/ Language: Українська / Genre:prose_history

Живі зустрінуться

Кузьма Катаєнко

Автор роману «Живі зустрінуться» сам учасник подій, про які пише. Кузьма Катаєнко народився на Кубані в бідній селянській родині. Змалку наймитував, а в роки громадянської війни вступив до комсомолу, став бійцем ЧОНу, а згодом командиром ескадрону кінноти. Роман «Живі зустрінуться» про громадянську війну на Кубані. У критичному становищі опинилося революційне, козацтво в серпні 1920 р. У цей час збройні сили Радянської республіки були кинуті проти білополяків. Чорний барон Врангель скористався цим і висадив на Кубані експедиційні корпуси генерала Улагая. Складність подій зумовила і складність людських доль. Роман знайомить читача з маловідомою сторінкою в історії Кубані, з самобутніми характерами.

Катаєнко

Роман

Видавництво «Радянський письменник», Київ-1975. Одеська книжкова фабрика.

у2

к29

Автор роману «Живі зустрінуться» сам учасник подій, про які пише. Кузьма Катаєнко народився на Кубані в бідній селянській родині. Змалку наймитував, а в роки громадянської війни вступив до комсомолу, став бійцем ЧОНу, а згодом командиром ескадрону кінноти.

Роман «Живі зустрінуться» про громадянську війну на Кубані. У критичному становищі опинилося революційне, козацтво в серпні 1920 р. У цей час збройні сили Радянської республіки були кинуті проти білополяків. Чорний барон Врангель скористався цим і висадив на Кубані експедиційні корпуси генерала Улагая.

Складність подій зумовила і складність людських доль. Роман знайомить читача з маловідомою сторінкою в історії Кубані, з самобутніми Характерами.

І

— Не кругло у нас вийшло, хлопці!— бурчав, кусаючи довгий кінець смолянистого вуса, Луняка.— Казав же: давайте їхати на ніч. Не послухали. А зараз он що коїться. Нам і притулитися ніде.

Він стояв на високій гарбі й дивився на кінський ярмарок, який клекотав на широкій низині поміж залізничним насипом та крайніми дворами станиці Брюховецької. Йому видно було тільки небо та кінські голови. Коні вихрили гривами, скалили зуби й іржали.

Семиденний кінський ярмарок, зібрався після довгої перерви: тс імперіалістична війна," то революція, то громадянська...

І ледве Кубань звільнили од денікінських військ, як станичники поспішили на ярмарок.

Козак станиці Немирівської Гаврило Луняка привів усіх, хто хотів продати а чи купити коней, побачитися з друзями та славно погуляти.

— Ну, то де нам ставати? На задвірках? Хто там побачить наших коней? А можна буде стати там!

Луняка показав на середину майдану, де на високій щоглі майорів червоний стяг, навколо нього стояли гарби, між ними утворились ярмаркові вулиці й провулки

Козаки та козачки вирядились у святковий одяг. Очі розбігалися, дивлячись на червоні, блакитні, зелені бешмети, квітчасті хустки та кофти жінок. Найбільше люду штовхалося коло довгих сараїв, квапом збитих із свіжого тесу та вкритих брезентом. Там були винні лавки, харчевні, квасниці. Перед ними крутилися каруселі, виблискуючи оздобами. На високому помості людей смішили блазні в гострих ковпаках з кольорового паперу. Гриміли труби духового оркестру, глухо бухали барабани, чулися п'яні вигуки, посвист, голосні пісні.

— Люди вже гуляють, а ми... стати ніде. — Бурчав Луняка.

— А чого тут довго думати, дядьку Гавриле. — Тут і станемо.

— А ти, Іванку, не лізь поперед батька в пекло. Не рипайся.

Луняка сердито подивився на стрункого парубка в старому бешметі із червоного атласу, туго перехопленого в поясі дорогим ремінцем в оздобі зі срібних бляшок. Поруч із Лунякою, схожим на столітнього кремезного дуба, парубійко скидався на стрімкого явора.

— А доведеться зробити так, як радить Іванко, — заступився за хлопця беззубий Кузьма Гайдай; — Нічого кращого не придумаєш. Дивіться, що люди виробляють!

На головному проїзді на ярмарку повільно колихався веселий натовп. Попереду духового оркестру, що гудів дзвінкою міддю, витанцьовував гопака п'яний козак. Піднявши руки вгору, стрибав, хапав чоботи за носки і летів донизу. Потім пустився навприсядки і так завертівся на однім коліні, що його широченні штани підняли хмару куряви, раптом він випростався, розвів руками і, вибиваючи закаблуками дрібно та гучно, заспівав:

Ох і п'яная я,

І рум'яная я,

Придивіться, козаки,

— Непоганая я!

За оркестром купа козаків тягнула бричку. На ній, серед барил, стояв товстий вірменин з бурдюком вина і вигукував:

— Гей, пий, гуляй! Підходь, налітай!. Підставляй цеберки, казани, шапки! Підставляй рота, коли посуду нема. Всім наллю! У Шарбарона вина досить. Налітай!

До брички підбігали козаки. Підставляли кухлі, а він частував. Якийсь високий роззявив рота. Шарбарон устромив йому дучку бурдюка. Той похапцем пив. Червоне вино текло по бороді, за комір бешмета, а Шарбарон гукав:

— Пий, хрещений мир! Шарбарону плачено лицарем,-— показував на козака, який танцював перед оркестром.— За все плачено!

Козак вигукнув:

— Пийте, козацтво! Давно я так не гуляв!

Натовп наближався до валки Луняки. З гарби стрибнув Кузьма Гайдай, рушив до брички Шарбарона.

— Хлопці, сюди! Вип'ємо!

За Гайдаєм потяглися козаки з гарб. За ними Іванко.

— А ти куди, халамиднику?! Рано тобі пити! — крикнув Луняка.

— Хіба я пити?—виправдувався Іванко.— Повеселитися хотів, — поривав очі на козака-гультяя.

— Кажу, сядь.

Іванко послухався, сів на гарбу. Луняка придивився до танцюриста і здивовано проказав:

— Ба, та це ж Сашко Татарка гуляє. Що чортів козарлюга витворяє! — Помовчав, доки танцюрист порівнявся з гарбою, тоді гукнув:— Гей, Сашко! Односум! Чого так рано загуляв?

Танцюрист зупинився. Витер мокрого лоба, гукнув до оркестру:

— Стій, музики! Балакати буду з козаком.—- Він підійшов до воза, підняв руки,— Дивись, яка оказія! Гавриле, та це ж ти! А я думав, що загинув у горах. Давай же почоломкаємося, братику.

Він стрибнув на гарбу, схопив у обійми й розцілував приятеля.

— Гавриле, братику! Я уже продав коней. Добре про-. дав. Гуляю! Нехай пам'ятає вся Єйська округа,, як гуляв Сашко Татарка! Гавриле, кидай усе к бісовій матері та їдьмо зі мною. Гей, славно погуляємо! Пам'ятаєш, як ми в Багдаді гуляли? їдьмо, Гавриле! Музики, грай туш! Бо це перед вами мій друзяка, славний козак Луняка Гаврило!

Музики заграли. Татарка все просив:

— Гавриле, уваж. Ох і потанцюємо!

— Не можу, Сашко. Треба валці раду дати,— відповів Луняка і вказав на довгий хвіст із гарб.

Коли Татарка, натовп і бричка з вином минули гарби, Луняка вилаштував свою валку в один ряд. Викинули стяг на високій щоглі. Під вітром залопотіло довге полотнище, забіліли літери: «Станиця Немирівська!».

Збіглися люди подивитися на нових коней. Усі милувалися його молодим жеребцем, що звався Паничем.

Високий огир стояв, перебираючи стрункими ногами. Зелені очі горіли полум'ям. Сердито вимахував головою, дугою гнув довгу шию.

Кругам прицмокували, ахали, хвалили коня.

— За мільйон не віддасть красеня!

— Продаєш а чи міняєш? 

— На такому тільки богові їздити!

— Хазяїне,, що хочеш бери! Жінку віддам. Продай!

Гордий та щасливий, Луняка, ховаючи посмішку в: довгі

вуса, стримано відповідав:

— Не продаю. Купи оцих, — показував на тройку добрих робочих коней, прив'язаних до задка гарби. Вони були з доброї породи кумиків, але проти Панича здавались нікчемними.

— Купіть мого! Купіть! Огонь, а не жеребець,— хвалив свого коня Кузьма Гайдай, що вже встиг добре хильнути.

Він відв'язав коня, видерся на його гострий хребет і погнав вулицею, погикуючи на роззяв. Заморивши коня, Гайдай зіскочив на землю:

— Купіть! Не дивіться, що худий. Худий тому, що дуже швидкий. Він як розбіжиться, так тридцять верст скаче, і ніяк його не зупиниш. Купіть!

. Кінь стояв, понуривши голову. Нижня губа відвисла, важко поводив боками. Один козак підняв йому голову, подивився на зуби і відступив.

— Добра конячина. Добра. Купив би, та не можу....

— Чому не можеш? Бери, недорого прошу,— насідав Гайдай.

— Ні, діду, ніяк не можу.

— Чому не можеш? Бери!

— Взяв би, та боюся. Твій кінь скаче без упину по тридцять верств, а до моєї хати тільки двадцять. Проскочить мою хату.

Дужий регіт залунав навколо.

Луняка посміхнувся, дивлячись на Іванка, якого тягло туди, де вигукували комедіанти, крутилися каруселі, витинали музики. Простягнув Іванкові гроші й промовив:

— Візьми оці двісті керенок та біжи покатайся на каруселі, подивись кумедію. Гуляй, бо завтра ніколи буде...

Пробираючись крізь натовп, Іванко потрапив у гончарний ряд. Перед возами стояли цілі гори макітер, глечиків та мисок.

Коло полив'яних глечиків зупинилося двоє дівчат. Одна з них чимось вразила Іванка, не зводив з неї очей. Висока, гордовито тримала голову. А дивилася кудись далеко, поверх возів. Вона хитнула головою, і в її маленьких вухах гойднулися великі золоті сережки — блискучі півмісяці. Барвиста хустка ледве трималася на голові. Дві коси вибилися з-під хустини.

Він уже ні на що не дивився, лиш на цю дівчину. її гнучкий стан облягала червона спідниця. Рожева кофтина — мережана. На високих грудях — райдуга намиста, золоті дукачі. Дівчина цвіла, як червоний мак на полі.

Іванко стежив за нею, боячись проґавити мить, коли вона гляне в його бік.

Поряд з нею — низенька худорлява дівчина, вертіла перед очима розмальований глечик. Заглянувши в нього, чмихнула, аж загудів.

Іванко посміхнувся, білоброва, помітивши це, показала йому кінчик язика й відвернулася. Потім торкнула високу за лікоть, запитала:

— Тобі подобається глечик? Мені дуже. Гарний. У ньому можна і молоко подати, і узвар на покуті поставити, а то й квіти.

Висока стояла спиною до Іванка, майже не слухала, що цокотить подруга. Довгоноса штовхнула її:

— Не туди дивишся. Озирнись.

— Чого тобі, Милю?

— Чого, чого?.. А того, що отой роззява зараз проковтне тебе. Та глянь же... 

Дівчина, що йому сподобалася, повільно повернула голову. Великі карі очі під крутими бровами обпекли Іванка.

Він похапцем скинув шапку і привітався до обох:

— Добрий день, дівчаточка.

Низенька задерла свого гострого носа і посипала, як горохом:

— Натягни шапку, патлатий, бо на сонці порудіє твій чорний чуб. Ми не попи і не попові дочки, щоб перед нами шапку ламати.

— Та я... — зніяковів Іванко, надіваючи шапку.

— Ото надів, так іди собі, куди йшов,— знову вона скоромовкою,— бо нам ніколи. Ми діло робимо, а не витрішки продаємо. Не заважай. А як захочеш нас побачити, то приходь позавчора на те саме місце, що й учора.— Вхопила подружку під лікоть, потягла її до гончара, який сидів під возом, гострим ножиком різав сало на тонюсінькі шматочки й кидав їх до рота. Вони стали торгуватися за глечик, а Іванко відійшов убік.

Він терся коло сусіднього воза, розглядав кухлята й макітерки та все позирав на дівчат. Дивувався з того, які вони різні. Одна висока, а друга низенька, одна розкішно, одягнена, а друга бідно.

Глечик, мабуть, коштував дорого, бо Миля поставила його, й дівчата відійшли.

Іванко рушив слідом за ними. Вони зупинилися коло ятки з жіночими прикрасами. Висока перебирала стрічки.

Навколо дівчат юрмився люд. Якась молодиця ніби ненароком притулилася до високої. Раптом простягла рукудо її кишені, висмикнула гаманець і стала боком. До молодиці підскочив рябий парубок у чорному картузі. Злодійка тицьнула йому гаманця. Рябий посунув між возами. Іванко наздогнав його, тихо, з погрозою сказав:

— Віддай гаманець...

 Той підвів сірі очі. До репаної губи прилип недокурок.

— Не пхай носа куди не слід. Відкусять.

— Віддай гаманець, бо я тебе в землю втовчу. — Вхопив злодія за петельки й так сіпнув на себе, що той поточився, а Іванко вдарив його коліном у живіт і знову затряс за петельки. На спині злодія тріснула сорочка.— Віддаси?..

— Візьми, раз твій,— пробубнів рябий і простягнув Іванкові гаманця. — Так би зразу й сказав, а то сорочку порвав.

Коли Іванко відходив од злодія, той прошипів:

— Я тобі пригадаю, станичне мурло...

Подружки стояли коло ятки. Миля, бризкаючи слиною, промовляла швидко й голосно, щоб усі чули:

— Ох і наволочі Піймати того злодія та очі вирвати.

Подруга умовляла її:

— Не галасуй, Мелашко. Соромно. Мені грошей не шкода. Шкода лише, що. цукерок та пряників не встигла братикові купити. А без намиста і коралів проживу.

Іванко підступив до неї, простяг гаманця.

— Візьми, чорноока, свої гроші.

Дівчина почервоніла.

— Ти... Як гаманець опинився у тебе? Не розумію...

— його молодиця витягла та передала мазурикам. А я побачив.

— Твоя правда. Одна тут терлась... Ну, спасибі тобі, козаче. Не знаю, чим і віддячу...

— Бери скоріше, — сказала їй Миля і потягла за руку. — Ходімо кумедію дивитися... Ходи й ти з нами, — засміялась, зиркаючи на Іванка. — Не бійся, не з'їмо.

Вони попрямували до балагана комедіантів. На помості один товк другого гирею по голові так, що з того летіли хмари борошна. Кругом реготали, та Іванка балаган не цікавив. Тихо запитав високу:

— Дівчино, чия ти? Скажи, як тебе звати?

— Батькова та мамина. А звати — як хліб жувати,— вставила своє Миля. — Багато будеш знати, чуб твій кучерявий вилізе.

Вона підхопила подружку під руки й потягла до балагана. Іванко кинувся слідом, але в нього не було квитка, його не пропускали. Він став у чергу за квитком. Купить квиток і тоді знайде дівчину.

В черзі його смикнуто за лікоть. Смикав невеличкий босоногий хлопчисько.

— Тобі чого?

— Тебе парубки кличуть. Щось скажуть. Тут, за балаганом.

За балаганом стояло троє. Трохи далі — ще чоловіка чотири. Серед них рябий, у картузі. Він кивнув пальцем:

— Сюди, сюди ходи, герой. Не бійся.

Іванко підійшов. Його відразу оточили. Один просичав:

— Давай гроші за сорочку. Ну?!

— Не нукай, не запріг.

— Давай, бо будемо бити. А оце тобі завдаток,— прошипів він, замахуючись.

Іванко перехопив його руку, вивернув. Забіяка зойкнув і впав на землю. В ту ж хвилину на Іванка посипалися удари. Хтось ухопив його за ноги й повалив на землю.

— Козаки, босота наших б'є! Козаки, сюди! — загукали станичники.

За балаганом завирував натовп: набігла ярмаркова міліція. Шахраїв відправили до станичної в'язниці.

Надворі вже сутеніло. Іванко кинувся до балагана, куди пішли подружки, але там уже нікого не було. Кленучи всіх злодіїв на світі, побрів до своєї гарби.

— Де тебе носило? — запитав Луняка. — Ба, який красень став. Пика пошкрябана, подертий. Хто тебе так?

— Халамидники у дівчини гроші витягли. Я відібрав, а вони з кулаками. Ну, та й я їм всипав...

— Ага, так то за тебе бійка вчинилася? Чули. І якого біса ти з ними зв'язувався? Іч, лицар задрипаний.

— Я шахраїв ненавиджу і завжди буду бити.

Ну, сідай, вояко. Зараз куліш поспіє.

Луняка підкинув кизяків у вогнище, що палало під великим казаном, засипав пшона, вкинув сала й помішав кописткою.

Іванко дивився на вогнище й думав про незнайому дівчину.

ІІ

Ранок був щасливий. Луняка продавав коня за конем.

Опісля пізнього сніданку лишився один кінь. Чорногривий, та із ганжем: рана на хребті загоїлася погано. -Луняка підсаджував Іванка на коня і шипів:

— Скачи перед покупцями не дуже швидко та все праворуч, праворуч держи. Кругами гони, так ніхто ніякої вади не помітить.

— Не буду обманювати,— вперто промовив Іванко.

— Не ти обманюєш, дурню. Не твій кінь. А раз ти у мене служиш, так і роби, що велю.

Хлопець, зціпивши зуби, думав: «Хай хоч лопне дядько Гаврило, а обманювати не буду!»— І поїхав, попустивши повід.

Коли він удруге об'їжджав майдан, ярмарок якось зразу притих, потім колихнувся. Люди закричали, забігали між гарбами. Тоді кинулись до станиці. Всі тікали, охоплені жахом. На землю падали кошелі, шапки, котився чавун, розбризкуючи борщ. Іванко не міг збагнути, що ж сталося, коли почув:

— Банда! Банда!

— Розбігайся, Рябокінь їде!

Десь близько татакнув кулемет, галас юрби заглушив постріли.

Іванко зіскочив з коня.

Од лиману та із степу лавою неслися вершники. Вони вимахували шаблями, палили з гвинтівок, наганяючи страх. Іванко пустив коня і побіг. Опинився коло високого паркана, перестрибнув. За парканом лежав рідкий ланцюг чонівців1. Цівки гвинтівок стриміли крізь щілини. Один крикнув:

— Біжи під сарай.

У сараї на горищі сиділо двоє чонівців коло кулемета. Ще один, літній, стояв у дверях. Він гримнув на Іванка:

— Лягай на підлогу! Лягай, куля зачепить!

У цю мить до сарая вскочив якийсь козак і мовчки шугнув до ясел, зарився в сіно.

Іванкові стало смішно, що той козак такий переляканий. А тим часом літній чонівець пропускав у сарай дівчину.

— Лягай на підлогу,— казав їй.

— Сам лягай у те багно.

— Подумаєш, яка цяця! Королівна...

Іванко повернув голову од ясел і очам не повірив: перед ним стояла та дівчина...

Чонівець вийшов. На майдані затихав гвалт, ущухла стрілянина, і лише де-не-де чулися поодинокі постріли. Іванкові хотілось погомоніти з дівчиною, але мовчав. Нарешті вичавив:

— Здається, буча на майдані затихає.

Дівчина подивилась на нього й нічого не сказала. У куточках її великих чорних очей ховалися іскринки.

Знов зататакало.

— Не затихає — стріляють. Там же люди гинуть... А може, нам краще сісти на підлогу? Безпечніше. Тільки де тут сядеш? .

Іванко зірвав з плечей свій бешмет і розіслав біля ніг дівчини.

На горищі обізвався і' завмер кулемет. Звідти стрибнув чонівець, спитав:

— А куди подівся товариш Леонтьев! Ну, парубок тут був. Льоня! Куди пішов?

 — Не знаю,— відповів Іванко.

— У нас нещастя,— промовив чонівець. — Чуба поранили. Допоможіть зняти пораненого. — Він поліз на горище і звідти покрикував на Іванка: — Гей, хлопче, бери пораненого. Та обережніш. У нього нога перебита.

Іванко й дівчина поклали пораненого на бешмет. Із його чобота сочилася кров і розтікалася по червоному бешметові рудими плямами.

— його треба перев'язати. Він же, сердешний, кров'ю стече. Допоможи мені,— казала дівчина Іванкові.

Вони роззули Чуба. Дівчина роздерла холошу й заходилася витирати хустиною кров.

— Тобі не страшно? — запитав Іванко.

— Ніскілечки. Крові не боюся. Поранених перев'язувала. Раз наш сусід, Петрусь Кузнецов, сокирою ногу розрубав. Глибоко. Всі перелякались, а я залила , ногу гасом, стягнула рушником, аби кров зупинити. І зажило. Мене батько вчив. Козачка повинна це знати... Ти відвернися, — попросила вона,— бинта треба... 

Іванко відвернувся, але, скосивши очі, все бачив. Вона підібрала до пояса свої рясні спідниці, розв'язала поворозки спідньої, з білого полотна, отороченої мереживом, безжалісно роздерла її на смуги і заходилася перев'язувати рану, міцно бинтуючи ногу.

За сараєм стріляли. Чонівець зліз з горища, став стягати кулемет.

Побачивши, як старанно перев'язали товариша, похвалив:

— Молодець, дівчина! Гарного тобі жениха, як оцей красень,— показав на Іванка.— А може, вступиш до нашого ЧОНу?

— Ні, дядечку, ні,— відповіла дівчина.— Батьки не дозволять.

Чонівець нахилився над пораненим. Заговорив до нього:

— Товаришу Чуб, ти чуєш мене? Міняємо позицію. Ти залишишся тут. При тобі хороші люди. Я з кулеметом недалеко буду. Чуб, ти чуєш мене?

Чуб мовчав. І невідомо було, чує він чи, може, знепритомнів.

— Ой, як йому, бідному, важко, — промовила дівчина і попросила Іванка, щоб приніс води.

До криниці було далеко. Над станицею гриміло, бухало. Тріщали постріли, лементували люди.

Іванко пішов по воду.

Дівчина обмила Чубові лице. Напоїла його. Він розплющив очі, довго дивився на неї, а тоді мовив:

— Дякую, сестричко... Буду жити... Хоробра ти...

Вона розсміялася.

— Ой дядечку, таке скажете. Знайшли хоробру. Коли рябоконівці почали палити з рушниць, я так перелякалася... Біжу, сама не знаю куди. Батько заліг у канаву. Мене туди тяг, а я вирвалась та біжу, біжу... Чонівець перейняв та упхнув до цього сарая.

— І добре зробив чонівець!— обізвався Іванко.— Інакше я б уже ніколи не побачив тебе,— він ступив до неї, взяв її за руку.

Дівчина підвела очі, але одразу злякано вихопила руку.

На порозі сарая стояв козак у короткій черкесці з сірого сукна, які носили фронтовики. Поли — обгорілі, забруднені чорним лиманським намулом. На голові шапка золотистого каракуля, вся у реп'яхах. На ній широка біла стрічка.

— Стояти! — вигукнув. Він опустив обріз, збив шапку на потилицю, — Чонівець? — запитав у дівчини, показуючи на Іванка. — Залицяється?

— Ні, не чонівець! Ярмарковий. Коня продавав. Тут ховався. Чонівці повтікали. Тут лише мирні люди.

— І це мирний? — криво посміхнувся рябоконівець, вказуючи на Чуба.— Мирний і поранений?..

— Стріляли. Зачепило,— відповіла дівчина.

— Не знаєш, так не захищай бандитів. Я добре знаю цього комуніста. Спіймався, голубчику...

Чуб підвів голову, промовив саркастично:

— Пан учитель у новій ролі. Я догадувався, але все вагався. Жаль, пізно взнав.

Рябоконівець підняв обріз і випалив у груди чонівцю. Чуб поник головою. На порозі з'явилося ще кілька лиманників.

Дівчина схопилася за голову, крикнула:

— Ти, ти?.. Як ти міг пораненого?.. Лежачих не б'ють!

— Жалієш червоного? Комуніста? Жалієш недобитого, так я стоячого прикінчу.

Дівчина метнулась, затулила Іванка собою.

— Не смій! Не чонівець. Коней продавав на ярмарку. Сама бачила.

Бандит опустив обріз.

— Хай живе. Сам батько Рябокінь вирішить, як із ним бути. Ану, виходь, субчику...

Іванко зло огризнувся:

— Я тобі не субчик, а кубанський козак.

Коло дверей засміялись. Один єхидно промовив:

— Ти диви, яке воно гостре. Можна подумати, що й справді козак.

Перший рябоконівець пильно подивився на Іванка, процідив крізь зуби:

— А правда, може, воно й козак. Хлопці, відведіть. Хай на нього горбань подивиться.

— Добре, батьку, відведемо, — загомоніли коло дверей. Підняли гвинтівки на Івана, — Ану, виходь.

— Іди, іди, козаче,— промовила дівчина, бачачи, що Іванко не рушає з місця.;— Чому тобі не піти? Іди сміливо.

Іванко кивнув дівчині й пішов із сарая. Уже на подвір'ї, почув, як рябоконівець сказав дівчині:

— Ну, тікай звідси і ти. Та більше по ярмарках не шастай.

Навколо ярмарку стояла варта Рябоконя. На цирковому помості — бородатий козак з білими погонами на плечах. Махав нагаєм і вигукував:

— Комуністам кінець! Москву голодом зморимо! Хліба Москві не давайте! Везіть у плавні!

Наблизившись до натовпу, Іванко впізнав промовця й так здивувався, що на мить зупинився. На помості стояв колишній отаман станиці Немирівської Степан Тимошенко. На станиці ходила чутка, яку розпустив його молодший син Юхим, буцім подався до Києва відвідати рідню, занедужав і лежить у лікарні. Аж він ондечки, у плавнях.

«Як розпатякався, розпустив язика, — подумав Іванко, слухаючи погрози Тимошенка. — Невже у Москві такий голод, що люди мруть? Невже справді білі повернуться, що Тимошенко не побоявся показатися на люди? А щоб тобі заціпило!»

Бандит штовхнув його дулом межи плечі:

— Не спиняйся!

Іванка привели до залізничної будки. Тут на кріслі сидів білий офіцер. Був затягнутий у черкеску білого сукна. На голові біла шапка. На грудях високі газирі висвічували позолотою. Зброя оздоблена сріблом, золотом та чорною насічкою. Здавалося, вирядився на весілля. Крутив чорний вус. Опік Івана ненависним поглядом.

— Комсомолець? Чонівець? Чому валандаєтесь з ним?

Один із конвойних доповів:

— Учитель велів. Сказав, треба перевірити.

Офіцер ткнув рукою на будку:

— Туди! До кучі! Горбань роздивиться.

За залізничним насипом, у глибокому виярі сиділи козаки, схоплені бандитами. Серед них і Луняка: він поманив Іванка до себе, посадив поруч, прошепотів:

— Сиди, хлопче, та мовчи. Все буде кругло.

Через кілька хвилин повз них провели мужчин та жінок. Іванкові привиділося, що. в червоній рясній спідниці повели його дівчину; Він зірвався на ноги, витягнув шию, придивлявся. Але то була не вона. Луняка потяг його за штани, силою посадив на землю.

— Не крутись...

Іванко сів і повернувся до Луняки.

— Дядьку Гавриле, а кого я бачив...

— Ну, кого?

— Дівчину! Та яку дівчину!

Луняка сплюнув.

— Кому що, а дурню — писана торба.

— Дядьку Гавриле, ви хочете женити мене. Давайте поїдемо до неї з ярмарку.

— Чекай-но, хлопче, трохи. Може, нас зараз засватають у цій ямі та й женять на гарячій кулі. Тут так. Мовчи. Бачиш, людей гонять та й гонять.

Через деякий час на березі у яру виросло троє: офіцер у "білій черкесці, рябоконівець зі шрамом на губі та невисокий горбань у сірому піджачку й чорному кашкеті. На вилицюватому обличчі ріденька руда борідка. Побачивши їх, Луняка повеселішав, штовхнув Івана в бік:

— Все буде кругло, хлопче. Сам Рябокінь прийшов.

— Рябокінь? Покажіть, хто з них Рябокінь?

— Той, що в білій черкесці. Ох і хвалько! Перед боєм завжди чепуриться. Каже: «Козакові бій — свято. Можливо, останнє. Так чого жаліти барахло?» Заможний, дуже заможний чолов'яга.

— Дядьку Гавриле, а я теж такої думки. Тільки я б не хотів кожного дня ходити як у свято. Вчора, сьогодні зустрів таку красу, а на мені порваний бешмет... Ніколи не стидався, а сьогодні довелось.

— А де ж це той порваний бешмет? Хоч латаний, та був. Де він?

— У сараї зостався. Я його скинув, розіслав на підлозі...

— Ну й зірвиголова. Тепер бачу, що в батька ти удався, в Пилипа.

Рябокінь дивився на схоплених. Сонце било в очі. Він закричав:

— Гей, ви, в ямі! Встати! Шикуйся в одну шеренгу!

Люди заметушилися, почали шикуватися до лави. Довга, та не дуже рівна шеренга перерізала майже все узгір'я. Луняка та Іванко опинилися у центрі лави. Зразу ж на Правому флангу з'явився горбань у піджачку. За ним — вартові. Горбань повільно рухався уздовж лави, придивлявся до людей. Часто зупинявся перед якимсь чоловіком, тикав у нього своїм начеб мертвим пальцем.

— Цього паскудного раба божого в пекло.

Конвоїри хапали бідолаху, відтягували.

Горбань зупинився навпроти Іванка. Його руді очі, в яких блищали зелені, як іржа міді, зіниці, вперлися в очі хлопця. Здалося, що він дивиться цілий вік. Нарешті горбань проказав:

Не знаю. Рябоконівець зі шрамом на губі крикнув:

— Я його з чонівцями бачив. Босяк, залицявся до хазяйської дочки.

Горбань облизав губи гострим язиком, червоним, як перчина:

— Значить, раб паскудний. До пекла нечестивця.

Конвоїри схопили Іванка за руки, за сорочечку на грудях, потягли. Луняка учепився за Іванка, тяг назад, захлинався:

— Не чіпайте! Не дам! Не винуватий! Це мій хлопець!

Підскочив горбань, ткнув Луняці кулаком в обличчя.

— Відпусти! Ще твоя доля не вирішена! Пусти!

На губах Луняки з'явилась кров. Не випускаючи Іванка, голосно закричав:

— Гей, Рябокінь! Поглянь-но сюди. Отамане! Своїх катують?!

Рябокінь підняв руку.

— Ага, це ти, Гавриле? — промовив. — Чому ти тут?

— Твої хлопці вирішили, що я схожий на комісара чи на сурмача в Будьонного. А на них я схожий, як свиня на коня.

Рябокінь байдуже сприйняв цей дотеп. Кинув погляд на горбаня, спитав:

— Що за ним? Глянь по списку. Луняка із Немирівської.

Горбань витяг зошита, погортав сторінки, підвів очі до Рябоконя:

— Не значиться...

— Твій парубок? — вказав Рябокінь на Іванка.

— Мій.

— Відпустити обох.

Коли вони вийшли із яру й підійшли до Рябоконя, той холодно проказав:

— Гавриле, чому хлопець у дранті ходить? Негоже хазяїнові так сина одягати. Від босяка не відрізниш. Щоб я більше цього не бачив. Чи тебе товариші так обсмикали, що ходити немає в чому?

— Та ні, — червонів Луняка. — Цього не можна сказати. Одежа є, бережемо...

ІІІ

Гостроносий каюк, видовбаний з грубого стовбура білолистки, швидко посувався серединою Бейсюгського лиману. Стояла' тиша, і Федір Кулик намагався її не порушити. Він ледве торкав весла. Йому була потрібна лише тиша й темрява, але заважав місяць. Він висів над головою завбільшки з млинове коло. Кулик гнав каюка, тримаючись подалі від червоної стежки, яку прослав місяць уздовж лиману.

Почувся глухий, але дужий гуркіт. Йому здалося, що здригнулася земля і загойдався каюк.

Гу-у-у-ух....

Кулик випустив весла, і вони повисли на уключинах. Почувши другий вибух, перехрестився.

— Слава тобі боже! Заговорили... Починається...

Нещодавно він був у Криму, в ставці барона Врангеля. Його навіть запросили на нараду. І ось — десант висаджується. Командує генерал Улагай. Там, на нараді в барона, Кулик познайомився з братом Татарки — білим полковником.

Ніколи не думав, що гуркіт гармат може бути такий приємний.

Він поплював на руки й так швидко погнав каюк, що лиманом покотилися хвилі, забулькала вода. Тепер уже не страшно: ніхто не почує плескоту, коли б'ють гармати.

Незабаром місячне коло потемніло й пірнуло в очерети. Над лиманом густіла темрява. В цій чорній сутіні Кулик ледве розгледів невеличку кладочку, що біліла серед густої порослі височенних мальв на кручі. Він причалив до кладки, піднявся на гору й почимчикував до степового коша козака Сашка Татарки, навколо якого сутеніли височенні явори.

Скоро опинився коло невеличкої хати-мазанки, які будують, козаки на своїх земельних паях, аби пересидіти негоду під час праці в степу. Мазанка, ніби соромливе дівча, заховалася в гущавині мальв, щоб чужий не побачив її убоге вбрання.

«Моя Наталя спить, — зітхнув Кулик. — Відгородилася мальвами, паничами. Не продертися до її віконця. Дивно. Здається, де лише ступне нога Наталі, там зразу мальви ростуть, паничі з землі лізуть. І гарна ж та дика, як її улюблені квіти».

Кулик обігнув ріг хати, пройшов повз конопляне поле і опинився на току, де на гарбі лежав господар степового

коша. Одна рука звисла з гарби і торкалась купи золотої пшениці.

— Сан Саничу, прокиньтеся.

Татарка рвучко підвівся. Швидко підсмикнув сорочку на животі і, придивляючись до нічного гостя, промовив байдуже:

— А-а-а-а... Це ти, Федоре... Як ти узнав, що я тут?

— По храпу, Сан Саничу.

— А-а-а-а, — позіхнув Татарка, потягуючись. —Живий чоловік, тому й хропе. Всяка нечисть до сонного побоїться підступити. Чує, що козак живий та міцний. А тебе чого серед ночі чорти носять? Невже до Наталі так пізно? Не гаразд, хлопче. Тут я тобі не помічник. Не батьківське діло. Зумій сам дівку викликати.

— Я не до Наталі Олександрівни. Я до вас, Сан Саничу.

— Не люблю я, Федоре, в тобі того,— поморщився Татарка. Все у тебе: Сан Санич, Наталя Олександрівна. Був би ти городським, на поріг би не пустив.

— Сан Саничу, Наталя буде дружиною вчителя. Хай звикає до культури.

Так знайшов би собі культурну. І не мучився б. Кажи, чого тобі треба. На зорі дуже спиться.

— Почалося...— значно промовив Кулик, дивлячись в очі Татарці.

— Почалось? — перепитав Татарка. — Що почалось! Чого ти мені загадки гнеш?

— Прислухайтесь — і зрозумієте...

Татарка дістав кисета й почав крутити цигарку. Викресав вогню, запалив і вже тоді сказав, пускаючи дим:

— А-а-а-а, гуркотить. У людей дощ іде. Може, і сюди прийде: Треба зерно до хати занести.

— Та ви, пане старший уряднику, добре вслухайтеся. То не грім. То гармати Улагая. Вчора Врангель висадив десант у станиці Охтирській. Сьогодні уже воюють за Ольгинську. 

Татарка мовчки смоктав цигарку.

Кулика ця Мовчанка ніби вдарила. Він здригнувся, підскочив на гарбу і, усівшись поруч з господарем, торсав його.

Сан Саничу, та ви розумієте, що коїться? Коли наші козаки добре поможуть Врангелю, то Улагай за тиждень вижене більшовиків геть з Кубані. Розумієте? Улагайтільки за півдня захопив яку. територію! А піднімуться козаки на його заклик, тоді...

Татарка не дав йому закінчити.

— А коли не відгукнуться? А якщо промовчать козаки? Чуєш, Улагай палить з гармат, а козаки мовчать. Мовчить., козацька земля. Чуєш? Ані звуку...

Татарка широко розвів руками, ніби розкривав Куликові двері на всю землю, на весь світ.

Кулик прислухався.

Степ мовчав.

Над усією козацькою землею від Ростова-на-Дону і до головного Кавказького кряжа, від Ставропольського плато до теплих берегів Чорного та Азовського морів висла тепла тиха ніч.

І хвилі, і очерети, і трави шепотіли до місяця: не кидай нас, побудь довше, чарівнику. З тобою гарно, спокійно на землі.

Місяцеві й самому не хотілося покидати степ, та не його воля. Сонце палко кохало цю землю, тужило по ній всеньку ніч і тому було невблаганне. Поспіхом виходило на кубанське небо й бризкало таку зливу тепла і світла, що все живе тяглося до нього, ясного та блискучого, а кубанські соняшники повертали на схід свої голови. Тоді земля кубанська лежала проти сонця, немов скатертина мережана, така рівненька, як підлога в хаті гарної господині. Ніде ні ямки, ні горбка — котись боком, не зачепишся. А все, аби бути під сонцем, аби даремно не пропадав жоден його промінчик. Тому вона така соковита, ця благодатна земля, тому така родюча, а повітря солодке, запашне. Недаремно ж люди подейкують: встроми навесні у землю дишло, а за літо виросте гарба збіжжя.

Татарці привидівся ранок і згадалося, як колись його дідусь казав: «Бережи, внучку, цю землю, прикрашай її працею своїх рук. Але пам'ятай, що не всім людям тут солодко живеться. Пани загарбали кращі землі, а люди бідують. Ой, бідують... Та настане панам кінець».

Замислився Татарка і серцем відчув, що козаки не захочуть повернутися до старого й гіркого.

— Чуєш, степ мовчить, Земля спокою хоче, — сказав Куликові.

Той облизав сухі губи.

— Мовчить, бо ви мовчите. Перемога за Врангелем. Цю ніч радились наші козаки. Я тільки з тієї ради. Посилали

за вами, та не знайшли дома. Сам Рябокінь приходив. Станиці повстають. Ми розсилаємо людей. Уже поїхали в Канівську, Брюховецьку та Переяславську. Побігли до Коринівської, — пошепки розповідав Кулик — Вам, Сан Саничу, випало їхати до Немирівської.

— А що я там забув? — запитав Татарка.

— Розповісте, що гармати гудуть, що вже захопив Улагай весь берег від Анапи до Ольгинської. Вони відразу повстануть. Перевішають червоних та комсомольців, ви поведете всіх на Брюховецьку. Там уже буде господарювати Рябокінь.

— Так. Ну, а коли козаки Немирівської не послухають?

— Послухають, — запевнив Кулик. — Там отаман Тимошенко давно згарбузував невеличкий загін. Таємно. Чекають лише наказу Рябоконя. Ви і є той наказ. Скажете тільки: «Мальви розцвіли». Тимошенко чи його заступник відповість: «Хвала богові, всі червоні».

— Хто в Тимошенка заступником? Не Гаврило Луняка, мій односум?..

— Не знаю, Сан Саничу. їхати треба негайно. Зараз сідлайте свого гнідого,— підганяв Кулик.

— Не поїду. Ніколи. Зерно на току... Копиці вітер розворушив. Не дай бог дощ — пропаде все. А що баби зроблять? Ні, хлопче. Хай Рябокінь пошле когось іншого.

Кулик стрибнув на землю, нахилив лобасту голову:

— Значить, моя хата скраю, я нічого не знаю? Відсидітися хочете? Так, тестю?

— А хоч би й так? Яке твоє діло?

— Так слухайте, пане старший уряднику,— суворо промовив Кулик. — У Севастополі я був у Врангеля. Бачив вашого брата Семена. Він довірена особа Улагая та Врангеля. При них він передавав вам уклін і сказав: «Нехай мій брат Сашко не сидить, склавши руки на животі». Не тримайте нейтралітет, бо, як при Денікіні було, нікого не помилуємо.

— Знаю того душогуба, — глухо промовив Татарка. — Та, як приказують, бог не викаже, свиня не з'їсть! Викручусь.

— Може, брат і пожаліє, а Рябокінь?-Той не пожаліє.

— Ти не лякай мене Рябоконем. Я багато разів ляканий.

— Рябокінь вважає вас за свого чоловіка. Ви багато знаєте, А коли ви не з нами, то, значить, проти нас. А таким смерть, — зловісно промовив Кулик і помацав нагана, що стирчав у нього під сорочкою за поясом.

Татарка скосив очі на руку Кулика.

— Ти мене стрілятимеш?

— Такий наказ. Та я цього не зроблю. Не хочу сиротити Наталю Олександрівну. Скажу, що не знайшов вас .. Тільки моя щира вам порада: їдьте до Немирівської та зробіть, що велить Рябокінь. Інакше не я, так завтра хтось інший, кого пошле Рябокінь, укоротить вам віку. Думайте. Зоря скоро займеться. А мені і вам треба бути далеко в цей час.

Настала тривожна тиша. Така тиша, що Татарка чув, як росте трава. Потім з хати долинуло тяжке зітхання Наталі. Щось тривожило дівчину вві сні. Біль стиснув серце Татарки. Стало жаль улюбленої доньки, коша на березі тихого лиману, солодкої води. Пальці його стиснулись у міцний кулак, у голові пронеслося: «Задушу гада, кину в лиман, і кінець. Наталя не буде плакати за ним... Ні, не можна. Рябокінь знає, що Кулик у мене. Зараз ніяк не можна». Татарка тяжко зітхнув.

Кулик ніби тільки й чекав цього. Коротко спитав:

— Ну, як, надумали?..

— Поїду... скажу. А повстануть Немирівці чи ні, то вже не моє діло.

— Е, так не буде, Сан Саничу, — жваво заперечив Кулик. — Зробіть, щоб повстали. Ви це можете. .Там козаки знают вас, повірять вам. Немирівська станиця велика, багата. Там людей сила. Одна Немирівка може виставити три полки людей. Це не те, що наша незначна Батуринська.

— Воно-то так, Немирівська багата станиця.

— Там три сотні заслужених козаків знає вас як героя та як доброго господаря. Там один Луняка сотні вартий.

Кулик раптом змовк і показав рукою на хату.

З-за рогу вийшла струнка дівчина. Довга біла сорочка облягала її стан. Розкішна коса розсипалася по крутих плечах. Вона щось бубоніла.

— Сан Саничу, я не хочу, щоб мене бачила Наталя. Де мені...

— Не бійся, то не Наталя. Наймичка, — заспокоїв Татарка.

— Наймичка? Дуже схожа на Наталю. Звідки вона? У вас же не було.

— Недавно прийняв. Чудна якась дівчина...

Наймичка підходила все ближче й ближче. Зупинилась

перед Куликом, спитала:

— Здрастуйте. Ви знаєте мене? Знаєте, де я раніше жила?

Збитий з пантелику Кулик мовчав. Наймичка знову запитала:

— Може, згадаєте, хто я? Придивіться й скажіть. Мовчите? Прошу вас, не мовчіть. Нагадайте, бо сама я забула. Все, все забула.

Татарка підвівся, взяв наймичку за плечі, повернув до хати.

— Іди, іди, дівчино, та спи. Дасть бог день, пригадаєш. Іди, бідненька, та спи.

— Як мені спати, коли я все забула, — шепотіла наймичка, йдучи до хати. — Забула. Все забула. І хто мені нагадає?

— Що вона забула? Чого ви не сказали?

— А нічого мені казати, — сумно промовив Татарка. — Вона сама не знає, що забула. Кожного питає, кожного просить нагадати. Особливо вечорами на неї це находить. Гарна, роботяща, а щось із головою...

— Чому не дали мені придивитися до дівчини? Я добре запам'ятовую людей. Хоча й при місяці, а зміг би впізнати. Мені навіть здалося, що я вже бачив цю дівчину.

— Е, Федоре, облиш. Де ти міг її бачити? Привезли нам родичі з Закубання. Знайшли вони її десь у глухій гірській ущелині, непритомну, напівзасипану піском, закидану гіллям. Чабанські собаки її почули, а так би чабани пройшли мимо з отарою.

— Бував я й там, Сан Саничу.

З хати крізь прочинені вікна почувся зойк Наталі:

— Ой, не кидай мене, не від'їжджай!..

Відразу ж заголосила дружина Татарки:

— Наталю, доню мила. Що з тобою? Та скажи, скажи матусі... 

Кулик нервово спитав:

— Що з Наталею?

-— Чого, чого,— передражнив Татарка.— Та приснилось, що заміж за нелюба віддають, ото й ґвалтує. Дівчатам і наяву, й уві сні тільки хлопці й сняться.

Кулик підступив ближче.

— Хіба нелюб сватався?

— І не один...

— Хто? — ревниво видавив Кулик.

— Ну, сусіда мій, Петрусь Кузнецов.

— Ну, цю комсомольську гниду почеплю на першій гілляці. А ще хто?..

— Ну, захтокав. Сам піди до хати, втихомир наречену. Вона всю правду й скаже,

— Немає часу, — промовив Кулик — Хай не знає, що я тут був. Хочеться глянути, але... Ще розгнівається, що воюю... Пам'ятаєте, тоді, на Брюховецькому ярмарку, побачила мене з хлопцями Рябоконя й мов не та стала. Викликаю, не виходить, а стрінемося — очі холодом віють.

— Сам винен. На її очах пораненого вбив. Цього вона забути не може. Людину вбити великий гріх...

— Хіба ви не вбивали, Сан Саничу? А вона любить вас...

— Убивав. Так у бою вбивав, а ти пораненого, на її очах. Нервова стала. Ночами кричить. Піду гляну, що з нею.

Кулик сіпнувся вбік.

— Мені час. За Немирівську головою відповідаєте,— нагадав він Татарці й зник за стіною конопель та мальв.

Татарка зайшов у хату, гримнув:

— Гей, баби! Чого гвалт підняли? Спати заважаєте. Що трапилося?

Обізвалась дружина.

— Щось лихе Наталі приснилось. Тремтить. Ніяк до пам'яті не прийде.

Татарка нахилився до дочки, підняв і на своїх руках переніс з помосту, де вона лежала з меншим братом та сестрою, на ліжко.

— Отут лежи. Я води криничної принесу, нап'єшся, заспокоїшся.

Швидко збігав по воду і подав дерев'яний ківш.

— Попий, дочко. В хаті задуха, воно й лізе всяка нечисть. На току треба спати. На святе місце нечисть боїться носа сунути. А що тебе мучило, доню? Не затаюй від батька...

Наталя поставила ківш на стіл, усміхнулась.

— Тепер і сама бачу, що нічого страшного не трапилось... Приснилося, ніби мій наречений на війну поїхав, а мене кинув. Просила не покидати мене, а він не послухав...

— Хо-хо-хо, — зареготав Татарка. — Кому що, а курці просо. Не бійся, Федір Федорович на війну не поскаче. Не покине тебе. Він сам боїться, аби ти не піднесла йому гарбуза. Міцно причарувала вчителя...

— Ну й слава богові, що воно так, — перехрестилась мати на ікону. — Такий чоловік, а бере просту дівчину. Та тобі, доню, треба йому ноги мити й ту воду пити.

Наталя рвучко підвелася, повернулась до матері.

— Мамо рідна, не Федора Федоровича я бачила уві сні. За другим плакала, другого молила...

— Кого?— глухо запитав Татарка.

— Того, кого бачила на брюховецькому ярмарку.

— Ой лихо мені,— вдарила мати в долоні.— Та дивіться, люди добрі, що воно скоїлося з дівчиною?! Знову той пройдисвіт ярмарковий з'явився! Та коли ж то він згине! А пішов би ти, бісів сину, світ за очі! Пішов би все вниз головою! Все в болота та в копанки!

— Мамо, гріх вам так,— скрикнула Наталя, простягуючи руки.

— Ні, не гріх. Хай не спокушає мою дитинку...

— Облиш, жінко,— суворо сказав Татарка. — Все те пусте. Та й ти, дитино моя, вбила собі в голову чорт батька зна що! Може, й бачила когось на ярмарку, та то все пусте. Може, й немає такого. Одна вигадка дівоча, та й годі.

— Таточку, є він! Є! — твердила Наталя. — І кажу вам правду. Доки я не переконаюсь, що я не потрібна йому, заміж за Федора Федоровича не піду.

— Непогано, дочко, — криво посміхнувся Татарка. — Хотів би подивитись, яку кислу пику скорчить Федір Федорович, коли йому піднесуть гарбуза.

Татарчиха схопилася за голову.

— Сан Саничу, опам'ятайся! Що ти таке верзеш? Та й думати про те не можна, щоб відцуратись Федора Федоровича. Та хто нас розумними назове? Заручили дочку з хорошим чоловіком, а тепер віддавати за пройдисвіта з ярмарку. Та краще мене в труну покладіть. Сан Саничу, муже мій...

— Не називай мене так, бо битиму! — розгнівався Та.тарка і штовхнув дружину від себе. Я не Сан Санич, а Сашко. Забула, як змолоду кликала?!

— Отакеє діється, люди добрі! — зронила сльозу Татарчиха. — Ще й у вічі не бачила того шибеника з ярмарку, а за нього вже мене товчуть.

'— Не за шибеника, а за «Сан Санича»! — гримнув Татарка.

— Та хіба за це бити? Дякувати треба, що я так величаю тебе. Що вмію по-благородному. Всі заможні люди так ролять. По-благородному. По імені та по батькові. Наша матушка отця благочинного Лександра так величає.

— Знайшла на кого рівнятися. Матушка благочинного проста баба, а ти козачка.

— Ба, який лицар знайшовся, — ударила Татарчиха руками об коліна. — Лицар, а волам хвости крутить. У гнояці та в полі вік копирсаєшся. І довіку тобі там довбатися.

Татарка не розгнівався. Сам Адам і Єва орали. Хлібороб весь світ годує. І благочинного з матушкою. Без мого хліба він здохне.

До хати зайшла наймичка. Подивилася сумними очима.

— Чого кричите всі? Може, взнали про мене? Признайтеся.

Наталя притиснула наймичку до грудей, гладила по голові.

— Соню, ми узнаємо. Все, все узнаємо, сестричко!

На вишні коло порога загорлав півень. За ним дружно заголосило десятків зо два півників. Ледве затихли, як почулося туркотіння голубів. Загелгекали гуси і посунули довгою вервечкою до лиману. Татарка скинув з жердини одяг. Похапцем одягаючи гімнастерку, бурмотів:

— Тьху на ваші голови! Завозився з вами, а про діло забув. Мені ж негайно треба до станиці Немирівської. От морока з вами...

— До Немирівської? — перепитала дружина. — Це ж чого так раптом? Нічого звечора не казав. Що, молотити не будемо?

— Молотіть без мене.

— Яка ж то молотьба без тебе? Сашку, Олесику, візьми і нас з Наталею. Не їдь верхи, а запряжемо лінійку. Кажуть, там є така мудра ворожка, що всі чари відводить. Та тую ворожку, Мотрю Дикобродку, знають усі станиці. Хай поворожить. Може, пошепче та відчепиться від нас той спокусник з ярмарку. Щоноченьки сниться, покою Наталці не дає. Візьми нас, Сашку. Візьми, Олесику.

— Відчепись, квочко. Мені зараз не до ваших чар. Мені негайно треба туди. ,

— Олесику, ти хоч про дочку подбай. Хоч узнай, де живе тая Мотря Дикобродка. Та спитай її, яка доля Наталчина. Хай віджене від неї чари. Та тоді, й не обмолотившись, оженимо Наталю з учителем, з нашим дорогим Федором Федоровичем. Хай той спокусник відчепиться. Доки ти злітаєш до Немирівської, я пошлю до Федора Федоровича свата. Скажу, хай готує весілля. Так, Олесику?

— Ні, Одарко, не так. Зараз не до весілля, — гостро сказав Татарка і вийшов з хати. Став сідлати біля конов'язі коня.

Від лиману тягло ранковим холодком. Раптом гучно вдарило раз і другий.

Татарко поцілував дружину, дочку. Стрибнув у сідло. Кінь рвонув у галоп.

Мати й дочка лишилися самі. Розгублено дивились услід. І війна, і негайний від'їзд господаря збили їх з пантелику. З моря, з-за лиману, чулися вибухи. Вони наростали, ніби по лиману котився страшний вал. Він гримів, стогнав.

Гу-у-у-ух... У-у-ух... Гу-у-у-ух...

— Війна... Проклятуща війна знову в нас. Боже, захисти нас, — почала хреститися Татарчиха. — І Сан Санич поїхав. Ну, дівчата, збираймося до станиці. Наталю, Соню, виносьте на гарбу речі, а я за кіньми піду. Спіймаю, запряжу. Живенько!

Вона вийшла, а наймичка Соня та Наталя стали виносити з хати і складати на гарбу, що стояла на току, різні речі.

Сонце зійшло червоне, криваве й ледве проглядало крізь завісу жовтуватого туману. Наталя несла на руках сонного меншого братика, що ніяк не хотів прокидатися. По небу скакали велетенські вершники на червоних конях. Баскі коні маяли вогнистими гривами і розпускали довгі вогняні хвости. Вона застигла на місці, не маючи сили відірвати очей від цього дива. Сонце піднялося вище, і мара зникла, але їй здавалося, що дивні коні не зовсім зникли, а лише сховалися за обрієм, бо по всьому степу ще наче чувся гук і тупіт. Він наростав. Наталя тяжко зітхнула.

— Як страшно! Не на добре той знак на небі. Крові багато потече... Ой боже, спаси і збережи мого милого. Того, "що був на ярмарку. Заберуть його на війну. Може, й не побачу більше... Ой, що робить тая проклятуща війна...

Раптом земля здригнулась. Голосно іржали коні, вимчавши з-за конопель, з-за хати. Наталі здалося, що то ті коні, яких бачила на небі. В піднятій куряві виблискували оскалені зуби.

Наталя притулилася до гарби, а кругом неї — коні! Все закрили. На всьому світі лише коні й коні. Тисячі коней.

Високі коноплі, густі червоні мальви, паничі, купа пшениці — все за мить було збите, розчавлене гострими підковами. Земля стала сірою, а коні все летіли й летіли, підіймаючи задушливу пилюгу. Вони схлинули як вихор, і коло Наталі осадив буланого скакуна сусіда Петро Кузнецов. Крикнув:

— Наталю, жива?!

— Ой Петрусю, голубчику, до пам'яті не можу прийти. Звідки раптом така сила коней? І ти на чужому огирі.

— Коні зі всієї станиці та хуторів. Мобілізували всіх. Женемо далі від моря. До Тихорецької. Тепер Улагай не посадить на коней своїх головорізів. Ти чула, війка почалася?

— Чула, Петрусю, чула. Тільки прошу, не чіпай наших коней. Ми в станицю хочемо їхати. Ось уже дітей на гарбу посадили.

— Не візьмемо.

— А білі близько?

— Тікайте в станицю, бо гади близько. Якщо наші не зупинять бандюгу, то в обідню пору буде тут.

З хати зі старшою сестричкою Наталі вибігла наймичка, підняла на Кузнецова блакитні очі.

— Звідки ти, хлопче? Може, ти мене знаєш? Скажи, хто я?

— Знаю. Ти красуня,— блиснув очима Петро Кузнецов. Шмагнув буланого огиря нагаєм, пригнувся до довгої білястої гриви й помчав за табуном.

Лише тепер Наталя почула посвист, гучні покрики людей. Петро був не сам...

Наймичка тихо проказала:

— І цей не сказав... Хто мене знає? Хто мені скаже...

IV

Повний місяць висів над головою, і скошена стерня відливала позолоченим сріблом. Довгими рядами простягліїся високі пшениці. Вони відкидали короткі густі тіні, й здавалося, під ними причаївся хтось патлатий, чорний та страшний. Гострими вилами Іванко підняв валок, скинутий вітром, і поклав його зверху, старанно пригладив з усіх боків. Копиця вийшла закруглена, щільна та міцна.

— Ось тепер ти в мене гарна,— розмовляв Іванко з копицею, як з живою істотою, що чекала від нього поради чи похвали. — Так і стій, доки не обмолотимо. Нічого не бійся. Ні вітрюгани тебе не розворушать, ні дощі осінні не промочать. Я тебе ще підпережу, шапку твою прив'яжу.

Він зняв з пояса пряжку, прив'язав до залізного гачка пук стебел пшениці й почав крутити перевесло. Коли, воно витяглося в кілька метрів, Іванко перехопив перевеслом копицю, підправив її держаком вил і рушив до іншої.

Ніч знемагала в гарячому настої чебрецю, полину й медуниці. Місяцеві набридло висіти над головою, і він спускався донизу. Зірки блякнули, і небо тьмянішало.

Іванко нічого цього не помічав, а все йшов та йшов від копиці до копиці, причісував їх, чепурив. Од куреня долинув голосок молодого півника.

Іванко витер спітнілого лоба, розігнув спину. Оглянувся. На сході, як тонке лезо шаблі, блищала вузька смужка зорі. Він рушив до куреня й присів на коток. Любив зустрічати схід сонця, коли багрянцем запалає крайнебо і стануть золотавими китиці очеретів, а на плесі червоними вогнями заграє хвиля.

Із куреня долинув приглушений шепіт, потім щасливий сміх матері.

Іванко стиснув кулаки, зірвався на ноги, але нікуди не побіг і опустився на солому. Все стало байдужим, непотрібним. Ніяк не міг подарувати матері того щасливого сміху. Вона зрадила пам'ять батька.

Мимоволі нахлинуло колишнє, напівзабуте.

...Весь день на станичній толоці пас чужих і своїх телят. Увечері, до нестями втомлений, пригнав додому. Напував їх біля криниці. Не встиг витягти відра води, як підбігла мати.

— Ой синочку мій милий! Та пропали ж ми, пропали... Ой Іванку, сиротиночко ти моя... Та немає ж нашого батька. Та убили ж його німці проклятущі. Та нехай же їх грім божий виб'є до дитяти малого, як вони убили нашого батька. Ой, уби-и-и-ли-и-и...

Перелякані телята кинулися врозтіч. Завили собаки. А материне обличчя помертвіло. Очі закотилися під лоб, Іванко розгублено дивився на неї.

На гвалт прибіг сусіда Гаврило Луняка. Він вихопив з Іванових рук цеберку, дістав води, хлюпнув в обличчя матері. Підхопив її, переніс на лаву біля хати, а йому крикнув:

— Біжи у сад, зірви крутоносу.

Пахучу траву сусіда розім'яв у пальцях і дав понюхати матері. Вона, глибоко зітхнула, відкрила очі й залилась тихим беззвучним плачем.

Іванко стояв опустивши руки. Його не здивувала поява Луняки, адже той сам був на війні, недавно вернувся, щоб набрати коней для полку. Луняка глухо сказав:

— Ось, значить, як, синку... Убили німці твого батька... Краще б мене вбили: діток бог не дав, а вас тут, як гороху насипано, — кинув він сумний погляд на братів та сестричок Іванка, що, замурзані та босі, стояли купкою.

Почувши це, мати заплакала ще дужче, заголосила:

— Ой діточки мої, голуб'яточка мої. Та що ж я буду робити з вами? Та чим годувати вас? Чим поїти та у що вдягати? Та пропали ж ми без нашого батька. Ой пропали... Та хоча б вас у мене менше було... Та ідіть же до мене, сирітки мої, та поплачемо разом...

Вона зсунулася з тапчана, на колінах приповзла до дітей, пригорнула всіх до себе. Три сестри і п'ять братів Іванкових голосно заплакали. Тільки він стояв осторонь. Похмурий, мовчазний.

Мати підняла голову, глянула на нього.

— Іванку, сину мій любий. Чому ти не плачеш? Хіба тобі не жаль батька?..

Іванко не плакав. Йому не вірилося, що батька, такого великого, дужого та гарного козака, можна вбити.

— Слізьми батька не воскресиш, — сказав і додав: — Піду я німчуру бити... Різати старого й малого...

— Ой лишенько мені! Та в своєму ти розумі, що таке мелеш? — витирала мати сльози.

А Луняка гостро подивився на нього.

— Не поспішай, хлопче, на фронт. Ще прийде твій час. Тоді й відплатиш за батька... А ти, Ганно,— повернувся він до матері, — не журися. Не губи себе тугою та нудьгою. Повернусь живим з війни, допоможу. Не дам бідувати. Землі у вас вистачить, будете з Іванком- робити в мене, а я у вас. Гуртом землю оброблятимемо і проживемо. Ще так добре заживемо, що все горе забудеться.

Іванко згадував: Луняка скоро виїхав на фронт. Війна затяглася, і вони зовсім збідніли. Сибірський мор забрав корів, коней украли конокради, двір занепав. Але тут повернувся Луняка живий та здоровий й узявся за господарство. Мати та Іванко обробляли йому більше як півсотні десятин, а за те він дав лад їхнім шістьом десятинам пшениці та десятині соняшників. Луняка мав п'ятнадцятеро коней, багато худоби, плуги, косарки, гарби. Брати та сестри Іванка були малі, та всім знаходилася робота по силі: пасли худобу, гусей, пололи городи та баштани, збирали садовину, дерли пір'я, скубли вовну.

Луняка був дужий та жадібний до роботи і працював як віл. Він за день робив стільки, що всі вони не зроблять, було, того за тиждень. Та це не заважало Луняці бути веселим, щедрим та уважним до Ганни, до її дітей. Потім Іванко зрозумів, чому Луняка такий щедрий та чулий. Випадково дізнався, що мати любиться з Лунякою і дуже обидився. Пам'ятає: схопив вила і хотів заколоти Луняку, та мати не дала. Гірко плачучи, благала:

— Іванку, сину мій. Ти не мала дитина, зрозумій. Я дуже люблю його... Він добрий. Буде тобі за батька. Я заміж за нього піду. Та подумай, синку, що було б з нами, якби не Луняка. Він хороший, і я люблю його. Я ж теж ще молода, сину. І жити ж нам усім треба...

 В курені Ганна сказала Луняці:

— Дивись, Гаврило, скоро розвидниться, а Іванка немає. Чи то ще не скінчив роботи, чи то спить десь під копицею...

— Спить десь, — відповів Луняка. — А може, сонце зустрічає. Взяв моду, лежачи на копиці, дивитись, як сонце сходить. Лежить та про дівчат думає. Здоровий хлопець, дебелий та дужий. Йому подавай тепер дівку добру. По собі знаю. Оженити його треба, а то наробить лиха. Треба женити, Ганно.

— Рано, Гавриле, рано, — не згоджувалась мати. — Ще молода дитина.

— Еге, молода, — усміхнувся Луняка. — Дівчат псувати так не молода дитина. Хто Тетяні Опачановій живіт напхав? Ось-ось народить... Іванкова робота. Кругло зроблено.

— Та то брехня на хлопця! — обурилася мати. — Воно ще нічого не розуміє по дівочому ділу... Вимахало таке, що чуб вище стріхи, а душа дитяча.

— Кажу тобі, Ганнусю, ожени його,— наставляв Луняка, — а то хильнеш з ним лиха. Отаманів синок, Юхим Ти- мошенко, хотів сватати Тетяну Опачанову, а як довідався, що Іванко зробив з дівчиною, так і відсахнувся. Старший брат Тимошенка нахвалявся розвалити Іванкові голову,

— То брехня на Іванка, — заступилась мати.

— А Іванка битимуть.

— Ну, цього не буде,— засміялась мати. — Слава богу, вдався в свого батька, в Пилипа. За сина я спокійна,

— Воно-то так, — погодився Луняка,— але велике зло затаїли Тимошенки за Тетяну.

— Та брешуть ті кугути! — гнівно відказала мати. — Самі вони побавилися з дівкою, а тепер підвернулась багатша з хутора, от і ославили Тетяну. Та ще й нашого Іванка , туди припрягли. Хочуть, іродові душі, відкрутитися. Нічого не вийде. Люди знають.

— Чув, Ганнусю, чув і про це, але Іванка оженити треба... Гляди, проґавиш, як розбалується хлопець. Розбишакою стане. Щось він з городовиками знюхався. Того й гляди, що Стасюк у комсомол запише. З Головком, з тим комсомольцем, водою не розіллєш. Краще хай би по дівчатах гасав. Ожени його, бо не буде хазяїном, — не відставав Луняка.

— Милий, як його женити, коли йому ще літа не вийшли. Вісімнадцяти нема.

— Про те, Ганнусю, не суши собі голови. Дамо попові золоту десятку, зразу прибавить літ стільки, скільки скажемо... Та ти сама подумай. Хіба можна нам без невістки цього літа обійтися? Аж ніяк не можна. Подивись, який врожай бог послав. І соломи багато, і зерна. Хіба мені самому під силу перевернути стільки? Візьмемо Опачанову Таню. Дівчина дебела, хазяйновита. Нам зразу б легше стало.

— Ой милий, що ти мелеш. Дівчина ж порчена. Як жити з нею Іванкові? Неслава...

— Так посватаємо Дуню Чорноморця. Ту, з хутора. Дівчина заможна. Велике віно принесе. І помічав я, що гине вона за нашим зірвиголовою. Візьмемо Дуню?

Ганна не погоджувалась.

— Гавриле, мало толку з того, що Дуня' бігає за Іванком. Він же ні на кого не дивиться. Признався мені, що думає про якусь дівчину з ярмарку. Тільки вона йому й мила. Гавриле, чуєш, нехай би він знайшов її.

— Дурниці мелеш, Ганно, — незадоволено бурчав Луняка.— То все пусте.Ой Гавриле, не дурниці. Ой, не вигадки. По собі знаю.

— А я кажу — вигадки. Дурниці. Та й у кого закохався? Ну, може, він бачив на ярмарку гарну дівку. Є такі. Так де ж вона? Покажіть її. Де вона? Нема такої дівчини. І не знайдеш!

...Іванко походив степом, вернувся до куреня й почув, що його хочуть оженити. Хотілося кинути Луняці щось гнівне, образливе, але постояв і знову пішов геть. Сум ліг йому на душу. Добре знав, що буде так, як того хоче Луняка. Мати вже давно говорить його язиком, думає його головою.

Життя козака-хлібороба проходило одвічним та жорстоким колом. Малюком пасе гусей, підлітком телят, потім коней, аж одержує пай землі. Тоді ходить на військові муштри в станиці, і беруть його на військову службу. Десь на далекому кордоні, турецькому чи персидському, або ж під Афганістаном, пролетять п'ять його кращих молодих літ, повернеться додому — ходитиме за плугом або знову сідатиме на бойового коня — і так, доки посивіє.

«Невже пройшла, пролетіла юність?» — думав Іванко. Він і не помітив, як опинився на березі Бейсюга. Далі йти було нікуди та й нічого. Сів на траву, спустивши ноги з урвища.

Берегом, по ледь помітній стежці серед високого пирію та ситняку, іноходдю йшов буланий кінь. Іванко впізнав у вершникові струнку постать Петра Стасюка і пішов назустріч.

Стасюк весело привітався: — Ага, не спиш?

— Як бачиш...

— А я за тобою. їдьмо до станиці. В обід там комсомольські збори. Доповідь про міжнародне становище зробить секретар райкому комсомолу Максим Стрілець. І лекцію про Марс читатимуть.

— Про Марс та зірки люблю слухати,— признався Іванко, — але сьогодні не можу. Молотимо.

— Молотите?! Та хто ж сьогодні молотить? Свята неділя. Навіть наймитам відпочинок.

— А ми молотимо. Немає відпочинку, бо ми самі господарі, а Луняка гріха не боїться. Сказав учора: «Хоч і гріх, а молотитимемо. Гріх відмолимо, а коли хліб у степу пропаде, то ніяка молитва його нам не верне».

— То він у тебе свідома людина, хоч у комсомол записуй, — засміявся Стасюк, стрибаючи з коня. — Іванку, а чого ти такий сумний? По голосу чую. Відповідаєш так, ніби розгнівався на увесь світ.

— Ех, Петре. Аби тобі було так, то б ще й сльозу пустив. Женять мене...

— А ти не хочеш?

— Аби женили на кому хочу, то не проти.

— А кого сватають?

— На вибір. Або Таню Опачан, або Дуню Чорноморець.

— Так це півбіди. Обидві гарні, — похвалив Стасюк. — А ти все сподіваєшся знайти дівчину з ярмарку?

— Сподіваюся.

— Невже така гарна дівчина? — спитав Стасюк.

— Петре, ти бачив сонце? Так скажу тобі, що то не сонце, а личко моєї дівчини усім світить...

Стасюк похитав головою.

— Ба, як загнув... Виходить, і за наших часів спалахує незгасна любов? Що ж, раз молотите, то тебе із степу не забереш. Після зборів заїду, все тобі розповім. — І Стасюк стрибнув на коня.

...У вишині заспівав жайворонок, весело зітхнув увесь степ. Над головою Іванка прошумів свіжий вітер.

З куреня вийшла мати в довгій сорочці, вишиваній півниками по коміру й подолу, а за нею — Луняка, голий до пояса. Мати вхопила його за руку, підганяла:

— Ходімо, ходімо швидше. Покупаємося, поки діти сплять. У курені парко. Спітніла вся. Ай, ай!— вигукнула вона. — Яка роса холодна! Ані дух захопило!

Луняка раптом учинив те, чого Іванко від нього ніколи не чекав. Він нахилився, підхопив матір і легко поніс до річки. Ласкаво гудів його бас:

— Не бійся, люба Ганнусю. Ти не застудиш свої ніжки.

Мати обняла дужу шию Луняки обома руками й, сміючись, просила:

— Пусти. Ну, пусти. Надірвешся...

— Таке вигадала... Ти, як билиночка, легка.

— Пусти, Гаврилку. Хтось побачить.

— Не бійся, Ганнусю. Ніхто не побачить. Люди натомилися. Всі міцно сплять.

Іванкові перехопило дух, стислося серце, і водночас щось тепле та ласкаве розлилося по тілу. Упав на траву і поповз од плеса до густих очеретів. Не хотів, щоб його побачила мати. Вона засоромиться, суворо зімкне свої густі чорні брови, блискучі очі потемніють. То хай же ніщо не завадить цій хвилині щастя. На її долю мало випало радощів.

Мати і Луняка весело хлюпались у воді. Вони забули про все, забули, що хтось їх може побачити, забули про повсякденні турботи. Гучно сміялися, пірнали, випереджаючи одне одного, пливли широким плесом.

Літні ночі на Кубані короткі. Вони без вечірніх сутінків і ранкових світанків. Ледве встигне сонце відійти на спочинок, як землю огортає густа темрява. Ранком, за мить до сходу сонця, степ стає прозорим, ясним. Світанок сполохав матір і Луняку. Мати побігла степом до куреня. Мокра сорочка прилипла до її тонкого стану. Хоча в свої тридцять шість років привела купу дітей, була гнучка, не старіла. Певно, палке кохання молодило її. Мати крикнула до річки:

— Гаврилку, чуєш! Вилазь, бо застудишся...

У голосі її бриніли турбота й ласка.

— Готуй сніданок, Ганнусю. Зараз потрясу ятери. Може, якась путяща рибина спіймалась, — відгукнувся Луняка.

Голова Немирівської станичної Ради Панас Жалоба вийшов на ґанок.

Церковним майданом, налягаючи на ліву ногу, ступав до церкви піп. На воротях він благословив регента Федора Бугая. Загув великий дзвін, закликаючи до вечірньої молитви. Та ось, немов схопившись, що день буденний і дзвонити у великого дзвона не гаразд, теленькнув малий дзвін.

Панас усміхнувся в сиві вуса:

— Дзвонар п'яний. Переплутав дзвони. Але дзвони хоч у великий дзвін — діла не буде. Доведеться попові Лександрові й сьогодні правити службу божу регентові та титареві.

Немирівці не відзначалися великою прихильністю до церкви, а особливо зараз, у жнива. До темноти косили, клали копиці, молотили, а вночі, до других півнів, віяли по холодку.

Але Жалоба помилився.

На майдані, поспішаючи до церкви, з'явилися люди. Йшли літні козаки, одягнені в довгополі черкески, блискучі чоботи. Регент Бугай зустрічав кожного коло воріт церкви, вітав, щось казав, і вони зникали в церкві. Жалоба махнув рукою:

— Е, не сурйозно. Багато людей не прийде. Ідуть куркулі. Їм можна і в будень молитися. За них наймити працюють. Нехай моляться, нехай відмолюють гріхи. — Панас натяг на голову будьонівку з синьою зіркою й рушив додому.

Регент Бугай, забачивши голову Ради, скинув бриля й так низько вклонився, що брилем торкнувся землі:

— Доброго вечора, Панасе Григоровичу. Зайдіть до храму божого, — просив регент, але побачивши, що Панас проходить мимо, додав: — На добраніч...

Жалоба пішов швидко. Коло своїх воріт він почув, як голосно дзижчать бджоли. Підвів голову: бджоли літали так заклопотано, як то буває, коли цвіте акація. Але акація відцвіла три місяці тому.

— Що робиться, — здивувався Панас. — Спека така, що солодкі соки з дерев витягує. Падь пішла. Аби хоч один дощик пройшов... Ні, не сурйозно мислю. Зайдуть дощі, люди перестануть молотити, хліб державі здавати. Ні, хай буде спека. Потерпимо. Москва хліба чекає. Там же голод, діти пухнуть. Ні, хай буде спека.

Увійшовши до хати, він зупинився на порозі, здивовано підняв сиві брови на жінку. Вона стояла з кочергою. Вогонь у печі аж гуготів. Посередині хати на соломі стояв великий шаплик води.

— Оце гарно, Панасику, що рано повернувся додому. Раніше повечеряємо, скупаємося та ляжемо спати. Я так натомилася в дитячому домі, поки всіх нагодувала, напоїла... Ти не дивися гостро, бо купатися будеш. У суботу не купався — партійні збори, у неділю — комсомольські, потім усеньку нічку бандитів шукав, нині ти мій.

Сперечатися з жінкою було зайве: Панас сів на лаву, скинув шапку й зітхнув. Жінка поставила кочергу, присіла поруч. Висока, майже на дві голови вища од нього, притисла його до себе, мов маленького сина.

— Хто тебе зобидив, Панасику, та я йому очі повидираю. А мо', голодний, так зараз борщику поїси. Смачний:

Федося любила свого Панаса. У вісімнадцятому році загинув єдиний син у боях з денікінцями, й тепер вона, всю любов до сина віддавала чоловікові. Схопилася — і на столі запарував борщ.

— Та чого ти такий, Панасику? Що сталося?

— Та ніби нічого не сталося, а душа ниє. Регент Бугай дуже низько кланявся.

— Побачив начальство, кланявся

— Тривожно мені, Федосю. Дуже низько та привітно кланяється регент. Чує, лисиця, провину, замітає сліди. Бандити в нього бувають.

— Панасику, ти скоро в своїй жінці будеш бандитів бачити Ось вечеряй та будеш роздягатися. Я соломки намостила, щоб ти ніг не застудив.

— За внуком заскучав, Федосю. За хлопчиком Остапа. З'їздила б до Чигиринської, попросила його в баби Заплюйсвіччихи. Може, вона дала б нам хлопчика на якийсь час. А ні, так саму її привези сюди. Рік онука не бачив. Дивно якось. І не рідного сина дитина, а бачити хочу. Сурйозно.

— Поїду, Панасику. Вечеряй, а я буду ядро кидати.

Поки він сидів за столом, Федося рогачем витягла гарматне ядро з печі й кинула до шаплика. Вода зашипіла, запарувала. Ядро крутилося по шаплику.

— Ба, ба, що виробляє, кляте,— сказав Панас. — Скільки років його печемо, а не розколеться, не трісне. Я ще малим був, коли мій батько повернувся з Болгарії та привіз це ядро. Турки на смерть нам його готували, а он як пригодилося.

Федося кидала до шаплика пучки любистку, подорожника й череди.

По хаті пішов аромат розпарених трав.

— Ну, ось вже можна й у шаплик.

У цей час тихо рипнули вхідні двері. За порогом, тримаючи шапку в руках, стояв молодик.

Федося сполохано загримала:

— Ой, хто там?! Не можна. Голова купатися буде. Почекайте.

Панас, босий, ступнув до порога.

— А, це ти, Юрку, це ти, Устименку. Бачиш, мене купають... Можливо, у тебе справа терпить, так почекай.

— Та воно як сказати? І терпить, і не терпить. Степан Тимошенко, отаман, з очеретів виліз. Він зараз у регента.

— О, сурйозна справа, — промовив Панас. — Федосю, накинь щось на себе, хай хлопець зайде.

Юрко переступив через поріг, щільно причинив двері.

— Панасе Григоровичу, ви самі знаєте, що наймичка регента, Зіна Скілкова, дівчина наша. Тимошенко й ще троє з плавнів вийшли. До вечора списки якісь писали до поминальної граматки. Піп приходив до них. Йому Тимошенко молебень замовив.

Панас почухав потилицю.

— Оце тобі, Панасе, й дзвони у великий та малий дзвін. І що вони писали у тую поминальну граматку?..

— А бодай вони себе туди записали, — перехрестилась Федося.

Панас і Юрко пішли.

У кабінеті секретаря партійного осередку ґнота вкручено, лампа ледве блимає. На лавах сиділи мовчазні комсомольці, тримаючи гвинтівки коло . ніг. Стасюк відірвав очі від списку, глянув на Жалобу:

— Панасе Григоровичу, я збираю весь ЧОН. Дзвонили з станиці Уманської, що Врангель висадив десант в Криму. Бої на всьому Азовському узбережжі. Радять вжити заходів, аби куркулі не повстали та не з'єдналися з бандитами.

— Бандити вже тут. Виходить, вони раніше нашого знають про десант. Чому Уманська нас вчасно не сповістила? Цілий день минув!..

— Кажуть, дроти було пошкоджено під станицею Крилівською.

— Петре, висилай патрулів. Кого здибають на вулицях, нехай ведуть сюди. Станицю оточити залогами. Нікого не випускати. Я піду Тимошенка брати. Зі мною Юрко Устименко піде й Тишко з Гайдаєм.

— Не мало, Панасе Григоровичу?

— Досить. Патрулі ж недалеко будуть. Гайда, хлопці.

Під парканом великого дворища регента Бугая Панас

зупинився. Паркан — що стіна, ворота — що фортеця. За ними затявкало шарча. Зразу ж відізвалися густі баси вовкодавів. Панас думав, як дістатися до хати, коли маленька хвіртка у воротах потихеньку відчинилась й вислизнуло тонюсіньке, струнке дівча. До нього підступив Юрко:

— Зіно, регент удома? Тимошенко тут?

— Вечеряють у залі. З ними Балабась, Малинка, Величко.

— У які двері пройти можна, Зіно?

— Всі позамикано. Мені наказали бути на дворі, стежити. Собак всіх спущено з ланцюгів, а собаки — хижаки...

— Зіно, зможеш собак вдержати, аби не гарчали?

— Я заведу їх до літньої кухні і зачиню там, — шепнуло дівча й зникло за парканом.

Собаки заскиглили. Було чути, як вони лащились до дівчини, Жалоба хвилину зачекав, а тоді рушив до двору. Наказав:

— Хлопці, оточіть хату.

— Ой, замало нас оточити, — шепнув Гайдай. — Ба, скільки набудовано, та як...

Великий дім стояв далеко від паркана. До нього впритул прибудовано стайню. Поруч комора, за нею підкотний сарай, а потім, баз, що заходив до саду на березі річки. Всі під одним дахом.

— Мало нас. А ставайте під вікна навколо хати, а я піду до дверей, — наказав Панас.

Господар хати не доніс чарку до рота, став прислухатися. Гості замовкли, дивились на нього. Регент сказав:

— Даремна тривога. Шавча гавкнуло. Думав, хтось чужий, а воно ні. На чужого шарча гавкало б і вовкодави завили б: Мабуть, на кота гиркнуло. П'ємо, панове. Все у нас гаразд. Комунія не знає, що Улагай пожалував у гості, ЧОН «Назара Стодолю» репетирує. П'ю за здравіє нашого славного лицаря, визволителя Кубані, хороброго генерала Улагая.

Тимошенко поставив келих, суворо промовив:

— Панове, а пити годі. Голови повинні бути свіжі. Аби не забули, що й як робити. Пам'ятайте, що кажу. Завтра ввечері, коли до станиці зайде дійна череда, то з нею зайде і сотня Рябоконя під командою Шпака. В цей час їх ніхто не помітить. Тоді ж ми і повинні виступити. Ось у поминальному списку помічено, кому в якому кварталі Діяти. Написано поминовеніє у понеділок — та група діє у першому кварталі, і так у всіх шести кварталах. Комунію під арешт не брати, нищити у дворах, де спіймаються. Ти, пане капітан, підготував своїх людей?— звернувся Тимошенко до молодого красеня.

Молодик підвівся, виструнчився:

— Мій хор завжди готовий, отамане. Він в пошані у Стасюка. Дозволяє репетирувати в казармі ЧОНу. Завтра ввечері приведу хор до казарми на репетицію. Перестріляємо чонівців — і казарма, і кулемет наші. .

— Добре, пане капітан, — похвалив Тимошенко. — Я зразу ж вдарю у дзвони. Зберемо козаків, мобілізуємо — та й на Брюховецьку, Там Рябокінь вже впорається, й разом беремо Тимошівську.

— Не підуть козаки, — докинув Балабась. — Молотять...

— Розстріляємо декілька чоловік, відразу з'явиться охота воювати,— запевнив Тимошенко.

У двері постукали. Господарка кинулася до вікна:

— Зіно, ти? Чого грюкаєш?

Всі почули голос Панаса:

— Ні, це голова сільради. Відчиніть. Сурйозна справа до вас.

— Ой, навіть не віриться, що це ви, Панасе Григоровичу, — улесливо промовила господарка. — Невже це ви самі? У таку пору?

— Я й є. Відчиняй!

— Ой, не можу. Вдома одна. Спала. Я гола. Зачекайте...

Малинка шепнув Тимошенкові:

— Впустіть. Я з ним тут і розправлюсь. До ранку в очеретах раки з'їдять. Сам припожалував...

— Ні, — заперечив Тимошенко, — не можна. Нас продали. Він не один. Недаремно собаки мовчать. Тікаймо до очеретів, а завтра ввечері вийдемо. Ти залишишся в станиці, все розтолкуєш.

— Господарко, відчиняй! — не терпілося Панасові.

— Не можу, Григоровичу, — відникувалась господиня. — Дайте зодягнутися. Та покличте Зіну, аби я знала, що ви одні.

— За мною, панове, -— запрошував регент. — Вийдемо таємним ходом. З дому хід через усі будівлі. Опинимося аж в очеретах.

Панас Жалоба зайшов до хати. Господарка відчинила перед ним усі кімнати, скаржилась:

— Одна я, самотиночка. І так щовечора. Мій десь у лото гуляє. У печінках мені те лото сидить, Григоровичу...

«Перехитрили. Сурйозно перехитрили Панаса, — думав Жалоба, оглядаючи порожні кімнати.— Де вони . сховалися, собаки? В льоху? На горищі? Знайдемо там».

У залі побачив неприбрані наїдки та напої. Вся стіна у дорогих іконах. На маленькому столикові, під образами, лежало євангеліє, псалтирі, пісенники духовні. Жалоба став їх переглядати... У поминальній грамоті довгий список. Зверху написано: «Служити молебствіє за упокой рабів божих. Заплачено до 1927 року». Далі йшли прізвища та імена куркулів, які давно померли. Панас зрозумів, що це код, що під мерцями треба розуміти живих. Сунув граматку до кишені й покликав Юрка.

— Я негайно іду до Ради, а ви ще пошукайте по садках. А цих, що у граматці, ми зараз заарештуємо. ЧОН підійму на ноги.

— Нарешті дочекалася тебе, Панасику, — сказала Федося. — А я так боялася за тебе!

— Нема чого боятися.

Тільки Федося ухопила за чобіт, почала роззувати чоловіка, як почувся шум.

— Ой, щось гомонить у дворі, — підвівся Панас і пошкутильгав до вікна. — Ба, так і є. Верхівці. Мо, бандити?

Панас глянув у вікно.

— Будьонівці.

У хату зайшов високий чоловік. Примруживши очі, дивився на господарів. Руда борода, давно не голена, відливала червоною міддю. Підсунув шолома на потилицю, усміхнувся, заблищали міцні зуби.

— Здається, втрапив, куди треба. Здоровенькі були. Не чекали?..

Федося кинулася до гостя.

— Остапе, голубчику, хрещенику любий. Добре зробив, що приїхав. Не забув нас, соколику. Яка радість! Ти до Чигиринської а чи звідти? Та говори, говори... Харитина знайшлась?

Панас тупцював навколо гостя, але дружина заважала йому підступити до нього. Смикнув за спідницю:

— Годі, бабо. Пристала, як муха до патоки. Дай обняти дитину.

Федося не відставала:

— Остапе, та ти ж брудний який. Ніби в барлозі порпався. Сорочка просякла кінським потом. Скидай, хлопче, побаню. І сам викупаєшся. Де так забрьохався?

— Під Батуринською під зливу попали. Шкода, мамо, але купатися нема часу. Ненадовго я заїхав. Відпочинуть коні — й далі.

— Куди так поспішаєш, Остапе? Щось сурйозне?— запитав Панас.

— Таке серйозне, батьку Панасе, що далі нікуди. З Криму чорна хмара насунулась. Десант Врангеля висадився у Охтарях. Невже не чули? Левандовський наказав бити телеграми До всіх станиць.

— Чули про те. Тут куркулі хотіли станицю захопити, та ми їх випередили. Шкода, отаман утік.

— Добре, батьку Панасе, добре. Скільки чоловік у вас в ЧОНі. 

— Сорок. Комсомолята.

— Мало. Зранку закликай нових людей до ЧОНу. Фронтовиків, партизанів, бо бійка з панами люта буде. Зброю в Уманській візьмете. Озброїтесь, вирушайте на Тимошівську. Я там буду. Туди Улагай суне.

— У якому ж ти чині, Остапе?

— Мене призначено командиром Чонівсько-партизанської дивізії, яку я організовую. Оце й поспішаю на фронт. Там уже б'ються з панами чонівські загони. Треба їх об'єднати в кулак і зупинити Улагая. Він потужно наступає...

— Он яка справа. Де ж наше червоне військо?

— Наше військо, батьку Панасе, розкидане по всьому краю. І не скоро його збереш. Врангель те знає й гонить нас. За добу захопив узбережжя й ось-ось вдарить на Тимошівську, коли її візьме, то Катеринодар і весь край його.

— Проґавили генерала...

— Докір, батьку, приймаю. Не зуміли розгадати задумку ворота. Висадив перед Новоросійськом, на Тамані й під Отарями головні сили. Тому ми розпорошили частини на чотири фронти, а Улагай б'є нас перевагою сили в однім місці.

— Бив, а зараз нам пора його бити,— гримнув кулаком по столі Панас.

— Так, батьку Панасе, будемо бити. Треба не дати ворогові Тимошівської. Там головна січа. Тимошівську треба посилити шанцями, стягнути туди всі наші загони. На це піде не менш як три доби. А не впораємось — Улагай захопить Тимошівську.

— Встигнете? — затурбувався Панас.

— Треба встигнути, але важко. Ой, важко. Всі сили, які маємо, стримують білих у районі Ольгинської та Новоджерелівської станиць. Замало там наших. Можуть сьогодні відкотитись до Тимошівської. Потрібна допомога, а ми нічого не маємо. Взавтра з Катединодара рушить стрілецький полк. Можна чекати ще один з Новоросійська. Командарм наказав перекинути з далекого Баталпашинська два стрілецьких полки та і кінні дивізії. Але доки вони прийдуть, мине тиждень, а нам кожна хвилина дорога. Нам зараз люди потрібні. Треба хутчій зосередити загони ЧОНу під Тимошівською.

— Пошлю своїх, Остапе. Командиром у нас Стасюк. Комуніст. Гарна людина.

— Стасюк партизан? У Червоній Армії служив?

— Ні, він людина зовсім молода, але сурйозна.

— Не гаразд, батьку Панасе. Треба, щоб командирами ЧОНів стали козаки, які пройшли громадянську війну. Треба таких, як ти.

— Я, Остапе, та й багато таких, — постаріли. Господарюють. Гречкосіями стали.

— Треба, батьку, аби кинули на час воли та рала й взялися за шаблі. Щоб повести на Врангеля не лише чонівців-комсомолят, а підняти козаків-фронтовиків, інакше вони стануть на бік Врангеля.

—- Лякаєш, Остапе, невже може таке трапитись?

— Ще й як може. Врангель на фронтовиків покладає великі надії. Він висадив не лише військо, а й багато штабів. Увесь комсклад полків та дивізій привіз. Закликає козаків. Мобілізує.

— Диви, як сурйозно діє Врангель...

— Всіма дивізіями у нього керують козацькі полковники та генерали. Найменування дивізій та полків старовинні, звичні козакам. Врангель має надію, що козаки в ці полки підуть, мов у рідні хати. Командує генерал Улагай, кубанський козак, рубака й гульвіса. У Катеринодарі його хата. Іде звільняти її, тому воюватиме люто. У нього завзяті помічники — генерал Бабієв та полковник Татарка, обидва відомі козакам. І коли ми не поставимо проти них своїх славетних червоних командирів, то може статися, що козаки-фронтовики нас не підтримають, а підуть до Улагая.

— Диви, як задумав, — повторив ?Жалоба.

— Він хитра лисиця, батьку Панасе.— Задумав бити нас не лише вогнем, а й політикою. Оголосив земельний

закон, що наділяє селян землею. А який час вибрав , для походу? Підігнав під кінець молотьби. Думає, козак обмолотиться, чого б йому й не повоювати? У Центральній Росії голод, наш уряд оголосив продрозкладку на чотириста мільйонів пудів, і майже весь тягар її лягає на Північний Кавказ. Одна Кубань до жовтня повинна дати державі шістдесят п'ять мільйонів пудів. Це сьома частина всієї продрозкладки республіки, а лягає на одну Кубань.

— Не така вже й трудна цифра,— зауважив Жалоба. — Часто-густо французькі скупщики значно більше вивозили з Кубані, а вона все одно мала досить хліба. Ми вже тут прикидали, як продрозкладку вивезти, що лягла на нашу станицю. Більше дамо державі.

— Добре, батьку Панасе. А Врангель залякує козаків, що вивезуть усе, під мітлу.

— Собака гавкає на сонце, а воно собі світить. Нехай бреше, а люди бачать, що беремо справедливо. Диви, як барон за хліб чіпляється.

— Так він же обіцяв Антанті хлібом за допомогу заплатити. Хоче голодом задушити революцію.

— Та киньте ви про того Врангеля та про всяку нечисть балакати, — обірвала їх Федося. Вона поставила на стіл миску борщу. — Остапе, клич свого товариша. Хто там у тебе з кіньми?

— Каймет, мій ординарець.

Іванко стояв на березі річки. Очерети колихнулися, затріщали. Ось вони роздалися, і з'явився вершник. Це був кремезний козарлюга, його давно не голене обличчя заросло чорною щетиною. Довгі вуса звисали на груди. Чорні очі дивилися насторожено. На широченних плечах суконна гімнастерка, просякнута сіллю. Іванко зрозумів, що перед ним бувалий козак-фронтовик.

Вершник побачив Іванка, спинив коня й блимнув гострими очима.

— Здоров був, парубче.

— Здрастуйте і вам,— у тон йому відповів Іванко. — Чого рибу лякаєте? Хіба не знаєте, що гребля праворуч?

— Е, парубче. Не завжди второвані шляхи годяться козакам.

Іванко мало не вигукнув: «Я вас знаю! Ви той самий козак Татарка, що гуляв на брюховецькому ярмаркові». Проте він стримався, підступив до вершника.

— Ви, дядьку, когось боїтеся? Або за кимсь стежите? Боятися можна бога, а стежити за конокрадами. Тут немає чужих, не бійтеся.

Козак осміхнувся.

— Дякую. Щось ти дуже балакучий, парубче. Чи, мо' довго мовчав?

— Балакучий тому, що ви мені одразу чомусь до вподоби. Ніби ви мені близький родич. Потім — ви чолов'яга дужий та здоровий. А такі люди не бувають лихими.

— Дякую, хлопче... Ну, раз я тобі не здаюся злим, то, може, скажеш, чи далеко до коша Луняки?

— А оце і є кіш Луняки.

— Гаврило на коші?

— Тут.

Від куреня понесло димом кизяка. Іванко оглянувся й побачив, що мати вже розпалила кабицю.

— Твоя сестра?— запитав козак, показуючи на матір. — Проворне дівча...

— Ні, дядьку, то моя рідна ненька.

— Ого, парубче. Сто років тобі жити, раз таку неню маєш. Луняка тобі родич?

— Ми в супрязі з ним.

Вершник колихнувся в сідлі, і його кінь вихопився на берег. Вода стікала струмками, і коло копит з'явилися невеличкі калюжі. Навчений кінь стояв нерухомо.

Берегом, не поспішаючи, йшов Луняка. Його широченні груди були густо зарослі. На волоссі дрижали краплини й сяяли в промінні сонця. У правій руці тримав за зябра великого судака. Той виривався, бив хвостом по мокрій траві.

Впізнавши гостя, Луняка пішов швидше.

— Ба, ти дивись, яка оказія! Самого Татарку бог приніс! Ось на кого не чекав, а бачити радий. Ой, радий, братику Сашко, бачити тебе. А йди-но, мокра тварюко, геть, — кинув на землю судака і став обіймати гостя.— Ну, як ти, Сашко, надумав приїхати? Та умри ти зараз, а кращого вже не придумаєш. Давай же почоломкаємось.

Він відступив від гостя й крикнув до куреня:

— Ганно, чуєш, Ганно! Біжи сюди. Глянь, кого бог послав.

Мати підбігла, низько уклонилася.

— Драстуй, Сашку. Давно не бачились. Просимо до куреня.

Татарка подав руку.

— І ти, молодице, тут?

За неї відповів Луняка:

— Ми в супрязі. Молотимо. Допомагаю сімейству загиблого Пилипа.

Лице Татарки посмутнішало. На ньому наче пройшла хмарка.

— За клопотами друзів забуваємо. Добре, Гавриле, робиш, добре. Буде час, і я щось пришлю Пилиповим дітям.

3 очей матері закапали дрібні сльози.

— Дякую, Сашку. Спасибі богові, живемо, хліб жуємо не гірше інших людей. Ну, ходімо ж до куреня.

Луняка заперечив:

— Ганно, що ти кличеш до ненакритого столу? Ми тут посидимо, покуримо, а ти добрий сніданок приготуй. Юшку звари, бачиш, який кабанюка лежить, — показав на судака.

Мати підняла судака й потягла його до куреня. Луняка крикнув, навздогін.

— Ганно, заріж пару індиків. Гуляти будемо. Стільки місяців не бачилися.

Луняка скрутив товсту цигарку з листа кукурудзяного качана, а Татарка набив люльку м'ятим тютюном.

—: А хлопець не вживає тютюну? — спитав Татарка, кинувши оком на Іванка. — Чи не в батька вдався? Глянути, точнісінько Пилип Дикобрід.

— Мати не дозволяє, — сказав Луняка. — Він слухняний син. Тільки погано, що пахне від нього не козаком а молоком.

Татарка поправив:

— Ти хотів сказати: не тютюном. Від козака повинно пахнути славою. А слави наживе, раз у Пилипа вдався. Добрий козарлюга був. Якось, коли замириться світ, перестанемо воювати, то давай, Гавриле, поїдемо до того Перемишля. Відправимо панахиду по козацьких душах. За Пилипа відправимо. Двоє моїх двоюрідних братів там лежить.

Поїдемо, Сашко, поїдемо. Іванка візьмемо. Хай подивиться, де воював батько.Козаки, схиливши голови, мовчали. Першим підвів голову Татарка.

— Гавриле, а гарно тут у тебе. Мальви розцвіли...

Луняка мовчав. Якби був у змові з Рябоконем чи Ти

мошенком, то мав би відповісти: «Хвала богу, всі червоні». Так попереджав Кулик. Татарка посміхнувся в ус, подумав: «Гаврило в господарство вбивається Та де йому про політику думати, коли під боком така Ганнуся».

— Кажеш, тут мальви розцвіли? Хіба це розцвіли? Відцвітають. Повесні степ червоніє від них. Пора мальви пройшла, брате.

Це зауваження Луняки не здивувало Татарку. Мимоволі подумав про Врангеля: «А мабуть, і справді Врангель запізнився».

— О, дивись, ще когось бог несе,— сказав Луняка.

Серед копиць з'явилося кілька вершників. Татарка підвівся, узяв коня за повід, запитав сторожко:

— Хто такі?

— Не турбуйся, свої люди. Знайомі. Степан Тимошенко — колишній отаман. З ним два сини: Іван та Юхим. А той, животатий, — регент церковного хору.

Вершники під'їхали, привіталися, але з коней не зіскакували. Татарка виступив трохи наперед, промовив:

— Здорові були, немирівці. Вам шлють уклін батуринські козаки. Дивлюся, як у вас мальви розцвіли,

Степан Тимошенко перехрестився.

— Хвала богу, всі червоні.— Повернувся до вершників, наказав: — Хлопці, злазьте. Тут свої. Юхиме, відведи коней, стринож.

Молодший син Тимошенка Юхим стрибнув на землю, забрав коней за повіддя, повів до річки.

— Іванку, допоможи, — гукнув.

Коло річки, триножачи коней, запитав:

— Тут тихо? Комсомоли твоєї немає? Я про Стасюка питаю та Устименка. Твої дружки. Вони з Жалобою за нами пантрують. Так і дамося в їхні руки...

— Сам бачиш, тут нікого нема.

— Все з ними водишся, на нашу вулицю дорогу забув. Мо', сам комсомольцем став?

— А тобі яке діло? — запитав Іванко. — 3 ким хочу, з тим і дружу. А тобі раджу не водитися з Редькою та Списом. Не кажу вже про Лаханька — першого п'яницю та конокрада.

— Зате вони добрі козаки, —заступався Тимошенко. — Твоїм комсомольцям голови повідкручують.

— Хто повідкручує?

— А-а-а, так ти ще нічого не знаєш?

— А що я повинен знати?

— Коли треба буде, тоді й скажу. Тоді й погомонимо...

— Мені з тобою давно треба погомоніти, — зло сказав Іванко. — Тетяну Опачанову хто знеславив? Ти. А на мене твоя компанія брехню пустила.

Юхим лагідно промимрив:

— Не гнівайся, Іванку. Зараз не до дівчат.

— Що ж робиться? Куди це ваша кумпанія зібралась?

— Це — військове діло, — відповів Тимошенко. — Ходімо до козаків, сам узнаєш.

Підходячи до гурту, Іванко почув, як старий Тимошенко допитувався в Татарки:

— Ти сам прибув а чи Рябокінь прислав?

— Рябокінь.

— Який дав наказ?

— Наказано тобі негайно підняти всіх біло-зелених, які під твоєю рукою, мобілізувати козаків і зразу вести на Брюховецьку. Рябокінь сподівається, що приведеш не менше як три полки.

— Куди загнув... Три полки. Ніяк цього не можна.

— Чому не можна?

— А тому, що не я нині в станиці отаман. Ледве від Жалоби вихопився. Приведу, може, десятків зо три. А може, тільки цих,— указав Тимошенко на своїх людей.

— Не густо. Не зрадіє Рябокінь, — покрутив головою Татарка.

Тимошенко сердито поводив очима.

— Цікаво, — вставив слово Луняка, — скільки війська

висадив Врангель?

— Точно не скажу, але дужу армію.— відповів Татарка. — Крім того, велику надію покладає на нас, козаків...

— Сашку, — перебив його Луняка,— а чи не буде з Врангелем того, що було з бабою Гапкою?

— Не розумію, — знизав плечима Татарка, — з якою Гапкою?

Та моя бабуся Гапка, царство їй небесне, раз надумала розбагатіти. Ну й заходилася горобців ловити. Старається, ходить тихо, підкрадається до них, як кішка. А я й питаю: «Бабо, що ви робите?». Відповідає швиденько;«Горобців ловлю».—«А багато піймали, бабо?»— «Та як цього спіймаю та ще дев'ятеро, то матиму цілий десяток».

Козаки засміялися. Старий Тимошенко скипів:

— Чого зуби скалите?! Негоже, козаки. Мо' думаєте, що Врангель армії не збере? І ти, Гавриле, — напустився на Луняку, — не до речі байку розповів. Не до речі. Ти мені байками не завішуй очей. Прямо скажи.

— Скажу і прямо...

— Ну-ну, говори.

— Не вдержався в сідлі, не втримається й на хвості.

— Знову витребеньки? Думаєш, не проженемо комуністів?

— Думаю, що ні. Денікін під Москву підходив. Вважай, вся Росія у нього була. А де він зараз? Гай-гай, та ще й зелененький... Не підуть до Улагая козаки.

— Ми всі підемо, — вигукнув Тимошенко. — А зараз треба послати в станицю посланця. Мені туди їхати не можна. А що там діється, треба знати.

— Посланця треба, — промовив Луняка, поглядаючи на Іванка. — Ти хлопче, поїдеш. Сідлай Панича й злітай до станиці. Подивись, що роблять Стасюки. До станичної Ради зайди.

Від кабиці прибігла стривожена Ганна і вхопила Іванка за руку:

— Не пущу дитину. Там його заарештують.

— Мамо...

— Що «мамо»? Не поїдеш! А ти, Гавриле, що собі думаєш? Куди дитину посилаєш. Хіба нема кого?

— Нема, Ганно. Зрозумій, що в станиці йому безпечніше. Тут, мо', через годину улагаївці будуть.

Ганна випустила руку Іванка.

Луняка, допомагаючи сідлати коня, наставляв хлопця:

— Спочатку знайди Петра Стасюка. Все розкажи йому, що чув і що бачив. А Тимошенка нам слухати не треба.

Хлопець погнав коня степом.

Не встиг Іванко від'їхати од току, як побачив, що. в степу не все гаразд. Раніше всі шляхи, стежки й доріжки гомоніли від гуркоту коліс, погикування погоничів: днями Й ночами возили снопи. Накладали високі гарби, й здава лось, що шляхом посуваються хати. На пасовиськах вибрикували телята, гасали жеребчики. Тепер усі шляхи пусті, мовчазні, на пасовиськах ані худобини.

— Знають про десант, знають, — повторював Іванко, пускаючи коня галопом.

Під станицею поміж копицями чорніли горбки землі, довгим ланцюгом розтяглися люди. Придивився й зрозумів, що вони риють шанці.

Під вітряком на купі соломи сиділо троє озброєних козаків. Помітивши вершника, підвелися, клацнули затвори гвинтівок.

— Хлопче, стій! — підняв один руку.

Другий промовив:

— Та це ж Іванко... Нехай собі їде.— І мовчки сіли на солому попід жерделями.

Рідна вулиця здалася чужою То, було, по ній не проїдеш, щоб на тебе не сичали завзяті гусаки, не хрюкали свині серед дороги. А сьогодні навіть курей не видно, які так любили купатися у густій пилюзі. Неначе злим вихором виметено вулицю. Тиша в широких дворищах, на токах. Тільки Векла, дружина Луняки, стояла за хвірткою, вдивляючись у вершника. Впізнавши, похапцем відчинила ворота, квапила Іванка:

— Ховай коня до стайні. Стасюки побачать — заберуть. Тута всіх коней забрали. Ще вранці погнали до Тихорецька. Щоб Улагаєві не дісталися.

— Стасюки дома?— запитав Іванко.

— Всі дома, шкури мнуть, щоб їх лихо мняло. Тільки комуніста немає. Гасає по станиці, коней у людей відбирає, аби йому дух відібрало. Швиденько порайся, за чим тебе послано, та жени назад. Скажи Гаврилові, хай коней

в очерети заховає, а додому не приїжджайте, бо заставлять або скотину гнати, або шанці рити, щоб їм могили порили.

— Скажу, тітко, — пообіцяв Іванко й стрибнув через тин до хати Стасюків.

Старий Стасюк та двоє молодих синів стояли коло верстаків й утинками кіс чистили мездру з овечих шкур. Посипали гашеним вапном, м'яли їх, і вони робилися м'якими й білішими від снігу. На двох мотузках, натягнутих від жердели до акації, висіло кілька десятків, шкур, недавно витягнутих із заквасочних чанів. Від них несло такою кислятиною, що дух забивало, сльози витискувало.

Іванка завжди тягнуло до цих роботящих людей.

Привітавшись до хлопця, старий Стасюк запитав:

— Панів отаманів чекаємо, Іванку? Як будемо вітати? Деякі нетерпляче шугнули із станиці. Не дочекаються, доки сам генерал сюди навідається, а ти в станицю прителіпався.

— Не кусайтеся, дядьку Василю, — спохмурнів Іванко. — Скажіть краще, де ваш Петро?

— Та де ж йому бути? Десь у Раді. Готуються зустрічати генерала.

— Ну й я побіг до Ради, — мовив Іванко й стрибнув через тин на вулицю.

Петра Стасюка знайшов на церковному майдані. Він сидів з Юрком Устименком під стіною пожежного сарая перед купою набоїв. Перебирали. Ржаві виймали з обойми та кидали на брезент, а гожі — до скрині.

На брезенті стояв Тишко Головко і босими ногами ворушив нобої. Холоші Тишкових штанів, пошитих із домотканого полотна й пофарбованих шкуркою (лушпинням) цибулі, підтикані до колін. Опецькуваті литки густо засіяні рудими конопатинами. Такі ж конопаті руки, шия та обличчя. Навіть на товстих губах примостилися руді плямки. Рудими були волосся й зіниці сірих очей.

Тишко був обдарованим хлопцем. Рано вивчився грамоти, його пам'ять містила в собі стільки народних казань, що був кращим оповідувачем. Першим учнем закінчив станичну гімназію і мав далі вчитися, але трапилося лихо.

Конокради вивели коней і підпалили хату. Ніде жити, нема чим обробляти козачий наділ землі — великій родині загрожував голод. Жили в землянці, батько продав корову, гімназійний одяг Тишка та одежу матері й ледве назбирав грошей на дві шкапи.

Тишко завзято змагався із злиднями. Працював на полі, а всяку дощову днину, коли на полі працювати не можна, біг до кузні Устименка, вчився ковалювати. Став якимось до всього байдужим, і на все у нього була одна відповідь: «Все суєта суєт і всячеська суєта». Він заглибився у філософію Епікура й дивився на світ очима старогрецького мислителя.

Батько хотів оженити Тишка на дівчині, за якою давали великий посаг — хату, коня, корову й десяток овець. Тишко погодився, а дівчина, всупереч волі батьків, відмовилась.

— Не піду. Те, що конопатий, — нічого, але дуже короткі ноги.

— Побійся бога, чорнява. Не кругло так казахи, — вигукнув Луняка, який ходив сватом. — Як так короткі? До землі дістають, значить, не короткі.

Але дівчина стояла на своєму й піднесла сватам гарбуза.

Зараз Тишко гаряче доводив Стасюкові та Устименкові:

— Та зрозумійте, що лише один Епікур знав, як добути щастя. Він учив, що треба мати чисту совість, не робити шкоди нікому, берегти себе, досягти насолоди, а яка мені насолода вмирати. Я й мирно щастя досягну. Вчитися не вдалося, стану ковалем, зароблю гроші, збудую хату, одружуся, матиму своє тепле кубельце й буду щасливий.

— Твоє тепле кубельце кібці зруйнують. Зараз той кібець — Улагай. Твій Епікур сам не був щасливим, бо думав тільки про особисте, власне щастя, а не вийшло у нього. Щастя можна досягти лише в боротьбі, лише гуртом, під проводом Комуністичної партії. Так учить найбільший філософ усіх віків — Володимир Ілліч Ленін.

Тишко посміхнувся на докази Стасюка і крутнув головою.

— У тебе, Петре, на все одна відповідь: Ленін, класова суть, боротьба гуртом. А де просте людське щастя?

— Воно в гурті, у взаємодопомозі.

— У гурті, взаємодопомозі? Ти навіть не скажеш, з чого складається щастя. А слова твої — суєта суєт.

— Нічого казати, — відрізав Стасюк. — Усі знають, що таке щастя.

— А зараз перевіримо, — загорівся Тишко. — Ось перед нами стоїть індивідум непорочний, можна сказати, неорана цілина, що іменується у списках станичної Ради Іванком Дикобродом. Стоїть, усміхається, ніби все знає, все йому ясно. Іванку, скажи, що таке щастя, з яких частин складається воно? Ну, суєта, відповідай...

До таких випадів Тишка Іванко звик. Не раз він слухав суперечки Тишка, Стасюка та Устименка. І тому зараз прийняв виклик спокійно:

— Я премудростей не знаю. Кому судилося бути щасливим, до того щастя прийде. Лише самому треба не проґавити. Як кажуть: «На бога надійся, а сам гав не лови».

— Ох, суєта, мелеш язиком, що баби кажуть. Так знай: щастя складається з двох частин. Перша — здорове тіло, друга — спокійна душа або ж чиста совість. Ну, природа наділила тебе добрим здоров'ям, робота в степу надовго збереже тебе, але щасливим ти не будеш.

— Чому?— тривожно запитав Іванко.

— Епікур сказав: хочеш бути щасливим — не закохуйся. Любов — це страждання. А ти закохався в дівчину на ярмарку, наобіцяв їй золоті гори, та й...

— Про ту мовчи.

— Ага, суєта. Сердишся, страждаєш. Любов — єсть страждання.

— Брехня! — спалахнув Іванко. — Любов — то велике щастя. Напевно, твій Епікур був нікчемним парубком, нікого не любив, тому й казав таке,

— Ні, суєта. Він кохав одну дівчину, але не встиг одружитися, бо політичні супротивники вигнали його з Афін. Жив на чужині. Страждав без неї.

— Гм... Страждав. Треба було вкрасти дівчину, відняти й жити щасливо, сімейно.

— Друзі, цей індивідум думає, що тільки поцілунки роблять чоловіка щасливим. Ох, суєта суєт...

— Ні, не тільки це! — спалахнув Іванко. — Сам мені говорив, що Епікур закликав творити добро, а зараз убити Улагая — кібця лютого — хіба це не добро? А ти боїшся за свою шкуру й мелеш про Епікура.

— Молодець, Іванко, — похвалив Стасюк.

— Я думаю, Іванко в точку попав, — тихо заговорив Устименко. — Путаник ти, Тишко. Я раніше слухав твоє базікання про Епікура, терпів. Думав — перемелеться, мука буде. Не хочеш іти з нами — не треба. Думали сьогодні прийняти тебе в члени комсомолу. Кандидатський стаж кінчився. А виходить, рано тобі в комсомол.

Тишко блимав очима, топтався по набоях. Конопатини спалахнули, загорілися, він сердито, промовив:

— Піду на Врангеля. А в комсомол прийміть. Ти в комсомолі, а я що, суєта якась? Прийміть. Я вже з Епікуром не возюся. Тепер Толстого читаю. Не віриш? Дивись!

Тишко підняв полотняну сорочку. На животі, за поясом, була заткнута книжка з портретом Льва Толстого.

— Ну, це вже краще, — повеселішав Стасюк. — Гляди, він скоро і «Капітал» Маркса буде з собою носити.

— Пробував читати, а не втну. Але буду. Не виганяйте з комсомолу. Я піду на Врангеля, — конопатини на обличчі гасли. — Без вас, друзі, мені суєтно.

— До нього ж і йти недалеко, — промовив Іванко. — Отаман Тимошенко, Бугай та інші бандити зараз сидять на току Луняки. Чоловік десять.

— Оце так новина! Улагай під боком... Давно ти їх бачив? — запитав Стасюк.

- Та тільки-но. Оце прибіг, зліз із коня й до вас.

— Ну, ходімо, розкажеш, — Стасюк повів Іванка бульваром. Вислухавши розповідь, сказав: — Ти їдь назад. Скажи тому козакові з Батуринської станиці, що Немирівська повставати не буде. Куркулів ми заарештували. А Луняці велика подяка. І перекажи так: нехай вертається до станиці. Розпочнеться в степу, то загине ваша родина й він. Ми до станиці Улагая не допустимо. Вирушимо назустріч.

— Коли виступаєте, Петре?

— Чекаємо наказу з округи.

— Петре, візьми й мене.

— Ні, ти наш червоний розвідник. Посидь, я принесу перепустку, щоб наші патрулі не займали.

Стасюк побіг до Ради, а Іванко всівся на бульварі. Радів, що таку серйозну справу довірив йому Стасюк, і в той же час сумно було, що не поїде із загоном по станицях. Вітер колихав верхівки яворів, шелестів листом, а внизу бавився чубом парубка. Тиша, ні душі, аж ось від церкви долетіли знайомі голоси.

У червоній рясній спідниці, притулившись до церковної огорожі, стояла Марфа Гайдайка. Ось вона так задерла голову, що картата хустка сповзла з кіс, вдивляючись у дзвіницю, гукала:

— Кузьмо, чуєш! Не ховайся там, бачу, бачу. Зараз же йди додому. Чуєш, що я кажу тобі? Злазь, а то покину тебе, неслуха такого, й поїду до сестри жити. Хату кину...

У вікні дзвіниці показався Кузьма Гайдай. Вуса настовбурчені, посварився кулаком:

— Я тобі кину хату. Я тобі піду!.. Півдня тут стовбичиш, а корову дідько подоїть? Ой, я провчу тебе... Бігцем до хати ма-а-арш!

Жінка не слухалась. Вела своєї:

— Кузя, Кузьмушко, богом прошу. Злазь та й додому підемо.

— Марфо, не сердь мене, бо відлупцюю, — сварився Гайдай, показуючи кулака.

— Кузьмушко, за віщо? Я ж до тебе з щирим серцем. Я ж тобі, — захникала дружина, показуючи кошика, — а ти...

— Що там у тебе, Марфо?

— Борщик свіженький, Кузьмушко. З курятинкою. Варенички з вишеньками...

— А перцю не забула? — облизнувся Гайдай.

— Аж три стручки! Червоні, Кузьмушко. І пляшечка первачку...

— Пляшечку залиш. "Я на чатах. Борщ та вареники сюди неси. Зараз спущусь.

На майдані показався Стасюк, крикнув до дзвіниці:

— Кузьмо, гей, Кузьмо! Чуєш?

— Чую, чую, — відгукнувся Гайдай, показуючись у вікні.

— Бий у дзвони. Станичні збори скликаємо! Бий у великого дзвона. Гати так, аби в степу, на хуторах почули!

IX

Над станицею бовкнув великий дзвін. Густі звуки повисли над хатами, вихопилися зі станиці в широкий степ і полинули до далеких хуторів. Дзвін кликав на сходку.

До майдану ішли станичники. Кожну хату птицею облетіла вістка, що прибуде Калінін. Всім хотілося побачити всеросійського старосту.

Комсомольці повиносили з народного будинку всі стільці, розставили проти трибуни. Сюди, на почесні місця, посадовили літніх людей. За ними широким колом, навкруги трибуни, стали козаки-фронтовики. Жіноцтво трималося окремо. За ним розташувалися ті, які прибули на гарбах чи верхи. Діти всілися на церковному паркані, на дахах, а хоробрі видерлися на дерева. Там цвірінчали, як жовтороті горобці.

Іванко вирвав лопуха, став старанно витирати чоботи від пилу. Тишко штовхнув його, показуючи на ставного парубка, що наближався до них.

— Глянь, Тимошенко Юхим сюди пре. Побачив тебе й суне, куркульська пика...

Юхим Тимошенко підійшов до гурту, привітався. Ніхто не відповів Комсомольці сторонилися отаманського сина. Він зупинився біля Іванка.

— Тебе чекають на коші. Мене послано за тобою.

— Дурню, та до нас сам Калінін їде.

Дітлахи на деревах закричали:

— їдуть, їдуть!

На майдан влетіла тачанка. Панас Жалоба стрибнув на землю й чекав, поки зійде гість.

Невисокий чолов'яга в сірому робітничому одязі підвівся, оглянув майдан. Сонце било йому в очі, вилискувало скло окулярів. Він насунув на лоба чорного кашкета з довгим блискучим козирком, двічі провів правицею по невеличкій борідці.

До Калініна підійшов Кузьма Гайдай з дружиною. Вона несла велику паляницю на рушникові.

Калінін скинув кашкета й низько вклонився.

— Здрастуйте, дорогі громадяни станиці Немирівської!

Козаки загукали: 

— Бувай і ти здоров, Михайле Івановичу!

Калінін піднявся на дерев'яну трибуну. Сіренький поношений піджак, що вільно лежав на його худорлявих плечах, та косоворотка з блакитного ситцю, по якому розкидані дрібненькі червоні квіточки, ніяк не робили його схожим на значного начальника. На високому комірі один ґудзик зелений, інші чорні. Іванко подумав, що дружина Калініна пришивала той ґудзик поспіхом, як це трапляється в родині, коли немає зайвої сорочки та однакових ґудзиків.

Калінін промовив просто, по-домашньому:

— Врангель на Кубань сподівається. Прочув, що тут добрий урожай. Він думає, що козаки Кубані ще не знають сили Радянської влади, не знають її великої народної правди. Ще, мовляв, не усвідомили, що ця влада значить, і їх легко збити з глузду, легко залякати, одурити. Але барон глибоко помиляється. Трудове козацтво давно за Радянську владу. Тому я від імені нашого уряду кажу вам: добре думайте. Захоплюватися авантюрою барона ніякого резону нема. Для генералів, офіцерів і поміщиків ця справа звична. Вони завжди захоплювалися авантюрами. В критичний момент повтікають з Росії. А куди селянин піде від землі? Без батьківщини, без землі — селянинові смерть.

«Свята правда, — думав Іванко. — Знає наше життя. Куди козакові від землі? Що він без землі? Де хліба візьме, як не посіє?»

А майдан тонув у гучних схвальних вигуках. Повз Іванка, зачепивши його плечем, продиралася висока козачка Мотря, рідна тітка. Тонкі, ледь посивілі чорні брови наставилися, видовжене обличчя посуворіло. Перед нею розступилися, поки не опинилась перед трибуною. Земно вклонилася Калініну.

— Дякуємо тобі, Михайле Івановичу, що не поминув нашої станиці. Знаємо, чули про тебе. Сам на землі виріс, розумієш наше горе. Ти з козаками говориш, козацького слова чекаєш. А ми, жінки козацькі, своє тобі слово скажемо.

— Слухаю тебе, мати, — низько нахилився Калінін. — І ваше слово дороге мені. Добре знаю: на праці козачки станиця держиться...

Мотря раптом схлипнула, але швидко витерла очі ріжками хустки.

— Потопіть генералів у Чорнім морі,— сказала вона. — Нехай козаки йдуть битися, а ми, жінки, з хлібом-урожаєм самі впораємося.

І загуло по майдану:

— Добре, Мотре, добре!

— Хай ідуть!

— Впораємось!

Калінін спустився на три приступки з трибуни, нахилився і тричі поцілував козачку.

Вона розплакалась:

— Ти, Івановичу, справжній козак. Закінчиться війна, приїжджай жити в нашу станицю. Всією сім'єю. Ми тобі простору хату збудуємо. Приїжджай, Івановичу...

— Спасибі, — відповів Калінін,— Я не проти.

І тут вихопився Кузьма Гайдай:

— Приписати Калініна в козаки!

Кругом загуло, заволало:

— Волимо приписати!

На трибуну піднявся Жалоба, замахав руками, вгамовував. Коли майдан затих, сказав:

— Громадяни, ви хочете приписати товариша Калініна в козаки нашої станиці. Я не проти того, але подумайте, яку відповідальність берете на себе! Коли припишемо, то станиця Немирівська має бути першою на Кубані. Щоб вулиці чисті, хати білі та великі, школи просторі, врожаї добрі. Щоб було що їсти самим та ще й державі дати багато!

— Дамо, записуй! 

— Волимо приписати!

Над майданом знялися руки. Не стало нічого видно, тільки самі руки. Не було білих, ніжних. Всі порепані, як земля в спеку, трудові, хліборобські.

---- Після оплесків над майданом залунав один голос:

— У мене слово! Слово до козака Калініна, — звертався Микола Каденець.

— Запитання після мітингу, — відмовив Жалоба.

Вся станиця знала багатого та в'їдливого Каденця, здатного на всякі каверзи.

— Панасе, не забороняй свободи, — налягав Каденець.

Запанувала тиша. Всім хотілося почути, як Калінін зіб'є

пиху Каденцеві.

— Ну, зараз ти наш, Михайле Івановичу, станичник. Про нас, станичників, повинен дбати. Скажи нам, які будуть пільги та привілеї? Як буде з хлібом?

Плечі Калініна розправились, а в голосі забриніли крижані нотки:

— Скажу відверто: хліб треба державі здати. В цьому питанні нікому, навіть рідній матері, пільг не дам. Хліб потрібен державі для перемоги над ворогом.

Майдан так притих, що чути було, як дихає Калінін.

— Після перемоги — справа інша. Допоможу рідній станиці. Дуже допоможу. Станиця велика, то треба побудувати школи, щоб ваші діти були освіченими, лікарню, електростанцію побудуємо, водогін з артезіанською водою. Держава дасть кредити на плуги та сіялки, а колективам — трактори, молотарки. Ситцю, сатину, шовку та іншого краму буде завезено в крамниці. А що торкається хліба, то закон у нас один для цілої держави. Всі перед ним однакові у правах і обов'язках. Хліб треба здати...

На коші шестеро коней ходило по току, тягнучи важкі катки з сірого вапняку. За ними пара коней тягла велику соломотерку. Правив Пилипко, а менші брати й сестри Іванкові сиділи за ним, тримаючись один за одного. У всіх щасливі личка. Луняка, мати і Татарка настеляли пшеницю по току. Старий Тимошенко, два його сини, Рева і регент Бугай сиділи в затінку скирти, грали в підкидного. Побачивши Іванка, кинули карти, підвелися. Тимошенко ще здалеку крикнув:

— Ну, як там? Станиця бунтує? Босота ще не втекла до Ростова?

— Станиця спокійна, — Іванко не поспішав із відповіддю. — Козаки не бунтують. До ЧОНу записалось чимало. Збираються іти на Врангеля.

Та-а-ак... Виходить, уже знають... Погано. Ну, доповідай, хлопче, кого бачив.

— А нікого не бачив. Усі заарештовані. Один Каденець на волі. До станиці прибув Калінін, то Каденець просив привілеї для станиці.

— Калінін? — перепитав Тимошенко. — А чого його лиха година принесла до нас? Що йому в Немирівській треба?

— Допомагає Жалобі козаків проти Врангеля гуртувати. Розповідає, як гарно буде жити після перемоги, його в козаки приписали.

Почувши таке, Тимошенко схопився за голову.

— В козаки? А бий тебе сила божа на такому слові. Істинно сказано, що кого хоче бог покарати, так зразу розум відбере. Наші немирівці завжди були придуркуваті, а зараз і зовсім з глузду з'їхали. Ба, що вчинили! Мабуть, йому ще і пай землі нарізали в сотню-другу десятин?

— Ні, про землю балачок не було. Обіцяли хату простору збудувати.

— Хату?! Дивись, які щедрі. Хату простору. А пільги станиці, привілеї великі дав?

— Ніяких...

— Хоч це добре, — зітхнув Тимошенко. — А Каденець дурень, хоча й із законами носиться. Треба гвинтівки! Ну, а що Калінін казав? Скільки гармат, війська сюди кинуть?

Іван витяг з пазухи листівку, подав:

— Читайте, тут все написано.

Тимошенко відсахнувся.

— Я — читати більшовицьку брехню? Не варто зір псувати!

Листівку швидким рухом перехопив Татарка.

— Е, Степане, листівку треба читати. Вона може багато сказати.

Він розправив папір.

— Надруковано червоними літерами. Такими великими, що незрячий прочитає... Так, так. Значиться, звертається московська влада до селян, робітників та козаків.

Його штовхнув під руку Бугай.

— Читай, раз узявся. Все читай.

Татарка обпік Бугая поглядом, але нічого не сказав, почав читати:

— «До зброї!

Товариші робітники та всі чесні громадяни!

Ворогам трудового люду ненависна Радянська влада,

Вони знову хочуть перетворити Кубань на поле кривавої громадянської війни. Останній ставленик контрреволюції — чорносотенець барон Врангель — погнав на Кубань свої банди...

14 серпня білогвардійське військо висадилося коло Приморсько-Охтарської. Вся увага Радянської Росії була звернена на боротьбу з білогвардійською Польщею, а частини нашої армії були зайняті ліквідацією біло-зелених банд, тому вони й не встигли підійти близько, аби швидко й рішуче дати відсіч врангелівському десантові... Зараз ужито всіх заходів, аби ліквідувати прорив, розгромити білогвардійські банди та скинути врангелівський десант у море... Але все ж таки небезпека є... Вони знову хочуть мобілізувати робітників, селян та козаків, зробити з них гарматне м'ясо контрреволюції... Так не бувати такому, товариші! 

Об'єднаємося навколо органів Радянської влади, щоб дати відсіч золотопогонникам!

До зброї!

Ідіть до лав Червоної Армії, аби боротися за Радянську владу, за право жити і влаштовуватися без генералів, капіталістів та поміщиків.

Геть ставленика буржуазії, англійського наймита Врангеля та його банду!»

Татарка згорнув листівку.

— Чули, козаки? Як воно?

— Здорово! — сказав Іванко. — Одчехвостили Врангеля.

Тимошенко недобре покосився на Іванка, показав кулак.

— А ти, молокосос, помовч. Не твоє засипано, не тобі молотити. — Він тяжко дихав. Душила злість. Відсапнувшись, промовив: — Козаки. Виходить, тут чекати немає чого. Може, слідом за Іванком нагряне ЧОН. Зараз рушаймо на Брюховецьку.

Козаки заходилися підтягати попруги, а Луняка не кидав роботи. Моторно працював паштармиками2, йдучи краєм току, перевертаючи настіл пашні. Озирнувся на Ганну, крикнув:

— Молодице, а бери граблі. Пора солому викидати за тік.

Тимошенко подивився на Луняку, похитав головою:

— Тут таке діється, а "він собі молотить. Гавриле, та що ти собі думаєш? Поспішаєш молотити, аби було що Калініну брати? Треба попридержати молотьбу. Збирайся, їдьмо.

Луняка продовжував працювати. Не обертаючись на заклик, сказав:

— Мені не до війни. Врожай загине. Обмолотюсь, тоді, може...

Тимошенко махнув товстим нагаєм.

— Ну, Гавриле, побережися. Настане наша влада, таких не похвалимо. Ой, не похвалимо.

— Яких таких?..

Луняка кинув роботу й глянув на Тимошенка. Струмки поту стікали по обличчю золотавими патьоками. Руки тремтіли, а товсті пальці міцно стискали вила-трійчаки.

— Яких таких, Тимошенку? Ану кажи, яких? Ти мене, заслуженого козака, ганьбиш?!

Луняка прямував до Тимошенка з таким виглядом, що той злякався і, якось примудрившись, стрибнув у сідло. Мотнув головою козакам, турнув коня на станицю Брюховецьку. Повернувшись до Луняки, крикнув:

— Таких, що за бабські спідниці тримаються, за чужі спідниці, не похвалимо...

Вся купа козаків, що прибула з Тимошенком, пустилася галопом і незабаром заховалася за рогом Бейсюга.

Луняка відкинув вила, схопив до рук дерев'яну баклагу, почав жадібно пити. Вода булькала в горлі, текла по вусах, животі, а він все пив. Потім обернувся до Татарки:

— Хочеш?.. Холодна та солодка.

Татарка не взяв баклагу. Тихо промовив:

— Не густо немирівські козаки пішли до Улагая... Ну, Гавриле, час рушати й мені в дорогу.

— За. ними? — кивнув Луняка на Брюховецьку.

— Ні, друже. Я додому. В Батуринську. Станичникам треба правду сказати. Дякую тобі, щирий друже, за ласку. Колись зустрінемося. Дай боже, не ворогами, односум.

— А чого нам ворогувати, Сашко? Я й воювати не піду. Буду молотити. Славно хліб зародив.

— Молоти, Гавриле. Тільки не потрапляй на очі Рябоконеві. Або моєму братові Семену. Люті. Не простять тобі, що дома сидиш. Закатують.

— Не турбуйся, друже. Міркую, що Червона Армія білих до нашої станиці не допустить

— А я хочу проскочити до брата. В Охтарі. Цікаво подивитися, як воно там, — признався Татарка. — Чи правда, що у Врангеля війська сила — мов чорна хмара.

— Виходить, таки до панів тягне душа. До брата полковника. Ой Сашко, гляди... Брат — то одрізана скибка хліба. Свого добра тобі не дасть...

— Він сам по собі, а я сам по собі,— невесело промовив Татарка, гикнув на коня і зник в очеретах.

X

Станиця Немирівська лежала на, берегах тихої та широкої степової річки і наче прислухалася до гуркоту далеких гармат. Ніде ні вогника. Все поринуло в нічну темряву. Лише на далекому кутку з кузні Устименка чувся передзвін молотків. Там працювали ковалі.

Горно палало. Перед ковадлами стояв Панас Жалоба. Його невисока міцна постать напружена, кошлаті брови та довгі вуса здаються червоними від вогню. Тримає обценьками розпечену залізяку.

— Ну-ну, хлоп'ята, жвавіше, — підганяє помічників.

Юрка Устименка вчив ковалювати батько. Жалоба відчував це — Юрків молот б'є сильно й ритмічно.

Тишко Головко б'є нерівно, дихає важко. Панас скидає на нього недоброзичливий погляд:

---- Рота затули, дихай носом!

Вогнисті іскри розсипаються червоним горохом, падають до ніг і поволі гаснуть. Панас хвацько б'є по залізяці, робить її тонкою та гострою. А тоді кидає в корито з водою. Вода засичала, піднялася хмаркою до стелі.

— Ще один спис готовий! — каже Жалоба. — Залишилось відкувати сімнадцять. Всі добре загартовані, а вигострять самі бійці.

У дверях з'являється дебела молодиця. Вона тягне за руку Каденця. Інша жінка пхає його в спину і приказує:

— Іди, іди, скнаро. Не відпустимо тебе, іроде, доки не розсудить Панас Григорович.

Молодиця, яка тримає Каденця за руку, заголосила:

— Панасе Григоровичу, ми до вашої милості. Дорогий наш голово станичної Ради, знайдіть, управу на цього загребущого чоловіка. Що він собі думає? Якщо ми удовиці, так нас можна й грабувати?

Жалоба насупився:

— Кажи сурйозно, Палажко, навіщо привели? Пута мені на нього кувати, чи як?

Молодиці залементували в один голос:

— Трійко наших гусей пропало. Забрав оцей ненажера, а каже: «Пацюки украли». Накажіть іродові, нехай поверне гусей.

Вогонь у горні став притихати. Панас узявся за міхи й соромив Каденця:

— Не сурйозно поводишся, чоловіче. Ну, коли люди перестануть на тебе скаржитись? Які там гуси?

Каденець ступив ближче до горна, склав побожно руки:

— Товаришу голово, тут не їм, а мені тра скаржитись, а я мовчу, терплю несправедливість. Палажка та Пріська погані господині. Запустили гуси в мої копиці, а я загнав їх у хлів. Нехай заплатять збитки. Справедливо вимагаю?

— Ой боже мій, — заволала Палажка. — Та де ж тая справедливість? Де це чувано, щоб десятеро гусей розскубли та потолочили старі копиці? Не встигли діти відвихнутися, не встигли гуси заскочити, як він їх уже й загнав, ще й дітей відшмагав. Та цей скнара не їсть, не п'є, все чекає, аби чиясь худобина зайшла на царину. Та в його копицях не буде стільки зерна, скільки я через нього сліз наплакала.

— Яку плату хочеш, Каденцю? —запитав Жалоба.

— Тільки два мішки пшенички, товаришу голово. Це так мало...

Обидві молодиці понаставляли свої кулаки, а Панас соромив Каденця й наказував повипускати гусей.

Каденець насупився й огризався:

— Не випущу! Де правда? — Раптом замовк.

На порозі виріс Кузьма Гайдай. Він пильно дивився на Каденця.

— Ба, ми скрізь тебе шукаємо, а ти тут. Стасюк розіслав десятеро хлопців, ніде тебе нема.

— Навіщо Стасюкові Каденець? — запитав Жалоба.

— Хоче узнати, хто йому дав п'ять коробів кулеметних стрічок і «максима»?

— «Максима»? — не вірилося Панасові.

— Кажу, як було. Палажчині діти, — Кузьма показав на дебелу молодицю, — надумали гусей викрасти. Залізли по яблуні на дах, продерли очерет, стрибнули на купу

соломи й забилися об щось тверде. Розгребли солому, а там «максим» і набої.

— Не мої! Святим богом клянусь, не мої, — хрестився Каденець, упавши на коліна. — Не мої, Христом-богом клянусь! Хтось підкинув...

— Хто тобі підкине? — з презирством вичавив Кузьма.

— По злобі хтось! Клянусь, не мої. Ось з місця не встану, землю буду їсти, не мої. Ой, що ж боно робиться на світі...

— Не клянись, віримо: не твої, а державні. Піди до Стасюка, розкажи, хто дав на схови. Сурйозно покайся. Він партійний секретар. Він усе збагне.

— Не мої. Не знаю, хто підкинув. Землю буду їсти...

— Не їж землі, а сурйозно скажи, хто тобі дав. Знаю,

сам ти не стрілятимеш. Баптисти не стріляють. Ну, веди його, Кузьмо. А гусей випустили?

— Гуси вже дома.

Молодиці швиденько забралися з кузні. Гайдай повів Каденця.

Вихопивши з горна розпечену залізяку, Панас вдарив нею об ковадло. Злива іскор сипонула на всі боки. Юрко з Тишком вхопили молоти — почувся веселий передзвін.

На порозі кузні з'явився Луняка. Стояв і мовчки дивився, як працюють.

— Кругло куєш, Панасе. Кругло. Дивуюся, невже тобі бракує плати голови станичної Ради, що найнявся у ковалі?

— Не за гроші кую...

— Отож, не второпаю, що куєш. На рогач не схоже. Чаплійка не така. Невже спис?

— Угадав, Гавриле. На Улагая будемо йти. Гвинтівок малувато. Надумали комсомолята сотню списів зробити. Ото й куємо. Улагай кінноту кидає, довгим списом зручно її збивати.

Луняка осміхнувся й сказав:

— Буває, що й чаплійка стріляє... Панасе, у мене до тебе діло.

— Ніякого діла в. кузні розбирати не буду. Ранком приходь до Ради, вислухаю.

— Моє діло не терпить.

— Кажи прямо, що й до чого, — промовив Панас.

— Ну, зібралися люди. Міркують: іти на Врангеля а чи не йти. Ходімо, Панасе, послухаємо.

Панас зняв фартуха й звернувся до Тишка:

— Погаси горно й марш до казарми. Коли за дві години не повернусь, хай Стасюк підіймає ЧОН.

Луняка спалахнув:

— Панасе, не кругло дієш. Невже думаєш, що я погане щось затіяв?

— Не сурйозно кажеш, Гавриле. Такий час, що не тільки мені, а й тобі може змолотися.

— Та там усі свої люди. Станичники. Ти всіх знаєш. З Переяславської станиці сотник Гамалія прибув. Той, що водив козачу сотню по тилах Туреччини та пройшов аж до Тигру. Славний козак. А на шаблях б'ється, мов святий Юрко. З Чигиринської Павло Оберемок та з Платнирівської Іван Коваленко. Не було у козацькому військові й вже, мабуть, не буде такого славного танцюриста, як той Коваленко.

— І тебе перетанцює?

Луняка зітхнув:

— Е, мене. Він Сашка Татарку, з Батуринської станиці, перетанцьовував. Ось хіба Іванка Дикоброда не перетанцює. І то тому, що в літах. Та їдьмо, Панасе.

Дужі коні влетіли в розчинені ворота Луняки. На довгій веранді дому густо блимали цигарки. Вони зразу стали гаснути: гості поспішили до хати.

Панаса посадовили на почесне місце, поміж двох козаків, одягнених у руді френчі та галіфе.

— Ніби президія? — усміхнувся Панас. — Виходить, збори?

— Зібралися, — підтвердив Луняка. — Прибули козаки та й питають, що робити? Чигиринські козаки на Немирівську дивляться, іти їм на Врангеля чи ні.

— Що немирівці радять сусідам? —запитав Панас.

— Ми вирішили іти на Врангеля, — сказав Луняка. — З генералами нам не по дорозі. Червона Армія може розгромити Врангеля і без нас. Настане мирне життя, а тоді наші внуки нас і запитають: «А де ви, батьки, були?»

Козаки заворушилися. За столом звівся стрункий танцюрист Коваленко:

Завинили нам пани-барони, — почав він. — Дуже завинили. Миколу Рябовола убили, Калабуха повісили, а тепер, до нас із поклоном, землю обіцяють. Так нам Ленін дав її без викупів. За Леніна будемо стояти! Панас Жалоба потис Коваленкові руку.

— Добре, — сказав. — Добре робите. Про що тут ще балакати. час гаяти? Можливо, я не докумекаю чогось, то скажіть. Що я маю для вас зробити?

— Скажемо, Панасе, — подав голос Павло Оберемок. — Прямо скажемо. На те й покликано тебе. Нам потрібно командира доброго мати.

— А він у нас є, товариші. Стасюк. Записуйтеся до ЧОНу.

Оберемок підвівся.

— Панасе Григоровичу, люди не хочуть Стасюка. Молодий, пришлий. На фронтах не бував. А з панами-генералами треба воювати вміючи, інакше наші голови полетять. Ми запишемося, коли ти станеш за командира.

— Мене командиром?! Та це ж не сурйозно, товариші. Який з мене командир? Я старий вже. На дощ ноги крутять. Серце підводить. Та мене скоро жінка за руку водитиме. Ні, не вийде...

— Як так не вийде? — заперечив Оберемок. — Вийде! Хіба ти не козак, що збираєшся вмирати від болячок? Ти наш, козак з діда-прадіда. Козак на полі гине. Ти з нами мерз у турецьких горах під Карсом, ти з нами гнив у Мазурських багнюках, ти водив червоний полк під Чорним ринком, під Туапсе бив денікінців. Веди й тепер!

Козаки підхопили:

— Веди на панів!

— Не поведеш ти, за іншим не підемо!

Панас обвів очима козаків. Добрі рубаки, загартовані в боях, досвідчені фронтовики. Багато з них повернулися до своїх хат лише півроку тому, коли Червона Армія притисла Денікіна до Чорного Моря. Це була грізна сила. На цю силу, мабуть, Врангель покладав свої надії, висаджуючи десант. До цієї сили звертався і Ленін, закликаючи до зброї проти Врангеля.

Панас згадав про приїзд Остапа Дикуна. Остап радив ставити козаків на чолі ЧОНу. Якщо він не буде командиром, — підуть геть. Хто знає, де тоді опиняться? В Канівському ЧОНі, а чи в Канівських плавнях, які тягнуться до Азовського моря, де вже хазяйнує Улагай.

— Ну, коли так сурйозно хочете, послужу ще товариству.

Луняка радів, що все вийшло так добре. Гукнув до куховарні:

— Гей, дівчата, а несіть чарки сюди. Вип'ємо, брати козаки, та погуляймо кругло. Бо хто знає, чи доведеться нам так густо зібратися після походу!

— Не поталанило в Немирівській станиці, — жалівся Сашко Татарка, поглядаючи на Рябоконя. — Саме приїхав Калінін, і всі козаки пристали на його заклик.

— А ти сюди втік замість того, щоб батуринців підняти? — гнівався Рябокінь.

— Мене Федір Федорович Кулик з листом сюди послав, — сказав Татарка. — Важлива справа.

— Віддав листа?

— Віддав. У штабі...

— І що ж хочеш робити у Приморсько-Охтирській?

— Побачу брата полковника, погомонимо, а тоді видно

буде, — Татарка здвигнув плечима.

— Побачиш брата й повертайся до цієї хати,— наказав Рябокінь.

Татарка не впізнавав Приморсько-Охтирської. Весела й світла станиця, в якій завжди пахло м'ятою та морем, зараз помарніла. Дерева та хати почорніли від пилюги, що хмарою висла над садами. Широкі вулиці захаращили гарби. Раніше було чути, як скиглять чайки, як лагідно хлюпають хвилі, а зараз ревли сирени пароплавів. Іржали коні, галасували люди. Вулицями тяглися довгі валки, проходили військові частини, пролітали фаетони, а пішоходи тиснулися до парканів.

Татарку хтось штовхнув. Глянув, перед ним — полковник. Пика червона, сиві вуса настовбурчені, як у злого кота:

— Коз-зак, чому не віддав честі?

— Не помітив вас, — зніяковів Татарка.

— Мерзотник! — закричав полковник і влучно вдарив Сашка у вухо. — Стій струнко!

Татарка отетерів. Витягнувся за старою військовою звичкою. Останній раз його били у навчальній команді — перед війною. Відтоді минуло багато часу, сам командував і чотами, й сотнями. Нікого не бив і думав, що і його ніхто вже ніколи не зачепить. Довідавшись, що Татарка не належить ні до якої частини, полковник загаласував:

— На губу!.. В штрафну роту!

— Слухаюсь! — вигукнув унтер-офіцер, який крутився коло полковника. Він покликав двох солдатів, і вони повели Татарку.

Коли дійшли до рогу вулиці, зупинилися, закурили.

— Чуєш, козаче. Давай двісті п'ятдесят і дуй, куди хочеш, — сказав один із солдатів.

— За що?

— За науку. Ви тут, при більшовиках, зовсім розпустилися. Наш полковник суворий. Навчить дисципліну поважати. Давай триста.

— Це за те, що торгуєшся, — посміхаючись, мовив другий солдат. — І до штрафної роти не потрапиш. Давай гроші...

— Даю, — сказав Татарка, шукаючи гаманця. — Бачу, в кожного свої прибутки.

— Не гнівайся, — говорили солдати, беручи гроші.

Коли вони пішли, Татарка витер полою бешмета кров

з розбитої губи. У вухах дзвеніло, око запливало.

«Ба, я вже й з ліхтарем, — посміхнувся сам собі. — Недаремно ж у святому писанні сказано, що дурнів і в церкві б'ють».

Тут його хтось покликав, назвав ім'я та прізвище, Сашко оглянувся.

На середині вулиці стояв лакований фаетон. Сірих коней ледве стримував машталір. Червоні віжки натяглися струною. На задку поруч із дружиною сидів його молодший брат полковник Семен Татарка.

— Сідай! — гукав, показуючи на місце поруч з машталіром. — Радий тебе бачити. Навіть боявся, чи не чкурнув ти до червоних. Та сідай же. Пообідаєш з нами. Як поживає Наталя? Кулик скаржився, що ти не поспішаєш з весіллям. 

— Встигнемо...

Брат полковник — у черкесці, блищать ордени. Дружина його привіталася, нахиливши голову. У вухах сережки, на пальцях персні сяяли діамантами. Одначе коштовні прикраси мало допомагали: жінка підстаркувата, зів'яла.

— Сан Санич, а ви не старієте. Квітучий, як і раніше. Напевно, турбот не маєте, — зітхнула полковникова. — А в мого Сенді стільки клопоту, зовсім нерви зіпсувались.

Сашко нахмарився, йому не сподобалося, що полковникова величає брата якимось собачим ім'ям.

— Сашко, а хто це тобі ліхтаря начепив? — запитав Семен.

— Сенді, ну як ти розмовляєш, — нахмурилася дружина. — Ти зовсім дичавієш, маючи справу з рядовими.

— Пробач, Аделаїдо. Побачив брата і по-простяцькому забалакав. Так хто ж тебе, так, Сашко?

— Полковник. Комендант Охтарів. Не віддав, бачиш, йому честі.

Семен засміявся.

— О, то такий! По-справжньому взявся наводити дисципліну. Та й треба. Барон Врангель вимагає дисципліни. Розпустилися нижні чини. На коменданта не гнівайся, брате.

— І ти, Семене, так наводиш дисципліну?

— Доводиться.

— Я Сенді спеціальні пальчатки купила. Він часто гарячкує. Боюся, щоб рук не покалічив, бо у нижніх чинів зуби і щелепи дуже міцні...

Семен відчув, як гостра зненависть спалахнула в його серці, як вона стисла йому горло. Хотілося вилаятися. Щоб стриматись, він міцно вхопився руками за поручні передка.

— Сенді, — вела далі. Аделаїда, треба подбати про офіцерський чин для Сан Санича. Твій брат, а рядовий. Звернися з клопотанням до Улагая. А може, мені перемовитися з ким треба?

— Перемовлюся, Аделаїдо, перемовлюся. Якраз і нагода трапиться. Сотникові Рябоконю командири чот потрібні. Ти, Сашко, й так виконуєш його накази. Дамо тобі чин хорунжого чи...

— Мені ті чини ні до чого, — спохмурнів старший Татарка. — Мені додому треба дістатися, хліб довести до пуття, бо скоро голим стану.

— Сан Саничу, не відмовляйтеся,— вела полковникова. — Чини ще нікого бідним не робили. За нового порядку станете отаманом станиці, а там і багатство. Ви, Сан Саничу, заговорили про хліб. До речі, не скажете, який врожай на наших землях? Петро Миколайович підписав угоду з Францією про зерно. Правда, угода для нас не дуже вигідна, але заробити можна. Сенді за військовими справами ніколи про це думати. Всі господарські клопоти лягли на мої плечі.

— Вашу землю станична Рада розподілила голоті козацькій та городовикам,— з насолодою промовив старший

Татарка. — А врожай стопудовий. Шкода, зараз уже не ваш.

— Чому не наш, Сан Саничу? Каш. Ми своє візьмемо. Сенді, ти чуєш? У перший же день, як захопите станицю Рогівську, потурбуйся про нашу землю.

Полковник сіпнувся, махнув правицею, як шаблею:

— Посічу городовицькі голови. Я їм дам землі. Я їм ще на додаток відмірю по три аршини. Стій! — гукнув на машталіра. — Я тут зійду. Аделаїдо, влаштовуй свої справи, але до обіду не запізнюйся.

Семен Татарка попрямував берегом до. білого намету. Полковникова похвалялася:

— Сенді до Улагая пішов. Приятелі завзяті...

— Хіба Улагай у цьому шатрі циганському? — здивувався Сашко.

— Так, у наметі. Генерал трохи фанатик. Поклявся, що розпрощається з наметом, коли вступить у Катеринодар. І знаєте, Сан Саничу, це підіймає дух армії.

Фаетон повільно котився берегом, снуючи поміж гарб, навантажених мішками з зерном. Неподалік на воді вигойдувалися великі. баржі. Гарби спинялися, солдати хапали мішки й по східцях несли на баржі. Кінець валки губився на довгій вулиці станиці.

Фаетон зупинився коло загорожі з колючого дроту, яка тяглася від урвища над морем аж до станиці. За загорожею, збившись докупи, стояла сила-силенна худоби. А уздовж берега — широкі столи, зроблені квапом з необтесаних дощок. Корів виганяли з загону по вузькому проходу. Англійські солдати стріляли худобі у вуха, тяглй на столи й білували. Викидали тельбухи, відрубували голови, ноги, а туші кидали на стрічку транспортера. Туші потрапляли на баркас. Такі баркаси снували морем від причалу до великих пароплавів.

Ревла худоба, мекали вівці. Роїлися мухи. Пахло карболкою.

— Сан Саничу, зачекайте мене тут. Я на хвилинку, — сказала Аделаїда. Вона стрибнула з фаетона й пішла до дротяної брами. Над її головою розкрилася парасолька.

— Що вона там забула? — запитав Татарка у машталіра.

— Пароплав м'ясом вантажить. Козир-баба! Полковник гонить худобу з фронту, а вона торгує. Зафрахтувала пароплав аж до Англії. Хапають грошенята. В батька вдалася. У неї батько цим промишляв. Повезло вашому братові, що має таку жінку.

А під огорожею вилаштувалась черга. Люди стояли з мішками, кошиками.

Солдати-англійці підігнали воза, навантаженого коровячими головами, ногами, тельбухами. Продавали й запихали гроші собі до пазух.

Хтось кричав: — Не пускайте спекулянта.

Сашко похилився й заплющив очі. його нудило від задухи й від того, що побачив.

Позаду фаетона дід і баба утрушували в кошики брудні коров'ячі ноги:

— Ну, Варко, — казав дід, — не шкода, що простовбичили в черзі з півночі. Настоялися, та добули харчу на два тижні. Живемо, стара.

Баба відповіла:

— Хвала богові, англійці люди з серцем. Коли поблизу великого начальства нема, можна грудинку, а то й стегенце в них купити.

— Добре й так, Варко. Та чи залишилося там, на Кубані, ще хоч одне теля чи порося? От про що я думаю. Може, той Улагай все сюди пригнав.

До фаетона в супроводі офіцерів поверталася полковникова. Офіцери допомагали їй сісти.

— Не турбуйтеся, Аделаїдо Аполлонівно, все буде добре, — казали їй на прощання.

Фаетон рушив. Аделаїда притулила до носа хусточку й не віднімала.

— Вам погано, братова? — запитав Сашко Татарка.

— Пусте, — відказала й добула із сумочки пляшечку з духами. — Знаєте, Сан Саничу, важко з транспортом. З нашої Кубані все надходить і надходить худоба, англійці не встигають її живою переправляти на свій острів. Тому скотину б'ють тут. Наповнюють трюми, а тоді везуть. Європа зараз дуже зголодніла. Солоне м'ясо править їй за делікатес. 

— Не задаром же, братова?

— А хто ж задаром що робить, Сан Саничу? У мене витрати: інтендантам дай, за пароплав плати.

— Інтендантам? А я чув, що їм за кожну тисячу голів медалі дають. Ох і шарпають вони станиці. їхав сюди, бачив.

— Не шарпають, а реквізують на потреби війська, — зауважила полковникова. — Шарпають більшовики.

— І набрехав же вам хтось, — мовив Татарка. — Червоні й поросятка не зачепили. Хліб беруть, згідно продрозкладки. За гроші. А тут, у вас, — страшно глянути.

— Сан Саничу, це більшовицька пропаганда. За такі слова вас треба відвести у контррозвідку. Вчіться у свого брата і будете добре жити. Відберемо назад землю, а вас я візьму за управителя.

— Я козак і управителем ніколи не буду, — гостро відповів Сашко.

Фаетон в'їхав до широкого двору.

Під яблунею, за накритим столом, сиділи полковник і сотник Рябокінь. Аделаїда пішла вмиватися, а полковник сказав:

— Сашко, радій. Я тебе вітаю. Ти — хорунжий, чотою командуватимеш у біло-зеленій групі Рябоконя. Вас обох увечері літаком перекинуть у плавні. Поведете загони на Брюховецьку. Переріжете залізницю й цим допоможете генералові Улагаю захопити Тимошівську.

Сонце вже рушило з півдня, коли водій зупинив автомашину за десять кілометрів від станції Новоджерелівської. На високій могилі стояв гурт військових. Звідти збіг до автомашини молодий командир, виструнчився й відрапортував:

— Начальник ділянки фронту Першої Кавказької кавдивізії Іван Решетняк!

— Командир об'єднаної Чонівської дивізії Дикун! — відрекомендувався Остап.

— Слухаю вас, товаришу Дикун.

— Прибув погодити дії своєї дивізії з вашою. Як тут у вас?

— Зараз тихо. Нещодавно відбили навалу білих. Жорстоку навалу. Треба сказати, що ми не наступаємо. Ми ледве стримуємо ворога. Проти нас діє дві дивізії генерала Бабієва.

— Не бачу війська, товаришу Решетняк.

— Всі наші сили на лінії фронту. У станиці Новоджерелівській — самі обози.

Дикун підвівся, притулив до очей бінокля, роздивлявся навколо, вивчаючи степ.

— Де комдив Меєр? — запитав.

— На передовій, товаришу Дикун. Я послав за ним, коли побачив вашу автомашину. Думав, що командарм приїхав.

З гострої половецької могили око бачило далеко. Степ умлівав у спеці. Руділи потолочені ниви і озерцями блакитнів кермек. Виднілися вулики на низині.

— Тут чомусь дуже тихо, — промовив Дикун.

— Білі готуються до атаки, — поспішив доповісти Решетняк. — Завжди так. Затихнуть, а тоді як оглашенні наступають. Ага, ось і наш комдив, товариш Меєр...

Степом, припавши до гриви коня, вітром летів вершник. Сухі грудки землі бризкали з-під копит. Забухали постріли. Гахнула гармата, і снаряд розірвався праворуч од вершника. Той круто повернув коня й погнав навскоси. Видно було, що вояка бувалий. Знає, що другий снаряд пошлють наперед нього. Ворог бере вершника у вилку.

— Знають білі комдива,— гордо промовив Решетняк. — По вістових не палять, а по ньому з гармати б'ють.

— Ще б не знати, коли вирядився в червоні штани, — сердито промовив Дикун. — Дали наказ по війську — всім зняти червоні штани. То пагуба комскладу.

— Шкода, — зітхнув Решетняк, дивлячись на своє червоне галіфе з чорними блискучими леями. — Шкода. Як же тоді командира впізнати, коли всі надінуть однакові штани?..

На могилу вихопився комдив Меєр. Стрибнув з коня, кинувши повід на луку, на бігу поправив шапку й зупинився перед Дикуном, ковтаючи повітря. Високі груди ходили колесом.

— Товаришу Дикун! Ти вчасно прибув. Уже дві години на моїй ділянці тиша, кадети готують нову атаку.

— А може, вимотали Улагая? — запитав Дикун.

— Ні, ворог ще має великі сили. Але щось задумав.

— Що саме?

— Не знаю. Але стежимо за ним тисячами очей. Розгадаємо.

— Які частини перед вами?

— Злі вояки. Генерал Бабієв, полковник Татарка. Сам Улагай зранку в аероплані кружляв над нами. Готують якийсь маневр, і я не певний, чи витримаю атаку, якщо буде така, як остання. Дивізія зазнала втрат. Та зараз не страшно, коли ти прибув на допомогу. Скільки полків привів, Остапе?

Дикун спохмурнів:

— Немає й полку. Мене призначено командиром дивізії, і я повинен ту дивізію організувати з чонівських частин та з партизанських добровільних загонів. Я був у станицях. Наказав чонівцям іти на Тимошівську. За день-два вони будуть тут.

— Вони мені потрібні сьогодні, зараз. Хоча б сьогодні прибули регулярні частини, — казав Меєр.

— Сьогодні не прибудуть, — тихо відповів Дикун. — Вони на марші. Далеко. Сьогодні треба, протриматися, бо допомоги немає. І до ранку навряд чи прийде. Тримайтеся будь-що! — додав тихіше. — Коли до ранку не вдержитесь, Улагай захопить Тимошівську; Тоді все піде шкереберть...

Меєр помовчав і відповів:

— Постараюся, товаришу Дикун. Духом бійці дужі, але мало нас залишилось...

— Протримайтеся до ранку, — твердив Дикун. — Нові загони чонівців підходять до Тимошівської. Перших же пошлю сюди. Тримайся, товаришу Меєр.

Дикун раптом міцно обняв Меєра, поцілував, потім крикнув на водія машини:

— Грицьку, поміняйся штаньми з комдивом! Швидко!

Водій здивовано підвів очі, та, побачивши, що Дикун не

жартує, почав швидко стягувати свої простенькі штани, поглядаючи на розкішне червоне галіфе Меєра.

Меєр посміхнувся:

— Жартуєш, Остапе?

— Скидай, скидай штани, — суворо мовив Дикун. — Ти ними псуєш нерви Улагаєві. Як побачить червоні штани, так і смалить з усіх гвинтівок. Навіть снарядів не шкодує. — На засмаглому до чорноти обличчі Дикуна майнуло щось схоже на усмішку. — Знаєш, комдиве, бугай не любить червоного. Такий наказ по армії.

Ця усмішка оживила Меєра. Стрепенувся, засміявся і раптом сів на землю, простягнув ноги.

— Ану, хлопці, допоможіть чобота зняти. Інтенданти видали вузькі, жмуть.

До Меєра нахилився Решетняк. Почав стягати чобота. Кругом реготали. Один Дикун мовчав. Він зліз на крило автомашини і в бінокль обмацував притихлий степ. Сонце поспішало на спочинок, але було ще далеко від землі. На півночі підіймалася якась незвичайна хмарина. Не відриваючи від неї очей, Дикун гукнув:

— Товаришу Меєр, сюди! Бачиш, там хмарина кутає степ?

— Бачу.

— Що ти скажеш?

— Незвичайна хмарина. Вітру немає, а пилюга стоїть.

— Ту пилюгу здіймає велика маса кінноти. На бінокля, дивися пильно.

Меєр припав до бінокля.

— Ось розгадка... Бабієв послав сильний загін кінноти в бік станиці Рогівської. Він рветься в наш тил. Не чекають навіть ночі.

— Треба зупинити ту групу. Меєр, зупиниш?

— Надто велика. Зупинити її можна, лише знявши всі війська з фронту. Це рівнозначно відступу.

Дикун заперечив:

— Не треба знімати. Бабієв кинув у тил багато кінноти, значить, позиції ослабились. Лише заслон із чотирьох сотень шабель, негайно атакуйте противника. Тримайтеся до ранку. Я зараз же їду до Тимошівської. І всіх, кого там знайду, пошлю вам.

Меєр з крила машини стрибнув на коня. Пригнувся до гриви й помчав до лінії війська. Степ мовчав. Ніхто по комдиву не стріляв.

— Червоних штанів немає — і не сердиться Улагай, — промовив Дикун, сів поряд із водієм і наказав: — Грицьку, жени на Тимошівську. Навпростець!

Машина так рвучко рушила вперед, що у вухах засвистів вітер. Через кілька хвилин замиготіли хати станиці Новоджерелівської. Вона здавалася порожньою. Все живе причаїлося, забилося до льохів, сховалося за грубі стіни.

Такою ж мертвою здалася й станиця Рогівська. Невдовзі на обрії засяяли золоті хрести на дзвіницях станиці Тимошівської.

По насипу залізниці тихим ходом посувався панцирний потяг. Зупинився на хвилину й вдарив із гармат. Стріляв кудись у степ.

Водій зупинив машину:

— Хай мотор трохи охолоне. А погані справи. Десь близько кадети. Інакше куди стріляє панцирник?

— Фланги Меєра захищає. Не дає обійти його. Гарматні далеко сягають, — проказав Дикун.

Водій підняв капота автомашини, коли Каймет закричав:

— Кадети!

Із-за дерев та ожередів соломи вихопилось півсотні білих. Махаючи шаблями, летіли навперейми. - Водій завів машину, дав задній хід. Чулися вигуки:

— Рубай комісарів!

— Кидай зброю!

Дикун сіпнув шофера:

— Грицьку, не смій назад! Уперед! Я з кулемета посічу,— підняв ручний кулемет, поклав на вітрове скло.

Машина сіпнула й рушила. Кулеметна черга заглушила вигуки кадетів. їхні коні сторч, через голови падали на пилюгу. Каймет грудьми ліг на "задок машини, стріляв із гвинтівки, часто міняючи обойми.

Машина виїхала з балки і опинилася перед станицею.

Дикун з машини гукнув:

— Командира сюди!

У ревкомі довідались, що в Тимошівській є лише батальйон піхоти та місцевий ЧОН у дві сотні бійців. Чонівці стояли у дворі ревкому. Якийсь чолов'яга років за сорок сидів на милицях. Він зиркнув на Дикуна й весело сказав:

— Чого придивляєшся? Я не дівка, не засватаєш.

— Зібрався Улагая на гарячій кулі оженити?

— Угадав. Не пустимо. Шушура ще повоює! — ударив себе в груди.

Дикун нахилився до нього, міцно поцілував у губи і швидко пішов у будинок ревкому.

В кабінеті ревкому йшла суперечка. Щойно Остап Дикун увійшов, як до нього підступив чоловік у трофейному френчі й червоному галіфе.

— Хто такий? Звідки? Я начальник міліції. Твої мандати?

— Я командир Чонівської дивізії. Тут розташується наш штаб. Будемо захищати Тимошівську. Всі сили ЧОНу та міліції під мою команду.

— Слухаюсь, товаришу комдив, — кинув руку до скроні Лакатка. — Тридцять бійців міліції і триста чонівців поступають у ваше розпорядження. Я начальник міліції і командир ЧОНу.

Дикун сів за стіл.

— Товариші тимошівці, наше становище важке. Якщо до ранку сюди не прибуде хоча б полк піхоти, Улагай зімне кавдивізію Меєра і захопить Тимошівську. Дорога на столицю краю буде відкрита. Знайте, що до ранку не прибуде жодної частини. Отже, нам самим треба вживати заходів. Давайте порадимось, що маємо робити.

Начальник міліції крутнув кільця чорних вусів, підвівся:

— Пропоную негайно відступати в бік Ростова-на- Дону. Евакуацію установ я забезпечу.

Дикун ударив кулаком об стіл:

— Ні! Не відступати, а битися. Хто захоче йти з Тимошівки, — розстріляю! Товаришу голово ревкому! Доставити мій рапорт до штабу армії в Катеринодар, — мовив Дикун і став писати. — Повезе рапорт мій порученець Каймет.

— Зараз пришлю машину, — кинувся хтось до дверей.

— Ні, машини не дам. Посилайте на дрезині. Є дрезина?

— Знайдемо, — запевнив голова ревкому.

— У нас дві автомашини. На них поставимо кулемети. Три на вантажну і два на легкову. П'ять кулеметів на машинах замінять полк кінноти. З такою силою негайно рушу на допомогу Меєру. Міліцію на машини. Негайно, — наказав Дикун.

— Як на машини? — розгубився Лакатка. — Жменька міліції проти дивізій Бабієва та Татарки? Безумство!

— Ці генерали не такі вже й страшні, як вам здається. Бив я Бабієва під Чорним ринком. Вони майстри на шаблях, а проти вогню зупиняться. Пошлють розвідку, на це у них піде день. А за день тут будуть наші частини. Виступаємо зараз. ЧОНу боронити лінію залізниці, станцію.

— Як? Проти дивізії полковника Татарки три сотні ЧОНу? — блимав очима Лакатка.

Він зблід, і Дикун суворо сказав:

— Звільняю вас, товаришу Лакатка, від командування ЧОНом. Ви, напевно, майстер воювати з перекупками на базарі. — Дикун уважно оглянув присутніх. Коло дверей побачив одного бійця, кивнув йому: —Шушуру призначаю командиром ЧОНу. Чув про його звитягу. Шушуро, приймай команду.

Шушура підняв руку:

— Прийняв. Жоден білий гад у станиці не буде, доки живий Шушура.

Дикун потис його руку.

— Я виїжджаю на бойове завдання. Оборону покладаю на тебе. Підіймай станицю. Знайдуться хоробрі люди, які візьмуться до зброї. А всіх інших мобілізуй на роботи. Всіх, хто лише втримає лопату в руках. Оперезати всю станицю окопами, шанцями. Поперед шанців розкидати борони, щоб кіннота Улагая не пройшла.

— Буде зроблено, товаришу Дикун. Зараз ужарю в дзвони, зберу людей.

Скоро над станицею загули дзвони — били на сполох. До майдану посунули люди.

На гарбі стояв Петро Шушура. Майдан затих, і тоді всі почули гуркіт гармат з боку станиць Джерелівської та Рогівської.

— Чуєте, станичники, музику? — запитав Шушура. — Чуєте, як гомонять гармати? Там б'ються з панами бійці славного Меєра. На поміч Меєру повів ваших синів Остап Дикун! їм важко. Вороги можуть посунути сюди. Зустрінемо ж панів по-козацьки! Хто піде з гвинтівкою, ставайте ліворуч, хто з лопатою окопуватись, — праворуч.

Шушура не бачив у темряві нічого, але відчув, як люди рушили з місця, натовп завирував. Навколо трибуни юрмилися козаки, кричали Шушурі:

— Петре, давай гвинтівки!

Загін ЧОНу зупинився на короткий відпочинок серед копиць, що стояли густо в степу. Копиці ховали загін від ворога, але тут міг причаїтися десант Улагая.

Іванко залишив свою гарбу і підійшов до Луняки. Схотілося бути ближче до цього дужого чоловіка. Луняка ніби переінакшився. Кудись поділось його велике черево, груди стали вищими, плечі крутішими, хода твердішою. Дивився весело. Ласкаво поплескав Іванка по плечах.

— А ти, козаче, трохи посірів, очі скаламутніли. Чому?

— Не знаю...

— Невідоме бентежить. Ні, так не годиться! Бій козакові серце веселить. Козакові бій — радість.

Іванко посміхнувся, згадавши, як ще недавно Стасюк пропонував Луняці "або віддати коней до обозу, або самому їхати з ЧОНом за хурщика. Луняка матюкався, кричав: «Не буде ні того, ні того. Злиднями хочете нас зробити? Що я таке без коней? Наймит. Пригрів гадюку на своїх грудях. Притулок дав усьому стасюківському кублу, а тепер коней забирають?»

Стасюк тихо сказав: «Не гнівайтеся, дядьку Гавриле. За притулок ми вдячні, а коней не я, так інші заберуть. Коней у станиці мало, а на Улагая треба йти».

А зараз не впізнати Луняку. Став чонівцем, і заграв бойовий дух.

— Дивись, командири сюди йдуть. Підтягнися, Іванку. Пояса затягни, комір застебни на всі ґудзики. Старий Панас Жалоба нечепур не любить, — наставляв хлопця.

Повз валку гарб розміреним кроком ішов Панас Жалоба. Він узяв під свою команду чонівські загони станиць Немирівської, Чигиринської, Батуринської і за наказом Остапа Дикуна вирушив на білих.

Панас зупинився проти гарби Луняки, пильно подивився на Іванка, усміхнувся йому, глянув на коней, похитав колеса.

— Мащено сурйозно, як у доброго господаря.

— Люблю, щоб усе було кругло, — сказав Луняка.

Жалоба скинув шапку, дістав з кишені червону хустку

й витер бриту голову, лоба.

Підходили козаки.

— До станиці Брюховецької білих немає, — казав хтось. — Це ясно як день. Степ вільний од ворога. А ось що діється в станиці — не знати. Захопив її Улагай а чи ще не встиг? Повстали там козаки а чи ні? Яка, хлопці, ваша думка?

Луняка підвів голову:

— Вгадувати на війні не можна. Перше — це розвідка. Коли вуха й очі насторожі, завжди діло виходить.

— Сурйозно кажеш. Пошлемо гарбу.

Стасюк подивився на Жалобу.

— Справді? Гарбу?

— Мою гарбу, — піднявся Луняка.— Мої коні в гарбі вершника випередять. Кину на гарбу копицю, білі зустрінуть — скажу, додому їду. Коли роз'їзду не трапиться, до лиману доїду, а там якийсь рибалка розповість, чи зайнята станиця.

Панас Жалоба примружив очі.

— Сурйозно балакає Луняка. Пошлемо гарбу.

Стасюк промовив:

— Є поправка. З гарбою послати не Луняку, а Іванка. І не самого. Я підберу комсомольців.

Луняка скоса зиркнув на Стасюка.

— Чому це Іванка? Що, немає довіри?

— Я вам вірю. Тільки ви мені тут потрібні.

— Нащо?..

— Потім побачите.

Жалоба підтримав Стасюка.

За півгодини Іванко гнав коней, тримаючись далі від дороги. Стасюк пильно оглядав обрій у морський бінокль. Зіркі хлопці Юрко Устименко, Антон Руденко та Трохим Карпенко теж зирили на всі боки. Тишко Головко, що був слабий на очі, далеко не бачив, сидів на передку, поруч із Іванком, та все бубонів:

— Ех, суєта суєт...

Іван покосився на нього. -

— Сидів би вдома. Чого прив'язався до загону? Та ще в розвідку?

— Юрка люблю, — показав Тишко очима на Устименка. — Доки його чорти носитимуть степами, мені спокою не буде. Якби ти знав, що це за хлопець! Мо', де в пригоді другові стану. Я не так, як ти.

Іванко підняв очі на Тишка.

— Не дивись так, не злякаєш. Ти ідеш у похід, бо думаєш зустріти свою красуню з Брюховецької...

— Може, й зустріну.

Тишко хихикнув.

— Не насміхайся, Тишко. Я знайду. В наших краях живе.

— Ох, суєта... Один кохану шукає, над другим ворони крячуть. Подивися...

Тишко вказав праворуч.

Неподалік кружляла зграя вороння. Вони так густо сиділи на копицях, що копиці почорніли.

Стасюк узяв Іванка за лікоть.

— Ану, поганяй туди.

Поїхали стернею.

Один коло одного лежало троє вбитих козаків. На грудях вирізані зірки.Від них метнулися вовки й зникли за копицями. Круки закричали, злетіли над головами і, трохи відлетівши, сіли. Трупи обдерті до білизни. Іванко дивився на них і раптом захитався. А трохи згодом, можливо через якусь мить, його охопила страшна жадоба помсти.

Ковані кінські копита збили стерню навколо замордованих. Серед слідів Іванко помітив одні ширші і глибші за інших. Іванко здогадався, що тут був отаман Тимошенко. Тільки в нього був такий ширококопитий кінь.

— Теперечки ясно, що тут був отаман Тимошенко, — промовив Іванко. — Він замордував людей. Більше нікому. І кінь його, і звіряча хижа вдача його.

Пригадалося, як ще тисяча дев'ятсот шістнадцятого куркулі вчинили самосуд на станичному майдані. П'ятьох незаможних козаків замордували. Один дужий козак лежав нерухомо, і тільки його коліна ще тіпалися. Били його останнім. Він усе кричав: «Брати козаки, не винен. Коней не брав. Чужого кавуна ніколи не взяв. Набрехав Тимошенко. Боїться мене, бо бачив, як він конем стоптав поводиря сліпого Карпа!» Та нічого не допомогло. За ґвалтом не зрозуміли. Замучили. Тимошенко подивився на нього й наказав вартовому: «Ану, зігни йому ноги в колінах. Він ще тіпається. Дам йому, щоб не тіпався». Коли той зігнув ноги замордованому, Тимошенко взяв закривавленого акацієвого дрюка, на якому була збита кора, та почав бити по колінах мертвого. Той закривавлений дрюк потім довго снився Іванкові.

— Куди ж та звірюка, той лютий хижак поїхав? — міркував Іванко, придивляючись до слідів,— Ну, попадешся ти мені, горло зубами перегризу. На станицю Переяславську подалися. Там і знайдемо...

Від гарби кричав Стасюк:

— Іванку-у-у! Назад!

Іванко сів на гарбу, взяв віжки, запитав:

— Їхати назад?

— Ні, вперед, — наказав Стасюк.

Рушили. Червоне сонце заплуталось у копицях, котилось по самому обрію. Від кожної копиці простяглися короткі темні тіні. Від них степ став похмурим, непривітним. Таким він Іванкові ніколи раніше не здавався. А тіні все довшали та довшали, аж поки не почали зливатися докупи, а на небі висипали зірки.

Тишко штовхнув Іванка в бік.

— Чуєш, а могли й нас так... Страшно, Іванку?

— Ні. Смерті чого боятися? Краще загинути в бою молодим, ніж на печі старим та немічним,— відповів Іванко, повторивши слова, чувані не раз од Луняки. І хоча сам, як і Луняка, вважав, що краще померти в бою молодим, але все його єство твердило, що з ним цього не буде. Молодий та дужий, він не вірив у смерть, тому й сказав упевнено: — Ми не помремо. Ворога прикінчимо, а самі житимем.

Зачувся плюскіт хвиль, легкий вітерець доніс прохолоду, а з нею й пахощі водяної м'яти. Гарба спускалася з косогору до лиману. Ніде ні душі. Скидалась риба, шелестів очерет, гули комахи. Зі степу нісся невпинний стрекіт цикад, тьохкала перепілка,

Стасюк стрибнув з гарби, махнув хлопцям, показуючи на очерет. Всі розійшлися вздовж - берега, полізли в очерети.

Іванко продирався крізь рогозу, розводячи її стволом гвинтівки. Під ногами було мокро, потім зачвакало багно й підступила вода. Рогоза закінчилася, почався очерет. Впевнившись, що засідки немає, повернувся на берег.

Згодом з'явився загін чонівців. Невеличкі групи бійців розійшлися берегом у дозори. Коло гарби Луняки зібрались командири сотень та взводів.

Жалоба заговорив тихо, але так, що кожне слово було добре чути.

— Степ і берег лиману порожні. Що за лиманом, в Брюховецькій, нам невідомо. Треба взнати, хто в станиці — червоні чи білі? Наказувати нікому не буду, а комусь іти треба. Подумайте, хто піде. Тільки думайте недовго.

Командири та бійці мовчали.

— Дозвольте піти мені. Станицю я знаю. Не заблукаю в ній, а води не боюся, плаваю, — вийшов наперед Іванко.

За рукав його вчепився Луняка й потяг назад.

— Не лізь поперед батька в пекло. Не кругло.

— Чому це не кругло? — викручувався Іванко.

— Тому не кругло, що ти про Ганну забув. Що вона скаже мені, коли щось трапиться. Я побожився твоїй матері, що ти дурниць не наробиш. Тут є люди, які мають військовий досвід.

— Ох, мати... то сурйозно. Кожна мати боїться за сина. Я та моя Федося боялися за сина. Мали одинака, і пішов — не повернувся... Ти, хлопче, побережися.

— Я піду, — уперся Іванко. — Не вік оглядатися на матір. Дозвольте піти.

Заступився Стасюк:

— Нехай іде. Юнак бідовий, йому спідручно. Молодий парубчак. Раптом хто вчепиться, відповідь проста й правдива: «До дівчини пробираюся». Дозвольте йому...

— Нехай, — погодився Жалоба. — Хлопчина сурйозний.

— Ага, посилаєте недосвідченого Іванка. Не кругло, командире, — дорікав Луняка. — Не відпущу хлопця одного. З ним піду. Я ходив по цих лиманах. Нещодавно ходив. Вів загін полковника Підкови, коли він ударив на денікінців з плавнів.

— А-а... Розповідав мені про те Заплюйсвічка, що якийсь козак водив їх. Виходить, ти. Ну, тоді йди.

Луняка не став чекати чогось ще. Дужим плечем підняв боковину гарби, зняв її й поніс До берега. Кинув Жалобі:

— Там, на середині лиману, глибина, швидка течія. Занесе, закрутить. А на цій драбині, як на плоту, переправимося. Іванку, хапай кінець драбини, рушай за мною, то буде кругло.

...Луняка йшов попереду, несучи один кінець драбини. Іванко — другий. Тепла вода сягала пояса. Гостро пахло айстрою та болотяною м'ятою. Комари тільки й чекали на них. Накинулись хмарою, вилися стовпом. Але мітли очерету хилиталися, стьобали по обличчях козаків і зганяли комарів. Невдовзі очерети порідшали, вода піднялася до грудей, течія стала дужчою. Вода гула, гнула очерети донизу, хвилі плескалися холодом. Дно втекло з-під ніг. Луняка вже лежав на своєму кінці драбини, гукнув до Іванка:

— Лягай грудьми та бий ногами по воді. Пливемо прямо.

Вода гнала своєрідний човен так швидко, що зносила його вниз. Треба було бити ногами з усієї сили, щоб подолати течію. Тут навіть комарі не гули. Коли минули бистрину, насунулись очерети. Луняка сповз із драбини, зачепив її за кущ очерету, і вона стала, як на якорі. Пошепки сказав:

— Іванку, залишайся тут. Я піду до станиці. Краще тебе справу вчиню. Нічого не бійся, буде кругло.

— Ні, дядьку Гавриле, цього не буде! Довірено мені, а не вам.

— Он як? А мені що, довіри немає? Думаєш, втечу до Улагая? Продам загін? Не кругло виходить. Аби хотів утекти до Улагая, то вхопив би твою голову, сунув у воду — і квит.

По спині Іванка пробіг струмок холоду. В голові майнуло: «А що, могло й так бути». Невільно відступив од Луняки, але не здався.

— Доручено мені, й край. Аби вам не вірили, то й до очерету не пустили б. Ви чекайте, а я піду.

— Зажди, хлопче, — Луняка придержав Іванка за руку.

— Я піду.

— Ну, хай буде так. З богом. Тільки йди прямо і прямо. Дивися, щоб Волосожар був тобі завжди праворуч, а Ківш спереду. Назад йтимеш, то Волосожар держи ліворуч, а Ківш позаду. Тоді якраз на мене вийдеш.

— Зрозуміло, дядьку Гавриле,

— У станиці не нароби дурниць, — попередив Луняка. — В першій же хаті розпитай, яка влада в станиці, й дуй назад. Я чекатиму. І пам'ятай — мати жде нас живих.

Голос Луняки здригнувся. І цей чоловік раптом став дорогий і близький. Іванкові захотілося обняти його, але застидався власного почуття і мовчки побрів у очерети.

Вже за кілька десятків кроків Іванко почувався самотнім. Серце занило, зібгалося в маленьку грудочку. Попереду, позаду, ліворуч, праворуч — очерети. Навколо густа темрява. І тільки через вузьку щілину над головою світилися ледь помітні зірки Волосожара. Та жменька зірок стрибала кожну мить у різні боки. Ставала то ліворуч, то праворуч, то просто над головою. Ківш не стрибав, а непорушно висів над Брюховецькою. Воді, очеретам, комарам не було кінця-краю. Часом Іванкові здавалось, що він ніколи не вибереться з цього пекла. Тоді злякано вдивлявся у жменьку зірок над головою, становив їх праворуч і знову йшов на Ківш. Лише ті ясні зірочки вселяли надію. Вкрай знесилений, Іванко вибрався з очеретів.

На березі біліли, гуси. Іванко побоявся, що гуси, побачивши його, здіймуть ґвалт і вартові почнуть стріляти. Він пригнувся над водою, що пахла гнилою ряскою, і рушив праворуч, уздовж берега.

Дно лиману заросло ряскою, довгі пасма твані чіплялися за ноги, до чобіт ніби прив'язано пудові гирі. Скоро гуси зосталися за кущами куги, повернув до берега. Знесилений, упав і причаївся. Коли трохи відійшов, зняв чоботи, вилив з них воду, щоб не чапали, як піде вулицею. Над хатами піднявся мідний місяць. Мідяною здавалась і маленька мазанка, що пригорнулась до невисокого взлобку берега. Весело миготіло маленьке віконце.

В Іванка здригнулося серце: «А раптом це її хата. Підійду, загляну, а моя чорноброва сидить, чекає...»

Рвучко підвівся і, пригинаючись до землі, перебіг широкий вигін. Під стіною хати відсапався. Стіна мазанки видувалась ребрами, як у худої коняки. Була плетена з лози й мазана похапцем глиною з кізяком. Стріха з рогози нависла обшарпаними краями й сягала Іванкових плечей. Над єдиним віконцем рогоза нависла, як сиві брови бабусі.

Іванко пригнувся й зазирнув у віконце.

В пустій кімнаті сиділа самотня пряха. Однією рукою скубла із куделі овечу вовну, другою крутила червоне веретено.

Вона не підвела голови й тоді, коли Іванко з рипом переступив поріг хати. Він усівся на табуреті, далі од віконця, щоб його ніхто не побачив з вулиці. Потім торкнувся плеча пряхи.

Бабуся подивилася на нього й прошамкала:

— О-о, ранній гість. А я вже думала собі, що сьогодні не буде нікого. Не ждала, що прийдуть парубки гуляти. Думала — раз війна у станиці, то дівчата не зберуться. А потім кума Христя сказала, що військо подалося на Рогівську. Ну, міркую, може, і зберуться. Без вас скучно бабі Веклі ніч сумувати.

— Бабо Векло, не знаєте, яке військо пішло на Рогівську?

— Рябоконя військо. До Улагая пішло.

Іванко підсунувся ближче до старої.

— Бабусю, а багато того війська пішло?

— А бог його знає. Багато. Може, й полк буде. Всі пішли. Зосталось дуже мало. На нашім кутку в Коваленка стоять. Може, десяток.

Бабуся, охоча до теревенів, пустилася переказувати новини. Іванко зрозумів, що перед ним самотня удовиця, яка живе тим, що наймає свою хату молоді для вечорниць та влаштовує на ніч закоханих. Узнав від неї все про біляків, можна було вертатися до Луняки. Але подумав: «Що, як і моя чорнобрива сюди ходить? Може, зараз прибіжить. Зараз побачу її». Спокуса була велика, він вирішив: «Посиджу трошки. Відпочину...»

Пряха залишила куделю, підвела підсліпуваті очі:

— А чий же ти будеш, хлопче?

— Бабуню, невже ви не впізнали мене: диви, яка оказія...

— Зразу було признала. Думала, Грицько Придибайло. А потім думаю — ні, не Грицько. Голос не Придибайла.

— Захрип, бабуню Векло. Дайте горло промочити.

Бабуся розсміялася.

— Ти ба', який швидкий. Самогону й краплі немає. Аби був, сама б наперсток випила. І води в хаті немає. Цеберко в сінях, на гачку. Витягни води і мене напоїш.

Іванко ступнув до сіней.

За порогом стояла дівчина, вона вхопила його за руку й швидко потягла за собою.

— Чому так довго не приходив? — допитувалася. — Я чекала-чекала, а ти ні гугу. Третій раз виходжу зустрічати. Сюди, — потягла Іванка за собою.

Захоплений зненацька, хлопець не пручався. В клуні дівчина скинула з плечей хустку, стала навшпиньки і обвила його шию м'якими, ласкавими руками. Цілувала так швидко й палко, що Іванко не встиг нічого сказати. Раптом вона відсахнулась, ніби обпеклася.

— Ой, хто ти?! Геть звідси! Я татка гукну! Тікай швидше.

— Зачекай, красуне. Та не кричи. Негарно так. Сама затягла, а тепер ґвалт зчиняєш.

— Не тебе тягнула. Ти не такий. Губи дуже гарячі. Пекучі... Пусти!

— Зараз пущу. Заспокойся. Злого не вчиню.

Дівчина перестала вириватися. Стояла притихла. Вона була невисока, м'яка й кругленька, як пампушечка. Пахло від неї гвоздикою, корицею та парним молоком.

— Чия ти, дівчино? Як звати? Буду в пам'яті держати цю пригоду.

— Я Маша Брославець. А тепер іди собі. Іди хутчій, — дівчина заметушилась, почала штовхати його до дверей. — Іди, іди швидше.

— Піду. Не ображайся, дівчино. Не знаю, кого чекала, не знаю, чия наречена, але будь щасливою.

Вона тихо розсміялася. Ласкаво попередила:

— Ходи, парубче, та обережно.

— А чого мені берегтися, пампушечко макова?

— Патрулів. Вас, чепігівських, скрізь шукають. Рябоконівці вас не пожаліють.

— А чому так в'ївся Рябокінь на чепігівських?

Дівчина засміялась.

— Ніби сам не знаєш. Розбіглися від мобілізації, як руді миші від кота. Тікай швидше до своєї Чепігівської. Може, заблукав, так дорогу покажу.

Раптом з-за рогу хати вигулькнуло кілька чоловік і накинулись на Іванка. Збили з ніг, закрутили руки. Зав'язали і, підпихаючи прикладами у спину, повели вулицею, потім загнали в широкий двір і штовхнули до хати.

У просторій кімнаті, на купі свіжої соломи, сиділо й лежало чоловік двадцять молодих козаків. За столом, перед великою сковородою смаженої ковбаси та пляшкою самогону, сидів Сашко Татарка. Він дивився на висячу лампу й старанно пускав кільця диму в дно лампи.

— Пане чотовий, — вигукнув один з козаків до Татарки, — ось спіймали ще одного чепігівця. Здоровий бугай. Нас шестеро, а ледве зв'язали.

— Ти звідки знаєш, що він чепігівський?

Татарка пильно глянув на Іванка, потім устромив довгий чубук люльки в зуби. Посмоктавши, випустив хмару диму через ніздрі, мовив до вартових:

— Ну-ну, раз чепігівський, то посади його в куток. Розв'яжи руки. Прийде час — допитаємо.

Було незрозуміло, чи впізнав Татарка Іванка, чи не впізнав, і він вирішив видавати себе за чепігівця, раз його таким признали. За дезертирство новобранця не. розстріляють, а лише відправлять на фронт. Там не всіх і не зразу вбивають, і якось можна буде перебігти до своїх. Іванко сів на купу соломи і мовчки оглянув кімнату.

Чоловік п'ятнадцять козаків, все молодики, сиділи по різних кутках і палили цигарки. Вони непомітно стежили очима за Іванком. За столом, мов нерухома брила, сидів Татарка й старанно обкурював велику лампу, що висіла над його головою. Його мовчанка бентежила не лише Івана, а й козаків. Всім цікаво було знати, що вчинить із заарештованим. А Татарка вибирав між сумлінням та обов'язком. Він ніяк не міг вирішити, що робити з Іванком. До кімнати вскочив козак, доповів:

— Пане чотовий, так що батько Рябокінь зараз тутечки будуть. Наказали, аби чота була вкупі.

Татарка підвівся й гаркнув:

— Устати! Причепуритись! Всіх кликати до хати!

До кімнати вбігло ще чоловік двадцятеро молодиків. Коли всі стали до шеренги, Татарка поважно сказав:

— Хлопці, перед паном Рябоконем стояти струнко. Пуза втягнути, морди вбік не відвертати. А головне, не гавкати, що й як у нашій чоті. Хто від нас утік, кого ми спіймали. На всі запитання пана повинно бути лише дві відповіді: «Так точно!» або «Нічого не знаю!» А якщо якась собака вимете сміття з нашої хати, то хай пам'ятає оце, — він показав кулак, завбільшки з полив'яний глечик, і докинув: — Свинцем налито — смертю пахне.

Шеренга мовчала.

Татарка глянув на Іванка й закричав:

— А ти, собачий хвіст, чого баньки вилупив?! Тебе не касаємо? Стань до строю! У задню шеренгу, аби не видко було ані твоєї пошкрябаної пики, ані розпанаханих штанів. Запитає тебе пан Рябокінь, відповідати: «Вантажив гарби. За люшню зачепився, амуніцію зіпсував!»

— Так точно, пане чотовий! —гаркнув Іванко й став на лівий фланг.

Татарка обурився:

— Ти, йолопе, де примостився?! Стовбичиш, мов віха! Статуту не знаєш?! Марш на правий фланг. Стань за Кутаєм! Бігом!

Іванко миттю опинився на правому фланзі. Він вважався високий на зріст, але правофланговому козакові досягав головою до плеча. За високою, спиною Кутая відчув себе в безпеці.

— Рівняйсь! Чи будете штовхатися, доки пан Рябокінь сюди з'явиться?!

У цю хвилину двері рипнули, розчинилися, просунулось тупе рило ручного кулемета, затим з'явився горбань, якого Іванко бачив на брюховецькому ярмарку. Горбань в'ївся в шеренгу жовтими очима. Іванкові захотілося стати невидимим або таким низеньким, як горбань, аби той його не помітив. У хлопця затремтіли коліна й підігнулися ноги. Потім острах пройшов, і він подумав: «Таж не один був я коло залізничної будки, не пам'ятає він мене».

Горбань пильно оглянув козаків і, відступивши од порога, став коло причілка. До кімнати зайшов другий кулеметник і став по другий бік дверей, і тоді з'явився Рябокінь у білій черкесці, сяючи оздобою зброї.

— Чо-ота, стру-унко! — гаркнув Татарка.

Рябокінь підняв руку.

— Пане чотовий. Не треба мордувати хлопців, нехай сідають. Поговоримо, брати козаки, по-своєму, по-козацьки.

— Чо-ота, сідай!

Всі козаки впали на солому. Іванко забився в темний куток.

Заговорив Рябокінь:

— Брати козаки, ви знаєте, які трудні настали на Кубані дні. Зате й славні. Всі ви скоро станете до бою, й багато з вас будуть героями. А хто і головою накладе за нашу батьківщину. Так ми, козаки, на те й народилися, щоб за свою землю голови класти. Всі ви добре знаєте, хто ми такі, яких батьків діти. Знаєте? — запитав Рябокінь, гостро дивлячись на козаків. Всі похилили голови. Ніхто не відповів. Та Рябокінь і не чекав відповіді. Підняв правицю, крикнув: — Так знайте, що ми — козаки — особливий народ, який на протязі багатьох віків склався у своєрідну групу і зовсім не схожий на інші народи світу. Своєю впертістю, силою, красою, геройством, славою, перемогами дивували і підкорили майже всі народи світу. Всі питають: «Що то за земля, яка родить таких героїв?» Знайте ж усі язиці світу — це кубанська земля. Це — ко-за-ки-и-и!

Татарка виструнчився, подаючи юнакам приклад, як себе вести перед Рябоконем.

Людей у кімнаті було забагато, стало парко. Нестерпно смерділо потом, самогонним перегаром.

Рябокінь аж задихнувся і так люто дивився на всіх, ніби перед ним були тільки вороги Козакії.

Татарка підсунув йому склянку самогону. Рябокінь жадібно хильнув половину, облизався. Потім поважно допив самогон і знову звернувся до козаків, але вже без вигуків:

— Хлопці, рано-вранці підемо брати станицю Переяславську. За нею звільнимо Немирівську й захопимо Тихорецьку. Столиця Козакії місто Катеринодар опиниться в нашій торбі. Так покажіть усім, що ви гідні слави предків. Героїв щедро нагороджу. А зараз пийте, гуляйте. Сюди принесли баклагу перваку. Бувайте здоровенькі!

Він хутко вийшов. За ним поспішили охорона й Татарка.

Козаки запалили цигарки. Іванків сусіда похитав головою й підштовхнув товариша:

— Ох і чеше пан Рябокінь язиком. Все товче: «Вільна Кубань!» та «Вільна Козакія». А де тая воля? Я не хочу воювати, а мене примушують. Розстрілом загрожують. Яка ж це вільна Кубань?

— А ти сам покажи свою волю, — кинув Іванко.

— Як же я ЇЇ покажу?

— А так... Не хочеш воювати — втікай. Тим і покажеш.

— Легко сказати — втікай. А куди втечеш?

— У плавні, в очерети. Тут їх до біса.

— Ага, в очерети. А там червоні застукають, спитають — чого це я сиджу? Скажуть, що на Врангеля чекаю, — і багнетом у пузо.

— Скажеш, що втік од Рябоконя,— радив Іванко. — Червоні не звірі. В мобілізацію не беруть. Хочеш воювати проти панів, іди. Не хочеш — лишайся вдома, хазяйнуй.

— Скрізь хапають нашого брата, — заговорив низенький конопатий козачок. — Ось ти, чепігівець, бігав, а що вийшло — спіймали, боки нам'яли. Та це ще не кінець. Всиплють сотню шомполів. Одіб'ють тобі женилку. А може, й смерть приймеш. Віддасть тебе чотовий до Рябоконя, а там справа коротка. Горбань скаже: «Грішен, рабе божий, нерадивий. В пекло його...» Страшно...

Іванко сказав байдуже:

— А чого страшно? Раз мати спородила, раз і помирати. Все одно смерть тут. Або Рябокінь пристрелить, або в бою червоні вб'ють. Чуєш, хлопче, у червоних велика сила. Денікіна ж побили. І з Врангелем так само буде. Я на умовляння і погрози Рябоконя не піддамся, знову втечу. А ви пустіть мене. Пустіть, поки чотового немає. Скажете йому, що за самогоном пішов. Пустіть, брати козаки...

— А куди ти втечеш? — запитало зразу кілька голосів. Підсунулися ближче до Іванка.

— Знаю куди... Одна баба сказала, що червоні близько. Ось-ось тут будуть. Драпону через плавні. Червоні додому відпустять. Не тримайте мене, брати козаки. Пустіть. Може, і я вам у пригоді стану.

В хаті запанувала тиша. Було чути, як об скло лампи б'ється метелик. Глянули на нього, потім почали переглядатися між собою. Комусь треба першому говорити.

— А хто тебе держить? — промовив конопатий. — Ми не вартові. Біжи. Так, хлопці?

— Нехай біжить, коли охота, — відповіли козаки.

— Дякую, брати, — зрадів Іванко.

На порозі кімнати став Татарка, звелів:

Хлопці, вимітайся геть. Самогон під вишнею. Буду арештантові допит чинити.

XIV

Сашко Татарка схилився над столом, щоб бути ближче до Іванка, і підсунув хлопцеві склянку самогону.

— Пий, зігрійся. Тремтиш, можна подумати, що боїшся.

— Боюся! А може, й боюся. Вип'ю.

Теплий та міцний самогон розлився по тілу. Іванко взявся до ковбаси. Татарка підсунув сковороду:

— Жуй, хлопче, та розказуй, як ти тут опинився. Ріж правду. За правду милую, за кривду караю.

— А що казати? Що я записався до ЧОНу — самі знаєте. Сказати, що сюди припхався до дівчини, — не повірите. Вам потрібна військова таємниця, так нічого не скажу, хоч з мене шкуру здерете. Може, знадобиться на постоли у Рябоконевій Козакії.

Татарка похитав головою.

— Геройствуєш! Думаєш, як я односум Луняки та їв борщ у твоєї матері, то не чіпатиму?

— Якщо любите Рябоконя, зачепите.

— Тьху, чорт, — сплюнув Татарка, — Нам треба подумати по-домашньому.

— Марні слова.

— Чому марні, хлопче?

— Якби не марні, ви б не сиділи в Рябоконя чотовим, не допомагали б Врангелеві. На току Луняки твердили: «Козакам з бароном не по дорозі». Не хазяїн ви своєму слову.

Татарка сердито засопів, стис кулаки. Потім глухо промовив:

— А воно, хлопче, не так виходить, як тобі хочеться. Мене недоля з Рябоконем зв'язала. Мені доручено молодиків. Рябокінь вимагає, щоб швидше вивчив їх з гвинтівок палити. Вони і без мене вміють. Завтра Переяславську захопимо, а там і Немирівську. Якраз додому потрапиш з нами. Пристаєш?

— Вам не взяти Немирівської. Врангель розгубив свою силу.

— Як так розгубив. Де він її розгубив?

— У Таврії. Врангеля вже виперли з Каховських степів. До Перекопу женуть. Всюди б'ють. Вам не мене до себе кликати, а хутчій тікати зі мною до червоних.

— Думаєш, сила за червоними?

— За ними. Витурять панів з Кубані, потім з Криму.

Пани генерали втечуть у чужі держави. У них і там є землі, гроші. Є на що жити. А куди ви подінетесь? Хліборобові нікуди йти від землі.

Він і не помічав, що говорить словами Калініна, почутими в станиці на мітингу. Запали в душу. Запам'яталися і тепер, коли над головою зависла шаблюка, лилися з серця.

Татарка слухав уважно, дивлячись Іванкові у вічі. Коли той замовк, сказав:

— Що ж, воно і за кордоном люди живуть. Я б не злякався опинитись там. От тільки шкода залишати станицю. Дочку жалко. Тільки її й жалко. Аби ти побачив мою Наталку, наймитом би в мене став, щоб тільки бути ближче до неї, щоб відробити її у мене.

— Така гарна?

— Гарна, як ясне сонце...

— Ну, дядьку Сашко, наймитом я б не став. Аби покохав, то посватав би. Не віддали б — украв би.

Татарко засміявся.

— Хо -хо-хо, чортів хлопець! Вірю. Мені б такого зятя.

Іванко гойднувся до Татарки:

— Дядьку Сашко, то чого гаятися?

— Сватаєшся?

— Там видно буде, а зараз давайте разом тікати. Червоні недалеко звідси. Ціла дивізія. Ще до ранку можуть ударити по Брюховецькій.

— Бреши...

— Їй-богу, правда.

— Звідки знаєш?

— Так я від них. І не я один. Знайте, ми з дядьком Гаврилом пристали до ЧОНу. Луняка мене чекає.

— Ого, як ти заговорив, — здивувався Татарка. — Вірю тобі, тільки дивуюся, що Гаврило з червоними. Казав — молотитиме.

Тихо рипнули двері, й до кімнати зайшли молоді козаки. Останній причинив щільно двері й підпер їх широкою спиною.

— Ви чого?! Я вас не кликав. Допиту ще не. закінчив, — крикнув Татарка. — Ану, вимітайтеся!

Козаки стояли. Один сказав:

— Пане чотовий, ми все чули.

— Чого вам?

— Ми не хочемо за панів воювати. Втікаймо за лиман.

— Багато захотіли, чортові діти! — крикнув Татарка.

— Пане чотовий, не кричіть, бо зв'яжемо,— погрозив котрийсь із молодиків, показуючи мотузку.

— Що?! — гукнув Татарка.

На нього накинулось троє, звалили на підлогу.

— Ви, дядьку Татарка, не вибрикуйте. Ми вас зв'яжемо. Вранці скажете Рябоконеві, що ми повтікали додому...

Татарка зібрав усі свої сили, напружився й відкинув хлопців. Мотузок, яким йому зв'язали руки, порвався, і блиснуло лезо шаблі. Шабля засвистіла над головами юнаків Хлопці, ухиляючись од криці, забилися в куток. Татарка зло заскреготів зубами:

— А що, взяли Татарку, чортові вилупки?! Дурні, блазні! Не вам полонити георгієвського кавалера. Тепер, знатимете, телята, що таке георгієвський кавалер повного банта!

Молодики мовчали. Татарка натішився своєю перемогою, заговорив м'якше:

— Вам ще не воювати, а мамину цицьку ссати. Я сам хотів п'яти салом мазати, а ви...

— Хіба і ви з нами?

— Не я з вами, а ви зі мною, шмаркачі. Після допиту хотів з вами побалакати.

— Та ми ж, дядьку, не знали.

— Пробачте. Ми...

— Ми, ми. Замикали, — спохмурнів Татарка. — Раз вирішили йти, так гайда! Іванку, показуй дорогу.

...Ніч удалася темна, задушна. Від лиману гостро пахтіло тванню та водяною м'ятою. Над головами вихрилися комарі. Вони набивалися в ніс, лізли в очі, кусали крізь сорочку. Коні рвалися з прив'язі, але вогнище розкладати заборонено, аби не видати себе ворогам.

Панас Жалоба лежав ниць на траві й руками розмазував комарів по обличчю та шиї. Здавалося, що час припинив свій рух, а від лиману ніякої звістки. Ні гаму, ні зойку, ні пострілів. Жалоба промовив до Стасюка:

— Довго розвідка не подає знаку. Здається мені, невелика хитрість узнати, яка в станиці влада. Ех, не сурйозно...

— Проясниться, — мовив Стасюк.

— Воно так, а довго не чути хлопців... І завдання наше ускладнилося. Дикун наказав рушати на Тимошівку, де з'єднаємося з регулярними частинами. А по дорозі наказано забрати ЧОНи Переяславської та Брюховецької станиць. А що вийшло? Тимошенко нас обігнав, людей покатував. Чутка була, що Улагай у Брюховецькій. Тільки тому віри немає. Аби був у Брюховецькій, так гармати б гуркотіли. Сюди б червоні частини відійшли. Міркую, що там Улагая немає. Можливо, куркулі панують та з плавнів бандюги повилазили.

— Проясниться, товаришу командир.

— Та що ти мене умовляєш, як дитину. Не сурйозно, Петре.

Жалоба рвучко піднявся й пішов полем, геть від табору, уздовж швидкуруч виритих окопчиків, де лежали чонівці, чекаючи ворога з лиману. Ліг на траву, приклав до землі вухо. Прислухався, зачаїв дух.

Земля мовчала. Ні тупоту, ані гулу. Знав — улагаївці пішки не ходять. Підвівся, приліг на прибиту дощами копицю, затаївся.

Прямо на нього йшов чоловік у невеличкому гостроверхому капелюсі. Впізнав свого помічника Петра Стасюка.

— Товаришу командир, ви трошки спочиньте. Покиньте турботи. Я не засну.

— Не спи, козаче, бо ворог не спить,— промовив Жалоба і запитав: — А що, як Луняка підговорить Іванка та й махнуть до Врангеля?

— Думав я про те. Гірко думав, — признався Стасюк, — навіть каявся. І знаю: юнак не втече і Луняка до білих не піде.

Обидва довго мовчали. Раптом на лимані захлюпала вода, затріщав очерет.

— Стій! Хто йде?

З очеретів відгукнулися:

— Свої...

Хто такі «свої», Жалоба не зрозумів. Голосу не впізнав. Варта на березі вимагала:

— Хто свої? Назви прізвище. 

Стасюк зірвався на ноги, радісно вигукнув:

— Іванко повернувся! Приведу сюди.

Він побіг, стрибаючи через кучугури, а на березі загуло, зашуміло. Хтось кричав:

— Товариші, назад. В окопи. Він не сам. Кадети з ким.Заляскали затвори:

Стій, не рухайся. Палити будемо.

Закричав Устименко: — Іванку, не рухайся, бо загинеш. Командира викличемо.

Почувся голос Стасюка:

— Я тут! Товариші, увага. Сам розпитаюсь.

— Стасюк, ти чуєш мене? — запитує Іванко.

— Чую, говори, юначе.

— Я привів людей. Молоді козаки втекли від Улагая, їх багато. Може, чоловік тридцятеро. Своєю головою ручаюся, що наші хлопці. Пропусти на берег.

Відгукнувся Стасюк:

— Раз наші, хай виходять на берег, тільки по одному. На те війна. Варта, пропускайте.

Потім до Жалоби долетів радісний вигук Івана:

— Виходь, хлопці. Нічого не бійтеся.

Затріщали очерети, забулькала вода. Так вона булькала декілька хвилин, потім знову Жалоба почув голос Стасюка:

— Товариші, хто прибув з Іванком, сідайте коло крайньої гарби. Я від імені командування вітаю вас з благополучним прибуттям до Немирівського загону чонівців. Дякую за довіру партії, за довіру Леніну.

Слухаючи Стасюка, на обличчі Жалоби розгладжувалися зморшки. Пошепки хвалив:

— Сурйозно вітає... сурйозно...

Він не рушив з місця. Чекав. Скоро перед ним з'явилося четверо.

Поряд з Іванком та Лунякою стояв дужий, високий козарлюга. Місяць заплутався в його вусах.

Наперед вийшов Стасюк.

— Товаришу командир. Розвідка привела перекидчика. З ним прийшла його чота.

— Ну, і добре, хлопці, — похвалив Жалоба. Повернувся до козака: — Ти, чоловіче добрий, сідай та розказуй сурйозно.

Вусатий перекидчик не поспішав сідати. Поважно розстібав гачки на черкесці. Коли упорався з ними, зняв її й подав Іванкові.

— Одягни, хлопче. Суха. На тобі сорочка мокра, а потягло холодом.

— Ну, що скажеш, Іванку? — запитав Жалоба.

— В станиці улагаївців немає. Куркулі повстали, але їх жменька. ЧОН утік до Переяславської. Дамбу між станицями тримають чонівці. У Брюховецькій чекають Улагая. Оце привів знайомого козака Татарку. Він краще мене все знає. Доброхіть перейшов до нас.

Відрапортувавши, Іванко відступив од Жалоби.

— Ну, хай розповідає, — сказав Жалоба. — Вже чув про цього козака.

Татарка підняв голову:

— Скажу правду. Я людина військова, знав, на що йду. Улагаївців у Брюховецькій три сотні, всі на конях. Тримають позицію проти Переяславської. Хотять ранком наступати. В Переяславській червоних немає. Тримається лише ЧОН, чоловік тридцять. Ждуть підмоги. Вся біла сила рухається на Тимошівську. Жорстокі бої йдуть за Рогівською. До Тимошівки там близько. Як захоплять Тимошівську й Катеринодар, з'єднаються з Хвостиковим і підуть на Ростов.

— Багато, козаче, знаєш. Багато, — проронив Жалоба. — Звідки така сурйозна інформація?

— Звідкіля, питаєте? Скажу. Мій молодший брат, полковник Семен Татарка, у Врангеля дивізію водить. Нещодавно бачився з ним в Охтарях. Наказав сотникові Рябоконю захопити Брюховецьку, аби потому Тимошівську зручніше захопити. Мене з Рябоконем літаком у плавні перекинуто.

— Ти, козаче, відвертий...

— Раз я пішов до вас, то все ваше.

— Міркуєш, що верх буде наш?

— Ваш.

Жалоба похвалив:

-— Сурйозно балакаєш, козаче. Ну, а скажи, де зараз біле військо?

— Б'ється під Джерелівською. А може, захопили вже й Рогівську. До Тимошівської підходять. Хоча хто його зна. Червона Армія люто б'ється, але відходить.

— Виходить, нам туди поспішати треба. Допомогти. А Рябокінь заважає. Сидить, як заноза в п'яті... Ну, а скажи, товаришу Татарка, можна захопити оце Брюховецьку?

Татарка відповів, знизуючи плечима.

— Як вам сказати? Аби я знав, яка у вас сила...

— Ну, скажімо, дві сотні й три кулемети «максими».

— Жалоба навмисно втричі зменшив свої сили.Того досить, — сказав Татарка. Захопити можна. Я покажу, де стоять сотні, де розставлена варта, де ночує Рябокінь.

Жалоба повернувся до Стасюка:

— Петре, веди першу сотню з Татаркою. Другу поведу я. Останніх поведе Луняка. Вони переправляться на чому зможуть. На оберемках очерету, на надутих штанях, на дошках. Робимо!

Табір ожив. Перші дві сотні зникли в очеретах, а решта різали очерет, знімали дошки з гарб. їздові в'язали коней десятками й гнали в бік станиці Переяславської.

За півгодини все затихло, ніби тут нікого й не було.

Над станицею Батуринською низько висли чорні хмари. Пахло дощем. Крізь густу імлу не пробивалося проміння ранкового сонця, й гуркіт гармат став гучнішим. Ця лиха громовиця не вгаває ось уже третю добу над станицями Рогівською та Джерелівською. Наталя важко зітхнула:

— Ох, як там людям... Скільки ж можна страждати, терпіти? І коли вже тих воєн зовсім не буде?

Коло вікна, притулившись до лутки, застигла наймичка Соня. Так вона стоїть кожного ранку. З того часу, як занедужала Наталя. Стоїть, чекає, доки прокинеться.

Час тягся повільно. Наталя задрімала, а коли прокинулась, то побачила, що хмара посунулась далі, вітер хитає дерева так, що яблука падають, і сонечко світить. Наталя усміхнулася сонцеві й почула, що сили повертаються до неї. З-під подушки дістала невеличке свічадо і глянула в нього.

— Ох, яка страшна стала, — злякано промовила Наталя. — На таку він би й не глянув на ярмарку. Невже такою я вже більше не буду, як була? Та він же не впізнає мене, як зустріне. Та це ж і не я...

На її голос обернулася наймичка. Відірвалась од вікна, повільно перейшла кімнату й сіла коло Наталі. Мовчки провела руками по її голові, почала розчісувати волосся, заплітати в косу.

— Соню, я страшна?

— Ні, ти гарна.

— Бліда. Худа. Розпатлана. Страшна...

— Ні, хороша. Волосся причешемо. Будеш гарна. Сиди, не сіпайся, а то боляче смикну. Дай заплести коси...

— Ой, гірко хворіти, Соню! Як я не вбереглася. Поспала на сирій землі коло лиману — і маєш. Але тоді я була мов не своя. Мама за Кулика лаяла. Кулик усе вимагав весілля. А мені ні жити, ні вмирати не хотілося... А що зі мною трапилось? Яка хвороба? Застудилась, а чи лихоманка? Соню, що хвершал говорив?

Наймичка перестала заплітати косу, глянула у вічі Наталі:

— Ти у мене питаєш? Чого тобі?

— Що хвершал казав?

— Не питай мене. Я забула. Все, все забула. Мені треба згадати, хто я є. Я знаю, чую, що не та я, а друга, а хто — все думаю, думаю і не згадаю. І ніхто не нагадає мені. Кулик обіцяв, а мовчить...

— Ой лихо. Той Кулик у печінках сидить. Через нього й хворію. А матінка думає, що мені пороблено. Що мене зачаровано. Ніби суперниці зробили так, щоб я прогнала Кулика. Переживає дуже. Від однієї думки, що втратить такого зятя, жахається... Соню, сонечко моє. Ти любила? Був у тебе коханий?

Наймичка зітхнула. В порожніх очах з'явилися жаринки, і очі потеплішали. А потім знову стали порожніми.

— Соню, признайся, ти любила? Був наречений? Щаслива була...

— Забула.... Я все забула...

— Що ти забула? Забула того, кого кохала? Розлюбила його. А може, не хочеш його згадувати? Поганий був? Згадай, подружко!

Наталка притискалася до наймички, гладила її круті плечі, високі груди, товсті коси.

— Соню, ти гарна. Гарніша від мене. Хлопці не сліпі. Не могли такої краси не бачити. Ну, згадай. Хто він був? Який собою? Куди подівся?

В очах наймички пустка. Лише прошепотіла:

— Я все, все забула...

— Ой боже мій, — видихнула Наталя і впала на подушки. — За що ти так тяжко покарав її? Як, чим допомогти тобі, сердешна? 

У вікна косими променями стікало світло. В ньому — мільйони пилинок. Вони осідали скрізь: на стінах, на підлозі, на рушниках.

Двері з кухні прочинились, показалась мати.

— Не спиш, доню? До тебе баба Китайка прийшла. Я пущу сюди?

— Нехай заходить...

Мати відчинила двері ширше, відступила вбік. Запросила гостю.

— Заходьте, Кирилівно, заходьте. Допоможіть нам лиха позбутися.

— Постараюся, Дорошівно, постараюся. Тільки треба зараз мені живу тварину. Жабу, крота й горобця або голуба.

— Та це можна. Жаби живуть у нас під шапликом коло криниці. Голуби самі прилетять, лише погукаю. А крота важко. Та якось знайдемо... Соню. Чуєш, кличу тебе!

Наймичка підвела голову.

— Візьми лопату, йди на город і пошукай крота.

Наймичка "кинула руно і вийшла. За нею пішли мати

й ворожка.

Мати кликала голубів. Вони кружляли над нею, деякі сіли на плечі. Вона вхопила одного й подала ворожці. Наталя здригнулася.

Очі ворожки нараз стали свічками. Довгими пальцями крутила крильця голуба, міцно в'язала докупи з жабою та кротом.

— Оце я так міцно в'яжу вас усіх докупи, щоб міцною була любов раба божого Федора до Наталі. Закопаю вас по коліна в сиру мать-землю, аби росла тая любов, як верба при лимані. Та не заховається Наталя від жениха ніде. Не полетить вона від нього на крилах, як голубка; не упливе від нього і по воді, як жаба; не заховається в землі, як кріт. Свят, свят, свят. Моє слово кріпке.

Мати вхопила ворожку за руку.

— Кирилівно, мене страх бере. А раптом Федір Федорович сам розлюбить Наталю? І тоді буде дитятко сохнути...

— Дорошівно, того не треба боятися. Все в наших руках. Можу і його причарувати до неї. А коли він вам буде без потреби, відчарую. Все в моїх руках... А гукніть наймичку. Хай несе кашу, та дістаньте меду.

— Зараз, Кирилівно, все буде, — заметушилася мати, виходячи з кімнати.

Наймичка внесла чавун пшеничної каші, поставила на стіл і відійшла до вікна.

Китайка положила мед у кашу, старанно розмішала його, при тому щось 'шепотіла, позіхала й хрестила. Скінчивши мовила:

— Тепер кашу треба закопати в землю. Де закопаєте, туди щохвилини буде тягнути Наталю. Солодшого місця на землі їй не буде. Можна коло вашої хвіртки або в садку нареченого.

— Ні, ні, Кирилівно,— заперечила мати. — Негоже дівчині бігати до чужих садків. Що люди скажуть? І коло хвіртки не годиться. Скажуть — ледарка.

— Так треба ж десь закопати. Думай, думай, мати.

Одарка Дорошівна задумалась. Пускала очі під лоба.

Раптом вдарила себе по колінах.

— Знайшла! В кінці садка на березі лиману під вербою. Наталя там любить сидіти. І його хату видко через лиман. Він ЇЇ забачить, припливе. Було вже так.

— Оце розумниця мати, — похвалила ворожка. — Ходімо ж закінчимо добре діло.

Через добу Наталя прокинулася серед ночі. Лампадка потроху чаділа, й пахло ладаном. У вікно заглядав круглий місяць. Гармати гули, як і раніше. Наймичка лежала на ослоні горілиць, тихо стогнала.

Наталя хотіла їсти, як давно вже не хотілося. Крім глечика з молоком, в кімнаті нічого не було. Пила й пила, не відриваючи від рота, доки не випила весь. Потім знайшла черствого бублика, згризла його до крихти й розсміялась.

Соня підвелась, глянула на неї. Притягла наймичку до себе, поклала поруч.

— Соню, подружко моя. Я відлежалась. Нічого не болить. А може, зілля ворожки допомогло? Як на твою думку, Соню?

— Не знаю... Я все забула. Не знаю, що робити. Ти нагадай мені.

— А нічогісінько не роби. Полеж зі мною. Так гарно вдвох. Відпочинемо, доки сонце зійде.

Прокинулась пізно.

Прибігла мати. Перехрестилась:

— На коліна, донечко! Китайчине зілля подіяло. Будеш дружиною вчителя, будеш!

Наталя раптом злякалась. Вирвалась із рук матері й кинулася з хати. Побігла до саду. Але й там не зупинилася. Тікала далі, ніби її зараз, у цю мить, будуть вінчати з учителем. З розгону вскочила в каюк й погнала його геть від берега на широке плесо.

Сонце стояло над обрієм, хиталися очерети, на воді слалася широка жовтувата смуга. Вона вилискувала різними кольорами, наче веселка, сліпила очі. Гуси косяками летіли низько над лиманом, поспішаючи до своїх дворів на ночівку. Повз каюк пропливла сіра качка, а за нею великий виводок каченят. Вони повільно перебирали рожевими лапками, і слідом за ними плесом котилися квітчасті струмки. Кучеряві хмари відсвічувалися на дні лиману, й воно здавалося небом, а каюк із дівчиною линув серединою неба.

Тиша заспокоїла Наталю, вона повернула до берега. На містку стояла наймичка, дивилася на лиман, але її порожні очі нічого не помічали. Наталя обняла дівчину:

— Соню, кого ти виглядаєш? Чого шукаєш?

— Не знаю... Думаю...

— Про що, Соню?

— Думаю, що живу не там. Чую серцем, що не там живу, де мені треба жити, а де треба, ніяк не згадаю. Я когось забула, по комусь серце болить.

— Ти забула, а я не знайшла. А чи знайду? Ох, обидві ми нещасливі... Соню, серце моє. Сестричко моя. Я допоможу тобі. Ось закінчиться війна, будемо шукати твою хату. Знайдемо.

Коли подоїли корів, Наталя скупалася в лимані й пішла до своєї опочивальні. Скупий світ лампадки ледве миготів. Було майже темно, тільки яснів образ Христа, оздоблений срібною ризою. Наталя стала на коліна прочитати вечірню молитву. Раптом помітила, що чорні продовгуваті очі бога суворо дивляться на неї. Повісила голову. Тоді підняла очі й простягла до ікони тремтячі руки:

— Боже, скажи мені, як бути? Навчи мене, недостойну.

Зітхнувши, сіла. 

Ні знаку, ні ласкавої посмішки... І очі його порожні. Де ж у нього там радість а чи печаль, туга за людьми? Ой, видно, правду казав комсомолець Петрусь Кузнецов, що бога немає, а долю кує сам собі кожний, як уміє, як здолає. А де моя доля? Яскравим промінцем блиснула на ярмарку, й зникла. Чекай, Наталко. Ой, дурна ж я, дурна. Чому •зразу не сказала, як мене знайти, чому не призналася, де моя хата? Чому? Тепер чекай... І буду чекати вогнеокого, буду. Не лише чекати, буду шукати його.

XVI

Очерети диміли. Тишко сидів у мальвах. Грів, підібгавши під себе, босі ноги. Поруч сидів Іванко. Його сорочка відсиріла, спина захолола.

— Тишку, потри мені спину, — попросив Іванко.

Тишко став терти.

— О, вже гаряча. Ранком кадети ще не так зігріють. Учора три атаки відбили за півдня, а сьогодні чи вдасться? У них сила. Думаєш, вони далеко відійшли? Вони тут, за очеретами. Посічуть нас.

— Чорта лисого, — процідив Іванко.

— Як тільки у нас закінчаться набої, — посічуть.

Набої справді танули на очах, а підвозу не було. Попереду — численна кіннота ворога.

Обидва прислухалися до шелесту очеретів. Приглушено заіржав кінь і замовк. Тишко став на коліна, витягнув голову. 

— Біжімо. Кадети...

До загону було не більш півверсти, але вони бігли так швидко, що сорочки змокріли. Задихаючись, штовхали сонного Панаса Жалобу:

 — Кадети близько... Кіннота йде, підступає до балки...

Жалоба підвівся. Ніби й не спав.

— Молодці, хлопці. Кадета сурйозно зустрінемо. — Він штовхнув Стасюка. — Петре, в лаву. Готуй людей до бою.

Ламана лінія бойової шеренги простяглася над заплавою. Бійці на якусь мить загомоніли, потім затихли. Шумлять очерети.

Кадети не з'являлися. Світлішало небо, а в низині все ще тонуло в тумані. Перед очима Іванка тихо хиталося товсте стебло пустирника. По ньому скочувалася крапля води. З листка упала на траву.

Раптом степ здригнувся від вигуків. У тумані вершники здавалися велетнями, а їхні шаблі кресали небо. Іванко, напівоглушений пострілами, вибухами гранат, лежав у окопі. Підіймав гвинтівку й стріляв. Не зразу почув голос Жалоби:

— Надовго в них пороху не вистачило. Лише тридцять хвилин старалися.

— Ти дивись, яка чудасія! — здивувався Іванко . — Тридцять хвилин? А здавалось — вік...

Далекий край степу ста в густо-червоний, потім рожевий і нарешті жовтий. Блиснула золота смужка, і сонце піднялося над очеретами. Воно освітило обличчя бійців ЧОНу. На далекому косогорі стояла кіннота Улагая. Проміння затанцювало на лезах шабель.

— Не стріляти! Судитиму! — Жалоба стояв поряд, але кричав так, що чути було далеко. Іванко зрозумів: командир кричав, щоб усі чули. — Набої сурйозно берегти для кадета. Наша сила й життя — набої. Закінчаться — кадети посічуть нас.

На гарбу піднявся Стасюк.

— Перша чота першої сотні, сюди. Бери хліб, сало. Перекусіть, поки Улагай чухається. За першою — друга, й так по порядку...

Проста їжа здалася напрочуд смачною. Іванко гриз хліб та сало, ковтав не розжовуючи...

— Не хапайся так, хлопче, — сказав Татарка. — Хліба вистачить, а ти мелеш, аж руки тремтять.

— То не від голодухи, дядьку Сашко. Вночі промерз у секреті.

Татарка пішов до гарби, приніс чиюсь шинелю й кинув Іванкові на плечі.

— Погрійся, хлопче... Рано ти на війну вийшов...

— Звичайно, що рано, — підтримав Луняка. — Ми з тобою, Сашко, стали під кулі, коли вже по двадцять шість стукнуло, а в нього, гусяти, ще материне молоко на губах не обсохло. Мати його, Ганна, просила: «Не ходи, Іванку». Плакала. Не послухав. Не кругло з матір'ю обійшовся.

. Татарка витер солоні губи долонями й тяжко зітхнув.

— Тепер хіба діти слухають батьків? Та ще хлопці. Ось у мене дочка, Наталка. Закусила вудила. Не злюбила жениха. Просватали за вчителя, заручини справили, час для весілля призначили, а тепер вертить носом... Вибрикує. Нелюбий став. Бити шкода: дуже ласкава. І що далі буде, не знаю...

— Гарбуза піднесла нареченому? —питав Луняка,

— Ні. Не те. І не гонить, і не дається.

— Ось теж скарб. — Луняка скосив очі на Іванка. — Женити пора. Невістка позаріз потрібна. Дівки липнуть до нього, як мухи до патоки. Так ні. Не заарканиш. Подай йому писану красуню з чужої станиці. Як-то кажуть хай сова, аби з другого села.

— Та не женіть хлопця в ярмо, — промовив Татарка. — Молодий, ще встигне. Козак на коні, а його дівка в пелені. У мене гірше: дівчина. Перестарком стане, кому потрібна? Ось через годину, може, мене уб'ють. Що тоді з нею буде?

Луняка сердито буркнув:

— Ну-у, запанахидив... Чого це тебе уб'ють? Улагаївці, певно, більше в атаку не відважаться. Висидимо в окопах, допоки підмога надійде. Чують же там, у Брюховецькій, що ми стріляємо.

— Жди з моря погоди, — видихнув Татарка. — А вмирати не хочеться. Віддати б мені Наталку за доброго хлопця, а тоді, боже, забери мою душу... Не по серцю мені той вчитель... Ось такого б, як Іванко, усиновив би. їй-богу, не брешу.

Луняка показав на косогір:

— Дивись, Сашко. Білі копошаться.. Здається, їх біль- ше стало.

Татарка довго дивився на косогір, мовчав. Білих було багато.

— Сашко, пам'ятаєш, як ми від турка одбивалися під Трапезундом? — запитав Луняка, не зводячи очей з косогору. — Що, коли і тут таку позицію вчинити? Тут місце трохи схоже. Може, гукнути сюди ?Жалобу?

— Гукай, — погодився Татарка. — Іванку, метнися за ним.

Жалоба вмить надійшов і присів поруч.

— Що скажете, козаки?

— Ми тут згадали один бій під Трапезундом, — сказав Луняка.

— Бусурмана сила-силенна, притисли нас до річки, як оце і тутечки, а відбилися... Ми фортецю збудували на швидку руку, — докинув Татарка.

— Там, як і тута, — вів далі Луняка, вказуючи на степ, — люди й биті коні валялися. Ми їх стягнули та поклали перед окопами валом. А де не стало — хворосту наносили. Виходить, стіною відгородились від бусурмана. Кругло.

— Ти зрозумів, командире? — присунувся Татарка до Жалоби поближче. — Налетить кіннота Улагая, їхні коні побачать побитих коней, почують кров і зупиняться. А нам не ловити, гав. В упор з кулеметів та гвинтівок. Бомби кидай.

Жалоба поклав руки на плечі Татарки.

— Чоловіче, що ж ти раніше мовчав? — Сурйозне діло! Ви командуєте обозом. Де які вози ставити. Я битих коней на себе візьму.

Табір ожив. Стягали битих коней і клали валом, зробивши дугу кінцями до річки. За кіньми Луняка й Татарка розставили гарби, зв'язували їх докупи. На гарби поклали кулі свіжого очерету, кінцями вперед, щоб коні на них натикалися. Обозних коней сховали за гарбами.

Ледве встигли закінчити кріпити табір, як розпочалася атака.

Улагаївці широкою лавою летіли на табір. Від ґвалту, тупоту, свисту дрижало повітря, гойдалося небо. Миготіли шаблюки, мов блискавки в горобину ніч. Лежачи за тушею коня, Іванко чув, як земля застогнала під ударами тисяч копит, затремтіла, мов у пропасниці.

Степ тонув у куряві, почорніло небо. Здавалося, ще єдина мить, — і затопчуть чонівців. Та враз лава білих зупинилася перд валом забитих коней. Дико заіржали коні врангелівців, чуючи смерть.

Комсомольська чота, в якій був Іванко, не витримала напруження, почала палити, вдарили кулемети Стасюка, Сороки, Рудого. Перед валом зчинився гармидер. У цю критичну хвилину наперед вихопився полковник Татарка. Він стрибнув з коня, махаючи шаблюкою. За ним, кинувши коней, полізли на вал кадети. Полковник видерся на гарбу й напав на Луняку. Іванкові здалося, що зараз голова Луняки скотиться з пліч. Але той підняв гвинтівку, шаблюка полковника вдарила по рушниці й переламалася надвоє. Семен Татарка замахнувся обрубком шаблі, але не досягнув. Луняка щосили вдарив його в груди й скинув з гарби, але й сам поточився і упав на землю. На гарбу виліз сотник Рябокінь. Зарубав кулеметника. За Рябоконем до табору увірвалися кадети, тіснили Чонівців.

Панас Жалоба стояв на скринях із набоями. За ним на землі сиділа комсомольська сотня резерву, озброєна списами. Жалоба гукнув:

— Гей, комсомол, риштуйся! Настала ваша черга. Вдарте, дітки, дружно. Вибийте кадета з табору. Пішли, пішли, хлопчики!

Комсомольці стали в чотири шеренги, виставивши списи за першу шеренгу. Йшли Мовчки, тільки довгі списи вилискували. Здавалося, не люди йдуть, а цілий ліс.

Кадети кинулися на списи. Скажено махали шаблями, рубали списи, але комсомольців дістати не змогли. А списи кололи, кололи, кололи... Кадети задкували відбивались, а потім побігли.

Попереду всіх купка біляків несла непритомного полковника. Вони дісталися до коноводів і верхи подалися назад.

Забачивши тих утікачів, білі схлинули з валу. Але від прудких юнаків з довгими списами хіба втечеш? Кололи, кололи, кололи...

Жалоба біг за комсомольцями, прихвалював:

— Так, хлоп'ята, так! — А коли відійшли далеченько від табору, наказав: — Стій, комсомол! Припинити наступ. Нехай тікають, кляті.

Грізна стіна списів зупинилася. Тільки Луняка стояв на місці, махаючи списом, і кричав до кадетів:

— Ага, тікаєте, бісові душі? Не втечете. Ми ще знайдемо вас! Коня Панича вбили. Якого коня вбили! За Панича кишки вимотаю.

Жалоба смикнув за руку:

— Кинь, Гавриле, галасувати. Не журись. За Панича десяток коней тобі дам. Трофейних.

— Такого коня вже не буде, Панасе. В похід узяв, думав зберегти, І не зберіг. Вік жалкуватиму...

— Народиться ще такий. Зате славно побили кадетів. Де це ти взяв списа?

— Шинкаренко загинув. Сусіда. Добрий хлопець був. Як на корнеті грав... Ну, я його списом віддячив гадам кругло.

— Виходить, спис і тобі згодився? А хто це в кузні хмикав, як я списи кував? —посміхнувся Жалоба.

Луняка знітився:

— Пробач, Панасе. Не гадав я тоді, що з ними вийде так кругло.

До табору важко йшов Татарка. Лівою рукою зажимав праве плече. Крізь пальці текла кров, залишаючи на гімнастерці руді плями. На запитання Жалоби муркнув

— Пусте... Шаблюкою чиркнули. Трошки шкіри зрізано. Заживе.

— Ти покажи, покажи, Сашко, — збентежився Луняка і пішов слідом за Татаркою.

Рана неглибока, але широка. Звисав клапоть шкіри Татарка скосив очі на рану і попросив:

— Гавриле, ти відріж шкіру.

— Не шкода? — пожартував Луняка. — Нова наросте. Ріж.

Луняка приклав листя подорожника, дістав індивідуальний пакет і туго забинтував рану. Співчутливо промовив:

— Болітиме, Сашко. За два тижні не заросте.

— Витерплю. Недалеко вже до Тимошівської.

— Думаєш, доберемося?

— Аякже. Доки брат Семен не очухається, білі сидітимуть. Ледь-ледь очухається, знову полізуть. Завзятий. Недарма ще на германськім фронті виліз у полковники, почавши старшим урядником.

— Значить, даремно я його легенько стукнув? Треба було міцніше, — промовив Луняка.

— Скажи, Гавриле... Брата Семена ти навмисне прикладом, а не кулею? Пожалів?

Луняка подивився пильно в очі Татарки, промовив:

— Якби хотів убити, то влучив би в голову. Думав, двину полковничка в груди, та й захопимо в полон. А не вийшло. Вихопили козачата. Видно, люблять його.

— Не козаки люблять, а жінка. Багата вона у нього дуже, а підстаркувата. Засліпила його очі золотом, а сама гине за ним. Найняла купу головорізів, щоб його берегли. Дорого платить тим охоронцям, їх ціла сотня. Ото вони й спасли його.

— Жалієш брата, Сашко?

— Як тобі сказати?.. Брат. Маленьким я його любив... Над степом почулася сурма. Ледве закінчив горніст,

як показалися три вершники. Вони галопом летіли до табору чонівців. Майорів білий прапор.

— Парламентери! Парламентери!

Луняка придивився до офіцера, штовхнув Татарку:

— Глянь, впізнаєш?

— А чого ж, Рябокінь завжди так одягається. Багач, не шкодує барахла.

Парламентери зупинилися перед валом. Рябокінь підняв руку:

— Бачу, панове чонівці, що ви добре улаштувалися. Шанці, заслони спорудили. Мабуть, зимувати тут хочете? Слухайте, що я вам скажу, брати козаки.

— Сірий вовк тобі брат і товариш, а не ми, — крикнув Гайдай,

— Хлопці, мовчати! — гукнув Жалоба.— Несурйозно. Хай балакає.

— Слухайте, всі чонівці! Наш славний полковник Семен Татарка хвалить вас за геройство. Він не хоче вам смерті. Пропонує всім Здатися. Складіть зброю та розходьтеся по своїх хатах. Нікого не зачепимо.

— Спасибі полковникові Татарці за ласку,— обізвався Панас Жалоба. — Сам він оклигав?

— Полковник Татарка здоровий. Не гнівається на вас. Здавайтеся.

— Дивися, який добрий став полковник, — прогудів бас Луняки. — А тільки один раз і битий. Ще раз віддубасимо, так сам здасться.

Чонівці засміялися, а Рябокінь вів своє:

— Ви взяті в кільце! Червоних, з Кубані гонимо. Генерал Бабієв узяв Тимошівську, пішов на Ведмедівку. Генерал Бакуменко захопив Батуринську, Іркліївську. А кругом вас козаки Семена Татарки. — Він підвівся на сідлі і широко показав правицею навколо.

Мимоволі всі глянули, куди він указував. Лави улагаївців стояли широким півколом, притиснувши чонівців до річки.

— Вам виходу нема. Полковник Татарка дає слово, що всі будете вдома. І вимагає віддати його брата — Сашка Татарку. Хай їде зараз з нами.

— Ми його не тримаємо,— відповів Жалоба. — Коли хоче, хай їде.

Парламентер покликав:

— Сашко, чуєш? Твій брат Семен просить тебе до себе.

Татарка мовчав. Парламентер гукнув з притиском:

— Сашко, чуєш?

— Чую...

Весь загін повернув голови на голос Татарки. Він сидів на гарбі, дивився на річку. Парламентер знову звернувся до нього:

— Виходь, Сашко. Поїдемо. Такому славному козакові гинути не дамо. їдьмо, бо тут усі загинуть. Тебе брат чекає.

Татарка підвівся, суворо мовив:

— Я сам знайду брата, коли мені буде зручно.

— Запізнишся! — крикнув Рябокінь.— Усіх порубаємо!— Він завернув коня.

Парламентери від'їхали.

Сонце стояло високо й палило немилосердно. Була така спека, що степова стерня, здавалося, ось-ось спалахне полум'ям. У спекотній імлі лава білої кінноти розтікалася велетенським півколом, виходячи на рубіж нової атаки. Білі рухалися повільно, немов чорна хмара, яка охоплює півсвіту!

Жалоба оглядав степ. Раптом повернувся до бійців.

— Хлопці, у кадетів щось сурйозне діється.

Серед бійців пішов гомін, мовби вітром дихнуло. Всі схоплювались, витягали шиї і кричали, показуючи на улагаївців:

— Тікають!

— Мажуть п'яти!

— Диви, диви! Чого це вони?

Здалеку пролунали постріли. Короткі й довгі кулеметні черги. На півночі росла хмара. Врешті торкнулася світлого краю неба. В пилюзі та в поросі окреслювались окремі вершники.

— Не розумію, що там трапилося, — казав Жалоба, не відриваючись від бінокля. — Чи хтось збунтувався? Колотнеча у них зчинилася? А може, перетасовують сили, що так забігали... А може, там велика підмога наспіла, і на радощах б'ють із гвинтівок? Треба приготуватися до гіршого. Петре, — гукнув Стасюка, — ану, піднімай загін!

Стасюк кинувся до берега.

— Загін, слухай мою команду! Розімкнись посотенно. Дистанція — десять кроків. Заряджай!

Бійці займали місця в лаві. Грізно заблищали дула гвинтівок.

Іванко побіг до своєї сотні, але Жалоба зупинив його:

— Ти зачекай тут, хлопче. Без тебе мені важко. Ти й гукнеш кого треба, ти й крикнеш голосно. Подивимося з горба, що до чого. Поклич Луняку.

Стрілянина в білих ущухла, але хмара пилу наближалася. Аж ось дихнув вітер, відніс пилюгу на захід. Прояснилася далечінь, і стало видно вершників. На їхніх головах були гострі шоломи.

— Хлопці, — заволав Жалоба, — то наші! Червоні! Підмога!

Кіннотники йшли не прямо на загін, а брали ліворуч. На них ураз накотилися кадети, намагаючись збити, притиснути до річки, не дати розвернутись у степу,

— Еге, та вони тікають, — промовив Луняка. — Дивись, дивись, командире! За ними женуться. Візьмуть у вилку, посічуть. Ба, як вони лупцюють коней! Тікають ї нічого не бачать. Їх треба зупинити!

— Як їх зупиниш? Летять, нас не бачать.

— Я зупиню, — визвався Луняка. — Побіжу навперєйми.

— Спробуй, — погодився Жалоба.

— Побіг і я! — схопився Іванко. — Прапор візьму. Червоне побачать — зупиняться.

— Сурйозно, хлопче. Біжи.

Луняка біг навперейми, махаючи шапкою. Кіннота йшла важко, майже тюпаком. Стомлені коні ледве стрибали, важко кидаючи копита. Коні стогнали, й здавалося, сама земля стугонить. Луняка вихопив прапор у Іванка, підняв його високо, розмахував і голосно кричав:

— Сюди, сюди верни! Сюди, свої! Не повилазило ж вам!

— Сюди, сюди-и-и-и! — надривався Іванко. — Ой лихо, не помічають.

Раптом кіннота зупинила скок, пішла кроком, один вершник поскакав до прапора. Високий гнідий огир хропів, з нього куснями падало мило. Вершник зупинив коня біля прапора, коротко спитав:

— Хто такі? Якої частини?

— ЧОН станиці Немирівської. Нас коло тисячі.

— Добре, козаче! — вигукнув вершник. — Ми кавдивізія Меєра. Вирвалися з оточення. Нас гонить генерал Бабієв.

— Завертай до річки, — крикнув Луняка. — Аж он до товстої верби. Захоплюй позицію. Бабієва зметемо вогнем. У нас чотири «максими», набоїв досить.

— Добре, козаче. Зроблю так. 

Вершник гикнув, нахилився ліворуч, і його кінь по

мчався. Через хвилину гостроверхі шоломи, лівим крилом майнули до річки.

— Біжімо до своїх! — вигукнув Луняка, скоро відрапортував Жалобі. — То наші. Займуть позицію правіше. За ними женеться Бабієв.

— Знаю однорукого головоріза, — насупився Жалоба. — Сурйозний ворог... Та й ми не ликом шиті. Відгоним... Бач, як сунуть, сонце пилюгою вкрили. А нам то на руку,

— Чом на руку? — запитав Іванко.

— А тим, хлопче, що воно нам в очі не битиме. Прицілитися краще. Та й тінь. Не так жарко нам буде.

На цей раз біла кіннота летіла мовчки. Напевно, берегла силу, а люті у неї було досить. І тому, що вона летіла мовчазно, стало ще тривожніше, важче.

Іванко притисся до землі, що дрижала все дужче. Подивився на Тишка. У того зблідло обличчя, руді конопатини горіли червоними плямами. Ноги, взуті в тапочки з вовняних ниток, уперлися носками в землю, теж тремтіли. «Може, то мене самого дрож проймає, як і Тишка, а мені здається, що то земля дрижить. І чого Жалоба не дає команди стріляти, їх же так багато, що не встигнемо... А наші зачаїлися». Він бачив майже всю лаву. Бійці лежали в два ряди. Приникли до землі, не ворухнуться. Лише прицільні мушки ледь-ледь рухалися то сюди, то туди, краще вибираючи свого супротивника.

Раптом над лавою піднявся Жалоба, махнув рукою.

Вороги не витримали перехресного вогню немирівців та меєрівців. Вони звернули сотенними лавами й, вимахуючи нагаями, поспішили сховатися за увалом на обрії, де причаїлася станиця Рогівська.

Над степом осідала пилюга.

Від, частини, яка вийшла з оточення ворога, кроком під'їхав командир. З усіх кінців збігалися чонівці.

Забачивши Жалобу, командир стрибнув з коня, зірвав з голови шолом, побіг назустріч.

— Батьку Панасе! Здрастуй! Оце зустріч, так зустріч! — радо вигукував, обіймаючи Жалобу. — Значить, і Чигиринська вийшла на ворога?!

— А ти як собі гадав, Остапе? Хіба всидять?

— Бачу, бачу, — говорив Остап Дикун.

— А як же ти опинився у Меєра? Може, потурили з командира дивізії? — допитувався Жалоба..

— Ні, батьку. Командую. Сюди нужда погнала. Велика сила білих оточила дивізію Меєра під Рогівською. Ну, я подався на допомогу. Повів тимошівську міліцію. На той час у мене нікого більше не було. А сюди Улагай кинув усю свою силу. Січа страшенна була. Дивізії Меєра не стало. Загинув і сам...

— Знаю Меєра. Сурйозний командир був. Хай йому земля буде пухом.

Дикун важко зітхнув, похиливши голову.

По хвилі спитав: ..................

— У Тимошівській багато війська? Ви давно вийшли на допомогу? Хто послав?

— Що ти запитаннями сиплеш, як з мішка горохом, сину. Нікого я не бачив. І в Тимошівській не був. Як ото ти наказав нам іти на Брюховецьку, то ми й пішли, погнали звідти Рябоконя і гналися майже до Рогівської. А тут вийшла зупинка. Полковник Татарка затримав. Оце ми з ним скублися, доки ти не з'явився. Більше не бачили червоних.

Дикун спохмурнів.

— Погані новини, батьку Панасе, погані... Виходить, що командарм ще не встиг прибути до Тимошівської. Ще десь під Баталпашинським збирає дивізії. Доведеться нам самим Тимошівську захищати. Тоді ось що зробимо. Твій загін об'єднаємо із залишками дивізії Меєра. Приймай команду, батьку Панасе. Всіх гуртуй в один міцний кулак, бо зла січа буде...

— Не лякай, Остапе, бачили злих.

— Дай людям півгодини передихнути, а тоді виступай на Тимошівську. Поспішай, бо Улагай випередить нас.

Дикун узявся за луку сідла, хотів стрибнути на коня, але затримався. Тихо запитав:

— Мати Федося їздила до Чигиринської?

— Посилав. Синок твій здоровий. Сурйозний, каже, хлопець...

— А Харитина?..

— Дружина твоя не знайшлась. Як потягли її бандити в гори, так і не чути...

Очі Дикуна потемніли. Мовчки стрибнув на коня й погнав його степом.

Жалоба зітхнув і повернувся до бійців ЧОНу.

— Чули, хлопці? Перекусіть, що є.

Чонівці розбіглися по своїх сотнях, розв'язували торби.

Татарка дістав з глибокої кишені сухаря, їв і проводжав очима Дикуна, що гнав коня до Тимошівської.

— Ох і командирі Нашого Жалобу батьком величає.

Так Жалоба і є його батько, — кинув боєць-чигиринець. — Він Дикунові хрещений батько. Дикун наш, чигиринський. Корніловці вбили його батька, матір... Біляк Пимон Бунчук силою захопив жінку Харитину. Повів торік у гори, і ніякої вістки про неї нема.

XVII

Білі хати станиці Тимошівської потопали в кучерявій зелені дерев, сонячне проміння ледь пробивалося до залізничних та черепичних дахів.

По дворах снували конармійці в шоломах із синіми зірками. Десятки осідланих коней стояли біля парканів. У деяких дворах виднілися кулеметні тачанки. На церковному майдані коло чавунної мережаної огорожі стояли гармати.

У Жалоби повеселішало на серці. Бачив, що сюди підійшла велика червона сила. Він широко розправив плечі й підняв голову.

— Молодець, — похвалив командарма. — Вчасно зібрав козацтво. Сурйозно діє!

На середині майдану чонівців зустрів кремезний командир, Руді вуси закручені кільцями. Він сидів на буланому коні. Звівши кулак, наказував:

— Командир загону, до мене! 

Жалоба стрибнув з гарби, поспішив назустріч, доповів:

— Загін ЧОНу та рештки кавдивізії Меєра прибули. Доповідає...

— Не треба, батьку Жалоба. Пізнаю старого вояку. Маю надію, що й ти не забув Ковтюха?

— Не забув.

— Мені Дикун розповів, яка в тебе сила. Знаю, що загін твій добре помололи білі. Приймай, батьку, нове завдання.

— Слухаю.

— Займай позицію на захід сонця за Тимошівською, понад залізницею. Надішлю три гармати. Білі спробують там нас куснути, так ти тримайся. Сил у нас мало, але скоро прибудуть. До місця вас супроводитиме мій ординарець.

— Не треба, Єпіфане. Сам дорогу знайду, Тут, вважай, ми дома.

— Ну, щасти вам, товариші, перемоги! — вигукнув Ковтюх і погнав коня через майдан.

Загін рушив вулицею на захід і через годину прибув на місце.

Високий залізничний насип з жовтої черепашки здався Іванкові м'якшим за мамині перини. Як тільки долинула команда: «Лягай! Відпочинь!»— упав і незчувся, коли заснув. Опівночі його збудив Стасюк.

— Вставай! Годі спати. Підеш до секрету з Тишком та Устименком: Устименко за старшого. Іди. Хлопці ждуть.

Устименко стояв на залізничних рейках, дивився на схід. Тишко сховався під насип. Пригнувши голову до колін, жадібно ковтав, дим.

— Ось Іванко прийшов, — промовив Юрко до Тишка. — Кидай палити. Ходімо.

— Хвилинку, — просився Тишко. — Почекай. Дотягну — й підемо. Там же не дозволиш усю ніч. Знаю, який ти, — докурив цигарку й затоптав недопалок.

Вони мовчки спустилися з насипу, за яким у півсотні кроків широченна, як річка, виїмка, з якої брали грунт для насипу. Вся вона поросла кугою, повна води. Устименко попередив:

— Хлопці, йти тихо.

Вода була мілка, а дно замулене, ноги грузли до колін. Брели, потім вилізли на сухе й пішли поміж копицями, їх склали ще в червні. Дощі прибили копиці до землі, вони обросли густим мишієм.

— Е-ех, проростає хліб, — зітхнув Іванко і змовк, сам злякався своїх слів. Ворог міг бути недалеко, десь поруч. Винувато подивився на Устименка, чекаючи на докір, але той змовчав. Так пройшли більше як півкілометра. Устименко зупинився.

— Погане для війни місце — степ. Знайомий осетин казав: «Бог покарав Кубань. Не дав їй жодної гори, де можна зробити засаду».

— Засліпили гори очі тому знайомому,— промовив Іванко. — Та немає на світі місця, кращого за наші степи. Дивишся на них і бачиш увесь білий світ. Степ годує все живе. Кажеш, заховатись ніде? А копиці навіщо?

— У них і сховаємось, — погодився Устименко. — Дивіться ж, не спати. Інакше лишимося без голів, і загонові буде круто. У мене шило. Хто засне, вколю.

Ніч минала спокійно. Ні в степу, ні в Тимошівській жодного пострілу. І червоні, і білі прислухалися, слідкували, вичікували. Коли стало світати, Устименко вибрався з-під копиці, поклав шило в кишеню.

— Ну, хлопці, ми завдання виконали. Пішли до своїх.

Луняка дрімав. Зачувши кроки, підняв голову, потім

вискочив з окопу і взяв Іванка за руку:

— А-а, повернувся. Зморився? Лягай скоріше в окоп, Я нагрів його. М'яко. Бачиш, соломи наслав. Лягай.

Він потяг Іванка в окоп, зразу накрив шинелею.

— Яблука хочеш?

Іванко посміхнувся.

— Ви, дядьку Гавриле, як та Кривоносиха з Біловусівського хутора.

— Це ж чого?

— А того. Пам'ятаєте, я там наймитом одне літо був. Раз пригнав з поля череду. Притомився, голодний. Цілісінький день нічого, крім молочаю та козельців, у роті не було. Вона питає: «Іванку, молока хочеш?» Питаю: «А де воно?» А самому їсти охота, аж руки сіпаються. «Ну, коли не хочеш, так і не гавкай!» — і зачинила двері. Так і ви мене питаєте. Коли це я від яблук відмовлявся?

— Ну, візьми. Під соломою, — показав Луняка.

Під соломою, у глибоченькій ямці, лежала купа яблук. Великі, червонобокі й м'які.

— Дядьку Гавриле, де ви взяли?

— Люди дали. Раненько я проводжав Татарку.

— Проводжали Татарку?

— Додому подався. Рана запалилася, рука повисла, ну й відпустили на поправку. Кругло у Сашка вийшло, — зітхнув Луняка. — Живим вибрався з цієї шириміції. А про нас цього ще сказати не можна. Просив його заїхати до Немирівської. Я й подарунки послав нашим...

— Подарунки? Дивно. Які такі подарунки, коли у нас нічого немає?

На обличчі Луняки заграла хитра посмішка.

— Знайшов дещо, хлопче. Зрадіють наші...

— Що може голий послати?

— Найшов трішки... Всього пару коней та гарбу. Кругло вийшло...

— Чужих захопили?

— Чому чужих? У Жалоби випросив. Трофейних. Знає ж, що мої за червону владу загинули. Конята, правда, непарні, виснажені, а -проте робити на них можна. Сіру кобилицю, красуню, та гарбу наказав Ганні віддати. Булану собі залишив.

Луняка переминався з ноги на ногу. Видно було, що йому хочеться ще щось сказати, але мовчав. Тоді не витримав:

— Татарка просив нас до себе в гості. Хотів, щоб ти його Наталку побачив. Я пообіцяв... Татарка хороша людина. Чом не посватати Наталку ?

Іванко сердито огризнувся:

— Ох і набридли. Дома голову прогризли сватанням і тут про те ж. Набридло слухати. Сказав же: знайду свою, тоді сам просити буду, щоб оженили.

— Сподіваєшся знайти ту, з ярмарку?

— А знайду.

— Не вибрикуй, — насупився Луняка. — Краще поспи...

А Іванкові спати перехотілось. Сів на рейку.

Сонце щедро заливало промінням землю. Навколо — ями від гарматних вибухів. У деяких місцях рейки зависли. Неподалік лежали покалічені вагони.

Підійшов Тишко, сів поруч. Балачка не клеїлася. Тишко дістав з-під сорочки том Толстого.

— Ага, ондечки і харчі пливуть, — показав Луняка на жінок, що почали надходити з ближчих вулиць станиці.

— Думаєте, харчі несуть? — піднявся Іванко.

— І думати нічого, хлопці. Стасюк послав за харчами.

Коло окопу зупинилася бабуся. Поставила великий

глечик молока та паляницю хліба на білу хустину. Чемно запросила:

— Годуйтеся, синки. Голодні ж.

— Нас прохати не треба, — сказав Луняка, наливаючи молока з глечика в залізний кухоль.— Не дома.

— А звісно, — хитала головою бабуся. Дивлячись на Іванка, промовила: — Ба, який ти молодий та гарний. І мати у тебе, мабуть, молода та гарна. Старі баби таких лицарів не родять.

— Угадали, бабусю. Є у мене гарна матінка, — признався Іванко, взявшись за глечика. — Вип'ю...

Молоко холодне, запашне та густе. Не переводячи духу, Іванко випив половину глечика й передав Тишкові.

— Отак у муках та скрежетах зубовних рождаємо вас. — зітхала бабуся. — А воно не встигло на ноги зіп'ястися, як на війну побігло. А там одружилось з шаблею гострою а чи кулею гарячою... Ох, горе наше, материнське. Отож і учора. В цих вагонах більше ста поранених їхало. Білі наскочили, вдарили з рушниць, вагони порешетили. Із сотні семеро зосталось... Радуйтесь, матері. Дев'яносто три чоловіки в могилу положили. А всі були молоді...

Далеко, на правому фланзі, вдарили гармати. Над вокзалом знялися білі хмарки.

По окопах прокотилось:

— Готуйся! Готуйся!

Бабуся вхопила глечика і, спотикаючись, поспішила з насипу. Звідусіль бігли жінки до крайніх дворів.

У степу, з-за темних копиць, виткнулися улагаївці. Вони були ще далеко, тому здавалися маленькими. Іванко піднявся, дивлячись на них, засміявся.

Луняка вхопив його за ноги й повалив на землю.

— Смійся, дураче. Ти ще не знаєш, що таке вимуштрувана піхота. Доберуться сюди, так посмієшся на баг

неті. Бачиш, то ж піхота. Бач, як багнети виблискують. Не наші багнети, англійські. А в нас, як на гріх, жодного.

— Зате куль багато, — вставив Тишко.

Улагаївці наближалися обережно. Вже добре стало видно білі стрічки на жовтих кашкетах.

— Гарно обмундировані, — промовив Тишко. — Мабуть, і чоботи, на них дорогі. Новісінькі. Ото б мені такії

— Одягнені кругло... Тільки не розбереш теперечки козаки то чи не козаки. Не знаєш, у кого палити. Аби знаття, що не козаки...

— Значить, у козаків Улагая стріляти не будеш? — запитав Стасюк.

— Чому не буду? Буду. Вже стріляв не раз, хоча й жаль бере. Але на війні таке правило: стріляй та рубай усіх, хто проти тебе. І за спиною нікого не лишай, бо сам загинеш. Тільки козаки повинні здатися. Бачать же вони, що немає підтримки, що ми не пішли до Улагая.

Улагаївці залягли за копицями, в півсотні метрів од виїмки. Готувалися до штурму. Над лавами запанувала, тривожна тиша.

Луняка придивлявся до кадетів і бурмотів Іванкові:

— Щось не подобається мені ця навала. Щось є тут непевне.

— Чому непевне, дядьку Гавриле? Ідуть хвацько...

— Воно-то так, але куди ідуть? Або командир розтяпа й веде людей на вірну смерть, або до якихось хитрощів удався. 

— Не розумію, — признався Іванко.

— А придивляйся, раз командиром хочеш бути. Перед ними глибока виїмка з водою. То вона може стати причиною загибелі всього полку. Через неї швидко на проскочиш — усіх кулемети знищать. То командир кадетів або не знає про цю виїмку, недотепа, не послав розвідку, або ж думає кількістю взяти. Й те й друге не кругло. Ба, як ідуть...

Біла лава була недалеко. Ішли трьома лініями. Раптом перша лінія впала на землю, а з другої вдарили кулемети. Потім всі три лінії кинулися вперед, до насипу, й зупинилися на краю урвища. Перша шеренга затупцювала, друга та третя навалилися на першу, й утворилась суцільна стіна з людей. Вона якусь мить була нерухомою, а потім окремі солдати почали спускатися до виїмки.

Ця коротка заминка лав і вирішила долю атаки.

Хлинула злива вогню: застрочили кулемети. Зацокотіли гвинтівки чонівців. Промахнутися тут було неможливо.

Стіна кадетів рухнула. Живі кинулися тікати. Бігла безладно, густо, а вслід їм палили й палили чонівці. На двісті сажнів за виїмкою стерня стала рудою від крові, вкрилася трупами, в англійських френчах. Тільки поодинокі тікали далі, ховаючись за копицями.

Луняка, примостившись на насипу, одиночними пострілами наздоганяв кадетів, які метушилися під копицями. Поза насипом біг Жалоба, кричав:

— Вогонь припинити! Стріляти умільцям!

Іванко виліз на насип, затанцював, вигукуючи:

— Ото дали! Ох і дали ж! От дали кадетам!

— Злазь, дурню! — крикнув Луняка й потяг Іванка з насипу. — Не стовбич, можна ж здуру шалену кулю спіймати.

— Дядьку Гавриле, як ми їм дали!

— Дали кругло, Іванку, а чому? Міркуй. Командир олух. Не знав, яка перепона перед ним. Без розвідки, Іванку, ніколи до бою не лізь. Сам бачиш, що буває. Дивись...

Степ укривали трупи. Сонце піднялося на середину неба й палило нещадно. Стояла така спека, що не було чим дихнути. Від станиці тягся дим, стелячись по землі. Там горіли хати, гуркотіли гармати. Всі мимоволі дивилися туди, де ще точився бій.

Зі станиці, у супроводі кількох гінців, немов вихор, летів Остап Дикун. Він зупинив коня коло гурту чоловіків і звернувся до Жалоби:

— Батьку, як у вас?

— Був один напад. Сурйозно відбили: Маю надію, що більше сюди не полізуть. Дивися, за виїмкою купами лежать. Мої хлопці усі цілі.

Дикун вийшов на насип і приклав до очей бінокль. .

— Добре потрудилися. Надіявся я недаремно. Погано на головній ділянці. Ледве тримаємося. Страшенно насідає,

Коли сьогодні ще раз нападе з панцирниками, не витримаємо. Відійдемо до центру станиці.

— То якого біса нас тут маринуєш, сину? Веди туди.

— Частини генерала Бабієва вибили наших з хутора Дніпровського. Пошарпали нашу Другу кінну дивізію. Ледве затримали біляків на поганенькій річці Кирпилці.

— Виходить, нам до тих Кирпилців рушати?

— Негайно, батьку. Звідси до нової позиції всього шістнадцять кілометрів.

— Багато в однорукого війська? — запитав Стасюк.

— Ні, не багато. Від дивізії залишилося не більше шестисот чоловік.

— То добре.

— Не радуйся, хлопче, малій силі ворога. У нас ще менше. До того ж Улагай послав туди свіжі полки. Розвідка донесла, що й сам Улагай буде...

— То нічого, хлопці. Зустрінемо, як треба. Сурйозно...

Очі Жалоби грізно блиснули й заховалися під сиві стріхи.

Дикун сказав, сумно дивлячись на Жалобу:

— Ваше, батьку, завдання не таке й складне. Або знищите Улагая, або самі поляжете кістьми, а до завтрашнього обіду позицію втримуйте. На обідню пору підішлю туди батальйон піхоти й кулеметну сотню.

Опівночі загін прибув на берег заболоченої степової річки Кирпилці. Вздовж неї рідким ланцюгом простяглися мілкі окопи. Пахло кермеком, тванню. Місцями, на невеличких плесах, біліли квіти водяної лілеї. Кумкали жаби. Загін зупинився у глибокому завороті серед конопель. Начштабу Другої кінної дивізії, який зустрів загін на позиції, сповз з коня і почав пошепки до Жалоби:

— Вам сидіти тут у засаді. Не знаю, скільки просидите, але щоб вас не чути було. Ні гуку, ні брязку, ні диму, ні вогню. Сидіть так, аби стебло коноплі не колихалось. У нас мало сили. Всю надію покладаємо на хитрість та маневри. Бабієв у шаблі рветься. Старий рубака любить взяти «на ура». Ну, ми пограємось із ним. Будемо водити сюди-туди, а ви спостерігайте. В якийсь момент проскочимо близько вас. Не ловіть гав. Скосіть ворога вогнем кулеметів. Проґавите — головами відповісте.

— Ти мене не лякай. Я вже ляканий-переляканий, — стомлено промовив Жалоба. — Ти теж мені головою заплатиш, якщо ми даремно просидимо в засаді, а Бабієв на вашому хвості вскочить до Тимошівської. Запам'ятай мої слова, сурйозно.

— Я звідси живим не піду. Або я, або Бабієв, — зло промовив - начальник штабу. Потім запитав: — У тебе кулеметних стрічок багато? Коли багато, підкину чоту кулеметну. Але вона без єдиної стрічки.

— Давай. Стрічок досить.

— Пришлю, — коротко мовив начальник штабу і зник у коноплях.

Настала тиша. Жаби зраділи й розпочали свій концерт. На всі боки пішли дозори, залягли секрети. Жалоба поплескав Іванка по спині:

— Лягай, хлопче, спочивати. Бабієв до ранку не пошле полки. Вранці зітнемося з ним. Ох, які гарні коноплі... Люблю... Хлопчиком любив жувати конопляне насіння. Батьки багато сіяли. Мати сама вибирала плоскінь, сама мочила. І пісня була про коноплі. Бувало, як заспіває:

На вгороді конопельки,

Верхи зеленіють.

Мене милий спокидає,

Вороги радіють...

Командир загону тихесенько заспівав. Іванко сидів украй здивований. Ніколи б не подумав, що цей старий дід уміє так співати. А пісня лилася:

Не радійте, воріженьки,

Бо це так не буде.

Мене милий знов полюбить,

І все гарно буде.

Жалоба глибоко зітхнув.

— Ех, роки... Сімейка в нас велика була. Батько загинув на війні, мати всіх годувала, обшивала, обмивала. Ходили чисто... З конопель били олію. Макуху їли, як той шоколад. Ласощі сурйозні. Ба, згадалася покійниця мама. Хай царствує. Давно не згадував, І до чого таке?

— То поганий знак, — сумно промовив Гайдай. — Мати кличе тебе до себе.

— Не каркай, суєта, — сердито кинув Тишко. — Забобонам немає віри.

— Не гаразд так говорити, товаришу Гайдай, — докоряв Стасюк. — Перед боєм через такі розмови може дух у бійців пригнітитись.

Панас Жалоба заступився:

— Кинь, Петре. Що з нього, старого, візьмеш? Темрява. А помирати мені рано. Ще не всіх кадетів на той світ спровадив. А багато-таки я їх туди вирядив. Багато... З'явлюся на тому світі, так і там раювати їм не дам, хоч тут за них і моляться попи. Аж ось Кузьма про смерть нагадав. Помирати не страшно, а жити хочеться. Вічно жити...

На віддаленому кутку станиці Немирівської загорлав старий півень Ганни Дикобродки і збудив хазяйку. Вона схопилася, закручуючи товсту косу, промовила:

— Хоч ріж триклятого. Всі півні мовчать, а мій укорочує ніч... Хоча б діток не розбуркав.

Всі восьмеро дітей лежали на чорній бурці, розісланій на купі соняшникового насіння. У чорних дитячих , кісках сяяли дрібні краплі роси.

— Сплять мої робітники, мої помічники малі. Поспіть, дітки, ще трішки. Подою корівку, відгоню в череду, тоді й вас покличу до роботи, сирітки мої...

Полова корова стояла коло воріт. Набачивши Ганну, підняла голову, замукала. Ганна дала їй кусень хліба, густо посипаний сіллю, обмила вим'я й почала доїти. Молоко дзвінко било в дійницю, здіймалася піна. Скінчивши доїти, Ганна обізвалася до корови:

— Іди, Лисухо, до череди, іди...

Корова огледіла хазяйку великим оком і рушила з базу. Ганна обігнала її, відчинила ворота. Вулицею густо брели корови, залишаючи на пилюзі глибокі сліди.

— Тітко Ганно! Зачекайте мене.

Ганна озирнулася. До неї поспішала висока дебела дівчина, зодягнена в білу кофтину й рясну червону спідницю. Вона швидко наздогнала Ганну.

— Доброго ранку, тіточко. Ви йдіть собі додому. Я віджену й вашу. Вам і без цього є що робити.

— Спасибі, Тетянко. Дай боже тобі гарного нареченого.

— Ой тіточко мила. А нікого ж мені не треба. Тільки й думаю про Іванка.

— Гей, Таню, Таню,— сумно промовила Ганна. — Даремно надієшся. Не хоче Іванко женитися. Жодна дівчина йому не мила. Каже: «Не знайшов ще своєї». Не вмовиш. Тепер повіявся Улагая бити. Ой, не знаю, чи збереже там свою голівоньку... А я так кращої невістки, як ти, і не бажаю.

— Чи хоч вісточку прислав?

— Нічого немає. Серце болить. Кажуть, там люті бої...

— Хочете, я увечері прибіжу? Допоможу соняхи молотити. Можна?

Великі блакитні очі благали. Ганна погодилася:

— Приходь, веселіше буде...

Тетяна погнала корів.

З Ганною зустрілась струнка та висока Ольга Шуруба. Поздоровкавшись, сердито поставила високі брови. В чорних очах злі вогні.

— Чого та Тетяна підлещується до вас? Від Тимошенка байстрюка привела, та ще й на Іванка зазіхає? Треба заплювати їй очі, а не говорити з нею.

— Хіба так можна, Ольго? Любить вона. За любов до сина очей не запльовують... Ось і твоя дівчина рве очі на мого парубка.

Ольга сердито крутнула головою.

— Моя байстрюка не принесе. Ганно, пам'ятай, що твій покійний Пилип, хай царствує на небі, клявся поріднитися з моїм Сашком. І донька моя всіх сватів гонить. Чекає від вас.

— Ну, що тобі сказати? Красуня у тебе дочка. Гарна. Але не моя воля. Нехай самі діти домовляються. Ось так... Йду я,

Ольга відступила, даючи дорогу Ганні.

Ганна повернулася додому. Діти спали покотом. Постояла хвилину і стала будити..

— Вставайте, вставайте, робітнички! Молоко прохолоне. Ну, хто швидше? Хто швидше встане, того я сама вмию.

Діти хутко піднялися. Пилипко повис на шиї в матері.

— Я, я перший!

— Ні й ні! Я перша, — доказувала Галя, відштовхуючи брата.

— І не ти, і не ти! Це я попереду всіх розплющила очі, — кричала Полька. — Я тільки вскочити не встигла, бо мене Олекса за патли вхопив і не пускав.

Діти оточили матір, хапали за коліна, за руки, лізли на плечі, й раптом всі попадали на землю,

— Мала купа, мала купа! — загаласували.

— Ой, пустіть, розбишаки! — навмисне злякано просилася мати. — Всі, всі перші. Всіх умию. Ану до криниці!

Доки діти умивалися, Ганна налила миску молока, накидала сухарів.

— Їжте, галчата. Їжте швидше. Робота чекає. Ви тут не бешкетуйте. Я швиденько сходжу до Луняки, візьму муки. Драних коржів напечу.

Широкий та довгий двір Луняки порожній. У Ганни стислося серце: «Немає Гаврила, й усе мертве; Ох, Гаврилку, де ти бродиш, серденько моє? »

На ґанок вийшла дружина Гаврила — Векла. Праву руку тримала на животі, дівою запихала під хустку скуйовджені руді коси. На блідому худому обличчі зло горіли жовті очі. На вилицях червоні плями. Ганна підступила й запитала:

— Векло, що з тобою? Така бліда...

— Нутро... Жує й жує. Уже й бабка Китайка була. Зілля давала, а не перестає. Жує... Чую, скоро бог покличе мене до себе. Скоро розв'яжу вам з Гаврилом руки. Живіть, кохайтеся, собачі душі. А щоб вам добра не діждати. Щоб ви першим куском хліба подавилися. З того світу проклену-у-у-у... проклену-у-у-у...

Ганна злякано відступила од ґанку.

— Векло, ти лай мене, а Гаврила гріх. Він не зобидив тебе. Ти в нього хазяйка. За що Гаврила кленеш? А якщо твої слова до бога дійдуть? Та він пошле йому смерть десь у битві? Що тоді буде з тобою? З усім оцим добром?

Векла підняла голову.

— А нехай його біс візьме. Що буде, те й буде. Це ти, Ганно, Гаврила на війну випхала. Аби твій дурноголовий Іванко сидів дома, то й Гаврило б не пішов. Твого Іванка пильнувати пішов. Все ти, ти...

— Ой Векло, Векло. Аби ти менше гарчала, а ласкавою була, не пішов би Гаврило. Чоловіка треба ласкою втримувати.

— А мені його пестощі не потрібні. Вони мені боком виходять. Нехай дарує їх кому завгодно. Він на тебе силу губить, гадюко...

— Векло, гріх тобі так казати. Сама його до мене гнала. А коли вже так трапилося, не докоряй, — вигукнула Ганна крізь сльози. Заспокоївшись, попросила: — Дай ключі від комори. Візьму коробку борошна.

— Бо-рош-на-а, — прошипіла Векла. — Дивіться, люди добрі. Разом пекли хліб, і у неї його вже немає. У мене ще чотири паляниці, а в неї немає. Та куди ж ти його діваєш? Не можна так жерти. Виходить, що ми з Гаврилом тільки й працюємо на твою Орду.

— Їдять не твоє, Векло. Третій рік наймитує в тебе вся моя родина. Ти вже наробилася... То за живіт хапаєшся, то за печінку та боки пролежуєш. Моїми руками, моїми дітьми хліб зібрано, а борошно лежить у твоїй коморі...

Векла вилізла на горішню приступку, взялася за боки:

— Лежить у мене — значить, моє. Ти хотіла б узяти, та не візьмеш. Ось на! — скрутила Ганні дулі з обох рук. — Ось тобі, ось тобі...

Ганна кинулась на Веклу, але не вдарила. Зупинилась перед ґанком, кинула коробку об землю.

— А подавися борошном, злюко. Повернеться Гаврило, все заберу додому. Всю комору перетрясу. Подавися...

Не оглядаючись, Ганна побігла з двору.

Діти поснідали, і вона посадила їх коло купи соняхів.

— Бийте, молотіть швиденько. Піде дощ, пропадуть. Ні макухи, ні олії, ні насіння в нас не буде. Глядіть, гарненько вибивайте.

Дітлахи завзято заторохтіли ціпками по головах соняхів.

Ганна клала зразу по декілька головок одна на одну, дужо била важким києм по горішній. Та відразу ставала порожньою. Брала нові головки, складала звичним рухом, а думалося їй про інше: у кого б позичити паляницю хліба на обід дітям, у кого позичити мішок пшениці до того часу, коли Іванко вернеться з походу? Перебрала всіх знайомих козаків. Мало хто встиг обмолотитися. Багачі встигли, але Ганна знала, вони скупі. Думала, а час стікав бистрою водою. Сонце підіймалося й піднялося на середину неба. Скоро обід, а хліба немає. Ганна сердито вдарила києм по соняхах і промовила:

— Не пропадемо. Насіння насмажимо, погриземо. Воно смачне та масне. Молочко будемо попивати... Сьогодні у нас п'ятниця. Значить, так... Коли Іванко не повернеться до понеділка, не приїде Луняка, то в понеділок привчимо нашу корівку ходити в ярмі. Вона й змолотить нам пшениці на хліб. Ні, ми, дітки, не пропадемо.

— Пилипко підсів до матері..¶Мамусю, насмаж насіння. Багато насмаж і кишеню мені приший. У мене кишені нема.

— Та не штовхай мене, бузувіре, — прикрикнула Ганна. — Сама знаю, коли смажити...

До двору ввійшла Векла. На правому плечі несла клуночок борошна, під лівою пахвою тримала велику білу паляницю. Мовчки поклала все те на літній столик під хатою, присіла на соняхи поруч із Ганною, глухо мовила:

— Ти прости мені, Ганно. Прости... Мені дуже тяжко було зранку, сама не знаю, що плескала. Прости...

— Зранку ганьбиш, в обід прощення просиш, а увечері знову почнеш...

— Ні, Ганно, більше ані слова, ні півслова. Клянусь. Не віриш — сиру землю буду їсти... Поститися почну. В суботу піду покаюся попові. Говітиму. Дуже сильно болить у мене. Жує і жує коло ложечки. Боюся, раптом ухопить, а я й не говіла. Неждано стану перед богом. Страшно, Ганно, страшно. Боюся грішницею з'являтися до бога. Прости...

Кий у Ганниних руках заходив швидше по головах соняхів. Вона, не перестаючи працювати, не підіймаючи голови, суворо промовила:

— Бог простить, а я прощаю...

— Спасибі тобі, — схлипнула Векла і поцілувала Ганну в плече.

Ганнині очі потепліли.

— Векло, тобі не помирати, а лікуватись треба. Продай що-небудь. Хоча б корову. Не одна в тебе, десяток. Продай одну й їдь до міста. Покажись лікарям. Допоможуть, коли гарно заплатиш. Не скупись. У тебе ж сила добра. Хіба мало Гаврило з Персії привіз? Кому воно дістанеться? Не шкодуй...

— Я не шкодую. Тільки так думаю: для чого мені ті дохтори? Мені жити не хочеться. Аби не страшно було, так кинулась би у криницю просто вниз головою...

Важкий кий випав з рук Ганни. Перехрестилась.

— Боже спаси, Векло. Живи.

— Для чого мені те життя, Ганно? Не бачила я щастя змолоду, а тепер і не чекаю його. Не прийде. Ось коло тебе, Ганно, діти сидять. Багато діток. Тобі весело з ними.

А я все сама та сама... Не дав бог мені діток. Все життя сама. Коли була молодою, кохала одного парубка. Покійні, батьки не віддали за нього: Бідний. Батьки багатого чекали. Чекали, доки мені стукнуло двадцять шість. Стала сохнути я. Тут і віддали за Гаврила Луняку. Він теж бідний був, але силач, роботящий. Батьки постановили йому господарство, довірили. Ну, він на моєму господарстві й одружився. Він гарним був зі мною. Жалів. А мені вже козак без потреби... Гірко мені було. Страждали обоє, гризли одне одного. Він хоч на господарстві душу тішив, багатів. На війнах відпочивав од мене. А я все сама й сама. Все в'яла та в'яла...

Вона схлипнула, впала лицем на соняхи.

— Не потрібні мені дохтори. Болить, життю не рада, І вмирати страшно. І всім я чужа... Зла я, зла я, бо мене зла неміч гризе. Побачу тебе, Ганно, завидки беруть, злюся. Не бачу — сумую. Крім тебе, ніхто до мене не ходить, не заговорить. Та я й не заслужи-и-и-и-ла-а-а-а...

Ганна обняла її за плечі.

— Обом нам гірко, Векло. Тебе неміч гризе, мене нужда, турботи. Сьогодні ще не придумала, де хліба на обід узяти, чим діток нагодувати. А все чоловіки винуваті. Рости їх, кохай, а вони підростуть та й заллються на війну. Розбіжаться по чужих краях. І забудуть, де та хата, в якій їхня колиска висіла. А ти, бабо", мати, мучся, чекай на них... Ой, грішу я на. дітей. Грішу. Без них пропаду... Вони втіха моя. А що я бачила? Полюбились, одружились. А чоловік то на службі у царя, то на війні, а потім і зовсім пропав. А я з цією дрібнотою. Засумувала, тут і підманув мене Гаврило...

Притомлена Векла перестала хлипати. Лежачи, вибирала головки соняхів, які сухіші, в яких зерно більше, і повільно виколупувала його зі щільників. Не підіймаючи голови, розповідала чи згадувала своє, наболіле.

— Гаврило дуже коней любить. Із-за них, певно, зі мною одружився. Не зі мною, а з стройовим конем... Йому на службу треба було йти, а коня стройового купити не мав за що. Тут батько мій, хай царствує на небі, пообіцяв йому всю козачу справу. Купили йому коня, якого сам з табуна кумиків вибрав. Високий, темно-гнідий, горбоносий. Бігав так швидко, що інші коні здавались деревами, яких закопано в землю. Дорого той кінь коштував. А тут ще сідло, коване сріблом, уздечка в накладі. Поженили нас, так він більше з тим конем був, як зі мною.

Ганна почала поратися коло кабиці, готуючи обід, а Лунячиху прорвало. Говорила й говорила, згадуючи, своє нелегке життя на багатому господарстві.

Ганна мовчки слухала, ріжучи капусту, на серці раптом стало легко, радісно. Її, молоду, покохали та взяли, за жінку не заради коня стройового, а за чорні брови, за очі вогнисті, за стан тонкий, за пісні гучні. Вона й зараз краще іншої дівчини, хоч і має купу дітей...

Коли на дзвіниці задзвонили до вечерні, прийшла Тетяна Опачан. Усілася поруч із Веклою.

— Аж ось і я. Посиджу з вами, доки череда прийде. — Вхопила бича й узялася молотити соняхи.

У цю хвилину з-за рогу хати з'явився високий кремезний козак. Його обличчя заросло чорною щетиною, а довгі вуса припали пилом. Помахуючи циганським вузлуватим батогом, привітався:

— Добрий вечір, дівчата. Дозвольте заїжджому чоловікові переночувати. Я з кіньми. Дивлюся — двір широкий, думаю, можна.

— А чому ж не можна, — обізвалася Ганна. — Ночуйте. Тетяно, збігай відчини ворота.

— Не турбуйся, молодичко. Я сам відчиню, — промовив козак і пішов за ріг хати. Сховався за кущами мальви та бузку.

Ганна пильно дивилася йому вслід, раптом вигукнула:

— Ой лихо! Це він...

Ніж, яким сікла капусту, випав з її рук. Хотіла підняти й перекинула глечик з водою. Розлетівся на дрібні скалки.

— Що з вами, тіточко? — злякалася Тетяна.

— Ох, це він! Чого йому? Чого сюди? Ой, мені гірко...

Ганна вхопилася за край столу, але не втрималась і сіла

на землю.

Тетяна кинулась підіймати її.

— Тітко, тіточко, що з вами?!

Векла подала води:

— Випий, Ганно. Чого ти так? Хто він? Чого ти так злякалася?

Ганна надпила води, передихнула:

— Ох, Векло... Ти його не знаєш. Це Сашко Татарка. Приїжджав на наш тік. Кликав козаків іти до Улагая.

Жінки зі страхом дивилися на козака. Діти збилися В косяк.

Татарка зупинив, коней серед двору, розпряг. Набрав оберемок трави з гарби, поклав коням. Упоравшись, набив люльку і запалив.

— Може, Улагай близько, — прошепотіла Векла. — Той Татарка поводиться, як у своєму дворі.

— Мовчіть, — промовила Тетяна. — Бачите, сюди іде... — Татарка, весело посміхаючись, дивився на Ганну.

— Ну, господине, пізнала мене?

— Признаю...

— А чого косуєш, чого неласкава?

— А чого маю ласкавою бути?

— Зараз скажу. Радуйся, Ганно: подарунок тобі привіз, Іванко прислав.

Вона кинула на нього злякані очі.

— Звідки? Хіба Іванко у Врангеля? Та скажи, хоч живий він?

— Живий. Такого козарлюгу важко вбити. А чому ти, Ганно, думаєш, що він до Улагая потрапив?

— Так ти ж... 

— Думаєш, був з Улагаєм?

— А де ж іще?

— Був у загоні Жалоби. З Іванком та Лунякою, допоки мене шабля не зачепила. А вони обидва живі, здорові. Подарунки прислали.

Щоки Ганни зачервоніли, підступили сльози. Радісні, жіночі, а в них — і тривога, і біль, і надія.

— Слава богові, живі...

— Живі, — підтакнув Татарка. — Ще й подарунки прислали...

— Ет, що видумали. Подарунки... Навіщо вони? З нас досить того, що живі. — Повернулась до Векли: — Подружко, в тебе є сулія перваку. Принеси. Чоловіка треба пригостити.

— Принесу, принесу, — піднялася Векла. — Значить, живі. Ну, а де ті подарунки, чоловіче добрий?

— Покажу, — Він кивнув головою на коней. — А ото стоять, сіно хрумкають. Сіра — Ганні, а буланий — до двору Луняки. Трофейні. Відбили у кадета.

Глянувши на коней, Векла незадоволено промовила:

— Оце так подарунок... Розщедрився мій Гаврило. На війну повів п'ятеро добрих коней, а прислав одного. Та й той недобитий. Розщедрився...

Ганна замахала на неї руками:

— Векло, що ти городиш? Тепер і це велике багатство. Тепер оце хліб обмолотимо. Ми ж без хліба. Баштани звеземо.

Векла не забарилася. Принесла сулію, заткнуту кукурудзяним качаном. Прихопила ще паляницю і кусень окорока.

За нею прибіг старий Стасюк із синами й дружиною. Обступили Татарку. Стасюк скинув з голови гуцульського бриля, кланявся:

— Я Стасюк. Батько Петра Стасюка. А оце ненька Петра і його брати. Нам не терпиться знати, як наш Петро.

— Ага, Стасюки? Молодець ваш Петро! Хоробрий! Добре лупить кадета. А сам живий. Його кулі обминають.

Старий Стасюк заблимав очима, намагаючись сховати сльози:

— О, то добре! Дай бог щастя і тобі, ґаздо, за добрі вісті.

Він поліз до кишені, витяг жменю грошей, оглядаючись, бурмотів:

— Ой, то запити тра. Добре запити тра. У кого міцний самогон?..

— Я збігаю, — взяла гроші Тетяна Опачаня — Я знаю, у кого добрий.

До Ганниного двору повалили станичники. Кожному хотілося почути про рідних. Дебела жінка все допитувалась у Татарки:

— Ні, ти мені точно скажи: як там мій Кузьма? Знаєш його? А скажи, який він?

— Щербатий, лівим оком все підморгує, ніби перед ним не кадет, а краля.

Баба вдарила долонями об поли.

— Ой, вгадав! Мій старий беззубий дурень! За молодими потеліпався!

— І недаремно. Кузьма добрий вояка. Молодих за пояс затикає.

— Не п'є там? Він такий. Як вип'є, так за молодицями починає бігати. А вони підлі-препідлі. Кожна готова переманути. І як тоді я буду жити, поки-и-ну-у-тая-а-а. — Вона розхвилювалася. Потім, коли зчинився регіт, утерла сльози, сердито сказала: — Ну, вернеться додому, я йому останні волосинки висмикну. Так і передай, служивий.

Не можу, молодице, — розвів руками Татарка. — Я відвоювався. Бачиш, допоки моя рана заживе, твій Кузьма дома буде.

XIX

У низенькій мазанці стояла задуха, а каганець додавав чаду. Ковтюх, не мигаючи, дивився на гніт, вивитий із конопляного пасма. Його, очі почервоніли, запалилися від пилюки, порохового диму, безсонних ночей. Гніт чадів, тріщав. Ковтюх думав важку думу: як повернути Улагая до моря. 

Чорнів силует Фурманова. З комісарової великої люльки висотувалась ледь помітна смужка диму. Люлька гасла. Серго Орджонікідзе стояв навколішки, вдивляючись у карту, розстелену на підлозі. Він старанно підкреслював червоним олівцем назви захоплених Улагаєм станиць.

Дикун поглядав на карту, через яку пролягли дві виразні лінії. Одна блакитна — річка, друга червона — лінія фронту. Ці лінії перетиналися навхрест. Дикун мимохіть подумав: «То хреста поставлено Улагаєві».

За останні дві доби Улагай натис, йому вдалося захопити майже всю Тимошівську. Червоні трималися на останніх двох вулицях станиці та на цегельних заводах. Підійшла стрілецька бригада. Вона рушила в бій, зазнала величезних утрат, але білих зупинила. Вранці має підійти ще один стрілецький полк. На нього покладали всі надії. Якщо не підійде, доведеться відступати.

Мовчанку порушив бадьорий голос Орджонікідзе:

— Ох і добра земляна долівка, висмоктує втому з моїх ніг.

На порозі з'явився Левандовський. Провів до дверей розвідника, а потім показав усім чималий аркуш паперу, на якому великими літерами було надруковано: «Ухвала».

— Подивіться, товариші, які неподобства чинять наші тиловики. Кубано-Чорноморський обласний Революційний комітет ухвалив евакуювати Катеринодар, Деякі установи вже виїхали з міста. Залишили тільки представників. І це роблять тоді, коли треба напружити всі сили, щоб відбити ворота. Я пропоную товаришеві Фурманову негайно їхати до Катеринодара й припинити евакуацію. Вони ж паніку піднімають серед населення.

— З цим я цілком згоден, — промовив Орджонікідзе.

— Треба міняти тактику, — зітхнув Ковтюх. — Улаґай. ще міцно тримається в сідлі.

— Не дуже й міцно, — промовив Дикун. — Учора ми його збили з коня, ледве не спіймали.

— Ану, розкажи.

— Ну, значить, сиділи ми в засаді. До сніданку сиділи. Бабієв не нападає. Сумно в коноплях та голодно. Мої хлопці їли коноплю, а комарі їли нас. Потім однорукий Бабієв рушив. Наші маневрують, а Бабієв засурйоз сприймає. Бачу, напереріз нашим кинув генерал свій кращий полк. А позаду хмара його кінноти суне. Ну, значить, летить полк мимо нашої засади. Я до своїх кулеметників. Тільки хотів крикнути: «Вогонь!, а Луняка, це такий козак у нас є, мене за руку хап. Каже: «Дивись, Остапе. Сам Улагай скаче. Почекай трохи. Хай наблизиться», Чекаю. За Улагаєм гвардійська сотня варти. Тільки він порівнявся з нами, кричу: «Вогонь! Вогонь!» Ударили тут усі наші кулемети, гвинтівки. Потужно вдарили. Біляків як корова язиком злизала. Сотню Улагая теж. Сам він із конем звалився в траву. Ну, думаємо, спікся. Аж він, клятий, підводиться, оглядається, як злодій, — і хода. Біжить та дуже припадає на праву ногу. Луняка як закричить: «Хлопці, хапай Улагая! Бачите, шкутильгає в білій шапці!» Кинулися наші комсомолята, а він з маузера, з-під руки, палить. Набої закінчилися, і в нього вчепився прудкий та дужий хлопець — Іванко Дикоброд. Спіймав його за реміння. Улагай ударив Іванка маузером по голові. Хлопець перекинувся, але реміння не випустив, тріснуло й залишилося в його руках. Улагай тим часом шугнув у очерети, тільки й бачили.

— А хлопець, Іванко, живий? —запитав Фурманов.

— Очухався. Ось Улагаїв планшет,— показав Дикун. — У нім генеральський непотріб. Один папірець, втім, цікавий, заради нього й прибув сюди. Оцей...

Левандовський розгорнув папір.

— Це рапорт Улагаєві генерала Казановича. Він уже перевів штаби з Приморсько-Охтарської станиці до Гривенської. За добу сподівається перевезти всі бази та склади набоїв... Так, — протяг Левандовський, дивлячись на командирів, — ставку Улагай переніс у Гривенську. Подумаємо, що він від цього має? Яка йому вигода? Подумаємо, товариші.

— Тут і думати нічого, — мовив Ковтюх. — Гривенська ближче до Катеринодара. Стоїть на Кубані. Значить, він зможе пустити по річці баржі. Посадить на них піхоту й захопить місто. Виходить, таки вигідно Улагаєві.

— І нам теж, — зауважив Дикун. — Ворог ближче — значить, бити його зручніше. Товаришу командарм, — підступив Дикун до Левандовського, — дозвольте мені пошарпати тили Улагая. Коли пощастить, то захоплю Гривенську. Посічу штаби. Дозвольте? Я вже балакав з чонівцями та партизанами. Хлопці завзяті. Всі стежки степові знають, усі тропи плавнів. Дозвольте!

Левандовський посміхнувся:

— Кажеш, коли пощастить? А якщо не пощастить — загине краща дивізія?

— Не раз у Тилові рейди ходив. Наскрізь Туреччину проходив.

— Чекайте! — Ковтюх схилився над картою і провів пальцем по блакитних смугах річок — Кубані та Протоці.

— Оце — Катеринодар, а оце — станиця Гривенська. Бази, штаби Улагаєві тут. Від Катеринодара до Гривенської прямий і короткий шлях по річці Кубані. Майже вся територія в наших руках. Лише за Слов'янською білі. Отож треба послати вниз по Кубані загін добрих бійців на пароплавах та баржах прямісінько в Гривенську. Вночі Напасти і знищити штаби та бази Улагая.

— Непогано, — похвалив Орджонікідзе.

— Так, так,— промовив Левандовський, вдивляючись у карту. — Це справді непогано.

— Тобі й вести червоний десант, Ковтюше! Товаришу Левандовський, — звернувся Дикун до командарма. — Він виріс у тих місцях. Ніхто краще Ковтюха не впорається.

— То що ж, товариші, призначимо Єпіфана? — запитав Левандовський, дивлячись на Орджонікідзе й Фурманова.

— Тільки Ковтюхові треба доброго комісара, — сказав Орджонікідзе. — Без товариша Фурманова, думаю, не обійтися... Товариші, операція на сто відсотків залежить від того, як ми зуміємо зберегти таємницю. Збережемо — удача, не зуміємо — провал. Тут уся сила — таємниця. Переможене кількість війська, яке ми пошлемо, а блискавичний, нежданий удар.

— Товариші, маю дещо додати до плану Ковтюха, — заговорив Левандовський. — Десант у Гривенській Улагай може знищити, перекинувши війська з якоїсь ділянки фронту. Аби тому завадити, треба послати в тиловий рейд частину кінноти.

Мою частину! Прошу вас, товариші!— вихопився Дикун.

— Пропоную уважити прохання Дикуна, товариші, — мовив Фурманов.

— Доручимо йому пройти до тилів Улагая й захопити станицю Новобалківську. Цим маневром не дамо Улагаєві кинути військо на Гривенську. І в тилу, майже під Тимошівською, підніметься веремія. Тут ми вдаримо по білих з Тимошівської, і тоді вже поженемо до моря. Такий план розгрому Улагая.

— Ох, і наробимо панам шелесту, — радів Дикун. — Завтра виходжу в рейд.

— Ні, товаришу Дикун. Не поспішай,— мовив Левандовський. — Спочатку поведеш свою частину до Катеринодара. Там зодягнеш її в козачу форму. Ще допоможеш там очистити місто від усякої нечисті, а тоді вже вирушиш у рейд. Вирушиш із таким розрахунком, щоб на станицю Новобалківську напав у ніч висадки десанта в Гривенській.

— Коли я маю виступати і з якими силами? — запитав Ковтюх.

— Укомплектуєш у Катеринодарі. Там є батальйон піхоти. Візьмеш іще комуністичний загін міста, ЧОНи. Набереш тисячі півтори. За день допливеш до станиці Слов'янської. Там візьмеш ЧОН і ще за одну ніч допливеш до Гривенської, а вранці атакуєш. Отже, маєш п'ять днів. За цей час до Тимошівки прибуде дві дивізії зі Східного фронту, від Лабинська, й ми вдаримо на Улагая тут. Виступати вам з Тимошівської негайно. Щаслива путь, товариші!

Ковтюх, Фурманов і Дикун піднялися, вийшли із землянки командарма. 

З високої козацької могили добре видно станицю Батуринську. Сяяло кругле плесо лиману, зеленіли сади. Чорна зграя каравайок сіла на воду. Косяки гусей тяглися зі степу.

Татарка перехрестився:

— Яка краса...

Над тихим степом гучно пролунав дзвін. Він ударив п'ять разів і замовк, але ще довго котилися відголоски.

— Лише п'ята година, — зітхнув Татарка. Він вирішив прийти додому затемна, тієї ж ночі вибратися на свій кіш

і молотити. Забути все і молотити хліб. Ішов повільно, а вечоріло ще повільніше. Татарка опинився на березі лиману. Снували каюки, і він заховався у садку Кулика. Зустрічатися з Куликом не хотів. Заліг у густому малиннику недалеко від берега. Поруч, під вербами, стояли човни.

«Потемніє, візьму човна, перепливу лиман — і дома... Цікаво, чи моя жінка молотить хліб? Навряд. Певно, чекає на мене та охкає. Багато ж я згаяв часу... Та якого дорогого часу... А що це Наталки не видко? Завжди о цій порі вона на мостиках сидить, вичікує каченят. Що з нею? Чи здорова?» — думав, розмірковував, розгортаючи малину, щоб дивитися на воду.

Загавкав пес, і Татарка принишк. Відломив шмат коржа.

— Найда, на, їж...

Собака і не нюхнув коржа. На його гавкіт бігли патлатий вовкодав і сам Кулик. Гукнув:

— Найда, Сірко!

Собаки притихли.

— Що ви тут знайшли, мої собацюри? — запитував Кулик, прибігши до кущів.

Хоч як хотілося Татарці уникнути зустрічі з Куликом, а мусив піднятися. Малина не сягала йому до пояса. Стояв і, намагаючись приховати свою ніяковість, старанно обтрушувався.

— Сан Саничу, це ви? — запитав, моргаючи, Кулик. — Що з вашою рукою?

— Дряпонуло, — відповів Татарка.

Кулик не поцікавився, як і де дряпонуло, зрадів.

— Оказія. Не думав вас побачити. Дорогий Сан Саничу, та ходімте до хати. Не бійтеся, нікого немає. Сьогодні неділя, майстри не роблять.

Кулик завів гостя до майже готової кімнати, дістав пляшку самогону.

— Сан Саничу, першу чарку п'ємо з вами в новій хаті. Дай боже, щоб не останню.

Татарка випив мовчки, а тоді запитав:

— Дома в мене благополучно? Наталка здорова?

— Здорова. Була занемогла трішки, але баби відшептали.

— А жінка? 

— Ваша дружина, шановна Одарка Дорошівна; теж здорова. У вас молотять. Найняли за четвертий пуд. По-моєму, непогано.Добре, — погодився Татарка. — Добре. Хоча можна було й за третій.

— За третій пуд — багато, — сказав Кулик. — Нічого розбещувати босоту. Пожене Улагай червоних, то хліб у ціні буде.

— Воно так, — погодився Татарка.— А що, як Улагай не пожене?

— Де він зараз?— запитав Кулик.

— Під Тимошівською. Міцно там зачепилися, ані ті, ані другі не беруть. Червоні люто воюють. ЧОНи з усіх станиць там, а до Улагая козаки не йдуть. Червоні не чекають, усі пішли на фронт. Славні хлопці, —згадав Луняку, Іванка.

— Чого це ви розхвалюєте червоних, як рідних? Татарка знайшовся:

— Хвалю, бо славні. А своїх не похвалю. Не заслужили. Аж ось і ти, Федоре Федоровичу. Бажаєш перемоги Улагаєві, а сидиш удома. Нову хату будуєш, від дівочих зітхань умліваєш. Червоні своїх коханих дома покинули.

Випещені щоки Кулика побуряковіли.

— Не вам, Сан Саничу, мені докоряти. Хто-хто, а ви добре знаєте, яку місію доручено виконувати.

— Знаю.

— Сан Саничу, — суворо промовив Кулик, — я себе показав на ділі. І не раз. Мені й зараз охота постріляти більшовиків, але Рябокінь наказав бути ретельним, тихим учителем. Що я роблю, знає тільки Рябокінь та ви. Я себе ще покажу, а ви допоможете... — І Кулик пильно глянув на нього.

Наливши ще склянку міцного самогону, Татарка пив маленькими ковтками, стежачи за Куликом. За його чемною поведінкою ховалися манери кишенькового злодія. Примруживши очі, старий думав: «Гай, гай, який я дурень. Занапащу Наталку, якщо віддам такій гадюці. Як викрутитися? Хіба зараз луснути гниду пляшкою по голові? Ніхто не бачив і не чув, як я сюди ішов. Зараз стукну, і кінець».

Стадо душно. Похапцем допив самогон і простяг руку за чорною пляшкою. Кулик дрімав. У дворі хтось забалакав до собак. Вони радо завищали. Татарка обм'як і поставив пляшку.

— Куховарка прийшла, — сказав Кулик. — А ми, Сан Саничу, забалакалися, а про діло мовчимо. Ви, звичайно, маєте доручення Рябоконя? А може, самого полковника?

— 3 чого ти таке взяв?

— Якби не це, то чого вам сидіти в моїй малині?

— Я не думав, що ти тут. Думав, у станиці. Спати хотілося, от і заліг у малині. Мене поранено й відпущено додому на поправку.

— Де вас так? — аж тепер запитав Кулик.

— Під Томашівською. Не червоні, свої поранили...

— Я щось не докумекаю, Сан Саничу...

— Треба тобі сказати, що я в червоних був. Полонили мене в Брюховецькій. Я побожився, що чесно попрацюю в обозі. Обоз Семен, брат, розгромив. Ну, і мене там зачепили. Рана легка. Я купив у червоного писаря довідку.

Помітивши, як пополотніло обличчя Кулика, він одразу замовк. 

— Ну, Сан Саничу, ви й устругнули штуку...

— А що?

— Не викручуйтесь. По очах бачу. Вас куди посилали? А ви де опинилися? Ну, устругнули штуку...

— Нічого я не устругнув. Видима смерть страшна...

Вони дивилися один на одного. Очі Кулика пекли. Та

тарка не поступався.

— А можливо, те все на краще вийде? Ви потрапили до полону, стали довіреною особою в ЧОНі... Це може піти нам на користь. Вас полонили чи ви перекинулися?

— Кажу, полонили.

— Запам'ятайте: якщо стали перекидчиком, ваша карта бита... Я нічого поганого вам не вчиню, бо ми рідня. А в Рябоконя довгі руки...

Татарка кинув погляд на руки Кулика. Довгі, дужі пальці. Подумав: «Це і є руки Рябоконя». Згадав, як брат Семен кликав його до себе, а він не пішов. Рана занила, по спині пішов холод.

Кулик допитував:

— Хто в ЧОНі? Треба всіх узяти на облік. Хто там добровільно? Там тільки комсомольці та комуністи чи й ті, до яких вас посилав Рябокінь? 

— Жодного, — відповів Татарка, не виказуючи Луняки.

— Скільки всіх?

— Більше тисячі...

— Забагато... Є й ті, до яких вас посилали?

— Кажу, жодного. Та чого причепився? Дай човна. Зустрілися, випили, додому час.

— А чому не дати? Візьміть, — погодився Кулик. — Е, ні. Краще я сам вас відвезу. Хочеться побачити Наталю Олександрівну.

— їдьмо, — неохоче промовив Татарка.

Вони перепливли лиман і ступили до двору.

Коло комори стояла наймичка Соня. Не виказала ні радості, ані ляку, побачивши хазяїна.

Татарка відвернувся.

— То мертва душа... Ага, ось і жива.

На ґанку показалась Наталка. Побачила батька й кинулась до нього. Перед нею розбігалися кури, гуси.

— Таточку! Татуню рідненький!..

Він наставив руки, обняв дочку. Вона припала до нього і раптом висковзнула з його обіймів.

— В Улагая був і тебе поранили.

— Поранили, а в Улагая не служив.

— Федір Федорович мені все-все розказав...

Татарка суворо подивився на Кулика. Той переминався

з ноги на ногу, розвів руками.

— Самі бачите. Сан Саничу, яка вона...

— Гей, Федоре Федоровичу, — покрутив Татарка головою, — не буде з тебе справжнього козака.

Кулик відвернувся од Татарки. Дорогу йому заступила Соня.

— Ви знаєте мене?

— Ні. Та й звідки маю знати? — відповів сердито.

— Ви придивіться гарненько. Може, пригадаєте. Може, ви десь бачили мене? Знали, де я раніше жила. Придивіться...

Вона не відступала, і Кулик пильно глянув на неї: «Яка краса, — мимохіть подумав. — І вже не міг відвести від неї погляду. — Так, я вже раз бачив її, вночі, коли висадився десант Улагая. Татарка ж казав, що вона придуркувата.

— Так ви знаєте, де я раніше жила?

Кулик хотів щось сказати їй, аби відчепилась, та раптом зрозумів, що бачив-таки десь ці великі блакитні очі з зеленим, як морська хвиля, полиском.

«Та де ж це було?» — мучився Кулик.

Наймичка зітхнула. Потім, ніби скидаючи з себе тягар, повела крутим плечем і пішла геть. Гордовито піднесла голеву на довгій гарній шиї.

Кулик сіпнувся за нею. Враз пригадав, коли бачив цю гордо піднесену голову, лебедину шию і круті плечі. Тоді на ній була темно-синя амазонка. Пригадав і той сонячний день, коли вперше зустрів цю дівчину.

Весною дев'ятсот дев'ятнадцятого року денікінські частини вийшли на Волгу й рвалися до Москви. Щоб Допомогти їм, командування послало Кулика на Кавказ до Пимона Бунчука, аби той випровадив на фронт усі загони біло-зелених банд, яких чимало тинялося в горах. Йому наказано залишити тільки малий загін для охорони золотого запасу, захованого в гірських печерах. Про те золото знав лише Пимон Бунчук.

Він зустрів Кулика у глибокій ущелині. Сидів на карому коні перед невеличким загоном вершників. Поруч із ним, теж на коні, — оця сама наймичка, зодягнена у блискучу темно-синю сукню-амазонку. Кулик посміхнувся до неї ласкаво. Вона рвійно відвернулася, здвигнула крутими плечима і гордо підвела голову. Кінь сприйняв цей рвучкий рух за наказ рушати, узяв з копита, Бунчук ухопив коня за повід, притримав. Люто блимнув на Кулика чорними очима:

— Прошу пана стежити за державними справами І Пан сотник не на вечорницях! Денікіну скажи: «Бунчук людей пошле». — Потім кинув козакам: — Буряк, Нечипась, зостанетесь із паном сотником. Ранком проведете до залізниці.

Він поскакав на чолі загону. Поруч — дівчина. 

Коли вечеряли коло вогнища, козак сказав:

— Пане сотнику, я злякався за вас. Та Пимон за один погляд на його кралю голови рубає. Ще нікому те даром не проходило.

— Хто вона така? — запитав Кулик.

— А цього пан сотник і уві сні говорити не можна. У Пимона вуха дуже довгі.

А коли Кулик сунув йому пригорщину грошей, став балакучішим. Говорив пошепки:

— Пимон захопив її силоміць. Тримає у печері. Кохає і слухається її. Вона поклялася, що стрибне до провалля, коли що. Сумує, а він іноді розважає, бере з собою в гори. Має надію, що і вона покохає його, коли загине її чоловік. Той командиром у червоних.

«Так, це вона, Бунчукова амазонка. Всі загинули, хто знав, де заховано скарби денікінців. Загинув і Бунчук. Печери зірвано. Єдина вона лишилася живою. Єдина вона знає, де золото. Боже, з глузду можна з'їхати. Схопити її зараз, тікати з нею на край світу! Лікувати. Вона все пригадає. Тікати зараз! — Кулик озирнувся. В голові скажено крутились думки: — Тікати! Куди? Кругом війна. Ні, нехай буде тут. Із рук не випущу. Одружуся з Наталею, а наймичку візьму до себе. Зараз ніхто у світі не знає, де золото. Не знає і вона. І нехай не знає, нехай буде дурненькою до часу».

Не терпілося зробити щось зараз. Наздогнав Соню, торкнувся її ліктя.

— Соню, ти не турбуйся. Я узнаю, де ти раніше жила. Закінчиться війна, напишу до всіх станиць про тебе. Рідні знайдуться. Тільки ти, Соню, не турбуйся. Нікого не питай. Я все сам зроблю.

— Ой, аби скоріше взнали, — зітхнула наймичка.

До Кулика підступила Наталя. Грізно звела чорні брови: 

— Федоре Федоровичу, вам не соромно глумитися над хворою? Обіцяти їй те, чого ніхто не знає? Як можна зобиджати таку людину?

— Наталю Олександрівно, я не сміюся. Я взнаю, хто така вона, я докопаюся. Клянусь.

— Знаю ваші клятви, — люто кинула вона й повела Соню до хати.

Переступивши поріг, Татарка хрестився і приказував:

— Дякую тобі, боже, що сподобив мене побачити рідні стіни. Слава тобі, боже, слава тобі.

Уклонився до землі. Підвівся й став обходити всі сім кімнат. У кожній кімнаті хрестився на образи.

Татарчиха поспішила до зали. Звідти гукнула:

— А йдіть до столу! Борщ холоне...

Не встигли відсвяткувати повернення Татарки, як хтось постукав у хвіртку. До воріт кинулися собаки.

Одарка припала до вікна й зойкнула:

— Ой лишенько. Троє з ружжами. Що їм треба?

Татарка й Кулик підвели очі.

— ЧОН. Заарештують. Тікайте за лиман. Пересидьте в очеретах на каюці. Та швиденько тікайте. Заарештують же, — бідкалась Одарка.

Татарка з Куликом нишком прокралися через кухню в сад, а там побігли.

У хату ввійшли озброєні чонівці. Вусатий, у старому шоломі з полинялою червоною зіркою, побачивши Наталю й Соню, скинув шолом, привітався:

— Добрий вечір, дівчата. Даруйте, що незвані прийшли.Добрий вечір і вам, — нахилила голову Наталка.

Соня промовчала, а тоді підійшла до них, спитала:

— Ви знаєте мене? Бачили раніше? Не підкажете, хто я? Я все-все забула...

Старший чонівець суворо мовив:

— Ні, не знаю, дівчино. Не пам'ятаю.

Наталя обняла Соню, відвела її в закуток. Молодий чонівець ступив до вусатого, сказав:

— Товаришу Козуб, я сусіда їхній. Знаю дівчину. Тиха, роботяща наймичка, але якась така, що кого побачить, все одне й те ж запитує.

— Лікувати треба, — сказав Козуб.— Темнота куркульська. Жадоба до грошей. Недовго будете наймитами помикати. Переможемо ворогів — наймитів не буде. А де хазяїн?

Татарчиха розвела руками:

— Немає його. Самі вдома. Де теперечки бути козакам? Улагая б'є.

Козуб нахмарився.

— Щось, бабо, ти дуже верещиш. Бач, Улагая б'є! Двір у вас не такий. Скоріше наших б'є. Сьогодні його бачили на лимані.

— Оце так новини! — вдарила Одарка себе по колінах. — Бачили його? А чому нам не показали? Ох, і набрешуть люди! Арештувати прийшли, так шукайте.

— Та він нам і не дуже потрібен. Так спитали, — промовив Козуб.

— А хто ж вам потрібен? Я з дочкою?! Забирайте...

— Тітко Одарко, ми прийшли хури взяти, — почав лагідно Петро Кузнецов. — Збираємо обоз. Ну, раз дядька Сашка немає вдома, так поїде Наталка.

— Наталка не поїде. Не пущу...

Козуб розгнівався:

— Як так не поїде. У мене записано: в Татарки взяти дві хури. Запрягайте живо.

---- Ні, дочки не пущу, — заплакала Татарчиха.

— Тіточко Одарко, — умовляв сусід Петро,— ви не турбуйтеся. Нічого страшного не трапиться. До Тимошівської повеземо печений хліб, а звідти заберемо поранених. Білі там багато люду покалічили. Та я сам поїду з обозом. Через день повернемося. І коней гнати не будемо.

Наталя вийшла на середину кімнати.

— Мамо, ми поїдемо. Я і Соня.

XXI

Обоз довгою вервечкою тягся вулицями станиці. Тисячі коліс, кінські копита збили хмари куряви, що маревом висла над возами й гарбами. Наталя завинула обличчя великою хустиною, лише для очей та рота зробила невеличкі щілини. Правити кіньми не треба, захоплені потоком, йшли, нікуди не звертаючи.

За станицею на привіллі, подих вітру відігнав пилюгу, дихати стало легше.

Позаду Наталки їхала Соня.

Гарба похитувалась, заколисувала, і думки перекидалися на інше. їй згадувався парубок із брюховецького ярмарку.

«А що, як і він десь в обозі, як оце я?— думала вона. — Усе може бути. Не з однієї нашої станиці гонять обози. А може, він і не в обозі, а в ЧОНі? Воює. І поранений під Тимошівкою. Я йому рани своїми слізьми обмила б, обклала б свіжим подорожником. Привезла б до своєї хати і не відходила, поки не встав би на ноги. Я оббігаю всю Тимошівку, обдивлюся всіх поранених... Але рано йому в ЧОНі бути — молодий ще. Якби нам зустрітися, якби колись побратися... А якщо він не захоче іти в прийми, скаже. «Собака в приймах був, та хвоста одбув». Він, певно, гордий- гордий, хоча й бідний... Тоді татко дадуть мені посаг добрий. Пару коней, дійну корову, десяток овець і грошей на хату... Хата буде хоч невеличка, але своя. А в нього чи є батько й мати? Ясно, що є. Сорочка на ньому була чиста, всі ґудзики на місці. Я буду любити його матір. Слухняною дочкою їй буду. І так житимем довго та лагідно. Його матуся буде дома поратись, а ми, молоді, на степу. Я буду коней водити, а він за плугом, у борозні. Увечері сядемо коло вогнища. На багатті куліш достигає, а я притулюся до його плеча й заспіваю».

Вона тихо заспівала:

Біжить Кубань, біжить Кубань,

Бережечки зносить.

Молодий козак, молодий козак

Полковничка просить:

«Пусти ж мене, пусти ж мене

 Із полка додому.

Бо вже ж скучилась, бо вже ж змучилась

Дівчина за мною...»

На гарбу стрибнув Петро Кузнецов. Примостившись, почав підтягувати:

Ой рад би пустити, ой рад би пустити,

Так ти довго будеш.

Напийся води кубанської,

Про милу забудеш...

Наталка перестала співати, штовхнула Петра в спину.

— Геть, не співай...

— Чому, Наталочко? 

— То моя пісня...

Він не збагнув, чому вона розгнівалась. Виправдувався:

— Наталочко, я ж умію співати. Ти знаєш — в гуртку, при народнім будинку, першим голосом виводю.

— Ну так і співай собі, а мені не заважай...

— То не буду підспівувати, - мовив Петро. — Знаєш, я зрадів, почувши твій спів. Ти співай собі, а я посиджу.

Вона мовчки кусала губи.

— Мовчиш, Наталочко... Ну, куди нам до вас... Скоро дружиною вчителя станеш. Багачкою. Тільки запам'ятай, Наталко...

— Що?

— Те, що курс світової політики проти багатства повернувся. Буржуїв по всій земній кулі нищать. Гідрі капіталу голови відкручують. Володіти світом буде труд. 

— А мені що з того?

— Що? А те, що твій Федір Федорович, куркульська його душа, хоча й відділився від батька-куркуля, собі хату окрему будує, натяг на себе шкуру вівці, лисячим хвостом вертить, а вовчі зуби видко. Ми ще до нього доберемося. — І раптом сказав: - Та і зростом він не вище мого.

Наталя засміялася.

— Відчепися, Петрусю. Вчителя не люблю і заміж за нього не піду. Татко та мати не присилують... І ти, Петрусю, не гнівайся: ти хороший хлопець, і твій зріст тут ні до чого. Тоді, коли сватав мене, я жартуючи сказала, що низенький.

— Наталочко, я ще витягнуся вгору. Я ще молодий. Росту, я й зараз вищий за Кулика.

— Рости, Петрику. — Вона перевела мову на інше: — Петрусю, а ти не боїшся?

— Кого?

— Ну, тих... улагаївців?

— Ніскілечки. В мене карабін, хай налітають!

— Не доведи боже!— скрикнула Наталя. — Я боюся. Вони ж стріляти почнуть.

— І ми будемо стріляти. Я влучно б'ю! Заляжу на гарбі, за мішками, і буду стріляти... Та ніякого наскоку і не буде. Ми їдемо по своїй землі. Улагаївці за Тимошівською... Та коли ти хочеш знати, так ми вартувати повинні не білих.

— А кого?

— Вас. Обозників...

— Оце так?! Чого ж нас вартувати?

— А того, щоб везли куди треба та швидше, аби який несвідомий куркуляка не зіпсував харчі і не втік.

— Ну, втекти може, а щоб псувати святий хліб? Ні, такого ніхто не відважиться зробити.

— Ого, Наталко, ще й як. Одному наказали спекти тридцять паляниць. Він спік. Перевірили, а всі паляниці зіпсовані. Дрібного скла набив. Хотів потруїти, гад, червоногвардійців.

— Та невже, Петрусю? У святий хліб та скло?! Ні, за це і я не простила б.

— Сидить, гад. Судити будемо. Нікому не подаруємо. Ні дома, ні на війні. Налетять сюди — перестріляємо. Нас тут багато, — хвалився Петро. — П'ятнадцять чоловік.

— А мені страшно... Притомилась, голова чавунна, заснути не можу. Боюся. А Соня спить, — показала на задню гарбу.

— Хочеш, Наталочко, — подрімай. Я побережу тебе. Кіньми правити буду. Та й за Сонею подивлюся. Спи...

Наталка погодилась, подякувала Петру, відповзла на середину гарби. Тугі паляниці в мішках трохи муляли боки, але заснула. Прокинулась вона, коли сонце спустилось до високої, тополі, що стояла коло криниці на березі річки. Обоз витягнувся по всьому березі. Петро напував коней.

Наталка позіхнула, хотілося їсти.

— Соню, іди закусимо,— гукнула.

— А я й забула...

— Іди, іди, подружко.

Соня мовчки підійшла. Схилилась грудьми на край гарби, чекала. Наталка відламала кусень білої паляниці, пильно придивлялася до нього, чи немає скла. Хліб був свіжий, гарно випечений на капустяному листі.

Над головою загуркотіло. Ніби гроза насувалася. Наталя підняла голову. Але на небі ніде ні хмариночки. Петро крикнув:

— Не дери голови, — хмар не побачиш! То гармати під Тимошівською гудуть. Пити хочете, дівчата?

— Дай...

Петро сполоснув цеберку, набрав і приніс води.

Під'їли, напилися, вода пахла кугою і ломила зуби — така холодна.

По валці хур покотилося: рушати! Петро стрибнув на гарбу, попросив:

— Наталочко, тепер ти поганяй коней, а я задрімаю. Тимошівська близько, обоз довели справно, можна й відпочити...

Посувалися берегом річки. Стояла задуха, з коней падала піна. Ґедзі хмарами літали над ними, кусали так, що виступала сукровиця. Раптом у голові обозу зчинився ґвалт, пролунали постріли. Гарби збилися докупи, деякі покотилися у степ. Петро підвів голову. Протираючи, очі, запитав:

— Що там? Що трапилося?

— Не знаю, Петрусю. Всі зупинилися. Ґвалт. Стріляють.

Упродовж валки летіли вершники. В руках блищали оголені шаблі. На чорних шапках біліли широкі стрічки.

Петро стрибнув з гарби і пальнув з гвинтівки у вершника. Той упав.

Петро пальнув ще раз, раптом гвинтівка випала з його рук. Закричав од болю й шугнув у очерети.

Два вершники поскакали туди, де сховався Петро. Навмання палили з гвинтівок.

Обозників зігнали в одну купу. Молодий офіцер, розмахуючи маузером, кривив рота:

— Ви, червонобрюхі босяки, слухайте сюди. Вас захопила сотня козаків славного генерала Бабієва. Зараз зробіть порядок в обозі. їхати будете за річку. Хто за двадцять хвилин не сяде на гарбу, розстріляємо, як оцих собак...

Наталка подивилася туди, куди показав офіцер. Там лежали побиті чонівці. У Козуба, що тільки ввечері приходив до них, була розсічена голова.

Офіцер закричав:

— Ану, до коней живо!

Передні гарби викочувалися на греблю. Вершники гасали по обидва боки валки, кричали:

Гони, гони, мать вашу!.. Гони, наволоч!¶Гарматні вибухи ставали все голоснішими, ближчими. Стрекотали кулемети. Наталя все оглядалась, боячись за Соню, але та, здавалося, нічого навкруги не помічала.

Коли стемніло, в'їхали до Тимошівської. Зупинилися на широкій вулиці. За садками чулася стрілянина. Звідти набігли козаки. Вони швидко поскидали хліб на землю, наваливши купи. Не даючи відпочити коням, погнали обоз на другий кінець станиці. Коло довгих та широких хлібних магазинів лежали гори мішків з пшеницею. їх стали вантажити на гарби.

До Наталі підбігла гостроноса Мелашка, вся вимазана в коров'ячі кізяки. Наталка Ледве пізнала її.

— Милю, хто тебе так розквацював?

— А сама. Треба і вам з Сонею вимазатися в кізяки. Не будуть липнути насильники. Давай намажу. Ти гарна, зразу на тебе кинуться. Підставляй личко.

Наталка відсахнулася:

— Не треба. Не хочу. Хто буде лізти, ножем відіб'юся. Куди нас погонять?

— На Ачуїв. Пшеницю навантажать на пароплави, а нас відпустять додому. Ти, Наталочко, не супереч нікому, більше мовчи та сиди на гарбі. До нас люту охорону ставлять.

— А далеко той Ачуїв, Милько?

— Далеко. Коло самого моря. їхати нам та їхати, може, днів три, а то й більше, — відповіла Мелашка. Раптом запропонувала: — Давай кізяками намажемо Соню. Вона така гарна й така беззахисна. Мазати?

— Ні, не треба. Гидко. Я краще зав'яжу їй лице, як зав'язуються дурненькі. Я й Соні не дам зачепити нікому.

Осадивши коло них коня, вусатий урядник гучно закричав:

— Гей, обозники! Я ваш командир, старший урядник Степан Тимошенко. Хто не слухатиме, рубаю на місці!

Люди мовчали. Тимошенко подав команду:

— За мною. Рушай!

Валка витягнулася в колону. По боках їхали озброєні вершники. На кожну десяту гарбу сів вартовий. Коні рушили. Над Тимошівською стояла заграва. Вогняні язики досягали неба. Стрілянина затихала, але голосно вили собаки, наганяючи сум. ¶

XXII

Безкраїй степ, аж ось на обрії звелася золота баня собору. Здавалось, підпирає небо.

В'їхали у місто. За парканами крізь густі кущі бузку та мальви біліли будинки. Над садками виднілися дахи: очеретяні, черепичні, зрідка під бляхою. Вулицею бродили свині, чорні від намулу. Кілька кіз гризли мураву, а одна, біленька, все підстрибувала, намагаючись ухопити гілку молодої тополі.

— І це місто? Столиця наша? — розгублено промовив Іванко. — Та чим воно відрізняється од будь-якої станиці? У Немирівській такі самі хати, вулиці. Ось тільки кіз немає. А я собі думав...

— Що ти думав? — запитав Стасюк і додав: — Катеринодар — велике місто, культурний центр. Ми його ще не таким зробимо, перебудуємо. Я зараз не можу сказати, що і як буде. Мало знаю, мало бачив. Можливо, я й не доживу до комунізму, але напевне знаю, що Катеринодар буде не такий. І мій Львів буде не такий. За комунізму все буде не таким. Інакше ж не можна. За що ж ми кров проливаємо?!

— Ох, суєта суєт, — махнув рукою Тишко,

А Луняка бурчав:

— Та вже і так скільки понапридумували: підводні каюки, парові молотарки, маслобойні. Далі нікуди. Є навіть сепаратори.

— Помиляєтесь, дядьку Гавриле, — вів Стасюк. — Людський розум всесильний. Людський розум перетворить, світ.

Останні слова Стасюк вимовив якось урочисто. Його очі сяяли.

Луняка замилувався юнаком. Йому стало гірко засвою молодість...

Загін зупинився коло триповерхового будинку, облицьованого блискучими плитками. Жалоба легко стрибнув із гарби й поспішив до дверей. Іванко наздогнав його на широких східцях.

— Дядьку Панасе, можна з вами?

— Чого ради?

— Та мені цікаво глянути, як люди вибираються нагору.

— Ходімо покажу.

Але Іванкові не довелося зайти в будинок. Назустріч їм вийшов Фурманов. Він привітався з Жалобою, сказав, що часу обмаль і треба рушати до причалу.

— Шкода, хлопець не встиг подивитися, як люди з поверху на поверх виходять, — усміхнувся Жалоба й поклав руку Іванкові на плече.

Фурманов наказав ждати коло пароплава «Гайдамака».

Загін рушив містом, перетнув майдан і спустився до причалу. «Гайдамака» стояв під глиняним урвищем. Брудно-жовті хвилі били в його облавки, від чого він то дрібно тремтів, то раптом здригався. Вода коло його боків вирувала. Нижче «Гайдамаки» стояло ще два великих пароплави. Люди, штовхаючись, носили на палубу мішки. Ланцюгом стояли бійці, передавали один одному паляниці. Далі на річці гойдалася величезна баржа. На ній", піднявши догори дула, — дванадцять гармат. Ще на одну баржу заводили коней. Вони тривожно іржали, косуючи на воду злими очима.

Прибув Фурманов.

— Товариші, хто міцніший, сюди.

За міцними високими бійцями ув'язався й Тишко. Став поруч з Лунякою та Іванком. Фурманов узяв його за плечі, вивів з лави. 

— Ти, друже, відійди, слабенький, вантаж не для таких.

— Гадаєте, не маю сили? — образився Тишко й ухопив Фурманова за пояс. Рвучко підняв над своєю головою.

У натовпі засміялись. Фурманов, ставши на ноги, похвалив хлопця:

— Молодець, парубче! Люблю дужих та сміливих. Ось таких... Він не доказав, ухопив Тишка за пояс і теж підняв над головою, закричав: — Ну, герою, битися чи миритися!

— Миритися! — закричав Тишко, дриґаючи ногами.

Фурманов легко поставив його на землю.

Він першим узяв з гарби ящик із снарядами, поклав на плече й поніс на пароплав. Тонкі дошки, які замінювали трап, гнулися, колихаючись.

Проти причалу зібрався великий натовп. Звідкілясь набігли перекупки. З'явилися кавуни, дині, яблука. Сулії лимонаду, чавуни гарячого борщу, кошики смаженого насіння, цеберки з вареною кукурудзою. Тут же оклунки з махоркою — самосадом, папуші тютюну.

Коли пароплав було навантажено, Іванко пішов на цей базар. Пахло борщем. Він дивився на чавун, згадував свою

¶станицю. Біля нього з'явилася молода циганка з немовлям. Хлопець подивився на циганку, і стало ніяково, ніби заглянув у чужу душу. А циганка торкнулась його плеча.

— Не червоній, козаче, не соромся, — казала вона шпарко. — Бережись вогню, бережися води, бережися кулі та шаблі, соколе. Плачуть по тобі дівчата, а єдина все чекає на тебе, все виглядає тебе, все шукає тебе. Ти її знайдеш, голубе. Вона близько від тебе, дуже близько.

їх оточили люди. Іванко не бачив своїх, а циганка промовляла:

— Скажи мені, козаче, куди путь-доріженьку держиш? На схід сонця поскачеш чи на південь? Хоча не словами, а рукою махни в той бік. На захід чи південь? Признайся, і я тобі точно скажу: там дівчину зустрінеш чи в іншому боці.

Він помітив в очах циганки якусь тривогу. Насторожився, але весело відповів:

— Наше діло мірошницьке, — підкрути та й сядь. — Додав: —Куди команду дадуть, туди й поїдемо.

— Правди не хочеш казати?

— А давай, циганочко, я тобі поворожу. Я вмію, — узяв циганку за руку, дивився на долоню. — Чого ти хочеш і що чекає на тебе? Хочеш ти багато золота, і воно буде твоє, якщо знайдеш. А жде тебе циган із ковадлом у мішку. Якщо принесеш мало грошей, то відлупцює тебе, а принесеш повну пазуху добра, то дозволить нагодувати його.

— Вгадав! їй-богу, вгадав хлопець! —засміялися навколо.

Циганка висмикнула руку, заверещала:

— Іди, іди геть від мене, баламуте!

Хтось поклав руку на Іванкове плече.

— Здорово, парубче, ворожиш. Ходім обмиємо ворожбу.

Іванко покосився: позаду стояв парубок в англійському френчі. Руки білі, м'які. Чепіги, вила в руках зроду не держав. Мабуть, станичний писар.

— Немає охоти пити. Жарко, — відповів йому. Ще раз придивився до незнайомця. Чи не той самий, що заскочив у Брюховецькій, розлучив мене з дівчиною, відрядив під вартою до Рябоконя? У голові прошуміло: «Запитати його, узнати, де тая дівчина... Він напевно знає. Ще тоді здалося мені, що вони знають одне одного... Але чому він тут? Лазутчик?»

— Присядьмо, козаче, — запрошував той, показуючи на стовпи, розкидані на пристанськім плаці. — Ноги втомилися. Я сам із станиці Григоро-Афинської. Приїхав дещо купити, а тут гармидер... Слухай, коли до Слов'янської ідеш, будь ласкавий, заскоч до мого дядька Онопрія Коростиля, пакуночок занеси. На пристані касиром працює. Візьмеш? Могорич мій.

Від його слів Іванко спітнів. «Ясно, лазутчик», — подумав він.

— Так візьмеш пакунок? і

— Взяти б. можна, та не по дорозі.

— Не по дорозі!.. Може, близько будеш?

— На Усть-Лабу гонять. — І, нахилившись до вуха лазутчика, зашепотів: — Е, так ти нічого не знаєш. Улагай Тимошівську захопив. Чутка йде, що до Тихорецької добирається.

— Шкода, що ви не на Слов'янську,— спокійно сказав відвідувач, — ну, візьми кабачків. Лускай. Мені пора.

Іванко нахилився до нього.

— А я тебе знаю... Пам'ятаєш ярмарок? Сарай...

— Сарай? Який сарай?

Не крути. Скоро ти забув. Там чорнява дівчина пораненого перев'язувала. Скажи, як її звати, чия і де живе? Скажи та й іди собі.

— А коли не скажу?

— Ти мене послав під вартою до Рябоконя, а сам залишився з дівчиною. Хто вона і де живе? — Іванко вчепився в його руку, стиснув. — Ходімо до Ковтюха. Там усе скажеш.

— Не чіпай, — сердито мовив той, вириваючи руку. Але Іванко так стис її, що захрустіли кістки, і невідомий став лагіднішим. — Ото смола! Думаєш, злякався я Ковтюха! Він добре знає мене. Ходімо.

Іванко завагався на якусь мить: а може, правда, що знає Ковтюха, і випустив руку.

Кулик, зодягнений у англійський френч, кинувся в людський натовп.

XXIII

Широке, на всю стіну, вікно великого кабінету виходило на море. Сонце світило, море виблискувало, від нього несила було відірвати очей. До порту входила бойова ескадра,¶На великому крейсері повільно повернулася гарматна башта, і довгий хобот її націлився на Севастополь. Чорне жерло дивилося майже у вічі Улагаєві, який стояв у вікні. Йому раптом стало моторошно. На думку несподівано спало: а що, коли це не англійський, а більшовицький крейсер? «Сам себе лякаю», — подумав Улагай і заспокоївся. Так захотілось опинитися на дачі, на острові Родосі, але він сидів тут, у Севастополі, в кабінеті лікаря.

Боліла нога, мучила. Він залишив справи на генерала Казановича і без дозволу Врангеля прилетів сюди, щоб рентгеном просвітити ногу. Очікував на петроградську «знаменитість».

Нарешті «знаменитість» з'явилася: забігала по кабінету, дрібненько переступаючи тоненькими ніжками, що важко носили великий живіт, затягнутий у жилет.

Ах, пробачте мене — змусив чекати. Якби знав, що в моєму кабінеті визволитель Кубані... Ви так негадано. А я був у Петра Миколайовича. Він, як тільки узнав, який клієнт мене розшукує, відразу ж занепокоївся, сказав: «Прошу, скоріше подивіться, що у мого друга».

— Врангель знає, що я тут? Він хворий? — запитав Улагай.

— Що ви, що ви, — «знаменитість» замахала руками. — Правитель півдня Росії в повному здравії. Занемогла одна його тіточка. Правитель півдня Росії про неї турбується, Ой, яка турбота... Яка увага до тіточки!

Шкутильгаючи, Улагай перейшов кімнату, ліг на канапку.

Помічники стали направляти апаратуру, а «знаменитість» все вихваляла Врангеля.

— Все наше передове суспільство бажає, щоб правитель півдня Росії благоденствував, як ми зараз у Криму.

Він заглянув до апарата, дивився і так, і сяк. Довго.

— Трохи забили ногу, але все обійдеться, і дуже швидко. Три дні спокою, і все минеться. Правитель півдня Росії буде задоволений. Він високо вас цінує. Коли я дякував йому за наше гарне життя, він сказав: «У цьому не моя заслуга. Постарався генерал Улагай».

До кабінету без стуку зайшов сотник Сіроштан і сказав:

— Петро Миколайович наказав запитати про стан вашого здоров'я й прохав не покидати Севастополя, не побачившись із ним.¶Відвернувшись, Улагай одягався й незадоволено думав про «знаменитість»: «Величає барона правителем. Вони тут, у Криму, з глузду з'їхали?»

Одягнувшись, він повернувся і побачив, що в кабінеті стоїть лише Сіроштан.

— Генерале, ви стали найпопулярнішою людиною в Криму, — заявив сотник. — Тільки й балачок, що про ваші успіхи на Кубані. І не так про успіхи, як про хліб, сало, худобу... Ось і зараз сюди вже набилося кореспондентів. Бажають узяти інтерв'ю. Я поставив охорону, а то вони б і до кабінету прорвалися.

— Дякую, сотнику... Ви теж високої думки про успіхи на Кубані?

— Я поділяю думки Врангеля.

— Які ж його думки?

— Він — дволикий Янус: на людях вихваляє ваші перемоги, а вночі не спить, кусає губи: «Чому топчеться під Тимошівською? Давно пора захопити Катеринодар».

— Виходить, мені доведеться мати неприємну розмову з бароном?

— Так, генерале.

— Дякую, сотнику, за попередження. Є і в мене гострі запитання до Врангеля. Колії його можна бачити?

Сіроштан розгорнув записну книжечку.

— Зараз він на прийомі в англійського посла. Потім прийме французів. Далі зустріч з діловими людьми Севастополя. Увечері бал в американській місії. Наказано й вам там бути. Розмова після балу.

Обличчя Улагая спохмурніло.

— Даремно барон відтягує зустріч.. Марно пропадає цілісінький день. І не тільки день, а й ніч. Барон дає відпочинок більшовикам. Остап Дикун тільки й думає про те, яким побитом вирвати у нас хоча б один день для перепочинку. Ми зволікаємо, а це зміцнює позицію Дикуна. Кожен день зволікання йому на руку. Я не давав йому відпочинку ні вдень, ані вночі.

— Бабієв і Татарка зостались там,— нагадав Сіроштан.

— Але на їхніх ногах висне нездара Дроценко. Почне складати плани операцій на академічних прикладах і все провалить. Це чавунна гиря на наших ногах. Але я її скину, — вперто промовив Улагай.

— Я допоможу.

Улагай зупинився коло вікна, довго дивився на море.

Повернувшись до Сіроштана, сказав:

— Страшенна спека. Тільки море дихає прохолодою. Сотнику, їдьмо покупаємось.

— З дорогою душею, генерале, але неможлива справа.

— Чому?

— На пляжах англійці улаштували бойні. Там забивають худобу з Таврії, Криму. Там такий тяжкий дух — не продихнеш.

— Тоді їдьмо за місто. Там ніхто не заважатиме.

— Не можна, пане генерал. Всюди партизани. Ніяк їх не викуримо. Краще до бару. Там не жарко, гарний хор циган. З Москви. Є пікантні циганочки.

У передпокої дорогу заступив натовп кореспондентів. На Улагая спрямували фотокамери. Магній сліпив очі.

— Ах, пане генерал, пробачте. Не можна було відбитися од кореспондентів, — виправдовувалася «знаменитість».

Кореспонденти вигукували запитання. Відомий газетярам Григорій Раковський, який був своїм у Денікіна, а тепер мав такий привілей у Врангеля, взяв слово:

— Пане генерал, я думаю, що мої запитання цікаві для кореспондентів усіх газет та журналів, представники яких зібралися тут. Дозвольте запитати: коли ваші славні солдати увійдуть до Катеринодара? Чи правда, що комуністи втекли з Катеринодара й евакуюють Ростов-на-Дону? Яка кількість кубанських козаків перейшла на ваш бік? Які частини сформовані з них? Які умови створилися зараз на Кубані для ділових людей? Оце й усі запитання. Більше не смію вас турбувати.

Раковський нахилив прилизану голову й приготувався записувати,

Улагай посміхнувся. Підвів голову:

— Пане Раковський, панове кореспонденти! Коли хочете знати новини, то прошу всіх прибути на Кубань. Я дам вам змогу і засоби побувати на позиціях, у звільнених станицях, і там ви довідаєтесь про всі новини. Пана Григорія Раковського можу взяти з собою завтра вранці. Є вільне місце в літаку. Що стосується звільнення Кубані від більшовицького ярма, то воно проходить згідно плану барона Врангеля. А зараз прошу не затримувати мене.

Він підвів голову і рушив до дверей, прямо на натовп кореспондентів.

Григорій Раковський протиснувся до Улагая.

— Ловлю вас на слові, пане генерал. їду з вами. Коли мені прибути на аеродром?

— О другій годині ночі, пане Раковський. Тільки прошу вас не дуже вихваляти наші перемоги в закордонній пресі.

— А що?

— Не люблю похвальби, — зауважив Улагай і пішов.

Сонце висло над головою, пекло. Вулицями марширувала піхота. Скрізь яскраві афіші. Запрошували в бари, кафе, театри. На тумбах, парканах, на стінах будинків висіли плакати про перемогу Улагая під Тимошівською. З кожного плаката дивилися суворі очі Улагая. Здавалося, всі вулиці полонив Улагай. Він невдоволено хмурив брови, штовхнув у спину візника:

— Швидше!

...Думи про Тимошівську не давали Улагаєві спати. Ледве годинник показав на восьму ранку, як він подався до штабу Врангеля, але не застав барона. Це ще дужче розхвилювало Улагая. Доводилось чекати.

Час тягся повільно. Сонце підбилося височенько, а правитель півдня Росії все ще не з'явився до свого штабу. Улагаєві набридло міряти великого кабінета, й він став спостерігати, що діється на вулиці. Аж ось показався мальовничий кортеж.

На баских конях білої масті гарцювало півсотні кубанських козаків у білих черкесках і шапках. На срібній оздобі зброї та кульбаках вилискувало сонячне проміння. За вершниками троє гнідих коней везли пишну карету. За нею на високих білоногих конях золотавої масті їхали огрядні донські козаки. Руді вуса закручені, чуби в'ються з-під синіх кашкетів. Над головами гострі списи, мов ліс, чорніють. На всіх широченні сині штани, а по них маками цвітуть червоні випуски.

У кареті, застеленій царськими килимами, сидів барон Врангель, зодягнений у просту чорну, черкеску та шапку, без жодної прикраси або ордена. Він один у цьому бучному кортежі здавався смиренником, але цим самим було підкреслено його надзвичайну пиху.

Барон Врангель вважав себе великим вояком, а тому намагався поводитись, мов спартанець, і тим хизувався. Про його геройство поміж старших офіцерів армії ходив жарт Денікіна. Коли Врангель став головним командуючим добровільницької білої армії та правителем півдня

Росії, Денікін сказав: «Я і раніше чув про те, що Врангель божевільно хоробра людина, але ніколи не думав, що божевілля так далеко сягне».

Захопивши владу, Врангель вже не думав випускати її зі своїх рук. Хитрющий" інтриган показав своє справжнє обличчя — жорстоке, властолюбне й пихате.

Побачивши пишний кортеж, Улагай посміхнувся. Такого виїзду й ескорту не мав навіть імператор Російської імперії Микола II. Глянувши на Сіроштана, Улагай запитав:

— Барон не має автомобіля?

— Має, і не одного. Американці подарували розкішного «лінкольна». Але хто барона побачить у тому «лінкольні»?

— Зрозуміло...

Варта зупинилася коло під'їзду готелю. Кубанські та донські козаки вишикувалися в лаву, відгородивши барона від вулиці та натовпу. Духовий оркестр заграв зустрічний марш, барон підвівся і похапцем збіг на високий ґанок.

— Я піду до барона, — промовив Улагай до Сіроштана.

Врангель, помітивши Улагая, круто зупинився. Трохи

відсапнувши, промовив:

— Ви тут. Гаразд. Пробачте мені, що вчора не мав змоги поговорити. Маю надію, що ви не в претензії за це. Генерал Климович3 казав мені, що ви непогано провели час у циганочок. Прошу вас до кабінету.

Переступивши поріг великого, мов актовий зал, кабінету, Врангель підійшов до свічада, дуже довго та старанно пригладжував чуба. Улагай зрозумів: відтягує час, аби вгамувати злість, своє незадоволення його появою у Севастополі без втішних звісток. Але й Улагай був незадоволений діями Врангеля і тому вирішив мовчати. До того ж погано проведена ніч давалася взнаки. Біль в нозі не вгасав, і він, не чекаючи запрошення господаря кабінету, сів до м'якого крісла.

Врангель зиркнув на нього і заходив по кабінету, зігнувши свою довгу та незграбну постать.

«І це правитель півдня Росії, — з гіркотою думав Улагай, стежачи за Врангелем. — Куди доскочив? І чим він кращий за мене? Чим умастив діячів Антанти? Там вважають, що він має тверду руку, яка покладе край більшовизму. Так. Вішати він уміє. Визволитель — Петро Четвертий. Традиція... Після Петра Першого всі царі Росії з німців. Нехай буде так, аби здолати голоту. Моїми руками він хапає голоту за карк. І мушу підтримувати барона».

Врангель зупинився проти Улагая і промовив крізь зуби:

— Маємо поговорити відверто, генерале.

— Я ніколи іншої методи не вживав, бароне.

Врангель пропустив повз вуха зауваження Улагая, відсапнувся і хрипким голосом почав":

— Негарно виходить, генерале. Не гаразд так довго топтатися під Тимошівською. Зрозумійте, то ганьба для вас. Я вас зробив першим героєм Росії. Прославляю і зараз. Я підтримую ваш авторитет всіма силами, а ви мені заважаєте це робити. Не можете взяти маленької станиці. Що це таке? Навмисне затягування? Тактичний хід? А чи безсилля ваше? Довго ще будете топтатися там?

Злість барона випирала. Він ледве стримувався, аби не кричати на Улагая. Це образило того, стримуючи гнів, тихо відповів:

— Такі умови склалися, що мушу зволікати. Древні вчили: «Зволікай, коли маєш змогу!»

— До яких же пір зволікати?! —скипів барон. — До яких пір? Невже мені доведеться вжити до вас якихось заходів? Зрозумійте, Кубань — наш останній козир! За цей час ви повинні були захопити Катеринодар, а ви все тупцюєте під Тимошівською!

Улагай спалахнув:

— А де ті кубанські козаки, які обіцяли перевішати більшовиків, ледве десант ступить на Кубань? Де знаходиться, та козацька армія, яку обіцяв ваш генерал Дроценко та емісар на Кубані — Федір Кулик?

— Дроценко — начальник штабу вашої групи. Він під вашою командою, — нагадав Врангель.

— Так, він начальник мого штабу, але перш ніж виконувати мої накази — питається у вас. То тягар на моїх ногах. Відкличте Дроценка до себе, інакше я можу його розстріляти. Відкличте Дроценка, дайте іншого начштабу і війська, бо інакше перемоги не буде.

Від нервового напруження смикнулася нога, контужена на річці Кирпильці, й Улагай сів. Врангель це зрозумів, як випад противника, крутнувся й»забігав по кабінету.

Він упав на крісло поруч з Улагаєм, запитав:

— Скажіть, що вам треба для перемоги? Зрозумійте, не звільнимо Кубані — позбудемося Криму. Крим голодний, запасів провіанту на місяць немає. Наше військо тане, а поповнювати його тут нічим. Поповнити можемо тільки на козацьких землях. Тільки там наш порятунок!

— Петре Миколайовичу, — заговорив Улагай. — Ми зразу зробили велику помилку. Не треба було видавати закон про землю та грати в демократію. Відразу треба було мобілізувати все населення Кубані до сивих дідів. Була б армія. Козаки поважають лише дисципліну, лише тверду руку. А зараз нас спасуть лише три заходи.

Барон сухо промовив:

— Слухаю уважно...

— Перший захід — негайно прибрати Дроценка.

— У мене немає іншого генерала. Дроценко добре знає справу. Далі що?

— Я настійно прошу вас відкликати Дроценка. Замінити полковником Сіроштаном.

— Такого полковника я не знаю.

— Дайте сотникові Сіроштану цей чин. Він мені потрібен.

— Добре. Нехай буде так. Ще які вимоги?

— Якомога більше набоїв, снарядів, панцирників. Дайте танки. Нехай з пароплавів вивантажать не тут, в Севастополі, а в Ачуєві. Я переніс ставку у станицю Гривенську.

— Згода, генерале. Сьогодні прийшов пароплав з набоями, гарматами. Накажу йти на Ачуїв.

— Дякую, бароне. Остання вимога — військо. Дайте військо.

— Цього не дам. Жодного багнета не дам. Не маю. Зняти з Таврійського фронту не можу. Генерал Слащов теж допомоги вимагає. Коли зніму там хоча б дивізію — червоні ввірвуться в Крим.

— Дайте дивізію Науменка, бароне. Вона ж не на фронті.

— Не можу. Дивізія Науменка винищує партизанів у Криму. Зніму, так нас партизани задушать.

— Не задушать. Науменко не хоче відправлятися на позицію й лякає партизанами. Мені без дивізії, повнокровної дивізії, Тимошівської не взяти.

— Ви взяли Тимошівську, генерале. Про це гримлять усі газети світу! — вигукнув Врангель.

— Взяв, але не всю. Ваш улюблений журналіст Гриць Раковський поспішив об'явити про перемогу. Щоб узяти рештки Тимошівської, треба покласти багато голів. В лоб її не взяти. Хочу затиснути в лещата. Оточити з усіх боків, блокувати її й маршем на Катеринодар. Без дивізії, повнокровної дивізії, повторюю, мені її не взяти.

— То мобілізуйте хоч десять дивізій. Всі там залиште.

— Це гумор, бароне.

— Не дам, не можу...

— Бароне, коли ви не віддасте наказу дивізії Науменка ранком іти на Кубань, я туди не повернуся. Емігрую до Туреччини.

Барон Врангель зірвався з крісла й знову забігав по кабінету. 

— Це жах. Жах! — шепотів барон.

— Коли не дасте дивізії, Кубані я не звільню. Мої сили тануть — більшовицькі зростають. Не візьму Тимошівської, маю відходити. Більшовики прийдуть за мною до Криму, як того вимагає Ленін. Візьму Катеринодар, козаки повірять у наші сили й підуть за нами до Москви.

Врангель здався:

— Я дам дивізію Науменка, але швидше до Катеринодара. І хліба побільше. Хліба та м'яса.

— Пришлю, — пообіцяв Улагай.

XXIV

Сашко Татарка зіперся на ворота, стежив за чередою, що наближалася до хутора. Над нею висла чорна хмара пилюги. Корови рухалися повільно, хоч чередники гучно ляскали батогами.

Ситій худобі заважали іти розіперті вим'я, з яких цвіркали білі струмки. Корови повертали до дворів, але їх туди не пускали, гнали геть від рідних хлівів на греблю, знову в степ.

Літня жінка вхопилася за ріг корови, кричала:

— Не пущу. Буде вдома. Не подоїти — зіпсується корівка.

— Тітко Хівре, відпустіть корівку, — вмовляв вершник. — Хай її гонять на станицю Переяславську, то ціла буде. Сюди скоро кадети прийдуть. Вони все грабують під мітлу для Антанти.

— Ні, не відпущу, Степане, — стояла на своєму жінка. — Корівка пропаде. Не пущу...

— Тітко Хівре, гонимо ненадовго. День-два, не більше. Потуримо Улагая в море, й корівка повернеться. Відпустіть, такий наказ Ради.

— Раз такий наказ, то і я з корівкою піду, — раптом вирішила жінка. — Будемо з нею лихо конати. Ходімо, ходімо, моя Лисуха, — запричитала жінка й рушила разом з коровою на греблю.

Татарка посміхнувся, зітхнув:

— Корова без баби не пропаде. А баба без корови може. І що тая війна з людьми творить. Кому лихо та нужда, а кому зиск. Іди, іди, Лисухо, бо потрапиш на пароплав до Аделаїди Аполлонівни, щоб її трясця взяла! — плюнув Татарка, згадавши братову дружину.

На довгій та вузькій греблі стояли чонівці. Один лаштував гніздо для кулемета, копаючи тверду землю малою лопатою. Коли пройшла череда, він упорався, наказав товаришам:

— Пильнуйте за обрієм, хлопці, а я збігаю до пораненого,

Він стрибнув на коня і подався хутором.

Вершник зупинився проти Татарки, запитав:

— Ну, як себе почуваєш, товаришу!

— Погано, чоловіче. Дуже погано, — промовив Татарко. — Горить, базікає казна-що. Оце лише зараз трохи затих. Може, доходить...

На гарбі в холодочку, під великою грушею, мов неживий, лежав Федір Кулик. Сорочка брудна, роздерта. Голова замотана закривавленими бинтами. Татарка прислухався, притуливши вухо до грудей Кулика, промовив:

— Ні, ще дихає, неборака... І лікаря, як на гріх, ніде нема,- навіть шептухи — і тієї не знайдеш. Сам бачиш, який наш товариш.

Вершник зітхнув:

— Ну, Що його робити? Білі тут скоро будуть. Нам наказано затримати їх лише до півночі, а тоді подамося на Тимошівську. Там уся червона сила збирається. Рушайте звідси, товаришу Татарка. Якось манівцями допхаєтесь до станиці Переяславської. Там тихо.

— Ніяк того не можна, — заперечив Татарка. — Лікар наказав як можна більше спокою. Голову йому розрубано. Ледве стулили докупи. Загине, коли повезу.

— Довідаються врангелівці, що ви червоні, — закатують.

— Бог того не допустить, — перехрестився Татарка. — Єдиний же син у матері. Від білих якось відбрешуся. Скажу, сина везу додому. Пораненого червоними під Тимошівською. Викручусь...

— Може, так і буде, — промовив вершник, — а можливо — білі проскочать хутором і вас не помітять. Бувайте здоровенькі!

Вершник вихопився з двору, а Кулик підвів голову, посміхнувся:

— Добре, Сан Саничу. Дуже добре. Тримайтеся, і ми дочекаємося своїх. Не знав я, що ви такий артист. Хвалю.

— Твоя похвала мені потрібна, як свині свічадо. Брешу, а самому соромно людині у вічі глянути. Плутаюся тут з тобою, а вдома пшениця немолочена стоїть. Погниє в копицях. З дружини яка робота? Світа не бачить. За Наталкою плаче.

— А ми тута ради чого? — суворо запитав Кулик. — Хіба не заради того, щоб Наталку знайти. Чи ви вже не раді дочці, що все про тую пшеницю товчете?

— Аби не Наталка, то хіба б кинув я молотити та віявся з тобою по світах... Ох, Наталко, доню моя люба, чи ти ще тут, у ріднім краї, а чи погнали тебе до Криму, як татари гнали дівчат у старовину до кримських гаремів? Чи знайдемо тебе, а чи так без толку вештаємося степами? Може, повернемо додому? — запитав Татарка. — Де тут її знайдеш? Вже стільки днів шукаємо.

— Додому не можна, Сан Саничу. Не одні ми шукаємо Наталку. В Катеринодарі до мене присікався один юнак з ЧОНу. Все допитувався, хто така, де живе. Ледве відбився від того нахаби. Ви не знаєте його? Високий, чорнявий красень. Здається, із загону Жалоби. Ви ж там були? У нього брови, як у ластівки крила.

Татарка відвернувся:

— А відчепися ти, чоловіче. Сам знаєш, хто побачить Наталку, той і чіпляється.

Сутеніло. Небо темнішало, з'явилися зірки. Вони щохвилини густіше вкривали небо, і ніч стала ясною та тихою. Раптом на греблі зчинилася стрілянина. Вона тривала з півгодини, а потім затихла. Добре стало чути, як чота червоних подалася вздовж хутора, поспішаючи в бік станиці Тимошівської. Через якусь годину чорною смугою посунула кіннота Улагая. Проти місяця виблискували золоті погони старшин. Кулик вибіг на вулицю, забалакав до кіннотників, потім прибіг назад:

— Сан Саничу, запрягайте. Це наші. Дивізія полковника Семена Татарки. Він у станиці Рогівській ночує. Рушаймо туди і завтра Наталку знайдемо. Нам пощастило, що тут Семен Татарка, — радів Кулик.

Полковника Татарку знайшли в господарському дворі станичного правління, коли сонце підбилося на небі. Стояв на порозі критого базу для кінського молодняка, а перед ним заарештовані хлібороби. Полковник допитувався в одного дядька:

— Ну, нехай гамсели, городські душі, захопили мою землю, а ти ж козак. Як ти посмів?

Козак був голий до пояса. Ледве трималися подерті та полатані штани з товстого рядна. На ногах постоли, свинячою щетиною наїжачилися у всі боки. Спина та груди в смугах від нагая. Навіть на великому мідному хресті застигли плями крові. Він похмуро дивився на полковника, виправдовувався:

— Городовики хапали, і я хапав. Чим я гірший за городовиків? Захопив лише сім десятинок. І пан барон Врангель писав, що землю наділить селянам.

— Так за викуп! За викуп, йолопе! —закричав полковник. — За викуп на двадцять п'ять років. Та ще коли на те буде згода господаря. А я своєї згоди не давав.

— Того я не знаю. Маю сім дочок і жодного сина. Землі на дочок цар не дав. У рядняних спідницях ніхто дочок не сватає. Зовсім збіднів. А тут Ленін декрета дав про землю. Всі хапали, і я хапнув. Лише сім десятинок.

— Я тобі ще три аршини додам, хапуго, щоб Леніна не слухав!

Полковник сіпнувся вперед, блиснула шабля. Мить ще стояв козак, а потім похитнувся вперед, ніби хотів піймати голову, яка впала на підлогу й покотилася під ноги заарештованих. Полковник кинувся до них, ті врозтіч, у дальший куток загону. Деякі кинулися на паркан, звідки їх збивала прикладами гвинтівок охорона.

— Семене, брате, зупинись! —заволав Сашко Татарка з порога.

Так він зупиняв швидкого на злочин молодшого брата, ще коли жили парубками в єдиній родині. Дужий та гоноровитий Семен був проворним на бійку, аби лише показати свою силу та завзятість. Тоді він слухався лише старшого брата — Сашка, який був дужчим від нього, спокійнішим та розумнішим.

Під час імперіалістичної війни Семенові Татарці дали чин хорунжого за звитягу. Красень та баламут, він заволодів серцем уже немолодої, але дуже багатої вдови дідича. Гроші її та зв'язки швидко зробили з нього сотника, а під кінець війни полковника. Був він дуже жорстокий, чим прославився в денікінській армії. І зараз кинувся на в'язнів, готовий рубати, топтати, зубами рвати. Але грізний вигук брата, як і раніше, зупинив його.

 Полковник повільно запхав шаблю в піхви. Заговорив до в'язнів:

— Не лякайтеся. Я не вовк, усю отару не порву. Одного зрадника покарав, а з вами інша справа... Ми з вами хлібороби і розуміємо, що нам тая земля. Раз вона моя, так навіки... Я сам орати не маю змоги, то віддаю до оренди. Раз ви засіяли мою землю, хоча без мого на те дозволу,— то ви мої орендарі. Дозволяю молотити мій посів з п'ятої мірки. Мої чотири, ваша п'ята. Це по-божому. Ми ж, хлібороби, розуміємо. А що захопили мою землю без дозволу, за те п'ятдесят нагаїв на спину. Для науки. Дідів бити не буду. Зате вони молотитимуть з шостої мірки. Все!

Полковник вийшов з базу, зупинився перед братом:

— А-а-а, Сашко. Здоров, брате. Сам прибув а чи привезли тебе силоміць?

— Сан Санич зі мною, — заявив Кулик, виступаючи із натовпу. — Пане полковнику, Дозвольте зараз на самоті поговорити з вами. Дуже важлива й термінова справа. Ми з Сан Саничем заради неї тільки що перейшли фронт.

— Ходіть за мною, — наказав полковник і рушив до станичного правління.

Татарка залишився у дворищі, як того хотів Кулик. Із базу, де з арештованими балакав полковник, почулися крики. Козаки комендантської сотні заходилися чинити розправу над селянами. Неборак хапали, в'язали до колод і шмагали нагаями, а кого й шомполами. Одна молодиця кинулася прожогом до катованого, відіпхнула козаків:

— Годі, годі, безсердечні. Хіба не бачите? Людина знепритомніла. Скоро дух випустить! Годі, розбишаки!

Огрядний урядник посміхнувся до катів:

— Хлопці, годі того лупцювати. Уважимо. Йому зосталося двадцять канчуків. Всиплемо їх цій кралі. Ба, який припічок, — шмагнув по спідниці, — наїла на чужому хлібі. В'яжіть.

Кати зареготали, схопили молодицю, повалили на колоду й почали шмагати.

Татарка зціпив зуби, стис кулаки. Шепотів:

— Ганьба. Страмота. Що творять, катюги. Та не стерпить цього народ. Не стерпить. Передушать падлюк. І це брат! Рідний брат! Ой, аби швидше Наталку знайти. Аби знайти швидше, тоді подамся до Жалоби.

У кабінеті полковник запитав Кулика: — А чому брат Сашко не тут?

— Я домовився з ним, що балакатиму на самоті. Справа таємна.

— Що, довіри братові немає? Продався совдепії? Бачив його з ними. Під Рогівською...

— Його силоміць захопили. Трохи побув там. Гарного документа дістав. Прислужився, коли переходили фронт. Правда, ваш брат чи то втомився, чи постарів, а тільки воювати не хоче.

— Гаразд, я з ним поговорю. Що в тебе за таємниця?

— З Катеринодара полк піхоти, артилерія в дванадцять гармат пароплавами та баржами на Слов'янську станицю попливли. Чи не хочуть, бува, вдарити звідти на наші фланги? А то й на Гривенську вдарять. Річкою можна.

— Це справді важливо. Подзвоню по прямому Улагаєві.

— І ще лихо, пане полковнику. Наталка, моя наречена, пропала.

— Наталка? Як пропала? — збентежився, посерйознішав полковник.

— Червоні погнали до обозу, а наші захопили обоз. І з того часу не чути Наталки. Напевне, десь гонять на Ачуїв. А то — і в Охтарі. Знайти треба Наталку.

— З цього б і починав. Мою любу племінницю знайдемо. Всю контррозвідку на ноги підійму, а знайду дівчину. І це таємниця для брата? — запитав полковник, посміхаючись.

— Не зовсім, пане полковнику. Головного ще не сказав. Така таємниця, що, крім нас двох, ніхто не повинен знати.

— Ну, слухаю.

— Кулик позирнув на двері, потім зачинив вікно і став пошепки розповідати:¶До вашого брата приблудилася божевільна дівчина Соня. Вона позбавлена пам'яті. Але коли пам'ять повернеться, то вона скаже, де денікінці заховали золото. Вона єдина знає, де схованка, бо була коханкою Пимона Бунчука. Партизани напали на печери, де було заховано золото. Всі загинули. Печери зірвано, завалено. Вона якось уціліла, але пам'яті позбавлена. Не вічно ж їй бути дурочкою. А коли попаде до рук більшовиків і повернеться до неї пам'ять, видасть місце, де сховане золото. І ще: коли вона прийде до пам'яті, тоді вже її не знайти, бо справжнього ім'я та прізвища не знаю.

— Брат Сашко знає все про наймичку?

— Анічогісінько. Тепер у всьому світі лише ми з вами знаємо.

— Чому мені довірився? —запитав полковник.

— Як чому? Рідні ми через Наталку. І не тільки це.

— Що маєш на увазі?

— Не буду ж я довірятися Улагаєві. Він душею й тілом віддався барону Врангелю. А нам з вами ще воювати проти нього треба буде. За нашу владу.

— То пан Кулик гадає, що Кубань не буде суверенною державою — Козакія? Так?

— Так, пане полковнику. Про це навіть барон Врангель мріє. 

— Врангель? — перепитав Татарка і став уважнішим. — Барон на Москву зазіхає. Чи маєш інші відомості?

— Маю. Раз ви зі мною, то наші козирі повинні бути відомі обом.

— Звичайно. Так. Слухаю.

— Справа в тому, що Врангелеві, можливо, Москви не доведеться взяти, а примусити більшовиків укласти з ним мирну угоду вдасться. Голодна та виснажена Москва поступиться заради миру Північним Кавказом. А Врангель хоче утворити там державу, подібну до Швейцарії. І тоді Козакія буде. Бо ми Врангеля забалотуємо. Не йому тоді бути головою нашої держави.

— А кому, пане Кулик?

— Кому, як не вам, пане полковнику. Золото нам придасться. Я вже балакав про це з певними людьми...

Деякий час полковник пильно дивився на Кулика, потім підвівся на ноги.

— Добре, Федоре Федоровичу. Будемо шукати дівчину. Зараз підніму контррозвідку дивізії.

XXV

Сонце хилилося до заходу. Кидало косе проміння на брилаті соняшники, і вдавалось, що то не рослини на полі, а стоять сотні тисяч воїв, похиливши поголені голови. Ось вони підіймуть голови й рушать на хатки, що заховалися за смугою очеретів.

— Не стовбич. Не кругло. Ще забачать з хутора, — гримів Луняка, підвівши голову.

— Та хто мене забачить під таким соняхом._ Накрив голову, мов решетом, — виправдовувався Іванко. — Дивлюся на поле, немов військо стоїть. І справді, наш загін заховався тут.

— Сядь. Не кругло.

— О-о, вже й подивитися не можна. За дві доби проскочили три станиці, багато хуторів. Нічого не бачив і тут не дивись.

— У дорозі нічого було дивитися. Станиці, хутори. Всюди хати й хати, — промовив Луняка.

— Хіба тільки на хати дивитися, — зітхнув Іванко, сідаючи.

— Дядьку Гавриле, що цій суєті хати? — зауважив Тишко. — Йому дівчину треба. Так вона ж десь під Брюховецькою.

— Ну й що з того? Я з Немирівської, а де опинився?..

— Твоя чорнява за тобою побігла. Гониться, але ніяк не здожене. І не мели всюди про бабу. Не кругло, — соромив Луняка.

— Так я не мелю, Тишко чіпає.

— Ну, кажу, годі. Розпатякалися. Ми ж у секреті. Стежте за хутором, — наказав Луняка.

Іванко вмостився на м'якій землі й втупився очима в хутір. Хатки мліли від спеки. За ними слався широкий шлях. Над ними колихалося повітря, і степ до обрію хитався. Ввижалось, що земля дихає. Праворуч бовваніла блакитна баня церковки. Жовтий хрест на її маківці вилискував гранями. Іванко клюнув носом, протер очі. Позаду шелестів лист соняшника, ніби вітерець війнув над полем. Вітру не було, а шелест посилився. Луняка взяв до рук гвинтівку, повернув голову на шелест. Зашелестіло гучніше, і між рядами соняшників з'явився Жалоба. Мовчки присів. Кивнув головою до хутора:

— Як тут у вас? Кадета не помітили?

— Немає ні душі. По обіді дозори проїжджали тричі. А частин немає. Кругло слідкуємо. Видко далеко.

Жалоба витяг бінокля. Присунув до окулярів лахматі брови і затих, стежачи за хутором.

День згасав. Хатки блимнули віконцями. Жалоба відірвався од бінокля.

— Сурйозна тиша. Ворога не видно. Так ото зараз по сотнях розповідають бійцям, що до чого. Вам я скажу.

0 першій годині ночі ми перейдемо фронт і проскочимо аж до станиці Новобалківської. Там містяться ближні бази Улагая, що постачають позиції під Тимошівською. їх треба сурйозно знищити.

— А чого томилися цілу днину? Сидіти тут одна суєта. І кого боялися? Кадета немає.

— Кадети поруч, — мовив Жалоба. — Бачите церковку? Там вони. Греблю стережуть. А тут лише дозори. На греблі одна наша сотня бій розпочне, а ми тут проскочимо непомітно. Неждано з'явимося під Новобалківською. Заради цього так і робилося...

Від річки повіяло вогкістю. Комарі зрідка дзвеніли. Іванко здогадався, що мілка річка має мало води й комареві ніде подітися. Праворуч, коло греблі, на великому шляху шугнула вгору ракета. Злетіла високо й розсипалася дрібними скалками. Зразу ж коло мосту зчинилася стрілянина.

Жалоба тронув коня й зник в очеретах. Іванко дав повід, і його кінь рушив слідом. Дно річки з берега висохло і тільки на середині залишилась вузенька смуга води, яка не діставала стремена. За очеретами забіліли чималі качани капусти. Вони хрумтіли під копитами. Іванко проскочив повз хату-мазанку й опинився на хутірському вигоні. Коло широкого шляху, що сірим полотнищем простягся в далечінь, стояв Жалоба, наказував:

— На дорогу лаштуйся колоною!

Чорна маса кінноти витяглася товстою стрічкою. Жалоба виїхав наперед, махнув рукою. Колона зірвалася з місця й поскакала на захід. Вітер свистів у вухах. Іванкові здавалося, що тільки почали бігти, як колона зупинилась. Жалоба під'їхав до Луняки, наказав:

— Гавриле, бери дві сотні й веди до річки. Тут недалеко три високі могили. Туди й гармати направили. Займи позицію перед гарматами, аби ненароком не налетіли кадети. Пильнуй гармати, Гавриле.

За півверсти показалися могили. За ними, мов скло, блищала річка. Місяць лиш піднімався на зоряне небо. На могилах бовваніло по гарматі, темніли садки. У станиці ні вогника, ні голосу. Лише гучно квакали жаби.

— Сплять кадети. То кругло нам, — прошепотів Луняка.

Час повільно стікав. Іванко вдивлявся в сутінь, чекаючи на ворога, але всюди тиша. Хлопець навіть здригнувся, коли гучно пролунав дзвін. Прогув тричі й затих:

У небо шугнула червона ракета. Якусь мить висіла поруч з місяцем, ніби зачепилась за його ріг, потім розсипалася зливою зірок. У ту ж мить вдарили гармати на