/ / Language: Українська / Genre:adventure

Секретний фарватер

Леонид Платов

Автор вважає за потрібне нагадати особливо прискіпливим читачам, що книжка ця — роман, причому не документальний. Тому тут, як і в будь-якому романі, вигадка тісно переплетена з фактами. Автор малював “Летючого Голландця”, вигаданий ним підводний човен “для таємних доручень”, як певне узагальнення тієї різнобічної, хитромудро замаскованої диверсійної діяльності, що її провадили і далі провадять проти миру мого вороги, організатори воєн.

Леонід Платов

СЕКРЕТНИЙ ФАРВАТЕР

На морі, крім штормів і мілин, треба остерігатися ще Летючого Голландця…

Оле Олафсон,

колишній коронний лоцман.

Роман

ВСТУП

Грибов

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ВСТУПНА ЛЕКЦІЙ З КОРАБЛЕВОДІННЯ

1

Він поновив цього року читання лекцій у Ленінграді.

З розрахованою повільністю розкладаючи свої нотатки на столі, — тим часом стихали шелест зошитів, приглушений шепіт, поскрипування стільців, — Грибов зловив себе на дивному відчутті. Здалося, що не сталось, не змінилось нічого, що все ще передвоєнний, 1940 рік — ті самі стіни навколо, той самий звичний пейзаж за вікном: граніт, Нева, туман над Невою.

Це було, звичайно, не так.

Йшов 1947 рік — другий післявоєнний.

І стіни навколо були вже не ті. На фасаді військово-морського училища навіть не встигли зафарбувати напис, який попереджав, що цей бік вулиці дуже небезпечний під час артилерійського обстрілу.

Та головне — люди в училищі інші.

Серед курсантів і слухачів немало колишніх фронтовиків. У 1941 році вони пішли з першого курсу в морську піхоту — прямо в окопи під Ленінградом, деякі заслужили там офіцерські погони і ось — після перемоги — повернулися доучуватись.

Грибов з цікавістю вдивляється в обличчя молодиків, що сидять перед ним. На фронті дехто відпустив вуса, як належить ветеранам. Але серед двадцятип’ятирічних вусачів є і юнаки. Он того рум’яного, засмаглого обличчя напевно не торкалася бритва. Курсантові років вісімнадцять, не більше. Проте на його ретельно випрасуваній фланелівці висить медаль Ушакова. Виходить, воював, і воював добре!

У глибині душі Грибов відчуває хвилювання, майже острах, наче це перша лекція в його житті, професорський дебют.

З чого почати курс? Як з перших же слів опанувати увагою людей, котрих протягом довгих років вчила, виховувала війна?..

І курсанти вивчаюче поглядають на свого Грибова. За роки війни він схуд, але тримається, загалом, так само підтягнуто і прямо, підкреслено спокійно, як тримався завжди. Заради сьогоднішнього урочистого випадку, очевидно, більш, ніж завжди, приділив уваги своїй зовнішності: посріблений їжак на голові акуратно підстрижений, у черевики можна дивитися, як у дзеркало, погони і нарукавні знаки поважно вилискують золотом. Грибов залишається Грибовим. Грибов — традиційний…

Чи знає він, що традиційний? Навряд. Ото здивувався б, якби йому шепнули на вухо, що аудиторія знає не тільки перші, вступні слова його лекції, але навіть жести, якими вони будуть супроводжуватись!

На початку курсу кораблеводіння заведено подавати лише найзагальніші поняття з метеорології, океанографії, навігаційної прокладки, морехідної астрономії. Побіжно згадується і “плавання за особливих обставин”, тобто в кризі, у вузьких проходах і шхерах.

Однак Грибов вважав, що більш педагогічно забігти трошечки вперед. Порушуючи заведені правила, дозволяв собі навести у вступній лекції якийсь незвичайний випадок із своєї власної багатющої штурманської практики. “Хочу розпалити молоду уяву”, — пояснював він колегам.

Але незвичайне з роками стає звичайним. Так і навігаційні “головоломки” Грибова стали, кінець кінцем, училищною традицією, вони навіть потрапили у “фольклор” та усні перекази, що їх з посмішкою передають з покоління в покоління старшокурсники новачкам.

Заздалегідь відомо, що професор округлим рухом поправить манжети із старомодними запонками, кашляне. Потім можливі були варіанти.

Він міг пригадати ніч на Чорному морі, коли, стоячи на вахті, раптом побачив по курсу низку вогнів, що повільно наближалися. Через хвилину чи дві він виразно почув гавкання собак і кукурікання півнів.

Берег? Невже веде корабель прямо на берег?

Обливаючись холодним потом, молодий штурман кинувся до прокладки. Усе було правильно! До берега лишалося сім миль. Але вогні ставали яскравішими, півні співали голосніше.

І тільки підпливши до вогнів, Грибов зрозумів, що перед ним не село на березі, а всього-на-всього караван барж.

Готуючись до путини, місцеві рибалки переправлялися на Тендерську косу — як завжди, зі всім своїм домашнім скарбом і живністю…

А втім, професор міг почати лекцію й інакше: із запитання.

— Назвіть найдовший у світі пароплав! — казав він.

Курсанти наввипередки починали хизуватися своєю обізнаністю: “Титанік”, “Куш Мері”, “Нормандія”.

Грибов заперечливо хитав головою. Хор голосів розгублено замовкав.

— Звичайний вантажний пароплав “Харків”, — незворушно оголошував професор. — Протягом місяця корма його була в Миколаєві, а ніс — неподалік від Стамбула.

Грибов не усміхається, тільки в очах його скачуть веселі іскорки. Витримавши паузу, він задоволено пояснює, що біля входу в Босфор є бухта, яку називають Фальшивий Босфор, — настільки схожі обриси їхніх берегів. Одного разу, коли була погана видимість, капітан пароплава “Харків”, вважаючи Фальшивий Босфор за справжній, ввійшов у вузький прохід і посадив судно на каміння. А трюми було напаковано лантухами з горохом. Він розмок у воді, набубнявів і розірвав судно пополам. Довелося спочатку відбуксирувати в док його корму, а потім уже ніс, щоб знову склепати їх разом. Грибов був свідком цієї дивовижної відбуксировки.

Отже?..

2

Округлим рухом професор поправив манжети, кашлянув. Олівці з готовністю піднялися і очікувально повисли в повітрі. Але жодного з традиційних прикладів не було наведено.

— От шхери! — Професор обернувся до карти Фінської затоки, що висіла на стіні. — Придивіться до них уважно, товариші слухачі і курсанти!..

Північна частина затоки ніби оздоблена на карті бахромою чи мереживом. Такий тамтешній берег. Він складається з численних мисів, перешийків, заток, проток і островів, оточених небезпечними підводними і надводними каменями, які називають у тих місцях “відьмами”.

Це і є шхери.

Виникли вони внаслідок урочисто-повільного просування древніх льодовиків. Колись грізні крижані вали з гуркотом прокотилися тут, здіймаючи водяну пилюку до небес, женучи поперед себе силу-силенну каміння і уламків скель. Проборонувавши північний берег затоки, льодовики спустилися на південь і розтанули там. А шхери — слід від гігантської борони — залишилися.

— Письменник, напевне, помітив би, що природні умови самі по собі загострюють сюжет, — сказав Грибов. — Не беруся судити, я не письменник. Але в шхерах під кінець війни трапився випадок, який, па мій погляд, варто б ввести якщо не в курс кораблеводіння, то хоча б у роман.

Указка прокреслила швидкий зигзаг над картою.

— Так ходять у шхерах. Це лабіринт, до того ж заплутаний. Раз у раз доводиться позирати на створні знаки, особливі орієнтири на березі. їхній механізм чутливий, як годинник. Але одному нашому військовому морякові, який забрався всередину “годинника”, пощастило його розладнати. Він примусив створні знаки служити собі в шхерах. Моряка звали Шубін. Він був мій учень і незадовго перед війною закінчив наше училище. Прізвище його вже належить історії.

Професор побіжно оглянув аудиторію. Приклад брав за живе! Слухають, затамувавши подих. А курсант з медаллю Ушакова, подавшись уперед, навіть нетерпляче розкрив рота.

— Цей район шхер був у руках ворога, — вів далі Грибов. — Шубін ввійшов сюди вночі. Його катер було підбито, торпеди витрачені. Але, воюючи в незвичайних умовах, нашою з вами особливою, “штурманською”, зброєю, він усе-таки зумів посадити на каміння німецький корабель…

— Не просто корабель! Підводний човен!

Аудиторією прокотився гул обурення. Це що за підказка? Перебити професора під час його лекції! Нечувано! Чорт знає що!

Похнюпившись, курсант з медаллю підвівся з місця. Був він високий, по-юнацькому незграбний.

— Прошу пробачення, товаришу капітан першого рангу!

— Але ви маєте цілковиту рацію, — чемно сказав Грибов, зацікавлено вдивляючись у простодушне обличчя, яке паленіло від збентеження. — Я, звичайно обмовився. Шубін посадив на каміння підводний човен, що рухався в надводному положенні.

Він помовчав, чекаючи, чи не скаже курсант ще чогось. Але юнак сів і засоромлено уткнувся в свої зошити.

Обурене перешіптування стихло. І вступна лекція продовжувалась без реплік і пауз, аж поки не протеленькав дзвінок.

3

Коридори у військово-морському училищі — справжній лабіринт, немов у шхерах.

Якщо йти до виходу від кафедри кораблеводіння, то перший відрізок зигзага — це коридор Героїв. Його стіни обвішані портретами Героїв Радянського Союзу, які колись навчалися у військово-морському училищі. їх багато. Катерники, підводники, мінери, — вони невтомно утверджували і примножували славу свого училища на всіх флотах і флотиліях.

Коридор Героїв поділяється на дві частини круглим компасним залом, в нішах якого стоять погруддя великих астрономів і мореплавців: Коперника, Галілея, Колумба і Магеллана, а на підлозі намальована картушка компаса, подоба величезної зірки з гострими кутами румбів, що стирчать в різні боки.

Тільки адміралам дозволяється переходити цей зіркоподібний круг. Але і адмірали обходять його по вузькій закраїні — з поваги до компаса.

Далі Грибов повернув у Адміральський коридор — друга портретну галерею. Зі стін суворо дивилися Ушаков, Нахімов, Бутаков, Можайський, Даль, Станюкович, Верещали, Римський-Корсаков — колишні вихованці морського корпусу, перетвореного після революції у військово-морське училище. Деякі з них не носили чорних адміральських орлів на погонах, зате прославились у літературі, живопису і музиці. Курсанти пишаються різносторонністю своїх славетних попередників.

В Адміральському коридорі професор здибав курсанта з медаллю. Той виструнчився, різким рухом повернув голову, а Грибов з підкресленою чемністю підніс кінчики пальців до козирка картуза — терпіти не міг недбалого відмахування долонею, як роблять часом деякі офіцери.

Вираз наївного юного обличчя примусив його уповільнити ходу. Курсант ніби хотів звернутися до професора. Та, очевидно, не відважився, злякався.

Шкода. Грибов спитав би його, звідки він знає, що Шубін потопив у шхерах підводного човна.

А втім, ще буде, звичайно, час запитати про це.

Не поспішаючи професор спустився по сходах. Підніс руку до козирка картуза, віддаючи честь училищному прапору, біля якого стояв вартовий з гвинтівкою.

І ось — набережна. Біля стінки погойдуються кораблі. Похмуро. Осінь…

4

Неохоче залишав Грибов приміщення, де все таке схоже на військовий корабель, а під старим склепінням бадьоро і життєрадісно лунають молоді голоси.

Удома була тиша. І вона лякала.

Стіни нової грибовської квартири були дуже товсті, старовинної кладки. Шум майже не проникав сюди з інших квартир. Раніше професор був би радий цьому. Але після війни тиша вже не подобалась. Що ж, вій із задоволенням почув би, сидячи в кабінеті, безтурботний сміх, човгання танцюючих ніг, перебирання невпевненими дитячими пальчиками клавішів рояля. Але німо, тихо було за стіною.

А сьогодні особливо не хотілося тиші. Колись день цей відзначали вдома як маленьке свято. Тато почав новий навчальний рік! Він прочитав вступну лекцію з кораблеводіння!

Увечері збиралися на старій квартирі гості: кілька професорів з дружинами, подруги дочки і два-три курсанти — з найобдарованіших, яких Грибов мав намір залишити при кафедрі.

Дочка була піаністка-консерваторка. Але вона сміючись оголошувала, що сьогодні тільки танцює. І за рояль під загальні схвальні вигуки і навіть оплески садовили самого Грибова. Тапер він був не дуже вправний, але старанний.

Останній раз відзначали цей день восени 1940 року…

Професор стомлено сів до столу. Щоб прогнати сумні думки, вийняв з кишені грубу записну книжку, дбайливо перетягнуту резинкою. Сюди рік у рік записував прізвища своїх учнів, які вийшли в офіцери флоту.

Ніхто не підвів свого професора. Багато колишніх курсантів удостоїлися звання Героя Радянського Союзу, деякі дослужилися до адміральського чину і під час війни командували флотами і флотиліями.

Опустивши книжку на коліна, професор відкинувся в кріслі і почав пригадувати колишніх учнів.

Ришков? Аякже! Кучерявий, імпульсивний, винятково здібний. Та не було в нього, на жаль, старанності, терпіння. Все брав на льоту, все давалося легко. “А я хочу, щоб ви не тільки одержували відмінні оцінки, — сказав якось Грибов, — але й характер свій змінили!”

Усі на курсі вважали, що професор “прискіпується” до Ришкова. Не вважав так лише сам Ришков. Тепер він адмірал, займає великий пост у відділі розвідки флоту. При зустрічах, потискуючи руку, усміхається: “Спасибі, професоре, за те, що були такі суворі!”

Донченко?.. А, той ледаченький! Тричі підряд довелося “провалити” його, поки, розсердившись, майбутній уславлений підводник не взяв себе за барки, не посадив за підручники і не склав екзамен справді блискуче. У 1942 році прославився поєдинком з німецьким підводним асом у Варангер-фіорді. Вступив з німцем у бій і потопив його.

І Донченко, і Ришков висунулися під час війни, пішли вперед, і дуже швидко. Тільки Шубін, бідолаха… А був же природжений військовий моряк! Світла голова і відважне серце!..

Як живий, постав він із сторінок записної книжки, випроставшись перед своїм професором, розправивши широкі плечі. Невисокий. Дебелий. У хвацько набакиреному картузі з тупим нахімовським козирком. Мружачи й так вузькі, дуже веселі очі, ледь усміхаючись великим, твердих обрисів ротом.

От якби зараз обізвався дзвінок біля дверей і Шубін з’явився на порозі! Він би ввійшов, розмашисто ступаючи, тримаючи картуза, як належить, на згині лівої руки, — був службист, чудовий знавець статуту. “Бажаю здоров’я, Миколо Дмитровичу! — сказав би він, стримуючи з чемності рокіт свого гучного, “командирського” голосу. — Дозвольте привітати з поверненням у наш рідний Ленінград, який витримав облогу!..”

І раптом — дзвінок біля дверей!

Не вірячи собі, Грибов кинувся відчиняти. На порозі стояв курсант з медаллю.

5

Він молодцювато козирнув, не згинаючи долоні і високо піднявши лікоть. Потім пішла серія звертань, як і належить за військово-морським етикетом:

— Дозвольте ввійти… Дозвольте відрекомендуватися…

Та, переступаючи поріг, курсант спіткнувся і прізвище своє вимовив нерозбірливо. Грибов здогадався, що гість дуже хвилюється.

— Пробачте, — сказав професор, люб’язно проводжаючи його до вішалки. — Не розчув ваше прізвище.

— Ластиков, — повторив курсант. — Ластиков Олександр, товаришу капітан першого рангу.

— Ага! — пробубонів Грибов, як і раніше нічого не розуміючи.

Він пропустив гостя поперед себе, посадив у крісло. Потім, готуючись слухати, почав виймати з кишень і методично розкладати на столі люльку, запальничку, автоматичну ручку, блокнот. Так робив завжди на екзаменах — давав час курсантові заспокоїтись, звикнути до нової обстановки, зібратися з думками.

— Пробачте, що я вас потурбував, — невпевнено почав гість. — Але, прослухавши вашу лекцію…

— Невже не сподобалась? — пожартував Грибов.

— Що ви! Дуже сподобалась!.. Особливо, коли згадали про гвардії капітан-лейтенанта…

— Шубіна?

— Так. Він мій командир!

Курсант сказав це, ледь підвівши голову.

З новою, загостреною цікавістю Грибов подивився на свого гостя. Перед ним сидів юнак, неквапливий, мало не флегматичний. Навіть тепер, коли він хвилювався, обличчя його з крупними, ще не зовсім сформованими рисами лишалось зосередженим і трохи смутним.

Грибов перевів погляд з обличчя на руки. Гість напружено стискав їх, сам того не помічаючи. Були вони шкарубкі, червоні, немов обпечені.

— Я знаю, хто ви! — здивовано сказав Грибов. — Ви той юнга, який затиснув перебитий трубопровід, щоб катер Шубіна не зменшив швидкості!

Курсант збентежився і зрадів:

— А звідки ви знаєте про це?

— Була маленька замітка в газеті, але прізвище не згадувалося.

— Таж я тільки допоміг мотористові, — чесно пояснив курсант. — Його дуже обпекло. Ледве вискочили тоді з шхер. Ну, думаємо, кінець. Отут нам жаба й моньки дасть. Проте вискочили… Уперше зустрілися з Летючим Голландцем, — багатозначно додав він.

— З ким, з ким?!

— З Голландцем Летючим. Є така байка матроська, ви, напевне, чули?

— Байка? Тобто казка, легенда, хочете сказати?

— Ну, легенда… Я, звичайно, тільки в шхерах про неї почув. Коли підводний човен сплив, командир його візьми та й скажи: “Мій “Летючий Голландець” вартий трьох танкових армій”. А другий офіцер одразу ж почав підлабузнюватись. “О так! — каже. — Де з’являється Гергардт фон Цвішен, там війна дістав новий поштовх!” Як би відрекомендувалися нам… Хіба не розповідав гвардії капітан-лейтенант?

Грибов покрутив головою.

— Після того, як почалася війна, ми вже не бачилися з ним. До Ленінграда я повернувся тільки цього року. А він ще в сорок п’ятому на Південній Балтиці… У квітні, здається?

— Двадцять п’ятого квітня, товаришу капітан першого рангу. За кілька днів до перемоги.

Грибов роздратовано пересунув запальничку і блокнот на столі.

— Жодної поразки не знав, — пробурмотів Ластиков. — Усе в житті йому вдавалося, все!..

— Так. Жарт у дусі мадам Долі. По-бабському нерозумно, зло.

Курсант раптом закашлявся. Грибов знав цей важкий кашель, цей болісний, схожий на стримуване чоловіче ридання спазм, який раптом перехоплює горло. Але юнак переборов себе.

Хвилину чи дві професор і курсант сиділи мовчки, нерухомо, очі в очі. Таке коротке мовчання — над чиєюсь дорогою могилою — зближує більше, ніж найкращі і найправильніші слова.

— Ну, ну! — Професор першим опустив погляд. Коли знову підвів очі, курсант був уже спокійний.

— Цвішен, Цвішен! — в роздумі повторив Грибов. — Дозвольте! Пригадую: був такий командир підводного човна! Але його, до вашого відома, потопив Донченко, теж мій учень. Що в 1942 році.

— Отже, не потопив! — Курсант уперто хитнув головою. — Гвардії капітан-лейтенант цього Цвішена через усю Балтику гнав: від Ленінграда до Кенігсберга! Біля банки Підлої ми його, можна сказати, на повний зріст бачили, коли спливав. Одначе знову вислизнув. Не такий він простак, щоб навіть з другого разу дати себе потопити.

— З другого разу, он як? Був, виходить, і другий раз?

— Це не рахуючи того, — педантично уточнив курсант, — що гвардії капітан-лейтенант сам побував на борту “Летючого Голландця”.

Грибов вражено відкинувся на спинку стільця:

— Навіть на борту?.. В офіційних документах цього немає.

— Лікарі напсували, товаришу капітан першого рангу. Коли гвардії капітан-лейтенант лежав у госпіталі, визнали у нього струс мозку. Що не скаже, відповідають: “Брому йому, валер’янки!” Він про “Летючого Голландця” починає доповідати, а лікарі: “Заспокойтеся, хворий! Думайте про щось інше!” Підійшли до питання з своєї вузькоформальної, медичної точки зору.

Грибов мимоволі усміхнувся. Дедалі більше подобався йому цей юнак, який сидів перед ним випроставшись, з силою зчепивши пальці. Хоч як хвилювався, але розповідав про події неквапливо, розсудливо, тільки трохи хаотично.

Деякий час професор мовчки дивився на свого гостя. Потім зняв трубку телефону і набрав номер:

— Товаришу Донченко? Доброго здоров’я. Грибов. Хотілося б побалакати про один епізод війни… Так, угадали! Про вашу зустріч з цим Цвішеном. Ні, історії поки що не пишу. Просто зацікавився через ряд причин. Наступної неділі вам зручно?.. Годині о дев’ятнадцятій? Дуже добре. Чекаю.

Грибов повісив трубку на ричаг і повернувся до курсанта:

— Певна річ, вас теж запрошую.

Він присунув до себе блокнот, повільно відгвинтив ковпачок автоматичної ручки.

— Ну, а тепер попрошу зі всіма подробицями, і, головне, в хронологічному порядку. Отже, зустрілися з “Летючим Голландцем” уперше весною тисяча дев’ятсот сорок четвертого?

— Так точно!

— Що ж, Донченкові буде дуже прикро дізнатися про це наступної неділі…

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ЛЕГЕНДА ПРО ЛЕТЮЧОГО ГОЛЛАНДЦЯ

1

Наступна неділя! Ластиков ледве дочекався цієї неділі. Нетерпіння його було таке велике, що він прийшов до Грибова хвилин за сорок до призначеної години.

Піднявши трохи штору на вікні, Грибов дивився, як курсант поквапливо переходить вулицю. Під дощем, проте не горблячись і не піднімаючи коміра!

Грибов схвально кивнув. Шубінська виучка! Деталь, але промовиста.

— Минулого разу, коли ви були в мене, — сказав він, дбайливо саджаючи гостя в крісло, — я, мабуть, замучив вас розпитуванням… Не заперечуйте! Я знаю себе, я дуже скрупульозний. Зате сьогодні вам доведеться тільки слухати. Крім того, дам прочитати дещо. До приходу Донченка встигнете це зробити. Але дозвольте ще запитання: чи знаєте ви, що таке легенда?

Курсант здивувався. А що тут знати чи не знати? Проте з обережності він змовчав, розуміючи, що в питанні каверза.

Грибов дістав з полиці енциклопедичний словник і погортав його.

— “Легенда — латинське слово, — прочитав він уголос. — У первісному своєму значенні — це щось варте прочитання”. — Через плече він строго подивився на курсанта: — Варте прочитання! А ви як гадаєте: чи варта прочитання легенда про Летючого Голландця, або байка, як ви її непоштиво назвали?

— Я не знаю, — пробурмотів Ластиков тоном учня, який не вивчив уроку.

— Певна річ, ви не знаєте і не можете знати. — Професор несподівано пом’якшав. — Ви моряк нової, радянської формації. Але багато поколінь моряків — і моє в тому числі — перебувало під похмурою чарівливістю цієї легенди. Кілька письменників обробили її — кожен по-своєму. Гейне, наприклад, подав Летючого Голландця в романтичних і привабливих тонах. Гейневський варіант ліг потім в основу опери Вагнера. Слухали її?

— Ні, — признався курсант.

— Зовсім по-іншому викладав легенду дідусь Олафсон. В тисяча дев’ятсот тринадцятому році він проводив норвезькими шхерами посильне судно “Муром”, на якому я служив штурманом. Тоді не було ще Біломорсько-Балтійського каналу. З Ленінграда в Архангельськ добиралися, огинаючи всю Скандінавію. Я б сказав, що Олафсон викладав події з своєї професійної, лоцманської точки зору, хоч і дуже емоційно. Ого, він, па відміну од Гейне, не давав спуску цьому Голландцеві, бо той споконвіку був заклятим ворогом моряків. Повернувшись з плавання, я записав олафсонівський варіант. Признаюсь, подумував про публікацію — у нас майже не вивчають матроський фольклор, — але тут почалася перша світова війна, потім революція. Не до фольклору було. Та й побоювався трохи, як кожен початкуючий літератор. Тільки перед цією війною наважився послати свою писанину в один журнал. А відповіли недавно: “Рукопис, мовляв, не становить інтересу, сюжет надто архаїчний”. Чи так це? Тут багато що, на мій погляд, здасться вам злободенним.

Професор схилився над ящиком письмового столу. А Ластиков, користуючись з нагоди, озирнувся на всі боки.

Під час перших своїх відвідин він не зміг розглядіти кабінет як слід — надто хвилювався. Тепер відчував благоговіння і захоплення. Він — у кабінеті Грибова! Не багато хто з курсантів були удостоєні такої честі! Все надзвичайно подобалося йому тут, навіть запах шкіри, який ішов від широких низьких крісел, що звичайно стоять у кают-компанії. Пахло, крім того, книгами і міцним тютюном для люльки.

Ластиков сподівався побачити довкола рідкісні речі, які привозять з собою додому видатні мандрівники. На стіні годилося б висіти кривому малайському чи індонезійському ножу, — здається, його називають крисом? Анід годинником мав би сидіти, розчепірившись, загадково усміхаючись, товстий дерев’яний ідол звідкись з Африки чи Азії.

Так принаймні розповідали про кабінет Грибова.

Але нічого такого тут не було.

Передусім звертав на себе увагу стіл. Він був дужо великий, і на ньому панував зразковий порядок. Усі речі було розставлено і розкладено строго симетрично. Гостро застругані олівці напоготові стирчали з вузької скляночки.

Тьмяно блимав анероїд, а на стіні, напроти письмового стола, висіла карта обох півкуль.

Без карти і анероїда Грибов, звичайно, ніяк не зміг би обійтися!

Від старшокурсників Ластиков знав, що, закінчивши корпус років сорок тому, Грибов здивував викладачів і однокашників, пішовши в Сибірський флотський екіпаж. “У сибіряків, — пояснював він, — під боком Великий океан, недалеко Індійський, а вчитися плавати треба, кажуть, на глибоких місцях”.

Йому не довелося шкодувати за свій вибір. Перед початкуючим штурманом відкрилися перспективи такої різноманітної самостійної морської практики, про яку можна було тільки мріяти.

Несучи дозорну службу і провадячи гідрографічні роботи, Грибов сходив уздовж і впоперек величезний водний простір між Берінговою протокою, Мадагаскаром і Каліфорнією. Згодом він побував також в Атлантиці і на Крайній Півночі.

Відшукавши в пам’яті потрібний приклад, Грибов запросто каже на лекції: “Якось, визначаючись за глибинами у Молуккській протоці”, або: “Одного разу, огинаючи мис Доброї Надії…”

Наче в гонг б’ють ці слова в захоплене юне серце!..

Курсанти дуже пишаються, що їхній професор — один з найстаріших штурманів російського флоту і плавав “по дузі великого кола”, інакше кажучи — не раз перетинав океани. Через те йому прощається все: і те, що він нестерпно педантичний, і те, що має далеко не лагідний характер, і те, що нещадний на екзаменах…

— Ось запис олафсонівського варіанту!

Курсант обернувся. Професор розгладжував на столі аркушики з машинописним текстом:

— Я, наскільки це було можливо, намагався зберегти живу розмовну мову. У Олафсона була одна особливість. Про легендарного Летючого Голландця він говорив як про людину, особисто йому знайому. “Той моряк уціліє, — повторював він, — хто до кінця розгадає характер старого”. Прийом оповідача? Мабуть, Олафсон славився як оповідач…

Грибов віддав курсантові свої записи і одійшов до вікна. Дощ усе ще мжичив.

За спиною шелестіли швидко перегортувані сторінки. Цокав годинник.

…І ось до кабінету, перевальцем, безшумною тінню ввійшов Олафсон.

Він був у важких гумових чоботях і своєму незмінному клейончатому плащі, застебнутому на верхній ґудзик. З-під козирка його лоцманського картуза було видно звислі вуса і червоний ніс.

Очей не було видно. Можливо, вони були заплющені? Адже старий лоцман уже помер…

Старий! Грибову він здавався старим ще в 1913 році. Тим часом йому було років сорок з гаком. Але є люди, зовнішність яких майже не змінюється з віком. Та й північна Атлантика не ласкава до моряків. Від її крижаних вітрів шкіра на обличчі дерев’яніє, рано вкривається зморшками, схожими на тріщини. А може, Грибов був надто молодий тоді і кожна людина за сорок здавалася йому старою?

Грибову розповідали, що шхерні лоцмани звичайно тримаються дуже замкнуто, магами і чаклунами, ревно оберігаючи свої маленькі таємниці. Траплялося, що, зазирнувши для годиться в записну книжку, поцятковану лише йому зрозумілими знаками, лоцман одвертав від курсу тільки заради того, щоб збити з пантелику спостерігачів, які стояли поруч.

Олафсон був не такий.

Він мав постійний контакт з російським військовим міністерством. До того ж на наших кораблях до нього ставилися уважно і у великій кількості постачали ризький чорний бальзам, яким він лікувався від ревматизму, професійної хвороби лоцманів.

Теоретичних знань у Олафсона було небагато. Він навіть не любив звертатися до карти. Можна сказати, вів корабель не по карті, а по записній книжці. Зате мав неабияку пам’ять і спостережливість, знав напам’ять усі примітні знаки й глибини і вмів правильно й швидко співставляти їх з положенням корабля.

А вечорами, уклавшись на дивані в кают-компанії, лоцман починав розповідати свої морські історії.

Без кінця міг говорити про кладовища затонулих кораблів, про скарби, награбовані піратами і поховані на морському дні, про привиди, які нечутно пробігають по хвилях, про душі загиблих моряків, які, віщуючи нещастя, шкрябають ночами в скло ілюмінатора.

При Олафсоні не можна було плюнути за борт, бо це могло образити морських духів. Одного разу Грибов “застукав” його в ту мить, коли він, стоячи на баку, жбурляв у воду срібні монети — приманював попутний вітер. У понеділок і п’ятницю — нещасливі дні — нізащо не вийшов би в море, хоч би які премії йому обіцяли.

Олафсон був ображений, дізнавшись, що російський штурман скептично ставиться до цього.

— Ви ще молода людина, — сказав він, осудливо хитаючи головою. — Надто молода! Ви любите, сказати б, бравірувати, ризикувати. Даремно!.. На суходолі я теж не вірю ні в дідька, ні в його поважну бабусю, але на морі, признатися, справа зовсім інша!

Оглянувшись на щільно задраєні ілюмінатори, він перейшов майже на шепіт:

— На морі я вірю в Летючого Голландця!..

Грибов уявив кают-компанію на “Муромі”.

Вечір.

Від ударів хвиль ритмічно розгойдується лампа під абажуром з китицями. На зеленому дивані в кутку сидять офіцери, вільні від вахти, — усе молодь, яка вперше плаває в закордонних водах.

Замість попільниці гільза від стріляного патрона — так романтичніше! Під кінець вечора вона доверху наповнена недокурками.

Грибов звичайно сідав поруч з лоцманом, щоб перекладати для тих, хто не дуже добре володів англійською мовою. (Олафсон розповідав по-англійськи).

Над вухом професора знову забринів низький, хриплуватий, з неквапливими інтонаціями голос:

— На морі, крім штормів і мілин, треба остерігатися ще Летючого Голландця…

Колишній коронний лоцман вичікує хвилину чи дві — кін з тих оповідачів, які знають собі ціну. В кают-компанії настає шанобливе мовчання…

2

— Історію цю, дуже давню, дехто вважає, — брехнею, — так починав Олафсон. — Інші ладні закласти місячне жалування і душу на додачу, що в ром не підмішано й краплі води.

Отож, розповідають, що одного разу якийсь голландський капітан захотів обігнути мис Горн. Діло було пізньої осені, а всяк знає, що там у ту пору дують непереборні злі вітри.

Голландець зарифлював паруси, міняв галси, та лобовий вітер незмінно відкидав його назад.

Він був бравий і досвідчений моряк, але дуже великий грішник, та ще й упертий, як морський чорт.

За цими прикметами дехто пізнає у ньому капітана Ван-Страатена з Дельфта.

Інші, проте, горою стоять за його земляка, каштана Ван дер Декена.

Обидва вони жили років триста тому, любили зазирнути в чарку, а вже блюзнили, кажуть, так, що, почувши їх, кити переверталися догори черевом.

Отож, цей Ван-Страатен чи Ван дер Декен зовсім скалився, коли зустрічний вітер вп’яте чи вшосте перегородив йому дорогу. Він увесь затрусився від злості, підняв кулаки над головою і прокричав назустріч бурі таку страхітливу лайку, що хмари, не витримавши, плюнули у відповідь дощем.

Мокрий з голови до п’ят, загубивши трикутного капелюха, голландець, однак, не вгамувався. Кістками своєї матері він поклявся, що огинатиме мис Горн хоч до страшного суду, але наперекір бурі усе-таки обігне його!

І що ж? Голландець був тут же спійманий на слові! Бог засудив його на віки вічні поневірятися по морях і океанах, ніколи не пристаючи до берега! А коли він усе-таки пробував ввійти в гавань, то одразу ж щось виштовхувало його звідти, наче погано припасований клин з пробоїни.

Господь бог наш, між нами буде сказано, теж з упертих! Коли йому засяде щось у голові, спробуй-но — і буксиром не витягнеш звідти!

Ось так воно й ведеться відтоді!

Четверте століття гасає Летючий Голландець сюди й туди морями. Уночі вогні святого Ельма тремтять на топах його щогл, удень промені сонця просвічують між ребрами шпангоутів. Корабель — зовсім дірявий від старості — давно б потонув, але чарівна сила утримує його на поверхні. І паруси завжди наповнені вітром, навіть тоді, коли на морі штиль й інші кораблі лежать у дрейфі.

Зустріч з Летючим Голландцем неодмінно провіщає корабельну аварію!

Хай під кілем у вас хоч тисяча футів і жодної банки на сотні миль довкола — камінчики в Летючого завжди знайдуться!

Ще б пак! Його норов не поліпшав за останні три з половиною століття. Та й чого б йому поліпшати?..

Але після того як господь бог наш притримав Голландця за поли каптана біля мису Горн, старий уже не наважується грубіянити небу. Тепер він зриває злість на своєму ж братові, на морякові.

Мертвий заздрить нам, живим!

Мертві заздрісні, повірте мені! А Летючому, крім усього, до смерті набридла ця халепа. Скільки років, наче неприкаяний, колотиться між небом і землею. От від злості й підстерігає моряків де-небудь біля каменів.

Може зустрітися вам і в шторм і в штиль, виповзти спозаранку з туману, з’явитися далеко на горизонті чи вигулькнути поруч, як вискакує з води поплавок від рибальських сітей.

Іноді він з’являється навіть сонячного дня. І це, кажуть, найстрашніше!

Прямо по курсу помічають слабке райдужне мерехтіння, як би світловий смерч. Він швидко наближається, гускне. Дивіться: це корабель-привид, який у бризках піни перевалюється з хвилі на хвилю!

Хоч-не-хоч, а стане моторошно, га? Щойно його не було тут, і ось він — на відстані окрику, видно всього від топа щогл до ватерлінії. Старовинної конструкції, корма і ніс трохи підняті, з високими надбудовами, як водилося в сімнадцятому віці, по бортах облуплені дерев’яні прикраси. І на гафелі теліпається прапор, такий подертий, що неможливо визначити його національну приналежність.

Та й що тут визначати? Могильним холодом відразу потягло з моря, ніби айсберг піднявся з безодні вод!

Шкіпер, остовпівши, дивиться на компас. Що сталося з компасом?

Корабель змінює курс сам по собі!

Проте його не зносить течією, і в цьому районі немає магнітних аномалій, а вітер спокійний, рівний бакштаг.

Це привид, прилаштувавшись попереду, повів слідом за собою. Румб за румбом збиває корабель з визначеного курсу.

По реях пробігли матроси, прибираючи паруси! Боцман і з ним ще кілька чоловік самі, без наказу, кинулися на допомогу стерновому, обліпили з усіх боків штурвал, поквапливо перехоплюють спиці, тягнуть, штовхають що є сили! Ноги ковзають по мокрій палубі.

Ні! Не втримати корабель на курсі! Він і далі повертає на свою погибель!

Швидше й швидше скорочується відстань між вами і вашим мателотом.[1]

Можна вже розглядіти обличчя людей, що стоять на реях і вантах корабля-привида. Та це не обличчя — черепи! Вони шкіряться з-під кольорових пов’язок на голові і набакирених маленьких трикутних капелюхів. А на шканцях, туди й сюди, наче мавпа в клітці, стрибає червонолиций капітан.

Полюбуйтеся ним, поки є час!

Зовнішність Летючого Голландця змальовують так. Одягнений він нібито в просторий коричневий каптан, кортик теліпається на поясі, капелюха немає, сиві патли їжаться над лисиною.

Голос у нього гучний, далеко лунає над морем. Чути, як Летючий підганяє своїх матросів, погрожує намотати їхні кишки на брашпиль, узиває кістлявими ледацюгами і тухлими риб’ячими потрухами.

Поворот закінчено.

Стерновий кинув штурвал, затулив обличчя руками. Попереду, за бушпритом, в павутинні рей побачив білу смугу, фонтани піни, що, невідворотно наближаючись, здиблюються й опадають. Це прибій!

І наче лопнув невидимий буксирний трос. Видіння корабля розсіюється, як пара. Летючий Голландець зник. Чути, як із скреготом вдарилося днище об каміння. І це останнє, що ви чуєте в своєму житті…

Треба вам, мабуть, розповісти ще про листи.

Бувають, бачте, щасливці, яким вдається зустріти Летючого Голландця і цілісінькими повернутися додому. Одначе трапляється це рідко — лише два чи три рази на століття.

Уночі на паралельному курсі виникає незграбний силует, причому так близько, що хоч викидай за борт кранці. Усіх, хто стоїть на вахті, ураз проймає холод до кісток.

Помилка неможлива! Від чорта тхне сіркою, від Летючого тягне холодом, наче з склепу.

Простуджений хриплий голос гукає з темряви:

— Ей, на судні! В який порт прямуєте?

Шкіпер відповідає, ледве повертаючи язиком, готуючись до смерті. Та його лише просять прийняти і передати кореспонденцію. Відмовити не можна: це закон морської чемності.

На палубу плюхається брезентовий лантух. І одразу ж незграбний силует відстає і зникає у млі.

Ну, самі розумієте, під час рейсу команда з опаскою обходить мішок, ніби той напханий розпеченим вугіллям з самого пекла. Але там листи, тільки листи.

Після прибуття в порт їх витягають з лантуха, сортують і, щоб якнайшвидше збути з рук, розсилають в різні міста. Адреси, зверніть увагу, написані за старою орфографією, чорнило вицвіло!

Листи приходять з великим запізненням і не знаходять адресатів. Дружини, наречені і матері моряків, рокованих за гріхи свого лайливого, упертого капітана поневірятися по світу, давним-давно померли, і навіть слід їхніх могил загубився.

А листи приходять і приходять…

Частенько думаю собі, що б я зробив, якби знав магічне слово. Є, бачте, одне магічне слово, яке може перебороти силу закляття. Я чув це від шкіпера-фінна. Йому можна вірити, бо з давніх-давен фінни розуміються на морських чаруваннях.

Проте слова він теж не знав.

А жаль! Сказав би мені це слово, хіба б я далі служив лоцманом? Ні! Вийшов би у відставку, продав будинок у Кіркенесі — бо я удівець і бездітний — купив би або зафрахтував, по грошах, невелику парусно-моторну яхту. Вантаж на ній був би легкий, але цінніший, дорожчий за золото чи прянощі, — одне-єдине магічне слово!

З цим словом я сходив би моря й океани, вичікував би на морських перехрестях, зазирав би у всі протоки і затоки. На це витратив би решту життя, доки не здибався б, нарешті, з Летючим Голландцем.

Іноді, друзі, я уявляю цю зустріч.

Де відбудеться вона: під тропіками чи за Полярним колом, у тісноті шхер чи біля якогось атола на Тихому океані? Байдуже. Але я вимовлю магічне слово!

Воно заглушить завивання шторму, якщо бурхатиме шторм. Воно пролунає і в тиші штилю, коли паруси безпомічно обвисають, а у верхівках щогл ледь чутно посвистує горішній вітер.

У шторм чи в штиль голос мій гучно пролунає над морем!

І тоді сила чарівного слова, згідно з пророкуванням, розсуне зсередини корабель Летючого Голландця! Бімси, стрінгери, шпангоути полетять до дідька! Щогли з лахміттям парусів плиском упадуть на воду!

Так, так! Темно-синя безодня клекочучи розверзеться, і корабель мертвих, наче якір, що обірвався, каменем піде під воду.

З потривожених надр долине протяжне зітхання або стогін полегшення, а потім хвилювання одразу стихне, немовби за борт вилили десять бочок олії.

Ось що я зробив би, якби знав магічне слово, про яке говорив фінн!..

Але ні я, ні ви, ні хто інший на світі не знаємо поки що слова, яке могло б позбавити сили давне закляття.

Дехто навіть вважає все це брехнею, як я вже казав вам. Інші, однак, ладні закласти місячне жалування й душу на додачу, що в ром не підмішано й краплі води…

3

Відійшовши од вікна, Грибов побачив, що курсант поклав аркушики і блискучими очима дивиться на нього.

— Прочитали? Я бачу, що прочитали.

— Усе збігається! — вражено сказав курсант. — Навіть дрібниці! І головне: мертві, корабель мертвих!

— А! Ви помітили це? Я так і думав, що помітите. Мені впало у вічі одразу, тільки-но ви почали розповідати про Цвішена. Він дивовижно повторив біографію свого легендарного тезки і попередника.

Дзвінок біля дверей.

— Донченко. Точний, як завжди.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

“СПИСАНИЙ ЯК ЗАГИБЛИЙ У ВАРАНГЕР-ФІОРДІ…”

1

Капітан першого рангу Донченко був самовпевнений, галасливий здоровань. Він одразу немов заповнив собою увесь кабінет Грибова.

Ластикову, між іншим, сподобалось, що підводник, хоч і мав однакове звання з Грибовим, прийшов до нього не з орденською колодкою на кітелі, а, шануючи старого, при всіх своїх орденах. На військовій службі цінують такі знаки уваги.

Мабуть, Донченка трохи здивувала присутність курсанта в кабінеті. А втім, Грибов любив оточувати себе молоддю.

Уславлений підводник поблажливо подав курсантові руку й одразу перейшов до теми, яка, очевидно, цікавила його понад усе, — до самого себе.

— А я гадав, ви знаєте, Миколо Дмитровичу, як я потопив цього самого Цвішена, — сказав він, умощуючись у кріслі. — Як же галасували про мене газети! І нарис у “Красном флоте” був, під назвою “Поєдинок”.

— Вирізка в мене є, — загадково відповів Грибов.

Він поклав на стіл пачку газет, поруч свої незмінні запальничку, складаний ніж, записну книжку.

— Наче екзаменувати зібралися! Як у добрі давні часи. — Донченко усміхнувся далекому спогаду.

Грибов промовчав.

— З чого почати? З ворожої бази у Бос-фіорді?

— Чудово. Починайте з ворожої бази.

— Я не для того, щоб похвастати, Миколо Дмитровичу, а щоб пояснити, чому в мене залишилася тільки одна торпеда. Інші було витрачено за призначенням. Загалом. наробив я на базі друзок. Як слон у посудній крамниці!

Він радісно усміхнувся. Видно й тепер було дуже приємно згадати про це.

— А вже назад, звичайно, повертався поповзом. Вибрався з Бос-фіорда у Варангер-фіорд. Полежав хвилин двадцять на грунті, віддихався. Потім трохи сплив, потихеньку підняв перископ. Праворуч норвезький берег, де і слід йому бути. Погода, між іншим, паскудна, як на мене: сонце на все небо, широкі брижі і хоча б один бурунчик, — перископ сховати ніде.

“Чую гвинти підводного човна”, — доповідає акустик.

Він у мене був добре натренований — за шумом гвинтів визначав тип корабля.

Я поглянув у перископ. Ліворуч сорок п’ять — спливає рубка підводного човна! А мені перед виходом сповістили: наших човнів у цьому районі немає. Виходить, фашист! Розвертаюсь і лягаю на курс зближення.

— З однією торпедою?

— З однією, Миколо Дмитровичу! Ще не охолонув після бою у Бос-фіорді, азарт у мені так і кишіть!

Знову підняв перископ. У морі як виметено! Пішов під воду мій фашист… І я вниз — слідом за ним!

“Ну, тепер нашорош вуха, Маньков!” — кажу акустикові.

І по переговорній трубі інформую команду, що так, мовляв, і так, зав’язали бій з німецьким підводним човном! — Донченко повернувся до курсанта: — А в нашому ділі такий бій, один на один та ще й наосліп, — рідкісна річ! Правда, Миколо Дмитровичу?

Грибов кивнув.

— Ну от, знову доповідає Маньков: “Зник шум гвинтів!” Це означає: фашист прослуховує мене, пробує знайти за звуком.

“Стоп мотори!”

Тихо стало в нас. Матроси навіть чоботи поскидали, щоб не бряжчати підковами. Ходимо навшпиньках, розмовляємо пошепки. Кожен розуміє: недалечко фашистський акустик підслуховує, дух затаїв, не тільки вухами, кожним нервом своїм до навушників припав!

Багато хто думає: бій — це обов’язково постріли, гуркіт, грім. Ні, найважчий бій, я вважаю, саме такий, поночі, в тиші! Ходять на глибокому місці дві невидимки, пантрують одна одну по-кошачи, на м’яких лапках-подушечках…

— Невидимка проти невидимки — дійсно.

— Так. Приймаю рішення: маневрувати, поки не виникне підходяща комбінація. Торпеда в мене одна! Треба бити напевно.

А маневрувати, зауважте, намагаюся в східних четвертях. Адже ворожий берег недалеко. Коли б не наскочили, думаю собі, “морські мисливці!”

Маньков безперервно доповідає: чую шум гвинтів, дистанція така-то, пеленг такий-то.

Стараюся не стати бортом до фашиста, а сам заманюю його подалі від берега, від небезпечного сусідства, — ще запеленгують берегові пости!

Отак кружляємо і кружляємо, міняємо глибини під водою — для маневрування у Варангер-фіорді місця вистачає. Фашист зупиниться, і я зупинюсь. Він рушить, і я рушаю. У кота-мишки граємо. А в кота що основне? Не нюх — слух!

Донченко схилив голову набік, примружився, немов прислухаючись.

— Маньков доповідає: фашист щось продуває, — якесь пузиріння, схоже на вихід, наче торпеду випустив. Однак, звичайно, немає того характерного свисту торпеди, коли вона розрізає воду. Тільки шумовий ефект! Це означає: фашист лякає, хоче мене з пантелику збити.

До травня сорок другого року, треба сказати вам, я вже не з одним фашистом зустрічався. Не з підводником, певна річ, це надзвичайний випадок, але з льотчиками, командирами катерів. У них, помітив я, іноді буває такий настрій, коли їм здається, ніби все йде гладенько, відповідно до параграфа інструкції…

— Як у Толстого, — сказав Грибов. — “Ді ерсте колонне маршірт, ді цвайте колонне маршірт…”

— Саме так! Дуже небезпечний, коли хочете, стан.

Думаю про ці “ді ерсте, ді цвайте” і метикую, як би це витрусити мого фашиста з його параграфів.

Маньков почув шипіння повітря — фашист продуває баласт. Значить, хоче спливти. Або під час маневрування розвивав велику швидкість і розрядив свої батареї, або виконує наступний параграф інструкції: хоче викликати катер на допомогу.

Та дзуськи! В нашому герці третій зайвий!

Маньков доповів: пеленг різко змінюється. Ага! Витримка у фашиста слабша за нашу. Уникає бою!

Оголошую по “переговорні” торпедну атаку. Всі підтягнулись довкола, повеселішали. Гора з плечей!

На курсовому двадцять, з правого борту, дистанція шість кабельтових,[2] повернувши на бойовий курс, даю залп! А потім як гахне! Вибух!

— Як — вибух? — Ластиков навіть підскочив у кріслі. — Хіба й вибух був?

Він благально глянув на Грибова. Той встав із-за столу і підійшов до карти. Майже біля самого її горішнього краю, між Фінмаркеном і півостровом Рибальський голубів широкий ківш Варангер-фіорда.

— Маневрували в східних четвертях?

— Так.

— Виходить, німецький човен був між вами і берегом. — Професор багатозначно поглянув на курсанта.

— Берег же й турбував, Миколо Дмитровичу, — підхопив Донченко. — Розумію: пости спостереження запеленгували вибух. Зараз вискочать з Кіркенеса “морські мисливці” і дадуть мені “здачі”. Я й дістав її потім — у великих і дрібних купюрах: близько тридцяти глибинних бомб. Та, як бачите, сиджу перед вами цілий, утік!

— Перископ уже не піднімали?

— Каюся, Миколо Дмитровичу, не втерпів, підняв. Одразу ж підійшов до місця потоплення і подивився в перископ. Навіть в очах замиготіло. Райдужні плями соляру на воді! Пустив мій підводний човен сік! Більше того. Вибухом підняло на поверхню всякий фашистський потрух: клинки, корки, уламки обшивки, аварійні бруси, фарбовані суриком, одне слово — повний комплект!

— Чи не занадто повний! — мимохідь зауважив Грибов і знову поглянув на курсанта.

2

— Занадто? — Донченко відкинувся назад, немовби зненацька наткнувся на невидиму перепону. Ордени і медалі на його широких грудях ображено дзенькнули. — Інакше кажучи, не вірите? Та що ви, Миколо Дмитровичу! Це навіть дивно. Німці самі визнали факт потоплення.

— Причому дуже квапливо. Ще п’ятнадцятого травня. А ваш поєдинок відбувся дев’ятого. Фашистське командування звичайно не виявляло такої оперативності, повідомляючи про свої невдачі.

З пачки газет, що лежали перед ним, Грибов витягнув “Дейче цейтунг” від 15 травня 1942 року.

— Тут некролог. Повідомляється, що в нерівному — звичайно, нерівному! — бою з росіянами загинув кавалер рицарського Залізного хреста Гергардт фон Цвішен, командир субмарини… Вказано її номер. Цитую: “Величною могилою віднині править їй неозорий і пустельний Варангер-фіорд. Над капітаном другого рангу фон Цвішеном і його доблесною командою схиляються в траурній скорботі величні пасма північного сяйва…” Ну, і далі в такому ж тоні.

— От бачите! Навіть некролог!

— І дуже пишний некролог, врахуйте. За цими “пасмами північного сяйва” я дещо вбачаю. Страшенно турбувалися про те, щоб довести до відома всіх адресу могили: Варангер-фіорд. Чому? Побоювалися, що субмарину Цвішена переплутають з якоюсь іншою субмариною? А можливо, могила була порожня?.. До речі, яким ви уявляєте собі цього Цвішена?

— Яким? Тобто зовнішністю?

— Так.

Донченко, який усе ще мав ображений вигляд, відкопилив губу і в роздумі звів очі до стелі.

— Зовнішність, звичайно, стандартна. — Він почав загинати пальці. — Олов’яний погляд — це напевне. Зібрані на шнурочок тонкі губи. Розчесане на проділ волосся. Втягнуте підборіддя. Що іще? Загалом, стандартний, уже багато разів описаний пруссак, я б сказав. Так і дивись — розтулить свої безкровні губи і промовить: “Ді ерсте колонне…” — Він зареготав, але якось не дуже впевнено.

— Ви просто портретист, товаришу Донченко, — холодно сказав Грибов. — Ось, прошу, погляньте, знімок із тієї ж німецької газети, але значно ранішої. Номер датований другим липня тисяча дев’ятсот сорокового року. — Грибов поклав газету перед Донченком. — Схожий?

Підводник довго роздивлявся газету, мабуть, занадто довго. Ластиков не витримав і, трохи підвівшись, зацікавлено зазирнув через його плече.

На знімку Гітлер усміхаючись вручав орден рицарського хреста присадкуватому підводникові в повній парадній формі. Підводник був зовсім не схожий на щойно змальованого “стандартного пруссака”. Обличчя його, здавалося, складалось із самих кутів. Високий, із залисинами, лоб був скособочений, вуха з гострими кінчиками по-звіриному приплюснуті до черепа. Одне око сиділо трохи вище за друге, і, можливо, через те, що була уражена шия, підводник тримав голову трохи набік. Очевидно, це и надавало обличчю того виразу хитрості, жорстокості і підступності, який був, так би мовити, його “особливою прикметою”.

— Чи скаже такий: “Ді ерсте колонне?”

Підводник мовчав.

— Ось вам приклад дезінформації на війні. — Грибов обернувся до курсанта: — Некролог з’явився, очевидно, одразу ж після того, як Цвішен повернувся на базу.

— Повернувся? Неймовірно! А плями соляру на воді? А пофарбовані суриком бруси? — Донченко сидів, подавшись уперед, спершись кулаками на коліна, скуйовджений, сердитий, червоний.

— Встановлено, — мовив Грибов професорськи-безпристрасним тоном (і одразу ж Донченко, за звичкою, випростався в кріслі), — встановлено, що німці часто вдавалися до тактичного маскування.

— Але я, Миколо Дмитровичу…

— Іноді продували соляром гальюн,[3] — вів далі професор, звертаючись до Ластикова. — Використовували також трубу, через яку вистрілювали імітаційний патрон завдовжки з півметра. З нього виходила газова хмара, і кораблі протичовнової оборони, які працювали гідролокатором, відволікалися на цю хмару. В інших випадках викидали патрон, в якому були речі, що створювали ілюзію потоплення: пілотки, бруси, порожні консервні бляшанки.

— Ну, Миколо Дмитровичу! Я знаю про тактичне маскування. Слово честі, проходив. Але в даному випадку…

— Крім того, випускали снаряди або резервуари, з яких витікав соляр.

— Хай резервуари, згоден. А як же вибух?

Ластиков стурбовано поглянув на Грибова. Так, а як же вибух? Грибов залишався спокійний. Він відповів запитанням на запитання:

— Секундомір був справний?

Мовчанка. Донченко знічено кашлянув. Ластикову пригадався жарт гвардії капітан-лейтенанта. Якщо годинник в офіцера був несправний, Шубін запитував мимохідь: “А на скількох він камінцях?” — “На п’ятнадцяти”. — “Малувато”. — “Чому?” — “Треба б ще два. На один покласти, другим уперіщити!”

Та виявилося, що Донченко взагалі не пустив секундомір.

— Не встиг, Миколо Дмитровичу, — винувато сказав він. — Якось у запалі бою, розумієте… До того ж стільки з цим Цвішеном воловодився, — навіть руки тремтіли, слово честі!

Грибов кивнув головою:

— Я так і думав. Ваша торпеда вибухнула на кілька секунд пізніше, ніж треба було.

— О! Гадаєте, ударилась об берег?

— Ви ж самі сказали, що Цвішен був між вами й берегом. От вам і вибух! А потім Цвішен відірвався од вас. Йому дуже хотілося відірватися од вас. Чому? Цього не знаю.

— Виходить, прикинувся мертвим?

— Очевидно. Думаю, йому це була не первина.

Донченко розстебнув тугий комірець, потім, відкопиливши губи, прикро хукнув. Ластикову навіть стало жаль його.

— Цвішен, звичайно, не міг передбачити, — вів далі Грибов, — що його лишать на становищі мертвого. Але командування скористалося з нагоди і сховало підводний човен якнайдалі в тінь. Кинуло на деякий час у небуття. Саме тоді він, очевидно, і дістав своє прізвисько — “Летючий Голландець”. А втім, думаю, це було не стільки прізвисько, скільки умовна назва. Адже підводний човен уже не мав номера. Цвішен був, так би мовити, “списаний як загиблий у Варангер-фіорді”. Тим часом після зустрічі з вами почався найбурхливіший період його діяльності. На це є вказівки — не прямі, а посередні — ось тут! — Грибов провів долонею по пачці газет, що лежала перед ним. — Та головне не в цьому.

— А в чому ж? — буркнув Донченко. Знаючи свого професора, він розумів, що той готує сюрприз, якийсь вирішальний убивчий аргумент. Це Грибов полюбляв: бити вирішальним аргументом під кінець.

— Головне, бачте, в тому, — сказав Грибов з делікатною обережністю, з якою лікар повідомляє хворого про невтішний діагноз, — що коли б ви потопили підводний човен Цвішена в тисяча дев’ятсот сорок другому році, то в тисяча дев’ятсот сорок четвертому, тобто через два роки, з ним не зустрівся б присутній тут курсант Ластиков.

Донченко ошелешено мовчав. Що далі, то гірше! Тепер курсант цей з’явився!

— Він служив на катері Шубіна, — пояснив Грибов. — Знали Шубіна?

Донченко пригнічено кивнув головою. Хто ж на флоті не знав Шубіна!

— Потім Шубін, — вів далі Грибов, — після зустрічі у шхерах побував на борту нібито потопленого вами підводного човна і розмовляв з його командиром, а також з офіцерами.

Навіть розмовляв? Підводник зітхнув. Грибов був для нього незаперечним авторитетом. Та й з Шубіним весь час траплялися отакі незвичайні пригоди!

Розправивши плечі, Донченко спробував недбало посміхнутися. Треба було триматися, наче нічого й не сталось. Цього вчив сам Грибов.

— Ну що ж, — сказав підводник, — Шубіну, як завжди, щастило. Він побував у гостях у мерців і, можна сказати, повернувся з самого пекла.

Грибов і Ластиков перезирнулися. Донченко навіть не підозрював, до чого ж точно висловився…

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

МАГІЧНЕ КОЛО

1

Провівши гостей, професор завісив шторами вікна, вимкнув горішнє світло і ввімкнув настільну лампу.

Він немовби окреслив магічне коло. Усе, що поза ним, відсунулося в глибину кімнати, лягло по кутках шарами темряви. У середині кола залишилися тільки професор та його праця.

На столі перед ним лежала купа акуратно нарізаних четвертинок картону, поки що не заповнених. У роботі Грибов любив систему, а тому почав аналіз біографії новітнього Летючого Голландця з того, що завів на нього картотеку.

Години за півтори було дбайливо рознесено по окремих картках усе, що стало відомо з сьогоднішньої розмови з Донченком, а також нотатки, зроблені зі слів курсанта Ластикова, і виписки з газет. Почерк у Грибова був дрібний, бісерний, так званий штурманський. На кожній картці вміщується сила-силенна фактів, дат, прізвищ.

Одна з карток мала заголовок: “Поправки до лоції”, Друга — “Англійський нікель”, третя — “Тавро СКФ” тощо.

Нарешті, усе, що відомо досі про “Летючого Голландця”, гарненько, в певному порядку, вляглося на письмовому столі.

Дозволивши собі трохи відпочити, професор відкинувся в кріслі.

Темрява лежить по кутках, наче порох, прибитий дощем. Стіни голі, Грибов знає про це. Там тільки анероїд і карта світу. Але тепер, коли кімната, крім столу, потонула в темряві, неважко уявити, що на стінах, як і раніше, — улюблена колекція, раритети, привезені з кругосвітнього плавання.

Дружина дуже дбайливо обмітала їх віничком з м’якого пір’я. А доньці, коли та була ще маленькою, забороняли переступати поріг татового кабінету, бо одною разу вона потяглася до маленького, привітно усміхненого ідола і впала з стільця. А могла ж, не доведи господи, скинути на себе і малайський крис!

Грибов міцно потер лоба. Знову спогади! Таж він окреслив магічне коло і замкнув себе в середині цього кола!

Якусь мить, намагаючись зосередитись, він пильно дивиться на картки. Майнула нова думка. Професор поміняв картки місцями. Звичайно, “Англійському нікелю” слід лежати поруч з “Тавром СКФ”. Це — правильне поєднання.

Довгі нервові пальці знову й знову пересувають четвертинки картону на столі. Збоку це, очевидно, нагадує пасьянс.

2

Та поки що “пасьянс” не сходиться. У ньому зяють пустоти.

Надто мало ще карток на столі у професора. А головне — взагалі неясний зв’язок між ними.

Фрамуга вікна опущена. Чути, як поквапливо тарабанять дощові краплі по карнизу, як шелестять шини на мокрому асфальті і простуджено бурмочуть орудівські репродуктори.

Розхлюпуючи воду вздовж рейок, з деренчанням і дзвяканням повертаються в депо трамваї. Пасма світла раз у раз пробиваються крізь нещільно зсунуті штори, швидко пробігають по стіні.

Так і картини минулого напливають одна за одною, освітлюють на мить кабінет і зникають у кутках.

Професор нерухомо сидить за письмовим столом. Замислився над словами Олафсона: “Той моряк уціліє, хто розгадає характер старого”.

Олафсону, на жаль, не вдалося “розгадати характер старого”. І Шубін теж не зумів цього зробити.

Тепер взявся розгадувати Грибов, хоча в цей тихий вечірній час перед ним був не сам новітній Летючий Голландець, а тільки його фото в пожовклій старій газеті.

Чи не допоможе випробуваний спосіб “підстановки ікса”, заміна в “рівнянні” невідомого відомим?

Бувало, знайомлячись з людиною, Грибов зненацька відчував поштовх несподіваної симпатії чи антипатії — з першого ж погляду. І відчуття це рідко обманювало. Спочатку воно здавалося незрозумілим. Тільки через деякий час Грибов виявляв зовнішню схожість між новими своїми знайомими і людьми, яких знав раніше. Внутрішня схожість, як правило, збігалася із зовнішньою.

І Цвішен болісно нагадував когось, з ким Грибов уже зустрічався. Коли? Двадцять років тому? Десять років тому? Учора?

Безсумнівне одне: асоціації були неприємні!

У думці Грибов перебрав цілу низку своїх колишніх однокашників по морському корпусу. Там повно було остзейських барончиків, далеко не найкращих представників роду людського. З одним із них у Грибова мало не дійшло до дуелі.

Ні! Спільне між Цвішеном і тим остзейцем тільки те, що обидва вони німці.

Грибов і далі неквапливо перебирав у пам’яті своїх недругів. Можливо, сутичка з попередником Цвішена (якщо була сутичка) сталася в якомусь порту під час плавання “по дузі великого кола”?

Грибов зазирнув в один порт, у другий, у третій.

І раптом, як на картинах Рембрандта, із золотисто-коричневих сутінків почала проступати світла пляма обличчя. Поступово воно ставало виразнішим, чіткішим…

“Погляньте-но! Ну й пика! — здивовано сказали поруч. — Невже ви купите його, Миколо Дмитровичу?”

І вся картина постала перед Грибовим в найдрібніших деталях, освітлена нестерпно яскравим, сліпучим сонцем.

…Базар у Сінгапурі.

Кілька російських військово-морських офіцерів стовпились навколо торговця дерев’яними ідолами. Сидячи навпочіпки, він жваво жестикулює, вихваляючи свій товар. Розмовляє каліченою англійською мовою, і Грибів насилу схоплює зміст.

Ось ця потвора, здається, бог війни у малайців чи даяків. Обличчя в неї кутасте, витесане абияк і разом з тим дуже виразисте, має дивовижну силу первісної експресії.

— Так би мовити, місцевий Марс, — пояснює Грибов тим офіцерам, які не розуміють по-англійськи.

— Ох і цяця! Морозом проймає!

— Наш, європейський, либонь, імпозантніший, — зауважує хтось.

— А ви впевнені, Миколо Дмитровичу, що цей добродій завідує в Малайї саме війною? Як на мене, то скоріше зрадництвом і шахрайством. Зверніть увагу: яка посмішечка! А шию як скривив!

Загалом, “місцевий Марс” не сподобався. Офіцери купили на пам’ять інших, вродливіших божків. Грибову дістався низенький, широко усміхнений товстун, — здається, “по департаменту вин і розваг”.

Та ще довго згадував молодий офіцер дерев’яне кутасте, грубо розфарбоване обличчя, на якому відбилися злобна радість і незрозуміла підступна погроза…

Так ось кого нагадав йому Цвішен! Що й казати: зустрічалися!

І, як звичайно, одна риса зовнішньої схожості одразу ж дала ключ до розуміння характеру. Як і бог війни, Цвішен сам не вбивав. Він лише нацьковував озброєних людей одне на одного і допомагав їм убивати одне одного. Він був безпристрасний каталізатор убивств.

“Де спливе “Летючий Голландець”, там війна дістає новий поштовх”. Очевидно, слова ці не були похвальбою.

Грибов подумав про те, що в природі є люди, подібні до електричного ската. Та, на відміну од ската, вони вбивають на відстані — не доторкуючись. Убивають тому, що живуть. Це їхнє фатальне призначення — вбивати…

3

Відсунувши набік картотеку, Грибов пильно, до болю в очах, почав вдивлятися в зле і дивне обличчя, складене немовби з самих кутів.

Якби погляд міг пропікати, номер “Дейче Цейтунг” з фотографією Цвішена давно б уже затлівся, почорнів і перетворився б у купку попелу на столі.

Так, рахунки у Грибова з ним давні!

Вихований за старими правилами, професор ніколи і нікому не розповідав про це. Про нещастя звичайно мовчали в його колі. Просто не заведено було перекладати своє горе на інших людей.

Та й про що говорити, коли в даному випадку все зводилося до однієї фрази: “Прийшов додому і не знайшов домівки…”

Восени 1941 року Грибов відмовився евакуюватись з училищем.

— Ленінград — моє рідне місто, — похмуро сказав він. — Як же мені залишати його в біді?

Певна річ, йому могли наказати, і, як військовослужбовець, він повинен був підкоритись. Та флотом командував у той час його колишній учень, який допоміг своєму професорові.

Грибова залишили в Ленінграді.

Він зробив фатальну помилку, не примусивши евакуюватися сім’ю. “Ленінград — наше рідне місто”, — повторювали його слова дружина й донька. Вони стояли перед ним обнявшись, дуже схожі одна на одну, і похитували головами, світло-русою і сивою, лукаво-лагідно усміхаючись йому. А він же ніколи не міг устояти перед їхньою усмішкою.

І потім вони чудово трималися, жодного разу не пошкодували, що лишились. Він міг пишатися ними.

Той зимовий день Грибов провів не в штабі морської оборони, а на фронті. Від штабу до фронту було не більше семи миль по прямій. Туди можна було добратися трамваєм, якби взимку ходили трамваї.

На дільниці, куди він прибув, становище склалося напружене. Кілька разів доводилося стрибати в щілину, двічі підніматися з людьми в контратаку. На очах у Грибова вбили комісара. Проте до вечора обстановка поліпшала.

Повернувшись у штаб, Грибов доповів про виконання завдання і дістав дозвіл побути до ранку дома.

Гуцикаючись на вибоїнах у грузовику, він нетерпляче заздалегідь смакував заслужений відпочинок у колі рідних.

Ось він зійде сходами, тихо відімкне двері своїм ключем. “Тато прийшов!” — пролунає голос дочки з глибини квартири. Дружина заметушиться, готуючи чай.

Яке щастя неквапливо, маленькими ковтками пити з великого кухля гарячий окріп, що аж обпікає! Тепло проникає всередину не тільки через горло, а й через долоні, що тримають кухоль.

Так, сьогодні він досхочу поп’є життєдайного блокадного чайку!

“А Іринка?” — спитає він у дружини.

“Я вже пила чай, тату”, — відповість донька.

Вона сидить на дивані, як завжди вечорами, відкинувши голову на спинку, заплющивши очі. Можна подумати, що дрімає, але пальці ледь помітно здригаються на колінах, прикритих ватяною курткою.

“Ти що, Іринко?”

“Граю в думці, тату?”

Цікаво, що вона грає? Мабуть, свого улюбленого Скрябіна.

Бідолашні пальчики, поколоті голкою, затверділі від грубої роботи в госпіталі!

А нещодавно ж мати нізащо не дозволяла їй допомагати по господарству, прожогом кидалася робити все сама.

“Іринка повинна берегти свої руки! — з гордістю казала вона знайомим. — Іринка у нас піаністка!..”

Відчуваючи блаженну млость, він дивитиметься на ці пальці, що нечутно бігають по куртці. Коли донька, зітхнувши, візьме останній акорд, Грибов, можливо, повеселить її, розповівши анекдот, який користується в сім’ї незмінним успіхом.

Був час, багато років тому, коли Грибова зустрічали дома довгим-довгим вигуком жаху: “У-у-у!” — як гудіння сирени. І разом з тим у гудінні чулось щось лукаве.

Тупаючи куцими ноженятами, до передпокою вбігала трирічна Іринка:

“О! Я думала, це дід прийшов, а це мій тато!”

Слово “дід” вимовлялося жахно-погрозливо, протяжно, а слово “тато” — радісно-захоплено, навіть верескливо.

Це вона грала сама з собою в якусь гру, лякала себе “дідом” і була щаслива, що все так добре закінчилось. Вона любила, щоб усе закінчувалося добре.

Усміхаючись у думках цьому спогаду, Грибов звелів зупинити машину за два квартали від свого будинку.

— Я зійду тут, — сказав він шоферові. — Далі не проїдете. Багато кучугур.

Він пройшов ці два квартали, звернув за ріг — і не побачив свого будинку!

Навскоси від аптеки мав стояти його будинок, але будинку на місці не було.

Фугасний снаряд упав у самісіньку його середину!

З усіх мешканців цього старого ленінградського будинку врятувалася тільки сімдесятирічна бабуся, та й ю лише тому, що разом з онукою, яка завітала в гості, пішла до ополонки по воду.

Тепер бабуся, згорбившись, сиділа на саночках, на яких стояло двоє повних відер, і безперервно хитала головою.

Грибов розгубився. Він виявив легкодухість, не гідну мужчини і офіцера. Бігав туди й сюди навколо купи щебеню, про щось розпитував, благально хапав за руки заклопотаних, похмурих людей, які гасили пожежу.

Над щебенем курився червонуватий димок. Пахло вапном, згарищем, пороховими газами, дуже їдкими. Від цього смороду хотілося чхати й кашляти.

— Кажуть же вам: пряме попадання! — переконливо пояснював хтось, підтримуючи Грибова за лікоть. — Ви ж військовий, офіцер! Самі повинні зрозуміти!

Та Грибов не розумів нічого.

Якась жінка, заглянувши йому в обличчя, відсахнулася, крикнула:

— Та що ж ви дивитесь, люди? Одведіть старого!

Біля цієї купи щебеню, що диміла, Грибов ураз постарів…

Кажуть, боягуз помирає тисячу разів. Але десятки, сотні тисяч разів люди воскрешають в уяві картину смерті своїх близьких.

Майже безперестанку і до страшного реально чув Грибов брязкіт і виття цього німецького снаряда і відчував нестерпний біль, який зненацька пройняв Іру і Тату…

Через кілька днів, зовсім хворого, його вивезли на літаку спочатку в Москву, потім на південь, куди було евакуйовано училище.

4

Горе примусило Грибова внутрішньо зібратися. Проте зовні він тримався, як і раніше, прямо, підкреслено прямо. Це, до речі, оберігало від співчуття.

Однак, будучи безумовно хороброю людиною, він не соромився признатися собі, що боїться повернутися в Ленінград.

Там на кожному кроці підстерігали спогади, маленькі, буденні, але від цього ще страшніші. їхні ледь чутні, печальні голоси могли звести з розуму.

Легше, здається, було б вдертися йому на палаючому брандері в середину ворожої ескадри, ніж знову пройти сквериком, де він гуляв щонеділі з маленькою Іринкою. А такі ж спогади, пов’язані з дружиною чи дочкою, виникали в Ленінграді на кожному кроці, за кожним рогом.

Та потім він подумав:

“Ленінград допоможе мені в горі! Ленінград — місто не тільки чітких архітектурних ліній, але й тверезих думок, місто великої душевної дисципліни”.

І Ленінград не підвів. А невдовзі прийшла і звістка від Шубіна — посмертна.

Шубін, можна сказати, посадив свого професора за письмовий стіл, під магічний конус світла. Не підбадьорював, не втішав — примушував працювати, А це було основне.

Гоноровитий і наполегливий, він, як завжди, вимагав до себе виняткової уваги!..

І дві мовчазні скорбні тіні тихо ступили назад, за спинку крісла. Вони не зникли зовсім, ні,— тільки відійшли назад. Але й це був відпочинок для змучених нервів.

Миля за милею відводив Шубін свого професора від болючих спогадів: спочатку в шхери, потім усередину німецького підводного човна, а вирвавшись із нього, швидко повів слідом за собою до мису Рістна і коси Фріш-Неррунг.

На цьому вузькому шляху — дуже вузькому, особливо в шхерах, — Шубін зустрівся з підступною бестією Цвішеном і, звичайно, одразу ж кинувся в бій. Він ніколи не барився на війні, цілком і повністю “керував щастям”, що, за Суворовим, незмінно приносить перемогу.

Недарма ж військова удача Шубіна стала майже притчею. На флоті так і казали: “Щастить, як Шубіну”, “Щасливий, як Шубін…”

КНИГА ПЕРША

Шубін

ЧАСТИНА ПЕРША

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

СУПЕРЕЧКА ПРО ЩАСТЯ

1

Замолоду Шубін прагнув потрапити у винищувальну авіацію, але комсомол послав його на флот. Тут він вибрав торпедні катери, найшвидкохідніші із того, що є на флоті, — молодецьку кінноту моря.

— Люблю, коли швидко! — признавався він, показуючи в усмішці великі, дуже білі зуби. — Пустиш навзаводи своїх коней, а їх у мене три тисячі,[4] цілий табун з білими гривами, що розвіваються на вітрі, — любота! Життя відчуваєш!

Він навіть мружився від задоволення. Та одразу ж його рухливе обличчя міняло вираз:

— Звичайно, це не прогулянка з дівчатами в Петергоф! Коли три бали, то поливає тебе, наче в шторм. Стоїш у комбінезоні, весь мокрий, від голови до п’ят, одне око прищулиш, долонею затулишся, так і командуєш. Бо моя сила в чому? У чіткому маневрі, у шаленій швидкості!.. Броня?.. А в мене немає броні. Мій катер куля пробиває наскрізь!

Помовчавши, він пустотливо підморгував:

— Але попробуй влучи в мене!..

Як усі моряки, Шубін за звичкою ототожнював себе із своїм кораблем: “Моя броня”, “Я заніс корму”, “Я вийшов на редан”.

Він навіть зовні чимось скидався на торпедний катер — невеликий, верткий, стрімкий.

А втім, уподобання його, можливо, пояснювалися ще й тим, що командир торпедного катера сам стоїть біля стерна.

Молодецькі морські коники з білими, розпущеними по вітру гривами, і водночас щось середнє між кораблем і літаком! Недарма і швидкість у “Г-5”,[5] дай боже, понад п’ятдесят вузлів! Хоч би й для справжнього літака!

Коли такий забіяка на повному ходу ріже зустрічну хвилю, обабіч його бортів здиблюються дві грізні білі стіни — клекотлива піна і бризки!

Рухається катер ніби гігантськими стрибками. Тому мотористи працюють у шоломах з амортизаторами, як і танкісти. А радист сидить у своєму закапелку, трохи нижче бойової рубки, скоцюрбившись, весь обкладений надутими повітрям лантухами, що пом’якшують поштовхи. Ого! Ще як кидає, підкидає, гуцикає на водяних вибоїнах!

І вже напевне справжній табун з трьох тисяч голів, проносячись степом, не оглушає так, як два мотори “Г-5”. У моторному відсіку доводиться розмовляти більше мімікою і жестами. Потрібна викрутка — показують пальцями, треба “горлохват” — гайковий ключ — показують собі на горло. А нагорі не розмовляють, а кричать, хоча командир, механік і боцман стоять поруч.

У катерників і слава гучна. Найвідоміший серед них Шубін.

Уперше заговорили про нього в 1941 році, коли він узяв на абордаж невеликий німецький танкер.

Шубін наздогнав його і став борт до борту. Нехтуючи ворожим вогнем, на палубу танкера скочили матроси і закидали її підривними патронами. Зробивши це, стрибнули назад у катер. Той швидко відійшов — і вчасно: за кормою загриміли вибухи, танкер умить спалахнув і перетворився на вогнище, що палало посеред моря.

Шубіна питали:

— Чого ж на абордаж? Ти б його торпедою!

— Ще б чого! Тоннажність усього двісті п’ятдесят—триста тонн.

— Виходить, торпеди пошкодував?

— Звичайно.

Після цього про Шубіна стали говорити:

“У сорочці народився. Щасливець! Удатний! З самою долею, можна сказати, на “ти”,

Шубін тільки загадково мружився.

Лише одного разу, коли почали занадто вже допікати розмовами про щастя, він сказав з досадою:

— Щасливий? Чом би не так! Щасливий на більярді з кікса в дві лузи кладе, а я своє щастя горбом здобуваю!

На нього накинулись:

— Ти що! Як можна заперечувати щастя на війні? Наполеон так і сказав про Мака: “Крім усього, він нещасливий”.

— Зате Суворов казав: “Раз щастя, другий раз щастя, боронь боже, потрібне ж і уміння”.

— Але той же Суворов казав: “Лови мить, керуй щастям”.

— Неправильно! “Керуй щастям, бо мить вирішує перемогу…”

— По-твоєму, уміння дорівнює удачі?

— Уміння плюс характер! Розумієте: справжній військовий характер!

— Із чого ж складається такий характер? Ти як гадаєш?

— Я гадаю… — Шубін енергійно рубонув повітря долонею. — Наступальний дух, наполегливість передусім! Так?.. Бийся! Хоч би там що, борись за перемогу!.. Друге… Звичка вирішувати блискавично. Мозок працює в такт з моторами. Натискаєш на всі свої дві тисячі обертів і відповідно міркуй, не бабляйсь!.. Пам’ятаєте, був у нас один неповороткий, списали його на тихохідні кораблі?

— Атож! З топляками не поладнав…

(Неповороткий офіцер ще до війни “не поладнав” з напівзатонулнми колодами, яких немало у Фінській затоці. При зустрічі запізнювався з рішенням на якісь частки секунди, не встигав швидко одвернути і доповзав до бази із зламаними гвинтами).

— Військовий моряк, — вів далі Шубін, — як відомо, насамперед — моряк! Інакше він поганий військовий… На суходолі, звичайно, простіше. На суходолі як? Скомандував своїм артилеристам: “За селом на два пальці ліворуч — ціль! Бий!”

— Утрируєщ, Борю!

— Дарма! Але думка ясна? А на морі встигай повертатися. Небезпеки з усіх румбів пруть. З води на тебе лізуть, з-під води, з повітря!

— Вагатися, прикидати ніколи?

— Атож! Отут і стає в пригоді інтуїція. А вона, я вважаю, похідне від знань, досвіду і відваги. Щоб перекипіло, сплавилося всередині — тоді інтуїція!

— Ну, все! — Навколо засміялися. — Боря нам усе розписав. Формула військово-морського щастя ясна!

Хтось спохопився:

— Це ти зараз кажеш. А що раніше казав? Я, мовляв, удатний! Я, мовляв, щасливець!

— Та не я це казав. Ви казали!

— А ти погоджувався.

— І не погоджувався.

— Ну, помовчував. Сказати б, мовчазно погоджувався. Виходить, темнив, туману напускав?

Мовчанка.

— Не те, щоб туману… — ухильно мовив Шубін. — Просто думав: вірите, ну й вірте, біс із вами… Тобто, звичайно, якщо казати правду…

— Так, так, тільки правду!

— Мені ці розмови були дуже до речі. Добре, коли яро командира слава йде: удатний, щасливець! Матроси за таким сміливіше в бій ідуть.

— А!..

— Авжеж! Це дуже важливо. Чим більше матрос вірить у перемогу, тим вона ближче. А потім…

Він поглянув на своїх товаришів знизу вгору і раптом перестав стримуватись, широко усміхнувся з чарівливим, одному йому властивим виразом добродушного лукавства:

— Що ж, братці, ніде правди діти! Якщо всі кажуть “удатний”, “щасливець”, то й сам мимоволі… А коли віриш у себе, легше долаєш перепони. Наче на гребені високої хвилі несе!..

2

Та досить було нагадати йому про шхери, як він супився, замовкав або ж, навпаки, починав довго нарікати на своє безпосереднє начальство.

Ще б пак! Він хоче торпедувати ворожі кораблі, перетинаючи їм шлях до Ленінграда, а його, як на те, мало не щоночі посилають у ці шхери. Рветься на оперативний простір, у відкрите море, а замість цього повинен, тривожно озираючись на всі боки, петляти звивистими, вузькими протоками на малих обертах моторів, щоб не запеленгували по буруну.

Він досадливо знизував плечима:

“Розумієш, люблю розмах, рух, а там повернутися ніде. Наче в тісній кімнаті краков’як танцювати. Ступив праворуч — ліктем у буфет попав, ліворуч — за шафу зачепився…”

Порівняння було вдале. У шхерах дуже тісно.

А під час війни стало ще тісніше — від мін. Балтійська вода в той час була круто замішана на мінах.

Міни, міни! Куди не поткнись, скрізь ці міни. Погойдуються на мінрепах, як поганки на тонких ніжках, лежать, причаївшись, серед донних водоростей і каміння чи носяться по волі хвиль, набичившись, погрожуючи своїми коротенькими ріжками.

Міни в шхерах ставили росіяни, фінни, німці. Немало їх залишилося і після попередніх війн: 1914–1918 і 1939–1940 років.

До речі, війна на морі починається звичайно з мінних постановок. У ніч на 22 червня 1941 року німецькі міни було скинуто з літаків біля Лібави, Талліна і в горловині Фінської затоки.

Німці хотіли блокувати Червонопрапорний Балтійський флот.

Це не вдалося. Улітку 1942 року радянські підводні човни прорвалися в Середню Балтику і потопили багато ворожих кораблів. Тоді німецьке командування перегородило Фінську затоку щільними мінними загородженнями, а між Наргеном і Порккала-Удд поставило два ряди протичовнових сіток. Фашистські кораблі почали плавати таємними проходами, найчастіше вздовж північного берега, подовжніми шхерними фарватерами, ховаючись за численними острівцями і перешийками.

Проте мінна війна тривала. Радянські торпедні катери зуміли дошкулити ворогові і в цій затишній місцині. Ночами вони пробиралися в шхери і ставили там міни на фарватерах.

Взагалі для мінних постановок є спеціальні кораблі. Але торпедні катери — верткі, коротенькі, з малою осадкою — прослизали там, де не вдавалося більшим кораблям. А головне, завдяки великій швидкості встигали звечора побувати у шхерах і до світанку повернутися на Лавенсарі,[6] де містилася льотна маневрова база.

Згори Лавенсарі обрисами скидається на букву “н”. Це немовби два витягнуті по меридіану острівці, які з’єднані перешийком і утворюють глибокі, добре захищені од вітру бухти.

Лавенсарі розташований приблизно за п’ятдесят миль на захід від Кронштадта.

У роки блокади це був форпост Червонопрапорного Балтійського флоту.

Більше того, самий крайній, найбільш висунутий на захід пункт усього велетенського, увігнутого всередину радянсько-німецького фронту!

Пізніше фронт перемістився, але в 1944 році база торпедних катерів ще залишалася на Лавенсарі. Звідси вони продовжували свої наскоки на шхерний район.

Особливо допекли Шубіну мінні постановки минулої осені (жартома називав їх своєю “осінньою посівною кампанією”). За серпень і вересень 1943 року він побував у шхерах тридцять шість разів!

Іноді ланку його катерів супроводжував літак, який мав скромне призначення — торохтіти! Шум авіаційного мотора, заглушаючи рокотання катерних моторів, вводив в оману ворога. Насторожені “вуха” шумопеленгаторів, схожі на велетенські грамофонні труби, одверталися від моря і націлювалися в небо. Зенітки зчиняли метушливу тріскотню. А тим часом торпедні катери потихеньку прослизали в глибину шхер.

Міни належало ставити в суворо зазначеному місці, звичайно на вузлі фарватерів, тобто там, де шляхи перетинаються, де рух пароплавів найжвавіший. Робилося це, майте на увазі, коли наставала темрява, до того ж — без детальних карт!

Ось чому шубінські постановки шанобливо називали в штабі “ювелірною роботою”.

Та Шубін не бачив, як злітають у повітря на його мінах ворожі кораблі. Адже вони ходили в шхерах удень, а він бував там уночі. Про те чи інше потоплення дізнавався вже через деякий час — із штабних зведень.

Через це перемоги здавалися абстрактними, невідчутними, загалом несправжніми.

То чого ж він мав любити шхери?..

3

Команда шубінського катера поділяла неприязнь свого командира до шхер.

Перед мінними постановками радист Чачко починав нервово позіхати, моторист Степаков протяжно, зі стогоном, зітхав, а боцман Фаддєїчев, пишновусий коротун, ще молодий, років двадцяти п’яти, та вже причепливо строгий, починав з доброго дива прискіпуватись до матросів.

Та найгостріше за всіх переживав юнга Шурко Ластиков.

Скрививши невдоволено рот, він казав кумедним ламким голосом:

— Знову шхери ці, шхери! Нитку в голку просилю-вати, та ще в темряві. Бр-р!

— Мавпуєш? — боцман застережливо піднімав палець. — Ось я т-тобі!

Але юнга не мавпував. Він був закоханий у свого командира і мимоволі наслідував його у всьому — в інтонаціях, у ході, у зневажливому ставленні до шхер. 1 дуже любив цитувати його, а втім, не називаючи автора.

З цим пов’язана була особливість шубінської ланки: тут майже не лаялись.

Колись Шубін вважався віртуозом щодо спеціальної військово-морської “колоратури”. Та якось, проходячи пірсом, він почув хлопчачий голос: “Торпедні катери саме те, що мені треба! Ех, і люблю ж я шалену швидкість!” Потім — химерна лайка. І матроський регіт, схожий на залп.

Шубін поминув гурт матросів, які посхоплювалися з місць, коли він підійшов (серед них був і Шурко), неуважно відповів на привітання. Де він чув знайомі слова: “Катери саме те, що мені треба”, “Люблю шалену швидкість!” Стривай-но! Це ж його слова!

Спершу він відчув ніби батьківську гордість. Немовби хтось з поштивою заздрістю сказав йому: “А як схожий на вас син!”

Та, подумавши, збентежився. Адже хлопчина і “колоратуру” запозичив у нього! А це було вже ні до чого!

Треба було вибирати: або юнзі і далі лаятись, або Шубіну перестати. Довелося перестати…

Шурко Ластиков вважався вихованцем усього дивізіону торпедних катерів, але прижився у Шубіна, — можливо, тому, що підібрали його саме шубінські матроси.

Так, його буквально підібрали — на вулиці, як хворе, голодне цуценя. Була весна 1942 року, найстрашніша з блокадних весен. Кілька матросів брели по заваленій кучугурами вулиці Чернишевського. Раптом у мерехтливому світлі прожекторів вони побачили попереду маленьку постать, хрест-навхрест перев’язану жіночою вовняною хусткою. Це був хлопчик років тринадцяти. Він стояв серед вулиці зовсім нерухомо, розчепіривши руки. На нього зненацька напала куряча сліпота.

З’ясувалося, що кілька годин тому він поховав матір. Батько загинув уже давно, під Нарвою.

— А вдома є хто-небудь?

— Нема.

Дві могутні матроські руки підхопили з обох боків Шурка, і його понесло вулицею, наче попутним вітром. Не встиг опам’ятатися, як опинився в казармі на каналі Грибоєдова. Там розмістилися команди торпедних катерів.

Пізніше у дивізіоні з гордістю казали: “Наш юнга й одного дня сиротою не був!” І справді: після смерті матері минуло всього кілька годин, а він уже був у моряків.

Хлопець швидко відігрівся серед них, відгодувався, оговтався. Ніхто не надокучав йому словами втіхи, не згадував матір чи батька. Усі моряки були його батьками, турботливими і вимогливими.

Не минуло й місяця, як його “всиновили”, а боцман уже голосно лаяв вихованця, “натискаючи на біографію”:

— Ти чого з юнгою із ОВРу[7] побився? Я, чи що, наказував тобі битись? Ти хто? Безпритульний? Ні! Мамин мазунчик? Теж ні. Ти вихованець дивізіону торпедних катерів! Служби Червонопрапорного Балтійського флоту! Значить — із гарної морської сім’ї!

Щоправда, на Шуркових погончиках замість двох букв “БФ” — Балтійський флот — світліла лише одна буква “Ю” — юнга. Погончики були вузенькі — якраз по плечах. Матроси жартували, що з пари погонів старшого лейтенанта Шубіна легко можна викроїти погони для десяти юнг.

Найчастіше його називали помічником моториста, іноді сигнальником, хоч такої посади на катерах немає. Сам Шурко з гідністю говорив про себе: “Я при боцмані”.

По суті, із юнгою із ОВРу він побився через те, що той кепкував з нього і сказав, ніби він служить за компот. Оце вже ні! Усі знали в дивізіоні, чого і навіщо він служить.

Звичайно, присягу на флоті давали лише ті, кому сповнилось вісімнадцять років. Шуркові у 1942 році було всього тринадцять. Та в ту пору у Ленінграді мужніли рано. І він, не ремствуючи і не хизуючись, нарівні з дорослими виконував важку, чоловічу, дуже морочливу роботу — воював…

Що ж до курячої сліпоти, то вона минула дуже швидко — коли покращало харчування. Більше того! Шурко уславився своєю “окатістю” і навіть заслужив жартівливе, а все-таки похвальне прізвисько: “Гострозорий усієї Балтики” і заслужив його саме в нелюбимих шхерах.

4

Ставлячи міни в розташуванні ворога, Шубін водночас виконував розвідувальні завдання.

Уже на відході, звільнившись од мін, він дозволяв собі трохи “побешкетувати”.

Помітить на березі спалах: засвітиться — потухне, засвітиться — потухне. Це рихтують прожектор. Отже, там прожектор?.. Дуже добре!

Шубін збільшував швидкість. За кормою з’являвся бурун — катер виказував себе. Одразу ж берег оживав. Металися довгі, простягнуті до Шубіна руки прожекторів. Цокотіли кулемети, бухали гармати.

Ого! Островок, виявляється, з вогником!

Боцман теж відкривав вогонь з крупнокаліберного кулемета, стріляючи по прожекторах. Треба ще дужче “роздражнити” ворога, щоб виявити якнайбільше вогневих точок на березі.

Вибравшись на плесо, Шубін скидав за борт димові шашки і проворно відскакував на кілька десятків метрів.

Поки берегові артилеристи з тупою старанністю садили по диму, що розповзався над водою, він, стоячи осторонь, наносив на карту розташування батарей, підраховував по спалахах вогневі точки, визначав скорострільність і калібри гармат.

Шубін з порожніми руками на базу не повертався ніколи.

— Там міни вивантажуємо, — недбало казав він, ще крутіше набакирюючи картуза. — Звідти сякі-такі помі-точки привозимо. Чого ж ходити порожняком? Невигідно. Як то кажуть, бензин собі дорожче…

Та найважливішу “поміточку” Шубін прихопив на початку навігації — в середині травня 1944 року.

Ланка катерів, розвантажившись від мін, уже поверталась додому, як зненацька Шурко-гострозорий неголосно сказав: “Світло!” Шубін одразу застопорив хід.

Вогник над водою був вертикальний і вузький, як кошача зіниця вночі. Трохи поодаль з’явився другий, далі третій, четвертий. Ого! Та тут ціла низка ліхтариків! Це фарватер, огороджений віхами з ліхтариками на них!

Такого моряки ще не бачили ніколи.

Шубін притиснувся до берега, продовжуючи спостереження.

Раптом вогники загойдалися, потривожені хвилею, потім почали послідовно зникати і знову з’являтися.

Довга тінь тихо пливла вздовж ліхтариків, затуляючи їх. Ще мить — і знову темно, вогники згасли.

Що це було? Баржа? Катер з низькою осадкою? Чи підводний човен?

Якщо підводний човен, то, судячи з тіні, він рухався, виставивши над водою лише частину своєї рубки, спливши наполовину. Навіщо було вдаватися до таких запобіжних заходів у тилу своїх гарнізонів, тим більше вночі?..

ФВК? Так, це був ФВК, але не просто ФВК.

На штабних картах гостро заструганим олівцем нанесено ламані лінії. Проти кожної з них стоїть: ФВК-1, ФВК-2 — тобто фарватер військових кораблів. Адже і серед своїх власних мінних банок, сітей, бонів доводиться рухатися з опаскою, обходячи їх стороною. Це як би хід конем, багато разів повторений. І для розвідника завжди спокусливо розгадати цей хід, зрозуміти причину зигзага — кількість і порядок поворотів.

Щойно виявлений ФВК був не тільки секретний: він був незвичайний. Для більшої безпеки його навіть обвіхували плавучими вогниками!

Що ж це за цяця така посувається по ньому?

Шубіну, звичайно, страх як захотілося пристосувати алею ліхтариків для себе, для своїх секретних прогулянок по ворожих тилах. Ото була б витівка, і саме на його смак!

Та ліхтарики більше не спалахували. Світна доріжка в шхерах поманила і вмить зникла, наче її й не було.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ОСОБЛИВО ЦІННИЙ ВАНТАЖ

1

Командир острівної бази підвів сердиті очі на Шубіна:

— Не шхери — ящик з сюрпризами! Так і жди, якась нова капость виприщиться, — він потарабанив пальцями по столу. — Доведеться в шхери ще разок!

— Єсть, гаразд! — як і завжди чітко “відрубав” Шубін, і навіть тулуб його, виказуючи беззастережну готовність, подався вперед. Та ба, обличчя не спрацювало в такт з тулубом.

— Без мін, без мін! — поквапливо мовив командир. — Непокоїть ця світна доріжка. У мене на карті темно. Це погано, коли на адміраловій карті темно!

Шубін повеселішав, зрозумівши, що мова йде не про мінні постановки.

— Це я вмить, товаришу адмірал! Як то кажуть, одна нога тут, а друга — там. Підстережу цю бедебешку[8] чи підводний човен — хто там плаває, — пристроюся потихеньку в кільватер і…

— Ні, делікатніше треба. — Командир бази підвівся, щільніше причинив двері. — Висадиш мені розвідника в шхерах, зрозумів?

— Ображаєте, товаришу адмірал! Навіщо сторонніх людей вплутувати? Мій юнга побачив світну доріжку. Ми її відкрили, ми й закриємо.

— Ох і жадібний ти, Шубін, до неможливого! Усі груди в орденах, а тобі все мало!

— Та хіба я із-за орденів?..

Додому Шубін повернувся незадоволений адміралом

— Не дає покінчити з цією світною доріжкою, — поскаржився він гвардії лейтенанту Князєву. — “Накажу, говорить, більш тямущого розвідника підібрати, щоб німецьку мову добре знав”, — “Та я й сам, доповідаю, знаю непогано. В училищі при кафедрі ще раз вивчав”. Ні, затявся й затявся! Ти ж його знаєш!..

Нічне небо заволокли хмари, мрячив дощ.

— Погодка наче на замовлення! — бадьоро сказав боцман, щоб підняти настрій свого командира.

Але той промовчав.

У призначену годину Шубін перевів катер до північного причалу. Під дощем сутулився розвідник бази Селіванов.

Шубін скочив на скрипливі дошки настилу, козирнув. Селіванов кволо усміхнувся:

— Ну й видимість ниньки! Тільки по швартовці пізнаєш друзів!

Та в Шубіна не було охоти жартувати.

— Тебе висаджувати?

— Ні, одну дівчину.

Шубін поморщився:

— Тим-то й запізнюється. Дівчата завжди запізнюються.

— Тобі просто не щастило. Попадались недбайливі.

З темряви висунулося щось конусоподібне, з насунутим на лоб капюшоном, у плащ-накидці, яка розходилася дзвоном. Матово блиснули дві валізки, слизькі від дощу.

Товариш Шубін минулого літа висадив у тилу комсомолку-партизанку. “Головою відповідаєш! — сказали йому. — Катер потопи, сам загинь, але щоб дівчина була жива. Буде жива — великої шкоди наробить ворогові!” І справді! Невдовзі дізналися, що злетіло у повітря приміщення одного німецького штабу, куди комсомолка влаштувалася прибиральницею.

“Така тоненька, худенька, зовсім дівчинка, — зворушливо розповідав моряк. — А яка сила! Запросто фашистський штаб з усіма тельбухами в повітря!”

Ще тоді Шубіну спав на думку жарт, вертілося на язиці одне з тих дохідливих гострих словечок, які так підбадьорювали і надихали його матросів. Тільки не випадала нагода сказати. І ось — нагода!

Скоса позираючи на команду, що застигла в чеканні, Шубін голосно і весело сказав:

— Увага! Особливо цінний вантаж веземо! Не розтрусити, берегти, не кантувати!

І, пропустивши дівчину з валізками, узяв її під лікті, трохи підняв і знову обережно поставив на трап.

Однак ситуація несподівано обернулася не на його користь.

Шубіна стусонули в груди, та так, що він похитнувся. Намагаючись утриматись на трапі, він незграбно схопив дівчину в обійми, простіше кажучи, вчепився за неї, щоб не впасти. Збоку, либонь, це мало дикий, безглуздий вигляд!

За спиною Селіванов сказав, як завжди ліниво розтягуючи слова:

— Забув познайомити. Метеоролог із Ленінграда, старший технік-лейтенант Мезенцева, а це…

Мезенцева, не пробуючи випручатись, але відкинувшись усім тілом назад, зневажливо сказала:

— Що ж, і далі будемо так, обнявшись? Ми не на танцях, товаришу старший лейтенант!

А очі, очі які! Холодом обдало Шубіна! Потім зробилося раптом дуже жарко — ніби з-під крижаного душу одразу стрибнув під гарячий. Дівчина до всього була ще й офіцером, і в одному з ним званні. Ніколи в житті Шубін не попадав у таке дурне становище! А він понад усе боявся попасти в дурне становище!

Шубін відступив на крок, похмуро озирнувся. Матроси на палубі витріщили на нього очі, але не сміялися. Ще б пак! Тільки посміхнися, посмій!

На щастя, була можливість розрядки.

— Зайняти свої місця! — сердито, верескнувши, скомандував Шубін. — Віддати швартови!

Усі розбіглися на свої місця. І сміятися стало вже ніколи.

— Заводь мотори!

Із вихлопів вирвалося полум’я з димом. Мотори шалено заревіли.

Катер Князева, що чекав у морі, вигулькнув з темряви. Пірс з Селівановим зник за скісною стіною дощу…

2

Катери ланки Шубіна йшли строєм виступу, майже поруч. Так веселіше, бадьоріше у відкритому морі, та ще вночі.

Озираючись через плече, Шубін бачив свій другий катер. Вася Князєв, гарний хлопець, ретельний і хоробрий, та навдивовижу сміхотливий! Це, одначе, пощастило, що його не було під час інциденту.

“Ми не на танцях, товаришу старший лейтенант!” Ух! Наче навідліг по обличчю! Навіть жарт не дала закруглити, доказати про цінний вантаж.

До болю в пальцях Шубін стиснув стерно.

Якби це сталося на есмінці чи на “морському мисливці”, він би попросив дівчину зійти з мостика, ввічливо сховав би її якнайдалі в каюту. Та на торпедному катері кают немає. Кривдниця лишалася тут же, за спиною.

Вона мовчки сиділа, накостричившись у своїй плащ-накидці. Моряки подбали про неї, влаштували на коробках з кулеметними стрічками. Командир, боцман і механік своїми тілами прикривали пасажирку від зустрічного вітру і бризок.

“Дметься, — думав Шубін. — А чого дутись? Ну, може, невдало пожартував, не вдався жарт. Буває! Але ж не зубоскалив, ні? Просто хотів підбадьорити і її, і матросів, розрядити напруження. Молода. Не розуміє, як багато важить жарт на війні. А що за плечі взяв, то по-доброму ж узяв, дружньо, не якось там…”

“Обнявшись”! І в думці не було ніяких “обіймів”. А вона з доброго дива як стусоне ліктем! Безглуздо!

Не вистачало ще шубовснути у воду разом з нею — при матросах і Селіванові!

Напевне, Шубіну стало б легше, якби він зміг порозумітися з нею. Але не така була обстановка, щоб з’ясовувати стосунки. Катер підкидало, шарпало. Так і дивись, прикусиш язика. І мотори ревіли, як буря. Де вже тут стосунки з’ясовувати!..

Якби Шубін не був такий зайнятий і злий, напевне, замилувався б тим, як грає бурун за кормою. Клекотлива піна, вириваючись з-під гвинтів, сяяла, іскрилася, ніби підсвічена зсередини. Це світилися у воді мікроорганізми. Наче рої світлячків чи мигтіння покритих фосфором годинникових стрілок і циферблата.

Так, красиво, але небезпечно! У відкритому морі ще нічого, а от поблизу ворожого берега, у безпосередній близькості від спостерігачів, що припали до окулярів своїх стереотруб, дальномірів, біноклів…

Шубін скомандував:

— Малий хід!

— Єсть малий хід! — відповів механік, що стояв на дроселях, управляючи газом, тобто регулював подачу палива в мотори. Князєв теж уповільнив хід. Торпедні катери наближалися до шхер. Отепер і починалося найважче і найнебезпечніше.

Шубін поклав праворуч руля:

— Ще зменшити швидкість!

І з гіркотою, дуже голосно, щоб і пасажирка чула:

— Ну, тепер усе! Як то кажуть: ямщик, не жени своїх коней!..

Катери щільно підійшли до самих шхер.

3

Моряки на ходу закінчили останні приготування. Ватними матрацами прикрили мотори, захищаючи від осколків, брезентом затягли ззовні оглядове скло рубки, щоб не відсвічувало при спалахах. Шубін надів темні окуляри. Блисне промінь прожектора й одразу осліпить.

Обережно увійшли у вузьку протоку.

Брудно-біла запона висіла над головою. її подерті віхті чіплялися за борт і пливли по воді.

Протискуючись крізь густий туман, Шубін скрадався лабіринтом шхер. Скрадався як звичайно, “навшпиньках”, максимально зменшивши оберти моторів. І, можна сказати, майже примружившись, бо хіба багато побачиш у такому тумані?

Він ішов за обчисленням.

Юнзі це пояснював так:

“Уяви собі, — казав Шубін, — ідеш ти в трамваї. Зима. Вікна заліпило снігом. Але знаєш, що треба сходити на десятій зупинці. От сидиш і рахуєш: перша, друга, третя… Або ще варіант. їдеш у дачному поїзді. Ніч. Пейзажу за вікном ніякого. Темно і темно. Але відомо, що поїзд іде до твоєї станції рівно годину. От коли почне ця година минати, тобі пора вже хвилюватись, дивитися у вікно, розпитувати інших пасажирів…”

Раз у раз Шубін поглядав на годинник і перевіряв себе по табличці пройдених відстаней. Карта району погойдувалась перед ним, ледь освітлена лампочкою під ковпачком. Усі відстані, усі зигзаги й повороти, а також проміжки часу, за які можна пройти їх при тій чи іншій швидкості, були відомі. Стільки-то обертів мотора, — стільки-то метрів, це підраховано ще весною на мірній милі.

Та годинник не тільки вів, але й підганяв.

Розвідницю треба було привезти у певне місце, висадити і обов’язково відпливти до світанку. Ночі в травні короткі. А вдень у шхерах, наче в мурашнику.

Іноді туман розсіювався — звичайно він іде хвилями, — і тоді Шубін поспішав перевірити себе по орієнтирах.

З напруженою увагою вдивлявся він у плями, які неясно вимальовувалися в тумані: поодинокі скелі, купи дерев, що близько підступили до води. Місця небезпечні. Вузька протока прострілюється кинджальним вогнем.

Зненацька в темряві прорізався світлий чотирикутник. Ще один! Другий! Третій!

Чотирикутники безладно спалахували і гасли. Тривога! Фашисти, вибігаючи, відчиняють і зачиняють двері блокгаузів.

Зараз — пальба!

Шубін сердито поглянув на годинник.

Три хвилини ще йти по прямій наміченим курсом. Звернути нікуди. Звернути можна буде лише через три хвилини, не раніше і не пізніше. Це шхери!

Над берегом шугонули вгору дві червоні ракети. Он як? Фашисти вагаються, зажадали пізнавальні?

Та Шубін не розгубився і в цьому, здавалося, безвихідному становищі.

Це вже потім вигадали про косинку. У бригаді смакуючи розповідали про те, як Шубін замість прапора підняв на щоглі строкату косинку пасажирки. Ведучи катер у перехресті променів, фашисти витріщали очі на небачений прапор. Селіванов твердив навіть, що вони кинулися до сигнальної книги, намагаючись прочитати незрозумілий прапорний сигнал. А хитрий Шубін тим часом вивів свої катери з небезпечного сектора обстрілу.

Але, як висловлювався Князєв, “це була версія”.

І справді: діло було вночі, які ж прапорні сигнали можна побачити вночі?

Невірно й те, що боцман за наказом Шубіна дав у відповідь дві зелені ракети — просто так, навздогад, — і це випадково, як виявилося, були правильні пізнавальні.

Насправді Шубін зробив інакше.

— Пиши! — скомандував він. — Мигти у відповідь!

Боцман оторопів:

— А що мигтіти?

— А що спаде па думку! Нісенітницю! Абракадабру яку-небудь… Та повертайся ж! Морзи, морзи!

Боцман поквапливо заклацав задвижкою сигнального ліхтаря, кидаючи на берег відблиск за відблиском: короткий, довгий, короткий, довгий, тобто крапки і тире. Він нічого не розумів. Морзити? Гаразд. Але що саме морзити? Просто взяв і висипав у пітьму цілу пригорщу цих крапок і тире. Могло, зрештою, зійти за код. А поки вражені фашистські сигнальники розгадували боцманську “абракадабру”, катери пройшли потрібний відрізок шляху, щасливо звернули і розтанули в ночі.

— Здивував — звоював, — сказав Шубін ніби сам до себе, але досить виразно для того, щоб почула пасажирка.

Очевидно, фашисти чекали на проходження своїх катерів, і ланка Шубіна здалася їм німецькою.

4

Для висадки метеоролога командування облюбувало невеликий безіменний островок, дуже лісистий. Що повинна робити тут Мезенцева, моряки не знали.

Острів, за даними авіарозвідки, був безлюдний. Залишалося тільки причаїтися між скель і коріння дерев, виставивши назовні, наче полохливий слимак, ріжки стереотруби.

Моряки з гарячковою поквапливістю заходилися влаштовувати схованку. Поглибили щілину між трьома глибами, що привалилися одна до одної, над ними натягнули камуфльовану сітку, зверху накидали віття. Дно щілини дбайливо встелили хвоєю і кинули на неї дві чи три ковдри.

Замаскували гарно. Навіть прут антени, що стирчав із щілини здавався здалеку висохлою гілкою.

— Чи на зріст? — спитав Шубін.

— Приміряйтесь, товаришу старший технік-лейтенант, — запросив боцман.

Дівчина стрибнула в яму і, зігнувшись, присіла там. Шубін зазирнув їй в обличчя. Перехопивши його погляд, вона випросталась.

— Закачало, — пробурмотів боцман. — Ледве стоїть…

Якби це був чоловік, Шубін знав би що сказати. Посміхаючись, згадав би Нельсона, якого, кажуть, усе життя закачувало. На командирському мостику біля адмірала постійно ставили полотняне відро. Ну й що з того? Командував адмірал. І, треба віддати йому належне, цілком справлявся із своїми обов’язками.

Приклад з Нельсоном завжди підбадьорював. Але ж дівчині не скажеш про це.

І раптом Шубін зрозумів, що ось вони підуть звідси, а вона залишиться — сама у ворожих шхерах!

Він подав їй валізки і схилився над схованкою.

— З новосіллям вас! — спробував пожартувати. — Тепер сидіть тихо, як мишка, наберіться терпіння…

— А в нас, метеорологів, взагалі залізне терпіння. Камінець, очевидно, в його город. Але Шубін не пам’ятав зла. Та зараз і ображатися було б недоречно.

— Професія у вас така, — доброзичливо сказав він. — Як то кажуть, біля моря чекати погоди.

Дівчина одвернулася. Обличчя її, як і раніше, було бліде, зухвале.

— Ви маєте рацію, — сухо підтвердила вона. — Така в мене професія: біля моря — ждати — погоди…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

СІМДЕСЯТ ТРИ ПРОБОЇНИ

1

Важко було на душі в Шубіна, поки він вів ланку на базу.

Доповівши про те, що завдання виконано, вони з Князевим прийшли у відведений для офіцерів рибальський будиночок, похапцем стягли з себе комбінезони і, не перекинувшись жодним словом, повалились па ліжка.

Нараз Шубін відчув, що не хоче спати.

Він здивувався. Звичайно засинав одразу, ледве торкнувшись подушки. Але зараз мучив неспокій, тривога, мало не страх. Це був навдивовижу огидний стан, причому зовсім незвичний. Шубін подумав навіть, чи не занедужав він. Достоту не міг цього сказати, бо невиразно уявляв собі відчуття хворого, — зроду-віку не хворів.

Совість нечиста в нього, чи що? Але до чого тут совість? Наказали висадити дівчину в шхерах, він і висадив. Що він іще міг зробити? Довіз добре, живою і здоровою, і висадив за всіма правилами, скриттю, секретно, а решта вже не його, Шубіна, справа.

Але не допомагало. Він уявив, як дівчина, скоцюрбившись, сидить у своїй схованці, поклавши кругле підборіддя на мокре, слизьке каміння, напружено вдивляючись у темряву.

Зрідка шмагає по воді пересторожливий промінь.

Він швидко котиться до острівця. Дівчина мимоволі пригинає голову. Похилий димчатий стовп промчав над головою. За мить він уже далеко, вихоплює з імли шматки протилежного берега.

І після цього ще темніше. І завиває вітер. І бризки зі свистом перелітають через камуфляжну сітку, що надимається од вітру…

Шубін зіщулився під ковдрою. Незатишно в шхерах уночі! А вранці й поготів, коли почнуть нишпорити “шюцкори”,[9] смугасті, наче гієни, і закрутяться ріжки цікавих стереотруб на березі.

Ні, якось не гаразд виходить. Воювати, ходити морем, пробиратися у ворожі тили — чоловіча справа. Дівчатам, як він вважав, належало сумувати на березі, тривожитись за своїх милих, а коли ті повернуться, лепетати всілякі заспокійливі і чарівні жіночі дурниці.

Хоча, мабуть, це не вийшло б у старшого техніка-лейтенанта. Не та дівчина. Який у неї був холодний погляд, — такий утримує на відстані! А потім вона гордо одвернулася, закуталась у свою плащ-накидку, ніби королева в мантію, і слова не промовила до самих шхер.

“Авжеж, така в мене професія, — сказала вона, — біля моря — ждати погоди..” Що це могло означати? Навіщо закинули метеоролога у ворожий тил?

Шубін одягся — потихеньку, щоб не розбудити Князева. За вікном був уже день, правда похмурий. Сонце на небі тільки вгадувалося, воно було десь у східній частині горизонту.

Мабуть, варто сходити на КП[10] побачитися з Селівановим, — він, до речі, чергує зранку.

Поглядаючи на небо і прикидаючи в думці, чи не налетять ворожі бомбардувальники, Шубін поминув осичняк, де темніли велетенські, замшілі валуни. Ноги грузли в піску.

За поворотом, на мисі, він побачив силу-силенну чайок. Повітря ряботіло від птахів, що снували туди й сюди. їх різноголосий неугавний крик паганяв тугу. Шубін не любив чайок. Плакси! Надокучливі і безцеремонні жебраки, а до всього ще й злодії — обкрадають рибальські сіті!

Улітку на галявині було багато квітів, височенних, по пояс людині. Господь знає, як вони називалися, але були величні, гарні. Суцвіття скидалося на довгу, до п’ят, пурпурову мантію, а маківку увінчував конус наче гостроверха шапка чи капюшон.

Ось такий букет подарувати б старшому технікові-лейтенантові! їй було б до лиця. Та літа довго чекати…

Бліндаж КП бази стояв у глибині лісу. Його ретельно замаскували. Перед входом стирчали кілки. На них було натягнуто камуфляжну сітку, а зверху накидано віти ялин і опале листя.

Пригинаючись, Шубін пройшов під сіткою, спустився по трапу.

Знадвору здалося темнувато. Напіврозжарені лампочки горіли тьмяно, зате невгасимо. На КП не було поділу на ранок, день, вечір, ніч — військова доба тривала всуціль. Недарма ж кажуть не “п’ять годин вечора”, а “сімнадцять нуль-нуль”, не “чверть на дванадцяту ночі”, а “двадцять три п’ятнадцять”.

Селіванов закінчував приймати чергування. Його попередник скидав з себе нарукавну пов’язку — атрибути чергового. На стомленому обличчі було написано: “Ох, і завалюся ж я, братці, і дам же хропака!..” Він так смачно позіхав, так відверто наперед смакував відпочинок, що Шубіна взяли завидки. От же щаслива людина— засне і гадки не матиме ні про яких дівчат у шхерах!

— Ти? — здивувався Селіванов. — Не спиш?

— Не спиться.

— Не можна не спати. А якщо вночі у шхери?

— За Мезенцевою?

— Власне, не слід би про це, — сказав Селіванов, як завжди, статечно і неквапливо, — та, оскільки ти її висаджував… і цей секретний фарватер твій юнга виявив…

Вони пройшли ряд маленьких кімнат з дуже низькою стелею і стінами, оббитими фанерою. Адмірала не було. Посеред його кабінету стояв стіл, накритий аркушем картону. Селіванов відсунув картон. Під склом лежала карта. Сюди в міру змін наносили обстановку на морі. Взад і вперед пересувалися по столу фішки, іграшкові кораблики з щоглами-стриженьками.

Стоячи над картою, Шубін одразу, одним поглядом, охопив усе, ніби вибрався на височенну вишку. А на самому кінці столу, у бахромі шхер, знайшов той візерунок, у середині якого довелося побувати вночі. Там стирчала булавка з червоним прапорцем.

— Ось вона де, твоя підшефна!

— А навіщо її сюди?

— Похідна метеостанція.

— А! Готуємо десант?

Селіванов дбайливо прикрив скло картоном.

— Щось усі дуже метушаться довкола цього прапорця, — ухильно сказав він. — Дві шифровки було вже із штабу флоту.

Та обов’язки чергового примусили його відійти од Шубіна.

Той сів на лавку. Десант — це добре! Торпедні катери будуть, напевне, прикривати висадку.

Перед десантом звичайно створюють групу гідрометеообслуговування. Треба перевірити підходи, небезпеки біля берега, силу хвилі, вітер, видимість, температуру води. А заодно обнишпорити біноклем усю дільницю, до передбачено висадку, — чи багато дротяних загороджень, чи є доти та інші фортифікаційні споруди?

Ось чому метеорологи ідуть попереду десанту. Перед гучною “оперою”, так би мовити, під сурдинку виконують свою розвідувальну “увертюру”.

Шубін довго чекав — десь близько години. Нарешті йому вдалося перехопити Селіванова, коли той підтюпцем заклопотано пробігав повз нього.

— Ну? Не доказав.

— Про що?

— Забув! Про десант.

Селіванов нетерпляче рушив, та Шубін притримав його за рукав:

— Небезпечно, га?

— Що?

— Передавати про погоду із шхер?

— З нашого тилу, звісно, безпечніше. — Селіванов з гідністю поглянув на Шубіна. — Скільки разів я пояснював тобі: за відомості про погоду частенько платять кров’ю!

— Але чому дівчину туди?

— Мезенцева добре знає шхери, до війни служила на Ханко.

І з цим, як і раніше схвильований, невдоволений, Шубін повернувся додому.

А там уже не продихнути від тютюнового диму. В тісну кімнатку набилося чоловік п’ятнадцять, і всі з цигарками чи люльками в зубах. Офіцери дивізіону, йдучи снідати, як завжди, зайшли за Шубіним.

З дружнього реготу він здогадався, що кепкують з метеорологів.

Так воно і є! Серед катерників сидів гість — метеоролог. Гарячково поблискуючи очима, Князєв сікався до нього:

— Хіромант! Ти ж хіромант! Як дали вам, метеорологам, це прізвисько, так і…

На флоті з легкої руки славетного вченого і дуже дотепної людини, інженер-контр-адмірала Крилова, іронічно ставилися до метеорологів. Сам Шубін не раз повторював дошкульну криловську фразу: “До точних наук відношу математику, астрономію, а до неточних — астрологію, хіромантію і метеорологію”.

Гість кволо відбивався.

— Ні, ти зрозумій, — мовив він, — ти збагни. Щоб передбачити погоду для Ленінграда, треба мати метеодані з усіх кінців Європи. Погода йде з заходу, в напрямі обертання землі. А в Європі всюди фашисти. От і доводиться хитрувати, вдаватися до зворотної інтерполяції, методу аналогів…

Князєв обернувся до Шубіна:

— Доводить, що в них свій фронт — погоди, і воювати на ньому важче, ніж на всіх інших фронтах.

Усе товариство, весело очікуючи, поглянуло на Шубіна.

Та Шубін цього разу не виправдав надій.

— І правильно доводить, — похмуро сказав він. — Молодий ти! Найважче на війні — ждати, розумієш? Біля моря — ждати погоди…

2

Увечері, ніби гуляючи, Шубін пройшовся повз метеостанцію, яка містилася по сусідству зі стоянкою торпедних катерів.

Білими плямами виступали в тумані жалюзні будки, де містилися прилади. Над ними височів стовп з флюгером. Це була хитромудра споруда для уловлювання вітру — від найлегшого поетичного зефіру до грізного десятибального шторму. На вершечку стовпа погойдувалось металеве перо з набалдашником-противагою. Тут же було прикріплено дошку, коливання якої — відхилення від вертикальної осі — визначали силу вітру.

Шубін уявив собі, як дівчина обережненько, за ручку, вводить у шхери військових моряків. Розумниця! Люба!

Але як же їй зараз важко!

За розпливчастими, невиразними в тумані обрисами метеостанції Шубіну ввижалася інша — таємна — метеостанція. Що, крім рації, могла привезти дівчина у своїх валізках? Легкий похідний флюгерок, психрометр для визначення вологості, анероїд для визначення тиску повітря, термометр, секундомір…

Спостереження за погодою дівчина провадила, озираючись, ховаючи переносний флюгерок за уступами скель чи деревами, повзком вибираючись із своєї нори. Щохвилини її могли помітити, обстріляти.

Ось що означав вираз: “Ждати біля моря погоди”. А він так безглуздо пожартував тоді!

Уранці дошка флюгера була в похилому положенні. Тепер вона стояла рівнісінько, навіть не поворухнулась. Вітер стих.

Минув цей — дуже довгий — день. Минув і другий. З десантом, як видно, не ладилось.

На світанку третього дня стало відомо про пересування ворожого конвою, що перетинав затоку. Шубін дістав наказ завдати удару конвоєві чотирма торпедними катерами.

Коли він, на ходу затягуючи “блискавку” комбінезона, поспішав до пірса, його погукали. Біля жалюзних будок стояв Селіванов.

— Шу-бі-ін! — горланив він, приклавши долоні рупором до рота. — Підше-ефна!

Шубін зупинився наче вкопаний. Але вітер відносив слова. Вдалося тільки розібрати: “Шубін”, “підшефна”, хоч Селіванов дуже старався, аж присідав, так старався.

А втім, його темно-червоне від натуги обличчя усміхалося. Ну, гора з пліч! Усміхається — значить, усе гаразд! Мезенцеву вивезли із шхер!..

3

Що коли виходили, усі помітили, що Шубін у чудовому настрої. З особливим блиском він відчалив од пірса, розвернувся і швидко помчав у відкрите море.

— Командир понісся на баскому коні! — багатозначно кинув Князєв своєму механікові. — Повний вперед!

Проте обстановка була несприятлива — над Фінською затокою висів туман.

Ранками він має дивний вигляд — неначе поземок, що низько стелеться. Рвані віхті пливуть над самою водою, а небо над головою, у проріхах туману, ясне. Підступна імла особливо гускне біля болотистих берегів.

Туман — чудове прикриття від ворожої авіації. Але він заважав і нашим літакам. Звичайно вони супроводжували торпедні катери і наводили на ціль. Сьогодні літаків не було. Доводилося обходитись власними силами.

Було близько полудня, коли в рідіючому тумані з’явилася пляма, неоформлений контур. У міру наближення почали проступати чіткіші силуети. За корабельними надбудовами можна було визначити клас суден. У складі каравану йшов транспорт. Його супроводжували три сторожовики і тральщик.

Торпедні катери, наче кинуті влучною рукою ножі, з ходу прорізали смугу туману і вирвались на освітлений сонцем простір.

Їх зустрів щільний вогонь. Снаряди лягали поруч, піднімали білі сплески, але катери проскакували крізь них, наче крізь казковий, що виростав на очах, ліс. Посвисту куль за ревінням моторів не було чути.

Шубін круто розвернувся і вийшов на редан — здибив свій катер, наче бойового коня.

Суть і мистецтво торпедної атаки в тому, щоб зайти ворожому кораблю з борту і всадити в борт торпеду. Зробити це можна лише при дуже злагодженій бойовій взаємодії.

Кілька торпедних катерів насідають на конвой, відволікаючи його вогонь на себе. Інші вчеплюються мертвою хваткою в транспорт, головну принаду, атакують одночасно з кількох боків.

І все це відбувається з запаморочливою швидкістю, у лічені хвилини.

Розрахувавши кут упередження, Шубін націлився на транспорт. Залп!

Торпеда потрапила кудись у кормові відсіки. Транспорт уповільнив хід, але все ще тікав.

За спиною поважно підтакнув кулемет. Боцман прикривав свого командира короткими кулеметними чергами.

Шубін зробив циркуляцію. Раптом осіла корма, катер різко стишив хід.

— Оглянути відсіки!

Виявилося, що кормовий відсік швидко наповнюється, вода прибуває крізь пробоїни в борту від куль та осколків.

Шубін не роздумував, не прикидав — весь поринув у бій.

— Прорубати отвір у транці![11]

Шурко Ластиков перелякано озирнувся. Прорубувати отвір? Топити катер?

Боцман прорубав сокирою транцеву дошку. Вода, що збиралася в кормовому відсіку, почала виходити по ходу руху, і катер одразу вирівнявся й збільшив швидкість.

Так, зберегти швидкість! Ні на секунду не зупинятися!

На третій хвилині бою осколком було пошкоджено один із моторів. Прісна вода, що охолоджувала циліндри, почала витікати з пробитого мотора.

І знову Шубін вирішив блискавично:

— Охолоджувати забортною водою!

Школи ще катер Шубіна не діставав стільки пошкоджень. Він був увесь зранений, продірявлений кулями і осколками снарядів. Не гаючись, треба було поспішати на базу.

Та Шубін твердо пам’ятав правила взаємодії в бою.

Зненацька всі з подивом побачили, що підбитий катер виходить у нову торпедну атаку. Він стрімголов мчав на ворога, наче розлючений поранений кит.

Шубін врізався в саму гущу бою.

Його втручання в найбільш гострий, напружений момент вирішило успіх. Трьох катерів було замало для перемоги, але четвертий, впавши на ваги, перетягнув їх на паш бік.

Побачивши катер Шубіна, що виходив в атаку, німецький транспорт, уже підбитий, почав незграбно повертатися до нього кормою, щоб зменшити вірогідність попадання. І це вдалося йому. Він ухилився від другої торпеди Шубіна. Зате Князєв, підтриманий товаришем, встиг вибрати вигідну позицію і, атакувавши транспорт з другого боку, всадив у нього свою торпеду.

Не дивлячись, як крениться оповитий димом величезний пароплав, як роєм в’ються навколо нього торпедні катери, Шубін розвернувся. На тій же граничній швидкості, здіймаючи велетенський бурун, він помчав на свою базу…

4

У флотській газеті з’явився нарис “Сімдесят три пробоїни”. Саме стільки пробоїн нарахували в катері Шубіна після його повернення.

Епіграфом до нарису було взято висловлювання Петра І: “Зволікання рівнозначне смерті”.

Бій розмалювали найяскравішими фарбами. Не забули згадати про те, що, коли пелена туману розвіялась і моряки побачили конвой, як на зло, зіпсувалися ларінгофони. Проте командири інших катерів зрозуміли Шубіна “по губах”, як розуміють одне одного глухонімі. Вони побачили, що той повернувся до механіка і щось сказав. Команда була коротка. Характер Шубіна знали, у становищі, що створилося, Шубін міг наказати тільки: “Повний вперед!” — і катери одночасно рвонулися в бій!

Це дало привід кореспондентові поговорити про єдиний бойовий порив радянських моряків, а також про ту дивовижну військово-морську узгодженість, узгодженість, за якої думки мало не передаються на відстані.

Та. перелічуючи чинники перемоги, він забув про один із них… Кореспондент не знав, що Мезенцеву щасливо вивезли із шхер. Радість. Шубіна шукала виходу, перехлюпувала через край. І ось — подвиг!..

Шубін одержав флотську газету ввечері, стоячи біля свого піднятого для ремонту катера. Світло потужних електричних ламп падало згори. Механік і боцман рачкували під кілем, віддаючи розпорядження матросам. Обличчя у всіх були заклопотані, напружені.

— Про нас пишуть! — з удаваною недбалістю Шубін подав газету механікові. — Трохи наплутали, як завжди, та, загалом, вважаю, суть схоплено.

А поки моряки, стовпившись, читали нарис, він відступив на крок од катера і деякий час мовчки дивився на нього.

На пробоїни накладали різноколірні латки. На темному фоні вони скидалися на нашивки за поранення. Щоправда, слідів торішніх пробоїн уже не видно, бо катери заново фарбують щовесни.

Але і з заплющеними очима, провівши рукою по шершавій обшивці, Шубін міг розповісти, де й коли було “поранено” його катер.

Тут, у похідному елінгу, застав Шубіна посильний із штабу.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

БЕРЕГ ОБМАННИЙ

1

До ночі випогодилось. Багряний місяць ліниво викочувався із-за сосон.

Місяць — це кепсько. У шхерах буде важче. А виклик до адмірала без сумніву пов’язаний із шхерами.

Шубін задивився на небо і спіткнувся. Під ноги йому підкотилося щось кругле, ображено хрюкнуло, зашелестіло в кущах. їжак! На Лавенсарі сила-силенна їжаків.

Шубін звично пірнув під сітку, розтягнуту на кілках. З силою штовхнув товсті двері і, опинившись у бліндажі, побачив колишню свою пасажирку.

Уперше по-справжньому він побачив її — без плащ-накидки і насунутого на лоб капюшона. Немовби упав до її ніг той безглуздий плямистий, з щільними, затверділими складками, балахон, і вона постала на весь зріст перед здивованим Шубіним! Статурна, висока. З гордо поставленою головою. У хвацько пригнаній чорній шинелі, туго підперезаній ременем. У ледь набакиреному береті, з-під якого вибивалися тугі завитки темного волосся.

Довкола неї товпились льотчики. Вона сміялася.

“Звичайно, оточена, — подумав невдоволено Шубін. — Така дівчина завжди оточена”.

Він козирнув і пішов до столу ад’ютанта.

— Чого викликали?

— Із шхерами щось знову. Десант відмінили, ти ж знаєш.

Шубін не втерпів і озирнувся. Мезенцева задумливо дивилася на нього. У руці білів номер флотської газети. Ага! Прочитала, виходить, про сімдесят три пробоїни.

Льотчиків покликали до адмірала, Шубін підійшов до Мезенцевої.

— Доброго здоров’я, товаришу старший технік-лейтенант, — бадьоро сказав він. — Дозвольте поздоровити з щасливим поверненням.

— І вас дозвольте — з потопленим транспортом!

— Це товариша мого треба поздоровляти. Він потопив.

— Не скромничайте. Без вас би не потопив. Ось — пишуть у газеті!

Вони сіли поруч.

— Трохи наплутали згарячу, — сказав Шубін. — Гляньте-но: “Струмені води цебеніли з пробоїн на всі боки, немов фонтани статуї Самсона в Петергофі”. Не струмені. Один струмінь. І не на всі боки, а вгору. І ще: “Чим стрімкіше мчав героїчний катер, тим вище задирався його ніс, в якому зяяли діри від куль, і тим менше їх заливало водою”. Хитрість моя була не в цьому. І назад я йшов не на редані.

— Нічого не вдієш. Довкола вас твориться легенда.

— Ну що ж, — охоче погодився Шубін, — твориться то твориться!.. А ви ще більше молодець. Я б, знаєте, не зміг, як ви. Одинцем! Спішеним! Без торпед і кулемета!

— Якби треба було, змогли б! Людина не підозрює і сотої частки закладених у ній можливостей… Навіть такий бравий моряк, як ви. — Мезенцева поглянула на нього скоса, з лукавим викликом.

Зовсім по-іншому трималася зараз: невимушено і весело, охоче показуючи в усмішці рівні, дуже красиві зуби (рот був теж красивий, твердих, чітких обрисів).

Розмовляти, одначе, доводилося з паузами, часто перепитуючи одне одного. У приймальні було тісно, гамірно. Мимо снували офіцери, раз по раз окликаючи і вітаючи Шубіна чи Мезенцеву.

— Ні, думаю, не зміг би, — відказав Шубін. — Я знаю себе. Ось вирвався вчора на оперативний простір, розважив душу. А то на цих шхерних фарватерах — як акробат на дроті. Самі бачили.

Вона засміялася.

Розмова повернулася до тих же сімдесяти трьох пробоїн.

— В ризикованому становищі, — сказав Шубін, — дуже небезпечно усумнитися в своїх силах. Ну, з чим би це порівняти?.. Хоча б із сходженням на круту гору. Не можна оглядатися, дивитися під ноги — треба тільки вгору і вгору!..

Він перевів подих — чомусь дуже хвилювався.

— Є військовий термін, — вів далі він, — нарощувати успіх, привчати себе до думки, що невдачі не буде, не може бути!

Мезенцева підказала:

— Створювати інерцію удачі?

— Як ви розумієте все! — вдячно сказав він. — Це дивовижно! З півслова. Саме — інерцію!.. Я, наприклад, намагаюся згадати перед боєм про щось дуже хороше. Не тільки про бої, які щасливо закінчилися, але й про найрізноманітніші свої удачі. Про ті особисті удачі, якими я найбільше дорожу. Такі згадки — наче талісман… — Він запитально поглянув на неї: — Може, смішно кажу?

— Ні, чому ж? Дуже правильно, по-моєму. Успіх породжує успіх. Створюється піднесений настрій, при якому все легше вдається, ніж звичайно.

Шубін не зводив з неї очей.

— Ви розумна, — прошепотів він. — Ви дуже розумна. Я навіть не чекав.

Мезенцева знову засміялася, трохи нервово. У розмові про удачу дедалі настирливіше пробивалася інша тема, якийсь новий, небезпечний підтекст.

— Нас покличуть зараз до адмірала. — Вона поривалася встати.

Але Шубін притримав її:

— Хочете, скажу, про що, вірніше, про кого я думав у вчорашньому бою?

Інтонації його голосу примусили Мезенцеву внутрішньо зібратися, ніби для самозахисту.

— Хочете? — наполегливо повторював він, ще ближче підсовуючись до неї.

Мимо пройшли два офіцери. Один з них стиха сказав другому:

— Бач, Шубін атакує!

— О, Боря не промаже, будь певен!

Вони засміялися.

Шубін не почув цього, а якби й почув, очевидно, не зрозумів би — так був захоплений тим, що бриніло зараз у ньому самому. Та Мезенцева, на жаль, почула.

— Я думав про вас, — стиха промовив він. — Ні, не відсовуйтесь. Я просто думав, яка ви. І ще про те, що ми зустрінемось. Ми не могли не зустрітися, розумієте? Інакше, який же з мене щасливець? Таке прізвисько мені дали. — Щасливець!..

Він усміхнувся щиро, по-хлоп’ячому, трохи ніяково.

Та Мезенцева не дивилася на нього і не побачила усмішки. Вона зрозуміла, що це освідчення — і де? На КП! У неї паленіють щоки.

Вродливій дівчині, яка перебуває серед молодих чоловіків, що легко закохуються, треба завжди бути насторожі. Будь-якої миті, може, треба буде давати делікатну чи навіть неделікатну відсіч. І ніхто ще не ставив Мезенцеву в таке безглузде становище. Виходить, усі бачать, що Шубін “атакус”? І як там далі? “Боря не промаже, будь певен!..” Це пролунало нестерпно пошло.

Вона встала.

— Я пересвідчилась, товаришу старший лейтенант, — гордовито сказала вона. — У вас дійсно військовий характер. Ви ніде і ніколи не марнуєте часу.

Двері кабінету розчинилися, і начальник штабу, стоячи на порозі, назвав кілька офіцерів, у тому числі Шубіна і Мезенцеву. На мить дівчина затрималась. Жінки, навіть найкращі з них, шпигонувши, не пропустять нагоди повернути ножа чи шпильку в рані. Зробила це й Мезенцева.

— На початку нашої о з вами вимушеного знайомства, — промовила вона, стоячи боком, — я подумала, що ви розв’язний Дон-Жуан, з тих, хто жодної спідниці не мине. Потім я змінила цю думку. Та, мабуть, правду кажуть, що перше враження — найправильніше!

І, не оглянувшись, вона попростувала в кабінет, а Шубін залишився непорушно сидіти на лавці.

— Шубін! — сердито гукнув начальник штабу. — Тебе окремо запрошувати?

2

Біля стола адмірала сиділи представники штабу флоту, командир бригади торпедних катерів, льотчик і Мезенцева. Слідом за начальником штабу ввійшов Шубін.

— Прибув згідно з вашим наказом, товаришу адмірал!

— Сідай, сідай!.. Отже, командувач флоту відмінив десант. Втрати були б надто великі, успіх сумнівний. Ми повинні запропонувати інший варіант. Прошу, товариш Мезенцева.

Щоки дівчини стали вже звичайного кольору. Трималася вона дуже прямо, глухуватий голос був спокійний і рівний, як завжди.

— Моє повідомлення буде коротке, — сказала вона, підходячи до карти шхер. — Протока в цьому місці захищена од вітрів. Сила хвилі невелика, хоча за двадцять метрів від води намито бар. Дільницю берега, де передбачалося висадити десант, обплутано трьома рядами дротяних загороджень. У сопках я налічила дві зенітні батареї, одну берегову, дві прожекторні установки і сім дотів. Можливо, дотів більше. їх добре замасковано.

— Сім дотів, берегова і дві зенітні! Ого! — Представник штабу вражено покрутив головою. — І це в глибині шхер, на такій маленькій дільниці?

— Саме так. Насиченість вогнем, як я спостерегла, зростає в міру наближення до епіцентра таємниці.

Вона так і сказала: епіцентр таємниці! Шубін звів на неї очі, але промовчав.

— Підтверджується, що там таємниця? — комбриг обернувся до адмірала. — І таємниця важлива, якщо її так бережуть. Як же без десанту?

— Ну, ломитися в двері за сімома замками!.. Якби була хоч маленька шпарина.

Командир бази глянув на Шубіна. Той встав.

— Дозвольте? “Язика” б нам, товаришу адмірал! Виманити фашиста із шхер, захопити “язика”. А я б задиракою від нас пішов.

— Як це — задиракою?

— Ну, ходили колись стіна на стіну, билися для розваги на льоду. А хлопчаки, які спритніші, вискакували наперед, щоб роздрочити бійців. Я потихеньку — в шхери, виказав би себе і, наробивши шелесту, назад! За мною наздогінці “шюцкори”, а тут ви із сторожовиками і “морськими мисливцями”. Ждали б у засідці біля узліску шхер. І одразу — хап його, фашиста!

Він швидко стулив долоні.

Адмірал засміявся — Шубін був його улюбленцем.

— Фантазер ти!.. А чого ж про світну доріжку не спитав? Мезенцева не бачила її. Зате дещо значно цікавіше бачила. Ану, Мезенцева!

І знову глухуватий голос:

— Першої ночі я побачила вогонь на березі. (Помах олівцем).

— За лоцією там немає маяків, — сказав начальник штабу.

— Лоція довоєнна. — Адмірал обернувся до льотчика, який був ніби чимось невдоволенні і ще не сказав ні слова: — Яка думка шановної авіації?

Льотчик встав і доповів, що цілий ранок кружляв над вказаним районом, але не помітив нічого, навіть віддалік схожого на маяки, батареї і доти.

— Фотографував, як я наказав?

— З трьох заходів.

Вони розклали на столі віялом десятка півтора фотографій. Ті складалися гармошкою, бо були наклеєні на картон, а потім ще на марлю, яка скріплювала їх на згинах.

Хвилину чи дві усі розглядали дані аерофотозйомки.

— Тож-бо й воно! — прокоментував начальник штабу. — У таких суперечках льотчик — найвищий суддя.

— Найвищий, то найвищий, — сказав адмірал, — тільки іноді поспішно робить висновки. Кине погляд звисока, поверховий погляд. А Мезенцева була внизу, зовсім поруч. Що ж, привиділися їй ці доти, маяки? — Він витяг із ящика лупу. — Загадкова картинка: де заєць? А він десь біля ніг мисливця. Ну! — Адмірал з роздратуванням, яке несподівано прорвалося, відсунув фотографії. — Яка думка головного спеціаліста по шхерах?

3

Шубін навіть не образився на слово “спеціаліст” — так пильно вивчав знімки. Стояв біля столу, трохи згорбившись, піднявши плечі, хижо звузивши очі. Він скидався зараз на кібчика чи сокола, який розглядів унизу здобич і готовий каменем упасти па неї.

— “Фон дер Гольц”, — процідив він крізь зуби.

— О! Впевнений?

— Не впевнений, але гадаю.

— Що ж, цілком можливо! — Адмірал жваво окинув поглядом офіцерів. Комбриг стенув плечима. — Ні, я б не здивувався. Усе збігається. Навіть фарватер обгородили ліхтариками, а на березі поставили маячок чи маніпуляторний знак воєнного часу. Інакше кажучи, засекречена гавань у шхерах. Там і ховають свого “генерала”.

— Щодня туди літаю, — ображено сказав льотчик, шукаючи підтримки. — Отаке громадище! Броненосець берегової оборони!

— Шхери, брат, — сказав Шубін співчутливо.

А Мезенцева, схилившись над знімками, пробурмотіла:

— Берег Обманний.

— Як? Як? — адмірал засміявся. — Це дуже точно. Саме так — Обманний!

Шубін рішуче осмикнув кітель.

— Товаришу адмірал! Прошу дозволу в шхери.

— Сам просишся?

— Цікаво ж, товаришу адмірал.

— А встигнеш?

— Ну, товаришу адмірал! Маючи свої п’ятдесят вузлів у кишені…

— Мені доповіли: твій катер несправний.

— До ранку відремонтуємо.

— Ну, гаразд. Готуйся в шхери!

Після наради офіцери юрмою вийшли з бліндажа. Мезенцева сказала льотчикові, який підтримав її під лікоть, допомагаючи зійти сходами:

— На місці адмірала я б не пускала його в шхери. Не можна ж голкою в одне місце по сто разів. Там зараз бозна-що, десанта ждуть. По-моєму, молодецтво. І до чого воно?

Пропускаючи вперед Мезенцеву, Шубін охоче пояснив:

— А я спогади на старість призбирую, товаришу старший технік-лейтенант! Буду, як то кажуть, ізюм із булки виколупувати. Не все ж про своє вульгарне, пошле і яке там іще донжуанство згадувати… Моє поважання!

Він козирнув і повернув в інший бік.

Ось коли — з запізненням — знову опанував себе, став колишнім Шубіним, що за будь-яких найважчих обставин умів зберігати самовладання і флотський шик!

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

ГРА В КВАЧА

1

Шубін “спіткнувся” в шхерах, трохи не дійшовши до острова, де висаджував Мезенцеву. Так, застерігала правильно.

Він швидко застопорив хід, кинув механікові: “У фашистів вуха нашорошені!” — й одразу ж вдарили зенітки.

Туди-сюди заметалися промені прожекторів, обмітаючи з неба зоряний пилок. Шукають літак? Коли б довше шукали!

Зненацька ніби світний шлагбаум перегородив дорогу.

Шубін мигнув три крапки — “слово”[12] — Князеву, що йшов у кільватері. Той також застопорив хід.

“Шлагбаум” гойднувся, але не піднявся, а димним сувоєм покотився по воді.

Помітять чи не помітять?

Горизонтальний смолоскип блиснув на березі, ніби грізний вказівний перст. Помітили! Поруч лопнув вибух. Катер трусонуло.

— Попадання в моторний відсік, — спокійно сказав механік.

Із свого закапелка висунувся радист:

— Попадання в рацію, акумулятори сідають!

Слідом за цим фашисти ввімкнули “горішнє світло”.

Над шхерами повисли ракети, що їх по-простому називали “люстрами”. Вони опускалися спочатку повільно, потім швидше й швидше, іскрами розсипалися біля чорної води, наче головешки на вітрі. На зміну їм неквапливо підіймалися інші (“люстри” ставляться в кілька ярусів, для того, щоб мішень весь час була на світлому фоні).

Світло — дуже різке, сліпуче, безрадісне. Як в операційній. Виходить, поклали на стіл і збираються тельбушити? Ні, дзуськи!

Дві димові шашки полетіли за корму. Давній, випробуваний спосіб! Та Шубін не зміг проворно, як колись, “відскочити”. Ледь-ледь “відповз” убік. Сховавшись у тіні мису, він дивився, як смалять з берега по чорних віхтях, що повільно розповзалися. Дурні!

Наблизився Князєв:

— Подати кінець?

Мовчанка дуже коротка. Думай якнайшвидше!

Без Князева не докульгати до узліску. Та, взявши буксир, він занапастить і себе, і товариша. Маневреність втрачена, швидкості нема. По дорозі назад наздожене авіація і запросто розстріляє обох.

Отже?.. Назад дорогу відрізано. Виходить, прориватися далі, ховатися в глибині шхер!

— Васю, іди! Підремонтуюсь — завтра теж піду.

— Не покину вас!

— Наказую, як командир ланки! Допоможеш мені: відвернеш вогонь на себе.

Князєв зрозумів. Долинуло, ледь чутне: “Єсть, відверну!..” І ІПубін зірвав з голови шлем з уже непотрібними ларінгами. Акумулятори остаточно сіли. Він “оглух” і “онімів”.

Відстрілюючись, катер Князева рвонувся до виходу із шхер.

— Ще б пак! — заздрісно пробубонів Шубін. — Зберігаючи свої п’ятдесят вузлів у кишені…

Власні його “вузлики”, гай-гай, скінчились, розв’язалися. Увесь вогонь фашисти перенесли на Князева. Бій даленів.

Припавши до бінокля, юнга проводив поглядом катер. Зигзагоподібний шлях його легко було простежити по сплесках від снарядів. Сплески, як білі привиди, вставали поміж скель і дерев. Вервечка привидів гналася за зухвалим зайдою, тяглася за ним, навідліг шмагала пучками різноколірних лозин. То були зелено-червоно-фіолетові струмені трасуючих куль.

— Не наздогнали!

Шурко Ластиков тріумфуюче обернувся до командира, але той не відповів. Що було сили намагався втримати підбитий катер на плаву. З гарячковою поспішністю, ковзаючись і спотикаючись, матроси затикали отвори від куль і осколків снарядів. У хід було пущено все, що тільки можна: чопи, розпірки, пакля, брезент. Та вода вже перехлюпувала через палубу, погрозливо збільшувався диферент.

Залишився останній, крайній засіб:

— Торпеди — за борт!

Боцман благально притиснув до грудей руки, в яких тримав віхті паклі:

— Хоч одну залиште!

— Обидві — за борт! У ворожих шхерах скидати торпеди? Позбуватися головної своєї зброї?..

— Готуйсь! Залп!

Різкий поштовх. Торпеди каменем пішли на дно.

Усе! Тільки кола на воді. Юнга заскреготів зубами від злості. Якби вийшов на плесо горезвісний “Фон дер Гольц” зі своєю відомою усьому флоту “шпаківнею” на грот-щоглі, до нього ні з чим уже підступитись.

Зате катер став легший! Як-не-як, дві торпеди важили понад три тонни. Командир мас рацію. Краще залишитися на плаву без торпед, ніж потонути разом з торпедами…

Шубін стурбовано озирнувся.

Неподалік острівець, на який висаджували Мезенцеву. Безіменний. Безлюдний. Принаймні був без людний.

Підбитий катер “прошкутильгав” ще кілька десятків метрів і приткнувся біля крутого берега.

У думці Шубін спробував уявити собі обриси острова на карті. Здається, зігнутий у вигляді півмісяця. Од материка відділений неширокою протокою. Береги круті — судячи з глибин.

— Ну що ж! Ризикнемо!

— Боцмане! Швартуватись!

Тільки-но моряки ошвартувалися біля острова, як мимо на великій швидкості пройшли три “шюцкори”.

Довелося поавралити, упираючись руками і спиною в скелю, притримуючи катер. “Шюцкори” підняли велику хвилю. На ній могло вдарити об каміння чи порвати швартови.

Через дві чи три хвилини “шюцкори” повернулися. Вони застопорили хід і чомусь довго стояли на місці.

Боцман пригнувся до кулемета. Шубін завмер біля нього, застережливо піднявши руку. Два матроси, які вичерпували воду з моторного відсіку, застигли, наче статуї, з відрами в руках.

Шурко примружився. Зараз ввімкнуть прожектор, ткнуть променем! Поруч позіхнув радист Чачко.

До моряків долинули вражені сердиті голоси. На “шюцкорах” дивувалися. Куди поділися ці росіяни?

Звичайно, безглуздо шукати їх у глибині шхерних лабіринтів. Підбитий катер, очевидно, усе-таки зумів проскочити непоміченим до виходу із шхер.

Заревіли мотори, і “шюцкори” зникли так само несподівано, як і з’явилися.

— Хух! Пронесло!

— Живемо, товаришу командир! — сказав боцман усміхаючись.

Та Шубіну поки що ніколи було радіти.

— На берег! — наказав він. — Траву, очерет тягніть! Гілки рубай, ламай! Та обережніше, без шуму. І не курити мені! Чуєш, Фаддєїчев?

— Маскуватися будемо?

— Так. Замаскуємо катер до ранку, ось тоді й кажи: живемо, мовляв!

Він зупинив юнгу, що пробігав мимо:

— А ти острів обстеж! Уздовж і впоперек увесь обнишпор. По-пластунськи, зрозумів? Перевір, чи немає кого. Повернешся, доповіси.

Він скинув з себе ремінь з пістолетом і власноручно підперезав ним юнгу.

Матроси швидко підсадили хлопця. Шурко помацав у розколині скелі, вчепився за віхоть трави, що стирчав, видряпався по прямовисному берегу.

— Обережніше, гей! — стиха напучував боцман.

— А ви не переживайте за мене, — відповів з берега завзятий голос. — Я ж маленький. У маленьких важко влучити.

— От біс, чортеня! — схвально сказали на катері.

2

Пістолет гвардії старшого лейтенанта підбадьорливо поплескував по стегну.

Юнга опинився в лісі, тьмяно освітленому “люстрами”, що гасли. Тихо пружинив мох. Удалині перекочувалась луна від пострілів! Ого! Гвардії лейтенанта Князева проводжають до порога з усіма почестями, з фейєрверком і музикою.

Гвардії старший лейтенант відпливе завтра не так — трохи скромніше. Шурко зрозумів з півнатяку. Важливо пересидіти біля острова. Старанно замаскуватися, причаїтися. Нишком-тишком за день полагодити пошкодження. І наступної ночі, закутавшись, наче в плащ, в імлу і туман, вислизнути із шхер.

Зухвалий задум, але саме такі й вдаються гвардії старшому лейтенантові.

Якби тільки на острові не було фашистів!

Шурко постояв у нерішучості, тримаючи одну ногу на вису.

Він дуже боявся гадюк, значно більше, ніж фашистів.

Тепер весна, гадюки оживають після зимової сплячки. Він виразно уявляв собі, як опускає ногу на мох, і раптом під п’ятою щось починав ворушитись. Кругле. Слизьке. Б-рр!

Потім йому згадалося, як командир пояснював про страх:

“Якщо боїшся, іди не вагаючись назустріч небезпеці! Страх страшніший за все. Це як із собакою: тікатимеш — розірве!”

А Щурко спитав здивовано:

“А звідки ви знаєте про страх, товаришу гвардії старший лейтенант?”

“Та знаю”, — загадково посміхнувся Шурків командир

Юнга зробив над собою зусилля і пірнув у ліс, як у холодну воду.

Щось чорніло поміж стовбурів у тьмяно освітленому просторі. Громіздке. Безформне.

Валун? Дот?

Шурко вийняв пістолет із кобури. Відчуваючи вагу його рукоятки, як потиск вірного друга, він підійшов до брили, що темніла. Ні, не дот і не валун. Сарай!

Осмілівши, обмацав рукою стіну. Жалюгідний сарайчик, збитий із фанери!

Юнга підповз до дверей, прислухався. Усередині тихо. Він штовхнув двері і ступив через поріг.

У сараї пусто. Біля стін тільки лотки для збирання ягід — з висунутим захватом, на зразок маленьких граблів. Улітку в шхерах стільки суниць, брусниць, чорниць, клюкви, що безглуздо було б збирати по ягідці.

В кутку стоять великі конусоподібні корзини. У таких перевозять на човні скошену траву.

Ну, ясно: острів безлюдний!

Вийшовши з сарая, Шурко здивувався. Чому стало темно?

А! Фашисти “вирубали” горішнє світло.

Це, звичайно, добре. Але під “люстрами” було легше орієнтуватися.

Довкола, либонь, навіть не темно, а сіро. Дерева, чагарники, валуни невиразно вгадуються за тремтливою сірою пеленою.

Тільки тепер Шурка помітив, що йде дощ.

З лапатих гілок, під якими доводилося пролазити, стікали за комір холодні струмочки. Конусоподібні ялини і громаддя скель обступили юнгу. Протискуючись поміж них, він боляче забив коліно, зачепившись за щось холошею, розірвав її. Не до речі подумалось:

“Влетить мені від боцмана”.

То був “їжак”, клята колючка з дроту. Повно-повнісінько в шхерах таких дротяних “їжаків”, значно більше, ніж їхніх живих товаришів.

Фашисти, боячись десанту, всюди розкидають “їжаків” і протягують поміж дерев колючий дріт.

Шурко зупинився перепочити.

Тихо. Поруч плюскотить море. З вологим шурхотом падають на мох дощові краплі. Коли-не-коли якийсь особливо старанний або надто нервовий кулеметник простукує для перестраховки коротку чергу. А втім, робить це знічев’я і знову ніби починає куняти.

Невдовзі юнга перетнув острів у вузькій його частині. Людей немає. Підбадьорений, він рушив — як і раніше, поповзом — понад берегом.

Раптом перелякано відсмикнув руку! У сухій траві гадючився дріт. Не колючий дріт. Провід!

Цю ділянку берега заміновано!

Юнга сахнувся від провода. Гранітні плити були гладенькі, слизькі. Він спіткнувся і шубовснув у воду.

3

Коли юнга виринув метрів за десять—п’ятнадцять від берега, вода була вже не темна, а оранжева. Це світилося небо над нею.

Неспокійний промінь полоснув по острову, метушливо занишпорив між дерев. Потім неквапливо поповз до Шурка.

У вуха набиралася вода. І він не чув, чи цокотять кулемети, бачив тільки цей смертоносний промінь, що невідворотно наближався.

Юнга з усієї сили гребнув, наткнувся на якусь тичку, що похило стирчала з води. А! Віха!

Тримаючись за тичку, він пірнув. Промінь неквапливо пройшов над ним, на мить освітив воду і концентричні кола на ній. Це повторювалося кілька разів.

Ховаючись за голиком,[13] юнга не зводив погляду з променя. Як тільки промінь наближався, він поквапливо пірнав.

Два промені схрестилися над головою: от-от упадуть. Але, поколивавшись якусь мить, побігли далі.

У воді Шурко підбадьорився. Схоже було на гру в квача, а в квача він свого часу грав краще за всіх у дворі.

Ось промінь, як підрубане дерево, впав недалечко на воду. Тільки сплеску не чути. Тепер ковзає по зритій хвилями, поверхні, підкрадаючись до Шурка. Зараз “заквачить”! Увага! Нирок!

Промінь метнувся далі, до материкового берега.

До найменших деталей видно берізки, що приліпилися до брили граніту, їхнє криве, переплетене коріння, узорчасте листя папороті біля підніжжя. Промінь старанно обмацує, вилизує кожен уступ, кожну ямку.

Важко дихаючи, раз по раз озираючись, Шурко виповз по гранітних плитах на берег.

Деякий час він нерухомо лежав у траві, розкидавши руки, розглядаючи сполосоване промінням вороже небо. Тільки тепер відчув, що його морозить. Мокрий бушлат, фланелівка, штани неприємно прилипали до тіла.

Гадюки! Він і думати забув про гадюк! Не до них!

Небо над шхерами почало темніти. Спочатку впав один промінь і не піднявся. За ним поник і другий.

Юнга слухав, як перегукуються кулемети. Задуднів один, здалеку йому відповів другий, третій. Схоже на гавкання собак у глухому закутку.

Паузи довші, гавкання лінивіше. Нарешті, знову стало тихо, темно…

Місяця в небі немас. Немає й зірок. А дощ мрячить і мрячить. Багатозначно перешіптуються краплі, розсовуючи густу глицю.

Розвідку можна вважати закінченою: острів безлюдний. Південний берег заміновано. По той бік східної протоки розташовані батареї і прожекторна установка.

Так юнга і доповів після повернення.

— О, та ти мокрий! У воду впав?

— Майже обсох. Доки повз через ліс.

Юнгу дуже здивували зміни, які сталися під час його відсутності. Тепер катер був уже не катером, а чимсь схожим на плавучу альтанку.

— Здорово замаскувалися!

— А без цього не можна, — неуважно сказав Шубін. — Ми ж хитруємо, нам жити хочеться…

Аврал закінчувався. З трюму витягли брезент і мішковину. Ними задрапірували рубку. З берега притягли ламані, нарубані віття, нарізали очерету і трави. Довгі жмутки її звисали із борту.

Боцманові не доводилося підганяти матросів. Їх підганяло небо, що невблаганно прояснювалось.

До ранку треба було розчинитися в шхерах.

Слухаючи доповідь юнги, Шубін схвально кивав головою, та, очевидно, думав про маскування, бо машинально поправив гілку, що звисала з рубки.

— Молодець! — сказав він. — Відпочинь, обсушись, підживися. Знову підеш. З ворожого берега очей не зводити. Уранці буде наш екзамен.

— Який екзамен, товаришу гвардії старший лейтенант?

— А ось який. Почнуть гамселити по нас із гармат і кулеметів — виходить, зрізалися ми, маскування ні к чорту… — І він занепокоєно оглянувся на крутий гранітний берег, до якого пристав його катер.

Якого кольору тут граніт? Сірий — добре: брезент і мішковина підходять. Але якщо червоний, тоді кепсько: на червоному тлі буде виділятися сіро-зелена пляма — замаскований катер.

І голосна “оцінка” екзаменаторів не забариться.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

НА СТАНОВИЩІ “НІЧИЧИРК”

1

Відпочивши з годину, юнга повернувся на свій пост, щоб не спускати з ока небезпечну східну протоку.

Ранок видався похмурий. Над водою лежав туман.

Навколо була така тиша, що здавалося, Шурко бачить усе уві сні.

Він розрізнив тичку, за якою ховався цієї ночі. Вона стирчала в тумані похило, мов одинока стріла.

Через кілька хвилин юнга подивився в тому ж напрямі. Видно було вже дві стріли, друга — відбиток першої.

Згодом прорізались очерети, і посеред протоки зачорнів надводний камінь.

Поруч щось булькнуло. Що це? Весло? Риба?

Пауза. Тихо, як і раніше.

Сонце з’явилось із запізненням. Було червоне, як семафор, — теж попереджало про небезпеку!

Пейзаж ніби розсувався. За попелясто-сірими брилами, що повільно відвалювалися, Шурко вже розрізняй протилежний берег.

Пелена туману, а разом з ним і таємниці сповзали з ворожих шхер. Позолотилися верхівки сосон і ялин на протилежному боці. У душних сутінках проступали задерті до неба стволи гармат.

Шурко квапливо закрутив гвинтову нарізку бінокля.

О! Не зенітки, а колоди, поставлені майже сторч, фальшива батарея, щоб відвести очі! Призначення — заводити в оману радянських льотчиків, відволікати увагу від справжньої батареї, розташованої далі.

Клапті пейзажу розрізані, як мозаїка. Уночі прожектор виривав їх із мороку кожен окремо. Удень вони з’єдналися в одну суцільну картину.

Чи одну? Юнга примружився. В очах двоїлося. Миси, острівці, перешийки, наче в дзеркалі, відбивалися в протоках. Але дзеркало було шершаве. По воді йшли брижі. Дув ранковий вітрець.

Юнга повів біноклем. Ніби розсував ним віти далеких дерев, ворушив глицю, папороть, кущі малини і шипшини, настирливо проникав у глибину лісу — по той бік протоки.

Ось валун. Замшілий. Сіро-зелений. Начебто нічим не відрізняється од інших валунів. Але чому з нього піднімається дим, струмочок диму? Не з-за нього, саме з нього!

Дивний валун. Раптом прочинилися дверцята. Із валуна, зігнувшись, вийшов солдат з котелком у руці. Ну, ясно! Це дот, замаскований під валун!

Якісь чаклунські перетворення в шхерах.

Несподівано над обривистим берегом, за шість—сім кабельтових, піднялися чотири рефлектори. Вони втягувалися, як голови гадюк, і знову висувалися з-за гребеня.

Не одразу второпав Шурко, що це прожекторна установка, яка так надокучала йому вночі. Зараз її перевіряли. Рефлектори, очевидно, ходили по рейках.

Раптом пролунало знайоме метушливе торохтіння. Над шхерами, що тільки-но проснулися, кружляв літак. Наш! Радянський!

Умить втягнулися, сховались голови рефлекторів. Дверці дота-валуна прочинилися, з щілини висунувся кулак, погрозив літаку. Дверці зачинились. Кілька солдатів, що спускалися до води з рушниками через плече, упали наче підкошені і лежали нерухомо. Усе живе в шхерах заціпеніло, завмерло.

Немовби зупинилася кінострічка!

Дуже хотілося підвестись на весь зріст, закричати, зірвати з голови безкозирку, почати нею семафорити. Гей, льотчику, перегнися через борт, придивись! Унизу прикидаються, брехня! Зенітки не справжні — фальшиві. Валун не валун, дот! Бомби ж їх, друже, коси з кулемета, коси!

Але підводитись і махати безкозиркою не можна. Треба зачаїтися в кущах, нічим не виказуючи себе.

Покружлявши, літак ліг на зворотний курс.

Чи він шукав катера, що не повернувся на базу? Чи це був звичайний розвідувальний обліт?

— Ех, дурень ти, дурень! — з досадою сказав Шурко.

Гудіння стихло, віддаляючись. І стрічка знову закрутилася, усе навколо заворушилось. Розмахуючи рушниками, солдати побігли до води. На порозі удаваного валуна усілася людина, заходилася неквапливо розкурювати люлечку.

— З острахом, одначе, живуть, — задоволено підсумував юнга. — На становищі “нічичирк”!..

Він згадав про міста з фанери, про які розповідав гвардії старший лейтенант. То були міста-двійники. їх будували на деякій відстані від справжніх міст, навіть влаштовували пожежі в них — теж “зумисне”, щоб завести в оману ворога.

Так, усе тут було не тим, чим здавалося, чим хотіло здаватися. Усе хитрувало, прикидалося.

Але ж і радянські моряки попали під вплив шхерних чарів і ніби розчинилися в червоно-сіро-зеленій строкатості.

Тільки тут юнга згадав про майбутній “екзамен”.

, Сонце вже високо піднялося над горизонтом, але в шхерах було, як і раніше, тихо. Не стріляють. Отже, “екзамен” здано! Замаскований катер не помічено.

І Шурко засміявся від задоволення й гордості, а втім, неголосно, стиха. Адже й він був на становищі “нічичирк”.

2

День у шхерах почався. Мимо юнги пройшов буксир, тягнучи за собою вервечку барж. На буксирі — кулемет, солдати щуляться від ранкової прохолоди.

Потім прослизнули вздовж протоки дві швидкохідні десантні баржі — бедебешки, як називає їх гвардії старший лейтенант.

Сонце перемістилося на небі. Треба міняти позицію. Ненароком сонячний промінь відіб’ється від скелець бінокля, і зайчик блисне в лісі. Адже протилежний берег також окатий!

З нової позиції тичку що краще видно. Ага! Комір піднято, їй холодно. Отже, вона нордова![14]

Довгими зимовими вечорами гвардії старший лейтенант навчав юнгу морської премудрості.

Він розкладав на столі різноколірні картинки: “Дивись, віхи! Нордова — ось вона! — червона, голик па ній у вигляді конуса, основою вгору. Наче комір піднятий і ніс почервонів. Дуже холодно — нордова ж! А ось зюйдова: чорна, конус основою вниз. Жарко цій вісі, відкинула комір, загоріла, аж чорна!”

Вестову і остову лейтенант учив розрізняти по-іншому:

“Голик вестовий — два конуси, з’єднані вершинами. Поділи по вертикалі пополам, права частина здасться тобі буквою “В”. І це буде вест. А голик остовий — два конуси, з’єднані основою. Має вигляд ромба чи букви “О” — ост. Так, до речі, розпізнавай і місяць, старий він чи молодий. Коли ріжки стирчать праворуч, це схоже на букву “С”. Значить — старий. Коли ліворуч, то проведи лінію по вертикалі, вийде у тебе “Р” — ранній, молодий”.

І вхідні вогні запам’ятав Шурко завдяки шубінським смішним примовкам. Три вогні: зелений, білий, зелений — дозволяють вхід у гавань. Початкові букви “ЗБЗ”, інакшу, як казав Шубінн: “Заходь, браток, заходь!” Вогні червоний, білий, червоний — заборонні. Початкові літери складають “ЧБЧ” тобто: “Чеши, браток, чеши!..”

О! Чого тільки не вигадає гвардії старший лейтенант!..

Усміхаючись, юнга повільно віднімав бінокль до горизонту. Перше правило сигнальника: роздивляйся шлях корабля і те. що його оточує. Неодмінно від води, від корабля. А тепер для Шурка кораблем був цей довірений його пильності островок у шхерах.

Трохи праворуч нордової віхи сріблилися дрібні брижі. Під водою вгадувалося каміння. Віха попереджала: “Залиш мене на північ!” Так і обходять її кораблі.

Парусно-моторна шхуна пройшла мимо Шурка.

Щоб не забути, він відклав на землі четверту гілку за кількістю кораблів, що пропливали.

Картина була, загалом, мирна. Вітер ущух. Протока стала дзеркально гладенька, як сільський став. Купка низьких дерев стовпилась біля самої води, наче худоба на водопої.

А над лісом висіли сонні і дуже товсті, немовби підбиті ватою, хмари.

Одна з них мала незвичайний вигляд. Була бузкового кольору і висіла дуже низько. Придивившись, Шурко розглядів на ній дерева! Трохи далі видно було шмат скелі, що навис над протокою. Це мис, і на ньому височить маяк.

Літаючий острів з маяком! Юнга подумав, що марить, і протер очі.

А, рефракція! Це рефракція! Про неї теж говорив гвардії старший лейтенант. У повітрі, насиченому водяною парою, зображення переломлюється, як у лінзах перископа. Зараз завдяки рефракції юнга ніби заглядав через горизонт. Ось він, секретний маяк воєнного часу, світло якого бачила дівчина-метеоролог!

Міражі, брижі, сонячні зайчики… Сонне оціпеніння оволоділо юнгою. Райдужні кола, наче плями мазути, повільно попливли по воді.

“Хилить на сон, еге?” — пробасив Шурко голосом гвардії старшого лейтенанта. “Очерет дуже шелестить, товаришу гвардії старший лейтенант”,— тоненьким голосом поскаржився він. “А ти вслухайся, про що шелестить! Ну? Слу-хай! Слу-хай! Он воно, брат, що! Не заколисують, а попереджають: не спи, мовляв, Шурко, розтули очі і вуха!”

Шурко стріпнувся, наче пес, що виліз із води.

Через деякий час за його спиною тричі пролунав умовний свист. Шурко радісно свиснув у відповідь. До нього підповзли гвардії старший лейтенант і радист Чачко.

3

— Чи ти ба! — здивувався Шубін, вислухавши рапорт юнги. — Виходить, на жвавому місці ми! А я й не знав!

Він жадібно припав до бінокля.

Професор Грибов учив Шубіна не дуже довіряти віхам, які в першу-ліпшу мить може віддрейфувати чи знести штормом. Головне — це створні знаки. Віхи тільки доповнюють їх. Але де ж вони, ці створні знаки?

У шхерах кораблі ходять без перебільшення з оглядкою, від одного берегового створу до другого.

Створними знаками можуть бути білі щити у вигляді трапеції чи ромба, плями, намальовані білою фарбою на каменях, вежі маяків, дзвіниці, високі дерева чи скелі вигадливих обрисів.

По шхерах, звивистих протоках, кораблі плавають зигзагом, раз у раз міняючи напрям, дуже обережно і неквапливо розвертаючись. У полі зору стернового мають зблизитися два створні знаки, зазначені в лоції для цього відрізку шляху. Коли один створний знак затулить другий, стерновий знатиме, що поворот закінчено. Тепер кораблю не загрожує небезпека сісти на мілину чи вискочити на каміння. Коли знову повертають, користуються другою парою створних знаків, і так далі.

Буксир на очах у Шубіна обійшов каміння, позначене віхою. З’явилося дивне відчуття, ніби він, Шубін, і є один із створних знаків. Лейтенант озирнувся.

Виявилося, що моряки лежать біля підніжжя високого каменя, який стирчить із густих заростей папороті. На ньому біліє пляма.

Через поспіх, а може, щоб особливо не привертати уваги, тут не поставили дерев’яний ґратчастий щит — просто намалювали пляму на камені. Такі плями називаються “зайчиками”, тому що вони біленькі і їх заховано в лісі. Такий же спрощений створний знак виднівся трохи нижче, біля самого урізу води.

Рух на шхерному “перехресті” був жвавий. Тут перетиналися два шхерні фарватери — подовжній і поперечний. У лоції це називається вузлом фарватерів. Недарма фашисти так оберігали його. Минулої ночі вздовж і впоперек вишмагали променями, неначе обмахувалися, хрестячись. Від цього мигтіння голова йшла обертом.

А де ж таємнича світна доріжка? Очевидно, далі на північ, за тим лісистим пасмом.

Шубін пригадував: он там повинен бути Рябиновий мис, ліворуч — острів Довгий Камінь. Звідси, з-під створного знака, шхери як на долоні! Мезенцева зуміла побачити немало цікавого, та він, Шубін, побачить ще більше. Повезе з собою не одну “позначку” на карті.

Позначку? Начебто малувато.

На війні люди відвикають сприймати пейзаж як такий. Пейзаж набирає суто службового, військового характеру. Пагорки перетворюються у висоти, скелі — у прикриття, луки — у посадочні майданчики. А для моряка те, що він бачить на суходолі, то тільки орієнтири, за якими перевіряють і уточнюють місце корабля. (“Зачепився за он ту скелю, беру пеленг на цю дзвіницю”).

І знову бінокль Шубіна завмер біля віхи. Міліціонерів на перехресті нема. Світлофори-маяки працюють тільки в темну пору доби. Удень доводиться покладатися на створи і віхи…

Так, це було б цікаво! Грибов назвав би це “поправкою до лоції”.

Але ні, не вдасться! Сонце невсипущим сторожем стоїть над шхерами. Та й ризиковано привертати увагу до протоки, поки катер ще не на ходу.

Шурко вражено дивився на свого командира. Той щось шепотів, мружився, супився. Мабуть, вигадує нову каверзу!

Одначе й до Шубіна поступово почало доходити, що шхери красиві. Ці місця він уперше бачив удень, хоча його і вважали “спеціалістом по шхерах”.

Он воно що! Шхери, виявляється, різноколірні! Граніт — червоний чи сірий, але під сірим проступають червоні плями. На плитах — бузковий верес, яскраво-зелена папороть, темно-зелені, здалеку майже сині ялини, жовтувата торішня трава.

Гранітна основа шхер вислана мохом, бурим чи зеленуватим. Чіткий силует ялин і сосон прокреслюється над кущами ожини і малини та поміж листяних дерев — дубом, осикою, кленом, березою. Деякі дерева лежать покотом, — очевидно, після бомбардування. А в зелень хвої вплітається гарний червоний візерунок горобини.

Головною деталлю пейзажу була, одначе, вода. Вона підкреслювала дивовижну різноманітність шхер. Обрамляла картину і водночас ніби дрібнила її.

Місцями берег круто обривався або збігав до води великими кам’яними плитами, схожими на східці.

Були тут острови, зарослі лісом, конусовидні, як клумби, на довершення подібності обкладені камінцями по колу. А були майже безлісі, на диво обточені велетенськими льодовиковими котками. Такі обточені скелі називають “баранячими лобами”.

Де-не-де підіймалися з тріщин молоді берізки, ніби тоненькі зелені вогники, — немов у надрах шхер бурхало полум’я і вперто пробивалося на поверхню.

Життя неймовірно чіпке! Шубін згадав сосну, що схилилася над його катером, схованим у затінку берега. Шар землі, нанесений на граніт, був дуже тонкий, пальців у два. Коріння розгалузилось і обплело скелю, наче щупальцями.

Так і він, Шубін, у гарячковому зусиллі утриматися в шхерах щільно, усім тілом припав до скелі…

Він стримав зітхання. Хіба така, з дозволу сказати, позиція пасує військовому морякові? Йому личить стояти біля стерна, знаючи, що за спиною в нього дві надійні торпеди. Вискочити б на граничній швидкості з-за мису, садонути по цих баржах і буксирах! Ото б шелесту наробив! У такій тісняві! Ого!

Та він без торпед. Він беззбройний!

І знову Шубін скоса глянув на створний знак.

Інший командир на його місці, можливо, поводився б інакше. Сидів би й не рипався, чекаючи настання ночі. Та Шубіну не сиділося.

Він поклав бінокль на траву, відповз до заднього створного знака. Камінь потріскався. Зигзаг тріщин здавався незрозумілим написом.

Шурко, роззявивши рота, дивився на гвардії старшого лейтенанта. Той, обігнувши камінь, уперся в нього плечем. Камінь начебто подався, мабуть, неглибоко сидів у землі. Гвардії старшому лейтенантові це чомусь сподобалося. Він усміхнувся. Посмішка була шубінська, тобто по-хлопчачи пустотлива і хитра.

— Здавай вахту, — наказав Шубін юнзі. — Ходімо додому! Вірніше, поповземо.

І тут юнга похизувався жартом — флотським, у дусі свого командира.

— Ворожі шхери з двома створними знаками і однією віхою здав, — сказав він.

А Чачко, усміхнувшись відповів:

— Шхери зі створами і віхою прийняв! Жартувати в хвилини небезпеки і у важкому становищі було традицією в гвардійському дивізіоні торпедних катерів.

4

“Дома” все було гаразд. Катер трохи погойдувало під балдахіном із трави і гілок. Ремонт його йшов повним ходом, але боцман був незадоволений. Як звичайно, він шпетив флегматичного Степакова: “Не ростеш, не підвищуєш кваліфікації! Як то кажуть, сім років на флоті і все на клівершкоті”. Степаков тільки ображено шморгав носом.

А втім, флотського порядку дотримувались і в ворожих шхерах — рівно о дванадцятій сіли обідати сухарями й консервами.

Шурко Ластиков, шануючи “адміральську годину”, вклався на кормі під вітами і миттю заснув, як це вміють робити тільки діти, набігавшись за день, і моряки після вахти. Шубін зупинився біля юнги, вдивляючись у його обличчя. Було воно худе, вилицювате. Коли юнга розплющував очі, то здавався старшим за свої роки. Але зараз виглядів малечею, сопів зовсім по-дитячому і чогось усміхався вві сні.

Як же складеться твоє життя, синку, років так через шість-сім? Ким ти будеш? Де служитимеш? І чи згадаєш про свого командира?..

Матроси неголосно розмовляли на кормі. (Після обіду належало відпочивати. Це і є так звана “адміральська юдина”). Розмова була дуже мирна, так ніби катер стояв біля пірса на Лавенсарі.

Лоцман розважливо доводив, що дівчині не личить бути однакового зросту з мужчиною.

— Моя — невисоченька, — казав він, зворушливо усміхаючись. — І черевички носить, розумієте, тридцять третій номер. Сказитися можна! Я вже знаю, до війни разом ходили вибирати, мені якраз по цю кісточку. — І розчепіривши величезну долоню, він показав місце на кисті руки.

— Які там черевички! — зітхнув моторист Дронін. — У чоботях, либонь, вона ходить. Нині вся Росія в чоботях…

Тільки Степаков не брав участі в розмові. Він сидів, спустивши ноги за борт, і нерухомо дивився у воду, наче загіпнотизований.

Відчувши, що за спиною стоїть командир, моторист озирнувся.

— Щука, товаришу командир, — сказав він, жалібно усміхаючись. — Дуже вже нахабно поводиться! Ходить і ходить перед очима. Розуміє, тварюка, що її не дістати!..

Щось поблискувало і булькало майже біля самого борту. Риби тут була сила-силенна. А Степаков — завзятий рибалка. Та ловити рибу не можна. Небезпечно! Ворожі шхери навколо…

Надвечір моряки поставили щиток управління і закінчили монтувати обладнання. Залишилося тільки відремонтувати реверсивну муфту правого мотора.

Шубін безперестану квапив людей.

— І так поспішаємо, товаришу гвардії старший лейтенант, — невдоволено сказав Дронін. — У милі всі! Язики на плечах!

— До ночі треба закінчити! Уночі відпливемо.

— Невже ще добу сидіти? — пробубонів увесь мокрий від поту, наче він щойно скупався, Степаков. — Та я краще вплав утечу від цих щук!

Сонце заходило навдивовижу повільно. Західна частина горизонту була сполосована тривожними навскісними хмарами багряного кольору, які віщували зміну погоди.

На довершення всього якийсь меланхолік на протилежному боці взявся перед сном за губну гармошку. Вітер дув з того боку, і над тихою вечірньою водою повзли уривки тужливої, тягучої мелодії. Знав її музикант нетвердо, раз у раз обривав, знову починав. Так і тупцяв па місці, старанно повторюючи початкові такти.

Незабаром він просто остобісів Шубіну та його команді.

— І човпе й човпе! — люто сказав Дронін, випростуючись. — Сто разів, либонь, повторив, ніяк завчити не може!

Уже який байдужий був до музики боцман, але й той не витримав, пробурчав:

— Полоснути б по ньому разок із кулемета! Е-ех!

Настала та коротка пора доби, яка передує присмерку, коли сонця немає, але небо ще береже його відблиски. Від багряної хмари упала на воду тінь. Червонувате тремтливе світло заповнило шхери. Усе набрало якогось дивного, тривожного вигляду.

Шубін виліз із таранного відсіку, витер руки паклею, кинув боцманові:

— Закінчуйте без мене. Піду з юнгою Чачка зміняти. Його непереборно тягло до віхи і створних знаків.

Забути не міг про камінь, який не дуже міцно тримався в землі.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

ПОПРАВКА ДО ЛОЦІЇ

1

Діставшись поповзом до протоки, Шубін і Шурко здивувалися: віхи на місці не було.

— Зрізало під корінь, товаришу гвардії старший лейтенант, — доповів Чачко. — Тут шхуна проходила, почала повертати, а вітер дув їй у ліву скулу. Капітан не врахував вітерцю і підім’яв віху. Прямо під гвинт її.

— Який ти необережний, — жартома дорікнув йому Шурко. — Тобі шхери з віхою здавали, а ти…

Та, поглянувши на гвардії старшого лейтенанта, юнга осікся.

Шубін підібрався, наче для стрибка. Очі, і так вузькі, перетворилися в щілинки. Таким Шурко бачив його під час торпедної атаки, коли, подавшись уперед, він кидав: “Залп!”

Те, що віха зникла, було до речі. Це полегшувало справу. Звичайно, зникнення помітять чи, можливо, уже помітили. Фашистські гідрографи поквапляться встановити іншу віху — за створними знаками. Та поки що протока пуста і підводне каміння не позначено. Щось розладналося в створному механізмі.

Якщо віхи немає, стернові зосередять свою увагу на створних знаках — на цих біленьких “зайчиках”, що виглядають з кущів.

Шубін озирнувся. Що ж, пограємося із “зайчиком”! Примусимо його стрибнути далі від води. Та зробити це треба розумненько, перед тим, як залишити шхери.

Він нетерпляче поглянув на годинник, підвів очі до верховіття сосон. Починають розгойдуватися. Ледь-ледь. Вітер дме з веста. Це добре. Нанесе туману.

Як “спеціаліст по шхерах”, Шубін знав місцеві прикмети. Перед штормом видимість поліпшується. Тепер, навпаки, обриси предметів ставали неясними, розмивчастими. Так, схоже — лягає туман.

Та минуло ще близько години, перш ніж по воді поповзла біла запона. Вона густішала, затягувала підніжжя скель і дерев. Здавалося, шхери повільно осідають, опускаються на дно.

Дуже підхожа ніч, щоб здійснити задумане!

— Юнго! Усю команду — до мене! Боцманові залишатися на катері, стати до кулемета, нести вахту!

— Єсть!

Ліс потонув у пітьмі й тумані. Через кілька хвилин почулося шарудіння, шелест, сопіння. Строєм “кільватера”, один за одним, підповзали до Шубіна його матроси.

— Коротко: завдання, — почав Шубін. — Торпед у нас немає. Із кулемета пароплав не потопиш. А потопити треба. Але чим топити?

Мовчанка. Тільки чути, як умощуються в траві матроси, тиснучись навколо свого командира.

— Будемо, отже, хитрувати, — вів далі Шубін. — За спиною у мене — задній створний знак! — Він поплескав по каменю. — Там, біля води, — передній. Пара нерозлучних “зайчиків”… А ми візьмемо та й розлучимо їх!

— Зовсім приберемо?

— Ні. Трохи одсунемо один від одного. Багато не можна, уранці помітять. А посеред протоки — камінці!

— О! І віхи немає?

— Знесло віху. Цієї ночі ми командуємо створом. Куди захочемо, туди й повернемо.

— А повернемо — на камінці?

— Угадав!

Швидко, не чекаючи команди, матроси схопилися їм ноги. Наче й не було безсонної ночі і нестерпного довгого, втомливого дня.

Спершу спробували вивернути камінь з ходу — руками. Навалилися, крякнули. Не вийшло. Тоді виламали товсті сучки і підважили ними камінь.

Він хитнувся, зрушив з місця. Степаков поквапливо підклав під сучки кілька невеликих каменів, щоб підняти важіль.

Шубін нетерпляче відсторонив Дроніна і Фаддєїчева, протиснувся між ними…

— А дай-но я!

З новим запалом матроси навалилися на камінь.

— Дронін, зліва заходь! Наддай плечем!

Так повторювалося кілька разів. Сучки ламалися. Степаков підкладав під них нове каміння, поступово підіймаючи опору.

По-бичачи схилена шия Шубіна почервоніла, широко розставлені ноги тремтіли від натуги. Камінь з білою плямою нахилявся дедалі більше. І ось — повільно поповз з пригорка, ламаючи кущі ожини і малини, залишаючи за собою борозну!

Шубін збіг слідом за ним. “Зайчик”, як і раніше, на виду. Та лінія, що з’єднує передній і зміщений задній створні знаки, виводить уже не на чистовод, а на пасмо підводного каміння, чорту на роги!

Ну що ж! Так тому й бути! За годину чи дві катер піде, ніч у протоці мине спокійно, а вранці “зайчики” спрацюють, як “пекельна машина”, пущена за годинниковим заводом.

Та сталося інакше.

Не ладилося з моторами. Шубін сидів навпочіпки біля люка, присвічуючи мотористам ліхтариком. Юнга старанно затуляв світло шматком брезенту. Ще добре, що туман ліг густіший.

Ніч закінчувалася.

Шубін думав про розладнаний створ. Перша ж баржа, яка пройде вранці мимо острова, вискочить на каміння. Сюди негайно завітають пани гідрографи для виправлення створних знаків, і шубінський катер, якщо він не піде до ранку, буде, звичайно, виявлено.

А втім, Шубін ніколи не шкодував за тим, що робив. Це було його життєве правило.

Вирішив — як відрізав!

Та й яка користь шкодувати? Механізм катастрофи пущено в хід. Його не зупиниш, навіть якби й хотів.

Хтось протяжно позіхнув за спиною.

— Що? — спитав Шубін, не оглядаючись. — Кислотність піднімається?

— Терпець уривається, товаришу командир! — признався Чачко.

— Ну терпець… Адже він наживний, терпець! Пам’ятаєш, як маяк топили?

— Маяк? — здивувався Шурко.

— Авжеж. Ходили в дозорі. Ніч. Нерви, звичайно, вібрують.

— Необстріляні були, — пояснив Чачко.

— Сорок перший рік! Зненацька прямо по курсу силует пароплава! Я: “Апарати — готуй! Повний вперед!” І одразу ж застопорив, потім дав задній хід. Буруни попереду!

— Каміння?

— Авжеж, воно. Це я маяк атакував.

Шурко засміявся.

— Бачиш, є такий маяк в Ірбенській протоці, називається “Колкасрагс”. Майданчик на низькому острівці, вежа з ліхтарем, ліхтар, оскільки воєнний час, погашений, а внизу смужка піни. Дуже схоже на корабель, що йде на тебе. Давнє це діло. Тоді, правда, були ми з тобою, Чачко, нетерплячі!

Навіть сердитий боцман зволив усміхнутися. І раптом сміх урвався. По катеру пронеслося: “Тсс!” Усі завмерли, прислухаючись.

Недалечко клекотіла вода. Потім пролунало протяжне форкання, немовби велетенська тварина шумно зітхала, випливаючи на поверхню.

Підводний човен! І десь зовсім близько. В тумані важко орієнтуватися. Та, певно, поруч, за миском.

Шубін — стиха:

— Боцмане, до кулемета! Команді гранати, автомати розібрать!

2

Він видерся на берег, пробіг, ховаючись за деревами. Юнга невідступно поспішав за ним.

Так, підводний човен! У туманній імлі видно темну пляму, що поступово збільшується, немовби розповзається. Баластові систерни продуті повітрям. Над водою ви-прищився горб — бойова рубка, потім показалася вузька спина — корпус. Клацнули щелепи. Це відчинився люк.

З води війнуло затхлою вологістю, наче з погреба чи з розритої могили.

У тумані спалахнули два вогники. На містку закурили.

Шубін почув кілька слів, сказаних по-німецьки. Голос був тонкий, буркотливо-невдоволений:

— Він мав би вже бути тут.

Другий голос — з шанобливими інтонаціями:

— Накажете вогні?

— Ні. Не довіряю цим фіннам.

— Але я гадаю, у такий туман…

Мовчанка.

На воді чути дужо добре. Слова котяться по водній поверхні, наче м’ячі по асфальту:

— Фінни мені завжди здавалися ненадійними, — промовив той же буркотливо-невдоволений голос. — Навіть у тридцять дев’ятому, коли Європа так розраховувала на них.

Підводний човен погойдувався метрів за тридцять від Шубіна. Його штучно, під електромоторами, утримували на місці ходами, не наближаючись до берега, щоб не пошкодити гребні гвинти.

Юнга пробурмотів тремтливим голосом:

— Товаришу командир, накажіть! Гранатами закидаємо її!

Шубін промовчав. Гранатами підводного човна не потопиш. Шарварку тільки наробиш, себе викриєш.

З туману долинуло:

— Не можу ризикувати… Мій “Летючий Голландець” вартий трьох танкових армій…

— О так! Де з’являється Гергардт фон Цвішен, там війна дістає новий поштовх…

— Тих-ше!

До Шубіна, який напружував слух, долинуло лише одне слово: “Вува”. Потім у шаруватому тумані, що булькав, лелів, невиразно бубонів, застрибали, наче бульбашки, дивні звуки: чи то кашель, чи то сміх.

Позаду хтось легенько торкнув Шубіна за плече.

— Чачко доповідає, — прошепотіли над вухом. — Мотори на готуйсь!

— Світає, — долинуло з туману.

Другий голос сказав щось про глибини.

— Звичайно. Не можу йти в надводному положенні на очах у всіх шхерних роззяв.

Туман став зовсім попелястим і швидко розвалювався на шматки. В його сірій масі зачорніли проріхи.

Немовби матеріалізуючись, ущільнюючись на очах, дедалі чіткіше вимальовувався підводний човен, який чомусь назвали “Летючим Голландцем”. Він був наче зітканий із туману. Пасма водоростей звисали з його крутого борту.

Чачко здивовано ворухнувся. Шубін пригнув його нижче до землі. Та він і сам не сподівався, що підводний човен такий великий.

— Нарешті! — сказали на “Летючому Голландцеві”. — Ось і пан радник!

Стукаючи движком, між берегом і підводним човном пройшла моторна. На борту її стояла людина в штатському. Вона поквапливо стрибнула на палубу човна.

Нерозбірливі виправдання.

Буркотливий тонкий голос:

— Прошу в люк! Вас чекають унизу!

Повільно розсовуючи туман, який, звиваючись кільцями, стелився по воді, підводний човен одійшов від острова.

Схвильований Шубін трохи підвівся. Куди він поверне: праворуч чи ліворуч?

Адже створні знаки розсунуто. Пастка чекає на здобич!

Якщо підводний човен поверне ліворуч, щоб лягти на створ…

Він повернув ліворуч.

3

Низько пригинаючись до землі, Шубін і Шурко перебігли галявинку, стрімголов скотилися на палубу катера.

— Заводь мотори!

Катер відскочив од берега. Розвернувся,

Деякий час він ішов на малій швидкості, якнайобережніше, потім, завернувши за мис, дав повний хід.

Тільки б мотори не підвели! Виносьте з біди, коненята мої милі, е-ех, голуб’ята!

Шурко виглянув із моторного відсіку. Усе мелькало, мчало у пінявому вихорі. Гілки дерева шмагонули по рубці.

І раптом одразу стало дуже світло і далеко видно довкола.

Промені прожекторів метнулися над шхерами. Вони наблизились до протоки і схрестилися над підводним човном, який бився в кам’яному капкані.

Шубін озирнувся тільки на мить.

Наші б літаки сюди! Та він не міг викликати літаків — рація не працювала.

І треба було поспішати, поспішати! Уже в п’яти припікає в шхерах.

Він правильно розрахував — під шумок легше втекти. В сум’ятті і безладді берегова оборона цієї дільниці таї? і не зрозуміла, хто промчав мимо. Важко було взагалі зрозуміти, що це таке: довгі смуги брезенту тріпотіли на вітрі, соснові гілки стирчали з люків, оберемок ламані прикривав турель кулемета!

Та й увага була прикута до того, що коїлося на середині протоки — біля підводного кам’яного пасма. На допомогу човну уже поспішали буксири, які були поблизу. Надривно вили сирени.

Шубін крутнув убік, промчав лісистим коридором, що раз повернув.

З берега дали невпевнену чергу. Боцман не відповів. Якнайсуворіше наказано не відповідати!

І це було розумно. Це теж збивало з пантелику.

Неоковирний катер, мало не до кіля закутаний у брезент, схожий на сіро-зелену хмару, щасливо проскочив майже до узліску шхер.

Але тут, уже на виході, вогняна завіса опустилася перед ним. Фашистські артилеристи струснули з себе нарешті передранковий солодкий сон. На всіх постах деренчали телефони. Спостерігачі ніби “передавали” із рук в руки цей божевільний торпедний катер, що йшов на величезній швидкості.

Гудіння моторів наближається. Увага! Ось він — бурун! Залп! Залп!

Катер мчав, не зменшуючи швидкості, не відповідаючи на постріли.

Голова тріщала, розламувалася на шматки від вибухів. Снаряд! Лавина води обрушилась на палубу. Сплеск опадає за кормою.

Несподівано катер зменшив швидкість!

Механік доповів Шубіну, що осколок снаряда влучив у моторний відсік. У місці, до якого важко добратися, пробито трубопровід. Двигун зменшив оберти.

Аварія! І саме тоді, коли фашистські артилеристи почали пристрілюватись!

Та Шубін не встиг віддати наказ. Усе зробилося само по собі, без наказу. Мить — і катер знову набрав швидкість!

— Мотористи ліквідовують аварію своїми засобами! — доповів механік.

Шубін кивнув головою, не зводячи очей з просвіту попереду, який ширшав поміж лісистих берегів.

“Своїми засобами…” Ось як це було.

Скрегочучи від болю зубами, Степаков по-ведмежому, грудьми, навалився на отвір, звідки щойно цебеніла гаряча вода.

— Резину!

Юнга поквапливо наклав на пробоїну резиновий пластир, міцно притис його. І тільки тоді Степаков, стогнучи, відскочив од трубопроводу.

— Не кидай!

Та Шурко й сам розумів, що не можна кидати. Швидкість! Не можна зменшувати швидкості!

Обома руками він що було сили притискував резину до трубопроводу; фонтанчики з шипінням вибивалися поміж пальців. Біль проймав тіло до самого серця. Це були тортури, тортури! Та юнга терпів, не випускаючи з рук гарячого резинового пластиру, поки Дронін поквапливо закріплював його. Спершу треба було протягнути дріт вздовж трубопроводу, потім старанно і акуратно обмотати його спіраллю. На це потрібен був час, хоч як поспішав Дронін.

Та ось нарешті трубопровід забинтовано.

— Все, Шурко, все!

Юнга випустив резину з обпечених рук і ниць упав біля мотора, знепритомнівши від болю.

Зате шхери були вже за кормою. Катер швидко мчав на південь по вранішній гладіні моря.

Юнга нічого не знав про це. Він не опритомнів, коли боцман змазував і бинтував його опіки. Не приходив до пам’яті і тоді, коли його витягали з люка і обережно вкладали на корму, у жолоб для торпед.

— На протягу відійде, — сказав Дронін.

І справді, коли юнгу почало обдавати холодними бризками, він опритомнів. Поруч стогнав Степаков. Шурко трохи підвівся на лікті і тривожно озирнувся.

— Коли б нам тут жаба моньки не дала, — кволим голосом сказав він.

Це був вислів гвардії старшого лейтенанта. Розуміти його слід було так: не кинули б навздогінці авіацію!

Та вже привітно розкривалася попереду бухта, де стояли наші катери…

4

Вислухавши доповідь Шубіна, командир острівної бази негайно викликав ланку бомбардувальників і послав їх добити підводний човен, що сів на каміння.

Проте льотчиків зустрів у шхерах загороджувальний вогонь, такий щільний, що довелося повернутись.

Через деякий час спробу повторили. Одному літаку вдалося прорватися до протоки. Вона була пуста. Підводний човен встигли стягти з каміння.

Команда катера Шубіна дуже сумувала з цього приводу.

— Треба було нам “зайчика” далі відкотити! Хоча б на півметра. Щоб човен міцніше на каміння, сів.

— Проґавили вночі!

— Так, маху дали, жаль!

А надвечір прилетів із Кронштадта Ришков, заступник начальника розвідвідділу флоту. Він був поривчастий, нахрапистий і прямо-таки замучив Шубіна розпитами. Усю розмову на палубі підводного човна розвідник примусив відновити по пам’яті — слово за словом. Шубін кректав, супився. Адже розмова була майже безладна, складалася із якихось уривків.

— А чи добре ти знаєш німецьку? — усумнився Ришков.

— Даруйте, товаришу капітан другого рангу! В училищі на кафедрі іноземних мов додатково вивчав.

— Ну, ну! Розповідайте далі!

На подив Шубіна розвідника найбільше зацікавило кинуте мимохідь слово “Вува”.

— Вува! Невже? — крізь зуби процідив Ришков, а обличчя його стало ще більше стурбованим.

— І я здивувався, товаришу капітан другого рангу. Жіноче ім’я ні сіло, ні впало приплели!

— Жіноче? Це ти з якоюсь Вавою переплутав. Вува — нова секретна зброя, зрозумів?

— Як?!

— Так, зброя. У геббельсівській пресі її називають ще “скарбом Нібелунгів” чи “зачарованим мечем Зігфріда”. А звичайно запросто: “Вува”, пестливо-зменшувальне від “ді Вундерваффе”.

— Тобто, чудесна, чарівна зброя?

— Саме так. Скорочено. Вува!

— Що ж, цілком вірогідно?

Фашисти могли устаткувати підводного човна досі невідомою секретною зброєю і спорядити під Ленінград. Недарма командир її заявив, що там, де з’являється його “Летючий Голландець”, війна дістає новий поштовх.

Ленінград вистояв блокаду. Ні бомби, ні снаряди, ні холод, ні голод не здолали його. Тепер німецько-фашистське командування, щоб підняти свій військовий престиж, готувалося до реваншу. Завдавати ударів найзручніше було із району Виборзьких шхер.

А втім, це було, звичайно, припущення і досить непевне.

— “Летючий Голландець”, “Летючий Голландець”, — задумливо бубонів Ришков, постукуючи себе олівцем по зубах. — Що це за “Летючий Голландець”?

Він задав Шубіну ще силу-силенну запитань, які, на думку моряка, ніяк не стосувалися справи. Потім примусив написати детальний рапорт і полетів з ним. А Шубін, провівши начальство, почвалав додому.

По дорозі він у думках складав листа Грибову в евакуацію, хоча знав, що ніколи не напише і не надішле цього листа. Час же воєнний! Багато про “Вуву” не напишеш!

Звичайно, про “Летючого Голландця” ще можна б написати, але жартома, натяками:

“Так, мовляв, і так, дорогий Миколо Дмитровичу! Попав я нещодавно в легенду. Але, здасться, не в дуже гарну. Нав’язався на мою голову якийсь, біс його знає, “Летючий Голландець” і тепер хочеш не хочеш, а мороки з ним, хай йому грець!..”

ЧАСТИНА ДРУГА

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ПОБИВКА В ЛЕНІНГРАДІ

1

Хто б подумав, що й тижня не мине після повернення із шхер, як Шубін проникне всередину загадкового підводного човна!

В самій білизні, босого, потягнуть його по вузькій, хисткій палубі, потім обережно, на руках, спустять у той самий люк, звідки в шхерах “війнуло наче з погреба чи розритої могили”.

А знизу, піднявши безкровні обличчя, дивитимуться на нього мертвяки…

Нічого цього не чекав і не міг чекати Шубін, коли його викликали до командира острівної бази.

— Катер на ходу?

— На ремонті, товаришу адмірал.

— З оказією підеш. З посильним судном.

— Куди?

— У Кронштадт.

— У розвідвідділ флоту? — голос Шубін а став жалібним.

— А що я можу? Викликають! Розкажеш там, як і що.

— Ну що я розкажу? Доповідав уже заступникові начальника розвідвідділу, коли він прилітав. І рапорт, як звеліли, написав. П’ять сторінок, легко сказати! Чернеток стільки перечеркав! А тепер знову писати? Письменник я їм, чи що? Цілу канцелярію навколо цього “Голландця” розвели! Та мені, товаришу адмірал, краще двадцять разів у шхери сходити!..

— Чого ти мене вмовляєш? Треба!.. До речі, і моториста з юнгою прихопи! Лікар напише в госпіталь.

Дуже невдоволений, бурмочучи собі під ніс, Шубін пішов на пірс, а за юнгою послав Чачка.

Шурко Ластиков не брав участі у ремонті, тільки був при цьому — руки ще були забинтовані. Та язик його, на превелике задоволення всіх, не був забинтований. Юнга був бадьорий і веселий, як горобець. Умостившись верхи на торпеді, він — у котрий уже раз — смішив друзів розповіддю про те, як спритно ховався за тичкою від прожектора.

Чачко зупинився біля юнги. Обличчя його набрало сумовитого виразу.

Шурко здивовано замовк.

— Збирайся, голубе! — радист важко зітхнув. — З оказією в Кронштадт їдеш.

— У Кронштадт? Чого?

Чачко непомітно для Шурка підморгнув матросам.

— Списують, — пояснив він і зітхнув ще раз. — Списують тебе як недолітка з катерів…

Шурко стояв перед Чачком, засмучено кліпаючи довгими віями. Списують! Таки не дали довоювати. Самі, либонь, довоюють, а він…

Не сказавши ні слова, юнга круто обернувся і подався до житлових будинків.

— Розсердився, — пробубонів Дронін.

Хтось засміявся, а Чачко крикнув навздогінці:

— Командир чекає на пірсі!..

Застебнутий на всі ґудзики, з брезентовою валізкою в руці, Шурко розшукав командира.

— Ти що? — неуважно спитав той, стежачи як Степакова вносять на носилках по трапу посильного судна.

— Попрощатися, — тихо сказав юнга. — Списаний за вашим наказом, їду в тил.

Шубін обернувся:

— А набурмосився!.. Це з тебе пожартували, голубе. Не в тил, а в госпіталь! Полікують твої геройські опіки. Чого ж бурмоситись? Ех ти… Штурманеня! — і ласкаво провів рукою по його худенькому личку.

Матроси, що стояли довкола, усміхнулися. От і підвищили юнгу в званні! Із “гострозорого всієї Балтики” в “штурманеня” перейменували. І це годиться!

Шубін додав ніби мимохідь:

— До медалі Ушакова представив тебе. Може, медальку там одержиш заодно…

І завжди він, хитрюга, умів зайти з якогось несподіваного боку, ненароком підняти настрій, так що вже й сердитись на нього начебто було нічого!..

Всю дорогу до Кронштадта Шурко торохтів без упину, не даючи командирові скучати.

Медаль Ушакова — це добре! Юнга віддавав перевагу їй перед будь-якою іншою медаллю. Навіть, коли хочете, цінував більше, ніж орден Червоної Зірки. Адже цей орден дають і цивільним, правда? А медаль Ушакова — з якірцем і на якірному ланцюгу! Кожному ясно: власник її — людина флотська!

Шубін на знак згоди кивав головою. Та думки його були далеко.

2

У Кронштадті він півдня провів у розвідників.

Був уже вечір, коли помахуючи онімілою, забрудненою чорнилом рукою, Шубін вийшов із приміщення штабу. Зазирнув у блокнот.

Адресу Вікторії Павлівни Мезенцевої узнав у Селіванова ще на Лавенсарі. Вона жила в Ленінграді.

Що ж, гайнемо в Ленінград!..

Вікторія Павлівна сама відчинила двері.

— О!

Погляд її був здивований, непривітний. Та Шубін не збентежився. Перша фраза була вже заготовлена. Він зубрив її, ялозив весь час, поки добирався до Ленінграда.

— А я передати привіт! — бадьоро почав він. — Із шхер. Із наших з вами шхер.

— Ну що ж! Заходьте!

Кімната була маленька, трохи більша за оранжевий абажур, що висів над круглим столом. Згортки синіх синоптичних карт лежали скрізь: на столі, на стільцях, на дивані.

Господиня переклала карти з дивана на стіл, сіла і ретельно підібрала плаття. Це можна було зрозуміти як запрошення сісти поруч. Плаття було домашнє, здається, сіро-сталевого кольору, і дуже пасувало до її строгих очей.

А втім, Шубін майже не розглядів ні кімнати, ні плаття. Як ввійшов, так і не зводив погляду з її обличчя. Він знав, що це негарно, непристойно, і все-таки дивився не відриваючись — не міг надивитися!

— Хочете чаю? — сухо поцікавилась вона.

Він не хотів чаю, але церемонія чаювання давала можливість посидіти в гостях довше.

Спершу він збирався тільки побачити її, перекинутися кількома словами про шхери — і піти. Та зненацька його обдало теплом, як іноді обдає з морозу.

У цій кімнаті було так тепло і по-жіночому затишно! А за війну він зовсім відвик од затишку.

Тепер Шубін втішався чарівною інтимною обстановкою, ледь чутними пахощами парфумів, звуками жіночого голосу, хай навіть невдоволеного: “Вам міцнішого, чи не дуже?” Він немовби оп’янів від цього неміцного чаю, завареного її руками.

На секунду йому здалося, що вони чоловік і жінка і вона сердиться на нього за те, що він пізно повернувся додому. На цю думку його пройняв солодкий дрож.

І раптом Шубін заговорив про те, про що йому не слід було говорити. Він зрозумів це одразу: погляд Вікторії Павлівни став ще більше чужим, відштовхуючим.

Та Шубін і далі говорив, тому що ні за яких обставин не звик відступати перед небезпекою!

Він замовк зненацька, наче спіткнувся, — Вікторія Павлівна повільно усміхнулася куточками рота.

Мовчанка.

— Дякую вам за виявлену честь! — вона говорила, обережно підбираючи слова. — Звичайно, я ціную, і тішуся і так далі. Але ж ми зовсім різні з вами! Вам не здається?.. Думаєте, яка я? — погляд Шубіна сказав, що він думає. Вона трошечки зашарілась: — Ні, я дуже прозаїчна, повірте! Усі ми якоюсь мірою лише здаємося одне одному… — Вона затнулася. — Може, я незрозуміло кажу?

— Ні, усе розумію.

— Очевидно, я трохи старомодна. Що поробиш! Такі ми, корінні ленінградки! Принаймні ви… Ну, як би це м’якше сказати… Ви не зовсім у моєму стилі. Надто галасливий, скороспішний. Від ваших темпів просто голова йде обертом. Бачите мене лише вдруге і…

— Утретє… — тихо поправив він.

— Ну, утретє. І формально освідчуєтесь! Я знаю, про що ви казатимете. Ладні чекати хоч сто років, будете тихий, розсудливий, терплячий!.. Але в мене, бачте, є сумний досвід. Мені разів десять уже освідчувались.

Вона сказала це без будь-якої манірності, а Шубін у думці пожартував над собою: “Одинадцятий знехтуваний!”

— Я ось що пропоную, — промовила вона, — тільки круто, по-військовому: взяти й забути! Наче й не було нічого! Давайте забудемо, га? — вона прямо глянула йому в очі. Навіть не запропонувала традиційної солоденької цукерки “Дружба”, якою звичайно стараються підсолодити гіркоту відмови.

Шубін встав.

— Ні, — сказав він з гідністю і випростався, наче по-команді “струнко”. — Забути?.. Ні! Щодо мене, то я завжди… все життя…

Він хотів сказати, що все життя, завжди пам’ятатиме і любитиме її і пишатиметься цим коханням, та йому перехопило в горлі.

Він уклонився і вийшов.

А Вікторія Павлівна зачудовано дивилася йому вслід.

Слова, як це часто буває, не сказали їй нічого. Сказала — пауза! Йому зненацька забракло слів, такому винахідливому, такому самовпевненому!

Горе, та й годі! Цілих півгодини вона втовкмачувала йому, що він не подобається їй і ніколи не зможе сподобатись! Роз’яснювала спокійно, просто, логічно! І ось — наслідок!

Якщо вже уявити мужчину, який міг би їй сподобатись, то, очевидно, він був би стрункий, з натхненним обличчям і тихим голосом.

Такий був її батько, концертмейстер філармонії. Такі були і батькові друзі: скрипалі, співаки, піаністи.

Вони часто музичили в домівці Мезенцевих. Дитинство Вікторії було ніби осяяне російським романсом. Скрутившись бубликом на ліжку у віддаленій кімнаті, вона засинала під “Весілля” Даргомижського або чудове тріо “Ночувала хмарка золотая”. Досі зворушливо ласкава “Колискова” Чайковського викликає клубок у горлі. Так виразно пригадується батько.

Дивачка? Можливо. Відтворене в мистецтві сильніше діяло на неї, ніж реальне життя. Читаючи роман, могла закохатися в його героя і ходити тиждень, наче в чаду. Але палкі залицяльники тільки сердили і дратували її.

“Віктошо! Згадаєш наше слово: ти зостанешся старою дівою!” — трагічно застерігали її подруги.

Вона знизувала плечима з тим байдуже-самовпевненим виглядом, який у таких випадках можуть дозволити собі тільки дуже вродливі дівчата.

Її називали Царівною-Лебідь, Сплячою красунею, просто крижинкою. Вона поблажливо усміхалася — куточками рота. їй і справді було байдуже: не манірничала і не кокетувала.

І раптом у її життя — на запаморочливій швидкості — вдерся цей моряк, зовсім чужа їй людина, галаслива, прямолінійна, настирна!

Йому відмовили. Він не вгавав. Був готовий на все: примушував жаліти себе чи обурюватися собою, тільки б не забували про нього!

Мезенцева була така лиха на Шубіна, що зле спала тієї ночі…

3

І він зле спав ніч.

Але вранці настрій його змінився. Він належав до тих людей з дуже врівноваженою психікою, які вранці незмінно відчувають бадьорість і приплив сил.

Місто звечора закуталось у туман, але тепер залишилися тільки тремтливі блискітки бризок на телефонних дротах.

Яскраве сонячне світло і прохолодний вітер з моря немовби змили з душі кіптяву образи і сумнівів.

Звичайно, Вікторія полюбить його, Шубіна! Вона не може не полюбити, коли він так любить її!

Своєрідна логіка закоханого!

Поверховий спостерігач назвав би це самовпевненістю. І помилився б. Шубін був оптиміст за своїм характером. Був надто здоровий фізично і душевно, щоб довго сумувати.

На аеродромі йому поталанило, як завжди. Де не взялася “оказія”.

На Лавенсарі зібрався летіти “ЛА-5”.

— І незчуєшся, як домчить, — сказав черговий по аеродрому. — Летіти всього якихось п’ятнадцять—двадцять хвилин.

Втискуючись у літак позаду льотчика, Шубін поглянув на годинник. Вісім сорок п’ять. Прилетить на Лавенсарі десь о дев’ятій. Дуже добре!

Він пощулився від холодного вітру, що хлинув з-під пропелера, підняв комір реглана.

Але які дивні очі були в неї, коли прощалися!..

Під час наступної зустрічі він неодмінно спитає про це. “Чому у вас зробилися такі очі?” — спитає він. “Які ж?” — скаже вона і задере своє підборіддя, наче ображена королева. “Ну, не такі, зрозуміло, як зараз, а дуже здивовані і милі, з таким, знаєте, променистим блиском…” І він детально, зі смаком, заходиться описувати Вікторії її очі.

Але скільки чекати на цю нову зустріч? Коли і де відбудеться вона?

Шубін обережно вмостився зручніше. У “ЛА-5” доводиться сидіти в дуже жалюгідній позі, скоцюрбившись, боязко підібгавши ноги, з опаскою, щоб, бува, не зачепити другу пару педалей, які погойдувалися внизу.

Якщо відвести від них очі, то видно краєчок захмареного неба. Картуза Шубіну насунули на самі вуха, зверху приплюснули плексиглазовим щитком. Сиди й не рипайся! Невесела постать — пасажир!

А що робити пасажирові, коли бій?

Одна з педалей різко підскочила, друга опустилася. Праворуч сторч встала синя ребриста стіна — море. Глибокий віраж! Навіщо?

Льотчик озирнувся. Він був без окулярів. Його по-хлоп’ячому веснянкувате обличчя усміхалося. Підбадьорює? Виходить, бій! Але з ким?

Море й небо заметалися довкола. Шубін перестав розрізняти, де хмари, а де гребені хвиль. Наче опинився у центрі всесвіту, що швидко обертається.

Паскудно відчувати себе пасажиром у бою!

Руки тягнуться до штурвала, до ручок машинного телеграфу, до кнопки вогнестрільного пристрою, та перед очима стрибає тільки друга пара педалей, від яких ніякої користі. Льотчик робить гірку, зривається в штопор, перевертається через крило — у каскаді фігур вищого пілотажу намагається втекти від ворога. А дурень пасажир тільки кидається з боку на бік і судорожно хапається за борт, переборюючи принизливу, що підкочується до серця, нудоту.

Та незабаром це закінчилося. На виході із чергової мертвої петлі, коли море було далеко внизу, щось майнуло поруч, чийсь хижий силует.

На мить Шубін втратив свідомість і опритомнів уже у воді.

Хвиля накрила його з головою. Він виринув, озирнувся. Позаду, надуваючись і опадаючи, волочилася по воді хмарка парашута…

Пости ССІЗ на Сескарі[15] запеленгували скороминучий повітряний бій.

Льотчик радирував: “Атакований! Прошу допомоги!” З аеродрому на Сескарі одразу ж піднялися винищувачі, але все вирішували секунди — не приспіли до бою! Коли вони прилетіли, небо було вже пусте.

Пости ССІЗ, одначе, спостерігали бій до кінця.

“ЛА-5” пробував втекти, скориставшись із своєї швидкості. Потім літаки ніби зчепилися в повітрі і сірим клубком упали в воду. Очевидно, на одному з віражів ударилися площинами.

Винищувачі покружляли над морем, шукаючи внизу людей.

Одному льотчикові здалося, що він розгледів слід від перископа підводного човна. Коли літак знизився, перископ зник. Можливо, це був просто бурун. Вітер розвів хвилю. Та льотчик вважав за потрібне згадати про це в донесенні.

У район бою було послано “морських мисливців”. Спільні пошуки з авіацією тривали близько години. їх довелося припинити, бо хвилювання на морі посилилось.

Навіть якщо хтось і вцілів після того, як упав у воду, у нього не могло бути ніяких шансів на порятунок.

4

Про загибель Шубіна юнга дізнався наприкінці того ж дня.

Степакова поклали в один з ленінградських госпіталів. Шуркові наказали приходити щоранку на перев’язку. Жив він у флотському екіпажі.

По дорозі туди зустрівся йому штабний писар, що служив колись у бригаді торпедних катерів.

— Чув про командира свого? — неголосно спитав він, суплячись.

— А що? На Лавенсарі полетів.

— Тож-бо й воно, що не долетів!

І писар розповів, що знав.

— І візьми до уваги, — закінчив він, намагаючись неодмінно вивести мораль, — не просто загинув, як усі гинуть, але й ворога з собою на дно…

— Шубін же! — з гідністю сказав Шурко, за звичкою пишаючись своїм командиром, якось одразу ще не збагнувши, не усвідомивши до кінця, що йдеться про його смерть.,

Сильний психічний удар, на відміну від фізичного, іноді відчувається не одразу. Є в людській душі запас пружності, душа намагається опиратися, не хоче пускати всередину те страшне, страшенно безглузде, від чого їй доведеться здригатися і болісно корчитись.

Так було і з Шурком. Він попрощався з писарем і спочатку, по інерції, думав про інше, стороннє. Подивувався чарівній красі Двірцевої площі, яку не могли зіпсувати назвіть забиті дошками вікна Ермітажу. Потім зацікавився поведінкою жінки з двома кошиками, що йшла попереду. Вона раптом зігнулася і пішла дуже дивно, боком, високо піднімаючи ноги, як ходять злякані коні.

Простеживши за її поглядом, Шурко побачив пацюка. Не поспішаючи, з цілковитим презирством до перехожих пацюк переходив площу — від Головного штабу до Адміралтейства. Голий рожевий хвіст, звиваючись, тягнувся за ним.

Пацюків Шурко не любив — їх безліч водилося на Лавенсарі. А цей до того ж самовдоволений, зухвало самовдоволений. Усе-таки ж не 1942, а 1944 рік! Блокада закінчилась, фашистів потурили від Ленінграда! Надто вже розперезався він, цей пацюк, нахабно дозволяючи собі розгулювати серед білого дня по Ленінграду!

Шурко терпіти не міг безладу. Пацюкові з ганебною поспішністю довелося ретируватися в найближчу віддушину.

І тоді юнга з подивом виявив, що в цьому йому азартно допомагало недолуге дівчисько, яке невідомо звідки взялося.

— Ненавиджу пацюків! — пояснила вона, відкидаючи з чола пасмо прямого, дуже світлого волосся.

Шурко, однак, не вважав за потрібне сказати їй щось і мовчки пішов далі.

На Двірцевім мосту він зупинився помилуватися величною Невою, що повільно котила свої хвилі. І тут, коли він стояв біля поручнів і дивився на воду, зненацька дійшла до його свідомості непоправна утрата. Гвардії старшого лейтенанта більше немає!

У такій же масивній, важкій, ворожій воді зник Шурків командир, і всього кілька годин тому! Разом з літаком, з уламками літака, каменем пішов на дно. Загинув! Безстрашний, енергійний, такий веселий вигадник, прозваний на Балтиці Щасливцем…

Ні з того ні з сього Щурка повело вбік, потім назад. Він здивувався, але одразу ж забув про це. Він бачив перед собою Шубіна, що тримав у руках півбуханця хліба, до якого було прив’язано мотузок. Моряки, що стояли навколо, усміхалися, а Шубін казав Шуркові: “Учися, юнго! Примусимо пацюків у футбол грати”.

На Лавенсарі не було життя від пацюків. Удень вони дозволяли собі цілими процесіями розгулювати по острову, ночами не давали спати — бігали наввипередки туди й сюди, торохтіли неприбраним посудом на столі, навіть спритно стрибали по ліжках.

Одного разу Шубін прокинувся од відчуття небезпеки. Розплющивши очі, він побачив, що здоровенний пацючище сидить у нього на грудях і жадібно ворушить вусами. Шубін цикнув на нього, пацюк утік.

Тоді Шубін розміркував. Він придумав “групу відволікання і прикриття”. Звечора на довгій мотузці підвішував у коридорі півбуханця (хоч і жалко було хліба). Пацюки починали ганяти по підлозі цей хліб, вертілися навколо нього клубком, билися, пищали, а Шубін і Князєв спокійно спали за стіною.

“Учися, юнго, — повторював Шубін. — У будь-якому становищі моряк дасть собі раду!” І як безтурботно, як весело сміявся він при цьому!..

Шуркові, певно, було б легше, якби він заплакав. Але він не міг — не смів. Тільки болісно давився, перегнувшись через поручні, ніби намагався щось проковтнути, і кашляв, кашляв, кашляв…

Через хвилину чи дві, коли пароксизм горя минув, Шурко почув над вухом схвильований тонкий голос. Хтось тупцювався біля нього, намагаючись зазирнути в обличчя.

— Поранений, поранений! — долинуло здалеку. — Обіпріться на мене, поранений!

Це було те саме дівчисько, що разом з ним ганяло пацюка. А хто ж був поранений? О, це він сам. Адже ж руки в нього забинтовані.

Мельки поглянувши на дівчинку, Шурко зрозумів, що блокаду вона пережила в Ленінграді. Дуже вже була квола. І обличчя було худе, не по роках серйозне. Обличчя біле, мов борошно, під очима дві різкі горизонтальні зморшки. Помилитися не можна.

Невгавуща розрадниця впевненим рухом закинула Шуркову руку собі на плече і спробувала тягти кудись. Доглядати поранених їй було, видно, невдивовижу. А тоненький голос без угаву дзвенів:

— Ви дужче налягайте, дужче! У нашій сандружині я…

Шурко дав відвести себе від поручнів і посадити на якийсь ґанок. Але прощупувати пульс не дозволив.

— Ще чого! — пробурчав він обурено і сердито висмикнув руку.

— Ви — поранений! — сказала дівчинка повчально.

— Завела: поранений, поранений! — перекривив він. Помовчавши, неголосно додав: — Просто переживаю я…

Він затнувся. Тепер, очевидно, треба встати, подякувати і піти. Але куди він піде? У госпіталь до Степакова не пустять. Боцман і Чачко — на Лавенсарі. А залишитися віч-на-віч зі своїм горем — про це навіть страшно було подумати!

Людині іноді дорожче від усього слухач, а ще краще — слухачка. Шурко був у такому стані.

— Переживаю за свого командира, — пояснив він і голосно зітхнув, як зітхають діти, заспокоюючись після плачу. — Був, знаєш, у мене командир….

І Шурко розповів своїй розрадниці про Шубіна.

“Мабуть, великий сором, що я розповідаю їй, — думав він. — Але ж вона бачила, як я переживав І вона ленінградка, була у Ленінграді під час блокади. Вона зрозуміє. А потім я встану й піду, і мені вже не буде соромно, бо ми ніколи не побачимося з нею. Ленінград великий…”

Похнюпивши голову, він сидів на східцях брудного гайку, заставленого ящиками з піском. Поруч чути було уривчасте схвильоване дихання.

“Жіноцтво”, — подумав Шурко. Дівчинка по-жіночи підперла щоку рукою, і дуже добрі сині,— здається навіть яскраво-сині, — очі її наповнилися слізьми.

І Шуркові, хоч як це дивно, стало легше від того…

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ХОЛОД БАЛТИКИ

1

А з Шубіним трапилося ось що.

Опинившись у воді, він насамперед звільнився від парашута.

На щастя, у кишені був складаний ножик. Шубін вийняв його. Рухи були автоматичні, майже підсвідомі, як у сомнамбули. Усе було підкорено розумному інстинкту самозбереження.

Геть лямки парашута! Геть важкий пістолет, що тягне на дно!

Від цього тягаря він позбувся легко. Але з одягом і взуттям довелося поморочитись. Ніяк не розстібалися кляті гачки на кітелі, потім, як на зло, заплуталася нога в холоші. Нарешті Шубін залишився в самій білизні. Вона була трофейна, шовкова, — шовк не сковує рухів.

Він ліг на спину, щоб відсапнути. Море розгойдувалося під ним, наче гойдалка.

Пливти не було сенсу. Він не знав, куди пливти. Орієнтуватися по сонцю не можна, небо облягли хмари. Встати б, щоб роздивитись, так ноги короткуваті, треба б трохи довші. До дна щонайменше півсотні метрів.

Але пустота не лякала. Шубін був чудовий плавець. Спершу він навіть не відчув холоду.

— Місця людні, — бубонів він, заспокоюючи себе. — Підберуть. Не можуть не підібрати. Треба тільки чекати і дочекатися.

Це було найрозумніше в його становищі. Зберігати самовладання, не витрачати даремно сил.

— Сескар майже поруч, — продовжував він прикидати, розгойдуючись на пологій хвилі. — Пости ССІЗ, звичайно, запеленгували повітряний бій. На пошуки уже поспішають катери, вилетіла авіація…

(Він не знав, не міг знати — і це було щастям для нього, — що “ЛА-5” і ворожий літак, маневруючи у повітрі, далеко ухилилися від курсу і Шубіна шукають зовсім в іншому місці).

Зненацька щось легенько штовхнуло в плече. Він швидко перевернувся на живіт. Хвиля гойднула, підняла його, і він побачив людину в яскраво-червоному смугастому жилеті. Людина плавала навстоячки, піднявши плечі і задерши голову. Шлема на ній не було. Видно було тільки стрижену круту потилицю.

Шубін зробив кілька рвучких помахів, щоб зайти з іншого боку. Він сподівався побачити юнака, який, обернувшись, підбадьорливо усміхнувся йому кілька хвилин тому. Ні! Поруч погойдувався мертвий ворожий льотчик У нього було просте обличчя, світлоброве, дуже вилицювате. Лоб навскоси перетинала рана. Вираз обличчя був здивований і хворобливо-жалюгідний, як майже у всіх мерців.

Мерця тримав на воді гумовий надувний жилет з подовжніми камерами.

Якщо куля проб’є одну з таких камер, інші і далі виконуватимуть своє призначення. Жабо-пелеринка підпирає підборіддя, тримає його високо над водою, щоб поранений чи непритомний не похлинувся. Та цьому льотчикові жабо було вже ні до чого.

Шубін відплив од нього і “ліг у дрейф”. Широко розкидавши руки, почав дивитися на небо. Небо, небо! Занадто багато неба. Ще більше, либонь, ніж моря…

Він примусив себе думати про хороше, про Вікторію. Восени, коли закінчиться навігація, вони підуть гуляти по Ленінграду. Як це буде? Ось він, спитавши дозволу, обережно бере її під руку, й вони йдуть. Куди? “Ходімо до Неви!” — запропонує вона. “О ні, — скаже він. — Надто багато води. Сьогодні щось не хочеться дивитись на воду!..”

Ху, яка нісенітниця лізе в голову! Це, мабуть, тому, що вона дуже болить, прямо розколюється на шматки!

Хтось, ніби граючись, пустотливо підштовхнув його плечем. А! Знову цей у червоному жилеті! І чого йому треба? Такий простір, місця вистачає.

Ворожий льотчик тримався перебільшено прямо, навіть мертвий плавав виструнчившись. Вираз його обличчя змінився. Погроза? Ні, посмішка. Мускули на обличчі розслабились, рот ощирився. Із нього стирчали два клички, довші, ніж інші зуби. Гримаса була зловтішна. Вона ніби промовляла: “Ага!” Шубін не хотів роздумувати над тим, що означає це “ага”. Він одплив од мерця, ліг на спину. Та через кілька хвилин той знову опинився поруч з ним. Мана якась! Вир тут, чи що, кругова течія?..

І хоча б не було цього жабо! Надто задирає підборіддя мерцеві. Той немовби регоче, просто захлинається, відкидаючись на хвилі в нападі беззвучного сміху.

Шубін примружився, по-дитячому сподіваючись, що мрець зникне. Але ні! Розплющивши очі, побачив, що той погойдується недалечко, і киває йому, і підморгує, і кличе кудись. Куди?..

Їм двом тісно в морі. Мрець мусить посторонитись!

Шубін спробував стягти з нього жилет. Та льотчик вислизав із рук або удавав, що хоче відплисти. Хвилювання стало дужчим. Хвилі то опускали, то підіймали обох плавців — мертвого і живого. Збоку могло здатися, що двоє матросів, які загуляли, обнявшись, упали за борт і в воді дотанцьовують джигу.

В останню мить Шубін згадав про документи. Геть із голови випало! Ще трохи і послав би льотчика з усіма його документами до морського царя. А цього не можна! Морському цареві нема діла до фашистських документів, зате вони напевне зацікавлять розвідвідділ флоту. А оскільки Шубін повинен з’явитися у розвідвідділ флоту…

Щось переплуталось у нього в голові. Та, згадавши про документи, він уже не забував про них.

Очевидно, дався взнаки чітко відпрацьований військовий рефлекс. Навіть у цьому незвичайному і важкому становищі, змучений, перемерзлий, з потьмареною свідомістю, Шубін чинив так, як завжди вчили його чинити.

Неслухняними, закляклими пальцями він витяг військове посвідчення льотчика і переклав у кишеньку жилета. Потім заходився розстібати ґудзики на жилеті, щоб витрусити з нього мертвяка. Особливо довго не вдавалося розстебнути останнього ґудзика. Нарешті Шубін упорався з ним.

Коли труп каменем пішов до дна, Шубін полегшено зітхнув.

Минуло ще кілька хвилин, перш ніж він згадав про жилет, який плавав поруч. Що ж, черепашку розкрито. Стулки її порожні. Він підплив до жилета і нап’яв його на себе. Усе-таки зайвий шанс!

Тепер принаймні можна не боятися корчів. Раніше він забороняв собі думати про них.

Кепсько тільки, що трофейний жилет не гріє. А холод уже почав проймати до кісток.

Було б тепліше, якби жилет був капковий. Жовта клочкувата капка схожа па вату і гріє, як вата. Щоправда, за дві чи три години вона намокає, стає важчою і тягне на дно. Та Шубін не збирався бовтатись у воді дві чи три години. Про це не могло бути й мови. Його повинні знайти і підібрати з хвилини на хвилину. Червону пляму жилета видно здалека.

Щоб відвернути свою увагу, він почав думати про далекі тропічні країни, де росте капка. Це ж така трава?

А може, чагарник? Ото, мабуть, тепло в тих місцях!..

На думку про теплі країни зробилося ще холодніше.

Холод звідусюди йшов до Шубіна, з усіх кінців Балтики, від усієї вихолодженої за зиму водної громади моря. Він обхоплював, зчавлював, стискував.

Щоб зігрітися, Шубін поплив навпомашки. Але дивно: чим енергійніше рухався, тим холодніше ставало. Він проробив дослід: схрестив руки на грудях, підібрав коліна до підборіддя. Ніби стало тепліше. Чи не нагрівається навколишній шар води теплом його тіла? Не треба підгрібати до себе нові холодні шари.

“Катери підійдуть! Катери незабаром підійдуть!” — повторював він у думці, наче зубрив урок.

Він ні на секунду не припускав, що його не підберуть. Розумів: найстрашніше — це злякатися, піддатися страху. Хто втратив самовладання, той усе втратив!

Якось дивно, поштовхами, боліла голова. Часом свідомість на якусь мить виключалася. Тоді Шубіну привиджувались квіти. Конусоподібні пурпурові мантії розгойдувалися на пологих хвилях. Він намагався дотягнутись до них і від цього руху опритомнював. А іноді уявлялося, що він висить серед зірок у пустоті космічного простору.

Холод, холод! Лютий холод!

Розглядівшись, Шубін здивувався несподіваній зміні. Морем бігли баранці, поквапливі вісники шторму.

Щойно хвилі були пологі. Тепер на них з’явилися білі гребінці. Біляки гуляли по морю.

— Хвилювання — три бали, — визначив він уголос. — Море димить!

Невдовзі верхівки хвиль почали загинатися і зриватися бризками. По шкалі Бофорта це означало, що хвилювання доходить уже до чотирьох балів.

Хвиля накрила Шубіна з головою. Він виринув, люто відпльовуючись. Дихати ставало важче. Насувався шторм.

“Еге! — подумав Шубін. — Шторму мені не витримати…” І одразу ж: “Але шторму не буде!”

У думці він ніби нагримав на себе.

Море тим часом ставало дедалі грізнішим, хвилі частіше накривали Шубіна з головою. Три бали, чотири бали! Він хотів забути про поділки цієї клятої шкали.

Його почало нудити. Остаточно вкачало! Ніколи не вірив у те, що плавців укачує в морі, і от…

Шубін задихався, відпльовувався, пробував пристосуватися до розмахів моря, які ставали частішими.

Щось пролетіло над ним. Літак? Пікірує літак? Він інстинктивно втягнув голову в плечі, але в цю мить був на гребені хвилі і гумовий жилет завадив йому пірнути.

Не літак! А тільки чайка! Півгоризонту закрили її зігнуті, наче шаблі, крила, ніжно-рожеві, але з чорними кінцями, немовби їх умочили в грязюку. Вона шугонула і стрімко опустилася, немовби хотіла сісти Шубіну на тім’я.

О! Та тут їх багато, цих чайок!

Вони кружляли над Шубіним, торкаючись його крилами, з розгону припадали до самої води, шугали в повітрі. Крізь свист вітру він розрізняв їхні скрипучі голоси. Птахи завзято сварилися, наче ділили його між собою.

Ділили? Моряки з Ладоги розповідали Шубіну про те, що сталося з одним нашим льотчиком, якого збили в бою над озером. Капковий жилет не дав йому потонути, і через дві—три години його підібрали. Він був живий, але сліпий. Чайки виклювали йому очі.

Шубін висунувся до пояса з води і закричав що було гили. Він міг тільки кричати, руки його заклякли так, що майже не рухались.

Раптом щось велетенське, у білих дугах піни, насунулося на нього, якась гора. Лінкор чи плавучий кран — так здалося йому…

2

Він закашлявся і опритомнів. Рідина, що обпікала, лилася йому в рот. Склеписта стеля була над ним.

Шубін напівлежав на підлозі. Хтось притримував його за плечі. Коли він підвів очі на людей, що стояли довкола нього, їхній вигляд здивував його. У багатьох із них були бороди, а обличчя мало неприродний, майже мертвотний білий колір. Люди вражено дивилися на нього, і він відкинувся на спину.

Одразу ж цей рух було прокоментовано.

— Закачало, нічого не розуміє, — сказав хтось по-німецьки. — Дай йому ще ковток!

Німці? Виходить, він у полоні?

Але — не поспішати! Розглядітись, виждати, зрозуміти!

Шубін заплющив очі, щоб виграти час.

— Ослаб після морського купання, — промовив той самий голос з упевненими, чіткими інтонаціями. — Якби не помітили в перископ чайок над ним…

Перископ? Він на підводному човні?

І раптом Шубін почув незрозуміле.

— Але ж це не росіянин! Це фінн!

— Не може бути!

— Ось його військове посвідчення!

— Яка невдача! На дідька нам фінн?

— Він опритомнів, пане капітан-лейтенант, — сказав хтось над вухом Шубіна, очевидно німець, який підтримував його під пахви.

Шубін розплющив очі.

Над ним, широко розчепіривши ноги, стояла людина в пілотці і пильно дивилася на нього. Вона тримала щось у руці.

Шубін швидше вгадав, ніж побачив: розмокле військове посвідчення льотчика, яке було сховане в кишеньці жилета!

— Ваше прізвище Пірволяйнен? — неждано спитав німець. Мовчанка. Шубін збирається з думками.

— Пірволяйнен Аксель? — Німець заглянув у посвідчення і нетерпляче пригнувся, впершись руками в коліна. — Ну, відповідайте ж нарешті! — Квапив він. — Ви лейтенант Аксель Пірволяйнен?

Пірволяйнен? Мертвий льотчик був фінн? Шубін перевів подих, наче перед стрибком у воду. Потім, наважившись, тихо сказав:

— Так. Я Пірволяйнен…

— Жаль, — сердито пробурмотіла людина в пілотці.

3

Шубіна підвели, посадили на табуретку. Поруч опинився банькатий чолов’яга, який відрекомендувався лікарем. Шубін поскаржився на головний біль і нудоту.

— Це звичайна річ. — Лікар багатозначно закивав головою. — Не здивуюся, якщо у вас легкий струс мозку.

Удаваному Пірволяйнену дали переодягтися. Комбінезон затріщав на його плечах і грудях. Пірволяйнен! Фінн! Дуже добре. Цим можна пояснити помилки в німецькій вимові. Тільки б не знайшлося нікого, хто знає фінську мову!

Ну, а обличчя? Офіцер у пілотці тримав посвідчення перед самим своїм носом і все-таки спитав: “Ви Пірволяйнен?” Осліп, чи що? Є ж фото у військовому посвідченні! А схожості між льотчиком і Шубіним ніякої. Адже він на все життя запам’ятав це мертве обличчя, яке шкірило зуби над пишним гофрованим коміром!

— Котра година? — спитав він.

Хтось люб’язно відповів.

Шубін спробував зробити підрахунок. Виходило, що він пробув у воді трохи більше двох годин.

Не може бути! Боровся з мертвяком, хвилями, потім чайками! На це напевне пішло не менше доби! А втім…

— Командир запрошує до себе, — сказав лікар і пропустив Шубіна вперед.

Палуба розмірено здригалася під ногами. Отже, човен був на ходу.

З-за дверей пролунало коротке:

— Да!

Лікар лишився за дверима, а Шубін, зібравши всю свою мужність, переступив поріг.

Каюта була дуже маленька, як усі приміщення на підводному човні, де дорогий кожен метр простору. На стінці каюти розмірено цокав годинник, висів портрет Гітлера, ще щось — Шубін не встиг розглядіти.

— Лейтенант Пірволяйнен?

По спині в Шубіна пробіг мороз. Десь він уже чув цей голос: неприємно тонкий і буркотливо-повільний.

На обертовому кріслі повернулася присадкувата, майже квадратна людина. Темно-червоне волосся її різко контрастувало з обличчям, білим, як папір. Руді не часто бувають блідими. Цей був блідий.

Борода коротка, рідка. Вусів немає. Дуже вузькі губи, щілина замість рота. Але нижня частина обличчя напівзакрита бородою, була важка, чуттєва.

Вік? Років п’ятдесят, очевидно. П’ятдесят — і тільки командир підводного човна? Це незвичайно. Треба б уже бути адміралом.

Шубін спохопився і виструнчився. Але не зміг примусити себе клацнути каблуками перед фашистом. Це було над його сили.

Командир підводного човна мовчав, не зводячи з Шубіна погляду.

Дивний це був погляд — вивчаючий, оцінюючий і водночас неуважний. Очі були дуже близько посаджені до перенісся. Здавалося до того ж що одне сиділо трохи вище за друге. Причиною цього було, очевидно, те, що внаслідок каліцтва чи звички командир тримав голову набік — з якоюсь недовірливою, лукавою гримасою на лиці.

Перевіряючи себе, він зазирнув у посвідчення, що лежало на столі.

— Правильно — Пірволяйнен!.. Ви розмовляєте по-німецьки?

Сумнівів немає. Голос той самий — “шхерний”! Отже, він, Шубін, на борту “Летючого Голландця”?! Шубін насилу видавив із себе:

— Так, пане командир.

Зміст наступних слів був незрозумілий.

— Ну, що ж, — сказав підводник. — Я гадав, що ви росіянин. Коли б я знав, що ви тільки фінн… Та не викидати ж знову за борт… Я висаджу вас за дві милі від Хаміни. Ваше командування сповістили по радіо. Вас чекатимуть на березі.

Та увага Шубіна була зосереджена на напіврозмоклому військовому посвідченні. Підводник неуважно крутив його короткими пальцями, потім поставив ребром на стіл.

— У район Хаміни прийдемо через шість годин. Цим я змушений обмежити свою допомогу…

Шубін промимрив, що йому незручно завдавати клопоту панові командиру підводного човна. Звичайно, у того є свої власні завдання, які…

Німець застережливо підняв руку.

— Не сушіть над моїми завданнями голову! Ризикуєте позбутися її! — Він усміхнувся Шубіну, вірніше, удав, що усміхнувся. Просто показав ясна й одразу ж сховав їх, не вважаючи за потрібне надто прикидатися. — Після повернення в частину, — різко сказав він, — ваш обов’язок забути про все, що ви бачили тут! Забути навіть, що ви були на борту моєї субмарини!

Він встав із-за столу.

Тільки тепер Шубін по-справжньому роздивився його очі. Вони були дуже світлі, майже білі, з маленькими зіницями, що надавало їм виразу постійної і насилу стримуваної люті.

— Забути, забути! — з притиском повторював німець. — І ви забудете, як тільки покинете нас. Забудьте все, наче нічого й не було ніколи!

Шубін мовчав. Підводник знову з дивною гримасою на лиці схилив голову набік, немовби придивляючись до свого співбесідника. Спалах незрозумілого гніву минув так само несподівано, як і виник.

Після паузи німець сказав спокійно:

— Скажіть своєму командирові, що вас підібрав німецький тральщик.

Підводник недбало кинув Шубіну розкрите військове посвідчення фінського льотчика.

Шубін зціпив зуби, щоб не крикнути.

Прізвище, ім’я і звання вписані в посвідчення дуже стійкою тушшю. Вони вціліли. Та на місці фотографії залишилася сіра пляма. Посвідчення надто довго пробуло в солоній морській воді, яка розмила, роз’їла фотознімок. Видно було тільки контур голови і плеча. Високий голос промовив:

— А втім, документ одержите пізніше. Вахтовий командир запише його в журнал. Усе! Лікар вас проведе.

Шубін випростався. Відчуття було таке, ніби хвиля накрила його з головою, проволокла по дну і несподівано знову викинула на поверхню.

Та він дозволив собі перевести подих тільки за порогом командирської каюти.

4

Його очікував банькатий лікар.

— Ну, як самопочуття? — він допитливо заглянув Шубіну в обличчя. — Білі як крейда. Так! Задишка. Пульс? О так! Прискорений! Треба підкріпитися, потім лягти спати. До висадки на берег ще багато часу!..

Вони пройшли по відсіках, супроводжувані понурими поглядами матросів. Яка, одначе, похмура, немовби чимось пригнічена команда на цьому підводному човні!..

Поки Шубін, обпікаючись, пив гарячу каву в кают-компанії, лікар сидів поруч ї розважав його розмовою про можливості захворіти на плеврит чи пневмонію. Не виключено, між іншим, що тим і другим разом.

Лікар був зовсім лисий, хоча порівняно молодий. На повному, гладенько виголеному обличчі хворобливо поблискували темні булькаті очі.

Кают-компанія була душе тісна. Прикріплена до магістралей, що проходили вздовж борту, висіла невелика картина, на якій було зображено корабель у морі. Час від часу Шубін недовірливо зводив на неї очі. Вона була дивна, як усе на цьому підводному човні.

Пароплав з парусами, наповненими вітром, навскісно йшов на Шубіна — з лівого кутка картини в правий. У кільватері його, приблизно на відстані шести-семи кабельтових, плив другий корабель. Він ішов, дуже накреняючись, чіпляючись за воду ноками рей. Сонце заходило на задньому плані. Проміння його, як довгі пальці, висовувалося з-за хмар і неспокійно нишпорило по морю, залишаючи на хвилях багряні сліди.

Звичайно, Шубін не вважав себе знавцем живопису. А проте було ясно: художник щось наплутав.

Шубін хотів спитати про це лікаря, та роздумав. Надто боліла голова, щоб розмовляти про картину.

— Де б мені покласти вас? — у роздумі сказав лікар. Він зупинив молодика, що проходив через кают-компанію: — Де нам покласти пасажира? У кормовій каюті?

— Чи ти сповна розуму, Гейнц? Поклади лейтенанта на Куртовій койці. Зараз його вахта.

— А й справді. Я забув.

Тільки випроставшись на весь зріст на верхній койці, Шубін відчув, як він стомився.

Через шість годин удаваного Пірволяйнена зустрінуть на березі, обман буде розкрито. Ну й хай! Розстріляють відразу чи почнуть гноїти в катівні для військовополонених — Шубін зараз не хоче думати про це. З’ясується ще бозна-коли — через шість годин! А поки що спати, спати!

— Заздрю вам, — сказав лікар, стоячи в дверях. — Третій рік сплю тільки із снотворним.

Заздрить? Знав би він, кому заздрить…

Уже засинаючи, Шубін несподівано тіпонувся, наче від поштовху. Чи не розмовляє він уві сні? Як тільки він промимрить кілька слів по-російськи…

Ні, здасться, він тільки хропе. А хропіння — це не страшно. Хропіння — не ознака національної приналежності.

Койка ледь здригалася від роботи моторів. Очевидно, підводний човен ішов на зменшених обертах. Це заколисувало.

Чомусь згадалося, як він ще в училищі починав вивчати німецьку мову.

В Іспанії спалахнула громадянська війна. Шубін, який учився тоді на третьому курсі, запалився їхати добровольцем.

Було відомо, що на боці Франко воюють гітлерівські військові моряки. Отже, знання німецької мови знадобилося б, могло принаймні мати значення при відборі кандидатів.

З властивою йому рішучістю Шубін вжив своїх заходів. Він почав додатково вивчати німецьку на кафедрі іноземних мов.

На щастя, він мав, як виявилося, природні здібності до мов. Пам’ять була ясна, чіпка. А головне, попереду була конкретна мета. Він наполегливо вивчав мови, щоб потім краще воювати.

Певна річ, довелося підкоритися дуже суворому, достоту спартанському режиму. Звільнення “на берег” Шубін зовсім відмінив для себе. Відмовився навіть од такої улюбленої розваги, як гра в шахи. Увесь вільний час він віддавав тільки вивченню мови.

Навіть сни бачив тепер “із німецької”. Довгі фрази марширували на училищному плаці, здвоювали ряди, перешиковувалися по команді. Але дієслово, наче той барабанщик, незмінно залишалося на лівому фланзі.

Товариші дивувалися, як Борис не падає з ніг при такому навантаженні. Шубін тільки усміхався. Він був спортсменом. Його чудово натренований організм витримував напруження, яке давно звалило б з ніг звичайну людину.

А в неділю він ставав на лижі і йшов в Олександрійський парк. Пробігшись морозцем кілометрів двадцять, добряче провентилювавши мозок, знову поквапно розкривав підручник, бурмочучи свої “датів, аккузатів”.

В Іспанію Шубіна все-таки не послали, що його страшенно обурило. Одначе німецькою він оволодів.

“Думати по-їхньому тільки не навчився, — жартував він. — Німецькі фрази довгі, а я думаю швидко…”

Шубін так і заснув, усміхаючись цьому страшенно далекому, затишному спогадові.

Через півгодини лікар зайшов провідати пацієнта і, стоячи біля койки, подивувався міцності його нервів. Бач, який, цей Пірволяйнен! Збитий у бою, тонув, чудом врятувався і ось лежить, закинувши за голову мускулисті руки, рівно дихає та ще й усміхається у сні…

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

НА БОРТУ “ЛЕТЮЧОГО ГОЛЛАНДЦЯ”

1

Шубін усміхався вві сні.

Він спав так безтурботно, ніби був не серед ворогів, не на німецькому підводному човні, а в своєму гуртожитку на Лавенсарі. Немовби повернувся з чергової вилазки в шхери, перекинувся з Князевим двома словами, позіхнув і… Такий богатирський сон зморив його, що він і не чув, як бігають, метушаться, дряпають кігтями пацюки за стіною.

Не спи, проснися, гвардії старший лейтенант! Тварюка, небезпечніша за пацюка, порається зараз біля твоєї койки!..

Щось же проте не спало в ньому, як би стояло на сторожі. Він схопився од відчуття небезпеки — звичка військової людини.

Ні, пацюка на грудях не було. І він проснувся не дома, а в чужому приміщенні. Ворог був поруч. Знизу долинали його уривчасте — зі свистом — дихання, заклопотане бурмотіння, шелест паперу.

Шубін одразу опанував собою. Такі люди не бувають кволі, коли просинаються. Свідомість з місця бере найбільшу швидкість.

Хвилину чи дві він лежав з заплющеними очима, не ворушачись, згадуючи. “Я фінн, льотчик. Збитий у повітряному бою, — у думці повторював він, як урок. — Підібраний німецьким підводним човном. Я лейтенант. Мене звати… А як же мене звати?..”

Йому стало жарко, немовби він лежав у лазні на верхньому приполку. Він забув своє нове фінське прізвище!

Ім’я його, здається, Аксель. Так. Аксель. А прізвище? Рінен?.. М’якінен?..

Ні, нема чого напружувати пам’ять. Будь-що-будь! Треба, як завжди, йти назустріч небезпеці, не дозволяючи собі піддаватися паніці.

Занавіска, що заміняла двері в каюті-вигородці, коливалася. Отже, підводний човен рухався, хоч і не дуже швидко.

Шубін звісив голову з верхньої койки. Він побачив спину і потилицю людини, яка сиділа навпочіпки біля розкритої парусинової валізки і порпалася в ній.

— Усі кінець кінцем потонуть, усі, — виразно промовила людина (вона розмовляла сама з собою). — І командир потоне, і Руді, і Гейнц. А я ні!.. — Він неголосно хихикнув, витягнув з-під білизни паку якихось різноколірних папірців і, шелестячи ними, заходився гортати. — А де ж мій Піллау? — сердито спитав він.

Шубін кахикнув, щоб звернути на себе увагу.

Людина підвела голову. У неї було одутлувате, невиразне, немовби сонне обличчя. Під очима висіли мішки, щоки тремтіли, наче холодець. Шия обмотана строкатим шарфом.

— Ви, мабуть, штурман? — спитав Шубін. — Пробачте, я зайняв вашу койку.

Людина в строкатому шарфі, не підводячись, і далі розглядала Шубіна.

— Ні, я не штурман, — сказав він нарешті. — Я механік.

— А котра година, не можете сказати?

— Можу. Сімнадцять сорок п’ять. Ви проспали майже вісім годин.

— Вісім? Але ж підводний човен через шість годин мав підійти до берега?

Шубін скочив з койки.

— Бачу, вам не терпиться обнятися з друзями. — так само в’яло зауважив механік. — Не поспішайте. Ще є час Навіть не підійшли до узліску шхер.

Стараючись не виказати свого хвилювання, Шубін одвернувся до маленького дзеркала, вставленого в перебірку каюти. Він узяв з полички гребінець і почав неквапливо причісуватись. При цьому навіть пробував насвистувати. Чомусь пригадався той одноманітний мотив, який виконував на губній гармошці меланхолік у шхерах.

Механік пожвавішав.

— О! “Ауфвідерзеен”! Пісенька гамбурзьких моряків! Ви бували в Гамбурзі?

— Тільки один раз, — обережно сказав Шубін.

— “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен”,[16] — похитуючи головою, неголосно проспівав механік. Потім додав: — Гарне місто Гамбург! Давно ви були там?

— До війни.

— Моє рідне місто. Я жив недалеко від Аймсбюттеля.

Шубін похолов. Він ніколи не бував у Гамбурзі. Механік несподівано підморгнув:

— Набралися страху в морі? Я так і думав. Ви б не витримали шторму. Якби не ми…

Шубін з опаскою сів на нижню койку. Коли б тільки німець не почав розпитувати його про Гамбург, про який він мав надто загальне уявлення. Та механік одвернувся і знову заходився порпатись у валізці, бурмочучи собі під ніс: “Піллау, Піллау, де ж це Піллау?” Та ось “Піллау” знайшлося. Механік розігнув спину. Безглузда гримаса розповзлась по одутловатому блідому обличчю, потворно викривляючи його. Це була посмішка!

— Якби зі мною трапилося таке, як з вами, — оголосив він, — я б ніскілечки не боявся!

— Та що ви!

— Звичайно! Що мені хвилі, шторм! Почував би себе, наче дома у ванні.

— Але чому?

Співбесідник Шубіна відповів не одразу. Він дивився на нього примружившись, напіввідкривши рота, ніби прикидав, чи варто казати далі. Потім промимрив у задумі:

— То ви бували у Гамбурзі? Так, гарне місто, напрочуд гарне…

Очевидно, через ту дрібну обставину, що фінський льотчик бував, як твердить, у Гамбурзі і навіть пам’ятав пісеньку гамбурзьких моряків “Ауфвідерзеен”, механік несподівано став прихильний до нього.

Сів на койку поруч із Шубіним.

— Бачите, у цьому, власне, немає секрету, — почав механік нерішуче. — І це стосується тільки мене, одного мене. Але історія повчальна, може вам знадобитись…

Шубін мовчав.

Небезпека пришпорила його розум, загострила проникливість. Раптом він зрозумів, у чому справа! Механік знудився за слухачем.

1 це було природно. Маленький світ підводного човна тісний. Механік, певно, давно вже встиг набриднути всім своєю “повчальною” історією. Але вона не давала йому спокою. Вона розпирала його! І ось з’явився новий уважний слухач!

— Ну, так тому й бути, розповім! Ви спитали мене, чому я не боюся потонути? А ось чому! — Він помахав пачкою різноколірних папірців, які вийняв із валізки. — З цими не можу потонути, навіть якби хотів. Тримає на поверхні краще, ніж резиновий чи капковий жилет!.. Ви здивовані? Багато хто з моряків вмирає на морі. Це звичайна справа. Я теж моряк. Але я помру не на морі, а на землі. Це така сама правда, як те, що вас сьогодні виловили з моря!

— Помрете на землі? Наворожили вам так?

— Ніхто не ворожив. Я сам влаштував собі це. Недарма говориться в прислів’ї: кожен сам коваль свого щастя. — Він глибокодумно підняв вказівний палець. — Так, щастя! Багато років підряд терпляче і методично, як уміємо тільки ми, німці, збирав я ці квитанції.

— Навіщо?

— Та це ж кладовищенські квитанції! І всі, зважте, на моє ім’я!

На обличчі Шубіна, очевидно, з’явився вираз подиву, бо механік поблажливо поплескав його по плечу:

— Зараз зрозумієте! Ви непоганий хлопець, хоча начебто недалекий, даруйте мені. А втім, не кожен додумався б до цього, — вів він далі, самовдоволено посміхаючись, — а я додумався!

2

Він розповів, що після першої світової війни плавав на торгових кораблях. (“Довелося, розумієте, принизитись. Військовий моряк — і якісь там торгаші!”)

Йому довелося побувати у багатьох портових містах Європи, Америки, Африки. І скрізь — у Ліверпулі, у Генуї, у Буенос-Айресі, у Кейптауні — механік, зійшовши з корабля, вирушав прогулятися на місцеве кладовище. Це був його улюблений відпочинок. (“Спочатку, звичайно, випивачка і дівчата, потім — кладовище. Так би мовити, повний кругообіг. Усе людське життя коротенько за кілька годин перебування на березі!”)

У більшості портових міст кладовища дуже красиві.

Неквапливо походжав механік, ситий, умиротворений, трохи напідпитку, по тихих тінистих алеях — нумерованих вулицях і кварталах міста мертвих. Засунувши руки в кишені і попихкуючи люлечкою, він зупинявся біля пам’ятників, вивчав написи на них, а деякі, особливо зворушливі, списував, щоб перечитати на дозвіллі, відстоявши вахту.

Усе радувало тут його сентиментальну душу: планування, епітафії, тиша. Навіть птахи на вітах, здавалося йому, стримують свої голоси, щебечуть приглушено-поштиво, щоб не потривожити мовчазних мешканців могил.

Він заходжувався — просто так, знічев’я — ніби “приміряти” на себе той чи інший пишний надгробок. Підійде йому чи не підійде?

Спочатку це виглядало як гра, розвага. Але й тоді вже мурашились у душі якісь утилітарні розрахунки, ще поки що не оформлені, не зовсім ясні йому самому.

Механіка осяяло восени 1929 року на кладовищі в Піллау. Так, саме в Піллау! Він стояв перед величним пам’ятником із чорного мармуру і вчитувався в напівстертий напис. На постаменті було викарбувано золотий якір як свідчення, що тут поховано моряка. Напис під якорем сповіщав про звання і прізвище померлого. То був віце-адмірал у відставці, східнопрусський поміщик. Народився 1815 року, помер 1902-го.

Механікові це сподобалось. Вісімдесят сім років! Непоганий вік!

І пам’ятник пасував своєму господареві: респектабельний і дуже міцний. Він височів над заростями папороті, як скеля серед хвиль, непохитний, холодний, готовий протистояти будь-якому лютому шторму.

Шторми! Шторми! Довго в роздумах стояв механік біля могили вісімдесятирічного адмірала, потім ляснув себе по лобі, круто повернувся і поспішив у контору. Він насилу стримувався, щоб не перейти із звичайної ходи на нетерплячий, непристойний для його звання біг.

Саме там, у Піллау, п’ятнадцять років тому він придбав свою першу кладовищенську ділянку!..

Механік, крекчучи, знову розкрив валізку і витяг звідти кілька фотографій.

— Ось! — сказав він, кидаючи на коліна Шубіну одну фотографію. — Я купив відразу, не торгуючись. Узяв те, що було напохваті. Увечері ми відпливали в далекий рейс. До всього, діло було у вересні, а з рівноденними штормами, самі знаєте, треба пильнувати. Доводилося поспішати. Та потім я став перебірливіший. — Він показав інше фото. — Які кипариси, га? Генуя, голубе, Генуя! Затишна місцинка. Щоправда, далекувато від центра. Я маю на увазі центр кладовища. Та, коли розібратися, воно й краще. Більше дерев і тихше. Щось схоже на Дьоббельн, район вілл у Відні. І не так тісно. Тут ви не побачите цих новомодних двоповерхових могил. Не можу терпіти двоповерхових могил.

— Ще б пак, — сказав Шубін, аби що-небудь сказати.

— Так. Я знаю, яке це задоволення — двоповерхова могила. Усе життя тулюся в таких ось каютках, валяюся на койках у два поверхи. Підняв руку — стеля. Опустив — сусіда! Набридло. Хочеться відчути простір хоча після смерті. Ви згодні зі мною?

Шубін машинально кивнув.

— От бачите! Уже починаєте розуміти.

Та Шубін, як і раніше, нічого не розумів. Він чув безугавне плюскотіння води за бортом. Отже, підводний човен продовжує рухатись. Дорогоцінний час іде. А він так і не вивідав нічого, що могло б знадобитися. Цей колекціонер кладовищенських ділянок не дає нічого спитати, немовби підрядився відволікати й затримувати.

Після першої своєї покупки механік, за його словами, відвідував кладовища вже не як гультяй. Приходив, поквапливо ступаючи і суплячись, як майбутній наймач, квартиронаймач. Заклопотано заглядав у план. Причепливо вивчав пейзаж. Подовгу і зі смаком обмірковував деталі свого наступного поховання, всіляко чіпляючись до представників кладовищенської адміністрації.

Це місце, бачте, не влаштовувало його тому, що грунт був глинистий. (“Нічого собі, гарний матиму вигляд восени, у сезон дощів”, — бурчав він, тицяючи палицею в землю). В іншому місці сумнівним здавалося сусідство. (“Прошу мати на увазі, я офіцер флоту у відставці, а у вас якісь крамарі, мало не вихристи!”)

“Так, так, так! — кричав він кладовищенським діячам, замученим його причіпками. — Хочу передбачити все! Це ж не квартира, хіба не так? Ту наймаєш на рік, на два, у кращому випадку на кілька років, а тут як-не-як ідеться про вічність”.

Але він хитрував. Йому не було ніякого діла до вічності. Він лише демонстрував свою причепливість і статечність, ніби виставляючи їх напоказ перед кимось, вірніше, чимось, що стояло в затінку дерев, серед могил, і пильно стежило за ним.

Шубін міцно потер собі чоло. Що це має означати? Йому здалося, що його знов укачує на пологих сірих хвилях. Але він зробив зусилля і опанував собою.

— Пробачте, я переб’ю вас, — сказав він. — Навіщо все-таки стільки квитанцій? У вас їх десять… дванадцять… ага, чотирнадцять. Чотирнадцять могил! Людині досить однієї могили.

— Мертвій! — поблажливо поправив механік. — Живій, тим більше морякові, як я, треба кілька. Чим більше, тим краще. У цьому гарантія. Тоді моряк міцніше тримається на землі. Він помре на землі, а не на морі. Ну зміркуйте самі, як я можу потонути, якщо закріпив за собою місця на чотирнадцяти кладовищах світу?

Шубіну здалося, що розмах пологих хвиль зменшується.

— А! Я начебто зрозумів! Квитанція — це наче якір? Ви стали, так би мовити, на чотирнадцять якорів?

— Такий у загальних рисах мій план. — скромно погодилась людина в строкатому пі арфі.

Щоб не бачити її каламутних, дивно насторожених очей і драглистих щік, Шубін схилився над знімками.

Усі вони мали одну особливість. На задньому плані між кущами і деревами неодмінно просвічувалась смужка водної гладіні. Ділянки були з видом на море! У цьому, очевидно, полягав особливий загробний “комфорт”, як його розумів механік. Влаштувавшись нарешті в одній з могил, він міг би іноді дозволити собі порозважатись — висовувався б з-під плити і показував морю язика: “Ну що? Перехитрив? Утік од тебе?”

Божевілля, манія? Забобон, який перетворився на манію? Тонкий комерційний розрахунок — навіть у стосунках з потойбічним світом?

— Тепер мені зрозуміло, — сказав Шубін. — Ви хочете обдурити долю.

— Але ж ми всі хочемо обдурити її, — розсудливо відповів механік. — А ви хіба ні?

Він озирнувся. На порозі стояв бородатий матрос.

— Командир просить пана фінського льотчика в центральний пост, — доповів матрос, спідлоба дивлячись на Шубіна.

3

Супроводжуваний мовчазним і похмурим матросом, Шубін поминув кілька відсіків.

У вузьких, погано провітрюваних приміщеннях було душно, сиро. Пахло машинним маслом і вогким одягом. Уздовж проходу тяглися каюти-вигородки.

Зовні лишаючись спокійним, Шубін хвилювався дедалі більше.

“Підходимо до шхер, — думав він. — Зараз мене здаватимуть з рук у руки…”

І все-таки він продовжував з професійною цікавістю придивлятися до всього навколишнього. На підводному човні був уперше — раніше якось не випадало.

— Не вдартеся головою! — попередив матрос.

Пригнувшись, Шубін ступив у круглий отвір і опинився в центральному посту.

Після маячного бурмотіння про могили і квитанції приємно було опинитися у звичайній нормальній обстановці, серед спокійних і розсудливих механізмів.

Певна річ, управління тут було в десятки разів складніше, ніж на торпедному катері, та моряк повинен швидко орієнтуватися на будь-якому кораблі.

Ось гірокомпас чудової конструкції! Ось кнопки стріляючого пристрою. А це, напевне, прилад для вимірювання диферента.[17] У скляній трубочці видно тінь, яка ледь погойдується, — силует підводного човна. (“У нас, здається, цього ще немає. Цікава річ! Шкода, не встигну роздивитися детальніше”).

Вертикальна труба перископа підіймалася на кілька секунд, опускалася, через дякий час знову підіймалася.

Шубін гарячково згадував: “Перископна глибина — вісім метрів… Так, начебто вісім метрів. Виходить, підводний човен скрадається на перископній глибині”.

Тільки окинувши прилади допитливим поглядом, він звернув увагу на людей у відсіку. їх було багато, і кожен займався своїм ділом.

Командир сидів на маленькому дзиґлику, схожому на велосипедне сідло, і, зігнувшись, дивився в окуляри перископа.

Праворуч від нього стояли два стернових: один управляв вертикальним стерном, другий горизонтальним. Поодаль розташовувалися ще матроси.

Поруч з командиром стояли два офіцери, один з яких поквапливо записував щось у вахтовий журнал, тримаючи його на вису.

Раптом картина миттю змінилася.

У тісному приміщенні прозвучало і наче луною віддалося від металу коротке:

— Бойова тривога!

Командир кинув цю команду, не відриваючись од перископа.

Один офіцер ступив до другого перископа. У центральному посту опинився механік. На ходу розмотуючи строкатий шарф, він поквапливо став на своє місце біля переговорних труб.

Різкий брязкіт. Перебірки задраєно!

Командир повернувся на своєму дзиґлику.

— А, наш гість, наш вірний союзник! — сказав він з перебільшеною люб’язністю, яка здалася Шубіну іронічною. — Я запросив вас як консультанта. Літали над цим районом?

— Звичайно, пане командир.

— Прошу поглянути в перископ! — Він встав, поступаючись місцем Шубіну. — Рудольфе, допоможіть нашому гостеві сісти. Курсом вест прямує російський конвой… Ні, трохи одвернути від себе!

— Бачу конвой!

— Транспорт, приблизна в чотири—п’ять тисяч тонн, тральщик і два сторожових катери. Ідуть протичовновим зигзагом. Так?

Шубін мовчав. Повільно обертаючи верньєр, він не випускав радянські кораблі з поля зору. Що відповідати? Точніше, чого не треба відповідати, щоб не пошкодити своїм?

Підводник сказав за його спиною:

— Розумію вас. Ще не бачили кораблів у такому ракурсі. Звикли бачити їх не знизу, з води, а згори, з повітря. Чи часто траплялися вам росіяни в цьому районі?

— Не часто, — сказав Шубін навздогад.

— Дякую вам. Це я й хотів знати!

— Третій конвой за вахту, — вставив офіцер, що тримав у руках журнал.

— Росіяни готуються до наступу, — підтвердив другий офіцер.

— Як завжди, повторюєтесь, Франце, — різко сказав командир і, відсторонивши Шубіна, сам сів біля перископа.

Його короткі сильні пальці закрутили верньєр. Голова зовсім увійшла в плечі, спина згорбилась, немовби він приготувався до стрибка.

У центральному посту стало тихо. Чути було тільки дихання людей та заспокійливо-розмірене цокання приладів.

Шубін стиснув кулаки в кишенях комбінезона.

Зараз командир лягатиме на бойовий курс. Торпедисти, звичайно, уже стоять напоготові біля своїх апаратів. Помах руки, чітка команда: “Готуйсь!”, потім; “Залп!” — і торпеда, розрізуючи воду, помчить навперейми радянському конвою.

Шубін, майже не приховуючи ненависті, глянув на німецьких офіцерів.

Його здивував вираз їхніх облич: напружений, болісноголодний. Вилиці випнулися, шиї витягнулись. Навіть в очах, здалося Шубіну, загорілися червоні ловчі вогники.

Що робити? Не може ж він стояти за спиною фашиста і спокійно дивитися, як той топитиме наші пароплави? Він, Шубін, залишиться осторонь під час бою?

Він крадькома озирнувся.

Ні! Втрутиться у цей бій і відведе удар на себе!

У комплекті аварійних інструментів — великий гайковий ключ. Знадобиться! Шубін знайде йому нове, несподіване застосування.

Схопить з підставки і командира човна — по потилиці! Так почати. Далі видно буде.

Головне — раптовість нападу! У відсіку тісно, усі стоять впритул, на бойових постах. Ціною свого життя Шубін зірве атаку.

Він зрозумів це одразу, як тільки командир одштовхнув його від перископа. А для Шубіна зрозуміти — означало вирішити! Він ніколи не вагався, вирішуючи.

Потихеньку розминаючи пальці опущених рук, він відступив на крок від командира підводного човна. “Треба розмахнутися, — прикидав він. — Удар буде сильніший!”

Не бачив уже ні людей, ні приладів. Нічого не бачив довкола, крім цієї нерухомої, зарослої рудим волоссям потилиці. Накрохмалений комірець підкреслював її багряний колір, різкі зморшки перетинали в усіх напрямках.

Шубін наче оглух. Нічого не чув — ні приглушених голосів, ні цокання приладів. Слух був націлений на одне слово: “Готуйсь!” Наступної команди: “Залп!” — підводник не встиг би вимовити.

Але підводник не сказав: “Готуйсь!”

Болісно тяглися хвилини. Підводний човен рухався далі.

Командир раз у раз піднімав на якусь мить перископ, потім опускав його. Нарешті недбало махнув рукою:

— Відбій бойової тривоги! — і рвучко підвівся. — Рудольфе, координати зустрічі в журнал! Франце, продовжувати спостереження! — сіпаючи головою, він вискочив із відсіка.

Офіцери розуміюче перезирнулися.

— Третій рік не може звикнути! — співчутливо сказав Рудольф.

— Я теж не можу. Такий шмат! Тільки: поманив, роздражнив і…

Франц сів до перископа, посовався, умощуючись зручніше, кинув через плече:

— Бергер! Проведіть нашого пасажира в кают-компанію!

— Через двадцять хвилин — вечеря, — поштиво пояснив Рудольф.

Він здивовано поглянув на Шубіна.

— Але що з вами? Вам зле? Бергер, підтримай його під руку!

— Не треба.

— Як хочете. Вечеря безперечно піде вам на користь.

Шубін не був упевнений в цьому.

Ноги не йшли. Настала реакція після нервового збудження.

Не таким, виходить, буде його останній бій! Не в тісноті ворожого підводного човна! Не в смертельній сутичці на залізній підлозі!

З допомогою матроса він насилу ступив кілька кроків. Комбінезон огидно прилипав до спини, мокрий від поту.

4

Зігнувшись, Шубін вибрався з круглого лазу у перебірці. Він постояв деякий час, глибоко дихаючи, намагаючись остаточно опанувати собою.

— Стомився, — сказав він матросові, що супроводжував його. — Зараз віддихаюсь.

Матрос мовчав, дивлячись на нього спідлоба.

Зненацька різкий, аж голова тріскалася, гуркіт!

Палуба відсіка скособочилась, поповзла вбік, знову вирівнялась. Другий удар! Третій! Шубін мимоволі пригнувся. Здавалося, зовні кількома ковадлами гамселять по металевому корпусу. Кожен удар озивався в усьому тілі, пронизуючи болем від голови до п’ят.

Глибинні бомби!

Повз Шубіна пробіг командир підводного човна.

Він югнув у лаз. Матрос швидко подався за ним і задраїв люк з боку центрального поста.

Підводний човен рухався ривками, міняючи глибини, роблячи круті повороти, щоб утекти від бомб.

Гідравлічний удар відчувається ще тяжче, ніж повітряна вибухова хвиля. Він іде з усіх боків, від усієї навколишньої маси, розтривоженої, збаламученої води. Він глибоко потрясає нервову систему людини. Гуркіт і безупинна вібрація — це справжні тортури.

“Конвой помітив перископ, — подумав Шубін. — Сторожовики глушать нас глибинками”.

Та він помилився. Радянський конвой, зіткнувшись із підводним човном на зустрічних курсах, давно розминувся з ним і був уже на підході до Лавенсарі.

Моряк не знав, що всю бучу зчинили через нього. Командування флотом наказало за всяку ціну знайти Шубіна. Його і далі наполегливо шукали. “Морські мисливці”, наче яструби, кружляли на воді.

Шторм примусив катери повернутися. Через дві години вони відновили спробу, проте хвилювання було ще велике. За третім разом, уже під вечір, вони дійшли майже до узліску шхер.

Становище було дуже ясне, надій ніяких. Та моряки не могли припинити пошуки. Адже це буїв їхній Шубін, якому завжди таланило, улюбленець усього Червонопрапорного Балтійського флоту.

Несподівано у хвилях помітили перископ.

Згідно з сповіщенням штабу наших підводних човнів у цьому районі немає. Виходить, ворог?

За борт полетіли глибинні бомби. Усіх охопив азарт гонитви.

Нікому й на думку не спало, що Шубін може бути у цьому німецькому підводному човні.

І він не знав про “морських мисливців”. А втім, нічого б не змінилося, якби й знав. Від товаришів його відділяла тридцятиметрова товща води. Він був замурований у німецькому підводному човні, наче в свинцевому гробу.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

ВЕЧЕРЯ З ВОВКУЛАКАМИ

1

У далечінь збігала перспектива тьмяно освітленого вузького і довгого проходу між каютами-вигородками.

Новий приголомшливий удар, схожий на удар велетенського ковадла! Блимнувши востаннє, плафони погасли.

Шубін стояв у кромішній тьмі, притримуючись, наче сліпий за стіну. Вона була вогка. Потім з-під пальців холодними струмками потекла вода. Це означало, що бомби вибухають дуже близько. Під час гідравлічного удару слабшають сальники забортних отворів, і вода просочується всередину човна.

Потім у темряві засвітилися вогні переносних ліхтариків. Це матроси оглядали овій відсік.

Нудота підкочувалась до горла. Палуба вислизала з-під ніг. Підводний човен швидко втрачав глибину.

І цієї миті світло знову заблимало у плафонах, повільно розгоряючись.

За спиною сказали:

— По-моєму, вам краще сісти.

Це був лікар.

За бойовим розписом медпункт на військових кораблях розміщувався у кают-компанії. На столі було розкладено хірургічні інструменти, біліли бинти, вата.

Шубін сів на диван. Голова гула, як барабан. І навіть вилаятись по-російськи — розважити душу — не можна було!

— Звичайно, до таких бомбардувань ви не звикли, — сказав лікар. — Ширяєте у повітрі, а не повзаєте по дну. Та не хвилюйтеся… Наш командир вискочить з будь-якої халепи. Це найхитріший з підводних асів, справжній Рейнеке-лис! Крутне хвостом — і нема його!

Удари ковадла ставали глухішими, слабкішими.

Через деякий час вибухи припинилися. Але “найхитріший з підводних асів” продовжував рухатись.

Нарешті зашарудів морський гравій. Підводний човен вимкнув електромотори, проповз на кілі кілька метрів і ліг.

— Прикинувся мертвим, — пробубонів лікар. — Тепер запасіться терпінням. Будемо відлежуватись на грунті…

Лікар щось іще казав. Навіть, здається, сміявся. Шубін слухав неуважно.

Його опанувала страхітлива втома. Захотілося простягнути ноги, розслабити м’язи, заплющити очі.

Цього не можна було робити! Ворог був поруч, підступний, небезпечний. Треба було зважувати кожне слово, кожен жест.

Потім пролунала команда по відсіках:

— Відбій бойової тривоги!

І через деякий час до кают-компанії один за одним почали входити офіцери.

Першим до столу з’явився колекціонер кладовищенських квитанцій. Він підморгнув Шубіну і почав розмотувати строкатий шарф. Підборіддя в нього, виявилося, потрійне, обвисле. Створювалося враження, що обличчя відтягується цим підборіддям донизу, опливає, як догораюча свічка.

За механіком причапав, волочачи ноги, дуже високий, худий чолов’яга. Кадик у нього стирчав. Чолов’яга мав трагічні чорні брови.

— Наш штурман! — пошепки сказав лікар на вухо Шубіну.

Біля столу, з якого було прибрано медикаменти, метушився вістовий, розставляючи тарілки.

Командира не було. Очевидно, він перебував у центральному посту.

Останнім прийшов немолодий офіцер. Шубін уже бачив його. Він узявся за спинку стільця, схилив голову, що повторили всі інші, хвилину стояв мовчки. Очевидно, це була молитва. Потім пробурмотів: “Прошу до столу”, і всі почали сідати.

З цих ознак неважко було здогадатися, що немолодий офіцер — господар кают-компанії, старший помічник командира.

Він недбало показав підборіддям на Шубіна:

— Наш новий пасажир, лейтенант Пірволяйнен!

Шубін мало не впустив тарілки, яку передав йому вістовий.

Отже, прізвище його — Пірволяйнен! Звичайно, Пірволяйнеи! Тепер він не забуде: Пірволяйнен, Пірволяйнен!..

— Між іншим, — вів далі старший помічник, — з якого ви міста?

— Котка, — навмання сказав Шубін.

— У вахтовому журналі вас запишуть без згадування прізвища, як “пасажира із Котки”. Правда ж, Курте?

Сусід Шубіна праворуч кивнув головою.

Шубін здивувався. Курт! Таке панібратство не заведено на флоті.

Угадавши його думку, лікар, що сидів ліворуч від Шубіна, обернувся до гостя.

— Нас тут дуже мало, — люб’язно пояснив він, — а тому ми звемо один одного на ймення. Та хіба не все одно? Хай залишимося у вашій пам’яті тільки під своїми скромними іменами.

Шубін пробубонів, що йому цього цілком досить. За всіх умов він збереже почуття щирої вдячності до підводників — адже вони витягли його з води.

— Правильніше сказати: виловили, — мовив старший помічник, розливаючи суп у тарілки.

— Вас зачепили опорним крюком за сорочку, — пояснив Шубіну Курт. — А потім накинули петлю під пахи. Одного разу в Атлантиці ми витягали так акулу.

— Еге ж, ви мали кумедний вигляд на крюку. — Лікар скорчив гримасу. — Прибули до нас, можна сказати, запросто, не так, як інші, без будь-якої помпи.

Старший помічник постукав ополоником по мисці з супом. Це можна було зрозуміти як застереження лікареві, але також і як запрошення їсти. Протягом кількох хвилин усі за столом мовчки трапезували.

2

Потім розмова відновилася. Офіцери підводного човна називали один одного тільки на ймення: Курт, Франц, Готліб, Венцель, Гейнц. Можливо, це була конспірація?

Схилившись над тарілкою, Шубін придивлявся до своїх співтрапезників.

Щось незвичне, риб’яче було в їхній зовнішності. Чи то осклянілі очі з порожніми зіницями, чи то хворобливо білий колір шкіри — певно, давалося взнаки довге перебування під водою.

Шубін скоса глянув на руки підводників. Тільки й бракувало, щоб із рукавів висовувалися лускаті плавники чи ласти.

“Люди-риби, — з огидою подумав він. — Кляті вовкулаки!..”

Франц, старший помічник, без сумніву був родичем щук. Таке враження, що в роті у нього надто багато зубів. Очі злі, нерухомі.

В’ялий механік Готліб, що сидів поруч, своїми одвислими щоками, які мало не лежали на плечах, скидався на сома.

А витрішкуватий, непосидючий, рухомий лікар, якого всі запросто називають Гейнц, був схожий на метушливого, маленького рачка.

Шубін покрутив головою, проганяючи ману.

Риб’ячі писки зникли, та обличчя у підводників, як і раніше, були асиметричні, немовби відображені в кривому дзеркалі. З цим, очевидно, нічого вже не можна було вдіяти. Шубін зітхнув.

Зітхання було витлумачено неправильно.

— Так, ваше повернення зволікається, — сказав лікар. — Зрозуміло, ви пориваєтесь швидше на берег, до своїх…

Коли б він знав, як Шубін “поривається” на ворожий берег, до цих представників авіаційної частини, які викриють його з першого ж погляду!

— У перископ я бачив ваш повітряний бій, — звернувся Курт до Шубіна. — Та ми не змогли підійти ближче. Налетіла російська авіація.

— О! — підхопив лікар. — Хто б міг подумати, що ви ще живі!.. І раптом, коли ми поверталися, Венцель, наш штурман, побачив у тому ж квадраті зграю чайок. Вони билися над чимось…

— Червона пляма на воді, — лаконічно пояснив Венцель.

— Недарма ці надувні жилети червоного кольору. Швидше впадають в око!

— Але ми гадали, що ви росіянин, — зауважив Курт, насипаючи собі ще супу.

Шубін низько схилився над тарілкою, боячись чимось виказати своє хвилювання. Ось уже втретє він чує про це!

— Вас тому й витягли, що вважали росіянином. Ми б розпитали його про дещо. А коли б уже не було потреби… — Курт зробив рух кистю руки, ніби відмахуючись.

— Так, росіянин недовго б затримався у нас, — добродушно підтвердив опасистий Готліб.

— Вам подвійно поталанило, Пірволяйнен! — Франц вишкірив щучі зуби. — Якби ми не прийшли на допомогу, ви попали б у полон до росіян.

— Уже вдруге вони приходять у цей квадрат. Шукають свого льотчика.

— Якого збив не хто інший, як ви, Пірволяйнен! — багатозначно додав лікар. — Вам так не минулося б це там, нагорі!

Усі засміялися, але якось невесело.

Вони взагалі були невеселі, мабуть, дуже витіпані і озлоблені, і через те, звичайно, особливо небезпечні.

— Я гадав, що це той самий конвой, — обережно сказав Шубін.

— Ні, конвою дали можливість утекти. Це “морські мисливці”.

“Морські мисливці”? Он як!

На мить Шубін уявив своїх товаришів — там, нагорі.

Нерви акустиків, що прикипіли до приладів, напружені до краю. Це дуже важко — ось так чекати: як кіт, що підстерігає мишу, весь перетворився у слух, підібравшись, приготувавшись до стрибка.

Але жодного підозрілого звуку не чути з дна.

Надра моря сповнені різноманітних чітких або невиразних шумів. Ось швидке дзижчання, подібне до того, яке видає хрущ, — це гвинти сусіднього катера. Ось різке потріскування — це емісія, несправні посилювачі акустичного приладу, треба міняти одну з ламп.

Звуки, звичні для слуху акустика, то зникають, то виділяються на постійному фоні, одноманітному, схожому на гудіння великої тропічної черепашки. Але не чути ні приглушеної розмови, ні обережних кроків, ні довгожданого своєрідного, немов гадючий свист, звуку, який супроводжує підводний човен, коли той пливе під водою.

“Нам би тільки вчепитися за звук!” — каже капітан-лейтенант Ремез. Загоном катерів, напевне, командує Левко Ремез. Такий огрядний, червонощокий, заклопотаний! Вони близькі приятелі з Шубіним. Мабуть, саме він і веде катери на базу, незважаючи на безнадійність пошуків.

Не відриваючи бінокля од очей, Ремез вдивляється в далечінь. За його спиною стиха перемовляються сигнальники. А в небі яскраво світить сонце. І морем сюди-туди гуляє синьоока красуня хвиля.

Гарно!..

Шубін зонову зітхнув.

— Командир неодмінно привезе вас до місця призначення, — заспокійливо сказав лікар. — Він найкращий підводник Німеччини.

— О, так! — підтримав Курт. — Уміє з’являтися і зникати, як привид!

За столом пожвавішали. Усі заходилися наввипередки вихваляти свого командира.

Готліб втупив у Шубіна важкий, каламутний погляд:

— При бажанні може перетворитися в надводний корабель. Скажімо, транспорт. Але, звичайно, затонулий, — поквапливо додав він.

Франц сердито постукав ножем по блюду, на якому лежала варена риба. До нього з усіх боків простяглися руки з тарілками.

Лікар полив свою рибу соусом й урочисто оглянув присутніх.

— У середні віки, — сказав він, — ніхто не усумнився б у тому, що наш командир зачарований чи продав чорту душу.

— Я й зараз так думаю, — пробурмотів Курт, але так тихо, що почув тільки Шубін.

Нерви Шубіна були напружені, зір, слух загострені, як ніколи. Тільки скроні час від часу стискувало кліщами. Одна думка давно мучила, спокушала.

Шубіна кортіло наробити шелесту!

Небезпека, мов грозова хмара, зависла над підводним човном.

Тут розмовляли стиха, раз у раз поглядаючи на стелю, вістовий ходив довкола столу мало не навшпиньках, балансуючи тарілками, як канатоходець у цирку.

Шубін обмацав гайковий ключ, що його сховав на всякий випадок за пазуху комбінезона, за пояс.

Це корисний предмет в такому становищі. Ним можна не тільки вбити, ним можна сповістити про себе!

Та для цього треба залишитись у відсіку самому. Потім безшумно схопитись і задраїти перебірки.

І тоді виконати свій останній, сольний номер!

Треба гамселити і гамселити ключем по корпусу, сповіщаючи Левка Ремеза про те, що внизу, на грунті, підводний човен!

Глибини в затоці невеликі. Чіткий металевий звук піде хвилею до гідроакустиків, які напружено вислухують море. І одразу ж у відповідь згори посипляться бомби, глибинні бомби, одна серія бомб за другою!

Шубін викличе вогонь на себе!..

Та він одразу ж схаменувся. “Летючий Голландець” загине, і він з ним, хай так! Але ж з підводним човном загине і його таємниця. А таємниця, можливо, важливіша за сам підводний човен…

3

Чим уважніше прислухався Шубін до розмови в кают-компанії, тим більше пересвідчувався в тому, що так воно і є: таємниця важливіша за підводний човен!

То була вже дивна розмова, побудована на недомовках. Щось нез’ясовно-небезпечне крилося в початих і незакінчених фразах, навіть у паузах.

Недомовки, натяки перепурхували над столом від підводника до підводника, наче зловісні чорні метелики. І Шубін марно намагався на льоту схопити хоч один з них.

Від неймовірного напруження дедалі дужче боліла голова.

Однак розслаблюватися не можна. Треба пильнувати, помічати, запам’ятовувати. Соромно було б повернутися до своїх з порожніми руками!

“А я обов’язково повернуся до своїх! — зі злістю, з люттю повторював Шубін у думці. — Виживу! Вистою! Виберуся нагору!”

Та для цього треба бути насторожі, стежити за тим, щоб справжні думки і почуття не прорвалися назовні!

Він також дуже боявся допуститися помилки у якійсь побутовій дрібниці.

Знайомий розвідник розповідав йому, що в німців інакше, ніж у нас, лічать на пальцях. Німці не загинають їх, а, навпаки, відгинають, і починають не з мізинця, а з великого пальця. І сваряться пальцем не так, як ми, — похитують ним не від себе, а перед собою.

Дрібниця? Звичайно. Але саме на такій дрібниці легко спіткнутися.

Потім Шубін пригадав, що удає з себе не німця, а фінна. Це, звичайно, полегшувало його становище.

Як з’ясувалося, ніхто з підводників не знав по-фінськи.

— Ще ні разу не був у Фінляндії. Я маю на увазі: усередині Фінляндії, — промовив Курт, обернувшись до Шубіна. — Кажуть, ваші дівчата вродливі. Довгоногі, біляві?

— Схожі на норвежок, — зауважив Готліб.

— Але їх ти також не бачив, хоча й бував у Норвегії, — з якоюсь зловтіхою докинув слівце лікар.

— Ви щасливець, Пірволяйнен, — вів далі Курт, не звертаючи уваги на лікаря. — Тепер вам дадуть відпустку. Якщо ви захочете, то зможете з’їздити в Німеччину. Ви бували в Німеччині?

— Він бував у нас в Гамбурзі, — оголосив Готліб. — Він знає пісеньку гамбурзьких моряків “Ауфвідерзеен”.

Шубін зіщулився. Розмова набирала небезпечного напрямку.

Риб’ячі писки очікувально повернулися до нього. Курт заохочувально усміхався. Губи в нього були дуже червоні, наче вимазані кров’ю.

— Це гарна пісенька, — підтвердив лікар. — Її співає Марлен Дітріх. Вам подобається Марлен Дітріх?

Шубін не встиг відповісти. Його закидали запитаннями.

Які новинки бачив він у гамбурзькому кіно? Що носять жінки цього року: коротке чи довге? Кажуть, чорні ажурні панчохи знову стали модними? У якому готелі він зупинявся і пив пиво у бірхолі?

Навіть мовчазний Венцель спитав, чи не був він у Кенігсберзі.

Шубін хотів був зухвало відповісти: “Ще не був. Наприкінці війни сподіваюсь побувати”, але Франц сказав:

— Не набридайте нашому гостеві! Він може подумати, що ви цілу вічність не були в Німеччині.

— О, Пірволяйнен! — Курт капризно відкопилив червоні губи. — Ми сподівалися, що ви поділитеся з нами новинами. Але ви якийсь небалакучий, апатичний.

— Усі фінни стали апатичними, — вирік Готліб. — Їх треба б розворушити! Не заперечуєте?

Він підбадьорливо підморгнув і зареготав, від чого щоки його огидно затрусилися.

Курт квапливо допив каву і встав.

— Прошу дозволу вийти з-за столу! Командир наказав змінити Рудольфа.

Франц мовчки кивнув головою.

Пересвідчившись, що з гостя не вичавити більше нічого, його перестали втягувати в розмову.

Шубін в’яло сьорбав каву. Щось коїлося з головою. Часом голоси німців долинали немовби з іншої кімнати. Він не розумів, про що вони говорять. Потім свідомість знову прояснювалась. Думка працювала чітко, тільки в скронях оглушливо калатав пульс.

Він помітив, що праворуч біля нього опинився новий співтрапезник. Це, певно, був Рудольф, який змінився з вахти.

Новий провал у свідомості. Раптом до Шубіна дійшло, що за столом сваряться. Винуватцем сварки був лікар. Шубіна це не здивувало.

Настрій у кают-компанії без упину стрибками змінювався. Сміх чергувався з вигуками роздратування, дивна збудженість — з сонливістю. Іноді той чи інший співтрапезник раптом замовкав і поринав у свої думки.

Незмінно жвавий був тільки лікар. Та це було неприємне пожвавлення. Лікар весь час пускав у розмову шпильки. Основною мішенню для насмішок він чомусь обрав мовчазного Венцеля.

— Я забороняю тобі називати її Лоттхен! — зненацька крикнув Венцель.

— Але ж я сказав: фрау Лотте! І потім я не сказав нічого образливого. Навпаки. Визнав, що Лоттхен, фрау Лотте, пробач… дуже вродлива, а будинок на Лінденаллее чудовий. Я роблю висновок з фотографії, яка висить над твоєю койкою.

— Діти, не сваріться! — добродушно зауважив Готліб.

— Я просто висловив співчуття Венцелю. Я радий, що в мене немає вродливої вдови, то б пак, жінки, ще раз прошу пробачити. Будинок з садом, вважайте, чудовий посаг! Мені раптом уявилося, як після перемоги Венцель повертається до себе на Лінденаллее і бачить там якогось ледацюгу, котрий усю війну розкошував у тилу. І цей ледацюга, уявіть собі…

— Замовкни! — Венцель зі стуком відсунув од себе тарілку.

— Ну, ну! — застережливо сказав Франц. — Можете сваритися, панове, якщо це допомагає вашому травленню, але сваріться тихо. Росіяни над нами.

Гейнц замовк, не перестаючи криво усміхатися.

— Такий наш Гейнц, — пояснив Шубіну Готліб. — Якщо він не іронізуватиме за столом, шлунок його перестане виділяти сік.

Щоб не бачити спотворених облич своїх співтрапезників, Шубін звів погляд на картину, яка так здивувала його спочатку.

Було в ній щось фальшиве, неправдоподібне, що різало око моряка.

Один корабель утікав від другого, рухаючись по діагоналі із лівого верхнього кутка картини в її правий, нижній куток. На морі бурхав шторм. Хмари висіли низько над горизонтом.

Намальовано добряче, що й казати, особливо гарні ці лілові хмари, які хвостами торкаються гребенів хвиль.

Що ж поганого в картині? Пологі вали, які грізно перекочуються? Шубін недавно гойдався на таких валах, чудом уникнувши загибелі.

Ні, справа в іншому.

Камені! За межами картини, нижче правого її кутка, стирчать камені. Шубін угадав їх по пінявих завихореннях і тому особливому, зеленуватому кольорі води, який буває біля берега.

Без сумніву, трохи праворуч і нижче рами — камені!

— Пірволяйнен!

Він озирнувся. За столом мовчали і дивилися на нього. Полундра! Небезпека!

— Подобається картина? — Франц показав свої щучі зуби,

— Загалом начебто все на місці, — подумавши, сказав Шубін. — Але є недоробки.

— Які?

— Кораблі я б прибрав.

— Чому?

— Ну як же! На повних парусах — прямісінько на камені! Паруси швидше прибрати, взяти руля праворуч!

— Де ж ви бачите камені?

Шубін трохи встав і тицьнув пальцем у перебірку, трохи нижче рами. Потім небагатослівно розповів про колір води і піняві завихорення.

— Не має значення, — заспокійливо промовив Гейнц. — Перший корабель — привид. Каміння не страшне йому.

— Значить, другому звертати. Чи другий корабель теж привид?

— Ні! Просто скутий таємничою силою, не може зійти з погибельного фарватеру.

Шубін недовірливо стенув плечима.

— Для льотчика ви непогано розбираєтесь у бурунах, — сказав Франц, примружившись.

Знову: полундра!

Шубін зціпив кулаки під столом. І навіщо він бовкнув про ці камені?

Ану, скажи! І якнайшвидше! Він не розгубився.

— До війни я плавав на торгових кораблях, — пояснив, намагаючись говорити якнайспокійніше і якнайповільніше. — Адже в нас, у Фінляндії, кожен третій чи четвертий — моряк.

Ложечки знову мирно задзвеніли в склянках. Розмова за столом відновилася.

Начебто викрутився, зійшло!

Та він не міг довше залишатися в кают-компанії. Несила було прикидатися, люб’язно усміхаючись, передавати цим вовкулакам галети і цукор, ловити таємний зміст у натяках, посмішках, паузах, постійно бути насторожі.

У нього є вихід, і він скористається цим! Шубін обернувся до Гейнца:

— Дуже болить голова! Просто розколюється на шматки.

Гейнц глибокодумно кивнув:

— Правильно. Вона й повинна у вас боліти… Рудольфе, будь ласка, проведи лейтенанта в каюту. Вам зараз краще лягти, Пірволяйнен!

— Так, з вашого дозволу я хотів би лягти.

Десь він чув такий вираз: піти у хворобу. Здається, це стосується підозріливих людей? Але зараз він поспішав піти у хворобу, рятуючи себе, рятуючи глузд. Забивався в хворобу, наче змучений погонею поранений звір, що заповзав у свою берлогу.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

ОСОБЛИВІ ПРИКМЕТИ

1

З почуттям невимовної полегкості він залишив кают-компанію.

Супроводжуваний довгим Рудольфом, Шубін незграбно вибрався з-за столу і, переступаючи комінгс, спіткнувся.

Проте зробив внутрішнє зусилля і примусив себе не обернутися. Він старався триматися якнайпряміше, хоча наче виносив на своїй спині тягар поглядів, який пригинав його до землі.

Ці погляди ввижалися йому скрізь.

Мішаючи відсіки, де були матроси “Летючого Голландця”, Шубін ніби проходив крізь стрій поглядів: підозріливих, похмурих, ворожих. І, хоч як це дивно, — полохливих!

Полохливих? Чому?

В одному відсіку з нижньої койки підвівся похмурий бородань і щось сказав Рудольфові. Той зупинився. Шубін повільно йшов далі.

Він не прислухався до голосів за спиною: схвильованого — матроса і заспокійливого — Рудольфа. Не до них було.

Нестерпно тісно! Низькі склепіння давлять, пригнічують. Душа задихається в цьому стиснутому з боків, згори і знизу просторі.

Шубіна охопила гостра туга за Вікторією.

Серед цих мовчазних, холодно поблискуючих механізмів, у цьому стовпищі чужих і небезпечних людей раптом так виразно уявилася вона, у сірому домашньому платтячку, сидить на дивані і дивиться на нього знизу вгору — запитально і сердито.

У вологому повітрі склепу ледь повіяло її духами.

Шубін, не дивлячись, намацав ручку дверей, натиснув на неї, штовхнув. Двері не відчинялися.

Звідкись збоку виткнувся матрос з автоматом у руках.

— Ферботен![18] — буркнув він.

— Не туди, Пірволяйнен! — занепокоєно сказав Венцель, наздоганяючи Шубіна, і притримав його за лікоть. — Там кормова каюта!

“Кормова, кормова! — машинально повторював у думці Шубін. — Але ж у кормовому відсіку немає кают. Там тільки торпеди! І чому вартовий?”

Він ступив ще два кроки кудись убік і, опинившись у каюті-вигородці, ницьма повалився на койку. Як він стомився! Швидше б залишитися самому, не чути цих надокучливих німецьких голосів. Та довгов’язий Рудольф не йшов.

— На жаль, нашого командира не було на вечері в кают-компанії, — сказав він.

Шубін пробубонів щось про субординацію. На кораблі командир звичайно зберігає певну дистанцію між собою і своїми офіцерами.

— Ні. Справа не тільки в цьому. Ми називаємо командира Підводним Мольтке. Він мовчазний, як і Мольтке. А як сподобалися вам офіцери? — спитав Рудольф без будь-якого переходу. — Готліб, наприклад? Він показував свої квитанції? О так! — Рудольф покрутив пальцем біля лоба. — Він з дивацтвами в нас. І не тільки він. Тут, як то кажуть, усі трохи того… Крім мене, звичайно! Уявляєте, як нормальній людині серед них? Знаєте, про кого щойно говорив мій унтер-офіцер? Про вас.

— Невже?

— Так. Сьогодні п’ятниця. Вас виловили в п’ятницю.

— Суботи я не діждався б, — кволо пожартував Шубін.

— А Вернер розсипав за вечерею сіль. Збіг двох таких прикмет… Команда вважає: ви принесете нам нещастя. — Він якось силувано засміявся. — Вам, як фінну, слід розбиратися в прикметах. Кажуть, у середні віки ваші бабусі уміли приманювати вітер, зав’язуючи і розв’язуючи вузлики.

Шубін перевернувся на спину і підіткнув ковдру. Рудольф не йшов. Потираючи підборіддя, він нерішуче тупцяв біля порога.

— Ви католик? — зненацька спитав він.

— Католик? Ні.

— Звичайно, фінни — лютерани. І все-таки… — Він наважився нарешті: — Ви справляєте враження урівноваженої і розсудливої людини. Я хотів би порадитися з вами. Слухайте: як, по-вашому, чи не гріх служити заупокійну месу по живому?

Шубін здивовано поглянув на нього.

— Ви говорите про себе?

— Припустімо.

— Ну, — сказав Шубін, думаючи, що над ним жартують, — по-моєму, ви не досить мертві для того, щоб вас відспівувати.

Та співбесідник його не усміхнувся.

— Якщо, звичайно, вас вважають загиблим, — невпевнено сказав Шубін, — чи таким, що пропав безвісти…

— Хай так.

— Вашої вини, здається мені, тут немає.

— А моїх близьких? Мати дуже релігійна, я в неї єдиний син. Я певен, вона замовляє меси щонеділі, не кажучи вже про річницю.

— Річницю чого?

— Моєї смерті. Бачте, мучить те, що мати грішить через мене. Але й мені неприємно. Хіба б вам було приємно, якби вас відспівували у церкві як мертвого?

— Їй-богу, мені важко відповісти, — промимрив Шубін.

— Так, так, — неуважно мовив Рудольф. — Звичайно, вам важко відповісти…

Довга мовчанка. Рудольф нагнувся до вуха Шубіна:

— Іноді навіть чую благовіст. Дуже голосний! Дзвони розгойдуються прямо над моєю головою, віддзвонюючи по мені. У нас дуже висока дзвіниця, а церква стоїть над самим Дунаєм… Мені ввижається моє рідне місто і мати в чорному, яка виходить з церкви. Вона ховає зібгану хусточку в редикюль і йде вулицями, а знайомі поштиво скидають перед нею капелюхи. Ось фрау така-то, мати загиблого героя, нашого земляка!

Він засміявся крізь зуби.

Шубін дивився на нього, не знаючи, що сказати.

Раптом Рудольф почав робитися довшим і довшим. Він загойдався біля верхнього одвірка, як синювата морська водорость.

До Шубіна долинуло:

— Та ви зовсім спите. Я заговорив вас. І ви ж не католик. Нічим не можете допомогти мені.

Шубін залишився сам.

2

Він забув про гайковий ключ, про те, що треба “наробити шелесту”, щоб викликати вогонь на себе. Надто стомився, страшенно стомився.

Лежачи на спині, він дивився в стелю.

Ні, марна річ розгадати логіку цих людей!

У бою, щоб зрозуміти тактику противника, Шубін у думках ставив себе на його місце. Це була порада професора Грибова і, треба віддати йому належне, чудова порада.

Якось, ще на початку війни, трапилося Шубіну відбитися від “мессершмітта”.

Той несподівано вигулькнув з хмар і йшов круто вниз, прямо на торпедний катер. Шубін не зводив з літака очей, тримаючи руку на штурвалі.

“Мессершмітт” немовби завмер на мить. Шубін зрозумів: льотчик піймав катер у перехрестя прицілу. Зараз уперіщить з кулемета!

З властивою йому швидкою реакцією Шубін повернув праворуч. Чому праворуч? У цьому й полягав увесь розрахунок. Льотчик змушений буде йти за катером ліворуч, а це значно важче, ніж праворуч, якщо льотчик по лівша, що рідко буває. Треба повертати лівою рукою.

“Мессершмітт” промахнувся і з ревінням пролетів за кілька десятків метрів від катера.

Розгадавши маневр льотчика, Шубін щасливо втік від нього.

Тепер, однак, усе складається інакше. І Готліб, і Рудольф, і Гейнц роблять, можна сказати, “навпаки” — ніж у випадку з літаком вчинив би лівша.

У цьому їхня перевага над Шубіним.

А втім, якби це була не розмова, не гра недомовок, а відкритий бій, він би, мабуть, ще потягався з ними!

Шубін почав згадувати свої недавні бої. Уявив собі, як він стрімголов мчить морем: навскісно падає і здиблюється горизонт попереду, і пружний вітер б’є в обличчя, а білий бурун, клекочучи, піднімається за кормою.

Через кілька хвилин стало легше дихати. Навіть голова начебто перестала боліти.

Деякий час він не думав ні про що, просто відпочивав од цієї зрадницької зигзагоподібної розмови.

Потім щось змінилося навколо.

Ага! Підводний човен рушив дуже обережно! На коротку мить німці вмикали мотори, потім стопорили їх і прислухалися. Усе було тихо. І знову, як і раніше, обережно починали рухатися.

Шубін подумав, що так тікає від переслідувачів звір — скрадаючись, короткими стрибками, припадаючи після кожного стрибка до землі.

Скоріше б розв’язка, хоч який-небудь берег, навіть ворожий!

Згоден на все, тільки б закінчилися ці тортури у плаваючому склепі, напакованому мертвяками!

Що буде, те й буде! Він не може залишатися тут! Таємна війна не для нього, ні! День ще витримав би якось, більше б не зміг.

Він дивувався з витримки наших розвідників, які, виконуючи секретні завдання, довгі місяці, навіть роки, перебувають серед ворогів.

Ним оволоділа незборима втома. І, переставши чинити опір, він поринув у сон, як камінь на дно…

3

Крізь товщу сну долинає голос, який наполегливо повторює:

— Пірволяйнен! Пірволяйнен!

Він насилу розплющив очі. Як це — Пірволяйнен! А! Це він — Пірволяйнен!

Біля койки стояв Гейнц:

— Човен сплив! Вставайте!

Взуваючись, Шубін відчув, що ззовні, крізь відчинений люк, надходить свіже повітря.

Він минув центральний пост і піднявся в бойову рубку. Зачекав, поки каблуки Гейнца, який йшов попереду віддаляться од нього, потім, схопившись за поручні вертикального трапа, одним махом підняв своє тіло, що знудьгувалося за рухами, на місток.

Колишньої апатії наче й не було. Шубін дихав і не міг надихатись. Повітря! Простір! Солоний морський вітер!

Небо було блякло-сіре.

Саме починало світати! До сходу сонця ще далеко.

Підводний човен, утримуючись на місці ходами, погойдувався на неквапливих пологих хвилях.

Шубін з подивом озирнувся.

Він сподівався побачити кілька острівців і пасмо оголеного каміння, яке, за лоцією, прикриває підходи до Хаміни. Командир же казав учора, що привезе його в шхери, у район Хаміни.

Та це були не шхери!

Хоч як напружував Шубін зір, хоч як вдивлявся в горизонт, не міг розгледіти нічого схожого на смужку берега.

Море! Тільки море, куди не поглянь. Пустельне. Спокійне. У передранковій перлово-сірій імлі…

Виходить, підводний човен не підплив до узліску шхер?

У загорожі бойової рубки, крім Шубіна й Гейнца, було ще четверо матросів і сам командир. Але не помітно ніяких приготувань до спуску шлюпки на воду. Троє матросів, сидячи навпочіпки, жадібно курять. Четвертий — оглядає навколо небо у візир. Так само час від часу дивиться в бінокль і командир, виявляючи занепокоєння.

— Нічого не розумію! Де шхери? — Шубін схилився до Гейнца.

— О! Шхер вам ще довго чекати!

Лікар пояснив, що це вимушене сплиття. Вилилася кислота з акумуляторних батарей, — очевидно, під час втечі на глибину, коли човен бомбували. Почав виділятися водень. Концентрація його в повітрі стала небезпечною, і командир вирішив спливти, щоб провентилювати відсіки.

Переслідувачів він начебто “скинув з хвоста”. Одначе починало світати. Це було небезпечно. І все-таки він ризикнув.

Закінчивши перекур, матроси швидко югнули в люк, па зміну їм вилізли інші.

— Так, небезпечна концентрація, — вів далі лікар, припалюючи від недокурка нову цигарку. — І тоді я згадав про свого пацієнта. Ви стогнали вві сні. Довелося доповісти про це командирові, щоб дозволив прогулянку. У мене, бачте, є професійне самолюбство. Я хочу привезти вас на берег живим.

Шубін неуважно подякував і одвернувся.

Він крадькома оглядав підводний човен, щоб на всякий випадок запам’ятати його зовнішній вигляд, його особливі прикмети.

Зверху човен здавався дуже вузьким — наче лезо кинджала, яким розпорюють море. Це був, безсумнівно, рейдер, човен, призначений для океанського плавання, тоннажністю не менше двох тисяч тонн. Носова частина була різко звужена, порівняно з рештою корпусу, що, треба гадати, полегшувало керування човном у підводному положенні. Попереду стирчали пилки для розрізування протичовнових сіток. Поміст був дерев’яний, можливо, передбачалося перебування в тропічних широтах.

Та найважливіші були три прикмети.

По-перше, не було артилерійського озброєння — стирчали тільки два спарених крупнокаліберних кулемети. По-друге, незвичайно висока була похильна штильова антена. А найдивовижнішою на палубі “Летючого Голландця” здалася Шубіну бойова рубка. Вона зовсім вертикально височіла над палубою, немовби пряма труба чи, краще сказати, вежа, сягаючи, на око, п’яти чи шести метрів.

Усе це Шубін схопив в одну мить — чіпким поглядом моряка.

— Ще п’ять хвилин, більше не можу, — ні до кого не звертаючись, сказав командир. — Росіяни мають звичку робити розвідувальні польоти вранці.

Сказав — і ніби накликав!

Не вухами — усім трепетним серцем своїм почув Шубін рівне рокотіння, що струмувало згори. Над морем з’явився літак.

Він розвернувся, рушив прямо на підводний човен.

Помітив! Атакує!

Командир, ховаючи хронометр у кишеню шкіряних штанів, ступив до люка:

— Спішно зануритися! Усі вниз!

Матроси юрмою кинулися за ним. На спішне занурення дається сорок секунд!

“Ось він, мій порятунок!” — подумав Шубін.

Він удав, що загаявся. Хтось щосили відштовхнув його. Хтось наступив йому на ногу. Біля люка утворилася тиснява. Люди безладно звалювалися вниз, каменем падали в рятівні надра човна, з’їжджали по трапу на плечах один одного.

— Униз! Униз! — крикнули над вухом, наче глухому.

Шубін відштовхнув лікаря.

Уже, сповзаючи в люк, той схопив удаваного Пірволяйнена за холошу і потягнув за собою. Але, падаючи навзнак, Шубін встиг ударити його ногою по руці.

— Пірволяйнен!!

У отворі майнуло спотворене гримасою рудобороде обличчя. Командир обома руками вчепився в маховик кремальєри.

І це було останнє, що бачив Шубін на борту “Летючого Голландця”,

Важкий люк з брязкотом зачинився. Повернувся маховик, намертво задраюючи його зсередини. Усе!

Шубін відчув, як поміст зникає з-під ніг. Маленькі хвилі пробігли по палубі, вода закрила її. Вона стрімко наближалася. Вежа бойової рубки провалювалася вниз, вниз і…

Шубін з силою відштовхнувся ногами і вигріб. Він був уже в воді. Довга тінь опускалася під ним дедалі нижче. Шубін ще раз судорожно вдарив ногами. Ним опанував страх, що його затягне в глибину.

Силует дуже повільно розтанув унизу.

І ось Шубін знову сам — наче й не був ніколи на борту “Летючого Голландця”…

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

ЗОЛОТИЙ ВИХОР

1

Небо на горизонті поволі світліло. Отже, схід там!

Відповідно — північ у тій стороні, південь — у цій! Інстинкт самозбереження штовхав Шубіна на південь, далі від ворожих шхер.

Тільки б не сплив підводний човен!

Шубін поквапливо стягнув з себе взуття і комбінезон. Потім, відчувши волю рухів, зробив кілька швидких помахів і перевернувся на спину.

Над ним кружляв літак. Він то опускався до самої води, то стрімголов шугав угору.

Коли крила на крутому віражі усією площиною поверталися до світла, на них видно було червоні зірочки.

Зробивши кілька кругів, літак зник, але невдовзі повернувся. Рокотіння тепер стало дужчим і ніби роздвоїлося.

Шубін пошукав другий літак. Ні, шум моторів ішов з моря. Йому уявилося навіть, що він узнає цей шум. Невже “морські мисливці”? Але цього не могло бути. Це було б надто добре!

Здається, він плакав, коли товариші обережно піднімали його на борт, і Левко Ремез тремтячими руками підносив до його рота флягу.

Усе пояснювалося дуже просто.

Льотчик розвідувального літака, сполохавши підводний човен, помітив людину, що плавала в воді. Природно було припустити, що ця людина — з підводного човна, який щойно занурився. Льотчик поспішив навести на неї “морських мисливців” Ремеза, котрий був поблизу.

Так було врятовано Шубіна.

У Ленінград його привезли у важкому стані. Думали навіть — не довезуть. По дорозі його стало нудити, лихоманити. Потім він почав марити.

Ремез, з тривогою озираючись на друга, мчав що було моці.

Він зробив усе, що було в його силах, навіть більше того — “поборовся з неможливим”: упросив командира бази послати його третій, останній раз на пошуки, уже разом з розвідувальним літаком. І ось — знайшов друга, врятував! Невже не довезе?

Але він довіз. Тепер діло за медициною!

У госпіталі, проте, з сумнівом похитували головами. Запалення легенів і, мабуть, струс мозку. У всякому разі, нерви Шубіна зазнали непомірного навантаження.

Про перебування на борту підводного човна дізналися від нього в найзагальніших рисах. Дивом дивувалися, як міг він витримати і не виказав себе ні словом, ні жестом, хоча був уже хворий.

Тепер настала реакція.

Фантастичні образи низкою пропливали в мозку. Вони мчали стрімко, наче хмари над спіненим морем. “Вітер вісім балів або й десять”,— заклопотано прикидав Шубін. Хмари були зловісного кольору, багряно-коричневі чи фіолетові, і промені сонця падали з них, наче пучок стріл.

На морі коїлось щось дивовижне. Чайки сварилися між собою високими голосами, ганяючи футбольний м’яч по хвилях. А втім, який же це м’яч! Це — голова Пірволяйнена, з дрібними вищиреними кличками! Вона перетворювалася в одутле обличчя Гейнца. І ось уже Шубін сидить за столом кают-компанії, і риб’ячі писки витріщуються на нього з усіх боків.

“Для льотчика ви непогано розумієтесь на бурунах”, — багатозначно посміхаючись, казав Франц, і ті, хто сидів за столом, підіймали над головами склянки — чи то щоб почаркуватися з Шубіним, чи то щоб ударити його.

Нечутно проходила мимо Вікторія, і все зникало. Залишився тільки слабкий повів її духів.

Шубін впадав у забуття. Завжди поява стрункої жіночої постаті знаменувала в його кошмарах настання короткочасного відпочинку.

Однак Вікторія проходила, не дивлячись на нього. Він бачив її тільки в профіль. Милі пухнасті брови були насуплені, а палець вона тримала біля губів, немовби хотіла попередити, застерегти.

Інакше, між іншим, і не могло бути. Вони перебували серед ворогів і повинні були удавати, що не знають одне одного.

А час від часу крізь неугавний гомін розмови в кают-компанії пробивався її схвильований голос. Він був дуже тихий, цей голос, долинав немовби через густий туман чи дуже щільну воду… Але якось круглих немигаючих очей поблизу не було. Вікторія затрималась біля Шубіна. Обличчя в неї було таке стривожене і ласкаве, що все в душі Шубіна стрепенулося. І раптом він помітив, що вона плаче.

— Чого ви плачете? — спитав він. — Усе буде гаразд. Хіба ви не знаєте, що мене прозвали Щасливцем?

Він хотів заспокоїти її і простягнув руку, щоб погладити по щоці, і від цього руху проснувся. Але обличчя Вікторії, як і раніше, було перед ним. Сльози так і бриніли на її довгих віях.

— Чого ви плачете? — повторював він.

— Бо я рада, — відповіла вона не дуже логічно.

Але він зрозумів.

— Я був хворий і одужую?

— Ви були дуже хворі. А тепер вам треба мовчати і набиратися сил.

— Але чому ви тут?

— Мені дозволили вас провідувати. Ви в госпіталі, в Ленінграді. Усе, мовчи!

Вона затулила пальцем його рот. Звичайно, заради цього варто помовчати. Шубін щасливо зітхнув. А втім, зітхання можна було вважати поцілунком, найлегшим, найніжнішим у світі…

2

— Мені треба негайно побалакати з капітаном другого рангу Ришковим, — сказав Шубін того ж вечора.

Виявилося, що Ришкова в Ленінграді немає, дістав підвищення, поїхав на ТОФ.[19]

— Тоді когось із розвідувального відділу флоту. Моє повідомлення дуже важливе й секретне…

Головний лікар сказав, що не дозволить хворому ризикувати своїм здоров’ям, і повернувся до Шубіна спиною. Шубін наполягав. Головний лікар нагримав на нього.

— Навіть ціною здоров’я, товаришу генерал медицинської служби! — кволо, але твердо промовив Шубін.

Довелося поступитись.

Розвідник прийшов. Шубін попрохав його сісти поруч з ліжком і нагнутися нижче, щоб не чути було сусідам по палаті.

Багато чого він уже забув, але основне із розмови в кают-компанії пам’ятав, немовби це гвіздком вбили в його мозок.

Розвідник ледве встигав записувати.

Повідомлення про “Летючого Голландця” зайняло близько півгодини. Під кінець Шубін почав робити паузи, шепіт його ставав напруженим, і до ліжка із заклопотаним обличчям підійшла медсестра, тримаючи напоготові шприц голкою вгору.

Нарешті, пробурмотівши: “У мене все!” — хворий стомлено заплющив очі.

Розвідника провели в кабінет до головного лікаря.

— Ого! — сказав головний лікар, побачивши блокнот. — Увесь списали?

— Майже весь.

Головний лікар здвигнув плечима.

— А що, товаришу генерал, — обережно спитав розвідник, — є сумніви?

— Бачте… — почав головний лікар. — Але прошу сісти…

Подовгу перебуваючи біля ліжка хворого і прислухаючись до його невиразного бурмотіння, головний лікар склав про події свою думку.

За його словами, Шубін галюцинував у морі. Він марив наяву. І це було, кінець кінцем, закономірно. Він зазнав великого нервового потрясіння, протягом довгих годин боровся зі смертю. Йому ввижалися обличчя підводників, вчувалися їхні скрипучі, як у чайок, голоси. А сам він — непритомний — гойдався на хвилях у своєму трофейному гумовому жилеті.

— Жилета на ньому не було, коли підійшли “морські мисливці”.

— Я припускаю, що він скинув жилет під кінець. Адже він був майже в нестямі. Кажуть, навіть плакав, коли його піднімали на борт.

Розвідник відзначив це в своєму блокноті.

— Не забувайте, — вів далі головний лікар, — що мій пацієнт мало не напередодні зустрів у шхерах загадковий підводний човен. Марячи, хворий згадував про це. Зустріч, безсумнівно, справила на нього дуже велике враження. Потім його збили на літаку, і він боровся за життя в бурхливому морі. Обидві події якось згрупувалися разом, дивовижно переплилися в хворобливій уяві і…

— Гадаєте, він і досі марить?

— Не зовсім так. Вважає своє давнішнє марення дійсністю. Він певен: те, що тільки приверзлося йому, трапилося насправді. Медицина знає аналогічні випадки.

Розвідник встав.

— Єсть, товаришу генерал! Я доповім начальникові про вашу точку зору…

Шубін, проте, не дізнався про цю розмову. Він був у важкому забутті. Зустріч з розвідником не минула для нього даром.

Знову обступили ліжко спотворені риб’ячі писки. Готліб підморгував із-за кофейника, Франц вищиряв свої щучі зуби. А біля верхнього одвірка розгойдувався дуже довгий, сумний Рудольф, котрого відспівували як мертвого в якомусь містечку на Дунаї.

І весь час вчувалася Шубіну монотонна, докучливо-протяжна мелодія на губній гармошці: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен…”

Іноді мелодію настирливо перебивали голоси чайок. Схоже було на скрип дверей. Шубін жалібно просив:

— Зачиніть двері! Та зачиніть же двері!

Його не могли зрозуміти. Двері були зачинені.

Він стомлено відкидався на подушки. Чому не змажуть завіси на цих клятих скрипучих дверях?..

На ніч стан його погіршився. Два санітари насилу втримували хворого на ліжку. Він метався, вигукував слова команди. І в маренні мчав, мчав кудись…

Під ранок він затих, тільки важко, уривчасто дихав… Головний лікар, який просидів цілу ніч біля його ліжка, сердито супився. Потрібні заходи вжито. Залишається чекати перелому в ході хвороби чи…

Вікторію не пустили до Шубіна. Вона ходила туди й сюди по вестибюлю, стараючись не цокати каблуками, прислухаючись до моторошної тиші за дверима.

Там Шубін мовчки боровся за життя і розум.

Довкола нього плавали немигаючі круглі очі, а над головою струміли зелені брижі. Дивний світ водоростей, риб і медуз, звиваючись, перебираючи своїми стеблами, щупальцями, плавниками владно тягнув його до себе, на дно. Затягував нижче й нижче…

Але не втримав, не зміг утримати.

Підсвідомо Шубін, напевне, відчував, що ще не все зробив, не виконав до кінця свого військового обов’язку. Зусиллям волі він вирвався із слизьких щупальців марення і виплив на поверхню…

3

Генерал медицинської служби задоволено усміхався і приймав данину захоплення і подиву від своїх співробітників.

Так, становище було надзвичайно важке, але медицині, як бачите, вдалося впоратись із хворобою!

Шубін одужував. Він мав кумедний вигляд у новій для нього якості — хворого. Виявилося, що цей бравий моряк, звитяжець і забіяка, панічно боїться лікарів. Особливо боявся він головного лікаря, від якого залежало виписати хворого з госпіталю чи затримати на довгий термін.

Боязко, знизу вгору, дивився на нього Шубін, коли той у супроводі поважного почту у білих халатах, суплячись і сановито відсапуючись, робив щоденний обхід.

Біля ліжка Шубіна сіре від утоми обличчя головного лікаря прояснювалось. Шубін — його улюбленець. І не за подвиги на морі, а за свою поведінку в госпіталі.

Він зразково показовий хворий. Немає нікого, хто б так справно міряв температуру, так покірливо їв гнітючо рідку кашу. Кажуть, одного разу Шубін мало не заплакав, як маленький, через те, що у встановлений час йому забули дати ліки.

Вікторія розуміла, що у цьому також виявляється дивовижна зібраність Шубіна. Одна мета перед ним: якнайшвидше одужати!

“Не проґавити б наступу! — з тривогою говорив він Вікторії. І після паузи: — Адже “Летючий Голландець” ще цілий!”

Спершу від нього приховували, що війська Ленінградського фронту при підтримці кораблів і частин Червонопрапорного Балтійського флоту вже перейшли в переможний наступ.

Та, звичайно, довго приховувати це було неможливо

Дізнавшись про наступ, Шубін промовчав, але став виконувати медицинські приписи ще старанніше. Ладен був міряти температуру не двічі, а навіть п’ять—шість разів на день, тільки б умилостивити головного лікаря!

Одначе самостійно прогулятися йому дозволили не скоро, тільки на початку вересня.

До цієї прогулянки він готувався, як до аудієнції у командувача флоту. Близько години, мабуть, начищав ґудзики на парадній тужурці, потім, заклопотано висолопивши кінчик язика, дбайливо прасував штани. Поголившись, довго обприскувався одеколоном.

Сусід-артилерист, стежачи за цими приготуваннями, з заздрістю спитав:

— Передбачається бій на близькій дистанції, га, старлейте?[20]

На інших ліжках доброзичливо засміялися. Під “боєм на ближній дистанції” малося на увазі побачення з дівчиною і, можливо, поцілунки, при яких щетина на щоках не заохочується. Жарт належав самому Шубіну. Та несподівано Шубін розсердився. Власний жарт, переадресований Вікторії, здавався мало не святотатством.

Поранені, припавши до вікон, з задоволенням спостерігали, як він урочисто виходив.

— Згорів наш старлейт! — оголосив артилерист, зіскакуючи з підвіконня. — Якщо вже через неї такий принциповий, жартів не розуміє, значить, усе, горить в огні!..

Горить, горить…

Коли Шубін і Вікторія заглибилися в парк на Кіровських островах, тихе полум’я осені обступило їх. Усе було жовте і червоне довкола. Листя шаруділо під ногами, повільно падало з дерев, кружляючи пливло по воді під містками, що круто вигиналися.

— От і осінь! — зітхнув Шубін. — І фашисти мажуть п’яти салом у Фінській затоці. А я й досі на бережку…

Без його участі здійснено зухвалі десанти в шхерах. Молодецьки взято острів Тютерс. Визволено Виборг. Ціле літо минуло, і яке літо!

— Може, посидимо, відпочинемо? — запропонувала Вікторія. — Головлікар сказав, щоб ви не стомлювались. Мабуть, відвикли ходити?

Ось як воно обернулося для Шубіна! Ти — про війну, про десанти, а тобі: “Не відвикли ходити?”

Тільки тепер, ведучи Вікторію під руку, він побачив, що вона трошки вища за нього на зріст. Звичайно Шубін уникав залицятися до дівчат, які на зріст були вищі за нього. Це якось принижувало його чоловічу гідність. Та зараз йому було все одно.

А втім, у присутності Вікторії безумовно виключалася можливість будь-якої незручності, безглуздого жарту, безтактності. У неї була обеззброююча спокійна, упевнена манера триматися. Мужчина з особливою гордістю пропускає поперед себе таку жінку до зали театру, помічаючи поштиві, захоплені, заздрісні погляди.

Проте Вікторія — Шубін знав це — може з почуттям власної гідності пройти попереду мужчини не тільки в театр, але й у ворожі, непривітні шхери. А крім того, уміє терпляче, годинами, сидіти біля ліжка хворого, не спускаючи з нього співчутливих, тривожних очей.

— Не стомилися? — турботливо спитала Вікторія. — Ви уперше вийшли. Головлікар каже…

— Стомився? З вами? Та що ви! Я відчуваю при вас такий приплив сил! — І, усміхнувшись, додав: — Грудна клітка вдвоє більше забирає кисню.

Шарудячи листям, вони неквапливо пройшли мимо зенітної батареї, встановленої між деревами парку. Там товпилися молоденькі зенітниці у коротеньких спідницях, з-під яких видно було стрункі ноги в чобітках і туго натягнутих панчохах. Дівчата з явним співчуттям дивилися на романтичну пару. Безсумнівно, пара була романтична.

Та Шубін не відчував у відповідь симпатії до зенітниць. Драїли б краще свої гармати, ніж стовбичити тут і витріщати дурні баньки!

У той тихий сонячний день Кіровські острови мали ще барвистіший вигляд, ніж звичайно. Особливо яскраве було листя горобини — червоне, пурпурове, червінькове, воно чітко різьбилося на жовтому тлі.

— Гляньте, — шепнула Вікторія, — навіть павутинка золота…

Вона була зовсім не схожа на ту зухвалу недоторку, яку бачив колись Шубін. Говорила якісь милі жіночі дурниці, іноді перепитувала чи несподівано затиналася посеред фрази.

— Кіровські острови, — стиха мовив Шубін. — А вам не здається, що це безлюдні острови? І ми тільки удвох тут…

— Не рахуючи майже всієї зенітної артилерії Ленінграда. — Вона усміхнулася — цього разу не куточком рота.

Та потім вони забрели в таку глухомань, де не було ні зенітниць, ні перехожих. Дерева і кущі підступили до самої доріжки — нерухома громада багряно-жовтого листя, тиха пожежа осені.

Вікторія і Шубін стояли на горбатому містку, спершись на перила і слідкуючи за різноколірним листям, що неквапливо пропливало внизу. І раптом одночасно підвели очі і подивилися одне на одного.

— Головлікар… — почала була вона.

Та поза госпіталем, на вільному повітрі, Шубін не боявся лікарів.

Довга мовчанка.

— …не дозволив вам цілуватися, — машинально закінчила вона. Насилу перевела подих, не підіймаючи обважнілих повік. їй довелося вхопитися за вилоги тужурки, щоб не впасти. Шубін устояв.

— Додому час. Сиро, — невиразно пробурмотіла вона.

— Ні, ще трохи! Будь ласка. Ну, хвилинку! — упрошував, наче хлопчик, якого посилають спати.

— Гаразд. Хвилиночку.

І знову вони кружляють по своїх “безлюдних” Кіровських островах, шарудять листям, ненадовго сідають на лавці, встають, ідуть, неначе щось підганяє їх…

Під кінець Шубін і Вікторія мало не заблудилися в парку. Шубін не міг пригадати, на якому повороті вони звернули з центральної алеї.

— Збився з дороги, — пошепки сказала Вікторія. — Гай-гай! Уславлений мореходець! — І, беручи під руку, ніжно-ніжно: — Це золотий вихор закрутив нас. Так би й ніс, ніс… Ціле життя…

У госпіталь Шубін повернувся, коли його сусіди вже спали. Тільки артилерист, який лежав поруч, не спав, але удавав, що спить. Краєм ока стежачи за Шубіним, що роздягався, він причепливо відзначав його незграбні, невпевнені рухи. Шубін наткнувся на тумбочку, перекинув стілець, сказав сам до себе: “Тс-с!”, та, сівши на ліжко, одразу ж упустив черевик і тихо засміявся. Усі симптоми були в наявності.

Сусіда не витримав і висунув голову з-під ковдри.

— Ану, дихни! — зажадав він. — Ех, ти! Адже генерал медицинської служби не дозволив тобі пити.

Шубін збентежено озирнувся.

— У тебе думки ідуть протичовновим зигзагом, — пробурмотів він і мерщій укрився з головою.

Ні з ким, навіть з найкращим другом, не зміг би він говорити про те, що сталося. Це було тільки його, належало тільки йому. І їй, звичайно. їм обом.

4

Вони одружилися, тільки-но Шубіна виписали із госпіталю. Уранці його виписали, а вдень вони одружилися.

Весілля влаштували дуже скромне. На торжестві були тільки Ремез, Вася Князєв, Селіванов, дві подружки Вікторії і, звичайно, Шурко Ластиков.

— По-справжньому відгуляємо після перемоги над Німеччиною! — пообіцяв Шубін.

На одужування йому дали два тижні. Молодята провели цей час у кімнатці Вікторії Павлівни.

Золотий вихор продовжував крутити їх. У якомусь напівзабутті блукали вони по осінньому, тихому, багряно-золотому Ленінграду.

Він підводився з руїн, струшуючи з себе пилюку і попіл. Ще ворушилися, сіпаючись стиками на вітрі, фанерні стіни, що прикривали пустирі, ще зеленіло картоплиння в центрі міста, та війна вже далеко відсунулася від його застав. І барви неповторного ленінградського заходу сонця стали, здавалося, ще чистішими на промитому грозовими дощами небі.

А вечорами Вікторія і Шубін любили сидіти біля вікна, що виходило на Марсове поле. Тепер тут були городи, а над грядками височіли стволи зенітних гармат — характерний міський пейзаж того часу.

Мовчанка обривалася запитанням:

— Пам’ятаєш?..

— А ти пам’ятаєш?..

Вони переживали звичайну для закоханих пору спогадів, цікавих тільки їм двом.

— Пам’ятаєш, як ти обняв мене, а потім мало не впав у воду? — запитувала Вікторія.

— У воду? — перепитував він. — Ні, не пам’ятаю. — І усміхався. — Зовсім вигубилося з пам’яті.

Пізніше Вікторія зрозуміла, що Шубін майже не жартує, коли каже: “Вигубилося з пам’яті”. Він дивовижно умів забувати погане, що заважало йому жити, іти вперед.

— Я — як мій катер, — пояснював він. — На повному ходу проскакую над невдачами, наче над мінами. І — живий! А є люди — наче тихохідні баржі з низькою осадкою. Ледь накренились, черкнули кілем дно — і всьому кінець. Сидять на мілині!

Він навіть не поцікавився, чому так круто змінилося її ставлення до нього.

Та Вікторія сама не змогла б пояснити, чому Шубін примусив її покохати себе. Саме примусив!

— Зі мною і треба було так, — зізналася вона. — Я була дивна. Дівчата дражнили мене Сплячою красунею. А мені просто нелегко довелося в дитинстві через тата.

Він був дуже вродливий, як вона розповідала, і мав успіх у жінок. Вікторії сповнилося чотирнадцять років, коли батько пішов від її матері і завів нову сім’ю. Але він був добрий і безхарактерний і якось не зумів до кінця порвати із своєю першою сім’єю. Дивно, що симпатії дочки були на його боці.

Дружини, інтригуючи і скандалячи, поперемінно забирали його до себе. Так вій і хитався між ними, наче маятник, поки не помер.

З ним стався припадок на вулиці, неподалік від квартири першої дружини. Його принесли додому, викликали швидку допомогу.

Опритомнівши, він пошукав очима дочку. Вона намочувала гірчичник, щоб покласти йому на серце.

Батько винувато усміхнувся їй, потім побачив обох своїх жінок. Перелякані, заплакані, вони сиділи на диванчику, тримаючись за руки.

“О! — тихо мовив він. — Ви разом і не сваритесь?.. Виходить, усьому кінець, я помираю”.

І це були його останні слова…

Шубін дуже виразно уявив перелякану, довгоногу дівчинку біля ліжка вмираючого батька. Він рвучко пригорнув Вікторію до себе.

— Адже ти не такий, ні? — Вона ніжно провела кінчиками пальців по різких вертикальних зморшках біля його рота. — О! Ти з однолюбів, я знаю! Тобі не потрібна інша жінка, крім мене. — І блискавичний, зовсім жіночий перехід! Вигнувшись і лукаво заглядаючи знизу в обличчя: — Але море все-таки любиш більше за мене? Море на першому місці?.. Ну-ну, не супся, я жартую…

Звичайно, вона жартувала.

Як тільки вона заплющувала очі, осіннє листя знову летіло й летіло, а із золотої хмари насувалася на неї, повільно наближаючись, пряма, вуглувата, у синьому постать…

5

Але щастя Вікторії було неповне. Воно було нетривке. Немовби неквапливо і невідворотно підіймалася позаду хмара, темна, грізна, відкидаючи тінь далеко поперед себе. Ще сяяло сонце на небі, та вже потягло холодком, тривожно зашуміло листя, завихорилися маленькі смерчі пилюки на бруківці…

Два вихори запекло боролися між собою: один золотий, другий темно-синій, зловісний — не вихор, небезпечний вир.

Болісна неуважність дедалі частіше оволодівала Шубі-ним. Він відповідав невлад, неждано обривав нитку розмови, стріпував головою: “Ой, пробач, задумався про інше”.

Уночі Вікторія прокидалася і, спираючись на лікоть, вдивлялася в його обличчя. Він спав неспокійно. Що йому снилося?

Іноді бурмотів щось крізь стиснуті зуби — з лотками гніву і погрози!

Дружинам моряків судилося все життя тривожитись за своїх чоловіків. А Вікторії здавалося, що Шубіна дожидає в морі “Летючий Голландець”.

Під її поглядом він прокинувся, розплющив очі:

— Ти чого?

— Нічого… — Вона несподівано схлипнула. — Побачила твої очі і дряпонуло по серцю…

Є люди з потаємним горем, схованим на дні душі. Навіть у хвилини веселощів зненацька пробігає тінь по їхньому обличчю, неначе хмара над водною гладінню. Так була і з Шубіним. Час від часу, заглушуючи сміх і веселі голоси друзів, починав бриніти у вухах лейтмотив “Летючого Голландця”: “Ауфвідерзеен, майне кляйне, ауфвідерзеен…”

Вікторія уже знала, коли “Ауфвідерзеен” починає лунати особливо голосно. Шубін ставав тоді галасливим, балакучим, просив гітару, починав танцювати — нізащо не хотів піддаватися цьому “Ауфвідерзеену”…

І от останній вечір дома перед поверненням на флот.

Вікторія і Шубін сидять біля відчиненого вікна. Не пішли ні в кіно, ні в гості. Останні години хочеться побути без сторонніх.

Раптом Шубін сказав:

— Знаєш, думаю іноді: вони всі божевільні там!

Хто “вони” і де “там”, не треба пояснювати.

— Правда?

— І тим небезпечніше залишати їх на волі.

Сутінки поволеньки заповнюють кімнату, переливаючись через підвіконня…

— Це дуже мучить мене. По-моєму, я не виконав свого обов’язку.

— Ти, як завжди, надто вимогливий до себе.

— Надто? Ні, просто вимогливий. Я, напевне, повинен був викликати вогонь на себе. Але забарився, проґавив момент.

— Ти був уже хворий.

— Можливо…

Мовчанка. Майже пошепки:

— І потім я дуже хотів до тебе, нагору…

Знову довга мовчанка.

— Але ти зрозумів, для чого цей “Летючий Голландець”?

— Ні. Пробув там надто мало. Треба б довше.

— Тебе все одно зсадили б на берег.

— Хоча ні, я не витримав би довше. Задихався. Відчував: сам божеволію.

— Не кажи так, не треба!

Звук поцілунку.

— Спочатку Ришков підказав мені: Вува, ді Вундерваффе. Я подумав: так, Вува! Та літо вже минуло — і нічого! Секретної зброї не застосували проти Ленінграда… Це, звичайно, дуже добре. І я радий. Але ж “Летючий Голландець”, як і раніше, цілий, і його не розгадано!

— Секретну зброю, “Фау”, застосували проти Англії. У червні. Тобто невдовзі після твоєї зустрічі з “Летючим Голландцем”. Можливо, що саме цю зброю збиралися випробувати під Ленінградом.

— Але ж я не бачив ніяких пристосувань на палубі. Бачив тільки антену, два спарених кулемети, більше нічого! І торпед, певен, на “Летючому” менше, ніж має бути на звичайному підводному човні. У кормовому відсіку не торпедні апарати! Що це за каюта в кормовому відсіку? Чому біля дверей стояв матрос з автоматом? Чи не там ця Вува?

— Не хвилюйся так! Тобі не можна хвилюватись!

— Ну що це ти справді: я ж завтра буду в морі. І не хвилюватися, по-моєму, значить взагалі не жити!.. Я не можу зрозуміти “Летючого Голландця”. І це мене мучить, бісить! Навіть найпростішого не можу зрозуміти! Чому прізвисько таке: “Летючий Голландець”?

— Ти розповідав про цього Рудольфа, живого мертвяка. На легендарному кораблі, по-моєму, теж були мертвяки. Уся команда складалася з мертвяків. Але я слухала оперу Вагнера дуже давно, у дитинстві.

— Так, я теж пам’ятаю щось про мертвяків. Корабель-привид, корабель мертвих…

Сутінки до стелі заповнили кімнату.

Шубін встав і ступив крок до вимикача.

— Зустрітися б іще раз з цим “Летючим Голландцем”! Наздогнати його! Атакувати!..

І, скреготнувши зубами, він з такою люттю стиснув кулак, немовби вже добирався до нутра цього незрозумілого підводного човна і вительбушив його, як рибу, вивернув усього навиворіт!

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ШУБІН АТАКУЄ

1

Він жадібно, на повні груди, вдихнув повітря.

— О! Першокласне! Пругке, ледь солонувате і прохолодне, яким йому й належить бути!

Вітер, що зірвався від руху катера, легенько впирається в чоло, немовби піддражнюючи, запрошуючи погратися з собою. Палуба під ногами вібрує, здиблюється і падає, коли катер б’ється об хвилю.

А хвиля тут далеко крутіша, ніж у тісняві шхер! Ще б пак! За Талліном відкриваються ворота в Середню Балтику, вихід із затоки в море. Відкрите море!

Ого! “Побенкетуєм на просторі!..”

У думці Шубін бачить увесь військово-морський театр. Примовкла Фінляндія тихо пропливає по правому борту. Вона перестала бути ворожою, вийшла з війни. Ліворуч простяглося лісисте естонське узбережжя. Там ще стріляють фашисти.

А на південний захід від Талліна материковий берег збігає під прямим кутом на південь. Далі лежить Моонзундський архіпелаг — острови Хіума, Саарема, Муху, які замикають вхід у Ризьку затоку. Ще далі, за Вентспілсом і Клайпедою, відгороджена од моря косою Фріш-Неррунг, височить фортеця Піллау — аванпорт Кенігсберга.

Одна банка, Аполлон, — на норді, друга — на зюйді Посередині — банка Підла біля мису Рістна.

Десь у цьому районі — не в шхерах, а на просторах Середньої чи Південної Балтики — Шубін поквитається з “Летючим Голландцем”!

Тепер він командував уже не ланкою, а загоном. На його колишній катер було призначено командиром молодого лейтенанта Павлова, який щойно закінчив училище. І Шубін під час походів навчив його управляти катером.

Павлов з цікавістю поглядав на гвардії капітан-лейтенанта (Шубіну восени надали це звання), намагаючись в виразу обличчя вгадати, про що той думає.

Насупився? Зціпив зуби? Ну, значить, згадав про свого “Летючого Голландця”!

Запальній уяві Шубіна малювалося, як уночі, майже впритул він підходить до “Летючого Голландця”. Той сплив, щоб зарядити акумулятори. Отут-то й треба його застукати! За шумом своїх дизелів німці не почують моторів катерів Шубіна. І тоді Шубін скаже нарешті своє вагоме слово: “Залп!” Всадить торпеду в борт німецького підводного човна! Та так, знаєш, по-російськи всадить, від щирого серця, щоб на віки вічні прикувати страхіття до морського дна!

Але зустріч (“неминуча зустріч”, як уперто повторював Шубін) могла відбутися і вдень. На цей випадок припасе глибинні бомби. Тепер на катери беруть бомби, з півдюжини невеликих чорних барилець, обережно розміщуючи їх у стелажах за рубкою.

Як не торпедою, то бомбою! Треба ж чимось дійняти цих незговірливих “покійників”!

Та поки що не зустрічається Шубіну “Летючий Голландець”…

Глибинні бомби несподівано для всіх було використано дуже дивовижно і незвичайно — проти надводного корабля!

Загін, супроводжуваний літаками, що прикривали його, і наводили на ціль, вирушив на денні пошуки.

Ревіння моторів Шубіна немовби вторувало рокотінню, що линуло з неба. Нерви вібрували в унісон з цим подвійним рокотом грізною увертюрою бою.

Попереду пусто. Брудно-сіра запона хмар звисає до самої води.

Та ось згори нагукали Шубіна. У навушниках пролунав схвильований голос льотчика: “Транспорт, Борю! Транспорт! Ліворуч, курсовий сорок! Здоровенний, тисячі на три![21]

Один літак повернувся, зробив коло над загоном торпедних катерів, помахав крилами і знову полетів уперед.

Катери пішли за ним.

Через кілька хвилин на горизонті з’явилися силуети кораблів. Як миші, виповзали вони з-під важких складок хмари, що звисала до самої води.

Справді: транспорт! І конвой, дуже сильний. Раз, два… Чотири сторожовики і тральщик!

Та, як відомо, перемога не визначається арифметичним співвідношенням сил. Є ще й висока алгебра бою!

На німецьких кораблях помітили торпедні катери і почали міняти похідний ордер.[22] Водночас заблищали смолоскипи пострілів. Вода навколо катерів немовби закипіла.

Шубін цієї миті сам став за штурвал, показуючи молодому командирові, як виходити в атаку.

Але він продовжував в той же час керувати боєм. За його наказом літаки атакували кораблі охорони, щоб примусити їх розступитися і відкрити катерам дорогу до транспорта.

Зненацька з-за хмар вигулькнули німецькі літаки. Конвой теж мав “шапку”, тобто повітряне прикриття. Над головами моряків зав’язався запеклий бій.

— Фоміну поставити димову завісу! — скомандував Шубін у ларингофон.

Один з катерів хвацько вискочив уперед, тягнучи за собою по хвилях дим. Мить — і атакуючі торпедні катери закутались у грозову хмару! Метаючи блискавки, хмара ця мчала по воді.

А згори моряків підбадьорювали льотчики. У навушниках лунали їхні збуджені голоси:

— Лівіше бери! Давай, Борю, натискуй!.. Борю, Борю, Борю!..

Вибравши момент, коли транспорт повернувся до нього бортом, Шубін прицілився. Найголовніше — прицілитись! Торпеда — розумниця, усе інше зробить сама.

— Залп!

Вислизнувши з жолоба, торпеда пірнула у воду за кормою. Шубін круто одвернув, а торпеда, залишаючи за собою пінявий слід, помчала до транспорта на заданій глибині.

Вибух! Влучила в носові відсіки! Ніс транспорта різко осів у воду.

Але це не кінець. Таке громадище однією торпедою не взяти. Транспорт ще добре тримається на воді. Кораблі охорони зімкнулися навколо нього і посилили загороджувальний вогонь.

— Фомін горить, товаришу гвардії капітан-лейтенант! — крикнув Павлов.

Катер Фоміна безпомічно погойдувався на хвилях. Він горів! Німці зосередили на ньому майже весь вогонь, поспішаючи добити.

Князєв, виконуючи наказ Шубіна, на повному ходу мчав на виручку товаришеві, але був ще далеко від нього.

Тоді Шубін застопорив хід.

Павлов з жахом подивився на нього. Як! Забратися мало не в середину ворожого конвою — і раптом стопорити хід. Навіщо? А Шубін спокійно сперся ліктями на стерно, потім підкреслено холоднокровно поклацав нігтем по коробці з цигарками і не поспішаючи закурив.

Це було майже так само дивовижно, як зупинка в бою.

Торпедні катери ходять на авіаційному бензині, що легко спалахує. Тому на них суворо-пресуворо заборонено курити. А гвардії капітан-лейтенант закурив! Сам гвардії капітан-лейтенант закурив! Виходить, змушений. був закурити!

І треба було тільки поглянути довкола, щоб зрозуміти: так воно і є! Катер у розпалі бою перетворився в нерухому мішень!

З люка визирнули здивовані Дронін і Степаков. Боцман з глибокодумним виглядом розгладив пишні вуса.

Тільки Шурко не відчував страху. Поруч зі своїм командиром ніколи, ні за яких обставин, не відчував страху. Застопорили хід? Ну то й що з того? Значить, командир знову хитрує.

Довкола підіймалися сплески, дедалі більше сплесків. Вирішивши, що катер Павлова теж підбито, фашисти перенесли частину вогню на нову мішень.

Павло пробубонів:

— Ризиковано граєте, товаришу командир!

І осікся.

— А хто не ризикує, не виграє! Доводиться, брат, ризиковано грати… — Не обертаючись, Шубін простягнув Павлову цигарки: — Закури, допомагає!

Відстань між нерухомим катером Фоміна і катером Князева зменшилася. Шубін не зводив з них погляду.

Так, він ризикував! Але не збирався ризикувати жодної зайвої секунди. Хіба йому життя набридло, чи що?

Ось Князєв підійшов до палаючого катера. Матроси товпляться на борту з відпорними крюками. Когось переносять на руках. Отже, у Фоміна є поранені. Давай, друже Князєв, не барися, давай! Уже припікає довкола, німецькі снаряди лягають ближче й ближче.

Катер Фоміна оповився димом — гинув. Князєв поквапливо відскочив.

І одразу ж Шубін дав якнайповніший вперед!

Катер стрімголов вискочив з-під обстрілу і зробив широку циркуляцію. Німці так, напевне, і не зрозуміли нічого.

За ті хвилини, що Шубін, рятуючи товариша, відволікав вогонь на себе, транспорт встиг розвернутися. Тепер, окутуючись димом і зариваючись носом у воду, — “свинею”, як кажуть моряки, — він тікав до берега, під захист своїх батарей. Охорона його відстала, захопившись обстрілом катера, що горів, і того, що нібито був підбитий.

Катер Павлова ринувся в просвіт, що утворився.

— Залп!

Транспорт незграбно заніс корму. Друга торпеда ковзнула вздовж його борту.

Тікає! Втече!

Шубін озирнувся на порожні жолоби. Торпед немає! У стелажах тільки глибинні бомби. Нічим добивати транспорт, нічим!

Він перехопив погляд юнги. Подавшись уперед, підвівши обличчя, юнга віддано дивився на свого командира. “Ну ж, ну! — здавалося благав цей погляд. — Придумай що-небудь! Ти ж можеш придумати! Ти все можеш!”

І цей погляд, обожнюючий і нетерплячий, підхльоснув Шубіна. Той повернув до кінця ручку машинного телеграфу.

Катер рвонувся до транспорта.

Як! Без торпед?

Німці, товплячись на кормі, напевне, роти пороззявляли від подиву.

Росіянин хоче таранити їх — такий куцак таке громадище? Блефує? Хоче залякати.

Та Шубін не збирався лякати.

Це була та сама “ризикована гра”. Німці, замішавшись, губилися в здогадках: які “козирі” приберіг він, щоб кинути в останню мить?

Шубін наздогнав транспорт і, користуючись величезною перевагою в швидкості, почав легко обходити його.

За катером Павлова послушно рушили інші катери, повторюючи маневр командира загону. Проте Шубін наказав їм залишатися на відстані.

Як тільки хоч одна запалювальна куля влучить у бензобак, торпедний катер спалахне, як смолоскип. Але Шубін не думав про це. Бачив перед собою лише високий, з брудними патьоками борт, що стрімко проносився, на ньому круглі здивовані очі ілюмінаторів. На палубі метушилися люди. Низько пригинаючись, вони перебігали вздовж борту.

Фаддєїчев зганяв їх з палуби, завзято поливаючи з кулемета, наче з шланга.

Катер обігнав транспорт, перетнув йому дорогу і проскочив по носі на відстані якихось двадцяти — двадцяти п’яти метрів від форштевня.

Тепер пора!

— Бомби за борт!

Боцман і юнга кинулися до бомб. Чорні барильця один за одним полетіли у вируючу воду. їх скидали поспіхом, як попало, іноді скидали ногами.

Де вже на такій близькій відстані розвертатися транспорту, тим більше підбитому! Він і далі йшов по інерції, повільно наповзаючи на скинуті бомби. Ті почали вибухати у воді під його кілем.

Юнга засміявся від задоволення.

Так он які “козирі” несподівано викинув його командир!

Проте пошкодження, завдані бомбами транспорту, не могли бути смертельні, — Шубін знав це. Зараз у трюмі латають шви, що розійшлися, поквапливо заливають їх цементом. Корабель утримається на плаву.

Та Шубін і не розраховував потопити транспорт малими глибинними бомбами. Він хотів тільки перешкодити йому втекти під захист берегових батарей, повинен був хоч би там що затримати його — і домігся цього!

Затримка для підбитого транспорта виявилася фатальною.

— Горбачі,[23] добивайте! — сказав Шубін у ларингофон.

І літаки шугонули зверху на корабель.

Німецькі матроси по-жаб’ячи кинулися за борт. Потім транспорт почав неквапливо кренитися і ліг на бік, показавши свою підводну частину, схожу на роздуте черево глушеної риби…

2

Саме тоді на обличчі Павлова з’явився той вираз, що потім, як свідчили товариші, майже не сходив з нього. Немовби Шубін страшенно здивував молодшого лейтенанта, і той так уже й не міг остаточно оговтатись від подиву.

Та Шубін сердито відмахувався від похвал і поздоровлень. Не те! Усе це не те!

Він ферзя хоче збити з дошки, а йому підсовують пішака за пішаком. Шукає зустрічі з старшим, з “Летючим Голландцем”, а з-за горизонту раз у раз виповзають різні “пшяви”, звичайні сторожовики, тральщики, транс-портики.

Вуглувата тінь підводного човна пропливла по сірому полотнищі неба. Тральщик, чи сторожовик, чи транспорт тонув, тінь одразу ж зникала. Тінь була невловима.

Товариші приставали до Шубіна з докорами і словами втіхи:

— Та й дався ж тобі цей “Летючий”! Ну чого ти так переживаєш? Забудь про нього! Воюй!

Шубін знизував плечима.

“Ех, молодь наївна!” — думав він поблажливо, хоча багато товаришів по бригаді були його однолітки. Іноді він здавався собі таким старим! Недарма ж побував на кораблі мертвих!

А з молодих, ну що з них вимагати? Звичайно, вони були віддані радянські патріоти і воювали добре: майже щодня бачили ворога в обличчя. Лихо в тому, що бачили його на відстані не ближче кабельтова, та й то під час торпедної атаки, тобто мельки. А він, Шубін, надивився зблизька на цих вовкулак і наслухався від них усякої всячини. День, проведений на борту “Летючого Голландця”, треба було зарахувати мало не за рік.

Чи міг він забути про це? А втім, і не хотів, не мав права забути.

Адже він єдиний моряк на Балтиці, який побував на борту “Летючого Голландця”!

Однак у цьому Шубін помилявся. Єдиний радянський моряк? Так, справді. Але аж ніяк не єдиний моряк на Балтиці!

Він не знав, не міг знати, що по той бік фронту, недалеко від Талліна, є ще два моряки — норвежець і англієць, — що так само, як і він, бачили “Летючого Голландця”.