/ / Language: Українська / Genre:prose_classic

Хрестоносці

Генрик Сенкевич


Генрик Сенкевич. Хрестоносці

Переклад з польської Степан Ковганюк

I

У Тинці, в корчмі «Під Лютим Туром», що належала абатству, сиділо кілька чоловік і слухало розповідь бувалого воїна, який прибув з далеких країв і розказував їм про пригоди, що їх зазнав на війні та в мандрах. Був той чоловік бородатий, у розквіті сил, плечистий, майже велетень, але змарнілий; волосся мав зібране під понтлик — внизану бісером сітку; на ньому блищав шкіряний кубрак з пругами, витисненими панцером, поверх кубрака — пас, весь з мідних клямр; за пасом — ніж у рогових піхвах, а при боці — короткий дорожній меч.

Коло нього за столом сидів юнак з довгим волоссям і веселим поглядом, мабуть, його товариш або, може, зброєносець, бо одягнений був також по-дорожньому — в такий самий шкіряний кубрак з вм'ятинами від панцера. Решту товариства становили двоє землян з-під Кракова та троє городян у червоних складаних шапках, тонкі верхи яких звисали набік аж до ліктів.

Хазяїн німець, у блідожовтому ковпаку з зубчастою облямівкою внизу, наливав їм з коновки в череп'яні кухлі міцне пиво і з цікавістю слухав воєнних пригод.

Але ще з більшою цікавістю слухали городяни. В ті часи ненависть, що панувала за Локєтка між городянами й рицарями-землянами, вже значно пригасла, і городяни почували себе набагато вільніше, ніж у пізніші століття. Тоді ще цінили їхню готовність ad concessionem pecuniarum. Тому не раз можна було бачити, як купці пили в корчмах запанібрата з шляхтою. Їх приймали навіть охоче, бо вони були грошовиті і звичайно платили за гербоносців.

Отож вони сиділи й тепер та розмовляли, часом підморгуючи господареві, щоб налив у кухлі.

Значить, шляхетний рицарю, ви чимало світу побачили? — сказав один з купців.

Небагато з тих, що оце зараз з'їжджаються з усіх країв до Кракова, бачили стільки, — відповів прибулий рицар.

А з'їдеться їх немало,— вів далі городянин. — Велике то свято й велике щастя для королівства! Кажуть, і то таки правда, що король звелів заслати ложе королеви шитою перлами парчею і поставити над нею такий самий балдахін. Грища будуть та турніри, яких ще світ не бачив.

Куме Гамроте, не перебивайте рицаря, — мовив другий купець.

Я не перебиваю, куме Ейєртретере, тільки думаю собі, що й йому не завадить знати, що люди говорять, бо й сам він, певне, до Кракова їде. Сьогодні ми вже до міста не встигнемо,— позамикають брами, а ті гади, що в смітті заводяться, однак не дадуть спати, тож маємо час на все.

А ви на одне слово відповідаєте двадцятьма. Старієте, куме Гамроте!

Проте сувій вологого сукна ще вдержу під пахвою.

Мабуть, такого, що світиться, як сито.

Але дальшу суперечку перебив подорожній воїн, промовивши:

—Певне, що спинюся в Кракові, бо чув про турніри і радий буду спробувати в них своєї сили, та й мій небіж також, бо хоч він ще молодий та безвусий, проте не один панцер уже бачив на землі.

Гості глянули на юнака, який весело посміхнувся і, відгорнувши волосся за вуха, підніс до губів кухоль з пивом.

Тимчасом старий додав:

—Власне, хоч би ми й хотіли повернутись, то нема куди.

—Як так? — спитав один з шляхтичів. — Звідкіля ж ви і як вас звати?

Мене звуть Мацьком з Богданця; а цей хлопчина, син мого рідного брата, зветься Збишко. Герб наш — Тупа Підкова, а бойовий клич — Гради!

А де ж той ваш Богданець?

Еге! Краще питайте, пане брате, де він був, бо його вже нема. Ще під час війни Гжималітів з Наленчами спалили наш Богданець дотла, так що лишився тільки старий будинок, все чисто пограбували, а слуги порозбігались. Зосталася сама гола земля, бо й кмети, що жили по сусідству, повтікали далі в ліси. Відбудувалися ми з братом, батьком оцього підлітка, але наступного року все забрала вода. Потім брат помер, і я залишився сам з сиротою. Думав тоді: не всиджу! Бо саме подейкували про війну і про те, що Ясько з Олесниці, якого король Владислав послав до Вільни після Миколая з Москожова, набирає в Польщі рицарів. Був у мене один знайомий, достойний абат, родич наш, Янко з Тульчі; залишив я йому в заставу землю, а за одержані гроші купив сяку-таку зброю, коней — спорядився, як воно годиться, на війну; хлопцеві тоді було дванадцять років, посадив я його на лошака і гайда до Яська з Олесниці.

—З підлітком?

—Тоді він не був навіть підлітком, але силу мав ще змалечку. Коли йому було дванадцять років, обіпре бувало самостріл об землю, притисне животом і так корбою закрутить, що жодний англієць, яких ми бачили під Вільною, краще не натягне.

—Такий був дужий?

—Шолом за мною носив, а як минуло йому тринадцять років, то й щит.

—Видно, війни вам там не бракувало.

—Все через Вітольда. Сидів князь у хрестоносців, і вони щороку чинили наскоки на Литву, під Вільну. Йшов з ними всілякий народ: німці, французи, англійці — найкращі в світі лучники, чехи, швейцарці й бургундці. Вирубували ліси, будували замки по дорозі і, зрештою, страшно Литву вогнем і мечем сплюндрували, так що люд, який ту землю заселяє, хотів її уже залишати й шукати іншої, хоч би й на краю світу, хоч би й серед дітей Беліала, аби тільки якнайдалі від німців.

Чутка була й тут, ніби всі литвини хотіли вийти з дітьми й жінками геть, та ми тому не вірили.

А я те сам бачив. Ого! Якби не Миколай з Москожова, не Ясько з Олесниці та, не буду хвалитись, коли б ї не ми, не було б уже Вільни.

— Знаємо. Замок відборонили.

А таки відборонили. Слухайте ж добре, що я вам скажу, бо чоловік я служилий і в війні дещо тямлю. Ще старі люди казали: «Заядла Литва»,— а воно й правда! Добре вони б'ються, та тільки не їм з рицарями в полі змагатися. Коли німецькі коні загрузнуть у багнах, або коли густий ліс — тоді інша річ.

Німці добрі рицарі! — загукали городяни.

Вони стіною один при одному стоять, так залізною бронею вкриті, що ледве очі псявірі крізь забрало видно. І йдуть вони лавою. Вдарить бувало, Литва та й розсиплеться, як пісок, а не розсиплеться, то німці її трупом положать і потопчуть. Та не самі між ними німці, бо скільки є народів на світі, всі у хрестоносців служать. І хоробрі вони! Інколи нахилиться наперед рицар, списа поперед себе наставить і сам один, не дожидаючи битви, нападає на ціле військо, як той яструб на зграю птахів.

Христе боже! — вигукнув Гамрот. — Хто ж із них найліпший?

— Як до чого. До самостріла найліпший англієць, він стрілою панцер навиліт прошиває, а голуба за сто кроків влучить. Чехи страшно сокирами рубають. До дворучного меча нема над німця. Швейцарець спритно залізним келепом шоломи товче, але найліпші з рицарів ті, котрі з французької землі походять. Він буде битись на коні й піший, а до того ж наговорить таких войовничих слів, що й не второпаєш, бо то така мова, наче олов'яними мисками торохтять, хоч люди вони й побожні. Докоряли вони нам через німців, нібито ми поган та сарацинів від хрещення боронимо, і зобов'язалися довести це на рицарському герці. І має такий суд божий відбутися між чотирма їхніми та чотирма нашими рицарями, а зустріч призначена при дворі Вацлава, короля римського і чеського.

При цьому землян і купців пойняла така цікавість, що вони аж повитягали шиї над кухлями в бік Мацька з Богданця і давай питати:

—А з наших хто буде? Кажіть швидше! Мацько підніс кухоль до губів, надпив і сказав:

Не бійтеся за них! Буде кастелян Добжинський Ян з Влощови, Миколай з Вашмунтова, Ясько із Злакова і Ярош з Чехова: всі рицарі на славу і хлопці гей які! Битися на списах, мечах чи сокирах — їм не новина. Буде людям на що подивитись і що послухати, бо, кажу ж, французові ногою на горло наступиш, а він і далі промовлятиме рицарські слова. Присягаюсь богом і святим хрестом, що вони програють, а наші поб'ють.

Буде слава, аби тільки господь допоміг, — сказав один шляхтич.

І святий Станіслав! — додав другий.

Потім звернувся до Мацька й почав розпитувати далі:

—Ну, розказуйте ж! Вихваляли ви німців та інших рицарів, що хоробрі та легко Литву розбили. А з вами хіба їм не важче було? Невже так само сміливо й на вас ішли? Як же бог милував? Вихваляйте наших!

Але Мацько з Богданця, видно, не був хвалько, бо відповів скромно:

— Котрі тільки-но з чужих країв прибули, ті сміливо на нас кидались, але спробувавши раз та другий, вже були не такі завзяті. Бо наш народ стійкий, і за ту стійкість нам часто дорікали: «Гордуєте смертю,— кажуть, — а сарацинам помагаєте, через те бог вас покарає!» А в нас завзяття ще більше росло, бо то ж неправда! Король з королевою Литву охрестили, і кожен там Ісуса Христа визнає, хоч не кожен уміє. Адже відомо, що й наш милостивий король, коли в кафедральному соборі в Плоцьку ідола на землю скинули, наказав йому недогарка поставити, так що ксьондзам довелося йому розтлумачити, що так робити негоже. А що ж посполитий чоловік? Не один так собі міркує: «Звелів князь охреститись — я охрестився, звелів Христу поклони бити — б'ю, але чого ж я маю старим поганським ідолам крихти сиру шкодувати чи печеної ріпи їм не кинути, або піни з пива не злити? Як не зроблю цього, то мої коні поздихають, корови запаршивіють, молоко кров'ю візьметься, або в жнива трапиться якась шкода». І багато з них так і роблять, через що їх і запідозрюють. Але вони роблять так через несвідомість та через те, що бояться ідолів. Було тим ідолам колись добре. Мали вони свої гаї, великі будівлі-нуми та коні для їзди, і десятину брали. А тепер гаї повирубувані, їсти нема чого, по містах дзвони дзвонять, отож уся та нечиста сила позашивалась у найгустіші бори та з нудьги там і виє. Піде литвин у ліс, а там у сосняку то один, то другий його за кожух сіпає і каже: «Дай!» Декотрі дають, але є й сміливі хлопи — нічого не дають і ще й ідолів тих хапають. Насипав один пряженого гороху в воловий міхур, то в нього одразу тринадцять чортів улізло. А він заткнув їх рябиновим кілочком та й приніс у Вільну на продаж францисканським ксьондзам, і вони охоче дали йому двадцять скойців, аби ворогів імені Христового знищити. Я сам бачив того міхура. Від нього тхнуло таким огидним смородом, що людям здалека крутило в носі — таке ото діється тій нечистій силі від свяченої води...

А хто лічив, що їх було тринадцять? — розсудливо спитав купець Гамрот.

Литвин лічив, котрий бачив, як вони влазили в міхур. Що вони там, можна було догадатись тільки з того смороду, а кілочка ніхто не наважився одіткнути.

Що диво, то диво! — вигукнув один із шляхтичів.

Надивився я всякого дива немало. Треба сказати, що литвини — люди хороші, тільки все у них якесь особливе. Кудлаті вони всі, хіба якийсь там князь волосся причісує; печеною ріпою харчуються, над усяке їдло вони її вважають, бо кажуть, що від неї мужності людині прибуває. В нумах своїх разом з худобою та вужами живуть; їдять і п'ють без ніякої міри. Заміжніх жінок за ніщо мають, але дівок вельми шанують і велику силу за ними визнають: нехай тільки дівка натре сушеним зозулинцем живота, і кольки перестають мучити людину.

Не шкода й кольки дістати, коли дівчина гожа! — гукнув кум Ейєртретер.

— Про це спитайте Збишка,— відповів Мацько з Богданця.

Збишко так зареготав, що аж лава під ним ходором заходила.

— Бувають гожі! — сказав він. —А хіба Рингалла не була гарна?

— Що ж то за Рингалла? Шльондра якась, чи що? Кажи!

— Як же це? Ви не чули про Рингаллу? — запитав Мацько.

— Не чули нічогісінько.

— Та це ж сестра князя Вітольда, дружина Генрика, мазовецького князя.

Що ви балакаєте! Якого князя Генрика? Був один мазовецький князь, який так звався, плоцький епіскоп, але ж помер.

Отож він і є. Мав йому прийти з Рима дозвіл на звільнення від заборони брати шлюб; та смерть його раніш звільнила, бо, мабуть, не дуже його вчинок богові до вподоби був. Мене якраз послали з листом від Яська з Олесниці до князя Вітольда, коли від короля приїхав до Рітерсвердера князь Генрик, елект плоцький. Вітольдові на той час війна вже обридла, бо Вільни він не зміг здобути, а королю нашому обридли його рідні брати та їхня розпуста. Король тоді вже бачив, що Вітольд розумніший і примітніший за його братів, і послав до нього епіскопа умовити, щоб він кидав хрестоносців та повертався в підданство, а за це його мали зробити владарем у Литві. Вітольд завжди був охочий до перемін і тому вислухав послів люб'язно. Були там і учти, й турніри. Елект охоче сідав на коня, хоч інші епіскопи того й не похваляли, і в герцях показував свою рицарську силу. А мазовецькі князі зроду всі дужаки, бо відомо, що навіть дівчата з їхнього роду легко ламають підкови. Отож один раз вибив князь із сідла трьох рицарів, другий раз — п'ятьох, аз наших — мене звалив, і під Збишком кінь під час сутички сів на задні ноги. А нагороди князь брав з рук прекрасної Рингалли, перед якою ставав навколішки при повній зброї. І так вони покохались, що на учтах його від неї клірики, які з ним приїхали, за рукава відтягали, а її гамував брат Вітольд. І от князь каже: «Сам собі дам дозвіл на шлюб, а папа мені його, коли не римський, то авіньйонський підтвердить, і шлюб зараз має бути, бо згорю!» Велика то була богозневага, та Вітольд не хотів противитись, щоб королівського посла не образити, — і шлюб відбувся. Потім усі вирушили до Суража, а далі до Слуцька, на великий жаль оцього Збишка, який, за німецьким звичаєм, княгиню Рингаллу обрав собі за пані серця й дав обітницю все життя служити їй...

—Еге ж, — раптом перебив Збишко. — Це правда! Але потім подейкували, ніби княгиня Рингалла, розміркувавши, що не годиться їй бути за єпіскопом (бо він хоч і одружився, проте сану свого зложити не схотів) і що не може бог благословити таке подружжя, отруїла чоловіка. Коли я почув про це, то попросив одного святобожного пустельника під Любліном звільнити мене від тої обітниці.

— Був він справді пустельник,— заперечив, сміючись, Мацько,— але чи був він святобожний, не знаю, бо ми його в п'ятницю в бору надибали, коли він кістки ведмежі сокирою трощив і мозок з них висмоктував, аж у горлі хрипіло.

Але ж пустельник казав, що мозок — не м'ясо, до того ж, він виблагав собі на те дозвіл, бо після мозку дива всілякі уві сні бачить і на другий день до полудня пророкувати може.

Авжеж, авжеж!— відповів Мацько.— А прекрасна Рингалла тепер удова і може тебе на службу покликати.

Даремно б вона кликала, бо я собі іншу пані оберу, якій до смерті служитиму, а потім, і дружину знайду.

— Спершу знайди рицарський пас.

Овва! А хіба не буде турнірів після пологів королеви? Перед тим або після того король не одного рицарським пасом опереже. Я проти кого хочеш на герць стану. Не переміг би мене був і князь, якби мій кінь на задні ноги не сів.

Будуть тут кращі за тебе.

На те земляни з-під Кракова почали гукати:

—Бійся бога! Та тут же перед королевою виступатимуть не такі, як ти, а найславетніші в світі рицарі. Будуть змагатися і Завіша з Гарбова, і Фарурей, і Добко з Олесниці, і Повала з Тачева, і Пашко Злодій з Біскупиць, і Ясько Нашан, і Абданк з Гури, і Анджей з Брохоціц, і Кристин з Острова, і Якуб з Кобилян!.. Куди тобі з ними силою мірятись, коли їхні тут, ні при чеськім і ні при угорськім дворі ніхто перемогти не може. Що ти балакаєш; невже ти дужчий за них? Скільки тобі років?

Вісімнадцятий, — відповів Збишко.

Тоді тебе кожен між пальців роздавить.

Побачимо.

Але Мацько сказав:

Чув я, що король щедро обдаровує тих рицарів, котрі з литовської війни вертаються. Кажіть, хто тутешній: правда це?

Їй-богу, правда! — відповів один із шляхтичів. — Відома в світі щедрість королівська, тільки добитись тепер до нього буде нелегко, бо в Кракові гостей аж кишить, а вони поприїжджали, щоб нашому королю на честь пологів королеви шану скласти або вірність засвідчити. Має бути король угорський, буде, кажуть, і імператор римський, і різних князів та комесів, рицарів — як маку, і кожен з них має надію, що з порожніми руками від короля не одійде. Казали навіть, що сам папа Боніфацій приїде, який також прихильності й допомоги нашого короля проти свого ворога з Авіньйона потребує, Отож у такому тлумі не легко буде до короля, доступитись. Та коли вже чоловік доступиться та в ноги вклониться — того, хто заслужив, король щедро обдарує.

То я і вклонюся, бо того заслужив, а як буде, війна, то й знов піду. Щось там маємо із здобичі, щось князь Вітольд дав у нагороду, то й можна жити, тільки от літа вже мої не молоді, а на старість, коли сила з кості виходить, хотілося б людині мати свій затишний куточок.

Гарно король зустрів тих, що з Литви під проводом Яська з Олесниці повернулись, і всі вони тепер живуть, як у бога за дверима.

От бачите! А я ж з ними не повернувся,— далі воював. Бо мусите знати, що та королева згода з князем Вітольдом дорого коштувала німцям. Князь хитро виманив заложників, а потім і вдарив на німців. Замки поруйнував, попалив, рицарів побив, силу-силенну людей винищив. Хотіли німці мститись разом із Свідригайлом, який утік до них. Був знову великий похід. Сам магістр Кондрат пішов у цей похід з багатьма людьми. Взяли в облогу Вільну, пробували з височенних веж руйнувати замки, пробували зрадою їх узяти, та нічого не вдіяли! А по дорозі назад стільки їх полягло, що й половини не зосталось. Виходили ми ще на бій проти Ульріха з Юнгінгена, магістрового брата, самбійського війта. Але війт так злякався князя, що з плачем утік. І відтоді, як він утік, запанував мир, і місто будується наново. Один преподобний чернець, який міг по розпеченому залізу босий ходити, пророкував, що від цього часу, поки світа-сонця, Вільна збройного німця під своїми мурами не побачить. Але якщо так буде, то чиї ж то руки зробили?

Сказавши це, Мацько з Богданця простягнув поперед себе руки — широкі й надзвичайно могутні. Декотрі з гостей почали кивати головами й підтверджувати:

—Так, так! Правду він каже! Так!

Але дальша розмова була перервана голосним гомоном, що залунав крізь вікна, з яких були вийняті затягнені міхуром рани, бо ніч зайшла тепла й тиха. Здалека чути було бряжчання, людські голоси, пирхання коней і співи. Присутні в корчмі здивувались, бо час уже був пізній і місяць високо підбився в небі. Господар німець вибіг на подвір'я, і не встигли гості вихилити до дна останні кухлі, як він квапливо повернувся й загукав:

—Двір якийсь їде!

За хвилину в дверях з'явився слуга в блакитному кубраку та складаній червоній шапці. Спинився, оглянув присутніх і, побачивши господаря, сказав:

— Витерти столи та світла більше засвітити: княгиня Ганна Данута на відпочинок тут стане.

Сказавши це, він вийшов. У корчмі зчинилась метушня: господар почав гукати на челядь, а гості здивовано поглядали один на одного.

Княгиня Ганна Данута, — сказав один з городян,— це ж Кейстутівна, дружина Януша Мазовецькото. Вона вже два тижні як у Кракові, тільки виїжджала в Затор відвідати князя Вацлава, а тепер оце, мабуть, повертається.

Куме Гамроте, — сказав другий городянин,— ходімо на сіно в стодолу: зависока то для нас компанія.

—Що вночі їдуть, то мені не дивно, — озвався

Мацько,— бо вдень спека, але чому вони заїжджають до корчми, коли тут недалечко монастир? Потім звернувся до Збишка:

—Рідна сестра красуні Рингалли, розумієш? А Збишко відповів:

—І мазовецьких панянок багато з нею має бути, ого!

II

Тимчасом у дверях з'явилась княгиня — пані середніх літ, з усміхненим обличчям, вбрана в червоний плащ і зелену вузьку сукню, підперезану золотим поясом, низько застебнутим великою пряжкою. За нею йшли придворні панни, декотрі дорослі вже, декотрі ще підлітки, в рожевих і лілових віночках на головах, більшість з лютнями в руках. Були й такі, що несли цілі жмути свіжих квітів, видно, назбираних по дорозі. В кімнату набилось повно людей,— за паннами з'явилося ще кілька придворних та юних слуг. Увійшли всі бадьорі, з веселими обличчями, голосно розмовляючи або приспівуючи, немов сп'янілі від погожої ночі та ясного місячного світла. Поміж придворними було два піснярі — один з лютнею, другий з гуслями при поясі. Одна з дівчат, ще молоденька, може, дванадцятилітня, несла за княгинею невеличку лютню, прикрашену мідними цвяшками.

Слава Ісусу Христу!— привіталась княгиня, ставши серед кімнати.

На віки вічні, амінь! — відповіли присутні, низько кланяючись.

—А де господар?

Німець, почувши, що його кличуть, вийшов наперед і, за німецьким звичаєм, став навколішки.

—Ми тут зупинимось відпочити та підживитись, — сказала княгиня. —Швиденько приготуй усе, бо ми голодні.

Городяни на той час уже вийшли, а тепер і два місцеві шляхтичі та Мацько з Богданця і молодий Збишко вдруге вклонились і хотіли було вийти, щоб не заважати дворові.

Але княгиня затримала їх.

—Ви, шляхтичі, нам не заважатимете! Познайомтеся з придворними. Звідки вас бог провадить?

Вони одразу почали називати один одному свої імена, герби, бойові кличі та села, по яких писалися. Княгиня, почувши від Мацька, звідки він повертається, ляснула в долоні і сказала:

Оце пощастило! Розкажіть же про Вільну, про мого брата й сестру. Чи приїде князь Вітольд до королеви на родини й хрестини?

Хотів би, та не знаю, чи зможе; через те він заздалегідь послав з ксьондзами та боярами в подарунок королеві срібну колиску. А при тій колисці й ми ось з небожем приїхали, оберігали її в дорозі.

То колиска тут? Хотіла б її побачити. І вся срібна?

Вся срібна, але її тут нема. Повезли її до Кракова.

— А що ж ви в Тинці робите?

Ми тут заїхали до монастирського прокуратора, нашого родича, щоб віддати на схов достойним ченцям те, що здобули на війні та що нам подарував князь.

То бог вам допоміг. А добра здобич? Але розкажіть, чому ж брат не певний, що приїде?

—Бо в похід на татар готується.

—Я це знаю, тільки мене турбує, що королева не провіщає тому походові щасливого кінця, а що вона провістить, те завжди здійснюється.

Мацько посміхнувся.

—Королева наша благочестива, нічого не скажеш, але з князем Вітольдом поїде багато наших рицарів, хоробрих воїнів, проти яких ніхто не встоїть.

—А ви не поїдете?

—Мене послали з колискою, а до того ж, я п'ять років не знімав з себе зброї, — відповів Мацько, показуючи на борозни, витиснені на лосиному кубраку панцером. — Але як тільки відпочину,— піду, а коли б сам не пішов, то віддав би свого небожа, оцього Збишка, панові Спиткові з Мельштина, під проводом якого підуть усі наші рицарі.

Княгиня Данута глянула на струнку постать Збишка, але дальшу розмову перебив чернець, що прибув з монастиря. Він привітав княгиню й почав їй шанобливо дорікати, що вона не прислала гінця повідомити про своє прибуття і спинилася не в монастирі, а в звичайній корчмі, не гідній її звання. В монастирі не бракує домів та всяких будівель, в яких навіть проста людина може знайти притулок, а що ж казати про людей високих, особливо про дружину князя, предки й родичі якого зробили стільки добра для абатства. Але княгиня весело відповіла:

—Ми спинились тут лише перепочити, а вранці нам треба до Кракова. Виспались ми вдень і їдемо вночі холодком; вже півні проспівали, і я не хотіла преподобних ченців будити, особливо з такою компанією, яка думає більше про танці та співи, ніж про відпочинок.

Але монах усе наполягав, і княгиня додала:

Ні. Ми вже залишимось тут. Нам тут час за світськими піснями швидко мине, але вранці на утреню прийдемо до костьолу, щоб з богом день почати.

Буде відправлена меса за успіхи милостивого князя й милостивої княгині, — сказав чернець.

Князь, мій чоловік, приїде десь днів за чотири або п'ять.

Господь милосердний може і здалека щастя послати, а тимчасом нехай нам, убогим, дозволено буде хоч вина з монастиря принести.

—Ми з радістю віддячимо, — сказала княгиня.. А коли чернець вийшов, почала гукати:

—Гей, Данусю! Данусю! Стань-но на ослін та звесели нам серце тією піснею, що в Заторі співала.

Почувши ці слова, придворні швиденько поставили серед кімнати ослона. Піснярі сіли по його краях, а між ними всередині стала та дівчинка, котра несла за княгинею прикрашену. мідними гвіздками лютню. На дівчинці була блакитна сукня, на ногах червоні гостроносі черевички, на голові вінок, а волосся було розпущене по плечах. Тут, на ослоні, вона здавалася малою дитиною, але прекрасною, немов фігурка з костьолу або з Христових ясел. Видно, їй не раз уже доводилось співати княгині, бо на обличчі її не помітно було ніякого збентеження.

—Давай, Данусю! Давай! — просили придворні панни.

Вона взяла поперед себе лютню, підняла вгору голову, як пташка, що має співати, і, приплющивши оченята, почала срібним голоском:

Коли б я, як пташка, Літати уміла,

Я б у Щльонськ до Яська Зараз полетіла!

Піснярі завторували їй, один на гуслях, а другий на великій лютні; княгиня, що над усе любила світські пісні, закивала головою на обидва боки, а дівчинка співала далі таким дзвінким, тоненьким дитячим і свіжим голоском, немов пташка в лісі навесні:

Прилетіла б, сіла У Шльонську на тину:

«Привітай же, Яську, Вбогу сиротину».

Піснярі знов завторували. Молодий Збишко з Богданця, який з дитинства звик до війни та її суворих картин і ніколи в житті нічого подібного не бачив, торкнув за плече мазура, що стояв поруч нього, і запитав:

—Хто вона така?

То дівчинка з двору княгині. Чимало є у нас піснярів, що розважають двір, але з неї — найкращий піснярик, і княгиня нічиїх пісень так охоче не слухає.

Воно й не дивно. Мені здається, що вона — справжній ангел, і я не можу одвести від неї очей. Як вона зветься?

А ти хіба не чув? Дануся. Батько її— Юранд із Спихова, можновладний і хоробрий комес, один з передкороговних.

—Леле! Такої другої ще не було на світі!

— Отож і люблять її всі за співи та за вроду.

А хто її рицар?

Та вона ж іще дитина.

Дануся знову заспівала, і розмова урвалась. Збишко дивився збоку на її світле волосся, на підняту голову, на примружені оченята і на всю її постать, осяяну блиском воскових свічок та місячним промінням, що лилось крізь відчинені вікна, і все більше дивувався, йому здавалося, що він уже її десь бачив, але не пам'ятав — чи уві сні, чи в Кракові на шибці в костьолі.

І знов торкнувши за плече придворного, стиха запитав:

— То вона з вашого двору?

— Мати її приїхала з Литви з княгинею Ганною Данутою, яка віддала її заміж за графа Юранда із Спихова. То була красуня знатного роду. Княгиня любила її над усіх інших панянок, а вона — княгиню. Через те й дочку назвала її ім'ям — Ганна Данута. Але п'ять років тому, коли німці під Злоториєю напали на наш двір, мати вмерла зо страху. Відтоді княгиня взяла дівчинку до себе годованкою. Батько часто приїжджає до двору і радий бачити, що його дитина здорова та що князівське подружжя її любить. Але щоразу, як подивиться на неї, обливається слізьми, згадуючи свою небіжчицю дружину, а потім повертається й шукає нагоди помститись німцям за свою страшну кривду. Любив він свою дружину так, як ніхто інший в усій Мазовії не любив, — і вже безліч німців за неї витлумив.

Очі Збишкові вмить загорілись, і жили на лобі набрякли.

— Значить, її матір німці вбили? — спитав.

Вбили і не вбили. Сама вмерла зо страху. П'ять років тому мир був, ніхто про війну не думав і кожен безпечно себе почував. Поїхав князь у Злоторию вежу будувати, без війська, лише з двором, як звичайно в мирний час. І раптом наскочили зрадливі німці, без оголошення війни, без ніякої причини... Забувши про страх божий та всякі доброчинства князівських предків, вони схопили князя, прив'язали до коня й повели в неволю, а людей побили. Довго сидів князь у них в неволі, аж поки король Владислав не пригрозив їм війною, тоді вони злякались і відпустили його; але під час того нападу вмерла Данусина мати, бо серце від страху підійшло їй до горла й задушило її.

А ви, пане, були при тому? Як же вас звуть, бо я забув?

Я —Миколай з Длуголясу, а на прізвисько — Обух. Під час нападу був. Бачив, як один німець з павиним пір'ям на шоломі хотів Данусину матір до сідла прив'язати і як вона з зашморгом на шиї побіліла. Самого мене також алебардою молоснули,— ось знак залишився.

І він показав глибокий шрам на голові, що тягнувся з-під волосся аж до брови.

Запанувало мовчання. Збишко знову став дивитись на Данусю, а потім спитав:

— І кажете, пане, що вона не має рицаря?

Але не дочекався відповіді, бо в ту мить спів урвався. Один з піснярів, гладкий і важкий, раптом устав, і ослін перехилився набік. Дануся захиталась і розвела руки, та не встигла ні впасти, ні скочити додолу, бо Збишко, мов дикий кіт, метнувся вперед і підхопив її на руки.

Княгиня, що скрикнула було зо страху, потім засміялась і гукнула:

От і рицар Данусин! Вітаю тебе, юний рицарю, і віддай нам нашу любу співачку!

Спритно він її вхопив! — озвалися голоси придворних.

А Збишко тимчасом уже йшов до княгині, пригорнувши до грудей Данусю, яка обняла його одною рукою за шию, а другою підняла вгору лютню, боячись, щоб вона не роздушилась. Обличчя її було радісне й усміхнене, хоч трохи й злякане. Юнак, дійшовши до княгині, поставив перед нею Данусю, а сам став навколішки, підвів голову і сказав з незвичайною для його літ сміливістю:

—Нехай же буде так, як ви сказали, милостива пані! Час уже цій прекрасній панянці мати свого рицаря, та час і мені мати свою пані серця, вроду і цнотливість якої я прославлятиму, і для того, з вашого дозволу, хочу дати обітницю бути їй вірним все життя до самої смерті.

На обличчі княгині промайнуло здивування, але не від Збишкових слів, а від того, що все сталось так несподівано. Звичай рицарської обітниці не був, власне, польським, проте в Мазовії, що межувала з німецькими землями й часто бачила рицарів навіть з далеких країв, його знали краще, ніж в інших польських землях, і досить часто наслідували. Княгиня теж чула про нього раніш, ще при дворі свого великого батька, де всі західні звичаї вважалися законом і взірцем для найшляхетніших воїнів, отож у бажанні Збишка не побачила нічого такого, що могло б образити її або Данусю. Навпаки, вона зраділа, що люба її серцю дівчина починає привертати до себе рицарські серця й очі.

Отож вона повеселіла і звернулася до дівчини:

—Данусю! Данусю! Хочеш мати свого рицаря?

А ясноволоса Дануся спочатку тричі підскочила в своїх червоних черевичках, потім схопила княгиню за шию й почала гукати з такою радістю, ніби їй обіцяно якусь забаву, дозволену тільки для старших:

—Хочу! Хочу! Хочу!..

Княгині від сміху аж очі запливли сльозою, а разом з нею сміялися всі придворні; нарешті княгиня звільнилася з Данусиних рук і сказала Збишкові:

—Ну, давай обітницю, давай! На чому ж ти їй заприсягнешся?

Проте Збишко, що серед загального сміху лишався незворушно поважним, заговорив так само поважно, не встаючи з колін:

Присягаюсь їй, що як прибуду до Кракова, почеплю на заїзді свій щит, а на ньому об'яву, яку мені вчений клірик напише за всіма правилами: що панна Данута Юрандівна є найкраща і найцнотливіша з усіх панн на світі, які супроти неї ніщо. А хто цього не визнаватиме, з тим битимусь доти, поки сам не загину або він не загине, якщо не схоче здатися в неволю.

Добре! Видно, що рицарські звичаї ти знаєш, А ще що?

А ще, дізнавшись від пана Миколая з Длуголясу, що мати панни Юрандівни померла від руки німця з павиним гребенем на шоломі, присягаюсь зірвати кілька таких павиних гребенів з німецьких голів і покласти до ніг моєї пані серця.

Почувши це, княгиня споважніла і спитала:

—Не на жарт присягаєшся? Збишко. відповів:

— Хай поможе мені бог і святий хрест; а обітницю свою я в костьолі перед ксьондзом повторю.

—Похвали гідно з лютим ворогом народу нашого боротись, але жаль мені тебе, бо ти ще молодий і легко можеш загинути.

Тоді наблизився Мацько з Богданця, який досі, як людина старша тільки плечима здвигав; тепер він вирішив сказати і своє слово.

—Про це не турбуйтеся, милостива пані. Смерть у бою кожного може спіткати, а для шляхтича — старого чи молодого — вона навіть почесна. Але війна цьому юнакові не диво, бо хоч літ йому й недостачає, проте не раз уже траплялося йому битися на коні і пішим, списом і сокирою, довгим і коротким мечем, з щитом і без нього. Новітній це звичай, що рицар дівчині, яку вподобав, обітницю дає, та коли Збишко своїй павині чуби обіцяв, за те його не лаю. Ганяв він уже німців, нехай ще поганяє, а що від тої гонитви кілька голів трісне, то йому тільки більше слави буде.

—Бачу, що це неабиякий юнак,— сказала княгиня. Потім звернулася до Данусі:

—Сідай же на моєму місці, як найперша сьогодні особа; тільки не смійся, бо не гоже.

Дануся сіла на місці княгині, вона хотіла бути поважною, але голубі її оченята сміялися до Збишка, що стояв навколішках, і не могла стриматися, щоб не гойдати з радості ніжками.

—Дай йому рукавички, — сказала княгиня. Дануся подала рукавички Збиткові, а він узяв їх з великою поштивістю, притулив до вуст і промовив:

— Приколю їх до шолома, а хто по них сягне — горе йому!

Після цього він поцілував Данусю в руки та в ноги і встав. Але в цей час його залишила дотеперішня поважність, натомість серце його сповнилось великою радістю, що відтепер він в очах усіх придворних буде зрілим мужем; отож, потрясаючи Данусиними рукавичками, він почав весело й запально вигукувати:

—Начувайтеся, псявіри з павиними чубами! Начувайтеся!

В цей час до корчми увійшов той самий чернець, що вже заходив раніш, а з ним — два інших, старіших. Монастирські слуги несли за ними лозові кошики, а в них барильця з вином та всілякі, взяті нашвидку, лакітки. Ці два почали вітати княгиню та знов дорікати їй, що не заїхала до абатства, а вона пояснювала їм вдруге, що виспалася вдень і їде з усім двором ніччю холодком, отож відпочинку не потребує, і що не хотіла будити ні славетного абата, ні благочестивих отців-монахів, а через те й спинилась перепочити в корчмі.

Після велемовних гречних слів договорилися нарешті, що після утрені та ранньої меси княгиня з двором поснідає й відпочине в монастирі. Гостинні ченці запросили разом з мазурами краківських землян і Мацька з Богданця, який і так мав намір звернутись до абатства, щоб залишити в монастирі воєнну здобич та даровизну щедрого Вітольда, призначені на викуп із застави Богданця.

Але юний Збишко не чув запросин, бо подався до своїх і дядькових возів, що стояли під охороною слуг, аби одягнутися й показатися перед княгинею і Данусею в пристойнішій одежі. Взявши з воза скриню, він наказав нести її до челядні і там почав прибиратися. Спочатку, швиденько зачесавши волосся, він накрив його шовковою сіткою, внизаною бурштиновим намистом, а спереду — справжніми перлами. Потім одягнув білу шовкову яку, гаптовану золотими грифами й облямовану знизу барвистою габою; зверху оперезався подвійним позолоченим пасом, при якому висів невеликий меч, оздоблений сріблом і слоновою кісткою. Все це було нове, блискуче і не заплямоване кров'ю, хоч і взято як здобич у молодого фризького рицаря, який служив у хрестоносців. Потім Збишко надягнув на себе прегарні штани, в яких одна холоша була в подовжню зелену й червону смужку, а друга в фіалкову й жовту, а обидві закінчувались угорі строкатою шахівницею. Нарешті, взувши ще пурпурові з довгими носами черевики — гарний і пишно вбраний пішов до загальної кімнати.

Коли він з'явився в дверях, вигляд його справив на всіх велике враження. Княгиня, бачачи тепер, який вродливий рицар дав обітницю Данусі, зраділа ще більше. А Дануся в першу мить схопилась проти нього, як сарна. Але чи то краса юнака, чи голоси подиву стримали її, бо, не добігши, вона спинилася за крок від нього, раптом опустила очі, зашарілась і збентежилась, сплела руки й почала викручувати пальці.

Слідом за нею наблизились інші: сама княгиня, придворні пани й панни, піснярі й ченці, бо всім хотілось краще роздивитися на молодого рицаря. Мазовецькі панни дивилися на нього, мов на веселку, і кожна шкодувала, що він не її обрав; старші захоплювались коштовністю його вбрання, отож круг Збишка утворилося коло цікавих; а Збишко стояв посередині з самовдоволеною усмішкою на юному обличчі й помалу обертався на місці, щоб на нього могли краще роздивитися.

—Хто це такий? — запитав один з ченців.

—Це молодий рицар, небіж отого шляхтича, — відповіла княгиня, показуючи на Мацька, — він допіру оце Данусі дав обітницю.

Проте ченці не здивувались, бо така обітниця ні до чого не зобов'язувала. Обітниці часто-густо давались жінкам заміжнім, а в знатних родах, де знали про цей західний звичай, майже кожна мала свого рицаря. Якщо ж рицар давав обітницю панні, то це не означало, що він ставав її нареченим: навпаки, найчастіше траплялося, що вона виходила заміж за іншого, а він, залежно від того, наскільки був постійним, не переставав бути їй насправді вірним, але одружувався з іншою.

Правда, трохи дивувало ченців те, що Дануся була така молода,— та й то не дуже, бо в ті часи шістнадцятилітні підлітки бували кастелянами. Самій великій княгині Ядвізі, коли вона прибула з Угорщини, було щось років з п'ятнадцять, а тринадцятилітні дівчатка в ті часи виходили заміж. А втім, у ту хвилину всі дивились більше на Збишка, ніж на Данусю, та слухали Мацька, який, пишаючись своїм небожем, оповідав, як той здобув таке пишне вбрання.

Рік і дев'ять тижнів тому,— казав він,— запросили нас у гості саксонські рицарі. Був у них у гостях також рицар з далекого народу фризів, який живе десь аж коло моря, а з ним був син, на три роки старший за Збишка. Одного разу на учті почав той син насміхатися із Збишка, що в нього нема ні вусів, ні бороди. А Збишко — гарячий хлопець; не міг він того спокійно слухати, а одразу вхопив того за морду і повиривав йому з неї всеньке волосся — і за це ми потім билися на смерть або на неволю.

—Як то — ви билися? — спитав пан з Длуголясу.

—А так, що батько оступився за сина, а я за Збишка. Отож ми билися вчотирьох при гостях на втоптаній землі. Умова була така: хто переможе, той забирає у переможеного вози, коні і слуг. І бог нам допоміг. Подолали ми тих фризів, хоч і важко було, бо ні мужності, ні сили їм не бракувало, а здобич узяли велику: чотири вози і при кожному по парі коней та ще чотири величезних огирі, та дев'ять слуг, та два збройних обладунки, яких у нас навряд чи й знайдеш. Правда, шоломи в бою нам потрощили, але господь милосердний дечим іншим нам віддячив, бо нам дісталась повна вкована скриня коштовної одежі, і оця, що на Збишкові зараз, теж у тій скрині була.

Після цього земляни з-під Кракова і всі мазури стали дивитися на дядька й небожа з більшою пошаною, а пан з Длуголясу, на прізвисько Обух, сказав:

—Видно, ви хлопці спритні й стійкі.

—Тепер ми віримо, що цей юнак павині чуби здобуде!

А Мацько сміявся, і в суворому його обличчі справді прозирало щось хиже.

Тимчасом монастирські слуги повиймали з лозових кошиків вина та лакітки, а служниці почали вносити з челядні повні миски гарячої яєчні, обкладені кільцями ковбас, від яких ішов смаковитий дух смаженого свинячого сала. Побачивши все це, всі одразу відчули великий голод і рушили до столів.

Але ніхто не сідав за стіл поперед княгині, а вона, зайнявши місце посередині, сказала Збишкові й Данусі сісти навпроти себе, а потім звернулася до Збишка:

—Годилося б, щоб ви з Данусею їли з одної миски, тільки не наступай їй під ослоном на ноги та не торкайся колін, як це роблять інші рицарі, бо вона ще дуже молода.

Збишко на це відповів:

Не вчиню я цього, милостива пані, хіба за два або три роки, коли господь милосердний допоможе мені сповнити обітницю і коли ця ягідка достигне; а на ноги, хоч би й хотів, то не наступлю, бо вони в повітрі висять.

То правда,— відказала княгиня,— приємно бачити, що ти поводишся пристойно.

Після цього запанувало мовчання, бо всі почали їсти. Збишко відрізував найтлустіші шматки ковбаси й подавав їх Данусі або клав їх просто в рот їй, а вона, рада, що такий гарний рицар їй прислуговує, їла, кліпаючи очима та усміхаючись то до нього, то до княгині.

Після того, як миски були спорожнені, монастирські слуги стали наливати солодке й запашне вино — чоловікам побагато, паннам потроху. Але рицарська звичайність Збишка виявилась особливо тоді, коли подали повні горнята принесених з монастиря горіхів. Були там лісові й рідкісні на той час, бо здалека привезені, волоські, на які бенкетарі накинулись з таким запалом, що за хвилину в кімнаті чути було тільки тріск шкаралуп на зубах. Та даремно хто-небудь думав би, що Збишко турбується тільки про себе, бо волів показати й княгині й Данусі свою рицарську силу і стриманість, аніж принижувати себе в їхніх очах жадібністю до рідкісних лакіток. Отож, раз по раз набираючи повну жменю лісових або волоських горіхів, він не поспішав гризти їх сам, як інші, а стискав між своїми залізними пальцями й подавав Данусі вилущене з шкаралупи зерно. Вигадав для неї навіть забаву — вилущивши зерно, він наближав жменю до рота й видмухував своїм могутнім подихом шкаралупи аж під стелю. Дануся так реготала, що княгиня аж злякалася, щоб вона не вдавилась, і мусила наказати Збишкові припинити цю забаву, але бачивши, як Дануся радіє, спитала:

Ну, як, Данусю, добре мати свого рицаря?

Ой, добре! — відповіла дівчинка.

А потім, доторкнувшись своїм рожевим пальчиком до його білої шовкової яки і зараз же відсмикнувши його, спитала:

А завтра теж будеш мій?

І завтра, і в неділю, і аж до смерті,— відказав Збишко.

Вечеря затяглася, бо після горіхів подали солодкі коржики з родзинками. Декотрим придворним хотілося танцювати; іншим — слухати піснярів або Данусі. Але під кінець вечері в Данусі почали склеплюватись оченята, а голівка стала хилитись то в один, то в другий бік; вона ще кілька разів поглянула на княгиню й на Збишка, потерла кулачками очі й, довірливо прихилившись до плеча юного рицаря, заснула.

Спить? — запитала княгиня.— От тобі й «пані серця».

Миліша вона мені сонна, аніж інша в танці,— відповів Збишко, сидячи рівно й нерухомо, щоб не розбудити дівчини.

Та її не розбудили навіть музика і співи піснярів. Одні притупували в такт музиці, інші вторували, брязкаючи мисками, та чим дужчий був гомін, тим міцніше вона спала, з відкритим як у рибки ротом.

Прокинулась аж тоді, коли заспівали півні та задзвонили в костьолі дзвони, і всі повставали з лав і загукали:

На утреню! На утреню!

Підемо пішки на славу господню,— сказала княгиня.

І, взявши за руку розбуджену Данусю, перша вийшла з корчми, а за нею висипав увесь двір.

Ніч уже побіліла. На сході ледь помітно прояснювалось небо; зелене вгорі, воно рожевіло знизу, по самому обрії ширилась вузенька золота стьожка. Місяць на заході наче втікав від зорі. Світанок ставав уже рожевий, ясніший. Світ прокидався мокрий від краплистої роси, радісний і свіжий.

Дав бог погоду, але спека буде страшенна, — казали придворні княгині.

Байдуже,— заспокоював їх пан з Длуголясу, — виспимося в абатстві, а до Кракова приїдемо надвечір.

—Напевне знову на бенкет.

— Там зараз що день — то бенкет, а після пологів та турнірів буде їх ще більше.

—Побачимо, як себе покаже Данусин рицар.

—Ого, то якісь міцнющі люди!.. Чули, що вони розказували про ту бійку вчотирьох?

— Може, вони пристануть до нашого двору, бо он про щось радяться між собою.

А вони й справді радились, бо старий Мацько не дуже був радий з того, що сталося; через те навмисне відстав, щоб вільніше поговорити.

—Правду кажучи,— говорив він,— ніякої користітобі з того нема. Я вже якось до короля протовплюся, хоч би й з оцим двором, і, може, щось дістану. Дуже б мені хотілося одержати якийсь хоч невеликий замок або городок... Але побачимо. Богданець, само собою зрозуміло, з застави викупимо, бо чим батьки володіли, тим

і нам володіти належить. Але де взяти хлопів? Тих, що абат оселив, він назад візьме, а земля без хлопів — ніщо. Отож слухай, що я тобі казатиму: ти собі давай, кому хочеш, обітницю чи не давай, а з паном з Мельштина йди до князя Вітольда в похід на татар. Якщо похід оголосять ще до родин, ти ні родин, ні герців рицарських не жди, а зараз же їдь, бо там можна чимось поживитися. Тобі відомо, який князь Вітольд щедрий, а до того ж, він тебе знає. Як будеш шануватися, то добре обдарує. А найперше, дай боже, невільників можеш набрати безліч. Татар тих, як комах на світі. Коли переможете, то припаде по копі на кожного.

Тут Мацько, що був жадібний до землі та хлопів, почав мріяти:

—Боже мій! Пригнати б з п'ятдесят хлопів та оселити в Богданці! Викорчували б чимало, лісу. Розбагатіли б ми обидва. А ти мусиш знати, що ніде стільки їх не набереш, скільки там можна набрати! Але Збишко похитав головою.

Еге ж! Наловлю конятників, що їдять кінське падло та не вміють коло землі робити! Яка з них користь у Богданці?.. До того ж, я на три німецьких гребені заприсягся. Де ж я їх знайду в татар?

Заприсягся, бо дурний, та така й обітниця твоя.

А моя рицарська честь? Що ж робити?

А як було з Рингаллою?

Рингалла князя отруїла, і пустельник звільнив мене від обітниці.

То й тепер у Тинці тебе абат звільнить. Вже ж абат ліпший за пустельника, бо той більше на розбійника скидався, ніж на ченця.

А я не хочу.

Мацько спинився і спитав сердито:

Ну, то як же воно буде?

Їдьте собі самі до Вітольда, а я не поїду.

Ах ти, кнехт! А хто вклониться королю? І тобі не жаль моїх старих кісток?

На ваші кістки дерево звалиться і то їх не поламає. Та хоч би мені й жаль було вас, однак не хочу до Вітольда.

Що ж ти робитимеш? Сокольничим чи, може, піснярем при мазовецькому дворі зостанешся?

— А як сокольничим, то що в цьому поганого? Коли хочете бурчати, замість мене слухати, то бурчіть собі.

Куди ти поїдеш? А про Богданець тобі байдуже? Пазурами будеш в ньому орати? Без хлопів?

Неправда! Ловко ви ото вигадали з татарами. Ви чули, як русини говорили, що тих татар стільки візьмеш, скільки на полі вбитих лежить, а невільника ніхто не зловить, бо татарина в степу не доженеш. Чим же ти його доганятимеш? Отими важкими огирями, що ми у німців взяли? От бачите! А здобич яку візьмеш? Паршиві кожухи і більш нічого. Ото б я вже багачем до Богданця приїхав! Ото б мене тоді комесом назвали!

Мацько замовк, бо в словах Збишка було багато правди, і заговорив через деякий час:

—Але князь Вітольд нагородив би тебе.

Ви ж знаєте, він такий: одному дасть забагато, а другому нічого.

То кажи, куди ж ти поїдеш?

До Юранда із Спихова.

Мацько перекрутив зі злості паса на своєму шкіряному каптані і сказав:

Бодай же тобі лихо!

Ось послухайте,— спокійно відповів Збишко.— Говорив я з Миколаєм з Длуголясу, і він каже, що Юранд прагне помститись німцям за дружину. Піду, поможу йому. По-перше, самі ж ви казали, що не диво мені вже з німцями битись, бо і їх, і способи на них знаю. По-друге, я там, коло границі, швидше павині чуби дістану, а по-третє, ви ж розумієте, що павиний гребінь не всякий кнехт на голові носить, отож якщо господь милосердний допоможе з гребенями, то допоможе і з здобиччю. Нарешті: тамтешній невільник — то не татарин. Такого в бору оселиш — не пошкодуєш.

Чи ти, хлопче, здурів? Адже ж тепер нема війни і бог її знає, коли буде!

Ой дядьку, дядьку! Уклали ведмеді з бортниками мир, та й ні бортів не псують, ні меду не їдять! Хаха! А хіба ви не знаєте, що хоч велике військо й не воює і хоч король з магістром на пергаменті печаті прикладуть, на границі заворуха ніколи не вщухає? Хтось там займе худобу, то за одну корову по кілька сіл палять та замки в облогу беруть. А викрадання хлопів та дівок? А пограбування купців на дорогах? Згадайте-но давні часи, про які самі мені розповідали. Хіба погано було тому Наленчові, який узяв у полон сорок рицарів, що їхали до хрестоносців, та посадив їх у підземелля й доти не випустив, поки магістр йому повен віз гривень не прислав? Юранд із Спихова також нічого іншого не робить, і коло границі завжди знайдеться діло.

Якусь хвилину вони йшли мовчки. Тимчасом уже зовсім розвиднілось і яскраве сонячне проміння освітило скелі, на яких побудоване було абатство.

—Бог скрізь може послати щастя,— сказав нарешті злагіднілий Мацько,— проси, щоб він благословив тебе.

— Певно, що всюди його ласка!

І думай про Богданець, бо ти мене ніяк не переконаєш, що хочеш їхати до Юранда із Спихова задля Богданця, а не задля отого жовтодзьобого каченяти.

Не кажіть так, бо розгніваюсь. Любо мені її бачити, і від цього я не відмагаюсь; а обітниця ця інакша, ніж та, що я Рингаллі дав. Траплялось вам бачити вродливішу за неї?

Що мені її врода? Краще вже візьми її, коли виросте, за жінку, якщо вона багатого комеса дочка.

На обличчі Збишка засяяла молода, добра усмішка.

—І так може бути. Не треба мені ні іншої пані серця, ні іншої жінки! Коли ваші кості вже ослабнуть, ви будете ще бавити наших дітей, а своїх онуків.

Мацько в свою чергу усміхнувся й відповів, уже зовсім добродушно:

—Гради! Гради! То нехай же їх буде, як граду. На старість радість, а після смерті спасіння. Дай, господи, щоб так воно й було!

III

Княгиня Данута, Мацько і Збишко бували вже й раніш у Тинці, але в почті були придворні, котрі бачили його вперше. Отож вони здивовано споглядали величне абатство, його зубчасті мури, що йшли вздовж скель над урвищами, будівлі, що стояли на узбіччях гори та всередині огорожі. Все це громадилось, височіло і виблискувало під золотим промінням сонця. З тих мурів та будівель, призначених для різного вжитку, з садів, що розкинулись попід горою, та з старанно оброблених полів, що видні були з високості, можна було одразу побачити стародавнє невичерпне багатство, до якого не звикли і з якого мусили дивуватися люди з бідної Мазовії. Існували, правда, старовинні й багаті бенедиктинські абатства і в інших місцях країни, наприклад, в Любуші на Одері, в Плоцьку, в Великопольщі і Могильні та в інших місцях, але жодне з них не могло зрівнятися з тинецьким, володіння якого перевищували не одне удільне князівство, а прибуткам його могли позаздрити навіть тодішні королі.

Через те серед придворних зростало здивування, а декотрі просто не хотіли вірити своїм очам. Тимчасом княгиня, щоб скоротити час у дорозі та зацікавити придворних панн, стала просити одного з ченців, щоб розказав старовинну і страшну історію про Вальгера

Вдалого, яку їй розповідали в Кракові, хоч і не дуже докладно.

Почувши це, панни стовпились у тісний гурт біля княгині і йшли помалу під гору, подібні у вранішньому промінні сонця до рухливих квітів.

Нехай про Вальгера розкаже брат Гідульф, якому він колись уночі з'являвся,— сказав один з ченців, поглядаючи на другого, вже підстаркуватого чоловіка, який, трохи згорбившись, ішов поруч з Миколаєм з Длуголясу.

Невже ви бачили його власними очима, святий отче? — спитала княгиня.

Бачив,— похмуро відповів чернець,— бо бувають такі часи, коли з божої волі він може виходити з пекла й показуватись на світ.

—Коли ж то буває?

Чернець глянув на двох своїх товаришів і замовк, бо існувало повір'я, ніби дух Вальгера з'являється тоді, коли добрі звичаї в монастирі підупадають, а ченці більш, ніж будь-коли, дбають про світський добробут та втіхи.

Саме про це жоден чернець і не хотів сказати, але тому, що привид віщує також війну та інші лиха, брат Гідульф, трохи помовчавши, сказав:

—Поява його не віщує нічого доброго.

Не хотіла б я його бачити, —сказала княгиня, хрестячись —Але чому ж він у пеклі, коли, як я чула, тільки помстився за свою тяжку кривду?

Нехай би він і все життя був доброчесний,— суворо відказав чернець,— однак був би приречений на вічні муки, бо жив за часів поганських і не був святим хрещенням обмитий від первородного гріха.

Почувши це, княгиня болісно звела брови, бо згадала, що й батько її, якого вона любила всією душею, також помер у поганських забобонах, отож мав мучитись у пеклі всю вічність.

—Ми слухаємо,— сказала вона по хвилі мовчання. І брат Гідульф почав розповідати?

—Жив за поганських часів могутній граф, якого за надзвичайну вроду звали Вальгером Вдалим. Увесь той край, куди тільки сягало око, належав йому, а в походи вїн водив, крім піших вояків, по сотні вершників, бо всі землевласники на захід аж до Ополля, а на схід до Сандоміра, були його васалами. Незліченні були череди його худоби, а в Тинці в нього була повна вежа грошей, як-от тепер у хрестоносців у Мальборзі.

—Знаю, є у них така вежа, — докинула княгиня Данута.

— І був він як велетень,— вів далі чернець,— дуби з корінням виривав, а вродою, грою на лютні та співами ніхто в усьому світі змагатися з ним не міг. Одного разу, коли він був при дворі французького короля, закохалася в нього королівна Гельгунда, яку батько на славу божу хотів у черниці віддати, і втекла з ним до Тинця, де вони й жили невінчані, бо жодний ксьондз не хотів дати їм християнського шлюбу. В той час жив у Віслиці Віслав Вродливий з роду короля Попеля. Коли Вальгера Вдалого не було вдома, він спустошував тинецьке графство. Вальгер переміг його в бою і привів у неволю до Тинця, не знаючи, що кожна жінка, побачивши Віслава, готова була задля своєї хтивості зректися батька, матері й чоловіка. Так сталося і з Гельгундою. Вона придумала для Вальгера такі кайдани, що він, велетень, який виривав дуби, не міг тих кайданів розірвати, і віддала його Віславові, а той одвіз графа до Віслиці, Але Ринга, сестра Віслава, почувши, як Вальгер співає в підземеллі, одразу закохалася в нього і звільнила з підземелля. Тоді Вальгер посік мечем Віслава і Гельгунду, тіла їхні викинув крукам на поживу, а сам з Рингою повернувся до Тинця.

—Хіба він не слушно вчинив? — спитала княгиня. Брат Гідульф відповів:

— Якби він був охрестився та віддав Тинець бенедиктинцям, може б, йому бог гріхи простив, але тому, що він так не зробив, його земля поглинула.

Хіба бенедиктинці тоді вже були в цьому королівстві?

Бенедиктинців у королівстві тоді ще не було, бо жили тут самі погани.

То як же він міг охреститись або Тинець віддати?

Таки не міг, і саме через те покараний на вічні муки,— переконано відповів чернець.

Звісно, що так! Він правильно каже! — озвалося кілька голосів.

Тимчасом вони підійшли до головної монастирської брами, в якій княгиню чекав абат на чолі особистого почту з ченців і шляхти. В монастирях завжди бувало багато світських людей: «економів», «адвокатів», «прокураторів» та різних монастирських службовців. Багато землян і навіть заможних рицарів також користувались неосяжними монастирськими землями за винятковим тоді в Польщі ленним правом. Вони, як «васали», охоче перебували при дворі «сюзерена», де при головному олтарі можна було легко дістати даровизну, пільги та всілякі добродіяння, що залежали часто від дрібної послуги, вдало сказаного слова або від доброго настрою могутнього абата. Майбутні урочистості в столиці привабили багато таких васалів з далеких місцевостей, і ті, яким через велике стовпище трудно було знайти пристановище в Кракові, містилися в Тинці. Через те abbas centum villarum міг привітати княгиню з почтом ще більшим, ніж звичайно.

Це був чоловік високого зросту, з розумним, худорлявим обличчям, з виголеною на маківці головою, облямованою коло скронь і потилиці віночком сивіючого волосся. На чолі у нього був рубець від рани, мабуть, заподіяної йому за молодих рицарських літ. Його проникливі очі гордо дивилися з-під чорних брів. Одягнений він був, як і інші ченці, в сутану, але поверх неї був накинутий чорний, підбитий пурпуром плащ, а на шиї золотий ланцюг, на кінці якого висів також золотий, всіяний самоцвітами хрест — ознака абатського сану. Вся його зовнішність виявляла людину горду, звиклу до влади й певну себе.

Проте княгиню він привітав чемно і навіть запобігливо, бо пам'ятав, що її чоловік походить з того самого роду мазовецьких князів, з якого вийшли королі Владислав і Казимір, а по жіночій лінії — і нині царююча королева, владарка одної з найбільших у світі держав. Він переступив поріг брами, низько схилив голову, а далі, благословивши Ганну Дануту і весь її двір малим золотим ковчежцем, який тримав у правій руці, заговорив:

— Вітаю тебе, милостива пані, на порозі убогої чернецької оселі. Нехай святий Бенедикт Нурсійський, святий Мавр, святий Боніфацій і святий Бенедикт Аніанський, а також і Ян Толомейський — наші покровителі, що в вічному блаженстві пробувають, обдарують тебе здоров'ям і щастям та благословляють тебе по сім разів щоденно в усі дні життя твого.

— Хіба б глухі були, коли б не почули слів такого великого абата, — чемно відказала княгиня,— тим більш, що ми прийшли на месу і в цей час віддамо себе під їхню опіку.

Сказавши це, вона простягнула абатові руку, а він, галантно ставши на одне коліно, по-рицарському її поцілував. Потім вони разом увійшли в браму. З месою, очевидно, чекали, бо в ту ж мить задзвонили великі й малі дзвони; сурмачі під дверима костьолу гучно затрубили в сурми, литаврщики вдарили в величезні, обтягнуті шкурою, литаври з червоної міді. На княгиню, що народилась не в християнській країні, кожен костьол і досі справляв велике враження, а цей, тинецький, справив ще більше, бо величністю мало який міг з ним зрівнятися. Морок стояв у глибині храму, тільки перед головним олтарем миготіли вогники різноманітних лампад впереміжку з багатьма свічками, що осявали позолоту й різьблення. Чернець у ризах вийшов з олтаря, вклонився княгині й почав месу. Клуби густого запашного диму враз закрили вівтар і ксьондза й повільно попливли вгору, збільшуючи таємничу урочистість костьолу. Ганна Данута відкинула назад голову і, розпростерши руки, почала щиро молитись. А коли заграв рідкісний в ті часи по костьолах орган і його звуки то потрясали весь купол величним громом, то виповняли ангельськими голосами, то розсипались ніби солов'їним співом, княгиня звела очі вгору, і на обличчі її разом з побожністю і страхом відбилося безмежне раювання. Коли б хто спостеріг її в ту хвилину, йому могло б здатися, що то якась свята дивиться в німому захваті на відкрите перед нею небо.

Так молилась народжена в поганстві дочка Кейстута, яка в повсякденному житті, як і всі тогочасні люди, просто й невимушено згадувала ім'я боже, але в храмі всемогутнього з дитячим страхом і покорою зводила очі до таємничої й незмірної величі.

Так само побожно, хоч і з меншим страхом, молився весь її двір. Збишко стояв навколішках серед мазурів перед гратами, за які пройшли тільки придворні з княгинею, і віддав себе на волю божу. Вряди-годи він поглядав на Данусю, що сиділа коло княгині з приплющеними очима, і думав, що таки варто було стати рицарем такої дівчини, але ж він дав їй неабияку обітницю. Аж тепер, коли випите в корчмі пиво й вино вже вивітрилося з голови, він дуже затурбувався, яким же способом виконає ту обітницю. Війни не було. Правда, в приграничній заворусі легко було натрапити на якогось збройного німця і або йому кістки потрощити або самому головою наложити. Так він і казав Мацькові. «Ото тільки,— думав він,— що не кожен німець носить павині або струсьові чуби на шоломі». З-поміж німецьких гостей хіба тільки якісь графи, а з самих хрестоносців хіба комтур 2, та й то не кожен. Якщо війни не буде, то може минути чимало років, поки він здобуде свої три гребені; до того ж, він подумав, що не має досі рицарського паса, отож може викликати на герць тільки не пасованих. Правда, він сподівався дістати з королівських рук рицарського паса на турнірах, що мають бути під час хрестин, бо давно вже його заробив, але що ж буде потім? Поїде до Юранда із Спихова, помагатиме йому, переб'є, скільки йому пощастить, кнехтів, і на тому край.

Але ж кнехти хрестоносців то ж не рицарі з павиним пір'ям на шоломі.

В тривозі й непевності, розуміючи, що без особливої ласки божої небагато здобуде, Збишко почав молитися:

«Дай, Ісусе, війну з хрестоносцями й німцями, що є ворогами цього королівства і всіх народів, які славлять нашою мовою святе ім'я твоє. Нас благослови, а їх знищ, бо вони радніше владареві пекла служать, аніж тобі, а проти нас запеклість у серці носять, найбільш за те, що король з королевою охрестили Литву, не дають їм змоги слуг твоїх християнських нищити. За ту злобу їх покарай.

А я, грішний Збишко, каюся перед тобою і від п'ятьох ран твоїх допомоги благаю, аби мені трьох знатних німців з павиними чубами на шоломах якнайшвидше послав і милосердністю своєю побити їх на смерть дозволив. І то через те, що я тії чуби панні Данусі, Юрандовій дочці, а твоїй слузі, обіцяв і своєю рицарською честю заприсягнувся.

А що понад те при вбитих знайду, з того правдиво десяту частину на твою святу церкву віддам, аби й ти, солодкий Ісусе, пожиток і славу від мене мав та щоб знав, що я щирим серцем, а не так собі обіцяв. І як усе це правда, так допоможи мені. Амінь!»

В міру того, як він молився, серце його від побожності все більше мліло, і він додав нову обітницю: що як викупить з застави Богданець, віддасть також на костьол весь віск, який бджоли нанесуть у борті за цілий рік. Сподівався, що старий Мацько тому противитись не буде, а Ісус особливо радий буде за віск на свічки і, хотівши його швидше дістати, тим швидше йому допоможе. Ця думка здалась йому такою слушною, що радість сповнила йому всю душу: тепер він був майже певний, що молитва його дійде до бога і що війна незабаром настане, а коли б і не настала, то він свого й так докаже. Він відчув у собі таку силу, що в ту хвилину готовий був сам один кинутись на цілий загін. Подумав навіть, що коли він збільшив обітницю богові, то не вадило б і Данусі ще німців зо два докинути! його, поривав на це юнацький запал, проте розважливість перемогла, бо побоявся, що надмірною жадібністю набридне богові.

Проте надія його зросла ще більше, коли після меси та довгого відпочинку, на який одійшов увесь двір, він почув за сніданком розмову абата з Ганною Данутою.

Жінки князів і королів у ті часи як через набожність, так і через щедрі дарунки, яких не шкодували для них магістри Ордену, ставились до хрестоносців дуже прихильно. Навіть благочестива Ядвіга ціле своє життя стримувала занесену над ними руку свого чоловіка-владаря. Одна тільки Ганна Данута, що зазнала від хрестоносців страшної сімейної кривди, ненавиділа їх всією душею. Через те, коли абат запитав про Мазовію та її справи, почала гірко нарікати на Орден:

— Як же можуть іти справи в князівстві, коли у нього такі сусіди? Зараз нібито мир: обмінюємось посольствами та листами, а проте не можна бути певним ні на день, ні на годину. Хто ввечері на границі лягає спати, той не певний, то не прокинеться в кайданах або під мечем коло горла, або з палаючим дахом над головою. Не рятують від зради ні клятви, ні печаті, ні грамоти. Саме так сталося під Злоториєю, коли в час цілковитого миру хрестоносці захопили в полон князя. Вони розпиналися, що той замок для них може стати небезпечним. Але ж замки будуються для оборони, а не для нападу, і який же князь не має права будувати або перебудовувати їх на своїй землі? Не переконає Ордену ні слабкий, ні сильний, бо слабким вони гордують, а сильного прагнуть призвести до занепаду. Хто їм добро чинить, вони тому злом віддячують. Чи є ж на світі інший Орден, який дістав би стільки добродіянь, скільки вони дістали від польських князів? І чим же вони віддячили? Тільки ненавистю, тільки грабунком земель, тільки війною та зрадою. І марно їм докоряти, марно скаржитись навіть апостольському престолові, бо вони такі запеклі та пихаті, що навіть папи римського не слухають. От і тепер вони нібито вислали посольство на сподівані родини і хрестини, але тільки для того, що хочуть одвернути від себе гнів могутнього короля за те, що вчинили в Литві. Проте в душі тільки й думають, як би знищити королівство і весь польський народ.

Абат уважно слухав та ствердно кивав головою, а потім сказав:

—Мені відомо, що на чолі посольства до Кракова приїхав комтур Ліхтенштейн, дуже шанований в Ордені за свій знатний рід, мужність і розум. Можливо, милостива пані, ви його тут незабаром побачите, бо прислав мені вчора звістку, що хоче прибути до Тинця, щоб помолитись нашим святиням.

Почувши це, княгиня почала викладати нові скарги:

Кажуть люди і, мабуть, слушно, що незабаром має бути велика війна, в якій з одного боку візьме участь Польське королівство та всі народи, що говорять подібною до нашої мовою, а з другого — всі німці й Орден. Провіщала цю війну якась свята...

Бригіда,— перебив учений абат.— Вісім років тому вона була приєднана до сонму святих. Преподобний Петро з Альвастра і Матвій з Лінкепінга записали її одкровення, в яких справді провіщена велика війна.

Почувши це, Збишко аж затремтів від радості і, не мігши витримати, запитав:

—А скоро вона має бути?

Але абат, розмовляючи з княгинею, недочув, а може, удав, що недочув запитання. А княгиня говорила далі:

—Радіють і в нас молоді рицарі, що буде війна, але старші й поміркованіші кажуть так: «Не німців ми боїмося, хоч і велика їх могутність та пиха, не їхніх списів та мечів, а, кажуть, боїмося орденських реліквій, бо проти них всяка людська сила — ніщо».

Далі Ганна Данута з острахом глянула на абата й додала стиха:

— Вони нібито мають справжнє дерево з животворного хреста господнього: то як же з ними воювати?

—Прислав його їм французький король,— відказав абат.

Запанувало мовчання, а потім заговорив Миколай з Длуголясу, на прізвисько Обух, чоловік бувалий і досвідчений.

— Був я в неволі у хрестоносців,— сказав він,— бачив процесії, на яких ту велику святиню носили. Але, крім того, є у них в монастирі в Оливі ще багато інших чудових реліквій, без яких Орден не досяг би такої могутності.

Почувши це, бенедиктинці повитягали голови до Миколая з Длуголясу і з великою цікавістю почали питати:

Розкажіть, що у них ще є?

Є облямівка з одежі пресвятої богородиці,— відповів дідич з Длуголясу,— є кутній зуб Марії-Магдалини та головешки з неопалимої купини, в якій сам бог отець явився Мойсееві, є рука святого Ліберія, а щоб полічити кістки інших святих, то й на руках та на ногах пальців невистачить...

Як же з ними воювати? — зітхнувши, повторила княгиня.

Абат наморщив свого високого лоба, подумав трохи й відповів:

—Тяжко з ними воювати хоч би й тому, що вони ченці і хрест на плащах носять; та коли перебрали міру в гріхах, тоді й тим реліквіям може перебування у них обриднути, і вони їм не тільки сили не додадуть, а ще й відберуть, щоб у праведніші руки потрапити. Нехай бог пощадить кров християнську, але якщо настане велика війна, то й у нашому королівстві знайдуться реліквії, які за нас у війні обстануть. Недарма в одкровенні святої Бригіди говориться: «Я зробив їх дбайливими бджолами і утвердив на границі земель християнських. Та вони повстали проти мене. Бо не дбають про душі й не шкодують того народу, котрий із забобонів поганських навернувся до віри католицької й до мене. І поневолили його, і не вчать його заповідей господніх, і, позбавляючи його святого причастя, прирікають його на ще гірші пекельні муки, ніж коли б він лишився в поганстві. А війни провадять для вгамування своєї зажерливості. Отож настане час, коли їм повибивають зуби та повідтинають правиці, а праві ноги їм окривіють, щоб знали гріхи свої».

—Дай боже, щоб так сталося!— вигукнув Збишко. Інші рицарі та ченці підбадьорились, слухаючи слова пророцтва, а абат звернувся до княгині і сказав:

—Через те, милостива пані, надійтесь на бога, бо дні їхні злічені раніш, ніж ваші, а поки що прийміть з чистим серцем оцей ковчежець, в якому лежить палець від ноги святого Птоломея, одного з наших заступників.

Княгиня простягнула тремтячі від щастя руки і, приклякнувши, прийняла реліквію, яку зараз же почала притискати до уст. Радість княгині поділяли придворні пани й панни, бо ніхто не мав сумніву, що від такого подарунка спаде щастя й благословення господнє на всіх них, а може, й на всеньке князівство. Збишко також почував себе щасливим: йому здавалось, що війна повинна настати одразу ж після краківських свят.

Було вже геть після полудня, коли княгиня вирушила з своїм почтом з гостинного Тинця до Кракова. В ті часи рицарі часто, в'їжджаючи до великих міст або до знатних осіб у замки, надівали на себе повний бойовий риштунок. Правда, існував звичай знімати його, як тільки рицар в'їжджав у браму, і сам господар, звичайно звертався до рицаря з традиційними словами: «Зніміть; шляхетний пане, панцер, бо ви прибули до друзів».

Проте «військовий в'їзд» вважався більш поважним і підносив значення рицаря. Задля тієї ото поважності Мацько і Збишко також прибралися в здобуті у фризьких рицарів панцери та наплічники — ясні, блискучі, оздоблені по краях золотими нитками. Миколай з Длуголясу, який бачив у своєму житті багато світу й рицарів, а також був чималим знавцем військової справи, одразу впізнав, що ці панцери викувані найславетнішими в світі міланськими зброярами, стягнутись на які могли тільки найбагатші рицарі, і що кожен з них вартий був цілого маєтку. З цього він зробив висновок, що ті фризи, мабуть, були знатні люди в своїй країні, і ще з більшою пошаною став поглядати на Мацька і Збишка. Але шоломи їх, хоч також непогані, були не такі гарні, натомість величезні, пишно окриті огирі збудили серед придворних подив і заздрість. Мацько і Збишко сиділи в непомірно високих сідлах і з високості споглядали весь двір. Кожен з них держав у руці довгого списа, у кожного був меч при боці й сокира коло сідла. Правда, щити для зручності вони залишили на возі, але й без них вони виглядали так, ніби їхали не до міста, а на бій.

Обидва вони їхали поруч з колясою, в якій на задньому сидінні сиділа княгиня з Данусею, а на передньому— статечна придворна пані Офка — вдова Кристина з Яжомбкова, і старий Миколай з Длуголясу. Дануся з великою цікавістю дивилась на залізних рицарів, а княгиня, час від часу виймаючи з пазухи ковчежець з реліквією святого Птоломея, підносила його до уст.

— Страшенно мені цікаво, які вони, ті кістки,— сказала вона нарешті,— але сама не відкрию, щоб не образити святого. Нехай відкриє епіскоп у Кракові.

На це обережний Миколай з Длуголясу відказав:

Е, краще того з рук не випускати, бо то дуже лакома річ.

Може, ви й слушно кажете,— мовила, трохи подумавши, княгиня, потім додала:

Давно ніхто мені не робив такої втіхи, як оцей достойний абат,— і подарунком, і тим, що розвіяв мій страх перед святинями хрестоносців.

Мудро ви сказали і справедливо,— озвався Мацько з Богданця.—Були в них і під Вільною всілякі реліквії, тим більше, що вони хотіли довести гостям, ніби воюють з поганами. І що ж? Наші побачили, що треба тільки в долоні поплювати та з плеча сокирою рубонути, то й шолом репався й голова репалась. Святі помагають,— гріх було б казати інакше,— але тільки справедливим, котрі йдуть у бій за правду в ім'я господнє. Я собі так думаю, милостива пані, що коли дійде діло до великої війни, то нехай би хрестоносцям помагали геть усі німці, однак ми їх поб'ємо вщент, бо наш народ численніший і господь Ісус дав нам більшу силу в кості. А щодо реліквій, то хіба в нас у Святохресному монастирі нема дерева з животворного хреста?

—Правда, як бог свят,— сказала княгиня.— Але у нас воно в монастирі залишиться, а вони своє, з собою для потреби возять.

—То байдуже! Для сили божої нема відстані.

Чи так же воно? Скажіть, це правда? — спитала княгиня, звертаючись до мудрого Миколая з Длуголясу. Він відповів:

Що це так, кожен епіскоп скаже. До Рима також далеко, проте папа всім світом править, а що ж казати про бога!

Ці слова остаточно заспокоїли княгиню, і вона перевела розмову на Тинець та його пишність. Мазурів дивувала не тільки заможність самого абатства, але й багатство та краса цілого краю, по якому вони зараз їхали. Кругом розсипані були заможні села з густими фруктовими садками, липові гаї, чорногузячі гнізда на липах, а нижче вулики з солом'яними накривками. По обидва боки вздовж шляху тяглися ниви, засіяні всілякими хлібами. Вітер гнав хвилі по зеленому ще колоссі, серед якого густо, мов зірки на небі, яскравіли сині волошки та червоний мак. Далеко за ланами подекуди чорніли бори, подекуди, купаючись у сонячному промінні, веселили око діброви та вільшини, подекуди траплялись луки з буйною травою і зграями кружляючих над мочарами чайок, і знов пагорки, обсаджені хатами, знову лани; очевидно, землю цю залюднював численний і працьовитий народ, що кохався в хліборобстві, і скільки око сягало, край той, здавалось, не тільки плинув молоком і медом, а й був мирним і щасливим.

—Це Казимірове королівське господарство,— мовила княгиня, — жити б тут і не вмирати.

—До такої землі й господь Ісус посміхається,— відказав Миколай з Длуголясу,— і благословення боже спочиває на ній; та як же їй інакшою бути, коли тут, як задзвонять дзвони, то немає такої місцини, до якої б не дійшов відзвук! А то ж.відомо, що нечиста сила того не терпить і мусить втікати аж на угорську границю в глухі бори.

—Отож мені й дивно,— озвалася пані Офка, вдова Кристина з Яжомбкова,— що Вальгер Вдалий, про якого розповідали ченці, може показуватися в Тинці, де дзвони сім раз на день дзвонять.

Це зауваження на хвилину збентежило Миколая, і він, подумавши добре, відповів:

Насамперед, заміри господні незбагненні, а подруге, майте собі на увазі, що він кожного разу дістає окремий дозвіл.

Як би там не було, але я рада, що не ночуємо в монастирі. Я, мабуть, умерла б зо страху, коли б передо мною з'явився той пекельний велетень.

—То ще невідомо, бо, кажуть, що він дуже гарний.

Нехай би був і найкращий, не хотіла б я, щоб мене цілував такий, у якого сіркою з рота тхне.

А звідки ви знаєте, що він одразу захотів би цілувати?

На ці слова княгиня, а за нею пан Миколай та обидва рицарі з Богданця почали сміятись. Дивлячись на інших, сміялася, сама не знаючи чого, й Дануся. А розгнівана Офка з Яжомбкова обернулась до Миколая з Длуголясу й відказала:

—Вже краще він, ніж ви.

—Ой, не викликайте вовка з лісу,—весело відповів мазур,— бо вовкулак часто й по шляху між Краковом і Тинцем вештається, а особливо надвечір. А що, коли він вас почує та й з'явиться перед вами в образі велетня!

—Цур йому! — відповіла Офка.

В цю мить. Мацько, що сидів на високому огирі й міг бачити, далі, ніж ті, що сиділи в колясі, натягнув поводи і сказав:

Господи милостивий, а то що?

А що таке?

— Якийсь велетень із-за пагорка перед нами виїжджає.

— От тобі й справдилося слово! — вигукнула княгиня. — Не кажіть казна-чого!

Але Збишко підвівся на стременах і сказав: — Їй богу велетень, не інакше як Вальгер! Почувши це, візничий спинив зо страху коні й, не випускаючи з рук віжок, почав хреститися, бо й він уже побачив з передка на протилежному пагорку велетенвелетенського вершника.

Княгиня підвелася й зараз же сіла. Обличчя її від страху змінилося. Дануся сховала голову в зборках княгининої сукні. Придворні пани, панни й піснярі, що їхали; верхи за колясою, почувши зловісне ім'я, почали скупчуватись круг неї. Чоловіки ще намагалися сміятись, але в очах їх видно було неспокій; панни поблідли, тільки Миколай з Длуголясу, який бував у бувальцях, зберігав на обличчі спокій і, щоб заспокоїти княгиню, сказав:

— Не бійтеся, милостива пані. Адже сонце ще не зайшло, а коли б навіть була ніч, то святий Птоломей дасть раду Вальгерові.

Тимчасом невідомий вершник виїхав на довгастий гребінь пагорка, спинив коня і стояв нерухомо. Його добре було видно в промінні призахідного сонця — і справді постать його, здавалося, перевищувала звичайні людські розміри. Між ним і почтом княгині було не більше, як триста кроків,

Чого він стоїть? — спитав один з піснярів.

Бо й ми стоїмо,— відповів Мацько.

—Придивляється до нас, ніби когось хоче вибрати,— зауважив другий пісняр.— Якби знаття, що то людина, а не нечиста сила, то під'їхав би до нього й лютнею по голові гепнув.

Жінки вже зовсім полякалися й почали голосно молитись. А Збишко, хотівши показати перед княгинею й Данусею свою відвагу, сказав:

—А я й так поїду. Що мені якийсь Вальгер!

Дануся почала крізь плач кричати: «Збишку! Збишку!», але він уже рушив конем і їхав дедалі швидше певний, що коли це навіть справжній Вальгер, він на скрізь прохромить його списом.

А Мацько, що мав бистрі очі, сказав:

—Він здається велетнем через те виїхав на

горку. Якийсь здоровило, але сама звчайна людина, не інакше. Ех, поїду й я, щоб не допустити сутички між ним і Збишком.

Тимчасом Збишко їхав риссю і гадав, чи одразу наставити списа, чи під'їхати й роздивитись зблизька, що воно за людина. Вирішив все-таки спочатку роздивитись і зараз же впевнився, що так буде краще, бо в міру того, як він наближався, незнайомий почав втрачати в його очах свою незвичайність. Був він величезний і сидів на височенному коні, ще вищому, ніж у Збишка, проте людських розмірів не переходив. До того ж, він був беззбройний. На голові у нього була оксамитна шапка в формі дзвона, на плечах білий полотняний плащ від куряви, а з-під нього виднілась зелена одежа. Стоячи на пагорку, він підняв голову й молився. Видно, і спинився для того, щоб докінчити вечірню молитву.

«Та який же це Вальгер!» подумав юнак.

Збишко під'їхав уже так близько, що міг би сягнути списом до незнайомого; а той, бачачи перед собою прекрасно озброєного рицаря, доброзичливо посміхнувся до нього і сказав:

Слава Ісусу Христу!

На віки вічні.

Чи то не двір княгині мазовецької отам унизу?

Так і є.

Значить, з Тинця їдете?

Але на це вже не було відповіді, бо Збишко так здивувався, що навіть не почув запитання. Якусь хвилину він стояв, як укопаний, не вірячи своїм очам: на чверть стадії за незнайомим чоловіком він побачив кільканадцять вершників, а на чолі їх, значно попереду, їхав рицар, весь у блискучих латах, в білому сукняному плащі з чорним хрестом і в сталевому шоломі з пишним павиним чубом на гребені.

—Хрестоносець!! — шепнув -Збишко. Побачивши хрестоносця, Збишко подумав що бог

почув його молитву, змилосердився над ним і посилає йому такого німця, про якого він просив у Тинці, що треба користатися з ласки божої, отож, не вагаючись ні на хвилю, перш ніж усе це промайнуло у нього в голові і поки не встиг охолонути від здивування, нагнувся в сідлі, похилив ратище на половину кінського вуха і, вигукуючи родовий клич: «Гради! Гради!» — щодуху помчав на хрестоносця.

А той, також здивувавшись, спинив коня й не нахиляв свого списа, що стримів догори від стремена, ніби не певний, що нападають на нього.

—Нахили списа! — верещав Збишко, б'ючи гострими кінцями залізних стремен коня в боки.

—Гради! Гради!

Відстань між ними все зменшувалась. Хрестоносець, бачачи, що напад спрямований таки на нього, спинив коня, наставив зброю і, коли спис от-от уже мав ударити його в груди, чиясь могутня рука переламала його при самій Збитковій руці, немов суху очеретину, потім та сама рука з такою силою шарпнула за поводи його коня, що той зарився всіма чотирма копитами в землю і став, як укопаний.

—Шалений чоловіче, що ти робиш? — залунав басовитий грізний голос— На посла нападаєш, короля ганьбиш!

Збишко подивився й побачив того самого велетня, якого вважали за Вальгера і який поперелякував придворне жіноцтво княгині.

Пускай на німця! Хто ти такий? — закричав Збишко, хапаючись за руків'я сокири.

Покинь сокиру! Бога ради, покинь сокиру, кажу, бо з коня скину! — ще грізніше загукав незнайомий.— Образив королівську величність і будеш відданий до суду.

Потім звернувся до людей, що їхали за хрестоносцем, і крикнув:

— До мене!

Тимчасом під'їхав Мацько з стурбованим і зловісним обличчям. Він добре розумів, що Збишко вчинив, як шалений, і що ця справа може мати для нього згубні наслідки, проте готовий був до бою. Весь загін невідомого рицаря і хрестоносця становив не більш як п'ятнадцять чоловік, озброєних частково списами, частково самострілами, так що два одягнені в панцер рицарі могли б з ними битися не без надії на перемогу. Мацько подумав також про те, що коли сутичка може довести до суду, то чи не краще їм уникнути його — пробитися крізь цих людей, а потім десь переховатися, поки минеться буря. Отож він вишкірив зуби, як вовк, готовий укусити, і, пробившись конем між Збитком і незнайомим чоловіком, почав питати, одночасно тримаючись за меч:

—Хто ви такі? Які ваші права?

—Права наші такі,— відповів незнайомий,— що король доручив мені охороняти спокій у цій місцевості, а звуть мене Повала з Тачева.

Почувши це, Мацько і Збишко подивились на рицаря, поховали напіввитягнуті мечі до піхов і посхиляли голови. І не тому, що страх їх пойняв,— посхиляли вони голови перед гучним і добре відомим їм ім'ям, бо Повала з Тачева, шляхтич знаменитого роду й могутній вельможа, який володів величезними просторами земель коло Радома, був разом з тим і одним з найславетніших рицарів у королівстві. Піснярі оспівували його в піснях як взірець честі й мужності нарівні з іменами Завіші з Гарбова, і Фарурея, і Скарбка з Гури, і Добка з Олесниці, і Яська Нашана, і Миколая з Москожова, і Зиндрама з Машковиць. А в той час він до певної міри ще й репрезентував особу короля, отож кинутись на нього — це було однаково, що підкласти голову під сокиру ката.

Тому Мацько, вже охолонувши, озвався сповненим шаноби голосом:

—Честь і поклін вам, пане, та вашій славі й мужності.

— Поклін і вам, пане,— відповів Повала,— хоч волів би познайомитися з вами не в такій тяжкій пригоді.

—Чому ж так?

Повала звернувся до Збишка:

Що ж ти, юначе, наробив? На широкому шляху, під боком у короля, напав на посла! Ти знаєш, що тобі за це буде?

Напав на посла, бо молодий і дурний, через те йому легше на щось наважитись, ніж добре подумати,— сказав Мацько.— Але ви не осудите його суворо, коли я розкажу вам, у чому річ.

Не я його судитиму. Моє діло тільки взяти його в кайдани...

Як же це так? — озвався Мацько, знову похмуро глянувши на гурт людей.

—З королівського наказу.

Після цього запанувало мовчання.

—Але він шляхтич,— промовив нарешті Мацько.

—То нехай присягнеться рицарською честю, що з'явиться на всякий суд.

Присягаюсь честю! — вигукнув Збишко.

—От і добре. Як же вас звуть? Мацько назвав своє ім'я і герб.

Якщо ви належите до двору княгині Янушової, то просіть її, щоб оступилася за вас перед королем.

Ми не належимо до двору. Їдемо з Литви від князя Вітольда. Бодай би ми були ніякого двору не зустріли! Через цю зустріч хлопця й спіткало нещастя.

І Мацько почав розказувати, що сталося в корчмі, говорив про зустріч з двором княгині та про Збиткову обітницю, аж нарешті розгнівався на Збишка, що череї нього вони потрапили в таке скрутне становище, і закричав:

А бодай ти був поліг під Вільною! Що ж ти собі думав, шмаркачу!

Ну,— сказав Збишко,— після того, як дав обітницю, молився Ісусові Христу, щоб німців мені якнайбільше послав, і подарунки йому обіцяв, отож як побачив павине пір'я та плащ з хрестом, якийсь голос одразу заговорив у мені: «Бий німця, бо то чудо!» Ну, я й кинувся, та хто б і не кинувся?

Слухайте, перебив Повала.— Я не зичу вам зла, бо бачу, що цей юнак завинив швидше через молодечу легковажність, ніж через злість. І я радий би зовсім не звертати уваги на його вчинок і їхати собі далі, немов нічого й не сталося. Але міг би зробити так лише в тому разі, коли б оцей комтур обіцяв, що не поскаржиться королю. Просіть його про це, може, він пожаліє підлітка.

Краще піду під суд, ніж хрестоносцеві поклонюся! — вигукнув Збишко. — Це не гідно моєї шляхетської честі.

Повала, з Тачева суворо глянув на нього і сказав:

—Погано робиш. Старші краще за тебе знають, що гідно, а що не гідно рицарської честі. Про мене також люди чули; скажу тобі, що коли б я отаке вчинив, то не посоромився б попросити вибачення за провину.

Збишко засоромився, але, глянувши навкруги, відповів:

Земля тут рівна, аби тільки трохи втоптати. Ніж німця перепрошувати, краще я з ним битимусь чи на коні чи пішим, на смерть або неволю.

Дурню! — перебив його Мацько.— Як же ти будеш битися з послом?! Ні тобі не можна з ним, ні йому з тобою, отаким молокососом!

Потім звернувся до Повали:

—Вибачте, шляхетний пане. Цей хлопчисько до решти розбестився на війні, то нехай краще до німця не говорить, бо ще вилає його. Я говоритиму, я проситиму, а коли б він по закінченні свого посольства захотів зі мною битись, то я готовий.

— То рицар дуже знатного роду, і не з кожним він захоче битися.

—Як так? Хіба я рицарського паса та острогів не ношу? Проти мене навіть князь може вийти.

— То правда, але ви йому цього не кажіть, хіба, може, сам заговорить, бо, боюсь, коли б він на вас не розгнівався. Ну, нехай вам там бог помагає!

—Піду за тебе очима кліпати,— сказав Мацько,— ну, зажди ж!

Сказавши це, він наблизився до хрестоносця, що спинився за кілька кроків і нерухомо сидів на своєму височенному, як верблюд, коні, схожий на вилиту з заліза статую, і байдужісінько слухав попередню розмову. Мацько за довгі роки війни трохи навчився говорити по-німецьки, тому почав тлумачити комтурові його рідною мовою, як воно все сталося, звертаючи провину на молоді літа і палку вдачу юнака, якому здалося, що це сам бог послав йому рицаря з павиним чубом, і нарешті просив простити Збишкові його провину.

Обличчя комтура навіть не ворухнулось. Стрункий і випростаний, з піднятою головою, він дивився на Мацька своїми сталевими очима з такою байдужістю й погордою, немов дивився не на рицаря і навіть не на людину, а на кілок в тину. Власник Богданця спостеріг це, і хоч і далі мовив чемні слова, але в душі його закипав гнів; говорити йому було дедалі трудніше, а на загорілих щоках виступив рум'янець. Видно було, що через ту крижану пиху він насилу стримувався, щоб не заскреготати зубами й не вибухнути страшною люттю.

Повала спостеріг це і, бувши доброю людиною, вирішив допомогти йому. Замолоду, шукаючи при угорському, австрійському, бургундському та чеському дворах рицарських пригод, які широко вславили його ім'я, він також навчився говорити по-німецьки, отож тепер звернувся цією мовою до Мацька примирливим і навмисне жартівливим тоном:

—Як бачите, пане, благородний комтур вважає, що вся ця пригода не варта жодного слова. Не тільки в нашому королівстві, а й скрізь підлітки бувають не сповна розуму, тому такий рицар не воюватиме з дітьми ні мечем, ні законом.

Замість відповіді Ліхтенштейн випнув свої рудуваті вуса й рушив конем уперед повз Мацька і Збишка.

А в них від шаленого гніву волосся під шоломами настовбурчилось, а руки так і рвались до мечів.

—Зачекай же, крижацький виродку,— мовив крізь зціплені зуби старший рицар з Богданця,— тепер я дам свою обітницю і знайду тебе, як тільки ти перестанеш бути послом.

Але Повала, в серці якого також почала вирувати кров, сказав:

— То потім. Нехай тепер княгиня скаже за вас слово, бо лихо буде хлопцеві.

Мовивши це, він поїхав за хрестоносцем, спинив його, і вони якийсь час жваво розмовляли. Однак і Мацько, і Збишко помітили, що німецький рицар не дивився на Повалу з такою пихою, як на них, і це розлютило їх ще більше. Незабаром Повала повернувся до них і, почекавши трохи, поки хрестоносець од'їде, сказав:

Я просив за вас, але це бездушна людина. Каже, що тільки в тому разі не поскаржиться, коли ви зробите те, чого він захоче...

Чого він хоче?

Каже так: «Я спинюся, щоб привітати мазовецьку княгиню. Нехай,— каже,— під'їдуть, злізуть з коней, познімають шоломи і з непокритими головами просять мене, тоді відповім».

Повала швидко глянув на Збишка й додав:

—Тяжко доводиться людям шляхетного роду... Я розумію, але мушу тебе попередити: коли не зробиш цього, то хто його зна, що тебе чекає — може, й меч катівський.

Обличчя у Мацька і Збишка немов скам'яніли. Знов запанувало мовчання.

—Ну, то як? — спитав Повала.

Збишко відповів з такою поважністю, ніби за ту одну хвилину став на двадцять років старший:

Що ж! На все божа воля!

Як то?

А так, що нехай би я мав дві голови і нехай би мені їх кат обидві мав відтяти,— честь у мене одна, і зганьбити її я не можу.

Вислухавши це, Повала споважнів і, звернувшись до Мацька, спитав:

А ви що скажете?

Я скажу,— похмуро відповів Мацько,— що вигодував цього хлопця змалку... На ньому тримається наш рід, бо я вже старий,— але зробити такого він не може, хоч би мав загинути.

Суворе обличчя його почало тремтіти, і раптом любов до небожа спалахнула в ньому з такою силою, що він схопив його своїми окутими в залізо руками й вигукнув:

—Збитку! Збитку!

А молодий рицар аж здивувався і, обнявши дядька, мовив:

А я й не знав, що ви мене так любите!..

Бачу, що ви справжні рицарі, — сказав зворушений Повала,— а тому, що молодий заприсягся мені своєю честю, що з'явиться, не буду його брати під варту; таким, як ви, людям можна вірити. Але ви не журіться. Німець цілий день у Тинці пробуде, отже я короля раніш побачу й так йому про цю пригоду розкажу, щоб його якнайменше розсердити. То ще щастя, що я встиг зламати списа, велике щастя!

Але Збишко сказав:

Коли вже неодмінно маю головою наложити, то нехай би я мав хоч ту втіху, що хрестоносцеві кістки потрощив.

Честь свою ти боронити вмієш, а того не збагнеш, що весь наш народ міг зганьбити! — нетерпляче відказав Повала.

Розуміти я розумію,— сказав Збишко,— отож мені через те й жаль...

Повала звернувся до Мацька:

—Знаєте, пане, якщо цьому недоліткові пощастить викрутитись, ви повинні надіти йому на голову каптур, як соколам роблять, бо інакше він своєю смертю не вмре.

Він би викрутився, аби ви, пане, захотіли втаїти перед королем те, що трапилось.

А що ж із німцем подієш? Язика ж йому не зав'яжеш.

Правда! Правда!..

Так розмовляючи, вони рушили назад до почту княгині. Слуги Повали, що були змішалися з людьми Ліхтенштейна, тепер їхали за ними. Здалека видно було, як серед мазурських шапок маяло в повітрі павине пір'я хрестоносця та як виблискував на сонці його шолом.

Дивна у цих хрестоносців натура,— ніби в задумі, озвався рицар з Тачева.— Коли хрестоносцеві зле йдеться, він робиться поступливий, як францисканець, покірний, як ягня, і солодкий, як мед, так, наче кращого й на світі немає. Але нехай він відчує за собою силу — ніхто більш за нього не набундючиться і ні в кого не знайдеш менше змилування. Мабуть, господь дав їм кремінь замість серця. Придивлявся я до всяких народів і не раз бачив, як справжній рицар щадить слабшого, кажучи собі: «Не прибуде мені честі, коли я лежачого розтопчу», А хрестоносець саме тоді найзапеклішим робиться. Тримай же його за голову і не пускай, бо інакше лихо тобі буде! Отакий і цей посол: зараз хотів не тільки вашого вибачення, а й вашої ганьби. Але я радий, що того не буде.

Не діжде він! — вигукнув Збишко.

Постарайтесь, щоб він не помітив у вас смутку, бо зараз же зрадіє.

Після цього вони доїхали до почту і прилучились до двору княгині. Посол хрестоносців, побачивши їх, одразу набрав виразу пихи й погорди, але вони, здавалось, зовсім його не помічали. Збишко спинився коло Данусі й весело почав розказувати їй, що з пагорка вже добре видно Краків. А Мацько розповідав одному з піснярів про надзвичайну силу пана з Тачева, який зламав списа в руці Збишка, немов суху бадилину.

—Нащо ж він зламав? — спитав пісняр.

— Та хлопець був на німця кинувся, але так собі, жартома.

Пісняреві — шляхтичеві й людині бувалій — такий жарт здався не дуже пристойним, але бачачи, що Мацько говорить про нього байдуже, й сам не надав йому ніякого значення. Тимчасом таке поводження почало дратувати німця. Він кілька разів поглянув на Збишка, потім на Мацька і нарешті зрозумів, що з коней вони не злізуть і що навмисне на нього не зважають. Тоді очі його блиснули сталевим блиском, і він одразу почав прощатись...

В ту мить, коли він рушив, пан з Тачева не міг стриматись і сказав йому на прощання:

Їдьте сміливо, хоробрий рицарю. Край наш мирний, і ніхто на вас не нападе, хіба який-небудь пришелепуватий хлопчак...

Хоч у вашій країні і дивні звичаї, але я потребував не оборони вашої, а товариства,— відказав Ліхтенштейн,— проте сподіваюсь, що ми ще зустрінемось і при цьому дворі, і ще де-небудь...

В останніх словах вчувалася ніби прихована погроза, тому Повала поважно відповів:

—Дай боже...

По цих словах він вклонився й одвернувся, потім знизав плечима і сказав стиха, але так, що його почули найближчі:

—Гниляк! Зняв би я тебе вістрям списа з сідла і держав би в повітрі стільки, що можна було б тричі «Отче наш» проказати!

І почав розмовляти з княгинею, яку добре знав. Ганна Данута спитала його, що він робить на широкому шляху, а він відповів їй, що їздить тут з королівського наказу, щоб підтримувати спокій у цій місцевості, бо через те, що до Кракова з'їжджається багато гостей, легко може статися якесь непорозуміння. І на доказ навів пригоду, свідком якої тільки що був. Проте, подумавши, що просити княгиню про заступництво ще матиме час, коли це буде потрібно, він не надав події великого значення, щоб не псувати їй настрою. Княгиня сміялася із Збишка, що йому так пильно потрібне було те павине пір'я, а інші дивувалися з Повали, який так легко зламав одною рукою списа...

Сам він трохи любив похвалитись, тому зрадів, що його хвалять, і почав розповідати різні пригоди, які вславили його ім'я, особливо в Бургундії, при дворі Філіппа Сміливого. Якось на турнірі, коли у нього зламався спис, він схопив одного арденського рицаря обіруч, витягнув з сідла й підкинув угору на висоту списа, хоч той арденець весь був закутий у залізо. Філіпп Сміливий подарував йому за це золотого ланцюга, а княгиня — оксамитного черевичка, якого він відтоді носить на шоломі.

Почувши таке, всі присутні дуже здивувались, за винятком Миколая з Длуголясу, який сказав:

— Нема вже в наш теперішній легкобитний час таких богатирів, які були за моїх молодих літ, або таких, як мені батько розказував. Трапиться тепер шляхтичеві розірвати панцер, натягнути без корби самостріл або зігнути між пальцями залізного тесака, то він уже себе дужакою вважає та перед іншими задається. А колись це й дівчата робили.

Не заперечую, що в давнину люди були дужчі,— відповів Повала,— але є й тепер міцні чоловіки. Господь Ісус не пошкодував сили для моїх кісток, проте я не вважаю себе найдужчим у королівстві. Бачили ви, мій пане, коли-небудь Завішу з Гарбова? Той би мене подолав.

Бачив. Плечі у нього такі широкі, як платва, на якій висить краківський дзвін.

А Добко з Олесниці? Одного разу на турнірі, що його влаштували хрестоносці в Торуні, він переміг дванадцятьох рицарів — собі й нашому народові на велику славу.

Але наш мазур Сташко Ціолек був дужчий, пане мій, і за вас, і за Завішу, і за Добка. Про нього казали, що він із свіжої гілляки рукою сік видушував.

—Сік і я видушу! — вигукнув Збишко.

І перш ніж хто-небудь попросив його зробити це, він скочив убік, відчахнув од дерева над шляхом велику гілляку, а потім перед очима у княгині й Данусі так стиснув її за край, що з неї справді закапали краплі соку.

Господи Ісусе! — вигукнула, побачивши це, Офка з Яжомбкова.— Не йди ж ти на війну, а то шкода буде, коли отакий загине до одруження...

Еге ж, шкода! — повторив Мацько, раптом спохмурнівши.

Але Миколай з Длуголясу, а за ним і графиня, почали сміятись. Інші всіляко вголос вихваляли Збишкову силу, бо в ті часи залізну руку цінили над усі інші достойності, отож панни кричали до Дануськи: «Радій!» — і вона раділа, хоч і не дуже розуміла, яка їй буде користь з того цурпалка видушеного дерева. Збишко, забувши зовсім за хрестоносця, дивився на всіх так переможно, що Миколай з Длуголясу вирішив охолодити його запал і сказав:

— Даремно ти так задаєшся силою, бо є дужчі за тебе. Я того не бачив, але батько мій був свідком чогось кращого, що трапилось при дворі римського імператора Карла. Поїхав до нього в одвідини наш король Казімір з багатьма придворними, серед яких був і той самий славетний богатир Сташко Ціолек, син воєводи Андрія. Почав одного разу імператор хвалитися, що з-поміж його людей є один чех, який голими руками може задушити ведмедя. Влаштували видовище, і чех справді задушив двох ведмедів підряд. Засмутився від того наш король і, щоб не од'їхати з соромом, сказав: «Ну, мій Ціолек не дасть йому себе зганьбити». Вирішили, що за три дні вони будуть боротися. Наз'їжджалося багато знатних паній та рицарів, і через три дні чех з Ціолеком зчепились на замковому подвір'ї. Та не довго вони боролись, бо як тільки взялися, Ціолек переломив чехові хребта, потрощив усі ребра й випустив його з рук уже мертвого, на велику славу нашому королю».

А скільки йому було років? — запитав Збишко.

Молодий був!

Тимчасом Повала з Тачева, їдучи по правий бік княгині, нахилився до неї й розказав усю правду про важливість події і, разом з тим, просив підтримати його, коли він оступиться за Збишка, бо той може тяжко відповісти за свій вчинок. Княгиню, якій Збишко подобався, ця звістка дуже засмутила й занепокоїла.

Краківський епіскоп добре до мене ставиться,— сказав Повала,— то, може, впрошу його, та й королеву теж. Чим більше буде заступників, тим краще для юнака...

Якщо королева схоче за ним оступитись, то й волос з його голови не спаде,— сказала Ганна Данута, — бо король її й за набожність і за придане дуже шанує, особливо тепер, коли з неї спала ганьба безплідності. Є ще в Кракові улюблена королева сестра, княгиня .Земовітова,— удайтеся й до неї. Я зроблю, що тільки зможу, але вона йому рідна, а я двоюрідна.

Любить король і вас, милостива пані.

Ні, не так,— трохи зажурено відповіла княгиня,— для мене кільце, а для неї цілий ланцюг; для мене лисичка, а для неї соболь. Нікого з рідні не любить так король, як Олександру. Нема того дня, щоб вона пішла від нього з порожніми руками...

Так розмовляючи, вони наблизились до Кракова. Від самого Тинця дорога кишіла людьми, а тепер їх стало ще більше. Зустрічались земляни, що їхали до міста з своїми слугами, декотрі в латах, декотрі в літній одежі й солом'яних брилях. Одні їхали верхи, інші на возах, з жінками й дочками, які хотіли побувати на оголошених вже давно рицарських турнірах. Місцями шлях був весь заставлений купецькими возами, яким заборонялось обминати Краків, щоб не позбавляти місто численних податків. На возах везли сіль, віск, зерно, рибу, волові шкури, прядиво, дерево. З міста їхали підводи, навантажені сукном, бочками з пивом та всіляким міським крамом. Краків уже видно було добре: королівські, панські та міщанські садки розкинулись круг усього міста, за ними височіли мури та костьольні вежі. Чим ближче до міста, тим рух став більший, а коло брам через цей тлум трудно було проїхати.

Оце так місто! Другого такого, мабуть, і на світі нема,— сказав Мацько.

Тут завжди наче ярмарок,— озвався один з піснярів.— Ви давно тут були, пане?

Давно. І дивуюсь, наче бачу вперше, бо ми ж приїхали з дикого краю.

— Кажуть, що Краків дуже виріс за короля Ягелла.

Це було справді так: коли великий князь литовський вступив на трон, для краківської торгівлі стали відкриті безмежні литовські й руські простори, через що день у день збільшувалась людність міста, його достаток, виростали нові будівлі, і воно ставало в ряд найзначніших міст світу...

—У хрестоносців міста теж хороші,— знову озвався пісняр.

Аби тільки добратися до них, —одказав Мацько, — добра була б здобич!

Але Повала думав про інше, а саме про те, що молодий Збишко, який завинив тільки через дурну запальність, йде зараз вовкові в пащу. Повала з Тачева, суворий і невблаганний під час війни, мав у своїх могутніх грудях справжнє голубине серце і, краще за інших розуміючи, що на провинного чекає, відчув до нього великий жаль...

— Вагаюсь та й вагаюсь,— мовив він знов до княгині,— чи казати королю про ту пригоду, чи не казати. Якщо хрестоносець не поскаржиться, то й не буде ніякої справи, а коли має скаржитись, то чи не краще попередити короля заздалегідь, щоб він не спалахнув наглим гнівом...

— Хрестоносець, якщо може кого-небудь занапастити, то занапастить, — відповіла княгиня, — але я спочатку скажу юнакові, щоб пристав до нашого двору. Може, король не так суворо покарає нашого придворного.

Після цього вона покликала Збишка, який, довідавшись, у чому річ, зіскочив з коня, вклонився їй до ніг і з великою радістю згодився бути придворним, не тому, що так було безпечніше, а тому, що таким чином міг залишитись поблизу Данусі...

Тимчасом Повала запитав Мацька:

А де ви спинитесь?

В заїзді.

В заїздах уже давно немає жодного місця.

То підемо до одного знайомого — купця Амилея, може, пустить переночувати...

А я вам скажу так: погостюйте в мене. Небіж ваш мі'г би з двором княгині в замку спинитись, але краще йому не бути в короля перед очима. Бо що трапиться в гніві раз, те вдруге вже не трапиться. Мабуть же вам треба й добром поділитися, возами та слугами, а на це потрібен час. Гаразд? У мене вам буде добре й безпечно.

Хоч Мацько трохи й занепокоївся, що Повала так турбується про їхню безпеку, проте щиро подякував, і вони в'їхали до міста. Тут вони з Збишком на якийсь час забули про свої турботи, побачивши, скільки круг них усякого дива. В Литві та біля границі вони, бачили тільки поодинокі, замки, а з значніших міст — одну Вільну, абияк збудовану і спалену, в згарищах і руїнах, а тут купецькі кам'яниці часто були показніші за тамтешній великокнязівський замок. Правда, багато будинків були дерев'яні, але й вони вражали висотою стін та покрівель, а також вікнами з скляних кульок, оправлених у свинець, в яких так відблискувало проміння призахідного сонця, що можна було подумати, ніби в домі пожежа. На прилеглих до ринку вулицях було багато будинків з червоної цегли або суцільно кам'яних, високих, оздоблених балконами та чорними хрещатими узорами по стінах. Вони стояли один при одному, як солдати в строю, одні широкі, другі вузькі, не більш як на дев'ять ліктів завширшки, але всі стрілчасті, з склепистими сіньми —часто з образом мук Христових або богородиці над брамою. На деяких вулицях будинки стояли в два ряди — над ними смужка неба, внизу брукована дорога, а по обидва боки, скільки око бачило,— крамниці, повні найновітнішого, дивного, часто зовсім незнаного краму, на який, однак, Мацько, що звик до воєнної здобичі, поглядав ласим оком. Але ще більше здивували їх обох громадські будівлі: костьол діви Марії yа риyку, суконниця, ратуша з величезним підвалом, в якому продавалося свидницьке пиво, дзингус, склади сукна, далі величезний mercatorium, призначений для чужоземних купців, і будинок, в якому зберігалися міські ваги, і цирульні, лазні, плавильні, в яких витоплювали мідь, віск, золото і срібло, броварні, цілі гори бочок коло так званого шротамту — словом, такий достаток і багатство, якого не обізнана з містом людина, нехай би навіть власник «городка», й уявити собі не могла...

Повала привів Мацька і Збишка до свого обійстя на вулиці святої Ганни, сказав дати їм простору кімнату і доручив піклуватися про них своїм зброєносцям, а сам пішов у замок і повернувся звідти на вечерю вже пізньої ночі. Разом з ним прийшло кілька його приятелів.

Вони весело бенкетували, їли багато м'ясива та пили вина,— тільки господар був чимось заклопотаний. Коли гості нарешті порозходились, Повала сказав Мацькові:

—Говорив з одним каноніком, який добре знається на святому письмі та праві, і він сказав, що за зневагу посла загрожує кара на горло. Молітеся ж богу, щоб хрестоносець не поскаржився.

Хоч обидва рицарі й перебрали трохи міру на бенкеті, але, почувши це, пішли на спочинок трохи засмучені. Мацько навіть не міг заснути і, полежавши деякий час, озвався до небожа:

— Збитку?

—А що?

—Обміркував я все це добре і думаю, що тобі таки зітнуть голову.

— Ви думаєте? — спитав Збишко сонним голосом. І , обернувшись до стіни, міцно заснув, бо стомився в дорозі...

Другого дня обидва рицарі з Богданця разом з Повалою пішли, до кафедрального собору на ранню месу — помолитись та побачити двір і гостей, що сходились до замка. Вже по дорозі Повала здибав численних знайомих, а з-поміж них багатьох славетних в країні й за кордоном рицарів, на яких молодий Збишко дивився з захопленням, обіцяючи собі в душі, якщо пригода з Ліхтенштейном минеться щасливо, зрівнятися з ними хоробрістю та всіма іншими чеснотами. Один з цих рицарів, Топорчик, родич краківського кастеляна, розказав їм новину про повернення з Рима Войцеха Ястжембця, схоласта, який їздив до папи Боніфація IX з королівським листом-запрошенням на хрестини до Кракова. Боніфацій прийняв запрошення, але тому, що не певний був, чи зможе прибути власною особою, уповноважив посла бути від його імені хрещеним батьком майбутнього немовляти, а разом з тим просив, щоб на доказ його особливої прихильності до королівського подружжя дитина була названа Боніфацієм або Боніфацією.

Говорили також про те, що незабаром має прибути угорський король Зигмунт. Його приїзду сподівалися напевне, бо Зигмунт, прошений чи непрошений, завжди з'являвся там, де влаштовувались відвідини, учти і турніри, в яких він охоче брав участь, прагнучи вславитись на весь світ і як владар, і як співець, і як один з найперших рицарів. Повала, Завіша з Гарбова, Добко з Олесниці, Нашан та інші славетні рицарі з усміхом, згадували, як під час попереднього перебування Зигмунта король Владислав просив їх нишком, щоб вони на турнірі не дуже натискали та щадили «угорського гостя», бо по всім світі було відомо, що в цього марнославного рицаря від невдачі виступали на очах сльози. Але найбільше цікавили рицарів справи Вітольда. Розповідали цілі легенди про пишність тієї вилитої, з чистого срібла колиски, що її привезли в подарунок литовські князі та бояри од Вітольда і його дружини Ганни. Поскупчувались, як звичайно перед відправою, гуртки людей, що розказували одні одним новини. Почувши в одному з таких гуртків мову про колиску, Мацько й собі став розказувати про коштовність подарунка, але ще більше розводився про майбутній похід Вітольда на татар, і його засипали запитаннями. Похід уже, вважай, почався, бо величезне військо вирушило на Східну Русь, і коли б він удався, то влада короля Ягелла поширилася б майже на півсвіту — аж до невідомих глибин Азії, до границь Персії і. берегів Аралу. Мацько, який був раніш наближеним Вітольда і знав його заміри, розповідав про них так докладно і красномовно, що поки задзвонили до меси, круг нього утворився великий гурт цікавих, «Йдеться, — казав він,—про хрестовий похід. Сам Вітольд, хоч його й називають великим князем, урядує Литвою з доручення Ягелла і є лише намісником, отож уся слава спаде на короля. І яка ж то буде слава новохрещеної Литви та могутньої Польщі, коли об'єднані війська понесуть святий хрест у такі країни, в яких коли й вимовляють ім'я спасителя, то тільки для того, щоб його зневажити, і в яких ще досі не ступала нога ні поляка, ні литвина! Коли польське й литовське військо знов посадить на кіпчакський трон вигнаного хана Тохтамиша, він визнає себе «сином» короля Владислава і, як обіцяв, разом з усією Золотою Ордою поклониться хрестові».

Всі слухали з напруженою увагою, але не всі знали, про що йдеться: кому Вітольд має допомагати, з ким воювати; отож деякі почали питати:

Скажіть толком, з ким війна?

З ким? З Тімуром Кульгавим,— відповів Мацько, Настала хвилина мовчання. Західне рицарство не

раз чуло про Золоту, Синю, Азовську та різні інші орди, але про татарські справи та міжусобні війни міжокремими ордами вони знали мало. Натомість не було, мабуть, жодної людини в тодішній Європі, яка не чула б про грізного Тімура Кульгавого або Тамерлана, ім'я якого вимовляли з неменшим страхом, ніж колись ім'я Атілли. Адже то був «владар світу» і «владар часу» — володар двадцятьох сімох завойованих держав, володар Московської Русі, Сибіру, Китаю аж до Індії, Багдада, Ісфагані, Алеппо, Дамаска,— тінь його через арабські піски падала на Єгипет, а через Босфор — на Грецьку імперію, — винищувач людського роду, жахливий будівник пірамід з людських черепів, переможець у всіх битвах, не подоланий у жодній, «владар душ і тіл».

Він посадив Тохтамиша на трон Золотої й Синьої Орди і визнав «сином». Але коли володіння його простяглися від Аралу до Криму, через простори, більші, Ніж уся Європа, «син» захотів стати незалежним владарем. Тоді грізний батько скинув Тохтамиша «одним пальцем» з. трону, і той утік до литовського правителя й попросив допомоги. Його Вітольд і мав намір повернути на царство. Але, перш ніж це зробити, йому треба було помірятись силою з владарем півсвіту, Кульгавим.

Ось чому його ім'я справило на слухачів велике враження, і після хвилинного мовчання один з найстаріших рицарів, Войцех з Яглова, сказав:

—Це не казна з ким мати діло.

Але казна за що, — розсудливо сказав Миколай з Длуголясу.— Бо що нам з того, чи над синами Беліала десь на краю світу пануватиме Тохтамиш чи якийсь Кутлук?

Тохтамиш прийняв би християнську віру,— відповів Мацько.

Або прийняв би, або ні. Хіба можна вірити сучим синам, які не визнають Христа?

— Але задля імені Христового можна й головою наложити, — заперечив Повала.

І задля рицарської честі, — додав Топорчик, родич кастеляна.— Є з-поміж нас такі, що підуть. Пан Спитко з Мельштина має молоду й кохану жінку, проте, вже пішов до князя Вітольда.

Воно й не дивно,— докинув Ясько з Нашан,— бо нехай би мав найтяжчий гріх на душі, а за таку війну напевне здобудеш прощення і спасіння.

І славу на віки вічні,— знову сказав Повала з Тачева.— Коли війна, то війна, а коли ще не аби з ким, тим краще. Тімур завоював світ і заволодів двадцятьма сімома царствами. Отож була б слава для нашого народу, якби ми його подолали!

А чому б ні? — відповів Топорчик.— Коли б він посідав і сто королівств, то нехай його інші бояться, а не ми! Правду ви кажете! Скликати б тисяч з десять снисарів, то ми б весь світ завоювали.

А який же народ подолає Кульгавого, коли не наш?..

Так розмовляли рицарі, а Збишко аж здивувався, що йому раніш ніколи не спадало на думку піти з Вітольдом у дикі степи... Коли він був у Вільні, йому хотілось побачити Краків, двір, взяти участь в рицарських змаганнях, а тепер подумав, що тут його може спіткати ганьба й суд, а там, в найгіршому разі, знайшов би славну смерть...

Столітній Войцех з Яглова, у якого від старості вже тряслась шия, але розум відпозідав вікові, немов холодною водою линув на рицарський запал:

—Дурні ви,— сказав він.— Невже ніхто з вас не чув, що образ Ісуса Христа говорив з королевою, а коли вже сам спаситель так їй довіряє, то чому б і дух святий, що є третьою іпостассю тройці, мав бути до неї менш милостивий? Через те вона бачить майбутнє, ніби воно перед нею діється, і казала так...

На цьому він спинився і з хвилину тряс головою, а далі сказав:

— Забув, що вона казала, але зараз пригадаю.

І він почав пригадувати, а присутні зосереджено мовчали і ждали, бо всі були певні, що королева може провіщати майбутнє.

Ага! — сказав нарешті Войцех. — Пригадав!

Королева сказала, що коли б усе тутешнє рицарство пішло з Вітольдом на Кульгавого, тоді сила поганська була б розтрощена. Але того не може статись через безчесність християнських володарів. Треба боронити границі й від чехів, і від угорців, і від Ордену хрестоносців, бо нікому довіряти не можна. А коли з Вітольдом піде лише купка поляків, то його подолає Тімур Кульгавий або його воєводи з своїм незліченним військом...

— Та зараз же мир,— озвався Топорчик,— і сам Орден нібито чимось допомагає Вітольдові: Хрестоносці не можуть інакше робити, хоч би для того, щоб показати богу святому, що готові з поганами боротись. Кажуть також придворні, що Куно Ліхтенштейн прибув сюди не тільки на хрестини, а й для переговорів з королем...

—А он і він! — вигукнув здивовано Мацько.

— Справді! — оглянувшись, сказав Повала. — Їй-богу, він! Не довго гостював у абата і, мабуть, ще вдосвіта виїхав з Типця.

—Чогось йому так пильно треба було,— похмуро відказав Мацько.

Тимчасом Куно Ліхтенштейн пройшов коло них. Мацько впізнав його по вишитому на плащі хресті, але той не впізнав ні його, ні Збишка бо бачив їх раніш в шоломах, а в шоломі, навіть коли підняте забрало, видно було тільки частину рицаревого обличчя. Проходячи, Ліхтенштейн кивнув головою Повалі з Тачева й Топорчикові, після чого поважно й велично став підніматися з своїми зброєносцями по сходах, до собору.

В цей час задзвонили дзвони, сполохавши зграї гав та голубів, що гніздилися в вежах, а разом з тим оповіщаючи, що незабаром почнеться меса. Мацько і Збишко разом з іншими увійшли до костьолу, трохи занепокоєні тим, що Ліхтенштейн так швидко повернувся. Але непокоївся більше старший рицар, бо увагу молодшого цілком заполонив королівський двір. Збишко ніколи в житті не.бачив нічого кращого за цей костьол і за це пишне товариство. По обидва боки від нього стояли найзнатніші мужі королівства, уславлені на раді і в боях. Багато з тих, чия мудрість привела до шлюбу великого князя Литви з прекрасною і юною королевою Польщі, вже померли, але декотрі ще були живі, і на них дивилися .з величезною шаною. Молодий рицар не міг надивитися на пишну постать Яська з Тенчина, кастеляна краківського, в якому єдналася суворість з поважністю і справедливістю; споглядав він мудрі й поважні обличчя інших райців, могутні рицарські голови, на яких волосся було рівно підстрижене над бровами, а по боках і ззаду спадало довгими пасмами. У декотрих на голові були сітки, у декотрих— тільки поворозки, щоб волосся держалося купи. Іноземні гості, посли римського імператора, чеські, угорські та австрійські, а також особи, які їх супроводили, дивували витонченістю своїх уборів; литовські князі й бояри, що були при королівській особі, незважаючи на літо і спеку, для пишності були одягнені в підбиті коштовним хутром шуби; руські князі, в цупких і широких уборах, на тлі костьольних стін та позолоти схожі були на візантійські ікони. Але з найбільшою цікавістю чекав Збишко на появу короля й королеви і з усієї сили протовплювався аж до грат, за якими перед самим олтарем видно було дві подушки з червоного оксамиту, бо королівське подружжя завжди під час меси стояло навколішках. Чекати довелося недовго: король увійшов першими дверима від різниці, і, поки дійшов до олтаря, його можна було добре бачити і розгледіти. Волосся у нього було чорне, довге, розпатлане і трохи зріджене над чолом, по боках закладене за вуха, обличчя смагляве, голене, ніс горбатий і трохи шпичастий, біля рота зморшки, очі чорні, маленькі, блискучі, бистрі, вони швидко перебігали по присутніх, наче він хотів, поки дійде до олтаря, полічити всіх людей в костьолі. На обличчі його лежала печать добродушності й заразом остороги; він мав вираз людини, яку щасливий випадок над її сподівання високо підніс і яка постійно мусить думати, чи відповідають її вчинки королівській гідності, та остерігатись непохвальних відзивів. Через те в його обличчі й рухах помічалась немов нетерплячість. Легко можна було догадатись, що гнів його мусить бути раптовий і страшний, що він залишається тим колишнім князем, який одного разу, роздратований крутійством хрестоносців, крикнув їхнім послам: «Ти до мене з грамотою, а я до тебе з списом!»

Але зараз цю природну запальність гамувала глибока і щира побожність. Не тільки новонавернені до християнської віри литовські князі, але й побожні з діда-прадіда польські вельможі проймалися благочестивими настроями присутнього в костьолі короля. Часто для більшої покути він одкидав подушку і стояв навколішках на голій кам'яній долівці; часто, піднявши руки вгору, він держав їх так доти, поки вони самі не опадали від знемоги. Він вистоював щонайменше по три меси щоденно, і вистоював з великою пристрастю. Відкриття чаші і голос дзвінка під час піднесення святих дарів завжди наповнювали його душу захватом, захопленням, раюванням і острахом. Після закінчення меси він виходив з костьолу, немов пробудившись від сну, умиротворений, лагідний, і придворні добре знали, що саме тоді найкраще просити в нього за що-небудь прощення або якогось дару.

Ядвіга увійшла дверима з ризниці. І хоч меса ще не почалась, але ті рицарі, що стояли поблизу грат, одразу попадали навколішки, мимоволі віддаючи їй шану, як святій. Збишко також став навколішки, адже ніхто з усіх численних віруючих не мав сумніву, що перед ними — свята, образи якої з часом прикрашатимуть олтарі костьолів. Суворе життя в постійній покуті останні роки особливо сприяло тому, що їй, крім королівської шани, віддавали шану майже як святій. З уст в уста серед панів і простого люду переходили чутки про вчинені королевою чудеса. Казали, що дотик її руки лікує хворих: люди, які не владали руками й ногами, одужували, одягаючи її стару одежу. Вірогідні свідки запевняли, що чули на власні вуха, як одного разу Христос говорив до неї з олтаря. Перед нею схиляли коліна іноземні монархи, шанував її й боявся образити навіть гордовитий Орден хрестоносців. Папа Боніфацій IX називав її благочестивою й вибраною дочкою церкви. Світ споглядав її діла і пам'ятав, що це дитина Анжуйського дому і польських Пястів, що це дочка могутнього Людовіка, вихованка найпишнішого двору і, нарешті, найпрекрасніша діва на землі, яка зреклася щастя, зреклася першої дівочої любові і, бувши королевою, взяла шлюб з «диким» литовським князем, аби разом з ним навернути до святого хрещення останній поганський народ у Європі. Чого німці не добилися, незважаючи на всі зусилля, на могутність Ордену, на хрестові походи, на море пролитої крові,— того доконало єдине її слово. Ніколи вінок апостольства не осявав молодшого і прекраснішого чола, ніколи апостольство не поєднувалось з таким самозреченням, ніколи жіноча краса не осявалась такою ангельською добрістю й таким смутком.

Її оспівували менестрелі при всіх дворах Європи; до Кракова з'їжджались рицарі з найвіддаленіших країн, аби побачити цю польську королеву; як зіницю ока, беріг і любив її польський народ, якому шлюбом з Ягеллом вона примножила могутності й слави. Одна тільки велика скорбота тяжіла над нею і народом — бог довгий час не, давав своїй обраниці потомства.

Та коли, нарешті, й ця недоля минулась, радісна звістка про виблагане благословення пробігла, мов блискавка, від Балтики до Чорного моря й Карпат і звеселила всі народи величезної держави. За винятком столиці хрестоносців, ту звістку радісно прийняли при всіх іноземних дворах. В Римі співали Те Deum. В польських землях остаточно утвердилась думка, що коли «свята пані» про щось попросить бога, те неодмінно здійсниться.

Тому до неї приходили люди благати, щоб випросила їм здоров'я, приходили посланці від країв і повітів, щоб в міру потреби молилася про дощ, про погоду в жнива, про щасливу косовицю, про вдалий медозбір, про достаток риби в озерах та звіра в лісах. Грізні рицарі з приграничних замків та городищ, котрі за звичаєм, запозиченим у німців, займалися розбоєм або міжусобною війною, на єдине її зауваження, вкладали мечі в піхви, відпускали бранців без викупу, повертали зайняті череди і мирились, подаючи один одному руки. Всі нещасні, всі нужденні товпились перед брамою краківського замка. Чистий дух Ядвіги проникав у людські серця, пом'якшував долю невільників, пиху панів, суворість суддів і, як провісник щастя, як ангел справедливості й миру, витав над усією країною.

І всі з піднесенням ждали благословенного дня. Рицарі пильно придивлялись до постаті королеви, щоб визначити, скільки часу їм доведеться ще ждати майбутнього наслідника чи наслідниці трону. Краківський епіскоп Виш, який був одночасно і найдосвідченішим у країні.та уславленим за границею лікарем, не обіцяв ще скорих пологів, і якщо все-таки провадились приготування, то тільки тому, що в ті часи існував звичай починати всілякі святкування якнайраніше і розтягати їх на цілий тиждень. Справді, постать королеви хоч і подалась трохи наперед, проте, як і раніш, залишалася стрункою. Одягнена вона була аж надто просто. Вихована при блискучому дворі і вродливіша за всіх тодішніх князівен, вона колись полюбляла коштовні тканини, ланцюжки, перли, золоті браслети й персні, а тепер уже кілька років не тільки ходила в чернечій одежі, але навіть прикривала обличчя, боячись, щоб думка про свою вроду не викликала в неї світської пихи. Даремно Ягелло, довідавшись про її вагітність, в пориві радості просив її прикрасити ліжко парчею, бісером та самоцвітами. Вона відповіла, що вже давно відмовилась од розкоші, бо пам'ятала, що час пологів часто буває і часом смерті, отож вона повинна прийняти ласку божу не серед коштовностей, а в тихій покорі.

Тимчасом золото й дорогоцінності йшли на академію, новохрещеній литовській молоді та на іноземні університети.

Королева погодилась змінити чернечий спосіб життя лише в тому, що від часу, коли надія на материнство перейшла в певність, не закривала більше обличчя, бо справедливо вважала, що тепер одежа покутниці їй не личить...

І всі з любов'ю дивились на її чудове обличчя, яке не потребувало прикрас,— ні золота, ні самоцвітів. Королева повільно йшла від дверей ризниці до олтаря з піднесеними вгору очима, в одній руці у неї був молитовник, в другій чотки. Збишко побачив її лілейне обличчя, голубі очі, сповнені спокою, доброти й милосердя, справжні ангельські риси, і серце його сильно забилось. Він знав, що бог велить любити свого короля й королеву, і любив їх по-своєму, але в цю мить серце його раптом сповнила велика любов, що постала не з обов'язку, а запалала сама собою, вона була разом і найвищою пошаною, і покірністю, і готовністю до самопожертви. Збишко був молодий і поривчастий, і його раптом охопило бажання якимось способом довести свою любов і вірність підданого рицаря, щось для королеви зробити, кудись летіти, когось зарубати, щось здобути й самому при тому головою наложити. «Піти хіба з князем Вітольдом, — подумав він, — бо як же я святій королеві прислужуся, коли ніде поблизу нема війни?» Йому навіть на думку не спадало, що можна прислужитись якимось іншим способом, ніж мечем, рогатиною або сокирою, і він готовий був сам один ударити на ціле військо Тімура Кульгавого, йому хотілось одразу ж після меси сісти на коня і щось вчинити. Але що? Він і сам не знав. Знав тільки, що не витримає, що руки в нього палають, палає вся душа...

І він знову забув про ту небезпеку, що йому загрожувала. На якийсь час забув навіть за Данусю, а коли в костьолі раптом залунав дитячий спів і нагадав йому про неї, Збишко відчув, що «то щось інше». Данусі він обіцяв вірність, обіцяв трьох німців, і тої обіцянки додержить, але ж королева — незрівняна ні з ким жінка, і коли подумав, скількох ворогів хотів би вбити для королеви, то побачив перед собою безліч панцерів, шоломів, страусового та павиного пір'я і відчув, що для його, бажання й того було замало...

Тимчасом він не зводив з неї очей і з щирим серцем думав, якою б її вшанувати молитвою, бо вважав, що за королеву просто молитися не можна. Він умів проказувати: Pater noster, qui es іп coelis, sanctificetur nomen Tuum, — цього навчив його один францисканець, у Вільні, та чи то чернець сам далі не знав, чи то Збишко забув подальші слова, але проказати до кінця «Отче наш» він не міг. Тому він став без кінця повторювати ті кілька слів, що означали в його душі: «Дай нашій любимій королеві здоров'я, життя та щастя і більше про неї дбай, ніж про все інше». І тому, що це говорила людина, над головою якої висів суд і кара, то, звичайно, що в усьому костьолі ніхто щиріше не молився...

По закінченні меси Збишко думав, що якби йому можна було стати перед королевою і впасти ниць до її ніг, то нехай би потім настав хоч і кінець світу. Але після першої меси відправили другу, потім третю, а тоді королева пішла в свої покої, бо звичайно постила аж до полудня і не брала участі в веселих сніданках, на яких короля й гостей забавляли блазні та фокусники.

Натомість перед Збитком з'явився старий рицар з Длуголясу й запросив його до княгині.

—Будеш слугувати під час сніданку мені й Данусі, як мій придворний, — сказала княгиня,— може, тобі пощастить привернути серце короля якимось веселим словом або вчинком. Якщо хрестоносець і впізнає тебе, то, може, не поскаржиться, коли побачить, що ти прислуговуєш мені за королівським столом.

Збишко поцілував княгиню в руку, а потім звернувся до Данусі, і хоч вій був звичний більше до війни та боїв, ніж до придворних звичаїв, знав, однак, що належить робити рицареві, коли вранці зустріне пані свого серця; він трохи відступив і, зобразивши на обличчі здивування, перехрестився й вигукнув:

— Во ім'я отця, і сина, і святого духа!..

А Дануся глянула на нього своїми голубими оченятами і спитала:

Чого це Збишко хреститься, коли меса вже скінчилась?

Того, прекрасна панно, що ти за одну ніч так покращала, аж я здивувався!

Миколай з Длуголясу, чоловік старий, не любив новітніх чужоземних рицарських звичаїв, тому знизав плечима і сказав:

—Нащо б ото час марнувати та про вроду їй торочити! Воно ще курдупіль, ледве помітне на землі.

Збишко одразу визвірився на нього:

Остерігайтесь називати її курдупелем,— сказав він, бліднучи від гніву,— і знайте, що коли б вам було менше років, я зараз же наказав би втоптати землю за замком і нехай би діло скінчилось вашою або моєю смертю!..

Замовкни, молокососе!.. Я й зараз дав би тобі ради.

Замовкни! — повторила княгиня.— Замість думати про свою голову, ти ще заводиш сварку! Краще було б пошукати для Данусі статечнішого рицаря. І скажу тобі: коли хочеш бушувати, то йди собі в інше місце, тут такі не потрібні...

Збишко засоромився і став перепрошувати княгиню. При цьому він подумав, що коли у пана Миколая з Длуголясу є дорослий син, то він колись викличе його на поєдинок — пішого або кінного, щоб не дарувати за

«курдупеля». А тимчасом вирішив поводитись в королівських покоях смирно й нікого не викликати, хіба тільки коли б цього вимагала рицарська честь...

Тимчасом засурмили сурми, сповіщаючи, що сніданок готовий. Княгиня взяла за руку Данусю і пішла в королівські покої, перед якими стояли і ждали її світські сановники та рицарі. Княгиня Земовітова увійшла раніше, бо як рідна сестра короля посідала за столом вище місце. В залі одразу стало повно іноземних гостей та запрошених місцевих сановників і рицарів. Король сидів біля переднього кінця столу, а коло нього — епіскоп краківський і Войцех Ястжембець, що був хоч і нижчий саном за прелата, проте як папський посол сидів по праву руку короля. Дві княгині зайняли подальші місця. За Ганною Даиутою зручно вмостився на широкому стільці колишній архієпіскоп гнєзненський Ян, князь з роду шльонських Пястів, син опольського князя Болька III. Збишко чув про нього при дворі Вітольда і тепер, стоячи за княгинею й Данусею, одразу впізнав його по надзвичайно буйному, кучерявому волоссі, що робило його голову схожою на церковне кропило. При дворах польських князів його так і називали Кропило, і навіть хрестоносці дали йому ім'я «Грапіла». Він відомий був веселістю та легковажним поводженням. Одержавши проти королівської волі право на гнєзненське архієпіскопство, хотів зайняти його збройною силою, за що був позбавлений сану й вигнаний з країни; зв'язався з хрестоносцями, які дали йому бідне Кам'янське єпіскопство на Помор'ї. Аж тоді він зрозумів, що з можновладним королем краще жити в злагоді, ублагав його простити, повернувся на батьківщину і ждав, поки звільниться якась єпіскопська кафедра, яку він сподівався одержати з рук милостивого короля. В майбутньому його сподівання справдились, а поки що він старався привернути серце короля дотепністю. Проте давня прихильність до хрестоносців у нього залишилась назавжди. Навіть і тепер, при дворі Ягелла, де сановники й рицарі ставились до нього не дуже привітно, він шукав товариства Ліхтенштейна й намагався сідати за столом поруч нього.

Так було й тепер. Стоячи за стільцем княгині, Збишко опинився так близько від хрестоносця, що міг би досягти до нього рукою. Пальці його зараз же мимоволі почали свербіти і стискатись в кулаки, але він погамував свою запальність і не дозволяв собі навіть думати про сварку. Проте не міг стриматись і раз у раз жадібно поглядав на лисіючу ззаду рудувату голову Ліхтенштейна, на шию, руки й плечі, прагнучи вияснити, чи багато було б йому роботи, коли б довелось зустрітися з ним чи то в бою, чи на герці, йому здалося — що не дуже багато, бо хоч лопатки хрестоносця вирізнялися з-під вузького одягу з сірого сукна досить сильно, все ж таки він був слабосилий в порівнянні з Повалою, Пашком Злодієм з Біскупиць, з обома преславними Сулимами, з Кшоном з Козіхглув та з багатьма іншими рицарями, які сиділи за королівським столом.

На них-то й поглядав Збишко з подивом і заздрістю, але найбільше привернув його увагу сам король, який, бистро позираючи на всі боки, раз у раз загортав пальцями волосся за вуха, ніби нетерпілося йому, що сніданок ще не почався. На якусь мить погляд його затримався й на Збишкові, і молодого рицаря пойняв страх, а коли подумав, що йому напевне доведеться стати перед гнівним королівським обличчям, то дуже занепокоївся. Він уперше серйозно подумав про відповідальність і кару, яка його могла спіткати, бо до того часу все це здавалося йому чимось далеким, невиразним, отож і не вартим уваги.

Та німець навіть не догадувався, що той рицар, який так зухвало напав на нього на шляху, знаходиться поблизу нього. Розпочався сніданок. Подали винну юшку, так міцно заправлену яйцями, корицею, гвоздикою, імбирем та шафраном, що дух розійшовся по всій залі. Одночасно блазень Цярушек, що сидів коло дверей на ослоні, почав тьохкати соловейком, що, видно, бавило короля. Другий блазень обходив стіл разом із слугами, які подавали страви, непомітно ставав за гостями і так вдало наслідував дзижчання бджоли, що декотрі клали ложки й починали відмахуватись. Спостерігаючи, це, інші вибухали реготом. Збишко ретельно прислуговував княгині й Данусі, але коли Ліхтенштейн почав ляпати себе по лисіючій голові, він забув про небезпеку й почав реготати до сліз, а молодий литовський князь Ямонт, син смоленського намісника, так щиро допомагав йому, аж у нього падали їстива з блюд.

Помітивши, нарешті, свою помилку, хрестоносець почав щось діставати з капшука й одночасно звернувся до епіскопа і сказав йому кілька слів по-німецьки, які епіскоп зараз же повторив по-польськи.

—Шляхетний пан каже тобі,— сказав він, звертаючись до блазня,— що ти дістанеш два скойці, але не джичи так близько, бо бджіл відганяють, а трутнів б'ють...

Блазень сховав два скойці і, користуючись свободою для блазнів при всіх дворах, відказав:

В Добжинській землі багато меду, через те її й обсіли трутні. Бий же їх, королю Владиславе!

На тобі й від мене шаг за те, що добре сказав,— мовив Кропило,—тільки пам'ятай, що коли драбина зламається, то бортник в'язи зверне. У тих мальборзьких трутнів є жала, і лізти в їхню борть небезпечно.

Овва! — вигукнув Зиндрам з Машковиць, краківський мечник.— їх можна викурити!

Чим?

Порохом.

Або сокирою борть зрубати! — сказав велетень Пашко Злодій з Біскупиць.

Серце Збиткове радісно калатало, бо він вважав, що такі слова провіщають війну. Але розумів їх і Куно Ліхтенштейн, який довго перебував у Торуні й Хелмні і вивчився польської мови, та не вживав її тільки через погорду. І тепер він, роздратований словами Зиндрама з Машковиць, втупив у нього свої сірі очі й промовив:

Побачимо.

Бачили наші батьки під Пловцями, а ми бачили під Вільною,— відказав Зиндрам.

Рах vobiscum! — вигукнув Кропило.— Рах, рах! Як тільки ксьондз Миколай з Курова залишить Куявське єпіскопство, а милостивий король призначить мене на його місце, я проголошу таке чудове казання про любов між християнськими народами, що зворушу вас до глибини душі. Бо що таке ненависть, коли не ignis та ще й ignis infernalis... Вогонь такий страшенний, що й водою не заллєш — хіба що вином треба заливати.

Давайте вина! Поїдемо на ops, як казав покійний епіскоп Завіша з Курозвенк!

— Аз ops'y до пекла, як казав диявол! — додав блазень Цярушек.

—То нехай він тебе вхопить!

—Краще буде, коли вхопить вас. Не бачив ще ніхто чорта з кропилом, але сподіваюся, що всі ми матимемо цю втіху...

— Спочатку я ще тебе покроплю. Дайте вина, і хай живе любов поміж християнами!

— Поміж справжніми християнами! — підкреслено повторив Куно Ліхтенштейн.

—Як так?! — вигукнув, підіймаючи голову, епіскоп краківський Виш.— Хіба ви знаходитесь не в споконвічному християнському королівстві? Хіба тут костьоли не старіші, ніж у Мальборзі?

—Не знаю,— відповів хрестоносець.

Коли йшлося про християнство, король був особливо чутливий. Йому здалося, що хрестоносець робить натяки на нього, і його вилицюваті щоки одразу взялися червоними плямами, а очі почали блищати.

Що це таке! — промовив він роздратованим голосом.— Невже я не християнський король, та?

Королівство називається християнським, — холодно відказав хрестоносець, — але звичаї в ньому поганські...

По цих словах підвелися грізні рицарі: Мартин з Вроцімовиць гербу Пулкоза, Флоріан з Коритниці, Бартош з Водзінка, Домарат з Кобилян, Повала з Тачева, Пашко Злодій з Біскупиць, Зиндрам з Машковиць, Якса з Торговиська, Кшон з Козіхглув, Зигмунт з Бобови і Сташко з Харбимовиць, могутні, славетні, переможці в багатьох битвах, в багатьох турнірах, і то паленіючи, то бліднучи від гніву, то скрегочучи зубами, почали вигукувати навперебій:

— Горе нам! Він гість, і його не можна викликати!

А Завіша Чорний, Єулимчук, найславетніший з славетних, «взірець рицаря», наморщив лоба і звернувся до Ліхтенштейна:

—Не впізнаю тебе, Куно. Як ти можеш, бувши рицарем, ганьбити великий народ, знаючи, що тобі як послові, не загрожує за це ніяка кара?

Але Купо спокійно витримав грізні погляди і спокійно відповів:

—Наш орден, перш ніж прибув до Пруссії, воював у Палестіні, але там навіть сарацини шанували послів. Тільки ви одні їх не шануєте, через те я й назвав ваші звичаї поганськими.

Після цих слів зчинився ще більший гомін. За столом знов залунали вигуки: «Горе, горе!»,

Але король, за литовським звичаєм, ляснув кілька разів у долоні, й усі замовкли. Тоді встав старий Ясько Топур з Тенчина, сивий, величний краківський кастелян, що навівав страх своїм високим урядовим званням, і сказав:

Шляхетний рицарю з Ліхтенштейна, коли вас як посла хтось образив, то скажіть, і сувора справедливість негайно спіткає напасника.

Не траплялося зі мною такого з жодній іншій християнській державі,— відповів Куно. — Вчора, по дорозі в Тинець, напав на мене один з ваших рицарів, і хоч з хреста на плащі легко міг впізнати, хто перед ним, однак важив на моє життя..

Почувши ці слона, Збишко дуже зблід і мимоволі глянув на короля, обличчя якого стало просто страшним. Ясько з Тенчина здивовано спитав:

—Чи може таке бути?

— Спитайте пана з Тачева, який був свідком цієї пригоди.

Всі очі звернулись до Повали, який з хвилину стояв похмуро з опущеними очима, а потім сказав:

—Так, було!..

Почувши це, рицарі почали кричати: «Ганьба! Ганьба! Бодай би під таким земля запалася!» Не знаючи, куди подіти очі від сорому, одні били себе кулаками в груди, другі згинали пальцями олов'яні миски.

—Чому ж ти його не вбив? — загорлав король.

Бо голова його судові належить, — відповів Повала.

Ув'язнили його? — спитав кастелян Топур з Тенчина.

Ні, бо заприсягся рицарською честю, що з'явиться на суд.

— І не з'являється! — глузливо вигукнув Куно, підводячи голову.

В цю мить якийсь молодий, смутний голос озвався недалеко за плечима хрестоносця:

—Не дай боже, щоб я хотів ганьби замість смерті. Це вчинив я, Збишко з Богданця.

По цих словах рицарі посхоплювались і кинулись до нещасного Збишка, але їх спинив грізний знак короля, що встав з іскристими очима й почав, задихаючись від гніву, кричати страшним голосом, подібним до туркоту воза, що котиться по камінні:

—Зітнути йому голову! Зітнути йому голову! Нехай хрестоносець одішле його голову магістрові в Мальборг.

Потім гукнув до литовського князя, сина смоленського намісника, що стояв поблизу:

—Держи його, Ямонте!

Вражений королівським гнівом, Ямонт поклав тремтячі руки на плечі Збишкові, а той, повернувши до нього поблідле обличчя, сказав:

—Не втечу...

Але сивобородий краківський кастелян, Топур з Тенчина, підняв руку yа знак того, що хоче говорити. І коли гомін стих, він сказав:

—Милостивий королю! Нехай же комтур переконається, що не твоя запальність, а наші закони карають смертю за напад на особу посла. Інакше він слушно міг би подумати, що в нашому королівстві справді немає християнських законів. Я сам судитиму винного!

Останні слова він промовив піднесеним, голосом і, очевидно, не допускаючи думки, щоб цей голос не був почутий, кивнув до Ямонта:

Замкнути його в вежі. А ви, пане з Тачева, будете за свідка.

Розкажу всю провину цього підлітка, якої не допустив би з-поміж нас жодний зрілий муж,— відповів Повала, похмуро поглядаючи на Ліхтенштейне.

Слушно каже! — одразу ж заговорили інші.— Воно ж іще хлоп'я! То чого ж нас усіх через нього зганьбили?

Настало мовчання. Всі неприязно поглядали на хрестоносця. Тимчасом Ямонт виводив Збишка, щоб віддати його в руки лучників,які стояли на замковому дворі. В своєму молодому серці він співчував в'язневі, а це співчуття ще посилювала вроджена ненависть до німців. Але як литвин, що звик беззаперечно коритися волі великого князя, та ще наляканий королівським гнівом, він почав по дорозі шепотіти молодому рицареві доброзичливі поради:

—Знаєш, що я тобі скажу: повішайся! Найкраще зробиш, коли повішаєшся. Король розсердився, то однаково голову тобі зітне. Чому б тобі його не звеселити? Повішайся, друже, у нас такий звичай,

Збишко, майже непритомний з сорому і страху, здавалося, спочатку не розумів, що йому говорить князь, але нарешті зрозумів і аж спинився від здивування.

— Що ти балакаєш?

— Повішайся! Нащо тебе мають судити? Короля звеселиш! — повторив Ямонт.

—Повішайся сам! — вигукнув молодий рицар.— Тебе нібито й охрестили, а шкура на тобі залишилася поганська, і ти навіть не розумієш, що християнинові гріх так робити.

Князь знизав плечима.

—То ж не з доброї волі. Однаково тобі голову зітнуть.

В голові у Збишка майнула думка, що за такі слова годилося б оце зараз викликати бояренка на бій пішим або кінним, на мечах або сокирах, але вгамував у собі це бажання, бо згадав, що вже йому невистачить часу. І він сумно похилив голову і мовчки дозволив віддати себе в руки начальника палацових лучників,

А в цей час у залі увага всіх була звернена в інший бік. Дануся, бачачи, що воно діється, спочатку так перелякалася, що їй аж дух забило. Личко її зблідло, як полотно, оченята стали круглі від жаху, і вона дивилася на короля нерухомо, наче воскова фігурка в костьолі. Аж як почула нарешті, що її Збишкові мають зітнути голову, коли його забрали й вивели з зали, її пойняв незмірний жаль; губи й брови її почали тремтіти; не допоміг ні страх перед королем, ні прикушування губів, і вона раптом зайшлася таким жалісним та голосним плачем, що всі обличчя звернулись до неї, а сам король запитав:

Що це таке?

Милостивий королю! — вигукнула княгиня Ганна. — Це дочка Юранда із Спихова, якій отой нещасний молодий рицар дав обітницю. А обіцяв він їй здерти з шоломів три павиних чуби і, побачивши такий чуб на шоломі комтура, подумав, що то йому сам бог послав. Не від злості він те вчинив, королю, а через дурість, отож будь милостивий і не карай його, про що тебе навколішках благаємо.

Сказавши це, вона встала, вхопила Данусю за руку й підбігла з нею до короля, а він аж відсахнувся назад. Але вони обидві стали перед ним на коліна, і Дануся, обійнявши рученятами короля за ноги, почала кричати:

—Прости Збишкові, королю, прости Збишкові!

Від хвилювання й страху вона сховала свою голівку в зборках сірого королівського одягу, цілуючи йому коліна і тремтячи як лист. Княгиня Ганна Земовітова стала, навколішки з другого боку і, склавши руки, благально дивилась на збентеженого короля. Він, правда, відсувався разом з кріслом, але не відпихав Данусі силоміць, а тільки махав обома руками, ніби одганяючись від мух.

— Дайте мені спокій! — кричав. — Він вчинив злочин, зганьбив ціле королівство, то нехай же йому зітнуть голову!

Але маленькі рученята все дужче стискали його коліна, а дитячий голосок благав все жалісніше:

—Прости Збишкові, королю, прости Збишкові! Раптом озвалися й рицарські голоси:

Юранд із Спихова — славетний рицар, це пострах на німців.

І цей підліток дуже відзначився під Вільною,— додав Повала.

Але король наполягав далі, хоч і був зворушений Данусею:

Дайте мені спокій! Не мені він завинив, і не я можу йому простити. Нехай йому посол Ордену простить, то й я подарую, а коли ні, то нехай йому зітнуть голову.

Прости йому, Куно! — сказав Завіша Чорний, Судима.— Сам магістр тобі за це нічого не скаже!

Прости йому, прости! — поторили рицарські голоси.

Куно приплющив очі й сидів з піднятим чолом, наче втішався тим, що й обидві княгині, і славетні рицарі так його просять. Раптом він в одну мить змінився: схилив голову, схрестив руки на грудях, з гордого став смиренним і озвався притишеним, лагідним голосом:

Христос, спаситель наш, простив розбійникові на хресті і ворогам своїм..._

Оце говорить справжній рицар! — озвався епіскоп Виш.

—Справжній! Справжній!

—...Як же я міг би не простити,— вів далі Куно,— коли я не тільки християнин, а й чернець? Через це прощаю йому від щирого серця, як слуга Христа й чернець!

—Слава йому! — гукнув Повала з Тачева. — Слава! — повторили інші.

—Але,— казав далі хрестоносець,— я тут посол у вас і уособлюю в собі велич цілого Ордену, який є Орденом Ісуса Христа. Отож, хто заподіяв мені кривду як послові заподіяв її цілому Орденові, а хто образив Орден — образив самого Христа, і такої кривди перед богом і людьми я подарувати не можу. А коли ваш закон таку кривду може простити, то нехай про це дізнаються всі християнські государі.

Після цих слів зайшло мертве мовчання. Лише за хвилину подекуди почувся скрегіт зубів, тяжкі зітхання гамованої люті та схлипування Данусі.

До вечора всі серця були на боці Збишка. Ті самі рицарі, які зранку готові були на перший знак короля рознести його мечами, тепер напружено думали, яким би способом йому допомогти. Княгині вирішили удатися з проханням до королеви, щоб вона умовила Ліхтенштейна взяти свою скаргу назад або, в разі потреби, листовно попросила магістра Ордену, щоб той наказав Куно припинити справу. Цей спосіб здавався певним, бо Ядвіга була оточена такою шаною, що коли б великий магістр відмовив їй, на нього міг би впасти гнів папи й осуд всіх християнських государів. Це було майже ймовірно ще й тому, що Конрад фон Юнгінген був чоловік спокійний і набагато лагідніший за багатьох своїх попередників. На нещастя епіскоп краківський Виш, що був заразом і головним лікарем королеви, якнайсуворіше заборонив хоч би єдиним словом прохопитись їй про цю справу. «Вона ніколи не хоче й слухати про смертні вироки,— говорив епіскоп, — і коли мовиться навіть про звичайного розбійника, вона бере те все близько до серця, а що ж буде тепер, коли йдеться про голову молодика, який небезпідставно міг би надіятись на її милость? Всяке хвилювання може спричинитись до тяжкої недуги, а її здоров'я для цілого королівства важить більше, ніж десять рицарських голів». Зрештою, він попередив, що коли хтось наважиться всупереч його забороні турбувати королеву, він на того стягне королівський гнів та прокляне церковним прокляттям.

Обидві княгині злякалися цієї погрози й вирішили мовчати перед королевою, а натомість доти благати короля, поки він не появить якоїсь ласки. Увесь двір і всі рицарі були вже на боці Збишка. Повала з Тачева обіцяв говорити на суді щиру правду, але давати свідчення, сприятливі для молодого рицаря, і всю справу висвітлити, як хлоп'ячу запальність. При всьому тому кожен передбачав, а кастелян Ясько з Тенчина на весь голос заявив, що коли хрестоносець наполягатиме, то суд може бути досить суворим.

Це тим більш обурювало рицарські серця проти Ліхтенштейна, і не один з них думав або й говорив відкрито: «Він посол, і його не можна викликати на герць, але коли він повернеться до Мальборга, не дай боже, щоб він сконав своєю смертю». І то були не пусті погрози, бо рицарям, які носили пас, не вільно було сказати жодного слова на вітер: коли хтось щось обіцяв, то мусив або ту обіцянку виконати, або загинути. Найзавзятішим виявився грізний рицар Повала,— в Тачеві у нього була улюблена донька одних літ з Данусею, через що Данусині сльози вкрай зворушили його серце.

Того ж дня він відвідав Збишка у в'язниці, радив йому не впадати в розпач і розказав про просьби обох княгинь і про сльози Данусі... Збишко, почувши, що дівчина задля нього впала королю до ніг, розчулився тим вчинком до сліз і, не знаючи, як виявити свою вдячність і смуток, сказав, витираючи долонею повіки:

— Ой! Нехай же її бог благословить, а мені якнайшвидше дозволить побитися за неї кінному чи пішому! Замало я їй німців обіцяв,— треба було їй обіцяти стільки, скільки має років. Нехай тільки Ісус Христос мене з цієї халепи визволить, то я вже для неї не поскупую!..

І він підняв угору повні вдячності очі...

Спочатку костьолові якому-небудь щось обіцяй,— сказав пан з Тачева,— бо коли твоя обітниця буде вгодна богові, тоді ти напевне скоро опинишся на волі. А по-друге, слухай: пішов до Ліхтенштейна твій дядько, а потім піду ще й я. Не буде ніякої ганьби, коли ти перепросиш його за провину — бо завинив же, і не якогось там Ліхтенштейна, а посла перепрошуватимеш. Згодний?

Коли мені такий рицар, як ваша милость, каже, що так годиться,— я зроблю! Але якщо захоче, щоб я його перепрошував так, як він хотів, коли ми їхали з Тинця, то нехай краще мені зітнуть голову. Дядько залишиться, і дядько йому відплатить, коли німцьове посольство скінчиться...

Побачимо, що він скаже Мацькові,— мовив Повала.

А Мацько справді увечері був у німця, але той прийняв його погордливо: навіть не сказав засвітити світла і розмовляв з ним у сутінках. Тому старий рицар повернувся від нього хмурний, як ніч, і звернувся до короля. Король прийняв його доброзичливо, бо вже зовсім заспокоївся, і коли Мацько став навколішки, він зараз же сказав йому встати і спитав, чого рицар бажає.

Милостивий государю, — мовив Мацько,— була

провина, мусить бути й кара, бо інакше не було б на світі ніякого закону. Тільки є тут і моя провина, бо я не тільки не гамував природної запальності цього підлітка, а ще й заохочував її. Так я його виховував, а потім змалку виховувала його війна. Це моя провина, милостивий королю, бо я не раз йому говорив; спочатку рубай, а потім побачиш, кого зарубав. І на війні воно було добре, а от при дворі погано! Але то хлопець — щире золото, останній з роду, і жаль мені його дуже...

— Він зганьбив мене, зганьбив королівство, — сказав король, — що ж мені його за те медом мастити?

А Мацько замовк, бо на згадку про Збишка жаль раптом стиснув йому горло, і аж після довгої паузи він зміг, нарешті, промовити схвильованим і уривчастим голосом:

—Я навіть не знав, що так люблю його, — це виявилось аж тепер, коли нас спіткало нещастя. Але я старий, а він останній в роду. Не буде його — не буде нас.

Милостивий королю й государю, змилуйся ж над нашим родом!

Тут Мацько знову став навколішки і, простягши натруджені на війнах руки, промовив з слізьми:

—Боронили ми Вільну: здобичі дав бог чимало, кому ж я її залишу? Хоче хрестоносець кари, государю,—хай буде кара, але дозволь мені спокутувати її своєю головою. Бо яке мені життя без Збишка! Він молодий, нехай викупить землю та плодить нащадків, як бог повелів людині. Хрестоносець навіть не спитає, чия голова впала, аби впала. З того ніякої ганьби нашому родові не буде. Тяжко людині йти на смерть, та коли поміркуєш, то краще нехай загине людина, ніж має гинути рід...

Говорячи так, він обняв королівські ноги, а король почав кліпати очима, що було у нього ознакою хвилювання, а потім сказав:

Не буде того, щоб я пасованому рицареві звелів безневинно зітнути голову! Не буде, не буде!

Це було б несправедливо,— додав кастелян.— Закон карає винного, але це ж не який-небудь дракон, що не дивиться, чию кров хлепче. А ви зважте, що, власне, ганьба й упала б на ваш рід, бо коли б ваш небіж погодився на те, про що ви кажете, тоді б і його самого, і потомство всі мали б за безчесних...

Мацько відповів:

Не погодився б він. Але якби це сталося так, щоб він не знав, то потім помстився б за мене, як і я помщуся за нього.

Ну,— сказав Тенчинський,— добийтеся, щоб хрестоносець відмовився від скарги...

—Я вже був у нього.

І що ж? — спитав, витягаючи шию, король.—Що він сказав?

Сказав мені так: «Треба було на тинецькому шляху прощення просити — не схотіли, то зараз і я не хочу...»

—А ви чому не хотіли?

—Бо сказав нам злізти з коней і пішими прощення просити.

Король відгорнув волосся за вуха й хотів щось сказати, але в цю мить увійшов придворний і повідомив, що рицар Ліхтенштейн просить аудієнції.

Почувши це, Ягелло глянув на Яська з Тенчина, потім на Мацька і сказав їм залишитись, можливо, сподіваючись, що йому вдасться при таких обставинах владнати справу своїм королівським авторитетом.

Тимчасом увійшов хрестоносець, вклонився королю і Сказав:

Милостивий королю! Оце моя писана скарга на зневагу, яка спіткала мене в вашому королівстві.

Подайте скаргу йому,— відповів король, вказуючи на Яська з Тенчина.

Але хрестоносець сказав, дивлячись прямо в очі королю:

—Я не знаю ні ваших законів, ні ваших судів, знаю тільки, що посол Ордену може скаржитись тільки самому королю.

Маленькі очі Ягелла заблискотіли з досади, проте він простягнув руку, взяв скаргу й віддав Тенчинському.

А той розгорнув її й почав читати, але в міру того, як читав, обличчя його ставало все більш заклопотаним і сумним.

—Пане мій, — сказав він нарешті,— ви так наполягаєте на смерті цього юнака, немов він небезпечний для цілого вашого Ордену, Невже ви, хрестоносці, навіть дітей боїтеся?

— Ми хрестоносці не боїмося нікого, — згорда відказав комтур.

А старий кастелян стиха додав:

—Особливо бога.

На другий день Повала з Тачева робив перед кастелянським судом усе, що тільки міг, аби якось применшити Збишкову провину. Але даремно він посилався, на молодий вік та недосвідченість, даремно казав, що навіть і хто-небудь старший, коли б обіцяв три павиних чуби й молився, щоб йому їх бог послав, а потім раптом побачив цього чуба перед собою, міг би подумати, що то божа милость. Одного не міг заперечити благородний рицар, саме того, що коли б не він, то Збишко був би вдарив хрестоносця списом у груди. Куно наказав принести до суду лати, в яких він був того дня, і виявилось, що вони використовувались тільки для урочистих відвідин, були з тонкої бляхи і такі крихкі, що Збишко, зважаючи на його надзвичайну силу, безперечно, пробив би наскрізь посла списом і вкоротив би йому віку. Потім Збишка спитали, чи мав він намір убити посла, і він цього не заперечував. «Гукав я до нього здалека, — сказав він, — щоб наставив списа, бо він же не дав би мені живим здерти з голови шолома, але коли б і він здалека гукнув, що є послом, то я його не чіпав би».

Ці слова сподобались рицарям, яких із співчуття до. Збишка повним-повно насходилось до суду. Залунало багато голосів: «Правда! Чому не гукав?» Проте обличчя кастеляна залишалось похмурим і сумним. Наказавши присутнім мовчати, він і сам деякий час мовчав, потім допитливо подивився на Збишка й запитав:

Можеш ти заприсягнути муками господніми, що не бачив плаща й хреста?

Ні в якому разі! — відповів Збишко.—Якби я не бачив хреста, то гадав би, що то наш рицар, а на нашого я б, звичайно, не напав.

— А який же інший хрестоносець міг би опинитись під Краковом, коли не посол або не з посольського почту?

Збишко на це нічого не відповів, бо нічого було сказати. Для всіх було цілком зрозуміло, що коли б не Повала з Тачева, то в цю хвилину перед судом лежав би не панцер посла, а сам посол, з пробитими, на вічну ганьбу польському народові, грудьми, отож навіть ті, котрі всім серцем співчували Збишкові, розуміли, що вирок не може бути милостивий...

І кастелян за хвилину сказав:

—Що ти в своєму запалі не подумав, на кого нападаєш, і робив це без злості, на це спаситель наш зважить і простить тобі, але доручи себе, небоже, пресвятій богородиці, бо закон тобі того простити не може...

Хоч Збишко і сподівався таких слів, але, почувши їх, трохи зблід, проте відкинув назад своє довге волосся, перехрестився і сказав:

—На все божа воля! Нічого не вдієш!

Потім він обернувся до Мацька і вказав йому очима на Ліхтенштейна, немов доручав йому не забувати про нього, а Мацько кивнув головою на знак, що розуміє і пам'ятає. Зрозумів той погляд і той рух також і Ліхтенштейн, і хоч в грудях його билося так мужнє, як і запекле серце, по всьому його тілу пробіг дрож,— таке страшне й зловісне обличчя було у старого воїна. Знав хрестоносець, що між ним і тим старим рицарем, обличчя якого він навіть не міг добре під шоломом розглянути, віднині почнеться боротьба не на життя, а на смерть, і якби він навіть захотів від нього сховатись, коли закінчиться його посольство, вони мусять зустрітися хоч би й у Мальборзі.

Тимчасом кастелян вийшов до сусідньої кімнати, щоб продиктувати скорописцеві-секретарю вирок Збишкові. Під час цієї перерви то один, то другий рицар підходив до Ліхтенштейна й казав:

—Бодай тебе на страшному суді легше осудили. Радий ти тій крові?

Але Ліхтенштейна цікавив тільки Завіша, що був широко відомий у світі своїми бойовими подвигами і знанням та суворим додержанням рицарських законів. До нього зверталися дуже здалека в найбільш складних справах, що стосувалися рицарської честі, і ніхто ніколи не насмілювався йому заперечувати, не тільки тому, що єдиноборство з ним було неможливе, а й тому, що його вважали за «дзеркало честі». Єдине слово осуду або похвали з його вуст швидко ширилось поміж рицарством Польщі, Угорщини, Чехії, Німеччини і могло вирішити справу про погану чи добру славу рицаря.

Отож до нього й підійшов Ліхтенштейн і, немов бажаючи виправдати свою жорстокість, сказав:

Тільки великий магістр з капітулом могли б його помилувати,— я не можу...

Ваш магістр не має ніякого відношення до наших законів; помилувати його може не він, а тільки наш король,— відповів Завіша.

—А я як посол мусив вимагати кари.

—Ти, Ліхтенштейн, насамперед рицар, а потім уже посол.

—Невже вважаєш, що я порушив закон честі?

—Ти знаєш наші рицарські книги, отож знаєш, що рицар мусить наслідувати двох тварин: лева і ягняти. Кого ти в цій справі наслідував?

—Ти мені не суддя...

Ти запитав, чи не порушив законів честі, от я тобі й відповів, як думаю.

Погано відповів, бо я не можу цього проковтнути.

— Ти вдавишся своєю, а не моєю злістю.

—Але Христос зважить, що я більше дбав про гідність Ордену, ніж про свою славу...

—Він усіх нас судитиме.

Увійшли кастелян з секретарем, і розмова припинилась. Всі вже знали, що вирок буде суворий, тому запанувала мертва тиша. Кастелян зайняв своє місце за столом і, взявши в руки розп'яття, наказав Збишкові стати навколішки.

Секретар почав читати складений латиною вирок. Ні Збишко, ні присутні рицарі не зрозуміли його, але всі догадалися, що вирок — смертний. Коли вирок було прочитано, Збишко кілька разів ударив себе кулаком у груди, повторюючи: «Боже, будь милосердний до мене, грішного».

Потім устав і кинувся в обійми Мацькові, який мовчки почав цілувати його в голову й очі.

Того ж дня увечері герольд під звуки сурм оповіщав у чотирьох кутках рийку рицарям, гостям і городянам, що кастелянський суд присудив шляхетному Збишкові з Богданця відсікти голову мечем...

Але Мацько впросив, щоб страта відбулася не одразу; це йому легко було зробити, бо в ті часи люди любили до дрібниць розпоряджатися своїм майном, і їм звичайно давали час на переговори з ріднею та на замирення з богом. Не наполягав на негайному виконанні вироку й Ліхтенштейн, розуміючи, що коли гідність Ордену задоволена, то не треба більше дратувати могут нього монарха, до якого він був посланий не тільки для участі в урочистостях з приводу хрестин, а й для переговорів про Добжинську землю. Найважливішою ж причиною було здоров'я королеви. Єпіскоп Виш і слухати не хотів про страту до пологів, слушно вважаючи, що такої справи від королеви не можна буде приховати, а коли вона дізнається, то схвилюється так, що це їй може зашкодити. Таким чином, Збишкові залишалося прожити ще, може, й кілька місяців до останніх розпоряджень та прощання з знайомими. А Мацько щоденно одвідував його і втішав, як міг. Вони сумно розмовляли про неминучу Збишкову смерть, а ще сумніше про те, що рід їх мусить згаснути.

—Не інакше, як доведеться вам женитися, — сказав одного разу Збишко.

Краще б відшукати хоч якого-небудь далекого родича, — відповів засмучений Мацько.— Де вже мені думати про жінок, коли тобі мають голову зітнути. А якби й довелось якусь там узяти, то не зроблю цього, поки не пошлю Ліхтенштейнові рицарського виклику та не помщуся за тебе. Ти за це не бійся!..

Бог вам віддячить. Нехай мені буде хоч ця втіха! Я так і знав, що ви йому не подаруєте. Але як ви це зробите?

— Коли його посольство скінчиться, тоді буде або війна, або мир,— розумієш? Якщо буде війна, пошлю йому виклик, щоб він виїхав на герць перед боєм.

На втоптаній землі?

На втоптаній землі, кінним або пішим, але тільки на смерть, не на неволю. А якщо буде мир, то поїду в Мальборг і вдарю в замкову браму списом, а сурмачеві скажу сурмити виклик на смерть. Вже він не сховається.

Певно, що не сховається, і ви йому дасте ради це вже як бог свят!

Дати ради!.. Завіші не дав би, Пашкові не дав би, Повалі теж; але не хвалюся, що з такими, як він, з двома впораюсь. Знатиме він, сто чортів його крижацькій матерії Хіба не дужчий був той фризький рицар? А як я рубонув його сокирою, де вона спинилась? На зубах спинилась. Хіба ні?

Збишко з полегкістю зітхнув і сказав:

—Легше мені буде гинути.

І вони обидва почали зітхати, а потім старий шляхтич схвильовано заговорив:

—Ти не журися. На страшному суді твої кістки не шукатимуть одна одної. Я сказав зробити тобі дубову труну, кращу, ніж у каноніків діви Марії. Не загинеш, як сверцялка. Ого! Не допущу навіть того, щоб тобі зітнули голову на тому самому сукні, на якому городянам стинають. Я вже договорився з Амилеєм, він дасть зовсім нове, таке гарне, що хоч королю шубу ший. І на панахиду грошей не пошкодую — не турбуйся!

Серце Збиткове раділо, він схилився до дядькової руки й повторив:

— Бог вам віддячить.

Незважаючи на всі втіхи, часом його огортав глибокий сум, і. одного разу, коли Мацько прийшов його навідати, він, ледве привітавшися з ним, глянув крізь грати надвір і запитав:

—Як воно там надворі?

—Погода як золото, а сонце так пригріває, що весь світ радіє.

Збишко заклав руки за шию і, відкинувши голову назад, промовив:

—Боже мій милосердний! Коли б оце кінь, та поїхати по полях, по широких! Жаль гинути молодому! Страшенно жаль!

—Гинуть люди й на коні! — відказав Мацько.

— Так, але скількох вони до того самі поб'ють!..

І почав розпитувати за рицарів, яких бачив при дворі короля: про Завішу, про Фарурея, про Повалу з Тачева, про Лиса з Торговиська та про всіх інших — що вони роблять, чим розважаються, в яких шляхетних вправах проводять час? І жадібно слухав розповіді Мацька про те, як рицарі при повній зброї перестрибують вранці через коней, як розривають вірьовки, як пробують вправність на мечах та сокирах з олов'яними лезами, а після всього як вони бенкетують та яких пісень співають. Збишко всією душею прагнув до них, а як довідався, що Завіша одразу після хрестин вирушає кудись на південь Угорщини на турків, не міг стриматись від вигуку:

—Пустили б мене з ним! Нехай би я загинув хоч у бою проти поган.

Але цього не могло бути, а тимчасом сталося щось інше. Обидві княгині мазовецькі не переставали думати про Збишка, який сподобався їм своєю молодістю та вродою. Нарешті княгиня Олександра Земовітова надумала надіслати листа до магістра. Магістр, правда, не міг змінити кастелянового вироку, але міг клопотатись за юнака перед королем. Ягеллі незручно було пом'якшувати вирок в такому випадку, коли йшлось про замах на посла, але безумовно, на клопотання самого магістра він з радістю помилував би Збишка. Отже, серця обох княгинь знову сповнились надією. Княгиню Олександру, яка прихильно ставилась до галантних рицарів Ордену, хрестоносці в свою чергу дуже цінили. Не раз їй з Мальборга надсилали багаті подарунки та листи, в яких магістр називав її високошановною, благочестивою добродійкою та щирою захисницею Ордену. Слова її багато важили, і було дуже ймовірно, що їй не відмовлять, йшлося тільки про те, щоб знайти гінця, який доклав би всіх сил, аби якнайшвидше доставити листа і повернутися з відповіддю. Почувши про це, старий Мацько без вагання взявся за цю справу...

Зваживши на прохання, кастелян визначив термін, до якого обіцяв затримати виконання вироку. Повен надії, Мацько того ж дня заходився готуватись до від'їзду, а потім пішов до Збишка, щоб розказати йому радісну новину.

В першу мить Збишко спалахнув надією і такою радістю, наче перед ним уже відчинили двері в'язниці. Потім замислився, раптом спохмурнів і сказав:

Хто там од німців чогось доброго діждеться! Ліхтенштейн також міг просити короля про помилування і ще на тому й виграв би, бо уберігся б від помсти, а проте не хотів нічого зробити...

Він заповзявся за те, що ми не хотіли просити його на тинецькому шляху. Про магістра Кондрата люди погано не говорять. Зрештою — ми нічого на цьому не втратимо.

Звісно,— сказав Збишко, — тільки ви там йому дуже низько не кланяйтесь.

Чого б я мав кланятись? Листа від княгині Олександри везу, от і все...

Ну, коли ви такі добрі, то нехай вам бог помагає...

Раптом він швидко глянув на дядька і сказав:

—Але якщо король мене помилує, то Ліхтенштейн буде мій, не ваш. Пам'ятайте...

— Ти ще не знаєш, чи буде ціла твоя голова, так що не загадуй наперед. Досить з тебе отих дурних обітниць,— сердито відповів старий.

Потім вони обнялися, і Збишко залишився сам. Надія і непевність напереміну огортали його душу, а коли настала ніч і розітнулась гроза, коли загратоване вікно почало освітлюватись зловісним світлом блискавиць, а мури здригатися від грому, Коли вітер із свистом вдерся до в'язниці й погасив тьмяного каганця, Збишко в темряві знову втратив надію і цілу ніч ні на хвилину не міг заплющити очей...

«Не минути мені смерті,— думав він,— і ніщо вже мені не поможе».

Проте вранці прийшла його відвідати добра княгиня Ганна Янушова, а з нею й Дануся з своєю маленькою лютнею при поясі. Збишко по черзі впав їм до ніг, і хоч був змучений безсонною ніччю та душевними муками, все ж не забув про рицарський обов'язок і висловив захоплення красою Данусі...

Княгиня глянула на нього повними смутку очима й сказала:

—Не милуйся ти нею, бо якщо Мацько не привезе доброї відповіді або й зовсім не вернеться, будеш ти, небоже, незабаром милуватися на небі кращими речами.

Подумавши про сумну долю молодого рицаря, вона заплакала, а на неї дивлячись, заплакала й Дануся. Збишко знову вклонився їм до ніг, бо від тих сліз і його серце розм'якло, немов віск у теплі. Він не кохав Данусі так, як чоловік в літах кохає жінку, проте відчув, що любить її всією душею, і що коли на неї дивиться, у нього в грудях ніби народжується другий чоловік — не такий грізний, не такий поривчастий, не такий войовничий, але немов прагнучий солодкої любові. Нарешті його пойняв великий жаль, Що мусить її покинути і не зможе виконати своєї обітниці.

Вже я тобі, небого, тих павиних чубів до ніг не покладу,— сказав він. — Та коли стану перед богом, тоді скажу так: «Прости мені, господи, гріхи мої, а що є на всій землі всякого добра, віддай усе не кому іншому, тільки панні Юрандівні із Спихова».

Ви тільки недавно одне одного взнали,— мовила княгиня.— Не дай боже, щоб це було марно.

Збишко почав згадувати все, що трапилось у тинецькій корчмі, і зовсім розчулився. Кінець кінцем почав просити Данусю, щоб заспівала йому тієї пісні, якої співала тоді, коли він підхопив її з ослона і приніс до княгині.

І хоч Данусі було не до співання, вона зараз же підвела голівку до склепіння і, приплющивши, Наче пташка, очі, почала:

Коли б я, як пташка,

Літати уміла,

Я б у Шльонськ до Яська

Зараз полетіла.

Прилетіла б, сіла

У Шльонську на тину...

«Привітай же, Яську...»

Але раптом з-під сплющених її повік покотилися рясні сльози, і вона не змогла більше співати. А Збишко схопив її на руки так само, як колись у тинецькій корчмі, і почав ходити з нею по кімнаті, повторюючи з захватом:

— Ти була б,для мене не тільки панною серця. Якби мене бог урятував, якби ти підросла та якби твій батько дозволив, то я б тебе взяв, дівчино!.. Гей!

Дануся, обнявши його за шию, сховала заплакане личко в нього на плечі, а в ньому поставав все більший жаль, плинув з глибини вільної слов'янської душі й перетворювався в якусь степову пісню:

То я б тебе взяв, дівчино! То я б тебе взяв!..

VI

В цей час. трапилась пригода, перед якою всі інші справи втратили в людських очах всяке значення. Надвечір 21 червня по замку розійшлась несподівана чутка про нагле захворювання королеви. Викликані лікарі залишалися разом з єпіскопом Вишом цілу ніч в її кімнаті, а тимчасом служниці королеви повідомили, що їй загрожують передчасні пологи. Кастелян краківський Ясько Топур з Тенчина цієї ж ночі вислав гінців до короля, якого на той час не було вдома. Вранці другого дня звістка ця облетіла місто й околиці. Була неділя, всі костьоли наповнили юрби людей, і ксьондзи закликали їх молитися за королеву. Тоді зникли всі сумніви. Після відправи іноземні рицарі, що з'їхались на сподівані святкування, шляхта, а також купецькі депутації вирушили до замка; цехи і братства вийшли з своїми корогвами. Опівдні незліченні юрби люду обступили Вавель. Королівські лучники підтримували між ними порядок і вимагали спокою й тиші. Місто майже зовсім спустіло, і тільки час від часу безлюдними вулицями проходили з навколишніх сіл гурти селян, що вже також довідались про недугу улюбленої королеви і сходились до замка. Нарешті в головній брамі з'явилися епіскоп і кастелян, а з ними каноніки з кафедрального собору, королівські радники та рицарі. Всі вони розійшлися вздовж мурів, поміж людей; обличчя їх свідчили про якусь новину, але вони почали з суворого наказу, щоб люди стримувались від усяких вигуків, які могли б зашкодити королеві. Потім вони сповістили новину, що королева народила дочку. Новина сповнила радістю серця, тим більше, що зараз же стало відомо: хоч пологи були передчасні, але ні матері, ні дитині явна небезпека не загрожує. Юрби почали розходитись, бо під замком не можна було кричати, а кожному хотілося виявити свою радість. І коли люди заповнили вулиці, що вели до ринку, враз залунали пісні й радісні вигуки, їм байдуже було, що народилась дочка, а не син. «Хіба погано було,— казали вони,— що у короля Люїса не було синів і що королівство перейшло Ядвізі? Якраз через її шлюб з Ягеллом подвоїлась могутність держави. Так буде й тепер. Де ж іще знайти таку наслідницю, якою буде наша королівна, коли ні імператор римський, ні жодний з усіх королів не володіють такою великою державою, не мають таких безмежних земель і такого численного рицарства?! Її руки добиватимуться наймогутніші монархи світу, кланятимуться королю й королеві, з'їжджатимуться до Кракова, а нам, купцям, буде від цього користь, не кажучи вже про те, що якась нова держава, чеська або угорська, з'єднається з нашим королівством». Так говорили між собою купці, і радість щохвилини ширилась все більше. Розпочались бенкети в приватних домах і в корчмах. На ринку засвітилось безліч ліхтарів і смолоскипів. Підкраківські кмети, яких усе більше з'їжджалося до міста, спинялися по передмістях і ставали табором коло своїх возів. Євреї влаштували нараду біля синагоги на Казімірі. До пізньої ночі, майже до світанку, вирував ринок, особливо біля ратуші й ваги, немов під час великого ярмарку. Люди переказували одні одним звістки; по них посилали в замок і одразу юрбами обступали тих, що поверталися з новинами.

Найгірша з них була та, що ксьондз-єпіскоп Петро охрестив дитину тієї ж ночі, з чого було зроблено висновок, що вона дуже квола. Проте досвідчені городянки наводили чимало випадків, коли народжені напівмертвими діти саме після хрещення оживали. Додавало надії й ім'я, надане дівчинці. Казали, що жоден Боніфацій чи Боніфація не можуть померти одразу після народження, бо їм призначено здійснити щось доброчинне, а дитина в перші роки життя, а тим більше в перші місяці ні доброго, ні злого чогось вчинити не може.

Проте наступного дня з замка надійшли несприятливі відомості про матір і дитину і схвилювали місто. В костьолах цілий день було повно люду, як на храм. Посипались пожертви на церкву за здоров'я королеви й королівни. Хвилюючу картину являли собою убогі селяни, що жертвували мірку збіжжя, ягнята, кури, віночки сушених грибів або кошики горіхів. Надходили значні пожертви від рицарства, від купців, від ремісників. Розіслано було гінців до чудотворних місць. Астрологи досліджували зірки. В самому Кракові влаштовані були урочисті процесії. Виступали всі цехи і всі братства. Все місто заквітло корогвами. Відбулася й дитяча процессія, бо вважалося, що невинні істоти найлегше ублагають бога появити свою ласку. Крізь міські брами з'їжджалися нові й нові юрби людей з околиць.

І так минав день за днем серед безупинного дзвону, серед гомону по костьолах, процесій та відправ. Аж як минув тиждень, а достойна хвора й дитина ще були живі, в серцях почала оживати надія. Людям здавалося неможливим, щоб бог передчасно забрав владарку держави, яка стільки для неї зробила і мусила залишити незавершеною величезну справу,— рівноапостольну жінку, що пожертвувала власним щастям задля охрещення останнього поганського народу в Європі. Вчені згадували, скільки вона зробила для академії, духівництво — скільки для слави божої, державні діячі — скільки для миру між християнськими монархами, законознавці — скільки для справедливості, бідні — скільки для убогих, і ніхто не міг собі уявити, щоб таке потрібне для королівства й цілого світу життя могло бути нагло обірване.

Тимчасом 13 липня жалобні дзвони сповістили про смерть дитини. Місто знов завирувало, і неспокій пойняв людей, а юрби знову обступили Вавель, допитуючись про здоров'я королеви. Та цього разу ніхто не виходив з доброю новиною. Навпаки, обличчя вельмож, що в'їжджали до замка або виїжджали з брам, були похмурі і що день то ставали похмуріші. Ходила чутка, що ксьондз Станіслав із Скарбімєжа, магістр вільних наук у Кракові, вже не відходить від королеви, яка щоденно причащається. Ходила також чутка, що після кожного причастя кімната її сповнюється небесним світлом. Декотрі бачили його навіть крізь вікна, але це видовище жахало віддані королеві серця як ознака, що для неї починається вже потойбічне життя.

Проте не всі вірили, щоб могла статись така страшна річ, і плекали надію, що праведне небо задовольниться одною жертвою. Тимчасом у п'ятницю вранці 17 липня пройшла в народі сумна звістка, що королева вмирає. Всі одразу кинулись до замка. Місто опустіло настільки, що в ньому залишились тільки каліки, бо навіть матері з немовлятами поспішили до брам замка. Крамниці позачинялися; ніхто не готував їжі. Припинилися всі справи, натомість коло Вавеля чорніло суцільне море людей — неспокійне, повне жаху, але мовчазне.

Раптом о тринадцятій годині після півдня з дзвіниці кафедрального собору залунав дзвін. Люди не одразу зрозуміли, що він означає, проте від страху волосся на головах ставало сторч. Всі очі звернулися до дзвіниці: на ній все більше розгойдувався великий дзвін, а його жалібний гук почали повторювати інші в місті — у францисканців, у святої тройці, у діви Марії, і так по всьому місту. Всі, нарешті, зрозуміли, що означає цей дзвін; душі людей сповнились такого жаху і такого болю, немов ті бронзові серця дзвонів ударяли в серця всіх присутніх.

Раптом на замковій вежі з'явилася чорна корогва з великою мертвою головою посередині, під якою біліли дві схрещені кістки. Тепер уже ні в кого не лишилось сумніву — королева віддала богу душу.

Під замком розляглися зойки і плач стотисячного тлуму людей, що змішався з сумним гуком дзвонів. Декотрі падали на землю, інші дерли на собі одежу або роздряпували обличчя, декотрі в німому остовпінні дивились на мури, декотрі глухо стогнали, декотрі, простягаючи руки до костьолу і покоїв королеви, просили чуда й божого змилування. Зачулися також і гнівні голоси, які в пориві розпачу доходили до блюзнірства: «Забрано у нас нашу кохану королеву? Що ж допомогли наші процесії, наші молитви і благання? Взяти взято, а дати не дано!» Деякі, обливаючись слізьми і стогнучи, повторювали: «Ісусе! Ісусе! Ісусе!» Юрби хотіли увійти до замка, щоб ще раз поглянути на обличчя коханої королеви. Їх не пустили, але обіцяли, що незабаром тіло буде виставлене в костьолі, тоді кожен зможе подивитися й помолитись коло нього. Надвечір похмурі юрби людей стали повертатися до міста, розмовляючи між собою про останні хвилини королеви, про майбутній похорон та про чуда, що відбуватимуться коло її тіла та коло гробниці, про що ніхто не мав сумніву. Казали також, що королева одразу після смерті буде канонізована, і коли декотрі сумнівались, чи може так статись, інші обурювались і погрожували Авіньйоном...

Похмурий сум упав на місто, на всю країну, і не тільки простим людям, а й усім здалося, що разом з королевою згасла і щаслива зірка королівства. Навіть серед краківських вельмож були такі, яким майбутнє здавалося похмурим. Почали питати самі себе та інших, що ж тепер буде? Чи має право Ягелло по смерті королеви правити королівством, чи повернеться в свою Литву й залишиться там на великокнязівському престолі? Декотрі робили припущення,— і, як потім виявилось, слушні,— що він сам відмовиться і що в такім разі від корони одпадуть великі простори земель, розпочнуться знов наскоки з боку Литви та кривава помста озлоблених жителів королівства. Зміцніє Орден, зміцніє римський імператор та угорський король, а Польське королівство, ще вчора одне з наймогутніших у світі, прийде до занепаду й неслави.

Купці, для яких стали відкритими широкі литовські й руські землі, передбачаючи втрати, давали побожні обітниці, аби тільки Ягелло залишився на королівстві, але в такому разі знов-таки вважали, що незабаром має бути війна з Орденом. Відомо було, що війну стримувала тільки королева. Люди тепер пригадували, як вона колись, обурена зажерливістю та хижацтвом хрестоносців, пророкувала їм: «Доки я жива, доти стримую руку і справедливий гнів мого чоловіка, але пам'ятайте, що після моєї смерті вас спіткає кара за ваші гріхи!»

Зарозумілі й пихаті хрестоносці, правда, не боялися війни, вважаючи, що по смерті королеви вплив її побожності вже не перешкоджатиме припливові добровольців із західних країн, а тоді на допомогу їм прийдуть тисячі воїнів з Німеччини, Бургундії, Франції і ще дальших країн. Смерть Ядвіги була такою визначною подією, що посол хрестоносців Ліхтенштейн, навіть не чекаючи на прибуття короля, поспішив виїхати до Мальборга, щоб повідомити магістра й капітул про важливу й до певної міри грізну новину.

Угорський, австрійський, римський та чеський посли також виїхали або послали гінців до своїх монархів. Ягелло приїхав до Кракова у великому розпачі. З самого початку він оголосив вельможам, що не хоче далі королювати без королеви і що виїде в своє родове володіння — в Литву, потім з горя немов скам'янів, не хотів братися ні до яких справ, не відповідав на запитання, часом в ньому спалахував страшний гнів на самого себе за те, що на той час виїхав і не був присутній при смерті королеви, що не попрощався з нею та не вислухав її останніх слів і заповітів. Марно Станіслав із Скарбімєжа і єпіскоп Виш пояснювали йому, що хвороба надійшла несподівано і що за всіма розрахунками він повернувся б вчасно, якби пологи відбулися в свою пору. Королю це не давало ніякої втіхи й не гамувало його горя. «Не король я без неї,— відповів він єпіскопові,— а покаянний грішник, який не знає втіхи». Після цього він втупив очі в землю, і ніхто не міг більше добитися від нього й слова.

Тимчасом всі були зайняті похороном королеви. З усієї країни почали з'їжджатися нові юрби вельмож, шляхти і простого люду, особливо бідноти, яка сподівалася на щедру милостиню під час похоронного обряду, що мав тривати цілий місяць. Тіло королеви було виставлено в кафедральному соборі на підвищенні, влаштованому так, що ширший край домовини, де лежала голова небіжчиці, знаходився значно вище. Це було зроблено навмисне для того, щоб народ міг краще бачити обличчя королеви. В соборі безперестану тривала відправа; біля катафалка горіли тисячі воскових свічок, а в тому сяйві, серед квітів, лежала вона, спокійна, усміхнена, схожа на білу містичну троянду — із складеними навхрест руками на блакитній сукні. Народ вважав її святою, до неї приводили біснуватих, калік, хворих дітей — і раз у раз у соборі лунав крик то якоїсь матері, яка на личку хворої дитини спостерегла рум'янець, провісник здоров'я, то якогось паралітика, що відчув силу в своїх зболілих членах. При цьому серця людей поймав трепет, звістка про чудо миттю розліталась по собору, замку, місту і приваблювала все більші юрби нужденних, які могли сподіватись порятунку тільки від чуда.

Про Збишка поки що зовсім забули. Бо хто при такому величезному нещасті міг пам'ятати про звичайного шляхетського юнака та його ув'язнення в замковій вежі! Проте Збишко все-таки довідався від сторожі про хворобу королеви, чув людський гомін коло замка, а коли почув плач та дзвони, впав навколішки і, забувши про власну долю, від щирого серця став оплакувати смерть улюбленої королеви, йому здавалося, що разом з нею згасло щось і для нього і що після її смерті нікому не варто жити на світі.

Відгомін похорону, дзвін по костьолах, співи процесій і голосіння юрби лунали цілий тиждень. За той час Збишко похмурнів, втратив охоту до їжі, до сну і ходив по своїй в'язниці, як дикий звір по клітці, його гнітила самотність, бо бували дні, коли навіть сторож в'язниці не приносив йому свіжої їжі й води, так усі були заклопотані похороном королеви. З часу її смерті ніхто його не відвідав: ні княгиня, ні Дануся, ні Повала з Тачева, який раніш виявляв до нього стільки співчуття, ні купець Амилей, Мацьків знайомий. Збишко гірко думав, що коли не стало Мацька, всі за нього забули. Часом йому спадало на думку, що, може, за нього забуде й закон — і доведеться йому до кінця життя гнити в цій в'язниці. В такий час він благав собі смерті.

А коли після похорону королеви минув місяць і пішов другий, він почав також зневірятися, що повернеться й Мацько. Адже Мацько обіцяв їхати якнайшвидше, не жаліти коня. Мальборг же не на краю світу. За дванадцять тижнів можна було доїхати і повернутись — особливо, коли поспішаєш. «А може, він і не поспішав?— з жалем думав Збишко.— Може, десь по дорозі надибав якусь жінку, зрадів та й повіз її до Богданця, щоб діждатися власних нащадків, а я тут цілий вік виглядатиму божого змилування!»

Він втратив нарешті лік часу, зовсім перестав розмовляти з сторожею, і тільки по павутинні, що все густіше засновувало залізні грати в вікні, догадувався, що вже надходить осінь. Тепер він цілі години просиджував на тапчані, поставивши лікті на коліна, зануривши пальці в волосся, що відросло вже далеко нижче плечей, і в напівсні, в напівзабутті не підводив голови навіть у той час, коли сторож приносив їжу і звертався до нього; Але якось одного дня заскрипіли засуви і знайомий голос вигукнув з порога в'язниці:

—Збишку!

— Дядечку! — крикнув Збишко, схопившися з тапчана.

Мацько стиснув його в обіймах, потім обхопив його русу толову руками й почав цілувати. Жаль, гіркота й смуток так завирували в серці юнака, що він заплакав на грудях у дядька, як мала дитина.

—Я думав, що ви вже не повернетесь,— сказав він, хлипаючи.

—Та воно вже до того і йшлося,— відповів Мацько. Аж тепер Збишко підняв голову і, глянувши на нього, вигукнув:

—Що це з вами сталося?

Він зчудовано дивився на змарніле, худюще і бліде, як полотно, обличчя старого воїна, на його згорблену постать і посивіле волосся.

—Що з вами? — спитав він вдруге.

Мацько сів на тапчані й деякий час важко дихав. Що сталося? — сказав він нарешті.—Ледве я переїхав границю, підстрелили мене німці з самостріла. Рицарі-розбійники! Знаєш? Важко мені ще дихати... Бог послав мені поміч,— а то б ти мене тут не побачив.'

— Хто ж вас урятував?

—Юранд із Спихова,—відповів Мацько. На хвилину зайшло мовчання.

Вони напали на мене, а за якийсь час —він на них. Ледве половина їх від нього втекла. Він узяв мене в свій городок, а там, у Спихові, я три тижні боровся із смертю. Бог не дав сконати,—і хоч мені ще тяжко, але от вернувся.

То ви не були в Мальборзі?

— 3 чим же менібуло їхати? Обдерли, мене, як липку, й листа з іншими речами забрали. Вернувся, щоб попросити у кцягині Земовітової другого, та розминувся з нею в дорозі, а чи дожену її — не знаю, бо мені, видно, теж на той світ вибиратися..

Сказавши це, він плюнув на долоню, простягнув її до Збишка, показав на ній чисту кров і промовив:

—Бачиш?

А потом додав: — Видно, божа воля.

Якийсь час вони обидва мовчали під тягарем сумних думок, а далі Збишко сказав:

—То ви отак весь час кров'ю плюєте?

—Як же: мені не плювати, коли в мені на півп'яді мїж ребрами стріла засіла! Плював би й ти, не бійся.! Але в Юранда із Спихова мені вже полегшало, тільки тепер от я знов дуже намучився, бо дорога довга, а я поспішав..

—Чого ж вам було поспішати?— Хтів княгиню Олександру знайти та взяти в неї

друге послання. А Юранд із Спихова казав так: «їдьте,— каже,— і повертайтеся з листом до Спихова. Я,— каже,— маю кількох ув'язнених німців, то одного на рицарське слово звільню, і він одвезе того листа до магістра». Він там їх кількох з помсти за жінку завжди під собою в підземеллі тримає і втішається, слухаючи, як вони стогнуть та ланцюгами бряжчать, бо він чоловік озлоблений. Розумієш?

Розумію. Дивно мені тільки, що ви втратили першого листа, бо якщо Юранд схопив тих, котрі на вас напали, то лист мав бути при них.

Не схопив він їх усіх. Ще з п'ять утекло. Така вже наша доля.

Сказавши це, Мацько відхаркнув, знов плюнув кров'ю і тихо застогнав від болю в грудях.

Тяжко вас підстрелили,— сказав Збишко.— Як же воно було? З засідки?

З таких густих кущів, що на крок нічого не видно було. А їхав я без панцера, бо купці мені сказали, що край безпечний — та й спека була.

—Хто ж у розбійників був старшим? Хрестоносець?

—Не з Ордену, але німець, хелмінець з Ленца, відомий грабіжник і розбійник.

—Що ж з ним сталося?

—У Юранда на ланцюгу. Але він також має в підземеллі двох шляхтичів мазурів, яких хоче за себе віддати.

Знов настало мовчання.

Боже милосердний,— сказав нарешті Збишко,— то Ліхтенштейн буде живий і той із Ленца також, а нам треба гинути без помсти. Мені голову зітнуть, та й ви, певно, не перезимуєте.

Еге! І до зими не дотягну. Хоч би тебе якось вирятувати...

Бачили ви тут кого-небудь?

Був у кастеляна краківського, бо як довідався, що Ліхтенштейн виїхав, то подумав, що над тобою змилуються.

А хіба Ліхтенштейн виїхав?

Зараз же по смерті королеви, до Мальборга. Був я, значить, у кастеляна, але він сказав так: «Не через те вашому племінникові голову зітнуть, щоб догодити Ліхтенштейнові, а через те, що такий вирок. А чи є тут Ліхтенштейн, чи нема його, це однаково. Нехай би той хрестоносець навіть умер, це нічого не змінить, бо,— каже,—закон відповідає справедливості. Це ж не кунтуш, який можна вивернути навиворіт. Тільки король,— каже,— може помилувати, більш ніхто».

А де король?

— Після похорону поїхав аж на Русь.

Ну, значить, нічим не зарадиш.

А нічим. Кастелян ще сказав: «Жаль мені його, бо й княгиня Ганна за нього просить, але чого не можу! того не можу...»

А княгиня Ганна ще тут?..

Нехай їй бог віддячить. То добра жінка. Вона ще тут, бо Юрандівна захворіла, а княгиня любить її, як свою дитину.

Боже ти мій! То й Дануську напала хвороба? Що ж у неї таке?

Хіба я знаю!.. Княгиня каже, що її хтось наврочив.

Певно, Ліхтенштейн! Ніхто інший, тільки Ліхтенштейн — собачий виродок!

Може, й він. Але що ти йому зробиш? Нічого!

—Через те всі й забули за мене, що вона захворіла...

Сказавши це, Збишко почав ходити широким кроком по кімнаті, потім схопив Мацькову руку, поцілував її і мовив:

—Хай вам бог заплатить за все, бо через мене помрете, та коли вже ви їздили аж до Пруссії, то поки остаточно не заслабли, зробіть для мене ще одну річ. Підіть до кастеляна й попросіть, щоб він пустив мене на рицарське слово хоч на дванадцять тижнів. Потім я повернусь, і Нехай мені голову відрубає, але ж так не може бути, щоб ми без ніякої помсти загинули. Знаєте що?.. Я поїду до Мальборга і зразу пошлю Ліхтенштейнові виклик. Інакше воно й не може бути. Або йому смерть, або мені!

Мацько почав терти лоба.

Піти то я піду, але чи погодиться кастелян?

Я дам рицарське слово. На дванадцять тижнів — більше мені не треба...

Що там казати: на дванадцять тижнів! А коли тебе поранять та не повернешся, що подумають?..

Рачки прилізу. Але не бійтеся! І знаєте, може, на той час приїде король з Русі, то можна буде його попросити про помилування.

—Це правда,— сказав Мацько. Але за хвилину додав:

Кастелян сказав мені ще й так: «Ми забули за вашого небожа в зв'язку з смертю королеви, але тепер нехай воно вже все скінчиться».

Та, дасть він згоду! — відповів з надією Збишко.— Він же знає, що шляхтич слова додержить, а чи мені зараз голову зітнуть, чи після свята Михайла, йому однаково.

—Що ж, піду до нього ще сьогодні.

—Сьогодні йдіть до Амилея і полежте трохи. Нехай він вам якогось там зілля до рани прикладе, а до кастеляна завтра підете.

Ну, то з богом!

З богом!

Вони обнялися, і Мацько повернувся до дверей, але затримався коло порога і наморщив чоло, немов щось раптом пригадав.

—Ага, та ти ж іще рицарського паса не маєш:

скаже тобі Ліхтенштейн, що з непасованим не буде битися — що ти йому зробиш?

Збишко зажурився, але тільки на хвилину, потім сказав:

—А як же буває на війні? Хіба там неодмінно тільки пасований пасованого вибирає?

—Війна — то війна, а герць — інша річ...

—Правда... але... заждіть... Треба придумати... Ага, от бачите! Є вихід. Мене опереже рицарським пасом князь Януш. Коли княгиня з Дануською його попросять, то опереже. А я по дорозі в Мазовію викличу на бій також сина Миколая з Длуголясу.

—За що?

—За те, що Миколай — той, що ото при княгині і котрого Обухом називають, сказав на Данусю «курдупіль».

Мацько глянув на нього здивовано, а Збишко, видно, хотівши краще пояснити, в чому річ, вів далі:

—Бачите, цього я йому подарувати не можу, але й з Миколаєм битися не можу, бо йому вже, мабуть, років з вісімдесят.

На це Мацько сказав:

—Слухай, хлопче, шкода мені твоєї голови, але розуму не шкода, бо ти дурний, як цап.

— А чого ви сердитесь?

Мацько нічого не відповів і хотів вийти, але Збишко підбіг до нього:

—А як же там Дануська? Чи вже одужала? Не гнівайтесь за казна-що. Ми ж так довго не бачились.

І знов поцілував старого в руку, а той здвигнув плечима, але відповів уже лагідніше:

—Юрандівна здорова, тільки її ще з кімнати не випускають. Бувай здоров.

Збишко залишився сам, але немов відроджений душею й тілом. Любо йому було, подумати, що проживе ще місяців зо три, поїде в далекі краї, відшукає Ліхтенштейна й битиметься з ним на смерть. Лише на думку про це груди його сповнились радістю. Добре хоч би з дванадцять тижнів відчувати під собою коня, їздити по білому світі, битися й не загинути без помсти. А потім— хай буде, що має бути. Адже за цей час може повернутися з Русі король і дарувати йому провину, може вибухнути та війна, яку всі вже давно передбачали,— може, й сам кастелян, через три місяці побачивши переможця пихатого Ліхтенштейна, скаже: «Рушай собі тепер у бори та ліси!» Бо Збишко ясно відчував, що, крім хрестоносця, ніхто на нього не мав зла і що й сам суворий краківський кастелян просто змушений був ухвалити йому смертний вирок. І надія його все зростала, бо вже не мав сумніву, що йому тих трьох місяців не відмовлять. Навпаки, гадав, що дадуть ще більше, бо щоб шляхтич заприсягся рицарським словом і його не додержав, такого старому панові з Тенчина навіть на думку не спаде.

Отож коли Мацько на другий день надвечір прийшов до в'язниці, Збишко, що ледве міг всидіти на місці, підбіг до нього й запитав:

— Дав згоду?

Мацько сів на тапчані, бо не міг від слабості стояти, з хвилину важко дихав і, нарешті, промовив:

—Кастелян сказав так: «Якщо вам треба поділити землю або майно, то випущу вашого небожа на рицарське слово на тиждень або два, але не більше».

Ця звістка так приголомшила Збишка, що він якийсь час не міг вимовити й слова.

—На два тижні? — спитав за хвилину. — Та я ж за два тижні навіть до границі не доїду! Що ж це таке?.. Хіба ви не сказали кастеляпові, чого мені треба до Мальборга?

Не тільки я просив за тебе, а й княгиня Ганна.

Ну і що?

—Що? Сказав їй старий, що йому твоя голова не потрібна і що сам він тебе жаліє. «Якби,— каже,— я знайшов який-небудь закон на його користь або хоч би привід, я б його зовсім пустив, але чого не можу, того не можу. Не буде,— каже,—добра в тому королівстві, де люди заплющуватимуть очі на закон і потуратимуть злочинцям з дружніх почуттів: цього я не зробив би і для свого родича Топорчика та навіть для рідного брата». Отакі тут уперті люди. А ще він казав так: «Ми можемо й не зважати на хрестоносців, але ганьбити себе перед ними нам не личить. Що б подумали й вони, і їхні гості, що з'їжджаються до них з усього світу, коли б я засудженого на смерть шляхтича пустиві для того, щоб він мав можливість поїхати до них на герць? Невже вони повірили б, що він буде покараний і що в нашій державі є якась справедливість? Я волію краще зітнути одну голову, ніж віддати на глум короля й королівство». Княгиня на те сказала, що дивна для неї така справедливість, від якої навіть королівська родичка не може людини визволити, але старий відказав їй: «Навіть сам король може тільки милувати, але не може порушувати законів». Після цього вони почали сваритись, бо княгиня дуже розгнівалася. «То хоч не гноїть його,— каже,— у в'язниці!» А кастелян їй відказує: «Гаразд! Скажу, щоб завтра вранці будували на ринку поміст». На тому й розійшлися. Вже тебе, небоже, хіба сам Христос врятує...

Вони надовго замовкли.

Як же так? — озвався глухим голосом Збишко.— Значить, це скоро буде?

— За два або три дні. Як нема ради, то нема. Що міг зробити, те зробив. Упав кастелянові до ніг, прошу змилування, а він своєї: «Знайди закон або привід». А що я можу знайти? Був у ксьондза Станіслава із Скарбімєжа, щоб прийшов тебе висповідати. Нехай буде хоч та слава, що тебе сповідав той самий ксьондз, що й королеву. Та не застав його вдома, бо він був у княгині Ганни.

Може, у Дануськи?

Чого там! Дівчині щораз краще. Завтра на світанку ще піду до нього. Кажуть, що після його сповіді спасіння так само певне, наче воно у тебе в кишені.

Збишко сів, сперся ліктями на коліна й похилив голову, аж волосся зовсім закрило йому обличчя. Старий довго дивився на нього, потім стиха покликав:

—Збитку! Збитку!

Юнак підвів голову. На, обличчі його відбивалося швидше роздратовання й холодна рішучість, ніж мука. А що?

—Слухай уважно, бо, може, я щось і знайшов. Сказавши це, він присунувся близько до нього й заговорив майже пошепки:

—Ти, мабуть, чув про князя Вітольда, якого колись теперішній наш король ув'язнив у Креві, а він вийшов з в'язниці в жіночому вбранні. Жодна жінка тут за тебе не зостанеться, але бери мого кубрака, бери каптура і виходь — розумієш? Може, й не помітять. І напевне не помітять. За дверима темно. В очі тобі присвічувати не будуть. Бачили вони мене вчора, як виходив, але жодний навіть не глянув. Мовчи і слухай: знайдуть мене завтра — і що ж? Зітнуть голову? Ото їм буде втіха, коли мені й так за два-три тижні доведеться вмерти. А ти, як вийдеш звідси, одразу сідай на коня і рушай, до князя Вітольда. Нагадаєш йому про себе, поклонишся, то він тебе прийме, і ти будеш у нього, як у бога за дверима. Тут люди балакають, що татари знищили князівське військо. Невідомо, чи то правда, але може бути, бо небіжчиця королева це пророкувала. Коли так, то князь тим більш потребуватиме рицарів і радий буде тебе бачити. А ти вже тримайся його, бо нема на світі кращої служби. Інший король програє війну, та й по ньому, а князь Вітольд такий промітний, що після поразки стає ще могутнішим. До того ж, він щедрий і наших надзвичайно любить. Розкажеш йому все, як воно було. Скажеш, що хотів на татар з ним іти, та не зміг, бо сидів у в'язниці. Дасть бог, він обдарує тебе землею, хлопами, рицарським пасом опереже і перед королем за тебе оступиться. Добрий він заступник, от побачиш! Ну!

Збишко слухав мовчки, а Мацько, збуджений своїми словами, говорив далі:

—Не гинути тобі молодому, а повертатись до Богданця. А як повернешся, зараз женись, щоб наш рід не загинув. Як народиш дітей, аж тоді можеш Ліхтенштейна викликати на смертний бій, а до того обіцяй мені не шукати помсти, бо якби тебе підстрелили десь у Пруссії так, як мене, тоді вже ніщо не поможе. Бери ж зараз кубрака, бери каптура і рушай з богом.

Сказавши це, Мацько встав і почав роздягатись, але Збишко теж устав, затримав його і сказав:

—Не зроблю я того, чого ви від мене хочете, як бог свят і його святий хрест.

Чому? — здивовано спитав Мацько.

Бо не зроблю.

Мацько аж зблід від хвилювання й гніву.

—Бодай же ти був і не родився.

—Ви вже казали кастелянові, що свою голову за мою віддаєте,— мовив Збишко.

Звідки ти знаєш?

Казав мені пан з Тачева.

То що з того?

— Що з того? А хіба кастелян не казав вам, що ганьба впала б на мене й на весь наш рід? Невже не більша б ще була ганьба, коли б я звідси втік, а вас тут залишив на розплату перед законом?

На яку розплату? Що мені закон зробить, коли я й так умру? Май же розум, заради бога милосердного!

Тим більше. Нехай же мене бог скарає, коли я вас, хворого й старого, тут залишу. Тьху! Ганьба!..

Настало мовчання; чути було тільки, як важко і хрипко дихає Мацько та перегукуються лучники, що стоять коло брам. Надворі вже зайшла глупа ніч...

Слухай,— озвався нарешті Мацько тремтячим голосом.— Не було ганьби князеві Вітольдові втікати таким чином з Крева, не буде й тобі...

Еге! — засмучено відповів Збишко.— Ви ж знаєте, що князь Вітольд — великий князь: він дістав з королівських рук корону, багатство і владу, а я, убогий шляхтич, маю тільки честь...

Трохи помовчавши, він вигукнув, немов раптом розсердившись:

—Невже ви не розумієте, що я вас також люблю і вашої голови за свою не дам?

Мацько підвівся на хистких ногах, простягнув перед собою руки, і хоч тодішні люди були тверді, немов з заліза куті, закричав несамовитим голосом:

—Збитку!..

А наступного дня судові служки почали звозити на ринок платви на поміст, що мав бути збудований навпроти головної брами ратуші.

Проте княгиня ще радилася з Войцехом Ястжембцем, з Станіславом із Скарбімєжа та з іншими вченими каноніками, що були однаково обізнані як з писаними законами, так і з звичаєвим правом. Заохочували її до цих зусиль слова кастеляна, який заявив, що коли б йому вказали на «закон або привід», він негайно звільнив би Збишка. Радились довго і всебічно, намагались що-небудь придумати, і хоч ксьондз Станіслав приготував Збишка до смерті й дав йому останнє причастя, проте ще повернувся із в'язниці на нараду, яка тривала майже до світанку.

Тимчасом настав день страти. Юрби людей з самого ранку сходились на ринок, бо страта шляхтича викликала більшу цікавість, ніж страта простої людини, а до того ж і погода була чудова. Серед жінок розійшлась також чутка про молодість і незвичайну вроду засудженого, тому вся дорога від замка заквітла пишно вбраними городянками; в вікнах на ринку та на балконах також видно було чепці, золоті й оксамитові пов'язки або простоволосі голови дівчат, оздоблені тільки вінками з лілей і троянд. Міські райці, хоч не мали до цієї справи ніякого відношення, вийшли всі для поважності і стали позад рицарів, які, бажаючи виявити до юнака своє співчуття, в усьому складі стали найближче до помосту. За ними юрмився люд, що складався з дрібних купців та ремісників у вбранні кольору своїх цехів. Випхані назад підлітки і взагалі діти крутилися в юрбі, як набридливі мухи, проникаючи всюди, де було хоч трохи вільного місця. Над цією суцільною масою людських голів височів укритий новим сукном поміст, на якому стояло троє людей: кат, плечистий і страшний німець, у червоному кубраку і такому ж каптурі, з важким двосічним мечем в руці, і два його помічники з голими руками й вірьовками за поясом. Коло їхніх ніг стояла колода й теж оббита сукном труна. На вежах костьолу діви Марії дзвонили дзвони, сповнюючи місто мідними звуками та полохаючи зграї галок і голубів. Люди поглядали то на дорогу, що вела з замка, то на поміст і на ката, що стовбичив на ньому з блискучим від сонця мечем, то, зрештою, на рицарів, на яких городяни завжди поглядали з заздрістю й пошаною. А цього разу було на що подивитись, бо коло помосту квадратом стояли найславетніші рицарі. Дивувалися з широких плечей і поважності Завіші Чорного, з його темного, як воронове крило, волосся, що спадало йому аж на плечі; дивувалися з квадратового тулубу й кривих ніг Зиндрама з Машковиць та з велетенського, майже надлюдського зросту Пашка Злодія з Біскупиць, і з грізного обличчя Бартоша з Водзінка, і з вроди Добка з Олесниці, який у Торуні на турнірі переміг дванадцять німецьких рицарів, і з Зигмунта з Бобови, який, казали, вславився на герці з угорцями в Кошицях, і з Кшона з Козіхглув, і з страшного в пішому бою Лиса з Торговиська, і з Сташка з Харбимовиць, який міг догнати прудкого коня. Загальну увагу привертав своїм блідим обличчям також Мацько з Богданця, якого підтримували Флоріан з Коритниці та Мартин з Вроцімовиць, Всі вважали його за батька засудженого.

Але найбільшу цікавість викликав Повала з Тачева, який стояв у першому ряду і тримав на своїх могутніх руках Данусю, вбрану в усе біле, з зеленим рутвяним віночком на русявому волоссі. Люди не розуміли, що то означає і чому ця вбрана в біле дівчинка має дивитись на страту засудженого. Одні казали, що то сестра, другі вважали її за пані серця молодого рицаря, але й вони не могли пояснити собі ні значення її вбрання, ні присутності коло помосту. А вигляд її рум'яного, як яблучко, але залитого слізьми обличчя викликав у всіх співчуття і хвилювання. В суцільній юрбі людей знялося ремство на невблаганність кастеляна, на суворість закону, і це ремство поступово переходило в грізний гомін, і нарешті подекуди залунали вигуки, що коли б рознести поміст, то страту мусили б відкласти.

Юрба ожила й заколихалась. З уст до уст пішла поголоска, що якби король був удома, то безумовно помилував би юнака, котрий, як запевняли, не зробив ніякого злочину.

Але все затихло, коли далекі вигуки сповістили про наближення королівських лучників та алебардників, які супроводили засудженого. Незабаром кортеж з'явився на ринку. Похід відкривало похоронне братство в чорних, довгих аж до землі плащах і таких самих каптурах з повирізуваними для очей отворами. Народ боявся цих похмурих постатей і, побачивши їх, замовк. За ними йшов загін лучників, що складався з дебелих литвинів, одягнених в кубраки з лосиної сириці. То був загін королівської гвардії. Позад кортежу видно було алебарди другого загону, а всередині, між судовим писарем, що мав читати вирок, і ксьондзом Станіславом із Скарбімєжа, який ніс розп'яття, йшов Збишко.

Тепер всі очі звернулися на нього і з усіх вікон та балконів повихилялися жіночі постаті. Збишко йшов одягнений у свою здобуту на герці білу яку, гаптовану золотими грифами та оздоблену золотою торочкою внизу, і в цьому пишному уборі він здавався юрбі якимось князенком або юнаком знатного роду. Зважаючи на його зріст, на широкі плечі, що випиналися з вузького вбрання, на могутні ноги та широкі груди, він був ціл-ком зрілим мужем, але над тією постаттю виднілась майже дитяча голова і юне, прекрасне обличчя з першим пушком на губах, — обличчя королівського пажа з золотим колоссям, рівно підрізаним над бровами, а ззаду спущенмм аж на плечі. Ішов він рівним і пружним кроком, але був трохи блідий. Часом дивився на юрбу, але немов крізь сон; часом підводив очі до костьольних веж, до зграй галок і до розгойданих дзвонів, що видзвонювали йому останню годину, часом на його обличчі підбивалось наче здивування, що цей дзвін, оці жіночі зойки, оця вся урочистість — все задля нього. На ринку він побачив нарешті здалека поміст і на ньому — червоний силует ката. Він здригнувся й перехрестився, а ксьондз в ту мить дав йому поцілувати розп'яття. Коли він пройшов кілька кроків далі, до ніг йому впав пучок волошок, кинених якоюсь дівчиною з юрби. Збишко нагнувся, підняв його й усміхнувся до дівчини, а вона зайшлася голосним плачем. Але він, мабуть, подумав, що перед очима цієї юрби, перед очима жінок, що махали з вікон хустинками, треба вмерти мужньо й залишити по собі принаймні пам'ять «хорошого хлопця», тому він напружив всю свою відвагу й волю, різким рухом відкинув назад волосся, ще вище підняв голову і йшов гордо, немов переможець на рицарських змаганнях за нагородою. Вони посувалися звільна, бо юрба перед ними була дедалі густіша і розступалась неохоче. Даремно литовські лучинки, що йшли попереду, раз у раз гукали: «Ейк шалін! Ейк шалій!» (Геть з дороги!). Люди не хотіли догадуватись, що означають ці слова, і товпились все більше. Хоч тодішнє краківське міщанство складалося з німців, проте навкруги лунали грізні прокльони хрестоносцям: «Ганьба! Ганьба! Нехай би щезли ті хрестоносні вовки, якщо через них тут страчатимуть дітей! Сором для короля й королівства!» Натрапивши на опір, литвини познімали з плечей луки і стали спідлоба поглядати на людей, але не наважувались стріляти в юрбу без наказу. Тоді капітан вислав наперед алебардників, бо алебардами легше було розчищати дорогу, і таким чином кортеж дійшов аж до рицарів, що стояли квадратом біля помосту.

Вони розступилися без опору. Першими пройшли алебардники, за ними йшов Збишко з ксьондзом і писарем. І раптом сталося те, чого ніхто не сподівався.

Несподівано з-поміж рицарів виступив Повала з Данусею на руках і крикнув «стій!» таким гучним голосом, що весь кортеж зупинився, як вкопаний. Ні капітан, ні жоден воїн не хотіли противитись вельможі й пасованому рицареві, якого вони щоденно бачили в замку, і не раз — у дружній розмові з королем. Далі й інші, також знамениті рицарі, почали кричати владними голосами: «Стій! Стій!» Пан з Тачева наблизився до Збишка й віддав йому вбрану в біле Данусю.

А Збишко, гадаючи, що йому треба попрощатися, схопив її, обняв і притиснув до грудей. Але Дануся, замість пригорнутися до нього й обняти його рученятами за шию, швиденько зірвала з свого русого волосся, з-під рутвяного вінка біле покривало, обвинула ним Збищкову голову й почала крізь плач кричати тонким дитячим голосом:

— Він мій! Він мій!

— Він її! — повторили могутні голоси рицарів. — До кастеляна!

Їм відповіла громовим вигуком юрба: «До кастеляна! До кастеляна!» Сповідач підняв очі вгору, судовий писар розгубився, капітан і алебардники опустили зброю, бо всі зрозуміли, що сталося.

Існував старовинний польський і слов'янський звичай, сильний, як закон, відомий на Підгаллі, в Краківському та в інших краях: коли засудженого на смерть юнака невинна дівчина повила своїм покривалом на знак, що хоче вийти за нього заміж, то тим самим рятувала його від смерті й кари. Знали про цей звичай рицарі, знали кмети, знали польські городяни; чули про його силу й німці, що з давніх часів жили в польських містах і містечках. Старий Мацько, побачивши, що сталося, аж ослаб від хвилювання, а рицарі швидко відсунули лучників і обступили Збишка й Данусю. Збуджений і зраділий народ кричав усе дужче: «До кастеляна! До кастеляна!» І як та могутня морська хвиля, юрба одразу зрушила, з місця. Кат і його помічники поквапно збігли з помосту. Зчинилося замішання. Тепер уже всім було ясно, що коли б Ясько з Тенчина захотів противитись споконвічному звичаєві, то в місті вибухнув би грізний заколот. Людська лава ринула до помосту. В одну мить було стягнено й розірвано на шматки сукно, потім розтягли руками або порубали сокирами балки й дошки,

що тріщали, ламались і розлітались на тріски. І незабаром від помосту на ринку не лишилося й сліду.

А Збишко, й досі тримаючи на руках Данусю, повертався в замок, але тепер вже як справжній переможець-тріумфатор. Коло нього з радісними обличчями йшли найперші рицарі королівства, а по боках, попереду і ззаду товпилися тисячі жінок, чоловіків і дітей,— усі вони несамовито кричали, співали, простягали руки до Данусі і славили мужність та вроду юної пари. Багаті городянки плескали з вікон у долоні, всюди видно було очі, залиті слізьми радості. Дощ вінків з троянд і лілей, дощ стрічок і навіть золотих пов'язок та сіток падав під ноги щасливого юнака, а він, сяючи, як сонце, з переповненим вдячністю серцем, щохвилини підносив угору свою білу дівчину, часом у захваті цілував їй коліна, і це так розчулювало городянок, що вони кидались в обійми своїм коханим, заявляючи, що коли б їх засудили на смерть, то вони б їх визволили. Збишко й Дануся стали ніби улюбленими дітьми рицарів, городян і простого народу. Старий Мацько, якого увесь час вели попід руки Флоріан з Коритниці та Мартин з Вроцімовиць, майже стратив розум з радості і здивування, що

такий спосіб порятунку небожа йому навіть на думку

не спав. Повала з Тачева серед загального лементу

розповідав своїм могутнім голосом рицарям, як цей спосіб вигадали а а певніше пригадали на парадах з княгинею Войцех Ястжембець і Станіслав із Скарбімєжа — знавці писаних законів та звичаєвого права. А рицарі дивувалися з простоти цього звичаю і говорили між собою, що, мабуть, ніхто інший не згадав про нього тому, що в місті жило багато німців і через те його вже давно не застосовували.

Проте все залежало ще від кастеляна. Рицарство й народ попрямували до замка, в якому, в зв'язку з відсутністю короля, мешкав краківський вельможа. До нього зараз же пішли судовий писар, ксьондз Станіслав із Скарбімєжа, Завіша, Фарурей, Зиндрам з Машковиць і Повала з Тачева, щоб сказати про силу звичаю і нагадати кастелянові його слова про «закон або привід». А хіба міг бути закон, кращий за стародавній звичай, якого ніхто ніколи не ламав? Пан з Тенчина, правда, сказав, що цей закон придатний більше для простого люду та підгальських розбійників, ніж для шляхти, але сам бувши знавцем всіляких законів, не міг не визнати його чинності. При цьому він прикривав долонею свою срібну бороду, й усміхався під пальцями, бо й сам, видно, був радий. Нарешті він вийшов на низеньку галерею в супроводі княгині Ганни Данути, кількох духовних осіб і рицарів.

Побачивши його, Збишко знов підняв угору Данусю, а кастелян поклав свою немічну руку на її золотисте волосся, трохи подержав, а потім велично й добродушно кивнув своєю сивою головою.

Всі зрозуміли цей знак, і мури замкові задрижали від вигуків. «Помагай тобі боже! Дай тобі боже вік довгий, справедливий пане! Живи й суди нас!» кричали з усіх боків. Потім залунали нові вигуки на честь Данусі й Збишка, а далі вони обоє вийшли на галерею і впали до ніг доброї княгині Ганни Данути, якій Збишко завдячував життям, бо саме вона разом з ученими обдумала цей спосіб і навчила Данусю, що їй робити.

—Хай живе молода пара! — вигукнув Повала з Тачева, дивлячись на Данусю й Збишка, що стояли навколішках.

—Хай живе! — повторили інші.

А сивий кастелян звернувся до княгині й сказав:

Ну, милостива княгине, треба зараз справити заручини, бо цього вимагає звичай.

Заручини справимо зараз,— с сяючим обличчям відповіла добра княгиня,— але покладин без батьківської згоди Юранда із Спихова я не допущу.

VII

В домі купця Амилея Мацько і Збишко радилися, що робити. Старий рицар сподівався скорої смерті, а що її пророкував і знавець на ранах францисканець отець Цибек, то він хотів вернутись до Богданця, щоб його поховали коло предків на цвинтарі в Острові.

Але там лежали не всі предки. Був то колись численний рід. Під час війни вони перегукувались вигуком «Гради!», а в гербі носили Тупу Підкову, через що вважали себе знатнішими за інших влодик, з яких не всі мали право на герб. Року 1331 в битві під Пловцями німецькі лучники постріляли в болотах сімдесятьох чотирьох воїнів з Богданця, живим залишився тільки один — Войцех, на прізвисько Тур, за яким король Владислав Локєтек після розгрому німців окремим привілеєм підтвердив герб і богданецькі землі. Звідтоді кості побитих богданчан біліли на болотах, а Войцех повернувся в рідні місця тільки для того, щоб стати свідком остаточної загибелі свого роду.

Річ у тім, що поки воїни з Богданця гинули від німецьких стріл, розбишаки-рицарі з недалекого Шльонська наскочили на їхнє гніздо, спалили дотла сельбище, винищили або забрали в неволю жителів, щоб продати їх в далекі німецькі землі. Войцех залишився сам один у старому обійсті, що якимось дивом зосталось не спаленим, і став власником просторих, але незалюднених земель, які до того належали цілому влодичному родові. Через п'ять років він оженився, прижив двох синів, Яська й Мацька, і загинув від тура в лісі на ловах.

Сини росли під опікою матері, Кахни із Спалениці, яка в двох походах помстилася за давні кривди на шльонських німцях, а в третьому загинула. Ясько, дорісши своїх літ, одружився з Ягенкою з Моцажева, від якої народився Збишко. Мацько, залишившись нежонатим, пильнував і племінникової маєтності, наскільки давали можливість воєнні походи.

Алє коли під час міжусобної війни Гжималітів з Наленчами хати в Богданці були спалені вдруге, а кмети розбіглися, самотній Мацько даремно намагався знов його відбудувати. Побідувавши чимало років, він нарешті заставив землю родичеві абатові, а сам з малим ще Збишком вирушив у Литву воювати з німцями.

Проте він ніколи не забував за Богданець. В Литву він вирушив, власне, для того, щоб збагатитися здобиччю і потім повернутися, викупити землю, залюднити її невільниками, відбудувати городище й оселити в ньому Збишка. Отож і тепер, після щасливого порятунку юнака, він тільки про це й думав та радився з ним у купця Амилея.

Землю було за що викупити. Здобич, викуп, який давали за себе взяті в полон рицарі, та подарунки Вітольда становили чималу цінність. Особливо багато дала їм ота бійка на смерть з двома фризькими рицарями. Саме лише озброєння, яке вони взяли після них, становило як на ті часи, ціле майно, а вони ж, крім озброєння, забрали вози, копі, людей, одежу, гроші та багато дорогого військового спорядження. Багато тієї здобичі купив тепер купець Амилей, в тім числі два сувої найкращого фландрського сукна, що його передбачливі й багаті фризи возили з собою. Мацько продав також коштовне здобуте озброєння, вважаючи, що скоро помре і воно йому вже буде не потрібне. Зброяр, який його купив, другого ж дня перепродав його Мартинові з Вроцімовиць герба Пулкоза з чималим зиском, бо панцери міланського виробу тоді були дорожчі за всі інші на світі.

Збишкові дуже жаль було того озброєння.

—Якщо бог поверне вам здоров'я, — казав він дядькові,— де ви друге таке знайдете?

Там, де й це знайшов, на якомусь іншому німцеві,— відповів Мацько.— Але вже мені від смерті не викрутитись. Вістря мені між ребрами розщепилось і шматок його стирчить в мені. Я його намацав і хотів був витягти нігтями, та загнав ще глибше. А тепер уже нема ніякої ради.

Вам би треба випити ринок зо дві ведмежого сала.

Еге ж. Отець Цибек також казав, що добре було б, може б, вона, ота дразка, й вилізла наверх. Але де ти його, того сала, тут дістанеш? У Богданці взяв би сокиру та й посидів ніч під бортю!

Отож і треба їхати до Богданця. Тільки ви мені не вмріть десь у дорозі.

Старий Мацько розчулено глянув на небожа. — Знаю я, куди б тобі хотілось: до двору князя Януша або до Юранда з Спихова, на хелминських німців в наскоки ходити.

—Цього я не заперечую. Разом з двором княгині я б радий поїхати до Варшави або до Цеханова, щоб якнайдовше побути з Дануською. Не можу я тепер без неї жити, бо вона не тільки моя пані серця, але й моя кохана. Такий я радий її бачити, що як згадаю про неї, то аж млосно стає. Я за нею піду хоч і на край світу, але зараз мій найперший обов'язок — це ви. Не покинули ви мене, то й я вас не покину. Як до Богданця, то до Богданця!

—Хороший ти хлопець, — сказав Мацько.

Бог би мене скарав, коли б я був до вас іншим. Он бачите, вже вози лаштують, а один я сказав вимостити для вас сіном. Амилейова жінка ще до того подарувала хорошу перину, тільки не знаю, чи влежите ви на ній у спеку. Поїдемо помалу разом з княгинею і двором, щоб було кому вас доглядати. Потім вони повернуть на Мазовію, а ми до себе — і помагай боже!

Пожити б мені хоч до того часу, коли городище буде відбудоване,— сказав Мацько, — бо так собі гадаю, що після моєї смерті не дуже ти про Богданець будеш думати.

—А чого б мені не думати?

—Бо в голові тобі будуть бійки та кохання.

—А вам хіба не була в голові війна? Власне, я вже собі обміркував усе, що маю робити,— насамперед збудуємо з міцного дуба городище й накажемо обкопати його як слід ровом.

Так ти думаєш? — спитав зацікавлений Мацько.— Ну, а як збудуємо городище?.. Кажи далі!

— Як збудуємо городище, тоді я поїду в Варшаву або в Цеханов до двору княгині.

— Після моєї смерті?

— Якщо скоро вмрете, то після вашої смерті, але

перш достойно вас поховаю; а коли господь дасть вам здоров'я, то залишитесь у Богданці. Мені княгиня обіцяла, що там я рицарського паса від князя дістану. Інакше Ліхтенштейн не схотів би зі мною битись.

—Значить, потім вирушиш до Мальборга?

—До Мальборга чи й на край світу, аби тільки Ліхтенштейна спіткати.

—З цим я згодний. Твоя смерть або його!

Вже я вам його рукавиці й паса до Богданця привезу — не турбуйтеся!

Тільки остерігайся віроломства. У них з цим ділом просто.

Поклонюся князю Янушеві, щоб послав до магістра за охоронною грамотою. Зараз мир. Поїду за тією грамотою до Мальборга, а там завжди ціле збіговисько рицарів-гостей. Отож — першого Ліхтенштейна, а потім дивитимусь, котрі з павиними чубами, то тих і буду одного по одному викликати. Їй-богу! Як бог мені поможе, то заразом і обітницю виконаю.

Говорячи так, Збишко усміхався, причому обличчя в нього було зовсім як у того хлопчика, що запевняє, які то він подвиги вчинить, коли виросте.

—Ого! — сказав Мацько, хитаючи головою.— Якби ти переміг трьох рицарів знатного роду, то не тільки обітницю виконав би, а й здобичі у них набрав би стільки, що дай боже!

—Та що там трьох!— вигукнув Збишко.— Я вже у в'язниці сказав собі, що не скупуватиму для Данусі. Скільки пальців на обох руках, а не трьох!

Мацько здвигнув плечима.

Дивуйтеся або й не вірте,— сказав Збишко,— а я таки з Мальборга до Юранда із Спихова поїду. Як же йому не поклонитись, коли він — Данусин батько? І з ним будемо на хелминських німців у наскоки ходити. Самі ж ви казали, що більшого страховища для німців нема в усій Мазовії.

А коли він не віддасть за тебе Дануськи?

Чого б йому не віддати? Він своєї помсти шукає, а я своєї. Кого ж він кращого знайде? Зрештою, коли княгиня дала згоду на заручини, то й він не буде противитись.

Я тільки про одне думаю,—сказав Мацько,—що ти всіх людей з Богданця забереш, щоб мати почет, як належить рицареві, а земля залишиться без рук. Поки житиму, то не дам, а після моєї смерті — знаю, що забереш.

Бог мені поможе набрати почет, та й Янко ж із Тульчі, родич, не поскупиться.

Раптом відчинилися двері, і, немов на доказ, що бог поможе Збишкові набрати почет, увійшло два чоловіки — обидва чорняві, кремезні, в жовтих, схожих на єврейські, каптанах, в червоних фесках і широченних штанях. Ставши в дверях, вони почали прикладати пальці до лоба, до вуст, до грудей і заразом кланятись аж до землі.

Що воно за опудала? — спитав Мацько.— Хто ви такі?

Ваші невільники,— відповіли ламаною польською мовою прибулі.

— Як так? Звідки? Хто вас сюди прислав?

Прислав нас пан Завіша в дар молодому рицареві, щоб ми були його невільниками.

О, дай боже! На двох хлопів більше! — вигукнув з радості Мацько.— А з якого народу?

Ми турки.

Турки? — перепитав Збишко.— Значить, матиму двох турків у почті. Ви бачили коли-небудь турків?

Підійшовши до них, він почав обмацувати й оглядати їх, немов якісь заморські створіння. А Мацько сказав:

—Бачити не бачив, але чув, що в пана з Гарбова є слуги турки, яких він забрав, як воював коло Дунаю в війську римського імператора Сігізмунда. То це що ж виходить, що ви, псявіри, погани?

—Пан наказав нам охреститись, — мовив один з невільників.

—А відкупитися не мали за що?

—Ми здалека, з азіятського берега, з Брусси. Збишко, який завжди жадібно слухав усякі розповіді про війну, а особливо ті, де йшлося про подвиги преславного Завіші з Гарбова, почав розпитувати їх, яким чином вони потрапили в неволю. Але в їх розповідях не було нічого незвичайного: три роки тому Завіша напав на їх загін з кількох десятків чоловік у глибокому яру, частину побив, частину полонив і багатьох потім роздарував. Збишко й Мацько дуже зраділи з цього подарунка, тим більш, що в ті часи трудно було роздобути людей і вони становили справжню маєтність.

Незабаром прийшов і сам Завіша з Повалою та Пашком Злодієм з Біскупиць. Тому що всі вони брали участь в порятунку Збишка й раді були, що їм пощастило досягти цього, кожен з них приніс йому якийсь подарунок на прощання й на пам'ять. Щедрий рицар з Тачева дав йому кінську попону, широку, гарну, обшиту спереду золотою торочкою. Пашко дав угорський меч, який коштував кілька гривень. Потім прийшли Лис з Торговиська, Фарурей і Кшон з Козіхглув з Мартином з Вроцімовиць, а останнім прийшов Зиндрам з Машковиць — кожен з повними руками.

Збишко вітав їх, розчулений, вдвоє щасливий і з дарів, і тому, що найславетніші в королівстві рицарі так приязно ставляться до нього. А вони розпитували його про від'їзд та про Мацькове здоров'я, радячи йому, як люди досвідчені, хоч і молоді, всілякі масті й цілющі ліки до ран.

Але Мацько полишав на їхнє піклування тільки Збишка, бо сам збирався на той світ. Трудно жити з залізякою під ребрами. Скаржився він ще й на те, що весь час плює кров'ю та їсти не може. Кварта облущених горіхів, два кільця ковбаси та миска яєчні — от і вся його їжа на день. Отець Цибек кілька разів пускав йому кров, гадаючи, що таким способом відтягне йому від серця гарячку та поверне хіть до їди, але й те не помогло.

Проте він так зрадів подарунками для племінника, що в той час почував себе краще, і коли купець Амилей наказав для вшанування таких славетних гостей принести барило вина, сів разом з ними до чарки. Стали розмовляти про порятунок Збишка та про його заручини з Дануською. Рицарі не сумнівалися, що Юранд із Спихова не противитиметься волі княгині, особливо коли Збишко помститься за смерть її матері та здобуде обіцяні павині чуби,

От тільки щодо Ліхтенштейна,— сказав Завіша,— то не знаю, чи захоче він з тобою битись, бо він же чернець, а до того ще й один із старост Ордену. Казали люди з його почту, що як діждеться, то навіть великим магістром стане.

Якщо відмовиться битись, то втратить честь,— озвався Лис з Торговиська.

Ні,—відповів Завіша,— бо він не світський рицар, а ченцям заборонено ставати на герць.

А проте часто буває, що стають.

Через те що закони в Ордені занепали. Дають вони всілякі обітниці, але вславились тим, що, на спокусу всьому християнському світові, раз у раз їх ламають. А до бою на смерть хрестоносець, а тим більш комтур, може не стати.

Ну, тоді ти його спіткаєш хіба на війні.

Коли ж кажуть, що війни не буде,— сказав Збишко,— бо хрестоносці тепер бояться нашого народу.

Зиндрам з Машковиць відказав на це:

—Не довго він буде, цей мир. Не може бути з вовком згоди, бо він чужим живе.

— А тимчасом, може, нам доведеться з Тімуром Кульгавим за барки взятися,— озвався Повала.— Едигей розбив князя Вітольда—це вже певно.

—Певно. І воєвода Спитко не повернувся,— додав Пашко Злодій з Біскупиць.

—І князів литовських багато зосталось на полі

бою.

Небіжчиця королева пророкувала, що так буде, сказав пан з Тачева.

Отож, може, й доведеться нам на Тімура вирушати.

І розмова перейшла на литовський похід проти татар. Не було вже ніякого сумніву, що князь Вітольд, вождь швидше запальний, ніж досвідчений, зазнав на Ворсклі страшної поразки, в якій полягло дуже багато литовських та руських бояр, а разом з ними купка польських рицарів-добровольців і навіть хрестоносців. Далі рицарі, що зібрались в Амилея, особливо вболівали про долю молодого Спитка з Мельштина, найбагатшого вельможі в королівстві, котрий вирушив у похід як доброволець і після битви пропав безвісти. Всі вихваляли його справжній рицарський вчинок: одержавши від супротивного вождя охоронний ковпак, він не

схотів надіти його під час битви, бо вважав за краще

вмерти славною смертю, ніж зберегти життя з ласки поганського владаря. Проте ще не відомо було напевне, чи він загинув, чи потрапив у неволю. Та з неволі він мав чим викупитись, бо багатства його були незліченні, а король Владіслав до того ще віддав йому в ленне володіння ціле Поділля.

Але розгром литвинів міг бути загрозливим і для всієї Ягелловської держави, бо ніхто не знав, чи татари, заохочені перемогою над Вітольдом, не ринуть на землі та міста, які належали великому князівству. В такому разі було б втягнено в війну і королівство. Тому багато рицарів, таких як Завіша, Фарурей, Добко і навіть Повала, які звикли шукати пригод та бійок при іноземних дворах, навмисне не залишали тепер Кракова, не знаючи, що станеться в недалекому майбутньому. Якби Тамерлан, повелитель двадцятьох сімох царств, зрушив увесь монгольський світ, небезпека стала б страшною. І були люди, які провіщали, що так воно й станеться.

— Якщо треба буде, то й з самим Кульгавим поміряємось силою. Не буде йому так легко впоратися з нашим народом, як з усіма тими, котрих він винищив і скорив. До того ж нам на допомогу прийдуть інші християнські государі.

Зиндрам з Машковиць, який палав особливою ненавистю до Ордену, гірко відповів на це:

—Про государів не знаю, але хрестоносці готові побрататися з татарами й напасти на нас з другого боку.

—От і буде війна! — вигукнув Збишко.— Я — проти хрестоносців.

Але інші рицарі почали заперечувати. Хрестоносці забули страх божий і піклуються тільки про свій добробут, але напевне поганам проти християнського народу не помагали б. Зрештою, Тімур воює десь далеко в Азії, а татарський вождь Едигей стільки людей у битві втратив, що, кажуть, сам злякався своєї перемоги. Князь Вітольд передбачливий і, мабуть, добре укріпив свої міста, зрештою, хоч литвинам цього разу й не пощастило, проте перемагати татар їм не новина.

—Не з татарами нам, а з німцями не на життя, а на смерть воювати,— сказав Зиндрам з Машковиць,— і коли ми їх не зітрем, то самі від них загинемо.

Потім звернувся до Збишка:

—А першою загине Мазовія. Знайдеш там завжди роботу — не журись!

— Ех, якби дядько був здоровий, я б зараз туди вирушив.

—Боже тобі поможи! — сказав Повала, підіймаючи келиха.

— За твоє і Данусине здоров'я!

—І на загибель німцям! — додав Зиндрам з Машковиць.

І рицарі почали прощатися із Збишком. А тимчасом увійшов придворний княгині з соколом на руці і, вклонившись рицарям, звернувся з якоюсь дивною усмішкою до Збишка:

— Пані княгиня наказала повідомити вас,— мовив він,— що переночує ще в Кракові, а в дорогу вирушить завтра вранці.

—То це й добре,— сказав Збишко,— але чому ж це? Чи не захворів хто-небудь?

— Ні. Тільки до княгині прибув гість з Мазовії. — Сам князь приїхав?

— Не князь, а Юранд із Спихова, — відповів при-

дворний

Почувши це, Збишко страшенно збентежився, і серце його так закалатало в грудях, як тоді, коли йому читали смертний вирок.

VIII

Княгиня Ганна не дуже здивувалася з приїзду Юранда із Спихова, бо часто траплялося, що серед постійних переслідувань, наскоків та сутичок поймала його раптом нудьга за Данусею. Тоді він несподівано з'являвся в Варшаві, в Цеханові або взагалі там, де перебував двір князя Януша. Дануся дедалі більше ставала схожа на свою матір, так що Юрандові що разу здавалося, ніби він бачить свою небіжчицю, бачить такою, якою колись уперше побачив її при дворі княгині Ганни в Варшаві. Люди не раз гадали, що від цієї нудьги пом'якшає його залізне серце, яке жило тільки помстою. Княгиня не раз умовляла його залишити свій кривавий Спихов і зостатися при дворі й коло Данусі. Сам князь, цінячи його мужність і значення, а разом з тим бажаючи позбутися клопоту, який він постійно мав через приграничні сутички, пропонував йому посаду мечника. Але все було марно. Саме коли він бачив Данусю, в серці його ятрились давні рани. Через кілька днів він втрачав хіть до їжі, до сну, до розмови. Серце його починало бушувати й заливатись кров'ю, і він кінець кінцем зникав з двору й повертався в свої спиховські багна, щоб потопити в крові жаль і гнів. Тоді люди казали: «Горе німцям! Загалом вони не вівці, але для Юранда — вівці, бо він для них вовк». І через деякий час розходились звістки то про забраних в неволю іноземних добровольців, що прямували приграничним шляхом до хрестоносців, то про спалені городища, то про загарбаних хлопів або про криваві бійки, з яких Юранд завжди виходив переможцем. При хижацьких звичаях мазурів і німецьких рицарів, які з дозволу Ордену володіли землями та городищами, що прилягали до Мазовії, навіть в час найсталішого миру між мазовецькими князями й Орденом на кордоні не припинялася ніколи бойова заворуха. Навіть на рубання дерева в бору або на жнива жителі приграниччя виходили з самострілами або з списами. Люди жили не певні в завтрішньому дні, в постійній бойовій готовності, з запеклими серцями. Ніхто не обмежувався лише обороною: за грабіж платили грабежем, за пожежу пожежею, за напад нападом. І траплялося, що коли німці нишком прокрадались лісовими рубежами, щоб захопити яке-небудь городище, забрати в неволю хлопів або зайняти худобу, мазури в той самий час робили те саме. Не раз вони стикалися і бились до останнього, а часто на смертний бій ставали тільки ватажки, після якого переможець забирав усіх людей супротивника. І коли до варшавського двору надходили скарги на Юранда, то князь відповідав скаргами на напади німецьких рицарів, вчинені в іншому місці. Таким чином, коли обидві сторони вимагали справедливості, а жодна не хотіла й не могла її додержати,— всі грабежі, підпали та напади миналися безкарно.

Але Юранд, сидячи в своєму багнистому, порослому очеретом Спихові і палаючи невситимою жадобою помсти, так уприкрився своїм закордонним сусідам, що страх перед ним подолав їхню запеклість. Поля, що межували із Спиховом, лежали облогом, ліси заростали диким хмелем і ліщиною, луки — лепехою. Не один німецький рицар, що звик у своїй вітчизні до права сильного, пробував осісти по сусідству з Спиховом, але кожен незабаром волів позбутися свого легшого володіння, худоби і хлопів, ніж жити під боком у невблаганного войовника. Часто рицарі змовлялися вчинити спільний похід на Спихов. Але всі такі походи кінчалися поразкою. Вживали найрізноманітніших способів. Одного разу вони запросили з-над Майна славетного й відомого своєю силою, лютістю та непереможністю рицаря, щоб він викликав Юранда на герць на втоптаній землі. Та коли вони стали один проти одного, німець, немов зачарований, побачивши страшного мазура, повернув коня і став утікати. Юранд ззаду прохромив його списом, позбавивши рицарської честі й життя. Відтоді сусідів пойняв ще більший страх, і коли німець бачив хоч би здалека дим у Спихові, він раптом хрестився і звертався з молитвою до свого святого заступника, бо всі вірили, що Юранд задля помсти продав нечистому душу.

Про Спихов розповідали страхітливі речі, що через грузькі багна, серед застояних, порослих ряскою та водяним гірчаком ковбань ішла до нього така вузька дорога, що по ній не могли поруч їхати два вершники; що обабіч тієї дороги валяються німецькі кості, а ночами по ній ходять голови потопельників на павучих ногах, стогнуть, виють і затягають в трясовину людей разом з кіньми. Казали, що в самому городищі на кожній частоколині насаджений людський череп. Правдою в усьому було тільки те, що в загратованих ямах, викопаних під спиховським дворищем, завжди стогнало кілька або кільканадцять бранців і що ім'я Юранда було страшніше за всі вигадки про кістяки та про потопельників.

Довідавшись про прибуття Юранда, Збишко одразу ж поспішив до нього, але як до Данусьчиного батька йшов з деякою тривогою в серці. Що він обрав Дануську панією свого серця й дав їй обітницю, того йому ніхто заборонити не міг, бо княгиня пізніше ще й справила його заручини з Данусею. Але що Юранд на це скаже? Поголиться чи не погодиться? І що буде, коли він як батько крикне, що ніколи на це не пристане? Питання ці викликали в Збитковій душі тривогу, бо Дануся тепер була йому дорожча за все на світі. Його лише підбадьорювала думка, що Юранд вважатиме за заслугу, а не докорятиме йому за напад на Ліхтенштейна, бо він же зробив це задля помсти за Данусину матір і мало сам не наклав головою.

Тимчасом він почав розпитувати придворного, який прийшов за ним до Амилея:

—Куди ви мене ведете? В замок?

Звісно, що в замок. Юранд зупинився при дворі княгині.

А скажіть мені, що він за людина?.. Щоб я знав, як з ним говорити...

Що я вам скажу? Він чоловік — зовсім не схожий на інших. Кажуть, що колись був веселий, поки кров у печінці не запеклася.

—А розумний він?

—Хитрий, бо інших б'є, а сам їм не дається. Ого! У нього тільки одне око, бо друге йому німці стрілою вибили, але він і тим одним людину наскрізь бачить. Ніхто з ним на своєму не поставить... Тільки княгиню, нашу пані, дуже любить, бо її придворну панну за жінку взяв, а тепер його дівчина у нас виховується. Збишко зітхнув:

То кажете, він не противитиметься княгининій волі?

Знаю я, про що б ви хотіли дізнатись, і що чув, те скажу. Говорила з ним княгиня про ваші заручини, бо незручно було б від нього таїтись, але що він на те відповів — не знаю.

Так розмовляючи, вони дійшли до брами. Капітан королівських лучників, той самий, що недавно вів Збишка на смерть, тепер привітно кивнув йому головою, і вони, пройшовши повз варту, потрапили в двір, а потім повернули праворуч до флігеля, що його займала княгиня.

Придворний, зустрівши коло дверей служку, спитав: А де Юранд із Спихова? В кривій кімнаті, з дочкою.

—Оце тутечки,—сказав придворний, показуючи на двері.

Збишко перехрестився і, піднявши заслону в відчинених дверях, увійшов з калатаючим серцем. Але він не одразу побачив Юранда з Данусею, бо кімната була не тільки крива, а й напівтемна. Тільки через якийсь час він помітив біляву голівку дівчини, що сиділа в батька на колінах. Вони також не почули, коли він увійшов, тому Збишко спинився коло заслони, кашлянув і нарешті озвався:

— Слава Ісусу!

—На віки вічні,— відповів, встаючи, Юранд.

В ту ж мить Дануся підбігла до молодого рицаря, схопила його за руку і стала гукати:

—Збишку! Татусь приїхали!

Збишко поцілував її в руку, потім разом з дівчиною наблизився до Юранда і сказав;

—Прийшов поклонитися вам. Ви знаєте, хто я?

І легко нахилився, роблячи рух, ніби хоче обняти його за ноги. Але Юранд схопив його за руку, повернув до світла і мовчки почав розглядати.

Збишко вже трохи заспокоївся, отож, з цікавістю глянувши на Юранда, побачив перед собою велетенського чоловіка, з русявим волоссям і такими ж вусами, з подзьобаним обличчям і одним оком кольору заліза. Йому здавалось, що те око хоче просвердлити його наскрізь, тому він знову почав бентежитись; нарешті, не знаючи, про що говорити і хотівши неодмінно щось сказати, щоб порушити це тяжке мовчання, він промовив:

—То це ви Юранд із Спихова, Данусин батько?

Але Юранд лише показав йому на дубову лаву, коло якої сам він сидів у кріслі, і, не відповівши на запитання, розглядав його далі.

Збишкові нарешті урвався терпець.

—А знаєте,—сказав він,—незручно мені так сидіти, немов на суді.

Юранд аж тепер озвався:

Ти хотів битися з Ліхтенштейном?

Еге ж! — відповів Збишко.

В оці пана із Спихова блиснуло якесь дивне світло, і грізне його обличчя трохи прояснилося. Через якийсь час він подивився на Данусю і знову спитав:

—І то задля неї?

— А задля кого ж? Дядько мусили вам сказати, як я дав їй обітницю поздирати з німецьких голів павині чуби. Але буде їх не три, а щонайменше стільки, скільки пальцім на обох руках. Через те і вам помститись допоможу, бо то ж за Дапусину матір.

—Горе їм! — відповів Юранд.

І знов зайшло мовчання. Але Збишко, зміркувавши, що своєю ненавистю до німців він торує стежку до Юрандового серця, сказав:

—Не подарую я їм за свою кривду, хоч мені мало голови не зітнули.

Тут він обернувся до Данусі й додав:

Вона мене врятувала.

Знаю,— відповів Юранд.

А ви не сердитесь за це? .

—Коли ти дав їй обітницю, то й служи їй, бо такий рицарський звичай.

Хлопець трохи завагався, але через деякий час промовив з явним хвилюванням:

—Бо знаєте... вона мені повила голову покривалом... Всі рицарі чули, й францисканець, Що був коло мене з хрестом, чув, як вона сказала: «Ти — мій!»,— і певно, що нічий інший до смерті не буду, хай мені бог помагає.

Сказавши так, Збишко знову став навколішки і, намагаючись показати, що знає рицарські звичаї, з великою пошаною поцілував обидва черевички Данусі,. яка сиділа на бильці крісла, потім устав і, звернувшись до Юранда, спитав:

—Ви бачили другу таку, га?

А Юранд схопився раптом за голову своїми страшними вбивчими руками і, стуливши повіки, глухо відповів:

—Бачив, але німці мені її вбили.

—То слухайте, — з запалом заговорив Збишко,— одна у нас кривда й одна помста. І наших багатьох з Богданця, котрих коні в болоті застрягли, псявіри з луків постріляли... Для вашої роботи ви нікого кращого за мене не знайдете... Це для мене не новина! Спитайте дядька. На списах чи на сокирах, на довгих чи на коротких мечах, мені однаково! А розказував вам дядько про тих фризів?.. Наріжу я вам німців, як тих баранів, а щодо дівчини, то на колінах вам обіцяю, що буду за неї битися хоч би з самим пекельним старостою і що не відступлюся від неї ні за землі, ні за худобу, ні за які багатства, та коли б мені навіть замок із скляними вікнами без неї давали, то й замок покину, а за нею на край світу помандрую.

Юранд сидів деякий час, опустивши голову в долоні, нарешті немов пробудився від сну і сказав з жалем і смутком:

—Сподобався ти мені, хлопче, але тобі її не дам, бо не тобі вона судилася, небоже!

Почувши це, Збишко аж онімів і почав дивитись на Юранда круглими очима й не міг вимовити ані слова.

На допомогу йому прийшла Дануся. Дуже їй любий був Збишко і любо їй було вже називатись не «курдупелем», а «дійшлою дівчиною». Подобались їй і заручини, і солодощі, які їй щодня носив молодий рицар, і от тепер, коли Дануся зрозуміла, що все це у неї хочуть відібрати, вона швиденько зсунулася з бильця на кріслі і, припавши головою до батькових колін, почала гукати:

—Татусю! Татусю! Бо буду плакати!

Юранд, що, видно, любив її над усе на світі, лагідно поклав їй руку на голову. На обличчі його не було ні упертості, ні гніву, тільки смуток.

Збишко тимчасом заспокоївся і сказав:

—Як же так? Невже ви хочете противитись божій волі?

Юранд відповів на це:

—Як буде божа воля, то ти її дістанеш, але моєї волі не можу тобі прихилити. І радий би, та не можу...

Сказавши це, він підняв Данусю і, взявши її за руку, попрямував до дверей, а коли Збишко хотів заступити йому дорогу, він спинився на мить і сказав:

—Не сердитимусь на тебе за рицарську службу, але не питай мене більше, бо не можу тобі нічого сказати.

І вийшов.

IX

Наступного дня Юранд не уникав Збишка і не перешкоджав йому чинити Данусі різноманітні рицарські послуги. Навпаки, Збишко, хоч і дуже був засмучений, помітив, однак, що похмурий пан із Спихова поглядав на нього доброзичливо і ніби шкодував, що мусив дати йому таку неприємну відповідь. Молодий рицар неодноразово намагався під'їхати до нього й почати розмову. Після виїзду з Кракова це не трудно було зробити, бо вони обидва супроводили княгиню верхи. Юранд, звичайно мовчазний, тепер розмовляв досить охоче, але як тільки Збишко хотів довідатись що-небудь про перешкоду, яка відділяла його від Данусі, розмова раптом уривалась, а обличчя Юранда хмурніло. Збишко думав, може, княгиня знає більше, отож він вибрав зручну хвилину і хотів що-небудь дізнатись, але й вона могла сказати небагато.

Звичайно, тут якась таємниця,— мовила вона.— Мені сказав про це сам Юранд, але разом з тим просив, щоб я його не випитувала. Напевне, він зв'язаний якоюсь присягою, як то воно буває. Проте бог дасть, що з часом усе стане відомо.

Так мені на світі було б без Дануськи жити, як собаці на цепу або ведмедеві в ямі,— відповів Збишко.— Ні радості ніякої, ні втіхи. Нічого — тільки сум та зітхання. Пішов би я був краще до Тавані, нехай би мене там татари вбили. Але спочатку я повинен дядечка одвезти, а потім оті павині чуби у німців з голів поздирати, як заприсягся. Може, мене при тому вб'ють — то буде краще, ніж бачити, як Дануську інший візьме.

Княгиня подивилася на нього своїми добрими голубими очима і трохи здивовано спитала:

—І ти б допустив таке?

—Я? Поки живий, того не буде! Хіба б мені рука всохла і сокири вдержати не змогла.

—Ну, от бачиш.

—Еге ж! Але як же мені її проти батькової волі брати?

Княгиня сказала, немов сама до себе:

—Боже милостивий! А хіба не трапляється так?.. А потім звернулася до Збишка:

Хіба-таки воля божа не сильніша за батьківську? А що ж Юранд сказав? «Якщо,—сказав,—буде воля божа, то візьме її».

Так само він сказав і мені! — вигукнув Збишко.— «Якщо,— сказав,— буде воля божа, то візьмеш її».

От бачиш!

Ваша ласка, милостива пані,— єдина для мене втіха.

Мою ласку ти маєш, а Дануська не зрадить. Ще вчора я її питаю: «Данусько, будеш вірна Збишкові?» А вона каже: «Буду Збиткова або нічия». Зелена то ще ягода, та коли що скаже, то вже додержить, бо то шляхетська дитина, а не якась бродяга. І мати її така була.

Дав би бог! — сказав Збишко.

Тільки пам'ятай, щоб і ти не зрадив, А то з-поміж вас є чимало вітрогонів: обіцяє вірно любити, а сам одразу потім біжить до другої, що й на мотузі його не вдержиш! Правду кажу!

Та нехай би мене Ісус Христос перш скарав! — з запалом вигукнув Збишко.

Ну, то пам'ятай. А як одвезеш дядька, то приїжджай до нашого двору. Коли трапиться нагода, то й остроги дістанеш, а там побачимо, як бог дасть. Дануська за той час доросте і відчує божу волю, бо й тепер вона тебе дуже любить,— інакше не скажеш,— але ще не так, як люблять дорослі дівчата. Може, тоді й Юранд появить свою прихильність, бо мені здається, що він радий був би цьому. Поїдеш і до Спихова, а потім разом з Юрандом на німців, може трапитись, що чимось там йому прислужишся і зовсім його до себе привернеш.

—Я й сам, милостива княгине, думав так зробити, але з вашого дозволу мені буде легше.

Ця розмова дуже підбадьорила Збишка. Проте на першому ж перепочинку старий Мацько так захворів, що треба було спинитися й чекати, поки він хоч трохи піддужає для дальшої подорожі. Добра княгиня Ганна Данута залишила йому всі ліки та зілля, які в неї були, але сама мусила їхати далі, отож обом рицарям з Богданця довелося розлучитись з мазовецьким двором. Збишко спочатку низько вклонився княгині, потім Данусі, ще раз присягнувся їй вірно по-рицарському служити, обіцяв незабаром приїхати до Цеханова або до Варшави, нарешті підхопив її на свої дужі руки і, піднявши вгору, схвильовано став повторювати:

—Пам'ятай же про мене, квіточко моя люба, пам'ятай, рибко моя золота!

А Дануся, обнявши його, як менша сестра обіймає любимого брата, притулила свого кирпатого носика до його щоки і заплакала рясними, як горох, слізьми, повторюючи:

—Не хочу до Цеханова без Збишка, не хочу до Цеханова!

Юранд бачив це, але не розгнівався. Навпаки, він сам зичливо попрощався з юнаком, а коли вже сів на коня, ще раз повернувся до нього і сказав:

—Зоставайся з богом і не сердься на мене.

—Чого б я мав на вас сердитись, коли ви — Данусин батько! — щиро відповів Збишко.

І прихилився Юрандові до стремена, а той потиснув йому руку і сказав:

—Щасти тобі боже в усьому!.. Розумієш?

І поїхав. Але Збишко зрозумів, яка велика зичливість бриніла в його останніх словах, і, повернувшись до воза, на якому лежав Мацько, сказав:

— Знаєте? Він теж хотів би, тільки щось йому перешкоджає. Ви були в Спихові, розум у вас гострий, то поміркуйте, що воно таке.

Але Мацько був занадто хворий. У нього ще зранку була гарячка, а надвечір вона так посилилась, що він почав втрачати притомність, через те, замість відповісти Збишкові, подивився на нього здивовано, а потім спитав:

— Де це дзвонять?

Збишко злякався, бо йому спало на думку, що коли хворому вчувається дзвін, то, мабуть, за ним смерть іде. Подумав також, що старий може померти без ксьондза, без сповіді, а через те якщо не потрапить одразу в пекло, то принаймні довгі віки промучиться в чистилищі, отож вирішив везти його далі, щоб якнайшвидше доїхати до якої-небудь парафії, в якій Мацько міг би прийняти останнє причастя.

З цією метою він вирішив їхати цілу ніч. Збишко сів на вимощений сіном віз, в якому лежав хворий, і доглядав його аж до світанку. Час від часу напував вином, що його їм дав купець Амилей, і спраглий Мацько жадібно пив, від чого йому, видно, ставало легше. Після другої кварти він навіть опритомнів, а після третьої так міцно заснув, що Збишко часом нахилявся над ним, щоб переконатися, чи той не вмер.

І на думку про це його поймав глибокий жаль. До свого ув'язнення в Кракові він навіть не уявляв собі, як сильно любить дядька, який був йому в житті батьком і матір'ю. Але тепер він це добре знав і відчував, що по його смерті залишиться страшенно самотнім — без рідні, крім абата, який держав у заставі Богданець, без друзів і без допомоги. Разом з тим спадало йому на думку, що коли Мацько вмре, то також через німців, через яких він сам мало не наложив головою, через яких загинули всі його предки, Данусина мати і багатобагато невинних людей, яких він знав або про яких чув від знайомих, і його охопило здивування. «Чи є ж,— мовив він до себе, — в усьому королівстві хоч одна людина, яка не зазнала б від них кривди й не прагнула б помсти?» Він пригадав німців, з якими воював під Вїльною, і подумав, що, мабуть, і татари жорстокіше за них не воюють і що навряд чи є ще на світі другий такий народ.

Світанок урвав його міркування. День вставав ясний, але холодний. Мацькові очевидно полегшало, бо дихав він рівніше й спокійніше. Прокинувся, коли сонце вже добре пригріло, розплющив очі й сказав:

—Полегшало мені. А де ми тепер?

Доїжджаємо до Олькуша. Знаєте... де срібло копають і здають в казну.

От якби нам ті скарби, що лежать у землі! Ото б можна було відбудувати Богданець!

Видно, що вам таки полегшало, — сміючись, відповів Збишко. — Ого! Тут вистачило б і на мурований замок! Але заїдемо до приходського костьолу, там нам і пристановисько дадуть і зможете висповідатись. На все божа воля, але однак краще мати чисту совість.

Я чоловік грішний, радий покаятись,— відповів Мацько.— Снилось мені, що з мене чорти чоботи стягають... І по-німецьки між собою геркочуть. Хвалити бога, мені полегшало. А ти спав хоч трохи?

Як би ж я спав, коли пильнував вас?

То ляж трохи та засни. Як доїдемо, я тебе збуджу.

Де там мені до спання!

А що тобі заважає?

Збишко глянув на дядька дитячими очима.

—А що ж, як не кохання? Мене аж кольки в животі від зітхання колють. Сяду на коня, може, полегшає.

І, злізши з воза, він сів на коня, якого йому підвів подарований Завішею турчин. Мацько часом хапався від болю за бік, але, видно, думав про щось інше, а не про свою хворобу, бо хитав головою, цмокав губами і нарешті сказав:

—Дивуюсь я, дивуюсь та й надивуватися не можу, чого ти на те кохання такий охочий, бо ж ні твій батько, ні я такі не були.

Але Збишко, замість відповісти, раптом випростався в сідлі, взявся в боки, задер голову й заспівав щосили:

Плакав цілу нічку, плакав я і зрана, Де ж бо ти поділась, дівчино кохана! Ніщо не поможе, хоч і гірко плачу, Бо тебе дівчино, вже я не побачу.

І те «гей» покотилося по лісі, відбилося від придорожніх стовбурів, потім озвалося далекою луною і вщухло десь в гущавині.

А Мацько знов помацав себе за бік, в якому застрягла німецька стріла, і, постогнуючи, спитав:

—Колись люди були розумніші — знаєш?

Але за хвилину він задумався, наче пригадував якісь давні часи, і додав:

—Хоч декотрі й колись були дурні.

Тимчасом вони виїхали з бору, за яким побачили повітки копалень, а далі зубчасті мури Олькуша, споруджені королем Казіміром, і вежі костьолу, збудованого Владиславом Локєтком.

X

Парафіяльний канонік висповідав Мацька і гостинно залишив їх ночувати, так що вони виїхали аж другого дня вранці. За Олькушем повернули на Шльонськ, уздовж границі якого мали їхати аж до Великопольщі. Дорога йшла переважно густим лісом, в якому при заході сонця лупали громові рики турів та зубрів, а ночами серед густої ліщини світили очима вовки. Але ще більше, ніж від дикої звірини, загрожувала мандрівникам і купцям небезпека від німецьких або понімечених рицарів із Шльонська, невеликі замки яких подекуди височіли понад границею. Правда, під час війни короля Владислава з опольським князем Надерспаном,, якому допомагали його шльонські племінники, більшість тих замків була зруйнована поляками, проте остерігатись тут треба було завжди, а після заходу сонця — не випускати з рук зброї.

Проте їхали спокійно, так що Збишко вже почав нудьгувати, і аж за день їзди до Богданця вони якось уночі почули позад себе пирхання і тупіт коней.

—Якісь люди їдуть за нами,— сказав Збишко, Мацько на той час не спав, він глянув на зірки і,

як чоловік досвідчений, відповів:

—Незабаром світанок. Розбійники не нападали б наприкінці ночі, бо до дня вони мають бути вдома.

Проте Збишко спинив воза, вишикував людей впоперек дороги, лицем до тих, що під'їжджали, а сам виступив наперед і чекав.

Через деякий час він побачив у сутінках кільканадцять вершників. Один з них їхав на кілька кроків поперед інших, але, видно, не мав наміру критися, бо голосно співав. Збишко не міг розібрати слів, але виразно чув веселе «гоп! гоп!», яким незнайомий закінчував кожен куплет пісні.

Наші,— сказав Збишко сам до себе. Проте за хвилину гукнув:

Стій!

А ти сядь! — відповів жартівливий голос.

А що ви за одні?

А ви що за другі?

Чого ви за нами їдете?

А чого ти шлях перегородив?

— Відповідай, бо в нас самостріли наставлені.

А в нас... підставлені,— стріляй!

Відповідай по-людськи, а то біда тобі буде. На це Збишкові відповіла весела пісня:

Одна біда шляхом іде, Другу біду в танець веде...

Гоп! Гоп! Гоп! Ой, чого ж їм танцювати, Коли злиднів повна хата?.

Гоп! Гоп! Гоп!

Збишко здивувався, почувши таку відповідь; а тимчасом пісня Скінчилася, і той самий голос спитав:

—А як там почуває себе старий Мацько? Ще дихає?

Мацько підвівся на возі і сказав:

—Боже мій, це якісь свої!

А Збишко рушив конем вперед:

—Хто питає про Мацька?

—Сусід, Зих із Згожелиць. Вже з тиждень їду за вами та розпитую людей по дорозі.

—Матінко моя! Дядьку! Це Зих із Згожелиць! —

вигукнув Збишко.

І вони радісно привіталися. Зих справді був їхній сусід, до того ж чоловік добрий і всіма любимий за

веселу вдачу.

—Ну, як ся маєте? — спитав він, тиснучи Мацькові

руку. — Ще гоп чи вже не гоп?

— Ой, уже не гоп! — відповів Мацько.— Але радий вас бачити. Боже милий! Це я вже наче в Богданці!

— А що з вами таке, бо я чув, що вас німці підстрелили?

Підстрелили, псявіри! Залізяка у мене між ребрами залишилася...

Бійтесь бога! Ну, і що ж? А пробували ви пити ведмеже сало?

Бачите! — сказав Збишко.— Кожен радить ведмеже сало. Аби нам тільки дістатися до Богданця! Зараз же піду з сокирою під борті.

Може, знайдеться у Ягенки, а як ні, то пошлю питати в інших.

Яка Ягенка? Жінка ж ваша звалася Малгохна?— спитав Мацько.

Ого! Де та Малгохна! На святого Михайла третя осінь минає, як Малгохна дуба врізала. Конозиста була баба, царство їй небесне! А Ягенка в неї вдалася, тільки й того, що молода...

Росте дуб коло садочка, Яка мати, така й дочка....

Гоп! Гоп!

...Казав я Малгохні: не лізь на сосну, коли тобі вже півсотні років. Так ні ж бо! Вилізла. А гілка вломилась, і бух! Скажу вам по правді, аж яму в землі вибила, і за три дні й духу пустилася.

Царство їй небесне! — промовив Мацько.— Пам'ятаю, пам'ятаю... Як візьметься бувало в боки та як почне штукарити, то батраки в сіно ховаються. Але до хазяйства була беручка! І то злетіла з сосни?.. Бачите, яке диво!..

Злетіла, як шишка зимою... От було лихо. Вірите? Я після похорону так з жалю впився, що три дні не могли мене добудитися. Думали, що я теж дуба дав. А що вже потім сліз виплакав, то й відром не винести! Але до хазяйства і Ягенка беручка. Все тепер на її шиї.

Я її ледве пам'ятаю. Коли я виїжджав, то не більша була за топорище. Попід конем могла пройти й головою черева не зачепити. Еге! Давно то було, і мусила вирости.

На святої Агнеси минуло п'ятнадцять років; але я її також майже рік не бачив.

А що з вами було? Звідки ви повертаєтесь?

З війни. Чого б ото я вдома сидів, маючи Ягенку? Хоч Мацько був і хворий, але як почув про війну,

одразу ж наставив вуха й запитав:

—Може, були з князем Вітольдом на Ворсклі?

А був,— весело відповів Зих із Згожелиць.— Та не пощастило йому: розбив нас Едигей вщент. Спочатку вони перестріляли наших коней. Татарин тобі не вдарить прямо, як християнський рицар, а стріляє здалека з луків. Ти на нього натиснеш, а він утече, та й знов з лука шиє. Роби з ним, що хочеш! Бачите, рицарі в нашому війську вихвалялися й казали так: «Не будемо навіть списів нахиляти й мечів видобувати, просто витопчемо ту погань кіньми». Отак вони вихвалялися, а тут як почали стріли дзижчати, аж темно зробилося,— та й кінець битві! Ледве один з десятьох живий зостався. Вірите чи ні? Більш як половина війська сімдесятьох литовських і руських князів зосталась на полі бою, а що вже бояр та всяких придворних, або, як вони називають, отроків, то й за два тижні не злічити.-

Чув я,— перебив Мацько,— і наших добровольців-рицарів полягло чимало.

Ага, і навіть дев'ять хрестоносців, бо й вони мусили в Вітольдовім війську бути. А наших також полягло безліч, бо, знаєте, там, де інший остережеться, наш не остерігається. Великий князь найбільше довіряв нашим рицарям і не хотів мати в бою коло себе інших охоронців, крім поляків. Гай-гай! Вони також, як снопи, всі коло нього полягли, а йому нічого! Поліг пан Спитко з Мельштина, і мечник Бернат, і чашник Миколай, і Прокоп, і Пшецлав, і Доброгост, і Ясько з Лазевиць, і Пилик Мазур, і Варш з Міхова, і воєвода Соха, і Ясько з Діброви, і Петрко з Милослав'я, і Щепецький, і Одерський, і Томко Лагода. Хто б їх там усіх полічив! А деяких бачив таких утиканих стрілами, що після смерті схожі були на їжаків,— сміх та й годі!

Він справді засміявся, немов розказував найвеселішу пригоду, і раптом почав співати:

Взнав татарина натуру, Як він здер із мене шкуру!

—Ну, а потім що? — запитав Збишко.

Потім великий князь утік, але одразу ж набрався духу, як то з ним звичайно буває. Він, як той кущ ліщини: чим більше його пригнеш, тим дужче хвисьне. Поскакали ми тоді до Таванського броду охороняти переправу. Підійшла до нас ще купка рицарів з Польщі. Ну, гаразд! Другого дня насунув Едигей з тьмою татар, але вже нічого не міг вдіяти. От було на що подивитись! Тільки він поткнеться до броду, а ми його в морду! Ніяк не міг нічого зробити. Набили ми їх та набрали в полон чимало. Я сам зловив п'ятьох і веду їх з собою в Згожелиці. Побачите вдень, які це псячі морди.

В Кракові казали, що війна може перекинутись і на королівство.

— Думаєте, Едигей такий дурний? Знав він добре, яке у нас рицарство, знав також, що найкращі рицарі залишилися вдома, бо королева була незадоволена, що Вітольд почав війну на свій риск. Е, він хитрий — старий Едигей! Він ще в Тавані змикитив, що князівська сила зростає, і пішов геть, тільки його й бачили!..

— А ви повернулись?

—Повернувся. Там уже нема чого робити. А в Кракові дізнався, що ви трохи раніш за мене виїхали.

— Через те й знали, що це ми? — Знав, що це ви, бо на всіх відпочинках про вас питав.

Потім Зих звернувся до Збишка:

і— Боже ти мій! Та я ж тебе останній раз бачив ще малим, а тепер, хоч і темно, але думаю, що ти хлопець, як тур. І одразу хотів з лука стріляти!.. Видно, що на війні бував.

Мене змалку війна виховувала. Нехай дядько скажуть, чи бракує в мене досвіду.

Не треба мені, щоб дядько про це говорив. Бачив я в Кракові пана з Тачева, то він мені про тебе розповідав... Кажуть, ніби той мазур не хоче дочки за тебе віддати, а я з своєю не був би такий упертий, бо ти мені подобаєшся... Як побачиш мою Ягенку, то забудеш за ту. Там дівка, як дзвін!..

Неправда! Не забуду, хоч би побачив і десять таких, як ваша Ягна.

Я за неї дам в придане Мочидоли, де є млин. Крім того, коли я виїжджав, то на луках випасалося десять добрих кобилиць з лошатами... Ще не один мені за Ягну поклониться, будь певний!

Збишко хотів відказати: «Тільки не я», але Зих з Згожелиць знов почав наспівувати:

Я вклонюся вам низенько За ту Ягну, за серденько, Бодай вас!

—У вас завжди в голові жарти та пісні,— зауважив Мацько.

Еге ж! А що роблять праведні душі в раю?

Співають!

—Ну, от бачите! А грішні — плачуть. То краще я піду до тих, що співають, ніж до тих, що плачуть. Святий Петро теж скаже: «Треба його пустити в рай, бо інакше буде, анциболот, і в пеклі співати, а воно ж це гоже». Дивіться — вже світає.

І справді, вже розвиднялося. Незабаром вони виїхали на широку поляну, де вже було зовсім видно. На озерці, що. займало більшу частину поляни, якісь люди ловили рибу, але, побачивши озброєних рицарів, покинули невід, повискакували з води, швиденько похапали гаки та ратища і стали в бойові позиції, готові до бою.

— Подумали, що ми розбійники,— сміючись, сказав Зих,— Гей, рибалки, а чиї ви?

Рибалки деякий час мовчали, недовірливо поглядаючи на прибулих, нарешті, старший між ними впізнав рицарів і сказав:

—Ксьондза абата з Тульчі.

Нашого родича,— сказав Мацько,— який тримає, в заставі Богданець. Це, видно, його бори, але купив він їх, мабуть, недавно.

Так би він тобі й купив,— відповів Зих.— Воював він за них з Вільком з Бжозової і, видно, одвоював, Рік тому вони мали навіть зійтись на герць верхи й битись на списах та на довгих мечах за цю місцевість, але не знаю, чим воно скінчилося, бо виїхав.

Ну, ми свояки,— сказав Мацько,— з нами він битися не буде, а, може, ще й не всю заставу назад візьме,

— Може. З ним коли по-доброму, то ще й свого додасть. Цей абат — рицар, йому не новина й шолом на голову надіти. А до того ж він побожний і дуже гарно править в костьолі. Мабуть же, пам'ятаєте... Як гукне під час меси, то аж ластівки з-під даху вилітають з гнізд. Ну, і слава господня росте.

—Чого б я не пам'ятав! Він же бувало за десять кроків на свічки в олтарі дмухав і гасив. А чи приїжджав він хоч раз до Богданця?

— Аякже. Приїжджав. П'ять нових хлопів з жінками на розкорчованому лісі оселив. І в нас, у Згожелицях, також бував, бо ви ж знаєте, що він хрестив у мене Ягенку, яку він дуже любить і називає донькою.

Дав би бог, щоб він залишив мені хлопів, — сказав Мацько.

Овва! Що там для такого багача якихось п'ять хлопів! Зрештою, коли Ягенка його попросить, то він залишить.

Тут розмова на якийсь час припинилась, бо над темним бором з-над рум'яної зорі виглянуло яскраве сонце й осяяло все навкруги. Рицарі привітали його звичайним: «Слава Ісусу Христу!», потім перехрестилися й почали проказувати вранішні молитви.

Зих скінчив першим і, вдаривши себе кілька разів кулаком у груди, звернувся до товаришів:

—Тепер я на вас добре роздивлюсь. Ого, ви обидва змінились... Вам, Мацьку, треба насамперед видужати... Ягенка про вас буде піклуватись, бо у вас вдома жінок не знайдеться... Зразу видно, що та залізяка десь там стирчить між ребрами... Воно добре, та не дуже...

Потім звернувся до Збишка:

Ану, покажися й ти... Ой, боже всемогутній! Пам'ятаю тебе маленьким, коли ти ще по хвості лошатам на спину вилазив, а тепер, хай тобі грець, який рицар!.. З обличчя, як те княжа, але хлопець плечистий... Такому і з ведмедем зчепитись не страшно.

Що йому ведмідь! — сказав Мацько.— Він молодший був, ніж тепер, коли один фриз назвав його безвусим, а йому це не дуже сподобалось, і він п'ятірнею враз вирвав йому вуса...

Знаю,— перебив Зих.— Ви билися з ними потім і забрали їхнє добро і слуг. Все розказав мені пан з Тачева.

Вийшов німець в світ за зиском, А сховали з голим писком, Гоп! Гоп!

І почав веселими очима оглядати Збишка, який в свою чергу з великою цікавістю дивився на його довгу, як тичка, постать, на худе обличчя з величезним носом та круглими, повними сміху очима.

О! —сказав він.— 3 таким сусідом, аби тільки, бог повернув дядькові здоров'я, нудьгувати не доведеться.

Краще мати веселого сусіда, бо з веселим не може бути сварки,— відповів Зих.— А тепер послухайте, що я вам по-доброму й по-християнськи скажу. Ви давно не були вдома і ніякого ладу в Богданці не знайдете. Я не кажу — в господарстві, бо абат господарював добре... лісу шмат викорчував і хлопів оселив... Але сам він тільки наїжджав у Богданець, отож у коморі там нічогісінько нема, та й у домі хіба якась лава стоїть та оберемок горохвиння замість постелі,— а хворому ж треба якоїсь вигоди. То знаєте що? Їдьте зі мною до Згожелиць. Побудете якийсь там місяць чи два, мені це буде до душі, а Ягенка за той час про Богданець потурбується. Ви тільки звіртесь на неї, і нехай вас ні про що голова не болить... Збишко наїжджатиме господарства пильнувати, а я ксьондза абата теж вам до Згожелиць припроваджу, то ви з ним одразу й поквитаєтесь... Нас, Мацьку, дівчина доглядатиме,

як рідного батька, а при хворобі жіночий догляд кра-

щий за всякий інший. Ну, дорогі мої, зробіть же так, як я нас прошу.

— Річ відома, що ви добрий чоловік і завжди були таким, — трохи схвильовано відповів Мацько,— але, знаєте, коли я вже-маю вмерти від тої гемонської залізяки, що сидить у мене між ребрами, то хочу вмерти в своїй розвалюсі. До того ж удома, коли людина й хвора, багато про що спитає, багато чого догляне, дещо влаштує. Якщо бог каже вибиратись на той світ, то вже нічим не зарадиш! Чи краще тебе доглядатимуть, чи гірше — однак не викрутишся! До всяких злигоднів ми звикли на війні. Тому, хто кілька років спав на голій землі, й оберемок горохвиння гожий. Але за ваше добре серце щира вам подяка, і якщо не я віддячу, то, дасть бог, Збишко віддячить.

Зих із Згожелиць, який справді славився своєю добротою та зичливістю, почав знов наполягати й просити, але Мацько уперся: коли вмирати, то в своєму обійсті! Довгі роки ввижався йому той Богданець, і тепер, коли він був уже недалеко, Мацько нізащо не відмовиться від нього, хоч би це мав бути його останній нічліг. Бог і так милостивий, що дав йому сили дотягтися сюди.

Він витер кулаком сльози, що набігли йому на очі, оглянувся навколо і сказав:

Якщо це вже ліси Вілька з Бжозової, то після полудня доїдемо.

Тепер вони не Вількові з Бжозової, а абатові,— зауважив Зих,

Почувши це, хворий Мацько усміхнувся і трохи згодом сказав?

—Якщо вони абатові, то, може, колись будуть наші. — Ого! Тільки що говорили про смерть, — весело

вигукнув Зих, — а тепер хочете абата пережити.

—Не я його переживу, а Збишко.

Дальшу розмову їм перервали звуки рогів у лісі, що залупали десь далеко попереду. Зих одразу спинив коня й почав слухати.

Тут хтось, мабуть, полює,— сказав він.— Зачекайте.

Може, абат. От було б добре, якби ми оце зустрілися,

—Помовчіть-но!

І він звернувся до своїх людей:

—Стій!

Спинилися, Роги озвалися ближче, а за хвилину загавкали собаки,

—Стій! — ще раз сказав Зих.—Ідуть до нас, Збишко зіскочив з коня й почав гукати:

—Дайте-но самостріл! Може, звір на нас вибіжить! Швидше, швидше!

І, вихопивши самостріл з рук слуги, він обпер його об землю, притиснув животом, нахилився, напружив хребет, як лук, і, вхопивши пальцями обох рук тятиву, вмить натягнув її, потім наклав стрілу й побіг вперед у ліс.

—Натягнув! Без корби натягнув! — шепотів Зих, здивований такою незвичайною силою.

—Оце так хлопець!—з гордістю прошепотів Мацько. Тимчасом звук рогів та гавкання собак все наближалися, і раптом праворуч у бору задуднів важкий тупіт, затріщали кущі та гілки й на дорогу блискавично вискочив з гущавини старий бородатий зубр з величезною, низько нахиленою головою, з налитими кров'ю очима й виваленим язиком, захеканий, страшний. Натрапивши на яму при дорозі, перелетів її скоком, впав з розгону на передні ноги, але підвівся і от-от мав зникнути в гущавині по другий бік дороги, коли раптом зловісно задзижчала тятива самостріла, свиснула стріла, після чого звір став дибки, закрутився на місці, страшно заревів і, як громом вражений, звалився на землю.

Збишко вихилився з-за дерева, знов натягнув тятиву, готовий вистрілити, наблизився до звіра, який ще рив задніми ногами землю..

Подивившись з хвилину на зубра, Збишко спокійно повернувся до своїх і ще здалека вигукнув:

—Так йому дав, що аж гній пустив!

А хай же тобі! — озвався, під'їжджаючи, Зих.— З одної стріли!

Бо було близько, а зблизька стріла сильно б'є. Бачите: не тільки наконечник, а вся вона увігналась під лопатку.

Мисливці мусять бути вже близько; вони, напевно, заберуть його.

Не дам! — відповів Збишко. — Він вбитий на дорозі, а дорога нічия.

А якщо це абат полює?

Ну, коли абат, то нехай бере.

Тимчасом з лісу вискочило кільканадцять собак. Побачивши звіра, вони з страшним гарчанням кинулись на нього, збилися на ньому в купу й незабаром почали гризтися між собою.

—Зараз будуть і мисливці,— сказав Зих.— Бачите, он вони, тільки далеко від нас вискочили й не бачать звіра. Гоп-гоп! Давайте сюди, сюди!.. Лежить! Лежить!..

Але він раптом замовк, подивився з-під долоні й за мить озвався:

—Боже милий! Що ж це таке? Чи я осліп, чи мені

ввижається...

Один на воронім коні попереду,— сказав Збишко. Раптом Зих вигукнув:

Господи милосердний! Та то ж, здається, Ягенка! І почав гукати:

—Ягно! Ягно!..

Потім Зих рушив уперед, але перш ніж він зірвав коня вчвал, Збишко побачив найдивніше в світі видовисько: на вороному коні, сидячи по-чоловічому, до них скакала дівчина з самострілом в руках і рогатиною за плечима. В розпатлане від швидкої їзди волосся на билися шишки хмелю; обличчя її пашіло, як зоря, сорочка на грудях розхристалась, а поверх неї метлялася шкіряна безрукавка догори вовною. Прискакавши, вона осадила на місці коня; з хвилину на її обличчі відбивався сумнів, здивування, радість — нарешті, коли не можна вже було не вірити своїм очам і вухам, вона закричала тонким, майже дитячим голосом:

—Татусь! Любий татусь!

І вмить зсунулася з коня, а коли Зих також зіскочив, щоб привітатися з нею, кинулась йому на шию. Збишко довгий час чув тільки звуки поцілунків та два слова: «Татусь! Ягуля! Татусь! Ягуля!», що повторювались у радісному захваті.

Під'їхали обидва загони, під'їхав на возі Мацько, а вони все повторювали: «Татусь! Ягуля!» та обіймалися. І коли, нарешті, наобіймались, Ягенка почала розпитувати:

—Значить, з війни повертаєтесь? Здорові?

—З війни. А чого б мені не бути здоровим? А ти? А менші хлопчаки? Сподіваюсь, що й вони здорові? Еге-ж? Бо інакше ти не гасала б по лісі. Але що ж ти тут робиш, дочко?

Полюю, як бачите,— відповіла, сміючись, Ягенка.

В чужих лісах?

—Абат мені дозволив. Ще й прислав навчених мисливства слуг та собак.

Тут вона звернулась до своєї челяді:

—Відженіть собак, бо шкуру порвуть. Потім знов заговорила до Зиха:

Ой, рада ж я, рада, що вас бачу!.. У нас все гаразд.

А я хіба не радий? — відповів Зих. — Дай же, дочко, я тебе ще поцілую.

І вони знов почали цілуватись, а як перестали, Ягна сказала:

—Додому звідси далеко... Аж ось куди ми за тією бестією загнались. Мабуть, миль зо дві гнались, аж

коні вже почали приставати. Але зубр здоровенний— бачили?.. В ньому, мабуть, зо три стріли моїх, а упав він від останньої.

— Упав він від останньої, та не від твоєї: його застрелив оцей рицарик.

Ягенка відгорнула рукою волосся, що спадало їй на очі, і швидко й не дуже зичливо глянула на Збишка. Знаєш, хто це? — спитав Зих.

— Не знаю.

— Не дивно, що ти його не впізнала, бо він виріс. Але, може, старого Мацька з Богданця впізнаєш?

Боже мій! То це —Мацько з Богданця! — вигукнула Ягенка і, підійшовши до воза, поцілувала Мацька

в руку.

—То це ви?

— А я. Тільки от на возі, бо мене німці підстрелили.

Які німці? Адже війна була з татарами? Я це знаю, бо немало попросила, татуся, щоб мене з собою взяв.

Війна була з татарами, та ми на ній не були, бо

воювали перед тим із Збишком у Литві.

А де ж Збишко?

То ти не впізнала Збишка? — сказав, сміючись

Мацько.

— Оце Збишко? вигукнули дівчина, знов глянувши на молодого рицаря. — Атож!

— Поцілуйтеся ж як знайомі,— весело сказав Зих. Ягенка швидко обернулася до Збишка, але раптом відступила назад і, затуливши рукою очі, сказала: — Як мені соромно...

— Та ми ж знаємо одне одного ще змалку! — озвався Збишко.

—Ага! Добре мені знаємо! Пам'ятаю я, пам'ятаю. Років з вісім тому приїхали ви до нас із Мацьком, і покійна мати принесли нам горіхів з медом. А коли старші вийшли з кімнати, ви мене зараз кулаком у ніс, а горіхи самі поїли.

—Тепер би він цього не зробив! — сказав Мацько.— Він бував у князя Вітольда і в Кракові в замку, так що знає придворні звичаї.

Але Ягенка вже думала про інше, вона спитала Збишка:

То це ви вбили зубра?

Я.

Побачимо, де стримить стріла.

— Не побачите, бо вона вся увігналась під лопатку.

—Перестань, не сперечайся,—сказав Зих. — Всі ми бачили, як він його застрелив, і бачили дещо краще — як він вмить натягнув самостріла без корби.

Ягенка втретє глянула на Збишка, тепер уже здивовано:

— Натягнули самостріла без корби? — спитала вона. Відчувши в її голосі ніби недовіру, Збишко обпер об землю самостріла, що був, спустив раніш на зубра, вмить натягнув його, аж заскрипіла залізна дуга, потім, щоб показати, що знає двірський звичай, став на одне коліно й подав Ягенці.

Замість того, щоб його взяти, дівчина раптом почервоніла, сама не знаючи чого, й почала застібати під шиєю сорочку з грубого полотна, що розстебнулась від швидкої їзди по лісі.

XI

На другий день по приїзді в Богданець Мацько і Збишко почали оглядати своє старе сельбище й незабаром зрозуміли, що Зих із Згожелиць мав рацію, коли казав, що на початку тут їм буде трудно.

З господарством діло було ще сяк-так. Деякі лани були оброблені колишніми хлопами, а деякі новими, яких оселив абат. Колись у Богданці орної землі було набагато більше, але з того часу, коли в битві під Пловцями рід Градів загинув майже дощенту, тут забракло робочих рук, а після нападу шльонських німців та після війни Гжималітів з Наленчами більша частина колись родючих богданецьких нив позаростала лісом. Мацько сам не міг дати ради. Даремно він кілька років намагався залучити вільних кметів з Кшесні й віддати їм землю споловини,— вони вважали за краще сидіти в своїх лісах, ніж обробляти чужі ниви. Проте Мацькові пощастило залучити трохи бездомних людей; в різних війнах він узяв кільканадцять бранців, яких поженив, оселив по хатах, і, таким чином, село стало відроджуватись. Але діло йшло трудно, отож коли з'явилася можливість, Мацько поспішив заставити Богданець, вважаючи, що багатому абатові легше буде обробляти землю, а по-друге, що він із Збишком розживеться на війні на гроші й на людей. Абат справді господарював добре. Він збільшив робочу силу Богданця на п'ять хлопських родин, примножив череду худоби й табуни коней, збудував з хворосту обору і стайню. Але він не жив постійно в Богданці й не дбав про дім, так що Мацько, який іноді мріяв застати своє сельбище обкопаним ровом та обгородженим частоколом, насправді застав його таким, як і залишив, навіть більше — вугли в домі покривились, а стіни здавалися ще нижчими, бо осіли і вгрузли в землю.

Дім складався з величезних сіней та двох просторих кімнат з коморами і з кухні. Вікна в кімнатах були затягнені міхуром, а посередині на долівці височіли вогнища, дим з яких виходив крізь шпари в стелі. Та стеля, зовсім чорнії, в кращі часи була також і коптильнею: там на забитих у балки кілочках вішали свинячу, кабанячу, ведмежу та лосину шинку, оленячу та сарнячу грудинку, волове м'ясо й цілі кільця ковбас. Але тепер в Богданці нічого не було ні на гаках, ні на полицях, що тяглися вздовж стін, де в інших дворах стояли олов'яні та череп'яні миски. Проте тіни під полицями не були зовсім голі: Збишко наказав людям порозвішувати на них панцери, шоломи, короткі й довгі мечі, рогатини, вила, самостріли, рицарські списи, нарешті щити й сокири та кінські попони. Зброя чорніла від диму, і її треба було часто чистити, зате вся була напохваті, а до того ж шашіль не точив дерев'яних частин списів, самострілів і топорищ. Дбайливий Мацько наказав перенести коштовну одіж у комору, в якій він спав.

В передніх кімнатах, коло затягнених міхуром вікон, стояли соснові столи й/такі самі лави, на яких пани сідали вкупі з челяддю їсти. Люди, які за довгі роки війни одвикли від вигід, нічого більше й не потребували, але в Богданці не було хліба, борошна та багатьох інших припасів, а особливо посуду. Хлопи позносили, що могли, але Мацько головним чином сподівався, як то буває в таких випадках, на допомогу сусідів. І він не помилився, принаймні щодо Зиха із Згожелиць.

Другого дня після приїзду старий рицар сидів перед домом на колоді, втішаючись чудовою осінньою погодою, коли в двір в'їхала на тім самім воронім коні Ягенка. Челядник, що рубав коло плоту дрова, хотів допомогти їй злізти, але вона вмить зіскочила сама на землю й підійшла до Мацька, трохи задихана від швидкої їзди і рум'яна як яблуко.

— Слава Ісусу Христу! Приїхала поклонитись вам від татуся й запитати про здоров'я.

Не гірше, ніж було в дорозі,— відповів Мацько.— Принаймні хоч виспався в рідній хаті.

Але у вас, мабуть, дуже незручно, а хворій людині потрібний догляд.

Ми люди міцні. Звісно, поки-що нема вигід, але нема й голоду. Я сказав зарізати вола і дві вівці, так що м'яса є доволі. Жінки назносили трохи борошна та яєць, але того мало, а найгірше, що посуду нам бракує.

Я сказала навантажити два вози. На одному їдуть дві постелі й посуд, а на другому всяке їдло. Там є і коржі, і борошно, і солонина, і сушені гриби, є барило пива, а друге — меду; що в нас було — всього потроху.

Мацько, який завжди радий був з прибутку в хазяйстві, простягнув руку, погладив Ягенку по голові і сказав:

Бог тобі віддячить і твоєму батькові. Як розхазяюємось, то віддамо.

Та що там казати! Хіба ми німці, щоб відбирати те, що даємо?

Ну, то бог вам ще краще віддячить. Казав про тебе батько, яка ти хазяйновита. Це ж ти сама майже цілий рік у Згожелицях порядкувала?

Еге ж!.. Коли вам треба буде ще чогось, то пришліть кого-небудь, тільки такого, який знав би, чого треба, бо часом приїде якийсь телепень, навіть не знає, по що прислали.

Тут Ягенка стала поглядати на всі боки, а Мацько, помітивши це, усміхнувся й запитав:

—Кого це ти виглядаєш? — Нікого я не виглядаю!

—Пришлю Збишка, нехай подякує за мене тобі й Зихові. Сподобався тобі Збишко, га?

— Я не придивлялася!

—То придивися до нього зараз, он він якраз іде сюди.

Збишко справдійшов від водопою і, побачивши Ягенку, приспішив. На ньому був лосиний кубрак і кругла повстяна мисюрка, що їх носили під шоломами; волосся було без понтлика, над бровами рівно підрізане, а по боках спадало золотими кучерями аж па плечі. Він наближався швидко, рослий, гарний, схожий на зброєносця із знатного роду.

Ягенка зовсім повернулася до Мацька, щоб показати, що приїхала тільки до нього, але Збишко весело привітав їх, а потім узяв її руку й підніс до губів, хоч дівчина й опиралась.

—Нащо ви цілуєте мене в руку, — спитала Ягенка, — хіба я ксьондз?

—Не противтеся! Це такий звичай.

А хоч би й у другу поцілував за те, що привезла,— втрутився Мацько,— то й то не було б занадто.

А що вона привезла? — спитав Збишко, роздивляючись по подвір'ї й не бачачи нічого, крім вороного коня, що стояв прив'язаний коло стовпця.

— Вози ще не приїхали, але приїдуть,— відповіла Ягенка.

Мацько почав перелічувати, що вона привезла, нічого не пропускаючи, а коли згадав про дві постелі,

Збишко сказав:

— Я готовий і на зубровій шкурі спати, але дякую вам, що й за мене подумали.

То не я: татусь... відповіла, червоніючи, дівчина.— Якщо вам більше подобається спати на шкурі, то ніхто вас не силує.

Я сплю на чому доведеться. Траплялося інколи на полі бою спати і з убитим хрестоносцем під головою.

Хіба ви вбили коли-небудь хрестоносця? Певно, що ні!

Збишко замість відповіді почав сміятись, а Мацько вигукнув:

—Бійся бога, дівчино, значить, ти його не знаєш! Нічого іншого він не робив, тільки бив німців, аж гриміло. На списах, на сокирах, на все готовий, а. як забачить німця ще здалека, то так до нього рветься, що хоч на мотузку його держи. В Кракові хотів навіть на посла Ліхтенштейна вдарити, за що йому мало голови не зітнули. То такий хлопець! І про двох фризів розкажу тобі, після яких ми взяли почет і таку добру здобич, що тільки за половину її Богданець можна викупити.

І Мацько почав розказувати про герць із фризами, а далі про інші пригоди, які з ними траплялись, та про їхні подвиги. Розказав, як билися в фортеці з-за мурів і в чистому полі з найславетнішими рицарями, які тільки живуть в чужих краях. Били німців, били французів, били англійців та бургундців. Бували в таких запеклих битвах, що коні, люди, зброя, німці й пір'я з шоломів спліталися в один клубок. І чого тільки вони при тому не бачили! Бачили замки хрестоносців з червоної цегли, дерев'яні литовські городища й костьоли, яких нема коло Богданця, і міста, і страшні лісові хащі, в яких ночами квилили вигнані з капищ литовські боженята, і всякі, всякі дива; і всюди, де тільки доходило до бою, Збишко був попереду, так що з нього дивувались найславетніші рицарі.

Ягенка сиділа на колоді біля Мацька і слухала з відкритим ротом, крутячи головою, немов вона була у неї на шарнірах, то в бік Мацька, то в бік Збишка, і все з більшим подивом поглядаючи на молодого рицаря. Нарешті, коли Мацько скінчив, вона зітхнула й сказала:

—Добре було б вродитися хлопцем!

Але Збишко, що під час розповіді також пильно придивлявся до неї, очевидно був іншої думки, бо несподівано сказав:

—Але з вас і дівчина гарна!

А Ягенка чи то з досадою, чи то з смутком відповіла:

—Бачили ви кращих за мене.

Проте Збишко міг щиро сказати їй, що таких, як Ягенка, він бачив не багато, бо Ягенка справді аж сяяла здоров'ям, молодістю й силою. Недаремно старий абат казав про неї, що вона схожа й на калину й на сосну. Все в ній було гарне: і струнка постать, і широкі плечі, і немов з каменю вирізьблені груди, і червоні вуста, і бистрі голубі очі. Сьогодні вона і вбрана була краще, ніж на ловах у лісі. На ній були червоні коралі, критий зеленим сукном розстебнутий кожушок, саморобна смугаста спідниця й нові чоботи. Навіть старий Мацько помітив це гарне вбрання і, подивившись на неї якийсь час, спитав:

—Чого це ти так прибралась, наче на храм? Але вона замість відповісти загукала:

—Їдуть вози, їдуть!..

І коли вози заїхали в двір, вона побігла до них, а за нею пішов і Збишко. Розвантаження тривало аж до заходу сонця, на велику втіху Мацька, який розглядав кожну річ зокрема та вихваляв Ягенку. Було вже зовсім темно, коли дівчина почала збиратися додому. Коли вона сідала на коня, Збишко раптом ухопив її обіруч і, перш ніж Ягенка встигла вимовити слово, підняв її й посадив у сідло. А вона зашарілась, як зоря, і, повернувшись до нього, трохи збентежено сказала:

—Дуженький з вас хлопець...

А він, не побачивши в темряві ні її рум'янцю, ні збентеження, засміявся і спитав: — А ви не боїтеся звірини?.. Уже ж ніч!

—На возі є рогатина... подайте її мені.

Збишко пішов до воза, взяв рогатину й подав Ягенці.

—Бувайте здорові! — Бувайте!

—Бог вам віддячить! Приїду завтра або післязавтра до Згожелиць поклонитись Зихові і вам за сусідську поміч.

— Приїжджайте! Будемо раді! Но-о! І, рушивиши конем, за хвилину зникла в придорожніх кущах,

Збишко гобернувся до дядька.

— Час вам повертатися до хати. Але Мацько відповів, не встаючи з колоди:

— Ех, і дівчина! Аж подвір'я від неї проясніло!

—То правда!

Вони замовкли. Мацько, здавалося, про щось міркував, дивлячись на перші зірки на небі, потім знову сказав, наче сам до себе:

І ласкаве, і хазяйновите, хоч нема ще й п'ятнадцяти років.

Еге ж,— сказав Збишко,— старий Зих теж любить її, як око в лобі.

І казав, що Мочидоли за нею віддасть, а там же в луках випасається табун кобил з лошатами.

—В мочидольських борах, здається, страшні багна?.. — Зате багато бобрових сельбищ.

Вони знову помовчали. Мацько якийсь час дивився скоса на Збишка й нарешті запитав:

—Чого ти так замріявся? Про що думаєш?

— Та... знаєте... Ягенка так нагадала мені Дануську, аж у серці заболіло.

— Ходімо до хати, — відказав на це старий.— Пізно вже.

Насилу вставши, він сперся на Збишка, який одвів його в комору.

Другого ж дня Збишко поїхав до Згожелиць, на цьому дуже наполягав Мацько. Він також умовив племінника взяти з собою для поважності двох слуг та якнайкраще прибратись, щоб таким способом виявити Зихові честь і вдячність. Збишко поступився й поїхав прибраний, як на весілля, в тій самій, здобичній яці з білого атласу, обшитій знизу золотою торочкою та гаптованій золотими грифами, Зих прийняв його з відкритими обіймами, з радістю й піснями, а Ягенка, переступивши поріг кімнати й побачивши юнака, спинилась, немов укопана, і мало не впустила барилка з вином, бо подумала, що то приїхав якийсь Королевич. Вона одразу втратила сміливість і сиділа мовчки, лише раз у раз протираючі очі, немов хотіла прокинутись від сну. Малодосвідченому Збишкові здавалося, що вона, з якоїсь невідомої йому причини, не рада його бачити, тому він розмовляв тільки з Зихом, вихваляючи його сусідську щедрість та захоплюючись згожелицькою садибою, яка справді нічим не схожа була на богданецьку.

Тут скрізь видно було достаток і заможність. В кімнатах шибки були з тонко виструганого і так одшліфованого рогу, що він був прозорий, немов скло. Замість вогнищ посеред кімнат — по кутках стояли печі з коминами. Підлога була з модринових, чисто вимитих дощок, на стінах красувалася зброя та безліч блискучих, як сонце, мисок, а також гарно вирізьблені ложечниці з рядами ложок, дві з яких були срібні. Подекуди висіли шматки парчі, здобуті на війні або куплені у мандрівних купців. Під столами лежали величезні полові шкури турів, зубрів та диких кабанів, Зих охоче показував свої багатства, щохвилини згадуючи, що це все — наслідки Ягенчиного господарювання. Він повів Збишка також у комірчину, що пахтіла живицею і м'ятою, де під стелею висіли цілі в'язки вовчих, лисячих, кунячих та бобрових шкур. Показав йому сироварню, склади воску й меду, діжки з борошном, склади сухарів, прядива та сушених грибів. Потім повів його в комори, обори, в стайні і хліви, в сараї, в яких стояли вози, мисливське приладдя, сіті, і так засліпив йому очі багатством, що Збишко, повернувшись вечеряти, не міг стримати свого здивування.

Жити б і не вмирати в ваших Згожелицях! — сказав він.

В Мочидолах майже такі самі порядки, — відповів Зих.— Пам'ятаєш Мочидоли? Це ближче до Богданця. Наші батьки сварилися колись за межі й викликали один одного на бійку, але я сваритися не буду.

Він цокнувся із Збишком келихом меду й запитав: — Може б, ти нам щось заспівав?

Ні,— відповів Збишко,— мені цікаво вас послухати.

Згожелиці колись дістануться ведмежатам, аби тільки вони за них не погризлись...

—Яким ведмежатам?

— А хлопчакам, Ягенчиним братам.

—Ну, їм не доведеться лапи взимку смоктати.

—Що ні, то ні. Але й Ягенці в Мочидолах буде що в рот укинути...

— Певно, що так!

— А чого ти не їси і не п'єш? Ягенко, налий нам

обом!

— Я їм і п'ю, скільки можу.

А як не зможеш, то розпережися... Гарний пас! Ви, мабуть, на Литві взяли добру здобич?

Не нарікаємо,— відповів Збишко, користаючись з нагоди показати, що й власники Богданця не якісь там злидні.— Частину здобичі ми продали в Кракові і взяли сорок гривень срібла...

—Бійся бога! За них же можна купити село!

Там був один міланський панцер, якого дядько продав, сподіваючись смерті, знаєте...

Знаю! Ну, значить, в Литву варто йти. Я свого часу хотів, та побоявся.

—Кого? Хрестоносців?

—Е, хто б їх там боявся! Поки тебе не вб'ють, то чого ж боятись, а як уб'ють, то вже нема й часу боятись. Боявся я отих поганських божків або чортів. По лісах їх, кажуть, як тих мурах.

— А де ж їм сидіти, коли їхні божниці попалили?..

Колись вони жили в достатку, а тепер тільки мурахами та грибами живляться.

Ти їх бачив?

Сам я не бачив, але чув, що люди бачили... Висуне котре-небудь з-за дерева волохату лапу та й трясе нею — просить, щоб що-небудь дали...

Казали це саме й Мацько,— озвалася Ягенка.

Еге ж! Він і мені розказував про це по дорозі,— додав Зих.— Та воно й не дивно! Адже й у нас, хоч край наш давно християнський, інколи щось регоче по баюрах, та й у хаті також. Хоч ксьондзи й лаються за це, але однак краще залишити на ніч домовикам миску з їжею, бо як не залишиш, то так шкребуться в стіни, що й очей не заплющиш... Ягенко!.. Постав, доню, миску коло порога!

Ягенка взяла череп'яну миску, повну галушок з сиром, і поставила її коло порога, а Зих сказав:

—Ксьондзи кричать, погрожують!.. Адже господу Ісусові через той десяток галушок слави не зменшиться, а коли домовик неголодний та зичливий, то й від вогню, і від злодія обереже.

Потім Зих звернувся до Збишка.

А може б, ти скинув паса та заспівав?

Заспівайте ви, я бачу, що вам уже давно хочеться, або, може, панна Ягенка заспіває?

Будемо співати по черзі!—зрадів Зих.—Є ще у нас один слуга, який попищить нам на сопілці. Покликати його!

Покликали слугу, який сів на дзиглику і, взявши «пищалку» в губи та розставивши на ній пальці, став дивитись на присутніх, кому вторувати.

А вони почали сперечатись, бо ніхто не хотів починати першим. Нарешті Зих сказав Ягенці подати приклад, і вона, хоч і дуже соромилась Збишка, встала з лави, заклала руки під фартух і почала:

Коли б я, як пташка,

Літати уміла,

Я б у Шльонськ до Яська

Зараз полетіла!

Збишко широко розкрив очі, потім схопився на рівні ноги й голосно заволав:

—Звідки ви знаєте цю пісню?

Ягенка здивовано глянула на нього.

—Та її ж усі співають... А хіба що?

А Зих, гадаючи, що Збишко підпив, обернувся до нього й весело сказав:

—Розпережись! Тобі одразу полегшає!

Але Збишко ще якийсь час стояв із збентеженим обличчям, потім, погамувавши хвилювання, озвався до Ягенки:

—Перепрошую вас. Щось мені несподівано згадалося. Співайте далі.

—А може, вам сумно слухати?

—Та ні,— відповів Збишко тремтячим голосом.— Я б цю пісню слухав цілу ніч.

Сказавши це, він затулив долонями очі й замовк; йому не хотілося говорити.

Ягенка проспівала другий куплет, але, скінчивши, помітила, що по пальцях Збишка спливають буйні сльози.

Вона підсунулась до нього і, сівши поруч, торкнула його ліктем:

— Ну? Що з вами сталося? Я не хочу, щоб ви плакали. Кажіть, що з вами?

Нічого, нічого! — зітхнувши, відповів Збишко.— Багато довелося б говорити... Що було, те минулося.

Мені вже веселіше.

— Може б, ви солодкого вина випили?

— Шановна дівчино! — вигукнув Зих.— А чого це ви кажете одне одному «ви»? Кажи до нього: Збитку, а ти до неї: Ягенко. Ви ж знаєте одне одного змалку... Потім він звернувся до дочки:

А що він тебе колись віддубасив, то байдуже!.. Тепер він такого не зробить.

Не зроблю! — весело сказав Збишко.— Нехай вона мене тепер за те віддубасить, коли хоче.

Щоб розвеселити його остаточно, Ягенка стиснула руку в кулачок і, сміючись, почала жартома бити Збишка.

— Ось тобі за мій розбитий ніс! Ось тобі! Ось тобі!

—Вина! — гукнув розохочений хазяїн Згожелиць.

Ягенка побігла в комору й незабаром принесла глечик вина, два гарних кубки вроцлавського виробу, з витисненими на них срібними квітами, і дві головки сиру, дух від якого чути було ще здалека.

Зих, який уже був добре напідпитку, побачивши все це, остаточно розчулився, підсунув до себе глека, пригорнув його до грудей і, мабуть, гадаючи, що то Ягенка, став говорити:

Ой доню ти моя! Ой сирото-небого! Що я, бідний та нещасний, робитиму в Згожелицях, коли тебе заміж віддам?.. Що я робитиму?..

А доведеться незабаром віддати! — вигукнув Збишко.

Почувши це, розчулений Зих вмить розвеселився й почав сміятися:

Хо! Хо! Дівчині п'ятнадцять років, а їй вже до хлопців кортить!.. Як забачить якого-небудь хоч здалека, то аж коліно об коліно тре!..

Татусю, я піду,— сказала Ягенка.

Не йди, нам з тобою добре...

Потім Зих почав таємниче підморгувати Збишкові.

Занадилось їх тут двоє: один молодий Вільк, син старого Вілька з Бжозової, а другий Чтан з Рогова. Якби вони тебе тут застали, то одразу почали б гарчати, як і один на одного гарчать.

Овва! — сказав Збишко.

Потім звернувся до Ягенки на «ти», як наказав Зих: — А тобі котрий з них подобається?

—Ні один, ні другий.

Вільк — запальний хлопець! — зауважив Зих. — Нехай в інший бік виє.

А Чтан?

Ягенка почала сміятися.

—Чтан,— промовила вона, звертаючись до Збишка, — обріс весь кудлами, як цап, що й очей не видно, а сала на ньому, як на ведмедеві.

Збишко рантом щось пригадав, ударив себе по голові і сказав:

Ага!.. Коли ви вже такі добрі, то я ще вас про одну річ попрошу: чи нема у вас ведмежого сала, бо дядькові на ліки треба, а в Богданці не міг напитати.

Було,— відповіла Ягенка,— але хлопчаки винесли на подвір'я змащувати луки, а собаки все чисто з'їли... От шкода!..

Нічого не лишилось?

Геть вилизали!

Ну, то нічого робити, доведеться завтра в бору пошукати.

Влаштуйте облаву, ведмедів вистачить, а якщо мисливського начиння треба — дамо.

— Де там мені чекати! Піду на ніч до бортей.

Візьміть з собою чоловік п'ять мисливців. З-поміж них є вправні хлопці.

Не буду ходити цілим гуртом, бо ще звіра мені наполохають.

Як же ви підете? З самострілом?

А що б я з самострілом у бору поночі робив? Тепер якраз і місяця нема. Візьму вила з зазубнями, добру сокиру та й піду завтра сам.

Ягенка на хвилину замовкла, і на обличчі її позначився неспокій.

—Минулого року,— сказала вона, — пішов наш мисливець Безух сам, і звір його роздер. Що не кажіть, а небезпечно, бо ведмідь як забачить людину саму вночі, та ще коло бортів, одразу на задні лапи стає.

— Гірше, коли б він утікав, тоді вже його не дістанеш, — відповів Збишко.

В цей час Зих, що був закуняв, раптом прокинувся

й почав співати:

Підеш, Кубо, працювати, А я, Мацько, полювати! Будеш орать до обіду,— Я з Касею в жито піду!

Гоп! Гоп!

Потім звернувся до Збишка:

—Знаєш, їх двоє: Вільк з Бжозової і Чтан з Рогова... а ти...

Але Ягенка, боячись, щоб Зих не набалакав чогось зайвого, швиденько підійшла до Збишка й почала розпитувати:

А коли ти підеш? Завтра?

Завтра, як сонце зайде.

А до яких бортей?

До наших, до богданецьких, недалеко від ваших копців на межі, коло Радзікового болота. Казали мені, що там легко натрапити на ведмедя.

XII

Збишко, як і казав, вибрався на ведмедя, бо Мацькові ставало дедалі гірше. Спочатку підтримувала його радість та перший домашній клопіт, але на третій день знов підкинулась гарячка і в боку заболіло так, що він мусив лягти. Збишко пішов удень оглянути борті, побачив на болоті глибокий слід і розговорився з бортником Вавреком, який неподалік спав у курені з двома лютими, кунделями, але через осінні холоди вже мав повертатись на село.

Вони розкидали курінь, забрали з собою собак, подекуди намастили потроху медом стовбури дерев, щоб запахом принадити звіра, після чого Збишко повернувся додому й почав готуватися до полювання. Щоб не мерзнути, він одягнувся в лосиний кубрак без рукавів, на голову надів дротяну сітку, щоб ведмідь не міг здерти йому з голови шкуру, взяв добре окуті двійчаті вила з зазубнями і сталеву широку сокиру на дубовому топорищі— довшому, ніж у теслів. На час вечірнього доїння він був уже в лісі і, вибравши собі зручне місце, перехрестився і став чекати.

Червоне проміння призахідного сонця просвічувало крізь віти ялин. По верхів'ях сосон, крякаючи та лопочучи крильми, перелітали ворони; подекуди до води проскакували зайці, шелестячи пожовклими ягідними кущами та опалим листям; інколи на молодому букові мелькала вертка куниця. В гущавині щебетали й поступово замовкали пташки.

До самого заходу сонця не було в бору спокою; Незабаром неподалік од Збишка з великим шумом та хрюканням пройшов табун диких свиней, а потім довгою низкою вчвал проскакали лосі, тримаючи один у одного голови коло хвоста. Сухе галуззя тріщало у них під ратицями, а ліс аж дуднів. Вилискуючи під сонячним промінням червоною шерстю, лосі поспішали до болота, де їм уночі було зручно й безпечно. Нарешті запалала вечорова зоря, і верхівки сосон, здавалося, запломеніли, як в огні. Потім усе затихло. Бір готувався до сну. Сутінки підіймалися з землі й підходили вгору, до сяючої зорі, яка теж стала танути, хмуритись, темніти й гаснути.

«Тепер, поки не обізвуться вовки, буде тихо», подумав Збишко.

Він шкодував, що не взяв самостріла, яким легко міг би покласти дикого кабана або лося. Тимчасом від болота ще деякий час долітали притамовані звуки, схожі на тяжкий стогін та посвистування. Збишко з деякою осторогою поглядав у бік болота, згадавши, як хлоп Радзік, що жив тут колись у халупі, зник з усією сім'єю, немов у землю провалився. Одні казали, що їх забрали з собою розбійники, а були люди, які пізніше бачили коло халупи якісь дивні, чи то людські, чи звірині сліди. Вони хитали головами й навіть подумували про те, чи не запросити ксьондза з Кшесні, щоб освятив ту халупу. Правда, цього не було зроблено, бо не знайшлось нікого, хто захотів би тут жити, і халупу, власне, глину на хворостяних стінах, з часом розмили дощі, але звідтоді про те місце пішла погана слава. Проте бортник Ваврек не зважав на це й ночував тут влітку в курені, але й про того Ваврека говорили різне. Збишко, маючи при собі вила й сокиру, не боявся диких звірів, але з деякою тривогою думав про нечисту силу і радий був, коли голоси на болоті нарешті замовкли.

Зникли останні відблиски зорі, і настала справжня ніч. Вітер вщух, не чути було навіть постійного шуму в верхів'ях сосон. Коли-не-коли десь падала соснова шишка, викликаючи серед загальної тиші гучний і виразний звук, потім знов ставало так тихо, що Збишко чув власне дихання.

Довго він просидів таким чином, думаючи спочатку про ведмедя, Який міг надійти, а потім про Данусю, що їхала в далекий край з мазовецьким двором. Він_пригадав, як під час прощання з княгинею вхопив її на руки і як її сльози плинули йому по щоці, пригадав її ясне личко, простоволосу голівку, волошковий вінок та її співи, її червоні черевички з довгими носками, які він цілував перед від'їздом,— згадав усе, що сталося від тієї хвилини, коли він її побачив; і його пойняв такий жаль і така туга за нею, аж він зовсім забув, що він в лісі, що чатує на звіра, і натомість став говорити сам собі: «Піду я до тебе, бо мені без тебе не жити».

І почував, що таки мусить їхати в Мазовію, інакше зачахне в Богданці. Спав йому на думку Юранд і його незбагненна впертість, і він подумав, що тим більш йому треба їхати, щоб довідатись про цю таємницю та перешкоди і чи не можна їх усунути, викликавши когон'ебудь на смертний бій. Нарешті, йому уявилось, ніби Дануся простягає до нього руки й благає: «Сюди, Збишку, сюди!» Як же йому до неї не йти!

Він і не спав, але бачив її так виразно, немов вона йому привиділась або приснилась. Дануська їде оце поруч з княгинею, бренькає їй на лютні й поспівує, а думає про нього. Думає, що незабаром його побачить, а може, й оглядається, чи не скаче він конем за ними, а він сидить отут у темнім бору.

В цю мить Збишко опам'ятався — і не тільки тому, що згадав про темний бір, але й через те, що десь віддалік за ним почувся якийсь шелест.

І він міцніше стиснув у руках вила, наставив вуха й почав прислухатися.

Шелест наближався і через деякий час став зовсім виразний. Під чиєюсь обережною ногою хрустіли гілки, шаруділо опале листя та кущі ягідників... Щось ішло.

Часом шелест вщухав, так ніби звір спинявся коло дерев, і тоді наставала така тиша, що Збишкові починало аж у вухах дзвеніти, а потім знову чути було повільні й обережні кроки. Взагалі в тому наближенні було стільки остороги, що Збишко здивувався.

«Мабуть, «старий» боїться собак, що були тут біля куреня,— вирішив він,— а може, це вовк, який почув мене нюхом».

Тимчасом кроки стихли. Проте Збишко виразно чув, що щось спинилося кроків за двадцять або тридцять від нього й наче присіло. Він оглянувся раз і другий, і хоч стовбури в темряві вирізнялись досить ясно, не міг нічого побачити. Не було іншої ради, залишалось тільки ждати.

І він ждав так довго, що його вдруге пойняло здивування.

«Ведмідь не прийшов би сюди спати під борті, а вовк давно вже почув би мене носом і теж не чекав би до ранку».

І раптом по всьому його тілу пробігли мурашки.

А що, коли це якась нечиста сила вилізла з болота і заходить його ззаду? Раптом його несподівано схопить слизькими руками потопельник або заглянуть в обличчя зелені очі упиря, раптом за ним щось моторошно зарегоче або вилізе з-за сосни синя голова на павучих ногах?

І відчув, що волосся під залізним чепцем починає їжитись.

Але за хвилину шелест почувся вже поперед нього і тепер уже виразніше. Збишко з полегкістю зітхнув. Він припускав, що те «щось» обійшло його й тепер заходить спереду. А це було краще. Він зручніше взяв вила, тихо підвівся й чекав.

Раптом над його головою зашуміли сосни, він відчув на обличчі дужий подув вітру, що віяв з болота, і одночасно зачув носом важкий дух ведмедя.

Тепер уже не було найменшого сумніву, що йшов Мишко.

Страх зник умить, і Збишко, нахиливши голову, напружив зір і слух. Кроки наближалися, важкі, виразні, ведмежий дух став гостріший; незабаром зачулося сопіння й глухе гарчання.

«Коли б їх не йшло два», подумав Збишко.

Але в ту ж мить він побачив перед собою великий і темний силует звіра, який ішов за вітром і до останньої хвилини не міг його почути носом, тим більше, що увагу його відвертав запах розмащеного по стовбурах меду.

— Сюди, дідусю! — гукнув Збишко, вихиляючись з-за сосни.

Ведмідь коротко рикнув, вражений несподіванкою, але був уже надто близько, щоб рятуватися втечею, тому вмить став на задні лапи, а передні розставив, наче для обіймів. А Збишко цього тільки й чекав: він весь напружився, блискавично, кинувся вперед і всією силою своїх могутніх рук та вагою свого тіла увігнав вила в груди звіра.

Бір здригнувся від моторошного рику. Ведмідь ухопив лапами держака, щоб вирвати вила, але зазубні коло гостряків затримали їх, і, відчувши біль, він закричав ще страшніше. Хотівши дістати Збишка, ведмідь натиснув на вила і ще глибше увігнав їх собі в груди. Збишко, не знаючи, як глибоко увійшли вила, не пускав держака. Людина і звір почали шарпатись і шамотатись. Бір дрижав від шаленого й розпачливого рику.

Збишко не міг дістати сокири, не встромивши загостреного кінця держака в землю. А ведмідь, схопивши держака лапами, шарпав його разом із Збишком, наче розумів, у чому річ, і, незважаючи на біль від кожного поруху глибоко загнаних вил, не давав себе «підперти». Таким чином боротьба тривала, і Збишко розумів, що сили його кінець кінцем вичерпаються. До того ж, він міг упасти, і в такому разі неминуче загинув би, але зібрав усю свою силу, напружив руки, розставив ноги, вигнув хребет, як лук, щоб не перевернутися навзнак, і став повторювати крізь зціплені зуби:

—Мені смерть або тобі!..

Кінець кінцем його пойняв такий гнів, така лють, що він справді в ту мить готовий був загинути, але не пустити звіра. Нарешті, зачепившись ногою за корінь сосни, захитався і був би впав, коли б у ту мить коло нього не з'явилась якась темна постать і не «підперла» ведмедя другими вилами. Одночасно "якийсь голос закричав над самим його вухом":

—Сокирою!..

В запалі боротьби Збишко навіть не подумав, відкіля надійшла йому ця несподівана допомога, а схопив сокиру і страшно рубонув ведмедя. Тепер зламались вила під вагою і останньою конвульсією звіра, що,, немов громом вражений, звалився на землю й почав хропти, але одразу перестав. Настала тиша, в якій тільки чути було важке дихання Збишка, що сперся на сосну, бо ноги під ним підламувались. Аж за хвилину він підвів голову, глянув на постать, що стояла поруч нього, і злякався: може, то була й не людина!

Хто такий? — спитав він тривожно.

Ягенка! — відповів тонкий дівочий голос. Збишко аж онімів від здивування і не вірив своїм

очам. Але сумнів його тривав недовго, бо голос Ягенки озвався знову:

—Я викрешу вогню...

Зачиркало кресало об кремінь, посипались іскри, і при їх миготливому блиску Збишко побачив біле чоло, чорні брови й випнуті губи дівчини, що дмухала на затлілу губку. Аж тепер він подумав, що вона прийшла в цей бір, щоб допомогти йому, що без її вил йому могло бути погано, і відчув до неї таку вдячність, що, не довго думавши, обняв її й поцілував в обидві щоки.

Губка й кресало випали з її рук на землю.

—Облиш! Навіщо? — промовила вона глухим голосом, але не одвертала обличчя, навпаки, ніби ненароком торкнулася губами до губів Збишка.

Він пустив її і сказав:

—Бог тобі віддячить. Коли б не ти, не знаю, що й було б.

А Ягенка, присівши навпочіпки, щоб знайти кресало й губку, почала виправдуватись:

Я боялася за тебе, бо той Бездух також пішов на ведмедя з вилами й сокирою — і ведмідь його роздер. Боронь боже чого, це було б для Мацька велике горе, а він і так ледве дихає... Ну, то я взяла вила та й пішла...

То це ти заходила отам за сосни?

— Я.

А я думав, що якась нечиста сила.

Набралася і я страху, бо тут коло Радзікового болота вночі всякого буває.

Чого ж ти не обізвалася?

Боялася, що ти мене проженеш.

І вона знов почала кресати, а потім поклала на губку трохи сухої конопляної костриці, яка враз зайнялася ясним полум'ям.

— У менеє дві тріски,—сказала вона,— а ти швиденько назбирай сушняку — буде багаття.

За хвилину справді розгорілося веселе вогнище, яке освітило величезну руду тушу ведмедя, що лежав у калюжі крові.

—Здоровий звірюга,— озвався трохи хвастовито Збишко.

—А голова геть чисто розвалена! Ой боже! Сказавши це, вона нахилилась і занурила руку

в ведмежі кудли, щоб довідатись, чи він гладкий, потім підвелася з веселим обличчям:

Буде сала років на два!

А вила поламані, дивись!

Отож і біда, бо що я вдома скажу?

Хіба що?

—Татусь ніколи не пустив би мене в бір, тому я й ждала, поки всі полягають спати.

Через якийсь час вона додала:

—Не кажи, що я була тут, щоб з мене не сміялися.

—Але я тебе до садиби проведу, бо ще вовки по дорозі нападуть, а вил у тебе нема.

—Ну, добре!

Так вони довго розмовляли при веселому вогні багаття, над трупом ведмедя, обоє схожі на якісь молоді лісові створіння.

Збишко подивився на прекрасне обличчя Ягенки, освітлене відблиском полум'я, і сказав з мимовільним захопленням:

—Такої другої дівчини, як ти, мабуть, і на світі нема. Тобі б на війну ходити!

Вона деякий час дивилася йому в очі, потім з тихим смутком відповіла:

—Я знаю... тільки не смійся з мене.

XIII

Ягенка сама натопила великий горщик ведмежого сала, і Мацько охоче випив першу кварту, бо воно було свіже, не пригоріле і пахло дягелем, якого дівчина, що зналася на ліках, додала, скільки треба було, в горщик. Мацько одразу підбадьорився і став надіятись на одужання.

—Оцього мені й треба було,— сказав він.— Коли всередині все проросте салом, тоді, може, й ота чортова дразка вилізе наверх.

Наступні кварти він пив уже не з таким смаком, як першу, але коли треба було — пив. Ягенка теж додавала йому охоти—розказувала:

Будете здорові. Білюдові з Острога увігнали глибоко в потилицю кільця з кольчуги, але вони від сала вийшли. Тільки як відкриється рана, треба буде її бобровим жиром заливати.

А він у тебе є?.

Є. А як треба буде свіжого, то підемо із Збитком до бобрових сельбищ. Бобрів тут скільки хочеш. Але не вадило б також, якби ви пообіцяли що-небудь якомусь святому, зцілителеві ран.

Я вже думав про це, тільки не знаю добре,— котрому? Святий Георгій — покровитель рицарів: він охороняє воїна від небезпеки і, коли треба, додає йому мужності, а кажуть також, що часто власною особою стає на боці справедливих і допомагає бити невгодних богові. Але той, хто сам любить битися, рідко коли лікує рани, для цього має бути інший святий, якому він не перешкоджатиме. Кожен святий на небі має свою посаду і своє господарство — це відомо! Але вони ніколи не втручаються в чужі справи, бо через це могли б постати незгоди, а святим на небі не личить сваритись або битись... Косма і Даміан також великі святі, яким лікарі моляться, щоб хвороби на світі не переводились, бо інакше їм нічого було б їсти. Є ще свята Аполонія від зубів та святий Ліборій від кам'яної хвороби, але то все не те! Приїде абат, то скаже мені, до кого, удатися, бо не кожен і клірик всі таємниці божі збагнув, і не кожен знає такі речі, хоч і ходить з бритою головою.

—А якби ви обіцяли самому Ісусу Христу?

—Звісно, що він найвищий з-поміж усіх. Але то було б, з дозволу сказати, так само, якби твій батько побив мого хлопа, а я поїхав би аж до Кракова, скаржитись королю. Що б мені король на це сказав? Сказав би так: «Я владар цілого королівства, а ти до мене з своїм хлопом лізеш! Що тобі — нема урядовців? Не

можеш піти в місто до кастеляна або посередника?» Ісус

Христос є владар усього світу — розумієш? А для дрібних, справ у нього є святі.

— Я нам ось що скажу,— мовив Збишко, що надійшов на кінець розмови,—дайте обітницю нашій покійній королеві, що коли вона вам допоможе, то ви поїдете на прощу в Краків до її гробу. Хіба там мало чудес на наших очах відбулося? Навіщо шукати чужих святих, коли є своя пані, краща за інших.

— Е! Якби ж то я знав, що вона рани зціляє!

А хоч би й не зціляла! Абиякий святий на неї скривитись не посміє, а скривиться, то ще від самого бога нагінку дістане, бо це ж тобі не якась там пряля, а польська королева...

Котра наостанні навернула до християнської віри цілу поганську країну. Це ти розумно сказав,— відповів Мацько. — Високо вона, мабуть, там сидить на божій раді і, певно, що якомусь там простому святому до неї далеко. Так і зроблю, як ти радиш, щоб я був так здоровий!

Ця порада подобалась і Ягенці, яка не могла надивуватися із Збиткового розуму, а Мацько того самого вечора дав урочисту обітницю і з того часу ще з більшою надією пив ведмеже сало, день при дні сподіваючись неодмінного видужання. Але через тиждень почав втрачати надію. Казав, що сало «вирує» у нього в животі, а на шкурі, коло останнього ребра, виростає якась гуля.. Через десять днів стало ще гірше: гуля збільшилась і почервоніла, а сам Мацько дуже ослаб, і коли підкинулась гарячка, знову почав готуватися до смерті. Одної ночі він раптом збудив Збишка:

—Засвіти-но хутенько скалку, — сказав, — бо щось зі мною діється, та не знаю — добре чи зле.

Збишко схопився на ноги і, не викрешуючи вогню, роздмухав у сусідній кімнаті на огнищі жар, запалив від нього смоляну скалку й пішов до Мацька.

—Що з вами?

—Що зі мною! Гулю мені щось пробило, мабуть, дразка! Я її держу, але витягнути не можу, тільки чую, як вона бренчить і скрипить під нігтями...

—Дразка! Не що інше! Хапайте добре й тягніть, Мацько аж корчився та сичав від болю, але заглиблював пальці все далі, поки добре не схопив якусь тверду річ; нарешті шарпнув її і витягнув.

Ой боже мій!

Є?— спитав Збишко.

—Є. На мені аж холодний піт виступив. Але є! Дивись!

І він поклав Збишкові на долоню довгувату, гостру Дразку, що відламалась від погано вкованого наконечника стріли й кілька місяців стирчала в тілі.

Слава богу й королеві Ядвізі! Тепер ви будете здорові.

Може, мені й полегшає, але поки що страшенно болить,— сказав Мацько, видушуючи з гулі сукровицю.— Коли вже в мені тієї погані стало менше, то й хвороба мусить попустити. Ягенка казала, що тепер треба буде бобровим жиром заливати.

— Завтра вранці підемо за бобром.

Мацькові вже на другий день вранці набагато полегшало. Він спав допізна, а прокинувшись, одразу захотів їсти. На ведмеже сало вже не міг і дивитися, йому засмажили яєчню всього з двадцяти яєць, бо Ягенка з обережності більше не дозволила. Він жадібно з'їв її і півхлібини, запив коновкою пива, після чого йому стало весело на душі, і він зажадав, щоб покликали Зиха.

Збишко послав одного з подарованих Завішею турчинів по Зиха, і той приїхав верхи після полудня, саме тоді, коли молоді люди збиралися до Одстояного озерця за бобром. Спочатку старі сміялись, жартували та співали за доброю чаркою меду, а потім почали розмовляти про дітей і вихваляти кожен своє.

Що то за хлопець Збишко! — казав Мацько.— Другого такого й на світі нема. І хоробре, і спритне, як рись, і вправне. Знаєте, коли його на смерть у Кракові вели, то так дівчата в вікнах пищали, немов їх хтось там ззаду шилом штрикав, і то які дівчата: рицарські та кастелянські дочки, не кажучи вже про всяких красунь-городянок.

Нехай там будуть і кастелянські, й красуні, але за мою Ягенку не кращі! — відказав Зих із Згожелиць.

Хіба я вам кажу, що кращі? Любішої для людей дівчини, ніж Ягенка, не знайдеш.

Я теж про Збишка нічого поганого не скажу: самостріл без корби натягає!..

— І ведмедя сам один підіпре. Бачили, як він його рубонув? Всю голову з одною лапою відбатував.

—Голову відбатував, але підпер не сам, Ягенка йому допомогла.

—Допомогла?.. Не казав він нічого.

—Бо обіцяв їй... адже для дівчини сором уночі в бір ходити. Мені вона зразу розказала, як воно було. Інші раді прибрехати, а вона правди не потаїть. Щиро кажучи, не дуже воно мені сподобалось, бо хто їх знає... Хотів був її вилаяти, але вона так сказала: «Коли я сама вінка не впильную, то й ви, татусю, не впильнуєте, але не бійтеся. Збишко теж знає, що таке рицарська честь...»

—А певно. Вони, ж і сьогодні вдвох пішли.

—До вечора повернуться. Вночі диявол найгірше спокушає, та й дівчині соромитись не треба, бо темно.

Мацько трохи подумав, потім промовив, наче сам до себе:

А все-таки вони раді одне одного бачити...

Еге! Якби-то він іншій обітниці не дав.

То, як ви знаєте, такий рицарський звичай... Хто з молодих не має своєї пані серця, того інші вважають за простака... Він обіцяв павині чуби і мусить їх з голів поздирати, бо присягнувся рицарською честю; Ліхтенштейна теж мусить дістати, а від інших обітниць абат його може звільнити.

Абат от-от має приїхати...

Ви думаєте? — спитав Мацько і говорив далі:— Зрештою, що там ті обітниці, коли Юранд прямо йому сказав, що дівки за нього не віддасть! Чи він її іншому обіцяв, чи присвятив на службу богу, того я не знаю, але прямо сказав, що не віддасть...

Говорив я вам,— спитав Зих,— що абат любить Ягенку, як рідну дочку? Останнім разом він їй сказав так: «Рідня у мене тільки по куделі — жіноцтво, але з тієї куделі тобі ниток буде більше, ніж їм».

На це Мацько неспокійно й навіть підозріливо глянув на Зиха і тільки через якийсь час сказав:

Сподіваюсь, ви не схочете нас скривдити...

За Ягенкою я даю Мочидоли,— ухильно сказав Зих.

Зараз?

Зараз. Іншій би не віддав, а їй віддам.

Богданець і так наполовину Збишків, а дасть бог здоров'я, то я в ньому господарство налагоджу он як! Збишко вам подобається?

Зих закліпав очима і сказав:

Гірше те, що коли про нього хто-небудь згадає, Ягенка зразу одвертається до стіни.

А як згадуєте про інших?

Як згадаю про іншого, вона фиркає і каже: «Ще що скажіть!»

От бачите! Дасть бог, що з такою дівкою Збишко забуде за ту. Я старий, а теж забув би... Вип'єте меду?

Вип'ю.

Але абат... От де розумний чоловік! З-поміж абатів, як ви знаєте, бувають зовсім світські люди, а цей, хоч і не сидить серед ченців, але — ксьондз, а ксьондз завжди краще порадить, ніж звичайна людина, бо й грамоти вміє і з духом святим близький. А що ви за дівчиною зразу Мочидоли даєте, це слушно. Я теж, як дасть бог здоров'я, то переманю од Вілька з Бжозової стільки кметів, скільки зможу. Дам кожному по шматку доброї землі, бо в Богданці землі не бракує. Нехай поклоняться Вількові на різдво та й переходять до мене. Хіба вони не мають права? З часом і городище в Богданці збудую, порядний дубовий замок з ровом навкруг... А Збишко з Ягенкою нехай собі поки що на полювання разом ходять... Мабуть, і сніг незабаром упаде... Звикнуть вони одне до одного, то хлопець за ту й забуде. Нехай собі ходять. Що там довго балакати! Віддали б ви за нього Ягенку чи ні?

Віддав би. Ми ж давно вже поклали собі, що вони судились одне одному, а Мочидоли й Богданець нашим онукам.

Гради! — радісно вигукнув Мацько.— Дасть бог, посиплються вони, як град! Абат буде нам їх хрестити...

Аби він тільки приїхав!—весело вигукнув Зих.— Давно вже я не бачив вас таким веселим.

Бо радісно мені на серці... Дразка вийшла, а щодо Збишка, то ви за нього не турбуйтесь. Вчора, коли Ягенка сідала на коня... знаєте... повіяв вітер... Я й питаю Збишка: «Бачив?» — а його аж млість взяла. І ще я помітив, що спочатку вони мало говорили між собою, а тепер, як ходять разом, то все голови одне до одного повертають та все радяться... радяться!.. Випийте ще.

— Вип'ю...

—За здоров'я Збишка і Ягенки!

XIV

Старий Мацько не помилявся, коли казав, що Збишко і Ягенка охоче бувають вкупі й навіть скучають одне за одним. Ягенка під приводом одвідин Мацька часто приїжджала до Богданця з батьком або сама, а Збишко — з вдячності — також час від часу наїжджав у Згожелиці, так що згодом між ними зайшли близькі і приязні стосунки. Вони заприязнились між собою й охоче «радились», тобто розмовляли про все, що їх цікавило. В цій приязні було трохи й взаємного захоплення, бо молодий і вродливий Збишко, який уже й на війні вславився, і брав участь в турнірах, і бував у королівських покоях, в порівнянні з яким-небудь Чтаном з Рогова або, з Вільком з Бжозової здавався дівчині справжнім придворним рицарем і майже королевичем, а він часом захоплювався вродою Ягенки. Він був вірний своїй Данусі, проте не раз, дивлячись на Ягенку в лісі чи в домі, мимоволі думав: «Оце так лань!», а коли, підхопивши попід руки, садовив її на коня і відчував у своїх руках її тверде, немов з каменю вирізьблене тіло, його поймало хвилювання, або, як казав Мацько, «млість», а по тілу пробігав якийсь дрож і морив його, як сон.

Від природи горда, насмішкувата й навіть задирлива Ягенка поступово робилася все покірливіша і ставилась до нього як служниця, яка аж в очі заглядає, чим_ би йому прислужитись та догодити, а він розумів цю її відданість, був їй за неї вдячний, і йому все приємніше було залишатися з нею. Нарешті, особливо коли Мацько став пити ведмеже сало, вони бачилися майже щодня, а коли дразка вийшла з тіла, вирушили разом на бобрів, щоб добути свіжого жиру, що потрібний був для лікування.

Вони взяли самостріли, посідали верхи й поїхали спочатку до Мочидолів, що мали бути.колись приданим Ягенки, потім до лісу, де залишили коней з слугою, і далі пішли пішки, бо крізь гущавину й через мочарі проїхати було трудно. По дорозі Ягенка показала на синю смужку лісу за просторим, порослим осокою лугом і сказала:

То бори Чтана з Рогова.

Того, котрий хоче тебе брати? Вона засміялася:

Взяв би, аби я далася!

Ти легко оборонишся з допомогою Вілька, тим більш, що він, як я чув, вишкіряє на Чтана зуби. Я;навіть дивуюся, що вони й досі не викликали один одного на смертний герць.

Бо татусь, ідучи на війну, сказав їм таке: «Як поб'єтесь, то жодного на очі не допущу». І що ж вони мали робити? Коли бувають у Згожелицях, то сичать один на одного, але потім пиячать разом у корчмі в Кшесні, поки не попадають під лави.

Дурні хлопці.

Чому?

Коли Зиха не було вдома, повинен був один чи другий напасти на Згожелиці і взяти тебе силоміць. Бо що б міг Зих зробити, якби повернувся і застав тебе з дитиною на руках?

Голубі очі Ягенки вмить заіскрилися: .— Ти думаєш, що я так і далася б? Хіба в Згожелицях. немає людей, а я не вмію орудувати списом чи самострілом? Нехай би спробували! Я не тільки прогнала б їх, а ще б сама напала на Рогов або Бжозову. Татусь знали, що можуть безпечно йти на війну..

Говорячи це, вона так хмурила свої гарні брови й так грізно потрясала самострілом, що Збишко розсміявся і сказав:

—Ех, тобі б рицарем бути, а не дівчиною. Заспокоївшись, вона одказала:

—. Чтан стеріг мене од Вілька, а Вільк од Чтана. Зрештою, я була під опікою абата, а з абатом краще нікому не заводитись...

—Овва! — відповів Збишко.— Всі тут бояться абата! А я, присягаюся святим Георгієм, не брешу, що не побоявся б ні абата, ні Зиха, ні згожелицьких жителів, ні тебе, а таки взяв би...

Ягенка зупинилась на місці і, звівши на Збишка очі, спитала якимось дивним, лагідним і протяглим голосом:

—Взяв би?..

Губи її розкрились, і вона чекала відповіді, зарум'яніла, як рожа.

Але Збишко, видно, думав тільки про те, що б він зробив на місці Чтана або Вілька, бо за хвилину тріпнув своєю русою головою й вів далі:

—Нащо дівчині воювати з хлопцями, коли їй треба заміж! Якщо не трапиться третій, то мусиш вибрати одного з них, як же інакше?

—Не говори мені цього,— сумно відповіла дівчина.

—Хіба що? Я давно тут не був, тому не знаю, чи є хтось коло Згожелиць, хто тобі був би більше до душі...

—Ну! — відказала Ягенка.—Перестань!

Вони, йшли далі мовчки, продираючись крізь майже непрохідні хащі, порослі диким хмелем. Збишко йшов попереду, розриваючи зелені звої й подекуди обламуючи гілки, а Ягенка простувала за ним з самострілом на плечі, немов якась богиня мисливства.

За цією гущавиною,—сказала вона,—буде глибокий струмок, але я знаю брід.

У мене халяви вище колін, перейдемо й так, — відповів Збишко.

Незабаром вони прийшли до струмка. Ягенка добре знала мочидольські ліси й легко знайшла брід, але виявилось, що вода в струмку від дощів трохи піднялася й на броду було досить глибоко. Тоді Збишко, не питаючись, підхопив дівчину на руки.

—Перейшла б і так,— сказала Ягенка. — Держись за шию,— відповів Збишко.

Він помалу пішов уперед, за кожним кроком пробуючи ногою, щоб не потрапити на глибоке, а дівчина, виконуючи наказ, пригорнулася до нього і, коли вже було недалеко до другого берега, сказала:

— Збитку!

— Що Таке?

—Не піду я ні за Чтана, ні за Вілька... Тимчасом він виніс її на берег, обережно поставив

на пісок і трохи збудженим голосом сказав:

— Нехай тобі бог пошле якнайкращого! Не буде йому погано з тобою.

До Одстояного озерця було вже недалеко. Тепер Ягенка йшла попереду, час від часу оглядалася і, прикладаючи пальця до губів, попереджала Збишка, що треба мовчати. Вони йшли низьким і мокрим місцем, пробираючись поміж кушами верболозу та сірими вербами. З правого боку лунали пташині голоси, що дивувало Збишка, бо вже настала пора одльоту.

—Там незамерзаюче болото,— шепнула Ягенка,— на ньому зимують качки, але і в озерці вода тільки коло берега в великі морози замерзає. Бачиш, як парує?..

Збишко подивився крізь кущі верболозу й побачив перед собою туман: то було Одстояне озеро.

Ягенка знов приклала пальця до губів, і незабаром вони дійшли на місце. Дівчина першою тихо видряпалась на грубу стару вербу, що низько схилилась над водою. Збишко поліз за Ягенкою, і вони довгий час нерухомо пролежали й нічого не бачили за туманом, тільки чули жалібне квиління чайок та мартинів над головами. Нарешті повіяв вітер, зашелестів верболозом та пожовклим листям верб і відкрив чисту поверхню озерця, побрижену дрібною хвилею.

Не видно? — шепнув Збишко.

Не видно. Тсс!..

Через деякий час вітер вщух і настала повна тиша.

Тоді на поверхні води зачорніла дна голова, потім друга, нарешті, зовсім близько від них з берега до води спустився великий бобер з тільки-но одгризеною гілкою в пащі й поплив поміж ряскою й курячою сліпотою, підіймаючи голову догори й гонячи перед собою гілку. Збишко, шо лежав на стовбурі нижче Ягенки, раптом побачив, як лікті її заворушились, а голова похилилась наперед: вона, очевидно, націлялась на звіра, який, зовсім не підозріваючи про небезпеку, плив по незарослій воді озерця на відстані половини льоту стріли.

Нарешті бренькнула тятива, і Ягенка одночасно крикнула:

—Готовий! Готовий!..

Збишко миттю видряпався вите й подивився крізь віти на-воду: бобер то поринав углиб, то випливав на поверхню, перекидаючись і часом показуючи світліше за спину черево.

—Добре влучила! Зараз він заспокоїться! — сказала Ягенка.

Вона вгадала: бобер спливав і поринав усе млявіше, а незабаром виплив на поверхню догори черевом.

—Я піду заберу його,— сказав Збишко.

— Не ходи Тут коло берега мулу завтовшки на три чоловіка, хто не знає, як по ньому йти, той напевне

втопиться.

Як же ми його дістанемо? — Він увечері буде в Богданці, хай тобі за це голова не болить. А нам час додому...

Але ти добре його встрелила!

Це вже не першого!..

—Інші дівчата бояться й глянути на самостріл, а з такою, як ти, хоч усе життя ходи по лісі!..

Ягенка радісно усміхнулась на цю похвалу, але нічого не відповіла, і вони пішли назад тією самою дорогою крізь верболози. Збишко почав розпитувати про боброві сельбища, а вона розказувала йому, скільки є бобрів у Мочидолах, скільки в Згожелицях і як вони бабраються по озерцях та струмках.

Раптом вона вдарила себе долонями по стегнах.

—Ой! Забула на вербі стріли. Зажди мене тут!

І перш ніж він встиг сказати, що сам піде за ними, Ягенка, мов сарна, зірвалася з місця і зникла з очей.

Збишко ждав та й ждав її і нарешті став дивуватись, чого її так довго нема.

—Мабуть, погубила стріли й шукає їх,— сказав він сам до себе.— Піду-но подивлюсь, чи не сталося чого з нею...

Але не встиг він ступити кілька кроків, як дівчина з'явилась перед ним з самострілом в руці, з усміхненим рум'яним обличчям і з бобром на плечах.

Боже мій! — вигукнув Збишко.— Як ти його витягла?

Як? Влізла в воду, та й тільки! Мені не першина, а тебе не хотіла пустити, бо хто не знає, кудою пливти, того мул одразу засмокче.

А я тут чекав тебе, як дурень! Хитра ж ти яка!

Ну, а що ж я мала перед тобою роздягатися?

То ти й стріл не забула?

Ні. Я тільки хотіла одвести тебе від берега.

А якби я за тобою пішов, ото б диво побачив! Було б з чого чудуватись! Ого!..

Замовчи!

Їй-богу, вже йшов.

Замовчи!..

Очевидно, щоб перемінити-розмову, Ягенка сказала:

—Викрути мені косу, бо з неї тече вода на плечі, Збишко одною рукою перехопив косу біля голови,

а другою почав викручувати.

—Краще було б її розплести, вітер одразу висушив би,— сказав він.

Але Ягенка не хотіла розплітатись, бо їм треба було пробиратися крізь гущавину. Збишко взяв на плечі бобра, а Ягенка йшла попереду й казала:

—Тепер наш Мацько швидко видужає, бо для ран нема кращих ліків, як ведмеже сало всередину, а бобровий жир зовні. За якихось два тижні він зможе сідати на коня.

— Дай йому боже! — відповів Збишко.— Я жду цього, як порятунку, бо хворого мені залишити не можна, а сидіти тут тяжко,

Тобі тяжко тут сидіти? — спитала Ягенка.— Чого ж це?

Хіба Зих нічого не казав тобі про Данусю?

Щось там розказував... Знаю... Вона тебе покривалом повила... знаю!.. Казав також, що кожен рицар дає якісь там обітниці служити своїй пані серця... Але він казав, що та служба нічого не означає... бо деякі й жонаті такій пані служать... А та Дануся, Збишку, хто вона така? Скажи... Яка вона, Дануся?

Ягенка близько підійшла до Збишка і з великим занепокоєнням почала дивитися йому в обличчя, а він не звернув ніякісінької уваги на її стривожений голос і спокійно сказав:

—Вона не тільки пані серця, але й наймиліша моя кохана. Я не казав цього нікому, а тобі скажу, як рідній сестрі, бо ми ж знаємо одне одного змалку. Пішов би я за нею світ за очі, до німців і до татар, бо другої такої нема в усьому світі. Нехай дядько сидить у Богданці, а я помандрую до неї... Що мені без неї Богданець, достаток, худоба, що мені абатове багатство? Сяду ось на коня та й поїду і, бог свідок, що обітницю, яку їй дав, виконаю, якщо сам раніш головою не наложу.

—Я цього не знала...— глухо відповіла Ягенка.

І Збишко почав їй розказувати, як познайомився з Данусею в Тинці, як одразу дав їй обітницю, і про все, що сталося потім — про своє ув'язнення, про те, як Дануся його врятувала, про Юрандову відмову, прощання,про свій сум і, нарешті, про радість, що після одужання Мацька він зможе поїхати до коханої дівчини, щоб виконати свою обіцянку. Він перестав розказувати, аж як побачив слугу, який чекав їх з кіньми па узліссі.

Ягенка одразу сіла на коня й почала прощатися з Збишком,

—Нехай слуга їде з бобром за тобою, а я повернусь до Згожелиць.

—Хіба ти не поїдеш до Богданця? Зих же там.

—Татусь мали повернутись і мені сказали теж їхати додому.

Ну, то бог тобі віддячить за бобра.

З богом...

За хвилину Ягенка залишилась сама. Їдучи заростями вересу додому, вона деякий час дивилася вслід Збишкові, а коли він зник за деревами, затулила долонями очі, немов захищаючись від сонячного блиску.

Незабаром, з-під пальців її почали спливати по щоках рясні сльози і, як горох, падали одна за одною на сідло й на кінську гриву.

Після розмови із Збишком Ягенка три дні не показувалась у Богданці а на четвертий з'явилася із звісткою, що до. Згожелиць приїхав абат. Мацько сприйняв цю новину трохи схвильовано. Правда, у нього було чим викупити з застави Богданець, він навіть підрахував, що. йому вистачить і на збільшення кількості поселенців, і на примноження худоби, і на. інші господарські потреби, але багато що в цій справі залежало від зичливості заможного родича, який, наприклад, міг забрати або залишити поселених ним у Богданці хлопів і тим збільшити чи зменшити прибутковість маєтку.

Тому Мацько дуже докладно розпитував Ягенку, в якому настрої абат прибув: веселий чи похмурий, що говорив про них і коли приїде до Богданця. Вона до ладу відповідала на запитання, стараючись підбадьорити і заспокоїти його.

Розказувала, що абат приїхав здоровий і веселий, із значним почтом, в якому крім озброєних слуг було кілька кліриків — кандидатів на церковні посади та піснярів, що він поспівує з Зихом і охоче слухає не тільки духовних, ай світських пісень. Вона також зауважила, що він з великим співчуттям розпитував про Мацька і охоче слухав оповідань Зиха про Збишкові пригоди в Кракові.

—Ви самі краще знаєте, що вам робити,— закінчила розумна дівчина,—але я так думаю, що Збишкові годилося б поїхати зараз і привітати старшого родича, не дожидаючи, поки він сам приїде в Богданець.

Мацькові сподобалась така порада, і він покликав Збишка і сказав йому:

— Одягнися гарненько і поїдеш поклонитися абатові, появиш йому шану, щоб він тебе полюбив. А потім звернувся до Ягенки:

—Не дивно мені було б, якби ти була дурна, на те ти й жінка, але що ти маєш; розум, оце дивно. Скажи ж мені, як найкраще пригостити абата і чим його розважити, коли він приїде сюди?

—Щодо їжі, то він сам скаже, чого схоче; він любить добре попоїсти, тільки треба якнайбільше шафрану, тоді він не буде вередувати.

Мацько схопився за голову:

Звідки ж я йому візьму шафрану!..

Я привезла,— сказала Ягенка.

—Дай боже, щоб такі дівки й на камені родили! — радісно вигукнув Мацько.— І для очей ти втішна, і хазяйновита, і моторна, і до людей зичлива! Ех, якби я був молодий, зараз би тебе взяв!..

Ягенка непомітно глянула на Збишка і, тихо зітхнувши, говорила далі:

Я привезла також кості, кубок і сукно, бо абат після їди любить пограти в кості.

Була у нього ця звичка й раніше, і він при цьому страшенно сердився.

Сердиться він і тепер; не раз хряпне кубком об землю і вискакує за дверї й біжить у поле. Але потім повертається і сам перший сміється та дивується з свого гніву... Та ви ж його знаєте... Коли йому не противитись, то нема кращої людини на світі.

— А хто б йому там противився, коли він і розумніший за інших!

Поки вони розмовляли, Збишко переодягався в комірчині. Нарешті він вийшов такий пишний, що Ягенку аж засліпило, так самісінько як тоді, коли він вперше приїхав до Згожелиць, одягнений у свою білу яку. Але тепер її пойняв глибокий сум, що та врода не для неї, що він кохає іншу.

Мацько радів, гадаючи, що Збишко сподобається абатові, який не чинитиме ніяких перешкод при переговорах. Ця думка так його втішила, що він вирішив їхати разом із Збишком.

—Скажи, щоб помостили мені в возі,— мовив він до Збишка,— якщо я міг їхати з Кракова аж до Богданця з залізякою між ребрами, то тепер без неї можу поїхати до Згожелиць.

—Коли б вам не запаморочилось в голові,— сказала Ягенка.

— Та нічого мені не буде, бо я вже чую в собі міць.

А як і запаморочиться, то абат побачить, як я до нього поспішав, і буде щедрішим.

— Мені дорожче ваше здоров'я, ніж його щедрість, — озвався Збишко.

Але Мацько уперся й наполіг на своєму. По дорозі він трохи стогнав, проте не переставав научати Збишка, як той має поводитись у Згожелицях, особливо наказував йому бути слухняним та покірним перед багатим родичем, який ніколи не терпів найменшого опору.

Приїхавши до Згожелиць, застали Зиха й абата на призьбі, де вони споглядали погідний божий світ та попивали вино. За ними, під стіною, сиділо в ряд на лаві шість чоловік з почту абата, в тім числі два піснярі й один прочанин, якого легко було впізнати по закарлюченій палиці, тикві коло пояса та по нашитих на темну одежу раковинах. Інші були схожі на кліриків, бо волосся зверху на голові у них було вибрите, але вони носили світський одяг, паси — з волової шкіри, а при боці — короткі мечі.

Побачивши Мацька, що в'їхав на возі в двір, Зих швиденько рушив до нього, а абат, очевидно зважаючи на свій духовний сан, залишився на місці, тільки почав щось говорити до своїх кліриків, яких ще кілька вийшло з відчинених дверей дому. Збишко і Зих попід руки привели кволого ще Мацька до призьби.

Я ще не зовсім вичуняв,— сказав Мацько, цілуючи абата в руку,— але приїхав, щоб поклонитись вам, моєму добродієві, подякувати за господарювання в Богданці і попросити вашого благословення, яке грішній людині найпотрібніше.

Я чув, що нам полегшало,— сказав абат, стискаючи його за голову,— і що ви дали обітницю відбути прощу до гробу нашої небіжчиці королеви.

Бо не знав, до якого святого звернутись, тому й звернувся до неї.

І добре зробили! — з запалом вигукнув абат.— Вона ліпша за інших, і нехай би хтось спробував їй позаздрити!

І в одну мить обличчя абата спалахнуло гнівом, щоки почервоніли, очі почали іскритись.

Присутні знали його запальну вдачу, тому Зих засміявся й вигукнув:

—Бий, хто в бога вірує!

Абат шумно віддихався, обвів очима присутніх, потім сам засміявся так само несподівано, як недавно раптом вибухнув гнівом, і, глянувши на Збишка, спитав:

—Оце ваш небіж і мій родич?

Збишко нахилився й поцілував його в руку, — Бачив його ще малим; тепер не впізнав би, — сказав абат.— Ану покажись!

І він почав оглядати його з ніг до голови бистрими очима, нарешті сказав:

—Надто вродливий! Панна, а не рицар! Мацько відповів на це:

Брали цю панну німці в танець, та тільки котрий взяв, так одразу й простягнувся і вже не встав.

І самостріл без корби натягає! — вигукнула раптом Ягенка.

Абат обернувся до неї:

—А ти чого тут?

Вона так почервоніла, що аж шия та вуха їй запашіли, і, страшенно збентежена, відповіла:

—Бо бачила...

— Стережись, щоб він тебе ненароком не встрелив, а то дев'ять місяців доведеться лікуватись.

Піснярі, прочанин і клірики вибухнули на ці слова

дружнім гучним сміхом, від якого Ягенка остаточно сторопіла, так що абат пожалів її і, піднявши руку, показав на широчезний рукав своєї ряси.

—Сховайся, дівчино,— сказав він,— бо в тебе кров із лиць бризне.

Тимчасом Зих посадовив Мацька на лаві і сказав Ягенці принести вина. Ягенка відразу ж побігла. Абат втупився очима в Збишка й заговорив:

—Ну, годі жартувати! Я прирівняв тебе до дівки не для того, щоб осоромити, а задля твоєї вроди, якій могла б позаздрити не одна дівчина. Але бачу, що ти хлопець хоч куди! Чув я і про твої діла під Вільною, і про фризів, і про Краків. Розказував мені Зих про все — розумієш?..

Він пильно подивився Збишкові в очі, потім заговорив знову:

—Якщо ти заприсягнув на три павиних чуби, то шукай їх! Це похвальний і вгодний богу вчинок — переслідувати ворогів нашого народу... Але коли ти дав і ще якусь обітницю, то знай, що я можу тебе від неї звільнити, бо маю на те силу.

—Еге! — сказав Збишко.— Якщо чоловік в душі своїй обіцяв господу Ісусу, то яка ж сила може його від того звільнити?

Почувши це, Мацько з осторогою глянув на абата, але той, видно, був у прекрасному настрої, бо замість вибухнути гнівом, весело погрозив Збишкові пальцем і сказав:

Ач, який мудрагель! Гляди, щоб з тобою не трапилось так, як з німцем Бейгардом.

А що з ним трапилось? — спитав Збишко.

А те, що спалили його на вогнищі.

За що?

— За те, що базікав, ніби світська людина здатна так само збагнути таємниці господні, як і духовна.

Суворо ж його покарали!

Але слушно! — гримнув абат. — Бо це блюзнірство проти святого духа. Що ж ви собі думаєте? Хіба може світська людина щось зрозуміти з божих таємниць?

Ніяк не може! — дружним хором озвалися мандрівні клірики.

А ви, шпільмани сидіть тихо! — сказав абат.— Бо ви теж ніякі не духовні, хоч і бриті у вас голови.

— Ми вже не шпільмани, не голодранці, а придворні вашої милості,— відповів один з них, в той же час заглядаючи до великої коновки, від якої здалека йшов Дух солоду і хмелю.

Дивіться-но!.. Говорить, немов з бочки! — вигукнув абат.— Гей, ти, патлатий! Чого ти в коновку заглядаєш? Латини там на дні не знайдеш.

Я не латини шукаю, а пива, та от не можу його знайти.

Абат звернувся до Збишка, який здивовано спостерігав цих придворних, і сказав:

—Все це clerici scholares, хоч кожен з них радий, би покинути книжку, а схопити лютню й тягатися з нею по світі. Я прихистив їх і годую, що ж маю робити? Нероби вони й волоцюги страшенні але вміють співати і трохи закуштували служби божої, отож маю від них при костьолі користь, а коли треба, то й оборону, бо декотрі з них хоробрі хлопці! А оцей прочанин балакає, ніби побував у святій землі, але марно питати його про які-небудь моря чи країни, бо він навіть не знає; як зветься грецький імператор та в якому місті він живе.

Я знав,— хрипким голосом відповів прочанин,— та як напала мене пропасниця на Дунаї, так усе з мене й витрясла.

Мене найбільше дивують мечі,— сказав Збишко,— ба я ніколи не бачив їх у мандрівних кліриків.

Їм дозволяється,— сказав абат,— вони не висвячені, а що я ношу меч при боці, то це не диво. Рік тому я викликав на герць Вілька з Бжозової за оті бори, що ви ними проїжджали в Богданець. Але Вільк не вийшов...

Як же він міг проти духовної особи вийти? — перебив Зих.

Абат спалахнув і, вдаривши кулаком об стіл, закричав:

—Коли я при зброї, то я не абат, а шляхтич!.. А він не вийшов, бо хотів уночі напасти на мене з своїми слугами в Тульчі. Ось чому я ношу меч при боці!.. Omnes leges, omniaque iura vim vi repellere cunctisque sese defensare permittunt. Ось чому і їм дав мечі.

Почувши латину, Зих, Мацько і Збишко примовкли і схилили голови перед мудрістю абата, хоч ніхто з них не зрозумів жодного слова. А абат ще деякий час поглядав навколо гнівними очима і, нарешті, сказав:

—Хто його знає, чи не нападе він на мене й тут?

Овва! Нехай тільки спробує! — загукали мандрівні клірики, хапаючись за руків'я мечів.

Та нехай би й напав! Бо щось мені вже нудно без бійки.

Не зробить він цього,— сказав Зих,— швидше приїде з поклоном і миром. Від борів він уже відмовився, а йдеться йому про сина... Знаєте!.. Але не буде так, як він хоче!..

Тимчасом абат заспокоївся і сказав:

—Я бачив молодого Вілька, як він пив з Чтаном у кшеснянській корчмі. Вони не впізнали нас у темряві і все балакали про Ягенку.

Тут він звернувся до Збишка:

—І про тебе.

— А чого вони від мене хотіли?

—Вони від тебе нічого не хотіли, тільки не подобається їм, що є поблизу Згожелиць третій. Тоді Чтан каже до Вілька: «От я йому видублю шкуру, то він не буде такий гарний». А Вільк відповідає: «Може, він нас злякається, а як ні, то я йому вмить маслаки поламаю!» А потім почали запевняти один одного, що ти їх злякаєшся.

Почувши це, Мацько глянув на Зиха, а Зих на Мацька, й обличчя їм стали хитрі й радісні. Ніхто з них не був певний, чи абат справді чув таку розмову, чи вигадав її тільки для того, щоб під'юджити Збишка; зате вони обидва, а особливо Мацько, який добре знав Збишка, зрозуміли, що не було на світі кращого способу наблизити Збишка до Ягенки.

А абат, немов навмисне, додав:

—І, правду кажучи, вони таки хоробрі хлопці!.. Збишко нічим не виявив, що це його обходить, тільки почав розпитувати Зиха якимось не своїм голосом:

Завтра неділя?

Неділя.

Ви поїдете до костьолу на месу?

Атож!..

Куди? В Кшесню?

Туди найближче. Куди ж нам ще їхати?

Ну, то й гаразд!

XVI

Наздогнавши Зиха і Ягенку, що їхали в Кшесню разом з абатом та його кліриками, Збишко приєднався до них,— йому хотілось довести абатові, що він не боїться ні Вілька з Бжозової, ні Чтана з Рогова й не думає від них ховатись, його в першу мить знову здивувала врода Ягенки, бо хоч він бачив її не раз і в Згожелицях, і в Богданці гарно вбрану для гостей, але ніколи —так пишно, як тепер прибралась до костьолу. На ній була з червоного сукна накидка, підбита горностаями, червоні рукавички, на голові — вишитий золотом каптурик, з-під якого на плечі спускалися дві коси. Вона тепер сиділа на коні не по-чоловічому, а на високому сідлі з бильцями й ослінчиком під ноги, що ледве виглядали з-під довгої, викладеної рівними зборками спідниці. Зихові, який дозволяв дівчині ходити вдома в кожусі і ялових чоботях, йшлося про те, щоб біля костьолу кожен бачив, що приїхала не дочка якогось там сірого влодики або сверцялки, а панна з багатого рицарського роду. Для цього її коня вели два підлітки, одягнені в вузькі штани й широкі куртки з буфами, що їх носили звичайно пажі. Позаду їхало четверо слуг, а з ними абатові клірики з мечами та лютнями, на пасах. Збишко зачудувався всім цим видовищем, особливо Ягенкою, що схожа була на картинку, та абатом, який в пурпуровому одязі з широчезними рукавами здавався йому якимсь мандрівним князем. Найскромніше одягнений був Зих, який дбав про показність для інших, а для себе —тільки про веселощі та співи.

Порівнявшись, вони їхали вчотирьох у ряд: абат, Ягенка, Збишко і Зих. Абат спочатку наказав своїм шпільманам співати духовних пісень, потім, наслухавшись, почав розмовляти із Збитком, який з усмішкою поглядав на його здоровенний меч, не менший за дворучний німецький,

Бачу,— сказав поважно абат,— що тебе дивує мій меч; то знай же, що синоди дозволяють духовним особам брати з собою в дорогу не тільки мечі, а навіть балісти й катапульти,— а ми ж зараз у дорозі. До того ж, коли найсвятіший отець забороняв ксьондзам носити мечі й пурпурові шати, то напевне мав на увазі людей низького стану, бо шляхтича бог створив для зброї, і хто захотів би її відібрати, той порушив би його одвічну волю.

Я бачив мазовецького князя Генрика, який виступав на турнірах,— відповів Збишко.

Не за те його треба ганити, що виступав на турнірах,—відповів абат, підіймаючи вгору пальця — а за те, що оженився, і до того ж нещасливо, бо fornicariamі bibulam узяв mulierem, котра, кажуть, замолоду Bacchum adarabat а до того ще й adultera була, аз цього не могло вийти нічого доброго.

Тут він зупинив коня і став повчати ще з більшою поважністю:

Хто має женитися й вибирати uxoreт[1], той дивитись повинен, щоб була богобоязна, доброзвичайна, хазяйновита і охайна,— все це, крім отців церкви, радить також один поганський мудрець Сенека. А як же ти вгадаєш, чи добрий вибір зробив, коли не знаєш гнізда, з якого береш собі довічну подругу життя? Бо другий мудрець господній каже: Pomus поп cadit absque arbore... Курча таке, як і квочка, яка мати, така й дочка... А тому, грішний чоловіче, научайся, що жінку треба шукати не далеко від дому, а близько, бо як візьмеш злу та норовисту, то не раз від неї наплачешся, як плакав той філософ, коли йому сварлива жінка aquam sordidam на голову спересердя вилила.

Іп saecula saeculorum, amen! — в один голос гукнули мандрівні клірики, які завжди так відповідали абатові, не турбуючись про те, до речі ця відповідь, чи не до речі.

Всі зосереджено слухали абата, дивуючись з його красномовства та глибокого знання священного письма. А він, здавалося, звертався не тільки до Збишка, а головним чином до Зиха і Ягенки, немов їх спеціально хотів навернути на путь істини. Проте Ягенка зрозуміла, в чому річ, і уважно поглядала з-під довгих вій на хлопця, який нахмурив брови й похилив голову, ніби глибоко обмірковував те, що чув.

За хвилину всі рушили далі, але їхали вже мовчки; а коли показалася Кшесня, абат лапнув за пас, повернув його так, щоб зручно було вхопити за руків'я меч, і сказав:

А старий Вільк з Бжозової, мабуть, з добрим почтом приїде.

Напевне, — підтвердив Зих,— але слуги щось там казали, ніби він захворів.

Один з моїх кліриків чув, що він має напасти на нас після меси коло корчми.

Не зробить він цього без попередження, та ще після святої меси.

Нехай же його бог оброзумить. Я війни ні з ким

не хочу і покірно терплю кривди.

Він оглянувся на своїх шпільманів і сказав:

— Не витягати з піхов мечів і пам'ятати, що ми слуги

божі, а коли ті почнуть першими, тоді лупіть їх!

Збишко їхав поруч з Ягенкою і розпитував її про

справи, які його головним чином цікавили.

—Чтана і молодого Вілька ми напевне застанемо в Кшесні;— сказав він.— Ти покажеш мені їх здалека, щоб я знав, які вони.

—Добре, Збишку,— відповіла Ягенка.

—Перед месою і після неї вони, напевне, з тобою зустрічаються. Що вони тоді роблять?

—Слугують мені, як уміють.

Не будуть вони сьогодні слугувати, розумієш? Вона знов покірно відповіла:

—Добре, Збитку!

Дальшу розмову їм перебив стукіт дерев'яних калатал, бо в Кшесні не було ще дзвонів. За хвилину вони доїхали до костьолу. З юрби, що чекала меси, одразу виступили наперед молодий Вільк і Чтан з Рогова, але Збишко випередив їх — перш ніж вони добігли, він скочив з коня і, схопивши попід боки Ягенку, зсадив її з сідла, потім узяв її за руку і, виклично поглядаючи на них, повів у костьол:

Напривході в костьол Вілька і Чтана ждало нове розчарування. Вони обидва поспішили до кропильниці і, вмочивши в ній руки, простягнули їх до дівчини. Але те саме зробив і Збишко. Ягенка доторкнулась до його пальців, потім перехрестилась і разом з ним увійшла в костьол. Тоді не тільки молодий Вільк, але і Чтан з Рогова, хоч і мав убогий розум, збагнув, що все це було зроблено навмисне, і обох їх пойняв такий дикий гнів, що їм аж волосся почало їжачитись під понтликами. Проте в них залишилося стільки самовладання, що вони побоялись кари божої за свій гнів і не пішли в костьол. Натомість Вільк одскочив від кропильниці й помчав, як шалений, цвинтарем поміж деревами, сам не знаючи куди. Чтан летів за ним, також не розуміючи, нащо він це робить.

Вони спинились аж в кутку біля паркана, де лежало велике каміння, приготовлене на підмурок дзвіниці, яку мали будувати в Кшесні. Тут Вільк, щоб зігнати злість, яка вирувала йому в грудях і підступала до горла, схопив одну каменюку й почав з усієї сили двигати її, а Чтан ухопився за неї й собі, і вони, шаленіючи від злості, покотили її через весь цвинтар до костьольних воріт.

Люди здивовано дивилися на них, гадаючи, що вони дали якусь обітницю і таким способом хочуть взяти участь в будівництві дзвіниці. Але ці зусилля трохи охолодили їх, вони обидва опам'яталися і стояли бліді та тільки важко сопли, запитливо поглядаючи один на одного.

Першим озвався Чтан з Рогова:

Ну, що? — спитав він.

А хіба що? — відповів Вільк.

Зараз на нього нападемо?

Як же ти на нього в костьолі нападеш?

Не в костьолі, а після меси.

Він із Зихом і з абатом. А ти ж пам'ятаєш, що сказав Зих: нехай тільки поб'ються, то обох із Згожелиць вижену. Якби не це, то я тобі давно вже ребра поламав би.

Або я тобі! — відповів Чтан, стискаючи свої здоровенні кулаки.

І очі їхні почали зловісно іскритись, проте вони зміркували, що згода потрібна їм зараз більше, ніж будьколи. Не раз уже вони бились, а після бійки завжди мирились, бо хоч їх і розділяла любов до Ягенки, але вони не могли жити один без одного і завжди нудьгували один за одним. А тепер у них з'явився спільний ворог, і вони обидва почували, що то ворог дуже небезпечний.

За хвилину Чтан спитав:

—Що ж нам робити? Хіба послати йому виклик у Богданець?

Вільк був розумніший, проте спочатку й він не знав, що робити. На щастя, йому допомогли калатала, які озвалися знову, сповіщаючи, що відправа починається. Він сказав:

—Що робити? Іти, в костьол, а потім буде, що бог дасть.

Чтан з Рогова зрадів з цієї розумної відповіді.

—Може, там Ісус Христос напоумить нас, — сказав він.

І благословить,— додав Вільк.

По справедливості.

Вільк і Чтан пішли в костьол і, побожно вислухавши відправу, підбадьорились. Вони не втратили самовладання навіть тоді, коли Ягенка після меси, виходячи з костьола, знову прийняла свячену воду з руки Збишка. На цвинтарі коло воріт Вільк і Чтан низько вклонилися Зихові, Ягенці й навіть абатові, хоч він і був ворогом старого Вілька з Бжозової. Правда, на Збишка вони поглядали спідлоба, але жодний з них навіть не муркнув, хоч серця їхні аж скавучали від болю, гніву та ревнощів, бо Ягенка ще ніколи не здавалась їм такою гарною, такою схожою на королівну. Аж коли пишний почет абата рушив від костьолу назад і коли вже здалека долинула весела пісня мандрівних кліриків, Чтан почав витирати піт з своїх зарослих щік і пирхати, як кінь. А Вільк промовив, скрегочучи зубами:

—До корчми! До корчми! Горе мені!..

Потім, згадавши, від чого їм полегшало, вони знову підхопили камінь і покотили його на старе місце.

Збишко в цей час їхав поруч з Ягенкою і слухав пісень абатових шпільманів, але, проїхавши з п'ять стадій, він раптом спинив коня і сказав:

Ага! Мав дати на месу за дядькове здоров'я і забув, я вернуся.

Не вертайся! — вигукнула Ягенка.— Пошлемо із Згожелиць.

Вернусь, а ви не чекайте мене. З богом!

З богом! — сказав абат.— їдь!

І обличчя його повеселіло, а коли Збишко зник з їхніх очей, він непомітно торкнув Зиха і сказав:

Розумієте?

А що маю розуміти?

Як бог свят, він поб'ється в Кшесні з Вільком і Чтаном, саме цього я хотів і до цього провадив.

То здорові хлопці! Ще поранять його, і що тоді буде?

Як то що буде? Коли він за Ягенку поб'ється, то як же йому після цього думати про Юрандівну? Відтоді панією серця стане Ягенка, а не та, друга. Я цього хочу, бо він мій родич і сподобався мені.

— Еге! А обітниця?

—Я негайно дам йому дозвіл! Хіба ви не чули, що я вже й пообіцяв?

—Ваша голова всьому дасть раду,— відповів Зих. Абат зрадів з такої похвали; він під'їхав до Ягенки

і спитав її:

—Чого ти така смутна?

Вона схилилася в сідлі й, ухопивши абата за руку, піднесла її до губів:

Мій хрещений батьку, а може б, ви послали кілька шпільманів у Кшесню?

Навіщо? Тільки нап'ються в корчмі, та й по всьому.

—А може, вони не допустять якої-небудь сварки. Абат швидко глянув їй у вічі й раптом гостро сказав:

А хоч би його там і вбили!

То нехай уб'ють і мене! — вигукнула Ягенка.

І гіркота, що назбиралася в її грудях з того часу, як вона говорила із Збишком, сплинула тепер буйним потоком сліз. Побачивши це, абат обняв дівчину, майже закривши її своїм широчезним рукавом, і заговорив:

Не бійся, доню, нічого. Сварка може трапитись, але ж ті хлопці також шляхтичі й удвох на нього не нападуть, а за рицарським звичаєм викличуть на герць, а там він дасть собі ради, хоч би йому довелося битися з обома разом. А щодо Юрандівни, про яку ти чула, то я тобі скажу так: для їхнього весільного ліжка ще ні в якім бору дерево не росте.

Коли йому та миліша, то і я про нього не думаю! — крізь сльози відповіла Ягенка.

То чого ж ти хлипаєш?

Бо боюся за нього.

—От бабський розум!— сказав, сміючись, абат. Потім він нахилився до вуха Ягенки і став говорити:

—Подумай, дівчино, коли він тебе й візьме, то однак йому доведеться не раз битися,— він же шляхтич.

Тут він нахилився ще нижче й додав:

А візьме тебе — і то незабаром, як бог свят!

Так він і візьме! — відповіла Ягенка.

Але разом з тим вона почала усміхатися крізь сльози й поглядати на абата, немов хотіла спитати, звідки він це знає.

Тимчасом Збишко, повернувшись до Кшесні, заїхав прямо до ксьондза, бо справді хотів дати на месу за здоров'я Мацька; потім вирушив прямо до корчми в якій сподівався знайти молодого Вілька з Бжозової і Чтана з Рогова.

Він справді застав їх там обох, а крім них — ще багато людей: і родовитих шляхтичів, і простих, і кметів, і кількох фокусників, що показували всілякі німецькі штуки. В першу хвилину він не міг нікого впізнати, бо затягнені воловим міхуром вікна пропускали мало світла, але коли корчемний служка підкинув у піч соснових трісок, Збишко побачив у кутку за барилами пива волохату пику Чтана і люте, запальне обличчя Вілька з Бжозової.

Збишко повільно попрямував до них, розпихаючи по дорозі людей, і, дійшовши, так грюкнув кулаком об стіл, що задвигтіла вся корчма,

Вони миттю посхоплювались і квапливо почали повертати на собі шкіряні паси, але перш ніж ухопились за руків'я, Збишко кинув на стіл рукавичку і, говорячи в ніс, як звичайно говорили рицарі, коли викликали на герць, сказав такі несподівані для всіх слова:

—Коли б хтось із вас двох або з людей рицарського стану, які тут присутні, заперечував те, що найкраща і найцнотливіша на світі дівчина є Данута Юрандівна із Спихова, того викликаю на кінний або піший герць до першого падіння або до останнього подиху.

Вільк і Чтан здивувались так, як здивувався б і абат, коли б почув щось подібне, і з хвилину не могли вимовити й слова. Що воно за панна? Адже їм ідеться про Ягенку, а не про неї?.. А коли цьому дикому котові йдеться не про Ягенку, то чого він од них хоче? Нащо він зачіпав їх біля костьолу? Чого він сюди прийшов і навіщо шукає причіпки? Від цих запитань в головах у них створилась така каша, що вони широко пороззявляли роти, а Чтан так витріщив очі, немов перед ним була не людина, а якесь німецьке чудовисько.

Але кмітливіший Вільк, який трохи знався на рицарських звичаях і пам'ятав, що рицарі не раз дають обітниці одним жінкам, а одружуються з іншими, подумав, що так могло трапитись і в цьому разі, і коли є можливість обстати за Ягенку, то з цього треба негайно скористатися.

Він вийшов з-за столу і, наблизившись з зловісним обличчям до Збишка, запитав:

— То це, псявіро, виходить, що не Ягенка Зихівна найкраща?

За ним вийшов і Чтан, а круг них почали скупчуватись люди, бо всі вже зрозуміли, що все це абичим не скінчиться.

XVII

Повернувшись додому, Ягенка одразу послала слугу в Кшесню дізнатися, чи не сталося якоїсь бійки в корчмі або чи не викликав хто-небудь когось на герць. Але слуга, діставши на дорогу скойця, сів пити з слугами абата і не думав повертатися. Другий, посланий в Богданець, щоб попередити Мацька, що туди має приїхати абат, повернувся, виконавши наказ, і повідомив, що бачив Збишка, як він грав із старим рицарем в кості.

Це трохи заспокоїло Ягенку, бо, знаючи досвід і спритність Збишка, вона боялася не так виклику, як якоїсь несподіваної, тяжкої пригоди в корчмі. Вона хотіла разом з абатом їхати в Богданець, але він не погодився, бо мав розмовляти з Мацьком про заставу та ще про одну, важливішу справу, в якій не хотів мати свідком Ягенку.

А втім, абат виїхав проти ночі. Довідавшись про щасливе повернення Збишка, він дуже розвеселився й наказав своїм клірикам-кандидатам співати й галасувати так, щоб аж бір розлягався, а в самому Богданці кмети виглядали з халуп — чи не горить десь або чи не вдерся в городище ворог. Але прочанин з закарлючєною палицею, який їхав попереду, заспокоював їх, повідомляючи, що то їде духовна особа високого сану, тому деякі йому кланялись, а деякі навіть хрестилися; абат, бачивши, як його шанують, їхав з гордовитою радістю, дуже завдоволений ї повний зичливості до людей.

Зачувши крик і співи, Мацько і Збишко вийшли до воріт назустріч абатові. Декотрі з кліриків бували вже раніше з абатом у Богданці, але ті, котрі приєднались до компанії недавно, ще його не бачили. Вони посмути ли, узрівши нужденний дім, якого нічим не можна було порівняти з багатим згожелицьким дворищем. Проте їх підбадьорив дим, що пробивався крізь солом'яну покрівлю, а коли вони ввійшли всередину та зачули дух шафрану і всякого м'ясива, а далі побачили два столи, заставлені олов'яними мисками, правда, ще порожніми, то й зовсім звеселились. На меншому столі блищала приготовлена для абата срібна миска і такий же срібний, чудово різьблений кубок, здобуті разом з іншими коштовностями у фризів.

Мацько і Збишко одразу запросили гостей до столу, але абат, який добре наївся на од'їзді із Згожелиць, відмовився, тим більш, що його цікавило зовсім інше. Він, як тільки приїхав, почав пильно і трохи занепокоєно придивлятися до Збишка, наче хотів побачити на ньому сліди сутички, але, бачачи зовсім спокійне обличчя молодика, став помітно нетерпеливитись і, нарешті, не змігши погамувати своєї цікавості, сказав:

—Ходімо в ванькір, поговоримо про заставу. Не противтесь, а то розгніваюсь!

Звернувшись до кліриків, він закричав:

—А ви сидіть тихо і не підслухайте під дверима! Сказавши це, він одчинив двері до ванькира, в які

ледве протиснувся, а за ним увійшли Збишко й Мацько. Коли вони посідали на скринях, абат звернувся до молодого рицаря:

Ти їздив назад у Кшесню? — Їздив.

Ну, і що?

Дав на месу за дядькове здоров'я, та й усе. Абат нетерпляче засовався на скрині.

«Ну,— подумав він,— значить, не здибався ні з Чтаном, ні з Вільком; може, їх не було, а може, він, їх і не шукав. Помилився я!»

Абат розсердився на себе за помилку й за те, що його припущення не справдились, почервонів і почав сопти.

— Будемо говорити про заставу! — сказав він, трохи помовчавши.— У вас є гроші?.. Бо як нема, то маєток мій!..

Але Мацько знав, як поводитись з абатом: він мовчки встав, відкрив скриню, на якій сидів, вийняв з неї, очевидно, вже приготовлену торбину з гривнями і сказав:

—Ми люди бідні, але гроші у нас є, і що з нас належить, те ми платимо, як то зазначено в закладному листі, що я сам засвідчив знаком святого хреста. Якщо ви схочете взяти доплату за господарювання та приріст у хазяйстві, то ми також не будемо заперечувати, а заплатимо, скільки скажете, ще й у ноги вам, добродієві нашому, поклонимось.

Сказавши це, він низько схилився перед абатом, а за ним так само зробив і Збишко. Абат, який сподівався суперечок і торгів, був спантеличений і навіть не дуже радий, бо під час торгів хотів поставити свої певні умови, а тепер приводу для цього вже не було. Тому, віддаючи «лист» або закладну квитанцію, на якій Мацько підписався знаком хреста, він сказав:

—Що ви мені про доплату балакаєте?

—Бо не хочемо брати задарма,— відповів хитрий Мацько, знаючи, що чим більше він за це буде сперечатися, тим більше виграє.

Абат справді вмить запалився:

—Ти дивись на них! Не хочуть брати задарма від родичів! Хліб їм у горлі застрягає! Я брав не пустку й віддаю не пустку, а як мені захочеться отут цією торбою гепнути, то й гепну!

—Ви цього не зробите! — вигукнув Мацько.

—Не зроблю? Ось ваша застава! Ось ваші гривні! Дав, бо моя ласка, а коли б і на шляху покинув, то вам до цього зась! От як я це зроблю!

Сказавши це, він ухопив торбу за гичку й так брязнув нею об підлогу, що вона аж репнула і з неї посипались гроші.

—Бог вам віддячить! Бог вам віддячить, батьку і добродію! — почав вигукувати Мацько, який тільки й ждав цього.— Від іншого не взяв би, але від родича і духовної особи — візьму...

Абат якийсь час грізно поглядав то на нього, то на Збишка, нарешті сказав:

— Хоч я і гніваюсь, але знаю, що роблю; отож тримайте, що одержали, але попереджаю: більше жодного скойця від мене не побачите.

Не сподівалися ми й цього.

Але знайте: все, що залишиться по мені, одержить Ягенка.

І землю? — наївно спитав Мацько.

І землю! — гарикнув абат.

Обличчя у Мацька видовжилось, але він опанував себе і сказав:

Що там думати про смерть! Нехай вам Ісус Христос дасть сто літ віку, а то й більше, а до того ще й багате єпіскопство.

А хоч би й так!.. Хіба я гірший за інших? — спитав абат.

—Не гірший, а ліпший.

Ці слова вплинули на абата заспокійливо, та й взагалі гнів його тривав недовго.

—Ну,— сказав він,— ви моя рідня, а вона тільки похресниця, проте я вже здавна люблю і її, і Збишка. Кращої за Зиха людини нема на світі, і кращої за Ягенку дівчини теж! Хто про них щось погане скаже?

І він почав поглядати визивним поглядом, але Мацько не тільки не перечив, а й квапливо підтвердив, що достойнішого сусіда марно було б шукати в цілому королівстві,

А щодо дівчини,— сказав він,— то й рідної дочки не любив би більше, ніж її люблю. Це ж вона з мене хворобу вигнала, і цього я їй до смерті не забуду.

Засуджені будете на вічні муки і один, і другий, коли за неї забудете,— сказав абат,— і я перший вас проклену. Кривди вашої я не хочу, бо ви моя рідня, і тому я придумав спосіб, щоб те, що по мені зостанеться, було і Ягенчине, і ваше — розумієте?

Дав би бог, щоб воно так сталося! — відповів Мацько.— Господи милосердний! Пішки пішов би до гробу королеви в Кракові і на Лису Гору, щоб поклонитись дереву животворного хреста господнього.

Абатові сподобалось, з якою щирістю говорив Мацько. Він усміхнувся і сказав:

—Дівка має право вибирати, бо й гарна, і придане добре, і рід знатний! Що для неї Чтан чи Вільк, коли й воєводин син їй не така вже цяця. Але коли б, приміром, я кого-небудь їй посватав, то за того пішла б, бо любить мене і знає, що я їй нічого поганого не пораджу...

— Добре буде тому, кого ви за неї засватаєте,—: сказав Мацько.

Але абат звернувся до Збишка:

А ти що скажеш?

Я думаю так само, як і дядько... Добродушне обличчя абата прояснилося ще більше;

він ляснув долонею Збишка по лопатці, аж загуло в ванькирі, й запитав:

Чому ти біля костьолу ні Чтана, ні Вілька до Ягенки не допустив?.. Га?..

Щоб не думали, що я їх боюсь, та й ви щоб так не думали.

І свяченої води їй подав?

Подав.

Абат ударив його другий раз:

Ну... то бери її!

Бери її! — як лупа, озвався Мацько.

Збишко підгорнув під сітку волосся і спокійно відповів:

Як же я буду її брати, коли я перед олтарем у Тинці Данусі Юрандівні дав обітницю?

Обіцяв павині чуби, то їх і шукай, а Ягенку зараз бери.

Ні,— відповів Збишко,— потім, коли вона мене повила покривалом, то я обіцяв, що візьму її за жінку.

Обличчя абата почало наливатися кров'ю, вуха посиніли, а очі полізли на лоб. Він наблизився до Збишка і промовив приглушеним голосом:

—Твої обітниці — полова, а я — вітер, розумієш?

От!

І так сильно дмухнув йому на голову, що аж понтлик злетів, а волосся безладно розсипалось по плечах і спині. Збишко зсунув брови і, дивлячись абатові прямо в очі, сказав:

—В моїй обітниці моя честь, а сторож моєї честі — я сам!

Почувши це, незвиклий до опору абат аж задихнувся, і йому на якийсь час одібрало мову. Настало зловісне мовчання, яке нарешті порушив Мацько:

—Збишку! — вигукнув він.— Опам'ятайся! Що з тобою!

Тимчасом абат підняв руку і, вказуючи на юнака, закричав:

—Що з ним? Я знаю, що з ним: в нього душа не рицарська і не шляхетська, а заяча. Те з ним, що він боїться Чтана й Вілька!

Збишко ні на мить не втратив спокою і відповів: — Овва! Я порозбивав їм голови в Кшесні.

—Бійся бога! —вигукнув Мацько.

Абат, вирячивши очі, якийсь час дивився на Збишка. Гнів боровся в ньому з подивом, а разом з тим його природний гострий розум підказував йому, що те побиття Вілька і Чтана він може використати для своїх замірів.

Трохи охолонувши, він гукнув до Збишка:

Чому ж ти нічого не казав?

Бо мені було соромно. Я думав, що вони мене викличуть, як личить рицарям, на герць кінним чи пішим, але то розбишаки, а не рицарі. Перший Вільк оддер дошку від стола, а Чтан другу — і до мене! То що ж я мав робити? Теж ухопив ослона... ну... і знаєте...

Чи вони ж хоч живі? — спитав Мацько.

Живі, тільки памороки забив їм. Але ще при мені почали дихати.

Абат слухав, тер лоба, потім зненацька скочив із скрині, на якій сів був, щоб краще подумати, і вигукнув:

Зажди-но! Тепер я тобі ось що скажу!

А що ви скажете? — спитав Збишко.

Те скажу, що коли ти бився за Ягенку і розвалював за неї людям голови, то ти насправді її рицар, а не чийсь інший, і мусиш її брати.

Сказавши це, він узявся в боки й переможно подивився на Збишка, але той тільки усміхнувся і сказав:

—Еге, я добре знав, чого ви хотіли мене на них напустити, тільки це вам зовсім не вдалося.

— Чому не вдалося?.. Кажи!

—Бо я сказав їм визнати, що найкраща і найцнотливіша дівчина в світі Дануська Юрандівна, а вони якраз оступились за Ягенку, — з того й постала бійка.

Почувши це, абат на хвилину ніби скам'янів та кліпав очима, і тільки з цього й можна було догадатися, що він ще живий. Раптом він крутнувся на місці, ногою вибив двері ванькира, вскочив у кімнату, вхопив там з рук прочанина закарлючену палицю й почав нею дубасити своїх шпільманів, ревучи при цьому, наче ранений тур:

—На коней, блазні! На коней, псявіри! Ноги моєї не буде більше в цьому домі! На коней, хто в бога вірує! На коней!..

І знову, вибивши ногою двері, вийшов на подвір'я, а вражені клірики-кандидати за ним. Рушивши гуртом до стайні, вони швиденько почали сідлати коней. Даремно Мацько кинувся за абатом, даремно просив, благав, божився, що не винен,— ніщо не помогло! Абат лаявся, проклинав дім, людей, поля, а коли йому підвели коня, скочив на нього без стремен і з копита рвонув вчвал з розмаяними вітром рукавами, схожий на величезного червоного птаха. Стурбовані клірики летіли за ним, як зграя птиць за своїм вожаком.

Мацько стежив за ними, аж поки вони не зникли в бору, потім повільно вернувся до хати і, сумно хитаючи головою, промовив до Збишка.

— Що ж ти оце наробив!..

— Не було б цього, якби я був раніш поїхав, а не поїхав я через вас.

— Чому через мене?

—Тому що не хотів залишати вас хворого! — А тепер що буде?

— Тепер я поїду. — Куди?

— В Мазовію, до Дануськи... і до німців, шукати павиних чубів. Мацько трохи помовчав, потім сказав:

«Лист» він віддав, але застава залишилась чинною і записана в судовій книзі. Тепер абат не подарує нам жодного скойця.

Нехай не дарує. Гроші ви маєте, а мені на дорогу не треба. Мене скрізь приймуть і коней нагодують; аби тільки панцер на спині та меч в руці, то мені все байдуже.

Мацько задумався й почав зважувати все, що сталося. Все вийшло не так, як він гадав і як підказувало йому серце. Сам він від усієї душі бажав, щоб Збишко одружився з Ягенкою, але зрозумів, що з того пива не буде дива, бо коли зважити на гнів абата, на стосунки Збишка з Ягенкою, нарешті на бійку з Чтаном і Вільком, то краще-таки Збишкові поїхати й не бути причиною дальших сварок та незгод.

—Так! — сказав він нарешті.— Німецьких голів тобі однак треба шукати, і коли вже нема іншої ради, то їдь. Щасти тобі боже... А мені треба зараз же їхати в Згожелиці, може, якось перепрошу Зиха й абата... Зиха мені особливо жаль.

Він глянув Збишкові в очі й несподівано спитав:

—А тобі Ягенки не жаль?

—Нехай їй бог дасть здоров'я і всього найкращого! — відповів Збишко.

XVIII

Кілька днів Мацько терпляче ждав, чи не надійде яка-небудь звістка із Згожелиць або чи не пересердиться абат, але кінець кінцем йому обридло ждати й нічого не знати, і він вирішив сам їхати до Зиха. Все, що сталось, сталося без його вини, проте він хотів знати, чи не має Зих і на нього серця, бо щодо абата, то він був певний, що відтепер гнів його тяжітиме й на Збишкові, й на ньому.

Але Мацько хотів зробити все, що тільки міг, щоб пом'якшити цей гнів. Їдучи, він думав та гадав, що кому в Згожелицях скаже, аби поменшити образу та зберегти давню сусідську приязнь. Проте думки якось розбігалися в голові, і він був радий, що застав Ягенку саму. Вона вклонилася йому, поцілувала в руку, словом, прийняла приязно, хоч трохи й сумно.

—А батько вдома? — спитав Мацько.

—Вдома, але виїхали з абатом на лови. От-от мають повернутися...

Вона завела його в кімнату, де вони довго сиділи мовчки, потім дівчина перша спитала:

—Нудно вам самому в Богданці?

—Нудно,— відповів Мацько.— А ти знаєш, що Збишко поїхав?

Ягенка тихо зітхнула:

Знаю. Довідалась того самого дня і думала... що він заїде хоч добре слово сказати, але не заїхав...

Як же йому було заїжджати, — сказав Мацько, — адже абат розірвав би його надвоє, та й батько твій не радий був би його бачити.

Вона тріпнула головою і сказала:

—Та! Не дала б я скривдити його нікому.

Хоч у Мацька було загартоване серце, але ці слова зворушили його, він пригорнув до себе дівчину й сказав:

— Бог з тобою, дівчино! Тобі сумно, але й мені сумно. Одне тільки тобі скажу: ні абат, ні рідний батько не люблять тебе більш, ніж я. Нехай би я був краще вмер від тієї рани, що ти вигоїла, аби тільки він узяв тебе, а не іншу.

А Ягенку пойняла така хвиля жалю і. смутку, коли людина нічого не може втаїти в собі, і вона сказала:

—Не побачу я його вже ніколи, а як побачу, то з Юрандівною,— краще б мені очі виплакати, щоб того не бачити.

І вона закрила фартухом повні сліз очі. А Мацько став її потішати;

Заспокойся. Поїхати він поїхав, але, дасть бог, з Юрандівною не повернеться.

Чого ж би йому не повернутись? — озвалася з-під фартуха Ягенка.

—Бо Юранд не хоче віддати за нього дівчини. Ягенка раптом відкрила обличчя і живо спитала

Мацька:

Казав він мені, але чи правда це?

Правда, як бог на небі.

А чому?

—Хто його знає. Обітницю якусь дав, чи що, а проти цього нічого не вдієш! Сподобався йому Збишко, бо обіцяв помогти помститися, але й це не помогло. Ні до чого було і сватання княгині Ганни. Юранд не хотів слухати ні прохань, ні умовлянь, ані наказів. Сказав, що не може, та й усе. І таки, видно, причина така, що не може, а то чоловік твердий і коли вже сказав, то слова свого не змінить. Ти, дівчино, не втрачай надії і не журись. По справедливості, хлопець таки мусив їхати, бо на ті павині чуби в костьолі заприсягнув. Дівчина теж його покривалом повила, на знак, що хоче його мати чоловіком, через що йому голови не зітнули,— за те він їй зобов'язаний, тут нічого не скажеш. Не буде вона, дасть бог, його жінкою, але за законом він належить їй. Зих на нього сердитий, абат напевне помститься так, що аж шкура затерпне, я теж на нього гніваюсь, а коли добре подумати, то що він мав робити? Коли вже зобов'язаний тій, то треба було їхати. Він же таки шляхтич! Але скажу тобі одне: якщо його десь там німці не вколошкають, то як поїхав, так і повернеться — і повернеться не тільки до мене, старого, не тільки до Богданця, але й до тебе, бо дуже він радий був тебе бачити.

—Де там він радий був мене бачити! — сказала Ягенка.

Але вона водночас присунулась до Мацька і; торкнувши його ліктем, запитала:

—Звідки ви знаєте?.. Га?.. Це, мабуть, неправда?..

Звідки знаю? — відповів Мацько.— Бачив, як йому тяжко було виїжджати. І ще було так:, коли ми вирішили, що йому треба їхати, я й питаю його: «А не жаль тобі Ягенки?» А він каже: «Нехай бог дасть їй здоров'я і всього найкращого». І так одразу почав зітхати, наче в нього всередині був ковальський міх...

Це, мабуть, неправда!..— тихо повторила Ягенка.— Ну, кажіть ще...

Їй же богу, правда!.. Вже після тебе йому та не буде так подобатись, бо сама ж знаєш, що кремезнішої та вродливішої за тебе дівки в усьому світі не знайти. Відчував він до тебе волю божу, не бійся, може, навіть більшу, ніж ти до нього.

—Ні, це не так! — вигукнула Ягенка..

І, зміркувавши, що в неї це вирвалось ненароком, закрила рум'яне, як яблуко, лице руками, а Мацько усміхнувся, повів рукою по вусах і сказав:

—Ех, якби я був молодим! Але ти вже потерпи, я наперед бачу, як воно буде: поїде, дістане при мазовецькому дворі рицарські остроги, бо там же границя близько і хрестоносців вистачає... Я знаю, що з-поміж німців є хоробрі рицарі і що залізо від Збишкової шкури не відскочить, але так собі гадаю, що абиякий рицар не дасть йому, ради, бо то шельма дуже до бійки вдатний. Ти ж дивись, як він Чтана з Рогова й Вілька з Бжозової вмить обамбурив, хоч вони, кажуть, хлопці хоч куди й дужі, як ведмеді. Привезе він ті свої чуби, але Юрандівни не привезе, бо я говорив з Юрандом і знаю, що воно й до чого. Ну, а потім що? Потім повернеться сюди, бо куди ж йому повертатися?

—Коли він там повернеться?

Ну, коли не витримаєш, то ніхто тебе кривдити не буде. А поки що розкажи абатові й Зихові, що я тобі оце казав. Нехай би не так сильно гнівались на Збишка.

Як же я можу говорити? Татусь більше тривожаться, ніж сердяться, а при абатові про Збишка й згадувати небезпечно. Перепало від нього й мені, і татусеві за того слугу, що я Збишкові послала.

—За якого слугу?

Знаєте, був тут у нас чех, якого татусь піймали під Болеславцем, хороший і вірний слуга. Звали його Глава. Татусь дали мені його до послуг, бо Глава каже, що він тамтешній влодика, а я дала йому хорошу зброю та й послала до Збишка, аби служив йому і стеріг від лихої пригоди, а боронь боже чого, щоб дав знати... Дала йому й гаманця на дорогу, а він заприсягся мені спасінням душі, що до смерті вірно служитиме Збишкові.

Дівчино ж ти моя хороша! Бог тобі віддячить! А Зих не противився?

— Чого він мав противитись?! Спочатку татусь зовсім не хотіли дозволити, але я впала їм до ніг, та й вийшло по-моєму. З татусем не було ніякого клопоту, але як дізнався про це від своїх скоморохів абат, то в одну мить накляв повну хату, і такий зчинився страшний суд, що татусь утекли в стодолу. Абат аж увечері змилувався над моїми слізьми і навіть подарував мені коралі... Але я рада була потерпіти, аби тільки у Збишка був більший почет.

—От їй же богу не знаю, чи його більше люблю, чи тебе. Але він і так почет взяв непоганий, і грошей я йому дав, хоч він і не хотів брати... А втім, Мазовія не за морями...

В цей час почали валувати собаки, зачулися вигуки та звуки мідних сурем перед домом. Почувши це, Ягенка сказала:

—Татусь і абат повернулися з ловів. Ходімо на ганок. Краще буде, коли абат забачить вас здалека, ніж зненацька в кімнаті.

Вона вивела Мацька на ганок, звідки вони побачили в подвір'ї на снігу купу людей, коней, собак, а також поколених рогатинами чи побитих із самострілів лосів та вовків. Побачивши Мацька, абат, не злазячи з коня, пожбурив у його бік рогатиною, правда, не для того, щоб влучити, а щоб таким способом якнайвиразніше виявити своє обурення проти богданецьких жителів. Але Мацько зняв шапку і вклонився йому здалека, немов нічого й не помітив. А Ягенка й справді нічого не помітила, бо її страшенно здивувала присутність серед прибулих двох її зальотників.

—Чтан і Вільк тут! — вигукнула вона.— Мабуть, здибалися з татусем у бору.

А Мацько як побачив їх, то в нього аж закололо в старій рані. Вмить йому спало на думку, що одному з них може дістатись Ягенка, а з нею Мочидоли, абатові землі, бори та гроші... І жаль разом із злістю вхопив його за серце, тим більш, що він іще дещо побачив: Вільк з Бжозової, з батьком якого абат недавно хотів битися на герці, зараз, підскочив до його стремена, щоб допомогти йому злізти з коня, а абат, злазячи, приязно сперся на плече молодого шляхтича.

«Таким способом абат помириться з старим Вільком,— подумав Мацько, і віддасть за дівчиною бори і землі».

Але ці прикрі думки перебила Ягенка, яка саме в цю мить сказала:

—Вже отямились після Збиткового прочухана, але нехай би вони приїжджали й щодня — нічого не діждуться!

Мацько подивився на дівчину. Лице її пашіло від гнїву й холоду, а голубі очі іскрилися гнівом, тим більше, що їй уже було відомо — Віль і Чтан оступилися за неї в корчмі і за неї ж були побиті.

І Мацько сказав:

— Еге! Зробиш так, як абат скаже. Вона, не замислюючись, відповіла:

—Абат зробить так, як я схочу,

«Господи милосердний!— подумав Мацько.— І цей дурний Збишко відцурався такої дівчини!»

XIX

А тимчасом «дурний Збишко» виїхав з Богданця з тяжким серцем. Насамперед було йому якось самотньо й незвично без дядька, з яким він багато років не розлучався і до якого так звик, що тепер не міг собі уявити, як обійдеться без нього в подорожі й на війні. Подруге, жаль йому було й Ягенки, бо хоч він і запевняв себе, що їде до палко любимої Данусі, але тільки тепер відчув, як з Ягенкою було радісно і як без неї може бути сумно. Він сам здивувався і навіть занепокоївся з свого жалю, бо сумував за нею не так, як брат за сестрою. Він спостеріг, що «сумує» за тим, щоб узяти її попід боки та посадити на коня, щоб зняти з сідла, щоб переносити через струмки, викручувати їй мокрі коси, ходити з нею по лісі, дивитись на неї й «радитися» з нею. Він так до неї звик, і так йому було з нею добре, що тепер, думаючи про все це, він зовсім забув, що їде в далеку дорогу в Мазовію, натомість перед очима постала Ягенка, коли вона допомогла йому в лісі звалити ведмедя. І йому здалося, що це було вчора, так само ніби вчора ходили вони за бобром до Одстояного озерця. Він тоді не бачив, як вона пливла за бобром, а тепер йому здалося, що бачить її, ї його одразу пойняла млість, як і тоді, коли кілька тижнів тому вітер пожартував з Ягенчиною сукнею. Потім він згадав, як вона їхала пишно вбрана до костьолу в Кшесню і як він дивувався, що така проста дівчина раптом здалася йому панною знатного роду, яка велично сиділа на коні. Від цих спогадів серце його сповнила якась невиразна тривога, якісь солодкі й сумні бажання. А коли подумав, що міг зробити з нею, чого б забажав, згадав, як вона дивилась йому в очі. та як горнулася до нього, то ледве міг всидіти на коні. «Якби я зустрів її де-небудь, то був би хоч попрощався та обняв,—думав він,—може б, мені полегшало». Але враз відчув, що це неправда і що йому не полегшало б, бо тільки на згадку про таке прощання гарячі іскри обсипали його шкіру, хоч надворі був приморозок.

Нарешті він злякався цих спогадів, що надто вже нагадували хтивість, і обтрусив їх з душі, як сухий сніг з плаща.

— До Дануськи їду, до моєї найлюбішої! — сказав сам до себе.

І він зрозумів, що то інакше кохання — благородніше, ніжніше і не таке палке. Поступово, в міру того як у стременах мерзли ноги, а холодний вітер остуджував кров, всі думки його полинули до Данусі Юрандівни. Їй він справді був зобов'язаний життям. Якби не вона, голова його давно вже покотилася б по краківському ринку. Адже з того часу, коли вона при городянах і рицарях сказала: «Він мій!» і тим самим вирвала його з катівських рук, він належить їй так, як невільник панові. Не він її, а вона його взяла; і тут нічого не вдіє ніякий опір Юранда. Тільки вона одна могла б його відштовхнути, як може відштовхнути пані слугу, хоч він і тоді не одійшов би далеко, бо його зв'язує з нею дана їй обітниця. Але він подумав, що вона його не відштовхне, навпаки — швидше піде за ним з мазовецького двору на край світу, а подумавши так, почав вихваляти її в душі на шкоду Ягенці, немов тільки вона винна була, що його обсідали спокуси та двоїлося серце. Тепер він забув про те, що Ягенка вигоїла старого Мацька і що без її допомоги, може б, тоді вночі ведмідь здер би йому з голови шкіру; він навмисне підбурював себе проти Ягенки, вважаючи, що таким чином догодить Данусьці і виправдається перед самим собою.

В цей час над'їхав посланий Ягенкою чех Глава, ведучи з собою нав'юченого коня.

—Слава Ісусу! — привітався він, низько кланяючись.

Збишко бачив його раз чи два в Згожелицях, але тепер не впізнав і відповів:

Навіки слава! А хто ти такий?

Ваш слуга, славутний пане.

—Як то мій слуга? Он мої слуги,— сказав той, показуючи на двох турчинів, подарованих йому Сулимою Завішею, та на двох здорованів-парубків, що їхали верхи і вели з собою рицарських огирів,— ото мої, а тебе хто прислав?

Панна Ягенка Зихівна із Згожелиць.

Панна Ягенка?

Збишко тільки що обурювався проти неї, серце його було ще повне неприязні, і він відказав:

—Вертайся ж додому та подякуй панні за ласку, бо ти мені не потрібний.

Але чех заперечливо похитав головою.

—Не вернусь, пане. Мене вам подарували, а до того ж я заприсягся до смерті вам служити.

Якщо тебе мені подарували, тоді ти мій слуга?

Ваш, пане.

— Отже, я тобі й наказую вернутися.

—Я заприсягся, і хоч я бранець з-під Болеславця і просто собі слуга, але я влодичка...