
Бенно Фелькнер — відомий сучасний німецький письменник, твори якого популярні не тільки на його батьківщині, в Німецькій Демократичній Республіці, а й далеко за її межами. Син робітника, він ще юнаком став на шлях революційної боротьби і відтоді все своє життя присвятив служінню високим ідеалам. Активний учасник революційних подій 1918 року, Фелькнер зазнав ув’язнення, але втік із тюрми і потім довгі роки поневірявся по чужих краях. Жив у Данії, Швеції, Голландії, США, весь час перебуваючи в гущі робітничого класу. Згодом повернувся до Німеччини, щоб узяти участь у підпільній боротьбі німецької Комуністичної партії проти фашизму Після закінчення другої світової війни Фелькнер до 1950 року працював на партійній роботі в НДР.
Літературну діяльність письменник почав у 30-ті роки. Він автор багатьох романів, повістей та оповідань. За роман “Люди з Карвенбруха” Фелькнер був удостоєний найвищої літературної відзнаки НДР — Національної премії.
У пригодницькій повісті “Долина Гнівного потоку” письменник з сучасних позицій розкриває класичну тему золотошукацтва, “золотої лихоманки”, що в другій половині минулого століття охопила Америку і луною прокотилася по цілому світі. Змальовуючи тяжку працю золотошукачів, показуючи, як господарі великого синдикату та інші шахраї, вдаючись до підступу, пограбування і вбивства, привласнюють ту працю, автор викриває вовчі закони буржуазного світу.
Бенно Фелькнер
ДОЛИНА ГНІВНОГО ПОТОКУ

РОЗДІЛ 1
Коли Біл Лік доїздив до Нового Тондерна, сонце стояло на вечірньому прузі. Позаду лишилася майже безмежна прерія. Трава, що подекуди сягала людині по груди, уже пожовкла й поруділа, а місцями аж вилягла. Холодний осінній вітер шурхотів, виспівував у стеблах, пахло землею і сухим зіллям. Мерехтливе кружало сонця висіло над самим обрієм; ось його проміння з останньої сили пробилося крізь хмари, і степ заблис, запалахкотів, як море червоного золота.
Біл Лік не зважав на довколишній чар і спокій; суворе, бурхливе життя, яке він провадив, зробило його байдужим до краси природи.
Обабіч широкого, збитого копитами шляху з’явилися перші дерев’яні хатки. Ліворуч у долині здіймалися, повиті вечірньою млою, високі, могутні гори. Біл Лік допитливим оком позирнув на них з-під крислатого капелюха. Він хотів добутися на той бік кряжу, тож мусив поспішати. Там, у долині пасинків закону, серед своїх товаришів, таких самих шибайголів, як він, Біл Лік міг безпечно перезимувати. Вони завжди збиралися восени серед тих урвищ, і ніяка влада не годна була їх там досягти. Біл хотів завтра ж таки податися в гори, поки почнуться бурі й сніговиці, бо тоді вже, либонь, буде запізно.
Він ступою поминув першу хату й випростався в сідлі. Тут, у Міссурі, ніщо йому не загрожувало, ніхто його не знав, хоч ім’я його і в цьому штаті будило пострах. Кожен із тутешніх шерифів миттю схопився б на ноги й скочив на коня, якби дістав звістку, що в його окрузі з’явився Біл Лік. Для розбійників і авантурників наставали чимраз гірші часи. Закон набирав усе більшої сили. Тільки в рідко залюднених місцевостях, серед широких прерій, у глухих лісах і диких гірських ущелинах панувало ще право кулака.
Селище Новий Тондерн — мешканці гордо величали його містом — налічувало яких десятків п’ять чи шість дерев’яних будинків. Свого часу його заснував один швед, а згодом ще й відкрив там заїзд. Улітку господарі навколишніх ранчо гнали селищем на схід свою худобу на продаж. Через перевал у горах проходили торговці, шукачі золота, мисливці на бізонів, мандрівні ковбої, спекулянти землею та осадники, що хотіли десь заснувати ферму. Всіх вабив до себе багатий недосліджений край, дешева земля.
Біл Лік зіскочив додолу й випростав затерплі ноги. Сім годин поспіль він не злазив із сідла. І людина й коняка до такого звикли. На чоботях у Біла забряжчали срібні мексиканські остроги. Він дуже дбав про свою зовнішність, але тепер похвалитися йому було нічим. Поки він їхав, сіра пилюка товстим шаром укрила йому одяг, обличчя та жилаву шию; навіть ясно-зелена шовкова хустка на шиї втратила свій колір. На закуреному обличчі блищали, мов жарини, темні, меткі очі. В них світилося зухвальство. Не одна людина забрала з собою в могилу вигляд тих палахких жаринок як останнє враження з цього світу. Приятелі Біла віщували йому, що він теж помре не своєю смертю. Принаймні всі шерифи й порядні люди, тільки-но зачувши про Біла, ревно зичили йому такої смерті. Та Білові байдуже було, що йому пророкували й зичили.
Він припнув кобилу до конов’язі перед заїздом, швидко, але непомітно озирнувся, звично поправив широкого пояса з важким револьвером напохваті і піднявся дерев’яними східцями до дверей.
У шинку вже залягав присмерк, тільки біля вікон було ясніше: призахідне сонце кидало в них своє останнє червоне проміння. Там сиділо четверо чоловіків, схожих на розбишак, і пиячило. їхні голоси та гучний регіт чути було на цілий заїзд. Ніхто з них не звернув уваги на Біла.
Простуючи до прилавка, Біл скинув на них метким оком: напевне, гендлярі. Він став обережний, мов куниця. Гендлярі ж бо всюди бувають, багатьох людей запам’ятовують, багато що чують і переказують далі. І взагалі — то шорсткий народ, ні бога ні чорта не боїться.
Низенький, але кремезний господар з пласким обличчям і совиним носом стояв у самій сорочці за прилавком. Хтозна, що воно за людина, треба бути з ним обережним.
Біл привітався, торкнувшись пальцями крисів капелюха.
— У вас можна переночувати? — спитав він. — Завтра я їду далі.
— Можна, чужинцю, — кивнув господар і хряснув пальцями. — Але нагорі в комірчині, бо спальні вже обидві повні, — він кивнув головою на гендлярів.
— Мені байдуже, — сказав Біл. — Налийте чарку, хай я сполощу куряву з язика.
Господар швиденько налив високу пузату чарку. Біл сполоснув трунком рота, як дехто полоще кавою, і відчув на зубах дрібний пісок. Тоді ковтнув усе те і вдоволено відітхнув. Трунок був міцний, аж обпік горло. Біл любив усе міцне.
— Ще одну, господарю, в Міссурі така горілка рідко трапляється.
Кремезний чоловік забулькав сміхом:
— По неї до мене бозна-звідки приїздять. Особливо ж як хто звикне, а звикнути не штука. Чи може й ви…
— Може, — урвав мову йому Біл.
Він знав, що господареві кортіло щось випитати, і тим словом заткнув йому рота. Люди тут уміють слухати і деякі речі схоплюють з півслова. А скажеш їм навпростець — ще й образяться.
Господар мав добрий слух і миттю перейшов на інше:
— Моя стара покаже вам комірчину.
Він вийшов у двері коло мисника. Біл обернувся, сперся ліктями на край прилавка і скинув оком по кімнаті. Було вже так темно, що він не міг розгледіти в обличчя гостей біля вікон. Вони були в найкращому гуморі. Горілка з пляшок, що стояли порожні коло столу, перейшла вже до їхніх горлянок, збуривши їм кров і захмелівши голову. Коло бічної стіни Біл завважив ще двох гостей.
Вернувся господар і засвітив дві гасові лампи, що висіли на дротинах під закуреним сволоком. Лампи тихенько загойдалися, зачаділи й кинули жовтаве світло на неоковирні столи, стільці й лави та на обличчя людей.
Біл був задоволений: жодного з пияків він не знав, а на свою пам’ять він міг здатися. Тепер він побачив, що гості коло вікна були радше бандити, аніж гендлярі. Двох із них, високих і кістлявих, можна було здалека признати за техасців. До того ж їхнє походження чути було й з говірки. Вони тягли слова так повільно і з таким рипом, як віслюк воза.
Біл вийшов повз пияків надвір, поплескав по шиї кобилу, пообіцяв їй спочинок у стайні, тоді відв’язав від сідла загорнений у ковдру пакунок і вернувся до шинку. Там уже на нього чекала господиня, і вони разом пішли нагору. В комірчині стояло ліжко, ослінчик і стіл. Господиня поставила на нього свічку, і обоє знову спустилися вниз. Крім привітання, вони не перемовилися жодним словом.
Біл розсідлав кобилу, витер, завів до стайні, напоїв і насипав їй оброку. Тоді вичистив своє вбрання і вмився у відрі.
Нагорі в комірчині він сів на ліжко й замислився. Світла він не засвітив. У відчинене вікно лилося запашне холодне повітря, на темно-синьому нічному небі висів серпик місяця, немов ліхтар. З шинку долинав глухий гомін. Може, зійти вниз? Білові хотілося горілки, надто він її полюбляв. Власне, горілка була не останньою причиною, що він збився на слизьку стежку. Почалося з простого — він призвичаївся байдикувати та гуляти в карти, далі став красти худобу, а там — глянь — дійшло й до вбивства. Застрелив одного картяра. Відтак уже швидко покотився вниз. Той перший постріл у людину стався багато років тому. Ще й нині Біл пробував себе переконати, що він просто боронився. Тепер він уже був серед тих, хто стояв поза всяким законом.
Часом випадали такі години — і що далі, то частіше, — коли він не знаходив собі місця, проклинав своє життя і цей край, зневажав самого себе. Він нікому не показував свого розпачу, бо не мав приятелів, тільки поплічників. Рідна домівка в одному місті на Сході, на узбережжі, ввижалася йому раєм. Там усі гадали, що він загинув.
На сімнадцятому році життя Біл утік від своїх батьків-пуритан. Ще дитиною він ненавидів усякий примус, його вабила синя далечінь і вимріяні пригоди. Минуло вже чотирнадцять років, як він подався на Захід, і за цей час він не здобув нічого, крім лихої слави: його ім’я в кожного будило ляк. Він був дужий, як пантера, але сили стати господарем свого життя йому бракувало — воно завжди йшло йому криво. Глибоко в серці Біл плекав образ батьківського дому, вже збляклий і притьмарений. Коли його посідали тяжкі, болісні думки, коли душу ятрили якісь незбагненні жадання, тоді він шукав рятунку в єдиному — в горілці, але натомість у душу йому вселявся диявол. І щоразу все тонуло в якомусь непроглядному тумані. То була його лиха доля — так вважав він сам.
Біл нерішуче підвівся. Йому не хотілося йти вниз. Адже він був у небезпечному місці, і то сам-один. Та врешті віг притлумив застережливий голос, що озвався був у його серці. Треба ж попоїсти і подбати про харч на дорогу, бо в горах подорожувати тяжко. Він засвітив свічку, розібрав револьвера, почистив і змастив його, тоді спустився до шинку.
Там була вже зовсім інша картина. У Булвера, господаря заїзду, побільшало роботи. Світлиця була повна. У Новому Тендерні рідко траплялася якась розвага, і всі щовечора збиралися в шинку обмінятися скупими новинами; одні приходили, інші виходили. Булверів шинок був як довідкове бюро для тутешніх мешканців.
Біл став на порозі й роззирнувся, шукаючи вільного місця. Лиш декілька гостей скинули на нього оком. Повітря в шинку було задушливе, насичене тютюновим димом, запахом страв і пива. Біл спритно скрутив цигарку. Двері позад нього відчинилися, і з’явився один техасець. Його довгі ноги, взуті в чоботи, вже нетвердо трималися землі: він спіткнувся через поріг і, гойднувшись, повалився Білові на спину.
З несподіванки Біл поточився й випустив цигарку, але миттю обернувся і спокійно, з опущеними руками, став перед техасцем. Тієї миті Біл, здавалося, був цілком сумирний. Це була його велика перевага в таких випадках: він своїм виглядом вводив в оману супротивника. Очі в нього були примружені й тільки поблискували. Він їх широко розплющував аж тоді, як кидався на ворога.
Техасець був високий, мов смерека, на цілу голову вищий за Біла, а це щось та важило. Якусь мить вони стояли один проти одного.
Булвер, закусивши губу, скоса позирав на них з-за прилавка. Рука з пляшкою завмерла над чарками, тільки совиний його ніс нервово смикався. З свого багатого досвіду, здобутого за час шинкарювання тут, на Заході, Булвер знав, що звичайно буває з таких начебто незначних сутичок. Якби це були тутешні люди, він би втрутився й кількома словами помирив їх. Але зіткнулися чужинці, люди дикого норову.
Техасець ще хвилю погойдувався на ногах, поки знайшов рівновагу. Аж тепер він, мабуть, збагнув, що сталося. Він змахнув з лоба жовтого, як солома, чуба й підступив ще ближче до Біла. Той стояв наче вкопаний.
Булвер поволі поставив пляшку й глибоко відітхнув. По ньому видно було, що він напружено міркував, чи йому втрутитись, чи ні. Гості коло прилавка замовкли.
Нарешті техасець озвався до Біла, спроквола вимовляючи: слова:
— Перепрошую, чоловіче добрий, господар цієї кадильні продає такий трунок, що хоч від нього голова мені й не туманіє, та ноги стають як гумові. А я й без того на землі почуваюся не так певно, як у сідлі. Отже, не май гніву на мене, га?
Біл усміхнувся. Техасець йому сподобався. Той ухопив Біла під руку й потяг до прилавка. Булверові полегшало. Він довгими руками розсунув людей перед прилавком, щоб звільнити місце. Гачкуватий ніс його вже не смикався. Шинкар хутенько налив новим приятелям горілки.
Однак техасець не заспокоївся і потяг Біла до свого столу. Біл залюбки пішов з ним, бо відчув, що ці техасці чимось йому близькі.
Булвер дивився, як вони йшли межи ослонами до столу під вікном. Він налив собі півчарки горілки й випив одним духом, щоб пригасити неприємну млість, що піднялася була під грудьми. Ті гості біля столу — добрі розбишаки, але при біді з ними якось можна впоратися; зрештою, меблі в шинку дебелі, а лампи горять високо. Це той народ, що розраховується другого дня, як протверезиться. А от новий гість йому зовсім не сподобався — звинний, мов кіт, а як зиркне, то мов наскрізь тебе очима пронизує. Господар знав: такі з усякої нагоди хапаються за пістолет, а тоді маєш клопоту по самі вуха.
Булвер пережив тисяча вісімсот шістдесят дев’ятого року велику золоту лихоманку в пониззі Біггорн-Рівер і знав своїх людей. їх тоді налізло туди, мов сарани, наче всі зійшлись на побачення. Господи боже! Два роки тривало таке. Але ті часи давно минулися, таких знахідок, як на Біггорн-Рівер, напевне вдруге не трапиться, а по людях, що здобули собі в ті роки криваву славу, й слід давно запався. Коли ці двоє стояли один проти одного, Булвер немов побачив тодішніх своїх знайомих. Тієї хвилини Булвер ладен був усім гостям поставити по кухлю пива, аби тільки взнати ім’я чужинця. Хто б це міг бути? Він налив собі ще одну чарку, бо перша не помогла. Обслуговуючи далі своїх гостей, він не спускав з ока тих, що сиділи біля вікна. Добре, що хоч помічник шерифа був у шинку. Булвер непогано з ним ладнав.
Підійшовши до столу, Біл коротко привітався. Техасцеві товариші позирнули на нього каламутними очима й урвали розмову. Біл на мить пожалкував, що прийшов сюди: вони вже були такі п’яні, що тверезий серед них почувався кепсько. Та було пізно.
— Це наш новий приятель Біл, — відрекомендував його техасець і легенько штовхнув під ребра. Тоді притяг стільця і ткнув йому під коліна. Цим, на його думку, він зробив усе, що належало.
— Наш? — муркнув другий техасець. — Кого ти приволік до нашого столу, Гаю?
Біл приглянувся до нього і вмент здогадався, з ким має справу. Напевне, Берт. Відповідь Гая підтвердила його здогад.
— Будь джентльменом, Берте, коли я приводжу гостя до столу, — напучував Гай свого брата. — Чи ти хочеш мене образити?
Брат гикнув і примирливо махнув рукою. Булвер приніс чарку, і Берт власноручно налив новому гостеві горілки. Тим самим інцидент був вичерпаний.
Біл, що вже встиг випити з Гаєм по чарці коло прилавка, замовив у Булвера ще пляшку — хотів, щоб нові знайомі якнайшвидше прийняли його в своє коло.
Він багато чув за братів Берта і Гая Джілбертів, хоч ніколи не бачив їх. Вони були всім у тямку своїм розбишацтвом і жовтими, як солома, чупринами. Тепер Біл знав, що попав у товариство лицарів легкої поживи. Одного з компанії прозивали Кудланем; він, либонь, і не мав іншого наймення. Його чуприна була наче вирізана з ведмежого хутра.
Усім чотирьом уже язик плутався від горілки.
За добру годину Біл і собі наздогнав їх. І тоді напрочуд швидко настав кінець учті. Біл, хоч який був п’яний, а добре бачив, що Берт Джілберт тільки вдавав, ніби послухався брата. Він усе намагався зачепити Біла. Решта троє так упилися, що нічого не завважували. Зате Біл відчував, як закипає в ньому кров, і знав: ще трохи, ще якесь слово, і він посатаніє.
Довготелесий Берт саме хвалькувато розповідав якусь заплутану історійку. А оповідаючи, розгойдувався на стільці і раптом перекинувся назад на якогось гостя коло сусіднього столу. Той обурено відштовхнув його і вилаявся. Берт Джілберт, не довго думаючи, обернувся і ляснув супротивника навідліг в обличчя. Трапила коса на камінь! Супротивник зірвався на ноги і одним ударом збив розбишаку додолу. Все сталося швидко й несподівано.
Берт Джілберт хутенько підвівся і став на рівні ноги якраз перед Білом. З п’яного розуму йому все переплуталося: він побачив перед собою обличчя Біла, до якого з самого початку відчував неприязнь, і без жодного приводу, мов той бугай, кинувся на нього, нестямно вимахуючи руками на всі боки.
Біл щиро втішився. Він підскочив, спритно ухилився від удару й зацідив Бертові кулаком межи очі. Розлягся такий луск, наче хтось торохнув деревом об дерево. Біл тінню метнувся вбік і став спиною до стіни. Берт Джілберт повалився навзнак, перекинувши кілька стільців та ослонів.
Зчинився гармидер. Таки недарма Булвер підозрівав щось недобре. Гості навколо зірвалися на ноги, і між ними та п’ятьма розбишаками утворилося вільне місце. Гай Джілберт осклілими очима дивився на брата, що нерухомо лежав на підлозі. Він не міг зібрати докупи своїх думок і, мабуть, бачив коло стіни аж двох Білів. Його приятелі теж були п’яні як чіп.
Біл збагнув, що цих трьох можна вже не боятися. Він поправив пояса, пропхався крізь гурт цікавих і, не озираючись, рушив до прилавка. Його тонкі губи глузливо, зневажливо кривилися. Його знову посів диявол.
Гості відітхнули з полегкістю, тільки Булвер ще ні. Вій волів би, щоб замість техасця, якого саме підіймали з підлоги, лежав цей зайда.
Біл, мов переможець на рингу, простував до прилавка. Всі розступалися перед ним, як лисиці перед вовком.
— Налий чарку, — гостро звелів він Булверові, наче сам тут був господар.
Булвер наперед знав, що станеться. Раніше чи пізніше. А що він був не такий чоловік, аби довго розважати, то надумав відразу покласти всьому край. Та й помічник шерифа стояв уже в Біла за спиною.
— Більше не дам, — спокійно сказав Булвер.
Біл насторожився. Булвер ні на мить не спускав його з ока. Ситуація змінилася.
Помічник шерифа став поруч Біла.
— Отямтеся, чоловіче, — сказав він. — Булвер має слушність, так буде для вас краще. Коли…
— Твоє дзявоління мені ще гидотніше, ніж оте опудало за прилавком, — перебив його Біл і, ледь обернувшись, зміряв його поглядом з голови до ніг.
Булвер набрав повні груди повітря, трохи відступив убік і опинився позад Біла. Їх розділяв прилавок. Булвер порозумівся поглядом з помічником шерифа. Але той зробив дурницю: приязно поклав Білові руку на плече. Біл замахнувся. Одначе супротивник не був йолопом, до того ж Білові заважав прилавок. Помічник шерифа відхилився, і кулак тільки черкнув його по лобі. Далі все сталося за якусь секунду. Глянувши Білові у вічі, помічник схопився за револьвера. Проте схопився запізно. Булвер також забарився пірнути під прилавок.
Біл вистрілив помічникові в плече, аж того відкинуло назад. На постріл усі люди в шинку зірвалися на ноги. Ту мить Булвер ззаду безжально тріснув розлютованого напасника дубовою палицею по голові. Біл як стій звалився на підлогу.
— Ця мерзота іншої мови не розуміє, — сказав Булвер, заглядаючи на нього через прилавок.
Тоді кинувся допомагати пораненому помічникові шерифа.
Коли Біл Лік опритомнів, був вечір. Він лежав на дерев’яному ліжку в буцегарні. Крізь маленьке заґратоване віконце падало останнє сонячне проміння. Червоне світло, мов полум’я, танцювало на неструганих дошках підлоги і в нього перед очима. Біл тихо зітхнув, схопився за голову й намацав величезну ґулю. Тоді завважив праворуч перед собою грубі залізні штаби ґратованої перегородки. Він лежав у камері на дві особи, переділеній навпіл; сусідня клітка була порожня.
Повільно й неохоче Біл вернувся думками до недавніх подій. Нарешті згадав Булверів шинок. Скільки він лежав непритомний? Ет, хіба тепер не однаково! Тяжко пригнічений, він підпер голову рукою. Що ж, сам скочив у пастку. Видно, повінчає його горілка з катовою донькою. Може, навіть тут, у цьому містечку.
Біл сів на краю ліжка й роззирнувся навколо. Тіло затерпло і від кожного поруху боліло. Він згадав про мандрівку через гори, в яку лагодився. Що ж буде далі? Кепські його справи.
Він посидів так із півгодини й відчув, що до нього поволі вертається сила й думки в голові яснішають. Тим часом у камері почало сутеніти, а тоді враз стало зовсім темно.
Біл почув на ґанку за ґратами тверду ходу й побачив світло, що наближалося до нього. Якийсь чоловік із сивою бородою повісив ліхтаря на гак у стіні і, човгаючи, підійшов ближче.
— Ага, опритомнів уже, синку?
Біл пильно подивився йому в очі й нарешті спитав:
— Той чоловік помер?
Сивобородий похитав головою:
— Ти йому прострілив плече.
Біл полегшено відітхнув. Отже, не все ще втрачено.
— А чи довго я тут лежу?
— Двадцять чотири години. Той, кого Булвер полікує своєю палицею, швидше не встане. Добрі ліки, га? В тебе макітра, як у бика, хлопче, бо після тієї палиці лежать довше, — а один узагалі не прокинувся. Це було якраз два роки тому.
— Виходить, мені ще ш пощастило.
— А це як сказати. Чотири або й п’ять років тобі забезпечено. А ви, убивці, погано їх витримуєте. Коли не бачите гір і прерій перед собою та широкого неба вгорі, то потроху божеволієте, стаєте ще шаленіші, ніж на волі. Ви ладні крізь димар вилізти, аби тільки звільнитися. Ну й, звичайно, дістаєте кулю в спину. Так, мабуть, і з тобою буде, розбійнику.
Біл задумливо похилив голову, скоса позираючи на балакучого дідугана. Добра душа, бач, яке гарне майбутнє йому пророкує. Він задерикувато запитав:
— Чому ви взиваєте мене то вбивцею, то розбійником?
Старий підморгнув йому:
— Гм, це вже ми знаємо чому.
Білові стало моторошно, але він не показав того. Адже він сидить у пастці, і вони довго з ним не панькатимуться. Що їм відомо?
— Той чоловік перший схопився за зброю, — сказав він рішуче.
Старий махнув рукою.
— Він мав на те право як помічник шерифа.
— Я тут…
— Усе це ти розповіси завтра Бренкерові.
— А хто такий Бренкер?
— Ну, шериф.
Сивобородий пішов до дверей. Біл гукнув йому навздогінці:
— Агов! Принесіть мені щось попоїсти і хоч краплю віскі!
Старий знову підступив до ґрат.
— Ото невинне ягнятко, чого йому забаглося — віскі! А тоді знову зчиниш бучу…
— Це моє право. Я можу зажадати…
— Ось тут тепер наше право! — гостро перебив старий і поплескав по револьвері на поясі. — Мовчи вже, розбишако! Підстрелив одного з найкращих наших людей!
Біл зостався сам. Він сидів і думав. Дарма й пробувати виломитися крізь грати — але й не лишиться він так просто в їхньому сильці!
За якийсь час старий приніс йому їжу та кухоль води. Він не відповідав на жодне запитання й наче онімів. Біл наївся досхочу, укрився ковдрою і проспав до ранку.
Перед полуднем сивобородий прийшов ще з одним наглядачем, щоб одвести Біла до шерифа Бренкера. Біл ішов між ними начебто цілком байдуже. У вузькім коридорчику, що вів до шерифової канцелярії, він крадькома глянув у вікно. За ним простяглася заллята сонцем вулиця.
Бренкер, доволі-таки огрядний, проте жвавий чоловік, сидів коло столу. Він примружив очі й допитливо подивився на в’язня. Обидва наглядачі теж посідали. Всі троє були дуже впевнені. Звідси, та ще й серед білого дня, в’язень не міг утекти. Без коня та зброї він не відбіг би й на сто метрів.
— Я можу подбати, щоб ви на п’ять років зникли з прерій, — спокійно сказав Бренкер і відхилився на спинку стільця. — Все хутенько владнається, як я поставлю вас перед окружним суддею. Ясна річ, ви станете перед ним так чи інак. Але я спершу хотів би довідатися, хто ви. Як ваше ім’я?
— Джо Гігінз.
— Гм, — муркнув Бренкер і задумливо похитав круглою, мов гарбуз, головою. — А іншого наймення, себто прізвиська, ви не маєте?
— Чого б це я мав ще й прізвисько? — всміхнувся Біл. Він присунув стільця, сів перед столом і поклав ногу на ногу. — У вас немає пучки тютюну? — спокійно спитав він і озирнувся по кімнаті.
Шериф Бренкер не звернув уваги на його запитання.
— Може, ви тільки в Міссурі називаєтесь Джо Гігінзом, а в іншому штаті якось інакше?
— Це допит? — огризнувся Біл. — Мені вперше в житті доводиться таке терпіти.
Бренкер уперся бородою в розстебнутий комір, аж віддулося воло. В очах йому засвітилася злість.
— Таких пройд, як ти, у нас на Заході мало коли й з’являлося, — сказав він тихо, але грізно. — Одначе ми швидко тебе розлузаємо.
— Шерифе, — спокійно відповів Біл, — я протестую проти такого поводження.
Бренкер висунув шухляду — задля цього йому довелося трохи втягнути живота, — і поклав перед собою розряджену Білову зброю.
— Що означають ці п’ять карбів на револьвері, Гігінзе? — спитав він і знову ледь примружив очі.
— Певна річ, кожен карб — одного забитого, за тутешнім звичаєм, — просто відповів Біл.
Бренкер починав кипіти.
— І ви хотіли зробити тут у нас шостий карб? — процідив він крізь зуби.
— Чого б пак? — обурено заперечив Біл. — Я б тоді стріляв не в плече.
— Ви були такі п’яні, що…
— Анітрохи! — зухвало урвав Біл.
Наглядачі ззаду заворушилися на стільцях. Шериф насилу стримувався. Він вичікувально сказав:
— Але п’ятьох ви вже маєте на своєму сумлінні.
— Чоловіче! — просичав Біл, цього разу вже грізно. — Я не дозволю, щоб мені тут чортзна-що пришивали! Хто може це довести? — Раптом він заспокоївсь і засміявся, мов дитина. — Я купив зброю на Сході в одного тандитника. Карби там уже були, тому я й сквапився на неї — є чим похвалитися. Але тут, перед шерифом, я кажу правду й не хочу вдавати з себе шибайголову.
Шериф зірвався на ноги, і обличчя його аж потемніло з гніву.
— Гігінзе, попереджаю вас, годі дурня клеїти! Я вам не який шмаркач, я виріс у цьому краю!
— Ну, що виросли, то це вже перебільшення, — зауважив Біл співчутливо і також підвівся. Він був вищий за Бренкера на цілих дві голови.
Шериф на превелику силу опанував себе і почав ходити за столом туди й назад. Біл знову сів.
— Ну добре… Гігінзе, — озвався за хвилю шериф. — Ви станете перед суддею, але спочатку я маю дещо з’ясувати.
— Той чоловік, що я в нього вистрілив, перший схопився за зброю, — заявив Біл.
— Мій заступник мав на це право.
— Я вважав його за якогось волоцюгу, бо в нього не було значка.
— Його й так тут добре знають.
— А я нетутешній. Хіба я повинен чекати, доки він витягне револьвера й вистрілить? Я маю право бути меткішим, коли на мене нападають.
— Він навіть не витяг револьвера, Гігінзе. Може, тільки мав такий намір, але…
— Цього досить.
Бренкер здався:
— Ну годі. Хай суддя з’ясовує, що до чого. В кожному разі ви перші напали! А самі ви звідки?
То була для Біла найдражливіша тема. Коли його питали про походження, він не міг плести дурниць — однаково вони про все колись довідаються.
— Я приїхав із Канзасу, — відповів Біл і подумав про свої тамтешні подвиги.
Бренкер не встиг більше нічого запитати. Надворі почувся тупіт, двері відчинилися, і ввійшло двоє фермерів. Вони відразу збагнули, що тут відбувається.
— Що, Бренкере, піймали зубатого звіра? — спитав один, подаючи руку шерифові.
Той стенув плечима. Він не хотів, щоб фермери чекали на нього, — сам-бо їх викликав, — тому сказав наглядачам:
— Відведіть його назад. Завтра або післязавтра ми з ним інакше поговоримо.
Наглядачі взяли Біла всередину. Біл знав, що йому буде кепсько, якщо вони простежать його шлях з Канзасу аж сюди. Коли його знову посадять у камеру, то вже нічим не зарадиш. Він, як рись, стріляв очима навколо.
Коли вони дійшли до вікна в коридорі, Біл побачив коней фермерів, що приїхали до шерифа, і збагнув, що це його остання нагода. Далі все сталося за якісь секунди. Біл підставив ногу сивобородому й турнув його плечем. Другого луснув у потилицю, і той упав навзнак. Ту ж мить Біл сягнув по його зброю. Та йому не пощастило: коли наглядач упав, револьвер вислизнув йому з кобури й відлетів убік. Пізно! Сивобородий уже зіп’явся на ноги. Тоді Біл з усієї сили скочив плечем наперед у вікно. Рама тріснула, посипалося скло. Біл упав головою в піщаний грунт, але миттю схопився, скочив, як кіт, на довгоногого рудого коня, зірвав з припони й другого, пронизливо скрикнув і щодуху помчав вулицею. Другий кінь, схарапуджений тим криком, поскакав і собі куди очі бачать.
Сивобородий з револьвером у руці сопів, вихилившися з вікна. Він не міг стріляти. Біл по-індіянському зсунувся коневі на бік, заслоняючись ним від куль. Тоді старий вистрілив усі шість разів у повітря. Мешканці Нового Тондерна висипали з хат, збігаючись до канцелярії шерифа.
Біл щодуху мчав вулицею. Перед собою він бачив сонячну прерію, праворуч знову здіймалися високі гори. Він скерував коня туди і підострожив його. Іншої ради не було.
Через дві години, доїхавши до лісистого передгір’я, Біл озирнувся назад на рівнину й побачив своїх переслідувачів: вони миготіли на обрії маленькими чорними цятками. Рудий кінь пречудово мчав прерією, але в горах він сповільнив ходу. Біл, ласкаво примовляючи, поплескав коня по шиї і поїхав далі. Тепер йому лишилося тільки одне: втеча.
Ввечері копита загупали об твердий камінь, і Біл полегшено відітхнув. Тут переслідувачі вже не знайдуть його сліду. Він піднявся ще трохи вище, тоді звернув убік: не можна було дуже віддалятися від лісу, де була вода, паша для коня і їстівне коріння для нього самого.
Коли вже геть стемніло, він дав спочити собі й коневі. Змучений кінь ліг на бік. Ніч була холодна. Біл примостився під теплим боком у коня. Над ним здіймалося чорне небо з мерехтливими зорями. Стрімкі скелі в ущелині, здавалось, ладні були задавити людину й коня. Навколо панувала тиша.
Зненацька Біла аж морозом обсипало. Ну й чого ж вій досяг своєю втечею? Опинився в грізній скелястій пустелі, голіруч, без зброї і без харчу. І за ним десь гналися переслідувачі.
РОЗДІЛ 2
Лізі спинилася й почала принюхуватись до вітру, що поволі стихав, а тепер, надвечір, і зовсім ущух. Вона невдоволено помахала куцим хвостом і роззирнулася на обидва боки. Лізі шукала місця отаборитися, бо за день стомилася. Вантаж на ній був не дуже важкий, вони ж бо прямували додому. Але кожен день довгий, а надто як ідеш незнайомою дорогою. Крім того, Лізі була стара.
Семюел Мур, що йшов поперед неї, теж став і обернувся.
— Ходи, стара, — сказав він докірливо. — Тут ночувати не випадає. Погане місце. За тим поворотом може бути щось краще.
Він показав пальцем через плече й кивнув головою. Семюел Мур розмовляв зі своєю ослицею, як із людиною. Таке ставлення до тварини накинуло йому саме життя. Чотирнадцять років уже мандрував він із Лізі кам’янистими пустелями, лісистими горами, зеленими буйними долинами і курними зсувами, перебродив із нею потоки й перепливав річки, ночував у глибоких урвищах і відпочивав коло височенних скель. Як коли траплялося. Обоє були загартовані й стійкі на всяку погоду. Лізі невтомно несла свій вантаж: харч, намет і шукацьке знаряддя.
Ослиця глянула на Мура лагідними карими очима й замахала вухами. Вона розуміла кожне слово й кожен відтінок голосу свого господаря; в самотині серед пустелі вони стали справжніми товаришами.
— Ну от, — сказав Мур, — знову бачиш, що моя правда. Ходімо.
Він обернувся й рушив далі. Лізі потупала за ним.
Западав вечір. Усе навколо тануло в зеленаво-жовтому світлі — таке диво могли вичаклувати тільки гори. Зі стежки не видно було, як заходить сонце, але небо скидалося на океан резедового кольору. У вечірній тиші чути було тільки, як цокають копита ослиці та риплять камінці під ногами в старого.
Пройшовши метрів триста, Семюел Мур минув закрут і зупинився. Лізі притулилась до нього. Тут усе яскріло золотим та бузковим кольорами. Останнє сонячне проміння залляло подорожніх. Старий, замріяно усміхаючись, довго стояв нерухомо й не міг намилуватися тією дикою красою. Вона щоразу чарувала його.
Лізі штовхнула Мура в бік твердим лобом, у якому теж роїлися різні дивацтва, тільки ослячі.
— Ну добре, — озвався старий, — хай буде так. Цього разу, либонь, ти маєш слушність. Зупинимось тут.
Зрештою, далі йти не було сенсу. В горах швидко темніє. Місця для ночівлі було досить — стежка ширшала, а там, де стояв Мур, можна було розвернутися навіть возом. Ліворуч зяяло глибоке провалля, на дні його було вже темно. Мур відв’язав кайло, рискаль, лопату, ночовки й сито, тоді зняв клунки, поклав усе під скелею, що здіймалася по один бік стежки, і розстелив укривало. Лізі стріпнула худим кістлявим тілом, задоволено форкнула й лягла на вкривало.
Семюел Мур сів коло неї і найперше закурив люльку. Навпроти них, на скелястій вершиш, схожій на голову цукру, поволі згасав червоний жар сонця. Коли зник останній тремтливий блиск, ніч накинула на землю чорну хустку. Все стало грізне й понуре.
Мур налив з бляшанки води в свій капелюх і напоїв Лізі. Тоді сипнув їй кілька пригорщів кукурудзи. Учта була бідненька. Мур почухав ослицю по лобі й мовив:
— Їж, може, позавтрьому доберемося до передгір’я, тоді стане ліпше. Скоро я знову матиму нагоду перемовитися словом з людиною, а не тільки з такою нудною бабою, як ти.
Лізі, видно, повірила йому, бо на ті слова помахала хвостом, геть облізлим на кінці й наче виглянсуваним.
Мур розв’язав в’язочку дров, розпалив вогонь і запарив собі два кухлі кави. Тоді один відставив убік, щоб завтра раненько поснідати. Так старий ощадив дрова. До кави він з’їв шмат кукурудзяного коржа й трохи вудженої оленини.
Ніч була зоряна й холодна. Накинувши на широкі плечі ковдру, Мур сидів коло пригаслого багаття й курив. Часом, коли він затягувався люлькою, тютюн тихо шкварчав. Знову минуло літо, за кілька тижнів чи може й днів, засвистить крижаний вітер, і осені теж буде край.
Перед очима в Семюела Мура багато вже перейшло літ і зим. Його чуб полискував сивиною, як і шерсть його ослиці, буйну бороду теж щедро засіяло срібло. Він уже бозна-відколи шукав золота самотою. Таких було небагато: не кожен зважувався одинцем податися в підступну пустелю. Його замолоду посіла золота лихоманка й кидала на всі боки, проте великого скарбу він так і не знайшов. Тисячам інших шукачів теж повелося не краще. Більшість їх полишили назавжди сито, ночви, кайло та рискаль, а Семюел Мур ні. Молодечі роки прошуміли повз нього, як весняний вітер, як літня злива й град, — і він став по них спокійніший. Жадоба золота відлунювала в ньому тільки як далека буря, зате його посіла глибока любов до цього чудового краю й до вільного, суворого життя. Так минали роки. На життя йому завжди ставало. Багатства Семюел Мур уже не сподівався та й перестав жадати його. Нащо воно тепер? Він любив дику пустелю, в ній не треба золота, тільки дужі руки, здорове серце та видющі очі. Коли йому доводилося зимувати в чотирьох стінах, він почувавсь мов спійманий мустанг у загороді. А як надходили перші весняні бурі, йому аж у кістках крутило, він ставав неспокійний, як мандрівний щур. І стара Лізі так само.
Мур сидів коло вогню, що дотлівав під попелом, і мріяв. Навколо було тихо як у могилі. Аж ось Лізі підвела голову, нашорошила вуха й тихенько форкнула. Семюел Мур, пильно дослухаючись, глянув на неї, тоді спробував прошити очима темряву в тому напрямі, куди дивилась ослиця. Старий нічого не побачив і не почув, та він знав свою Лізі. Може, який хижак з’явився поблизу? Але де б він тут узявся?
Минали хвилини. Обоє не ворушилися. Потім Мур теж почув шурхіт; він ближчав, і невдовзі старий уже знав, що то. Цокали підкови об каміння. Невже хтось іще їде в такій темряві? Блідий серпик місяця й зірки трохи світили, та все одно їхати конем у цій кам’яній дичавині було небезпечно. Найбільше дивувало Мура те, що вершник, видно, брався в гори, хоч перевал був далі на північ.
Тепер стукіт копит було вже добре чути. Семюел Мур скинув ковдру з плечей і відсунувся від багаття, пірнувши в тінь скелі. Лежачи на лівому боці і спершись головою на руку, він чекав, поки над’їде верхівець. Кобуру з револьвером він підтягнув наперед. Це була для нього звичайна річ. Лізі тим часом знов задрімала.
Виринувши з-за повороту по другий бік ущелини, за добрих сто метрів від табору, верхівець притримав коня й зіскочив на землю. Кілька хвилин він пильно вдивлявся в багаття, що вже геть догасало. Тоді рушив далі, ведучи коня за повід. Семюел Мур погано бачив їх, проте чув, що вони насилу ноги волочать. Якраз навпроти нього, по той бік провалля, незнайомий спинився; їх тепер розділяло тридцять метрів. Мур почув його хрипкий голос:
— Агов! До вас туди є якась стежка?
Мур склав долоні руркою й гукнув:
— Ущелина кінчається далі метрів за чотириста!
— Я їду!
Голос відбився луною від кам’яних стін; по той бік знову зацокали копита.
Семюел Мур трохи підклав дров. За чверть години Біл Лік був уже коло вогнища. Він коротко привітавсь і довго дивився Мурові у вічі. Той зустрів його стоячи. Невеличкий вогник освітлював обличчя старого, і в його відблиску зморшки на щоках проступали як мереживо павутини. Біл відразу здогадався, що трапив на шукача, і в його серці зажевріла надія. По той бік ущелини він ще вагався — але цей чоловік навряд чи міг бути переслідувачем, ті не їздять поодинці. Зрештою, він був у такому становищі, що мусив поставити все на карту. Тому й прийшов до табору.
Очі старого перебігли по Бідовому пошарпаному вбранні, яке багато про що говорило, затрималися хвилю на порожній кобурі і втупилися в обличчя прибульцеві. Воно густо заросло щетиною. Біл і досі не пускав з рук повода; його кінь безсило звісив голову донизу.
Семюел Мур усе зрозумів, він був не новачок у таких справах.
— Заблукали? — спитав він обережно.
Біл хвилину помовчав і знову пильно зиркнув у вічі старому. Тоді випустив повід, зсунув капелюха на потилицю й похитав головою.
— Ні. З цього боку мені годі зійти з гір, там на мене чатують. Позавчора вони мене вигнали і з передгір’я. А на Другий бік я отак, без нічого, не переберуся. Зрештою, здохнути я можу й тут, у проваллі, задля цього мені не треба спинатися в гори.
Говорив він спокійно, байдужим тоном. Потім гірко додав:
— Мої переслідувачі сволота сволотою: стріляють із рушниць у беззбройного.
Тепер Семюел Мур уже не сумнівався: перед ним був один із тих, хто стояв поза законом. Особливо багато сказали йому останні слова.
Біл і думки не мав розжалобити старого своєю розповіддю. Він не знав такого почуття. Він був авантурник, волоцюга і змирився з цим; але й волоцюги мають свої закони і шанують їх. Того, хто стріляє у беззбройного, навіть вони вважали б за покидька. У своїй ватазі Біл такого паскуди не стерпів би. Вигнав би, як шолудивого собаку. Як багато хто з його братви, він добачав велику різницю між грабіжниками, картярами, лицарями пістоля і вбивцями. З убивцями він не водився, вважав себе за щось ліпше. Такі були його погляди на світ. Він гадав, що також має своє ремесло…
Біл ще раз глянув на старого шукача і тепер уже був певен, що той йому стане в пригоді чим зможе.
Біл теж зробив би так само. Коли хтось потребує допомоги, йому подають руку — якщо не було з ним ніякої звади. І не питають, хто він та звідки.
Семюел Мур узяв відставлений на завтра кухоль кави й присунув його до жару.
— Он там друга ковдра, а тут у балцанці вода, — мовив він. — Як будете ощадні, її стане на три дні. Я завтра спущуся вже в передгір’я і щось собі добуду.
Цим було сказане все — обидва порозумілись якнайкраще.
Лізі підвелась і обережно підкралася до Білового коня, вищиривши жовті зуби й настовбурчивши хвоста, мов палицю.
— Ану, гайда назад, сварлива відьмо! — гримнув на неї Мур.
Лізі послухалась. Коли господар говорив таким тоном, краще було скоритися.
Біл розсідлав коня і сів їсти. Побачивши, що він роздирає м’ясо пальцями, Мур підвівся й пішов до вантажу. Повернувся він із своїм запасним ножем у нових ще шкіряних піхвах і дав його Білові.
— Це вам на пам’ять про сьогоднішню ніч.
Біл непевно глянув на нього, подякував і взяв ножа. Після вечері вони ще з півгодини балакали й курили. Місяць зайшов за стрімку кручу. З чорного неба дивилися зорі, немов суворі очі. Здавалося, ніби величезні скелі дедалі щільніше сходяться докупи.
— Виплатилося вам літо? — спитав Біл.
— Цього разу майже ні, — відповів Мур, — але мені стане. Я вже не шукаю скарбів.
— Тоді ви, напевне, якийсь виняток, — сказав Біл.
Семюел Мур усміхнувся наче сам до себе. На обличчі в нього заграли зморшки.
— Колись я не був винятком — а сьогодні, мабуть, уже й не знав би, що зробити з великою жилою. Нащо мені багатство?
Біл засміявся. Він сміявся неголосно, але довго. Нарешті сказав:
— Не гнівайтеся за мій сміх, я й гадки не мав образити вас. Але мені ще зроду не траплявся шукач, що не мріяв би про велике щастя. І ви, як таки знайдете жилу, не начхаєте ж на неї?
— Марно й говорити про таке, я нічого не знайду. — Мур згорнув камінцем докупи жар і задумливо втупився в нього очима.
— А проте не один знаходив скарб, — заперечив Біл.
Та Семюел Мур перевів розмову на інше.
— Велика гарячка вже минулася, — сказав він. — Такого, як було тисяча вісімсот сорок дев’ятого, ніколи більше не буде. За ці сорок років усе тут перекопано, і треба забиратися до самого чорта в господу, аби здобути якихось кілька зернин. Одначе будь-якої хвилини ви можете, їдучи, спіткнутись об добрий шмат кварцу… До речі, ви знаєте звідси стежку через гори?
— Тільки через перевал.
— Перевал від нас на північ, — перебив Мур і заходився пояснювати, як перейти гори стежкою. На закінчення він сказав: — За два дні ви будете у Ведмежій долині, там є вода і навіть пасовисько, а звідти…
Звідти Біл уже знав дорогу. Він саме хотів сказати це старому, та очі його мимоволі склепилися. Зауваживши те, Мур замовк і вклався спати. Біл ліг коло свого рудого, а Мур коло ослиці: так вони обидва мали об що гріти спину. Вогнище погасло, тільки зорі світили ясно й холодно.
Уранці кожен поїхав своєю дорогою. Семюел Мур лишив собі з своїх запасів тільки пригорщ кукурудзяних коржиків та чотири кухлі води в маленькому шкіряному ворочку.
— Я сьогодні ввечері, а щонайпізніше завтра вранці доїду до лісу, — сказав він, — і напевне щось підстрелю. Тож беріть усе без зайвих балачок. Я простую в долину, а ви в гори.
— Навряд чи ви за день добудетесь, — мовив Біл. — Туди ще далеченько, а ви ж без коня. Ви знаєте цю місцевість?
— Ні, — відповів Мур, — хоч кілька років тому проходив сюдою, тільки трохи далі на захід. Хто може знати це кам’яне пекло? Візьмеш тисячу метрів праворуч чи ліворуч, і все вже нове й незнане. Але в мене добрі ноги, і в моєї Лізі також. Бувайте здорові, не збийтеся з дороги і щасливо переберіться на той бік.
Біл стояв коло свого рудого, що, відпочивши, трохи підбадьорився. Біл саме хотів сідати на нього, коли старий ще раз затримав його. Він витяг з кобури свого револьвера й подав Білові.
— Нате ще й зброю. Серед цих ущелин людина без зброї однаково що пантера без зубів і без пазурів — кожен може її розтоптати.
— А ви? — запитав Біл, недовірливо дивлячись на старого.
Мур аж розсердився.
— Чоловіче, скільки вам казати, що я тих кілька миль якось перейду? Крім того, я маю ще рушницю.
Біл сховав зброю та набої і обома руками стиснув правицю старому шукачеві.
— Я вас ніколи не забуду. Бувайте здорові.
З цими словами Біл рушив у дорогу. Мур дивився йому вслід, аж поки кінь з вершником зникли за поворотом гірської стежки. Звідти Біл ще раз помахав йому рукою. Мур почав нав’ючувати свою Лізі і, як кожного ранку, лаяти її. Ослиця крутилася, ляпала вухами й сьогодні аж наче хотіла кусатися.
Мур розгнівався.
— Ну, на той рік я вже тебе не візьму з собою, стара ропухо, — погрозився він. — Оце така дяка за мою терплячість і ласку? Ось заведу собі навесні молоду худобину, а тебе, старе опудало, віддам лупієві, хай продає твоє м’ясо на принаду у вовчі пастки.
Такі погрози Лізі слухала щоранку. Без них ослиці, напевне, був би вже й день не день. Старий мав підозру, що вона сприймала його лайку за пестощі.
Нарешті все було готове. Через спину в Лізі висів вантаж, як величезне гроно. Ослиця потерлась мордою, щоб господар почухав їй шию.
— Ну ходи вже, гонористе бабисько, — полагіднішав Мур. — Сьогодні нам треба добре попомахати ногами, а то так бурчатиме в животі, що й не заснемо.
Семюел Мур сягнистою ходою рушив уперед. Скелясті кручі полискували на вранішньому сонці. Передбачався гарячий день. Осінь ще раз показала свою міць і, може, на короткий час перемогла. В повітрі тремтіло мідяно-жовте марево. Доріжка звивалася, мов величезна гадюка. За годину з неї стала вже тільки вузенька стежка, і як Семюеля Мур спинився перед пласкою, всіяною камінням долиною, йому здалося, що та стежка вгониться просто у високу гору.
Коли Мур з ослицею досягли гори, їм довелося видиратися таким стрімким узбіччям, що вони його насилу здолали. Сонце сліпило очі й немилосердно пекло, скелі відбивали тепло, і в повітрі тремтіла юга. Тепер вони мали б стати на відпочинок у затінку, та й Лізі почала вже хвилюватись. Але воду забрав нічний гість, і треба було йти далі. Нагла зміна погоди, остання, несподівана спека непокоїли Мура. Опівдні він виліз на вершину якоїсь гори, щоб оглянутись довкола. Перед тим він зняв з Лізі вантаж — ослиця стояла внизу й відсапувалася. Трохи північніше височіла велетенська гора. По ній Мур визначав свій шлях. Вона впиналась у блакитне, мов шовк, небо, на якому не було жодної хмарки. Просто над Муром стояло осіннє сонце й так пражило, наче хотіло все розтопити. А навколо була та сама пекельна пустеля.
Старий майже тужно глянув на схід. Уранці він гадав, що вже опівдні побачить темну смугу підгірського лісу, але перед ним лежала тільки кам’яниста, порізана урвищами пустеля; здавалося, що та пустеля дивиться на нього глузливими очима-ярами й злісно кривиться. Проте він мусив перейти її. Якби було доволі води й харчів, він якось обминув би пустелю, звернувши праворуч або ліворуч. Але тоді, можливо, минув би не один день, поки трапилася б добра стежка.
Спустившись униз, Мур спробував додати відваги ослиці, а тим самим і собі.
— Рушаймо, худобино моя, — сказав він, — треба знову ризикувати. Так чи так, а за цим пустищем нашій біді кінець.
Тепер вони насилу йшли по бездоріжжю. Здавалося, ніби якісь титани, бавлячись, накидали тут силу-силенну каміняччя. Мур пробирався крізь нього не одну годину. Йому було парко, піт заливав очі. Над ним, у небесній блакиті, кружляли два шуліки. Завтра вони повернуться, але надаремне, подумав Мур. Язик йому спух, губи порепались. Старий виплюнув з рота кремінця. Йому вже боляче було його смоктати, і слина більше не збиралася.
Надходив вечір, небо на заході порожевіло, і нарешті поміж скель війнув легенький вітерець, несучи прохолоду. Мур озирнувся, шукаючи, де б отаборитися. На сьогодні мандрів було досить, та й навряд чи здужали б вони йти далі. Місцевість звільна підіймалася перед ними, і старий надумав видертися ще на ближню верховину й поглянути, що лежить за нею. Може, звідти покажеться інший краєвид.
Піднявшись нагору, старий шукач радісно відітхнув. Він не помилився: ген далеко в сріблястому світлі вечірнього сонця чорніла хвиляста смуга лісу, гарна й знадлива. Одначе сьогодні він би до неї не дійшов. Біля самих його ніг стрімко спадала вниз кам’яна стіна. На прискалки й западини в ній вітер понаносив піску, куряви та насіння рослин, і там учепилася трава й низенькі, на стопу заввишки кущики.
Семюел Мур схилився над кручею, милуючись тим мізерним, уже трохи пожовклим зіллям. Земля, знову земля. Лізі стояла коло нього, ляпаючи вухами й метляючи хвостом, схвильовано винюхувала трав’яний дух і вдивлялася мудрими очима в далекий краєвид. Тоді задерла голову, вищирила зуби і радісно заіржала назустріч лісові, що вабив водою і пашею.
— Ох ти ж, стара гієно, — лагідно сказав Мур і поплескав її по закуреній шиї. — Своїм співом ти навіть гримучих змій розполохала б. Але тільки йолоп міг би вважати тебе за дурну. Ми таки домоглися свого, еге ж? Завтра будемо там. А в який бік нам тепер іти? Чи ми знайдемо сьогодні воду, Лізі?
Він глянув праворуч, тоді ліворуч, проте не міг зважитись. Та Лізі вже потупцяла ліворуч, і він подався за нею. Тут, нагорі, дорога була непогана, і, поки ще не смеркло, вони йшли швидко. Вітер знову стих. Шулік уже не було, Мур бачив, як вони полетіли на захід.
За півгодини праворуч від них на рівнині з’явилася гладенька чорна кам’яна стіна. Верховина її лежала на одному рівні а їхньою дорогою і тяглася вдалину, скільки око сягало, поволі спадаючи до смуги лісів. Але Мур не міг на неї перебратися, бо шлях йому перепиняла глибока ущелина, мов паща велетенської потвори. Вона була неширока: Мур докинув би на другий бік камінцем. Він підгилив ногою камінь і прислухався. Минуло кілька довгих секунд, поки почувся його стук об дно. Глибоко тріснула в цьому місці шкіра землі. Вони пішли вздовж ущелини, сподіваючись, що вона скоро скінчиться. Зненацька Лізі лишила господаря і заквапилась наперед.
— Невже вчула щось? — запитав Мур, налягаючи й собі на ноги.
Так вони пройшли майже чверть милі. Узгір’я по той бік ущелини, то ширшаючи, то вужчаючи, раптом немов почало здійматися до неба. Мур уже пожалкував, що вибрав цей шлях. Може, краще було б податися праворуч? Навіть якби ущелина тепер скінчилася, рівнину йому заступала кам’яна стіна. Він стурбовано позирав на небо, що дедалі темнішало, коли це перед ними ніби хто вичаклував якесь диво.
У кам’яній стіні відкрилася величезна прогалина, така широка, що від краю до краю можна було досягти хіба кулею з рушниці. Вона бігла на схід і утворювала долину приблизно на рівні того місця, де стояв Мур. Далі та долина трохи здіймалася вгору. Кінця її вже не видно було у вечірніх сутінках. Жовте піщане дно було поцятковане зеленими плямами трави й великими, заввишки з людину, кущами. І враз Мур побачив, як серед тої трави блиснула вода! Йому все те видавалося раєм — але шлях до нього перепиняла ущелина метрів двадцять завширшки, справжня безодня.
Мур, як завше, довго не роздумував. Він підбігом рушив уздовж прірви, оглядаючи кожен камінь. Хоч уже й стемніло, проте він добачив на протилежній стіні залом, що тягся ген удалину. Що то? Невже хтось допоміг природі й вирубав стежку? Коли так, то й ця пекельна паща незабаром скінчиться?
Лізі лишилась на кручі. Вона била передніми копитами об камінь і ревла, повернувшись до води, яку вона бачила, та не могла досягти. На щось більше її тваринного інстинкту не ставало.
Мур покликав Лізі, тоді сердито крикнув. Нарешті ослиця підійшла до нього, поволі й неохоче. Він схопив її за вухо й потяг за собою. За добрих сто метрів ущелина скінчилася. Тут кам’яна стіна теж була така гладенька, наче виточена. Залом тягся далі, але тут уже починалась стежка.
— Гайда, — сказав Мур, — ще видно, куди ступати. Іди перша.
Він узяв ослицю за хвоста, і вона повільно, проте рішуче подалася небезпечною стежкою, місцями вужчою як півметра. Крок за кроком Лізі посувалася вперед, вантаж на ній весь час терся об скелю. Часто вона пробувала переднім копитом, чи міцно тримається камінь, потім тихо форкала й рушала далі.
Наріжна скеля, від якої починався вхід у долину, була обтесана, і Мур остаточно впевнився, що тут попрацювали людські руки. Але, мабуть, дуже, дуже давно.
Нарешті вони здолали стежку. Перед ними простяглася долина. З кущів вискочило кілька диких кролів, трохи відбігли, тоді сіли, витріщивши очі на прибульців. Мур хутенько відв’язав рушницю. Ще було видно стріляти. Ослиця завмерла, аж зіщулилась, знала-бо, що зараз станеться. Вона смертельно ненавиділа постріли. Луна відбилася від скель і повільно покотилася далі.
Тим пострілом Семюел Мур оповістив про своє прибуття в долину.
Лізі дрижала всім тілом, не так зі страху, як із люті. Вона злісно позирнула на свого господаря, однак той був у чудовому гуморі.
— Не сердься, — сказав він. — Ти б ладна була й мені штурхана дати, еге ж? А хіба я заробив? Чи тобі хотілося б, щоб я сидів голодний, коли ти напихатимешся?
Лізі стріпнулася й сердито подріботіла до води.
Мур нахилився і підняв кролика. Він стріляв з короткої відстані, важка куля геть розпанахала здобич, але м’яса, щоб наїстися, було досить. Решта кролів і далі стрибали навколо: вони ще не знали людей.
Мур отаборився недалеко від потоку. Вода дзюркотіла по камінні, і він тішився тим дзюркотом, як музикою. Місяця не було, ніч накрила долину найчорнішою своєю запоною. Тільки багаття яскраво миготіло в темряві. Семюел Мур заснув пізно. Уже дрімаючи, він чув, як Лізі все скубала траву. Спав він міцно і не бачив ніяких снів. Після півночі тихою мелодією забринів у долині вітер, заспівав разом з невгамовним потоком свою пісню.
Мура збудив добрячий стусан у плечі. Розплющивши очі, він побачив над собою кістлявий лоб ослиці. А ще побачив, що Лізі напаслась, як бочка. Вона ще раз буцнула його.
— Ну добре, добре, вже встаю, — сказав Мур.
Лізі повернулася, понюхала землю й потюпала собі геть. Вона ступала важко й тільки торкала писком траву — видно, їй уже не лізло.
Мур скинув ковдру. Сонце вже зійшло, і його кривава червінь оберталася на лискуче золото. Старий потягся затерплим тілом і роззирнувся по долині. Позад нього зяяла глибока ущелина, яку він подумки назвав учора Пекельною пащею. Обабіч здіймалися в небо гори. До тридцяти метрів сягав ще шар землі, і туди можна було видряпатись, але далі вже починалися сірі, аж чорні, майже прямовисні скелі. Самосил, ліщинові кущі, трясучка та карликові сосни вчепилися в піщаний грунт і вкривали дно аж до протилежного входу в долину.
На однім узбіччі, ліворуч від Мура, природа дозволила собі особливий жарт. Там, десь метрів за двадцять від підніжжя, випинався величезний, як хата, прискалок, що мав форму людського носа. За тисячі років дощі та вітри виглянсували його, і він блищав тепер на сонці, як старе срібло. Під носом, трішки навскіс, зяяв рот — чорний, глибокий отвір.
Мур осміхнувся: йому здалося, що криворота кам’яна пика дивиться на нього. Він підійшов до потоку. Неглибокий, метрів чотири завширшки, він раптово виривався з тієї стіни, де стирчав ніс. Потік гнівно шумував і клекотів, поспішаючи на другий бік долини. Там він так само раптово зникав під землю крізь шпару в скелях, якраз таку завбільшки, щоб увібрати шумливу, іскристу воду, що, вируючи, надбігала до неї по гладенькому камінні. Мур дослухався до того шуму, і йому здавалося, начебто потік люто сичав, нарікаючи, що його в цьому місці вихоплено на денне світло. І поспішав знову запастися в темряву.
Мур почав рубати лозу на дрова. Навколо ще подекуди яскрів жовтим цвітом високий гірський осот. Старий зрадів тим квіткам і все обминав їх, щоб не потоптати. Білий луговий верес теж іще не зовсім відцвів. Мурові очі за довгі місяці в горах зголодніли за яскравими барвами та зеленню.
Розпаливши вогнище між трьома каменями й поставивши на нього невеличкий казанок, Мур роздягнувся й пішов купатися. Вода була холодна, як крига, і голками впиналася в шкіру. Він натер м’язисте тіло піском. Груди й стегна йому почервоніли, як буряк. Холодна купіль тішила старого. Раптом він спантеличено витріщився на пісок у руках. Тоді звів очі на берег і на мить завмер. Нарешті повільно опустився навколішки й перемив пісок на долонях. Навіть після такого простого перемивання на долоні лишилося кілька жовтих зерен.

Він поклав їх на плаский камінь, побіг по капелюха і, забрівши по коліна в потік, став набирати ним воду й споліскуватися. Ще не висохнувши як слід, старий хутенько вбрався і відв’язав од вантажу ночовки та лопату. Він не зробив жодного зайвого руху, все в нього виходило швидко і вправно.
Семюел Мур стояв у потоці й промивав золото. Зерна вже не вміщалися на камені, і старий кинувся по шкіряний ворочок. Він забув про все на світі. Минали години, сонце піднімалося вже на полудень. Коли ворочок був повний, Мур, стогнучи, випростав наболілу спину. За п’ять годин він здобув тут більше, ніж за останні два роки!
Старий озирнувся навколо. Долина лежала перед ним тиха й спокійна. Вітерець ані повівав. Тільки подеколи з сусіднього куща ліщини нечутно спадав поруділий листок. Мур був тут сам-самісінький. Ну, звичайно, — він завжди мандрував одинцем. Лізі лежала в затінку й дрімала. Вона вже напевне подумала, що матиме кілька днів спочинку, скоро її господар відв’язав ночовки й лопату.
Скинувши оком па чорне, вигасле багаття й на казанок, Мур відчув, що голодніш. Адже він нині ще нічого не їв. Він швидко наклав знову дров і сягнув по кресало й трут. Але так і не розпалив вогнища. Зненацька він відклав усе й побіг назад до потоку. Щодесять метрів він брав на пробу пісок з води й промивав його. Потім збільшив відстань і перебрів потік, та всюди знаходив золото.
Сонце вже схилялось надвечір, коли старий вернувся до багаття. Сорочка прилипла йому до тіла, розпатлана борода була мокра. Отак поталанило на старість! Але хіба він такий старий? Йому ж тільки шістдесят років, і він ще дужий, як віл. І ось тепер знайшов цілий маєток. У берегах потоку напевне стільки золота, що він його цього року не зможе все видобути. А на той рік? Сам? Не гаразд добувати золото самому, воно так спароване з небезпекою, як ніж із колодочкою.
Мур збентежено засміявсь, обтрусився і вирішив нарешті таки попоїсти. У баклазі лишилося трохи кави, в ямці, накритій пласким каменем, лежав ще шматок кролячого м’яса. Вогонь швидко розгорівся, але дров не стало. Мур подався до кущів знову нарубати хмизу. Лізі, що лежала поблизу, вражено дивилася на нього. Він сьогодні від самого ранку ще ні разу не розмовляв з нею. Це була якась дивина. В Муровій голові снували думки, випереджаючи одна одну.
Раптом старий перестав рубати і втупився в землю. Потім кинув сокирку, нахилився і аж очі витріщив. У руці він тримав самородок завбільшки як груша. Мур довго тер його об штани: ні, таки щире золото! Він почав рахувати, і цифри затанцювали в його голові. Він кинувся вперед, упав на землю, мацаючи навколо. І знайшов ще три самородки, кожен як вишня завбільшки.
Коли Мур вернувся до багаття, коліна йому підгиналися. Отепер уже треба таки попоїсти! Він усе робив чисто машинально: повечеряв, тоді закурив. Сонце поспішало до обрію, і з долини його вже не видно було. Поволі залягали тіні. Семюел Мур сидів і задумливо курив люльку за люлькою. Нараз він злякано схопивсь і оглянувся, аж рота роззявивши з дива. По спині йому пішов мороз. Такого Семюел Мур ще зроду не відчував! Йому сперло дух — тепер він знав, де опинився: він знайшов легендарну Долину Гнівного потоку! Так! Знайшов він, Семюел Мур!
Усе збігалося. Ніс, під ним рот, потік і золото — сила-силенна золота. Як він ще вранці не здогадався! Але вже стільки років минуло відтоді, як він востаннє говорив про цю долину або чув від когось про неї. З того часу йому ніколи не спадала на думку ця прадавня мрія всіх шукачів золота й скарбів.
Десь близько тридцяти років тому Семюел Мур уперше почув розмову про цю оброслу легендами долину. Казали, буцімто в ній криються нечувані скарби, золото лежить там просто на землі. В камінні тягнуться товсті жили, які в багатьох місцях виходять назовні. Звідки взялися ті чутки? Досі нога білої людини ще не ступала в Долину Гнівного потоку. Це була таємниця індіян. Вони взяли її з собою в могилу. Один із них начебто щось розповів про неї — якийсь відступник, що його душею цілком заволодів горілчаний диявол. Але ніхто не знав гаразд, у якому штаті чи навіть у якому гірському пасмі лежить ця долина.
То була не перша оповідка про п’яницю-індіянина і величезний скарб. її майже завжди розказували однаково, тільки місць, де нібито лежали ті скарби, називали без ліку. Раз то була прірва, яку описували дуже докладно, а то печера в горах або ще кам’яна кінська голова і, нарешті, Чорна Річка, яка півмилі текла по чистому золоті і якої так ніхто й не зміг знайти. Оповідки ті мандрували від корчми до корчми, від табору до табору — преріями, лісами й горами. Багато хто вірив у них і присягався, що вони правдиві. Інші посміхалися й ніби погорджували ними, вважаючи це за порожню балаканину, проте в глибині душі теж вірили і сподівалися знайти скарб. Але всі залюбки слухали ті оповідки.
Вечір минув для Семюела Мура немов у сні. Загорнувшись у ковдру, він сидів на мішку з вантажем, схожий на камінь. Якась цікава сова кілька хвилин тихо кружляла в темряві навколо нього, а тоді, мов той м’яч із пір’я, полетіла далі. Ніч була тиха й холодна, десь далеко на небі впав метеор, жовта смужка на кілька секунд перетнула чорну запону й згасла.
Цієї ночі Семюел Мур спав неспокійно. Встав він зарані, голодний, як вовк. За ніч він зробився багатший за банкіра в Сан-Франціско. Одначе золота не наїсися. Він вигнав з кущів кроля й забив його ножем. Кролів у цій долині було повно. Проте м’ясо йому не смакувало.
З рушницею за плечем Мур пройшов усю долину і вперше вступив до печери: вона була широка, але не дуже глибока. Тоді помалу рушив до виходу з долини і за неповних дві години був уже біля нього. Він побачив перед собою пустельну смугу пісків, яку йому ще треба було здолати. Далеко на виднокрузі тоненькою рискою чорнів ліс.
Опівдні Мур вернувся до табору. Сьогодні він, здавалося, був спокійний і витриманий. Золото траплялося по всій долині, але далі від потоку був уже тільки золотий пил. Добувати його дуже тяжко, та якби копнути глибше, то, може, знайшлися б і зернини. Цілу дорогу старий дивився, чи не побачить десь жилу або те місце, де вона може залягати, одначе нічого не знайшов. Та він був певний, що такі жили тут є, і хотів завтра ще раз пильно пошукати.
Він запаколив біля потоку собі займанку. Дерева на наколи не було, довелося понаносити в чотири кутки каміння і викласти з нього горбики. Цього було досить. Старий зрубав карликову сосну, пообцюкував з неї гілля, а тоненький стовбур закопав посеред займанки. Тоді вистругав маленьку табличку і мисливським ножем вирізав на ній свої ініціали. Табличку він прив’язав ремінцем до соснового пакола.
Хвилину Мур ще вагався й розмірковував, тоді відзначив поряд ще одну займанку і прилаштував на ній табличку з ініціалами Е.Ф. Робити так не годилося, друга займанка була незаконна: кожен мусив запаколювати її сам для себе і потім брати на неї ліцензію. Але хто міг довести, що Едварда Фінні не було з ним?
Поки старий працював, у голові йому снувалися різні думки. Краще взяти ліцензію аж весною. Бо, беручи її, треба вказати, де лежить займанка, тож відразу почнуться балачки, а шпигів та авантурників усюди повно товчеться. І вони можуть з’явитися тут раніше за нього! Скільки всякого наброду сюди збіжиться, тільки-но піде розголос!
Семюел Мур невидющими очима дивився перед себе, а в уяві вже бачив, як злітаються ті шуліки, щоб і собі урвати шматок від копачів, що тяжко працюють на своїх займанках. Ох, що там робитиметься! Напевне, знову буде те саме, що колись, за тих вікопомних років. Не один тут розбагатіє — він, Мур, уже розбагатів… А може, промовчати про свою знахідку і добути ще трохи золота для самого себе? Але хіба йому так багато треба?
Він зразу відкинув цю думку й вилаяв себе старим дурнем. Хто ж не вхопить багатства, коли воно йому за одну ніч само прийде до рук? Як казав той розбійник, якому він допоміг учора?..
Семюел Мур усміхнувся і чесно признався, що він теж не біла ворона. Той чолов’яга правду казав. Людина мордується в горах десятки років не задля того, щоб, спіткнувшись об самородки, переступити через них. Дурне він думав і дурне казав. Навіть запевняв себе, що любить це тяжке, суворе життя. Досі він був ніщо. А тепер — ого! Тепер світ здавався зовсім інакшим.
Мур плюнув і тяжкою ходою рушив до табору. За тих кілька хвилин він зрозумів, що всі роки його гнало в гори одне — жадоба золота. З часом надія на велику здобич пригасала, але перша жменя піску з цього потоку вмент виявила й збудила всі його затаєні жадання. Так, він повинен знайти золоту жилу. А вона тут напевне є!
Старий трусився, мов у лихоманці. Він повільно обернувся і знов уважно перебіг очима по цілій долині. Тоді нап’яв свого намета.
Проте вночі погода нагло змінилася. Мур прокинувся, коли об брезент запорощав дощ. Вітер так рвав намета, що йому довелося вийти й міцніше позабивати кілки. Потім дощ почав іти впереміж із градом, і зробилося так холодно, що Лізі запхалася до нього в намет. Уранці дощ перестав, але небо затягли понурі хмари. Мур, добре знаючись на погоді, побачив, що пахне снігом. Він швиденько спакувався, щоб сніг не заскочив його в долині, бо тоді був би йому кінець.
Через годину вони з Лізі вирушили в дорогу. Опівночі він був уже в лісі, а ще за три дні перед ним розляглася рівнина. На гірських вершинах позад нього вже блищав сніг.
РОЗДІЛ 3
Холодної днини Семюел Мур прибув до Вест-Філда. В містечку його знали, люди приязно віталися з ним. Він стомлено йшов вулицею. Лізі дріботіла за ним, щохвилі задираючи вгору голову та принюхуючись. Скільки тут було нових запахів! Така мандрівка через містечко відбувалася щороку, і ослиця добре знала: тепер довгі місяці жоден вантаж не давитиме їй ребер. Тому вона була в найкращому гуморі, ба навіть у свій ослячий спосіб трохи пишалася, бо часом мало не пританцьовувала. — Ото розходилася, стара дівко! — бурчав Мур. — Як тобі не соромно! Що про нас люди подумають?
Одначе Лізі не зважала на його слова і знову гонористо крутила задом. Мурові довелося просто взяти її за вухо. Зустрічні весело позирали на них.
Перед “Земським кредитним банком” — що за гучна назва! — Лізі довелося почекати. Мур зайшов до цегляного будинку, де, крім банку, була ще канцелярія шерифа, контора торговця худобою та приймальня міського лікаря. Там же, певна річ, містилась і в’язниця. І все те чудово насувало одне до одного.
Земський банк посідав одну-єдину кімнату, не більшу за три кінських стійла, переділену бар’єром, від якого аж до стелі сягала міцна дротяна сітка. За ним сидів худий, верткий касир. Він хитро блимнув оком на Семюела Мура, і під товстим носом у нього заграла усмішка.
— Гм, вернулися, кажете? — мовив касир, привітавшись. — Атож, у горах свистить уже хуга. Коли ми бачилися востаннє? Гм, гм. — Він звів очі до стелі, посмикав себе за носа, наче хотів його ще дужче витягти, тоді впевнено сказав: — Рівно три роки тому. Перепало вам щось цього разу? Матимемо добрий гендель? Два тижні тому тут були двоє шукачів. їм літо виплатилося. Один був мудрий, тихий такий, той відразу переказав гроші до Канзас-Сіті, а другий — веселий, як дитина, але полюбляв чарку. Він у Біла в готелі все проциндрив…
— Нате, — перебив мову йому Семюел Мур і крізь віконце в сітці подав ворочка.

Касир хутенько відсунув убік книги й постелив аркуш білого паперу. Тоді розв’язав ворочок і обачно висипав золото. Поруч нього, коло польового ліжка, стояв сейф, а в ньому були терези. Касир обережно переніс їх на стіл. У ворочку, як виявилося, було сорок дві унції золота. Касир сплатив його вартість. Семюел Мур сховав гроші, попрощався й вийшов.
Він найняв кімнату в Бідовому готелі — хотів одну ніч відпочити. Лізі вичищено щіткою та шкреблом і заведено до стайні. Нарешті Мур пішов дещо купити. Він придбав собі нові чоботи, білизну, сорочку, штани і важкого револьвера. Трохи збентежили його строкаті хустки, барвисті сукні та жіночі оздоби. Важко було вибрати те, що треба, але йому допомогла крамарева дружина. Матусі Фінні й дівчатам він накупив краму, шалей та біжутерії, а Едвардові — крислатого капелюха, дві яскраві сорочки й хустки до них. А в душі поклав собі, що неодмінно подарує йому ще й пристойного коня — хай тішиться хлопець! На згадку про цих чотирьох людей із Корктауна, любих і дорогих його серцю, Мур тихо всміхнувся. Ото здивуються! А як тепер зміниться їхнє життя!
Семюел Мур платив, не рахуючи й не торгуючись. Серце йому заливало радісне почуття. Раптом він згадав, що забув про Тома, і швиденько купив для нього костюм, черевики і персня з великим зеленим каменем, найбільшого персня з тих, що були в крамниці. Адже Том був високий і кремезний, як добра шафа, а руки мав, як лопати. У торговця кіньми старий довго перебирав — усе йому було не те. Нарешті купив гнідого коня й полову кобилу. То були високі, дужі коні — якраз такі, щоб їхати навесні в гори.
Другого ранку старий вирушив у дорогу. Він їхав на гнідому, а кобилу вів поряд, навантаживши на неї речі. Лізі тупала за ними, як великий пес. Степова трава, висхла, аж сіра, прилягла вже до землі, холодний вітер співав свою осінню пісню. Мур вирізав посеред ковдри дірку, просунув голову й закутався нею, наче плащем, щоб було тепло. Він їхав швидко, робив лише коротенькі перепочинки і за чотири дні добувся до Корктауна. Захмарене небо висіло над самою землею, і хутірські будівлі тонули в сірій імлі. Збіжжя з поля було звезено, худоба стояла вже в хлівах.
Усе тут зосталося таке, як було, думав Мур, але тепер багато що зміниться. Вони покидають свої плуги, борони й глечики, поле заросте бур’янами, будинки заваляться, і за рік усе стане сумною, здичавілою пусткою. Ціле селище поїде з ним, хоче він того чи ні. Коли корктаунці почують про багате родовище золота — а таку звістку годі приховати від них, — ніяка сила їх тут не втримає. Він пам’ятав це з давніх часів.
Мур ще не знав, як він поведеться, хоч цілу дорогу думав про це. На душі в нього було не дуже спокійно, адже йому випадало знадити фермерів з насиджених місць. А чи кожному з них усміхнеться щастя в долині? Тут вони великих статків не мають, цілоденно працюють не покладаючи рук, і їм якраз стає на прожиток. Він скличе їх усіх і поговорить з ними, хай кожен сам зважує. Але не раніше, як навесні, — до того часу не можна зраджувати таємниці! А то зчиниться такий шарварок, що все піде шкереберть.
Негр Том рубав на подвір’ї дрова. Любо глянути було, як він заганяє сокиру в поліняку. Він завжди мусив остерігатися, коли брав щось у свої дужі, широкі долоні, а тут уже міг замахнутися собі на втіху. Том був уже немолодий, кучерявий чуб йому почав сивіти на скронях. Його ще дитиною привезли з-за моря до цієї країни і продали в рабство. Після великої війни, діставши волю, він прилучився до родини Фінні, що саме прибула в цей край з Ірландії. Том лишився в них і ніколи не жалкував. Шістнадцять років тому, коли старий Фінні упав з коня й розбився на смерть, Том став єдиною підпорою родини. Едвард лежав ще в колисці, Бетті саме вчилась ходити, а Рут мала вісім років. Біда, що несподівано спіткала родину Фінні, довго не полишала її. Мужня вдова завзято боронила щастя своїх дітей. Та пройда управитель, якого вона найняла у своє ще не зміцніле господарство, довів його до руїни. Безжальні земельні спекулянти вигнали їх з дому. Вдова не захотіла вертатися до Ірландії, а переїхала до Корктауна, що його саме заснували п’ять ірландських родин. Том єдиний з робітників ферми подався з ними. Його дужі плечі стали у великій пригоді. Нове господарство потроху набирало сили; коли діти підросли, жити стало легше й веселіше. Фінні вміли бути вдячні і ніколи не забували Томові його відданості. Шість років тому Семюел Мур прибився до Корктауна й перезимував у них. А відтоді вертався туди щороку.
Почувши цокіт копит, Том підвів спітніле обличчя і аж очі витріщив з подиву. А тоді швиргонув сокиру, вискочив, як кіт, з-за величезної купи дров і кинувся Мурові назустріч.
— Яка радість! Яка радість! — кричав він, вимахуючи довгими руками й тупцяючи круг коней.
Мурові стало тепло на серці. Поки Том допомагав йому вибратися з сідла, надбігли всі домашні. Бетті перша кинулась Мурові на шию, стискаючи та виціловуючи його. Дівчина була худенька, але дужа. її густі коси полискували золотом.
Старша сестра, Рут, тиха, як завжди, стояла коло них і всміхалася.
— Та пусти вже дядька Сема, — сказала вона сестрі майже суворо. — Ми теж хочемо привітатися з ним.
Бетті засміялася. На очах у неї з радощів виступили сльози. Мур узяв Едварда за плечі і, затримавши його на хвильку, подивився в гладеньке, без жодної зморшки хлоп’яче обличчя.
— Як поживаєш, Еде? — запитав він, труснувши хлопця й поплескавши його по щоці.
— Добре, як завжди, дядьку Семе, — відповів Едвард Фінні. — Ми вже чекали на вас.
Говорив хлопець розважно, низьким голосом — за цей рік він дуже змужнів.
Матуся Фінні надійшла остання. Вона була сива як молоко, але кругленька і ще жвава; суворий вираз обличчя пом’якшували лагідні очі.
— Ласкаво просимо, Семюеле, — сказала вона й подала шукачеві руку, цікаво озираючи його з ніг до голови. Мур стояв перед нею, тримаючи капелюха в руці. — Ви такі, як щороку після своїх мандрів, — худі, мов степовий вовк узимку, — поважно мовила вона, тоді всміхнулася й заявила: — Знову треба вас підпасти! Лазячи по своїх ущелинах, ви втратили щонайменше десять кілограмів.
— А може, я ту вагу повернув у золоті, паніматко? — Мур нахилився й лукаво ущипнув її за плече.
Том засміявся, і на його чорному, як сажа, обличчі блиснули білі зуби.
— Та де там! — махнула рукою стара. — Не робіть з мене жартів першого ж таки дня, Семюеле. Ви ж ніколи не були хвальком. Що можна нині добути, тиняючись по горах? Ще менше, як працюючи в полі та коло худоби.
— Може, воно й так, — погодився Мур і перевів розмову на інше: — А як у вас урожай? Худоба здорова?
— Не нарікаємо, хоч посуха знову багато нашкодила, потік на цілі тижні пересихав. Та ходімо вже до хати.
— Гляньте спершу на коней! — крикнув Едвард, з повагою обійшовши полову кобилу. — Оця, мабуть, коштує гроші, не те що тяглова шкапа.
— Подобається тобі, Еде? — запитав Мур.
— Така сподобається кожному.
— Я купив її тобі в подарунок.
Едвард обвів усіх очима — він ще зроду не був такий здивований.
— Справді? — тихо запитав хлопець і аж почервонів з радощів та вдячності. Такий кінь!
Мур усміхнувся. Він залюбки розповів би тепер їм усім про своє щастя, але це було б нерозважно. До золота так пристає біда, як смола до пальців. Воно за одну ніч міняє людей, як підступний чарівник, лагідних робить лютими, розумних дурними і навіть добрих лихими. Треба спокійно все обміркувати, а потім уже братися до діла.
Едвард не знав, кого вперед обіймати: дядька Сема чи кобилу — так розгубився з радості й гордощів.
Поки вони з Томом обходили коней, Лізі, метляючи хвостом, обнюхала все, а тоді подріботіла до свого стійла. Матуся Фінні з дочками й гостем пішли до хати.
— Не розбещуйте мені так хлопця, Семюеле, — сказала мати, — а то він ще запишається.
— Не запишається, — впевнено відповів Мур. — Надто здоровий корінь ви всі маєте.
Попоївши, Мур розпакував подарунки. Він сам тішився дужче за тих, кому їх дарував. Згодом надійшов Джо Слейтер, молодик з мозолястими руками і білявою чуприною. Бетті трохи збентежено глянула на матір, і та відразу ж прийшла дочці на допомогу.
— Бетті цього літа заручилась із Слейтером, — пояснила вона Мурові, — а на той рік хочуть уже й побратися. Я мусила погодитись: хіба станеш молодим на дорозі. Аби щасливі були. Слейтер хоче будувати хату он коло того сосняка на пагорбі. Нелегко їм буде.
Знову Мур насилу втримався, щоб не розказати молодим про те, як йому пощастило. О, вони лиха не знатимуть! Він радісно мовив:
— Відсвяткуємо сьогодні моє повернення! Еде, піди запроси когось із сусідів.
— Ви вносите неспокій до моєї господи, Семюеле. Якийсь ви не такий, як завжди, — сказала матуся Фінні, задумливо позираючи збоку на Мура. — Вдаєте з себе хтозна-якого багатія. Може, цього року намили в горах кілька фунтів? Якщо навіть так, то треба бути ощаднішому. На старість гірко їсти дарований шматок хліба.
Та дорікала вона Мурові більше жартома і залюбки пішла з Рут готувати пригощення. Вечори в Корктауні були довгі й одноманітні, і як випадала нагода, всі радо збиралися посидіти гуртом.
Коли стемніло, найшло повна хата гостей, — Бетті, хоч трохи й пізно, пишно відсвяткувала свої заручини. Том надів новий костюм і персня з зеленим камінцем, тільки дуже обережно, бо костюм обіп’яв йому тіло і підозріло тріщав по швах. Гості, кремезні хлібороби, сиділи, мов улиті, на саморобних ослонах та лавах і поважно розмовляли. Дехто заходив тільки на хвилю, щоб потиснути руку Мурові та випити з ним чарку, і зразу йшов собі.
Після півночі всі попрощались і з веселим гомоном порозходилися. Мурові трохи шуміло в голові, коли він у своїй комірчині вкладався в ліжко. Спав він міцно, без снів, аж до самого ранку.
Від того дня все пішло знову своєю звичайною колією. Коли випав перший сніг і на білому покривалі з’явилися сліди звірів, почалися лови. А невдовзі після різдва в Корктауні сталися деякі зміни. Одного ранку Джо Слейтер сказав Едові Фінні та Мурові:
— Годі полювати, я починаю рубати дерево на хату. Батько допоможе мені, а навесні, як тільки посіємо, треба будуватися.
Мур задумливо глянув на нього. Джо має слушність, земля добре замерзла, треба користатися з того. Хлопець сподівається, що вони з Едом також допоможуть йому: але навіщо марно братися до такої тяжкої роботи?
Мур довго дивився хлопцям у вічі, тоді сказав:
— Ходімо до мене в кімнату.
І пішов попереду. Хлопці, трохи здивовані, подалися за ним.
Мур вистелив свою кімнатку вичиненими оленячими шкурами, над ліжком прибив ведмеже хутро, а стіни оздобив рогами впольованих звірів. У кутку був вимуруваний коминок.
Хлопці сіли до незграбного столу, чекаючи, що ж їм скаже старий шукач. Мур дістав пузату пляшку та три чарки й налив горілки. А що він не сів, то хлопці й собі повставали.
— Давайте цокнемося, — сказав Мур. — За наше майбутнє. Настав той день, який ви ціле життя згадуватимете, навіть коли старого Мура вже не буде на світі. Вип’ємо за нашу приязнь… і за наше золото.
Вони випили. Ед і Джо не могли отямитися з подиву. Мур підійшов до шафки, поклав щось у кишеню, взяв також згорток паперу, тоді вернувся до столу й розгорнув на ньому папір. То була нехитра карта, яку він сам зробив, — план дороги від Корктауиа до Долини Гнівного потоку.
— Думаю, Джо, — спокійно сказав Мур, — що ти вже не рубатимеш дерева.
Він сягнув рукою в кишеню і поклав на аркуш, якраз на те місце, де позначено Долину Гнівного потоку, знайдений там самородок завбільшки з грушу. Тьмяно блиснуло щире золото.
Джо Слейтер відчув, як по тілу йому покотилася гаряча хвиля.
— Ви знайшли жилу? — тихо спитав він.
Мур тільки мовчки глянув на нього, але в очах його хлопець прочитав відповідь.
— І ви хочете взяти нас до спілки? — знову запитав Джо.
Старий кивнув. Якусь хвилю в комірчині панувала тиша, тільки тріщали в коминку дрова. Хлопці важко дихали, недовірливо позираючи то на план, то на самородок, то на Мура.
Зненацька Мур зареготав.
— Якби ви себе побачили — вилупили очі, мов телята!
Від тих слів хлопці отямились і собі засміялися, схопилися з місця, нервово заходили по кімнатці. Та скоро знову сіли до столу, і Мур почав оповідати. Вони сиділи так дві години — розмова була поважна.
По обіді всі Фінні зібрались у вітальні. Прийшли також Том і Слейтер. Господиня не перебивала Мура жодним словом, тільки трохи зблідла. Аж як старий скінчив, вона озвалася:
— Корктаун спорожніє…
Тоді замовкла й задумливо втупилась у вікно. Та за хвилю вона знову стала спокійна й розважна, як завжди.
— Чи могли б ви зайняти самі цілу долину, Семюеле?
Мур схилився на стільці, стискаючи натруджені руки й опустивши очі додолу.
— Так, міг би, — тихо відповів він, — але не годен був би стримати лавини людей, і тоді б не обійшлося без сутичок, убивств і колотнечі.
— Без цього й так не обійдеться, Семюеле, — суворо мовила господиня.
— Одначе їх буде не стільки, якщо кожен матиме змогу копати. А там золота вистачить.
— І нам усім треба туди їхати?
— Не знаю, — непевно мовив старий. — Хай кожен сам вирішує. Для жінок то не дуже гарне місце.
— Я поїду з Джо! — схвильовано вигукнула Бетті.
Мати суворо позирнула на неї.
— Помовч, доню, тобі слова немає. Хоч ти й виросла тут, але нічого не знаєш ні про цей дикий край, ні про його мешканців. Ми ще поміркуємо, Семюеле, проте я вже нині бачу: мені тут нічого робити, коли всі чоловіки поїдуть. А їх ніхто не вдержить. Тоді ми, жінки, зостанемося безборонні. А в гурті ми завжди будемо дужчі.
Відтоді в їхньому господарстві все пішло якось інакше, ніж звичайно. Правда, вони виконували свою щоденну роботу, одначе говорили мало, кожного посідали свої думки, часом дуже химерні. Діти чекали материної ухвали.
Одного вечора прийшов батько Джо Слейтера.
— Не знаю, який дідько вселився в хлопця, — сказав він. — Закохані часто бувають чудні, але з ним діється щось не те. Може, в них із Бетті не все гаразд? Джо нічого не каже мені, а я до такого не звик. І не береться ні до якої роботи, ходить мов сновида. Навіть дерева не йде рубати, хоч я йому обіцяв помогти. Ми вже пропустили такі золоті дні. От я й прийшов до вас.
Матуся Фінні зітхнула й підвелася:
— Зараз я вернуся, Слейтере. Мабуть, нам треба поважно поговорити. Всім корктаунцям.
Слейтер сів. У душу йому закралась тривога: що могло статися з його сином і Бетті?
Господиня довго не барилася. Вона сказала Мурові:
— Я поїду з своїми дітьми. Хай то буде наша спільна доля. А тепер ходімо, Семюеле, поговорите із старим Слейтером. Йому очі полізуть на лоба, як він почує про все.
Слейтерові очі не полізли на лоба, він тільки ні на мить не зводив їх з Мура, поки той оповідав про знахідку, і нервово стискав руками стіл. Слейтер народився в цій країні і всього вже спізнав: довгі роки сам шукав золота і навіть якийсь час носив значок шерифа, аж поки переїхав до Корктауна й тут оселився. І тепер на старість доведеться ще раз усе те пережити? Слейтер не вагався ні хвилини.
— Семе, — сказав він глухо, — комусь іншому я навряд чи повірив би, а тобі вірю. Ми тобі багато чим завдячуватимем. Але скажу зразу: на нас ти можеш теж покластися.

Гол Слейтер пішов додому. В ньому вже заграла кров шукача пригод. Холодний східний вітер сік йому в обличчя зернистим снігом і куйовдив чуба. Та Слейтер нічого не відчував. Йому було гаряче, він ніс шапку в руці і майже не дивився під ноги. Перед очима йому маячіли гори, зоряне небо, урвища, юрми людей і ціле місто з наметів.
Люди, що траплялися назустріч, дивилися йому вслід і хитали головою. Що з ним таке? Адже всі знали його як спокійного, врівноваженого чоловіка і завжди рахувалися з його словом.
Дома Слейтер обійняв сина:
— Яке щастя, Джо! І як шляхетно повівся Мур!
Він не міг знайти собі місця, тому відразу взявся лаштуватися до майбутньої подорожі: витяг з повітки великого воза, щоб полагодити його і натягти шатро.
— Віднині будемо краще годувати волів, — наказав він і вже аж до вечора ніяк не міг заспокоїтись.
Повечерявши, він звелів Джо взяти ліхтаря й присвічувати, а сам став порпатися в скрині. Дружина відразу здогадалася, чого він шукає, і мимоволі зітхнула. Слейтер дістав ладівницю і великий шестистрільний пістолет. Він розібрав його на столі, почистив і змастив. Синові він доручив доглянути ладівницю.
— Дванадцять років ти не носив зброї, Голе, — тихо озвалася дружина. — Я думала, що вже, хвалити бога, й не носитимеш.
Гол Слейтер усміхнувся.
— Пістолет — таке саме знаряддя, як плуг чи лопата, — просто сказав він. — Нема тобі чого боятися.
— Знову кого там тільки не назбігається, — задумливо мовила дружина.
— Важко доведеться весною і влітку, а там уже буде по всьому. А може й ще скоріше. На Семюелеве слово можна покластися, він дарма нічого не скаже.
Другого ж таки вечора корктаунці зібрались у Лі Байта, бо в його хаті була найбільша світлиця. Але й там усі не вмістилися — сиділи ще й у сінях та в сусідній кімнаті і слухали крізь відчинені двері. Жінки теж поприходили. Перед Муром та Слейтером сиділо двадцять восьмеро чоловіків — батьки й сини, деякі ще зовсім підлітки.
Промовляючи при тьмяному світлі олійної лампи, Мур дивився на тих суворих загартованих людей. Він бачив кудлаті бороди, рішучі, поорані зморшками обличчя, широкі плечі — такими їх зробило суворе життя в цьому закутку. Було серед них і кілька гладеньких хлопчачих облич. Далі до дверей постаті розпливалися в сутінках, можна було тільки розгледіти невиразні тіні. Всі уважно слухали Семюела. Більшість їх усього вже спробували, перше ніж оселитися тут. Були траперами і ловили в пастки звірину, пасли худобу й шукали золота, полювали на бізонів і гендлювали хутром, працювали мірниками й поліцаями — але завжди злидарювали. Щастя всміхалося одному з тисячі. Тут вони зажили сяких-таких статків і трохи вгамувалися. А тепер їх знову посіла мрія про багатство. Витрати мізерні, а зиск величезний! І вже мало не в кишені! Якщо все те правда, що каже Семюел, — а йому вірити можна, він досвідчений шукач золота, — то тепер одне треба: приїхати в долину першими!
Після короткої, майже зловісної мовчанки всі раптом заговорили один поперед одного. Ніколи ще корктаунці так не хвилювалися. Минуло кілька хвилин, поки Слейтерові вдалося їх перекричати. Він говорив про дуже поважні речі, але ніхто його не слухав. Хай краще Мур докладніше розповість про золоту долину! А що то річ небезпечна, вони й самі знають, не діти ж бо…
Та врешті погодились на тому, що керувати виправою будуть Семюел Мур, Гол Слейтер, Лі Байт. Решта всі мають їх слухатись. їх також уповноважено розв’язувати суперечки, коли б до такого дійшлося. А ще твердо поклали ні слова не казати про золото нікому чужому!
Зорі вже гасли на небі, як корктаунці розходились додому. Декому з них ніби світ інший став. Майже в кожній хаті до самого ранку горіло світло. Над дахами й далі люто свистів холодний східний вітер, а корктаунцям хотілося, щоб він швидше змінився і настала відлига. Всім на думці було тільки золото, всіх пойняла шукацька лихоманка.
РОЗДІЛ 4
Минуло три дні відтоді, як Біл Лік попрощався з Семюелом Муром. Він стояв коло свого коня й дивився вниз, на Ведмежу долину, що лежала в сірому тумані. Біл був урятований. Він відчував це, хоч був такий кволий, що аж тремтів.
Він позирнув назад, на високі гори. Вершини й північні узбіччя перейденого кряжа вже вкрилися снігом. Біл на язик відчував у повітрі сніг, що чигав на нього, як чорт на грішну душу. Він знову дав смерті дулю. Звичайно Біл викручувався від неї за хвилини або за секунди, а цього разу їхній двобій тривав три довгих дні. Кінь, що мужньо витримав з Білом тяжку дорогу, став йому дорогий, як власна правиця.
Біл почав спускатися вниз. Тямущий кінь опирався, узбіччя було стрімке, а надворі темніло.
— Ходи, — сказав Біл, — ходи, треба зважитися: завтра вранці може бути запізно. І паша для тебе внизу є.
Кінь послухався.
Біл обережно йшов попереду, намацуючи ногами круту стежку. Зрушене каміння котилося десь у глибину. Кінь тихо форкав. Часто він припадав на коліна, і його голова торкалася Білового плеча. Тоді Біл, з останньої сили впершись у землистий уже грунт, заспокоював стривоженого коня. Не дай боже посунутись униз! Вони обидва були спітнілі і обидва тремтіли з виснаження.
Минула майже година, поки вони серед непроглядної темряви опинилися в долині, зарослій травою. Коневі підігнулися коліна, і він упав на бік, важко дихаючи. Біл розгнуздав його і стяг сідло. В голові йому гуло, руки й ноги боліли. Він уже все робив майже несвідомо. Витерши попоною насухо коня, Біл доти штовхав і шарпав його, доки той підвівся і ліг сухим боком. Тоді докінчив витирати коня, вкрив його своєю ковдрою, а сам накинув на плечі мокру попону й каменем упав на землю. На небі не прозирала жодна зірка, навколо було темно, як у могилі. Тільки вітер шелестів травою.
В голові Біла помалу проясніло, навіть тіло перестало боліти, але сон не приходив. Через півгодини він почув, як кінь важко підвівся й почав пастися. Тоді раптово поринув у глибокий сон.
Прокинувшись, Біл довго не міг збагнути, де він лежить. Тіло задерев’яніло, холод добирався до кісток. Мабуть, минуло кілька годин. Чи далеко до ранку? Біл сів, і руки його вгрузли в м’який сніг. Ведмежа Долина була геть біла. Повільно й ненастанно падали лапаті сніжинки.
— Тепер ти вже нічого мені не вдієш, спізнився, — вголос проказав Біл і понуро засміявся.
Він устав, обтрусився від снігу і потупцяв, щоб нагрітися. Часом він аж заточувався, такий був безсилий. Із сніговиці виринув кінь і потерся головою об його плече. Біл радісно поплескав його по шиї.
Він насилу осідлав коня. Ще важче йому було вилізти в сідло. Нарешті кінь клусом подався вперед.
Десь ополудні Біл доїхав до входу в долину, і перед очима в нього розляглася біла рівнина. Сніг перестав іти. Тут, в узгір’ї, зима ще тільки набиралась на силі.
Біл ледве тримався в сідлі. Він придержав коня й задумався. Він знав цю місцевість, але його теж дехто знав, а чули про нього напевне всі. До табору пасинків закону було ще чотири дні їзди, і то швидкої. А він такої дороги нізащо не здолає…
За п’ять годин повільної їзди, на яку тільки й здатен тепер його кінь, лежить маленьке ранчо. Може, там би перечасувати? Але хто господар того ранчо? Біл завжди обминав його і сам, і зі своєю ватагою. Ох, чого тільки в житті йому не доводилось обминати… І часто саме те, до чого він тягся серцем. За голову його призначено винагороду. Коли називалося його прізвище, люди спльовували або, як та тінь, покидали дім, що прихистив його.
Та іншої ради не було. Стомлений і байдужий, Біл знову пустив коня вперед. Тоді йому сяйнула ще одна думка: “Навіть якщо тебе не впізнають, твій кінь викличе підозру. Він має тавро — “БФ”. Одначе Біл був такий змучений, що безвільно поїхав далі, ні про що вже не думаючи. Тільки часом дивився, чи кінь не збився з дороги.
Господар ранчо Велз, стоячи коло вікна в своїй хаті, побачив вершника. Він трохи здивовано похитав головою, надів куртку, вийшов надвір і гучно свиснув, заклавши два пальці до рота. З дверей стайні вистромив голову молодий ковбой і, побачивши господаря, підбіг до нього.
Біл Лік також почув свист і трохи випростався в сідлі. Та коли він спинився перед господарем ранчо і ковбоєм, голова йому знову тяжко похилилась на груди, а втомлені очі майже нічого не бачили.
— Здорові були, — озвався до нього Велз. — Злізайте з коня… Злізайте та йдіть до хати.
То були віддавна узвичаєні слова привіту в тутешніх мешканців.
Біл ворухнув губами на відповідь, проте холодний вітер відніс убік його шепіт. Ковбой допоміг Білові злізти з сідла.
— Там ще хтось лишився? — запитав Велз, кивнувши головою на гори. — То треба послати кількох хлопців на конях…
— Ні, — сказав Біл, — я сам.
— Тоді заходьте, з’їсте щось. Ви ж…

— Мені аби поспати. Мій кінь…
— Я про все подбаю.
Вони повели Біла до челядні. Кінь, мов той пес, потюпав за ними і, звісивши голову, спинився коло дверей. Але з хати відразу ж вискочило ще двоє пастухів, хутко розсідлали його, зняли вуздечку і повели до стайні.
У челядні Біл упав на лаву. Пастухи стягли з нього чоботи, відстебнули пояса з револьвером і накрили ковдрою. Тоді поставали кружка, зацікавлено дивлячись на Біла; всі мали його за такого ж пастуха, як і самі. А він лежав, наче мертвий. Обличчя його, заросле скуйовдженою бородою, було сіре, як попіл.
— І йому, й коневі якраз вистачило снаги добратися до нас, — зауважив один пастух. Решта кивнули головою.
Зайшли ті, що порали коня.
— Кінь має тавро “БФ”, — повідомили вони, проте ніхто не міг пригадати, чиє то прізвище.
Згодом кухар приніс гарячої юшки, однак збудити прибульця не вдалося, хоч пастухи добряче його торсали. Врешті вони дали йому спокій.
Прокинувся Біл Лік аж другого дня перед полуднем. Він довгенько лежав нерухомо, обмірковуючи, що йому робити. Тоді ворухнувся, і челядники принесли йому їсти. Надвечір Біл підвівся з лави: дужий організм усе здолав.
— Мене звати Біл, — спокійно сказав він. — Позичте мені хто бритву.
Йому дали бритву, і за кілька хвилин він знову став схожий на людину.
— Скільки звідси до найближчого селища? — запитав він. — Мені потрібен одяг і білизна.
— Годин шість доброї їзди, — відповіли пастухи, і гадки не маючи, що він це й сам добре знає.
Біл вичистив свою зброю і повісив на кілок над лавою. Коли Мак, управитель ранчо, запропонував повести його до коня, він на мить завагався, однак пастухи того не помітили. В маєтку ніхто не носив зброї, тож і він не зняв з кілка свого важкого револьвера.
Управитель був старий, плечистий ірландець із меткими очима. Хоч він удавав байдужого і розмовляв з Білом ніби з давнім знайомим, одначе той відчував, що Мак пильно стежить за ним. Кінь відпочивав у стійлі. Коли Біл зайшов, він скинув догори голову, стиха форкнув і затупотів копитами. Біл був добрий вершник, і розумна тварина швидко звикла до нього. Мак спершу гадав був, що зустріч з конем викаже Білів обман. Але помилився.
Коли Біл зайшов до господаря ранчо Велза, той усміхнувся:
— Ну як? Нині у вас уже не той вигляд. Усе скінчилося гаразд, і ваш рудий теж добре почувається. Гарний кінь.
Біл кивнув головою. Вони посідали, і Біл став пояснювати, що з ним скоїлося.
— Я управитель маєтку Боба Фелдера з того боку гір. Восени ми відігнали ще одну череду худоби, і пастухи повернулися додому без мене. Я маю там у долині кревних, але бачитися з ними випадає рідко. А їдучи назад, я здибав ватагу мисливців зі Сходу. Трапер, що був їм за провідника, попав у лапи ведмедеві. Довелося лишити його, щоб лікар трохи підлатав. Мисливці були надто зарозумілі, гадали, що далі втраплять самі. А виявилося, вони ні до чого не здатні. Я взявся за добру платню перевести їх через гори. Вони всі з міста, зманіжені, і ми не швидко долали дорогу. А все ж я їх перевів, тільки згаяв багато часу. Коли я повертався, одної ночі мене заскочила буря. Сніг ішов такий густий, що я, відійшовши осідлати коня на якихось десять кроків від того місця, де ночував, потім не знайшов його. Далі, мабуть, не треба й оповідати. Настали тяжкі дні іі страхітливі ночі. В таку негоду хоч би хто може заблукати. Я, звісно, хотів швидше вибратися з гір, але… До Ведмежої долини я доплентався зовсім випадково. Решту ви вже самі знаєте.
Велз спокійно кивнув головою.
— Вам пощастило. Ті нетрі не одного вже поглинули.
— За кілька днів я зовсім оклигаю. Тоді поїду собі.
— Куди? В оті провалля?
— Ні, миль за двадцять на цьому боці я маю добрих приятелів.
— Це інша річ. Але знайте: мій дім до ваших послуг, Біле. Тут ви нікому не заважатимете.
— Дякую, пане Велзе.
На цьому розмова скінчилася, і Віл вийшов. Велз дивився йому вслід. Щось у цьому чоловікові його цікавило. Чимось він вирізнявся з великого тлуму пастухів. Управитель Мак, либонь, теж був такої думки.
Минали дні. Віл зволікав з від’їздом, усе вагався. Чи добереться він ще до свого табору? Навряд. Там, певне, теж запала вже зима, що убезпечувала табір від будь-якого несподіваного наскоку. Може, в таборі втратили й надію, що він повернеться?
Біл так і не поїхав. Усе тут здавалося йому новим і заразом рідним. Усе будило спогади про давні часи. Тут не треба було нікого підозрювати, бути насторожі, не виникало лютих сварок і колотнечі, всі ставилися до нього щиро, по-товариському. Невдовзі пастухи прихилилися до спокійного Біла, хоч вважали його трохи відлюдькуватим. О тій порі на ранчо не було багато роботи, однак Біл старанно допомагав їм. Вони лагодили стайні, обтісували колоди, плели нові ласо, виготовляли тавра, порали худобу, особливо молоду. Зимувала вона здебільшого надворі, в загородах. Часто пастухи збиралися разом і оповідали різні історії та пригоди. Біл тоді лиш мовчки слухав. Часом вони співали біля коминка сумних або веселих пісень, а невеличкий мексіканець награвав їм на банджо. Біл не приєднувався до їхнього співу. Інколи він довго лежав бездіяльний на попоні, і пастухи його не займали: мовляв, химерує чоловік. Одного вечора Біл підсів до них грати в покер. Карти непоборно вабили його до себе. Скоро пастухи завважили, що з Біла пречудовий гравець.
Управитель Мак сидів збоку, курив і приглядався, як спритно, мов ті ящірки, рухалися Білові пальці, коли він тасував карти. Мак не міг відвести від них очей. Ліва рука була гладенька й незасмагла, а права темна від сонця й порепана. На неї Біл ніколи не надягав рукавиці.
Біл вигравав. Перед ним уже була чималенька купка доларових папірців і монет. Обличчя його було байдуже, непорушне, майже жорстоке. Раптом Біл занепокоївся і з-за карт крадькома зирнув на партнерів. Відтепер йому вже не щастило, він грав часом просто нездарно. Мак йому не повірив, а інші захоплено користувалися з такої нагоди. Коли весь виграш перейшов до них, Біл підвівся, всміхаючись, подякував за товариство і неквапом вийшов надвір.
Якось пастухи справляли управителеві іменини. То завжди була нагода гарненько випити. їхні горлянки вже так загартувалися на горілці, що хоч квартою її лий туди. Біл не міг лишитися осторонь — він почав пити разом з усіма. І в пиятиці пастухам теж годі було з ним зрівнятися. Та коли гульня була в розпалі, Біл зник. Він тихенько вийшов з хати, осідлав свого коня й поїхав у ясну морозяну ніч. Замерзла прерія прийняла самітного вершника. Серце йому розривалося між двома світами.
А другого дня все пішло знову своєю звичайною колією.
Якось Мак сидів у Велза. Розмовляли вони про господарські справи. І раптом Велз, наче між іншим, спитав:
— Що ви думаєте, Маку, про того чоловіка?
— Він порядний хлопець, — відповів не вагаючись Мак.
Вони хвильку помовчали.
— Той кінь немов надто добрий як для управителя маєтку, га?
— Він давно вже на ньому їздить. Я був при тому, як вони вперше побачились, відпочивши після своєї скаженої подорожі,— сказав Мак.
Велз помовчав, сподіваючись, що Мак щось додасть. Але дарма.
— Ну гаразд, — мовив Велз, хоч відчував, що старий не сказав йому всього.
Зима кінчалася. Вздовж пасма гір глухо зашуміли перші весняні вітри, несучи відлигу. Разом з теплом надходив час, коли Біл мав на щось зважитися. Він знав це. Подумки Біл тужив за тим днем і прокляв його, коли він настав.
На ранчо треба було поповнити запас харчів. Мак звелів налаштувати в дорогу великий фургон. Із ним мали їхати троє ковбоїв. Біл і собі приєднався, бо теж хотів дещо придбати. У містечку вони швидко скупилися. Біл знову був дуже обачний, але здавалося, що все минеться гаразд. Бо ж приїхали вони з сусіднього ранчо, і їх тут добре знали. Перше ніж рушати назад, вони попоїли в заїзді. На них майже ніхто не звертав уваги, бо в шинку було повно людей.
Коли візник, поки його товариші розраховували, із шинкарем, поправляв надворі упряж на конях, до нього підступив якийсь чоловік. Другий лишився стояти недалеко біля дверей. Чоловік почав розмову з візником і між іншим спитав:
— У вас на ранчо з’явився новий робітник? Я бачив його в шинку.
— Ну то й що? — муркнув візник, підтягуючи попругу.
— Давно він у вас?
— Яке твоє діло, винюхувачу? — розсердився візник. — Тобі платять за цікавість, чи що? Спитай його самого, він знайде, що тобі сказати!
Відповідь була не вельми ввічлива. Чоловікові, мабуть, не хотілося заходити в сварку. Щось бурмочучи, він відступив до свого приятеля. Коли Мак і його люди вийшли з шинку й сідали на коней, чоловік та його приятель стояли осторонь і, хоч удавали байдужих, пильно до всього приглядалися. Фургон, порипуючи, рушив у дорогу. Візник не надав тій розмові ніякого значення. Було вже надвечір’я, а вдосвіта вони добулися до ранчо.
Перед полуднем до господаря ранчо завітали гості — окружний шериф зі своїм помічником. Вони були добре знайомі з Велзом. Розмовляли про се, про те, коли це шериф запитав:
— У вас, Велзе, з’явився новий робітник?
Питання прозвучало невинно, але після нього в кімнаті запала мовчанка. Велз кивнув головою, не зводячи з шерифа очей.
— А давно він у вас?
— На початку зими приблукався з гір ледь живий.
Тепер кивнув шериф і стиха свиснув крізь зуби.
— Я хочу глянути на нього.
— Він управитель з… — Велз раптом замовк, помітивши вираз обличчя відвідувачів. — А що з ним, шерифе? — приглушено спитав він. — Тут він весь час поводився пристойно. Але…
— Розкажіть мені все з початку, — діловито мовив шериф.
Велз почав розповідати. То була недовга історія. Коли він скінчив, знову на хвилю запала мовчанка. Шериф кашлянув.
— Отже, поговорімо щиро. Мені донесено, що в нашій окрузі бачили Біла Ліка — він їхав з вашими людьми. Учора.
Велз підвівся. На обличчя йому лягла тінь.
— Невже це і є Біл Лік? Не може бути. Він давно б уже поїхав звідси. Йому ж були відкриті всі дороги! Я чув про Біла Ліка, але ніколи його не бачив. Чого б він мав тут…
— Ніхто ніколи не знає, що такі люди замишляють. Я теж його не бачив, маю тільки докладний опис, і той, хто сказав нам про нього, заслуговує на довіру. Принаймні я мушу побачити вашого… гм… вашого гостя.
Господар ранчо вже трохи заспокоївся.
— Шерифе, — сказав він розважно, — уявімо, що це правда. Невже ви гадаєте, що він дасть себе повести, як кінь за вуздечку?
Шериф наморщив носа й суворо глянув на Велза.
— Я ж не сам. Я так собі прикидаю, що нас тут більше десятка чоловік набереться.
— Авжеж. Тільки все виходить не так, як ви гадаєте. Ніхто з моїх людей і пальцем не кивне вам помагати! Я їх добре знаю. Вони прожили цілу зиму з Білом… еге ж, так він сам себе назвав… і заприязнилися.
— Я побалакаю з ними.
— Бачите… Мало що може статися під час тієї балачки. Коли він справді ватажок розбишак… — Велз не докінчив і почав ходити по кімнаті.
Шериф почухав потилицю; йому стало трохи моторошно.
— Я теж не того сюди забився, щоб саме у вашому маєтку зі світом розпрощатися.
— Боронь боже нас від такого! — поважно урвав його Велз.
— Отже, треба шукати іншого способу. Дурницю я зробив, так просто сюди приїхавши. Коли нас бачив хто-не-будь із пастухів, то навіть згадка про мене могла вже попередити вашого гостя. Та й не впораємося Ми з ним удвох, якщо це таки він.
Хвилин за десять шериф із помічником швидко і якомога непомітніше виїхали з ранчо. Побачили вони тільки хлопця-стайничого, що вештався біля комори.
Велз і далі міряв з кутка в куток кімнату. І щоб таке сталося саме на його ранчо! Він тепер майже не сумнівався, що це справді Біл Лік. А що тут може зчинитися завтра, коли шериф з’явиться з ордером на арешт! І чи не вийде, що він зрадить свого гостя, давши поліції арештувати його? А що скажуть пастухи? І поголоска про його ранчо піде по всіх усюдах! Він прикинув: так, завтра вранці шериф напевне буде тут.
За годину Велз покликав до себе управителя. Вони радилися недовго. Мак вийшов від свого господаря з байдужим виразом на обличчі. А ввечері, ніби випадково, завів біля загороди розмову з Білом. Над прерією здіймався густий сірий туман.
— Погода міняється, — байдужим тоном озвався Мак. — Скоро можна буде знову сісти в сідло. За зиму твій рудий погладшав, треба його трохи об’їздити.
— Еге ж, десь найближчими днями я почну його об’їжджати.
— Гм… найближчими днями… Бувши тобою, я б почав цієї ночі… Біле.
Біл Лік повільно обернувся до управителя. Мак стояв лицем до нього. Якусь мить вони дивилися один на одного. Старий управитель побачив у непевному вечірньому світлі, як у Біла гірко, майже скорботно скривилися вуста, і додав ледь захриплим голосом:
— Ти, Біле, маєш, либонь, надто багато знайомих, що цікавляться, де ти обертаєшся… У нашого господаря були сьогодні гості.
Біл зрозумів останні слова.
— Подякуйте від мене господареві, Маку. А також вітайте всіх хлопців.
Він довго й міцно тиснув управителеві обидві руки.
Тоді повільно пішов до своєї кімнати.
За годину він був уже в сідлі, і його поглинула нічна темрява. Вершника й коня огортала тиша, холод і самота, тільки цокотіли копита й порипувала збруя. Біл їхав нешвидким клусом, звісивши голову на груди й похитуючись у лад коневій ході. Аж як минуло півночі, він раптом стрепенувся, люто вилаявсь і підострожив коня. Зляканий кінь став дибки, а тоді помчав учвал.
Коли зазоріло, Біла відділяло від ранчо вже багато миль. Аж третього дня він досяг знайомої місцевості в горах і завернув туди. Ще два дні йому довелося долати снігові замети. Нарешті він добувся до яру, де отаборилися пасинки закону. Вартовий упізнав його.
— Агов! — гукнув він. — А ми гадали, що хтось уже одержав винагороду за твою голову!
— І, певне, пошкодували, що гроші дісталися не вам, га? — огризнувся Віл.
— Не будь такий колючий, Біле.
Віл Лік ще раз переможно в’їхав до яру. Приятелі зустріли його радісними вигуками і пострілами. Поміж скель покотилася луна.
РОЗДІЛ 5
Одного холодного березневого ранку корктаунці подалися в дорогу, започаткувавши той рух на Захід, спершу повільний, але дедалі навальні-ший, великий рух, що охопив Канзас і Міссурі, а потім і всю східну частину країни аж до морського узбережжя. Тисячі людей прибули в долину, сподіваючись на швидку здобич, і тисячі розчарованих покинули її, проте багато лишилися назавжди в тих околицях, знайшовши собі інший хліб.

Семюел Мур і Гол Слейтер проїхали вздовж валки, ще раз усе перевіряючи. Воли були ситі, збруя добра, вози не перевантажені. В кожну з одинадцяти підвід запряжено по шестеро волів, а коло більшості ззаду були ще поприв’язувані коні й по кілька корів. Удалині, там, куди вони їхали, здіймалося блідо-рожеве марево, з заходу повівав теплий вітер, віщуючи гарну днину. Дужі воли позвішували голови й сопли, аж посвистуючи. Періста шерсть на них вільготно блищала від ранкової роси.
Двадцять троє чоловіків з валки ще раз зібралися докупи. Дванадцятеро з них були верхи на конях, а одинадцятеро мали хурманити. З валкою вирушили також п’ять жінок, решта мешканців лишалася в Корктауні: так ухвалили громадою. Тепер усі корктаунці зібралися попрощатись. Перший у валці їхав великий віз родини Фінні. Том, що був там за хурмана, ласкаво погукував на волів, плескав їх по шиї, чухав їм вола. Обличчя його світилося гордощами і впевненістю. Другим їхав Гол Слейтер.
Пролунала команда, ляснули батоги, і високі колеса покотилися дорогою. Валка рушила в сіре вариво ранкової мли. За годину вона вже була в прерії, де місцями залягав ще туман. Сонце за блідою завісою підбилося вище, роса висохла, і земля почала парувати. Пахло прілою травою і масним грунтом. Надходила весна.
Едвард Фінні гарцював на своїй половій кобилі. Застоявшись за довгу зиму, вона була неспокійна й нервова. Довелося кілька разів прогнати її прерією, щоб трохи вкоськати. Едвард із Джо Слейтером трималися обабіч двох передніх возів. Том ішов коло своїх волів, надаючи темпу всій валці, і часом затягував давню негритянську пісню. Тужлива мелодія лилася над широким степом, заклечаним першою зеленню, і викликала щирий захват у Бетті й Рут, Вони сиділи на передку воза, тішились ясною годиною і були в чудовому гуморі. їх теж захопила пригода. Матір опанував лагідний, але сумовитий настрій: їй було нелегко прощатися з домівкою.
Увечері за давнім звичаєм корктаунці поставили вози колом і отаборилися на ніч. Усе зробили швидко і вправно: для них це була не новина. Коли запалахкотіло багаття, вони повсідалися купками на хутрах та попонах, і старші заходились оповідати бувальщини з життя в преріях, аж поки холод позаганяв усіх у шатра. Навколо фортеці з повозів до самого ранку чулася хода вартових. Вони з наладованими рушницями стерегли табір — такий порядок Гол Слейтер завів з першого ж дня.
Так подорожували вони бічними дорогами чотири дні, і їм пощастило не звернути на себе нічиєї уваги. Однак до Корктауна вже через дві доби після їхнього від’їзду заглянув перший купець. Йому не вдалося майже нічого продати, бо він застав порожні обійстя: побачив тільки трьох старих дідуганів та кількох жінок із малими дітьми. Все те видалося йому вельми підозрілим. На його запитання жінки нічого певного не відповідали. Купець поїхав далі, а в другому містечку, за багато миль від Корктауна, розказав про все, що бачив, і люди почали гадати, допитуватися й перешіптуватися між собою. Що б то мало означати? Звісно, купець не стане дурно плескати язиком. Недарма ж бо тут кажуть, як хочуть похвалити чоловіка: слово в нього тверде, як у бувалого купця. Так розлетілася перша поголоска.
Вдосвіта п’ятого дня Семюел Мур і Едвард Фінні залишили валку, що спокійно й щасливо доїхала до околиць Вест-Філда. Вони мали знову приєднатися до неї другої ночі коло великих водоймищ на північ від містечка.
Обидва не шкодували коней. Виявилося, що Мур таки не помилився, купуючи їх: пополудні вони вже були у Вест-Філді. Коли вони дістали дозвіл працювати на своїх займанках, урядовець, подаючи їм папери з печатками, сказав:
— Ну, хай вам щастить… Виходить, ще й досі можна щось знайти в тих ярах, га?
— Побачимо, — знехотя відповів Мур і, заховавши папери, неквапом вийшов з Едвардом із канцелярії.
Він був задоволений — досі все складалося якнайкраще. Вони нагодували коней, відпочили самі, а за три години знову рушили доганяти валку.
Дорогою до водоймищ валці трапилася в прерії велика череда худоби. Гол Слейтер знав, що станеться. Ковбої миттю прискакали до них і почали допитуватися, чи добрі пасовиська там, куди вони простують. Тоді з’юрмились коло повозу матусі Фінні й заходилися жартувати з дівчатами.
Ватаг, веселий літній чолов’яга зі сміхотливим обличчям і чорними зіпсованими зубами, уважно оглянув валку й сказав Слейтерові:
— Не гнівайтесь, але у вас тут запахло давніми часами. Чи не в гори вибираєтесь?
Гол Слейтер мав уже на язиці гостре слово — він не любив, щоб його випитували, — проте стримався: однаково нічого не поможе. Та й навіщо ображати веселого ватага? Він усміхнувся й відповів:
— У нас завжди так пахне. І як Блакитні гори стоять там, де й стояли, то їх нам, мабуть, таки не минути.
Ватаг засміявся так щиро й радісно, що стало видно всі дірки в його зубах. Він посовався в сідлі, потім скрутив цигарку короткими спритними пальцями і сказав:
— Ми з вами обидва стріляні зайці, тож нічого один одному туману пускати. Мене звуть Тед Бол, проте хлопці величають мене Пастором. — Він помовчав, жадібно затягнувся цигаркою й почав так завзято чухати голову, що крислатий, збляклий від сонця капелюх аж зсунувся йому на плечі. Ватаг шукав потрібного слова, щоб часом не вразити подорожнього. Нарешті мовив: — Не щодня здибаєш у преріях таку валку, як оце ваша. Крім того, видно, що всі ви тутешні хлібороби… гм… а морди ваших волів звернені до гір, отож усяке на думку спадає. Та й те сказати: на возах у вас лише кілька жінок і ні однісінької дитини… Не майте гніву, але як місцина багата, то однаково про неї кожне знатиме. Хай вам усім щастить, а коли знайдете жилу чи багате розсипище, то напевне побачите в себе й декого з моїх хлопців.
— А вас, Пасторе, ні? — запитав Слейтер.
Усміхнувшись, він під’їхав ближче, і вони поручкалися, не злазячи з коней. Ватаг йому сподобався, видно, що буз старосвітського гарту.
Тед Бол похитав головою.
— По яругах конем не поїдеш, а пішки я безпорадний, мов кріт. Та й блискучий метал тільки гріхи сіє, більше нічого. Хай щастить вам, люди добрі!
Він свиснув крізь чорні зуби так пронизливо й несподівано, що Слейтерів кінь злякався і став дибки. Пастор круто повернув свого буланого й подався до череди. Решта п’ятеро ковбоїв відразу поїхали за ним, тільки Джім, останній, ніяк не хотів розлучатися з повозом, де були жінки, і ще довго махав їм капелюхом.
Увечері ковбої зібралися коло багаття, зігнана докупи худоба стояла неподалік темною купою. Відразу зайшла мова про валку й про дівчат. Тед Бол мовчав. Але пастухи не вгамувалися, аж поки він не сказав, що дума“.
— Звісно, вони подалися шукати золота, пияки ви нещасні, — буркнув Пастор. — Тут нема про що міркувати. Хтось із них восени знайшов добру місцину, де є щось певне, розважно не пробалакався нікому, а тепер їде з цілою своєю ватагою. І нехай собі їдуть. Годі про це.
— Чому годі? — обурився Джім. — Хочеш ціле життя морочитися з цією проклятою худобою, з цим упертим бидлом, тягатися за нею з місця на місце? Для нас це…
— Не лайся, Джіме, — докірливо перебив Тед Бол. — Справжньому християнинові лайка не личить.
Джім махнув рукою. Ніхто з пастухів не брав до серця Тедових проповідей.
— У мене аж п’яти сверблять, — сказав Джім. — Так би й скочив у сідло та гайда за ними, побачити, де вони стали. Якщо там справді щось є… гм… Часом щастя майне майже перед самим носом і…
— Ти ж підписав угоду, Джіме, і не можеш отак просто кинути нас.
— Дурниці, Пасторе! Хотів би я бачити, чи буде кого кидати, якщо вони й справді знайшли золото.
Решта пастухів задумливо мовчали. Зі степу вигулькнув їхній сьомий товариш з в’ючними кіньми, що їздив до Вест-Філда по закупи. Вони допомогли йому розсідлати коней, запитали, що чувати, а далі розмова полилася, як вода потоками.
— Ага, — сказав прибулець, вислухавши таборові новини, — тепер кінці сходяться. Нині опівдні у Вест-Філді з’явилося було двоє чоловіків і взяли дозвіл на якусь займанку. Один із них — відомий старий шукач, от чорт, забув його прізвище! А валка? Го-го! То напевне корктаунці!
Тоді оповів сам, що подейкують у містечку. Ото новини! Може, в них і справді щастя було під носом? Либонь, Джім не так уже й зле казав…
Тед Бол не виявляв своєї тривоги.
— Ну годі, хлопці, — мовив він гостро. — Двом давно вже пора бути коло череди, а решта вкривайтеся та спіть.
Він зняв капелюха і, ставши, мов до молитви, заспівав псалом. Пастухи стояли коло нього й мовчки слухали, як і щовечора. Бо, власне, коли не зважати на ці химери — так пастухи називали ватагову побожність, — з ним можна було мирится. Поки Тед Бол співав хрипким голосом, Джім обмірковував свою справу, не таку побожну, як псалом.
Тед Бол замовк.
— Я поїду за ними назирці, — порушив тишу Джім. — І коли в тому щось є, сповіщу вас.
— Ми здаємось на тебе, — зразу відповів інший пастух, і Тед Бод зрозумів, що мусить скоритися обставинам.
Відтоді у валки з’явився перший переслідувач. Але другого ранку ті вестфілдці, що мали добрий нюх, теж осідлали коней і подалися свіжим слідом. Вони не знали один одного, але поголос летів так швидко, як вітер у прерії. Спершу говорили тільки пошепки, невпевнено: мовляв, хтось десь знайшов золото в горах. Потім загомоніли вже про жилу, і нарешті — про величезні поклади. Але де саме їх знайдено? Де? Чутка ширилася чимдалі наполегливіше, багато хто вже пакувався, щоб бути готовим, тільки-но стане відомо, куди їхати. Ці люди скрізь нишпорили, мов голодні вовки, винюхували, прислухалися, одначе великий рух ще не почався.
Семюел Мур і молодий Фінні опівночі вгледіли багаття свого табору. Люди не спали, коли вони прибули. І Джім, що лежав біля свого коня серед поля недалеко від табору, теж побачив, як приїхали старий з юнаком. Він підкрався ближче й стежив, як усі збираються до вогнища. Про що вони говорили, він не чув.
— Віднині в нас діють закони пустелі, — сказав Мур. — Завтра почнемо їхати так швидко, як тільки здужають наші воли. Тепер дорога кожна хвилина.
Ще з ночі вони понабирали в посуд води, змастили вози і аж над ранок якусь часинку поспали. І то більшість їх усе переверталася з боку на бік — тривога не давала заснути. Найближчими днями мала вирішитись їхня доля.
Яскраве сонце швидко визирнуло з-понад моря трави, саме як вони розбирали коло з возів і лаштували їх у довгу валку. Почався швидкий марш. Після полудня довелося підганяти волів батогами, а надвечір чоловіки аж похрипли від безнастанного погейкування. Валка здолала добрий шмат дороги. Коли на небі встала вечірня заграва, подорожани помітили з південного боку темну смугу лісу. Другого ранку валка вже посувалася вздовж узгір’я. Семюел Мур і Гол Слейтер не давали нікому спочити, і швидкість не меншала. Опівдні вони побачили перших трьох вершників; Мур хотів хоч би добутися до гір, поки натовп переслідувачів почне наступати їм на ноги. Тепер уже не можна було нічого приховати,
Їхати підгір’ям то вгору, то згори було найважче за цілу дорогу. Воли почали норовитися і з кожним днем худли. Корів довелося порізати: вони не могли йти далі. Чоловіки що ніч, то дужче марніли: вдень вони обливалися потом, а звечора тремтіли з холоду, поки засинали як убиті. Ще добре, що жінки дбали про їжу. Матуся Фінні знала, чого подалася разом з усіма.
Тільки негрові Тому тяжка праця була ніби за іграшки. Він ще й сміявся коло роботи, викликаючи загальну повагу. І хоч багато корктаунців, як і скрізь у тій країні, були упереджені до чорношкірих, скоро всі почали ставитись до нього як до рівного.
За три доби валка досягла місця, звідки Мур хотів перетнути узгір’я. Мур знав дорогу, якою вже двічі переходив, і сподівався, що зможе пробитися нею і з підводами. По той бік узгір’я треба було знову вернутися на кілька миль назад, туди, куди Мур вийшов торік, як тікав від зими. Звідти вже можна було братися просто до золотої долини, нікуди не звертаючи.
Тут Мур дав валці дві доби на відпочинок. Уночі недалечко від них запалало ще двоє вогнищ. Слейтер увечері проїхався прерією і нарахував близько двадцяти переслідувачів. Другого вечора кілька з них з’явилися в таборі, поздоровкалися, запитали, хто старший у валці, і зайшли в розмову з Семюелом Муром.
— Чи й нам щось перепаде? — запитали прибульці. — Можна сподіватися, еге ж?
— Гадаю, що можна, — відповів Мур, та коли вони спробували вивідати щось певніше, він, усміхаючись, відіслав їх ні з чим.
— Ми полишаємо вам першість, — сказали вони на прощання.
— Полишаєте нам те, чого самі не маєте, — втрутився Гол, що стояв збоку.
— Ну, дай боже нам бути товаришами, — сказали прибульці й повернулися до своїх вогнищ.
Відпочивши, валка вдосвіта знову рушила в дорогу. Зроду ще корктаунці так не надсаджувалися, як наступні три дні. Часом доводилося зрубувати й прибирати з дороги дерева або підкопувати й відкочувати вбік каміняччя, щоб можна було проїхати возами. Лі Байт зламав собі руку, а ще один вивихнув ногу. Обидва були вже ні на що не здатні. То була для валки велика шкода. Корктаунці вже бачили перед собою жовто-сірі пласкі смуги піску між деревами, а за ними — зубчасті кряжі гір, коли раптом один віз перевернувся, і двоє коліс розлетілися вдрузки. Раді, що нікого не покалічило, люди забрали з воза майно, а його лишили. Руки в чоловіків були в ранах і гноїлися, коліна теж, вбрання подерлося, але всі терпіли, зціпивши зуби, і очі їм блищали, ніби в лихоманці.
Коли Мур вивів валку з підгір’я, його посіли неспокій і тривога. Не через те, що два загони людей випередили їх у лісі й отаборилися вже тут, щоб першими добутися до золотого розсипища. Таке Мур передбачав — але ж вони не знали навіть, куди їм повертати — ліворуч чи праворуч. Він не боявся за своє золото. Гори були неозорі, як небо, а долина серед них маленька, мов пташине гніздо. Нехай спробують знайти її без нього.
Мур надто багато мандрував у горах, щоб не зачути в повітрі, що насувається негода. Саме це його й стурбувало. Гол Слейтер розумів старого: обидва добре знали, що тут діється, коли налітає весняна буря. Порадившись, вони все ж таки вирішили якнайшвидше їхати далі. Важкі вози, порипуючи, знов посунули вздовж узлісся. їхали дуже повільно: грунт був не такий твердий, як у прерії, і колеса глибоко грузли в ньому.
Мур трохи помилився, визначаючи відстань, але врешті був навіть радий: вони виграли час перед негодою. Після двогодинної їзди він почав пильно придивлятися до гірського хребта праворуч. І в жовтавому тумані побачив найвищу вершину, гранчастий конус, схожий на головку цукру: на ній ще лежав сніг. Мур упізнав її. Отже, мета близько! Потім за кількасот метрів він угледів ліворуч стару сосну — восени, завертаючи зі своєю Лізі униз, на підгір’ї, він зробив на ній сокирою два карби. Мур підострожив коня і підскакав до Тома.
— Під’їдь до тієї сосни так близько, щоб затулити возом карби.
Том ні про що не розпитував: він зразу побачив карби і вчинив так, як було треба. Валка поламалася, вози швидко стали кружка: люди зраділи, що відпочинуть. Мур був завбачливий — адже тепер білий день, і хтось із чужих, помітивши карби на дереві, вмент збагнув би, що звідси треба завертати в гори. Тому корктаунці отаборилися так, щоб кожному здавалось, ніби вони просто надумали трохи перепочити. В дорозі це не дивина.
Після обіду до табору прийшов якийсь чоловік, ведучи за собою втомленого коня. Сам він теж ледве плентав і такий був змучений та брудний, що й на себе не схожий.
— Далі я вже не годен витримати, — сказав він. — Я перший поїхав за вами, зразу від череди, тієї ж таки ночі, як ви спинялися коло водоймищ поблизу Вест-Філда. Аж тепер корктаунці впізнали його.
— Мені вже край, — хрипко промурмотів Джім. — Я не готовий був до такої далекої дороги. Прошу вас, дайте мені кухоль води та шмат коржа, тоді я від’їду собі й чекатиму збоку. Ті, що там он чатують на вас, шкодують мені навіть ковтка води, лише сміються й кажуть, що тут кожному своя пазуха ближча. Може, воно й так, але не годиться бути такими нелюдами.
Корктаунці посадили його, дали їсти, доглянули коня.
— А де решта п’ятеро? — запитав Гол Слейтер.
— Нас із Пастором усіх семеро, — відповів Джім, жуючи на цілий рот. — Я обіцяв сповістити їх, якщо варто буде йти за вами.
Гол Слейтер ззирнувся з Семюелом Муром і твердо сказав:
— Варто!
Той на хвильку перестав жувати і подивився їм просто в вічі.
— Дякую вам усім, отже, я недарма їхав.
Доки пастух їв, Слейтер і Мур відійшли вбік.
— Є нагода залучити до нашого гурту ще сімох чоловіків, Семе.
— Я теж так гадаю.
Більше їм не треба було говорити — вони розуміли один одного з півслова.
Рут Фінні принесла Джімові кухоль води, щоб він умився. Пастух відразу підвівся й чемно подякував, знявши капелюха. Рут приязно кивнула йому й пішла собі геть.
До Джімі підступив Семюел Мур.
— Тепер загортайся, синку, в свою ковдру та й спи. Ти лишишся з нами.
Джім так і зробив: закутався, наче поліно, і навіть не ворушився, тільки чуб та закурені чоботи видніли з обох кінців сповитка. Ввечері його збудили.
Тоненький серпик місяця лиш подеколи визирав на землю з-за хмар, що швидко пливли по небі. Вітер розгойдував старі й молоді сосни, шумів у їхньому верховітті, обламував крихке гілля. Мурові та його товаришам щастило — навіть природа була на їхньому боці. Вітер повернув трохи на південь, подимаючи вздовж кряжа, і Мур сподівався, що він розвіє буряні хмари. Гола Слейтера і ще двох корктаунців не було в таборі. Джім бачив навколо озброєних чоловіків та осідланих коней, бачив припнуті заступи й сита і відразу збагнув, що вони надумали.
Нарешті Гол та його два супутники повернулися з розвідин.
— Вони сплять, — заявив Гол. — Тільки вартовий куняє коло багаття. Напевне гадають, що доведеться ще братися далеко в гори.
Усі двадцять троє білих чоловіків залишили табір. Тільки Том зостався з жінками. Він стояв з матусею Фінні та її дочками перед возом, дивлячись услід вершникам, аж поки їх поглинула темрява і затих шурхіт копит по піщаному грунті. Решта жінок теж дослухалися до ночі.
— Аби їм добре повелося… — сказала котрась.
Тоді всі повилазили на вози, а Том лишився на варті.
Чоловіки йшли довгою низкою, тихо й повільно. Кожен вів свого коня на поводі. Попереду ступав Семюел Мур, а останній — Гол Слейтер. Тільки того, що звихнув ногу, вони ще в таборі посадили верхи, і він їхав, припавши до гриви коневі, якого разом із своїм вів Джо Слейтер. Джімові дали відпочилого коня. Перед ним важко ступав Лі Байт, тримаючи зламану руку на черезплічнику; в нього вже почалася гарячка. За Джімом ішли Едвард Фінні та решта корктаунців, а ззаду — Гол Слейтер.
Коли місяць вигулькував крізь сіро-сині хмари і заливав срібним сяйвом жовті піски, подорожні завмирали на місці. Тільки-но котрийсь кінь переступав ногами, як люди стримували віддих, прислухаючись до шелестіння вітру, а господаря коня посідала тиха злість: він почувався майже що зрадником. Коли місяць ховався, вони рушали далі. Все йшло добре. За годину подорожні зібралися докупи, допомогли вмоститися зручніше Лі Байтові й посідали на коней самі. Однак їхати по цих місцях можна було тільки обережним клусом. На цю дорогу Мур восени пішки згаяв майже два дні, а тепер вони сподівалися верхи дістатися долини на світанку.
Коли почало зоріти, небо затягли темні хмари. Корктаунці погнали коней чвалом, як тільки можна було на такій кам’янистій дорозі. Навколишній краєвид розпливався в сірому тумані, а попереду грізним муром, що перетинав шлях, виросли гори. Вітер змінився, подув їм у спину, підштовхуючи вперед, і, мов розлючений титан, погнав громаддя хмар у глиб гір.
Як зовсім розвиднілося, Семюел Мур підострожив свого гнідого. Старого квапила не тільки близька буря: його раптом пойняла золота лихоманка, в грудях спалахнув острах, чи все там лишилося таке, як було восени. Серце йому закалатало, в скронях застугоніла кров. Усі решта, як за помахом чарівної палички, загукали і теж рвонулися вперед, наче військо самого сатани.
Сонце, запанувавши над похмурим небом, на кілька хвилин позолотило верхівку Цукрової голови і шалену кавалькаду, коли Семюел Мур при в’їзді в долину з розгону спинив коня, аж камінці бризнули з-під копит. Двадцять троє спітнілих, захеканих чоловіків окинули поглядом цей шмат землі — тут були сховані величезні скарби, і вони прагнули їх добути.
— Ніщо не змінилося, — урочисто сказав Мур, важко дихаючи. — Ми свого досягли.
Мокрий чуб йому злипся під капелюхом, а зморщене лице взялося темним рум’янцем. Товариші оточили Семюела, тиснули йому руки, обнімали його за плечі. А тоді, сміючись і перемовляючись, рушили в Долину Гнівного потоку.
— Справді, наче роззявлена паща і якийсь допотопний ніс! — вигукнув Джо Слейтер.
— І струмок є! — крикнув інший. — Без води нам би тут був кінець!
Біля струмка прибульці позлазили з коней і стомлено попадали на землю. Вони трохи заспокоїлись, і дехто вже стурбовано позирав на небо. Один підвівся, відчепив від сідла лопату й сито і відійшов убік. Тоді тричі копнув землю, висипав у сито, вибрав з неї жовті стебла трави й заходився сіяти. Решта, лежачи, курили й зацікавлено дивились на його роботу. Нараз він застрибав як навіжений. Глядачі посхоплювалися на ноги.
— Ого! — вигукнув чоловік із ситом. — Тут ми справді витрушуватимем золото просто з коріння трави! Дивіться, це ж бо щире золото!
Усі, штовхаючись і тиснучись, кинулися до копача. Вони опали його, мов круки хворого зайця. На чорному дні сита поблискувало з півдесятка червоних зернят. Копач захоплено підтрушував їх.
— Слава Мурові! — заревів котрийсь. — Слава Мурові та його золотій долині!
Вони стали дуріти, взяли Мура на плечі й понесли по колу. Старий сміявся, випручувався, впустив капелюха. Нарешті вони повихоплювали з кобур револьвери й вистрілили в повітря. В горах покотилася, гуркочучи, луна. Коні стали дибки, сплуталися повіддям, кинулися врозтіч, і шукачі швидко схаменулись. Минула майже ціла година, поки вони зібрали їх і цього разу вже поприв’язували.
На все це прибульці згаяли багато часу і тепер квапливо та запопадливо почали запаколювати собі займанки. Посеред долини вони лишили вільну смужку до потоку, щоб там будь-хто міг доступитися до води. Не було ні суперечок, ні образ. Кожен вибирав собі ділянку до вподоби, але подумки сподівався, що саме його буде найщасливіша. Мур і Слейтер допильнували, щоб їхні займанки були поряд; як приятелі, вони хотіли й тут триматися разом. Крім того, відміряли ще шість займанок для Джімових товаришів. У перші дні серед гармидеру на це навряд чи хто зауважить, а Джім хотів завтра ж таки їхати по них. На кожній займанці вони поклали по лопаті: за давнім неписаним законом цього було досить, щоб визнати власника.
Шукачі трудились, мов бджоли, й не дивилися вже на погоду, аж поки вітер, глухо завивши серед скель, шпурнув їм курявою в обличчя і закружляв по долині хмарою піску. Очі шукачам запорошило, на зубах хрущав пісок.
— До коней! — гукнув Мур. — Мерщій ведіть їх під скелю! І ще міцніше поприв’язуйте!
Люди вже нічого не бачили, спотикалися, наскакували один на одного. Десь далеко глухо й сердито прогуркотів перший грім, прокотився долиною. Зненацька вітер ущух, і зробилося тихо, аж моторошно. Шукачі спинилися, пойняті страхом.
— Ото відьомська яма! — прошепотів Лі Байт.
Серед тиші всі чули кожне його слово. Поволі влягалася хмара пилюки. Знову стало ясніше. Тоді хтось крикнув:
— Спереду шумить потік, там наші коні!
Шукачі лишили все як є, кинулися до неосідланих коней, котрийсь посадив перед собою товариша з вивихнутою ногою, і всі поскакали до гори, з якої стирчав кам’яний ніс. Тільки печера під тим носом могла дати їм якийсь прихисток. Спалахнула перша червонясто-бузкова блискавка, і грім так торохнув, що Мурові здалося, ніби в голові його щось луснуло. Але ще не впало жодної краплі дощу. Діставшись до підніжжя печери, шукачі похопилися, що не взяли нічого, чим би можна було позабивати кілки. Довелося лишити коней неприв’язаних. Важко дихаючи, всі полізли нагору до печери.
Блискавка вдарила в протилежний бік скелі, наповнивши долину синюватими тріскучими іскрами. На язиці і в пересохлому горлі відчувався присмак сірки. Знову заревла буря.
У печері полічили, чи всі є: не було п’ятьох чоловік, серед них Слейтерового сина та Лі Байта. Шукачі поставали біля входу до скелястої пащі й почали гукати їх. Проте грім і вітер, ніби знущаючись, забивали голоси. Коли на хвилину буря трохи вщухла і в долині проясніло, вони повистрілювали всі набої з рушниць, але постріли в тому ревінні пролунали так, наче хто висипав на землю жменю гороху. Відповіді не було.
Перше ніж знову налетіла буря, Семюел Мур помітив гурт вершників, що тінями виринули біля входу в долину і, мов ті м’ячі, підстрибом покотилися вниз.
— Знайшли нас, — пробурмотів він. — Хоч би їм пощастило перебути негоду.
Він уже не бачив вершників: насунула чорно-синя хмара, женучи поперед себе брудно-зелену пітьму. Тоді стіною ринув дощ із градом; Долина Гнівного потоку обернулася на пекло. Навіть коли хтось із шукачів щось кричав, то в спалахах блискавки видно було тільки, як він ворушить губами.
Цілу годину лило мов з відра, тоді раптом перестало. У вухах ще вчувалося ревіння бурі, а небо вже сміялося, блакитне, по краях біласте. Здавалося, ніби земля солодко потягається і взагалі нічого не сталось. Почорнілі від дощу скелі швидко висохли й знову стали сірі. Земля була не дуже поорана. Вона зразу стекла по схилах у провалля, яким кінчалася долина. Щоправда, потік помілкішав від нанесеного піску. Але вода, шумуючи, знову проривала собі глибше корито. Шукачі, ковзаючись, спустилися вниз, туди, де лежало троє неживих коней: у них влучила блискавка.
Їхні товариші були цілі й здорові, лише змокли до рубця. Вони пересиділи бурю, притулившись до скелі. Очі молодому Слейтерові глибоко позападали. Він наче аж постарів за ту годину.
Тепер їх турбувала тільки доля жінок, що були десь при валці. Із двадцяти трьох коней зосталося дванадцятеро. Чудовий Мурів кінь теж лежав обпалений і побитий на березі струмка. Інші нагналися на каміняччя й потрощили собі кістки. Едвардова кобила поламала передню ногу. Блідий як смерть хлопець вистрілив їй у вухо. Потім кілька годин ні до кого не озивався.
Пригнічені й стомлені шукачі позбирали знаряддя й сідла, поправили межі своїх займанок, а двоє заходилися розпалювати вогнище. Всі були голодні. Лі Байт лежав у гарячці на мокрій попоні. Чим вони могли йому допомогти? Аж як на долину лягли перші вечірні тіні і повітря похолоднішало, до них повільно вернулася відвага і впевненість.
Ще не розгорілося як слід курне дерево, коли надійшли чужі. їх було дев’ятеро — обідраних, зухвалих і рішучих. Поводилися вони галасливо, сміялися, привітали всіх звичайним “Здорові були!” і підступили до вогнища. Чоловік, що вів їх, раптом вражено зупинився. То був старий шукач, який ціле життя тільки те й робив, що перекопував землю, тож він зразу впізнав Семюела Мура. Кривоногий, низенький та вузлуватий, він стояв перед високим Семюелом і, щирячи зуби, тряс йому руку.
— То це ти, Семюеле! Он хто її знайшов! Тоді, до біса, й дивуватися нічого! Поздоровляю тебе, Семюеле, поздоровляю! Твоє ім’я не скоро забудуть у цих краях, Семе.
Руки в прибульця були довгі, аж до колін. На обличчі з рапавою, як у жаби, шкірою росло лиш кілька волосин, а голова була геть лиса й кругла, мов яблуко. По всіх таборах і корчмах його звали не інакше як Жабою. Він жував тютюн і не переставав весело патякати. Мур був радий, що здибався з ним.
— Тепер я знаю, куди попав, Семе, — сказав прибулець, споважнівши. — Вже за годину після бурі, тільки-но глянувши на долину, я впізнав її. Ми ж усі знаємо розповіді про Долину Гнівного потоку, і я скажу тобі, Семе, без заздрощів: вісім років тому я сходив ці околиці вздовж і впоперек, а все ж таки не натрапив на неї. А ти її знайшов. Тут, либонь, буде стільки золота, що я розбагатію втретє. Двічі я вже багатів, але тепер хай мене лихий візьме, якщо знов розтринькаю свої самородки! Одне тільки мені не подобається. Погана прикмета, що тебе при в’їзді сюди спостигла буря. Подейкують, ніби той, хто хоче забрати звідси золото…
— Цур тобі, лисий пугачу! — обурився Мур. — Знову своєї! З першої ж хвилини починаєш крякати й пугукати. Бачу, Жабо, що ти нітрохи не змінився, а може, навіть став ще навіженіший, як був колись.
Семюел жартома стусонув його в груди, потім дістав пляшку горілки, і вони хильнули з неї за зустріч і за золото.
— Тепер, Семе, я піду запаколю собі займанку, — сказав Жаба. — Тут, коло потоку, у вас добрі місця, одначе й деінде, напевне, земля не без золота. Але жилу ще треба буде знайти! Чуєш, Семе, жилу!
І Жаба перехильцем подався вибирати собі займанку, а за ним рушили й усі восьмеро прибульців.
Через годину Гол Слейтер, Едвард Фінні та ще шестеро чоловіків, серед них і ковбой Джім, виїхали до валки, залишеної у підгір’ї. При виході з долини вони зустріли другий гурт переслідувачів — ті коротко поздоровкалися й поспішили далі. Ніч випала холодна й ясна, і вершники визначали дорогу по зірках. А вдосвіта вони були вже коло повозів. Буря тут теж не минула безслідно, проте великої шкоди не заподіяла. Жінки були цілі й здорові, а все інше не дуже їх журило.
Том не міг сам упоратися з наляканою худобою. Воля розбили одного воза, розтоптали двох корів і порозбігалися в піщаній пустелі. Чотирнадцятеро з них вернулися після обіду самі, дев’ятьох Том уже познаходив по одному. Вивернений з корінням бук розтрощив ще дві підводи. Отже, три вози вже пропали, і їх довелося кинути. На решті підводах буря позривала шатра, і полотно висіло клаптями на дерев’яному риштуванні.
Чоловіки трохи поспали, поки зійшло сонце, а тоді роз’їхалися по прерії, шукаючи худобу та зганяючи її до табору. Найкраще знав цю роботу ковбой Джім. До вечора вони зібрали сорок двох волів і на цьому стали.
Рано-вранці, коли жінки вже варили каву та смажили сало, Джім, як і домовились, осідлав Томового коня, що вже добре відпочив, і виїхав до Вест-Філда по своїх товаришів.
Він пишався, як павич, і жартував з Бетті та Рут. По кількох годинах знайомства Джім сподобався обом сестрам. Вони подали хлопцеві руку, вже як він був у сідлі, й побажали щасливої дороги.
— Повертайтеся мерщій, Джіме! — гукнули вони навздогінці.
Юнак ще раз спинив коня, підморгнув їм і сказав:
— Навіть якби тут не було золота, то я б до вас вернувся!
І погнав коня вчвал.
Чоловіки розпиляли поваленого бука, покололи й склали дрова на підводи. В долині кожне поліно буде дороге. Від кількох кущів, що там ростуть, скоро не залишиться й сліду.
Після полудня з’явився новий гурт шукачів. Звідки вона тільки дізналися? Гол Слейтер показав їм дорогу й попросив сповістити Мура, що у валці все гаразд. Прибульці навіть не перепочили, а після розмови зі Слейтером ще швидше погнали коней. У цьому гурті були вже й три легкі підводи.
Другого ранку Гол Слейтер, забравши з собою жінок, рушив у дорогу з п’ятьма возами. Том знову лишився чекати, поки вони вернуться по решту підвід. Слейтер заночував за дві милі перед долиною, а вранці приїхав на місце. Був ясний, теплий день, і люди, що бабрались коло потоку, губилися серед широкого краєвиду. Гол знав, як швидко тут усе зміниться найближчими тижнями. Жінки на підводах зацікавлено розглядалися по долині, де мали прожити майбутні місяці.
— Як тут порожньо й похмуро, — сказала Бетті. — І як пригнічують ті високі гори!
— Дурненька ти, — задумливо мовила мати. — Скоро тут роїтиметься від людей, гірше ніж на найбільшому світовому ярмарку. Якраз це найстрашніше.
Забачивши валку, люди кинулись їй назустріч.
— Маєте на продаж харчі? — загукали вони.
А обдертий волоцюга, що прийшов сюди з Жабою, закричав:
— Ми купуємо геть усе! Жменя золотих зерен за мішок борошна! Ну, то як?
Інші навперейми давали добру ціну за сажень дров. Гол Слейтер швидко відпровадив їх.
— Ми з гурту Семюела Мура.
— То й що? — огризалися вони, проте мусили відступити.
Корктаунці зустріли своїх, променіючи радощами, привіталися з жінками, заходилися показувати їм свої займанки та перші золоті зернини, снувати плани на майбутнє. Комусь треба було поїхати назад у Корктаун — переказати з долини звістки й дізнатися, що там дома.
— То хто ж поїде? — запитала матуся Фінні. Ніхто не зголошувався, і вона кивнула сивою головою: — Чи, може, доведеться мені ще раз вибиратися в дорогу? Врешті я ж тут займанки не маю.
Кажучи це, вона засміялася, проте в голосі її забриніла гіркота.
— Кинемо жеребок, кому їхати! — запропонував хтось.
— Авжеж, — упала в річ матуся Фінні, — жеребок тут скоро важитиме стільки, як револьвер.
Чоловіки понапинали намети, а жінки заходилися коло обіду. Того дня вони копали вже недовго. Тільки-но почало смеркати, всі позалазили під ковдри. Вранці четверо чоловіків налаштувалися їхати по останні дві підводи. При цій нагоді Гол Слейтер порахував волів і виявив, що одного бракує. Він подався верхи на пошуки і в якомусь місці, поблизу трьох інших таборів, знайшов закривавлену шкуру, кістки та роги. Люди, що саме снідали, просто руками дістаючи з казана шматки м’яса, навіть не глянули на нього.
Гол під’їхав до одного вогнища і приязно сказав:
— Хліб-сіль вам, але вважайте, щоб за якимось куснем не вдавились кулею.
І погнав коня назад, перше ніж йому встигли відповісти. Від’їхавши метрів з тридцять, він почув позад себе їхній глузливий регіт.
— Віднині будемо вночі вартувати, — твердо сказав Гол Слейтер, повернувшись до свого табору, — а хто засне, того викинемо з нашої громади.
Ніхто йому не заперечив.
РОЗДІЛ 6
Чутка про золоту долину швидше за дикого мустанга понеслася по Міссурі, Канзасі та інших штатах. Ніщо не могло її спинити, ні найвищі гори, ні найбурхливіші річки — скрізь вона пролітала, мов та буря. В Долині Гнівного потоку люди нібито бродять у золотій куряві, а в скелях світяться золоті жили, такі завтовшки, як людське стегно! Ковбої передавали цю чутку з пасовиська на пасовисько, торговці розносили її від ферми до ферми, шукачі золота з нею на вустах добувалися крізь сухі пустелі, телеграф пересилав її дротами з канцелярій шерифів до вищої влади. Люди східних містечок ковтали її з газет, ще вогких від друкарської фарби. Вона оволоділа всіма — і вже сіяла горе.
Фермери залишали неорані лани, ковбої кидали вночі свої череди, службовці зникали з-за своїх столів, ремісники тікали від верстатів, матроси дезертирували з кораблів, — усіх причаровувала до себе золота долина. Тоді з’явилися перші спростування. Занепокоєний уряд оголосив, що йдеться тільки про невелику знахідку. Але ніхто цьому не повірив, шукачі далі напливали валка за валкою.
Серед них були й ватаги розбишак, що швидко знюхувалися між собою. Не визнаючи ніякого іншого закону, крім кулака й револьвера, хитрощами й підступами, а насамперед брутальністю, вони швидко домагалися свого.
За кілька тижнів долину поділили, і вона обернулася на місто з хистких наметів, що хвилями брижились на вітрі. Тисячі людей, яким не пощастило дістати займанки в долині, отаборились довкола й заходилися шукати золота в поближніх горах, але даремне. Скрута гнала їх назад, розчарованих і озлоблених. На займанках теж не всі знаходили золото, особливо на тих, що лежали вище; часто здобуток не виплачував затраченої праці і шукачі ледве животіли, — життя в долині було дороге! — проте не втрачали надії.
Через вісім днів з’явився Джім зі своїми товаришами. їхнього побожного ватага не було — його, невдоволеного, лишили самого. Припорошені пилюкою й стомлені швидкою їздою, вони ледве трималися на виснажених конях. Обличчя їм позаростали, взялися від бруду корою.
Над долиною висіла сіра хмара з дрібненької куряви, що здіймалася від сит і осідала знову червонястим порошком на людей, коней і намети.
Ковбої їхали широкою дорогою, протоптаною за ці дні уздовж долини. Перші крамарі вже порозбивали там свої ятки. То були наймудріші: маючи трохи грошей, вони поспішилися сюди не порпатись у землі, а торгувати. Зиск, виявилося, був величезний! їхні підводи ще не встигали доїхати в долину, а їм просто з рук видирали і харч, і знаряддя. Ті, що знайшли золото, платили за все яку завгодно ціну. І так мало тривати ще не один тиждень.
Ті ж, кому не пощастило запаколити займанку, збиралися гуртом, рубали в підгір’ї ліс і дуже дорого продавали його на дрова. Та зі свого зиску більшу частину мусили кинути в пащу торговцям харчами. Один такий торговець прибув із шістнадцятьма мішками борошна і дванадцятьма судіями олії. По другу партію товару він поїхав уже багатієм, але згаяв забагато часу, бо у Вест-Філді та інших околицях за одну ніч було спродано все до дрібки. Дроворуби теж недовго мали великі заробітки: згодом стільки шукачів кинулося в цей промисел, що ціна впала.
Один хитрун спокійнісінько собі приїхав десь іздалеку з возом глини і, наносивши разом з дружиною та сином каміння, заходився мурувати піч. Працюючи, він весело висвистував, бо добре знав, що шукачі добувають із землі золото й для нього. Скоро воно потече в його кишеню. Він тільки чекав на брата, що десь уже їхав з борошном, сіллю, цукром та смальцем.
Коли Джім з товаришами дісталися до потоку, де копали корктаунці, ті повідкладали лопати й сита і підійшли до дороги. Привіталися вони як давні знайомі. Почалася жвава розмова. Джім залишив товаришів, а сам подався до великого намету, з якого курився дим.
Бетті саме підкладала дрова, коли хлопець, подзенькуючи острогами, вигулькнув позад неї.
— Добридень, — сказав він. — Усі тут живі й здорові?
Бетті здригнулася з переляку, а потім засміялася і відсунула з чола пасмо волосся.
— На кого ви схожі, Джіме? Ідіть спершу вмийтеся.
— Брудного щастя любить, — відказав хлопець, — і я ще добре подумаю, вмиватися мені чи ні. Крім того, я ж бабратимусь у землі, шукаючи золота, і щоразу ставатиму знову брудний. Тож навряд чи варто митися.
Він говорив поважно, але дівчина вже знала його.
— Пхе, і ви такий, як усі, — надула вона губи. — Тут кожен цілісінький день тільки й торочить що про золото та про золото. Ви б не могли розповісти про щось інше? Чи й справді у вас на думці саме лиш золото?
Вкрите курявою Джімове обличчя враз змінилося, очі потемнішали й заблищали, навіть голос став якийсь інакший.
— У мене є свої плани, Бетті. Я поклав собі розбагатіти, а тоді одружитися. Хочу, щоб моїй дружині добре жилося.
Бетті вражено дивилась на Джіма, що так нагло змінився, і не знала, що йому сказати. Трохи зніяковівши, вона знову здобулася на жартівливий тон:

— Ох, та хто вас захоче!
Джім зразу ж підхопив жарт, удаючи ображеного й обуреного.
— Кого, мене? — вигукнув він і вдарив себе в груди. — Я ж хлопець хоч куди! А ще який багатий!
— Закладаюся, Джіме, що ви не маєте в кишені й трьох доларів.
— Зате в мене є займанка, Бетті.
Дівчина зареготала: брудний і обшарпаний, як пугало, а пишається, наче мільйонер! Але хтозна… Вона все сміялася, а Джім тішився з її веселощів.
— А де ваша сестра Рут? — наостанці наче мимохідь запитав він.
— У шатрі, Джіме, з матір’ю. Але не лякайте їх своїм виглядом.
Ну певне ж, такий він їм не покажеться на очі. Добре, що Бетті його попередила. Отож Джім спершу пішов до Семюела Мура. Він застав його в наметі. Мур зрадів, побачивши хлопця.
— Вернувся, Джіме? Сідай на скриню та розповідай. Що там чувати?
— Та доброго мало. Я бачив першу хвилю тих, що вертаються назад. Дехто плаче гіркими сльозами, нарікає, що знову життя пішло шкереберть. Багато хто стратив тут свій останній гріш. Ті невдахи клянуть і свою долю, і господа бога.
— Я не винен, Джіме.
— Ніхто вам не дорікає, Семюеле. Вам тільки заздрять усі.
Старий шукач кивнув головою і задумливо мовив:
— Я теж колись заздрив декому, Джіме. Люди всі однакові. — Тоді перейшов на інше: — Ви приїхали всі разом?
— Ні, Пастор лишився. Що ми зробимо з його займанкою?
Мур підвівся. Йому довелося вийти насередину невеличкого, острішкуватого намету, щоб не торкатись головою брезенту.
— Незле виходить, — сказав він. — Один наш копач досі не добув навіть трьох унцій. Хай поміняє займанку, а далі побачимо.
— А інші?
— Всяко добувають, але загалом добре, навіть дуже добре. Та, зрештою, це тільки початок, Джіме. А чому ваш ватаг не приїхав?
— Він надто побожний, Муре. Ми прибули просто з пасовиська і не маємо навіть поганенької лопати.
— Ми вам позичимо кілька сит і лопат. А тижнів за три тут можна буде все придбати.
Знадвору Мура гукнув Гол Слейтер. Тоді зайшов досередини.
— Добре, що ти нагодився, — сказав Мур. — Я саме порахував, скільки в нас харчів. Дуже їх усохло, Голе.
— Воли нам тепер ні до чого. Ми ще трьох заб’ємо, шістьох залишимо, а решту продамо. По харчі доведеться їздити по кілька чоловік на зміну, аж поки тут можна буде купити все не дуже дорого.
Семюел погодився з ним. Вони почали обмірковувати ще якісь справи, і Джім пішов до своїх товаришів, щоб до смерку поставити намет.
Надвечір у таборі сталася перша колотнеча. Ті, що працювали посеред долини, стурбовано збіглися до нужденного намету, зладнаного з старих мішків та клаптів полотна.
Жаба, що мав недалечко займанку, сперся на лопату, чекаючи, поки юрба розійдеться. Та люди товпилися далі, і тоді він, орудуючи довгими руками, наче павук, вибрався зі своєї ями, забіг до намету по зброю і подався до юрби. А за хвилю скочив на коня й погнав його до потоку.
— Кидай на сьогодні ночовки, — сказав він Мурові, злазячи з сідла. — Найперше треба дати лад у таборі. Шкода, що ти зразу не запровадив суворого порядку — там когось різонули.
Він показав великим пальцем через плече, чвакаючи тютюном. Рапаве обличчя його взялося зморшками.
Мур випростався, обтрусив з колін землю і глянув насередину долини, де зібралася юрба.
— На смерть? — запитав він.
— Та ні, може, вичухається.
— Я з дня на день чекаю когось із влади, — промурмотів Мур, — але, мабуть, доведеться нам починати самим.
Жаба, ведучи коня за повід, подався разом з Муром до займанок батька й сина Слейтерів. Докладно все там обміркувавши, вони скликали корктаунців.
— Вас я теж просив би приїхати па конях, — сказав Гол Слейтер ковбоям.
Ті осідлали коней. Решта рушили за ними пішки, покидавши все як є, навіть добуте й виполоскане того дня золото. Чесність належала до законів пустелі, вкрасти золото було однаково, що вкрасти коня, і за це карали смертю. Таку суворість віддавна диктувала потреба — адже без коня людину в пустелі чекала загибель.
Юрба почала вже розходитись, коли на місце події прибуло дев’ять вершників. Забачивши їх, люди квапливо вернулися назад. Семюел Мур, Гол Слейтер і Жаба зайшли до намету, де лежав поранений. Він стратив багато крові: рана була під правою лопаткою і перев’язали її погано. То був худорлявий француз із темними очима й тонким, гладенько поголеним обличчям. Видно, він недавно приїхав до цих країв.
Нахилившись до нього, Мур відчув дух горілки. Чотири чоловіки ледве вміщалися в наметі, де нічого не було, крім ковдри, на якій лежав поранений, подорожньої торби й казанка з відірваною дужкою.
— Розкажи нам, як усе скоїлося, — мовив Семюел. — Ти можеш говорити?
Француз кивнув головою. Він був дуже кволий, але не п’яний: лиха пригода витверезила його. Слухати треба було уважно, бо по-англійському він говорив кепсько.
— Спершу ми випили, а тоді сіли грати в карти. Я програв і не хотів більше грати. Вони розсердились, почалася сварка. Але пили далі.
Поранений замовк, щоб трохи заспокоїтись. На блідому чолі йому виступив піт. Жаба витер його рукавом.
— Я побачив, як він, виходячи, сховав до кишені мій капшук, до половини насипаний золотом. Я кинувся за ним, і він, при виході з намету, штрикнув мене ножем.
— Де лежав твій капшук?
— На ковдрі, ми всі тут сиділи.
— А як звати того чоловіка?
— Вони звуть його Кедом.
Мур та два його дорадники вийшли з намету: все має відбутися так, як заведено. їх зустрів гомін тих, що чекали надворі.
— Ну що, він уже помер? — запитав хтось.
Мур похитав головою. Коло намету поставили велику скриню. Старий виліз на неї, скинув оком по долині й сказав:
— Треба, щоб усі зійшлися сюди.
Жаба мерщій схопив великі ночовки, звелів одному з вершників потримати їх, а сам заходився гупати по дну зворотним боком лопати. Дзенькіт розлігся по всій долині, і більшість копачів, ізгукуючись, покидали кайла, заступи, сита й ночовки та поспішилися на збори. А все ж Джімові та його товаришам довелося їхати й приводити не одного з тих, що воліли ні в що не втручатися, а робити своє діло. Спливло багато часу, поки зібралися всі. До вечора лишилося менше як дві години.
— Та починай уже, старий! — гукнув якийсь нетерплячий молодик з юрби, що оточила Мура. — Кажи, що маєш казати. Нам дорогий час, ми ж за кожну годину втрачаємо близько десяти унцій, а дехто й по два кілограми!
Кілька шукачів узяли його нарікання за жарт і засміялися.
Не встиг Мур йому відповісти, як з натовпу вихопився якийсь сивобородий, незграбний на вигляд шукач.
— Не бачиш, шмаркачу, що тут має відбутися суд? Ти, видно, вперше тримаєш сито в руках! І як ти, жовторотий, балакаєш із найшанованішим чоловіком у цій долині? Це ж Семюел Мур, якому ми за все маємо дякувати.
Від обурення він нервово переступав з ноги на ногу, люто блимав очима й хапався за ладівницю. Як усі старі шукачі, він був дуже вразливий, коли йшлося про порушення звичаю.
Більшість присутніх бачила Мура вперше: серед натовпу раптом знялися оплески. Гол Слейтер та його прихильники зраділи — тієї хвилини вони повірили, що Семюел Мур зуміє домогтися тут ладу. “Жовторотий” серед цих людей було образливе слово, одначе насварений хлопець більше й не писнув. Жаба виліз до Семюела на скриню. Його в таборі вже знали. Стягнувши з голови старого фетрового капелюха, він помахав ним, і навкруги стало тихо.
— Люди! — гукнув він понад юрбою. — Люди! Найперше хочу завідомити всіх, хто ще не знає звичаю: кожен, хто тут копає золото, мусить прийти, як тільки почує гасло тривоги. Це означає, що скликають раду. Ви скоро самі побачите, що така рада всім нам дуже потрібна. — Оскільки ніхто не заперечував йому, він додав: — А тепер говоритиме Сем, — і скочив зі скрині.
Семюел Мур довго не розводився.
— Одного з нас порізано, — мовив він, — і коли…
— Це для нас не новина, самі бачили! — почулося з одного гурту.
Юрба загомоніла. Мур збагнув, що його пробували спровокувати й виставити на глузи. Однак він не втратив спокою і повів далі:
— Коли ми це попустимо, то скоро тут ніхто не зможе спокійно працювати й добувати золото.
— То ж була всього п’яна бійка! — знову крикнув хтось зухвало. — Не мороч нам голови!
Саме тієї хвилини Гол Слейтер подав коня вперед і спинився з одного боку скрині, на якій стояв Мур, а ковбой Джім миттю під’їхав з другого боку.
Хтось із юрби захоплено вигукнув:
— Гол Слейтер! Ого! І Гол Слейтер тут!
— А хто він такий? — запитав якийсь чоловік поблизу того, що гукав.
— Гляди, щоб не довелося тобі ближче спізнатися з ним, коли в нього буде така міна, як оце тепер, — була відповідь. — Не один міг би про нього дещо оповісти.
Вугласте Слейтерове обличчя набуло невластивого йому виразу — люті й завзяття. Він сидів на коні непорушно, як статуя, і начебто байдуже споглядав на юрбу.
Галас дедалі гучнішав. Чути було запитання, вигуки, уривки фраз. За Семюелом Муром раптом з’явилися півколом шестеро вершників, і з їхніх облич можна було вичитати, що вони його не підведуть. Решта корктаунців теж приступили ближче, а за ними й ще багато хто з копачів. Усі вони зразу поставали спиною до Семюела Мура, а Едвард Фінні і Джо Слейтер сперлися на скриню біля Семюелових ніг. Сам він, тримаючи великого пальця на ладівниці, спокійно перечікував.
— Хлопці, пустіть мене на скриню, мерщій пустіть! — давлячись словами, попросив неповороткий шукач, що добре був присоромив жовторотого, і незграбно спробував вилізти до Мура.
Жабі не треба було навіть нахилятися з сідла: він довгими руками схопив старого за комір і витяг на скриню. Схвильований промовець, важко дихаючи, замахав руками, аж Мурові довелося відступити набік, і закричав:
— Тепер бачите, до чого вже дійшло! Поговорімо хоч раз відверто! Серед чесних шукачів замішалися п’яниці й грабіжники. І якщо ми їм не покажемо кулака, то ще не один накладе головою за свої самородки! Тримаймося разом, люди, і виженімо койотів з табору! А щоб Семюел мав тут авторитет, я пропоную вибрати його суддею! Хто за це?
Він був червоний, мов індик. Юрба заплескала в долоні, загукала, підносячи руки, — за Семюела проголосували майже всі. Його адвокат був задоволений і ще гукнув наостанці:
— Тепер хай тільки хто переб’є мову судді, ми йому швидко заткнемо пельку!
І зіскочив із скрипі.
Юрба раптом зацікавилася зборами. Люди хотіли знати, чим вони скінчаться, і тепер уже самі бачили, які потрібні збори.
Семюел Мур знову почав говорити. Він повернувся туди, звідки почув вигук, хоч і не знав, чий то був голос.
— Ти кажеш, що то була п’яна бійка. Це правда. Але порізати людину — завжди злочин. А крім того… у пораненого ще й украдено золото.
По юрбі наче буря пройшла, вона захвилювалась, і раптом навколо шістьох чоловік, серед яких був горлань, зробилося вільне місце. Мур коротко розповів, що дізнався від француза. Тоді один чоловік із того самого гурту гукнув:
— Неправда, це мій капшук!
Серед людей запала тиша. Вони позирали то на Семюела Мура, то на горланя.
— Я вимагаю, щоб Кед виступив перед зборами! — сказав Мур.
У гурті ніхто й не ворухнувся.
— А їх було двоє! — озвався якийсь білявий молодик. — Я сам бачив.
Гол Слейтер швидко ззирнувся з Джімом. Одним порухом він підігнав коня вперед, і люди розскочилися. Джім і Жаба зразу опинилися поруч Гола, за ними подалися й решта ковбоїв. Усе сталося в одну мить: зненацька шістьох чоловіків оточили. Жаба всміхнувся: вершники діяли, ніби добре зіграні актори. Коли оточені глянули Слейтерові у зеленаві очі, то зразу збагнули, з ким мають діло.
— Хто з вас Кед? — холодно запитав Гол Слейтер майже крізь зуби.
За таких обставин він не витрачав багато слів. До того ж у нього завжди свербіла рука схопитися за револьвера, коли він стояв перед такою сволотою. Він хотів бути фермером, але тепер обставини знову вимагали від нього іншої дії…
— Я Кед, — відповів один із гурту.
Відповів начебто байдуже, але його обпалене вітрами обличчя ще дужче потемніло, а колючі очі ні на мить не відривалися від Гола.
— А де другий?
Кедів сусід зухвало стріпнув головою.
— Ану, гайда! — просичав Гол Слейтер.
Вершники наїхали на них, і їм довелось скоритись. Четверо їхніх приятелів не зважилися сказати ні слова і навіть не ворухнулись. Один із них, вайлуватий, справжнє страшило, тільки зубами заскреготів.
Двоє бандитів ішли крізь юрбу непевною ходою, і хтось спереду гукнув:
— Та вони й досі п’яні!
Бандити недбало, із зухвалою міною стали перед Семюелом Муром. Гол Слейтер і Джім опинилися по боках у них. Гол ледь помітно моргнув Джімові, спрямував коня між злочинців і роз’єднав їх. Тоді вони з Джімом блискавично нахилилися й повитягали в них із кобур револьвери.
Ті спершу були такі вражені, що не спромоглися на слово, тільки приголомшено роззиралися довкола, але скрізь натикалися на неприязні обличчя. Револьвери лежали вже біля Семюелових ніг.
— Це вже занадто, ми… — почав Кед.
Семюел Мур підніс руку й не дав йому докінчити.
— Вас роззброєно за моєю згодою. — Старий говорив дуже спокійно. — Тепер починаємо суд, і ви мусите захищатися. Я вас звинувачую в тому, що ви вкрали золото і тяжко поранили людину. Де французів капшук?
— Хто доведе, що це французів капшук? — крикнув Кед. — Чи ба! Йому щось привиділося, а я вже віддавна маю цей капшук. — Він витяг з кишені до половини наповненого шкіряного капшука й потримав його над головою, показуючи людям. — Він у мене вже не один рік, досі я держав у ньому тютюн. — Кед знову повернувся до Мура, вишкірив зуби, потрусив капшуком і глузливо мовив: — Отак, виборний! Його мені вишила бабуся, ще як я був хлопцем і сидів потойбіч Блакитних Гір.
Гол Слейтер зліз з коня, взяв капшука й зайшов до намету.
— Це мій капшук, — сказав поранений і простяг руку.
— Я не можу тобі його віддати, — похмуро мовив Гол, — і, мабуть, ти його ніколи й не дістанеш назад.
Надворі він переказав французові слова. Але Кедові спільники вже підійшли ближче й почали ревно запевняти, що він завжди мав цього капшука. Один із них навіть підніс пальці як до присяги й сказав:
— Ви кидаєте тінь на чесну людину! Ми з Кедом хіба раз крутили цигарки з того тютюну, що він там тримав!
Мур побачив, що може програти. їх було шестеро проти одного. Бо ж француз не мав свідків. Не вернути йому свого золота!
— Тоді перейдемо до другої справи, — сказав Мур. — Навіщо ти різонув француза ножем, Кеде? Чи ти й це заперечуватимеш?
Кед не вагався ні миті: він уже був знову певний себе.
— Кожен має право боронитися. Чи ти вважаєш, що я мав чекати, поки мені вистрілять у живіт? — Він утер губи, трохи повернувся до юрби, знову прибравши зухвалу міну, і, видно, намірився звернутись до народу з невеличкою промовою. — Тут хтось кричав зі скрині, що з нашого табору треба повиганяти койотів. Я та мої приятелі хочемо ближче побачити того крикуна й запитати, кого він мав на думці. Ми…
— Кеде, — гостро перебив Мур, — ти повинен говорити тільки про свою справу!
— Це теж стосується справи. Ми не дозволимо, щоб нас ображали. Ми….
— Тут я вирішую, що стосується справи! Ми теж не дозволимо, щоб нас водили за носа! Ми дуже добре розуміємо тебе: ти хочеш залякати людей, аби вони не казали того, що думають. Я попереджаю тебе, Кеде, і таких, як ти! Ти знаєш закон пустелі! А тепер розповідай, як сталося, що ти поранив людину. Говори тільки про це.
Люди схвально загомоніли: всі були згодні з Муром. Кед зневажливо стенув плечима.
— Нема чого розповідати, — почав він зухвало. — Ми собі випили, а тоді француз запропонував погуляти в карти. Не хочу його ображати, але… він не дуже чистий на руку! Та хай, ми все одно вигравали. Слово честі! Мій партнер може потвердити. І як француз почав програвати дедалі більше, він з п’яної голови просто знавіснів. Вони там на півдні всі такі. Ми зібралися йти, бо не хотіли заводити сварки. А він побіг за нами, вихопив раптом кольта й намірився стрельнути. От я його й штрикнув ножем. Я згоден, то була п’яна бійка… Ну, а тепер вирішуйте, люди.
Він відкопилив спідню губу й прибрав визивну позу.
Гол кипів. Він, як і багато присутніх, бачив, що бандити вислизають з пастки і от-от зовсім викрутяться. А це була б небезпека для всієї долини. Вони тоді зразу знахабніють.
— Тут був хтось крикнув, що бачив їх тієї хвилини! — сказав Семюел Мур.
Люди почали оглядатися, і тоді наперед вийшов, радше випханий, аніж самохіть, один молодик. Він не дивився на Кеда та його приятелів і нерішуче підступив до Мура.
— Кажи сміливо, всі чесні люди в цій долині на твоєму боці.
— Так, ідучи мимо, я бачив, як ці двоє виходили з намету. Слідом за ними вибіг третій і схопив того, що зве себе Кедом, за плече. А далі все сталося в одну мить. Опісля ми віднесли француза до намету, а ці двоє відразу пішли собі.
— Француз витягав зброю?
— Ні, я не бачив револьвера.
— Ми тобі потім продерем очі, — засичав Кед.
Мур спалахнув.
— Кеде! Якщо ти ще хоч словом чи поглядом спробуєш залякати свідка, ти знаєш, що на тебе чекає!
Тепер усі побачили, який страшний гнів криється за Муровим удаваним спокоєм. Здавалося, від старого аж іскри скачуть.
Тим часом у долині почало смеркати. Збори тривали вже понад дві години.
Гол Слейтер знову пішов до намету опитувати пораненого. Знадвору долинав гомін юрби. Француз лежав у гарячці й тихо стогнав.
— Спробуй пригадати все і кажи тільки правду, — мовив до нього Слейтер. — Від цього багато що залежатиме. Ти витягав зброю, як хотів відняти своє золото?
Француз вражено глянув на Гола блискучими очима — здавалося, він не зрозумів питання. Нарешті він хрипко озвався:
— Зброю? Я? Та в мене ж немає ніякої зброї.
Гол Слейтер страшенно зрадів. Та все ж він стягнув з пораненого ковдру й обшукав його. На французові був тільки ремінний пасок. Слейтер обмацав його кишені, тоді перешукав весь намет. Француз стежив за ним здивованим, аж зляканим поглядом.
Гол відкинув запону, вихилився з намету й гукнув:
— Нехай сюди зайде двоє людей, цілком безсторонніх!
З гурту вийшли двоє копачів. Люди ще дужче загомоніли. В наметі Гол ще раз опитав француза при свідках. Коли потім усі троє вийшли надвір, Гол Слейтер сів на коня.

— Люди! Поранений ще зовсім шмаркач у шукацькому ремеслі! Ці двоє водять нас за ніс. Вони підло обдурили новачка, щоб забрати в нього дрібку золота, і полоснули його ножем! Кед бреше! У француза взагалі немає ніякої зброї!
Ще не затих його гучний голос, як натовп захвилювався, завирував. Посипалися прокльони, люди замахали кулаками, а подекуди над головами показалася навіть зброя.
— Негідники наперед задумали обпатрати його! — крикнув Жаба і шарпнув коня за повід, аж той став дибки.
— Повісити їх! — загукали декотрі, проштовхуючись наперед.
Кед і його приятель нараз посіріли. Тепер вони майже благально дивилися на Мура. Старому полегшало на душі. Він стояв і перечікував, поки буря вляжеться.
Коли нарешті всі трохи охололи, він сказав:
— Люди, треба чинити так, як велить закон, а не як каже наша лють. Ви мене вибрали, щоб я заступав закон, тож дозвольте мені дати вирок. Я не стаю ні на чиєму боці, але послухайте, що я пропоную,
Навколо запала тиша, й сотні очей прикипіли до його вуст. Він ще раз коротко підсумував усе й закінчив:
— Отже, ми не можемо довести, що Кед украв у француза золото. Тому не можемо його й карати за це.
Дехто з присутніх обурився, почав нарікати. Люди добре бачили, що Кедові відлягло від серця. Мур знову почекав, поки гомін затихне, й повів далі:
— Лишається один злочин: брутальний, підступний напад на безборонного. Порядна людина такого не зробить. Я пропоную: Кед віддає свого буцімто капшука з золотом французові як відшкодування за рану. Тоді обох, і Кеда, і його поплічника, ми з ганьбою виганяємо з табору, так, як велить звичай: без зброї та набоїв, з харчами на один день. А як виявиться, що хтось їм допоможе, то його чекає те саме. Тепер голосуйте або давайте свої пропозиції.
Гол Слейтер був задоволений Муром. Ніхто б краще не врядив суду. Жаба виїхав наперед і почав голосування. Руки вмент знялися вгору. В Кеда та його спільника забрано ладівниці. Шестеро вершників відпровадили їх до намету, а невдовзі так само до виходу з долини. Засуджені їхали швидко, обоє були люті, ні словом не озивалися до своїх проводарів. Відтепер їм не можна було з’являтися в таборі та його околицях — для тутешніх мешканців вони стали людьми поза законом.
Мур із гуртом корктаунців стояв коло намету француза. Вони хотіли забрати його з собою; не годилося залишати хворого без догляду. Та знайшлося кілька його земляків, що пообіцяли подбати про нього. Гол Слейтер хотів ще відшукати молодика, що виступав за свідка, але тим часом геть стемніло, і хоч він покликав на допомогу Едварда Фінні та свого сина Джо, заходи їхні були марні. Люди вже порозходилися по своїх наметах. Почав накрапати дрібний дощик.
— А що ви хотіли від нього, тату? — запитав Джо.
Старий Слейтер був скупий на слова; він лиш коротко сказав:
— Йому треба ночувати в нашому таборі.
Слейтер і сам нестямивсь, як знову вернувся до своїх давніх звичок: нічого не залишав поза увагою і нікому не довіряв. Але, може, то тільки йому все видавалося в чорному світлі…
— Чого ти такий понурий, Голе? — запитав його Мур, коли вони позлазили з коней у своєму таборі. — Нам можна радіти, адже ми виграли першу битву і маємо на своєму боці кількох добрих хлопців.
Гол кивнув головою, одначе суворі зморшки в куточках його вуст не розгладилися. Він оддав синові свого коня, щоб той розсідлав і нагодував його, а сам зайшов до намету, де на нього чекала дружина. В наметі світив ліхтар, і жінка розгледіла його обличчя. Руки їй затремтіли, і вона, стиснувши їх у кулаки, сховала за спиною. Тоді, опанувавши себе, запитала:
— Сталося щось погане?
Слейтер надто добре знав свою дружину, щоб не завважити хвилювання в її голосі. Але теж не хотів дати цього взнаки.
— І так і ні, — відповів він, скидаючи мокру куцину.
Потім коротко оповів, що скоїлося в таборі. Дружина мовчала. Він хотів швидше змінити тему і, дивлячись убік, запитав:
— Як там Лі Байт?
— Не дуже добре, — відповіла дружина, тоді підійшла до нього, лагідно повернула, так, щоб бачити його очі, й благально сказала:
— Поговорімо спершу про інше, Голе!
Він стояв перед нею, наморщивши чоло й понуривши голову. Непевне світло танцювало по обпаленому вітром обличчю і надавало йому мусянжового відтінку. Дощ надворі пустився дужче й затарабанив у брезент.
— Чудна погода, — мовив Гол, наче сам до себе. — У таку пору дощ! Та ще й тут, у горах! Але він, мабуть, скоро перейде.
— Голе, — попросила жінка, — не говори казна-чого, мені й так важко. Послухай мене! Я боюся за тебе. Невже має вернутися той страх, та небезпека? Ти повинен триматися віддалік від такого, ти вже старий, тут є молодші. Ти знову будеш…
Гол пригорнув її до себе й погладив важкою рукою по сивих косах. Плач здавив їй горло, не дав договорити.
— Кожен мусить робити те, що йому до снаги, — твердо сказав Гол. — Так вимагає життя. Ти й сама розумієш і знаєш цей край.
— Не треба нам було вирушати сюди, Голе.
— Ти хотіла б, щоб Джо поїхав сам? Не був би я Гол Слейтер, якби…
Знадвору почулася хода, і Гол зняв руки з її плечей. Жінка подалася в куток намету й почала щось робити. Хай ніхто не бачить, у якому вона розпачі.
— Підемо вечеряти? — спитав, заходячи, Джо. Він позирнув на батька, потім на матір: щось у них здивувало його.
— Ви собі йдіть, а я вас дожену, — сказала мати.
Батько з сином пішли. Відразу по тому жінка накинула на плечі хустку, погасила світло і вийшла з намету. Дощ уже поналивав калюжі, та вона не зважала на них. Намет Семюела Мура був за тридцять ступнів від їхнього. Жінка полегшено відітхнула, побачивши, що в ньому ще світиться.
— Муре, ви тут? — спитала вона півголосом. — Я б хотіла з вами поговорити. Можна?
— А то ж як? — весело сказав старий, усміхаючись їй назустріч.
І аж тоді завважив тривогу на її обличчі.
— Ідеться про Гола, Семюеле. Тільки не кажіть йому, що я була у вас.
Мур підсунув їй ослінчика, і вони посідали одне проти одного.
— Ви вперше здибалися з Голом кілька років тому, — почала жінка, — і мало знаєте про нього. Корктаунці теж нічого не знають. Але тепер я повинна вам усе розповісти, Муре.
Говорила вона тихо, ніби вагаючись, а думками линула в далеке минуле.
— Я боролася за нього, щоб ви знали, тяжко боролась і перемогла. Ми познайомилися на золотих копальнях у Каліфорнії. Там він був у всіх на язиці. Він не лихий, Муре, далебі, не лихий! Але може стати звіром, коли його охопить лють. А боротьба тягне його до себе, як магніт. Коли він зіткнеться з шахраєм, то ладен роздерти його, Муре. Теляти не заріже, такий добрий, а тоді просто навісніє… І ось тепер він знову вплутався в такі справи. Він повинен бути від них якнайдалі, Муре, тому я й прийшла до вас. Він так любить Джо, а тут може багато що статися. Допоможіть мені. Я тоді забрала його з Каліфорнії. Він трохи накопав золота, і ми подалися до Юти. Там він став шерифом і втихомирився. У Корктауні він теж був тихий-тихісінький. То невже ж тепер, на старість, усе те має знову повернутися?
Семюел Мур сидів перед жінкою і ніби зазирав їй у саму душу. Тепер йому враз стало зрозуміле в Слейтерові багато що з того, про що він часто міркував останніми тижнями. Але він збагнув і те, що Голові не можна ставити ніяких заборон. Не така він людина. Що ж робити? І що сказати цій жінці? Мур здвигнув плечима. Брехнею та викрутасами її годі заспокоїти.
— Гол — найкраща людина в нашому таборі, — мовив задумливо Мур, — Та й навряд чи хто зміг би втримати його, коли б почалася боротьба до загину. Але я майже певен, що до такого не дійде. Крім того, днями мають сюди прибути якісь урядовці — тоді вони дбатимуть про нашу безпеку і про дотримання закону. А Гол без приводу не стане ні з ким заводитись.
Вони обоє подалися до великого намету, що правив за їдальню. Ніч була темна. Дощ перестав так само тихо, як і почався. В наметі вже сиділи Гол, його син, Едвард Фінні і всі ковбої. Гол повеселішав і розбалакався, почав оповідати про незвичайні випадки з давнього табірного життя. Потім матуся Фінні порозганяла всіх додому.
— Щоб копати золото, треба добре виспатися, — твердо заявила вона, і чоловіки, сміючись та жартуючи, порозходились.
Світло в наметах погасло. На чорному, як оксамит, небі лиш де-не-де блимали зірки. Багато копачів, що не мали навіть наметів, полягали просто неба, позагортавшись у ковдри, і були раді, що дощ так швидко перестав. Більшість їх засинало з думкою про золото, на якому вони лежали.
РОЗДІЛ 7
Гори лишились позаду і тонули вже в бузково-золотавому вранішньому світлі, коли Кед із приятелем побачили перед собою лісисте узгір’я. Вони їхали цілу ніч і були втомлені.
— Якусь годину поспимо під деревом, поки напасуться наші шкапи, — буркнув Кед.
Товариш його кивнув головою, і обидва підострожили коней, більше не перемовившись ані словом. Нарешті вони досягли перших буків. Раптом Кедів товариш показав ліворуч:
— Глянь-но, там хтось отаборився. Може, спробуємо?
— Ні, ще, мабуть, надто рано. Коли там не новачки, то вони відразу зметикують, що з нами скоїлось. Але можна проїхати повз них.
У таборі поралося троє чоловіків. Четвертий ще лежав, загорнувшись у ковдру. Що ближче під’їжджав Кед, то пильніше приглядався до людей.
— Хай мене дідько вхопить, коли я не знаю тих двох довготелесих, — мовив він. — А третій… гм…
— Знаєш чи не знаєш, а дідько тебе так чи інак ухопить колись, — зауважив його товариш у біді.
Тієї миті визирнуло сонце, освітило табір і заграло в білявих чубах двох здоровил.
— Це таки вони, техасці Берт і Гай Джілберти! — вигукнув Кед і погнав швидше коня.
Вони чвалом поскакали просто до табору. Загледівши їх, брати випросталися. Кудлань, що роздмухував огонь, теж підвівся. Зустрілися вони дуже тепло, як і годиться давнім знайомим, що довго не бачилися.
— Здоров, Кеде! — гукнув Берт Джілберт. — Чудово, що ми здибалися тут, у горах. Куди ти вибрався?
Вони поручкалися. Кудлань теж підійшов ближче. Чоловік у ковдрі перевернувся на другий бік і почав дивитися на прибулих. Радісно привітавши і поплескавши по плечі прибулих, Гай раптом здивовано витріщив очі: він завважив порожню ладівницю. Тоді пильно глянув на коней — ти ба, тільки сідла і пласкенькі в’юки. Так у пустелі не мандрують. На такі речі Гай мав добрий нюх.
— Ну? — допитувався Берт у Кеда. — Куди ти, горлорізе, зібрався? Долина ж десь тут недалеко, га?
— Нам довелося накивати п’ятами, Берте, — понуро сказав Кед. Берт вражено відступив крок назад, пильно приглядаючись до нього. — Ми вчинили дурницю, і я змарнував найкращу в житті нагоду.
Поки вони розмовляли, Гай підійшов до Кеда, витяг у нього з піхов револьвера, оглянув порожній барабан і мовчки показав його братові. Той свиснув крізь зуби і співчутливо кивнув головою.
— Вас вигнали з табору?
— Так, Берте.
— А може, ти б спробував приткнутися десь в околиці?
Кед похитав головою. Він уже змирився з своєю долею, бо не мав сумніву, що в цих краях тепер земля горітиме йому під ногами.
— Надто добре тут знають мене в лице, — промурмотів він і злісно зиркнув на носаки своїх чобіт. — Поїду на південь, тут для мене все пропало. Годі й думати. Ви можете нам допомогти?
— Авжеж, Кеде. А з ким ви були там, у долині?
Кед хвильку дивився на братів: його меткі очі так і бігали. Тоді сказав тихо:
— З Біллі.
— Сто чортів його мамі! — вигукнув Берт. — Біллі-Корабель теж у долині? І він не міг нічого вдіяти?
Кед похитав головою.
— Дійшлося б до різанини, і ми б живі не вискочили. Та й усе пропало б. А так Біллі їм ще насолить, ми його знаємо. Вони й не раді будуть.
— Ходи сядь, — сказав Берт. — Шкода, що з тобою така біда скоїлася. Зате нам пощастило: ти розкажеш, що там робиться. Краще знати про долину все, перш ніж ми добудемось до неї. Варто туди їхати?
— Ще б пак! — майже люто вигукнув Кед. — Такої здобичі ще ніколи не траплялося. Треба тільки спритно закинути сіть. О, там є чим поживитися, згадаєте моє слово!
Троє подорожніх прикипіли поглядом до Кедових уст і, слухаючи його розповідь, примружували очі, мов коти, які чатують на здобич. Кудлань облизав губи і прицмокнув язиком. Поки гості сиділи біля багаття й чекали окропу на каву, Кудлань подався до клунків і приніс повні жмені набоїв. Кед і його приятель полегшено відітхнули.
Тим часом чоловік, що лежав загорнений у ковдру, підвівся й почав умиватися над шкуратяним відром. Він був у вузеньких, з тонкого сукна штанях до верхової їзди. Надягаючи чоботи, він спершу виглянсував їх м’якою ганчіркою. Потім заходився голитись.
Кед аж очі витріщив.
— Що то за дженджик? — стиха запитав він. — Де ви його викопали? Щоб оце голитися в дорозі?
Берт підморгнув йому.
— Він хлопець той, що треба. Вже давно купує наш крам. Завжди добре платить і не цікавиться, де ми його беремо. Тертий чоловік.
— Як же його звуть?
— Що тобі скаже його ім’я? Велів, щоб ми звали його Боєром. Тепер він збирається вкупі з нами залагодити одне велике діло.
Кед аж застогнав:
— А я, хай йому дідько, мушу вшиватися через паршиву, дурну історію, що не дала мені ані крихти зиску! Може, ви подумали б і про мене, Берте, коли вам добрячий шмат перепаде, га?
— Хто може сказати наперед, як воно буде, Кеде! Але ми побалакаємо з Біллі. Як ти гадаєш, він захоче з нами працювати?
— Ще б пак! — відповів Кед. — Аж руки потре з радощів, як вас побачить. їх лишилося тільки четверо. А з Біллі добре працювати. Правда, він до лиха загонистий, пре навпростець, зате ділить усе по-справедливому.
— Он як. Ми його ще добре не знаємо.
Боєр поголився, чепурно зав’язав на шиї кремову хустку й надів довгого, в попелясту кратку сурдута та жовтавого капелюха. Тоді підійшов до багаття і подав прибульцям кістляву руку. Кудлань запопадливо приніс скриню, і Боєр сів. Він мав років тридцять п’ять. Кожен рух його був добре виважений.
Розмова точилася далі.
— Хто такий той Семюел Мур? — запитав Гай. — Розкажи нам.
— Старий шукач, ще давньої школи.
— Небезпечний? Кед стиснув плечима.
— Хтозна. Принаймні він дуже спритний і вміє підійти до людей. Він має опору — привіз із собою цілу ватагу, хитрий лис. Але всі вони нічого не варті, крім одного. Зате вже той, здається мені, на сьогодні найнебезпечніший у долині, хоч Біллі, звісно, його переважить. У ньому щось є, ти розумієш, що я маю на оці. Звати його Слейтером.
— Ми його не знаємо, Берте?
Його брат похитав головою, але не зовсім упевнено.
— А шерифом там хто?
— Шериф ще тільки повинен десь оце прибути. Немає там ще й жодного шинку. Як з’явиться, тоді буде легше.
Досі Боєр лише прислухався, а тепер запитав тихим приємним голосом:
— На скільки ви оцінюєте поклади золота в долині? Ви можете щось про це сказати?
Кед задумався. Хто їх годен оцінити?
— Скажімо інакше: чи там його копатимуть ціле літо?
— Ще б пак! — відповів Кед. — Добрих десять літ! Тепер його добуватимуть із грунту, а потім напевне доберуться й до скель. По-моєму, в тій улоговині є що шукати.
Боєр випнув губи і вдоволено кивнув головою.
— Тоді треба планувати на довший час, — сказав він, звертаючись до Берта й Гая. — Я чув, ви говорили про якогось Біллі, мені незнайомого, — знову озвався він до Кеда. — І зробив з ваших слів висновок, що він дуже необачний, еге ж? У такій ситуації, як там у долині, навряд чи це добре. Квапитись належить тільки тоді, коли раптом трапиться нагода поживитися і є загроза, що пожива може вислизнути з рук. Тоді, звісно, іншої ради нема. Але тут? Ну, побачимо.
Брати мовчали. Та Боєр, видно, й не чекав на відповідь. Він витяг срібну цигарницю, узяв з неї тонкими пальцями цигарку й закурив. Кед чимраз дужче дивувався: ото сноб! Але Джілберти, либонь, мають коло нього добрий зиск. Видно, головатий чоловік, петрає, що й до чого.
Інакший був Кудлань. Він сидів мовчки, лупав очима, як мавпа, і не озивався ні словом. їхня розмова була для нього надто мудра. Він тільки робив те, що йому наказували. Тепер Кудлань думав — а то вже був великий поступ, — що в долині кепсько, бо там немає ще жодного шинку. Оце тільки він і второпав з Кедової оповіді.
Гай кивнув йому, і Кудлань став вантажити речі на трьох в’ючаків, яких він дорогою мав вести за повіддя. Потім осідлав верхових коней. Подорожні розлучилися. Кед зі своїм приятелем, невдоволені й сердиті на самих себе, рушили вниз, а брати Джілберти з Боєром та Кудланем подалися до золотої долини. Крім Кудланя, що куняв у сідлі та часом лаяв в’ючаків, яких вів за повіддя, решта троє мандрівників їхали замислені. Хоч кожен із них міркував про своє, але була одна річ, до якої раз по раз зверталися думки всіх трьох: золото.
Того дня, що якраз заповідався на обрії яскраво-червоною загравою, у Долині Гнівного потоку нікому не довелося труснути ситом. Та вранці цього ще ніхто не передчував. Шукачі сонні вилазили з наметів, дехто підводився просто з землі, невдоволено буркочучи, аби щось перекусити та братися до діла. Небо вже заясніло, хмари пливли по ньому, як по зеленаво-синьому морі, а в долині й досі клубочився туман. Він саме почав повзти вгору скелями, коли в таборі пролунав страшний крик і тремтячою луною розкотився в горах. Потім розлігся ще раз. Долиняни кинулися на крик, і весь табір заворушився. Люди перегукувалися, щось питали, але в тому шарварку ніхто не знав, що сталося. Тоді раптом запала тиша, тільки одне слово пошепки передавалося з уст в уста: вбивство.
У долині лежав перший убитий. Людей ця звістка опала, мов липка запона. Багатьох посів жах: вони ходили по табору, підозрюючи один одного. Ті, що в перші дні швидко заприятелювали, тепер ззиралися недовірливо. Від цієї хвилини більшість їх замкнулися в собі.
Коли надійшов Жаба, коло намету забитого вже зібрався гурт розгублених і схвильованих шукачів. Вони перевернули вбитого, і його осклілі очі дивилися тепер у сонячне небо. То був молодик, який учора виступав свідком проти Кеда. Дужий, сповнений надії на краще, радий, що мав свою займанку, він хотів шукати золота, а знайшов собі смерть. У таборі були вбивці!
— Хто його знайшов? — запитав Жаба, оглядаючись довкола.
— Я, — озвався глухим голосом один шукач із гурту.
То був молодший за вбитого юнак. Він стояв коло трупа, блідий, з переляканими очима.
— Розкажи, як ти його знайшов, — звелів Жаба.
Юнак переповів те, що вже кілька разів оповідав іншим. Говорячи, він розгублено озирався навколо, ніби сподівався від людей допомоги своєму вбитому приятелеві.
— Ми спимо в одному наметі, себто… спали досі. Ось тут. — Він кивнув головою на кілька мізерних жердин, напнутих шматтям, що правили їм за притулок. — Учора ми з Фредом після зборів, нікуди не заходячи, вернулися додому. Ми обидва з однієї місцевості в Канзасі. У Фреда там мати й сестра. Ми були втомлені і відразу полягали, а наостанці він ще сказав: “Цього літа попрацюємо і заживемо краще”. Уже дрімаючи, я почув крізь дощ, як Фред підвівся і, здається, сказав: “Я підставлю казанок і миски, щоб уранці не бігти до потоку по воду”. Далі я нічого не чув, бо міцно заснув, а як сьогодні прокинувся, то подумав, що Фред уже встав. Потім знайшов його тут… він лежав долілиць.
Двоє чоловіків ще раз приклякнули коло вбитого, але помогти вже нічим не можна було. Труп давно задубів. Жаба задумано стояв і не озивався й словом.
Від того краю долини, де був до неї вхід, над’їхав ступою самітній вершник, ведучи за собою ще одного коня з поклажею. Він завважив гурт людей, глянув, коло чого вони стовпились, і зупинився. Повагавшись хвильку, вершник зліз додолу. Коня він не припнув — певне, той був добре навчений, бо стояв на місці. Вершник підійшов ближче, перехиляючись на кривих ногах: видно, він у своєму житті більше сидів на коні, аніж ходив пішки. Не озиваючись ні до кого, чужинець проштовхався всередину й став над трупом. Хвилину він мовчки дивився йому в обличчя, тоді сказав:
— Покладіть його як слід.
Люди мовчки, обережно поклали небіжчика на ковдру. Чужинець нахилився і затулив йому очі. Потім скинув капелюха, склав руки й почав голосно молитися. То була смутна й трохи дивна картина: труп, коло нього ревно молиться старий ковбой у шкуратяних штанях і червоній картатій сорочці, а навкруг суворі, неголені шукачі з непокритими головами.
Помолившись, чужинець відступив і запитав:
— Це перший?
Хтось із чоловіків кивнув.
— Після обіду поховаємо його, — сказав чужинець. Він роззирнувся по людях навколо, ніби когось шукаючи, і в очах його блиснуло розчарування.
Аж тепер шукачі придивилися до нього пильніше, одначе він не справив на них великого враження. Тільки декому впали в око його чорні, рідкі зуби.
— Я Тед Бол, — знову сказав чужинець, — але мої хлопці завжди прозивали мене Пастором. Я оце шукаю їх, вони мають бути десь тут, з корктаунцями. Де мені їх…
— Їдьте до потоку, — перебили шукачі, — і там знайдете Семюела Мура. Але він, мабуть, уже йде сюди.
— То я поїду йому назустріч, — сказав Тед Бол і подався до своїх коней.
Жаба також пішов по коня: надумав пошукати Сема.
Біля потоку Тед Бол натрапив на своїх ковбоїв. Вони радісно загомоніли, оточили його, зсадили додолу.
— Таки приїхав, Пасторе? — запитав котрийсь. — Отже, й тебе звабив золотий пил? А твоєї займанки вже нема.
Тед Бол махнув рукою.
— Блаженства не купиш за золото, — сказав він. — Нехай займанку бере собі хто хоче. Я не шукатиму золота. Але що мені там робити без вас? Думаю, що тут я буду потрібніший. А коли весь цей шарварок скінчиться, ми знову пастимемо разом худобу в якогось господаря.
— Ото влучив пальцем у небо! — вигукнув Джім. — Коли ми вже спакуємо тут свої манатки, то купимо свої власні череди або помандруємо на схід.
— Тільки пророки можуть провіщати прийдешнє, Джіме, — дорікнув йому Тед Бол.
— Він тут зробиться ще причинніший, — стиха зауважив один ковбой і підморгнув товаришеві. — Як-бо він житиме, не чуючи ослячого ревіння, не приглядаючись до тавра на худобі, не дихаючи смородом кізяків?
Тед Бол мав добрий, вигострений у преріях слух.
— Усе те замінить мені піклування про ваші душі, — солодко мовив він.
Над табором ніби промчала буря. Ніхто не пішов працювати.
Семюел Мур, Жаба, Гол Слейтер, Джім та ще кілька шукачів подалися на місце злочину. Гол Слейтер обшукав забитого, але, крім великого складаного ножа, нічого в його кишенях не знайшов.
— У твого приятеля було золото? — запитав Гол Слейтер Фредового товариша. — І де він його тримав?
— Ми копали разом, але кожного вечора ділилися, і Фред носив свою пайку при собі в невеличкій бляшанці. Небагато, може, зо три унції, і серед того чотири самородки, такі завбільшки, як горошини. Я маю стільки ж.
Хлопець витяг з пазухи полотняну торбинку й хотів її розв’язати. Гол Слейтер махнув рукою.
— Не треба. Його вбито на помсту, щоб залякати людей у долині, — сказав він. — А одночасно й пограбовано. Ти не шукав бляшанки в наметі?
Хлопець похитав головою і відразу подався шукати.
— Нічого він не знайде, — буркнув Жаба і не помилився.
Гол Слейтер звернувся до шукачів, що з’юрмилися навколо:
— Розходьтеся, люди добрі, ми хочемо порадитись. Потім скличемо весь табір на збори.
Шукачі послухались. Багато з них навіть раділи, що можна лишитись осторонь такої справи.
— Тут нема про що довго радитись, — озвався Гол Слейтер, коли вони зосталися самі. — Одначе треба щось зробити, аби надалі вберегти себе від таких випадків.
Він ще раз перевернув убитого й оглянув рану. Смертельне вістря втрапило між лопатки просто в серце. Гол Слейтер заскреготів зубами. Тоді здавленим голосом сказав:
— Той, хто його заколов, має на своєму сумлінні не перше вбивство.
— Ви думаєте про Кеда? — запитав Джім. Гол Слейтер похитав головою.
— Це сталося пізно ввечері, Джіме, як ішов дощ. Товаришеві вбитого можна вірити. Я навіть думаю, що йому пощастило. Якби цей Фред не вийшов надвір, то тепер вони обидва вже не дихали б. Кед напевне не зважився б відразу повернутися в долину: хай би но хто побачив його тут! Крім того, вбивство нічого б йому не дало. А вбивати тільки на помсту? Ні… Я швидше думаю на тих чотирьох Кедових спільників, що тут лишилися. От вони з цього злочину мають користь! Більшість тутешніх шукачів тепер залякані, а їм цього й треба. Хто поткнувся в їхнє лігво, той і став першою жертвою.
Людей його слова переконали. Гол звернувся до Жаби:
— Ти був, як ми судили Кеда. А також сходив на своєму віку не одні гори й долини. Ти знаєш кого-небудь з них в обличчя?
Жаба похитав головою.
— Ні, я ніколи ні з ким із них не здибався.
— Тоді нам треба добре взятися до тих шибайголів, Семе, — сказав Гол Слейтер.
— Отак відразу, Голе? Це нічого не дасть. Хіба що виникне небезпечна сутичка! Ми ж не маємо таких повноважень. Та й як ти їх звинуватиш?
— Повноваження Слейтерові можуть дати збори, — заперечив Жаба. — Ми на це маємо право. А потім його офіційно затвердять шерифом.
Гол похитав головою.
— Я мав на думці не те, Семе. Треба стежити за ними. — Слейтер скинув капелюха і помахав ним, як віялом: гнів клекотів у ньому й обсипав лице жаром. Він знав, коли слід було напасти на злочинців і якій біді той напад запобіг би — та ба, не можна так… — Перебити б їх, та й годі! — раптом просичав Гол.
Мур краєчком ока зирнув на приятеля, і йому аж моторошно стало. Шаба добре вкмітив, які шалені думки тлумить у собі Слейтер, і сухо сказав:
— На це є рада. їдьмо туди, спровокуймо їх і постріляймо на місці. Тоді в долині запанує спокій. Навіть як ще хтось залишиться, то неодмінно принишкне і скоро сам ушиється звідси. Про такі речі швидко лине поголоска, і ця наволоч зійде з нашої дороги. — Говорив він з такою байдужою міною, ніби йшлося про склянку води.
Семюел Мур застережно підняв руки, проте не встиг нічого заперечити, бо Гол Слейтер мовив:
— Авжеж, ти маєш рацію, Жабо. Але таке можна було робити на золотих копальнях тридцять років тому. Тепер настали інші часи.
— Інші? Оглянься навколо! — вигукнув Жаба. — Навіть мерзотники такі самі! Невже ми повинні підставляти їм шию, щоб нас порізали?
Семюел Мур насилу заспокоїв його. Решта, молодші, мовчали. В таких справах старші переважали їх досвідом.
— Одначе ми таки можемо вдатися до давніх звичаїв, Жабо, — сказав Мур. — Утворимо в долині комітет добровільної охорони, і він…
— Справді! — перебив Гол Слейтер. — Оце те, що треба: і негідникам буде пересторога, і чесним додамо відваги. Комітет можна буде залишити, коли навіть приїде шериф. — Раптом Гол вилаявся: — На таку сволоту давно вже треба було б шерифа! Влада нас кинула напризволяще!
Вони повернулися до своїх наметів обмірковувати план на сьогодні. За годину Гол та ще четверо шукачів подалися до другого виходу з долини, відгородженого глибокою і широкою ущелиною, що зяяла, ніби чорна паща. Один із них обережно перехилився через край. Унизу залягла темінь, дна не було видно. Вони кинули камінь і з того, скільки він летів, визначили, що глибина тут метрів з тридцять.
— Як страшно, — мовив котрийсь, — стіни гладенькі й прямовисні! Якби тут було дерево, то не завадило б зробити скраю поруччя. Та хто схоче гаяти на це час? А в нас теж є своя робота.
Товариші погодилися з ним. Тут було так страшно й небезпечно, що кожен обминав це місце.
Семюел Мур догнав їх зі своєю ослицею Лізі. В долині їй добре велося, вона погладшала, покруглішала і стала ще впертіша. Часто вона, мов той пес, тинялася по всьому табору.
Шукачі взяли інструмент і стесали камінь на розі — його треба було обминати, щоб вийти на стежку, якою Семюел уперше втрапив до цієї долини. Незабаром вихід до стежки став трохи просторіший, і Лізі першій довелося ступити на неї, щоб перевірити, чи міцно тримається каміння. За ослицею рушив Мур, позначаючи крейдою місця, де треба було видовбати приступки. То Слейтерові спало таке на думку — влаштувати собі ще один, хоч і не дуже зручний вихід з долини. Він хотів застерегтися від усякої несподіванки. Шукачі поприв’язувалися мотузками й узялись до роботи.
Зразу після обіду забовкало калатало — скликати всіх на похорон. Шукачі пообтрушували своє вбрання і трохи прибралися. Хоч більшість їх мала тільки одну куцину та одні штани, ті, в яких вони працювали, а все ж були трохи чепурніші, ніж звичайно, бо знайшли час хто підстригти бороду, а хто поголитися.
Могилу завбачливо викопано в такому місці, де ніхто не сподівався знайти золота. Земля тут була масна й чорна, навколо росли колись ліщинові кущі, але їх ще в перші дні вирубали на паливо.
Всі прийшли пішки. Молодий Фред за життя ніколи не повірив би, що його проводжатимуть в останню путь сотні людей. Тіло його лежало край могили, загорнене в саван з цупких мішків і обв’язане мотузкою. Там же стояла скриня, з якої промовляв учора Семюел Мур. Тепер на неї вибрався Тед Бол.

Він скинув крислатого капелюха й поклав його біля ніг. Люди навколо й собі поскидали капелюхи. Стало тихо. Шум потоку позад них бринів, немов далекий приглушений спів. Високо в небі пливли срібні хмарини.
Тед Бол вимовно пересунув наперед кобуру, і люди побачили, що там немає револьвера. Та все ж він сягнув у неї рукою і витяг старого, пошарпаного псалтиря. Тоді заходився надсадно співати рипучим голосом. Люди слухали його мовчки, з повагою. Нарешті Тод Бол сховав псалтиря назад у кобуру й почав казання,
Він так закричав над юрбою, що дехто аж здригнувся.
— Прокляте золото, жадоба, брутальне насильство, порок — ось що звело цього молодого хлопця в могилу! Я бачу звідси цілу долину і всіх вас, отже, бачу і вбивцю! Горе його грішній руці! Бо є господь на небі, що на все дивиться згори…
Болове казання було суцільним звинуваченням убивці і прокляттям золоту. Тієї миті всі признавали його правду, хоч він, кленучи їхнє золото, тим самим кляв і їх. Хвилин за десять Бол охрип і стомився; він раптово урвав мову, знову витяг псалтиря і заспівав рипучим голосом. Але цей псалом уже чули тільки ті, що стояли спереду.
Та ось Тед Бол скочив зі скрині, і шукачі спустили тіло на мотузці в могилу. Коли її засипали землею, не один, хто вже добув кілька унцій золота, думав собі, що може й коло нього десь близько шастає смерть.
Четверо шукачів понесли скриню до місця зборів. Решта поволі пішла за ними, розмовляючи дорогою. Більшість їх вважали, що казання Теда Бола справді було гарне, такого вони ще зроду не чули. Він здобув загальну повагу. Пастухи вже не знали, чи їм пишатися своїм ватагом, а чи глузувати з нього.
Поки шукачі збиралися навколо Семюела Мура, в долині з’явилися четверо вершників із трьома нав’юченими кіньми. Шукачі повитягали шиї, як завше, коли приїздив хтось новий. Прибульці зупинилися на дорозі недалеко від того місця, де відбувалися збори. Кудлань залишився з кіньми, а Боєр та брати Джілберти підійшли до юрби, привіталися й почали повільно проштовхуватись наперед, туди, де стояли Мур і Слейтер.
Шукачі виступали й домагалися виборів шерифа. Семюел Мур повідомив їх, що сліду вбивці не знайдено, є тільки певні підозри. Тоді з усіх боків загукали:
— Візьми на себе обов’язки шерифа, Муре! Зроби лад у таборі і створи табірну поліцію!
Семюел Мур похитав головою, чекаючи, поки стане тихіше. Дехто вигукував ім’я Гола Слейтера, були й такі, що пропонували на шерифа Жабу. Як завжди, коли люди разом щось обмірковують, шукачі хвилювалися, гарячкували. Сперечалися дедалі роздратованіше, нетерплячіше. Узявши нарешті слово, Мур сказав майже сердито:
— Ми з корктаунцями не того сюди приїхали, щоб гратися в поліцію. Ми хочемо добувати золото, як і всі. Про лад у долині має подбати уряд…
— А тим часом наше життя в небезпеці!
— Хто зареєструє наші ліцензії?
— Ми хочемо мати поштовий зв’язок! Треба, щоб було якесь місце, куди ми могли б віддавати на збереження золото!
— Тут навіть один негр вештається із зброєю! І то в Мура перед очима!
— Кажуть, що уряд хоче конфіскувати для себе долину й укласти з Муром угоду на пай. Це правда? Ти ведеш торги за нашою спиною, а ми ні про що й гадки не маємо?
Вигуки й запитання так і сипалися з усіх боків. Мур не міг більше говорити. Якийсь моторний чоловічок вискочив до нього на скриню.
— Товариство, не робіть ґвалту, як на ярмарку! — закричав він. Присоромлені чоловіки замовкли, і він повів далі: — Семюелові нема за що дорікати. І за свої займанки теж не бійтеся. Де таке чувано, щоб у шукачів відбирали ліцензії? Не зчиняйте в таборі ще більшого заколоту дурними поголосками. Що нам справді потрібне, то це добре керівництво. Багато чого треба залагодити. Ось люди вже кілька днів сперечаються між собою за межі своїх займанок, бо взаємно порушили їх. Там знову ж таки дорога йде через піщані місця, напевне золотодайні, а люди з сусідніх займанок не можуть на них копати. То чому б нам не перенести дорогу? Хіба вона неодмінно має бути рівною? Далі, кожному потрібна вода промивати пісок, але багатьом до потоку теліпати такий світ, що, поки донесуть, сито руки пообтягує. Купімо в місті великі баки, щоб можна було розвозити воду. Та й дамо заробити тим, хто не має займанок. Ось про що треба порадитися, люди, тож не перебивайте більше Мурові.
Шукачі трохи охололи, і Мур знову взяв слово. Найперше він спростував поголоски, а тоді провів вибори табірної управи. Тепер він мав чотирьох помічників, серед них і Слейтера.
— У цих п’ятьох, яких ви щойно вибрали, є свої завдання. А коли доведеться вирішувати щось важливіше, ми скличемо вас усіх. Але є ще одна справа: треба подбати про нашу безпеку. Я пропоную заснувати комітет добровільної охорони.
Він замовк, очікуючи. На мить запала тиша. Більшість шукачів знали про такі комітети тільки з чуток. З ними пов’язували не одну криваву історію. Нарешті хтось гукнув:
— Так буде найкраще, Муре! Браво! Поясни тим, хто не знає, що це таке!
— Це річ проста, товариство, — сказав Мур. — До комітету належать тільки добровольці, люди тверді, що вміють обходитися зі зброєю і готові беззастережно захищати спокій та лад. Хто саме належить до комітету, лишається в таємниці, щоб уберегти його членів від помсти, а судитиме вія за законами пустелі. Тепер кажіть свою думку.
Юрба загомоніла, загула. Нарешті більшість шукачів піднесли руки.
Тоді наперед виступив Боєр і промовив:
— Дайте мені слово. Мене звати Боєр.
Семюел Мур швидко скинув оком на новака, тоді подав йому руку й допоміг вилізти на скриню. Боєр трохи церемонно подякував, і його водяві очі з білими віями на мить допитливо спинилися на Мурові. Тільки на мить — і зразу ж звернулися до зборів. Знизу зацікавлено дивилися на нього і складали йому ціну: тут, у долині, його ошатне вбрання привернуло до себе увагу.
Боєр зняв дорогого капелюха й сказав:
— Мене звати Боєр.
І — диво дивне — легенько вклонився. Першу хвилю шукачі не знали, чи можна ставитись поважно до цього дженджика, що, мов павич, пишався перед ними. Вони помітили на пальці в нього перстень з великим самоцвітом, побачили грубий золотий ланцюжок від годинника, коли Боєр розстебнув картатого сурдута. Що ж, треба послухати, що він патякатиме… Боєр говорив холодно, спокійно, але дуже ввічливо. І відразу ж піймав слухачів на гачок, звернув їхні думки, котрі добре вгадував, у інше річище.
— Я хотів би вам дещо сказати про три речі, з яких дві напевне вас зацікавлять. Дуже добре склалося, що я втрапив саме на збори. Хоч я тут новак, проте вважаю, що маю право виступати ось на якій підставі. Я купець і дістав від уряду концесію на торгівлю в долині. Отже, я також належу до вашої громади. П’ять моїх підвід з крамом уже в дорозі і днів за три мають бути тут. Я залишив їх…
Боєрові слова потонули в радісних вигуках і гучних оплесках. Він прихилив до себе шукачів, як завжди буває, коли людям щось обіцяєш. Тільки-но гомін ущух і слухачі знову наставили вуха, Боєр докінчив:
— Я залишив їх у підгір’ї. Там є все: харчі, одяг, знаряддя.
Люди знову заплескали. Та Боєр був незворушний, усім своїм виглядом показуючи, що між ним і юрбою — відстань, яку годі переступити. Але шукачів уже не вражала його пиха — адже він іншого тіста книш. Він гендляр, а їхній брат кожен на свій лад кирпу гне.
Боєр тим часом повів далі:
— По-друге, у тій валці, до якої належать і мої підводи, є представники влади, а з ними також писар і межовик. Вони їдуть поштаркою, тому загаялися в дорозі. До валки пристало ще чимало всякого люду. Охороняє її окружний шериф Бренкер, що досі був на службі в Новому Тендерні. Тепер він чинитиме в долині суд. От я й гадаю, що не одна справа, про яку ви тут радилися, найближчими днями розв’яжеться сама собою.
Оце-то новини! Прийдешнє шукачів миттю постало в зовсім іншому світлі.
— А тепер останнє, що я хотів сказати, — провадив Боєр. — Табірна управа має бути, це добра думка. — Він скинув оком на долину, на довколишні скелі, ніби оцінюючи все. — Треба ще чимало зробити, щоб кожен міг швидко добувати своє золото й ніхто йому не стояв на заваді. Літо коротке. Управі буде до чого рук докласти. Але навіщо комітет добровільної охорони? Шериф Бренкер не новачок, багато хто спізнає це на собі, порушники закону при ньому не нагріють тут собі місця. А комітету добровільної охорони влада не визнає. Тому я гадаю, що слід добре зважити, перше ніж давати згоду на нього, тим паче, що той комітет дуже небезпечний. Одначе це тільки моя власна думка, і я нікому не хочу її накидати.
Боєр знову легенько вклонився, зіскочив додолу й вернувся до Джілбертів. Шукачі загомоніли: одні були за, інші проти. Семюел Мур очікував. Він сам вагався, хоч не давав того взнаки. Раптом на скрині коло нього опинився Гол Слейтер.
— Друзі! — крикнув він, і юрба затихла. — Ми почули добрі звістки. Боєрова діяльність розв’яже чимало наших труднощів. Цей чоловік у своєму ділі, певне, щось тямить і говорив він до пуття, та в одному помиляється. І не дивно. Він купець, а ми шукачі. Небезпеку табірного життя ми знаємо краще за нього, а мертвий там у могилі під скелею застерігає нас! Комітет забезпечить у таборі спокій, він складатиметься з найкращих людей і завжди буде насторожі. Якщо тільки ми утворимо його, негідники добре подумають, перш ніж зважаться ще на який злочин. Голосуйте за комітет!
Гол чекав, стоячи коло Мура. Усі здогадалися, що той комітет очолить він сам, і піднесли руки.
— Отже, вирішено, — сказав Гол.
На обличчі в нього не ворухнувся жодний м’яз.
Люди почали розходитись. До вечора було ще далеко, але працювати ніхто вже не брався. Шукачі мали про що поговорити. Корктаунці повернулися до своїх наметів, і Мур запитав Слейтера:
— Як тобі сподобався той Боєр?
Слейтер здвигнув плечима:
— Треба буде до нього краще придивитися… але шкуру він із нас злупить.
— Кожному своє, Голе.
— Як на мене, він трохи пихатий… і надто холодний. Надто, Семе, розважний.
Гол Слейтер і Боєр мали того дня ще багато роботи. Кожен своєї. Боєр шукав місця, де поставити крамницю, і вибрав його при дорозі майже посеред долини. Він довго дивився на печеру вгорі і на кам’яного носа, що нависав над нею. Брати Джілберти знайшли власника тієї займанки, і Боєр заходився вести з ним переговори.
— Я хотів би побудуватися тут, на вашій ділянці, — сказав він, — але так, щоб не завдати вам збитків. Може, складемо умову?
Старий почухав потилицю.
— Золота тут майже нема, дуже тверда земля. Я вже трохи пробував, самі бачите. — Він показав на кілька недавно викопаних ям. — Правда, піщаний грунт теж трапляється, бо в цій долині все так перемішане, що ніколи не знаєш, на що натрапиш. Он учора нібито один шукач у чорноземі наткнувся на піщану смугу і знайшов у ній самородок, такий завбільшки, як палець, і завтовшки, як два. Але хто-зна, чи це правда. Люди всього накажуть. Крім того, як котрий що й знайде, то інший про те не довідається.
Боєр дав балакучому дідові виговоритися й багато чого довідався про долину. Тоді запропонував йому:
— Отже, я будуюсь. Зате ви надалі не матимете ніяких турбот. Мій дім буде до ваших послуг, ваш кінь стоятиме в моїй стайні, ви їстимете й питимете на мій кошт, навіть, про мене, щовечора впивайтесь. Дістанете також робоче вбрання. Все це за те, що я поставлю на вашій займанці свій будинок. То як?
Старий не міг вийти з дива.
— Ну добре… добре. — І недовірливо запитав: — А ви дотримаєте свого слова?
— Я Боєр, — мовив крамар.
— І побудуєте дім?
— Авжеж.
Вони перебили руки, і то була вся угода. Боєр сказав шукачеві почекати й загадав Кудланеві розв’язати одну паку. Старому дали кави, тютюну, цукру, дві бляшанки м’яса и пляшку віскі. Ущасливлений завдатком, він подався геть, на всі боки вихваляючи крамаря, доки не спорожнив пляшки; тоді ліг і захропів.
Боєр нашукав собі робітників з-поміж тих людей, що не мали займанок, і з ними також повівся щедро. Робітники мали за його вказівками спорудити барак. Домовилися швидко. Боєр добре платив, одначе й дуже квапив.
— Нині ж таки ввечері вам треба рушати в дорогу, — заявив він. — Уранці ви вже будете в підгір’ї і почнете рубати дерева. Інструмент у мене є всякий, пилки, сокири, є і цвяхи.
Їм він теж не пошкодував завдатку — дав харчів та кілька пляшок віскі.
Тим часом Берт і Гай Джілберти тинялися по табору. Вони шукали Біллі, проте знайти його було важко. Долина тяглася далеко і була повна-повнісінька наметів та людей.
— Тут можна так поживитися, що вистачить на ціле життя, Гаю, — мовив Берт. Він задоволено вдихав запашне повітря, а очима так і нишпорив навкруги. — Досі ми перебивалися мізерією, власне, мізерією порівняно з тим, що на нас тут чекає. Тут нам стільки перепаде, що ми станемо шанованими громадянами.
Брат криво усміхнувся.
— Аякже, ти — і шанований громадянин… Навіть коли б нам пощастило, ти б за який тиждень усе пропив. — В голосі його бриніла гіркота. Він викинув недокурка й додав: — Коли Боєр візьметься до діла, я знаю, він розбагатіє. Але Що нам дістанеться? І як він нас хоче використати?
— Не будь дурнем, — презирливо мовив Берт. — Це зовсім інша річ. Ми в Боєра працюємо, і ніхто не спитає, з чого ми живемо. А я вважаю, що він усього доможеться, Гаю, всього! Тоді муситиме поділитися з нами.
Гай Джілберт спинився, начебто байдуже озирнувся довкола і суворо сказав:
— Берте, ми обидва дещо вже маємо на своєму рахунку, навіть кілька застрелених, та це сталося в чесній бійці, і вони були одного з нами коріння. В тяжкому злочині нас ніхто не звинуватить, я б і сам на таке не пустився. Нас усі знають як забіяк, проте ім’я свого ми ще не заплямили. І так має бути й надалі.
Брат люто сплюнув. Вони пленталися далі, вдаючи байдужих, ніби розмовляли про погоду.
— Тобі що, нагнав страху комітет добровільної охорони із тим Голом Слейтером? — злісно запитав Берт.
Гай зневажливо махнув рукою, проте нічого не сказав.
— Хочеш скласти зброю? І саме тут? — напосідався на нього Берг. — Ми працюватимемо з Боєром, але, крім того, владнаємо не одне вигідне дільце за власним розсудом. Та й, врешті, тут є ще Біллі.
— Слухай, Берте, я добре все обміркував, коли ми під’їздили сюди і коли я побачив їхні збори. Май розум! З Біллі нам краще вже не мати справи. Боєр сьогодні вранці коло багаття правду казав. Тут не можна перти наосліп, як бугай. Я ще не знаю…
Гай Джілберт замовк, зсунув капелюха на потилицю так, що він повис на самій шворці, й сердито почухав жовтого чуба.
З лівого боку до них простував якийсь чоловік.
— Здорові були, Джілберти! — привітався він. — Один ваш знайомий залюбки перемовився б із вами словом. Підете зі мною?
Вони не знали того чоловіка, одначе здогадалися, хто його послав, і пішли з ним. У чотирикутному наметі вони побачили Біллі, що сидів на сідлі й щирив зуби їм назустріч.
— Вас, здоровил, за милю впізнаєш, — сказав він, — і це ваша найбільша вада! — Його широке червоне обличчя знову скривилося в усмішці, показалися жовті вовчі ікла. Блакитна запорошена сорочка напиналася на його широких грудях, і видно було, як під нею грають на руках м’язи. Шиї в нього майже не було, а коли він рухався, то здавалось, що одежа ось-ось трісне по швах. Усмішка його згасла, очі хитро заблищали: — У вас такий спокійний вираз, наче ми тільки вчора розлучилися, а не кілька років тому, га? Ми ще ніколи разом не працювали, проте…
— Ми сьогодні вранці зустріли Кеда, — спокійно перебив мову йому Гай і вмостився на ковдрі.
Білі склав губи, наче хотів свиснути.
— Ага, тому ви й не здивувалися, побачивши мене тут. Ви йому допомогли?
— Звісно.
— Шкода, що так вийшло, він серед нас один з найкращих, але не хотів слухатися. Щастя, що рука йому схибнула, а то б теліпався вже на мотузці, вони б його нізащо не випустили звідси. І ми б нічого не могли зробити.
Біллі-Корабель, як його прозвано, давно колись утік з матросів і дуже швидко здобув славу серед бандитів країни. Він добре стріляв, і за це його найдужче цінували.
— Отже, Кед вам уже розповів дещо. Ви теж захотіли тут поживитися? А хто той чоловік, чи пак шляхетний пан, що так гарно зарекомендував себе нині? Він з наших? Та вам що, рота ліньки розтулити, слупи довготелесі?
Гай мовчки здвигнув плечима, а Берт відповів:
— А як ти гадаєш, ми до звіздаря пристали?
Біллі-Корабель примружив очі і знов усміхнувся. Тонкі, жорстокі губи його витяглися від вуха до вуха. Розмова точилася далі, та Біллі мало що зміг дізнатися від братів Джілбертів. Нарешті він запитав:
— Ваш дженджик не привіз часом горілки, щоб трохи мені продав? Нашу останню видудлив Кед, а вона йому на добро й не пішла.
— Запитай сам Боєра, — відповів Берт. — Матимеш нагоду познайомитися з ним. Скажеш, що вже розмовляв з нами.
— Оце діло! — Біллі підвівся з сідла. Аж тепер стало видно, який він кремезний і дужий. — Ти балакучіший за Гая, а йому, либонь, спершу треба тут розворушитися, — додав він. Тоді пристебнув до пояса револьвера і звернувся до своїх двох поплічників, що досі мовчали: — Я піду сам. Той джентльмен матиме більше довіри, розмовляючи віч-на-віч. Такі лобурі, як ви, можуть його налякати.
— Мабуть, ти помиляєшся, Біллі, — сказав Берт, значуще глянувши на Біллі примруженими очима. — Він холодний, як собачий ніс.
Біллі на мить завагався, подивився на Берта і раптом, уже біля виходу, глухо сказав:
— Що вони тут наміряються робити, ви самі чули. І якщо ми хочемо поживитися, треба створити якусь противагу. Я можу на вас покладатися, га?
Біллі не дістав відповіді, та, очевидно, й не прагнув почути її негайно, бо відразу вийшов з намету. Надворі він попрощався з братами. Хто бачив, як Біллі ходить, той розумів, чому його прозвали Кораблем. Він так хилитався всім своїм могутнім тілом, наче ступав по хисткій палубі.
Найперше з табору корктаунців відлучився Джім з ковбоями. Тоді ще кілька чоловіків, по двоє, по троє, серед них Джо Слейтер та Едвард Фінні. їхали всі не кваплячись, щоб нікому не впасти в око, і простували до другого виходу з долини, до Пекельної пащі, як прозвали те місце. Непомітно для решти шукачів вони один по одному підіймалися вгору вузькою стежкою і зібралися докупи аж тоді, як табір лишився ген позаду.
Останній прибув Гол Слейтер. Виїжджаючи з табору, він щось сказав Томові й ще двом чоловікам, і ті троє подалися до купи дров, вибрали з неї три стовбури й узялися їх обпилювати та обтісувати.
А тим часом Гол зі своїми людьми заглиблювався в гори. Далеко від долини, в одному ярку, що видався йому зручним, він зібрав їх у коло й заходився навчати, як поводитись зі зброєю. Найперше Гол оглянув у кожного кобуру, перевірив, як хто носить револьвера, чи правильно лежить зброя в кобурі і чи легко її діставати. Він дав чимало порад, шукачі послухались їх, і невдовзі так усі прилаштували свої револьвери, що як опускали руку, попадали долонею просто на руків’я. Далі майже цілу годину вони вчилися витягати зброю. Слейтерові важко було догодити.
— Все залежить від тренування, — сказав він. — Секрет будь-якої майстерності — в науці й тренуванні. Те, чого ви тут навчитеся, може колись урятувати вам життя. До того ж ви здатні будете й самі напасти, як доведеться захищати інших. Треба при найменшій нагоді вправлятися.
Потім Гол оглянув кожен револьвер, зважив у руці, вистрілив з нього. Луна котилася серед скель, а камінці, в які він влучав, підскакували або розколювалися. Чотири револьвери Гол забракував.
— З такої гармати можна влучити, хіба як дуже пощастить або як приставиш її супротивникові до пупа, — сказав він.
Отже, декому треба було замінити зброю. Найшвидше й найкраще стріляли ковбої: цього вимагала їхня робота. Вони вміли влучати у вовків з коня на скаку. Гол був задоволений наслідками першого дня.
Настав вечір, теплий, безвітряний. Шукачі поверталися до табору, й не одного мучили думки, що їх ще жде найближчими тижнями та місяцями. Між небом і землею пригасало світло. В проваллях уже залягали тіні. В останньому сонячному промінні вперто здіймали свої верховіття гори, і вони видиралися на них, мов комашня.
Треба було квапитися, щоб завидна здолати вузеньку стежечку в долину. Обережному Голові це було не до вподоби: доводилось гуртом вертатися додому.
Надвечір Боєр подався оглядати табір. Берта не було, тож він узяв із собою тільки Гая. Вони клусом проїхали вздовж скель, роздивилися зблизька на кам’яного носа, зайшли також до печери. Потім Боєр завітав до Семюела Мура. Той сидів разом з іншими корктаунцями у великому наметі, що правив їм за їдальню. Боєр дістав із кишені при сідлі пляшку старого шотландського віскі й почастував Мура.
— Це не віскі, а справжній скарб, вартий того, щоб його випити за ваше щастя й за успіхи всіх шукачів у долині, — сказав він. — Мені здається, що звідси не один поїде додому багатим, а дехто навіть дуже багатим. І все завдяки вам, Муре! Тож за ваше здоров’я!

Вони цокнулися і ще трохи посиділи. Розмова точилася навколо золота.
— Досі ви насівали й намивали тільки пил і дрібні зернята, — зауважив Боєр, — але кажуть, що вже знайдено й більші самородки. Це правда?
Мур кивнув головою.
— Я сам знайшов три, то й іншим також могло пощастити.
— Гм. — Боер випустив дим з рота і задумливо додав: — Коли так, то десь тут має пролягати велика жила?
— Тільки одна? — засміявся Мур, щиро потішений. — Ви теж першого ж таки дня купилися на ці чутки, Боере? Шукачі тут ще й не таке балакають, як завжди на золотих копальнях. Кожен сподівається знайти грубу жилу. Коли вірити всім казкам, які розповідають про цю долину, то тут мають бути такі скарби, що їх не годні вивезти цілі валки.
Боєр не сміявся. Він покрутив худими пальцями пляшку й сказав:
— Але ж ви шукаєте тільки в долині, Муре, ніхто не знає, що заховано в горах. Якби… — Зненацька він урвав мову, глянув у незасклене віконце й раптом вигукнув: — Які ж у вас тут є красуні!
Матуся Фінні з дочками саме зайшли до намету, щоб поставити вечерю на плиту, коло якої вже порався Том.
Мур познайомив Боєра з жінками, але розмови не вийшло. Гай Джілберт теж подав руку всім трьом. Тендітна, маленька Бетті не могла приховати свого подиву: таких здоровил вона ще й не бачила. Гай засміявся і майже несамохіть запитав:
— А чи безпечно вам жити в цьому таборі?
Дівчина засоромлено потакнула. Сємюел Мур теж почув його слова.
— У нас є кому захистити її від усякої біди. А крім того, вона має тут нареченого.
Гай поважно кивнув головою. Він не приховував, як йому сподобалася Бетті.
— Шкода, — сказав він з лукавою усмішкою, що дуже йому личила. — Я завжди спізнююсь на кілька днів.
Він подав Бетті свою лапу, обережно, мов рідкісну комаху, взяв її дівочу руку й попрощався. Бетті була рада новому знайомству.
Рут мовчки стояла поруч. Виходячи, Гай потис і їй руку.
Боєр уклонився жінкам і сів на коня. Корктаунці ще хвилю дивилися вслід вершникам, тоді вернулися до намету.
— Той виглянсуваний дженджик мені не подобається, — зухвало заявила Бетті. — Надто він масноязикий. А здоровань, мабуть, його охоронець?
Чоловіки засміялися. Матуся Фінні накинулась на дочку:
— Ти, доню, бачу, теж тут здичавіла, зовсім звичай забула!
Бетті вибігла геть, така сама весела, як і була.
Гай з Боєром доїхали до Пекельної пащі й страшенно здивувалися, заглянувши в неї. Коні харапудилися й закидали голови. Боєрів кінь рвонувся назад, і вершник насилу його стримав. Нарешті вони злізли додолу й пішки підійшли до ущелини.
Поки вони роздивлялися її, наспів Берт.
— Он ви де, — мовив він, — я шукаю вас, бо мені Кудлань сказав…
— Щось сталося? — запитав Боєр.
— Ні, тільки що… я ніде вас не міг знайти.
— Ми були в Семюела Мура, — пояснив йому брат.
Берт теж зіскочив з сідла, приліг на краю ущелини й зазирнув униз.
— Хай йому грець, чого тільки в цих горах не буває, — промурмотів він, підводячись. — Не хотів би я туди звалитися п’яний. Там, либонь, кожному буде край. Чи туди вхід якийсь є? — Він плюнув через край і відступив назад.
Боєр дивився перед себе і, здавалося, нічого не бачив. Бертові слова вивели його з глибокої задуми. Він байдуже сказав:
— Так, Берте, коли вже хто опиниться в цій ущелині, його ніхто не знайде, він пропав навіки. А чи є до неї вхід? Навряд, принаймні не тут, але це не важко перевірити. Хоч вона може тягтися на цілі милі.
— Мене б ніяка біда не присилувала оглядати цю чортову дірку, — сказав Гай і скочив на свого дужого, стрункого жеребця. — Вже вечоріє, їдьмо назад.
Та Боєр забажав ще проїхатися над ущелиною вздовж усієї долини. Брати подалися з ним, хоч і не розуміли, навіщо йому ті оглядини. А втім, у нього часто були дивні примхи. Доїхавши майже до кінця, вони вже хотіли вертатися, коли це перед ними один по одному почали з’являтися Слейтерові люди, немов вигулькували з самої гори. Наостанці показався й він сам. Боєр нарахував одинадцять чоловік.
Берт не міг стримати подиву і вже хотів щось гукнути їм, але Боєр просичав крізь зуби:
— Тримайте себе в руках, Берте!
Той проковтнув слова, що були вже йому на язиці, і миттю прибрав невинну міну. Вони спокійно посувалися назустріч тим одинадцятьом.
— Ці нам якраз потрібні, як колька в боці, — буркнув Гол Слейтер.
Боєр під’їхав ближче і торкнув пальцями крисів капелюха, вдаючи приємно враженого:
— Ото несподіванка! Невже в тій симпатичній ущелині ходить ліфт?
— Тільки вниз, — відповів йому в тон Слейтер.
— Ми оглядали долину, і, крім нас, тут не було жодної живої душі, аж раптом вас наче хто вичарував з гори.
— Там є стежка, — мовив Слейтер. — Хто має добрі нерви, може скористатися нею. Ми надумали подивитися на гори по той бік ущелини.
Вони разом доїхали до табору корктаунців, тоді розділилися, і Боєр з Джілбертами пустили коней чвалом.
— Ми, певне, втрапили на невеличкі збори, га? — хитро запитав Берт.
Боєр промовчав. Аж як вони спинилися коло намету, що його тим часом поставив Кудлань, Боєр сказав, злазячи з коня:
— Сподіваюсь, ви маєте добру пам’ять на обличчя? Це може нам знадобитися.
Коли стемніло, у таборі корктаунців з’явилися Жаба і ще троє шукачів. Вони зайшли до Слейтерового намету, привіталися, і Жаба значуще глянув господареві у вічі. Гол сказав дружині:
— Ми підемо до великого намету, однаково тут тісно. Джо теж піде з нами. Ми можемо забаритися, тож не чекай на нас.
Дружина мовчки кивнула.
Джо повідомив про збори решту членів комітету. Його батько й Жаба йшли попереду. Жабині приятелі вели ззаду коней.
— Ти за них певний? — запитав Гол.
— Ми вже багато років знаємо один одного.
Цим було все сказане. Слейтер засвітив ліхтаря. До намету поволі сходилися люди. Мур прийшов з Томом. Нарешті зібралося сімнадцятеро чоловіків, старих і молодих. Вони посідали коло довгого, грубого столу, поклавши на нього спрацьовані руки й тихо перемовляючись. Дехто курив люльку або цигарку. Гол сидів на покуті. Ліхтар коло нього ледве блимав, освітлюючи його й Мурове обличчя: все інше тонуло в мороці.
— Джо, вийди й скажи охоронцям, хай не від’їздять далеко від намету, — звелів синові Гол Слейтер.
Шукачі замовкли, чекаючи на Джо. Нарешті той вернувся, кивнув батькові й сів. У наметі стало так тихо, що чутно було, як надворі ходить вартовий. Слово взяв Гол Слейтер. Він спокійно, діловито виклав свій план:

— Ми не можемо чекати, поки вони приголомшать нас новим мерзенством. Наше основне завдання — запобігати злочинам. Дехто з присутніх тут знає життя в таких таборах. Заздрощі, недоброзичливість і жадоба дрімають у душі багатьох шукачів і з кожною знахідкою дедалі більшатимуть. Починається з крадіжки, а кінчається грабунком і вбивством. Це один бік справи. А другий ще небезпечніший. Відразу після нас сюди напевне приїхали бандити, й мета в них одна — грабунок. Про це свідчить напад на француза та вбивство його свідка. І їх наїде ще більше. Між цими двома групами — чесними шукачами й бандитами — стоять великі й дрібні шахраї та люди, що не гребують випадковою крадіжкою. Всі вони хочуть збагатитися, відбираючи золото в шукачів, власників займанок, — кожен на свій лад. Отже, слід добре пильнувати табір: налагодити варту, стежити, прислухатися. Чим краще ми з цим ділом упораємося, тим більше буде певності, що не дійде до відвертої сутички. А як часом таки дійшло б, то один має помагати другому, а крім того, треба, щоб нас завжди була більшість. Не зашкодить, коли ми додамо собі трохи таємничості й наженемо страху: чесні люди нас не злякаються. Почнемо сьогодні увечері. Та про це потім…
Вони радились більш як дві години. Всі дістали якесь завдання. Наостанці Гол Слейтер роздав чорні пов’язки, які загодя приготував із сином, порізавши дві ковдри. Тоді всі вийшли надвір, і десятеро з них осідлали коней, а шестеро, по двоє, взяли обтесані вдень стовпи. Негр Том залишився в наметі.
Була тепла, зоряна ніч. Від тупоту кінських копит на таборовій вулиці багато шукачів, що спали надворі, зразу прокинулись. Вони вражено й недовірливо дивилися на той незвичайний похід, але не важились підійти ближче. Визирав також дехто й з наметів. Люди почали збиратися купками й шепотітися.
Процесія рушила на могилу вбитого. Там вершники позлазили з коней і швидко взялися до роботи. Замигтіли кайла, увігнані в землю заступи. Аж тепер надійшли кілька шукачів і відразу зметикували, що тут діється. Крім Семюела Мура і Гола Слейтера, що не затулили обличчя, вони в скупому місячному світлі нікого не впізнали: чорні хустки були пов’язані аж по самі очі. То було моторошне видовище: тиха ніч, люди не говорять ні слова, тільки чути шурхіт лопат. Мовчки й задумливо розійшлися шукачі до своїх наметів.
Ось кілька разів стукнув молоток: то в дерево забивали цвяхи. Скоро все було готове. Зарипіла збруя. Шестеро піших чоловіків попримощувалися ззаду за сідлами, і коні рушили чвалом до табору. Вершники роз’їхалися по долині, і над самітною могилою знову залягла тиша.
А коли вранці сонце позолотило гори й табір прокинувся, від намету до намету, від вогнища до вогнища покотилася звістка про нічну подію. З обох кінців долини люди йшли подивитися, чи правда, що поряд з могилою стоїть шибениця: два стовпи, вкопані в землю, а на них поперечка.
— Вони щось задумали, — спроквола сказав один худий шукач і зсунув шапку на потилицю. — На шибениці стане місця чотирьом.
Люди розійшлися до своєї роботи. Скоро вони вже налягали на лопати, пітніли в ядучій пилюці, насипали землю в сита й сіяли її, лаялися з розчарування або сяяли з радощів, їм знову на думці було тільки золото. Та іноді вони згадували могилу нагорі й шибеницю.
РОЗДІЛ 8
Шериф Бренкер із Нового Тендерна, середнього зросту, огряднуватий, не дуже веселий чоловік, в’їздив на рудій кобилі в долину. Бралося до обіду, і сонце пекло немилосердно. Бренкер спинив кобилу і скинув крислатого капелюха. З лівої кишені коло сідла він дістав, бозна вже вкотре за цю мандрівку, жовту яскраву хустку й задумливо витер обличчя, голову й шию. Хустка взялася темними плямами і була вже така мокра, що хоч викрути. А ще тільки весна, що ж буде влітку в цьому кам’яному казані!
Бренкер ненавидів спеку і цієї миті не був певен, чи не зненавидів і саму долину, ще навіть ногою не ступивши в неї. Історія з тутешнім золотом принесла неспокій у Міссурі і, звичайно, в його життя. Щоправда, в цьому дикому краю хоч де будь шерифом, то спокою не матимеш, але тут уже таке пекло, як ніде. І саме його сюди послано. Судді добре, він сидить собі у Вест-Філді й чекає, поки йому цих розбишак під ніс приведуть.
Бренкер звернув коня вбік і пропустив валку: кілька підвід, запряжених одні волами, а інші кіньми, і дві карети. Уже сама ця валка дратувала його. Державні службовці були вередливіші й тендітніші за багатьох жінок. Один навіть узяв із собою розкладне ліжко! Єдина втіха, що довго вони в долині не пробудуть. Знімуть карту місцевості, видадуть папери на займанки, складуть звіти, взагалі зроблять усе, що належить письмакам, та й поїдуть собі.
Бренкер нап’яв капелюха, підігнав коня і знов опинився на чолі валки. Звідусіль підходили шукачі, і їхня щира радість трохи піднесла Бренкерові настрій.
Посеред долини на нього чекав Боєр.
— Привіт, шерифе! Злізайте з коня й ступіть на золоту землю! — гукнув він весело.
— Вам вона дасть напевне більше золота, ніж його можна добути з півсотні середніх займанок, — сухо відповів Бренкер. — Інша річ мені.
Він перекинув праву ногу через сідло і зліз з коня. Вони поручкалися. Бренкер знав, що з цим чоловіком, який прийшов до нього в Новому Тондерні з бездоганними рекомендаціями, він буде не в найліпших стосунках. Бренкер мав до нього упередження й не завдавав собі клопоту приховувати свої почуття, бо такі людці завше наживаються коштом інших. І нічого з ними не вдієш, поки все лишається в межах закону; так уже повелося на світі. Здивувало також Бренкера, хоч він того й не показав, що цей дженджик прихитрився навіть у такому смітнику вбратися як на весілля.
Боєр був у блакитному короткому сурдуті й сірих штанях, а чоботи його блищали, як дзеркало.
— Заходьте до намету, шерифе, — сказав він і відступив, даючи гостеві дорогу. — Там не така спека. Я гадаю, що ви теж тут поблизу розташуєтеся. Зручне місце.
Бренкер кивнув і задумливо озирнувся навколо. З кам’яного носа погляд його перейшов до прямовисних скель по той бік долини. Він навіть не зморгнув, коли добачив шибеницю. Підійшов до коня, дістав з кишені коло сідла невеличкого бінокля, навів його й подивився в той бік.
— Тут когось повісили? — незворушно спитав він.
— Ні, шерифе, під горбом поховано вбитого. Але про це ми можемо спокійно побалакати в наметі.
Бренкер міцно стулив губи.
— Зараз, — сказав він, — спершу треба ще подбати про інших.
Боєр уклонився й мовчки залишився стояти при вході до свого намету. Бренкер підійшов до однієї з карет. Урядовці вже повиходили з неї.
— Тут десь начебто є потік, шерифе? Ми хотіли б розташуватися коло нього, бо там набагато зручніше, — сказав один з них.
— Як хочете, — відповів Бренкер. — Тоді їдьте вниз, а я мушу зостатися в центрі. Ви пробудете в долині лиш кілька днів, тож вам, напевне, ніхто не перечитиме. А як треба буде, то я прийду.
Він зрадів, що їх розділятиме чверть милі. Карета поїхала далі.
Коло другої карети стояв високий чоловік і напучував мулата, мабуть свого служника.
— Я розташуюся тут, Джонсоне! — гукнув йому Бренкер. — Заходьте до намету, відразу познайомитеся з Боєром.
Чоловік біля карети кивнув головою. Бренкер гукнув негрові, що був йому за служника й за кухаря:
— Напинай тут намета, кроків за десять від цих двох, і влаштуй усе, що треба.
Тоді вернувся до Боєра і зайшов з ним до намету.
Бренкер засопів, обережно сідаючи на розкладний стільчик, бо не дуже на нього звірявся. Він кинув капелюха на надувний матрац, трохи попустив пасок і глянув на Боєра. Той дістав пляшку, консервоване м’ясо та сухарі, розіклав усе те на застеленій білою скатертиною скрині, що правила йому за стіл, і сказав:
— Сполощіть горло від пилюки, шерифе, й пригощайтесь.
Бренкер так і зробив. Боєр тим часом курив цигарку. Надворі потроху збиралися цікаві. Бренкер із Боєром ще не почали розмови, коли зайшов Гай Джілберт. У дверях він низенько нахилився, щоб не зачепитись головою, але в просторому наметі міг стояти рівно. Гай привітався з Бренкером і спитав Боєра:
— Крам залишати на підводах чи складати на купу?
— Складати, Джілберте, складати. Завтра вранці підводи повернуться назад. Крім того, ми почнемо торгівлю. Треба знати, де що лежить.
Джілберт хотів іти, але Боєр затримав його.
— Це Гай Джілберт, — сказав він Бренкерові, — один із моїх помічників.
— Гм, таж ми знайомі, — мовив Бренкер, подаючи молодикові руку. — Я вже сушив собі голову, як ваше прізвище. От не маю на імена пам’яті. Ми бачилися торік восени в Новому Тондерні після бійки в Булвера, гм… Той розбишака вислизнув мені з рук. Але ви тоді зовсім не скидалися на крамаря, Джілберте. Що ви досі робили? Я питаю як службова особа, і зараз почуєте навіщо.
— Що роблять люди в цих краях, шерифе… Я був лісорубом, полював на бізонів, пас череди, іноді просто бурлакував, як коли випадало. Останнім часом я помалу торгував у цих околицях ген аж до індіянських резервацій. Це найвигідніше діло.
— Гм, — Бренкер ще раз скинув оком на Джілберта, тоді звернувся до Боєра. — Я заберу у вас цього хлопця. Хіба це для нього робота? Смішно й подумати, що він…
Боєр засміявся, перебивши Бренкерові мову.
— Ну певне ж, він не продаватиме солоних огірків та шнурків до черевиків! Але працюватиме в моєму закладі. Цього вже досить. Я вам його не віддам, шерифе, він до певної міри мій спільник. Я не так висловився, назвавши його помічником. Треба було сказати: партнер. Нехай уже мені Джілберт вибачить.
Він приязно поплескав Гая по плечі. Той зачудовано позирав то на одного, то на другого.
Бренкер спокійно відмахнувся від Боєра.
— Та ви сядьте, Джілберте, — сказав він, — а то я в’язи собі скручу, коли й далі дивитимуся вгору. Звичайно, останнє слово за вами, а все інше — порожня балаканина.
Техасець засміявся, присунув довгою ногою розкладного стільчика і обережно, щоб не перекинути його, сів, спершись ліктями на підігнуті коліна. Навіть так, сидячи, він був на дві голови вищий за Боєра і Бренкера. Кобура його торкалася втоптаної долівки. Капелюха він поклав поряд.
— Кажіть, шерифе, швиденько, що ви пропонуєте, — як завжди, спроквола, розтягуючи слова, мовив він. — Однаково це буде марна розмова.
Бренкер похитав головою, ніби засмучений його відмовою.
— Ви, техасці, дивні люди, — тягнете слова, як віл воза, зате ухвалу свою ламаєте, як тріску об коліно. Навіщо так відразу, не подумавши, відмовлятися, Джілберте? Ви спершу послухайте. Мені потрібні двоє помічників. Я приведу їх до присяги. Платня буде порядна. І ви були б якраз на своєму місці. Могли б собі тут здобути ім’я, а тоді б вас напевне десь інде взяли на постійну службу. Це добра нагода, Джілберте, не легковажте нею. Який ви крамар! Чи ви хочете на старість знову худобу доглядати? Людина повинна мати якусь мету, повинна прагнути все вище. Навіть як ви назбираєте трохи грошей, то ще не здобудете шани. Людину цінують за її працю, за її фах, за те, чого вона досягла. Подумайте гарненько, ми ж бачимося не востаннє.
У його словах було багато такого, що не вельми лестило Боєрові. Та шериф не зважав на це. Боер і далі всміхався, але вже кисло. Спочатку розмова тішила його, одначе тепер в очах його засвітився недобрий вогник. Хоч відразу пригас, як Бренкер обернувся до нього.
Гай Джілберт підвівся.
— Ну, я піду догляну крам. Ви, шерифе, знайдете собі тут помічників і без мене. А я не хочу, мені така робота не до серця. Не ображайтеся за мою відмову.
Бренкер подав йому руку.
— Ваш брат теж тут? — запитав він.
— Так.
— І той розпатланий?
Гай Джілберт кивнув головою.
— Їх я не візьму, — сухо сказав Бренкер.
Аж надворі Гай Джілберт зважив останні Бренкерові слова. Вони були вельми двозначні. Той Бренкер стріляна ворона. Може, треба було образитись за брата і дати йому відкоша? Але навіщо відразу зчиняти сварку? До того ж він як шериф, на жаль, мав слушність.
Тієї миті Гая про щось запитав клерк, і думки його звернулися на інше.
Невдовзі до намету зайшов Джонсон. Бренкер підвівся і познайомив його з Боєром.
— Це Джонсон, банкір. Він дістав дозвіл відкрити тут свою філію.
То був угодований, чисто виголений добродій у міському вбранні. В іншому оточенні його можна було б узяти за заможного городника. Він дістав з кишені на грудях окуляри в крицевій оправі й поглянув на свої руки.
— Там у відрі є вода, — запропонував йому Боєр. — Візьміть також мило й рушник.
Джонсон подякував і вимив руки.
— За кілька тижнів усе найгірше минеться, — сказав він. — Ви хочете будуватися, Боєре? Я бачив надворі дерево.
— І якнайшвидше.
— Можна мені бути вашим сусідом? Ми не стоятимем один одному на дорозі. Спочатку я не хотів їхати сюди, але тепер не жалкую. Перспективне місце, еге ж? Перше враження дуже добре. Золото лежить буквально на вулиці.
Розмова перескочила на справи, що не входили в Бренкерову компетенцію і мало його цікавили. Він кілька хвилин знуджено слухав, тоді перебив і попросив Боєра оповісти все, що той знав про могилу й про шибеницю.
— Щастя, що ви вже тут, шерифе, — з полегкістю сказав Джонсон, вислухавши Боєрову оповідь.
Бренкер сказав, що має доглянути коня, й попрощався. Надворі він швидко злагодив усе, що треба. Побачивши двох шукачів, які несли на дрючку три порожні коновки, він гукнув їм:
— Ви до потоку? Там, напевне, десь поблизу є Семюел Мур. Ви ж його знаєте?
— Хто не знає Сема! — відповів один із них.
— Перекажіть йому, що я сьогодні ще завидна прийду до нього.
— Гаразд, шерифе, — мовили шукачі й подалися своєю дорогою.
Цей день, як і всі, минув для більшості долинян у тяжкій праці. Але з появою шерифа людям додалося впевненості.
Нарешті настав вечір, шукачі відклали кайла та лопати. Високо в небі поверталися до свого гнізда двоє яструбів. Вони ніби тягли за собою вечір. Бузкове небо поволі сірішало.
Шериф Бренкер вибрався в гості, але не пройшов і трьохсот метрів, як побачив перед собою Теда Бола. Він знав його, Тед Бол довго жив у Бренкеровій окрузі. Вони привіталися. Бренкер дуже здивувався і не приховував того.
— Мати божа! І ти, Пасторе, сюди втрапив? — вигукнув він. — Тебе на старість теж золото переманило від череди? Ти ж не вмієш ситом труснути! Чи ти, може, золото конем добуваєш?
Тед Бол не втрачав гідності й поваги.
— Я добуваю інше золото, Бренкере, — відповів він скромно. — Тут я знайшов своє призначення, до якого завжди прагнув усією душею. Я просвітлятиму чорні душі і в цьому содомі боротимуся з пороком, злобою і жадібністю.
Шериф Бренкер аж рота роззявив, почувши таке. Тоді почухав потилицю.
— Багато ж тобі роботи буде, Пасторе.
— Це для мене як голос із неба, Бренкере.
— Коли так, то начебто годилося б відцуратись горілки, га, перекинчику?
Тед Бол пропустив його слова повз вуха.
— Мені треба поспішати, — сказав він. — Сьогодні в мене проповідь у горішньому кутку долини. Як дуже стемніє, то люди не прийдуть або позасинають, не дослухавши псалмів.
І Тед пішов далі. Бренкер дивився йому вслід.
— Це перший, кого золото звело з пуття, — промурмотів він, тоді гукнув: — Пасторе, я хочу втрапити до Семюела Мура, де його лігво?
Тед Бол став і вже підняв був руку, щоб показати напрямок, та враз опустив її і мовив:
— Он же він іде.
Метрів за п’ятдесят Бренкер побачив двох чоловіків, що в присмерку підходили до нього. Семюел Мур поздоровкався перший — він упізнав Бренкера по шерифській зірці.
— Добрий вечір, шерифе. Я Семюел Мур, а це — Гол Слейтер.
Вітаючись, вони поглядом оцінювали один одного.
— Ми саме йшли до вас.
— Краще навпаки, Муре. У вашому наметі нам ніхто не заважатиме. А до мого весь час хтось зазиратиме і не дасть нам побалакати спокійно. Та й напевне тут є такі, що мають довгі вуха. Я поки що розташувався між Боєровим і Джонсоновим наметами. Джонсон — це банкір. Він хоче побудувати справжню хату, тоді я переберуся до нього.
Вони повернулися до табору корктаунців. Мур запитав:
— Як їхалося? Ми вже не один день чекаємо на вас.
Бренкер чмихнув.
— Я сидів на коні, мов черепаха, а за мною в каретах скиглили урядовці. Більше, мабуть, не треба й казати.
Розмова перейшла на буденні речі. Гол Слейтер мовчав. У наметі, при світлі ліхтаря, вони знову придивились один до одного, як завжди придивляються чоловіки, ще незнайомі, проте вже свідомі того, що їм доведеться вкупі долати небезпечну дорогу і бути товаришами в скруті. Всі троє начебто лишилися вдоволені, хоч ніхто про те й словом не озвався. Вони знов почали мову про інше.
— Цікаво, чи великі тут поклади золота? — запитав Бренкер.
— Коли я сюди попав уперше, то знаходив золото скрізь по долині, шерифе. І здобич наших шукачів потверджує те саме.
— В урядовій комісії є геолог. Ваші займанки, мабуть, найкращі?
— Авжеж, вони в нас біля потоку. Сюдою найбільше пливло золота, хоч його й на узбіччі досить. Але навіть біля потоку, виявилося, не в кожному місці воно є.
Розмовляючи про се й про те, Бренкер зненацька обернувся до Гола й спитав його:
— Скажіть, ви не той самий Гол Слейтер, що був шерифом у Юті?
— Так, той самий, — байдуже відповів Гол.
На хвилю в наметі запала мовчанка. Надворі серед скель тихо виспівував вечірній вітер.
— Я хотів би поговорити з вами відверто, — мовив Бренкер. — На кого я тут можу покластися? Я радий, що зустрів вас, Слейтере. Не сподівався, що мені так пощастить. Я колись багато чув про вас. Щоправда, відтоді вже минуло два десятки років… Але дуже добре, що я з вами познайомився. — Він подав Слейтерові руку, і той міцно потис її. — Ви знову захищатимете порядок, Слейтере?
— Мені вже довелося захищати його, Бренкере.
— Так, одного вже поховано. Сюди багато сволоти налізе.
— Уже налізло, Бренкере. То було не випадкове вбивство. Це система.
Гол Слейтер розповів, що він думає про той злочин. Бренкер мовчки слухав. Коли Гол закінчив, він сказав:
— Я не маю права повиганяти з долини деяких людей, що нам не подобаються. Отже, доведеться багато чого терпіти. Але комітет добровільної охорони, Голе, треба розпустити. Ви згодні?
Гол Слейтер мовчки дивився на світло ліхтаря. Нарешті він задумливо озвався:
— Ми віддалені на багато миль від будь-якої цивілізації і маємо самі про себе дбати, щоб оборонитися від найгіршого. За три тижні в долині буде стільки розбишак, як бліх на собаці. Що ви самі зробите? Поміркуйте, Бренкере: адже тут є вбивці. Згадайте Каліфорнію, наприклад Вайтні-Вотер. Вони там за сім тижнів двох шерифів випровадили на той світ. Третій дався на підкуп — ну, і все пішло шкереберть. Навіть суддю вибрали з-поміж гангстерів. Нехай і тут до такого дійде? А вони візьмуть вола за роги, Бренкере! Золоті копальні завжди були для розбишак раєм, і ось за стільки років трапилося нарешті багате розсипище. Це ж для них велика нагода! Ні, Бренкере, треба, щоб їм від самого початку був якийсь пострах.
— Так, але не комітет добровільної охорони.
— Хіба йдеться про назву?
— Я матиму прикрощі від начальства, Голе. Принаймні маскуватися, закутувати хустками обличчя не можна. І чинити суд комітет не буде.
— Ви нам зв’язуєте руки, Бренкере. І самі це добре знаєте. Не маскуючись, ми зберемо не більше як троє або четверо чоловік. Шукачі приїхали сюди добувати золото. Вони ризикувати не хочуть і стануть проти грабіжника хіба великою громадою. Кожен думає: чого саме я повинен підставляти свої груди? Але нащо я вам усе це розповідаю…
Слейтерові уривався терпець. Бренкер розумів його дуже добре, проте сам сидів між двох стільців. Та, врешті, він був надто досвідчений, щоб не знайти якоїсь ради. Зброя цього Слейтера важить більше, ніж десять інших револьверів, і треба, мабуть, у чомусь піти йому назустріч, а то він ще, бува, сам на одчай душі почне воювати з бандитами. І тоді Бренкерові спало на думку, що вій може за одним заходом спіймати двох зайців — для Гола й для себе.
— Давайте обміркуємо все по черзі, — обережно почав він. — Мені не дали навіть поганенького писаря, коли я сюди їхав. Я мушу знайти собі двох помічників.
— Знайдуться, — перебив Семюел.
— Так, але вони повинні мати огруддя не менше як метр двадцять в обводі і неабияку відвагу. А таких знайти буде нелегко. Вони залагоджували б мені дрібні справи і приструнчували б пияків. Тоді б я мав час на більшого звіра. Ви знаєте техасця Гая Джілберта?
Мур і Слейтер похитали головами.
— Бачив якось, — сказав Мур. — Він же приїхав разом з Боєром.
— Їх двоє братів, Муре. Один мені зовсім не подобається, той уже напевне всього понюхав. І третій з їхнього гурту також добрий харцизяка, може, навіть бандит.
— Тоді й Боєр, дарма що такий вилизаний, теж не вельми чистий, якщо навколо нього таке чортзна-що крутиться, — мовив Гол.
Бренкер здвигнув плечима.
— У нього, здається, бездоганне минуле, Слейтере. Мені його порекомендували. Поки що ми не знаємо, як він зійшовся з тією трійцею. Я хотів би якось залучити до себе Гая Джілберта. То був би для мене великий козир. Я мав би з нього подвійну користь, розумієте? Була б і своя рука в крамниці, яку Боєр лаштується відчинити, і помічник такий, що хоч і з ким упорається! Але Гай не хоче.
— Ваші плани могли б обернутися проти вас, шерифе, — обережно зауважив Мур.
— Воно так, але треба часом ризикувати. І нюхом почуваю, що Гай Джілберт ще не зіпсований… Але годі про це, однаково ж він не схотів. У кожному разі ви мені допоможете швидко знайти таких людей, як треба. Тепер щодо вас, Голе… Я б залюбки привів вас до присяги, га?
Гол Слейтер підняв руки й похитав головою.
— З мене годі, Бренкере, я більше не хочу лізти в самісінький вир.
— Ви й так уже в тому вирі, Голе. Спершу вислухайте мене до кінця. Ми не будемо розголошувати, що й до чого. Служби ви не відбуватимете, але як дійде до сутички, все виглядатиме інакше. І ваші люди не будуть уже комітетом добровільної охорони. Зірку ви носитимете в кишені.
Мур тихо свиснув. Бренкер подобався йому дедалі дужче, і над тим, що він запропонував, варто було подумати. Одначе старому не хотілося впливати на Гола Слейтера.
А той сидів і напружено міркував. Це, може, був би якийсь рятунок… Та він усе не міг зважитись.
— Я чув, — спритно змінив тему Бренкер, — що долиною вночі їздить патруль?
— Від учора, шерифе, — відповів Мур. — По дві душі, і щочотири години змінюється.
— Добре. Робитимемо так і надалі.
Вони довго сиділи й розмовляли. Десь аж опівночі Бренкер попрощався.
— То ви завтра прийдете до мене, Голе? — запитав він, подаючи Слейтерові руку.
Той хвильку помовчав, тоді відповів.
— Прийду, Бренкере.
Мур зрозумів з відповіді Гола, що вони з Бренкером дійшли якоїсь особливої угоди, і зрадів. Надто за Слейтера.
Після розмови з Бренкером він став спокійнішим за майбутнє долини. Знов їм пощастило. На це місце саме такого шерифа й треба.
Бренкер теж вертався до свого намету вдоволений. Помалу всі нитки будуть у його руках. А як Гол складе присягу, то вже не знічев’я — він робитиме все, що зможе.
Навколо було тихо. Вітер високо в горах ущух, у безмежній високості блищали зорі, місяць, якого не видно було з долини, заливав землю сріблястим сяйвом. Від кам’яного носа падала величезна тінь.
Бренкер уже засинав на матраці, коли почув цокіт копит і зразу визначив, що верхівців було двоє. Вони їхали клусом. Шериф устав, надів штани і вийшов з намету. Патрульні були вже метрів за двадцять від нього — мовчазні, закутані в чорні хустки. Бренкер знов пішов спати…
Другого дня долину оббігла інша новина, що стала куди більшою сенсацією, ніж прибуття шерифа: приїжджала Доротея.
Про шерифа вже й не згадували. Ніхто не знав, від кого пішла чутка про Доротею; але вона миттю полетіла від займанки до займанки. Спершу небагато людей знали, хто ж така Доротея, але вже саме жіноче наймення розпалювало цікавість. Шукачі юрмами збиралися навколо тих, хто міг щось розповісти про неї. А наслухавшись тих оповідей, не могли вже дочекатися Доротеї. їм аж долоні свербіли і лоскотало в горлі. Боєрів крам вони розкупили до нитки за кілька годин. Продавав Берт, Боєр тільки важив золото. Для Джонсона, що вийшов з намету пізно по сніданню, це була перша наука.
Джонсона зацікавив галасливий натовп коло Боєрового намету. Банкір мало не зомлів, побачивши, як щире золото, що його він думав виміняти на шелесткі долари й чеки, потекло Боєрові до кишені. Що цей чоловік заробляє вже на самій тільки різниці між золотом і грошима! А ціни на товари схвильовані шукачі ще й самі піднімали! За те золото, яке вони платили за пляшку поганого віскі, вдома вони купили б такого питва цілу бочку.
Збуджений, не тямлячи себе, Джонсон прибіг до Бренкера й накричав йому повні вуха.
— Хіба так можна, шерифе? Хіба таке дозволено? За два клапті полотна, на очах у всіх відірваних від мішка й подраних на онучі, люди платять більше, ніж коштує цілий костюм! Пан Боєр за свою першу підводу краму вторгував цілий маєток! Де ж таке видано?
Він схвильовано крутив у руках окуляри в крицевій оправі. Нарешті надів їх, щоб краще бачити Бренкерове обличчя.
Шериф спокійно вислухав його, чистячи револьвера. Тоді сказав:
— Ви, пане Джонсоне, мабуть, дуже добре розумієтесь на балансах і дивідендах, але тут, на золотих копальнях, ви новачок. Хіба є в нас такий закон, що забороняв би людям платити ціну, яку вони самі хочуть? Відкривайте швидше свою обмінну контору: хоч і дивно, а грошима шукачі не так розкидаються, як золотим піском. Або самі торгуйте горілкою та онучами, вам цього ніхто не може заборонити, якщо ви чесна людина.
Боєрову горілку розпродано за півгодини, але більшість шукачів вернулися з порожніми руками. Вони лютували й лаялись. І ось новина: приїжджає Доротея!
Навколо Жаби теж з’юрмилися цікаві. О, він міг про неї дещо розказати! Слухачі раз у раз захоплено вигукували, і на той галас збиралося все більше людей.
— Отепер тут настане рай! — просторікував Шаба. — Ми вже геть отупіли, бо одно працюємо та спимо. А тепер у нас буде весело. О, побачите, яка в Доротеї танцювальна зала! Тільки що сама вона вже, мабуть, посивіла…
Чоловіки слухали його, пороззявлявши роти, і тієї хвилини навіть забули про своє золото. А тоді ще завзятіше взялися до роботи, бо ж за золото в Доротеї, певне, багато чого можна буде придбати! Та чимало шукачів спокійно працювали далі — переважно ті, кому пощастило з займанкою; вони повільно, торбинка за торбинкою, назбирували коштовного золотого піску. їм нелегко було втриматися від спокуси, а тут ще й інший клопіт: де зберігати золото? Коли вже той Джонсон відкриє свою контору! Папірець з відповідною цифрою легше сховати при собі, та й грабіжники на нього не такі ласі. їм важко одержати за нього гроші, можна попастися.
Після обіду, тільки-но сонце звернуло з полудня, в долині все заворушилось. О цій порі сюди завжди прибували нові люди, бо звичайно всі ставали на ніч востаннє під лісом, щоб завидна переїхати смугу пісків. Через годину троє нетерплячих осідлали коней і подалися на розвідини. Від долини до підгір’я вже проліг майже битий шлях: сюди щодня їздили підводи з дровами. Дорогою розвідники здибали Доротеїну валку й лишилися при ній, геть забувши про свою обіцянку негайно принести звістку до табору.
Та й хто годен був устояти перед Доротеєю? Вона обняла кожного з них, навіть старого з кошлатою бородою, почастувала всіх коло своєї підводи.
— О, ви щасливі на руку! — вигукнула вона. — Я частуватиму вас до самої долини!

Доротея, хоч і дама, теж їхала на підводі, запряженій волами. Вона знала прерії змалку, ще відтоді, як її самої не видно було з трави. Казали, що батько її був якийсь англійський лорд, а мати — вбога емігрантка з італійців. Ох, чого тільки не розповідали про Доротею! Хто свого часу не побував у її танцювальній залі на каліфорнійських золотих копальнях, той дарма прожив своє життя! Чоловіки билися за неї, як олені, та вона ні до кого з них не зласкавилась. Вона жила тільки для шукачів золота. Табірне життя, його гармидер і колотнеча були її стихією, там вона розквітла, ніби чудова квітка на болоті. Красуня з жагучими очима, з високою чорною зачіскою, обвішана коштовностями, вона ніч у ніч вистоювала за своїм прилавком, оббитим дзеркалами, кружляла в танці то з одним, то з другим шукачем, поводилася як королева серед відчайдушних пияків і перед націленими в неї пістолетами. І хоч у її салоні бували грабіжники поштових карет і шулери, вбивці і фальшивомонетники, ніхто ніколи не пограбував її ані на гріш, ніхто школи не зачепив навіть волосинки в неї на голові! Коли б її хто скривдив, весь табір обернувся б на вулкан, що дихає полум’ям! Отака була Доротея.
Тепер вона постаріла, поогряднішала, коси її посивіли, а слава поблякла, проте золото і метушня круг нього ще раз привабили її до себе. Вона в’їжджала в Долину Гнівного потоку, як і личило Доротеї. Шукачі, зачаровані ореолом, що оточував цю жінку, пойняті нетерплячкою, задоволені, що зможуть нарешті розважити душу, п’яні з радощів, що мають уже в руках ключ до багатства — повні золота гаманці, кинулись їй назустріч. Сотні людей обступили віз, на якому сиділа Доротея з трьома своїми танцюристками. Шукачі горлали, сміялися, вимахували руками, співали й притупували в лад мелодії.
Доротея, вбрана в мусянжового кольору сукню, в парчевій хустці, накинутій на плечі, з оздобленим блискучими камінцями черепаховим гребінцем у косах, сиділа, мов на троні, у жовтому, підфарбованому під слонову кістку кріслі, що стояло на широкій скрині. їй видно було всіх, і всім видно було її. Безресорний віз підстрибував на кам’янистій дорозі, і Доротеїні прив’ялі, нарум’янені щоки безперестанку двигтіли. Вова була зворушена зустріччю, в її чорних, як ніч, і досі блискучих очах виступили сльози. Обличчя її пломеніло радістю, сама вона була немов п’яна.
Позад Доротеї стояла велика музична скринька, така заввишки, як шафа. Доротея про все подумала заздалегідь. Рудий чоловік у самій сорочці крутив корбу, одна з дівчат заклала велику, подірявлену, як сито, бронзову платівку, що проти сонця заблищала, наче місяць уповні, Доротея дала знак, і гримнула музика. Поміж скелями луною покотилася мелодія польки. Шукачі закричали, заверещали, застрибали навколо воза, як кагал чортів. Полетіли вгору капелюхи, забахкали постріли. Тих людей важко було признати за мешканців цього світу — так вони вили, такі були розкошлані, зарослі, спітнілі, в подертій, замазюканій одежі.
Доротея прибула в долину. А метрів за тридцять позад неї їхав цілий її табір. Ще й через багато років люди згадуватимуть про той день.
Боер стояв перед своєю будівлею. Він був спантеличений: з такою конкуренткою годі боротися.
Гол саме йшов до Бренкера, коли побачив людський вир, що наближався до нього. Табір корктаунців теж майже спорожнів, навіть жінки пішли поглянути на Доротею, а особливо, коли зачули музику. Гол спинився коло шерифа, що стояв перед наметом, і перечекав жінок. Навіть підморгнув веселій Бетті, що разом із Рут ішла між його сином і ковбоєм Джімом. Ед Фінні, мабуть, ще раніше подався на видовисько разом з іншими ковбоями. Це була неабияка подія для молоді — та й для старих також!
Боєр низько вклонився жінкам. Гай Джілберт, що саме переходив вулицю, теж привітався і, коли Бетті махнула йому рукою, притишив ходу.
— Ми підемо на відкриття танцювальної зали! — сказала йому Бетті. — Ви теж там будете?
— Навряд, — усміхнувся Гай. — Я танцюю, як ведмідь.
— Якщо тільки й біди, то приходьте. Може, ми вас навчимо?
— Хто це — ми? — запитав він, мовби нічого не розуміючи.
— Ну, Рут і я!
— А! То ви теж підете? — запитав техасець Рут.
Тієї миті надкотилася юрба й розділила їх. Рут здивовано глянула на нього, похитала головою і відповіла:
— Бетті завжди…
Гай серед галасу не дочув її слів і лишень сказав:
— Шкода…
Натовп поглинув їх. Гай Джілберт ще раз ззирнувся з дівчиною і почав вибиратися з людського виру. Рут узяла під руки Джо Слейтера й Бетті.
Шериф Бренкер похитав головою, наче сам не вірив, що все це йому не сниться.
— Думав, що її вже давно міль поїла, і ось на тобі, ви тільки гляньте на неї, Голе!
— Цікаво, чи Док ще й досі з нею? — мовив Слейтер.
— Ай справді! От він би нам пригодився, якщо не дуже спорохнявів.
Доротея була вже близько і, побачивши блискучу шерифську зірку на Бренкерових грудях, помахала рукою над галасливим морем голів. Але нікого не впізнала у хмарі куряви.
— Вона, мабуть, добре вас знає, правда, Голе? — запитав Бренкер.
— Чи добре? — буркнув Гол. — Як вам сказати. Я до неї гарно ставився, вона таки непогана. А вас?
— Я тоді був один із багатьох. Вона мене не пам’ятає. Але тепер…
— А он і Док! — перебив Слейтер. — Усі добрі духи воскресають!
Він переступив з ноги на ногу. Видно було, що він залюбки побіг би до воза, де серед скринь і діжок сидів старий чоловічок з двома якимись людьми. Проте валка вже спинилася, й натовп стіною оточив підводи. Доктор і Доротея були нерозлучні.
— Ходімо до намету, — сказав Бренкер. — Доротея скоро прийде сюди відрекомендуватися.
Гол Слейтер ще раз кинув оком на Дока, що вдоволено розмовляв з людьми коло воза, й подався за Бренкером. Довго їм не довелося чекати. Доротея поспішила найперше зав’язати дружні стосунки з шерифом. Коли вона ввійшла до намету, Гол Слейтер миттю обернувся до неї спиною. Доротея велично подала Бренкерові руку, унизану перснями.
— Ви захоплені чи розгнівані, що я з’явилася, шерифе?
— І те, й те, — відповів Бренкер. — Але з усіх шинків і картярських гнізд ваше мені найприємніше — так би мовити, найменше зло. Прошу, сідайте, леді.
— Дякую за щирість, шерифе, все-таки я добачаю у ваших словах собі комплімент, — мило всміхнулася вона.
— Я завжди шанував вас, Доротеє, — просто сказав Бренкер. — На Заході ви всюди мали добру славу, тож мені не треба вас попереджати, що я суворо дбатиму про мораль і лад.
— Мій чудовий заклад усе той самий, шерифе, тільки фасад трохи зносився та й сама я також! Але ми з вами порозуміємося, правда?
Доротея всміхнулася — велично й водночас немов прохаючи бути поблажливим до неї, — і кокетливо схилила набік голову.
Бренкер був трохи сердитий на Слейтера, що той його лишив напризволяще.
— Прошу, сідайте, — вдруге запропонував він Доротеї.
Та вона спитала чарівним голосом:
— А хто цей джентльмен, що так уперто показує мені свої широкі плечі? Чи, може, це зовсім не джентльмен?
Тоді Слейтер обернувся, і на його поораному зморшками виду розквітла ясна, молодеча усмішка.
— Господи боже! Гол Слейтер! — вигукнула Доротея і кинулася до нього.
Всю її величність як рукою зняло. Вона обіймала Слейтера, термосила, розповідала сама й засипала його запитаннями. Гол Слейтер був радий не менше за неї, проте, вірний своїй вдачі, тримався мовчки, майже напружено.
— Подумати тільки, я знову побачила вас! І ті самі очі, що й колись! Вони й досі часом метають іскри? От тільки зморшки… О боже, і в мене теж вони є, Голе. Ви тоді раптом зникли з одною дівчиною. Ви з нею одружилися? — Гол кивнув. А Доротея не вгавала: — Добре вчинили. А де вона? Може, тут? — Гол знову кивнув. — Я навідаюсь до неї! І діти є?
— Є хлопець.
— Гол Слейтер має хлопця! Я йому подарую поні й візочка!
Тепер уже Гол Слейтер не витримав і зареготав. Доротея вражено відсахнулася.
— Йому двадцять років, Доротеє!
— О господи… справді, роки йдуть… Тоді він дістане коня, найкращого коня, що…
Гол Слейтер узяв її під руку. Тієї миті з’явився й Док.
— Диви, як тут усе складається, — озвався він приємним голосом і підійшов до Гола Слейтера. — Яка радість, золото знову звело нас докупи!
Потім він поздоровкався з шерифом і відрекомендувався:
— Я лікар, є вже для мене якась робота, шерифе?
Док скинув чорного крислатого капелюха. Чуб у нього був рідкий і геть сивий. Крім того чуба, жовтої шкіри й тонких рук, усе в Дока було чорне. Навіть лагідні очі були мов ті вуглики. Вбраний він був у довгий, аж за коліна, чорний сурдут і вузькі штани, пристебнуті гумками до черевиків. Огрядному, але не високому шерифові Док сягав тільки по плече.
— Авжеж, Доку, — відповів замість шерифа Слейтер, — ти прибув дуже вчасно. Одного вже різонули ножем, а другий зламав руку й ніяк не вичухається.
— То ходімо.
— Ще десять хвилин, хай я дізнаюся хоч найважливіше, — попросила Доротея.
Їй треба було багато про що розпитатися. Рівно за десять хвилин, що їх Док відміряв на своєму великому срібному годиннику, всі підвелися.
— Я відчиню салон сьогодні ж таки ввечері, — запевнила Доротея.
І справді, надворі її люди вже вирівнювали місце на великий намет.
— Ви також, Голе, часом навідуватиметесь до моєї танцювальної зали? — запитала вона Слейтера.
— На жаль, мені, мабуть, доведеться навідуватись, Доро.
— О боже! Я стала набагато спокійніша, Голе.
— Зате гості у вас скоро будуть такі самі, як колись.
Док тим часом приніс свою чорну валізу і разом з Голом та Бренкером подався до пораненого француза.
— Я вчасно прийшов, — мовив він, оглядаючи та чистячи рану.
Тоді швидко перев’язав її і пішов з Голом до Лі Байта. Бренкер відстав від них.
Рука Лі Байта була в поганому стані. Сам він був худий, пригноблений і зажурений своєю бідою. Він ще ні разу не зміг копнути лопатою. Лікар довго оглядав та обмацував руку і врешті сказав:
— Треба зробити дві шини. Де у вас дрова?
Йому хотіли принести лат, проте він подався сам вибирати їх і покликав з собою Гола. А надворі сказав йому:
— Хто тут у вас найдужчий? Пришліть його сюди.
Гол пішов з ним до Тома. Хвилин за десять вони повернулися до намету вже втрьох. Док приготував шини, а Гол примостив на столі короткого дерев’яного бруса.
— Ходіть сюди, Лі, — звелів Док хворому. — Покладіть сюди руку, вільніше, так її краще буде прив’язувати.
Том став наче випадково ззаду і зацікавлено дивився через плече Лі Байтові. Док ще раз обмацав і поторсав руку, знов похитав головою:
— Гм, гм.
Тієї миті Том потяг Лі назад, а Док тим часом схопив його за руку. Лі Вайт опинився ніби в лещатах. Щось хруснуло. Хворий так закричав, що аж люди в навкружніх наметах посхоплювалися з місць.
— Уже все, юначе, — спокійно мовив Док. — Пустіть його, Томе.
Док удруге зламав Лі Байтові кістку. Блідий як смерть, Лі хапав ротом повітря й збараніло дивився на руку. Тоді промурмотів:
— Я й сам би стояв тихо, якби мені сказали.
— Ми знаємо, юначе, — осміхнувся Док.
Усі засміялися. Поклавши руку в шини й забинтувавши її, невеличкий сивий лікар випростався й поплескав хворого по щоці.
— Тепер вона швидко загоїться. За чотири тижні ви вже зможете, голубе, трясти ситом, запевняю вас.
— А платня, докторе?
— Ага, платня. Ви, бачу, ще не знаєте мене. Ну добре, як буватимете в Доротеї, то часом пригостите мене чаркою. Приходьте, може, кістки швидше зростуться.
Док пробув у корктаунців до самого вечора. Він сидів поміж Голом та його дружиною, що теж зраділа, побачивши давнього знайомого. Відразу згадалась минувшина, вони оповідали одне одному шалені історії з колишнього свого життя.
Гол усе підливав Докові, аж Семюел Мур уже почав непокоїтись. Що він надумав? Одначе той добре знав Дока: ніхто ще не зміг похвалитися, що горілкою звалив його під стіл.
Помітивши Мурове занепокоєння, Гол засміявся й безцеремонно сказав:
— Він вижлуктить цього пійла ціле барильце, а тоді ще прудко виріже тобі сліпу кишку, навіть оком не змигнувши. За твоє здоров’я, Доку!
Той підморгнув йому і цокнувся чаркою. Голови обом трохи обважніли, але Док став ще бадьоріший.
— Ну, мені пора йти, — заявив нарешті він. — Дора відкриває салон, і я маю сказати кілька слів.
Гол, без шапки, трохи спотикаючись, провів Дока долиною. Повітря було тепле й пахуче, і вони вдихали його на повні груди. На небі замерехтіли перші зірки. Стояла тиша, атаки подеколи з горішнього краю долини чути було чиїсь невиразні голоси, а в горах ніби щось тихо співало й жебоніло.
Док зиркнув збоку на Гола, і обличчя йому осяяла усмішка.
— Ти довго був фермером, Голе, — повагом почав він, — і, певно, добрим чоловіком своїй дружині, але тобі весь час бракувало цієї атмосфери — так само, як і мені в Сіті. Правда ж? Принаймні я вдячний долі, що вона сподобила мене ще раз усе це пережити.
Гол Слейтер зітхнув, проте нічого не сказав. Серед тиші чути було тільки їхні кроки. Зненацька перед ними вдалині один за одним спалахнули в темряві барвисті ліхтарі й лампіони. Салон відкрито! Долиною відразу покотилася впереміш із глухим гомоном і вигуками тремтлива музика з металевої платівки.
— Далі йди сам, — сказав Гол, подаючи Докові руку.
Він вернувся назад. Над долиною зійшов місяць, прогнавши з неї тіні. Вони причаїлися ще тільки під кам’яною стіною, з якої випинався величезний ніс. Шемріт серед скель потонув у гучній музиці. Тихий смуток цього вечора вмить розвіявся.
РОЗДІЛ 9
Шериф Бренкер стояв перед своєю канцелярією і дивився на вулицю. Минуло три тижні, як він прибув у долину. За цей час бараків тут наросло, мов грибів після дощу. Перший був Доротеїн салон. Тоді всі їй помагали — вдень і вночі.
Бренкер оселився разом з Джонсоном в одній хаті, що більше скидалася на ятку. Джонсон щодня дякував богові, що від шерифа його відділяє тільки дощана стіна. Він повсякчасно боявся за свої гроші та виміняне золото, а ті дикі на вигляд люди, що раз у раз заходили до нього, тим паче не додавали йому відваги. Він був тут не на своєму місці, йому краще було б сидіти в місті. Шукачі теж не любили Джонсона і радніше міняли золото в Боєра, в Доротеї або в дрібних торговців.
Шериф Бренкер дивився на Доротеїн салон, де двоє негрів мили вікна. В шибках віддзеркалювалося ранкове сонце. Доротея любила чистоту. Метрів десять за нею був розташований Боєрів заклад з крамницею, а ще далі, на невеличкій відстані одне від одного, стояли їдальні, ятки й намети крамарів, будинки розваг, нічліжні бараки і приміщення всіляких інших дрібних гендлярів. Сюди вже напхалося повно різного торгового люду, і ціни на товари впали.
Через годину Бренкер сидів у канцелярії й чекав на свого помічника, що звичайно приходив о цій порі складати звіт. То був старий, трохи кульгавий, але ще дужий мисливець на хутрового звіра, змушений після нещасного випадку кинути своє важке ремесло. На нього можна було покластися. Починав він службу звечора і до самої півночі обходив долину, тоді заступала варта корктаунців. Так лишилося й надалі, і про це знали в таборі. За другого помічника Бренкерові довелося взяти одного молодика, довготелесого ірландця. Він умів добре битися, але до чогось іншого був ще непридатний. Бренкер весь час тримав його при собі, аби чогось навчити.
Старий Ларрі з’явився вчасно, Бренкер ще здалеку впізнав його ходу.
— Що нового, Ларрі? — як завжди, спитав він.
— Тільки різанина, шефе. Двоє заводіяк. Вилетіли з Доротеїного салону й билися далі надворі. Одного довелося втихомирювати руків’ям револьвера. Док його зразу перев’язав, хоч навряд чи варто було.
— То ми їх і не чіпатимемо, га?
Помічник знизав плечима й скривив уста. На цьому вони й стали. Скоро Ларрі пішов. Бренкер лишившись сам, трохи подрімав.
Дні спливали спокійно. Досі сталося лише кілька бійок та крадіжок. Один п’яний під час бійки вихопив револьвера й вистрілив, через що Доротеїн бармен позбувся вуха, а салон — двох люстр. Охочого до стрільби розбишаку, після того як він витверезився, роззброєно й вигнано з долини. Відсилати його до судді у Вест-Філд було надто клопітно.
Урядова комісія закінчила свої справи й поїхала. Час минав для шерифа аж надто спокійно, але Бренкер тим себе не тішив. Мабуть, уже не в одного шукача відібрано золото, переважно в Доротеїному і Боєровому салонах, хоч і хитро, проте цілком законно. Таке вже їхнє ремесло. Та великі грабіжники ще не показали себе, не в їхній натурі видзьобувати по зернині, вони чатують на велику здобич. А така здобич десь має трапитись, адже шукачі кожного дня добувають із землі все більше золота. Колись дійде до рішучої проби сил. Бренкер був насторожі, одначе доводилось вичікувати. Досі він не завважив тут жодного знайомого обличчя, крім кількох професійних картярів, але ті не візьмуть участі у великих грабунках. їх тільки треба не спускати з ока. Бренкер підвівся і почав готуватися в обхід.
Бралося вже до вечора, і руки в Маррі почали тремтіти. Маррі був п’ятдесятирічний чоловік, що ще кілька тижнів тому заробляв собі на хліб молотком, пилкою та рубанком. Як тільки пішла чутка про золото, він просто втік із своєї майстерні у Вест-Філді, покинувши серед стружок недокінчені меблі. Досі він не бачив ані прерій, ані гір, а все ж прибув у долину один із перших після корктаунців, обшарпаний, голодний, ледь живий.
Він так мало знався на добуванні золота, що навіть не вмів запаколити собі займанки і ходив дивитися, як інші це роблять. Усі його проганяли від себе, і нарешті він просто зупинився на тому клапті землі, де тепер копирсався.
Спочатку Маррі харчувався м’ясом диких кроликів, швидко навчившись ловити їх у сильце. Тоді в нього була тільки лопата й казанок, а тепер, по кількох тижнях, він на своє золото міг би вже придбати невеличку ферму чи готель. Але його багатство поки що годі було завважити. Він носив такий одяг, який добрі люди хіба що чіпляють на опудало — лякати горобців.
Маррі саме стояв навколішки в своїй ямі і порпався руками в піску, щось виколупуючи. Нарешті схопив його і, стогнучи, випростався. То був самородок з добрий палець завтовшки і такий завдовжки, як черевик. Маррі трапив на нього лопатою. Досі він тільки виполіскував пісок і висівав дрібні зернини. Старому забракло повітря, і раптом стало тісно в ямі. Стискаючи самородок у правій руці, а лівою спершись на лопату, він на ліктях вибрався з ями, Сусід, один із тих, що проганяли Маррі, побачив, як він заточується й витирає рукою піт з чола, відклав сито й підійшов до нього.
А за кілька хвилин долину облетіла звістка: “Маррі знайшов жилу!” Люди збігалися до нього, а ті, що були далі, навіть приїжджали верхи. “Хто такий Маррі? Де його займанка?” — перепитували вони один одного й поспішалися далі. Займанка лежала майже посеред долини, десь метрів за п’ятсот від дороги, ближче до схилу гори.
Люди штовхалися коло ями, і Маррі злякався. Його золото перестало бути таємницею! “Копай далі, Маррі, копай же! Куди біжить жила? — напосідалися на нього шукачі. — Покажи-но самородок!”
Спонукуваний своєю знахідкою та їхньою намовою, Маррі стрибнув у яму і знов схопив лопату. Вгорі над ним посхилялися шукачі. Ті, хто стояв з самого краю, переказували далі, що робиться в ямі. Жила тяглася десь на три чверті метра, а тоді зникла. Маррі, важко дихаючи, копав далі; про людей, що стояли вгорі, він зовсім забув. Ті помалу розходилися, схвильовано гуторячи про знахідку.
Більшості шукачів, хоч вони того й не казали вголос, відлягло від серця, коли вони побачили, що золото в ямі Маррі скінчилося. Отже, то була не головна жила, дякувати богу! До них повернулася надія. В цій землі ще багато чого сховано! Чи, може, Маррі знову натрапить на скарб? І шукачі, немов кроти, знову почали копирсатися на своїх займанках.
Маррі, навіть не передихнувши, працював до самого вечора. Сорочка прилипла йому до тіла, піт стікав аж у черевики. Він не міг заспокоїтись. Може, золото залягає глибше? Або трохи праворуч? Але так само воно могло зостатися позаду або праворуч. Він копав, випереджаючи сонце, так поспішав, ніби в цій долині вже ніколи не настане день.
Уже зовсім смеркало, Маррі майже нічого не бачив, коли знову на щось натрапив лопатою. Він руками, мов собака, швидко вигріб знахідку, одначе то був простий камінець. Стогнучи з утоми й розчарування, шукач випростав спину.
Сьогоднішній здобуток, загорнений у ганчірку, якою він звичайно витирав піт, лежав на дні ями. Маррі взяв його і, спираючись на лопату, вибрався нагору. Сусідні займанки вже спорожніли. З вулиці долинали невиразні голоси. То люди поспішали до їдалень — починалося вечірнє життя.
Маррі кинув лопату на землю і втомлено поплентав до свого намету, поставленого на займанці. Він і досі ще важко дихав, руки його тремтіли після напруженої праці. Засвітивши світло, Маррі вломив шматок хліба й доїв м’ясо з бляшанки. А погляд його все звертався до золота. Витерши рукою рота, Маррі обережно відставив убік порожню бляшанку: може, знадобиться збирати пісок або зернини. Тоді розв’язав згорток із золотом.
Він брав один по одному самородки, зважував їх у руці, витирав об свої засмальцьовані штани й видряпував із щілинок бруд. То було щире золото. Кілька кілограмів! Маррі довго сидів на низенькій лежанці й дивився перед себе. Скіпка повільно догоряла, часом тихо потріскуючи. Більше нічого не порушувало тиші в наметі та навколо нього.
Перше ніж лягти спати, Маррі знову загорнув у ганчірку золото і обв’язав його ремінцем. Згорток він поклав у головах і накрив попоною. Револьвер, як завжди, висів у нього напохваті, на цвяшку біля лежанки. Черевики й штани він просто кинув додолу і, послинивши пальці, погасив світло.
Маррі ніяк не міг заснути. Думки його все кружляли навколо золота. Він став багатий, навіть дуже багатий. Але матиме ще більше, куди більше! На його займанці доволі золота, часом воно лежить так мілко, що до нього й кури догреблися б. Він ще не скоро видобуде все, та й жилу напевне знайде! А накопане золото треба віднести до Джонсона, тут його не можна довше тримати. Надто небезпечно. Або ні, не до Джонсона, краще до когось іншого, кажуть, дрібні крамарі платять трохи більше. І так вони тут обдурюють, у місті була б хіба така ціна! А потім, згодом, він ого як заживе… Купить будинок на горі у Фріско, з краєвидом на море. І одружиться. Жінок у цих околицях мало, але тепер наїде повно, можна буде вибрати!
Маррі вже почав дрімати, коли почув чиюсь ходу. Він зразу підвівся. Незнайомець ступав твердо, не скрадаючись. Підійшовши ближче, він гукнув:
— Агов, Маррі, ти в наметі?
Маррі впізнав голос. То був Ларрі, помічник шерифа.
— Так, — відповів він, скидаючи з ніг ковдру. — А що сталося?
— Нічого. Я прийшов глянути, що тут робиться.
Маррі зрадів. Він устав, розпустив мотузку, якою щовечора зашнуровував вхід до намету, і висунув голову й плечі надвір.
— Мій обов’язок пильнувати ладу, Маррі, — мовив, забачивши його, помічник шерифа. — По наметах тільки й балакають, що про твою знахідку та про жилу. Усе гадають, чи вона з’явиться знову. От я собі й подумав: ану, гляну, що там діється.
— Дякую, Ларрі, в мене все гаразд.
Помічник шерифа пішов собі далі, Маррі з постелі чув, як поволі віддалялася його незвичайна хода. Тоді знову запала тиша.
Маррі не знав, чи було дуже пізно, коли він розплющив очі й почав дослухатися. Він, певне, був заснув. Що його збудило? Наче хтось розмовляв? Так, якихось двоє людей. Маррі скочив з лежанки, натягнув штани і босоніж підкрався до виходу. Вони, мабуть, стояли далеченько від намету. Маррі обережно попустив мотузку на рівні голови й визирнув надвір. Небо було темне, по ньому повільно пливли хмари, ховаючи тоненький серпик місяця. Іноді він осявав їхні краї білястим сріблом.
Маррі нікого не помітив, а все ж чув, як десь розмовляли. Говорили ті двоє не пошепки, а півголосом і ніби про щось сперечалися. Маррі вистромив голову й позирнув ліворуч, де була яма, в якій він знайшов жилу. І побачив тих, що розмовляли.
То були двоє вершників. Маррі зміркував, що це має означати, й полегшено відітхнув. У непевному світлі місяця він побачив, що обличчя у вершників — дужих, кремезних чоловіків — пов’язані чорними хустками. Отже, це люди з комітету добровільної охорони.
Маррі був глибоко зворушений: як вони сумлінно роблять свою справу! Відколи в долині з’явився шериф, тут багато що змінилося. Всі знають це. Знають також, що, якби тільки бандити зважились напасти на чесних шукачів, люди з комітету добровільної охорони дали б їм гарту.
Один вершник повільно під’їхав до ями й низько схилився з сідла. Цікавий, мабуть, на власні очі побачити те місце, де лежали самородки. Що ж, вони також шукачі. Маррі висунувся ще більше з намету.
Вершники знову заговорили. Маррі саме хотів гукнути їх, коли вони завернули коней і під’їхали ближче — повільно, з гідністю. Метрів за десять перед наметом вони спинилися, їхні гніді коні затупцяли на місці.
— Добрий вечір, Маррі, — глухо озвався з-за хустки один вершник. — Ми оглядали місце, де ти знайшов своє щастя. Там напевне є ще золото. Правда, що жила була три метри завдовжки?
Маррі тихо засміявся.
— Досить і одного метра. Проте вона вже зникла.
— Тепер бачиш, що то знову були порожні балачки. Чого тільки люди не вигадають, — озвався другий вершник.
Перший вдоволено засміявся в хустку й трохи подав неспокійного коня назад. Тоді сказав:
— Ми оце полаялися за тебе. Він каже, що ти працюєш на займанці ще з двома шукачами і добуток ви ділите натроє, а я знаю, що ти сам. Та він торочить своє, бо в ямі лежать три лопати.
— Що? — вражено вигукнув Маррі. — Три лопати? Ви з глузду з’їхали! Невже вони вночі добралися до моєї займанки? — Він стурбовано шарпонув за мотузку, розв’язав її і вийшов надвір. Один кінь неспокійно загарцював. — Там має бути… я залишив тільки свою…
Далі Маррі не доказав. Змією майнуло в повітрі ласо і обхопило його за шию. Ноги йому відірвалися від землі, голос у горлі завмер. Вершник, що кинув ласо, став у стременах і однією рукою підтяг до сідла тіло, що нестямно корчилося й випручувалось, а другою втихомирював схарапудженого коня. Видно, силу він мав ведмежу. То була страшна, майже німа боротьба. І для Маррі цілком безнадійна.
Другий кінь, злякавшися, став дибки, потім рвонувся з місця. Вершник осадив його і насилу стримав. Місяць зник у хмарі. Мов нечисті в пеклі, товклися двоє в темряві зі своєю жертвою та нажаханими кіньми. Врешті кінь другого вершника вгамувався. Той зіскочив з сідла і, ведучи коня за собою, підійшов до товариша, що тримав нерухоме вже тіло Маррі. В його руці блиснуло вістря широкого ножа.
— Не треба, — просичав той, що сидів верхи. — Іди мерщій до намету!
Він озирнувся. Скрізь було тихо. Тоді глянув на небо. Місяць от-от мав з’явитися. Його спільник зник у наметі, а за хвилю повернувся із золотом Маррі й скочив у сідло.
— Гайда! — наказав другий вершник.
— А що робити з ним?
— Місяць показується!
Вбивці кинули тіло Маррі на землю й помчали в ніч. Маррі зостався лежати біля свого намету, наче великий клунок.
Техасець Гай Джілберт простоволосий стояв у Боєровому салоні, прихилившись до стіни і схрестивши руки на грудях. Чимало гостей були в капелюхах і в шапках, а дехто зсунув капелюха на потилицю. Справжнього західника можна було пізнати по капелюсі, що на ремінці звисав на плечі.
Більшість відвідувачів штовхалися коло столу з рулеткою: шукачі, торговці, а між ними кілька професійних картярів у довгих чорних сурдутах. Частина гостей сиділа попід трьома стінами, деякі грали в інші азартні ігри. Під четвертою був прилавок, коло якого двоє негрів обслуговували гостей. Як гість не відходив від прилавка, вони, не питаючись, наливали йому наново чарку.
Боєр з двома чоловіками сидів коло невеличкого столика й теж грав у карти. Але ніщо в приміщенні не могло сховатися від його метких очей. У салоні було спокійно, часом майже тихо, чувся тільки одноманітний голос банківника. До Боєра скоро почали вчащати справжні, завзяті гравці. Він надавав цьому особливої ваги. Хоч, звичайно, бували там і просто цікаві та шинкові завсідники. Але коли хтось починав бешкетувати, — хай навіть таких збиралося троє або й четверо, — Гай Джілберт брав їх за барки й викидав на вулицю, аж гуло. Порядні, грошовиті гості вміли цінувати це, так само як і шляхетне обладнання в Боєровому салоні та добрі, дорогі напої. На салоні не було ніякої вивіски, але його всі звали “Оксамитовою лапкою”. Чи малися на гадці Гаєві кулаки, чи взагалі тамтешні звичаї, годі сказати. Про це не було єдиної думки.
Гай Джілберт знуджено дивився на залу. Він звик жити на свіжому повітрі, тільки зрідка навідуючись до шинку. Не миналося часом і без добрячої бійки. А тут? Потроху йому все це остогидло. Він мав багато вільного часу, а це йому не вельми подобалося. Знічев’я він почав придивлятися до людей, чого раніше ніколи не робив. І враз усі вони спротивилися йому, за винятком дуже небагатьох. Інколи він сам собі дивувався, що так довго цього не добачав.
Зала була повна тютюнового диму, та ще й смерділо чадом від олійних ламп, що висіли під дощаною стелею. У Гая трохи боліла голова: він уже випив свої два десятки чарок горілки, якою його весь час пригощали гості. Стільки Гай міг витримати, а коли досягав цієї межі, то звичайно відмовлявся. І хоч гостей прикро вражала така відмова, проте його волю шанували, досить було одного техасцевого слова.
Гай Джілберт опустив руки, легенько відштовхнувся від стіни й поплентався до дверей. Надворі він глибоко вдихнув нічне повітря і обома руками пригладив густого русявого чуба. Тоді засунув руки в кишені. В Доротеї, як завжди, стояв гамір, але скоро вже мали зачиняти. Він повільно зайшов за ріг барака, сперся на стіну й заплющив очі. А коли за хвилину розплющив їх, вони вже звикли до темряви, і Гай побачив, як навпроти сірим маревом мінилося високе узбіччя долини, побачив у світлі місяця, що саме визирнув з-за хмари, розкидані намети шукачів, наче присадкуваті камені, а над ними нічне, вкрите хмарами небо, немов ще один дикий краєвид.
Раптом Гай почув глухий тупіт копит і зразу ж побачив двох вершників, що навскоси мчали долиною. Як вони женуть коней у такій темряві! Вершники поприпадали коням до грив і поминули Гая десь на відстані добрих ста метрів. Гай помітив у одного на обличчі чорну хустку. Він провів їх поглядом. Вершники їхали вздовж вулиці, але трималися осторонь неї. Гай ще встиг побачити, як один завернув коня й перетнув вулицю, а другий поїхав далі. Потім їх поглинула темрява, і глухий тупіт затих. За спиною в Гая знову загриміла Доротеїна музична скринька.

Гай хвилину міркував. Добровольці… замасковані… але чого їм так гнати коней? Гай був західник і відразу здогадався, що вершники, мабуть, перед тим десь близько стояли, бо надто несподівано зацокотіли копита, а за кілька секунд коні вже промчали повз нього. І Гай згадав про Маррі та його знахідку. Його займанка, здається, теж десь недалеко.
Гай Джілберт машинально поправив кобуру, все ще заглиблений у свої думки, і повільно рушив у тому напрямку, звідки виїхали верхівці. Хода його була легка, пружна, майже нечутна. Вулиця лишилася позаду. Місяць зайшов за хмару, але зразу ж визирнув надовше.
Гай оглянув п’ять чи шість наметів і вже хотів кинути пошуки, узиваючи себе подумки дурнем. Що йому тут треба? Він навіть добре не знав, де займанка Маррі. Коли це біля наступного намету він помітив щось темне, ніби якийсь горбик, і прудко, тихенько рушив до нього.
Маррі лежав скоцюрблений, так, як його кинули вбивці. Він був ще теплий. Гай Джілберт пошукав рану й намацав ласо на шиї. Він розпустив його й перевернув задушеного горілиць. Тоді притулився вухом йому до грудей. Не почувши ознак життя, він схопивсь і кинувся навтіч. Та не пробіг і десяти метрів, як нагло став, повернувся назад, узяв Маррі на плечі й сягнистою ходою подався до центра долини. Тяжкий револьвер, що висів на ретязі, боляче бив його в праве коліно. Та Гай не зважав на те. Йому вже не ставало сили, але на твердій дорозі він знову пішов швидше.
Штовхнувши ногою двері Доротеїного салону, він ступив досередини — засапаний, спітнілий, обличчя перекривлене, зуби зціплені, чуб прилип до лоба. Ті, що сиділи ближче до порога, посхоплювалися з місць і оточили його.
— Де Док? — насилу вимовив Гай.
Люди навколо загомоніли, посипалися запитання. А в салоні й досі стояв галас і грала музика. Його помітили не більше десятка чоловік. Тоді Гай опустив тіло додолу, люто вихопив револьвера і, ще стоячи навколішки, вистрілив у стелю, аж здригнулася ціла будівля. Танцюристи розбіглися хто куди, троє дівчат, вирвавшись від своїх партнерів, заверещали й утекли під стіну. Музика урвалася, стало тихо. Гості злякано принишкли.
— Давайте сюди лікаря! — гримнув на всю залу Гай.
З-за прилавка тінню з’явився невеличкий, мов карлик, Док. Хвильку він дивився у вічі розлюченому техасцеві, тоді перевів погляд на тіло долі й приязно запитав:
— Хто це, Гаю?
— Маррі! — в один голос відповіли кілька чоловік із тих, що з’юрмилися навколо.
Прізвище те луною покотилося по залі.
Лікар помітив червоний шрам на шиї в Маррі.
— Несіть його сюди, — сказав він і швидко рушив попереду.
Гай узяв Маррі під пахви, двоє чоловіків кинулись йому на допомогу. Решта гостей, ніби череда, посунули за ними. Але Док усіх, крім Гая, вигнав з кімнатки, куди принесли Маррі. Люди слухняно вийшли. Проте з-за дверей весь час тільки й чутно було:
— Маррі забито! Маррі кінець. За золоту жилу він наклав життям!
Док швидко й обережно оглянув бездушне тіло, тоді скинув сурдута.
— Шийного хребця не зламано, — сказав він лагідно. — Отже, спробуємо вернути Маррі в цей веселий світ. А от його золото навряд чи пощастить вернути, га?
Джілберт стенув плечима. Док заходився рятувати задушеного.
— Дивись добре, що я роблю, Гаю, — мовив він. — Коли я вже не здужаю, доведеться тобі відкачувати його. Може, якось відволаємо неборака, чи то пак зубожілого багатія.
Люди затарабанили рукоятками револьверів у Бренкерові двері. Той швидко почав одягатися. А надворі гукали:
— Виходь, шерифе, Маррі вбито!
Джонсон за стіною схопився з постелі, потім знову заліз під ковдру. Тієї миті він заприсягнувся кинути свою філію. І під ковдрою двічі вголос проказав присягу.
Через півгодини після того, як шериф зайшов до кімнати, де м’яли й трусили Маррі, в того на щоках з’явився легенький рум’янець. Док був задоволений і звелів принести собі пляшечку віскі. Шериф уже пішов: він з помічниками, оточений натовпом шукачів, нишпорив навколо намету Маррі. Та що він міг побачити? Хіба кінські сліди на піску перед наметом та витовчену землю. Тож нічого іншого не лишалося, як тільки чекати до ранку.
Ларрі довелось зостатися в наметі Маррі. Бренкер вернувся до салону Доротеї, і натовп подався за ним. Саме коли він зайшов до кімнати й поздоровкався з Голом Слейте-ром, якому про все розповіли добровольці з комітету, що тієї ночі вартували, Маррі розплющив очі.
Люди в салоні й надворі закричали:
— Слава Докові!
Хтось навіть пожартував:
— Тепер не страшно, як дістанеш кілька грамів олова, наш Док усе вилікує! Дай йому боже здоров’я та й нам!
Людям сподобався цей жарт. їх ніби хто враз підмінив, і вони радісно закричали й заплескали в долоні.
Маррі, ще дуже кволий, довго дивився на маленького Дока, що стояв коло нього й міряв йому пульс. Ті, що були в кімнаті, бачили, як йому важко зібрати свої думки. Він довго дивився на Гола Слейтера, тоді перевів погляд на Бренкера. Гая Джілберта він не бачив, бо той стояв у головах.
— Упізнаєш шерифа, Маррі? — запитав Док. Маррі наморщив лоба й ледь кивнув головою.
— Що воно так шумить? — тихо запитав він і спробував озирнутися. Та голова його не послухалась.
— То ти чуєш, як шумить твоя кров, Маррі, — відповів Док. — Але недалеко було й до того, щоб вона зовсім застигла. Тепер ми дамо тобі віскі й розрідимо її, щоб вона швидше текла в жилах.
Вони з Гаєм підвели його і влили в рот розведеної горілки.
— Скільки вас тут? — здивувався Маррі, побачивши Гая.
— Це той чоловік, якому ти завдячуєш своє друге життя, — сказав Док. — Цього разу я тільки зробив те, що, врешті, може зробити кожен партач.
— Та це ж Гай Джілберт, той, що в Боєра. Друге життя, кажеш?.. Думаю, що воно буде трохи інакше, ніж перте. Воно аж нині, прокляте, себе показало. Тепер я знаю все, — Маррі підпер голову рукою. — Хтось із вас туди нагодився й звільнив мене, бо я був у зашморзі. — Він помацав свою жилаву шию, вщипнув за шкіру. — Ну от, я знову дихаю. — Він хотів устати, але не зміг, бо надто був ще кволий, і понуро глянув на свої великі босі ноги.
— Ви вже здужаєте розповісти, як усе сталося? — запитав Бренкер. — Не можна гаяти ні хвилини.
Маррі довго дивився на Гола Слейтера. Той підохотив його:
— Кажи, Маррі, ми вже дещо знаємо від Гая Джілберта.
— Що ж, я довіряю тобі, як і всі в таборі, — мовив старий, — але ти не можеш заглянути в душу кожному, хто приходить до тебе. До тебе й до твоїх добровольців. Бо ж вони теж копають золото, і їм у груди в’їдається жадоба й робить їх звірами. І я був би не кращий… Та щоб дійти аж до вбивства?.. І які ж вони були підступні! Прокляте золото!
— То не мої добровольці, Маррі, — мовив Гол Слейтер тихо, але твердо. — Я не можу тобі цього довести, одначе певен, що так воно є. Зрештою, тепер не це головне. Розкажи все по черзі.
— Он як… — спроквола сказав Маррі. — Виходить, кожен може пов’язати чорну хустку і вдавати з себе добровольця. Налийте мені ще чарку.
І він почав розказувати. Та його розповідь не дуже допомогла шерифові. Голосу напасників Маррі не впізнав би, а самих їх і поготів. Дужих чоловіків у долині було чимало, а коней такої масті — сотні. Зашморг зроблено з прикороченого ласо волової шкіри. Шериф Бренкер не захотів далі й розпитувати.
— Нині ви спатимете у моїй канцелярії, — сказав він. — Грабіжники вже знають, що ви живі. Вони напевне десь у долині, бо Гай Джілберт бачив, як вони їхали вниз. Якби вони намірялися втекти з золотом, то подалися б угору. Може, вони гадають, що ви впізнали їх або ще впізнаєте при нагоді. Я хочу бути спокійний, Маррі, тому беру вас під свою охорону.
Маррі погодився, тільки попросив:
— Але я хотів би спершу піти до свого намету.
— Авжеж. Заберете й свої ковдри та одяг. Зрештою, там тепер Ларрі. Ходімо разом.
Люди надворі ще не всі розійшлися.
— Це правда, шерифе, що добровольці хотіли задушити Маррі? — спитали вони. — І золото, мабуть, теж прихопили? Гарно, нічого не скажеш.
— Ні, — коротко відповів Бренкер, — то були не добровольці. Я розмовляв уже з обома, що були тоді на варті. Є навіть три свідки, ті бачили їх на той час у горішньому кутку долини. Крім того, Гол Слейтер, що був досі ватажком добровольців, ручається за них.
— Досі? — перепитав хтось. — Ага…
Бренкер нічого не пояснив. Мовчав також Гол Слейтер, що стояв поруч із ним. Вони поволі рушили до намету потерпілого. Маррі, не озиваючись, насилу дибав ззаду. Кілька цікавих і собі подалися за ними, та Бренкер сердито крикнув їм:
— Обійдемося без вас!
Ті, щось невдоволено бурмочучи, завернули назад. Учора Ще всі вони вихваляли добровольців, нині ж увечері більшість підозрівали й лаяли їх.
У наметі Маррі найперше відсунув своє ліжко і, заспокоєний, полегшено відітхнув. Він узяв лопату й викопав добуте досі золото. Його було три повні бляшанки з-під консервів і два шкіряні капшуки. Маррі ні словом не поскаржився, що в нього вкрадено самородки. Виходячи, він ще раз роззирнувся по намету. Місце сутички він теж оглянув, присвічуючи ліхтарем, і задумливо провів мозолястими пальцями по шкіряному ласо, яким його хотіли задушити. Тоді повільно похитав головою.
Гай Джілберт стояв збоку й дивився на Маррі. Шукач підійшов до нього й довго мовчки тис йому руку,
— Що тут такого, я ж нічим не ризикував, — трохи ніяково мовив довготелесий техасець.
Маррі склав золото в казанок. Гай узяв під пахву згорнені укривала, і вони пішли з займанки.
— Влаштовуйтесь тут, — сказав Бренкер у канцелярії. — Я ще поїду до Слейтера, але скоро вернусь. Я сплю в сусідній кімнаті, а з другого боку мешкає Джонсон. Завтра побачимо, що далі робити.
Надворі Гай Джілберт попрощався. Бренкер хотів був запросити його їхати з ними, але стримався. Гай подав руку Слейтерові й запитав:
— Як ви там поживаєте в таборі? Що поробляють ваші жінки, сестри Фінні?
— Те, що й завжди. В них усе гаразд, Джілберте.
— Передайте їм моє вітання.
— Добре, передам.
Гай подався до Боєрового салону, а Бренкер зі Слейтером сіли на коней. Поволі світало.
У Доротеї ще й досі були гості: люди мали про що оповідати й снувати здогади. Від балачки їм пересихало в горлі, тож барменові ніколи було й угору глянути. Доротея сиділа на своєму високому стільці за прилавком і розмовляла з Доком.
“Оксамитову лапку” вже зачинили. Боєр стояв коло столика з рулеткою, тримаючи під пахвою залізну скриньку з виміняним золотом та грішми і востаннє роззираючись навколо. Служник-негр із барменом прибирали в салоні. Коли зайшов Гай Джілберт, Боєр швидко зиркнув на нього краєчком ока.
— Довго вас не було, Гаю… — запитливим тоном зауважив він.
— Ви ж знаєте, чому.
— Звичайно. Тут тільки про це й мови. Який жах… Я з самого початку був проти цієї гри в добровольців. Тепер комітет луснув, але грабіжників уже не впіймаєш.
— Ви також гадаєте, що їх треба шукати серед Слейтерових людей? — наче між іншим запитав Гай.
Боєр скривив губи й знизав плечима.
— Без хмари дощу не буває. Але що нам до того? — Він махнув рукою і потяг Гая до дверей. Коли вони опинилися в сінях, де нікого більше не було, він додав: — Зайдімо до моєї кімнати.
Гай Джілберт був стомлений і не мав настрою довго розмовляти. Він неохоче рушив за Боєром. Той поставив скриньку на широку, недавно привезену канапу. На обох вікнах уже висіли фіранки, а в кутку стояла навіть гумова ванна. Коли Гай зачинив за собою двері, Боєр нараз цілком одмінився.
— Чого ви взагалі берете до серця такі речі, Гаю? — сердито запитав він і, засунувши руки в кишені, почав ходити з кутка в куток.
Техасець відчув, як йому засвербіли пучки. Його розлютив Боєрів тон. Він спокійно, спроквола запитав:
— Хіба можна лишатися до такого байдужим?
Боєр був надто заполонений своїми думками, щоб звернути увагу на тон техасця. Він на мить спинився.
— Я вражений вашими словами, Гаю. До всього, що не дає нам зиску, ви маєте бути байдужий, цілком байдужий.
Боєр знову заходив по кімнаті, ще дужче сердячись. Він думав, як утовкмачити цьому довготелесому йолопові те, що той нарешті повинен засвоїти.
А Гай Джілберт дивився на Боєра і теж думав: “Походжає, як півень на смітнику”.
— Я зовсім не знав, що ви такі м’якосерді, Джілберте, — знову почав Боєр. — З вашим братом мені легше порозумітися, а скоро настане час, коли нам трьом треба буде серйозно побалакати про деякі речі. Ви якийсь дивак, Гаю, і ваша дорога повільно віддаляється від нашої… гм, від нашої справи. Не влаштовує мене й те, що ви нині так просто відлучилися на кілька годин. А ще…
Гай раптом став перед Боєром і двома пальцями взяв за вилоги блакитного піджака. Той злякано глянув техасцеві у вічі і відразу збагнув, що припустився хибної тактики.
— Слухайте-но, дженджику, — протягло, однаковим голосом сказав Гай. — Ми останніми роками залагодили разом не одну вигідну справу, і вони були не завжди чистенькі — ні для нас, тобто для мене та мого брата, ні для вас. Але з мене цього торгу досить, зрозуміло? А щоб було ще зрозуміліше, то я скажу вам, що Гай Джілберт ніколи ще не мав шефа і тепер не має. Він приходить і йде собі, коли йому заманеться. Тепер, наприклад, він іде спати. На добраніч… Боєре.
Гай Джілберт відпустив вилоги, обернувся й вийшов. Боєр мовчки стояв, блідий як смерть. Аж коли двері зачинилися, обличчя його почало набирати живої барви. В очах спалахнули іскри гніву. Він підійшов до канапи й сів.
Гай Джілберт зайшов до своєї комірчини в другому кінці сіней і вже хотів відстебнути ладівницю, але спинився, ступив, прислухаючись, назад у сіни й тихо відчинив сусідні двері. Там мешкав його брат з Кудланем. Кімнатка була порожня. Не чутно було, щоб хто в ній спав, однак Гай засвітив світло й ще раз оглянув її. Ковдри на обох лежанках були зіжмакані, одяг валявся на підвіконні й на підлозі, на столі лежали півхлібини й ніж і стояли дві чашки та кавник. Мостини були всіяні недокурками, а повітря таке важке й застояне, що в кімнатці навіть не пахло свіжим деревом.
Гай Джілберт вернувся до своєї комірчини й сів на ліжко. Він глянув на сідло, що висіло на кілочку, забитому в стіну, на ласо біля нього, на рушницю в кутку та на купку іншого дріб’язку, потрібного в дорозі тому, хто мандрує верхи в цьому краю. Ото все його майно. Правда, є ще трохи грошей.
Він тихо й гірко засміявся. Останнім часом його посідали безглузді думки… еге ж, власне, відтоді, як він побачив сестер Фінні. Він був уже гірший, аніж просто волоцюга, і вони, звичайно, теж про це знали. Та чого йому весь час думати про них?
Гая Джілберта пойняв глибокий сум. Найрадніше він зняв би сідло, зібрав свої манатки й цієї ж таки ночі поїхав би звідси. Та він не міг залишити брата самого, той би зовсім пустився берега, тут усе штовхає на таке. Треба, мабуть, дужче глядіти його. Але із Бертом стало так важко порозумітися.
Коли шериф із Слейтером і техасцем вийшли, Маррі розстелив на підлозі свою постіль. Казанок із золотом він поставив у кутку, а коло нього склав свої вбогі пожитки. Сам він сів на ослінчик, натоптав люльку і хотів закурити, але скоро забув про неї. Він почував себе наче після тяжких тортур, був геть виснажений, але, на диво, йому не хотілося лягти й заснути. Тепер, серед тиші, думки знову завирували в його стомленій голові. Руки йому так тремтіли, що довелося відкласти люльку й сірники. Отже, він був уже мертвий… І якби не нагодився техасець та якби не Док…
Раптом серце Маррі залляла глибока вдячність до Гая Джілберта. А як він повівся з техасцем? Адже то сірома, без займанки, попихач у Боєра. А він життя своє йому завдячує. Ні, так не можна…
Маррі ніколи довго не розмірковував. Він підвівся, підійшов до казанка в кутку, взяв із нього повну золота бляшанку й подався надвір. Ключа він поклав до кишені, світла не погасив. Якусь мить він постояв перед дверима барака. Надворі вже світало.
Раптом із сірого присмерку вигулькнула постать. Маррі вихопив револьвера. Виявилось, що то молодий ірландець, шерифів другий помічник.
— Що сталося, Маррі? — запитав ірландець. — Я гадав, що ви спите в канцелярії.
— Ти тут вартуєш?
— Так велів шериф.
— Я тільки зайду до Джілберта, ось тут поряд. Зараз вернуся.
Рудий ірландець щось буркнув, але Маррі вже не слухав його. В “Оксамитовій лапці” саме хотіли замикати двері.
— Де живе Гай Джілберт? У котрій кімнаті? — запитав Маррі бармена.
Той показав йому останні двері. Маррі постукав і, почувши Джілбертів голос, зайшов усередину.
Бармен стояв коло дверей, не знаючи, чи йому замикати, чи підождати. Тієї миті Боєр висунув голову з своєї кімнати в другому кінці сіней і запитав:
— Хто там прийшов?
— Я його не знаю, шефе.
— До Гая Джілберта?
— Так.
— Гасіть світло, замикайте двері і йдіть собі.
Бармен зробив, як йому наказано, і пішов спати. Боєр хвилинку поміркував, наморщивши лоба, тоді притяг до дверей стільця, взяв свої папери й заходився на колінах щось рахувати.
Гай Джілберт запитливо й трохи здивовано глянув на Маррі. Він уже скинув чоботи й сидів на лежанці. Маррі стояв перед ним, немов великий, збентежений хлопчак. Нарешті він озвався:
— Ти так гарно зі мною повівся, Гаю, а я в тому шарварку навіть не здобувся на слово подяки. Ну, і оце… прийшов надолужити те, що не зробив. Якби не ти, мене б уже й на світі не було. Я хочу, щоб ти взяв оце від мене.
Маррі витяг з-під сорочки бляшанку з золотим піском, що її досі стискав під пахвою, і подав техасцеві.
Гай не рушив з місця, тільки похитав головою. Погляд йому потеплішав.
— Це не по-чоловічому, Маррі.
— Але ж це зовсім не платня, Гаю!
— Тебе й так уже доволі пограбовано.
Маррі був у розпачі, він не розумів техасця.
— Я ж теж хочу зробити тобі якесь добро, Гаю…
— Сідай, та викуримо по люльці.
Маррі не мав із собою люльки, і Гай скрутив йому цигарку. Техасцеві дедалі більше подобався Маррі. Він розпитав його, звідки той приїхав і як досі жив.
— Тепер я вже не спатиму більше в наметі, — закінчив Маррі. — Треба пошукати десь житла. І не триматиму ні грама золота при собі.
— Спи в мене, як хочеш, — мовив Гай Джілберт. Тієї миті він подумав, що, властиво, не має жодного приятеля.
Маррі зрадів.
— От добре! То я завтра й переберуся. — Раптом йому сяйнула одна думка, і він мовив: — Послухай, Гаю. Я не знаю, як ти тут живеш, добре тобі чи зле і які маєш наміри надалі. Але хочу тобі запропонувати ось що: працюймо разом на моїй займанці, спільно. Там стане золота на двох, а разом нам буде безпечніше. Тобто мені безпечніше. А ділитися…
Гай Джілберт засміявся.
— Годі про це. Краще йди виспися.
Він не дав більше нічого сказати Маррі.
— Забери своє золото, — показав він на бляшанку, що стояла на підлозі між ними.
— Куди? — спитав Маррі. — Я ж завтра однаково перебираюся до тебе.
— Сьогодні, — поправив Гай. — Надворі вже світає.
Він провів Маррі до дверей і замкнув їх.
— До побачення, Маррі, поспи яку годину.
Боєр сидів під дверима в своїй кімнаті, припавши вухом до замкової шпарки.
Ірландець надворі чекав Маррі й одвів його до канцелярії.
Гай Джілберт лежав і ніяк не міг заснути. За півгодини він почув, що його сусіди повернулися. Вони, перемовляючись, кинули на підлогу сідла. Невже Берт знову п’яний? Він став нерозлийвода з Біллі, а напад на Маррі, мабуть, чи не того розбишаки робота. Атож, мабуть, його. Отак Біллі, либонь, і працює.
Рипнули сусідні двері, тоді хтось зайшов до його кімнати. Очевидно, Берт. Стоїть у сутінку й прислухається.
— Ти не спиш, Гаю? — запитав він нарешті.
— А що таке?
— Та нічого. Цієї ночі в таборі таке діється… Це ти знайшов Маррі? Як ти там опинився? Розкажи. Є там якісь сліди?
— Все зроблено дуже спритно.
— Гм, гм. А з шефом ти говорив? Що він каже?
— Я не маю шефа, Берте. Натомість ти маєш аж двох.
Берт хвильку помовчав. Тоді обережно запитав:
— Що ти хочеш цим сказати, Гаю?
— Дай мені поспати. Потім поговоримо про все докладно. На добраніч.
— Гаразд, Гаю. Я вже давно чекав на таку розмову. На добраніч.
Двері зачинилися, і в бараці запанувала тиша. Гай Джілберт ще довго розмірковував про все, але врешті таки заснув. Одначе його твердження про двох шефів було хибне.
Тим часом Бренкер розмовляв з добровольцями. З їхньої наради нічого не вийшло. Всі розуміли, що комітет не може тепер нести охорони. Бренкер мав негайно повідомити про це табір. Напад на Маррі був спритним маневром. Хто міг докласти до нього рук? Ніхто з так званих давніх знайомих.
Люди порозходилися по своїх наметах. Більшість їх раді були, що комітет розпущено. Нехай кожен сам боронить свою шкуру. Підставляти лоба задля інших, недосипати стільки ночей — і ось тобі маєш віддяку!
— Тепер я приглянуся пильніше до декого, — пообіцяв Гол Слейтер шерифові, коли вони попрощалися.
Над долиною вставав новий день, та для Бренкера він був темний-темнісінький.
РОЗДІЛ 10
Минуло три дні. Гай Джілберт знову стовбичив у Боєровому салоні, але настрій у нього не поліпшився. Щойно стемніло, біля столиків сиділи перші відвідувачі, рулетку теж пустили вже кружляти.
Від того вечора Гай Джілберт не розмовляв ще з Боєром, тільки байдуже вітався вранці. Тепер він поздоровкався з деякими гістьми і знуджено сперся на прилавок. Боєра в салоні ще не було. Та незабаром він з’явився в дверях, ввічливо вклонився на всі боки, Джілбертові також, а за яку хвилину вже сидів з трьома знайомими біля столика.
Надійшли нові відвідувачі, серед них Берт Джілберт і Кудлань. За цей час Кудлань ще дужче заріс, ступав він важко, перевальцем, був страшний і лютий, як горила. Рукави в нього були закасані, м’язисті, волохаті руки скидалися на корчі. Коло правого стегна теліпався револьвер, з лівої халяви стирчала колодочка різницького ножа. Кудлань тупо оглянув залу, а побачивши коло прилавка Гая, штовхнув Берта під ребра і щось йому шепнув.

Берт скоса зиркнув на брата. Гай краєм ока стежив за ними й помітив, як Берт сердито цитьнув на Кудланя. Той ображено набурмосився і завернув до столу з рулеткою. Гості, що обсіли вже стіл, зразу ж відсунулися, даючи йому місце. Хоч вони теж були добрі шибайголови, а проте воліли вступитися йому з дороги.
Гай знічев’я обвів поглядом залу, скинув оком і на Боєра. Той саме обернувся, і Гаєві здалося, що на обличчі в нього майнуло невдоволення. Берт з Кудланем рідко сюди заходили. Гай здогадався, що брат стоїть позад нього, — певне, це й розгнівило Боєра.
— Здоров, Гаю, — почув він Бертів голос, — ходімо вип’ємо по чарці за цей благословенний дім, а тоді ще по одній за цю багату долину.
Уже з Бертового тону Гай зрозумів, що той знову п’яний. Він обернувся до нього:
— Не хочу тобі відмовляти, але мені твій тост не подобається.
Берт забулькав сміхом:
— Щось ти, братику, останнім часом став дуже неприступний, а інколи навіть ущипливий. — Він гойдався на носках і намагався прибрати глибокодумної міни.
Гай мовчав. Бармен, хоч його ніхто не просив, поналивав чарки.
— Ти мені не подобаєшся, Гаю, — ще раз спробував Берт нав’язати розмову. Він силкувався бути поважним. Його кістляве обличчя взялося зморшками. — Ми ж мали з тобою побалакати…
— Тут? — перебив Гай і холодно глянув йому в очі.
— Ну, добре, добре, — замурмотів Берт, — не вдавай із себе святого, а тим паче переді мною. Ти ж сам хотів побалакати.
— Так, Берте, і чекав, поки ти захочеш.
— То коли я мав до тебе прийти? В тебе ж тепер той, як його… пожилець. Теж дивно, Гаю. Йому б уже гнити в землі…
Берт п’яно засміявся. Він насилу зводив докупи свої думки, але ще більш-менш тримався — йому треба було випити не одну пляшку горілки, щоб зовсім звалитися з ніг.
Гай пропустив повз вуха останні слова брата.
— Маррі вдень працює на своїй займанці, ніхто б тобі не став на заваді.
— Слухай, — сказав Берт, — не вдавай із себе великого пана. По-перше, дорога до мене така завдовжки, як і до тебе, а по-друге, ти сам знаєш, що вдень мені треба виспатися.
Проте Гай був терплячий до брата.
— Саме це мене й турбує, Берте, — те, що ти робиш уночі. Боюся, що ти в цьому таборі зовсім пустишся берега, зіп’єшся й пропадеш ні за що. Досі ми завжди трималися один одного, навіть із ним, — Гай кивнув плечем у той бік, де стояв Кудлань, — і якось давали собі раду. Ти мене розумієш, Берте? Тепер ти злигався з такими людьми, що й сам інший став. Або глянь он на Кудланя, що з нього зробилося. Він був просто хлопець із залізними м’язами, дужий, як віл, і дурний як пень, та все-таки слухався доброго слова. А тепер? Він став, як та машина, що її тільки накрути і… сам розумієш, не можу я тут тобі розтлумачувати. А ти? Бачу, що ти вічно сидиш у Біллі, і бог його знає… ні, дідько його знає, що ви там замишляєте. Тому я й хотів поговорити з тобою, Берте. Але не тут.
Берт Джілберт слухав брата, роззявивши рота і витріщивши з дива очі.
— Коли вже ти завів про це, то кажи далі, — мовив він.
Гай похитав головою і нишком озирнувся. Людей у залі побільшало, і Боєр, наче випадково, опинився коло них. Берт також озирнувся і спересердя гримнув на бармена, що стояв за прилавком:
— Ану, дзуськи звідси разом із своєю отрутою! Уже наставив свої брудні вуха, га?
Бармен злякано відскочив.
Берт знову повернувся до брата.
— Ну, шквар! Почую, що ти ще скажеш! Так швидко ти мені голову не задуриш!
Гай знову похитав головою, цього разу гостро й рішуче. Берт знав братову вдачу, і його раптом охопила лють. Він плюнув на підлогу, підступив до брата, але ще не втратив влади над собою.
— Слухай, — просичав він, — я хочу поговорити з тобою зараз, отут! Шеф наш теж цього жадає від мене! Ти його не розумієш, бо зовсім з глузду зсунувся.
Гай холодно дивився на брата.
— Можеш не казати мені, Берте, що ти прийшов з його намови, — я зразу догадався. Але ти задля хоробрості спершу вшився, а тоді з п’яного розуму вибрав не те місце. А ще, Берте, щоб ти знав: зі мною так не розмовляють!
Обличчя Гаєве ледь потемнішало. Навколо стояв глухий гомін, гості грали в карти, пили, але дехто вже позирав скоса на братів. Боєр намагався бути спокійним, ввічливим і приязним, як завжди, проте не міг устояти на місці і все переступав з ноги на ногу.
Берт облизав губи й засопів. Він не любив піддаватися, а особливо бувши напідпитку.
— Слухай, — видушив він із себе, — поговорімо спокійно. Тебе вже не раз тягло на якусь мораль, але я дивився на те крізь пальці, бо потім твій сказ минався. Одначе тепер тобі щось стрельнуло в голову, а от що — ніяк не второпаю. Така мудрація, що мені, простакові, годі її втямити. Сто чортів його мамі! Чи ти, може, лобуряко впертий, хочеш стати такою собі цяцею і тинятися з Пастором від намету до намету? Саме тут? Забув, чого ми приїхали до цієї долини? Забув, навішений?..
Гай Джілберт весь аж побілів. У залі раптом запала дивна тиша. Лише кістяні кульки стукотіли на рулетці та важко сопів Берт.
Потім і кульок не стало чути.
— Сім, чорне, — глухо мовив банківник.
Гай Джілберт, не дослухавши брата, повернувся й, човгаючи ногами, пішов геть. Він згорбився, щоки йому нервово сіпалися. Всі тепер дивилися на нього затамувавши віддих.
Берт метнувся слідом і вже хотів схопити брата за плече, коли його спинив Боєр. Прудко й нечутно, як тінь, той підскочив до нього й так міцно стиснув за руку, що Берт вражено озирнувся. Він не сподівався, що цей напарфумлений денді такий дужий.
Боєр солодко усміхнувся, проте очі його метали іскри.
— Ходімо, Берте, — сказав він приязно. — Мені треба з вами порадитись. Про щось дуже оригінальне.
Він не відпускав Берта і, весело теревенячи, мало не пританцьовуючи, повів його до дверей. Берт чвалав за Боєром, як великий пес. Кудлань, що трохи невдоволено дивився на сварку братів, теж подався за ними.
Надворі Боєр відпустив Берта.
— Охолоньте трохи, Джілберте! — голос його аж зарипів з люті, як іржавий завіс. — Ви здатні тільки дрова рубати! Я не казав вам розмовляти з братом тут, та ще й упившись!
Він лишив Берта й вернувся до свого шахрайського кубла, знову потираючи руки й усміхаючись. Там уже все йшло своїм звичаєм. У салоні ніхто не дивувався, коли двоє чоловіків бралися за барки. Що тут такого? Правда, це брати, та ще й такі здоровила! Гм, шкода, було б на що подивитись. Але нічого не вдієш. Такий уже в Боєра заклад. Недарма про нього йде добра слава по всій долині.
Гай Джілберт довгими кроками міряв залу. Гості розуміли його і воліли мовчки, хутенько вступитися з дороги. Нарешті він зупинився коло прилавка й одну за одною випив кілька чарок горілки. Відразу знайшлися приятелі, що забажали з ним цокнутись; незабаром біля нього вже гомоніла весела компанія.
Того вечора Гай Джілберт випив більше, ніж звичайно. Майже ніхто не помітив, що техасець тільки вдавав веселого. Раптом він зник. Боєр зачекав з півгодини, тоді непомітно вибрався з зали й постукав у Джілбертові двері, але ніхто не озвався. Та все ж він зайшов до комірчини.
— Пробачте, Гаю, я хотів знати, де ви ділися.
— А ви в мене за няньку, Боєре?
Гай сидів на ліжку, важко сперши голову на широкі долоні.
Боєр зітхнув, ніби у відчаї. Тоді взяв ослінчика, підсунув його між ноги, сів і глянув на друге ліжко. Воно було порожнє, Маррі ще не вернувся.
— Може б, ми поговорили, Джілберте? — запитав Боєр. — Негоже нам сваритися. Ваш брат теж тільки добра вам хотів. Але він незграбний, та ще й був п’яний.
— Я також п’яний, Боєре. Тож будьте обережніші.
Гай і досі ще спирався на долоні, Боєр не бачив його обличчя. Бо коли б бачив, то, мабуть, замовк би й пішов геть. А так він повів далі:
— Я того вечора був не дуже ввічливий з вами, такого більше не станеться. Я завжди такий заклопотаний і досі ще не знаю, як тут краще взятися до діла. Поки що ми ловили тільки дрібну рибку, Джілберте. Ви людина залізної вдачі і ще потрібні мені, бо я тут сам. Не зрозумійте мене хибно, я вважаю, що ми пасуємо один до одного. Ви теж маєте голову на такі речі. Я думаю ось що: нам треба завдати в долині тон і аж тоді почати велику справу. Досі вона тільки накльовувалась. Але диригуватиму я. Ви будете моїм партнером. Із вас партнер добрий. До того ж вам навіть не доведеться виконувати криваву частину задуму. Це нам зроблять інші. Шукачі самі себе переб’ють, якщо тільки махнеш паличкою куди слід. Зжеруть один одного. Я, звичайно, тоді ще не міг розповісти вам про свої плани, рано було. А сьогодні я поясню вам свій перший крок, тільки вам, бо він стосується безпосередньо вас.
Боєр трохи помовчав. Він говорив весь час півголосом, байдуже, наче показував комусь чужому дорогу. Нарешті сухо мовив:
— Ви повинні тут стати шерифом, Гаю Джілберте.
У комірчині запала тиша, тільки крізь дерев’яні стіни долинав глухий відгомін із зали. Гай Джілберт підвів голову й глянув на Боєра. Той нічого не помітив, надто був заглиблений у свої думки й дивився додолу.
— Отакі справи, — сказав він, ніби сам до себе, — і час не жде.
Він підвів погляд і стрівся з Гаєвими очима, маленькими, ніби застиглими на перекривленому обличчі. В чоловічках танцювали жовті іскорки. Боєр злякався.
Гай Джілберт наче не завважив того. Раптом лице його розгладилося, вогонь в очах погас, і він сказав, немов замріяно:
— А, чорт, оце-то план! Але ж розкажіть, як я стану шерифом?
Та Боєр тільки промурмотів:
— Як? Гм, ще не вирішено, Гаю. Я… я маю зв’язки і міг би добитися, щоб Бренкера змінили. Та про це потім, на сьогодні досить.
Гай устав і потягнувся, мало не стукнувшись об стелю. Боєр рушив до дверей, і Гай мовив йому навздогінці:
— Я йду з вами.
Вони вийшли в сіни. Боєр знову відчув себе впевненіше. Зрештою, він не перший день знає Джілбертів. Цього твердолобого вже приборкано, треба тільки вчасно кинути йому якийсь шматок. Досі його поплічники жерли все, що він їм кидав, хоч дехто й удавився. Але ті, що не хотіли їсти, гинули ще швидше. Він усміхнувся сам до себе. В залі йому ще більше полегшало на душі. Гай пив далі і навіть цокався з ним.
Того вечора ковбой Джім вичистив свої штани як ніколи. Випрана сорочка й цеглястого кольору хустка лежали вже напоготові. Остроги він теж відстебнув — збирався до Доротеї на танці. Він уже бував там не раз, проте сьогодні з ним мали піти Бетті й Рут.
Мати не дуже хотіла їх пускати, але ж і тримати дорослих дівчат, наче в клітці, не годилося.
— Ми теж хочемо побачити танцювальну залу, — домагалася Бетті. — Ми ж у вас не такі манірниці, щоб удавати, ніби нас це не цікавить.
І як матуся Фінні довідалася, хто з ними йде, то врешті згодилась.
Джім одягнувся, ще раз причесався і поправив як слід хустку на шиї. Товариші дивились на нього й посміхалися в кулак.
— Ти сьогодні всіх переплюнеш, Джіме, — мовив один. — Сестри полаються за тебе, це буде перша сварка серед корктаунців.
— Може, дійде до того, що він стрілятиметься з Джо Слейтером, — зауважив другий.
— Та що ти, він стане швагром Джо! — вигукнув третій.
— Наш Джім осоромиться, — пророкував наймолодший ковбой. — Він зможе пригостити дам хіба що лимонадом, бо має заледве пару доларів у кишені.
Джім промовчав, бо добре знав, що вони тільки й чекають на його відповідь, аби ще дужче на нього напосісти-ся. Тоді б йому довелося скрутно: він один, а їх он скільки. Вони просто з заздрощів! Він весело посвистував і щирив їм зуби, що справляло більше враження, ніж слова. Але наймолодший ковбой мав рацію. І це було гірко й прикро. Джім день у день гарував, як віл, а все ж його займанка не давала ніякого зиску. Не вистачало навіть, щоб прохарчуватися як слід; іншим дужче пощастило. Одначе й таких, як Джім, було чимало, і вони один по одному кидали копати. Тільки не Джім — він не втрачав надії. Так принаймні він переконував себе. Але ця долина — прокляте місце. Були, правда, й такі, що вже мали золото в безпечному сховку, хоч і не дуже про те розводились; проте багато копачів ходили засмучені, бо вже бачили, що всі їхні сподівання знову підуть нанівець. Коли настане зима, а може ще й раніше, їм доведеться підперезатися та й братись геть відсіля в драних чоботях.
Джім ляснув пальцями, побажав товаришам на добраніч і вийшов з намету. Був теплий, ясний вечір, долина лежала тиха й спокійна. Місяць, мов жовтий ліхтар, висів на безхмарному небі й дарував своє світло і винним і безневинним. При його сяйві здавалося, що навколишні гори ще тісніше обступили долину.
Джім рушив до намету Фінні, що стояв біля фургона, і ще здалеку почув веселий сміх та жарти. Зайшовши, він побачив Джо Слейтера й Едварда Фінні.
— Сідай, — сказав йому Едвард, — доведеться ще довго чекати. Наші дами хіба що опівночі зберуться.
Говорив він дуже голосно.
Бетті за ширмою, що розділяла намет, обурилася. Вона виглянула звідти й насмішкувато витягла губи:
— Боже, які кавалери!
Потім знову сховалася й тихо сказала сестрі:
— Та найелегантніший твій. Мені здається, що він навіть чуба намастив. Гляди не заялозь пальців, як часом погладиш його.
Рут не знала, чи їй сердитись, чи сміятися. Звичайно, Джім їй подобався, але не більше.
— Прикусила б ти хоч сьогодні свого грішного язика, — мовила вона, поправляючи коси. — Щодо мене…
— Таж він і ходить тільки до тебе, сестричко, весь табір знає.
— Чи ти ба, їй відомо все, що табір знає, а що ні! А по-моєму, він ходить до тебе. Ти своїми балачками не одному даєш привід залицятися до тебе.
— Ох! — Бетті наче аж обурилась. — Якби я тебе не знала, Рут… виявляється, ти й брехати вмієш!
— Мовчи краще, он техасцеві теж бісики пускала. Він навіть через Гола Слейтера тобі вітання передавав. Через твого тестя, голубонько.
— Ага-а, тебе, виходить, техасець зацікавив? — Бетті аж рота роззявила. — Слухай, ото хлопець! Ну, то тішся, ми його напевне сьогодні десь побачимо. І вітання він нам обом передавав, не тільки мені. Бідний Джім…
— Не мели дурниць, Бетті. Я того дня перемовилася з Гаєм Джілбертом тільки двома словами, а ти добрим десятком.
— Нічого, ти ще надолужиш! Я його віддаю тобі. А як ти запам’ятала його ім’я! То його звуть Гай! Може, звести вас?
Тепер уже Рут розгнівалась.
— Цить, сороко, й ходімо вже! Вони там, може, все чують.
Та хлопці не слухали, вони собі чимось розважалися. Побачивши дівчат, всі посхоплювались, а Джо аж простогнав:
— Нарешті!
Вони взяли дівчат усередину і прихопили ще Гола Слейтера та Семюела Мура. Ті теж хотіли сьогодні вперше показатися в Доротеї. Слейтерові було якраз до речі це невелике товариство — так на нього менше звернуть уваги. Молодь, весело розмовляючи, йшла попереду, а за нею — Гол із Семом.
Коло Мурового намету вони побачили Лізі. Ослиця завжди, мов той пес, тинялася між наметами й возами. Корктаунці всі як один знали Лізі й часто потішалися з неї. Ослиці було нудно, вона вешталася по табору, сварилася з кіньми і більше не мала ніякої розваги. Коли гурт пройшов повз Лізі, вона стоячи задрімала. Здалеку до неї ще раз долинули їхні голоси. Лізі втягнула носом повітря, і їй раптом забаглося піти з своїм господарем, вона поволі подріботіла слідом за гуртом.
Коло барака шерифа Гол Слейтер гукнув до передніх:
— Зайдімо привітаємося з Бренкером!
Шериф сидів коло столу й при лампі писав звіт. Він радісно підвівся їм назустріч.
— Ми, шерифе, надумали й собі подивитися на Доротеїн кафешантан, — усміхнувся Семюел Мур. — А панянки наші потанцюють, у них аж жижки трусяться.
Бренкер глянув на дівчат, тоді на їхніх кавалерів і сказав:
— Партнерів вони вже мають, та однаково їх там хапатимуть із рук, хоч би не дійшло до якоїсь сутички.
— Наші дівчата скромні, — сказав Гол Слейтер, — а Доротеїн салон не кубло розпусти.
— Вечір на вечір не випадає, Голе, — похмуро відповів Бренкер. — Як на кого втрапиш.
— Ми зробимо все можливе, щоб вернути затрачені кошти, — знайшов що сказати Джім. — Ну, ходімо вже!
Бренкер замкнув папери в шухляду і припнув до пояса револьвера.
— Я піду з вами, — сказав він.
Гол кивнув головою.
— Та спершу загляньмо до Боєра.
Бренкер і Гол ззирнулися, зрозумівши один одного.
Коли вони ввійшли до Боєрового салону, дехто з гостей обернувся, але за хвилю вже ніхто ними не цікавився. Сьогодні там був трохи більший гармидер, ніж звичайно. Гай Джілберт стояв серед п’яного гурту, ледве тримаючись на ногах. Відколи він вернувся з Боєром до зали, то вже не бачив, що круг нього діється, Боєр теж був напідпитку, бо цього вечора не одну пляшку поставив веселому товариству.
Побачивши нових гостей, Боєр стрепенувсь — таких відвідин він не сподівався. Він підвівся, перепросив тих, що сиділи з ним коло одного столика, й підійшов поздоровкатися з прибулими.
Серед тутешнього люду Боєр своїми манерами скидався на блазня, і Бетті насилу стрималася, щоб не засміятись. Він спершу галантно вклонився дівчатам, тоді поручкався з чоловіками й озирнувся навколо. Проте в залі не було жодного вільного столика.
— Почекайте, будь ласка, хвилинку, я зараз усе влаштую.
— Не треба, — заспокоїв його Мур. — Ми просто зайшли подивитися. Дівчата ніколи не бачили рулетки.
— Може, пояснити дамам правила гри? — Боєр гостинно показав рукою в напрямку великого столу, де товпилися гості.
— Самі покажемо, — спокійно мовив Джім, дивлячись на Боєра з відвертою неприязню.
Боєр не знав, як поставитись до Джіма, — хлопець видався йому доволі-таки зухвалим. Бренкер, завваживши це, підступив до Боєра й завів з ним розмову, а Рут тим часом відштовхнула Джіма вбік. Вона зразу помітила, що Боєр напідпитку.
Бетті в супроводі Джо й Еда зацікавлено походжала по залі, повній-повнісінькій людей, і дослухалася до їхнього гомону. Повітря було просякнуте чадом погаслих люльок та розтоптаних недокурків, гострим духом горілки й поту. Нарешті Джім і Рут підійшли до них.
— Оце-то кубло, — мовила Рут і похитала головою.
— А ти чого сподівалася? — засміявся її брат.
Ту мить Бетті побачила техасця. Погляди їхні зустрілися. Гай Джілберт саме підвів голову, щоб вихилити нову чарку, й завмер, не повіривши своїм очам. Йому аж коліна підігнулися. Перша його думка була втекти. Він машинально поставив чарку на прилавок, не зводячи очей з Бетті та її супутників. До них тепер прилучилися також Гол Слейтер, Семюел Мур і Боєр.
Нараз Бетті підвелася навшпиньки й весело помахала йому рукою.
— А он і Гай Джілберт, той височенний техасець! — радісно сказала вона, не помітивши, в якому він стані.
Всі обернулися, Гол Слейтер теж кивнув йому. Бетті ще раз помахала рукою. Тоді Гай розсунув натовп круг себе, мов очерет, і дуже повільно підійшов ближче.
Бренкер тихо свиснув крізь зуби. Він був трохи здивований. Тепер уже всі помітили, що Гай п’яний.
— От тобі й “Оксамитова лапка”, — промурмотів Джім, майже не розтуляючи уст. На обличчі в нього лишився байдужий вираз.
Боєр збентежився.
Гай Джілберт спинився перед ними. Він тримався рівно, як стовп, але вони бачили, яких зусиль це йому коштувало. Він мовчки подав чоловікам руку, але до дівчат не підійшов. Від нього тхнуло горілкою. Очі йому посоловіли, жовтий чуб прилип до лоба, а на горбоватому носі й худих щоках блищали краплі поту. Запала прикра тиша.
Бетті трохи зблідла, Рут дивилася вбік.
— Як поживаєте, Гаю? — запитав Бренкер спокійно, як завжди.
Техасець здвигнув широкими плечима так безпорадно, що Гол насторожився. Щось у цього хлопця було не гаразд. Раптом Слейтерові стало чомусь шкода Гая Джілберта.
Гай Джілберт протверезів за тих кілька секунд, поки підходив до гурту прибулих, та все ж тіло не слухалось його, і раптом він злякався, що впаде. З того, що тут говорилося, техасець нічого не розумів. Усе проходило повз його вуха. Він не рухався, тільки подумки проклинав себе останніми словами, що прийшов сюди. Та вже пізно було каятися. Цілий вечір Гая Джілберта опадали думки про останні дні й тижні і — диво дивне! — про все його життя. Він глянув на Боєра, що стояв майже боком до нього; глянув з такою зненавистю, мов на отруйну гадюку.
Тієї миті Рут Фінні звела очі на Гая, і їй стало моторошно.
— Може, ходімо звідси? — сказала вона й мимохіть стиснула Джіма за руку.
Він повів її до дверей, решта всі повільно рушили за ними. Рут відітхнула з полегкістю і ще міцніше вчепилася в Джіма. Гай Джілберт дивився їй услід.
— Яке тут багно, — мовила Рут. — І ми живемо менше як за кілометр від нього!
Джім здивувався:
— Що вас так налякало? Кілька тих п’яниць та гравців? Ви ж іще нічого страшного не бачили!
— Мені вже не хочеться йти до танцювальної зали, Джіме.
Він засміявся.
— Рут, не псуйте нам вечора. Там так весело. Не те що в “Оксамитовій лапці”, Тут карти беруть гору над усім.
— Що таке “Оксамитова лапка”? Я вже кілька разів чула ці слова.
Вони ще на хвилю затрималися перед дверима. Тим часом їхні супутники з Боєром уже вийшли надвір.
— “Оксамитова лапка”? Ну, це ж він, — мовив Джім, дивуючись, що Рут не знав такої зрозумілої всім речі.
— Хто він?
— Техасець, а хто ж!
— Чому, Джіме? Нічого не збагну! Поясніть мені.
— Ну, слухайте. Треба, щоб у салоні був ладі адже тут грають у карти. І коли хто зчиняє бешкет, він його хапає, дає доброї прочуханки й викидає, мов лантух, надвір. Ясно? Звідси й “Оксамитова лапка”.
Рут розчаровано дивилась на нього.
— Того він тут і сидить, цей техасець?
— Так, а хіба це не робота? — Джім не розумів її. Які ж ці жінки наївні! Чоловік має добрі кулаки, то чого ж йому тут не працювати? От і все.
Рут ще раз глянула на техасця. Він і далі стояв рівно, як стовп, і дивився на неї. Вона обернулася й швидко вийшла з зали. Дівчині здавалося, ніби її потилиці торкається щось холодне.
Гай Джілберт не зводив з неї очей. Коли Рут спинилася, розмовляючи з Джімом, він просто фізично відчув, що мова йшла про нього. І коли вона обернулася, здогадався, що сказав їй Джім. Нарешті вони вийшли. Гай Джілберт глибоко зітхнув і спробував опанувати себе. Він ще зроду не був такий спантеличений, як тепер. Чи хміль уже вивітрився з голови? Він незграбно пригладив чуба, наморщив чоло й прикусив спідню губу. Це був знову колишній Гай.
І саме тоді все почалося.
Боєр стояв на східцях перед дверима й розмовляв з Бетті, її братом і Джо. Гол Слейтер, Бренкер і Мур були уже внизу. Вони чекали на Рут і Джіма, щоб іти до танцювальної зали. Звідти чути було музику. Гол дивився на повиту сутінками вулицю, в цьому місці забудовану з обох боків ятками крамарів, тепер уже зачиненими. Подекуди видно було темні постаті перехожих.
— Щось мені в цьому техасцеві не подобається, — тихо сказав Гол шерифові. — Хоч він сьогодні п’яний, а може, саме тому, складається враження…
Не встиг він докінчити, як вечірню тишу розітнув переляканий крик, потім знову, ще нестямніший:
— Рятуйте! Рятуйте! Вбивці!
Зразу по тому тричі бабахнуло з револьвера. Миттю на вулицю висипали люди. Кричали у великому наметі недалеко від барака шерифа. Доротеїн і Боєрів салони спорожніли, всі кинулися надвір. Зчинився галас. Знову пролунали три постріли, і люди сипнули врозтіч, ховаючись по затінках.
— Заберіть жінок! — крикнув Гол Слейтер і з револьвером у руці метнувся вперед, а за ним кинулися Семюел Мур та Бренкер.
Перелякана Бетті вибігла назад на східці і притулилася до відчинених дверей. Серце їй шалено калаталося. З салону напирали люди. Джо Слейтер з Едом заступили Бетті.
Переполох заскочив Рут у сінях, і натовп одірвав її від Джіма. Той, відчайдушно орудуючи ліктями і лаючись, пробивався до неї, та ось він поточився, і його так притисли до стіни, що аж у грудях заболіло. Тим часом людський потік виніс Рут надвір, і врешті вона опинилася під бараком. Дівчина прихилилася до нього спиною, оглянулась, але не побачила нікого знайомого. Навкруг кишіли чужі люди, нестямно вимахували руками. Якраз тоді вдруге пролунали постріли. Рут затремтіла з переляку.

Раптом дівчина злякалася ще дужче. Що це? Вона боязко зиркнула праворуч і побачила техасця. Гай стояв так близько, що рукавом сорочки торкався її кофтини. Він тримав руки в боки, заклавши великі пальці за пояс із набоями, і дивився на знавіснілу юрбу так спокійно, наче, крім нього, тут нікого й не було. Рут приглядалася збоку до його обличчя їй аж не вірилось: яке воно гладеньке й незворушне! Невже це той самий Гай Джілберт, якого вона бачила кілька хвилин тому в салоні? Він перебігав очима понад головами людей, ніби не помічаючи Рут, і їй навіть здалося, що вуста йому скривила гримаса глуму й погорди.
Тепер крик почувся десь далі, праворуч від неї, і темною вулицею щодуху промчав чийсь осел. Нажахана Рут сахнулася вбік, але Гай Джілберт схопив її за руку й притягнув назад до себе, водночас не спускаючи з ока вулицю. Потім відпустив її руку й знову засунув пальця за пояс.
Гол Слейтер перший добіг до намету, де пролунало шість пострілів, і мало не нагнався на низенького простоволосого чоловічка, що саме вискакував надвір. Чоловічок лівою рукою підтримував брудні підштанки, а правою стискав порожнього вже револьвера, вимахуючи ним над головою. Він підскакував, як божевільний, і без угаву кричав:
— Убивці! Вбивці!
Гол схопив його за липку, заяложену сорочку, трусонув і крикнув йому в саме обличчя:
— Отямся, чоловіче!
Той весь аж тіпався. Нарешті виряченими з жаху очима він утупився в Гола й замовк.
Тієї хвилі намет заходив ходором, у ньому щось затріщало, зашурхотіло, Бренкер вихопив з кобури кольта — коли це зсередини вискочила ослиця Лізі, протупотіла повз спантеличених чоловіків, що стояли з револьверами напоготові, й щодуху помчала вулицею. Хвіст у неї був задертий догори, довгі вуха прищулені, жовті зуби люто, погрозливо вищирені. Лізі не зносила стрілянини!
Семюел вражено дивився їй услід. Як вона сюди попала? І що взагалі тут сталося?
Гол допитувався про те саме у господаря намету.
— Там… там… убивця! — скиглив чоловічок.
Бренкер оббіг намет з одного боку, Мур з другого. Наспіли інші шукачі з револьверами в руках, і за яку хвилину біля намету вже аж кишіло людьми. Всі розпитували, що скоїлось, але досередини ще ніхто не зважився зайти.
— Убивця! — знову верескнув чоловічок.
— Кого ж убито? — гримнув Гол Слейтер. Він почервонів, на лобі йому набрякли жили.
Слейтерові аж дух сперло. Він пустив переляканого чоловічка, запхнув револьвера в кобуру, зсунув капелюха на потилицю й запитав, наче про щось цілком стороннє:
— Ох ти ж йолопе, страхопуде нещасний, чого ти стріляв?
Чоловічок лупав очима на людей, що стояли довкола. Тепер у нього був тільки один клопіт — підтягувати підштанки. В наметі було тихо. Зненацька хтось зареготав, потім ще один і ще. Всім кортіло поглянути на плаксія, що запевняв, буцімто його вбито. А той стояв у підштанках, стискаючи в руці вистріляного револьвера. Люди весело загомоніли, зайшли до намету, і тоді все з’ясувалося.
Семюел Мур перший зметикував, що сталося, і прикусив язика, щоб і собі не зареготати. Чоловічок, усе ще тремтячи, підійшов до своєї постелі. Він був крамарем і торгував усім, чим трапиться. Біля входу стояв прилавок, а за ним, між купами різного краму, господар влаштував собі ліжко. Лізі, у якої був ще гострий нюх, тихенько прокралася до намету. Хитра ослиця добре знала, що опинилася на забороненій території. Два шнурки при вході вона просто перегризла, тоді обережно рушила далі й нарешті знайшла мішок з цукром, якраз коло постелі лякливого крамара. Ослиця спокійнісінько прожувала дірку в мішку й заходилась їсти цукор. Допавшись до таких ласощів, вона скоро забула про всяку обережність і заплямкала на весь рот.
Бідолашний крамар прокинувся, коли в головах хтось стоїть! А він на ніч під подушку ховає гроші! Крамар схопився, закричав пробі й зопалу стрельнув із свого великого револьвера куди очі бачать. Лізі пощастило, її не влучило. Спершу від того вереску й гуку ослиця отетеріла, а тоді, розлючена стріляниною, гайнула з намету, продерши дірку, аж увесь він загойдався.
До намету внесли ліхтарі. Герой у підштанках стояв і дивився на свою постіль. Коло неї лежав роздертий мішок. Поки зчинився той шарварок, Лізі встигла з’їсти й розсипати принаймні четвертину всього цукру.
— Ось тут, отут він стояв, — забелькотів крамар, — коло самого мене! — І показав на узголів’я своєї постелі.
— То була вона, а не він, — сухо сказав Мур, — і мала чотири ноги.
Крамар глипнув на нього, нічого не зрозумівши.
— Я тут уночі завжди тримав свої гроші, — простогнав він і підняв ковдру. Побачивши, що полотняний гаманець із грошима й золотом лежить там, де й був, крамар полегшено відітхнув і хутко прикрив його знову.
Мур пояснив, що то було. Тепер сміх уже перекинувся з намету на вулицю. Адже багато людей бачили, як Лізі тікала звідти. Шукачі товпилися в тісній ятці, ляскали себе з утіхи по стегнах, штовхали один одного під ребра і аж корчилися, так реготали. Берт Джілберт з Кудланем теж були в натовпі.
— Але ж і міцно спиш ти, чоловіче! — крикнув хтось.
— Авжеж, — поважно відповів крамар, — до півночі я сплю добре, а потім прокидаюся, бо ж самі знаєте, що тоді по табору вештаються розбишаки, а я не хочу підставляти їм шию під ножа.
Він нестямно озирнувся навколо.
Всі знову зареготали, а Берт Джілберт вигукнув:
— У тебе, недоростку, надто жилава шия, жоден ніж її не візьме!
Крамар розлютився й почав виганяти всіх з намету.
Мур пішов ще раніше. Він проштовхався крізь натовп і швидко подався вулицею в тому напрямку, що побігла Лізі, — протилежному від її стійла. Як він собі й гадав, ослиця далеко не втекла. Мур свиснув, тоді покликав її, і Лізі неквапом підійшла до нього з темряви. Мабуть, вона саме хотіла вертатися до табору. Вона важко перевалювалась усім тулубом, бо нажерлася скільки влізло. То був живий доказ недавнього злочину.
— Ходи, злодійкувата відьмо! — сердито сказав Мур. — Я через тебе мало не згорів з сорому. Дурепа жадібна, отак наполохати цілий табір!
Він узяв її за вухо й потяг за собою.
Перед наметом і досі стояла юрба. Мур підвів Лізі й мовив:
— От вам і злочинець. Нажерлася по саму зав’язку, та й усе.
Люди оточили їх, знову посипалися жарти. Скривджений крамар теж вискочив з намету, почувши, що привели злодія. Він уже встиг натягти штани.
— Ох ти ж стерво паршиве! — закричав він, погрожуючи кулаком і аж підскакуючи з люті. — Проклята…
Мур насупився: це вже було занадто. Його Лізі!
— Стули свою беззубу пельку! — гримнув він на чоловічка, неабияк розгніваний. — Моя Лізі має більше глузду й відваги в задниці, ніж ти, страхополоху затьопаний, у голові!
Він сказав, та ще й додав, крамар теж не змовчав, дехто підтримав Мура — одне слово, знову почалася розвага. Люди завжди на таке ласі.
Нарешті Мур поклав край тій комедії, тицьнувши крамареві кілька доларів за з’їдений цукор, ляснув свою Лізі по товстих крижах і сказав:
— А тепер ушивайтесь обоє, дайте людям спокій!
Лізі потюпала дорогою, крамар, щось невдоволено забурмотівши, вернувся до намету, а копачі рушили хто куди: ті до салону, а ті додому, певні, що тепер уже настане спокій. Та з намету зненацька знову почулося:
— Злодії! Злодії!
Люди спантеличено ззирнулися, не вірячи власним вухам, і кинулися назад. Цього разу комедія обернулася в трагедію: в крамаря справді вкрали гроші! Мабуть, поки він лаявся з Муром, хтось ззаду заліз до намету й поцупив гаманця. Спіймати злодія, що давно зник у темряві, не було ніякої надії.
Такого зухвальства крамар уже не сподівався та й інші також. Бренкер побачив розпанахане ножем заднє полотнище намету і тільки люто буркнув сам до себе: що він міг тепер вдіяти? Нічого. Шукачі похитували головами й помалу розходились. Окрадений крамар зостався сам скиглити коло своєї ятки.
Нарешті товариство корктаунців, що сьогодні вирядилось на танці, зійшлося коло Доротеїного салону.
— Ну, — запитав Гол Слейтер дівчат, — вам ще не надокучили пригоди? Що не кажіть, а початок був гарний! Хочете ще зайти до салону?
— Було на що подивитися! — захоплено відповіла Бетті; очі в неї все ще палали. — Я тільки боялась, як стріляли.
— А виявилося, що то був просто якийсь боягуз, — пробурмотів шериф.
Рут Фінні оглянулась на Боєрів барак. Гая Джілберта там уже не було. їй і досі не сходив з думки техасець. Це ж під його охороною вона перебула всю ту колотнечу, що сталася за останні чверть години. Дівчина тихо подякувала йому й відійшла, коли з’явилися Мур та весь їхній гурт. Техасець промовчав.
Джім уже всюди шукав її і дуже зрадів, коли нарешті знайшов, але швидко радість його пригасла.
— Не турбуйтеся, — сказала вона йому. — Я стояла між чоловіками, які дуже надійно мене опікували.
Коли Гол Слейтер зі своїм товариством з’явився в Доротеїному барі, господиня, засяявши з радощів, кинулась йому назустріч.
— Я вже давно чекала на вас, Голе! Як добре, що ви прийшли. Сьогодні ви всі будете моїми гістьми!
Величним жестом вона запросила їх до господи. Персні на руках у неї грали всіма барвами, шовкова сукня брунатного кольору шурхотіла від кожного поруху. Док задоволено всміхнувся їм із-за прилавка.
Гол подав йому руку.
— Ти зовсім не змінився, Голе, — пожартував Док і підморгнув йому. — Де тільки з’явишся, там миттю зчиняється стрілянина.
Він засміявся так весело, що все обличчя його вкрилося зморшками.
— Авжеж, — озвалася й Доротея. — Хвалити бога, що цього разу не в моєму домі.
— Може, тут відбудеться друга дія? — зауважив Док.
— Цур тобі, ще накрячеш мені таку біду! — гримнула на нього Доротея.
— Наче мені її треба, — спокійно відповів той і підсунув барменові порожні чарки.
Доротея заздалегідь приготувала стіл у танцювальній залі, що прилягала до бару, і тепер запросила туди гостей. Вона пішла попереду і власноручно порозставляла стільці.
— Коли зчинився той шарварок і я почула, що й ви там, то подумала, що сьогодні вас напевне побачу в себе, — оповідала вона, й собі сівши до столу.
Вона поводилася як справжня дама і дбала тільки про те, щоб гостям було добре.
Бетті й Рут у Доротеї дуже сподобалося. Грала музика, вони танцювали під паперовими гірляндами й кольоровими ліхтариками. Тут теж була тіснява, і часом якийсь незугарний шукач перся, як ведмідь, через маленьку залу, але всі були веселі, й час минав швидко.
Зненацька серед гостей з’явився Пастор, колишній Джімів ватаг, у своїх підшитих шкірою штанях. Він зразу ж кинувся на шию Джімові, і той почав випручуватися з його обіймів.
— Ага, — глузливо мовив Бренкер, — старий побожний пастух знов закропив душу спасенним трунком. Як ви даєте собі раду з цим новоявленим апостолом, Доротеє?
— Добре. Зараз побачите, шерифе.
Джім не міг визволитися з обіймів свого приятеля. Але він був хлопець спритний на витівки й швидко додумався, як діяти.
— Що ти робиш у цьому Вавілоні? — обурено запитав він Пастора. — Ти б краще промовляв до сумління цих людей, дбав про їхні грішні душі.
— А я того й прийшов сюди, — пробелькотів Пастор і, випустивши нарешті Джіма, розкинув руки хрестом, — інакше я й ногою не ступив би в це сатанинське кубло. Чи, може, ти мені не віриш, хлопче?
Пастор миттю присунув до себе стільця, що попав йому під руку, спритно видряпався на нього, дарма що був п’яний, витяг з кобури псалтиря, поважно розгорнув його, тримаючи далеко від очей, і почав співати. Стілець хитався на всі боки, Пастор теж ледве стояв на ногах, але все-таки не падав. Співу майже не чути було через музику, і тільки як Пасторів хрипкий голос зривався на вереск, то лунав на цілу залу. Одначе ніхто не зважав на нього, гості вже знали Пастора й спокійно танцювали собі далі.
Та тільки-но він доспівав псалом до кінця, як з-за прилавка вискочили два чорні кельнери. Один ніс пляшку та велику чарку, вже на ходу наливши її, другий здійняв Пастора додолу й сховав йому псалтиря. Тим часом перший підніс розчуленому Пасторові до носа чарку — і той випив. Усе це вони робили спокійно, не привертаючи нічиєї уваги. Коли пляшка спорожніла, Пастора посадили в куток. Він ще кілька разів крякнув, як качка уночі в очереті, і спокійно заснув. На сьогодні його спекалися.
— Це наші щоденні дрібні збитки, — сказала Доротея шерифові. — Треба щось робити, а то любі гості почнуть його кривдити. — Вона чарівно усміхнулася.
Гол Слейтер посидів з годину коло столу, тоді сказав:
— Піду гляну ще на Дока.
Та коли він хотів уже підвестися, Доротея поклала долоню йому на руку:
— Я його зміню, Голе, й пришлю сюди.
— Так буде ще краще, Доро.
Незабаром Док підійшов до їхнього столу і, потираючи руки, сів між Слейтером та Бренкером. Мур дивився на лікаря і ласкаво усміхався. Вони всі шанували його. Розмова потекла, як горілка з пляшок у залі. Коли молодь пішла танцювати й вони лишилися біля столу самі, Слейтер несподівано запитав:
— Ну, хто тепер з’явився в долину, Доку? Усі обличчя знайомі чи є й нові?
Док спершу випив горілки, легенько, ніби задумано всміхнувся й сказав, граючись чаркою:
— Тих людей, про яких колись гриміла слава, вже нема. Зникли. Завжди так буває: кожна доба висував своїх героїв і своїх шахраїв. Тільки посередні люди й дрібна мерзота ніколи не переводяться. Золоті джерела в горах висохли, те, що в них було, тепер лежить у банківських сейфах. Тому й грабіжники біля них крутяться, звичайно, не ті вже, що ми колись знали. Не дикі й брутальні, а чемні, прилизані. Але тут, де знову запанувало хижацтво й жадоба… — Док похитав головою, втупивши очі перед себе. — Може, тут і вродиться кілька таких, як колись були, — додав він задумливо, — але я їх ще не бачив. Крім одного, що вже був тут, як ми приїхали. — Док підвів голову й глянув Слейтерові у вічі.
— Хто це, Доку?
— Ну, Біллі-Корабель.
— Хто? — Гол Слейтер раптом випростався.
— Старієш, Голе. — Док ще ніколи не виходив з рівноваги. — Невже не знаєш? Ми ж його застали вже в долині.
Гол Слейтер гойднувся на стільці, дивлячись кудись понад головами гостей.
— Я не знаю його, Доку, — тихо сказав він. — Чув тільки, що то за один і яку він має славу. А хто коло нього крутиться?
— Такі, як завжди.
— Коли сталася та біда з Маррі…
— Він сидів тут, Голе. Грав у покера в сусідній кімнаті.
— Це мало що доводить, Доку.
— Можливо.
— Він і тепер тут?
— Як завжди, Голе. Он там.
Док кивнув головою на двері, що вели до невеличкої гральної зали.
— Зараз ми глянемо на нього. Але спершу ще кілька запитань. Якої ти думки про Берта Джілберта?
— Розбишака, але навряд чи щось більше.
— Одначе в долині є підступні вбивці, Доку.
Лікар лиш мовчки кивнув головою.
— А той розпатланий, схожий на їжака? — спитав Гол.
— Кудлань? Просто сліпе знаряддя… Він дуже обмежений. Ті прилизані куди небезпечніші.
— Це ви про верховод? — запитав шериф.
Док мовчки здвигнув вузькими плечима.
— У Берта є ще брат, — сказав Гол.
— Я бачив його тільки раз, тоді, з Маррі. Але в ньому щось є. Ти знаєш, Голе, що я маю на гадці. Напевне, ти й сам звернув на нього увагу.
Танець скінчився, Рут і Бетті з своїми кавалерами вернулися до столу. Тільки Еда не було — десь залицявсь до котроїсь із Доротеїних дівчат.
— Зараз ми глянемо до маленької зали, — мовив Гол Слейтер. — Ти посидиш тут, Семе? А тоді, мабуть, підемо вже додому, га?
Товариство погодилось, і він з Доком та шерифом рушив просто через залу до протилежних дверей. У кутку знов загриміла музична скринька.
— Чи Біллі був коло крамаревого намету, коли той зчинив ґвалт? — запитав дорогою Бренкер.
— Вони всі були там, шерифе.
— А він має займанку?
Док похитав головою.
— Якби й мав, то ні разу не копнув би лопатою.
Переступивши поріг, вони опинилися ніби в зовсім іншому світі. Тут панували золото й гроші. В залі товклися лицарі азартної гри. На обличчях багатьох із них були сліди згубної пристрасті. Декотрі були брудні й невмивані: вони прибігли сюди відразу після роботи, сподіваючись подвоїти або й подесятерити свій цілоденний здобуток, а може, позмагатися з фортуною та відібрати назад програне в попередні вечори золото. Всіх їх очистив Доротеїн банк, тільки декому пощастило, і таких завжди виставляли як зразок, як доказ, що таки можна виграти! Навіть самі щасливці в радісному сп’янінні скоро забували, скільки разів перед тим виходили від Доротеї з порожніми кишенями.
Жаба сидів коло столу з двома професійними картярами й грав у покер. Він нічого не помічав навколо себе, так само як і решта всі. Музики й тупоту в сусідній кімнатці гравці, здавалося, взагалі не чули. Вони стежили тільки за картами й золотом, а ті, що облягли рулетку, дивилися лише, як кружляє кулька і як банківник загрібає гроші.
Жаба, либонь, вигравав: ліворуч коло нього лежала купка доларів, а праворуч стояла неодмінна пляшка з чаркою. Його рапаве обличчя було напружене, рідка щетина наїжачилась. Рухи в його партнерів були спокійні і врівноважені, а обличчя знуджені, майже шляхетні. Та коли вони тасували карти, пальці їхні мелькали, як млинок.
У кутку біля вікна стояв за маленьким прилавком геркулесової статури негр. Коло нього, дрімаючи над терезами, сидів стомлений клерк із залалими щоками.
Біллі ще з трьома чоловіками сидів коло свого столу — всі мовчки визнали за ним той стіл. Тут не грали в карти. Біллі, виставивши вперед вугласту голову, щось казав одному з чоловіків — певне, вичитував йому. Той слухав, кисло скривившись, і не озивався.
Сьогодні коло покерних столів було найменше люду, всі юрмилися біля рулетки. Тут уже півгодини грали на великі гроші. Гол Слейтер обминув рулетку й приєднався до тих, що стоячи спостерігали гру. Якраз перед ним сиділи Берт Джілберт і Кудлань. З другого боку вмостився Бренкер, так, щоб бачити їх в обличчя. Люди впізнали шерифа і, трохи розступившись, дали йому місце. Бренкер опинився за бан-ківником.
Гол стежив не за грою, а за Доком. Аж ось той дав йому знак і, мов чорний ворон, майже врочисто, рушив через залу до того столу, де сидів Біллі, наче хотів привітати гостей. Ніхто не звертав на нього уваги, кожен був надто захоплений грою. Нарешті він спинився недалечко від Біллі; коли той побачив Дока, злісний вираз зійшов з його обличчя, товсті губи розтяглися в добродушну усмішку, і він гукнув:
— Пливи, Доку, сюди, об’якоришся коло нас!
Док вітально помахав йому рукою й підступив до столу.
— Сідай, Доку, — сказав Біллі.
Док не відмовився. Він у своєму чорному сурдуті був між тими здоровилами, як галка між яструбами. Тільки що ніхто з них не збирався нападати на нього.
— Ця буда — найкраща золота копальня в цілій долині, еге ж, Доку? — мовив Біллі. — Сюди зносять золото грудками, а звідси виносять хіба крихтами. Крім того, воно додає ще більшої шани господині і вводить у неславу роботящих шукачів — кожне вважає їх за розпусників.
Товариші його схвально засміялися. Док тільки ледь скривив губи.
— Ти, бачу, ще й філософ, Біллі, — сказав він. — І, мабуть, сам про це не знаєш.
— Це щось учене, Доку? — запитав Біллі й поважно кивнув їжакуватою головою. — На цьому ти розумієшся краще за мене, я знаю тільки те, що бачу. А бачу я ось що: це найліпша займанка в долині!
— Ти, може, наміряєшся копати в ній, Біллі? — солодко запитав Док.
Біллі втяг голову в плечі, хоч і так сливе не мав шиї, і хитро, але водночас і грізно зиркнув на Дока. Та раптом зареготав і спроквола мовив:
— Ти добрий пройдисвіт, Доку. Нічого, не бійся, я всього тільки плохий, неотесаний пастух.
— Швидше рибалка, Біллі, ти ж бо з моряків. Але тут важко закинути сіть на велику рибу, яку варто було б забити.
Біллі-Корабель аж булькав сміхом, так йому було весело.
— І скажеш таке, забити! Але дрібноту я не люблю ловити, на те я Біллі. Ну, годі про це, лицемірний домовику. Поговорімо “про щось інше!
— Як хочеш, Біллі, проте спершу почастуй мене порядною горілкою. Так би мовити, на завдаток, бо ти колись таки попадеш мені під скальпель, і я тебе тоді краще залатаю.
— Якщо до такого дійдеться, то не буде чого латати, — буркнув Біллі. — Але чарку я тобі поставлю.
Пляшка була вже порожня, тож Біллі запросив Дока до прилавка. Він перевальцем рушив попереду, мов той ведмідь, погойдуючи важкою головою.
Гол Слейтер дивився їм услід. Погляд його затримався на величезному револьвері Біллі, що сягав аж по коліна. Руків’я з слонової кістки тьмяно полискувало, виглядаючи з кобури. Тієї миті Гол Слейтер упевнився, що цей ватажок бандитів — найнебезпечніша людина в долині. Він не знав нікого, хто б зважився підставити йому лоба в поєдинку…
Зовсім про інше думав шериф. Його поймала тиха лють. Берт Джілберт і Кудлань сиділи, мало не вткнувшися п’яними обличчями в зелене сукно столу, і стежили за кожним рухом банківників та за кулькою, що все стрибала по верткому крузі з цифрами.
Перед ними лежала купка зіжмаканих, скручених і згорнутих банкнот. Вона ставала дедалі менша. Берт Джілберт уперто ставив на двадцять два. За цілий вечір на те очко ще ні разу не випав виграш. Кудлань розкидав свої гроші на всі номери. Розпатланий, липкий чуб закривав йому все обличчя, аж не вірилося, що він ще взагалі щось бачить. Часом банківник підсовував йому кілька доларів, тоді Кудлань вдоволено рохкав, відкидав чуба від рота й починав гризти нігті.
Бренкер бачив, як гроші танули банкнота за банкнотою. Банківник згрібав їх лопаткою разом з іншими ставками на купу, інколи виплачуючи з неї дещицю тим, хто виграв. Решту грошей, коли їх набиралося надто багато, він зсипав крізь шпару у пригвинчену зісподу до столу скриньку. Для гравців ті гроші були втрачені назавжди.
Шерифові не треба було й казати, що ці двоє негідників програють крамареві гроші. Він зразу згадав, що помітив їхні обличчя перед наметом. А потім, як зчинилася сварка, обидва зникли. Банкноти лежали впереміш, більші й дрібніші, пожмакані та позгортувані, так, як їх запихали до гаманця. Одначе він нічого не міг довести.
Берт кинув останні свої гроші на двадцять два, тоді, зиркнувши скоса на Кудланя, узяв ще й його останню банкноту і доклав до своєї ставки. Кудлань придуркувато глипнув на нього, але нічого не сказав.
Банківник виплатив виграші, крутнув рулетку, кинув кульку й мовив:
— Більше не ставте.
А проте ще кілька гравців швидко кинули свої гроші.
І знову всі поїдали очима круг з цифрами. Він крутився дедалі повільніше, кулька ще кілька разів підскочила навколо осі рулетки, трохи відкотилась і стала.
— Тридцять три, чорне, — сказав банківник. — Нічого немає на номері.
І згорнув докупи гроші.
Берт Джілберт важко підвівся й люто глянув на банківника.
— Спритно ти, махляре, видурюєш у людей загорьовані гроші!
Той не звернув на нього ніякої уваги, він до такого звик.
Берт витер хусточкою піт з шиї і зненацька вгледів блискучу шерифову зірку. Якби не та зірка, то він навряд чи помітив би Бренкера серед юрби. Берт підвів голову і зустрівся з ним поглядом. Вони стояли один проти одного, розділені тільки столом. Шериф не зводив з Берта очей. Першої миті той збентежився, та раптом його немов диявол посів. Він зухвало осміхнувся шерифові, плямкнув, облизав губи, ніби щойно смачно повечеряв, тоді розправив широкі груди й голосно сказав:
— Що, шерифе, ви теж тут? Вернулися вже з полювання на злодіїв? Знову не пощастило, га? Так, так, той лобуряка був хитріший за ослицю і напевне прудкіший, шерифе, хоч, безперечно, мав тільки дві ноги, сто чортів його мамі!
Люди коло столу нашорошили вуха, забувши на хвилю за рулетку. Бренкер і оком не змигнув.
— Я не хвалько, Берте Джілберте, — сказав він спокійно, але так, щоб усі чули, — одначе, якби крамар був завбачливіший і записав номери хоч би своїх найбільших банкнот, то я сьогодні тут-таки заарештував би злодія.
Очі Бертові грізно блиснули, він розтулив рота, тоді враз зареготав і взявся в боки. Ту мить банківник голосно гукнув, щоб перекричати гамір:
— Двадцять два, червоне — сто доларів на номері!
Берт Джілберт остовпів. Для нього то був як грім з ясного неба. Йому аж чуб заворушився на голові. Він цілий вечір ставив на це число і жодного разу не виграв. А тепер… Берт ошелешено глянув на кульку з слонової кістки, що спинилась на двадцять другому номері, тоді перевів погляд на стіл. Там, на квадратику з таким самим числом, лежала банкнота на сто доларів. Банківник уже сплачував виграш.
— Отак, хлопче, — мовив старий, скоцюрблений шукач поруч нього і ледь примружив водяві очі. — Такої нагоди не можна пропускати. Я саме на неї й чекав. Якби ти встав раніше, то я, напевне, швидше одержав би свої гроші.
Той старий зразу, як тільки обібраний до нитки Берт Джілберт підвівся з-за столу, поставив на двадцять другий номер, до якого вже ніхто не мав довіри. Тепер він квапливо запхнув до кишені сплачені йому три тисячі п’ятсот доларів, прихопив також із номера свого стодоларового папірця і зник у юрбі. Одні засміялися, інші почали вихвалятися власним досвідом, і Берт Джілберт аж тепер опам’ятався. Він бридко вилаявсь і попхався повз Гола Слейтера до прилавка.
Невдовзі по тому корктаунці з шерифом пішли з Доротеїного салону. Гол Слейтер був мовчазний. На прощання він сказав Бренкерові:
— Найближчими днями я загляну до вас із Семом, побалакаємо про Біллі й про техасців.
Вони завернули до своїх наметів коло потоку. Попереду йшли Гол із Семом, розмовляючи про сьогоднішній вечір. Молодь позаду жартувала й сміялася. Хлопці дражнили Еда, що весь час крутився в салоні коло однієї Доротеїної танцюристки. Тільки Рут мовчала, заглиблена в свої думки. Але ніхто з цього не дивувався, вона завжди була небалакуча.
Ніч була тепла, гори все ще тонули в місячному сяйві. Воно тремтіло на хвилях потоку, що, як завжди, гнівно шумів, поспішаючи в ущелину. Кам’яний ніс і печера під ним моторошним привидом маячіли вгорі.
Рут Фінні не йшов з думки Гай Джілберт. До самого ранку переверталася вона з боку на бік і не могла заснути, їй було і тужно, і трохи лячно.
Гай Джілберт, після того як Рут лишила його під стіною, вернувся до Боєрового салону. Він спинився в дверях і скинув оком в залу. Якусь мить він вагався, наче роздумував, заходити йому чи ні. Проте Гай був не з тих, що довго не знають, на яку ступити. Уста йому глузливо скривилися, він посміхнувся й перевальцем рушив до прилавка. Обличчя в нього було ще трохи бліде, безживне, але хміль з голови вже вивітрився.
— Налий мені велику чарку, — звелів він барменові.
У залі стояв гомін. Гості й досі жваво обговорювали подію з крамарем та його грошима. Боєр теж був між ними.
Гай почекав, поки Боєр обернувся до нього. Коли їхні погляди зустрілися, він кивнув йому, підняв чарку й гукнув:
— На здоров’я… шефе!
Він одним духом вихилив чарку і шпурнув нею об стіну так, що брязнули скалки. Тоді глибоко відітхнув, кілька разів гойднувся на носках, наче набирав розгону, рушив, ні на кого не глянувши, до дверей і спокійно зачинив їх за собою.
Гості непорозуміло дивились один на одного. Тоді засміялися, дехто значуще підморгнув. Боєр похитав головою і віддув губи, наче тільки тепер збагнув, яка небезпека його минула. Усі в залі, і Боєр також, вважали, що Гай і досі п’яний як чіп, і раді були його спекатися. Упившись, той здоровило ставав небезпечний, як бочка з порохом, — від нього можна було чого завгодно сподіватися. Боєр після розмови з Гаєм цілий вечір поглядав на нього недовірливо. Але що більше той пив, то спокійніше ставало в Боєра на серці. Тепер він був певен, що прибрав техасця до рук. Одначе він надто мало знав його, а то насторожився б, почувши, як прозвучало в Гаєвих устах те слово “шефе”. Боєр не завважив у ньому глузливого відтінку. Адже він і сам був не зовсім тверезий.
Гай Джілберт зайшов до своєї комірчини. Не засвітивши лампи, він зразу роздягнувся й гепнув на ліжко. Маррі теж ходив дивитися на веремію в крамаря і ще не встиг заснути. Він зразу відчув, що з техасцем щось не гаразд.
— У тебе якась прикрість? — запитав він.
— Побалакаємо завтра, Маррі, я хочу спати, — відповів Гай.
І справді, за кілька хвилин Маррі почув його глибокий, рівний віддих.
Гай Джілберт спав міцно, без снів, до самого досвітку. А коли розплющив очі, погляд його натрапив у сірих сутінках якраз на сідло, що висіло на стіні. Навколо було тихо як у вусі, тільки Маррі легенько сопів. Гай не зводив очей з сідла — яким іншим видається світ, коли дивишся на нього з коня!
Гай Джілберт знав, що тепер мусить на щось зважитися. Власне, він уже вчора зважився, коли торохнув чаркою об стіну, але яку тепер дорогу обрати? Поїхати геть?.. Нове життя вибило б із голови дурні, недоречні думки. Саме початок літа, як добре було б гайнути в широкі прерії, в темні ліси! Хай би собі лишалося все як є — і Рут Фінні також. Гарний він учора з’явився їй на очі! Що вона тепер думає про нього! І Гол Слейтер з шерифом теж. А він їх обох шанував. Поїде оце на світанні геть звідси, і все зостанеться позаду. Чи скоро він забуде долину? Люди скажуть, що Гай, мовляв, утік тихцем, бо хто він такий? Неприкаяний волоцюга, Боєрів витурювач, та й годі.
Треба було б учора перепросити Рут Фінні, коли вона вже так близько стояла коло нього. Дівчина його, напевне, вислухала б. Але чи зрозуміла б? Тихо подякувала й відійшла. А він пропустив нагоду…
Гаєві вчувся тихий голос Рут.
А може, лишитися? Хто його звідси жене? Уже ж не той шахрай Боєр, якому він ніколи ще навіть пальця не подав, не те що руки! Той слизький, як вугор, і холодний, як крига, негідник — найнебезпечніший у долині, куди небезпечніший за Біллі. Біллі просто вбивця, його можна арештувати. А Боєр — підступна гієна, ладна обжиратися трупами, хоч постачати їх мають інші. Прокляте золото!
Ні, не можна кинути долину, не застерігши Бренкера або Слейтера. Слейтер тут найкраща людина: він твердіший за Мура. А що якби поговорити зі Слейтером. Зараз-таки піти й за одним заходом перепросити Рут. Ні, це буде по-дитячому. І взагалі, хіба він образив її? Тільки й того, що вона бачила його п’яним…
Гол Слейтер, мабуть, намагався б затримати його. Але що йому робити в долині? Тинятися без мети, як сотні інших? Бренкер тоді пропонував йому стати помічником шерифа, та це робота не для нього. Господи, які тільки думки не лізуть у голову…
Гай Джілберт лежав нерухомо, і голова його тріскалася від думок. Він ще зроду не був такий невдоволений собою. Досі він завжди вибирав ту дорогу, що була перед очима. А тепер заплутався і розпачливо шукав порятунку. Раптом його пойняв гнів на самого себе, і він сказав по думки: “Розрубай цей вузол і їдь!”
Тільки на хвилю в уяві його постало братове обличчя. Бертові вже, мабуть, ніщо не поможе — хай робить що хоче.
Гай Джілберт тихо встав, одягнувся й вийшов надвір. Намір був твердий. Перед від’їздом він ще викличе Дока й перекаже йому дещо для шерифа.
Надворі його зустрів імлистий ранок, що провіщав гарячий день. Тієї хвилини Гай Джілберт ще дужче зненавидів долину. Серед цих високих, аж до неба, кам’яних круч годі було побачити, як сходить сонце, не защебече тут пташка, не майне в траві жодна звірина — це порожня, бездушна, пекельна місцина, де тільки жадібні руки порпаються в землі, шукаючи жовтого металу.
Гай пішов до стайні, напоїв і нагодував коня. Тоді швидко вмився і вилив на себе відро води. Голова посвіжішала. Він ще раз тихенько зайшов до своєї комірчини і обережно виніс сідло, попону й чоботи. Лишилося ще забрати всякий дріб’язок. Вернувшись по нього, він глянув на сплячого Маррі. Гай не міг піти, не попрощавшися з ним. Маррі такого не заробив. Гай довго дивився йому в обличчя. Раптом Маррі розплющив очі й закліпав ними з подиву. Коло Гая лежав клунок, сідла на стіні не було й попони на лежанці теж.
Маррі підвівся на постелі. Він аж зблід, такий був приголомшений. Йому пригадалася Гаєва поведінка вчора ввечері.
— Гаю, ти хочеш мене кинути? — сумно спитав шукач.
Джілберта опанувало якесь дивне, незнане досі почуття. Він зненацька відчув, що втрачає тут щось дорожче за все золото в долині, втрачає людину. Він нічого не відповів і лише мовчки кивнув головою.
— Я думав, що ми станемо товаришами, Гаю. А ти хочеш тихенько накивати п’ятами? Ні, Гаю, тобі так робити не личить. Ходи сядь коло мене. Не можеш дати ради з собою, еге ж?
У дужого техасця щось ворухнулося в грудях і сколихнуло всю душу. Він повільно підійшов до Маррі і сів коло нього. Той узяв його за руку.
І тоді Гай Джілберт хрипко сказав:
— Я, Маррі, шибайголова, та й годі, але… може, ти зумієш помогти мені…
Тоді Маррі, колишній тесля, а тепер шукач золота, обняв Гая Джілберта за плечі й сказав:
— Лишайся зі мною, Гаю. Це справді страшне місце, люди тут стають мов ті звірі, але нас двоє і ми будемо триматися один одного. Не йди звідси. — Він стискав його, тряс, пригортав до себе. — Ми копатимемо вдвох на своїй займанці, а тоді помандруємо геть, якнайдалі звідси…
Коли зійшло сонце, Гай Джілберт і Маррі поїхали на займанку. Вони поприв’язували коней до кілків, розвантажили й розсідлали їх і знов вернулися до барака. Шукачі-сусіди вилазили заспані із своїх наметів.
У бараці було ще тихо. Тут спали до білого дня. Маррі з Джілбертом повиносили надвір ліжка, кожен узяв своє на плече й поніс до займанки. Поодинокі шукачі, що йшли вже до роботи, вражено дивилися на них і не знали, що й думати.
Маррі швидко спорудив намет і поміг Гаєві розкласти багаття. Весело запалахкотів вогонь, закипіла вода. Вони запарили кави й насмажили на сковороді сала, поснідали, тоді взялися до праці. Гай Джілберт закасав рукава й засвистав пісеньку. Йому було легко на серці як ніколи. А Маррі аж нетямився з радощів.
Боєр устав пізно. Поснідавши, він сказав негрові-служникові:
— Нехай зайде сюди Гай Джілберт.
— Там нема нікого, — мовив, повернувшись, негр.
— А де він може бути?
— Там нема нікого, — знову мовив негр. — І речей немає. — Він безпорадно розвів руки і придуркувато глянув на Боєра.
Боєр повільно підвівся й сам не свій пішов до Гаєвої комірчини. Він передчував щось недобре, а відчинивши двері, просто злякався. Якусь хвилину він стояв серед порожньої комірчини, і з очей йому аж іскри сипалися. Клятий здоровило показав йому дулю! Тієї миті Боєр скидався на розлючену пантеру. Що він на цьому втратив? Багато чи зовсім нічого? Що, як Гай Джілберт пішов до шерифа?
Нарешті Боєр трохи прохолов і вийшов з комірчини. А десь за півгодини вже сидів у своїй кімнаті й розмірковував. Тепер ясно, де дівся Гай Джілберт. Схибнувся на моралі, гм, гм. Поки що, мабуть, нема чого боятися, але якщо він навіть сьогодні мовчатиме, то завтра може все вибовкати. Правда, йому, Боєрові, вони нічого не годні будуть закинути, але як уже зацікавляться ним, хоч одним оком зазирнуть під його маску, то напевне зв’яжуть йому руки.
Боєр був не з тих людей, що дають себе зіпхнути в яму, він зразу ж вирішив, що справу з Гаєм Джілбертом треба швидко розв’язати — швидко й безоглядно. Та перед тим Боєр хотів ще поговорити з ним. Може, той не відмовиться від свого останнього шансу? Так себе переконував Боєр; насправді ж його більше турбувало те, як уникнути кривавої сенсації. Звичайно, він клопотався не Гаєм Джілбертом! Тому вже був кінець чи, за Боєровими розрахунками, мав бути кінець. Боєр найперше дбав про те, щоб не дійшлося ще до якогось скандалу, поки все буде добре підготовлене, а тоді вже він ні на що не зважатиме. Цієї ночі в Боєра визрів остаточний план: він хотів прибрати до своїх рук цілу долину, не більше й не менше.
Гай Джілберт сіяв землю. Справді, це була добра займанка. Не гірша як ті над потоком. Про здобутки корктаунців таке розповідають, що аж повірити важко. Але тут теж є чим похвалитися! Поряд з ним працював Маррі.
Підвівши голову, Гай побачив, що стежкою до займанки простує Боєр. Маррі теж завважив його і помітив також, як Гай стиснув губи, хоч нібито й спокійно взявся знову до роботи.
Коли Боєр підійшов, Маррі подався до намету, — мовляв, випити каву. Хай собі самі говорять, коли ще не договорили.
Боєр привітався, але Гай не відповів. Він був сердитий, що той зіпсував йому такий чудовий ранок.
— Мені треба побалакати з вами, Гаю, — розумієте?
— Ідіть собі геть.
— Отямтеся, Гаю, справи зайшли далі, ніж вам здається. Не так для мене, як для вашого брата.
— Ідіть геть!
— Ви хочете зрадити мене?
Гай Джілберт працював далі, але вже насилу гамував гнів. Боєр довго чекав, тоді спокійно запитав:
— Ви хочете побачити свого брата на шибениці, Гаю?
Гай Джілберт завмер над ситом. Боєр чекав. Нарешті Гай випростався. Обличчя його посіріло.
— Краще хай я побачу свого брата на шибениці, Боєре, аніж десять пограбованих шукачів у могилі.

Боєра дужче злякав вираз Гаєвого обличчя, аніж його слова. Він холодно й люто мовив:
— Отже, ви хочете зрадити і мене і свого брата!
Гай Джілберт нахилився, набрав жменю піску й шпурнув його Боерові в обличчя.
Той поточився, звів догори руки, заскреготів зубами. Тоді, спотикаючись, почвалав геть, і аж за якусь хвилину хода його стала рівніша. Гай Джілберт провів його таким поглядом, наче дивився на бридкого хробака.
Того дня Боер нікуди не виходив. Він міряв кроками з кутка в куток свою кімнату, а коли стомлювався, то сідав на канапу, схиливши голову на худі, пещені руки. Він усе зважував. І щоразу доходив висновку, що самотужки йому тут годі впоратися; з Берта Джілберта й Кудланя великої допомоги не буде. Крім того, якщо окупиться, — а має окупитися, бо золото тут лежить просто під ногами! — треба вкласти в це діло ще й капітал. Люди добувають золото, але як? Заступами, ситами й ночовками. Вони забирають найгрубше, тільки ту дещицю, що їм випадково трапить до рук. А в землі його цілі мільйони! Вони того не бачать, а якщо хто й додумався та побачив, то не може добути того золота ситом і ночовками. І в скелях теж є золото. Декотрі вже знайшли його там і заходилися довбати гору. Багато шукачів добувають золото тільки собі на прожиток, але саме ті сподіваються знайти грубу жилу.
Тут потрібні машини. Води в долині є досить. Машини, щоб перемивати пісок цілими кубометрами, весь пісок! Машини, щоб лупати й дробити камінь, перетовкувати й перемелювати його, а тоді вимивати з нього жовтий метал. На цілі мільйони! Він повинен прибрати до рук усі займанки й добувати золото працею найманих робітників. Для цього йому потрібна допомога, підтримка влади — і капітал. Потрібен спільник, не гірший за нього самого. Хай би сидів десь угорі, тут, у долині, вистачить його, Боєра. Він уже знав такого. То не новачок, на нього в усьому можна було б покластися.
Ну, а що робити з Гаєм Джілбертом? На цю думку Боброві аж дух сперло з люті. З ним треба покінчити зразу ж, негайно. Гай Джілберт йому як кістка в горлі.
Боєр підвівся й пішов до свого салону. Він був знову рішучий, веселий, у доброму гуморі.
Пізно ввечері він звелів Бертові привести Біллі, ватажка банди. Берт Джілберт, почувши такий наказ, примружив ліве око, кивнув і мовчки вийшов. Нарешті шеф розворушився, зрозумів, що Біллі може дещо зробити. Та коли б Берт знав, чого його послано до Біллі, то нізащо б не пішов.
Біллі-Корабель, широкий, як шафа, пропхався в двері й оглянувся по кімнаті.
— Гарну маєте каюту, — схвально сказав він і гепнув на канапу так, що вона аж затріщала.
Боєр привітно усміхнувся й присунув столика з пляшкою та з чарками. Він уже знав, що з цим бандитом не треба грати в піжмурки.
— Ми досі завжди сходили один одному з дороги, Біллі.
— Це не через мене, адже я першого ж таки дня навідався до вас. Та ви застебнулися на всі ґудзики, по саму шию, а я нікому не нав’язуюсь. Ми з вами люди однакової міри, тільки що ви хитріший.
Так, на думку Біллі, вони з’ясували свої стосунки.
— Тоді ще мій план не був готовий, Біллі. Але ж ми були зв’язані через Берта Джілберта.
— Ні, граймо відверто, Боєре, — сказав навпростець Біллі. — Я досі не брав участі у ваших махінаціях.
— Я ще не робив ніяких махінацій, Біллі.
— Ви таки спритний, Боєре, проте мені подобаєтесь. — Біллі зміряв його з голови до ніг довгим поглядом. — А як ви назвете ті три справуночки, що їх Берт з Кудланем залагодили останнім часом, коли випадала темна ніч? З Маррі вони мене випередили тільки на дві години. А я б з ним краще впорався. То був добрий кусень, саме для мене. Як бачите, я маю добрі вуха, та й очі не гірші, такий у мене фах. А тепер викладайте, що вам треба.
Боєрові трохи зашкребло на душі, він недооцінив Біллі. Але він побачив також, що з цим чоловіком можна мати справу. Він вартий більше за Берта Джілберта, за Кудланя, за всіх. Та Боєр спробував якось відмежуватися від своїх поплічників і сказав:
— Це так, але ті справуночки Берт Джілберт залагоджував на власний розсуд.
— А проте замислили їх ви, Боєре! Берт як уп’ється, то любить похвалитися й вибалакати зайве.
— Ну, добре, Біллі, працюватимемо разом. А якщо Берт з п’яної голови патякає зайве, треба йому заткнути пельку. Про це вже ви самі подбайте. Я й так маю доволі клопоту з Гаєм, його братом. Він зрадив мене.
Біллі свиснув крізь зуби.
— Он воно звідки вітер віє. Певна річ, тут вам Берт не допоможе.
— Я на тому тижні їду, Біллі. Приблизно днів на десять. Коли вернуся, докладно вам розповім про все. А тепер ви повинні негайно владнати справу з тим Гаєм, а то нам обом буде скрутно.
Боєр оповів Біллі все про Гая. Та багато не треба було й казати. Біллі був радий, що нарешті пристав до спілки.
— Здайтесь на мене, я все зроблю як слід, — сказав він і підвівся. — Ми з вами ладнатимемо. Та й працювати легше, коли є тихий партнер, що й підозри не викликає і має вплив. Ми будемо тільки здалеку вітатися, зрозуміло? Ну, а тепер… — Біллі посукав пальцями.
Боєр заплатив, і заплатив щедро. Кров дорого коштує.
Після того як зачинився салон, у Боєровій кімнаті ще довго світилося. Він писав листа, де змальовував становище в долині й повідомляв про свій приїзд. Потім запечатав листа своєю печаткою. Завтра якраз від’їжджає карета з поштою, все складається якнайкраще. Задоволений сьогоднішнім днем, що почався так неприємно і так добре скінчився, Боєр ліг спати.
Натомість Біллі цілу ніч просидів за своїм столом у Доротеї — грав у покера, щедро сипав грішми й попивав горілку. Док часто проходив повз його стіл, інколи навіть пив з ним чарку. Він не сумнівався, що буде вчинено якийсь злочин. А може, вже вчинено?
РОЗДІЛ 11
Третій день Гай Джілберт і Маррі працювали на займанці. В долині було гаряче, як у печі. Навіть надвечір спека не спала. Хоч сонце зайшло, але кам’яні гори за день надто багато ввібрали в себе тепла і тепер віддавали його назад. У повітрі й досі тремтіло марево, дихати було важко. Навкруг помалу затихало життя.
Маррі випростався, потягнувся й глянув угору. Далеко над Цукровою головою згасав останній відблиск дня.
— Годі на сьогодні, Гаю, — сказав Маррі. — Мене так висушило, як цей пісок під ногами.
Він став навколішки, дістав з ямки кухля, схованого від сонця, й приклав до вуст — хотів напитися, але тільки сполоскав рота й виплюнув каву. Вона була тепла й несмачна.
Гай Джілберт, голий до пояса, позносив докупи лопати й сита. В горлі йому так пересохло зі спеки, що не хотілося навіть відповідати. Маррі вихлюпнув каву з кухля на пісок, узяв бляшанку з добутим за день золотом, і вони повільно, стомлено почвалали до намету.
Обоє попадали на свої ліжка, щоб спершу трохи перепочити. У Гая боліло все тіло: він не звик до такої роботи. Але нічого, ще кілька днів, і звикне. Та й не велика біда, що трохи ниють м’язи, — зате голова ясна й спокійна.
— Знаєш що? — сказав Маррі. — Не будемо сьогодні морочитися з вечерею. Підемо на вулицю й там поїмо. Так буде краще. Але спершу з півгодини полежмо. Добре?
— Добре, — погодився Гай.
Він незчувся, коли й заснув. А як прокинувся, в наметі вже було темно, хоч в око стрель. Поряд глибоко дихав Маррі. Гай підвівся, засвітив світло й виглянув з намету. На небі з’явилися перші зірки. Він і Маррі проспали, мабуть, години зо дві. Гай був голодний, як вовк.
— Агов, Маррі! — гукнув він. — Ти не хочеш їсти? Маррі прокинувся й зразу схопився на ноги.
— Щось мені снилося, але що? — сказав він і, скривившись, потер лоба. Тоді раптом згадав: — Ага, ми наче їхали вдвох каретою, такою гарною! Вся оббита червоним оксамитом, а на передку сидить сова з людськими ногами. Не пам’ятаю тільки добре, чи в неї був…
— Та годі тобі, — перебив Гай. — Скажи краще, де ти поставив бутель з водою. Я хочу їсти.
— А я ще дужче хочу пити. Ходімо до Доротеї, їй саме привезли провізію, п’ять підвід, навіть пиво є. Ти хіба не бачив? Після обіду. А бутель, мабуть, десь надворі.
Вони вийшли з намету й умилися. Сьогодні вони не шкодували води, хоч бутель її коштував цілий долар. Водовози мали добрий заробіток. Та вони на своїй займанці мали ще кращий.
Маррі довелося зачекати на Гая: той сидів коло скрині й чистив та змащував свою зброю. Маррі трохи здивувався, але ні про що не розпитував. Гай навіть копав з револьвером — завжди клав його десь напохваті. Техасці тим і славилися, що більше дбали про свою зброю, аніж про гаманець.
Нарешті Гай скінчив і підвівся. Він ще раз оглянув з усіх боків важкого револьвера, хукнув на нього, наче хотів здмухнути останню порошинку, підкинув угору і спритно впіймав просто за рукоять. Аж тоді засунув його в кобуру й всміхнувся. Гай Джілберт виріс із зброєю і любив її.
Вони йшли темною вулицею. Сьогоднішній видобуток вони поділили й узяли з собою — може, треба буде на видатки. Решту золота Маррі носив у чересі на тілі, як і більшість копачів. Кожні три або чотири дні, залежно од видобутку, Маррі тепер віддавав золото на схов Джонсонові. Так було найпевніше. Щоправда, той лупив з нього три шкури, бо й сам наражався на небезпеку, коли перевозив золото, — зате Маррі був спокійний.
Гай і Маррі добре повечеряли в якійсь їдальні, проте пива там не було, і відвідувачі, швиденько доївши, йшли собі геть. І так без кінця — одні заходили, інші виходили. В кутку, біля великої плити, стояли засмальцьований господар-італієць та його огрядна дружина. Здавалося, ця халабуда ввібрала в себе все тепло за цілий день. Коло плити старий китаєць мив у великому шаплику бляшаний посуд, що його молодий негр збирав зі столиків. Худе, голе до пояса тіло і шоколадного кольору обличчя негрове було пітне й лисніло, наче вишкварка. Воду в шаплику міняли тільки вранці. Дехто цілком серйозно запевняв, що вранці італієць переварює її і продає замість юшки. Китаєць, сповнений гідності, споліскував миску в густій бовтанці в шаплику, а тоді витирав ганчіркою, що правила йому й за фартух. Мокра ганчірка була чорна, як сажа, і така масна, що аж блищала.
— Який вибір страв у тебе сьогодні? — весело спитав Маррі італійця.
— Можеш узяти дуже добрий рис з воловиною, — відповів господар. — Або дуже добру воловину з рисом. І те, й те сьогодні свіже.
Він варив цю страву вже чотирнадцятий день. Перед тим були макарони з воловиною. Ще навіть не докінчивши своєї відповіді, він насипав дві миски, а дружина тим часом сховала до свого череса плату — шість доларів. Маррі з Гаєм узяли миски і не встигли ще дотягтися до ложок, що лежали в дерев’яній скриньці коло плити, як італієць уже відштовхнув їх далі.
— Після цього літа ти, мабуть, збудуєш у Сан-Франціско першорядний готель, га? — запитав його Маррі. — І китайця теж візьмеш із собою?
Та ні жвавий господар, ні його хтива дружина не слухали Маррі. Він знову схопив ополоника, а вона гроші вже в когось іншого. То була для них година золотого дощу, який падає тричі на день — уранці, опівдні й ввечері.
Сьогодні в Доротеї зібралися не тільки постійні гості. Спека та поповнення запасів привабили й багато нових людей. Курява й нещадне сонце збудили в них спрагу, а горілка та пиво зробили веселими й легковажними. Тому в Доротеї справи йшли чудово.
Вона сиділа за прилавком зразу коло входу, у блискучій сукні, з разком перлів на гладкій шиї, і важила на терезах золото. Кожному, хто приходив, здавалося, що вона вітає його з особливою ласкою і приязню, бо її темні усміхнені очі не минали нікого.
Док походжав по танцювальній залі. Хоч у кутку вже грала музика, ніхто ще не танцював. Гості сиділи коло столів і воліли спершу випити якусь чарчину. Дівчата-танцюристки хихотіли коло музичної скриньки, справжня забава мала початися десь за годину. Проте чоловік, що заробляв собі на хліб та на пиво біля корби музичної скриньки, уже встиг спітніти.
У Дока було неспокійно на серці. Він саме вийшов з гральної зали, де сьогодні гості не дуже дбали про тишу. Ще вчора він боявся якогось лиха, але все минулося добре. Гості так упилися, що більше як половина їх просто зосталися лежати в залі покотом. Біллі з Бертом Джілбертом заснули на столі з рулеткою, а решта всі — долі. Тільки перед полуднем вони прочунялися, зажадали горілки і п’ють ще й досі. Жаба теж не відстає від них, забавляє всіх своїми жартами, мов той блазень. Він уже як почне пити, то не має стриму. Тижнями тяжко працює, а тоді пускає свій доробок за вітром.
Гай Джілберт і Маррі ввійшли до салону. Доротея ласкаво подала їм руку. Вона завжди добре знала, де що робилося в долині. Цих двох гостей вона справді шанувала.
— Ну як, вам сьогодні пощастило? — запитала вона, усміхнувшись, і висипала на терези золотий пісок, який приніс Маррі.
— Стане, щоб сплатити мій борг Докові, — відповів Маррі.
— Ага, он чого ви прийшли! — сказала Доротея. — Але не сподівайтеся цілком його вдовольнити. Не вистачить вашої займанки. Він як та губка — скільки не дай, усе вбере. Чи, може, ви знову напали на жилу?
Маррі поважно похитав головою, сторожко озирнувся, чи, крім Гая, близько нікого нема, і сказав обережно:
— Ще ні, але вже знаємо, де її шукати.
Очі її засвітилися цікавістю і водночас недовір’ям. Тоді Маррі нахилився через прилавок, делікатно, просто-таки любовно взяв її за голову і, залоскотавши вусами, прошепотів на вухо:
— Під вашим салоном, мадам. Доротея засміялася весело, як дитина.
— О мосьє Маррі, та ви салонний лев!
— Біля вас кожен стає салонним левом, мадам, — сказав він галантно й навіть уклонився.
Гай Джілберт задоволено дивився на свого приятеля. Він щоразу відкривав у ньому якісь таланти.
Тим часом надійшли нові гості: Едвард Фінні, Джім і ще двоє ковбоїв. Побачивши Джіма, Гай Джілберт нахмурився. Думки його звернули зовсім в інший бік.
Ед, молодий, рожевощокий, чисто вбраний, збентежився, вгледівши Гая. Першу хвилю він не знав добре, як йому повестися, — адже Гай був старший за нього. Про Берта Джілберта він уже багато начувся. А Гая вони все ще погано знали — а він же був Бертів брат.
Гай Джілберт кивнув Едові й перший подав йому руку. Джім привітався з Гаєм так, наче вони разом не одне літо пасли худобу. Надійшов ще й Док, і вони всі разом сіли до одного столика. Джім сьогодні вперше виполоскав на своїй займанці тридцять грамів золотого піску і тенер тішився, наче вже подолав усі труднощі.
— Це золото треба пропити, а то надалі не пощастить. Бувалі шукачі так завжди робили.
— Авжеж, бувалі пияки, — сухо озвався Док. — А тоді пропивали й своє щастя. Он Жаба найкращий приклад. Йому завжди і всюди щастило, але він і звідси вернеться тільки з своєю клячею та дірявою ковдрою.
За дверима гральної зали щось загуркотіло, потім знявся нестямний регіт і рев. Гай допитливо глянув на Дока.
— Там Біллі з Жабою дають гастролі, — мовив Док. — Знюхалися, хоч зовсім не пасують один од одного. Один пропиває своє щастя, а другий не хоче відстати від нього. Мабуть, запустив руку в якусь касу або… гм… обидві десь добре нагрів.
— І Берт також там? — запитав Гай.
Док не відповів, тільки пильно глянув йому в очі. Гай більше нічого не питався. Його обличчя посуворішало, вкрилося тінню смутку. Аж тепер Док склав собі остаточну думку про Гая Джілберта.
Тишу коло столу порушив Маррі.
— Випиймо, товариство, поки ми тут, бо завтра знову нас чекає тяжкий день!
Вони цокнулися, і невдовзі між ними знов поточилася жвава розмова. Час минав, у залі ставало чимраз веселіше. Ед Фінні, що не пропускав жодного танцю, привів до столу свою дівчину, — він, власне, задля неї — я прийшов. Доротея найняла ще чотирьох танцюристок, і тепер їх уже не вихоплювали один в одного з рук. Нарешті з’явився й Пастор. Його виловив у залі й привів до гурту Джім, що сам теж був добре напідпитку.
Пастор був уже п’яний як ніч і лагідно докоряв Джімові плаксивим голосом:
— Ти мене, хлопче, заманив у це болото. Через тебе я кинув широку прерію та свою худобу. Кінь мій застоявся, а сам я набив собі мозолі, як куряче яйце.
— Що ти, Пасторе! — перебив Джім. — Ми ж тебе всі вважали за мужнього воїна божого! Отямся!
— А може, це тільки проба для нас? — зітхнув Пастор і витер долонею обличчя. — У мене в горлі пересохло.
Вони прийняли його до гурту, налили чарку. Пастор ожив і скоро знову сів на свого коника.
— У вас, молодих, життя ще попереду, — звернувся він до Еда та його дівчини, стаючи в позу. — Але любов проростає не на золоті, в цей грунт вона не пустить коріння.
— Це ти знаєш з власного досвіду, Пасторе? — невинно запитав його один з ковбоїв. — Розкажи нам що-небудь про себе.
— Цить, насмішнику, — з гідністю спинив його Пастор і гикнув. — Не мели дурного, коли я молодь повчаю!
Він, напевне, почав би довгу проповідь, але не встиг. Зчинився перший бешкет, і той вир затягнув також Пастора.
Двері до гральної зали відчинилися, хряснули об стіну, і стало видно купу людських тіл, що оскаженіло борюкалися на підлозі. Музика якраз замовкла, багато гостей посхоплювалися з місць і підійшли ближче. Пастор теж підвівся і непевною ходою рушив до дверей, де вже зібрався цілий натовп.

Жаба попав у біду. Якийсь довготелесий, кістлявий шукач душив його за шию, а решта п’ятеро чи шестеро намагалися визволити старого. Вони лаялися, стогнали, кричали і в п’яній нестямі шарпали й молотили один одного. Мигтіли руки, ноги й голови. Жаба вже аж посинів і тільки хрипів. Тієї хвилини Біллі підвівся з-за столу з рулеткою і, як мавпа, хилитаючись на кривих ногах, майже нечутно рушив до заводіяк. У нього руки свербіли й самому встряти в бійку, обличчя його хижо скривилося.
Він схопив кістлявого шукача одною рукою за барки, а другою за штани і вмить відірвав од жертви. Аж тепер, тримаючи перед собою напасника, що пручався й вимахував руками, Біллі побачив, кого той душив. Дехто в танцювальній залі почав уже сміятися з усього того, але Біллі розлютився.
— Що? — гаркнув він. — То ти он кого схопив за шию! Хотів задушити мого приятеля?
Дужий, як бугай, він підняв копача і так гепнув ним об підлогу, що той тільки застогнав та й витягся. В обох залах запала тиша. Біллі нахилився над шукачем, поторсав його, почекав, але той не ворушився. Тоді він знову взяв його лівою рукою за барки, потяг до низького вікна, наполовину відчиненого і, мов лантух, викинув надвір. Шибка розсипалась на друзки, тріснула рама.
Біллі вже годі було стримати. Він обернувся спиною до вікна і виставив уперед голову, озираючи всіх налитими кров’ю очима. В повітрі запахло бурею, всі завмерли. Тільки банківник коло рулетки хутенько згріб усі гроші до шпарки в столі.
Тоді Док проштовхався крізь натовп і дав знак чоловікові біля музичної скриньки. Той негайно крутнув корбу. За Доком, наче у нього в кільватері, задріботів Пастор і схопив його за поли. Док сердито обернувся і крізь зуби вилаяв його:
— Одчепися! Сядь каменем! Не бачиш, яке тут осине гніздо?
Але Пастор щось п’яно белькотів і навіть хотів пролізти наперед. Може, саме це й зняло напруження в залі. Тим часом Жаба підвівся, хапнув повітря, побачив Біллі і, простягши руки, поточився до нього.
— Хай живе мій приятель! Вгору його! Аж до неба! — закричав він.
Біллі схопив його в обійми.
Глядачі підкинули вгору не тільки Біллі, а й Жабу, навіть узяли його на плечі. Той тішився, як дитина.
— Сьогодні всі хай п’ють на мій кошт! — вереснув він. — Несіть мене до Доротеї!
Горлаючи й на всі лади вихваляючи Жабу, гості понесли його до прилавка. Там він, не злазячи додолу, висмикнув сорочку з штанів, розстебнув черес і кинув його на прилавок. Гості знову радісно закричали, заспівали йому хвалу.
— Все на мій рахунок, Доро! — звелів Жаба й переможно підняв руку.
Поки його несли до столу, Доротея зважила золото й записала суму. Гримнула музика, банківник знову пустив рулетку. На його знак хирлявий клерк, що сховався тим часом за дужого негра в кутку біля прилавка, виклав нову купу грошей. Люди з танцювальної зали посунули до грального столу.
Юрба підхопила й Гая Джілберта. Опинившись коло дверей гральної зали, він заглянув, чи немає там брата. Той уже півгодини мирно сидів собі, схиливши голову на стіл, і хропів. Юрба заступала його від Гая. Притулившись до одвірка, Гай через голови роззирався по залі.
Док підійшов до Біллі, однак той не дав йому й слова сказати.
— Можу я в цьому кублі взяти наборг чи ні? — крикнув він. — Ви з мене видурили всі грошики своєю пекельною цяцькою, а я не хочу, щоб мене Жаба напував! Я заплачу, як вернеться Боєр.
Док і взнаки не дав, що тієї миті з п’яної балачки зробив собі висновок, куди веде ниточка. Он звідки в Біллі гроші.
— Тут нікому не дають наборг, Біллі, ти сам добре знаєш, — спокійно сказав він.
Біллі поїдав Дока очима. Він перекривив його й люто замахав довгими руками:
— Тоді я ставлю останні свої гроші, і банк буде мій!
Він оглянувся по залі, шукаючи жертви, й наглядів Пастора.
— Іди сюди, апостоле гнидявий! — крикнув він. — Іди хоч раз зроби добре діло!
Пастор непевною ходою наблизився й підняв руки. Біллі однією рукою вхопив Пастора, а другу засунув у кишеню і витяг жмут дрібних банкнот, пом’ятих і заяложених.
— Ось на, постав за мене! — погрозливо сказав він. — І якщо не виграєш, то теж полетиш у вікно.
Пастор спробував випручатися.
— Не хочу, то диявольська гра! — заверещав він.
Та Біллі затис йому гроші в руці й підштовхнув до рулетки.
— Став! Я саме й хочу, щоб ти відібрав у диявола гроші!
Пастор розгнівався, почав відбиватися й шпурнув гроші геть. Жмут упав на рулетку, якраз на тринадцятий номер. Біллі здивовано глипнув на стіл, відпустив Пастора, що заходився обтріпуватись, а сам вищирив зуби й почав стежити за кулькою. Вона покотилася по колу й зупинилась у невеличкій заглибині.
— Тринадцять, червоне! — оголосив банківник. — Повний виграш.
Біллі спершу аж рота роззявив, та потім засміявся, ніби інакше й бути не могло, і почав вихваляти себе на всі лади, неслухняними руками запихаючи виграш у кишеню. Свою ставку він лишив на номері. Рулетка крутнулася знову.
Біллі нарешті впорався з грішми і вже обернувся до Пастора, коли це банківник знову сказав:
— Тринадцять, червоне. Повний.
Біллі вдруге виграв. Тепер уже гості почали товпитись до столу, витягаючи шиї, і Біллі довелося розштовхувати їх ліктями. Далі він уже стежив за кулькою, як кіт за мишею, але цього разу програв. Та Біллі й так був задоволений; знизав плечима і, мабуть, хотів знову щось сказати Пасторові, бо відіпхнув шукачів, що заступили йому залу, і оглянувся навколо. Док, що стояв поряд, побачив, як Біллі вмент змінився. На обличчя його ніби лягла тінь, очі примружилися. Док простежив за його поглядом і коло Пастора побачив Гая Джілберта. Той щось казав старому ковбоєві — видно, хотів його забрати з собою.
— Ага, — буркнув Біллі, — пташка сама залетіла в клітку.
Він витер товсті губи і рушив крізь натовп до них.
— Це твій приятель? — запитав він Гая стримано, наче прицінювався до нього. — Чи ти хочеш забрати його в мене, щоб він вигравав тобі гроші?
Гай спокійно глянув на нього й холодно мовив:
— Ані те, ані те, Біллі.
— Я тобі якраз хотів порадити, щоб ти цього не робив.
— Я не потребую нічиєї ради, Біллі.
Гай Джілберт говорив спроквола, мало не співав. Навколо них стало тихо. Гай відчував, що Біллі шукає тільки зачіпки. Але він був дужий, спритний, як тигр, і не боявся Біллі. До того ж, коли він бачив нахабних людей, у нього свербіли кулаки. Його обурило вже те, що Біллі знущався з Пастора. Тепер він стояв перед Біллі і з нехіттю, ніби знуджено, позирав кудись повз нього.
І раптом зустрівся очима з Доком. Той дивився на нього вимовно й застережливо. Вперше Гаєві по спині пройшов легенький мороз. Ще чудніше йому стало, коли Док швидко майнув убік за спиною в Біллі. І все те за якусь коротеньку хвилинку. Що тут затівається?
Він почув підступний голос Біллі:
— Щось ти дуже заносишся…
Біллі проковтнув лайливе слово, що висіло вже в нього на язиці: він був не дуже високої думки про Гая Джілберта й не хотів битися з ним навкулачки. Треба техасця так роздрочити, щоб той схопився за зброю. Тоді йому, Біллі, ніхто нічого не закине.
Якусь мить Гай боровся з собою. Він бачив, що Біллі хоче підставити йому ногу. Спершу техасець гадав, що то все з п’яної голови: він добачав у Біллі лише заводіяку, що шукає зачіпки. Але застережливий Доків погляд посіяв у ньому якусь несвідому підозру. Гай не хотів сваритися, а тим паче зчиняти бешкет у Доротеї. Взагалі він нічого вже не хотів. Тому, розміркувавши так, обернувся й відійшов. Біллі занімів з подиву. Такого він не чекав від Бертового брата. Та Гай же боягуз із боягузів! Недарма Боєр мав із ним таку мороку.
Біллі зареготав так гучно й зневажливо, що всі в залі обернулися до них. Док, якому вже було відлягло від серця, стрепенувся і глянув на Гая. Той наче хотів був вернутися, але таки відійшов до столу й сів. Тільки обличчя йому ледь зблідло й на чолі виступили краплі поту.
Гості зашепотіли: мовляв, і Гай Джілберт злякався цього тирана. Та й як могло бути інакше…
Біллі кипів. Його жертва не клюнула на гачок! Він би з ним упорався законно, якби все склалось так, як наперед гадалося. І от тобі на, не пощастило, тепер треба братися до техасця якось інакше.
Біллі знову почав пити, уже з своїми трьома поплічниками та з Кудланем, що й собі підсів до них. Біллі так і сипав виграними грошима, горілка лилася рікою, гриміла музика, Жаба теж горлав із своїми приятелями. То була найшаленіша ніч у цій долині — а потім настав страшний кінець.
Док тихенько підійшов до столу, де сиділи Гай Джілберт, Маррі і двоє ковбоїв. Джім та Ед танцювали. Гай уже заспокоївся. Док сів коло нього; обличчя в лікаря було стомлене й посіріле.
Маррі глянув на нього й сказав:
— Треба, щоб Доротея звеліла вже замикати.
— Тоді шукачі рознесуть цей барак на друзки, — спокійно відповів Док, — а мені доведеться влаштовувати тут шпиталь. Але я пошлю по Бренкера.
— Може, ходімо вже? — звернувся Маррі до Гая.
Той після пригоди з Біллі став мовчазний, щось його наче гризло. Він глянув товаришеві у вічі й сказав тихо, розважливо:
— Не можна лишати Бренкера самого. Не завадило б також послати по Слейтера й Мура. Вони напевне прийдуть.
Док задумливо кивнув головою.
— А чи не краще було б, якби ти пішов звідси, Гаю?
На Гаєвому обличчі з’явився суворий і впертий вираз. Він глянув на Дока так допитливо й вимогливо, що той пояснив:
— Я не знаю, що у вас там з Біллі зайшло, Гаю, але ти розумієш, чому він до тебе чіплявся?
Док дивився знизу вгору на здоровенного техасця й чекав. Той замислено наморщив лоба.
— Може, я дам тобі ще одну ниточку, Гаю? — обережно, півголосом вів далі Док. — Біллі, побачивши тебе з Пастором, буркнув: “Пташка сама залетіла в клітку…”
Гай Джілберт звів брови і аж губи розтулив. Очі його посуворішали, обличчя побіліло, він, здавалося, щось напружено обмірковував. Ніхто більше не промовив ні слова: всі раптом зрозуміли, що над Гаєм Джілбертом нависла біда. Нарешті Док знову озвався:
— Боєр днями кудись їде — може, це тобі щось каже, Гаю?
Гай Джілберт здригнувся. Та поїздка нічого йому не пояснювала, але від самого цього імені в нього тьохнуло серце, бо думки його якраз снувалися навколо Боєра. Док, не знаючи того, попав у яблучко. Тієї миті Гай Джілберт усе зрозумів. Йому аж млосно стало. Він схопив пляшку, налив чарку по вінця, випив її одним духом і з легким відтінком іронії обвів по черзі поглядом кожного з товаришів, наче зважував щось. В його очах танцювали бісики.
— Цокніться зі мною, друзі! — сказав Гай. — Це ще не поминки. Принаймні не мої. А тобі, Доку, особлива дяка від мене.
Він цокнувся з Доком і ще раз випив. Док був поважний і замислений — таким його мало хто знав.
— Біллі дуже небезпечний, Гаю! — в голосі його бриніла турбота й співчуття. — Не можна підставляти груди під його зброю.
Гай поплескав його по плечу, як доброго товариша.
— Давай ще цокнемося, Доку, — сказав він і засміявся весело, мов дитина. — Хтозна, коли нам ще випаде така чудова нагода. Я в цій проклятій долині знайшов щось набагато краще, ніж золото: себе самого і друзів! Серед них і тебе, Доку. Випиймо за те, що мені так пощастило!
Він цокнувся з Маррі, з Доком, з ковбоями. Раптом його охопила дика радість і водночас глибока тривога. Він потис руку Докові, обняв Маррі, поплескав по плечу ковбоїв.
Док підвівся.
— Пошлю когось по Бренкера, — сказав він і пішов.
Лунала музика. Чоловік коло скриньки ані на хвилю не переставав крутити корбу. Галас стояв такий, що аж у вухах лящало. Док підкликав негра-кельнера, щось сказав йому і спокійно пішов далі. Але встиг дійти тільки до середини зали.
Із гральної кімнати вивалився Біллі-Корабель і почав розштовхувати на всі боки тих, хто танцювали.
— Де той святенник? — крикнув він. — Нехай знову поставить за мене!
Пастор сидів під стіною коло столика і, незважаючи на гармидер, мирно хропів собі, виставивши гнилі зуби. Всі глянули в той бік. Біллі побачив Пастора й рушив до нього. Шукачі були вже такі п’яні, що тільки весело захихотіли, коли Біллі брутально схопив Пастора й потяг до рулетки. Той, зненацька вирваний з п’яного сну, не розумів, що сталося. Він жалібно завив, мов собака під палицею, і перелякано вчепився за стіл. Стіл перевернувся й накрив Пастора, але Біллі витяг його звідти.
Джім, побачивши те, лишив свою дівчину серед зали, де він танцював, і люто кинувся до Біллі. Якби він був тверезий, то не зважився б на таке, але п’яному й море по коліна. Ед Фінні поспішився за ним. Того проклятого вечора він теж не дуже міцно тримався на ногах. Обидва вони були проти Біллі, як два жуки проти пацюка.
— Не чіпай його, тварюко! — крикнув Джім і, обхопивши Біллі за вільну руку, рвонув його назад. Таке зухвальство вразило Біллі. — Це порядний чоловік і був-найкращий ватаг на всі прерії! Не чіпай його, кажу тобі!
Біллі лишив Пастора, висмикнув руку, аж той поточився, і спантеличено мовив:
— Га?..
Та не встиг Джім випростатись, як Біллі так його вгамселив по голові, що він покотився по підлозі і вже не встав. Гомін у залі вщух. Ед Фінні вклякнув коло Пастора, намагаючись його підняти.
Тієї миті нечутно, як вуж, до них підійшов Гай Джілберт. Док стиснув кулаки й провів його сумним поглядом.
Ед Фінні, забувши про все навколо, пробував допомогти приглушеному Пасторові. Раптом Біллі схопив його за шию й підняв, мов пір’їну. Тепер уже в його очах заблисла справжня жадоба вбивства. Хапаючи ротом повітря, Ед Фінні глянув йому в обличчя і з переляку побілів як крейда.
“Нехай би краще Гай всупереч усім законам стрельнув тій тварюці в спину”, — подумав Док.
Ед уже ледве хрипів.
— Ти, шмаркачу! — просичав Біллі, тримаючи хлопця лівою рукою поперед себе, а правою замахуючись, як молотом, — і зненацька відчув, що не може нею рушити.
Біллі отетерів. Він повільно розтулив ліву руку, випустив Еда, обернувся, наче вві сні, і стрівся очима з холодним Гаєвим поглядом. Гаєве посіріле обличчя було нерухоме.
Якусь мить Гаєві кортіло скористатися з своєї переваги і вільним кулаком уперіщити Біллі в лице. Нехай би опинився там, де й Джім. Але в ньому вже заграла шалена кров авантурника. Крім того, він знав, що його жде. Знав, що мусить зважитись на цей двобій, а то одного ранку його знайдуть десь на піску, як того першого забитого в долині…
Він пустив руку Біллі. Док аж застогнав. Гай змарнував свій шанс. Тепер вони стояли один проти одного: високий техасець і валькуватий, ледь згорблений Біллі, довгі руки якого були наставлені вперед, мов крила в яструба, що готується напасти на свою здобич. Він повільно облизав зашерхлі губи. Поплічники Біллі обережно підступили ближче до нього. Навколо Гая й Біллі утворилося тепер вільне місце. Схвильована Доротея теж вийшла з-за прилавка. Док ніби відчув, що вона йде, бо, не зводячи очей із супротивників, простягнув назустріч їй руку, і вона зупинилася.
Гай Джілберт стояв наче вкопаний і пильно дивився на Біллі, не кліпаючи очима. Руки в нього були ледь зігнуті.
— Ага, ти мені й так уже в печінках сидиш! — прохрипів Біллі.
— Ну, стріляй, коли найнявся! — просичав Гай крізь зуби.
Потім ніхто з свідків не міг сказати, хто перший схопився за зброю. Мабуть, одночасно. Але пролунав тільки один постріл. Задзеленчали вікна, заверещали жінки.
Док глянув на Біллі. То це не він стріляв?.. Біллі стояв, як незграбний ведмідь, вражено роззявивши рота. Рука з револьвером була опущена.
Док перевів погляд на Гая і побачив, що з цівки його револьвера, притисненого до стегна, здіймається тоненьке пасмо диму й повільно тане в повітрі.
Тієї миті Біллі-Корабель звалився додолу, хряснувши пикою об підлогу. Важкий револьвер з рукояттю слонової кістки відкотився ступнів за два від тіла.
Всі затамували віддих. Серед тиші суворо й твердо пролунав Гаїв голос:
— Кругом!
Шукачі сипнули врізнобіч, як наполохані кури. Лишилися стояти тільки ті, кого стосувався Гаїв наказ. Досить було поплічникам Біллі глянути Гаєві в очі, як вони повільно підняли руки і обернулися. Кудлань теж був із ними.
Крім них, біля техасця лишилося ще п’ятеро: Док, Доротея, Маррі і двоє ковбоїв, які сиділи з ним коло столу. Маррі й ковбої тримали в руках зброю. Джім поволі опритомнював.
Гай Джілберт підійшов до чотирьох розбишак, що стояли тепер до нього спиною, повитягав у них револьвери з кобур і кинув на підлогу коло вбитого. Тоді спроквола обернувся, пригладив лівою рукою чуба й сховав свого кольта в кобуру. Він був блідий і навіть не глянув на вбитого. Здавалося, він нічого взагалі не бачив.
В той мент сторожко, як кіт, зайшов Бренкер. Він уже надворі витяг зброю, почувши постріл.
Бренкер зупинився на порозі, за кілька ступнів од Гая Джілберта, що саме хотів вийти з зали, але теж став, побачивши шерифа. Вони стрілися очима, тоді Бренкер перевів погляд на залу і вгледів забитого.
— Біллі? — спитав він тихим, здивованим голосом і знову зиркнув на Гая.
Тим часом Док опам’ятався. Він швидко рушив назустріч шерифові, але спершу зупинився коло Гая й мовчки потис йому руку, що висіла, як мертва. Шериф сховав свою зброю. Док підійшов до нього й розповів, що сталося.
Гості загомоніли, заворушилися. Майже всіх їх протверезила ця подія.
Маррі вже стояв коло Гая і в чомусь переконував його, але той, здавалося, нічого не чув. Коли підійшов Бренкер, Маррі відступив убік.
— Я не бачу приводу вживати якихось заходів, Джілберте, — спокійно сказав Бренкер. — Вислухаю лише кількох свідків і напишу протокол.
Гай хвильку помовчав, тоді сказав:
— То я, може, піду собі?
Шериф кивнув головою. Гай обернувся і разом з Маррі повільно рушив до виходу. Бренкер і Док дивилися йому вслід. Док сказав, не спускаючи з Гая очей:
— Боєрів козир пропав, Бренкере. Він думав, що мав туза, а то був тільки виновий валет. Одначе в колоді є що червовий туз, шерифе, подбайте, щоб він був ваш.
Бренкер вражено глянув збоку на Дока, хвилину подумав, тоді подався за Гаєм Джілбертом і Маррі. Надворі він завагався. Он вони йдуть попереду, можна догнати їх і поговорити з Джілбертом. Але чи варто? Чи Гай у такому стані скаже щось? Мабуть, навряд, хай спершу заспокоїться.
Він не встиг ще як слід поговорити з Доком. Насамперед треба з’ясувати, як сталося вбивство. Док каже, що то була самооборона. Та ще й ці його натяки… І Гай з того вечора кинув Боєра…
Шериф хотів уже вернутися в залу, коли побачив, як Гай Джілберт швидко й рішуче звернув до Боєрового салону.
У голові в нього майнули всякі підозри, і він поспішився за техасцем. Джілберт уже піднявся східцями до дверей, коли Бренкер гукнув його:
— Гаю!
Той обернувся. Обличчя в нього було вже не таке бліде, але й досі скидалося на маску. Бренкер стояв унизу.
— Джілберте, а може, годі вже на сьогодні? — сказав він. — Чи не краще вам тепер піти з Маррі до намету?
— Краще, шерифе, — глухо відповів той згори. — Але спершу мені треба залагодити одну справу. Ходімо зі мною.
Техасець рушив попереду, Бренкер з Маррі, хоч не знали, що й думати, подалися за ним. Гай на мить зупинився перед дверима Боєрової гральної зали. Звідти долинав гомін гравців і пияків. Звістка про події в Доротеїному салоні сюди ще так швидко не дійшла. Гай Джілберт трохи прочинив двері й зазирнув усередину. Боєр сидів спиною до входу на своєму звичайному місці і грав з двома гістьми в покер.
Тоді Гай Джілберт гупнув чоботом у двері, і вони розчинилися навстіж, хряснувши об стіну. Гості посхоплювалися з місць, у залі стало тихо. Техасець стояв на порозі, широко розставивши ноги, обабіч нього — Маррі й шериф. Минуло кілька моторошних секунд.
Нарешті Гай Джілберт сказав голосно й чітко:
— Подбайте про вінок, Боєре. Ви ж напевне підете на похорон того чоловіка, що там лежить. — Він зневажливо показав пальцем через плече, обернувся й вийшов.
Шериф помітив, що Боєр побілів з переляку. Гай і Маррі були вже внизу. Бренкер теж вийшов з барака. Боєрові гості почали швидко ховати гроші й прощатися.
— Зачиняймо, — сказав Боєр барменові, почекав, доки той замкнув двері, і подався до своєї кімнати. Коліна йому підгиналися. Він сів на канапу, розгублений і наляканий.
Бренкер вернувся до салону Доротеї. В залі майже не лишилося гостей. Наполохані дівчата збилися в кутку. Док саме казав щось поплічникам Біллі, коли з’явився Бренкер. Розбишаки звернулися до нього.
— Ми до цього непричетні, шерифе. Можна нам забрати свою зброю?
Бренкер якусь хвилю вагався, тоді значуще відповів:
— На жаль, закон велить мені вернути її вам.
Вони забрали свої револьвери й пішли. Надворі один стиха мовив:
— Тепер нам ще більше бракує Кеда. Мабуть, треба незабаром і собі сідлати коней та забиратися звідси.
Кудлань почвалав додому. Боєр сам відчинив йому, повів до своєї кімнати, докладно розпитав про все й відіслав його спати: те, що Боєр почув, заспокоїло його. Ніщо йому безпосередньо не загрожує. Біллі не пробалакався, отже, свідків проти нього немає. Зате Гай став ще небезпечніший. Не тому, що добре стріляє, — Боєр не дасть йому нагоди послати в себе кулю. І довести Гай теж нічого не зможе — але напевне відкриє очі іншим. Боєр відчув, що починає поволі втрачати грунт в цій долині під ногами.
Його охопила лють. Конче потрібна допомога! Тут доведеться зовсім інакше братися до діла! Ставка виплатиться… І ще й як! Він багато чого недооцінював. Ці люди мають міцні голови й дужі кулаки, життя в долині загартувало їх. Але чорта треба виганяти чортом! Берт Джілберт слухняний, з ним можна що хочеш робити. Треба будь-що втримати тут банду, поки надійде підмога…
В Доротеї тим часом погасили світло. П’яного Берта Джілберта, що проспав усі події, викинули за двері. Він доліз до Боєрового барака, і той відчинив йому двері. Сьогодні з Бертом годі було про щось балакати, він тільки п’яно белькотав щось.
Вулиця була темна, світилося лише в невеличкій Доротеїній кімнаті. Там сиділи вона, Док і шериф Бренкер.
РОЗДІЛ 12
Едвард Фінні з ковбоями верталися до свого табору. Джіма товариші підтримували обіруч, бо він і досі ще не прийшов до тями після страшного удару й ледве переставляв ноги. Ед Фінні йшов позаду. Аж тепер він збагнув по-справжньому, яка небезпека йому загрожувала. Адже він був у самому осередку жахливої події: той нелюд міг простісінько вбити його…
Едові зробилося погано, долоні в нього спітніли. Перед очима раз у раз поставали сатанинська пика Біллі й обличчя Гая Джілберта, що так суворо й незворушно дивився смерті в очі й переміг її.
Вони перебрели струмок і опинились у таборі. Ед коротко попрощався з товаришами й пішов до шатра, де він спав з Томом. Поряд стояв намет матері й сестер. Ед сперся на віз і почув тихий Томів віддих. Угорі здіймалося склепіння зоряного неба, поблизу шумів потік. Почулися кроки — то охоронці неквапливо обходили табір; потім ті звуки потонули в дзюрчанні води.
Ед ніяк не міг заспокоїтись. Горло йому пересохло і було ніби здавлене. Він повільно зайшов до намету, намацав стіл, витяг з-під нього ногою стільця й важко сів.
Мати прокинулась.
— Еде, це ти? — спитала вона з-за ширми. І ще раз гостро: — Еде!
Своїм голосом вона побудила дочок.
— Я, мамо… — хрипко відповів Ед.