/ / Language: Українська / Genre:sf / Series: Великое Кольцо

Серце Змії

Іван Єфремов


Іван Єфремов

COR SERPENTIS

(СЕРЦЕ ЗМІЇ)

© ГЕНИК Віталій, переклад з російської, 2008.

Перекладено за виданням: ЕФРЕМОВ И. А. Юрта ворона. — М.: Молодая гвардия, 1960. — 288 с

Крізь туман забуття, що огортав свідомість, прорвалася музика. «Не спи! Бо байдужість — звитяга Ентропії чорної!..» Слова відомої арії пробудили звичні асоціації пам’яті і повели, потягнули за собою її нескінченний ланцюг.

Життя поверталося. Величезний корабель ще здригався, але автоматичні механізми неухильно продовжували свою справу. Вихори енергії навколо кожного з трьох захисних ковпаків зупинили невидиме обертання. Декілька хвилин ковпаки, схожі на великі вулики з матового зеленого металу, залишалися в попередньому положенні, затим раптово і одночасно відскочили вгору і зникли в комірках стелі, серед складного плетива труб, поперечин і дротів.

Двоє чоловіків лишилися нерухомими в глибоких кріслах, оточених кільцями — основами зниклих ковпаків. Третій обережно підвів обважнілу голову і зненацька легко трусонув темним волоссям. Він обережно піднявся з глибини щонайм’якшої ізоляції, сів і нахилився вперед, щоб прочитати покази приладів. Вони в чималій кількості усіювали похилу світлу дошку великого пульта, що простягнувся впоперек усього приміщення у півметрі від крісел.

— Вийшли з пульсації! — пролунав упевнений голос. — Ви знову отямилися найшвидше, Карі? Ідеальне здоров’я для зорельотчика!

Карі Рам, електронний механік і астронавігатор зорельота «Теллур», вмить обернувся, зустрівши ще затуманений погляд командира.

Мут Анг, із зусиллям рухаючись, полегшено зітхнув і встав перед пультом.

— Двадцять чотири парсеки. Ми минули зірку. Нові прилади завжди неточні… вірніше, ми погано володіємо ними. Можна вимкнути музику. Тей прокинувся!

Карі Рам почув у запалій тиші лише нерівне дихання товариша, що отямився.

Центральний пост управління зорельота нагадував досить великий круглий зал, надійно схований у глибині гігантського корабля. Вище пультів приладів і герметичних дверей приміщення оббігав синюватий екран, утворюючи повне кільце. Попереду, по центральній осі корабля, в екрані був виріз, у котрому знаходився прозорий, мов кришталь, диск локатора діаметром майже в два людські зрости. Величезний диск наче зливався з космічним простором і, зблискуючи у вогниках приладів, скидався на чорний алмаз.

Мут Анг зробив невловимий порух, і вмить усі троє людей, що знаходилися в посту управління, майже однаковими жестами прикрили очі. Колосальне помаранчеве сонце загорілося з лівого боку на екрані. Його світло, ослаблене потужними фільтрами, було ледве стерпним.

Мут Анг похитав головою.

— Ще трохи, і ми пронеслися б через корону зірки. Більше не буду прокладати точного курсу. Значно безпечніше пройти стороною.

— Тим і страшні нові пульсаційні зорельоти, — відказав з глибини крісла Тей Ерон, помічник командира і головний астрофізик. — Ми робимо розрахунок, а потім корабель мчить наосліп, мов постріл у темряву. І ми також мертві і сліпі всередині захисних вихрових полів. Мені не подобається цей спосіб польоту в космос, хоча він і швидший від усього, що могло придумати людство.

— Двадцять чотири парсеки! — вигукнув Мут Анг. — А для нас минула наче мить…

— Мить сну, схожого на смерть, — похмуро заперечив Тей Ерон, — а взагалі на Землі…

— Краще не думати, — випростався Карі Рам, — що на Землі минуло понад сімдесят вісім років. Чимало з друзів і близьких мертві, багато змінилося… Що ж буде, коли…

— Це неминуче в далекому шляху з будь-якою системою зорельота, — спокійно сказав командир. — На «Теллурі» час для нас іде особливо швидко. І хоча ми заглиблюємося найдалі в космос, повернемося майже такими самими…

Тей Ерон наблизився до обчислювальної машини.

— Все бездоганно, — сказав він кілька хвилин по тому. — Це Кор Серпентіс, або, як його називали стародавні арабські астрономи, Унук аль Хай — Серце Змії.

— А де ж її близький сусіда? — спитав Карі Рам.

— Схований від нас головною зорею. Бачите, спектр К-нуль. З нашого боку — затемнення, — відповів Тей.

— Розсуньте щити всіх приймачів! — розпорядився командир.

Їх оточила бездонна чорнота космосу. Вона здавалася більш глибокою, тому що ліворуч і позаду горіло оранжево-золотим вогнем Серце Змії, що затьмарило всі зорі й Чумацький Шлях.

Лише внизу, сперечаючись з нею, сяяла полум’ям біла зірка.

— Епсилон Змії зовсім близько, — голосно сказав Карі Рам.

Молодий астронавігатор хотів заслужити схвалення командира. Але Мут Анг мовчки дивився праворуч, де виділялася чистим білим світлом далека й яскрава зоря.

— Туди пішов мій попередній зореліт «Сонце», — повільно промовив командир, відчувши в себе за плечима вичікувальну мовчанку, — на нові планети…

— То це Альфекка в Північній Короні?

— Так, Раме, або, якщо хочете, європейська назва Гемма… Але час до справи!

— Будити решту? — з готовністю спитав Тей Ерон.

— Для чого? Ми зробимо одну-дві пульсації, якщо переконаємося, що попереду порожньо, — відповів Мут Анг. — Вмикайте оптичні й радіотелескопи, перевірте настройку пам’ятних машин. Тей, увімкніть ядерні мотори! Наразі будемо рухатися на них. Давайте прискорення!

— До шести сьомих світлової?

І у відповідь на мовчазний кивок командира Тей Ерон швидко виконав необхідні маніпуляції. Зореліт навіть не здригнувся, хоча сліпуче райдужне полум’я палахнуло на весь огляд екранів і цілком сховало слабкі зорі нижче виблискуючого Чумацького Шляху. Серед тих зірок було і земне Сонце.

— У нас кілька годин, поки прилади завершать спостереження і закінчать чотирикратну перевірку програми, — сказав Мут Анг. — Треба попоїсти, потім кожен з нас може усамітнитися і відпочити трохи. Я зміню Карі.

Зорельотчики вийшли з центрального посту. Карі Рам пересів у обертове крісло посередині пульта. Астронавігатор закрив кормові екрани, і полум’я ракетних моторів зникло.

Вогняне Кор Серпентіс продовжувало ряхтіти зухвалими відблисками на незворушному поліруванні приладів. Диск переднього локатора залишався чорним, бездонним колодязем, але це не бентежило, а втішало астронавігатора. Розрахунки, що зайняли шість років праці могутніх умів і дослідницьких машин Землі, виявилися непомильними.

Сюди, у широкий коридор простору, вільного від зоряних скупчень і темних хмар, було спрямовано «Теллур» — перший пульсаційний зореліт Землі. Цей тип зорельотів, що пересувалися в нуль-просторі, повинен був досягнути значно більших глибин Галактики, аніж попередні ядерно-ракетні, анамезонні зорельоти, що літали зі швидкістю п’ять шостих і шість сьомих швидкості світла. Пульсаційні кораблі діяли за принципом стиснення часу і були в тисячі разів швидшими. Але їх небезпечним боком було те, що зореліт у мить пульсації не міг бути керованим. Люди також могли перенести пульсацію лише в несвідомому стані, сховані всередині потужного магнітного поля. «Теллур» пересувався мовби ривками, щоразу прискіпливо вивчаючи, чи вільний шлях для наступної пульсації.

Повз Змію, у майже вільному від зір просторі високих широт Галактики, «Теллур» повинен був пройти в сузір’я Геркулеса до вуглецевої зорі.

«Теллур» послали в неймовірно далекий рейс, щоб його екіпаж вивчив загадкові процеси перетворення матерії безпосередньо на вуглецевій зірці, дуже важливі для земної енергетики. Підозрювалося, що зірка була пов’язана з темною хмарою у формі обертового електромагнітного диска, зверненого ребром до Землі. Вчені очікували, що вони побачать повторення історії утворення нашої планетної системи порівняно недалеко від Сонця. «Недалеко» — це сто десять парсеків, або триста п’ятдесят років шляху світлового променя…

Карі Рам перевірив прилади-охоронці. Вони показували, що всі зв’язки автоматів корабля справні. Молодий астрольотчик віддався роздумам.

Далеко-далеко, на відстані сімдесяти восьми світлових років, залишилася Земля — прекрасна, облаштована людством для світлого життя і натхненної творчої праці. У цьому суспільстві без класів кожна людина добре знала всю планету. Не лише її заводи, рудники, плантації і морські промисли, навчальні й дослідницькі центри, музеї і заповідники, але й милі серцю кутки відпочинку, самотності чи усамітнення з коханою людиною.

І від цього чудового світу людина, ставлячи до себе високі вимоги, заглиблювалася все далі в космічні крижані безодні у погоні за новими знаннями, за розгадкою таємниць природи, що не скорялася без запеклого опору. Все далі йшла людина від Місяця, залитого вбивчим рентгенівським і ультрафіолетовим випромінюванням Сонця, від спекотної й безживної Венери з її океанами нафти, липким смоляним ґрунтом і вічним туманом, від холодного, засипаного пісками Марса з ледь жевріючим підземним життям. Тільки-но почалося вивчення Юпітера, як нові кораблі досягли найближчих зір. Земні зорельоти відвідали Альфу і Проксиму Центавра, зорю Барнарда, Сіріус, Ету Ерідана і навіть Тау Кита. Звичайно, не самі зірки, а їх планети чи найближчі околиці, якщо це були подвійні зорі, як Сіріус, позбавлені планетних систем. Але міжзоряні кораблі Землі ще не побували на планетах, де життя досягло своєї найвищої форми, де мешкали мислячі істоти — люди.

З далеких безоднь космосу ультракороткі радіохвилі несли звістки населених світів, іноді вони приходили на Землю через тисячі років після того, як були відправлені. Людство тільки вчилося читати ці передачі і стало уявляти, який океан знань, техніки і мистецтва здійснює свій кругообіг між населеними світами нашої Галактики. Світами, ще недосяжними. Що вже казати про інші зоряні острови — галактики, розділені мільйонами світлових років відстані!.. Та від цього ставало лише більшим прагнення досягнути планет, населених людьми, хай не схожими на земних, але такими, що також збудували мудре суспільство, яке правильно розвивається, де кожен має свою частку щастя, щонайбільшого при їх рівні влади над природою. Утім, було відомо, що є цілком схожі на нас люди, і цих, імовірно, більше. Закони розвитку планетних систем і життя на них однорідні не лише в нашій Галактиці, але й у всій відомій нам частині космосу.

Пульсаційний зореліт — останній винахід генія Землі — дає можливість прийти на поклик далеких світів. Якщо політ «Теллура» виявиться вдалим, тоді… Тільки, як усе в житті, новий винахід має два боки.

— І ось зворотний бік… — Задумавшись, Карі Рам не помітив, що вимовив останні слова вголос.

Раптом позаду пролунав приємний і сильний голос Мут Анга:

Зворотний бік любові —
Те, що углиб і вшир, як море,
Відлунить затхлим коридором,
Від цього не втечеш — воно у крóві!

Карі Рам здригнувся.

— Я не знав, що ви також захоплюєтесь старовинною музикою, — посміхнувся командир зорельота. — Цьому романсові не менше п’яти століть!

— Я зовсім нічого не знаю! — вигукнув астронавігатор. — Я думав про наш зореліт. Про те, коли ми повернемося…

Командир став серйозним.

— Ми зробили лише першу пульсацію, а ви думаєте про повернення?

— О ні! Нащо б я намагався потрапити в число обраних для польоту? Мені здалося… адже ми повернемося на Землю, коли там мине сімсот років і, незважаючи на подвоєне довголіття людини, навіть правнуки наших сестер і братів уже будуть мертві…

— Хіба ви цього не знали?

— Знав, звичайно, — вперто продовжував Рам. — Але мені спало на думку інше.

— Я зрозумів. Позірна марність нашого польоту?

— Так! Ще до винайдення і спорудження «Теллура» пішли звичайні ракетні зорельоти на Фомальгаут, Капеллу і Арктур. Фомальгаутська експедиція очікується через два роки — вже минуло п’ятдесят. Але з Арктура й Капелли кораблі прийдуть ще через сорок-п’ятдесят років: адже до цих зірок дванадцять і чотирнадцять парсеків. А зараз уже будують пульсаційні кораблі, котрі можуть опинитися на Арктурі за одну пульсацію. За той час, поки ми здійснимо свій політ, люди остаточно переможуть час, або простір, якщо хочете. Тоді наші земні кораблі опиняться набагато далі від нас, а ми повернемося з вантажем застарілих і непотрібних знань…

— Ми пішли з Землі, як відходять з життя померлі, — повільно сказав Мут Анг, — і повернемося відсталими в розвитку, з пережитками минулого.

— Про це я й подумав!

— Ви праві й глибоко не праві. Розвиток знань, накопичення досвіду, дослідження бездонного космосу мають бути безперервними. Інакше порушаться закони розвитку, котрий завжди нерівномірний і суперечливий. Уявіть, що стародавні природознавці, що видаються нам наївними, стали б очікувати, ну, скажімо, винайдення сучасних квантових мікроскопів! Або землероби і будівничі далекого минулого, що щедро полили нашу планету своїм потом, стали б чекати на автоматичні машини і… так і не вийшли б із сирих землянок, харчуючись крихтами, що їх наділяла природа!

Карі Рам дзвінко розсміявся. Мут Анг продовжував без посмішки:

— Ми так само покликані виконати свій обов’язок, як і кожен член суспільства. За те, що ми першими доторкнемося до небачених ще глибин космосу, ми померли на сімсот років. Ті, хто залишився на Землі, щоб користуватися всією радістю земного життя, ніколи не відчувають величних почуттів людини, що зазирнула в таємниці розвитку Всесвіту. І так усе. Але повернення… Ви дарма побоюєтесь майбутнього. В кожному етапі своєї історії людство у чомусь поверталося назад, незважаючи на загальне сходження за законом спірального розвитку. Кожне століття мало свої неповторні особливості і разом з тим спільні усім риси… Хто може сказати, можливо, та крихта знання, що ми доправимо на нашу планету, послужить новому злетові науки, покращенню життя людини. Та й ми самі повернемося з глибини минулого, але принесемо новим людям наші життя й серця, віддані майбутньому. Хіба ми прийдемо чужими? Хіба може виявитися чужим той, хто служить в повну міру сил? Адже людина — це не лише сума знань, але й щонайскладніша архітектура почуттів, а в цьому ми, що відчули всю складність довгого шляху через космос, не виявимося гіршими від тих, майбутніх… — Мут Анг помовчав і зовсім іншим, насмішкуватим тоном закінчив: — Не знаю, як вам, а мені так цікаво зазирнути в майбутнє, що заради цього одного…

— Можна тимчасово померти для Землі! — вигукнув астронавігатор.

Командир «Теллура» кивнув головою.

— Ідіть мийтеся, їжте, наступна пульсація вже скоро! Тей, ви чому повернулися?

Помічник командира стенув плечима.

— Хочеться якнайшвидше взнати шлях, прокладений приладами. Я готовий змінити вас.

І без подальших слів астрофізик натиснув кнопку в середині пульта. Увігнута полірована кришка безгучно відсунулася, і з глибини приладу піднялася скручена спіраллю стрічка сріблястого металу. Її пронизував тонкий чорний стержень, що означав шлях корабля. Мов коштовне каміння, горіли на спіралі крихітні вогники — зорі різних спектральних класів, повз котрі йшов шлях «Теллура». Стрілки незліченних циферблатів почали хоровод майже осмислених рухів. Це обчислювальні машини урівноважували пряму лінію наступної пульсації так, щоб прокласти її в якомога більшому віддаленні від зірок, темних хмар і туманностей світного газу, котрі могли приховувати ще невідомі небесні тіла.

Захоплений роботою, Тей Ерон не помітив, як проминуло кілька мовчазних годин. Велетенський зореліт продовжував свій біг у чорну порожнечу простору. Товариші астрофізика тихо сиділи в глибині напівкруглої канапи, поблизу від масивних потрійних дверей, що ізолювали пост управління від інших приміщень корабля.

Веселий дзвін маленьких дзвіночків сигналізував про закінчення обчислень. Командир зорельота повільно підійшов до пультів.

— Вдало! Друга пульсація може бути майже втричі довшою від першої…

— Ні, тут тридцятивідсоткова невизначеність! — Тей показав на кінцевий відтинок чорного стержня, що ледь помітно вібрував у такт коливанням пов’язаних з ним стрілок.

— Так, повна визначеність — п’ятдесят сім парсеків. Відкинемо п’ять на можливість прихованих помилок — п’ятдесят два. Готуйте пульсацію.

Знову перевірялися всі незліченні механізми і зв’язки корабля. Мут Анг з’єднався з каютами, де знаходилися занурені в сон решта п’ять членів екіпажу «Теллура».

Автомати фізіологічного спостереження відзначили, що організми сплячих у нормальному стані. Тоді командир увімкнув захисне поле навколо житлових приміщень корабля. На матових панелях лівої стіни побігли червоні струмені — потоки газу в схованих позаду них трубках.

— Пора? — трохи хмурячись, спитав командира Тей Ерон.

Той кивнув. Троє чергових мовчки опустилися в глибокі крісла, закріплюючи себе в них повітряними потоками. Коли був застебнутий останній гачок, кожен дістав зі скриньки в лівому бильці прилад для впорскування, готовий до застосування.

— Отож, ще на півтораста років земного життя! — сказав Карі Рам, приклавши апарат до оголеної руки.

Мут Анг зірко подивився на нього. Очі юнака світилися легкою насмішкою, властивою здоровій і цілком врівноваженій людині. Командир почекав, поки його товариші відкинулися в кріслах і заплющили очі, впадаючи в несвідомий стан. Тоді він увімкнув важельки на маленькій коробочці біля свого коліна. Безшумно і невідворотно, мов сама доля, опустилися зі стелі масивні ковпаки. За хвилину до цього Мут Анг увімкнув механічних роботів, що керували пульсацією і захисним полем. Під ковпаком у слабкому світлі блакитнуватого нічника командир прочитав покази контрольних приладів і лише після цього приспав себе…

* * *

Зореліт вийшов з четвертої пульсації. Тепер загадкове світило — мета польоту — виросло на екранах правого, «північного» боку до розмірів Сонця, видимого з Меркурія.

Колосальна зірка з рідкісного класу «темних» вуглецевих зір була піддана детальному вивченню. «Теллур» ішов на субсвітловій швидкості на відстані менш ніж чотирьох парсеків від гігантської тьмяної зорі КНТ8008, ледь видимої з Землі навіть у потужні телескопи. Подібні зірки — їх поперечник дорівнював ста п’ятдесяти — ста сімдесяти діаметрам нашого Сонця — відрізнялися багатством вуглецю у своїх атмосферах. При температурі в дві-три тисячі градусів атоми вуглецю сполучалися в особливі молекули-ланцюжки, з трьох атомів кожен. Атмосфера зорі з такими молекулами затримувала випромінювання фіолетової частини спектра, і світло гіганта було дуже слабким порівняно з його розмірами.

Але центри вуглецевих гігантів, розігріті до ста мільйонів градусів, були могутніми генераторами нейтронів і перетворювали легкі елементи у важкі і навіть зауранові, включно до каліфорнію і россію, як було названо найважчий з елементів із атомною вагою 401, створений уже чотири століття тому. Вчені вважали, що фабриками важких елементів Всесвіту були вуглецеві зірки. Вони розсіювали ці елементи в просторі після періодичних вибухів. Збагачення загального хімічного складу нашої Галактики йде саме за рахунок дії темних вуглецевих гігантів.

Пульсаційний зореліт дав, нарешті, людству можливість вивчити вуглецеву зорю з близької відстані, зрозуміти сутність процесів перетворення матерії, що відбувалися на ній. До їх тлумачення фізики Землі ще не підібрали всіх ключів.

Екіпаж зорельота прокинувся, і кожен зайнявся тими дослідженнями, заради яких він помер для Землі на сімсот років. Рух корабля здавався тепер дуже повільним, але більш швидкий біг і не був потрібен.

«Теллур» ішов, трохи відхиляючись на південь від вуглецевої зорі, щоб тримати екран локатора поза її випромінюванням. І його чорне дзеркало тижнями, місяцями й роками залишалося як і раніше безпросвітно темним. «Теллур», або, як він значився в реєстрі космофлоту Землі, «ІФ-1 (Зет-685)», перший зореліт оберненого поля, або шістсот вісімдесят п’ятий за загальним списком космічних кораблів, не був таким великим, як субсвітлові зорельоти далекої дії. Від їх спорудження відмовилися лише недавно — з винайденням пульсаційних кораблів.

Ті колосальні кораблі несли екіпаж до двохсот чоловік, і зміна поколінь давала можливість проникати досить глибоко в міжзоряний простір.

З кожним поверненням дальнього зорельота на Землі з’являлося кілька десятків вихідців з іншого часу — представників далекого минулого. І хоча рівень розвитку цих пережитків минулого був дуже високий, все ж нові часи виявлялися для них чужими, і часто глибока меланхолія чи відчуженість ставала уділом космічних скитальців.

Тепер пульсаційні зорельоти закинуть людей ще далі. Мине трохи часу, за міркою астрольотчиків, і в людському суспільстві з’являться тисячолітні Мафусаїли. Ті, кому випаде на долю вирушити на інші галактики, повернутися на рідну планету мільйони років потому. Таким видавався зворотний бік далеких космічних рейсів, підступна перепона, поставлена природою своєму невгамовному синові. На нових зорельотах екіпажі налічували всього вісім чоловік. Цим мандрівникам у безмірні далі космосу і одночасно в майбутнє було заборонено, на відміну від попередніх заохочувальних постанов, мати дітей під час подорожі.

І хоча «Теллур» був менший від своїх попередників, все ж він представляв собою величезний корабель, де просторно розмістився його малочисельний екіпаж.

Пробудження після тривалого сну викликало, як завжди, підйом життєвої енергії. Екіпаж зорельота — переважно молоді люди — проводив вільний час у гімнастичному залі.

Вони вигадували найважчі вправи, фантастичні танці або, вдягнувши відштовхуючі пояси і кільця на руки і на ноги, здійснювали карколомні трюки в антигравітаційному кутку залу. Астрольотчики любили плавати у великому басейні з іонізованою світною водою, що зберігала чудову блакить колиски народів Землі — Середземного моря.

Карі Рам скинув робочий костюм і попрямував до басейну, але його зупинив веселий голос:

— Карі, допоможіть! Без вас не виходить цей поворот.

Висока дівчина-хімік Тайна Дан, в короткій туніці з зеленої в тон її очей лискучої тканини, була найвеселішою і наймолодшою учасницею експедиції. Вона не раз обурювала спокійного Карі своєю поривчастою різкістю, але танці він любив не менше від Тайни — природженої танцюристки. Він із посмішкою підійшов до неї.

Зліва, з висоти помосту над басейном, його привітала Афра Деві — біолог зорельота. Вона старанно вкладала масу свого чорного волосся перед вправою на трапеції. До Афри наблизився, обережно ступаючи по пружній пластмасі, Тей Ерон, простягаючи за спиною дівчини м’язисту, сильну руку. Розхитуючись у такт рухам дошки, Афра відкинулася назад, на цю ненадійну опору. На секунду обоє завмерли, смагляві, сильні і впевнені, з гладкою шкірою, котру дає людині лише здорове життя на повітрі і сонці. Ледь вловимим рухом молода жінка вигнулася ще сильніше, зробила повний оберт навколо руки помічника командира, і обоє полетіли над залом, сплітаючись наче в танці.

— Він все забув! — проспівала Тайна Дан, прикриваючи очі механіка кінчиками гарячих пальців.

— Хіба не гарно? — відповів той питанням і притягнув до себе дівчину у першому русі танцю, увійшовши у смугу звукового фону.

Карі й Тайна були найкращими танцюристами корабля. Лише вони вміли віддавати себе повністю мелодії і ритму, вимикаючи всі інші думи й почуття. І Карі полинув у світ танцю, не відчуваючи нічого, крім насолоди узгодженими легкими рухами. Рука дівчини, що лежала в нього на плечі, була сильною й ніжною. Зелені очі потемніли.

— Ви і ваше ім’я — одне, — шепнув Карі.— Я запам’ятав, що Тайна на стародавній мові — це невідоме, нерозгадане.

— Ви тішите мене, — без посмішки відказала дівчина, — мені завжди здавалося, що таємниці зосталися тільки в космосі, а на нашій Землі їх нема більше. Нема їх у людей — всі ми прості, ясні й чисті!

— І ви шкодуєте про це?

— Іноді. Мені хотілося б зустріти таку людину, як в далекому минулому. Змушену приховувати свої мрії, свої почуття від оточуючої злоби, гартувати їх, вирощувати непохитними, повними неймовірної сили.

— О, я розумію! Але я думав не про людей і жалкував лише за нерозгаданими таємницями… Як в стародавніх романах: повсюди таємничі руїни, невідомі глибини, непідкорені висоти, а ще раніше — зачакловані, прокляті й наділені загадковими силами гаї, джерела, заповідні стежки, будинки.

— Так, Карі! Добре було б і тут, у зорельоті, знайти потаємні закутки, заборонені проходи.

— І вони вели б у невідомі кімнати, де ховалося…

— Що ховалося?

— Не знаю, — помовчавши, признався механік і зупинився.

Але Тайна увійшла у гру і, нахмурившись, потягнула його за рукав. Карі рушив за дівчиною, і вони вийшли із спортивного залу в тьмяно освітлений бічний прохід. Вказівники вібрації рівномірно і неяскраво блимали, неначе стіни корабля боролися з підступаючим сном. Дівчина зробила декілька швидких, безшумних кроків і завмерла. Тінь нудьги майнула на її обличчі так швидко, що Карі не міг би поручитися, що він справді помітив у неї цю ознаку душевної слабкості. Незнайоме почуття боляче різонуло його. Механік знову взяв руку Тайни.

— Ходімо в бібліотеку. Мені дві години до зміни.

Вона слухняно попрямувала до центра корабля.

Бібліотека, або зал спільних занять, знаходилася безпосередньо за центральним постом управління, як на усіх зорельотах. Карі і Тайна відчинили герметичні двері третього поперечного коридору і вийшли до двохстворчастого еліпса люка центрального проходу. Тільки-но Карі наступив на бронзову пластинку і важкі створки безгучно розійшлися, як молоді люди почули могутній вібруючий звук. Тайна радісно стиснула пальці Карі.

— Мут Анг!

Обоє ковзнули у бібліотеку. Розсіяне світло, здавалося, вилося серпанком під матовою стелею. Двоє людей прихистилися у глибоких кріслах між колонками фільмотек, сховані в тінях заглиблень. Тайна побачила лікаря Світ Сіма і квадратну постать Яс Тіна — інженера пульсаційних пристроїв, що снив про щось, заплющивши очі. Ліворуч, під гладкими мушлями акустичних пристроїв, схилився над сріблястим футляром ЕМСР сам командир «Теллура».

ЕМСР — електромагнітний скрипкорояль — давно вже замінив темперований рояль, що звучав жорстко, зберігши його багатоголосу складність і надавши йому багатство скрипічних відтінків. Підсилювачі звуку цього інструмента могли надавати йому в потрібні моменти вражаючої сили.

Мут Анг не помітив тих, хто увійшов. Він трохи подався вперед, підняв обличчя до ромбічних панелей сталі. Як і в старовинному роялі, пальці музиканта визначали всі відтінки звучання, хоча видобувався звук не з допомогою молоточка і струни, а найтоншими електронними імпульсами майже мозкової тонкості.

Гармонійно сплетені теми єдності Землі та космосу стали роздвоюватись, віддалятися. Протиріччя спокійної печалі і жорсткого далекого грому накипали, посилювалися, перериваючись видзвонюючими нотами, наче криками відчаю. І раптом розмірене, мелодійне розгортання теми завмерло. Удар зіткнення був страхітливий, і все розсипалося лавиною дисонансів, зісковзнувши, мов у темне озеро, в незграйні скарги невідворотної утрати.

Несподівано під пальцями Мут Анга народилися ясні й чіткі звуки прозорої радості, вона злилася з тихою печаллю акомпонементу.

У бібліотеку нечутно ковзнула Афра Деві в білому халаті. Світ Сім, лікар корабля, став робити командирові якісь знаки. Мут Анг підвівся, і тиша зігнала владу звуків, мов швидка ніч тропіків — вечірню заграву.

Лікар і командир вийшли, супроводжувані стривоженими поглядами слухачів. З другим астронавігатором на чергуванні трапилася дуже рідкісна біда — приступ гнійного апендициту. Імовірно, він не виконував абсолютно точно програму лікарської підготовки до космічної подорожі. І тепер Світ Сім запросив дозволу командира на негайну операцію.

Мут Анг висловив сумнів. Сучасна медицина, що оволоділа методами імпульсного нервового регулювання людського організму, як у електронних пристроях, могла усувати чимало захворювань.

Але лікар зорельота наполіг на своєму. Він довів, що у хворого залишиться заліковане вогнище, котре може дати новий спалах при величезних фізіологічних перевантаженнях, що їх переносять зорельотчики.

Астронавігатор ліг на широке ложе, обплутаний дротами імпульсних датчиків. Тридцять шість приладів слідкували за станом організму. В затемненій кімнаті розмірено заблимав і слабо задзвенів гіпнотизуючий прилад. Світ Сім окинув поглядом апарати і кивнув Афрі Деві — помічникові лікаря. Кожен член екіпажу «Теллура» суміщав декілька професій.

Афра присунула прозорий куб. В синюватій рідині лежав членистий металевий апарат, схожий на крупну сколопендру. Афра вийняла з рідини апарат і з другої посудини витягнула конічну втулку з приєднаними до неї тонкими проводами, або шлангами. Легке клацання затискача — і металева сколопендра заворушилася, видаючи ледь чутне бриніння.

Світ Сім кивнув, і апарат зник у розкритому роті астронавігатора, що продовжував спокійно дихати. Засвітився напівпрозорий екран, косо поставлений над животом хворого. Мут Анг присунувся ближче. У зеленкуватому сяйві сірі контури нутрощів були цілком виразними, і по них повільно рухався членистий прилад. Легкий спалах майнув, коли прилад дав імпульс замикаючому м’язові — сфінктеру шлунка, проник у дванадцятипалу кишку і став повзти складними звивинами тонких кишок. Ще трохи — і тупий кінець сколопендри вперся в основу червоподібного відростка.

Тут, в області нагноєння, болі були сильнішими, і від тиску приладу мимовільні рухи кишок так посилилися, що довелося вдатися до заспокійливих ліків. Ще кілька хвилин — і аналітична машина з’ясувала причину захворювання: випадкове засмічення відростка, встановила характер нагноєння і рекомендувала потрібну суміш антибіотиків та знезаражувальних ліків. Членистий апарат випустив довгі гнучкі вусики, які глибоко занурилися в апендикс. Гній був відсмоктаний, піщинки, що потрапили в апендикс, видалені. Затим відбулося енергійне промивання біологічними розчинами, які швидко загоїли слизову оболонку відростка і сліпої кишки. Хворий мирно спав, поки всередині нього продовжував діяти чудовий прилад, керований автоматами. Операція закінчилася, і лікареві залишалося лише витягнути прилад.

Командир «Теллура» заспокоївся. Хоч якою великою була могутність медицини, все ж нерідко непередбачені особливості організму (адже завчасно визначити їх серед мільярдів індивідуальностей було немислимо) давали несподівані ускладнення, нестрашні у величезних лікувальних інститутах планети, проте небезпечні в невеликій експедиції.

Нічого не трапилося. Мут Анг повернувся до скрипкорояля, в знелюднілу бібліотеку. Командиру не схотілося грати, і він поринув у роздуми.

Не раз уже командир зорельота повертався до думок про щастя, про майбутнє.

Четверта подорож у космос… Але ще ніколи він не думав здійснити такий далекий стрибок через простір і час. Сімсот років! При тій стрімкості життя, наростанні нових досягнень, відкриттів, при тих обріях знання, які вже досягнуті на Землі! Важко порівнювати, та сімсот років означали мало в епохи стародавніх цивілізацій, коли розвиток суспільства, не підстьобнутий знаннями і необхідністю, йшов лише до подальшого поширення людини, заселення ще порожніх просторів планети. Тоді час був безмірним і всі виміри людства текли повільно, як колись льодовики на островах Арктики та Антарктики.

Століття немов провалювалися в порожнечу бездіяльності. Що таке одне людське життя, що таке сто, тисяча років?

Майже з жахом Мут Анг подумав: як велося б людям стародавнього світу, якщо б вони могли знати наперед повільність тогочасних суспільних процесів, зрозуміти, що пригнічення, несправедливість і невлаштованість планети будуть тягнутися ще так багато років? Повернутися через сімсот років в стародавньому Єгипті означало б потрапити в те саме рабовласницьке суспільство з його найгіршим пригніченням, в тисячолітньому Китаї — до тих самих воєн і династій імператорів чи в Європі — від початку релігійної ночі середньовіччя потрапити в розпал багать інквізиції, розгулу шаленого мракобісся.

Та тепер спроба зазирнути в майбутнє крізь насичені змінами, покращеннями і пізнанням сім століть викликає запаморочення від жадібної цікавості до дивовижних подій.

І якщо справжнє щастя — рух, зміна, переміни, то хто може бути щасливішим від нього і його товаришів? І все ж не так просто! Людська натура двоїста, як навколишній світ, що створив її. Поряд з прагненням до вічних перемін нам завжди шкода минулого — вірніше, того хорошого в ньому, що відфільтровується пам’яттю і що раніше виростало в уявлення про минулі золоті віки.

Тоді мимоволі шукали хороше в минулому, мріяли про його повторення, і лише сильні душі могли передбачити, відчути ходу неминучого грядущого покращення і облаштування людського життя. Відтоді в душі людини глибоко лежить жаль за минувшиною, печаль за тим, що відійшло без вороття, почуття суму, що охоплює нас перед руїнами і пам’ятниками проминулої історії людства. Цей жаль за минулим особливо посилювався у людей зрілих, літніх, накопичував печаль у вдумливої та чуйної людини.

Міт Анг підвівся з-за інструмента і потягнувся сильним тілом.

Так, усе це так яскраво й цікаво описано в історичних повістях. Що ж може лякати молодь зорельота у мить, коли вона здійснює стрибок у майбутнє? Самотність, відсутність близьких? Сумнозвісна самотність людини, що потрапила в майбутнє, стільки разів обговорювалася і описувалася в старих романах. Самотність завжди мислилася як відсутність близьких, рідних, а ці близькі складали невеличку купку людей, пов’язаних часто лише формальними родинними узами. Але тепер, коли близький будь-хто з людей, коли немає ніяких кордонів і умовностей, що заважали спілкуванню людей в будь-яких куточках планети?

Ми, люди «Теллура», втратили всіх своїх близьких на Землі. Але там, в наступаючому грядущому, нас чекають не менш близькі, рідні люди, котрі будуть знати і відчувати ще більше, ще яскравіше, аніж покинуті нами назавжди наші сучасники, — ось про що і якими словами має говорити командир з молодими людьми свого екіпажу.

В центральному посту управління Тей Ерон встановив улюблений них режим вечора. Неяскраво горіли лише найнеобхідніші лампи, і велике кругле приміщення здавалося затишнішим в присмерковому світлі. Помічник командира муркотів просту пісеньку, займаючись безперервною перевіркою обчислень. Шлях зорельота підходив до кінця — сьогодні слід було повернути корабель у напрямку сузір’я Змієносця, щоб пройти повз досліджену вуглецеву зірку. Наближатися до неї стало небезпечно. Променевий тиск починає зростати настільки, що при субсвітловій швидкості корабля може завдати страшного, непоправного удару.

Відчувши чиюсь присутність за плечима, Тей Ерон озирнувся.

Мут Анг нахилився над плечем помічника, читаючи сумовані покази приладів у квадратних віконечках нижнього ряду. Тей Ерон запитально подивився на свого командира, і той кивнув головою. Скоряючись ледь помітному рухові пальців помічника, по всьому кораблі залунали сигнали уваги і стандартні металічні слова:

— Слухайте всі!

Мут Анг присунув до себе мікрофон, знаючи, що у всіх відділеннях зорельота люди завмерли, мимоволі звернувши обличчя до замаскованих отворів звуковиків: людина ще не відвикла дивитися у напрямку звуку, коли хотіла бути особливо уважною.

— Слухайте всі! — повторив Мут Анг. — Корабель починає гальмування через п’ятнадцять хвилин. Усім, окрім чергових, лежати в своїх каютах. Перша фаза гальмування закінчиться о вісімнадцятій годині, друга фаза при шести g буде тривати шість діб. Поворот корабля відбудеться після сигналів УН — ударної небезпеки. Все!

О вісімнадцятій годині командир підвівся з крісла і, пересилюючи звичний біль гальмування в попереку й потилиці, оголосив, що, далебі, піде спати на всі шість діб сповільнення ходу. Весь екіпаж «Теллура» тепер не відірвати від приладів: ідуть останні спостереження вуглецевої зірки.

Тей Ерон похмуро подивився услід командирові. З кожним вдосконаленням зростала надійність і сила космічних зорельотів. Важко навіть порівняти могутність «Теллура» з тими шкаралупками, що плавали морями Землі, котрі здавна одержали назву кораблів. І все ж його зореліт також не більш як шкаралупка в бездонних глибинах простору… якось спокійніше, коли командир не спить під час маневру.

* * *

Карі Рам мало не підскочив від несподіванки, почувши веселий сміх Мут Анга. Кілька днів тому весь екіпаж був стривожений звісткою про несподівану хворобу командира. В його каюту допускався лише лікар, і всі мимоволі стишували голос, проходячи повз гладкі двері, щільно зачинені, мов під час аварії. Тей Ерон змушений був провести всю намічену програму — поворот корабля, новий розгін його, щоб вийти з області променевого тиску вуглецевої зірки і почати пульсацію назад, до Сонця. Помічник ішов поряд зі своїм командиром і стримано посміхався. Виявилося, командир у змові з лікарем навмисно усунувся від командування, щоб дати можливість Тей Ерону провести всю операцію самому, ні на кого не сподіваючись. Помічник нізащо не признався б у жорстоких сумнівах перед поворотом, але докоряв командирові за завдане всьому екіпажеві хвилювання.

Мут Анг жартівливо виправдовувався і переконував Тей Ерона у повній безпеці зорельота в порожнечі космічного простору. Прилади не могли помилитися, чотириразова перевірка кожного розрахунку виключала можливість неточності. Поясу астероїдів та метеоритів у зірки не могло бути в зоні сильного променевого тиску.

— Невже ви більш нічого не очікуєте? — обережно поцікавився Карі Рам.

— Неврахована випадковість, звичайно, можлива. Проте великий закон космосу, названий законом усереднення,[1] за нас. Можна бути впевненим, що тут, у цьому порожньому закутку космосу, нічого нового не стрінеться. Ми повернемось трохи назад і увійдемо в пульсацію випробуваним нами напрямом, просто до Сонця, повз Серце Змії… Уже декілька днів, як ми йдемо до Змієносця. Тепер скоро!

— Навіть дивно: нема ні радості, ані відчуття хорошої справи, нічого, що б виправдовувало нашу смерть для Землі на сімсот років, — задумливо сказав Карі. — Так, я знаю — десятки тисяч спостережень, мільйони обчислень, знімків, пам’ятних записів. Нові таємниці матерії розкриються там, на Землі… Але яке незриме й невагоме все це! Зародок майбутнього, і нічого більше!

— Скільки ж боротьби, праці та смертей витерпіло людство, а до нього трильйони поколінь тварин на сліпому шляху історичного розвитку через ось такі зародки майбутнього! — з азартом заперечив Тей Ерон.

— Все так для розуму. А для почуття мені важлива лише людина — єдина розумна сила в космосі, котра може використовувати стихійний розвиток матерії, оволодіти ним. Та ми, люди, такі самотні, безмежно самотні. У нас є безсумнівні докази існування безлічі населених світів, але жодна інша мисляча істота ще не схрестила свого погляду з очима людей Землі! Скільки мрій, казок, книг, пісень, картин в передчутті такої великої події, і вона не збулася! Не здійснилася велика, смілива і світла мрія людства, народжена давним-давно, тільки-но розсіялася релігійна сліпота.

— Сліпота! — втрутився Мут Анг. — А знаєте, як наші недавні предки вже в епоху першого виходу в космос уявляли здійснення цієї великої мрії? Військове зіткнення, звіряче руйнування кораблів, знищення одне одного в першій же зустрічі.

— Немислимо! — гаряче вигукнули Карі Рам і Тей Ерон.

— Наші сучасні письменники не люблять писати про похмурий період кінця капіталізму, — заперечив Мут Анг. — Ви знаєте зі шкільної історії, що наше людство у свій час пройшло досить критичну точку розвитку.

— О так! — підхопив Карі. — Коли вже відкрилася людям могутність оволодіння матерією та космосом, а форми суспільних відносин ще залишилися попередніми і розвиток суспільної свідомості також відстав від успіхів науки.

— Майже точне формулювання. У вас добра пам’ять, Карі! Але скажемо інакше: космічне пізнання і космічна могутність прийшли у протиріччя з примітивною ідеологією власника-індивідуаліста. Здоров’я і майбуття людства кілька років хиталися на терезах долі, поки не перемогло нове і людство в безкласовому суспільстві не об’єдналося в єдину родину… Там, у капіталістичній частині світу, не бачили нових шляхів і розглядали своє суспільство як непорушне і незмінне, передбачивши і в майбутньому неминучість війн і самознищення.

— Як вони могли називати це мріями? — недобре осміхнувся Карі.

— Але вони називали.

— Можливо, критичні точки проходить кожна цивілізація всюди, де формується людство на планетах інших сонць, — повільно сказав Тей Ерон, кидаючи побіжний погляд на верхні циферблати ходових приладів. — Ми знаємо вже дві ненаселені планети з водою, атмосферою, із залишками кисню, де вітри здіймають лише мертві піски і хвилі таких же мертвих морів. Наші кораблі сфотографували…

— Ні, — похитав головою Карі Рам, — не можу повірити, щоб люди, які вже пізнали безмежжя космосу і ту могутність, котру їм несе наука, могли…

— …міркувати, як звірі, котрі щойно оволоділи логікою? Але ж старе суспільство складалося стихійно, без заздалегідь заданої доцільності, котра відрізняє вищі форми суспільства, збудовані людьми. А розум людини, характер її мислення також були ще на первинній стадії прямої чи математичної логіки, що відображала логіку законів розвитку матерії, природи за безпосередніми спостереженнями. Як тільки людство накопичило історичний досвід, пізнало історичний розвиток навколишнього світу, виникла діалектична логіка як вища стадія розвитку мислення. Людина зрозуміла двоякість явищ природи і власного існування. Усвідомила, що, з одного боку, вона, як індивідуальність, дуже мала і миттєва в житті, подібна до краплі в океані чи маленької іскорки, згасаючої на вітрі. А з іншого — неосяжно велика, мов Усесвіт, що охоплений її свідомістю і почуттями в усій безмежності часу і простору.

Командир зорельота замовк і в задумі почав ходити перед своїми помічниками. На їх молоді обличчя лягла тінь суворої зосередженості.

Мут Анг першим порушив запалу тишу.

— У моїй колекції історичних книг-фільмів є одна, дуже характерна для тієї епохи. Цей переклад на сучасну мову зроблений не машиною, а Санією Чен — істориком, що помер в минулому столітті. Прочитаймо її! — Він посміхнувся жадібній цікавості молодих людей і вийшов через двері в коридор носового відсіку.

— Ніколи я не буду справжнім командиром, — зітхнув винувато Тей Ерон, — неможливо знати всього, що знає наш Анг.

— А він при мені казав, що він поганий командир через широкий діапазон своїх інтересів, — відгукнувся Карі, вмощуючись у крісло чергового навігатора.

Тей Ерон здивовано поглянув на товариша. Вони мовчали, і неголосний спів приладів здавався незмінним. Величезний корабель, набравши граничну швидкість, упевнено прямував у бік від вуглецевої зірки у вибраний квадрат, де в щонайглибшій чорноті простору тонули, слабко ряхтячи, далекі галактики — чотири зоряних острови. Вони були на такій віддалі, що світло, яке йшло звідти, безсило вмирало в оці людини — чудовому приладі, для якого достатньо було всього кількох квантів.

Зненацька щось трапилося. На екрані великого локатора спалахнула і заколивалася світляна цятка. Пролунав пронизливий дзвін, від якого в астрольотчиків завмерло дихання.

Тей Ерон, не роздумуючи, дав сигнал загальної тривоги — виклик командира, що наказував усім решта членам екіпажу займати місця аварійного призначення.

Мут Анг увірвався в пост управління і двома стрибками опинився біля пульту. Чорне дзеркало локатора ожило. У ньому, наче в бездонному озері, плавала крихітна кулька світла — кругла, з різкими краями. Вона хиталася вгору і вниз, повільно сповзаючи праворуч. Астрольотчики здивувалися, що роботи, які попереджали зіткнення корабля з метеоритами, бездіяли. Чи означає це, що на екрані не їх відбитий пошуковий промінь, а чужий?!.

Зореліт продовжував іти тим самим курсом, і світлова цятка тепер тріпотіла в нижньому правому квадраті. Здогад примусив здригнутися Мут Анга, закусити губи Тей Ерона, до болю стиснути край пульта Карі Рама. Щось небувале летіло назустріч, випускаючи сильний промінь локатора, такий самий, що його кидав далеко навперед себе «Теллур».

Таким відчайдушним було бажання, щоб здогад виправдався, щоб після безумного злету надії не впасти в безодню розчарування, яке вже сотні разів траплялося із зорельотчиками Землі, що командир завмер, боячись вимовити хоча б одне слово. І немовби його тривога передалася тим, попереду.

Світляна цятка на екрані згасла, засвітилася знову і заблимала з проміжками, учащаючи спалахи, по чотири і два. Ця регулярність чергування могла бути породжена лише єдиною у всьому Всесвіті силою — людською думкою.

Більше не лишалося сумнівів: назустріч ішов зореліт.

Тут, у безмірній далечі простору, вперше досягнутій земним кораблем, міг бути тільки зореліт іншого світу, з планет іншої, віддаленої зорі.

Промінь головного локатора «Теллура» також став уривчастим. Карі Рам передав кілька сигналів умовного світлового коду. Видавалося цілком неймовірним, що там, попереду, ці прості рухи кнопки викликають на екрані невідомого корабля правильні чергування спалахів.

Голос Мут Анга в репродукторах корабля видавав його хвилювання:

— Слухайте всі! Назустріч іде чужий корабель! Ми відхиляємося від курсу і починаємо екстрене гальмування. Припинити всі роботи! Екстрене гальмування! По місцях посадочного розкладу!

Неможна було втрачати ані секунди. Якщо зустрічний корабель ішов приблизно з тією ж швидкістю, що й «Теллур», то швидкість зближення зорельотів була близькою до світлової, досягаючи дев’яносто п’яти тисяч кілометрів на секунду. Локатор давав у розпорядження людей декілька секунд. Тей Ерон, поки Мут Анг говорив у мікрофон, щось шепнув Карі. Блідий від напруги юнак зрозумів з півслова і зробив якісь маніпуляції на пульті локатора.

— Блискуче! — вигукнув командир, слідкуючи, як на контрольному екрані промінь окреслив стрілу, вигнувши її вліво, назад, і закрутився в спіраль.

Минуло не більше десяти секунд. На екрані промайнув світний стрілоподібний контур, відігнувся до правого боку чорного кола і закрутився миттєвою спіраллю. Полегшене зітхання, майже стогін, вирвалося одночасно в людей на центральному посту. Ті, невідомі, що летіли назустріч з таємничих глибин космічного простору, зрозуміли! Пора!

Задзвеніли тривожні дзвінки. Тепер уже не промінь чужого локатора, а твердий корпус корабля відобразився на головному екрані. Тей Ерон блискавичним рухом вимкнув робота, що пілотував корабель, і сам дав «Теллуру» щонайменше відхилення вліво. Дзвін замовк, чорне озеро екрана згасло. Люди заледве встигли помітити світляну риску, що промайнула на оглядовому локаторі правого борту. Кораблі розійшлися на неймовірній швидкості і понеслися у далину.

Промине декілька днів, перш ніж вони зійдуться знову. Мить не втрачено, обидва зорельоти загальмують, повернуть і ходом, розрахованим точними машинами, знову наблизяться до місця зустрічі.

— Слухайте всі! Починаємо екстрене гальмування! Дайте сигнали готовності за секціями! — говорив у мікрофон Мут Анг.

Зелені вогні готовності секцій шикувалися в ряд над згаслими індикаторами моторних лічильників… Двигуни корабля замовкли. Увесь зореліт завмер в очікуванні. Командир окинув поглядом пост управління і мовчки кивнув головою на крісла, увімкнувши водночас робота, призначеного управляти гальмуванням. Помічники бачили, як Мут Анг нахмурився над шкалою програми і повернув головну клему на цифру «8».

Проковтнути пігулку — знижувач серцевої діяльності, кинутися в крісло і натиснути вмикач робота було справою кількох секунд.

Зореліт відчутно вперся у порожнечу простору — так в давнину спотикалися їздові тварини, і їх вершники летіли через голову на милість долі. І зараз гігантський корабель неначе став цапки. Його «вершники» полетіли в глибину гідравлічних крісел і у легку непритомність.

* * *

У бібліотеці «Теллура» зібрався весь екіпаж. Лише один черговий лишився біля приладів ОЕЗ, що охороняли зв’язки складних електронних апаратів корабля. «Теллур» повернув після гальмування, але встиг віддалитися від місця зустрічі більш як на десять мільярдів кілометрів. Зореліт ішов повільно, зі швидкістю в одну двадцяту абсолютної, в той час як всі його обчислювальні машини безперервно перевіряли і виправляли курс. Слід було знову знайти незриму точку в неосяжному космосі і в ній зовсім уже жалюгідну порошинку — чужий зореліт. Вісім діб мало тривати майже нестерпне очікування. Якщо всі розрахунки і поведінка корабля не дадуть відхилення понад припустиме, якщо ті, невідомі, також не помиляться і володіють такими ж досконалими приладами і слухняним кораблем, тоді зорельоти зійдуться настільки близько, щоб намацати одне одного в непроглядній пітьмі променями локаторів.

Тоді вперше за всю історію людина стикнеться з братами по думці, силах і прагненнях. З тими, чия присутність давно вже була передбачена, доведена, підтверджена безмежно прозорливим розумом людини. Страхітливі прірви часу і простору, що розділяли населені світи, досі лишалися нездоланними. Та ось люди Землі подадуть руку іншим мислячим істотам космосу, а від них — ще далі, новим братам з інших зірок. Ланцюг думки і праці протягнеться крізь безодні простору як остаточна перемога над стихійними силами природи.

Мільярди років треба було копошитися в темних і теплих закутках морських заток крихітним грудкам живого слизу, якщо сотні мільйонів років з них формувалися більш складні істоти, що нарешті вийшли на сушу. У повній залежності від навколишніх сил, в темній боротьбі за життя, за продовження роду минули ще мільйони віків, поки не розвинувся великий мозок — найсильніший інструмент пошуків їжі, боротьби за існування.

Темпи розвитку життя все прискорювалися, боротьба за існування ставала гострішою, і пришвидшувався природний відбір. Жертви, жертви, жертви — пожерті травоїди, вмираючі від голоду хижаки, гинучі слабкі, хворі, старі тварини, вбиті в боротьбі за самку, під час захисту потомства, погублені стихійними катастрофами.

Так було на всьому протязі сліпого шляху еволюції, поки у важких життєвих умовах епохи великого зледеніння далекий родич мавпи не замінив осмисленою працею звіриний пошук їжі. Тоді він перетворився на людину, пізнав щонайбільшу силу в колективній праці й осмисленому досвіді.

Але й після того протекло ще багато тисячоліть, наповнених війнами і стражданням, голодом і пригнічуванням, невіглаством і надією на краще майбутнє.

Нащадки не підманули своїх предків: краще майбутнє настало, людство, об’єднане в безкласовому суспільстві, звільнене від страху і гніту, піднялося до небачених висот знань і мистецтва. Йому до снаги виявилося і найскладніше — підкорення космічних просторів. І ось, нарешті, усі тяжкі сходи історії життя і людини, вся міць накопиченого знання і незмірних зусиль праці закінчилася винайденням зорельота далекої дії «Теллур», закинутого в глибоку безодню Галактики. Вершина розвитку матерії на Землі і в Сонячній системі діткнеться через «Теллур» до іншої вершини, імовірно, не менш важкого шляху, що проходив також мільярди років у іншому кутку Всесвіту.

Ці думки в тій чи іншій формі тривожили кожного члена екіпажу. Усвідомлення величезної відповідальності моменту примусило стати серйозною навіть юну Тайну. Невеличка жменька представників багатомільярдного земного людства — чи зможуть вони бути гідними його подвигів, праці, фізичної досконалості, розумі і стійкості?

Як підготувати себе до майбутньої зустрічі? Пам’ятати про всю криваву і велику боротьбу людства за свободу тіла і духу!

Найважливішим, найзахопливішим і найтаємничішим було питання: які ті, що йдуть зараз нам назустріч? Страшні чи прекрасні вони на наш земний погляд?

Афра Деві, біолог, узяла слово. Молода жінка, що стала ще вродливішою від нервового збудження, часто піднімала погляд до картини над дверима. Виконана перспективними фарбами, велика панорама Місячних гір Екваторіальної Африки з вражаючим контрастом понурих лісових схилів і світлоносного скелястого гребеня немовби відтінювала її думки.

Афра говорила, що людство давно відмовилося від колись поширених теорій, що мислячі істоти можуть бути будь-якого вигляду, найрізноманітнішої будови. Пережитки релігійних забобонів примушували навіть серйозних учених необдумано припускати, що мислячий мозок може розвиватися в будь-якому тілі, як колись вірили в богів, що являлися в будь-якій подобі. Насправді подоба людини, єдиної на Землі істоти з мислячим мозком, не була, звичайно, випадковою і відповідала щонайбільшій різнобічності пристосування такої тварини, її можливості нести величезне навантаження мозку і надзвичайній активності нервової системи.

Наше поняття людської краси і краси взагалі народилося з тисячолітнього досвіду — несвідомого сприйняття конструктивної доцільності і досконалості пристосування до тієї чи іншої дії. Ось чому гарні і могутні машини, і морські хвилі, і дерева, і коні, хоча все це різко відрізняється від людської подоби. А сама людина ще у тваринному стані завдяки розвитку мозку позбавилася від необхідності вузької спеціалізації, пристосування лише до одного способу життя, як властиво більшості тварин.

Ноги людини не придатні для безперервного бігу на твердому, тим більше на в’язкому ґрунті і, одначе, можуть їй забезпечити тривале й швидке пересування, допомагають здиратися на дерева і лазити по скелях. А рука людини — найбільш універсальний орган, вона може виконувати мільйони справ, і, власне, вона вивела первісного звіра в люди.

Людина ще на ранніх стадіях свого формування розвинулася як універсальний організм, пристосований до різноманітних умов. З подальшим переходом до суспільного життя ця багатогранність людського організму стала ще більшою, ще різноманітнішою, як і його діяльність. І краса людини у порівнянні з усіма іншими, найбільш доцільно влаштованими тваринами — це, окрім досконалості, ще й універсальність призначення, посилена і відточена розумовою діяльністю, духовним вихованням.

— Мисляча істота з іншого світу, якщо вона досягла космосу, так само високо досконала, універсальна, тобто прекрасна! Ніяких мислячих чудовиськ, людино-грибів, людей-восьминогів не повинно бути! Не знаю, як це виглядає у дійсності, зустрінемося ми зі схожістю форми чи з красою в якомусь іншому відношенні, але це неминуче! — закінчила свій виступ Афра Деві.

— Мені подобається теорія, — підтримав біолога Тей Ерон, — тільки…

— Я зрозуміла, — перебила Афра. — Навіть найменші відхилення від звичного вигляду створюють потворності, а тут імовірність відхилень надто велика. Адже незначні відхилення форми: відсутність носа, повік, губ на людському обличчі, викликані травмою, сприймаються нами як потворність і страшні саме тим, що вони на спільній людській основі. Морда коня чи собаки дуже різко відрізняється від людського обличчя, і все ж вона не потворна, навіть гарна. Це тому, що у ній краса доцільності, у той час як на травмованому людському обличчі гармонія порушена…

— Отже, якщо вони будуть за подобою дуже далекі від нас, то не видадуться нам потворними? А якщо такі самі, як ми, але з рогами й хоботами? — не здавався Тей.

— Роги мислячій істоті не потрібні і ніколи в неї не будуть. Ніс може бути витягнутий на кшталт хобота (хоча хобот при наявності рук, без яких не може бути людини, також не потрібний). Це буде окремий випадок, необов’язкова умова будови мислячої істоти. Проте все, що складається історично, в результаті природного добору, стає закономірністю, якимось середнім з безлічі відхилень. Отут-то виступає у всій красі всебічна доцільність. І я не чекаю рогатих і хвостатих чудовиськ у зустрічному зорельоті — там їм не бути! Лише нижчі форми життя дуже різноманітні; що вище, то вони більш схожі одна на одну. Палеонтологія показує нам, у які жорсткі рамки вправляв вищі організми еволюційний розвиток, — згадайте про сотні випадків повної зовнішньої подібності у вищих хребетних з цілком різних підкласів — сумчастих і плацентарних.

— Ви перемогли! — згодився Тей Ерон з Афрою і, не без гордості за подругу, окинув присутніх.

Несподівано став заперечувати Карі Рам, ледь почервонівши від юнацького збентеження. Він говорив, що чужі істоти, навіть володіючи цілком людською і гарною оболонкою — тілом, можуть виявитися безмежно далекими від нас по розуму, за своїми уявленнями про світ і життя. І, будучи настільки інакшими, вони можуть стати жорстокими й жахливими ворогами.

Тоді на захист біолога став Мут Анг.

— Лише недавно я думав про це, — сказав командир, — і зрозумів, що на вищому щаблі розвитку ніякого нерозуміння між мислячими істотами не може бути. Мислення людини, її свідомість відображають закони логічного розвитку навколишнього світу, всього космосу. В цьому сенсі людина — мікрокосм. Мислення підкоряється законам світобудови, котрі єдині повсюди. Думка, де б вона не з’явилася, неминуче буде мати в своїй основі математичну й діалектичну логіку. Не може бути жодних «інших», цілком несхожих мислень, оскільки не може бути людини поза суспільством і природою…

Радісні вигуки заглушили командира.

— Чи не занадто сильно? — несхвально сказав Мут Анг.

— Ні, — сміливо заперечила Афра Деві, — завжди захоплюєшся збігом думок у цілого ряду людей. У цьому запорука їх вірності і почуття товариської опори… особливо якщо підходиш із різних боків науки.

— Ви маєте на увазі біологію й соціальні дисципліни? — спитав Яс Тін, що досі мовчав, за звичкою влаштувавшись в зручному кутку канапи.

— Так! Найяскравішим у всій соціальній історії земного людства було неухильне зростання взаєморозуміння з ростом культури і широти пізнань. Що вищою ставала культура, то легше було різним народам і расам безкласового суспільства зрозуміти одне одного, то яскравіше світили всім спільні цілі облаштування життя, необхідність об’єднання спочатку кількох країн, а затим і всієї планети, всього людства. Зараз, при тому рівні розвитку, котрого досягнуто на Землі і, без сумніву, тими, хто йде нам назустріч… — Афра замовкла.

— Це так, — згодився Мут Анг, — дві різні планети, що досягли космосу, легше домовляться, аніж два дикі народи однієї планети.

— Але як же щодо неминучості війни навіть у космосі, в якій були впевнені наші предки з досить високим рівнем культури? — спитав Карі Рам.

— Де вона, та знаменита книга, обіцяна вами, — згадав Тей Ерон, — про два космічні кораблі, які при першій же зустрічі хотіли знищити один одного?

Командир знову попрямував у свою кімнату. Цього разу йому нічого не завадило. Мут Анг повернувся з маленькою восьмипроменевою зірочкою мікрофільму і вклав її у читаючу машину. Фантазія стародавнього американського автора цікавила всіх зорельотчиків.

Оповідання, що називалося «Перший контакт», у драматичних тонах описувало зустріч земного зорельота з чужим у Крабовидній туманності, на відстані понад тисячу парсеків від Сонця. Командир земного зорельота віддав наказ приготувати усі зоряні карти, матеріали спостережень і обчислень курсу до миттєвого знищення, а також спрямувати на чужий корабель усі гармати для руйнування метеоритів. Затим земні люди стали вирішувати щонайвідповідальнішу проблему: мають вони право спробувати вступити в перемовини з чужим зорельотом чи повинні негайно атакувати й знищити його? Сенс великої тривоги людей Землі полягав у побоюванні, що чужі розгадають шлях земного корабля і як завойовники з’являться на Землю.

Дикі думки командира приймалися екіпажем корабля за незаперечні істини. Зустріч двох незалежно виниклих цивілізацій, на думку командира, повинна неминуче вести до підкорення одної і перемоги тої, яка володіє більш сильною зброєю. Зустріч у космосі означала або торгівлю, або війну — нічого іншого не спало на думку авторові.

Невдовзі з’ясувалося, що чужі дуже схожі на земних людей, хоча бачать тільки в інфрачервоному світлі, а перемовляються радіохвилями; все ж люди відразу розгадали мову чужих і зрозуміли їх думки. У командира чужого корабля були такі ж убогі соціальні пізнання, як у людей Землі. Він сушив голову над завданням, як вийти з рокованого становища живим і не знищити земний корабель.

Довгождана чудова випадковість — перша зустріч представників людств — загрожувала обернутися страшною бідою. Кораблі висіли у просторі на відстані біля семисот миль один від одного, і зорельоти вже майже два тижні вели перемовини через робота — сферичний човен.

Обидва командири запевняли один одного в миролюбстві і тут-таки твердили, що не можуть нічому вірити. Становище було б безвихідним, коли б не головний герой повісті — молодий астрофізик. Сховавши під одяг бомби страшної вибухової сили, він разом із командиром з’явився в гості на чужий зореліт. Вони поклали ультиматум: помінятися кораблями. Частина екіпажу чорного зорельота мала перейти на земний, а частина землян — на чужий, попередньо знешкодивши всі свої гармати для руйнування метеоритів, навчитися управлінню різними системами, перевезти все майно. А доти обидва герої з бомбами повинні були залишатися на чужому зорельоті, щоб у випадку якогось підступу миттєво зірвати корабель. Командир чужого зорельота прийняв ультиматум. Розмін кораблів та їх знешкодження минули щасливо. Чорний зореліт з людьми, а земний корабель з чужими поспіхом віддалилися від місця зустрічі, сховавшись у слабкому світінні газу туманності.

…Гул голосів наповнив бібліотеку. Ще під час читання то один, то другий з молодих астрольотчиків виявляв ознаки нетерплячки, незгоди, згораючи від бажання заперечити. Тепер вони заходилися говорити, заледве уникаючи найбільшої неввічливості, якою вважалася спроба перебити співбесідника. Всі зверталися до командира, неначе він став відповідальним за стародавню повість, витягнену ним із забуття.

Більшість казало про повну невідповідність часу дії і психології героїв. Якщо зореліт зміг віддалитися від Землі на відстань чотирьох тисяч світлових років усього за три місяці шляху, то час дії повісті мав був бути навіть пізнішим від сучасного. Ніхто ще не досяг таких глибин космосу. Проте думки і дії людей Землі в повісті нічим не відрізняються від прийнятих у час капіталізму, багато віків тому! Чимало й суто технічних помилок, на кшталт неможливо швидкої зупинки кораблів чи спілкування чужих мислячих істот між собою радіохвилями. Якщо їх планета, як указувалося в оповіді, мала атмосферу майже такої самої щільності, що й земна, то неминучим був розвиток слуху, подібного до людського. Це вимагало незрівнянно меншої витрати енергії, аніж виробництво радіохвиль чи спілкування біострумами. Неймовірне також і швидке розшифрування мови чужих, настільки точне, що могло бути закодоване в перекладну машину…

Тей Ерон відзначив убоге уявлення про космос у повісті, тим дивовижніше, що великий учений Ціолковський за кілька десятків років до того, як була написана оповідь, попереджав людство, що космос влаштований значно складніше, аніж ми очікуємо. Всупереч мислителям-діалектикам деякі вчені вважали, що вони знаходяться майже біля меж пізнання.

Минули віки, безліч відкриттів безмежно ускладнили наше уявлення про взаємозалежності явищ і тим самим неначе віддалили й сповільнили пізнання космосу. Разом із тим наука знайшла величезну кількість обхідних шляхів для вирішення складних проблем і технічних завдань. Прикладом подібних обходів було створення пульсаційних космічних кораблів, що пересувалися начебто поза звичними законами руху. Саме в цьому подоланні оманливих глухих кутів математичної логіки і полягала могутність майбутнього. Проте автор «Першого контакту» навіть не відчув неосяжності пізнання, схованої за простими формулюваннями великих діалектиків його часу.

— Ніхто не звернув уваги ще на одну обставину, — раптом заговорив мовчазний Яс Тін. — Оповідь написана англійською мовою. Всі імена, прізвиська та гумористичні вирази залишені англійськими. Це не даремно! Я лінгвіст-любитель і вивчав процес становлення першої світової мови. Англійська мова — одна з найбільш поширених у минулому. Письменник відобразив немов у дзеркалі безглузду віру в непорушність — вірніше, безмежну довготривалість, суспільних форм. Сповільнений розвиток античного рабовласницького світу чи епохи феодалізму, вимушене довготерпіння стародавніх народів були помилково прийняті за стабільність взагалі всіх форм суспільних відносин: мов, релігій і, врешті, останнього стихійного суспільства, капіталістичного. Небезпечна суспільна нерівновага кінця капіталізму вважалася незмінною. Англійська мова вже тоді була архаїчним пережитком, тому що в ній було фактично дві мови — письмова та фонетична, і вона повністю не придатна для перекладних машин. Дивовижно, як автор не зрозумів, що мова змінюється то сильніше й скоріше, що швидше йде зміна людських відносин і уявлень про світ!

Напівзабута стародавня мова санскрит виявилася побудованою найбільш логічно і тому стала основою мови-посередника для перекладних машин. Минуло трохи часу, і з мови-посередника сформувалася перша світова мова нашої планети, яка відтоді ще зазнала багато змін. Західні мови виявилися недовговічними. Ще менше прожили взяті від релігійних переказів, із зовсім чужих і давно мертвих мов імена людей.

— Яс Тін помітив найголовніше, — вступив у розмову Мут Анг. — Страшніша, аніж наукове незнання чи невірна методика, — косність, упертість у захисті тих форм суспільного устрою, котрі цілком очевидно не виправдали себе навіть в очах сучасників. В основі цієї косності, за винятком менш частих випадків простого невігластва, лежала, звичайно, особиста зацікавленість у збереженні того суспільного ладу, при якому цим захисникам жилося краще, ніж більшості людей. А коли так, то що їм було до людства, до долі всієї планети, її енергетичних запасів, здоров’я її мешканців?

Нерозумне витрачання запасів паливних копалин, лісів, виснаження річок і ґрунтів, щонайнебезпечніші досліди зі створення вбивчих видів атомної зброї — все це, разом узяте, визначало дії і світогляд тих, хто намагався за всяку ціну зберегти те, що віджило і відходило в минуле, спричиняючи страждання і наганяючи страх на більшість людей. Саме тут зароджувалось і проростало отруйне насіння виняткових привілеїв, вигадок про перевагу однієї групи, класу чи раси людей на іншими, виправдання насильства та війни — все те, що одержало в давні часи назву фашизму.

Привілейована група неминуче буде гальмувати розвиток, намагаючись, щоб для неї залишилося все як раніше, а принижена частина суспільства буде вести боротьбу проти цього гальмування і за власні привілеї. Що сильнішим був тиск привілейованої групи, то сильнішим ставав опір, жорсткішими форми боротьби, і розвивалася взаємна жорстокість, і, отже, деградував моральний стан людей. Перенесіть це з боротьби класів у одній країні на боротьбу привілейованих та пригнічених країн між собою. Згадайте з історії боротьбу між країнами нового, соціалістичного суспільства і старого, капіталістичного, і ви зрозумієте причину народження воєнної ідеології, пропаганди неминучості війн, їх вічності і космічного поширення. Я бачу тут серце зла, ту змію, котра, як її не ховай, обов’язково вкусить, тому що не кусати вона не може. Пам’ятайте, яким недобрим червоно-жовтим світлом горіла зоря, повз яку ми попрямували до нашої мети…

— Серце Змії! — вигукнула Тайна.

— Серце Змії! І єство літератури захисників старого суспільства, що пропагувала неминучість війн і капіталізму, — це серце отруйного плазуна.

— Отож, наші побоювання також відгомони зміїного серця, які ще зосталися від древніх! — серйозно і сумно сказав Карі. — Але я, напевно, найбільш зміїна людина з-поміж усіх нас, тому що у мене все ще є побоювання… сумніви, як там їх назвати.

— Карі! — з докором вигукнула Тайна.

Та той уперто продовжував:

— Командир добре говорив нам про смертні кризи вищих цивілізацій. Всі ми знаємо загиблі планети, де життя знищене через те, що люди на них не встигли впоратися з воєнною атомною небезпекою, створити нове суспільство за науковими законами і назавжди покласти край жазі винищення, вирвати це зміїне серце! Знаємо, що наша планета заледве встигла уникнути подібної долі. Якби не з’явилася в Росії перша соціалістична держава, що поклала початок великим змінам в житті планети, розцвів би фашизм і з ним убивчі ядерні війни! Але якщо вони там, — молодий астронавігатор показав у бік, з якого очікувався чужий зореліт, — якщо вони ще не минули небезпечний пік?

— Виключено, Карі! — спокійно відказав Мут Анг. — Можлива деяка аналогія в становленні вищих форм життя і вищих форм суспільства. Людина могла розвиватися лише в порівняно стабільних, довго існуючих сприятливих умовах навколишньої природи. Це не означає, що зміни були зовсім відсутні, навпаки, вони були навіть досить різкими, проте лише щодо людини, а не природи в цілому. Катастрофи, великі потрясіння та зміни не дозволили б розвинутися вищій мислячій істоті. Так і вища форма суспільства, яка змогла перемогти космос, будувати зорельоти, проникнути в бездонні глибини простору, змогла все це дати лише після всепланетної стабілізації умов життя людства і, вже звичайно, без катастрофічних війн капіталізму… Ні, ті, що йдуть нам назустріч, також минули критичну точку, також страждали й гинули, поки не збудували справжнє, мудре суспільство!

— Мені здається, є якась стихійна мудрість в історії цивілізацій різних планет, — сказав із сяючими очима Тей Ерон. — Людство не може підкорити космос, поки не досягне вищого життя, без війн, з високою відповідальністю кожної людини за всіх своїх побратимів.

— Здійснивши підйом на вищий щабель комуністичного суспільства, людство набуло космічної сили, і воно могло набути її лише цим шляхом, іншого не дано! — вигукнув Карі. — І не дано жодному іншому людству, якщо так називати вищі форми організованого, мислячого життя.

— Ми, наші кораблі — руки людства Землі, простягнуті до зір, — серйозно сказав Мут Анг, — і ці руки чисті! Та це не може бути лише нашою особливістю! Скоро ми доторкнемося до такої ж чистої і могутньої руки!

Молодь не витримала і захопленими криками зустріла висновок командира. Але й старші, що досягли мужньої стриманості почуттів, оточили Мут Анга з явним хвилюванням.

* * *

Десь попереду, все ще на страхітливій відстані летів назустріч корабель з планети чужої й далекої зорі. І люди Землі вперше за мільярди років розвитку життя на своїй планеті повинні стикнутися з іншими… також людьми. Не дивно, що астрольотчики, як не стримували себе, прийшли у гарячкове збудження. Піти на відпочинок, залишитися наодинці з собою в гарячій нетерплячці чекання видавалося неможливим. Проте Мут Анг, розрахувавши час зустрічі зорельотів, наказав Світ Сіму дати всім заспокійливі ліки.

— Ми, — твердо відповідав він на запитання, — повинні зустріти своїх братів у щонайкращому стані душі й тіла. Попереду ще величезна праця: нам доведеться зрозуміти їх і зуміти розповісти про себе. Взяти їх знання. І віддати своє! — зсунув брови Мут Анг. — Ніколи ще я так не побоювався свого невміння, некомпетентності. — Тривога змінила зазвичай спокійне лице командира, пальці стиснутих рук побіліли.

Астрольотчики, можливо, щойно зараз відчули, яку відповідальність накладала на кожного небувала зустріч. Вони слухняно зажили пігулки і розійшлися.

Мут Анг залишив лише Карі, потім повагався, окидаючи поглядом могутню постать Тей Ерона, і жестом запросив його також у пост управління. З утомленим зітханням командир витягнувся у кріслі, схилив голову і закрив обличчя руками.

Тей і Карі мовчали, побоюючись порушити роздуми командира. Зореліт ішов дуже повільно, роблячи двісті тисяч кілометрів за годину, — так званою тангенційною швидкістю, яка використовувалася при входженні в зону Роша якогось небесного тіла. Роботи, що керували кораблем, тримали його на прискіпливо вирахуваному зворотному курсі. Час було з’явитися променеві локатора чужого корабля, і те, що його не було, примушувало Тей Ерона з кожною хвилиною тривожитися сильніше.

Му Анг випростався з веселою і трохи сумною посмішкою, добре знайомою кожному членові екіпажу.

Прийди, далекий друже мій,
До заповітного порога…

Тей насупився, вдивляючись у безпросвітну чорноту переднього екрану. Пісенька командира видалася йому непідходящою в таку серйозну мить. Та Карі підхопив ще більш веселий приспів, лукаво поглядаючи на понурого помічника.

— Спробуйте помахати нашим променем, Карі, — зненацька сказав Мут Анг, обриваючи себе, — по два градуси в кожен бік і навхрест.

Тей ледь почервонів. Не додумався до простого засобу, а подумки докорив командирові!

Минуло ще дві години. Карі уявляв собі, як промінь їх локатора там, попереду, на колосальній віддалі, ковзає вліво, вправо, уверх і вниз, пробігаючи з кожним помахом сотні тисяч кілометрів чорної порожнечі. Такі змахи сигнальної «хусточки» перевершували найбуйнішу фантазію старих земних казок про велетнів.

Тей Ерон поринув у споглядальне заціпеніння. Думки текли поволі, не викликаючи емоцій. Тей згадував, як після відльоту з Землі його не полишало почуття дивної відчуженості.

Певно, це почуття було властиве людині в первісному житті — відчуття повної незв’язаності, відсутності будь-яких зобов’язань, турбот про майбутнє. Імовірно, подібні відчуття з’явилися у людей під час великих лих, війн, соціальних потрясінь. І в Тей Ерона минуле, все, що було залишене на Землі, відійшло назавжди і без вороття; невідоме майбутнє відділене прірвою в сотні років, за якою чекає лише зовсім нове. Тому жодних планів, проектів, почуттів і побажань для того, що попереду. Лише принести туди добуте з космосу, вирване з його глибин нове пізнання. Вперед, тільки вперед! І раптом сталося таке, що заступило собою і очікування нової Землі і турботи помічника командира.

Мут Анг намагався уявити собі життя корабля, що йшов назустріч. Командир уявляв собі корабель чужих і його мешканців схожими з земним кораблем, земними людьми, земними переживаннями. Він переконався, що легше уявити чужих, вигадуючи найнеймовірніші форми життя, аніж підпорядкувати свою фантазію строгим рамкам законів, про які так переконливо говорила Афра Деві.

Ще не підвівши опущеної голови, за раптовим напруженням товаришів Мут Анг відчув появу сигналу на екрані локатора. Він не побачив її, цю світляну цятку, — так швидко вона зникла, черкнувши по чорному блискучому дискові. Сигнальний дзвінок ледь дзенькнув. Астрольотчики схопилися і перегнулися через столи пультів, інстинктивно намагаючись наблизитися до екрану. Хоч якою миттєвою була поява світної цятки, вона означала дуже багато. Чужий зореліт повернув їм назустріч, а не зник у глибинах простору. Кораблем керують не менш вправні у космічних польотах істоти, вони зуміли розрахувати зворотний курс досить точно і швидко й тепер намацують «Теллур» променем на величезній відстані. Дві неймовірно маленькі цятки, загублені в неозорій пітьмі, шукають одна одну… І водночас це два величезні світи, повні енергії й знання, доторкаються один до одного спрямованими пучками світлових хвиль. Карі повів промінь головного локатора з поділки «1488» на «375». Ще, ще… Світляна цятка повернулася, зникла, знову майнула в чорному дзеркалі, супроводжувана миттєво вмираючим звуковим сигналом.

Мут Анг узявся за верньєри локатора і став описувати спіраль від периферії до центру того колосального кола, котре окреслювалося променем у районі зорельота, що наближався.

Чужі, вочевидь, повторили маневр. Після довгих зусиль світляна цятка закріпилася в межах третього кола чорного дзеркала. Вона металася лише від вібрації обох кораблів. Дзвінок лунав тепер безперервно, і його довелося приглушити. Не було сумніву, що промінь «Теллура» також упійманий приладами чужого зорельота і кораблі йдуть назустріч, зближуючись за годину щонайменше на чотириста тисяч кілометрів.

Тей Ерон витягнув з машини задані їй розрахунки і визначив, що кораблі розділяє відстань біля трьох мільйонів кілометрів. До зустрічі зорельотів лишилося сім годин. Через годину можна було починати інтегральне гальмування, яке відсуне зустріч ще на кілька годин, якщо чужий зореліт зробить те саме і якщо він гальмується за схожими розрахунками. Можливо, чужі зможуть зупинитися швидше або ж доведеться знову минути одне одного, і це знову віддалить зустріч, а чекання стає майже нестерпним.

Проте чужий зореліт не завдав зайвих мук. Він почав гальмуватися сильніше, аніж «Теллур», затим, установивши темп сповільнення земного зорельота, повторив його. Кораблі сходилися ближче й ближче. Екіпаж «Теллура» знову зібрався в центральному посту. Зорельотчики слідкували, як у чорному дзеркалі локатора світляну цятку змінила пляма.

Це власний промінь «Теллура», відбившись від чужого зорельота, повернувся до корабля. Пляма стала схожою на крихітний циліндр, оперезаний товстим валиком (форма, що навіть віддалено не нагадувала «Теллур»). Ще ближче — і на кінцях циліндра з’явилися куполоподібні потовщення.

Сяючі контури збільшувалися й розпливалися, доки не досягли периферії чорного кола.

— Слухайте всі! По місцях! Остаточне гальмування при восьми g!

Гідравлічні крісла довго втискалися у свої підставки, в очах у людей червоніло і темніло, на обличчях виступав липкий піт. «Теллур» зупинився і повис у порожнечі, де не було верху і низу, боків чи дна, в крижаній космічній пітьмі, у ста двох парсеках від рідної зорі — жовтого Сонця.

Щойно опритомнівши після гальмування, астрольотчики увімкнули екрани прямого огляду і гігантський освітлювач, але нічого не побачили, крім яскравого світного туману попереду і ліворуч від носа корабля. Освітлювач згас, і тоді сильне блакитне світло вдарило в очі всім, хто дивився на екран, остаточно позбавивши їх можливості щось побачити.

— Поляризатор — сітку, тридцять п’ять градусів і фільтр світлових хвиль! — розпорядився Мут Анг.

— На довжину хвилі шістсот двадцять? — поцікавився Тей Ерон.

— Імовірно, це буде найкраще!

Поляризатор погасив блакитне сяйво. Тоді могутній оранжевий потік світла встромився у чорну пітьму, повернув, зачепив край якоїсь споруди і, врешті, освітив увесь чужий зореліт.

Корабель з іншої зірки знаходився усього в декількох кілометрах. Таке зближення робило честь як земним, там і чужим астронавігаторам. З відстані важко було точно визначити розміри зорельота. Зненацька з чужого корабля вдарив у зеніт товстий промінь оранжевого світла, яке за довжиною хвилі співпадало з тим, що його випромінював «Теллур». Вочевидь, чужі так само, як і земляни, використовували світло для сигналізації, роблячи його промені видимими в космічній порожнечі. Промінь з’явився, зник, виник знову і лишився стояти вертикально, підносячись до незнайомих сузір’їв на краю Чумацького Шляху.

Мут Анг потер чоло рукою, що робив завжди в хвилини напружених роздумів.

— Імовірно, сигнал, — обережно сказав Тей Ерон.

— Без сумніву. Я зрозумів би його так: непорушний стовп нашого світла означає: «Стійте на місці, буду підходити я». Спробуємо відповісти.

Земний зореліт загасив свій прожектор, перемкнув фільтр на хвилю чотириста тридцять і повів блакитним променем до своєї корми. Стовп оранжевого світла на чужому кораблі умить згас.

Астрольотчики очікували, ледве дихаючи. Чужий корабель найбільше скидався на котушку: два конуси, сполучені вершинами. Основа одного з конусів, вочевидь переднього, прикрита куполом, на задньому встановлена широка, відкрита у простір вирва. Середина корабля виступала товстим кільцем непевних обрисів, що слабо світилося. Крізь кільце просвічували контури циліндра, що з’єднував конуси. Раптом кільце згустилося, зробилося непроникним, закрутилося навколо середини зорельота, мов колесо турбіни. Чужий корабель став виростати на оглядових екранах, за три-чотири секунди він заповнив собою все поле видимості. Люди Землі зрозуміли, що перед ними корабель більший від «Теллура».

— Афра, Яс і Карі — у шлюзову камеру, до виходу з корабля разом зі мною! Тей залишиться на посту. Планетарний освітлювач увімкнути! Запалимо посадочне освітлення лівого борту! — віддавав короткі розпорядження командир.

У гарячковому поспіху названі астрольотчики вдягнули легкі скафандри, що застосовувалися для планетарних досліджень і для виходу з корабля в космічний простір у віддаленні від смертоносного випромінювання зірок.

Мут Анг критично оглянув усіх, перевірив роботу свого скафандра і ввімкнув насоси. Вони миттєво всмоктали повітря зі шлюзової камери всередину корабля. Щойно показник розрідження досяг зеленої риски, командир повернув одну за одною три рукоятки. Нечутно, як і все, що відбувалося в космосі, зсунулися в боки панцирні плити, ізоляційний шар і коробка повітряної комірки. Відскочила кругла кришка вихідного люка, і відразу гідравлічні штанги витиснули вгору підлогу шлюзової камери. Четверо астрольотчиків опинилися на висоті чотирьох метрів над передньою частиною «Теллура», на круглому, обгородженому майданчику, так званому майданчику верхнього огляду.

* * *

Чужий зореліт у поясі блакитних вогнів здавався цілком білим. У нього була не дзеркальна металічна поверхня, що відбиває всі види випромінювань космосу, як панцир «Теллура», а матова, що світилася сліпучою білизною гірського снігу. Лише центральне кільце продовжувало випускати слабке блакитне сяйво.

Велетенська громада корабля помітно наближалася до «Теллура». В космічному просторі, далеко від будь-яких полів тяжіння, обидва зорельоти відчутно притягували один одного, і це служило запорукою тому, що корабель чужого світу не був із антиматерії. «Теллур» виставив з лівого борту гігантські причальні упори у вигляді телескопічних пружинних труб.

Кінці упорів були обладнані подушками з пружної пластмаси із запобіжним шаром на той випадок, якщо б те, до чого треба було доторкнутися у космосі, виявилося з антиматерії. Куполоподібний ніс чужого зорельота прорізався зверху чорним зяянням, схожим на розкритий в нахабній усмішці рот. Звідти висунувся балкон, обгороджений частими тонкими стовпчиками. У чорній пащі заворушилося щось біле. Троє товаришів Афри почули стогін розчарування, що вирвався у неї. П’ять мертвотно-білих, непомірно широких постатей з’явилося на виступаючому майданчику зорельота. Зростом приблизно відповідаючи людям Землі, вони були значно товстішими, спини горбилися гребенеподібними виступами. Замість круглих прозорих шоломів землях на припіднятих поперечними валиками плечах чужих поміщалося щось на кшталт великої вапнякової мушлі, зверненої випуклістю назад. Спереду віялом розходилися і стирчали великі шипи, утворюючи навіс, під яким непроглядна темрява ледь відблискувала чорним склом.

Перша біла постать, що з’явилася, зробила різкий жест, з котрого стало зрозуміло, що у чужих дві руки й дві ноги. Білий корабель повернувся носом до борту земного зорельота і висунув більш ніж на двадцять метрів гармоніку з пластин червоного металу.

М’який пружинячий поштовх — і обидва кораблі стикнулися. Але на кінцях стержнів не спалахнула сліпуча блискавка повного атомного розпаду, закапсульованого потужним магнітним полем: матерія зорельотів, що зустрілися, була одною й тією ж. Ті, хто стояв на оглядовому майданчику «Теллура», почули у своїх телефонах тихий вдоволений смішок командира і перезирнулися в здивуванні.

— Я гадаю втішити всіх і насамперед Афру, — сказав Мут Анг. — Уявіть собі нас з їх боку! Пузирчасті ляльки з суглобистими кінцівками і величезними круглими головами… порожніми на три чверті!

Афра дзвінко розсміялася.

— Вся справа в начинці скафандрів, у тому, що там всередині, а зовні — справа довільна!

— Ніг і рук стільки ж, скілький у нас, — почав Карі.

Але тут навколо висунутого білим кораблем металічного каркасу виник складчастий білий футляр, порожнім рукавом простягнувшись до «Теллура». Передня постать на майданчику, в якій Мут Анг чуттям угадав рівного собі за рангом командира, стала робити не залишаючі сумніву жести, наближаючи до грудей витягнуті до «Теллура» руки. Люди не примусили себе чекати і висунули з нижньої частини корпусу сполучну трубу-галерею, що вживалася для сполучення між кораблями у просторі. Галерея «Теллура» була круглого перерізу, у білого зорельота — вертикально-еліптична. Земні техніки швидко виготовили з м’якого дерева перехідну раму. На космічному морозі дерево вмить змінило свою молекулярну систему і стало міцнішим від сталі. За цей час на виступі чужого корабля з’явився куб з червоного металу із чорною передньою стінкою — екраном. Дві білі постаті схилилися над ним, випросталися і відступили. Перед поглядами землян на екрані засвітилася подоба людської постаті, верхня частина якої ритмічно розширювалася і спадала. Маленькі білі стрілки то прямували всередину постаті, то вилітали назовні.

— Геніально просто — дихання! — вигукнула Афра. — Вони покажуть нам, чим дихають, склад своєї атмосфери, але як?

Наче відповідаючи на її питання, дихаюча модель на екрані зникла, змінившись новою фігурою. Чорна крапка в сіруватій кільцеподібній хмарці, — без сумніву, ядро атома, оточене тонкими орбітами світляних цяток — електронів. Мут Анг відчув, як стислося горло, він не міг вимовити й слова. На екрані були вже чотири фігури: дві у центрі, одна під одною, зв’язані товстою білою рискою, і дві бокові, сполучені чорними стрілками.

Всі земляни з калатаючими серцями рахували електрони. Нижній, вочевидь основний елемент океану: один електрон навколо ядра — водень. Верхній, головний елемент атмосфери і дихання: дев’ять електронів навколо ядра — фтор!

— О, о! — жалібно скрикнула Афра Деві. — Фтор!..

— Рахуйте, — перебив командир, — ліворуч вгорі — шість електронів: вуглець, праворуч — сім: азот. Ось і все ясно. Передайте, щоб виготовили таку саму таблицю нашої атмосфери і нашого обміну речовин — все буде те саме, лише замість центрального верхнього, фтору, у нас кисень з його вісьмома електронами. Як шкода, відчайдушно шкода!

Коли земляни висунули свою таблицю, астрольотчики помітили, як похитнулася передня біла постать на містку свого корабля і піднесла руку до мушлі скафандра жестом, зрозумілим людині Землі. Очевидно, ті самі почуття, проте ще більш сильні, були в командира чужого зорельота.

Ця ж біла постать перегнулася через огорожу містка і зробила рукою різкий змах, наче розрубуючи щось в порожнечі. Шилоподібні нарости її головної мушлі загрозливо нахилилися до «Теллура», котрий знаходився на декілька метрів нижче білого корабля. Потім командир чужих підняв обидві руки і провів ними вниз на деякій відстані одна від одної, немов показуючи дві паралельні площини.

Мут Анг повторив його жест. Тоді командир чужого зорельота високо підняв одну руку жестом безмовного привіту, повернувся й сховався у чорній пащі. За ним пішли решта.

— Ходімо й ми, — сказав Мут Анг, натискуючи опускаючий важіль.

Афра навіть не встигла подивитися на чудове виблискування зір у чорній порожнечі космосу, котре завжди приводило її в особливий споглядальний захват.

Люк зачинився, спалахнуло освітлення шлюзової камери, стало чути легке шипіння насосів — перша ознака того, що повітря досягло земної щільності.

— Будемо будувати перегородки, а потім сполучати галереї? — спитав Яс Тін командира, щойно звільнився від шолома.

— Так. Це й хотів сказати командир їх зорельота. Яке горе: у них на планеті газ життя — фтор, смертельно отруйний для нас! А для них так само смертельний наш кисень. Чимало наших матеріалів, фарб і металів, стійких у кисневій атмосфері, можуть зруйнуватися при зіткненні з їх диханням. Замість води у них рідкий фтористий водень — та сама плавикова кислота, котра у нас роз’їдає скло і руйнує майже всі мінерали, до складу яких входить кремній, легкорозчинний у фтористому водні. Ось чому нам доведеться класти прозору перегородку, стійку проти кисню, а вони покладуть свою, з речовини, що не руйнується фтором. Але ходімо, треба поспішати. Ми обговоримо все, поки буде виготовлятися переборка!

Матово-синя підлога гасильної камери, що відокремлювала житлові приміщення від машин «Теллура», перетворилася на хімічну майстерню. Товский лист кришталево-прозорої пластмаси був відлитий із заготованих ще на Землі сполук і тепер повільно цементувався, прогріваючись опалювальними килимами. Несподівана перешкода зробила неможливим пряме спілкування людей з чужими.

Білий корабель не виявляв жодних ознак життя, хоча спостерігачі безперервно слідкували за ним біля оглядових екранів.

У бібліотеці «Теллура» кипіла робота. Всі члени екіпажу відбирали стереофільми і магнітні фотозаписи про Землю, репродукції найкращих творів мистецтва. Спішно готувалися діаграми і креслення математичних функцій, схеми кристалічних ґраток речовин, найбільш поширених у земній корі, на інших планетах і на Сонці. Регулювали великий стереоекран, заробляли у стійкий до фтору чохол обертонний звуковик, що точно передавав голос людини.

В короткі перерви для їжі й відпочинку астрольотчики обговорювали незвичайну атмосферу батьківщини зустрінутих мандрівників космосу.

Кругообіг речовин, що використовував променеву енергію світила і дозволяв життю існувати й накопичувати енергію в боротьбі з розсіюванням енергії — ентропією, обов’язково повинен був і в чужих відповідати загальній схемі земних перетворень. Вільний активний газ, хай то кисень, фтор чи якийсь іще, міг накопичуватися в атмосфері лише в результаті життєдіяльності рослин. Тваринне життя і людина в тому числі використовували кисень чи фтор, сполучаючи його з вуглецем — основним елементом, з якого складалися тіла і рослин і тварин.

На іншій планеті повинен був бути фтористоводневий океан. Розщеплюючи за допомогою променевої енергії свого світила фтористий водень, як у нас на Землі воду (кисневий водень), рослини тієї планети накопичували вуглеводи і виділяли вільний фтор, котрим у суміші з азотом дихали люди і тварини, одержуючи енергію від згорання вуглеводів у фторі. Тварини і люди мають видихати фтористий вуглець і фтористий водень.

Подібний обмін речовин дає в півтора рази більше енергії, ніж земний з його кисневою основою. Не дивно, що він послужив для розвитку вищого мислячого життя. Проте діалектично більша активність фтору в порівнянні з киснем потребує і більш сильної радіації світила. Щоб промениста енергія була в змозі розщепити молекулу фтористого водню в рослинному фотосинтезі, потрібні не жовто-зелені промені, як для води, а промені більш потужних квантів, блакитні й фіолетові. Очевидно, що світило чужих — блакитна високотемпературна зірка.

— Протиріччя! — втрутився у розмову Тей Ерон, що повернувся з майстерні. — Фтористий водень легко перетворюється на газ.

— Так, при плюс двадцяти градусах, — відказав, зазираючи в довідник, Карі.

— А замерзає?

— При мінус вісімдесяти.

— Отож, їх планета має бути холодною! Це не в’яжеться з блакитною гарячою зорею.

— Чому? — заперечив Яс Тін. — Вона може бути віддалена від світила. Океани можуть знаходитися у помірних чи полярних зонах планети. Або…

— Мабуть, може бути ще багато «або», — сказав Мут Анг. — Як би там не було, зореліт із фторової планети перед нами, і ми скоро дізнаємося всі подробиці їх життя. Важливіше зараз зрозуміти інше: фтор дуже рідкісний у Всесвіті. Хоча останні дослідження пересунули фтор з сорокового за ступінню поширення місця на вісімнадцяте, але наш кисень займає у Всесвіті третє місце за загальною кількістю своїх атомів після водню й гелію, а вже за ними йдуть азот і вуглець. За іншою системою підрахунку кисню у двісті тисяч раз більше, аніж фтору. Це може означати лише одне: планет, багатих фтором, надзвичайно мало в космосі, а планет із фторовою атмосферою, тобто таких, на яких довго існувало рослинне життя, що збагатило атмосферу вільним фтором, і зовсім жалюгідне число, виняток із правила.

— Тепер мені зрозумілий жест відчаю в командира їх зорельота, — задумливо промовила Афра Деві. — Вони шукають собі подібних, і їх розчарування було дуже сильним.

— Якщо дуже сильним, то, значить, вони шукають давно і, крім того, вже зустрічалися з мислячим життям…

— І воно було звичайним, нашого типу, кисневим! — підхопила Афра.

— Але можуть бути й інші типи атмосфери, — заперечив Тей Ерон, — хлорна, наприклад, або сірчана, ще сірководнева.

— Не придатні вони для вищого життя! — торжествуюче вигукнула Афра. — Усі вони дають в обміні речовин у три і навіть у десять разів менше енергії, аніж кисень, наш могутній живлючий кисень Землі!

— Тільки не сірчана, — пробурчав Яс Тін, — у неї енергія однакова з киснем!

— Ви маєте на увазі атмосферу з сірчанистого ангідриду і океан з рідкої сірки? — спитав Мут Анг, і інженер згідливо кивнув.

— Але ж у цьому випадку сірка замінює не кисень, а водень нашої Землі, — нахмурилася Афра, — тобто звичайнісінький елемент космосу! Навряд чи рідкісна у Всесвіті сірка зможе бути частою замінницею водню. Зрозуміло, що така атмосфера — явище ще більш рідкісне, аніж фтор.

— І лише для дуже теплих планет, — відповів Тей Ерон, гортаючи довідник, — океан із сірки буде рідким лише вище ста і до чотирьохсот градусів тепла.

— Мені здається, що Афра права! — втрутився командир. — Всі ці гадані атмосфери — надто велика рідкість у порівнянні з нашою стандартною із найбільш поширених у космосі елементів. Це не випадково!

— Не випадково! — згодився Яс Тін. — Проте випадковостей у безмежному космосі чимало. Візьмемо нашу «стандартну» Землю. На ній та й на сусідах її — Місяці, Марсі, Венері — багато алюмінію, взагалі рідкісного у Всесвіті.

— І все ж знайти повторення цих випадковостей у тому самому безмежжі — справа десятків, якщо не сотень тисячоліть, — понуро сказав Мут Анг. — Навіть із пульсаційними зорельотами! Якщо вони шукають давно, то як я розумію їх!

— Як добре, що наша атмосфера з найзвичайнісіньких елементів Усесвіту і нас чекає зустріч з великою кількістю подібних же планет! — сказала Афра.

— А вперше стрілися із зовсім не подібною! — озвався Тей.

Афра спалахнула і щойно зібралася заперечити, як з’явився хімік корабля з доповіддю, що прозорий щит готовий.

— Але ми можемо увійти в їхній зореліт запросто в космічних костюмах? — поспитав Яс Тін.

— Так само, як і вони в наш. Вірогідно, відбудеться не один обмін візитами, але перші знайомства почнемо з показу, — відказав командир.

Астрольотчики закріпили прозору стіну на кінці передаючого рукава, а білі постаті чужих почали ту саму роботу у своїй галереї. Затим земляни і чужі зустрілися в порожнечі, допомагаючи одне одному скріплювати розпори і перехідну раму. Погладжування по рукаву скафандра чи по плечу — жест ніжності і дружби був у рівній мірі зрозумілий і тим і іншим.

Загрожуючи рогоподібними виступами головних мушель, чужі намагалися роздивитися обличчя землян крізь димчасті шоломи. Але якщо голови земних людей було видно порівняно виразно, то слабо випуклі передні щитки шоломів чужих, сховані під шипастими навісами «мушель», залишалися непроникними для земних очей. Лише непомильне людське чуття говорило, що з цієї темряви слідкують уважні очі, напружено й доброзичливо.

На запрошення увійти в «Теллур» білі постаті відповіли заперечливими жестами відштовхування. Один з них доторкнувся до свого скафандра і затим швидко розвів руками, немов розкидаючи щось.

— Бояться за скафандри в кисневій атмосфері, — здогадався Тей.

— Вони хочуть, як і ми, почати із зустрічі в галереї, — сказав командир.

* * *

Обидва зорельоти — сніжно-білий і металічно-дзеркальний — складали тепер одне ціле, що непорушно повисло у безмежжі космосу. «Теллур» увімкнув потужні обігрівачі, і його екіпаж зміг увійти в сполучну трубу-галерею у звичайних робочих костюмах — щільно облягаючих синіх комбінезонах із штучної шерсті.

На чужому боці галереї спалахнуло блакитне освітлення, схоже на світло гірських верховин Землі. На межі двох по-різному освітлених камер прозорі перегородки здавалися аквамариновими, немов із застиглої чистої води моря.

Запала тиша порушувалася лише прискореним диханням схвильованих землян. Тей Ерон торкнувся ліктем плеча Афри і відчув, що молода жінка вся тремтить. Помічник командира міцно пригорнув до себе біолога, і Афра відповіла йому швидким удячним поглядом.

У глибині сполучної галереї показалася група з восьми чужих… Чи чужих? Люди не повірили зорові. У глибині душі кожен чекав незвичайного, ніколи не баченого. Повна схожість чужих з людьми здавалася дивом. Проте то було лише при першому погляді. Що довше вдивлялися земляни, то більше відмінностей знаходили в тому, що не було сховано під темним одягом — поєднанням коротких просторих курток з довгими шароварами, котрі нагадували старовинну одежу Землі.

Згасло блакитне світло — вони увімкнули земне освітлення. Прозорі перегородки втратили свій зелений колір і стали білими, майже невидимими. За цією ледь помітною стіною стояли люди. Чи можна було б повірити, що вони дихають найотруйнішим для Землі газом і купаються в морях усероз’їдаючої плавикової кислоти! Пропорційні обриси тіл, зріст, що відповідав середньому зростові землян. Дивний чавунно-сірий колір шкіри зі сріблястим полиском і прихованим криваво-червоним відблиском, який буває на полірованому червоному залізняку — гематиті. Сірий тон цього мінералу був однаковий зі шкірою мешканців фторової планети.

Круглі голови поросли синяво-чорним волоссям… Але найдивовижнішою особливістю їх облич були очі. Неймовірно великі і видовжені, з різко косим розрізом, вони займали всю ширину лиця, косо піднімалися зовнішніми кутиками до скронь, вище рівня очей земних людей. Білки густої фіалкової барви здавалися непропорційно видовженими по відношенню до чорної райдужини і зрачків.

Відповідно до розмірів і положення очей прямі й чіткі, дуже чорні брови змикалися з волоссям високо на скронях і майже сходилися до вузького перенісся, утворюючи широкий тупий кут. Волосся над чолом від середини спускалося до скронь такою ж чіткою і прямою лінією, цілком симетрично до брів. Тому чоло мало обриси витягнутого горизонтально ромба. Ніс, короткий і слабо виступаючий, мав, як у землян, спрямовані вниз ніздрі. Невеликий рот із фіолетовими губами показував правильний ряд зубів такої ж чистої небесної барви, як і білки очей. Верхня половина обличчя здавалася дуже розширеною. Нижче очей лице дуже звужувалося до підборіддя з ледь вуглуватими обрисами. Будова вух лишилася нез’ясованою: скроні у всіх прихідців прикривалися через тім’я золотистими джгутами.

Серед чужих були жінки й чоловіки. Жінки вгадувалися за висотою струнких ший, округлістю обрисів облич і за дуже пишною масою коротко стриженого волосся. У чоловіків був більш високий зріст, більша масивність тіла, більш широкі підборіддя — загалом ті самі риси, якими відрізнялися обидві статі землян.

Афрі здалося, що руки чужих мають лише по чотири пальці. Відповідаючи людським пропорціям, пальці людей фторової планети мовби не мали суглобів: вони згиналися плавно, не утворюючи вугластих виступів.

Ніг неможна було розгледіти: ступні їх потопали у м’якому настилі підлоги. Одежа у світлі, природному для земних очей, здавалася темно-червоного, майже цеглового кольору.

Що довше вдивлялися астрольотчики, то менш дивною здавалася подоба прихідців із фторової планети. Ба більше, людям Землі ставала зрозумілішою своєрідна екзотична краса чужих. Їх головною принадою були величезні очі, що дивилися зосереджено й ласкаво на людей, випромінюючи тепло мудрості та дружби.

— Які очі! — не втрималася Афра. — З такими легше ставати людьми, аніж з нашими, хоча й наші чудові!

— Чому так? — шепнув Тей Ерон.

— Що більші очі, то більша кількість елементів сітківки, то більше число деталей з навколишнього світу може засвоїти таке око.

Тей кивнув на знак розуміння.

Один із чужих виступив наперед і зробив запрошуючий жест. Відразу ж земне освітлення на тому боці галереї згасло.

— Ох! — гірко вигукнув Мут Анг. — Я не передбачив.

— Я зробив, — спокійно озвався Карі, вимкнув звичайне світло і запалив дві сильні лампи з фільтрами чотириста тридцять.

— Ми виглядаємо мерцями, — засмучено сказала Тайна, — хиблий вигляд у людства в такому світлі!

— Ваші побоювання марні, — сказав Мут Анг. — Їх спектр найкращої видимості відходить далеко у фіолетовий бік, можливо і в ультрафіолетовий. Це передбачає значно більше тепла і відтінків, аніж бачиться нам, та я не можу уявити як.

— Далебі, ми їм видамося набагато жовтішими, аніж насправді, — сказав, подумавши, Тей.

— І це значно краще, ніж синюватий трупний колір. Лише погляньте навколо! — не вгавала Тайна.

Земляни зробили декілька знімків і виштовхнули у маленький шлюз обертонний звуковик, що працював на кристалах осмію. Чужі підхопили його і поставили на триногу. Карі спрямував у чашову антену вузький пучок радіохвиль. У фторовій атмосфері зорельота залунали мова й музика Землі. Тим самим шляхом було передано прилад для аналізу повітря, котрий дозволив установити температуру, тиск і склад атмосфери невідомої планети. Як і слід було очікувати, внутрішня температура білого зорельота виявилася нижчою від земної і не перевищувала семи градусів. Тиск атмосфери був більшим від земного, і майже однаковою — сила тяжіння.

— Самі вони, певно, тепліші, — сказала Афра, — як ми тепліші від нашої звичної двадцятиградусної температури. Я гадаю, що у них теплота тіла біля чотирнадцяти наших градусів.

Чужі передали свої прилади закритими у двох сітчастих скриньках, що не дозволяли вгадати їх призначення.

Із одної скриньки почулися високі уривчасті чисті звуки, які немов танули вдалині. Земляни зрозуміли, що чужі чують більш високі ноти, аніж вони. Якщо їх слух за діапазоном приблизно дорівнював земному, то частина низьких нот людської мови і музики пропадала для мешканців фторової планети. Чужі знову запалили земне освітлення, і земляни вимкнули блакитне світло. До прозорої стінки підійшли двоє — чоловік і жінка. Вони спокійно скинули свою темно-червону одежу і завмерли, узявшись за руки, потім стали повільно повертатися, даючи землянам роздивитися їх тіла, котрі виявилися більш схожими із земними, аніж їхні обличчя. Гармонійна пропорційність постатей фторових людей повністю відповідала поняттям краси на Землі. Дещо більш різкі переходи в обрисах, якась різкість усіх ліній западинок і випуклостей створювали враження деякої вуглуватості — вірніше, більш чіткої скульптурності тіла чужих. Імовірно, враження посилювалося сірою барвою шкіри, більш темної в складках і западинах.

Їхні голови гарно й гордо були посаджені на високих шиях; чоловік мав широкі плечі людини праці й боротьби, а широкі стегна жінки — матері мислячої істоти — анітрохи не протирічили відчуттю інтелектуальної сили посланців невідомої планети.

Коли чужі відступили зі знайомим запрошуючим жестом і загасили жовте земне світло, земляни вже не вагалися.

На прохання командира перед прозорою перепоною стали, взявшись за руки, Тей Ерон і Афра Деві. Незважаючи на неземне освітлення, яке надавало тілам людей холодного відтінку блакитного мармуру, всі астрольотчики зітхнули із захватом — настільки очевидною була нага краса їх товаришів. Це зрозуміли й чужі. Погано видимі в неосвітленій галереї, вони стали обмінюватися між собою поглядами й незрозумілими короткими жестами.

Афра і Тей стояли гордо і відкрито, повні того нервового підйому, котрий з’являється у миті виконання важких і ризикованих завдань. Нарешті чужі закінчили зйомку і запалили своє світло.

— Тепер я не сумніваюся, що у них є кохання, — сказала Тайна, — справжнє, прекрасне і велике людське кохання… якщо їх чоловіки й жінки такі гарні й розумні!

— Ви цілком праві, Тайно, і від цього ще радісніше, тому що вони зрозуміють нас у всьому, — озвався Мут Анг.

— Так! Погляньте на Карі! Карі, не покохайте дівчину з фторової планети, це було б катастрофою для вас!

Астронавігатор отямився від трансу і відвів очі, приковані до мешканців білого зорельота.

— А я міг би! — сумно посміхнувся він. — Міг би, незважаючи на всю різницю наших тіл, на страхітливу віддаленість наших планет. Зараз я зрозумів усю могутність і силу людського кохання.

І молодий чоловік повернувся до споглядання чужої жінки, що привітно посміхалася.

У цей час чужі висунули наперед зелений екран. На ньому почали рухатися маленькі фігурки. Вони йшли процесією, піднімаючись на крутосхил, і несли на собі якісь великі предмети. Піднявшись на плоску вершину, кожна фігурка скидала свою ношу і падала навзнак. Схожа на земну мультиплікацію, картина свідчила про втомленість, бажання відпочинку. Земляни також відчули, наскільки втомили їх напружене багатогодинне очікування і перші враження зустрічі. Жителі фторової планети, вочевидь, сподівалися на зустріч з іншими людьми і підготувалися до неї, створивши, наприклад, подібні «розмовні» фільми. Екіпаж «Теллура», не готовий до зустрічі, вийшов із скрути. До перегородки присунули екран для швидких замальовок, і художник «Теллура» Яс Тін почав накидати послідовні серії малюнків. Спочатку він зобразив таких самих втомлених чоловічків, затим намалював одне велике личко з таким явно запитальним виразом, що чужі пожвавилися, як при появі Тей Ерона і Афри Деві. Потім художник зобразив Землю, що обходила по орбіті Сонце, розділив орбіту на двадцять чотири частини і зачорнив її половину. Чужі невдовзі відповіли схожою схемою. З того і з другого боку увімкнулися метрономи, які допомагали встановити тривалість малих поділів часу, а затим вирахувати й більші. Астрольотчики дізналися, що фторова планета обертається навколо своєї осі приблизно за чотирнадцять земних годин, а оббігає своє блакитне сонце протягом дев’ятисот діб. Перерва на відпочинок, що його запропонували чужі, дорівнювала п’яти земним годинам.

Приголомшені, розходилися люди зі сполучної труби. Погасли вогні в галереї, згасло й зовнішнє освітлення кораблів. Обидва зорельоти, темні, завмерли непорушно поряд один з одним, неначе все живе у них загинуло, закрижаніло в страхітливому холоді і щонайглибшому мороці простору.

Проте всередині кораблів життя, гаряче, допитливе й діяльне, йшло своїм ладом. Безмежно винахідливий людський мозок вишукував нові способи, як передати братам по думці, народжених на планетах віддалених зірок, знання й сподівання, зрощені тисячоліттями безмірних трудів, небезпек та страждань. Знання, які звільнили людину спочатку від влади дикої природи, затим від сваволі дикого суспільного ладу, хвороб і передчасної старості, підняли людей до бездонних височин космосу.

Друга зустріч у галереї почалася з показу зоряних карт. І землянам і мешканцям фторової планети були цілком невідомі малюнки сузір’їв, повз які йшли шляхи кораблів. (Лише на Землі астрономам удалося встановити точне положення блакитного світила: у невеликій зоряній хмарі Чумацького Шляху, біля Тау Змієносця.) Шлях чужого зорельота йшов до зоряного скупчення на північній околиці Змієносця і перетнувся ходом «Теллура», коли той досяг південних меж сузір’я Геркулеса.

У галереї чужих постали якісь ґрати з пластин червоного металу заввишки у ріст людини. Щось закрутилося позаду них, видиме в просвітах між пластинами. Зненацька всі вони зрушились, повернулися ребром і зникли. На місці ґрат показався велетенський порожній простір із сліпучо-синіми кулями супутників фторової планети, що проносилися у віддаленні. Повільно наближалася й вона сама. Широкий синій пояс непроникної хмарності огорнув її екватор. На полюсах і в біляполярних зонах планета світилася сірувато-червоними відблисками, а помірні зони своєю найчистішою білизною були схожі на оболонку чужого зорельота. Тут, крізь слабо насичену парою атмосферу, невиразно вгадувалися контури морів, материків та гір, що чергувалися неправильними вертикальними смугами. Планета була більшою від Землі. Її швидке обертання збуджувало навколо неї потужне електричне поле. Бузкове сяйво витягувалося довгими відростками по екватору в чорноту навколишнього простору.

Затамувавши подих, годину за годиною сиділи люди перед прозорою стінкою, за якою невідомий пристрій продовжував розгортати з вражаючою реальністю картини фторової планети. Люди Землі побачили лілові хвилі океану з фтористого водню, що омивали береги чорних пісків, червоних стрімчаків і схилів зазубрених гір, які світилися блакитним місячним сяйвом. Ближче до полюсів навколишнє повітря синіло все більше, ставало глибшим і чистішим темно-блакитне світло фіолетової зорі, навколо якої швидко неслася фторова планета.

Гори тут піднялися округлими банями, валами, плоскими здутостями з яскравим опаловим блиском. Сині сутінки лежали в глибоких долинах, що прямували від полярних гір до фестончастої смуги морів на півдні. Великі затоки диміли опалесцюючим покровом блакитних хмар. Гігантські споруди з червоного металу і якогось трав’яно-зеленого каміння обрамляли край морів, безконечно довгими вервицями виповзали по вертикальних долинах до полюсів. Ці титанічні скупчення споруд, помітні з величезної висоти, розділялися широкими смугами густої рослинності з зеленкувато-блакитним листям або плоскими куполами гір, що світилися зсередини, немов опали чи місячні камені Землі. Круглі шапки криги із замерзлого фтористого водню на полюсах здавалися коштовними сапфірами.

Сині, блакитні, лазурові, лілові барви переважали повсюди. Саме повітря наче було пронизане блакитнуватим світінням, немов слабкий розряд у газовій трубці. Світ чужої планети здавався холодним і незворушним, мовби видіння в кристалі — чисте, далеке й примарне. Світ, у якому не відчувалося тепла, пестливої різноманітності червоних, оранжевих і жовтих кольорів Землі.

Ланцюги міст виднілися в обох півкулях планети, у зонах, що відповідали полярній і помірній зонам Землі. До екватора гори ставали все гострішими й темнішими. Зубчасті піки стриміли з каламутної від випарів поверхні моря, ребра хребтів простягалися в широтному напрямі, облямовуючи тропічні області фторової планети.

Там щільними масивами кублилася синя пара: від нагріву блакитної зірки фтористий водень легко випаровувався й насичував атмосферу, підступав колосальними хмарними стінами до помірних зон, згущувався й каскадами лився назад у теплу екваторіальну зону. Греблі, гідні гігантів, загнуздували стрімливість цих потоків, що були замкнені в арки і труби й служили джерелом енергії силових станцій планети.

Нестерпним блиском сяяли поля величезних кристалів кварцу — вочевидь, кремній відігравав роль нашої солі у водах фтористоводневого моря.

Міста на екрані наближалися. Їхні обриси різко вимальовувалися у холодному блакитному світлі. Всюди, куди сягало око, вся площа населених зон планети, за винятком таємничої екваторіальної області, що потопала у блакитному молоці випарів, була облаштована, змінена, покращена руками і творчою думкою людини. Значно сильніше змінена, ніж наша Земля, яка ще зберегла недоторканими величезні площі заповідників, стародавніх руїн чи покинутих виробок.

Праця незчисленних поколінь мільярдів людей виростала вище гір, обплітала всю поверхню фторової планети. Життя панувало над стихіями бурхливих вод і густої атмосфери, пронизаної убивчо сильними променями блакитної зірки і неймовірно потужними зарядами електрики.

Люди Землі дивилися не відриваючись, і свідомість мовби роздвоювалася: в пам’яті одночасно виникало видиво своєї рідної планети. Не так, як уявляли собі батьківщину стародавні предки, в залежності від місця свого народження й життя: то рівнинами просторих полів і сируватих лісів, то кам’янистими сумними горами, то радісно виблискуючими в теплому сонці берегами прозорих морів. Вся Земля в різноманітності своїх кліматичних зон — холодних, помірних і жарких країв — проходила перед мисленим зором кожного астрольотчика. Безмежно прекрасними були і сріблясті степи — області вільного вітру — і могутні ліси з темних ялин і кедрів, білих беріз, крилатих пальм і гігантських блакитнуватих евкаліптів. Туманні береги північних країн у стінах замшілих скель і білизна коралових рифів у блакитному сяйві тропічних морів. Владно-холодне, пронизливе виблискування снігових хребтів і примарний, хисткий серпанок пустель. Ріки — величаві, повільні й широкі або такі, що несамовито мчать табунами білих коней по крупному камінню ущелистих русел. Багатство барв, розмаїття кольорів, блакитне земне небо з хмарами, мов білі птиці, сонячна спека і понура, дощова хмур, вічні переміни пір року. І серед усього цього багатства природи — ще більш велика різноманітність людей, їх краси, прагнень, справ, мрій і казок, горя і радості, пісень і танців, сліз і туги…

Та сама могутність осмисленої праці, що вражає винахідливістю, мистецтвом, фантазією, прекрасною формою повсюди: у спорудах, заводах, машинах, кораблях.

Можливо, чужі також бачать своїми величезними розкосими очима значно більше від землян у холодних блакитних фарбах своєї планети, а в переробці своєї більш одноманітної природи пішли далі від нас, дітей Землі? Назрівала здогадка: ми, створіння кисневої атмосфери, у сотні тисяч разів більш звичайної в космосі, знайшли і знайдемо ще величезну кількість придатних для життя умов, знайдемо, зустрінемося, поєднаємося з братами — людьми з інших зірок. А вони? Породження рідкісного фтору з їх незвичайними фтористими білками і кістками, кров’ю з синіми тільцями, що поглинали фтор, як наші червоні — кисень?

Ці люди замкнені в обмеженому просторі своєї планети. Певно, вони давно вже мандрують у пошуках собі подібних або хоча б планет з придатною для них атмосферою із фтору. Але як їм знайти в безоднях Всесвіту такі рідкісні перлини, як пробитися до них через тисячі світлових років? Такий близький і зрозумілий їх відчай, велике розчарування при зустрічі з кисневими людьми, імовірно, не вперше.

У галереї чужих ландшафти фторової планети змінилися видом колосальних споруд. Укоси нахилених всередину стін скидалися на будівлі тибетської архітектури. Ніде не було прямих кутів, горизонтальних площин — форми плавно вигиналися, переходячи від вертикалі до горизонталі гвинтоподібними чи спіральними поворотами. Вдалині виник темний отвір, за обрисами схожий на скручений овал. Коли він виріс, наближаючись, стало видно, що нижня частина овала являє собою спірально вигнуту широку дорогу, яка піднімалася і була заглиблена в темряву гігантського входу в будівлю завбільшки з ціле місто. Оправлені в червоне великі блакитні знаки, що здалеку нагадували хвильові брижі, виднілися над входом. Вхід наближався. У глибині його ставало видно слабо освітлений гігантський зал зі світними, мов флуоресціюючий плавиковий шпат, стінами.

І зненацька, без попередження, картина зникла. Вражені астрольотчики, що приготувалися побачити щось надзвичайне, відчули буквально удар. Галерея по той бік прозорої стіни освітилася звичайним блакитним світлом. З’явилися чужі зорельотчики. Цього разу вони рухалися дуже швидко, різкими рухами.

В цю мить на екрані виникла низка послідовних картинок. Вони замигтіли в такому темпі, що екіпаж ледве міг услідкувати за зображеннями. Десь у пітьмі космосу рухався такий самий білий зореліт, який висів зараз бік до боку з «Теллуром». Видно було, як крутилося, виблискувало, розкидаючи невсебіч промені, його центральне кільце. Раптом кільце зупинило обертання, і корабель завис в космічній безодні, неподалік від маленької блакитної зірки-карлика.

Із зорельота полетіли вдалину промені, які рисочками мелькали на екрані, в лівому куті якого з’явився другий зореліт. Літаючі рисочки досягли його, котрий непорушно стояв поряд із земним кораблем, у якому люди впізнали свій «Теллур». І білий зореліт, що прийняв поклик свого товариша, відсунувся від «Теллура» кудись у чорну далину.

Мут Анг зітхнув так голосно, що підлеглі обернулися до свого командира з німим запитанням.

— Так! Вони скоро підуть. Десь дуже далеко йшов другий їх корабель. Вони якимось чином перемовлялися, хоч я не можу собі уявити, як це можливо в незмірних безоднях, що розділяють кораблі. І тепер щось сталося з другим зорельотом, його поклик досяг наших чужих, хоча правильніше буде сказати, наших друзів.

— Можливо, він не пошкоджений, а знайшов щось важливе? — тихо спитала Тайна.

— Можливо. Хай там що, вони відходять. Слід поспішати щосили, щоб устигнути перезняти, записати якомога більше відомостей. І головне, карти, їх курс, їх зустрічі… Я не маю сумніву, що в них були зустрічі з кисневими, як ми, людьми.

Із перемовин з чужими з’ясувалося, що вони можуть затриматися на земну добу. Люди, підстьобнуті спеціальними ліками, працювали цілком несамовито і не поступалися невичерпній енергії швидких сірих жителів фторової планети.

Перезнімали навчальні книжки з малюнками і словами, тут-таки записувалося звучання чужої мови. Передавалися колекції з мінералами, водами і газами в стійких прозорих ящиках. Хіміки обох планет намагалися зрозуміти значення символів, що висловлювали склад живих і неживих речовин. Афра, бліда від утоми, стояла перед діаграмами фізіологічних процесів, генетичними схемами і формулами, схемою ембріологічних стадій розвитку організму мешканців фторової планети. Нескінченні ланцюжки молекул фторостійких білків були водночас дивовижно схожі на наші білкові молекули: ті самі фільтри енергії, ті ж її греблі, що виникли в боротьбі живої матерії з ентропією.

Минуло двадцять годин. У галереї з’явилися Тей і Карі; ледь живі від утоми, вони несли стрічки зоряних карт, що відображали увесь шлях «Теллура» від Сонця до місця зустрічі. Чужі заспішили ще більше. Фотомагнітні стрічки пам’ятних машин землян записували розміщення незнайомих зір, позначені невідомими знаками відстані, астрофізичні дані, шляхи обох білих кораблів, що перехрещувалися складними зигзагами. Все це мало було бути потім розшифровано за приготованими заздалегідь чужими таблицями пояснень.

І, нарешті, люди не втрималися від радісних вигуків. Спочатку біля одної, потім біля другої, третьої, четвертої, п’ятої зірки на екрані з’явилися збільшені кружки, в яких закрутилися планети.

Зображення незграбного, череватого зорельота змінилося цілою зграєю інших, більш вишуканих кораблів. На опущених з-під їх корпусів овальних платформах стояли у своїх скафандрах істоти — без сумніву люди. Знак атома з вісьмома електронами — кисню — увінчував зображення планет і кораблів, проте зорельоти на схемі сполучалися лише з двома із зображених планет: однією, розмішеною близько до червоного великого сонця; другою, що оберталася навколо яскравої золотистої зірки спектрального класу Еф. Очевидно, життя на планетах трьох інших зір, також кисневе, ще не досягло високого рівня, який дозволяв вихід у космос, або мислячі істоти ще не встигли з’явитися там.

З’ясувати це людям Землі не вдалося, але у них в руках були безцінні відомості про шляхи, що вели до цих населених світів, віддалених на багато сотень парсеків від місця зустрічі зорельотів.

* * *

Час було розлучатися.

Екіпажі обох кораблів вишикувалися один перед одним за прозорою стіною. Блідо-бронзові люди Землі і сірошкірі люди фторової планети, назва якої лишилася неясною землянам. Вони обмінювалися ласкавими й сумними жестами, посмішками і навзаєм зрозумілими поглядами розумних, уважних очей.

Небувало гостра туга опанувала людьми «Теллура». Навіть відліт із Землі, з тим щоб повернутися сім віків потому, не видавався такою болюче незворотною утратою. Неможна було примиритися з усвідомленням, що ще декілька хвилин — і ці вродливі, дивні і добрі люди назавжди зникнуть в космічних безоднях, у своєму самотньому й безнадійному пошуку рідного за природою мислячого життя.

Можливо, лише тепер астрольотчики повністю, всім єством зрозуміли, що найважливіше в усіх пошуках, прагненнях, мріях і боротьбі — це людина. Для будь-якої цивілізації, будь-якої зорі, цілої Галактики і всього безмежного Всесвіту головне — це людина, її розум, почуття, сила, краса, її життя!

У щасті, збереженні, розвитку людини — головне завдання неосяжного майбутнього, після перемоги над Серцем Змії, після безумного, темного і злобного марнотратства життєвої енергії в низькоорганізованих людських спільнотах.

Людина — це єдина сила в космосі, яка може діяти розумно і, долаючи найстрахітливіші перешкоди, йти до доцільного і всебічного облаштування світу, тобто до краси осмисленого і могутнього життя, повного щедрих і яскравих почуттів.

Командир чужих зробив якийсь знак. Відразу ж молода жінка, яка демонструвала красу мешканців фторової планети, рвонулась у бік, де стояла Афра. Широко розкинувши руки, вона притиснулася до перегородки в прагненні обняти прекрасну жінку Землі. Афра, не помічаючи сліз, що котилися по щоках, розпласталася на прозорій стіні, як полонена пташка, що б’ється об скло. Світло в чужих згасло, і почорніле скло стало безоднею, в якій потонули всі поривання землян.

Мут Анг наказав увімкнути земне освітлення, але галерея по той бік перегородки виявилася порожньою.

— Зовнішня група, вдягнути скафандри для від’єднання галереї! — владно увірвався в тужне мовчання голос Мут Анга. — Механіки — до двигунів, астронавігатор — у пост управління! Всім приготуватися до відльоту!

Люди розійшлися з галереї. Винесли прилади. Лише Афра, освітлена тьмяним світлом з відкритого бортового люка, стояла непорушно, наче скована крижаним холодом міжзоряних просторів.

— Афро, ми зачиняємо люк! — покликав її Тей Ерон звідкись із глибини корабля. — Хочеться прослідкувати за їх відльотом.

Молода жінка раптом отямилася і з криком: «Стійте! Тей, стійте!» — побігла до командира. Здивований помічник стояв спантеличений, проте Афра повернулася дуже швидко. Поряд з нею біг Мут Анг.

— Тей, прожектор у галерею! Викличте техніків, екран установіть назад! — розпоряджався на бігу командир.

Люди заспішили, мов при аварії. Сильний промінь пробився углиб галереї і заблимав з тими самими інтервалами, що й промінь локатора «Теллура» у першу мить зустрічі кораблів. Чужі, перервавши роботи, з’явилися у галереї. Земляни запалили блакитне світло «430». Тремтячи, Афра схилилася над малювальною дошкою, що відображала на екрані поспішні замальовки біолога. Подвійні спіральні ланцюжки механізмів спадковості мали бути загалом однаковими у земних і фторових людей. Зобразивши їх, Афра намалювала діаграму обміну речовин у людському організмі, котра зводилася до однакового перетворення променистої енергії зоряних світил, здобутої через рослини. Молода жінка озирнулася на непорушні сірі постаті і навхрест перекреслила атом фтору з його дев’ятьма електронами, поставивши замість нього кисень.

Чужі здригнулися. Командир виступив наперед і впритул наблизив обличчя до прозорої перегородки, вдивляючись величезними очима в незугарні креслення Афри. І раптом підняв над чолом зчеплені в пальцях руки й низько схилився перед жінкою Землі.

Вони зрозуміли те, що лише натяком в останню мить розставання народилося в мозку Афри і, викликане тугою розлуки, насмілилось вирватися. Афра думала про зміну, зухвалу заміну хімічних перетворень, що приводили в дію увесь величезної складності організм людини. Шляхом впливу на механізм спадковості замінити фторовий обмін речовин на кисневий! Зберегти всі особливості, всю спадковість фторових людей, але примусити їх тіла працювати на іншій енергетичній основі. Це гігантське завдання було ще таким далеким від можливості свого здійснення, що навіть сім століть розлуки «Теллура» з Землею, століть безперервного наростання успіхів науки, навряд чи набагато наблизять його вирішення.

Але як безмежно багато можуть зробити об’єднані зусилля обох планет! Якщо ж до них приєднаються й інші мислячі побратими… фторове людство не пройде безслідною тінню, що загубиться в глибинах Всесвіту.

Коли люди різних планет з незліченних зір і галактик неминуче поєднаються в космосі, сірошкірі мешканці фторової планети, можливо, не будуть ізгоями через щонайрідкіснішу випадковість будови своїх тіл.

І, можливо, туга неминучої розлуки і утрати була перебільшеною? Недоступно далекі за будовою своїх планет і тіл, фторові люди і люди Землі схожі в житті і вже зовсім близькі в розумі й почуттях. Афрі, яка дивилася у величезні розкосі очі командира білого зорельота, здавалося, що все це вона прочитала у них. Чи це було лише відображенням її власних думок?

Та чужі, вочевидь, володіли тією ж вірою в могутність людського розуму, що була властива людям Землі. Ось чому навіть боязка іскра надії, висловлена жінкою-біологом, так багато означала для них, що їх вітальні жести більше не скидалися на знак прощання, а ясно свідчили про майбутні зустрічі.

* * *

Обидва зорельоти повільно розходилися, побоюючись пошкодити один одного силою своїх допоміжних моторів. Білий корабель на хвилину раніше окутався хмарою сліпучого полум’я, за яким, коли воно згасло, не виявилося нічого, крім пітьми космосу.

Тоді й «Теллур», обережно розігнавшись, увійшов у пульсацію, котра правила мовби мостом, що скорочував раніше неосяжну довжину міжзоряних шляхів. Надійно сховані в захисних футлярах люди вже не бачили, як укорочувалися світлові кванти, що летіли назустріч, і далекі зорі попереду голубіли і ставали все більш фіолетовими. Потім зореліт занурився в непроникний морок нульового простору, за яким квітло й чекало гаряче життя Землі.