/ / Language: Українська / Genre:sf / Series: Наукова фантастика

Позивні Альфи Лебедя

Леонід Перов

Високо в горах загубилося озеро. Воно сховалося на дні величезної, схожої на гігантський радіотелескоп, кам’яної чаші, оточеної з усіх боків неприступними скелями. Час від часу над озером лунають якісь дивні звуки, що піднімаються від його гладенької, наче відполірованої поверхні: сі-ло-на… сі-ло-на… Що це? Може, то голос мешканців іншої планети? Про цю та багато інших таємниць ви дізнаєтесь, прочитавши збірку оповідань “Позивні Альфи Лебедя”. До неї увійшли нові твори українських письменників-фантастів. Герої оповідань — люди високих помислів і дерзань, гострого, допитливого розуму, дослідники, будівники, справжні господарі своєї долі.

Малюнки ВІКТОРА КАВУНА

Микола Дашкієв

МІСТ ЧЕРЕЗ БЕЗОДНЮ

аходило сонце. Яскраво-жовті промені осявали засніжені верхів’я скель, чітко окреслювали урвища й розколини, тугими струнами пронизували хмарки в долині. В отакі надвечірні години суворий гірський край дивно змінювався. Він не ставав ласкавішим або теплішим, але в ньому з’являлося щось таке величне, таке неповторне, чого не забудеш ніколи, якщо побачиш хоч раз.

Над закутим у сніг та кригу бескиддям, на вершині гострого Космічного піка, проти багряного неба чітким ажурним силуетом вирізнявся новий радіотелескоп. Звідти він здавався іграшковою спорудою, нікому не потрібною і не. вартою уваги. Важко було навіть повірити, що його стальні опори підносяться більш як на двісті метрів, а мереживна металічна чаша — параболічна антена телескопа — може вільно накрити найбільший океанський пароплав.

Скільки було хвилювань і тривог, доки змонтували цю велетенську споруду! І тепер велика гордість обіймає професора Чухрая: надходить час, коли буде вперше випробувано найпотужніший у світі прилад для вивчення зоряного Всесвіту.

Сонце вже сховалося за радіотелескоп. Воно дотлівало під ажурною чашею, мерехтіло, щораз втрачаючи на силі. А високо над ним в усе ще рожевому небі розгорялася, яснішала вечірня зірка — красуня Венера. Ще дві години — і настане урочиста мить. Пролунає команда, заклацають перемикачі, завирують у циклофорах електронні вихори, і з антен радіотелескопа в безмежжя Космосу помчать потужні “пакети” радіохвиль. Для них не існує перепон; вони подолають які завгодно простори, пронижуть і міжзоряний газ, і розріджені туманності, дадуть можливість проникнути в найдальші закутки Галактики. Варто було жити й боротися, щоб діждатися цієї миті!

І згадалася професорові та ніч, яка багато в чому визначила зміст його подальшого життя.

То було суворого й величного дев’ятсот дев’ятнадцятого року на одній з маленьких залізничних станцій біля Курська.

Телеграфіст Микита Чухрай задрімав біля апарата. Власне, він міг би спокійнісінько вмоститися на лаві, але не хотів цього робити, сподіваючись, що сапери ось-ось полагодять пошкоджену лінію і можна буде зв’язатися з Курськом.

Чухрая збудило виразне татакання телеграфного апарата.

Ще напівсонний, нездатний проаналізувати що до чого, телеграфіст звично прошепотів:

— С… т… о… с… — і раптом схопився. — “Стос”?.. А може — “SOS” — сигнал лиха?

Він кліпав очима, не розуміючи, в чому справа, потім кинувся до приладів.

Ні, зв’язок не відновлено. Як і раніше, до апарата приєднано лише кілька кілометрів телеграфного дроту, який нікуди не веде. То хто ж може телеграфувати?

А сигнали все одно не припинялись. Вони звучали то голосніше, то тихіше, але тепер в них не можна було добрати жодного смислу, — так, ніби якийсь хлопчак заволодів телеграфним ключем та й бавиться собі, вистукуючи казна-що.

Ось пролунали окремі уривчасті сигнали… А потім, після тривалої паузи, апарат випустив довжелезну чергу крапок.

Це було нез’ясовне, дивне явище, і Чухраєві навіть моторошно стало. Він підійшов до канапи, неголосно покликав:

— Товаришу командир! Той одразу ж схопився:

— Що-лінію полагодили?.. То передайте в Курськ, нехай…

— Ні, товаришу командир… Діється щось чудне: зв’язку немає, а апарат працює сам… От послухайте.

— Та-ак… — зосереджено насупивши брови, командир прислухався до сигналів. — Дивно… А втім, стривай!

Він витяг з планшета компас, поклав його на стіл. Стрілка, що має неодмінно вказувати на північ, наче сказилась: вона хиталась на всі боки, поверталась своїм синім кінцем то на захід, то на схід, а то й на південь.

— Розумієш? — запитав командир з усмішкою.

— Ні, - щиро признався Чухрай.

— Магнітна буря!

Це знову ж таки нічого не пояснило Чух-раєві. Він знав звичайну бурю, шторм, бо лише півроку тому його списали з флоту на берег через тяжке поранення; ще на кораблі він вивчив азбуку Морзе, а за апарат взявся тільки три місяці тому. Телеграфіст з нього був поганенький.

— Ну, гаразд, — сказав командир. — Я поясню тобі. Ходімо перевіряти пости.

Вони вийшли на перон. Навкруги була чорна ніч. Мовчали гармати на вогневих позиціях. Не чмихали паровози. Прифронтова станція на часинку заснула тривожним сном солдата переднього краю.

А над напівзруйнованою станцією, над журливим похмурим степом, над усією поко-пирсаною снарядами та мінами країною мерехтіли великі яскраві зорі — холодні й чужі, далекі від людських страждань і турбот.

І саме про ці зірки й почав говорити молодий командир робітничого загону, колишній петроградський студент.

Він пояснив, що на Сонці — такому блискучому й ясному — подеколи з’являються темні плями. На його поверхні закручуються велетенські чорториї, на величезну відстань проносяться хмари розжареної речовини. Заряджені частинки долітають аж до Землі, і тоді тут танцюють магнітні стрілки, порушується радіозв’язок, а біля полюсів спалахують надзвичайної краси полярні сяйва.

Але такі заряджені частки долітають не тільки від Сонця. Наше Сонце — крихітна порошинка Всесвіту серед незліченної кількості таких самісіньких і набагато більших тіл. Навколо кожного сонця кружляють планети — може, такі, як Земля, — на тих планетах, можливо, живуть такі, як ми, люди, і — хто знає! — може, ті люди вже давно винищили своїх буржуїв і встановили комунізм…

Так говорив молодий командир. А Микита Чухрай, людина з двома класами освіти, слухав, роззявивши рота. Перед ним, колишнім батраком, вперше розкривалися величні, навіть страшні поняття: безмежність простору й часу, можливість існування інших світів, інших людей.

Він розпитував і розпитував, пожадливо вбираючи в себе почуте. Так спрагла земля під час першого дощу вбирає життєдайну вологу.

Розмова обірвалась несподівано: на станцію вдерлася ворожа кіннота. Відбувся бій. В тому бою молодий командир загинув, а Микита Чухрай був тяжко поранений.

Так і не дізнався Микита, як звали того командира. З часом подаленів, розплився його образ, — згадувалися тільки непокірна, буйна чуприна та сірі задумливі очі, які, здавалось, бачили недосяжне для інших. А от його слова, його віра у всемогутність науки вкарбувалися у мозок Чухрая назавжди. Він вирішив стати вченим.

Важко було йому спочатку. Часом навіть зникала віра в те, що можна одержати перемогу над власним незнанням. Та його підтримувала світла мета, велична мрія, яку посіяв у його душі один із безіменних героїв громадянської війни. І він таки переміг.

Мрія встановити зв’язок з інопланетними людьми не залишала Чухрая, хоч і видозмінювалась одночасно з тим, як колишній батрак набував знань.

Ще студентом Чухрай висунув проект сигналізації на Марс з допомогою геометричних фігур. Просто й мудро: насадити смугами ліси посеред степу у формі трикутника або зірки. Смуга завширшки п’ятдесят і завдовжки тисячу кілометрів уже спостерігалася б з Марса у потужний телескоп.

Але зразу ж виявилось, що такий проект не новий, та й взагалі нікому не потрібний: наука встановила, що вищих розумних істот на Марсі немає. До того ж навіщо отакі жалюгідні спроби, коли є радіо?

Перед другою світовою війною професор Чухрай обладнав першу в світі радіообсер-ваторію. З допомогою найпотужніших на той час радіоприладів він обмацував кожну точку небесної сфери, сподіваючись прийняти сигнали з Космосу: адже коли у Всесвіті є розумні істоти, вони обов’язково користуються радіозв’язком! Радіохвилі, як і світло, поширюються на мільярди мільярдів кілометрів, отже, їх можна перехопити.

І професор Чухрай перехоплював. Та ще й скільки!

Виявилось, що радіохвилі випромінює весь Космос. Випромінює наше Сонце. Випромінюють планети. Випромінюють туманності й таємничі “радіозірки”. Але це були просто фізичні процеси, а зовсім не цього шукав професор Чухрай. Він сподівався знайти правильні, періодичні електромагнітні коливання, — такі, як у звичайних радіостанцій.

Він вірив у свою мрію, зумів захопити нею колектив обдарованих учених. Довгі роки тривали марні пошуки. І от, нарешті, прийшов успіх.

Професор глянув на годинник. Чверть на десяту. Треба йти. Він хвилювався, однак узяв себе в руки і зайшов до апаратної так, ніби нічого не сталося.

— Все готове?

— Так, — відповів йому вже немолодий мужчина, головний інженер обсерваторії. — Все готово, Микито Семеновичу.

Вони подивилися один одному в вічі, міцно потиснули руки. Скільки літ довелося чекати на цю знаменну хвилину?! І чи виправдаються ж сподівання?

— Починай, Петре! — професор випростався, підійшов до пульта. — Запрошуй гостей.

Гості — найвидатніші вчені з усього світу, кореспонденти й кінооператори — заходили поодинці, навшпиньках, наче боялись порушити урочистість моменту. Деякі з них озиралися круг себе навіть з розчаруванням: вони сподівалися побачити щось надзвичайне, а це приміщення скидалося швидше на лекційний зал, аніж на апаратну найбільшої в світі радіо-обсерваторії. Зручні м’які крісла, звукоізоляційна обшивка стін, чималий екран з молочно-білого скла поруч запнутого чорною завісою вікна — оце й усе. А де ж ті найточніші прилади, з допомогою яких здійснюється керування телескопом, що важить кілька тисяч тонн? Де та надпотужна апаратура, яка перетворює потік електричної енергії в “пакети” радіохвиль?

Професор перехопив один із запитливих поглядів і посміхнувся:

— Не дивуйтесь, друзі. Це, власне, не апаратна. Апаратура телескопа, весь його “електронний мозок”, міститься в герметичному сховищі глибоко в надрах гори. Тут тільки головний пульт.

Пролунав дзвінок. В апаратній згасло світло. Лише над пультом тьмяно горіла лампа під темним ковпаком.

— Пробачте, друзі, - сказав професор, — автомат нагадує, що час починати… Увага!.. — він пильно придивлявся до стрілок хронометра, і коли вони показали точно 21.30, натиснув на кнопку. — Перша станція — струм!.. Друга станція — струм!

Це був тільки вступ: зараз уся енергія двох потужних атомних електростанцій ішла на те, щоб нагріти випромінювачі циклофорів, перш ніж у головний контур ринуть імпульси справді космічного масштабу.

— Увага!.. Всім на Єдиній Високовольтній Мережі!.. Ввімкнути автомати на перемикання!

Тихо-тихо в апаратній. Всі розуміють надзвичайну урочистість моменту: ось зараз, через кілька секунд, на території всього Радянського Союзу аж на півгодини зупиняться майже всі електродвигуни, погаснуть електричні лампи, замовкнуть радіостанції та телецентри. Вся могутня енергія Єдиної Мережі рине в циклофори радіотелескопа; цілих півгодини вируватиме в його незліченних “магнітних пляшках” розжарена до внутрізоряних температур плазма, і аж тоді відбудеться прорив у Великий Космос, далеко-далеко за межі Сонячної системи.

— Лінії приєднано, — сухо повідомив автомат. — Все гаразд.

“Все гаразд”! — повторив у думці професор Чухрай. Чомусь знову пригадалась ота залізнична станція під Курськом. Зараз над нею нависає така ж глибока чорна темрява, як і тоді, в дев’ятнадцятому році. Та тільки все, все по-іншому.

— Так ось, друзі, - сказав він опам’ятавшись. — Дві години тому ви переглянули оригінали знімків вічно оповитої хмарами Венери. Розжарені бескиддя скель, грімкотливі вулкани, віковічна напівтемрява… Розвіялась на порох остання надія оптимістів, які сподівалися знайти братів по Розуму в нашій Сонячній системі. Але це й закономірно: надто суворі обмеження накладає природа на умови існування живого білка, а можливість небілкових форм життя й досі лишається нічим не обгрунтованою гіпотезою… Продемонстровані вам знімки було зроблено з допомогою нашого малого телескопа, — вони тьмяні й дрібномасштабні. Сьогодні ми могли б показати вам поверхню Венери зблизька, ви одержали б змогу роздивитись кожен камінчик. Але така розвага — надто дорога і навряд чи потрібна. Ми запросили вас для іншого. Ви будете свідками першого, найграндіознішого в історії людства експерименту, спроби перекинути міст через безодню часу й простору між двома цивілізаціями.

Професор зробив паузу і натиснув на одну з кнопок. Темно-фіалковим сяйвом спалахнув екран, срібними цяточками зарясніли на ньому зорі. Під двома з них вималювались назви: “Земля” і “Альфа Орла”.

— Два роки тому, — продовжував Чухрай, — наша обсерваторія опублікувала повідомлення, що з боку зорі Альтаїр, або Альфи Орла, як називають її астрономи, на Землю періодично надходять дуже слабкі радіосигнали, не схожі на звичайні радіошуми Космосу. Більш ніяких повідомлень в пресу ми не давали. А тепер я можу сказати, що з допомогою новітньої спеціальної апаратури ми не тільки посилили ці сигнали до потрібного рівня, але й визначили їх природу. Це були випромінювання надпотужного телевізійного передавача. Ціною величезних зусиль працівників нашої обсерваторії спільно з Кібернетичним центром Академії наук сигнали було розшифровано і відтворено.

Професор натиснув на іншу кнопку. Зникло зоряне небо на екрані, а натомість з’явилися геометричні фігури; трикутнички, ромби, кола, спіралі. З калейдоскопічною швидкістю вони поєднувались у химерні сполучення, які одразу ж розпадалися і перегруповувалися, щоб у свою чергу поступитись іншим. А з динаміків, синхронно з рухом фігур, лунало то вищання, то гудіння, то цокання, в якому нічого добрати не можна було.

— Ці геометричні фігури — не що інше, як таблиця настройки, яку передає міжзоряний телецентр. Електронно-обчислювальні машини, аналізуючи закономірності розташування та швидкості зміни фігур, досить швидко зібрали всю зашифровану в них інформацію, яку потрібно мати для побудови відповідного телепередавача. Такий передавач збудовано. І от через кілька хвилин наша перша програма помчить через Космос аж до зорі Альтаїр… Шістнадцять років мчатимуть туди радіохвилі з швидкістю світла; тільки одна квадрильйонна частка випроміиеної енергії досягне тієї далекої зорі. Але я переконаний: її буде сприйнято, і через тридцять два роки ми одержимо відповідь…

Чухрай помовчав кілька секунд, а потім сумно повторив:

— Тридцять два роки!.. Не всі з присутніх г отут доживуть до того знаменного дня. Але що ж — ми ще неспроможні повністю підкорити час і простір… І оця наша спроба — перший крок у невідоме.

Професор занепокоєно глянув на годинник.

— Наша сьогоднішня передача триватиме сто секунд. Тільки сто секунд!.. Ми довго сперечалися: що показати нашим незнаним друзям? Портрет людини?.. Фотокартки земних краєвидів?.. Креслення, машин?.. Але для передачі складних зображень потрібний надто великий обсяг інформації. Отож ми вирішили передати лише зображення елементарних геометричних фігур: квадрата, кола, трикутника, ромба. На перший. раз цього вистачить.

Запала пауза. Ніхто не порушив мертвої тиші, бо над екраном враз спалахнуло табло з написом: “Увага!”

— Увага! — неголосно промовив у мікрофон професор Чухрай. — Всім станціям, всім резервам!.. Увімкніть автомати!

Він натиснув на кнопку, що вмикала найскладнішу електронно-обчислювальну апаратуру радіотелескопа. Усі вчені світу за все своє життя не встигли б виконати й мільйонної частки тих обчислень, які мала зробити ця машина протягом кількох секунд, аби скерувати радіотелескоп у потрібну точку небесної сфери. Відтепер у дію вступила автоматика; людині з її недосконалими органами чуття тут уже не було чого робити.

Потьмянів і згас екран. Згасла лампочка над пультом. Безшумно розсунулись завіси на величезному вікні в апаратній. І прямо перед очима присутніх вималювався залитий зеленкуватим місячним сяйвом гірський хребет, а на ньому — вся в мереживі червоних сигнальних ліхтарів ажурна чаша радіотелескопа.

Різкий дзвінок, що пролунав у апаратній примусив здригнутись найвразливіших, сипонув морозом по спинах. Отже, зараз, зараз…

Увімкнувся метроном. Зазвучав сухий, байдужий голос автомата:

— Десять… дев’ять… вісім…

А коли пролунало — “нуль!” — з чаші радіотелескопа навскоси до обрію вирвався сніп полум’я. І чийсь тривожний голос: “Що це?” — завис у темряві апаратної, розсипався на безліч повторень у мозкові кожного з присутніх. Що?.. Але хіба зараз можна відповісти на це питання? Радіохвиль, звичайно, не видно. Та цього разу потік енергії такий могутній, що, мабуть, в атомах повітря відбуваються якісь невідомі досі процеси: воно сяє, вилискує, як пружний напівпрозорий стовп.

Сто секунд… Та й швидко ж збігли вони!.. Ось уже й вдруге автомат вимовив: “Нуль!”; ось уже рука професора Чухрая намацала вимикач, щоб засвітити світло в апаратній… Але він затримався, занепокоєний: чому не гасне світний стовп над радіотелескопом? Післясвітіння йонізованих газів?.. Ні, тут щось не те… Не те…

Чухрай відчув легке запаморочення голови. З ним робилося щось дивне: він усвідомлював, хто він і де він, а водночас усе розпливалось довкола; розпливалось і зникало, поступаючись безмежній порожнечі… Ось здалеку лине чийсь голос; він бринить невідомо де, невідомо як, але його чути дедалі дужче: “Вітаємо вас, брати по Розуму! Вітаємо з виходом у Великий Космос!”

Чухрай схаменувся, оволодів собою. Обвів очима апаратну.

Галюцинація? Масовий психоз?.. Кілька де-сяткіз чоловік закам’яніли, прислухаючись до чогось нечутного! А по їхніх обличчях стрибають примхливі бліки од яскраво-блакитного стовпа, що заливає чашу радіотелескопа… в якому вже давним-давно немає ні ерга енергії!

Професор похопився, перемкнув радіотелескоп на приймання. Може, зараз на екрані вималюється обличчя мешканця далекого зоряного світу?

Але ні, не те, не те!.. Тьмяно вилискує екран, перебігають по ньому блискітки випадкових радіоперешкод… Отже, отой пружний блакитний стовп, що уп’явся в чашу телескопа, — зовсім не радіохвилі… Але що, в такому разі?

“Гравітаційні хвилі! Гравітаційні хвилі! Гравітаційні хвилі!” — стривай, стривай, хто це промовляє?.. Це — нонсенс, неможливо досягнути швидкості, більшої за швидкість світла!

“Гравітаційні хвилі поширюються в мільйон разів швидше, і для них не існує перепон!”

— Тьху, нісенітниця! — професор Чухрай ще раз струснув із себе дивне оціпеніння.

Глянув на радіотелескоп. Стовп ясно-блакитного світла почав поступово тьмянішати. Ось зараз він погасне…

І професор зрозумів: ні, це була не галюцинація! Це й справді прокладено міст через безодню; люди далекої зоряної системи простягнули руку своїм молодшим братам.

— Ну, любі… Ну, ще хоч трошки!..

І, наче відчувши благання професора Чухрая, блакитний стовп на мить спалахнув з неймовірною яскравістю… і погас.

А у мозкові кожного з людей в апаратній ще довго бриніло:

— Будуйте гравітаційний приймач!.. Хай щастить вам, люди!

Василь Бережний

ОСТАННІЙ ШАНС

І

оли юні зухвальці вивели старого Конструктора з підземелля, він мало не захлинувся свіжим повітрям. Дихав судорожно, часто, запалі груди заходили ходуном.

— Стійте… Заждіть…

Він учепився в міцні юначі руки, і хлопцям здалося, що в старого не пальці, а пазури.

Зупинилися. На сході заходив Фобос, і невідомо було, чи оте бліде сяйво від нього, чи, можливо, уже сходить Деймос. Юнаки, блукаючи у підземеллі, перестали орієнтуватися в часі. А з Конструктором вони ледве просувались — в’язень виснажений до краю. Можлива погоня — та напевне ж наглядачі спохватяться! — а він стоїть, повертаючи башточку своєї голови, немов націлює телескопи.

— Зорі…

Старий Конструктор щось шепоче ще, жадібно обмацує очима темно-синю півсферу неба. По його висохлому обличчю течуть сльози, та хлопці не помічають їх, сторожко прислухаються до мороку ночі. Хоча б устигнути до ранку сховатися в горах! Апарат хоч і швидкохідний, але…

А старий ніяк не може намилуватися небом. Вбирає, п’є його далеке сяйво, його синьо-срібну імлу. П’ятдесят вісім років — п’ятдесят вісім довгих років! — над ним було важке кам’яне склепіння. Але його ніколи не залишала надія, що він колись побачить, відчує над собою небо, ніколи — з першого ж дня, коли за велінням Вершини Мудрості його запроторили в катакомби. І ось він таки діждався! Небо! Зорі! Легенький повів вітру і подих космосу…

— Пора, шановний Ру…

Їх троє, сміливих юнаків. Квапляться. Конструктор добре розуміє їх, а от вони його — чи розуміють?

Хлопці обережно рушають, тримаючи старого під руки. Якби він не заперечував — ухопили б та й понесли. Але ж не хоче! Поволі переставляє свої сухі ноги, наче боїться, що вони хруснуть і переламаються. Шурхотить пісок, немов дихає, зітхає пустеля.

Один подався наперед, і постать його ледве бовваніє в нічному мороці. Ті, що ведуть Конструктора, теж трохи пришвидшили крок.

Нарешті дійшли до апарата. Округла кабіна лежала просто на піску, розкинувши в боки свої три ноги. Як тільки всі зайшли, дверцята зачинилися, задзижчав мотор. Кабіна почала плавно здійматися вгору. Ось вона стала на своїх шарнірних опорах. Мотор загув трохи дужче, одна нога викинулася вперед, за нею — дві… По мовчазній пустелі наче побіг великий павук на трьох довгих ногах.

Старий Конструктор сидів біля вікна і дивився, як танцюють на небі зорі.

II

Він не впізнав космодрому. Службові приміщення, корпуси майстерень — все лежало в руїнах, тонуло в бурому піску. Стартова естакада, на якій темнів циліндр останньої ракети, помітно похилилася. Навіть кільце вивітрених гір, що відділяє космодром од пустелі, неначе понижчало, осіло.

Старий безпорадно позирнув на своїх юних друзів.

— Хіба тут можна щось зробити?.. Потрібні зусилля сотень або й тисяч…

— Нас четверо. І ми мусимо. Бо інакше — минуть століття…

Безброве лице старого скривилося, сизі перетинки затягнулися на очах. Це означало крайній ступінь сумніву.

— На той час, коли космічні польоти були заборонені, готовність ракети дорівнювала шістдесяти…

— То невже ж ми… Зважте, шановний Ру, — це останній шанс!

— Діти, ви навіть не уявляєте, що таке монтаж космічної ракети.

Звичайно, де ж їм уявляти? Це покоління зросло після космічної ери, яка почалася з великих сподівань і закінчилася так безславно… Коли перша експедиція загинула, зіткнувшись з астероїдом, незабаром спорядили нову — дослідити Третю планету. Космічний корабель звався “Око”. Він мусив облетіти навколо голубої Третьої, оглянути зблизька, потім заснувати базу на великому її супутнику. Спочатку все йшло добре. Космічний центр одержав багатющу інформацію про Третю планету. Але зрештою і цей екіпаж зазнав невдачі. Посадка на супутник Третьої була невдала — корабель “Око” упав набік і не міг стартувати. Доки спорядили рятувальну ракету — екіпаж загинув. Сама рятувальна занадто наблизилась до Третьої і впала на її південну полярну шапку…

Минали роки, десятиліття — і хоча б один космічний політ завершився успіхом! Катастрофи переслідували космонавтів, як прокляття. Космос ніби сміявся з марних потуг мислячих істот вирватись за межі своєї сфери.

І коли трагічна доля спіткала чергову експедицію — ракета вибухнула над пустелею у верхніх широтах Третьої, - мати одного із загиблих космонавтів здійняла руки до неба і, ридаючи, просила бога простити гріхи, змилуватись. І вона почула голос: “Не прокладайте шлях у Всесвіт, бо холод заб’є вам подих і гординя ваша заніміє”.

З того й почалося. Темні сили заворушилися, підвели голову. Проповідники понесли по всій планеті звістку про божий гнів, усе завирувало, плани ентузіастів полетіли шкереберть. Верховну владу одержав тупий фанатик, якого було проголошено Вершиною Мудрості. Найперше, що він зробив, — виголосив прокляття космічним дослідженням і під страхом смерті заборонив не тільки вивчати цю справу, а навіть згадувати про неї.

О, Ру пам’ятає дикий наскок натовпу на космодром, добре пам’ятає… Його тоді мало не роздерли на шматки. Побитих, скалічених, їх усіх, за милостивим наказом Вершини Мудрості, вкинули у катакомби, що з давніх часів правили за в’язницю. Відтоді в небі не шугали ракети… Всі інженери, техніки, конструктори перемерли під кам’яним склепінням, лишився один Ру… Здавалося, й галузка космічного знання засохла, вмерла. А от бач…

Про політ ракети старий Ру вже й не мріяв, а побачити небо хотів, ой, як хотів!

Юнаки обступили його:

— Ну, то з чого будемо починати? Старий Конструктор, здавалося, наче прокинувся від сну.

— Починати?

— Нам не можна гаяти жодної хвилини.

— Ага. Так, так, гаятись ніколи… — шепотів старий наче сам до себе. А в думці подив: “І як вони перейняли естафету? Хто напоумив їх?” — Починати… Отак воно й іде: кінчається, а потім починається.

— Я вважаю — треба одразу перевірити, чи вціліли елементи агрегату, — запропонував тоненький, як стеблина, юнак, дивлячись Конструкторові в очі.

Другий, менший від нього на голову, сказав:

— А може, спочатку стартову систему?

— Починайте з чого хочете, — вставив третій, довгошиїй, — а я організую оборону. — І поклав свою широку долоню на сірий циліндрик, що висів у нього на боці.

Старий Ру відчув приплив сили. Випростав своє змучене старече тіло, хазяйновито поглянув навколо.

— Найперше — ракета.

І рушив, грузнучи в піску, у напрямку стартової естакади.

Тоненький юнак торкнув його за лікоть.

— Пішки довго. Прошу до кабіни.

“Павук” на трьох лапах кинувся бігти, розкидаючи пісок. Довгошиїй радісно подивився йому услід, постояв трохи в задумі і, підійшовши до високої освітлювальної мачти, подерся по ній угору.

ІІІ

Головний наглядач підземних темниць — його добрість Оам — саме споживав харч із рук сизої красуні Онол (годувати його — в цьому, власне, й полягають її обов’язки), коли його потурбував сигнал із другого ярусу. Кришталева пірамідка на великій панелі раптом потемніла, і низьке, але досить просторе приміщення наповнилося надокучливим поцокуванням. Оам скривився — це означало велике невдоволення, бо скривити заплиле жиром лице було не так легко. Яке зухвальство — турбувати його в такий час! Хоча він майже завжди їсть, але ж бувають і паузи! Оам невдоволено взяв таку саму пірамідку, як і на панелі, очиці затяглися чорними перетинками.

— Я на посту, — засопів він, і цокання стихло.

— Ваша добрість! — пролунав з піраміди зляканий голосок. — Наважуюсь доповісти вам: нова зміна Пильних не долічується Конструктора Ру.

— Припинив існування?

— Тіла не знайдено, ваша добрість.

— Де ж він?

— Старший попередньої зміни запевняє: його взяв персонал Контролю, слава Вершині Мудрості. Чи не могла б ваша добрість…

— Шукайте по всіх закамарках, — владно наказав Оам. — Нікого з персоналу за останні п’ять років, хай сяє Вершина Мудрості, не було.

Оам відставив пірамідку, і вона олпазу посвітліла. Розкрив круглий отвір на обличчі, і ніжні пальці Онол вклали туди теплий соковитий кусень. Харчуючись, його добрість потроху й думав. Де ж міг подітися отой нікчемний кріт? Може, заповз у якусь щілину, куди просочується повітря, та й застряв? Адже у нього зовсім немає живота, хіба що голова… Голова в нього велика…

Нагодувавши його добрість, красуня Онол почала своїми маленькими кулачками злегка масувати йому величезного живота. Кулачки так і поринають, так і поринають у податливе тіло. Його добрість аж умліває від задоволення: масаж допомагає травленню. Крім того, сама Онол надзвичайно гарна, дивитись на неї — велика втіха. Сизість її тіла якась особливо ніжна — як небо вночі. Оам поглядає на юну красуню і потроху забуває про все.

Через деякий час знову потемніла пірамідка, знову почулося цокання.

— Ваша добрість! Конструктора Ру ніде нема, хай славиться Вершина Мудрості. Сліди ведуть до старого північного виходу…

Онол допомогла йому підвестися, спочатку спустивши з лежака його товстелезні нижні кінцівки, а потім підпираючи спину. Оам, важко сопучи, вмостився у свого човна; двері розсунулись, і він поїхав по підземних анфіладах. Струнка Онол стояла за його спиною на приступці, прикріпленій над заднім катком. Тендітні руки її лежали на плечах його добрості.

Підземелля наповнилось цокотом. При наближенні човника Головного наглядача варта виструнчувалась, в’язні сахалися від ґрат, ховаючись у темряву ніш.

А човен мчав усе швидше й швидше, і злякана Онол дивувалася: як він встигає робити повороти у звивистому жолобі Проходу. їй здавалося, що вони ось-ось розіб’ються, і оті сухі очі за ґратами тоді блиснуть зловтіхою.

Але автоматика працювала добре, човен котився на своїх численних катках точно посередині Проходу.

Біля північного виходу Головного наглядача вже чекав загін охорони. Дебелі охоронці купчилися по боках од виходу, і його добрість одразу ж побачив сліди в піску. Рушив по них своїм човном, але катки заскреготіли, завертілися на місці, і транспорт лише сіпався, дрижав. Старший охорони кивнув своїм хлопцям, і восьмеро їх — по чотири з кожного боку — підняли й понесли човна разом з його добрістю і красунею Онол.

Ось і місце, де стояв апарат, у якому невідомі кудись повезли Ру. Головний наглядач наказав зупинитися, йому вже було ясно: зухвальці посадили Ру в апарат і подалися в пустелю… Навіщо? З якою метою? Це тим більше безглуздо, що в старого немає дітей. Кому ж потрібна ця руїна?

Його добрість силкувався хоч як-небудь пояснити те, що сталося, і не міг. Мовчки дивився на сліди трьох металевих ніг, що ведуть у пустелю, і нічого не розумів. У жодному населеному осередку вони не сховаються — це так само точно, як йому зараз хочеться їсти. А в пісках пустелі, хай сяє Вершина Мудрості, він їх упіймає протягом кількох годин. Головне-треба вигадати їм таке покарання, таке покарання…

Лють охопила його добрість з такою силою, що він аж задихався.

Рішення його було таке ж коротке, як і мудре: рушити в бойових триногах по сліду, схопити зухвальців, доставити у підземелля.

Виділивши двадцять апаратів, його добрість вирушив на чолі їх у пустелю. Красуня Онол була, звичайно, з ним, і як тільки тринога побігла по сліду, почала годувати Оама. Він, ласуючи соковитими шматками, керував апаратом. Інші машини йшли з боків.

Минуло вже добрих п’ять годин, сонце піднялося на 15° над обрієм, а слід утікачів усе вів і вів у пустелю. Нарешті Оам побачив невисокі гори. Наблизившись до них, упізнав колишній ракетодром. Прокляте місце! Значить, старого потягло туди, де він колись чинив свої злочини… Божевільний. Але все одно — схопити, схопити, якщо він ще живий… Нікого не видно… Оам відсунув прозору засувку, і тепле повітря наповнило кабіну.

— Поглянь, Онол, крізь кришталь.

Сиза красуня виставила свою голівку в отвір, піднесла кришталь до очей, подивилась і… скрикнула.

— Що там? Дай сюди!

Оам простягнув руку по кришталь, але чи він штовхнув її, чи Онол так злякалася, що кришталь випав з її пальців, та хоча б у кабіну, а то назовні, в пісок.

його добрість засопів, і бідолашна Онол злякалася ще дужче.

— Там… Там… Я зараз дістану…

І не встиг Оам взятися за важіль, щоб опустити кабіну, як вона вислизнула в люк.

— Ваша добрість! — почувся з пірамідки голос Старшого з охорони. — Одного помічено на освітлювальній мачті, певне, виглядав нас. А там далі, біля якоїсь ґратчастої споруди, стоїть тринога, втікач, мабуть, у її кабіні. Дозвольте вдарити по мачті і по апарату, ваша добрість!

— Ні в якому разі! — твердо наказав Оам. — Взяти живими!

— А навіщо ваша добрість послали Онол? Головний наглядач, поглянувши в отвір, отерп: його ніжна, його люба сиза красуня побігла до того проклятущого космодрому! Безрозсудна, куди й чого вона біжить?

— Ваша добрість, то чому…

— Ви цього не зрозумієте, бо… — сердито перебив Головний наглядач і замовк на півслові.

Не міг же він сказати, що й сам не збагне, чому Онол побігла від нього — свого володаря і благодійника! Засопівши, він наказав: — Рушаймо туди, і нехай сяє Вершина Мудрості!

Два десятки машин, спокійно переставляючи свої металеві ноги, пішли в бік мовчазного космодрому. Пологий схил був недалеко — он уже Онол збігла на нього! — квапитися нічого. Бойові “павуки” роззосередились, щоб охопити якомога більшу ділянку, і, легко рухаючись по піску, поволі, але впевнено наближались до мети. Ніхто від них не втече! Ідуть та й ідуть.

Але гірський вал як був недалеко, так і лишається. Наче вони топчуться на місці!

Оам засопів і поглянув на хронометра. Здається, вже минуло не менше двох годин, як вони рушили вслід за Онол, а не просунулись уперед ні на крок. Чи, може, прилад зіпсувався? Чи в нього макітриться в голові од голоду?

Визначив кутову висоту сонця — сорок п’ять градусів!

Потер чоло. Закрив синіми плівками очі, розкрив. Триноги, як і раніше, ішли вперед, сунучи поперед себе тіні (а були ж вони зліва!), — гірський вал не наближався. Що за мана?! Не може ж він одсуватися, та ще й точно на стільки, на скільки вони підходять!

— Ваша добрість… — почувся шепіт Старшого з охорони. — Мій зір, ваша добрість..

— Зір, зір, — перебив Оам, — чого топчетесь на місці? Чи всі машини зіпсувались? Тоді вилазьте і — пішки!

Охоронці повискакували з кабін і почали місити пісок. Було добре видно, що вони посуваються вперед, бо їхні триноги одразу ж лишилися позаду; рухалась лише машина його добрості, і вони старалися не відставати від неї. Ішли досить швидко, але тіні пересувалися ще швидше — тепер вони темніли праворуч. Але до схилу було так само — не поближчало ніскілечки.

“Певне, божеволію… — подумав Головний наглядач. -3 голоду… Хоча б оце Онол… І як же вона змогла дістатись туди, а він ось топ-четься і топчеться на місці?.. Туманіє голова…”

Його добрість знесилено відкинувся на спинку сидіння.

Із заціпеніння його вивів шепіт Старшого:

— Ваша добрість… Чи ви бачите, ваша добрість?

Оам відкрив очі і знову їх закрив. Перечекав трохи, відкрив і застогнав. Перед ним був той самий північний вхід до підземелля, від якого вони вранці рушили в пустелю… Здивований, спантеличений, він сіпнув за важіль і зупинив апарат.

IV

Онол підбігла до ажурної мачти, важко дихаючи. Вхопилась за метал своїми ніжними сизими руками і, задерши голову, злякано закричала:

— Рятуйся! Швидше злазь, Аре, вони вже близько!

Ар не відповідав. Це здивувало і насторожило дівчину. Адже вона добре бачила крізь кришталь його обличчя, не могла помилитися! Може, вони вже влучили в нього, і Ар… Ні, ні, цього не могло статися, бо те опудало наказало захопити всіх живцем.

— Чуєш, Аре! Мерщій тікай! Мовчанка.

— Це я, твоя Онол, чуєш? Мовчанка.

Дівчина безпорадно озирнулась навколо — ген там далеко-далеко побіля якоїсь циліндричної споруди жовтіє апарат, але нікого ніде не видно! Що ж тут діяти?

І вона подерлася на мачту, неначе загнаний звірок. Терпли руки, страх підкочувався до горла, а вона лізла і лізла. Боялася глянути вниз, якомога щільніше тулилася до іржавого металу, порвала одяг і подряпала тіло, а таки повзла вгору.

На верхній панелі, як на полиці, лежав, неприродно вигнувшись, юнак. Авжеж, це — Ар… Він учепився в якийсь циліндрик, видно, боїться впустити.

— Любий… — прошепотіла Онол, бачачи, як його ламає, судомить якась невідома сила. — Що з тобою, любий?..

Обличчя в нього було страшне, перекошене стражданням, пекучим болем.

— Не можна сюди… — з клекотом вириваються його слова. — Злізь. Не можна… Я зараз, зараз…

Онол злякалася ще дужче, мало не впала.

Сяк-так злізши додолу, сіла на пісок і почала ждати. Що ж, певне, так уже записано в Книзі Буття: не бути їй з коханим… Тоді силою відірвали її від Ара і тепер… Ось-ось з’являться на пагорбі грізні триноги цієї бездонної бочки…

Але триноги не з’являлись.

Минала година за годиною, а їх не було!

Тоді Онол побігла до узгір’я, зійшла на вершину і побачила… одні лише піски пустелі. Аж не вірилось. Загроза минула. Де ж вони поділись?

Ар, поволі спустившись із мачти, ліг на піску, розкинувши руки.

— Я знав: ти прийдеш… — тихо говорив він лежачи. — Неповторна моя, найкраща…

— Я так злякалася… Оам, хоч і ситий, а жорстокий до нестями. Я, коли побачила тебе… А де вони всі поділися?

— Зараз вони коло підземелля. Біля північного виходу.

— Як же вони там опинилися? Ар вказав на сірий циліндрик:

— Цей прилад… як би тобі пояснити? — викривлює простір.

— Справді?

— Справді, у фізичному розумінні. Це наш винахід. Тільки ним важко працювати… І самого корчить.

— Я бачила. Аж страшно. — Онол схилилася до його обличчя і торкнулася щокою щоки- знак любові і довір’я, — Вони до нас не доберуться?

— Сподіваюсь, що ні. — Юнак підвівся і кивнув у бік стартової естакади: — А закінчимо ракету — шугнемо в космос!

— У космос?

— На Третю планету. Вночі помилуєшся голубою цяткою.

— А там же, кажуть, жахливі умови…

— Сподіваємось зустрітися з мислячими істотами. Ось побачиш.

- І мене візьмете?

— Обов’язково!

З радощів дівчина знову притулилася щокою до його щоки.

V

Оам вчинив ще кілька наскоків на космодром, і щоразу його підручні опинялися там, звідки вирушали. Коли б це трапилось тільки з ним самим, то, без сумніву, його добрість збожеволів би. Але ж і інші зазнавали того самого! Значить, щось траплялося насправді. Але що воно — оте “щось” — він зрозуміти не міг. Не знав навіть, як повідомити Вищі Щаблі про цю неймовірну пригоду, отож і не квапився, щоб не вскочити в халепу.

А на космодромі йшла напружена робота. Юні ентузіасти космічних польотів, керовані старим ветераном, працювали і вчилися, вчилися і працювали — невтомно, безперервно. Навіть їли на ходу, хоча красуня Онол і ремствувала.

Конструктор Ру бачив, як успішно посувається монтаж космічного корабля, і очі його світились радістю. Коли б його уздрів оце тюремник Оам, мабуть, не впізнав би. Енергійний, рухливий, Ру неначе помолодшав на десятки років.

Робота пішла ще успішніше, коли Ру сконструював дистанційні автоматичні приводи для керування “циліндрами простору”, які вони встановили з чотирьох боків. Тепер самовідданий Ар не корчився на мачті, а працював разом із своїми товаришами. Циліндри самі стежили за наближенням ворогів і одразу вмикалися, як тільки загін вступав у зону їхньої дії. Та що там загін — пустельні звірки не могли пробратися до гірського валу, що оточував космодром, навіть птахи не могли перелетіти!

Переконавшись, що силою до космодрому не пробитися, Оам одного разу наблизився до забороненої зони, розташувався в пісках і почав за допомогою пірамідок викликати Конструктора Ру. Все-таки йому кортіло хоч трохи розібратися в подіях. Довго, дуже довго на виклик не було ніякої відповіді. Оам терпляче ждав. Нарешті пірамідка обізвалася:

— Що потрібно синові тьми?

Оам обурився: замість “ваша добрість”, як то належить по закону, — “син тьми”! Але мусив угамувати свої емоції, ковтнути гірку пілюлю.

— Я даю можливість вам добровільно повернутися. І відпустіть Онол. Це останній шанс.

— Доведеться вам трохи почекати — аж поки ми не закінчимо своєї роботи, а потім ще трішки.

— Що ж ви робите?

— О, це дуже складне для ваших розумових здібностей, та коли вас цікавить…

“Він знущається з мене! — подумав Оам, стискуючи пірамідку. — Ну, зажди, піймаєшся ти мені, живцем замурую…”

— …можу повідомити. Ми готуємось до космічного польоту.

— Що?! — від подиву, обурення і гніву в Оама заколихався живіт. — Це тяжкий злочин, хіба ви забули постанову Вершини Мудрості? Як ви смієте навіть думати про це?!

— На жаль, цього ви ніколи не збагнете. Це вічне поривання духу, вічне прагнення до пізнання. І це таки у нас останній шанс, бо ви відібрали більшу частину мого життя, і якщо я не встигну підготувати молодь… Але ми впораємось, і на Третю планету таки прибудуть гості! І Онол у тому числі.

Голос змовк. Тюремник з хвилину оторопіло дивився на пірамідку, а потім спересердя жбурнув її у бік причаєного космодрому. Зблиснувши на сонці, пірамідка зробила петлю і, відлетівши назад, вдарила Оама в живіт. Проте йому не заболіло, він тільки погладив місце удару.

Довго ще сидів наглядач на піску, марно силкуючись збагнути суть того, що почув од Конструктора Ру: “Поривання духу, прагнення до пізнання…”

Почало вечоріти, коли Оам, сердито сопучи, втиснувся до своєї кабіни. Тринога звелася і, розбризкуючи пісок, рушила в пустелю. Час від часу тюремник озирався назад, і від люті його аж судомило: там, за гірським валом, здіймалося до неба срібне марево.

Володимир Михановський

ІДУ НА ВОГОНЬ

емля, прекрасна Земля, Голуба планета!

Вона летіла звичною орбітою, і люди, вільні й щасливі, радісно трудились на всіх її континентах. Вони вирощували сади і споруджували чудові будівлі, штурмували атомне ядро (бо воно безконечно глибоке, так само як і Всесвіт безконечно широкий), запускали зоряні кораблі.

І не відала ще Голуба планета, що їй загрожує небезпека, страшнішої від якої, мабуть, не було за весь час існування Землі. Ні смертоносний хвіст шаленої комети Лючіано, що виринула невідомо звідки в січні двохтисячного року, ні знаменитий “зорепад”, що трапився того ж таки року, ні старовинний Тунгуський болід (який виявився набагато грізнішим, ніж люди думали спочатку) — ніщо не загрожувало такою бідою, як та, що нечутно насувалася нині.

Заходи сонця в помірних широтах Землі ставали яскравішими, і навіть удень деяким людям здавалось, що синява неба має якийсь червонуватий відтінок. Астростанції запруджував потік листів, а відеофони виклику не згасали бодай на хвилину ні вдень ні вночі.

Заспокійливі звістки, зроблені координаційною радою Землі, трохи розвіяли невизначену тривогу, але нова обставина знову викликала її. Тварини все більше почали виявляти неспокій. Причому цей неспокій був незвичайний. Голуби втратили свою лагідність і відважно кидалися на хижих птахів. Як повідомляли газети, один натураліст спостерігав жорстокий двобій між сизарем і орлом-стерв’ят-ником (це трапилось у заповідному урочищі на березі Волги). А на одній біостанції розлючена кішка (що до цього вважалась найбезневиннішим створінням на всю округу) кинулась на лаборантку, так що тій ледве вдалося відбитись. З кожним днем подібні випадки частішали.

* * *

Стрімкі ліфти один за одним підходили до круглого майданчика, від якого у всі боки розбігалися світлові промені радіальних кори-, дорів. Але люди йшли лише по одному з них. Вони поспішали, і обличчя їхні були похмурі. Аквамаринові стіни світились і мерехтіли. А ліфти все прибували, й потік людей здавався нескінченним.

— Ми не запізнюємось, Сашо? — стурбовано запитав засмаглий бородань у свого супутника, що вийшов услід за ним із пластикової кабіни, яка доставила їх сюди, на вісімнадцятий поверх грандіозного Купола Континентів.

— До початку ще десять хвилин — ціла вічність, — зауважив його юний супутник, поглянувши на годинник.

Зліва і справа їх обганяли, вітались на ходу. Різнобарвний одяг — переважно туніки — розвівався, ніби крила, від швидкої ходи.

— Добридень, докторе Рамо! Вітаю вас, Братцев! — велетень з жовтою гривою волосся міцно потис руки Чіммелю й Олександру.

— Здрастуйте, Ольсен.

- Є що-небудь новеньке? — світлі очі Ольсена дивилися з надією.

— Нічого втішного, — нервово пробурмотів Рамо Чіммель, поправляючи окуляри.

— Все те ж саме, навіть гірше, — додав Олександр Братцев.

…Строкатий людський потік переповнив амфітеатр майже вщерть, а люди все прибували.

Ось увійшли й повсідалися групою ті, що допіру прибули з Марса, всі як один у гермо-стюмах піщаного кольору. За ними вмостився рядочок відважних першопрохідців, які освоювали небезпечний пояс астероїдів. Представник венеріанської астростанції побіжно проглядав якісь аркушики, й лише прикушена губа його виказувала хвилювання. Всіх їх зібрало сюди, в сферозалу Великого Купола, одне — неспокій за долю Голубої красуні, квітучої Землі, поки що квітучої…

Олександр поправив навушники: голос людини, що походжала по кафедрі далеко внизу, був тихий, але вчувалось у ньому ледве стримуване хвилювання.

— …Таким чином, можна вважати остаточно визначеним, що до Сонячної системи наближається невідоме космічне утворення значних розмірів. Незвичайна радіація, якої останнім часом зазнає Земля, — це передові гінці тієї хмари, що на нас насувається. Розміри її ще не уточнено, та про це детально розкажуть інші доповідачі… В усякому разі поперечник хмари — не менше півмільярда кілометрів…

Рамо Чіммель слухав, заплющивши очі. Здавалось, обличчя його нічого не виказувало, але Олександр, який добре знав Учителя, помітив невеличку жилку, що напружено пульсувала на коричневій засмаглій скроні. Не розплющуючи очей, Рамо міцно стулив уста, ніби від внутрішнього болю. А голос людини на кафедрі розтікався по тисячах навушників, і кращі вчені планети — її Великий Мозок — напружено вбирали інформацію. Одночасно доповідь фіксувалася іншим Великим Мозком — електронним. Це був вірний, надійний помічник.

— Поки що туманність далеко… Але лазерні детектори супутників спостереження щогодини повідомляють про її наближення. Якщо туманність не змінить траєкторії, то…

— Де мої діаграми, Олександре? — запитав Рамо Чіммель, несподівано розплющивши очі. — Зараз моя доповідь. — І він швидкою ходою, ледь пританцьовуючи, рушив униз широким проходом.

Минув усього місяць, і те, що з хвилюванням обговорювалось лише в невеликому колі вчених, вихлюпнулось тепер на безкраї зелені майданчики й проспекти міст.

Неспокій рішуче охопив усіх. Люди з тривогою вдивлялись у небо, а воно було все таке ж блакитне й ласкаве, що не вірилось, ніби з кожною хвилиною виростає в ньому незрима грізна небезпека…

* * *

Величезний шестиосьовий автобус сріблястою пантерою пронісся вологим бітумом радіальної дороги, що вела до космодрому. Він зупинився біля високих глухих воріт, за які в’їзд було заборонено. Дверцята автомашини відчинились, зачепивши кленову гілочку, і кілька жовтих листочків, повільно кружляючи, опустилось на землю.

Першим з автобуса вискочив червонощокий парубок у широкому сірому реглані. Він посковзнувся, розсміявся й упевнено закрокував до бокового ходу, над яким горіли червоні літери, що час від часу мінялися. Слідом за ним рушили інші пасажири. Останнім з автобуса вийшов Олександр Братцев. Застебнувши плаща (знову став накрапати нудний вересневий дощик), він глянув на літери, що повідомляли про ракети, готові до старту, задоволено кивнув і штовхнув пластикову вертушку.

Космодром був незвичайно збуджений. Ніколи ще тут не було такого скупчення людей і техніки.

Всі стартові майданчики працювали на повну потужність. Ракети здіймалися в небо, спираючись на пругкий стовп вогню, а на їх місце автоматичні візки вже підвозили нові сріблясті стріли, після чого розумні механізми встановлювали їх у строго вертикальне положення.

Більшість ракет були одиночками, зрідка зустрічалися подвійні, іноді — трійчасті.

Земля посилала в глибоку розвідку своїх синів.

Невідомий ворог наближався, він уже був, можна сказати, біля воріт. Назустріч йому йшли безстрашні люди.

Минали довгі години, а життя на багаточисленних космодромах не припинялося. Вдень і вночі прибували сюди все нові партії відважних, і один за одним здіймалися вгору стрімкі сріблясті птахи.

Відтоді, як Олександр ступив з підйомного майданчика в кабіну і пробрався до штурманського крісла, хвилювання його зникло. Залишились позаду безконечні розрахунки й диспути під височенними куполами Зоряної академії, безсонні ночі, проведені біля Великого Мозку, який, здається, вперше за всі півтораста років свого існування став збиватися й давати плутані відповіді.

Координаційна рада довго не погоджувалася відпустити Олександра Братцева в патрульні польоти, і тепер він був по-справжньому щасливий, що зумів-таки настояти на своєму й силою логіки переконати Раду в своїй правоті.

Протиперевантажувальний костюм при-іїшовся на Олександра якраз, і це стало причиною його доброго настрою.

По екрану забігали сині змійки, потім у центрі його матової поверхні спалахнула червона зірочка: диспетчер космопорту дозволяв зліт. Олександр одвів до краю стартовий верньєр, і владна сила зразу втиснула його глибоко в крісло. Трьохдюзова “Валентина” стрімко набирала швидкість.

Двигуни змовкли, надавши “Валентині” потрібну швидкість, і одразу настала тиша. Після потужного суцільного ревіння вона здавалась особливо повною й глибокою, майже відчутною.

Відстебнувши пояси, Братцев злегка відштовхнувся від підлокітників і одразу легко піднявся над кріслом. У кабіні корабля було тісно. Весь вільний простір займали прилади спостереження й запису інформації. Оперативний лазерний передавач містився біля пультового стенда. Найбільше місця займала машина логічного синтезу, на яку Братцев покладав великі надії. Перебираючи руками по одній з блискучих вузьких штанг, які в умовах невагомості — цих звичайних умовах космонавта — дозволяли переміщуватись по кабіні ракети, Олександр наблизився до одного з бокових ілюмінаторів. Випадково рука його опустилася в кишеню комбінезона. Намацавши конверт, Братцев витяг листа й закляк у смішній позі — розчепірені ноги, голова на кріслі, - в котрий раз перечитуючи нерівні рядки… Олександр мав ще години півтори вільного часу — розумні автомати самі виводили “Валентину” на заданий курс, і втручання людини було зараз зайве.

“…Щойно до мене в лабораторію прибіг захеканий радист наш Федя й передав телеграму від тебе. Спішу відповісти, оскільки через чверть години з острова Енергія стартує остання в цей день поштова ракета. Сашо, мій любий Сашо! Я рада, дуже рада, що тобі дозволили взяти участь у патрулюванні. Як міг ти сумніватися в цьому?! Останніми днями ми працюємо з найбільшим навантаженням: Земля бере все більше енергії. Атлантика не балує нас погодою. Дуже набрид поривчастий зюйд-ост, та нічого не вдієш… У вільні хвилини — а вони випадають рідко — повторюю наше улюблене… Пам’ятаєш’?

Засліпить, зацілує, зімне, понесе

Напоєна прохолодою претихая ніч,

Так візьми мене в свій кругоземний політ,

Безмежжя безсонному серцю поклич!

Не повіриш, не вислухаєш, не візьмеш,

Ми з тобою удвох — як вогонь і вода,

Забудеш, поїдеш, підеш, попливеш…

Розлучитися нам? Розлучитись з тобою? —

Ніколи!

Олександр повільно склав листа й сховав конверта до кишені. За кілька передстартових годин він устиг вивчити ці два листочки напам’ять, і в перечитуванні вже не було потреби.

Відсунувши жалюзі, Олександр виглянув назовні. Видимість була чудова. Глибоко внизу, на самому дні увігнутої чаші, помалу обертався зеленаво-жовтий масив. Майнула синя змійка Волги. Попереду стрімко насувалась прямовисна стіна термінатора — площини, яка розмежовувала день від ночі. І зразу ж, без переходу, “Валентина” влетіла в ніч…

Вже далеко позаду лишилась Земля. Ці дві доби Олександр працював напружено. Знову й знову вивіряв апарати, настроював найтонші лічильники, проглядав дані автозапису. Він навіть поголитись забув. “Доберусь на місце й поголюсь”, - думав Олександр, погладжуючи жорстку щетину на підборідді. Він возився з примхливим фокусуванням осцилографа, коли раптом почулося глухе зітхання гонга. “Валентина” увійшла в зону підвищеної радіації.

— Те, що треба, — вголос промовив Братцев, поглядаючи на звивисту криву, що невтомно повзла вгору по величезному, на всю стіну, екрані. Саме за цим він ганявся довгі години, саме для того, щоб вона піднялася вгору, у правий куточок штурманського екрана. Невтомно нишпорили потужні інфралокатори, корегуючи шлях “Валентини”. Залишивши осцилограф, Братцев поспішно пересів до екрана. Радіація зовнішнього простору підвищувалась так швидко, що аж дух захоплювало. Незабаром голубій струминці стало тісно на екрані, за короткий час вона встигла переміститись під саму стелю рубки. Олександр натиснув кнопку, зменшивши масштаб розгортки в сто разів. Крива впала донизу, але знову, не переводячи подиху, з лякаючою настирливістю почала видиратися вгору.

Там, у просторі, що змикався за “Валентиною”, шаленіли грізні магнітні бурі, міріади частинок фантастичних енергій виконували свій танок смерті. Трапилась би в кораблі тріщина товщиною з волосинку — і життя тендітного білкового створіння, званого людиною, миттю б припинилось.

Поки що нейтритова обшивка “Валентини” стримувала шалені атаки, та чи надовго? Олександр незабаром з тривогою переконався, що стінки корабля тоншають, вони наче тануть мікрон за мікроном, як лід під сліпучим березневим промінням. Щоправда, за такої “швидкості розтавання” їх повинно було вистачити надовго, але невідомо, скільки триватиме патрулювання “Валентини”… В усякому разі Олександр не мав наміру припинити його раніше строку. А небезпека? Що ж, коли йдеш на бій з темною силою Всесвіту, риск неминучий.

І знову потяглися важкі години.

У короткі хвилини, коли, незважаючи на безперервні перешкоди, вдавалося налагодити зв’язок із Землею, Олександр намагався передавати всю зібрану ним цінну інформацію про далеких ще гінців небезпеки, яка швидко насувалася.

“…Земля-2! Земля-2! Говорить “Валентина”-патрульна! Радіація, як і раніше, продовжує наростати. Максимум випромінювання, за яким, очевидно, повинно проходити ядро хмари, знаходиться праворуч по курсу корабля, координати…”

Писк і виття оглушливою хвилею увірвались в навушники. Рубіновий кристал лазерного приймача заблимав. Олександр ще деякий час ворожив над ним, уже не сподіваючись на успіх, як раптом крізь хаос неголосно долинуло:

— Пілот Братцев… Пілот Братцев… Негайно повертайтесь на базу… Перевищує допустиму й небезпечна для життя…

Голос, злегка хриплий, здавався Олександру знайомим. Так, звичайно, це він, всюдисущий голова Координаційної ради. І коли тільки він спить?..

Олександр глибоко замислився, втупившись у простір невидющим поглядом. За ці години він змарнів, і широкі вилиці його виступили ще різкіше. Повернути зараз, коли він, можливо, зовсім недалеко від напрямку руху головного ядра туманності? А раптом йому поталанить, і саме він, Олександр Братцев, встановить правильну траєкторію руху ядра? Тоді у вказану ним точку із бага-точисленних точок земної поверхні, із супутників-станцій, що обертаються навколо планети, люди наведуть гострі жала концентрованих лазерних променів, установки для яких земляни створили самовідданою працею за лічені години. На місці перетину променів спалахне мільйонноградусне полум’я. Воно повинно зруйнувати, розсіяти ядро й відвернути катастрофу. Як же може він зараз повернутися на Землю?..

Видавивши з тюбика малинове желе, Олександр через силу проковтнув солодкий клубок. Примусовий сніданок скінчився. Примусовий тому, що космонавт втратив апетит. Мабуть, це було пов’язано з проникаючою радіацією, яку “Валентина” вже не в силі була повністю заекранувати… А підкріпити сили — Олександр це розумів — було необхідно.

І цієї миті пронизливо завила аварійна сирена. Братцев прекрасно знав, що вона вмикається лише в хвилину крайньої небезпеки, коли кораблеві загрожує смерть.

Олександр рвонувся до штурманського пульта і вже не відходив од нього.

Стрілки приладів скакали, мов скажені, а крива випромінювання на екрані схожа була на анаконду, що переслідує жертву.

Якісь бліки ковзнули по скафандру Братцева. Він здивовано оглянувся: стіни кабіни в багатьох місцях засвітились нерівними плямами. Вони переміщувались, немов живі. Та Олександр уже не дивився на них. Він не зводив очей з маленького овального екранчика кофейного кольору, на якому часто змінювались схеми і формули — лаконічні й чіткі висновки логічної машини. Сумнівів не могло бути: “Валентина” знаходиться на шляху, по якому за кілька хвилин пройде головне ядро туманності.

За кілька хвилин…

Вийти з цієї зони він уже не встигне. Та чи й потрібно? Олександр прийняв рішення, від якого його серце шалено забилося: він викличе вогонь землі на себе, так, на себе! Він врятує, він захистить своїм тілом рідну планету!

Але зв’язатись ніяк не вдавалося. Оглушливі розряди перешкод чергувалися з протяжним виттям і короткими схлипуваннями, викликаними ударними хвилями плазми, що шаленіла навколо “Валентини”.

Знову й знову зовсім охриплий Олександр викликав Землю, але надаремно.

Стіни рубки вже світились майже повністю, лише місцями залишились темні прогалини, що танули на очах.

У цьому божевільному хаосі танцюючих стрілок, звивистих осцилограм, ревіння й гуркоту в навушниках, серед стін, що суцільно просвічувалися, мабуть, один тільки реактор поводився нормально. Він чесно виконував усі накази, пов’язані з маневром, слухняно змінював курс корабля.

Реактор, термоядерний реактор! Як він міг про нього забути? Олександр почав поспішно перевіряти його настройку. Стаціонарний режим… Мале завантаження… Нормальна стійкість… Чудовий двигун, сторожкий і потужний, безперебійне серце “Валентини”. А тепер, здається, пора приступати до підготовки.

Поворот білої пластикової рукоятки, кілька нажимів на різноколірні кнопки — й реактор збожеволів як і всі інші прилади й схеми корабля. Інтенсивність термоядерної реакції, яка давала ракеті швидкість, невпинно зростала. Щомиті ракета могла вийти з послуху і тоді… Ні, це не повинно статися передчасно…

Зціпивши зуби, Олександр ворожив над пультом. Регулюючи тиск, подачу дейтерію й магнітні поля, він за всяку ціну намагався стримати буйні сили, що шаленіли в реакторі, поблизу критичної точки, від якої недалеко до вибуху.

Ядро вже близько…

Дві хвилини… Півтори…

Душно. Душно тут… А як гарно повинно бути там, на малюсінькому острові Енергії, який омивається атлантичними валами. Шторм? Ну й що ж? Адже це свій, земний шторм. І потім — прохолода… Солоний вітер. Там Валентина, Валя… Вона буде жити. І вся Земля теж.

На кофейній поверхні екрана чітко вималювались слова: “Екстремум випромінювання”. Це ядро. Нарешті! З невимовним почуттям полегшення Олександр повернув до краю регулятор.

Майже одночасно високогірні астростанції Землі помітили яскравий спалах, що виник якраз у самій середині смертоносної туманності. Після спалаху ядро помітно розсіялось і змінило напрямок польоту.

Небезпека обминула Землю. Та ще довго, мало не півроку, вечорами, особливо як зійде молодик, можна було спостерігати в небі небачений за інтенсивністю зорепад: вогняні частинки широкими потоками борознили небосхил. Це згоряли й гасли в земній атмосфері мікрочастинки розсіяної туманності.

Люди спостерігали зорепад і з вдячністю вимовляли звучне російське ім’я.

А життя йшло своїм звичаєм.

У визначений час стартували з космодромів важкі іонольоти, прямуючи до далеких зірок. Здіймалися в небо легкі й сміливі контури новобудов. Гойдалася під вітром колосиста пшениця. Життя на Голубій планеті з кожним роком все кращало.

…У ногу з планетою жив і трудився маленький колектив на клаптику землі, що загубився в Атлантичному океані. Сюди сходились нитки керування від колосальних установок, змонтованих на океанському дні.

Енергія звідси розтікалась по жилах, які оперізували всю планету. І люди пишалися тим, що їхній острів носить ім’я Олександра Братцева.

Григорій Філановський

ПІЩИНКА

раптом щезла. Найдивніше, що якраз тоді, коли всі газети й радіо настійливо допитуються: де? у кого залишилась хоч одна?

Вітя Сергун гірко усміхається: теж мені- аматори, охоронці. Що для кожного з них така піщинка! Хоча — як для кого…

В усякому разі, всі хотіли обов’язково пересвідчитись, що їхня піщинка — справжня, звідти…

Вітя теж вісім років збирає одне і вірний одному — Марсу. У нього в столі старовинні легенди, пов’язані з червонуватою, “кривавою” планетою. Збереглися дивовижні здогади тих, хто ще в міражі недосконалих телескопів виявив “канали”… Журнали, що виходили на початку століття. Доповідь напівбожевільного французького академіка Жозюе в 1909 році про те, що у відповідь на мигтіння величезних дзеркал, які передавали азбукою Морзе міжпланетну депешу, марсіяни нібито відповіли йому особисто: “У нас немає очей, щоб бачити ваші сигнали…” А через півстоліття, всього через півстоліття розпочинається підготовка десанту на Марс. І, будь ласка, у Віті прекрасний телеза-пис обльоту Марса однією з автоматичних станцій.

Вітя Сергун і без карти під руками — у думці може пройтися по Марсу, немов рідним містом… Пройтися по Марсу… Ось під склом фото перших міжпланетних мандрівників. Фото перших-дотепер у траурній рамці. Несподівано припинився з ними зв’язок. І здавалось — усе, темінь: їхні сліди можуть виявитись лише через п’ятнадцять років. За великого протистояння досконаліший космічний корабель повторить відважну трасу першого…

Одначе так років через два після того, як Марс трагічно змовк, земляни одержали посмертне вітання з безодні. Під час навчань австралійські солдати виявили на випаленій ділянці поля злегка вгрузлу в землю капсулу із надписом “СРСР”. Можна було гадати, що до загибелі космонавти здійснили єдину можливість: одіслали на Землю малу ракету з кібернетичним націлюванням. У капсулі була лише жменя піску — звичайного марсіянського піску. Більшу частину його розподілили між найбільшими лабораторіями світу. Отакої! Виявилось, що пісок цей за всіма ознаками майже не відрізняється від земного.

Так, на жаль, кинуті рукою людини на Землю з кривавого Марса піщинки, очевидно, не мали наукової цінності…

Зате вони мали іншу цінність — колекційну. Скільки їх було? Ну кілька сот, навіть менше, після того як значну частину поглинули всілякі досліди. І кожна з цих піщинок стала коштовним сувеніром, найдивнішим і модним, про який лише можна було мріяти. За піщинку пропонували голубуваті алмази, унікальні автографи, картини великих майстрів. Але як переконатися в тому, що ця піщинка не валялася вчора, й позавчора, і сто тисяч років тому тут, під ногами, а прилетіла з страшної далини? Спробуй відгадай…

І, мабуть, з усіх володарів зоряних сувенірів Вітя Сергун був найупевненішим і най-неупевненішим. Цю, його особисту піщинку, подарував йому батько. А він міг зрозуміти почуття колекціонера — адже ще задовго до Вітиного народження сам став збирати марки із зображенням тварин.

Рік тому батько сказав Віті: якщо ти закінчиш сьомий на “відмінно”, певно, я подарую тобі її — марсіянську піщинку.

— Ну? Справді?

— Авжеж.

Людина, яка збирає все про Марс, повинна бути, по-перше, стійкою. Не так це просто, сходити тільки раз за всю зиму на хокей і зробити дві помилки, лише дві незначні помилки в заключному диктанті. Зате тепер у Віті Марс представлений найобширніше, навіть своєю крупинкою, справжньою.

Та чи справжньою?..

З того часу, як став відомий “ефект Фінка”, це не дуже складно виявити. Працюючи з марсіянською піщинкою, фізик Фінк почав опромінювати її жорсткими променями. І раптом зовсім несподівано вона змінила колір, стала зеленуватою. Так поводились, як підтвердилося, всі кремнисті “марсіяночки”.

“Ефект Фінка” став пробним каменем для вияснення істинності кожної малюсінької цінності. Процедура перевірки була ретельно розроблена й узаконена. Піщинку клали всередину кришталевої кулі, і після опромінення вона вигравала в маленькій повітряній бульбашці зеленуватим сяйвом. А проста, земна піщинка — дзуськи!

Ніхто, навіть рідні й знайомі загиблих пілотів, не міг утриматися від спокуси пересвідчитись у тому, що вона справжня. Тим паче, що ні одна піщинка не була одержана з перших чи навіть з других рук, — усяке могло бути… Володарі справжніх “марсіянок” тішились і берегли свої перли…

А Вітя Сергун? Він ніяк не хотів нести свою піщинку до “апарата Фінка”. Він говорив: навіщо? Вітя відкладав перевірку піщинки з дня на день… І як добре, що відкладав! Десь місяців через три після опромінення марсіянських піщинок з ними почало коїтися щось дивне. Вони просто розсипалися на порох, як деякі види грибів, коли перезріють. Залишалась щіпка пилу — того ж складу, але не піщинка.

“Що б це значило? — замислилися вчені. — А чи не гинули вони від жорсткого опромінення?” — висловив хтось гіпотезу. Кінець кінцем будь-яка молекула може бути зруйнована під дією зовнішніх сил, будь-яка організація атомів, нарешті, сам атом. У даному разі — чи не сталося руйнування організації більш високого класу, ніж комплекс звичайних неорганічних молекул? Якого саме класу? Не подумали про це при перших дослідженнях! Тепер запізно — після бою кулаками не махають. А що, як кожна піщинка містила незвичайну інформацію, зруйновану жорсткими променями разом з небаченою й нечу-ваною структурою піщинки?

Пізно! Пропустили, проґавили! Недарма кажуть, що Троя була зруйнована двічі, - за другим разом великим археологом минулого століття Шліманом, який, будучи в захопленні від колосальної знахідки міста гомерівського епосу, ненароком зруйнував, втоптав у небуття тисячі найтонших ключиків од легендарного минулого… Теж-таки — кожна дбайливо збережена піщинка могла б нині повідати чимало, аби з нею обходились делікатніше.

Отож Віктор Сергун зробився, щонайменше на п’ятнадцять найближчих років, володарем такої рідкості, яка і не снилась ніяким королям та мільярдерам, єдиної в земному світі піщинки. Вітя, приходячи додому, перш за все кидався до бурштинової коробочки, в якій поблискувало те саме “перлове зернятко”, що, на думку справдешніх півнів, “зовсім не ситне”. Піщинка… Та сама? Та сама!

І раптом щезла… Невідомо куди. Тільки й бачили її. Ні сліду.

Ну, хто б це міг отак спритно викрасти її, винести? Ні, це, мабуть, виключено — крадіжка. Тим паче дивно: пізно ввечері вона була, а на ранок зникла.

А може, піщинка все-таки була звичайною, земною, і хтось тихенько виніс, знічев’я пожартував над Вітею або зле над собою?..

— Вікторе Сергун! Вас викликають до інституту Академії наук. Принесіть, будь ласка, хоч коробочку, в якій вона зберігалась.

Ну, що коробочка? Її розглядають з усіх боків, і вчені сумні, мов у роковини загибелі тих, що полетіли на Марс. Треба ж — отак розпорядитися з їхнім прощальним дарунком…

Промінь світла різко падає на бурштинову коробочку, пронизує її. Є… Вона, піщинка! Вона стала безколірною. Чому? Змінила свою структуру? Вступила в іншу фазу розвитку?

Хтось висловлює припущення, що там, на Марсі, життя зароджувалось отак, у піщинках, бо там не існувало Світового океану. І що, рятуючись від руйнівних напочатку сонячних променів, первинна форма життя навчилась пропускати їх, стаючи прозорою… Хтось заперечує. Тихо згадують і незбагненну з точки зору розрахунку катастрофу на Марсі…

Якийсь немолодий вчений, схаменувшись, перекладає коробочку в дальній куток столу і стає в позу воротаря при загрозливому становищі. Ніхто не має права зазіхати на одну з найвеличніших цінностей людства. Ніхто…

А як же її володар Вітя Сергун? Адже це його бурштинова коробочка, його піщинка! Ось візьме її і понесе…

Ні, він цього не зробить. Він хоче лише востаннє глянути на піщинку й покинути залу.

— Хлопчику! Молодий чоловіче! Що вам дати натомість?

— Нічого.

Вітя дивиться кудись далеко-далеко, мовчить.

— Не може бути, щоб ти нічого не хотів! Про що ти мрієш? Чого, нарешті, хочеш досягти в житті?!

— Марса…

Анатолій Стась

СРІБЛЯСТЕ МАРЕВО

І

рислухаючись до тиші, що огортала мене, я довго не наважувався розплющити очей. У роті пересохло. Хотілося пити. Плече неначе припікали вогнем.

Я повільно розтулив важкі повіки. Прямо переді мною, на стіні з дерев’яних колод, товстих і необтесаних, висів ручний кулемет. Здається, землянка. Двері розчинені навстіж. За дверима вітрець погойдував зелені крони густих верб. Сивий бородатий дід і два молоді хлопці проїхали повз землянку верхи на конях, у діда за спиною висів автомат. І ще я вгледів за дверима блакитне й глибоке небо і яструба, що непорушно висів у прозорій далині.

І я пригадав усе…

— Де зошит?! — Крик, вихопившись із моїх грудей, ударився об стелю землянки. На мою голову лягла чиясь шорстка, велика й тепла рука, від неї пахло тютюном і неначе залізом. Я скосив очі. Побачив молоде, засмагле обличчя, родимку на щоці й чорні, як тернини, очі. Зелена сукняна гімнастьорка перехрещена ремінною портупеєю, над кишенею — орден Червоного Прапора.

— Що тобі, хлопчику? Очуняв-таки… Болить плече? А ти лежи, не ворушися. Потерпи. Рана для солдата — діло почесне. Твоє щастя, що наші партизани, розвідники, попливли тієї ночі на лівий берег, — неквапливо заговорив чоловік з орденом, вкриваючи мене шинелею. — Витягли з води біля бакена ледь живого. Рука у тебе прострілена. Як не втопився — просто диво.

— Де зошит? — прошепотів я, намагаючись скинути з себе шинелю.

— Який зошит, дурненький? Спасибі, що хоч сам живий лишився. Фашисти таку стрілянину зчинили… Ти звідки, з того берега? Що там сталося, чого вони тоді вночі як по-казилися? Розвідники доповідали мені про пожежу…

Мене почало тіпати, як у пропасниці. Я хотів скочити з нар, борсався під шинелею, й одна думка безперервно свердлила мозок: “Зошит… Де зошит? Де?..”

І тут, усвідомивши нарешті, що зошита у коленкоровій палітурці біля мене немає, що його вже немає взагалі, бо він зник у розбурханих хвилях, я закричав не своїм голосом і захлинувся — пінястий водяний вал накотився зненацька з чорнильної темряви, підхопив мене і поніс у безвість…

II

Він вийшов з очерету несподівано і став, дивлячись на мене великими сірими очима. На чубові, вибіленому сонцем, блищали краплини роси і рудів очеретяний пух. Короткий і глибокий шрам над лівою бровою злегка перекошував його обличчя, і, мабуть, від того воно мало дивний вираз. На парубкові була сіра полатана сорочка, сині у смужку штани з закоченими вище колін холошами. І скринька. Невеличка дерев’яна скринька, що висіла на ремінці через плече.

Ще мить, і я чкурнув би геть, не розбираючи дороги, бо граната обпекла мою долоню. Я з жахом згадав, що тримаю її у руці, не встигнувши сховати за пазуху. І якби я дременув, то так ніколи й не став би свідком тих дивних подій, що неждано розгорнулися і приголомшили багатьох людей своєю незвичайністю.

Не втік я тільки тому, що зрозумів: хоч він і дивився на мене, але не моя постать привернула його увагу. Погляд його був звернений поверх моєї голови, у бік дороги, туди, де спинилися щойно три машини — одна низенька, легкова, вкрита, наче жаба, сіро-зеленими плямами, та ще два грузовики, навантажені якимись ящиками. Видно, щось трапилося, бо німці сновигали біля машин і горланили. Аж сюди, до річки, долинали їхні сердиті голоси. Здавалося’, він прислухався до тих голосів і перебирав пальцями, що лежали на дерев’яній скриньці. Я помітив, що його очі стали раптом холодними й непроникливими. Аж тепер він угледів і мене. Точніше, побачив гранату у моїй руці.

— На повозці узяв? — Він хитнув головою у бік очеретів. — 3 цим не жартують, бовдуре!

Гранату, зелену і замашну, з густим мереживом сталевого чохла, я й справді узяв на повозці там, в очеретяних зарослях. То була “моя” повозка, я натрапив на неї випадково, шукаючи качині гнізда, а тепер навідувався до повозки щодня. Ніхто не знав, що вона там стоїть, загрузнувши в намулі, - новенька військова хура з кованим обіддям коліс. В очеретах залишили її під час відступу червоноармійці.

На повозці лежав автомат без диска, замащена солдатська ватянка, парусинова торбинка, а в ній — кілька гранат. Згодом на дні хури під сіном я знайшов білу запаяну бляшанку, повну красивих, пофарбованих рожевим лаком запалів для гранат.

Ще стояла на повозці радіостанція. Важка, металева, з безліччю важелів, вимикачів та шкал, ця знахідка, якби раніше, була б для мене справжнім скарбом. Ще у п’ятому класі я майстрував детекторні приймачі у шкільному радіогуртку, яким керував наш учитель фізики Федір Іванович. Але з якими труднощами діставали ми у своєму глухому селі всілякі гвинтики, клеми, дріт, не кажучи вже про навушники.

Зараз усе те вже було непотрібне. Гранати тепер більше цікавили мене.

Проте “моя” повозка була вже не зовсім моєю — про неї знав і він, цей білявий парубок у латаній сірій сорочці.

— З цим не жартують, — повторив він, — зробив крок уперед і миттю вихопив у мене гранату. Не встиг я рота відкрити, як вона зникла в кишені його смугастих штанів. І тієї ж миті він неначе забув про мене. Його погляд, як і хвилину тому, прикували до себе машини, що стояли біля містка.

Глянувши туди, я побачив, що у машин задерті капоти, а біля них вовтузяться німці, мабуть, ніяк не можуть завести мотори і все ще лаються; їхні голоси відлунювали над водою. Потім почулося гудіння. Спочатку воно було якесь нерівне: то посилювалося, то завмирало. Нарешті, мотори завелися. І відразу ж якась дивна, сірувата, ледь срібляста хмарина попливла над машинами, повільно танучи й переливаючись сліпучим сяйвом. Вже легкове авто і грузовики переповзли через міст і зникли за деревами, а тремтливе марево ще якусь мить висіло у повітрі, виблискуючи, граючи проти сонця міріадами дивовижних сніжинок.

Я оглянувся. Парубок щось бурмотів собі під ніс, обережно крутив на скриньці пластмасовий диск. В його сірих очах тепер танцювали веселі іскорки.

— Ти де живеш? — раптом підвів він голову і зміряв мене з голови до ніг поглядом, ніби щойно помітив біля себе.

— Коло лікарні, - збрехав я.

— Ага, — байдуже кинув він. І додав: — Друже мій, навіщо так примітивно маскуватися? Ти живеш дуже далеко від лікарні, у будинку під бляшаним дахом. Там стоїть висока груша, а на ній стримить жердина, до якої ваша милість чіпляла колись радіоанте-ну. Ти вмієш складати детекторні радіоприймачі, адже так?

У мене, напевно, був розгублений і дурнуватий вигляд. Та це не потішило його. Він нахмурився.

— А гранат, друже мій, тобі поки що не треба. Деякі “цивілізовані” типи, — голова його хитнулася в напрямі дерев, за якими щезли німецькі машини, — не розуміючи нашої юної психології, дарують за такі речі шибеницю або кулю. Помирати ж, уяви собі, нам з тобою немає ніякої потреби.

Я дивився на нього так, як тільки міг дивитися тринадцятирічний хлопчисько на людину, що вже пройшла крізь вогонь та воду і про яку наші сільські хлопці часто говорили, захлинаючись від захоплення.

Минулої осені, коли німці раптово прорвали фронт і на дорогах, розквашених дощами, ревіли їхні танки, машини й тяглися обози, якось надвечір ми побачили групу наших бійців. Люди говорили, що фашисти захопили їх у полон десь під Оржицею. Фашисти гнали бранців через село. Майже всі поранені, у пошматованому одязі, а то й зовсім роздягнені, вони місили босими ногами багнюку, йшли, хитаючись, підтримуючи один одного. Кількох, уже зовсім безсилих, фашисти пристрелили недалеко від річки. Йому ж наша річка врятувала життя. Він кинувся з мосту вниз головою. І поплив, швидко, наввимашки. По ньому били з гвинтівок, а він плив, раз по раз пірнаючи у воду, дістався до очеретів і зник у гущавині. Там його, пораненого в голову, і знайшов пасічник Данило Різни-ченко, хата якого стоїть над самим урвищем…

Незабаром старий заговорив, начебто до нього з Донбасу племінник прийшов. І хоч у селі добре знали, що то за “племінник”, проте вдавали, ніби вірять пасічникові. Правда, уже взимку сільський поліцай, п’яничка, на прізвисько “Тади”, бо він говорив “тади я пішов”, “тади я сказав”, - приплентався якось до Різниченка на подвір’я і почав прискіпуватися, що то за парубок з’явився в нього, звідки він та хто він. Пасічник виніс йому глечик самогону і макітерку меду. Тади нахильці видудлив півглечика, медом закусив, заспівав, почав стріляти граків на деревах і загубив десь затвор від карабіна. Коли повертався додому, було вже поночі, послизнувся та й загув з урвища вниз, на лід. Ранком наткнулися на нього, а поліцай вже не дише. Подейкували потім люди пошепки, що воно трохи не так начебто було, що не дідько кинув п’яного Тади з кручі, а таки старий пасічник підсобив йому в цьому ділі. Проте, зійшовшись на тому, що “собаці — собача й смерть”, односельці всілякі непотрібні балачки припинили, і про Тади вже ніхто не згадував. На його місце призначили глухуватого і сумирного діда Самійла. Йому теж не поталанило: гранатним запалом відчикрижило пальці. Після того новий “шуцман”, як вогню, боявся гвинтівки, яку йому видали в районі, і навіть іржаві бляшанки з-під консервів обминав на дорозі. Ще й інших повчав: “Врем’я воєнне, де вгледиш металічеське щось або ж, к при-міру, жилізо, руками не торкайся. Там, де хронт пройшов, всюди розкидано різну амуніцію, тобто супризи…”

Той самий пасічників “племінник” і стояв зараз за крок від мене з дивною скринькою на ремінці.

— Тебе як звати? — запитав він.

— Петько, — ще раз збрехав я.

Він засміявся.

— Дивак-чоловік! Який же ти Петько? Ти ж справжнісінький Андрій. Боїшся, мабуть, за оцю іграшку? — Він ляснув себе по кишені, що віддувалася від моєї гранати. — За це будь спокійний, я мовчатиму, як риба.

Так я познайомився з Юрком-ленінградцем, як називали його на кутку, де жив Данило Різниченко.

III

Я сидів під грушею і клепав тітчину сапу. Над парканом виткнулася білява голова. Юрко-ленінградець помахав мені рукою.

— Що збираєшся робити увечері? — запитав він, і я помітив, як пульсує у нього над бровою червонуватий шрам.

Що я міг робити увечері? Дивне запитання! Що ж робитимеш, коли у хаті немає й краплини гасу і, як тільки смеркне, доводиться одразу вкладатися спати.

— Знаєш що? — сказав я Юркові. — Як стемніє, сходимо за міст, на баштан. Кавунів притягнемо хоч цілий мішок. На баштані вони гниють, а староста людям не дає. А нам що, його питати? Плювали ми на старосту.

— По кавуни сходимо іншим разом. Сьогодні серйозна справа є.

Я навіть чуба пригладив. У Юрка-ленінградця є до мене діло! Почули б хлопці таке, від заздрощів луснули б. Юрко не звертав на них уваги, та й що вони йому? Певне, Юркові давно вже за двадцять, а моїм приятелям — кому, як і мені, тринадцять, а кому ще менше. Був найстарший серед нас, навпроти жив, Володька Нечитайло, тому сімнадцять тільки сповнилось, так у Німеччину забрали…

Я очікуюче дивився на Юрка-ленінградця, готовий зробити все, що тільки він забажає.

— Коли добре стемніє, приходь до повоз-ки в очереті, - сказав він. — Чекатиму.

І пішов.

Я ледве діждався вечора, весь час думаючи про те, навіщо він покликав мене до річки. І думки все крутилися навколо гранат. Може, він тільки вдавав, що гранати його не цікавлять. Не знав мене раніше, тому й не хотів ось так, відразу, на відвертість. А зараз має щось на думці. От коли б будинок коменданта — гранатами!.. Комендант, зміюка фашистська, що бив палицею усіх, кого тільки стрічав серед дня на вулиці, а не на роботі, жив кілометрів за п’ять на березі річки, у сусідньому селі. Якщо вночі взяти човна, то за течією — навіть веслувати не треба — можна дістатися за годину, а потім садками, повз клуб… Я ті місця знав добре.

У затоці тихо шелестів очерет, пахло ряскою й оситнягом. Скинувши штани, я намотав їх на шию й обережно ступив у теплу воду. Ноги грузли в замулене дно. Знизу забулькало. Сполохано пронеслася над головою дика качка.

Юрко-ленінградець сидів на повозці і, звісивши ноги у воду, смоктав цигарку. Я став на кований обід колеса, сів поряд з ним, одягнув штани. Почорнілий від дощів брезент, яким була вкрита радіостанція, лежав збоку жужмом. Металевий сірий ящик тьмяно відсвічував проти місяця скляними очицями незнайомих приладів.

— Ти, друже, тримати язик за зубами вмієш? — спитав Юрко і кинув недопалок у воду. Я промовчав. Що я міг відповісти на таке образливе запитання?

— Зрозуміло, — хитнув він головою. — Зараз ми з тобою візьмемо цю річ, — його рука лягла на радіостанцію, — і перенесемо на берег. Я сам пробував, та важка, хай їй всячина.

— Для чого тобі радіостанція? До неї ж немає живлення, — розчаровано запитав я. — Я хотів відкрутити від неї дещо, та шкода було псувати.

— Цього я й боявся, — в Юрковому голосі почулася стурбованість. — Зробив би, хлопче, найгірше, що тільки міг зробити в своєму житті. Ну, взяли?

Ми розгорнули брезент, поклали на нього металевий ящик — він таки був важкенький. Повільно побрели до берега.

Кілька разів відпочивали, доки піднялися вгору крутим схилом урвища. Біля подвір’я, де колись була колгоспна бригада, нас і перестрів старий пасічник. Він стояв під кленом босоніж і без кашкета.

— Несіть у хату, — кинув старий і пішов до своєї мазанки, що тулилася до урвища.

Звідси ми ще позаминулого року взимку злітали на лижах униз, аж на кригу замерзлої річки.

Данило Різниченко жив тут самотньо, провівши на війну свою доньку, чорняву Варку, яка працювала фельдшером у нашій лікарні.

Старого ми трохи побоювалися. Високий, схожий на цигана, з чорними густими бровами, — він завжди ганяв нас з подвір’я бригади…

Ми занесли радіостанцію у сіни. З сіней одні двері вели до комірки, там світився каганець. Біля низенького тапчана, де, мабуть, спав Юрко-ленінградець, стояв широкий дубовий стіл. Він був завалений мотками дроту, купами блискучого металевого дріб’язку, неначе тут розпотрошили з десяток радіоприймачів. Гостро тхнуло бензином. Тим добре вже відомим німецьким бензином, що його іноді вимінювали для запальничок у заїжджих німців на сало та яйця. Рожевий і якийсь неначе сухуватий, він швидко випаровувався й охолоджував шкіру, коли потрапляв на руку. Мабуть, бензин було налито у пляшки, які я вгледів біля тапчана під стіною. На столі також стояв примус, лежав мідний паяльник, безладно було розкидано плоскогубці, викрутки, напильники — різний дрібний інструмент, яким я теж залюбки майстрував удома, завжди воюючи з цього приводу з моєю тіткою: з нею ми лишилися удвох після того, як батько пішов на фронт.

Доки я роздивлявся комірчину-майстерню, Юрко-ленінградець розпалив у сінях примус і нагрів паяльник. Присівши навпочіпки біля радіостанції, наказав мені подати каганець. Я присвічував йому, а він швидко і вправно зняв задню стінку металевого ящика й занурив паяльник у хаотичне плетиво дротів. Відпаявши, вийняв з черева радіостанції близько півтора десятка різних деталей, серед яких мені були знайомі лише два опори та реостат, обережно розклав усе на столі. Витер піт з чола, сказав:

— А цей мотлох викинемо геть, — і недбало штовхнув ногою скалічену радіостанцію.

Я ні про що не розпитував. Ми знову поклали металевий ящик на брезент, спотикаючись у темряві, зійшли вниз до берега. Полетіли бризки, радіостанція булькнула у воду.

IV

У траві цвіркотіли коники. Над степом висіло пекуче сонце, парило, як перед зливою. Дорога, звиваючись між Козацькими могилами, тяглася сірою стрічкою до далекого виднокраю. Юрко жував стеблинку й задумливо дивився в небо. Біля мого носа сновигали великі руді мурашки. Я спостерігав за їхньою біганиною. Біля нас стояла у траві дерев’яна скринька. Але то була вже не та, маленька, на ремінці, яку я побачив у руках Юрка-ленінградця в день нашого знайомства. Ця скидалася на велику поштову посилку, оббиту з боків металевими пластинами. Зверху виднілося кілька перемикачів і блискучою мітелкою їжачилася антена, спаяна з безлічі тонких сталевих дротинок.

Ми прийшли до Козацьких могил ще вдосвіта. Скриньку Юрко ніс на плечах, у старому мішку. Я ніяк не міг зрозуміти, що він збирається робити тут, за селом, ради чого ми смажимося на сонці, яке нещадно припікає у липневому небі. І все ж я відчував, що між радіостанцією, кинутою в річку, Юрковою майстернею в хатині старого пасічника та нашим чеканням є якийсь зв’язок. Але який? Чим займався у тій комірчині Юрко-ленінградець? Чому він привів мене саме сюди, до в’їждженого тракту, а не кудись в інше, затишніше місце? Я лежав і думав. П’янкі пахощі трави й нагрітої землі заколисували, і, мабуть, я таки задрімав, бо, стрепенувшись раптом наче від поштовху, якусь мить не міг второпати, чому лежу тут, неподалік від дороги. Чувся недалекий і швидко наростаючий шум. Я звівся на лікті й поглянув на шлях. Довга колона вантажних автомашин, важких, триосних, заповнених німцями, які рядками сиділи в кузовах, простоволосі, з розстебнутими комірами й засуканими рукавами мундирів, — котилася трактом, виповзаючи з куряви, що здіймалася над могилами, над степом. Видовище було якесь фантастичне і вражало своєю неприродною, таємничою дивовижністю. Я весь зіщулився, боячись поворухнутися.

Машини зненацька зупинилися. Навіть не зупинилися — якось раптово зламався їх стрій. Передня ще трохи котилася, а ті, що йшли за нею, врізалися одна одній радіаторами у задні буфери. Брязкіт металу чувся серед німотної тиші — мотори машин замовкли, як по команді.

Я глянув на Юрка-ленінградця. Тримаючи руки на скриньці з щіткою-антеною, він напружено дивився на дорогу. Обличчя його зблідло, а сірі очі посміхалися зловтішно, з затаєною люттю. Шрам над бровою ще більше почервонів.

З машин стрибали солдати. Хряскаючи дверцятами кабін, на дорогу вискакували водії й офіцери. Біля автоколони зчинився лемент. Кілька німців підтюпцем побігли до переднього авто. Розмахуючи руками, вони щось кричали, вичитували водієві. Той стояв на дорозі, кулаком з затиснутою в ньому пілоткою показував на свою машину — мовляв, не з моєї вини все сталося. Та й справді, ця машина не заважала нікому, вона спинилася за добрих десять метрів від колони, завмерла пізніше ніж інші…

Поступово німці вгамувалися. Солдати знову полізли у кузови, водії та офіцери зайняли місця в кабінах. Проте ненадовго. Жодна машина не зрушила з місця. Чути було, як скрегочуть, завивають стартери. Машини ж стояли як укопані. Мотори мовчали. Німці збилися біля автоколони в юрбу і тихо, ніби злякано, гомоніли. Деякі водії засунули голови під капоти. Високий офіцер, поблискуючи проти сонця окулярами, йшов уздовж нерухомих машин і щось записував на ходу в блокнот. Лише кілька солдатів, байдужих до всього, поскидали мундири і розляглися осторонь на траві, прикладаючись до своїх баклажок.

Мені раптом пригадався той день, коли Юрко-ленінградець вийшов з очерету з дерев’яною скринькою на ремінці. Пригадалися три машини, що спинилися біля мосту, і погляд Юрка, який дивився на них поверх моєї голови, не помічаючи гранати у моїй руці… На якусь мить мені стало трохи моторошно, по спині поповз холодок.

— Вони поїдуть? — запитав я пошепки. — Вони… поїдуть?

— Вони вже ніколи й нікуди не поїдуть з цими моторами, — відповів Юрко.

Його рука, що лежала на перемикачах скриньки, злегка тремтіла. Він глянув мені в очі, підморгнув, хитнув головою у бік села. Пригинаючись за кущами шипшини, ми побігли від дороги, від німців і їхньої нерухомої автоколони.

V

За якийсь тиждень навколо нашого села зібралася сила-силенна німецької техніки. На дорогах темніли важкі вантажні машини з причепами, чорними тінями застигло кілька танків, виднілися бронетранспортери та потужні артилерійські тягачі, рябіли камуфляжем всюдиходи й маленькі легкові автомобілі…

Першу автоколону, що захлинулася у сріблястому мареві, німці намагалися вивезти на буксирах. Вони підігнали трактори, зачепили по три машини до кожного, але трактори, не здолавши и кілометра, раптом зачхали, огорнулися легкою, неначе з паморозі, хмариною, що іскрилася сріблястим сяйвом, і спинилися у вибалку. Довго бігали навколо них солдати у парусинових, забруднених мастилом мундирах, та як не силкувалися оживити, трактори, як і вантажні машини, вже не корилися їм.

Незрозумілі події, що відбувалися під нашим нічим не примітним селом, напевно, стривожили якесь високе німецьке начальство. Через село на двох легкових машинах, що виблискували нікелем, у супроводі мотоциклістів промчали офіцери, кутаючись від куряви у плащі з пелеринами. Але й цим офіцерам, і їхній охороні вже від містка довелося йти пішки — мерседеси так і зосталися стояти збоку шосе, куди їх гуртом відкотили мотоциклісти. Останнім заглух поперек дороги, зовсім загородивши її, приземкуватий бронетранспортер, що рухався слідом за мерседесами.

Все, що рухалося за допомогою моторів, біля нашого села ніби наштовхувалося на невидиму стіну й не могло подолати її. Поміж людьми точилися різні балачки. Одні казали, що у німців не вистачає пального і вони змушені кидати свої машини, де прийдеться, інші гомоніли, начебто фашистська техніка не витримує нашого клімату, треті натякали, що тут не обійшлося без радянських парашутистів-десантників, які висадилися у плавнях і якимось таємничим способом псують чужин-цям-окупантам мотори…

А старий Данило Різниченко хмурився. Особливо спохмурнів пасічник після того, як за річкою упав і згорів літак. Ніколи не забуду тієї хвилини і того виразу обличчя Юрка-ленінградця. Ми з ним сиділи у розбитому вітряку, що стояв на узвишші побіля села за колгоспним садом. Крізь дірку, проломлену в дахові, виднілися білі легкі хмарини. “Рама” з’явилася о другій годині — вона прилітала вже кілька разів і щодня в один і той же час. Двохвостий літак майже застиг у небі, гув одноманітно й нудно. Юрко казав, що “рама” прилітає сюди не просто так, німці пробують розвідати небезпечний район з повітря і вивчають місцевість.

Поглядаючи на літак, Юрко з хвилину чаклував над своєю скринькою, крутив важелі. Поспіхом запаливши цигарку, поклав руку мені на плече, стиснув щосили. Та я не відчував болю — “рама” в ту мить гойднулася, гул у небі обірвався; літак став на крило й почав падати. Десь здалеку, з-за ріки, вітер доніс розкотистий грім, чорна квітка диму розпустилася над зеленим оксамитом плавнів. Юрко стояв, як статуя, і я теж стояв, боячись поворухнутися, вражений водночас і простотою, і неймовірністю того, що сталося за якусь долю секунди. Мені здалося, що це сон. Але над головою тихо рипіли поламані крила вітряка, над плавнями здіймався смоляний чорний стовп, а Юрко-ленінградець стояв збоку з цигаркою в зубах.

Від протягу з цигарки посипалися іскри, я зойкнув, схопився рукою за припечену щоку — ні, все це мені не снилося. І я раптом уявив собі десятки, сотні літаків з чорними хрестами на крилах. Вони пливуть на фоні білих, залитих сонцем хмар, і все навкруги замовкає від їхнього зловісного ревіння; не чути пострілів гармат, не лунають черги зенітних кулеметів, а фашистські літаки зненацька один за одним, перевертаючись у повітрі, падають униз, горять на землі безліччю смолоскипів… Я поглянув на Юрка, і мені здалося, що його сірі задумливі очі бачать у цю мить таку ж саму картину. А може, вони бачили те, про що я не міг і подумати…

Того вечора ми ліквідували майстерню в хатині пасічника. Все, що було в комірчині, перенесли до берега й закопали під урвищем. Коли повернулися до хати, у кімнатних сутінках я впізнав нашого фізика Федора Івановича. Він сидів на ослоні, затиснувши між колінами свої милиці, а навпроти нього стояв старий пасічник. Надворі шумів вітер, швидко хмарилося. Палахкотіли далекі блискавки.

— У селі з’явилися німці, переодягнені в цивільне, — сказав учитель. — Мені здається, Юрію Павловичу, ви були необачні, не слід було робити таке кладовище німецької техніки в одному місці.

Юрко-ленінградець промовчав. Потім заговорив:

— Сам не сподівався, Федоре Івановичу, що все так швидко прогресуватиме… В інституті, в Ленінграді, ми билися над пульсатором два роки. Рішення народилося тут і так раптово. З матеріалів, які ви передали мені з шкільного фізичного кабінету, вдалося змонтувати лише модель пульсатора на одну сімдесяту потрібної практичної потужності. Сфера його дії була обмежена, але принцип залишався той самий: все залежало від складу синтетичного бензину, що його виготовляють німецькі фірми, чи іншого палива для двигунів внутрішнього згоряння плюс структури металу моторної групи машин. Коли я вперше випробував пульсатор на трьох машинах біля мосту, його потужності вистачило лише на те, щоб заглушити мотори на дві-три хвилини.

Реакція металу на бензин швидко припинялася, пальне відновлювало свої хімічні якості. Німці трохи понервували й поїхали далі. Коли ж я натрапив в очереті на ультракороткохвильовий випрямлювач і зняв з нього кілька вузлів — модель перетворилася на потужний пульсатор з широким діапазоном дії. Звичайно, німецькі спеціалісти можуть добрати, в чому справа, але від того легше їм не буде. Докорінно змінити структуру бензину неможливо, а будь-які комбінації у складі металу для моторів ми завжди врахуємо і робитимемо потрібні поправки на молекулярне реагування пульсатора.

— У мене два класи церковноприходської школи, — обізвався Данило Різниченко. — Вашої мудрості не збагну, але знаю одне: як війна скінчиться, тобі, Юрію, живому пам’ятник поставлять у нашім селі на вигоні. А зараз треба до своїх якнайскоріше пробиватися. Кажуть, у плавнях партизани з’явилися. До них, звичайно, ближче, ніж до фронту. Тільки хто ж його знає, це поки що чутки…

— Чутки ширяться, але може статися, що у партизанів немає зв’язку з нашими за лінією фронту. Тоді як? — промовив Федір Іванович.

— Тоді знову до фронту… Чи дійду — ось заковика. Я не про себе думаю. Тільки б донести до наших і передати те, що зроблено, — Юрко заходив по кімнаті.

— Еге ж, — сказав пасічник. — Якщо по совісті, то тебе в таку далеку дорогу і посилати б не слід, берегти тебе треба. Та тільки компанія підібралася в тебе, Юрію, не стройова. Один костури тягає, - він кивнув у бік учителя, — другий хіба що біля бджіл дибати здатний, а третій — дитина ще…

— Хто, я — дитина? — Мене підкинуло, як пружиною. — Та я хоч зараз куди завгодно..

Гостре, як спалах блискавки, світло вдарило у вікна хатини й залило кімнату, комин печі, стіни, поглинуло в себе жовтуватий язичок каганця, вихопивши з мороку обличчя старого пасічника, Федора Івановича, Юрка-ленінградця.

— Німці! — скрикнув Федір Іванович і вхопився за милиці.

Різниченко відіпхнув Юрка від вікна, хрипло гукнув:

— Тікай, Юрію, це за тобою вони… Рознюхала-таки, сволота!

У мене почали цокотіти зуби. Наче крізь туман бачив: ставши на коліна, Юрко вихопив з-під припічка автомат і три гранати — ті три гранати, що лишилися на дні повозки в очеретах. І автомат був той самий, тільки вже з диском.

У двері загупали. Почулися голоси німців. Гримнув під вікном постріл, другий… На подвір’ї у світлі фар снували, метушилися постаті.

— Ось зошит… Чуєш? Візьми! — Чиїсь руки штовхнули мене в комірчину, до вікна, що виходило на городи. Голос Юрка-ленінградця, невидимого в темряві, заглушував стукіт прикладів у двері. — У цьому зошиті все, що треба… пульсатор… розрахунки. До фронту йди, передай… Там і моя адреса. І прізвище… Ну, стрибай! Скоріше!

Під хатою гримнув вибух, я присів, притискаючи зошит до грудей. Юрко підхопив мене, підняв, і крізь постріли, що краяли ніч, я почув брязкіт скла, щось боляче ударило в спину, і я зрозумів, що падаю надвір разом з віконною рамою. Відразу ж мою шию стиснули так, що перед очима попливли зелені кола. Чиїсь пальці, наче закостенілі від напруги, вгрузли у моє горло.

— Ферфлюхт… Русіше швайн!

Задихаючись, я рвонувся усім тілом і вп’явся зубами в ці пальці-вони на мить розм’якли. Ламаючи колючу дерезу, я покотився з кручі вниз до очеретів, не випускаючи зошита з рук. Все пішло обертом: і небо, і вода, в якій видно було відблиски кривавої заграви. Вже коли плив, почув скажений стукіт автоматів. Крізь очерети виднілося палахкотливе багаття над урвищем — то горіла хата старого пасічника. Хвилі котились назустріч, били мене в обличчя. Я плив, тримаючи зошит у зубах, загрібаючи лівою. Щось важке звалилося раптом на плече, права рука миттю отерпла. Темна стіна насунулась на мене і закрила грозове небо. Я відчув, що хвилі змикаються над головою, хотів ковтнути повітря, і тисячі голок укололи мої легені.

* * *

Рвучкий вітер напинає сорочку, приємно холодить щоки, шию, груди. Палуба пароплава злегка здригається, пінястий слід кипить позаду і розбивається об хвилі. Вітер несе дрібні, як пил, краплини. Юрко міцно вхопився за свого брилика, не відриваючись, дивиться на далеку синяву берега.

— Тату! Тату! — Юрко показує на оповиту імлою смужку землі. — Ти там жив, як був маленьким?

— Я був більший від тебе.

— А де ж річка?

— Річки вже немає. Бачиш — тепер тут море.

— А твоє село?

- І села вже немає. Тільки море. І кручі. І кручі…

Ми з Юрком стоїмо на палубі і дивимось гуди, де видніється берег. І не віриться… Не віриться, що все те було: непорушні німецькі машини, “рама”, що хилиться на крило, падає у плавні, хатина над урвищем, охоплена полум’ям, ніч, постріли і… зошит у коленкоровій палітурці. Може, мені примарилось тоді? Може, то був сон?

Ми прислухаємось до плескоту хвиль за бортом. Там, де море зливається з небом, з моря підіймається густа хмара. Буде дощ. Я знаю — буде, бо кляте плече, в якому й досі сидить куля, завжди ниє на негоду.

Сині кручі віддаляються від нас. А низько над водою летять і кигичуть чайки.

Василь Бережний

АПАРАТ ІНЖЕНЕРА СОКОРОКИ

І

ільки-но звечоріло, як до квартири інженера Івана Свиридовича Сокороки з веселим гамором зайшло п’ятеро колишніх його однокашників. Сторонньому, може, й чудно було б слухати, як вони, поважні люди, в яких сивина вже посріблила волосся, тиснучи руки, вигукували:

— Вітаю тебе, Ваню!

— Поздоровляю, Ваню!

— Спасибі, Костику, і тобі, Петю!..

Ваня, Костик, Петя, Павлуша… У кожного з них дорослі діти, але їм приємно звертатися один до одного по-юнацькому. Це ніби повертає молодість.

Друзі прийшли до Сокороки “потягати його за вуха, щоб великий ріс і здоровий був”. Колись, мовляв, предки мали звичку в день народження “тягати за вуха”, а чому б і їм…

— Оце й добре, що завітали! — раділи Сокороки. — Тільки… де ж ваші жінки?

— Та ми так, на ходу…

Вручаючи пакунки, “хлопці” мимрили щось невиразне, але Сокорочиха-огрядна, велична жінка, категорично сказала:

— Е, ні!.. Я їх запрошу по телефону!

— Ну, що ж, — усміхнувся Сокорока, — поки жінки там зберуться, я вам покажу дещо…

Друзі пригадали, що Іван Свиридович давно вже конструює якийсь незвичайний апарат, і, користуючись нагодою, квапили інженера, продемонструвати свій винахід. Тим більше, що на столі не було ще нічого.

Розташувалися в кабінеті, який, власне, більше скидався на лабораторію. Тут і на столі, і на стелажах поряд із книгами стояло багато всілякої апаратури. Все те поблискувало пластмасою, тьмяніло металом, поглядало спокійними зеленкуватими вічками осцилографів. Простінок біля балконних дверей зайняла ціла установка, схожа на електронну лічильну машину.

Господар мовчки вимкнув люстру, і кабінет у темряві одразу набув якоїсь загадковості. Стояла насторожена тиша. Іван Свиридович підійшов до простінка, клацнув вимикачем. Замигали індикатори, на екрані осцилографа затремтіли зелені хвильки електронних сплесків.

— Оце і є той прилад, який… Одне слово, я ще нікому його не демонстрував. Зветься БЕР…

Хтось пожартував:

— Коротко і ясно.

— Та це робоча назва. Зараз ми випробуємо роботу апарата. Ви, звичайно, читали про всевидющий екран, який винайшов Микола Іванович Кабанов. Повідомлення про це велике наукове відкриття обійшло пресу всього світу в листопаді шістдесятого року…

— Це про те, що радіохвилями можна обмацати всю Землю?

— Так. Радіохвилі, відбиті поверхнею Землі, частково повертаються туди, звідки вийшли. І можуть показати на екрані локатора те, від чого відбилися…

— А з допомогою цієї установки теж можна зазирнути в найдальші куточки Землі?

— Я працював у іншому напрямі, - сказав Сокорока. — Цей апарат, хлопці, теж своєрідний всевидющий екран. Але від кабанов-ського він відрізняється тим, що… Одне слово, БЕР може показати нам майбутнє!

Майже всі були вражені. Майже, бо, як завжди, знайшлися тут і скептики, і гарячі прихильники, і такі, що їх нічим не здивуєш.

— Машина часу? — спохмурнів Скептик. — Неймовірно!

— Подорож у майбутнє? — усміхнувся Оптиміст. — Чудесно!

— Нічого неймовірного або чудесного тут нема, — обізвався Невразливий. — Наша наука й техніка всесильні.

Сокорока сів до апарата.

II

На екрані з’явилися дві постаті. Вони сиділи на стільцях у кімнаті, дуже схожій на вітальню Сокороків. Спочатку це були невиразні силуети, тіні. Але ось вони почали “оживати”, і вже добре було видно, що то юнак і стара жінка. Деякий час ці двоє сиділи мовчки, ніби не знаючи, що діяти. Нарешті, жінка сказала:

— Все-таки Заполяр’я — це Заполяр’я. Суворий край. Не їдь, сину… І без тебе ті вишні зберуть.

— То ж було колись, мамо! — Юнак якось комічно, неприродно схопився з стільця, заходив по кімнаті, мати бовваніла тінню. — Тепер клімат Заполяр’я хоч і не такий, скажімо, як у Криму, але… Одне слово, не суворіший, ніж на півночі України чи на півдні Білорусії. Цьогорічний урожай вишень у Заполяр’ї перевершив усякі сподівання, і якщо ми, молоді, не допоможемо збирати…

Юнак розповів про греблю Берінгової протоки, про теплі течії, спрямовані в Північний океан (“просто Північний, а не Льодовитий, мамо! Недаремно ж і назву змінили!”). Змалював їй складний механізм утворення циклонів і антициклонів, що також приносять у Заполяр’я невичерпні потоки тепла. І доки хлопець говорив, на екрані видно було і греблю, що з’єднала два континенти, і реакторний острів поблизу неї, і безконечний простір океану. Здавалося, зеленкуваті хвилі котяться через кімнату і от-от підхоплять і понесуть матір і сина.

— Все це я знаю, — зітхнула мати, — а що, коли… А що, як, бува, відмовить установка, ну, трапиться яка-небудь аварія, що тоді? Як застукає вас мороз у літніх костюмчиках! Візьми про всяк випадок дідову шубу… — Невідомо звідки в руках у неї раптом з’явилося добротне зимове пальто, підшите соболиним хутром. Пальто було дуже схоже на те, що його носить сам Сокорока. — Візьми!

Син стояв немов дерев’яний, потім засміявся і замахав руками:

— Що ви, що ви! Не візьму!

— На випадок аварії… - благала мати. — Адже за теорією ймовірності можлива одна аварія на десять тисяч років…

- І ви боїтеся, що вона станеться саме тепер?

— А що ж ти думаєш? Все може бути! Клацнув вимикач. Екран погас. Відразу ж схопився Скептик.

— Дозвольте, Іване Свиридовичу, тобто Ваню, покажи, що там у тебе за екраном — телевізорний кінескоп чи, може, кінострічка?

За екраном усі побачили тільки плетиво провідників.

— Значить, це якась нова конструкція телевізора — бачити не те, що нам пропонує студія, а те, що ми самі схочемо…

— Я хочу дізнатися про космічні польоти! — випалив хтось.

Сокорока погасив світло і сів до апарата.

Цього разу присутні побачили простору кімнату. Перед великим екраном, що зайняв майже всю стіну, сидить молода жінка. Натискує якісь кнопки, говорять:

— Алло! Місяць! Будьте ласкаві, мені космодром кратера Коперніка. Алло, космодром? Запросіть до екрана товариша Сідлайракету. Це дружина…

На екрані з’явився високий стрункий чоловік у костюмі астронавта — точнісінько такому, як тепер малюють у журналах. Відхилив шолом — обличчя сердите, нахмурене.

— Що сталося? — замість привітання спитала дружина.

— Та нехай йому всячина. Не будемо знімати!

— Чому? Це ж фільм про Місяць!

— Чи ти з Марса впала, що дивуєшся? Хіба ти не знаєш режисера Крапки? Походив по кратеру, подивився на внутрішні схили кільцевої гірки, хмикнув і каже: “Нецікава фактура. Знімемо в павільйоні, на Землі. Крапка”. Всі оператори і їхні помічники доводили йому, що муляжі не можуть замінити природу, а він одне” товче: “Ми не фотографи, а митці. Крапка”. Одне слово, даремно тільки ракету ганяли — повертаємося ні з чим.

— Коли будеш удома?

— Через тринадцять хвилин стартуємо. Значить, на вечерю встигну.

— Чудово! Що тобі приготувати?

— Зроби шашлик. Та підсмаж цибульки, не забудь…

— З баранини, звичайно!

— Ага, — зрадів чоловік, — ти в мене догадлива!

— А рислінгу з мінеральною водою?

— О, це буде чудово!

- І сигарет, звичайно, купити?

Обличчя чоловіка розпливлося в усмішці.

— Ти в мене золото! На жодній з планет немає такої дружини…

— Це ти правду сказав, бо я невтомно піклуюся про твоє здоров’я. А тому в оце замовлення доведеться внести невеличкі зміни. Після космічного польоту дуже корисний вітамінізований кефір. Та ще морквяні котлети. Я читала нову працю визначного кулінара доктора кулінарних наук…

— Так навіщо тоді й запитувати?

— Я ж хочу вдовольнити твій смак!

— Тоді приготуй, одне слово, шашличок…

- Їстимеш вітамінізований кефір і морквяні котлети. Тобі треба виробляти смак. А то вигадає таке — напихатися бараниною на ніч! І забудь про вино та цигарки.

Чоловік облизався, примирливо махнув рукою:

— Ну, гаразд, моя люба, ще стародавні римляни казали: “Про смаки не сперечаються”. Одне слово, готуй батарею кефіру…

- І парочку морквяних котлет! — усміхнулась дружина. — Крапка.

Екран погас. У темряві почувся голос Софії Миколаївни:

— Майже всі уже зібралися. Чи не пора до столу? Та є дещо смачніше від кефіру…

— Встигнемо! — гукнув Оптиміст. — Хочеться ще зазирнути в обрії часу. Цікаво, як, у майбутньому, скажімо, буде поставлено охо- т рону здоров’я?

Знову засвітився екран. На ньому поволі вималювалася картина: невеликий острівець в океані. Високо над будівлями здіймається позолочений шпиль. І враз усі побачили якесь приміщення. Оточений головками мікрофонів, там сидів чоловік середніх років і тривожно говорив:

— Усім, усім, усім! На Північному полюсі захворів 160-річний астроном… Як же його звати?.. Одне слово, Петро Петрович Петренко. Просимо надати медичну допомогу…

Спочатку з океану виринув підводний човен, з його борту на берег стрибнула лікарка в білому халаті з чемоданчиком у руці. Не встигла вона зробити й кроку, як над нею завис вертоліт, з нього вистрибнув чорнобородий чоловік в окулярах. Повз них шугнула ракета, стала сторч, із люка, немов акробат, вистрибнув ще один лікар. Причалило кілька океанських лайнерів, і звідусіль бігли лікарі.

— Де він? Де? — гукали. — Нечувано! Перше захворювання за останні п’ятдесят років!

Круглий павільйон обсерваторії. Біля телескопа сидить ще міцний чоловік із сивим волоссям. Чхає. Витирає хусточкою носа. Заходять лікарі, надягають маски, обступають старого. їх стільки, що не вміщаються в павільйоні.

— Як ви себе почуваєте, Петре Петровичу?

— Та це дрібниці, - махає рукою астроном. — Нежить…

— Ого! Хороші дрібниці! — гукає чорнобородий, найповажніший із медиків. — Цей вірус, як і всі інші хвороботворні тільця, уже давно було знищено по всій Землі…

— Та пусте, — відмагався дідусь, — колись це й хворобою не вважалося.

— А тепер, — заперечив чорнобородий, — коли давно ліквідовано всякі захворювання, тепер це страшна хвороба.

Медик обернувся до радиста:

— Прошу сповістити Архітектурний Центр — необхідно негайно збудувати лікарню для Петра Петровича. Так і скажіть — негайно, не довше, як за одну годину!

— Дозвольте, — почав благати старий астроном, — хоч годинку поговорити з онуком. Він щойно прилетів з Марса, забіг на хвилинку.

— Забігав? — перебив його медик. — Все ясно. Це він звідти заніс нежить, з Марса! Ізолювати хворого!

Всі підступають до пацієнта. Обличчя в нього кривиться, кривиться… Дідусь чхнув, і лікарі розскочились. Старий кинувся навтьоки…

Екран погас.

— Цікаво, цікаво… — заговорив Скептик. — Але в мене є запитання…

— Запитання потім! — в один голос гукнули жінки. — Показуйте, Іване Свиридовичу, далі.

…Великий зал, наповнений людьми. На трибуні моложавий чоловік. Він говорить, енергійно жестикулюючи руками. Спочатку не чути було, що він говорить, та ось прорвалися слова:

— Отже, дорогі товариші, жюрі в складі трьохсот тридцяти трьох чоловік одностайно вирішило першою премією відзначити роман “Крапля води”, поданий на конкурс під девізом “Новітній Пегас”. Чим керувалося жюрі? Віршований роман “Крапля води” хоч і невеликий за своїм обсягом (він має лише 110 тисяч рядків), але показує широку картину нашого життя. Автор подарував нам новаторський, філософський у своїй основі твір. У цікаво побудованій фабулі розкрито роботу фізиків, які здійснили розщеплення останнього нерозщепленого елемента — вуглецю. Багато хвилюючих розділів присвячено показові і такого величезного досягнення нашої науки, як синтез легких ядер. І немає сумніву, що автор дуже компетентний, бо герої твору оперують багатьма складними, я б сказав, оригінальними формулами. Зокрема формула для розрахунку будівництва геліометалургійних заводів, на яких енергія Сонця плавитиме з руди метал, — має велике практичне значення. Ненароком, наче між іншим, автор зробив надзвичайно важливе відкриття. А з якою силою виразності змальовано наші заводи й фабрики, одне слово, усі підприємства! Не можу відмовити собі в задоволенні процитувати одну строфу.

На поверхні колоски фотосинтезують,

А глибоко під землею заводи працюють.

Їх роботою керують меткі автомати,

Люди сіли за книжечки, люблять почитати!

Яка чарівна сила поезії сконденсована у цих рядках! Просто і ясно сказано, що наша промисловість, яка дає стільки продукції, скільки потребує суспільство, розташована в надрах планети, що все це автоматизовано і працює без щоденного втручання людини. Переконливо змальовано тягу нашого сучасника до науки, до ще інтенсивнішого накопичення знань. Одне слово, товариші, автор цього чудового роману цілком заслужив почесний лавровий вінок. Ось зараз, при вас, я розірву конверта, і ми дізнаємось, хто сховався під скромним девізом “Новітній Пегас”.

Оратор тремтячою рукою розкриває конверта, читає. На обличчі — подив. П’є воду. Знову читає, наче не вірячи своїм очам.

— Товариші… Дорогі товариші! Одне слово, автором роману “Крапля води” є електронна машина “Універсал — 1966”…

Екран потьмянів.

Коли через деякий час він засвітився знову, друзі Сокороки побачили степ, що аж до самого обрію квітнув золотистими кружалами соняшника. Межівником ідуть двоє, соняшник майже сягає їм до плечей. Один говорить:

— Ми внесли на ці сто гектарів усього один грам стимулятора росту. Минула доба, рослини підросли на один метр, один сантиметр і один міліметр. Почали цвітіння. Тваринам теж іде на користь — добре їдять, швидко нагулюють сало…

— Я не вірю в ці інтенсифікатори, дорогий агрономе, — перебив інший. — 3 погляду науки вони не витримують ніякої критики. Ну, скажіть, як стимулятор може вплинути на гени, хоча б і цього соняшника, гени, що є єдиними носіями спадковості? Ви читали моє семитомне дослідження про спадковість? Тільки випадкові, я б сказав, хаотичні мутації можуть дати деякі зміни. А таке удосконалення природи, даруйте на слові, - дитячі забавки.

— Але ж досвід, практика…

— Не в цьому справа, дорогий колего. На досвід ми всі посилаємось… До речі, покажіть мені цей ваш порошок.

Агроном виймає пакетик, розгортає.

— Він із содою.

— Цікаво, цікаво, — пробубонів генетик, а тоді встромив пальця в порошок і лизнув.

— Ой, навіщо ви? — скрикнув агроном. — Така доза може зашкодити.

— Пусте, сода ще ніколи не шкодила.

— Ой, глядіть… Ви ще скільки побудете в нас?

— Та, мабуть, завтра поїду. Нічого ж у вас цікавого немає…

— Давайте завтра зустрінемось отут, заміряємо соняшник, — запропонував агроном. — Ну, хоча б оце стебло.

Він одламав шершавий листок і поклав для приміти на золоту таріль соняшника.

— Ну, що ж, — промовив генетик, — якщо ви вважаєте, що завтрашній день принесе щось нове, то я не заперечую. Прийду.

Сонце закотилося десь за соняшники. Степ швидко потемнів, і так само швидко, як у кіно, минула ніч. Знову зійшло, попливло вгору Сонце, і дехто помітив, що зійшло воно там, де заходило.

На межівнику походжає агроном. За ніч соняшники так виросли, що він, піднявши руку, не може дістати до цвіту. Поглядає на годинника. Раптом чує писк.

— Вибачте, що я запізнився. Поки додибав…

— А де ж ви є? — озирається агроном.

— Я тут!

Щось смикнуло агронома за штани, глянув — біля його ноги стоїть малесенький чоловічок, до коліна йому не досягає!

— Ой лишенько! — забідкався агроном. — Бач, скуштували стимулятора…

Нахилився, підняв бідолашного Скептика, посадив на долоню, наче ляльку.

— Тепер я остаточно переконався, що цей ваш інтенсифікатор — непотрібна вигадка, — пропищав ботанік.

— Але ж ви самі… одне слово, на собі…

— Саме так! — тоненьким голоском скрикнув ботанік. — За вашою теорією, я мусив би вирости, зміцніти. А що вийшло?

— Справа в тому, що великі дози стимулятора діють навпаки. Висловлюючись науково, такі дози, як ви вжили, дають від’ємний ріст.

Чоловічок став на долоні, почав енергійно розмахувати руками — наче забивав невидимі гвіздочки:

— Я не вірю, не вірю в ці стимулятори!

…Він був до того комічний, що хтось із глядачів засміявся. Тоді ця жива лялька подивилася з екрана в кабінет Сокороки і промовила хрипким басом:

— А чи не здається вам, дорогі гості, що вже пора сідати за іменинний стіл?

Сокорока вимкнув апарат.

III

Софія Миколаївна заметушилася:

- І справді, пора. Ходімо, ходімо.

Всі, звичайно, були вражені, окрім Невразливого. Загомоніли, перебиваючи один одного.

— Як герой цього фільму міг звернутися до нас? Звідки він знає, що ми тут зібралися на іменини?

— Доки не скажете, Іване Свиридовичу, що воно за дивина оцей ваш БЕР, — за стіл не сядемо!

Сокорока подивився на своїх гостей веселими очима. Видно, він був задоволений роботою апарата.

— Дорогі друзі, - тихо сказав він, чомусь розглядаючи свої руки. — Сьогодні не час читати лекції…

— Хоч коротенько, Ваню! Ну, двома словами!

— Гаразд, — погодився Сокорока. — БЕР означає: біоелектронний резонатор. Він відтворює на екрані те, що уявляє людина. Ну, от я й пожартував трохи…

— Як же він відтворює?

— Це довго розказувати, а ми вже домовились, що сьогодні не буде лекції, а будуть пісні, усмішки… БЕР сприймає, посилює і трансформує біоструми. Одне слово…

— Отож я й помітив, — перебив Скептик, — що герої твого біофільму вживають твій улюблений вираз — “одне слово”!

— А шубу — помітили? Це ж його шуба!

- І сонце, брат, у тебе зійшло не там, де йому належить сходити!

— За огріхи прошу вибачити: я ж імпровізував… — розвів руками Сокорока. — Це якби сів такий актор, як Аркадій Райкін, ото був би біофільм!

— Признавайся, Ваню, це тебе Софія Миколаївна тероризує кефіром та морквяними котлетами?

Софія Миколаївна засміялася:

— Шкода, що не випускають ще вітамінізованого!

…Веселий гамір не стихав цілий вечір. І найбільше розмов було, звичайно, про новий апарат.

Андрій Дмитрук

НУЛЬ-БАР'ЄР

арешті я зібрався написати про це.

Минуле літо було надзвичайно жарке, правда ж? Як зараз пам’ятаю той ранок. Яскраве сонце, прегустий лозняк і пологі піщані схили круглого тінистого озерця. Найбезлюдніше місце в гирлі Десни. Я завжди відпочивав там удвох з Красовським. Шостого серпня Красовський займався своїми нейтринними прискорювачами. Мені не хотілося порушувати нашу недільну традицію. У моїй сумці лежали бутерброди, яблука, пляшка лимонаду і рушник.

Зійшовши з “річкового трамвайчика”, я одразу вибрався з натовпу пляжників і закрокував крізь гнучкий верболіз, захаращений зім’ятими паперовими скляночками, газетами та яєчним лушпинням. Потім усе сміття щезло — мало хто з приїжджих добирався до “озера Двох”.

Добряче подрімавши в затінку кущів, я вирішив освіжитися. Встав з піску, розморений, сповнений дрімотної насолоди, ввійшов у паруюче озеро з грузьким дном, усіяним черепашками, й хлюпнув собі в лице. Ось тут і почалося… Ні, не було ніяких світлових ефектів. Просто раптом сколихнулось осоловіле повітря, і, мов од дзвінкого ляпаса, заклало вуха. Озеро заходило ходором, із дна здійнявся мул. Тієї ж миті з’явився він — чоловік на чорній блискучій машині. Ліва рука незнайомця проросла майже до плеча крізь мій правий лікоть, а ліве коліно зникло в моєму стегні. Я був, зрозуміло, вражений появою такого “сіамського близнюка”. А “близнюк” здавався дуже потішним: високий, тонкий, як дівчина, в сірому костюмі, схожому на тренувальний. На голові у нього щільно ріс світлий пух. Кожна очна ямка знаходилась у високому бугорці, від чого обличчя “близнюка” нагадувало морду риби-телескопа. Він рвонувся, завдавши мені сильного болю, але й сам скрикнув і більше вже не шарпався. Машина ‘ забулькотіла й занурилася так, що ми з ним опинилися по коліно у воді. Очевидно, апарат “близнюка” матеріалізувався вище дна озера…

З хвилину ми впритул розглядали один одного.

— Чим зобов’язаний? — спитав я, бо відчував необхідність розгадки, але не знав, з чого почати.

Він торкнувся місця, де зрослися наші схрещені руки, й сумно зітхнув. Потім басовито сказав:

— Невелика помилка… Дозвольте відрекомендуватися: Ен-пілот Най з світу негативних енергій. Обсяг простору, в якому мені треба було з’явитися у вашому світі, виявився вже зайнятим. Будь ласка, пробачте.

Я признався йому, що з самого початку так і подумав. Най запропонував лягти для зручності на широку овальну кришку машини. Ми обережно зробили це, причому Ен-пілот, посковзнувшись, ледве не відірвав своє коліно разом із шматком мого стегна.

Кришка машини тріснула, і я вийняв з неї свою ногу в чорному браслеті відламаної пластмаси.

— Нічого. Зате тепер можна витягти машину на берег і вилити з неї воду, — зрадів Най.

Сонце припікало все дужче. Я скосив очі й побачив, що праве плече катастрофічно червоніє…

— Так. Тепер я з тиждень буду мастити плечі сметаною і боятимусь одягати сорочку.

Най, очевидно, не зрозумів. Він злегка за-совався і, почуваючи величезну незручність переді мною, вдався до пояснення:

— Розумієте, світ негативних енергій, що знаходиться в цьому ж обсязі простору, за ознаками абсолютно дзеркальний вашому. Якщо у вашому світі йде розсіювання енергії, то наш причиннонаслідковий процес — це концентрація. Наш час зворотний вашому. Час двох “суміщених” у просторі світів можна порівняти з двома паралельними, але протилежно напрямленими течіями. Між цими “потоками” стоїть бар’єр нуль-часу… Цей апарат — нейтринний перетворювач — створив миттьовий тунель через нуль-стіну, але простір, в якому повинні були матеріалізуватись атоми мого передпліччя й коліна, був заповнений молекулами вашої руки й стегна. Мої молекули втиснулись між вашими, і я не можу вивільнитись, оскільки речовина мого тіла набула тут властивості вашої речовини…

Я пошкодував, що немає Красовського. Миколу хлібом не годуй, а дай добалакати про нейтринний стан. Кінець кінцем хто я такий? Лаборант-біолог.

— Ваша розповідь, — промовив я, — нагадує мені старий земний жарт: “Як проїхати з Бейпіна до Пекіна?” Бейпін — це стара назва Пекіна…

Він засміявся.

— Не зовсім точно. Дві радіохвилі з різною частотою несуться в одній і тій же атмосфері і не заважають одна одній. Так і ми. Я змінив свою “частоту” і потрапив на Землю. Переходом між двома “частотами” був нейтринний стан…

Най засипав мене термінами. Він говорив про “зворотну кривизну простору”, про замкнуті гравітаційні поля нуль-бар’єра, що їх не можуть подолати ніякі елементарні частинки, окрім нейтрино…

Нарешті я перебив його:

— Пробачте, але я зрозумів з усього цього лише те, що нам все-таки доведеться звернутися до хірурга.

— Позбутися ноги й руки? — ойкнув Ен-пілот. — Я, на жаль, не вмію регенерувати.

— Отже, ходити все. життя в сіамцях? Років п’ятдесят тому нас би показували на ярмарках…

— Спробуємо доставити машину на берег, висушити її, і я полечу ні з чим…

— Скільки важить ваш перетворювач?

— У земних одиницях кілограмів двісті.

Я злісно хихикнув. Тут кожного взяла б злість — неждано-негадано серед білого дня отака халепа…

Він винувато кліпав круглими, облямованими пухом очима.

- І понесло ж мене! Ніколи собі не прощу…

Я подобрів і навіть поплескав його по плечу.

— Нічого, скажіть спасибі за те, що не сумістилися наші тіла й голови…

— Миттьова смерть.

— У вас теж є смерть?

— Звичайно.

Ми поволокли машину. Це було заняття не з приємних. Великий овальний жук перетворювача мав ззаду еластичні вушка локаторів. Най ручався за їхню міцність. Ми залізли у воду. “Близнюк” смішно підстрибував на вільній правій нозі: ліва, що приросла, була зігнута, і підбор Ная весь час бив його у праве коліно.

— Абсолютна синхронність рухів, інакше ми покалічимо один одного, — прохрипів Ен-пілот, беручись за одне з вушок. Ми обережно взялися суміщеними руками за двоє інших, а потім я зігнувся в поясі й намацав лівою рукою четверте вушко — воно було розміщене ближче до середини кришки. Серце шалено калатало, плечі, спина й зрощені місця нестерпно нили.

— Три, чотири… Пш… шла.

Ми з Наєм разом напружились і зрушили машину з місця. У воді розпливались вибухи мулу. Ми, ухкаючи для ритмічності, розгойдували перетворювач. Най, незважаючи на зовнішню тендітність, тягнув не згірше штангіста-професіонала. Кажучи правду, я стомився куди швидше, ніж він.

Вушка вислизали з спітнілих рук, мучила спрага. Я боявся порізатися гострою черепашкою. Біля самого берега ми сіпнули так, що у мене тріснула шкіра на руці в місці зрощення, і кров залляла сірий рукав Ная… Перетворювач виліз на пісок. Вода з плескотом стікала з нього в озеро.

Я горів, задихався, паморочилося в голові… Най з брязком одкривав люки й кришки, сушив пресловутий апарат…

Потім ми пили гарячий нудотно-солодкий лимонад, з якого вийшов увесь газ, і Ен-пілот сказав, що в їхньому світі теж є солодка вода.

Трохи спочивши під кущами (ми з Наєм через незручне зрощення могли лише стояти або лежати), я запитав “близнюка”:

— Куди ви повернетесь: у сьогодні, в завтра чи в учора?

— Наш час зворотний: якщо я пробуду тут день, то вернуся у мій світ післязавтра. Адже тутешнє “сьогодні” перетвориться на “завтра”, а “сьогодні” мого світу за цей час стане “вчора”: отож різниця становитиме якраз два дні.

— Але ж це парадокс: ви зможете зустріти там самого себе.

— Ні, такого не може бути, я залишусь самим собою в позавчорашньому вигляді. Тобто зроблюсь на два дні молодшим і вдруге переживу всі події двох цих днів.

— Отже, ви знову доживете до моменту старту перетворювача, знову повернетесь у позавчора, потім полетите й вернетесь втретє, і так до безконечності.

— Так. Щоб потрапити в кільце часу, я буду літати кілька хвилин у своєму світі з швидкістю світла: це дасть мені змогу повернутися одразу після старту.

— Ну, звичайно, лорянтцеве уповільнення: бачите, навіть я знаю. — Най кивнув, і ми, накульгуючи, потюпали до машини.

— Я повернусь, — сказав Ен-пілот.

— Тільки постарайтесь не потрапити куди-небудь всередину камінної кладки Хеопсової піраміди.

Усміхнене обличчя “риби-телескопа” щезло, наче зображення вимкненого телевізора.

Я залишився сам.

Аби я писав це оповідання три дні тому, то поставив би на цьому крапку.

Ні, Най не повернувся. Не знаю чому. Трапилось інше: я побачив у лабораторії Красовського нейтринний перетворювач. Чорний, овальний, з вушками локаторів.

— Гарна машина? — запитав Микола, клацаючи по кришці.

— Де ти її взяв? — вихопилось у мене.

— Як де? — оторопів Красовський. — Це ж “Веста-7”, гордість нашого інституту! Жартівник ти, як подивлюсь! — Потім хитрувато примружив очі й спитав: — А чи знаєте ви, пане жартівнику, що вміє робити “Веста-7”?

— Знаю, — відповів я. — І дуже прошу тебе, Колю, постав на неї вертольотний мотор з гвинтом. Піднімись метрів на двісті над землею, а тоді ламай всі нуль-бар’єри, які лише трапляться.

Між іншим, мені спало на думку, що світ Ная дзеркальний нашому, правда ж? А що, коли ім’я “Най” треба читати навпаки? Вийде “Йан” — щось на зразок Яна або Івана, тільки навиворіт.

Валерій Гужва

ЗАПАХ СТАРОВИННИХ КНИГ

весни у цьому сквері, пробиваючись крізь запахи листя й паруючої землі, на асфальті доріжок розстилався особливий запах пластикових обкладинок старовинних книг і разом з сонцем піднімався вгору. Звалені як попало за огорожею занедбаної міської бібліотеки, розбухлі від березневого снігу й дощів, вони простягали тепер до сонця покороблені, вицвілі сторінки, понівечені шорсткі обкладинки.

Джон Коллінз завжди відчував тут цей ні на що не схожий запах пластикових обкладинок. Він нагадував йому дитинство. Таким саме солодкуватим ароматом віяло від подарованої йому батьком у день народження книги Свіфта “Мандрівки Гуллівера”. Цей хвилюючий запах завжди нагадував йому тисячі дрібниць, здавалося, назавжди забутих. Джо ніби бачив батька, який перед стартом керованого реактивного глибинного геолота махнув йому рукою й усміхнувся, бачив трохи вищерблену грань плити із лабладору, що закрила вхід у дивовижний вертикальний тунель на чотирнадцятому кілометрі якого назавжди спинився геолот його батька.

Були ще тисячі спогадів на спіралі пам’яті, але Джо не міг спинитися на жодному з них…

Сьогодні треба було, нарешті, вирішити: або найнятися чорноробом у колонію на Місяці, або піти туди і хоча б ще на два роки лишитися тут, з Дорріс.

Це було недалеко від скверу і, наче зу-мисно, зовсім близько від занедбаної бібліотеки. Надзвичайні державні заходи, вжиті для врятування основного книжкового фонду, дали жалюгідні результати. В урядових сховищах лежало два з половиною мільйони мікрофільмів. Вони не тиражувалися — не було попиту. Ніякі зусилля уряду не могли відродити зниклого у громадян країни бажання читати белетристику. І ніякі гамірливі дискусії і обурення інтелігенції не могли спинити того, що почалося.

Джо сидів у цьому сквері з Дорріс (вони тоді тільки-но познайомилися), коли робітники з агентства реклами закріплювали на сірому пластмасовому будинку величезні літери, з яких складалося слово “МЕМЕНТО”. Ніхто з постійних відвідувачів і службовців бібліотеки, в якій Джо після закінчення коледжу готувався до захисту дисертації з класичної слов’янської літератури, не знав, що це за фірма. Будинок поруч з бібліотекою пустував майже рік, і тепер його займали нові ділки. “МЕМЕНТО” — ну й байдуже. Дорріс ще й усміхнулась:

— Що за старомодна назва?

— Це латинь. Мабуть, страхова фірма, — відповів Джо.

Через два місяці фірма “МЕМЕНТО” вперше примусила говорити про себе. І не лише в Тауні — всю країну сколихнула небачена фантастична хвиля рекламного буму.

Годі ловитися на приманку письменників! Найкращий белетрист — Сенді з 72-ї федеральної тюрми! 1 000 шедеврів за рік. Автор — кожен з вас.

Доктор Вайдер проти Гутенберга. Нарешті Ейнштейн у літературі!

Мільйонними тиражами розлетілися по країні повідомлення про праці доктора Вайдера, котрий винайшов спосіб запису на магнітну плівку пов’язаних образів і фактів, що збереглися в людській пам’яті. Електронні прилади сортували одержаний матеріал, упорядковували щоразу по-новому, створюючи тисячі різних сюжетних варіантів, з яких спеціалісти вибирали для майбутньої книги найгостріший.

Пластмасові коробки “МЕМЕНТО”-книг, розкладені на прилавках фірмових магазинів, сколихнули літературу і книготоргівлю. Не минуло й року після початку діяльності нової фірми, як зазнали краху найбільші видавці країни. Праця письменників стала об’єктом насмішок.

“МЕМЕНТО”-книги хвилювали уяву читача. У них не було ідей. Були тільки почуття і факти. Жодна з прочитаних до цього книг не давала того гострого відчуття проникнення в найпотаємніші глибини людських почуттів. Мінлива, мозаїчна течія думок, образів і відчуттів автора приводила читача в якийсь новий, незнаний до того стан.

Слідом за видавцями, книготоргівцями й письменниками жорстокої кризи зазнало й кіно, бо жодна з книг “МЕМЕНТО” не піддавалась екранізації.

Після того, як бібліотека перестала існувати, Джо виклопотав перепустку в державне сховище й цілими днями сидів за апаратом, відтворюючи мікрофільми. Він дуже поспішав: потрібно було роботу завершити до осені, коли в університетах оголошували конкурси. Джо сподівався влаштуватися на одну з філологічних кафедр, яких на той час лишилося в країні зовсім мало. Після весілля вони з Дорріс жили на страховку батька, яку щомісяця на рахунок Джо переказувала Геокорпорація. Два місяці тому договірні строки минули, і Джо одержав повідомлення, що компанія виконала свої забов’язання. Тут же було й повторне високомовне співчуття з приводу батькової смерті.

Пошуки тимчасової роботи, яка давала б змогу одночасно закінчити дисертацію, не дали наслідків. Але Джо й далі оббивав пороги державних установ.

Край цьому поклала Дорріс. Учора ввечері, коли Джо повернувся додому, вона, присівши на бильце крісла, сказала:

— Джо, у мене лишилася остання сотня. На неї ми не проживемо й місяця.

Дорріс вийшла на кухню, а Джо, заплющивши очі, довго сидів з книгою на колінах, його думки мчали по колу, шукаючи виходу, рятувального притулку, і весь час поверталися до скверу, до лави, на якій вони вперше поцілувалися з Дорріс, до сірого пластмасового будинку поряд із бібліотекою.

— Прізвище? Ім’я? Професія? — чиновник пильно розглядав Джо. — Розкажіть про себе.

Чиновник уважно слухав його, але Джо раптом здалося, що той слухає не тільки його, але й ще когось, непомітного, але дуже важливого. На мить перервавши розповідь, Джо почув гудіння радіоапаратури. Його записували. Джо почервонів. Чиновник, напевне, занадто захопився контролем якості запису і мовчав, нахиливши голову до столу. Перш ніж він устиг підвести очі, Джо оволодів собою, їм мусить сподобатись його розповідь. Інакше мідних рудників не уникнути.

— Досить. Дякую, — перервав Джо чиновник. — Пройдіть, будь ласка, в сусідню кімнату й почекайте. Я швидко повернусь.

— Це надто великі гроші, щоб платити їх за дрібниці, - доктор Вайдер тримав у руках бланк контракту, злегка згинаючи й розгинаюючи його. — Ви, містер Коллінз, напевне, читали в газетах усі плітки, якими наші вороги намагаються залякати наших майбутніх авторів. Що ви на це скажете?

— Мені важко щось сказати. Ніхто з тих, що побували тут, не може розповісти нічого компрометуючого вас. Вони взагалі не можуть розповісти про це. Говорять інші.

- І говорять дурниці. Не наша вина, що де в кого не в порядку нерви. Ви, як і всі інші, одержите сеанс відновлення пам’яті. У тому обсязі, який можливий. Якщо хочете, ваше прізвище залишиться невідомим. Придумаймо якийсь псевдонім. Скажімо, Джек Вісті. Репортерів можемо на запис не впускати. Вам потрібна реклама?

— Ні, ради бога, ні!

— Чудово! Мій обов’язок — попередити: всяке бажання приховати що-небудь під час запису буде вам же на шкоду. Апаратура не рахуватиметься з вашою волею. Все до найдрібніших деталей буде викачано з вашого мозку. Після тривалого сну ви одержите сеанс відновлення пам’яті, а потім-на всі чотири вітри. У вас є рахунок у банку.

Джо кивнув.

— Гроші буде переказано одночасно з початком запису. Це все, що я можу вам сказати. То як?

— Я згоден. Одне прохання: моя дружина нічого не повинна знати.

— Звичайно, звичайно. Ви пробудете у нас близько доби. Можете подзвонити їй. Скажімо, поїздка в Клайтон…

На табло, випереджаючи одна одну, замерехтіли секунди. Слово “запис”, яке замінило одиницю, розтануло перед очима Джо. Тієї ж миті він, ніби у надзвичайно яскравому сні, побачив подвір’ячко їхнього будинку в Уерк-фельді, невисокий тин, плити піщаника на стежці від хвіртки до дверей, тонкий стовбур липи і лаву біля неї, де він так любив сидіти з батьком, кущ жовтих троянд під вікном його дитячої кімнати. Раптом усе це зникло, неначе вітер перегорнув сторінки книги. В пам’яті Джо виникла картина хокейного матчу з командою сусідньої школи. Шайба ковзала перед очима, то наближаючись, то віддаляючись. Вигуки хлопців і дівчат на трибунах чулися йому виразно, і він знову відчув нестерпний біль від того, що Гаррі Чемпен з сусідньої команди десять років тому зламав йому ребро, непомітно для судді вдаривши його торцем ключки в бік, а він, Джо, скорчившись від болю, все-таки забив шайбу у ворота. Джо згадував зараз такі деталі, які люди з плином часу забувають зовсім.

Жоден із спогадів Джо не повертався до нього вдруге. Усі вони з’являлися і зникали назавжди. Джо намагався що-небудь приховати від невидимого сповідальника, але це було йому не під силу. Мозок його неначе вивернули й відібрали здатність опору. З неперевершеним цинізмом Джо розповідав найінтимніші деталі свого життя.

Доктор Вайдер був задоволений матеріалом, який “консервувався” машинами: з нього можна зробити надзвичайну книгу, в якій буде достатньо найінтимніших деталей — кожному на свій смак.

Джо не було вже три дні, і Дорріс хвилювалася, хоча чоловік і дзвонив їй щовечора із Клайтона. Вона рідко вмикала телевізор, читати зараз не хотілося, час тягнувся надзвичайно повільно. Поклацавши клавішами вмикачів програми, Дорріс вибрала концерт старовинного німецького композитора й лягла на тахту. Раптом екран мигнув, і на ньому з’явилося зображення невеликого котеджу, обнесеного металевою огорожею. В глибині двору загавкав собака, якийсь чоловік підійшов з вулиці до хвіртки, назустріч йому побіг хлопчик у коротеньких штанцях. Цей кадр змінився іншим: хокейний матч. Підлітки ганяють шайбу по прямокутнику поля. Раптом один з гравців закричав від болю: його вдарили ключкою в бік. Дорріс завмерла, спинивши свій погляд на обличчі потерпілого. Та кадр знову змінився. Раптом вона побачила на екрані… себе. Так, це була вона. А по алеї скверу, того самого скверу, йшов… Джо! Дорріс схвильовано дивилася на кадри, що швидко мінялися. До неї долинув голос диктора.

— Події нової “МЕМЕНТО”-бук, зовнішній бік яких ви щойно бачили, хвилюють відвертістю і емоційною насиченістю. Для того, щоб пережити життя незнайомої вам людини, досить попросити у фірмовому магазині “МЕМЕНТО” хвилюючу книгу “Мій шлях до Дорріс”.

Коли Дорріс розплющила очі, на екрані знову з’явилися стародавні гравюри і звучав Бах. Дорріс підвелася з тахти й повернулася до дверей. На порозі, спокійно усміхаючись, стояв Джо. В руках він тримав букет живих троянд.

— Красиві квіти. Сподіваюсь, вони тобі сподобаються.

— Джо! — закричала Дорріс. — Ти ходив туди.

— Що з тобою, чому ти кричиш?

— Я тільки-но бачила… Боже мій! Джо, навіщо ти це зробив?

— Що я зробив? — у голосі Джо був такий не підроблений подив, що Дорріс стиснуло горло.

— Джо, — голос Дорріс був ледь чутний, — я твоя дружина.

— Я це знаю. Навіщо ти мені про це говориш?

У Дорріс промайнула тінь надії.

— Джо, ти пам’ятаєш, що говорив тобі батько тоді, перед стартом?

— Людська пам’ять не така досконала, як цього хотілося б, — відповів Джо. І Дорріс здалося, що це говорить хтось інший, що голос чоловіка схожий на магнітофонний запис. Сумніву не було: Джо був т а м. В одну мить вона згадала все, що говорили про людей, які стали авторами “МЕМЕНТО”-книг. У лабораторії вони одержували стандартний відновлю-вальний сеанс, який включав у себе певний обсяг інформації, достатній для того, щоб не вийти за сферу людських стосунків, але такий, що не мав відомостей, які б індивідуалізували цю людину до попереднього рівня. Назавжди втрачалась емоційність пам’яті, із десятків тисяч дорогоцінних особистих спогадів до людини, що прийшла в лабораторію доктора Вайдера, поверталися лише окремі документальні відомості. Вона втрачала здатність відчувати і переживати, обходилась набором шаблонних волевиявлень і фраз. Невже це трапилося і з Джо? Невже тепер він став запрограмованим під Джо стандартним роботом-людиною? Ні! Не може цього бути! Дорріс взяла Джо за руку. Можливо, йому треба розвіятися?

Коли вони вийшли, на вулиці було зовсім темно. Дорріс узяла Джо під руку.

— Хочеш, підемо у н а ш сквер?

— У сквер? Добре.

Вони були зовсім недалеко від бібліотеки, де колись працював Джо, де вони познайомилися. Праворуч стояла їхня лава.

— Джо, — сказала Дорріс, — ти пам’ятаєш цю лаву?

Джо зосереджено дивився на дружину, не знаходячи в арсеналі своєї механічної пам’яті нічого слушного про цей випадок.

— Джо, — тремтячим голосом промовила Дорріс, — на цій лаві ти вперше поцілував мене.

Лоб Джо перерізала вертикальна складка. Секунду він промовчав і відповів:

— Усі чоловіки цілують своїх жінок. Дорріс опустилась на лаву, затулила обличчя долонями й заридала…

До неї і до Джо, що стояв поруч, доносився особливий, несхожий ні на що запах пла-стикових обкладинок старовинних книг, звалених у двері занехаяної бібліотеки. А крізь крони дерев на фоні нічного неба сяяли жовтогарячі літери, складаючись у слово “МЕМЕНТО”.

Юрій Ячейкін

СНИ

ікар схилився над Хворим. — І ти все пам’ятаєш? — недовірливо запитав він.

— Так, — прошепотів Хворий.

— Але ж це неможливо, — твердо сказав Лікар. — Адже хворі ніколи не пам’ятають своїх марень.

— Не знаю…

Обличчя у Хворого було змучене, йому б дати спокій, але Лікаря це дуже заінтригувало.

- І що ж ти пам’ятаєш? — настирливо допитувався він.

— Я пригадую річку, — очі у Хворого заблищали. — Вона була чиста і прозора. Дно її було так добре видно, що його можна було б намалювати. Кожен камінець…

— Де ти бачив такі річки? — заперечив Лікар. — Річки ніколи не бувають прозорі.

— Але я бачив її!

— Ти бачив її уві сні. Марення…

— Я занурив у неї руку і відчув приємну прохолоду…

- І не загинув?

— Світлі краплі падали з моїх пальців, а не застигали кам’яними бородавками…

— Ха-ха-ха! — не стримався Лікар. — А що тобі ще примарилося?

— Там росли квіти…

— Квіти — це красиво.

— Вони були ніжні, мов дотик матері. Вітер грався їхніми пелюстками…

— Вітер? Грався? — здивувався Лікар. — Безглуздя! Хіба ти не знаєш, що квіти відбивають від скель молотками?

— Я бачив це, — вперто заперечив Хворий, — квіти гойдалися під лагідним подихом вітру. А пелюстки ледь помітно тремтіли

— Дивовижно!

— А тоді наступила ніч…

— Ніч? Що це таке?

— Темрява…

— Темрява?! — Лікар аж похолов від непоборного ляку. — Невже ти переступив Межу Небуття? Звідти ніхто не повертався!

— Ніч була чарівна, Лікарю, і безмежна… У небі спалахнули зорі

— А це що таке? Сонце?

— Ні, Сонця не було. Це виглядало, як дрібні краплини золота у чорному графіті…

— Ти збожеволів! Хіба ти не знаєш, що на небі немає нічого, окрім вічного і невмирущого Сонця? Хіба ти не знаєш, що небо не може бути чорним, інакше все живе загине? Як за Межею, похмурим Кордоном Світла і Темряви.

— А ще я бачив — це було останнє, - ніби я захворів і мене лікували…

— Нарешті! — зрадів Лікар. — Так воно і було! Тобі щодоби давали чудодійну мікстуру — ціанистий калій.

— Ні, це було не так…

— Не так! Он як! Хіба я не краще знаю?

— Спочатку мені поклали під пахву скляний циліндрик з ртутним стовпчиком. Це був градусомір…

— Скільки градусів мала його шкала?

— Сорок два…

Лікар аж затрусився, стримуючи недоречний сміх.

— Любий хлопчику облиш ці химерні спогади, — він поклав долоню на гаряче чоло Хворого. — Зрозумій, під твоєю пахвою той градусомір просто випарувався б…

Хворий слухняно замовк і стулив важкі повіки. Він марив надзвичайним казковим світом, у якому йому життя не було б.

…Ранком його ховали. Півнеба обіймало кошлате, несамовито сліпуче світило. На його палаючій поверхні вирували циклопічні протуберанці. Від розтопленого грунту, що вгинався під важкими ногами жалібної процесії, піднімалися отруйні брунатні випари.

На березі киплячої річки, що шумувала розплавленим алюмінієм, процесія зупинилася.

На тугоплавку труну поклали кам’яну квітку.

Кварцові істоти застигли у мовчазній скорботі.

Вони не знали, що місяць тому на зворотний від Сонця бік Меркурія[1] прибула перша експедиція землян. Не знали вони також, що тиждень тому земляни зробили першу спробу встановити телепатичний контакт з недосяжними для них кам’яними аборигенами планети. Спроба закінчилася трагічно. Лікар дослідив раптово похололого Оператора і поставив діагноз — отруєння ціанистим калієм. Але що дивно: губи Оператора не пахли гірким мигдалем…

Леонід Шиян

ДЖІННЕ, З'ЯВИСЬ!

рофесор Н. відкинувся в кріслі, помовчав, збираючись з думками. І якось одразу поглибшали зморшки на сухому, пергаментно-жовтому обличчі. І звузились очі — ніби дихнув у них гарячий вітер пустелі…

— Так от… — почав він. — Років десять тому довелося мені брати участь в одній палеонтологічній експедиції. В Середній Азії… Пам’ятаю, працювати було важко. Спека, не вистачало води. Тільки вночі ставало легше: ночі були напрочуд чисті, холодні. І треба ж такому статися… З самого початку мене десь протягло, і причепилася пропасниця. Та я тоді ще не був таким… гм… старим копитом і не збирався вилежуватись у наметі.

Перші розкопки не дали нічого цікавого. У відкладеннях траплялися черепашки амонітів, відбитки папороті. Одне слово, здобич небагата. Але потім…

Другого дня, у пісковиковій брилі я знайшов… мозок. Ні, ні, то був, звісно, не справжній мозок, — так я назвав його в думці. То був зліпок. Природний зліпок мозку невідомої тварини.

Звідкіля він узявся?.. Мабуть, череп загиб лої істоти утворив щось на зразок футляра, і його заповнила порода. Минули мільйони років. Кісткова тканина поступово зруйнувалася, зотліла. Лишилося тільки ядро, що зберегло форму мозку.

І ось відбиток життя — далекого, невідомого- потрапив мені до рук…

Тієї миті я був схожий на тайговика, який набрів на золоту жилу. Схвильований, я повернувся до намету. Смеркалося. Навкруги раптом почало біліти — піднімався туман. Мене трохи морозило, але я не звертав на це уваги. Я був захоплений знахідкою.

Стиха потріскувала “летюча миша”. В її примарному сяйві твердий, мов камінь, зліпок здавався ще загадковішим.

Хто, безмовний, подав цей знак? Хто крізь віки нагадав про своє існування?

Тут було над чим замислитись. Справді, людину цікавить не лише майбутнє — вона хоче знати й минуле… Хто ми? Як прийшли на цю землю?.. Де, у яких тайниках історії шукати своїх далеких прародичів?

І, може, розгадка зовсім близько? Тільки простягни руку… Як за грибом під опалим листям.

Я дивився на зліпок… За розмірами й формою він не міг належати ні амфібіям, ні ссавцям. Скоріше за все, то був “мозок” якогось плазуна. Про це свідчив і характер відкладень. Амоніти, папороті — типові представники юри, доби, коли на землі панували рептилії. Але ж майже всі великі наземні рептилії юри — це динозаври…

Отже, динозавр?

У зліпку можна було розрізнити півкулі, мозочок. Відносно розвинений середній мозок. Чималі зорові долі підтверджували здогад: велетенські ящури жили серед високої рослинності й мусили добре бачити.

Мені здалося, що в лівій зоровій долі є якась вада, наче малесенька вм’ятина. Та я не надав цьому значення.

У наметі похолоднішало. Я мимоволі зупинив погляд на ліхтарі — шкода, не гріє… Мабуть, дивився я на нього довго, бо перед очима попливли райдужні кола. Вони швидко більшали, мінилися й зникали в тумані. І здалося, туман почав танути…

Я побачив ліс — незнайомий і водночас ніби бачений колись. Густо росли деревовидні папороті, повітря було напоєне терпким гіркуватим ароматом. Де-не-де зеленіли гінкго. Листя їхнє було примхливо покраяне, ніби вирізане з картону. А далі, понад тихою річкою, тяглися зарослі саговника.

І наче штовхнуло мене — там, у глибині за-рослей, ворухнулась якась величезна пляма. Туман рідшав… І вже було ясно — над сагов-ником піднялася голова дивної потвори. Могутня товста шия, страхітлива паща…

Мозок мій відчайдушно напружився. Я прагнув збагнути, хто показався із тліну віків?

Пам’ять гарячково перебирала факти, порівнювала, відкидала, мов лушпиння, непотрібне. Мені здавалось, що я міркую логічно…

Динозаврів ділять на два види — птахотазові і ящеротазові. Я знайшов “мозок” в юрських, а не в крейдяних відкладеннях — отже, скоріше за все він належить якомусь представникові ящеротазових. Саме вони досягли в юрі найбільшого розквіту. До ящеротазових належали всі хижі динозаври.

“Але ж тоді “цей” — також хижак! — блискавкою сяйнуло в думці. - І мусить рухатися на двох ногах. Найімовірніше…”

Так проявляється фотознімок. Повільно, але дедалі виразніше проступали знайомі риси. Перш за все у чорній пащі блиснув частокіл зубів. Наче десятки кинджалів. Потім зарослі розсунулися, і з’явився величезний тулуб на пташиних ногах, з довгим хвостом-балансиром.

Але дивною була хода ящура: він ступав якось непевно, часто зупиняючись і повертаючи голову.

Щось тріснуло… Враз погустішала темрява: “летюча миша” погасла. Я отямився, ніби повернувся з якогось іншого світу.

Збуджений, з палаючою головою, вийшов з намету. Все навкруги сховалося в тумані. Тільки ліворуч чорніло кілька дерев. Знизу, майже до половини, їх оповила сіра імла, і вони ніби висіли в повітрі.

Потім я відчув позаду якийсь шелест… Тривожне передчуття охопило мене. Там, у тумані, хтось стежив за мною.

І враз зовсім близько війнуло чиєсь гаряче гидке дихання. З імли виринула потворна голова, зловісно блиснули зуби-кинджали і, закривши собою дерева, ринула на мене величезна чорна маса.

“Тарбозавр!” — похолов я. Ящір стрибнув… і схибив. Важкий хвіст, немов колода, вдарив мене в груди й кинув додолу. Я знепритомнів…

Лише на світанку прийшов до пам’яті. Поруч були товариші. Та нічний кошмар усе ще стояв перед очима і не давала спокою невідступна думка: чому він схибив? Адже я був зовсім поруч, не тікав, не скрикнув…

І тут десь у надрах свідомості ворухнувся клубочок. Раптом пригадалося… Адже коли я розглядав зліпок… ну, звичайно… Зорові долі… Маленька вм’ятина на лівій… Так ось чому промахнувся тарбозавр! Вм’ятина — наслідок якоїсь черепної травми. Динозавр був сліпий на одне око… На праве!

Професор замовк, мабуть, стомлений розповіддю. Настала довга пауза. Потім він сказав задумливо:

- Іноді, згадуючи цю дивну історію, я відчуваю, що зайшов у безвихідь. Невже то була тільки примха пропасниці?.. А може, на мене в темряві справді кинувся якийсь невідомий звір? Ні, це був тарбозавр. Живий…

І я знаю, колись я ще побуваю там. Я мушу туди повернутися. І може… Чи не зустрінеться він мені знову?

Володимир Михановський

ОСТАННЄ ВИПРОБУВАННЯ

ержавна комісія приймала в Компанії тільки що завершений УЕМ — Універсальний Електронний Мозок.

“УЕМ — остання вершина технічної думки”, - сповіщали газети. “УЕМ розв’язує не більше як за хвилину будь-яку логічну задачу”, -повідомляли жирні заголовки. А одна авторитетна газета через усю першу полосу надрукувала величезними літерами: “УЕМ — диво з див!” “УЕМ може все, — писалося в статті, - варити сталь, виховувати дитину її вести космічний корабель…” “Поспішайте придбати вірного електронного друга”.

На кінець іспитів винахідливість членів комісії вичерпалася, йшов останній тур випробувань.

Край столу, за яким засідала комісія, примостився сухенький дідусь у строгому смокінзі. Здавалося, він дрімав під монотонні запитання членів комісії, які задавали машині, й такі ж одноманітні відповіді електронного дива.

— Отже, джентльмени, — сказав голова комісії, -запитання вичерпано? В такому разі дозвольте вважати…

— Хвилиночку, сер, — перебив його дідусь, схаменувшись, — вибачте. У мене є ще одна задача для УЕМа.

На обличчі директора Компанії, що сидів поруч голови, відбилось невдоволення. В Компанії з дідусем були здавна сутички, й директор не без підстав чекав зараз од свого супротивника якоїсь каверзи.

— Будь ласка, — похмуро кивнув голова.

— Дякую, — вклонився дідусь. — Задача така. На полиці стоїть порожній чайник. Є також плита, дрова, вугілля й сірники. У кутку стоїть відро з водою. Як побудувати логічну схему, за якою можна закип’ятити воду?

Монументальна споруда, поблискуючи нікелем і плексигласом, непохитним бастіоном височіла перед помостом, за яким сиділи члени комісії.

Після запитання дідуся всередині її щось стиха загуло, блимнуло кілька лампочок, потім безпристрасний голос чітко промовив:

— Задача розв’язується так. Знімаємо чайник з полиці, наповнюємо водою, ставимо його на плиту. Потім підкладаємо дров, засипаємо вугілля й підносимо сірник…

— Прекрасно! — з щирим захватом вигукнули члени комісії.

- І останнє запитання, — сказав дідусь. — Видозмінюємо умову задачі: чайник уже наповнений водою і стоїть на плиті, а в печі лежать вугілля й дрова. Сірники — поруч. Завдання те саме: закип’ятити воду…

Споруда тривожно загула, щось у ній клацнуло, й через п’ятдесят чотири секунди той самий голос промовив:

— Рішення таке. Чайник знімаємо з плити, виливаємо воду у відро, потім ставимо його на полицю. Після цього виймаємо з печі дрова й вигрібаємо вугілля. Таким чином, ми зводимо задачу до попередньої.

Проказавши останні слова, бастіон змовк.

— Більше запитань не маю, — лагідно мовив дідусь і обвів збентежених членів комісії поглядом, у якому світився прихований тріумф.

Юрій Нікітін

СМІШНІ ПРИГОДИ З ПРОФЕСОРОМ ПРУТИКОВИМ

Роботи співають

рофесор Прутиков не лише відпустив Роба на перший у світі концерт для роботів, а й сам вирішив піти з ним. Правда, його мучив сумнів, а що, як роботи понавигадували щось на зразок: “13-10-64”, “ДИВО-23” або “Ен в енному степені”.

Та Роб-1 заспокоїв його:

— У програмі буде “Пісня про подвиг”, “Вогонь кохання”, “Ох на травичці я лежав”, “Не кори мене, матусю…”

Прутиков заспокоївся. Він навіть не помітив, коли почався концерт. На сцені стояли два роботи і беззвучно розкривали роти. Третій несамовито, але теж беззвучно тарабанив по клавішах електронного рояля.

Прутиков тайкома оглянувся. Роботи уважно слухали. Роб-1 навіть підстрибував від задоволення. Помітивши подив господаря, він пояснив:

— Співають на частоті 1800. Ультразвуки.

Надто вдала конструкція

— Будь ласка, сідайте, дуже радий вас бачити, — професор Прутиков підсунув крісло директорові інституту. — Ось моя нова модель, на яку я просив виділити кошти. Цей робот читає чужі думки.

Директор ліниво всівся, кинув на підлогу недопалок, сумовитими очима глянув на Роба-2. Той, трохи пом’явшись, підійшов до директора, вхопив його за барки, рвучким рухом витрусив з крісла і, розчинивши ногою двері, замашним стусаном витурив з кабінету

— Що ти наробив? — схаменувся Прутиков.

— Але ж ви самі мені казали, що я — продовження ваших рук, ніг і думок… — винувато промовив Роб-2.

У музеї

Професор Прутиков і його Роб-1 стояли в музеї перед картиною. Обоє мовчали.

Та ось Прутиков тремтливим голосом сказав:

Який драматизм! Це найкраще, що я тільки бачив у всіх залах.

— Я теж, — згодився Роб.

Завдяки рентгенівському зору він уже з півгодини спостерігав, як за картиною павук давив муху.

Адреса на листі

Всесвіт-15, Вимір — 13-10-41, Метагалактика імені Ейнштейна, дільниця 303, Галактика ЛЛ-64, Спіраль шоста, Сонце, Земля, Харків-13, Журавлівка, провулок Ново-Ісаєвський, 2, вхід з двору, поворот наліво. Дзвонити: 6 коротких і 12 довгих, якщо дзвінок не працює — стукати в двері кулаком або ногами. Особисто професору Прутикову.

І вони побралися…

(Казка для роботів)

“БЕЛМУ” важко було самому. Стогнав від перевантаження. І все частіше поглядав на новеньку елегантну модель електронної машини “Алкома-8”.

— От би разом, от би мені полегшало… — інколи бурмотів про себе.

Всесильний професор Прутиков почув це й з’єднав їх…

Тепер разом вони могли розв’язувати такі задачі, з якими ніколи не впоралися б поодинці.

Педанти

Одного разу професор Прутиков провадив серію складних хімічних дослідів. Приготувавши розчин, він покликав двох роботів і, вмочивши палець у розчин, сказав:

— Температура 18–20 градусів. Таку й підтримуйте.

— Добре, — відповів Роб-1 і теж умочив пальця в розчин. — Будемо підтримувати температуру 19,26 градуса.

Роб-2, вмочивши свій палець, уточнив:

— 19, 2576 градуса.

Надточний портрет

Професор Прутиков уже давно вславився на весь світ і йому почали набридати художники проханнями намалювати його.

Прутиков спочатку довго відмовлявся, потім несподівано згодився:

— Портрет так портрет. Якщо громадськість так уже бажає… Але хай пише його мій робот А-8. йому на це потрібне кілька хвилин, і я впевнений, що ніякого орлиного профілю він мені не домалює.

Слова великого вченого ніколи не розходилися з ділом. Вже наступного дня він позував своєму роботу. Правда, робот трудився вже більше години над метровим полотнищем, іноді він підходив до професора, виміряв його, просвічував, та зате, коли скінчив, на полотнищі дрібним бісером було написано справжній шедевр, найточніший портрет ученого:

Все на краще

Одного разу Прутикову довелось побувати на маловивченій планеті Анг. Ледве він вийшов з ракети, як на нього налетіло страховисько рекн і проковтнуло.

— Чудово, — промовив Прутиков, — заодно випробую скафандр і на кислотостійкість.

Золоті рибки

Йдучи, професор Прутиков сказав своєму роботу:

— Почистиш акваріум, погодуєш золотих рибок і взагалі доглянеш за ними.

Роб-6 старанно прочистив акваріум, вкинув рибкам жменю сушених дафній, потім приніс велику сулію сірчаної кислоти.

— Зроблю господареві сюрприз. Підозріваю, що рибки не зовсім золоті. Трудився він довго, нарешті хімічний аналіз був готовий. Золота в рибках виявилось всього 0,000 000 000 002 грама!

Викидаючи рештки рибок у сміттєпровід, робот з повагою промовив:

— Правильно господар говорить: не все те золото, що блищить!

Великі традиції

— Не осоромимо предків! — заволав Прутиков, висадившись першим на Марсі, і, вийшовши з розбитої ракети, став добувати вогонь тертям.

Юрій Лоцманенко

ПРАВО ЖИТИ

ощ!.. — він простягнув долоні, підставив лице важким краплям і засміявся: “Дощ…” І коли знову спалахнула блискавка і знову гримнуло життєдайне небо, він упав на землю, на зелену траву, притулившись обличчям до вогких стебел, і заплющив очі, щоб краще бачити пробуджене сновиддя, щоб не випустити радість з дужих вологих рук, і лежав так, не зробивши жодного руху, наче боявся образити важкі дощові краплі і дощовий шелест, який сьогодні належав йому.

Глянуло сонце, викотившись із-за хмари, дощ раптово вщух, як і почався, і тоді забриніла земля. Він одразу впізнав її древній голос, він лежав і слухав землю, притискався до неї, щоб краще чути і згадувати, і вперше не міг знайти різниці між Згадкою і буттям, немов і не було тисячолітнього кола, наче Земля лишилася незмінною.

Вдячний, він підвівся і побрів рясною травою до людей.

* * *

Минуло вісім місяців відтоді, як він відчув своє тіло, зрозумів, що живе на Землі, яка постарішала на тисячу років, — то було найперше його запитання, і Лікар відповів йому просто: “Тридцять перше століття”. Але з відчуттям радості життя прийшла Згадка, і з того часу ні на хвилину не залишала його. Спершу він намагався позбутися суворої гості, вигнати її. Він тікав від Згадки про страшну провину в тому його житті… та Згадка була дужча. Міцнішало тіло, слухняно скоряючись його волі, він видужував швидко, на радість Лікареві, і давно вже вільно ходив, не потребуючи сторонньої допомоги. Він покірно виконував усі накази Лікаря, уважно слухав розповіді про життя людей тридцять першого століття (відтепер їхнє життя мало стати його життям), спостерігаючи це життя і в людській гущавині міста, і в подиху вітру, і в безлічі невидимих послужливих речей, що з’являлися разом з його бажанням і допомагали йому здійснити кожне з них. Але одне не давалося йому й досі: розмови з людьми. Його співрозмовником була Згадка…

— Ви звикнете, — запевняв Лікар. — Ваші почуття опанують новий для вас ритм життя, і ви звикнете. Адже ви не перший релятивіст на Землі, а всі вони після повернення з Космосу жили довго і були щасливі… Лікар сміявся і силоміць тяг його кудись — опановувати ритм життя.

Він, Лікар, нічого не знав про Згадку.

Дуже важко було зустрічатись з людьми, відповідати на їхні запитання, бо на кожне запитання відповідали двоє: він і Згадка. Правда, люди не могли почути її голосу, і жодного разу вона не промовила його вустами, але він чув цей голос повсякчас і тому уникав зустрічей, щоб побути на самоті з нею. Так було легше. “Пригадуй”, - наказувала Згадка, ї враз перед очима з’являлося мужнє обличчя Капітана та пошматований, спотворений корпус “Проліска”. “Пригадуй!” — вимагала Згадка, і він у тисячний раз відновлював у пам’яті непорушну постать штурмана зореплана Середи… Згадка особливо виразно відтворювала цю подію. Ось він побачив десантний відсік зореплана, невелику десантну ракету і самого себе, що крадькома відкриває, не помітивши штурмана, її люк… а штурман мовчки дивиться на нього й розуміє, для чого він це робить…

Один з них, чотирьох живих членів екіпажу “Проліска”, міг врятувати своє життя, лише один з чотирьох, і одномісна десантна ракета була готова до відльоту з мертвого зореплана. Вони разом розрахували рятівну траєкторію, разом встановили в непристосованій до далеких подорожей кабіні анабіозну ванну, разом зробили все можливе, щоб врятувати одного з них. Кого?.. Це мав вирішити Капітан.

Кого?.. У той час, поки готували ракету, він гнав від себе це слово, він забув його, не і було такого слова в людській мові. Вони перенесли з “Проліска” на десантник залишки пального — антиводню, демонтували з паса-! жирських кают зореплана кисневі балони, склали в рятівній ракеті мікрофільми, зроблені за шість незалежних років експедиції (важко було уявити, що на Землі минуло майже чотириста років!), вони працювали до нестями, щоб один з чотирьох побачив Землю. І лише в ту мить, коли Капітан наказав жити Середі, а той скорився наказу, один із трьох, що не повернуться, втратив себе назавжди.

“Пригадуй!” — вимагала Згадка, і знову він побачив себе в десантному відсіку зореплана. Він похапцем відкинув люк приготовленої до відльоту ракети, озирнувся і раптом помі-і тив штурмана Середу. Під поглядом штурмана обважніле тіло втікача зіщулилось, і йому здалося, що хтось інший, не він, сказав його голосом:

— Жити!..

Середа дивився на нього уважно і спокійно, наче перед ним була не людина, а якась річ, ще не бачена ним досі і тому незрозуміла і з першого погляду. Він розглядав цю річ хвилину, другу, потім, видно, втратив до неї інтерес, відвернувся, відчинив поволі герметичні двері десантного відсіку, промовив байдуже: “Живи”.

А по тому у відсіку не лишилося людей. Ще деякий час там перебувала чудернацька річ у пілотському вбранні, потім її проковтнув люк десантної ракети, відкрилися шлюзи “Проліска” і викинули ракету разом із дивним вантажем у Простір. Все інше зробили автомати: націлили десантник на невидиму ціль, увімкнули анігіляційний двигун і корегували розраховану траєкторію під час польоту всі довгі чотири роки, про які не хотіла згадувати навіть Згадка.

…Він лежав, розмовляючи із Згадкою усю цю безсонну ніч, і просив у неї знання, питав кожну хвилину: що треба зробити йому? Але Згадка знала тільки минуле. Настав ранок, він вийшов надвір, байдуже кинув погляд на сонце, на снігові маківки гірських вершин, побачив чорну дощову хмару, що насувалася з півдня, подумав: “Буде дощ”.

Перші краплі, важкі й холодні, вдарили його просто в обличчя.

* * *

— А що саме вас цікавить? — спитав Координатор. — Наш музей занадто великий для того, щоб оглянути його за один день. Ви, певне, вперше тут? — і, одержавши схвальну відповідь, щиро зрадів. — От і чудово, я покажу вам усе, якщо у вас є вільний час. Знаєте, ми почнемо з останніх експонатів, перейдемо поступово до давніших і закінчимо зорельотами сивої давнини, — так, розумієте, особливо виразно видно технічну еволюцію людства. Звичайно, більшість експонатів — лише копії, але є й оригінальні конструкції і навіть… — Координаторові, мабуть, не часто доводилося знайомити з Музеєм людей, які приходили сюди вперше.

— Отже, — продовжував Координатор, — зараз оглянемо останні досягнення технічної думки Людства. Ми наближаємось до міжгалактичного лайнера. Зверніть увагу, за розмірами він невеликий, зате переводить у псі-поле майже вісімдесят відсотків своєї маси. Радіус дії практично необмежений, цілком виключений релятивістський ефект часу досвітлових швидкостей, миттєвий прокол Простору — і стійка матеріалізація в заданих координатах…

— Пробачте, я хотів би побачити експонати найперших космічних експедицій, сиву давнину, як ви кажете.

Координатор посадив кар на землю. Він розуміє, слухати про усім відоме — не так цікаво, але він може провести й тематичний огляд. Отже, відвідувача цікавить дитинство космоплавання? Тоді вони почнуть із перших непілотованих супутників, щоправда, все це копії…

І легкий кар помчав повз велетенські могутні споруди у двадцяте століття.

Величезне бетонне поле, втикане сріблястими голками ракет, заставлене бубликами-тороїдами космічних станцій, химерними та доцільними витворами людського розуму багатьох поколінь, проносилось під прозорими сидіннями кара, а мовчазний відвідувач наче шукав чогось, не затримуючи погляду на жодному експонаті більше секунди. Нарешті він торкнув Координатора за плече, якось дивно і глухо промовив: “Стійте… Тут”.

Координатор посадив кар біля гігантського білого олівця і схвально кивнув головою:

— Правильно. Двадцяте століття. Третя зоряна. Зореплан “Пролісок”, копія. Максимальна швидкість — на три мільйонних відсотки нижча “С”, релятивістський ефект… — і знову пішов сипати технічними термінами, прізвищами космонавтів, відомостями про конструкцію.

— Я… я знаю… читав, — сказав відвідувач і вийшов з кара.

Підбіг до зореплана, поклав долоні на світлий корпус і зразу ж відсмикнув руки. Потім знову вмостився в карі, попросив Координатора продовжити огляд. Слухав він не дуже уважно, але Координатор цього не помічав, задоволений, що може грунтовно ознайомити відвідувача з темою екскурсії. Лише один раз перебив Координатора відвідувач — коли кар наблизився до невеликої десантної ракети. “Десантна анігіляційна ракета, — повідомив Координатор, — бортовий інвентар зорепланів типу “Пролісок”, екіпаж — одна людина, радіус дії…”

— Це копія?

— Ні, це оригінал, експонат встановлений нещодавно після повної реставрації. Може, ви пригадуєте, близько року тому саме ця ракета була знята з непілотованої навколосонячної орбіти, там був космонавт… мертвий… але лікарі повернули йому життя. Зараз він, кажуть, лікується десь у Карпатах…

— Так, я чув про цей випадок. Ви не дозволили б мені оглянути ракету зсередини?

— Будь ласка, будь ласка. А якщо ви цікавитеся детальним вивченням конструкції, я викличу сюди спеціаліста по двадцятому століттю…

— Дякую, я не маю наміру вивчати ракету детально.

Вони зайшли до ракети через відкритий гермоблок. “Герметизація працює?” “Так, звичайно, я ж казав: ракета повністю реставрована”. Відвідувач звично, попереду Координатора, забрався в пілотське крісло, ввімкнув піль. “Обережніше! — зойкнув Координатор. — Адже це не копія!..” Відвідувач упевнено дивився на прилади, мозок його чітко реєстрував їх складну поведінку: “Антиводень — нормальний запас, кисень — повні балони, біомаса — років на вісім, регенераційна система — норма…”

— Не бійтеся, — сказав він Координаторові, - я за фахом — космонавт і нічого не зіпсую.

— Ага-а-а… — заспокоївся Координатор.

Вони вийшли, сіли в кар, і відвідувач попросив відвезти його до виходу з Музею.

— Ви не хочете продовжити огляд?.. — сказав Координатор розчаровано.

— Велике вам спасибі. Іншим разом, я зараз поспішаю.

* * *

Було дуже темно, але він посадив кар точно біля десантної ракети, заліз через відкритий люк всередину, звично відчинив шафу і за три хвилини одяг скафандр. “Не забув”, - посміхнувся собі. Потім увімкнув герметизаційну систему, пульт керування. Йшли хвилини, ледь клацав барієвий кіберштурман. Сприйнявши його слова як запитання, чітким металевим голосом відповів: “Усі системи десантної ракети “Пролісок-Б” працюють нормально”.

— Кругова орбіта, — наказав він кіберу, — ешелон — дві тисячі кілометрів, кут нахилу — нуль.

— Прийнято. — Голос кібера був байдужий.

За хвилину блимнула червона стрілка на пульті: потрібні розрахунки навколоземної траєкторії виконані.

— Старт! — майже крикнув він.

Десантна ракета підстрибнула на кількасот метрів, підкинута антигравітаційною катапультою, і зразу загули планетарні двигуни. Довгий вогняний хвіст прорізав темряву, потонув у хмарах, небо загуркотіло і затихло.

Звична рука — він таки не забув професії! — кодувала на інтеграторі вихідні дані, складені ним ще на Землі, у той день, після того дощу, і перш ніж замовкли планетарні двигуни, кіберштурман почав обробку інформації. “Траєкторія складна, кіберові доведеться поблимати індикаторами години зо три, — знову посміхнувся він. — А швидко я впорався з кодуванням! Тищенко нізащо б не повірив, а Середа із принципу знайшов би мікроскопічну помилку… Так… Шістсот років, як вони мертві, та ще ті шістсот, які летітиме “Пролісок-Б” у спресованому часі… а для мене — всього близько чотирьох.

У нього ні на мить не виникло сумніву, чи знайде він колись “Пролісок”, чи потрапить взагалі у той віддалений район Галактики. Він знав: потрапить і знайде, тому що повинен був загинути разом з ними ще шістсот років тому.

І коли, нарешті, завібрував корпус десантника під ударами анігіляційного двигуна, він розкрив заплющені очі й анітрохи не здивувався, побачивши в тісній одномісній кабіні трьох товаришів з “Проліска”. Він радісно прийняв могутній потиск руки Капітана, довго не випускав теплої шорсткої долоні Тищенка, а штурман Середа, мовчазний, як завжди, поклав йому руки на плечі, усміхнувся щиро: з поверненням!..

— Ви прийдете ще? — встиг запитати він космонавтів, перш ніж галюцинація розвіялась.

Двигун ракети гримів.

ІГор Росоховатський

ВІЧНА КНИГА

исокий, трохи зігнутий під вагою власних плечей чоловік вийшов з ракетоплана на аеродромі міста Центральна Бібліотека. Досадливим жестом відсторонив роботів з відділу “Довідки і послуги”, що кинулись йому назустріч. Як видно, життя не стелилось для нього килимовою доріжкою. Боляче було дивитися на запалі щоки і різкі зморшки, наче прорубані тесаком. Очі сиділи так глибоко, що неможливо було вловити їхній вираз.

Через кілька хвилин конвертоплан місцевої лінії доставив його до адміністративного будинку. Він увійшов до кабінету керуючого. Назустріч, привітно посміхаючись, підвівся з-за столу-пульта рожевощокий чоловік.

Прибулий нічим не відповів на посмішку. Він не сів у запропоноване крісло, і керуючому теж довелося стояти, спершись рукою об стіл.

— Мені потрібна книга, — сказав прибулий.

— Будь ласка, — з готовністю відповів керуючий. — Чи не бажаєте ви поки що випити нашого знаменитого “ЦБ”? Такого вина не знайдете більше ніде. Приготувати вам обід?

— Мені книга потрібна, — вперто проговорив прибулий.

— Прекрасно! — шанобливо сказав керуючий, і на його гладких щоках утворились ямочки. — Яка її назва, ім’я автора або індекс?

Він переступав з ноги на ногу, чомусь хилячись на правий бік, і видно було, що йому дуже хочеться сісти.

— Не знаю, — втомлено сказав прибулий. — Але ж ви допоможете. Така книга тільки одна. її не можна сплутати ні з якою іншою…

На обличчі керуючого з’явився вираз співчуття і розгубленості. Він хотів заспокоїти співрозмовника і не знав, як це зробити. А той вів далі:

— Ця книга вчить, як жити, щоб стати щасливим…

Рожевощокий недовірливо посміхнувся і тут же прогнав посмішку, боячись, щоб її не помітив співрозмовник. Але той не дивився на нього. Керуючий з хвилину вагався, потім рішуче натиснув кілька кнопок, передав команди по селектору. Минули частки секунди — і через вихідний отвір транспортера надійшли перші котушки плівки. Він узяв одну з них, прочитав назву:

— Статут Землі.

В ного голосі звучав сумнів.

Обличчя людини, яка чекала, лишалось незворушним. Керуючий брав по черзі інші плівки.

— У нашій бібліотеці ви знайдете все, що будь-коли видавалося на одній з планет, які входять у Велику співдружність. Ось книга про духовне перетворення, ось виклад вчення про вісімдесят мільярдів нюансів… Ось книги з відділів епохи капіталізму, епохи соціалізму…

Називаючи книги, він промовисто поглядав на відвідувача. Поступово керуючий перелічив усі відділи бібліотеки і спохмурнів.

— Послухайте, — майже благально сказав він. — Мабуть, ви все ж пригадаєте хоч які-небудь прикмети?

Відвідувач мовчав. Як видно, він не міг допомогти керуючому, а пустих слів говорити не любив.

— Але ж усі книги якоюсь мірою вчать бути щасливим. Навіть наукові. Не пізнавши навколишнього світу, не можна пізнати себе. У нас є найновіша книга про структуру вакууму, про те, як з піску, смол і води створювати живі клітини, про те, як перемогти яку завгодно хворобу, як розкласти найскладнішу думку на найпростіші складові і зрозуміти, що її породило… Може, підійде книга з парапсихології, га? — сказав він майже запобігливо.

— Я біофізик Кулешов Павло, — замість відповіді нарешті відрекомендувався відвідувач, і керуючий відчув, як холодок пройшов по спині. Він знав, що людина, яка створила перетворювач біоритмів, давно вже прочитала усі ці книги.

— Так, я їх прочитав, — сказав Павло. — Завжди старався найскладніші істини зрозуміти. Навчився змінювати будову організмів. З неживого створював живе. Здається, непогано це робив. Але щасливим не став. Від мене пішла кохана. Друзі відсахнулись, кажуть, я з ними був жорстокий. Наробив стільки помилок, наче все життя — із самих помилок. Якось мені сказали, що є така книга старовинна. Мабуть, просто пожартували…

Він приречено опустив голову і пішов до дверей. Керуючий, трохи кульгаючи, кинувся напереріз і перепинив шлях.

— Ви сказали, старовинна! — зраділо заговорив він. — Значить, нам з вами треба попасти у відділ старовинних книг… Ходімо!

— Та, може, мене хтось інший проведе, — сказав Павло, думаючи: “йому важко ходити”.

На цей раз керуючий нічого не відповів.

Вони йшли поміж стендів, і час від часу біофізик Кулешов брав якусь старовинну книгу в пластмасовому футлярі, гортав її. Потім клав на місце, і обличчя його ставало незворушнішим…

— А ось книга про вчення йогів, — безнадійним голосом промовив керуючий, але Павло навіть і не глянув у той бік.

“Зараз він мовчки поверне до дверей і піде такий же самітний і нещасний, яким прийшов”, - думав керуючий, гарячково вирішуючи, як затримати гостя. Підкреслено бадьорим голосом він сказав:

— Знаю, де ця книга! Я зовсім забув про одну річ. А вона там!

Біофізик покірно пішов за ним довгим коридором.

“А що далі? — щоки керуючого палали. — Зараз виявиться обман, і він піде собі”.

— Я, звичайно, чув про вас, — сказав він, щоб не мовчати. — Мій син і його друг мріють стати біофізиками. Тільки бояться, що треба надто багато вчитися…

Керуючий спробував посміхнутись. Він посміхався навіть тоді, коли місяць тому літак, яким він віз цінні рукописи, зазнав аварії. Він катапультував рукописи, щоб врятувати їх в разі пожежі, і посміхався, щоб заспокоїти інших пасажирів, — а зараз не міг.

— Учитись… — невиразно пробурмотів Павло, відповідаючи своїм думкам. — Не мати часу для побачень, пізнавати все складніші речі і забути, як збирають осіннє листя, як пахне земля після дощу…

— Що ви сказали? — зупинився керуючий, розгублено дивлячись на Павла. — Пізнавати складні й забувати прості? А чи не в цьому вся суть?

Догадка розгорялася в мозку, витіснивши всі інші думки. І він зусиллям волі кинув їй на допомогу весь свій досвід. Піт великими краплями виступив на лобі.

Біофізик здивовано глянув на нього, але, нічого не зрозумівши, тільки спитав:

— Скоро прийдемо?

— Зараз! Зараз! — відповів керуючий, прискорюючи кроки.

Вони ввійшли до першої кімнати-сховища, і керуючий, майже не вагаючись, узяв з однієї полиці старовинну книгу, і з другої — котушку плівки і простягнув їх гостеві.

Павло розкрив книгу, перегорнув одну сторінку, другу… Вони шелестіли, як уміє шелестіти старий папір або руді кленові листки, що зберігають у собі сонце.

— Дивіться! І справді — вона! Ось, наприклад… Я книги інші читав, вивчав, а ця… Коли кохана пішла від мене, покинула, гнався за нею по всій планеті, з міста в місто, в заповідники, на острови. Переслідував відданістю, подвигами, славою, хотів примусити захоплюватися собою, полюбити. Логіка говорила: так має бути. А тут — усе ясно написано. Наче на скелі вирізьблено… Покладався на себе, зневажав друзів. Думав: людина розумом багата. Сильному можна самотнім бути. Істину надто пізно збагнув.

Керуючий знав напам’ять багато з того, що було в цій книзі. Але ніколи не уявляв собі, що в устах іншого можуть набути такого значення прописні істини: “Силою любити не примусиш”, “Сам на себе ніхто не натішиться”, “Коли п’єш воду — пам’ятай про джерело”, “Пізнати правду легко, важко жити по ній”…

Він обережно торкнувся Павлової руки, яка тримала книгу.

— Я подарую вам примірник цієї книги народних прислів’їв. Можна буде вибрати краще видання…

Павло глянув на нього, помітив сітку зморщок у куточках очей і зрозумів, про що він думає.

— Так, це стара книга і прописні істини. Я просто про них забув, як забув багато про що… Спасибі вам…

- І вам спасибі, - серйозно сказав керуючий.

— А мені за що?

— Ви подали мені думку організувати в нашій бібліотеці ще один відділ — вічних книг.

ІГор Росоховатський

НА ОДНОГО МЕНШЕ

амоскид виїхав з воріт бази і помчав по шосе, розбризкуючи воду в калюжах. Пішоходи квапливо переходили на другий бік тротуару, ближче до будинків. А веселий шофер вишкірював жовті прокурені зуби…

* * *

За спиною Віктора Миколайовича глухо грюкнули двері парадного. Він зробив шість повільних кроків зверху вниз — спустився на тротуар п’ятьма східцями. Повз нього, перестрибнувши зразу через троє східців, пробіг кудись молодий лаборант. Віктор Миколайович усміхнувся в думці. Колись і він, мабуть, не пам’ятав, скільки східців веде до дверей лабораторії. Тоді він “подавав надії”. А тепер йому вже тридцять дев’ять, і він усього-на-всього науковий співробітник, що не захистив кандидатської дисертації.

Віктор Миколайович повільно попрямував алеєю, повернувшись до роздумів про закінчену серію дослідів.

“Михайлову несолодко, — думав він. — Скільки часу, скільки зусиль, а результат зовсім не той, який передрікала його теорія. Може, настав час висловити моє припущення?”

Він ковзнув поглядом униз і на мить зупинився. На правій манжеті сірих штанів темніла смуга грязюки. Коли ж це він устиг розтерти бризки? Знову дружина бурчатиме, критикуючи його старечу ходу. Та що вдієш: досить йому глибоко замислитись — і він починає кособочити й волокти ноги.

Віктор Миколайович забув про дружину і подумав про досліди, обмацуючи в думці ланку за ланкою, весь час повертаючись до того дня, коли з’ясувалось, що подразнення групи нейронів, названих “вузлом К”, призводить до гарячкового збудження всього організму, причому сили його подесятеряються. Піддослідні мавпи гнули й ламали товсті грати кліток, наче вони були зроблені з дерева. Це скидалось на буйне божевілля.

Чому ж препарати, які знімають подразнення з “вузла К”, не діють на буйнобожевільних? — питали себе співробітники лабораторії. І тільки один з них, Віктор Миколайович, спитав інакше: а завдяки чому подесятеряються сили? Це питання привело його до цікавої гіпотези, яка, коли б підтвердилась, могла б зробити переворот у медицині.

* * *

З грюкотом і скреготом самоскид повернув за ріг, на проспект. Тут водій зупинив машину і вискочив купити цигарок. На ходу розкрив пачку, сідаючи, звичним рухом губ перекинув цигарку в куточок рота. Самоскид рвонув з місця. Однією рукою крутячи кермо, водій другою дістав запальничку…

* * *

“Якщо висловити — засміють, чого доброго, — думав Віктор Миколайович. — Надто це вже скидається на казку і на те, що хочу я перескочити зразу через десять східців. Причому не балконних, не в особистому житті, а в науці. “Паленим тхне”, - сказав би Юрко. Але ж досліди другого контролю вказують на це. І коли вірити індійському професорові…”

Він зупинився перед вітриною магазину, помилувався новим телевізором, зітхнув. Якщо купити навіть на виплат, дружині не вистачить на путівку… А от коли він нарешті захистить дисертацію… І щоб її спокійно захистити, краще не здобувати репутації “казкаря” в науці.

“Я скажу Михайлову: в організмі має бути недоторканний запас енергії, який контролюється певним нервовим центром. А він відповість: “Ви так гадаєте?” І примружиться, схиливши набік голову, немов готуючись клюнути. Я спитаю: звідки беруться у людини нелюдські сили в хвилини небезпеки? Чому іноді вмираючий, від якого вже відвернулись най-оптимістичніші лікарі, силою волі, неймовірною жадобою вижити робить чудо й одужує? Жадоба життя і сила волі — сфера духовного. Повинна ж вона знайти резерви в галузі матеріального, в організмі. Очевидно, резерви перебувають рід дуже суворим контролем і відкриваються лише в крайні моменти. Більш того, наш організм схожий на надто обережного генерала, який не наважується пустити в дію резервний полк, усе ще вважаючи, що час не настав, пропускаючи останній момент. А при буйному божевіллі контроль з боку нервової системи ослаблений, резерви енергії вивільнюються, і в людини появляється невідомо звідки нечувана сила…”

“Ач, розбазікався, — каже собі Віктор Миколайович, посміхаючись. — Не поспішай. Адже Михайлов не стане байдуже слухати. Він обірве на півслові, недбало процідить: “Це філософія, а не наука”. Що ти йому на це відповіси?”

“Я покажу йому результати дослідів, проведених з Аркадієм. Це вже не міркування, а наука. Я скажу: очевидно, “вузол К” контролює недоторканний запас енергії.

Тим-то його подразнення дає картину буйного божевілля без розладу свідомості. Тварина смикається, звивається в конвульсіях, руйнує все навколо просто тому, що вивільнена енергія шукає виходу. Між іншим, згадаймо, що цей нервовий центр дуже важко збудити. Згадаймо також, що в момент смерті в організмі відбувається вибух енергії, який ми називаємо “некробіотичним випромінюванням”. Це пропаща енергія. А чому б не спробувати використати її за життя? Тільки уявіть собі результати: подовження життя, перемога над будь-якими хворобами…”

“Тепер я шарахнувся з галузі філософії в галузь казки”, - остудив себе Віктор Миколайович, і йому стало соромно. Він уявив собі гострий погляд Михайлова, спрямований у його перенісся.

“Стривай, стривай! — у думці вигукнув Віктор Миколайович. — А що, коли подати цю гіпотезу саме як казку? Припустімо, як фантастичне оповідання, прочитане в якійсь збірці? І коли я до того ж почну висміювати його, то Михайлов, звичайно, захоче посперечатися і почне захищати. Завтра ж зроблю це!”

Він не думав, що для перевірки його гіпотези досить було б лише двох місяців і що вже через рік-півтора медицина мала б у своєму розпорядженні найсильніший засіб за всі, які знала будь-коли.

Губи Віктора Миколайовича ворушилися в лад думкам, легка посмішка осяяла обличчя. Замислившись, він ступив з тротуару на брук…

* * *

Самоскид вискочив з-за повороту. Водій побачив перед машиною безтурботну постать на шосе. Несамовито завищали гальма. Пізно. Губи водія посиніли, засмикались. В кутку рота затанцювала недокурена цигарка…

Люди зібралися вмить, набагато швидше, ніж підоспіла швидка допомога. Лікар вискочив з машини, підбіг до потерпілого. Минуло кілька хвилин — і людина в білому халаті повільно випросталась:

— Він умер.

Санітари поклали труп на носилки… Юрба все ще не розходилась. Літня жінка притиснула руки до грудей. Якийсь чоловік спробував заспокоїти її.

— Що вдієш, на одного менше…

На нього виразно подивились, а він огризнувся:

— На землі три з половиною мільярди чоловік. Якщо не стане навіть мільйона, ніхто не помітить.

Чоловік дуже поспішав до поліклініки на процедури. Лікарі не говорили йому, що хвороба невиліковна, що жити лишилося зовсім небагато.

І ніхто тоді не міг знати, що проти його хвороби все ж є засіб — вивільнити недоторканний запас енергії. Та серед трьох мільярдів чоловік на землі вже не було того єдиного, що знав, як це зробити.

Микола Дашкієв

"ГАЛАТЕЯ"

(Зошит з мертвого зорельота)

ай буде навіки проклятий той, хто винайшов “Галатею”!

Ти, що читаєш оці рядки!

Заклинаю тебе твоїм щастям: не чіпай красиву пластмасову скриньку в моїй лівій внутрішній кишені скафандра! Не вмикай її! Не намагайся вивчити її будову і принцип дії!.. Як найотруйнішу гадюку, — з острахом і з огидою, — візьми цю скриньку і вкинь у плазме-ний реактор корабля!.. Зроби це перед тим, як читати мою сповідь; зроби негайно, бо коли ти затримаєшся хоч на мить і твоя цікавість переможе почуття самозбереження — ти загинеш!.. Це — мій заповіт. Не смій перегортати сторінку, аж доки не виконаєш моє останнє бажання!!

— Ти чуєш? Це — в ім’я людства!

* * *

Знищив?.. Я знаю, знищив. І саме ця впевненість дасть мені силу ще якийсь час опиратися нестримному бажанню поринути у солодкий хаос, звідки нема вороття. Я опиратимусь, аж доки поставлю останню крапку в цьому зошиті. А тоді…

Не нарікай на мене, невідомий друже. Не називай мене слабодухим. Знищити “Галатею” самотужки — неможливо. Це все одно, що задушити самого себе: в останню мить, коли тьмяніє свідомість, пальці втрачають силу, і ти повертаєшся до життя знову. Тільки ні, вкоротити собі віку — легше. Я це роблю зараз, роблю цілком свідомо: нині в лазерний передавач зорельота вливаються останні мегаджоулі енергії, які понесуть на Землю моє надтермінове повідомлення про “Галатею”. Після цього зореліт “ВЛ-3” перетвориться на летючу труну. Я витрачаю на лазерограму весь той мізерний резерв пального, який дав би мені змогу вийти на орбіту Плутона. Отже, мій зореліт ніколи не повернеться на Землю. Він вічно мчатиме в безмежжя, в Ніщо.

Скільки мине часу, доки ти, невідомий, візьмеш у руки цей зошит?.. Рік?.. Мільйони років?… Для мене це однаково, бо через дві години після того, як я напишу останнє слово, автомат відкриє люки шлюзової камери, і в кабіні запанує міжзоряний вакуум. Це навічно збереже фторопластові сторінки з моїм заповітом. Збереже для тебе, невідомий, як застереження проти найстрашнішої небезпеки, яка тільки може спіткати людство.

Я кінчаю свій вступ. Може, читати його нецікаво. Але він був потрібний.

* * *

“Галатею” мені подарував мій колишній друг Кім Черняк. Подарував у кают-компанії Північного космодрому Місяця за годину перед моїм вильотом у цю останню подорож.

Тепер я розумію: то був злочин з його боку; підлий, заздалегідь розрахований злочин.

Помста заздрої, егоїстичної людини за уявну кривду?.. Якщо так — можна було б заспокоїтись: йдеться тільки про моє життя. А якщо ні?

Мені знову стало моторошно. Колись у дитинстві я прочитав у одній старовинній книзі опис страшного психозу хворих на туберкульоз, — була така смертельна хвороба. Хворі навмисне намагалися заразити всіх оточуючих, навіть найближчих і найрідніших. То невже й Кімом заволоділо отаке ж хиже, патологічне бажання потягти за собою в небуття мільйони й мільйони людей?

Я певний: даруючи мені “Галатею”, Кім знав, що робить. Пригадую його очі — блискучі, голодні очі наркомана. Саме такі зараз у мене: я поглянув у дзеркало над пультом, і мені аж подих перехопило. Так, Кім був приречений і усвідомлював це. І прилетів спеціально аж на Місяць, аби вручити мені свій єзуїтський подарунок.

А я, дурень, так зрадів зустрічі! Мені здалося, що прикре непорозуміння, яке роз’єднало нас кілька років тому, розвіялось остаточно. Та й справді: дівчина, яка стала між нами, зрадила нас обох і вийшла заміж за знаменитого тенора; забулися, стерлися в пам’яті образи та докори, якими оглушив мене Кім, перед тим як востаннє грюкнути дверима моєї кімнати. Зате ожили спогади дитинства, і мені закортіло поринути в них, як у медвяні пахощі луків придеснянської заплави під Києвом, де гасали ми з Кімом дітлахами.

Говорив тільки я, а Кім чудно посміхався і кидав односкладові репліки. Потім урвав мене:

— Стривай, чого це ти все — про минуле?.. Краще скажи, куди прямуєш зараз?

— Нічого цікавого. Звичайний рейс на Міжзоряну базу. Повезу пальне.

— Це що — підготовка до експедиції на Альфу Центавра?

— Так.

— А навіщо вона потрібна?

— Хто?

— Експедиція.

Я знизав плечима: почути таке запитання наприкінці двадцять першого століття просто чудно.

— Ні, ти скажи, — наполягав Кім, — що вабить тебе на отій далекій сонячній системі?

— Як що? Побачити, відчути, обмацати незнаний світ.

— Тільки й того?.. — його очі блиснули насмішкувато й вороже. — А може, існує інший шлях для задоволення примітивної жадоби свіжих вражень?

Кім витяг з кишені невеличку пластико-ву скриньку, трохи схожу на допотопний транзисторний приймач. Покрутив її в руках, наче не наважуючись розлучитися з нею, потім рвучко простягнув мені:

— На!.. Це — перша експериментальна модель. Я працював над нею понад п’ять років, але домігся успіху.

Я взяв скриньку, покрутив її на всі боки, хотів натиснути на червону кнопку.

— Ні, не зараз, — перепинив мене Кім. — Ти ввімкнеш цей апарат десь у міжзоряному просторі.

— Ну то й що?

— Дізнаєшся, — загадково посміхнувся Кім. — Тільки прошу: тримай апарат у нагрудній кишені. Його радіус дії невеликий, а синхронізується він від альфа-ритмів мозку.

— А як же звати цю штуку?

- “Галатея”.

- “Галатея”?.. Стривай, пригадую: скульптор Пігмаліон витесав з мармуру скульптуру надзвичайно красивої дівчини і закохався в неї. Боги зглянулися на його благання і оживили статую. Це й була Галатея… Так?.. Але до чого тут міфологія?

— Ну який ти нетерплячий! — знизав плечима Кім. — Що то буде за сюрприз, якщо я розповім усе заздалегідь?.. Скажу тільки одне: ефект буде надзвичайно чудесний!

— Гаразд, — сказав я і, щоб не ображати Кіма, поклав “Галатею” до кишені комбінезона. — Повернусь — розповім тобі про твої чудеса. А зараз час вирушати.

Ми попрощалися як справжні щирі друзі. Я не відчув ані найменшого неспокою; не з’явилось оте, що колись звалося “передчуттям”, - тобто підсвідомий аналіз третьої сигнальної системи. Мабуть, моя свідомість просто заглушила тривожні сигнали, бо мені не могло навіть примаритись, щоб мій віднайдений друг свідомо підсунув найстрашніший засіб самознищення. А от зараз я бачу перед собою гострі, ненависні очі Кіма Черняка і чую його останні слова.

— Тож не забудь про “Галатею”!

Ні, я не можу забути про неї, навіть коли б хотів. Я не забуваю бодай на мить і Кіма Черняка. Мені уявляється: може, саме зараз він простягає отаку скриньку ще комусь на Землі; простягає, знаючи, що чинить непоправний злочин перед людиною і перед людством. Досить кількох отаких апаратиків, щоб почалась нестримна епідемія, бо той, хто став рабом “Галатеї”, відчуває непоборне бажання заразити своєю пристрастю інших. Я повністю усвідомив це тільки зараз. Усвідомив і злякався, бо мені враз закортіло вимкнути лазерний передавач, запустити реактор і за всяку ціну добратися до Землі, а там…

Ні, я переборов себе, затримав руку, яка вже тяглась до кнопки запуску. Я мушу лишитись людиною до кінця. Але мені дедалі важче стримувати себе, тому я поспішатиму.

Отож я вилетів з Північного космодрому. Рейс до Міжзоряної бази — звичайнісінький рядовий рейс по досконало вивченій і абсолютно безпечній траєкторії. Власне, немає ніякої різниці, чи прямуєш на Плутон, чи за межі Сонячної системи. В міжзоряному просторі навіть спокійніше, бо там немає ні астероїдів, ні блукаючих супутників минулого століття. Єдине, що часом неприємне в зоряному рейсі — самотність. Але нарікати нема на кого. Адже це ми, астрольотчики, після сотого успішного рейсу на Базу домоглися дозволу Вищої Ради Астронавтики скоротити екіпаж зорельотів до одного чоловіка, — це дало змогу брати на борт корабля додатково кілька тонн вантажу. Та, щиро кажучи, не так уже й страшно побути три місяці наодинці з собою.

На Міжзоряну базу я дістався без пригод, шшантажив контейнери з ядерним пальним і зразу ж вирушив назад, захопивши пошту героїчних будівників, які у віковічній пітьмі, де наше Сонце блищить тільки ледь-ледь яскравіше за інші зорі, готують трамплін для стрибка до Альфи Центавра.

Попереду було сорок днів спокійного, нудного польоту. Якщо подорож на базу ще вимагає деякого напруження, бо треба вивести зореліт у крихітну точку посеред нескінченного простору, то при поверненні в Сонячну систему ми відпочивали, цілком покладаючись на кіберштурмана.

І тут я згадав про “Галатєю”.

Я витяг скриньку з кишені, ще раз пильно оглянув з усіх боків. Ніде ні отвору, ні шпаринки, — так, ніби Кім навмисне позаклеював їх, аби я не зазирнув у схему. Тільки червона кнопка в заглибленні — оце й усе.

Що ж це за прилад такий? На що так загадково натякав Кім?

Я повільно натиснув на кнопку… і одразу ж кудись полетів.

* * *

Мій невідомий друже, ти, що читаєш сторінки цього зошита! Я опишу дію “Галатеї”, і не для того, щоб ти міг зрозуміти і частково виправдати мене, а щоб ваші вчені проаналізували вплив цього жахливого апарата і знайшли протидію, якщо моя лазерограма не потрапить на Землю. Я описую все, як було.

Отож щойно я натиснув на червону кнопку, мене охопило почуття шаленого польоту. Я ще нічого не розрізняв, а тільки відчував: я лечу, лечу, лечу — цілком вільно, нестримно, і на душі в мене так радісно, так світло, як не було ніколи досі. Що пропливало повз мене?.. Далебі, я не можу сказати. Хаос. Барвистий, розбурханий хаос. Скручені в волохаті пасма райдуги. Міріади світляків. Незліченні діаманти, заплутані в косах зелених туманів. Полярні сяйва, переткані примхливими громовицями. Геометричні фігури. Обличчя. Краєвиди.

Я перелічую навмання, бо всі ці картини мчали, перетинаючи одна одну, спотворюючись, видозмінюючись, танучи. Чи був якийсь ритм у цьому русі? Певно, так, бо водночас з цією феєрією лунала музика — така ж химерна і красива, якої я досі не чув ніколи. Бринів увесь простір. Він був ущерть наповнений звуками. В басові урочисті акорди впліталися ніжні заклики флейти, срібний дзвін челести лягав на грім литавр; плакала віолончель і заливався саксофон; увесь Всесвіт був суцільним симфонічним оркестром, де на свій лад вібрував кожен атом. І я відчував оці хитросплетіння мелодій, — саме відчував, а не чув, бо музика сприймалась не вухом, а’всім моїм єством.

Сп’яніння?.. Безумство?.. Я не замислювався над цим, і мене ніщо не турбувало: ні минуле, ні майбутнє, ні сучасне. Дика радість розпирала мені груди; незнане піднесення сповнювало мозок відчуттям неземного блаженства; я знав, що я — юний і буду таким вічно; що я — найрозумніший, найщасливі-ший, найдерзновенніший, і що мені скоряється весь Всесвіт.

“Зупинись!” — вигукнув я багатодзвонному хаосові. І вмить розтали кольори, розвіялись химери, замовкли звуки. Я побачив себе в порожнечі-незміряній, безмежно дивовижній порожнечі міжзоряного простору.

Я був без скафандра, простоволосий. Мене це не бентежило і не лякало. Я дихав міжзоряним вакуумом, мружився од яскравих спалахів зірок, а серце моє повнилося урочистою величчю. Це був м і й простір. Мій од найдрібнішого нейтрино аж до метагалак-тичних скупчень. Якимсь незбагненним чином, якимись неіснуючими органами чуття я сприймав і шалений танок електронів у атомах, і гравітаційні збурення в галактиках; вітер радіовипромінювання мчав повз мене, і я відчував його запах. Так, так, радіохвилі несли нюанси найтонших запахів, і це мене не дивувало, а здавалося цілком природним, — так само, як і смак вакууму… Ці почуття я не можу передати словами, бо це все одно, що описувати сліпонародженому веселку в небі. Я не в змозі їх висловити, але вони живуть у мені, оті немислимі пахощі й фарби, оте фантасмагоричне сприйняття гравітаційно викривленого простору, просоченого пружними драглями енергетичних полів, оте приголомшуюче усвідомлення нескінченності часу і простору — не як математичної фікції, а як звичайної реальності, такої ж якості матерії, як температура, колір, смак. Я знав, що було з Метагалактикою сотні мільярдів років тому і що станеться з нею в першу-ліпшу мить майбутнього; Всесвіт дихав, Всесвіт пульсував, і в такт з оцією пульсацією то згасали, то знову спалахували незліченні галактики, народжувались і гинули цивілізації. І тільки я один височів над оцим буянням титанічних сил — всезнаючий і всемогутній, невразливий і вічний.

Мій невідомий друже, я пишу це при тверезому розумі. Я описую свої тодішні відчуття, не аналізуючи і не критикуючи їх, бо коли працює “Галатея” — здатність до критичного сприйняття втрачається повністю. Так буває уві сні: найнеймовірніше видається цілком логічним і беззаперечним, і, тільки прокинувшись, починаєш дивуватися з довірливості власної свідомості. І коли б “Галатея” теж давала отакі легкорозвійні прекрасні фантасмагорії, то й клопоту було б мало: був би для людства ще один вид мистецтва — феєрограф чи як там його назвали б.

Але в тому-то й справа, що химери “Галатеї” врізаються в мозок навічно. Вони яскравіші за спогади про реальне і підкоряють собі мозок людини, стають йому базою для суджень і тверджень. Дивно?.. Ні. Світогляд людини, її смаки й уподобання повністю визначаються інформацією, записаною в корі головного мозку. Якщо цю інформацію спотворити — зникне індивідуум. На його місці, в його тілі, буде зовсім інша людина.

Я це виразно відчув у ту мить, коли вперше вимкнулась “Галатея”.

Я ще не розумів, що трапилось; чому вмить поблякло все довкола, поменшало, розвіялось, зникло; чому я втрачаю силу й волю, перетворюючись на жалюгідну, сліпу й глуху комашину. А коли я схаменувся і помітив, що сиджу в своєму кріслі перед пультом керування і що бачене й чуте мною лише кілька секунд тому є нічим іншим, як хворобливим маренням збудженого мозку, на мене тисячотонною скелею обрушився розпач. Я побивався за тим казковим світом, який, здавалось, втратив назавжди. Міжзоряна база, мій зореліт, космодром на Місяці, люди на Землі втратили для мене всякий зміст. Все це були докучливі атрибути мого давнього-предавнього минулого, і повернення до нього було таким страшним, як раптова сліпота у яскравий сонячний день, як перетворення з велетня на пігмея.

Я став рабом “Галатеї” з першого ж сеансу. О, тепер я розумію, чому Кім Черняк дав таку назву своєму жахливому апарату! Той, хто ввімкне його, створить у своїй уяві нездійсненну мрію, закохається в неї і вже не зможе існувати без чудесного марева.

Як досягається такий ефект?.. Не знаю. Я не біолог, не фахівець з біоніки. Припускаю, що випромінювання “Галатеї” певним чином паралізує центри контролю свідомості, - так, як це буває уві сні, - і водночас активізує уяву. Може, дія цього випромінювання аналогічна дії опіуму, алкоголю, морфію, — тільки незрівнянно сильніша. А може, збуджуються “точки насолоди” мозку?

Тепер пригадую: ще в юнацькі роки Кім Черняк торочив мені про давнозабуті експерименти якогось ученого двадцятого століття. Той учений знайшов у мозку пацюка точки, подразнення яких струмом давали тварині дивне, незбагненне відчуття насолоди. Досить було навчити пацюка натискувати на педаль, яка вмикала струм у вживлені в його мозок дроти, як гризун забував і про їжу, і про сон. Він торохтів лапками по педалі з швидкістю найкваліфікованішої друкарки; його ніщо не лякало і ніщо не вабило, крім цього вимикача. Раз по раз тварина вмикала і вимикала педаль, аж поки гинула від виснаження.

Кім сказав тоді: досліди в цьому напрямку заборонено Вищою Радою Вчених. Чому?

Тепер я розумію чому. Мабуть, і до Кіма Черняка були спроби створити “Галатею”, але вчені вчасно схаменулись, зрозуміли, яку смертельну небезпеку таїть у собі оцей солодкий наркотизатор. Я це розумію тепер, тому й зважився на найрішучіші дії. Але тиждень тому, коли вперше вимкнулась “Галатея”, - реле часу вимикає її автоматично через кожні шість годин, — я був просто приголомшений і розчавлений і прагнув тільки єдиного: повернутися в дзвінкосяйний казковий світ.

Я натиснув на кнопку вдруге… і опинився на Землі.

Я сидів край урвища на стрімкій скелі; глибоко внизу, в долині, сіро-жовтою гадюкою звивалася старовинна дорога; переді мною, аж ген до обрію, піднімались кам’яними хвилями гори; над ними — безмежно високе синє небо, орлиний клекіт і терпкий запах полину.

Я знав: це — Чуфут-Кале, древнє печерне місто біля Бахчисарая, в Криму.

На мить у мені ворухнувся дивний спогад: здалося, ніби я був тут колись, був давно-давно, мільйони літ тому. Тоді я сидів так само, як і тепер, а потім озирнувся — і побачив Галю. Вона сказала… Вона сказала…

Мій невідомий друже, я навмисне описую всі свої відчуття до найменших подробиць, аби ти знав, як тонко і як підло впливає “Га-латея” на людський мозок. Вона бере твій спогад, твою уяву і трансформує їх, надає їм найпривабливішого для тебе змісту.

Я справді був у Чуфут-Кале влітку 2053 року. Справді сидів на тій скелі над урвищем. Тільки тоді туга стискала моє серце, і сонце видавалось чорним: саме там кохана дівчина сказала мені, що не любить і, власне, ніколи не любила, отож і зустрічатись більше не варто.

Але то було наяву, а “Галатея”. все перекрутила по-іншому.

…Я озирнувся — і побачив Галю. Вона лежала горілиць, мрійливо дивлячись у небо. Потім перехопила мій погляд, усміхнулась до мене, простягла руки.

А я все продовжував дивитись на неї, відчуваючи, як з кожною секундою в мені наростає буйна, дерзновенна сила; як дивовижно розквітає довколишній світ, надихаючи на якісь незнані подвиги, і як усе найкраще, що тільки може бути в природі, вливається в образ цієї золотокосої синьоокої дівчини, — моєї наймилішої, моєї найріднішої!

Ні, я не можу описати цей стан. Ні, ні, ні! Якщо я не зумів передати фантасмагорію космосу, то там хоч йшлося про неіснуючі органи чуття, а значить, і про брак відповідних зразків для порівнянь. Але ж тут мене охопили загальнолюдські, загальновідомі почуття. Любов. її знає кожен. Вона може бути маленькою чи великою, щасливою чи скорботною. Однак її не розчленуєш, не виміряєш, не проаналізуєш, бо сухий логічний дотик зруйнує райдужну оболонку і лишиться, як від мильної бульбашки, прозаїчний сірий туман.

Справді, що робить одну чи одного най-милішими, найдорожчими в світі, заради яких людина переступає найсильніший тваринний інстинкт самозбереження і готова віддати власне життя, аби існував коханий? Чому всі інші блякнуть порівняно з обранцем, хоч насправді часом набагато красивіші, розумніші, привабливіші за нього?.. Може, справа зовсім не в обранцеві, а в тім, який саме образ створила уява закоханого?

Я недарма запитую про це. Я намагаюсь зрозуміти дію “Галатеї”. Зрозуміти, щоб ще раз застерегти: створювані нею міражі устократ сильніші за реальні сприйняття. Я й зараз, досі відчуваю смак губів і запах Галиного волосся, хоч ніколи не цілував її насправді; мною й досі володіє запаморочлива скорбота за втраченим почуттям незміряної і невичерпної любові… якої в дійсності не було. Але що з того? Вона живе в мені, і відтепер знаю: навіть коли б лишився живий, я не зміг би вже покохати ні одну жінку, бо жодна реальна жінка не зможе піднятися до рівня мрії.

І все-таки я спробую ще раз відновити в собі оту повінь почуттів. Марево кличе мене, манить, як струмок у хвилину нестерпної спраги.

Яку любов подарувала мені “Галатея”?.. Безмежну. Безкраю. Невичерпну. Вона вмістила у собі все — від тваринного реготу пітекантропа до натхнення творця музичної симфонії. Саме так я тільки й можу визначити: в мені одному ніби з’єдналися воєдино мільярди кохань тих, хто жив і хто ще житиме на Землі. Чи була вона світлою, ота моя феєрична любов? Ні, вона була як райдуга — від найчорніших спалахів лютих ревнощів аж до рожевої глупоти; в мені жили Ромео і Отелло, раб і Цезар, Дон-Кіхот і Дон-Жуан; я був здатний і вбити мою кохану, і віддати за неї життя. Здавалося б, до кого мені ревнувати, якщо я — найсильніший, найкрасивіший, найрозумніший? А я ревнував її до сонячних променів, що пестили її золотаву шкіру; до вітерця, який шарпав її сукню; ревнував її до неї самої, якщо вона замислювалась хоч на мить. Але то були скороминучі напади люті, - мабуть, просто необхідні в коханні, щоб після них радість і піднесеність були ще яскравіші.

Я кінчаю. Мене кличе до себе солодке забуття, непоборна отрута. Мені дедалі важче стримувати себе. А я ж повинен розповісти все до кінця.

Тільки тиждень минуло відтоді, як я вперше увімкнув “Галатею”. За цей час я не спав ані години і спати не хочу. Може, я сплю під час дії апарата? Не знаю. Не хочу я також їсти: тільки дві години тому силоміць примусив себе проковтнути шматків зо два консервованої шинки. Я не хочу нічого. Мене ніщо не цікавить. Тільки одне пекуче бажання тріпоче у мене в грудях: швидше! Швидше кінчай і вмикай “Галатею”!

Я ще тримаюсь, бо, мабуть-таки, в свідомості людини є щось значно сильніше за могутні темні інстинкти, пробуджені наркотизатором. Це — почуття обов’язку, почуття відповідальності перед людством.

Автомат щойно повідомив мене, що запас мезоніту вичерпано. Це значить, що мій зореліт перетворився на мертве космічне тіло, яке мчатиме міжзоряним простором за інерцією, аж доки потрапить у гравітаційний простір якоїсь зорі або зіткнеться з іншим віковічним мандрівником. Дуже й дуже далеко до Землі. На жаль, я не набрав і десятої долі міжзоряної швидкості, і навряд чи намацають зореліт локатори Північного космодрому. Шкода. Мій “ВЛ-3” ще міг би придатися людям. Але мене втішає те, що в свої останні години він просигналив яскравим лазерним променем моє попередження про “Галатею”.

“Галатея”… Тепер я розумію зловісний натяк Кіма Черняка про “інший шлях для задоволення примітивної жадоби свіжих вражень”!.. Я описав тільки два “сеанси” марень. А їх було двадцять, а то й більше!.. Клятий прилад негайно виконує найдерзно-венніші, найпотаємніші бажання! Я “побував” і в зоряній системі Альфа Центавра, і в найвіддаленіших галактиках; “перетворювався” в мешканців інших світів і в первісних ящурів; я “творив” нові закони природи і “ламав” старі… Ставлю ці слова в лапках тільки для того, щоб показати моє розуміння безглуздості отих марень. Але ж — слово честі! — всі ці спогади живуть у мені як беззаперечна реальність. І це-страшно.

Бійтеся “Галатеї”, люди! Опіум, морфій, мескалін, героїн і всякі інші наркотики — ніщо проти цього всемогутнього засобу самознищення! Не експериментуйте з мозком!

Прощайте!

Астронавт М. Кобзар,

борт зорельота “ВЛ-3”.

Леонід Перов

ПОЗИВНІ АЛЬФИ ЛЕБЕДЯ

сьогодні час ніби зовсім зупинився. Стрілки приладів завмерли. У тиші обсерваторії було чутно, як повільно, страшенно повільно спливають хвилини.

Ось уже багато днів проводжу я біля Великого радіотелескопа. Щоранку поспішаю на роботу, сподіваючись, що саме цього дня ми почуємо нові сигнали, сигнали розумних істот з інших галактик. Здавалося, мине ще день-два і так само несподівано з’явиться довгожданий гість. Обтрусивши космічний пил, він спуститься на антену нашого радіотелескопа й розповість про життя далеких, невідомих світів.

Та минали місяці моїх чергувань, а сигналів не було. Можливо, саме тому так сонно тягнувся час і разом з тишею приходили сумніви. Чого вони мовчать! Десь на інших планетах розумні істоти є! Я вірив у це. Але невже у них досі не з’явилося бажання послати про себе звістку в далекі простори Всесвіту? А якщо сигнал цей буде достатньо потужним, ми на Землі неодмінно почуємо його. Адже ж уловлюємо ми радіовипромінювання галактик. Адже ж наш Великий радіотелескоп реєструє їх. То чому ж немає сигналів живих істот?

Усе начебто передбачено. Діапазон пошуків обрано вдало. Хоч би які високорозвинені були мешканці далеких галактик, вони мусять шукати стандарт частоти, поширений у всьому Всесвіті. Такий стандарт є! Вони знайшли б його, як знайшли його ми, земляни. Це довжина хвилі випромінювання газоподібного водню. Так, усе, здавалося б, правильно. І тим нестерпніше чекання.

Рипнули двері. До кімнати зайшов Арсен Іванович, наш шеф і мій науковий керівник. Він одразу ж вловив мій настрій.

— Вище голову, любий! Треба до кінця вірити гіпотезі — звичайно, коли її обгрунтовано. Щоб досягти вершини, іноді доводиться пройти чималий шлях. До речі, про сходження. У гори збирається експедиція археологів і геологів. Шукатимуть Мертве озеро. Я б і сам пішов, та боюсь, що гори вже не для мене.

— А чому саме до цього озера?

— Зацікавила вчених древня легенда. Високо в горах загубилось невеличке озеро. Воно сховалося на дні величезної кам’яної чаші, оточеної неприступними скелями. Колись давно ходили до нього на водопій тури. Відважні мисливці проклали в кам’яному хаосі стежку — єдиний шлях до озера. Тільки найдужчі, найспритніші могли пройти нею. Та ось в озері оселилось страховисько. Ніхто не бачив його, а той, кому хоч раз доводилось почути жахливий рев потвори, додому не повертався. Тільки одному сміливцю вдалося живому дістатися до селища. Він і розповів: усе живе біжить від озера, і навіть тури залишили його. На десятий день мисливець помер. Так народилася легенда про Мертве озеро. Раджу вам, Сергію Володимировичу, взяти участь в експедиції. Має бути цікаво. Адже нерідко слідами романтики йде наука. Наступного дня я був уже в дорозі…

* * *

До табору ми дісталися завидна. Ми — це четверо.

Нашим керівником був Петро Галан — молодий добродушний геолог із шкіперською бородою.

Крім мене, у його розпорядженні двоє археологів: Олена, висока дівчина у вузеньких штанях, кандидат історичних наук, і її лаборант Мишко Курилов. Не встигли ми приїхати, як він уже роздобув десь спальні мішки, палатки і познайомився з табірним куховаром.

Мені не подобається, що такий здоровань працює лаборантом, — обрав би собі іншу, чоловічу спеціальність, бо тільки й чуєш від нього про амфори та черепки… Ось і тепер завели вони з Оленою розмову про Ольвійські розкопки, ніби поруч нікого більше немає.

Трохи згодом знайомимось ми з Юрком Грабарем, інструктором з альпінізму, який проведе нас у гори.

…Вирушили з табору вранці. Спочатку йти було легко. Та після обіду стало гірше. Нещадно пекло сонце. Жорсткі лямки рюкзака намуляли й без того розпечені плечі. А тут ще зникла остання стежка і попереду здійнялися скелі.

Чіпляючись за гілки чагарника, за найменші виступи, ми поволі видиралися вище й вище.

Раптом величезний камінь вирвався з-під ніг у Петра, збив Олену. Набираючи швидкості, він летів просто на мене. Що, як зіб’є й мене! Чи втримає Юрко трьох?

Підтягнувшись убік, я вхопився за кущ і відстебнув вірьовку. Цієї ж миті відчув, як десятки колючок вп’ялися в долоні, пальці.

Я відсахнувся — й одразу з-під виступу, на який спиралася нога, побігли кам’яні струмочки, почала танути опора. Довелося знов ухопитись за колючий чагарник. Наче хижак, в’їдався він у мою руку. Ось останній камінь вислизнув з-під ноги — і я завис у повітрі. Пальці пронизав нестерпний біль. Він заповнював тіло, впивався в мозок. Я розумів, що довго так не протримаюся. Ногою почав намацувати новий виступ. Але тут коріння чагарника повільно поповзло з землі. Майнула блакить неба. Я полетів униз…

Отямившись, я переконався, що мені дуже поталанило. Усе в мене боліло, але кістки, здається, були цілі. Я через силу підвівся й пішов.

Шлях мій пролягав дном ущелини. Крутнувшись біля каменя, стежка зникла під скелею. Я надто довго йшов нею, щоб повертатися назад. “Що буде, те й буде”, - подумав про себе. Чіпляючись за камені, почав сповзати вниз, не втримався і покотився. Та несподівано цей “незручний” спуск припинився. Потираючи синці, я роздивлявся навколо.

Кам’яні боки гігантської чаші стрімко здіймалися до неба, закінчуючись зубчастим кільцем гірських вершин. А внизу, у кам’яній колисці, спало синє озеро.

Невже це і є неприступне Мертве озеро?

— Мертве озеро! Ура! — крикнув я, перемагаючи біль.

І завмер у захваті. Мій слабкий голос гримів, гуркотів у кам’яній трубі. Такій акустиці міг би позаздрити будь-який оперний театр.

Я спустився до води. Холодна синява обпекла мені руки. Еге, в такій воді не скупаєшся!

Та найгірше було далі. Вода виявилася гіркувато-солоною. Так ось чому тури покинули водопій. І, звичайно, чудовисько тут ні до чого. Усе це вигадки.

Спрага мучила мене дедалі більше. Перед очима була вода, а напитися не можна. Я піднявся по камінню до висохлого дерева, вмостився під ним і спробував заснути.

Наді мною зависло нічне небо, якесь напрочуд ясне. Я дивився, як переморгуються зірки, ніби за азбукою Морзе. Але я надто втомився, щоб відповідати. Раптом пролунали якісь дивні звуки. Вони розтинали тишу і, здавалося, підіймались від озера, мертву дзеркальну поверхню якого заливало місячне сяйво.

— Сі-ло-на… Сі-ло-на… — наче стогін, лунало над водою.

Але поверхня озера лишалась нерухомою. Це був не вітер і не крик тварини. Легенду про жахливе чудовисько я ніколи не сприймав усерйоз. Та від цих звуків ставало якось моторошно. І тіло чомусь одразу відчуло нічну прохолоду.

Звуки були ритмічні. Вони чимось нагадували пісні Гвінеї. У них пульсувало щось непередавано-підсвідоме, живе. Я намагався запам’ятати їх, вловити особливості. Усі групи звуків починалися свистячими приголосними і, немов набравшись сили, закінчувались протяжними голосними. Раз у раз повторювалися сполучення “сі-ло-на”. Невимовна туга й благання вчувалися мені у цьому стогоні.

Звуки зникли так само несподівано, як і появилися. Знову запанувала мертва тиша. Даремно я прислухався. Невже усе це лише примарилося мені? Ні, я виразно чув звуки. Що ж породило їх?

Озеро мовчало, виблискуючи полірованою поверхнею.

У здогадах і сумнівах минав час. Потім організм здався.

Я намагався розібрати голоси. Знову ці звуки… Ось наді мною схиляється якась потвора. Ці дивовижні звуки — од неї. Страховисько навалюється на мене, притискує до землі, не дає дихати.

* * *

Я прокинувся… Але що це? Очей не розплющити! Хочу протерти їх і злякано переконуюсь, що правої руки наче немає зовсім. Однак і лівої теж не відчуваю. Ні болю, ні будь-яких інших відчуттів. Просто таке враження, що там, де мають бути руки, — порожнє місце. Мене охоплює жах. Я лежу й боюся поворухнутись, щоб не відчути знову цього незнайомого, таємничого стану. Підбадьорюю себе: “Ану, сміливіше! Треба зробити якийсь рух. Просто м’язи заніміли під час сну”.

Зібравши всі сили, всю волю, я рвучко підхоплююсь і… лишаюсь на місці. Сталося щось страшне. Я більше не відчуваю свого тіла, я не владний над ним. Я нічого не бачу й не чую. Я не знаю, чи є в мене руки й ноги, лежу я чи стою…

Живе лише мозок. Гарячково метушаться думки. Що зі мною? Я пригадую… Все почалося з- дивовижних голосів. А втім, чи були вони насправді, ті звуки? Може, то витвір моєї хворої уяви?

Я пригадую формули, розрахунки, вірші… Пам’ять працює, чітко. І тим жахливіший мій стан.

Я не знаю, що зі мною, але я мислю. А думки спадають найрізноманітніші й переважно страшні.

Скільки я ще проживу, якщо тільки цей стан можна назвати життям? Шкода, коли не вдається здійснити задумане… Та де вже там! Можливо, це останнє напруження мозку, який живе в холонучому тілі останні секунди. Так, здається, все…

Ні, я ще можу думати, тільки щось заважає мені. Якісь звуки. Тук-тук-тук… Та це ж калатає моє серце! Від різкого руху мені стає боляче. І який я радий, що можу відчувати біль! Отже, я живий, до мене повертається відчуття. Я усміхаюсь і відчуваю, як напружились, зарухались м’язи лиця, роз-тяглися губи. Відчуваю й бинти на обличчі. Поворухнув руками — вони цілі.

— Та де ж я? — чую виразно власний голос. А поряд лунає низький приглушений бас:

— Заспокойтесь, голубе мій. Ви у лікарні. Скоро одужаєте.

— Лікарю! Що зі мною? Чи буду я бачити?

— Головне зараз — спокій. Спати! Ми й так розмовляли надто довго.

Я хочу багато про що спитати, але сон долає мене.

…Минуло кілька днів, перш ніж Володимир Кіндратович (так звуть мого лікаря) дозволив зняти пов’язку. Я побачив великі добрі руки, білий халат, добродушне широке обличчя з чорними очима. Вони дивилися на мене з радістю й цікавістю.

— Ну от, звикайте потроху до світла. — Лікар квапливо вийшов, щоб уникнути моєї вдячності.

Тільки тепер я відчув, що на мене хтось уважно дивиться. Я повертаю голову і бачу на сусідньому ліжку людину. З-під бинтів видно тільки рот і очі, які звернені до мене. Хто це? Ліве око лукаво мені підморгує. Мишко! Мишко Курилов! Тільки він один з усієї нашої групи вміє так підморгувати.

— Мишко! Що з тобою?

— Та от трохи підремонтуватися треба.

— Кажеш, трохи? Ти ж он як замотаний!

— То я навмисно, аби якнайдовше тут пробути. Годують смачно — не те, що в нашій їдальні!

Отак і відповідав Мишко на всі мої запитання. Спробуй дізнатися від нього, що сталося…

Лише через кілька тижнів, коли я вже почував себе набагато краще, мене відвідав мій професор, Арсен Іванович. Вислухавши про мої пригоди, він розповів, що сталося далі на Мертвому озері.

… - Хлопці кинулися тебе шукати. Та коли підійшли до розколини, лічильник Архи-пова показував: попереду ділянка з підвищеною радіацією. Що робити? Повертатися до табору? Далеко. Та й навіщо? Адже спеціальний костюм можна одержати тільки в якомусь інституті фізики.

І тоді твій приятель спустився до озера й виніс тебе на руках. При цьому, звичайно, і сам дістав чималу дозу опромінення.

Що й казати, я раніше навіть не уявляв собі, яких успіхів досягли наші медики. Володимир Кіндратович обіцяв мені поставити вас на ноги. Я вірю йому.

Слова професора долинали наче здалеку. Я дивився на Мишка. А він одвертався до стіни й удавав, ніби старанно розглядає щось на ній. Арсен Іванович назвав його моїм приятелем. А правду кажучи, ми навіть трохи недолюблювали один одного…

Мені хотілося сказати Мишкові щось хороше, тепле. Та слова спадали на думку якісь надто буденні. Мабуть, він зрозумів мої почуття, бо повернувся до мене, наче говорячи: “Що вже там казати, і так усе ясно…”

Арсен Іванович вирішив залишити нас віч-на-віч. Але я не міг відпустити його: хотілося знати, що думає він про звуки, які я чув на озері.

— Що ж, тепер, зіставляючи дані, які я мав, з твоєю розповіддю, можна знайти пояснення. Чи не здається тобі, що Мертве озеро скидається на гігантський радіотелескоп, створений природою?

— Радіотелескоп? А й справді! Спокійна гладінь озера схожа на кілометрову поліровану стрічку антени нашого радіотелескопа. Але…

Намагаюсь відігнати одну настирливу думку, а вона повертається знову й знову. І тут ще оця загадкова посмішка Арсена Івановича.

— Чи не хочете ви сказати, що…

— Ну, кажи, кажи ж! Чого злякався?

— Невже голос мешканців іншого світу? Проте як міг він долинути до нас, коли навіть Великий радіотелескоп не вловлював сигналів з інших планет? Чи, може, природа виявилася сильнішою за людський розум?

— Ти зовсім забув про магнітноакустичний ефект. За певних умов електромагнітна хвиля, падаючи на поверхню солоної води, відбивається у вигляді хвилі звукової.

— Арсене Івановичу! Але ж величина магнітного поля Землі лише 0,5 ерстеда.[2] Це ж дуже мало! Отже, звук має бути надзвичайно слабкий.

— Не забувай, Сергію, що на Мертвому озері — чудова акустика. Природа випадково створила в одному місці і прекрасну антену, і високочутливий приймач. Можливо, кілька віків тому мешканці далекої планети посилали сигнали, які досягали Землі. Разом з ними на озеро попадало і космічне проміння, яке викликало підвищену радіацію. Чому це відбувається — слід іще з’ясувати. Головне — мисливець почув ці звуки. Діставши велику дозу опромінення, він загинув. Так, очевидно, народилася легенда про Мертве озеро.

— Це дуже заманлива гіпотеза, Арсене Івановичу. Та я дозволю собі взяти її під сумнів.

— Виходить, не віриш?

— Не вірю.

— А якщо я тобі скажу, що вісімнадцятого числа наш Великий радіотелескоп прийняв сигнали зірки Денеб із сузір’я Лебедя?

— Стривайте, якраз вісімнадцятого я чув звуки над озером! Тільки слова Денеб я, звичайно, не чув. Зате кілька разів лунало “Сі-ло-на”.

— Можливо, то назва країни, міста або того, хто посилав цей сигнал. Нарешті, найпростіше. Це може бути ім’я далекої планети зірки Денеб.

— Так, звичайно. Отже, Денеб або Альфа Лебедя.

— Так. А ми з тобою перебрали сотні близьких і далеких планет, де можливе життя, а до Денеба не добралися. Зате він сам знайшов нас. Знайшов, щоб попрощатися.

— Чому попрощатися?

— Астрономи виявили сильний спалах цієї зірки, а потім вона згасла.

— Що ж сталося з нею?

Ми обидва замовкли. Професор розповів усе, що знав. А я надто багато почув, щоб розговорити.

Чому погас Денеб? Що сталося там, на далекій планеті? Ніхто не довідається про цю трагедію, якщо не вдасться почути знову голос Сілони. Почути й розшифрувати. І ми зробимо це. Щоб розкрити твою таємницю, щоб уберегти від катастрофи нашу рідну Землю, ми ловитимемо твій голос, Сілоно. Вартуватимемо дні і ночі. Говори! Ми слухаємо тебе, Альфо Лебедя!

ЗМІСТ

М. Дашкіев. Міст через безодню

В. Бережний. Останній шанс

В. Михановський. Іду на вогонь

Г. Філановський. Піщинка

А. Стась. Сріблясте марево

В. Бережний. Апарат інженера Сокороки

А. Дмитрук. Нуль-бар’єр

В. Гужва. Запах старовинних книг

Ю. Ячейкін. Сни

Л. Шиян. Джінне, з’явись!

В. Михановський. Останнє випробування

Ю. Нікітін. Смішні пригоди з професором Прутиковим

Ю. Лоцманенко. Право жити

І. Росоховатський. Вічна книга

І. Росоховатський. На одного менше

М. Дашкієв. “Галатея”

Л. Перов. Позивні Альфи Лебедя