/ / Language: Українська / Genre:child_sf, / Series: Гаррі Поттер

Гаррі Поттер І Орден Фенікса

Джоан Ролінґ

Ніхто й не сподівався, що п'ятий рік навчання у Гогвортсі буде для Гаррі та його друзів легкою прогулянкою. Проте запровадження в школі посади Верховного інквізитора ще більше все ускладнило...

2006-01-16 uk en Віктор Морозов Alex AVB autoualaw@ukr.net doc2fb, FB Editor 2006-01-16 http://palmbooks.nm.ru 51708798-C6E1-43C1-A851-8D1ABABF2EF5 1 Ролінг Дж. К. Гаррі Поттер і орден Фенікса А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА Київ

Джоан Кетлін Ролінґ

Гаррі Поттер і орден Фенікса

Нейлові, Джесіці та Дейвіду,

які роблять мій світ чарівним

— РОЗДІЛ ПЕРШИЙ —

Дадлі Демонтований

Завершувався найспекотніший день літа, і над великими квадратними будинками на Прівіт-драйв зависла дрімотна тиша. Зазвичай блискучі машини припадали пилюкою у дворах, а колись смарагдово-зелені газони поблякли й пожовкли, — через посуху поливати їх зі шлангів було заборонено. Позбавлені можливості звично мити машини й поливати газони, мешканці вулички Прівіт-драйв поховалися в затінках своїх прохолодних будиночків і порозчиняли навстіж вікна, сподіваючись заманити туди омріяний вітерець. Надворі залишався лише один підліток, що лежав горілиць на клумбі біля будинку номер чотири.

Цей худющий чорнявий хлопець в окулярах мав трохи нездоровий вигляд людини, що занадто швидко виросла. Джинси на ньому були брудні й подерті, футболка вилиняла й обвисла, а кросівки давно вже просили їсти. Вигляд Гаррі Поттера не надто тішив сусідів, які вважали, що за неохайність треба віддавати під суд, однак того вечора він ховався за великим кущем гортензії, і сусіди його не бачили. Власне, побачити його могли хіба що дядько Вернон чи тітка Петунія — якби повистромляли голови з вікна вітальні й поглянули вниз, на клумбу.

Гаррі радів, що додумався так вдало сховатися. Лежалося на гарячій твердій землі не дуже зручно, зате ніхто на нього не витріщався, скрегочучи зубами так голосно, що не чути було теленовин, і ніхто не мучив гидкими питаннячками — як бувало щоразу, коли він намагався лишитися у вітальні, щоб разом з дядьком і тіткою подивитися телевізор.

Його думки ніби впурхнули крізь розчинене вікно до вітальні, бо Гаррін дядько Вернон Дурслі раптом заговорив:

— Добре, хоч хлопець перестав до нас лізти. Де він, до речі?

— А я звідки знаю? — байдуже озвалася тітка Петунія. — В будинку немає. Дядько Вернон хрюкнув.

— Подивитися новини... — в'їдливо скривився він. — Хотів би я знати, що він задумав. Ніби нормальним хлопцям не однаково, що там показують у новинах, — Дадлі таке й у голову не стукне! Сумніваюся, що він навіть прізвище прем'єр-міністра знає! Та й що можуть показати в наших новинах про їхнє кодло...

— Верноне, цс-с! — урвала його тітка Петунія. — Вікно ж відчинене!

— А... так... вибач, люба.

Дурслі замовкли. Здалеку чулася рекламна пісенька про вівсянку "Фрут енд Брен", а повз Гаррі помаленьку дибала напівбожевільна котолюбка місіс Фіґ з сусіднього провулка Гліциній. Вона щось сердито бурмотіла собі під ніс. Гаррі зрадів, що за кущем його не видно, бо останнім часом місіс Фіґ заповзялася при кожній зустрічі запрошувати його на чай. Щойно вона завернула за ріг і зникла з його поля зору, як з вікна знову долинув голос дядька Вернона:

— Дадік пішов до когось на чай?

— До Полкісів, — з ніжністю мовила тітка Петунія. — У нього стільки друзів, і всі його так люблять...

Гаррі ледве стримався, щоб не пирснути. Дурслі були на диво короткозорі у всьому, що стосувалося їхнього сина. Вони довірливо ковтали його тупі вигадки про те, що він під час літніх канікул щовечора ходить на чайок до своїх дружків. Гаррі добре знав, що Дадлі й не думав пити якийсь там чай. Щовечора він зі своїми головорізами громив дитячий парк, курив на перехресті і жбурляв камінці в дітей та проїжджі машини. Гаррі усе це бачив, коли блукав вечорами Літл-Вінґіном. Усі свої канікули він переважно блукав вуличками, витягуючи зі смітників газети.

До Гарріних вух долинула вступна мелодія новин, що починалися о сьомій вечора, і в нього завмерло серце. Може, сьогодні... після місячного чекання... це станеться.

"Рекордна кількість відпочивальників застрягла в іспанських аеропортах, де вже другий тиждень триває страйк вантажників багажу..."

— Я б їх відправив на довічну сієсту, — прогарчав дядько Вернон, не дослухавши диктора, та це вже не мало значення: Гаррі на клумбі перевів подих. Якби щось сталося, про це б повідомили у першу чергу. Смерть і руйнування важливіші за туристів, що десь там застрягли.

Він поволі видихнув повітря і задивився у яскраво-синє небо. Цього літа щодня все повторювалося: напруження, чекання, тимчасова полегкість, а тоді нове наростання напруги... і завжди чимраз наполегливіше запитання: чому й досі нічого не сталося.

Гаррі й далі прислухався — ану ж почує щось таке, чому не нададуть значення маґли — чиєсь несподіване зникнення, скажімо, або дивний випадок... але повідомлення про страйк вантажників змінилося новинами про посуху на південному сході ("Сподіваюся, наш сусід чує! — заревів дядько Вернон. — Отой, що о третій ночі вмикає поливалку!"), про вертоліт, що мало не впав на поле в Сурреї, а також про розлучення відомої актриси з її не менш відомим чоловіком ("Ніби нас цікавлять їхні брудні шури-мури", — пирхнула тітка Петунія, котра завзято стежила за ходом розлучення, переглядаючи кожнісінький журнал, що траплявся їй на очі).

Гаррі замружив очі від палаючого вечірнього неба, а диктор провадив далі:

"... і на завершення. Папужка Банґі вигадав цього літа новий спосіб прохолоджуватися. Банґі, що живе в "П'яти перах" у Барнслі, навчився їздити на водних лижах! Про це вам розповість Мері Доркінз".

Гаррі розплющив очі. Якщо вже дійшли до папужок на водих лижах, то годі чекати чогось важливішого. Він обережно перевернувся на живіт, зіп'явся навкарачки й почав відповзати з-під вікна. Не проповз він і п'яти сантиметрів, як блискавично сталося кілька подій.

Сонну тишу, мов пострілом, розірвав гучний і лункий ляскіт; з-під машини, що стояла при тротуарі, прожогом вилетів і зник якийсь кіт; з вітальні Дурслів долинув вереск, голосний проклін і дзвін розбитої порцеляни. Гаррі, ніби чекаючи саме цього сигналу, скочив на ноги і, наче меча з піхов, висмикнув з-за пояса тоненьку дерев'яну паличку.

Та не встиг він звестися на повен зріст, як грюкнувся тім'ям об відчинене вікно, через що тітка Петунія заверещала ще голосніше.

Гаррі здалося, ніби його голова репнула навпіл. З очей бризнули сльози, і він захитався, намагаючись збагнути, звідки почувся той ляскіт. Та не встиг він розігнутися, як з вікна висунулися дві великі червоні руки і міцно вхопили його за горло.

— Ану сховай! — прогарчав йому у вухо дядько Вернон. — Негайно! Поки... ніхто... не побачив!

— Пустіть... мене! — задихався Гаррі. Кілька секунд вони борюкалися. Лівою рукою Гаррі намагався вивільнитися з дядькових пальців-сардельок, а в правій міцно стискав чарівну паличку. Голова в Гаррі, здавалося, зараз вибухне від болю, та раптом дядько Вернон зойкнув, наче його вдарило струмом, і відпустив Гаррі. Ніби якась невидима сила з'явилася в хлопця, і його неможливо було втримати.

Задихаючись, Гаррі впав долілиць на кущ гортензії, тоді випростався і роззирнувся. Було незрозуміло, звідки долинув той голосний ляскіт, однак з деяких сусідських вікон вже почали вигулькувати обличчя.

Гаррі миттю запхнув паличку за пояс і зробив невинний вигляд.

— Добрий вечір! — гукнув дядько Вернон, махаючи господині будинку номер сім, що визирала з-за мереживних фіранок. — Чули, як чмихнула машина? Ми з Петунією аж підстрибнули!

Він і далі жахливо вишкірявся, наче маніяк, аж доки у вікнах позникали сусідські голови, а тоді його обличчя перекосила люта гримаса, і він підкликав Гаррі до себе.

Гаррі підійшов на кілька кроків, зупинившись віддалік, щоб дядько не міг до нього дотягтися.

— Хлопче, що це все до біса мало означати? — прохрипів дядько Вернон тремтячим від люті голосом.

— Що саме? — холодно озвався Гаррі. Він і далі позирав то ліворуч, то праворуч уздовж вулиці, сподіваючись побачити, хто ж був причиною того гучного ляскоту.

— Отой постріл, наче зі стартового пістолета під нашим...

— То не я, — рішуче заперечив Гаррі.

Тієї миті біля широкого бурякового обличчя дядька Вернона вигулькнуло худе кобиляче лице тітки Петунії. Вона кипіла гнівом.

— Чого ти шастав під нашим вікном?

— Так!.. Отож бо!.. Що ти робив під нашим вікном?

— Слухав новини, — чемно пояснив Гаррі. Тітка й дядько обмінялися обуреними поглядами.

— Слухав новини! Знову?

— Ну... новини щодня міняються, — сказав Гаррі.

— Не розумуй, хлопче! Кажи, що задумав насправді! І не треба брехати про слухання новин! Ти добре знаєш, що про ваше кодло...

— Тихіше, Верноне! — видихнула тітка Петунія, і дядько Вернон заговорив так тихо, що Гаррі ледве його чув: — ...що про ваше кодло не говорять у наших новинах!

— Це ви так гадаєте, — сказав Гаррі.

Дурслі якусь мить витріщалися на нього, а тоді тітка Петунія сказала: — Ти паскудний малий брехун. А що ж тоді роблять усі ці... — вона теж стишила голос, і Гаррі тільки по губах зміг розібрати наступне слово, — сови, якщо не приносять тобі новини?

— Ага! — переможно прошепотів дядько Вернон. — Що ти на це скажеш? Ніби ми не знаємо, що ти всі новини отримуєш від тих смердючих птахів!

Гаррі на мить завагався. Нелегко було сказати правду, хоч тітка з дядьком і гадки не мали, як йому важко було.

— Сови... не приносять мені новин, — невиразно мовив він.

— Не вірю, — відразу заперечила тітка Петунія.

— А я тим паче! — переконливо додав дядько Вернон.

— Ми знаємо, що ти замислив щось нечисте, — сказала тітка Петунія.

— Ми ж не дурні, — додав дядько Вернон.

— О, це для мене новина, — гмикнув Гаррі, починаючи дратуватись, і не встигли Дурслі промовити й слова, як він повернувся, перетнув газон, переступив через низенький мур і подався вулицею геть.

Він знав, що тепер матиме неприємності. Згодом йому однак доведеться стати перед тіткою й дядьком і поплатитися за свою нечемність, але зараз йому це було байдуже: його діймали значно нагальніші тривоги.

Гаррі не сумнівався — голосно ляснуло тому, що хтось явився або роз'явився. Точнісінько з таким звуком зникав у повітрі ельф-домовик Добі. Чи не міг Добі бути тут, на Прівіт-драйв? Може, Добі саме цієї миті скрадається за його спиною?

Про всяк випадок Гаррі озирнувся й оглянув Прівіт-драйв, але вуличка була цілком порожня. До того ж він знав, що Добі не вміє ставати невидимим.

Він ішов далі, не задумуючись куди йде, бо так часто блукав цими вуличками, що ноги вже автоматично вели його до улюблених місць. Щокілька кроків Гаррі озирався. Коли він лежав серед зів'ялих бегоній тітки Петунії, неподалік мусили бути якісь чарівники — у цьому він не сумнівався. Чому ж вони з ним не заговорили, чому не пішли на контакт, чому й досі ховаються?

Його розчаруванню не було меж, а впевненість зникла.

А може, то й не був чарівний звук. Може, то він так розпачливо чекав найменшого сигналу зі свого світу, що просто надав завеликого значення звичайнісінькому тріску? Може, то просто в сусідів щось зламалося?

Гаррі відчув у грудях млосну порожнечу, і зненацька на нього знову накотилося відчуття безнадії, що переслідувало його цілісіньке літо.

Завтра о п'ятій ранку його розбудить будильник, щоб він розрахувався з совою, яка приносить "Щоденний віщун", — та чи варто й надалі його отримувати? Останнім часом Гаррі лише кидав оком на першу сторінку газети і відразу її викидав. Тоді, коли ті ідіоти з редакції нарешті збагнуть, що повернувся Волдеморт, це стане найголовнішою новиною. А ні про що інше Гаррі зараз думати не міг.

Якщо пощастить, прилетять ще й сови з листами від його найкращих друзів Рона та Герміони, хоч він давно вже втратив надію, що в тих листах будуть бодай якісь новини.

"Зрозуміло, ми не можемо написати про відомо-що... Нам звеліли не писати нічого важливого, бо листи можуть загубитися... У нас зараз багато справ, але я не можу описати все в деталях... Багато чого діється, розкажемо все при зустрічі..."

Але коли вони з ним зустрінуться? Ніхто не називав точної дати. Герміона написала у вітальній листівці на день народження: "Сподіваюся, ми скоро побачимось", але як скоро буде це "скоро"? Судячи з невиразних натяків, Герміона перебувала, мабуть, у Ронових батьків. Скніючи тут, на Прівіт-драйв, нестерпно було уявляти, як весело їм там, у "Барлозі". Гаррі був такий на них сердитий, що викинув, не розгорнувши, дві коробки шоколадних цукерок з "Медових руць", які вони прислали йому на день народження. Пізніше він пошкодував, бо токо дня на вечерю тітка Петунія почастувала його зів'ялим салатом.

Але ж якими такими справами заклопотані Рон з Герміоною? Чому в нього, Гаррі, не було ніяких справ? Невже він не довів, що здатен зробити значно більше за них? Невже всі забули, чого він досяг?Хіба це не він потрапив на той цвинтар і бачив, як убили Седрика, невже не його самого прив'язали потім до надмогильного каменя і теж мало не вбили?

"Не думай про це", — чи не всоте суворо наказав собі Гаррі. Досить і того, що той цвинтар постійно снився йому вночі — нічого блукати по ньому й серед білого дня.

Він завернув за ріг на алею Магнолій; проминув вузенький прохід біля гаража, де вперше побачив свого хрещеного батька. Добре, хоч Сіріус розумів, як почувається Гаррі. Авжеж, у його листах, як і в Ронових чи в Герміониних, теж не було відповідних новин, зате в них замість дратівливих натяків були заспокійливі слова: "Я знаю, як тобі нестерпно... Не встрявай у халепи — і все буде гаразд... Будь обачний і не роби нічого на гарячу голову..."

"Ну, — подумав Гаррі, перетнувши алею Магнолій і звернувши на дорогу Магнолій, що вела до затемненого дитячого парку, — Сіріусових порад я переважно дотримуюсь. Принаймні утримався від спокуси прив'язати валізу до мітли і гайнути до Рона". Власне, Гаррі вважав, що поводився дуже добре — зважаючи на роздратування й лють від цього нескінченного стирчання на Прівіт-драйв, де все, що він міг, це ховатися між клумбами в надії почути хоч якийсь натяк на дії Лорда Волдеморта. Що не кажіть, але неприємно, коли вас застерігає від необачних вчинків той, хто відсидів дванадцять років у магічній в'язниці Азкабан, утік з неї, намагався скоїти вбивство, за яке, власне, і був засуджений, а тоді чкурнув на викраденому гіпогрифі.

Гаррі переліз через замкнені паркові ворота і пішов по вигорілій траві. Парк був порожній, як і навколишні вулиці. Підійшовши до гойдалок, він умостився на тій єдиній, що її ще не встиг зламати Дадлі з дружками, обвив рукою ланцюг і похмуро втупився в землю. Він більше не зможе ховатися на Дурслівській клумбі. Завтра доведеться вигадати щось нове, щоб і далі стежити за новинами. А поки що йому нічого сподіватися, окрім чергової тривожної ночі, бо навіть якщо його не мучили кошмари, пов'язані з Седриком, то снилися довжелезні чорні коридори, що завершувалися глухими кутами й замкненими дверима. Це, мабуть, якось пов'язувалося з відчуттям безвиході, яке його не покидало. Давній шрам на чолі частенько неприємно поколював, але він знав, що Рона, Герміону чи Сіріуса це не зацікавить. Колись біль у шрамі застерігав, що Волдеморт знову вбирається в силу, але тепер, коли Волдеморт повернувся, друзі, мабуть, лише нагадають йому, що цього болю слід було сподіватися... нема чого хвилюватися... нічого нового...

Його охопило таке відчуття несправедливості, що він ледь не заверещав з люті. Якби не він, то ніхто б і не знав, що Волдеморт повернувся! І як нагорода за це — він уже місяць стирчить у Літл-Вінґіні, абсолютно відірваний від магічного світу, змушений сидіти навпочіпки серед зів'ялих бегоній, щоб почути про папужок на водних лижах! Як Дамблдор міг так легко про нього забути? Чому Рон з Герміоною не запросили його до себе? Скільки йому ще терпіти Сіріусові поради сидіти тихенько й бути чемним хлопчиком, або утримуватися від спокуси написати в ідіотський "Щоденний віщун" листа про те, що Волдеморт повернувся? Такі сердиті думки вирували у Гарріній голові, всередині все стискалося від гніву, а на місто тим часом спадала гаряча оксамитова ніч, повітря насичували пахощі теплої сухої трави, і не чулося нічого, окрім приглушеного гулу машин на дорозі за огорожею парку.

Він не знав, чи довго сидів на гойдалці, коли його роздуми перервали голоси, і він підвів очі. Ліхтарі з сусідніх вуличок кидали імлисте сяйво, достатнє, щоб освітити силуети кількох хлопців, що рухалися парком. Один голосно співав якусь непристойну пісеньку. Інші реготали. М'яко шелестіли шини дорогих спортивних велосипедів, що їх вони котили біля себе.

Гаррі знав, хто це такі. Попереду, безперечно, крокував його двоюрідний братик Дадлі Дурслі. У супроводі своєї вірної зграї він повертався додому.

Дадлі був дебелий, як і завжди, одначе рік суворої дієти і відкриття його нового таланту призвели до серйозних змін статури. Дядько Вернон захоплено розповідав кожному, хто мав охоту слухати, що недавно на першості шкіл південно-східної дільниці Дадлі став чемпіоном з боксу серед юніорів у важкій вазі. Цей, за словами дядька Вернона, "шляхетний вид спорту" зробив Дадлі ще страшнішим, ніж він був у початковій школі, коли Гаррі служив для Дадлі тренувальною грушею. Гаррі тепер анітрохи не боявся двоюрідного брата, однак і досі не вважав, що вміння Дадлі бити дедалі сильніше й дедалі точніше — причина для радості. Сусідські діти боялися Дадлі — навіть більше, ніж "отого Поттера", котрий, як їх застерігали, був невиправним хуліганом і навчався у Центрі святого Брута для патологічно злочинних підлітків.

Гаррі стежив за темними постатями, що чимчикували по траві, і думав, кого це сьогодні вони віддубасили. "Погляньте сюди, — несподівано подумав Гаррі, дивлячись на них. — Ну погляньте... я тут сиджу сам-один... підійдіть..."

Якби Дадлеві дружки його помітили, то неодмінно б накинулись. А що б тоді зробив сам Дадлі? Він не захотів би осоромитися перед своїми і водночас боявся б розсердити Гаррі... смішно було б дивитися, як Дадлі викручується з такої халепи, дражнитися й бачити, що той безсилий відповісти... а якби хтось інший спробував зачепити Гаррі, то він був напоготові — мав при собі чарівну паличку. Нехай тільки спробують... він з радістю вилив би хоч частину свого роздратування на хлопців, які колись отруювали йому життя.

Проте вони не повернулися і не помітили його. Вони були майже біля огорожі. Гаррі стримав раптове бажання гукнути їм услід... нариватися на бійку було необачно... йому не можна вдаватися до чарів... за це можуть вигнати зі школи.

Голоси Дадлевих дружків стихли; вони віддалялися алеєю Магнолій.

"Ось, маєш, Сіріусе, — тупо подумав Гаррі. — Ніякої необачності. Не встряв у халепу. А ти ж чинив якраз навпаки".

Він звівся на ноги й потягся. Тітка Петунія і дядько Вернон вважали, що Дадлі завжди повертається додому вчасно — незважаючи на час. А ось прийти після Дадлі вважалося великим запізненням. Дядько Вернон погрожував замкнути Гаррі в сарайчику, якщо той іще хоч раз прийде додому після Дадлі. Отож і досі сердитий, Гаррі, позіхаючи, рушив до паркових воріт.

Дорога Магнолій, як і Прівіт-драйв, була оточена великими квадратними будинками з рівнесенько підстриженими газонами. Володіли ними великі квадратні господарі, що їздили чистесенькими машинами, такими, як у дядька Вернона. Гаррі більше любив Літл-Вінґін уночі, коли заслонені вікна світилися в темряві барвистими латками, і коли вслід йому не лунало несхвальне бурмотіння тих господарів з приводу його "злочинного" вигляду. Гаррі йшов швидко, тож, подолавши половину алеї Магнолій, наздогнав Дадлеву зграю. Дружки прощалися на розі алеї. Гаррі сховався у затінку великого бузкового куща і причаївся.

— ...верещав як свиня, правда? — сказав Малкольм, і всі зареготали.

— Гарний хук правою, Великий Дад, — похвалив Пірс.

— Завтра в той самий час? — спитав Дадлі.

— У мене вдома, батьків якраз не буде, — відповів Ґордон. — Тоді до зустрічі, — сказав Дадлі.

— Тримайся, Дад!

— Бувай, Великий Дад!

Гаррі зачекав, поки розійдуться всі, а тоді рушив далі. Коли голоси знову стихли, він завернув на алею Магнолій і так наддав ходи, що незабаром наздогнав Дадлі. Той ішов не поспішаючи й мугикав щось собі під ніс.

— Гей, Великий Дад! Дадлі озирнувся.

— А-а, — буркнув він, — це ти.

— Коли це ти став Великим Дадом? — поцікавився Гаррі.

— Заткнися, — огризнувся Дадлі, відвертаючись.

— Класна кличка, — гмикнув Гаррі, намагаючись іти з двоюрідним братом у ногу. — Та для мене ти назавжди залишишся "Маленьким Дідічком".

— Я сказав, ЗАТКНИСЯ! — крикнув Дадлі, а його шинко-подібні долоні стислися в кулаки.

— А що, твої хлопці не знають, як тебе називає мама?

— Замовкни.

— А їй ти не радиш заткнути пельку. Ну, може, тоді "Попульчик" або "Гарнюній Дадасик"? Так можна називати?

Дадлі промовчав. Він насилу стримувався, щоб не лупнути Гаррі.

— То кого ви сьогодні побили? — поцікавився Гаррі вже без посмішки. — Знову якогось десятирічного хлопчика? Я чув, що позавчора перепало Маркові Евансу...

— Він сам напросився, — гаркнув Дадлі.

— Та невже?

— Він мені грубіянив.

— Он як? Може, він сказав, що ти схожий на свиню, яку навчили ходити на задніх ногах? Але ж це не образа, Дад, це правда.

Щелепа в Дадлі засмикалася. Гаррі страшенно подобалося спостерігати, як шаліє Дадлі. Він мовби переливав у двоюрідного брата своє роздратування. Це була єдина полегкість.

Вони завернули у вузенький перехід, де Гаррі вперше бачив Сіріуса, і яким можна було швидше перейти з алеї Магнолій у провулок Гліциній. Через брак ліхтарів там було безлюдно і значно темніше, ніж на вуличках, що він їх поєднував. Кроки хлопців приглушували стіни гаража з одного боку і високий паркан — з другого.

— Гадаєш, ти такий крутий з тією штукою? — озвався Дадлі за кілька секунд.

— З якою штукою?

— Та тією... яку ти ховаєш.

Гаррі знов усміхнувся.

— Ти не такий уже й дурний, як здаєшся, Дад. Зрештою, інакше ти б не зміг одночасно ходити й розмовляти. — Гаррі вийняв чарівну паличку. Дадлі скоса зиркнув.

— Тобі не можна, — відразу бовкнув Дадлі. — Я знаю. Тебе виженуть з тієї школи для прибацаних.

— А чому ти думаєш, що правила не змінилися, Великий Зад?

— Не змінилися, — не надто впевнено відповів Дадлі. Гаррі тихенько засміявся.

— А що — страшно поборотися зі мною без тієї штуки? — озвався Дадлі.

— Звичайно, тобі достатньо чотирьох ґевалів за спиною, щоб побити десятилітнього. А той боксерський титул, що ти ним не нахвалишся? Скільки було твоєму суперникові? Років сім? Вісім?

— Щоб ти знав, йому було шістнадцять, — крикнув Дадлі, — і після бою він вирубався на двадцять хвилин, хоч був удвоє важчий за тебе. Почекай, от я скажу татові про цю твою штучку...

— Що, вже побіг до татуся? Невже наш чемпіончик з боксу злякався страшної Гарріної палички?

— Уночі ти не такий сміливий, га? — глузливо осміхнувся Дадлі.

— А це і є ніч, Дадасику. Так називають ту пору, коли довкола темрява.

— Я маю на увазі в ліжку! — гукнув Дадлі.

Він став. Гаррі також зупинився, дивлячись на брата. Навіть у пітьмі було видно, що велике Дадлове обличчя світилося дивним тріумфом.

— Ти маєш на увазі, що в ліжку я боягузливий? — спантеличився Гаррі. — А чого я маю там боятися — подушок?

— Я чув, як ти спав учора, — видихнув Дадлі. — Як ти розмовляв уві сні. І як стогнав.

— Що ти маєш на увазі? — ще раз перепитав Гаррі, але в грудях у нього з'явилася холодна порожнеча. Уночі йому знову наснився цвинтар. Дадлі реготнув, а тоді пропищав пронизливим голосом:

— "Не вбивайте Седрика! Не вбивайте Седрика!" Хто такий той Седрик — твій хлопець?

— Я... ти брешеш, — механічно пробелькотів Гаррі. Але в роті у нього пересохло. Він знав, що Дадлі не бреше — він не міг знати про Седрика.

— "Тату! Допоможи мені, тату! Він хоче мене вбити, тату! Ой-йо-йой!"

— Заткни пельку, — тихо мовив Гаррі. — Замовкни, Дадлі, я попереджаю!

— "Рятуй мене, тату! Мамо, допоможи мені! Він убив Седрика! Тату, допоможи! Він хоче..."Не наставляй на мене ту штуку!

Дадлі позадкував до стіни. Гаррі націлився чарівною паличкою просто в Дадлове серце. Він відчував, як у його жилах пульсує чотирнадцятирічна ненависть до Дадлі — він усе віддав би за можливість вистрілити зараз, зачаклувати Дадлі так потужно, щоб той приповз додому якоюсь напівживою комахою з настовбурченими вусиками...

— Більше ніколи про це не говори, — прошипів Гаррі. — Ти мене розумієш?

— Відверни ту штуку!

— Я спитав, ти мене розумієш?

— Відверни її вбік!

— ТИ МЕНЕ РОЗУМІЄШ?

— СХОВАЙ ТУ ШТУКУ...

Дадлі якось чудернацько хапнув ротом повітря і затремтів, ніби його занурили у крижану воду.

Щось сталося з цією ніччю. Всіяне зірками темно-синє небо зненацька стало чорне і темне — зникли зірки, місяць, навіть імлисті вуличні ліхтарі. Затих далекий гуркіт машин і шелестіння дерев. Теплий духмяний вечір раптово став пронизливо холодним. Їх оточила цілковита, непроникна, мовчазна пітьма, немовби якась велетенська рука накрила вулицю товстим крижаним покривалом, засліпивши хлопців. На частку секунди Гаррі подумав, що це він мимоволі вдався до чарів, хоч щосили цьому опирався — але тоді розум узяв гору над емоціями — він не зміг би загасити зірки. Гаррі роззирнувся довкола, намагаючись побачити бодай щось, але пітьма тисла на очі невагомою вуаллю.

У Гарріних вухах пролунав нажаханий Дадлів голос:

— Щ-що т-ти робиш? П-перестань!

— Я нічого не роблю! Заткнись і не рухайся!

— Я н-нічого не бачу! Я осліп! Я...

— Я сказав — заткнись!

Гаррі стояв нерухомо, поглядаючи то ліворуч, то праворуч невидющими очима. Від пронизливого холоду він тремтів з голови до ніг. Руки вкрилися мурашками, волосся стало дибки — він широко розплющив очі, наосліп роззираючись.

Це неможливо... їх тут не може бути... тільки не в Літл-Вінґіні... він нашорошив вуха... він їх почує раніше, ніж побачить...

— Я с-скажу татові! — скімлив Дадлі. — Д-де ти? Що т-ти ро?...

— Ти можеш замовкнути? — зашипів Гаррі. — Я хочу щось почу...

І тут він замовк. Бо почув саме те, чого боявся.

У переході, крім них, було ще щось. Дихало воно важко і хрипко. Гаррі, тремтячи в цьому крижаному повітрі, відчув неймовірний жах.

— П-припини! П-перестань! Бо вдарю, к-клянуся! — Дадлі, заткн...

БАХ!

Гаррі, отримавши удар кулаком по голові, аж заточився. З очей мовби посипались іскри. Уже вдруге за годину Гаррі відчув, ніби його голова розколюється навпіл. Він гепнувся на землю, а чарівна паличка вилетіла йому з рук.

— Ти дебіл, Дадлі! — закричав Гаррі. Від болю сльозилися очі. Він став на коліна і наосліп почав обмацувати землю. Почув, як Дадлі бреде кудись навпомацки, спотикаючись і наштовхуючись на паркан.

— ДАДЛІ, ВЕРНИСЯ! ТИ ЙДЕШ ПРЯМО НА НЬОГО! Почувся страхітливий зойк, і Дадлі спинився. Тієї ж миті Гаррі відчув, як його спину обвіяло холодом, а це могло означати лише одне — їх тут кілька.

— ДАДЛІ, НЕ ВІДКРИВАЙ РОТА! ХОЧ БИ ТАМ ЩО, МОВЧИ!.. Паличка! — бурмотів Гаррі, а його пальці снували по землі, мов павуки. — Де ж та... паличка... скоріше... лумос!

Він вимовив це механічно, відчайдушно прагнучи світла, щоб легше було шукати, — аж тут біля правої руки спалахнув вогник — це засвітився кінчик чарівної палички. Гаррі, відчуваючи невимовну полегкість, схопив її, зіп'явся на ноги й озирнувся.

У грудях йому все обірвалося.

На нього плавно насувалася височезна постать у каптурі. Вона нависала над землею, засмоктуючи в себе ніч, а з-під плаща не видно було ні ніг, ні лиця.

Спотикаючись, Гаррі позадкував і підняв чарівну паличку.

— Експекто патронум!

З кінчика палички вилетів сріблястий струмінь пари, і дементор сповільнив ходу, проте чари поки що не подіяли. Дементор наближався до Гаррі, що, плутаючись у власних ногах, відступав, а панічний страх затуманював йому мозок — зосередься...

З-під дементорового плаща висунулися сірі, вкриті слизом і струпами, руки і потяглися до Гаррі. У вухах зашуміло.

— Експекто патронум!

Його голос звучав невиразно й віддалено. Ще одна хмарка сріблястого диму, слабша, ніж перша, вилетіла з чарівної палички — у нього нічого не виходило, він уже не міг виконати чарів.

У Гарріній голові пролунав сміх, пронизливий, високий... Він відчував смердюче й холодне, мов смерть, дихання дементора, що заповнювало йому легені, накривало його з головою — думай... про щось радісне...Але Гаррі не відчував радості... крижані пальці дементора хапалийого за горло... пронизливий сміх перейшов у регіт, він дедалі гучнішав, і Гаррі почув у себе в голові голос: — Вклонися смерті, Гаррі... можливо, це буде навіть безболісно... не знаю... я ще ніколи не помирав...

Він більше ніколи не побачить Рона й Герміону...

Задихаючись, він раптом чітко побачив їхні обличчя.

— ЕКСПЕКТО ПАТРОНУМ!

З кінчика Гарріної палички вистрибнув величезний сріблястий олень. Він штрикнув рогами дементора там, де мало бути його серце. Дементор відлетів назад, невагомий, наче темрява, і шугнув побитим кажаном, не витримавши натиску оленя.

— СЮДИ! — гукнув Гаррі оленю. Розвернувся й помчав переходом, піднявши вгору запалену чарівну паличку. — ДАДЛІ? ДАДЛІ!

Не встиг він пробігти й десяти кроків, як побачив Дадлі, що скорчився на землі, затуливши обличчя руками. Другий дементор схопив його слизькими пальцями за руки й неспішно, з насолодою, відтягував їх від обличчя, нахиляючись до нього, ніби збирався от-от поцілувати.

— НА НЬОГО! — закричав Гаррі, і вичаклуваний сріблястий олень стрімко й грізно промчав повз нього. Сріблясті роги вдарили дементора в ту мить, коли його сліпе обличчя вже майже торкнулося Дадлі. Почвару підкинуло в повітря, і вона, як і перший дементор, відлетіла, поглинута пітьмою. Олень добіг до кінця переходу й розчинився у срібній мряці.

Знову з'явилися місяць, зорі і ліхтарі. В переході війнув теплий вітерець. Зашелестіли дерева в сусідніх подвір'ях, і повітря знову задвигтіло звичним гуркотом машин на алеї Магнолій.

Гаррі стояв нерухомо, в його тілі все пульсувало, вбираючи це раптове повернення до нормального світу. За мить він відчув, що його футболка прилипла до тіла; він був мокрий від поту. Гаррі не міг повірити у те, що сталося. Дементори тут, у Літл-Вінґіні.

Дадлі лежав скоцюрбившись на землі, скімлив і тремтів. Гаррі нахилився, щоб подивитися, чи зможе той звестися на ноги, аж тут почув за спиною швидкі кроки. Інстинктивно піднявши вгору чарівну паличку, крутнувся назад, зустрічаючи незнайомця.

То бігла захекана місіс Фіґ, їхня стара напівбожевільна сусідка. З-під сітки для волосся вибивалися сірі пасма, на руці гойдалася й побрязкувала господарська сумка, а з її кімнатних капців з картатого сукна стирчали босі ноги. Гаррі поспіхом почав ховати чарівну паличку, але...

— Не ховай її, дурню! — заверещала вона. — А якщо їх тут більше? Ох, я його прикандичу, того Манданґуса Флечера!

— РОЗДІЛ ДРУГИЙ —

Совине нашестя

— Що? — тупо перепитав Гаррі.

— Він пішов! — вигукнула місіс Фіґ, заламуючи руки. — Пішов через якусь коробку з казанами, що зірвалася з мітли! Я ж казала, що здеру з нього три шкури, якщо він піде, — і от маєш! Дементори! На щастя, хоч містер Тиблз мені допомагав! Але нам забракло часу! Скоріше, треба відвести тебе додому! Ох, яка халепа! Я його прикандичу!

— Але ж... — те, що його стара напівбожевільна сусідка-котолюбка знала, хто такі дементори, вразило Гаррі не менше, ніж сама зустріч з ними у переході. — То ви... ви чаклунка?

— Я сквибка, і Манданґус це чудово знає! Ну як я могла допомогти тобі відігнати дементорів? Він покинув тебе без прикриття, а я ж його застерігала...

— То цей Манданґус мене пильнував? Чекайте... то це був він! То він роз'явився перед моїм будинком!

— Так, так, так! Але, на щастя, я про всяк випадок залишила під машиною містера Тиблза. Ось він і прибіг мене попередити. Та коли я примчала до твого будинку, тебе вже не було... а тепер... ой, що скаже Дамблдор?.. Ти! — крикнула вона на Дадлі, що й досі лежав на землі. — Піднімай свій жирний зад, швидко!

— Ви знаєте Дамблдора? — втупився в неї Гаррі.

— Звичайно, знаю. А хто ж його не знає? Та ворушися, — якщо вони повернуться, я нічим не допоможу, я й чайного пакетика не трансфігурую.

Вона нахилилася, кістлявими пальцями вхопила Дадлі за ручище й потягла.

— Уставай, нездаро, піднімайся!

Та Дадлі не міг чи не хотів поворухнутися. Мертвотно-блідий, з міцно стуленими вустами, він лежав на землі і тремтів.

— Давайте я. — Гаррі схопив Дадлі за руку. Неймовірним зусиллям йому таки вдалося поставити його на ноги. Дадлі, здавалося, от-от зомліє. Його очиці закотилися, а обличчя стікало потом. Щойно Гаррі його відпустив, як Дадлі небезпечно захитався.

— Швидше! — істерично вереснула місіс Фіґ.

Гаррі закинув Дадлеву важенну руку собі на плечі й поволік брата, згинаючись під його вагою. Місіс Фіґ дріботіла попереду, стурбовано роззираючись.

— Не ховай чарівної палички, — попередила вона Гаррі, коли вони вийшли в провулок Гліциній. — Не переймайся Статутом про секретність, однаково доведеться за все розплачуватись. Яка різниця, за що нас повісять — за дракона чи за його яйце? А той указ про обмеження неповнолітнього чаклунства... Дамблдор саме цього й боявся... А що це там в кінці провулка? Ага, то містер Прентіс... та не ховай ти ту паличку, кажу тобі, — з мене користі як з цапа молока!

Нелегко було тримати напоготові паличку і водночас тягти Дадлі. Гаррі роздратовано заїхав йому під ребра, але двоюрідний брат, здавалося, втратив бажання рухатися самостійно. Він висів у Гаррі на плечі, а його величезні ноги волочилися по землі.

— Чому я досі не знав, що ви сквибка, місіс Фіґ? — захекано спитав Гаррі. — Стільки разів до вас приходив — чому ви нічого не казали?

— Дамблдрр так велів. Я мала пильнувати тебе таємно, ти був ще надто малий. Вибач, Гаррі, що тобі в мене було так паскудно, але ж Дурслі нізащо не відпустили б тебе до мене, якби подумали, що тобі сподобається. Це було нелегко, сам знаєш... та що ж це таке! — трагічним голосом завела вона знову, заламуючи руки. — Коли Дамблдор дізнається. .. ну як Манданґус міг піти, він же мав чергувати до півночі — де він? Як повідомити Дамблдорові про те, що сталося? Я ж не вмію являтися.

— У мене є сова, я вам позичу. — Гаррі застогнав, дивуючись, як йому досі не тріснув хребет під вагою Дадлі.

— Гаррі, ти не розумієш! Дамблдорові треба діяти негайно, у міністерстві вміють виявляти неповнолітнє чаклунство, там уже, мабуть, про все дізналися, — згадаєш мої слова. — Але ж я рятувався від дементорів, я мусив застосувати чари — у міністерстві, напевне, більше перейматимуться тим, що робили дементори тут, на алеї Гліциній.

— Ох, мій любий, якби ж так і було, та, боюся... МАНДАНҐУС ФЛЕЧЕР, Я ТЕБЕ ПРИКАНДИЧУ!

Щось гучно ляснуло, в повітрі запахло міцною сумішшю спиртного й тютюну, і просто перед ними явився присадкуватий неголений дядько в подертому плащі. Коротконогий, з довгими рудими патлами й мішками під червоними очима та з по-собачому сумним поглядом. У руках він стискав сріблястий клунок, у якому Гаррі впізнав плащ-невидимку.

— Шо таке, Фіґі? — здивувався він, позираючи то на місіс Фіґ, то на Гаррі й Дадлі. — А чо' ти не маскуєшся?

— Я тебе зараз замаскую! — закричала місіс Фіґ. — Дементори, сачок ти клятий, негіднику, злодюжко!

— Дементори? — перепитав приголомшений Манданґус. — Дементори, тута?

— Тут, лайно ти кажаняче, тут! — верещала місіс Фіґ. — Дементори напали на хлопця під час твого чергування!

— Овва, — ледь чутно протягнув Манданґус, позираючи то на місіс Фіґ, то на Гаррі. — Оце так, я ж...

— А ти поперся скуповувати крадені казани! Чи ж я тобі не забороняла? Так чи ні?

— Я... ну, я... — Манданґус знітився. — Той... трапилася така гарна нагода, ну, знаєш...

Місіс Фіґ підняла руку, на якій висіла господарська сумка, і вперіщила нею Манданґуса по лицю й шиї. Судячи з брязкоту, в сумці було повно бляшанок з котячою їжею.

— Ой!.. Іди... йди геть, стара дурна кажанихо! Треба сповістити Дамблдора!

— Ага... треба! — верещала місіс Фіґ, гамселячи Манданґуса сумкою з котячою їжею куди попало. — І... краще... щоб... ти... зробив... це... сам... і... пояснив... чому... тебе... тут... не... було!

— Не казися, бо сказишся! — кричав Манданґус, зіщулившись і затуляючи голову руками. — Вже біжу, вже біжу!

Знову щось гучно ляснуло — і він щез.

— Сподіваюся, Дамблдор його закатрупить!— розлючено гаркнула місіс Фіґ. — Ну, пішли, Гаррі, чого ти чекаєш?

Гаррі вирішив не марнувати останніх сил на пояснення, чому він ледве пересувається під таким тягарем. Поправивши на плечі напівпритомного Дадлі, він поплентався далі.

— Я проведу вас до дверей, — сказала місіс Фіґ, коли вони вийшли на Прівіт-драйв. — Про всяк випадок, якщо їх тут більше... ой, яке лихо... і ти мусив прогнати їх сам... а Дамблдор наказував будь-що утримувати тебе від чарів... ну, та нема чого плакати над розлитою настоянкою... кота запустили до гномів, отаке-то...

— То Дамблдор, — видихнув Гаррі, — за мною... постійно... стежив?

— Ну аякже, — нетерпляче відказала місіс Фіґ. — А ти думав, що він дозволить тобі тинятися без нагляду після того, що сталося у червні? Боже мій, хлопче, а ще казали, що ти кмітливий... ну все, йди... і не потикай нікуди носа, — звеліла місіс Фіґ, коли вони підійшли до будинку номер чотири. — Сподіваюся, скоро з тобою хтось зв'яжеться.

— А що ви збираєтесь робити? — швидко спитав Гаррі.

— Піду додому, — відповіла місіс Фіґ, оглянувши темну вуличку і здригнувшись. — Чекатиму вказівок. А ти сиди вдома. На добраніч.

— Зачекайте, не йдіть! Я хотів би знати...

Та місіс Фіґ уже подріботіла геть, шльопаючи капцями й подзенькуючи господарською сумкою.

— Зачекайте! — гукнув їй услід Гаррі. В нього зібралася купа запитань, які він хотів поставити тому, хто мав зв'язок з Дамблдором, однак за кілька секунд пітьма поглинула місіс Фіґ. Спохмурнівши, Гаррі поправив на плечі Дадлі, а тоді поволі й важко подався до будинку номер чотири.

У коридорі горіло світло. Запхнувши чарівну паличку за пояс, Гаррі натиснув на дзвінок і почав спостерігати, як наближається постать тітки Петунії, чудернацько спотворена хвилястим склом вхідних дверей.

— Діді! Нарешті, бо я вже було... почала... Дідіку, що сталося?

Гаррі скоса глянув на Дадлі і якраз вчасно вислизнув з-під його руки. Дадлі захитався, його лице позеленіло... а тоді він роззявив рота й виблював прямо на килимок.

— ДІДІ! Діді, що з тобою? Верноне? ВЕРНОНЕ!

Гаррін дядько підстрибом примчав з вітальні, а його моржеві вуса відстовбурчилися врізнобіч, як завжди, коли він хвилювався. Він підбіг до тітки Петунії і допоміг їй перетягти ослаблого Дадлі через поріг, намагаючись не ступити в калюжу блювотиння.

— Йому погано, Верноне!

— Що таке, сину? Що сталося? Місіс Полюс дала тобі щось несвіже до чаю?

— Чого ти такий брудний, золотко? Ти що, лежав на землі?

— Стривай... синку, на тебе, бува, ніхто не нападав? Тітка Петунія вереснула.

— Дзвони в поліцію, Верноне! Дзвони!.. Дідіку, золотце, розкажи все мамусі! Що тобі зробили?

У цій метушні ніхто й не помічав Гаррі, а йому тільки цього було й треба. Він устиг прослизнути у двері перед тим, як дядько Вернон їх зачинив, і доки Дурслі галасливо просувалися до кухні, Гаррі тихенько й обережно рушив у напрямку сходів.

— Хто це зробив, сину? Скажи. Ми їх упіймаємо, не турбуйся.

— Цсс! Він хоче щось сказати, Верноне! Що таке. Діді? Розкажи мамусі!

Гаррі вже поставив ногу на нижню сходинку, коли Дадлі спромігся видушити з себе:

— Він.

Завмерши з ногою на сходинці, Гаррі скривився й приготувався до скандалу.

— ХЛОПЧЕ! СЮДИ!

Охоплений люттю і страхом, Гаррі поволі забрав ногу зі сходинки й поплентався до Дурслів.

Чиста, немов вилизана, кухня виблискувала якось нереально після темряви, що панувала надворі. Тітка Петунія вмостила Дадлі на стільці. Він і досі був дуже зелений і липкий. Дядько Вернон стояв біля сушарки, втупившись у Гаррі крихітними примруженими очицями.

— Що ти зробив моєму синові? — загрозливо прогарчав він.

— Нічого, — відповів Гаррі, чудово розуміючи, що дядько Вернон йому не повірить.

— Що він тобі зробив, Дідіку? — спитала тремтячим голосом тітка Петунія, витираючи губкою блювотиння з синової шкіряної куртки. — Це було... було, ти знаєш, про що я, золотко? Він скористався... тією штукою?

Поволі й боязко Дадлі кивнув.

— Брехня! — різко заперечив Гаррі. Тітка Петунія зойкнула, а дядько Вернон стиснув кулаки. — Я йому нічого не робив, то був не я, то...

Однак саме тієї миті у кухонне вікно залетіла сова-сипуха. Мало не черкнувши по голові дядька Вернона, вона перетнула кухню, кинула Гаррі під ноги великий пергаментний конверт, що його тримала в дзьобі, елегантно розвернулася, зачепивши кінчиками крил холодильник, і вилетіла геть.

— СОВИ! — заревів дядько Вернон і притьмом зачинив кухонне вікно, а на його скроні сердито запульсувала жилка. — ЗНОВУ ТІ СОВИ! Я НЕ ПОТЕРПЛЮ У СВОЇЙ ХАТІ СОВ!

Та Гаррі вже роздер конверт і витяг листа. Серце йому гупало десь аж наче під горлом.

Дорогий містере Поттере!

Ми довідалися, що Ви виконали закляття "Патронус" сьогодні о 21:23 у заселеному маґлами районі і в присутності маґла.

За таке серйозне порушення Указу про обмеження неповнолітнього чаклунства Вас відраховано з Гоґвортської школи чарів і чаклунства.

Представники міністерства невдовзі прибудуть до місця Вашого проживання задля знищення Вашої чарівної палички.

У зв'язку з тим, що Ви вже отримували офіційне попередження за попереднє правопорушення, згідно з 13-ою статтею Статуту про секретність Міжнародної конфедерації чаклунів, з прикрістю повідомляємо, що Ви маєте бути присутні на дисциплінарному слуханні справи у Міністерстві магії о 9:00 дванадцятого серпня.

Сподіваюся, у Вас усе гаразд.

Щиро Ваша

Мафальда Гопкірк,

відділ боротьби з надуживання чарами,

Міністерство магії

Гаррі двічі перечитав листа. Він не чув, про що говорять дядько Вернон і тітка Петунія. Всередині в нього все завмерло й похололо. Лише одна думка отруйним жалом пронизувала свідомість: його відрахували з Гоґвортсу. Кінець усьому. Він ніколи туди не повернеться.

Глянув на Дурслів. Дядько Вернон з буряковим від обурення лицем кричав, піднявши вгору кулаки. Тітка Петунія підтримувала Дадлі, що знову блював.

Тимчасово паралізований мозок Гаррі почав оживати. "Представники міністерства невдовзі прибудуть до місця Вашого проживання задля знищення Вашої чарівної палички". Залишався єдиний вихід. Тікати. Негайно. Куди йому податися, Гаррі не знав, але був упевнений: у Гоґвортсі чи поза ним йому буде потрібна чарівна паличка. Немов уві сні, він витяг свою паличку і рушив з кухні геть.

— Ти куди?! — заволав дядько Вернон. Гаррі не відповів.

Дядько перетнув кухню і заступив вихід.

— Я ще не все сказав, хлопче!

— Геть з дороги, — спокійно промовив Гаррі.

— Ти залишишся тут і поясниш, чому мій син...

— Якщо ви не відійдете, я нашлю на вас закляття, — попередив Гаррі, піднімаючи чарівну паличку.

— Не треба мене дурити! — огризнувся дядько Вернон. — Я знаю, що тобі не можна користуватися цим за межами того дурдому, який ти називаєш школою!

— Мене викинули з того дурдому, — сказав Гаррі. — Тому я можу робити все, що заманеться. Даю вам три секунди. Раз... два...

У кухні щось дзенькнуло. Тітка Петунія заверещала, дядько Вернон зойкнув і пригнувся, і ось уже втретє за вечір Гаррі почав роззиратися, шукаючи джерело викликаного не ним безладу. І одразу побачив: знадвору на підвіконні сиділа приголомшена й розкуйовджена сова, яка щойно врізалася в зачинене вікно.

Не звертаючи уваги на стражденний дядьків зойк "СОВИ!", Гаррі кинувся до вікна і відчинив його навстіж. Сова простягла лапку, до якої був прив'язаний сувійчик пергаменту, і коли Гаррі забрав листа, струснула пір'ям і полетіла. Тремтячими руками Гаррі розгорнув уже другу цидулку, поспіхом нашкрябану чорним чорнилом.

Гаррі!

Дамблдор уже в міністерстві, намагається усе владнати. НЕ ПОКИДАЙ БУДИНКУ ТІТКИ Й ДЯДЬКА. НЕ ВДАВАЙСЯ ДО ЧАРІВ. НЕ ВІДДАВАЙ ЧАРІВНОЇ ПАЛИЧКИ.

Артур Візлі

Дамблдор намагається все владнати... Що це означає? Чи Дамблдор настільки могутній, щоб протистояти Міністерству магії? Може, є надія повернутися у Гоґвортс? У Гаррі в грудях проклюнувся маленький паросток надії, та його зразу придушив панічний страх — як же він збереже паличку, не вдаючись до чарів? Йому доведеться боротися з представниками міністерства, і його щастя, якщо він уникне Азкабану, не кажучи вже про відрахування.

Думки мінялися блискавично... Можна втекти, ризикуючи бути впійманим працівниками міністерства, або ж лишитися й чекати, доки його тут знайдуть. Гаррі більше приваблював перший варіант, але він знав, що містер Візлі дбає насамперед про його інтереси... та й, зрештою, Дамблдор залагоджував і не такі справи.

— Гаразд, — повідомив Гаррі, — я передумав, я залишаюся. Він усівся за кухонним столом і глянув на Дадлі й тітку Петунію. Дурслів, здається, спантеличила ця несподівана зміна. Тітка Петунія у відчаї зиркнула на дядька Вернона. Жилка на його фіолетовій скроні запульсувала ще частіше.

— Від кого всі ці кляті сови? — прогарчав він.

— Перша була з Міністерства магії, про моє відрахування, — спокійно пояснив Гаррі. Він уважно прислухався, чи не чути нічого знадвору, тобто, чи не наближаються представники міністерства, тому простіше й надійніше було відповідати на дядькові запитання, ніж провокувати його на лютий крик. — Другу прислав батько мого друга Рона. Він працює у міністерстві.

— Міністерство магії?! — заревів дядько Вернон. — То такі, як ти, є і в уряді? Тепер мені все ясно! Не дивно, що країна сходить на пси.

Гаррі нічого не відповів, тож дядько Вернон втупився в нього, а тоді гаркнув: — А чого тебе відрахували?

— Бо я застосував чари.

— АГА! — заволав дядько Вернон і гупнув по холодильнику кулаком так, що той відчинився і з нього повилітали Дадлеві харчі з низьким вмістом жиру. — Ти це визнав! То що ти зробив Дадлі?

— Нічого, — трохи роздратовано відповів Гаррі. — То був не я...

— Ти, — несподівано пробелькотів Дадлі, і дядько Вернон з тіткою Петунією відразу замахали на Гаррі руками, щоб він замовк, а тоді низенько нахилилися над Дадлі.

— Ну, сину, — мовив дядько Вернон, — що він зробив?

— Скажи нам, золотко, — прошепотіла тітка Петунія.

— Націлився на мене паличкою, — пробурмотів Дадлі.

— Так, але я нею не скористався... — сердито перебив Гаррі...

— ПОМОВЧ! — закричали в один голос дядько Вернон і тітка Петунія.

— Ну, сину, — повторив дядько Вернон, а його вуса зловісно настовбурчилися.

— Стало темно, — хрипко вимовив Дадлі й здригнувся. — Абсолютно темно. А тоді я п-почув... щось. Прямо в голові.

Дядько Вернон і тітка Петунія обмінялися нажаханими поглядами. Найгіршим злом у світі вони вважали чари, на наступному місці були сусіди, котрі нехтували забороною користуватися шлангами — а люди, яким причувалися голоси, були, звісно, десь у самому кінці цього чорного списку. Вони подумали, що Дадлі божеволіє.

— Що саме ти почув, Попульчику? — ледь чутно спитала тітка Петунія зі сльозами на очах.

Одначе Дадлі не міг видушити з себе й слова. Він знову здригнувся і потрусив великою білявою головою, аж Гаррі, незважаючи на жах і заціпеніння, що охопили його з часу прибуття першої сови, — відчув певну цікавість. Дементори змушували людину переживати найгірші моменти в її житті. Що ж таке почув розбещений і зіпсований розбишака Дадлі?

— Як сталося, синку, що ти впав? — напрочуд м'яко спитав дядько Вернон, мовби сидів біля ліжка невиліковно хворого.

— Сп-п-піткнувся, — тремтячим голосом пояснив Дадлі. — А потім...

Він показав на свої широкі груди.

Гаррі зрозумів: Дадлі пригадував липкий холод, що заповнив йому легені, коли з нього висмоктували всю радість і надію.

— Жахіття, — прохрипів Дадлі. — Холод. Лютий холод.

— Ясно, — дядько Вернон намагався говорити якомога спокійніше, а тітка Петунія стурбовано поклала на синове чоло долоню, щоб перевірити температуру. — І що було далі, Дадасику?

— Я відчув... відчув... відчув... ніби... ніби...

— Ніби вже ніколи не будеш щасливий, — похмуро підказав Гаррі.

— Так, — прошепотів Дадлі, здригаючись.

— Он як! — сказав дядько Вернон уже голосно й випростався. — Ти наклав на мого сина якесь ідіотське закляття, щоб йому вчувалися голоси, і він повірив, що йому... що йому судилося страждати?

— Скільки мені повторювати! — роздратовано вигукнув Гаррі. — Це не я! Це дементори!

— Де-ме... що ти плетеш?

— Де-мен-то-ри, — чітко і по складах повторив Гаррі. — їх було двоє.

— Хто такі в біса ті дементори?

— Вартові Азкабану, в'язниці для чарівників, — пояснила тітка Петунія.

Після цих слів на кілька секунд запала тиша, а тоді тітка Петунія затулила долонями рота, ніби в неї вирвалася якась гидка лайка. Дядько Вернон витріщився на дружину. У Гаррі запаморочилася голова. Ну нехай місіс Фіґ — але тітка Петунія?

— Звідки ви це знаєте? — здивовано спитав він.

Тітка Петунія й сама була вражена. Винними очима вона боязко зиркнула на дядька Вернона, а тоді опустила руку, відкриваючи свою кобилячу щелепу.

— Я чула... як той поганець... розповідав їй про них... дуже давно, — забелькотіла вона.

— Якщо ви говорите про маму з татом, то, може б, називали їх на ім'я? — голосно сказав Гаррі, проте тітка Петунія не звернула на нього уваги. Відчувалося, що вона неймовірно схвильована.

Гаррі був приголомшений. Якщо не брати до уваги однієї давньої істерики, коли тітка Петунія обізвала Гарріну маму потворою, вона ніколи не згадувала при ньому про сестру. Його вразило, що вона так довго зберігала в пам'яті цю інформацію про чарівницький світ, бо переважно всі її зусилля були спрямовані на те, щоб удавати, ніби того світу не існує.

Дядько Вернон роззявив було рота, але мовчки його закрив, ще раз роззявив і знову закрив, а тоді, ніби згадуючи як воно — промовляти слова, — роззявив його втретє і прохрипів: — То... то... вони... е-е... вони... е-е... справді існують... е-е... ті дубентори-чи-як-їх-там?

Тітка Петунія ствердно кивнула.

Дядько Вернон переводив погляд з тітки Петунії на Дад-лі, а потім на Гаррі, ніби сподівався, що зараз хтось вигукне "Перше квітня — брехня всесвітня!". Однак усі мовчали, тож він знову роззявив рота, але цього разу йому не довелося в муках видобувати з себе слова, бо тієї миті з'явилася вже третя за цей вечір сова. Вона шугнула крізь відчинене вікно, як пернате гарматне ядро, і гучно гепнулася на кухонний стіл. Дурслі аж підскочили з переляку. Гаррі вихопив з совиного дзьоба вже другий за сьогодні урядовий конверт і розірвав його, а сова тим часом вилетіла геть.

— Годі з мене... цих триклятих... сов, — розгублено процідив дядько Вернон, потупав до вікна і знову його зачинив.

"Дорогий містере Поттере!

На додаток до нашого листа, відправленого приблизно двадцять дві хвилини тому, повідомляємо, що Міністерство магії переглянуло своє рішення щодо негайного знищення Вашої чарівної палички. Ви можете зберегти свою паличку до дисциплінарного слухання справи дванадцятого серпня, коли й буде ухвалено відповідне рішення.

Обговоривши ситуацію з директором Гоґвортської школи чарів і чаклунства, міністерство погодилося вирішити питання про Ваше відрахування того ж самого дня. А поки що Ваше перебування у школі припинено до остаточного розгляду справи.

З найкращими побажаннями,

щиро Ваша

Мафальда Гопкірк,

відділ боротьби з надуживання чарами.

Міністерство магії"

Гаррі тричі перечитав листа. Він відчув величезну полегкість, коли довідався, що його не вигнали остаточно, хоч це й не означало, що боятися більше нічого. Тепер усе залежало від слухання, призначеного на дванадцяте серпня.

— Ну? — повернув Гаррі до реальності дядько Вернон. — І що? Тобі призначили кару? А може, ваше кодло визнає смертний вирок? — додав він з надією.

— Мене викликають на слухання справи, — відповів Гаррі.

— І там тебе засудять?

— Мабуть, що так.

— То я не втрачатиму надії, — гидко вишкірився дядько Вернон.

— Якщо це все... — підвівся Гаррі. Йому страшенно хотілося побути на самоті, обміркувати ситуацію, можливо, написати Ронові, Герміоні або Сіріусу.

— НІ, ЦЕ ЩЕ ДАЛЕКО НЕ ВСЕ! — заревів дядько Вернон. — АНУ СЯДЬ!

— Ну що ще? — Гаррі вривався терпець.

— ДАДЛІ! — рявкнув дядько Вернон. — Я хочу знати, що саме сталося з моїм сином!

— ЧУДОВО! — заволав Гаррі так голосно, що з кінчика його чарівної палички, котру він і досі стискав у руці, аж вистрілили золотисто-червоні іскри. Усі троє Дурслів нажахано зіщулились.

— Ми з Дадлі йшли переходом між алеєю Магнолій і провулком Гліциній, — швидко проказав Гаррі, ледве стримуючи роздратування. — Дадлі почав мене діставати, тож я витяг чарівну паличку, але не скористався нею. А тоді з'явилися два дементори...

— А що ТАКЕ ці дубентори? — люто перепитав дядько Вернон. — Що вони РОБЛЯТЬ?

— Я ж вам казав — висмоктують з людей радість, — пояснив Гаррі, — а якщо трапиться нагода, цілують їх...

— Цілують? — перепитав дядько Вернон, вирячивши очі. — Цілують?

— Так вони називають висмоктування душі через рот. Тітка Петунія тихенько зойкнула.

— Душі? Вони ж її не забрали... його душа в ньому...

Вона схопила Дадлі за плечі й потрусила, мовби намагалася почути, як його душа тарахкотить десь там усередині.

— Авжеж не забрали, бо це було б одразу видно, — сердито кинув Гаррі.

— Ти відігнав їх, синку? — голосно спитав дядько Вернон, явно прагнучи перевести розмову на доступний йому рівень. — Уперіщив подвійним аперкотом, так?

— Дементорів подвійним аперкотом не проженеш, — процідив Гаррі.

— Тоді чому з ним усе гаразд? — наполягав дядько Вернон. — Чому ж його не висмоктали, га?

— Бо я викликав патронуса...

ШУРХ! З шумом і свистом, із запорошеними крильми, з каміна вилетіла четверта сова.

— ЗАРАДИ ГОСПОДА! — заревів дядько Вернон, жмутками видираючи волоски з вусів, чого він уже давненько не робив. — Я ТУТ НЕ ПОТЕРПЛЮ СОВ! НЕ ДОЗВОЛЮ, КАЖУ ТОБІ!

Але Гаррі вже знімав з совиної лапки сувій пергаменту. Він був настільки впевнений, що цього листа прислав Дамблдор, щоб пояснити все — і про дементорів, і про місіс Фіґ, і про те, що задумало міністерство, і як саме він, Дамблдор, збирається це владнати, — що вперше в житті відчув розчарування, побачивши Сіріусів почерк. Гаррі примружив очі, щоб у них не потрапив порох, коли остання сова пурхнула назад у димар і, не зважаючи на дядькові прокльони, прочитав записку від Сіріуса.

"Артур розповів нам, що сталося. Не виходь з будинку, хоч би там що".

Ці слова, як здалося Гаррі, настільки не відповідали ситуації, що він навіть глянув на зворотний бік пергаменту, але там нічого не було.

Його знов охопило роздратування. Невже ніхто не похвалить його за те, що він самотужки відігнав двох дементорів? І містер Візлі, і Сіріус сприйняли це так, мовби він утнув якусь дурничку, і не докоряли йому лише тому, що досі не з'ясували рівня завданої шкоди.

— ... пришестя, тобто нашестя, сови зграями шугають по хаті. Я цього не потерплю, я...

— Я не можу їх зупинити, — буркнув Гаррі, зіжмакавши Сіріусового листа.

— Я хочу знати правду про те, що сталося! — гримнув дядько Вернон. — Якщо на Дадлі напали демендери, то чому вигнали тебе? Ти зробив своє оте, ти ж сам зізнався!

Гаррі набрав у груди повітря, щоб заспокоїтись. Йому знову розболілася голова. Страшенно хотілося забратися з кухні, якнайдалі від Дурслів.

— Я виконав закляття "Патронує", щоб відігнати дементорів, — пояснив він, намагаючись не хвилюватися. — Це єдине, що на них діє.

— Але що ті дементоїди робилиу Літл-Вінґїні? — обурено поцікавився дядько Вернон.

— Не можу сказати, — втомлено відповів Гаррі. — Поняття не маю.

Голова тріщала від болю і від сліпучого кухонного світла. Роздратування вщухало. Він був цілком вичерпаний. Дурслі не відводили від нього очей.

— Це ти, — переконано мовив дядько Вернон. — Це пов'язано з тобою, я знаю. Бо чого б вони сюди приперлися? Чого б опинилися у тому переході? Ти тут єдиний... єдиний... — він явно не міг змусити себе вимовити слово "чарівник". — Єдиний, ну-ти-знаєш-хто.

— Я не знаю, чому вони тут опинилися.

Але дядькові слова спонукали виснажений Гаррін мозок до праці. Справді, чому дементори з'явилися у Літл-Вінґіні? Невже вони випадково опинились у тому самому переході, що й Гаррі? їх хтось прислав? Може, Міністерство магії вже не має влади над дементорами? Може, вони втекли з Азкабану і приєдналися до Волдеморта, як і передбачав Дамблдор?

— Ці демембери охороняють якусь дурнувату в'язницю? — поцікавився дядько Вернон, уриваючи хід Гарріних думок.

— Так, — підтвердив Гаррі.

Якби ж голова перестала боліти, якби ж він міг піти з кухні до своєї спальні й усе обдумати...

— Ага! То вони прийшли, щоб тебе заарештувати! — переможно вигукнув дядько Вернон з виглядом людини, що дійшла неспростовного висновку. — Так, хлопче? Ти ховаєшся від правосуддя?

— Та ні! — заперечив Гаррі й потрусив головою, ніби відганяючи муху.

— Тоді чому?..

— Мабуть, це він їх прислав, — тихо відповів Гаррі, не стільки дядькові Вернону, скільки сам собі.

— Що таке? Хто прислав?

— Лорд Волдеморт, — відповів Гаррі.

Йому здалося дивним, що Дурслі, котрі щулилися, здригалися й протестували, почувши слова "чаклун", "магія" або "чарівна паличка", ніяк не відреагували на ім'я найлихішого чаклуна всіх часів.

— Лорд... чекай, чекай, — наморщив лоба дядько Вернон, а в його свинячих очицях з'явився проблиск якоїсь думки. — Я вже десь чув це ім'я... це той, хто...

— Убив моїх батьків, — невиразно підтвердив Гаррі.

— Але ж він пропав, — нетерпляче заперечив дядько Вернон, анітрохи не переймаючись тим, що вбивство Гарріних батьків могло бути для хлопця болючою темою. — Так нам сказав той велетенський бурмило. Він десь зник.

— А тепер повернувся, — важко зітхнув Гаррі.

Було дуже дивно стояти у бездоганно чистій кухні тітки Петунії, обладнаній найновішими моделями холодильника й широкоекранного телевізора, і спокійно розповідати дядькові Вернону про Лорда Волдеморта. Поява дементорів у Літл-Вінґіні ніби зруйнувала велику невидиму стіну, що відділяла цілком немагічний світ Прівіт-драйву від решти світу. Обидві сторони життя Гаррі перемішалися між собою і все перевернулося догори дриґом. Дурслі розпитували про магічний світ, а місіс Фіґ знала Албуса Дамблдора. Дементори нишпорили у Літл-Вінґіні, а Гаррі, можливо, вже ніколи не повернеться у Гоґвортс. Біль у голові посилився.

— Повернувся? — прошепотіла тітка Петунія.

Вона подивилася на Гаррі так, як ніколи досі. Зненацька вперше в житті Гаррі усвідомив, що тітка Петунія — сестра його матері. Він не знав, чому ця думка так вразила його саме цієї миті. Він лише збагнув, що в цій кімнаті не він один розуміє, що може означати повернення Лорда Волдеморта. Тітка Петунія ще ніколи так на нього не дивилася, її великі прозорі очі (зовсім інакші, ніж у сестри) не звузилися неприязно чи сердито, а були широко розплющені, і з них проглядав страх. Усе Гарріне життя тітка Петунія вперто вдавала, що не існує ні чарів, ні іншого світу, крім того, в якому жила вона з дядьком Верноном, а тепер усе це валилося на очах.

— Так, — відповів Гаррі, звертаючись лише до тітки Петунії. — Він повернувся місяць тому. Я його бачив. Її руки намацали тілисті плечі Дадді, досі вбраного у шкіряну куртку, й ухопилися за них.

— Чекай, — мовив дядько Вернон, поглядаючи то на Гаррі, то на свою дружину. Його приголомшило і стурбувало нечуване порозуміння, що раптом виникло між ними. — Чекай. Ти кажеш, що цей Лорд Вол-як-його-там повернувся.

— Так.

— Той, що вбив твоїх батьків.

— Так.

— І тепер він насилає на тебе дуренторів?

— Та наче так, — підтвердив Гаррі.

— Ясно, — сказав дядько Вернон, переводячи погляд з поблідлої дружини на Гаррі й підтягуючи штани. Здавалося, він надувався, а його велике бурякове обличчя пухло просто у Гаррі на очах. — Що ж, хай буде, як буде, — рішуче заявив він, а його сорочка мало не луснула, так він роздувся, — геть з мого дому!

— Що? — перепитав Гаррі.

— Ти ж чув — ГЕТЬ! — заревів дядько Вернон так, що Дадлі й тітка Петунія аж підстрибнули. — ГЕТЬ! ГЕТЬ! Давно треба було тебе вигнати! Сови літають сюди, мов на курорт, пудинги вибухають, піввітальні зруйновано, у Дадлі виріс хвіст, Мардж під стелею, та ще той летючий "Форд-Англія" — ГЕТЬ! ГЕТЬ! Кінець! Годі з нас! Ти тут не сидітимеш, якщо тебе шукає якийсь маніяк, не піддаватимеш небезпеці моїх дружину й сина, і не будеш втягувати нас у біду. Якщо ти такий, як твої нікчемні батьки, то з мене досить! ГЕТЬ!

Гаррі закляк на місці. Лівою рукою він стискав зіжмакані листи з міністерства, від містера Візлі та від Сіріуса. "Не виходь з будинку, хоч би там що. НЕ ПОКИДАЙ БУДИНКУ ТІТКИ Й ДЯДЬКА".

— Ти мене чув! — кричав дядько Вернон, схилившись і наблизивши своє огрядне бурякове лице так близько до Гарріного, що на того аж бризкала слина. — Вимітайся! Ти ж сам хотів піти півгодини тому! Цілком тебе підтримую! Забирайся і ніколи більше не брудни нашого порога! Я взагалі не розумію, нащо ми тебе утримували, Мардж мала рацію — тобі дорога в сиротинець. Ми були занадто м'які з тобою, гадали, що вичавимо усе це з тебе, гадали, що зробимо тебе нормальним, але ти прогнив наскрізь, і з мене вже досить... сови!

П'ята сова стрімко вилетіла з димоходу, бухнулась об підлогу і, голосно ухкаючи, знову злетіла в повітря. Гаррі підняв руку, щоб схопити листа в червоному конверті, проте сова шугонула над його головою просто на тітку Петунію, яка, затуливши лице руками, закричала й відступила назад. Сова жбурнула їй на голову червоний конверт, розвернулась і зникла в димоході.

Гаррі кинувся, щоб підняти листа, але тітка Петунія його випередила.

— Беріть, якщо хочете, — сказав Гаррі, — я однак почую, що там. Бо це ревун.

— Викинь листа, Петуніє! — заволав дядько Вернон. — Не торкайся, це може бути небезпечно!

— Листа прислали мені, — тремтячим голосом витиснула з себе тітка Петунія. — Мені, Верноне, дивись! "Місіс Петунії Дурслі, кухня, будинок номер чотири, Прівіт-драйв..."

Вона перелякано затамувала подих. З червоного конверта заклубився дим.

— Відкрийте листа! — крикнув Гаррі. — Негайно! Це все одно станеться!

— Ні.

Рука тітки Петунії тремтіла. Вона перелякано роззирнулася по кухні, ніби шукала шляху до втечі, але було пізно — конверт спалахнув. Тітка Петунія заверещала й випустила його з рук.

Пронизливий голос, що лунав з палаючого листа, заполонив кухню, відлунюючи від стін:

— Петуніє, пам'ятай моє останнє...

Здавалося, тітка Петунія зараз зомліє. Вона впала в крісло біля Дадлі, затуливши лице руками. Рештки листа безшумно зотлівали на попіл.

— Що це таке? — захрипло спитав дядько Вернон. — Що?.. Я не... Петуніє?

Тітка Петунія не відповіла. Дадлі, роззявивши рота, дурнувато втупився очима в маму. Тиша ставала нестерпною. Розгублений Гаррі дивився на тітку, а його голова розколювалася від болю.

— Петуніє, люба? — боязко мовив дядько Вернон. — П-пе-пе-туніє?

Петунія підвела голову. Вона досі тремтіла. Ковтнула слину.

— Хлопець... хлопець повинен залишитися, Верноне, — ледь чутно проказала вона.

— Щ-що?

— Він залишиться, — повторила вона, не дивлячись на Гаррі. Потім знову встала.

— Він... але ж, Петуніє...

— Якщо ми його виженемо, сусіди почнуть пліткувати, — сказала вона. Тітка, хоч і досі бліда, знову заговорила так, як завжди — жваво і різко. — Задаватимуть дурні питання, захочуть знати, де він дівся. Мусимо його залишити. Дядько Вернон здувався, мов стара шина.

— Але Петуніє, люба...

Тітка Петунія не звертала на нього уваги. Вона повернулася до Гаррі.

— Сидітимеш у своїй кімнаті, — звеліла вона. — 3 будинку — ні на крок. А тепер — спати.

Гаррі не поворухнувся.

— Від кого був той ревун?

— Нічого не питай, — відрізала тітка Петунія.

— Ви підтримуєте зв'язок з чарівниками?

— Я сказала — спати!

— Що це означало? Про що треба пам'ятати?

— Спати!

— А як?..

— ТИ ЧУВ, ЩО СКАЗАЛА ТІТКА?! НЕГАЙНО СПАТИ!!!

— РОЗДІЛ ТРЕТІЙ —

Передовий загін

"На мене напали дементори, і ще мене можуть вигнати з Гоґвортсу. Я хочу знати, що відбувається, і коли я звідси виберуся".

Гаррі написав ці фрази на трьох окремих шматках пергаменту, тільки-но дістався до письмового столу у своїй темній спальні. Перший адресувався Сіріусові, другий — Ронові, а третій — Герміоні. Гарріна сова Гедвіґа була на полюванні; її порожня клітка стояла на столі. Гаррі ходив по спальні, чекаючи на її повернення; у голові гупало, думки не давали заснути, хоч очі від утоми свербіли й пекли. Спина, після того, як він доволік додому Дадлі, також поболювала, а дві ґулі на голові — одна від Дадлі, а друга від вікна — боляче пульсували.

Розгніваний і злий, Гаррі ходив туди-сюди, скреготав зубами і стискав кулаки, а коли проходив повз вікно, кидав сердитий погляд на порожнє, всіяне зірками небо. На нього наслали дементорів; місіс Фіґ і Манданґус Флечер таємно наглядали за ним; його тимчасово виключили з Гоґвортсу і призначили слухання справи у Міністерстві магії — проте ніхто досі так і не пояснив йому, що діється!

А що, що означав той ревун? Чий голос так страхітливо, так загрозливо відлунював у кухні?

Чому він і досі стирчав тут і нічого не знав? Чому всі поводяться з ним, немов з якоюсь неслухняною, дитиною? "Не вдавайся до чарів... Не покидай будинку..."

Проходячи повз шкільну валізу, він копнув її ногою, та це не принесло очікуваного полегшення. Навпаки, тепер У нього боліла не лише голова, а й нога.

Коли він шкутильгав повз вікно, туди якраз влетіла Гедвіґа, ледь чутно шурхочучи крильми, наче маленький привид.

— Давно пора! — пробурчав Гаррі, а сова легенько сіла на дашок своєї клітки. — Кидай усе, я маю для тебе роботу!

Гедвіґа тримала в дзьобі мертву жабу і з докором диви лася на нього великими круглими бурштиновими очима.

— Йди сюди, — звелів Гаррі, взяв три сувійчики пергаменту, шкіряний ремінець і прив'язав згортки до її лускатої лапки. — Віднеси це негайно Сіріусові, Ронові й Герміоні, але не повертайся без довгих детальних відповідей. Як буде треба, дзьобай їх, поки не напишуть мені нормальних листів. Зрозуміла?

Гедвіґа глухо ухнула, не випускаючи з дзьоба жабу.

— Ну то вперед, — сказав Гаррі.

Сова негайно злетіла. Коли вона зникла, Гаррі впав, не роздягаючись, на ліжко і втупився в темну стелю. На душі йому стало ще гірше, бо тепер він іще й почувався винним за те, що так роздратовано розмовляв з Гедвіґою, своїм єдиним другом у будинку номер чотири на вулиці Прівіт-драйв. Але він попросить у неї вибачення, коли вона повернеться з відповідями від Сіріуса, Рона й Герміони.

Вони мали б відповісти негайно, вони не знехтують нападом дементорів. Мабуть, коли він завтра прокинеться, його вже чекатимуть три великі співчутливі листи, в яких будуть плани його якнайскорішого прибуття в "Барліг". Ця заспокійлива думка заглушила всі тривоги, і він поринув у сон.

*

Та вранці Гедвіґа не повернулася. Гаррі цілісінький день просидів у спальні, виходячи тільки в туалет. Тричі тітка Петунія запихала йому їжу через котячі дверцята, змайстровані дядьком Верноном три роки тому. Коли тітка підходила, Гаррі питав її про ревуна, але з таким самим успіхом він міг звертатися до дверної ручки. Дурслі оминали його кімнату. А Гаррі не нав'язував їм свого товариства. Новою сваркою він би нічого не досяг, а розлютившись, міг би знову вдатися до незаконних чарів.

Так минули три дні. Гаррі то переповнювала невгамовна енергія, що не давала йому спокою, і тоді він міряв кроками спальню, сердитий на всіх, хто покинув його тут напризволяще; а то його охоплювала така байдужість, що він міг годинами лежати в ліжку, заціпеніло втупившись у стелю, і з жахом думати про міністерське слухання.

А якщо справу вирішать не на його користь? Якщо його справді виженуть, а чарівну паличку поламають? Що він тоді робитиме, куди подасться? Він не міг назавжди повернутися до Дурслів після того, як пізнав інший світ, той, до якого справді належав. Чи міг би він оселитися в Сіріуса, як Сіріус і пропонував йому торік, перш ніж був змушений ховатися від міністерства? Чи дозволили б неповнолітньому Гаррі жити в Сіріусовім будинку самому? А може, те, де йому тепер жити, вирішать за нього інші? Чи його порушення Міжнародного статуту про секретність достатньо серйозне для того, щоб запроторити його в камеру Азкабану? Коли Гаррі доходив до цієї думки, він зривався з ліжка й починав крокувати кімнатою.

На четвертий день після відльоту Гедвіґи — Гаррі саме лежав, байдужий до всього, і розглядав стелю, а в його спустошеному мозку не було жодної думки — до спальні зайшов дядько Вернон. Гаррі неквапом перевів на нього погляд. Дядько був одягнений у свій найкращий костюм і мав дуже самовдоволений вигляд.

— Ми йдемо з дому, — повідомив він.

— Тобто?..

— Ми... тобто твоя тітка, Дадлі і я... йдемо з дому.

— Добре, — байдуже кинув Гаррі, знову втупившись у стелю.

— Доки нас не буде, ти маєш сидіти тут.

— Добре.

— Не торкайся ні до телевізора, ні до магнітофона, взагалі ні до чого.

— Ясно.

— І щоб нічого не крав з холодильника.

— Гаразд.

— Я замкну тебе на ключ.

— Як завгодно.

Дядько Вернон підозріливо поглянув на Гаррі, який і не думав сперечатися, а тоді вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері. Гаррі чув, як у замку повернувся ключ, а потім зі сходів долинули важкі кроки дядька Вернона. За кілька хвилин затраснулися дверцята машини, загуркотів мотор, і машина викотилася з подвір'я.

Від'їзд Дурслів не викликав у Гаррі жодних емоцій. Йому було байдуже, вдома вони чи ні. Він навіть не мав сили піднятися й увімкнути світло. У кімнаті сутеніло, а Гаррі лежав і прислухався до нічних звуків, що долинали у вікно, яке він не зачиняв, чекаючи блаженної миті Гедвіжиного повернення.

У порожньому будинку щось потріскувало. Дзюрчало у водогоні. Гаррі лежав непорушно, ні про що не думаючи, в якомусь похмурому напівпідвішеному стані.

І тут він виразно почув, як унизу, на кухні, щось брязнуло.

Він сів на ліжку й уважно прислухався. Дурслі повернутися ще не могли, вони лише недавно поїхали, до того ж, він би почув гул мотора.

Кілька секунд було тихо, а тоді з'явилися голоси.

"Грабіжники", — подумав Гаррі, зіскакуючи з ліжка, та за мить збагнув, що грабіжники говорили б пошепки, а ті типи в кухні зовсім не дбали про тишу.

Він схопив з тумбочки чарівну паличку і став коло дверей, уважно прислухаючись. Коли наступної миті в замку щось клацнуло і двері відчинилися навстіж, Гаррі аж підстрибнув.

Гаррі стояв нерухомо, вдивляючись у темряву на сходовому майданчику й нашорошивши вуха, проте більше нічого не почув. Якусь мить повагався, а тоді швидко й безшелесно вислизнув на сходи.

Серце аж підскочило йому в грудях. Внизу, в напівтемряві коридору, стояли люди, чиї силуети вимальовувались у світлі ліхтарів, що проникало крізь скляні двері. їх було восьмеро чи дев'ятеро, наскільки він бачив, і всі вони дивилися на нього.

— Опусти паличку, хлопче, бо ще виколеш комусь око, — сказав хтось низьким і гаркавим голосом.

Гарріне серце несамовито закалатало. Він упізнав цей голос, та паличку не опустив.

— Професор Муді? — спитав невпевнено.

— Не знаю, який там з мене "професор", — прогарчав голос, — у мене ж так і не було змоги вас навчати, правда? Йди сюди, ми хочемо добре тебе роздивитися.

Гаррі трохи опустив чарівну паличку, й далі міцно стискаючи її в руках, але з місця не зрушив. Він не дарма був такий підозріливий. Гаррі дев'ять місяців вважав Дикозора Муді своїм викладачем, поки не з'ясувалося, що то був ніякий не Муді, а самозванець; і цей самозванець, перш ніж його викрили, намагався вбити Гаррі. Та не встиг він вирішити, що робити далі, як знизу озвався приглушений голос:

— Усе гаразд, Гаррі. Ми прийшли тебе забрати.

У Гаррі тьохнуло серце. Він знав і цей голос, хоч не чув його вже понад рік.

— П-професор Люпин? — недовірливо перепитав він. — Це ви?

— Чому ми стоїмо тут у пітьмі? — прозвучав третій, незнайомий жіночий голос. — Лумос.

Спалахнув кінчик чиєїсь чарівної палички, осяявши коридор магічним світлом. Гаррі кліпав очима. Люди юрмилися внизу біля сходів, напружено в нього вдивляючись, а дехто навіть повитягував шиї, щоб краще бачити.

Ремус Люпин стояв найближче до Гаррі. Люпин був іще доволі молодий, але вигляд мав стомлений і хворобливий. У нього побільшало сивини, відколи Гаррі востаннє з ним попрощався, а мантія була страшенно зношена й полатана. Одначе він широко всміхався Гаррі, котрий у відповідь силувано осміхнувся, незважаючи на шоковий стан.

— Овва, то він саме такий, як я собі й уявляла, — вигукнула відьма, що тримала вгорі свою запалену чарівну паличку. Вона здавалася наймолодшою; мала бліде серцеподібне обличчя, темні мерехтливі очі й коротке їжакувате волосся дикого фіолетового відтінку. — Здоров, Гаррі!

— Тепер я бачу, що ти мав на увазі, Ремусе, — низьким голосом неквапливо сказав лисий чорнобровий чарівник з золотою сережкою у вусі, що стояв десь позаду. — Хлопець — викапаний Джеймс.

— Крім очей, — хрипко додав якийсь чаклун зі сріблястим волоссям. — Очі Ліліні.

Дикозор Муді, що мав довге сиве волосся і дуже покалічений ніс, скоса, з підозрою зиркнув на Гаррі своїми різнокаліберними очима. Одне око в нього було маленьке чорне й блискуче, мов намистина, а друге — велике кругле й синьо-голубе: магічне око, що бачило крізь стіни, двері і навіть Дикозорову потилицю.

— Люпине, а ти впевнений, що це він? — прохрипів Муді. — Гарно ж буде, якщо ми приведемо з собою якогось смертежера, що видає себе за Гаррі. Треба спитати в нього щось таке, що знає тільки справжній Поттер. Хіба що у когось із вас є трохи сироватки правди.

— Гаррі, якої форми набирає твій патронус? — запитав Люпин.

— Оленя, — нервово відповів Гаррі.

— Це він, Дикозоре, — підтвердив Люпин. Прекрасно усвідомлюючи, що всі на нього дивляться,

Гаррі заховав чарівну паличку в задню кишеню джинсів і зійшов униз.

— Не ховай туди палички, хлопче! — загорлав Муді. — Ану ж вона спалахне? Бережися, бо й кращі за тебе чаклуни залишалися без сідниць!

— Ой, а хто саме залишився без сідниць? — жваво поцікавилась у Дикозора дівчина з фіолетовим волоссям.

— Немає значення, просто не носіть паличок у задніх кишенях! — прогарчав Дикозор. — Елементарні заходи безпеки. Тепер ніхто про це не дбає. — Він пошкандибав до кухні. — Я все бачу, — додав він роздратовано, коли дівчина закотила очі до стелі.

Люпин подав Гаррі руку і привітався.

— Як ти? — поцікавився він, пильно дивлячись на Гаррі.

— Д-добре...

Гаррі не міг повірити, що все відбувається насправді. Місяць він марно чекав хоч натяку, що його планують забрати з Прівіт-драйв, і раптом цілий натовп чаклунів любісінько ввалюється в будинок, ніби про це заздалегідь було домовлено. Він подивився на людей, що оточували Люпина. Ті й досі жадібно його розглядали. Гаррі раптом усвідомив, що за чотири дні він жодного разу не розчісувався.

— Я... вам пощастило, що немає Дурслів... — проказав він.

— Аякже, пощастило! — скривилася фіолетововолоса. — Це я їх виманила з дому. Відправила маґлівською поштою листа з повідомленням, що їх внесено до списку переможців всеанглійського конкурсу на кращий газон. От вони й поїхали на вручення нагород... принаймні вони так гадають.

Гаррі на мить уявив собі пику дядька Вернона, коли той з'ясує, що не існує ніяких конкурсів на кращий газон.

— То ми звідси заберемося, так? — запитав він. — Скоро?

— Зараз, — пояснив Люпин, — лише чекаємо сигналу.

— А куди? В "Барліг"? — з надією спитав Гаррі.

— Ні, не в "Барліг", — заперечив Люпин, підштовхуючи Гаррі до кухні. Решта чаклунів рушили слідом, і далі зацікавлено поглядаючи на Гаррі. — Надто ризиковано. Штаб-квартиру ми розмістили в місці, яке дуже нелегко виявити. На це пішла купа часу..

Дикозор Муді сидів тепер за кухонним столом, цмулячи щось зі своєї баклажки, а його магічне око крутилося навсібіч, розглядаючи різноманітні пристрої, що полегшували Дурслям побут.

— Це Аластор Муді, — відрекомендував його Люпин.

— Та я знаю, — ніяково озвався Гаррі. Було якось дивно знайомитися з тим, з ким начебто бачився цілий рік.

— А це Німфадора...

— Не називай мене Німфадорою, Ремусе, — скривилася молода чаклунка, — я просто Тонкс.

— Німфадора Тонкс, яка воліє, щоб її називали тільки на прізвище, — підсумував Люпин.

— Кожна б так воліла, якби хвора на голову мама назвала її Німфадорою, — буркнула Тонкс.

— А це Кінґслі Шеклболт. — Він вказав на високого чорнобрового чарівника, і той уклонився. — Елфаєс Додж. — Хриплоголосий чаклун кивнув головою. — Дідалус Діґл...

— Ми вже бачились, — пискнув схвильований Діґл, випустивши з рук фіолетового циліндра.

— Емеліна Венс. — Величава відьма у смарагдово-зеленій шалі з гідністю схилила голову. — Стержис Подмор. — Чаклун з квадратною щелепою й густим солом'яним волоссям у відповідь підморгнув. — І Гестія Джонс. — Рожевощока чорнява чарівниця, що стояла біля тостера, помахала рукою.

Гаррі незграбно кланявся кожному. Краще б вони замість нього розглядали щось інше. Було таке враження, ніби його несподівано випхали на сцену. Та й дивно, чому їх аж стільки навалило.

— На диво багато людей викликалось добровольцями, щоб прийти по тебе, — сказав Люпин, мовби прочитавши Гарріні думки. Кутики його вуст легенько сіпнулися.

— Ну так, але що більше, то краще, — похмуро додав Муді. — Ми, Поттере, — твоя охорона.

— Чекаємо лише на сигнал, що вже безпечно вирушати, — пояснив Люпин, визираючи з кухонного вікна. — Це буде хвилин за п'ятнадцять.

— Такі чистюлі цімаґли, правда? — зацікавлено оглядала кухню чаклунка на прізвище Тонкс. — Мій тато маґлівського роду, але він страшенний нехлюй. Мабуть, маґли теж усі різні, як і чарівники?

— Е-е... ну, так, — озвався Гаррі. — Послухайте... — звернувся він знову до Люпина, — що відбувається, я досі не знаю, чи Вол...

Кілька чаклунів і чарівниць химерно засичали. Дідалус Діґл знову впустив циліндра, а Муді гаркнув: — Цить!

— Чому? — здивувався Гаррі.

— Ми тут нічого не обговорюємо, це надто ризиковано, — поглянув на Гаррі своїм нормальним оком Муді. Його магічне око досі було втуплене у стелю. — Зараза!— сердито вилаявся він, піднявши руку до магічного ока, — весь час застрягає... відколи той мерзотник його носив.

І він вийняв око з бридким чваканням, мовби прочищав забитий унітаз.

— Дикозоре, ти що, не розумієш, як це бридко? — озвалася Тонкс.

— Гаррі, подай-но скляночку води, — попросив Муді. Гаррі підійшов до мийки, взяв чисту склянку і наповнив її водою з крана, а натовп чаклунів усе ще невідривно стежив за ним. Це розглядання почало вже його дратувати.

— Чудово, — зрадів Муді, коли Гаррі подав йому склянку. Він кинув магічне око у воду і притопив пальцем. Око закрутилося, позираючи на всіх по черзі. — Щоб як будемо вертатись, я бачив усе навкруги на триста шістдесят градусів.

— А як ми виберемося звідси... куди нам потрібно? — поцікавився Гаррі.

— На мітлах, — відповів Люпин. — Єдиний варіант. Ти ще замолодий, щоб являтися; за мережею порошку флу будуть стежити; а недозволене встановлення летиключа може коштувати нам життя.

— Ремус казав, що ти добре літаєш, — низьким голосом промовив Кінґслі Шеклболт.

— Він чудовий літун, — додав Люпин, зиркаючи на годинника. — Гаррі, ти краще йди збирайся, щоб був готовий, коли дадуть сигнал.

— Я тобі допоможу, — жваво запропонувала Тонкс. Вона пішла слідом за Гаррі в коридор і, піднімаючись по сходах, з цікавістю роззиралася довкола.

— Тут кумедно, — мовила Тонкс. — Аж надто чисто, правда? Якось неприродно. О, тут уже ліпше, — додала вона, коли Гаррі увімкнув у своїй кімнаті світло.

Тут, на відміну від усього будинку, панував безлад. Гаррі чотири дні перебував у кепському настрої, і йому зовсім не хотілося прибирати. Щоб забутися, він намагався читати, але це не допомагало, і тепер книжки валялися на підлозі.

Давно не чищена Гедвіжина клітка вже посмерджувала, а з відкритої валізи повивалювався маґлівський одяг і чаклунські мантії.

Гаррі почав збирати книжки й поспіхом кидав їх у валізу. Тонкс зупинилася біля відчиненої шафи й критично глянула на своє відображення у дзеркалі з внутрішнього боку дверцят.

— Знаєш, мені, мабуть, не дуже личить фіолетовий колір, — замислено сказала вона, смикнувши себе за наїжачене волосся. — Тобі не здається, що він робить мене надто блідою?

— Е-е... — Гаррі визирнув з-за книги "Квідичні команди Британії та Ірландії".

— Робить, — рішуче сказала Тонкс. Вона міцно заплющила очі, ніби силкуючись щось згадати. За мить її волосся стало рожеве, мов жувальна гумка.

— Як ти це зробила? — здивовано спитав Гаррі, коли вона розплющила очі.

— Я — метаморфомаг, — пояснила вона, розглядаючи своє відображення і крутячи головою, щоб роздивитися волосся. — Тобто за бажанням можу змінювати свій вигляд, — додала, побачивши спантеличений вираз Гаррі. — Така вже вродилася. Коли готувалася стати аврором, завжди без зусиль отримувала найвищі оцінки з маскування й чатування. Це було супер.

— То ти — аврор? — вражено перепитав Гаррі. Він давно мріяв стати ловцем чорних чаклунів після закінчення Гоґвортсу.

— Так, — гордо відповіла Тонкс. — Як і Кінґслі, але в нього вища категорія. Я лише торік склала іспити. Ледь не завалила стеження й підкрадання. Я страшенно незграбна. Чув, як я розбила тарілку, коли ми зайшли в будинок?

— А можна навчитися бути метаморфомагом? — поцікавився Гаррі, що випростався і геть забув про пакування.

Тонкс захихотіла.

— Тобі, мабуть, іноді хочеться сховати свій шрам?

Її погляд зупинився на шрамі у формі блискавки в Гаррі на чолі.

— Та хочеться, — промимрив Гаррі й відвернувся. Йому не подобалося, коли люди розглядали цей шрам.

— Боюся, що тобі доведеться вчитися на власному досвіді. Метаморфомаги трапляються вкрай рідко, причому це вміння вроджене, а не набуте. Більшість чарівників для зміни свого вигляду використовують чарівну паличку або зілля. Та нам уже треба йти, а речей ми не поскладали, — винувато додала вона, дивлячись на розкидані речі.

— А... ну так, — погодився Гаррі, хапаючи ще якісь книжки.

— Чекай, буде швидше, якщо я... пакуйтеся! — крикнула Тонкс, провівши над підлогою чарівною паличкою.

Книжки, одяг, телескоп і терези злетіли в повітря й попадали на купу у валізу.

— Як неакуратно, — зітхнула Тонкс, підходячи до валізи й дивлячись на безладно накидані речі. — Моя мама вміє пакувати все дуже охайно... навіть шкарпетки й ті самі складаються... У мене так ніколи не виходить... треба так якось легесенько провести... — Вона з надією махнула паличкою.

Одна Гарріна шкарпетка ліниво хитнулася й знов опала на весь той рейвах у валізі.

— А, нехай, — скривилася Тонкс і притисла віко валізи, — принаймні все вмістилося. Це теж треба почистити. — Вона скерувала чарівну паличку на Гедвіжину клітку. — Брудозникс. — Пір'я і послід одразу щезли. — Це вже краще... хоч я так до ладу й не освоїла всі ці господарські закляття. Ну що, нічого не забув? Казанець є? Мітла? Ого! Це ж "Вогнеблискавка"?

Її очі округлилися, коли вона побачила мітлу в Гарріній руці. Це була його гордість і втіха, Сіріусів дарунок, мітла міжнародного стандарту.

— А я й досі літаю на "Кометі — 260", — заздрісно простогнала Тонкс. — Ну, гаразд... паличка у джинсах? Сідниці на місці? То йдемо. Локомотор валіза.

Валіза ледь припіднялася в повітря. Тримаючи чарівну паличку немов диригентську, Тонкс скерувала валізу до дверей, а в лівій руці понесла Гедвіжину клітку. Гаррі взяв мітлу і спустився слідом.

Унизу в кухні Муді вже вставив око на місце, і тепер воно вертілося так швидко, що Гаррі аж почало нудити. Кінґслі Шеклболт і Стержис Подмор оглядали мікрохвильову піч, а Гестія Джонс реготала, знайшовши в шухляді картоплечистку. Люпин запечатував листа для Дурслів.

— Прекрасно, — сказав Люпин, глянувши на Тонкс і Гаррі. — У нас лишилося не більше хвилини. Думаю, можна вже вийти надвір і приготуватися. Гаррі, я написав листа твоїм тітці і дядькові, щоб не турбувалися...

— Та вони й не будуть, — запевнив Гаррі.

— ...що ти в безпеці.

— Це їх лише засмутить.

— ...і що наступного літа ти повернешся.

— А навіщо?

Люпин усміхнувся, проте змовчав.

— Йди сюди, хлопче, — хрипко покликав Гаррі Дикозор. — Треба тебе розілюзнити.

— Що зробити? — знервовано перепитав Гаррі.

— Виконати розілюзнювальне закляття, — пояснив Муді, піднімаючи чарівну паличку. — Люпин казав, що в тебе є плащ-нейидимка, але під час польоту він на тобі не втримається. Це тебе краще замаскує. Ось тобі...

Муді стукнув його паличкою по голові, і в Гаррі склалося чудне враження, ніби Муді розбив там яйце. Здавалося, ніби з того місця по тілу заструменіли якісь холодні цівочки.

— Непогано, Дикозоре, — похвалила Тонкс, глянувши на Гаррі.

Гаррі подивився на своє тіло, тобто на те, що було його тілом, адже тепер воно мало геть інший вигляд. Воно не стало невидиме, а просто набрало того ж кольору і фактури, що й кухонна шафа за спиною. Він перетворився на людину-хамелеона.

— Ходімо, — звелів Муді, відмикаючи чарівною паличкою задні двері. Усі вийшли на чудовий дядьків газон.

— Безхмарна ніч, — прохрипів Муді, озираючи небеса магічним оком. — А нам би хмари не завадили. Тепер слухай, — звернувся він до Гаррі, — ми будемо летіти однією групою. Тонкс перед тобою, сиди в неї на хвості. Люпин прикриватиме тебе знизу. Я — ззаду. Решта летітиме довкола нас. Цей порядок порушувати не можна, зрозумів? Якщо когось з нас уб'ють...

— А що, і таке може статися? — боязко спитав Гаррі, та Муді його наче не чув.

— ...решта летить далі, не зупиняючись і не міняючи розташування. Якщо повбивають нас усіх, а ти, Гаррі, виживеш, нас замінить група прикриття. Головне — лети на схід, вони до тебе приєднаються.

— Ти малюєш таку життєрадісну перспективу, Дикозоре, що Гаррі подумає, ніби ми жартуємо, — скривилася Тонкс, прикріплюючи Гарріну валізу й Гедвіжину клітку до ремінців, що звисали з її мітли.

— Я просто ознайомлюю хлопця з планом, — прогарчав Муді. — Наше завдання — безпечно допровадити його до штаб-квартири, а якщо по дорозі ми загинемо...

— Ніхто не загине, — сказав своїм глибоким заспокійливим голосом Кінґслі Шеклболт.

— Сідайте на мітли! Є перший сигнал! — вигукнув Люпин, показуючи на небо.

Високо над ними поміж зірок вибухла ціла злива яскраво-червоних іскор. Гаррі зразу впізнав, що це іскри з чарівної палички. Він закинув праву ногу на "Вогнеблискавку", міцно вхопився за держак і відчув, як той легесенько вібрує, наче мітлі самій кортіло скоріше здійнятися в повітря.

— Другий сигнал! Летімо! — голосно наказав Люпин, коли в небі над ними вибухнув сніп зелених іскор.

Гаррі щосили відштовхнувся від землі. Прохолодне нічне повітря розкуйовдило йому волосся, а охайні квадратні садиби на Прівіт-драйв залишилися внизу, швидко перетворившись на невеличкі темно-зелені й чорні латки. Всі думки про слухання справи в міністерстві мов вітром вимело. Гаррі здалося, ніби його серце вибухає від насолоди. Він знову летів, покидаючи Прівіт-драйв; здійснювалося те, про що він мріяв цілісіньке літо; він вертався додому... на кілька солодких хвилин усі його біди забулися, змізерніли серед цього безмежного зоряного неба.

— Ліворуч, ліворуч, там якийсь маґл! — гукнув ззаду Муді. Тонкс крутнулась убік, Гаррі за нею, спостерігаючи, як розхитується під мітлою його валіза. — Треба піднятися вище... десь на чверть милі!

Вони рвонули вгору, аж Гарріні очі засльозились од вітру, внизу він не бачив уже нічого, крім цяточок світла від автомобільних фар і вуличних ліхтарів. Дві з цих цяточок могли належати машині дядька Вернона... Дурслі якраз мали б уже вертатися до свого порожнього будинку, злі, що ніякого конкурсу газонів не існує... ця думка змусила Гаррі розреготатися, хоч його сміх і заглушили тріпотіння мантій, порипування ремінців, що підтримували його валізу й клітку, а також свист вітру у вухах. Він уже цілий місяць не почувався таким бадьорим і щасливим.

— Напрям на південь! — вигукнув Дикозор. — Попереду містечко!

Усі звернули праворуч, щоб обминути сяюче павутиння світла.

— Летіть на південний схід і піднімайтеся вгору, попереду низька хмара, можна в неї зануритися! — крикнув Муді.

— Нащо нам летіти крізь хмару? — сердито запротестувала Тонкс, — ми ж змокнемо, Дикозоре!

Гаррі був радий, що вона це сказала, бо його пальці вже заніміли на держаку "Вогнеблискавки". Шкода, що він не вдягнув плаща, від холоду його почали проймати дрижаки.

Вони постійно змінювали курс, відповідно до Дикозорових вказівок. Гаррі мружив очі від крижаного вітру, вуха змерзли й боліли. Він так не мерз відтоді, як у третьому класі довелося грати у квідич з Гафелпафом під час страшенної бурі. Довкола нього величезними хижими птахами кружляли його охоронці. Гаррі втратив відчуття часу. Цікаво, як довго вони летять, здавалося, що вже не менш як годину.

— Повертаємо на південний захід! — заволав Муді. — Тримаємося збоку від автомагістралі!

Гаррі так задубів, що тепер заздрісно уявляв, як затишно й сухо в тих машинах, що мчали внизу, а потім з іще більшою заздрістю подумав про мандрівки за допомогою порошку флу. Може, вертітися дзиґою в камінах і не дуже зручно, зате в полум'ї принаймні тепло... Кінґслі Шеклболт промчав над ним, і його лиса макітра й сережка у вусі зблиснули під місячним сяйвом... тоді праворуч з чарівною паличкою в руці з'явилася Емеліна Венс, крутячи навсібіч головою... коли й вона шугонула над Гаррі, замість неї з'явився Стержис Подмор...

— Треба повернутися трохи назад, перевірити, чи ніхто нас не переслідує! — крикнув Муді.

— ЧИ ТИ ЗДУРІВ, ДИКОЗОРЕ? — заверещала Тонкс. — Ми вже примерзли до мітел! Якщо зіб'ємося з курсу, не долетимо й за тиждень! Крім того, ми вже майже на місці!

— Пора знижуватись! — почувся голос Люпина. — Гаррі, не відставай від Тонкс!

Гаррі пірнув донизу слідом за Тонкс. Вони наближалися до найбільшого скупчення вогнів. Він іще ніколи не бачив такої маси світла, що перехрещувалося й простягалося в усі боки, виблискуючи нитками й мережами, впереміш з латками суцільної темряви. Вони опускалися дедалі нижче, і Гаррі зміг уже розрізняти окремі фари й ліхтарі, комини й телеантени. Він страшенно хотів опинитися на землі, хоч був переконаний, що комусь доведеться його розморожувати й відривати від мітли.

— Сюди! — гукнула Тонкс і за кілька секунд приземлилася. Гаррі торкнувся ґрунту якраз біля неї, опинившись на латці нескошеної трави посеред якогось майданчика. Тонкс уже відв'язувала його валізу. Здригаючись, Гаррі роззирнувся. Бруднющі фасади будинків здавалися не надто привітними. Розбиті шибки тьмяно поблискували у світлі ліхтарів, з дверей позлущувалася фарба, а біля сходів лежали купи сміття.

— Де ми? — спитав Гаррі, але Люпин тихенько відповів: — Зачекай.

Муді нишпорив у своєму плащі закоцюблими від холоду пальцями.

— Знайшов, — пробурмотів він, тоді підняв угору щось схоже на срібну запальничку і клацнув.

Сусідній ліхтар з тріском погас. Дикозор знову клацнув світлогасником. Згас наступний ліхтар. Він клацав, аж доки погасив усі ліхтарі на майдані. Залишилося тільки світло з заслонених вікон та від місячного серпика вгорі.

— Позичив у Дамблдора, — прохрипів Муді, ховаючи в кишеню світлогасник. — Тепер можна не перейматися маґлами, що визирають з вікон, розумієш? Ну все, ходімо, і то швидко.

Він узяв Гаррі за руку і повів через дорогу до тротуару.

Люпин і Тонкс ішли ззаду з Гарріною валізою, а решта охоронців оточила їх з боків, тримаючи напоготові чарівні палички.

З верхнього вікна найближчого будинку долинало глухе гупання магнітофона. Від розбухлих мішків для сміття, покиданих біля поламаних воріт, різко відгонило гнилизною.

— Ось, — буркнув Муді, підсовуючи шматок пергаменту до Гарріної розілюзненої руки й тримаючи поблизу запалену чарівну паличку, щоб освітити написане. — Швиденько прочитай і запам'ятай.

Гаррі глянув на аркуш. Цей акуратний почерк, здається, був йому знайомий. Там було написано:

"Штаб-квартиру Ордену Фенікса можна знайти в Лондоні на площі Ґримо, дванадцять".

— РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ —

Площа Ґримо, дванадцять

— А що таке Орден?.. — почав Гаррі.

— Не тут! — урвав його Муді. — Спершу зайдемо в дім! Він висмикнув пергамент з Гарріних рук і підпалив його кінчиком чарівної палички. Аркуш спалахнув, скрутився й полетів на землю, а Гаррі ще раз поглянув на будинки. Вони стояли біля одинадцятого номера. Ліворуч був десятий номер, а праворуч — тринадцятий.

— А де ж?..

— Пригадай, що ти прочитав, — спокійно підказав Люпин.

Гаррі почав згадувати і не встиг він дійти до площі Ґримо, дванадцять, як просто з повітря між одинадцятим і тринадцятим номерами з'явилися пошарпані двері, а згодом брудні стіни й закіптюжені вікна. Здавалося, хтось надув цей додатковий будинок, немов повітряну кульку, розштовхуючи ним сусідні кам'яниці. В будинку номер одинадцять і далі гриміла музика. Отже, маґли так нічого й не відчули.

— Ходім, швиденько, — гаркнув Муді, підштовхуючи Гаррі в спину.

Гаррі піднявся вичовганими кам'яними сходами і глянув на новоявлені двері. Чорна фарба на них була потріскана й подряпана. На дверях висів срібний молоточок у формі звивистої змії, однак ні шпарини для ключа, ані поштової скриньки Гаррі не побачив.

Люпин витяг чарівну паличку й легенько стукнув по дверях. Гаррі почув гучне металеве клацання, а тоді начебто брязкання ланцюга. Двері зі скрипом відчинилися.

— Швиденько заходь, Гаррі, — прошепотів Люпин, — але далеко не йди і ні до чого не торкайся.

Гаррі переступив поріг і опинився у майже непроникній пітьмі. У коридорі пахло вологою, пилом і ще якимось солодкавим, гнилуватим запахом, як у давно покинутому будинку. Гаррі озирнувся й побачив, що інші чарівники теж зайшли, а Люпин і Тонкс занесли його валізу й Гедвіжину клітку. Муді стояв на ґанку і випускав кульки світла, вкрадені у ліхтарів світлогасником. Кульки майнули до своїх ламп, і майдан ураз залило оранжеве світло, а Муді, накульгуючи, зайшов у будинок, зачинив двері, і коридор поглинула суцільна темрява.

— Ось...

Він стукнув Гаррі по голові чарівною паличкою. Цього разу Гаррі відчув, ніби в нього по спині заструменіло щось гаряче, і зрозумів, що розілюзнювальне закляття перестало діяти.

— Стійте спокійно, я зараз присвічу, — прошепотів Муді.

Приглушені голоси викликали в Гаррі якесь дивно-тривожне передчуття. Так, наче вони зайшли в будинок до помираючого. Він почув м'яке шипіння, а тоді на стінах ожили старомодні гасові лампи, кидаючи мерехтливе примарне світло на обдерті шпалери й потертий килим у довгому похмурому коридорі, де вгорі поблискувала затягнута павутинням люстра, а на стінах покосилися чорні старезні портрети. І люстра, й свічники на розхитаному столі були зроблені у формі змій. За плінтусом щось зашаруділо.

Почулися швидкі кроки і в дальньому кінці коридору з'явилася Ронова мама, місіс Візлі. Вона поспішала до них, привітно всміхаючись, однак Гаррі помітив, що місіс Візлі схудла й змарніла.

— Ой, Гаррі, я така рада тебе бачити! — прошепотіла вона, пригортаючи його до себе, аж йому захрустіли ребра, а тоді, трошки відсторонивши, критично його оглянула. — Ти такий бліденький, тебе треба відгодувати, але, боюся, доведеться тобі почекати до вечері.

Вона повернулася до чаклунів за його спиною і пошепки доповіла: "Він щойно прибув, збори вже почалися".

Чарівники схвильовано й зацікавлено загомоніли, проходячи повз Гаррі до дверей, у які перед тим зайшла місіс Візлі. Гаррі хотів було піти за Люпином, але місіс Візлі його затримала.

— Ні, Гаррі, це збори тільки членів Ордену. Рон і Герміона нагорі, зачекай разом з ними закінчення зборів, а тоді буде вечеря. І розмовляй у коридорі тихенько, — додала вона стурбованим шепотом.

— А чому?

— Щоб не розбудити.

— А що?..

— Потім поясню, мушу бігти на збори... тільки покажу, де ти спатимеш.

Приклавши пальця до вуст, вона навшпиньки повела Гаррі повз довгі, поточені міллю портьєри, за якими, як припускав Гаррі, мали бути ще одні двері. Проминувши велику підставку для парасоль, зроблену мовби з відрізаної тролевої лапи, вони піднялися темними сходами, прикрашеними рядом зморщених голів, розташованих уздовж стін на декоративних тарелях. Придивившись, Гаррі побачив, що то голови ельфів-домовиків. Усі вони мали довгі, наче хоботи, носи.

З кожним кроком у його душі наростало збентеження. Навіщо вони прилетіли в цей будинок, що, здавалося, належав найтемнішому з чаклунів?

— Місіс Візлі, а чому?..

— Рон з Герміоною все тобі пояснять, любий, а я мушу бігти, — стривожено зашепотіла місіс Візлі. — Отут... — вони дісталися третього поверху, — твоя кімната праворуч. Коли збори закінчаться, я тебе покличу.

І вона збігла сходами донизу.

Гаррі перетнув запорошений сходовий майданчик, узявся за ручку у формі зміїної голови й відчинив двері.

Він устиг лише помітити, що це тьмяна кімната з високою стелею й двома ліжками, як почулося гучне щебетання, а тоді ще гучніший вереск, а далі він уже нічого не бачив за густющим водоспадом кучерів. Герміона кинулася обіймати Гаррі, мало не зваливши його на підлогу, а Ронова манюня сова Левконія схвильовано кружляла в них над головами.

— ГАРРІ! Роне, він тут, Гаррі тут! Ми й не чули, як ти прибув! Ой, ну як ти? Усе гаразд? Ти на нас сердився? Знаю, сердився. Бо ми тобі казна-що понаписували... але ми не могли написати нічого путнього, Дамблдор примусив нас поклястися, що ми нічого не скажемо... ох, нам стільки треба тобі розповісти, а ти мусиш розказати нам... дементори! Коли ми почули... та ще те міністерське слухання... це просто обурливо, я все переглянула, тебе не можуть вигнати, ніяк не можуть, в Указі про обмеження неповнолітнього чаклунства є пункт про застосування чарів у загрозливих для життя ситуаціях...

— Герміоно, та дай йому віддихатися, — сказав Рон, усміхаючись і зачиняючи за Гаррі двері. За той місяць, що вони не бачилися, Рон, здається, виріс іще на кілька сантиметрів і став ще цибатіший і незграбніший, ніж досі, проте довгий ніс, яскраво-рудий чуб і ластовиння не змінилися.

Сяюча Герміона відпустила Гаррі, та не встигла вона вимовити й слова, як почулося м'яке шелестіння і щось біле спурхнуло з темної шафи, лагідно сівши Гаррі на плече.

— Гедвіґа!

Біла полярна сова клацнула дзьобом і доброзичливо вщипнула його за вухо, а Гаррі її погладив.

— Вона тут таке виробляла, — поскаржився Рон. — Задзвобала нас мало не до смерті, коли принесла твої останні листи, дивися...

Він показав Гаррі вказівний палець правої руки, на якому було видно напівзагоєну, проте й досі глибоку ранку.

— Ну так, — згадав Гаррі. — Вибачте, але я так чекав відповідей...

— Ми хотіли тобі відповісти, старий, — пояснив Рон. — Герміона аж казилася. Вона постійно повторювала, що ти можеш утнути якусь дурницю, якщо сидітимеш без новин, але Дамблдор нас присилував...

— ...поклястися, що ви мені нічого не скажете, — урвав його Гаррі. — Герміона вже розповіла.

Тепло, що розлилося було в його душі, коли він побачив двох своїх найкращих друзів, раптом зникло, заглушене якимсь холодом, що проникав у груди. Зненацька, — а він же цілий місяць так прагнув їх побачити! — йому захотілося, щоб Рон і Герміона залишили його на самоті.

Запала напружена тиша. Гаррі автоматично гладив Гедвіґу, не дивлячись на друзів.

— Він вважав, що так буде краще, — ледь чутно мовила Герміона. — Тобто Дамблдор вважав.

— Ясно, — буркнув Гаррі. Він помітив і на її руках сліди Гедвіжиного дзьоба, але зовсім не відчув жалю.

— По-моєму, він думав, що з маґлами тобі буде безпечніше... — почав було Рон.

— Невже? — звів брови Гаррі. — Може, на вас цього літа теж нападали дементори?

— Ну, ні... але саме тому його люди з Ордену Фенікса постійно за тобою наглядали...

Гаррі відчув, як у нього щось обірвалось усередині, неначе він пропустив щабель, спускаючись по драбині. Отже, всі, крім нього, знали, що за ним постійно стежать.

— Але це не дуже допомогло, га? — насилу стримуючись сказав Гаррі. — Довелося самому себе припильнувати, еге ж?

— Він був такий лютий, — майже благоговійно сказала Герміона. — Дамблдор. Ми його бачили. Тоді, коли він дізнався, що Манданґус покинув свій пост. Він був страшнючий.

— А я радий, що пост покинули, — холодно промовив Гаррі. — Інакше я б не вдався до чарів, і Дамблдор, мабуть, тримав би мене на Прівіт-драйв до кінця літа.

— А тебе... тебе не тривожить слухання в Міністерстві магії? — тихо спитала Герміона.

— Ні, — задерикувато збрехав Гаррі й пішов роздивлятися кімнату. Гедвіґа вдоволено вмостилася в Гаррі на плечі. Огляд кімнати не поліпшив йому настрою. Тут було тьмяно й волого. Порожнє полотно в оздобленій рамці єдине виділялося на цих голих обшарпаних стінах, а коли Гаррі його проминав, йому здалося, ніби хтось, хто там зачаївся, захихотів.

— То чому ж Дамблдорові так хотілося, щоб я нічого не знав? — спитав Гаррі якомога недбаліше. — Ви... е-е... хоч потурбувалися його спитати?

Він глипнув на них якраз вчасно, щоб помітити, як вони обмінялися виразними поглядами, мовляв: він поводиться саме так, як ми й боялися. І це теж не поліпшило йому настрою.

— Ми казали Дамблдорові, що хочемо розповісти тобі, що відбувається, — пояснив Рон. — Казали, повір. Але він тепер такий заклопотаний... ми самі бачили його тут лише двічі; у нього було не дуже багато часу, і він просто змусив нас поклястися, що ми не будемо писати тобі нічого важливого, бо, як він сказав, сов можуть перехопити.

— Він зумів би якось мені повідомити, якби захотів, — наполягав Гаррі. — І не переконуйте мене, що він не знає, як посилати повідомлення без сов.

Герміона глянула на Рона й сказала: — Я теж про це думала. Але він волів, щоб ти не знав нічого.

— Може, він вважає, що мені не можна довіряти, — пильно подивився на них Гаррі.

— Не будь дурний, — Рон зовсім скис.

— Або що я не можу про себе подбати?

— Він так зовсім не думає! — схвильовано заперечила Герміона.

— То чому я маю стирчати у Дурслів, а ви берете участь у всьому, що тут відбувається? — підвищуючи голос і плутаючись у словах, спитав Гаррі. — Чому вам дозволено знати про все, що тут діється?

— Та ні!.. — втрутився Рон. — Мама не пускає нас на збори, каже, що ми ще замалі... Та не встиг він договорити, як Гаррі зірвався на крик.

— ТО ВАС, БІДНЕНЬКИХ, НЕ ПУСКАЮТЬ НА ЗБОРИ, ЯКИЙ ЖАХ! АЛЕ Ж ВИ ТУТ, ПРАВДА? ВСЕ ОДНО РАЗОМ! А Я ЦІЛИЙ МІСЯЦЬ СТИРЧАВ У ДУРСЛІВ! А Я Ж РОБИВ ТАКЕ, ЩО ВАМ І НЕ СНИЛОСЯ, І ДАМБЛДОР ЦЕ ЗНАЄ! ХТО ЗДОБУВ ФІЛОСОФСЬКИЙ КАМІНЬ? ХТО ПОЗБУВСЯ РЕДЛА? ХТО ВРЯТУВАВ ВАШІ ШКУРИ ВІД ДЕМЕНТОРІВ?

Усе, через що Гаррі так страждав, уся та кривда й обурення, що накопичувалися в душі цілий місяць: його розчарування через брак новин; образа, що друзі були разом без нього; лють через те, що за ним таємно стежили, — всі ті емоції, що їх він і сам трохи соромився, зрештою вихлюпнулися назовні. Гедвіґа, налякана криком, знову перелетіла на шафу. Левконія стривожено цвенькала, дедалі швидше кружляючи над їхніми головами.

— ХТО МУСИВ ТОРІК ПРОХОДИТИ ПОВЗ ДРАКОНІВ, СФІНКСІВ ТА ІНШУ НЕЧИСТЬ? ХТО БАЧИВ, ЯК ПОВЕРНУВСЯ ВІН? ХТО МУСИВ ВІД НЬОГО РЯТУВАТИСЯ?.. Я!

Приголомшений Рон завмер з відкритим ротом, нездатний вимовити й слова, а Герміона, здавалося, от-от розридається.

— ТО НАВІЩО МЕНІ ЗНАТИ, ЩО ДІЄТЬСЯ? ЧОМУ Б ЦЕ ХТОСЬ МАВ БУТИ ТАКИЙ ЛАСКАВИЙ ПОЯСНИТИ МЕНІ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ?

— Гаррі, ми хотіли розповісти, справді... — почала Герміона.

— МАБУТЬ, НЕ ДУЖЕ ХОТІЛИ, БО ІНАКШЕ ВИСЛАЛИ Б МЕНІ СОВУ, АЛЕ ДАМБЛДОР ПРИМУСИВ ВАС ПОКЛЯСТИСЯ...

— Він справді примусив...

— МІСЯЦЬ Я СТИРЧАВ НА ПРІВІТ-ДРАЙВ, НИШПОРИВ ПО СМІТНИКАХ — ШУКАВ ГАЗЕТ, ЩОБ З'ЯСУВАТИ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ...

— Ми хотіли...

— МАЮ НАДІЮ, ЩО ВИ ТУТ ДОБРЯЧЕ ПОВЕСЕЛИЛИСЯ...

— Ні, чесно...

— Гаррі, нам страшенно прикро! — від розпачу в Герміони на очах зблиснули сльози. — Твоя правда, Гаррі... на твоєму місці я б іще й не так лютувала!

Гаррі зиркнув на неї важко дихаючи, знову відвернувся й почав ходити по кімнаті. Гедвіґа на шафі похмуро ухнула. Запала довга мовчанка, яку переривало лише скрушне порипування підлоги у Гаррі під ногами.

— До речі, де це ми? — випалив він.

— У штаб-квартирі Ордену Фенікса, — негайно озвався Рон.

— Чи хтось мені пояснить, нарешті, що то за Орден Фенікса?..

— Це таємне товариство, — заторохкотіла Герміона. — Дамблдор — його голова і засновник. До нього входять люди, що колись боролися з Відомо-Ким.

— Це ж хто? — зупинився Гаррі, тримаючи руки в кишенях.

— Та чимало людей...

— Ми бачили душ із двадцять, — додав Рон, — але, гадаю, їх більше.

Гаррі прискіпливо подивився на них.

— Ну?— його вимогливий погляд зупинявся то на Ронові, то на Герміоні.

— Е-е, — розгубився Рон. — Що ну?

— Волдеморт! — зірвався Гаррі так, що Рон і Герміона аж здригнулися. — Що діється? Що він задумав? Де він? Що робиться для того, щоб його зупинити?

— Ми ж тобі казали: нас не пускають на збори Ордену, — нервово пояснила Герміона. — Тому деталей ми не знаємо... хоч загалом у курсі, — поспішно додала вона, побачивши вираз Гарріного обличчя.

— Розумієш, Фред і Джордж винайшли видовжені вуха, — сказав Рон. — Дуже корисна штука.

— Видовжені?..

— Так, вуха. Щоправда, ми їх останнім часом не використовували, бо мама пронюхала про це і мало не ошаліла. Довелося Фредові й Джорджеві їх сховати, щоб мама не викинула. Але вони нам добре послужили до того, як мама довідалася. Ми знаємо, що дехто з членів Ордену стежить за відомими смертежерами, тримаючи їх, так би мовити, на гачку... — Дехто вербує нових членів Ордену... — додала Герміона.

— А інші щось охороняють, — вів далі Рон. — Вони постійно згадують про вартову службу.

— Може, то йшлося про мене? — саркастично скривився Гаррі.

— Ай справді, — дійшло раптом до Рона.

Гаррі пирхнув. Він знову почав міряти кроками кімнату, дивлячись куди завгодно, тільки не на Рона з Герміоною. — То що ж ви тут робили, якщо вас не пускали на збори? — спитав він. — Ви ж казали, що були дуже заклопотані.

— Були, — швидко підтвердила Герміона. — Дезінфікували цей будинок, він хтозна-скільки простояв порожній, і тут розвелося повно всякої погані. Ми вже почистили кухню, більшість спалень, а завтра приведемо до ладу віта... ОЙ!

Щось двічі гучно ляснуло, і прямо з повітря посеред кімнати виникли Ронові старші брати-близнюки Фред і Джордж. Левконія зацвірінькала ще несамовитіше й кулею шугонула на шафу, до Гедвіґи.

— Більше так не робіть! — дорікнула Герміона близнюкам, яскраво-рудим, як і Рон, але кремезнішим і трохи нижчим.

— Привіт, Гаррі, — сяючи мовив Джордж. — Нам здалося, що ми чули твій ніжний голосочок.

— Нащо аж так стримувати свій гнів, Гаррі, краще випустити пару, — додав Фред, також широко всміхаючись. — Кілька людей за п'ятдесят миль звідси могли тебе й не розчути.

— Ви що, нарешті склали іспити з явлення? — сердито буркнув Гаррі.

— З відзнакою, — похвалився Фред, тримаючи в руках Щось подібне на довжелезну струну тілесного кольору.

— Сходами ви опинилися б тут на цілих тридцять секунд пізніше, — сказав Рон.

— Час — це ґалеони, любий братику, — відповів йому Фред.

— Гаррі, однак, заважав приймати інформацію. Видовжені вуха, — пояснив він у відповідь на Гаррін здивований погляд і показав струну, що волочилася аж до сходового майданчика. — Хочемо почути, що діється внизу.

— Будьте обережні, — попередив Рон, дивлячись на "вуха", — бо якщо мама знову побачить...

— Варто ризикнути, це дуже важливі збори, — відповів Фред.

Відчинилися двері, і там з'явилася довжелезна руда грива.

— Ой, Гаррі, привіт! — зраділа менша Ронова сестра Джіні. — Мені здалося, що я чула твій голос.

Повернувшись до Фреда й Джорджа, вона сказала:

— З видовженими вухами нічого не вийде, мама наклала на кухонні двері закляття-нетурбуваття.

— А ти як знаєш? — зажурився Джордж.

— Тонкс розтлумачила, як його виявляти, — пояснила Джіні. — Треба шпурнути щось у двері, і якщо воно не долетить — двері занетурбовані. Я кидала зверху зі сходів какобомби, і вони просто відскакували, а отже, й видовжені вуха не зможуть пролізти у шпарину.

Фред тяжко зітхнув.

— Прикро. Я так хотів знати, що скаже старенький Снейп.

— Снейп?! — вигукнув Гаррі. — Він тут?

— Так, — підтвердив Джордж, обережно зачиняючи двері й сідаючи на ліжко. Фред і Джіні сіли біля нього. — Звітує. Страшенна таємниця.

— Лайно, — ліниво докинув Фред.

— Але тепер він на нашому боці, — докірливо заперечила Герміона.

Рон пирхнув. — Горбатого могила виправить. Згадай, як він на нас дивиться.

— Біллеві він теж не подобається, — ніби підсумувала Джіні.

Гаррі не був певний, що його гнів ущух, але цікавість узяла гору над бажанням викричатися. Він опустився на вільне ліжко.

— Що, і Білл тут? — поцікавився він. — Я думав, він працює в Єгипті.

— Він перейшов на канцелярську роботу, щоб мати змогу повернутися додому і працювати для Ордену, — пояснив Фред. — Каже, що скучає за пірамідами, але... — Фред задоволено вишкірився, — він має певну компенсацію.

— Тобто?

— Пам'ятаєш Флер Делякур? — спитав Джордж. — Вона отримала роботу в "Ґрінґотсі", щоб "погіпшити свій вімова..."

— А Білл дав їй уже чимало приватних уроків, — захихотів Фред.

— Чарлі також член Ордену, — додав Джордж, — але він досі в Румунії. Дамблдор хоче залучити якомога більше чужоземних чарівників, тож Чарлі у вільний час зав'язує контакти.

— А чому не Персі? — здивувався Гаррі, адже він знав, що третій син Візлів працює у відділі міжнародної магічної співпраці Міністерства магії.

Почувши це, всі Візлі й Герміона обмінялися похмурими багатозначними поглядами.

— Ти тільки нізащо не згадуй при мамі й татові про Персі, — напруженим голосом попередив Рон.

— Чому?

— Бо щоразу, коли звучить ім'я Персі, тато щось розбиває, а мама починає ридати, — пояснив Фред.

— Це такий жах, — сумно зітхнула Джіні.

— Ми з ним тепер не маємо нічого спільного, — сказав Джордж з несподівано гидливим виразом обличчя.

— А що сталося? — допитувався Гаррі.

— Тато й Персі посварилися, — відповів Фред. — Я ще не бачив, щоб тато так кричав. Завжди галасує мама.

— Це сталося через тиждень після початку канікул, — пояснив Рон. — Ми саме мали перебратися до Ордену. Персі прийшов додому і повідомив, що його підвищили на посаді.

— Жартуєш? — здивувався Гаррі.

Хоч він чудово знав, що Персі був неймовірно честолюбний, у Гаррі склалося враження, що Персі не досяг великих успіхів на своїй першій посаді в Міністерстві магії. Персі серйозно провинився, не помітивши, що його начальником керував безпосередньо сам Лорд Волдеморт (хоч у міністерстві в це й не повірили — там усі вважали, що містер Кравч просто збожеволів).

— Ми теж були здивовані, — погодився Джордж, — адже Персі мав купу неприємностей через Кравча, було розслідування... Казали, що Персі мав би помітити, як Кравч з'їжджає з глузду, і повідомити керівництво. Але ти ж знаєш Персі: Кравч зробив його своїм заступником, от він і тішився.

— То як же його підвищили на посаді?

— Саме це нас і здивувало, — підтвердив Рон, охоче підтримуючи розмову, щоб Гаррі знов не зірвався на крик. — Він прийшов додому страшенно собою задоволений... навіть більше, ніж завжди, якщо таке можна уявити... і сказав татові, що йому запропонували посаду в самого Фаджа. Справді дуже гарна посада як для того, хто лише торік закінчив Гоґвортс: молодший помічник міністра. Він сподівався, що тато буде в захопленні.

— Та сталося навпаки, — похмуро додав Фред.

— А чому? — спитав Гаррі.

— Та тому, що Фадж тоді гасав міністерством і перевіряв, чи ніхто не контактує з Дамблдором, — пояснив Джордж.

— У міністерстві зараз намагаються не згадувати про Дамблдора, — додав Фред. — Буцімто він лише завдає зайвого клопоту, заявляючи, що повернувся Відомо-Хто.

— Тато каже — Фадж усім дав зрозуміти, що той, хто підтримує зв'язки з Дамблдором, може відразу звільнятися з роботи, — додав Джордж.

— Біда в тому, що Фадж підозрює тата. Він знає, що тато приятелює з Дамблдором, окрім того, він вважає тата диваком через його захоплення маґлами.

— А до чого тут Персі? — розгубився Гаррі.

— Зараз поясню. Тато вважає, що Фадж бере Персі до себе лише для того, щоб той шпигував за власною родиною... і за Дамблдором.

Гаррі аж свиснув.

— А Персі радий.

Рон невесело всміхнувся.

— Персі просто ошалів. Він сказав... а, він наговорив такої гидоти. Сказав, що відколи почав працювати в міністерстві, мусив постійно відмиватися від паскудної татової репутації; що в тата нема жодних амбіцій, і тому ми завжди були... ну, розумієш... не мали багато грошей...

— Що? — недовірливо перепитав Гаррі, а Джіні зашипіла, мов сердита кицька.

— Я знаю, — ледь чутно промовив Рон. — Далі було ще гірше. Він сказав, що тато носиться з тим Дамблдором як дурень з писаною торбою; що Дамблдора чекають великі неприємності, і тато влізе в халепу разом з ним; і що він — Персі — знає, кому вірно служити, і зберігатиме вірність міністерству. А якщо мама з татом збираються зрадити міністерство, то він готовий заявити, що більше не належить до нашої родини. Спакував валізи й поїхав. Тепер живе в Лондоні.

Гаррі тихенько вилаявся. З усіх Ронових братів Персі подобався йому найменше, але Гаррі й уявити не міг, що той посміє так розмовляти з містером Візлі.

— Мама була в розпачі, — понуро мовив Рон. — Сам знаєш... сльози... Поїхала в Лондон, щоб поговорити з Персі, а він затраснув двері перед її носом. Не знаю, що він робить, коли зустрічає на роботі тата... мабуть, удає, що не бачить.

— Але ж Персі мусить знати, що Волдеморт повернувся, — замислився Гаррі. — Він же не дурний і повинен розуміти, Що ваші батьки не ризикуватимуть усім без серйозних підстав.

— До речі, у сварці згадували й тебе, — сказав Рон, крадькома зиркаючи на Гаррі. — Персі сказав, що єдиний доказ — це твоя розповідь, і... не знаю... він не вважає, що цього достатньо.

— Персі дуже довіряє "Щоденному віщуну", — в'їдливо зауважила Герміона, і всі ствердно кивнули.

— Про що ви говорите? — здивовано подивився на них Гаррі. Вони всі були якісь аж надміру обережні.

— Ти що... не отримував "Щоденного віщуна"? — нервово спитала Герміона.

— Отримував! — відповів Гаррі.

— А ти... уважно його читав? — стурбовано спитала Герміона.

— Ну, не все, — почав виправдовуватися Гаррі. — Адже про Волдеморта мали б писати на першій шпальті, правда?

Усі здригнулися при згадці цього імені, і Герміона квапливо повела далі:

— Мабуть, варто було читати ретельніше, бо там... е-е... твоє ім'я згадувалося по кілька разів на тиждень.

— Я мав би побачити...

— Якщо ти читав лише першу сторінку, то ні, — похитала головою Герміона. — Я не маю на увазі великі статті. Про тебе просто іноді згадували, немов про якийсь ходячий анекдот.

— Що?..

— Гиденько, правду кажучи, — ледве стримувалася Герміона. — Обсмоктування Рітиних нісенітниць.

— Але ж вона для них уже начебто не пише?

— Не пише, вона свого слова дотримала... щоправда, вибору в неї не було, — вдоволено додала Герміона. — Але вона дала поштовх тому, що там зараз діється.

— І що ж діється? — нетерпляче спитав Гаррі.

— Пам'ятаєш, вона написала, що ти постійно непритомнієш і жалієшся, що тобі болить шрам?

— Так, — відповів Гаррі. Він не міг так швидко забути писанину Ріти Скітер.

— Ну, а тепер про тебе пишуть як про особу, що сама себе , дурить, прагне уваги і корчить великого трагічного героя, — скоромовкою випалила Герміона, ніби вважала, що Гаррі буде не так прикро, якщо все це сказати поспіхом. — 3 тебе так єхидненько кепкують. Якщо йдеться про якусь надуману історію, пишуть: "Баєчка в стилі Гаррі Поттера", а якщо з кимось стається кумедна пригода, то додають: "Сподіваємось, у цієї особи не з'явиться шрам на лобі, бо тоді нас примусять її боготворити"...

— Я не хочу, щоб мене хтось боготворив... — із запалом почав Гаррі.

— Я знаю, — швиденько погодилася налякана Герміона. — Знаю, Гаррі. Бачиш, що вони роблять? Подають усе так, щоб тобі вже ніхто не вірив. Я можу закластися, що за цим стоїть Фадж. Вони хочуть, щоб прості чарівники вважали тебе дурненьким хлопчаком, таким собі посміховиськом, що вигадує різні безглузді історії, бо йому подобається бути відомим і він хоче, щоб так було завжди.

— Я цього не просив... і не хотів... Волдеморт убив моїх батьків! — аж захлинався Гаррі. — Я став відомий, бо він замордував мою родину, але не зміг убити мене! Кому потрібна така слава? Невже не зрозуміло, що краще б я...

— Ми знаємо, Гаррі, — запевнила його Джіні.

— І ще, звісно, там навіть не згадується про те, що на тебе напали дементори, — вела далі Герміона. — їм порадили не наголошувати на цьому. А це була б сенсація: некеровані дементори. Не повідомили навіть, що ти порушив Міжнародний статут про секретність. Ми думали, обов'язково напишуть: це б так гарно вписалося в образ дурника, що прагне слави. Мабуть, чекають, коли тебе виженуть, щоб потім перемити тобі кісточки... тобто, звісно, якщо тебе виженуть, — уточнила вона. — Насправді ж, якщо вони дотримуватимуться власних законів, тобі нічого не зроблять, бо тебе ні в чому не можна звинуватити.

Розмова знову повернулася до слухання справи, але Гаррі не хотів про це й згадувати. Він гарячково шукав іншої теми, але його врятували кроки: хтось піднімався по сходах.

— Овва.

Фред щосили потягнув за видовжене вухо. Знову щось гучно ляснуло, і вони разом з Джорджем зникли. За мить У Дверях з'явилася місіс Візлі.

— Збори закінчилися, можете йти на вечерю. Гаррі, усі аж вмирають, так хочуть тебе побачити. А хто підкинув під кухонні двері какобомби?

— Криволапик, — не змигнувши й оком відповіла Джіні. — Він завжди ними бавиться.

— Ага, — сказала місіс Візлі, — бо я вже було подумала на Крічера, він любить щось таке утнути. Не забувайте, в коридорі не можна галасувати. Джіні, що ти робила? У тебе брудні руки. Помий перед вечерею.

Джіні скривилася й пішла за мамою, залишивши Гаррі в кімнаті з Роном та Герміоною. Вони боязко поглядали на Гаррі, побоюючись, що тепер, коли всі пішли, він знову закотить істерику. Але Гаррі почувався присоромленим.

— Слухайте... — ніяково мовив він, але Рон захитав головою, а Герміона тихенько сказала: — Ми знали, Гаррі, що ти розгніваєшся, і зовсім на тебе не ображаємось, але зрозумій нас — ми справді намагалися переконати Дамблдора...

— Я знаю, — коротко мовив Гаррі.

Він вирішив перевести розмову на щось інше, щоб не говорити про директора, бо від самої згадки про Дамблдора все Гарріне нутро знову закипало від люті.

— Хто такий Крічер? — поцікавився він.

— Ельф-домовик, він тут мешкає, — відповів Рон. — Псих. Я ще такого не бачив.

Герміона відразу спохмурніла.

— Ніякий він не псих, Роне.

— Він мріє про одне: щоб його дурну голову відрізали й почепили на тарілку, як було з його матір'ю, — роздратовано випалив Рон. — Це що, нормально, Герміоно?

— Ну... це ж не його провина, що він трохи дивакуватий. — Герміона ще й досі носиться зі своєю "сечею", — закотив очі Рон.

— Це не сеча, а ССЕЧА! — обурилася Герміона. — Спілка Сприяння Ельфам-Чорноробам Англії. І не я одна така, Дамблдор теж каже, що до Крічера треба ставитися поблажливо.

— Так, так, — скривився Рон. — Ходім, бо я голодний як вовк.

Він перший вийшов на сходи, та щойно вони почали спускатися донизу..

— Чекайте! — видихнув Рон, зупиняючи рукою Гаррі й Герміону. — Вони й досі в коридорі, може, щось почуємо...

Друзі обережно визирнули через бильця. Тьмяний коридор унизу був заповнений чаклунами й чарівницями, включно з Гарріною охороною. Всі вони схвильовано перешіптувались. У самому центрі юрби Гаррі побачив масну чорну голову й гачкуватий ніс його найнеулюбленішого гоґвортського вчителя професора Снейпа. Гаррі ще дужче перехилився через бильця. Йому було дуже цікаво, що ж робить Снейп для Ордену Фенікса...

Раптом перед Гарріними очима з'явилася тонесенька струна тілесного кольору. Поглянувши вгору, він побачив на верхньому майданчику Фреда й Джорджа, котрі обережно опускали вниз видовжене вухо. Проте наступної миті усі чарівники попрямували до дверей і зникли з виду.

— Западло, — почулося Фредове шепотіння, і видовжене вухо поповзло вгору.

Вхідні двері відчинились і знову зачинилися.

— Снейп ніколи тут не вечеряє, — тихенько повідомив Рон. — І слава Богу. Ходімо.

— І не забудь, Гаррі, що в коридорі не можна кричати, — прошепотіла Герміона.

Проминаючи ряд ельфівських голів, вони побачили біля вхідних дверей Люпина, місіс Візлі й Тонкс. Усі троє магічно замикали безліч замків і засувів за тими, хто вийшов.

— Будемо їсти в кухні, — прошепотіла місіс Візлі, зустрівши їх біля сходів. — Гаррі, любий, треба тільки пройти навшпиньки до тих дверей...

ТОРОХ!

— Тонкс! — роздратовано вигукнула місіс Візлі, озираючись через плече.

— Вибачте! — простогнала Тонкс, простягшись на підлозі. — Це та дурна підставка для парасоль, я вже вдруге через неї перечепилася... її заглушив жахливий пронизливий вереск, від якого у жилах холола кров. Поїдені міллю оксамитові портьєри, повз які Гаррі уже проходив, відхилилися, але за ними не виявилося дверей. На мить Гаррі здалося, що він дивиться у вікно, за яким верещить стара жінка в чорному капелюшку, верещить так, наче її катують... та потім він зрозумів, що це просто натуральної величини портрет, але такого реалістичного й бридкого портрета він іще ніколи не бачив.

Стара жінка бризкала слиною, закочувала очі, пожовкла шкіра на її обличчі розтягувалася від крику; а в коридорі прокидалися інші портрети і також починали кричати так, що Гаррі аж зіщулився й затулив долонями вуха.

Люпин і місіс Візлі кинулися туди, намагаючись закрити стару жінку портьєрами, але портьєри не рухалися, а жінка репетувала як навіжена, розмахуючи кігтистими пальцями, ніби хотіла роздряпати їм обличчя.

— Бруд! Лайно! Гібриди калу й ницості! Покручі, мутанти, почвари, геть звідси, геть! Як ви посміли осквернити дім моїх батьків...

Тонкс вибачалася знову і знову, піднімаючи з підлоги величезну важку тролеву лапу. Місіс Візлі облишила спроби затулити жінку і побігла коридором, приголомшуючи інші портрети чарівною паличкою, а з дверей навпроти Гаррі вискочив чоловік з довгим чорним волоссям.

— Ану заткнися, стара карго, ЗАТКНИСЯ! — заревів він, ухопившись за портьєру, яку облишила місіс Візлі.

— Ти-и-и-и! — завила жінка, вирячивши очі. — Кривавий зрадник, мерзотник, ганьба моєї плоті!

— Я сказав... ЗАТКНИСЯ! — гаркнув чоловік, і разом з Люпином вони неймовірними зусиллями таки затягай портьєри.

Крик старої ущух, і запала лунка тиша. Втомлено відкидаючи з чола своє довге чорне волосся, Гаррін хрещений батько Сіріус обернувся до нього.

— Здоров, Гаррі, — похмуро привітався він, — бачу, ти вже познайомився з моєю матір'ю.

— РОЗДІЛ П'ЯТИЙ —

Орден Фенікса

— З твоєю?..

— Так, з моєю любою матусею, — підтвердив Сіріус. — Ми вже з місяць намагаємося забрати її звідси, але вона, мабуть, зачаклувала полотно закляттям-приклеяттям. Ходімо скоріше донизу, поки вони знову не прокинулись.

— Але що тут робить портрет твоєї матері? — ошелешено спитав Гаррі, коли вони вийшли з коридору й почали спускатися вузькими кам'яними сходами.

— О, тобі ніхто не сказав? Це будинок моїх батьків, — пояснив Сіріус. — А я — останній з роду Блеків, тож тепер він мій. Я запропонував Дамблдорові влаштувати тут штаб-квартиру — це, мабуть, єдине, що я можу зробити корисного.

Гаррі сподівався привітнішої зустрічі, тож його вразила гіркота й суворість Сіріусового голосу.

Він спустився сходами слідом за хрещеним батьком і опинився в розташованій у підвалі кухні. Там було не набагато світліше, ніжу коридорі. Нетиньковані кам'яні стіни навіювали думки про печеру. В її дальньому кінці, освітлюючи приміщення, палав великий камін. Дим з люльок клубочився, мов на полі бою, і крізь нього проглядали загрозливі обриси підвішених до темної стелі важких залізних баняків та сковорідок. Кухня була заставлена стільцями, що лишилися після зборів, а в центрі стояв довгий дерев'яний стіл, захаращений сувоями пергаменту, келихами, порожніми пляшками з-під вина та ще купою якогось лахміття.

В кінці столу, притулившись головами, тихенько розмовляли містер Візлі та його найстарший син Вілл. Місіс Візлі прокашлялася. Її чоловік — худий лисуватий рудий чаклун у рогових окулярах — озирнувся й зірвався на ноги.

— Гаррі! — вигукнув містер Візлі, підбігаючи до нього й енергійно тиснучи руку. — Радий тебе бачити!

Краєм ока Гаррі помітив як Вілл, з довгим волоссям, зібраним у хвостик на потилиці, поспіхом згортає якийсь пергамент.

— Нормально долетів, Гаррі? — поцікавився Білл, намагаючись ухопити дванадцять сувоїв одночасно. — Дикозор не примусив вас летіти через Ґренландію?

— Намагався, — відповіла Тонкс, підійшовши, щоб допомогти Біллові, й відразу перекинула на пергамент свічку. — Ой... вибач...

— Почекай, люба, — роздратовано звеліла місіс Візлі і врятувала пергамент помахом чарівної палички. У світлі сяйва, викликаного чарами місіс Візлі, Гаррі помітив, що на пергаменті наче був план якоїсь будівлі.

Місіс Візлі, зауваживши, куди він дивиться, схопила план і упхнула його Біллові поверх інших сувоїв.

— Після зборів треба одразу прибирати все зі столу, — буркнула вона й кинулася до старезного буфета, звідки почала діставати тарілки.

Білл витяг чарівну паличку, пробурмотів "Еванеско!" — і всі сувої щезли.

— Сідай, Гаррі, — запросив його Сіріус. — Ти вже знаєш Манданґуса?

Те, що Гаррі сприйняв за купу лахміття, протяжно захропіло й здригнулося.

— Шо таке, хто мене кликав? — сонно пробелькотів Манданґус. — Я згоден з Сіріусом... — Він підняв угору бруднющу руку, ніби голосуючи, а його мішкуваті запалені очі ніяк не могли сфокусуватися.

Джіні захихотіла.

— Данґ, збори вже закінчилися, — сказав Сіріус, а всі тим часом розмістилися за столом. — Приїхав Гаррі.

— Га? — Манданґус сумно поглянув на Гаррі крізь свої розкуйовджені руді патли. — Шоб я луснув, це ж він. Так... Ну, шо там, Гаррі, все нормально?

— Так, — відповів Гаррі.

Манданґус нервово понишпорив у кишенях, не відводячи погляду від Гаррі, і витяг брудну чорну люльку. Запхав у рот, запалив чарівною паличкою і глибоко затягся. За мить його огорнула хмара зеленкуватого диму. — То я вибачаюся, — прохрипів голос з тієї смердючої хмари.

— Востаннє попереджаю, Манданґусе, — крикнула місіс Візлі, — може, ти перестанеш нарешті смалити в кухні, а надто, коли ми сідаємо їсти!

— Шо? — перепитав Манданґус. — Ага. Вибачаюся, Молі. Манданґус запхав люльку в кишеню, і димова хмара розвіялась, але їдкий запах горілих шкарпеток залишився.

— Якщо хочете повечеряти ще до півночі, то прошу мені допомогти, — звернулася до присутніх місіс Візлі. — Ні, любий Гаррі, не вставай, ти мав довгеньку подорож.

— Що робити, Молі? — з готовністю поцікавилася Тонкс. Місіс Візлі завагалася, з недовірою поглядаючи на неї. — Е-е... ні... Тонкс, ти теж відпочинь, ти й так натомилася.

— Ні-ні, я хочу допомогти! — радісно вигукнула Тонкс, кинувшись до буфета, з якого Джіні витягала начиння, і тут-таки перевернула стільця.

Невдовзі кілька важких ножів самі різали м'ясо й овочі під наглядом містера Візлі. Місіс Візлі щось помішувала в казані, що висів над вогнем, а інші чарівники виймали з буфета тарілки, келихи й харчі. Гаррі сидів за столом разом з Сіріусом і Манданґусом, що й далі скорботно поглипував на нього.

— Бачив після того стару Фіґі? — поцікавився він.

— Ні, — відповів Гаррі, — нікого не бачив.

— Я, знаєш, нікуди не пішов би, — запобігливо почав Манданґус, нахиляючись до Гаррі, — але така комерційна нагода...

Гаррі здригнувся, відчувши, як щось треться біля його колін, але то був Криволапик, рудий Герміонин кіт. Він, муркочучи, обійшов Гаррі, а тоді стрибнув Сіріусові на коліна й скрутився там клубочком. Сіріус неуважно почухав його за вухами і перевів на Гаррі важкий погляд.

— Гарно провів літо?

— Та ні, жахливо, — заперечив Гаррі.

Чи не вперше на Сіріусовім обличчі промайнула тінь усмішки.

— Не розумію, на що тобі жалітися.

— Що? — Гаррі не повірив власним вухам.

— Я особисто лише радів би нападові дементорів. Смертельна боротьба за власну душу — непогана розвага після монотонного скніння. Ти нарікаєш, але, принаймні, хоч міг гуляти, розминати ноги, битися... А я вже цілий місяць звідси ні на крок.

— Чому це? — спохмурнів Гаррі.

— Бо Міністерство магії досі на мене полює, а Червохвіст уже, мабуть, розповів Волдемортові, що я анімаг, тому я більше не можу маскуватися. Та й для Ордену Фенікса користі з мене небагато... принаймні так вважає Дамблдор.

Сіріус так сухо вимовив Дамблдорове прізвище, що Гаррі зрозумів — не він один має певні претензії до директора. Гаррі відчув приплив ніжності до хрещеного батька.

— Ти хоч знав, що діється, — сказав він підбадьорливо.

— Знав, — озвався Сіріус саркастично. — Вислуховував Снейпові звіти і терпів його дошкульні натяки на те, що він ризикує життям, а я сиджу собі тут і б'ю байдики... та ще ці розпитування про чистку...

— Про яку чистку? — не зрозумів Гаррі.

— Намагання зробити цей будинок придатним для людського перебування, — Сіріус показав рукою на похмуру кухню. — Десять років тут ніхто не мешкав, — маю на увазі, після смерті моєї любої матінки, — якщо не брати до уваги її старого ельфа-домовика, але він давно вже розгубив останні клепки... він тут жодного разу не прибирав, не вдарив пальцем об палець.

— Сіріусе, — озвався Манданґус. Він спокійно пропускав повз вуха розмову, проте з цікавістю розглядав порожній келих. — Щире срібло, друже?

— Так, — підтвердив Сіріус, з відразою роздивляючись келиха. — Чистісіньке срібло, п'ятнадцяте століття, ручна ґоблінська робота, там викарбуваний герб родини Блеків.

— Ну й шо, його можна вишкрябати, — пробурмотів собі під ніс Манданґус, поліруючи келих вилогою рукава.

— Фред... Джордж... ТА НІ, ПРОСТО ЗАНЕСІТЬ! — закричала місіс Візлі.,

Гаррі, Сіріус і Манданґус озирнулися й пірнули під стіл, фред і Джордж зачаклували величезний казан з тушкованим м'ясом, залізну баклагу з маслопивом і важку дерев'яну дошку для нарізання хліба разом з ножем, — і все це полетіло в напрямку столу. Казан проїхався по столі й зупинився на самому його краєчку, залишивши на дерев'яній поверхні довгий чорний обпалений слід. Баклага з розгону гепнулася на стіл, заляпавши все маслопивом, а ніж зірвався з дошки й застряг, зловісно вібруючи, точнісінько там, де щойно була права рука Сіріуса.

— ЗАРАДИ ВСЬОГО СВЯТОГО! — заверещала місіс Візлі. — НУ НАВІЩО... З МЕНЕ ВЖЕ ГОДІ... ТЕ, ЩО ВАМ ЗАРАЗ ДОЗВОЛЯЄТЬСЯ ВДАВАТИСЯ ДО ЧАРІВ, НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ВИ МАЄТЕ РОЗМАХУВАТИ ЧАРІВНИМИ ПАЛИЧКАМИ ЧЕРЕЗ КОЖНУ ДРІБНИЧКУ!

— Ми просто хотіли, щоб швидше! — пояснив Фред, витягуючи зі стола ніж. — Сіріусе, вибач... ми не зумисне...

Гаррі й Сіріус розреготалися. Манданґус, що беркицьнувся зі стільця на спину, тепер з прокльонами зводився на ноги. Криволапик люто засичав і сховався під буфетом, блискаючи звідти великими жовтими очима.

— Хлопці, — почав містер Візлі, переставляючи казан з м'ясом на середину стола, — мама слушно каже: у вашому віці ви маєте бути відповідальнішими...

— Жоден з ваших братів не завдавав стільки клопоту! — лютувала на близнюків місіс Візлі, швиргонувши на стіл нову баклагу з маслопивом, від чого її вміст знову майже весь вихлюпнувся. — Білл ніколи не являвся через кожні два метри! Чарлі не зачаровував усе, що бачив! Персі...

Вона замовкла на півслові, затамувавши подих, і зі страхом поглянула на враз скам'яніле обличчя свого чоловіка.

— Будемо їсти, — швиденько запропонував Білл.

— Усе таке апетитне, Молі, — похвалив Люпин, наклав їй на тарілку тушкованого м'яса й подав через стіл.

Кілька хвилин панувала тиша, якщо не брати до уваги побрязкування столових приборів та рипіння стільців. Потім місіс Візлі звернулася до Сіріуса.

— Хотіла тобі сказати, Сіріусе, що в письмовому столі у вітальні щось постійно тарахкотить і здригається. Може, то звичайний ховчик, але хай би Аластор глянув на нього, перш ніж його випустити.

— Як хочеш, — байдуже відповів Сіріус.

— А в портьєрах повно доксь, — вела далі місіс Візлі. — Думаю, треба завтра за них узятися.

— З великим задоволенням, — погодився Сіріус. Гаррі відчув у його голосі сарказм, але не був певен, чи помітив це іще хтось.

Навпроти Гаррі Тонкс розважала Герміону й Джіні, міняючи собі носа. Щоразу вона мружила очі з тим самим страдницьким виразом, як тоді у Гарріній кімнаті, і ніс у неї ставав то довгий і гачкуватий, як у Снейпа, то робився завбільшки з грибочок, то з ніздрів раптом вилазило волосся. Очевидно, це була їхня традиційна розвага, бо невдовзі дівчата попросили Тонкс зробити їхній улюблений ніс.

— Тонкс, ану покажи свиняче рильце.

Тонкс підкорилася. Гаррі глянув на неї і йому раптом здалося, що до нього вишкірився Дадлі у жіночому тілі. Містер Візлі, Білл і Люпин гаряче дискутували про ґоблінів.

— Поки що по них нічого не видно, — сказав Білл. — Досі не збагну, повірили вони в те, що він повернувся, чи ні. І Хоч, може, ґобліни вирішили не підтримувати жодну зі сторін. Триматися збоку.

— Я певний, що вони не перейдуть до Відомо-Кого, — похитав головою містер Візлі. — Вони також постраждали; пам'ятаєте родину ґоблінів, замордовану ним біля Нотінґема?

— Це залежатиме від того, що їм запропонують, — засумнівався Люпин. — І я кажу не про золото. Якщо їм пообіцяють привілеї, яких не давали сотні років, вони можуть спокуситися. Біллі, а що там з Раґноком, є якісь успіхи?

— Він зараз дуже сердитий на чаклунів, — відповів Білл, — досі злиться через ту Беґменову махінацію, вважає, що в міністерстві справу просто зам'яли, бо ж ґобліни так і не отримали від нього золота...

Решту Біллових слів заглушив вибух реготу. Рон, Фред, Джордж і Манданґус мало не падали зі стільців.

— ...а тоді, — аж захлинався сміхом Манданґус, по обличчю якого стікали сльози, — а тоді, ви не повірите, він мені каже, каже мені: "Данґ, а шо то за жаби, де ти їх узяв? Бо якийсь сничів син поцупив моїх!" А я кажу: "Поцупив твоїх жаб, Віллі, і шо? Ти хочеш нових?" І ви не повірите, хлопці, але те тупе ґарґуйлисько купило в мене за три ціни своїх власних жаб...

— Нам уже набридло слухати байки про твої оборудки, Манданґусе, красненько тобі дякуємо, — урвала його місіс Візлі, а Рон повалився на стіл, аж кувікаючи від реготу.

— Вибачаюся, Молі, — озвався Манданґус, витираючи очі й підморгуючи Гаррі. — Але ж той Вілл і сам їх поцупив у Ворті Гарріса, тож я нічого поганого не зробив.

— Не знаю, Манданґусе, хто тебе навчав відрізняти добро від зла, але ти, мабуть, усі ті уроки прогуляв, — холодно відповіла місіс Візлі.

Фред із Джорджем сховали обличчя за келихами з масло-пивом. На Джорджа напала гикавка. Місіс Візлі чомусь обурено зиркнула на Сіріуса, вискочила з-за столу й пішла по великий ревеневий пиріг. Гаррі озирнувся на хрещеного батька.

— Молі не любить Манданґуса, — упівголоса пояснив Сіріус. — А як він став членом Ордену? — тихенько спитав Гаррі.

— Він корисний, — пробурмотів Сіріус. — Знає всіх пройдисвітів... та це й не дивно, він сам такий. А ще він вірно служить Дамблдорові, бо той колись витяг його з халепи. Іноді вигідно мати у своїх лавах такого, як Данґ, бо він може довідатися таке, про що ми б і не знали. Але Молі вважає, що запрошувати його на вечерю — це вже занадто. Вона не може вибачити йому, що він покинув тоді свій пост.

Три порції ревеневого пирога, а тоді ще заварний крем, і джинси на Гаррі почали тріщати в поясі (а це вже було не абищо, бо ці джинси колись належали Дадлі). Коли він відклав ложку, ніхто вже не мав сили розмовляти: містер Візлі ліниво й пересичено розвалився на стільці; Тонкс позіхала від вуха до вуха, ніс у неї знову став нормальний; а Джіні, виманивши Криволапика з-під буфета, сиділа по-турецьки на підлозі й гралася, кидаючи йому корки з-під маслопива.

— Пора й спати, — позіхнула місіс Візлі.

— Ще ні, Молі, — заперечив Сіріус, відсовуючи порожню тарілку й повертаючись до Гаррі. — Ти мене, до речі, дуже здивував. Я думав, опинившись тут, ти зразу почнеш розпитувати про Волдеморта.

Атмосфера в кімнаті змінилася так блискавично, як бувало при появі дементорів. Ще секунду тому сонна й лінива, тепер вона стала незатишна й напружена. При згадці про Волдеморта майже всі за столом боязко зіщулились. Люпин, який збирався було ковтнути вина, зі стурбованим виглядом поволі відставив келих.

— Я й питав! — обурився Гаррі. — І в Рона, і в Герміони, але вони сказали, що нас не беруть до Ордена, бо...

— І правду казали, — втрутилася місіс Візлі. — Ви ще малі. Вона випросталася у кріслі, вчепившись у поруччя, а на обличчі вже не було й сліду сонливості.

— Відколи це треба належати до Ордену Фенікса, щоб мати право задавати питання? — здивувався Сіріус. — Гаррі цілий місяць пронидів у маґлів. Він має право знати, що відбува...

— Чекайте! — втрутився Джордж.

— Чому це тільки Гаррі має право на запитання? — сердито додав Фред.

— Ми вже місяць намагаємося щось вивідати, але маємо пшик! — вів далі Джордж.

— "Ви ще малі, ви не належите до Ордену", — Фред відверто перекривив материн пронизливий голос. — А Гаррі ж досі неповнолітній!

— Я не винен, що вам не розповідають про діяльність Ордену, — незворушно відповів Сіріус, — це рішення ваших батьків. Гаррі, якщо вже на те пішло...

— Не тобі вирішувати, що добре для Гаррі! — урвала його місіс Візлі. Її зазвичай лагідне лице набрало загрозливого вигляду. — Сподіваюся, ти не забув Дамблдорові слова?

— Які саме? — ввічливо уточнив Сіріус, проте відчувалося, що терпець йому уривається.

— Що Гаррі не можна говорити більше, ніж йому потрібно, — місіс Візлі виразно наголосила на останніх словах.

Рон, Герміона, Фред і Джордж одночасно повертали голови то до Сіріуса, то до місіс Візлі, мовби спостерігали за тенісним м'ячиком. Джіні так і завмерла навколішки серед розкиданих корків від маслопива. Люпин не зводив погляду з Сіріуса.

— Молі, я й не збираюся говорити більше, ніж йому потрібно, — відповів Сіріус. — Але ж він — єдиний свідок повернення Волдеморта... — (і знову за столом усі здригнулися) — тож він має повне право...

— Він не належить до Ордену Фенікса! — вигукнула місіс Візлі. — Йому лише п'ятнадцять років і...

— І йому довелося мати справу з тим, що й решті членів Ордену, — заперечив Сіріус, — якщо не більше.

— Ніхто й не заперечує! — майже кричала місіс Візлі, а її стиснуті в кулаки руки тремтіли. — Але він іще...

— Він — не дитина! — сердився Сіріус.

— Але й не дорослий! — аж розпашілася місіс Візлі. — Він — не Джеймс, Сіріусе!

— Дякую, Молі, але я прекрасно усвідомлюю, хто він, — холодно відрізав Сіріус.

— Сумніваюся! — відрізала вона. — Іноді ти говориш про нього так, ніби це повернувся твій найкращий давній друг!

— А що в цьому поганого? — здивувався Гаррі.

— А те, Гаррі, що ти — не твій батько, хоч і дуже на нього схожий! — відповіла місіс Візлі, свердлячи поглядом Сіріуса. — Ти ще учень, і дорослі, які несуть за тебе відповідальність, не повинні про це забувати!

— Ти хочеш сказати, що я безвідповідальний хрещений батько? — Сіріус ледь не кричав.

— Я хочу сказати, що інколи ти чиниш нерозсудливо, Сіріусе, і саме тому Дамблдор постійно нагадує, щоб ти сидів удома...

— Ми тут не будемо обговорювати Дамблдорові вказівки, якщо твоя ласка! — вигукнув Сіріус.

— Артуре! — обернулася до чоловіка місіс Візлі. — Артуре, ну, допоможи мені!

Містер Візлі озвався не відразу. Він зняв окуляри і поволі протер їх мантією, не дивлячись на дружину. Тоді ретельно припасував їх на носі й нарешті заговорив.

— Молі, Дамблдор усвідомлює, що ситуація змінилася. Він розуміє, що Гаррі повинен знати принаймні дещо, якщо він уже опинився в штаб-квартирі.

— Але це не означає, що треба спонукати його, щоб він запитував про все, що заманеться!

— Як на мене, — неголосно втрутився Люпин, відводячи нарешті погляд від Сіріуса, і місіс Візлі одразу повернулася до нього, сподіваючись знайти спільника, — то буде краще, якщо Гаррі довідається про ці факти — не всі. Молі, але хоч би про основні — від нас, а не почує якусь викривлену версію від... від когось іншого.

І незважаючи на Люпинів незворушний вираз обличчя, Гаррі зрозумів: він підозрює, що під час зачисток місіс Візлі знайшла не всі видовжені вуха.

— Що ж, — важко дихаючи, місіс Візлі оглянула присутніх, але сподіваної підтримки так і не отримала, — бачу, що до моїх слів ніхто не дослухається. Але я скажу так: Дамблдор недарма не хотів, щоб Гаррі забагато знав, і я, як особа, що бере близько до серця все, пов'язане з Гаррі...

— Це ж не твій син, — стиха мовив Сіріус.

— Він мені як рідний, — випалила місіс Візлі. — Кого ще він має?

— Мене!

— Ну так, — процідила місіс Візлі, — проте, погодься, тобі нелегко було пильнувати за ним, коли ти сидів у Азкабані?

Сіріус почав підніматися з крісла.

— Молі, ти тут не єдина дбаєш про Гаррі, — втрутився Люпин. — Сіріусе, сядь.

Нижня губа місіс Візлі затремтіла. Зблідлий Сіріус поволі опустився в крісло.

— Думаю, Гаррі теж повинен висловитися, — вів далі Люпин, — він достатньо дорослий, щоб приймати рішення.

— Я хочу знати, що відбувається, — миттєво сказав Гаррі. Він не дивився на місіс Візлі. Його зворушили її слова про те, що він для неї майже як син, але надмірна опіка його втомила. Сіріус має рацію: він уже не дитина.

— Чудово, — надтріснутим голосом сказала місіс Візлі. — Джіні... Рон... Герміоно... Фред... Джордж... прошу вас негайно вийти з кухні, негайно.

Здійнялася буча.

— Ми — повнолітні! — заволали Фред із Джорджем.

— Чому Гаррі можна, а мені — ні? — обурювався Рон.

— Мамо, я теж хочу чути! — залементувала Джіні.

— НІ! — місіс Візлі підвелася, метаючи очима блискавки. — Категорично забороняю...

— Молі, Фредові з Джорджем ти не можеш заборонити, — втомлено втрутився містер Візлі. — Вони вже повнолітні.

— Вони ще школярі.

— Але за законом вважаються дорослими, — так само втомлено пояснив містер Візлі.

Обличчя місіс Візлі спалахнуло:

— Я... що ж, Фред і Джордж можуть залишитися, але Рон...

— Гаррі все одно розповість нам з Герміоною! — заперечив Рон. — Правда?.. Ти ж розкажеш? — додав він невпевнено, перехопивши погляд Гаррі.

Якусь мить Гаррі хотілося сказати Ронові, що він не розкаже йому ані слова, щоб Рон відчув, як то приємно — коли ти ні сном ні духом не знаєш про те, що відбувається. Та це гидке бажання щезло, коли він поглянув Ронові у вічі.

— Звичайно, розкажу, — підтвердив Гаррі. Рон і Герміона засяяли.

— Чудово! — крикнула місіс Візлі. — Чудово! Джіні... СПАТИ!

Джіні нелегко було впокорити. Вона обурено кричала й сперечалася з матір'ю, піднімаючись по сходах, а коли вони опинилися в коридорі, до їхнього галасу додався ще й пронизливий вереск місіс Блек. Люпин побіг утихомирювати портрет. Лише коли він повернувся і, зачинивши за собою двері, вмостився за столом, Сіріус заговорив знову.

— Ну, Гаррі... то що ти хочеш знати?

Гаррі набрав повні легені повітря й задав питання, що мучило його цілий місяць.

— Де Волдеморт? — спитав він, незважаючи на те, що всі знову здригалися або зіщулювалися, почувши це ім'я. — Що він робить? Я намагався стежити за маґлівськими новинами, але там не було жодного натяку, жодних химерних убивств, нічого.

— Бо досі й не було жодних химерних убивств, — відповів Сіріус, — принаймні ми ні про що таке не чули, а нам відомо дуже багато.

— Принаймні більше, ніж він припускає, — додав Люпин.

— А чому він більше нікого не вбиває? — спитав Гаррі. Він знав, що лише за минулий рік на совісті Волдеморта було чимало смертей.

— Щоб не привертати до себе уваги, — пояснив Сіріус. — Це для нього небезпечно. Його повернення відбулося не зовсім так, як він хотів, розумієш? Він усе собі зіпсував.

— Точніше, ти йому зіпсував, — задоволено всміхнувся Люпин.

— Як? — здивувався Гаррі.

— Ти не повинен був вижити! — відповів Сіріус. — Ніхто, крім смертежерів, не мав знати про його повернення. Але ти вижив і став свідком.

— Для нього було найважливіше, щоб про його повернення не довідався Дамблдор, — сказав Люпин. — А ти його відразу попередив.

— І що це дало? — поцікавився Гаррі.

— Жартуєш? — недовірливо перепитав Білл. — Якщо Відомо-Хто когось і боїться, то лише Дамблдора!

— Завдяки тобі Дамблдор відновив Орден Фенікса вже через годину після Волдемортового повернення, — пояснив Сіріус.

— А що робить цей Орден? — спитав Гаррі, дивлячись на них.

— Наполегливо працює над тим, щоб Волдемортові не вдалося здійснити його плани, — відповів Сіріус.

— А звідки ви знаєте про його плани? — випалив Гаррі. — Дамблдорові сяйнула одна прониклива думка, — сказав Люпин, — а його проникливі думки зазвичай попадають у десятку.

— І що ж, на Дамблдорову думку, він замислив?

— Перш за все він хоче знову зібрати своє військо, — пояснив Сіріус. — Колись він командував цілими полчищами: відьмами й чаклунами, яких страхом або чарами примушував коритися, вірними своїми смертежерами, всілякими темними створіннями. Ти чув, що він має намір завербувати велетнів, але не тільки їх. Звісно, він не збирається воювати з Міністерством магії, маючи на своєму боці всього з десяток смертежерів.

— То ви намагаєтеся завадити йому залучати нових прихильників?

— Робимо, що можемо, — підтвердив Люпин.

— Але як?

— Найголовніше — переконати якомога більше людей, що Відомо-Хто справді повернувся, щоб це не заскочило їх зненацька, — пояснив Білл. — А це нелегко.

— Чому?

— Через позицію міністерства, — сказала Тонкс. — Ти ж бачив, як Корнеліус Фадж поставився до звістки про повернення Відомо-Кого. Він уперся на своєму. Категорично відмовляється вірити, що це справді сталося.

— Чому? — розпачливо спитав Гаррі. — Чому він такий дурний? Якби Дамблдор...

— Ага, отут якраз і заковика, — криво усміхнувся містер Візлі. — Дамблдор.

— Розумієш, Фадж його боїться, — сумно сказала Тонкс.

— Боїться Дамблдора? — недовірливо перепитав Гаррі.

— Боїться його планів, — пояснив містер Візлі. — Фадж вважає, що Дамблдор задумав його скинути. Він гадає, що Дамблдор хоче стати міністром магії.

— Але ж Дамблдор не хоче...

— Авжеж, ні, — погодився містер Візлі. — Він ніколи не прагнув міністерської посади, хоч багато хто волів би, щоб Дамблдор став міністром ще після відставки Мілісент Беґнольд. Але до влади прийшов Фадж, і він не забув, яку велику підтримку мав Дамблдор, хоч той цієї посади ніколи й не домагався.

— Глибоко в душі Фадж усвідомлює, що Дамблдор значно розумніший і могутніший за нього, і, починаючи працювати на цій посаді, він постійно звертався до Дамблдора за допомогою й порадами, — сказав Люпин. — Але, видно, Фадж надто полюбив владу і тепер почувається набагато впевненіше. Йому подобається бути міністром магії, і він переконав сам себе, що він найрозумніший, а Дамблдор просто вигадує собі проблеми заради проблем.

— Як він може так думати? — розгнівався Гаррі. — Як він може думати, що Дамблдор усе просто вигадує... і що я все вигадав?

— Визнати, що Волдеморт повернувся, для міністерства означає втримати таку велику проблему, з якою воно не стикалося уже майже чотирнадцять років, — гірко пояснив Сіріус. — Фадж просто боїться. Йому вигідніше переконувати себе, що Дамблдор бреше, щоб підірвати його авторитет.

— Бачиш, у чому біда, — додав Люпин. — Доки міністерство наполягає, що немає підстав остерігатися Волдеморта, важко переконати людей, що він повернувся, тим паче, що люди й самі воліють у це не вірити. Ба навіть більше — міністерство постійно тисне на "Щоденний віщун", забороняючи публікувати те, що там називають "поширенням Дамблдорових чуток", тому більшість чаклунської громади й гадки не має, що відбувається, і стає легкою мішенню для смертежерів, коли ті накладають закляття "Імперіус".

— Але ж ви їм розповідаєте? — Гаррі по черзі поглянув на містера Візлі, Сіріуса, Білла, Манданґуса, Тонкс і Люпина. — Ви даєте людям знати, що він повернувся?

Усі вони невесело всміхнулися.

— Ну, беручи до уваги, що мене вважають божевільним серійним убивцею, а міністерство оцінило мою голову в десять тисяч галеонів, навряд чи я міг би ходити вулицями і роздавати листівки, — похмуро зіронізував Сіріус.

— Мене теж ніхто не запрошує на обіди, — додав Люпин. — Вовкулаки — не надто популярні.

— Тонкс і Артур втратять роботу в міністерстві, якщо почнуть забагато плескати язиками, — підхопив Сіріус, — а нам дуже важливо мати своїх людей у міністерстві, бо Волдемортові шпигуни там є напевно.

— Але декого нам вдалося переконати, — мовив містер Візлі. — Наприклад, Тонкс... раніше вона була замолода, щоб належати до Ордену Фенікса, а мати у своїх лавах аврорів — то величезна перевага... Кінґслі Шеклболт — теж справжня знахідка; він керує пошуками Сіріуса, тож зараз годує міністерство вигадками про те, що Сіріус у Тибеті.

— Але якщо ви не повідомляєте про повернення Волдеморта... — почав Гаррі.

— Хто тобі таке сказав? — урвав його Сіріус. — А чому ж тоді у Дамблдора стільки неприємностей?

— Що ти маєш на увазі? — здивувався Гаррі.

— Його намагаються дискредитувати, — пояснив Люпин. — Ти що, не читав "Щоденного віщуна" за минулий тиждень? Там повідомили, що його зняли з посади голови Міжнародної конфедерації чаклунів, бо він уже старий і втратив хватку. Але це неправда; міністерські чаклуни проголосували проти нього після промови, в якій він оголосив про повернення Волдеморта. Його зняли з посади головного мага "Чарверсуду" — тобто Чарівницького Верховного суду, а ще подейкують, що в нього збираються відібрати орден Мерліна першого ступеня.

— Хоч Дамблдор каже, що йому це байдуже, головне, щоб його ім'я залишалося на картках у шоколадних жабках, — посміхнувся Білл.

— Нам не до жартів, — різко обірвав його містер Візлі. — Якщо він і надалі так відверто кидатиме виклик міністерству, то може опинитися в Азкабані, а нам іще бракувало, щоб Дамблдора ув'язнили. Доки Відомо-Хто знатиме, що Дамблдор на своєму місці і пильно стежить за його діями, він буде максимально обережний. Якщо ж Дамблдора усунуть з дороги... тоді вже Відомо-Кому всі карти в руки.

— Але якщо Волдеморт намагається вербувати нових смертежерів, то рано чи пізно всі однаково довідаються, що він повернувся, — розпачливо сказав Гаррі.

— Волдеморт не ходить вулицями й не гупає в двері, щоб йому відчинили, — пояснив Сіріус. — Він діє хитрощами, чарами, шантажем. У нього величезний досвід таємних операцій. Та й вербування прихильників — не єдина його мета. Він має й інші плани, які може здійснювати без зайвого галасу, і саме це він поки що й робить.

— А що йому потрібно, крім прихильників? — поквапливо спитав Гаррі. Йому здалося, що Сіріус і Люпин блискавично обмінялися поглядами, перш ніж Сіріус йому відповів.

— Те, що можна здобути тільки таємно.

Гаррі нічого не зрозумів, тож Сіріус додав: — Це така зброя. Те, чого в нього не було раніше.

— Тоді, коли він іще був могутній?

— Так.

— І що ж то за зброя? — не вгавав Гаррі. — Щось гірше, ніж "Авада Кедавра"?..

— Годі! — урвала їх місіс Візлі з темного кутка коло дверей. Гаррі й не помітив, коли вона, відвівши Джіні нагору, повернулася. Місіс Візлі стояла, склавши руки на грудях, а її очі палали гнівом.

— Негайно по ліжках. Усі, — додала вона, дивлячись на Фреда, Джорджа, Рона й Герміону.

— Не командуй... — почав було Фред.

— Помовч! — гарикнула місіс Візлі. Вона аж тремтіла, дивлячись на Сіріуса. — Ти вже достатньо розказав Гаррі. Ще трохи — і його можна приймати у члени Ордену без зайвих церемоній.

— А що? — втрутився Гаррі. — Я вступлю, я хочу вступити, хочу боротися.

— Ні.

Цього разу пролунав голос не місіс Візлі, а Люпина.

— Членами Ордену можуть бути лише повнолітні чарівники, — пояснив він. — Причому ті, що закінчили школу, — додав Люпин, бо Фред з Джорджем уже відкрили було роти. — Це пов'язано з небезпеками, про які ніхто з вас і гадки не має... Сіріусе, я згоден з Молі. Ми вже достатньо розповіли.

Сіріус знизав плечима, але сперечатися не став. Місіс Візлі владно махнула рукою своїм синам і Герміоні. Одне за одним вони підводилися, і Гаррі, визнавши поразку, подався за ними.

— РОЗДІЛ ШОСТИЙ —

Шляхетний і давній рід Блеків

Місіс Візлі похмуро супроводжувала їх нагору.

— Негайно лягайте спати, і жодних балачок, — звеліла вона, коли всі піднялися на другий поверх, — завтра буде багато роботи. Сподіваюся, Джіні вже спить, — звернулася вона до Герміони, — тож прошу її не будити.

— Ага, спить, якраз, — сказав Фред упівголоса, коли Герміона попрощалася з ними, і вони піднялися поверхом вище. — Якщо Джіні не чекає на Герміону, щоб та їй переповіла всю нашу розмову, то я флоберв'як...

— Роне, Гаррі, — показала місіс Візлі на двері їхньої спальні. — Лягайте спати.

— На добраніч, — попрощалися Гаррі й Рон з близнюками.

— Спіть міцненько, — підморгнув їм Фред.

Місіс Візлі затраснула за Гаррі дверима. Кімната була ще вологіша й похмуріша, ніж здалася на перший погляд. Порожня картина на стіні дихала повільно й глибоко, так, наче то спав її невидимий персонаж. Гаррі вбрався в піжаму, зняв окуляри і заліз у холодну постіль, а Рон тим часом кинув на шафу совлодощів, щоб заспокоїти Гедвіґу й Левконію, які тупцяли й тривожно шурхотіли крильми.

— Не можна випускати їх на полювання щоночі, — пояснив Рон, одягаючи свою темно-бордову піжаму. — Дамблдор не хоче, щоб над майданом кружляло забагато сов, бо це викличе підозру. А, так... я геть забув...

Він підійшов до дверей і замкнув їх на засув.

— Навіщо?

— Крічер, — пояснив Рон, вимикаючи світло. — Коли я ночував тут уперше, він припхався сюди о третій ночі. Повір, не надто приємно прокинутися й побачити, як він шастає по кімнаті. Та й узагалі... — Рон заліз у ліжко, вмостився під ковдрою, а тоді повернувся в темряві до Гаррі. Гаррі бачив його силует під місячним світлом, що просочувалося крізь брудне вікно, — тощотидумаєш? Гаррі не мусив уточнювати, що мав на увазі Рон.

— Не так багато нам розповіли такого, про що ми й самі не здогадувалися, — відповів Гаррі, згадуючи розмову. — Тобто, по суті, нам лише сказали, що Орден намагається не давати людям приєднуватися до Вол...

Гаррі почув, як Ронові перехопило подих.

— деморта, — рішуче закінчив Гаррі. — Коли ти вже почнеш називати його на ім'я? Сіріус з Люпином називають.

Рон зігнорував зауваження.

— Твоя правда, — сказав він, — ми майже все знали завдяки видовженим вухам. Окрім, хіба... Лясь.

— ОЙ!

— Тихо, Роне, бо зараз прибіжить мама.

— Ви явилися мені прямо на коліна!

— Бо це ж у темряві.

Гаррі бачив розмиті силуети Фреда і Джорджа, що зістрибнули з Ронового ліжка. Зарипіли пружини, і Гаррін матрац опустився на кілька сантиметрів, коли у нього в ногах умостився Джордж.

— То як, уже розкусив? — нетерпляче поцікавився Джордж.

— Ти про ту зброю, що згадував Сіріус?

— Проговорився, — задоволено уточнив Фред, сідаючи біля Рона. — Про це ми на старих "вухах" нічого не чули, правда?

— Що ж воно таке? — спитав Гаррі.

— Та що завгодно, — відповів Фред.

— Але ж нема нічого гіршого, ніж закляття "Авада Кедавра", — здивувався Рон. — Що може бути гірше за смерть?

— Можливо, те, що вбиває водночас цілу купу людей? — припустив Джордж.

— Або якийсь дуже болючий спосіб убивства? — перелякано додав Рон.

— Для цього існує закляття "Круціатус", — заперечив Гаррі, — навіщо йому ще якийсь болючий засіб?

Запала мовчанка. Гаррі знав, що всі, як і він сам, намагаються уявити, які саме жахіття могла б чинити ця зброя.

— А кому, на вашу думку, вона належить зараз? — запитав Джордж.

— Сподіваюся, комусь із наших, — нервово припустив Рон. — Якщо так, то її, мабуть, зберігає Дамблдор, — додав Фред.

— Де? — підхопив думку Рон. — У Гоґвортсі?

— Напевно, що так! — вигукнув Джордж. — Там він ховав і Філософський камінь.

— Але зброя, мабуть, значно більша за камінь! — засумнівався Рон.

— Не обов'язково, — знизав плечима Фред.

— Так, розмір — це ще не ознака могутності, — погодився Джордж. — Погляньте на Джіні.

— Тобто? — здивувався Гаррі.

— Ти ще ніколи не потрапляв під дію її закляття "Кажанячі шмарки"?

— Цс-с! — підвівся з ліжка Фред. — Слухайте! Вони принишкли. Сходами наближалися кроки.

— Мама, — прошепотів Джордж, миттєво пролунало гучне "лясь", і Гаррі відчув, як його ліжко позбулося зайвої ваги. За кілька секунд за дверима зарипіла підлога. Місіс Візлі прислухалася, чи вони, бува, не розмовляють.

Гедвіґа і Левконія меланхолійно ухнули. Знову рипнула підлога — то місіс Візлі пішла нагору перевіряти Фреда й Джорджа.

— Знаєш, вона нам зовсім не довіряє, — засмутився Рон. Гаррі був упевнений, що не зможе заснути після такого насиченого подіями вечора. Він гадав, що пролежить не одну годину, обмірковуючи все. Хотів знову заговорити з Роном, але місіс Візлі вже спускалася сходами, а щойно вона пішла, як він виразно почув інші кроки — хтось піднімався нагору... і взагалі, за дверима м'яко тупотіли то вгору, то вниз якісь багатоногі істоти, а Геґрід, учитель догляду за магічними істотами, промовляв: "Гаррі, яківонифайні, га? Сего рокумибудемовивчатизброю..." — і Гаррі побачив, що у створінь замість голів гармати, і вони ціляться в нього... він ухилився...

І тут Гаррі усвідомив, що скрутився в клубок під ковдрою, а Джордж щось кричить на всю кімнату.

— Мама каже, щоб ви вставали, сніданок уже чекає, а потім треба йти до вітальні, там набагато більше доксь, ніж вона припускала, а ще вона знайшла під диваном гніздо з мертвими пухканцями.

За півгодини Гаррі з Роном, швиденько вдягнувшись і поснідавши, зайшли до вітальні, розташованої на другому поверсі довгої кімнати з високою стелею, оливково-зелені стіни якої були завішені брудними гобеленами. Коли чиясь нога ступала на килим, з нього здіймалася хмара пилюки, а довгі оксамитові портьєри кольору зеленого лишайнику гули, наче там роїлися невидимі бджоли. Саме біля них зібралися місіс Візлі, Герміона, Джіні, Фред і Джордж. їхні носи й роти були прикриті ганчірками, що надавало їм доволі чудного вигляду. У кожного була велика пляшка чорної рідини з розпилювачем на шийці.

— Прикрийте обличчя і беріть обприскувачі, — звеліла місіс Візлі, коли побачила Гаррі й Рона, і показала на дві пляшки з чорною рідиною, що стояли на високому тонконогому столику. — Це доксид. Я ще ніколи не бачила такої навали доксь... і щоробив той ельф-домовик ці десять років...

Герміонине обличчя було закрите рушничком, але Гаррі помітив, яким докірливим поглядом вона подивилася на місіс Візлі.

— Крічер уже старенький, може, він не мав сили...

— Герміоно, ти не повіриш, який він сильний, коли йому треба, — сказав Сіріус, зайшовши до кімнати з закривавленим мішком у руках, у якому були, здається, мертві щури. — Я годував Бакбика, — відповів він на допитливий погляд Гаррі. — Він там, нагорі, у спальні моєї матері. Ну... а тепер візьмемося за письмовий стіл...

Він кинув мішок на крісло і нахилився над столом із зачиненими шухлядами, що, як помітив Гаррі, легенько тремтів.

— Молі, я майже впевнений, що це ховчик, — сказав Сіріус, зазираючи у шпарку для ключа, — але перш ніж його випускати, нехай з ним попрацює Дикозор... Знаючи мою матір, можна сподіватися й чогось значно гіршого.

— Твоя правда, Сіріусе, — погодилася місіс Візлі. Вони розмовляли підкреслено ввічливо, тож Гаррі зрозумів, що ніхто з них не забув учорашньої сварки.

Унизу голосно задзеленчав дзвінок, і відразу вибухла справжня какофонія вереску й завивання, як учора, коли Тонкс перекинула підставку для парасоль.

— Я ж усім нагадую, щоб не користувалися дзвінком! — роздратовано вигукнув Сіріус, вибіг з кімнати й потупотів сходами вниз, звідки долинав вереск місіс Блек.

— Ганебні плями, покручі, зрадники роду, нечестивці...

— Гаррі, зачини, будь ласка, двері, — попросила місіс Візлі. Гаррі постарався зачиняти двері якомога повільніше, щоб почути, що діється внизу. Очевидно, Сіріусові вдалося затулити портьєрами материн портрет, бо крик ущух. Він чув, як Сіріус пройшов коридором, тоді брязнув ланцюжок на вхідних дверях, і нарешті пролунав низький голос, що належав Кінґслі Шеклболту:

— Гестія мене замінила, тож тепер Дикозорів плащ у неї, а я, мабуть, залишу Дамблдорові звіт...

Відчуваючи потилицею погляд місіс Візлі, Гаррі неохоче зачинив двері й повернувся до забави з доксями.

Місіс Візлі нахилилася над посібником Ґільдероя Локарта "Як боротися з домашніми шкідниками", що лежав на дивані, і переглянула сторінку, присвячену доксям.

— Дітки, будьте обережні, бо доксі кусаються, а зуби в них отруйні. У мене є пляшечка протиотрути, але краще, щоб вона нікому не знадобилася.

Місіс Візлі випросталася, повернулася лицем до портьєр і покликала всіх до себе.

— Тільки-но я дам сигнал, негайно починайте обприскувати. Вони, мабуть, полетять на нас, але на обприскувачі написано, що достатньо однієї цівки, щоб їх паралізувати.

Знерухомлених кидайте у відерце. — Вона обережно виступила наперед з їхніх бойових лав і приготувала обприскувач.

— Увага... прискайте!

Щойно Гаррі почав прискати, як зі складок тканини на нього вилетіла величезна докся. Застрекотіли її лискучі, мов у жука, крила, й вишкірилися маленькі гострющі зубки. Її феєподібне тіло було вкрите густою чорною шерстю, а чотири крихітні лапки люто стискалися в кулачки. Гаррі приснув їй прямо в писочок струменем доксиду. Вона застигла в повітрі, а тоді голосно хряпнулася об потертий килим. Гаррі підняв її і шпурнув у відерце.

— Фред, що ти там робиш? — вигукнула місіс Візлі. — Присни на неї негайно і викидай геть!

Гаррі озирнувся. Фред тримав доксю двома пальцями, а та відчайдушно виривалася.

— А на тобі! — весело озвався Фред, миттєво приснувши в писочок доксі, і та відразу зомліла, однак щойно місіс Візлі відвернулася, він підморгнув друзям і поклав її в кишеню.

— Ми хочемо використати доксину отруту в нашому новому продукті "Спецхарчування для спецсачкування", — тихесенько пояснив Гаррі Джордж.

Спритно приснувши відразу на двох доксь, що атакували його ніс, Гаррі підсунувся до Джорджа й прошепотів:

— А що то за спецхарчування?

— Ласощі, від яких починаєш хворіти, — зашепотів Джордж, сторожко позираючи на материну спину. — Але не серйозно, а так, щоб при потребі сачконути з уроків. Ми з Фредом якраз працюємо над цими цукерками. Вони будуть з двох різнокольорових половинок. Якщо, скажімо, з їси помаранчеву частинку батончиків-блювончиків, починаєш блювати. Тобі кажуть іти до шкільної лікарні, ти виходиш з класу, ковтаєш фіолетову половинку...

— "...і ваше здоров'я повністю відновлюється, даючи вам змогу присвятити цілу годину активному відпочинку на власний вибір, замість того щоб марнувати ваш безцінний на нудьгування". Так ми збираємося рекламувати товар, — пошепки додав Фред, нахиляючись, щоб його бачила місіс Візлі, а тоді швиденько підібрав з підлоги кількох заблукалих доксь і сховав у кишеню. — Але над цим ще треба попрацювати. Поки що нашим випробувачам нелегко, бо вони так потужно блюють, що не встигають проковтнути фіолетову половинку.

— А хто випробувачі?

— Ми самі, — пояснив Фред. — По черзі. Джордж випробовував завиванці-зомліванці... тоді ми вдвох перевіряли дію пампушечки-зносаюшечки...

— Мама думала, що ми побилися, — додав Джордж.

— А як там крамничка жартів? — пробурмотів Гаррі, вдаючи, що поправляє насадку обприскувача.

— Ще не було нагоди пошукати приміщення, — ледь чутно прошепотів Фред, а місіс Візлі тим часом витерла хустинкою чоло й знову кинулася в атаку, — тому ми тимчасово приймаємо замовлення поштою. Минулого тижня надрукували рекламне оголошення в "Щоденному віщуні".

— Завдяки тобі, — зізнався Джордж, — не хвилюйся... мама нічого не підозрює. Вона більше не читає "Віщуна", бо там постійно оббріхують тебе і Дамблдора.

Гаррі всміхнувся. Він примусив близнюків Візлі взяти тисячу ґалеонів, отриманих ним за перемогу в Тричаклунському турнірі, щоб допомогти їм здійснити честолюбну мрію про крамничку жартів, і радів, що про це його сприяння планам близнюків не довідалася місіс Візлі. Вона не вважала роботу в крамниці жартів гідною кар'єрою для своїх синів.

Дедоксикація портьєр тривала цілісінький ранок. Аж опівдні місіс Візлі нарешті скинула захисну хустинку, впала у прогнуте крісло і миттю з нього підскочила з обуреним криком — вона сіла на мішок з мертвими щурами. Портьєри — обвислі й вологі після інтенсивного обприскування — більше не гули. Під ними у відерці лежала купка непритомних доксь, а поруч стояла миска з їхніми чорними яйцями, яку обнюхував Криволапик і на яку кидали пожадливі погляди Фред із Джорджем.

— Гадаю, за це ми візьмемося після обіду. — Місіс Візлі показала на засклені й запорошені шафки з шухлядами, що стояли по обидва боки каміна. Там було напхано безліч дивних речей: колекція іржавих кинджалів, кігті, скручена зміїна шкура, кілька потьмянілих срібних коробок з написами невідомими Гаррі мовами і, що найгидкіше — різьблена кришталева пляшка з великим опалом у затичці, наповнена, як видавалося, кров'ю.

Знову задзвонив дзвінок. Усі подивилися на місіс Візлі.

— Стійте тут, — рішуче сказала вона, схопивши мішок зі щурами (внизу знову залементувала місіс Блек). — Я принесу бутерброди.

Місіс Візлі вийшла з кімнати, ретельно зачинивши за собою двері. Всі дружно кинулися до вікна й побачили розкуйовджену руду потилицю та хиткий стос казанів.

— Манданґус! — вигукнула Герміона. — Навіщо він притарабанив усі ті казани?

— Мабуть, шукає безпечне місце для схову, — припустив Гаррі. — Здається, саме по них він побіг того вечора, коли мав пильнувати мене. Збирав крадені казани?

— Аякже! — погодився Фред. Тим часом вхідні двері відчинилися, Манданґус зайшов разом зі своїми казанами і зник з очей. — Клянуся, мамі це не дуже сподобається...

Разом з Джорджем вони підійшли до дверей і уважно прислухалися. Місіс Блек уже не кричала.

— Манданґус розмовляє з Сіріусом і Кінґслі, — пробурмотів Фред, зосереджено насупившись. — Погано чути... може, спробуємо з видовженими вухами?

— Ризикнемо, — погодився Джордж. — Зараз піду по них...

Та саме тієї миті внизу зчинився такий галас, що видовжені вуха були вже зайві. Усім було прекрасно чути, що кричить, аж надривається, місіс Візлі.

— ТУТ ТОБІ НЕ СХОВАНКА КРАДЕНОГО!

— Я так люблю, коли мама кричить на когось іншого, — задоволено всміхнувся Фред, легенько прочиняючи двері, Щоб краще чути, — це сприймається цілком інакше.

— ...ЦЕ БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ! НІБИ НАМ МАЛО СВОГО КЛОПОТУ, А ТИ ЩЕ ПРИТАРАБАНИВ СЮДИ КРАДЕНІ КАЗАНИ...

— Ідіоти, вона ж зараз сяде на свого коника, — похитав головою Джордж. — Якщо її вчасно не зупинити, вона так розійдеться, що кричатиме годинами. Їй же до смерті хотілося поскандалити з Мандангусом, відколи він не допильнував тебе, Гаррі... а це вже знову Сіріусова мама.

Голос місіс Візлі заглушили несамовиті верески і лемент портретів у коридорі.

Джордж уже зачиняв двері, щоб притишити галас, та тієї миті в кімнату прослизнув ельф-домовик.

Якщо не брати до уваги брудної ганчірки на стегнах, він був зовсім голий і видавався дуже старим. Його шкіра звисала складками, наче зайва. Він був лисий, як усі ельфи домовики, а з його великих кажанячих вух стирчало густе біле волосся. Мав запалені водянисто-сірі очі і довжелезний, мов хобот, м'ясистий ніс.

Ельф ніби й не бачив ні Гаррі, ні інших. Згорбившись, він поволі почвалав у дальній кут кімнати, бурмочучи собі під ніс хрипким і гортанним, мов у жаби, голосом:

— ...смердить, як стічна канава, та ще й карний злочинець, але й вона не краща, гидка стара зрадниця роду зі своїми виродками, що занечишують дім моєї хазяйки, ой, бідненька моя хазяєчка, якби ж вона знала, якби знала, яких покидьків пустили в її будинок, що б вона тоді сказала старенькому Крічерові, ой, яка ганьба, бруднокровці, вовкулаки, зрадники, злодюжки, бідний старий Крічер, що він може вдіяти...

— Здоров був, Крічере, — підкреслено голосно привітався з ним Фред, зачинивши двері.

Ельф-домовик завмер напівдорозі, перестав бурмотіти, а тоді перебільшено й дуже непереконливо скорчив здивовану міну.

— Крічер не помітив панича, — ельф озирнувся і вклонився Фредові. І не підводячи очей, виразно додав: "Малий бридкий виплодок зрадниці роду".

— Що, вибач? — урвав його Джордж. — Я щось не дочув останніх слів.

— Крічер нічого не казав, — відповів ельф, уклонившись цього разу Джорджеві й цілком виразно прошепотів: "...а це його брат-близнюк, малі огидні тварюки".

Гаррі не знав, сміятися йому чи ні. Ельф випростався, глянув на них недоброзичливо і знову забурмотів, явно переконаний, що вони його не чують.

— ...та ще й бруднокровка, стоїть тут безсоромно, ох, якби ж то знала моя хазяєчка, ой, як би вона ридала... та ще якийсь новий хлопець, Крічер не знає його імені. Що йому тут треба? Крічер не знає...

— Це Гаррі, Крічер, — підказала Герміона. — Гаррі Поттер. Вицвілі Крічерові очі округлилися, і він забурмотів ще швидше й сердитіше.

— Бруднокровка говорить з Крічером, ніби вона моя приятелька, якби Крічерова хазяєчка побачила його в такій компанії, ох, що б вона тоді сказала...

— Не називай її бруднокровкою! — обурилися в один голос Рон і Джіні.

— Не зважайте, — прошепотіла Герміона, — він з'їхав з глузду, навіть не розуміє, що...

— Не треба себе дурити, Герміоно, він чудововсе розуміє, — зміряв Крічера роздратованим поглядом Фред.

Крічер і далі бурмотів, не відводячи очей від Гаррі.

— Це правда? Це Гаррі Поттер? Крічер бачить шрам, отже, це справді той хлопець, що зупинив Темного Лорда. Крічер хотів би знати, як він це зробив...

— Ми б усі хотіли, Крічере, — урвав його Фред.

— До речі, що тобі треба? — поцікавився Джордж. Величезні Крічерові очі метнули погляд на Джорджа.

— Крічер прибирає, — ухильно відповів він.

— Розкажеш комусь іншому, — почувся голос за Гарріною спиною.

То повернувся Сіріус; він сердито дивився на ельфа. У коридорі вже не чулося галасу. Можливо, місіс Візлі і Манданґус пішли сваритися на кухню. Побачивши Сіріуса, Крічер схилився так неприродно низько, що аж притис свого хоботоподібного носа до підлоги.

— Стань рівно, — нетерпляче звелів йому Сіріус. — То що ти тут робиш?

— Крічер прибирає, — повторив ельф. — Крічер усе життя обслуговує шляхетний рід і будинок Блеків...

— ...що з кожним днем стає дедалі блекотніший. Тут повно бруду, — скривився Сіріус.

— Хазяїн любить пожартувати, — вклонився знову Крічер і тихо додав: — Хазяїн був гидким невдячним підсвинком і розбив матері серце...

— У моєї матері не було серця, Крічере, — відрізав Сіріус. — її життя трималося тільки на злі.

Крічер знов уклонився.

— Як скажете, хазяїне, — бурмотів він обурено. — Хазяїн не достойний витирати пилюку з материних черевиків. Ох, моя бідна хазяєчка, що б вона сказала, якби побачила, що Крічер мусить йому служити, як вона його ненавиділа, як він її розчарував...

— Я тебе спитав, що ти тут робиш? — холодно урвав його Сіріус. — Ти завжди вдаєш, що прибираєш, а насправді дивишся, що б такого потягти до своєї кімнати, щоб ми не могли його викинути.

— Крічер ніколи не зрушить нічого з належного місця в хазяїновім будинку, — заперечив ельф і швидко пробелькотів, — хазяєчка ніколи б не вибачила Крічерові, якби звідси викинули гобелен, що сім століть належав родині, Крічер повинен його врятувати, Крічер не дозволить хазяїнові, зрадникам роду і виродкам знищити його...

— Я так і думав, — сказав Сіріус, зневажливо зиркнувши на протилежну стіну. — Вона й гобелен зачарувала закляттям-приклеяттям, я впевнений, але якщо я матиму змогу його позбутися, то так і зроблю. А тепер шуруй звідси, Крічере.

Крічер не посмів знехтувати прямим наказом, але погляд, який він кинув на Сіріуса, човгаючи повз нього, був сповнений глибокої ненависті, і, виходячи з кімнати, він ні на мить це припиняв буркотіти:

— ...повертається з Азкабану, щоб командувати Крічером, ой, моя біднесенька хазяєчка, що б вона сказала, якби побачила зараз будинок, у ньому мешкають покидьки, її скарби викидають, вона зреклася свого сина, а він повернувся, і кажуть, він — убивця...

— Ще трохи побуркочи, і я таки стану вбивцею! — роздратовано крикнув Сіріус, з силою зачинивши за ельфом двері.

— Сіріусе, він збожеволів, — почала виправдовувати його Герміона, — він, мабуть, не розуміє, що ми його чуємо.

— Він надто довго жив тут сам, — сказав Сіріус, — виконував божевільні накази материного портрета і розмовляв сам з собою, але він завжди був малою бридотою...

— Якби ви його відпустили, — з надією почала Герміона, — можливо...

— Його не можна відпускати: він забагато знає про Орден, — урвав її Сіріус. — До того ж, така різка зміна його вб'є. Запропонуй йому покинути будинок, і побачиш, якої він заспіває.

Сіріус перетнув кімнату і підійшов до стіни, на якій висів гобелен, що його намагався захистити Крічер. Усі подалися слідом.

Гобелен видавався неймовірно старим — вилинялий і подекуди погризений доксями. Проте золотиста нитка, якою він був розшитий, і досі яскраво виблискувала, даючи змогу помилуватися розлогим деревом роду, корені якого (наскільки міг бачити Гаррі) сягали середньовіччя? Зверху на гобелені великими літерами було виведено:

ШЛЯХЕТНИЙ І ДАВНІЙ РІД БЛЕКІВ

"Toujours pur"[1]

— Тебе тут немає! — вигукнув Гаррі, пильно вивчаючи дерево.

— Колись я був отут, — показав Сіріус на маленьку круглу дірочку, немовби залишену цигаркою. — Моя люба матуся випалила мене після того, як я втік з дому... Крічер дуже любить переповідати цю історію.

— Ти втік з дому?

— У шістнадцять років, — підтвердив Сіріус. — Не витримав.

— І куди ж ти подався? — поцікавився Гаррі.

— До твого тата, — відповів Сіріус. — Твої дідусь з бабусею дуже добре до мене поставились: прийняли, наче другого сина. Я приїжджав до твого тата на канікули, але з сімнадцяти років мав уже власне житло. Мій дядько Елферд залишив мені пристойну суму... мабуть, тому і його звідси видалили... а потім я вже сам про себе дбав. Проте мене завжди гостинно запрошували на недільні обіди до містера і місіс Поттерів.

— А... чому ти?..

— Втік? — Сіріус гірко всміхнувся й пригладив довгі розкуйовджені патли. — Бо ненавидів їх усіх: моїх батьків з їхньою манією чистокровності й переконанням, що рід Блеків мало не королівський... мого ідіотського брата, котрий у все це вірив... оце він.

Сіріус тицьнув пальцем в ім'я "Регулус Блек" біля самого підніжжя дерева. Після дати народження стояла дата смерті (років п'ятнадцять тому).

— Він був молодший, — сказав Сіріус, — однак значно кращий, нагадували мені постійно.

— Але він помер, — мовив Гаррі.

— Так, — підтвердив Сіріус. — Ідіот нещасний... прилучився до смертежерів.

— Та ти жартуєш!

— Гаррі, невже ти не бачиш по цьому будинку, до яких чаклунів належала моя родина? — роздратовано кинув Сіріус.

— А твої... твої батьки також були смертежерами?

— Ні, ні, але, повір мені, їм подобався Волдемортів задум вони підтримували ідею очищення раси чаклунів, позбавлення її від тих, у чиїх жилах є маґлівська кров і приходу до влади чистокровних чарівників. І вони були такі не одні, багато людей до того як Волдеморт показав свою суть, вважали його думки гідними уваги... хоч потім жахнулися, побачивши, на що він здатен заради влади. Та я впевнений, що мої батьки вважали Реґулуса справжнім героєм за той його початковий вибір.

— Його вбив аврор? — спробував здогадатися Гаррі.

— О, ні, — заперечив Сіріус. — Ні, його вбив Волдеморт. Або, радше, вбили за Волдемортовим наказом, бо сумніваюся, що Регулус був настільки важливою персоною, щоб Волдеморт убивав його власноручно. Після братової смерті я з'ясував, що він прилучився до смертежерів, але побоявся виконувати їхні вимоги і спробував їх покинути. Але Волдеморт не приймає заяв про звільнення. Тут або служба до скону, або смерть.

— Обід, — почувся голос місіс Візлі.

На чарівній паличці, що її вона тримала вертикально перед собою, стояла величезна таця з бутербродами й пирогом. Обличчя місіс Візлі ще й досі пашіло від злості. Всі потяглися до неї по їжу, але Гаррі залишився з Сіріусом, що низько схилився перед гобеленом.

— Я вже роками його не розглядав. Це Фінеас Ніґелус... мій пра-прадід, бачиш? ... гіршого директора у Гоґвортсі зроду не було... а це Арамінта Меліфлуа... мамина двоюрідна сестра. .. намагалася пропхати через міністерство указ про узаконення полювання на маґлів... це люба тітонька Еладора... започаткувала родинну традицію стинати голови ельфам-домовикам, коли вони ставали надто старі й не могли подавати чай... звісно, коли в сім'ї з'являвся хтось хоч напівпорядний, його відразу зрікалися. Бачу, Тонкс тут немає. Мабуть, тому Крічер не виконує її наказів, хоч зобов'язаний виконувати найменшу вимогу кожнісінького члена родини...

— То ви з Тонкс — рідня? — здивувався Гаррі.

— Так, її мама Андромеда — моя улюблена двоюрідна сестра, — підтвердив Сіріус, пильно вивчаючи гобелен. — Ні, Андромеди тут також немає, дивися...

Він показав на ще один маленький круглий випалений отвір між іменами Белатриса й Нарциса.

— Андромедині сестри є, бо обидві взяли гарний і поважний чистокровний шлюб, а ось Андромеда вийшла заміж за особу маґлівського роду, Теда Тонкса, тому..

Сіріус зобразив пропалювання гобелена чарівною паличкою і кисло всміхнувся. Але Гаррі не відповів на усмішку — він уважно придивлявся до імен праворуч від обпаленої дірки, де колись була Андромеда. Подвійна, вишита золотом лінія з'єднувала Нарцису Блек і Луціуса Мелфоя, і одна золотиста лінія вела вертикально від них до імені Драко.

— То ти споріднений з Мелфоями!

— Усі чистокровні родини взаємопов'язані, — пояснив Сіріус. — Якщо дозволяти синам і дочкам одружуватися лише з чистокровками, то вибір буде вельми обмежений, бо нас залишилося не так і багато. Ми з Молі теж двоюрідні брат і сестра, Артур доводиться мені троюрідним братом. Але тут їх можеш не шукати... Візлі вважаються найбільшими зрадниками роду.

Але Гаррі вже дивився на ім'я ліворуч від отвору по Андромеді: Белатриса Блек була поєднана подвійною лінією з Родольфусом Лестранжем.

— Лестранж... — промовив Гаррі. Це прізвище було йому знайоме. Він його десь чув, і хоч ніяк не міг пригадати, у зв'язку з чим? усередині йому стало якось холоднувато.

— Вони в Азкабані, — коротко пояснив Сіріус. Гаррі запитливо глянув на нього.

— Белатрису та її чоловіка Родольфуса посадили разом; з молодшим Барті Кравчем, — так само різко додав Сіріус. — 3 ними ще був Родольфусів брат Рабастан.

Тепер Гаррі пригадав. Він бачив Белатрису Лестранж у ситі спогадів — чудернацькому пристрої, що зберігав думки і спогади. То була висока чорнява жінка з важкими повіками, що на власному суді встала і заявила про свою незламну відданість Лордові Волдеморту. Вона була горда, що намагалася розшукати його після занепаду, і переконана, що колись буде винагороджена за свою вірність.

— Ти не казав, що вона твоя...

— Хіба так важливо, що вона моя двоюрідна сестра? — відрізав Сіріус. — Якщо хочеш знати, я не вважаю їх за рідню. Тим паче її. Я з нею не бачився, відколи був у твоєму віці, хіба що мигцем, коли її привезли в Азкабан. Чи ти гадаєш, що я пишаюся такими родичами?

— Вибач, — зніяковів Гаррі, — я не хотів... я просто здивувався...

— Та ні, не треба вибачатися, — пробурмотів Сіріус. Він відвернувся від гобелена, тримаючи руки в кишенях. — Я не хотів сюди вертатися, — зізнався він, обводячи поглядом вітальню. — Не думав, що знов опинюся в цьому домі.

Гаррі чудово його розумів. Він знав, які б його охопили емоції, якби йому довелося знову мешкати в будинку номер чотири на Прівіт-драйв після того як він виріс би і вважав, що вже ніколи туди не повернеться.

— Та це найкраще місце для штаб-квартири, — сказав Сіріус. — Мій батько, коли тут жив, обладнав його всіма відомими чаклунам засобами безпеки. Він знекартлений, отже, маґли його не знайдуть і не прийдуть сюди... хоч їм це й не потрібно... а тепер ще й Дамблдор додав захисних чарів, тому безпечнішого місця годі й шукати. Дамблдор Тайнохоронець Ордену... ніхто не знайде штаб-квартири, якщо він особисто не повідомить, де вона розташована... та записка, що тобі її показував Муді, була від Дамблдора... — Сіріус коротко реготнув. — Якби ж мої батьки могли побачити, що зараз діється в їхньому будинку... хоч дещо можна уявити з реакції материного портрета...

Він на мить насупився, а тоді зітхнув.

— Я був би не проти іноді вириватися звідси, щоб робити щось корисне. Я вже питав Дамблдора, чи не міг би я супроводжувати тебе на слухання твоєї справи... звісно, як Сопун... щоб ти мав хоч моральну підтримку...

Гаррі здалося, ніби він провалюється крізь запорошений килим. Відучора він жодного разу не згадав про слухання. Його так захопила зустріч з друзями й обговорення останніх подій, що слухання геть випало йому з голови. Та після Сіріусових слів на нього знову накотився жах. Він глянув на Герміону і Візлів, що наминали бутерброди, і уявив, як почуватиметься, якщо вони поїдуть у Гоґвортс без нього.

— Не сумуй, — підбадьорив його Сіріус. Гаррі поглянув угору і наткнувся на уважний Сіріусів погляд. — Я впевнений, що тебе виправдають, у Міжнародному статуті про секретність, безумовно, є щось про дозвіл вдаватися до чарів у загрозливих для життя ситуаціях.

— Але якщо мене таки виженуть, — тихенько почав Гаррі, — чи міг би я повернутися сюди й жити в тебе?

Сіріус сумно всміхнувся.

— Побачимо.

— Мене б набагато менше лякало слухання, якби я знав, що не муситиму повертатися до Дурслів, — наполягав Гаррі.

— Мабуть, вони таки справді погані, якщо ти волієш жити тут, — вичавив з себе Сіріус.

— Гей ви, ворушіться, бо скоро вже нічого не залишиться, — покликала їх місіс Візлі.

Сіріус іще раз тяжко зітхнув, понуро зиркнув на гобелен, і разом з Гаррі приєднався до гурту.

Коли по обіді вони виймали все зайве із засклених шафок та шухляд, Гаррі щосили намагався не думати про слухання своєї справи. На щастя, робота вимагала зосередження, бо деякі предмети чомусь ніяк не хотіли покидати вкритих пилюкою поличок. Сіріуса боляче вкусила срібна тютюнниця: за кілька секунд його рука вкрилася гидкою твердою кіркою, ніби він надів жорстку брунатну рукавичку.

— Не хвилюйтеся, — сказав він, зацікавлено оглядаючи руку, а тоді легенько стукнув по ній чарівною паличкою — і шкіра знову стала нормальною. — Мабуть, там був порошок для бородавок.

Він шпурнув тютюнницю в мішок, куди вони складали весь непотріб. За мить Гаррі помітив, як Джордж, ретельно обгорнувши руку ганчіркою, непомітно переклав тютюнницю собі в кишеню, до доксь.

Вони знайшли якийсь гидкуватий срібний інструмент, що нагадував пінцет з багатьма ніжками, і коли Гаррі його підняв, той побіг по руці, мов павук, намагаючись проколоти Гаррі шкіру. Сіріус схопив його і роздушив важкою книгою, що мала назву "Шляхетність природи: чаклунська генеалогія". Була там ще й катеринка: коли її накрутили, вона почала видавати з себе тихеньке зловісне дзенькання, від якого всі враз знесиліли й запозіхали, аж доки Джіні здогадалася защикнути накривку. Був важкий медальйон, який нікому не вдалося відкрити, кілька давніх печаток, а в запорошеній коробочці лежав орден Мерліна першого ступеня, що ним колись нагородили Сіріусового діда за "заслуги перед міністерством".

— За те, що дав їм купу золота, — зневажливо пояснив Сіріус, жбурляючи нагороду в мішок зі сміттям.

Кілька разів у кімнату прокрадався Крічер, намагаючись сховати деякі речі під пов'язкою, що була на його стегнах, і бурмочучи жахливі прокляття тому, хто його на цьому ловив. Коли Сіріус вирвав йому з рук великий золотий перстень з Блеківським гербом, Крічер розридався від безсилої люті й вибіг з кімнати, голосячи й проклинаючи Сіріуса такими словами, що їх Гаррі досі й не чув.

— Це був батьків перстень, — пояснив Сіріус, кидаючи його в мішок. — Крічер не був йому аж таквідданий, як матері, проте минулого тижня я застав його за тим, що він обціловував старі батькові штани.

Наступні кілька днів місіс Візлі примушувала їх тяжко працювати. Три дні тривала дезінфекція вітальні. Врешті-решт небажаними там лишилися тільки гобелен з деревом роду Блеків, що чинив шалений спротив спробам віддерти його від стіни, і торохкотливий письмовий стіл. Муді досі не з'являвся, тож ніхто не був певен, що там усередині столу.

З вітальні вони перейшли до їдальні на першому поверсі, де в буфеті на них чигали величезні, завбільшки з тарілку, павуки (Рон поспіхом вибіг з кімнати нібито по чай і не вертався години з півтори). Сіріус безцеремонно вкинув у мішок порцеляновий сервіз з Блеківським гербом і гаслом. Така сама доля спіткала й колекцію фотографій у потьмянілих срібних рамках, зображення на яких пронизливо верещали, коли розбивалося скло, що їх оберігало.

Снейп міг називати їхню роботу "чисткою", але, на думку Гаррі, вони вели справжнісіньку війну з будинком, що затято їм опирався з допомогою і за сприяння Крічера. Ельф-домовик ходив за ними як тінь, бурмочучи щось дедалі образливіше й намагаючись урятувати хоч щось з мішків для сміття. Сіріус не витримав і почав погрожувати йому одягом, але Крічер зміряв його водянистим поглядом і процідив: "Як забажаєте, хазяїне. — А тоді відвернувся й дуже голосно пробурчав: — Але хазяїн не вижене Крічера, бо Крічер знає, що вони затіяли, так, так, хазяїн замислив змову проти Темного Лорда, так, з усіма цими бруднокровцями, зрадниками й виродками..."

Отут уже Сіріус, незважаючи на Герміонин протест, схопив Крічера за його пов'язку і щосили пожбурив з кімнати.

Кілька разів на день у дверях лунав дзвінок, що для Сіріусової матері було сигналом здіймати галас, а для Гаррі з друзями — нагодою підслухати відвідувача, хоч вони й небагато встигали довідатися з тих уривків розмов, що долітали до них, перш ніж місіс Візлі наказувала їм вертатися до роботи. Іноді в дім заскакував Снейп, але, на Гарріне щастя, він жодного разу з ним не зіткнувся. Якось Гаррі помітив професорку Макґонеґел, що мала вкрай чудернацький вигляд у маґлівській сукні й плащі, була заклопотана і теж надовго не затрималася. Та зрідка відвідувачі залишалися, щоб їм допомогти. Якогось пам'ятного вечора, коли виявилося, що в туалеті нагорі зачаївся старий кровожерливий упир, до них приєдналася Тонкс; а Люпин, що мешкав разом з Сіріусом у цьому будинку й покидав його надовго лише для того, щоб виконати таємні завдання Ордену, допоміг полагодити дідів годинник, що виробив погану звичку шпурлятися важкими шурупами. Манданґус трохи поліпшив свою репутацію в очах місіс Візлі: він врятував Рона від нападу старовинних бузкових мантій, що намагалися його задушити, коли Рон витягав їх із шафи.

І хоч Гаррі й досі погано спав, а вночі його переслідували марення про коридори й зачинені двері, після чого він завжди відчував поколювання в шрамі, хлопець уперше за літо мав гарний настрій. Він був щасливий, поки був при ділі. Коли ж робота закінчувалася, і він, виснажений, лежав у ліжку, спостерігаючи за розмитими тінями, що рухалися на стелі, його знову гризли думки про слухання в міністерстві, що невблаганно наближалося. Тоді в його нутрощі голками впивався страх, і він думав, що з ним буде, якщо його виженуть. Ця думка так лякала, що він не наважувався висловити її вголос навіть перед Роном і Герміоною, котрі теж про це не згадували, хоч він нерідко бачив, як вони перешіптуються й кидають на нього стурбовані погляди. Іноді він не міг чинити опору власній уяві, в якій виникав якийсь безликий міністерський службовець, що переламував його чарівну паличку і відсилав його назад до Дурслів... але він туди не вернеться. Це він твердо вирішив. Він повернеться на площу Ґримо й житиме з Сіріусом.

Він відчув, як на груди йому мовби ліг важкий камінь, коли місіс Візлі обернулася до нього в середуща вечерею й тихенько сказала:

— Гаррі, я випрасувала тобі назавтра твій найкращий одяг. І ще було б добре, якби ти сьогодні помив голову. Гарне перше враження іноді творить чудеса.

Рон, Герміона, Фред, Джордж і Джіні припинили розмови й подивилися на нього. Гаррі кивнув і хотів було доїсти відбивну, але в роті так пересохло, що він навіть не міг жувати.

— А як я туди доберуся? — запитав він місіс Візлі силувано безтурботним голосом.

— Артур візьме тебе з собою на роботу, — м'яко відповіла місіс Візлі. Містер Візлі підбадьорливо всміхнувся.

— Почекаєш у моїм кабінеті початку слухання, — додав він. Гаррі поглянув на Сіріуса, та не встиг ще розкрити рота, як місіс Візлі його випередила:

— Професор Дамблдор не схвалює Сіріусів намір іти разом з тобою, і я мушу сказати, що...

— ... він цілком має рацію, — процідив крізь зуби Сіріус. Місіс Візлі стисла вуста.

— Коли це він таке сказав? — глянув Гаррі на Сіріуса.

— Дамблдор був тут уночі, коли ти вже спав, — пояснив містер Візлі.

Сіріус сумовито проштрикнув картоплину виделкою.

Гаррі опустив голову над тарілкою. Думка, що Дамблдор був тут напередодні слухання і не захотів його побачити, ще більше, якщо це взагалі було можливо, зіпсувала йому настрій.

— РОЗДІЛ СЬОМИЙ —

Міністерство магії

Назавтра Гаррі прокинувся о пів на шосту ранку так раптово й різко, ніби хтось закричав йому прямо у вухо. Кілька секунд він лежав нерухомо, а думки про дисциплінарне слухання заполонили кожнісіньку, навіть найменшу, клітинку його мозку. Відчуваючи, що він цього більше не витримає, Гаррі зіскочив з ліжка й надів окуляри. Місіс Візлі поклала йому на ліжко щойно випрані джинси й футболку. Гаррі швидко вдягнувся. На стіні захихотіла порожня картина.

Рон з широко роззявленим ротом лежав на спині і міцно спав. Він навіть не поворухнувся, коли Гаррі перейшов кімнату, вийшов на сходовий майданчик і м'яко причинив за собою двері. Намагаючись не думати, якою буде наступна зустріч з Роном, коли вони вже, можливо, не навчатимуться разом у Гоґвортсі, Гаррі тихенько спустився сходами повз голови Крічерових предків до кухні.

Він думав, що там нікого не буде, проте почув за дверима приглушений гул. Відчинив двері й побачив подружжя Візлів, Сіріуса, Люпина й Тонкс, що сиділи, мовби чекаючи саме на нього. Усі вже були одягнені, окрім місіс Візлі, що мала на собі бузковий халат. Вона схопилася на ноги, щойно увійшов Гаррі.

— Сніданок, — мовила вона, витягаючи чарівну паличку, і побігла до каміна.

— Доброго ра-а-анку, Гаррі, — позіхнула Тонкс. Сьогодні волосся в неї було біляве й кучеряве. — Нормально виспався?

— Так, — відповів Гаррі.

— А я не спа-а-ала цілу ніч, — знову від душі позіхнула вона. — Сідай тут з нами... — Вона штовхнула йому стільця, при цьому перекинувши іншого.

— Що їстимеш, Гаррі? — поцікавилася місіс Візлі. — Кашу? Пампушки? Копчену рибу? Шинку з яйцями? Грінки?

— Тільки... тільки грінки, дякую, — озвався Гаррі.

Люпин ковзнув поглядом по Гаррі, а тоді спитав у Тонкс: "Що ти там казала про Скрімґура?"

— А... так... його варто остерігатися, він задавав нам з Кінґслі дивні запитання...

Гаррі відчув невиразну вдячність за те, що його не втягували в розмову. Всередині йому аж млоїло. Місіс Візлі поклала перед ним кілька грінок і повидло. Він спробував їсти, але йому здавалося, ніби він жує килим. Місіс Візлі сіла біля нього й почала поправляти йому футболку: розгладила зморшки на плечах, сховала ярличок, що виліз на спині. "Краще б вона цього не робила", — подумав Гаррі.

— ...і я мушу сказати Дамблдорові, що завтра не вийду на нічне чергування... я така-а-а втомлена, — ледве закінчила Тонкс, широко позіхаючи.

— Я тебе підміню, — пообіцяла місіс Візлі. — Мені однак треба закінчити звіт...

Містер Візлі був одягнений не в чаклунську мантію, а в смугасті штани й стару коротку куртку. Він обернувся від Тонкс до Гаррі.

— Як самопочуття? Гаррі знизав плечима.

— Скоро все закінчиться, — підбадьорив його містер Візлі. — Через кілька годин тебе виправдають.

Гаррі промовчав.

— Слухання відбудеться на моєму поверсі, в кабінеті Амелії Боунз. Вона — голова відділу дотримання магічних законів, допитуватиме тебе теж вона.

— Амелія Боунз нормальна, — запевнила Тонкс. — Вона справедлива й сумлінно тебе вислухає.

Гаррі кивнув, не знаючи, що відповісти.

— Не втрачай самовладання, — втрутився Сіріус. — Відповідай ввічливо й по суті.

Гаррі знову кивнув головою.

— Закон на твоєму боці, — заспокоїв його Люпин. — Навіть неповнолітнім чарівникам дозволяється вдаватися до чарів у загрозливих для життя ситуаціях.

Щось холодне заструменіло ззаду по Гарріній шиї. Спочатку він подумав, що хтось накладає на нього розілюзнювальні чари, а потім збагнув, що то місіс Візлі намагається причесати його мокрим гребінцем.

— Твоє волосся може лежати гладенько? — у розпачі спитала вона.

Гаррі заперечливо похитав головою.

Містер Візлі поглянув на годинника, а потім на Гаррі.

— Нам уже пора, — сказав він. — Ще трохи зарано, але, мабуть, краще тобі освоїтися в міністерстві, аніж стирчати тут.

— Добре, — автоматично погодився Гаррі, відклав грінку й підвівся.

— Гаррі, все буде добре, — підбадьорила його Тонкс, поплескавши по руці.

— Удачі тобі, — побажав Люпин. — Я впевнений, що все владнається.

— Бо якщо ні, — похмуро озвався Сіріус, — то Амелія Боунз матиме справу зі мною...

Гаррі ледь усміхнувся. Місіс Візлі притисла його до себе. — Ми тут будемо тримати за тебе кулаки, — пообіцяла вона.

— Добре, — озвався Гаррі. — Ну... то до зустрічі.

Він піднявся слідом за містером Візлі по сходах і, проходячи коридором, почув, як Сіріусова мати хропе за портьєрами. Містер Візлі відсунув засув, і вони вийшли надвір, назустріч прохолодному сірому світанкові.

— Ви ж не завжди ходите на роботу пішки? — поцікавився Гаррі, коли вони швидко обходили майдан.

— Ні, я зазвичай являюся, — відповів містер Візлі, — але ти ще не можеш являтися, та й краще нам прибути туди якомога немагічніше... це справить краще враження з огляду на те, в чому тебе звинувачують...

Дорогою містер Візлі тримав руки в кишенях куртки. Гаррі знав, що він стискає там чарівну паличку. Занедбані вулички були майже порожні, та коли вони добралися до маленької жалюгідної станції метро, там уже було повно ранкових пасажирів. Як завжди, опиняючись серед маґлів, заклопотаних своїми буденними справами, містер Візлі ледве стримував захоплення.

— Просто неймовірно, — прошепотів він, показуючи на квиткові автомати. — Чудовий винахід.

— Вони поламані, — зазначив Гаррі, побачивши табличку з написом.

— Так, але все одно... — аж сяяв містер Візлі.

Вони купили квитки у сонного контролера (власне, купував Гаррі, бо містер Візлі ніколи не міг дати ради з маґлівськими грішми), через п'ять хвилин сіли в метро і з гуркотом помчали до центру Лондона. Містер Візлі раз у раз стурбовано зиркав на карту маршрутів метро, що висіла над вікном.

— Ще чотири зупинки, Гаррі... Лишилося три зупинки... Всього дві зупинки, Гаррі...

Вони вийшли на станції у самісінькому центрі Лондона, і їх поніс потік чоловіків та жінок у костюмах і з портфелями в руках. Піднялися ескалатором, пройшли повз турнікет (містер Візлі не міг надивуватися, коли його квиток прослизнув у спеціальний отвір) і опинилися на широченній вулиці, оточеній показними будинками й переповненій машинами та перехожими.

— Де це ми? — розгубився містер Візлі, і на якусь страшну мить Гаррі здалося, що вони вийшли не на тій станції, хоч містер Візлі постійно звірявся з картою. Та вже наступної миті йін заспокоївся. — А, так... сюди, Гаррі, — і повів його кудись бічною вуличкою.

— Вибач, — знітився він, — але я ніколи не добирався на метро, а в маґлівському середовищі все це має геть інший вигляд. Правду кажучи, я ще ніколи навіть на заходив через вхід для відвідувачів.

Що далі вони йшли, то нижчі й невиразніші ставали будівлі, аж нарешті вони опинилися на вуличці з кількома пошарпаними конторами, баром і переповненим контейнером для сміття. Гаррі сподівався, що Міністерство магії буде розташоване у значно соліднішому місці.

— Ось ми й прийшли, — радісно повідомив містер Візлі, показуючи на стару червону телефонну будку з частково вибитими шибками, що стояла перед розписаною графіті стіною. — Прошу заходити, Гаррі.

Він відчинив двері телефонної будки.

Гаррі зайшов, не розуміючи, що ж діється. Містер Візлі втиснувся в будку разом з Гаррі й зачинив двері. Удвох вони там ледве вмістилися; Гаррі притисло до телефонного апарата, що висів на стіні так криво, ніби якийсь варвар намагався вирвати його з м'ясом. Містер Візлі потягся по трубку.

— Містере Візлі, по-моєму, телефон теж поламаний, — сказав Гаррі.

— Ні-ні, працює, я знаю, — заперечив містер Візлі, тримаючи слухавку над головою і придивляючись до телефонного диска. — Ану... шість... — він покрутив диск, — два... чотири... ще раз чотири... і ще раз два...

Диск, легенько сюркочучи, перекрутився кілька разів, і тут у телефонній будці пролунав холодний жіночий голос, причому не з трубки в руках містера Візлі, а так голосно й виразно, ніби невидима жінка стояла в них за спиною.

— Вітаємо вас у Міністерстві магії. Прошу назвати ваше ім'я та справу, в якій ви прийшли..

— Е-е... — пробелькотів містер Візлі, вагаючись, що робити зі слухавкою. Зрештою вирішив прикласти нижню частину з мікрофоном до вуха і сказав: — Артур Візлі, відділ нелегального використання маґлівських речей, супроводжую Гаррі Поттера, що запрошений на дисциплінарне слухання.

— Дякую, — озвався холодний жіночий голос. — Відвідувача прошу взяти значок і начепити спереду на одяг.

Почулося клацання й деренчання, а тоді щось вилетіло з металевого жолобка, звідки зазвичай вискакує дріб'язок на здачу. Виявилося, що це квадратний срібний значок з написом "Гаррі Поттер, дисциплінарне слухання". Гаррі пришпилив його до футболки, і жіночий голос залунав знову:

— Відвідувач міністерства зобов'язаний пройти обшук і надати свою чарівну паличку для реєстрації працівникові служби безпеки, що сидить за столом наприкінці Великої зали.

Підлога в телефонній будці здригнулася. Вони поволі опускалися під землю. Гаррі боязко спостерігав, як тротуар опинився на рівні шибок, а потім вони занурились у пітьму. Гаррі вже нічого не бачив, лише чув монотонний скрегіт, яким супроводжувалося заглиблення телефонної будки під землю. Минула якась хвилина, що тривала, як здалося Гаррі, цілу вічність, а тоді його ноги освітила смужка золотавого сяйва. Вона поступово піднімалася вгору, аж доки вдарила в очі, від чого вони засльозилися, і Гаррі швидко закліпав.

— Міністерство магії бажає вам доброго дня, — пролунав жіночий голос.

Дверцята телефонної будки відчинилися, містер Візлі вибрався з неї, за ним вийшов Гаррі і від здивування роззявив рота.

Вони стояли наприкінці довжелезної розкішної зали з відполірованою до блиску підлогою з темного дерева. Переливчасто-синя стеля була інкрустована мерехтливими золотими символами, що пересувалися й змінювалися, ніби на величезній небесній дошці оголошень. Стіни по обидва боки були обшиті блискучими панелями з темного дерева між безліччю вбудованих позолочених камінів. Щокілька секунд з котрогось із розташованих ліворуч камінів з легеньким свистом з'являлися чаклуни й чарівниці. Праворуч біля камінів збиралися невеличкі черги тих, хто кудись відбував.

У центрі зали був фонтан. Посеред округлого басейну стояла група більших за натуральну величину золотих статуй. Найвищою була фігура шляхетного чарівника, що скеровував чарівну паличку в небеса. Навколо нього розташувалися прекрасна чарівниця, кентавр, ґоблін і ельф-домовик. Останні троє благоговійно дивилися на чаклуна й чарівницю. Блискотливі струмені били з чарівних паличок, з вістря кентаврової стріли, кінчика ґоблінового капелюха й обох вух ельфа-домовика. Дзюрчання падаючої води змішувалося з ляскотом являльців та кроками сотень чаклунів і відьом, які, часто з похмурими, як це буває рано-вранці, обличчями поспішали до багатьох золотих воріт у дальньому кінці зали.

— Сюди, — сказав містер Візлі.

Вони злилися з натовпом, проштовхуючись поміж працівників міністерства, одні з яких несли хиткі стоси пергаменту чи пошарпані портфелі, а інші читали на ходу "Щоденний віщун". Минаючи фонтан, Гаррі помітив, що на дні басейну під водою виблискують срібні серпики й бронзові кнати. Поряд на брудній табличці було виведено:

"УСІ НАДХОДЖЕННЯ З ФОНТАНУ МАГІЧНОЇ БРАТІЇ БУДУТЬ ПЕРЕДАНІ ЛІКАРНІ МАГІЧНИХ ХВОРОБ І ТРАВМ ІМЕНІ СВЯТОГО МУНҐА".

"Якщо мене не виженуть з Гоґвортсу, я кину туди десять ґалеонів", — відчайдушно пообіцяв собі Гаррі.

— Сюди, Гаррі, — сказав містер Візлі, і вони вийшли з потоку міністерських службовців, що рухалися до золотих воріт. Ліворуч за письмовим столом, над яким була табличка "Служба безпеки", сидів недбало поголений чаклун у переливчасто-синій мантії. Глипнувши на них, він відклав "Щоденного віщуна".

— Я супроводжую відвідувача, — сказав містер Візлі, показуючи жестом на Гаррі.

— Підійди сюди, — втомлено розпорядився чаклун.

Гаррі наблизився, а чаклун витяг довгого золотистого прутика, тоненького й гнучкого, як автомобільна антена, і обстежив Гаррі спереду й ззаду.

— Чарівну паличку, — буркнув працівник служби безпеки, відклав своє золотисте знаряддя і простяг руку до Гаррі.

Гаррі вийняв чарівну паличку. Чаклун поклав її на чудернацький мідний пристрій, що нагадував терези з однією шалькою. Пристрій почав вібрувати. Зі щілини внизу вилізла вузенька смужечка пергаменту. Чаклун відірвав її і прочитав:

— Одинадцять дюймів, феніксова пір'їна у серцевині, У вжитку чотири роки. Усе правильно?

— Так, — нервово ствердив Гаррі.

— Це залишається в мене, — сказав чаклун, настромивши смужку на маленьке мідне вістря. — А це можеш забрати, — додав він, простягаючи Гаррі його чарівну паличку.

— Дякую.

— Стривай-но... — повільно почав чаклун.

Його погляд метнувся зі срібного значка на Гарріних грудях до його чола.

— Дякую тобі, Еріку, — рішуче мовив містер Візлі, схопив Гаррі за плече й потяг від столу назад у потік чарівників і відьом, що заходили в золоті ворота.

Проштовхуючись крізь натовп, Гаррі зайшов за містером Візлі у золоті ворота й опинився у меншій залі, де за кованими золотими ґратами було не менше двадцяти ліфтів. Гаррі й містер Візлі стали в чергу. Біля них стояв великий бородатий чаклун з чималою картонною коробкою, з якої долинали якісь різкі звуки.

— Усе гаразд, Артуре? — кивнув чаклун містерові Візлі.

— Що там у тебе, Боб? — поцікавився містер Візлі, дивлячись на коробку.

— Самі не знаємо, — цілком серйозно відповів чаклун. — Думали, звичайне курча, поки воно не почало чмихати вогнем. По-моєму, тут пахне серйозним порушенням Заборони експериментального розведення.

З гучним брязкотом і дзеленчанням перед ними спустився ліфт. Золоті ґрати розсунулися, і Гаррі та містер Візлі, разом з іншими чарівниками, зайшли в кабінку. Гаррі одразу ж притисли до задньої стіни. Деякі чаклуни й відьми з цікавістю витріщалися на нього. Гаррі втупився собі в кросівки й поправив волосся на чолі. Гупнувши, ґрати зачинилися, і ліфт поволі поповз угору, брязкаючи ланцюгами. Тут знову залунав той самий холодний жіночий голос, що його Гаррі чув у телефонній будці.

— Сьомий рівень: відділ магічної фізкультури і спорту, включно зі штаб-квартирами британської та ірландської квідичних ліг, офіційним плюй-камінцевим клубом та бюро безглуздих патентів.

Двері ліфта відчинилися. Гаррі побачив неприбраний коридор, де на стінах висіли криво почеплені плакати різних квідичних команд. Один чарівник з цілим оберемком мітел насилу виштовхався з ліфта і щез у коридорі. Двері зачинилися, і ліфт знову поповз угору, а жіночий голос об'явив:

— Шостий рівень: відділ магічного транспортування, включно з керівництвом мережі порошку флу, управлінням контролю за мітлами, бюро летиключів та центром складання іспитів з явлення.

Ліфт знову відчинився, і з нього вийшли четверо чи п'ятеро чаклунів і чарівниць; водночас у ліфт залетіло кілька паперових літачків. Гаррі задивився, як вони ліниво ширяли в нього над головою. Літачки були блідо-фіолетові, а на їхніх крилах Гаррі побачив штампи з написом "Міністерство магії".

— Це літачки-записнички, вони розносять інформацію між відділами, — пошепки пояснив містер Візлі. — Раніше використовували сов, але вони так усе загиджують... скрізь на столах красувався їхній послід...

Ліфт, побрязкуючи. піднімався вгору, а літачки-записнички кружляли довкола лампи, що звисала зі стелі.

— П'ятий рівень: відділ міжнародної співпраці, включно з міжнародною асоціацією чаклунських торгових стандартів, бюро міжнародного чарівницького законодавства та британською філією Міжнародної конфедерації чаклунів.

Коли двері відчинилися, разом з кількома чаклунами й чарівницями з ліфта шугнули два літачки, проте залетіло їх іще більше, тож тепер від їхнього кружляння світло постійно блимало й мерехтіло.

— Четвертий рівень: відділ нагляду й контролю за магічними істотами, включно з підрозділами звірів, людських істот та духів, відомством зв'язків з ґоблінами та дорадчим бюро боротьби зі шкідниками.

— Звиняйте, — і чаклун з вогнедихим курчатком вийшов з ліфта, а за ним пурхнула ціла зграйка літачків-записничків. Двері вже вкотре брязнули й зачинилися.

— Третій рівень, відділ магічних нещасних випадків та катастроф, включно з групою скасування випадкових чарів, штаб-квартирою забуттяторів та комітетом з вироблення доступних для маґлів версій.

На цьому поверсі з ліфта вийшли всі, крім містера Візлі, Гаррі та ще якоїсь чарівниці, яка проглядала такий довжелезний сувій пергаменту, що він аж волочився по підлозі. Решта літачків і далі кружляла довкола лампи, доки ліфт, здригаючись, піднімався вгору, а тоді двері відчинились, і голос укотре об'явив:

— Другий рівень, відділ дотримання магічних законів, включно з управлінням нелегального використання чарів, штаб-квартирою аврорів та адміністративними службами "Чарверсуду".

— Це наш, Гаррі, — сказав містер Візлі, і вони, вслід за чарівницею, вийшли з ліфта у коридор з багатьма дверима. — Мій кабінет аж на тому краю.

— Містере Візлі, — поцікавився Гаррі, коли вони проминули вікно, крізь яке пробивалося сонячне світло, — ми й досі під землею?

— Під землею, — підтвердив містер Візлі. — Це зачаровані вікна. Чаклунський ЖЕК щодня вирішує, яка в нас буде погода. Коли вони домагалися підвищення платні, за вікнами два місяці шаленіли урагани... Сюди, Гаррі.

Вони завернули за ріг, відчинили важкі дубові двері й опинилися в залі, розділеній перегородками на окремі кабінки, що аж гула від сміху й розмов. Літачки-записнички шугали між кабінками, як маленькі ракети. На перекошеній табличці було написано "Штаб-квартира аврорів".

Минаючи кабінки, Гаррі нишком туди зазирав. Аврори позавішували стіни усілякою всячиною — від зображень чаклунів у розшуку й родинних фотографій до плакатів їхніх улюблених квідичних команд та статей зі "Щоденного віщуна". Чоловік у яскраво-червоній мантії з іще довшим, ніж у Білла, хвостиком на потилиці сидів, задерши ноги на стіл, і диктував рапорт своєму перу. Неподалік від нього якась чарівниця з пластирем над оком перемовлялася через перегородку з Кінґслі Шеклболтом.

— Здоров, Візлі, — недбало привітався Кінґслі, коли вони наблизилися до нього. — Мені треба з тобою поговорити, маєш вільну секунду?

— Маю, але тільки секунду, — відповів містер Візлі. — Дуже поспішаю.

Вони розмовляли так, ніби були майже незнайомі, а коли Гаррі відкрив було рота, щоб привітатися з Кінґслі, містер Візлі наступив йому на ногу. Вони рушили слідом за Кінґслі до найдальшої кабінки.

Гаррі був вражений: звідусіль на нього дивилося обличчя Сіріуса. На стінах висіли газетні вирізки й старі фотографії — серед них навіть знімок з весілля Поттерів, де Сіріус був дружбою. Сіріусового обличчя не було хіба що на карті світу, де коштовним камінням виблискували маленькі червоні шпильки.

— На, — грубувато буркнув Кінґслі, тицяючи містерові Візлі в руки оберемок пергаментів. — Мені треба якнайповнішу інформацію про летючий маґлівський транспорт, помічений за останній рік. Ми отримали свідчення, що Блек і досі користується своїм старим мотоциклом.

Кінґслі весело підморгнув Гаррі і пошепки додав: — Передай йому цей журнал, нехай повеселиться. — Після чого знову заговорив голосно: — І не затягуй, Візлі, бо затримка звіту про вогнепальну збрую і так уже на місяць загальмувала розслідування.

— Якби ти уважно прочитав мій звіт, то знав би, що йдеться про вогнепальну зброю, — холодно відповів йому містер Візлі. — І, боюся, доведеться вам зачекати з інформацією про мотоцикли, ми зараз маємо неймовірно багато роботи. — Він стишив голос і пробурмотів: — Постарайся звільнитися до сьомої, бо Молі готує м'ясні фрикадельки.

Він махнув рукою Гаррі й повів його з кабінки Кінґслі через інші дубові двері в наступний перехід, тоді повернув ліворуч, пройшов іще одним коридором, звернув праворуч у тьмяно освітлений і дуже занедбаний перехід, і нарешті вперся в глуху стіну, ліворуч від якої були навстіж розчинені двері до комірчини з мітлами, а на дверях з правого боку висіла потьмяніла мідна табличка з написом "Нелегальне використання маґлівських речей".

Темний кабінетик містера Візлі, здавалося, був тісніший за комірчину з мітлами. Там стояли два письмові столи, до яких було вкрай важко пробратися, бо все вільне місце вздовж стін займали шафи з переповненими шухлядами, а зверху на них ще й було навалено хиткі стоси папок. На стінах, у малесеньких проміжках між шафами, висіли свідчення пристрасті містера Візлі: кілька плакатів з автомобілями, на одному з яких був розібраний мотор, два зображення поштових скриньок (вирізані, мабуть, з дитячих маґлівських книжок), і схема з інструкцією, як монтувати штепсель.

На переповненому ящику для вхідних документів лежали, жалібно погикуючи, старий тостер і пара шкіряних рукавичок, що самі ворушили пальцями. Біля ящика стояла фотографія родини Візлів. Гаррі помітив, що Персі з неї десь пішов.

— У нас тут нема вікон, — виправдовуючись сказав містер Візлі, скинув куртку й повісив її на спинку крісла. — Просили адміністрацію, але там вирішили, що вікно нам не потрібне. Сідай, Гаррі, бо, здається, Перкінс іще не прийшов.

Гаррі втиснувся в крісло за Перкінсовим столом, а містер Візлі тим часом почав гортати пергаменти, отримані від Кінґслі Шеклболта.

— Ага, — всміхнувся він, витягаючи зі стосу примірник журналу "Базікало", — так... — Він швидко його переглянув, — так, справді, Сіріуса це вельми звеселить... о, а це що?

У відчинені двері залетів літачок-записничок і сів на замучений гикавкою тостер. Містер Візлі розгорнув його і прочитав уголос.

— "Повідомляють про третій відригуючий громадський туалет у Бетнал Ґріні, просимо негайно провести розслідування". Це вже сміховинно...

— Відригуючий туалет?

— Знову антимаґлівські витівки, — спохмурнів містер Візлі. — Того тижня виявили два такі туалети — один у Вімблдоні, а другий у районі "Слон і Замок". Маґли спускають воду, та замість того щоб усе змивалося... ну, можеш собі уявити. Бідолахи мусили кликати тих... як вони, злюцарів, чи як їх там... ну, тих, що ремонтують труби...

— Слюсарів?

— Так-так, їх, але ж вони, звісно, нічого не розуміли. Маю надію, ми піймаємо тих жартунів.

— Їх ловитимуть аврори?

— Та ні, аврори такими дрібницями не займаються, виловлюватиме звичайний патруль з дотримання магічних законів... ага, Гаррі, а ось і Перкінс.

Згорблений сором'язливий старенький чарівник з м'яким сивим волоссям увійшов, захекавшись, до кімнати.

— Ох, Артуре! — розпачливо вигукнув він, не дивлячись на Гаррі. — Дякувати Господу, бо я вже й не знав, що краще: чекати тебе тут чи ні. Я вислав тобі додому сову, але ви, мабуть, розминулися... десять хвилин тому прийшло екстрене повідомлення...

— Я вже знаю про відригуючий туалет, — сказав містер Візлі.

— Ні, ні, не про туалет, а про слухання справи того хлопця, Поттера... Змінили час і місце... слухання почнеться о восьмій годині, у старій судовій залі номер десять...

— Унизу в старій... але ж мені казали... Мерлінова борода! Містер Візлі зиркнув на годинник, зойкнув і скочив з крісла.

— Швиденько, Гаррі, ми мали там бути ще п'ять хвилин тому!

Перкінс притисся до шафок, пропускаючи містера Візлі, що прожогом вискочив з кабінету. Гаррі помчав за ним.

— Чому змінили час? — задихано спитав Гаррі, пробігаючи повз кабінки аврорів, які проводжали їх здивованими поглядами. Гаррі здавалося, що серце в нього вискочило й лишилося десь там, на Перкінсовому столі.

— Гадки не маю, але, слава Богу, що ми прибули сюди так рано, бо якби ти пропустив слухання, це була б катастрофа!

Містер Візлі загальмував біля ліфтів і почав нетерпляче натискати кнопку "Вниз".

— ШВИДШЕ!

З брязкотом підповз ліфт, і вони забігли досередини. Щоразу, коли той зупинявся, містер Візлі сердито лаявся, учавлюючи в панель кнопку з цифрою "дев'ять".

— Ці судові зали не використовували роками, — сердито пояснив містер Візлі. — Не розумію, навіщо слухання перенесли донизу... хіба що... але ж ні...

У ліфт зайшла пухкенька відьмочка з келихом, з якого клубився дим, тож містер Візлі замовк на півслові.

— Велика зала, — повідомив холодний жіночий голос, золоті ґрати розсунулись, і Гаррі здалеку побачив золоті статуї у фонтані. Пухкенька відьмочка вийшла з ліфта, натомість зайшов чаклун з пожовклою шкірою і скорботним виразом обличчя.

— Доброго ранку, Артуре, — привітався він замогильним голосом, коли ліфт рушив униз. — Тебе тут не часто побачиш.

— Невідкладні справи, Боуде, — пояснив містер Візлі, нетерпляче притупцюючи й стурбовано глипаючи на Гаррі.

— Ну так, — сказав Боуд і втупився не кліпаючи в Гаррі. — Аякже.

Гаррі ніяк не відреагував на Боудові слова, але його пронизливий погляд настрою не підносив.

— Відділ таємниць, — оголосив холодний жіночий голос і більше нічого не додав.

— Швиденько, Гаррі, — квапив його містер Візлі, коли двері ліфта з гуркотом відчинилися, і вони побігли коридором, що був зовсім не схожий на горішні коридори. Стіни тут були голі, ніде ні вікон, ні дверей, окрім єдиних простих чорних дверей у самісінькому кінці коридору. Гаррі думав, що туди вони й зайдуть, але містер Візлі схопив його за руку й потяг ліворуч, у невеличкий отвір, що вів до сходів.

— Сюди, донизу, — захекано гукнув містер Візлі, перестрибуючи одразу по дві сходинки. — Ліфт сюди навіть не їздить... чому слухання влаштували тут, я...

Вони спустилися донизу і знову побігли коридором, дуже схожим на той, що вів до Снейпового кабінету в підвалах Гоґвортсу, з шорсткими кам'яними стінами й смолоскипами на скобах. Вони проминали важкі дерев'яні двері з залізними засувами й замковими шпаринами.

— Зала... номер десять... гадаю... ми близько... так.

Містер Візлі зупинився, спіткнувшись біля брудних тьмяних дверей з величезним залізним замком, і притулився до стіни, хапаючись за груди.

— Давай, — важко дихаючи, він вказав пальцем на двері. — Заходь.

— А ви... ви не зайдете зі?..

— Ні-ні, мені не можна. Щасти тобі!

Гарріне серце несамовито калатало, здавалося, аж у самому горлі. Він над силу проковтнув слину, натиснув на важку залізну клямку і увійшов до зали судових засідань.

— РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ —

Слухання справи

Гаррі, не стримавшись, здивовано роззявив рота. Великий підвал, у який він потрапив, був напрочуд знайомий. Гаррі його не тільки бачив, а вже колись тут навіть був: навідувався сюди у Дамблдоровому ситі спогадів і бачив, як Лестранжів засудили на довічне ув'язнення в Азкабані.

Стіни з темного каменю тьмяно освітлювалися смолоскипами. Обабіч Гаррі височіли порожні лави, але попереду, на найвищих лавах, виднілося чимало невиразних постатей. Вони неголосно перемовлялися, та щойно за Гарріною спиною зачинилися важкі двері, запала зловісна тиша.

У залі пролунав холодний чоловічий голос:

— Ти запізнився.

— Пробачте, — схвильовано озвався Гаррі. — Я... я не знав, що змінився час слухання.

— Це не провина Чарверсуду — заперечив голос. — Сьогодні вранці тобі вислали сову. Сідай.

Гаррі поглянув на крісло посеред кімнати з ланцюгами на бильцях. Він уже бачив, як оживають ці ланцюги, приковуючи того, хто сідає в крісло. Його кроки гучно відлунювали, коли він ішов по кам'яній підлозі. Він боязко сів на краєчок крісла. Ланцюги загрозливо брязнули, але не прикували Гаррі. Відчуваючи, що його нудить, він подивився на людей, які сиділи на лаві вгорі.

Їх було душ п'ятдесят, і всі, наскільки він міг бачити, були вбрані у темно-фіолетові мантії з майстерно вигаптуваними срібними літерами "Ч" зліва на грудях. Вони дивилися на нього — хто суворо, а хто просто зацікавлено.

У самому центрі, в першому ряду, сидів міністр магії Корнеліус Фадж. Це був огрядний чоловік, зазвичай він носив зелений котелок, але сьогодні обійшовся без нього. Так само, як обійшовся без поблажливої посмішки, що раніше з'являлася в нього при зустрічі з Гаррі. Ліворуч від Фаджа сиділа дебела відьма з квадратною щелепою й коротесеньким сивим волоссям. Вона грізно дивилася у монокль. Праворуч від Фаджа, далеко на лаві, сиділа ще одна відьма, але її обличчя ховалося у тіні.

— Дуже добре, — сказав Фадж. — Підсудний з'явився... нарешті... можемо починати. Ти готовий? — звернувся він до когось.

— Так, сер, — відповів енергійний голос, і Гаррі відразу його впізнав. Скраю першого ряду сидів Ронів брат Персі. Гаррі глянув на нього, сподіваючись помітити бодай ознаку того, що Персі його впізнав, але марно. Тримаючи напоготові перо, Персі втупив сховані за роговими окулярами очі в розгорнутий перед ним пергамент.

— Дисциплінарне слухання дванадцятого серпня, — голосно почав Фадж, а Персі блискавично кинувся писати, — стосовно правопорушень, що передбачені Указом про доцільне обмеження неповнолітнього чаклунства й Міжнародним статутом про секретність, скоєних Гаррі Джеймсом Поттером, що мешкає в будинку номер чотири на Прівіт-драйв у Літл-Вінґіні, графство Суррей.

Велике жюрі: Корнеліус Освальд Фадж, міністр магії; Амелія Сьюзен Боунз, голова відділу дотримання магічних законів; Долорес Джейн Амбридж, перший заступник міністра. Судовий писар: Персі Іґнатіус Візлі...

— Свідок захисту: Албус Персівал Вулфрик Браян Дамблдор, — пролунав спокійний голос за спиною Гаррі, який так різко крутнув головою, що аж хруснула шия.

Дамблдор у довгій темно-синій мантії, з абсолютно незворушним виразом обличчя неквапом ішов залою. Його довжелезні сріблясті борода й волосся зблиснули в сяйві смолоскипів, коли він підійшов до Гаррі й глянув на Фаджа крізь окуляри, що скидалися на два півмісяці й звисали з кінчика його на диво гачкуватого носа.

Члени Чарверсуду почали тихо перемовлятися. Усі погляди були звернені на Дамблдора. Хтось здавався роздратованим, дехто навіть трохи переляканим. А дві літні чарівниці, що сиділи в задньому ряду, приязно замахали йому руками.

Поява Дамблдора підбадьорила Гаррі, додала йому сили; такі емоції колись викликала в нього пісня фенікса. Він хотів зустрітися з Дамблдоровим поглядом, але Дамблдор на нього не дивився: він не відводив очей від Фаджа, і той — це було видно — розхвилювався.

— Ага, — розгублено пробелькотів Фадж. — Дамблдор. Так. Ти... е-е... отримав... е-е... повідомлення, що час і... е-е... місце слухання було змінено?

— Чомусь ні... — бадьоро відповів Дамблдор. — Та, на щастя, я випадково прибув у міністерство на три години раніше, тож нічого страшного.

— Так... ну... мабуть, потрібен ще один стілець... я... Візлі, ти не міг би?..

— Не турбуйся, не турбуйся, — люб'язно відмовився Дамблдор. Він витяг чарівну паличку, легенько нею махнув — і просто з повітря біля Гаррі з'явилося м'яке крісло з ситцевою оббивкою. Дамблдор сів, склав докупи кінчики своїх довжелезних пальців і почав розглядати Фаджа з виразом ввічливої цікавості. Члени Чарверсуду і далі щось бурмотіли й нервово совалися на лавах. Стихли вони лише тоді, коли знову заговорив Фадж.

— Так, — пробелькотів Фадж, перебираючи свої нотатки. — Ну, що ж... Отже. Звинувачення. Так.

Він видобув зі стосу один пергамент, набрав у груди повітря й почав читати:

— "Підсудного звинувачено в тому, що:

Він другого серпня о двадцять першій годині двадцять три хвилини, діючи свідомо, обдумано, цілком усвідомлюючи протизаконність свого вчинку, отримавши раніше письмове попередження Міністерства магії з подібним звинуваченням, виконав закляття "Патронує" у заселеній маґлами дільниці, в присутності маґла, що є правопорушенням, передбаченим параграфом "В" Указу 1875 року про доцільне обмеження неповнолітнього чаклунства і 13-ою статтею Статуту про секретність Міжнародної конфедерації чаклунів".

Ти — Гаррі Джеймс Поттер, що мешкаєш у будинку номер чотири на вулиці Прівіт-драйв у Літл-Вінґіні, графство Суррей? — запитав Фадж, дивлячись на Гаррі поверх пергаменту.

— Так, — відповів Гаррі.

— Три роки тому ти вже отримав офіційне попередження міністерства у зв'язку з незаконним застосуванням чарів, так?

— Так, але...

— Однак, незважаючи на це, ти вичаклував патронуса увечері другого серпня? — спитав Фадж.

— Так, — підтвердив Гаррі, — але...

— Знаючи, що тобі не дозволяється вдаватися до чарів поза межами школи, поки тобі не виповниться сімнадцять років?

— Так, але...

— Знаючи, що ти перебуваєш у дільниці, де повно маґлів?

— Так, але...

— Цілком усвідомлюючи, що поруч з тобою був маґл? — Так, — сердито погодився Гаррі, — але тільки тому, що на нас... Відьма у моноклі урвала його громовим голосом.

— Ти вичаклував повноцінного патронуса?

— Так, — підтвердив Гаррі, — тому що...

— Матеріального патронуса?

— Що... якого? — не зрозумів Гаррі.

— Чи твій патронує мав чітко окреслену форму? Тобто це було щось реальніше за пару чи дим?

— Так. — нетерпляче і вже трохи розпачливо відповів Гаррі, — це олень, завжди олень.

— Завжди? — гримнула мадам Боунз. — Ти й раніше вичакловував патронуса?

— Так, — підтвердив Гаррі, — я це вже роблю понад рік.

— І тобі п'ятнадцять років?

— Так, і...

— Ти цього навчився в школі?

— Професор Люпин навчив мене ще в третьому класі, тому що...

— Дивовижно, — втупилася в нього мадам Боунз, — справжній патронує у його віці... просто дивовижно.

Довкола знову забурмотіли чаклуни й чарівниці. Хтось кивав, інші хмурились і несхвально хитали головами.

— Питання не в тому, наскільки дивовижні його чари, — роздратовано буркнув Фадж, — бо, зрештою, що дивовижніше, то гірше, зважаючи на те, що хлопець чарував на очах у маґла!

Ті, що досі хмурилися, тепер схвально загомоніли, але Гаррі не витримав, побачивши, як Персі святенницьки кивнув головою.

— Я це зробив, бо там були дементори! — голосно вигукнув він, і ніхто не встиг йому завадити.

Він думав, що знову здійметься гамір, але запала напружена тиша.

— Дементори? — перепитала за мить мадам Боунз, так сильно вигнувши свої густі брови, що її монокль мало не впав. — Що ти маєш на увазі?

— Те, що в переході з'явилися два дементори, і що вони напали на мене й на мого двоюрідного брата!

— Ага, — знову пробурмотів Фадж, гидко вишкірився і обвів поглядом членів Чарверсуду, ніби запрошував їх посміятися над жартом. — Я так і думав, що ми почуємо щось подібне.

— Дементори у Літл-Вінґіні? — вкрай здивовано перепитала мадам Боунз. — Не розумію...

— Невже, Амеліє? — далі шкірився Фадж. — Зараз поясню. Він усе добре продумав і вирішив, що дементори стануть йому хорошим виправданням, просто чудовим. Адже маґли не бачать дементорів, так, хлопче? Неймовірно вигідно, неймовірно... отже, це тільки твої слова, нема жодних свідків...

— Я не брешу! — голосно вигукнув Гаррі, перекрикуючи гул у залі. — їх було двоє, вони насувалися з протилежних кінців переходу, стало темно й холодно, а мій двоюрідний брат їх відчув і почав тікати...

— Годі, годі! — зарозуміло урвав його Фадж. — Вибач, що не даю тобі розповісти всю цю історію, яку ти так старанно вигадував...

Дамблдор прокашлявся. Члени Чарверсуду знов замовкли.

— Правду кажучи, є свідок присутності в тому переході дементорів, — повідомив він, — окрім Дадлі Дурслі, звісно.

Фаджеве пухкеньке лице раптом обвисло, ніби з нього випустили повітря. Якусь мить він дивився на Дамблдора, а тоді, з виглядом людини, що знову відчула землю під ногами, сказав:

— На жаль, Дамблдоре, нам ніколи вислуховувати чергові побрехеньки. Я хочу скоріше все закінчити...

— Можливо, я помиляюся, — люб'язно почав Дамблдор, — але, на моє переконання, згідно з Хартією прав Чарверсуду, підсудний має право на свідків у своїй справі. Хіба не цим керується відділ дотримання магічних законів, мадам Боунз? — звернувся він до відьми у моноклі.

— Правильно, — погодилася мадам Боунз. — Цілком правильно.

— Ну чудово, чудово, — буркнув Фадж. — То де та особа?

— Я прийшов разом з нею, — відповів Дамблдор. — Вона чекає за дверима. Мені?..

— Ні... Візлі, сходи по неї, — гаркнув йому Фадж, і Персі зірвався на ноги, збіг кам'яними сходами з суддівського підвищення і промчав повз Дамблдора й Гаррі, навіть не глянувши на них.

За мить Персі повернувся у супроводі місіс Фіґ. Вона здавалася наляканою і ще божевільнішою, ніж завжди. Гаррі волів би, щоб вона не взувала своїх сукняних домашніх капців.

Дамблдор підвівся і запропонував місіс Фіґ своє крісло, а собі вичаклував ще одне.

— Ім'я і прізвище? — голосно спитав Фадж, коли місіс Фіґ знервовано сіла на краєчок сидіння.

— Арабела Дорін Фіґ, — відповіла вона тремтячим голосом

— І хто ж ви така? — знудьговано й пихато поцікавився Фадж.

— Я мешкаю у Літл-Вінґіні, неподалік від Гаррі Поттера, пояснила місіс Фіґ.

— У нас нема інформації про те, що у Літл-Вінґіні живе ще якийсь чарівник або чаклунка, окрім самого Гаррі Поттера, — втрутилася мадам Боунз. — А ми за цим дуже ретельно стежимо, з огляду на... минулі події.

— Я сквибка, — пояснила місіс Фіґ. — Тому мене й не зареєстрували.

— Кажете, сквибка? — пильно оглянув її Фадж. — Ми це перевіримо. Залишите відомості про ваш родовід моєму помічникові Візлі. До речі, а сквиби можуть бачити дементорів? — поцікавився він, озираючись на інших членів суду.

— Авжеж, можуть! — обурилася місіс Фіґ.

Фадж знову подивився на неї, здивовано вигнувши брови. — Дуже добре, — погодився він зверхньо. — Ну і що ви нам розкажете?

— Увечері другого серпня, десь біля дев'ятої, я пішла купити котячих харчів у крамничці наприкінці провулку Гліциній, — заторохкотіла місіс Фіґ так, наче вивчила свою промову напам'ять, — і тут почула якийсь галас у переході між алеєю Магнолій і провулком Гліциній. Підійшовши до переходу, я побачила двох дементорів, що бігли...

— Бігли? — різко перепитала мадам Боунз. — Дементори не бігають, а пересуваються.

— Я це й мала на увазі, — хутко виправилася місіс Фіґ, а її зморшкуваті щоки вкрилися рожевими плямами, — пересувалися переходом до якихось двох хлопців.

— Які вони були на вигляд? — спитала мадам Боунз, примруживши око так, що краєчок монокля загубився десь між зморшками.

— Ну, один був дуже тілистий, а другий худенький...

— Та ні, — нетерпляче урвала її мадам Боунз. — Дементори... опишіть їх.

— Ага, — мовила місіс Фіґ, а рожеві плями з'явилися навіть на шиї. — Вони були великі. Великі і в плащах.

Гаррі відчув, як у грудях йому похололо. Хоч би що розповідала місіс Фіґ, для нього це звучало так, ніби вона, щонайбільше, бачила лише зображення дементора, та жоден малюнок не спроможний передати суть цих істот — те, як вони моторошно рухаються, зависаючи над землею, їхній гнилий сморід чи те, з яким жахливим хрипом вони засмоктують повітря...

У другому ряду кремезний чарівник з великими чорними вусами нахилився до своєї сусідки, кучерявої чаклунки, і щось зашепотів їй на вухо. Вона кивнула й глузливо посміхнулася.

— Великі і в плащах, — холодно повторила мадам Боунз, а Фадж зневажливо пирхнув. — Розумію. Ще щось?

— Так, — сказала місіс Фіґ. — Я їх відчула. Стало дуже холодно, а це, прошу запам'ятати, був дуже теплий літній вечір. І я відчула... ніби цілий світ позбувся радості... і ще я пригадала... таке жахіття... її голос затремтів і стих.

Очі мадам Боунз трохи округлилися. Гаррі побачив під її бровою червоні сліди від монокля.

— І що робили дементори? — спитала вона, і Гаррі відчув надію.

— Вони напали на хлопців, — почала говорити місіс Фіґ зміцнілим і впевненішим голосом, а з її обличчя пощезали рожеві плями. — Один хлопець упав. Другий задкував, намагаючись відігнати дементора. То був Гаррі. Перші два рази він спромігся тільки на сріблясту пару. З третьої спроби він вичаклував патронуса, котрий напав на першого Дементора, а потім за Гарріним наказом відігнав і другого від його двоюрідного брата. І... отак усе було, — затинаючись, закінчила місіс Фіґ.

Мадам Боунз мовчки втупилася у місіс Фіґ. Фадж на неї взагалі не дивився, а перебирав свої пергаменти. Нарешті він підняв очі й доволі агресивно спитав: "Оце таке ви бачили?"

— Так усе й було, — повторила місіс Фіґ.

— Чудово, — буркнув Фадж. — Можете йти.

Місіс Фіґ злякано перевела погляд з Фаджа на Дамблдора, тоді встала й почовгала до дверей. Гаррі чув, як вони гупнули і зачинилися.

— Не надто переконливе свідчення, — пихато підсумував Фадж.

— Ну, не знаю, — засумнівалася мадам Боунз. — Вона дуже точно описала все, що буває, коли нападають дементори. І я не розумію, чого б вона все це розповідала, якби їх там не було.

— Щоб дементори заблукали в маґлівському передмісті й випадково натрапили там на чарівника? — пирхнув Фадж. — Ймовірність такої події дуже мізерна. Навіть Беґмен, і той би на це не поставив...

— Не думаю, що хтось з нас повірив, ніби дементори опинилися там випадково, — безтурботно озвався Дамблдор.

Відьма, що сиділа праворуч від Фаджа, ховаючи обличчя в тіні, засовалася на місці, але решта мовчки завмерла.

— І що це має означати? — крижаним голосом поцікавився Фадж.

— А те, що їм, на мою думку, наказали туди прибути, — пояснив Дамблдор.

— Гадаю, це було б зафіксовано, якби хтось наказав парочці дементорів прогулятися по Літл-Вінґіну! — гарикнув Фадж.

— Не обов'язково, якщо тепер дементорам наказує не Міністерство магії, а хтось інший, — спокійно заперечив Дамблдор. — Я, Корнеліусе, вже ділився з тобою своїми міркуваннями з цього приводу.

— Ділився, — владно промовив Фадж, — і я, Дамблдоре, маю всі підстави вважати твої міркування звичайною нісенітницею. Дементори залишаються на своєму місці в Азкабані, виконуючи все, що ми від них вимагаємо.

— Тоді, — тихо, але дуже виразно мовив Дамблдор, — давайте поцікавимось, чому це хтось у міністерстві наказав двом дементорам з'явитися в тому переході другого серпня.

У цілковитій тиші, що запала після цих слів, відьма праворуч від Фаджа нахилилася вперед, і Гаррі вперше зміг її роздивитися.

Вона здалася йому схожою на велику бліду жабу-ропуху: присадкувата, з великим драглистим обличчям, з шиєю, не довшою, ніж у дядька Вернона, і широченним обвислим ротом. Очі в неї були великі, круглі й трохи вирячені. Навіть маленький чорний оксамитовий бантик, що стирчав на короткому кучерявому волоссі, був схожий на велику муху, котру вона от-от упіймає своїм довгим липким язиком.

— Слово надається Долорес Джейн Амбридж, першому заступникові міністра, — виголосив Фадж.

Відьма, на подив Гаррі, заговорила тремтячим і тоненьким, наче у дівчинки, голосочком, тоді як він сподівався почути жаб'яче кумкання.

— Мабуть, я вас погано зрозуміла, професоре Дамблдоре, — сказала вона з дурнуватою посмішкою, хоч її великі круглі очі залишалися холодними. — Що з мене візьмеш? Та на якусь коротку мить мені вчулося, ніби ви припустили, що Міністерство магії організувало напад на цього хлопця!

Вона дзвінко розсміялася, від чого в Гаррі по спині пробігли мурашки. Її регіт підтримали деякі члени Чарверсуду, хоч усім їм було явно не до сміху.

— Якщо правда, що дементори виконують тільки накази Міністерства магії і що двоє дементорів тиждень тому напали на Гаррі та на його двоюрідного брата, то з цього логічно випливає, що хтось у міністерстві дав наказ здійснити цей напад, — люб'язно пояснив Дамблдор. — Звісно, Цілком ймовірно, що саме ці два дементори не підлягають міністерському контролю...

— Міністерському контролю підлягають усі дементори! — визвірився Фадж, і обличчя в нього стало червоне, як цегла.

Дамблдор ввічливо вклонився.

— Тоді міністерство, безсумнівно, проведе якнайповніше розслідування того, чому ці два дементори опинилися так далеко від Азкабану і чому вчинили недозволений напад.

— Не тобі, Дамблдоре, вирішувати, що робитиме міністерство! — огризнувся Фадж, залившись таким яскраво-червоним рум'янцем гніву, якому позаздрив би навіть дядько Вернон.

— Авжеж, не мені, — лагідно погодився Дамблдор. — Я просто висловив свою впевненість у тому, що ця справа не залишиться без розгляду.

Він поглянув на мадам Боунз, котра, поправивши монокль, втупилася в нього суворим поглядом.

— Хочу всім нагадати, що поведінка дементорів, якщо вони справді не витвір уяви цього хлопця, не є темою сьогоднішнього слухання! — вигукнув Фадж. — Ми зібралися, щоб розслідувати порушення Гаррі Поттером Указу про обмеження неповнолітнього чаклунства!

— Авжеж так, — погодився Дамблдор, — але присутність дементорів у переході прямо стосується справи. У сьомій статті Указу зазначається, що до чарів на очах у маґлів можна вдаватися за виняткових обставин, до яких належать ситуації, що загрожують життю як самого чаклуна чи чарівниці, так і будь-яких чарівниць, чаклунів або маґлів, що присутні в момент...

— Дуже дякую, але ми знаємо сьому статтю! — прошипів Фадж.

— Безперечно, знаєте, — люб'язно підтвердив Дамблдор. — І тому погоджуємося, що використання в цій ситуації закляття "Патронуc" належить саме до категорії виняткових обставин, описаних у статті.

— Якщо там були дементори, у чому я дуже й дуже сумніваюся.

— Ти чув, що сказав свідок, — додав Дамблдор. — Якщо ти й досі сумніваєшся в правдивості її слів, запроси і допитай ще раз. Я впевнений, вона не заперечуватиме.

— Я... це... не... — бушував Фадж, перебираючи свої пергаменти, — ...я хочу покінчити з цим сьогодні, Дамблдоре!

— Але ти, безумовно, не зважатимеш на те, скільки разів доведеться вислухати свідка, якщо це потрібно для того, щоб не засудити безневинну особу, — сказав Дамблдор.

— Засудження безневинного, треба ж таке! — дер горло Фадж. — Дамблдоре, а ти хоч рахував, скільки фантастичних історій понавигадував цей хлопець, щоб приховати своє скандальне зловживання чарами поза школою? Ти вже забув про закляття "Політ", яке він виконав три роки тому...

— Це зробив не я, а ельф-домовик! — обурився Гаррі.

— ТИ БАЧИШ? — заревів Фадж, вказуючи театральним жестом на Гаррі. — Ельф-домовик! У маґлівському будинку! І що ти на це скажеш?

— Ельф-домовик, про якого йдеться, зараз працює у Гоґвортській школі, — пояснив Дамблдор. — Якщо хочеш, я можу негайно викликати його для свідчень.

— Я... ні... я не маю часу слухати ельфів-домовиків! Та що там казати, це ж не єдине... а ще ж він надув свою тітку! — закричав Фадж, грюкнувши кулаком по суддівській лаві і перевернувши каламар.

— І ти тоді був настільки люб'язний, що не домагався звинувачення, розуміючи, що навіть найкращі чарівники не завжди здатні погамувати свої емоції, — спокійно зауважив Дамблдор. Фадж тим часом намагався зішкрябати чорнило зі своїх нотаток.

— Я ще навіть не дійшов до його шкільних витівок.

— Але оскільки міністерство не має жодних повноважень карати гоґвортських учнів за шкільні порушення, то поведінка Гаррі у школі не може розглядатися на цьому слуханні, — сказав Дамблдор ввічливо, як і досі, але з прохолодними нотками в голосі.

— Ого! — вигукнув Фадж. — Нас не стосується те, що він робить у школі, так? Ти так гадаєш?

— Міністерство не уповноважене виключати учнів, Корнеліусе, про що я вже нагадував тобі увечері другого серпня, — відповів на це Дамблдор. — І воно також не має права конфісковувати чарівні палички, поки звинувачення не буде переконливо доведене — знову ж таки, як я тобі нагадував увечері другого серпня. Через твоє подиву гідне намагання поспіхом забезпечити дотримання законності, ти, схоже, сам — незумисне, звісно, — знехтував кілька законів.

— Закони можна змінювати, — люто заперечив Фадж.

— Безперечно, можна, — схилив голову Дамблдор. — Помітно, що ти започаткував багато змін, Корнеліусе. Дивись, не минуло й кількох коротких тижнів, відколи мене попросили покинути Чарверсуд, а вже виникла практика проводити повноцінні судові засідання для розгляду простеньких справ про неповнолітнє чаклунство!

Чимало чаклунів нагорі знічено засовалися на своїх сидіннях. Фаджева червона пика потемнішала. А ропухоподібна відьма просто втупилася в Дамблдора без жодного виразу.

— Як мені відомо, — вів далі Дамблдор, — досі не існує закону, згідно з яким цей суд міг би карати Гаррі за різні виконані ним чари. Він був звинувачений у специфічному правопорушенні і надав докази на своє виправдання. Нам з ним залишається тепер лише чекати вашого рішення.

Дамблдор знову склав докупи кінчики пальців і нічого більше не додав. Фадж зі злістю поїдав його очима. Гаррі зиркнув на Дамблдора, очікуючи якоїсь розради. Він не був упевнений, що Дамблдор правильно вчинив, звелівши, по суті, Чарверсуду ухвалювати якесь рішення. Але Дамблдор, здається, знову не помічав Гарріних зусиль зустрітися з ним поглядом. Він дивився на лави, на яких бурхливо перешіптувалися члени Чарверсуду.

Гаррі глянув собі під ноги. Його серце, що від напруження розбухло до неприродних розмірів, мало не вискакувало з грудей. Він думав, що слухання триватиме значно довше. І не знав, чи справив хороше враження. Він майже нічого не сказав. Треба було більше розповісти про дементорів про те, як він упав, і як їх з Дадлі мало не поцілували...

Двічі він зиркав на Фаджа і намагався щось сказати, але його розбухле серце перекрило доступ повітрю, і він щоразу лише роззявляв мов риба рота і знову втуплювався у свої кросівки.

І ось шепотіння стихло. Гаррі хотів було подивитися на суддів, але збагнув, що значно, значнопростіше й далі розглядати шнурівки.

— Хто за те, щоб зняти з підсудного всі звинувачення? — розкотисто пролунав голос мадам Боунз.

Гарріна голова сама смикнулася догори. У повітря звелися руки, багато рук... більше, ніж половина! Дихаючи дуже швидко, він спробував їх полічити, та не встиг закінчити, як Мадам Боунз запитала знову:

— А хто за те, щоб його засудити?

Підняв руку Фадж та ще з півдесятка осіб, серед яких була відьма праворуч від нього, а також вусатий чаклун і кучерява відьма в другому ряду.

Фадж обвів їх усіх поглядом з таким виразом, ніби щось велике застрягло йому в горлі, а тоді опустив руку. Він двічі глибоко вдихнув повітря і вимовив голосом, спотвореним ледь стримуваною люттю: "Добре, добре... усі звинувачення знято".

— Чудово, — бадьоро вигукнув Дамблдор, зіскочив на ноги, витяг чарівну паличку — й обидва крісла з ситцевою оббивкою відразу щезли. — Ну, мушу бігти. На все добре.

І навіть не глянувши на Гаррі, швидко покинув підвал.

— РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ —

Жахи місіс Візлі

Те, що Дамблдор так раптово зник, захопило Гаррі зненацька. Він так і сидів у кріслі з ланцюгами, відчуваючи водночас і шок, і полегкість. Члени Чарверсуду підводилися, перемовлялися, збирали свої нотатки. Гаррі теж устав. Ніхто не звертав на нього уваги, крім ропухоподібної відьми праворуч від Фаджа, котра, на відміну від Дамблдора, не відводила від Гаррі очей. Він спробував перехопити погляд Фаджа або мадам Боунз, щоб спитати, чи можна йому вже йти, однак Фадж удавав, що не помічає Гаррі, а мадам Боунз щось шукала в портфелі, тож Гаррі зробив кілька непевних кроків до виходу, а оскільки ніхто не звелів йому вернутися, пішов швидше.

Останні кілька кроків він майже пробіг, відчинив двері навстіж і мало не зіштовхнувся з містером Візлі, що стояв під дверима, блідий і наляканий.

— Дамблдор не сказав...

— Зняли, — повідомив Гаррі, зачиняючи за собою двері, — всі звинувачення!

Містер Візлі засяяв і схопив Гаррі за плечі.

— Гаррі, це чудово! Тебе ніяк не могли засудити, нема підстав, але все одно, не вдаватиму, що я не...

Містер Візлі замовк на півслові, бо двері судової зали знову відчинилися. Звідти почали виходити члени Чарверсуду.

— Мерлінова борода! — здивовано вигукнув містер Візлі, відтягуючи Гаррі вбік, щоб їх пропустити. — Заради тебе зібрали повний склад суду?

— Виходить, що так, — спокійно промовив Гаррі. Один чи двоє чаклунів, минаючи їх, кивнули Гаррі, дехто, включно з мадам Боунз, сказали: "Доброго ранку, Артуре!" — містерові Візлі, однак більшість відводила очі. Корнеліус Фадж і ропухоподібна відьма виходили з підвалу чи не останні. Фадж поводився так, ніби містер Візлі та Гаррі були частиною стіни, а от відьма знову оцінююче поглянула на Гаррі. Останнім їх минав Персі. Як і Фадж, він не звернув жодної уваги на батька й Гаррі, а пихато пройшов повз них, задерши носа й стискаючи в руках великий сувій пергаменту й кілька запасних пер. Зморшки довкола рота містера Візлі напружились, але більше він ніяк не виявив своїх відчуттів від зустрічі з сином.

— Зараз відвезу тебе назад, щоб ти поділився з усіма доброю новиною, — сказав він, підганяючи Гаррі, коли на сходах, що вели до дев'ятого рівня, стихли кроки Персі. — Закину тебе по дорозі до того туалету в Бетнал Ґріні. Ходімо...

— А що ви зробите з туалетом? — усміхнувся Гаррі. Все раптом здалося йому чи не вп'ятеро кумедніше, ніж досі. Він, врешті, усвідомив: йоговиправдали, вінповертається доГоґвортсу.

— А, це простеньке антизакляття, — пояснив містер Візлі, піднімаючись сходами, — але тут йдеться не так про ремонт, Гаррі, як про ставлення до цього вандалізму. Деякі чарівники вважають цькування маґлів розвагою, але це вияв чогось набагато глибшого й огиднішого, і я, скажімо...

Містер Візлі спинився на півслові. Вони якраз вийшли в коридор на дев'ятому рівні, а там, за кілька метрів від них, Корнеліус Фадж неголосно розмовляв з високим чоловіком, що мав прилизане біляве волосся й гостре бліде лице.

Почувши їхні кроки, той чоловік озирнувся. Він теж замовк посеред розмови, а його холодні сірі очі звузились і втупилися у Гаррі.

— Так, так, так... Патронус Поттер, — глузливо привітався Луціус Мелфой.

Гаррі перехопило подих, ніби він налетів на стіну. Востаннє він бачив ці холодні сірі очі у щілинах смертежерського каптура, а глузливий голос цього чоловіка чув на темному цвинтарі, коли Лорд Волдеморт піддавав Гаррі тортурам. Він не міг повірити, що Луціус Мелфой наважився глянути йому в лице, не міг повірити, що він прийшов сюди, в Міністерство магії, а Корнеліус Фадж розмовляє з ним, хоч Гаррі лише кілька тижнів тому попередив Фаджа, що Мелфой — смертежер.

— Міністр якраз розповідав мені, як тобі пощастило викрутитися, Поттере, — ліниво процідив містер Мелфой. — Дивовижно, як ти вислизаєш з дуже скрутних ситуацій... просто позміїному.

Містер Візлі застережливо стиснув Гаррі плече.

— Так, — погодився Гаррі, — я вмію вислизати. Луціус Мелфой перевів погляд на містера Візлі.

— І Артур Візлі тут! А тебе що сюди привело, Артуре?

— Я тут працюю, — відрубав містер Візлі.

— Хіба саме тут? здивовано підняв брови містер Мелфой, зиркнувши на двері за плечима містера Візлі. — Мені здавалося, що ти був на другому поверсі... хіба твоя робота не пов'язана з викраданням маґлівських речей, щоб потім їх зачакловувати?

— Ні, — огризнувся містер Візлі, до болю стискаючи Гарріне плече.

— До речі, а ви тут чого? — спитав Гаррі Луціуса Мелфоя.

— Я не думаю, Поттере, що тебе стосуються наші з міністром особисті справи, — відповів Мелфой, поправляючи мантію. Гаррі почув брязкіт, мабуть, її кишені були напхані золотом. — Те, що ти — Дамблдорів улюбленець, ще не означає, що всі ми теж повинні поблажливо до тебе ставитися... Може, підемо до вашого кабінету, пане міністре?

— Авжеж, — погодився Фадж, повертаючись спиною до Гаррі й містера Візлі. — Сюди, Луціусе.

І стиха розмовляючи, вони пішли. Містер Візлі не відпускав Гарріного плеча, аж доки ті двоє зайшли у ліфт.

— Чому він не чекав Фаджа біля його кабінету, якщо вони мають якісь спільні справи? — вибухнув гнівом Гаррі. — Що йому було треба тут, унизу?

— Намагався пролізти в судову залу, якщо хочеш знати мою думку, — відповів збуджений містер Візлі, озираючись через плече, чи ніхто їх не підслуховує. — Хотів винюхати, виженуть тебе чи ні. Відвезу тебе, а тоді сповіщу Дамблдора. Він мусить знати, що Мелфой знову веде переговори з Фаджем.

— І взагалі, які в них можуть бути особисті справи?

— Підозрюю, йдеться про гроші, — сердито припустив містер Візлі. — Мелфой роками щедро фінансує різні Фаджеві проекти... знайомить з потрібними людьми... а потім просить робити йому послуги... скажімо, зволікати з прийняттям невигідних йому законів... о, він має такі зв'язки, той Луціус Мелфой!

Приїхав ліфт. Він був порожній, якщо не зважати на зграйку літачків-записничків, що тріпотіли крильцями над головою містера Візлі. Він натиснув на кнопку "Велика зала" і, чекаючи, поки з брязкотом зачиняться двері, роздратовано відмахнувся від літачків.

— Містере Візлі, — поволі почав Гаррі, — якщо Фадж зустрічається зі смертежерами, такими, як Мелфой, та ще й розмовляє з ними наодинці, то чи не може бути, що вони наклали на нього закляття "Імперіус"?

— Не думай, Гаррі, що ми не припускали такої можливості, — спокійно відповів містер Візлі. — Але Дамблдор вважає, що Фадж поки що чинить усе з власної волі... хоч це, як каже Дамблдор, не дуже й тішить. Та зараз, Гаррі, краще про це не говорімо.

Двері відчинилися, і вони вийшли у майже спорожнілу Велику залу. Працівник служби безпеки Ерік знову ховався за "Щоденним віщуном". Вони вже минали золотий фонтан, коли Гаррі щось пригадав.

— Зачекайте... — попросив він містера Візлі, а тоді витяг гаманець і підійшов до фонтана.

Задерши голову, він глянув у привабливе обличчя чарівника, що там височів, та зблизька воно здалося Гаррі якимось кволим і недоумкуватим. Чаклунка ж мала вульгарнувату посмішку учасниці конкурсу краси, а ґобліни й кентаври, наскільки він їх знав, ніколи не дивилися на людей такими солодко-сентиментальними поглядами, як тут. Лише ельф-домовик, з властивою їм рабською улесливістю, був переконливий. Усміхнувшись на думку про те, що сказала б Герміона, побачивши статую ельфа, Гаррі перевернув гаманець і висипав у басейн не просто десять ґалеонів, а всі гроші, що там були.

*

— Я так і знав! — заволав Рон, б'ючи кулаком повітря. — Тобі завжди вдається уникати кари!

— Тебе мусили виправдати, — додала Герміона. Вона мало не зомліла від хвилювання, коли Гаррі зайшов на кухню, а тепер затуляла очі тремтячою рукою, — проти тебе не було жодних доказів, жоднісіньких.

— То чому ж ви так радієте, якщо наперед знали, що я виплутаюся? — всміхнувся Гаррі.

Місіс Візлі витирала фартухом сльози, а Фред, Джордж і Джіні витанцьовували якийсь бойовий танець, наспівуючи: — Вінвиплуплутався...

— Годі вже вам! Вгамуйтеся! — кричав їм містер Візлі, хоч і сам не міг стримати усмішки. — Знаєш, Сіріусе, там у міністерстві був Луціус Мелфой...

— Що? — різко перепитав Сіріус.

— Він ви-плу-плутався...

— Та тихо ви! Ми бачили, як він розмовляв з Фаджем на дев'ятому рівні, а потім вони разом пішли до Фаджевого кабінету. Треба повідомити Дамблдорові.

— Обов'язково, — погодився Сіріус. — Ми йому перекажемо, не хвилюйся.

— Я, мабуть, піду, мене ще чекає блювотний туалету Бетнал Ґріні. Молі, я буду пізно, бо підміняю Тонкc, але на вечерю, можливо, зазирне Кінґслі...

— Він ви-плу-плутався...

Годі вже... Фред... Джордж... Джіні! — крикнула місіс Візлі, коли містер Візлі вийшов з кухні. — Гаррі, любий, іди сюди, з'їж хоч щось, ти ж майже не снідав.

Рон з Герміоною посідали навпроти нього, з іще радіснішим виглядом, ніж тоді, коли він уперше прибув на площу Ґримо, а Гаррі знову охопило запаморочливе відчуття щастя, що його мало не зіпсувала зустріч з Луціусом Мелфоєм. Понурий будинок зненацька став ніби теплішим і гостиннішим. Навіть Крічер не викликав звичної огиди, коли запхав у кухню свого носа-хобота, щоб з'ясувати причину галасу.

— Якщо сам Дамблдор узявся тебе захищати, то вони не могли вже й мріяти, щоб тебе засудити, — радісно заявив Рон, накладаючи всім на тарілки цілі гори товченої картоплі.

— Так, Дамблдор обвів круг пальця їх усіх, — погодився Гаррі, який розумів, що буде схожий на невдячну й вередливу дитину, якщо візьме й пожаліється: "От лише прикро, що він зі мною не заговорив. Навіть неглянувна мене".

І щойно він це подумав, як шрам на його чолі так нестерпно запік, що він ухопився за нього рукою.

— Що сталося? — занепокоїлася Герміона.

— Шрам, — видихнув Гаррі. — Та це нічого... це тепер постійно трапляється...

Окрім Герміони, ніхто нічого не помітив, усі віддавали належне стравам, тріумфуючи, що Гаррі дивом вдалося врятуватися. Фред, Джордж і Джіні не переставали співати. Герміона мала стурбований вигляд, та перш ніж вона встигла щось сказати, Рон радісно вигукнув: "Я впевнений, що сьогодні прийде Дамблдор, щоб відсвяткувати разом з нами".

— Навряд чи він зможе, Роне, — засумнівалася місіс Візлі, ставлячи перед Гаррі величезну тарілку зі емаженою куркою. — У нього зараз зовсім нема часу.

— ВІН ВИ-ПЛУ-ПЛУТАВСЯ...

— ЦИТЬТЕ! — крикнула місіс Візлі.

*

У наступні кілька днів Гаррі не міг не помітити, що в будинку номер дванадцять на площі Ґримо була одна особа, котра не надто тішилася перспективі його повернення У Гоґвортс. Сіріус чудово розіграв сцену радості, почувши новину, тиснув Гаррі руку й усміхався, як і всі інші. Та невдовзі, однак, він став суворішим і похмурішим, ніж досі, дедалі менше спілкувався, навіть з Гаррі, і все частіше зачинявся в материній кімнаті разом з Бакбиком.

— Твоєї провини в цьому нема! — рішуче заявила Герміона, коли через кілька днів Гаррі поділився з нею і Роном своєю тривогою. Вони саме змивали цвіль з шафи на четвертому поверсі. — Твоє місце у Гоґвортсі, і Сіріус це знає. Я особисто вважаю його егоїстом.

— Ну, це ти вже загнула, — насупився Рон, відтираючи цвіль, що намертво причепилася до його пальця, — мабуть, і ти не захотіла б стирчати в цьому будинку сама-самісінька.

— Буде йому товариство! — вигукнула Герміона. — Адже це штаб-квартира Ордену Фенікса, так? Він просто розмріявся, що Гаррі мешкатиме тут з ним.

— Не думаю, — втрутився Гаррі, викручуючи ганчірку. — Бо він не відповів мені нічого конкретного, коли я його питав.

— Він просто вирішив не дуже на це надіятися, — розважливо заперечила Герміона. — І ще він, можливо, почувався частково винним, бо, по-моєму, в глибині душі сподівався, що тебе таки виключать. Тоді ви обидва стали б вигнанцями.

— Дурниці! — вигукнули в один голос хлопці, та Герміона лише знизала плечима.

— Думайте, як хочете. Але мені здається, що Ронова мама має рацію, і Сіріус іноді сам плутається, кого він у тобі бачить: тебе, Гаррі, чи твого батька.

— Ти вважаєш, що він збожеволів? — гаряче вигукнув Гаррі.

— Ні, я просто думаю, що він надто довго був самотній, — відповіла Герміона.

Тієї миті до спальні зайшла місіс Візлі.

— Ще не закінчили? — спитала вона, зазираючи до шафи.

— Я думав, ти прийшла сказати, що пора й відпочити! — обурився Рон. — Знаєш, скільки цвілі ми вже вичистили?

— Ти так рвався допомагати Орденові, — сказала місіс Візлі, — тож тепер будь ласкавий зроби хоч щось для того, щоб у цій штаб-квартирі можна було жити.

— Я вже почуваюся тут якимось ельфом-домовиком, — поскаржився Рон.

— То, може, тепер, коли ти збагнув, яке в них жахливе життя, станеш хоч трошки активнішим у ССЕЧА! — з надією сказала Герміона, коли місіс Візлі вийшла. — Знаєш, це не така вже й погана ідея — показувати людям, як жахливо постійно тільки те й робити, що чистити й прибирати... ми могли б організувати рекламну чистку ґрифіндорської вітальні, а всі зібрані кошти передати в ССЕЧА, це допомогло б розбудити свідомість учнів і поповнити наші фонди.

— Я тобі сам заплачу, тільки заглохни зі своєю "сечею", — люто пробубонів Рон, але так, щоб його чув лише Гаррі.

Закінчувалися канікули, і Гаррі дедалі частіше мріяв про Гоґвортс. Він уже не міг дочекатися, коли зіграє у квідич, знову побачить Геґріда, чи просто пройдеться повз овочеві грядки до оранжерей на уроки гербалогії. Яка ж то буде насолода — покинути цей запилюжений і затхлий будинок, де половина шаф ще й досі були замкнені на засуви, а Крічер, скрадаючись, хрипко вигукував усілякі лайки услід тим, хто повз нього проходив. Щоправда, Гаррі ретельно стежив, щоб не говорити про це в присутності Сіріуса.

Виявилося, що життя у штаб-квартирі антиволдемортівського руху було зовсім не таке цікаве й захопливе, як уявляв собі Гаррі. Члени Ордену Фенікса регулярно сюди приходили, іноді залишалися перекусити, іноді затримувалися, Щоб швиденько пошепки щось обговорити, але місіс Візлі робила все, щоб ці розмови не долинали до жодних вух (нормальних чи видовжених), і ніхто, навіть Сірїус, не вважав, що Гаррі потрібно знати ще бодай крихту понад те, Що він довідався першого вечора.

В останній день канікул, коли Гаррі змітав із шафи залишений Гедвіґою послід, до спальні зайшов Рон з кількома конвертами в руках.

— Прислали списки підручників, — повідомив він і подав один конверт Гаррі, що стояв на стільці. — Давно пора, я думав, вони забули, бо списки завжди висилали заздалегідь... Гаррі змів рештки посліду в торбинку для сміття і пожбурив її понад Роновою головою у кошик для паперу, що стояв у кутку. Кошик проковтнув торбинку й голосно відригнув. Гаррі розірвав конверт. Там були два шматки пергаменту: в одному, як завжди, нагадувалося про початок навчання першого вересня, а в другому — подавався список книжок, необхідних на цей навчальний рік.

— Лише два нові підручники, — сказав він, переглянувши список, — "Стандартна книга заклинань для 5 класу" Міранди Ґошоук і "Теорія захисних чарів" Вілберта Слинкгарда.

Лясь.

Прямо біля Гаррі явилися Фред і Джордж. Він уже так до цього звик, що навіть не впав зі стільця.

— Нам просто цікаво, хто включив до списку підручник Слинкгарда, — поділився Фред.

— Бо це означає, що Дамблдор знайшов нового вчителя захисту від темних мистецтв, — додав Джордж.

— Причому, в останню мить, — підхопив Фред.

— Тобто? — не зрозумів Гаррі й зіскочив зі стільця.

— Ну, кілька тижнів тому ми підслухали видовженими вухами розмову тата з мамою, — пояснив Фред, — і вони говорили, що Дамблдорові цього року було вкрай важко знайти когось на цю посаду.

— Хоч це й не дивно, якщо згадати, що сталося з попередніми чотирма вчителями, правда? — додав Джордж.

— Одного звільнено, другого вбито, третьому видалили пам'ять, а останній був замкнений на дев'ять місяців у скрині, — пригадав Гаррі, загинаючи пальці. — Так, тепер я вас розумію.

— Роне, що з тобою? — поцікавився Фред.

Рон не відповідав. Гаррі озирнувся. Рон завмер, роззявивши рота, над листом з Гоґвортсу.

— Що сталося? — нетерпляче перепитав Фред, а тоді зайшов Ронові за спину й поглянув на пергамент через братове плече. Тепер уже й Фред роззявив рота.

— Староста? — втупився він у листа, не вірячи своїм очам. — Староста?!

Джордж підскочив до Рона, вихопив у нього з рук конверт і перевернув. Гаррі помітив, як Джорджеві в долоню впало щось золотисто-червоне.

— Не може бути, — вимовив ледь чутно Джордж.

— Це якась помилка, — засумнівався Фред, вирвав у Рона листа і підніс до світла, ніби шукаючи водяних знаків. — Ніхто при здоровому глузді не призначив би Рона старостою.

Раптом близнюки одночасно повернули голови до Гаррі.

— Ми були впевнені у твоїй кандидатурі! — сказав Фред таким тоном, ніби Гаррі їх обдурив.

— Думали, що Дамблдор буде просто змушенийобрати тебе! — обурено додав Джордж.

— Ти ж виграв Тричаклунський турнір, і не тільки! — доводив Фред.

— Мабуть, на це вплинуло усе те божевілля, що з ним сталося, — сказав Фредові Джордж.

— Так, — поволі вимовив Фред. — Так, старий, з тобою було забагато мороки. Але добре, що хоч один з вас визначив, що для нього головне.

Він підійшов до Гаррі й поплескав його по спині, кинувши на Рона нищівний погляд.

— Староста... нас маленький Лонцик — сталоста.

— Ой, а що буде з мамою, страшно й уявити, — простогнав Джордж, кидаючи Ронові значок старости так, наче він був отруйний.

Рон, який і досі не промовив ані слова, взяв значок, якусь мить на нього дивився, а тоді простяг його Гаррі, ніби Мовчки просив підтвердити, що він справжній. Гаррі узяв значок. Там був зображений ґрифіндорський лев з великою літерою "С". Такий самісінький значок він бачив на грудях у Персі у свій найперший день у Гоґвортсі.

Гучно розчахнулися двері. До кімнати влетіла Герміона Щоки в неї пашіли, а волосся розкуйовдилося. В її руці був конверт.

— Ти... ти отримав?..

Вона помітила значок у Гаррі в руці і зойкнула.

— Я так і знала! — збуджено заговорила вона, розмахуючи своїм листом. — Я теж, Гаррі, мене теж обрали!

— Ні, — швидко заперечив Гаррі, віддаючи значок Ронові. — Це Рон, а не я.

— Це... що?

— Староста — Рон, а не я, — пояснив Гаррі.

— Рон? — у Герміони аж щелепа відвисла. — А... ви впевнені? Тобто...

Вона почервоніла, а Рон з викликом глянув на неї.

— У листі моє ім'я, — сказав він.

— Я... — ошелешено почала Герміона. — Я... ну... ого! Чудово, Роне! Це справді...

— Несподівано, — Джордж кивнув головою.

— Ні, — Герміона залилася ще густішим рум'янцем, — ні, це не... Рон багато зробив... він справді...

Двері за її спиною відчинилися ширше, і увійшла місіс Візлі зі стосом свіжовипраних мантій.

— Джіні казала, що нарешті прислали списки підручників, — мовила вона, кинувши оком на конверти, підійшла до ліжка й почала розкладати мантії на дві купи. — Дайте списки мені, після обіду я поїду на алею Діаґон і накуплю підручників, поки ви складатимете речі. Роне, треба буде купити тобі нові піжами, ці вже закороткі сантиметрів на п'ятнадцять, аж не віриться, що ти так швидко ростеш... які ти хочеш кольори?

— Купи йому золотисто-червоні, щоб личили до значка, — глузливо вишкірився Джордж.

— До чого? — неуважно перепитала місіс Візлі, акуратно складаючи темно-бордові шкарпетки, які вона поклала зверху на Ронові мантії.

— До його значка, — повторив Фред з таким виразом, ніби хотів якнайшвидше покінчити з неминучим. — Чудового блискучого новісінького значка старости.

Минула якась мить, поки місіс Візлі, що думала про піжами, збагнула Фредові слова.

— Його... але... Роне, ти?.. Рон показав значок.

Місіс Візлі зойкнула, як перед тим Герміона.

— Не вірю! Не вірю своїм очам! Ой, Роне, як це чудово! Староста! Як і всі в нашій родині!

— А ми з Фредом вам хто, сусіди? — обурився Джордж, але мати відштовхнула його і пригорнула найменшого сина.

— Ой, що буде, як почує тато! Роне, я так тобою пишаюся, така неймовірна новина! Староста гуртожитку — це лише початок, ти ще можеш стати старостою школи, як Вілл і Персі! Ой, яка це радісна подія після всіх тих неприємностей, я така щаслива, ой, Рончику...

Фред і Джордж голосно "векали" в матері за спиною, але місіс Візлі не помічала їхнього "блювання". Обійнявши Рона за шию, вона вкривала поцілунками синове лице, що пломеніло яскравіше, ніж новенький значок.

— Мамо... не треба... мамо, та досить... — бурмотів він, намагаючись вирватися.

Вона відпустила його й задихано мовила: "І що ж нам тепер зробити? Персі ми подарували сову, але ж у тебе вже є сова".

— Щ-що ти маєш на увазі? — поглянув на неї Рон так, ніби не вірив власним вухам.

— Тобі треба щось подарувати! — ніжно пояснила місіс Візлі. — Може, нову вечірню мантію?

— Ми вже купили йому мантії, — кисло озвався Фред з таким виглядом, ніби щиро дивувався цій надмірній щедрості.

Або новий казан, бо старий Чарлів уже геть проіржавів. або нового пацючка, ти ж так любив Скеберса...

— Мамо, — з надією глянув на неї Рон, — а чи не міг би я отримати нову мітлу?

Обличчя місіс Візлі спохмурніло: мітли були дорогі.

— Не якусь особливу! — поспіхом додав Рон. — Просто... і просто новішу, на заміну...

Місіс Візлі мить повагалася, а тоді знов усміхнулась.

— Обов'язковокупимо... ну, то я побіжу, якщо треба купити ще й мітлу. До зустрічі... мій Рончик — староста! Не забудьте поскладати валізи... староста... ой, я така приголомшена!

Вона ще раз цмокнула Рона в щоку, зашморгала носом і квапливо вибігла з кімнати.

Фред із Джорджем перезирнулися.

— Ти не образишся, якщо ми не будемо тебе цілувати? — удавано стурбувався Фред.

— Якщо хоч, можемо зробити реверанс, — додав Джордж.

— Ой, та відчепіться, — вовком глянув на них Рон.

— Бо що? — поцікавився Фред з капосною посмішкою. — Призначиш нам покарання?

— Цікаво було б на це подивитися, — глузливо реготнув Джордж.

— Він так і зробить, якщо дасте привід! — розсердилася Герміона.

Фред з Джорджем розреготалися, а Рон пробурмотів: "Та перестань, Герміоно".

— Тепер доведеться стежити за кожним своїм кроком, Джорджику, — удавано затремтів Фред, — з такими двома наглядачами...

— Так бачу, нашим правопорушенням нарешті покладено край, — скрушно похитав головою Джордж. І близнюки роз'явилися з гучним ляскотом.

— Ну й парочка! — Герміона розлючено глянула на стелю. З кімнати над ними долинав гомеричний регіт Фреда і Джорджа. — Роне, не звертай на них уваги, просто вони тобі заздрять!

— Не думаю, — засумнівався Рон, також позираючи на стелю. — Вони завжди казали, що старостами стають тільки ідіоти... зате, — додав він значно бадьоріше, — у них ніколи не було нових мітел! От би поїхати з мамою, щоб вибрати самому... на "Німбуса" їй не вистачить грошей, але з'явилася нова модель "Чистомета", було б класно... так, мабуть, піду скажу їй, що хотів би мати "Чистомет", просто, щоб вона знала...

Він вискочив з кімнати, залишивши Гаррі наодинці з Герміоною.

Гаррі чомусь відчув, що не хоче дивитися на Герміону. Він підійшов до ліжка, забрав чисті мантії, що їх принесла місіс Візлі, і зробив крок до своєї валізи.

— Гаррі?.. — невпевнено почала Герміона.

— Усе чудово, Герміоно, — якось нещиро, чужим голосом озвався Гаррі, так і не подивившись на неї, — класно. Староста. Супер.

— Дякую, — відповіла Герміона. — Е-е... Гаррі... ти не міг би позичити Гедвіґу, щоб я повідомила мамі з татом? Вони дуже зрадіють... бо староста— це те, що їм зрозуміло.

— Та будь ласка, — сказав Гаррі, не впізнаючи власного голосу. — Бери!

Він нахилився над валізою, поклав мантії на саме дно і вдав, ніби щось там шукає, а Герміона тим часом підійшла до шафи по Гедвіґу. Минуло кілька секунд. Гаррі почув, як зачинилися двері, але все ще не розгинався, прислухаючись. Було тихо, тільки хихотіла порожня картина на стіні й відригував кошик для сміття, що ніяк не міг перетравити совиний послід.

Гаррі випростався й озирнувся. Не було вже ні Герміони, ні Гедвіґи. Він підбіг до дверей, щільно їх причинив, а тоді поволі підійшов до ліжка і впав на нього, втупившись незрячими очима в шафу.

Він зовсім забув, що в п'ятому класі обирають старост. Він так боявся, що його виключать, що й не згадував про значки і те, кому вони дістануться. Але якби згадав... якби подумавпро це... то чого міг би сподіватися?

"Нецього", — пролунав у голові тихий відвертий голос.

Гаррі замружився й затулив обличчя руками. Не варто брехати самому собі: якби він пам'ятав про значок старости, то сподівався б, що значок дістанеться йому, а не Ронові. Невже він стає таким зарозумілим, як Драко Мелфой? Невже вважає себе ліпшим за інших? Невже справді повірив, що кращийза Рона?

"Ні", — рішуче заперечив голос.

Це правда? Гаррі стурбовано прислухався до власного серця.

"Я кращий у квідичі", — озвався голос. — "Але нічим не кращий у всьому іншому".

Це абсолютна правда, подумав Гаррі. Він не вчився краще за Рона. А як же тоді життєві уроки? Як усі ті пригоди, що випали на їхню з Роном та Герміоною долю, відколи вони познайомилися у ГЬґвортсі, й через які їм загрожувало щось значно гірше, ніж виключення?

"Рон і Герміона були зі мною майже весь час", — нагадав голос у Гарріній голові.

— Майже, але не весь, — заперечив сам собі Гаррі. — Вони І не боролися разом зі мною з Квірелом. Не опинялися віч-на-віч з Редлом і Василіском. Не відганяли дементорів тієї ночі, коли втік Сіріус. Не були зі мною на цвинтарі тоді, коли повернувся Волдеморт...

І він знову відчув себе скривдженим, як тоді, у той перший вечір, коли прибув сюди. "Я зробив набагато більше, — обурено подумав Гаррі. — Зробив більше за них усіх!"

"Але, можливо, — справедливо зауважив голосочок, — можливо, Дамблдор обирає старост не на тій підставі, що вони постійно влазять у халепи... можливо, в нього інші критерії добору... У Рона є щось таке, чого бракує тобі.."

Гаррі розплющив очі й поглянув крізь пальці на пазуристі ніжки шафи, пригадуючи Фредові слова:" Ніхто при здоровому глузді не призначив би Рона старостою..."

Гаррі пирхнув зі сміху. Але за мить відчув сам до себе огиду.

Рон не просив Дамблдора, щоб той давав йому значок старости. Тут не було Ронової провини. Невже він, Гаррі, найкращий у світі Ронів приятель, ображатиметься, що не отримав значка, глузуватиме разом з близнюками за Роновою спиною, псуватиме радість Ронові, який уперше в житті бодай у чомусь переміг Гаррі?

Тут Гаррі знову почув на сходах Ронові кроки. Він встав, поправив окуляри і зобразив на обличчі усмішку якраз тоді, коли Рон відчинив двері.

— Ще встиг її впіймати! — радісно повідомив Рон. — Каже, що постарається купити "Чистомет".

— Класно, — погодився Гаррі, з полегкістю відчувши, що нещирі нотки в його голосі зникли. — Слухай... Рон... знаєш, ти молодець.

Посмішка на Роновім обличчі зів'яла.

— Ніколи б не подумав, що виберуть мене! — похитав він головою. — Думав, що старостою будеш ти!

— Та де там, зі мною у них було забагато мороки, — повторив Гаррі Фредові слова.

— Так, — погодився Рон, — можливо... ну що, пора пакувати валізи?

Дивовижно, як за той час, відколи вони сюди прибули, їм вдалося так порозкидати свої речі. Вони півдня збирали книжки й усе інше, і запихали у шкільні валізи. Гаррі помітив, що Рон постійно перекладав значок старости з місця на місце — то клав на тумбочку біля ліжка, то ховав у кишеню джинсів, то знову витягав і прикладав до мантій, милуючись ефектом поєднання червоного й чорного кольорів. Лише після того як до спальні зазирнули Фред і Джордж з пропозицією причепити значок закляттям-приклеяттям йому на чоло, Рон загорнув його в темно-бордові шкарпетки й сховав у валізу.

Десь о шостій місіс Візлі повернулася з алеї Діаґон, нав'ючена книжками і з довгим пакунком у руках, загорнутим у грубий бурий папір. Рон аж застогнав, коли його побачив.

— Розгорнеш потім, бо вже час вечеряти, спускайтеся всі донизу, — сказала вона, та не встигла вийти за поріг, як Рон гарячково роздер папір і почав захоплено розглядати кожнісінький сантиметр нової мітли.

Унизу, в підвалі, місіс Візлі повісила над ущерть заставленим наїдками столом яскраво-червоне полотнище, на якому було виведено:

ВІТАЄМО

РОНА І ГЕРМІОНУ —

НОВИХ СТАРОСТ!

Гаррі ще ні разу за ці канікули не бачив її в такому гарному настрої.

— Я вирішила влаштувати маленьке свято замість звичайної вечері, — пояснила вона Гаррі, Ронові, Герміоні, Фредові, Джорджу й Джіні, коли ті спустилися в кухню. — Зараз прибудуть Білл і твій тато, Роне. Я вислала їм сов. Вони просто взахваті, — сяючи, додала вона.

Фред закотив очі.

Сіріус, Люпин, Тонкс і Кінґслі Шеклболт були вже там, а Дикозор Муді пришкутильгав невдовзі після того як Гаррі налив собі маслопива.

— Аласторе, як добре, що ти прийшов, — радісно щебетала місіс Візлі, поки Дикозор знімав дорожнього плаща. — Ми давно хочемо попросити тебе оглянути письмовий стіл у вітальні і сказати нам, що там сидить? Не хотіли відчиняти, ану ж там якась гидота.

— Запросто, Молі...

Дикозорове синьо-голубе око закотилося догори й пильно втупилося в стелю.

— Вітальня... — прохрипів він, а зіниця звузилася. — Стіл у кутку? Так, бачу... це ховчик... піти його вигнати, Молі?

— Ні, ні, я потім сама вижену, — всміхнулася місіс Візлі, — а ти бери пий. До речі, сьогодні в нас є привід для свята... — вона показала на червоне полотнище. — Четвертий староста в родині! — лагідно сказала вона, куйовдячи Ронові волосся.

— Староста? — прогарчав Муді й поглянув на Рона нормальним оком, натомість магічне скосилося кудись убік. У Гаррі з'явилося неприємне відчуття, що воно втупилося в нього, і він посунувся ближче до Сіріуса й Люпина.

— Ну вітаю, — сказав Муді, не відводячи нормального ока від Рона,— людей, наділених владою, чекає багато неприємностей, але Дамблдор, очевидно, вважає, що ти даси раду у найскрутніших ситуаціях, бо інакше не призначав би тебе. Було видно, що Рона ця думка стривожила, але йому не довелося нічого відповідати, бо якраз прибув його тато зі старшим братом. Місіс Візлі мала такий гарний настрій, що навіть не дорікнула їм за те, що вони привели з собою Мандангуса. На ньому була довжелезна накидка, що химерно відстовбурчувалась у найнесподіваніших місцях, і яку він відмовився скинути й повісити біля Дикозорового плаща.

— Думаю, треба виголосити тост, — сказав містер Візлі, коли всі вибрали собі напої. Він підняв угору келих. — За Рона й Герміону; нових старост Ґрифіндору!

Рон і Герміона аж сяяли, коли всі за них випили і заплескали в долоні.

— А я ніколи не була старостою, — весело розповідала Тонкс, йдучи за Гаррі, коли всі рушили до столу з їжею. Сьогодні волосся в неї було червоного, мов помідори, кольору й спадало аж до пояса; тепер вона скидалася на старшу сестру Джіні. — Мій гуртожитський вихователь казав, що в мене нема відповідних якостей.

— Яких? — поцікавилася Джіні, накладаючи собі запеченої картоплі.

— Скажімо, вміння чемно поводитися, — пояснила Тонкс. Джіні розреготалася. Герміона не знала, сміятися їй чи ні, тож зробила більший ковток маслопива і похлинулася.

— А як ви, Сіріусе? — спитала Джіні, стукаючи Герміону по спині.

Сіріус, що стояв поруч з Гаррі, реготнув своїм звичним гавкаючим сміхом.

— Мене ніхто й не призначив би старостою, бо ми з Джеймсом аж надто часто відбували покарання. А от Люпин був чемний хлопчик, йому дали значок.

— Дамблдор, мабуть, сподівався, що я хоч трохи стримуватиму своїх найкращих друзів, — сказав Люпин. — Що й казати — я його дуже розчарував.

У Гаррі раптом поліпшився настрій. Його батько також не був старостою. Зненацька свято стало значно кращим. Гаррі наклав собі їжі на тарілку, відчуваючи подвійну приязнь до всіх присутніх.

Рон вихваляв усім охочим слухати свою нову мітлу.

— ...з нуля до сімдесяти за десять секунд, непогано, правда? А "Комета-290" розганяється тільки до шістдесяти, та й то, якщо вітер у спину дме, як сказано в рекламі.

Герміона жваво ділилася з Люпином своїми переконаннями щодо ельфівських прав.

— Я вважаю, що це така ж нісенітниця, як і ізоляція вовкулак. Коріння цього треба шукати в тому жахливому переконанні чаклунів, що вони вищі за інших істот...

Місіс Візлі і Білл, як завжди, сперечалися про довжину Біллового волосся.

— ...це вже казна-що, ти ж такий гарний, коротка стрижка тобі дуже личила б, скажи йому, Гаррі.

— Ой... не знаю... — розгубився Гаррі, не готовий висловлювати свою думку. Він нищечком посунувся до Фреда з Джорджем, що розмовляли в кутку з Манданґусом.

Побачивши Гаррі, Манданґус замовк, але Фред підморгнув Гаррі й покликав його до гурту.

— Не бійся, — сказав він Манданґусові, — Гаррі можна І довіряти, він — наш спонсор.

— Дивися, що нам дістав Данґ, — сказав Джордж, простягаючи Гаррі руку. Там лежали якісь зморщені чорні стручки. І хоч лежали вони нерухомо, всередині щось легенько тарахкотіло.

— Насіння отруйної тентакули, — пояснив Джордж. — Це необхідний компонент нашого "Спецхарчування для спецсачкування", але він з категорії заборонених для продажу речовин класу "В", і його було нелегко добути.

— Десять ґалеонів за все, Данґ? — запропонував Фред.

— А знаєш, скільки я з ними мав мороки! — витріщив свої мішкуваті, налиті кров'ю очі Манданґус. — Вибачайте, хлоп'ята, але двадцять ґалеонів і ні кната менше.

— Данґ у нас великий жартівник, — сказав Фред.

— Ага, і досі найкращий жарт був — шість серпиків за торбинку кнарлрвих пір'їнок, — додав Джордж.

— Будьте обережні, — ледь чутно попередив їх Гаррі.

— Чому? — здивувався Фред. — Мама там туркоче над старостою Роном, усе нормально.

— Але за вами може стежити Муді, — зауважив Гаррі. Манданґус нервово озирнувся через плече.

— А й справді, — пробурмотів він. — Добре, хлопці, нехай буде десять, але швиденько забирайте.

— Класно, Гаррі! — захоплено вигукнув Фред, коли Манданґус висипав усе, що було в кишенях, у простягнуті руки близнюків, а тоді швиденько повернувся до столу з їжею. — Зараз віднесемо усе нагору...

Гаррі дивився їм услід, і на душі йому було незатишно. Він раптом подумав, що рано чи пізно містер і місіс Візлі пронюхають про синівський бізнес і поцікавляться, де Фред і Джордж беруть гроші на свою затію з крамничкою жартів. Він щиро віддав близнюкам свою винагороду за перемогу в Тричаклунському турнірі. Але тепер подумав: чи не стане це причиною нової родинної сварки й розриву, як сталося з Персі? Чи місіс Візлі й далі вважатиме Гаррі ледь чи не рідним сином, коли з'ясує, що він допоміг Фредові й Джорджу почати таку невідповідну, як вона вважає, для них діяльність? Гаррі стояв у кутку, де його покинули близнюки, відчуваючи десь мало не в шлунку тягар провини. Раптом він почув своє прізвище.

— ...чому Дамблдор не зробив старостою Поттера? — глибокий голос Кінґслі Шеклболта перекривав увесь гамір.

— У нього були свої міркування, — відповів Люпин.

— Але це продемонструвало б його впевненість у Гаррі. Я б учинив саме так, — наполягав Кінґслі, — особливо тепер, коли "Щоденний віщун" глузує з нього через номер...

Гаррі не озирався; він не хотів, щоб Люпин чи Кінґслі знали, що він усе чув. І хоч він зовсім не відчував голоду, пішов Услід за Манданґусом до столу. Його радість від свята випарувалася швидше, ніж з'явилася. Краще б він уже лежав у ліжку.

Дикозор Муді обнюхував курячу ніжку тим, що лишилося відйого носа. Мабуть, не внюхав ніякої отрути, бо незабаром курочка захрумтіла в нього на зубах.

— ...держак виготовлений з іспанського дуба, вкритий протизаклятним лаком і має вбудований вібраційний контроль... — ділився Рон своєю радістю з Тонкс.

Місіс Візлі широко позіхнула.

— Що ж, піду перед сном ще здихаюся того ховчика... Артуре, дивися, щоб діти не засиджувалися допізна, добре? На добраніч, Гаррі, мій дорогий.

Вона вийшла з кухні. Гаррі відклав тарілку й подумав, чи не спробувати йому зникнути слідом за нею.

— З тобою все гаразд, Поттере? — прохрипів Муді.

— Так, усе добре, — збрехав Гаррі.

Муді ковтнув зі своєї баклажки, а його синьо-голубе око скоса поглянуло на Гаррі.

— Йди сюди, покажу тобі щось цікаве, — сказав він.

Із внутрішньої кишені мантії Муді витяг пожмакану стару чаклунську фотографію.

— Отакий колись був Орден Фенікса, — прогарчав Муді. — Знайшов її вчора ввечері, коли шукав запасного плаща-невидимку, бо Подмор так і не повернув мені мого найкращого плаща... і подумав, що декому цікаво буде глянути.

Гаррі взяв фотографію. На нього дивилася групка людей. Одні махали йому руками, інші піднімали вгору келихи.

— Це я, — не знати навіщо показав Муді на самого себе. І хоч у того Муді на знімку волосся ще не посивіло, а ніс був цілий, його ні з ким не можна було сплутати. — Поруч зі мною Дамблдор, з другого боку — Дідалус Діґл... це Марліна Маккінон, її вбили через два тижні, розправилися з усією її родиною. Це Френк і Аліса Лонґботоми...

Гаррін шлунок стисло спазмом, коли він поглянув на Алісу Лонґботом. Він добре знав її кругле доброзичливе лице, хоч ніколи її й не бачив, адже її син, Невіл, був викапана мати.

— ...бідолахи, — прохрипів Муді. — Краще зразу вмерти, ніж зазнати того, що сталося з ними... а це Емеліна Венс, ти її знаєш, ну і, звісно ж, Люпин... Бенджі Фенвик, йому теж добряче, перепало, ми знайшли тільки шматки його тіла... відійдіть трохи вбік, — постукав він пальцем по знімку, і маленькі постаті на фотографії розступилися, щоб ті, хто був на задньому плані, вийшли наперед.

— Це Едґар Боунз... брат Амелії Боунз, його також знищили разом з родиною, видатний був чаклун... Стержис Подмор, дивись, який він тут молодий... Кередок Дірборн, зник через півроку, ми так і не знайшли його тіла... Геґрід, звісно, не змінився... Елфаєс Додж, його ти теж зустрічав; я й забув, що він носив того ідіотського капелюха... Ґідеон Превет... Щоб убити його та його брата Фабіана — геройські були хлопці — смертежерам довелося напасти вп'ятьох... розходьтеся, розходьтеся...

Маленькі постаті на фотографії почали штовхатися, і на перший план вийшли ті, що ховалися далеко позаду.

— Це Дамблдорів брат Еберфорс, я його тоді бачив уперше й востаннє, химерний чолов'яга... це Дорка Медоуз, Волдеморт убив її власноручно... Сіріус, тоді він іще мав коротку стрижку... і... ось, думаю, тобі це буде цікаво!

Серце в Гаррі закалатало. Йому всміхалися мама й тато, що сиділи коло низенького чоловіка з водянистими очима, в якому Гаррі відразу впізнав Червохвоста, того, що зрадив його батьків, коли виказав Волдемортові місце їхнього перебування і цим прискорив їхню смерть.

— Ну, як? — спитав Муді.

Гаррі подивився на вкрите глибокими шрамами рябе обличчя Муді. Той був переконаний, що приніс Гаррі невимовну насолоду.

— Цікаво, — через силу всміхнувся Гаррі. — Е-е... слухайте, я згадав, я ж іще не запакував...

На щастя, йому не довелося вигадувати, що саме він не встиг запакувати, бо Сіріус якраз поцікавився: "Що там У тебе, Дикозоре?" — і Муді повернувся до нього. Гаррі перейшов через кухню, прослизнув у двері і кинувся нагору, не чекаючи, доки його покличуть назад.

Він не розумів, чому це так його приголомшило, адже він уже бачив фотографії батьків, знав Червохвоста... може, тому, що це виринуло так несподівано, коли він був зовсім не готовий... "Кому б таке сподобалося?" — сердито подумав він.

Та ще усі ці щасливі обличчя довкола них... Бенджі Фенвик, від якого знайшли тільки шматочки, і Ґідеон Превет, що помер як герой, і Лонґботоми, котрих тортурами довели до божевілля... Всі радісно махають руками на знімку, що зафіксував їх навіки-віків, не знаючи, що вони вже приречені... ну, може, Дикозорові все це й цікаво... але Гаррі ця фотографія вивела з рівноваги...

Він навшпиньки проминув залу з ельфівськими головами, втішений, що знов опинився на самоті, та коли вже наближався до сходового майданчика, почув якісь звуки. У вітальні хтось плакав.

— Агов? — покликав Гаррі.

Ніхто не озвався, але й ридати не перестали. Він побіг, перестрибуючи по дві сходинки, перетнув сходовий майданчик і відчинив двері до вітальні.

Жінка, стискаючи в руці чарівну паличку, притулилася до стіни і здригалася від ридань. На старому килимі у місячному сяйві лежав розпростертий і, судячи з усього, мертвий Рон.

Гаррі раптом забракло повітря, кров у жилах застигла, він відчув, що провалюється кудись крізь підлогу — Рон мертвий, ні, не може бути...

Але стривай... цього таки неможебути... Рон унизу...

— Місіс Візлі? — погукав Гаррі.

— Рррідікулюс! — місіс Візлі, ридаючи, тремтячою рукою скерувала чарівну паличку на Ронове тіло.

Лясь.

Ронове тіло перетворилося на Біллове, що нерухомо лежало навзнак з широко розплющеними очима. Місіс Візлі заридала ще гіркіше.

— Ррідікулюс! — вигукнула вона крізь сльози.

Лясь.

Білла змінило тіло містера Візлі, чиї окуляри з'їхали набік, а обличчям, струменіла цівочка крові.

— Ні! — застогнала місіс Візлі. — Ні... рідікулюс! Рідікулюс! РІДІКУЛЮС!

Лясь. Мертві близнюки. Лясь. Мертвий Персі. Лясь. Мертвий Гаррі...

— Місіс Візлі, вийдіть звідси! — крикнув Гаррі, вдивляючись у власне мертве тіло на підлозі. — Нехай хтось інший...

— Що відбувається?

До кімнати забіг Люпин, і зразу за ним Сіріус, трохи пізніше пришкутильгав Муді. Люпин перевів погляд з місіс Візлі на мертвого Гаррі на підлозі й одразу все збагнув. Він витяг чарівну паличку й вимовив твердо й чітко:

— Рідікулюс!

Гарріне тіло зникло, і над тим місцем, де воно щойно лежало, зависла в повітрі срібляста куля. Люпин іще раз змахнув чарівною паличкою, і куля розвіялась, мов дим.

— Ох... ох... ох! — стогнала місіс Візлі, а тоді, затуливши лице руками, вибухла цілим морем сліз.

— Молі, — рівним голосом звернувся Люпин, підходячи до неї, — Молі, не треба...

За мить вона вже ридма ридала на Люпиновім плечі.

— Молі, це ж тільки ховчик, — заспокійливо погладив він її по голові. — Просто дурний ховчик...

— Я їх постійно бачу м-м-мертвими! — простогнала місіс Візлі у нього на плечі. — П-п-постійно! Н-н-навіть у снах...

Сіріус дивився на килим, де щойно лежав ховчик, прикидаючись Гарріним тілом. Муді глянув на Гаррі, але той уникав його погляду. Мав химерне відчуття, що Дикозорове магічне око стежило за ним, відколи він вийшов з кухні.

— Н-н-не кажіть Артурові, — схлипувала місіс Візлі, шалено тручи очі вилогами мантії. — Я н-н-не хочу, щоб він довідався... я така дурна...

Люпин подав їй хустинку, й вона висякалася.

— Гаррі, вибач. Що ти тепер про мене подумаєш? — простогнала вона тремтячим голосом. — Не змогла навіть ховчика вигнати...

— Не кажіть дурниць, — зобразив усмішку Гаррі.

— Мені просто т-т-так страшно, — зізналася вона, а з її очей знову бризнули сльози. — Половина р-р-родини в Ордені, це б-б-буде диво, якщо ми всі вціліємо... а П-п-персі з нами не розмовляє... а якщо станеться щ-щ-щось жахливе, а м-м-ми так і не помиримось? А якщо вб'ють нас з Артуром, хто б-б-буде опікуватися Роном і Дясіні?

— Молі, та годі вже, — рішуче спинив її Люпин. — Це не те, що тоді. Орден краще підготовлений, у нас значна перевага, ми знаємо, що задумав Волдеморт...

Місіс Візлі злякано зойкнула, почувши це ім'я.

— Молі, та перестань, давно вже пора звикнути до його імені... послухай, я не можу обіцяти, що ніхто не постраждає, цього не пообіцяє ніхто, але ми зараз у набагато кращій ситуації. Ти тоді не була в Ордені, тобі важко зрозуміти. Тоді на кожного з наших припадало не менше двадцяти смертежерів, і вони виловлювали нас по одному...

Гаррі знову згадав фотографію й сяючі обличчя батьків. Він знав, що Муді й далі за ним стежить.

— Не переживай за Персі, — зненацька втрутився Сіріус. — Він іще змінить свою думку. Це лише питання часу, коли Волдеморт почне діяти відкрито. Тоді все міністерство благатиме, щоб ми їм пробачили. Хоч я не впевнений, що зможу пробачити, — гірко додав він.

— А щодо того, хто опікуватиметься Роном і Джіні у разі вашої з Артуром смерті, — ледь-ледь усміхнувся Люпин, — невже ти гадаєш, що ми дамо їм померти з голоду?

На обличчі місіс Візлі з'явилася непевна усмішка.

— Я така дурна, — пробубоніла вона знову, витираючи очі.

Але десять хвилин по тому, зачиняючи за собою двері до спальні, Гаррі не думав, що місіс Візлі дурна. Він і досі бачив своїх батьків, що всміхалися йому зі старої фотки, не здогадуючись, що їхнє життя, як і життя багатьох тих, що стояли поряд, наближалося до завершення. Картини, витворені ховчиком, що почергово зображав мертвим кожного члена родини місіс Візлі, блискавично миготіли перед його очима.

Шрам на чолі несподівано запік, а в животі різко замлоїло.

— Перестань, — рішуче сказав Гаррі, потираючи свій шрам, — і біль ущух.

"Це перша ознака божевілля, коли починаєш розмовляти з власною головою", — пролунав підступний голос з порожньої картини на стіні.

Гаррі не звернув на нього уваги. Він почувався дорослим, як ще ніколи досі, і йому здавалося неймовірним, що годину тому він іще переживав через якусь там крамничку жартів або через те, кому дістався значок старости.

— РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ —

Луна Лавґуд

Уночі Гаррі спав неспокійно. У його снах то з'являлися, то зникали батьки, не кажучи при цьому ні слова. Місіс Візлі ридала над мертвим тілом Крічера під пильними поглядами Рона та Герміони, з коронами на головах, а потім Гаррі знову брів коридором, що закінчувався замкненими дверима. Коли він раптово прокинувся, йому поколювало в шрамі, а Рон уже був одягнений і намагався його розбудити.

— Швидше вставай, бо мама вже заводиться, каже, що ми спізнимося на поїзд...

В будинку панувала метушня. З того, що він почув, одягаючись з неймовірною швидкістю, Гаррі зрозумів, що Фред і Джордж зачаклували свої валізи, щоб ті самі полетіли донизу, і їх не треба було нести, але в результаті валізи збили з ніг Джіні, і та стрімголов прокотилася сходами два поверхи аж до коридору. Місіс Візлі і місіс Блек репетували як навіжені.

— ...МОГЛИ її СЕРЙОЗНО ПОКАЛІЧИТИ, ВИ, ТЕЛЕПНІ!

— ...БРУДНІ ПОКРУЧІ, ВИ ГАНЬБИТЕ МІЙ ОТЧИЙ ДІМ! До кімнати, саме тоді, як Гаррі взував кросівки, вбігла схвильована Герміона. На її плечі похитувалася Гедвіґа, а в руках звивався Криволапик.

— Мама з татом щойно прислали назад Гедвіґу. — Сова послужливо злетіла вгору й усілася зверху на свою клітку. — Ти вже готовий?

— Майже. З Джіні все гаразд? — поцікавився Гаррі, нап'ялюючи окуляри.

— Місіс Візлі привела її до тями, — відповіла Герміона. — Але тепер Дикозор скаржиться, що нам не можна виходити, доки не з'явиться Стержис Подмор, бо інакше не вистачатиме одного охоронця.

— Охоронця? — перепитав Гаррі. — Ми повинні їхати на Кінґс-Крос з охороною?

— Типовинен їхати на Кінґс-Крос з охороною, — виправила його Герміона.

— Навіщо? — роздратувався Гаррі. — Я думав, що Волдеморт зараз заліг на дно. Чи ти хочеш сказати, що він раптом нападе на мене з-за сміттєвого бачка?

— Не знаю, просто так каже Дикозор, — неуважно відповіла Герміона, зиркаючи на годинник, — але якщо ми зараз не вирушимо, то вже напевно пропустимо поїзд...

— МОЖЕ, ВИ ВСІ НАРЕШТІ-ТАКИ СПУСТИТЕСЯ ДОНИЗУ! — заволала місіс Візлі, і Герміона, підстрибнувши, мов ошпарена вибігла з кімнати. Гаррі схопив Гедвіґу, безцеремонно запхнув її у клітку й поспішив за Герміоною, волочачи валізу.

Портрет місіс Блек з люті аж вив, але ніхто й не намагався затулити його портьєрами, бо галас у коридорі все одно не дав би їй заснути.

— Гаррі, підеш зі мною й Тонкс, — гаркнула місіс Візлі, перекрикуючи безперервне верещання: "БРУДНОКРОВЦІ! ПОГАНЬ! ПОРОДЖЕННЯ НЕЧИСТІ!" — Валізу й сову залиш, про багаж подбає Аластор... О Господи, Сіріусе, Дамблдор же сказав тобі "ні"!

Біля Гаррі, що перелазив через численні валізи, добираючись до місіс Візлі, з'явився схожий на ведмедя чорний пес.

— Чесне слово... — У голосі місіс Візлі чувся розпач. — Що ж, роби як знаєш!

Вона рвучко відчинила вхідні двері й вийшла під лагідне вересневе сонце. Гаррі й пес пішли за нею. Двері зачинилися за їхніми спинами, й верески місіс Блек одразу стихли.

— А де Тонкс? — поцікавився Гаррі, коли вони зійшли кам'яними сходами будинку номер дванадцять, який зник, Щойно вони ступили за поріг.

— Вона чекає нас трохи далі, — сухо відказала місіс Візлі, намагаючись не дивитися на чорного пса, що підстрибом біг коло Гаррі.

На розі їх привітала якась старенька. Вона мала сиве волосся з дрібними кучериками та пурпурового капелюха у формі пиріжка.

— Здоров був, Гаррі! — підморгнула вона йому. — Треба поспішити, Молі, — додала бабця, зиркаючи на годинник.

— Та знаю, знаю,— простогнала місіс Візлі, прискорюючи кроки, — але Дикозор хотів чекати Стержиса... якби ж то Артур знову організував нам машини з міністерства... але Фадж тепер не позичить йому й порожньої чорнильниці... і як ті маґли витримують подорожі без чарів...

А от великий чорний пес радісно гавкав і стрибав навколо них, ганяючись за голубами і за власним хвостом. Гаррі не міг стримати сміху. Сіріус дуже довго не виходив з будинку. Місіс Візлі стисла вуста майже так, як тітка Петунія.

Пішки вони дійшли до вокзалу Кінґс-Крос за двадцять хвилин, і за цей час не сталося нічого вартого уваги, хіба що Сіріус на втіху Гаррі налякав одного-двох котів. На самому вокзалі вони затрималися, ніби випадково, біля перегородки між дев'ятою та десятою платформами, пересвідчилися, що все спокійно, а тоді по черзі сперлися на перегородку й легко пройшли крізь неї на платформу дев'ять і три чверті. Там уже стояв "Гоґвортський експрес", випльовуючи пару впереміш із сажею на платформу, заповнену учнями та їхніми родинами. Гаррі вдихнув знайомий запах і відчув, як поліпшується настрій... Нарешті він повертався...

— Сподіваюся, ніхто не спізниться, — стривожено мовила місіс Візлі, озираючись на ковану залізну арку, що дугою нависала над платформою і крізь яку заходили новоприбулі.

— Класний пес, Гаррі! — гукнув йому високий хлопець з копицею дрібних кісок.

— Дякую, Лі, — усміхнувся Гаррі, а Сіріус несамовито замахав хвостом.

— Ох, нарешті, — полегшено зітхнула місіс Візлі, — ось і Аластор з багажем, дивіться...

Муді низько натяг на свої різнокаліберні очі кепку носильника і шкутильгав крізь арку, штовхаючи візок з валізами.

— Усе гаразд, — пробурмотів він місіс Візлі і Тонкс, — Нам, начебто, ніхто не сів на хвіст...

Ще за кілька секунд на платформі з'явився містер Візлі з Роном та Герміоною. Вони майже розвантажили Дикозорів візок з багажем, коли прибули Фред, Джордж та Джіні з Люпином.

— Мали якісь проблеми? — прохрипів Муді.

— Жодних, — відповів Люпин.

— Я все ж повідомлю Дамблдорові про Стержиса, — пообіцяв Муді, — це вже вдруге на цьому тижні він не з'являється. Стає такий самий ненадійний, як і Манданґус.

— Що ж, бережіть себе, — потис усім долоні Люпин. Останнім він попрощався з Гаррі й поплескав його по плечу. — Ти теж, Гаррі. Будь обережний.

— Ніде не висовуйся і будь пильний, — потис Гарріну руку Муді. — І не забувайте всі — не пишіть нічого зайвого. Якщо в чомусь сумніваєтесь, то в листі краще про це взагалі не згадувати.

— Я така рада, що з вами всіма познайомилася, — сказала Тонкс, пригортаючи до себе Герміону й Джіні. — Маю надію, що скоро побачимось.

Пролунав останній свисток. Учні, що й досі були на платформі, поспішили у вагони.

— Швидко, швидко, — розгублено бурмотіла місіс Візлі, обіймаючи всіх підряд. Гаррі попався їй двічі. — Пишіть... будьте чемні... якщо забули щось, то ми вам вишлемо... залазьте вже, залазьте, мерщій...

Великий чорний пес раптом став на задні лапи, а передні поклав Гаррі на плечі, проте місіс Візлі підштовхнула Гаррі до дверей вагона й зашипіла: — Господи, Сіріусе, поводься як пес!

— До зустрічі! — гукнув Гаррі у відчинене вікно, коли поїзд рушив з місця, а Рон, Герміона й Джіні махали руками з-за його спини. Постаті Тонкс, Люпина, Муді, містера й місіс Візлі швидко зменшилися, але чорний пес іще мчав наввипередки з поїздом, метляючи хвостом. Люди на платформі реготали, дивлячись, як він женеться за вагоном, але колія зробила вигин, і Сіріус зник з очей.

— Йому не треба було приходити з нами, — стурбовано сказала Герміона.

— Ой, не починай, — скривився Рон, — він, бідолаха, місяцями не бачив денного світла.

— Годі базікати, — плеснув у долоні Фред. — Нам ще треба обговорити з Лі деякі справи. Бувайте, — і вони з Джорджем зникли в коридорі вагона.

Поїзд набирав швидкості, за вікном пролітали будинки, і всі похитувалися разом з вагоном.

— То що, пошукаємо собі купе? — запропонував Гаррі. Рон з Герміоною перезирнулися.

— Е-е, — пробелькотів Рон.

— Ми... ну... ми з Роном маємо їхати у вагоні для старост, — незграбно пояснила Герміона.

Рон не дивився на Гаррі, його раптом страшенно зацікавили нігті власної лівої руки.

— Он як, — буркнув Гаррі. — Ну що ж. Добре.

— Не думаю, що ми повинні там сидіти всю поїздку, — почала виправдовуватися Герміона. — У наших листах було написано, що нам треба лише отримати інструкції від шкільних старост та ще трохи почергувати в коридорах.

— Добре, — повторив Гаррі. — Ну, то... побачимось, мабуть, пізйіше.

— Так, аякже, — погодився Рон, крадькома стурбовано зиркаючи на Гаррі. — Я не хочу туди йти, краще б я.., але ми повинні... тобто мені від цього ніякого кайфу, я ж не Персі, — зухвало додав він.

— Знаю, що не Персі, — запевнив його Гаррі й усміхнувся. Та коли Герміона з Роном потягли свої валізи, Криволапика й клітку з Левконією в напрямку голови поїзда, Гаррі охопило дивне відчуття втрати. Він ще жодного разу не їздив на "Гоґвортському експресі" без Рона.

— Ходімо, — підштовхнула його Джіні, — може, ще займемо для них місця.

— Гаразд, — погодився Гаррі і вхопив однією рукою Гедвіжину клітку, а другою — ручку валізи. Вони попленталися коридором, зазираючи крізь скляні двері в переповнені купе. Гаррі не міг не помітити, що багато учнів зацікавлено зиркали на нього, а дехто штовхав сусідів і показував на Гаррі пальцем. Подібні ситуації повторилися і в наступних п'яти вагонах. Гаррі пригадав, як "Щоденний віщун" цілісіньке літо забивав баки своїм читачам історійками про його брехливість та намагання виділитися серед інших. Цікаво, мляво подумав він, чи всі ці учні, що перешіптуються й витріщаються на нього, повірили тим нісенітницям.

В останньому вагоні вони зустріли Невіла Лонґботома — теж п'ятикласника з Ґрифіндору. Невілове кругле обличчя аж пашіло, так йому важко було тягти свою валізу і водночас утримувати однією рукою жабунчика Тревора, що відчайдушно пручався.

— Здоров, Гаррі, — задихано привітався Невіл. — Привіт, Джіні... скрізь усе забито... не можу знайти собі місця...

— Що ти таке кажеш? — здивувалася Джіні, протискаючись повз Невіла й зазираючи в купе за його спиною. — Тут є місця. Немає нікого, крім Лунатички Лавґуд...

Невіл пробелькотів, що, мовляв, не хоче нікого турбувати.

— Не будь дурний, — зареготала Джіні, — не бійся її. Вона відчинила двері й затягла в купе свою валізу. Гаррі з Невілом зайшли за нею.

— Салют, Луна, — привіталася Джіні, — нічого, що ми займемо ці місця?

Дівчина біля вікна підвела голову. Вона мала розпатлане й брудне біляве волосся до пояса, ледь помітні брови й вирячені очі, що надавали їй навіки здивованого вигляду. Гаррі одразу збагнув, чого Невіл не хотів заходити в це купе. Виразно відчувалося, що в цієї дівчини не всі вдома. Можливо, тому що вона заклала свою чарівну паличку за ліве вухо, чи тому що мала на собі намисто з корків від маслопива, чи тому Що читала журнал догори ногами. Вона зиркнула на Невіла, а тоді зупинила свій погляд на Гаррі й кивнула головою.

— Дякую, — всміхнулася їй Джіні.

Гаррі з Невілом запхнули всі три валізи та Гедвіжину клітку на багажну полицю й посідали. Луна розглядала їх поверх перевернутого догори дриґом журналу, що називався "Базікало". Дівчині, здається, не потрібно було кліпати очима, як усім нормальним людям. Погляд її прикипів до Гаррі, що сів навпроти неї, шкодуючи вже, що так учинив.

— Луна, добре провела літо? — поцікавилася Джіні.

— Так, — замріяно озвалася Луна, не відводячи очей від Гаррі. — Непогано. А ти— Гаррі Поттер, — додала раптом вона.

— Я це вже знаю, — відповів Гаррі.

Невіл захихотів. Луна глянула на нього своїми блідими очима.

— А хто ти, я не знаю.

— Ніхто, — миттю відказав Невіл.

— Та не вигадуй, — втрутилася Джіні. — Невіл Лонґботом... Луна Лавґуд. Луна моя однокласниця, тільки з Рейвенклову.

— Розумбезмежний— цескарбвеличезний, — майже проспівала Луна. А далі затулила лице своїм перевернутим журналом і замовкла.

Гаррі з Невілом перезирнулися, здивовано піднявши брови. Джіні ледве стримувалася, щоб не захихотіти.

Поїзд, туркочучи, набирав швидкість, і довкола вже не було жодних будівель. Погода того дня була дивно-мінлива. Однієї миті вагон заливало сонячне сяйво, а вже наступної — він проїжджав під грізними сірими хмарами.

— Знаєш, що мені подарували на день народження? — запитав Невіл.

— Ще одного Нагадайка? — пригадав Гаррі білу, мов мармур, кульку, що її Невілова бабуся прислала йому з надією поліпшити жахливу пам'ять онука.

— Ні, — заперечив Невіл, — хоч він би мені й пригодився, бо старого Нагадайка я вже давно загубив... Ось подивися...

Тією рукою, що не стискала Тревора, він понишпорив у своєму шкільному портфелі і витяг маленького кактусика в горщику. Кактус замість колючок був укритий якимись фурункулами.

— Мімбулусмімблетонія, — гордо проголосив Невіл.

Гаррі почав розглядати дивовижу. Вона легенько пульсувала і через те була зловісно схожа на якийсь хворий внутрішній орган.

— Це дуже-дуже рідкісна штука, — аж сяяв Невіл. — Навіть не знаю, чи є щось таке у гоґвортській оранжереї. Не дочекаюся, щоб показати її професорці Спраут. Це мені дядько Елджі привіз з Ассирії. Цікаво, чи можна її розводити?

Гаррі знав, що гербалогія — улюблений Невілів предмет, але не міг, хоч убий, зрозуміти, навіщо йому потрібна ця чахла рослинка.

— А чи вона... е-е... щось робить? — поцікавився він.

— Ще й як! — похвалився Невіл. — У неї дивовижний захисний механізм. На, потримай Тревора...

Він поклав жабку Гаррі на коліна і вийняв з портфеля перо. Вирячені очі Луни Лавґуд знову визирнули з-за журналу, щоб бачити, що робить Невіл. Той підняв мімбулус мімблетоніюнарівень очей, знайшов, висолопивши язика, потрібне місце й різко штрикнув рослину гострячком пера.

З кожнісінького її фурункула бризнула рідина — густими смердючими темно-зеленими цівками. Заляпало стелю, вікна й журнал Луни Лавґуд. Джіні ще якось устигла затулити обличчя долонями, проте, здавалося, мала на голові слизьку зелену шапочку, а ось Гаррі, що руками втримував Тревора, сидів тепер з обляпаним обличчям. Рідина смерділа гноєм.

Невіл, забризканий з голови до пояса, потрусив головою, Щоб гидота трохи стекла з очей.

— В-вибачте, — видихнув він, — я ще це не випробовував... не знав, що станеться аж таке... тільки не журіться, бо смердосік не отруйний, — додав він нервово, коли Гаррі виплюнув на підлогу ковток рідини.

Саме тієї миті відчинилися двері купе.

— Ой... здоров, Гаррі, — пролунав стурбований голос. — Е-е... Я, мабуть, невчасно?

Гаррі протер окуляри вільною від Тревора рукою. З дверей до нього всміхалася дуже гарна дівчина з довгим і лискучим чорним волоссям. Чо Чанґ, ловець рейвенкловської квідичної команди.

— Ой... привіт, — безпорадно буркнув Гаррі.

— Е-е... — розгубилася Чо, — я просто хотіла привітатися... Бувайте.

Почервонівши, вона зачинила двері й зникла. Гаррі відкинувся на спинку сидіння і застогнав. Він волів би, щоб Чо зустріла його в якійсь класній компанії, де всі до сліз реготали б з анекдоту, що він його розповів, а не тут, у товаристві Невіла та Лунатички Лавґуд, з жабою в руках і заляпаного смердосоком.

— Не страшно, — підбадьорила їх Джіні. — Ми зараз легко почистимось. — Вона витягла чарівну паличку: — Брудозникс!

Смердосік зник.

— Вибачте, — ледь чутно повторив Невіл.

Рон з Герміоною не приходили майже годину, вже навіть візок з їжею встигли провезти повз купе. Гаррі, Джіні і Невіл доїли гарбузові пиріжки і почали обмінюватися картками з шоколадних жабок, коли відчинилися двері купе і Рон з Герміоною, нарешті, з'явилися в супроводі Криволапика та Левконії, що пронизливо ухкала в клітці.

— Я зголоднів як вовк, — сказав Рон, поставивши клітку з Левконією біля Гедвіґи, а тоді схопив шоколадну жабку й бухнувся на сидіння біля Гаррі. Розірвав обгортку, відгриз жабці голову і відкинувся назад, заплющивши очі, немовби мав страшенно виснажливий ранок.

— Від кожного гуртожитку — по двоє старост-п'ятикласників, — роздратовано сіла на своє місце Герміона. — Дівчина й хлопець.

— А вгадайте, хто староста Слизерину? — все ще не розплющував очей Рон.

— Мелфой, — одразу здогадався Гаррі, певний, що підтвердяться його найгірші побоювання.

— Звичайно, — з гіркотою підтвердив Рон, запхав у рот решту жабки і потягнувся по іншу.

— І ще ця жирна короваПенсі Паркінсон, — обурилася Герміона. — Яка з неї старостиня? Вона ж тупіша за контуженого троля!

— А в Гафелпафі хто? — поцікавився Гаррі.

— Ерні Макмілан та Анна Ебот, — проплямкав Рон.

— А з Рейвенклову Ентоні Ґольдштейн та Падма Патіл, — додала Герміона.

— Ти приходив з Падмою Патіл на святковий бал, — пролунав невиразний голос.

Усі озирнулися на Луну Лавґуд, що, не кліпаючи, дивилася на Рона поверх журналу "Базікало". Рон ледь не вдавився, ковтаючи жабку.

— Знаю, що приходив, — здивовано погодився він.

— Вона була не дуже задоволена, — повідомила Луна. — Думає, що ти погано поводився, бо не хотів потанцювати. А мені, мабуть, було б однаково, — замислено додала вона, — бо я не дуже люблю танці.

Вона знову сховалася за "Базікалом".

Рон якийсь час дивився, роззявивши рота, на обкладинку журналу, а тоді глянув на Джіні, чекаючи якихось пояснень. Та Джіні затуляла долонями рота, щоб не розреготатися. Рон очманіло похитав головою і зиркнув на годинника.

— Нам же треба періодично перевіряти коридори, — сказав він Гаррі й Невілу, — ми можемо й покарання призначати, якщо хтось порушить правила поведінки; Хотів би я Упіймати на чомусь Креба з Ґойлом...

— Роне, не можна зловживати посадою! — застерегла Герміона.

— О, звичайно, бо ж Мелфой ніколи не зловживатиме, — відбрикнувся Рон.

— То ти що, опустишся до його рівня?

— Ні, я просто хочу його випередити, поки він ще не причепився до моїх друзів.

— Заради Бога, Роне...

— Я примушу Ґойла переписувати тексти! Це для нього смерть, бо він не любить писати, — радісно заявив Рон. Він зробив голос низьким, як у Ґойла, наморщив лоба, ніби з усієї сили намагався зосередитись, і вдавано почав виводити в повітрі: — "Я... не... повинен... мативигляд...як... бабуїнова... дупа".

Усі засміялися, а найголосніше Луна Лавґуд. Вона залилася таким реготом, що Гедвіґа прокинулась і обурено затріпотіла крильми, а Криволапик вистрибнув на багажну полицю й засичав. Луна реготала так нестримно, що журнал вилетів у неї з рук і впав на підлогу.

— Ой, як це кумедної

На її витрішкуватих очах виступили сльози, вона хапала ротом повітря, не відводячи очей від Рона. Він спантеличено роззирався, але всі тепер сміялися з виразу Ройового обличчя і з дурнуватого реготу Луни Лавґуд, що хиталася назад-вперед, хапаючись за боки.

— Ти з нас дражнишся? — насуплено глянув на неї Рон.

— Бабуїнова... дупа!— заливалася вона, тримаючись за ребра.

Усі дивилися, як регоче Луна, і лише Гаррі глянув на журнал, що лежав на підлозі, й раптом помітив таке, що змусило його нахилитися. Коли журнал був догори ногами, важко було зрозуміти, що зображено на обкладинці, але тепер Гаррі збагнув, що то була доволі погана карикатура на Корнеліуса Фаджа. Гаррі впізнав його лише за зеленим капелюхом-котелком. Однією рукою Фадж стискав торбу із золотом, а другою душив за горло ґобліна. Карикатура була підписана: "Як далеко зайде Фадж, щоб заволодіти "Ґрінґотсом"?" Нижче були заголовки інших статей у журналі.

Корупція у квідичній лізі:

Як здобувають перемогу "Тайфуни"

Розгадані секрети стародавніх рун

Сіріус Блек: злочинець чи жертва?

— Можна глянути? — нетерпляче попросив Гаррі в Луни. Вона кивнула, не відводячи очей від Рона й усе ще захлинаючись сміхом.

Гаррі розгорнув журнал і пробіг очима заголовки. Він геть забув про журнал, що його Кінґслі передав через містера Візлі для Сіріуса, але це мало бути саме те число "Базікала". Знайшов потрібну сторінку й схвильовано глянув на статтю.

Вона також була проілюстрована жахливою карикатурою. Гаррі навіть не впізнав би там Сіріуса, якби малюнок не підписали. Сіріус стояв на купі людських кісток, тримаючи в руках чарівну паличку. Стаття мала підзаголовок:

СІРІУС БЛЕК — ЧИ СПРАВДІ ЧОРНА ПОСТАТЬ?

"Сумнозвісний серійний убивця чи безневинна співоча зірка?"

Гаррі мусив кілька разів перечитати це речення, щоб переконатися, що нічого не переплутав. Коли це Сіріус став співочою зіркою?

"Ось уже чотирнадцять років Сіріуса Блека вважають винним у вбивстві дванадцяти ні в чому не винних маґлів та одного чаклуна. Зухвала Блекова втеча два роки тому з Азкабану змусила Міністерство магії провести найширшу за всі часи облаву. Ніхто не сумнівався, що його потрібно впіймати й передати назад дементорам.

ТА ЧИ ПОТРІБНО?

Нещодавно з'явилися нові приголомшливі свідчення, що Блек, можливо, і не скоював злочинів, за які його ув'язнили в Азкабані. Насправді, як каже Доріс Перкіс, що мешкає на алеї Акацій, 18 у Літл-Нортоні, Блек міг навіть не бути на місці злочину.

— Ніхто не знає, що Сіріус Блек — це вигадане ім'я, — каже місіс Перкіс. — Чоловіка, якого вважають Сіріусом Блеком, насправді звати Стаббі Бордмен. Це — соліст популярної вокальної групи "Веселі ґобліни", який п'ятнадцять років тому припинив концертну діяльність — після того як під час концерту у Літл-Нортоні йому запустили у вухо ріпою. Я відразу його впізнала, побачивши знімок у газеті. Так от, Стаббініяк не міг скоїти цих злочинів, бо саме того дня мав зі мною романтичну вечерю при свічках. Я вже написала листа міністрові магії і сподіваюся, що він незабаром зніме всі звинувачення зі Стаббі, відомого також як Сіріус".

Дочитавши, Гаррі ще якийсь час здивовано розглядав сторінку. Мабуть, то був жарт, подумалось йому, мабуть, у цьому журналі весь час друкують різні містифікації. Він перегорнув кілька сторінок і знайшов матеріал, присвячений Фаджу.

"Корнеліус Фадж, міністр магії, заперечив, що п'ять років тому, коли його обрали міністром магії, мав плани очолити чаклунський банк "Ґрінґотс". Фадж завжди наполягав, що не бажає нічого іншого, крім "мирної співпраці" зі стражами нашого золота.

АЛЕ ЧИ СПРАВДІ НЕ БАЖАЄ?

Наші джерела в Міністерстві магії нещодавно з'ясували, що найпотаємніше бажання Фаджа — здобути контроль над ґоблінськими золотими запасами, і що він не вагатиметься, якщо для цього треба буде застосувати силу.

— До речі, це не вперше, — повідомило міністерське джерело. — Друзі називають Корнеліуса Фаджа "Ґоблінодробарка". Якщо підслухати його тоді, коли він упевнений, що ніхто його не чує, то ви почуєте розповіді про ґоблінів, з якими він розправився, — того втопив, того зіштовхнув з даху будинку, того отруїв, з того зробив фарш для пиріжків..."

Далі Гаррі не читав. Фадж мав багато вад, але Гаррі було важко уявити, як той наказує молоти ґоблінів на фарш. Він погортав журнал далі. Затримувався на деяких сторінках, щоб прочитати таке: звинувачення "Тайфунів з Татшила" у виграші чемпіонату квідичної ліги завдяки поєднанню шантажу, тортур і незаконного втручання в конструкцію мітел; інтерв'ю з чарівником, котрий доводив, що літав на місяць на "Чистометі — 6", а на доказ показував торбу з місячними жабами, яких він там нібито наловив; а ще статтю про стародавні руни, з якої стало зрозуміло, чому Луна читала "Базікала" догори дриґом: якщо руни перевернути, писалося там, то вони відкриють вам закляття, яке перетворить вуха ваших ворогів на мандаринки. Порівняно з рештою статей "Базікала" припущення, що Сіріус насправді був солістом "Веселих ґоблінів", було чи не найвірогідніше.

— Є щось цікаве? — спитав Рон, коли Гаррі закрив журнал.

— Ясно, що нема, — їдко заперечила Герміона, не встиг ще Гаррі й рота розкрити. — "Базікало" не вартий уваги, це всім відомо.

— Даруйте, — озвалася Луна; голос її раптом втратив сонливість. — Мій батько — редактор журналу.

— Я... е-е, — зніяковіла Герміона. — Ну... там є дещо цікаве... тобто він досить...

— Прошу мені віддати, дякую, — холодно процідила Луна, нахилилася й вихопила журнал з Гарріних рук. Знайшовши п'ятдесят сьому сторінку, вона знову рішуче перевернула його догори дриґом і сховалася за обкладинкою. Аж тут утретє відчинилися двері купе.

Гаррі озирнувся. Він цього сподівався, та все одно вигляд Драко Мелфоя, що шкірився до нього з-поміж своїх друзяк Креба і Ґойла, анітрохи його не втішив.

— Що таке? — агресивно вигукнув він, не давши Мелфоєві й рота роззявити.

— Будь чемний, Поттере, бо призначу тобі покарання, — вичавив Мелфой. Його прилизане біляве волосся та загострене підборіддя були точнісінько такі, як у батька. — Карочє, я, на відміну від тебе, став старостою, а це означає, Що я, на відміну від тебе, наділений владою карати учнів.

— Так, — сказав Гаррі, — але ти, на відміну від мене, козел, тому відчепися й вимітайся.

Рон, Герміона, Джіні й Невіл зареготали. Мелфой скривив губи.

— А скажи, Поттере, ти ловиш кайф від того, що ти — на другому місці після Візлі? — поцікавився він.

— Заткнися, Мелфою, — різко втрутилася Герміона.

— Що, я зачепив болючу струнку? — вишкірився Мелфой. — Карочє, стережися, Поттер, бо я тепер буду, якпес винюхувати кожен твій крок. Тільки спробуй знову викинути якогось коника.

— Вимітайся! — зірвалася на ноги Герміона.

Мелфой захихотів, востаннє окинув Гаррі лиховісним поглядом і пішов. Креб і Ґойл вайлувато потупотіли за ним. Герміона грюкнула за ними дверима купе й озирнулася на Гаррі. Її, так само як і його, стурбували Мелфоєві слова.

— Кинь-но мені ще одну жабку, — попросив Рон. Він явно нічого не помітив.

Гаррі не міг вільно говорити перед Невілом і Луною. Він ще раз нервово зиркнув на Герміону, а тоді задивився у вікно.

Думав, що прихід Сіріуса на вокзал стане веселою пригодою, а виявилося, що це необачна, а можливо, й відверто небезпечна витівка... Герміона мала рацію: Сіріусові не варто було приходити. А що, як містер Мелфой помітив чорного пса й розповів про це Дракові? Що, як він вирахував, що Візлі, Люпин, Тонкс і Муді знають, де ховається Сіріус? Чи, може, Мелфой просто випадково вжив слова "як пес"?

Погода не переставала щомиті мінятися, доки вони мчали все далі й далі на північ. Спочатку вікна легенько покропив дощик, тоді не дуже впевнено визирнуло сонечко і знову все затягло хмарами. Коли запала темрява, а в вагонах засвітили світло, Луна склала "Базікало", акуратно сховала його в сумочку і стала по черзі розглядати всіх у купе.

Гаррі сидів, притисшись чолом до вікна, і намагався угледіти вдалині обриси Гоґвортсу, але ніч була безмісячна, а залита дощем шибка — непрозора.

— Час, мабуть, переодягатися, — згадала нарешті Герміона, і всі повідкривали валізи й одягли шкільні мантії. Герміона й Рон старанно причепили до грудей значки старост. Гаррі помітив, як Рон глипав на своє відображення в темній шибці.

Нарешті поїзд почав гальмувати, і в вагонах залунав звичний галас, коли всі діставали з полиць багаж та домашніх звіряток, готуючись до виходу. Рон і Герміона мали за всім цим наглядати, тож вони знову кудись побігли, залишивши на Гаррі Криволапика та Левконію.

— Я візьму сову, якщо хочеш, — запропонувала Гаррі Луна, показуючи на Левконію, а Невіл тим часом обережно запихав Тревора у внутрішню кишеню мантії.

— О, дякую, — зрадів Гаррі й подав дівчині Левконію, а сам надійніше схопив Гедвіжину клітку.

Вони посунули з купе, в коридорі змішалися з юрбою й відчули жалючий подув нічного вітерцю. Поволі рухалися до дверей. До Гаррі долинув запах сосон, що росли уздовж стежки до озера. Він ступив на платформу й озирнувся, прислухаючись, чи не почує зараз знайомий голос: "Перші кляси... перші кляси... Сюди..."

Але не почув. Натомість лунав зовсім інший, бадьорий жіночий голос: — Першокласників прошу зібратися тут! Усі першокласники до мене!

До Гаррі, гойдаючись, наближався чийсь ліхтар, і в його світлі Гаррі побачив випнуте підборіддя та коротку зачіску професорки Граблі-Планки, чаклунки, що торік якийсь час вела замість Геґріда уроки догляду за магічними істотами.

— А де ж Геґрід? — вигукнув він.

— Не знаю, — відповіла Джіні, — але треба відійти, бо ми заступаємо всім вихід.

— Ага...

Джіні відтіснили кудись від Гаррі, поки він плентався по платформі до виходу зі станції. Проштовхуючись крізь натовп, Гаррі напружував зір — намагався угледіти в пітьмі Геґрідів силует. Він мусив десь тут бути, Гаррі ж так на це сподівався, так прагнув знову побачити Геґріда! Але того ніде не було видно.

Він не міг звідси поїхати, — переконував сам себе Гаррі, поволі виходячи з юрбою на пристанційну дорогу. — "Може, він просто застудився, чи ще щось..." Роззирнувся за Роном чи Герміоною, бажаючи знати їхню думку з приводу чергової появи професорки Граблі-Планки, але тих теж ніде не було видно, тож він побрів до темного, омитого дощем путівця, що починався відразу за станцією Гоґсмід.

Там стояло близько сотні диліжансів без коней, що завжди відвозили всіх учнів, крім першокласників, до замку. Гаррі глянув на них, ще раз роззирнувся за Роном і Герміоною, і знову здивовано придивився до диліжансів.

Тепер вони вже не їхали самі собою. У голоблі диліжансів були впряжені якісь істоти. Якщо вже якось їх називати, то Гаррі сказав би, що це коні, хоч вони дещо скидалися на рептилій. Були безтілесні, а їхні кістяки щільно обтягувала чорна шкіра, крізь яку виразно проступало кожнісіньке ребро. Шкапи мали драконоподібні голови з білими виряченими очима без зіниць та чорні шкірясті крила, які більше пасували б величезним кажанам. Загалом вигляд цих істот, що спокійно й тихенько стояли в сутінках, був моторошний і зловісний. Гаррі не міг зрозуміти, навіщо цих жахливих коней запрягли в диліжанси, якщо ті чудово могли рухатися й без них.

— А де Лев? — почувся за Гарріною спиною Ронів голос.

— Її забрала та дівчина, Луна, — миттю озирнувся Гаррі, прагнучи поговорити з Роном про Геґріда. — Як ти гадаєш, де...

— ...дівся Геґрід? Не знаю, — стурбовано озвався Рон. — Хоч би з ним усе було гаразд...

Трохи далі розштовхував другокласників, щоб дістатися до диліжансів, Драко Мелфой у супроводі зграйки своїх посіпак — Креба, Ґойла та Пенсі Паркінсон. Ще за кілька секунд з юрби вибігла захекана Герміона.

— Мелфой таке там виробляв з першокласниками! Обов'язково про це доповім! Він якісь три хвилини носить свій значок, а вже дістав усіх до печінок... а де Криволапик?

— У Джіні, — відказав Гаррі. — Ось вона...

З юрби вийшла Джіні з Криволапиком, що звивався в її руках.

— Дякую, — забрала кота Герміона. — Ходімо, треба знайти якийсь диліжанс, поки ще всіх не зайняли...

— Десь немає мого Лева! — вигукнув Рон, але Герміона вже поспішила до найближчого вільного диліжанса. Гаррі затримався з Роном.

— Що то за жахіття, не знаєш? — спитав він Рона й кивнув на страхітливих коней, повз яких проходили інші учні.

— Яке жахіття?

— Та ті коні...

З'явилася Луна, тримаючи в руках клітку з Левконією. Крихітна сова, як завжди, схвильовано цвенькала.

— Нате, — сказала Луна. — Така гарнюсінька сова!

— Е-е... так... нормальна, — похмуро буркнув Рон. — Ходімо вже, треба сідати... то що ти, Гаррі, питав?

— Питав, що то за жахливі коні? — повторив Гаррі, йдучи з Роном та Луною до диліжанса, де вже сиділи Герміона й Джіні.

— Які коні?

— Та ті, що впряжені в диліжанси! — нетерпляче вигукнув Гаррі. Зрештою, вони вже майже порівнялися з найближчим конем, що витріщався на них своїми порожніми білими очиськами. Але Рон спантеличено зиркнув на Гаррі.

— Що ти таке мелеш?

— Я кажу, що... та сам подивися!

Гаррі схопив Рона за руку й розвернув так, щоб той опинився прямо перед головою крилатого коня. Рон якусь мить дивився туди, а потім озирнувся на Гаррі.

— На що я маю дивитися?

— Та на... ну, ось, між голоблями! Запряжені в диліжанс! Просто в тебе перед носом...

Та Рон і далі був спантеличений, тож Гаррі стрельнула Химерна думка.

— Ти що... їх не бачиш?

— Когоне бачу?

— Не бачиш, хто впряжений у диліжанси? Рон уже, здавалося, стурбувався серйозно.

— Гаррі, з тобою все гаразд?

— Так... я...

Гаррі нічого не міг збагнути. Кінь стояв прямісінько перед ним, полискуючи шкурою у слабкому світлі зі станційних вікон, а з його ніздрів у прохолодне нічне повітря струменіла пара. Але Рон, якщо не прикидався — а це був би не дуже смішний жарт, — і справді нічого не бачив.

— То що, сідаємо, га? — нерішуче спитав Рон, стривожено позираючи на Гаррі.

— Так, — погодився Гаррі. — Так, сідаємо...

— Усе гаразд, — пролунав за Гарріною спиною сонний голос, коли Рон уже зник у пітьмі диліжанса. — Ти не збожеволів. Я їх теж бачу.

— Справді? — розпачливо озирнувся Гаррі до Луни. У її великих сріблястих очах відображалися коні з кажанячими крильми.

— Ну, звичайно, — підтвердила Луна, — я їх бачила, ще як уперше сюди приїхала. Вони завжди тягли ці диліжанси. Не переживай. Ти цілком нормальний, як і я.

Ледь-ледь усміхнувшись, вона залізла вслід за Роном у диліжанс, що трохи пахнув цвіллю. Гаррі, котрого ці слова не надто заспокоїли, поліз за нею.

— РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ —

Нова пісенька Сортувального Капелюха

Гаррі нікому не хотів зізнаватися, що мав однакові з Луною галюцинації — якщо це були галюцинації. Тож він більше не згадував про коней, коли сів у диліжанс і зачинив за собою дверцята, хоч не міг не бачити, як за вікном рухалися кінські силуети.

— Чи всі ви бачили ту Граблі-Планку? — спитала Джіні. — Чого вона тут була? Не міг же Геґрід звідси піти.

— Я лише зраділа б, — сказала Луна, — він не дуже добрий вчитель.

— Неправда! — сердито озвалися Гаррі, Рон і Джіні. Гаррі зиркнув на Герміону. Вона прокашлялась і швидко додала: — Гм... ага... він дуже добрий.

— А в Рейвенклові всі з нього сміються, — і вухом не повела Луна.

— Тому що у вас паскудне почуття гумору, — огризнувся Рон, а колеса диліжанса скрипнули й покотилися.

Луну анітрохи не збентежила Ронова грубість, навпаки, вона якийсь час не зводила з нього погляду — мовби дивилася нудну телепередачу.

Хитаючись і торохкочучи, диліжанси повзли дорогою вгору. Коли вони проїжджали між увінчаних крилатими вепрами високих кам'яних колон, що стояли обабіч шкільної брами, Гаррі став придивлятися, чи світиться в Геґрідовій хатині біля Забороненого лісу, але там усе було оповите суцільною темрявою. Вони наближалися до Гоґвортського замку, що височів над ними незліченними вежами, чорнющими на тлі темного неба — то тут, то там яскраво сяяли вікна.

Диліжанси з брязкотом зупинилися біля кам'яних сходів, що вели до дубових вхідних дверей, і Гаррі вийшов першим.

Він ще раз озирнувся, чи не видно освітлених вікон біля лісу, але в Геґрідовій хижі ніхто не подавав ознак життя. Неохоче, мовби сподіваючись, що вони вже зникли, Гаррі перевів погляд на химерних кістлявих істот, що спокійно, стояли під прохолодним нічним вітерцем, поблискуючи порожніми білими очима.

Колись уже бувало таке, що Гаррі бачив невидимі для Рона речі, але то було відображення в дзеркалі — таке неістотне супроти сотні цих реальних і дужих тварин, що тягли цілу флотилію диліжансів. Якщо повірити Луні, то вони були тут завжди, хоч і невидимі. Чому ж тоді Гаррі зненацька їх побачив, а Рон ні?

— Ти йдеш чи як? — спитав ззаду Рон.

— Ага... так, — швидко озвався Гаррі, й вони разом з усіма пішли кам'яними сходами до замку.

Вестибюль був залитий світлом смолоскипів і відлунювані кроками учнів, що прямували по вимощеній кам'яними плитами підлозі до подвійних дверей, за якими їх чекав у Великій залі бенкет на честь початку навчального року.

Чотири довжелезні столи різних гуртожитків стояли у Великій залі під чорною беззоряною стелею, точнісінько такою, як небо, що виднілося крізь височенні вікна. У повітрі вздовж столів висіли свічки, освітлюючи сріблястих привидів, що пропливали по залі, а також обличчя учнів, які весело розмовляли, обмінювалися новинами за літо, віталися з друзями з інших гуртожитків і оцінювали зачіски та мантії одне одного. І знову Гаррі помітив, що дехто шепочеться в нього за спиною, коли він проходить повз них. Заскрипів зубами, вдаючи, що нічого не помічає й нічим не переймається.

Луна відпливла від них до рейвенкловського столу. Коли вони підійшли до ґрифіндорців, Джіні привітали її колеги-четвертокласники, і вона залишилася з ними. Гаррі, Рон, Герміона та Невіл вмостилися десь посередині столу між Майже-Безголовим Ніком, привидом Ґрифіндорського гуртожитку, Парваті Патіл та Лавандою Браун. Ці дві дівчини привітали його аж надто радісно й по-панібратськи, тож Гаррі не сумнівався — вони щойно теревенили про нього. Проте його турбували речі значно серйозніші — він глянув понад учнівськими головами на вчительський стіл під височенною стіною зали.

— Його там немає.

Рон і Герміона теж придивлялися до вчительського столу, хоч у цьому й не було потреби — Геґрідові розміри відразу вирізняли його в будь-якій юрбі.

— Він же не міг звідси виїхати, — знічено припустив Рон.

— Авжеж не міг, — рішуче заперечив Гаррі.

— Ти не думаєш, що його... поранено, абощо? — занепокоїлася Герміона.

— Ні, — миттю озвався Гаррі.

— А де ж він тоді?

Запанувала тиша, а тоді Гаррі ледь чутно вимовив, щоб його не почули Невіл, Парваті й Лаванда: — Може, він ще не повернувся. Знаєте... зі свого завдання... того, що мав виконати влітку для Дамблдора.

— Так... мабуть, що так, — трохи заспокоївся Рон, але Герміона й далі, кусаючи губи, розглядала вчительський стіл, ніби сподівалася отримати остаточне пояснення Геґрідової відсутності.

— А хто це? — різко спитала вона, показуючи на середину вчительського столу.

Гаррі подивився туди. Спочатку його погляд натрапив на професора Дамблдора, що сидів у самому центрі довжелезного вчительського столу в золотому кріслі з високою спинкою, одягнений у темно-фіолетову мантію, всіяну срібними зорями, і з капелюхом відповідного кольору на голові. Дамблдорова голова була схилена до якоїсь жінки, що сиділа біля нього й нашіптувала щось йому на вухо. Вона скидалася на стару діву — присадкувата, з коротким кучерявим буро-каштановим волоссям, у яке вплела жахливу рожеву стрічку під колір пухнастого рожевого джемпера на ґудзиках, одягнутого зверху на мантію. Вона повернулася, щоб зробити ковточок зі свого келиха, і Гаррі з жахом упізнав бліде ропушаче обличчя й вирячені, з мішками, очі.

— Це ж та жінка, Амбридж!

— Хто? — перепитала Герміона.

— Та, що була на слуханні моєї справи! Вона працює у Фаджа!

— Гарненька в неї кофтина, — вишкірився Рон.

— Вона працює у Фаджа! — спохмурніла Герміона. — А чого тоді вона приперлася сюди?

— Не знаю...

Герміона, примруживши очі, оглянула вчительський стіл.

— Ні, — пробурмотіла вона, — ні, явно, що ні...

Гаррі не розумів, про що вона говорить, але не спитав. Його увагою заволоділа професорка Граблі-Планка, котра щойно з'явилася за вчительським столом. Вона пробралася до самого кінця столу й сіла там, де зазвичай сидів Геґрід. Це означало, що першокласники вже прибули озером до замку.

І справді, за кілька секунд відчинилися двері вестибюлю. Довжелезною вервечкою зайшли перелякані першокласники на чолі з професоркою Макґонеґел, що тримала в руках ослінчик зі старезним чаклунським капелюхом — латаним-перелатаним і з отвором біля пошарпаних крисів-полів.

Гомін у Великій залі поступово вщух. Першокласники поставали рядочком перед учительським столом, обличчями до решти учнів, а професорка Макґонеґел акуратно поставила попереду ослінчик і відступила.

Обличчя першокласників блідо відсвічували у сяйві свічок. Маленький хлопчик посеред ряду, здається, затремтів. Гаррі на мить пригадалось, як він сам злякано стояв отам, чекаючи невідомого випробування, що мало визначити, в якому гуртожитку він опиниться.

Всі учні затамували подих. Раптом капелюх широко, мов рота, роззявив свій отвір біля крисів і заспівав:

Давно, коли я юним був,

І Гоґвортс щойно народивсь,

Хто думав, що його батьки

Навік розлучаться колись?

Метою спільною вони

Були зігріті:

Створити школу чаклунів —

Найкращу в світі.

"Навчати будемо дітей!" —

Казала так четвірка друзів,

Не знаючи, що дружба ця

Піддасться зраді і нарузі.

Друзяк вірніших не було.

Ніж Слизерин і Ґрифіндор,

Рівнятися на них могли

Лиш Гафелпаф і Рейвенклов.

Та що там трапилось, чому

Тій дружбі враз настав кінець?..

Я спробую розповісти,

Бо я ж там був (хай йому грець!).

Раз каже Слизерин: "Вчимо

Лиш чистокровних в нашій школі",

А Рейвенклов йому: "Ні, тих,

Хто має розуму доволі".

А Ґрифіндор: "Навчаймо лиш

Відважних, мужніх і сміливих".

"Для мене ж", — каже Гафелпаф, —

Немає учнів особливих".

Отак сварилися вони,

Ніяк дійти не в змозі згоди,

Аж врешті кожен заснував

Гуртожиток окремий згодом.

Відтоді Слизерин навчав

Лиш чистокровних,

А Рейвенклов — розумних лиш

І красномовних.

Відважні, з духом бойовим

До Ґрифіндора прямували,

А Гафелпаф приймала всіх,

Що чарів вчитися бажали.

Завирувало там життя,

Роки у радості минали.

Аж доки знов гіркі часи

Зневіри й розпачу настали.

Гуртожитки, що мов стовпи,

Тримали на собі цю школу,

Сварились люто, мов сліпці,

І все валилося додолу.

Уже здавалось, що кінець

Настане Гоґвортсу навіки,

Коли ішов на друга друг,

І полились криваві ріки.

Та несподівано тоді

Старенький Слизерин помер,

І вщухли сутички, однак

Не стало злагоди й тепер.

Засновники усі утрьох

Шкільні вирішували справи,

Та єдності не знали вже

Колись незламні їхні лави...

Спливли століття, й нині знов

Я сортувати буду вас,

Я — Сортувальний Капелюх,

Настав мій день, настав мій час.

Та цього року вам скажу

Одну доволі дивну штуку —

Те, що ділити мушу вас,

Завдасть мені і болю, й муки.

Це мій обов'язок, тож я

Сортую чесно вас щороку,

Але боюсь, щоб не приніс

Розподіл цей біди, нівроку.

Остерігайтесь небезпек,

Розгадуйте таємні знаки,

Готуються на Гоґвортс наш

Смертельних ворогів атаки.

Єднаймося, допоки час,

Відкиньмо геть усі вагання, —

Я попередив... а тепер

Розпочинаймо Сортування.

І Капелюх знову завмер. Залунали оплески. І вперше на Гарріній пам'яті вони переривалися бурмотінням і шепотінням. Скрізь у Великій залі учні перемовлялися одні з одними, і Гаррі, аплодуючи разом з усіма, чудово знав, про що вони говорять.

— Щось його цього року занесло, га? — здивовано підняв брови Рон.

— Ще й як, — погодився Гаррі.

Зазвичай Сортувальний Капелюх обмежувався описом різних ознак, необхідних для кожного з чотирьох гоґвортських гуртожитків, а також своєї ролі в процедурі Сортування. Гаррі не пригадував, щоб він будь-коли намагався учням щось радити.

— Цікаво, чи раніше він робив якісь попередження? — трохи стривожилася Герміона.

— Авжеж, — обізнано відповів Майже-Безголовий Нік, нахиляючись до неї крізь Невіла (Невіл аж здригнувся, бо Це доволі неприємне відчуття, коли крізь вас проходить привид). — Капелюх вважає справою честі зробити школі відповідне попередження, коли відчуває...

Але професорка Макґонеґел, що збиралася зачитати прізвища першокласників, зиркнула спопеляючим поглядом на учнів, що перешіптувалися.

Майже-Безголовий Нік приклав до вуст прозорого пальця й виструнчився на стільці, а бурмотіння в залі миттю стихло. Востаннє суворо окинувши поглядом столи всіх чотирьох гуртожитків, професорка Макґонеґел опустила очі на довжелезний сувій пергаменту й оголосила перше прізвище.

— Юан Аберкромбі.

Переляканий хлопчик, на якого Гаррі звернув увагу перед цим, поплентався до Капелюха й надів його на голову. Тільки великі відстовбурчені вуха не давали Капелюхові впасти хлопчикові аж на плечі. Капелюх на мить замислився, а тоді роззявив свого "рота" й крикнув:

— Ґрифіндор!

Гаррі голосно заплескав разом з усіма ґрифіндорцями, а Юан Аберкромбі пошкандибав до їхнього столу і сів з таким виглядом, ніби волів провалитися крізь підлогу, аби лишень на нього не витріщалися.

Поволі зменшувалася довжелезна вервечка першокласників. У паузах між називанням їхніх прізвищ та оголошенням рішень Сортувального Капелюха Гаррі чув голосне бурчання Ройового живота. Нарешті останню в списку Розу Зеллер розподілили в Гафелпаф, професорка Макґонеґел винесла з зали Капелюха й ослінчика, і на ноги звівся професор Дамблдор.

Попри своє останнім часом гірке ставлення до директора, Гаррі одразу заспокоївся, коли Дамблдор став перед ними. Він відчував, що Геґрідова відсутність і драконисті коні будуть далеко не останніми несподіванками, що їх принесе довгоочікуване повернення до Гоґвортсу — це було наче нові деренчливі звуки у знайомій пісеньці. Але принаймні ось це відбувалося саме так, як і мало бути: директор школи підводився, щоб привітати їх перед початком бенкету з нагоди нового навчального року.

— Наші новоприбулі, — лунким голосом проказав Дамблдор, розкинувши в боки руки і сяючи усмішкою, — мої вам вітання! Наші старожили — з поверненням вас! Є час для виголошення промов, але зараз нам не до цього. Напихаймо кендюхи!

Пролунав схвальний регіт і вибухли оплески, а Дамблдор повільно сів на місце й закинув за плече свою довжелезну бороду, щоб вона не заважала йому їсти — бо прямо з повітря виникли страви, і всі п'ять столів уже вгиналися під вагою різних м'ясив, пирогів, овочевих салатів, хліба, приправ та глечиків з гарбузовим соком.

— Чудово, — аж застогнав від насолоди Рон, схопив найближчий таріль з відбивними й почав накладати їх на свою тарілку, а Майже-Безголовий Нік сумовито глянув на нього.

— То що ти там казав перед Сортуванням? — запитала в привида Герміона. — Про попередження Капелюха.

— А, так, — зрадів Нік, що знайшов причину відвернутися від Рона, котрий з якимось аж непристойним завзяттям наминав смажену картоплю. — Я чув, що Капелюх і раніше колись робив попередження, причому саме тоді, як виявляв ознаки наближення серйозної небезпеки для школи. І завжди зазвичай він радив одне й те самісіньке: будьте разом, ваша внутрішня сила в єдності.

— Аин аєо ола ебеесі яшо ін осий аею? — здивувався Рон. Він так набив рота їжею, що Гаррі здивувався, як Рон узагалі зміг видушити бодай якісь звуки.

— Я перепрошую? — ввічливо перепитав Майже-Безголовий Нік, а ось Герміона подивилася на це з відразою. Рон насилу все проковтнув і знову повторив: — А як він знає, що школа в небезпеці, якщо він простий Капелюх?

— Гадки не маю, — відповів Майже-Безголовий Нік. — Хоч він, звичайно, мешкає в Дамблдоровім кабінеті, тож, мабуть, щось там і підслуховує.

— І він хотів би, щоб усі гуртожитки потоваришували? — Гаррі глянув на слизеринський стіл, де вся увага була прикута до Драко Мелфоя. — Дідька лисого.

— Але ж не можна ставати в позу, — докірливо сказав Нік. — Мирна співпраця — ось у чому вихід. Ми, привиди, також належимо до різних гуртожитків, але підтримуємо приятельські стосунки. Попри конкуренцію між Ґрифіндором та Слизерином, мені ніколи й на думку не спаде встрягати в суперечки з Кривавим Бароном.

— Бо ти його просто боїшся, — усміхнувся Рон.

Майже-Безголовий Нік сприйняв це як страшну образу.

— Боюся? Мене, сера Ніколаса де Мимзі-Порпінґтона, ще ніхто в житті не звинуватив у боягузтві! Шляхетна кров, що тече в моїх жилах...

— Яка кров? — перепитав Рон. — Її в тебе вже нема...

— Це мовний зворот! — роздратувався Майже-Безголовий Нік, а його голова загрозливо захиталася на майже перерубаній шиї. — Я гадаю, що й надалі володію правом вживати будь-які слова та вирази, хоч мені й відмовлено в насолоді їсти й пити! Але я вже цілком звик до недолугих учнівських жартів стосовно моєї смерті! Можу вас запевнити!

— Нік, та він і не думав з тебе сміятися! — виправдовувалася Герміона, люто зиркаючи на Рона.

На жаль, Ронів рот знову був такий набитий, що він зміг видушити з себе лише "О аю еед им иаати", що, на Нікову думку, не вважалося достатнім вибаченням. Він піднявся в повітря, поправив свого капелюха з пір'їнами й поплив на другий край стола, де зупинився між братами Кріві — Коліном та Денісом.

— Дуже гарно, Роне, — скривилася Герміона.

— Що? — обурився Рон, нарешті проковтнувши свою їжу. — Мені вже не можна задати просте запитання?

— Ой, перестань, — роздратовано буркнула Герміона, і після цього вони вже між собою не розмовляли.

Гаррі так звик до їхніх суперечок, що навіть не намагався їх помирити. Вирішив, що краще присвятити час біфштексові та пирогові з м'ясом, а тоді величезній таці його улюблених тістечок з мелясою.

Коли всі учні наїлися й галас у залі знову почав голоснішати, Дамблдор ще раз звівся на ноги. Розмови миттю вщухли і всі повернулися до директора. Гаррі відчував приємну сонливість. Десь нагорі його чекало ліжко зі стовпчиком на кожному розі, неймовірно тепле й м'якеньке...

— А тепер, як ми вже перетравлюємо наш розкішний бенкет, прошу кілька хвилин вашої уваги для звичних оголошень перед початком року, — сказав Дамблдор. — Доводжу до відома першокласників, що учням заборонено відвідувати ліс на території школи — про це не варто забувати і деяким нашим старшокласникам. (Гаррі, Рон і Герміона обмінялися посмішками.)

Містер Філч, наш сторож, попросив мене — вже в чотириста шістдесят друге, згідно з його підрахунками — нагадати вам усім, що в шкільних коридорах не можна користуватися ані чарами, ані деякими іншими речами, величенький перелік яких висить на дверях кабінету містера Філча.

Маємо цього року дві зміни в складі наших учителів. Нам дуже приємно знову привітати професорку Граблі-Планку, котра вестиме уроки догляду за магічними істотами. З великим задоволенням хочу вам також відрекомендувати професорку Амбридж, нашу нову вчительку захисту від темних мистецтв.

Пролунали ввічливі, хоч і не особливо бурхливі оплески, а Гаррі, Рон і Герміона обмінялися переляканими поглядами, бо ж Дамблдор не сказав, як довго викладатиме Граблі-Планка.

Дамблдор вів далі:

— Проби кандидатів у квідичні команди гуртожитків відбудуться...

Він раптом зупинився й допитливо глянув на професорку Амбридж. Та, стоячи, була не набагато вища, ніж сидячи, тож певний час ніхто не розумів, чому замовк Дамблдор — аж доки професорка Амбридж не прокашлялася ("гм, гм") — і всі зрозуміли, що вона приготувалася виголосити промову.

Дамблдор розгубився хіба що на мить, а тоді швиденько сів і зацікавлено вдивлявся в професорку Амбридж, мовби тільки й мріяв, щоб її вислухати. Інші вчителі не зуміли так хутко приховати свій подив. Брови професорки Спраут так піднялися, що просто зникли в її розкуйовдженому волоссі, а таких тонких вуст у професорки Макґонеґел Гаррі досі не бачив. Дамблдора ще ніколи не перебивав жоден новий учитель. Багато учнів глузливо посміхалися; ця жінка явно не знала гоґвортських правил поведінки.

— Дякую вам, пане директоре, — самовдоволено усміхнулася професорка Амбридж, — за ці гарні привітальні слова.

Вона мала тоненький, з придихом, голос, наче в маленької дівчинки, а на Гаррі знову накотилася незрозуміла хвиля неприязні. Він відчував відразу до всього, пов'язаного з нею, починаючи з її дурнуватого голосу й закінчуючи пухнастим рожевим джемпером. Вона ще раз легенько прокашлялась ("гм, гм") і повела далі.

— Мушу сказати, що дуже приємно повернутися в Гоґвортс! — Вона всміхнулася, показавши гостресенькі зубки. — І побачити навколо такі щасливесенькі дитячі обличчя!

Гаррі озирнувся. Він не помітив жодного щасливого обличчя. Навпаки, всі здавалися трохи здивованими, що до них звертаються, мов до п'ятирічних діток.

— Мені прагнеться чимскоріше з вами всіма познайомитися, і я впевнена, що ми з вами гарнюсінько подружимось!

Учні перезиралися. Дехто ледве стримував посмішку.

— Я згодна на все, аби лиш не довелося позичати в неї джемпера, — прошепотіла Лаванді Парваті, й обидві мовчки затрусилися зі сміху.

Професорка Амбридж ще раз прокашлялася ("гм, гм"), та коли заговорила знову, в її голосі вже не було характерного придиху. Тепер він був по-діловому монотонний, ніби вона вивчила цей текст напам'ять.

— Міністерство магії завжди надавало величезного значення освіті молодих чарівниць та чаклунів. Ваші рідкісні вроджені здібності можуть зникнути, якщо їх не розвивати й не відточувати ретельним навчанням. Стародавні й унікальні для магічної громади вміння потрібно передавати з покоління в покоління, щоб не втратити їх назавжди. Скарби магічного знання, зібрані нашими предками, мають охоронятися, поповнюватися і вдосконалюватися тими, чиїм покликанням стала шляхетна професія вчителя.

Професорка Амбридж зробила паузу й легенько вклонилася колегам-учителям, проте ніхто не відповів на цей уклін. Професорка Макґонеґел насупила свої чорні брови і стала схожа на шуліку. Гаррі добре побачив, як вона обмінялася багатозначним поглядом з професоркою Спраут, коли Амбридж знову мугикнула й продовжила свою промову.

— Кожен директор і директорка Гоґвортсу додавали щось нове до вагомої справи керівництва цією історичною школою. Так і мало бути, бо без прогресу настає застій і занепад. Але знову ж таки, не варто заохочувати прогрес заради прогресу, бо наші випробувані й перевірені традиції не терплять поспіху й недбалості. Отож необхідно зберігати рівновагу між старим і новим, між сталістю і змінами, між традиціями і новаціями...

Гаррі відчув, що його увага розсіюється, йому важко було налаштувати свій мозок на одну-єдину хвилю. Тиша, що завжди панувала в залі, коли говорив Дамблдор, поступово заповнювалася шепотом і хихотінням учнів. За рейвенкловським столом Чо Чанґ жваво теревенила з приятельками. Неподалік від Чо знову витягла свого "Базікала" Луна Лавґуд. А от за гафелпафським столом її, здається, слухали. Ерні Макмілан, один з небагатьох у залі, незмигно дивився на професорку Амбридж, хоч і скляними очима. Гаррі не сумнівався, що той лише прикидається уважним слухачем — його зобов'язував значок старости, що виблискував на грудях.

Професорка Амбридж ніби й не помічала, що її не слухають. Гаррі подумав, що вона не припинила б своєї доповіді, навіть якби в залі вибухнув справжнісінький бунт. Лише вчителі слухали її з увагою, та ще Герміона буквально ковтала кожнісіньке слово, хоча, судячи з виразу обличчя, не всі ці слова були їй до смаку.

— ...бо деякі зміни ведуть до поліпшення, тоді як інші, з плином часу, будуть визнані помилковими. Між іншим. Деякі старі звички необхідно зберігати, тоді як інших, віджилих і непридатних, треба позбуватися. Тож рухаймося вперед, до нової ери відкритості, ефективності й відповідальності, рішуче підтримуючи все, що варте підтримки, вдосконалюючи те, що потребує вдосконалення, і викорінюючи все, що нам заважає.

Вона сіла на місце. Дамблдор заплескав. Решта вчителів його підтримала, хоч Гаррі помітив, що дехто лише про людське око раз чи двічі стулив долоні. Кілька учнів теж заплескали, але більшість завершенням промови були захоплені зненацька, бо не слухали, тож поки вони збиралися аплодувати, Дамблдор знову звівся на ноги.

— Дуже вам дякую, професорко Амбридж, ви нам усім розкрили очі, — вклонився він їй. — Отож, як я вже казав, проби у квідичні команди відбудуться...

— Вона справді розкрила нам очі, — неголосно сказала Герміона.

— Тобі що, сподобалося? — повернувся до Герміони Рон. — Та я ще ні разу в житті не чув нуднішої доповіді, а я ж ріс разом з Персі.

— А я не казала "сподобалась", я сказала — "розкрила очі", — пояснила Герміона. — Тепер багато що прояснилося.

— Справді? — здивувався Гаррі. — По-моєму, це було порожнє базікання.

— Серед цього базікання були й важливі речі, — похмуро заперечила Герміона.

— Які саме? — перепитав Рон.

— А ось як вам отака фраза: "не варто заохочувати прогрес заради прогресу"? Або таке: "викорінюючи все, що нам заважає"?

— І що це означає? — нетерпляче допитувався Рон.

— Зараз скажу, — процідила Герміона. — Це означає, що міністерство починає втручатися у справи Гоґвортсу.

Навколо них загупали й загрюкали. Мабуть, Дамблдор якраз усіх відпустив, бо учні вставали й готувалися виходити із зали.

Герміона розгублено зіскочила на ноги.

— Роне, ми ж маємо показувати дорогу першокласникам!

— Ага, — сказав Рон, який явно про це забув. — Гей... гей, ви там! Ліліпутики!

— Роне!

— Та ж вони справді малявки...

— Я знаю, але не можна їх називати ліліпутами! Першокласники! — владно покликала Герміона. — Прошу сюди!

До проміжку між ґрифіндорським та гафелпафським столами нерішуче наблизився гурт новачків, які ховалися одне в одного за спинами. Вони й справді були дуже маленькі. Гаррі подумав, що був доросліший, коли сюди приїхав. Усміхнувся їм. Білявий хлопчик коло Юана Аберкромбі мав переляканий вигляд. Він підштовхнув Юана й зашепотів йому на вухо. Юан Аберкромбі теж злякано зиркнув на Гаррі. Усмішка зникла з Гарріного обличчя, мов той смердосік у поїзді.

— До зустрічі, — буркнув він Ронові й Герміоні і пішов з Великої зали, намагаючись не звертати уваги на шепотіння, погляди та тицяння пальцями йому вслід. Дивився прямо перед собою, проштовхуючись крізь натовп у вестибюлі, тоді вибіг нагору мармуровими сходами, перетнув кілька прихованих переходів і незабаром майже всі учні залишилися позаду.

Невже він такий дурний, що сподівався на щось інше? — думав Гаррі сердито, йдучи майже безлюдними горішніми коридорами. Не дивно, що всі на нього витріщалися, адже два місяці тому він вийшов з Тричаклунського лабіринту, несучи тіло мертвого учня і заявляючи, що бачив, як повернув собі могутність Лорд Волдеморт. У минулій чверті вже не було часу все це пояснювати, бо учні роз'їжджалися Додому — навіть, якби він і знайшов тоді в собі силу детально прозвітувати перед усією школою про жахливі події на цвинтарі.

Гаррі дійшов до кінця коридору, до входу в ґрифіндорську вітальню, й зупинився перед портретом Гладкої Пані, раптом усвідомивши, що не знає нового пароля.

— Е-е... — похмуро протяг він, дивлячись на Гладку Пані, котра розгладила складки рожевої єдвабної сукні, й суворо глянула на нього.

— Не знаєш паролю — зайти не дозволю, — пихато сказала вона.

— Гаррі, я знаю! — Хтось задихано підбіг до нього ззаду, а коли Гаррі озирнувся, то побачив Невіла. — Знаєш, який пароль? До речі, я його, нарешті, можу запам'ятати... — Він помахав маленьким чахлим кактусиком, що його показував ще в поїзді. — Мімбулусмімблетонія!

— Правильно, — сказала Гладка Пані й відхилилася, відкривши за собою круглий отвір, крізь який і пролізли Гаррі з Невілом.

Ґрифіндорська вітальня мала той самий гостинний вигляд, що й завжди — затишна округла кімната у вежі, заставлена потертими м'якими кріслами та розхитаними старими столами. У каміні весело потріскував вогонь, а кілька учнів гріли біля нього руки перед тим як піднятися до своїх спалень.

З протилежного боку кімнати Фред і Джордж щось пришпилювали на дошку оголошень. Гаррі помахав їм на добраніч і пішов до хлопчачих спалень. Йому зараз було не до розмов. Невіл поплентався за ним.

Дін Томас і Шеймус Фініґан були вже у спальні й чіпляли на стіни біля своїх ліжок плакати та фотографії. Вони про щось розмовляли, коли Гаррі штовхнув двері, але миттю замовкли, щойно його побачили. Гаррі подумав, чи не про нього вони часом базікали, але потім вирішив, що помаленьку стає вже параноїком.

— Салют, — привітався він, а тоді підійшов до своєї валізи і відкрив її.

— Здоров, Гаррі, — озвався Дін, вдягаючи піжаму в кольорах команди "Вест Гем". — Як канікули?

— Непогано, — буркнув Гаррі, бо ж правдивий опис того, що сталося під час канікул, тривав би цілу ніч, а Гаррі було не до того. — А в тебе?

— Та все гаразд, — захихотів Дін. — Принаймні краще, ніж у Шеймуса. Він оце мені розповідав.

— А що там сталося, Шеймусе? — поцікавився Невіл, обережно ставлячи свою "Мімбулус мімблетонію" на тумбочку біля ліжка.

Шеймус відповів не зразу. Він щосили намагався вирівняти на стіні плакат квідичної команди "Кенмарські соколи". А тоді сказав, не обертаючись до Гаррі:

— Мама не хотіла, щоб я повертався.

— Що? — Гаррі, який саме скидав з себе мантію, завмер.

— Вона не хотіла, щоб я повертався до Гоґвортсу. Шеймус відвернувся від плаката й почав витягати з валізи піжаму, так і не дивлячись на Гаррі.

— А... чому? — здивувався Гаррі. Він знав, що Шеймусова мама й сама була чарівниця, тож не міг зрозуміти, чому вона повелася так по-дурслівськи.

Шеймус не відповів, доки не застібнув піжаму.

— Я думаю, — стримано мовив він, — що... через тебе.

— Як це через мене? — відразу перепитав Гаррі.

Його серце закалатало. Він невиразно відчув, ніби на нього щось насувається.

— Ну, — знову заговорив Шеймус, і далі уникаючи Гаррі, — вона... е-е... не тільки через тебе, а й через Дамблдора...

— То вона вірить "Щоденному віщунові"? — запитав Гаррі. — Думає, що я брехун, а Дамблдор — старий дурень?

Шеймус глянув на нього.

— Так, щось таке.

Гаррі нічого не сказав. Він шпурнув чарівну паличку на тумбочку біля ліжка, скинув мантію, сердито запхнув її у валізу й одягнув піжаму. Як це йому обридло! Скільки можна на нього витріщатися й шепотіти в нього за спиною? Якби ж то вони знали, якби ж мали хоч найменше уявлення, як почувається він сам, він, з ким усе це відбувається... Що могла знати та дурепа, місіс Фініґан, розлючено подумав він.

Гаррі заліз у постіль і хотів було вже засунути запону, коли озвався Шеймус: — Слухай... то щотоді сталося, коли... ну, знаєш... з Седриком Діґорі й так далі?

Шеймусів голос звучав нервово й водночас нетерпляче. Дін, що схилився над валізою, шукаючи капці, неприродно застиг, і Гаррі знав, що той напружено прислухається.

— А чого ти мене питаєш? — різко перепитав Гаррі. — Читай собі "Щоденний віщун", як твоя мамуся, хіба не досить? Довідаєшся там усе, що хочеш знати.

— Не зачіпай мою маму, — огризнувся Шеймус.

— Я зачіпатиму кожного, хто називає мене брехуном, — відповів Гаррі.

— Не розмовляй зі мною таким тоном!

— Я розмовлятиму, як захочу, — вигукнув Гаррі, втрачаючи самовладання, і схопив з тумбочки чарівну паличку. — Якщо не хочеш бути в одній спальні зі мною — біжи до Макґонеґелки, нехай тебе переселить... щоб не турбувалася твоя мамуся...

— Дай моїй мамі спокій, Поттере!

— Що тут таке?

У дверях з'явився Рон. Круглими очима він глянув на Гаррі, що стояв навколішки на ліжку, цілячись чарівною паличкою в Шеймуса, а тоді на самого Шеймуса — той стояв, піднявши вгору стиснуті кулаки.

— Він ображає мою маму! — закричав Шеймус.

— Що? — перепитав Рон. — Чого б це Гаррі мав її ображати?.. Ми ж зустрічали твою маму, вона нам сподобалася...

— Це було ще до того, як вона почала вірити кожному слову з того смердючого "Віщуна"! — крикнув Гаррі.

— Ага, — Рон почав розуміти. — Ну... добре.

— Знаєш, що? — люто озвався Шеймус, з ненавистю глянувши на Гаррі. — Це правда, я не хочу бути з ним в одній спальні, бо він здурів.

— Шеймусе, це відпадає, навіть не починай, — застеріг Рон. Вуха в нього почервоніли — а це завжди була небезпечна ознака.

— Це я починаю? — закричав Шеймус, що, навпаки, увесь зблід. — Ти, може, віриш усім його вигадкам про Відомо-Кого? Думаєш, він нам каже правду?

— Так! Думаю! — сердито крикнув Рон.

— Тоді ти теж здурів, — з відразою сказав Шеймус.

— Так? Але, на твоє лихо, старий, я ще й староста! — тицьнув собі в груди пальцем Рон. — Отож тримай язика за зубами і не наривайся на покарання!

Кілька секунд Шеймус мав такий вигляд, ніби жодне покарання не стримало б усього, що він хотів з себе вилити. Але потім він зневажливо щось буркнув, з розмаху бухнувся на ліжко і з такою люттю шарпнув запону, що вона обірвалася й упала на підлогу. Рон якусь мить дивився на Шеймуса, а тоді поглянув на Діна з Невілом.

— Ще чиїсь батьки мають проблеми з Гаррі? — агресивно поцікавився він.

— Старий, мої батьки маґли, — стенув плечима Дін. — Вони не знають, що в Гоґвортсі хтось там загинув, бо я не такий дурний, щоб їм розбазікувати.

— Ти не знаєш моєї мами! Вона з кого завгодно витисне все, що захоче! — огризнувся Шеймус. — Крім того, твої батьки не отримують "Щоденного віщуна". Вони не знають, що нашого директора викинули з Чарверсуду та з Міжнародної конфедерації чаклунів, бо в нього вже миші в голові...

— А моя бабуся вважає, що це нісенітниця, — втрутився Невіл. — Каже, що то "Щоденний віщун" сходить на пси, а не Дамблдор. Навіть перестала його передплачувати. Ми віримо Гаррі, — додав спокійно Невіл. Він заліз у ліжко й натяг ковдру аж до підборіддя, по-совиному зиркаючи з-під неї на Шеймуса. — Бабуся завжди казала, що Відомо-Хто колись повернеться. Якщо Дамблдор стверджує, що той повернувся, отже, так і є, каже вона.

Гаррі відчув хвилю вдячності до Невіла. Усі інші мовчали. Шеймус витяг чарівну паличку, повісив на місце запону й сховався за нею. Дін заліз у ліжко, скрутився клубочком і затих. Невіл, якому теж не було більше чого сказати, лагідно поглядав на свій залитий місячним світлом кактусик.

Рон метушився біля сусіднього ліжка, збираючи розкидані речі, а Гаррі лежав на подушках. Його приголомшила сварка з Шеймусом, якого він завжди так любив. Скільки ж це людей вважає, що він брехун або псих?

Чи Дамблдорові цього літа також довелося пройти крізь подібні муки, коли спочатку Чарверсуд, а потім і Міжнародна конфедерація чаклунів виключили його зі своїх лав? Може, Дамблдор тому й не захотів з Гаррі зустрічатися, що був на нього сердитий? Врешті-решт, вони разом роздули цю справу — Дамблдор повірив Гаррі й оприлюднив його версію подій перед усією школою, а потім і перед ширшою чаклунською громадою. Кожен, хто вважав Гаррі брехуном, мусив бути такої самої думки і про Дамблдора або припускати, що Гаррі обкрутив його круг пальця...

"Колись вони пересвідчаться, що ми казали правду", — розпачливо подумав Гаррі, а Рон тим часом ліг і загасив останню у спальні свічку. Однак скільки ж іще доведеться пережити сутичок, як оце щойно з Шеймусом, перш ніж це станеться.

— РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ —

Професорка Амбридж

Наступного ранку Шеймус блискавично одягнувся й вибіг зі спальні раніше, ніж Гаррі встиг натягти шкарпетки.

— Він що, боїться здуріти, якщо довго сидітиме в одній кімнаті зі мною? — голосно поцікавився Гаррі, тільки-но зникла з очей Шеймусова мантія.

— Не думай про це, Гаррі, — пробурмотів Дін, закидаючи на плечі ранець, — він просто...

Та не знайшовши жодних пояснень Шеймусової поведінки, він ніяково замовк, а тоді теж вийшов з кімнати.

Невіл з Роном подивилися на Гаррі так, ніби хотіли сказати: "Не бери дурного в голову", але Гаррі це не надто заспокоїло. Скільки ще йому усе це терпіти?

— Що сталося? — запитала Герміона п'ятьма хвилинами пізніше, наздогнавши Гаррі з Роном у вітальні по дорозі на сніданок. — Вигляд у тебе, наче... О Господи!

Вона дивилася на дошку оголошень, де висіло нове велике повідомлення.

ТОННИ ҐАЛЕОНІВ!

Кишенькові гроші не встигають за вашими видатками? Хотіли б трошки заробити?

Зв'яжіться у ґрифіндорській вітальні з Фредом та Джорджем Візлі. Йдеться про кілька годин простої, практично безболісної праці. (На жаль, мусимо попередити, що кандидат бере на сеое повну відповідальність за участь у роботі.)

— Вони переступили межу, — похмуро сказала Герміона, здираючи плакат, що його Фред і Джордж пришпилили з