібі й воді, попередила вона.

З келії, відведеної для Альберта, винесли просту чорну труну — в таких трунах спали черниці; замість труни в келію поставили дерев'яний ослін.

Домбровський кляштор являв собою високий і рівний прямокутник забудов. У північно-західному кутку прямокутника стояв невеличкий костьол. Над дахами височіла його дзвіниця. Зокола, на тлі гладеньких, синьо-білих, з рудими патьоками, мурів, виднілися заґратовані віконця. Зсередини, на висоті другого поверху, кляштор обступала галерея в стилі барокко, на яку виходили двері черничих келій. Внизу був широкий під'їзд і містилися господарські приміщення: кухня, пральня, а також бібліотека і трапезна. Прямокутне подвір'я кляштора, що скидалося на тюремне, було вимощене великими кам'яними брилами.

Кляштор спорудили в XV сторіччі. Потім кілька разів перебудовували, так що тут можна було виявити різні архітектурні стилі; і все ж він справляв враження понурого, холодного, покинутого приміщення.

Альбертова келія була поряд із костьолом. Серед ночі його розбудило різке, пронизливе бамкання дзвона. Регулярно, через кожні три години — і вдень і вночі — дзвін скликав черниць на молитву. Скулившись від холоду під двома тонкими ковдрами, Альберт чув приглушений мурами спів. Він не розрізняв слів, і спів цей здавався йому схожим па похоронний плач, що проникав крізь стіни. Альберт уявляв собі напівтемний костьол, білих, як привиди, черниць, що тримали запалені свічки. В їхньому співі не було мелодійності — чувся то здавлений крик, то одноманітне завивання.

Потім настала тиша, але сон не повертався. Альберт спробував читати, запалив лампочку. Та від слабкого світла нестерпно боліли очі; на стіні перед очима Альберта висіло величезне розп'яття — чорне тіло Христа відсвічувалося червоним блиском, немов забризкане краплями живиці або крові. По кутках келії чорніли великі плями цвілі, в спину муляли гострі дошки ослона. Ледь чутно шелестіла тонка солом'яна підстилка.

…І знову його розбудило бамкання дзвона. У примарному напівсні Альберт бачив себе в лабораторії Джона Ді у Мортакле, такій самій, як оця келія, кімнаті із закривавленим розп'яттям. Посередині кімнати — «священний стіл» магістра Ді, а на столі — «кришталеве дзеркало». Ніч, горять, потріскуючи, свічки, на клєнчніку[13] голосно молиться Джон Ді, а Едвард Келлі в гострокутній шапці чорнокнижника вдивляється в диск, що таємничо мерехтить. Ді молиться, заклинає духів; молитви ї заклинання переходять у монотонний спів, який немовби долинає звідкілясь із підземелля…

О шостій ранку сестра-економка постукала в Альбертову келію. Внесла олов'яну миску і глечик з водою, кухоль гарячого молока та дві скибки хліба, намащені мармеладом.

— О сьомій вранішня меса, — коротко повідомила вона, і слова її прозвучали, як наказ.

Невиспаний, голодний, до кісток промерзлий Альберт забився в куток між сповідальнею й залізною решіткою, що перегороджувала навпіл кляшторний костьол. По один бік решітки могли молитися парафіяни з довколишніх сіл, по другий же — черниці, яким статут святого Ромуальда з Равенни забороняв розмовляти з людьми, нав'язував пустельницький спосіб життя.

Правив молоденький вікарій.[14] Поблизу вівтаря стояло навколішках кілька сільських жінок. Крізь вузькі отвори решітки Альберт налічив шістнадцять черниць, що схилилися над бревіаріями. Чотири з них крижем лежали на холодній бетонній підлозі. Вони скидалися на мертвих лебедів із розкинутими крильми; їхні обличчя посиніли, під білими складками одягу насилу можна було розгледіти контури людських тіл.

За три кроки від Альберта, по той бік решітки, стояла навколішках абатиса. Він бачив, як ворушаться її губи, промовляючи слова молитви, бачив красиві руки, що тримали бревіарій, маленькі босі ноги в грубих шкіряних сандаліях. Вузький вовняний пасок туго стягував талію, підкреслюючи лінію грудей. Задзвонили до причастя. Черниці підходили до вівтаря, а потім на колінах відповзали назад, на своє місце. Раптом у смузі жовтуватого світла, що пробивалося крізь золотий вітраж, Альберт побачив обличчя тієї жінки, з якою він їхав у поїзді в Р. Той самий орлиний ніс, бліде веснянкувате обличчя, покрите накидкою.

Схожість була така разюча і така несподівана, що Альберт мало не скрикнув. Він притиснувся щокою до залізної решітки, намагаючись якнайкраще і якнайпильніше розгледіти це обличчя, але черниця проминула смугу світла і зникла в напівтемряві. Аж до кінця служби вона так і не повернулася лицем до Альберта, і йому не вдалося перевірити свого здогаду.

Коли меса скінчилася, черниці вийшли з костьолу через бокові двері, що вели просто до їхніх келій. Альберт повернувся до себе, а потім пішов у бібліотеку.

На сходах він зустрів сестру-економку, що несла йому сніданок. Втупивши очі в підлогу, вона мовчки вислухала його обережні запитання про черницю, побачену в костьолі. Зненацька голосно вдарив дзвін. Сестра-економка перехрестилася, покірливо мовила:

— Memento mori,[15] — і, цокаючи дерев'яними сандаліями, побігла по галереї.

«Сплю я, чи що? Все як у сні!» — жахнувся Альберт. Він згадав красиві ноги жінки з поїзда, її круглі, гладенькі коліна. Чи можливо, щоб вона нап'яла па себе бридкий убір черниці й навколішки повзала по костьольній підлозі, при кожному ударі дзвона схоплювалася ночами з домовини, що правила їй за ложе?

Тільки-но він заходився переглядати бібліотечний каталог, як з'явилася абатиса. В її швидкій ході не було й сліду колишньої благочестивої стриманості. Напевно, вона бігла сюди, бо довго не могла перевести подиху, притискаючи руки до грудей. Попелясто-сірі щоки взялися червоними плямами.

— Коли ви востаннє бачилися з прелатом?

Альберт задумався. Неспокійним рухом руки пригладив чуба. Він узагалі ніколи не бачив прелата. Це Міколай влаштував для нього рекомендаційного листа.

— Востаннє я зустрівся з ним десь тижнів три тому, — Альберт навмисне говорив повільно, намагаючись стримати хвилювання. — Рекомендаційного листа до вашого кляштора я одержав від нього з допомогою мого приятеля…

— Прелат заарештований! Його арештували минулого тижня!

Майже безсонна ніч, завивання черниць за стіною розладнали його нерви. Альберт зблід, не зміг приховати хвилювання. В голові роїлися страшні думки: «Невже це кінець? Можливо, помилився в якійсь дрібниці, в даті листа? Тепер загину, як Куртман, або ще гірше, в холодних цвілих стінах келії».

Рука абатиси лягла на його плече.

— Не бійтеся. Тут вам ніщо не загрожує. Ми знаємо місце, де вас ніхто не знайде.

— Я не боюся…

— У разі небезпеки до вас прийде сестра Анастазія. Можете їй довіряти…

Альберт голосно ковтнув слину. Вони глянули одне на одного. Рука абатиси все ще стискала його плече. Він не витримав її пильного погляду.

— Сестро, — гаряче заговорив Альберт. — Мені не можна тут лишатися. Я приношу гріх, смерть, тривогу.

Пальці абатиси випустили його плече.

— Ваш найбільший гріх — гординя…

Альберт почув, як зашелестіла сутана. А коли підвів очі, абатиса вже зникла за дверима.

Він знову засів до каталога, але ніяк не міг зосередитися.

Зрештою, тут панував страшенний нелад; зібрані в невеличкому ящику вицвілі, пожовклі картки, на яких майже нічого не можна було розібрати, являли собою цілковитий хаос прізвищ і назв. У кутку бібліотеки Альберт знайшов маленьку драбинку і приставив її до стелажів, що закривали три стіни великого залу. Його цікавили тільки книжки в старих оправах. Адже твір Казобони вийшов у світ 1659 року.

Три вікна, вузькі, як бійниці, давали дуже мало світла. Він засвітив бронзову люстру — чотири ангели, які тримали в руках по лампочці,— і помітив, що стелажі з книжками затуляють настінний живопис. Альберт заходився квапливо знімати книжки, за якими були фрески. Невдовзі руки його стали брудні від пилу, він стомився знімати важкі фоліанти в масивних оправах.

Спочатку він побачив Христа, розп'ятого на хресті,— страшенно худого, з запалим животом і роздутою грудного кліткою; обличчя його було перекошене від мук, суглоби рук і ніг опухли, як у ревматика. Розп'ятий Христос приголомшував, як фотографії померлих з голоду в'язнів Освенціму. А створювалася ж ця фреска років триста тому.

Альберт пересунув драбину до другої стіни. Знову, пирхаючи від пилюки, знімав важкі товстелезні томи, аж поки, нарешті, побачив оголені жіночі перса. Було щось дуже непристойне в їхніх великих пружистих формах. Альберт далі знімав книжки, а сам майже з острахом поглядав на двері. У нього було таке відчуття, ніби він роздягав живу жінку.

Це була Єва, яку виганяли з раю. Корінці книжок затуляли архангела. Альберт бачив тільки його руку й вогненний меч. Єва йшла, понуривши голову, гола, обережно несучи великий живіт вагітної жінки. Чорна коса звивалася довкола шиї, як змій-спокусник. Лівою рукою вона затуляла лоно, правою торкалася набухлих персів. На обличчі її не видно було ні каяття, ні жалю, погляд здавався грайливим, на вустах застигла легка усмішка. Це йшла з раю блудниця, спіймана на гарячому.

Захоплений красою фрески, Альберт швидко зняв решту книжок, що затуляли обличчя архангела. Так він і думав! Іконописець зобразив архангела злим, хтивим дідуганом. Не вигнання Єви з раю, а вигнання грішної жінки намалював творець фрески.

Клацнув замок. Альберт умить обернувся — в дверях бібліотеки стояла сестра-економка. Вона немовби не звернула уваги на купи книжок під ногами в Альберта й визивну фреску на стіні.

— На вас чекає сестра Анастазія. Вони вже прийшли…

Альберт вибіг з бібліотеки… На галереї, притулившись до однієї з колон, стояла черниця. Тепер він не мав сумнівів. Це була та сама жінка з поїзда. Альберт побачив свій чемодан, а на ньому плащ, капелюх, усі речі, залишені в келії. Сестра Анастазія мовчки простягла йому кобуру з пістолетом і вузенький ремінь. Йдучи в бібліотеку, він сховав пістолет під сінник.

— Хто прийшов? Що сталося?

Тепер, коли в руках у нього була зброя, він почував себе впевненіше.

— Сестрі не можна розмовляти, — втрутилася економка. — Вони в трапезній.

— Вони?

— Ловлять того, хто залишив парашут на краю лісу. Підозрюють, що ця людина переховується в нас… Ідіть за сестрою.

Сестра Анастазія провела Альберта в ту частину костьолу, куди черницям заходити не дозволялося. Дійшовши до каплиці, що потопала в мороці, Анастазія показала йому на вхід у підземелля. Запалила свічку.

Притримуючи чемодан, він обережно спускався в темну глибінь. Двері за ним зачинилися. Приголомшений цілковитою темрявою, Альберт чекав, поки жінка із свічкою в руці наблизиться до нього, щоб провести його далі.

Підземелля під костьолом було просторе, але майже все заставлене трунами, складеними штабелями, як сажні дров. Деякі з них лежали тут, либонь, уже сотні років, спідні — довгі, чорні, трухляві — просіли під вагою верхніх. З дірок, тріщин і щілин сипалася сіра порохня, шматки струхлявілого дерева змішалися з черепами, клаптями зотлілого одягу, гомілками рук і ніг. Повітря було таке сухе, що від запаху порохна й праху неприємно дерло в горлі.

Він звернув увагу на те, що проходи поміж пірамідами трун акуратно відметені. «Хто б міг сподіватися від цих черниць отакої спритності? — подумав Альберт. — Не забули, що на куряві лишаються сліди».

Анастазія, очевидно, добре орієнтувалася, бо впевнено вела Альберта по вузьких ходах; вона знала, де треба пригнутися, щоб не зачепити головою стелі, де зупинитися й обережно переступити через віко домовини, що зсунулася на підлогу. Нарешті вони дісталися в лівий кут підземелля. Анастазія нахилила свічку, показуючи йому велику бляшану труну. Він одразу збагнув її жест. Опустив чемодан на підлогу. Труна була порожня і зсунулася дуже легко. Під нею зяяв неширокий прямокутний отвір, униз вели сходи.

Черниця зійшла перша. В лівій руці вона тримала свічку, в правій — його чемодан і плащ. Альберт намацав прироблену до дна бляшаної труни ручку і, опустившись на кілька східців, поставив труну на місце.

Всього Альберт налічив десять сходинок. Анастазія загасила свічку. В темряві вона провела рукою по його грудях, потім знайшла руку й потягла Альберта за собою. Так вони пройшли у глиб приміщення.

Сюди не проникав жоден промінь світла, жоден, бодай найслабший, звук. Він не знав, де вони — в підземному коридорі, на дні колодязя чи в якомусь просторому підвалі, серед струхлявілих від часу домовин. Повітря тут було свіже й куди приємніше, ніж у першому підземеллі. Подеколи Альберт відчував навіть слабкий запах мастила.

Анастазія підштовхнула його до якогось широкого, великого ящика. Вони сіли поруч, прихилившись до шершавої кам'яної стіни.

Черниця була обіч Альберта, але він не бачив ні її очей, ні силуету. Чув тільки часте дихання і її тепло на своєму обличчі. Він міг торкнутися її, обійняти. «Навряд чи вона стане боронитися, адже цей чернечий убір — всього-на-всього маскарад. Можливо, вона якраз і цінує сміливість? Хіба ж не ризикованим був напад на поїзд серед білого дня, на дуже пожвавленому перегоні?»

Йому хотілося курити. Та не встиг він витягти сірників, як почув її голос:

— Курити не можна. Тут вибухівка…

Отже, вони сиділи на ящику з вибухівкою. Чи велике це приміщення? Скільки тут таких ящиків? І чи тільки вибухівка?.. Він знову відчув запах мастила, добре знайомий з армії. Так пахне в арсеналі, де зберігається змащена зброя.

Альберт промовив напівголосно:

— Ми їхали в одному купе, в тому поїзді, па який було вчинено напад і забрано мільйон злотих.

Вона не відповідала.

— Це було позавчора… — додав він.

Мовчання. Здавалось, жінка затамувала дух, немов готувалася до удару.

— На вас була каракулева шуба. Ви дуже вродливі. Ви з тих жінок, які звертають на себе увагу. Повз таку, як ви, байдуже не пройдеш.

Він згадав картину, яку бачив у бібліотеці. Чому сатану в раю малюють завжди в образі потворного, страшного змія? Чи не означає це, що жінку можна спокусити не вродою, не чарівністю, а… словами, обіцянками?

— Ви не повинні брати участі в нападах. У вас вельми принадлива зовнішність. Ці два дні я весь час думав про вас. Пам'ятаю ваші губи, волосся, білу шкіру, очі…

— Тихше, замовкніть, на милість божу, — урвала його Анастазія.

Але довкола так само панувала німотна тиша, не чути було жодного звуку.

Альберт замовк. Час спливав. Чекання ставало нестерпним. Темрява гнітила його. Сидіти отак нерухомо на ящику було для нього справжньою мукою. Дорого б він дав за те, щоб дізнатися, про що думає зараз ця жінка.

Кілька разів Альберт поривався обняти Анастазію, але так і не зважився. Боявся. Хоч найбільше, що вона могла зробити, це відштовхнути його, дати ляпаса.

— Сьогодні ж поїду назад. Надаремне, здається, я взагалі забився сюди… Невже ми ніколи більше не зустрінемося?

Анастазія й далі не відповідала. Альберт закусив губу. Старався забути, що вона сидить поруч. Заплющив очі, намагаючись заснути. Та сон не йшов.

Як зломити її мовчання? Може, розповісти їй якусь незвичайну історію, що зворушила б, вразила б її?

Альберт дедалі дужче відчував у собі безсилля.

— Я шукаю в кляшторі книгу Казобони, написану ним у 1659 році. На жаль, каталог не впорядкований, і неможливо встановити, чи є взагалі у вашій бібліотеці ця книжка. Я від'їжджаю сьогодні ввечері. Як мені звертатися до вас? Сестро Анастазіє чи пані Анастазіє? Хто ви насправді? Черниця чи підпільниця? Вам не до лиця чернечий убір. Чого ви шукаєте тут, де все вже вмерло? Оці черниці в чорних домовинах, що їх складали в підземеллі протягом століть, майже нічим не відрізняються від тих, які поки що животіють у своїх келіях нагорі, співають у костьолі, прогулюються в саду. Вони зреклися життя, зреклися всіх земних почуттів — сміху, людської мови, краси, смутку, болю, радощів, жалю. Все людське для них чуже, байдуже, непотрібне. Їхнє існування не залишить жодного сліду. Вони не потрібні ні пеклу, ні раю. Бог їх не прийме, відцурається, бо вони ні разу не торкнулися землі і не можуть вважати себе людьми. «А хто землі не торкнувся ні разу…» — ви пам'ятаєте далі?

Альберт кепкував, глумився з неї, злив її, ображав. Все як об стіну горохом! Він чув тільки свій глухуватий голос.

— Ви зовсім надаремне спровадили мене сюди. Вони не можуть мені нічого заподіяти. Я маю засіб проти них. Як ви гадаєте, знайдуть вони того парашутиста?

Сестра Анастазія неспокійно ворухнулася, потім підвелася. Пройшла повз Альберта. Її сандалії стукотіли дедалі глухіше. Ледь чутно дзенькнула труна, що закривала вхід у підземелля. І враз залягла тиша. Він залишився сам.

Альберт стиха вилаявся. Потім ще раз, уже голосніше. Звук власного голосу трохи заспокоював його. Нарешті він замовк. Прислухався.

«Чи не пастка це?» — думав Альберт. Над ним закрили віко труни, він заживо похований. Вхід замурують, заллють цементом. Ніхто не почує його волання про порятунок, товсті кам'яні мури поглинуть усі звуки. Він гинутиме тут від голоду і спраги, а черниці в костьолі молитимуть бога про спасіння його душі. Їм і на думку не спаде, що він зовсім не хоче вмирати. У їхніх серцях не ворухнеться жаль — адже вони не пожаліли самих себе, добровільно прирікши на смерть ще за життя. Вони захочуть спасти його душу наперекір йому. О, скільки разів церква «ощасливлювала» грішників супроти їхньої волі, позбавляючи їх життя?

Від страху Альберта кинуло в піт. Він підвівся з ящика, тремтячими пальцями витягнув з кишені сірники. Краще вже миттєва смерть, ніж повільне конання. Спалахнув вогник. Альберт побачив на ящику недогарок свічки, запалив його і взяв у руки.

Він стояв у вузькому присінку, заставленому величезними ящиками. Обережно несучи свічку, щоб не посіяти іскри, Альберт ступив кілька кроків. Ліва нога затерпла від довгого сидіння, і він трохи припадав на неї.

Альберт увійшов у широкий, з низьким склепінням підвал. Попереду замаячили якісь білі плями. Він аж зойкнув з несподіванки.

Відчув, як його паралізує страх. Здавалося, затерплість розливається від ніг по всьому тілу, хапає за серце, підступає до горла.

…На довгих дощаних стелажах стояли ряди білих домовин, їхня білина, в котрій відбивалися промінці свічки, вражала дивною свіжістю. На білих віках вигравали соковиті червоні троянди. Деякі з них були аж пурпурові.

«Тут білі, а там чорні, для контрасту», — подумав Альберт з іронією. Страх минав, він відчував себе глядачем на якійсь чудній виставі. Щоб остаточно подолати страх, ступив ще три кроки. Помітив, що кілька домовин було відкрито. В них лежали мумії черниць. Тіла збереглися, одяг прилип до шкіри, висох, як підошва. Він бачив їхні обличчя, повіки, що глибоко ввалилися в очниці, запалі щоки, прозорі носи, руки, складені на грудях. Вони не лякали, як не лякають воскові фігури.

Альберт здогадався, що тут поховані останки норбертанок. Це вони колись були господарями кляштора, який лише півтора сторіччя тому перейшов до рук сестер-камедулок. Норбертанок ховали в білих домовинах — смерть була для них мовби весільним ритуалом.

Свічка догоряла. Полум'я починало обпікати пальці. Разом із болем поверталося усвідомлення власної приреченості. Та найдужче він боявся, що в голову лізтимуть усякі думки…

Альберт повернувся до ящика. Послинивши пальці, акуратно загасив гніт. Сів на те ж місце, отупілий і сонний, не в змозі більше пі про що думати.

…А потім усе відбулося надто швидко і просто. Почулися шарудіння відсовуваної труни і голос сестри-економки:

— Вони вже пішли. Можете виходити….

Альберт вибрався з підземелля. Йдучи по галереї до своєї келії, він запитав про сестру Анастазію.

— Вона молиться за вас, — відповіла економка.

На обід йому принесли нічим не приправлену бурду з товсто нарізаними скибками чорного хліба, а на друге трохи розварених овочів. Дерев'яна ложка відгонила згірклим маслом. Він їв з огидою. Потім закурив, ліг на ослін. Було холодно, та Альберт не вкрився ковдрою: з хвилини на хвилину він чекав приходу Анастазії. Адже вона повинна була пояснити йому все!

Товсті мури оберігали його спокій. Інколи тільки з галереї долинало човгання сандалій якоїсь черниці. Але в його двері ніхто не стукав. Час спливав повільно, відмірюваний закличним бамканням дзвона, жалобним молитовним співом. І йому здавалося, що єдиною живою істотою в цих мурах був він сам і його годинник. Альберт повернувся на бік, поклав ліву руку під голову; монотонне цокання секундної стрілки трохи зменшувало відчуття самотності. Кляшторна тиша лежала у нього в головах, гнітила, як важкий камінь.

Анастазія не прийшла. В келії було так само похмуро, брудні шибки майже не пропускали світла.

Альберт підвівся, пригладив чуба. Знехотя побрів у бібліотеку, поскладав книжки на полиці, затулив Єву, архангела і розп'ятого Христа. З бібліотеки він вийшов на подвір'я. Хмарний, але недощовий день уже згасав, на землю спадали сірі сутінки.

На вимощеному великим камінням кляшторному подвір'ї жовтими купками ріс сухий мох. Де-не-де стояли невеличкі калюжі дощової води. В саду, обгородженому облупленим муром, росли свіжовибілені фруктові дерева, тут і там виднілися дбайливо скопані грядки, рівні ряди кущів. Стежки були вкриті товстим шаром прілого листя. У самісінькому куточку саду одна з черниць палила листя. Важкий дим стелився по саду, довгими пасмами чіпляючись за землю й кущі. Все було тихе, сіре, сумне — стіни, сад, небо, дим, кляштор, вбрання черниці, її дзьобате обличчя. її очі, здавалося, були вкриті полудою. Вона дивилася на Альберта, але навряд чи бачила його. «Чому її думки про бога сповнені такого смутку?» — подумав Альберт.

— Я від'їжджаю. Повернуся за кілька днів, щоб закінчити свою роботу, — сказав він абатисі.

Вони знову стояли одне навпроти одного в трапезній, обіч довгого, погано обструганого ослона.

— Можна за вас молитися? — спитала абатиса.

— Моліться за прелата…

Вона схилила голову на груди.

— Ми й так молимося за нього… Він зробив багато доброго для нас. Більшість черниць нашого кляштора прибула сюди з Франції відразу ж після війни. Він допоміг нам прижитися тут. У нас, правда, ще не все гаразд, але ми тішимося спокоєм.

—І смутком, — вихопилося в Альберта.

— Ви тут сумували?

— Так, сестро.

— Ви не розумієте, що кожен день приносить нам нову радість. Тут немає місця для смутку. Все, що відбувається довкола, — це гімн радості. Світ дедалі менше приваблює нас, він ніби віддаляється від нас, залишається десь унизу. Ніхто тут не лічить днів. Тільки щасливі не ведуть лік часу. Є в нас і свої турботи, прикрощі. Скажімо, коли в якоїсь із сестер виходить негарний узор на ризах… Ви цього не розумієте, правда?

— Розумію, сестро. Навіть більше. Я знаю, що ви робите, коли сюди приходять такі, як я.

Абатиса усміхнулася.

— Сестри не знають, хто ви… Це діло моє і сестри Анастазії. Шлях до спасіння веде через католицьку церкву. А церква наша — це велика організація. Ви, мабуть, знаєте, що таке працювати в організації? Це означає виконувати накази, яких ніхто не давав. Не можна думати тільки про сьогоднішній день. Ми помремо, нас покладуть у домовини і поховають у підземеллі під кляштором, але в пащі келії прийдуть інші сестри. Треба пам'ятати про них, про майбутнє.

Альберт уклонився і вийшов із трапезної. До останньої хвилини, до того, як за ним зачинилася залізна хвіртка, він тішив себе надією, що зустріне Апастазію.

Вночі на шосе він зупинив вантажну машину. Шофер підвіз його до міста.

— Я така рада, що ви вже повернулися! — вигукнула Рачинська.

Радість її була, здається, щирою. Вона відступила на крок, ніби намагаючись упевнитися, що він справді живий і здоровий. Потім, допомагаючи Альбертові скинути плаща, притислася до нього. Він відчув запах спиртного.

Господиня показала йому на двері в кухню.

— Ви, певно, зголодніли? Мене сьогодні провідали знайомі, кілька чоловік. Бридж, трохи музики, трохи вина… Повечеряйте, а потім я відрекомендую вас гостям. О, серед них є дуже гарненька панночка.

Альберт поїв у кухні, потім піднявся в свою кімнату, надів чорний костюм, чисту сорочку. Поблажливо похитав головою, завваживши, що тоненька ниточка, якою він перев'язав чемодан, була перервана.

У вітальні грав патефон. Одна пара танцювала, за журнальним столиком під торшером троє чоловіків і жінка грали в бридж. Землемір і вродлива чорнява дама у вечірньому туалеті сиділи за столом і їли тістечка. Господиня і дівчина в зеленій сукні з великим вирізом умостилися в кріслах. Біля дівчини, на бильці крісла, прилаштувався лисий черевань. Крісло було високе, черевань — низенький. Його коротенькі ніжки смішно чеберяли в повітрі, мовби весь час шукали, на що опертися.

«Дочка вчителя Рамуза», — упізнав Альберт дівчину в зеленій сукні.

Він мовчки подав дівчині руку. Побачивши в її очах збентеження, навіть страх, відчув неабияке задоволення. Гравці в бридж неуважно вітали його. Лише землемір зустрів Альберта весело, як давнього знайомого. Наповнив для нього чарку, долив свою і чорнявої дами. Мабуть, він уже добряче випив. Говорив майже без упину і змусив Альберта випити три чарки вина підряд. Альберт насолоджувався думкою, що ось досить було маленького фокуса, і з холодної кляшторної келії, з краю мовчання й тужливого співу він зненацька перенісся в цю кімнату з вином і збудливою музикою, до веселої компанії.

Плечі жінки, що сиділа поруч із землеміром, були красиві. Красиве було й її обличчя — прямий ніс, повні губи і довге чорне волосся, що спадало на оголену спину. Залицяння землеміра вона сприймала як щось належне. І тільки коли він уже занадто нахабно притиснувся до неї, вона не витримала:

— Та хай вам грець! Ви що, збожеволіли?

Землемір заходився просити вибачення, цілувати кожен палець її рук. При цьому він скоса поглядав на лисого череваня.

— Благаю вас, не скаржтеся чоловікові. Він накаже мене арештувати. Ви така нещасна жінка, — промовив він, цілуючи її зап'ястя.

— Нещасна? Про що це ви? — Жінка сахнулася від нього, вирвала руки.

— Ваша врода потребує постійного захоплення, поклоніння. А поклонників у вас немає. Я знаю — всі бояться вашого чоловіка.

— А він боїться мене, — поплескала вона землеміра по щоці.

— Не може бути…

— Ні? Ви мене не знаєте. Якщо будете розумненьким, я вам дещо покажу.

— Що?

Не соромлячись присутності мовчазного Альберта, жінка високо підсмикнула поділ сукні. Альберт зустрів її погляд і зрозумів, що вона п'яна. Жінка цмокнула землеміра у вухо.

— Доведеться покарати його за це вчителеве дівчисько. Я вийду звідси, нібито на кухню, а ви прийдете за мною. Тільки не відразу, не відразу… Мені треба подумати… — Вона грайливо погрозила землемірові пальцем.

Альберт підійшов до Рачинської і запросив її до танцю. Вона танцювала легко, хоч і неуважно. Альберт притиснув її трохи міцніше. Здавалось, вона не помітила цього.

— Хто це? — спитав Альберт.

— Хто? — прокинулася вона від задуми.

— Отой лисий черевань, що сидить на бильці крісла.

— Заступник начальника повітового управління держбезпеки. Мій давній знайомий, Крихняк. Я запросила його для цієї дівчини.

— Невже? — з сумнівом у голосі мовив Альберт. Рачинська зітхнула.

—Її наречений був ад’ютантом Рокити чи щось подібне. Хтось сказав їй, що він арештований і сидить у варшавській в'язниці. От я і звела їх із Крихняком. Дівчина гарненька…

Крихняк нахилився і губами торкнувся волосся дівчини. Альберт запитав, ледве стримуючи злість:

— А якщо її наречений загинув?

— Ви гадаєте, що…

— Не знаю. Я просто так сказав…

Крихняк ніжно цілував волосся вчителевої дочки. Його велика лиса голова рожево поблискувала. Дівчина сиділа нерухомо, як паралізована. Зникла Крихнякова дружина, землемір оглядався на всі боки, виходячи з вітальні.

Патефон змовк. Альберт відвів господиню до крісла. Дівчина зашарілася і випручалася з обіймів череваня.

— Хто знає, голубко, можливо, він уже на волі…— таємниче усміхався до неї Крихняк.

— Не вірю, — пробурмотіла вона. — З ваших рук ніхто не виходить живий.

Крихняк поплескав себе по товстих стегнах.

— Ви нас переоцінюєте. Бували і втечі.

Вона знизала плечима. Рачинська принесла на підносі чотири наповнені чарки.

— Вип'ємо за звільнення Куртмана, — сказала вона, цокаючись із Крихняком.

— Куртмана? — повторив Альберт, ніби роздумуючи вголос. — Тиждень тому юнак на прізвище Куртман був убитий біля хати лісничого Граби. Я дізнався про це зовсім випадково. У Варшаві до мене зайшов один знайомий, що живе якраз неподалік від лісничого. Куртман якийсь ваш родич?

— Наречений, — понуро відповіла господиня. — Це був наречений панни Рамуз.

Дівчина дивилася на Альберта сухими очима. Черевань зсунувся з крісла. Зупинившись перед Альбертом, міцно взяв його за ґудзик піджака.

— Ви маєте цікавих знайомих, друже…

Він хотів ще щось додати, але цієї миті на нього насипалася Рачинська:

— Адже дім лісника Граби у вашому районі! Як же можна казати дівчині, що Куртман сидить у в'язниці, коли його вбили в лісі?!

Крихняк, нарешті, відпустив Альбертів ґудзик. Засунув товсті руки в кишені штанів. Він був розлючений.

— Не треба втручатися в чужі справи. Я правильно казав. Учора мене повідомили, що Куртман утік, коли його везли із в'язниці до слідчого. Я хотів розповісти про це панні Рамуз, навіть натякнув їй, правда ж? Мені ж не можна говорити прямо. Майте милість, ви повинні пам'ятати, де я працюю.

Чоло Крихняка вкрилося потом. Він витер його хусточкою. Одним духом вихилив чарку. Оглянувся довкола, шукаючи поглядом дружину. Її в кімнаті не було. Щез і землемір. Черевань завважив це, обличчя його почервоніло, і він ухопився рукою за серце.

Рачинська підтюпцем побігла в кухню. Альберт підскочив до столу, схопив пляшку. Наливаючи вино Крихнякові, подумав: «А ти, тварюко, хотів переспати з дівчиною, а потім дати їй зрозуміти, що саме ти допоміг утекти Куртману!»

— Ви себе погано почуваєте? — спитав він лагідно.

— Так. Серце, — засапав Крихняк.

Дівчина, затуливши обличчя руками, тихо плакала. Чоловіки не звертали на неї уваги.

Привид смерті зробив товстуна терпимішим. Взявши чарку з Альбертових рук, він поблажливо говорив:

— У вас цікаві знайомі, друже… Проте будьте спокійні. Мені до них байдуже.

Панна Рамуз підвелася. Вона ледве стояла на ногах, волосся було скуйовджене.

— Не розумію… Учора втік, а він каже, що тиждень тому вбили…

Крихняк стенув плечима.

— Вчора я одержав повідомлення. А втік він справді тиждень тому. Цей чоловік сказав правду.

— Втік? Так, може, він живий? — Вона дивилася на них благально.

— Більше я нічого не знаю про це, — сухо відповів Альберт. — Можливо, він загинув під час втечі?

— Ні,— авторитетно запевнив Крихняк. — Якщо загинув, так це сталося пізніше. У бандитів щодо цього є тверде правило. Бояться провокацій з нашого боку. Нещодавно дезертирували два міліціонери, їх розстріляли, думаючи, що вони наші агенти. Так само вчинили з п'ятьма дезертирами-солдатами. Той, хто побував у наших руках, вважається «зіпсованим», потенціальним агентом. Така ж доля спіткала, напевно, і Куртмана.

— А-а, розумію, — усміхнувся Альберт. — Вам не можна говорити прямо…

Господиня привела Крихнякову дружину. Та обсмикувала пом'яту сукню, губи її були пофарбовані нашвидкуруч, нерівно.

Альберт поглянув на годинник. Пів на дванадцяту, через тридцять хвилин — зустріч з Міколаєм.

— Я можу провести вас додому… — вклонився він дівчині.

Вона кивнула йому й пішла вмити заплакане обличчя. Партія бриджу закінчилася, гравці рушили до столу підкріпитися.

Рачинська взяла Альберта під руку й прошепотіла на вухо:

— Він ненормальний. Я боюся його.

— Кого?

— Отого архітектора. Він антифемініст, розумієте? Ви не помітили, як він подає чоловікам руку, як на них дивиться?

Архітектор, молодий невисокий блондин із круглим гладким обличчям, саме цієї хвилини цілував руку своєї партнерки по бриджу. Його рухи були на диво витончені, якісь неприродно жваві.

— Він привів сюди цю жінку. Запевняє, що вона його наречена. Маскується.

Архітектор оглянувся, подивився на Альберта й усміхнувся. «Наречена» казала йому щось швидко-швидко, весь час киваючи головою. «Вони говорять про мене», — подумав Альберт.

Та ось «наречена» відпустила архітектора й чогось чекала. Архітектор підійшов до Крихняка, тримаючи в руках розкриту цигарницю.

— Чи можна вам поставити нескромне запитання?

Черевань урвав суперечку з дружиною.

— Слухаю вас, — відповів він, блиснувши на Альберта червоними від напруги очима.

— Скажіть, чи спіймали того англійського парашутиста? Все місто аж гуде тільки про нього.

— Ні… Поки що ні.

— Цікаво. Адже це живий чоловік, а не голка в сіні?

Рачинська несподівано вп'ялася нігтями в руку Альберта. Крихняк згорбився, увібрав голову в плечі. Ліворуч від нього стояла розгнівана, хоч і винувата, дружина, праворуч — насідав причепливий архітектор.

— Знайдемо…

— Парашутист пройшов, напевно, спеціальну підготовку. Він має, звичайно, цивільний одяг, зброю, гроші й фальшиві документи. Можливо, саме зараз він розважається у варшавській «Полонії»? Або… — захихотів архітектор, — з'явиться до вас під виглядом офіцера держбезпеки? Шукай вітра в полі!

Нігті господині вогнем палили руку Альберта. Архітекторова партнерка тим часом усілася в кріслі, закинувши ногу на ногу, і зухвало вшнипилася очима в Альберта. На нього дивилися також архітектор, Крихнякова дружина і ще два бриджисти. Крихняк мимрив щось собі під ніс, витираючи хусточкою спітнілу потилицю. Здавалося, він один не розуміє, що означають ці погляди.

Рачинська, нарешті, відпустила Альбертову руку. Поставила нову платівку.

— Потанцюємо? — звернулася вона до Крихняка. Черевань танцював, смішно підстрибуючи і крутячи задом. Приземкуватий, він увесь час зачіпав носом бюст господині. Це збуджувало Крихняка. Та поволі він заспокоювався: з очей його відринула кров, вони знову ставали голубими, а погляд — наївним і добродушним.

Альберт підійшов до «нареченої» архітектора. Її негарна, зів'яла шкіра, де-не-де вкрита плямами екземи, здалася йому відразливою.

— Ви полюбляєте небезпечні ігри? — мовив він неуважливо, цілуючи її всипану перснями руку. Альберт вирішив, що такий початок розмови відповідає стилю провінційних донжуанів.

— Ви говорите по-англійському? — спитала жінка. Її англійська вимова була бездоганна.

— Так… — відповів Альберт, трохи повагавшись. А подумки дорікнув собі: «Треба рахуватися з примітивною уявою цих людей і напускати якомога більше таємничості».

— Я провела в Англії всю війну. Повернулася з сяким-таким капітальцем і відкрила тут кравецьку майстерню. А ви?

— Я історик.

— Учитель?

Він кивнув.

— Авжеж. Шукаю роботи. Можу давати уроки англійської мови.

— Переважно вродливим жінкам, правда ж?

— Я кажу серйозно.

— Ви були в Англії?

— Так.

— У Лондоні?

— У Мортакле.

У дверях вітальні Альберт побачив уже одягнену панну Рамуз. Він вибачився перед «нареченою» і, ні з ким не попрощавшись, поквапився до виходу. За хвилину вони вже йшли вулицею. Альберт узяв дівчину під руку і повів її досить швидко, боячись спізнитися на зустріч з Міколаєм.

Нічого важливого для передачі він не мав, просто кортіло побачити обличчя приятеля, почути його голос, дружній і сердечний, голос людини, якій він міг повністю довіряти.

— Як бачите, я все-таки повернувся з Домброви. І післязавтра провідаю вашого батька.

— Куртман не повернувся. Я передчувала це. Передчувала вже тієї миті, коли проводжала його до автобуса.

— Ви кохали його?

— Ні… Так, так, — швидко поправила вона себе. — Я з ним цілий рік, як у нас тут кажуть, «ходила». Його вважали моїм нареченим. По суті, він був мені байдужий до того моменту, поки не вирішив податися в ліс. Я заперечувала, але саме це рішення зробило його героєм у моїх очах. Я трохи сентиментальна. Сумувала за ним, боялася за нього. А це зближує жінку з чоловіком. Ваш знайомий не розповідав подробиць про смерть Куртмана?

— Ви ще когось проводжали в Домброву?

— Шкільного товариша. Він був тропіки закоханий у мене, я не знала про це. Коли він ішов у ліс, несподівано набрався сміливості й освідчився мені в коханні. Я здивувалася, ніколи про нього не думала. Він загинув. Я часто піддражнювала Куртмана розповідями про цього юнака, про те, як він прощався зі мною, як освідчився в коханні. Може, тому Куртман і вирішив податися до Рокити? Якщо так, то саме я винна в його смерті.

Дівчина почала плакати, схлипуючи, як дитина.

— Ви вчинили надто жорстоко, — буркнув Альберт. Він був злий на неї. Можливо, за її дурість.

— У вашого батька в кабінеті висить картина Гротгера, на книжковій полиці за фіранкою стоїть «Вірна річка» Жеромського. Юнак, який не хоче бути вбитим, здається вам неромантичним. Ви змусили його податися в ліс. Не треба було колоти йому очі тим божевільним. Куртман таки загинув, але не через вас. Йому влаштували втечу з в'язниці, він погодився стати інформатором. Але хтось виказав Рокиті. Куртмана застрелили, тільки-но він з'явився в свій загін. Я бачив його через три дні. Він лежав на лісовій стежині, підібгавши ноги, весь обліплений мурахами.

— Ви брешете! Ви брешете! — надсадно крикнула дівчина.

Альберт відступив на два кроки, боячись, що вона видряпає йому нігтями очі.

Стенув плечима. Натяг капелюха на лоба, потім засунув руки в кишені плаща. Йому стало ніяково. «Я розповів їй усю правду, бо вона розізлила мене своєю дурістю», — виправдовувався він перед самим собою.

— Брехня… брехня, — повторювала дівчина дедалі тихіше.

Вони стояли одне навпроти одного на вузькій вуличці, забудованій напіврозваленими старими будинками. Віконниці були зачинені, будинки, здавалося, вимерли.

— Не розумію вас. Ви хотіли стати коханкою Крихняка, щоб урятувати Куртмана. Тепер же вас жахає думка про те, що він хотів урятувати своє життя, зрадивши товаришів.

— Я хотіла «продати» тільки себе. А він…. інших. Це різниця, — пискливо крикнула вона. Тепер уже не жалість, а ненависть до Куртмана звучала в її голосі.

— Отже, ви вірите мені?

— Вірю. Правда завжди схожа на найбезглуздішу брехню. Він пішов до Рокити, бо хотів сподобатися мені. Тому й зрадив відразу. Ненавиджу його, навіть пам'ять про нього. І вас теж ненавиджу. Ви зграя бандитів!

Дівчина повернулася й побігла вулицею. Її високі підбори лунко стукотіли по нерівній бруківці.

Альберт зачекав, поки вона зникла за рогом бічної вулиці, потім рушив до мосту.

— Я вже втретє приїжджаю сюди, — почав Міколай. — Ти був зайнятий у кляшторі?

— Так.

—Є щось цікаве?

— Немає.

— Як справи з «кришталевим дзеркалом»?

— Відчепися! Адже ти все одно не віриш у цю нісенітницю…

Міколай більше ні про що не питав, ображений роздратованістю Альберта. Вони курили, мовчки дивлячись на підсвічений червоним вогником спідометр машини.

— Я побував у вчителя Рамуза, обнишпорив кляштор згори донизу, до потайних підвалів, — заговорив нарешті Альберт. — Я знаю все, але не просунувся ні на крок уперед. «Кришталеве дзеркало» досі лишається загадкою. Ради собі не дам, як почати цю справу. Тупцюю на одному місці.

— Чого ж ти прийшов на зустріч зі мною?

— Просто кортіло побачити твою фізіономію. Я тут зовсім самотній, кругом вороги. Ти розумієш це?

Непорозуміння кінчилося ладом, між ними знову настала згода. Міколай похвалився:

— Я напав на слід прецікавої історії. Завтра опівдні все знатиму. Намацав контакти, довідався про шифри, криптоніми. А що буде, як не ти, а я, саме я розкрию таємницю «кришталевого дзеркала»? Сьогодні вранці був в УБ у начальника Яруги.

— Ти збожеволів! — вигукнув Альберт.

— Я був обережний. Яруги не застав. Мене провели до заступника.

— Такий пузатий? Прізвище Крихняк?

— Ти його знаєш?

— Трохи…

— Так от. Я його застеріг. І тобі раджу бути обережним. На завтрашній вечір щось готується. Ще не знаю, що саме, завтра опівдні матиму докладну інформацію.

— Будь обережний. Засиплешся сам, підведеш мене, зірвеш усю операцію.

Міколай образився.

— Тобі здається, що ти розумніший за всіх. Тричі на день приймаєш ванну, за кімнату платиш доларами. Ось новий стиль твоєї роботи.

— Звідкіля ти знаєш?

— Тутешні панійки нашіптують одна одній. Дружина лікаря — дружині адвоката, дружина адвоката — дружині аптекаря і так далі, і так далі: «Ох, який він вродливий, оцей англієць, який елегантний!» Навіть у ресторані був. Ти і в кляшторі так поводився? — глузував Міколай.

— Ото вже відразу й англієць? Долари? Та тепер кожен спекулянт платить доларами.

— Ти забув про ванну. «Це не поляк, як такий чепурун», — гомонять.

— Хто тобі про це розказував?

— Приятелька твоєї господині. Кравчиня. У неї майстерня на базарному майдані.

— Хто вона насправді?

— Кравчиня. Дама з демімонду.[16] Полюбляє все, що пахне небезпекою. Підіграє Рокиті, підіграє Ярузі. Якщо, скажімо, Яруга хоче дізнатися, куди запропастився його співробітник, вона розвідує й повідомляє, де й коли його стукнули. І ті й ті про неї знають. І тим і тим вона на руку.

— Зрозуміло. — Альберт кашлянув.

— Що зрозуміло?

— Нічого. Говори, говори.

— Мені більше нема чого сказати.

Однак Міколай розповідав далі. Альберт слухав неуважно, п'яте через десяте, аж поки, нарешті, заснув.

Міколай штовхнув його під бік. Альберт через силу розплющив очі.

— У мене є дві ампули кофеїну. Хочеш? — запропонував Міколай.

Альберт простяг руку. Міколай увімкнув світло в машині, з тайника поряд з годинником дістав ампули, відламав скляні головки. Альберт вилив кофеїн на язик, ковтнув. Відчув у роті страшенну гіркість.

— Ти дуже втомлений, аж позеленів увесь, — пожалів його Міколай.

Він зупинив машину біля самого міста.

Навпрошки через порожній базарний майдан бігла худюща німецька вівчарка. Шерсть у неї була наїжачена, хвіст підібганий, з рота текла слина. Вона мчала наосліп, перестрибуючи через круги світла, розлитого по бруку, зникла в мороці і з'явилася знову — оскаженіла, страшна.

Альберт вихопив із кобури пістолет, чекаючи нападу. Він був один на майдані серед темних мовчазних будинків. Зупинився, причаївшись за тонким ліхтарним стовпом. Вівчарка пробігла мимо, звернула в бічну вулицю і зникла в темряві.

Такий собака приснився колись Альбертові в страхітливому сні, а вранці того ж дня в нього були неприємності. «Може, облишити?» — завагався він.

…Наближалася третя ночі. Старомодна лампа на ланцюжку давала змогу легко прочитати напис на невеличкій латунній табличці:

КРАВЕЦЬКА МАЙСТЕРНЯ

ФРАНСУАЗА ЛІГЕНЗА

Двері й вікна майстерні були затулені гофрованими шторами. Крізь щілини правого вікна пробивалося світло: пані Лігенза, напевно, вже повернулася від Рачинської. «Цікаво, чи вона вдома сама, чи удвох з архітектором? — роздумував Альберт. — А може, це не її вікно?»

До будинку прилягав невеличкий садок і дворик з глибоким сточищем. Хвіртка в садок була відчинена. У темряві Альберт пробирався до дверей, тримаючись правою рукою за брудні стіни будинку. Двічі шурхнув ногою в канаву з нечистотами, спіткнувся об камінь, боляче вдарившись коліном. Нарешті намацав сінешні двері, відчинив їх, вони страшенно зарипіли. Він запалив сірника, вогник освітив вузький коридорчик, заставлений бочками. В коридорчику смерділо гнилою капустою.

І знову латунна табличка, цього разу зовсім маленька. Тільки два слова: «Кравецька майстерня».

Він постукав.

Тиша…

Постукав ще раз, дужче. Почулося цокання жіночих туфельок. Заскреготів ключ. Двері відчинилися.

— Ну, чого-чого, а такого я від вас не сподівалася…

Лігенза анітрохи не збентежилася, хоч була майже голою. Провела Альберта до кімнати, зачинила двері. Лише після цього повернулася до нього спиною і накинула на плечі халатик.

— Ви мене поставили в дуже неприємне становище. Тепер я не можу ночувати в Рачинської.

— Не розумію… — кокетливо примружилася жінка. Вони стояли в невеличкій кімнаті з довгим кравецьким столом і двома манекенами в офіцерських шинелях. На столі валялися подушечки з позастромлюваними в них голками та шпильками, клапті різної матерії і великі ножиці. Альберт накинув капелюха на манекен, розстебнув плаща, носком черевика підсунув до столу низеньку табуретку і важко сів, схиливши голову на груди.

— Не розумію… — повторила Лігенза.

Альберт позіхнув, потер долонею чоло, витяг із кишені цигарки. Коробку з цигарками й сірники поклав перед собою на стіл, відсунувши шматки матерії. Під ними блиснув шприц із рештками якоїсь білуватої рідини.

— Ви прийшли спробувати переспати зі мною, чи вас цікавить щось інше?

—Інше.

— Ах так!.. Це добре, бо в сусідній кімнаті спить мій наречений. Розбудити його?

— Як хочете.

Лігенза присіла навпочіпки, скинула туфлі на високих підборах і взула домашні капці. Тихенько, навшпиньки пройшла до сусідньої кімнати. Повернулася з пляшкою коньяку і двома скляночками.

— Вип'ємо? Може, це розв'яже вам язик.

Вона порівну розлила коньяк у склянки, як досвідчений пияк.

— Останнім часом мені важко заснути без алкоголю. Мабуть, доведеться лікуватися, — призналася вона, зовсім не церемонячись.

— А я гадав, що ви…

— Це ви про шприц? Мій наречений робить уколи морфію. Він був поранений, рана не гоїться, страшенні болі… Ви дивитеся на моє обличчя? О, колись я була гарна! Так мені казали принаймні. Опік. Банальна й нецікава історія. Загорівся бензин, коли я заливала його в машину. Давно вже, шість років тому.

Тепер, коли вона сказала йому, що була вродлива, він і справді, придивившись, побачив сліди колишньої краси, незважаючи на бридкі червоні плями на щоках, на лобі й на руках. Їй було років тридцять, а може, й менше.

— Архітектор… — пробурмотів Альберт. Від першої ж чарки коньяку закрутилося в голові.

— Це Рачинська розповіла йому про вас. А він розказав мені. Я пішла до Рачинської як консультант… у вашій справі,— засміялася Лігенза.

— Я гадав, що він ваш… наречений.

— То тільки здається, що мене легко змусити согрішити. Жінки з таким обличчям, як у мене, страждають комплексами.

Вона випила свій коньяк з явною огидою, як гіркі ліки.

— Архітектор наговорив казна-чого. Хто його просив? Тепер усе пропало. І це ваша вина. Вам це так не минеться… — Він уже ледве повертав язиком, але мислив ще тверезо.

— Будь спокійний. Жодна волосина не впаде з твоєї голови.

— Дурниці…

— Про тебе вже турбуються. Ти в надійних руках.

— Дурниці якісь… — час від часу бурчав він з п'яною настирливістю.

— Присягаю тобі.— Лігенза вхопила його за руку. Стиснула її сильно, по-чоловічому.

Альберт тупо вп'явся очима в порожню склянку. Жінка кивнула йому головою на сусідню кімнату. Він слухняно рушив за нею.

— Я тобі неправду сказала про нареченого. Тут нікого немає. Я боялась, тому й сказала про нього…

Вона підштовхнула Альберта до тахти. Їй здавалося, що він зовсім п'яний. Лігенза допомогла йому роздягнутися. Скинула плащ, піджак, обережно відчепила ремінь із пістолетом. Її волосся, що пахло ромашкою, лоскотало його обличчя…

Розбудило Альберта цокотіння швацької машинки, що долинало з-за стіни. У кімнаті стояв напівморок пізнього світанку. Він підвів важку голову і розгледівся. Зрадів, упевнившись, що в кімнаті, крім нього, нікого немає.

Обіч тахти, на стільці, лежав його рівненько складений одяг, капелюх прикривав пістолет. Альберт поглянув на годинник і враз підхопився: звернуло на першу дня. То опущені на вікнах штори створювали враження світанку.

В умивальні у тазку лишилося трохи води. У роті й досі відгонило спиртним, мучила спрага. Він одчинив двері, що вели в коридор, цокотіння машинки заглушило скрегіт ключа. Ніким не помічений, Альберт вийшов на вулицю і на мить аж осліп від яскравого сонця. Стояв перший по-справжньому весняний день. Пахло свіжим повітрям, нерівні плити майдану були залиті яскравим світлом. Над дахами старих будинків небо було таке прозоре й бсздонне, що, дивлячись на птахів, які ширяли у високості, він відчував, як паморочиться в голові. Сонце підкреслювало і скособочені, облуплені стіни будинків, і бруд у сточищах, і пилюку на лозах дикого винограду. Та Альберт бачив тільки, як сонячні промені відбивалися в чисто вимитих шибках, молоду зелень редиски на базарних лотках.

Вулицею одна за одною їхали підводи — везли бочки з фекаліями, вітер розносив сморід, малий хлопець гнав худющу корову. Та навіть це провіщало весну: Альберт приймав її з радістю, усім своїм єством, підставляючи обличчя теплому подихові вітру.

На майдані Альберт побачив три вантажні машини, а поряд із ними — чималу групу переважно літніх чоловіків у брудних комбінезонах. Напевно, це були робітники єдиного в містечку, досить великого шкіряного заводу. Червоно-білі пов'язки на рукавах, у всіх гвинтівки довоєнного зразка з довгими стволами. Робітники намагалися вишикуватись у дві рівні шеренги, але в них це погано виходило. Високий худий поручник у військовому мундирі покрикував на них смішним дискантом, голосно хихотіла зграйка дівчат, що спостерігали приготування до від'їзду. Найсмішніший вигляд був у огрядного червонощокого робітника. Патронташ увесь час сповзав у нього з живота.

Хтось гукнув:

— Отого огрядного не беріть. Рокита попаде в нього, не цілячись.

Альберт подумав про людей Рокити, котрих бачив у поїзді,— бездоганно вишколених, озброєних сучасною скорострільною зброєю. Досить їм дізнатися про маршрут оцих трьох машин, і до містечка не повернеться живим ніхто: ні товстун, ні решта.

Серед роззяв, що зібралися на майдані, Альберт побачив чоловіка в білому халаті. Тут-таки неподалік, па низькому дерев'яному будинку, висіла вивіска: «Перукар».

— Поголіть мене, — звернувся Альберт до чоловіка в халаті.

Той знехотя пішов у перукарню. Поки він розводив мило в нікельованій мисочці і гострив бритву, Альберт узяв місцеву газету, кинуту па мармуровий столик перед дзеркалом. Погляд його зупинився на двох великих портретах у чорних рамках, заверстаних на першій сторінці.

— Що це за люди?

— Оці? Інженери. Позавчора Рокита спровадив їх на той світ у лісі під Домбровою.

—Інженери? З органів? — удав із себе простака Альберт.

— Ні. Кажуть, біля Домброви збираються будувати великий завод шарикопідшипників. А може, щось інше, хтозна. Я в політику не втручаюсь.

— Яка ж це політика?

— Не знаю. Тільки кажуть, що ці інженери поїхали вибирати ділянку під будівництво. Їх і вколошкали.

— Ну й що?

— Нічого. А ви… не тутешній?

— З Варшави.

— Я теж варшав'янин. На Старувці жив. До повстання. А тепер тут. Та я все одно повернуся до Варшави, їй-богу! Тільки-но там відбудують трохи, одразу повернуся. Перукар завжди буде потрібен, за будь-якого уряду. Правду я кажу, га? — Він засміявся, вдоволений своїм дотепом.

Альбертові теж стало смішно. Розмірковування про необхідність фаху перукаря в соціалістичній Польщі здалися йому кумедними. Він вирішив повести далі розмову в тому ж жартівливому тоні.

— Перукар перукареві не рівня. Все залежить від походження.

— Я бачу, ви битий жак, га? — хитро примружив очі перукар.

Альберт голосно розсміявся. Йому було приємно і радісно. «Дідько б його взяв! За останні кілька днів я ні разу не засміявся!» — з острахом подумав він.

Знадвору долинули різкі звуки клаксонів, а потім повз перукарню проїхали три вантажні машини, набиті озброєними робітниками.

Перукар ураз споважнів, мовив:

— Це містечко — злиденна, смердюча нора. Як і весь повіт. Тут не один, а десять заводів треба збудувати, щоб усі дістали роботу. Убили цих інженерів, а люди проклинають: бояться, що уряд відмовиться від будівництва і більше не пришле сюди інженерів. Як ви гадаєте, пришлють нових?

— Не знаю. Може, й пришлють…

— А якщо й тих Рокита вхекає? Знову пришлють?

— Напевно, ще пришлють…

— Е-е-е, — розізлився перукар. — Кінця-краю цьому не буде. Невже не можна раз і назавжди навести порядок?

— Тепер ви втручаєтесь у політику?

— Яка це політика? Я з Варшави. Замкну оцю халабуду й поїду. А ці ж люди повинні десь працювати. Ви здивовані, що вони поїхали з «пукавками» битися з Рокитою?

— Ні, не здивований, — буркнув Альберт. — Але мені їх шкода. Шкода людської крові.

— А ви що, єговіст?

— Атож, — притакнув Альберт і вийшов із перукарні.

Настрій у нього був чудовий. Його обминала галаслива дітвора, чувся сміх, свист. На вулицях було людніше, ніж завжди, гамірніше. Проте цей гомін не різав слуху, а навпаки, здавався заспокійливим і мелодійним. «Весна», — подумав Альберт.

І раптом, коли він порівнявся з високим будинком канцелярії старости, гримнуло чотири постріли. Вони пролунали десь зовсім близько, немовби над самісіньким його вухом.

З шаленою швидкістю промчав мимо мотоцикл з двома людьми. Перехожі бігли до маленького наріжного скверика.

— Стріляла якась жінка!

— Ні. Отой із мотоцикла!

— Убитий?!

Міколай уже вмирав. Лежав горілиць упоперек тротуару, а голова — на зеленому моріжку газону. Він широко розкинув руки, як черниці на вранішній месі в Домбровському кляшторі. З відкритого рота широкою цівкою текла темно-червона кров. Обличчя судомисто здригалося, пальці то стискалися, то розтискалися. Натовп довкола нього більшав і більшав, а він умирав посередині цього кола — самотній, безпомічний. Якусь мить Альберт змагався з непереборним бажанням підбігти до нього, оглянути рану.

— Лікаря! — закричав він. Може, це ще не смерть?

Хтось кинувся по лікаря. Решта цікавих мовчки дивилася на приреченого. Альберт обвів поглядом зосереджені, збуджені обличчя людей. На мить завмер. Адже серед них міг бути і вбивця Міколая.

Ніхто не повинен був знати, що в цю хвилину вмирала найближча для нього людина. Міколай розплющив очі, відкашлявся кров'ю. Непритомним поглядом обвів схилені над ним обличчя людей, зупинившись на Альбертові. Зненацька його каламутний погляд прояснів, став осмисленим. Він немовби впізнав друга. Губи його затремтіли, але не видали ані найменшого звуку.

— Готовий… — долинув до Альберта з-за спини чийсь голос.

Міколай помер. Але й досі дивився на Альберта широко розкритими очима, нерухомим, скляним поглядом небіжчика.

До тротуару під'їхала вантажна машина. Два міліціонери розштовхали натовп. Один із них підняв руку Міколая, помацав пульс і одразу ж відпустив руку. Міліціонери підхопили мертве тіло, втягли в машину. Альбертові здалося, що Міколай не зводить із нього очей. Машина поїхала, один із міліціонерів почав занотовувати в записник показання свідків. На тому місці, де загинув Міколай, червоніло кілька крапель затужавілої крові. Натовп усе ще не розходився, дивлячись на них.

Альберт пакував чемодани. Поспіхом скидав у них білизну — чисту і брудну, одяг. Його підганяв страх, такий сильний, якого він ще ніколи досі не зазнавав і відчув тільки тепер, коли побачив смерть Міколая. Настала мить, коли охоплене страхом тіло не корилося розумові й волі. Альберт ніяк не міг опанувати себе: його кидало то в жар, то в холод, губи тремтіли, а на чолі виступав то холодний, то гарячий піт.

Смерть Міколая настала надто раптово й несподівано, вразила його, як зрадницька куля з-за рогу. Він не раз бачив, як гинули близькі йому люди, котрі ще вчора сміялися разом з ним і думали про майбутнє. Від їхніх усмішок не лишилося навіть тіні, від їхніх тіл самі клапті, але тоді йшла війна, і така смерть — трагічна, але звична — не викликала жаху; адже кругом валилися будинки, палали міста, навіть зрита снарядами земля світила своїм розпореним черевом. Потім лупало одне магічне слово, сказане десь далеко від них, і в жахливому театрі починався новий спектакль. І якщо навіть декорації в ньому були майже ті самі — танки, руїни, спалені міста — смерть ставала чимось у сто крат трагічнішим.

«…Смерть не страшна. Це така вузенька смужка тіні, я читав десь. Переступаєш через смужку — і опиняєшся в зовсім іншому світі. А там тобі зовсім байдуже, що з тобою було досі», — сказав Міколай і сам переступив цю смугу так несподівано.

Це чуже й непривітне місто було для Альберта справжньою пасткою. Тут усе було проти нього, все віщувало біду: і брудні вулички, що дихали страхом, і скажена вівчарка, що шастала по нічному місту, роззявивши пащу, з якої текла слина.

— Пане Альберте, дати вам кави? — почув він за дверима привітний голос Рачинської.

— Так, будь ласка…

Альберт прочинив двері і простяг руку.

— Мені нездужається, — буркнув він.

— Нічого дивного. Цілу ніч вас не було.

Альберт замкнув двері на ключ. Майже за одним духом, обпікаючи губи і язик, випив гарячу каву. Закурив. Із сигаретою в зубах оглянув пістолет, витяг патрони, протер, знову вклав у магазин, один патрон загнав у ствол. Вага пістолета в руці завжди діяла на нього заспокійливо.

Він уже не був Альбертом. Маскарад скінчився. Гарячково запрацювала пам'ять. Він знову став самим собою, вліз у власну шкуру, скинув вбрання іншої людини. Переживання, які мучили його ще кілька хвилин тому, здавалися вже сном.

Виїхати звідси! Негайно! Міколай і його смерть — достатній привід для такого рішення. Міколай даремно вплутався в історію, від якої поки що слід було триматися подалі, і загинув. Тепер Альберт має право відмовитися від завдання, яке йому доручено, і ніхто не скаже за це жодного лихого слова. Ніхто не має права вимагати, щоб після всього, що сталося, він, Альберт, з доброї волі йшов на певну смерть.

Пролунав тихий стукіт у двері. Альберт лівою рукою повернув ключ, у правій він тримав знятий із запобіжника пістолет.

— Якийсь юнак хоче побачитися з вами, — сказала господиня.

«Запізно, — подумав Альберт. — Невже моє рішення прийшло запізно?»

— Скажіть йому, що мене немає вдома.

— Я так і сказала. А він відповів, що чекатиме вас хоч до завтра. Сидить у вітальні,— додала вона.

— Тоді нехай зайде…

Він одійшов від дверей. Поклав пістолет на стіл, прикривши його томом Байрона. Сів на стілець, спершись руками на книжку, ніби читав її.

Гупаючи високими чобітьми, до кімнати ввалився паруб'яга років двадцяти в розстебнутій зеленій куртці і розхристаній сорочці, простоволосий. Його голова мала незвичайну яйцеподібну форму і була вкрита білявим, гладенько прилизаним чубом. Тримався він невимушено й безцеремонно. Не витягаючи рук із кишень куртки, молодик підійшов до столу.

— Ви говорите по-англійському? — запитав він із досить доброю шкільною вимовою.

— Авжеж, — буркнув Альберт, не підводячись із стільця.

— Я прийшов до вас за наказом Рокити…

— Слухаю вас. — Альберт відкинувся на спинку стільця. Кінчиками пальців правої руки підштовхнув до парубка коробку сигарет. І аж зітхнув з полегкістю, коли той витяг руки з кишень, щоб узяти сигарету. Закуривши, молодик розгледівся по кімнаті, шукаючи вільного стільця, знайшов його, підсунув до столу і сів на нього верхи.

— Я прийшов до вас від Рокити… — повторив він, напевно, підшукуючи англійські слова, щоб точніше висловити свою думку. Глибоко затягшись, він пирхнув, як кіт, випльовуючи крихти тютюну — сигарета була без фільтра. — Ви англійський парашутист, правда? — І, побачивши, що Альберт нервово ворухнувся, заспокійливо додав — Прошу мені абсолютно довіряти, я від Рокити.

— Не знаю, від кого ви прийшли, — повільно заговорив Альберт польською мовою. Він засунув руку під книжку. Стиснув пальцями руків'я пістолета. — Я знаю тільки, що ви прийшли за неправильною адресою. Я працівник органів державної безпеки.

Очі молодика округлилися, щоки запали, вуста розтулилися, як у здивованої дитини.

— Спокійно! — гримнув Альберт. — Руки на стіл!

Спрямувавши на молодика дуло пістолета, Альберт витяг у нього з кишені величезний ковбойський кольт і невеличку гранату. Хлопець не. міг вимовити й слова. Здавалося, він навіть перестав дихати. У куточках розтуленого рота блищала слина.

— Вперед, кроком руш! — скомандував Альберт. Підштовхуючи молодика дулом пістолета, він провів його вниз по сходах, у вітальню, потім у коридор. Наказав відчинити двері. Коли вони опинилися в саду, Альберт розмахнувся і пожбурив далеко на газон важкий кольт.

— Вшивайся звідси, щеня!

Він повернувся в будинок, грюкнувши дверима. Потім відсунув вічко і побачив, що молодик якийсь час нерухомо стояв на тому місці, де його залишили, а далі, немов ужалений, трьома сягнистими стрибками підскочив до свого кольта, жадібно схопив його і, пригинаючись та поглядаючи на двері вілли, почав повільно задкувати. Вислизнувши на вулицю, пішов, похитуючись.

Увечері того самого дня Альберт опинився перед стареньким будинком повітового управління державної безпеки в місті Р. Вечірнє повітря дихало прохолодою, спадали сутінки. Будинок стояв на відчепі, у вузенькому глухому провулку. Але поодинокі перехожі, яким випадало проходити тут, ступали по вулиці обережно, покрадьки, немов навшпиньках. Зі страхом і цікавістю вони поглядали на густо заґратовані вікна, на присадок, де поміж тополями виднілася смугаста червоно-біла караульна будка.

Тиша й голубуваті сутінки нагадали Альбертові вчорашній вечір у кляшторі. Відтоді минуло лише двадцять чотири години, а йому здавалося, ніби він устиг прожити за цей час ціле життя, в якому були гра, любов, смерть і невдала втеча.

У пропахлій тютюновим димом канцелярії дрімала, схиливши голову на клавіші «Ремінгтона», некрасива бліда дівчина. Вона підвела на Альберта заспані очі, на щоках у неї виднілися маленькі кружальця — сліди від клавішів машинки.

— Скажіть начальникові, що з Варшави прибув майор В., з міністерства державної безпеки, — тихо промовив він, показуючи своє посвідчення.

Секретарка майже відразу повернулася.

— Можете зайти до начальника…

Альберта привітав чоловік років на сорок. Дуже високий, сутулуватий, із запалими грудьми і довгими, як у мавпи, руками. Його щоки палали хворобливим рум'янцем, губи були пошерхлі, шкіра — як вицвілий цигарковий папір. Масивна, випнута щелепа надавала йому вигляду лагідного добряги, голос линув звідкілясь із глибини, як у черевомовця. «Жила, — подумки охарактеризував його Альберт. — Суха, видублена жила. Ремінь».

Начальник повітового управління держбезпеки Яруга був у формі капітана Війська Польського. З-під розстебнутого мундира виглядала пом'ята, не першої свіжості зелена сорочка. Величезний письмовий стіл був завалений стосами паперів і книжок, до яких він ставився з явною ворожістю, раз по раз відсуваючи їх від себе, аби вивільнити місце для своїх довгих рук, що закінчувалися рудими волохатими долонями.

Край столу сидів Крихняк, теж у мундирі, з погонами поручника. Військовий ремінь сповзав з його круглого, як барило, живота, товста шия випирала з тісного коміра.

— Я знаю про вас, майоре, — забасив Яруга. — Мені надіслали телефонограму. Вже три дні ви мешкаєте на віллі у Рачинської. Відвідали вчителя Рамуза, потім кудись завіялися на цілий день. Зрештою, це не моє діло. Ви прибули сюди з якимось спеціальним завданням? Гаразд. І все-таки могли б заглянути до мене трохи раніше.

— Не було потреби, — знизав плечима — Альберт. Він подав Крихнякові руку. Хотів додати: «Ми вже знайомі, правда?», але стримався.

Яруга вдарив кулаком по столу.

— Ви нам не довіряєте, розумію. Ex, ви…

— Я прибув сюди у справі військових дезертирів.

—Їх уже немає серед живих, — вибухнув сміхом Крихняк. — Вони подалися в банду, і Рокита наказав розстріляти їх. Я сам оглядав трупи. Варто було заради цього приїздити!

— Таж він не по це приїхав. Я не вірю майорові, він щось лихе замишляє.—Яруга усміхнувся лагідно, вибачливо. — Закурюйте, майоре, — припрошував він.

Яруга курив, сильно й глибоко затягуючись. В легенях у нього хрипіло.

— Вас губить надмірна недовіра, — промовив він з удаваним жалем.

— Не розумію, — стенув плечима Альберт.

— Прибув у наш повіт іще один офіцер із міністерства, — розповідав Яруга. — Інкогніто. Не порадився з нами. Я не знаю, чого він тут шукав. З кимось установив контакт, його розпізнали, а він, напевно, пронюхав щось важливе, бо сьогодні опівдні його порішили. Просто на вулиці. Біля канцелярії старости. Як його звали? — Він заходився порпатися в своїх паперах і, нарешті, з тріумфом витяг якусь пом'яту записку. — Поручник Міколай Л. Ви його знали?

— Знав.

— Отож. Зовсім молодий хлопець. Шкода його. Ми відправили тіло в Варшаву. Він самотній?

— Здається, ні. Точно не знаю.

— Отож, — бурчав Яруга. — Не прийшов до нас, як свій до свого. Ми б його застерегли, дали б охорону, допомогли б — усе, що треба. По-господарському, це ж наш район.

— Він справді не був у вас? Ні з ким не розмовляв? — недовірливо спитав Альберт.

— Боже милостивий, майоре! Я ж уже казав вам: ні з ким! — загримів Яруга.

— З жодною людиною. В тім-то й річ, — підтвердив Крихняк, — Ніхто з нас його і в вічі не бачив. Тільки коли його порішили… Решта — таємниця, повита мороком, як казав наш старий шкільний учитель…

— Я теж був учителем, — похвалився Яруга.

— Географії…— захихотів Крихняк.

Яруга посварився на нього своїм волохатим кулаком. — Ах ти, мерзотнику!..

Альберт дивився на Крихняка. Його обличчя здавалося немовби задерев'янілим. Альберт знову відчув холодок у кінчиках пальців. «Ах ти, мерзотнику!..» — повторив він подумки слова Яруги.

— Убили його, — буркнув Альберт. Він удруге усвідомив собі остаточно, що Міколая не стало. Якщо тоді, вперше, його пойняв страх, то тепер — тільки лють.

— Одні кажуть, ніби стріляла якась жінка, другі — що вистрелив чоловік, з мотоцикла. В кожному разі, затримати нікого не пощастило. Він поліг на полі битви, — з фальшивим пафосом промовив Крихняк.

— У нас довгі руки. — Яруга простяг на столі свої величезні лапища, розглядаючи їх з явним схваленням. — Жінка? У гру може входити тільки одна жінка. Перкунова коханка. Вона кохала його, а тепер помщається. Такі жінки здатні збожеволіти від любові. Трагічна любов робить їх жорстокими. Якщо вона колись непритомніла, побачивши краплю крові, то тепер може вбивати спокійніше, ніж кат.

— Гарна, дуже гарна жінка, — зітхнув Крихняк.

— Та ти ж ніколи її не бачив, — зауважив Яруга.

— Я кажу на підставі опису прикмет. У загонах Рокити ходять легенди про багатство, яке залишив їй Перкун. Розповідають, що він просто засипав її золотом, коштовностями. А в нього ж була дружина і двоє дітей.

— Висока, з орлиним носом, волосся мідно-червоного кольору, обличчя бліде, всіяне золотистими веснянками… — перераховував Альберт. Крихняк позіхнув.

—Її словесний портрет ми позавчора послали до вас. Але я певен: її вже немає в Польщі. Втекла. Це не вона вбила вашого поручника.

Альберт закурив. Гасячи запальничку, сказав тихо:

— Сьогодні вночі станеться щось… лихе.

— Віщуєте? Ворожите на кавовій гущі, майоре? — голосно засміявся Яруга. — А ми ж іще не встигли вас і кавою почастувати. І взагалі, звідкіля вам знати, що сьогодні вночі щось станеться?

— Я нічого не знаю. Знав цей поручник, через те він і загинув.

— Чому ж ви не сказали про це відразу? Саме сьогодні частина з Корпусу внутрішньої безпеки, яка дислокується в нас, виїхала на нічну облаву у найвіддаленіший кінець повіту.

— Міліція теж вирушила з ними, — зітхнув Крихняк.

— Хто дозволив? — верескнув Яруга.

— Про дозвіл вони не питали.

Яруга схопив телефонну трубку, заходився крутити ручку. Але ніхто не відповідав. Надворі вже залягла ніч.

— Алло! Алло! — горланив у трубку Яруга.

Крихняк почав нервово барабанити пальцями по столу. Він зробився, неспокійний, совався широким задом на стільці. Альберт сидів осовілий, без задоволення затягуючись сигаретою. Все йому стало гидким.

У великій, як полумисок, попільничці височіла купа недокурків. Попіл сипався на стіл, на розкидані по ньому аркуші паперу.

Яруга аж горло надривав від крику. Нарешті він закашлявся і, здавалося, збирався виплюнути власні легені. Стомлений, із спітнілим чолом, він відкинув телефонну трубку. Потім підвівся і, прочинивши двері до секретарки, наказав з'єднати його з повітовим комітетом партії.

— Дідько б його взяв! — тихо пробурмотів він. — І в мене таке передчуття: щось має статися. Ломить кістки, як у старого ревматика.

Яруга знову всівся за письмовим столом. Дихав він важко — у нього й досі ще хрипіло в грудях.

— Вам треба лікуватися… — зауважив Альберт.

— Е, де там, — махнув Яруга рукою. — Я здихаю так уже п'ять років.

Альберт чув про нього чимало доброго. Під час окупації Яруга командував партизанським загоном Армії Людової,[17] врятував кілька десятків чоловік з палаючого гетто в Р. Виказаний кимось із НСЗ[18] і схоплений гестапо, він, люто катований, не назвав нікого. Ярузі перебили там пальці, згадав Альберт і знічено глянув на його руки.

На пальцях Яруги він помітив довгі сині шрами і нарости.

— Пошта не відповідає,— доповіла секретарка.

— Що значить «не відповідає»?

— На лінії цілковита тиша. Напевно, аварія…

Запанувало тривале мовчання. Яруга вийшов з кабінету, щоб з'ясувати причину аварії. Альберт сонним поглядом розглядав Крихняка.

— Учора ввечері ви були іншим, поручнику, — почав Альберт. Мовчання мучило його.

—Іншим? Я був у цивільному. А у вас завжди такий таємничий вигляд?

Альберт усміхнувся, але нічого не відповів.

— Майоре, — чемно промовив Крихняк. — Я запрошую вас до себе сьогодні ввечері. Моя дружина дуже вами цікавиться… Я покажу вам свій сад.

— Невже?..

— Вас це дивує? Вольові й жорстокі люди завжди відчувають потяг до всього слабого, ніжного. Я кохаюся в квітах. З одного боку, я з пістолетом у руках брутально втручаюся в чуже життя, з другого — прагну виходити щось надзвичайно тендітне. Ви звернули увагу на свіжоскопані клумби біля нашого управління? Це моя заслуга. Ми посадимо настурції, левконії, садові ротики. Навіщо нашому будинку відлякувати всіх своїм виглядом?

Яруга повернувся в супроводі двох чоловіків. Один із них був у формі капітана міліції.

— Я їх шукаю, а вони самі знайшлися. Секретар повітового комітету партії,— Яруга відрекомендував Альбертові чоловіка в цивільному. — А оцей товариш — начальник нашої міліції Клюцінський, кличка Сова. Ви чули про нього? Наш ватажок і гроза бандитів, моя гордість і турбота. Партизан.

Вперше Альберт відчув у голосі Яруги нотки сердечності.

Сова неуважно потер рукою свого великого м'ясистого носа. Він був високий, широкоплечий, з грубими рисами обличчя.

— Розповідайте, як це сталося? Я слухаю вас, товаришу, — звернувся Яруга до секретаря комітету партії.

Вони сіли. Яруга — за своїм письмовим столом, ті двоє — перед ним, як скромні прохачі. Секретар, молодий чоловік років на тридцять, аж кипів від злості.

— Я знову настиг Сову, коли він мчав у ліс. Спершу зателефонував до мене в комітет, намолов мені сім мішків гречаної вовни, змішав з болотом усю нашу партію і кинув трубку. Я зрозумів: тут щось негаразд, і мерщій у машину. Догнав його вже за містом. Він вів у ліс своїх відчаюг. Я затримав їх, поговорив з ними, забрав Сову і привіз сюди. Доки ви потуратимете вибрикам Сови?

— Легше, легше, товаришу Садовський. Сову я поставлю на місце. — Повернувшись до нього, Яруга гримнув: — Ти заарештований! Віддай зброю. Будеш у мене прибирати парашу.

Сова розстебнув ремінь і поклав його разом із кобурою на стіл Яруги.

— Товариш Садовський обіцяв мені, що, коли я вернуся, він не зробить ніяких оргвисновків, — тихо сказав Сова. — Тепер він знову своєї. Ви завжди так крутите: говорите одне, а робите інше.

Садовський схопився за голову.

— Та які ж я ще можу зробити оргвисновки? Ви вже маєте догану з попередженням. Найбільше, що ми можемо, це вигнати вас із партії, що й постараємося зробити при першій можливості. А тим часом я ставитиму питання, щоб вас звільнили від обов'язків начальника повітового управління міліції. Боже милосердний, в якому болоті я опинився! Кругом банди, а тут, у самісінькому серці міста, начальник міліції в будь-яку хвилину ладен перекинутися до Рокити. Ні на кого не можна покладатися, нікому не можна довіряти. — Я захищаю лінію партії. Справжню партійну лінію, — буркнув собі під ніс Сова. — У мене чорне е чорне. Біле є біле. А у вас? Раз так, а раз сяк. А Рокитою мене не страхайте. Я до Рокити не ходив і не піду. З мене вистачить свого загону. Комуністичного. Навіщо ви арештували Мрочковського і Пщулковського? Тому що вони були в АК?[19] Ну були, і що з того? Вони ж самі зізналися, партія простила їх. Ми не збиралися нагадувати їм про їхню провину. У кого переховувалися троє радянських партизанів? У Пщулковського! А наші поранені хлопці у кого знайшли притулок? У Мрочковського! Такі речі не забуваються. Чому ж ви їх арештували?

Садовський знизав плечима.

— Всі претензії щодо цього адресуйте Ярузі.

— Сова, чого ти домагаєшся? Куди хилиш?

— Я хотів податися в ліс. Може, тоді б ви схаменулися?

— Він збожеволів! — зайшовся сміхом Садовський. Яруга теж засміявся, і відразу ж його струснув новий напад кашлю. Задихаючись, він лише мовчки пригрозив Сові кулаком.

Стомившись від кашлю, промовив уже лагідніше:

— Підеш у ліс, пристрелю тебе, як паршивого пса. На посту начальника міліції тобі, звичайно, більше не можна лишатися. Занадто ти дурний для цього. У тебе болить серце за цих аківців? Ну що ж, тут я не маю до тебе жодних претензій. Комуніст повинен дбати про долю кожної людини. Дроте обидва вони почали вести якусь підривну роботу. Можеш мені повірити. На, забери свої бебехи, — кинув Яруга ремінь із кобурою Сові на коліна.

— Я так і знав, що все цим закінчиться, — обурився Садовський. — Товаришу Яруго, я поставлю це питання на бюро. Доведеться вам давати пояснення.

Яруга так стиснув щелепи, що під щоками в нього заграли жовна. Він дивився на свої довгі руки, якими спирався на край столу.

— Секретарю, я Сову знаю! Він воював у нашому повіті. За партію. Дружину втратив, двох братів, його сина бандити розп'яли. Він наш чоловік душею і тілом, разом з усією своєю нерозсудливістю. А ви, секретарю, людина з Варшави. Ви Сові не довіряєте, бо він погрожує податися в ліс. А я вас не знаю…

Садовський підвівся.

— Дякую за відвертість. Нічого не вдієш. Доведеться розглядати це питання на бюро. І вашу поведінку теж. Або ж ми дійдемо згоди, або ж змушені будемо розлучитися. Без жалю.

Садовський був уже в дверях, коли будинок струсонуло від вибуху. Із стелі посипалася штукатурка, зірвалася з стіни картина. З боку присадка вибуховою хвилею вибило у вікнах шибки, і в кабінеті затанцювали червоні відблиски полум'я.

— В арсенал! Негайно в арсенал по кулемет! — крикнув Яруга Крихнякові й Альберту.

Та знадвору вже відгукнувся кулемет. Здасться, з даху будинку, що стояв навпроти. Він бив просто по вікнах другого поверху. Кулі поливали кімнати свинцевими струменями, дірявили стіни, бризкаючи штукатуркою. Із присадка долинали вибухи гранат, і час від часу — довгі кулеметні черги.

Найшаленіший вогонь спрямований був на головний вхід. У довгому коридорі кілька співробітників управління, забарикадувавшись двома перевернутими столами й величезною шафою, стріляли через вхідні двері, висаджені гранатами. Атакуючі намагалися прорватися всередину, але їх стримували захисники барикади.

Нарешті з арсеналу принесли два ручних кулемети. Один поставили в коридорі прямо коло вхідних дверей, з другим Крихняк і Альберт побігли на другий поверх.

— На терасу! Висуньте кулемет на терасу! — наказав Яруга.

З автоматом у руках він перебігав із кімнати до кімнати. Найнебезпечніше було там, де вікна виходили на вулицю, бо бандити поливали їх кулеметним вогнем. Яруга підповзав на колінах аж до самого вікна, на мить висовував голову, випускав коротку чергу і повз далі.

Тераса прилягала до його кабінету. Альберт обережно прочинив балконні двері. Тої ж миті полоснула кулеметна черга. Тріски з роздроблених одвірків боляче стьобнули по обличчю.

— Помітили нас, бісові душі! — вилаявся Крихняк. Він лежав поруч з Альбертом під вікном. Через хвилину до них підповз Сова.

— На терасу! Давай! Боїтеся? — задихав він над вухом Альберта.

—Їхній кулемет встановлений прямо навпроти тераси, — пояснив Крихняк.

Сова вихопив у Крихняка ручний кулемет і, виставивши його перед собою, поволі виповз із кімнати. Надворі вже зовсім стемніло. Лунали тільки поодинокі постріли та часом затяжні кулеметні черги.

— Перегруповуються, — прошепотів Крихняк Альбертові.— Жах. Переб'ють нас, як качок. Сова збожеволів.

Сова тим часом почав строчити з кулемета. Причаївшись за мармуровою балюстрадою, він сипав градом вогню по стінах будинків і вздовж вулиці. Озвався кулемет із даху протилежного будинку. Кулі полоснули по стінах, балюстраді, терасі. Дах, звідкіля стріляли, був ненабагато вищий від рівня тераси. Балюстрада захищала Сову. Кулі падали біля його простягнутих ніг. Він скорчився, зігнувши коліна, і стріляв майже безперестану.

Тераса була на очах у бандитів. Кулеметник не міг викурити Сову з-за кам'яного укриття, але відрізав йому дорогу в кімнату. Кулі одна за одною врізалися в поріг, видовбуючи в цементній підлозі тераси глибокі лунки.

— Ну давай! На терасу! — наказав Альберт Крихнякові.

— Та ви що, майоре? Там певна смерть!

— Давай! — сикнув Альберт. Він вирвав із Крихнякових рук пістолет і приклав дуло до його скроні.

— Давай, боягузе!

— Спробуйте самі, майоре. Там смерть!

Альберт навалився на Крихняка. Вперся ліктями йому в спину і, не відводячи від нього дула пістолета, схилився до самісінького його вуха.

— Цей поручник Міколай… Він же був у тебе учора ввечері… Ти розмовляв із ним. Він попередив тебе, що сьогодні нападуть. Що ти зробив з Міколаєм, іудо? Чуєш мене?

Знадвору знову долинули вибухи гранат. Від дерев'яного порога на терасу віялом сипалися тріски. Кулемет на даху вперто намагався намацати Сову.

— Ну давай! — напирав Альберт, боляче тицяючи дулом у голову Крихняка.

Крихняк застогнав і поповз до дверей на терасу. Він тягнув на собі Альберта. Біля порога Альберт сповз із нього.

— Живо, живо, бандюго! — прокричав йому просто у вухо Альберт, немовби на прощання.

Крихняк вибрався за поріг. Кулемет на даху раптово замовк. Крихняк швидко перетнув небезпечну зону тераси. Лише якийсь крок відокремлював його від Сови. У присадку злетіла вгору зелена ракета. Вона піднялася високо над дахом повітового управління. В її світлі Альберт побачив скоцюрблену постать Сови і лисину Крихняка, що зеленкувато блищала.

Водночас із спалахом ракети з обох боків з новою силою вдарив вогонь. Мовчав тільки кулемет на даху протилежного будинку. Зате Сова, якому вдалося краще, ніж досі, розгледіти ціль, поливав свинцем простір у присадку між тополями.

«Пощастило йому», — з люттю подумав Альберт про Крихняка.

Зелена ракета зненацька розсипалася тисячами іскор. Лисина Крихняка виблискувала в темряві, неначе натерта фосфором. Альберта трясло, як у лихоманці. Він висунув уперед руку з пістолетом і, спершись на лікоть, вистрілив, майже не цілячись. Крихнякова голова впала па цементну підлогу. Здавалося, він усім тілом прилип до тераси.

Не кваплячись, Альберт перескочив через поріг і жбурнув пістолет Крихняка під ноги вбитому. Ще один стрибок, і він опинився біля Сови, лягаючи поруч із ним на бетон.

— Заїло в нього, чи що? — мовив Сова. Він мав на увазі кулемет на даху. — А Крихняк? Що з ним? — Він обернувся і ствердив без жалю — Мертвий, холера.

Мовчання ворожого кулемета, напевно, стало сигналом для припинення атаки. Закінчилася вона так само зненацька, як і почалася. З хвилину ще огризалися пострілами тільки вікна повітового управління, але й тут вогонь незабаром ущух. На вулиці, що потопала в темряві, і в присадку залягла тиша, сповнена тривожного чекання. Тільки з міста долинали поодинокі постріли.

Порушив тишу різкий, несподіваний телефонний дзвінок. Телефон дзвонив у кабінеті Яруги. Через двері, відчинені на терасу, дзвінок цей проникав у сад, його було чути навіть на вулиці.

— Алло! Це повітове управління. Хто говорить?.. — спитав Яруга. — Відділення міліції? Хто біля апарата? Кужавка? Капрал[20] Кужавка?

З тераси примчав Сова.

— Кужавка — один з моїх хлопців. Ну, як там у них? Тримають оборону?

У кабінеті Яруги було зовсім темно. Втрьох вони стояли край письмового столу з телефоном, не бачачи один одного.

— Кужавка доповідає, що атаку Рокити вони відбили, — напівголосно сказав Яруга, напевно, затуливши трубку долонею. — Рокита відступив через майдан до старого кладовища. Кужавка радить, щоб ми вийшли Рокиті навперейми, перетнувши йому шлях відступу…

— Алло, алло, Кужавка! — крикнув Яруга. — А як там будинок комітету партії? Вони втримали оборону?

Альберт стояв біля Яруги. Він чув у трубці хриплий голос Кужавки, але не міг розібрати слів. Трубка хрипіла досить довго. Яруга сопів, бурмотів щось собі під ніс, притакував. Потім поклав її на ріжки.

— Ну то як, начальнику? Гайнемо на вулицю? Треба зробити це блискавично. Кужавка діло радить. Перетнемо їм дорогу, — бадьоро заговорив Сова.

Яруга закурив, ховаючи в долонях вогник сірника. Він знову зняв трубку. Скрипнула телефонна ручка.

— Алло-о-о, пошта-а-а? — запитав Яруга. У трубці пролунало щось нерозбірливе.

— Говорить начальник повітового управління держбезпеки Яруга. Зробіть ласку, запросіть до телефону пана Рокиту…

Альберт закусив губу. Присунув голову до самого обличчя Яруги.

— Рокита слухає.— Тепер він виразно чув кожне слово. — Чого тобі треба від мене?

— Рокита? Послухай, Рокито… Поцілуй мене в…

Сказавши це, Яруга кинув трубку. Сова вдарив кулаком по столу.

— Люди добрі, дайте мені Кужавку! Я розтерзаю, розіпну його, шкуру з нього здеру!

Яруга скомандував:

— Сова, марш на свою позицію! Майоре, чому ви не біля кулемета? Зараз усе почнеться знову…

Бій тривав до другої ночі. Обстановка ускладнювалася нічною темрявою і зручними вогневими позиціями обох сторін. Під час запеклої чотиригодинної стрілянини з банди Рокити був убитий тільки один чоловік, кількість поранених лишилася невідомою. Втрати другої сторони складали троє вбитих: вартовий, один співробітник у званні хорунжого[21] і Крихняк.

На світанку, коли Альберт добирався на віллу Рачинської, Рокита по виході з міста напоровся на військову частину з Корпусу внутрішньої безпеки, яка поверталася з нічної облави. У перестрілці загинуло десятка півтора бандитів, десятеро були взяті в полон. Але сам Рокита з основними своїми силами відійшов у ліс. Наступного дня в місті стало відомо, що три вантажні машини з озброєними робітниками із шкіряного заводу наскочили на засідку. Живим ніхто з них не повернувся.

— Коли я почула перші постріли, згадала: адже пан Альберт пішов у місто, — розповідала Рачинська. — Стріляли цілу ніч. Я ні на хвилину не заплющила очей. Все про вас думала…

— А я повернувся живий і здоровий.

Вони обідали в кімнаті поряд з вітальнею. Була вже четверта дня. Альберт устиг виспатися, скупатись у ванній. Та, незважаючи на це, він почував себе втомленим. Відколи приїхав у Р., жодна ніч не минула спокійно. Піднявши келих з червоним вином, він помітив, що рука в нього тремтить, як у алкоголіка.

— Кажуть, ніби Лондон присвоїв Рокиті звання генерала. Це нагорода за наліт на наше місто. Ви тільки подумайте: із поручників одразу в генерали. Я розреготалася, почувши це. Мій чоловік був до війни майором. Закінчив військову академію. А цей Рокита? Адже він звичайнісінький собі вчитель. І раптом — генерал. За що? Не штука захопити місто. Куди важливіше зуміти втримати його, правда ж?

Альберт кивнув.

— Зрештою, наскільки я знаю, крім будинків пошти і в'язниці, Рокиті нічого не вдалося захопити. Йому вчинили опір повітовий комітет партії, управління держбезпеки і відділення міліції. А ви де перебули нічну стрілянину?

— В управлінні держбезпеки.

— Ви?.. — Рачинська не зуміла приховати страху. — Ви з УБ?

— Та ні ж бо! Я опинився там зовсім випадково. Я проходив мимо вулицею, коли почалася стрілянина. Де ж мені було сховатися, як не в будинку УБ? Адже я колишній військовий, майор, так само, як ваш покійний чоловік. Я подумав, що можу прислужитися в цій сутичці.

— Вам довелося стріляти?

— Дуже мало. Було надто темно, щоб побачити ціль. Темрява, хоч в око стрель! Більше галасу, ніж діла.

— Одначе в Крихняка вцілили-таки…

— Авжеж.

— Сердешна Рамузова дочка!

— Сердешна? Ви гадаєте, що вона шкодуватиме за цією тварюкою?

— Про кого ви говорите?

— Про Крихняка.

— Ах, то ви нічого не знаєте? Сьогодні вночі убито вчителя Рамуза.

Альберт раптовим рухом відсунув тарілку. Ця новина вразила його. Він нічого не розумів і, здивований, тупо дивився на Рачинську.

— Нещасна дівчина! Позавчора дізналася про смерть нареченого, а сьогодні вночі убили батька. Зосталася на світі одна, як палець. Це жахливо, — промовила Рачинська не зовсім щиро.

Вона відпила з чарки. Її тонкі червоні губи були трохи вологі. Альберт зустрівся з нею поглядом: очі в неї були великі і блищали від вина. Щоки мали приємний кремовий відтінок, на обличчі — жодної зморшки.

— Рамуза вбили прямо в його кабінеті. До нього в помешкання вдерлося троє бандитів Рокити. Можливо, хтось із них був навіть його учнем. Один вивів дочку в сусідню кімнату, а ті двоє застрелили вчителя. Це жахливо, правда?

Альберт не відповів. Він згадав, що ще недавно кабінет Рамуза здавався йому мирним і безпечним затишком.

Пролунав дзвінок у вхідних дверях, і через хвилину служниця провела до них папі Лігензу. Рачинська привіталася до неї, як до давньої знайомої, хоч під час візиту Крихняка вона вдавала перед Альбертом, ніби вперше бачить у себе архітекторову «наречену». Господиня відразу ж підійшла до буфета, дістала звідти карафку з горілкою і чарку. Пристрасть кравчині, як видно, не була для неї таємницею.

— А де наш архітектор і землемір пан Ричалтовський? — запитала кравчиня.

— Вони пішли в місто, щоб вивідати всі подробиці про напад. Це була Варфоломіївська піч. Убили Рамуза, вдиралися в квартири комуністів, кажуть, застрелили кількох чоловік.

Лігенза не слухала. Вона допила горілку і раптом звернулася до Альберта:

— А ви що про це думаєте?

— Дурень! Дурень! — вибухнув гнівом той. — Своїм ідіотським нальотом він домігся того, що сюди перекидають великі військові частини. Вони почнуть прочісувати ліси і накриють його. Такий буде кінець Рокити, і, наскільки я…

Альберт не закінчив фрази, закурив, подякував за обід. У себе в кімнаті він роздягся, заліз під ковдру. Від спиртного стугоніло в скронях.

Лежачи в ліжку, він дивився крізь вікно на берези в саду, що здавалися йому химерними й хижими. По весняному небу швидко пливли перисті хмари. Їхній плавний, м'який політ поволі заколисував Альберта.

О другій ночі його викликав Яруга. Він прислав по нього віліс, і Альберт майже відразу опинився в повітовому управлінні держбезпеки.

— Серед десяти захоплених у полон бандитів виявився один, який, очевидно, брав участь у вбивстві вашого поручника. Зараз ми вдруге збираємося допитувати цього типа. Він має кличку Ведмідь. Я хотів би, щоб ви теж були присутні. Адже це й вас торкається, правда?

Альберт кивнув. Він розглядав сіре від утоми й безсоння обличчя Яруги з почервонілими, збудженими очима. Яруга захрип, дихав важко, з присвистом.

— Я маю вигляд, як труп у відпустці, га? — невесело пожартував він. — Найпізніше за тиждень ми повинні почати показовий процес. До нас прибуде військовий трибунал. Ми хочемо закінчити слідство протягом трьох днів. Потім вирок, куля в лоб — і в землю. Це, ясна річ, не перевиховає Рокити, але принаймні, нажене страху на тих, хто на нього працює. Око за око, зуб за зуб, майоре. Убили Рамуза. Замордували Ленору, Боровика. Розп'яли на дверях нашого кур'єра Яцковяка. Хлопчині минав лише чотирнадцятий рік. Шкуру з них треба живцем здерти! Вони ходили, як колядники, від хати до хати із списком у руках, шукаючи наших людей. Старий Боровик відсидів п'ять років у гітлерівському концтаборі. А через півтора року загинув від рук поляків. За що? Бо вступив до ППР,[22] а його син працює у нас… Вночі містом проїжджала машина з п'ятьма радянськими солдатами. Бандити всіх п'ятьох забрали з собою і розстріляли в лісі. Сьогодні привезли їхні трупи… Коло Домброви підводою їхали троє євреїв із дружинами й дітьми. Знищили всіх, у тім числі й дітей. Ось який кривавий «ужинок» цих двох днів, майоре.

Яруга підвівся. Обличчя його палало, як у лихоманці.

— У Рутковського зґвалтували дружину. Закатували матір Гжегожевського. Якби я сьогодні випадково не заглянув у в'язницю, там, чого доброго, вколошкали б Ведмедя прикладами. Ось побачите його. Рутковського, Гжегожевського й Боровика я посадив на тиждень під арешт за спробу вчинити самосуд. Але чи можна їх карати суворіше? Я добре розумію їх.

Яруга ненавидів. Ненавидів кожною клітинкою свого жилавого тіла. Ненавидів своїм сірим обличчям, своїми розчервонілими очима. Він мав страшний вигляд, і страшна була його ненависть.

Зненацька він затулив обличчя руками, сперся ліктями на стіл і сидів так майже непорушно.

— Хтось у нас «сипле», майоре… — промовив він тихо й пригнічено. — Рокита знає про кожен наш крок. У нього є списки наших людей. Я почуваю себе так, ніби мені на шию накинули зашморг. Він затягується, душить мене.

Яруга схопив Альберта за зап'ястя, стиснув його.

— Ти повинен мені допомогти. Ти тут чоловік сторонній. Ніхто тебе не знає.

— Випусти для принади когось із цих десяти бандитів, — підказав Альберт.

— Ти гадаєш? — міцно стиснув губи Яруга. — Ох, якби я знав, де зараз один тип. Але його немає. Він недавно зник: немає його ні мертвого, ні живого. Впав, як камінь у воду.

— Випусти принаду, — повторив Альберт.

— Кого?

— Ну… хоч би оцього Ведмедя.

— Ведмедя? — Яруга підозріливо глянув па Альберта.

— Плітку випускати немає сенсу. Це повинна бути щука.

— А як щука піде під воду? Що тоді? Мене розстріляють. Ні, на це потрібна санкція воєводського УБ.

— Дістанеш санкцію, втратиш нагоду. Довіряй тільки собі. Ми випустили Куртмана. Небагато хто знав про це. І все-таки хтось попередив Рокиту, що Куртман «сипатиме».

— Звичайнісінька випадковість. А може, підозріливість Рокити. Він уже нікому не довіряє. Занадто зухвало взяли Перкуна. Навіть дитина могла здогадатися, що на Перкуна донесли і що виказав його хтось із найближчих підлеглих. З Рокитою цей номер не вийде. Рибу, яка один раз зірвалася з гачка, вдруге буває важко піймати. Ти колись ловив рибу? Ні? Так от, Ведмедя я не випущу.

Альберт знизав плечима.

Яруга відчинив двері до секретарки і наказав привести до нього арештованого. Секретарка принесла на стіл Яруги карафку з водою і старанно, наче декорацію на сцені, розставила три стільці. Два з них, на яких сіли Яруга з Альбертом, — по один бік столу, а по другий, метрів за три від нього, — стілець для Ведмедя.

У мундирі без будь-яких знаків розрізнення зайшов Ведмідь, двадцятидвохрічний хлопець з широким селянським обличчям, рідким білявим чубом. Родом він був з якогось убогого села, закінчив чотири класи гімназії. До банди Перкуна вступив наприкінці 1945 року. В його вигляді справді відчувалося щось ведмедяче.

Під час першого допиту Ведмідь зізнався у вбивстві шести міліціонерів і членів ППР, а також у тому, що брав участь у нальоті на місто.

На запитання Яруги Ведмідь відповідав поволі, обдумуючи кожну фразу.

Яруга:

— Які функції ви виконували в підпільній організації Перкуна, а після його арешту і страти — в загонах Рокити?

Ведмідь:

— Я докладно говорив про це на попередньому допиті.

Яруга грюкнув кулаком по столу.

— Я хочу, щоб ви повторили ще раз. Якщо знадобиться, повторите свої зізнання втретє, вчетверте і вдесяте!

Старий, випробуваний прийом. Кілька разів питають про те саме. Потім достатньо буває порівняти протоколи допитів, і якщо арештований брехав, то, як правило, він щоразу трохи інакше будував свою відповідь. При зіставленні протоколів усі оці неув'язки і помилки відразу стають помітними. Довкола них і зосереджують нові запитання.

Ведмідь:

— Я командував оперативним відділенням із десяти чоловік, що належало до так званої Служби охорони суспільства — COC. Ми безпосередньо підкорялися групі по боротьбі з сваволею.

Яруга:

— У чому полягала діяльність цієї групи?

Ведмідь:

— Там зосереджувалися всі матеріали проти нинішньої державної влади в Польщі. Збиралися також дані для підготовки звинувачувальних актів проти тих, хто боровся з нами, а потім надходив наказ про знищення цих людей.

Яруга:

— А отакі «звинувачувальні акти» — це теж справа рук цієї групи?

Він вийшов із-за столу й подав Ведмедеві складений учетверо аркуш паперу. Глянувши на аркуш, Ведмідь повернув його Ярузі.

— Так. Це вирок.

Яруга знову повернувся до столу і кинув «вирок» на купу своїх паперів. Альберт прочитав:

«Капітанові Ярузі, начальнику повітового управління держбезпеки міста Р.

Повідомляємо, що спеціальний суд групи по боротьбі з сваволею на своєму засіданні 3 березня 1946 року, розглянувши висунуті проти вас звинувачення у зв'язку із злочинами, вчиненими проти суспільства і Польської держави, засудив вас до смертної кари.

Вирок буде виконано протягом шести тижнів».

— Ну, а я живу, Ведмідь. Живу, бачиш? — вихвалявся Яруга. — Навіть якщо й настигне мене ваша куля, я ще впораюсь послати вас на шибеницю. А втім, тебе розстріляють, бо ти військовий.

— Дякую, — буркнув Ведмідь.

Яруга:

— Накази, які ви діставали від групи по боротьбі з сваволею, стосувалися тільки ліквідації комуністів?

Ведмідь:

— Ні. Ми провадили ряд підготовчих операцій, добували гроші й продовольство для нашої організації. Вчиняли різні збройні напади, наприклад, наліт на місто Р.

Яруга:

— Отже, наліт на Р. — це теж справа рук COC?

Ведмідь:

— Авжеж.

Яруга:

— Скільки оперативних груп спеціального призначення мала COС?

Ведмідь:

— Не знаю.

Яруга:

— Не знаєш? Хто наказав ліквідувати поручника Міколая Л. з міністерства управління держбезпеки?

Ведмідь:

— Я нічого не знаю про цю справу.

Яруга:

— Ти нічого не знаєш?

Ведмідь:

— Прошу мені не тикати! Ми з вами разом свиней не пасли.

Яруга підвівся, потім знову сів.

— Гаразд. Будемо розмовляти на «ви».

— Дякую, — глузливо відповів Ведмідь.

Яруга:

— 27 квітня на вулиці біля будинку канцелярії старости був убитий якийсь чоловік років двадцяти трьох. Хто його вбив? З чийого наказу?

Ведмідь:

— Не знаю.

Яруга:

— Слухайте, Ведмідь. Ви хочете, щоб з вами не говорили на «ти», щоб вас не били по пиці і так далі. Вимагаєте чемності. Я нічого не маю проти. Я волію вести з вами товариську розмову. Але це й вас зобов'язує. За таких стосунків брехати не годиться. 27 квітня в момент убивства цього юнака ви мчали на мотоциклі якраз тією дорогою. У нас є свідки. Ваш супутник, що їхав на задньому сидінні, відкрив вогонь і вбив поручника Міколая Л. Хто цей чоловік, що їхав із вами?

Ведмідь:

— Я не знаю його прізвища. Його кличка Куріпка.

Яруга:

— Що він робить у загоні?

Ведмідь:

— Він із мого оперативного відділення.

Яруга:

— Опишіть його докладно, дайте адресу.

Ведмідь (говорить поволі, затинаючись і довго розмірковуючи):

— Справжнє прізвище Куріпки — Юзеф Хамчик. Він високий, темно-русявий, худорлявий, років 25–26. Чуба зачісує вгору, очі сірі, ніс довгий, губи тонкі. Носить лижну шапку, куртку болотяного кольору, сіре кашне. Офіцерські чоботи, штани армійського крою, вицвілі або вельветові коричневого кольору, шкіряні рукавиці. Контакт із ним можна встановити через його родичів у селі Хжонщув, куди він час від часу навідується — пообідати. А втім… він уже в лісі і тепер звідти носа не виткне, знаючи, що я влип.

Яруга:

— Чому ви вбили поручника Л.? Хіба йому теж було винесено «вирок»?

Ведмідь:

— Не знаю… не знаю. Ні. Вироку не було. Але він мусив загинути. Ми не мали часу…

Яруга:

— Біс би вас узяв! Відповідатимете ви, нарешті, чи ні?!

Ведмідь:

— Пити…

Яруга:

— Тут УБ, а не кіоск із прохолодними напоями! Треба було напитися в камері.

Ведмідь:

— Я хотів. Не дали. Сказали, що тут нап'юся.

Яруга:

— Гаразд, гаразд. Але спершу розкажіть, за чиїм наказом ви вбили поручника Л.

Ведмідь:

— Ми ночували в хаті лісника Граби. Рано-вранці примчала до нас на велосипеді зв'язкова Зенка. Її прізвища я не знаю, де вона живе й працює, мені теж невідомо. Вона має контакт з кимось в…

Яруга (ричить):

— З ким? З ким, хай йому чорт!

Ведмідь:

— З кимось у вас в УБ.

Яруга крикнув секретарці:

— Налийте йому склянку чаю, та крутого!

Секретарка принесла майже чорпий чай. Яруга сам підтримував склянку, поки арештований пив.

Яруга:

— З ким у повітовому УБ Зенка має контакт? Які інструкції вона привезла вам тоді?

Ведмідь:

— Вона сказала, що в місті крутиться якийсь убек з Варшави, на ім'я Міколай. Він зав'язував знайомства, підкупив декого з наших. У кожному разі, здається, пронюхав дату й годину нашого нальоту на місто. Він прийшов в УБ і попередив. Але попередив він саме того, хто мав контакт із Зенкою. Той, у свою чергу, повідомив Зенку, а вона примчала до нас, щоб Міколая ліквідувати… Справа була пильна, чекати наказу Рокити я не мав права. Я вирішив сам упоратися з цим типом і виїхав з Куріпкою в місто. Зенка навела нас на нього, а Куріпка його вколошкав.

Ведмідь замовк. У кімнаті запанувала цілковита тиша, нервово поскрипувало тільки перо Яруги, який вів протокол.

Яруга:

— Скажіть, хто в повітовому УБ був членом вашої організації або співробітничав із нею?

Ведмідь:

— Не знаю. Контакт із цими людьми підтримувала Зенка.

Яруга:

— Опишіть її зовнішність або назвіть адресу чи місце, де її можна зустріти.

Ведмідь:

— Мені її адреса невідома. Не знаю я і де можна з нею зустрітися. Зенка — співробітник нашої розвідки, а діяльність розвідки повністю законспірована.

Яруга:

— Опишіть її зовнішність.

Ведмідь:

— Низенька, рудоволоса, блакитноока. Років їй, мабуть, близько двадцяти. Востаннє я бачив її в чорному костюмі. Хто з УБ із нами співробітничав, не знаю; мені відомо тільки, що їх було двоє чи троє. Один з них служить у вас караульним, другий сидить набагато вище. Саме до нього й звернувся отой ваш поручник, що його довелося потім убити. Напевно, він має неабияку владу, коли… зміг випустити з тюрми Романа, тодішнього ад'ютанта Рокити. Роман улип здуру. У нього знайшли сургуч і печатку нашої організації. Звільнили його майже відразу ж.

Яруга:

— Коли це було?

Ведмідь:

— Коли? У січні. Більше нічого не знаю.

Яруга викликав вартових і наказав відвести арештованого.

Наступного дня відбувся урочистий похорон дванадцяти жертв нічного нальоту Рокити. Убитих везли через усе місто на трьох військових вантажних машинах з опущеними бортами, в трунах, обтягнутих кумачем… Жалобну процесію — кілька тисяч мешканців містечка — очолював почесний військовий ескорт у складі роти. На похорон прибули представники воєводського комітету партії.

Спочатку відкриті домовини встановили для громадянської панахиди в залі засідань при канцелярії старости. Звідтіля процесія рушила вулицями на кладовище за містом. Альберт майже цілу дорогу йшов зовсім самотньо. Біля кладовищенської брами він побачив коло себе Лігензу. Вона була в елегантному чорному костюмі, який щільно облягав її струнку постать. У сліпучому сяйві полуденного сонця ще виразніше впадали у вічі фіолетові сліди опіку на її обличчі.

— Я боюся за вас, майоре, — мовила вона.

— Майоре? Вам і про це вже відомо? Мене вражає ваша обізнаність з усім.

— У нашому маленькому містечку усе про всіх знають.

— Справді?

— Люди твердять, що в Яруги довгі руки. Вам краще не ставати йому на дорозі. Тим хлопцям, яких він схопив, уже нічим не допоможеш. Мені жаль їх. Жодному з них більше не судилося відчути всю насолоду свободи.

Альберт не відповів. Ішов довгою кладовищенською алеєю, обсадженою сумними туями. Лігенза зачіпала його плечем — на вузькій алеї було дуже тісно.

Він узяв її під руку й нахилився до самісінького вуха:

— Буває й так, що людина, якій начебто ніколи більше не судилося відчути насолоду свободи, враз опиняється на волі. Трапляються ж втечі навіть з-під шибениці. Але часом невідомо, що ж усе-таки було краще: могила чи свобода. Одне певне — мовчать тільки мертві. Іуда, як вам відомо, мав мішок. Розповідають, що мішок цей був пошитий не лише з ягнячої, а й з левової, рисячої та… лисячої шкур. Із шкури ласки-лисиці, яка висмоктує кров крізь манюсіньку, майже непомітну ранку. О, повірте, в цьому місті теж є іудин мішок. І іуд тут хоч греблю гати. До речі, можна пошити мішок і з… ведмедячої шкури, — голосно розсміявся він, так, що люди, котрі йшли поруч, з обуренням поглянули на нього.

— Ведмідь? — стривожилася вона.

Над могилами стояло повно народу. Солдати знімали домовини з машин і несли їх на плечах через кладовище.

Альберт помітив Рамузову дочку, спробував проштовхатися до неї, але передумав. Почалися промови.

Представник воєводського комітету партії, маленький, рудий, з борідкою, зупинився передусім на особі покійного вчителя:

— Рамуз не був комуністом. Він належав до нашої ліберальної інтелігенції, з якою комуністам не завжди легко знайти спільну мову. Він був, одначе, справжнім педагогом, істориком і, хоч не був марксистом, виховував своїх учнів в атеїстичному дусі, прищеплював їм уміння об'єктивно осмислювати історію і сучасні діяння нашого народу. Він застерігав від гарячковості і чвар, учив розумно мислити, закликав до терпимості й неупередженості. Колишній друг Перкуна, він розвінчував в уявленнях молоді всі поширювані про нього легенди. Рамуза зненавиділи клерикали, він іще одна жертва фашизму. Зброя, яка його вбила, була націлена по тільки в справу соціалізму, вона вдарила і в ліберальну інтелігенцію. Наша інтелігенція ще раз пересвідчилася, хто її справжній ворог: не комуністи, а діячі підпілля, котрі неминуче скочуються на позиції фашистського терору, прагнучи задушити будь-яку сміливу думку.

Потім промовець сказав про Крихняка:

— Він загинув на полі бою, скошений зрадницькою кулею бандита, захищаючи народну владу й соціалізм.

Коли до червоного полотнища, яке вкривало труну Крихняка, приколювали Хрест Відваги, хтось легенько торкнув Альберта за плече.

— Це теж треба вміти, майоре, — мовив йому Яруга.

— Що саме?

— Умерти вчасно. Я от роздумую: проживи він бодай на день довше, чи не довелося б його ховати, як собаку, під парканом? Найгірше, однак, те, що годину тому втік Ведмідь. Я наказав знову доправити його на слідство, але дорогою він утік. З машини. Ніхто не розуміє, як це могло статися.

— Он як? — не дуже щиро здивувався Альберт.

Над відкритими трунами тривали промови. Від могил тягло свіжою землею. Вдова Крихняка нестримно ридала.

Кладовище поступово порожніло. Альберт чекав Рамузову дочку за рогом якогось величезного магнатського склепу. Дівчину супроводжували додому кілька літніх тіток. Побачивши Альберта, вона залишила їх і повільно, ніби вагаючись, наблизилася до нього. Вона швидко викидала з себе слова, немовби розмова з Альбертом була для неї неприємною.

— За день до смерті батько приготував для вас свої нотатки. Прошу прийти по них завтра або післязавтра.

— Вони вже мені не потрібні,— з жалем промовив Альберт.

— Он як? Вони потрібні були вам, поки батько був живий. Тепер, коли він загинув, ваші інтереси змінилися? Навіщо ви приїхали в наше місто? Чого ви тут шукаєте? Ви з'явилися сюди як злий дух. Може, вам потрібні були не нотатки й папери мого батька, а його життя?

— Ви думаєте, що я якимось чипом причетний до смерті вчителя?

— Не знаю! Не знаю! Я нічого не можу збагнути! Всього за кілька днів я втратила нареченого і батька…

— Гаразд, я прийду післязавтра, — пообіцяв Альберт.

Вона повернулася до своїх тіток, які чекали її, збившись групкою, розглядаючи Альберта з недоброзичливою цікавістю.

На вулиці, коло кладовища, Альберта зупинив якийсь молодик.

— Ходімо, — сказав він, — вас викликає начальник.

— Ви мене викликали? — спитав Альберт, сідаючи біля столу й закурюючи.

Яруга рухом руки попросив своїх співробітників вийти з кабінету.

— Я не викликав вас, майоре, а лише наказав одному із своїх людей, щоб він запросив вас до мене.,

— Ви люб'язні…

— Чемність — передусім. — Яруга уважно глянув на Альберта. — Самі знаєте, як буває,— провадив він далі.— Не завжди виходить так, як велять інструкції. Саме тому я й запросив вас до себе. Хотілося б почути поради старшого за званням товариша. Бо коли я стояв поруч з вами на кладовищі, то подумав: а чи не слід провести ексгумацію[23] трупа Крихняка? Витягти кулю з його черепа і послати на експертизу. Варто також перевірити деякі пістолети. Бо знаєте, майоре, коли я стояв на кладовищі, а Крихнякові на домовину приколювали орден, мені здалося, що все це має страшенно дивний вигляд. Я бачив на терасі мертвого Крихняка. Схоже, що куля, яка в нього вцілила, летіла не з даху навпроти, а з мого кабінету. І, поміркувавши, я вирішив: ось у мене тут майор з Варшави, і він, напевно, теж зважив на це. Він скаже, що Яруга сліпий, як кріт. Я й подумав: запрошу-но я майора до себе, і ми разом порадимося. А то якось дивно загинув цей Крихняк.

— Дивно, кажете? — перепитав Альберт.

Їхні погляди зустрілися. Вони дивилися один на одного з цікавістю, ніби вперше побачилися.

— Звідкіля ви знаєте, що Крихняк був зрадником? — запитав Альберт.

— Вас прислали до мене, майоре, перевірити, чи справді Яруга такий телепень, як про нього скрізь базікають. Але, присягаюсь вам, я не такий уже дурень. Тільки-но я почув, що Крихняк послав людей на облаву, і зразу за цим на місто налетіла вся ота наволоч, Крихнякова поведінка здалася мені підозрілою. Вчора на третьому допиті Ведмідь майже точно описав прикмети Крихняка, коли говорив про чоловіка, який засипав поручника Міколая. Можливо, я видамся вам нерозумним, але я міркував собі так: Крихняк виявився зрадником, хтось скористався з метушні і вколошкав його. Кому була вигідна смерть Крихняка, якого ми вже майже мали у себе в руках і який міг дати нам найдокладнішу інформацію? Ясна річ, Рокиті. Він і вбив людину, що була для нього небезпечною.

Альберт усміхнувся.

Нічого не скажеш, Яруго, міркуєте ви правильно.

Оскільки Крихняк міг виявитися зрадником, то де гарантія, що й на вищій посаді не сидить подібний негідник? Чи не так, майоре?

Обидва замовкли.

— Я не перечу: ви міркуєте правильно, — відгукнувся Альберт. — Але водночас ваші міркування наївні і шаблонні. Даруйте, що я так кажу.

— Я не гніваюсь, — мовив Яруга. Тепер він уже дивився тільки туди, де в Альберта був пістолет.

— Вам не завадило б зметикувати, Яруго, що тої миті, коли спалахнув бій, ні Рокита, ні будь-хто з його людей, ні навіть сам майор держбезпеки не могли припускати, що ви вже починаєте підозрювати Крихняка. І тим більше ніхто не чекав, що наступного дня вам пощастить схопити Ведмедя, котрий немовби опише вам самого Крихняка. Якби Крихняка справді захотіли ліквідувати, то це могло б статися вчора, сьогодні, тільки не під час бою. Ви просите моєї ради: робити чи ні обстеження Крихнякового трупа? А я не знаю. Їй-богу, не знаю. Я не певен, що це якось допоможе з'ясувати справу. Бо, як на мене, той, хто прикінчив Крихняка, теж не був йолопом. А коли виявиться, наприклад, що куля, яка скосила Крихняка, з його ж пістолета, що тоді?

— Ф'ю-ф'ю! — голосно присвиснув Яруга. — Цей чоловік справді не такий уже й нездара.

— А оскільки все-таки ви звикли мислити за інструкцією, шаблонно, чому ви не передбачили ще однієї можливості? Адже могло трапитися й так, що хтось дістає від партії завдання державної ваги. Він мусить діяти в цілковитій таємниці саме в тому районі, де веде свою роботу небезпечний зрадник. Та його цікавить не сам негідник, на карту поставлене дещо більше. І раптом у якийсь момент цей чоловік викриває зрадника. Але події розгортаються так, що водночас і сам зрадник здогадується, ким є хтось. За звичайних умов той узяв би мерзотника за барки і відправив у Варшаву до своїх колег. Проте, як я вже сказав, усе відбувається не в звичайних умовах. Починається бій, і цей хтось не знає, чим він закінчиться. Може, він сам загине від ворожої кулі, а разом з ним буде похована таємниця зрадника, і той знову й знову посилатиме на смерть наших товаришів, як він уже не раз робив це? А може, скориставшись із загальної метушні, негідник і взагалі зникне або встигне попередити своїх про те, хто цей чоловік і яку роль він виконує? Відповідальне завдання, заради успіху якого пожертвували собою стільки наших людей, буде зірване. Скажіть же, Яруго, скажіть, поклавши руку на серце, що б ви вчинили, якби опинилися на його місці? Може, і ви б вирвали пістолет із лап зрадника і пристрелили б його у вогні битви, бо, як казав один мудрий польський король, на ймення Стефан Баторій, «тільки мертвий пес не кусає». Це й моя провина, Яруго, що, сидячи у Варшаві і розробляючи ці самі інструкції для наших органів на місцях, ми не завжди вміємо все передбачити і врахувати. І потім наші сумлінні, надійні і досить розумні товариші в повіті, стоячи на кладовищі, сушать собі голову над тим, за інструкцією чи ні пристрелили зрадника.

Яруга так прикипів очима до Альберта, ніби хотів заглянути йому під черепну коробку. А можливо, він тільки уважно вивчав риси його обличчя.

— То що ж ви порадите, майоре? — тихо спитав він.

— Я нічого не можу вам порадити. Я й сам не знаю, як розв'язати цю проблему. Мені, проте, здається, що вам варто ще раз поглянути на телефонограму, яку прислали з приводу мене із Варшави. Раптом ви зумієте прочитати в ній іще дещо між рядками, і тоді легше буде розсудити. Хоч, мені здається, ви не знайдете її в тому неладі, який панує на вашому столі. Такого неладу на столі начальника повітового управління мені ще ні разу в житті не доводилося бачити.

— Отже, це все-таки ревізія, еге ж? — скривився Яруга, тручи долонею свої запалі щоки.

— Ви добре знаєте, що не ревізія. Бо якби це була ревізія, то ви б уже давно потурбувалися про те, чи досить надійний захисток у товариша майора в пансіонаті Рачинської. Ви б уже давно зацікавилися, чи не з порожнім шлунком сидить у вас товариш майор, і зганяли б когось у ресторан по бутерброди. А оскільки ви знаєте, що це не ревізія, то вам це й не свербить. Що, хіба не так?

Яруга усміхнувся.

— Ви голодні?

— Не хвилюйтесь. У Рачинської мене чекає обід, який вам і не снився. Тож дозвольте мені піти пообідати як слід, та й самі з'їжте що-небудь, а то на вас дивитися страшно.

Альберт підвівся. Яруга встав теж. Він досі усміхався.

— Ви славний хлопець, ви дуже цікавий хлопець, майоре. Якби ми оце були з вами на партійних зборах, я б зажадав, щоб ви розповіли свою біографію. Я зробив би це не тому, що не довіряю вам, боронь боже, а просто з цікавості.

— А я, Яруго, на партійних зборах спитав би вас про інше. Я б поцікавився, як це так виходить: у повіт присилають двох інженерів, щоб вибрати місце під будівництво заводу, і нікому й на думку не спаде подбати про їхню безпеку. Ви гадаєте, Яруго, що в нас у Польщі забагато інженерів, таких інженерів, яким можна довірити будівництво заводу? І ви, певне, думаєте, що так і будуть без кінця присилати сюди інженерів, тут убиватимуть їх, а ви тільки дивитиметесь на це і сидітимете склавши руки? І я спитав би вас іще про одне: чому на облаву посилають три вантажні машини з робітниками і жоден із цих людей не повертається живим і здоровим? Адже це були, мабуть, найкращі, найсамовідданіші люди міста. Чи ви гадаєте, що соціалізм будується тільки для тих, хто сидить зараз за зачиненими віконницями і спостерігає, як ми беремо ворога за горло? Ні, брате. Треба, щоб у цій війні вціліли і наші найкращі люди. Ви відповісте перед партією за кожну краплину крові, пролиту в цьому повіті. Розумієте?

— Рокиту добрими словами не переконаєш…

— А я й не кажу, щоб ви агітували Рокиту за народну владу. Та на те ми й маємо розум, щоб сказати: доволі пролито крові як одними, так і другими. Адже й по той бік барикади може виявитися чесна людина, що опинилася там випадково і не знає тепер, як їй вибратися з цього болота. І я думаю, Яруго: якби-то вдалося припинити подальше кровопролиття, якби можна було якось ближче придивитися до людей із того боку, відділити здорове від хворого! Хворе хай згине, а здорове повинне жити далі. І здається мені, що задля цього не шкода пожертвувати життям одного чи двох майорів держбезпеки.

Яруга глузливо усміхнувся:

— Я вірю вам, майоре. Вірю, бо це ви так говорите. Але якби це саме говорив той, хто, не змигнувши оком, поклав Крихняка, то я б йому не повірив: він, по-моєму, зовсім не схожий на Христа.

Альберт знову сів на стілець.

— Ви здивуєтеся, Яруго, але я знаю цього чоловіка. Ви здивуєтеся, як я скажу, що він і мухи б не скривдив. Його лякала сама думка про те, що в житті бувають ситуації, коли один повинен убивати іншого. Проте саме він у двадцять три роки вбив провокатора на пустирищі за фабрикою Бюле, якщо вам щось говорить це ім'я. У нього при цьому не здригнулася рука, бо цей провокатор на довгі роки запроторив у в'язницю найпрекрасніших і найшляхетніших людей, яких будь-коли доводилося зустрічати нашому спільному знайомому. Якби ви поспитали тих, нагорі, чому вони направили його в апарат держбезпеки, вам, можливо, відповіли б, що він знає мови, мав довіру, що чоловік він вірний, надійний. Однак йому самому здається, що на цю роботу його послали зовсім з інших причин. Можливо, ви взагалі не зрозумієте або не зрозумієте тому, що я не зумію як слід пояснити всього: цей чоловік, як і тринадцять років тому, досі здригається від думки, що бувають у житті моменти, коли один здатен убити іншого. І хоч цей хтось може здатися декому страшною потворою, бо він, як ви кажете, не змигнувши оком, убив Крихняка, я скажу: той, хто про нього так думає, глибоко помиляється… А тепер я піду, — додав Альберт, підводячись, — бо я голодний як вовк, а ви так нічого й не дасте мені поїсти, здогадуючись, що я зовсім не збираюся провадити тут ревізії.

Того самого дня Альберт довідався про смерть Ведмедя. Його вбили через п'ять годин після того, як він утік. Труп знайшли вранці наступного дня біля кляштора в Домброві. До сорочки вбитого був пришпилений папірець із написом: «Так гинуть зрадники!»

За два дні листоноша приніс Альбертові невеличкий пакет, відісланий поштою па адресу Рачинської, з поміткою: «Для майора».

Всередині лежала красива коробочка із золотим годинником марки «Докса» і записка. На машинці було надруковано: «Із вдячністю за «ведмежу» послугу. Р.»

А надвечір хатня робітниця Крихнякової вдови принесла на ім'я Альберта коротенького листа:

«Ви були свідком загибелі мого чоловіка. У мене росте восьмирічний син. Я б дуже хотіла, щоб він почув від очевидця, як загинув його батько. Прошу відгукнутися на прохання надломленої горем жінки і матері й провідати нас сьогодні ввечері».

«Не піду, — спересердя подумав Альберт. — Свідком Крихнякової смерті був і Сова. Нехай звернеться до нього. Я не піду».

Проте в той же вечір Альберт провідав удову. Вій сподівався, що нападе там на слід, який приведе його до довгожданої мети.

— Папери мого чоловіка? Забрали. Вчора забрали, — відповіла пані Крихняк. — Яруга прислав по них своїх людей. Вони сказали, що чоловікові папери знадобляться його заступникові. Перерили його письмовий стіл, шафи — все.

Вдова приймала Альберта в красивому салоні у стилі ампір,[24] умеблювання якого напевно було конфісковане в одному з маєтків. У величезному серванті красувалося кілька десятків порцелянових чашок і дзбаночків. Їх леткість і витонченість мала, очевидно, підкреслювати силу Крихняка — службовець нижчого рангу вдавав із себе велике цабе. На стіні в масивній і неоковирній рамі висів його збільшений портрет.

Крихняків син успадкував материну вроду. Це було гарненьке хлоп'я з тонкими рисами обличчя й кучерявим чубчиком. З поважним виглядом він привітався до Альберта.

— Ми перебували в будинку, оточеному бандитами, — розповідав йому Альберт. — Нас обстрілювали з вулиці — з вікон і дахів сусідніх будівель. Нам — мені й твоєму батькові — наказали взяти кулемет і вести вогонь по ворогові з тераси. Прорватися туди годі було й думати. Я не ризикнув, а твій батько вхопив кулемет і, незважаючи на кулі, поповз на терасу. Але вони таки настигли його. Він загинув, як солдат, у бою.

Хлопчик чемно вклонився і вийшов із салону. У пані Крихняк в очах бриніли сльози. Альберта душив гнів.

— Я не можу повірити в його смерть. Це так жахливо, — схлипувала вона.

— Це ваше щастя, що так сталося, повірте мені,— пошепки промовив Альберт.

Вона здивовано глянула на нього, широко розкривши очі, в куточках яких блищали сльози.

— Той, хто його вбив, зробив велику послугу і вам і вашому синові. Адже ваш чоловік працював не тільки на УБ, а й на підпілля, на Перкуна, а потім на Рокиту. Воєводське управління держбезпеки вже розплутувало клубок цієї зради. Він загинув, тому розслідування припинили. Якби він був живий, його арештували б і засудили до смертної кари за зраду. А так він загинув як герой. Так краще для нього самого, для вас і для вашого хлопчика.

Він уклонився пані Крихняк і вийшов із салону. Сам дістався до дверей і покинув її дім.

Наступного дня опівдні Альберт постукав у дім Рамузів. «А може, все-таки в мені й справді є щось від злого духа? — роздумував він, стоячи перед вхідними дверима, пофарбованими в зелений колір. — Куди б я не завітав, туди скрізь приходить смерть».

Рамузова дочка вручила йому пачку нотаток свого батька. В кабінеті вчителя нічого не змінилося з тієї хвилини, відколи Альберт розмовляв з ним. Жовтувата фіранка затуляла полиці з книжками, на стінах висіли репродукції картин Гротгера, підлога аж сяяла чистотою. Ніщо, жоден навіть найнепомітніший слід не свідчив про те, що лише кілька днів тому тут загинув старий учитель історії. Альбертові справді вже ні до чого були його нотатки. Може, вони і взагалі ніколи йому не були потрібні?

— Батько просив мене передати їх вам. Я виконую його волю. Це єдине, що я ще можу для нього зробити.

— Мені хотілося зіграти роль історика-детектива: розшифрувати історичну загадку — таємницю «кришталевого дзеркала» Джона Ді. А втім, можливо, я просто хотів переконатися, чи не гірші ми за тих, що жили задовго до нас?

—І які ж ваші висновки?

— О, це не має значення. Найважливіше те, щоб ви ні на мить не подумали, ніби я хоч трохи причетний до трагічної смерті вашого батька. Звістка про це була для мене несподіваною і страшенно вразила мене. Ви мені вірите?

— Вірю, — кивнула вона.

Він сказав ще кілька байдуже-ввічливих фраз.

У повітовому суді в Р. почався процес дев'ятьох членів таємної організації Рокити. Всі звинувачувані були схоплені із зброєю в руках через кілька годин після нальоту на місто. Вони також несли відповідальність за вбивство понад десяти мирних мешканців міста. Судовий розгляд ішов у швидкому темпі, його наслідки ні для кого не були таємницею.

Альберт не цікавився ходом процесу. Ведмідь, винуватець смерті Міколая, був уже на тому світі. Те саме чекало й інших дев'ятьох, що сиділи на лаві підсудних.

Містечко, однак, хвилювало те, що відбувалося в залі суду. Щодня після судового розгляду на віллу Рачинської приходила зворушена й засмучена Лігенза. Вона приносила новини не тільки з залу суду, а й із лісу.

Міністерство держбезпеки почало впроваджувати в життя свій план ліквідації загонів Рокити. В кількох гмінах[25] Р-ського повіту розташувалися великі військові підрозділи і частини Корпусу внутрішньої безпеки, по шосе й путівцях рухалися автоколони, солдати, розгорнувшись у бойовий порядок, прочісували довколишні ліси. Якось уночі через Р. пройшла навіть танкова частина.

Кінець Рокити ставав очевидним. Він іще огризався, ще надходили звістки про якісь його криваві розправи по селах, про нальоти на тамтешні управи і міліцейські пости. Він намагався виробити нову тактику. На день Рокита розпускав своє воїнство, і воно розтікалося по селах, щоб уночі знову ожити, знову вчиняти напади.

Але й цей метод боротьби не міг урятувати Рокиту. Захоплені в полон бандити виказували явки й прізвища. Автомашини Яруги їздили від села до села, від хати до хати, підіймаючи з ліжок тих, хто відсипався після кривавої ночі.

Рокитин клопіт, здавалося, мало обходив Альберта, що мешкав на віллі Рачинської. Новини, які приносила Лігенза, він вислухував мовчки, з байдужим виглядом. Лише одного разу він спитав з іронією:

— А отой англійський парашутист? Він хіба не допомагає своєму рятівникові?

— Саме це найдужче й дивує. Немовби він не розумів всієї складності становища.

— Ви вважаєте, що його скинули сюди тільки для того, щоб допомагати Рокиті? Напевно він має далеко важливіші справи й завдання. А може, просто не хоче знатися з дурнями? — недбало кинув він.

Після обіду того самого дня на вулицях містечка з'явилися повідомлення про смертні вироки, винесені в справі дев'ятьох бандитів із загонів Рокити. Назавтра на віллу Рачинської примчала пані Лігенза.

— Сьогодні на світанку вирок виконано. Їх розстріляли на тюремному подвір'ї,— вицокувала вона зубами об краєчок чарки, яку піднесла їй Рачинська. — Тіл розстріляних не видали рідним, посилаючись на якесь особливе розпорядження. Трупи скинули на вантажну машину і кудись повезли.

Лігенза одним духом вихилила ще чарку.

— Наш архітектор постригся в ченці,— повідомила вона.

— Боже милостивий! — вигукнула сполошена господиня.

— Під час процесу він не виходив із залу суду. Врешті його зломив страх: можливо, в нього сумління не чисте? Він пішов у кляштор молитися за нас і за себе.

Пані Лігенза випила сім чарок горілки. Вона вийшла від Рачинської майже зовсім п'яна, аж заточуючись. Проте вона ще встигла повідомити Альберта, що Рокита розбив стрілецьку роту, яка атакувала його. Він захопив три вантажні машини з обмундируванням і зброєю, знищивши в сутичці тридцять чоловік. Але й сам при цьому втратив близько двадцяти душ. Автомашини він підпалив, зброю бандити забрали з собою, а обмундирування Рокита роздав селянам, які поквапилися віднести його на найближчий міліцейський пост. Це було найкращим доказом того, що ніхто вже не вірив у перемогу Рокити.

У сутінки в двері вілли Рачинської постукав підліток. Він вручив їй записку для Альберта, скочив на велосипед і зник у темряві.

Альберт прочитав записку і здригнувся. Це був сигнал, якого він чекав стільки днів: «Ви мені потрібні. Жду в кляшторі. Анастазія».

Лише назавтра надвечір сестра-економка провела Альберта в уже знайому для нього келію. Альберт, простудіювавши нотатки вчителя Рамуза, тепер немовби зовсім іншими очима розглядав брудні стіни. Адже саме тут, у Домбровському кляшторі норбертинок, 12 травня 1583 року по дорозі в Неполоміцький замок заночували Ласський, Ді і Келлі. Десь отут, можливо, під однією з цих товстенних стін, стояло, загадково поблискуючи, «кришталеве дзеркало» і мовою видінь говорило про підступний злочин. Це тут у середині червня, коли Ді і Келлі поверталися в Прагу після спіритичного сеансу з Баторієм, безповоротно зникло їхнє чудодійне «кришталеве дзеркало». Магістр Ді наказав виготовити для нього в Англії нове, яке й нині можна побачити в Британському музеї.

І знову травень. По-літньому спекотливі дні. Такі ж жаркі травневі дні майже чотириста років тому нотує в своєму щоденнику магістр Ді.

На подвір'ї, де ростуть старі граби, пізні сутінки студять землю, натомлену спекою. У кляшторному саду духмяніє бузок. Його аромат п'янить і збуджує. З розчинених дверей костьолу тягне запахом ладану.

А в келії, як і того разу, стоїть холод. Тхне затхлістю, неначе в склепі. Величезне дерев'яне розп'яття цвіте пліснявою. Під стіною та сама лава з солом'яним матрацом, тиша, порушувана стукотом сандалій по кам'яній підлозі галереї.

— Сповістіть сестру Анастазію, що прибув Альберт, — сказав він сестрі-економці.

— Вона вже знає. Просила хвилинку зачекати.

Знову треба було ждати. Він з огидою простягся на матраці, підклавши під голову руки, і втупився очима в запилену лампочку, що жевріла під стелею.

Якими словами зустріне його Анастазія? Що він відповість їй? Чи буде вона просити, чи теж почне наказувати? А що станеться потім? Це «потім» уявлялося таким невідомим, а через те й страшним, що Альберт знову полинув думками в спокійні часи пригод Джона Ді…

«…Якось під час зупинки в кляшторі норбертанок у Домброві,— занотував у своєму щоденнику магістр Ді,— ми втрьох сиділи після обідньої трапези — Ласський, Келлі і я, розмірковуючи про деякі справи. Зненацька над головою Ласського, біля Келлі, явився янгол, тримаючи білу корону. Я почув глас:

— Auditive victores estis.[26]

Після цього, коли ми почали вдивлятися в кришталеве дзеркало, Келлі голосом духа промовив:

— Я викликав тебе до особи Стефана і віддаю його під твою опіку… Чи жадаєш ти, щоб на твоїх очах я знищив Стефана за його гординю, чи хочеш, щоб я вразив його невиліковною проказою або, навпаки, зцілив, дозволив йому стати твоїм благодійником?

Ласський просить духа тільки про одне: у присутності Стефана Баторія говорити по-угорському. Марно! Як твердить Келлі, дух святий ненавидить угорську мову і звернеться до короля латиною…»

Альберт усміхнувся, пригадавши цю сцену. У нього несподівано з'явився веселий, безтурботний настрій, клопіт і небезпеки, які на нього чекають, здалися Альбертові не такими вже страшними. Та враз настрій знову змінився від наглого удару дзвона.

«Дзвонять, як на похорон, — здригнувся він. — Цікаво, на чий?»

Він заспокоїв себе думкою, що на його похорон ніхто не битиме в дзвони.

За хвилину, неначе з-під землі, долинув понурий, монотонний голос, одноманітне гугняве бурмотіння, в якому час від часу виразно чувся який-небудь стих із Псалмів Давидових.

На галереї загупотіли ковані чоботи. У двері його келії постукали. Альберт підхопився з лави.

— Анастазія!..

Він дивився на неї приголомшено. Анастазія, котра ввійшла зараз у келію, здавалося, не мала нічого спільного з тією колишньою Анастазією у білому вбранні черниці. Тепер вона була більше схожа на жінку з поїзда. В офіцерських, з високими халявами чоботях, у широкій спідниці, що відкривала коліна, в шкіряній льотній куртці, з-під якої видно було вовняний светр і пістолет у кобурі на широкому поясному ремені. Волосся, що недбало спадало на плечі, відтіняло її обличчя з білою шкірою черниці, орлиний ніс і тонкі, ледь підфарбовані губи.

— Я викликала вас на прохання Рокити. Він хотів би з'ясувати, чи збираються наші англійські друзі бодай трохи допомогти йому. Момент зараз винятковий, вам, певне, це прекрасно відомо. Гадаю, ви дісталися сюди без особливих труднощів?

Альберт насупився.

— Ви, здається, забули, що я прибув сюди, якщо так можна висловитися, інкогніто.

— О, не турбуйтесь. Таємницю гарантуємо, — відповіла вона з іронією.

— А крім того…

— Крім того? — підхопила вона.

— Чому ви кажете: йому, Рокиті? Мені здається, що допомога потрібна передусім вам. Ви повинні виїхати за кордон.

Вона знизала плечима.

— Чому саме я, а не Рокита чи хто-небудь із його людей?

— Бо ви красива жінка, — відповів він. Її оголені коліна вабили його знову, як тоді в поїзді.

Вони сіли на лаву.

— Я вже своє відспівала!

— Він теж.

Анастазія підхопилася розгнівана, стиснувши кулаки. Заговорила швидко, майже істерично:

— Доти, доки він був сильний, здобував перемоги, ви розхвалювали його в своїх радіопередачах і газетах. Бо вам це було вигідно. Тепер же, коли він зазнає поразок, ви кидаєте його напризволяще. Тепер він для вас став тягарем, бо втратив колишню силу і потребує вашої допомоги.

Альберт поліз до кишені по сигарети. Його розважала ця розмова.

— Ви, звичайно, маєте рацію, — промовив він, видихаючи дим. — Але не слід забувати, що ми не почуваємо себе в боргу перед людьми, котрі щодо нас не завжди були лояльні. Я маю на оці особу Перкуна. Мені добре відомі його накази, в яких він проклинав емігрантську «кліку», що немовби торгує кров'ю його солдатів. Він прагнув до незалежності. Ту саму політику провадив спершу й Рокита. Тільки тепер, коли йому загрожує остаточна загибель, він оглядається на своїх друзів. А втім, усе це не моє діло. Я прибув сюди з іншою метою. Звичайно, в Польщі є людина, яка може допомогти Рокиті. Я міг би їх звести.

— Ви сьогодні ж розмовлятимете з Рокитою.

— Тут?

— Ні.

Вона знову сіла поруч з Альбертом, попросила сигарету.

Альбертові хотілося піймати її погляд. Очі в неї були зеленкуваті, хоч при слабкому електричному світлі вони часом здавалися то чорними, то голубими.

— Ви були дружиною Перкуна?

Анастазія здригнулася.

— Ні. Він мав дружину і двох дітей. Я ж була тільки коханкою. І пишаюся цим. То був великий чоловік. — Вона подивилася прямо у вічі Альбертові.

Він кивнув.

— Розумію…

— Що ви розумієте?

— Оскільки ви не вірите, що на вашому шляху може зустрітися людина, гідна Перкуна, ви пішли в черниці.

Анастазія зневажливо стенула плечима.

— Аж ніяк. За мною ганяються, як за скаженим собакою, тому я й ховаюся в кляшторі.

— Вони мають докладний опис ваших прикмет. Заступник начальника повітового УБ Крихняк цитував мені його напам'ять.

Анастазія засміялась.

— Крихняк? Це ж був один з найвірніших друзів Перкуна. Ох, яка сліпа, безглузда випадковість, що він загинув від рук своїх товаришів. Рокита не міг подарувати собі того, що хтось із його хлопців ненароком застрелив Крихняка.

Альберта дужче й дужче розважала ця розмова. Він взяв у долоні її руку і торкнувся губами кінчиків її пальців.

— У мене таке відчуття, ніби я чиню святотатство.

Вона вирвала руку.

— Чому?

— Бо я й досі уявляю вас у чернечому вбранні. Жінка глянула на нього усміхненими очима і подала обидві руки. Раптом знову вирвала їх, підхопилася.

— Уже пора! Ходімо!

Стояла тепла місячна ніч. Вони зупинилися на цвинтарі біля кляшторного костьолу. Пахтів бузок. У місячному сяйві волосся Анастазії здавалося чорним, такими ж чорними були поля, що простягалися до краю недалекого лісу, поблискувала тільки піщана дорога…

— Погляньте-но, — стиснула Анастазія його руку.

На узліссі немовби засвітилися невгасимі іскри. Їх ставало дедалі більше — рухливих, миготливих вогників. Вони випливали з лісу, шикувалися в довгу вервечку і мандрували піщаною дорогою серед полів, рухаючись у цілковитій тиші, що стояла в нічному повітрі. Коли вони опинилися вже зовсім близько, до Альберта долинув скрип возів, він розрізнив обриси коней і людські постаті із смолоскипами в руках.

— Ходімо! — потягла його за собою Анастазія.

Вони вийшли на дорогу, назустріч низці вогнів, що наближалися. Повз них, важко застукотівши копитами, промчало кілька озброєних вершників у польських мундирах. Одному з них Анастазія махнула рукою. Він козирнув.

На вежі вдарив великий кляшторний дзвін. Його гучне, жалобне бамкання котилося над полями і, відбившись від стін лісу, поверталося назад іще потужнішим.

Вони знову розминулися з трьома озброєними вершниками. Запахло пилом і кінським потом.

Попереду валки возів, освітлюваної з обох боків смолоскипами, йшла невелика група чоловік у військових мундирах, з автоматами на грудях. Вони йшли недбалою ходою. Зустрічаючись з Анастазією, заглядали їй в обличчя. Офіцер з двома зірочками на погонах козирнув. На головах у них були конфедератки і майже в кожного — велика срібляста бляха ринграфа.

Проїхали й самі вози — звичайні селянські фурманки, на дошках яких поверх соломи лежали мертві тіла. Хитке, миготливе полум'я смолоскипів перебігало по їхніх спухлих, майже чорних обличчях. Від підвід тягло нудотним трупним запахом.

За возами в повному бойовому порядку, з непокритими головами повільно йшли дві роти солдатів Рокити. Шкварчали смолоскипи, бризкаючи великими іскрами, стогнав дзвін на вежі костьолу. Бліде сяйво химерно змінювало людські обличчя: вони скидалися на посмертні маски — чорний провал носа, глибокі ями очниць.

— Ви ще нічого не розумієте? — почув він шепіт Анастазії.

Так. Він поки що нічого не міг збагнути.

— Це везуть на цвинтар тих дев'ятьох, яких розстріляло УБ, щоб поховати їх по-людському. Їх розстріляли на тюремному подвір'ї. Трупи звалили в старий бункер у лісі, тільки трохи присипавши землею. Чередник, що рано-вранці вигнав корів на узлісся, побачив це… Рокита послав туди своїх людей, і тіла відкопали.

Похоронна процесія вже проминула їх. Поступово вляглася збита кінськими копитами курява на дорозі. Досі стогнав дзвін.

— Ходімо, ходімо на цвинтар, — Анастазія потягла Альберта за руку.

Він вирвався.

— Ви що, збожеволіли? — грубо крикнув. — Ви забуваєте, що я виступаю в ролі співробітника органів держбезпеки. Мені тільки бракувало, щоб хто-небудь із ваших хлопців, попавши в лапи Яруги, виклав йому: «Я бачив майора УБ на цвинтарі в товаристві Рокити і пані Перкун. У них дуже зворушлива дружба».

— Сміливим вас не назвеш.

— Просто я не хочу бути дурнем.

Вервечка вогнів уже звертала до кляштора. Там, на невисокому пагорбі, було невелике сільське кладовище. Альберт провів Анастазію аж до кущів бузку, що росли понад стіною кляшторного саду.

Місяць сховався за хмарами. Налетів поривчастий вітер, ліс понуро зашумів, вторуючи голосу недалекої грози.

Альберт і Рокита сиділи за два-три кроки один від одного на стовбурі зрубаної сосни над самим узліссям.

Їх розділяли цілковита темрява, обережність, а можливо, і взаємна недовіра. Коли над лісом спалахнули блискавки, вони розрізняли тільки силуети один одного: на мундирі Рокити поблискували металеві ґудзики, орел на околичці й окантований козирок військового кашкета. Голос Рокити звучав низько, приглушений шумом вітру і далекими перекотами грому, долинав до Альберта, як інтимний шепіт. З хвилини на хвилину міг линути дощ. Рокита говорив поквапливо:

— Дякую вам, пане майоре, що ви застерегли про Ведмедя. Признаюся з жалем, що спершу я стримано поставився до вашої перестороги. Зрештою, ви висловлювалися дуже неясно або ж мені її неточно переказали. Ведмідь? Боже милостивий, це ж мій добрий, сердечний друг. І раптом — зрадник. Запродався Ярузі… Ми його допитували. Він зізнався. Я пристрелив його із свого пістолета. Особисто. Зробив я це для перестраху. Я чув, пане майоре, буцімто ви скаржитеся на те, що я підсилав до вас своїх хлопців. Чи правда це? Хлопець, котрий був у вас, повернувся до мене й каже: «Цей тип ніякий не англієць, а убек». Я питаю його: «Чому ти так гадаєш?» — «Сам мені так сказав». — «Він тобі про це сказав?..» — «Атож…» Відчуваю, що хлопець крутить, щось замовчує. Я припер його, як то кажуть, до стінки і дізнався, що ви відібрали в нього пістолет і пожбурили на газон. Це остаточно переконало мене в тому, хто ви насправді.

«Ex ти, дурненький, — кажу я хлопцеві.— Якби це був справжній убек, ти б уже давно сидів у в'язниці. А він тобі пістолет повернув. Звідкіля йому було знати, що ти від Рокити, а не підісланий з УБ?» І тоді я вирішив, що найкраще буде доручити Анастазії зв'язатися з вами.

Проте потім ми знову перелякалися. Нам здалося, що ви справді з УБ, а тим часом Анастазія вже встигла показати вам підземелля в кляшторі.

— А потім ви опинилися в безвиході,— ущипливо урвав його Альберт.

— Ви засуджуєте мене за наліт на місто?

— Навіщо ви вбили учителя Рамуза? Вам хочеться настроїти проти себе інтелігенцію?

— Що вдієш! Інтелігенти повинні пам'ятати, що завжди знайдуться люди, які братимуть на карб кожен учинок будь-кого з них. Зрештою, Рамуз загинув з інших причин. У моїх загонах його вважали приятелем Перкуна. Але що це, даруйте, за приятель, коли на нього не можна покластися, коли він може вгородити ніж у спину? Я не хочу мати підступних друзів. Він, бачте, намірявся помирити мене з комуністами!

— Що ви збираєтеся робити?

— Не знаю. Це вирішить штаб. Моя думка: ситуація зараз така, що пора розформувати групу. Деякі нехай постараються нелегально пробратися за кордон, решта подасться на західні землі. Головне — перечекати найважчий момент. Потім я знову всіх скличу.

— У розпорядженні УБ є докладний опис прикмет майже всіх вас. Під землею сховатися вам не вдасться. А на землі, та ще й у Польщі, доберуться до кожного.

— Ну, а що ви нам порадите, пане майоре?

— Ви не просили поради, коли ще мали силу.

Рокита не відповідав. Альберт теж мовчав. Гроза наближалася, темрява густішала з кожною хвилиною.

— Моя рада така, — поволі мовив Альберт. — У Польщі перебуває офіцер англійської розвідки, полковник Джонсон. Він працює в міністерстві національної оборони. Звісно, під іншим прізвищем. Треба, щоб ви з ним поговорили. Він зможе вам допомогти, я ж, на жаль, маю інше завдання. Я знаю, що в такому ж важкому становищі і загін Желязного на Люблінщині. Можливо, вам варто об'єднатися?

— А як туди перебратися?

— З цим буде трохи клопітно. Але я спробую вам допомогти. Як офіцер з органів міністерства держбезпеки, я зможу роздобути вантажну автомашину з емблемою Червоного Хреста. Ви сядете в неї разом із своїми найкращими людьми, і ми рушимо просто серед білого дня. Я сам поведу машину. По дорозі, десь під Варшавою, на вас чекатиме полковник Джонсон. Ви пересядете в його машину. Я ж із вашими хлопцями поїду далі. Ви доженете нас у лісі під Гарволіном. Желязного повідомлять, і він очікуватиме в умовленому місці. Ясна річ, вам із своїми людьми доведеться піти під його команду.

— Не згоден! — закричав Рокита.

— Це неминуче. Там його район. Ви приїжджаєте до нього, а не він до вас. Зрештою, робіть, як хочете. Не я розробляв цей план, а полковник Джонсон.

Рокита зірвався на ноги і, лаючись, тупцяв на місці. Блискавиці краяли чорне небо. Їхні різкі спалахи сліпили очі. Вітер підхоплював Рокитині слова й відносив їх далеко в поле. Альберта смішив тремтячий силует Рокити — приземкувата, як барило, постать із випнутим животом.

— Післязавтра ввечері я повинен дістати від вас відповідь. — Альберт намагався перекричати шум розбурханої стихії.

Злива залопотіла по листю. Альберт підвівся, подав Рокиті руку.

— Отже, післязавтра ввечері,— повторив він. Великі холодні краплі попали йому на чуба, за комір.

Альберт кинувся бігти через поля до кляштора. Але злива настигла його за кільканадцять кроків, шмагаючи по голові й спині, суцільним потоком води заливаючи обличчя.

Альберт ускочив до своєї келії задиханий, мокрий як хлющ. Анастазія принесла гарячий чайник. Не звертаючи на неї уваги, він скинув із себе мокрий одяг і, загорнувшись у тонку ковдру, цокочучи зубами, ліг на лаву. Анастазія присунула до нього ослінчик з гарячим чаєм. Альберт пив, обпікаючи губи. Тіло його тремтіло, і чай розливався на підлогу. За товстими кляшторними мурами лютувала буря, дощові струмені з шумом стікали по шибках вузького вікна. Зненацька погасло світло — мабуть, десь блискавка ударила в дроти. Альберт відставив склянку, ліг горілиць і заплющив очі. Він здригався від несподіваного і різкого спалаху блискавок, що кресали прямо над дахом кляштора.

Анастазія принесла пляшку з залишками спирту.

— Тобі коли-небудь траплялося вбити людину? — спитав він.

— Ні.

— В УБ розповідають, що після смерті Перкуна ти сама виконувала вироки.

— Це неправда, — відповіла Анастазія недбало, розливаючи спирт у склянки. Вона промовила це з такою байдужістю, ніби він питав у неї, чи має вона брата або сестру.

— Якщо тебе схоплять, то дадуть не більше п'ятнадцяти років.

— Все одно я цього не переживу. Я завжди ношу з собою пістолет. Краще застрелитися.

Гроза пішла далі на південь. Дощ ущух, і відразу ж в Альбертовій келії засіріло, прояснилося.

— А тобі доводилося вбивати?

— Авжеж. Спершу на фронті. Ну й тепер…

— Ти ж не кат.

— Часом я буваю жертвою, що випадково зірвалася з шибениці, і тоді сам убиваю катів. Інколи й сам буваю катом, суддею або звичайнісіньким убивцею. Я вбиватиму доти, доки не вб'ють мене. Це стало звичкою.

— Вбивство?

Альберт усміхнувся.

— Ні. Відчуття небезпеки, жадоба до пригод.

Він випив. Захлинувся. Очі його наповнилися слізьми. Анастазія пила поволі, втягуючи спирт тоненькою цівкою прямо в горло і стежачи за тим, щоб не обпекти губ. Напевно, цього вона навчилася в загонах Перкуна.

— Я не боюся смерті,— мовила вона. — Я бачила їх на кладовищі. Вони розпухли, посиніли. А я знала кожного з них, коли вони з Перкуном ходили в його загонах. Я повинна прикінчити Яругу. Вже двічі я чатувала на нього. За першим разом злякалася. За другим — перешкодили.

— Ти небезпечна жінка.

— Тобі про мене казали правду. Я таки ліквідувала трьох агентів УБ. Але трупів я боюся.

— Чому тоді в поїзді ти не дозволила мене зачепити?

— Я думала не про тебе, а про того ксьондза. Я почувала себе препогано: на мене подіяв труп у вікні.

— А потім, у кляшторі? Я говорив до тебе, говорив, а ти наче скам'яніла.

— Мене розбирала цікавість: як ти поведешся? Я здогадувалася, що подобаюсь тобі. Зізнайся, адже ти не був певен — а що як я справді черниця?

Він посунувся, жестом руки запрошуючи її сісти.

— Слухай, Анастазіє, хто в повітовому УБ, окрім Крихняка, працював на Рокиту? Можливо, настане такий момент, коли мені треба буде знати, кому я можу довіритись.

— Не знаю.

— Не довіряєш мені?

— Так. Я не довіряю тобі…

Альберт підвівся на лікті і з цікавістю спостерігав її.

— Не довіряєш мені? Тоді скажи, навіщо ви морочите мені голову?

Анастазія сіла на лаві біля Альберта і допитливо глянула на нього, просто йому в очі. Вона вивчала його лоб, ніс, губи, немовби вони могли допомогти їй вивідати його таємницю.

— Я не довіряю тобі. Але водночас ти єдина людина, яка може нас урятувати, дати нам можливість провадити далі боротьбу. Рокита прочитав кілька книжечок про шпигунів. Він узяв собі в голову, що Інтеллідженс сервіс[27] — це сила, що в неї скрізь свої люди і досить їй захотіти — вона допоможе нам. Скажи, це правда?

— Ти не любиш Рокити, — ствердив він.

— Зневажаю. Він дурень. Перкун боровся заради якоїсь ідеї, а Рокита — звичайнісінький шаленець. Дострибався до того, що довелося нам просити у вас допомоги.

— А це так принизливо?

— Аякже. Ти шпигун. За англійські гроші дістаєш інформацію про нашу країну.

— Ви теж воюєте на англійські гроші.

— Неправда!

— На англійські гроші куплено вашу зброю й патрони. Люди, які вами командують, живуть у Лондоні на англійську платню, хоч вам вони й не платять грошей.

— Це свинство так про нас думати.

Анастазія підвелася й почала ходити туди й сюди по келії. Вона була зла, проте в цьому нападі гніву здавалася ще вродливішою. Альберт стежив за нею поглядом і, як тоді, в підземеллі, ладен був дорого заплатити за те, щоб дізнатися, про що вона зараз думає. Для нього тепер уже було безсумнівним, що в її особі він має ворога далеко спритнішого й небезпечнішого, ніж Рокита. І, може, саме тому, що він усвідомлював, яка вона небезпечна, її врода вабила його дедалі дужче. «Бракувало тільки, щоб вона почала мені справді подобатися. Тоді це буде історія, достеменно як у бульварному шпигунському романі», — на мить подумав він.

Несподівано Анастазія знову сіла коло нього.

— Як тебе звуть? — спитала вона.

— Альберт.

— Мене цікавить твоє справжнє ім'я.

— А тобі не все одно?

— Ні.

— Чому?

— Скажу пізніше.

— Мене так довго привчали до того, щоб я забув про те, хто я насправді і як мене звуть, що я встиг забути. Забув насправді.

— Ти мені не довіряєш?

Альберт сів, не звертаючи уваги на те, що ковдра майже зовсім сповзла з нього. Biн був розлючений, говорив, зціпивши зуби:

— Слухай, ти… Я не знаю, як тебе звати. Але па цьому ділі ви маєте зиск, я ж ризикую втратити все. Мене скинули сюди не заради твоїх прекрасних очей. Я тут зовсім не для того, щоб спати з тобою і рятувати твого Рокиту. Схоплять тебе — і на слідстві ти передусім засиплеш мене і доручену мені справу. Ні! Від мене ти нічого не почуєш. Я теж ні про що не хочу в тебе питати.

—І все-таки ти питав? Хотів дізнатися, хто в УБ працює на Рокиту. Саме це мене й насторожило.

Альберт стенув плечима. Дівчина торкнулася пальцями його оголеного плеча, ніжно погладила шию. Його дратували ці пестощі. Альберт знав, що він гарний мужчина і подобається жінкам. Та йому здавалося, що вона вважає його простаком, який може, піддавшись її ласкам, почати теревенити про свої справи. Такі речі, здається, відбуваються в кіно.

— Не вдавай із себе Мату Харі,— сказав він. Анастазія відсмикнула руку.

— Я не припускала, що ти хам…

— Мої наставники не мали часу подбати про моє виховання.

— Тобі налити ще?

— Ну, певно ж, — кивнув він.

Вони випили. У шибки маленького віконця барабанили краплі дощу. Алкоголь зігрів Альберта, кляшторна келія почала здаватися йому майже затишною.

— Ти прибув звідти. Скажи мені, що вони збираються робити далі? З нами?

— Не знаю. Це мене не обходить. Я тільки виконую накази.

— Не знаєш? — спалахнула вона. — То хто ж, нарешті, знає про це? Хто може сказати мені, що з нами буде далі?

— Я думав, ти знаєш про це краще…

— Раніше я знала. В кожному разі, мені здавалося, що я знаю. Тоді був живий Перкун, він казав, що треба боротися. Тепер я вже нічого не знаю. Одне мені ясно: ми не припинимо боротьби доти, доки тут порядкуватимуть люди, що перебувають у Москви на жалуванні.

Альберт позіхнув.

— Я не збираюся агітувати тебе за комуністів, як ти, мабуть, здогадуєшся. Але ти їх не знаєш. Зовсім не знаєш. Якби вони були на жалуванні у Москви, то можеш бути певна: Рокиті не довелося б звідси тікати. Зрештою, — позіхнув він голосно, — може, ти заспіваєш іншої?

— Гаразд, — згодилася вона. — Тоді скажи, чи справді Інтеллідженс сервіс така сильна? Рокита стверджує, нібито ви цілими роками спроможні терпляче домагатися того, щоб улаштувати свою людину на яку-небудь відповідальну посаду, що ви копирсаєтеся в минулому різних людей і потім, шантажуючи їх, змушуєте працювати на вас.

— Рокита начитався безглуздих книжечок. Але це йому не зашкодить.

— Ох, — зітхнула вона. — Аж не віриться, що є такі країни, як Англія, де війна вже справді скінчилася. Там можна піти прогулятися в ліс, не боячись, що тебе пристрелять…

— Тут теж буде спокійно. Через рік, два… — бурмотів він, ледве пересилюючи непереможну сонливість. — Ти вже йдеш? — схаменувся він.

—Іду, — кинула вона від дверей. — Я подумала, що не змогла б лягти з тобою в ліжко.

— Чому?

— Бо не знаю твого справжнього імені.

— У тебе дивні поняття про мораль. Можна луснути зо сміху, — додав Альберт.

Він почув, як грюкнули двері. I відразу ж міцно заснув.

Назавтра о дванадцятій дня Альберт зійшов з поїзда на головному вокзалі у Варшаві і вирушив на побачення з людиною, яку він називав полковником Джонсоном. Через чотири години він, уже в формі майора Війська Польського, мчав по шосе до міста Р., сидячи за кермом величезної вантажної машини ЗІС з емблемами Червоного Хреста.

До Р. він приїхав рівно через добу. Альберт поставив машину на подвір'ї військових казарм, а потім провідав кравчиню Франсуазу Лігензу і передав їй записку для Рокити. Далі, як свідчить справа з архіву міністерства державної безпеки, котра має шифровану назву «Кришталеве дзеркало», майор С-25 зайшов до кав'ярні-кондитерської, випив дві великі чашки чорної кави і з'їв кілька тістечок.

По дорозі на віллу Рачинської, де він збирався востаннє переночувати, Альберт заглянув до Яруги. Вони обмінялися лише кількома фразами. Вже прощаючись, Альберт раптом схаменувся, згадавши про якусь важливу справу:

— Ви якось казали мені про таємничо зникнення одного з ваших агентів. Можливо, ви мали на оці швейцара з тутешнього готелю?

— Можливо… — знехотя притакнув Яруга.

— Я цікавився цією історією. Ваш швейцар сидить у нас у Варшаві. Його арештував поручник Міколай Л., ну, знаєте, той, якого вбили. Тільки-но я закінчу свої справи, відразу ж постараюся домогтися його звільнення.

— Він зробив нам неоціненні послуги. А що, були якісь серйозні підстави, щоб його арештувати?

— Ні. Мені здається, що ні. Напевно, це була помилка, — з жалем ствердив Альберт.

Потім він повернувся на віллу Рачинської, замкнувся в своїй кімнаті, вікно якої виходило в сад на білі берези із свіжим зеленим листям. Чекаючи сигналу від Рокити, він заходився знічев'я ще раз гортати нотатки вчителя Рамуза.

Рамуз записав кілька суджень людей із найближчого оточення Стефана Баторія про стан його здоров'я, аж до останньої хвилини його життя. Смерть Баторія вразила всіх. Думки щодо цього були суперечливі. Твердили, що до самої смерті король мав прекрасне здоров'я, або навпаки: нібито його терзала якась невиліковна хвороба — нарив на гомілці. Смерть короля лишалася загадкою. Не було, проте, підстав пов'язувати її з візитом Ді і Келлі. Історики якось не дуже квапилися розгадати цю таємницю, хоч для них куди легше буває з'ясувати те, що колись для самих очевидців уявлялося нерозв'язною загадкою.

«Так, мабуть, буде і з нами, — подумав Альберт. — Тільки чи з'явиться колись у кого-небудь бажання з'ясовувати обставини смерті Крихняка або Рокити?»

В архівах управління державної безпеки в твердих оправах товстих швидкозшивачів, серед сотень телефонограм на цигарковому папері про вбивства й нальоти загонів Перкуна і Рокити, зберігаються маленькі пожовклі аркушики донесень про майора С-25, який розробив план із підкинутим парашутом і запропонував, щоб його самого послали в містечко Р. під виглядом агента-парашутиста. Окрім чисто й охайно надрукованих на машинці агентурних донесень, на подвійному, вирваному з зошита аркуші накреслено план кількох вуличок. На ньому крихітними квадратиками нанесені будівлі повітового УБ і повітового комітету партії, кольорові стрілки вказують, як наступав Рокита тієї пам'ятної ночі, коли загинув Крихняк. У великому конверті лежить кілька фотографій. Ось любительський знімок заупокійної меси, яку відправили тут же біля рову, з якого витягли тіла дев'ятьох бандитів, розстріляних за вироком військового трибуналу. На передньому плані ксьондз, а далі навколішках Рокита в мундирі, з військовим кашкетом у руці.

Обіч нього довга шеренга солдатів його загону: вони застигли зосереджені, серйозні, схвильовані урочистістю моменту. А ось фотографія Перкуна з поетичною присвятою: «Кохаю тебе, бо ти, як розквітла весняна квітка, як мелодія польської землі, як її стихія, як її страждання, її клич, її біль і надія». Разом із знімками — агентурне донесення, підписане «Нічний Дрімлюга», в якому повідомляється про те, де ночуватиме Перкун зі своїм штабом. А потім уже тільки копія судового вироку, численні протоколи допитів. І знову повідомлення про вбивства, вчинені Рокитою, зведення про операції повітового УБ й Корпусу внутрішньої безпеки, довгі списки комуністів і тих, що їм співчували, загиблих від рук Перкуна й Рокити…

На невеличкій карті Польщі червоним олівцем позначена траса маршруту вантажної машини з Рокитою та його людьми, машини, яку вів Альберт. Біля червоної лінії, що в'юнилася по карті, кількома хрестиками помічені контрольно-пропускні пункти. На зворотному боці карти приписка: «З метою повного забезпечення траси маршруту вислати на контрольно-пропускні пункти по три надійних співробітники УБ, доручивши їм безперешкодно пропускати вантажну машину марки ЗIС із майором Війська Польського за кермом. За всяку ціну не допускати, щоб машина була ким-небудь зупинена. Однак услід за ЗІСом послати спеціальну машину з людьми на випадок потреби втрутитися, якщо машину майора С-25 хто-небудь затримає в дорозі».

Альберт причинив вікно і ще раз поглянув на годинник. Наближалася друга за північ. Він був уже в мундирі й готувався вийти, але все ще зволікав. Відчував, що на нього налягають сон і втома, а він же невдовзі мав почати двобій зі смертю, в якому все вирішують секунди, зосередженість і швидкість.

Записку від Рокити він одержав о десятій вечора. Рокита і його штаб приймали план полковника Джонсона. О шостій ранку група в складі тридцяти найкращих людей Рокити разом із ним чекатиме Альберта в лісництві Граби.

«Саме там був убитий Куртман», — згадав Альберт. Цілковита тиша, що панувала на віллі Рачинської, діяла йому на нерви, дратував і власний страх, тривога.

Альберт закурив і підійшов до вікна. Раптом почулися кроки. У двері постукали.

— Зайдіть! — Він рвучко повернувся від вікна, забувши на мить про небезпеку: ремінь з пістолетом лежав на ліжку в протилежному кінці кімнати.

Увійшла Анастазія. Вона була в світлому легенькому плащі, голова запнута білою хусткою.

— Рокита прийняв план Джонсона? — спитала вона, ледь кивнувши на привітання.

— Авжеж. Я не розумію однак… — почав Альберт, та вона перебила його:

— Коли ви перекинете штаб Рокити?

«Вона прийшла мене вбити. Ніколи мені не довіряла. А тепер вона знає, хто я», — подумав Альберт, не зводячи очей із її рук, глибоко засунутих у кишені плаща. Він згадав про зброю, що лишилася на ліжку, перевів погляд на її обличчя, блідіше, ніж завжди, і схоже на гіпсову маску. «Отже, це станеться тут? Тут має відбутися все це? — із здивуванням подумав він. — Я буду ще одним із тих, кому не пощастило».

Альберт сказав:.

— Я гадав, що Рокита насамперед повідомить вас про своє рішення.

— Ви переоцінюєте мою роль. А крім того, я категорично відмовилася їхати до Желязного. В кляшторі я поки що в безпеці. Гадаю, що тут зможу бути кориснішою, ніж у лісі.

— Тоді чого ви прийшли сюди? У мене вам загрожує найбільша небезпека. В будь-яку хвилину можуть з'явитися люди з управління держбезпеки і викликати мене до Яруги.

— Коли виїзд? — запитала вони, немовби його слова не дійшли до її свідомості.

— Завтра о шостій ранку ми виїжджаємо з лісництва Граби, — відповів Альберт.

І подумав: «Тепер вона пристрелить мене, бо зрозуміє, що я її обдурюю. Хоча якщо перед цим вона скаже: «Брешеш», — то я, можливо, зумію їй пояснити, що мав на увазі сьогоднішній ранок, оскільки ми розмовляємо о другій ночі».

— Я ще сьогодні вдень постараюсь побачитися з Рокитою. Цей виїзд — шаленство! — вигукнула Анастазія.

Альберт знизав плечима. Йому хотілося голосно й полегшено зітхнути. Проте він іще дужче стиснув губи, підійшов до столу й роздушив у попільничці цигарку. Потім повернувся спиною до Анастазії, наблизився до ліжка і, тихенько насвистуючи крізь зуби, почав застібати поясний ремінь, на якому висіла кобура з пістолетом. Ніби через недбалість, Альберт залишив кобуру розстебнутою.

— Чому ти мовчиш?! — знову крикнула вона.

— Що я маю говорити? Хочеш почути: шкодую, що зв'язався із щенятами? На ваше прохання я був у полковника Джонсона, мені вдалося дістати вантажну машину і убівські папери, що дають право перекинути загін на Люблінщину. Машину й папери наші люди роздобули, ризикуючи життям, а тепер ви не схвалюєте цього. Прекрасно! Може, воно й на краще. Особливо для мене, бо мені не доведеться вас везти і важити своєю головою заради дурнів. Знай, одначе, що на цьому кінець. Забудь, що колись існували Альберт і якийсь полковник Джонсон. І не згадуй навіть тоді, коли Яруга дивитиметься в твої гарненькі очі.

— Мене живцем не візьмеш.

— Мені це байдужісінько. Та тільки не скигліть потім, що союзники лишили вас з носом, не подали допомоги вашому безглуздому, смішному, оперетковому воїнству.

— Замовкни!

— Ти ж хотіла, щоб я сказав що-небудь.

Анастазія витягла руки з кишень. Всілася на ліжку і по-жіночому красивим, плавним рухом поправила зачіску.

— Тобі личить мундир, — пробурмотіла вона.

— Справді?

— Поміркуй як військовий: який сенс нам перебиратися на Люблінщину? Тут ми сильні, бо знаємо кожну нору. У нас тут свої бази, свої схованки, свої люди. А там?

— Там усі ці контакти має Желязний. Територія Люблінщини зручніша для боротьби. Об'єднавши свої сили, ви зможете ще багато чого зробити. Зрештою, питання про переїзд вирішить штаб Рокити. Там є вояки, які розуміються на цьому ділі. Ти ж, даруй мені, лише відважна і гарна жінка. Якщо ти прийшла до мене, щоб побавитися…

— Я прийшла зовсім не для того, щоб побавитися. Ти для мене підозрілий, розумієш? З самісінького початку я відчуваю в тобі щось таке, що мене дратує й непокоїть. Я шкодую, що тоді в поїзді не звеліла пристрелити тебе.

Альберт тихенько розсміявся.

— Слухай, крихітко, — сказав він, ледве стримуючи сміх. — Завтра ми заїдемо по тебе машиною. У кляштор. Спершу я повантажу весь загін, а потім зверну з дороги і прихоплю тебе. Зроблю я це тільки тому, що ти мені страшенно подобаєшся.

— Не трудися. Можеш забрати Рокиту и рушати з ним хоч у саме пекло. Але хлопці залишаться тут. Залишаться, — промовила вона тихо, однак те, що вона говорила, було дуже важливе. — Цих хлопців підняв на боротьбу Перкун. Коли немає Перкуна, я за них відповідаю. І вони знають про це. Вони послухають мене, а не Рокиту. Мені ж уся оця гра здається підозрілою. Надто вже легко все виходить. Надто легко і просто.

Він подумав:

«Я повинен пристрелити її так само, як Крихняка. Але я знаю, що не зумію цього зробити. Я міг би зв'язати її, проте вона дуже добре володіє зброєю і навряд чи дозволить мені відібрати її. А коли навіть я і зв'яжу її, як це буває в кіно, то перш ніж опинюся в Яруги, хто-небудь звільнить її. Адже, мабуть, вона прийшла сюди не сама!»

І ще Альберт подумав:

«За годину я мушу виїхати до Рокити…»

— Я проведу тебе, — запропонував він.

Анастазія підвелася з ліжка. Обсмикнула на собі сукню і плащ.

— А ти все-таки вмієш бути джентльменом, — глузливо мовила вона.

Внизу, у вітальні, панувала цілковита темрява. Вони йшли навпомацки, торкаючись одне одного ліктями, як тоді у кляшторному підземеллі.

«Може, пристрелити її тут?» — подумалось йому.

Вулиця була порожня. Тільки коли вони проходили через сад, Альбертові на якусь мить привиділися серед кущів обриси кількох постатей.

— Де твої хлопці? — поцікавився він.

— Стережуть мій велосипед на старому єврейському кладовищі. Знаєш, де це?

Альберт спитав:

— Поїдеш просто до Рокити?

— Чому ти питаєш про це?

— Я хочу, щоб ти переказала йому: хай він прихопить із собою харчів принаймні днів на три. Так наказав Желязний.

Вона кивнула.

— Гаразд. Я скажу йому. Але навіщо, коли жоден з наших хлопців туди не поїде.

Коло білого паркану, що оточував якусь стару садибу, Анастазія попередила:

— Далі мене проводжати не треба.

— Я пройду ще трохи, — промовив він невпевнено. Тепер вони йшли мовчки, тому почули гул машини задовго до того, як вона виїхала з бічної вулички. Машина проминула їх не дуже швидко — маленький газик із надбудованим верхом.

Коли червоні вогники зникли за поворотом, Альберт стишив ходу. Тепер настала найзручніша хвилина для того, щоб знешкодити Анастазію: безлюдна, темна вулиця, збоку поламані паркани і руїни будинків — залишки колишнього гетто.

— Постій тут, — зупинила його Анастазія. — Он старе кладовище. Там у кущах у моне схований велосипед.

Це чекаючи відповіді, вона шмигнула в отвір у паркані і зникла в темряві. Повернулася вже вуличкою, ведучи дамський велосипед.

— Спершу мені треба з'їздити в кляштор, закопати зброю, — сказала вона. — Завтра я подамся в лісництво Граби. Перекажу Рокиті наказ Желязного. Але знай, що я відмовлятиму його від цієї поїздки. Попереджаю тебе відверто.

— Роби як хочеш, — відповів Альберт.

— Ти приїдеш у Граби? — спитала вона.

— Аякже.

— Побачиш, яка там краса. Густий ліс, і раптом перед тобою відкривається розкішна галявина, а на галявині біла хатина лісника. Ти хам, і такі речі на тебе, мабуть, не справляють враження. Але я тобі скажу, що коли і є на світі таке місце, де ти можеш від мене чогось домогтися, то це саме там. Тільки спершу тобі доведеться назвати своє справжнє ім'я.

— Гаразд, — кивнув Альберт. Він знав, що їм уже не судилося побачитися в хаті лісника. Знав і те, що вони взагалі ніколи більше не побачаться.

— Тримайся, — сказала Анастазія, подаючи йому руку.

Вулицею навпроти них ішло двоє. «Це, напевно, її охорона», — подумав Альберт.

Анастазія скочила на сідло, ногою відштовхнулася від землі і рушила прямо на зустрічних. Вони розступилися, пропускаючи її, бо вона їхала по самому тротуару, як заведено в невеличких містах.

Альберт повернувся і пішов назад до будинку Рачинської. Коли він переходив через вулицю, його ледве не збив той самий газик, який щойно обігнав їх.

З кабіни вискочив Яруга.

— Поїхала? — спитав він. — Я вже думав, що ти від неї не відчепишся.

— Ви її не доженете, — мовив Альберт.

— Е-е-е, балачки. Мої хлопці теж на велосипедах. Вони не пустять її далі того хреста, що за містом.

— У неї охорона. Я бачив якихось двох типів…

— Двох? Пішки? Це мої хлопці,— заспокоївся Яруга.

— Живцем її не візьмете…

— Побачиш. А ти? — запитав Яруга.

— Я? — здивувався Альберт. — Ти ж знаєш…

— Надвечір усе скінчиться. Тримайся! — гукнув він і, залізши в машину, помчав далі.

Альберт поглянув на годинник і попрямував просто до казарм. На мить йому здалося, що звідкілясь із нічної глибіні, з тиші й мороку до нього долинули далекі постріли. Альбертові захотілося випити бодай чарочку горілки.

З готелю, що стояв поблизу, линула музика — напевно, в ресторані були танці. Альберт зайшов у задушливий, прокурений зал, довкола снувалися люди з розчервонілими обличчями, світло електричних ламп було немовби пригашене густим димом. Альберт пробрався до буфету, бо, незважаючи на пізній час, в залі не було жодного вільного місця. Підштовхуваний офіціантами, пив горілку навстоячки. Зненацька він побачив Сову, що сидів у товаристві Лігензи. Перед ними на столику стояли три порожні четвертини. Лігенза дозволяла Сові обіймати її.

Альберт уже збирався розплачуватися, коли відчув на собі погляд кравчині. Вона підвелася і трохи непевною ходою наблизилася до буфету.

— Майоре, ви мене… забули, — мовила вона, подаючи Альбертові руку ще кроків за три від нього. Лігенза нагадувала потопаючу, що хоче вхопитися за соломину.

— Ви втішаєтеся з начальником міліції.

— Сова? — скривилася вона. Сліди опіків на її спітнілому обличчі здавалися брудними паперовими клаптиками, наліпленими на шкіру. — Він уже не начальник. З партії його теж викинули… Сова — це нічний птах. Сови повинні жити в лісі,— захихотіла вона.

— Будьте обережні. Яруга його любить.

— А я симпатизую Ярузі…

Альберт поставив на стойку чашку з-під кави.

— Я знаю про це. Може, ви хочете зробити невелику прогулянку?

— Яку, дозвольте поцікавитися?

— У Ноєвому ковчезі. Я сконструював повозку, а тепер набираю команду. Вирішив прихопити з собою звідси всякої тварі по парі — мерзотників, зрадників та покидьків. Ми можемо вирушити хоч на Місяць. Вам до вподоби така прогулянка?

Лігенза виявилася тверезішою, ніж він гадав. Вона зблідла, сліди опіку знову стали червоними, як півнячий гребінь.

— Ви думаєте… — затинаючись, мовила вона. — Ви думаєте, що я… що я працюю на Яругу?..

— Нічого не думаю. Я просто пожартував. Даруйте.

Він відсторонив її і вийшов з ресторану. Оркестр заграв жваву танцювальну мелодію, яка переслідувала його аж до наступного провулка.

О четвертій ранку Альберт вивів машину з подвір'я казарми. Величезний ЗІС із брезентовим верхом котився вибоїстими вуличками містечка, проминув міст на річці й опинився на асфальтованому шосе. Альберт їхав поволі, з насолодою вдихаючи повітря, що наповнювало кабіну, — запах шкіряної спинки, бензину й мастила. Світанок займався в молочному тумані, блискуча смуга шосе здавалася металевою стрічкою, що намотується на колеса автомобіля. Потім Альберт збочив на дорогу, посипану гравієм — починалися ліси. Він ще зменшив швидкість і, опустивши бокове скло, підставив обличчя й чуба свіжому вітрові.

Альберт навіть самому собі не смів признатися, що з кожним новим кілометром у ньому наростає якесь дивне почуття. Немовби зашморг, накинутий кимось на шию, дедалі дужче стискав йому горло. Це був страх. Що менша відстань лишалася до хати лісника, то дорожчою здавалася для нього кожна прожита секунда. Можливо це останні хвилини в його житті? Можливо, як Куртман, він із простреленим черепом звалиться десь на лісовій стежині?

З-за лісу викотився величезний диск вранішнього сонця. По краях червоний, в середині розпечений до білого. Все провіщало спекотливий, безхмарний день. Чи судилося йому прожити цей день, побачити сонце на вечірнім прузі?

…Страх. Альберт відчував, що йому перехоплює дух. Він зупинив машину і вискочив з кабіни. Кров ударила йому в голову, серце шалено калатало, і його удари віддавалися у скринях. Альберт сів на підніжку, блукаючи поглядом по маківках високих сосен і намагаючись ні про що не думати. Поволі він заспокоївся. Закурив сигарету.

Обабіч посипаної жорствою дороги рівною високою стіною тяглися ліси. Повітря було напоєне тишею раннього ранку, трава в кюветі сріблясто вилискувала від роси. Мотор ЗІСа холонув, обдаючи його приємним теплом.

«Надвечір усе скінчиться», — подумав Альберт.

У великому селі з костьолом на дві вежі в неороманському стилі він з'їхав на піщаний путівець. Проминув мілкий струмок, обігнув піщані пагорби, лісову галяву, порослу вересом, і опинився в маленькому сільці, що тулилося до лісу. Високі товстезні сосни заходили аж на обійстя між хліви й стодоли. Село мало лише кілька дворів, далі дорога тяглася по високому насипу через мочари, порослі вільшняком. Несподівано рельєф місцевості різко мінявся — починався крутий узвіз. Альберта зупинив сторожовий пост Рокити. Двоє чоловіків, озброєних автоматами, провели його під дашок із годівницями для сарн, де стояв польовий телефон, зв'язаний із хатою лісника за півкілометра звідси.

«Надвечір усе скінчиться», — подумки повторив Альберт.

Рокита по телефону наказав пропустити машину. Вартовий з поста скочив на підніжку ЗІСа й супроводжував Альберта аж до невеличкої галявини. Тут стояв довгий білий будинок, схожий на старопольську садибу. На ганку Альберта чекав штаб Рокити.

Рокита скидався на сільського крамаря, що натяг на себе офіцерський мундир. Він казав про себе, що має статуру Наполеона. Ходив Рокита прямо, випнувши живота і по-наполеонівському заклавши руку за борт мундира. У нього було дебеле, налите кров'ю обличчя. Офіцерський кашкет довоєнного зразка він насував аж на брови. Туго застебнутий комір впивався в потилицю. Голову Рокита тримав високо, вузькі губи були завжди стулені.

— Прошу поквапитися. Найпізніше о десятій ранку ми повинні бути під Варшавою, — нагадав Альберт.

Рокита зміряв його зневажливим поглядом.

— А якщо спізнимося?

— Полковник Джонсон звик до пунктуальності.

Рокита почервонів. Схилив голову, губи його витяглися в тонесеньку щілину.

— Щось мені здасться, що ці англійці вбачають у нас тільки гарматне м'ясо. З вашим Джонсоном нічого не станеться, коли він трохи й зачекає…

— Він ваш гість, а ви господарі. Господарі мусять бути точними.

Це переконало Рокиту.

— Ей, швидше там! Ворушіться! — окриком поквапив він своїх людей, котрі виносили з хати ящики з набоями, зброю і складали все це в просторому кузові ЗІСа. Зброя була нова, найостанніших випусків і в бездоганному стані. Рокита намагався побачити в Альбертових очах бодай тінь захоплення. Люди Рокити були переважно в нових польських мундирах: якраз недавно бандитам пощастило пограбувати ешелон з продовольством та обмундируванням, що призначалися для гарнізону Корпусу внутрішньої безпеки. Лише кілька чоловік ходило в англійських френчах.

— Цих ми сховаємо поглибше, — пояснив Рокита. — А ближче до виходу сядуть люди в наших мундирах. Ми матимемо вигляд звичайного військового підрозділу. Якщо нас хто й зачепить, ми сипонем таким вогнем, що лишаться тільки ріжки та ніжки. Я беру два міномети, дев'ять ручних кулеметів з трьома зарядними ящиками, два ящики гранат, ящик із гвинтівками. Опріч того, всі мої люди мають автоматичну зброю — стени[28] які нам скинули в 1944 році. Варто було б повернутися ще разок, залишається майже цілий склад зброї й обмундирування. Цей вантаж скинуто на парашутах три роки тому.

— Це треба погодити з Джонсоном. Я ладен ще раз зробити таку саму поїздку, — байдуже промовив Альберт, розглядаючись навсебіч і намагаючись полічити бандитів, що крутилися біля машини. За його підрахунками їх було шістдесят.

— Скільки ж, з біса, ви збираєтеся напхати в цю машину?

— Тридцять чоловік, як ми й домовлялися… Тридцять найкращих моїх вояків.

— А решта?

— Решта добиратиметься поодинці. Поїздами. Я розпускаю всі загони. Тільки-но ми приживемося в Желязного, я пришлю сюди зв'язкового, він встановить контакти з людьми і повідомить їх, куди переправлятися. Яруга збирається післязавтра вдарити на Граби. Це буде удар у порожнечу: риба вискочить із сачка. Весь район заміновано, а коли ми від'їдемо, на дорозі теж закладуть міни.

Альберт відвернувся від машини, щоб Рокитині люди не бачили його обличчя.

— Швидше, швидше залазьте в цей мішок, — жартома квапив своїх підлеглих Рокита.

Вони вскакували в кузов поодинці. Сміялися, жартували. Альберт стояв біля кабіни, чекаючи, поки його «мішок» наповниться до краю і можна буде, нарешті, зав'язати його. Він упізнав молодика з випещеними вусиками, який трусив його чемодани на шляху до Р. Потім побачив архітектора в англійському френчі з однією зірочкою на погонах.

— А цей що тут робить?

— Це Покроп. Начальник нашої розвідки. Адже ви знайомі?

— Аякже. Тому-то я й радію, що він теж поїде з нами.

Йому хотілося сміятись. Цей ліс і машина, хата лісника, люди у військових мундирах, Рокита і він сам, Альберт, — усе це скидалося на гротеск.

Він поклав долоню на плече Рокити:

— Оця машина — ваш Ноїв ковчег. У країні потоп, я провезу вас на збуреній хвилі понад страшною безоднею. Ми винадимося на горі Арарат.

Вони мчали зі швидкістю дев'яносто кілометрів на годину. Накочена стрічка шосе блищала, як скло. Над розігрітим асфальтом підіймалася легенька пара, стало спечно і в кабіні. Альберт роздягся до сорочки, над бровами в нього збиралися краплини поту. Він змахував їх лівою рукою, щоразу поглядаючи при цьому на годинник. Стрілки рухалися ліниво, ніби стомлені спекою.

Ледь-ледь повертаючи голову, Альберт краєм ока бачив, що відбувається за віконцем, яке відокремлювало кабіну від кузова. Там чатував Рокита із стеном на колінах, націленим прямо Альбертові в спину. З-під брезента з емблемою Червоного Хреста ощирялися дула кулеметів і мінометів; тридцять пар рук будь-якої миті готові були натиснути на спуски пістолетів і гвинтівок, кинути гранати. Альберт віз вантаж, так само тривожний і небезпечний, як і динаміт. Вибух могла викликати найдрібніша випадковість — зустріч із звичайним військовим патрулем, що контролює яку-небудь ділянку шосе. Небезпека підстерігала щохвилини, звідусіль.

На вузенькій вуличці якогось містечка Альберт, розігнавши свій ЗІС, мало не врізався в набиту ящиками вантажну машину. А над самим краєм невеличкого березника на шосе зненацька з'явилося кільканадцять радянських солдатів. Вони стали цепом упоперек дороги. Солдати були стомлені переходом і, мабуть, хотіли, щоб шофер підкинув їх до містечка, розташованого звідси за десять кілометрів. Альберт загальмував, а коли вони підбігли ззаду, щоб залізти в кузов, він раптом дав газ і рвонув уперед, мало не зачепивши одного з солдатів.

— Послухайте, майоре, — звернувся до нього крізь віконце Рокита. — Мені розповідали, що в містечку ви намагалися видавати себе за історика. Ви нібито навіть вели з учителем Рамузом учені дискусії. Все це здається дуже смішним. Одразу видно, що ви не маєте аніякісінького уявлення про конспіративну роботу в наших умовах. Надто мудро й надто тонко як для Польщі. Так тонко, що аж підозріло. Це, мабуть, добре для шпигунської діяльності в країнах, де конспіративна робота не велася, як у нас, у масштабах усієї країни. У нас не треба до такої міри маскуватися.

Альберт знизав плечима.

— Може, ви й маєте рацію, — мовив він. — Але ми в Інтеллідженс сервіс полюбляємо тонку роботу.

—І тому ви розраховувалися з Рачинською доларами? — шпигнув Рокита.

— То була помилка. Визнаю, — згодився Альберт. — Хоч воднораз я вчинив це свідомо. Мене цікавила її реакція. Вона могла виявитися доброю помічницею.

— Або ж передати вас до рук УБ.

— Ну, завжди доводиться йти на певний риск. Ми безнастанно ризикуємо. Проте перш ніж мене направили у ваш район, я досить довго вивчав одну людину з Р., яка опинилася в наших руках. Вона розповідала нам про кількох відомих мешканців містечка. От, скажімо, про вчителя Рамуза. Не знаю, чи ви повірите, але ми дізналися навіть про таку подробицю, як тема його наукової праці. Більше того, я навіть докладно простудіював її. Це було для мене тим легше, що колись я вельми цікавився історією. Тому, може, я й вирішив зіграти роль історика. Однак найцікавіше те, що мене по-справжньому захопила тема дослідження Рамуза. Дуже незвичайна історія цих двох англійських шпигунів королеви Єлизавети. Вони прибули в вашу країну як астрологи, маючи при собі «кришталеве дзеркало». Під впливом певних магічних маніпуляцій на кришталевому диску виникали видіння. Але одного разу, коли астрологи перебували в Домбровському кляшторі, хтось украв у них це дзеркало…

— А знаєте, це справді пречудова історія, — притакнув Рокита. — Ну, а хто ж поцупив у них це чудо?

— Не знаю. Рамуз дещо знав про це. Він обіцяв мені допомогти розгадати цю загадку. Але ви вбили його. Дуже жаль.

— I am sorry[29] — сказав Рокита. Цією фразою вичерпувалися всі його знання з англійської мови.

Кілька кілометрів проїхали мовчки. Потім знову заговорив Рокита:

— Перш ніж вас сюди прислали, про мене теж зажадали якоїсь інформації?

— Ясна річ. Про вас передусім.

— Ну й як? Що думають про мене в Інтеллідженс сервіс?

— Ви вчитель математики. Розум холодний, точний, логічний, хоч і схильний інколи до безвідповідальної й шаленої бравади. Ваш інтелект досить примітивний. Окрім того, ви надто підозріливі, недовірливі, однак при всьому цьому не дуже спритні…

— Ви віщуєте, як ворожка! — гнівно урвав його Рокита.

— Як астролог.

А про себе подумав:

«Я вісім разів допитував Куртмана. Він вважався нареченим Рамузової дочки і про її батька говорив із захопленням. Але на кожному допиті твердив, що Рокита це дурень».

— А знаєте, майоре, — агресивно вів далі Рокита. — Там, в Англії, вважають, що в мене «примітивний інтелект». А тим часом тільки мені і вдалося вас розкусити. Ця ваша роль історика підказала мені, хто ви насправді. Я відразу ж подумав про ваш англійський спосіб мислення, про ваше уявлення про конспірацію.

На першому контрольно-пропускному пункті їх не затримали. На другому — через п'ятдесят кілометрів — вартовий солдат подав знак зупинитися. Альберт круто вилаявся і натиснув на гальма: тікати марно, біля контрольно-пропускної будки стояло три військових віліси. Зупиняючись, Альберт подумки критично оцінив своє становище. З проїзними документами все гаразд, проте чи не викличе підозри факт, що машину, набиту солдатами, веде офіцер, та ще й у званні майора? Досить, якщо вони захочуть глибше заглянути в кузов: відразу ж помітять різницю в обмундируванні, англійські френчі, американську зброю — стени замість ППШ. Коли вони негайно і не знімуть тривоги, то за хвилину слідом за ними рушать три віліси, задзвонять телефони, і десь під Варшавою Альбертові перепинять дорогу автомашини з військами. Далі будуть побоїще, вибухи, покалічені тіла в розвернутому гранатами кузові…

Він зупинився. З караульної будки вискочив офіцер.

— Звідкіля й куди? Документи! — хриплим голосом вигукнув він.

«Ох, бідолахо, бідолахо, ти що, зовсім збожеволів?» — проклинав себе в душі Альберт. Він простяг руку до мундира, що висів на гачку, не кваплячись, почав натягати його на плечі.

— Документи! — нервував офіцер. Кинув оком на погони Альберта. Козирнув.

— Шлях вільний, майоре. Даруйте, що загаяв вас, але ви були в сорочці…

Рушаючи, Альберт помітив у боковому дзеркальці, як офіцер вичитував вартовому. Потім він побачив, як із караульної будки вибігли троє офіцерів, вскочили у віліс, і від покотився услід за ЗІСом. Альберт додав газу, і стрілка спідометра знову підскочила до цифри «90». Віліс відстав і не пробував догнати їх.

Рокита одтулив віконце, що відгороджувало його від кабіни.

— Я думав, буде жарко… Мої хлопці були напоготові. Одна граната в караульну будку, три черги з автоматів, і лишилося б від них тільки мокре місце.

Альберт витер спітніле чоло.

— Не варто заводитись. Ми все одно не встигли б потім утекти…

— О, у нас сталеві нерви. От тільки де з чим іншим не все гаразд…

Альберт осміхнувся до Рокити і значливо кивнув. У найближчому лісочку він звернув на першу ж бічну дорогу і зупинився, коли шосе не стало видно за деревами.

Рокитині хлопці вивалювалися з кузова машини сонні, запилені. Перекидаючись жартами, вони зникали за деревами. Рокита сів у кабіні поруч з Альбертом.

— А Джонсон напевно мене чекатиме?

— Нас дожене легкова автомашина — чорний «паккард». Деякий час він їхатиме за нами, потім випередить і зупиниться. Я стишу хід, ви вискочите з нашої машини, сядете в «паккард» і поїдете. Там і відбудеться ваша розмова — так найбезпечніше. Полковник підвезе вас аж до ліска неподалік від Гарволіна за Варшавою. За цей час я проведу ЗIС через Варшаву, і під Гарволіном повториться та сама процедура. Ви пересядете до мене в кабіну, і ми гайнемо прямо до Желязного під Замостя.

— Ювелірна робота.

— Ми, розвідники, полюбляємо ювелірну роботу. Спритність і інтелект схрещують шпаги з брутальною й жорстокою силою. Одна людина вступає в двобій з арміями противника.

Сильний гуркіт заглушив його останні слова. Низько-низько над деревами пролетів літак.

Альберт і Рокита вискочили з кабіни. Літак, здавалося, провалився між деревами, тільки мотор свистів, вив, потім зненацька стих: за лісом був аеродром.

— Хай йому чорт! вилаявся Альберт.

Всього за кільканадцять кроків лісок закінчувався і починалися бетоновані злітні доріжки. Збоку, метрів за триста, стояли ангари, снували озброєні військові. Рокитині хлопці, приваблені завиванням моторів, висипали на узлісся і повитріщалися на довгий ряд сріблястих літаків.

— Вертайтеся в машину! Негайно! — горланив Альберт.

Проте вартові біля ангарів уже помітили їх. Двоє з них рушили до лісу.

— Погляньте, майоре. Баки з бензином, — сопів Рокита. — Досить двох-трьох гранат, і спалахнув би такий фейерверк, що й самому господові богу стало б жарко.

— Ви що, здуріли? Цей аеродром охороняє принаймні рота…

— Ну то й що? Мені не раз уже доводилося з меншою групою розбивати роти. Наженемо на них страху — і край!

Альберт шарпнув його за рукав.

— Негайно зберіть своїх людей! Їдьмо! Ви знову хочете накоїти дурниць?

Вартові підходили ближче і ближче. Вони скинули з плеча автомати і тримали їх напоготові. Рокита неохоче віддав наказ повертатися до машини. Альберт завів мотор, ЗІС поволі рушив з ліска, Рокитині хлопці на ходу вскакували в кузов.

— Стій! Стій! — чув Альберт застережливі окрики вартових.

Мотор ЗІСа завив, колеса забуксували в піску. Вартові кинулися до машини. ЗІС з'їхав із дороги на траву, колеса попали на твердий грунт, машину рвонуло вперед. Протріщала автоматна черга. Напевно, стріляли вартові з аеродрому. Але вони лишилися далеко позаду. Альберт виїхав на шосе.

— Будьте обережні, а то втрапимо до самісінького пекла, — волав до нього крізь віконце Рокита.

Все відбулося, як і було задумано. В умовлений час чорний елегантний «паккард» наздогнав машину, яку вів Альберт. У цьому місці шосе круто бралося вгору. Зупинилися в улоговині, де воно збігало на невеличкий місток. З Альбертового ЗІСа виліз Рокита. Водночас відчинилися дверцята «паккарда», з нього вийшов чоловік у формі поручника. Рокита прослизнув в автомобіль, дверцята хряпнули, і «паккард» стрімко рвонувся вперед. Альберт устиг помітити тільки руки, що запнули білі фіранки.

Поручник підійшов до кабіни і козирнув.

— Пане майоре, полковник наказав мені вести машину далі замість вас, — доповів він.

Альберт мовчки виліз із кабіни. Поручник сів до керма. Машина рушила. Альберт побрів угору по дорозі. Чорний «паккард» легко проскочив узвіз і швидко зник за рівненьким схилом узгір'я. Вантажний ЗІС, здавалося, через силу з'їжджав на підвищення, і, зупинившись на шосе, Альберт ще досить довго бачив високий кузов, у якому сиділо тридцять людей Рокити. Нарешті, ЗІС вибрався на вершину горба, на мить ніби застиг на ясному тлі неба. Потім і він зник, спустившись у долину.

Над шосе злегка тремтіло марево нагрітого повітря. Сорочка липла в Альберта до спини, по чолу і скронях цівками котився піт. Асфальт, здавалося, дихав жаром. Альберт зійшов з дороги й сів над порослим травою кюветом, поклавши біля себе мундир і кашкет. Він не оглянувся, почувши, як позаду різко й пронизливо завищали гальмами автомашини. Знав, що це були два військові віліси і три вантажні машини, набиті озброєними солдатами. Пізніше повз нього проїхали ще дві селянські підводи, а він усе сидів над канавою — у розстебнутій сорочці, згорблений, безсило опустивши руки на коліна, із змореним і запиленим обличчям, скидаючись на стомленого мандрівця, яких чимало в той час брело по дорогах Польщі.