/ Language: Українська / Genre:antique

ЧЕРВОНА АРМІЯ І РЕЙХСВЕР

Ivan Danilewsky


antiqueIvanP.DanilewskyЧЕРВОНА АРМІЯ І РЕЙХСВЕРukrIvanP.Danilewskycalibre 0.8.218.12.20115e92d281-8fcb-4e3f-b76b-0f09581765b71.0

Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова Інститут історичної освіти

Київ «Генеза» 2008

ББК 63.3(2)61-6 В 39

Рекомендовано до друку вченою радою Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (протокол № 5 від 29 листопада 2007 р.)

За редакцією:

професора С.О. Осмоловського;

доктора історичних наук, професора О.О.Сушка

Рецензенти:

Буравченков А.О. — доктор історичних наук, професор; Виговський М.Ю. — доктор історичних наук, професор; Лисєнко О.Є. — доктор історичних наук, професор.

Вєтров, І.Г.

В39 Червона армія і рейхсвер: військово-технічна співпраця у 1922— 1933 рр. / І.Г. Вєтров, О.Т. Шевчен­ко. - К.: Генеза, 2008. - 248 с. - Бібліогр.: с. 222-235.

ІЗВИ 978-966-504-794-0

У монографії на основі системного аналізу широкої джерель­ної бази та наукової літератури досліджуються та аналізуються основні напрями, форми, наслідки військово-технічного співро­бітництва СРСР та Веймарської республіки у 1922— 1933 роках, періоду, що і на сьогоднішній день залишається найменш дослідженим у історіографії радянсько-німецьких військово- політичних зв'язків першої половини XX століття. Детально прослідковуються й висвітлюються деякі закономірності та особливості співробітництва, завдяки яким відбудовується й розвивається військовий потенціал в обох країнах, характеризу­ються зовнішньополітичні фактори, які обумовили розвиток військового співробітництва між країнами з урахуванням міжна­родної ситуації та внутрішніх соціальних і політичних факторів.

Розрахована на науковців та викладачів вузів, студентів ви­щих навчальних закладів, учителів шкіл, музеєзнавців та всіх, хто цікавиться історією.

ББК 63.3(2)61-6

© Встров І.Г., Шевченко О.Т., 2008

© Видавництво «Генеза», І8ІШ 978-966-504-794-0 оригінал-макет, 2008

ПЕРЕДМОВА

Книжка, з якою ви зараз ознайомитесь, висвітлює одну з найскладніших і до цього часу маловідомих сторінок на­шого минулого — складні й суперечливі відносини СРСР і Німеччини у 20-ті роки XX століття, історію військово- технічного співробітництва Червоної армії та збройних сил Веймарської республіки в непростий час політичної ізоляції обох країн у версальському повоєнному світі. А саме ці відносини, тісне співробітництво Радянської держави і розгромленої, поставленої навколішки Німеч­чини сприяли відродженню й нарощенню їх військово- промислового потенціалу, готували ґрунт для майбутньо­го реваншу та задоволення гегемоністських амбіцій прав­лячих верхівок обох країн.

Військово-технічна співпраця Червоної армії та рейхсверу, роль Радянського Союзу у відновленні ні­мецьких збройних сил залишаються однією з найбільш таємничих сторінок історії минулого століття. Адже саме у Країні Рад було закладено основи майбутніх наступаль­них збройних сил Німеччини, які в 1939 році стали жахом для усієї Європи, а в 1941-му — і для СРСР. Сьогодні не викликає сумнівів той факт, що саме тісні політичні й військові стосунки обох країн створювали умови для ревізії Версальської системи міжнародних відносин, го­тували ґрунт для виникнення нової війни.

Автори монографії вперше у вітчизняній історіографії докладно й об'єктивно вимальовують читачам раніше невідому історію таємного радянсько-німецького вій­ськово-політичного співробітництва. Автори прагнули вивчити й узагальнити весь комплекс питань, пов'язаних з проблемою, дослідити її із залученням нових архівних джерел і матеріалів, сприяти більш адекватному відобра­женню непростих стосунків обох держав у складний для них період історії.

Як свідчать наведені дослідниками дані, завдяки війсь­ково-технічному співробітництву було закладено основи ВПК СРСР і Третього рейху. Радянське виробництво літаків і хімічної зброї, корабле- і танкобудування заро­джувались завдяки тісній взаємодії обох країн та непере­борного прагнення радянських лідерів створити власну потужну військову машину. На це в Радянському Союзі працювали дипломатія і розвідка, наука й промисловість, практично весь господарський і технічний потенціал.

Військово-технічне співробітництво з Німеччиною по­зитивно відбилося на розвитку радянської економіки, особливо її військових галузей. З надання концесії ні­мецькому «Юнкерсу» фактично почалось становлення ра­дянської авіаційної промисловості і системи повітряних перевезень в країні. Німецькі фахівці активно сприяли фундації хімічної промисловості, виробництву броне- техніки, тобто тих галузей, у яких було насамперед за­цікавлене радянське партійно-державне керівництво. При цьому вони несли із собою зразки високого професіо­налізму і виробничої культури, що стало зразком для нової радянської технічної інтелігенції і спеціалістів-практиків.

У радянсько-німецьких відносинах, окрім «військово- технічних» контактів, у 20-ті роки XX ст. був ще один надзвичайно важливий аспект — зовнішньополітичний. У роботі яскраво показано, що Німеччина в цей час в ос­новному намагалась використати зв'язки Червоної армії з рейхсвером як козирну карту для тиску на Англію і Францію. Цим Берлін намагався поновити свій статус ве­ликої держави, скасувати політичні й військові обмежен­ня Версальського миру.

До честі дослідників слід зазначити, що вони справед­ливо вбачають у військово-політичному співробітництві Веймарської Німеччини та Радянської Росії вимушені і, певною мірою, логічно обґрунтовані політичні кроки. Не формулюючи остаточно свої союзницькі стосунки, обидві країни усвідомлювали і силу, і слабкість подібного альянсу. Тому після того як сторони досягли природних меж у розвитку своїх взаємовідносин, Москва і Берлін почали використовувати свої взаємні військові зв'язки як засіб політичного тиску на держави Антанти з метою подолання повоєнної ізоляції. Не гребуючи ні блефом, ні «подачею» інформації про своє військове співробітницт­во до західної преси, вони, зрештою, зуміли включитися у велику політику, задовольнити прагнення бути серед держав, що вершили долю світу.

На прикладі складних і суперечливих німецько-ра­дянських відносин упродовж 1922— 1933 рр. І.Г. Вєтров і О.Т. Шевченко зуміли сформувати нове бачення історії зовнішньої політики СРСР і Веймарської республіки в повоєнну добу, актуалізували проблему взаємодії еко­номіки й політики в міждержавних стосунках, внесли гідний внесок у розвиток вітчизняної історичної думки. Сьогодні їхня праця може служити серйозною пересто­рогою для тих держав і політиків, які, керуючись власни­ми інтересами, часто надають допомогу і забезпечують військово-технічне сприяння режимам, здатним знову поставити світ на межу збройного протистояння.

Член-кореспондент НАН України, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, заслужений діяч науки і техніки України, заступник директора Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук, професор

ВСТУП

Відновлення державної незалежності України сприя­ло реорганізації зрадянізованої Східної Європи, утворен­ню життєздатних національних держав у пострадянсько­му просторі. Завдяки традиціям співробітництва із сусідніми країнами, які було закладено ще у 20-ті роки XX ст., Україна нині може вільно налагоджувати співпра­цю на теренах Європи. З урахуванням історичних тра­дицій, сучасної політичної й економічної ситуації на Європейському континенті одним із найбільш надійних партнерів України може стати Німеччина, співробітницт­во з якою набуває дедалі більше реальних і видимих кон­турів. Це відповідає вимогам забезпечення стабільності й структурної перебудови економіки країни, її економічної і політичної інтеграції у Європейське Співтовариство. Вивчення давніх зв'язків, що поєднують обидві держави, дозволяють також глибше зрозуміти історію непростих відносин СРСР і Німеччини, відшукати в ній приклади розв'язання багатьох складних питань, які неминуче ви­никатимуть у процесі налагодження двосторонніх діло­вих контактів на сучасному етапі.

Однією з найменш досліджених у вітчизняній істо­ричній науці є проблема ревізії Версальсько-Вашинг- тонської системи, а у цьому контексті (як один із її ас­пектів) і радянсько-німецьких відносин у міжвоєнні ро­ки, військово-технічне співробітництво Червоної армії та збройних сил Веймарської республіки. Саме вони роз­кривають підступну політику радянського керівництва, що значною мірою сприяла відродженню військового потенціалу Німеччини, військово-промислового комп­лексу СРСР і була, врешті-решт, однією з причин почат­ку Другої світової війни. Роль Радянського Союзу у відновленні німецьких збройних сил залишається однією з найбільш таємничих сторінок історії XX ст. А саме в Країні Рад було закладено основи майбутніх наступаль­них збройних сил Німеччини, які в 1939 році стали жахом для всієї Європи, а в 1941 році здійснили напад на Ра­дянський Союз.

1920-ті — початок 1930-х років були періодом глибин­них суспільних перетворень як у Німеччині, так і в СРСР. Це був непростий час становлення німецької демократії на уламках кайзерівської імперії, пошуків Німеччиною нового місця в повоєнній системі міжнародних відносин і, водночас, гострої політичної боротьби в тодішньому німецькому суспільстві. В СРСР, що виник на руїнах Російської імперії, перетворення, з одного боку, проходи­ли під знаком реалізації широкомасштабних відбудовних і реконструктивних процесів у різних галузях економіки, зокрема у військовій сфері, а з іншого — в умовах форму­вання й зміцнення тоталітарного режиму, адміністратив­но-командної системи управління, що наклала істотний відбиток на всі сфери суспільного життя. Крім того, досліджуваний період був часом загострення супереч­ностей, що породжувалися двополюсністю держав світу, непримиренністю демократичних традицій громадянсь­кого суспільства на заході Європи й тоталітарного режи­му, що утверджувався на великій частині Євразійського континенту й відверто прагнув поширити свій вплив на весь світ. Ситуація в Європі ускладнювалася ще й тим, що ідеї більшовицького тоталітаризму спонукали до життя свою протилежність і водночас подобу — фашистський тоталітаризм націонал-соціалістичного порядку. Аналіз військово-технічного співробітництва СРСР і Німеччини дозволяє глибше з'ясувати деякі зако­номірності й особливості, характерні для відновлення й розвитку військового потенціалу обох країн, простежити окремі зовнішньополітичні фактори, що зумовили розви­ток військового співробітництва між обома державами з урахуванням міжнародної ситуації та внутрішніх соціально-політичних факторів.

Виходячи з актуальності та недостатньої розробки те­ми, не претендуючи на всебічне її розкриття, автори все ж намагалися комплексно проаналізувати військово- технічне співробітництво Червоної армії та рейхсверу в 1922—1933 рр., розглядаючи його військово-політичні, військово-економічні та суто військові аспекти. Автори прагнули вивчити й узагальнити весь комплекс питань, пов'язаних з проблемою, дослідити тему із залученням нових архівних джерел і матеріалів, сприяти більш адек­ватному відображенню їх у вітчизняній історії і, насампе­ред, історіографії зовнішньої політики СРСР зазначеного періоду.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період з 1922 по 1933 рік — період, що і до цього часу залишається най­менш висвітленим в історіографії радянсько-німецьких військово-політичних зв'язків першої половини XX сто­ліття, період поступового відновлення позицій і перехо­ду Німеччини в наступ на версальські постанови. За початковий термін узято 1922 рік, коли Німеччина посіла одне з провідних місць у зовнішньополітичних розрахунках радянського керівництва. Саме на Німеччи­ну покладалася примарна надія на світову революцію і, крім того, Німеччина розглядалася більшовиками як по­тенційний союзник в майбутній боротьбі з Польщею, що займала відверто антирадянські позиції і мала тісні зв'яз­ки із Францією та Англією, або як можлива противага ос­танній. Було проведено серію таємних двосторонніх переговорів, в результаті яких вироблено концепцію військового співробітництва між Радянською Росією і Веймарською Німеччиною. Для здійснення зв'язків із керівництвом РСЧА у Німецькому військовому відомстві створюється «Зондергрупа Р » (Росія). У квітні 1922 р. підписується радянсько-німецький договір у Рапалло, який створив сприятливий ґрунт для зближення обох країн.

Досліджується історія цього співробітництва до 1933 р., коли до влади в Німеччині на антиверсальських і реван­шистських гаслах приходить нацистська партія, а ра­дянсько-німецька військова співпраця з ініціативи СРСР була тимчасово припинена.

В основі методології дослідження лежать принципи наукової об'єктивності та історизму. Автори спираються на дефініційний апарат і періодизацію тогочасних подій, що сформувалася у вітчизняній і зарубіжній історичній науці. Наукова новизна одержаних результатів полягає, насамперед, у тому, що автори, спираючись на нові під­ходи, критично переосмислюючи історіографію та вво­дячи в науковий обіг нові джерела, роблять спробу нау­кового аналізу радянської політики стосовно Німеччини з урахуванням військового співробітництва та його ре­зультатів, з'ясовують роль німецького фактору в радян­ському військовому будівництві і навпаки. По суті, мо­нографія є першою в українській історіографії спробою вивчення основних форм військово-технічних зв'язків обох країн, стимульованих рапалльською політикою. Досліджується також місце України в системі військово- промислового співробітництва між СРСР і Німеччиною в 1920-х — початку 1930-х років. Нарешті, дослідження ра­дянсько-німецьких військових відносин дозволяє відкри­ти деякі нові сторінки в діялі.ності ряду політичних, дер­жавних і військових діячів Радянського Союзу. Застосу­вання комплексного підходу дозволило створити модель еволюції політичних режимів СРСР та Веймарської рес­публіки, що дало змогу по-новому охарактеризувати домінуючі політичні процеси й структури, розглянувши їх у контексті трансформації усієї системи, дійти принци­пово нових, у порівнянні з традиційними, висновків. Над­звичайно важливо, що результати даної роботи підкріп­лені й ґрунтуються на архівних документах указаного історичного періоду. Практичне значення даного дослідження, на думку ав­торів, полягає у можливості його використання у нав­чальному процесі у вищих навчальних закладах, при створенні узагальнюючих праць з історії зовнішньої політики Веймарської республіки й СРСР 20-х — початку 30-х років XX ст. Запропонована читачу праця дозволяє зважено врахувати досвід минулого в побудові правової демократичної Української держави, а також звернути увагу на проблему взаємодії економіки й політики в між­державних стосунках. Осмислення сучасних суспільно- політичних та військових аспектів співробітництва між Україною та Німеччиною, потребує постійної прискіпли­вої уваги до недавнього минулого, без чого видається не­можливим вирішення нагальних проблем України і чітке визначення пріоритетів її майбутнього розвитку. 1.1. Джерельна база дослідження

Друга світова війна і причини її виникнення вже понад шістдесят років залишаються в центрі уваги вітчизняної й зарубіжної історіографії. Процес її дослідження пере­живав як активні періоди піднесення, так і спад. Періоди активності, як правило, співпадали з новими можливос­тями доступу до архівних матеріалів, мемуарів та іншого роду джерел, що створюватш для дослідників сприятливі умови для поглиблення дослідження. Чималу роль у цьо­му процесі відігравали зміни політичної ситуації у світі, наприклад загострення й припинення «холодної війни».

Незважаючи на актуальність досліджуваної теми, історія радянсько-німецьких відносин через призму військового співробітництва до цього часу вітчизняною історичною наукою майже не вивчалася. У довоєнний час ця проблема була просто недоступна для вчених, оскільки була частиною політики, а у повоєнний період вона замовчувалася вже з кон'юнктурних міркувань. Слід відмітити, що вся історія радянсько-німецьких від­носин у міжвоєнний період стала заручницею ідеоло­гічної політики КПРС.

Джерельною базою дослідження стали документи архівів України й Російської Федерації: Центральний державний архів вищих органів влади та управління Укра­їни (ЦДАВО), Центральний державний архів громад­ських об'єднань України (ЦДАГО), Архів зовнішньої політики Російської Федерації (АЗПРФ) і Російський дер­жавний військовий архів (РДВА).

Так, у фондах ЦДАГО були вивчені матеріали Цент­рального комітету Комуністичної партії України (фонд 1),

12 які містять документи відділів ЦК КП(б)У (оп. 20, ч. 1,2,3). Особливу увагу привернули документи, що відносяться як до РРФСР, так і до УСРР, а саме — створення апаратів Берлінського представництва у вигляді відділів імпорту, експорту, фінансових, економічних і транспортних пи­тань, витрати по загальному апарату, які розподілялися між РРФСР і УСРР, а також їх звіти, доповідні записки й циркуляри, договірні відносини з Німеччиною з 1921 р., листування трестів із підприємствами та закордонними, зокрема німецькими, представництвами трестів, звіти про приїзд німецьких комісій, які працювали в основно­му за двома напрямами: виявлення технічних можливо­стей районів та фінансування й кредитування. Було та­кож розглянуто практику відряджень німецьких інже­нерно-технічних кадрів, участь представників німецьких фірм у монтажі промислового обладнання на території Радянського Союзу.

У ЦДАВО України було опрацьовано документи Все­українського Центрального Виконавчого Комітету Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів (ф. 1); Рад Народних Комісарів УСРР (ф. 2); Народного комісара закордонних справ УСРР (ф. 4); Української економічної наради при Раді Народних Комісарів УСРР (ф. 3040). Використання цих матеріалів дало змогу про­аналізувати найважливіші напрями, форми й засоби укра­їнсько-німецького виробничо-технічного співробітни­цтва, простежити його хід і динаміку. Зокрема, висвітлити участь представників німецьких фірм у монтажі проми­слового обладнання в Україні, проведенні консультацій українським фахівцям, доповіді радянських інженерів про поїздки за кордон і встановлення економічних зв'язків із Німеччиною. Було розглянуто угоди з консорціумом німе­цьких банків, із різними товариствами підприємств Німеч­чини, опрацьовано фінансові звіти тощо.

Вивчення документів українських архівів дозволило також детально простежити аспекти виробничо-тех­нічного співробітництва України, РРФСР і Німеччини в досліджуваний період, виявити його особливості, зроби­ти необхідні висновки й узагальнення.

Архіви Російської Федерації дозволили більш детально дослідити комплекс радянсько-німецьких відносин у міжвоєнний період. Так, в архіві зовнішньої політики Російської Федерації (АЗПРФ) було опрацьовано матері­али іменних фондів державних діячів СРСР — Г.В. Чи- черіна (ф. 04); М.М. Литвинова (ф. 05); М.М. Крестинсь- кого (ф. 10).У дослідженні в основному використано лис­ти вищим партійним діячам СРСР, доповідні записки, які стосувалися співробітництва обох сторін, пам'ятні запис­ки, в яких розкриваються авіаційні, артилерійські питан­ня, питання інженерної справи, оптики й морського відомства, хімічні питання й орієнтовні плани майбутніх випробувань, орієнтовні кошториси, звіти про відряджен­ня червоних командирів на маневри до Німеччини, звіти про німецькі підприємства в СРСР та інші документи.

Високою інформаційною насиченістю відзначаються матеріали Російського державного військового архіву (РДВА). При підготовці дослідження у фондах архіву бу­ли використані матеріали Управління справами РВР СРСР (ф. 4); Головного управління Військово-повітряних сил РСЧА (ф. 29); Управління Південної мозирської групи військ Західного фронту (травень — грудень 1920 р.) (ф. 258); Управління командуючого всіма збройними силами на Україні і в Криму (1920-1935) (ф. 25899); Головного управління по закордонному постачанню Центрального управління постачання РСЧА (ф. 31863); Секретаріату Народного комісара оборони СРСР (ф. 33987); Секре­таріату першого заступника голови РВР СРСР (ф. 33988); Управління начальника озброєнь РСЧА (ф. 33991), які містять документи секретаріату Управління справами РВР СРСР (ф. 4, оп. 1); Управління справами Народного комісара оборони (1917-1940) (ф. 4, оп. 14); І управління (учбового управління РСЧА) (ф. 29, оп. 23); докумен­ти РВР Українського військового округу (1920—1934) (ф. 25899, оп. 1); Відділу зовнішніх замовлень НКО СРСР (1917-1933) (ф. 31863, оп. 1.); документи Голови РВР СРСР (1918— 1934) (ф. 33987, оп. 1, оп. 2); секретаріату заступни­ка Голови РВР (ф. 33988, оп. 2); документи Управління на­чальника озброєнь РСЧА (1929- 1930) (ф. 33991, оп. 1).

Загалом використані архівні матеріали можна умовно поділити на:

документи вищих державних органів СРСР, вищих органів Комуністичної партії, Центрального комітету Ком­партії України. До них відносяться постанови Політбюро ЦК «Про існуючі взаємовідносини з рейхсвером»; прото­коли засідань РВР СРСР; документи відділів ЦК КП(б) України; протоколи радянсько-німецьких угод про ор­ганізацію військово-учбових центрів на території СРСР; договори з німецькими підприємствами й фірмами;

радянські й німецькі дипломатичні документи, ма­теріали розвідувального управління штабу РСЧА, доку­менти ОДПУ. Насамперед це повідомлення дипломатів про бесіди з державними діячами Німеччини; інструкції, копії доповідей німецької розвідки про РСЧА; зведення агентури в Німеччині; листування керівників різних відомств країн; копії доповідей червоних командирів про перебування в Німеччині, їхні листи й телеграми, звіти повпредства СРСР у Німеччині й копії звітів військових аташе в Берліні; кошториси витрат та інше;

особові фонди державних діячів СРСР.

Серед опублікованих матеріалів особливу увагу при­вертають тематичні збірки документів і матеріалів із міжнародно-правових питань. Серед них слід відзначити: «Документьі внешней политики СССР»[1], «Советско-гер- манские отношения от переговоров в Брест-Литовске до подписания Рапалльского договора»[2], «Советско-герман- ские отношения 1922—1925 гг.»\ «Фашистский меч ко- вался в СССР»[3] та інші. Завдання збірок полягало, голов­ним чином, у тому, щоб розкрити суть зовнішньої політики СРСР й одночасно охарактеризувати політику інших дер­жав у цей період. Але треба зауважити, що в основному збірки вводять читача у світ сталінських концепцій і упер­то пропонують стандартні формули про користь радянсь­ко-німецьких торгово-економічних контактів і політичного співробітництва, його неминучість і наступні переваги для СРСР у її виважених диплома тичних маневрах.

У період кінця 1940-х — 1960-х років у науковий обіг бу­ли введені офіційні радянські й німецькі документи, у яких зіставлялися відомості з різних джерел; на докумен­тальній основі було показано позитивний досвід еко­номічного й політичного співробітництва між країнами, але про військово-технічне не було сказано жодного сло­ва[4]' [5]'[6]. В основному на цій документальній основі й з'яви­лися перші дослідницькі роботи. Автори документальних збірок підтримують точку зору, що основною причиною зближення Німеччини й Радянської Росії стала їх ізоляція від міжнародної політики країнами Антанти. Але в них відсутня незалежна оцінка, натомість фальсифікація й замовчування історичних фактів було основою радянсь­кої історіографії.

Серйозним внеском у радянську документалістику да­ної досліджувальної проблеми стала збірка документів «Фашистский меч ковался в СССР», підготовлена Ю. Дья- ковим і Т. Бушуєвою, до якої ввійшли найважливіші, з точки зору видавців, документи періоду 1920 — 1933 рр., що безпосередньо стосуються військового співробіт­ництва СРСР та Веймарської Німеччини. У ній зібрані до­кументи, що допомагають розкрити тему дослідження. На ці документи ще донедавна був накладений гриф «цілком таємно», і тому вони були виключені зі свідо­мості людей. Більшість документів, які представили авто­ри, — оригінали (деякі — рукописні) з власноручними під­писами, резолюціями їх авторів. Деякі матеріали, на пер­ший погляд, безпосередньо до теми не стосуються, але вони відтворюють історичний фон подій, допомагають краще пізнати обставини співробітництва між обома країнами. До текстів документів додаються необхідні на­укові коментарі й примітки. Автори приходять до вис­новків, що меч був гострим з обох боків і кувався обома тоталітарними державами. У роки Другої світової війни він, як бумеранг, був спрямований, зрештою, на народи СРСР і Німеччини. ·

Особливу увагу привертають листи відомих радян­ських і німецьких військових керівників. Здебільшого в них ішлося лише про останні вісті, часто згадували іме­на адресанта і обов'язково вказували місце й дату (а інколи й годину) написання листа. Таким чином, при­ватні листи перетворювалися в повідомлення або так звані новини, що розповсюджувалися між різними структурними підрозділами держав. Особливо цікаві за­писки із щоденників заступника комісара закордонних справ СРСР М. Литвинова, повноважного представника СРСР у Німеччині М. Крестинського, які стояли біля витоків радянсько-німецького військового співробіт­ництва, а також документи, що безпосередньо розкри­вають ідеї військової кооперації і технічного співробіт­ництва.

Значимою стала публікація об'ємної серії перекладе­них англійською мовою документів німецького МЗСа — «Оокишепіе гиг сІеиІзсЬеп Сезсіїісіїїе» 1,2Г які були у роз­порядженні спочатку Управління стратегічних служб, а зрештою, архівів Державного департаменту СІЛА. Ця серія видавалася майже одночасно в СІЛА і Великій Бри­танії. Окремо треба виділити збірки документів, які вида­вались у Німеччині: «Акіеп гиг сіеиізсіїеп аиз^агіідеп Роїіііс 1918—1945»[7]; «Оокишепіе ипсі ОокитепІагрЬоІоз гиг СезсЬісМе сіег сіеиізсіїеп Іліїїллгаїїе. Аиз (іеп СеЬеі- такіеп сіез КеісЬз^еЬгтіпізІегіитз 1933— 1939». Усі ці збір­ки згруповані хронологічно або тематично. У них розкри­ваються й характеризуються основні напрями й принци­пи зовнішньої політики СРСР і Німеччини в 1920-ті — на початку 1930-х років, а також складні суспільно-політич­ні та економічні процеси й військові зв'язки, які відбува­лися між країнами.

При написанні дослідження використовувалися резо­люції і постанови ЦК ВКП(б), стенографічні звіти деяких з'їздів і конференцій партії, а також збірки урядових ди­ректив.

Наступну групу опублікованих джерел складають ме­муари видатних учених, конструкторів військової тех­ніки, а також праці, присвячені розвитку збройних сил СРСР і Німеччини в міжвоєнний період та діяльності ви­датних радянських військовиків. Це роботи В. Шаврова[8], В. Грабіна[9]і А. Яковлєва6, спогади друзів і соратників про командирів Уборевича[10], Якіра[11], Алксніса[12]. У викладі інформації автори не відходять від хронологічного прин­ципу подачі матеріалу і намагаються згрупувати його те­матично. Особливу увагу привертають сторінки, в яких ідеться про співробітництво з Німеччиною в галузі техно­логічного співробітництва, обміну інформацією техніч­ного характеру між країнами. У мемуарах захищається ідея, що в центрі всього того, що відбувається у воєнний або мирний час, завжди стоїть людина. Для майбутнього є доцільним критичне використання досвіду останньої світової війни і намагання зробити з цього досвіду прак­тичні висновки.

У мемуарах нагромаджено багато відомостей про політичні маневри радянського уряду в міжвоєнний період. З'являється, можна сказати, деяка сміливість у трактуванні тих або інших подій, але виникає враження, що автори (можливо, й редактори) неначе під тиском внутрішньої цензури дозують факти й оцінки на користь старих поглядів. Тому теми військового співробітництва СРСР і Німеччини вони зовсім не розкривають. Привер­тає увагу лише оцінка мемуаристами стану Червоної армії у 20-ті роки і її розвитку у 30-х роках XX ст. Слід відмітити те, що радянським військовим спеціалістам ще на початку 1930-х років були відомі вади німецької авіації, що конструктори радянських КБ намагалися не перенести ці вади на радянські літаки, але верховне ко­мандування дуже пізно повернулося обличчям до цього питання[13]. Крім того, автори мемуарів натякають на те, що у 20-х роках не було єдиного плану розвитку ВПК, точніше, він був, але до нього постійно вносили зміни.

Привертають увагу мемуари У. Черчілля «Друга світо­ва війна» (т. 1), в яких колишній прем'єр-міністр Великої Британії дуже схвально відгукнувся про генерала Секта. Він називає його будівничим ядра і структури майбутньої армії Німеччини — армії реваншу. Сект наполягав на то­му, щоб усі уроки Першої світової війни ретельно вивча­лися. На думку Уїнстона Черчілля, саме під керівництвом генерала фон Секта були прийняті нові принципи на­вчання офіцерів та рядового складу, запроваджені найрізноманітніші навчальні курси, настанови та інші методичні матеріали[14].

На особливу увагу заслуговують мемуари німецьких військових та політичних керівників: В. Шелленберга[15], Г. Брунінга[16], Г. Гудеріана[17], Е. Кострінга5, Е. Манштейна[18], К. Штудента[19]. Німецькі військові спеціалісти намагалися узагальнити досвід, який був нагромаджений у міжвоєнний період і під час Другої світової війни, намага­лися зробити деякі прогнози на майбутнє, спираючись, головним чином, на аналіз рішень оперативного керівництва. Привертають уваїу сторінки, на яких роз­глядаються питання співробітництва рейхсверу і Черво­ної армії, принципи, за якими будували нову німецьку армію, а також військові реформи, які відбувалися в рейхсвері, їх логіка й послідовність (реформи головноко­мандуючого рейхсверу генерала Секта), оперативні пла­ни. Автори мемуарів згадують військово-технічні контак­ти обох країн у 1920-х роках. Мова йшла про те, що вже з 1923 р. практикувалася підготовка офіцерів і вівся обмін технічною інформацією між німецьким рейхсвером і Червоною армією'. Крім того, за окремі патенти, які от­римували від Німеччини, рейхсверу було дозволено нала­годити випуск зброї на території Радянського Союзу.

Автори мемуарів намагалися визначити межі радян­сько-німецької дипломатії, політичні розрахунки і вихо­дячи з них вирішити національні й міжнародні проблеми. Теми військово-технічного співробітництва вони окремо не торкались. Але намагалися знайти причини зближен­ня СРСР і Веймарської республіки, дати власну оцінку подіям міжвоєнного часу, військовим реформам і діям політиків цих країн. Слід зазначити, що ці роботи харак­теризуються солідною документальною й історіо­графічною базою.

На початку 1990-х років вийшло декілька статей, в яких історики намагались розкрити військово-технічні контакти СРСР та Німеччини в 20-х роках XX століття. Зокрема, А. Ахтамзян у статті «Військове співробітницт­во СРСР і Німеччини в 1920— 1933 рр.», проаналізувавши нові документи, в хронологічному порядку виклав ос­новні моменти військового співробітництва між арміями обох країн. Уже на початку статті автор ставить питання, чи було таке співробітництво в інтересах Радянської дер­жави, і намагається дати відповідь на нього. Без сумніву, стаття мас науковий інтерес, хоча в ній недостатньо чітко розкривається політичний аспект співробітництва. Мова йде про дипломатичний зондаж у Берліні й Москві.

Ахтамзян наводить багато цікавих характеристик, які да­вали німецькі військові Червоній армії. У результаті ав­тор робить висновок про те, що саме Німеччина була ду­же зацікавлена в співробітництві з СРСР, саме вона була ініціатором радянсько-німецьких військових перего­ворів і отримала більшу користь від співробітництва.

У 1991 р. в «Военно-историческом журнале» вийшла стаття С. Горлова «Військове співробітництво СРСР і Німеччини в 20-х роках», в якій автор не претендує на ви­черпне висвітлення теми, і все ж стаття може допомогти розібратися у важких дипломатичних перипетіях 1920-х років. Цінність цієї статті полягає передусім у тому, що автор посилається на документи, які до цього часу ніде не публікувалися. Крім того, цікавою є думка С. Горлова про те, що Рапалльський договір став першим офіційним міжнародним визнанням рівноправності систем влас­ності — соціалістичної й капіталістичної. За такою ж са­мою схемою була написана стаття В. Бойцова[20], надруко­вана в газеті «Армия». Основне завдання автор вбачав у тому, щоб пролити світло на співробітництво СРСР і Німеччини у військовій сфері.

Проблеми радянсько-німецьких військових контактів висвітлює А. Зданович у статті «Таємні лабораторії рейхсверу в Росії»[21], але він основну увагу приділяє тільки так званій «військовій кооперації», тобто створенню на території СРСР німецьких промислових об'єктів, а також баз для навчання німецьких військово-технічних кадрів. І робить висновки про те, що співробітництво з Німеччи­ною привело до закладення основ сучасних структур військової промисловості Радянського Союзу. Була роз­ширена програма навчання військово-технічних кадрів і розроблена концепція, теоретичні погляди на підготовку військових.

Солідний добір раніш засекречених радянських доку­ментів, які безпосередньо стосуються теми, що досліджується, опублікував С. Горлов у журналі «Между- народная жизнь»[22].

Узагалі, при роботі над дослідженням періодичні ви­дання стали досить корисною групою джерел — журнали «Армия», «Военно-исторический журнал», «Вопросьі ис- тории», «Гутен таг», «История СССР», «Інформаційний бюлетень прес-бюро дипломатичного відділу Наркомату закордонних справ УРСР», «Новая и новейшая история», «Советские архивьі», «Український історичний журнал»; газети «Известия», «Правда», «Красная звезда», «Комму- нист» та інші. Крім згаданих вітчизняних видань, у роботі використовувалася також іноземна преса — газети й журнали: «Вегііпег ТадеЬ1аШ>, «Оег Апдгіїї», «Оіе Коїе РаЬпе», «Оіе УоззісЬе 2еі1ипд», «Мііііаг — ТесЬпізсЬе Ргапкїигі», «№ие 2йгісЬег 2еіІипд», «Уотагіз», статті в яких переважно присвячувалися політичним і еконо­мічним аспектам радянсько-німецьких взаємовідносин, натякаючи на вузько'технічний характер співробітництва між обома країнами. При роботі над дослідженням вико­ристовувалися договори й протоколи переговорів між урядами СРСР і Німеччини, які були надруковані в періодичних виданнях.

Аналітичні та інформаційні дані періодики допомогли доповнити дані архівних матеріалів, а в деяких випадках дозволили ліквідувати прогалини в них. Особливо при­вертають увагу сторінки, в яких мова йде про військове співробітництво, у ході якого при німецькому підпільно­му генеральному штабі проходили навчання вищі чини Червоної армії, а в Радянському Союзі набували фаху німецькі офіцери та інструктори, а також про ор­ганізацію військово-технічних лабораторій рейхсверу на території Радянської Росії.

Таким чином, вивчення документів українських, а та­кож російських архівів дало змогу виділити найваж­ливіші напрями, форми й засоби радянсько-німецького військового співробітництва, проаналізувати його хід і динаміку, простежити аспекти виробничо-технічного співробітництва України, РРФСР і Німеччини у до­сліджуваний період, виявити його особливості, зробити необхідні висновки й узагальнення.

1.2. Історіографічний аналіз військових контактів Червоної армії та рейхсверу в 1922-1933 рр.

Незважаючи на актуальність проблеми, у вітчизняній історіографії вона майже не досліджувалася, хоча певна історіографічна тенденція в її осмисленні все ж існувала. Питання військово-технічного співробітництва Червоної армії і рейхсверу почали вивчати на теренах Радянського Союзу тільки наприкінці 80-х років XX ст., але здебіль­шого в контексті загального вивчення історії взаємовід­носин СРСР і Німеччини в післярапалльський період. Якщо говорити про розробку цієї теми в зарубіжній історіографії, то, при всій різниці поглядів істориків різних шкіл і направлень, у цілому вони підходили до розгляду питання об'єктивно, хоча окремі праці й страж­дають однобічністю, тенденційністю аналізу й оцінок.

Умовно можна виділити три етапи становлення й роз­витку історіографії з теми. На першому, який охоплює період 1940— 1950-х років, радянські історики висвітлю­ють питання головним чином крізь призму економічних і дипломатичних відносин між СРСР і Німеччиною. Серед істориків, які першими почали висвітлювати історію Вей­марської республіки, були І. Кобляков[23], О. Єрусалимсь­кий[24], В. Кульбакін[25], М. Орлова[26]. Однак слід зазначити, що в роботах названих авторів історія Веймарської рес­публіки розглядається виключно з класових позицій, марксистсько-ленінської ідеології. Внаслідок цього їх праці позначені заідеологізованістю та однобокістю у викладенні матеріалу. Це робилося в основному в гонитві за «аргументами». Для того щоб виправдати комуністич­ну ідеологію, перекручувалися історичні факти. Ті, у кого недостатньо доказів, просто повторювали прописні істи­ни сталінської пропаганди 1920— 1950-х років, враховую­чи те, що в той час кількість використовуваних докумен­тальних матеріалів з історії рапалльської політики була вкрай обмежена через недоступність багатьох архівних матеріалів. Розробка проблеми базувалася в основному на мемуарній літературі безпосередніх учасників подій, періодичних виданнях та зарубіжних публікаціях. Тому за кадром залишалося багато питань, у тому числі й проб­лема, яка розглядається в даній праці. Автори наполегли­во вводять читачів і дослідників у вир сталінської кон­цепції односторонньої провини країн Антанти в тому політичному й економічному стані, в якому опинилися Німеччина й Радянська Росія (а разом з нею й Україна), уперто пропонуючи стандартні формули, які говорять про користь політичного, фінансово-економічного і тор­гового співробітництва між СРСР і Німеччиною, його не­минучість і наступні переваги для СРСР.

Початок другого етапу вивчення теми (що тривав упродовж 1960-х —першої половини 1980-х років) припа­дає на період розвінчання культу Сталіна, часткової лібе­ралізації суспільно-політичного життя країни. Початок «хрущовської відлиги» привів до нового сплеску масової зацікавленості проблемою передвоєнних міжнародних відносин. Поглиблення інтересу також було пов'язане з наближенням ювілейної дати — тридцятиріччя від почат­ку Другої світової війни. Публікуються раніше невідомі документи, які стосувалися Рапалльського, Московсько­го й Берлінського договорів, їх впливу на розвиток політичних й економічних стосунків між СРСР та Вей- марською Німеччиною[27]. Це значно розширило можли­вості дослідження проблеми, особливо питання зов­нішньополітичних факторів, що обумовили розвиток радянсько-німецького військового співробітництва. Плідною, зокрема, виявилася науково-практична сесія, присвячена 40-річчю Рапалльської угоди, яка відбулася в 1963 р. в Москві[28]. На сесії були розглянуті документи, за­хоплені в Німеччині під час війни. Але ідейною основою публікацій залишалося сталінське трактування подій, яке зводилося до однозначної схеми — розподіл світу на три табори. В одному з них перебувала Німеччина зі своїми союзниками — фашистською Італією і мілітаристською Японією та їхніми сателітами, в іншому — група імперіалістичних держав — Англія, Франція і США (при цьому їх характеристика залежала від політичної кон'юнк­тури). Обом таборам протистояв Радянський Союз.

Інтерес до проблеми передвоєнних відносин Німеч­чини й СРСР поглиблювали роботи, присвячені військо­во-технічним проблемам розвитку збройних сил Веймар­ської республіки й СРСР у міжвоєнний період. Особливу увагу привертають праці А. Галкіна[29] і Д. Проектора[30].

Автори приділяли увагу не лише витокам німецького фа­шизму, але й історії рейхсверу, намагалися визначити місце, яке він мав посісти в новій державі, прагнули про­аналізувати принципи, за якими будувалася нова армія, її стратегічну позицію. Розглядалися оперативні плани ке­рівників рейхсверу щодо повернення до старих традицій, до політики ізоляції армії від навколишнього світу тощо.

У кожному новому виданні кількість опублікованих документів і матеріалів збільшувалася, але їх якість зали­шалася такою, як і раніше. Багатослівні вступні статті, ха­рактер підбору джерел покликані були виконувати тради­ційні соціальні замовлення — довести провину західної дипломатії у розв'язанні Другої світової війни і у виключ­но позитивному світлі зобразити зовнішньополітичні акції Радянської держави. Але все ж таки треба відзначи­ти праці І. Росенко[31], А. Ахтамзяна[32], Г. Трухнова[33], А. Йоф- фе[34],1. Максімичева[35] і В. Кульбакіна[36]. Побудовані в основ­ному на фактичному матеріалі, архівних документах; ці роботи вже містять незалежну оцінку окремих етапів політичного, економічного співробітництва СРСР і Німеччини в 1920-х роках. Докладно описується між­народна політика Німеччини, її договори з Радянською державою, які окреслили відносини на кілька років уперед[37].

І. Максімичев намагається дати відповідь на запитан­ня: чи був таким уже безпомилковим передвоєнний курс Сталіна, чи не допустив він стратегічних прорахунків, які мали трагічні наслідки? Але у той же час вчений звинува­чує країни Заходу в розв'язанні Другої світової війни, ;:аме вони, на його думку, дали Гітлеру «зелене світло» \<\я агресії у Європі. Цікавими є аргументи А. Ахтамзяна \ його праці. Автор хоча і розглядає в основному фінансо- г.о-економічні питання співробітництва, але ставить під сумнів вигідність цього співробітництва для СРСР. Наво­дить багато цифр, які свідчать про те, що виграш отрима­ла передусім Веймарська Німеччина, яка збільшила свій промисловий потенціал. У силу командно-адміністратив­ної системи управління Радянський Союз не зміг ефек­тивно використати співробітництво. Крім того, виникали труднощі у світовому робітничому й комуністичному русі.

Праці Г. Трухнова, хоча є заідеологізованими, також містять зерна істини. Особливо цікавою є оцінка політики Сталіна, його чорно-білої схеми розстановки сил у Європі і світі, що базувалася на абсолютній перекона­ності вождя у ворожому ставленні до СРСР західних демократій. Автор посилається на відомі й не дуже відомі документи та намагається перетворити інформацію на уроки для майбутнього.

Вагомий внесок у вивчення історії зовнішньої політи­ки Радянського Союзу наприкінці 1920-х — початку 1930-х років зробив історик А. Йоффе[38]. Хоча він і при­ділив мало уваги висвітленню взаємовідносин СРСР із Веймарською республікою, але цікава його точка зору на те, що уроки Німеччини й уроки Радянського Союзу чи­мось подібні. Тільки для Німеччини — це історія, а для нас — дійсність. А тому історія Веймарської демократії, яка має трагічну кінцівку, повчальна для нас. Але слід відмітити, що в основу праці лягли ленінські положення про те, що основою мирного співіснування країн у світі є «загальні економічні всесвітні відносини».

Праці, які вийшли впродовж другого етапу, не втрати­ли фактологічної цінності й дотепер, але чільне місце в них відводилося лише політичному, економічному і ви­робничо-технічному співробітництву. Усі вони були зму­шені тоталітарною'системою виконувати ідеологічне замовлення абсолютизації класового підходу, який безза­стережно поширювався і на сферу міжнародних відно­син, становлячи собою стрижень політики мирного співіснування держав із різним соціальним ладом.

Третій етап у дослідженні теми розпочинається із середини 1980-х років і триває до наших днів. Саме із середини 1980-х років почали пробиватися перші парост­ки альтернативних оцінок історичних фактів, давно вже відомих спеціалістам. Була здійснена спроба зламати постулати й схеми періоду сталінізму, поставити під сумнів методологічно встановлені факти з історії ра­дянсько-німецьких відносин у міжвоєнні роки, внаслідок чого з'явилась можливість для більш рельєфного їх дослідження.

Першим офіційним підтвердженням наявності війсь­кових контактів між СРСР і Німеччиною в 1920-х роках став опублікований у «Віснику МЗС СРСР» документ за підписом заступника наркома закордонних справ М. Лит- винова (від 17 червня 1927 року) з архіву зовнішньої політики СРСР, в якому мова йшла про те, що представ­нику Реввійськради був переданий список маневрів рейхсверу, в яких могли б брати участь командири Чер­воної армії, і, що цікаво, німці повинні бути одягнені в червоноармійську форму.

Розсекречені у 1989 р. радянські дипломатичні доку­менти вперше відкривають можливості вивчення ра­дянської концепції військового співробітництва СРСР із Веймарською Німеччиною в 1920—1933 рр. Нові ма­теріали допомагають скласти уявлення про реальні мас­штаби і напрямки цього процесу.

Серед російських і українських істориків, які почали на початку 1990-х років відкрито говорити про військове співробітництво обох країн, слід назвати В. Бойцова[39], А. Ахтамзяна[40], С. Горлова[41], А. Трубайчука[42], В. Газіна[43]. Усі вони сходяться на думці, що у той час справжнього взаєморозуміння між країнами не було. Це була гра для того, щоб виграти час і поліпшити боєздатність армій, пошук кращої вигідної ситуації, але ні в якому випадку не пов'язані метою принципово нової орієнтації союзників у дусі взаєморозуміння. Економічні відносини давали пе­ревагу так само, як і військові відносини, бо вони були вигідні обом країнам. В основу праць було покладено ма­теріали з невідомих до цього часу радянським дослідни­кам джерел, а це стало ще одним доказом того, що «нове мислення» зробило можливим здійснення якісних змін в історіографії.

Серйозний внесок у вивчення проблеми зробив А. Трубайчук. У своїй статті «Червона армія і рейхсвер у 20-ті роки»[44], а також у праці[45] автор, проаналізувавши ве­лику кількість матеріалів, робить висновок, що військове співробітництво було вигідне обом країнам. Німеччина завдяки СРСР змогла озброїти свою армію сучасними ви­дами зброї та підготувати офіцерські кадри. Для СРСР та­ке співробітництво було вигідне тим, що використовува­лись усі можливості для зміцнення свого військового по­тенціалу. Окремо треба виділити працю В. Газіна[46]. Хоча вона присвячена в основному питанням економічного ха­рактеру, але один її розділ безпосередньо розкриває політику військового співробітництва. Розкриваючи сут­ність зовнішньої політики Веймарської республіки, автор намагається висвітлити всі його напрямки.

Важливою віхою на шляху поглибленого вивчення проблеми військового співробітництва стало проведення в Мінську в травні 1992 р. міжнародного наукового семі­нару, присвяченого 70-річчю Рапалльського договору. На ньому були підведені підсумки дослідницької роботи в різноманітних сферах радянсько-німецьких відносин та зв'язків міжвоєнного періоду і намічені перспективні напрями нових наукових пошуків. Але більш цікавим був симпозіум, який відбувся в Мюльхаймі-на-Рурі (Німеччи­на). Організатором симпозіуму вдалося запросити ком­петентних істориків із Росії та ФРН. Було відмічено, що історики СНД серйозно просунулися в розкритті істот­них рис багатьох зовнішньополітичних акцій сталінсько­го керівництва, але значного зрушення в концептуальних підходах історіографів не відбулося. Під час дискусій ба­гато уваги приділили військовому співробітництву. По­стала вся трагічність долі того покоління радянських офіцерів, які виконували політичні накази, налагоджува­ли співробітництво з рейхсвером, а потім під час безглуз­дих сталінських чисток заплатили за це життям. У першу чергу згадували маршала Тухачевського. Історики при­йшли до висновку, що тільки в 1990-ті роки зроблено про­рив у правдивому висвітленні історії СРСР і її зовнішньої політики. Розпочався період так званої демілітаризації, тобто процес прощання зі старим способом життя, відмо­ва від поняття «образ ворога», стосунків між людьми, які прямують до співробітництва в дусі світових культур і на основі свободолюбних цінностей.

Оцінюючи військове співробітництво рейхсверу з Червоною армією, М. Геллер і Н. Некрич[47] констатують, що генерал фон Сект міг створити рейхсвер в обхід Вер- сальського договору, оснащувати його найновішою зброєю, яка виготовлялася в СРСР. Червона армія, на їхню думку, також отримувала користь: військові спеціалісти проходили стажування в Німеччині, промисловість одержу­вала нові технології. Разом із тим дослідники зазначають, що оскільки Сталін поступово винищив усіх офіцерів та генералів, які побували в Німеччині або зустрічалися з німецькими офіцерами, то, зрештою, користь від співпраці отримала тільки німецька сторона. З цим висновком відомих на Заході радянологів важко не пого­дитися.

Крім того, треба назвати статті і праці С. Горлова[48],

Захарова[49], Н. Єлисєєвої[50]. Усі вони безпосередньо роз­кривають один з аспектів військового співробітництва Червоної армії й рейхсверу, але особливу увагу приділя­ють участі військових обох країн у маневрах, а також обміну делегаціями між двома військовими відомствами. Автори роблять схожий висновок про те, що зв'язки з рейхсвером, де самі умови існування армії змушують теоретичну військову думку посилено працювати, у військовому відношенні для Червоної армії, без сумніву, становили значну цінність.

Досить цікава монографія Ю. Щетінова і Б. Старкова «Червоний маршал», що присвячена талановитому воєначальнику М. Тухачевському. Тухачевський займав у середині 1920-х років посаду начальника штабу РСЧА. Він наполягав на форсованому переозброєнні Червоної армії. Уважно стежачи за процесом співробітництва з рейхсвером, розробив ідею створення повітряно-десант­них військ, бронетанкових з'єднань, оснащених швид­кохідними танками. Для цього пропонував за допомогою німців розвивати оборонну промисловість. Але багатьом планам маршала не довелося здійснитися, він був репре­сований і не дожив до початку Другої світової війни, а од­ним із головних звинувачень проти нього було те, що він співробітничав з офіцерами німецької армії в 1920-х — на початку 1930-х років[51].

Цікаві й думки, висловлені в працях С. Волкова[52], А. Дон- гарова[53], В. Іванова[54], 3. Шейніса[55]. їх висновки були одно­значними — зовнішня політика Сталіна кінця 1920-х — 1930-х років не тільки не вирішила свого головного завдання — забезпечення безпеки СРСР, а, навпаки, доз­волила Німеччині в короткий термін досягнути своєї мети в Європі й підготуватися до нападу на Радянський Союз.

Заслуговують на увагу деякі дисертаційні роботи, але одразу слід зазначити, що військово-технічне співробіт­ництво СРСР і Німеччини в 1920-х — на початку 1930-х років не досліджувалося. Однак історики у своїх квалі­фікаційних працях згадують окремі аспекти військового співробітництва. Слід відмітити дисертації В. Гіленсена[56], В. Кабанова[57] і Г. Калінічевої[58]. Незважаючи на непо­хитність постулатів сталінської схеми трактування істо­ричних подій, згадані автори все ж трохи порушили пи­тання військових зв'язків Червоної армії й рейхсверу. Так, В. Гіленсен у своїй дисертації згадує «орієнтацію на Радянську Росію» тодішнього командуючого рейхсверу і його голови генерала X. фон Секта. При цьому дослідник посилається на те, що Версальський договір забороняв

Німеччині подібні дії, хоча саме обмеження Версаля і сти­мулювали Німеччину до пошуку країни-партнера (Ра­дянської Росії) для відбудови своєї армії. Г. Калінічева, згадуючи військовотехнічні контакти обох країн, під­креслює їх обмеженість вузькотехнічного характеру й вказує, що вони не могли бути основою рапалльської політики, як про це твердять західні історики. Хоча вона і визнає, що основну користь від знайомства зі станом військово-технічної підготовки рейхсверу отримала Чер­вона армія. Окремо треба виділити дисертацію україн­ського історика В. Кабанова[59], у якій, спираючись на нові підходи, автор розглядає ввесь спектр виробничо- технічних зв'язків України й Німеччини в міжвоєнний період, аналізує основні форми й засоби співпраці, її хід, динаміку й слабкі сторони. Але військово-технічні кон­такти між країнами майже не згадуються, автор пише ли­ше про те, що вони існували і що були стимульовані ра- палльською політикою.

Проблеми радянсько-німецьких військових контактів завжди мали своїх дослідників і за кордоном. Якщо гово­рити про західну історіографію проблеми, то за існуючих поглядів історики різних шкіл і направлень у цілому підходили до неї об'єктивно, хоча окремі праці й страж­дали однобічністю, тенденційністю аналізу й оцінок. Перші серйозні праці на цю тему з'явилися вже в 1940-ві роки, одразу після закінчення Другої світової війни. Це був період початку так званої «холодної війни» між Схо­дом і Заходом. Саме вона стала стимулом для вивчення радянсько-німецьких військових відносин.

Зарубіжну історіографію за комплексом проблем, що вивчаються, умовно можна поділити на чотири групи, в яких більшість — праці німецьких, англійських і амери­канських істориків.

До першої групи можна віднести дослідження, при­свячені історії радянсько-німецьких відносин, включаю­чи її політичні, військові і економічні аспекти. Серед них треба виділити роботи істориків В. Байтеля[60], Е. Карра[61], П. Фабрі[62], Р. Хайга, Д. Моріса, А. Петерса[63], Г. Хільгера[64], Г. Розенфельда[65], А. Андерле[66], Л. Когана[67] та інших. Ці дослідники розкривають зовнішньополітичні аспекти Веймарської республіки, ставлення правлячих кіл до Ра- палльського договору й підтримують точку зору, що для Німеччини та її правителів Рапалло було вимушеним кро­ком, здатним спонукати західні держави до ревізії мир­ного договору. Крім того, автори наполягають на тому, що Німеччина спеціально схилялася до політики балансу­вання між Заходом і Радянським Союзом. Вигнана з ба­гатьох своїх ринків збуту, Німеччина вкрай була зацікав­лена в торгівлі з СРСР. А тому підтримка в певних межах нормальних стосунків із СРСР була для Німеччини жит­тєво важливою в економічному та політичному плані. Ді­лові кола цієї країни розуміли, що Англія не могла запро­понувати німецькому капіталу більше, ніж він утратив би, якби пішов на рішучий розрив із Радянським Союзом.

Цієї думки дотримуються практично всі згадані західні історики. Наростання тертя та суперечностей наприкінці 1920-х років у торговельно-економічних стосунках відбу­лося на тлі зростання політичної напруги як в самій Ні­меччині, так і у відносинах з СРСР. Радянські дипломати вважали, що співробітники німецького консульства пере­давали японцям «інформацію шпигунського характеру», а німецький уряд підозрював, що працівники радянських консульств і торгпредставництв використовуються ра­дянським урядом з метою насадження пролетарської ідео­логії й надання допомоги КПН у становленні комуністич­ної диктатури в Німеччині. Вчені приходять до висновків, що на початку 1930-х років ці та інші події були реаліями того часу: опір комунізму й просування фашизму відбува­лися в одному і тому ж полі силової боротьби.

До другої групи відносяться праці з новітньої історії Німеччини, її збройних сил і військової промисловості. Цією проблемою займалися Ф. Карстен[68], Г. Крайг[69], В. Ер­фурт[70], М. Ґайєр[71], Г. Майєр-Велькер[72], Р.-Д. Мюллер[73]. Істо­рики наполягають на тому, що, уклавши угоду з Німеччи­ною, Радянській Росії вдалося запобігти створенню єдиного фронту, який би протистояв Країні Рад. Багато гарних слів було сказано про генерала Секта — будівни­ка нової армії. Він із самого початку намагався ізолювати армію від суспільства. Карстен пише про те, що якщо в часи Бісмарка це розцінювалося б як слабкість, то тепер, на початку 1920-х років, подібний стан армії був свідомо перетворений у вигідну стратегічну позицію[74]. Версальсь- кий договір забороняв рейхсверу мати танки, важку ар­тилерію, літаки, а тому і можливості для розробки зброї в Німеччині були дуже обмеженими. Німеччині дозволяло­ся тільки удосконалювати зброю періоду Першої світової війни.

Цікаво описує налагодження військових контактів Німеччини з Радянською Росією Г. Крайг, а саме ті пере­говори, які вели уряди обох країн. Він пише, що саме ідея моторизації стала однією з найголовніших у тогочасних німецьких інженерів і що завдяки тим контактам з СРСР Німеччина змогла відновити науково-дослідну роботу по створенню сучасних видів зброї. Р.-Д. Мюллер наполягає на тому, що становлення й розвиток німецької промисло­вості був нерозривно пов'язаний з промисловістю СРСР. Традиції радянсько-німецького економічного співробіт­ництва відзначалися досить солідними результатами не тільки в роки Веймарської республіки, а й протягом усього міжвоєнного періоду2. Історики намагаються зрозуміти, чому добре налагоджене співробітництво у військовій промисловості так швидко було зруйноване. І приходять до висновків, що Радянський Союз співробітничав тільки в тих галузях, які були вигідні СРСР, перекладаючи при цьому всі витрати переважно на Німеччину. Але все ж та­ки це співробітництво не дозволило Німеччині відстати від країн Заходу в розвитку сучасної військової техніки. А СРСР зміг налагодити свій військово-промисловий комплекс.

До третьої групи можна віднести літературу, присвя­чену зовнішній політиці СРСР, радянському військовому будівництву. Дану проблему вивчали Дж. Еріксон[75], П. Госзтоні[76], А. Сіатон, Дж. Сіатон[77]. Увагу привертає оцінка політики СРСР, а саме тих процесів, які відбувалися в 1920—1930-х роках, їх реалізація. Дослідників цікавить питання, для чого радянське керівництво пішло на укла­дання Рапалльського договору. Вони приходять до вис­новків, що кожна зі сторін прагнула в цьому партнерстві, яке закріпив Рапалльський договір, реалізувати свої власні цілі: Німеччина — обійти заборони Версальського договору, особливо військові статті, і підготуватися до реваншу; Радянський Союз прагнув на основі технічних новин будь-якою ціною створити могутню оборонну про­мисловість. Рапалльський договір розглядався радян­ським керівництвом як початок реалізації зовнішньо­політичного аспекту непу — принципу мирного співісну­вання країн із різними соціальними системами[78].

Цікава думка П. Госзтоні про те, що однією з причин зближення Радянської Росії і Веймарської республіки були не лише політичний і економічний стан обох країн після світової війни, а передусім глибокі об'єктивні причини і їх географічна близькість і господарське тяжіння, що й робить необхідним широке економічне співробітницт­во[79]. Економічні відносини слугували базою для мирного співіснування й підтримки добросусідських відносин[80].

У зв'язку з цим доречним буде висновок А.Сіатона[81] про те, що для СРСР важливою була готовність країни-парт- нера піти на фінансування свого експорту, надання не тільки на короткий, але й на довгий термін кредитів. Са­ме такими взаємно зацікавленими партнерами стали СРСР і Німеччина. 95 % радянських промислових під­приємств отримували пряму технологічну допомогу з бо­ку західних фірм, з яких понад половину були німецьки­ми. Промисловість отримувала нові технології з Німеччи­ни, зокрема військові технології, що особливо цікавило радянську сторону. Загальним висновком усіх праць ви­щезгаданих істориків стала така думка: взаємна вигода від радянсько-німецьких відносин була б більш значною, якби обидві країни у своїй зовнішній політиці керували­ся не класовими підходами, а будували свої відносини як рівноправні партнери, виключно на основі національно- державних інтересів.

Нарешті, до четвертої групи ввійшли роботи істориків, які безпосередньо розкривають радянсько-німецькі відносини у військовій галузі в 1920—1933 рр. Треба відмітити дослідження Е. Кострінґа[82], К.-Г. Фолькера[83], Ф.Л. Карстена[84], Г.В. Гатцке3, Г. Шпайделя[85]. Автори уважно розглядають, за чиєю ж ініціативою розпочалися війсь­кові контакти, і приходять до висновку, що ініціатива однаково відходила й від Радянської Росії, і від Вей­марської Німеччини. Е. Кострінґ намагається представи­ти співробітництво як сувору необхідність і показати, наскільки в дійсності вдалося СРСР і Німеччині викорис­тати ті здобутки і надані співробітництвом можливості; чи стало це військове співробітництво передтечею таємних протоколів про розділ сфер впливу, що стали ви­нуватцями розв'язання Другої світової війни. Історики заперечують зв'язок Рапалльського договору з усілякими військовими переговорами, наполягаючи на тому, що до­говір не містив жодних таємних пунктів, а також на тому, що рейхсвер не мав відношення до підписання договору й до його кінцевих умов. Якщо СРСР був зацікавлений насамперед в економічному й технологічному співробіт­ництві з Веймарською республікою, то рейхсвер пе­реслідував дві мети: по-перше, виробництво зброї і, по- друге, навчання німецьких офіцерів та конструкторів. Відповідно до «зустрічного плану» рейхсверу на тери­торії Радянського Союзу у 1924 р. була створена авіацій­на школа під Липецьком[86]. Негативний вплив на радянсько-німецьке військове співробітництво справляла неузгодженість економічних структур двох суспільних систем: радянські партнери хотіли співробітничати у здійсненні своїх операцій з німецьким урядом, а доводилося мати справу з приватни­ми фірмами, з підприємцями, на яких держава не завжди мала вплив[87]. Г. Шпайдель писав: «Чим швидше просува­лася Німеччина шляхом вирішення своїх західних проб­лем, тим більше виявляла схильність до тісного співробіт­ництва із Заходом на шкоду радянсько-німецьким відно­синам»[88].

Проаналізувавши праці дослідників, які відносяться до четвертої групи, можна робити загальний висновок про те, що озброєння та боєзапаси, одержані рейхсвером із радянських військових заводів, безумовно, зміцнили німецькі збройні сили, оскільки такі види озброєнь та отруйні речовини німці не мали права виробляти на своїй території чи купувати у якій-небудь іншій країні. Для ра­дянської сторони становили інтерес оперативні й так­тичні розробки німецьких штабістів, їх досвід в ор­ганізації штабної служби, застосуванні технічних засобів.

Таким чином, роботи західних істориків відрізняє багата джерельна база. До сильної сторони західної історіографії проблеми можна віднести систему дослідів, використання великої кількості різних архівних матеріалів. Разом з тим, західні історики так і не вирішили завдання дослідження даної проблеми повною мірою. Як правило, у західних авторів простежуються дві тенденції: перша — це абсо­лютизація німецького впливу на радянське військове бу­дівництво і друга — перебільшення ролі СРСР у відро­дженні бойової міці Німеччини в міжвоєнний період.

Отже, аналіз історіографії дозволяє зробити висновок, що дана проблема не знайшла ще достатнього й об'єктив­ного висвітлення як у зарубіжній, так і у вітчизняній істо­ричній науці. Саме тому автори і спробували заповнити цю прогалину. Комплекс джерел, який розглядався, доз­воляє з належною глибиною й повнотою розкрити тему дослідження, зробити аналіз напрямів співробітництва між РСЧА і рейхсвером і військово-політичних зв'язків між обома країнами, здійснити більш повний, комплекс­ний підхід до проблеми радянсько-німецьких відносин у «рапалльський період».

2.1. Початок співробітництва у військовій сфері в 1919-1923 рр. Рапалльський договір і нормалізація політико-дипломатичних відносин між Радянською Росією та Веймарською Німеччиною

Становище, в якому опинилися Німеччина і Радянська Росія на початку 1920-х років, мало деякі подібні риси. В обох країнах світова війна викликала великі зміни, ма­ли місце серйозні економічні труднощі від завданих війною збитків, що відбилося на соціальній сфері. Обидві країни перебували в умовах зовнішньополітичної ізо­ляції. Радянська дипломатія почала переходити до більш ре­алістичного курсу у вирішенні міжнародних питань. Йшлося про переосмислення значення Жовтня, поло­жень марксистської теорії, які здавались непохитними істинами. Ще у резолюції, прийнятій V Всеросійським з'їздом Рад (грудень 1919 р.), зазначалось, що РРФСР «ба­жає жити мирно з усіма народами і спрямовувати усі свої сили на внутрішнє будівництво, щоб налагодити вироб­ництво, транспорт і суспільне управління на ґрунті ра­дянського ладу, чому до цього часу заважав спершу німецький імперіалізм, потім втручання Антанти і голод­на блокада»[89]. У резолюції заперечувалась можливість пе­ренесення військових дій на території інших країн. Після поразки Червоної армії у Польщі й так званої «Дивної війни» були підписані договори про припинення бойових дій між РРФСР і Естонією, Латвією, а 16 січня 1920 р. Вер­ховна рада Антанти за ініціативою Англії зняла еко­номічну блокаду радянських республік.

Радянська Росія відновила зовнішню торгівлю з 1920 р. Україна почала вести окремі торговельні операції за кор­доном після звільнення чорноморських портів і встанов­лення західних кордонів. Вона мала не меншу потребу, ніж інші радянські республіки, у нормалізації торговель­них зв'язків із західними країнами. Уже в 1920— 1922 рр. Радянська Україна встановила торгово-економічні відно­сини з більш ніж 20-ма країнами світу, а з деякими з них заклала основи для дипломатичних відносин[90].

Торговельно-економічні стосунки між радянськими республіками й Німеччиною почали налагоджуватися після вирішення проблеми обміну військовополоненими та інтернованими. З Радянською Україною договір про повернення на батьківщину військовополонених та інтернованих громадян німецький уряд підписав 23 квіт­ня 1921 р. Цей документ був аналогічний вже підписаній угоді із Російською Федерацією[91].

Українському відділенню в справах полонених у Берліні надавалося право на безпосередні відносини з німецькими урядовими колами, а це, по суті, де-факто оз­начало визнання німецьким керівництвом права Радянсь­кої України на самостійне представництво в Німеччині.

Уповноважені УРСР і РРФСР у справах полонених, які перебували в Німеччині, використовували будь-які мож­ливості для ведення переговорів із торгово-економічних питань з офіційними й неофіційними представниками німецького уряду і приватними фірмами. Вони намагалися зацікавити торговельно-промислові кола Німеччини в на­лагодженні економічних відносин з обома республіками[92].

Нарком закордонних справ Г. Чичерін був одним із перших, хто поставив питання про можливість тривалих і стабільних відносин між державами з різними соціаль­ними устроями, підкреслив пріоритет економічних інте­ресів РРФСР над ідейно-політичними мотивами. При цьо­му, на думку відомого російського історика М. Загладіна, мова йшла в основному про мирне співіснування з уряда­ми, а не з державами. Радянське керівництво й надалі розрізняло інтереси народів і урядів країн Заходу, роз­глядаючи зміст епохи переважно в ракурсі перспектив становлення пролетарської диктатури в міжнародному масштабі, хоч ідея про близькість світової революції по­ступово почала відходити в минуле[93].

Радянська дипломатія виконувала антиверсальські настанови Леніна про можливість і необхідність збли­ження в першу чергу з переможеними країнами, в яких були серйозні протиріччя з державами-переможницями. Тому більшовицька дипломатія наполегливо шукала шля­хи розширення контактів з Німеччиною і її союзниками, оскільки держави Антанти, писав Ленін, примусили підписати такий мир у Версалі, який позбавив їх ма­теріальної можливості економічного існування в умовах повного безправ'я й приниження.

В результаті економіка Німеччини зазнала майже ціл­ковитої руйнації. Були паралізовані морська торгівля, транспортна й тарифна системи, видобування вугілля, заліза, а також ті галузі промисловості, які розвивалися на їх базі. Радянське керівництво неодноразово пропону­вало німецьким правлячим колам розпочати переговори з усіх неврегульованих питань. Але німецький уряд не поспішав налагоджувати контакти з більшовицьким ре­жимом і ухилявся від офіційних переговорів з Москвою, хоча ділові кола Німеччини прагнули розвивати торгово- економічні зв'язки і співробітництво з Радянською

Росією. Про це свідчить створення б листопада 1920 р. при відділенні зовнішньої торгівлі МЗС Німеччини спеціаль­ної організації — «Німецько-російського економічного союзу», який об'єднав великих промисловців і торгов­ців[94]. На початку 1921 р. відбулися збори союзу, на яких було вирішено направити до Москви делегацію для з'ясу­вання можливостей відновлення торгівлі з Росією.

Виступи в рейхстазі, безумовно, також мали вплив і на позицію офіційного Берліна. Виступаючи з парламент­ської трибуни з довгою промовою 21 січня 1921 р. міністр закордонних справ В. Симонс детально зупинився на можливості зближення Німеччини й Росії.

Характерною особливістю промови В. Симонса було те, що він намагався провести чітке розмежування між ідеологічними спрямуваннями правлячих кіл обох країн і щоденними потребами їх дипломатичного й торговельно- економічного зближення. На думку Симонса, надійною базою всебічних довірливих відносин для обох країн є обопільне прагнення до деідеологізації майбутніх сто­сунків, тим більше, що в німецького уряду були серйозні підстави для побоювання прорадянської пропаганди на території Німеччини[95].

Крах надій на швидке здійснення революції в країнах капіталу, і передусім у Німеччині, спонукав більшовиць­ких керівників шукати нові шляхи забезпечення інте­ресів Радянської держави на міжнародній арені. Пара­докс, проте, полягав у тому, підкреслював історик М. Заг- ладін, що правляча в Радянській Росії партія однією рукою спрямовувала діяльність дипломатії на встанов­лення мирних відносин з урядами Заходу, а іншою — підтримувала сили, які вели боротьбу проти цих урядів[96].

Саме в цьому полягала двозначність і дуалізм радянської зовнішньої політики, про що давно вже пишуть західні дослідники.

Пошук шляхів налагодження дипломатичних і торго­вельно-економічних відносин вела на початку 1920-х років не тільки Росія, але й інші радянські республіки, у тому числі й Україна.

6 лютого 1921 р. голова Раднаркому й нарком закор­донних справ України X. Раковський у черговій ноті, на­правленій міністру закордонних справ Німеччини В. Си- монсу, привернув увагу німецької сторони до цього питання, особливо зазначивши, що мова йде не про ство­рення якихось нових відносин, а лише про відновлення існуючих раніше. Адже Україна вже була визнана Німеч­чиною «як держава самостійна» в час, коли влада була в руках Центральної Ради, а пізніше гетьмана П. Скоро­падського. Тому встановлення влади Рад, на думку Ра- ковського, ніяким чином не могло «слугувати серйозною підставою для припинення політичних відносин між Німеччиною й Україною, тому що німецький уряд неод­норазово заявляв, що він є прибічником невтручання у внутрішні справи інших держав[97].

Коли 6 травня 1921 р. було підписано «Тимчасову уго­ду» між РРФСР та Німеччиною на принципах рівності, взаємної вигоди і законних інтересів сторін, що передба­чала розширення торговельних відносин на всі радянські республіки, почали нормалізуватися торговельно-еко­номічні відносини між Німеччиною та Українською рес­публікою[98].

За своїм характером це були скоріше політичні, ніж економічні угоди. У них де-факто було зафіксовано ви­знання радянського уряду, а його представництво в Німеч­чині визнавалось як єдине правомірне представництво

Радянської держави. Німецька сторона в текст угоди включила спеціальну статтю, згідно з якою не допуска­лась ніяка антиурядова пропаганда й агітація представ­никами обох держав. Також був підписаний договір як доповнення до угоди від 19 квітня 1920 р. про повернення на батьківщину військовополонених і цивільних інтерно­ваних громадян[99], також відбувся обмін нотами про урегу­лювання кур'єрської дипломатичної служби між двома державами.

Підписання вказаних документів сприяло нор­малізації торговельно-економічних відносин між Німеч­чиною і радянськими республіками, дало можливість Укра­їні направити в Берлін свого представника із завданням розпочати переговори з німецьким урядом і приватними фірмами про встановлення торговельно-економічних відносин. Згідно з рішенням Раднаркому України від 20 грудня 1921 р., першим уповноваженим представни­ком уряду УСРР у Німеччині було призначено І. Нова- ковського, в компетенцію якого входило здійснення всіх торговельних операцій між Україною і Німеччиною[100].

У 1921 р. деякі німецькі фірми починають продавати свої товари Радянській Росії на виплат. Східноєвропейським банком було надано кредит на суму 200 млн рейхсмарок, який було розподілено між радянськими республіками.

У зв'язку з голодом на Поволжі в 1921 р. Брюссельська конференція представників Англії, Франції, Бельгії, Японії, Італії, Німеччини та інших країн (жовтень 1921 р.) висунула пропозицію допомагати потерпілим від голоду (він охопив Поволжя, Крим, південь України, Північний Кавказ, Північний Урал, всього 34 губернії з населенням приблизно 40 млн чоловік) за умови визнання радянсь­ким урядом усіх довоєнних і воєнних боргів.

Москва, відчувши посилення в Німеччині коливань у бік західних країн, досить гостро відповіла Берліну: «Ді­знавшись про голод у Росії, білогвардійці, а також при­хильники інтервенції в усіх державах, як відомо, дуже зраділи». Ноту протесту підготував член Виконавчого комітету Комуністичного Інтернаціоналу Карл Радек, во­на була надрукована в газеті «Правда» 15 жовтня 1921 р. під назвою «Німецько-радянські відносини». Автор статті нагадав французьку ноту від 25 листопада 1920 р. У ній мова йшла про те, що у випадку визнання Москвою боргів Росії Париж буде наполягати на тому, що «параг­рафи Версальського договору на користь Росії повинні бути точно дотримані», тобто Росія отримує свою частку репарацій з Німеччини. Радек також відмітив у статті: «Якщо Німеччина не може протистояти союзникам, — а що вона не може це зробити, розуміють усі, — то все ж кожен німецький політичний діяч повинен розуміти, що чим сильніша й міцніша буде позиція Німеччини щодо Росії, тим більше союзники будуть рахуватися з Німеччи­ною. Німеччина стоїть перед цим завданням із часу своєї поразки і вирішує її так, що можна подумати, що хоча всіх корів вивезли у Францію, всі віслюки залишилися в німецькому міністерстві закордонних справ».

У ноті урядам держав Антанти від 28 жовтня 1921 р. німецький уряд погоджувався на швидке скликання міжнародної конференції з метою вивчення взаємних претензій і укладання загального миру. Рада народних комісарів (РНК) висловила готовність вести переговори про оплату частини воєнних боргів за умови надання йому кредитів і визнання легітимності радянського уряду[101].

На нараді країн Антанти в Каннах 6 січня 1922 р. було прийнято рішення про скликання міжнародної еко­номічної конференції європейських держав у Генуї за участю Німеччини, Австрії, Угорщини, Болгарії й Радян­ської Росії. 7 січня 1922 р. голова РНК В. Ульянов (Ленін) запропонував провести з німецькими представниками конфіденційні переговори в Берліні й Москві з приводу контактів у Генуї. Саме в цей час товариство «Фрідріх Крупп в Ессені» запропонувало організувати концесію на експлуатацію 50 тис. десятин землі «для ведення раціонального сільського господарства». 23 січня 1922 р. Ленін за ініціативою Красіна наполіг на прийнятті цієї пропозиції («Прийняти пропозицію Круппа для нас не­обхідно саме зараз, перед Генуезькою конференцією, ду­же важливо укласти хоча б один, а ще краще декілька до­говорів саме з німецькими фірмами»)*. А через декілька днів, 26 січня, Ленін вже «не тільки з економічних, але й політичних міркувань» вимагав укладання ще однієї кон­цесії з німцями в Грозному: «Необхідно діяти швидко, щоб до Генуї мати позитивні результати» 1.

Переговори в Берліні тривали з 25 січня по 17 лютого 1922 р. У січні 1922 р. їх вели Радек і нарком фінансів Крестинський, а потім разом з ними — Раковський і Красін. Паралельно з обговоренням політичних (встанов­лення дипломатичних відносин) і економічних (надання позик) питань йшло обговорення питань військово-про­мислового співробітництва.

У перших числах квітня радянська делегація на чолі з наркомом закордонних справ Г. Чичеріним вела перего­вори в Берліні з метою укладання договору про повну нормалізацію відносин з Німеччиною ще до Генуї. Але го­ловного питання — про націоналізацію німецької влас­ності в Росії — оминути не вдалося. Проте на конференції в Генуї, що відкрилася 10 квітня 1922 р., ситуація склалась таким чином, що єдиним прийнятним виходом для обох сторін стало підписання 16 квітня 1922 р. в невеличкому італійському містечку Рапалло радянсько-німецької уго­ди, відомої під назвою Рапалльський договір.

Під час конференції Чичерін, Красін і Литвинов май­же цілий день вели переговори з англійською делегацією. Але жодна зі сторін не бажала йти на компроміс. Країни Антанти продовжували наполягати на статті про сплату Росією довоєнних і воєнних боргів і компенсацію за націоналізовані приватні підприємства, і тільки після цих вимог можна було перейти до серйозного обговорюван­ня питань про кредити і юридичне визнання. Радянські керівники вважали ці вимоги зовсім неприйнятними. Оскільки переговори зайшли в глухий кут, склалося вра­ження, що конференція в Генуї може закінчитися прова­лом. Саме в цей критичний момент Г. Чичерін звернувся до німецької делегації з пропозицією провести перегово­ри в Рапалло.

Підписаний радянсько-німецький договір складався з 6-ти статей, за якими сторони взаємно відмовлялися від будь-яких фінансових претензій одна до одної: Радянська Росія — від претензій на репарації (ст. 1), а Німеччина — від претензій на відшкодування за націоналізовану власність (ст. 2). Договір передбачав відновлення дипло­матичних і консульських відносин між обома країнами (ст. 3), а також розвиток економічного співробітництва й торгівлі на основі принципу найбільшого сприяння (ст. 4). У ст. 5 була зафіксована готовність німецького уряду що­до «надання можливої підтримки приватним фірмам». Договір вступав у силу негайно. Лише пункт «б» ст. 1 про урегулювання публічних і приватноправових відносин і ст. 4 про найбільше сприяння вступали в дію з моменту ратифікації[102].

Слід зауважити, що хоча договір не мав ніяких таємних домовленостей про союз, але текст ст. 5 договору певною мірою становить собою угоду про військово-про­мислове співробітництво. Цікавим є і той факт, що для участі в Генуезькій конференції, єдиним питанням якої були торгово-економічні відносини, до складу німецької делегації були включені військові.

Німецький міністр закордонних справ В. Ратенау підкреслював: «Цей договір означає для нас дійсно крок уперед... Ми уклали не військовий і не політичний до­говір, а договір миру, і як я думаю, також і дружби. І як та­кий він може бути здійснений народами»[103].

У свою чергу, Г. Чичерін, оцінюючи підписану угоду, зазначав: «Рапалльський договір — це є зразок договорів, які ми хотіли б укласти з усіма державами, ми йдемо й бу­демо йти цим шляхом — шляхом розвитку з усіма народами все більш тісних політичних і економічних відносин»[104].

Діаметрально протилежну оцінку Рапалло дали полі­тичні лідери країн Антанти та їх союзники. Велика кіль­кість впливових політиків Заходу вбачали в цьому догово­рі можливість зміцнення Радянської держави за рахунок економічного й науково-технічного потенціалу Німеччи­ни, що може нести в собі небезпеку для всієї Європи з огляду на те, що РКП(б) і Комінтерн продовжують пряму­вати курсом на світову революцію.

Відомий дипломат, англійський посол у Берліні лорд д'Абернон, котрий скептично оцінював Рапалло і не вірив у можливість «сумісної роботи німецьких правих і російських лівих», активно виступав проти залякування та тиску на Німеччину, побоюючись, що це призведе до російсько-німецького союзу[105]. В Лондоні та Парижі дедалі більше схилялись до думки, що «Німеччина повинна увій­ти в сім'ю європейських народів на правах повноправно­го члена».

У правлячих колах Веймарської республіки ставлення до Рапалльського договору та радянсько-німецького співробітництва було неоднозначним. Можна виділити принаймні два загальні підходи — лінію начальника уп­равління сухопутних військ генерала Секта і лінію німецького посла в СРСР У. Брокдорфа-Ранцау. Перший керувався прагненням якомога швидше вирішити проб­леми, пов'язані з Версальським договором, що відповіда­ло інтересам значної частини генералітету. Другий був обережним, зваженим і виходив з повоєнних реалій європейського світу, був своєю людиною в політико-дип- ломатичних колах зовнішньополітичного відомства Г. Штреземана[106].

Лінія Брокдорфа-Ранцау знаходила підтримку бага­тьох політичних партій. Особливу позицію зайняли ко­муністи. їх представник Артур Розенберг дав зрозуміти, що тільки докорінні внутрішні перетворення будуть сприяти політиці національного визволення, інакше, підкреслив він, російський народ не буде воювати за бур­жуазну Німеччину[107].

4 липня німецький рейхстаг ратифікував Рапалльсь- кий договір. У цілому, незважаючи ні на що, він знамену­вав собою провал планів Антанти на ізоляцію Радянської Росії і проведення стосовно неї політики економічного диктату. Одночасно він сприяв стабілізації ситуації в Європі, тепер обидві сторони могли з більшою впевне­ністю маневрувати в міжнародній політиці.

Особливість Рапалльського договору полягала в тому, що він стимулював розвиток міжнародних зв'язків усіх радянських республік, у тому числі й України. Наголошу­ючи на цьому, відомий український економіст, професор П. Фомін у статті «Економічні перспективи російсько- німецького договору в Рапалло» писав: «Післявоєнні зміни в промисловості Німеччини створюють фундамент для ще більш тісного союзу з Росією... Втрата Саарського басейну і Лотарингії може бути компенсована в галузі гірничої промисловості на Україні».

Уже в перші 2 — 3 місяці після Рапалло уряд України збільшив оперативний штат свого торгового представни­цтва в Берліні до 33 чоловік, внаслідок чого воно стало найбільшим за кордоном. Уповноваженим представни­ком уряду України з усіх питань, які торкалися торгових відносин між обома країнами, було призначено Ю. Нова- ковського.

Незабаром торгове представництво вжило конкрет­них заходів для розширення економічних зв'язків із Німеччиною. Так, в серпні 1922 р. Держплан УРСР прий­няв рішення збільшити експорт зерна в Німеччину. Що­правда, ці заходи були вкрай несвоєчасні, бо, як відомо, на Україні в цей час лютував голод.

Міжнародна громадськість допомогла Україні вижити. Так, наприклад, лише німецький Червоний Хрест упро­довж 1922— 1923 рр. надіслав у республіку медикаментів на суму 2696 золотих карбованців, посівних матеріалів — на 18 тис. золотих карбованців, 4 трактори, автомобіль, 50 тюків одежі. Інша німецька організація «Веріліфт» за той час видала 1 481 460 продовольчих пайків, надіслала медикаменти й одяг на 60 тис. крб. золотом. На свої кош­ти вона утримувала 27 їдалень[108].

Торгове представництво України в Берліні за участю уповноваженого наркома С. Брона провело цілу серію оперативних організаційних заходів, спрямованих на по­дальше розширення українсько-німецьких зв'язків. Ве­лись переговори про створення німецько-українського товариства для вивезення з України металобрухту, про організацію транспортного товариства, була досягнута домовленість про залучення німецьких капіталів до організації в Україні змішаних товариств із заготівлі й ви­возу сировини.

Зрозуміло, що і Москва була зацікавлена в поширенні Рапалльського договору на всі радянські республіки, але не стільки з економічних, скільки з політичних мірку­вань, бо для радянського керівництва вкрай важливо бу­ло створити прецедент визнання радянських республік такою великою європейською державою, як Німеччина, забезпечити створення дипломатичних умов підготовки утворення СРСР, а також поставити під контроль зов­нішню політику незалежних республік.

Одним з важливих факторів, який стримував підпи­сання угоди про розповсюдження Рапалльського догово­ру на усі радянські республіки, була жорстка монополія радянської зовнішньої торгівлі (встановлена декретом РНК від 22 квітня 1918 р.), навколо якої в 1922 р. в Росії йшли гострі дискусії. Крапку в цих суперечках поставив XII з'їзд РКП(б) у квітні 1923 р., відхиливши пропозиції противників монополії зовнішньої торгівлі і підтвердив­ши її непохитність.

Напружене внутрішньополітичне й міжнародне ста­новище (зростання економічної кризи, назрівання конфлікту з Антантою з репараційних питань) змусило правлячі кола Німеччини підписати в Берліні 5 листопада 1922 р. угоду про поширення Рапалльського договору на всі радянські республіки. Ця угода викликала широкий резонанс серед німецької громадськості й отримала май­же одностайну підтримку.

У цьому документі було декілька важливих положень, які безпосередньо стосувалися України й Німеччини. Угода давала право Україні відкривати «у тих пунктах, де знаходяться їх дипломатичні представництва чи одна з консульських установ, державні торговельні бюро, які користувалися б такими самими правами, як і російські торгові представництва в Німеччині»1.

Таким чином, під кінець 1922 р. склались усі необхідні політико-дипломатичні умови, що змогли забезпечити міцну основу для розвитку різносторонніх торговельно- економічних, виробничих, наукових, воснно-технічних контактів між СРСР і Німеччиною.

Згідно з підписаним 28 червня 1919 р. Версальським договором, німецька армія не повинна була нараховувати більше ніж 100 тисяч військовослужбовців. Офіцерський корпус — 4000 осіб. Німецький генштаб ліквідовувався. Загальна військова повинність скасовувалась. Німеччині заборонялось проводити військову підготовку в навчаль­них закладах, мати важку артилерію, танки, підводні чов­ни, військову авіацію. їй заборонялося акредитування в інших країнах своїх військових місій. Німецькі громадя­ни не мали права вступати на військову службу й отриму­вати військову підготовку в арміях інших держав. Вер- сальський договір робив лише один виняток: німцям доз­волялося служити у французькому іноземному легіоні. Приблизно в цей же час в керівництві німецького рейх­сверу і визріли плани військового союзу з Радянською Росією для ліквідації наслідків Версальського договору й відновлення кордонів між Німеччиною і Росією*.

Західні історики одностайно пишуть про те, що авто­ром ідеї співробітництва робітничо-селянської Червоної армії (РСЧА) із рейхсвером був генерал X. фон Сект, який, за спогадами одного з близьких йому людей, майо­ра Ф. Чунке, ще в 1919 р. наполягав на налагодженні таких зв'язків. Підтвердження цих слів ми знайдемо в мемуарах генерала Секта. Він писав, що, коли ще був на­чальником штабу армії «Норд» у Прибалтиці, дійшов висновку про необхідність для Німеччини покластися на

Радянську Росію у боротьбі за ліквідацію згубних для Німеччини умов, продиктованих державами Антанти у Версалі[109].

Перші контакти з цією метою мали місце починаючи з другої половини 1919 р. і розвивалися по кількох каналах: по лінії місій у справі військовополонених (Копп і Хіль- гер), через Радека в Берліні (лютий — грудень 1919 р.), а також колишнього турецького військового міністра (1914— 1918 рр.) Енвер-паші, який прибув улітку 1920 р. з Берліна в Москву з дорученням від Секта встановити таємні німецько-радянські військові зв'язки, а згодом на­магався залучити обох партнерів до співробітництва з ту­рецькими націоналістами в боротьбі проти Великобри­танії[110].

Після розриву кайзерівською Німеччиною відносин з Радянською Росією і листопадової революції в Німеччині всі стосунки між Німеччиною й Росією припинились. Більше того, коли у грудні 1918 р. депутат рейхстагу від СДПН Штюклен направив у Москву для встановлення контактів із радянськими лідерами О. Кона, який працю­вав експертом з німецького права в радянському повно­важному представництві в Берліні, радянська сторона вважала, що розпочався черговий етап світової рево­люції і революція в Німеччині змете усі старі структури буржуазної демократії, тому і відмовилася від контактів через Кона.

Замість цього в Німеччину для «каталізації» рево­люційних подій було направлено Карла Радека. Але неза­баром, у лютому 1919 р., його заарештували за участь у комуністичному повстанні і ув'язнили у Моабіті. Там він, за сприяння військового міністерства Німеччини, ство­рив «політичний салон», встановив відносини «із пред­ставниками східної орієнтації німецького політичного світу». Саме за порадою Радека один з його перших відвідувачів Енвер-паша, у якого були тісні зв'язки з німецьким генералітетом із часів світової війни, здійснив у жовтні 1919 р. спробу літаком добратися з Німеччини в Радянську Росію. Підготовкою польоту займався ад'ю­тант Секта Е. Кестрінг, в майбутньому — військовий ата­ше Німеччини в Москві1. Енвер-паша на місці повинен був оцінити обстановку, домогтися прийому в голови РВР А. Троцького і поговорити з ним від імені Секта. Але літак зазнав аварії і змушений був приземлитися поблизу Ков­на (Каунас), який був зайнятий англійськими інтер­венціоністськими військами. Енвер-пашу було заарешто­вано. У пілота X. Хассе, уповноваженого керівництвом фірми «Юнкере» вести переговори з радянським урядом, англійці знайшли лист на ім'я наркома зовнішньої тор­гівлі Л. Красіна з пропозицією про будівництво «Юнкер- сом» у Росії авіаційного заводу, а також про відкриття й обслуговування там ліній повітряного сполучення. У літа­ку знайшли карту, яка була підготовлена в штабі рейхсве­ру. На ній було нанесено розміщення військ держав Антанти, які могли б бути задіяні тоді проти уряду Радян­ської Росії. Лише в серпні 1920 р. Енверу вдалося потра­пити в Москву.

У цей час Секта призначають начальником управління сухопутних військ, фактично це була замаскована посада начальника генерального штабу. Завдяки своїй «вели- конімецькій» позиції він здобуває великий політичний вплив. У Берліні з його думкою погоджувалися незалеж­но від того, хто очолював уряд у Німеччині: представники СДПН Ф. Шайдеман, Г. Бауер, X. Мюллер, католицької партії Центру Г. Штреземан чи безпартійні В. Куно і X. Лютер.

Передусім керівник рейхсверу звернувся до історії війн Пруссії-Німеччини. Характерний для воєнщини по­гляд на історію знайшов повне втілення у формулі Секта: «Світова історія в зовнішньому прояві завжди, по суті, була військовою історією»1. Один із найавторитетніших британських дослідників Карстен, цілком закономірно, період 1920— 1926 рр. впливу рейхсверу на політику Вей­марської Німеччини назвав «ерою Секта»[111].

Вельми цікаві думки і погляди Секта, викладені ним у письмовій формі в 1920—1921 рр. Свою позицію щодо Росії він, мабуть, вперше коротко сформулював у листі генералу Е. фон Массову від 31 січня 1920 р., оскільки основні напрямки майбутньої східної політики Німеччи­ни в цей момент були ще невизначені (одні були готові шукати союзника в особі Радянської Росії, інші — боро­тися проти неї «на службі в Антанти»), Сект відносно «проблеми Росії» писав, що як «велику мету» німецької політики в майбутньому він бачить політичне й еко­номічне об'єднання з Великоросією, тому треба намага­тися не перетворити Росію у свого ворога. «Я відхи­ляю підтримку Польщі, навіть у випадку небезпеки її захоплення (Росією). Навпаки, я розраховую на це, і якщо ми зараз не можемо допомогти Росії у вста­новленні її старих імперських кордонів, то ми не по­винні їй, в усякому разі, заважати... Сказане також можна віднести до Литви й Латвії. Якщо ж більшовизм не відмовиться від світової революції, то йому слід дати відсіч на наших кордонах». «Ми готові, — писав Сект, — в особистих інтересах, які деякою мірою співпадають з інтересами Антанти, створити вал проти більшовизму. Для цього вона повинна надати нам не­обхідну зброю»[112].

Приблизно через півроку, 26 липня 1920 р., під час радянсько-польської війни, у дні нестримного наступу Червоної армії, Сект направляє вищому політичному керівництву Німеччини пам'ятну записку про німецько- радянські стосунки. Починалась вона так: «У повній пе­ремозі Росії над Польщею навряд чи можна сумніватися. Росія відхилила посередництво Англії, відкинула усяке втручання Ліги Націй, змусила Польщу безпосередньо просити перемир'я й висновок миру. Якщо це здійснить­ся, в Європі складеться зовсім нова політична ситуація. Німеччина й Росія налагодили б вигідне співробітництво в різних сферах життя. Одне з найважливіших завдань Версальської політики — розділення Німеччини й Росії сильною Польщею — було б перекреслено»[113].

Сект відмовився від можливості війни Німеччини про­ти Росії на боці Антанти, підкреслив її повну безперспек­тивність (вона перетворила б Німеччину «у васала Англії»). Якщо Німеччина прийме сторону Росії, то вона сама стане непереможною, тому що інші держави по­винні будуть рахуватися з Німеччиною, бо вони не змо­жуть не приймати Росію. Співробітництво з Росією доз­волить Німеччині здійснити підрив основ Версальського мирного договору, чого Берлін якраз і домагався. Разом з тим, щоб виграти час і діяти тільки в інтересах Німеччини, Сект відмовився відкрито й негайно прийня­ти сторону Росії. Нейтралітет — це ключ, який «у момент слабкості Німеччини дозволяв зберегти їй як цілковито лояльну позицію щодо Антанти й Росії, так і повну свобо­ду дій у майбутньому». Дати йдуть слова, які стали осно­вою у взаємовідносинах з Радянською Росією впродовж всього «Рапалльського періоду»: «Дуже ймовірно, що Росія буде шукати дружби з Німеччиною і поважати її кордони, по-перше, тому, що вона завжди діє поступово, поважає право на самовизначення тих народів, які не відносяться до неї вороже, по-друге, також тому, що їй потрібна робоча сила й промисловість Німеччини. Якщо ж Росія порушить кордони Німеччини 1914 р., то нам че­рез це зовсім не потрібно кидатися в обійми Антанти, а скоріш слід привернути на свою сторону Росію, шляхом укладення мирного союзу».

16 серпня 1920 р. Чичерін інформував голову Раднар- кому Леніна про пропозицію німецького уряду, яку привіз у Москву Енвер-паша. Мова йшла про те, «щоб ми обіцяли Німеччині кордони 1914 року». Натомість Берлін зобов'язувався допомогти радянському режиму «не­офіційно, тобто надсиланням нам озброєння, органі­зацією на нашу користь повстань проти поляків та інше». Але, відзначив Чичерін, «стосовно купівлі зброї, ми вже розпочали переговори без усякої компенсації», Енвер- паша, у свою чергу, стверджує, що згода уряду не має значення, якщо Сект не надасть своєї згоди... Чичерін запропонував Леніну сприяти не «простому поверненню під німецьку владу польських земель», а проведенню плебісцитів у спірних місцевостях колишніх східних зе­мель Німеччини. Цікавою є констатація, яку зробив Чи­черін: «Ми ж не збираємося завойовувати Польщу»[114].

Вирішальні бої під Варшавою 16—19 серпня 1920 р. принесли перемогу польській армії. І коли Енвер-паша 25 серпня 1920 року зустрівся в Москві із заступником голови РВР республіки Е. Склянським («права рука» Троцького), Червона армія вже завершувала відступ від польської столиці. Листом від 26 серпня Енвер-паша до­повідав Секту про цю бесіду зі Склянським: «Тут є група осіб, яка має реальну владу і до якої належить також Троцький, які висловлюються за зближення з Німеччи­ною. Ця група згодна визнати старі кордони Німеччини 1914 р., і вони вбачають лише один шлях виходу зі світо­вого хаосу: співробітництво з Німеччиною й Туреччи­ною. Щоб допомогти росіянам, треба направити в кори­дор чи інший відповідний район армію добровольців і спровокувати повстанський рух»[115]. Мета відома — удари­ти по Польщі з обох сторін і знищити її. У цьому листі Ен- вер запропонував Секту встановити зв'язок із радянсь­ким представником у Берліні (Коппом).

В іншому листі Секту (від 25 серпня 1920 р.) Енвер-па­ша писав про свої плани військових операцій проти англійців на турецькому, іранському, афганському кор­донах. Склянський запропонував Енверу допомогу зброєю анатолійській армії турків, а також купувати зброю в Німеччині з наступним її транзитом у Туреччину через територію Росії.

Саме тут треба констатувати, що керівники радянсь­кої держави були в курсі військового співробітництва з Німеччиною і вважали його важливим напрямом радян­ської політики того періоду. Західні історики Дж. Еріксон і Б. Руланд писали, що Копп у бесідах із завідуючим відділенням МЗС Німеччини А. фон Мальцаном 16 квітня 1920 р. і в липні 1920 р. із Сектом обговорювали питання про налагодження співробітництва між РСЧА і рейхсве­ром, причому робилось це з ініціативи радянського представника[116].

Концепція двостороннього військового співробітницт­ва була накреслена в результаті серії таємних двосто­ронніх переговорів у Москві й Берліні в 1920—1923 рр.

В листі Чичеріну від 2 грудня 1920 р. Коп повідомляв, що Сект запропонував, щоб німецькі військові спе­ціалісти взяли участь у відбудові радянської військової промисловості з метою використання її «як джерела озб­роєння для роззброєної Німеччини під час сутичок з Ан­тантою».

Сект дав зрозуміти, що у випадку збройного конф­лікту з Польщею Німеччина розраховує на допомогу Ра­дянської Росії. Він також' погодився сприяти вивозу військових матеріалів, які були закуплені радянським представником у Німеччині. Одночасно Сект повідомив, що німецький генеральний штаб погодився надати усі відомості про Польщу'.

Для забезпечення прямих зв'язків із керівництвом РСЧА на початку 1921 року в німецькому відомстві за ініціативою Секта створюється спеціальна група «Зондер- група Р» (Росія), в радянській термінології «Вогру», тобто військова група. Вона приступила до розробки програми військового співробітництва між Червоною армією й рейхсвером під кодовою назвою операція «Купферберг Гольд».

Уже у травні 1921 р. в Москві з'являється перший уповноважений «Зондергрупи Р» О. фон Нідермайєр, який діяв під псевдонімом Нойман (Нейман). У Росію він прибув як представник військового міністра Німеччини із завданням виявити можливості розвитку в Росії важкої індустрії і військової промисловості, із вказаних питань вів бесіди з Троцьким, Чичеріним, Риковим.

Трохи пізніше Нідермайєр разом із майором Ф. Чунке (псевдонім Тайхман (Тейхман)) і підполковником В. фон Шу- бертом здійснили ознайомлювальну поїздку по оборон­них заводах і верф'ях Петрограда. Радянська сторона розраховувала не тільки на їх відбудову за допомогою німецького капіталу й спеціалістів, але й на значні німецькі замовлення потім. Нідермайєра супроводжува­ли заступник наркома закордонних справ Радянської Ро­сії А. Карахан, В. Копп і керівник Німецької місії у спра­вах військовополонених у Радянській Росії Г. Хільгер[117].

Упродовж 1921 р. В. Копп вів переговори з різними німецькими фірмами. Так, з фірмою «Блом унд фосс» мо­ва йшла про можливість концесії з метою виробництва підводних човнів, із «Круппом» — про виробництво боєприпасів і артилерії, із «Альбатрос верґе» — про ви­робництво літаків. Нідермайєр дуже довіряв Коппу і на­полягав на його участі у переговорах. До того ж, відмічав Чичерін, «Копп гарно знає наші заводи» [118].

16 квітня 1921 р. Політбюро ЦК РКП (б) погодилося з пропозицією Коппа про надання німцям концесій. Після переговорів Політбюро ухвалило план відновлення війсь­кової і мирної промисловості за допомогою німецького консорціуму, запропонований представниками групи визначних військових і політичних діячів Німеччини. Про це йдеться в записці Чичеріна в ЦК РКП (б) від 10 лип­ня 1921 р., в якій пишеться, що спочатку німці більше цікавилися нашою військовою промисловістю. Виробле­на зброя залишалася б у нас на складах до моменту почат­ку нової війни. На запитання: як наважуються німці зали­шати на складах у нас цю зброю без гарантій? — вони відповідали, що гарантія — єдність політичних інтересів. Для фінансування підприємств було створено кон­сорціум, в який входили всі великі банки Німеччини. Від Росії вимагають лише юридичних гарантій, а також фінансових гарантій прибутку як мінімум 6 відсотків[119].

Наприкінці вересня 1921 р. в Берліні (на приватних квартирах, зокрема на квартирі майора генштабу К. фон Шлейхера) відбувалися таємні переговори наркома зовнішньої торгівлі Красіна й Коппа з керівництвом рейхсверу.

Керівництво рейхсверу вирішило відокремити угоду з «Вогру» від угоди з промисловцями. Копп інформував Чичеріна про це, а також про те, що були досягнуті конк­ретні умови співробітництва, за якими «Вогру» надасть радянській стороні замовлення на виробництво літаків, важкої артилерії та інших предметів військового споря­дження, гарантує кредити для поповнення устаткуван­ням радянських заводів. Радянська сторона зобов'язува­лась гарантувати «Вогру» безпосередню участь її війсь­ково-технічних кадрів, коли будуть виконуватися її замовлення на радянських заводах'.

Радянська сторона для відбудови промисловості зо­бов'язувалася створити трест, в який би входили основні підприємства по виготовленню важкої артилерії (Мото- вилівка, Царицин), літаків (Рибінськ, Ярославль), пороху, снарядів. Було обумовлено, що рада тресту буде скла­датися з представників радянського уряду і «Вогру». Формально трест мав фінансуваватися радянською стороною, але, по суті, усі необхідні кошти надавала б «Вогру». Виробнича програма укладалась після попе­реднього обговорення між представниками штабу Чер­воної армії і «Вогру».

Після переговорів Копп 24 вересня 1921 р. інформував Чичеріна про те, що вже підготували список замовлень. Основні цифри такі: 100 літаків, 300 польових гармат, 300 важких гармат, 200 зенітних гармат, 200 кулеметів, 200 бронеавтомобілів, по 3000 снарядів для кожної гармати2.

1 жовтня 1921 р. Копп надіслав Чичеріну лист, в якому підсумував, що «угода з «Вогру» є актом політичного зна­чення і потребує для успішного свого проведення постійної політичної роботи». З грудня 1921 р. по травень 1922 р. комісія, до складу якої увійшли представники «Вогру», «Круппа», «Юнкерса», знаходилась в Росії. Вони оглянули заводи, які їх цікавили, й вели переговори про укладання концесій.

Наприкінці жовтня 1921 р. повноважним представни­ком РРФСР у Німеччині було призначено видатного ра­дянського діяча М. Крестинського. Сам факт призначен­ня члена Політбюро секретаря ЦК РКП(б) наркома фінансів РРФСР повпредом у Німеччину свідчив про значення, яке надавалося вищим керівництвом країни встановленню тісного й вигідного співробітництва з Німеччиною. Одразу після приїзду в Берлін Крестин- ський занурився у гущу подій і завдяки Копу швидко встановив контакти з вищим політичним і військовим керівництвом Німеччини.

17 січня 1922 р. 'в Берлін прибув К. Радек, який вів переговори з військових питань із шефом «Зондергру- пи Р» («Вогру») майором X. Фішером. Той усе доповідав Секту, який, у свою чергу, інформував канцлера Вірта й обговорював із ним усі важкі питання. 10 лютого 1922 р. в Берліні відбулися зустрічі Радека із завідувачами східних відділів МЗС Німеччини Мальцаном і Сектом. Повідомляючи Троцького й Чичеріна про цю зустріч, Ра­дек писав, що в Німеччині бачать єдиний вихід у збли­женні з Росією. Усвідомлення цього росте в усіх політич­них колах незалежно від направлень партій. «Тому робо­та, яку розпочала "Вогру", буде продовжуватись»[120].

Уже восени 1922 р. перші офіцери рейхсверу були направлені в Росію. У жовтні 1922 р. командирам Черво­ної армії було дозволено оглянути німецькі загально­військові (піхотні) школи, а радянські кораблі здійснили захід у німецькі порти на Балтиці. Червона армія зверта­лась до німців з проханням провести експертизу можли­востей захисту Дарданелл, побоюючись інтервенції Англії і Франції з Чорного моря[121].

В Берліні тим часом після деяких роздумів за ініціати­вою президента Еберта на посаду німецького посла в Москві було призначено У. фон Брокдорфа-Ранцау, про­фесійного дипломата, першого міністра закордонних справ Веймарської Німеччини. Ще до свого офіційного призначення він зустрівся 23 червня 1922 р. в Берліні з Чичеріним. Йому він і виклав свою концепцію розвитку відносин між Німеччиною і Радянською Росією. Нарком запевнив Брокдорфа-Ранцау в підтримці його майбутньої діяльності в Москві.

26 листопада 1922 р. після тривалих переговорів у Москві були підписані: концесійний договір із літако- будівельною фірмою «Юнкере» про виробництво мета­левих літаків і моторів, а також ще дві угоди — про від­криття транзитного сполучення Швеція — Персія і про організацію аерозйомки. Це був, мабуть, перший велико­масштабний договір, підписаний завдяки домовленостям, які були досягнуті під час таємних переговорів Красіна в Берліні у вересні 1921 р.

У листопаді 1922 р. до влади в Німеччині приходить уряд на чолі з канцлером В. Куно. Ця подія збіглася з поглиб­ленням економічної кризи в Німеччині 1921 — 1923 рр., зростанням безробіття і катастрофічною інфляцією. У та­ких умовах виконання репараційних зобов'язань стало для уряду Куно однією з найважливіших проблем. Його курс на ухилення від своєчасної сплати репарацій викли­кав різке загострення відносин із Францією.

У цій ситуації Німеччина вирішила заручитися під­тримкою Радянської Росії, у тому числі допомогою

Червоної армії на випадок збройного конфлікту із Фран­цією. Під тиском зовнішніх умов німецька сторона нама­галася якомога швидше завершити переговори з ра­дянським урядом про налагодження промислового спів­робітництва, у першу чергу виробництва боєприпасів на радянських заводах. З цією метою німецький посол 22 грудня 1922 р. зустрівся у Москві з головою РВР рес­публіки Троцьким. Велике значення для Німеччини мало те, яку позицію зайняла Росія. Тому Брокдорф-Ранцау поставив перед Троцьким два запитання:

Які побажання військового характеру має Росія щодо Німеччини?

Яку політичну мету переслідує російський уряд щодо Німеччини в теперішній міжнародній ситуації і як він ставиться до порушення договору і воєнного шанта­жу з боку Франції?

Відповідь Троцького задовольнила німецького посла: Троцький погодився з тим, іцо «економічне будівництво обох країн — головна справа». Те, що сказав Троцький з приводу питання про можливу військову акцію Франції, посол записав буквально, помітивши, що той мав на увазі окупацію Рурської області: «У той момент, коли Франція почне військові дії, усе буде залежати від того, як пово­дитиметься німецький уряд. Німеччина сьогодні не в змозі надати суттєвий військовий опір, але керівництво своїми діями зможе дати зрозуміти, що воно має рішучість не до­пускати такого насилля. Якщо Польща на заклик Франції вторгнеться в Сілезію, то ми не залишимося бездіяльни­ми; ми не зможемо цього терпіти й заступимося!»[122].

Посол відзначив таку заяву Троцького як свій політич­ний успіх, тим більше, що Німеччина не взяла на себе ніяких військових зобов'язань. Стосовно військового співробітництва Ранцау писав німецькому міністру за­кордонних справ ф. фон Розенбергу, що воно може бути лише частиною довготривалого економічного співробіт­ництва.

На початку січня 1923 р. напруженість у відносинах Німеччини із Францією досягла критичного рівня. Вико­ристовуючи як привід відмову німецького уряду від пос­тавок вугілля й лісу за рахунок репараційних платежів, Франція й Бельгія ввели 11 січня 1923 р. свої війська у Рурську область. Були встановлені митний кордон, різні збори, податки та інші обмежувальні заходи. Уряд Куно закликав до «пасивного опору» окупаційним військам.

У зв'язку з цим, ВЦВК СРСР у зверненні до народів усього світу від 13 січня 1923 р. відмічав: «Промислове серце Німеччини захоплене іноземними військами. Німецькому народу нанесено новий удар, а Європа пос­тавлена перед загрозою нової й жорсткої міжнародної бійні. Саме в такий критичний момент робітничо-се­лянська Росія не може мовчати»[123].

14 січня 1923 р. Сект зустрівся з Радеком, який тільки «повернувся» із Норвегії у Берлін, у розмові брали участь Хассе й Крестинський. Сект вказував на серйозність ста­новища у зв'язку із захопленням Рурської області. Він вважав, що це може призвести до сутичок, не виключав можливості виступів з боку поляків. «Тому він як війсь­кова людина вважав своїм обов'язком прискорити ті кро­ки по зближенню наших військових відомств, про які вже була мова»[124].

Радянський Союз звернувся до урядів Польщі, Чехо- словаччини, Естонії, Литви й Латвії із закликом дотриму­ватися нейтралітету в рурському конфлікті і попередив, що не потерпить їх воєнних дій проти Німеччини.

Рурська криза спричинила загострення протиріч між Францією, Англією і СИТА і продовжувалася до Лон­донської конференції 1924 р. Тільки після прийняття на ній «плану Дауеса», який передбачав пом'якшення репа­раційних платежів і повернення Німеччині захоплених територій і майна, французькі війська до серпня 1925 р. повністю звільнили Рурську область.

Наприкінці січня 1923 р. в Берлін із метою розміщення замовлень на поставку зброї приїхала радянська деле­гація на чолі із заступником голови РВР СРСР Склянсь­ким. Німці знову намагалися змусити радянську сторону дати гарантії, що у випадку конфлікту із Францією й Польщею Росія виступить на її боці. Склянський, у свою чергу, дав зрозуміти, що обговорення цього питання можливе лише після обіцянки німцями військових поста­вок. Але, оскільки після заяви радянських представників на кредит у 300 млн марок німецька сторона її відхилила через те, що весь таємний фонд рейхсверу приблизно дорівнював цій сумі, переговори були перервані і по­винні були бути поновлені через два тижні в Москві[125].

У лютому 1923 р. переговори між радянськими й ні­мецькими представкиками були продовжені в Москві, куди в складі 7 чоловік прибула так звана «Комісія німецького професора Геллера»: професор-геодезист О. Геллер (ген. Хассе), тригонометр В. Пробст (майор фон Плото), хімік професор Каст (ім'я справжнє), дирек­тор П. Вольф (капітан флоту П. Вюльфінг — начальник військово-морського флоту Німеччини), землемір В. Форсбах (підполковник В. Менцель — начальник уп­равління озброєння сухопутних сил), інженер К. Зеєбах (капітан К. Штудент), торговець ф. Тайхман (майор Ф. Чунке)[126]. їх приймав Склянський, який заступав хворо­го Троцького. У переговорах з радянської сторони брали участь начальник генштабу РСЧА П. Лебедєв, начальник головного управління військової промисловості (ГУВП) Богданов, а також Чичерін і Розенгольц.

Німецька сторона висунула пропозицію про об'єднан­ня поставок зброї з оперативним співробітництвом. Склянський, у свою чергу, наполягав на першочерговому вирішенні питань про німецькі військові поставки з опла­тою за них коштовностями з царської казни і фінансової допомоги, залишивши питання домовленостей про воєнний союз на розгляд політиків. Богданов запропону­вав, щоб німецькі спеціалісти взялися за відбудову війсь­кових заводів на території Радянської Росії, а рейхсвер зробив замовлення на поставки боєприпасів. Менцель, проте, висловив сумнів у тому, що рейхсвер зможе роби­ти замовлення і фінансувати їх.

Вюльфінг запропонував допомогу німецьких капітанів керівництву радянського флоту. Для радянської сторони питання про озброювання залишалось чи не головним «кардинальним пунктом», і ці переговори вона розгляда­ла як спробу з'ясування серйозності німецьких намірів[127].

Коли ж з'ясувалося, що німецька сторона не може до­помогти зброєю в тому обсязі, на який сподівалась ра­дянська сторона, Лебедєв, а потім і Розенгольц відкинули заяви про спільні операції проти Польщі. Чичерін у бесіді з Ранцау 6 березня 1923 р., після того як поїхала делегація, заявив про глибоке розчарування радянської сторони, оскільки німці повністю відмовилися від обіцяних раніше поставок зброї. Однак, залишаючи 28 лютого Москву, «комісія німецького професора Геллера» вважала, що ци­ми переговорами був покладений початок оперативному співробітництву і що радянська сторона готова до нього у випадку поступок німців у питаннях поставок зброї[128].

Наприкінці квітня 1923 р. «комісія професора Гелле- ра» знову прибула в Москву. В її складі було 6 чоловік, очолив комісію начальник управління озброєння сухо­путних військ підполковник В. Менцель.

Знову в усіх були вигадані імена: купець Ф. Тайхман (майор Чунке), тригонометр В. Пробст (майор фон Пло- то), а також три промисловці: X. Штольценберг (хімічна фабрика «Штольценберг»), директор Г. Тіллє («Рейнме- тал») і директор П. Шмерзе («Гутегоффнунґсґютте»), З радянської сторони в переговорах брали участь Розен­гольц, Богданов, Лебедєв, Шапошніков і командир Смо­ленської дивізії Путов[129].

Переговори спочатку йшли повільно і зрушили з місця лише після того, як Менцель на папері зафіксував обіцян­ку надати 35 млн марок як фінансовий внесок Німеччини в налагодження виробництва зброї у Росії. Після цього німецьким військовим експертам була надана мож­ливість протягом трьох тижнів провести огляд радянсь­ких військових заводів: порохового заводу в Шліссель­бурзі, а також заводів, на яких виробляли зброю у Петро­граді (путіловські заводи), Тулі і Брянську. Експертів здивувало те, що заводи були в гарному стані, але потре­бували фінансової підтримки і замовлень. Німецький список замовлень складався в основному з ручних гранат, гармат і боєприпасів. Розенгольц намагався його розши­рити замовленнями на мотори для літаків, на протигази й отруйні гази.

Зрештою в ході переговорів були підготовлені два до­говори, і 14 травня 1923 р. в Москві відбулося підписання одного з них — договору про будівництво хімзаводу для виробництва отруйних речовин (акціонерне товариство «Берсоль») вартістю 35 млн золотих марок. Було підготов­лено також текст другого договору про будівництво в СРСР військових заводів і поставки військових ма­теріалів рейхсверу. У цей же час начальник морських пе­ревезень німецького флоту капітан 1-го рангу В. Ломан провів у Москві переговори про будівництво німецьких підводних човнів на радянських верф'ях. Справа в тому, що Склянський повідомив посла Брокдорфа-Ранцау, що верфі на території СРСР можуть будувати підводні човни і без закордонної допомоги, але при наявності фінансової підтримки[130].

Але через дезорганізацію фінансів Німеччини і важ­кий стан всередині країни ратифікація німецьким уря­дом договорів затягнулася. Тому в середині червня Чи­черін вказав німецькому послу на цю затримку і заявив, що військові переговори мають «вирішальне значення для розвитку військових відносин у майбутньому». Тоді Брокдорф-Ранцау виступив ініціатором запрошення в Німеччину радянської делегації і передав Чичеріну осо­бистий лист Куно з цією пропозицією.

Запевняючи Куно про необхідність проведення пере­говорів у Берліні, Ранцау, однак, керувався своїми мірку­ваннями. Він вважав, що для продовження переговорів радянська делегація повинна прибути в Берлін, оскільки поїздка німецької «комісії» в Москву третій раз поспіль (на цьому наполягали німецькі військові) ставила б німецьку сторону в позицію прохача.

У середині липня 1923 р. Брокдорф-Ранцау прибув до Берліна. Оскільки зволікати з підтвердженням московсь­ких домовленостей не можна було, на пропозицію Ран­цау, під час засідання перед переговорами з Розенголь- цем було вирішено пообіцяти збільшення фінансової допомоги Росії ще на 40 млн марок. Німецька сторона на­магалася все ж таки поставити підписання договорів у за­лежність від політичних вчинків Москви. Вона домагала­ся: 1) німецької монополії у виробництві зброї в Росії, маючи на увазі заборону усякого допуску третіх країн до відбудови заводів, на яких уже працюють німецькі спеціалісти (особливо до авіаційних заводів); 2) радянсь­кої заяви про допомогу Німеччині у випадку погіршення відносин із Польщею[131].

З 23 по ЗО липня 1923 р. Розенгольц перебував у Берліні. У переговорах із ним брали участь Крестинсь- кий, співробітники повпредства Якубович і Устінов. Куно в бесіді, яка відбувалася ЗО липня 1923 р., підтвердив наміри про виділення 25 млн марок, але всяку подальшу допомогу обумовив виконанням СРСР обох умов. Умову про німецьку монополію Розенгольц взяв до уваги, а щодо односторонньої заяви про підтримку Німеччини у діях проти Польщі привів старий доказ про необхідність спочатку отримати достатню кількість зброї. Тому поки не слід поспішати. Він запропонував продовжити війсь­ково-політичні переговори в Москві.

У підсумку переговорів були ратифіковані два підго­товлених раніше договори про виробництво в СРСР (Зла­тоуст, Тула, Петроград) боєприпасів і військового спо­рядження і поставки військових матеріалів рейхсверу, а також про будівництво хімічного заводу. Керівництво рейхсверу заявило про готовність створення золотого фонду в 2 млн марок для виконання своїх фінансових зо­бов'язань. Крестинський про підсумки переговорів повідомляв Чичеріну, що їх результат «залишається у ме­жах тих двох договорів, які були підготовлені в Москві»2.

13 серпня 1923 р. Куно під тиском внутрішньої ситу­ації, викликаної запровадженою ним політикою «пасив­ного опору» і загрозою загального страйку, подав у відставку. Новий канцлер Г. Штреземан сформував уряд великої коаліції за участю СДПН і взяв курс на зміну зовнішньої політики, який полягав у відмові від од-, нобічної «східної орієнтації» і пошуку шляхів для нала­годження відносин із Францією. 15 вересня 1923 р. пре­зидент Еберт і канцлер Штреземан заявили Брокдорфу- Ранцау, що вони виступають проти продовження перего­ворів представників рейхсверу в Москві і вимагають об­межити допомогу в постачанні радянської оборонної промисловості та намагатися направляти її суто на еко­номічні рейки.

Таким чином, можна зробити висновок, що протягом 1920—1922 рр. радянська дипломатія виконувала анти- версальські настанови Леніна про необхідність зближен­ня в першу чергу з переможеними країнами, в'яких були серйозні протиріччя з державами-переможницями. Тому більшовицька дипломатія наполегливо шукала шляхи розширення контактів із Німеччиною і її союзниками, оскільки держави Антанти примусили їх підписати такий мир у Версалі, який позбавляв їх матеріальної можли­вості економічного існування в умовах повного безправ'я і приниження. Крах надій на швидке здійснення рево­люції у країнах капіталу, і передусім у Німеччині, спону­кав більшовицьких керівників шукати нові шляхи забез­печення інтересів Радянської держави на міжнародній арені. Парадокс, проте, полягав у тому, що правляча в Радянській Росії партія однією рукою спрямовувала діяльність дипломатії на встановлення мирних відносин з урядами Заходу, а іншою — підтримувала сили, які вели боротьбу проти цих урядів. Саме в цьому полягала дво­значність і дуалізм радянської зовнішньої політики.

Що стосується Німеччини, то протягом 1920—1922 р. паралельно з обговоренням політичних (встановлення дипломатичних відносин) і економічних (надання позик) питань з Радянською Росією обговорювались і пи­тання військово-промислового співробітництва. У під­сумку було підписано Рапалльський договір. Однознач­ної оцінки йому дати неможливо. В Радянській Росії вва­жали, що завдяки йому країна налагодить з Німеччиною більш тісні політичні та економічні відносини. Як відомо у правлячих колах Веймарської республіки ставлення до Рапалльського договору та радянсько-німецького спів­робітництва було неоднозначним. Чітко виділялися при­наймні два загальні підходи — лінія начальника управ­ління сухопутних військ генерала Секта і лінія німецько­го посла в СРСР У. Брокдорфа-Ранцау.

Велика кількість політиків Заходу вбачали в цьому до­говорі можливість зміцнення Радянської держави за ра­хунок економічного й науково-технічного потенціалу Німеччини. Проте вони усвідомлювали і ту обставину, що співробітництво з Росією дозволить Німеччині здійс­нити підрив основ Версальського мирного договору, чого Берлін якраз і домагався.

Рапалльський договір знаменував собою провал планів Антанти на ізоляцію Радянської Росії і проведення стосовно неї політики економічного диктату. Одночасно він сприяв стабілізації ситуації в Європі, тепер обидві сторони могли з більшою впевненістю маневрувати в міжнародній політиці. Особливість Рапалльського дого­вору полягала в тому, що він стимулював розвиток міжнародних зв'язків усіх радянських республік, у тому числі України. Москва була зацікавлена в поширенні Ра­палльського договору на всі радянські республіки, не стільки з економічних, скільки з політичних міркувань, бо для радянського керівництва вкрай важливо було створити прецедент визнання радянських республік та­кою великою європейською державою, як Німеччина, забезпечити створення дипломатичних умов підготовки утворення СРСР, а також поставити під контроль зовнішню політику незалежних республік.

Що стосується двостороннього військового співро­бітництва, то його концепція була намічена в результаті серії таємних двосторонніх переговорів у Москві й Берліні у 1920—1923 рр. І розпочато його було навесні 1922 р.

2.2. Військово-промислове співробітництво

З численних пропозицій, що були зроблені радянській стороні як щодо її самостійного співробітництва з німецькими приватними фірмами — виробниками зброї і військового спорядження, так і за посередництва «Зон- дергрупи Р» («Вогру») і канцлера Вірта, у підсумку зали­шилося лише декілька проектів. Причин тому було декілька. По-перше, відсутність матеріальної бази і коштів у радянської сторони. По-друге, брак коштів у її партнера — військового міністерства Німеччини, бюд­жетної організації, для фінансування дорогих проектів. Затвердження держбюджету, а таким чином і військово­го бюджету, проходило через обговорення парламентом республіки, тому виділення в умовах економічної кризи значних державних коштів на потреби військового міністерства, тим більше з урахуванням обмежувальних статей Версальського договору, було просто неможли­вим. «ГЕФУ» («Товариство допомоги промисловим під­приємствам», яке було створене «Зондергрупою Р» на гроші військового міністерства Німеччини для коорди­нації і фінансової підтримки військово-промислових об'єктів, в першу чергу в Росії (із цією метою на його ра­хунки було переведено 74,5 млн марок)[132], із своїм завдан­ням не впоралося. Більш того, його керівники використо­вували кошти в особистих цілях. Проте навіть ті проекти, які в результаті переговорів представників РВР, фірм і «Вогру» отримали реальні обриси у вигляді оформлених договорів, становили собою перспективні напрямки у розвитку військової техніки — виробництво літаків, от­руйних речовин та боєприпасів для артилерії.

Виробництво літаків

Як уже зазначалося, 26 листопада 1922 р. в Москві між урядом РРФСР і фірмою «Юнкере» були укладені три кон­цесійних договори: про виробництво металевих літаків і моторів; про організацію транзитного повітряного сполу­чення Швеція — Персія; про аерозйомки в РРФСР. Усі три угоди були підписані від радянської сторони головою ВРНГ П. Богдановим і заступником наркома закордонних справ М. Литвиновим, а від «Юнкерса» — директором фірми «Юнкере» у Дессау Г. Заксенбергом. Фірма «Юн­кере» заснувала три акціонерних товариства. Згідно з кон­цесійним договором № 1, який було укладено строком на ЗО років, «Юнкере» отримав право заснувати Товариство для виробництва літаків і моторів. Для цієї мети йому в оренду повністю передавались «Російсько-Балтійський авіаційний завод у Філях» поблизу Москви і «Російсько- Балтійський авіаційний завод у Петрограді». Виробнича програма встановлювалась у розмірі 300 літаків на рік, ра­дянська сторона повинна була щорічно купувати 60 літа­ків. Серійний випуск літаків мав розпочатися не пізніше 1 жовтня 1923 р., а серійний випуск моторів — через рік після затвердження договору. До 29 січня 1924 р. кон­цесіонер зобов'язувався випустити 75 літаків і 112 моторів, а до 29 січня 1925 р. уже вийти на проектну потужність (ви­робництво 300 літаків і 450 моторів на рік). Договором пе­редбачалося, що «першочергово концесіонер приймає й обладнує завод у Москві» (Філі). Директором заводу у Філях став колишній німецький військовий аташе в Росії підполковник В. Шуберт (під прізвищем Штекель), саме він деякий час працював у «Зондергрупі Р», навіть вів на по­чатку переговори з «Юнкерсом» як представник «Зондер- групи Р». Про другий завод говорилось, що він призначав­ся «для виробництва тільки гідролітаків»[133]. 29 січня 1923 р. концесійний договір було затверджено РНК СРСР.

Весь переговорний процес «Юнкерса», «Зондергрупи Р» і РВР аж до підписання договору 26 листопада 1922 р. свідчить про те, що сторони бачили в ньому насамперед політичну угоду. Спочатку на першому плані були ра­дянсько-польські протиріччя і «Зондергрупа Р» підштов­хувала «Юнкере» до співробітництва з РРФСР у розра­хунку на радянсько-польський конфлікт. «Юнкере» навіть погодився наприкінці 1921 р. допомогти у вироб­ництві дерев'яних літаків. На початку літа 1922 р. напру­га в радянсько-польських відносинах спала, і сторони відмовилися від таких намірів, поставивши за мету співробітництва виробництво суцільнометалевих літаків.

Коли укладався договір, «Вогру» і РВР домоглися того, що 60 % всього виробничого процесу «Юнкерса» було пе­реведено в Росію, причому фірма вказувала на наявність у неї лише однієї моделі не дуже сильного мотора. Пер­шочерговим завданням для «Юнкерса» стало навчання персоналу Філевського заводу й налагодження виробни­цтва суцільнометалевих літаків.

Але майже одразу стали виникати ускладнення. Так, радянська сторона наполягала на тому, щоб завод якомо­га скоріше вийшов на повну проектну потужність, зо­бов'язувалась купувати лише 20% річного випуску літаків (тобто 60 машин). «Вогру», як засвідчувала фірма, не мог­ла закуповувати решту 80% літаків. Тому, з метою забез­печення їх збуту, «Юнкере» наполягав на підписанні двох інших концесійних договорів.

Після франко-бельгійської окупації Рурської області в Німеччині для підтримки «пасивного опору» було створе­но так званий «Рурський фонд», на кошти якого «Вогру» закупила в голландської фірми «Фоккер» 100 літаків. Це стало неприємною несподіванкою для «Юнкерса». У ра­дянської сторони, у свою чергу, викликала сумніви якість літаків фірми «Юнкере»[134]. Усе це призвело до того, що ра­дянська сторона стала зволікати з оформленням замов­лень на літаки, які вироблялись у Філях. Більш того, 20 грудня 1923 р. радянська сторона уклала з фірмою «Фоккер» договір на поставку 200 літаків (125 літаків «ОХІ» і 75 «СІУ»).[135] У відповідь «Юнкере» не став виводи­ти завод у Філях на заплановану потужність.

28 травня 1924 р. у Москві було підписано додаткову угоду про скорочення закупівель літаків «СІУ» з 75 до 50 і відстрочки їх поставки на 5 місяців, до ЗО листопада 1924 р. Фірма, проте, наполягала на підписанні 9 серпня 1924 р. ще одного договору про полегшення умов прий­мання літаків. Усі літаки прибули в СРСР протягом зими 1924 — 1925 рр. Радянські авіатори були задоволені літаками.

16 листопада 1924 р. на прийомі у Брокдорфа-Ранцау директор «Юнкерса» Пфайфер у бесіді з наркомами за­кордонних справ Чичеріним і зовнішньої торгівлі Красіним переказав усі труднощі, з якими зіткнулася фірма. Пфайфер за допомогою Красіна склав лист, який нарком переслав потім Сталіну, Фрунзе, Розенгольцу, П'ятакову, Дзержинському, Рикову, Каменеву, Зи- нов'єву і Троцькому[136].

Сам Пфайфер свій лист особисто передав Троцькому, ввічливо, але однозначно вказав, що «криза, в якій завод знаходиться в теперішньому часі, є серйозною загрозою його існуванню»[137]. Пфайфер об'єктивно, без прикрас, виклав усю ситуацію. Так, в момент надання фірмі «Юн­кере» концесій, вказував він, продукція його заводу в СРСР була конкурентоспроможною на світовому ринку, оскільки виробничі витрати, і особливо заробітна плата, були майже вдвічі нижчі, ніж у західних країнах (пого­динна заробітна плата становила приблизно 18 коп. зол. проти 50 коп. на теперешній момент). Замовлення на по­ставку 100 літаків укладено за твердими цінами, виходя­чи з погодинної зарплати у 18 коп. золотом, але впровад­ження непу в СРСР і інфляція в обох країнах звели нанівець усю калькуляцію, і витрати більш ніж удвоє збільшилися, що відповідно призвело і до зростання ціни літаків.

«Юнкерсу» у короткі строки вдалося перенести в Росію сучасний на той час авіазавод із персоналом більш ніж у 1300 чол. Підприємство, хоча і з деякими затримка­ми, було «більш ніж на 95 % укомплектовано устаткуван­ням для виконання виробничої програми — 25 літаків на місяць». Моторобудівний завод «через те, що не було за­мовлень» був ще не обладнаний, але через декілька місяців, запевнив Пфайфер, «завод зможе розпочати ви­робництво».

Сторони були розчаровані перебігом співробітництва. Радянська сторона наполягала на виконанні букви дого­вору, посилаючись на його відповідні статті. Характерис­тики літаків також деякою мірою поступалися тим, що були записані у договорі, і, тим самим, літаки, за твер­дженням управління ВПС РСЧА, не були «бойовими оди­ницями». Врешті, у «Юнкерса» були проблеми з виготов­ленням придатних моторів, і тому довелось закупити мо­тори фірми «БМВ», що добре зарекомендували себе під час світової війни. Мотор «Юнкерса» був малопотужним (185 к.с.), тоді як на озброєнні ВПС на дерев'яно-матерча- тих літаках були встановлені мотори в 350 — 400 к.с. Крім того, аварія одного з уже зданих в експлуатацію літаків, а також різні інші пошкодження призвели до того, що мо­торні питання підірвали довіру льотчиків до літаків «Юн­керса». Усе це, на думку Пфайфера, і створило атмосфе­ру неприязні й недовіри з боку радянського партнера.

«Юнкере» визнав, що він недооцінив «труднощі з ор­ганізацією виробництва в СРСР», призначив дуже ко­роткі терміни поставки, погодився з докорами щодо тех­нічних даних літаків, які будували у Філях. Але фірма рішуче відкинула звинувачення в недостатньому фінан­суванні підприємства («Ми, з точки зору приватного про­мисловця, вклали колосальні суми»)[138]. Металеві літаки «Юнкерса» були цілком надійні і могли використовува­тись у військових, а головне — мирних цілях.

Що стосується гідролітаків, то машини «Ю-21» були найкращими з тих, які були на озброєнні ВПС. Труднощі з моторами «Юнкере» готовий був усунути, навіть обладнав власний моторобудівний цех у Філях для їх ремонту.

Завод, де працювало більше 1300 чол. кваліфікованого персоналу і в який було вкладено мільйонні суми, мав бу­ти забезпечений замовленнями, оскільки інакше зроста­ли б накладні витрати. Але впродовж 1924 р. навіть обов'язкові замовлення на 60 літаків «Юнкерсу» не дава­лися, оскільки радянська сторона наполягала на таких цінах на ці літаки, які можна було б визнати обґрунтова­ними лише за умови повного завантаження заводу. Зва­жаючи на такий стан і відсутність у концесіонера за дого­вором права звертатись у третейський суд, «Юнкерсу» залишалося «клопотатися перед радянською стороною про зміну концесійного договору в зв'язку зі змінами ос­новних умов» (економічних) або розірвати договір з усі­ма випливаючими з цього наслідками. У цей час у Філях уже розпочалося згортання діяльності заводу й звільнен­ня радянського персоналу (1150 чол.)2.

У січні 1925 р. головою РВР СРСР замість Троцького було призначено М. Фрунзе. Фрунзе був прибічником політики продовження співробітництва з «Юнкерсом», він розумів, що німцям тут вдалося побачити перспекти­ву. На одному із засідань президії РВР СРСР (8 травня 1925 р.) було прийнято рішення «зберегти і продовжити роботу концесії "Юнкере" в СРСР». Цим рішенням ста­вилося перед «Юнкерсом» декілька умов: здешевлення виробництва, забезпечення запасами сировини (дюралю­мінієм), можливість продовження роботи заводу у випад­ку концесії. Було вирішено також «практично приступи­ти до налагодження цієї справи за власні кошти»[139]. З цього можна зробити висновок, що власного авіаційного ви­робництва із закінченим циклом в СРСР не було.

Саме в цей час стало відомо, що «Вогру» не надасть «Юнкерсу» обіцяні раніше багатомільйонні кредити (1 млрд марок у банкнотах). Основною причиною такої позиції «Вогру» стало те, що літаки «Фоккера» за своїми льотними характеристиками були дійсно кращими за відповідні моделі «Юнкерса» («Ю-20», «Ю-21»). Тому «Вогру» почало відходити від виконання своїх фінансо­вих зобов'язань.

Фірмі нічого іншого не залишалося, як звільняти пер­сонал на заводі у Філях, і до березня 1925 р. вона майже повністю припинила виробництво — із приблизно 1500 ро­бітників на заводі залишилося лише ЗО.

Що стосується виведення заводу на виробничу по­тужність, то, як відмічало управління ВПС, цей пункт концесіонер не виконав. Так, за договором, «Юнкере» обіцяв випустити до 29 січня 1924 р. 75 літаків і 112 мо­торів, а фактично випустив тільки 12 літаків і жодного мотора. До 29 січня 1925 р. «Юнкере» мав випустити 300 літаків і 450 моторів, а виготовив лише 75 літаків і жодного мотора. Літаки виявились дорожчими, ніж пе­редбачалось: гідролітак «Ю-20» коштував 38 тис. крб., замість 32 тис., а розвідник «Ю-21» — 34 — 36,5 тис. крб., замість 29 — 30 тис., тобто вдвічі дорожче розвідника «Фоккер» і у 1,5 раза — розвідника «ДН-9», який виготов­ляли в той час в СРСР[140]. Крім того, оцінюючи льотні ха­рактеристики «Ю-21» у порівнянні з «ДН-9», УВПС ви­явило численні конструктивні дефекти (менша швид­кість, запас міцності, велика посадочна швидкість, пробіг при зльоті й посадці та ін.) і зробило висновок, що «ДН-9» являє собою цілком сучасну бойову машину, тоді як «Ю- 21» потребує багатьох доопрацювань.

Як невиконання концесіонером своїх зобов'язань розглядалося і те, що, взявши зобов'язання, фірма не змогла «зосередити у Філях запаси алюмінію і дюралю­мінію у кількості, достатній для виробництва 750 літаків і 1125 моторів», тобто «основне наше завдання мати знач­ну матеріальну базу для металевого літакобудування все­редині Союзу не було досягнуте». Зважаючи на це, УВПС вирішило нове замовлення «Юнкерсу» не надавати, кон­цесійний договір розірвати, «металеве літакобудування звести до масштабу дослідного» і його організацію всере­дині країни «передати авіатресту», наказавши йому ще раз провести перевірку технічних характеристик літака і «налагодити в СРСР видобуток алюмінію»[141].

РВР під керівництвом Фрунзе (брали участь також Ун- шліхт, Каменєв, Лашевич, Баранов, Зоф, Єремєєв) 2 черв­ня 1925 р. наказав «переглянути концесійний договір з Акціонерним Товариством "Юнкере" з приводу надання пільг концесіонеру» на умовах організації (крім літакобу­дування) моторобудування і поставки конструкторської роботи з літако- і моторобудування, а також надання мож­ливості радянським інженерам ознайомитись з конструк­торськими роботами «Юнкерса» як в СРСР, так і в Німеч­чині. У випадку незгоди «Юнкерса» РВР ухвалила «підня­ти питання про розірвання договору з концесіонером»[142].

Тим часом «Юнкере», зазнавши великих збитків, у квітні 1924 р. звернувся по допомогу до МЗС Німеччини. Це призвело до того, що 5 травня 1924 р. було підписано ще один договір між «Юнкерсом» і «Зондергрупою Р», за яким фірма отримала 5 млн марок. Але це не вирішило ні фінансових проблем компанії, ні питання про збут нових літаків. Спроба професора X. Юнкерса, власника фірми, домовитись з генералом Сектом і «Зондергрупою Р» про участь держави в капіталі фірми не вдалася. Не вдалося також налагодити і переговори з радянською стороною про відновлення бази співробітництва починаючи з трав­ня 1925 р. чи про ліквідацію концесії. До того ж зов­нішньополітичний курс Німеччини зазнав змін (16 серпня 1924 р. було прийнято «план Дауеса», а в жовтні 1925 р. відбулась Локарнська конференція), тому радянська сто­рона відверто стала затягувати переговори. Для уникнен­ня повного банкрутства у жовтні 1925 р. «Юнкере» звер­нувся до уряду, який, щоб не нашкодити власній зовнішній політиці, змушений був вдатися до санації фірми. «Санаційні заходи» призвели до того, що профе­сор Юнкере розпродав 80 % акцій фірми, причому 60 % капіталу заводу у Філях перейшло до «Зондергрупи Р», яка загалом вклала в це підприємство 9,4 млн золотих ма­рок (і ще 5 млн марок — «Юнкере»),

Виробництво отруйних речовин

Під час візиту 14 травня 1923 р. німецької військової делегації на чолі з підполковником Менцелем у Москву було підготовлено договір про будівництво хімічного за­воду з виробництва отруйних речовин. На його будів­ництво німецька сторона виділила 35 млн марок. У пошу­ках партнера для радянської сторони «Вогру» звернулася до спеціаліста зі світовим ім'ям у галузі хімічної індустрії професора Ф. Хабера (Габера), директора Інституту фізичної хімії і електрохімії ім. Кайзера Вільгельма, з про­ханням рекомендувати технічного керівника. Він поре­комендував X. Штольценберга, найбільш підготовленого свого учня. Штольценберг у цей час уже ввів у дію хімза­вод у Гамбурзі і вважався одним із найвідоміших у Німеч­чині хіміків-спеціалістів з отруйних речовин.

Під час переговорів у Берліні в липні 1923 р. Розен- гольц і Хассе підписали так званий попередній договір. З німецької сторони це призвело до створення 9 серпня 1923 р. «ГЕФУ» («Товариство допомоги промисловим підприємствам»), з радянської сторони — товариства «Метахім». ЗО вересня 1923 р. «ГЕФУ» і «Метахім» укла­ли між собою договір про організацію змішаного акціонерного товариства з метою виконання поперед­нього договору.

За договором, строком на 20 років радянська сторона («Метахім») зобов'язувалася надати «хімічний завод в Іващенкові під Самарою на території автономної рес­публіки німців Поволжя», німецька ж сторона («ГЕФУ») і фірма «Штольценберг» — «налагодити виробництво» з тим, щоб не пізніше 15 травня 1924 р. було повністю запу­щене виробництво сірчаної кислоти, каустичної соди, хлорного вапна, суперфосфату і рідкого хлору, а іприту й фосгену (ОР) — не пізніше 6 місяців після будівництва необхідних для цього будівель, а бертолетової солі — не пізніше 1 липня 1924 р.[143].

Загальний внесок «Метахіму» у виробництво отруй­них речовин дорівнював сумі у 5,88 млн золотих крб., «ГЕФУ» — 4,46 млн золотих крб. Змішане радянсько-ні­мецьке акціонерне товариство отримало назву «Берсоль». Річне виробництво «Берсолі» за договором повинно було бути таким: бертолетової солі (звідси, мабуть, і назва това­риства) — 26 тис. пудів, каустичної соди — 165 тис. пудів, олеуму (концентрат сірчаної кислоти) — 250 тис. пудів, суперфосфату — 400 тис. ігудів, фосгену — 60 тис. пудів та іприту — 75 тис. пудів. Наливні станції «Берсолі» мали щорічно «споряджати» 500 тис. снарядів іприту й фосге­ну. Причому виробництво хімічних снарядів було основ­ною метою, а виробництво мирної хімічної продукції — «паралельно, головним чином, з метою конспірації» [144]

Правління «Берсолі» складалось з 4 чоловік, по 2 із кожної сторони, голова правління — від «Метахіму», го­лос голови при розв'язанні спірних питань давав перева­гу. Сторони зобов'язувались протягом перших трьох років надавати товариству гарантовані замовлення на 2 тис. пудів рідкого хлору, 3 тис. фосгену і 5,5 тис. пудів іприту за собівартістю. Транспортування німцями устат­кування і готової продукції звільнялося від мита1.

До укладення договору Штольценберг неодноразово оглядав завод. У жовтні 1923 р. було підписано відповід­ний договір між «Штольценбергом» і «ГЕФУ». Військове міністерство, найнявши Штольценберга, вклало у побу­довані ним заводи (Грефенхайнікен і Іващенково) близь­ко 24 млн золотих марок, причому більше половини було інвестовано у хімзавод в Іващенкові. У Штольценберга тоді був лише за"вод у Гамбурзі з виробництва хімікатів і невелика, але прибуткова філія в Іспанії. Штольценберг енергійно взявся за справи в Іващенкові, тим більше, що успіх цього підприємства міг принести йому великі при­бутки. Протягом 1923—1926 рр. у будівництво заводу, його обладнання і заробітну плату робітникам ним було вкладено 3,5 млн марок.

Після початкових труднощів організаційного періоду в Іващенкові до жовтня 1924 р. були розгорнуті масш­табні будівельні роботи по відбудові заводу. Було запуще­но для проби суперфосфатне виробництво, і суперфос­фат, як зазначала радянська сторона, був «за якістю не нижчий від іноземного і набагато вищий від того, що був на ринках Росії». У листопаді планувався пуск «контакт­ного заводу». Монтажні роботи через затримки поставок обладнання з Німеччини (у жовтні 1924 р. прибуло 75 % усього обладнання) запізнювалися на 9 місяців. Це по­гіршило фінансове становище товариства, на якому пра­цювало 1400 чол. Виникло побоювання, що до початку за­пуску усіх цехів завод залишиться без оборотного капіта­лу1. Крім того, представниками «Метахіму» було взято під сумнів безпечність устаткування, яке монтувалось німецькими спеціалістами. Коли у вересні 1925 р. монтаж був майже закінчений, радянська приймальна комісія з'ясувала, що установки непридатні до експлуатації і по­винні бути повністю перероблені.

До кінця 1925 р. було налагоджено лише виробництво сірчаної кислоти. Представники «Метахіму» неодноразо­во (у письмовій та усній формі) вказували керівництву рейхсверу і «Зондергрупи Р» на слабку підготовку німецьких спеціалістів і на те, що «Штольценбергом» не дотримуються терміни виконання договору. Двічі у Берлін для з'ясування цього питання виїжджали ра­дянські фахівці: академік В. Іпатьєв і професор А. Галь- перін. У січні 1925 р. з цією ж метою у Берлін прибув Ро- зенгольц, який передав Секту і Хассе відповідного листа «Метахіму». У травні 1925 р. в Берліні побувала ще одна комісія РВР СРСР на чолі з Туровим (укл. Іпатьєва й Галь- періна); вона поставила перед «ГЕФУ» питання про стро­ки закінчення робіт і усунення всіх вагань «шляхом вив­чення й розгляду подібних установок у Гамбурзі». Але в Гамбург комісія, незважаючи на обіцянки фірми, так і не поїхала. Крім того, до «Метахіму» з неофіційних каналів надійшла інформація про банкрутство Штольценберга[145].

На прохання Нідермаєра наприкінці листопада — на початку грудня 1925 р. у Берлін для переговорів при­їжджала ще одна делегація «Метахіму» (у складі директо­ра «Метахіму» Л. Гінзбурга і директора «Воствага» С. Мрочковського). Розмови велися про закінчення будівництва й запуск хімзаводу. «Метахім» звертав увагу на те, що завод побудували погано (недостатня продук­тивність і низька безпечність виробництва). Вдалося до­мовитись про те, що якщо в нові строки завод не буде за­пущено або його пробний запуск дасть негативні резуль­тати, то «завод, як він є, передається "Берсолі" і переоб­ладнання його буде проводитись російською стороною за рахунок "ГЕФУ"». Але на запитання про відпові­дальність за можливі збитки відповіді не було, і перегово­ри зайшли у глухий кут. Крестинський для залагодження суперечки 7 грудня 1925 р. зустрічався з німецьким на­чальником генштабу Хассе. Той вказав на те, що перед ним питання про відклик представників «ГЕФУ» як їх по­карання не стояло. Чунке залишився в Москві, а його ко­легу (директора «ГЕФУ» Т. Еккорта) було відкликано «для більш широкої роботи в Німеччині». Хассе підтвер­див, що це підприємство може бути і не зовсім вдалим, але підкреслив, що рейхсвер бажає «продовжити спільну роботу в різних галузях». Він запропонував також про­довжити переговори та пообіцяв надалі спостерігати за ними і внести так звану «політичну точку зору». Постано­вою Політбюро від 13 лютого 1927 р. було санкціоновано розірвання договору по «Берсолі». Німці залишили всю матеріальну частину у вигляді заводського обладнання і будівель без усяких контрпретензій.

Виробництво боєприпасів

Після закінчення в липні 1923 р. терміну дії договору про будівництво військових заводів і поставки військових матеріалів рейхсверу фірма «Крупп» допомогла ра­дянській стороні налагодити виробництво боєприпасів (гранати/снаряди). Схема домовленостей була така ж, як і при виробництві отруйних речовин. Про це свідчить довідка про роботу «Метахіму», яку направив Розенгольц Дзержинському в червні 1924 р., у якій повідомлялось, що «Метахім» уклав із «ГЕФУ» два договори: один — про створення «Берсолі» і другий — про виконання для «ГЕФУ» «замовлення на 400 тис. снарядів (для польових тридюй­мових гармат). Замовлення виконувалось на заводах: а) Тульському патронному (гільзи), б) Златоустівському сталевиливному (стакани), в) Казанському пороховому (порох), г) Ленінградському трубочному імені т. Калініна (трубки), д) Богородському вибуховому заводі (зарядження стаканів), е) Охтенському пороховому (збирання трубки). «ГЕФУ» передало 600 тис. доларів СІІІА на налагодження виробництва і 2 млн доларів — аванс під замовлення[146].

Головним інструктором із замовлень був колишній артилерійський полковник рейхсверу Арнольд, інструк­торами на інших заводах: Вернер і Мітман — в Тулі, Крю- гер і Старк — в Ленінграді, Генріх і Білецький — в Охті, Кліппе й Гейдельбергер — у Златоусті. У бесіді з німець­ким послом у Москві Брокдорфом-Ранцау 9 червня 1924 р. голова РВР СРСР Троцький відзначив роботу німецьких директорів, які керували тульськими зброярними заводами.

У грудні 1925 р. виконання одноразового, дуже вигід­ного для СРСР «снарядного» замовлення завершилось і перед радянською стороною постало питання про мож­ливі перспективи галузі. Справа в тому, що один із за­водів було запущено спеціально для виготовлення німецьких замовлень, Хассе в бесіді з першим секрета­рем радянського повпредства в Берліні І. Якубовичем 8 грудня 1925 р. вказав, що на повторне замовлення гро­шей немає, і нагадав, що «формально зобов'язання дати нове замовлення на його відомстві не лежить», оскільки на переговорах у 1923 р. замовлення розміщалось як од­норазове, «без зобов'язань повторення». Саме тому німці тоді змогли «піти на цю ціну, яку вони платять і яка пов'язана з надзвичайними переплатами порівняно із собівартістю аналогічного виробництва у Німеччині[147].

У бесіді з Крестинським і Стомоняковим ЗО січня 1926 р. Сект говорив про можливість надати радянській стороні «нове снарядне замовлення», але за умови «знизити ціни на снаряди, порівняно з цінами першого замовлення». Про це зайшла мова після того, як почалися розмови про «налагодження кулеметної справи» в СРСР (Сект гово­рив про зацікавленість Німеччини в покращенні боєздат­ності РСЧА).

«ГЕФУ» вело переговори і про «налагодження в СРСР кулеметної справи» (зразки «кулемета Драйте»). Але че­рез невигідні умови, запропоновані німецькою сторо­ною, довгі переговори так ні до чого не привели. Однак, враховуючи «новизну конструкції і гарні властивості ку­леметів», «Метахім» у грудні 1925 року зробив «ГЕФУ» замовлення на 10 кавалерійських кулеметів, які виготов­лялися під російський патрон, і на 10 пістолетів-куле- метів. їх випробовування в Німеччині дали добрі резуль­тати. У січні 1927 року їх зразки повинні були вже бути доставлені до Москви. За посередництва «ГЕФУ» в СРСР повинно було бути налагоджено виробництво «проти­газів Ацера». Ішла мова і про купівлю в рейхсверу танків і продаж йому радянською стороною 112 гармат, які пос­тачав «Крупп» ще царській Росії під час російсько- японської війни 1904— 1905 рр.[148].

Одночасно із становленням військового співробіт­ництва з Німеччиною на міждержавному рівні радянсь­ке керівництво активно використовувало можливості, надані йому свободою комерційної діяльності за кор­доном.

З цією метою ще в 1922 р. РВР республіки за безпосе­редньої участі голови ВЧК Дзержинського створив спеціальне акціонерне товариство «Востваг», яке займа­лось науково-технічною і економічною розвідкою в країнах Заходу, закупівлею військових матеріалів, зброї і стратегічної сировини. Можна сказати, що від створення «Воствагу» почалося економічне шпигунство у промис­лово розвинутих країнах Заходу.

«Востваг» очолив С. Мрочковський. Загальне «полі­тичне» керівництво товариством і цільове розподілення коштів знаходилося в руках наркома з військових і морських справ, а також члена Політбюро ВКП(б) К. Во- рошилова. У двох своїх постановах від 31 березня 1927 р. і 5 травня 1927 р. Політбюро доручило «Воствагу» завдан­ня, які були пов'язані з торгівлею зброєю за кордоном. Головна закордонна контора товариства знаходилась в Парижі і діяла під прикриттям фірми «Спакомер». Філії «Воствагу» знаходились у Берліні, Нью-Йорку, Улан-Ба­торі, Кантоні, Тянзіні. Берлінською філією керували Нємцов і Девінгталь. Крім того, представники «Воствагу» постійно працювали у великих німецьких фірмах: «К. Цейс», «Борзіг», «АЕГ» та ін.1

Починаючи з 1927 р. до роботи «Воствагу» було під­ключено наркомторг СРСР. Товариство існувало впро­довж всього міжвоєнного періоду аж до початку Другої світової війни. У «Воствагу» у розпорядженні були ве­ликі кошти: на 1 січня 1934 р. його капітал становив З млн дол., у т.ч. внески в Німеччині — близько 500 000 до­ларів[149].

У цілому досвід перших років співробітництва в галузі військової промисловості показав, що воно було недо­статньо ефективним. Обидві сторони це розуміли, і вже наприкінці 1925 р. Крестинський інформує Литвинова (копія Уншліхту) про проблеми з «ГЕФУ», про справу з «Берсоллю» і про відсутність нових німецьких замовлень на снаряди, зауважуючи, що «однак підґрунтя для спіль­ної роботи не було втрачено» і радянська сторона зможе розраховувати на «активну допомогу» німецьких війсь­кових в радянському військовому будівництві при нала­годженні «усіх тих справ, за якими від німців не вимага­ють грошей, а лише технічну допомогу»[150]. У листі Крес- тинський лише трохи торкнувся даної теми, мова йшла також і про нові справи. їх успішне розв'язання створило б «нову атмосферу» у переговорах і вирішило б спірні пи­тання з «хімічної справи».

Справді, наприкінці 1925 р. військово-промислове співробітництво при посередництві «ГЕФУ» переживало критичний момент. ЗО січня 1926 р. Крестинський прямо вказав Секту і Хассе, що в Москві він «багато говорив із військовими й керівними колами ЦК ВКП(б) (Сталіним, Риковим, Ворошиловим, Молотовим, Бухаріним, Розен- гольцем та ін.) про спільну роботу з німцями в галузі військової техніки.

Аналізуючи підсумки трирічної роботи, радянська сто­рона повинна була визнати, що робота ця майже нічого не дала. Крестинський вказав на «незадовільний досвід із "Юнкерсом", на незакінчений ще, але теж визнаний як незадовільний досвід із газами, на те, що радянська сто­рона не може отримати нові замовлення на снаряди і то­му повинна буде згортати роботу заводів, які були відкриті спеціально для виконання цих замовлень, а та­кож на тяганину в справах із протигазними масками й ку­леметами. Тому в Москві було прийнято рішення про зустріч керівників військових відомств. Вказавши на відсутність довіри до них «зі сторони керівних кіл ра­дянської держави», Крестинський заявив: «Наш уряд вважав звільнення теперішніх робітників «ГЕФУ» не­одмінною умовою для нових спільних заходів»[151].

Домовленість була досягнута, і в березні 1926 р. за­ступник голови РВР СРСР Уншліхт приїжджає до Берліна для переговорів із керівництвом рейхсверу. На перегово­рах відносно «Берсолі» було вирішено перенести строки пуску заводу на 1 травня 1926 р., хоча було ясно, що «Штольценберг» з цим не впорається. Це видно з самого тексту домовленості: «Радянська сторона домовилася з німецькою стороною, що керівництво й переоснащення фабрики переходить цілком у руки радянської сторони, якщо у вказаний строк фабрика не буде працювати з продуктивністю у 3,8 — 4 тонни листа на день, переосна­щення проводиться за рахунок німецької сторони». Ра­дянська сторона також визнає занадто низькою суму, яку вказала німецька сторона, і наполягає на збереженні су­ми у 2 млн марок, бо тільки така сума гарантує мож­ливість раціонального переоснащення устаткування. По­ловина цієї суми повинна бути авансована німецькою стороною, якщо керівництво роботами перейде до ра­дянської сторони. Витрати, більші від цього авансу, по­криваються німецькою стороною.

Зрештою, запустити завод на проектну потужність у строк Штольценберг так і не зміг. Причин було багато. Це і непередбачені затримки у постачаннях із Німеччини в Росію, і претензії радянської сторони, і різні проблеми технічного характеру (доопрацювання устаткування проводилось в процесі його монтажу), і, нарешті, великі руйнування, викликані весняними повенями Волги у 1926 р.

Але головною причиною невиконання домовленості були зміна політичного підходу до інвестиційного кліма­ту й початок здійснення політики індустріалізації в СРСР. За умов відходу від непу і закріплення курсу на остаточ­ну ліквідацію приватної власності почалося витіснення іноземних партнерів-концесіонерів та інших інвесторів з СРСР. Це здійснювалось шляхом організації різно­манітних провокацій, включаючи судові переслідування іноземних спеціалістів за звинуваченням у шпигунстві, а також організації страйків радянського персоналу з ви­могами до дирекцій концесій про підвищення заробітної плати. У підсумку концесійні договори, які укладалися, як правило, на довгий — 20 — 30-річний і більше — строк, розривалися, устаткування, ввезене концесіонерами, ви­куплялось за заниженими цінами радянською стороною; концесіонери, а це найчастіше були середні фірми, терпіли збитки, багато з них, що пов'язали свій «бізнес» з СРСР, кінець кінцем банкрутували[152].

12 травня 1926 р. комісія Політбюро ЦК ВКП(б) із спецзамовлень у складі Уншліхта (голова), Чичеріна, Яго­ди (члени), Аванесова, Шкловського, Мрочковського, Гальперіна й Гайліса (запрошені) ухвалила (протокол № 38) з причини невиконання німецькою стороною своїх зобов'язань за договором, а також, незважаючи на нада­ну їй відстрочку до 1 травня 1926 р., «провести у життя» прийняте цією ж комісією рішення від 9 січня 1926 р. про розірвання договору зі ІІІтольценбергом. Було також вирішено не чекати пуску «Берсолі», а самостійно, без допомоги німців, розпочати будівництво другого заводу. ЗО червня 1926 р. ця сама комісія постановила (протокол № 39) «визнати необхідним взяти кінцеву лінію на роз­рив з німцями у справі "Берсолі", тим більше, що німець­ка сторона сама запропонувала передати всі роботи на заводі "Берсоль" до їх закінчення у руки радянської сто­рони за рахунок німецької». «Метахіму» було запропоно­вано одразу ж розпочати пере- і дообладнання заводу[153].

12 січня 1927 р. комісія Політбюро із спецзамовлень ухвалила (протокол № 40) «на основі листа німців від 11 січня 1927 р. визнати договір по "Берсолі" розірва­ним», завод передати ВРНГ СРСР, а «компенсацію за збитки» у справі оборони невиконанням цього договору «не обмежувати лише заводом "Берсолі", а перенести в усі наші справи з ними по військовій лінії». На другий день, 13 січня 1927 р., Політбюро ЦК своєю постановою санкціонувало не лише розірвання договору про ство­рення «Берсолі», але й усіх спільних підприємств з німецьким військовим міністерством РВМ (трансліте­рація з німецького: КЛ/УМ — КеісЬзл^еЬгтіпізІегіит)[154].

Проте було б помилкою вважати, що Уншліхт не ро­зумів ні значення «Берсолі», ні тієї важкої матеріальної й фінансової ситуації, в якій знаходився Штольценберг. У листі від 21 січня 1927 р. начальнику (головного) Війсь­ково-промислового управління ВРНГ СРСР А. Толокон- цеву (копії Ворошилову, Дибенку, Фішману) Уншліхт пи­сав: «На заводі "Берсоль" ми отримуємо першу і поки єдину базу виробництва ОР у великому масштабі. На ньому виключно доведеться поки базуватися у близько­му майбутньому». У зв'язку з цим він вимагав, щоб темпи добудови заводу не затримувалися і питання прийому йо­го ВРНГ було вирішено у найкоротші строки. Уншліхт запропонував об'єднати всі заводи-виробники ОР і про­тигазів у самостійний «військово-хімічний трест». Таким чином, усі спеціалісти з ОР були б зосереджені в одному місці[155].

4 лютого 1927 р. Уйшліхт доповідав Сталіну про те, що німці (Штольценберг) вирішили залишити радянській стороні всю матеріальну частину, фінансові внески без усякого зустрічного рахунку і відмовляються від усіх прав по договору як співвласники «Берсолі». У свою чер­гу Уншліхт запропонував Сталіну прийняти рішення Політбюро не висувати зустрічних контрпретензій.

Сподівання «ГЕФУ» в даній ситуації надати діяльності «Штольценберга» і «Юнкерса» суто підприємницького характеру, звалити на німецькі компанії всю відповідаль­ність за виробничі проблеми і «по-тихому» відійти від обох проектів не справдилися. Фірми все ж звернулись до арбітражу. Але німецькому уряду й керівникам рейхсверу вдалося, посилаючись на таємність, так ор­ганізувати судові процеси, що основний тягар фінансо­вих витрат був спрямований на фірми. У серпні — вересні 1926 р. справу було вирішено не на користь Штольцен­берга, він був визнаний банкрутом і втрачав не тільки за­мовлення військового міністерства, а й свої заводи у Гам­бурзі та Іспанії. 22 квітня 1927 р. було підписано угоду із Штольценбергом про ліквідацію «Берсолі». Остаточно договір з «Штольценбергом» і «ГЕФУ» було розірвано 6 жовтня 1928 р.

«Юнкере», опинившись на межі фінансового краху, також вирішив звернутися в арбітраж. Тоді на пропо­зицію Секта президент імперського суду Зімонс у січні 1926 р. включився у залагодження суперечки. І вже ЗО січ­ня 1926 р. Сект запевнив Крестинського, Стомонякова й Лунєва у тому, що переговори СРСР з «Юнкерсом» «бу­дуть вестись на новій основі». З метою запобігання пов­ного банкрутства фірми й розголосу за кордоном уряд Німеччини надав фірмі кредит у 17 млн марок. Але вели­ких замовлень на літаки «Юнкерса» (спочатку очікували замовлення від СРСР і Туреччини) не було, фірма ж для нормального функціонування потребувала ще 13 млн ма­рок. Німецький уряд грошей надати не зміг. Але як ви­знання заслуг професора X. Юнкерса у німецькому літа­кобудуванні вирішено було зберегти його фірму (істотно скоротивши її розміри і позбавивши її можливості займа­тися серійним виробництвом літаків) і залишити за нею розробку нових типів літаків. Сам же винахідник позбу­вався участі у капіталі концесії «Юнкерса». І справді, уже в підсумковому документі про візит Уншліхта 23 — ЗО бе­резня 1926 р. відзначалося, що німецька сторона «не має права втручатися у переговори, які веде приватна фірма»[156].

4 травня 1926 р. Політбюро ЦК ВКП(б) (Бухарін, Воро- шилов, Зинов'єв, Молотов, Риков, Троцький, Калінін,

Дзержинський, Каменєв, Угланов) ухвалило концесій­ний «договір із "Юнкерсом" розірвати» і приступити до «розвитку авіапромисловості за свої кошти».

Пред'явлені фірмою фінансові претензії становили майже 11 млн крб. Радянська ж сторона погоджувалась сплатити значно менші гроші — 1 млн крб., включаючи ще і витрати за консервацію заводу (240 тис. крб.). Відмовляючись розраховуватись за патенти, радянська сторона обґрунтувала це тим, що ліцензія входить у вар­тість замовлення і що фірма у свою чергу отримала в СРСР певний військово-технічний досвід (по конструю­ванню лиж, при статичному випробуванні «Ю-21», вип­робуванні мотору «Л-11»), Виставивши таким чином зустрічні претензії, Муклевич висловився про те, що «на­магання на основі концесії Юнкерса створення міцного, сучасного авіазаводу не справдились. Тому уряд повинен був прийняти заходи по розширенню вітчизняної авіа­промисловості». Авіатресту для цієї мети на 1924/1925 гос­подарський рік були.видані дотації у розмірі 3 063 000 крб. і на 1925/1926 р. — 6 508 014 крб. Значна частина цієї до­тації обумовлюється безпосередньо неотриманням від «Юнкерса» очікуваної продукції і тими обставинами, що великий завод у Філях, який входить у загальний план розвитку військово-повітряних сил, стоїть законсервова­ним і вкладені у цей завод цінності не можуть бути вико­ристані»[157].

Наприкінці 1926 р., після того як в англійську пресу стали проникати відомості про співробітництво СРСР із фірмою «Юнкере», німецький уряд пішов на компроміс з «Юнкерсом» для того, щоб швидше «закрити справу». «Юякерсу» були повернуті придбані урядом акції фірми на 7 млн марок; уряд відмовився від своїх позик компанії на 26 млн марок. Натомість «Юнкере» зобов'язувався сплатити 1 млн марок готівкою, передати устаткування на суму у 2,7 млн марок і звільнити уряд від платіжних зо­бов'язань з усіх своїх угод. «Юнкере» ці умови прийняв. Що стосується заводу у Філях, то переговори в Москві успіху не мали, і в березні 1935 р. концесійний договір бу­ло розірвано[158].

«ГЕФУ» теж не вдалося вийти «сухими з води». Уже на кінець 1925 р. про діяльність цієї фірми стало відомо англійцям і французам. Це викликало постійне занепо­коєння німецького МЗС. 26 лютого 1927 р. МЗС і військо­ве міністерство Німеччини підписали протокол про ліквідацію «ГЕФУ». Фактично вже наприкінці літа 1926 р. була створена «ВІКО» — «Господарська контора» (транс­літерація з німецького: «ШІКО» — \¥ігі8сЬаЙ8 Копїог), яка і взяла на себе функції «ГЕФУ». В її розпорядження були передані усі кошти «ГЕФУ», а також вантажі, які надходили у Москву. Керував «ВІКО» Літ-Томсен. Кон­тора підпорядковувалась і генштабу (через «Вогру», яку очолював майор Фішер), регулярно отримуючи від нього значні грошові суми2.

Переконавшись у неможливості успішного співробіт­ництва у військовому виробництві в СРСР (у тому числі і через фінансові афери «ГЕФУ»), керівники рейхсверу ще у 1925 р. стали вносити корективи у характер двосто­роннього військового співробітництва.

У підсумку слід зазначити, що причини невдач у таємному озброєнні Німеччини за рахунок військового виробництва в СРСР були не тільки у труднощах, які створювала радянська сторона (завдяки великим інвес­тиціям їх можна було б усе ж перебороти), а й у зміні кур­су зовнішньої політики Німеччини (відмова від «пасивно­го опору» у Рурі) і переході від конфронтації з Антантою до використання англо-французького співробітництва за лідерство на континенті і ставці на масовану економічну допомогу США. У результаті керівники рейхсверу по­винні були вносити корективи у свою стратегію відро­дження військового потенціалу в Німеччині з опорою на Радянський Союз. Основний акцент було перенесено з виробництва зброї і боєприпасів на проведення випробу­вань нових видів озброєнь (авіація, ОР, танки), підготов­ку кадрів у найбільш перспективних родах військ — тан­кових і авіації, спільну участь на маневрах армій обох країн, а також на обмін розвідувальними даними. При цьо­му зберігалися і найменш витратні спільні роботи у війсь­ковій промисловості (передача патентів, дослідне вироб­ництво, а пізніше і створення спільних конструкторських бюро).

2.3. Викриття німецькими соціал-демократами таємного співробітництва СРСР і Німеччини

Ще влітку 1923 р. в Москві стало відомо про наміри німецьких урядових кіл вступити у Лігу Націй. 13 серпня 1923 р. Чичерін виклав у листі німецькому повіреному в Москві О. фон Радовіцу свою думку про те, що така акція означала б порушення Рапалльського договору, оскільки Німеччина приймала на себе зобов'язання брати участь у санкціях проти СРСР. 14 серпня Брокдорф-Ранцау, який перебував у цей час у Шлезвігу, у телеграмі статс-секре­тарю німецького МЗС Мальцану попереджав, що вступ у Лігу Націй був би «політичною помилкою, яка перекрес­лить усі дружні відносини з Росією»1.

15 серпня Мальцан відправив Радовіцу в Москву інст­рукцію, в якій підкреслив, що надані у свій час Чичеріну канцлером Німеччини Віртом і міністром закордонних справ Німеччини Розенбергом запевнення у своєчасно­му інформуванні Радянського Союзу Німеччиною від­носно її зближення з Лігою Націй залишаються в силі[159].

У серпні 1923 р. в результаті загального страйку в Німеччині уряд Куно пішов у відставку. Політика «пасив­ного опору» була припинена. Уряд Німеччини, подолав­ши вибухову ситуацію осені 1923 р. і зрозумівши, що до­помога у стабілізації країни зможе прийти тільки із Захо­ду, став домагатися підтримки з боку США й Англії. Уже наприкінці 1923 р. Німеччина отримала від Англії і США велику позику, а в грудні 1923 р. підписала з США торго­вий договір. Таким чином, Франція дедалі більше відсто­ронювалась від розв'язання репараційної проблеми, втрачаючи ініціативу у вирішенні німецьких справ.

14 січня 1924 р. комітети експертів розпочали роботу і вже через 3 місяці, 9 квітня 1924 р., подали репараційній комісії рекомендації, які отримали назву «план Дауеса», названий ім'ям голови першого комітету експертів, голо­ви американської делегації банкіра Ч. Дауеса.

Для припинення інфляції й стабілізації німецької мар­ки було запропоновано надати Німеччині міжнародну позику в 800 млн золотих марок. Сплата репарацій стави­лась у пряму залежність від відновлення німецької еко­номіки. На 1924/25 фінансовий рік сума репарацій виз­началася у розмірі 1 млрд марок, у 1928/29 фінансовому році ця сума повинна була досягти 2,5 млрд марок. Основним джерелом репарацій були визначені відраху­вання з держбюджету за рахунок непрямих податків, спеціальний транспортний податок, а також відрахування від прибутків промисловості і залізниць, які вилучалися з відання уряду. Закордонні капіталовкладення податками не обкладалися. Здійснення платежів було покладено на спеціального комісара з репарацій, на рахунок якого німецький уряд зобов'язувався переводити репараційні кошти.

Конференція в Лондоні відкрилась 16 липня 1924 р. В її роботі брали участь представники Англії, С.ПТА, Греції, Італії, Португалії, Румунії, Франції, Югославії та Японії. Тільки після вирішення всіх важливих питань — еко­номічної евакуації Францією Руру, узгодження умов про констатацію невиконання Німеччиною своїх репарацій­них зобов'язань тільки при одностайності репараційної комісії (що практично позбавляло Францію можливості одноособового впровадження санкцій проти Німеччини), трансферів платежів тощо — на конференцію 2 серпня 1924 р. було запрошено і делегацію Німеччини (канцлер

Маркс, міністри закордонних справ Г. Штреземан, фі­нансів X. Лютер, статс-секретар МЗС Німеччини В. фон Шу- берт). У своєму меморандумі 8 серпня 1924 р. з прийнятих конференцією рішень німецька делегація вказала на не­обхідність «надати вирішального значення питанню про військову евакуацію» Рурської області, яка була захопле­на французькими й'бельгійськими військами[160].

16 серпня 1924 р. представники Франції й Бельгії обмінялися з представниками Німеччини листами, в яких мова йшла про те, що Франція і Бельгія почнуть військо­ву евакуацію Рурської території не раніше ніж через рік після обміну листами. У чотирьох заключних документах конференції Німеччина зобов'язалась вжити усіх не­обхідних заходів з реалізації «плану Дауеса». Було вста­новлено 37-річний термін німецьких поставок натурою за рахунок репарацій, домовлено, що економічна еваку­ація Руру з метою відновлення економічної єдності Ні­меччини почнеться і завершиться до 22 жовтня 1924 р.[161]. Тільки одного змогла досягти французька делегація на чолі з прем'єром Е. Ерріо — це встановлення арбітражу у випадку незгоди однієї зі сторін із рішеннями репара­ційної комісії, яку американці хотіли ліквідувати зовсім.

Після вступу в силу ЗО серпня 1924 р. «плану Дауеса» Німеччина стала отримувати значні американські інвес­тиції. Експорт американських капіталів у Німеччину в 1924— 1929 рр. становив 70 % усіх закордонних інвести­цій США і спрямовувався насамперед на придбання акцій німецьких фірм.

З початком реалізації «плану Дауеса» німецький уряд ухвалив рішення про якнайшвидший вступ Німеччини до Ліги Націй і вже 29 вересня 1924 р. направив відповідний меморандум прем'єр-міністрам держав — членів Ради Ліги. У документі було поставлено ряд важливих умов: надати Німеччині місце постійного члена в Раді Ліги, за­безпечити їй участь у роботі її секретаріату, очищення Руру тощо[162].

Підштовхуючи Німеччину до вступу в Лігу Націй, у Лондоні розраховували, що, хоча «Німеччина не зможе розпочати будь-які агресивні дії, але, маючи великі мож­ливості в галузі військової хімії, вона рано чи пізно пере­твориться у значну військову одиницю. Можна стверджу­вати, що як тільки Німеччина збереться із силами, в ній виникне постійний рух за виправлення двох найбільш образливих для усякого німця статей мирного договору, а саме статей, які передбачали створення Польського ко­ридору й розділ Сілезії»[163].

Намагаючись втримати Німеччину від вступу до Ліги Націй і тим самим від зміцнення її зв'язків із Заходом, радянська сторона вже у вересні-жовтні 1924 р. через повпредство у Берліні (Крестинський і Братман-Бро- довський) повідомила Штреземана про своє негативне ставлення про вступу Німеччини до Ліги Націй. Про це говорилось і в листі Чичеріна, якого було передано Брок- дорфом-Ракцау Штреземану у вересні 1924 р.[164]. На німецького посла у Москві було розпочато масований тиск. З послом тричі зустрічався Чичерін. 25 грудня 1924 р. від імені радянського уряду він запропонував німецькій стороні укласти двосторонню політичну угоду на основі взаємних зобов'язань «не вступати ні в політичні, ні в економічні блоки, договори, угоди чи комбінації з третіми державами проти іншої сторони, зазначеної в угоді».

СРСР і Німеччина мали зобов'язатися у майбутньому координувати свої дії з приводу питання про вступ до Ліги Націй або делегування у Лігу Націй своїх спосте­рігачів. З метою тиску одна на одну сторони знову, зва­жаючи на спірність кордонів Польщі з її сусідами (Німеч­чина, СРСР, Чехословаччина, Литва), намагалися вико­ристовувати «польську карту». Виникла навіть формула «відтиснення Польщі в її етнографічні кордони»[165]. Але ли­ше через три місяці німецька сторона почала обговорю­вати з СРСР питання про політичну угоду. Причина мов­чання була в тому, що саме в цей час ішли інтенсивні пе­реговори Німеччини з Англією і Францією.

25 квітня 1925 р. Штреземан передав радянському повпреду в Берліні Крестинському меморандум, у якому були викладені причини, які спонукали Німеччину дома­гатися вступу до Ліги Націй. Головна з них полягала у то­му, що німці намагалися звільнити Рейнську область від французької окупації і повернути її до складу Німеччини. Канцлер переконував, що членство Німеччини у Лізі Націй буде корисним і для СРСР, оскільки «Німеччина, коли стане членом Ради, повинна буде брати участь у рішеннях із будь-якої дії проти Росії». Вето Німеччини могло перешкодити таким діям[166].

2 липня 1925 р. Крестинський передав у відповідь мемо­рандум, в якому вказувалось, що СРСР буде вважати вступ Німеччини до Ліги «актом, який відкрив собою новий курс і нову орієнтацію в політиці німецького уряду»[167].

16 липня 1925 р. Франція погодилася на німецький про­ект гарантійного пакту, розробленого за участю англій­ського посла у Берліні Д'Абернона (Берлін попередньою умовою укладення пакту вважав вступ Німеччини до Ліги Націй). Чичерін, аналізуючи ситуацію у статті «Острів і ма­терик» у газеті «Известия» від ЗО червня 1925 р., зробив вис­новок, що прагнення англійського уряду відірвати Німеч­чину від СРСР і спрямувати її проти останнього є одним із чинників міжнародної політики теперішнього часу[168].

Напередодні Локарнської конференції у серпні 1925 р. був достроково звільнений Рур. Наприкінці серпня — на початку вересня 1925 р. у Лондоні рада експертів- юристів Англії, Франції, Бельгії, Італії, Німеччини на ос­нові німецько-англійського проекту розробила прикінце­вий варіант гарантійного пакту.

Мабуть, останньою можливістю для Радянського Сою­зу вплинути на позицію Німеччини щодо вступу до Ліги Націй стала поїздка Чичеріна у Берлін з ЗО вересня по 6 жовтня 1925 р. Чичерін зустрічався з президентом Німеччини Гінденбургом, канцлером Лютером, двічі — з міністром закордонних справ Штреземаном. Підсум­ком цих переговорів стала розробка прийнятної для обох сторін формули про взаємний нейтралітет. Берлін завірив Москву, що, вступивши до Ліги Націй, Німеччи­на не буде проводити лінію проти СРСР і буде готова до­мовитися з СРСР про укладання нової політичної угоди і торгового договору. З жовтня Радянському Союзу було надано короткостроковий кредит на 75 млн марок із роз­рахунку 8,5 % річних і кінцевим строком виплати 28 лю­того 1926 р. Усе це стало невеликою втіхою радянській стороні напередодні Локарно.

5 жовтня 1925 р. розпочала свою роботу Локарнська конференція. У ній брали участь міністри закордонних справ Англії, Франції, Бельгії, Польщі, Чехословаччини, Німеччини й представники Італії. Радянський Союз, не­зважаючи на період визнання у 1924 р., знову залишився «за бортом» міжнародної зустрічі європейських держав.

На першому ж засіданні конференції англійський міністр О. Чемберлен проголосив повне рівноправ'я усіх її учасників, і відтак було розпочато обговорення га­рантійного пакту, розробленого лондонською радою екс­пертів. Гарантами пакту мали стати Англія та Італія.

На другому засіданні 6 жовтня 1925 р. учасники кон­ференції розпочали обговорення арбітражних договорів Німеччини з Польщею й Чехословаччиною про її східні кордони. Англія відмовилась взяти на себе зобов'язання гарантувати німецькі східні кордони, і Франція, яка вис­тупила з пропозицією укласти гарантійні угоди не тільки щодо західних, а й східних кордонів Німеччини, залиши­лась без підтримки. Зрештою, Франція сама підписала гарантійні договори з Польщею й Чехословаччиною, зо­бов'язалась надати їм допомогу у випадку порушення їх кордонів, якщо Ліга Націй не вирішить питання про прийняття відповідних колективних заходів.

Найбільші суперечки викликало питання про вступ Німеччини до Ліги Націй. Чемберлен заявив: «Не може бу­ти і мови про укладання пакту без одночасного вступу Німеччини до Ліги Націй». Штреземан вимагав для Німеч­чини представництва у Раді й Секретаріаті Ліги, ко­лоніальних мандатів, уточнення зобов'язань за ст. 16 Ста­туту Ліги. Це питання стало основним на конференції. Від Німеччини вимагали зобов'язань брати участь в усіх війсь­кових і економічних санкціях проти агресора, пропускати війська через свою територію. Можливого агресора учас­ники конференції вбачали в СРСР. Французький міністр А. Бріан переконував німецьку делегацію, що «якщо Росія буде миролюбною і дружелюбною, то ця проблема не бу­де гострою, але якщо Росія перейде до агресій, то Німеччи­на буде оточена друзями, які нададуть їй допомогу». Він відмітав саму думку про те, що Німеччина може надавати економічну допомогу Росії, яка «нападе на цивілізований світ». Німецька делегація зобов'язань брати участь у санкціях проти СРСР не дала. Штреземан пояснив, що у випадку війни проти Росії Німеччина не змогла б допома­гати Росії. У випадку ж німецько-радянської війни, «ра­дянські війська могли б заповнити усю Німеччину і біль­шовизм зміг би розповсюдитись аж до самої Ельби»[169].

На шостому засіданні 12 жовтня 1925 р. учасники кон­ференції продовжили обговорення питання про вплив ст. 16 Статуту Ліги Націй на радянсько-німецькі відноси­ни. Того ж дня в Москві між СРСР і Німеччиною було ук­ладено торговий договір, який, з урахуванням Локарно, повинен був служити показником «особливих дружніх відносин» між Москвою й Берліном.

16 жовтня 1925 р. на Локарнській конференції було підписано заключний протокол, ратифіковано Рейнський гарантійний пакт, арбітражні угоди Німеччини з Фран­цією, Бельгією, а також з Польщею і Чехословаччиною підписала Франція.

Рейнський пакт гарантував збереження територіально­го статус-кво кордонів Німеччини з Бельгією і Францією у відповідності з Версальським договором. Німеччина, Бельгія і Франція зобов'язалися не нападати один на одно­го. Договір набирав чинності після вступу Німеччини до Ліги Націй. Гарантами Рейнського пакту ставали Англія та Італія.

Як офіційний документ на конференції було прийнято і проект колективного листа до Німеччини, в якому давало­ся таке тлумачення ст. 16, яке дозволяло Німеччині брати участь у спільних заходах Ліги з урахуванням її «воєнного стану» і «географічного положення».

Посол Брокдорф-Ранцау у записці до президента Німеччини від 7 листопада 1925 р. негативно оцінив підсумки Локарнської конференції, оскільки вважав, що вони означали орієнтацію Німеччини на Захід. «Якщо Локарнські угоди будуть підписані, а вони будуть підпи­сані, ми втрачаємо той козир, який ми мали з часів Ра­палльського договору по відношенню до союзників, коли ми могли вказати на можливість більш тісного зв'язку з Росією, не виключаючи навіть можливості військового співробітництва».

Локарнські документи були підписані в Лондоні 1 груд­ня 1925 р., а 8 вересня 1926 р. сьома сесія Асамблеї Ліги Націй ухвалила рішення про вступ Німеччини до Ліги з наданням їй у Раді Ліги постійного місця.

Поряд із конференціями у Лондоні й Локарно в Європі відбулися ще декілька подій, які також мали вплив на ра­дянсько-німецькі відносини і, у першу чергу, на військо­ве співробітництво між обома країнами.

На початку жовтня 1925 р. напередодні Локарнської конференції Чичеріну на переговорах у Берліні з вищим політичним керівництвом Німеччини вдалося досягти принципової домовленості про укладання нової радянсь­ко-німецької політичної угоди після вступу Німеччини до Ліги Націй, а також про підписання радянсько-німець­кого торгового договору1.

У ці самі дні в Берліні німецький банківський кон­сорціум, згідно з угодою від 3 жовтня 1925 р. у вигляді обміну листами між «Дойче Банк», Держбанком СРСР і радянським торгпредством, надав СРСР кредит у розмірі 75 млн марок (спочатку мова йшла про 100 млн кредиту) для закупівлі в Німеччині товарів із розрахунком 8,5 % річних і кінцевим терміном виплати 28 лютого 1926 р.[170].

12 жовтня 1925 р. у Москві було підписано договір між СРСР і Німеччиною: з радянської сторони його підписали М. Дитвинов і Я. Ганецький, з німецької — У. фон Брок- дорф-Ранцау і П. фон Кернер. Договір складався із за­гальних постанов заключного протоколу (8 статей) і семи угод: про поселення і загальноправовий захист, еко­номічної і залізничної, про мореплавство, про податки, про торгові третейські суди, а також про охорону про­мислової власності. Було зазначено, що ці угоди утворю­ють із загальними постановами єдине ціле[171].

Економічна угода передбачала розвиток взаємних торговельних відносин і досягнення стійкого товарооб­міну. Радянське торгпредство у Берліні було визнане ор­ганом здійснення монополії зовнішньої торгівлі. В заліз­ничній угоді робився акцент на те, що Німеччині повинні були бути надані деякі привілеї. Угода про мореплавство регулювала права торговельних суден однієї сторони, які прибувають у порти іншої. Угода про податки передбача­ла регулювання сплати податків громадянами різних країн. Удень підписання договору відбувся обмін нотами. Консульська угода, яка додавалась до договору, визнача­ла порядок допуску на територію обох держав генкон- сулів, консулів, а також віце-консулів3.

За обсягом цей договір був одним із найбільших у міжнародній практиці. Він створював усі необхідні перед­умови для успішного розвитку радянсько-німецької торгівлі на принципах найбільшого сприяння. Договір, за визначенням завідувача Східним відгулом МЗС Німеччи­ни X. фон Дірксена, «значно оздоровив радянсько- німецькі відносини».

17 червня 1925 р. у Женеві було підписано «Протокол про заборону використання на війні задушливих, отруй­них або інших схожих газів і бактеріологічних засобів». 37 держав світу, які підписали його, заявили, що вони визнають заборону використання на війні отруйних ре­човин (ОР), яка була сформульована у Гаазькій декла­рації 1899 р. і стверджена системою версальсько-вашинг- тонських договорів. Крім того, ці 37 країн погодилися по­ширити заборону і на бактеріологічні засоби.

10 травня 1926 р. Протокол вступив у силу, а 5 квітня 1928 р. до нього приєднався і СРСР. У протоколі про приєднання Радянського Союзу було зроблено два засте­реження: про те, що СРСР приймає зобов'язання тільки стосовно держав, які його підписали, і що протокол пе­рестає бути обов'язковим для СРСР «щодо усякої воро­жої держави» і її союзників, збройні сили якої «не будуть рахуватися із забороною протоколу».

У березні — квітні '1926 р. обговорення проекту радян­сько-німецького політичного договору перейшло у нову стадію. Радянська сторона наполягала на безумовному нейтралітеті, який виключав згадки про неспровокова- ний напад третіх країн на одну з учасниць договору. Німецька сторона погоджувалась з формулою відмови від участі в економічному й фінансовому бойкоті однієї з учасниць договору, який організують треті країни[172].

24 квітня 1926 р. у Берліні відбулося підписання дого­вору. Він складався з чотирьох статей. У ст. 1 мова йшла про те, що основою взаємовідносин між СРСР і Німеччи­ною залишається Рапалльський договір. Уряди обох країн зобов'язувалися «підтримувати дружній контакт з метою досягнення усіх питань політичного й економічно­го характеру, які стосуються обох країн». У ст. 2 говори­лось, що «у випадку, якщо одна зі сторін, що домовляють­ся, не дивлячись на миролюбний спосіб дій, зазнає напа­ду від третьої держави або групи третіх держав, інша сто­рона, що домовлялася, буде дотримуватись нейтралітету упродовж усього конфлікту». У ст. З мова йшла про те, що жодна зі сторін не буде приєднуватись до коаліції третіх з метою піддати економічному або фінансовому бойкоту іншу сторону. У ст. 4 говорилося про правовий характер договору, що був укладений на 5 років[173].

Таким чином, підписанням Берлінського договору бу­ло підтверджено спадковість Рапалльського договору і створено сприятливу атмосферу для розширення двосто­роннього співробітництва між обома країнами.

10 липня 1926 р. після тривалих переговорів «Дойче Банк» надав СРСР кредит у розмірі 300 млн марок із 60-від- сотковою державною гарантією, що розглядався у бан­ківських колах Німеччини як основа майбутніх кредит­них відносин з СРСР. Кредит було надано під 9,4 % річних строком на 6 років. Більшу частину кредиту було вико­ристано на придбання машин і устаткування для промис­ловості, зокрема для військової індустрії[174].

Але, незважаючи на численні угоди, укладені Німеччи­ною і СРСР, атмосфера навколо військового співробіт­ництва двох країн поступово погіршувалась. Це було пов'язано із справами, що отримали назви «гранатна афера» і «справа Юнкерса» і пізніше вилились у величез­ний міжнародний скандал.

Чутки про перевезення військових вантажів морем із Німеччини до СРСР (маузери, сировина для виробництва ОР, порох, снаряди, запасні частини для літаків і стрілецької зброї та ін.) у Фінляндії почали обговорюва­тись ще в лютому 1926 р., коли декілька пароплавів із цим вантажем потрапили у крижаний полон у Фінській за­тоці. 5 липня фінський міністр закордонних справ Е. Се- тала поінформував про це німецького посланця у Гель- сінкі X. Хаумільда, особливо акцентувавши увагу на то­му, що німецький пароплав «Альтенгамме» був зафрах­тований саме для перевезення військового спорядження для СРСР (маузери й миш'як для виробництва ОР). Про це стало відомо також у Варшаві, Парижі й Лондоні, про що французька газета «Аксьон Франсез» сповістила у статті у номері від 9 червня 1926 р.

Одночасно «Юнкере», що переживав серйозні фінан­сові труднощі, підготував і передав пресі й депутатам парламенту декілька меморандумів (від 1 травня, 25 черв­ня 1926 р.), які детально висвітлювали його контакти із «Зондергрупою Р» німецького військового міністерства і радянською стороною.

Стан військового співробітництва між Німеччиною і СРСР погіршився, коли 6 жовтня 1926 р. у відставку пішов головнокомандувач рейхсверу Сект. Хоча він і був «важким співрозмовником» для багатьох лівих політиків, зокрема для військового міністра Гесслера, але користу­вався великою повагою серед правих і міг, якщо знадо­биться, справити на них необхідний вплив1.

11 жовтня 1926 р. на посту головнокомандувача Секта змінив генерал В. Хайє. 27 жовтня 1926 р. він відвідав Кре- стинського і запевнив радянського повпреда, що «ніяких змін в орієнтації рейхсверу не буде».

Проте наприкінці 1926 р. вибухнув гучний міжнародний скандал, коли впливова англійська газета «Манчестер Гардіан» у статтях за 3 і 6 грудня піддала різкій критиці війсь­кову співпрацю СРСР і Німеччини. За нею з аналогічними публікаціями виступила газета СДПН «Форвертс».

Статті в «Манчестер Гардіан» від 3 грудня 1926 р. мали назву: «Вантажі боєприпасів із Росії в Німеччину» і «Візи­ти офіцерів у Росію». У статтях у сенсаційному тоні мова йшла про існування впродовж п'яти років таємних зв'язків між рейхсвером і Червоною армією. Газета інфор­мувала про будівництво «Юнкерсом» у Радянському Со­юзі авіаційного заводу, який виробляв продукцію для армій обох країн, про будівництво в СРСР хімзаводів для виробництва ОР, в яких брали участь німецькі й радянські військові експерти. Для підтримки зв'язків і проведення необхідних переговорів офіцери рейхсверу приїжджали у Радянський Союз за фальшивими документами. Головно­командувач рейхсверу генерал Сект не лише був про все це добре проінформований, але й мав особисті добрі сто­сунки з високопоставленими офіцерами Радянської Росії. Одночасно повідомлялося, що коли в листопаді 1926 р. 6 радянських кораблів прибули до Штеттіна, аварія на од­ному з них виявила, що його вантаж складався із зброї та боєприпасів, призначених для рейхсверу[175].

6 грудня 1926 р. «Манчестер Гардіан» опублікувала ще одну статтю про німецько-радянське військове співро­бітництво «Військова трансакція Берліна», використавши при цьому один із меморандумів фірми «Юнкере». У статті було досить детально викладено історію взаємовідносин «Юнкерса» та «Зондергрупи Р» військового міністерства Німеччини з радянським урядом починаючи з літа 1921 р. Соціал-демократичний «Форвертс» того ж дня опубліку­вав невеличку статтю «Радянські гранати» із нападками на газету КПН «Роте Фане», а «Ляйпцігер Фольксцайтунг» — статтю про «німецьку фабрику з виробництва отруйних речовин у Росії». 7 грудня «Форвертс» на другу статтю «Манчестер Гардіан» відгукнувся статтею «Росія і рейх­свер. Нові викриття "Манчестер Гардіан"».

Майже саме в цей час, усю першу декаду грудня 1926 р., у Берліні перебував з візитом радянський нарком закор­донних справ Чичерін. На зустрічі з представниками ні­мецької преси 6 грудня він коротко кваліфікував ці пові­домлення як «Майє іп Епдіапсі», а радянське повпредство проінформувало німецьке військове міністерство, що во­но обмежиться посиланням на англійські інстанції[176].

8 грудня Чичерін обговорював із головкомом рейхсве­ру Хайє подальші перспективи розвитку військового спів­робітництва між обома країнами. Виходячи з того, що співпраця має бути продовжена, сторони погодились із необхідністю мінімального публічного визнання факту її існування. Хайє водночас повідомив про намір військо­вого міністерства вийти з угоди про будівництво хімзаво­ду за участю «Штольценберга». Було заявлено, що «Рейн- метал» і «Крупп» будуть продовжувати будівництво в СРСР заводів по виробництву тракторів (і, одночасно, військового обладнання).

Цікаво прокоментувала у ці дні характер співробіт­ництва СРСР і Німеччини швейцарська газета «Нойє Цюріхе Цайтунг» (номер від 9 грудня 1926 р.). «Усьому світу, — писала вона, — було відомо про створення «Юн- керсом» у Росії авіаційного (а також хімічного) заводу». Росія, як Німеччина, не зв'язана Версальським договором і тому «може як і інша військова держава забезпечувати себе літаками й отруйними речовинами».

Незважаючи на усі сенсаційні викриття західної пре­си, Штреземану разом з його французьким колегою А. Бріаном 10 грудня 1926 р. в Осло було вручено Но­белівську премію миру. Проте у Німеччині резонанс від статей у «Манчестер Гардіан», і особливо від публікації «Форвертса», був великий. Кампанія у німецькій пресі у зв'язку з «радянськими гранатами» тривала понад два тижні. Причому особливу увагу громадськості приверта­ли публікації соціал-демократичних видань. 6 грудня керівництво СДПН направило військовому міністру Гес- слеру свої претензії стосовно політики, яку проводило керівництво рейхсверу. При цьому три питання стосува­лись його взаємовідносин з РСЧА («Юнкере», хімзавод «Берсоль», перевезення боєприпасів з Ленінграда у Штеттін влітку 1926 р.). Стосовно першого пункту інфор­мація бралась з меморандуму «Юнкерса», по другому — частково звідти ж, а також від невідомих агентів, по третьому питанню СДПН була поінформована начальни­ком поліції Штеттіна соціал-демократом Феннером, який проводив відповідне службове розслідування. Феннер детально поінформував керівництво своєї партії і про зафрахтоване рейхсвером судно («Растенбург»), що за­тонуло разом із військовим вантажем, коли переходило у Штеттін із Швеції.

16 грудня 1926 р. з промовою у рейхстазі виступив ко­лишній канцлер, депутат рейхстагу від СДПН Ф. Шайде- ман. Він заявив, що «рейхсвер дедалі більше стає держа­вою в державі, яка керується лише своїми законами і здійснює свою власну політику». Вказавши на конкретні факти діяльності «Зондергрупи Р», «ГЕФУ», «Юнкерса», «Штольценберга», транспортування морем боєприпасів з Ленінграда у Штеттін у вересні — жовтні 1926 р., Шайде- ман зазначив, що соціал-демократія виступає проти таємного озброєння і за реформи у рейхсвері. Стосовно відносин з СРСР він зазначив: «Ми бажаємо добрих сто­сунків з Росією, але вони повинні бути чесними й чисти­ми. Це нечесні і нечисті відносини, коли Росія проповідує світову революцію й озброює рейхсвер, коли одночасно обмінюються братніми поцілунками і з комуністами, і з офіцерами рейхсверу. Хто це робить, викликає підозру, тому що з двох він, як мінімум, обдурює одного». Під кінець Шайдеман запропонував рейхстагу висловити не­довіру урядові[177].

17 грудня 1926 р. рейхстаг 249 голосами проти 171 виніс вотум недовіри уряду Маркса, і він змушений був піти у відставку. Через тиждень, 24 грудня, Дірксен, зва­жаючи на стриману позицію західних держав, побоюван­ня повного згортання співробітництва з СРСР, а також «перепочинок» соціал-демократів, запропонував керів­ництву німецького МЗС піти на скорочення співробіт­ництва до «розумних меж». Було запропоновано: 1. Від­мовитися від неприпустимих і компрометуючих форм співробітництва і ліквідувати їх, сплативши радянській стороні 10 млн марок заборгованості. 2. Зберігати й ле­галізувати «допустимі», дозволені відносини між військо­вими[178].

На той час, зазначав Уншліхт, зацікавленість Німеччи­ни в СРСР як у «військовій базі» зменшилась, оскільки Німеччина як базу для розвитку своєї авіації почала вико­ристовувати Францію, флоту — Англію, артилерії — Швецію. Крім того, у німців були бази у Фінляндії, Іспанії, Голландії, Аргентині, «посилювалося співробіт­ництво з Чилі (флот,авіація, гідроавіація, газова справа)», а також із Туреччиною. Таким чином виникла тенденція до зменшення інтересу Німеччини до СРСР як у питанні військово-політичного співробітництва, так і в питанні співпраці рейхсверу з РСЧА.

7 січня 1927 р. Литвинов у бесіді з німецьким послом у Москві Брокдорфом-Ранцау висловив велике занепо­коєння «букетом» викриттів в англійській і німецькій пресі. Через Крестинського він запропонував спільні «паралельні дії урядів обох країн із протистоянням "на­тиску вільної преси"». Але Штреземан, якому Крестинсь­кий виклав радянські пропозиції, погодився з необ­хідністю координації діяльності у майбутньому, вказав на проблематичність повного заперечення військових кон­тактів. І дійсно, про співробітництво знала й безпосе­редньо брала в ньому участь така велика кількість людей в СРСР і в Німеччині, що заперечувати його було б не­солідно1. У німців тому й виникла ідея певною мірою «ле­галізувати» військове співробітництво. До того ж така легалізація досить вдало вписувалась у рамки «повернен­ня» Німеччини у світову політику, причому Берлін «вби­вав одразу двох зайців». По-перше, коли він визнає факт співробітництва, він продемонструє свою лояльність і відкритість по відношенню до Заходу, що об'єктивно все­ляло довіру й повагу до його зовнішньої політики, а по- друге, це визнання було для Заходу серйозною пересто­рогою про те, що у Німеччини в особі СРСР є солідний союзник, з яким у неї налагоджено міцні зв'язки.

Впродовж січня —лютого 1927 р. урядові кола Німеч­чини готувались до цього кроку — представники важли­вих міністерств військових і закордонних справ провели декілька таємних нарад. На одній з них — 24 січня — за участю статс-секретаря МЗС Шуберта, завідувача відділу східноєвропейської агентури МЗС Дірксена, нового на­чальника генштабу генерала Ветцеля і керівника «Зондер- групи Р» («Вогру») майора Фішера відбулась «інвентари­зація військово-технічних контактів». Військові назвали ті галузі, у яких у військового співробітництва може бути майбутнє. Це льотна й танкова «приватні» школи, які фінансуються військовим міністерством, проведення в СРСР наукових дослідів з використанням ОР і обмін військовим досвідом (обопільні візити офіцерів генштабу обох армій та їх участь у маневрах і навчаннях). Дуже пе­реконливим у своїх доказах був Ветцель. Він говорив, що радянська сторона, очевидно, була дуже зацікавлена у продовженні військових відносин, сподіваючись підучи­тися у рейхсверу. Якщо б Москва побачила, що Берлін згортає військове співробітництво, то вона миттєво звер­нулась би за аналогічною допомогою до Франції або іншої держави. Таким чином, Берлін безповоротно втра­тив би ті політичні дивіденди, які він отримував від війсь­кового співробітництва з СРСР[179].

Між тим «Форвертс» 17 лютого опублікував ще одну статтю — «Бюджет рейхсверу на обговоренні комітету» про обговорення питань військового співробітництва у зовнішньополітичному комітеті рейхстагу. До того ж кількома днями раніше, 12 лютого 1927 р., польська газета «Кур'єр Варшавський» повідомила про втечу за кордон радянського льотчика Кліма, який також розповів про де­які сторони німецько-радянських військових зв'язків[180].

У таких умовах німецький уряд був змушений, не гаю­чись, зробити у зовнішньополітичному комітеті рейхстагу офіційну заяву стосовно фактів військового співро­бітництва рейхсверу з Червоною армією. Ні зусилля Лит- винова спонукати німецьку сторону відмовитись від цьо­го кроку, ні рекомендації Брокдорфа-Ранцау не змогли нічого змінити: 23 лютого 1927 р. військовий міністр Гесс- лер зачитав відповідну заяву. У ній було викладено причи­ни, які спонукали німецький уряд на початку 1920-х років піти на військово-технічні контакти з СРСР, а також про ті труднощі, що виникли потім. Саме вони змусили розірвати всі договори, які були укладені німецькими військово-промисловими фірмами з радянською сторо­ною. Під кінець заяви Гесслер закликав усіх учасників засідання комітету до суворого дотримання таємності відносно зробленої ним заяви. Під час дискусії Вірту й Шуберту вдалося вивести обговорення питання на весь комплекс німецько-радянських відносин. До того ж Шу- берт повідомив, що збереження досягнутого рівня сто­сунків з СРСР є основою всієї політики Німеччини. Хільгер, радник німецького посольства у Москві в 1922— 1941 рр., писав у своїх спогадах, що, незважаючи на викриття, «Берлін і не думав припиняти колишню політику». Більш того, «усі, починаючи зі Штреземена, були сповнені рішучості не тільки в тому самому обсязі продовжувати військове співробітництво, а й інтен­сифікувати його»[181].

Таким чином, можна зробити висновок, що військові відносини між обома державами інтенсивно розвивалися з осені 1922 р., а вже у 1923 р. вступили у фазу випробу­вань. Сторони зайняли позицію очікування і намагались спонукати один одного до виконання попередніх умов, не бажаючи, одначе, зв'язувати ними себе. Полем для так­тичних маневрів стало виготовлення зброї, у якій однако­во були зацікавлені обидві сторони. Але Німеччина не збільшувала обсяги військово-промислової допомоги, по­боюючись, що інформація про це стане відомою країнам Антанти, а це могло викликати негайну відповідну ре­акцію з їхньої сторони. Інфляція в Німеччині, зміна еко­номічної ситуації в Радянському Союзі не могли не поз­начитися на атмосфері співробітництва.

Період 1925— 1927 рр. став переломним у радянсько- німецьких відносинах. Практично всі питання співпраці у військовій галузі, головною метою якої було зміцнення Червоної армії та рейхсверу, Москва й Берлін вирішува­ли тоді у тісному порозумінні. Але вступ Німеччини до Ліги Націй і «гранатний скандал» виявили межу збли­ження Берліна і Москви. Військове співробітництво, пе­реживши деякі зміни, хоча і продовжувалося надалі, од­нак його виняткове значення у взаємовідносинах Москви й Берліна було втрачене. Тут позначались і поступовий відхід від справ його творців (Леніна, Троцького, Вірта, Секта), і включення обох сторін у світову політику з ви­користанням альтернативних партнерів. Це означало пе­реосмислення усього комплексу двосторонніх відносин.

3.1. Організація військово-навчальних центрів

Для керівництва рейхсверу очевидною була необ­хідність якомога повніше використати всі можливості, які давало обмеженій Версалем Німеччині військове співробітництво з Радянським Союзом, щоб рейхсвер не занепав до рівня звичайних поліцейських підрозділів у розумінні тактичної, технічної, морально-бойової підго­товки, а також не відставав у подальшому розвитку війсь­кового мистецтва, оскільки з досвіду світової війни було ясно, що вирішальне значення у військових діях має не лише наявність, але й уміле використання авіації, танків та інших видів озброєнь. Співробітництво і сконцентру­валось, головним чином, саме у цих галузях. Як мета цьо­го співробітництва німецькою стороною було намічено подальший розвиток військової теорії й оперативного мистецтва, підготовка відповідних висококваліфікова­них кадрів, проведення випробувань нових видів війсь­кової техніки, розробка на цій основі інструкцій з вив­чення військової справи і бойових статутів. Для цього потрібні були полігони, наявність відповідної техніки й можливість взаємного обміну досвідом. Усе це було в СРСР. Крім того, режим у країні гарантував високий ступінь секретності. І хоча від розвідок Англії, Франції, Польщі неможливо було приховати все повністю, однак про масштаби й напрями спільної діяльності рейхсверу і РСЧА в СРСР стосовно організації військово-навчальних центрів вони мали досить нечітке уявлення. Відомства обох країн створили на радянській території авіаційну школу (центр) у Липецьку, танкову школу в Казані

122

Розвиток військової кооперації та налагодження...

(об'єкт «Кама») і дві аерохімічні станції (полігони) в Оренбурзькій області в селищі Тоцкоє (об'єкт «Томка») і в Саратовській області в Шіханах під Вольськом («По- досінки»).

Створення цих об'єктів мало велике значення і для СРСР. У 1925 р. в країні розпочалось проведення війсь­кової реформи. В її основу було покладено пропозиції військової комісії ЦК РКП(б) на чолі з В. Куйбишевим. Основні напрями військової реформи були продикто­вані самим життям і зводились до організації й зміцнення апарату керівництва військового відомства, запрова­дження змішаної системи комплектування збройних сил, визначення принципів національного військового будівництва в межах СРСР, упорядкування проходжен­ня військової служби, перебудови системи підготовки військових кадрів, встановлення плановості у бойовому навчанні військ, посилення виховної роботи серед осо­бового складу.

Одночасно із скороченням з'єднань і частин, чисель­ності особового складу органів управління значно змен­шувалась і реорганізувалась мережа військово-навчаль­них закладів. Крім того, принципове рішення про ство­рення на своїй території «німецьких командних курсів» радянська сторона ухвалила під враженням невдач у війні з Польщею ще восени 1920 р. Своїм рішенням від 5 листопада 1920 р. Політбюро ЦК РКП(б) дозволило відкрити «німецькі командні курси» поза Москвою, про місце повинні були домовитись Троцький і Дзержин- ський[182]. Як альтернатива Москві були запропоновані Пет­роград і деякі інші міста. Причина — гостра нестача жит­ла в столиці. Авіаційна школа (центр) у Липецьку

Липецьк — місто, розташоване в самому центрі євро­пейської частини Росії, з континентальним кліматом, який забезпечує найбільш сприятливі умови для льотної роботи у будь-яку пору року.

Першим і найбільш важливим, з точки зору підготовки кадрів та перспективи ведення війни, військово-навчаль­ним центром рейхсверу на території СРСР стала авіа­ційна школа. Офіційну угоду про впорядкування авіа­ційної школи й складів авіаційних матеріалів у Липецьку було підписано в Москві 15 квітня 1925 р. начальником військово-повітряних сил (ВПС) РСЧА П. Барановим і представником «Зондергрупи Р» «Вогру» у Москві пол­ковником X. фон дер Літ-Томсеном. Згідно з договором, управління ВПС РСЧА передавало німецькій стороні свій колишній завод «для збереження літаків, авіаційних при­ладів і як житлові приміщення», иричому аеродром і за­вод надавались у безкоштовне користування. Німецький персонал авіашколи на постійній основі, згідно з прото­колом до угоди, повинен був складати 8 чол., включаю­чи керівника школи. З радянської сторони виділявся 1 командир як постійний політичний керівник школи, а також 20 чол. для обслуговування аеродрому. Домови­лись також, що перевезення необхідного обладнання роз­почнеться вже на початку червня 1925 р. Припускалось, що курс навчання у Липецьку триватиме 4 тижні з тим, щоб уже в 1925 р. через школу пройшло 4 потоки1.

РВР СРСР запропонувала спочатку аеродром під Оде­сою, але керівництво військово-морського флоту Німеч­чини відмовилось від свого першочергового наміру про його спільну експлуатацію (з використанням звичайних літаків та гідролітаків), і тоді було запропоновано Липець- кий аеродром[183]. У 1924 р. розпорядженням керівництва РСЧА була несподівано закрита щойно організована вища школа льотчиків у Липецьку, залишилась лише не­велика частина школи для формування 4-го авіазагону 1 -ї льотно-бомбардувальної ескадрильї, яка в цей час зна­ходилась на підмосковній станції Ухтомська. 4-й учбовий загін (поштова скринька А-5) насправді був цілковито са­мостійною засекреченою частиною, призначеною для виконання «особливих завдань з підготовки льотних ра­дянських і іноземних кадрів». Іноземцями були тільки німці[184]. Організація й управління школою знаходились повністю в руках німців і підпорядковувались єдиному плану підготовки льотного складу рейхсверу, який був розроблений «інспекцією № 1» у Берліні.

У Москві про створення в Липецьку німецької льотної школи знало виключно вузьке коло осіб. У Берліні, без сумніву, теж. Там вона отримала пізніше назву «Науко­во-випробувальна станція "Віфупаст"». Загальна умовна назва — «Об'єкт Лицецьк».

Розпочинали «концесіонери» свою роботу з будів­ництва приміщень для авіашколи (тільки згідно з німець­кими проектами): трьох ангарів для літаків, майстерні, будинку для керування аеродромом, складу для збере­ження бензину, боєприпасів. Вони також перебудували й відновили квартири і склади за допомогою ВПС РСЧА. Витрати становили понад 200 тис. рейхсмарок. Радянська сторона виставляла охорону для школи (але не за свій рахунок) і обіцяла забезпечити безмитне ввезення на ра­дянську територію німецької авіаційної техніки й усього обладнання до неї[185]. Згідно з планом, основу льотного складу Німеччини спо­чатку складали льотчики — ветерани війни 1914—1918 рр., які поступово переходили на інструкторські посади, мо­лоді льотчики, а також цивільний технічний персонал. Для їх навчання й підтримки кваліфікації в Німеччині на початку 1924 р. за допомогою військового міністерства була заснована фірма «Шпортфлюґ ГМбХ», яка відкрила у сімох німецьких військових округах 10 льотних шкіл1. Першочергове навчання, яке включало початкову льотну підготовку і наступну щорічну перепідготовку пілотів- спостерігачів, проводилось у льотних спортивних школах та в школах цивільної авіації. Але опанування льотного військового мистецтва у зазначених школах було немож­ливим. Для цього останнього й основного етапу з підго­товки військових льотчиків (винищувачів і спостерігачів) і була заснована льотна школа в Липецьку.

На підготовку льотного складу рейхсверу щорічно виділялось 10 млн марок, 2 млн з яких йшло на утриман­ня липецького авіацентру (ангари, верфі, ремонтні майс­терні, лабораторії для випробування моторів, а також житлові й адміністративні будівлі, радіомайстерні, під'їзні залізничні шляхи та ін.).

Перший транспорт з літаками й обладнанням для шко­ли прибув із Штепїна через Ленінград у кінці червня 1925 р. Матеріальною базою стали близько 100 винищу­вачів «Фоккер Д-ХИ», закуплені «Вогру» на кошти так званого Рурського фонду під час франко-бельгійської окупації Рурської області у 1923 — 1925 рр. У 1925 р. вони були передані авіашколі.

Під час візиту Уншліхта в Берлін у березні 1926 р. гене­рал Г. фон Ветцель і підполковник X. Вільберг обіцяли ра­дянському представнику Р. Муклевичу, помічнику на­чальника УВПС РСЧА, надати школі в Липецьку декілька літаків фірми «Хейнкель» ХД-17 ( дерев'яні) і ХД-33

1 Сагвіеп РХ. КєісЬвлуєЬг ипсі Роїііік 1918 - 1933. - Кбіп; Вегііп, 1964. - 5. 241.

126

Розвиток військової кооперації та налагодження...

(нова модель — літак дальньої розвідки і денного бомбо­метання), двомісний винищувач «Альбатрос», середній бомбовоз фірми «Юнкере». Німці прямо говорили про свої інтереси у проведенні в Липецьку дослідів з бомбо­метання. («У нас немає матеріалів про ймовірність по­падань. У нас також немає приборів для прицілювання й бомбометання »)[186].

Муклевич запропонував проводити підготовку у Ли­пецьку німецьких пілотів з підготовкою радянських пілотів, а також проведення тактичних навчань з іншими родами військ, в яких брали б участь і німецькі пілоти. Ця пропозиція привела німців просто у захват.

Вже влітку 1925 р. школа була відкрита для підготовки льотного складу й інструкторів, а у 1928—1930 рр. — пілотів-спостерігачів (коригувальників). Керівником авіацентру в Липецьку з початку його заснування був майор рейхсверу В. Штар. Одразу ж, у 1925 р., були влаш­товані «порівняльні змагальні польоти».

Приблизно з середини 1926 р. липецький авіацентр набув важливого значення як випробувальний полігон, там відпрацьовувалися найбільш оптимальні види веден­ня бойових дій у повітрі, включаючи бомбометання з різних позицій, проводились випробувіання бойових \ітаків, які виготовлялись фірмами Німеччини, а також авіаприладів, які призначались для оснащення літаків, — Зортової зброї (кулеметів і гармат), оптичних приладів х>що.

Льотна школа мала розгалужену мережу об'єктів, які абезпечували її життєдіяльність. Вони знаходились у Лоскві, Києві, Ленінграді, Одесі, Казані, Харкові, Серпу- ові, Воронежі, Новосибірську, на Кавказі (поблизу 'білісі), у Криму і т.д. «4-й авіазагін» був пов'язаний че- ез мережу посередників РСЧА з 20 авіаційними части- ами ВПС у європейській частині СРСР.

Організаційно 4-й окремий загін складався із шести самостійних підрозділів, на чолі кожного з них — особа, безпосередньо підпорядкована керівнику школи. Перше відділення займалося зовнішньою організацією, включа­ючи наймання робочої сили, дотримання трудових норм, розгляд конфліктів тощо. Друге вирішувало адміністра­тивні завдання внутрішнього розпорядку: забезпечення, постачання, загальної організації випробувальних та нав­чальних процесів. Третє обслуговувало німецьку частину загону в санітарному відношенні, четверте — у фінансо­вому[187].

Безпосередньо льотною роботою займались дві ос­танні групи: дослідна й технічна. Вони й становили основу школи і були найбільш насичені німецьким персоналом.

Взагалі німецький персонал включав близько 60 осіб постійного складу — льотчиків-інструкторів і «технарів». Упродовж літа в школу для завершення навчального циклу щорічно приїжджало ще близько 50 льотчиків і 50—100 технічних спеціалістів для проведення випробу­вання нової техніки. Таким чином, у літні місяці число німецьких «колоністів» досягало 180 — 200 чоловік, а після того як починаючи з 1930 р. наголос було зроблено на випробуванні у Липецьку нової техніки, їх число досягло 300 чоловік. Крім того, на курсах навчались також ра­дянські льотчики і техперсонал ВПС[188].

Організація навчання винищувачів проводилась за звичайним принципом: одиночний політ, політ у складі ланки, а потім у складі ескадрильї (по 9 літаків). Незважа­ючи на моральну та фізичну зношеність машин, «фокке- ри» на кінець 1920-х років були оснащені бомбометаль- ними приладами і випробувані в дії. Таким чином, саме в авіаційній школі було створено перший винищувач- бомбардувальник.

Навчання спостерігачів тривало 12 місяців, із них перші 6 місяців у Берліні відводилося на теоретичну підготовку й опанування навичок використання радіо­техніки, а після цього півроку навчалися льотній прак­тиці спостерігача, засвоєння фотозйомки, стрільбі, наві­гації, а також бомбометання. Поблизу Воронежа прохо­дили льотні заняття з коригування артвогню по наземних цілях із залученням радянської артилерії і наземних військ. У підсумку було розроблено ефективний метод наведення й корегування артвогню з використанням радіозв'язку1.

З урахуванням зростаючих навантажень німці прово­дили відповідний відбір і послідовне омолодження кадрів (ветерани війни — діючі офіцери, — а потім, з 1928 р., і випускники шкіл). Під час перебування в СРСР офіцери виключалися зі списків рейхсверу і поновлювалися на службі тільки після повернення. Збереженню таємниці надавали великого значення. Наприклад, труни з тілами німецьких льотчиків, які розбилися під час аварії або інших нещасних випадків, упаковували у ящики з напи­сом «Деталі машин» і переправляли в Німеччину через Штеттінський порт за допомогою декількох посвячених у цю таємницю митників.

31 грудня 1926 р. заступник голови РВР СРСР Уншліхт у записці Політбюро ЦК РКП(б), а також Сталіну повідомляв, що в Липецьку до цього часу тренування на винищувачах пройшли 16 військових пілотів, технічну підготовку — 45 авіамеханіків і до 40 висококваліфіко­ваних робітників. Уншліхт відзначив також плюси функціонування авіашкіл. А саме: у першу чергу виділив підготовку й удосконалення льотних і технічних кадрів, засвоєння нових технічних прийомів для різних видів авіації, можливість вже у 1927 р. «налагодити спільну ро­боту із стройовими частинами», а також завдяки участі радянських представників у проведенні випробувань зброї, літаків, фото, радіо та інших допоміжних служб «бути у курсі новітніх технічних удосконалень»[189].

Школа почала набирати обертів з кінця 1927 р., коли в цілому було завершено її обладнання (близько 80 літаків, 213 кулеметів, 19 автомобілів, 2 радіостанції на січень 1929 р.). Відповідно збільшувалася і зацікавленість ра­дянської сторони, про іцо свідчить «довідка про Липецьк» начальника Розвідувального управління Берзіна наркому Ворошилову, яка була написана у січні 1929 р.2.

Згідно з довідкою, в Липецьку перебувало 59 голланд­ських «Фоккерів» (Д-ХІІІ, Д-7, Д-16); 7 німецьких «Хейн- келів» (ХД-40, 17); 6 «Альбатросів» (Л-76); 3 «Юнкерси» (А-20/35, Ф-13, К-47); 1 «Дорньс Меркурі», «Ромбах Ро- ланду» і 3 пари аеросаней. Такий набір авіаційних моде­лей був невипадковий. У 1930 році «Фоккер Д-16» був ви­знаний найкращим винищувачем світу, а «Юнкере К-47» посідав друге місце[190].

Доставлені на Липецький аеродром літаки признача­лись для випробування у повітрі за усіма аеродинамічни­ми і льотнотактичними нормативами. Загін був забезпе­чений і своїм автотранспортом — понад 20 машин було перевезено з Німеччини.

В основі льотного навчання була закладена чотирикур- сова програма, по 2 — 3 тижні кожен курс. Перерва між курсами становила 1 тиждень. Весь навчальний цикл при­падав тільки на літній час. Зимою постійний склад школи значно скорочувався. Весною усі поверталися знову. У літні місяці кількість тих, хто навчався, становила в середньому 140 чол., а пізніше збільшилася ще на 100. Першочерговою була льотна підготовка. Вона, як пра­вило, займала перший курс навчання, але могла захоплю­вати і другий. На наступних курсах вивчали основи ве­дення повітряного бою, відпрацьовували його прийоми. Багато уваги надавали навчальній стрільбі бойовими пат­ронами по наземних і повітряних цілях, прицільному бомбометанню з випробуванням усіх тих новинок, які розроблялись у Німеччині1.

Пізніше розпочали підготовку спеціалістів повітряної розвідки. Для цього було створено окремий курс навчан­ня. Головною метою його було навчання основ ведення аерофотозйомки. І тут концесіонери досягли найбільш ефективних результатів. Із самого початку німці стали користуватись негласним правом без перешкод літати над великою територією. їх літаки «учбової розвідки» могли залітати у Саратов, Казань і ще далі. Дані аерофо­тозйомки опрацьовувались одразу ж у спеціальній фото­лабораторії.

Найбільш перспективним засобом ураження против­ника з повітря вважалось бомбометання в усіх його ви­дах, тому основна увага була приділена саме йому. Експе­риментуванню були піддані елементи, від яких залежала подальша розробка тактики німецького бомбометання. Підхід до цілі й прицілювання, атака з великої висоти, що пізніше стала називатись пікетуванням, бомбометання у безповітряному просторі, у повітряному — коли є вітер і коли його немає, дія фугасних і мінних бомб на глиняний, піщаний ґрунт, бетон, при цьому з різних висот. Голов­ною метою експериментів був вибір оптимальних за­собів бомбометання, встановлення результатів його точ­ності й імовірності попадань2.

Експерименти на макетах показали, що необхідність прицільного попадання у кожний з них відпала, оскільки достатньо було з урахуванням радіуса вибуху однієї бом­би вибрати для неї точку падіння на визначеній відвалі, щоб уразити разом всі 4 об'єкти.

Перспективною вважалась обробка результатів взає­модії авіації з іншими родами військ у навчально-бойових умовах. З цією метою керівництво школи використову­вало полігон артполку РСЧА під Воронежем для прове­дення спільних експериментів. В їх основі була стрільба артилерійським вогнем, а для наведення на ціль викорис­товували літак-коригувальник. Вогонь вела радянська ба­тарея, літак вів німецький пілот. Конкретною органі­зацією й обробкою отриманих результатів займалися ар­тилерійська й радіоелектронна лабораторії, які входили до складу технічної групи. Робота на воронезькому полігоні була продуктивною і приносила сторонам взаємну користь.

У вересні 1928 р. Липецьк відвідав начальник військо­вого управління (фактично — генерального штабу) рейхс­веру генерал-майор Вернер фон Бломберг. У таємному звіті про свою подорож він написав наступне: «...загальне враження про організацію навчання, а також оцінка спо­руд як довгочасних були дуже гарними». Не обійшов ува­гою генерал і радянських партнерів, спостерігаючи за спільним експериментом у Воронежі. Ведення вогню ра­дянською батареєю у звіті він оцінив на «відмінно»1.

Але вже 5 вересня 1929 р. під час офіційного візиту в СРСР начальника генштабу рейхсверу генерала К. фон Гаммерштейна-Екворда Ворошилов скаржився, що «авіазасоби школи застаріли і нецікаві для нас. Ця тех­ніка нам нічого не дає. Німецькі фірми мають більш су­часні літаки». Гаммерштейн обіцяв розширити дослід­ницьку роботу і збільшити кількість техніки2. ЗО січня 1930 р. Я. Алксніс, який виконував обов'язки начальника ВПС РСЧА за наказом Ворошилова, прийняв делегацію Мольта, який відповідав у міністерстві рейх­сверу за роботу Липецької школи. Мольт передав «зве­дення робіт технічного розвитку» авіаційної справи у Німеччині. Частину перерахованого у документі устатку­вання було обіцяно переправити у Липецьк для випробу­вань у 1930 р., а решту, причому найбільш істотне облад­нання — компресори авіамоторів для висотних (до 5 — 6 тис. метрів) польотів, двійчастий УУ-подібний мотор, перевернутий У-подібний мотор, висячий 4-циліндровий мотор, зіркоподібний мотор, засоби збереження бензо- і маслобаків від ураження кулею, радіозв'язок типу «повітря —земля», — у 1931 р. Мольт також запросив ра­дянських представників на випробування авіатехніки в Німеччину в 1930 р.1

Він передав і копію своїх письмових наказів «4-му за­гону» на зиму—літо 1929— 1930 рр. відносно проведення випробувань нових типів літаків, їх озброєння і облад­нання. У доповнення до цього документа Мольт інформу­вав своїх радянських колег про розширення завдань льот­ної підготовки курсантів. Мова йшла про денні польоти загонів винищувачів-розвідників і бомбардувальників; одиночні повітряні польоти; про ведення повітряних боїв одномісних винищувачів з іншими типами літаків для «остаточного вирішення суперечки», про роль, значення й місце одномісного винищувача серед інших типів літаків. На основі навчальних повітряних боїв у Липець­ку німецька сторона прагнула завершити «Настанови про винищувальну авіацію» і скласти «Настанову про бомбардувальну авіацію», а після затвердження цих інструкцій передати їх радянській стороні.

Алксніс у повідомленні Ворошилову запропонував скористатися запрошенням Мольта здійснити подорож у Німеччину і передати німцям «звернення робіт технічно­го розвитку» радянського повітряного флоту, але обме­житись у ній лише об'єктами, «які не є особливо секрет­ними». Він пропонував також передати німцям коротке повідомлення про поїздку до Німеччини помічника на­чальника УВПС РСЧА С. Меженінова з вказівкою на те, що той у Німеччині бачив «більші досягнення в авіації, ніж ті, що німці застосовують у Липецьку»1.

Уже весною 1930 р. (28 квітня — 7 травня) Алксніс і Меженінов на запрошення Мольта прибули у Байройт, де вони були присутні на військово-повітряній грі. У звіті керівництву РСЧА (нарком Ворошилов, його заступник ВПС Баранов, начальник озброєнь РСЧА Уборевич, на­чальник Розвідупра Берзін) було відзначено, що в Ли­пецьку використовують застарілу авіатехніку. Вони за­пропонували поставити перед заступником начальника генштабу рейхсверу генералом Міттельбергом під час його майбутньої «інспекційної поїздки» в Москву або Ли- пецьк (кінець травня 1930 р.) питання про те, щоб уже «у найближчий час нові об'єкти техніки повітряного фло­ту» були передані Липецькій школі2.

У своїй роботі в Липецьку німецькі військові виходи­ли, безумовно, у першу чергу, з власних утилітарних інте­ресів. Під керівництвом офіцерів управління рейхсверу із залученням технічних спеціалістів відповідних німець­ких фІрМ-ВИробнИКІВ у Липецьку проводили досить інтенсивні випробування бойових літаків, авіаційного обладнання і зброї. Це дозволило німцям підготувати там декілька типів літаків, які успішно пройшли усі ви­пробування, були визнані придатними для серійного ви­робництва й умовно були прийняті на озброєння рейхсверу.

Конструкцію двомісного винищувача фірми «Юн­кере» К-47 було розроблено у 1927 р. на базі цивільного лі­така А-48 у Дессау. У жовтні наступного року К-47 був уже виготовлений у кінцевому дослідному варіанті в Лім- хамні (Швеція). У Липецьку літак став випробовуватись передусім як винищувач. Його швидкість (285 км/год) пе­ревищувала швидкість аналогічних зразків за кордоном. Це навело на думку забезпечити винищувач додатковим, більш потужним озброєнням. На ньому вперше були встановлені подвійні кулемети з лафетом, який обертав­ся, що забезпечувало кругове вогневе прикриття літака. З'явилась думка використовувати винищувач одночасно і як бомбардувальник. Для цього було сконструйовано принципово нову підвіску — під крилами, у безпосеред­ній близькості від ходової частини машини. Так здійсни­лась ідея пікіруючого бомбардувальника. К-47 став пря­мим попередником славетного в роки Другої світової війни Ю-87 (із використанням сирен)[191].

Випробовування у Липецькій школі «Хейнкелів» та­кож мали свої результати — у 1930 р. модель Не-9 встано­вила світовий рекорд швидкості. Через 8 років професор Хейнкель створив перший у світі реактивний літак — ви­нищувач Н-176.

Лише один раз радянська сторона влаштувала демон­страцію своєї авіатехніки у Тушині, але німецькі фахівці зазначили, що у показі були в основному старі моделі. І хоча радянські авіаконструктори займалися розробкою нових типів літаків, німецькій стороні їх намагалися не показувати[192]. Причиною було явне небажання демон­струвати те, що прогрес у радянському авіабудівництві досягався в основному за рахунок елементарного опану­вання й тиражування досягнень іноземної, у тому числі німецької, технічної думки. Швидкий розвиток німецької авіаційної техніки почи­наючи з 1918 р. виглядав так: швидкість винищувача збільшилась з 200 км/год у 3 рази; висота польоту з 6000 до 11000 м, а озброєність зросла майже у 3 рази. Швид­кість бомбардувальників — з 125—160 км/год збільши­лась майже утричі, висота польоту — з 3000 до 9000 м, бомбове навантаження у 2,5 раза, кількість кулеметів з 2 — 3 дійшла до 8-ми.

Неймовірно зросли і вражаючі показники бомбових ударів. Очевидно, найбільш «цінним» внеском «таємної лабораторії» рейхсверу можна вважати створення й ви­пробування запалювальної хімічної бомби, яку, як вважа­лось, неможливо було загасити. Призначалась вона ви­ключно для ураження великих масивів. У Липецьку пройшли підготовку приблизно 120 німецьких бойових пілотів і близько 100 пілотів-спостерігачів, причому ос­танній випуск було здійснено влітку 1933 р.[193]. Крім того, приблизно 220 — 230 пілотів-винищувачів і пілотів-спо­стерігачів було підготовлено у самій Німеччині на основі унікального досвіду, набутого в авіаційній школі Липець- ка. Таким чином, за свідченнями X. Спейделя, до 1933 р. завдяки Липецьку було підготовлено близько 450 німець­ких пілотів різної кваліфікації[194]. Деякі з них стали справжніми асами і уславились в роки Другої світової війни. Вони воювали і на німецько-радянському фронті (у Липецькій школі пройшли навчання і стали генерала­ми «Люфтваффе» X. Спейдель, X. Ешонек і Віммер).

14 вересня 1933 р. німці залишили Липецьк, безкош­товно передавши у володіння УВПС РСЧА 15 літаків, 8 фюзеляжів, весь автотранспорт і майже все обладнання лабораторій, майстерень та лазарету. Німецька війсь­ково-повітряна концесія, а разом із нею і її офіційне при­криття — 4-й авіазагін — перестали існувати. На її базі одразу виникла Вища льотно-тактична школа ВПС Чер­воної армії.

Танкова школа в Казані

Версальський договір (ст. 171) забороняв Німеччині не тільки мати у складі збройних сил бронетанкові війська, але і здійснювати розробку й виробництво цієї зброї. Але керівництво рейхсверу добре розуміло, що у майбутніх збройних конфліктах вирішальну роль будуть відіграва­ти саме технічні роди військ, особливо танки.

Щоб не допустити відставання у цій галузі від армій провідних світових держав, командування рейхсверу з перших днів свого існування стало шукати можливості для обходу цієї заборони. Така можливість незабаром з'явилась завдяки співробітництву з Радянським Сою­зом, що теж був зацікавлений у створенні сучасних тан­кових військ, але не мав, як Німеччина, такої промисло­вої бази, технології і кваліфікованих кадрів. Тому зро­зуміле бажання представників рейхсверу про створення змішаної танкової школи на території СРСР було підтри­мано радянськими військовими і політичним керівницт­вом. У самій Німеччині розробка танкових конструкцій розпочалась у 1925 р. фірмами «Крупп», «Рейнметал» і «Даймлер».

У 1925 р. інспекція, яку очолював полковник Освальд Лютц, підготувала меморандум «Про розвиток броньова­них бойових машин». Співробітник інспекції інженер Пірнер уклав проект, який відкривав дорогу таємним за­мовленням німецьким промисловцям на виробництво перших танкових зразків.

Договір про організацію танкової школи було укладе­но 2 жовтня 1926 р. у Москві. З німецької сторони його підписав керівник «Центру Москва» і «ВІКО» полковник Літ-Томсен, з радянської — начальник IV (розвідувально­го) управління Штабу РСЧА Берзін1. Школа отримала назву «об'єкт Кама».

Вибір місця під школу виявився досить вдалим. Ним стала південно-східна околиця міста Казані уздовж орен­бурзького тракту. Праворуч знаходились колишні Карго- польські казарми, де були розміщені військові частини Казанського гарнізону, ліворуч — велике поле, яке при­значалося для вигулу коней і навчальної стрільби. Усього орендарі отримали у своє користування 3 конюшні, 12 ка­зарм для розміщення персоналу школи, її матеріальної частини. Було отримано право спільного користування з частинами РСЧА усією місцевістю навколо казарм. А са­ме — полем, стрільбищами, полігоном та озером.

Договір, що укладався на 3 роки, передбачав автома­тичну пролонгацію ще на рік, якщо жодна із сторін не по­дасть заяву про розірвання угоди за 6 місяців до закінчен­ня терміну її дії. Після завершення дії договору танки, за­паси майна, зброя, обладнання майстерень і інвентар поверталися «ВІКО», а будівлі та інші стаціонарні спору­ди — Червоній армії. Крім того, радянська сторона могла викупити у «ВІКО» предмети технічного обладнання за ціною, яку визначить паритетна комісія1.

Німецька сторона брала на себе організацію танкової школи, ремонт і переобладнання приміщень. Вона несла витрати на поточне утримання школи (оплата комуналь­них послуг та електроенергії, придбання палива, сировини, матеріалів, навчальних посібників та ін.), а також на утримання німецького особового складу, як постій­ного, так і тимчасового. Ці фінансові витрати були досить великими: тільки на переміщення раніше розміщуваних у Каргопольських казармах військ «ВІКО» витратила 125 тис. крб.2

Радянська сторона виділяла для танкової школи від­повідний технічний персонал для майстерень, робітників і охорону, робота яких теж оплачувалась німцями. Керівництво школи повністю знаходилося в німець­ких руках. Рейхсвер розробив програму занять з ураху­ванням побажань партнерів. При цьому радянська сторо­на з початку обумовила для себе деякі пільги. На першо­му році навчання слухачам Червоної армії надавалася якомога більша кількість навчальних місць. На наступ­ний рік вже встановлювалось точне співвідношення місць. Такі умови можна було пояснити тим, що Червона армія ще не мала достатнього досвіду для організації у се­бе танкової справи. Цим самим фактом пояснюється і те, що витрати на навчання своїх перших танкістів за німецькою програмою РСЧА брала на себе.

Начальник школи призначався Берліном, діяв за ди­рективами з «Московського центру» і звітувався перед ним за навчальну, адміністративну і господарську діяль­ність. Спостереженням за роботою й усім життям ра­дянських курсантів займався представник РСЧА, він же помічник начальника школи. До речі, слово «помічник» застосували винятково з метою конспірації. Радянський представник при школі виступав у ролі рівноправного партнера з великими правами.

Головним його обов'язком було погодження питань спільної діяльності й надання різної допомоги курсам, включаючи забезпечення усім необхідним німецьких курсантів, отримання для них паспортів, посвідчень, різних довідок. У компетенцію помічника входили комп­лектування радянського змінного складу курсів, їх охо­рона, наймання й звільнення обслуговуючого персоналу, але з обов'язковим урахуванням побажань начальника школи. Разом із тим він не мав права втручатися в адміністративне, господарське життя школи, якщо воно не суперечило інтересам РСЧА і радянським законам1.

Навчальна програма танкових курсів була укладена рейхсвером, його оборонним управлінням, яке здійсню­вало контроль за роботою школи. Програма ґрунтувала­ся на останніх теоретичних і практичних новинках у га­лузі механізації, досягнутих у Німеччині і за кордоном. Її теоретичними засадами стали вже затверджені погляди на застосування танкових частин — поєднання швид­кості пересування, вогневої потужності і неуразливості.

Майно школи, окрім житлових приміщень, майсте­рень, складів, електростанцій та ін., повинно було вклю­чати 3 танки, 1 гусеничний трактор, 2 вантажних авто­мобілі, 3 легкових автомобілі і 2 мотоцикли1.

Оскільки організація школи була для Німеччини пору­шенням Версальського договору, велику увагу у ній приділяли конспірації. Так, у німецьких джерелах школа фігурувала як «об'єкт КАМА», радянська сторона — як «КА» (Червона армія), «РА» (Російська армія). У радянсь­ких військових документах навчальний центр у Казані іменувався «ТЕКО» (Технічні курси ОСОАБІАХІМу), «школа», «КАМА», «Казань», а німецької сторони — «ВІКО», «ОГЕРС», «друзі», «орендатори». Німецький персонал значився як технічний і викладацький склад «Курсів ОСОАБІАХІМу». Постійний і тимчасовий склад школи на заняттях поза казармами та на офіційних захо­дах носив форму РСЧА, але без петлиць, в останній час було дозволено носити цивільний одяг2.

Передбачалося, що танкова школа почне працювати з липня 1927 р., коли закінчаться усі будівельні роботи, а з Німеччини буде доставлено устаткування для практич­них занять (танки та ін.). Але будівництво й обладнання школи, що розтягнулися на півтора роки, поглинули, за радянськими підрахунками, 1,5 — 2 млн марок. Літом 1928 р. була ліквідована будівельна комісія «КАМА», а на її тери­торії з 1 серпня 1928 р. офіційно сформовані «Технічні курси ОСОАБІАХІМу» («ТЕКО»). Але танкова школа в

Казані розпочала практичне навчання лише в першій по­ловині 1929 р.

У серпні 1928 р. інспекційну поїздку по «підпри­ємствах» у СРСР генерал Бломберг розпочав з Казані. Нарком оборони СРСР Ворошилов під час бесіди з гене­ралом наполегливо просив назвати точні терміни достав­ки танків і початку занять. При цьому він натякнув, що у випадку подальшої затримки прибуття танків радян­ський уряд може змінити свою позицію з цього питання, оскільки виникнуть певні перешкоди. Бломберг запевнив наркома у тому, що весна наступного року має стати ос­таннім строком доставки танків та устаткування. У рейх­свері було відомо про традиційну підозрілість росіян, яка постійно виявлялася там, де виникала затримка у співробітництві[195].

Вихід із цієї ситуації знайшов міністр закордонних справ Густав Штреземан. Він запропонував використати сільськогосподарську концесію Круппа в СРСР, з яким потрібно було лише оформити звичайну угоду на поставку декількох «тракторів». В цілому доставка у Казань німець­кої броньованої техніки для рейхсверу виявилася досить складною. Втручання самого рейхсканцлера Германа Мюл\ера у цю справу не в останню чергу сприяло тому, що Бломбер зумів виконати обіцянку, яку дав Ворошилову.

У першій половині 1929 р. танкова школа розпочала практичні заняття. На перших 4-місячних курсах, з 15 бе­резня по 15 липня, необхідне навчання пройшов постій­ний склад, а потім, з 15 червня по 15 листопада, — і перша група змінного складу, у яку входило 10 німецьких і 10 ра­дянських курсантів[196]. Навчальна програма Казанської школи включала тео­ретичний курс. У його межах слухачі вивчали типи танків та їх загальну будову, конструкцію моторів, види зброї й боєприпасів, тактику бойових дій танкових частин і пи­тання їх взаємодії, особливості матеріально-технічного забезпечення (підвозу) на поле бою. Прикладна частина включала навчання їзді по рівній і пересічній місцевості у різних умовах (удень, вночі з використанням фар і без них, із використанням димів), навчання стрільбі, ведення бойової стрільби, обробку дій у складі підрозділів, спосо­би взаємодії з іншими родами військ, питання керування в бою і на марші. На технічних заняттях слухачі навчали­ся практиці технічного обслуговування й ремонту танків.

Начальниками танкової школи у різні роки були: у 1929 р. — підполковник Мальбранд, у 1930 р. — Р. фон Радльмайєр, у 1931 — 1933 рр. — полковник Й. Харпе. Ос­новні ділянки у початковий період роботи танкової шко­ли очолювали майор Пірнер (дослідницький відділ), капітан Клюн і лейтенант Бернарді (перекладачі). «Інспекцією № 6» у Берліні керував О. Лютц1.

Значне місце у танковій школі займала технічна підго­товка курсантів. Створюючи на місцевості тактичний фон бойової обстановки, вони повинні були за відповід­ний час здійснювати монтаж чи ремонт техніки або, навпаки, її псування на випадок, якщо вона потрапить у руки ворога.

Перша спільна оцінка танкової школи була дана 5 ве­ресня 1929 р. під час бесіди наркома оборони СРСР Воро- шилова з начальником генштабу рейхсверу генералом Гаммерштейном-Еквордом, який перебував у Радянсь­кому Союзі. Німець був задоволений станом справ і ви­словив побажання, «щоб у Казані надалі усе йшло, як і досі: досліди — з однієї сторони й навчання — з іншої сто­рони. Але ми хотіли б збільшити кількість курсантів з 10 до 20, щоб краще використовувати витрачений капітал».

Торкаючись раніше зробленої радянським військовим керівництвом пропозиції про створення при школі нау­ково-дослідного відділу, Гаммерштейн повідомив: «Ми в Казані не хочемо організовувати конструкторське бюро. Там є інженери тих заводів, які нам танки доставляють і які шукають помилки у їх конструкції. Останні, у свою чергу, усуваються конструкторськими бюро відповідних заводів у Німеччині. Було б добре, — продовжував він, — якщо б декілька радянських інженерів працювали б із на­ми, нам це було б приємно, бо радянські спеціалісти могли б допомогти і самі знайомилися б з нашою роботою. Крім того, ми змогли б тоді обмінюватися тими креслен­нями й описами танків, які є у нашому розпорядженні, закордонними матеріалами і познайомитися з радянсь­кими танками»1. Гаммерштейн прямо говорив про намір німців сконструювати в Казані на базі шести різних танків одну найкращу бойову машину, причому спільну для обох сторін.

Танки, які знаходились у школі, були дослідними конструкціями і потребували, на думку генерала, доопра­цювання й модернізації. Тому німецькі курсанти прохо­дили не тільки теоретичний курс із тактики, але і техніч­не навчання на німецьких заводах — постачальниках танків. «Ми були б задоволені, — додав Гаммерштейн, — якщо б із числа радянських курсантів 2 або 3 особи брали участь у проходженні зимового курсу в Німеччині»2.

У травні 1929 р. велися переговори з німецькими фірмами («Крупп», «Рейнметал») з приводу питань ви­робництва й випробування на радянській території німецьких конструкторських нововведень. Радянські інтереси на них представляв Уборевич, для збереження таємності у німецьких документах — доктор Ульріх. У пе­реговорах також брали участь Ворошилов, Тухачевсь- кий, Уншліхт, Крестинський, військовий аташе у Берліні Яковенко. Від Німеччини — Гаммерштейн, Людвіг, капі­тани Йодль і Кребе.

Для німців першочерговим результатом випробувань на «Камі» стало використання шасі британського танка «Карстен-Ллойд» для першого танка вермахту «Пан­цер-1». Радянська сторона теж отримала певну користь. Наприклад, круппівська танкова підвіска підійшла до Т-26, елемент зварювальних корпусів — для Т-26 і БТ. Знайшло своє використання німецьке радіо й електро­устаткування танкових башт, прилади спостереження, причепи, ідея поєднання кулемета з гарматою тощо.

Уважно стежив за процесом співробітництва і М. Туха- чевський. У середині 1920-х років він займав пост началь­ника штабу РСЧА. У доповідній записці на ім'я Сталіна у грудні 1927 р. Тухачевський наполягав на форсованому переозброєнні Червоної армії. При цьому основним він вважав необхідність створення могутніх таранних з'єднань сухопутної армії. Саме Тухачевському належала ідея створення повітряно-десантних військ, бронетанко­вих з'єднань, оснащених швидкохідними танками, які ма­ли б стійкий радіозв'язок із літаками прикриття. Для цьо­го він пропонував розвивати оборонну промисловість, здатну виробляти не тільки танки й літаки, а й засоби зв'язку, найновіші види озброєння для піхоти та арти­лерії. Тухачевський, зокрема, пропонував довести випуск танків до 50—100 тис. Але, на його думку, без допомоги німецьких спеціалістів цього досягти не вдалось би1. У 1929 р. у Червоній армії було сформовано перший механізований полк, а Тухачевський говорив уже про ме­ханізовані корпуси, які будуть навально наступати при підтримці артилерії й авіації углиб оборони ворога. Туха­чевський дедалі більше переконувався в тому, що великі бронетанкові з'єднання мають стати основною ударною силою Червоної армії. Свою ідею він обґрунтував у 1931 р. у листі до Ворошилова, а в 1932 р. подібні з'єднання вже почали створюватись[197].

У 1932 р. генерал-майор Лютц і його начальник штабу Гудеріан відвідали Казань. Саме у цей час у штабі Гу- деріана досить серйозно замислювались над можливос­тями бойового використання легких танків і бронема­шин. Але випробувати танки у Німеччині, як і раніше, не хотіли. Тому інтенсивно переходили до нових експери­ментів. Наприклад, намагалися випробувати рух танка по дну на невеликій глибині. Намагалися визначити, чи здатний триматися на плаву полегшений, спеціально підготовлений танк.

У цілому заняття у танковій школі проходили плано­мірно, відповідно до затвердженої навчальної програми. Одночасно на курсах школи навчалося не більше як 12 осіб (німців). Навчання тривало досить довго. Два роки у літній час в Росії проходила практична підготовка танкістів і одну зиму — у Берліні — теоретичні заняття. У 1929/1932 рр. курси закінчили 10 німецьких офіцерів, у 1931/1932 рр. - 11 і у 1933 р. - 9, тобто усього ЗО осіб2. (Деякі з випускників «Казані» стали згодом генералами, воювали на Східному фронті в роки Другої світової війни. Це В. Томале, В. Нерінг, а також начальник школи Й. Харпе). За цей самий період (1929—1930) на курсах «ТЕКО» пройшли навчання 65 радянських офіцерів. В ос­новному це були стройові командири танкових і мото- механізованих частин РСЧА, а також викладачі броне­танкових навчальних закладів.

У звіті заступника начальника Управління механізації й моторизації (УММ) РСЧА І. Грязнова про роботу курсів «ТЕКО» у березні 1932 р. відзначалося, що «основна мета Управління механізації й моторизації РСЧА — ознайоми­тися з особливостями конструкції німецьких бойових ма­шин, вивчити методику випробування матеріальної час­тини, вивчити методику стрілецької підготовки танкіста й прилади управління машинами й вогнем у бою, вивчи­ти питання бойового застосування танкових частин і вод­ночас оволодіти технікою керування бойових машин1.

9 листопада 1932 р. Ворошилов у бесіді з генералом Адамом, який замінив на посту начальника генштабу рейхсверу генерала Гаммерштейна, сказав: «Я не можу повірити, що у вас немає більшого, ніж у Казані. Три ро­ки в Казані працюємо і ніякої нової матеріальної части­ни. Усе ті ж танки, що привезли на початку. Я говорив: надішліть конструкторів, і Ви й ми будемо мати танки». На заперечення Адама про збільшення витрат і обмеже­ності фінансів рейхсверу Ворошилов відповів: «Я вва­жаю, що ми зможемо багато покращити в Казані, якщо ваші кошти підуть на техніку і сама техніка буде більш реальною. Ще коли приїжджав Гаммерштейн, я висував пропозицію надіслати більше конструкцій. У нас є вже промислова база, але поки ще мало людей — конструк­торів. У Вас же є люди...»2 Але німецька сторона залиша­лась вірною раніше прийнятій програмі і далі випробу­вання, доопрацювання й модернізації важких, середніх і легких танків, які були в Казанській школі, вона не пішла. Правда, як і було домовлено, у цих роботах брали участь радянські інженери й техніки.

Для занять із радянськими слухачами з Німеччини бу­ло запрошено п'ять викладачів. З трьома спеціалістами (зі стрільби й озброєння, танкової радіотехніки і по тан­кових конструкціях) контракт було укладено на 2 роки. Двох викладачів тактики було запрошено на 6 місяців, тобто на час їх реальної роботи на курсах. У 1932 р. на 6-місячні курси було направлено 32 «командири інжене­ри» (15 стройових офіцерів, 17 інженерів). Основний ак­цент, як і раніше, робився на вивченні конструкції танка, техніки керування танками в бою й техніки стрільби, а також на засвоєнні методики навчання.

З інспекціями в Казань регулярно приїжджав куратор школи, начальник «автомобільної інспекції» (інспекція № 6) генерал Лютц. Для проведення тактичних занять і одночасно для випробування техніки у розпорядження «ТЕКО» було надано роту у складі двох взводів танкеток Т-27 і одного взводу танків МС-1. Німецькій стороні було запропоновано в якості компенсації привезти з Німеччи­ни новий 3-тонний танк і 8-колісну бронемашину, що і було зроблено. До того ж у постійний склад «ТЕКО» у якості помічника німецьких інженерів було включено 5 радянських аспірантів, які повинні були детально ово­лодіти методикою й досвідом роботи й у майбутньому пе­ренести це у Червону армію. Для бронетанкових вищих навчальних закладів передбачалося придбати у німців навчальні посібники й експонати.

У травні 1933 р. другий раз відвідав СРСР полковник Гудеріан. На цей раз його цікавила радянська військова індустрія. Уже після війни він писав: «Я не вважаю, що росіяни відсталий народ, бо у 1933 р. мав можливість відвідати їх тракторний завод під Харковом. Поряд зна­ходився танковий завод, і я помітив, що його залишали 20 — 25 танків. Росіяни відповіли мені, що це відбувається кожного дня. І це у 1933 році...»1 Танкова школа в Казані була закрита одночасно з Ли- пецькою авіаційною школою 6 вересня 1933 року. Німецьке майно, яке коштувало близько мільйона карбо­ванців, перейшло у володіння Управління механізації й моторизації РСЧА. Німці забрали із собою лише свої тан­ки (6 великих і 4 малих), залишивши обладнані класи, майстерні, автомашини, трактори.

Сам факт організації на радянській території німець­ких танкових курсів, на яких навчалися за сучасною про­грамою керуванню, елементам ведення бою, мав для РСЧА велике значення. З'явилася можливість не тільки вивчати іноземний (німецький) військовий досвід, але й на основі його аналізу удосконалювати свій власний потенціал.

На базі ліквідованих «Технічних курсів ОСОАБІАХІМу» у жовтні 1933 р. були сформовані курси удосконалення старшого й середнього військово-технічного складу мото- механізованих військ РСЧА. Курси почали готувати помічників командирів танкових рот і батальйонів, ре­монтно-відновних майстерень і командирів взводів. Термін підготовки визначався у 6 місяців. Кількість про­філів із кожним роком збільшувалася. У травні 1941 р. курси почали готувати командирів-танкістів.

Військово-хімічні випробування. Об'єкт «Томка»

Події на фронтах світової війни наочно показали, що у число найбільш дієвих засобів ураження ворожих військ стали входити бойові отруйні речовини (ОР). Тому під час реорганізації Червоної армії, яка почалась у першій поло­вині 1920-х років, особлива увага була приділена створен­ню власних хімічних військ, випробуванню й виробницт­ву хімічної зброї, а також надійних засобів захисту.

Наявність у Німеччині високорозвинутої хімічної про­мисловості, яка, за оцінкою радянського керівництва, займала провідні позиції не тільки у Європі, але й у світі, а також прагнення Німеччини створити таємно від Ан­танти базу озброєння, у тому числі хімічного, і тут визна­чили вибір основного партнера.

Після уточнення перспектив співробітництва у сфері військової хімії і можливих кінцевих результатів сторони перейшли до практичної діяльності. Спільні роботи у цій галузі велися з двох генеральних напрямів. Перший — це будівництво в СРСР підприємств з випуску хімічних ОР, так званий проект «Берсоль», в якому активно брала участь фірма X. Штольценберга. Другий — це роботи по створенню й випробуванню нових бойових хімічних за­собів, удосконаленню засобів їх застосування і проти­хімічного захисту, який отримав умовну назву «об'єкт Томка», або за аналогією з Липецьком і Казанню — «хімічна школа Томка».

З усіх галузей радянсько-німецького військового спів­робітництва дана галузь стала найбільш засекреченою. Про ступінь таємності цих робіт свідчить і той факт, що до цього часу не вдалося встановити навіть точну кіль­кість хімічних полігонів. Згідно з радянськими докумен­тами, мова йде, принаймні, про два випробувальних цент­ри (полігони): «Подосінки», який розміщувався у Шиха- нах Саратовської області, і «Томка», який знаходився у населеному пункті Тоцьке Оренбурзької області на річці Самара (ст. Причернавська)1. Саме на останньому здій­снювалася більша частина спільних радянсько-німець­ких аерохімічних випробувань.

Хімуправління РСЧА мало намір випробувати на полігонах нові прилади й методи застосування ОР — ар­тилерію, авіацію, газомети, а також нові способи й засоби дегазації зараженої місцевості. Аналогічну мету переслідувала і німецька сторона. Усі поточні витрати на випробування було вирішено сплачувати порівну.

Відомо, що перші досліди було проведено вже у 1925 р. у Подосінках. Група німецьких дослідників, у яку входи­ли і хіміки, і льотчики, отримала першу кодову назву «Гела». Її роботи у 1926 р. очолив Амберг. Згідно зі звітом Амберга, роботи «Гели» були поновлені у квітні 1926 р. у повному обсязі. Певно, домовленість про діяльність «Гели» була досягнута на рубежі 1924—1925 рр.

Договір про спільні аерохімічні випробування був підписаний сторонами 21 серпня 1926 р. з метою «всебіч­ної й глибокої обробки цього питання». Він діяв впро­довж одного року і щорічно не пізніше 31 грудня мав по­новлюватися й затверджуватися сторонами, які могли вносити до нього зміни й доповнення. Як і у більшості інших документів, що стосувалися радянсько-німецького військового співробітництва, учасники не називались своїми справжніми іменами, а отримували умовні по­значки, уданому випадку радянська сторона іменувалась «М» (Мозкаи), німецька сторона — «В» (Вегііп). Права Й обов'язки між партнерами розподілялися порівну. Технічне керівництво дослідами знаходилося в німець­ких руках, адміністративне керівництво — в радянських. Обидві сторони за окрему плату могли отримувати зраз­ки усіх застосованих і розроблених під час проведення спільних випробувань приладів, а їх креслення, фото­зйомки мали виконуватися у подвійній кількості й од­наково розподілятися між сторонами. Усі досліди по­винні були виконуватись тільки у присутності радянсько­го керівника або його заступника, вони ж визначали, хто з радянських спеціалістів буде безпосередньо брати участь у цих дослідах. Радянська сторона надавала для ви­користання свої полігони і брала зобов'язання по забезпе­ченню необхідних умов роботи. Німецька сторона «бра­ла на себе навчання протягом дослідів М-спеціалістів з усіх галузей дослідної роботи за умови, що М-спеціалісти будуть не тільки теоретично вивчати питання, але і прак­тично брати участь у роботах»1.

У договорі було спеціально передбачено, що «обидві сторони несуть відповідальність за повне збереження таємності і вживають заходів по недопущенню появи у пресі або спеціальних журналах відомостей про будів­ництво лабораторій і випробування». Усім В-учасникам заборонялось заводити знайомства з мешканцями гарні­зону й іноземцями. Обумовлювалось також, що при не­виконанні німецькими спеціалістами вимог таємності ра­дянська сторона мала право вжити необхідних заходів аж до розірвання договору.

У випадку розірвання угоди німецька сторона могла вивезти майно, яке їй належало, або передати його іншо­му німецькому підприємству, або продати радянській стороні. Прилади й матеріали, за які платили обидві сто­рони, переходили у власність РСЧА за умови сплати по­ловини оціночної вартості. Майнові витрати з проведен­ня спільних випробувань мали сплачуватися порівну обо­ма сторонами відповідно до щорічного кошторису1.

Будівництво об'єкта і завезене майно коштувало для обох сторін 1 млн рейхсмарок. Об'єкт обладнали лабора­торіями, віваріями, ангарами для спецмашин, дегаза­ційною камерою, колодязем із проведеною водопровід­ною системою, бараками для проживання.

Німецький персонал був представлений керівником випробувань, інструктором, 30-ма службовцями-хіміка- ми. В обов'язки радянської сторони, окрім залучення технічних спеціалістів, входило виділення робочих у віварій для обдирання шкір з отруєних тварин. Технічне керівництво випробуваннями знаходилось під контро­лем німецької сторони. Адміністративне — радянської. Усі розпорядження стосовно персоналу з обох сторін проходили через уповноваженого РСЧА.

Визначивши юридичні, технічні, матеріальні права й обов'язки, сторони вже у вересні розпочали практичну роботу. У вересні-жовтні була виконана основна частина програми по договору. «Група Амберга», в яку входило 12 чоловік, провела 14 дослідів з виливними пристроями. Під час цих дослідів було використано 5 т хімічних речо­вин. Випробувані виливні пристрої типу 3 125 у звіті Берліна від 12 грудня 1926 р. Амберг рекомендував взяти на озброєння. Було також повністю проведено дослід­ницькі роботи з питань захисту від ОР і дегазації. На

р. Амберг намітив цілу програму подальших робіт. Став проробляти методи ведення хімічної війни (розпи­лення ОР із повітря, скидання газових бомб, контейнерів з ОР із використанням ударної вибухівки, вибухівки з годинниковим механізмом, розробка нових типів ОР)[198].

Досліди проводили тільки у присутності керівника ра­дянської адміністрації. Результати випробувань пророб­лялися у 4-х хімлабораторіях, де визначалась ефек­тивність окремих компонентів ОР.

У 1927 р. випробування у Подосінках, а потім і у Тоцько- му були продовжені. Відпрацьовувалися засоби хімічної атаки (розпилення іприту з різних висот), випробувалися нові прицільні прилади, що створювалися німецькою сто­роною, перевірялася надійність засобів хімічного захис­ту (проти газів і захисного одягу). Дію іприту вивчали на тваринах, визначали найбільш ефективні способи дега­зації місцевості. Під час співпраці було повністю опано­вано раніше невідомий засіб застосування ОР авіацією, а радянські спеціалісти «стикнулися на практиці з більш високою технічною підготовкою німецьких спеціалістів і за такий короткий термін навчилися багато чому»[199].

Треба зазначити, що у 1927 — 1928 рр. спільні випробуван­ня з воєнної хімії проходили дуже успішно, оскільки кош­торис витрат за 1928 і 1929 роки на дослідницьку роботу «Томки», де сторони утримували «загальний дослідницький Інститут», збільшився. Так, якщо витрати по договору у

р. для радянської сторони становили близько 122 тис. крб., то вже у 1929 р. вони зросли до 257 тис. крб.3.

Більш ніж двократне збільшення інвестицій свідчить не тільки про зростання обсягу робіт, але і про посилення їх інтенсивності. Підтвердження цьому міститься у звіті начальника розвідувального управління штабу РСЧА Берзіна від 24 грудня 1928 р. Хімічні досліди у «По- досінках», а потім у «Томці» дали добрі результати й про­довження цих дослідів у наступному році Хімічне управ­ління визнало доцільним. Метою цих дослідів є випробу­вання нових приладів і методів застосування ОР (арти­лерія, авіація, спеціальні газомети та ін.), а також нові способи дегазації зараженої місцевості1.

Про плідність співробітництва свідчить і великий пе­релік випробувальних і дослідницьких робіт. У довідці про «Томку», яку підготував Берзін для військово- політичного керівництва країни, йшла мова про те, що на 1 січня 1929 р. були випробувані цистерна для зараження місцевості, пристрій для виливання ОР з повітря, зразки дистанційних хімічних бомб, установка для наливання іприту, хімічні фугаси, що вибухають у повітрі, пристрій для дегазації, захисні костюми-протигази, засоби ліку­вання й профілактики іпритних уражень. Берзін реко­мендував продовжувати досліди, обумовивши при цьому у договорі з німцями «можливість відмови від подальших дослідів тоді, коли ми зрозуміємо, що це необхідно»2.

Наприкінці вересня 1928 р. полігон «Томка» відвідав генерал Бломберг. Він зробив наступний запис у своїй до­повіді: «Обладнання налагоджене і функціонує добре. Ра­дянські спеціалісти мають підвищений інтерес до випро­бувань. З ними було оформлено протокол про подальше будівництво об'єкта й розширення випробувань. Випро­бування можливі на широкій базі». З німецької сторони випробуваннями керував досвід­чений генерал Трепнер. Завдяки йому на «Томці» став створюватись дослідний інститут. У перші два роки спільні досліди у галузі хімічного озброєння проводились досить успішно і в цілому виправдовували виділені на них кошти (до кінця 1928 р. для цих цілей було витрачено близько 1 млн марок). Але вже на початку 1929 р. темни й ефективність робіт, на думку радянської сторони, знизи­лись. Висновок мав досить суб'єктивний характер, оскільки ВІХІМУ штабу РСЧА вважало, що інтенсивність і обсяги випробувань повинні зростати кожен рік, але на практиці таке було можливе не завжди. З іншого боку, були й об'єктивні причини, які зменшували продук­тивність дослідницької роботи, — це і недостатня техніч­на оснащеність, і прорахунки у попередніх розробках, і дефекти виробів. Ворошилов відкрито сказав про ці проблеми під час переговорів із генералом Хаммерштей- ном, звернувшись до нього з проханням посилити й удос­коналити технічну базу інституту та передати радянській стороні нову апаратуру. «Інакше, — вказував він, — існу­вання інституту стає проблематичним»1.

Крім того, до радянських керівників доходили чутки про те, що німці нібито ведуть подвійну гру, тобто чудово технічно обладнують свою лабораторію у Німеччині, а на «Томку» звертають дедалі менше уваги. Ці чутки допов­нювалися доповідями радянських спеціалістів, які дея­кий час перебували у Німеччині, знайомилися там з військово-технічними дослідами.

У своєму звіті Гаммерштейн делікатно обійшов усі ці проблеми, хоча і визнав, що деякі досліди (особливо з ди­станційною вибухівкою) не привели до бажаних резуль­татів. Прохання про поставки нової апаратури було ним чемно відхилено, тому що, за словами Гаммерштейна, «усе, що ми маємо, — усе це знаходиться у "Томці"». Правда, він визнав, що у Німеччині ведуться лабораторні досліди із синтезу нових ОР, але їх результати були засек­речені. «Як тільки будуть отримані результати, то їх обов'язково передадуть на "Томку"». У нас немає приводу приховувати перед Червоною армією наші досягнення»[200]. Не ставлячи під сумнів слова Гаммерштейна, слід зазна­чити, що результати цих дослідів до радянської сторони так і не надійшли. До 1933 р. включно під час випробувань використовувались вже відомі отруйні речовини.

Небажання німецької сторони ділитися своїми таєм­ницями виявилося саме у тій галузі, у якій найбільше бу­ло зацікавлене ВІХІМУ, — розробка й випробування нових ОР і засоби захисту від них. Єдиний, з ким змогли домо­витися представники СРСР щодо поставок відповідного обладнання для виробництва нових ОР, був власник хімічної фірми Штольценберг. Після тривалих перего­ворів він погодився надати апаратуру для виробництва фосгену. Але і це було зроблено з урахуванням того, що виробництво отруйної речовини вже не було новим. Крім того, тодішній начальник управління озброєння рейхсверу генерал Людвіг (безпосередній куратор усіх військово-хімічних розробок) вважав, що Радянський Союз за ступенем розвитку військової промисловості не пішов далі рівня 1914 р. Саме тому поставки в СРСР за­старілого військово-хімічного обладнання не викликали у німців істотних побоювань.

Останньою спробою спонукати німецьку сторону до продуктивної співпраці у розробках і випробуваннях ОР стала бесіда Ворошилова з начальником генерального штабу рейхсверу генералом Вільгельмом Адамом, що відвідав наркома у жовтні 1931 р. Ворошилов поставив питання руба: «Ми надали вам (тобто німцям) можливість працювати як ніде у світі над дослідними хімічними роз­робками, ви давайте нам конкретну матеріальну компен­сацію — у вигляді дослідних результатів. Давайте на "Томку" більше обладнання й усяких засобів»[201].

Адам виправдовував пасивність німецьких хіміків на об'єкті «Томка» тим, що промисловість Німеччини мало цікавиться цією справою. Він відхиляв наполегливі про­позиції радянського керівництва про передачу радян­ській стороні нового газу. Генерал Адам запевнив нарко­ма: «Не вірте, у нас нема ніякого нового газу, наше зав­дання у галузі хімії — зробити іприт тактично більш стійким. І не більше!»1

Але не дивлячись на відсутність у німців бажання чи можливості для розширення і поглиблення спільних роз­робок, у радянської сторони справи у цій галузі йшли не так вже й погано. Особливо якщо врахувати, що їй дове­лось почати практично з нуля, оскільки в СРСР заводи з виготовлення бойових хімічних речовин безнадійно за­старіли, а ті 40 тис. хімснарядів, які збереглися після Пер­шої світової війни, мали погану рецептуру. Однак, хоч і з деякими затримками, військова хімічна промисловість в СРСР все ж розвивалась. Якщо у середині 1920-х років було закладено перший завод із виробництва отруйних газів («Берсоль»), то у 1931 р. подібних підприємств було вже чотири: Бердянський (іприт), Черноречьс, Рубіжна (фосген, дифосген), Угрешський (хлор). Значно поповнився й арсенал хімічної зброї. Так, у проекті постанови Ради Праці й Оборони «Про стан військово-хімічної справи» за травень 1931 р. мова йшла про те, що в артилерії у наявності було 420 000 нових боєприпасів, заряджених іпритом, фосгеном і дифосге­ном, і 400 000 старих хімснарядів підлягали перезаря­дженню. Були успішно випробувані дистанційні хімічні снаряди і нові підривачі до них. На озброєнні авіації зна­ходились 8- і 32-кілограмові осколково-хімічні бомби, за­ряджені іпритом (для забруднення місцевості), і 8-кіло- грамові осколково-хімічні бомби, заряджені хлорацето- феном (для ураження живої сили ворога). Станом на 1 травня 1931 р. у наявності було 7600 8-кілограмових бомб. До кінця року планувалось прийняти на озброєння 50- і 100-кілограмові хімічні бомби дистанційної дії (іприт), курящі (арсини) і ударні короткочасної дії (фос­ген). Армія мала також 75 комплектів виливних авіа­ційних приладів ВАП-4 і до кінця року планувала отрима­ти іце 1000 таких комплектів. Для зарядження хімічних боєприпасів були побудовані 2 розливні станції із загаль­ним обсягом виробництва понад 5 млн снарядів і бомб на рік1.

У 1930 р. і першій половині 1931 р. у Червоній армії бу­ло проведено ряд великих хімічних випробувань, на яких вивчали й удосконалювали засоби хімічної війни: іпритні й осколково-хімічні снаряди, отруйні дими. На усіх цих випробуваннях перевіряли протигази різних кон­струкцій.

Хімічні війська РСЧА у 1931 р. складались із 5 баталь­йонів. Для них військово-хімічною службою Червоної армії тільки у 1930 р. були випробувані і передані на оз­броєння отруйно-димні шашки, димові шашки, ранцевий прилад для отруєння, фільтр для воєнних точок.

Радянські військові, які перебували на початку 1930-х років у Німеччині, відзначали, що рейхсвер паралельно підтримував зв'язки з іншими країнами. Німці активно співробітничали із заводами Швеції, Голландії, Іспанії. Деякі офіцери мали доступ до Єджевського арсеналу в Америці для вивчення хімічної справи, а генерал Хайє, наприклад, знайомився з військовими установами США під час відрядження восени 1927 р. В Англії представники німецьких військових кіл були присутні на авіаційних і танкових маневрах.

Головною умовою продовження спільних експери­ментів ВХУ висували вимогу доставити на «Томку» нові, більш стійкі, ефективні за своєю дією отруйні речовини із забезпеченням доступу до них радянських спеціалістів. Але німці не поспішали із відповіддю. Внаслідок цього на­весні 1933 р. постало питання про згортання роботи на об'єкті «Томка» за ініціативою Москви.

Проте після напружених переговорів за участю Бок- кельберга, Фішмана, нач. штабу хімічних військ РСЧА Рохінсона сторони все ж домовилися про проведення експериментів у Шіханах, цього разу тільки впродовж двох місяців (вересень —листопад 1933 р.). Але з цього нічого не вийшло і тому контакти в хімічній галузі дове­лося згорнути. Ліквідація об'єкта «Томка» закінчилася 15 серпня 1933 р. Усі будівлі станції з німецьким устатку­ванням, верстатами, лабораторіями та іншим обладнан­ням безоплатно перейшли до ВХУ РСЧА. їх вартість оці­нювалась у 50 тис. крб. золотом. Майно, яке німці зали­шили, пішло на розвиток колишнього об'єкта «Томка» у Шіханах, який став Центральним військовим хімічним полігоном Радянської армії.

Співробітництво РСЧА і рейхсверу у військово- хімічних розробках завершилося, але воно не могло не мати певних наслідків.

У 1935 р. у Німеччині з'явився 105-мм хімічний гладко- ствольний міномет «Стокса 35» із бойовим комплектом мін до нього. За ним на озброєння було прийнято більш сучасний міномет «40», здатний стріляти димовими, хі­мічними і фугасними мінами вагою 11,5 кг кожна і швидко- стрільністю 8—10 пострілів за хвилину. Досягненням німців став і шестиствольний міномет калібру 158,5 мм, який стріляв реактивними мінами.

Незважаючи на непослідовність і суперечливість май­же 10-річного періоду співробітництва РСЧА і рейхсверу з розробки ОР та засобів захисту від них, певну користь отримала від нього і радянська сторона. В основному вона полягала у тому, що вивчення німецького дос­віду служило певним орієнтиром у самостійній роз­робці ОР, засобів захисту, а також в організаційних пи­таннях.

Отже, напрошується висновок, що сам факт організа­ції на радянській території сучасних військово-навчаль­них центрів мав для РСЧА велике значення. З'явилася можливість не тільки вивчати іноземний (німецький) військовий досвід, але й на основі його аналізу удоскона­лювати свій власний військово-технічний потенціал.

Під керівництвом офіцерів управління рейхсверу, із залученням технічних спеціалістів відповідних німець­ких фірм-виробників у школах проводили досить інтен­сивні випробування бойових літаків, танків, військового обладнання і зброї. Це дозволило німцям підготувати там декілька типів літаків, які успішно пройшли усі випробу­вання, були визнані придатними для серійного виробни­цтва й умовно були прийняті на озброєння рейхсверу. Значне місце у школах займала технічна підготовка кур­сантів.

З усіх галузей радянсько-німецького військового співробітництва, найбільш засекреченими були хімічні випробування. Хімуправління РСЧА здобуло можливість випробувати на поліґонах нові прилади й методи застосу­вання ОР — артилерію, авіацію, газомети, а також нові способи й засоби дегазації зараженої місцевості. Ана­логічні здобутки були і у німців.

3.2. Навчання червоних командирів у Німеччині.

Взаємні поїздки на польові тактичні заняття й маневри РСЧА і рейхсверу

Важливим чинником співробітництва РСЧА і рейхсверу стали поїздки радянського командирського складу у Німеч­чину для вдосконалення військово-тактичної і технічної підготовки. Допускалося і відвідання німцями РСЧА.

У 1925 р. керівництво рейхсверу прийняло рішення про допуск командирів РСЧА на тактичні навчання й ма­неври німецької армії. Але тільки після 1926 р., коли впер­ше на академічних курсах рейхсверу (фактично — ака­демія німецького генштабу) стали навчатися викладачі академії ім. Фрунзе — Свєчніков і Красильніков, відря­дження червкомів у Німеччину набули регулярного ха­рактеру. У листопаді 1927 р. вперше на довгий термін у Німеччину для вивчення сучасної постановки військової справи виїхали командувач Північнокавказького війсь­кового округу І. Уборевич (на 13 місяців), начальник ака­демії ім. Фрунзе комкор Р. Ейдеман і начальник 3 управ­ління Штабу РСЧА комкор Е. Аппога (обидва на 3,5 міся­ця)[202]. Вони регулярно надсилали Ворошилову доповіді про своє навчання у Німеччині.

Ворошилов у листі-інструкції Уборевичу у грудні 1927 р. нагадував про «лінії поведінки»: добросусідські відносини треба підтримувати. Він нагадав, що питання про приїзд представників рейхсверу в СРСР «входить до компетенції інстанції». Для ведення подібних переговорів у Берліні знаходився військовий аташе Лунєв, а основним завдан­ням Уборевича мало бути навчання. Додатково до інструкцій і Штабу РСЧА Ворошилов рекомендував зби­рати матеріал відносно взаємодії з різних родів військ, а також сухопутної армії й флоту («Німці критикували, і не без підстав, наші Одеські маневри, особливо спільні дії із флотом. Треба вивчати постановку цієї справи у німців: організації й застосування кавалерії; організації тилу у мирний і воєнний час, укріплення районів, побуту німецької армії, дисциплінарної практики, а також матеріал із пи­тань політико-просвітительської роботи і її методів»)[203]. Уборевич, Ейдеман і Аппога слухали лекції в академії, вирішували разом із німецькими слухачами академії військові завдання, відвідували казарми, ознайомлюва­лися із зимовим навчанням у всіх родах військ, бачили й випробували усі технічні досягнення, які були запрова­джені у німецькій армії, знайомилися з організацією управління армією і її забезпечення.

Як писав Крестинський Сталіну 28 грудня 1928 р., їм у рейхсвері «були відкриті майже всі двері, за винятком лише абсолютно таємних речей»1.

Результати відрядження Ейдемана й Аппоги, які повер­нулися з Німеччини в кінці березня 1928 р., обговорюва­лися на нараді РВР СРСР під головуванням С. Каменева у квітні 1928 р. На цій нараді було вирішено використову­вати німецький досвід в організації навчання ком- політскладу РСЧА і штатно-організаційної структури частин і підрозділів.

У підсумковому звіті про своє 13-місячне перебування у Німеччині Уборевич докладно описав навчання у Війсь­ковій академії, маневри, польові поїздки, перебування се­ред усіх родів військ. Йому вдалося ознайомитися з опе­ративними, тактичними, організаційними, технічними поглядами німців на сучасну армію, методикою підготов­ки військ, постановкою освіти й служби генштабу.

Загальні установки військово-технічного забезпечен­ня рейхсверу включали:

розробку удосконалених зразків озброєння;

підготовку промисловості для їх швидкого виготов­лення;

проведення випробування цих зразків і навчання при цьому частини офіцерів і особового складу;

широке використання військового виробництва ря­ду закордонних країн (Швеція, Голландія. Іспанія, США, Англія, Чехословаччина).

Уборевич писав, що «німці є для нас єдиною поки від­радою, через яку ми можемо вивчати досягнення у вій­ськовій справі за кордоном», що «німецькі спеціалісти, у тому числі з військової справи, стоять набагато вище нас». Уборевич також вказував, що «у центр необхідно перенести використання технічних досягнень німців, і, головним чином, у тому розумінні, щоб у себе навчитися будувати й застосовувати новітні засоби боротьби». Крім того, зазначав Уборевич, генерал Людвіг і майор Бешніт, які відповідали за озброєння рейхсверу, стосовно тех­нічної допомоги Червоної армії пропонували «вирішува­ти кожне окреме питання» спільно[204].

За оцінкою Крестинського, «Уборевич і його товариші зробили пролом у військовому співробітництві», і тому у грудні 1928 р. для тривалого стажування до Німеччини приїхала нова група радянських командирів у складі п'ятьох чоловік (троє на рік і двоє на півроку). Це були ко­мандувач Українського військового округу (УВО) Якір, командир шостого корпусу Зомберг, начальник Першого (оперативного) управління Штабу РСЧА Степанов, а та­кож Лаціс і Лонгва. 15 травня 1929 р. їм були показані за­няття з бойової підготовки кавалерії й піхоти, а Лацісу й Лонгве ще й артилерії. У червні 1929 р. Лаціс і Лонгва по­вернулися в СРСР[205].

У довготривалі навчальні відрядження в Німеччину виїжджали невеликі групи червоних командирів і у на­ступні роки. З грудня 1930 р. по червень 1931 р. на 2 і З курсах Німецької військової академії навчалися команду­вачі Північнокавказьким військовим округом (ПКВО) Е. Бєлов і Середньоазіатським військовим округом (САБО) П. Дибенко, а також інші[206].

Ось лише деякі військові новинки, показані німцями: зенітна гармата — калібр 7,5 см, початкова швидкість 88 м/с, висота обстрілу 9,5 км, дальність 16 км, тобто ця гармата у 2 рази перевищувала показники радянських зеніток; новий оптичний прилад для зенітної стрільби професора Пшора, виготовлений фірмами «Сіменс» і «Цейс» і призначений для зенітного обстрілу повітряних цілей; малокаліберна гармата, яку можна було викорис­товувати одночасно і проти танків, і проти авіації; зеніт­ний кулемет, що пробивав броню легких та середніх тан­ків і одночасно мав висоту обстрілу 4200 метрів[207].

Окрім можливості вдосконалення у військовому мис­тецтві в Німеччині, німецька сторона, особливо деякі німецькі фірми, надавали РСЧА зброю, боєприпаси, об­мундирування, різні технології військового виробництва. Так, підчас переговорів з фірмою «Крупп» у квітні 1929 р. була досягнута угода «у сфері спеціального військового виробництва». Фірма брала зобов'язання надати у розпо­рядження радянської сторони нагромаджений у лабора­торіях і на полігонах досвід із зовнішньої балістики.

Починаючи з 1927 р. і до 1933 р. включно, обміни вій­ськовими делегаціями мали досить стійкий, регулярний характер. Причому делегації як рейхсверу, так і РСЧА очолювалися особами із великими повноваженнями.

З радянської сторони у липні 1927 р. знаходився з візи­том у Німеччині заступник Голови РВР І. Уншліхт, у 1929 р. — начальник Чорноморського флоту В. Орлов, заступник Голови РВР і начальник озброєнь І. Уборевич, у 1932 р. — заступник Голови РВР і начальник озброєнь РСЧА М. Тухачевський.

У 1928 р. в СРСР виїжджали заступник начальника генштабу рейхсверу полковник X. фон Міттельбергер (травень) і начальник генштабу генерал К. фон Гаммер- штейн-Екворд; у 1930 р. — полковник X. Хальм і генерал В. Хайє, а також інспектор транспортних військ рейхсве­ру полковник О. фон Штюльпнагель; у 1931 р. — наступ­ник Гаммерштейна генерал В. Адан; у 1933 р. — началь­ник озброєнь генерал А. фон Боккельберг[208]. Керівники делегації зустрічалися з вищим керівництвом армії сто­рони, яка приймала делегацію. Після відставки Секта, який був не тільки великою військовою, але і, безумовно, значною політичною фігу­рою Німеччини, рейхсвер, як і раніше, очолювали особи, які прагнули зберегти дружні відносини з Радянською Росією, але вони були і «калібром менші», ніж Сект, і їх ставлення до великого східного сусіда ставало дедалі більш прагматичним. І хоча радянські представники, вра­ховуючи «особливість» офіцерського корпусу Німеччи­ни, постійно намагалися починати розмови на політичні теми, зокрема про проблему воєнної загрози для Німеч­чини і СРСР із боку Польщі, Франції й Великобританії, ті, у свою чергу, постійно уникали обговорення цих питань. Зрештою, сторони сконцентрувалися на практичних пи­таннях військового будівництва, вирішуючи при цьому кожна свої власні завдання. Разом з тим, не дивлячись на зростаючу вже тоді в СРСР підозрілість до іноземних спеціалістів, стосунки між радянськими й німецькими офіцерами, а також між спеціалістами військової про­мисловості складалися по-різному — від міцної дружби (Бломберг —Уборевич)1 до стійкої неприязні.

У 1927 р. у маневрах і тактичних заняттях рейхсверу бра­ли участь сім червоних командирів (начальник Оператив­ного управління Штабу РСЧА В. Тріандафілов, начальник штабу округу І. Федько, комкор І. Дубовий, начальник шта­бу кавказкорпусу Баторський, начальник командного уп­равління Штабу РСЧА Н. Куйбишев, командир артполку Нечаєв, помічник начальника відділу Штабу РСЧА Жігур) і троє — у польових поїздках (командувачі Ленінградським військовим округом (ЛВО) Б. Фельдман, Московським військовим округом (МВО) М. Бобров, начальник І уп­равління Штабу РСЧА Зуєв), і трос (Уборевич, Ейдеман, Ап­пога) навчалися у військовій академії. Усього — 14 осіб.

Цікавою є також і демонстративна увага, яку виявляли до радянських командирів під час їх перебування в

Німеччині офіцери рейхсверу. Був, правда, один епізод ворожого ставлення до групи саперів (Тріандафілов, Жігур, Лунєв) у присутності швейцарських і угорських військових представників. У цілому, однак, це не могло зіпсувати загального позитивного настрою рейхсверу. Від рейхсверу в СРСР у 1927 р. на запрошення радянсько­го уряду на осінніх маневрах РСЧА поблизу Одеси (УВО) під Новоросійськом і на Раєвських маневрах (ПКВО) бу­ло присутньо б офіцерів (полковники Хальм, Мюллер, підполковник Шмольке і майори Фішер, Крато і Хот). 9 осіб виїжджали в навчальні центри, 2 приймали участь у випробуваннях хімзброї, 2-у польових поїздках і 4 офіцери знаходилися в СРСР для вивчення російської мови. Усього — 23 особи[209].

У звіті полковника Хальма про стан РСЧА в 1927 р., який здобули органи ОДПУ, зазначалася наявність на ви­щих посадах «низки здібних, тактично добре підготовле­них людей», а також їх кмітливість, «виключна молодість і свіжість» (середній вік командирів складу РСЧА становив: командувачі військовим округом — 35 — 40 років, комдиви — 34 — 42 роки і командири полків — 30 — 38 років). Хальм зазначав також: «Старі офіцери царської армії були мало­помітні. Євреї знаходяться здебільшого у вищих штабах на таких посадах, які потребують найбільшої інтелігентності. Технічні засоби (великі повітряні сили, моторизація легкої артилерії, зв'язок, броневі потяги, зенітна артилерія, про­тигази та ін.) застосовують вміло». Але не було танків, бро­немашин, оптичних приладів. Висновок, який зробив Хальм, був наступний: «Червона армія є фактором, з яким весь світ із теперішнього часу повинен рахуватись»2.

У 1928 р. у Німеччину були направлені, як мінімум, дві групи червоних командирів. До складу однієї входили Ей- деман, Аппога, Тодорський і Корк, іншої — Якір, Федько і Бобров. Корк супроводжував першу групу червоних ко­мандирів у якості радянського військового аташе в Німеччині, замінивши на цьому пості Лунєва.

За оцінкою начальника Розвідуправління Берзіна, який мав чудові аналітичні здібності (звіт Ворошилову про війсь­кове співробітництво від 24 грудня 1928 р.), до початку 1928 р. ставлення німців до співробітництва було очікува­ним і досить прозоро відображало всі ті коливання між Сходом і Заходом, які спостерігалися в німецькій зовніш­ній політиці. Берзін вважав, що військове співробітництво з Радянським Союзом було «козирем» для німецької дипло­матії у переговорах із Францією й Англією. Але після англо- французького зближення, яке розпочалося у 1928 р., що ознаменувало крах сподівань німецьких керівників на сприятливе вирішення репараційного питання, а також питання про виведення франко-бельгійських військ з рейн­ської зони, нове керівництво рейхсверу здійснило декілька кроків для активізації співробітництва з РСЧА, направило в СРСР «для вивчення можливостей співробітництва Міт- тельберга й Бломберга і передало через радянського війсь­кового аташе в Берліні Корка нові пропозиції» врегулюван­ня й розширення співробітництва обох армій.

Окрім вирішення організаційних питань, що стосува­лися навчання у школах (заміна в них німецьких офіцерів запасу на офіцерів активної служби, а також устаткуван­ня радіостанції «для ув'язки роботи танкової школи в Ка­зані і Липецької школи»), яким радянська сторона нада­вала великого політичного значення, було запропонова­но: «поступове зближення морських штабів обох держав» (візити представників флотів), направити розвідувальну діяльність обох сторін проти Польщі, обмін розвідданих і зустрічі керівників розвідок обох армій, спільна робота конструкторів у галузі кулеметної справи, продовження практики взаємних відряджень офіцерів1.

Міттельберг вважав, що інтенсивний економічний товарообмін Німеччини з СРСР буде сприяти їх політично­му зближенню, і Німеччина в союзі з Радянською держа­вою отримає так багато, що зможе визволитися від вер- сальських кайданів без особливого опору держав Антанти[210].

З 19 серпня по 17 вересня 1928 р. у СРСР знаходилася делегація на чолі з начальником штабу рейхсверу Блом- бергом. До її складу входили генерал Е. фон де Бусш- се-Іппенбург, командири полків полковники Кохенхау- зен, Кестрінг, майор Бешніт (розвідка), капітани Хельмут (розвідка), Хартман (контррозвідка) і Галенкамп (ад'ю­тант Бломберга). Метою візиту був огляд військових шкіл у Казані, Липецьку, а також «Томки», встановлення особистих контактів із керівниками РСЧА і вивчення Червоної армії. Під час огляду «Томки» було вироблено спільний протокол про подальше розширення діючої там установки й проведення дослідних робіт із газами. Відмітивши у своєму звіті добрий стан шкіл і їх практичне значення для підготовки кадрів, Бломберг підкреслив, що основну користь від роботи шкіл отримала німецька сто­рона. Потім делегація Бломберга була присутньою на повітряних маневрах під Гомелем і на маневрах УВО під Києвом. В Москві й Ленінграді Бломберг зустрівся прак­тично з усіма керівниками РСЧА (наркомвійськмором Ворошиловим, начальником Штабу РСЧА Шапошніковим, начальником УВПС Барановим, начальником ВІХІМУ Фішманом, новим командувачем ЛВО Тухачевським, заст. командувача УВО Блюхером). Він високо оцінив усіх лідерів РСЧА2. Особливий інтерес становлять записи Бломберга про РСЧА. Загальне враження — «досить сприятливе», Чер­вона армія стала «фактором, із яким слід рахуватися. Дружба з Червоною армією зможе принести тільки виго­ду». Бломберг відмітив, що Червона Армія «надає найбільш великого значення співробітництву з рейхсве­ром». Навчання червоних командирів у Німеччині він розглядав як «справедливий еквівалент» за можливість утримання в СРСР школи рейхсверу. Бломберг зазначив, що і рейхсверу є чому навчатися у РСЧА (озброєння військ, саперна справа, хімзброя, ВПС та ін.)1.

Бломберг перебував на посту начальника генштабу рейхсверу близько двох років. У липні 1929 р. його було призначено командувачем військового округу у Східній Пруссії. Крестинський, переконуючи Ворошилова в листі від 21 липня 1929 р. у необхідності продовження співробітництва РСЧА з рейхсвером і підкреслюючи незмінність ставлення німецьких політиків і військових до СРСР, про Бломберга писав: «Пішов Бломберг — наш друг. На його місце призначено Гаммерштейна. Він зна­ходився під впливом людей, до нас дружелюбних. Є усі підстави вважати, що він стане такою самою дружньою людиною, як і Бломберг»[211].

18 лютого 1929 р. військовий міністр Гренер і міністр закордонних справ Штреземан домовилися про направ­лення у 1929 р. 52 осіб на навчання у Липецьк, 11 у Ка­зань, необхідного персоналу на «Томку», 14 осіб на ма­неври, одного досвідченого штабного офіцера на півроку і 5 офіцерів для вивчення російської мови. Інакше кажу­чи, у 1929 р. у СРСР для навчання і проведення випро­бувань від рейхсверу виїжджає майже 90 осіб. І це без постійно діючого в школах рейхсверу і у «Центрі Москва» персоналу, а також представників німецьких військово-промислових фірм.

На засіданні німецького кабінету 20 лютого 1930 р. військовий міністр Генер інформував, що у 1929 р. кожна зі сторін направила на маневри по 12 офіцерів. У «Центрі Москва» тоді працювало 5 німецьких службовців, в авіаційній школі — один керівник, сім викладачів, 85 осіб постійного персоналу, у т.ч. радянські представники. На час навчання (15 травня — 15 жовтня) щорічно приїжджали ще 52 особи: в танкову школу водій, один викладач, 20 постійних службовців. З 1 травня по 1 листо­пада тут щорічно навчалися 10 офіцерів; на «Томці» пра­цювали 33 спеціаліста, переважно хіміки (1 керівник, 1 лікар, 31 службовець)1.

У серпні — вересні 1929 р. (майже б тижнів) Гаммер­штейн на чолі невеликої делегації (група Гаммерштей- на — Кюленталя) на запрошення радянського уряду пере­бував у СРСР. Він оглядав рейхсверівські «об'єкти» у Ли­пецьку, Казані, Тоцькому, а також декілька радянських військових об'єктів, у т. ч. Центральний військовий хі­мічний полігон (ЦВХП) у Шіханах (поблизу м. Вольська), майже два тижні провів на осінніх маневрах УВО під Києвом. Під час перебування в Казані Гаммерштейна супроводжував начальник Артилерійського управління РСЧА Г. Кулик, у Тоцькому («Томка») і в Шіханах — на­чальник ВІХІМУ РСЧА Я. Фішман2. У Москві 5 вересня 1929 р. відбулися тривалі перегово­ри Ворошилова з Гаммерштейном і Кюленталем (началь­ник розвідвідділу штабу рейхсверу). Хаммерштейн гово­рив про невтручання у внутрішню політику обох держав, а також висловився проти підтримки Москвою діяль­ності КПН III Інтернаціоналу, на що Ворошилов заявив: «Нам не треба вплутувати III Інтернаціонал або партії до наших чисто ділових відносин». Він підняв практично усі важливі питання — про діяльність шкіл, включаючи по­новлення їхнього обладнання сучасними моделями тан­ків, літаків, і використання результатів дослідних робіт, які проводили німці в Казані й Липецьку для радянського танко- і літакобудування, і про організацію технічної до­помоги «по артилерійській лінії», включаючи запрошен­ня німецьких спеціалістів на радянські оборонні заводи і організацію за їх допомогою КБ. Він просив надати усі креслення артилерійських систем і танків, а також нада­ти «можливість ознайомитися з усією роботою стосовно танкових питань, як вона проводиться в Німеччині» з умовою «відповідної компенсації».

Ворошилов запропонував «інакше організувати поси­лання радянських червоних командирів на навчання в Німеччину. Якщо раніше зацікавленість була військовою підготовкою взагалі, то тепер мова йшла про те, щоб ство­рити декілька спеціалізованих груп (загальновійськову, артилерійську, військового сполучення та ін.) по 2 — 3 особи із забезпеченням доступу «в усі частини й устано­ви рейхсверу за відповідними спеціальностями»1.

Гаммерштейн обіцяв це прохання виконати, і вже у 1930 р. у Німеччину був направлений цілий учбовий «десант», що складався з декількох груп військових спе­ціалістів: загальновійськової групи, групи ВПС, війсь­ково-технічної групи, групи Управління військово-кін­них заводів і ще декількох груп спеціалістів.

Для тих хто відряджався у рейхсвер ще у серпні 1928 р., було складено детальну пам'ятку з 10 пунктів. У ній гово­рилося про те, що головну увагу треба приділити з'ясу­ванню: 1. Питань організації й методів проведення нав­чань, маневрів. 2. Нових технічних засобів боротьби. 3. Важливих тактичних і оперативних поглядів, які від­різняються від статутних положень Червоної армії. Відрядженим офіцерам рекомендувалося складати осо­бисті замітки і вести щоденники. Після закінчення поїздки кожна група повинна була подати письмовий звіт із висвітленням у ньому найбільш важливих питань за­нять із додаванням до них документальних матеріалів1.

У цей час за рішенням РВР СРСР було створено Ко­місію з використання досвіду груп, які були у відря­дженні в Німеччині, що очолювалась головою РВР і заст. наркомвійськмора Тухачевським. У серпні 1932 р. комі­сія прийняла рішення видати звіти груп Путни, Аппоги, Єфімова, зокрема ті частини, що розкривали військові питання стенограми доповідей керівників груп, але ці відомості не повинні були розголошуватися й розпов­сюджуватися між полками, ознайомлювали з ними тіль­ки офіцерський склад частин.

Рішенням від 19 серпня 1931 р. Штабу РСЧА було на­казано організувати обробку й видачу звітів усіх груп, які їздили в Німеччину у 1931 р. до січня 1932 р., а це, як мінімум, 30 — 40 звітів. IV (розвідувальне) управління Штабу РСЧА доповідало про те, що загальна кількість осіб, що побували ,в Німеччині, «по лінії військового відомства за 1925— 1931 рр. склала 156 осіб». Близько 50 % із них направлялися для вивчення загальновійськових питань і питань штабної служби, решта — для вивчення спеціальних питань (військова техніка, промисловість, армія, постачання, військово-санітарна справа, арти­лерія, повітряний і морський флот та ін.)2.

На основі цих матеріалів було видано дві великі праці про маневри німецької армії у 1927 р. і про навчання льот­чиків у німецькій армії у 1928 р., працю, присвячену опе­ративній підготовці німецької армії; видано 5 брошур (у 1928—1929 рр.) про тактичну, оперативну роботу рейхсверу. Крім того, в інформаційній збірці «Розвідуп- равління» у 1926—1931 рр. було вміщено 300 статей і заміток, які стосувались Німеччини.

Враховуючи це, зовсім не здається дивним той факт, що, як інформував 15 червня 1931 р. Реввійськраду СРСР новий начальник Штабу РСЧА А. Єгоров, план роботи Військової академії на 1930/31 рік за усіма ознаками було побудовано з урахуванням досвіду Німецької військової академії.

У свою чергу, деякою мірою збільшився і потік відря­джених у Червону армію німецьких офіцерів.

Влітку 1931 р. Кестрінга було запрошено керівницт­вом РСЧА взяти участь в інспекційній поїздці по части­нах Червоної армії. Він проїхав понад 7000 км (Бердичів, Курськ, Оренбург, Свердловськ). Повернувшись Кест- рінг написав своєму колишньому шефу генералу Секту, що сліди німецького впливу в Червоній армії видно скрізь: «Наші погляди і методи проходять червоною нит­кою через їх погляди й методи»[212].

У листопаді 1931 р. у СРСР з офіційним візитом прибув новий начальник штабу рейхсверу генерал Адам (він замінив у 1930 р. генерал-полковника Гаммерштейна. Хаммерштейн став головнокомандуючим рейхсверу і працював на цьому посту майже чотири роки до кінця січня 1934 р.). Адама супроводжував підполковник Е. фон Манштейн і капітан Хофмайстер. Адам відвідав Військо­ву академію у Москві, військову школу ім. Каменева у Харкові, декілька військових підрозділів РСЧА (кава­лерійський і танковий полки), харківську повітряну бри­гаду, моторизований розвідувальний загін у Києві, до якого він виявив підвищену цікавість[213]. Ворошилов висловив незадоволення діяльністю об'єк­тів рейхсверу в Радянській державі. Стосовно авіаційної школи у Липецьку він писав так: «Липецька школа поки що технічно погано оснащена». Стосовно танкової шко­ли: «Щось вона погано працює. Якби я не знав німецької армії, то я прямо міг би сказати, що тут шкідництво». Сто­совно «Томки»: «Тут справи кращі, ніж у Казані». Але «школа не дає необхідного й можливого ефекту». Воро- шилов запропонував «як глід» використовувати всі три школи і відмітив факт військового співробітництва Німеччини з іншими державами (Іспанія, Туреччина, Швеція, США, Голландія та ін.). Радянський нарком пря­мо заявив Адаму: «У нас Ви можете набагато краще роз­ташуватись, ніж деінде. Тут і наш, і Ваш прямий розраху­нок. Давайте спільно підберемо надійних людей — гар­них конструкторів і спеціалістів. А то зараз і Ви не повністю, і ми нічого не отримуємо»1.

Адам пообіцяв, що «як і раніше» командири РСЧА бу­дуть допущені на останній курс Німецької військової ака­демії, декілька командирів пройдуть курс навчання війсь­кової залізничної справи й курс економічної мобілізації («Вони зможуть усе переглянути й навчитися»). Передба­чалося, що до СРСР потім приїдуть німецькі експерти. Причому німці відмічали, що навчання радянських спеціалістів має значення для німецької сторони лише в тому випадку, якщо інструктори-німці зможуть «на прак­тичних прикладах на радянських підприємствах дати ра­дянським спеціалістам поради»2.

У вересні 1932 року, одразу після вступу Ф. фон Папена на пост рейхсканцлера, у Німеччині побувала радянська військова делегація на чолі з Тухачевським. Члени деле­гації були присутні на осінніх маневрах рейхсверу; їм бу­ло показано полігони й випробування нової військової техніки. Тухачевський зустрівся з вищим військовим керівництвом Німеччини (Шлейхером, Гаммерштейном і Адамом), був прийнятий президентом Німеччини фельд­маршалом П. фон Гінденбургом. Тухачевського супро­воджували старші командири (Фельдман, Седякін, Гор­бачов та ін.)[214].

Метою осінніх маневрів рейхсверу в 1932 р. (у районі р. Одер) була розробка способів збройної боротьби на випадок війни з Польщею, яка, на думку німецького військового керівництва, має можливість напасти на Німеччину великими силами по широкому фронту і ство­рити безпосередню загрозу Берліну. У маневрах, яким надавали і політичного значення, брало участь усе керівництво рейхсверу, включаючи президента Німеч­чини фельдмаршала Гінденбурга. На них були запрошені усі військові аташе й представники закордонних держав, за виключенням Польщі, Франції, Бельгії і Сербії. «Із відомих політичних причин німці особливо підкреслюва­ли присутність на маневрах командирів Червоної армії на чолі з Тухачевським і представника італійської армії — помічника начальника генштабу Монті». Тухачевський був у центрі уваги. Скрізь — і в машині, і у полі, і за сто­лом — йому надавали «перше й почесне місце»[215].

Після розгляду маневрів у Франкфурті, у якому брали участь Гінденбург і Гаммерштейн, делегація Тухачевсь- кого відбула до Берліна. Після триденного перебування у Берліні делегація відвідала Дрезденську військову школу, піхотний полк, Кенігсберзький полігон, аеродром у Тем- пельхофе, а також заводи Сіменса[216].

У грудні 1932 року в Німеччину виїхали ще чотири чер­воні командири (командуючий Сибірським військовим округом (СВО) М. Левандовський — керівник, команди­ри корпусів І. Дубовий, В. Примаков, С. Урицький). Вони прибули до Німеччини більше ніж на півроку, і поверну­лися в СРСР у липні 1933 року. Це була остання група червоних командирів, які навчалися в Німецькій війсь­ковій академії.

10 травня 1933 р. на запрошення Тухачевського до Москви приїхала група з п'яти вищих німецьких офі­церів на чолі з начальником озброєнь рейхсверу генера­лом фон Боккельбергом. Це був візит у відповідь на відвідання Тухачевським у 1932 р. підприємств німецької військової промисловості. Під час подорожі по СРСР діячі рейхсверу побували на таких підприємствах радян­ської військової промисловості, як 1-й авіаційний завод, артилерійський ремонтний завод у Голутвіні, хімічний завод у Тулі, Харківський тракторний завод, 29-ймоторо- будівельний завод у Запоріжжі, гарматний завод імені Калініна в Москві та інших.

13 травня на прийомі у німецького посла була гарна атмосфера. Ворошилов говорив про прагнення СРСР підтримувати зв'язок між «дружніми» арміями і надалі. Під час бесіди з німцями Тухачевський підкреслив: «Не забувайте, що нас розділяє політика, а не наші почуття, почуття дружби Червоної армії до рейхсверу. І завжди думайте ось про що: ви й ми, Німеччина і СРСР, можуть диктувати свої умови всьому світу, якщо ми будемо ра­зом»1.

Однак, не дивлячись на ці запевняння, радянсько- німецька дружба поступово сходила нанівець, а основа її — військове співробітництво — остаточно розвалилось. За свідченнями фон Дірксена, ініціатива розриву належала Радянському уряду: «Радянське військове керівництво вимагало, щоб рейхсвер припинив проведення усіх своїх робіт у СРСР...»2 Прихід до влади такої одіозної фігури, як Гітлер, мав великий вплив на розвиток зовнішньополітичних відно­син обох країн. Радянсько-німецькі військові контакти ще продовжувались на різних рівнях, але характер їх став іншим. У цей період не укладаються значні довго­часні угоди про співробітництво і мова йде виключно про мало значимі договори, пов'язані із закупкою окремих зразків військової техніки й озброєння. Політика усмішок і усякого роду запевнянь у дружбі має чисто дипломатичний характер. Насправді, сторони виявляють дедалі більшу недовіру й підозрілість один до одного, спостерігаючи за кожним кроком союзника для з'ясуван­ня характеру й перспектив подальших військово- політичних відносин. Уданому випадку дії командування РСЧА і рейхсверу лише відображали (у своїй спе­цифічній формі) ті неоднозначні процеси, які визрівали у політичного керівництва обох держав при формуванні своєї зовнішньої політики.

Якщо замислитись над питанням, кому військове співробітництво було вигіднішим — СРСР чи Німеччині, то слід врахувати, що СРСР не порушувала міжнародних правових норм. Але, з іншого боку, угоди за спиною світової спільноти мають відтінок аморальності. Зростан­ня могугності радянських сухопутних сил розглядалося Німеччиною як терпиме, оскільки обидві країни не мали спільного кордону. І все ж долі радянських командирів вищої й середньої ланки, які стажувалися в Німеччині, були трагічними. Майже усі вони будуть знищені, а отри­мані ними в Німеччині військові знання й досвід назавж­ди зникнуть. У той же час знання і досвід, які були отри­мані німецькими військовими командирами в радянсь­ких військово-навчальних центрах, не пропали марно і повною мірою знайшли застосування у протиборстві з Червоною армією. 4.1. Новий етап військово-промислового співробітництва: «програма Людвіга»

У 1925— 1927 рр. центр уваги у військовому співробіт­ництві між СРСР і Німеччиною був перенесений на вико­ристання військових шкіл в СРСР і навчання кадрів, але це зовсім не означало відмову від співробітництва у військовій промисловості. Навпаки, надання технологіч­ної й інтелектуальної допомоги в організації окремих військових виробництв не тільки не зменшилося, а набу­ло після «невдач» із «Юнкерсом» і «Берсоллю» більш ши­рокий характер.

У середині 1929 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про стан оборони країни», в якій було викладено лінію про повну технічну реконструкцію армії, авіації й флоту. На­родному комісаріату з військових і морських справ СРСР було доручено поруч з існуючим озброєнням домогтися отримання дослідних зразків і на їх основі озброїти ар­мію сучасними видами артилерії, засобами хімзахисту, танками, бронемашинами, налагодити серійний випуск літаків та авіамоторів. Ця постанова стала основою пер­шого 5-річного плану військового будівництва, нею ж пе­редбачалося і створення нових технічних військ, мотори­зація РСЧА, масова підготовка технічних кадрів.

Для виконання постанови було запроваджено посаду начальника озброєнь РСЧА, якому доручалося керів­ництво усіма питаннями переозброєння армії. Цю посаду у 1929- 1930 рр. займав Уборевич, у 1931 - 1932 рр. - Ту- хачевський. У 1929 р. було створене Управління меха­нізації й моторизації (УММ) РСЧА. У перші роки його

178

очолювали 1. Каменський і К. Калиновський. Організація УММ була надзвичайно важлЙВОЮ) оскільки до 1929 р. в СРСР не було власного тазового виробництва і не­обхідних кадрів-танкобудівннків. Спеціальною постано­вою РВР СРСР було передбачЄно СТВОрення різних типів танків. На початку 1930 р. РВР затвердила програму ство­рення різних видів літаків, аеростатів, аерофотоапаратів і приладів, причому основна у^а була приділена бом­бардувальній і винищувальні^ акації, в середи» 1929 р. РВР розробила 5-річну програму артилерійського пере­озброєння РСЧА. З 1928 по 19зз р ПОТужність артзаводів збільшилася майже у 6 разів. Водночас було б некорект­но вважати, що військова прОМислоВіеть в срср булд в ембріональній стадії. Так, ще у вересні 1928 р. відділ озброєнь рейхсверу розраховував на ПОставки обледнан- ня з 35 радянських військових заводів, які виробляли гвинтівки, гармати, літаки, боєприпаси, хімічну зброю та інше спорядження. Причому, Як зазначалося, «військова допомога Москви через поставки отруйних газів була особливо незалежною», оск1льки Німеччина не мала можливості отримувати ОР з інцтх країн1.

Досвід співробітництва з н6великими підприємствами (тими ж самими «Юнкерсом», «Штольценбергом» та ін.) виявився дуже корисним для радянського військово-про­мислового комплексу, який був тоді в стадії становлення. Цей досвід показав, що з малцМи й СЄрЄДНІМИ закордон­ними підприємствами, якщо у*^ скласти договір (без згадування про третейський і арбітраЖ( гарантії інвестицій, отримання прибутків), використовувати між­народну ситуацію, вживати такий дієвий засібг як полі. тичний шантаж керівників ^айже союзНоі- держави, можна не тільки отримати об^аднаннЯі навчити робіт. ників використовувати його, ^ ^ звинувахивши своїх

п-ЄГ 7°ь Оіе Вейеиіипд сіег

Зо^еіипюп Лі.г гіеиІвсЬ Мгі^ кизШпдяроїШк' ^ ясПепаеп^еІікпедеп. - Воорагсі^ ЯЬеіп ,д84 _9д Рзп партнерів «у злочинній недбалості», «шкідництві» та інших гріхах, змусити їх довгий час відновлювати потім свою репутацію.

Навряд чи можливо повністю виявити усі окремі конт­ракти й угоди, укладені радянськими зовнішньоторго­вельними організаціями, спеціалізованими об'єднання­ми і трестами з німецькими фірмами та їх філіями у третіх країнах. Так само як і неможливо виявити всі не- укладені контракти. Неукладені через те, що фірми за по­радою представників рейхсверу часто-густо показували й передавали радянським представникам одразу стільки інформації, що укладання контракту після цього було вже просто непотрібним. Після 1926 р. військово-про­мислове співробітництво вийшло з-під міцної опіки «Вог- ру» і набуло характеру хаотичних приватних контрактів, хоча військове міністерство Німеччини і надалі залиша­лося в курсі усіх угод, що укладалися, а РВР усіма силами реалізовувала програму переозброєння Червоної армії.

Симптоматичним у цьому відношенні стало повідом­лення радянського повпредства з Берліна від 16 вересня 1929 р., що «із Москви приїжджає багато працівників військової промисловості, причому ці представники військової промисловості, підпорядковуючись ВТНГ СРСР ... часто діють без погодження з радянським війсь­ковим аташе». Керівництво фірм інформувало про кон­такти із цими представниками військове міністерство Німеччини, яке, посилаючись на отримані дані, вислов­лювало своє невдоволення військовому аташе СРСР у Берліні В. Путнє1. Очевидно, що окремі візити радянсь­ких представників закінчувалися укладанням конт­рактів.

Проте увесь цей «броунівський рух» радянських за­купників був досить упорядкованим, оскільки закупки відбувалися відповідно до визначених перспективних напрямів розвитку військової й військово-технічної дум­ки, яка отримала сильний імпульс для розвитку під час імперіалістичної війни (особливо хімія, авіація, артиле­рія, моторизація, виробництво танків, підводних човнів та ін.). Саме по цих «полицях» розкладали угоди та конт­ракти, укладені радянським ВПК з іноземними партнера­ми. Звісно, пріоритетними контрагентами аж до початку 1930-х років тут були німецькі компанії, але угоди уклада­ли і з фірмами практично усіх країн, що мали достатній військово-промисловий потенціал (США, Великобри­танія, Франція, Голландія, Іспанія, Італія, Японія та ін.).

10 жовтня 1928 р. в Москві було укладено угоду між ра­дянським Державним зброярно-кулеметним трестом і фірмою «Карл Вальтер» (зброярний завод у Тюрінгії). Згідно з угодою фірма зобов'язувалася надати тресту повіту технічну допомогу в організації виробництва по нарізанню стволів для малокаліберних рушниць і в ор­ганізації дослідів по нарізанню стволів трьохлінійних гвинтівок і кулеметів, які проводила сама фірма. Після сплати домовленої суми у 120 тис. марок трест отримував право направляти впродовж трьох років своїх спеціаліс­тів для вивчення виробництва по нарізанню стволів на верстатах фірми «Вальтер». Фірма зобов'язувалась нада­ти їм також можливість детально вивчити методи виго­товлення інструментів, які використовували при нарізан­ні стволів і виробництві зброї, ознайомитись з відповід­ною документацією1. 18 грудня 1928 р. в Москві між Державним всесоюзним гарматно-зброярно-кулеметним об'єднанням (ГЗКО) «Збройоб'єднання» (пізніше ГЗКО було перейменоване у Всесоюзне зброярно-арсенальне об'єднання (ВЗАО)) і німецькою фірмою ДАК (Дойче Аутомобіль Конструк- ціонс гезельшафт) була укладена угода про розробку конструкції колісно-гусеничного танка. Його підписали директор ДАК Фольшер і голова правління ВЗАО Берзін. Фірма за 70 тис. дол. США зобов'язувалася розробити відповідно до відпрацьованих «Збройоб'єднанням» технічних умов та передати йому проект і детальні робочі креслення танка з колісно-гусеничним приводом. Пере­дача робочих креслень відбулася в Берліні 24 травня і 27 липня 1930 р., фірмі було сплачено 40 тис. дол. Виплата ос­танніх ЗО тис. дол. повинна була бути проведена після ви­готовлення танка за цими кресленнями і його наступних випробувань. Танк не був побудований, залишок суми не сплатили, тому фірма у січні 1932 р. подала у берлінський суд позов на ВЗАО[217].

В січні —лютому 1929 р. група військових хіміків (Рохінсон, Карцев, Блінов) була направлена у відряджен­ня в Німеччину. Вони оглянули протигазову лабораторію в Шпандау (із наданням її повного опису), полігон у Кум- мерсдорфі (включаючи досліди по дегазації обмундиру­вання й місцевості), фабрики по виробництву протигазів у Любеке (фірму «Ауер», фірму «Дегеа», а також фірму «Дрегер») і фірму «Ханзеатіше АГ» в Кілі, лабораторію професора Флюрі в Вюрцбурзі, професора Вірта в Шар- лотенбурзі і професора Оберміллера (з наданням деталь­ного опису). Радянські хіміки також вели переговори з фірмами «Гольдшмідт», «Тем і Хаас» про будівництво заводу з виготовлення тіодігліколю (сировини для іпри­ту). їм вдалося отримати матеріали періоду війни 1914—1918 рр. для виготовлення різних ОР, а у «ІГ Фар- бен Індустрі» ще й креслення газомета, газосховища, фільтрів, рецепти й зразки приладів для створення димо­вої завіси з літака та ін. Вони зустрічалися з начальником генштабу рейхсверу Бломбергом і узгодили проект дого­вору про спільну роботу на 1929 р.[218]

У березні — квітні 1929 р. заступник начальника ВПС РСЧА Алксніс провів переговори з представниками фірми «ВМШ» про закупівлю 200 авіамоторів «ВМШ VI» і 102 винищувачів «НД 37» у фірми «Хайнкель». Під час укладання контракту на мотори Алкснісу вдалося домог­тися деякого зниження цін порівняно з умовами по­переднього замовлення 1927 р. Тоді було закуплено 100 мо­торів, а також 20 гідролітаків «Дорньє-Валь»[219].

Наприкінці 1928 р. «Юнкере» звернувся до радянсько­го військового аташе в Берліні з пропозицією відновити виробництво літаків в СРСР. Мова йшла про будівництво авіазаводу на концесійних основах. В одному з проектів постанови Політбюро ЦК ВКП(б) за 1929 р. пропонувало­ся розпочати попередні переговори з «Юнкерсом» для з'ясування конкретних пропозицій фірми. У грудні 1929 р. фірма «Юнкере» звернулася з листом в радянське тор­говельне представництво у Берліні з пропозицією «ство­рити постійну установу в Росії», у Москві, очолити її по­винен добре відомий своєю роботою в СРСР експерт. Цей експерт мав «підтримувати відносини з усіма авіа­ційними колами», а усі переговори про співробітництво і про замовлення повинні проводитися в Берліні2.

Деяке поняття про рівень радянських замовлень дають відомості, які подав радянський аташе Путна у звіті Воро- шилову від 15 серпня 1929 р. Так, на початок серпня 1929 р. загальна сума коштів, які виділялися на військові за­купівлі в Німеччині, складала приблизно 7,2 млн крб. Ос­новні замовлення були зроблені по лінії «Авіатресту», «Орудатресту», «ВІХІМ-тресту», «Збройно-кулеметного тресту»[220].

З 10 по 20 квітня в Москві між представниками ВРНГ (а також військпрому) і фірми «Крупп» за ініціативою ра- донської сторони проходили переговори про надання технічної допомоги в галузі військового виробництва, а також виробництва чавуну і сталі терміном на 10 років. Фірма «Крупп» запропонувала за суму в 2 млн дол. нада­ти допомогу в розробках, виробництві і випробуваннях в СРСР різних гарматних систем (радянська сторона бу­ла зацікавлена у розробці за допомогою «Круппа» зенітної артилерії усіх калібрів з приладами управління, мортир середнього і великого калібру, важкої корпусної і дивізійної артилерії, снарядів усіх типів) і боєприпасів (снаряди, порох, вибухівки) для сухопутних військ і фло­ту, розширити конструкторські бюро фірми в Ессені, або створити конструкторські бюро в СРСР, або посилати німецьких конструкторів у відповідні радянські КБ. Фірма запропонувала передати всі свої напрацювання з артилерії до 1918 р., а розробки й винаходи після 1918 р. — за згодою німецького уряду. «Крупп» погодився направ­ляти своїх спеціалістів для контролю за виробництвом на радянських військових заводах1.

У кінцевому підсумку у зв'язку з неприйнятними умо­вами («Крупп» наполягав, щоб після заснування ним у Москві свого КБ радянська сторона кожного разу, коли вона мала намір дати КБ замовлення, зверталась би у військове міністерство Німеччини, а воно вже давало б замовлення круппівському КБ) ВРНГ відмовилося від за­лучення «Круппа» до співробітництва у створенні і вдос­коналенні артсистем. Радянська сторона обмежилась ук­ладенням із фірмою наприкінці 1929 р. договору про технічну допомогу спеціальними сталями. Приблизно в цей час «головною дійовою особою» у військово-технічних контактах обох країн стає німець­кий генерал артилерії М. Людвіг, який пішов у відставку з посади начальника озброєнь рейхсверу. Не випадково у вересні 1929 р. Гаммерштейн на усі прохання Вороши- лова про допомогу зі сторони рейхсверу рекомендував «для зміцнення відносин в усіх промислових питаннях генерала Людвіга». Свої зусилля після переговорів у Москві з Ворошиловим і Уборевичем, які відбулися наприкінці 1929 р., Людвіг зосередив у трьох напрямках:

надання допомоги у модернізації радянської війсь­кової промисловості за рахунок направлення німецьких офіцерів на заводи в СРСР і надання ліцензій для серійного виробництва військової продукції;

проведення спільних науково-дослідних робіт. При­чому даний пункт частково вже реалізувався у процесі діяльності військово-навчальних центрів рейхсверу (Ли- пецьк, Казань, Тоцкоє, Шіхани)1.

Мова йшла, однак, і про КБ фірми «Рейнметал» (в СРСР і в Німеччині), і про діяльність створеного в Моск­ві КБ німецького спеціаліста з артсистем проф. О. Шмі- ца. Що стосується Шміца, то він розпочав співробіт­ництво в інженерній галузі з радянським військпромом навесні 1928 р., коли йому було запропоновано прибути на рік в СРСР для розробки зенітної гармати й авіаційного озброєння. Він погодився працювати в галузі артилерії і кулеметної справи. У квітні 1929 р. Шміц уже звітував про виконану роботу керівнику інженерного відділу ра­дянського торгпредства в Німеччині Александрову. Він також інформував про це німецький МЗС і військове міністерство. За згодою останнього, мабуть, і зав'язала­ся ця взаємодія. Військовий аташе в Німеччині Корк 8 квітня 1929 р. доповідав Ворошилову, що в проекти гау­биці й гармати, над якими працював Шміц, він вніс декілька конструктивних змін, які покращили їх характе­ристики. Крім того, Шміц підготував ескіз гармати калібру 10,67 см із дальністю пострілу 20 км;

поставки в Радянський Союз напівфабрикатів, ви­робництво й експорт яких формально не підпадали під заборону Версаля, але сприяли підтриманню зайнятості і високого рівня кваліфікації військово-промислових фірм Німеччини.

Керівництво рейхсверу розраховувало на співро­бітництво декількох великих німецьких фірм («Крупп», «Рейнметал», «Сіменс і Гальске»), а також на те, що Людвіг як радник радянського уряду з питань озброєння буде рекомендувати радянській стороні, залежно від його уподобань, відповідні німецькі фірми. Тут, крім по­літичної користі, рейхсверовцям вбачалася можливість розповсюдження свого впливу на процес оснащення РСЧА новим озброєнням.

Для радянської сторони інтерес представляли перші два пункти, тоді як військове міністерство Німеччини ро­било наголос на останньому пункті. У вигідній ситуації опинилася і фірма «Рейнметал».

Конкретно мова йшла про цілий реєстр узгоджених двосторонніх проектів, із яких і складалась програма роз­витку радянської оборонної промисловості, так звана «програма Людвіга». Це:

постачання в СРСР напівфабрикатів 75-міліметро- вих зенітних гармат. їх збирання повинно було здійсню­ватись інженерами «Рейнметала»;

поставка необхідних для цього приладів управління вогнем фірми «К. Цейс» із розрахунку, щодо осені 1930 р. буде зібрано 20 — ЗО гармат;

ремонт і переобладнання одного з радянських за­водів з метою налагодження ліцензійного виробництва військового спорядження;

будівництво заводу по виготовленню вибухівок і поставка готових часових вибухівок і вибухівок для зенітних гармат. Для цього планувалось залучити фірму «Тіль» з Рули;

поставки напівфабрикатів для виготовлення в СРСР 10 — 20 випробуваних екземплярів мінометів;

поставки випробувального зразка 20-міліметрового автомату — фірми «Рейнметал»;

поставка випробувальних зразків трасуючих сна­рядів, виробництво яких планувалося здійснювати в Австрії;

поставка в СРСР обладнання для виготовлення сна­рядів для польової артилерії;

поставка апаратури для виготовлення напівфабри­катів, необхідних для виготовлення ОР. Переговори ра­дянським торговельним представництвом у Берліні вели­ся з фірмами «Гольдшмідт» з Амендорфа і «Рем і Хаас» із Маннхайма після того, як «ІГ-Фарбен-Гезельшафт» відмо­вився надати радянській стороні необхідне обладнання. Зовнішні поставки напівфабрикатів, готових виробів і об­ладнання планувалося здійснювати через підставні фірми з нейтральних країн (Австрія, Швейцарія і Швеція).

У радянської сторони, як розумів Людвіг, було лише ЗО танків, і всі вони, як і 6 танків, поставлених «Круппом» влітку 1929 р., не функціонували. Причому німецькі тан­ки не були випробувані перед поставкою в СРСР. Тому було запропоновано у випадку, якщо «Крупп» буде брати участь у реалізації «програми Людвіга», постачати для Ра­дянського Союзу гусеничні трактори (тягачі) для наступ­ного їх переобладнання під танки.

НК оборони (Ворошилов і Уборевич) і представники радянського військпрому після відмови «Круппом» свій вибір зупинили на напівдержавному концерні «Рейнме- тал», єдиному, з ким радянській стороні нарешті вдалося домовитись.

Переговори з «Рейнметалом» проходили у спішному порядку. Радянську сторону очолювали начальник озбро­єнь РСЧА, заступник голови РВР Уборевич і начальник ДВПУ ВРНГ Уриваєв. Узгоджений сторонами договір складався з трьох великих частин. У першій мова йшла про налагодження вже до кінця 1931 р. виробництва 6 артсистем (3-дюймова зенітна гармата, 15-сантиметро- вий міномет, 37-міліметрова протитанкова гармата, 20-міліметрова автоматична гармата, а також 37-мілімет- рова автоматична зенітна гармата і 6-дюймова гаубиця).

У другій частині йшлося про організацію двох КБ по арт- озброєнню з відрядженням до СРСР на 4 роки 1920 кон­структорів і надання необхідного матеріалу з архівів фір­ми. У третій частині мова йшла про закупівлю чотирьох артсистем і необхідного готового технологічного інстру­менту для їх негайного виробництва. За усі ці послуги радянська сторона зобов'язувалась заплатити близько 2,5 млн американських доларів[221]. Крім того, фірма «Рейн­метал» зобов'язувалася допомогти в організації виробни­цтва танків в СРСР.

Переговори йшли дуже повільно. Уборевич, умовляю­чи німців, посилався на те, що американська фірма «Скотт» і шведська «Бофорс» також готові виконати за­мовлення на вигідніших, ніж німці, умовах, але він, однак, зробив свій вибір на користь німецької фірми, яку вва­жав більш авторитетною.

Наполягаючи на підписані договору, Ворошилов і Убо­ревич погрожували Німеччині, що затягування перего­ворів поведе за собою не лише погіршення, а й перегляд усього комплексу відносин між СРСР і Німеччиною, включаючи політичний і економічний аспекти[222].

10 лютого 1930 р. представники військпрому і «Рейн- металу» підписали попередню угоду. Сама фірма у дого­ворі не фігурувала. У супровідному до договору листі по­яснювалося, що Управління озброєнь іменувалося «ВПН», а німецька сторона — «Р.А.». Під абревіатурою «Р.Л.» малося на увазі дослідницьке товариство, яке «Рейнметал» зобов'язувався заснувати в Голландії.

Одразу ж після підписання угоди в Німеччину виїхала військова делегація з 12 офіцерами на чолі з Уборевичем. 15 лютого 1930 р. вона вже прибула до Берліна. Делегації треба було відвідати декілька фірм («К. Цейс», «Тіль», «Рейнметал»), взяти участь у випробуваннях чотирьох готових артсистем на полігоні «Рейнметал» і підписати остаточний договір.

Наприкінці лютого 1930 р. на засіданні кабінету мініст­рів Німеччини відбулося обговорення взаємовідносин, особливо військових, з СРСР. Враховуючи їх значення, міністр закордонних справ Курціус рекомендував по за­вершенні переговорів по «плану Юнга» і введення його у дію зайнятися вирівнюванням відносин із східними сусідами і, всупереч різкій антирадянській критиці з при­воду сталінської аграрної реформи і переслідування церкви в СРСР, дотримуватися «рапалльської лінії». Військовий міністр Гренер проінформував уряд про військове співробітництво з Радянським Союзом, при цьо­му підкресливши, що його згортання викликало б велике незадоволення в рейхсвері. Схоже висловився і канцлер X. Мюллер. Він зазначив, що обидві держави не входять до «Версальського клубу» держав-переможниць, тому в політичному відношенні у них багато спільного. У самому СРСР є два силових'центри — це компартія і Червона армія, причому РСЧА настроєна дружелюбно до Німеч­чини, і цей настрій слід зберегти[223].

18 квітня 1930 р. в Москві було підписано текст догово­ру, й у вересні того ж року він вступив у дію. Згода німецького уряду й канцлера, без яких договір не набув би чинності, була отримана завдяки зусиллям Гренера, Гаммерштейна й Дірксена[224].

Німецький посол Дірксен оцінював військове спів­робітництво СРСР і Німеччини як найбільш стабільний фактор радянсько-німецьких відносин, а також як засіб впливу на внутрішньополітичний розвиток у радянській державі.

У Німеччині існувала окрема організація, яка інфор­мувала про стан справ і досягнення в окремих галузях господарства країни, систематизувала інформацію з німецької преси і перевіряла її на місцях, робила інфор­мацію більш повною й всебічною[225].

Особливо вдалим було співробітництво з інструкто- ром-танкобудівником Е. Гроте («Рейнметал»), з яким був укладений контракт про роботу в СРСР. Розроблений ним середній танк «Т-Г» (танк Гроте) за своїми бойовими й технічними характеристиками перевершував середній танк «Т-24», який був на озброєнні РСЧА. Таку високу оцінку дала йому комісія Політбюро ЦК ВКП(б) по танко- будівництву у доповіді Політбюро 19 лютого 1931 р. Танк «Т-Г» було визнано основним типом середнього танка, тому і було запропоновано терміново налагодити його виробництво у Харкові і на Уралі2.

В умовах економічної кризи 1929— 1933 рр. значення СРСР у якості ринку збуту для німецької промисловості, зокрема військової, значно зростало. Так, якщо протягом 1930— 1932 рр. експорт Німеччини у Францію скоротив­ся на 48,6 %, Голландію — на 53,2, Великобританію — на 65,7 %, у Радянський Союз за цей час він збільшився на 176 %[226].

Таке зростання значною мірою було обумовлене тими обставинами, що радянська сторона категорично поста­вила питання перед Берліном про експортні кредити і зуміла наполягти на своєму. Переговори про новий кре­дит були розпочаті під час бесіди німецького посла в Москві Дірксена з наркомом зовнішньої торгівлі А. Міко- яном і членом колегії НКЗС СРСР Стомоняковим на прийомі в німецькому посольстві 12 квітня 1929 р. Міко- ян заявив тоді німецькому дипломату: «Важких і неви­гідних кредитів ми більше брати не будемо»1.1 радянська сторона зуміла реалізувати такий підхід.

Дірксен, у свою чергу, постійно ставив питання про кредити перед міністром закордонних справ Курціусом, підкреслюючи його політичне значення в умовах, коли в Німеччині заговорили про «кризу Рапалло», вказуючи при цьому на загострення внутрішньополітичної обста­новки в СРСР.

У такій ситуації на запрошення ВРНГ СРСР у лютому — березні 1931 р. в Радянський Союз прибула представниць­ка делегація німецьких ділових кіл. Очолював її голова концерну «Клекнер-Веркс» П. Клекнер. До її складу вхо­дили і представники ВПК Німеччини: генеральні директо­ри фірм «Фрідріх Крупп», «Ферайніхте Штальверке», «Отто Вольф», «Сіменс», «АЕГ», «Борзіг», «Шіхау», (верф у Данцигу), «МАН», «ІГФарбен», «Металгезельшафт», «Лінке Хоффман-Буш», «Рейнікер», «ДЕМАГ». 28 лютого 1931 р. делегацію прийняв голова ВДНГ Г. Орджонікідзе. Він запропонував подвоїти обсяг радянських замовлень німцям. Але для цього потрібні були великі кредити. Пере­говори завершились на мажорній ноті — була досягнута принципова домовленість про надання експортного кре­диту й нарощування поставок обладнання в СРСР[227].

Пізніше з візитом до Берліна прибув заступник голови ВРНГ Ю. П'ятаков. 14 квітня 1931 р. у Берліні була оформ­лена угода між ВРНГ і представниками німецької про­мисловості про надання СРСР кредиту у 300 млн марок («угода П'ятакова»), На цю суму СРСР зобов'язувався з 15 квітня по 31 серпня 1931 р. оформити додаткові замов­лення. Очевидно, що, як і раніше, частину кредиту — ймовірно, більшу — було використано для військово-про­мислових замовлень. Відомо, що в середині 1931 р. ще одна радянська військова делегація вела у Берліні пере­говори з управлінням озброєнь рейхсверу і налагодила контакти з деякими військово-промисловими фірмами. Так, з питань технічного співробітництва й поставок сис­тем управління велися переговори з «Сіменсом». Угода повинна була реалізовуватися через дочірнє підпри­ємство «Сіменса» в Англії. З урахуванням замовлень під даний кредит загальна сума радянських замовлень у Німеччині в 1931 р. становила 919,3 млн марок, перевер­шивши аналогічний показник 1930 р. на 62,3 %. «Радян­ський Союз був у 1931 р. кращим покупцем наших ма­шин», — засвідчувала тоді німецька преса[228].

Ще в листопаді 1930 р. радянським повпредом у Берлін замість Крестинського, який став заступником наркома закордонних справ СРСР, був направлений Л. Хінчук, який до цього часу виконував обов'язки заступника нар­кома торгівлі СРСР. Хінчук одразу ж зайнявся проштов­хуванням радянських товарів на ринок Німеччини. Звісно, мова йшла в основному про сировину і сільсько­господарські поставки (зерно). У радянському меморан­думі від 28 вересня 1931 р., за підсумками осінніх еконо­мічних переговорів, була поставлена вимога про забезпе­чення умов зростання радянського експорту до 750 млн марок[229].

Протоколом від 22 грудня 1931 р. Хінчук і німецький міністр економіки X. Варм-Больд зафіксували домовле­ність про взаємне збільшення експорту товарів. Це дик­тувалось тим, що заборгованість СРСР Німеччині набли­зилась до 1 млрд марок і розраховуватись треба було зо­лотом і валютою.

Разом із тим саме в період економічної кризи після відставки 27 березня 1930 р. уряду «великої коаліції» на чолі з X. Мюллером (СДПН, Центр, ДП) уряд X. Брюнінга (Центр, ДП) узяв курс на згортання відносин з СРСР. Спочатку це відбилось в політичній сфері. 24 червня 1931 р. в Москві було підписано протокол про продовження Берлінського договору, але уряд Брюнінга так і не ра­тифікував його.

18 серпня 1931 р. Брюнінг роз'яснив діловим колам із сталеварного об'єднання Німеччини, що, відхиляючи «радянські замовлення», на збереженні яких наполягали промисловці, він керувався тими міркуваннями, що в усьому світі вважається, що ці замовлення використову­ються для військових цілей. Саме в цей час у Німеччині з'явилися чутки, що німецький уряд домовився з міністром закордонних справ Франції Бріаном про те, що у випадку врахування німецьких інтересів на Же­невській конференції із роззброєння, Німеччина припи­нить співробітництво з Червоною армією. їх розповсю­дження прямо було пов'язане з планами Папена і Рехбер- га укласти союз із Францією за рахунок СРСР1.

На початку 1932 р. в Німеччині розгорнулася кампанія проти імпорту радянського зерна, лісу, нафти. Її ініціато­рами були великі аграрії, фірми деревообробної й нафто­вої промисловості. Натомість фірми важкої промисло­вості постійно намагалися спонукати німецький уряд не чинити перепон радянському експорту в Німеччину, а та­кож надати СРСР гарантовані експортні кредити.

У червні 1932 р. П'ятаков знову приїхав до Німеччини. 15 червня він домігся угоди про поставки, які розширю­вали «угоду П'ятакова» від 14 квітня 1931 р. 17 січня 1933 р. було підписано радянсько-німецький протокол про збіль­шення експорту СРСР у Німеччину й надання йому кредитів для купівлі обладнання. 25 лютого 1933 р. був укладений заключний протокол між радянським торг­предством і двома німецькими консорціумами на чолі з «Дойче Банк» і «Дрезден Банк» про надання СРСР кре­дитів на загальну суму 140 млн марок1. Але навряд чи цей кредит міг допомогти збереженню динаміки розвитку двосторонньої торгівлі, який впродовж усіх попередніх років мав стійку тенденцію до зростання.

Таким чином, треба відмітити, що наприкінці 1920-х років Радянський Союз у військовому співробітництві з Німеччиною продовжує багато уваги приділяти військо­во-промисловим контактам. Ддя радянської сторони інтерес представляли модернізація вітчизняної військо­вої промисловості за рахунок направлення німецьких офіцерів на заводи в СРСР і надання ліцензій для серій­ного виробництва військової продукції, а також прове­дення спільних науково-дослідних робіт. Причому даний пункт частково вже реалізувався у процесі діяльності військово-навчальних центрів рейхсверу (Липецьк, Ка­зань, Тоцкоє, Шіхани). У той же час військове міністер­ство Німеччини робило наголос на поставки до Радян­ського Союзу напівфабрикатів, виробництво й експорт яких формально не підпадав під заборону Версаля, але сприяв підтриманню зайнятості і високого рівня квалі­фікації військово-промислових фірм Німеччини. У зв'яз­ку з цим генерал Людвіг розробляє програму розвитку радянської оборонної промисловості. Керівництво рейх­сверу розраховувало на те, що «Людвіг як радник ра­дянського уряду» з питань озброєння буде рекомендува­ти радянській стороні, залежно від його уподобань, відповідні німецькі фірми. Тут, крім політичної користі, рейхсверівцям вбачалася й можливість поширення свого впливу на процес технічного оснащення Червоної армії.

Крім того, німці оцінювали військове співробітництво з СРСР як найбільш стабільний чинник радянсько-німе­цьких відносин, а також як засіб впливу на внутрішньо­політичний розвиток радянської держави.

4.2. Припинення військових контактів

У 1929 р. світ опинився в лещатах економічної кризи, яка охопила також і Німеччину. Німеччина, обтяжена ре­параціями, наполягала на проведенні в Парижі міжна­родної наради для перегляду «плану Дауеса». Ця нарада відкрилася 6 червня 1932 р. Головував на ній американ­ський фінансист О. Юнг. Прийнятий у червні 1929 р. «план Юнга» передбачав виплату Німеччиною репарацій у розмірі 113,9 млрд марок упродовж 59 років, причому протягом 37 років — по 2 млрд марок. Порівняно з «пла­ном Дауеса» розмір щорічних внесків на цій нараді було зменшено на 20 %'. Одночасно було вирішено питання про виведення союзних військ із Рейнської зони, і ЗО червня 1930 р. останні французькі війська залишили Майнц.

«План Юнга» вступив у силу в червні 1930 р., але вже через рік президент Німеччини Гінденбург звернувся до президента США Г. Гувера із закликом про допомогу в зв'язку з неспроможністю сплатити черговий внесок. 20 червня 1931 р. Гувер виступив із пропозицією мора­торію терміном на один рік усіх платежів по репараціям і військовим боргам. Усі країни, включаючи Францію, змушені були прийняти «Мораторій Гувера». Але вже в червні 1932 р., коли строк мораторію закінчувався, в Ло­занні відкрилась остання конференція з репараційного питання, яка їх остаточно скасувала[230]. Конференція за­кінчилась 9 липня 1932 р. підписанням угоди про викуп Німеччиною своїх репараційних зобов'язань за 3 млрд золотих марок із погашенням викупних зобов'язань впродовж 15 років. Але ці рішення не були реалізовані. Тому рішення Лозаннської конференції насправді озна­чало припинення усіх військових платежів із Німеччини.

Слід за цим упродовж 1932 — 1933 рр. усі країни — європейські боржники США — відмовились сплачувати Сполученим Штатам військові борги.

У січні 1931 р. прем'єр-міністром Франції став П. Ла- валь. Міністром закордонних справ у його кабінеті зали­шився А. Бріан, але головну скрипку у зовнішній політиці Франції став відігравати голова уряду, що вважав своєю головною метою досягнення порозуміння й налагоджен­ня добрих стосунків із Німеччиною. Саме на це були спрямовані його переговори з німецьким канцлером X. Брюнінгом у Парижі й Берліні (липень і вересень 1931 р.). В обмін на велику фінансову допомогу Франція вимагала від Німеччини «політичного перемир'я» і не- збільшення Берліном своїх військових витрат.

Упродовж 1931 р. французька дипломатія, намагаю­чись схилити Берлін на свою сторону, працювала на те, щоб розладнати відносини Німеччини і Радянського Со­юзу. Під час вересневих перетворень у Берліні Лаваль за­лякував німецьких політиків небезпекою «більшови­зації». Після аналізу бесід із французькими політиками Лавалем і Бріаном міністр закордонних справ Німеччини Ю. Курціус зробив висновок: «У мене склалось вражен­ня, що для французів передусім важливо відтиснути нас від Росії»[231].

Зустрічний рух відбувався і з боку Німеччини. Так, Ф. фон Паиен, який змінив Брюнінга на посаді канцлера Німеччини 4 липня 1932 р., запропонував французам «ні- мецько-французько-польський союз для захоплення України»[232]. У дні завершення роботи Лозаннської конфе­ренції у липні 1932 р. Пап єн запропонував Франції спів­робітництво генштабів двох країн із метою створення потім антирадянського фронту.

Паралельно французи посилили дипломатичний тиск на Москву, запропонувавши їй 20 квітня 1931 р. укласти пакт про ненапад. Але, коли 10 серпня 1931 р. Бріан і ра­дянський повпред В. Довгалевський ратифікували текст пакту, французи висунули умовою підписання пакту укладення аналогічного пакту СРСР з Польщею.

14 жовтня 1931 р. Литвинов запропонував польському повіреному в Москві укласти радянсько-польський пакт про ненапад. 25 липня 1932 р. цей документ було підписа­но, а через декілька місяців — 29 листопада 1932 р. — від­булося підписання і радянсько-французького пакту про ненапад. При цьому'Париж намагався представити спра­ву таким чином, ніби переговори про укладення пакту бу­ли розпочаті за ініціативою Москви, а Париж пішов на них лише після того, як повірив, що аналогічні перегово­ри ведуться також між Москвою й Варшавою. За усіма цими французькими дипломатичними кроками стояв за­дум розсварити Німеччину з СРСР і після цього перетяг­нути Берлін на свій бік, продемонструвавши йому не­надійність Москви як стратегічного союзника. Адже, дійсно, виходило, що СРСР уклав пакти з двома злісними противниками Німеччини, проти яких у Берліні були практично усі політичні партії країни, що жили ідеєю пе­регляду кордонів.

Але Москва, зігравши «паризьку партію», зуміла до­вести Берліну даремність усіх зусиль французів. І не ви­падково тодішній канцлер Німеччини Брюнінг у своїх ме­муарах про це питання писав: «Із весни 1931 р. французи постійно безрезультатно намагалися відколоти від нас Росію»[233]. Симптоматичними є наступні слова Брюнінга: «Ми відпустимо мізинець Росії, за який тримаємось за­раз, тільки тоді, коли будемо твердо тримати у своїх ру­ках руку Франції». Але тієї «руки Франції» якраз і не бу­ло. Не випадково той же Брюнінг, жалкуючи згодом про те, що радянсько-німецькі відносини стали погіршува­тись, зазначив: «Основа для повного відходу від Росії бу­ла закладена без будь-якої вигоди для нас натомість»[234].

Таким чином, Париж зміг домогтися однієї мети — між Москвою й Берліном пролягла тінь недовіри, а німецька преса переговори з Францією й Польщею і на­ступне укладення відповідних пактів про ненапад тлума­чила як «вибух Рапалло».

Москва пояснила свою «податливість» Франції ре­алізацією політики безпеки, яка виразилась в укладенні низки двосторонніх пактів про ненапад із своїми сусіда­ми — Туреччиною, Іраком, Афганістаном і тою ж Німеч­чиною.

Проте, без сумніву, зіграло свою роль і те, що нацисти Німеччини, отримавши на позачергових виборах у Німеччині 14 вересня 1930 р. 6,4 млн голосів (на 5,6 млн більше, ніж на попередніх виборах у 1928 р.), почували себе все більш упевнено й зухвало. На президентських виборах 19 квітня 1932 р. було виставлено чотири канди­датури (Гінденбург, Гітлер, Тельман, Дюстерберг). Але жоден із кандидатів не зміг набрати необхідної кількості голосів (за кандидатуру Гітлера було подано 13,4 млн го­лосів, за Гінденбурга — 19,36 млн).

Через чотири дні у зв'язку з публікацією в німецькій пресі документів, які свідчили про підготовку націонал- соціалістами збройного путчу з метою захоплення влади, Гінденбург підписав надзвичайну постанову про заборо­ну СС і СА (транслітерація з німецької (відповідно) ЗсМіІгзІаіїеІп (охоронні загони), ЗіигтаМеіІипдеп (штур­мові загони)). Але після відставки Брюнінга і призначен­ня головою уряду Папена, який також не мав більшості у рейхстазі, перше, що зробив Папен, це було скасування заборони СС і СА і розпуск рейхстагу. Нові вибори було призначено на 31 липня 1932 р., а 20 липня 1932 р. Гінден­бург підписав наказ про призначення Папена верховним комісаром Пруссії, поклавши тим самим кінець дуалізму німецького і східнопрусського урядів. У той же день Па­пен розігнав соціал-демократичний уряд Пруссії. На на­ступних виборах 31 липня 1932 р. НСДАП (трансліте­рація з німецької — №іюпаІ802Іа1І8ІІ8с]іе Беиізсіїе АгЬеіІеграгІеі (И50АР) — Націонал-соціалістична робіт­нича партія) ще більше зміцнила свої позиції, отримавши 13,73 млн голосів, і стала, таким чином, найсильнішою фракцією у рейхстазі (230 депутатів). Це був «зоряний час» нацистів. 12 і 13 серпня Гінденбург спробував збе­регти «президентський кабінет» Папена, кооптуючи до нього як віце-канцлера Гітлера. Але сам Гітлер вимагав надання його партії посад рейхсканцлера, прем'єр- міністра Пруссії, а також міністрів закордонних справ Німеччини й Пруссії. Намагаючись запобігти сповзанню Німеччини, охопленої економічною кризою, у хаос, Папен під гаслом «Кожному — своє» проголосив 12-місячну економічну програму і прийняв декілька надзвичайних постанов, які передбачали великі податкові пільги підприємцям і право зменшення заробітної плати на 20 %.

Протягом місяця (із середини вересня до середини жовтня 1932 р.) Німеччиною пройшла хвиля страйкового руху (447 страйків). 12 вересня 1932 р. Папен знову розпус­тив рейхстаг. На наступних виборах, які відбулися 6 лис­топада 1932 р., НСДАП набрала 11,7 млн голосів, тобто втратила 2 млн виборців, Після того як із боку великих підприємців і банківських кіл, а також керівництва партії

Центру (А. Каас) розпочалися заклики з вимогами пере­дачі влади в руки найсильнішої партії, Гінденбург пови­нен був 17 листопада 1932 р. відправити кабінет Папена у відставку.

Під час наступних раундів переговорів Гінденбурга з Гітлером президент запропонував йому очолити кабінет, висунувши ряд умов (включити в уряд представників інших партій, надати президенту право самому призна­чити міністра закордонних справ і військового міністра). Гітлер на це не погодився, і тоді сформувати кабінет за­пропонували генералу рейхсверу К. фон Шлейхеру, який упродовж усього часу існування Веймарської республіки активно брав участь в усіх внутрішньополітичних ком­бінаціях, зігравши, мабуть, вирішальну роль у падінні трьох попередніх кабінетів Німеччини1.

Крім того, він разом із Сектом активно сприяв розвит­ку німецько-радянського військового співробітництва з метою відродження військової й політичної міці Німеччи­ни. Коли 3 грудня 1932 р. Гінденбург доручив йому сфор­мувати уряд, у Москві зітхнули спокійніше — влада опи­нилась в руках генерала-русофіла. Але, позбавлений підтримки виборців, «президентський кабінет» Шлейхера протримався при владі неповних два місяці. Після того як Гінденбург відхилив пропозицію про розпуск рейхстагу, введення надзвичайного стану, заборону КПН і НСДАП, Шлейхер 28 січня 1933 р. подав у відставку. ЗО січня 1933 р. Гінденбург доручив сформувати уряд Гітлеру.

Здавалося, відверто антирадянський настрій урядів Брюнінга й Папена повинні були змусити Сталіна, Моло­това, Ворошилова, Рикова, Бухаріна, Радека та інших до­корінно переглянути питання про продовження військо­вого співробітництва з Німеччиною, завчасно зайнятися пошуком альтернативних варіантів і розпочати поступо­вий відхід від односторонньої орієнтації на Німеччину в питаннях військового, військово-промислового й еко­номічного будівництва. Але цього не сталося. І хоча, як заявляв у свій час Радек, радянська сторона не намага­лась віддавати військову промисловість під контроль Німеччини і радянські оборонники у пошуках кращих зразків озброєння їздили тоді по усій Європі й Америці, Німеччина продовжувала залишатися пріоритетним партнером у стратегічних розрахунках Москви. Про це свідчить як стабільне співробітництво в усіх напрямах, так і такий незвичайний факт, як інтерв'ю Сталіна ні­мецькому письменнику Емілю Людвігу 13 грудня 1931 р., коли, відповідаючи на запитання про «схиляння перед усім американським» в СРСР, Сталін сказав: «Якщо гово­рити про симпатії до якоїсь нації або, вірніше, до біль­шості якої-небудь нації, то, звісно, треба говорити про наші симпатії до німців. З цими симпатіями не зрівняти наших почуттів до американців». На запитання, чи не бу­де політика традиційної дружби СРСР і Німеччини відтіс­нена на задній план у зв'язку з переговорами СРСР із Польщею, Сталін чітко й недвозначно заявив: «Наші дружні відносини з Німеччиною залишаються такими ж, якими вони були до цього часу. Таке моє переконання».

Причина була у стійкому германофільстві політичного і військового керівництва СРСР (Сталін, Молотов, Риков, Радек, Ворошилов, Єгоров, Уборевич, Тухачевський, Крестинський), а також наявності міцного прорадянсь- кого лобі у німецькому генералітеті, що здійснювало сильний тиск на президента Німеччини фельдмаршала Гінденбурга і доповідало йому про всі деталі двосторон­нього військового співробітництва.

Крім того, в уряді Папена (4 червня — 17 листопада 1932 р.) військовим міністром став генерал Шлейхер, змінивши на цій посаді Гренера. Прихід Шлейхера до влади посилив сподівання Москви на покращання усього комплексу радянсько-німецьких відносин. Шлейхер ро­бив усе, щоб втриматися при владі. Він намагався заручи­тись підтримкою спочатку націонал-соціалістів, потім СДПН, а пізніше — знову НСДАП. Але марно: свою ідею залучити НСДАП до урядової відповідальності для того, щоб показати її нездатність управляти країною, реалізу­вати він так і не зміг.

У галузі зовнішньої політики результати діяльності Шлейхера були кращими. Після того як у липні 1932 р. Німеччина, вимагаючи «рівності в озброєнні», заявила про свою відмову брати участь у подальшій роботі Женевської конференції з питань роззброєння, підготовча робота до якої розпочалася ще в грудні 1925 р., Шлейхер домігся від чотирьох держав (Англії, Франції, США, Італії) підписання 11 грудня 1932 р. декларації про визнання принципу рівності Німеччини з питань озброєння («рівність у межах системи безпеки, однакової для усіх країн»)[235].

У другій половині грудня 1932 р. Литвинов, беручи участь у роботі Женевської конференції, приїхав до Берліна. 19 — 20 грудня 1932 р. він зустрічався з рейхс­канцлером Шлейхером, а також міністром закордонних справ К. фон Нойратом.

У бесіді 20 грудня Шлейхер запевняв Литвинова у то­му, що «він як канцлер є гарантією збереження поперед­ніх радянсько-німецьких відносин. Він, як і весь рейхс­вер, інших відносин із нами не уявляв собі». Литвинов і Шлейхер детально проаналізували «женевські справи, а потім справи в рейхсвері». Майже все це коло питань об­говорювалось і в бесіді Литвинова з Нойратом[236].

Нарешті 23 січня 1933 р., усього за тиждень до зміни влади в Німеччині, Голова РНК СРСР В. Молотов у до­повіді на черговій сесії ЦК СРСР заявив: «Наші відноси­ни з іншими державами, як правило, розвивались нор­мально, недивлячись на зміни в урядах окремих країн.

Оскільки наші стосунки з іноземними державами визна­чаються передусім нашим внутрішнім зростанням, зрос­танням сил радянської влади, ці відносини міцніли через саму логіку речей. Особливе місце в усіх взаємовідноси­нах належить Німеччині. З усіх країн, які мали з нами дипломатичні відносини, із Німеччиною ми мали й маємо найбільш міцні господарські зв'язки. І це не випадково. Це випливає з інтересів обох країн».

Матеріали візиту Литвинова в Берлін 19 — 20 грудня

р. і сесії ЦВК від 23 — 30 січня 1933 р., таким чином, свідчать про те, що Москва продовжувала робити ставку на Німеччину і переглядати відносини з Берліном не зби­ралася. Бесіди Литвинова з ключовими фігурами вищої представницької влади Німеччини (канцлер, міністр за­кордонних справ) деякою мірою зняли зрозумілу занепо­коєність керівників СРСР.

Але після відставки Шлейхера і приходу до влади Гітлера ситуація змінилася. Впродовж двох місяців пере­бування нацистів при владі вони буквально розтерзали своїх політичних опонентів — СДПН і КПН, які мали за результатами виборів 6 листопада 1932 р. відповідно 121 і 100 депутатських мандатів. Підпал рейхстагу 27 лютого

р. став необхідним пропагандистським приводом для посилення репресій проти лівих партій. В ніч з 27 на 28 лютого 1933 р. були проведені масові арешти антифа­шистів, також було заявлено, що в будинку К. Лібкнехта були знайдені підземні ходи, склади зброї, документи й план організації у Німеччині комуністичного перевороту, що разом із підпалом рейхстагу свідчило про наявність «міжнародної комуністичної змови». З березня 1933 р. було заарештовано лідера КПН Е. Тельмана[237].

5 березня 1933 р. відбулися призначені на першому засіданні уряду Гітлера ще одні позачергові, на цей раз останні, вибори у рейхстаг. НСДАП отримала на них 17,2 млн голосів (288 мандатів), СДПН - 7,1 млн, КПН - 4,9 млн (відповідно 120 і 81 мандат). Але вже 15 березня мандати комуністів були оголошені недійсними. 24 бе­резня було прийнято закон про надання Гітлеру надзви­чайних повноважень, що не тільки де-факто, але і де-юре звело нанівець роль рейхстагу як вищого законодавчого органу країни. «Імперські закони можуть видаватися імперським урядом» —так говорилося у цьому акті.

Підтримувати відносини з режимом, що виступав із крайніх позицій антикомунізму й антисемітизму і який встановив у короткий строк жорстокий режим у самій країні, Москва не зважувалася. Крім того, рішенням уряду Гітлера була розпущена СДПН, а 7 липня були оголошені недійсними повноваження депутатів СДПН усіх рівнів. І хоча Гітлер у своїй промові в рейхстазі 23 березня 1933 р. заявив про наміри «зберегти дружні відносини з СРСР», а 13 квітня 1933 р. ратифікував Московський протокол від 24 червня 1931 р. про продовження дії Берлінського договору про ненапад і нейтралітет, негативне ставлення радянських лідерів до Гітлера не послабилося.

З 1 квітня 1933 р. в усіх німецьких посольствах у вели­ких державах були запроваджені посади військових аташе. Військовим аташе Німеччини в Москві було призначено полковника О. Хартмана, якого 3 квітня 1933 р. посол Дірк- сен представив першому заступнику наркома закордон­них справ СРСР Крестинському. Крестинський зазначив військовому аташе: «Тісне співробітництво між рейхсве­ром і Черновою армією продовжується вже 10 років. Я добре знайомий з усіма етапами розвитку цього співробітництва, продовжую сприяти його розвитку, але повинен сказати, що ніколи ці відносини не проходили в такій важкій загальнополітичній атмосфері, як сьогодні»1.

Крестинський вказував на численні випадки насиль­ства над громадянами СРСР, які перебували в Німеччині. Він нагадав про інциденти з обшуку Гамбурзького й Лейпцизького відділень радянського Торгпредства, про «справжній похід» проти товариства «Депон», що займа­лось продажем радянських нафтових продуктів. У від­діленнях останнього у Берліні, Кельні, Дрездені, Штут- гарті, Мюнхені та інших містах Німеччини відбулося декілька обшуків, під час яких заарештовували пра­цівників, утому числі і радянських громадян, що зазнава­ли насилля й знущання, але зрештою їх звільняли з огля­ду на повну необґрунтованість арешту. Крестинський зазначав, що не може бути такого положення, за яким між військовим міністерством Німеччини і Народним комісаріатом з військових справ СРСР існують дружні стосунки, а інші урядові органи Німеччини проводять стосовно СРСР ворожу політику, «яка виражається у на­силлі над нашими громадянами та інших ексцесах»1.

Далі в ультимативній формі Крестинський заявив: «Як­що німецький уряд дійсно хоче зберегти з СРСР ті відно­сини, про які говорив рейхсканцлер і які вже давно існу­ють між військовими відомствами обох країн, необхідно, щоб уряд залізною рукою негайно поклав кінець усім цим ексцесам. Уряд має для цього достатньо сили, треба лише, щоб було достатньо бажання. Якщо ж уряд не втрутиться і неподобства по відношенню до СРСР будуть продовжу­ватись, то, я думаю, п. Хартман розуміє, що і його робота тут буде сильно ускладнена». При цьому Крестинський спеціально звертався не до посла Дірксена, а до військо­вого аташе з тим, щоб його «заява і застереження були обов'язково передані в Берлін і по військовій лінії»2.

Іншими словами, терпіння радянської сторони було вже на межі. І терпець цей таки урвався. Через тиждень, 8 квітня 1933 р., у Москву прибув перший французький аташе полковник Мендрас, дружньо прийнятий Вороши- ловим, Єгоровим і Литвиновим. У травні 1933 р. у Фран­цію прибув перший радянський військовий аташе ком­див С. Вєнцов. Він досить швидко налагодив добрі сто­сунки з представниками французьких військових кіл. У серпні — вересні 1933 р. СРСР відвідав французький державний діяч Е. Ерріо. Йому показали декілька війсь­кових об'єктів. У вересні 1933 р. в СРСР завітав і військо­вий міністр Франції П. Кот. Він відвідав Київ, Харків, Москву, авіаційний завод у Філях і завод із виробництва авіамоторів. На початку 1934 р. між СРСР і Францією відбувся обмін військово-повітряними аташе. При цьому «французів не залишало відчуітя, іцо ініціатива до збли­ження виходила від радянської сторони»[238].

Гітлер, намагаючись стримати Москву від зближення із Францією, зробив черговий жест у бік СРСР — 13 квіт­ня 1933 р., уже після розпуску рейхстагу, рейхсканцлер ратифікував Московський протокол від 24 червня 1931 р. щодо продовження Берлінського договору про ненапад і нейтралітет.

Але було вже пізно, бо 7 травня 1933 р. Крестинський, який стояв дуже близько до «центру вироблення політич­них рішень» Радянського Союзу, таємним листом орієнтував повпреда у Берліні Хінчука на те, що ра­тифікацію протоколу й обмін ратифікаційними грамота­ми уряд Гітлера намагається використати для того, щоб «зробити пролом у відносинах між СРСР, з однієї сторо­ни, Францією й Польщею — з іншої». З тією ж метою про­тидії зближенню між СРСР і Францією німецький уряд намагався використати приїзд сюди Боккельберга, що керував озброєнням рейхсверу[239]. У Франції й у Польщі спокійно поставилися до того, що відбулось, оскільки ратифікація протоколу фактично не вносила нічого ново­го у радянсько-німецькі відносини.

Такі слова одного з поборників і активних провідників «рапалльської політики», яким був Крестинський, озна­чали лише одне: ставлення політичного керівництва СРСР до відходу від стратегічного співробітництва з Німеччиною було вже вирішеною справою, потрібен був лише прийнятний привід, щоб це продемонструвати.

Візит військової делегації Боккельберга в СРСР 8 — 25 травня 1933 р. все ж організований з великою пом­пою і, за свідченнями Хільгера, «у колишньому дусі поро­зуміння і доброї волі»[240]. 13 травня 1933 р. на обіді у Дірксе- на з нагоди візиту був присутній майже повний склад Реввійськради СРСР (Ворошилов, Тухачевський, Єгоров, Будьонний, Орлов, а також Корк, Єфімов, Межніков, Су- хоруков). Ворошилов дав зрозуміти свої наміри щодо збереження зв'язків між двома арміями. Присутній на прийомі Крестинський також зазначав, що «вечір про­йшов задушевно, військові намагалися підкреслити не тільки те, що рейхсвер хоче зберегти попередні німець­ко-радянські відносини, але і те, що вдається вчинити відповідний вплив на Гітлера»[241].

28 травня 1933 р. «Боккельберг відбув, але ще до при­буття його в Берлін Червона армія несподівано зажадала, щоб рейхсвер повністю ліквідував усі свої підприємства на території Радянського Союзу. Незабаром радянські військові в різкій формі відмовилися від подальшого про­ходження курсів у німецькій військовій академії»[242].

З червня 1933 р. в Москві відбулася бесіда між Крес- тинським і Дірксеном, під час якої було проведено інвен­таризацію усього комплексу радянсько-німецьких відно­син. Дірксен якраз тоді повернувся до Москви після 10-денної поїздки до Берліна, де він бачився майже з усіма членами німецького кабінету, включаючи самого Гітлера і президента Гінденбурга, і неодноразово радився з Ной­ратом і Бломбергом. Крестинський заявив, що радянська сторона не хоче змінювати лінію своєї політики стосовно Німеччини, але вона не може не закривати очі на по­ведінку Німеччини щодо СРСР. Німеччина, за його сло­вами спочатку намагалася взяти активну участь у ство­ренні антирадянського блоку, але через невдачі цих спроб повинна була зманеврувати, заявивши про бажан­ня продовжити попередню політику і навіть зробити де­які кроки у цьому напрямку. Тому уряд СРСР «не може не ставитися обережно до зигзагів німецької зовнішньої політики». Зближення ж із Францією, Польщею, іншими державами «не направлене проти Німеччини, але має на меті протидію утворенню антирадянського блоку»[243].

Стосовно припинення військового співробітництва Крестинський заявив: «Невірне припущення Дірксена про те, що наше військове відомство згортає спільну роботу з рейхсвером під тиском французького уряду. Ніяких роз­мов про це із французьким урядом у нас не було. Але ми по­винні зважати на те, що про роботу рейхсверу на території СРСР відомо урядам Антанти. Адже й уряд Франції відкри­то заявляв, що фон Папен, пропонуючи Франції союз про­ти СРСР, розповів детально про взаємовідносини між рейхсвером і Червоною армією. За таких умов, щоб уник­нути звинувачення в Женеві на конференції з роззброєння у нещирості й у діях, які йдуть врозріз із нашими пропо­зиціями, Реввійськрада повинна була йти на припинення спільної роботи. Це розумний вимушений крок, ні в якому разі не продиктований ворожістю до Німеччини»[244].

17 серпня 1933 р. за декілька днів до свого кінцевого від'їзду з Москви у зв'язку з переведенням у Токіо

Дірксен прийшов до Крестинського і проінформував йо­го про заяву Папена міністру закордонних справ Нойра- ту і статс-секретарю МЗС Б. фон Бюлову. Папен катего­рично спростував звинувачення, що саме він нібито повідомив французів про радянсько-німецькі військові відносини, зазначивши, що «він був цілковито не в курсі взаємовідносин між рейхсвером і Червоною армією» і що ні з французьким послом у Римі X. де Жувенелем, ні з французьким послом у Берліні А. Франсуа-Понсе він про це не говорив.

Згодом Г. Хільгер у своїх спогадах писав, що твер­дження НКЗС про це були «просто неправдивими». Адже про військові взаємовідносини Німеччини і СРСР було відомо і в Англії, і у Франції, і в Польщі, у той час як і квап­ливість, з якою Москва розривала відносини з Німеччи­ною, свідчила, що лідери СРСР готувалися до цього зазда­легідь[245].

Військове співробітництво з Німеччиною для радянсь­кого уряду із самого, початку було функцією політичних відносин між обома країнами. Особливо ця тенденція зміцнилася після 1923 р., коли було взято курс на побудо­ву соціалізму в одній окремо взятій країні. Тому, коли політичне взаєморозуміння стало все більше відходити у минуле (причому здебільше з вини німецької сторони), Москва, що зуміла у попередні роки створити потужну військову промисловість, провести військову реформу і виховати з німецькою допомогою кваліфіковані кадри командирського складу, дійшла до висновку, що з на- ціонал-соціалістичною Німеччиною їй «не по дорозі». То­му в умовах кризи політичних і економічних взаємо­відносин Москва сама зробила «сильний хід». Розраху­нок був на те, що його гідно оцінять у Парижі, Варшаві і навіть у Лондоні. Коли ж стало зрозуміло, що Париж (а разом із ним і Варшава) готові замінити Берлін як стра­тегічного союзника Москви, то їй залишалося лише знай­ти привід для розриву військових зв'язків з Німеччиною, що і було зроблено Крестинським у бесіді з Дірксеном З червня 1933 р.

Його своєрідним політичним забезпеченням стали анти- радянські промови А. Розенберга, який відповідав у НСДАП за зовнішньополітичну стратегію партії, а також меморандум, який міністр економіки Німеччини А. Гуген- берг вручив 16 червня 1933 р. голові Міжнародної еко­номічної конференції у Лондоні X. Коліну. У ньому Гуген- берг із приводу подолання економічної кризи поряд із ви­могою повернути Німеччині втрачені колонії вимагав на­дання Німеччині «нових територій для колонізації» за ра­хунок СРСР. Він закликав західні держави покласти кінець «революції і внутрішній розрусі, які вийшли з Росії»[246].

Після цього меморандуму переорієнтація зовнішньої політики СРСР з Німеччини на Францію і Польщу стало лише «справою техніки». На початку липня 1933 р. Моск­ва запропонувала Парижу укласти усну двосторонню джентльменську угоду про взаємний обмін інформацією про важливі проблеми Європи, а також про угоди, які кожна із сторін намагалася укласти з третіми країнами[247]. У серпні 1933 р. СРСР зняв частину військ зі свого західного кордону з Польщею та надав їй великі замов­лення на постачання заліза.

Тим часом обидві сторони (СРСР і Німеччина) крок за кроком, поступово, поетапно почали згортати свої зв'яз­ки. Після відмови радянської сторони від спільного ви­робництва хімічних дослідів («Томка») і подальшої діяль­ності танкової школи в Казані німецький військовий ата­ше Хартман 22 липня 1933 р. передав радянській стороні меморандум, в якому мова йшла про рішення головноко­мандувача рейхсверу припинити навчання льотчиків-ви- нищувачів у Липецьку у зв'язку з «необхідністю залізної економіки» і неможливістю для рейхсверу передавати нові великі капітали для поновлення матеріальної бази авіаційної школи[248].

Таким чином, усі три школи рейхсверу на території СРСР повинні були припинити своє існування. Але, щоб зберегти для зовнішнього світу видимість продовження співробітництва між РСЧА і рейхсвером, від імені ні­мецького головкома пропонувалось здійснювати і надалі обмін офіцерами, спеціалістами й воєнним досвідом.

Але радянська сторона пішла далі. Поряд із ліквіда­цією шкіл рейхсверу радянські лідери відмовилися від­ряджати командирів РСЧА на огляд частин рейхсверу. У відповідь військовий аташе Німеччини Хартман 8 серп­ня 1933 р. направив лист заступнику начальника зовніш­ніх відносин Штабу РСЧА Смагіну з повідомленням про неможливість направити німецьких офіцерів на навчан­ня частин РСЧА наприкінці літнього періоду у зв'язку з нестачею грошей2. Німцям дуже не сподобалася і відмова радянської сторони відрядити червоних командирів на курси німецької військової академії, оскільки «відмова від подальшого обміну офіцерами і військовими відом­ствами не передбачалася». Згідно із графіком згортання підприємств «друзів» до 15 серпня повинна була бути закінчена ліквідація «Томки», до 1 жовтня — «Липецька», до 1 — 15 жовтня — «Казані»[249].

19 вересня 1933 р. німецький військовий аташе в Москві полковник Хартман у донесенні в Берлін писав: «Навчальні центри закриті 15 вересня. Таким чином, дов­гий період радянсько-німецького військового співробіт­ництва в його теперішніх формах закінчився». Водночас звертають на себе увагу слова Хартмана про те, що зви­чайні легальні форми військових зв'язків усе ж не ви­ключалися. Про бажання обох сторін продовжувати ці відносини «в інших формах» мова йшла під час бесіди ге­нерал-лейтенанта Лютца й Халепського 22 серпня 1933 р., Хартмана зі Смагіним — 23 вересня 1933 р., Левічева з полковником генштабу рейхсверу X. фон Штюльпнаге- льом, нового німецького посла в СРСР Р. Надольного з Ворошиловим — 11 січня 1934 р.[250]

Арешт кореспондентів ТАРС і «Известий», що підозрю­вались у незаконній спробі проникнути на процес у справі підпалу рейхстагу, спричинив «журналістський конфлікт». Радянська сторона відкликала своїх жур­налістів із Німеччини і вирішила одночасно вислати з СРСР усіх німецьких кореспондентів. Одночасно в Німеччині (та, мабуть, в усьому світі) розгорнулася кам­панія з приводу голоду в СРСР. Але сталінська пропаган­да все заперечувала, вміло пов'язуючи «журналістський конфлікт» із «голодною кампанією».

Лише наприкінці жовтня 1933 р. була досягнута домов­леність про врегулювання «журналістського конфлікту». 31 жовтня радянська преса опублікувала відповідне ко­мюніке, і радянські журналісти були допущені на судо­вий процес у Лейпцигу.

У той же день на прощальному обіді з приводу від'їзду Дірксена у Токіо відбулася бесіда заступника голови РВР СРСР і заступника наркомвійськмора Тухачевського з повіреним у справах Німеччини в СРСР Твардовським. Тухачевський прямо заявив, що радянський уряд не вва­жає за можливе продовжувати співробітництво з рейх­свером через антирадянську спрямованість німецької політики. Тухачевський високо оцінив результати війсь­кового співробітництва, зазначив, що «рейхсвер дуже підтримав Червону армію під час її будівництва» і що «у важкі часи рейхсвер був вчителем Червоної армії і таке не забувається і не буде забуте»[251].

Проте новий посол Німеччини в СРСР Р. Надольний у відповідь на слова наркома, що він розраховує на віднов­лення зв'язків між рейхсвером і Червоною армією, за­вив, що після того як РСЧА показала рейхсверу на двері, німецька сторона очікує відповідної ініціативи з боку РСЧА з відновлення двосторонніх військових відносин[252]. Наведені факти, таким чином, свідчать про те, що ініціатива припинення військового співробітництва на­лежала радянській стороні.

15 липня 1933 р. Франція, Англія, Італія й Німеччина в обхід Женевської конференції з роззброєння підписали в Римі «пакт чотирьох», який передбачав співробітницт­во між його учасниками, перегляд Версальського догово­ру, поступове досягнення Німеччиною рівності в озбро­єнні. Але «пакт чотирьох» не був ратифікований держа­вами, що його підписали. На конференції у Женеві у ве­ресні 1933 р. Німеччина вимагала негайного визнання принципу рівноправ'я в озброєнні і згоди держав на збільшення чисельності рейхсверу в три рази (до 300 тис.). Проте ця пропозиція була відхилена.

Реакція країн, що підписали з Німеччиною Римський «пакт чотирьох», була такою: Італія підтримала Німеччи­ну, Англія й Франція виступили проти, блокувавши тим самим ревізію військових положень Версальського дого­вору. Це, до речі, було на той час однією із цілей радянсь­кої зовнішньої політики. США зайняли нейтральну по­зицію. У відповідь Німеччина, вказавши на безплідність роботи конференції 14 жовтня 1933 р., відкликала свого делегата з Женевської конференції, а через п'ять днів, 19 жовтня, вийшла з Ліги Націй.

Москва ж, зробивши на той час вибір не на користь нацистської Німеччини, ініціювала підписання із сусід­німи державами в Лондоні під час міжнародної еко­номічної конференції угоди про визнання агресора, яка була спрямована проти Німеччини. Сталін і його оточен­ня, зрозумівши, що в особі Гітлера вони зіткнулися з та­ким самим, як і вони, цілеспрямованим, цинічним і без­пардонним політиком, намагались загнати Німеччину в глибоку політичну ізоляцію. Частково це їм вдалося. Але побоювання Заходу відносно політики уряду «національ­ної концентрації» Гітлера були куди меншими, ніж май­же неприхований страх перед можливістю більшовизації усього світу. В Берліні це розуміли. Тому, обравши курс на досягнення двосторонніх угод і взявши на себе роль «захисного валу» проти більшовизму, Гітлер вміло вирі­шував зовнішньополітичні питання наступного періоду. Тут були і різке політичне протистояння Москви й Бер­ліна, й спроба радянсько-німецького зближення аж до відновлення колишніх військових зв'язків, але з «рапалль- ською політикою» було покінчено.

Таким чином, Веймарська Німеччина стала місцем, де вперто виборювали свої претензії на владу принаймні три альтернативні політичні групи: демократична, ко­муністична і фашистська. Усі три сили доводили тільки своє виключне право на владу. Вони мали значну кіль­кість прихильників у строкатому партійно-політичному спектрі Німеччини 1920-х років. Така ситуація своїм фор­муванням завдячувала явищам, що мали місце в Європі та у світі після 1917 р. Керівництво СРСР прагнуло бачи­ти Німеччину комуністичною державою і своїм союзни­ком у справі остаточного вирішення проблеми світової соціалістичної революції. Звідси спроби тісних кон­тактів, співробітництво між Червоною армією та рейх­свером, які, проте, не привели до союзу Веймарської Німеччини з СРСР. Навпаки, західні держави планували використати Німеччину в боротьбі з більшовизмом. Сама ж Німеччина, намагаючись у досягненні своїх цілей зару­читися підтримкою обох сторін, закономірно в такій си­туації вдалася до політики балансування. До певного часу це приносило бажані політичні дивіденди. Окремі по­ступки Заходу були сприйняті як успіхи політики мирної ревізії, які, до речі, розглядалися і як наслідки еко­номічних досягнень. Це, безумовно, започаткувало і нові тенденції у світовому господарстві — тенденції еконо­мічної інтеграції, які в той час належним чином не були оцінені і залишалися теоретичними викладками на май­бутнє.

Наприкінці 1920-х років XX ст. ситуація загострилася до прямого зіткнення крайніх лівих і крайніх правих. Суспільний вибір став визначатися полярними за фор­мою і близькими по суті силами. І не монополісти породили нацизм, а він ними був обраний в екстремальних умовах, коли загроза приходу до влади крайніх лівих готувала то­тальне знищення р'инку та приватної власності. Про­аналізувавши усі ці тенденції у політиці Німеччини, Ра­дянський Союз починає згортати свої військові контакти з нею. висновки

Період 1922— 1933 рр. для Німеччини і для СРСР був досить складним і суперечливим. В обох країнах світова війна викликала глибокі зміни, які вплинули на еко­номіку, політику та ідеологію обох країн, призвели до по­валення монархічних режимів і проголошення нових форм правління. Обидві країни опинилися в зовнішньо­політичній ізоляції і певний час перебували поза «клу­бом» великих держав. Своєрідну роль каталізатора радянсько-німецького зближення відіграло вороже став­лення Польщі до обох сусідів, яке підігравалось держава- ми-переможцями (Францією й Англією). Німеччина дов­гий час була на межі війни з Польщею, а Радянська Росія у 1920 р. була втягнута в цю війну і змушена була підпи­сати Ризький мирний договір, який закріпив за Польщею частину українських і білоруських земель.

У цілому ж Веймарська Німеччина становила собою своєрідний симбіоз демократії й залишків монархізму. А тому відвертий протест проти повоєнних змін у євро­пейському та світовому статусі Німеччини був притаман­ний не тільки верхнім щаблям влади, а й усім прошаркам німецького суспільства в цілому. Характерно, що це ма­сове незадоволення посилювалося тим, що труднощі суто внутрішнього походження подавалися як такі, що спри­чинені становищем, в якому опинилася Німеччина після Першої світової війни. Проте після приходу до влади в Німеччині Гітлера лінія на продовження рапалльської політики, як така, була переглянута Москвою. І хоча чер­гова зміна влади в Німеччині сама по собі не означала для

216 Москви автоматичної відмови від пріоритетних відносин з Берліном, в силу хоча б того, що Франція просто не мог­ла протягом короткого часу зайняти місце Німеччини, проте період Рапалло закінчився. Розпочинався новий розділ радянсько-німецьких відносин.

Рапалльський договір вніс істотні зміни в політичну ситуацію у світі. Він сприяв утворенню унікальної атмо­сфери для радянсько-німецького зближення, налаго­дження вигідного й плідного співробітництва обох країн у політичній, економічній і культурній галузях. Намагаю­чись вижити, ці дві країни пішли на широкомасштабне військово-економічне співробітництво, яке перетворило­ся в період розквіту рапалльської політики на військово- політичний союз. Підживлювали його ідеї реваншу, не­прийнятність як німецькою, так і російською стороною повоєнного територіально-державного устрою в Європі, з одного боку, та ідеї світової революції — з іншого. Але, оскільки і Москва, і Берлін цинічно розглядали свої взаємовідносини як засоби досягнення власної мети, во­ни чудово розуміли мотиви, які спонукали до співробіт­ництва іншу сторону, оскільки ці відносини з часом постійно еволюціонували в сторону від майже союзниць­ких до балансування взаємних інтересів, пошуку полі­тичних союзників, диверсифікації військово-промисло­вих та економічних зв'язків. На той час це були виму­шені, але до певної міри логічні політичні кроки. Проте і та й інша сторони, не формулюючи до кінця свої союз­ницькі стосунки, добре розуміли силу й слабкість цього альянсу. Тому після того як сторони досягли природних меж у своїх взаємовідносинах, Москва і Берлін приблиз­но з другої половини 1920-х років розпочали використо­вувати свої військові зв'язки як засоби політичного тиску на відносини з державами Антанти. Вміло блефуючи й допускаючи, щоб деяка інформація потрапляла на Захід, вони на кінець 1920-х — початок 1930-х років зуміли включитися у світову політику, не відступаючи від своїх стратегічних завдань.

З урахуванням своєрідності 20 — 30-х років XX століття значення військово-технічного співробітництва між СРСР і Веймарською республікою виходить далеко за межі утилітарних інтересів військового відомства. З точки зору зміцнення обороноздатності й підвищення бойової підготовки Червоної армії його ефективність очевидна (навчання керівного командного складу РСЧА у війсь­ковій академії в Німеччині, радянських військових спе­ціалістів у військово-навчальних центрах рейхсверу на території СРСР, допомога у становленні радянської військової промисловості й передача передових на той час технологій, обмін військовими делегаціями й спо­стерігачами розвідувальними даними тощо). І хоча ре­зультати цього співробітництва не можна піддати точно­му обліку (кількість радянських і німецьких льотчиків і танкістів, які навчалися, посібників і настанов із танково­го й повітряного бою, ведення хімічної війни, взаємодії родів військ, кількість створених моделей різного озбро­єння і т.д.), все ж таки його масштаби дуже значні. Інтенсивні особисті контакти військових керівників і офіцерів вищої ланки армій обох держав створили в обох країнах міцне лобі, яке виступало за підтримку й зміц­нення співробітництва між Радянським Союзом і Вей­марською Німеччиною. В умовах економічної відбудови Німеччини за рахунок західних кредитів і позичок (план Дауеса від 1924 р. і план Юнга від 1929 р.) зростання про- західних настроїв у Німеччині, саме наявність цього лобі, яке відстоювало необхідність двосторонніх військових зв'язків, значною мірою допомогло підтримувати потрібну Радянському Союзу «східну орієнтацію» Німеч­чини.

Практично завдяки військово-технічному співробіт­ництву було закладено основи ВПК СРСР та Третього рейху. Радянська військова хімія, авіація, судно- і танко­будування зароджувалися в результаті тісної радянсько- німецької взаємодії, а також великого бажання радянсь­ких лідерів створити міцну військову машину. На це в СРСР працювали і дипломатія, і розвідка, і практично весь господарський потенціал країни. Слід підкреслити, що за рахунок створених в основному за допомогою німців великих резервів, як матеріальних, так і кадрових, країна змогла витримати і внутрішній терор, і жорстоку світову війну. Військово-промисловий аспект співро­бітництва позитивно відбився на розвитку радянської економіки. Фактично з надання концесії «Юнкерсу» роз­почалося становлення радянської авіаційної промисло­вості (завод у Філях) і повітряних перевезень усередині країни. Німецькі фахівці брали участь у становленні й інших спеціалізованих галузей радянської військової промисловості, несли з собою зразки високого профе­сіоналізму і виробничої культури.

В основному завдяки саме німецькій допомозі було успішно розпочато й проведено в СРСР військову рефор­му, а командири Червоної армії виросли в професійному плані завдяки вивченню німецького військового досвіду. Але зв'язки РСЧА з рейхсвером зіграли і трагічну роль у долі найбільш підготовлених і талановитих керівників Червоної армії вищої й середньої ланки. Під час судового процесу над учасниками «військової змови» (червень

р.) і відкритого політичного процесу (березень

р.) факти військового співробітництва СРСР і Німеччини, які ініціювалися й санкціонувалися вищими тоді органами політичної влади в СРСР, були поставлені обвинуваченим у провину. Майже всі вони були зни­щені, а отримані в Німеччині військові знання й досвід відійшли в небуття. У той же час знання й досвід, які були отримані німецькими військовими, повною мірою зна­йшли застосування в Другій світовій війні.

Окрім підсумків «військово-технічних» контактів, був ще один важливий аспект — зовнішньополітичний. Німеччина в основному намагалася використати зв'язки Червоної армії з рейхсвером як козир для тиску на Францію й Англію. Цим Берлін поступово поновлював свій статус великої держави і домагався скасування усіх обмежень Версальського договору. Зростання могут­ності радянських сухопутних сил розглядалося як терпи­ме, оскільки обидві країни не мали спільного кордону. Для радянських військових органів становили інтерес оперативні й тактичні розробки німецьких штабістів, їхній досвід в організації штабної служби, застосування технічних засобів.

Проте Німеччина 1920-х років стала місцем, де вперто виборювали свої претензії на владу принаймні три аль­тернативи: демократична, комуністична і фашистська. Усі три сили обстоювали лише своє виняткове право на владу, мали значну кількість прихильників у строкатому партійно-політичному спектрі Німеччини 1920-х років. Така ситуація до певної міри формувалася явищами, що мали місце в Європі та світі після 1917 року. Керівництво СРСР прагнуло бачити Німеччину комуністичною і своїм союзником у справі остаточного вирішення проблеми світової соціалістичної революції. Звідси спроби тісних контактів, співробітництво між Червоною армією та рейхсвером, які, проте, не привели до політичного союзу Веймарської Німеччини з СРСР. Навпаки, західні держави планували використати Німеччину в боротьбі з більшо­визмом. Сама ж Німеччина, намагаючись у досягненні своїх цілей заручитися підтримкою обох сторін, законо­мірно в такій ситуації вдалася до політики балансування. Не менш важливим, водночас новим, було й те, що по­шук мирних шляхів територіальної ревізії змушував правлячі кола Веймарської республіки шукати внут­рішньо-політичний німецький консенсус між різними соціальними групами. Хоча в кінцевому результаті не вдалося ні створити сильний центр, ні об'єднати ті сили, які могли стати його опорою. Крах німецької економіки в роки світової економічної кризи 1929—1933 рр. був водночас і крахом німецьких надій на мирну ревізію Версальсько-Вашингтонських положень. Удар кризи найбільше прийшовся по середньому класу і зруйнував засади незрілої та слабкої веймарської демократії, яка за нормальних умов все ж врівноважувала крайні тенденції у суспільстві. Тепер же ситуація загострилася до прямого зіткнення лівих і крайніх правих сил. Суспільний вибір став визначатися полярними за формою і близькими по суті силами. І не монополісти породили нацизм, а він ни­ми був обраний в екстремальних умовах, коли загроза приходу до влади крайніх лівих готувала знищення рин­ку та приватної власності.

Військово-політичне співробітництво, перші елементи якого з'явилися ще до підписання Рапалльського догово­ру, тривалий час було основною опорою радянсько-ні­мецьких відносин рапалльського періоду. Навколо нього, старанно оберігаючи ці відносини, гуртувались усі при­бічники політичної й економічної співпраці обох держав.

Незважаючи на те що Гітлер прийшов до влади на ан- тиєвропейських, антибільшовицьких і реваншистських гаслах, під тиском військово-промислового комплексу він змушений був підтвердити Берлінський договір і навіть розширив його, збереглися й підтримувалися офіційні контакти офіцерів РСЧА з офіцерами рейхсве­ру, в Німеччині, як і до того, здійснювалися закупки військових зразків і технологічного обладнання.

У 1939— 1941 рр. відбувається певна «реанімація Рапал- ло». І знову зближення набирало оберти передусім по військовій і військово-політичній лінії: ліквідація Польщі, спільний нарад у Бресті, передача військових таємниць і технологій, поставки зразків озброєння, стратегічної сировини. Для війни проти Великої Британії та Франції Гітлеру необхідний був доброзичливий «нейтралітет» СРСР і радянська сировина. Господарський договір (19 серпня 1939 р.) і пакт про ненапад між СРСР і Німеч­чиною (23 серпня 1939 р.) з його таємними протоколами забезпечували Гітлера і тим і іншим. Стримуючі фактори, що стояли на шляху гітлерівської агресії, було усунено.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Архівні документи

Центральний державний архів громадських об'єднань України (ЦДАГО)

Фонд 1 Центрального комітету Компартії України; опис 20 документи відгулів ЦК КП(б) України.

Центральний державний архів вищих органів влади та уп­равління України (ЦДАВО)

Фонд 1 Всеукраїнського Центрального Виконавчого Коміте­ту Рад робочих, селян і червоноармійських депутатів; Фонд 2 Ради Народних Комісарів закордонних справ УРСР; Фонд 3040 Української економічної наради при Раді Народ­них Комісарів УРСР.

Архів зовнішньої політики Російської Федерації (АЗП) Фонд 04 Народного комісара закордонних справ Радянської Росії Г.В. Чичеріна;

Фонд 05 Заступника комісара закордонних справ М.М. Лит­винова;

Фонд 10 Уповноваженого представника СРСР в Німеччині

М.М. Крестинського;

Фонд 082 Рефентури по Німеччині;

Фонд 0165 Уповноваженого представництва СРСР в Німеч­чині.

Російський державний військовий архів (РДВА)

Фонд 4 Управління справами Народного комісаріату оборо­ни (НКО) СРСР;

опис 1 секретаріат Управління справами НКО СРСР;

опис 14 управління справами НКО 1917 — 1940 рр.

Фонд 29 Управління ВПС СРСР;

опис 23 Учбово-стройове управління ВПС РСЧА.

Фонд 25899 Управління Українського військового округу;

опис 1 Революційна військова рада округу 1920— 1939 рр.

222 Фонд 31863 Відділ зовнішніх замовлень НКО СРСР;

опис 1 відділ зовнішніх замовлень НКО СРСР 1917—1938 рр.

Фонд 33987 Секретаріату голови РВР СРСР;

опис 1 секретаріат голови РВР СРСР 1918-1930 рр;

опис 2 секретаріат голови РВР СРСР 1918- 1934 рр.

Фонд 33988 Управління справами РВР СРСР;

опис 2 секретаріат заступника голови РВР СРСР.

Фонд 33991 Управління начальника озброєнь РСЧА;

опис 1 Управління начальника озброєнь РСЧА 1918 — 1930 рр.

Опубліковані документи

Версальский мирньїй договор: Перевод с французско- го,- М., 1925. - С. 63-64, 66-68, 74-77.

Документи внешней политики СССР.— М.: Междуна- родньїе отношения, 1959-1969,- Т. 3-5, 8-9, 11, 14, 15.

Дьяков Ю.Л., Бушуева Т.С. Фашистский меч ковался в СССР. - М.: Советская Россия, 1992,- 393 с.

КПСС в резолюциях сьездов, конференций и пленумов ЦК. - Т. 2. 1917 - 1924. - М.: Политиздат, 1970. - 355 с.

План Юнга и Гаагская конференция 1929— 1930 гг.: Доку­менти и материальї. — М., 1931. — 58 с.

Советско-германские отношения от переговоров в Брест-Литовске до подписания Рапалльского договора (сбор- ник документов). — М.: Политиздат, 1971. — 596 с.

Советско-германские отношения 1922—1925 гг.: Доку­менти и материальї. — Ч. 1 — 2. — М.: Политиздат, 1977. — 607 с.

Торговьіе отношения СССР с капиталистическими стра- нами. - М„ 1938. - 147 с.

Акіеп 2ш сіеиІзсЬеп аизшагіідеп Роїііік 1918 — 1945. Зегіе В, Всі І-ХХ1 (1925-1932); Зегіе С, Всі І-ІІ (1933-1937). - СоШпдеп 1966 Ьіз 1980.

Оокишепіе 2иг сІеиІзсЬеп СезсЬісМе. 1924— 1929. Вегііп, 1975. - 457 5.

Оокишепіе /иг сІеиІзсЬеп СезсЬісМе. 1929— 1933. Вегііп, 1975. - 450 5.

Мемуарна та монографічна література

Алдан-Семенов А.И. Слово о командарме. — М.: Полит­издат, 1981. -110 с.

Ахтамзян А.А. Рапалльская политика: советско-герман­ские дипломатические отношения 1922 — 1932 гг. — М.: Наука, 1974. - 360 с.

Борисов Ю.В. Советско-французские отношения (1924— 1945гт.). — М.: Международньїеотношения, 1964. — 551 с.

Боффа Дж. История Советского Союза. — М.: Вече, 1992. - Т. 1. - 364 с.

Браславский И.В. Внешняя торговля капиталистических стран на первом зтапе общего кризиса капитализма. — К.: Сло­во, 1958. - 320 с.

Веймарская республика: история, источниковедение, историография/Межвуз. сб. научньїх трудов. — Иваново, 1987. - 170 с.

Величко Л. Пограбування Німеччини. Версальський до­говір. — Харків, 1930. — 65 с.

Волков С.В., Емельянов Ю.В. До и после секретних про- токолов. — М.: Воениздат, 1990. — 229 с.

Газін В.П. Економіка і зовнішня політика Веймарської республіки (1925—1933 рр.).— Кам'янець-Подільськ, 1994. — 165 с.

Галкин А.А. Германский фашизм. — М.: Наука, 1967. — 399 с.

Геллер М., Некрич Н. Утопия у власти: История Совет­ского Союза с 1917 года и до наших дней. — Лондон, 1989. — 681 с.

ГинцбергЛ.И. Друзья новой России: Движение в защиту Советской страньї в Веймарской Германии. — М.: Наука, 1983. — 341 с.

Гинцберг Л.И. Рабочее и коммунистическое движение Германии в борьбе против фашизма (1919— 1933 гг.). — М.: На­ука, 1978. - 389 с.

Гобсбаум Е. Вік екстремізму. Коротка історія XX сто­ліття. 1914- 1991. - К„ 2001. - 537 с.

Грабин В.Г. Оружие победьі,— М.: Политиздат, 1989. — 544 с.

Д' Абернон. Посол мира: Страницьі из дневника. — М., 1931. - 85 с.

Давидович Д.С. Революционньїй кризис 1923 года в Гер­мании. Гамбургское восстание. — М.: Соцзкгиз, 1963. — 336 с.

Джонсон П. Современность. Мир с двадцатьіх по девя- ностьіе годьі: Часть первая. — М., 1995. — 564 с.

Дмитриев В.И. Советское подводное кораблестрое- ние,- М.: Воениздат, 1990,- 286 с.

Донгаров А.Г. Иностранньш капитал в России и СССР. — М.: Наука, 1990,- 168 с.

Драбкин Л. Проблеми и легенди в историографии Гер- манской революции 1918-1919 гг. - М.: Наука, 1990,- 278 с.

Драбкин Л. Становление Веймарской республики. — М.: Наука, 1978. -374 с.

Динин И.М. Творци советского оружия. — М.: Воениз­дат, 1989. - 201 с.

Емельянов Ю.В. Заметки о Бухарине: Революция. Исто- рия. Личность. — М.: Молодая гвардия, 1989. — 320 с.

Ерусалимский А.С. Германский империализм: история и современность. — М.: Наука, 1964,— 385 с.

Жилин П. О войне и военной истории. — М.: Воениздат, 1984. - 328 с.

Жуков Г.К. Воспоминания и размишления. — Т.1. — М.: Изд-во агентства печати «Новости», 1983. — 304 с.

Загладин Н.В. История успехов и неудач советской дипло- матии (политический аспект). — М.: Политиздат, 1990,— 210 с.

Захаров В.В. Воецньїе аспекти взаимоотношений СССР и Германии: 1921 - июнь 1941 год. - М.: ГАВС, 1992. - 236 с.

Ибрагимов Д.С. Противоборство: история создания воен­ной техники в СССР и Германии. — М.: Воениздат, 1989. — 320 с.

Иванов В.Н. Маршал М.Н. Тухачевский. — 2-е издание, испр. идоп. — М.: Воениздат, 1990.— 320 с.

Иоффе А.Е. Внешняя политика Советского Союза 1928- 1932 гг. - М.: Наука, 1968. - 360 с.

История внешней политики СССР (под ред. А.А. Громьі- ко). - Т.1, 1917-1945 гг. - М.: Наука, 1980. - 512 с.

История дипломатии (под ред. В.П. Потемкина).— Т.З, 1919-1932 гг. - М.: Соцзкгиз, 1945,- 883 с.

История международньїх отношений и внешней полити­ки СССР (под ред. В.Г. Трухановского). - Т.1, 1917-1939 гг. - М.: Международньїе отношения, 1967,— 440 с.

Классовая борьба в Германии в новейшее время (1918-1945 гг.). - Челябинск: ЧГПИ, 1983.- 113 с.

Кобляков И.А. От Бреста до Рапалло: Очерки истории со- ветско-германских отношений с 1918 по 1922 гг. — М.: Госпо- литиздат, 1954. —251 с.

Коваль В. «Барбаросса»: истоки и история величайшего преступления империализма. — К.: Вища школа, 1989. — 389 с.

Коваль В. Возз'єднання західноукраїнських земель та міжнародні відносини: 1939 — 1941. — К.: Вища школа, 1979. — 281 с.

Командарм крьілатьіх: Сборник воспоминаний, очерков и документов о жизни Я. Алксниса: Расширенное издание. — Рига: Лиесма, 1973. - 374 с.

Командарм Уборевич: Воспоминания друзей и соратни- ков. — М.: Воениздат, 1964. — 262 с.

Командарм Якир: Воспоминания друзей и соратников. — М.: Воениздат, 1963. - 247 с.

Копиленко М.Л. Українсько-німецькі відносини: Здобут­ки, проблеми, перспективи. — К.: НІСД, 1996. — 36 с.

Космач Г.А. Кризис германского либерализма в годьі Веймарской республики. Идеология и политика немецкой де- мократической партии в 1918—1929 гг. — Минск: Универси- тетское, 1989. - 188 с.

Кулініч І.М. Українсько-німецькі історичні зв'язки. — К.: Вища школа, 1969. — 360 с.

Кульбакин В.Д. Германская социал-демократия 1924 —

гг. - М.: Наука, 1978. - 309 с.

Кульбакин В.Д. Милитаризация Германии в 1928 —

гг. — М.: Госполитиздат, 1954. — 243 с.

Кульбакин В.Д. Очерки новейшей истории Германии. — М.: Соцзкгиз, 1962,- 671 с.

Ленин В.И. Полное собрание сочинений. — Т.15, 36, 39, 41,— М.: Политиздат, 1976.

Максимьічев И.ф. Дипломатия мира против дипломатии войньї: Очерк советско-германских дипломатических отноше- ний в 1933 — 1939 годах. — М.: Международньїе отношения, 1981. - 288 с.

Мессенджер Ч. Знциклопедия Войн XX века. — Яуза: ЗКСМО-Пресс, 2000. - 512 с.

Мишанов С.А., Захаров В.В. Военное сотрудничество СССР и Германии в 1921 - 1933 гт.: Анализ. - М.: ВПА, 1991. - 126 с.

Муравьев Ю.П. Политика Германии по отношению к СССР в 1929- 1932 гг. - М.: Наука, 1965. - 309 с.

Мзнвел Р. Знаменосец «Черного ордена» Гиммер. — М.: Центрполиграф, 2000. — 428 с.

Никонова С.В. Германия и Англия от Локарно до Лозан- ньі. - М.: Наука, 1966.- 344 с.

О'Коннор Т. 3. Георгий Чичерин и советская внешняя политика 1918-1930,- М.: Прогресе, 1991. - 320с.

Орлова М.И. Германия в 1924-1929 гг. - М.: Наука, 1955. - 320 с.

Поляка Г.Б. Всемирная история. - М.: ЮНИТИ, 2000. - 726 с.

Прозктор Д.П. Оруженосцьі Третьего рейха: Герман- ский милитаризм 1919—1939 гг. — М.: Соцзкгиз, 1971. — 350 с.

Прозктор Д.П. Фашизм путь агрессии и гибели. — М.: Соцзкгиз, 1985. - 367 с.

Рапалльский договор и проблема мирного сосуществова- ния: Материальї научной сессии (25 — 28 апреля 1962 г.). — М.: Изд-во иностранной литературьі, 1963. — 262 с.

Риббентроп И. Между Лондоном и Москвой. Воспоми- нания и последние записи из его наследия. — М.: Центрполи- граф, 1996. - 331 с.

Рисс К. Адвокат дьявола Гебельс. — М.: Центрполиграф, 2000. - 491 с.

Розанов Г.Л. .Германия под властью фашизма (1933-1939 гг.). - М.: Изд-во ИМО, 1961. - 504 с.

Розанов Г.Л. Очерки новейшей истории Германии (1918-1933 гг.). - М.: ИМО, 1957. - 168 с.

Росенко И. А. Советско-германские отношения (1921 — 1922 гг.). — М.: Изд-во Ленинградского ун-та, 1965. — 159 с.

Ротшильд Д. Східно-Центральна Європа між двома сві­товими війнами. — К., 2001. — 689 с.

Руге В. Германия в 1917-1933 гг. - М.: Прогресе, 1974. - 376 с.

Рудченко А.М. История становлення и развития совет- ско-германских зкономических отношений 1917—1925 гг. — М.: Прогресе, 1972. - 389 с.

Савушкин Р.А. Развитие советских вооруженньїх сил и воєнного искусства в межвоенньїй период (1921 —1941 гг.). — М.: Воениздат, 1989. - 360 с.

Сейерс М., Кан А. Тайная война против Советской Рос- сии. — М.: Изд-во иностранной литературьі, 1947. — 456 с.

Сергеев Ф. Тайньїе операции нацистской разведки 1933 — 1945 гг. - М.: Прогресе, 1991. - 321 с.

Советские вооруженньїе сильї: История строительства. — М.: Воениздат, 1978. - 516 с.

Степанов А.И. Из истории советско-германского зконо- мического сотрудничества (1924—1926 гг.) // Ученьїе записки МГИМО МИД СССР. - Вьіп. II. - М.: Изд-во МГИМО, 1960. - 307 с.

Суворов В. Ледокол. Кто начал Вторую мировую войну? Не фантастическая повесть-документ. — М.: Новое время, 1992. - 352 с.

Сухоруков С.Р. Западногерманская буржуазная историо- графия советско-германских отношений 1917— 1932 гг. — М.: Наука, 1976. - 232 с.

Табуи Ж. 20 лет дипломатической борьбьі. — М.: Изд-во иностранной литературьі, 1960. — 464 с.

Типельскирх К., Кессельринг А. Итоги Второй мировой войньї. - М.: АСТ, 1998. - 634 с.

Тренвил Д. История XX века: Люди. Собьітия. Фактьі. — М„ 1999. - 782 с.

Трубайчук А.Ф. Брудершафт двох диктаторів. — К.: Істи­на, 1993. - 335 с.

Трубайчук А.Ф. 1939 год: к истории советско-германского сговора. — К.: Ассоциация историков «Истина», 1994. — 138 с.

Трухнов Г. М. Из истории советско-германских отноше­ний (1920-1922 гг.). - Минск: Изд-во БГУ, 1974.-196 с.

Трухнов Г. М. Классовая борьба в Германии в 1922 — 1923 годах. — Минск: Изд-во БГУ, 1969.— 243 с.

Трухнов Г.М. Поучительньїе уроки истории. Три совет­ско-германских договора (1922—1926 гг.). — Минск: Изд-во БГУ, 1979. - 183 с.

Трухнов Г.М. Рапалло в действии: Из истории советско- германских отношений (1926— 1929 гг.). — Минск: Изд-во БГУ, 1982. - 215 с.

Хайцман В.М. СССР и проблема разоружения (между Первой и Второй мировими войнами). — М.: Изд-во Академии наук СССР, 1959. - 452 с.

Хміль І.С. З прапором миру крізь полум'я війни: Дипло­матична діяльність Української РСР (1917-1920 рр.). - К., 1962. - 315 с.

Черчилль У. Вторая мировая война. — М.: Политиздат, 1991,- Т.1. - 465 с.

Шавров В.Б. История конструкций самолегов в СССР до 1938 года. — М.: Машиностроение, 1978. — 576 с.

Шейнис З.С. Максим Максимович Литвинов: револю- ционер, дипломат, человек. — М.: Политиздат, 1989. — 432 с.

Шеленберг В. Секретная служба Гитлера: Мемуарьі на­чальника управлення шпионажа и службьі безопасности СД. — К.: Воениздат, 1991. - 325 с.

Ширер У. Взлет и падение Третьего рейха. — Т. 1. — М.: Политиздат, 1991. - 593 с.

Шишкин В.А. Цена признання: СССР и страньї Запада в по- исках компромисса (1924-1929 гт.). - СПб.: Наука, 1991. - 439 с.

Щетинов Ю.А., Старков Б.А. Красньїй маршал. — М.: Наука, 1990. - 284 с.

Зндрю К., Гордиевский О. КГБ и история внешнеполи- тических операций от Ленина до Горбачева. — М.: N013 Вепе, 1992. - 768 с.

Яковлев А.С. Цена жизни: Записки авиаконструктора. — М.: Политиздат, 1987. - 510 с.

Апсіегіе А. Оіе сіеиізсіїе Караііо — РоШік. ОеиІзсЬ- 5о\*]еІізс1іе. Вегіеііипдеп 1922 - 1929. - Вегііп (Обі), 1962. - 248 5.

Веіїеі \ЛЛ, Н0І20ІСІ 3. ОеиІзсЬ-Зо^еІізсІїе ШігІзсЬаІІзЬе- 2іе1іипдеп іп сіег 2еії сіег Шеітагег КериЬІік. — Васіеп-Васіеп, 1979. - 273 5.

ВегдзсШскег Н. ОеиІзсЬе СЬгопік 1933 - 1945. Еіп 2ЄІ1- Ьіїсі сіег іазсіїізіізсіїеп Оікіаіиг. — Вегііп, 1982. — 576 5.

ВегпсІоііГ Н.К. Сепегаї гтзсЬеп Озі иМ УУезІ. Аиз сіеп СеЬеітпіззеп сіег ОеиІзсЬеп КериЬІік. — НатЬигд, 1954. — 320 5.

ВисЬЬеітК. Оіе \Уеітагег КериЬІік. — МипсЬеп, 1961. — 200 5.

Вгипіпд Н. Метоігеп 1918 - 1934. - 5іиПдагі, 1970. - 721 5.

Сагг Е. Н. Сегтап-5о\аеІ Кеіаііопз Ьеішееп Тшо УУогІсІ Шагз 1919 - 1939. - ВоШтоге, 1959. - 146 р.

Сагеїі Р. ипіетеЬтеп ВагЬагозза: ОеиізсЬег МазсЬ пасЬ гиззіапсі. — РгапкГигІ ат Маіп, 1963. — 573 5.

Сагзіеп Р.Ь. Кєіс1із\ує1іг ипсі Роїііік 1918 - 1933. - Кбіп; Вегііп, 1964. - 484 5.

Сгаід С.А. ТЬе Роїііісз ої ІЬе Ргиззіап Агту, 1940 - 1945. - Ьопсіоп, 1964. — 565 р.

ЕгГигІЬ М. Віє СезсЬісЬІе сієз сіеиІзсЬеп СепегаїзІаЬез 1918-1945. - СоПіпдеп, 1960. - 326 5.

Егіскзоп Л. ТЬе Зоуієі НідЬ Соштапсі. А МШіагу-РоІШсаІ Нізіогу. 1918-1941. - ИешУогк, 1962. - 480р.

РаЬгуР. ОегНШег - 5іа1іп - Ракі. - Оагтзіасії, 1962. - 535 5.

РаЬгу Р. Оіе Бо^еіипіоп ипсі сіаз ОгШе КеісЬ. Еіпе сіоки- тепііегіе СесЬісЬіе сіег сіеиІзсЬ — йо\у]єіізсЬєп ВегіеЬипдеп топ 1933 Ьіз 1941. - ЗиіПдаП, 1971. - 485 5.

РізсЬег Ш. ОеиІзсЬе ШігІзЬаІЇзроІШк 1918-1945. - Оріасіеп, 1968. - 125 5.

Сеуег М. Аиїгизіипд осіег 5ісЬегЬіІ. Оіе КєісЬзууєЬг іп сіег Кгізе сіег МасЬіроШік 1924 - 1936. - ШіезЬасіеп, 1980. - 280 5.

СоШЬасЬ М. - Ь. Кагі Яасіек ипсі сііе сіеиІзсЬ-зо^еІізсЬеп ВегіеЬипдеп 1918 - 1923. - Вопп, Вас! - СосіезЬегд, 1973. - 163 5.

Созгіопу Р. Оіе Коїе Агтее: СезсЬісЬІе ипсі АиГЬоисіег 5о\^еІізсЬеп 5іегеі1кга!іе зеіі 1917. - \¥іеп, 1980. - 447 5.

Сгоепег Ш. ЬеЬепзегіппегипдеп. Лидепсі-СепегаІзІаЬ — Шеіікгіед. - СоПіпдеп, 1957. - 584 5.

Сисіегіап Н. Еггіпегипдеп еіпез 5оНаІеп. — НеісіеІЬегд, 1951. - 464 5.

НаГІпег 5. Оег Таиіеізракі. Рипі/ід ]аге сіеиІзсЬ-зо^'еііз- сЬег ВегіеЬипдеп. — НашЬигд, 1968. — 137 5.

Наід К.Н., Могіз О.5., Реіегз А.К. Сегшап-5оУіеІ Кеіаііопз іп Ше \¥еішаг Ега. РгіепсізЬір (гот №сеззіІу. — Аісіегзпої, 1985. - 206 р.

Наїїдагіеп СЛ/У. Ніііег, КеісЬзугеЬг ипсі іпсіизігіе гиг СезсЬісЬІе сіегіаге 1918-1933. - Ргапкїигі аш Маіп, 1962. - 139 5.

Ніідег С. Шіг ипсі сіег Кгеші. ОеиІзсЬ-зо^еІізсЬе ВегіеЬипдеп, 1918—1941. Егіппегипдеп еіпез сіеиІзсЬеп Оіріошаїеп. - РгапкГигІ аш Маіп; Вегііп, 1964. - 322 5.

Ніідег С., Меиег А.С. ТЬе іпсошраіЬІе АІІіез. А шешоіг Нізіоги оГ Сегтап-5оУіеІ Кеіаііопз 1918-1941. - Меш Уогк, 1953. - 350 р.

НШдгиЬег А. Копііпуііаі ипсі Оізкопііпиііаі іп сіег сіеиІзсЬеп АиззепроІШк уоп Візтагк Ьіз НШег. — ОиззеШогГ, 1971. - 365 5.

Лозі ВоІзсЬаПег Ьеі сіеп Коїеп 2агеп. Оіе сіеиІзсЬеп МіззопзсЬеГз іп Мозкаи 1918 Ьіз 1941. №зЬ СеЬеітакІеп ипсі регзоп ІісЬеп АиГгеісЬпипдеп. — Меіп, 1967. — 336 5.

Козігіпд Е. Оег тіШагізсЬе МіШег гугізсЬеп сіешу ОеиІзсЬеп КеісЬ ипсі сіег 5о\^еІипіоп 1921 Ьіз 1941 ВеагЬ уоп Н. Тезке. - РгапкГигІ аш Маіп, 1960. - 334 5.

КоЬап Ь. Киззіа ипсі ІЬе Шеішаг КериЬІіс. — СашЬгісіде, 1954. - 168 р.

КгиттасЬег Р.А., Ьапде Н. Кгіед ипсі Ргіесіеп. СезсЬіЬІе сіег сіоеІзсЬ-зо\^еІізсЬеп ВегіеЬипдеп. Уоп Вгезі — Шоуузк гит ІІпІегпеЬтеп ВагЬагозза. — МипЬеп, 1970. — 565 3.

Кисгупзкі Л. Оаз Сгоззе СезсЬаП. — Вегііп, 1967. — 310 5.

Мапзіеіп Е. Аиз еіпеш 5о1сіа1;еп1ес1еп. — Вопп, 1958. — 359 5.

Меіег-УУеІскег Н. 5еек. - Ргапкіигі аш Маіп, 1967. - 288 5.

Меіззпег О. 5іааІзекгеІаг ипіег ЕЬегІ, НіпсіепЬигд, НШег. — НашЬид, 1950. - 400 5.

Мйііег К.-О. Оаз Тог гиг ШеІІтасЬІ: Оіе Весіеиіипд сіег 5о\^еІипіоп Шг сііе сіеиІзсЬ ШігІзсЬаїІз ипсі Кизіипдзроіііік глуіз- сЬеп сіеп УУеІІкгіедеп. — Воорагсі ат КЬеіп, 1984. — 403 5.

МеЬгіпд Ш. Оіе СезсЬісЬІе сіег сіеиІзсЬеп РапгетаГГе 1916-1945. - Вегііп (Мезі), 1969. - 328 5.

N012016 Л. ОеиІзск-5о\^еІізсЬе ШігІзсЬаГізЬегіеЬипдеп іп сіег 7.ЄІІ сіег \Уеітагег КериЬІік. — Васіеп-Васіеп, 1979. — 288 5.

ІЧизз К. Мііііаг ипсі \УіесіегаиГги8Іипд іп сіег \Уеітагег КериЬІік: 2иг роШзсЬеп Коїіе ипсі Епішіскіипд сіег КєісЬзууєЬг. — Вегііп, 1977. - 371 5.

Ргіпг ги Ьоууєпзієіп Н. ОеиІзсЬе СезсЬісЬІе уоп АпГапдеп Ьіз гиг іипдмагі Седеімагі. — МипЬеп, 1982. — 766 5.

Караііо дезіегп ипсі Ьеиіе. - Наїе, 1962. - 138 5.

Кетег С. ОеиІзсЬе АгЬеіІепМедаІіоп іп сіег 5о\\гіеІипіоп. — Вегііп, 1963. - 311 5.

КЬосіез Апіопу. Ргорадапсіа ТЬе Агі о! Регзиазіоп, УУогІсі Шаг II. Есіііесі Ьу Уісіог Магдоііп. — Мєуу Уогк СЬеїзеа Ноизе, 1976. - 581 р.

Козепіеісі С. 5о\у]еІипіоп ипсі ОеиІзсЬІапсі. — Вегііп (Озі), 1984. - 512 5.

Киде \У. ОеиІзсЬІапсі уоп 1917 Ьіз 1933. - Вегііп (Озі), 1978. - 558 5.

Зеаіоп А., 5еаІоп Л. ТЬе 5о\^еІ Аітпу: 1918 Іо ІЬе ргезепі. — Ьопсіоп, 1986. - 299 р.

БЬігегШ. 20-ІЬ Сепігу Логпеу. - ВгізЮІ, 1984. - 219 р.

Тауіог А.Л.Р. ТЬе Огідіпз оі іЬе Бесопсі \¥огН Шаг. - Иеш Уогк АІЬепеиш, 1962. - 387 р.

Уоікег К.-Н. Оокишепіе ипсі ОокишепІагрЬоІоз гиг СезсЬісЬІе сіег сіеиІзсЬеп І^иіїугаіїе. Аиз сіеп СеЬеітакІеп сіез КеісЬзу^еЬгтіпізІегіитз 1919—1935 ипсі сіез КеісЬзшеЬгті- пізіегіитз 1933-1939. - Зіиіідагі, 1968. - 488 5.

Шадпег С. ОеиІзсЬІапсі ипсі сіег Бо^еІізсЬ-РоІпізсЬе Кгіед 1920. - ШіезЬасіеп, 1979. - 294 5.

ШігІЬС. ЛозерЬШіП. - Вегііп, 1980. - 401 5.

Шедпег В. ТЬе ШаГГеп - 83 Огдапігаїіоп, Меоіоду, апсі Рипсііоп. Тгапзіаіесі Ьу КопаШ ШеЬзІег. — ОхГогсі Вазії В1аск\^е11, 1990. - 378 р.

Періодичні видання

Абрамов Н.А. Особая миссия Канделаки // Вопросн ис­тории,- 1991.-№ 4-5. - С. 144-156.

Армия и общество 1900—1941 гг.: Статьи и докумен­ти // РАН Институт российской истории (под ред. В.П. Дмит- ренко). - 1999. - С. 138-185.

Ахтамзян А.А. Военное сотрудничество СССР и Герма­нии 1920—1933 гт. // Новая и новейшая история. — 1990,— №5. - С. 3-24.

Ахтамзян А.А. Советско-германские зкономические отношения в 1922 — 1932 гг. // Новая и новейшая история. — 1988. - №4. - С. 42-57.

Баев В.Г. Вопроси репарационной политики Веймарской республики//Вопросьіистории. — 1977,— №9. — С. 192—199.

Баев В.Г. Документи рейхстага как источник по исто­рии Веймарской республики // Веймарская республика: Исто­рия, источниковедение, историография. — Иваново: Изд-во ИГУ, 1987. - С. 15-65.

Бойцов В.В. Рейхсвер и Красная армия // Красная звез- да. - 1990, 25 ноября.

Бойцов В.В. Секретние лаборатории рейхсвера в СССР // Армия. - 1992. - № 2, 3, 4, 6.

Васильєв В.И. История германского федерализма // Новая и новейшая история. — 1998. — № 3. — С. 27 — 49.

Вестник МИД СССР. - 1989. - № 10. - С. 65.

Викторов Б. Заговор в Красной армии // Правда. — 1988, 29 апреля.

Возвращенньїе имена: Сборник публицистических ста­тей в 2-х книгах. - М.: Изд-во АПН, 1989.

Газін В.П. Густав Штреземан: історичний портрет в історіографії та сучасності // Міжнародні зв'язки України: на­укові пошуки і знахідки. — Вип. 8. — К., 1999. — С. 215 — 244.

Горлов С.А. Военное сотрудничество СССР и Германии в 20-е годьі // Международная жизнь. — 1991. — № 9. — С. 4 — 11.

Елисеева Н.Е. Советская воєнная делегация на манев­рах в Германии. 1932 год // Советские архивьі. — 1991. — № 1. — С. 70-77.

Емельянов Ю.В. Бмл ли заговор против Тухачевского? // Слово. - 1991. - № 12,- С. 8-11.

Зданович А. Тайньїе лаборатории рейхсвера в России // Армия. - 1992. - № 1,- С. 62-68.

Информационньїй бюллетень пресс-бюро дипломати- ческого отдела наркома иностранньїх дел УССР. — 1922. — №7,- С. 25-28.

Кривошеев Г.Ф. Война брони и моторов // Военно-ис- торический журнал. — 199і!. — №4.— С. 36 — 41.

Нарьїкова Н.М. О некоторьіх источниках по истории крестьянского движения в Веймарской республике // Веймар- ская республика: история, источниковедение, историогра- фия. - Иваново: Изд-во ИГУ, 1987. - С. 16-33.

Нежинский Л. И. Бьіла ли воєнная угроза СССР в кон- це 1920-х - начале 1930-х годов // История СССР. - 1990. - №6. - С. 14-31.

Орлов Б.М. В поисках союзников: командование Крас­ной армии и проблеми внешней политики в 1930-х годах // Вопроси истории. - 1990. - № 4. - С. 40-53.

Повоєнна стабілізація (1922—1929 рр.). Німеччина // XX століття. Нариси з історії (1901 - 1945). - Кн. 1. - К„ 1998. - С. 140-141.

Рапалльская политика: истоки, традиции и современ- ность: Тезиси докладов и сообщений участников научного се- минара (26-27 мая 1992 г.). - Минск, 1992. - 180 с.

Рапалльский договор и проблема мирного сосущество- вания: Материали научной сессии (25 — 28 апреля 1962 г.). — М.: Изд-во иностранной литератури, 1963. — 262 с.

Рожик М.Є. Радянсько-німецькі економічні зв'язки в 1929— 1932 рр. // Питання нової та новітньої історії. Міжвід. наук. зб. - 1975. - Вип. 21. - С. 46-53.

Случ С.З. Германо-советские отношения в 1918 — 1941 го- дах // Славяноведение. - 1996. - № 3. - С. 99-104.

Сувениров О.Ф. Наркомат обороньї и НКВД в предво- енньїе годьі//Вопросьі истории. — 1991. — № 6. — С. 26 —35.

Трубайчук А.Ф. Червона армія і рейхсвер у 20-ті роки // Український історичний журнал. — 1993. — № 1.— С. 40 —49.

Трубайчук А.Ф. Веймарська республіка // Історичний календар 1999: Науково-популярний альманах. — К., 1998. С. 240-242.

Умов В. Секрет в Филях // Комсомольская правда. — 1989, 14 сентября.

Черток Б.Е. У советских ракетньїх триумфов бьіло немецкое начало // Известия. — 1992, 5, 6, 7, 9, 10 марта (№54-58).

Якобзен Х.А. Что означает ньіне «Рапалло»? // Гутен таг. - 1992. - №4. - С. 36-37.

Огееіг О. Аик сіег 2изаттепагЬеіІ уоп КєісЬзууєЬг ипсі Коїег Агтее// МіІіІагдезсЬісЬІе. - 1990. - №5. - 5.475-491.

Саігке НЖ Киззо-Сегтап Мііііегу СоІІаЬогаІіоп сіигіпд Ше Шеітаг КериЬІік // Ашегікап Нізіогікаї Кє\уієуу. — Уоі. ЬХІІІ. - 1958. - Аргії, № 3. - Р. 590-597.

Зреісіеі Н. КеісЬзшег ипсі Коїе Агтее // УіегІеЦаЬгеЬеГіе їиг 2еіІдезсЬісЬіе. - 1955. - № 1. - 5. 3-39.

Зіисіепі К. К.еісЬз\\геЬг ипсі Коїе Агтее // ІліЙшаГГепгеуие. - №5-6. - 5. 151-170.

2еіс11ег М. Еізегпез Кгеиг ипсі Коїег Біегп // РогзсЬипд РгапкГигІ. - 1991. - № 4. - 5.2-15.

2еіс11ег М. І-иПкгіедзсіепкеп ипсі ОШсіегзаизЬіМипд ап сіег Монкаиег 2ико\У8кіі — Акасіетіе іт ]аЬге 1926. Оіе Сгирре РісЬід ипсі сііе Зо^еІізсЬеп Ьиіізігеіікгаїїе // Мііііаг- СезсЬіеЬШзсЬе МіПеіІипдеп. - 1987. - № 1. - 5.127-174.

Дисертаційні дослідження

Гиленсен В. Восстановление военнрй моїци Германии в годьі Веймара (1919— 1932 гг.) Автореферат дис. ... канд. истор. наук 07.00.02 / Моск. гос. пед. ин-т. - М.,1967. - 21 с. Кабанов В.И. Производственно-технические связи Украиньї и Германии в 1922—1932 годах. Дис. ... канд. истор. наук 07.00.01. — Днепропетровск, 1994. — 306 с.

Калінічева Г.І. Українсько-німецькі освітні і наукові зв'язки у 1920-х — на початку 1930-х років. Дис. ... канд. істор. наук 07.00.01. - Донецьк, 1996. - 228 с.

Енциклопедії

Великая Отечественная война 1941 — 1945. — М.: Совет­ская знциклопедия, 1985. — 832 с.

Военно-знциклопедический словарь. — М.: Воениздат, 1983. - 863 с.

Знциклопедия Третьего рейха. — М.: Локид—миф, 1996. -587 с. ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК

А

Аванесов А. 96 Адам 146, 155, 156, 172, 173 Адан В. 163 Александров 185 Алксніс Д. 19, 132-134, 183 Амберг 149, 151, 152 Аппога 160, 161, 164, 165, 171 Арнольд 91

Ахтамзян А. 21, 27, 28, ЗО Б

Баранов 85, 124, 134, 167 Баторський 164 Бауер Г. 59 Бєлов Е.162

Берзін 130, 134, 137, 153, 166, 182

Бернарді 142 Бешніт 162, 167 Білецький 91 Бісмарк 38 Блінов 182

Бломберг В. 132, 141, 153, 164, 166-168, 182, 208 Блюхер 167 Бобров 164, 166 Богданов 72, 73, 79 Бойцов В. 22, ЗО Боккельберг 158, 163, 175, 206, 207

236

Братман-Бродовський 104 Бріан 108, 115, 193, 196, 197

Брокдорф-Ранцау У. 54, 68, 69, 74, 76, 77,81,91, 101, 104, 109, 110, 117, 119 Брон С. 55

Брюнінг X. 193, 196-200 Будьонний С. 207 Бусшсе-Іппенбург Е. 167 Бухарін 94, 98, 200 Бушуєв Т. 17 Бюлов 209

В

Варм-БольдХ. 192 Вернер 91 Ветцель 118, 126 Вєнцов С. 206 Вільберг126 Віммер 136

Вірт 67, 78, 101, 119, 120, 182 Волков С. 34

Вольф П. (Вюльфінг П.) 71 Ворошилов К. 94, 97, 98, 130, 132-143, 146, 154, 155, 160, 166, 168, 169, 172, 175, 183, 185, 187, 188, 200, 201, 206, 207, 212

Г

Газін В. ЗО, 31 Гайліс 96 Галкін А. 26 Галенкамп 167 Гальперін А. 89, 96 Гаммерштейн-Екворд 132, 142-144, 146, 154, 155, 163, 168-170, 172-174, 185, 189 Ганецький 110 Гейдельбергер 91 Геллер М. 32, 71-73 Генер 169 Генріх 91 Гесслер 113, 119 Гіленсен 34

Гінденбург 106, 173, 174, 195,

198 - 201, 208 Гінзбург А. 89 Гітлер А. 28, 175, 198-200, 203, 204, 206-208, 214, 216, 221

Горбачов 174 Горлов С. 22, 23, ЗО, 33 ГрабінаВ. 18 Гренер 168, 189, 201 Гроте 190 ГрязновІ. 145 Гувер Г. 195 Гугенберг А. 210 Гудеріан 20, 145, 147

А

Д'Абернон 53, 106 Дауес 103, 104 Дзержинський 81, 90, 92, 99, 123

Девінгталь 93 Дибенко П. 97, 162 ДірксенХ. 111, 117, 118, 175,

189, 191, 204, 207 - 210, 212 Довгалевський В. 197 Донгаров А. 34 Дубовий І. 164, 174 Дьяков Ю. 17 Дюстерберг 198

Е

Еберт 68, 76

Ейдеман 160, 161, 164, 165 Еккорт Т. 90

Енвер-паша 58, 59, 62, 63 Еремеєв 85, Еріксон Д. 63 Ерріо 104, 206 Ешонек 136

Є

Єгоров 172, 201, 206, 207 Єлисеєва Н. 33 Єремєєв 85 Єрусалимський О. 24 Єфімов 171, 207

Ж

Жігур 164, 165 Жувенел 209

З