/ Language: Українська / Genre:sf_fantasy,

Дика енергія. Лана

Марина Дяченко

Тут люди працюють пікселями. Енергію життя отримують по дротах. Істоти з величезним ротом чатують на самогубців. На вершинах покинутих хмарочосів в’ють гнізда бунтарі, глибоко в закинутому метро живуть люди-кроти, і щодня вагончик канатної дороги вирушає на Завод — легендарне місце, де кажуть, всі щасливі… «Дика енергія» читається на одному подиху і звернена в першу чергу до молоді. Водночас це роман-метафора, цікавий читачам будь-якого віку. На міжнародному конгресі фантастів «Єврокон-2005» (Ґлазґо, Шотландія) Марину і Сергія Дяченків визнано найкращими фантастами Європи. Відома співачка Руслана, переможниця «Євробачення», створює новий стиль-проект у жанрі фентезі за мотивами цього роману.

Марина та Сергій Дяченки

Дика енергія. Лана

ЧАСТИНА ПЕРША

Я працюю пікселем.

Щодня за годину до заходу сонця проходжу крізь велику прохідну біля підніжжя єдиного в місті пагорба. Прикладаю до сенсора посвідчення. У потоці інших працівників крокую до роздягальні. Номер моєї шафки — 401/512, він же — номер мого робочого місця — в самому центрі екрана. Я — хороший, кваліфікований піксель.

У шафці зберігається моя роба, допасована точно на мій зріст — до п’ят. Я надягаю робу зверху на чорне щільне трико. Застібаю ззаду липучку. Застібка на робі має лежати точно на четвертому хребці. Міліметр праворуч або ліворуч — світло впаде під іншим кутом, і ось уже брак у роботі. За це штрафують.

Одягаюсь, беру з полиці навушники й чорні окуляри. Босоніж виходжу з роздягальні й слідом за іншими пікселями піднімаюся сходами вгору Йти треба дуже довго, але я звикла. Звідси, зі сходів, чудово видно місто.

Я йду, підібравши край роби і намагаючись не наступати на чужі подоли. Місто залишається внизу, темне, наїжачене вежами. У цей час люди зазвичай виходять на вулиці — дивитись енергетичне шоу. А хто живе у невисоких будинках — ті, буває, лягають на пласкі дахи, щоб зручніше було дивитися в небо.

Я йду, аж поки дістаюся до позначки 401, і тоді повертаю ліворуч. Пробираюсь крізь вузький прохід, дорогою вітаюся з іншими пікселями. У Єви п’ятсот тринадцяте місце, у мене — п’ятсот дванадцяте. Вона каже, що я щаслива, бо мені припав щасливий номер. Із задоволенням помінялась би з нею, але це суворо заборонено правилами. За це можуть оштрафувати так, що до кінця віку не оговтаєшся.

Єва завжди приходить раніше за мене. Коли я добираюся до місця, вона вже сидить, схрестивши ноги, на своїй платформі й хрумтить чіпсами. Я сідаю поруч, і вона мене частує. Завжди частує, хай навіть у неї залишиться останній пластівець.

Пагорб ліворуч і праворуч від нас — плаский майданчик на схилі горба — цілковито заповнюється людьми і гуде, наче вулик. До заходу сонця залишається хвилин п’ятнадцять. Край неба на південному заході все яскравіший. У нас над головами — низькі, щільні сріблисті хмари.

У навушниках починається відлік: п’ятдесят сім… п’ятдесят шість… Ми підводимося, надягаємо окуляри, перевіряємо застібку роби на четвертому хребці й повертаємося обличчями до південного заходу. Вітер погойдує важкі поли нашого робочого одягу.

Платформа під босими ступнями — гладенька й шорстка водночас. Триває відлік: п’ятнадцять, чотирнадцять… п’ять, чотири, три, два, один… почали!

І приходить ритм.

Коли мене запитують про нашу роботу, я не вмію як слід її описати. Ритм може бути простий, тоді він означає просто «червоний», «жовтий», «синій» або «білий». Спершу, на заставці, завжди простий ритм. Я широко розводжу руки, і роба розгортається на всю ширину. Спереду вона червона, ззаду біла. Якщо підняти праву руку, розкриється жовта складка, ліву — синя. Бачите, все дуже просто: я повертаюся на своїй платформі й змінюю колір. А якщо в навушниках раптом настає тиша, я закидаю поли на голову. Зі споду роба чорна.

Проба на готовність пройшла успішно. Ми знову стоїмо обличчями на південний захід, де світліший край хмар. Увесь екран зараз залитий червоним, та його ніхто не бачить, крім чергового адміністратора і кількох технічних співробітників…

У цю секунду сонце, опускаючись дедалі нижче, виринає нарешті з-під хмар, зависає між ними та обрієм. Яскраве світло заливає схил пагорба і людей-пікселів. Оце вони, ті двадцять хвилин на день, коли ми бачимо сонце. Якби не чорні окуляри, я, певно б, осліпла.

І ось, щойно сонце заливає пагорб, я також бачу наш екран. На небі! Яскраво освітлений, він відбивається у хмарах, його видно звідусіль. На вулицях від радості кричать і аплодують так голосно, що навіть тут, на пагорбі, чути гомін натовпу І починається!

У навушниках наростає ритм. Тепер він складний, це не просто чергування кольорів, це черговість, яку я пам’ятаю, як літери абетки. Чер-си-чо-бі! Чер-си-чо-бі! Жов-чер-жов! Жов-чер-чер-жов! Поли роби літають, збурюючи вітер. Майже не залишається часу, щоб дивитися вгору: я підстрибую на платформі, зливаючись із ритмом, я сама — ритм. Там, нагорі, з’являються картинки, повзуть по екрану слова: «Динамічні миші — сто кілометрів пробігу!», «Чесна робота — додатковий пакет!» і ще щось, я не встигаю прочитати. Я й це завважила лише тому, що воно часто повторюється…

Двадцять хвилин я відтворюю й повторюю послідовність кольорів, і Єва поряд зі мною, і всі сотні пікселів на пагорбі — одночасно. На екрані — реклама, блазні, біжучий рядок повідомляє новини, і кожні п’ять хвилин зринає величезний напис: «Енергетичне шоу — для вас, мешканці міста!»

Мені весело. Платформа нагрівається під ступнями. Навколо тріпоче різнобарвна тканина. У якусь мить летюча роба Єви раптом зникає з поля мого зору, я здивовано повертаю голову — ні, все гаразд. Єва працює, мій синій і її жовтий дають насичений зелений колір…

А потім екран знову заливає червоним. Ми завмираємо, розкинувши руки і повернувшись обличчям до південного сходу, а сонце повільно тоне за обрієм. Екран тьмяніє… тьмяніє… останнім зникає біжучий рядок — він аж на вершечку пагорба.

Зміна закінчилась. Ноги підгинаються, я сідаю на платформу і стягаю навушники. Поруч опускається Єва. Облизує губи.

Нам нема куди поспішати. Першими йдуть ті пікселі, які ближчі до краю.

* * *

— Я тобі заздрю, — каже Єва.

Ми йдемо з роботи. Давно посутеніло, черговий на перехресті крутить педалі динамомашини, над його головою мерехтить блідий ліхтар. Виступають із темряви світловідбивачі вздовж краю хідників, на розі будинків, на вивісках громадських кав’ярень.

У Єви косметика, що світиться, її обличчя пливе, наче місяць, у темряві поряд зі мною. В очі вона крапає «нічний погляд», від нього райдужна оболонка віддає зеленаво-білим яскравим світлом. Єва дуже втомилася і чогось боїться.

Я сідаю на хідник. Єва за мною. Тієї ж миті під’їжджає автоматичний вуличний рознощик, вивантажує два енерджі-дрінки. Це питво тільки так зветься — «енерджі». Насправді ж енергія в ньому — тільки й та, що на етикетці.

Рознощик їде далі: низький візок на трьох пластикових гусеницях, один підсліпуватий сенсор і роз’єм для маршрутної карти. Піраміда картонних банок із питвом небезпечно хилиться вправо. Поки я дивлюсь услід рознощику, Єва відкриває свій дрінк і робить великий ковток.

— Щось сталося? — питаю я.

Вона хитає головою.

Я знаю, Єва живе над силу. Ледве дотягає до опівночі, і так щодоби. Зараз десята сорок п’ять, найгірший час для Єви, ось тому я й сиджу тут на хіднику і п’ю з нею дрінк, замість того, щоб іти додому.

— Ти ніколи не думала перейти на Завод? — питається Єва.

Питво стає поперек горла. Я похлинаюся і кашляю. Черговий усе крутить і крутить педалі, динамомашина перетворює на світло його сопіння, його піт, його нудьгу. Мерехтить ліхтар, мерехтять відбивачі на рукавах, на обличчях, на волоссі випадкових перехожих.

Я відновлюю дихання. Від кого, від кого, а від Єви подібної сміливості не чекала.

— Стеж за язиком, — раджу їй. — Люди навколо.

Вона втягає голову в плечі.

— А ти все одно віриш у Завод, — каже пошепки, не питаючи, а стверджуючи. — Ти віриш, що він є, що це не казка. І що його можна знайти.

* * *

Удома перш за все вмощуюся на старий велосипед без коліс, із тьмяним монітором на кермі. Кручу педалі, екран засвічується. Входжу в мережу. Перевіряю пошту. Лише один лист: від Гната. Кличе погуляти одразу після енергетичної години. Що ж, побачимо.

Тоді, затамувавши подих, входжу в розділ «Звіти та статистика». Набираю свій соціальний номер. Усе гаразд: є пакет на сьогодні й запаска на завтра. Живемо.

Наближається енергетична година. Вітру немає, вітрячок за вікном ледве повертає лопаті. Динамічна миша, яку Єва подарувала мені на день народження, спить без задніх лап. А в інструкції сказано, що динамомиші сплять тільки дві години на добу, а в інший час заряджають акумулятор!

Не знаю, чим себе зайняти. Ось ці останні хвилини перед підключенням — вони завжди так довго тягнуться! Трусить, лихоманить, і в роті сухо, а декому ще й голова паморочиться. І думки дурнуваті в голову лізуть: навіщо все це? Навіщо я? Як все обридло, піти хіба що кинутися з даху…

Застібаю манжету на лівій руці, вище ліктя. Зсередини вона вкрита крихітними голочками, вони встромляються у шкіру, але це не боляче. Від манжети тягнеться шлейф дротів, його я підключаю до роз’єму в стіні. На міській вежі починає бити годинник: раз… два… три… Мороз поза шкірою продирає від цих звуків, я заплющую очі.

Дванадцять!

Манжета щільніше стискає руку. Від голочок розливається тепло: до серця. До горла. Перед очима спалахують золоті іскри, мерехтять, танцюють, ой, як добре жити! Яке щастя, що ми живі!

Я співаю на повен голос. Динамомиша прокидається, залазить у своє колесо і все швидше перебирає лапами. Над кліткою засвічується тьмяна лампочка.

Енергетична година!

Мені не потрібне світло — я сама свічуся. Від радості. Мені не потрібне тепло — я сама кого хочеш зігрію. Я вмію співати, танцювати, малювати… мабуть. Я вмію складати вірші і грати в баскетбол!

Посміхаючись, знімаю манжету. Від неї на руці залишається слід: візерунок із червоних цяток. Він безслідно зникне за годину чи дві. Зараз, якщо придивитися, він складається в якісь літери… та мені не до цього. Мені весело!

Як добре, що я є! Як добре, що у мене є робота. І не проста — за двадцять хвилин участі в шоу мені дають пакет на дев’яносто вісім енерго!

Риплять двері — я їх не замикала. Тримаючись за стіну, входить Єва. Її обличчя горить у напівтемряві під шаром пудри, що світиться.

Щойно глянувши на це обличчя, я одразу ж припиняю танцювати.

— Мене оштрафували, — каже Єва тремтячим голосом. — На повний пакет.

— Як?!

— У мене немає запаски, — каже Єва ледь чутно й сідає на підлогу.

— Як же це? — розгублено питає Гнат.

Він наш сусіда. Мешкає з нами в одному блоці.

— Вона збилася сьогодні на шоу, — мляво пояснюю я. — Помилилася. Її оштрафували й не видали енергопакета. А запаски у неї нема.

Єва лежить на ліжку й дивиться в стелю. Іноді здригається, ніби від лихоманки. Її руки холодні, як… лід. Смерть?

— Гнате, — кажу я рішуче, — де можна в місті підзарядитися?

— Ніде, — швидко відповідає він і відводить очі. — Ти ж знаєш… тільки в енергогодину.

— Неправда. Пам’ятаєш, Гладкий з тридцять дев’ятого блоку розповідав…

— Ну і де тепер цей Гладкий? — тихо запитує Гнат.

— Я можу віддати їй свою запаску…

— Та ти що? — вражено питає Гнат.

Я його не слухаю:

— …можу віддати, але це буде завтра, розумієш? Тільки завтра! В енергетичну годину! Якщо вона не з’явиться на роботу — її виженуть. Та що я кажу — вона може просто не дотягнути!

Єва дивиться в стелю. Пудра, що світиться, наполовину стерлася, і виглядає моя подруга просто моторошно.

— Гнате, — кажу я, — їй потрібно підзарядитися, просто аби вижити!

— За незаконні оборудки з енергією позбавляють пакета на тиждень, — пошепки каже Гнат. — Це гарантована… огидна смерть.

Я дивлюся на Єву. Очі у неї провалилися, «нічний погляд» освітлює запалені повіки й вії, що позлипалися.

— Ти пробач, — каже Гнат. — Я справді не знаю… де шукати цих дилерів. Слово честі.

Енергетична година виводить усіх на вулицю. Люди сміються і обіймаються. Цілуються, сидячи на хідниках. П’ють. Я йду — майже біжу — повз них.

Здіймається вітер. Швидше й швидше крутяться лопаті вітряків на дахах. У вікнах один за одним з’являються вогники. Нічне місто стає яскравішим: синьо-білим горить шляхова розмітка. Світяться краї хідників. Поблискують відбивачі на стовпах. Я біжу, обминаючи людей у мерехтливому натовпі.

Вхід до підвалу — як нора. Над норою тьмяна вивіска: «Ігри. Games.». Збігаю крутими східцями. Внизу задуха, пахне цигарками й потом.

Люди юрмляться навколо великого столу. Стільниця, здається, гуде під лапами бігових тарганів.

— Пішла! Сьома пішла!

— Підрізає, це кікс!

— Не кікс!

Я кручу головою. Той, хто мені потрібен, сидить у кутку — розвалився в єдиному кріслі. Закинув ногу на бильце. На підошві важкого черевика фосфоресціює картинка: конячий череп. Навколо чоловіка у кріслі вільний простір.

— Лисий!

Він ледь розплющує праве око.

— Чого тобі?

Я беруся за горло. Висолоплюю язика, наче задихаюся. Лисий розплющує обидва ока.

— Чого?

— Підзарядження, — шепочу я. — Зараз. Терміново.

— Я за таке не берусь, — каже він, поміркувавши. — Брудні вони хлопці, ці дилери.

— Я б теж не взялася. Але дуже треба. До кого мені йти?

— Не знаю. — Він байдуже заплющує очі. — Не скажу.

* * *

Я знову вибігаю на вулицю. Безпорадно озираюся. До світанку Єва не дотягне. Дивлюся на небо: котра година?

Мене плескають по плечу:

— Когось шукаєш?

Озираюсь. Дівчина, ніби знайома, тільки не пам’ятаю, як її звуть. Волосся зелене, стирчить догори, як трава на газоні. У волоссі блимають іскри: не справжні, звичайно. Косметика.

Вона дивиться на мене й посміхається:

— Хіба можна після енергогодини бігати із заклопотаним виглядом? Що сталося?

Я вже відкриваю рота, щоб пояснити. Іще мить — і я скажу… Вона все посміхається. І раптом я розумію, що говорити ні в якому разі не можна. Вона донесе.

— Нічого не сталося, — кажу ввічливо. — Відвали!

Біжу через перехрестя. Розмірковую: вона має рацію.

У натовпі людей, які щойно отримали свої пакети, людина, що біжить так, як я, впадає у вічі…

Спотикаюсь об автомат із енерджі-дрінком і ледь не падаю. Розсипаються картонні банки. Свистить поліцейський на перехресті. От халепа!

Пірнаю в темне підворіття. Кажуть, поліцейським видають премію за кожного оштрафованого порушника.

Є в цьому підворітті вихід чи нема?!

Є. Вибігаю на торговельну вулицю. Прямо переді мною вітрина, в ній плавають, фосфоресціюючи, риби, кожна завбільшки з круглий стіл. У воді струменить синє холодне світло. Я, не довго думаючи, забігаю в крамницю.

Продавець — хлопець приблизно мого віку. Посміхається:

— Що, вляпалася?

Крізь вітрину спостерігаю за підворіттям. Поліцейського немає. Полінувався за мною бігти. А може, пожалів — усе-таки в нього теж була енергетична година, йому добре й весело, як усім.

Майже всім.

— Ти поцупила щось? Чи пику бойфренду набила? Ледь повертаю голову. Обводжу поглядом хлопця з голови до ніг. Він перестає усміхатися.

— Гей-гей… ти чого така… дика?

Хлопець худющий і дуже хитрий. Шрам на щоці. Чорні очі блищать, як у птаха.

— Мені потрібне підзарядження, — кажу зненацька. -Що?!

— Те, що чув. Мені потрібне підзарядження. Терміново. Ти знаєш, як знайти?

— Забирайся геть, — каже він знервовано.

Я повертаюся і йду до дверей. Сяючі рибини витріщають на мене величезні очиська. Я беруся за ручку дверей…

— Зажди, — каже хлопець.

* * *

— Єво! Єво, вставай скоріше! Я знайшла для тебе… — я мимоволі стишую голос, — підзарядження! Ходімо! Ходімо!

Я торсаю її й умовляю, аж доки вона розплющує очі. Абсолютно байдужі. Їй уже однаково, жива вона чи ні.

— Єво, будь ласка. Я знаю, куди йти. Вставай!

Гнат приносить зі спільної кухні ківш води — взагалі-то, водогін працює лише годину на добу і тільки до п’ятого поверху, але в нас, на щастя, четвертий. Холодна вода змиває з Єви рештки косметики і трохи приводить до тями.

— Ходімо, — умовляю я.

Вона уривчасто, схлипуючи, зітхає.

— Ти людина чи ганчірка? — кажу люто. — Ти збираєшся скласти лапки і здохнути? Тоді май на увазі, що я з ганчірками не дружу, я об них ноги витираю!

Вона кліпає. Закушує губу. Киває. Чесно намагається підвестися. Я хапаю її холодні руки й тягну, тягну, ніби витягаю з болота.

Вона підводиться.

— Гнате, ти допоможеш… ти йдеш із нами?

Він дивиться на мене круглими очима. Цілу хвилину, мабуть. Урешті хитає головою.

— Я не можу.

— Боягуз паршивий!

— Послухай, у мене мама й тато. Якщо мене притягнуть за операції з енергією…

Більше я не витрачаю на нього часу. Зовсім.

Єва випиває банку газованої води, потім я допомагаю їй добратися до туалету. Допомагаю зійти сходами і вийти з будинку. Її рука лежить у мене на плечі. А кого це обходить? Гуляємо ми! Подруги — нерозлийвода.

— Нам далеко йти? — питає Єва пошепки.

— Не дуже. Візьмемо рикшу.

У нашому районі нечасто зустрінеш рикшу: не з нашими статками на них їздити. Але одна стоянка є — на перехресті за два квартали від нашого будинку.

Людей на вулиці вже менше. Нагулялися, розходяться по домівках. Добре нам, пікселям, ми можемо хропти до обіду. А якщо комусь зранку на зміну?

Єва ледве переставляє ноги.

— Дівчатка, у вас проблеми? — кричить черговий, не перестаючи крутити педалі. Йому нудно.

— Ні! — кричу у відповідь. — Подружка напилася, їй можна, у неї сьогодні день народження!

— А-а! — Черговий сильніше натискає на педалі, лампа у нього над головою спалахує яскравіше. — То привітай її від мене!

Залишається пройти ще один квартал.

— Єво, — кажу я пошепки, — ти можеш іти швидше?

Вона хитає головою. Я дивлюся на небо: до світанку залишається кілька годин.

Євина рука сповзає з мого плеча. Єва повільно й плавно опускається на асфальт. Я озираюся на чергового: його лампа горить надто яскраво. Ми посеред вулиці, як на долоні. Папірець, згорнутий рурочкою, палить мені кишеню.

Під’їжджає вуличний рознощик. Я беру в нього банку з енерджі-дрінком, відкриваю, виливаю Єві на голову.

— Навіщо? — шепоче вона.

— Щоб ти рухалася, дурепо!

— Ні… Навіщо жити?

Ледве стримуюся, щоб не дати їй ляпаса.

— Задля того… щоб… ми з тобою разом пішли на Завод!

Я кажу перше, що спадає на думку, але Єва раптом оживає:

— Правда?

— Звичайно!

Я смикаю її так, що вона стає на ноги — а вона ж важча від мене раза в півтора.

— Ми підемо разом, — кажу монотонно. — Виберемося з міста… Пройдемо крізь гори… І одного ранку піднімемося на вершину й побачимо Завод. Там повно енергії, Єво. Просто залийся. Там зранку й до ночі енергетична година. Там ніхто не стрибає з даху, ніхто не вішається на колготках, там усім хочеться жити, і всі живуть. Розумієш? Він прекрасний. І величезний. Вищий за небо.

Тепер ми йдемо швидше. Я майже несу Єву на собі.

— І це не казка? — Вона ледь усміхається.

— Ні, — кажу якомога впевненіше. — Якщо стільки людей говорить про це, хіба воно може бути казкою?

Ось і кінець кварталу. Довгу страшну мить мені здається, що рикш на стоянці немає; ох, є один. Порожній. Повільно розвертається, збирається від’їжджати…

— Стій! — Я саджу Єву на тротуар і біжу навздогін. — Стій!

— У мене зміна закінчилася.

— Дуже треба! Заплачу, скільки скажеш! Будь ласка! Рикша — літній, йому років сорок — обводить мене поглядом.

— Куди їхати?

Називаю адресу. Він вагається цілу хвилину.

— Гаразд. Сідайте.

* * *

Їдемо спорожнілими вулицями. У темряві безшумно крутяться вітряки. У рикші єдина фара на кермі, вона спалахує яскравіше, коли він натискає на педалі, і майже гасне, коли гальмує на поворотах.

Я звіряюся з папірцем. Фосфоресціююче чорнило світиться вже не так яскраво, як тоді, у крамниці, коли хлопець із пташиними очима написав мені цю адресу і пароль в обмін на купу грошей. До ранку чорнило зовсім вивітриться, і речових доказів не залишиться.

Будинки навкруги дедалі вищі. Це квартал хмарочосів, майже безлюдний, похмурий квартал. Бовваніють у тумані велетенські кам’яні колони — це вежі. Ліворуч — Зламана Вежа, колишній хмарочос, він переломився, як тріска, на рівні двадцятого поверху. Мені тоді було п’ять років.

Рикша крутить педалі повільніше. Озирається навсібіч. Урешті різко гальмує:

— Приїхали!

Я розплачуюсь і вибираюся з візка. Допомагаю вийти Єві. Ми на маленькій площі, праворуч і ліворуч — темні башти, у центрі — постамент від якогось давнього пам’ятника. Пам’ятник давно зруйнували, залишилися тільки кам’яні ноги в кам’яних черевиках зі шнурівками.

Рикша від’їжджає. Тепер ми зовсім самі у цьому дивному місці.

— Я посиджу? — запитує Єва.

— Ні. Зібралися йти — то ходімо.

Я роздивляюсь папірець. Мені вперше спадає на думку: а що, коли хлопець у магазині з рибами обдурив мене? Вирішив поглузувати? Що, коли ми не знайдемо тут жодних дилерів, а знайдемо… та мало що можна знайти вночі у кварталі хмарочосів?!

— Нам туди, — кажу твердо, щоб Єва ні на мить не засумнівалася в моїй упевненості. Веду її — тепер вона йде майже сама — крізь площу, до вежі.

Завертаємо за ріг. Я сповільнюю кроки. Схоже, це саме те місце — магазин… Колишній магазин. Вітрину забито. Поперек дверей — навскоси — наліпка; підійшовши ближче, примудряюся прочитати: вибачте, ми не працюємо.

І кодовий замок. Зовсім новий. Дуже складний, накручений. А зверху — про людське око — зафарбований сірим. Маскується під старий мотлох.

І тут — уперше — мені стає страшно. Бо хлопець із пташиними очима не брехав, виявляється. І якщо зараз я доторкнуся до цього замка — я буду втягнена в те, що зветься незаконними оборудками з енергією. Страшнішого злочину в нашому місті немає. З людиною, яку на цьому піймають, енергетичній поліції можна робити все, що завгодно: бити, знущатися, вбивати… Хоча вона й так помре. Позбавлять пакета на тиждень — і привіт.

Єва важко дихає у мене над вухом. Вона теж боїться.

— Може, підемо? — питає ледь чутно. — Якось дотягну…

Я затримую подих — і набираю на дверях код. Довгий. Восьмизначний.

Довгу хвилину нічого не відбувається. Потім над нами засвічується ліхтар. І горить секунд тридцять. Ми стоїмо, нікуди не йдемо.

Ліхтар гасне. Минає ще хвилина, і двері, клацнувши, від’їжджають убік.

— Ваша бабуся хвора, — кажу я швидко. — Просила передати їй пиріжок і горнятко масла.

— Заходь, Червона Шапочко, — відповідає чоловік, якого не видно в темряві.

* * *

У кімнаті зовсім немає ламп. Тільки дзеркальна банка зі світлячками. Мене це дратує: ми не бачимо обличчя того, хто нас пустив. А на ньому нічні окуляри: він нас чудово бачить.

Єва намацує в темряві стілець і сідає. Хвилини три ми всі мовчимо: ми з Євою витріщаємося в темряву, чоловік нас роздивляється. Я тримаю себе в руках — вдаю, що мені байдуже.

Урешті він вирішує, що ми ті, за кого себе видаємо.

— Скільки? — запитує без передмов.

— Сто енерго, — кажу швидко. — Хоча б вісімдесят. Одним пакетом. Просто зараз.

— Тисяча монет. Готівкою.

У мене перехоплює подих: не вистачає грошей. У нас із собою на двох вісімсот вісімдесят дві, і ні копійки більше. А на рахунку — нулі і в мене, і в Єви.

Єва стогне крізь зуби. Я наступаю їй на ногу.

— Сімсот, — кажу спокійно.

Він мовчить. Літають і метушаться світлячки у банці. Шарудять. Моторошний звук.

— Дівчатка, ви розумієте, куди прийшли? Або ви платите і заправляєтесь, або ви звідси не виходите. Таке правило.

Єва важко дихає. Я сильніше тисну ногою на її ступню. Їй, мабуть, боляче, але мені зараз треба, щоб вона мовчала!

— Якщо ми не повернемося до ранку, — кажу якомога байдуже, — ваша бабуся дуже засмутиться. І пришле дроворубів.

— Дурненька. До ранку тут нічого не буде. Навіть ваших трупів.

— Сімсот п’ятдесят.

— А ти дика, — мовить він здивовано. — Дев’ятсот п’ятдесят. І більше жодних поступок. Гроші з собою?

— Вісімсот. — Мені дедалі важче стримувати тремтіння.

— Дев’ятсот.

— Вісімсот вісімдесят дві. — Я не витримую і заплющую очі. І цілу хвилину слухаю шарудіння світлячків у банці.

— Згода, — каже він нарешті. — Просто з поваги до твоєї наполегливості, дитинко.

Він іде до банки зі світлячками. Відкриває кришку, занурює всередину руку, зачерпує у пригорщу (фе!). Викидає у кватирку. Знову закриває банку, ставить на те ж місце. Світлячки намагаються злетіти і б’ються об скляні стінки.

— Скільки вас тут ходить, — бурмотить чоловік. — Про запаски не думають, живуть одним днем… І мруть. Ти, — несподівано повертається до мене, — ти скільки б протягла без дозарядження?

— Не знаю, — гарячково нишпорю по кишенях, збираючи гроші. Сотні не вистачає. Могла я, розраховуючись із рикшею, замість десятки віддати сотню?!

— І я не знаю, — каже він із дивним виразом. — Довго мені чекати? Давай гроші!

Я простягаю йому все, що у мене є. Він перелічує миттєво — у цілковитій темряві. В окулярах.

— Дитинко, ти помилилася, — каже він дуже лагідно. — Тут сімсот вісімдесят дві.

Я вдесяте обмацую кишені. Бічні, нагрудні, внутрішні…

У глибині кімнати відчиняються ще одні двері. Входять, здається, троє — вони величезні, пахнуть шкірою й потом, дзвенять металом, сопуть. В опуклих лінзах їхніх окулярів віддзеркалюється банка зі світлячками.

— Ти що, гратися зі мною надумала? — Дилер майже сичить. І в цю мить, коли він робить крок до мене, мої пальці намацують — у глибині кишені штанів — туго згорнуту купюру.

Дилер заспокоюється. Знову перелічує гроші. Киває громилам у темряві:

— Повний бак. Одним пакетом. Ось цій, кволій… А з цієї дикої не зводьте очей!

У темряві поблискують зуби. Дилер усміхається.

— Ідіть за ними, дівчатка. Вони вас не скривдять.

* * *

Один іде попереду. Двоє — з боків. Ніби конвоюють. Єва чіпляється за моє плече.

Ми виходимо на задній двір, завалений мотлохом і непотребом. Я підводжу голову й бачу, що небо потроху світлішає.

Передній відлучається, наказавши нам залишатися на місці. Мені на плече опускається важка гаряча лапа.

— Чуєш, ти, чорна… У тебе хлопець є?

— Є, — відповідаю крізь зуби. — Чемпіон із кара-дзюдо.

— Брешеш! — Громило сміється. Зблискують окуляри й зуби.

Його рука проводить по моїй спині. Я відстрибую.

— Облиш, — каже його напарник. — Шеф приб’є.

— Ой, та я тебе прошу… Шеф навіть не дізнається.

Цієї миті повертається той, що йшов попереду. Кладе на землю перед Євою плаский портфель. Відчиняє. Витягає манжету. Єва закачує лівий рукав. Її тіпає.

Манжета охоплює Євину руку вище ліктя.

У цю хвилину я ні про що не думаю, навіть про громила за спиною. Я дивлюся на Єву. Портфель тихо гуде. Єва глибоко зітхає, напружується, по її обличчю розпливається посмішка… Ну от. Нарешті. Ми змогли, ми зробили, нарешті!

Яскраве світло заливає подвір’я — покинуті коробки, каністри, трьох громил із портфелем і нас із Євою.

— Стійте, де стоїте. Енергетичний контроль.

У мене відбирає ноги.

Громила й не думають «стояти на місці». Однаковим рухом лізуть за пазуху… Що у них там — розрядники? Самостріли?!

Єва підстрибує і, волочачи за собою портфель, кидається в тінь. Я за нею. Чомусь найважливішим мені здається зняти з Єви манжету — а потім хай доводять, що ми причетні до оборудки, може, ми просто тут проходили…

Ох, нічого вони не доводитимуть. На тих, кого підозрюють в операціях з енергією, не поширюються звичайні закони. А нас упіймали на гарячому!

Я озираюся через плече…

І бачу.

Контролер чомусь сам. Громила кидаються на нього з трьох боків — їм нема чого втрачати. Один розкручує над головою ланцюг. У другого самостріл, у третього розрядник. Я розумію, що треба тікати негайно, але не можу зрушити з місця.

Минає, певно, ціла мить.

Контролер відштовхується від землі. Правою ногою б’є в груди супротивника з самострілом. Громило падає. Контролер гвинтом провертається у повітрі, його ліва нога знаходить щелепу другого нападника. Той валиться, випускаючи зброю. Третій громило стріляє розрядником — я бачу тонку блакитну дугу. 1 одразу ж їй назустріч вилітає жмуток неймовірно потужного розряду — синя петля. Летять іскри. Різко пахне смаленим.

Громило падає, не зронивши ані звуку, і більше не ворушиться. Той, що дістав ногою в щелепу, також лежить непорушно. Зате інший підносить самостріл…

Мені здається, я чую, як співає в повітрі тонка сталева стрілка.

Контролер збиває її рукавицею — звук металу об метал. І наступної секунди знову спалахує синя дуга. Ледь чутне шипіння, ніби рветься тонка тканина. Важко падає тіло. І настає тиша.

Єва смикає мене за руку.

Розвиднюється. Прокляття — у темряві ми мали б шанс! Біжимо, як не бігали ніколи в житті. Розлітаються з-під ніг шкаралупи, недогризки, черепки, бляшанки; звалище величезне. Ми кидаємося пообіч штабелів каністр, пробираємося крізь хащі покрученої арматури, нам потрібен вихід, вихід, вихід, а виходу нема, тільки нові гори сміття, велетенське динамоколесо, що звалилося на бік, гнилі калюжі, гори чорних оплавлених покришок…

— Допомагай!

Єва не одразу розуміє, що я хочу зробити. Та я навалююсь плечем на башту зі смердючої гуми, і Єва, здогадавшись, кидається на допомогу. Раз… два… Очі вилазять на лоба. Три! Башта з покришок падає, завалюючи прохід між двома важкими блоками — використаними акумуляторами. Він не пройде! Він тут не пройде!

Зпотойбіч завалу б’є синя дуга. Покришки плавляться й просідають. Піднімається чорний дим…

Ми знову стрімголов біжимо.

Праворуч. Ліворуч. Нам слід було б розділитися, тоді в однієї з нас був би шанс… Я думаю про це відсторонено, ніби не моя доля вирішується, а чужа. А втім, вибору все одно нема: дорога вперед одна, без розгалужень. Праворуч, ліворуч…

Єва здавлено скрикує. За інерцією пробігши ще кілька кроків, повертаю голову; Єва лежить на землі, над нею височіє чорна фігура контролера.

— Біжи! — кричить Єва з останніх сил.

Я б і рада не послухатися, та не можу. На губах металевий присмак. Я біжу, як зацькований звір, я лечу, і раптом переді мною відкривається вихід!

Останнім ривком продершись крізь пролам у бетонному мурі, вибігаю на вулицю…

І в цю мить мене хапають за волосся. Ззаду.

* * *

Кімната, де ми розлучилися з грішми, порожня. На столі, як і раніше, стоїть банка зі світлячками: вони більше не світяться.

Контролер кидає нас з Євою на підлогу, до цього він нас тягнув. Я приземлююся на руки й коліна. Єва падає на бік — незграбно, як набита ватою. Стукається головою об стіну, але й далі усміхається дивною безглуздою усмішкою.

Контролер швидко озирається. У спорожнілій кімнаті немає нікого й нічого, тільки світлячки шарудять, як раніше. При світлі ранку зелені лелітки перетворилися на огидних комах. Увігнуте дзеркало всередині банки спотворює їхні відображення, і від цього вони стають іще потворніші. Просто чудовиська.

— Звичайно, він пішов, — каже контролер сам до себе. І повертається до нас. — Дострибалися, кози?

Ми мовчимо.

Контролер смикає Євину руку вгору. Рукав скочується до плеча: вище ліктя ясно видно слід від манжети.

— Скільки заплатили? — запитує контролер.

Єва тяжко дихає. Я називаю суму.

— Звідки у вас такі гроші?

Дивне запитання. Ми просто віддали все, що було, до копійки. Тепер будемо харчуватися безкоштовною синтетичною локшиною… аж доки помремо від нестачі енергії — Єва завтра, я післязавтра.

Контролер пильно дивиться на Єву. Потім переводить погляд на мене.

Він немолодий. Вірніше, він поза віком. Обличчя покреслене глибокими зморшками, але це не старечі зморшки. Це ніби стики броньованих плит. Очі дивляться з чорних провалів, ніби з глибоких дюз. Я пригадую, як він упорався з трьома нападниками. Вони там досі, напевно, лежать…

— Ви заплатили за непотріб, — каже він несподівано м’яко. — За фальш. Це не енергія.

Я дивлюся на Єву. Вона усміхається.

— Це не енергія, — повторює він. — Це замінник. Дві-три таких заправки — і привіт, божевілля.

Єва усміхається. Так, ніби все, що відбувається з нами, — жарт. Гра. Я дивлюся на неї з жахом. Тоді переводжу погляд на контролера; він киває:

— Ця сволота труїть вас за ваші гроші.

— Але без цього вона б не дожила до ранку! — вихоплюється в мене.

Броньовані плити його обличчя ледь помітно зміщуються — він супиться.

— Багато хто не доживає. Енергії не вистачає на всіх. Її все одно не вистачає! Тому… такі людожерські штрафи.

Стає тихо. Єва мовчить. Я мовчу. Світлячки в банці потроху завмирають.

— Іди, — каже контролер. — Забирай її… І щоб духу вашого тут не було.

Я дивлюсь на нього і не вірю своїм вухам.

— Іди! — повторює він голосніше. — Рахую до п’яти. Раз…

Я підхоплююсь, ніби мене кольнули шилом. Єва відстає тільки на одну секунду. Ми з нею зіштовхуємося в дверях, прориваємося, плечем до плеча біжимо темним коридором… І вириваємося під небо. Праворуч — стіна покинутої вежі. Ліворуч — огорожа звалища.

— Чотири, — каже контролер десь там, позаду, в порожній кімнаті.

Я чула про таку забаву. Відпускають жертву, а потім наздоганяють — і вбивають ніби при спробі втечі. Така собі поліцейська розвага.

Ми біжимо. Пролітаємо крізь площу. Вилітаємо на вулицю, пірнаємо у підворіття, пробігаємо його наскрізь. Із-під ніг кидаються врозтіч пацюки. Нам учувається гонитва за спиною — цей контролер бігає так, ніби й не людина він зовсім…

Нарешті зустрічаються люди. Двірник крутить педалі машини для прибирання: із-під круглої щітки розлітаються обгортки цукерок і упаковки від енерджі-дрінку. Він дивиться на нас, як на шалених, і тоді ми трохи сповільнюємо темп.

При свідках контролер нас не вбиватиме…

Чи вбиватиме?

Ми нарешті наважуємося озирнутися.

Погоні нема. Давно пролунав рахунок «п’ять», та переслідувач так і не з’явився.

Ми падаємо на край хідника. Сідаємо, намагаючись перевести подих. Підповзає рознощик дрінку і з ним гусеничний візок із бутербродами. Бездумно встромляю в шпарину візка свою кредитну картку — засвічується обурене червоне око. Я забула: грошей нема…

А от дрінк нам належиться безкоштовно. Ми випиваємо по дві банки.

— Як ти?

Єва з хвилину мовчить, ніби дослухаючись до власних відчуттів.

— Дивно… В голові паморочиться. Слина гірка. Але ніби жива… Як ти гадаєш, він брехав?

Може, й брехав. Я знизую плечима.

— Він нас відпустив? — обережно запитує Єва.

— Та ніби.

— І соціальний код не записав?!

— Ні.

— Так не буває, — каже Єва, поміркувавши.

Я ледве підводжусь — усі м’язи ниють, усі суглоби болять.

— Слухай, подруго… Ранок настав. Ми живі. Чого ще? Ходімо спати, а то ввечері на роботу.

Я підводжуся й дибаю по вулиці, кручу головою, намагаючись зорієнтуватися. Тепер уже нам рикша не світить, доведеться на своїх двох добиратися…

Єва наздоганяє мене і кладе руку на плече.

— Знаєш…

— Що?

— Спасибі тобі, — каже вона ледь чутно.

* * *

Минає кілька днів. Щовечора, входячи в мережу й перевіряючи, чи є пакет, я тремчу, як миша на барабані: чи буде в мене енергогодина? Чи… офіційне повідомлення про штраф?!

Але нічого не відбувається, і я потроху припиняю смикатися. Зрештою, якби контролер надумав шукати нас, уже знайшов би.

Що більше я про нього думаю, то більше помічаю дивного. Ось, наприклад, він навіть не спитав, як ми вийшли на дилера, хто назвав нам адресу й пароль. Кажуть, у контролерів є спеціальні методи дізнання — щось приховати від них просто неможливо…

Якось уночі, одразу після енергетичної години, я йду до магазину з рибами, що світяться. За прилавком замість хлопця з пташиними очима стоїть похмура негарна дівчина.

— Привіт, — кажу недбало. — А де тут… такий працював хлопець? З чорними очима?

— Тут я працюю, — каже вона похмуро. — Більше ніхто. І вакансій немає, не сподівайся.

— Послухай, мені дуже треба його знайти.

— Такого тут нема й не було, — каже вона вперто. — Купуватимеш — то купуй. А ні — забирайся. Ходять тут усякі.

За інших обставин я б їй пояснила, що бути такою грубою — погано. Дохідливо пояснила б, на все життя. Але тепер нема бажання з нею зв’язуватися. Я просто розвертаюся й виходжу.

На перехресті танцюють хлопець і дівчина.

Добре танцюють, з душею. Натовп стоїть довкруж і плескає в долоні — нічого особливого в цьому ритмі немає, простішого не придумаєш. Я зупиняюся поряд і знічев’я починаю відбивати синкопи.

Заарештували зв’язкового? Чи він сам утік від гріха подалі? Може, він і неживий уже?

Дивлюся на веселі обличчя навкруг. Згадую слова контролера: «Багато хто не доживає. Енергії не вистачає на всіх».

Ловлю на собі чийсь уважний погляд. Побіжно. Повертаю голову — його вже немає: чоловік відвів очі. Сховався. І не знайти його серед метушні.

Може, мені привиділось?

Та ну вас усіх! Не буду я від кожного погляду смикатися!

Дзвенять по бруківці металеві підкови. Сама не усвідомлюючи, видаю послідовності зі своєї піксельної програми: «Чер-си-чо-бі! Чер-си-чо-бі! Жов-чер-чер-жов!!» Потім і цього ритму мені стає замало. Я все ускладнюю й ускладнюю його, то зливаючись із розміреним ритмом натовпу, то занурюючись у власний візерунок, який ніхто не повторить. Стукає кров у скронях, стукають підбори. Сиплються іскри…

Я в колі. У центрі вільного простору Виявляється, у мене були глядачі, зараз вони плескають у долоні, вищать від захвату, щось кричать…

Із пам’яті зринає незрозуміле: співай, ніби ніхто не чує. Танцюй, ніби ніхто не бачить. Живи так, ніби на землі рай…

І я пірнаю в натовп. Іду.

* * *

Єва перехоплює мене на підході до дому.

— Де ти ходиш? Тут у Довгого збирається класна компанія!

Довгий живе на сусідній вулиці. Його будинок колись був дев’ятиповерховий, та потім у підземних комунікаціях щось просіло, і будинок як стояв, так акуратно й пішов під землю. Колишній п’ятий поверх Довгого — тепер другий підземний. Кажуть іще, що з цього будинку є вихід у старе метро.

Ми з Євою приходимо останніми, і Довгий замикає за нами двері.

У нього величезна кімната — колись прямокутна, а тепер у вигляді ромба. Ціла стіна зайнята білячими колесами — динамічні білки дорожчі за мишей, але й світла від них набагато більше. У Довгого цих білок — штук п’ятдесят, усі породисті, майже лисі, дуже м’язисті й без хвостів (хвіст погіршує динамічні характеристики, тому й вивели таку породу). Коли всі білки біжать у колесах, у кімнаті видно, як удень. Навіть яскравіше.

Зараз білки сплять. Колеса нерухомі. Посеред кімнати горить єдина свічка. Взагалі-то палити відкритий вогонь у приміщеннях заборонено, але Довгий на те й Довгий — у нього грошей досить, щоб нехтувати правилами.

У кімнаті осіб десять. Усі сидять колом на підлозі. Довгий витягає тріску (справжню дерев’яну тріску!) і встромляє її у вогонь свічки. Приємно пахне натуральним димом. У мене роздимаються ніздрі.

Тріска тоненька. Червона вуглинка пожирає сухі волокна, повзе до пальців Довгого.

— У мене був вогонь, — каже він монотонно. — Вогонь пішов, золо, не охолонь!

І передає тріску Єві, яка сидить поряд. Єва обережно стискає пальці:

— У мене був вогонь. Вогонь пішов, золо, не охолонь!

І передає тріску мені. Заворожено дивлячись на вуглину, я пошепки кажу:

— У мене був вогонь! Вогонь пішов. Золо, не охолонь!

І передаю тріску дівчині зліва, яку я вперше бачу. У неї хрипкий, застуджений голос:

— У мене був вогонь. Вогонь пішов. Золо, не охолонь!

Тріска рухається по колу. Хтось швидко промовляє слова, кваплячись позбутися тріски, хтось, навпаки, хоче потримати її довше. А вогник усе повзе й повзе, підбирається до пальців. Усе важче утримувати тріску в руках.

— У мене був вогонь, — це знову Довгий. І, дуже швидко проказавши другу частину фрази, тицяє тріску Єві.

— У мене був вогонь… — Вона говорить повільно, не зважаючи на те, що жарина майже торкається її пальців, складених пучкою. — Вогонь пішов… Золо, не охолонь…

Вона хоче, щоб тріска догоріла в її руках. Але слова закінчилися, і, за правилами, затягати не можна.

Я отримую до рук крихітний недогарок. Він тріщить і дуже пече.

— У мене був вогонь, — починаю я. — Вогонь пішов… А-а-а!

Клята жарина так боляче впивається в шкіру, що я випускаю прогорілу тріску Дмухаю на пальці. Всі сміються.

— Ти програла, — каже Довгий.

Сама знаю. Тепер, за правилами, я маю цілуватися з усіма, хто сидить у колі. Дівчата хихотять. Хлопці задоволені, перезираються, шкіряться. І Довгий. І Фікус із корпусу «Б». І незнайомий здоровань із пухлими щоками. І Гнат… ото вже кого бачити не хочу.

А раніше я ніколи не програвала, коли ми грали в недогарок!

— Давай, — каже Довгий. — Хто перший?

— Ніхто, — кажу, не вагаючись. — Я не буду.

Довгий піднімає брови:

— Ти знаєш правила.

— Знаю!

Я розшукую на підлозі жарину. Вона ще світиться, вона гаряча. Витягаю з волосся сталеву заколку, підхоплюю жарину, ніби щипцями. Підношу жарину до обличчя…

В останню мить запитую себе: може, ну його? Перецілую їх усіх, нічого від мене не відвалиться?

Притискаю до губів те, що залишилося від тріски. Дуже важливо не закричати. Мене заливає піт, усю пересмикує від болю. Я випускаю жарину, вона летить на підлогу.

Всі мовчать. Навіть дівчата принишкли. Єва дивиться зі співчуттям. Гнат такий розчарований, що стає смішно.

— От дика, — мовить Довгий притишеним голосом. — То що, граємо далі?

Далі грати ніхто не хоче. Єва пропонує розповідати страшні історії.

Довгий задмухує свічку. Тепер ми сидимо у суцільній темряві, і це на краще: ніхто не бачить, як на губах у мене здимається пухир.

Проказуємо лічилку. Першою випадає розповідати захриплій дівчині зліва від мене.

Вона починає навмисне глухим, сумовитим голосом:

— Жила одна дівчинка. У неї в районі пропадали люди. То один пропаде, то інший… Та вона над цим не замислювалася. Одного разу після енергетичної години вона познайомилася з хлопцем. У нього були дуже гарні очі, а обличчя підв’язане хусткою. І він цю хустку ніколи не знімав… От пішли вони гуляти. А хлопець і каже: давай заліземо на вежу! Вона і згодилася. Почали вони підніматися на вежу, дійшли до п’ятдесятого поверху. Дівчинка каже: я більше не можу. А хлопець: вище! Вище! Дійшли вони вже до сотого поверху, а дівчинка сіла й каже: ну все, тепер точно не можу. А хлопець їй: стрибни вниз. Вона: та ти що? А хлопець: стрибни, стрибни! І знімає з обличчя хустку…

Хтось із дівчат неголосно верещить.

— А рот у нього, — продовжує оповідачка, — такий величезний і круглий, що видно череп ізсередини. Дівчинка тоді зрозуміла, що це за хлопець. Але вона не розгубилася — стрибнула в шахту ліфта і зачепилася за противагу. Трос не був заблокований, противага пішла вниз і опустила дівчинку до самої землі неушкодженою… І це не казка, — раптом закінчила вона цілком нормальним, хоча все ще застудженим голосом. — Це зі мною було.

— Брешеш, — виривається у когось. Здається, це Гнат.

— У старих вежах троси ліфтів прогнили давно, — це Довгий.

— В деяких прогнили. А в деяких вони залізні.

Стає тихо. Якби не дихання — здавалося б, що кімната порожня.

— Життєїдів не буває, — тихо каже Єва. — Бо як ця людина може харчуватися життям самогубця? Непрожитим життям? Як?

— А хто сказав, що вони люди? — слушно заперечує застуджена дівчина.

— У нас у блоці троє пропали невідомо куди, — задумливо каже хтось із хлопців. — За півроку — троє.

— Їм просто енергії не вистачило, — каже Довгий. — Коли когось із знайомих штрафують… чи роботу втрачають, а запаски немає… Хіба ти не знаєш про це? Якось не заведено про це базікати.

— А мені казали, — ледь чутно шепоче Єва, — що люди, які зникли, ідуть на Завод.

Тиша. Метушня. Сопіння. Я штовхаю Єву ліктем у бік.

— Так, на Завод, — повторює вона вперто. — І там повно енергії для всіх. Ніхто не тремтить над своїм пакетом. Там навіть слова такого немає — «пакет». Просто Енергія струменить… як вітер. Або як вода, коли водогін працює.

— Життєїда я на власні очі бачила, — каже застуджена дівчина. — А Завод… ти мене вибач, але це однаково, що потойбічний світ. Є він, нема його — ми все одно не зможемо перевірити.

* * *

Наступного дня губи вже не так болять. Пухир луснув. Я можу розмовляти.

Виспавшись як слід, за годину до заходу сонця підходжу до прохідної біля підніжжя пагорба. Пікселі стікаються струмками з усього міста.

Переодягаюсь у роздягальні і раптом бачу, що у шафці дві пари навушників. Помилка техніків: нові поклали, старі забули забрати. Я мимоволі озираюся: ніхто не бачив? Ніхто. Всі надягають роби.

Тоді я переховую старі навушники — з полиці кладу до себе в черевик. Якщо засічуть, скажу, що випадково. Зрештою, з шафки їх не забирали!

Надягаю нові навушники. Надягаю чорні окуляри. Застібаю липучку — ззаду, навпроти четвертого хребця.

І прямую на робоче місце.

Іду вгору, аж поки дістаюся позначки 401, і тоді повертаю ліворуч. Пробираюся вузьким проходом. У Єви п’ятсот тринадцяте місце, у мене — п’ятсот дванадцяте, Єва завжди приходить раніше…

Та сьогодні її немає. Я так дивуюся, що наступаю на край роби і мало не падаю.

На п’ятсот тринадцятому місці нема нікого! Невже вона запізниться?!

Я сідаю на своє місце, схрестивши ноги. Спокійно, кажу собі. Зайві тридцять секунд нічого не означають. Коли я востаннє бачила Єву? Вчора. Сьогодні я проспала весь день, а коли виходила з дому, її вже не було в кімнаті…

Час спливає. Я кручу головою, вдивляючись в обличчя останніх пікселів, які підтюпцем біжать до своїх місць. Єви серед них немає.

Незнайомий хлопчина, білявий і молоденький, застрибує на платформу номер 401/513. На Євине місце!

— Заблукав? — запитую різко. Він усміхається — рот від вуха до вуха, очі часто кліпають.

— Привіт! Мене поставили сюди працювати! З крайньої лінії, уявляєш? Був конкурс, я переміг! Як думаєш, упораюсь?

Я дивлюся на нього, як на прибульця з Місяця. Його слова до мене не доходять.

— Це місце…

— 401/513! — Він показує новенький жетон, який метляється у нього на зап’ястку.

— Конкурс? Коли?

— Та сьогодні ж! З обіду!

Отже, Єву перевели на околицю. Кудись у куток екрану. На місце цього… живчика. За що?

Не скиглити! Нічого страшного. Головне — пакет у неї буде. Вночі після енергогодини сядемо рядком на кухні, вип’ємо чаю…

Я не встигаю додумати: в навушниках починається відлік. Надійшов час шоу.

* * *

Після роботи збираюся додому похапцем — думаю про Єву. Білявий хлопчина впорався (я, коли чесно, в глибині душі бажала йому провалу). Його звуть Микола. Тепер він працюватиме поряд зі мною… А де ж Єва?

Встромляю ногу в черевик — і наштовхуюсь на перепону. Зайві навушники. Я про них зовсім забула.

Покласти їх назад на полицю? Ще не пізно…

Руки діють самі, без участі розуму. Раз — надягаю навушники на ногу вище коліна. Два — опускаю зверху широченну холошу. І нема навушників.

Замикаю свою шухлядку. Серце калатає. Нащо мені це потрібно?

Повільно виходжу з роздягальні. Ще не пізно повернутися й покласти на місце. На сходах мене підхоплює натовп — тепер повернутися назад складніше. Та все ще можливо.

Біля виходу сидять поліцейські. Нудьгують. Дорогою на роботу ми проходимо крізь рамку-металошукач. А з роботи — сунемо натовпом повз рамки. І поліцейські сидять на вході просто так, про всяк випадок…

— Дівчино!

Це не мене. Іду далі. Навіть голови не повертаю.

— Гей, ти! Оглухла?

Мене хапають за рукав. Полічивши до трьох, повільно обертаюся.

Поліцейський роздратований: чому я не підбігла до нього слухняно на першу вимогу?

— Що сталося? — запитую дуже спокійно і ввічливо. Серце гупає, як у барабан, десь у шлунку. Нас узагалі-то попереджали про таку фішку: вибірковий обшук. Когось із хлопців і справді трусили, але мене — ніколи. То чому, чому саме сьогодні?!

Тепер усе залежить від моєї витримки. Якщо він відчує, що я тремчу і пітнію… Це кінець.

Він роздивляється мене. Я дивлюсь йому в очі.

— Ану, пройди крізь рамку, — каже він.

Я киваю: такі, мовляв, дрібниці. Чому ж не пройти крізь рамку? Завжди із задоволенням…

На секунду завмираю перед стулкою металошукача. Я не знаю, спрацює рамка на мої навушники чи ні. Роблю крок уперед…

Рамка пищить! Горлає на всю прохідну: впіймали злодія! Впіймали злодія!

Поліцейський міцно бере мене за руку вище ліктя:

— Що там у тебе?

— Браслет, — кажу спокійно.

Гарячково пригадую: дорогою на роботу я завжди знімаю широкий металевий браслет з правої руки і кладу на лоток перед контролером. А пройшовши крізь рамку — забираю назад.

— Зніми і пройди ще раз.

Я стягаю браслет. Знову завмираю перед рамкою. Якщо зараз спрацює…

Роблю крок — ніби в безодню. Рамка мовчить. Я виходжу з небезпечної зони… Рамка мовчить! Поліцейський дивиться запитливо.

У мене тремтять коліна. Навушники повільно починають сповзати вниз по нозі. Я відчуваю, як вони ковзають по коліну, потім на гомілку…

— Я можу йти? — запитую трохи швидше, ніж годилося б.

Поліцейський мовчить цілу секунду.

Прокляті навушники лежать тепер на черевикові, ненадійно прикриті холошею. Тільки б не звалилися!

— Іди, — каже поліцейський.

Я розвертаюся і дуже швидко йду до виходу Ледь тягнучи праву ногу.

— Стій!

Я обертаюся. Поліцейський шкіриться. Що це, гра у кота-мишки?!

— Браслет забула, — каже поліцейський.

На його долоні лежить мій металевий браслет.

* * *

Повернувшись додому, я падаю на ліжко і кілька хвилин ні про що не думаю. От дурепа! Навіщо мені нові неприємності, хіба старих було замало? Мене ж ледь не схопили, все висіло на волосині — через якісь навушники?!

Перевівши подих, витягаю свій трофей. Уважно розглядаю.

Самі навушники — мембранки-дротинки — мене цікавлять мало. А от пласка коробочка, припаяна з правого боку, — ритм-блок…

Узагалі-то я не дуже добре на цьому розуміюся. Я ж не інженер — я просто піксель. Але будь-який піксель знає, що на вході в ритм-блок наших навушників — якийсь зовсім простий сигнал. А вже блок перетворює його на той самий ритм, який змушує нас так швидко і точно змінювати кольори. Про небесний екран говорять, що він барвистий, що в ньому безліч відтінків, що одне зображення перетікає в інше майже непомітно… Подивилася б я на наше енерго-шоу, якби кожен піксель замість ритму отримував тупий наказ: синій! Жовтий! Білий!

Отямившись, я ховаю навушники в схованку за вентиляційними ґратами. Мені треба знайти Єву. Зараз це найголовніше.

Євина кімната не замкнена. Там порожньо. Речі розкидані абияк — на Єву це не схоже, вона акуратна.

Іду на кухню. Там сидить Гнат — на самоті. Мені мимоволі доводиться з ним заговорити.

— Єву не бачив?

Він дивиться сторожко.

— Я гадав, вона з тобою… Її зранку немає.

— І з роботи не поверталася?

Гнат хитає головою. Я сідаю на край залізної табуретки.

— Її не було на місці, — кажу, сама не знати нащо. Гнат широко розплющує очі:

— Так? А де ж…

І замовкає.

* * *

Наближається енергетична година. Єви немає в кімнаті. Зрештою, вона може підключитися до свого пакета десь в іншому місці… Але я в це не вірю.

Як завжди перед енергогодиною, думаєш про погане. Стає лячно. Від життя чекаєш тільки лиха й неприємностей.

За п’ятнадцять хвилин до дванадцятої я згадую, що не перевірила пошту. Сідаю у велосипедне сідло, натискаю на педалі… засвічується монітор на кермі.

Лист єдиний. Від Єви. Витріщивши очі, я читаю: «Завод є. Насправді є! Дякую тобі за все».

І все. Кінець.

Цей лист так збиває мене з пантелику, що я мало не забуваю підключитися. За дві хвилини до дванадцятої застібаю манжету на лівій руці, клацаю роз’ємом… І тут пригадую, що не встигла перевірити: є у мене сьогодні пакет чи ні? Може, мене за щось оштрафували?!

На міській вежі починає бити годинник: раз… два… три…

Дванадцять!

Від манжети розливається тепло — до серця. До горла. Перед очима спалахують золоті іскри, мерехтять, танцюють…

Я усміхаюся.

Все добре. Всі живі. І у Єви все гаразд. Навіть краще, ніж можна було уявити: Єва знайшла дорогу на Завод! Вона про це завжди мріяла! Я за неї рада.

І ще я все можу. Співати, танцювати, конструювати…

Я годую динамомишу спеціальним кормом із баночки. Запускаю колесо. Миша біжить. Колесо крутиться. Засвічується лампочка над столом.

Я замикаю двері, сідаю за стіл і кладу перед собою навушники, які принесла з роботи.

За дві години розумію, що потрібен барабан. Або бубон. Щось таке просто необхідне. Я кладу у схованку розібрані навушники і стукаю в кімнату до Гната.

Він так радіє мені, що готовий, здається, руки цілувати.

— Ти?! Заходь… Вип’ємо чаю… У мене є вино…

— Ніколи, — кажу. — Позич-но мені ролики. Дуже треба.

Він розчарований.

Ролики Гната — його скарб. Він береже їх, чистить, змащує, сам рідко користується й іншим ніколи не дає. Вони дуже старі, можуть зламатися і ремонт не переживуть.

— Навіщо тобі? — питає Гнат, відводячи очі. Та я вже знаю, що відмовити він не наважиться.

— З’їздити в одне місце. Я дуже поспішаю, розумієш?

Я їду хідником, перестрибуючи через каналізаційні Грати. Ролики — чудова річ, але мені на них ніколи не зібрати грошей. Особливо після того, як ми з Євою витратили всі заощадження на нелегальний пакет.

Я знову думаю про Єву. Зараз, коли після щасливої енергетичної години минуло трохи часу, її лист уже не здається мені таким переконливим. «Завод є…» Могла Єва піти, не попрощавшись? Не сказавши ані слова? Кинувши все? Негарно з її боку. Після того, як ми разом ускочили в ту халепу…

Я згадую контролера, який нас відпустив. Може, зникнення Єви якось із ним пов’язане?

Я вилітаю за поворот. Посеред площі хлопці на роликах граються в гамбу: вхопившись одне за одного, їдуть паровозиком. Той, хто веде, різко повертає то праворуч, то ліворуч, і всі за ним. Ланцюжок звивається змією, і тих, хто вхопився останніми, мотає з боку в бік. Грають зазвичай доти, доки хтось упаде і ланцюжок розвалиться.

Я вичікую секунду — і приєднуюсь до паровозика останнім вагончиком.

Швидкість небачена. Я ледве встигаю перебирати ногами, щоб не налетіти на край хідника. Стоніжка, складена з людей на роликах, пролітає крізь площу і різко розвертається перед великою вітриною. Мене заносить, я б’юся об вітрину плечем: вона гуде, як бубон, але не розбивається. Гамба котиться далі. Летить шкереберть рознощик бутербродів. Котяться упаковки з дрінком. Двірник квапливо звертає вбік. Оддалік чутно поліцейський свисток…

Попереду хтось падає, і на нього падають усі інші. Я встигаю відпустити руки, за інерцією їду вперед і трохи вправо: повз купу-малу. Хлопці намагаються підвестися, хтось лається, хтось сміється. Поліцейський свисток дедалі ближче. Я встигаю махнути рукою хлопцеві-заводію (він, як і я, зумів утриматися на ногах). Він махає мені у відповідь.

На повній швидкості влітаю у темний провулок. Асфальт тут нерівний. Гуркіт роликів відбивається від низького склепіння. Поворот, ще поворот; безлюдна вулиця, тиха, тільки вітряки на даху тріпочуть. І — освітлена вітрина. Я гальмую.

Уся вітрина заставлена барабанами. Тут велетенські ударні установки і маленькі дитячі бубни. Тамтами. Тулумбаси. Шкіри й тканини натягнено на рами найрізноманітніших властивостей та обрисів. Я дуже люблю це місце. Але не можу тут часто бувати. Надто далеко від дому.

Двері зачинено. Я безнадійно смикаю ручку. Котра година? Скоро світанок, не дивно, що магазин зачинився…

Із глибини, з-поза барабанів-чудовиськ завбільшки з людину, повільно виходить чиясь тінь. У напівмороці я не бачу обличчя.

Скрегоче замок. Відчиняються двері.

— Заходь.

* * *

Господаря барабанного магазину звуть Римус. Він набагато старший за всіх моїх знайомих — йому років сорок. Для мене він запалює в крамниці всі вогні: будить мишей і білок, випускає світлячків, термосить єдиного електричного ската у глибокому, але тісному акваріумі. Я озираюся, ніби бачу все це вперше.

Барабанів тисячі. У кожного свій голос. Та зараз вони мовчать. Я простягаю руку, несміливо стукаю пальцем по жорсткій, дивно теплій шкірі. Звук дуже глибокий, низький, таємничий: бум-м…

— Пробачте, що потурбувала вас так пізно.

— Нічого. Я на тебе чекав.

Від здивування я обертаюся.

— На мене?!

— Я тебе запам’ятав, Дика. Ти часто приходиш. Подивитись на барабани.

— Не дуже часто… — Тепер я ніяковію по-справжньому. — Я далеко живу. І… у мене немає грошей. Тільки на дуже маленький… найменший барабан.

Він киває, ніби так і знав. Жестом кличе мене за собою — в глиб магазину. Там стоїть дивна установка, щось подібне до клітки з грубо спаяних арматурних прутів. Усередині клітки закріплено й розвішано барабани — на перший погляд абияк. Насправді в їх розташуванні є система. Не можу зрозуміти яка.

— Сядь. Розкажи, що тобі треба.

Я сідаю, ховаю під стілець ноги на роликах і розповідаю. Мені потрібен барабан. Краще — система барабанів, та це вже як вийде. Мені треба самій, на свій розсуд, сконструювати ударну установку. Мініатюрну. Це буде… Одне слово, це буде синтезатор ритмів.

Римус вислуховує дуже уважно. Киває. Довго думає, потім входить до арматурної клітки. У його руках дві тонкі дерев’яні палички. Потихеньку, монотонно починає вистукувати на великому барабані. Я мимоволі підхоплюю, починаю відбивати ритм долонею по коліну…

Римус мигцем дивиться на мене — і раптом його ніби прориває. Він шаленіє всередині клітки, барабани оживають — усі разом. Я чую, як стугонить моя кров — і кров Римуса. Я чую ритм цілого міста. На мить здається, що знову надійшла енергетична година і тепла хвиля ось-ось заллє мене цілком…

Римус уриває гру. Опускає руки. Вибирається крізь щілину між двома арматурними прутами. Моє серце калатає, як після довгого бігу.

— Скажи, — Римус робить паузу, запитально дивлячись на мене. — Ти могла б прожити… без підзарядження? Без енергетичної години? Хоча б добу?

Я не чекала цього запитання. Звучить неприємно й загрозливо. Я підводжуся. На роликах узагалі-то важко прийняти бойову стійку. Що він має на увазі? Невже здогадався, що я вкрала навушники і за це мене можуть відімкнути?!

— Та ні… — Він засмучений, що я його неправильно зрозуміла. — Я не збираюся нічого у тебе забирати… чи залякувати. Просто ти схожа на… деяких людей. Вони відчувають ритм, як ти. І у них… своя енергія. Енергія їхнього серця. А не з роз’єму. Розумієш?

— Мені потрібен барабан, — кажу холодно. — Всього лиш маленький барабанчик. Решту я зроблю сама.

* * *

Ми розмовляємо до світанку.

— Люди, які живуть на рівнині, не схожі на тих, хто народився і виріс у горах. Інший ритм, розумієш? Сам світ ритмічно організований. На рівнині — плавно, це протяжна пісня. А в горах — різкі перепади. Круті повороти. Вершини й провалля. У горах виживають по-справжньому дикі.

— Я ніколи не була ні в горах, ні на рівнині. Місто — ось мій світ. Сірі житлові квартали, вулиці, площі й покинуті вежі. І ще промислові райони, куди без перепустки не пройдеш.

— Ми всі — невільники ритму, господарі ритму. Ранок — ніч. Сон — дійсність. Вдих — видих. Наше серце — ударна установка. Наш мозок підкоряється ритму і творить ритм… Тобі не нудно?

— Ні! Що ви!

Він тре долоні, ніби у нього мерзнуть руки.

— Батьків пам’ятаєш? — запитує ні сіло ні впало.

Я намагаюся пригадати. Виходить погано. Ніби були якісь люди… Ніби я їх колись любила…

— Вони померли.

— Від чого?

— Від старості, — припускаю невпевнено. І замовкаю.

Римус тяжко хитає головою:

— Притулок… Притулок, а не дім. Тільки вихователі не ставлять у куток — вони відразу позбавляють пакета… волі до життя… мети…

Я не розумію його. Він і не чекає, що я зрозумію. Підводиться, іде кудись у глиб магазину і невдовзі повертається з маленьким, як дві мої долоні, барабаном.

Барабан старий — це зрозуміло з першого погляду. Шкіра на ньому витерлася, де-не-де засмальцьована. Крізь плями проступає невиразне зображення.

Я придивляюся. На барабані намальовано вовка.

— Це… стара річ?

— Це старовинна річ, — каже він з легким докором. — Вона не дуже гарна. Проте в ній є душа. Вона пам’ятає справжні ритми — народження, битви, смерті. Візьми. Тобі стане у пригоді.

Він усміхається. Непомітним рухом вихоплює із залізного ребра барабана тригранний стилет без жодної плями іржі. Я мимоволі сахаюся.

— Стане у пригоді, в усіх життєвих ситуаціях. — Він обережно ховає зброю назад. — Зверни увагу, на чому цей барабан кріпиться. На ланцюгу.

Він прилаштовує ланцюг мені на плече. Дуже зручно. І зовсім не важко.

* * *

Повертаюсь додому вранці, з барабаном на плечі. Мене похитує від утоми, але я абсолютно щаслива.

Гнат зустрічає мене біля дверей нашого блоку. Дочекатися не може, бідолаха.

— Та цілі твої ковзани, не бійся!

Він якось мляво реагує на мої слова. Ніяковіє. Відводить погляд.

— Та що сталося?

— Ти знаєш… Єва знайшлася.

— Правда?!

— Так… у колекторі. У каналізаційному колекторі спустили воду… і тоді знайшли… її. Те, що від неї залишилося.

* * *

— Темна історія, — каже Довгий.

В його кімнаті у формі ромба світяться всі лампи. Всі динамобілки біжать у своїх колесах. Я сиджу на підлозі й плачу. Мені начхати, що він бачить мої сльози.

— Вона занадто повірила… ніби Завод — це все одно, що потойбічний світ! Вона наклала на себе руки! Стрибнула в колектор… А мені написала…

Я не можу говорити. Захлинаюся.

— Не думаю, що вона наклала на себе руки, — каже Довгий.

Я вражено піднімаю на нього мокрі очі.

— Вона любила життя, — каже Довгий. — Так, їй було важко, не вистачало енергії. Але вона розуміла, що таке життя. І нізащо не спустила б його в колектор… як в унітаз.

Я розумію, що він має рацію, але дурію з горя. Я занадто легко повірила у самогубство Єви.

— Її хтось убив?!

Довгий мовчить.

— Але хто? І за що?! І до чого тут Завод?

— Ти не розповідала мені, — починає Довгий, — що з вами трапилося тієї ночі, коли ти шукала підзарядку для Єви.

— А ти звідки знаєш…

— Облиш, — махає рукою. — Що знають двоє, знає й свиня.

Він знову має рацію. Я закушую губу.

— Не бійся, — каже Довгий. — Я ж тобі не ворог.

Розповідаю йому, як ми наскочили на контролера. Як намагалися втекти, та не змогли. І як він нас відпустив.

Довгий якийсь час мовчить.

— Контролери ніколи не ходять поодинці, — каже він урешті. — Хіба ти не бачила патрулів?

Я мовчу. І знову він має рацію.

— У контролерів нема такої зброї. Те, що ти описала… Це не розрядник. Це штука потужніша. Я навіть не знаю… Не знав, що буває така зброя.

Я мовчу. Мої сльози висихають, стягуючи шкіру.

— І контролери ніколи нікого не випускають, — каже Довгий дуже тихо. — Ніколи. Це закон.

Я згадую того, кого ми вважали контролером. Обличчя, ніби куте із залізних пластин. Очі, що дивляться з темних провалів…

— То хто ж це був?! — вихоплюється у мене.

Довгий хитає головою.

— Не знаю. Знала Єва… Незадовго перед смертю. Мабуть.

Від цих слів у мене волосся стає сторчма.

— Але…

— Будь обережною, — каже він твердо. — Може, ти наступна… а може, й ні. Може, я помиляюсь. Та на всяк випадок частіше озирайся. І не довіряй незнайомцям. Гаразд?

* * *

«Не довіряй незнайомцям».

Тепер мені скрізь ввижаються пильні погляди. Кручу головою так, що шия болить. Стежать за мною? Чи не стежать? Чи так стежать, що я не помічаю?

Білявий Микола, мій новий сусіда по роботі, будь-що намагається мені сподобатись. Я ж дивитися на його усмішку не маю сил. Із душі верне.

Бо я думаю про Єву, і тільки про неї. Ні про що інше багато днів не можу думати.

Щоночі, отримавши свою дозу енергії, я беру в руки барабан із зображенням вовка. Витягаю з-за вентиляційних ґрат розібраний ритм-блок. Дістаю з-під ліжка коробку з інструментами. У мене лише дві години — потім дія підзарядки слабшає, «світло в голові» гасне, і я відчуваю себе цілковитою дурепою. Головне в цей момент — не піддатися відчаю і не розтрощити об стінку те, що вже зроблено. А розтрощити хочеться: таким воно видається безглуздим. Здається, нічого з цього не вийде, ніколи, і як тільки мені на думку спала така дурниця!

Примушую себе все акуратно сховати: інструменти — під ліжко, блок — у схованку за вентиляційними ґратами. І наступного дня, після енергогодини, знову беруся за роботу. Весь цей час я майже не виходжу на вулицю: через те, що зайнята. І ще тому, що набридло озиратися в очікуванні невідомої біди невідомо звідки. Я працюю, як робот на конвеєрі…

І одного чудового дня мій задум спрацьовує.

Ригм-блок кріпиться на ребрі барабана. До нижньої деки я приладнала тонку, як пухир, електромагнітну мембрану. Ритм-блок генерує хвилі, мембрана резонує з нижньою декою барабана. Так просто, що навіть дивно: і чого я так довго морочилася?

Я легенько стукаю по барабану долонею: раз, два, раз-два-три! Барабан відгукується — без паузи, без найменшої затримки видає ритмічну серію, від якої нога сама по собі починає притупувати по бетонній підлозі.

Оце-то іграшка!

На хвильку я забуваю навіть про Єву. Навіть про те, що мене підстерігає біда. Я розмовляю з барабаном: він непомильно розвиває будь-яку мою думку. Завжди логічно і завжди непередбачувано.

Енергогодина давно минула. Наближається світанок. Я надягаю барабан на плече і виходжу на вулицю. Без роликів добиратися до Римуса дуже довго. Я кидаюся бігти. Барабан метляється на боці. У такт моїм крокам починає бурмотіти ритм — неголосно, глухо, ніби сам по собі.

Цей ритм у дивний спосіб поєднується зі стукотом крові в моїх вухах. Я біжу швидше й швидше. Двірник на машині для прибирання сахається від мене. Щось кричить услід. Я не чую: у вухах свистить вітер. Стугонить кров і гучно відлунює ритм.

Я майже не торкаюся ногами землі. Хлопці-ролери проводжають мене здивованими поглядами. Влітаю до крамниці Римуса, як камінь, випущений з рогатки. Щоки горять від вітру.

— Римусе! Римусе! Поглянь, що я зробила!

Він сидить над остовом гігантського барабана — кістяком давнього чудовиська. Підводиться назустріч. Довго роздивляється мій винахід, злегка стукає по деці — барабан відгукується до нього. Щоправда, не так голосно, як до мене.

— Ти засиділася внизу, — каже він нарешті.

— Що?!

Він повертає мені мій барабан. Пильно дивиться в очі — дуже серйозно.

— Уважно слухай, що я тобі скажу. Ти маєш шукати вище. Ти маєш піднятися на самісіньку гору. Іди вгору, Дика! Там ти знайдеш те, що тобі дуже потрібно.

Іноді мені здається, що Римус дуже розумний. А іноді, що він геть ошалів серед своїх барабанів. Що це означає — «іди вгору»? Я розпитую його майже годину, і так, і йнак, та він відмовляється про це розмовляти. Він реставрує гігантський барабан і просить не заважати.

Розлючена, виходжу на вулицю. Плентаюсь додому і все думаю, думаю над його словами.

У підворітті до мене чіпляється дуже неприємний суб’єкт: я готова побитись об заклад, що сьогодні вночі він отримав фальшиву підзарядку. І, мабуть, не вперше. На губах у цього хлопця — дивна, безглузда усмішка. А очі не посміхаються: вони скляні. Він узагалі, здається, нічого не бачить — іде на мене, як сліпий робот, розчепіривши величезні руки.

Я намагаюсь ухилитися, та він дуже спритний. Хапає мене — пальці немов залізні. Притискає до стіни. Б’ю коліном у пах: нічого не допомагає, йому все одно. Він не відчуває болю.

— Дев’ять доз, — шепочуть його губи. — Дев’ять доз… Одна ніч… Іще вчора було вісім…

Його рука вп’ялася мені в груди. Дуже боляче. Я мовчки видираюся, але він сильніший. І важить більше, ніж утричі.

— Ти розумієш, що це означає? Ти не розумієш… як це — здохнути, коли тобі не вистачить дев’ятої дози… чи десятої… чи двохсотої…

Він видається таким же механічним, як рознощик дрінку. В нього все ніби саме по собі: очі, обличчя. Рухи. Слова. Він бубонить, ніби скаржиться мені. А сам завалює мене на асфальт і рве на мені одяг.

Ребро барабана впивається мені в бік. З останніх сил вивільнюю одну руку, наосліп тягнуся до барабана… Не вистачає міліметрів…

— Дев’ять доз… Я хочу жити, розумієш, ти?! Я жити хочу!

Із крихітних піхов, схованих на ребрі барабана, у мою руку нарешті вислизає стилет. Ніби жало. І коли механічний чоловік, який отримав сьогодні дев’ять доз фальшивої енергії, ледь відхиляється, я колю стилетом у стегно.

У першу страшну секунду здається, що хлопець цього не відчує. Він завмирає, його очі нарешті стають яснішими. Здається, він уперше мене побачив. Обертається, аби глянути, що ж таке його поранило…

На мене, пульсуючи, вихлюпується чужа кров.

Він гарчить. Ухопивши барабан, вужем вислизаю з-під нього. Він хапає мене за щиколотку — я прохромлюю стилетом його долоню. Він страшно лається, відсмикує руку…

І раптом завмирає, стоячи навколішки на хіднику.

— А може, й на краще, — каже він дуже ясним, спокійним голосом. Лягає на бік і підкладає долоню під голову. Ніби дуже втомився і хоче спати.

Я тікаю. Потім повертаюся. Він так само лежить на боці. Під ним уже чимала калюжа крові — здається, я ненароком перебила артерію. Але кров більше не цебенить. І хлопець не дихає.

Він мертвий.

Стою над ним із закривавленим стилетом. Я ж не хотіла! Він був тварюкою, він заслуговував смерті… Але тих подряпин, що я йому завдала, недостатньо, аби завалити насмерть такого здоровенного бугая!

Мій одяг у крові. Треба тікати, доки мене не впіймали. Адже з усього виходить, що вбивця — я…

Що відчуває людина, коли життя в ній лишилося так мало, що кожної ночі доводиться підзаряджатися не раз, не два — дев’ять разів? Звідки він брав такі гроші?! З кожною ніччю життя в ньому залишалося все менше. Що більше він чіплявся за життя, то менше залишалося шансів…

У кінці підворіття майнула чиясь тінь, і я йду, обережно притиснувши барабан до грудей. Обличчя цієї людини — мертве — стоїть у мене перед очима.

* * *

«Іди вгору». Це стає майже нав’язливою ідеєю. Я піднімаюся на дах нашого будинку — дев’ятий поверх — і сиджу там в оточенні вітряків і тьмяних сонячних батарей. Колись ці батареї давали багато тепла і світла — тоді сонце світило нам щедро, по дві-три години на день, а не двадцять хвилин, як зараз. Тепер батареї нікому не потрібні, та їх не демонтували. Я сиджу на одній з них, як на крижаній брилі, вкритій порохом. Дивлюся на місто.

Вітряки, вітряки. Велетенські лопаті і менші вітрячки. Дахи — пласкі, всі на одному рівні. Де-не-де рядами стоять крісла — тут люди зручно вмощуються і дивляться енергетичне шоу…

А далі, майже непомітні в брунатному тумані, — хмарочоси, вежі. Верхівками вони ховаються у хмарах. Перші поверхів двадцять заселені, а вище зазвичай ніхто не живе: важко підніматися. Раніше, коли енергії було багато, вежі світилися вогнями. Всередині та іззовні працювали ліфти. Люди піднімалися на самісіньку гору, не докладаючи зусиль…

Іди вгору, сказав Римус. Я підводжуся й обтрушую пилюку зі штанів.

* * *

Дільниця хмарочосів має погану славу. І не лише тому, що серед уламків та руїн тут розташовані різні підозрілі заклади. Вежі потроху руйнуються: щохвилини кожна з них може повторити долю Зламаної Вежі. Або самогубець звалиться на голову, також приємного мало.

Я йду, намагаючись триматися ближче до стін. Веж багато — колись їх будували тут одну за одною. І де ж, цікаво, лежить те, що мені «дуже потрібне»?

Задираю голову і дивлюся вгору. Голова йде обертом: стіна губиться високо в небі. Скільки ж часу знадобиться, щоб піднятися на дах?! І чи є там дах, адже з землі видно лише половину вежі, решта — в тумані?!

Поправляю на плечі плаский ланцюг свого барабана. Йду вздовж стіни. Стіна розмальована графіті: тут і сороміцькі слова, і цілком пристойні малюнки. Великий чорний напис: «Синтетики — дурні тварюки». Цікаво, хто такі синтетики і за що їх тут обзивають?

А потім я зупиняюсь як укопана. Поряд із яскравою дурнуватою картинкою — ошкірена морда з випнутими червоними губами. Я бачу щось дуже знайоме.

Малюнок наполовину стерся, як і в мене на барабані. Та впізнати його можна.

Це зображення вовка.

Тепер я знаю, де шукати. Принаймні здається, що знаю.

У вежі лише один під’їзд. Сходи брудні. Сморід нестерпний — схоже, у ліфтовій шахті влаштували смітник. Не хотіла б я тут мешкати.

Із п’ятого спускається бабуся років сорока п’яти. Дивиться на мене з підозрою. Питає, до кого.

— До Олі, — кажу, не змигнувши оком. — Із десятого поверху.

Вона секунду розмірковує.

— Там на десятому такі хулігани живуть, — каже осудливо. — Ну гаразд, іди.

Спасибі, дозволила, думаю я з усмішкою. Іду далі. Барабан погойдується на боці, потроху починає звучати. Його ритм — та-та-та… та-ра-та… — додає мені сили.

На одному подиху піднімаюся до двадцятого. Тут зупиняюся, здивована. На сірій стіні кіптявою написано: «Тут кінець людського житла. Якщо ти не знайшов, кого треба, іди назад. Униз». Напис старий, але зовсім недавно його поновлювали. Цікаво, кому знадобилося витрачати паливо (свічку? скіпку?) на непотрібні слова? Чи вони потрібні?

Піднімаюся ще на один поверх — і знову зупиняюся. Сходів немає: замість них зяє пролам. Бракує цілого прогону. І що тепер?

Поруччя теж відірвано. Гладенькі стіни ліворуч і праворуч. Уміла б я літати… та я не вмію. Як порадив невідомий доброзичливець, «іди назад, униз».

Проте мені треба нагору!

Спускаюсь на найближчий сходовий майданчик. Тут вікно без рами й шибок. Сідаю на підвіконня й обережно визираю назовні.

Ну й краєвид! Усе місто як на долоні. Важко дихати — повітря дуже вологе, і вітер жбурляє в обличчя клапті туману, липкого, наче кисіль. Я уважно озираюся навкруги…

Ось вони. Сходи. Старі, іржаві. Тягнуться вздовж стіни знизу вгору лише за метр від мого вікна.

І там, на три поверхи вище, є ще одне вікно.

Нічого страшного, кажу я собі. Це просто пожежна драбина. Якби вона стояла внизу, на асфальті, я б стрибала по ній, як динамобілка. На асфальті чи у хмарах — яка різниця?

Намагаючись не мружитися, здираюся на підвіконня. Стугонить вітер. Долоні стають липкими, як пластир. Заплющую очі… Примушую себе розплющити їх. Випростовуюсь на повен зріст. Ось драбина — один стрибок, тільки один стрибок!

Тамую подих — і стрибаю. Ура, це драбина, я за неї тримаюся! Вона шерехата, холодна, але цілком…

Під ногами відколюється цілий пласт іржі. Підошви спорскують. Я повисаю на руках. Вітер грає моїм барабаном.

Підтягаюся. Знаходжу ногами опертя. Завмираю, щоб перевести подих.

Піді мною — місто. Угорі — щось, що мені дуже потрібне. А отже, мені треба вгору.

* * *

На п’ятдесятому поверсі ненадовго сідаю перепочити. І вперше стурбовано думаю: а коли я повернусь назад? За годину до заходу сонця мені треба бути на прохідній, інакше — все, втрачу роботу!

Нема чого сидіти. Йду далі.

Драбина тягнеться все вгору й вгору. Іззовні крутяться вітряки: то затінюють світло з вікон, то знову його відкривають. Між тридцятим та сороковим їх було так багато, що вони мало не чіплялися один за одного лопатями. Та що вище я піднімаюся, то менше вітряків за вікнами. Вище дев’яностого поверху вітряків нема взагалі.

Вежа порожня: тут багато років ніхто не живе. Багато десятиліть. Дме вітер із розбитих вікон, грає курявою й піском на сходах. Замітає сліди.

Це дуже зручно, думаю я. Якби я могла отримувати свою підзарядку тут, просто на вершині… І якби не треба було щодня ходити на роботу… І якби не треба було їсти й пити…

Дістаю флягу з-за пазухи. Роблю великий ковток. Скільки поверхів у цьому хмарочосі? Двісті, триста — чи тисяча?!

…Так от: якби всі ці «якби» були правдою, а не дурнуватими мріями, я оселилася б тут, нагорі, зі своїм барабаном. Іноді спускалася б донизу — розважитися. А вітер замітав би мої сліди, і поліцейські мене б не…

Дивний звук за спиною. Я різко обертаюся. На сходовому майданчику піді мною стоїть чоловік. Звідки він узявся? Невже влетів у вікно?! Незнайомцю років двадцять п’ять, з одягу на ньому лише чорні штани й багато ременів, тонких і товстих, на поясі, на торсі, на ногах. А під ременями він весь покритий горбами м’язів і джгутами вен. І рубцями. Він дивиться на мене й посміхається, я мимоволі відступаю, щоб тікати нагору…

У вікно над моєю головою влітає — так-так, влітає! — ще один. Старший. Не такий жилавий. Першої миті мені здається, що у нього за спиною крила. Потім він випускає з рук вузлувату мотузку, і вона вислизає у вікно, як чорний зміїний язик.

Тепер я стою між ними, і виходу нема.

— Ти високо залізла, синтетичко, — каже той, що з’явився першим, у ременях і рубцях. — Стрибнула б і з двадцятого. Чи у тебе манія величі?

— Я не синтетичка, — кажу йому.

Він регоче:

— Так-так, звичайно. Ти маніячка. Хочеш розмазатися по асфальту так ефектно, щоб двірники тиждень зішкрібали. Твої кишки, я маю на увазі. Ходи, допоможу!

Він робить заохочувальний жест у напрямку вікна. Я піднімаюся на сходинку вгору.

— Що ти тут робиш? — глухо каже інший.

Хороше запитання. Я шукаю… невідомо що. Невідомо нащо. Але як їм це пояснити?!

— Закортіло політати, — м’язистий посміхається.

— Ні.

— Тоді навіщо ти сюди прийшла?

— Мені потрібно було піднятися нагору. — Я дивлюся на старшого з надією. Мені здається, він тут головний. І ще мені здається, що він здатен мене зрозуміти. — Бо мені сказали. Піднятися нагору.

— Це була помилка, — каже старший, помовчавши. — Тут нагорі тільки птахи… і самогубці. Алексе, випускай її.

При слові «випускай» у мене з’являється надія. Але тільки на мить. Бо я дуже швидко збагнула, як вони збираються мене випустити.

М’язистий Алекс в один стрибок добирається до мене. Я не встигаю дістати стилет. Мій суперник не тільки сильніший — він б’ється краще. Дуже швидко мої лікті вже вивернуто за спину. Алекс тягне мене до вікна.

— Заждіть!

Ніхто мене не слухає. Мій барабан зривається з плеча і котиться сходами.

Алекс кидає мене спиною на підвіконня. Моя голова звішується вниз, у безодню. Я чіпляюся за життя ліктями, коліньми, підборами, я зубами готова вчепитися в бетонну балку…

— Постривай, — чую крізь вітер і стукіт крові у вухах.

Я вже лечу. Алекс підхоплює мене і втягає назад на підвіконня. Я задихаюся.

— Ану дай її сюди на хвильку.

Я сиджу на підлозі. Всередині. На вкритому пилюкою бетонному перекритті. Переді мною, на дві сходинки вище, стоїть старший із двох моїх убивць.

— Звідки це у тебе? — В руках у нього барабан із зображенням вовка.

— Подарував… Римус… — Мені важко розмовляти. — Сказав… іти… угору.

Жилавий Алекс та його старший товариш похмуро перезираються.

— Старий вижив з розуму, — каже Алекс. — З глузду з’їхав. Сенильний психоз.

Старший мовчить. І я мовчу. Мене лихоманить.

— А що іще він тобі казав? — вимогливо запитує старший.

— Нічого. Просто… угору. А коли я побачила картинку… на стіні…

І знову стає тихо. Тільки вітер гуде, пересипає куряву, замітає наші сліди на сходах.

— Ти синтетик? — запитує старший.

— Я не знаю, що це таке.

— Ти отримуєш свою дозу, як усі? Крізь роз’єм? Під час так званої енергетичної години?

Він каже це таким тоном, як про непристойну хворобу. Я ковтаю слину.

— Так. Як усі.

— Отже, ти синтетик, — вступає Алекс. — Отже, ти підключена. Одержиш свій пакет — житимеш. Не одержиш — загнешся. Зрозуміло?

Я давно це знаю.

— Місце синтетиків — унизу, — повільно говорить старший. — Ніколи більше не піднімайся вище двадцятого поверху. Або вилетиш у вікно. Зрозуміло?

Зрозуміліше нікуди.

Я ледве встигаю добігти до прохідної на призначену годину Прилаштовуюсь у хвіст черги. У страшному темпі надягаю робу, окуляри, навушники. Біжу на своє місце — одна з останніх. Микола дивиться на мене круглими очима:

— Я боявся, що ти запізнишся!

У мене навіть на роздратування не лишається сил.

Я страшенно стомилася. Потягла плече. М’язи ниють, при різких рухах болить суглоб. Але сильніша від болю — образа. Та хто вони такі? Як вони сміють із таким презирством цідити — «місце синтетиків унизу»?!

У навушниках починається відлік. Я з величезним зусиллям підводжуся. Розправляю плечі. В останню мить встигаю перевірити застібку роби: вона з’їхала праворуч на цілий сантиметр. Ледь встигаю повернути її на місце.

Іде перевірка: білий, червоний, синій, жовтий. Я розвертаюся, виконуючи команди. Я піксель, урешті-решт! Я маю зосередитися на роботі! Я піксель. Крихітна цятка на великому екрані. Я дуже гарний піксель, за це мені дають дев’яносто вісім енерго кожного дня опівночі.

Я синтетик… Ну то й що?

Виходить сонце. Екран відбивається у низьких хмарах. Усе місто зараз на мене дивиться. Нехай вони мене не бачать — але ж я частина екрана, великого, яскравого, я дарую людям радість!

Ритм у навушниках не дає ані секунди перепочинку. Він не дарує сили — він виснажує. Я ще слухаюсь його, ще танцюю… Скільки часу минуло: сім хвилин, десять? Що, лише три хвилини?!

Чер-си-чо-біл… Жовт-чер-жовт… Жовт-чер-чер-жовт…

«Енергетичне шоу — для вас, городяни!»

«Зношений одяг можна переробити на ганчір’я!» «Капелюхи з підігрівом — на енергії вітру!»

Я синтетик. Я синтетик. Якщо я погано сьогодні відпрацюю, мені не дадуть пакета. «Багато хто не доживає… Енергії не вистачає на всіх…» Хто це сказав?!

Я збиваюся. Встигаю побачити сповнений жаху погляд Миколи. Його страх передається мені, я намагаюся вирівнятися — і збиваюся ще раз. І ще.

На великому екрані крихітна цятка раптом випадає із загальної картинки. В самісінькому центрі. Мені дуже хочеться все кинути і повалитися на платформу без сил. Та я тримаюся. Останні хвилини… «…для вас, городяни!»

Я падаю тільки тоді, коли сонце зникає і в навушниках стає тихо.

* * *

Виявляється, що мене оштрафували лише на один пакет. І не звільнили зовсім, а просто перевели на місце скраю, за номером 1001/005. Я дуже цінний працівник, написано у повідомленні. Якщо на новому місці проявлю себе з кращого боку, мій статус може бути відновлено.

Ну от, усе закінчилося добре. У мене є запаска. А завтра я підготуюся, гарно відпрацюю, і мені дадуть енергопакет…

Я знову згадую тих, із вежі, які вміють літати. Які синтетиків не мають за людей. А самі вони хто? І хто вигадав це огидне слово — «синтетик»?!

Сідаю на ліжко. Кладу на коліна барабан. Потроху починаю вистукувати ритм; барабан відгукується. Це не співчуття і ні в якому разі не жалість — це стримана, сторожка сила.

Тепер я думаю про Єву. Про те, що з нею сталося. Вона була синтетиком — як і я. Гнат синтетик. Білявий Микола синтетик. Навіть Довгий — також синтетик. Римус…

Ці, що літають, знайомі з Римусом. Якби не страх запізнитися на шоу, якби не все, що потім сталося, я б не забула про таку важливу річ!

Барабан зі мною згоден. Він озивається довгим розложистим гуркотом — ніби перед бурею.

* * *

У Римуса покупці. Вперше бачу, щоб у нього щось купували. Огрядна дама, голена під нуль, купує іграшкову барабанну установку маленькому хлопчикові. Я давно вже не бачила у місті дітей, а в нашому районі їх просто немає. Хлопчик видається мені чимось подібним до звірятка. Я роздивляюся його, але близько підійти не наважуюсь.

Нарешті вони з матір’ю йдуть, і я можу поговорити з Римусом. Він уважно вислуховує все, що я йому — плутано, з образою, з обуренням — розповідаю.

— Як ти міг мене туди відправити! Вони ж мене мало у вікно не викинули!

— Вони тебе не визнали, — каже Римус, і в його голосі звучить тривога. — Чому ж… А мені здавалося, що ти така ж дика, як вони.

— Що?!

Римус киває.

— Вони дикі. Так їх називають. І ти — Дика… я був певен, що ти також.

— Я…

— Але вони тебе не визнали. Отже… я помилився, пробач.

Він на очах робиться старим-старим. Немічним. Ледь живим.

— Не переймайтеся так. — Мені стає незручно. Хіба можна — людина мені барабан подарувала, а я їй завдаю клопотів.

— Дика енергія, — він мене не слухає, — єдине пальне для людей. Єдине справжнє пальне. Жучки ці, дилери, нею не гендлюють.

Я зніяковіло кручу в руках барабан. Зображення вовка перевертається.

— Бідолашні синтетики живуть на подачках, — тихо каже Римус. — Вони не здатні самі себе підзарядити. Але дике серце народжує дику енергію. Я сподівався, твоє також.

— Я синтетик, — кажу з гіркотою. — Мені ще поталанило, що вони, ці дикі, вчасно впізнали твій барабан.

— Це не мій барабан, — каже він недбало. — Ти синтетик… Як це сумно.

— Але чому?

Він скрушно хитає головою:

— Не питай… Якщо ти синтетик, краще не мороч собі голови. Іди… скоро енергетична година.

Я підводжуся з тамтама, на якому сиділа весь цей час, і плентаюся до виходу. Не озираючись. Не прощаючись. Беруся за ручку дверей…

— Зажди!

Слово звучить, як удар барабана. Я озираюся.

— Послухай, — каже Римус. — А може, це вони помилились? Вони, а не я? До них так довго не піднімалися нові дикі, що вони забули, як виглядають новачки!

— Удруге я до них не піду.

Римус потирає долоні:

— Послухай… Є лише один спосіб перевірити, дика ти чи синтетик. І не треба до них іти, треба тільки… — У нього дивно блищать очі.

Він чекає від мене цього запитання, ну що ж, я запитаюся.

— Який спосіб?

Він розповідає.

— Ні, — кажу швидко. — Я знаю, як від цього подихають. Бачила. На собі випробовувати не хочу.

Римус опускає плечі.

— Тоді прощавай, — каже мляво. — На все краще.

* * *

До енергогодини залишається не так багато часу. Мені б крокувати швидше, та вся праця й злигодні цього дня навалюються на плечі. І я ледве ногами пересуваю. Так і запізнитися недовго.

Я згадую Єву. Як їй було зле, бідоласі, в кінці кожної доби, напередодні енергогодини. Вона казала: «Я тобі заздрю…» Чому заздрити? Ось, плентаюся тепер, як вона…

Стріпую головою, змушую себе відкинути дурні думки. Все добре. Зараз прийду додому, підключуся, і стане легше. Зовсім добре. Завтра піду на роботу. Стану на платформу 1001/005 і старатимуся щосили. І мене переведуть на 1001/006. А там за півроку повернуся знову в центр екрана. Головне — забути все це. Не лазити до покинутих веж. Не думати про Єву. Не…

Праворуч, з підворіття, на мене уважно дивляться. Я рвучко повертаю голову. Встигаю побачити спину — чоловік іде у темряву. Ззаду на плащі у нього нашитий відбивач — якийсь знак… Здається, коло…

Не вагаючись, кидаюся за ним у підворіття. Звідки й сили взялися. Мені й на думку не спадає, що там, у темряві, він легко може мене здолати… Але підворіття порожнє. Незнайомець ніби крізь люк провалився.

Повертаюся на вулицю. Людей дедалі менше: усі поспішають по домівках, квапляться встигнути до початку енергетичної години. Я прискорюю ходу. Майже бігцем влітаю до себе в під’їзд, ногою відчиняю двері блока. Надягаю манжету: тонкі голочки впинаються в тіло. З’єдную роз’єми…

На міській вежі б’є годинник. Дванадцять разів. Замружую очі, відчуваю, як манжета стискає руку. Як по кожній голочці всередину мене лине тепло, спокій, радість…

Повільно знімаю манжету.

На руці над ліктем залишився червонуватий відбиток — він зникне за кілька годин. Якщо напружитися, можна роздивитися у візерунку цяточок літери. А літери складаються у слово.

«С.І.Н.Т.» написано у мене на руці.

* * *

Кілька днів я щосили намагаюся перетворитися на скромного, зразкового синтетика.

Я ходжу на роботу. Відпочиваю. Після енергогодини виходжу на вулицю, п’ю енерджі-дрінк і веселюся разом з усіма. За гарну роботу мене переміщують на платформу 1001/007 — на два крихітні кроки ближче до центра екрана.

А коли засинаю — під ранок, — сняться жахіття. Мене викидають зі сто другого поверху. Падаю, силкуюся злетіти — і ніяк не можу. Зустрічний потік повітря ламає руки, крила…

Я прокидаюся від болю. Пальці зведено судомою.

Довго лежу без сну. Небо світлішає. Згадую слова Римуса: «Зовні це просто нічний клуб, аби очі замилити. За законом, клуби відкрито з нуля годин п’яти хвилин, та все найголовніше відбувається раніше… Вони не чекають на енергогодину. Вони не підключаються до роз’ємів. Вони добувають енергію самі. Це зветься диким ритуалом. Якщо ти така ж, як вони, сила ритуалу дістанеться тобі також».

А якщо ні?!

Чи хочу я бути такою, як укритий рубцями Алекс? Як його старший товариш, той, що холоднокровно звелів мене вбити?

Чи хочу я бути синтетиком?

За вікном прокидається місто. Цокає чоботами вранішній патруль. Шерхотить мітла двірника, порипують педалі.

Припустімо, прийду я в цей клуб до опівночі. Побачу енергетичний ритуал… припустімо, це гарно й стильно. Але ні краплини мені не дістанеться, бо я синтетик і синтетиком помру! Дуже скоро помру, до речі. Пропущу підключення… не одержу свого пакета… до наступної енергогодини можу й не дотягти. Забракне сил!

Я валяюсь у ліжку до полудня. Потім над силу встаю. Над силу обідаю. Змушую себе розім’ятися. Ось і день проминув — час на роботу…

У натовпі перед прохідною я зустрічаю білявого Миколу. Він страшенно радіє. Мало не кидається цілуватися.

— Де ти пропадала?! Я тебе шукаю, шукаю… Всіх пікселів про тебе розпитую…

— Оштрафували мене.

— Та я знаю… Слухай, ходімо погуляємо сьогодні після роботи? Або краще — після енергогодини? Як ти на це?

Він бере мене за руку. Усміхається. Дивиться в очі. Він закоханий, і давно: з тієї першої миті, як я гаркнула на нього з платформи: «Заблукав?!»

— Миколо, — кажу я несподівано. — А що б ти заради мене зробив?

Він губиться лише на секунду.

— На руках можу пройти від прохідної до рогу.

— Ні, це не те. Скажи… якби я попросила. Ти віддав би мені… свій енергопакет?

Ефект дивовижний: йому ніби ляпаса дали. Він червоніє. Потім блідне. Випускає мою руку.

— У мене немає запаски, — каже дерев’яним голосом.

— А якби була?

Він робить крок назад. Відводить очі.

— «Якби» не буває. Запаска або є, або її нема. У мене нема.

— А мамі своїй ти віддав би пакет? Хоча б півпакета? Хоча б двадцять енерго?

— У мене немає мами! Я у виховному будинку виріс.

— А… другові?

— Не розумію, про що ти, — бурмотить він. І за мить пірнає в натовп, наче побачив знайомого.

Я дивлюся йому вслід.

* * *

Після роботи наводжу лад у себе в кімнаті. Викидаю зі схованки дротинки й пластмаски від розібраних навушників. Відношу інструменти у комірчину, в спільну скриньку. Мию підлогу. Прибираю на столі. Ретельно застеляю ліжко. Всі ці дії допомагають зосередитися.

Це буде сьогодні. Скоріш за все, я вже не повернуся.

Виходжу з дому за півтори години до опівночі. Клуб, про який казав Римус, розташований там же — в дільниці хмарочосів, у Зламаній Вежі. Вона зруйнувалася, коли мені й п’яти років не було, та я все ж пам’ятаю, який тоді здійнявся рейвах.

Там, де впала вежа, відтоді склади й звалища. А де-не-де — завали бетону й скла, цегли й арматури. Все це так і не змогли розібрати.

Рештки вежі стирчать, як гнилий зуб. Вона переламалася якраз на двадцятому поверсі. Кажуть, там був вибух.

У Зламаній Вежі живуть люди. Погано живуть: води немає зовсім, вікна забито жерстю, вітряки не працюють. А нагорі, на колишньому двадцятому поверсі, — нічний клуб. Зветься, звичайно ж, «Зірваний дах».

Знову здиратися сходами! Невисоко. Вище за двадцятий мені заборонили підніматися — що ж, будемо вважати, що я послухалася поради… На сходах темно. Дістаю з кишені старенький динамоліхтарик, розкручую над головою. Лампочка тьмяно світиться, я бачу сходинки, завалені битою цеглою. В самому центрі — акуратна стежка. Тут ходять, і ходять часто.

На одинадцятому поверсі мене обганяє гурт незнайомих хлопців і дівчат. Я притискаюся до стіни, щоб дати їм дорогу. Вони крадькома мене розглядають. Вигляд у них не войовничий — вони самі розгублені й трохи бояться, але хизуються одне перед одним.

Їхні голоси і нервовий сміх віддаляються вгору по сходах. Я йду далі. За хвилину мене випереджає закохана парочка. Вони йдуть і сваряться на ходу. Дівчина пошепки кидає хлопцеві в обличчя: «Тобі що, жити набридло?»

Минає кілька хвилин, і я чую, як закохані йдуть назад. Пробігають повз мене, навіть не глянувши. Стукіт їхніх підошов стихає внизу…

— Стій.

Із темряви назустріч виходить людина. Обличчя затулене чорним шаликом. Мені в очі б’є промінь динамо-ліхтарика — із тих, що працюють на еспандері.

— Чого ти прийшла?

Я пригадую, що мені казав Римус.

— За дикою енергією.

— Ти синтетик. Іди вниз.

Його рука ритмічно стискає кільце еспандера. Ліхтарик спалахує поштовхами — в такт ударам мого серця.

— Хто ти такий, щоб мене проганяти?

— Схаменися, дурепо! От-от енергогодина! Ти здохнеш без свого пакета!

Він повторює те ж саме, що п’ять хвилин тому казала я сама. У животі в мене холодно й порожньо.

— Не здохну.

Він мовчить. Потім відводить ліхтарик.

— Що ж, дивися, сама схотіла…

І пропускає мене. Я піднімаюся далі.

До енергогодини залишається хвилин двадцять, не більше. При всьому бажанні мені вже не добігти назад, не підключитися вчасно. Вибір зроблено…

Сходи закінчуються. Я відчуваю вітер. Озираюся; темне місто лежить унизу. Ледь помітні обриси вулиць: десь світяться динамоліхтарі, десь мерехтять віддзеркалювачі. Біля підніжжя Зламаної Вежі — цілковита темрява. Над головою — абсолютно чорне небо.

Іззовні вежу оточує балкон, навряд чи він був тут до вибуху, скоріш за все його збудували вже згодом. Він ажурний, спаяний із арматурних прутів. Поруччя нема. Але й іншого шляху немає: я ступаю на балкон і йду вздовж стіни.

Праворуч — безодня. Ліворуч — стіна. Через кожен метр на ній закріплено такі собі широкі барабани із заліза й скла. Вперше таке бачу. Вікна? Прикраси? Які потужні лінзи…

Лише за кілька хвилин до мене доходить: адже це також ліхтарі! Старовинні прожектори! Скільки ж це енергії потрібно, щоб примусити світитися таку блямбу — хоча б одну! І скільки від неї має бути світла?! Так, власники клубу, чи хто там вони, полюбляють напустити туману. Де вони понабирали стільки викопного мотлоху? Без енергії прожектори мертві… Ще б кістяк динозавра на дах притягли!

Ці кляті прожектори дуже заважають іти. Кожен доводиться обходити обережно: не хочеться спіткнутися на слизькій арматурі, адже поручнів немає! Я зітхаю з полегкістю, коли шлях уздовж стіни закінчується, і нарешті входжу до клубу.

Клуб «Зірваний дах» дуже відповідає своїй назві. Наче зламані зуби, стирчать уламки стін — де-не-де на них прилаштовано ліхтарі. Немає рамки біля входу. Немає навіть охоронця. Заходь, хто хоче. Вірніше, хто наважиться.

Я заходжу.

Та тут повно народу!

Підлога по краях бетонна, в центрі дерев’яна. Коло, намальоване білою фарбою. За ним — залізна конструкція. Наче клітка. Щось дуже схоже я нещодавно бачила… Та звичайно! Така ж клітка з барабанами стоїть у крамниці Римуса!

Барабани лежать колом — велетенські, мені до пояса, і менші, із залізними деками. Ніколи таких не бачила. На кожному барабані намальовано коло і ще якісь символи. Намагаюся згадати, що б це означало.

Хтось мені розповідав, що коло означає Сонце?

Відступаю, даю пройти новоприбулим. Народу все більше. Усі розмовляють притишеними голосами.

Праворуч — барна стійка. Хтось неголосно перемовляється. Сміється. Подзенькує посудом. Потім у напівтемряві раптом стрибає блискавка — справжня, колінчаста, синя. На мить освітлює пляшки на стійці, підвішені догори дриґом келихи, похилені обличчя…

— Що тобі сьогодні змішати? — неголосно запитує хтось.

— Циклон, — відповідає хрипкий голос.

На стійку виставляється пляшка: рідина у ній світиться, поверхня вирує крихітними смерчами. Я витріщаю очі. Роблю крок до стійки — в цей момент налітає вітер. За спиною грюкають по підлозі чиїсь важкі підошви. Я вже чула цей звук.

Обертаюся — і встигаю побачити, як приземлюється другий.

Я готова руку віддати на відсіч: вони не пробиралися вздовж стіни по арматурному залізяччю. Вони з’явилися просто з темного неба. Ті самі? У напівтемряві не можна роздивитися. За плечима у них чи то плащі, чи то крила. Масивні фігури щось роблять, схилившись на краю даху, тихо дзвенить метал. Потім випростовуються…

Що це все-таки у них за спиною?

Забившись у темний куток, я дивлюсь, як вони по-хазяйськи входять до клубу Бармени щось їм змішують. Дуже швидко, бо до опівночі залишаються лічені хвилини.

Потім вони обидва підстрибують — і зникають угорі. Я готова повірити, що вони полетіли. І лише за мить примудряюся розгледіти другий ярус над нашими головами. Там розвішано крісла на ланцюгах, там з великим комфортом розташувалася публіка. І летючі незнайомці в тому числі. Вони сидять, кутаючись у плащі… чи все ж у крила?

Я знов озираюся. Що вони тут роблять перед початком енергетичної години?! Хтось боїться, я бачу. Хтось азартно чекає півночі. Хтось без поспіху робить свою справу… Бармени, наприклад. Я знову бачу, як пролітає блискавка у напівтемряві.

Унизу, на міській вежі, починає бити годинник. Бом-м… Від цього звуку в мене мороз іде поза шкірою: за багато років я звикла слухати бій годинника перед роз’ємом, з манжетою на руці. І раптом усвідомлюю — глибоко, болісно, — яка я дурепа. Ідіотка. Самогубця… Навіщо?!

Бом-м, урочисто і лунко озивається барабан.

Я озираюся. У центрі, в колі, зібрався натовп — не проштовхатися. У клітці — барабанщик. Барабан гуде, відповідаючи міському годиннику. Ніби розмовляючи з ним. Сперечаючись.

Із кожним ударом зростає напруга. Неголосно, жорстко, по висхідній вступають інші барабани. Кожен, хто зараз у клубі, хто чує цей опівнічний переклик, відбиває свої долі, сильні й слабкі. Сотні ніг б’ють об підлогу, звук все наростає…

І народжується ритм — саме в ту мить, коли міський годинник б’є востаннє.

Бом-м. Енергетична година. Все місто зараз зітхнуло з полегкістю, відчуваючи тепле поколювання манжети. Все місто — але не я…

Я — поки що тільки глядач. Я стою, я слухаю, притискаючи до грудей свій барабан із зображенням вовка. Волосся ворушиться від цього звуку. Від цього ритму. Від цього єднання.

— Ми — енергія!

Здається, барабанщик не розтуляє губ, та я чую ці слова.

— Ми — енергія!

Підлога гуде під ударами десятків ніг.

Руки в залізних рукавицях б’ють у сталеві деки барабанів. Нагорі, на другому ярусі, завивають мегафони. У загальний гуркіт вливається звук сирени, але не такої, як у поліцейських. Від цього виття холоне в животі.

— Іди зі мною!

Над барною стійкою злітає сніп іскор — я бачу бармена, у нього в руках спиці з металевими кульками на кінцях, він грає на своєму склі. У пляшках стрибають, мов рибки, сині блискавки.

— Ми — енергія! Ми!

У моїй душі боротьба.

Синтетик страшенно боїться смерті. Б’ється в істериці. То де ваша енергія? Де?! Це просто шум і гуркіт, а не енергія! Піксель у мені дивується: незвичний ритм. Безглуздий. За ним не стоять кольорові послідовності. А я слухаю і все намагаюся зрозуміти… вловити… адже щось в їхньому ритмі є, щось дуже справжнє, правильне! І водночас…

Ритм наростає, наростає, наростає — і в мене в голові ніби всі лампочки вмикаються. Я кладу руки на свій барабан. Мене ніхто не чує в цьому гуркоті — але ж я себе чую! Відчуваю вібрацію деки із зображенням вовка!

Гуркотить підлога. Розгойдуються крісла над головою: публіка зверху свистить і щось вигукує в рупори. Сама не знаючи, навіщо і чому, я проштовхуюсь уперед, застрибую на найбільший, найгучніший барабан — і опиняюся в білому колі. Обличчям до обличчя з барабанщиком у клітці.

Він дивиться мені в очі. Не розумію, що в цьому погляді: здивування моєю зухвалістю? Схвалення? Виклик?

Мені здається, що все затихло. На секунду. Що я зависла у повному безгомінні…

Мить — налітає вітер. І налітає звук.

— Ми — енергія! — вибухають барабани.

«Ми — енергія!» — підхоплює барабан під моїми ногами. Я танцюю, підошвами вибиваючи ритм, і водночас веду тему на маленькому барабані з вовком. Ритм, ледь сповільнившись, наростає знову, накочується хвилею — але тепер веду я. Я задаю темп і ритм. Барабанщик на своїй установці повторює за мною.

— Дика енергія!

«Дика! Дика! Дика!»

Тепло розтікається по моєму тілу. Я сповнена ритму, я відчуваю його кожним пальцем, грудьми, коліном, я танцюю кожною клітинкою. Моє тіло — вогонь, кожен удар по барабану народжує спалах. Я танцюю.

В очах барабанщика — подив. Маячня це чи ні, та мені здається, що і з його барабанів, один за одним, вилітають гострі промені світла. Ритм знову накочується, і…

Я бачу місто з висоти пташиного польоту. Небо синє. І в зеніті — Сонце. Я бачу Зламану Вежу. Я бачу себе — на барабані. Але не вночі, а серед ясного дня.

Я бачу, як повзуть, обплітаючи стіни, виноградні лози. Високі гори… Темні провалля… На вершині, що найнедосяжніша, — Сонце заплуталося в гілках, горить і не може піднятися. Треба йому допомогти… звільнити… Я тягнуся руками, Сонце у мене в долонях, золота тарілка, сяючий диск…

Я мружу засліплені очі. Що це? Я впіймала Сонце?!

Навколо щось відбувається. Ритм зник. Верхній ярус розгойдується, загрожуючи обвалитися мені на голову, вигукує, кричить, гуркоче. Я бачу кожну ланку на підвісних ланцюгах, кожну заклепку на одязі верхніх, їхні крила… У них справді крила! Навколо ясно, так не буває навіть удень… Що це?!

Мене хапають за руку. Від людини пахне шкірою, залізом і потом. Я отетеріло кліпаю очима — це барабанщик!

Він вражений ще дужче за мене. У нього неймовірно широкі зіниці. Він дихає, як загнаний. Показує щось жестами, тягне за собою, кличе. До мене доходить: він глухонімий!

Нема часу дивуватися. Він тягне мене до краю майданчика. До урвища. Я бачу нарешті, що відбулося, і мені перехоплює подих.

Прожектори. Вони горять — усі. На повну силу. Яскравіше від сонця, коли ввечері на двадцять хвилин заливає променями міський пагорб. Якби справжнє Сонце повернулося з-за обрію і звалилося б на стійку перед барменами «Зірваного даху», це б не справило такого враження на відвідувачів клубу.

Вони в екстазі. Вони в шоці. Хтось сміється. Хтось мовчить. І майже всі дивляться на мене. Чому?

Барабанщик хапається за залізну штуку, схожу на величезне й іржаве велосипедне кермо. Озирається на мене. Хоче, щоб я зробила те ж саме? Цих штук багато, вони кріпляться на уламках стін і, здається, в якийсь спосіб з’єднані з прожекторами…

Він рухає кермом. Чотири прожектори на одному кріпленні повертаються то праворуч, то ліворуч. Ставши навколішки, заглядаючи вниз, я бачу, як стрибають у темряві промені. Як метушаться захоплені зненацька людські фігурки. Так, уявляю собі, що тепер там коїться!

Ми разом керуємо прожекторами. Люди з майданчика приходять нам на допомогу. На барабанах знову хтось грає, ритм наростає. Очі сльозяться від світла й від вітру, і ніхто не може дорікнути мені, що я плачу від щастя. Промені прожекторів підвладні ритмові, вони перехрещуються, збираються в коло, розбігаються по вулицях. Дивляться в чужі вікна. Комусь світять. Когось засліплюють…

— Стійте, де стоїте! Енергетичний контроль!

Дочекалися.

Чорні фігури повзуть по балкону з арматури, затуляючи прожектори своїми тілами. Від їхніх бронежилетів іде дим: прожектори нагрілися. Та контролерам начхати: з такою бронею можна спати у вогнищі.

Їх багато. Дуже багато. Барабанщик намагається засліпити їх прожектором, але на поліцейських поляризуючі окуляри: вони бачать у темряві, бачать і на яскравому світлі.

Мені не страшно. Мені весело. Чудова вийшла вечірка. Живцем я, зрозуміло, не дамся. Полечу вниз у вільному польоті, але й із собою прихоплю — скільки зможу. Нехай спробують мене взяти!

Біля входу до клубу — бійка. Пішли в діло пляшки, ланцюги, арматурні прути. У відповідь тріщать сині паралізуючі розряди. Росте гора нерухомих тіл. Прожектори все ще горять, але їхнє світло тьмяніє з кожною секундою. Пахне паленою ізоляцією. Хтось зривається з краю і летить униз, — не розібрати, поліцейський це чи хтось із наших.

Помри, змагаючись! Я озираюся в пошуках якоїсь зброї…

І тут мене хапають іззаду. Затискають рот рукою в рукавиці. Я навіть вдихнути не встигаю. Мене тягнуть до краю! Отже, не штраф і не в’язниця… Гади! Ось гак зі мною вирішили поквитатися!

Я відбиваюся, як можу. Марна справа. Той, що захопив мене, на мить зупиняється на краю стіни — на самому краю. Я не витримую, заплющую очі.

— Час? — здавлений хрипкий голос.

— Раз… два… пішов.

Він стрибає донизу, не випускаючи мене з рук. Сам стрибає!

Мій рот вільний. Я можу дихати й горлати. Ні, не можу — вітер забиває подих…

А потім небачена сила вириває мене з рук незнайомця. Майже вириває, бо він чіпляється за мене, як матір за немовля. Ми вже не падаємо. Нас плавно тягне вбік — і вгору.

Ми летимо?

Я розплющую очі. Нічого не бачу. Очі так звикли до світла, що у темряві сліпі. Але ми точно піднімаємося вгору. Я чую над головою лопотіння тканини… чи це лопотіння крил?! Що зі мною сталося, хто мене тримає, куди несе?

— Обережно, — чую за спиною. — Я складаюся.

Клац!

Лопотіння крил уривається. Політ знову переходить у падіння. Я кричу, викидаючи вперед руки…

І недаремно. Бо піді мною раптом виявляється тверда підлога, а викрадач усією масою валиться на мене зверху.

* * *

Я бачу їхні обличчя тільки коли небо нарешті світлішає. Двох я знаю: це жилавий Алекс та його старший товариш, якого звуть Маврикій-Стах («Можеш називати мене просто Мавром», — каже він приязно). Третього я бачу вперше. Його звуть Ліфтером. Як мені, сміючись, пояснюють, він — головний в Оверґраунді.

Коли розвиднюється, вони піднімають мене в гніздо. Це на двохсотому поверсі, проте сходами здиратись не доводиться. Алекс застібає на мені збрую — складне переплетіння ремінців на поясі. На стегнах, на плечах.

— Не тисне?

— Трохи тисне…

— Звикнеш.

Вони примушують мене стати на край підвіконня (вікно вибите, звичайно, внизу навіть міста не видно — хмари). До спеціального карабіна прикріплюють трос. Другий кінець цього троса, пропущеного крізь систему блоків, виявляється, прикріплюють до противаги в ліфтовій шахті.

— Ти тільки не бійся, гаразд?

— А чого мені боятися?

Я не знаю, як з ними поводитися. Вони мене мало не вбили. Вони мене вихопили з-під носа в енергетичної поліції і, нічого не пояснюючи, знову притягли до себе у вежу. До речі, як? Невже на крилах? І вдають, ніби нічогісінько не сталося!

— Ногами перебирай, відштовхуйся від стіни. Гляди, щоб вітром не занесло. Вітер у цьому ділі — головна небезпека… То як, готова? Ліфтере! На рахунок три відпускай!

Раз. Два. Три. Ривок.

Трос тягне мене вгору так швидко, що миготять поверхи перед очима. Перебирай ногами? Нічого собі порада! Я ледве встигаю відштовхнутися від стіни, коли вона намагається наблизитися впритул. Вітром зносить ліворуч — перед обличчям раз у раз опиняється вікно замість стіни… Ось зачеплюся за віконниці, трос смикне вгору, голова відірветься!

Мій рух сповільнюється. Я зависаю на тросі, як павук на павутинці, перед чиїмись балконними дверима. Балкона нема — двері виходять у порожнечу. На дверях табличка: «Гніздо Перепілки». І ще одна: «Ласкаво просимо. Витирайте ноги». І молоточок на ланцюжку, нічого собі!

Я не дотягаюся до молоточка. Стукаю як доведеться — каблуком. Це неввічливо, та що поробиш?

Двері відчиняються. На порозі, що веде в нікуди, — жінка років тридцяти. Звичайна жінка.

— Привіт, — каже, ніби нічого й не сталося. — Ти Дика? — І простягає руку.

* * *

Її звуть Перепілка. Вона дружина Маврикія-Стаха… тобто Мавра. Всього у гнізді живе чи то п’ятнадцять людей, чи вісімнадцять. Полічити складно, бо «ці троє вічно десь угорі шастають».

Перепілка ніколи не спускається на землю. Так і живе в гнізді. Готує їжу, лагодить ремінну збрую. Карбує прикраси з мідного дроту. І ще — у неї діти.

Справжні діти! Хлопчик і дівчинка. Десять років і сім. Коли Перепілка бачить, як я гублюся (і трошки лякаюся), дивлячись на дітей, вона регоче на весь голос. Але очі невеселі.

— У нас внизу дуже мало дітей, — кажу, виправдовуючись.

— Розумію. — Вона зітхає. — Своїх батьків пам’ятаєш?

— Невиразно.

— Ось так і всі… Нікому не потрібні батьки, нікому не потрібні діти. Хто буде замість нас за двадцять років? А за сто років?

Хлопчик і дівчинка граються на продавленій канапі: з ниток сітка, із давніх жовтих пігулок — блоки. На іграшкових тросах погойдуються фігурки дротяних ляльок.

— А що з ними буде, коли вони виростуть? — вихоплюється в мене.

Перепілка дивиться суворо.

— Залежить від нас…

Я допомагаю їй приготувати обід. Вода — у величезному залізному баці. Як їм пощастило підняти на таку висоту стільки води?!

— Це все Ліфтер… Його система. В інших гніздах живуть скромніше.

— А є інші гнізда?

— Ти що, з люка випала? Звичайно, є. З деякими ми дружимо, з іншими не спілкуємося. Третім і по зубах дамо. Якщо поткнуться. Крокодилам, наприклад.

— Крокодилам?!

— Гніздо крокодила. Так вони себе називають.

— А що таке крокодил?

— Точно не знаю, але, кажуть, давній хижий птах.

У мене язик свербить розпитувати.

— А Ліфтер… що у нього за система?

— Ой, він дуже розумний. Ліфтові шахти в цьому будинку широкі, ліфтів було багато. Троси сталеві, ще й досі не поіржавіли. Він систему противаг прилаштував, гальмівні колодки, блоки, а головне — налагодив підключення до того великого вітряка, що на сороковому поверсі. Так що у нас і світло вночі, й ліфт їздить. Щоправда, він іззовні їздить, це не дуже зручно, але ми звикли…

Закінчуємо накривати на стіл, коли в гнізді з’являються Мавр, Алекс, Ліфтер і — це викликає у мене захват — глухонімий барабанщик із клубу «Зірваний дах».

Його звуть Лесь.

* * *

Верхня частина вежі майже повністю зруйнована. Осіли перетинки між поверхами. Розвалилися внутрішні стіни — крім несучих конструкцій. У багатьох місцях не пройдеш без троса, страхувального ременя й карабіна. Мешканці гнізда давно до цього призвичаїлися: вони ходять по повітрю, серед натягнених тросів, так само легко й бездумно, як я по сходах.

Зате тут тихо й безпечно. Випадкова людина нізащо не підніметься так високо — без ліфта. А для поліцейських існує ціла система пасток. Контролери ломилися вже двічі — і відступали. Втрати надто великі. Списали на нещасні випадки.

Щоправда, надокучають самогубці. Чомусь багато хто з синтетиків, вирішивши вкоротити собі віку, здирається на вежу. І лізуть якомога вище — ніби відтягаючи момент розлуки з життям. Самогубців і Мавр, і Алекс зневажають усією силою презирства:

— Слимаки. У нас система оповіщення — ми завжди знаємо, що хтось заліз вище вісімдесятого. Спустишся, візьмеш його, почнеш розпитувати, чого не живеться. Очиці бігають: сил нема… набридло все… нудно… страшно… Цілковитий інфантилізм. Істероїди ювенільні. Але по що прийшов — те й отримуй. А наше гніздо не займай. Чого до нас лізти?

Перепілка вкладає дітей спати. У гнізді незвична тиша: вдень тут гамірно. Особливо відтоді, як хлопчик змайстрував собі — за моїм прикладом — барабан.

Ми сидимо за столом з Алексом і Лесем. Лесь читає розповідь Алекса по губах. Киває, згоджуючись. Його пальці у безперервному русі: нечутно вистукують щось на краю стола.

— Клуб треба відновлювати, — каже Алекс. — А то в мене депресія намічається.

Жилавий, вкритий рубцями Алекс обожнює читати книжки з психіатрії. У нього під дахом вежі ціла бібліотека.

— У поліцейських енергогодина об одинадцятій тридцять, о дванадцятій вони вже на посту. — Мавр хижо усміхається. — Нічого. Вони у нас пострибають… Так? — Він дивиться на мене. Його очі, зазвичай жорсткі, теплішають.

Мені несолодко було в перші дні після тієї пам’ятної вечірки. Не було сил. Здавалося, все, помираю без енергії…

І Мавр, і Алекс, і Ліфтер, і Перепілка, й Лесь сиділи зі мною цілими днями. Ні на секунду не залишали саму.

— Ти — синтетик?! — кричав Алекс, витріщивши налиті кров’ю очі. — Поглянь, що ти наробила! Адже це твоя робота, твоє світло, ти нас усіх запалила, розумієш? У тобі більше енергії, ніж в усіх нас, разом узятих! Тільки повір у себе!

Та найдужче в ті дні мені допоміг глухонімий Лесь. Він сідав навпроти, і ми розмовляли, передаючи одне одному барабан; виявляється, ритмом можна сказати те, чого словами не передаси.

Від нього я дізналася, що ніколи раніше прожектори на Зламаній Вежі не світили так яскраво. Вони, траплялося, ледь-ледь засвічувалися, коли енергетичний ритуал проходив особливо успішно. Ніхто не знав і не міг передбачити, що ці старі напівживі прожектори здатні світити з такою силою.

Він, Лесь, одразу зрозумів, що я можу. Щойно я застрибнула на барабан і ми зустрілися очима. І почалася наша розмова… Ось як зараз.

Лесь не чує — нічого. Але він дуже добре відчуває вібрацію. Всім тілом. Усією шкірою відчуває ритм. Тому став барабанщиком.

Я проводжу з Лесем багато годин. З ним легко. Він розуміє і підхоплює ритм. Він дивовижний співрозмовник.

Складніше з Маврикієм-Стахом. Він узагалі складна людина, по-моєму надто жорстока. Але до мене у нього особливе ставлення.

— Мавре, — запитую якось, — якщо людина вирішила відмовитися від енергогодини…

— Синтетик.

— Добре. Якщо синтетик наважився відмовитись від енергогодини і прийшов у клуб на дванадцяту… Це означає, що ця людина більше не синтетик?

— Два варіанти. Або вона дика. Або труп.

— Отже… не всі здатні підзарядитися від ритуалу?

Він зітхає.

— Не все так просто, дівчинко. Ритуал сам по собі нікому не дає енергії. Ритуал показує, можеш ти себе сам забезпечити паливом чи ні. Можеш — стаєш диким. Не можеш… тоді як пощастить. Деякі встигають змотатись до дилера. Деякі — ні.

— Але прожектори…

— Так. Того разу енергія вихлюпнулася через край… завдяки тобі. Справжня енергія.

І Мавр розповідає мені про енергетичний ритуал. Виявляється, його недарма проводять рівно опівночі. У цей час сонце в надирі.

— Де?

— В надирі. Це точка, протилежна зеніту. Ти колись бачила Сонце в зеніті? У найвищій точці неба?

— Ні.

Він зітхає:

— І я не бачив. Та однаково, воно там, за хмарами, піднімається у зеніт. А вночі опускається в надир, до нас під ноги, і знову починає рух нам назустріч…

Мені здається, що він марить. Та я все одно уважно слухаю.

— І в цей момент усе можливо. Все. Іноді здіймається сильний вітер, такий, знаєш, що можна налітатись на весь день наперед… Там, у клубі, хіба не здавалось, що ти купаєшся в сонці? У сонячному світлі?

Він дуже точно змальовує мої відчуття. Отже, і з ним бувало те ж саме. Я кажу йому про це. Він усміхається.

— У мене прожектори ніколи не засвічувались. Тільки у тебе. Так яскраво… Але цього замало. Енергією треба вміти керувати. Енергію треба збирати, передавати, акумулювати. А ми не вміємо. Поки що. Тієї сили, що ти вихлюпнула в клубі, вистачило б на підзарядження двом або трьом… Це ще не Завод.

… А я вже вирішила, що Сонце з неба знімаю!

— Завод? Ти кажеш про Завод?

Він морщиться:

— Ну, це для красного слівця… Насправді Завод є, звичайно. Але нам туди не потрапити.

— А якби?

Він мовчить. Розмірковує.

— Знаєш, — каже врешті, — я б дітей своїх переправив… на Завод. Кажуть, там є поряд селище… де живуть щасливі люди. Абсолютно щасливі.

— Так не буває.

— Не буває… — Він зітхає.

— Не хвилюйся за дітей. Вони схожі на тебе. І на Перепілку.

— Дякую. Я знаю.

* * *

Я вперше за кілька років бачу енергетичне шоу збоку. Це мрія кожного пікселя — і водночас кошмар. Адже якщо тобі сниться, що ти спостерігаєш за шоу збоку, — отже, ти запізнився на роботу. Отже, тебе вигнали.

Хто тепер працює на моєму місці?

Я згадую Єву. Не можу не згадувати її, коли на екрані вкотре засвічується цей дурнуватий рядок: «Енергетичне шоу для вас, городяни!»

Я сиджу, звісивши ноги, на підвіконні п’ятдесят шостого поверху. Звідси екран, віддзеркалений на хмарах, видно майже повністю. Хіба лівий нижній кут трохи затуляє сусідня вежа.

Екран дивовижний. Я не можу розрізнити на ньому крапки-пікселі. Він видається єдиним, насиченим усіма барвами… веселки? Так мені казали в дитинстві. Та що таке веселка, я не знаю.

Картинки рухаються — люди ходять і розмовляють, нечутно відкриваючи роти. Справжні люди. Потім їх змінюють намальовані. Потім справжні й намальовані перемішуються. Смішно штовхаються, б’ють одне одного подушками, кидаються тістечками… Мені раптом страшенно хочеться тістечок. Здається, я не їла їх багато років.

Показують світло-овець, на яких росте вовна, що фосфоресціює. Показують, як їх стрижуть. Показують одяг із такої вовни. Супер. Це реклама.

Показують… Я примружую очі. Лише на одну мить показують величезний зелений простір, укритий деревами. Деякі вищі, деякі нижчі. Може, це і є гори?

«Енергетичне шоу для вас, городяни!» Я й не помітила, як пролетіли двадцять хвилин. Екран повільно згасає — згори вниз. Унизу ще довго біжить рядок: «Енергетична поліція попереджає: операції з енергією небезпечні для вашого…»

Екран згасає.

Зараз усі пікселі, збуджені й радісні, натовпом сунуть до роздягальні. І ми з Свою могли б зараз іти разом з усіма.

Чи шкодую я?

Єва померла. Вона випадково помилилась під час шоу, у неї не було запаски. Якби вона не помилилась, її б не оштрафували. Якби не оштрафували, ми б не пішли шукати дилерів. Якби ми їх не знайшли…

Можливо, все склалося б інакше.

А може, й ні.

* * *

Кілька днів стоїть такий щільний туман, що ні з п’ятдесятого, ні з двохсотого поверху нічого не видно. Немає міста, немає сусідніх веж. Нема й вітру. Ніхто нікуди не літає.

Ліфтер змащує блоки, Перепілка вчить дітей читати. Алекс і Мавр сидять на підвіконні, звісивши ноги над безоднею, в руках у обох — мегафони.

Вони базікають із сусідами. Просто так, знічев’я.

Мегафони дуже спотворюють звук. Металевий і трохи моторошний, він лине далеко, долаючи навіть туман. Людську мову, пропущену крізь мегафон і відстань, неможливо розрізнити. Тому тут, в Оверґраунді, на цей випадок виробилась особлива мова, що складається виключно з голосних.

Алекс чи то говорить, чи то співає. Виходить ніби пташиний крик, він летить у туман, за кілька секунд приходить відповідь. Я нічого не розумію, зате Алекс і Мавр розуміють чудово. Мавр смикає шнурок на руків’ї мегафона (підзаряджає слабенький акумулятор), кричить щось дуже коротко й дзвінко. Приходить відповідь — і обидва, Алекс та Мавр, аж заходяться від сміху, ледь не падають з підвіконня, а я стою, почуваючись повною дурепою. Ну чому вони мені не перекладають?!

Вежі залито туманом, як старовинним білим парафіном. І серед тиші, серед білої імли перегукуються голоси — металеві, пташині.

Це варто послухати.

* * *

Потім повертаються вітри, і Алекс учить мене керувати потоками. На мені «дика» збруя. До паска пристебнуто карабін. Я зависаю над безоднею, вітер шалений, мене кидає з боку в бік, як папірець.

Алекс щось кричить. Я, звичайно, не чую. Всі інструкції він мені дав раніше: я маю керувати польотом за допомогою крил, надягнутих, як плащ, мені на плечі. Розгорнути крила дуже важко — бракує сили рук, тут потрібна така маса м’язів, як у Алекса. Та коли я все ж примудряюся їх розкрити, стає легше: спрацьовують фіксатори, ніби в парасольці. Крила сконструйовано з тканини, шкіри й металу.

Невдалий поворот крил — і мене зносить праворуч і мало не розмазує по стінці. Я швидко виправляюсь. Алекс кричить, вимахує руками. »Синтепон!» — долинає до мене. Це в устах Алекса найстрашніша лайка: синтепон — себто нікчемний.

Я намагаюся змінити кут крил, як Алекс мені показував. Несподівано виходить. Піднімаюсь вище. Злітаю, як повітряний змій на мотузці. Ще вище! Вище за Алекса! Він уже не кричить. Дивиться на мене, приклавши долоню до очей.

Хочеться здивувати його. Я крутіше заламую кут крил… І вони ламаються. Не витримують сили вітру. Я лечу донизу — не прямовисно, адже я на тросі. Роблю дугу, як велетенський маятник, і ось-ось на повній швидкості вріжусь у стіну…

Бачу перед собою вікно.

Невідомо як примудрившись, влітаю в отвір, ледь забивши лікоть. Падаю і чимшвидше відстібаю від паска карабін. Із проламу в стелі зістрибує Алекс. Дивиться на мене круглими очима.

— Усе гаразд, — улесливо усміхаюся. — Ну… зламались. Трапляється.

Він переводить подих. Витирає з чола піт.

— Ефектної появи крізь вікно ми ще не проходили. За це тобі два чергування поза чергою!

* * *

Чергування — це справжня кара. Добре Мавру: він завжди користується пристосуваннями Ліфтера і сходами майже не ходить. А от мені доводиться лічити кожну сходинку.

Чергові допомагають здобувачам. Здобувачі — ті, хто добуває їжу там, унизу, в місті. Дещо купують. Дещо крадуть зі складів. Це важке й небезпечне, але почесне завдання, та все одно здобувані весь час змінюються. Кому хочеться проводити половину життя серед синтетиків?

У підвалі будинку — схованка. Перед енергогодиною, коли синтетики чекають на підключення і нікого нічого не обходить, чергові спускаються до схованки, набирають повний мішок пакунків, коробок і консервних бляшанок і тягнуть усе на тридцятий поверх. Там Ліфтер зі своєю системою противаг піднімає вантаж на самісіньку гору. У гніздо.

Тягти мішок на тридцятий поверх!

Він важить приблизно стільки ж, скільки я. Дихаю крізь стиснуті зуби. На двадцятому поверсі, де проламані сходи, мені допомагає Лесь — витягає на мотузці спершу мішок, тоді мене.

Хоче завдати собі на плечі, але я не даю. Проганяю його. Коли Алексові розходиться на тому, щоб я почергувала, — почергую! Не гірше за інших! Якщо він гадає, що проситиму ласки…

Піт заливає обличчя. На двадцять п’ятому поверсі переді мною виникає перепона. З хвилину тицяюсь у неї, як сліпе кошеня, перш ніж здогадуюсь підвести голову.

Переді мною — руки в боки — стоїть Алекс.

— Годі, відчергувала. Віддай Лесеві.

— Відчепись, — кажу, одсапавшись. — Гадаєш, не дотягну?

— Дотягнеш… Я тут до сусідів зібрався, у них показуха сьогодні. Підеш?

* * *

В Оверґраунді часто ходять у гості. Попри те, що населені вежі стоять аж ніяк не впритул одна до одної. І при цьому літати з даху на дах дикі не можуть, адже вони не метелики!

Алекс давно обіцяв узяти мене в гості. І от сьогодні нарешті я подивлюсь, як це робиться. Я маю на увазі мандри в небі.

Кодекс гостинності в Оверґраунді простий і нехитрий. Якщо хтось до когось зібрався, напинає величезний самостріл на даху і вистрілює залізним гаком (це чомусь зветься «залогінитись»). Гак летить, за ним розмотується тонкий шнур. Долетівши, гак чіпляється за віконний отвір або за арматуру. Якщо господарі раді гостям, прив’язують до гака товстий трос і пускають назад. Якщо не раді, скидають додолу. І без образ.

Цього разу Алекс вирішує керувати крильми сам. Він щільно пристібає мене до свого паска. Нас випускає Ліфтер: потроху розмотує котушку зі стопором, опускає, як вантаж, за вікно. Спустившись на тросі на кілька поверхів, Алекс розгортає крила й починає підніматись, як важкий повітряний змій. Вітер сьогодні сильний. Без вітру в піднебессі мандрувати не можна.

Ми висимо в небі на двох мотузках. Одна, напнута гак, що аж дзвенить, — з нашої вежі. Друга, що ледь провисає, — із сусідньої.

— Кр-риза, — бурмотить Алекс у мене над вухом. — Деліріум тременс. Синтепон, х-холера…

— Що?

— Не можу дотягтись до карабіна. Ти заважаєш.

— Ну, пробач… Мені зістрибнути?

— Ні. Просто відстебни, коли скажу. Тільки коли скажу! А не за секунду після того!

— Ти до трьох полічити можеш?

— Глузуєш? Я потоки прораховую, тут несподівано все… От зараз момент пропустили… Готова?

Я намацую карабін.

— Готова.

Він довго мовчить. Вітер грає нами, кидає туди-сюди. Гудуть на вітрі крила. Темним привидом вимальовується в тумані вежа — чужа. Мені починає здаватись, що Алекс заснув. Я вже хочу спитати його, чи не забув бува про мене, але тут він горлає, як ошпарений:

— Давай!

Пальці, навіть закоцюблі, спрацьовують самі по собі. Я відстібаю карабін. І ми починаємо падати. Тріщать крила. Падіння сповільнюється. Ми ковзаємо вниз, планеруємо… Єдиний трос, протягнутий від нас до місця нашого призначення, напинається як струна.

Ми знову летимо, подібні до повітряного змія. Нас поволі підтягають до сусідньої вежі. Наші життя в руках того, хто стоїть біля котушки з тросом і потроху змотує її — виток за витком. Недоречно згадується розповідь Перепілки — як у давні часи посварились двоє братів із різних гнізд, один заманив іншого в гості, підтягнув ось так до самого вікна — і перерізав мотузку. Тут про надійну людину кажуть — «Я б довірив йому котушку»…

— Приїхали, — буркотливо каже Алекс. Хоч я б сказала — прилетіли.

* * *

У першу мить я трохи гублюся. Ми з Алексом втрапили, схоже, на якесь збіговисько: людей на цій вежі аж ніяк не менше, ніж на майдані після енергогодини. Але яких людей!

Деякі носять на одязі пір’я і крила птахів, іменами яких названо їхні гнізда. Інші взагалі нічого не носять, окрім ремінної збруї та шкіряних штанів. Збруя також у всіх різна: у когось підкреслено груба й без прикрас. У когось — із мідними, срібними, бронзовими пластинками, а карабіни викарбувані у вигляді зубастих пащек. І крила різні — я бачила яскраво-червоні шовкові крила. Бачила сталеві, механічні. Крила у легковажну клітинку. Крила із зображенням ошкіреної пащі. Просто чорні з перетинками крила, як у кажана…

Чоловіки. Жінки. У деяких волосся до пояса. Інші підстрижені наголо. Але в усіх — особлива небесна хода, легка, балансуюча, ніби вони ступають по тонкому карнизу.

І ще погляд.

Не треба роздивлятись їхні крила й розглядати татуювання. Досить поглянути їм у вічі, щоб зрозуміти: вони дикі. Самі собі енергія. Живуть у хмарах, зверхньо поглядаючи на решту світу.

Вони чули про мене: про те, як засвітилися прожектори у «Зірваному дахові». Самі підходять знайомитися. Розмовляють шанобливо, як рівні з рівною. Я — дика серед диких.

Потім починається показуха — так вони недбало називають парад майстерності та відчайдушності, змагання небесних майстрів, для яких прямовисні стіни й тонкі троси — природне середовище.

Десяток хлопців піднімаються по стіні іззовні — ми спостерігаємо за ними, стоячи на підвісній платформі. В руках у кожного — по два ножі. Хлопці знаходять у старій кладці тріщини, встромляють у них леза, підтягаються на руках — на одній руці — і знову шукають опертя. Той, хто йде першим, двічі мало не зривається…

За кілька метрів до фінішу його ніж ламається. У мене перехоплює подих. Повиснувши на одній руці, хлопець витягає з-за паска запасний ніж, знаходить для нього місце, перевіряє на міцність… Підтягається, вкотре довіривши своє життя крихкій криці в ненадійній стіні…

Я помічаю, що гризу нігті. Швидко озираюсь. Усі дивляться — хто суворо, хто з усмішкою, але ніхто не переживає так, як я!

Примушую себе сховати руки за спину. Примушую себе не заплющувати очей — додивитися до кінця.

І все-таки він виграє, цей хлопець. Приходить першим. Відсапуючись, піднімається на платформу. Усміхається. Та йому років шістнадцять, не більше! На щоці свіжий шрам. І на паску немає страхувального троса.

— Алексе! Чому б йому не надягти страховку? Якби трос зірвався…

— Дурниці! Він дикий. Дикий живе з любов’ю — і помирає без страху!

Я замовкаю. Боюся бовкнути ще якусь нісенітницю.

Хлопець-переможець підходить до мене. Я тисну йому руку — дуже мозолясту. Дуже гарячу.

— То це ти влаштувала ілюмінацію в «Зірваному дахові»? — дивиться на мене із захватом. — Коли наступного разу будеш запалювати, поклич мене, гаразд?

Я обіцяю.

* * *

Потім усі охочі показують своє вміння. Алекс також дещо показує — він керує потоками так майстерно, що перестаєш помічати троси. Здається, він летить — вільно ширяє, і не механічні крила у нього за плечима, а справжні.

Я вболіваю за Алекса що є сили, кричу на все горло. А про себе вирішую: тренуватися щодня, кожну вільну хвилину віддавати тренуванням, але навчитися літати не гірше. А може, навіть краще. І наступного разу, коли прилетимо на показуху, мені теж буде що продемонструвати людям…

Над головою важко змахують шкіряні крила — я мимоволі присідаю. Змагання триває: на тросах і без, у переплетінні дротів, добутих дикими зі старих комунікаційних колодязів. Якесь дівчисько, голене під нуль, літає з вищалкою — крихітним пропелером, що розкручується на вітрі й видає протяжний загрозливий звук. Дівчисько всі називають Карлсоном. Може, це її ім’я?

На завершення показухи господарі гнізда приберегли «Вічний двигун» — особливий трюк. Щоб подивитись на нього, всі спускаються на сотий поверх: там у стіну іззовні вмонтовано величезний вітряк з довгими трикутними лопатями. Ми дивимося, звісившись із вікон (чого-чого, а вікон тут повно, гарний був будинок, світлий).

Участь у трюкові беруть усі мешканці гнізда, а їх багато. Вони по черзі вистрибують із вікна, чіпляються за лопать і своєю вагою змушують її опуститись. Проїхавши в такий спосіб на лопаті, зістрибують із неї й повисають на тросі, щоб тут-таки підтягнутись і шмигонути у вікно — п’ятьма поверхами нижче. Бігцем повертаються назад, аби знову вистрибнути і знову проїхати на лопаті; ось так вони сновигають по колу, розкручуючи вітряк своєю вагою, і у мене мерехтить в очах: як вони не заплутуються в отих своїх ременях і тросах?

Та виявляється, що основне видовище попереду.

Лопаті крутяться дедалі швидше. Механізм, що одвіку забирав енергію, починає її віддавати. Здіймається вітер — як від колосального вентилятора. Тоді пара молодих диких береться за руки, стрибає з сімдесятого поверху і повисає в повітряному потоці якраз навпроти вітряка.

Трос, який утримує закоханих, такий тоненький, що я його не бачу. Просто дивлюся, роззявивши рота, як двоє летять, то обіймаючись, то ледь відсторонюючись, як тріпотить їхнє волосся, як вони цілуються, зависнувши між небом і землею, сплівши крила на пружній повітряній подушці, які вони дикі — і які ніжні…

Забуваю про вітряк і про страховки. Дивлюсь, як вони пестять одне одного, і мені стає парко — хочеться ослабити ремінну збрую на грудях.

— Шкода, немає Ліфтера, — каже Алекс, та я майже його не чую. — Коли влаштуємо показуху у нас у гнізді, треба буде його попросити… дещо продемонструвати.

Знаєш, противаги у ліфтовій шахті — така універсальна фішка…

Трюк уже закінчився. Алекс говорить і говорить, а я дивлюся в небо й усміхаюсь невідомо чому.

Згодом ми сидимо, звісивши ноги у прірву, відпочиваємо; я, нашорошивши вуха, слухаю розмови. Про те, як якомусь Рудому стало затісно у батьківському гнізді і він проклав трасу на південний захід, дуже складну трасу серед повітряних потоків, «двісті метрів вільного польоту, уявляєш?». На тому кінці тієї нелегкої траси на нього чекала верхівка вежі — безлюдна поки що верхівка. «І він зів’є собі нове гніздо? — А як ти гадаєш? За Рудим знаєш скільки дівчат побіжить?»

Співрозмовники чомусь скоса поглядають на мене і переходять на шепіт. Алекс посміхається. А я ніяковію не знати чого: щось таке є в їхніх поглядах, якась іскра. Внизу, серед синтетиків, на мене ніколи так ніхто не дивився.

За кілька годин гості розлітаються. Алекс довго принюхується до вітру, потім каже, що у зворотний бік крила не витягнуть. Отже, нам доведеться повертатись маятником — на каретці.

Нас проводжає той хлопець, що виграв перегони по стіні. У нього дивне ім’я — Тримайсь. Він швидкий і чіпкий, як павучок.

— Бувай, Дика! — кричить він, відпускаючи трос. — Бувай, Алексе!

Я не встигаю відповісти: ми падаємо. У прямовисному падінні не дуже побазікаєш… Але падаємо не вертикально, а дугою.

Рипить каретка — два блоки, зв’язані між собою системою пружин. Наше життя залежить тепер від двох тросів: свого (біля котушки сидить Ліфтер) і чужого (біля котушки Тримайсь). На висоті приблизно сотого поверху ми проходимо точку рівноваги — два троси однакової довжини і натягнуті однаково. Потім, наче гігантський маятник, ми несемось далі — вперед і вгору. Додому.

Алекс про всяк випадок лається. Ремені впинаються мені в ребра. Це незручно. Мені страшенно набридло, що я при Алексі — вантаж. Ось навчусь літати сама…

Ми зависаємо в найвищій точці, на кілька метрів лівіше від дверей із написом «Ласкаво просимо». Одночасно хапаємося за арматурні прути, що стирчать зі стіни. У мене тремтять руки, якщо чесно.

— Приїхали, — відсапується Алекс. — Гей, є хто вдома? Принесіть капці!

* * *

Удома на нас чекає сюрприз. За столом у кімнаті Перепілки сидить Римус.

Кидаюсь йому на шию. Сама не чекала, що так зрадію: я не бачила Римуса відтоді, як він розповідав про клуб «Зірваний дах». І сказав потім мляво: «Прощавай. На все краще».

— Римусе! Привіт!

— Привіт, Дика! — Він поплескує мене по спині. — Літаємо потроху?

Мені так багато хочеться йому розповісти. Але ніколи: виявляється, Римус здолав небезпечний шлях нагору, щоб принести звістку для Мавра.

І для мене.

Мавр дуже похмурий. Таким я його ще ніколи не бачила. Моторошний у нього вигляд: зустріла б у підворітті — тікала б, не оглядаючись.

— Шукають тебе, Дика. Серйозно шукають, — каже він крізь зуби.

— Хто? — кажу недбало.

Людині, що вміє літати, не випадає боятися якоїсь там енергетичної поліції.

— Кінь в манто, — відповідає Римус. — Не контролери. Інші.

— Які інші? І гадки не маю…

— Є багато речей, про які ти й гадки не маєш, — уриває мене Мавр. — Розкажи ще раз, що там було з тобою і з подругою, яка потім загинула.

Я вже розповідала їм про Єву. Тепер розповідаю ще раз, намагаючись нічого не забути. Особливо детально описую контролера, який нас відпустив. Навіть намагаюсь надряпати на стіні його портрет — обличчя, ніби викарбуване з броньованих пластин. Очі, що дивляться з провалів, як із глибоких дюз. Мені здається, що виходить схоже.

Римус довго роздивляється малюнок.

— Ні, — каже. — Я такого ніколи не бачив… а коли б побачив, то запам’ятав би. Такі обличчя не забувають.

— То він не контролер?

— Ні. Скоріш за все, він із тих, хто тебе розшукує.

— Тоді навіщо він мене відпустив?

Римус знизує плечима.

— Мабуть, вони здогадалися, що вона генератор, — задумливо каже Перепілка. — Спершу переплутали з подругою… Вірніше, подругу переплутали з тобою…

— Хто такі генератори?

— Здатні генерувати енергію. Не тільки для себе, але й… — Не доказавши, Мавр обертається до Римуса. — Гадаєш, вони знають, де вона зараз?

— Гадки не маю. Але за моєю крамницею стежать цілодобово.

— Отже, ти привів їх до вежі?! — вибухає Алекс.

Римус холодно примружується.

— Іще чого, хлопчику. Повчи старого, як позбуватися хвоста.

Стає тихо. Всі про щось напружено думають. Я кручу головою, намагаючись зрозуміти, чого вони непокояться. Тут, на вежі, мене ніхто не дістане!

Так я думаю, так і кажу.

— Може, ти й маєш рацію, — замислено каже Мавр.

— А хто вони такі, можете мені пояснити? Якщо не контролери, не поліція… Житгєїди, чи що?

Мені здається, що це кумедний жарт. Та ніхто, крім мене, не сміється.

— Мені пора, — каже Римус. — Бо до енергогодини додому не встигну.

Мавр та Алекс проводжають його до ліфта. Вірніше, до противаги, яку Ліфтер спускає далеко вниз, на сороковий поверх. Я дивлюся йому вслід і ніяк не можу добрати: а сам Римус, він синтетик, чи що? Чому ж тоді і Мавр, і Алекс, і всі його так поважають?!

Мавр повертається. Мимохідь опускає мені на плече важку руку.

— З гнізда ні на крок. Зрозуміла?

* * *

У гнізді повно роботи щодня. Кілометри тросів, які треба чистити, розплутувати, намотувати на котушки. Пружини та блоки, які слід змащувати. Крила, які треба лагодити. А крім цього, ще й тренування: з Алексом чи без нього, та я тепер тренуюся щодня.

Світлі мої мрії з’явитися з власною програмою на наступну показуху тануть, мов туман. У мене нічого не виходить. Вірніше, я не можу закріпити успіх. Сьогодні здається — молодець, навчилася. А завтра вітер ледь-ледь змінився — і знову метляєшся в повітрі, як мішок з ватою. Перепілка співчуває мені й радить не впадати у відчай. Алекс називає нездарою. Дні минають за днями, вони однакові, як іржаві арматурні прути. І мимоволі приходить відчуття, що нічого цікавого й вартісного в житті вже не буде.

Лише вечорами, коли я беру до рук свій барабан, повертаються сили й оживає оптимізм. Барабанщик Лесь грає на маленькій установці, яку зібрав йому Римус. І вдвох ми влаштовуємо невеличке енергетичне шоу: всі плескають у такт, навіть Мавр. У такт підвиває вітер за стінами. В такт блимає лампочка на стелі: ця лампочка працює від вітряка. Вона така яскрава, що її навіть доводиться вимикати на ніч.

Перепілчині діти сидять тут-таки. Дівчинка плеще найголосніше. У хлопчика блищать очі, він у ці хвилини дуже схожий на Мавра…

А потім приходить біда…

* * *

Він, звичайно, багато разів бачив, як це роблять старші. Але не врахував, що і крила, й карабіни, і вся система страховки розраховані на дорослого. На сильні руки. На велику вагу.

Він спостерігав за моїми тренуваннями і вирішив потренуватися сам. І зірвався. І його вдарило об стіну. Дорослий від такого удару помер би. У нього, легенького, переламалися кості — на руці й на нозі.

Він не кричав. Лежав, зелений від болю, і тихо непритомнів, поки лікар гнізда — його звали Слава — займався відкритими переламами. Перепілка також не плакала: вона ж дика. Але очі в неї були… страшно дивитися в такі очі.

Лікар узяв руку й ногу хлопчика в лубок. І звелів чекати. Тому що більше допомогти — він так і сказав — нічим не можна.

Хлопчик лежить тихо-тихо. Все гніздо просякло його болем. Мені здається, навіть вітер, що вічно виє надворі, відчуває цей біль.

— Перепілко, — кажу я, — треба дати йому знеболювальне. І збити температуру. Щоб не розвинулося запалення.

— Звідки ти знаєш? Хіба ти лікар?

Я ніяковію. У нас у блоці немає лікаря, ми приходимо до аптеки, описуємо хворобу, і нам дають ліки. Рік тому один хлопець теж ногу зламав…

— Невже в тебе зовсім немає ліків?

— Диким не потрібні ліки, — каже вона зверхньо. — Ми лікуємо себе самі. Своєю власного волею.

Я сідаю поруч із хлопчиком і награю йому ритми. Я граю про далекий вітер, про високі гори, про тиху воду. Він засинає. Та за кілька хвилин прокидається. Не може втримати стогін. Йому дуже боляче.

У гнізді тихо. Мавр десь нагорі, на даху. Алекс рано-вранці полетів з гнізда. Ліфтер порається зі своїми противагами. Дівчинка сидить біля братового ліжка, як маленька статуя.

Перепілка напуває сина водою з ложечки. Говорить, говорить, не зупиняючись, про те, що все буде добре, що не можна втрачати мужності, що тільки мужність рятує нас, а страх — губить…

Я крадькома, щоб ніхто не бачив, виходжу на сходи.

Скільки часу знадобиться, щоб добігти до найближчої аптеки? Я бігтиму щосили. Якби попросити Ліфтера мене спустити… Але не можна, не можна, щоб вони довідалися, що я збираюся зробити. Ніхто не повинен дізнатись.

І я поспішаю вниз. Перестрибую через сходинки. Ставлю, певно, рекорд — ніхто ніколи не спускався з двохсотого поверху так швидко…

Між п’ятдесятим і тридцять п’ятим розкинуто сторожки: наступиш, приміром, на сходинку, і піде сигнал нагору, в гніздо. Та я вже встигла вивчити ці пастки: сама допомагала Ліфтерові підновлювати їх. Тому спускаюся без зайвого шуму.

На двадцять другому, перед проламом, зупиняюсь. Мені вперше спадає на думку: а як я виглядаю? Чи не ошаліють синтетики, побачивши на вулицях дівчину в ремінній збруї поверх звичайного одягу?

Швидко відстібаю пасок. Акуратно згортаю ремені, ховаю їх під купою будівельного сміття. Ніхто не знайде: я швиденько. Повернуся за чверть години.

Спершу хочу залишити й барабан — заважатиме, коли бігтиму Але потім вирішую взяти його з собою. Я до нього звикла. До того ж із ним мені таланить.

Унизу, на сходах, мені зустрічається бабуся. Киває, як знайомій. Здається, ми вже бачились?

Перш ніж ступити за поріг, на мить зупиняюсь. Ось він, світ синтетиків. Я була частиною цього світу… не так давно.

Роблю крок.

Нічого собі! Я забула, як ходять по рівній землі! Як тут можна бігати, стрибати, не дивлячись під ноги… і яке це дивовижне почуття — надійна опора під ногами!

Я біжу — по-перше, тому, що треба поспішати. По-друге, тому, що на вежі ось так не побігаєш. Політаєш — так. Але бігати… це ж так прекрасно!

Перехожі на мене витріщаються, але без особливого подиву. Просто у дівчини гарний настрій. Просто є енергія. Просто хочеться побігати.

Я повертаю за ріг і бачу аптеку. Заходжу. Намагаюсь приховати збудження.

— У вас є знеболювальне? Протизапальне? Вітаміни для дітей? Антибіотики?

Я кажу це на одному подиху.

Аптекарка, мила кругловида жінка, дивиться на мене занепокоєно.

— У вас хтось серйозно захворів?

— Так. Дитина!

— Такі ліки тільки після пред’явлення соціальної карти. У вас із собою?

Як добре, що я не викинула карту. Вона лежить, як і лежала, у потайній кишені куртки. Дістаю її й простягаю продавщиці.

— Вам вийде знижка. — Вона клацає на рахівниці. — Знеболювальне, жарознижувальне… все це коштуватиме…

Двері за моєю спиною відчиняються. Я обертаюсь.

У дверях стоять двоє. Дивляться на мене впритул. Ще один неквапно виходить із підсобки. Судячи з вигляду аптекарки, вона найменше сподівалась побачити цього чоловіка на своєму робочому місці…

Пробач мені, аптекарко.

З місця стрибаю у вітрину. У розвороті, боком. Все-таки довгі години вправ із крилом дарма не минають.

Розлітаються упаковки з ліками. Дзвенить, розколюючись, скло. Можливо, я поранилась. Дізнаємося потім.

На протилежному боці вулиці стоїть велорикша, чекає на клієнтів. Дочекався. Вибиваю його з сідла. Хапаюся за кермо й натискаю на педалі.

У спину б’є поліцейський свист.

* * *

У велосипеда гарний привід і зручні педалі. Ось тільки коляска для пасажирів заважає: гуркоче по бруківці, гальмує. А відчепити її немає часу.

Я лечу, піднявшись у сідлі, стоячи на педалях. Сахаються з дороги люди й механізми.

Навперейми вилітає поліцейський панцерник, обшитий жерстю. Я різко повертаю… Надто різко. Коляска втрачає рівновагу й валиться на бік. Я підхоплююся з бруківки…

І тут мене хапають.

* * *

Я сиджу в поліцейському відділку, пристебнута до залізного крісла. Барабан — єдина моя власність — лежить на столі. За столом двоє: один — високий поліцейський чин, другий — невідомо хто. З вигляду — дуже приємний юнак. Зустріла б на вулиці, охоче заговорила б з ним…

А тепер він лякає мене більше, ніж енергополіцай.

«Це не контролери. Інші». — «Які інші? І гадки не маю…» — «Є багато речей, про які ти й гадки не маєш».

Це вони мене шукали. Вистежували. І ось — вистежили.

— Порушення порядку, — бубонить полісмен, — це тільки формальний привід! Ми прочитали її карту — вона ніде не працює ось уже майже місяць. Де вона бере пакети, я вас питаю? Чим вона живе? Тут не хуліганство! Тут пахне незаконними оборудками з енергією — в особливо великих розмірах!

Приємний незнайомець мигцем дивиться на мене. Пише щось на аркуші картону. Показує полісмену.

— Яке мені діло… — починає той роздратовано. Потім замовкає. Вчитується. Дивиться на співрозмовника — ніби бачить його вперше.

— Ось так, — каже незнайомець тихо й м’яко. — Закривайте вашу справу — ми її забираємо.

Поліцейський довго порається, риється в шухляді столу, виходить до сусідньої кімнати і там довго з кимось лається по переговорному пристрою. Приємний бере зі столу мій барабан. Роздивляється. Тоді дивиться на мене — згори вниз. А у мене руки прикуті до билець крісла.

— Не бійся, — каже він пошепки. — Все гаразд. Ти поїдеш на Завод.

* * *

— Кому ти маєш принести ці ліки? Скажи мені адресу. Я пошлю кур’єра!

— Туди не ходять кур’єри!

— Зрозумій, дика, я не можу допустити, щоб ти сама туди ходила. Тебе просто вб’ють. Поліція. При спробі втечі. Знаєш, як вони роз’ярилися, що я тебе забрав? Їм же премію дають за кожного заарештованого — енергією…

Десь я раніше про це чула.

— Але ж там хлопчик. Він дуже хворий!

— Він сам?

— Ні, але…

— У нього є мати, батько?

— Так, але…

— Чому ж ти думаєш, що розумніша за всіх?

Я так не думаю. Але він заганяє мене в глухий кут.

Його звуть Стефан.

— Називай мене просто Стеф. Або Ловець.

— Чому Ловець?

— Виловлюю з поліцейських сіток хороших людей. Хто мене давно знає, той розуміє, що це означає… Тобі не холодно?

— Ні, що ви!

— Ми ж домовилися на ти.

У Стефана, або Ловця, власний веломобіль з водієм. Я ніколи в житті не казала ти людям, у яких є веломобіль. Я взагалі з такими ніколи не розмовляла.

— То я вільна?

— Звичайно. Тільки врахуй, що поліція все ще тримає тебе на прицілі. Тримайся поруч. Не відходь від мене далі, ніж на два кроки. Завтра вранці вирушаємо.

Не можу повірити.

— На Завод? Чи це жарт?

— Який там жарт! Ти і ще кілька людей, яких я виловив останнім часом. Поїдете у закритому вагоні. З вікон не визирати — доки не виберетеся за межі міста. А в горах особливо: там людожери живуть, стріляють отруйними стрілами. Їхати — лише добу. Наші вагони ідуть на шаленій швидкості.

— Наші? Стефане… тобто Ловцю, а хто ви такі?

Він тихо сміється:

— Дізнаєшся. Про все дізнаєшся.

Ми ночуємо в маленькій кімнатці з триярусними ліжками. Одну дівчину я впізнаю: вона була на енергоритуалі у «Зірваному дахові», перш ніж дах знесло остаточно. Інші незнайомі — п’ятеро хлопців і чотири дівчини. Усі радісно збуджені, довго вовтузяться у ліжках, не можуть заснути.

Ніч минає наполовину уві сні, наполовину в маренні. Мені сниться, що поряд, на сусідньому ліжку, — Єва. Що вона усміхається й каже мені: от бачиш, я ж казала, ми їдемо на Завод!

Мені сниться хлопчик, Перепілчин син. Краще йому? Чи гірше? Може, хтось із здобувачів здогадається купити ліки?

Або вкрасти…

Мені сниться моя збруя, прихована на двадцять другому поверсі під купою будівельного сміття. Вийшла на півгодини… І, виходить, ніколи не повернуся.

Я не знаю, чого в мені більше: чекання, страху чи туги. Туги за Оверґраундом… страху перед невідомим… радісного передчуття Заводу.

А може, я ще повернусь? Прийду до Перепілки, до Алекса, до Маврикія-Стаха і заберу їх усіх — на Завод?

Від цієї щасливої думки я засинаю, притискаючи до грудей свій вірний барабан. І одразу — здається, хвилини не минуло, — мене будять.

Час у дорогу.

* * *

Нас довго везуть у веломобілі. Потім пересаджують до вагона — у нього немає коліс. Зате є велетенські блоки на даху. Блоки кріпляться до залізного троса завтовшки з людську руку. Диким в Оверґраунді таке й не снилося.

Нам видають пайок — кожному по великій картонній коробці й великій банці дрінку. І кожному — згорнутий тонкий матрац.

— Хай щастить! — Ловець потискає нам руки. — їхати добу, запам’ятайте. Постарайтеся не втомитись, не посваритись… Відпочивайте. Розслаблюйтеся. З вами буде Григорій. — Він киває на згорбленого чоловіка, який із байдужим виглядом стоїть поруч.

Мені з першого погляду не подобається Григорій. Він когось нагадує. Неприємний спогад.

— Щасливої дороги, — каже Стефан.

Ми заходимо до вагона. Всередині немає меблів, лише поруччя на стінах. Спереду — кабіна, відділена ґратами, там улаштувався Григорій. Ззаду — фанерна стінка, що відгороджує туалет, тобто просто дірку в підлозі.

Ми сідаємо на згорнуті матраци. Чутно, як напружено риплять блоки на даху… Що за енергія приводить цей вагон удію?!

Вагон кілька метрів тягнеться черевом по землі, а тоді злітає. Я підводжуся, вхопившись за поруччя, і крізь каламутне скло бачу, як віддаляється земля. Як усе далі провалюється місто… Наче знову лечу з Алексом… Прощавайте, всі. Пікселі, Довгий, Гнат… Прощавай, Римусе. Прощавай, мертва Єво… Прощавайте, дикі. І ви, синтетики, прощавайте також.

Беру до рук свій барабан. Мої супутники слухають, сидячи навкруги на підлозі.

— Як це в тебе виходить, га? — тихо питає дівчинка, з якою ми зустрічались колись у «Зірваному дахові».

* * *

Григорій сидить у своїй кабіні, ніби йому нема до нас діла. Іноді вибирається на дах (вагон тоді розхитується), змащує блоки, перевіряє щось і повертається назад. Ми обідаєм. Потім вечеряєм.

Годині об одинадцятій вечора Григорій знову піднімається нагору, і блок, який раніше просто рипів, починає стукати. Тук. Тук. Тук-тук. Звук вкрадливий і ніби не дуже голосний, але скоро всі мої супутники засинають.

Сама я не сплю тільки через те, що в руках у мене барабан. Я відчуваю його ритм, навіть коли він мовчить.

Переступаючи через тих, хто спить, підходжу до вікна. Внизу — гори. Я не бачу їх, тільки вгадую. Де-не-де на схилах, на вершинах горять вогники.

Відкритий вогонь? Ті самі людожери, про яких казав Ловець-Стефан?

Григорій вовтузиться у своїй кабіні. У світлі фосфоресціюючої панелі я бачу, як він застібає манжету на руці. До мене доходить: енергетична година! Отже, Григорій — синтетик? Отже, всі, хто спить зараз навколо мене, — дикі?

Григорій глибоко зітхає. Він отримав підзарядку. Йому добре. Я знову дивлюся вниз, на далекі темні гори…

Григорій знову вовтузиться. Скрипить зубами. Щось бурмотить пошепки — лайки. Не вірю своїм очам — він знову застібає манжету!

Друга доза?!

Він не бачить мене. Вдруге підзарядившись, кілька секунд сидить нерухомо, розслаблено. Потім стогне крізь стиснуті зуби.

Третє підзарядження.

Мені зрозуміло, що він підзаряджається не від мережі. У нього в кабіні портфель, на зразок того, від якого заряджали бідолашну Єву. Фальшива енергія? Чи Стефан-Ловець і його невідомі товариші здатні дістати для Григорія справжню?

Справжня — тільки дика, поправляю себе. На дикого Григорій і близько не схожий.

Коли підзаряджається вшосте, я раптом розумію, кого він нагадує. Того хлопця, якого я штрикнула стилетом у підворітті. «Ти розумієш, як це — здохнути, коли тобі не вистачає дев’ятої дози? Чи двадцятої? Чи двохсотої?»

Той чоловік помер не від утрати крові. Він просто вимкнувся. Як механізм.

Я, мабуть, надто голосно зітхаю. Григорій озирається і бачить мене.

— Ти не спиш? — запитує він з дивною посмішкою.

— Ні.

— Даремно… Як же ти без підзарядки?

— Я дика. Живу своїм ритмом.

— Що-о?

— Своєю енергією. Дикою.

— Отже, це правда, — каже з відразою. — Отже… тобі не потрібне підзарядження.

— Ні.

Він шкірить зуби в темряві. Страшна й жалюгідна гримаса.

— А мені не вистачає шести доз. Завтра не вистачить семи. Вони мене тримають на повідку… Ти знаєш, як це — здохнути, коли тобі не вистачає шостої дози?!

Він точно повторює слова того чоловіка з підворіття.

— Ні, — відповідаю чесно. — Але спершу я теж підзаряджалася. А потім припинила. Це просто, треба тільки…

— Просто? — Його очі, здається, світяться у темряві. — Ти просто мутант. Потвора. Ви всі — мутанти. Помилки природи. За це вас згодують Заводу. Завод любить таких. Ви — дрова для його печі. Ви — паливо. Є паливо для людей… А є паливо для Заводу.

— Ти брешеш, — кажу твердо.

Він знову шкіриться.

— Завтра дізнаєшся, брешу я чи ні. Завтра ви всі підете в піч. Чи що там у нього замість печі… Я везу повний вагон корму. Він буде задоволений. Він ненажерливий, Завод… Але він не їсть таких, як я. Тільки таких, як ти.

— Григорію, — кажу я, голос у мене тремтить.

— Я сорок років знаю, що я Григорій! Гадаєш, я взявся б за цю роботу, якби вони мені не давали по шість зарядок за ніч?! Ти… «дика енергія»… «своїм ритмом»… але завтра тобі кінець. А я — я, може, протягну ще тиждень… і хто з нас розумніший?

Не дочекавшись відповіді, він іде в глибину своєї кабіни.

У темряву.

ЧАСТИНА ДРУГА

Вагон летить над темними горами. Порипують блоки на даху. Вікна затягнено залізною сіткою.

І нікуди тікати.

Мої товариші по нещастю сплять. Намагаюся їх розштовхати — марно. Ритмічний стукіт блоків загіпнотизував їх. Якби не мій барабан, носій іншого ритму, я зараз би спала разом з ними.

Та яка користь від того, що я не сплю?

Двері міцно замкнені іззовні. Сітку на вікнах неможливо розрізати чи розірвати. Дірка в підлозі, яка править за туалет, надто вузька — крізь неї не пролізти… А якщо мені б і пощастило зістрибнути? Внизу — темрява, не видно навіть вогників. Виє вітер. Напевно, дуже високо. Краще вже стрибати з хмарочоса.

Мужності зосталося ледь-ледь. На денці. Хочеться плакати й бити кулаками в підлогу. Замість цього сідаю на свій матрац, обіймаю коліна й думаю.

Мене обдурили, як маленьку дівчинку. Перехитрували. Була б я хоч трохи уважніша, знайшла б невідповідності у словах Стефана… Ловця. Ось чому він Ловець. Він ловить таких, як я, генераторів. А принада — слово «Завод». Він сказав: «Ти поїдеш на Завод», і я перестала думати. Перестала сумніватись… І ось я їду на Завод.

А може, Григорій збрехав? Сказав гидоту, щоб помститися мені за щось? За те, що я не потребую підзарядження? За те, що опинилася серед обраних?

Я знову пригадую розмови з Ловцем — кожне слово, кожен погляд. І розумію: Григорій сказав правду. А Ловець… таж він так само казав правду, тільки не всю. Мене запросили на урочистий обід, але не попередили, що я не гість, а страва!

Гірш за все для мене — не зрада Стефана-Ловця і не слова Григорія. Завод завжди уявлявся мені добрим. І в страшному сні не могло привидітись, що як паливо він використовує людей.

Що більше я про це думаю, то безнадійніше почуваюсь. Я шукаю вихід. Ще раз: двері замкнено іззовні на засув. Залізну сітку на вікнах закріплено сталевими штирями. Дірка у підлозі надто вузька… І звідти, з дірки, дме просто крижаний вітер. Щохвилини стає холодніше. Чорні вікна стають сивими, на них вирізняються складні, по-справжньому гарні візерунки. Що відбувається?

Мої товариші по нещастю сплять, щільно притиснувшись одне до одного. У деяких дівчат нічна косметика. Я намагаюсь не дивитись на їхні страшні мерехтливі обличчя.

Стає так холодно, що я піднімаю з підлоги свій матрац і загортаюся в нього. Не допомагає: мене б’є лихоманка. Ніколи в житті так не мерзла!

Григорій вовтузиться у своїй кабінці. Крізь стукіт блоків чую, як він крекче. Потім каламутне віконце кабіни на мить освітлюється живим вогнем. Я відчуваю запах диму. І майже одразу стає тепліше.

У нього в кабіні грубка! Справжня старовинна грубка, в якій палять вугілля й дерево! Отже, тут завжди так холодно. Щоб паливо для Заводу не перетворилося на крижини, його треба підігрівати.

Мені ніколи не доводилося грітись біля справжньої грубки. Але Перепілка розповідала, як багато років тому двоє молодих диких розпалили у замкненій кімнаті вогонь, заснули поряд із ним і не прокинулись: вони не знали, що де вогонь, там і дим, а димові треба давати вихід, інакше він уб’є тебе. Вчадієш. Задихнешся.

Від грубки Григорія все сильніше смердить димом. Якби не отвір у підлозі, ми всі могли б задихнутися на півдорозі до Заводу…

— Григорію, — кажу я, навіть не встигнувши додумати цю думку до кінця. — А що тобі буде, якщо ти привезеш на Завод одинадцять трупів?

— Ти ще не спиш? — питає він крізь зуби. — Краще спи.

— Кому краще? — Я підсміююсь у темряві. — Послухай, зараз я закрию матрацом дірку в підлозі. Буде повний вагон диму. Всі задихнуться уві сні. Що скажуть твої начальники? Як ти гадаєш, вони дадуть тобі підзарядку на наступну ніч? Хоч би одну порцію?

Він лається.

— А якщо ти погасиш грубку, вони замерзнуть уві сні. — У мене зуб на зуб не попадає, але вже не від холоду, а від хвилювання. — їм так буде краще. Але винним будеш ти. Ти насправді винен: хто тебе за язика тягнув? Нащо ти розповів мені правду?

— Я пожартував, — каже він із ненавистю. — Мені просто заздрісно. Ви житимете, маючи все, що заманеться, щасливі… А я так і ганятиму вагони туди-сюди.

На частку секунди я йому вірю. Просто тому, що дуже хочеться повірити.

— Спи, — каже він майже ніжно. — Спи, завтра вранці… ти сама побачиш, як вам пощастило… Навіщо псувати собі життя напередодні такого щастя?

Я не бачу його обличчя, але чую дихання. Він бреше. Мені вдалось налякати його, і тепер він зі шкури пнеться, щоб виправити свою помилку.

— Ні, — тихо сміюсь, — тепер ти мене не обдуриш. Все, я пішла затикати дірку матрацом.

— Ти ж сама задихнешся! — вихоплюється в нього.

— Ну то й що? Чи не краще тихо померти замість того, щоб живцем іти в пічку Заводу? Чи що там у нього замість печі?

— Послухай! — У голосі така ненависть, що у мене мороз поза шкірою йде. — Якщо ти тільки рушиш з місця, я тебе…

— Що?

— Я тебе на клапті поріжу, — каже він глухо, і при червонуватому світлі грубки я бачу довге вузьке лезо. — Повільно.

Я сміюсь, намагаючись не виказати страху.

— Як? Ти там… Я тут… Як ти мене поріжеш, дурню?

Його уривчасте дихання заглушує і стукіт блоків на даху, і шум вітру, і тріск вогню в печі. Я спинаюсь на ноги. Знімаю з плечей матрац.

— То я пішла, Григорію. Шкода, звичайно, що так сталось…

Він вагається лише кілька секунд. Потім я радше здогадуюсь, ніж бачу, як він прямує до дверей кабіни.

Я притискаюсь до стіни поруч із дверима — нашими дверима, які відчиняються назовні. У правій руці в мене стилет, у лівій — барабан на ланцюгу. Чую, як відчиняються двері кабіни. Вогонь у грубці одразу розгоряється яскравіше. Я бачу обриси вагона і людей, що сплять на підлозі. Здається, минає вічність.

Рипить засув. Повільно-повільно прочиняються двері. Холодний вітер вдирається знадвору, разом із ним влітає жменя замерзлого крижаного пилу. Я чекаю, коли увійде Григорій, і тоді я вперіщу його барабаном по голові — збоку…

Та він не входить. Замість цього у двері пролазить рука і хапає мене за горло. Я надто пізно розумію, що він в окулярах. Він бачить у темряві, а я ні!

Холодні тверді пальці стискаються у мене на шиї. Майже непритомніючи, б’ю стилетом по чужій безжальній руці. Стилет — подарунок Римуса — вдруге рятує мені життя: пальці Григорія на мить слабшають, і мені вдається вирватись.

— Погань! — сичить Григорій.

Він уже всередині вагона. Я ледве бачу його тінь. У правій руці в нього ніж. Ліва спливає кров’ю. І криваві вогники відбиваються в круглих опуклих окулярах.

— Я тебе не вб’ю. Ти маєш бути живою… Без очей, без вух, без пальців…

За спиною у нього — прочинені двері. Пірнувши під занесений ніж, я кидаюся на ворога, поціляючи головою в живіт. Та Григорій ухиляється зі спритністю, якої я не сподівалась від немолодого огрядного синтетика. Ніж свистить біля самого мого обличчя. Я сахаюся, спиною налітаю на двері, спотикаюсь і падаю. В останню мить щастить ухопитися за підніжку вагона — вузьку залізну сходинку.

Я вишу на руках над чорною безоднею. Виє вітер, проймає до кісток. Згори на мене дивиться Григорій. Червоні окуляри роблять його обличчя потворним і страшним.

— Отже, ти живеш своїм ритмом? — питається, знущаючись. — І довго прожила?

Вітер грає моїм тілом, як стрічкою. Раптом згадую Алекса: як він учив мене ловити вітер і нічого не боятися. «Дикий живе з любов’ю і помирає без страху…»

Я готова відпустити пальці. Та Григорій міцно бере мене за зап’ястя і втягає на підніжку.

— Якщо я тебе не довезу, мені не дадуть шостої дози, — бурмоче він собі під ніс. — Не кажучи вже про сьому…

Підніжка, вузька й довга, тягнеться вздовж стінки вагона до дверей у кабіну. Прочинених дверей.

Я нахиляюся до Григорія, ніби збираючись поцілувати, і щосили кусаю його за підборіддя. Огидна жорстка щетина. Солона кров.

Він горлає й відштовхує мене. Дивом утримавшись на підніжці, поспішаю до дверей в кабіну — маленькими кроками, боком. Григорій намагається дотягтися ножем — і промахується лише на кілька сантиметрів. Ніж розрізає на мені куртку — під рукавом.

— Стій! Уб’ю!

Я й не думаю стояти. Вдираюсь до кабіни, замикаю двері. Тут тепло, з-під дверцят грубки пробивається рівне червоне світло… але немає внутрішньої клямки на дверях! Теліпається залізний гачок — а петлі немає!

Круті сходи ведуть нагору. У стелі — люк. Ні про що не думаючи, а тільки рятуючись від людини з величезним ножем, лізу нагору. Навалююсь плечима на люк…

Мене хапають за щиколотку. Я б’ю ногою, видираюсь, пролізаю в люк, викочуюсь на дах вагона, і в цю мить із-за хмар виходить місяць.

У місті я бачила місяць лише раз чи двічі в житті. Такого місяця — величезного й жовтого, як божевільне око, — я не бачила ніколи.

Дах вагона плаский. За метр над ним тягнеться залізний трос із руку завтовшки. Поклацують блоки, котяться по тросу. З труби грубки довгим сірим хвостом тягнеться дим. А внизу, скільки сягає око, — чорні й білі гори, що поросли такими велетенськими деревами, яких я не бачила навіть на картинках.

Відповзаю подалі від люка. За секунду він знову відчиняється: я бачу біле обличчя Григорія, підборіддя, що блищить від крові, й темні тарілки окулярів.

У мене нема зброї. Стилет давно полетів униз. Лише барабан якимось дивом залишився висіти на плечі.

Барабан із ланцюгом.

М’яко ступаючи по даху вагона, Григорій іде до мене. Я відступаю. Між нами тече й виблискує трос. Порипують блоки.

— Я тебе не чіпатиму, — пошепки каже Григорій. — Я тебе не чіпатиму… Мені треба, щоб ти була жива. До завтра.

Крутяться блоки — величезні залізні колеса. Котяться по тросу. Все ближче й ближче до Заводу Звідки стільки енергії? Що за сила змушує їх рухатись?

— Нічого не можна змінити, — каже Григорій. — Мені потрібна моя сьома доза. А ти — ти нікуди не дінешся. Ти приречена.

— Можна зробити так, щоб колеса крутилися в інший бік? — запитую я, побіжно глянувши на блоки. — Можна повернути назад?

— Фарш неможливо повернути назад. — Григорій криво посміхається. — Ці, що сплять, — також трупи. Але до завтра вони мусять дожити обов’язково. І ти. Спускайся.

— Зараз, — кажу я.

Знімаю з плеча барабан. І, перш ніж Григорій розуміє, що я збираюся зробити, опускаю ланцюг у вузьку щілину між двома блоками.

Скрегіт. Летять іскри. Блок на секунду спиняється — вагон сповільнює хід. Дах різко нахиляється. Я зіслизаю з нього…

І лечу в порожнечу.

* * *

У польоті знову згадую Алекса. Розкидаю руки, намагаючись зловити вітер, але немає точки опори — вітер не тримає мене. Я замружую очі й чекаю зустрічі з землею…

І земля розкривається піді мною. Від удару на мить непритомнію і приходжу до тями на дні глибокої шахти. Згори ллється місячне світло — крізь діру, що обрисами віддалено схожа на людське тіло з розкинутими руками.

Я жива. У мене болять коліна й ступні, дзвенить у голові. Хребет цілий — я можу ворушити руками й ногами. Білий порошок, у товщі якого я пробила діру, сиплеться за комір і хрускотить при кожному моєму русі.

І зусібіч підступає холод.

Я в снігу.

У місті не буває снігу — лише дощ і мряка. Перепілка розповідала, що іще її мати, стоячи на даху хмарочоса, якось упіймала в долоню сніжинку — можливо, останню з тих, що падали на місто. Якби місто завалили замерзлою водою, як би ми грілись?! Цілої сотні динамо-мишей не вистачить, щоб розтопити маленький замет…

Намагаюся вилізти нагору, до місяця. Сніг сиплеться мені на голову. Я більше не бачу світла: біла товща навалюється на плечі й не дає дихати. Мене охоплює паніка.

Борюся зі снігом. Борюкаюся в цілковитій темряві. Вжахнувшись, усвідомлюю, що не вибираюся нагору — навпаки, осідаю дедалі глибше. Примушую себе заспокоїтись. Товща снігу нерівномірна: у ній є сипучі пласти й злежані, щільні верстви. Отже, треба вибиратись по злежаному снігу, як по сходах…

У цей момент мої пальці натрапляють на щільну, як бетон, і таку ж холодну перепону. Що це?

Схоже на зморшкуватий стовп. Прогалини глибокі, легко можна вхопитись… щоправда, пальці мої закоцюбли, я їх майже не відчуваю. У місті я б здерлася по такому стовпу завиграшки, а тут доводиться мало не зубами ці пальці розминати, кожному м’язеняті щосили примовляти: тримай! Тримай!

Знаходжу опертя для ніг. Підтягаюся. Притискаюсь до цього холодного зморшкуватого стовпа і раптом розумію, що він живий. Це відкриття так мене вражає, що я сповзаю на півметра донизу.

Це дерево!

Всередині, під шерехатою корою, у нього є жили й нерви. І воно живе серед снігу, стоїть і не здається, то чому ж маю здаватись я?!

Притискаюсь до стовбура щільніше — як до друга. Майже одразу знаходиться гілка. Товста, дуже зручна. Я підтягаюся, стаю на неї коліном, тоді ногами, тоді…

Моя голова, проломивши щільний шар розталого, а потім замерзлого снігу, вистромлюється назовні. Я бачу місяць, місячні тіні, темне небо й зірки. А над собою — просто над головою — бачу величезне, як хмарочос, дерево з тисячами м’яких, укритих снігом лап.

Це чудово. Це дуже гарно.

Навколо ані душі. Сяє під місяцем незайманий сніг. Та я чомусь не почуваюся самотньою. І приреченості не відчуваю також.

Троса звідси не видно — небо надто темне. Я прислухаюсь. Тиша, навіть вітру не чути. Я, може, ніколи в житті не чула такої тиші.

Сідаю на сніг спиною до стовбура. Заплющую очі… Як добре!

Я здолала Григорія. Я вижила. Не знаю, чи дадуть йому завтра сьому дозу, але я — жива. Дивлюся на місяць. І на зорі. У місті ніколи не побачиш одразу стільки зірок — навіть на верхівці найвищого хмарочоса…

Що довше я дивлюсь, то більше перед очима зірок. Вони різнобарвні— сині, помаранчеві, червонясті… Можливо, це наш небесний екран, а зорі — також пікселі? Вони збираються в роздягальні, надягають роби і виходять на чорне небо — чекають, коли почнеться всесвітнє енергетичне шоу…

Яке яскраве небо.

Подув вітру ледь погойдує важку лапу дерева. Бух, падає сніг. Я усміхаюсь…

Губи не слухаються. Вони дуже великі. І чужі, ніби гумові.

Та я ж замерзаю насмерть!

Ну й нехай.

Устати! — безгучно кричу сама собі. Але тіло не слухається. Йому так добре. Йому тепло й спокійно, а будь-який рух завдає болю…

Яка різниця, запитує здоровий глузд. Ти в горах, де немає людського житла. Де сніг і холод. Де неможливо вижити. То що ж краще: борюкатись, долаючи біль, мучитись — і все одно померти післязавтра, чи спокійно заснути зараз, дивлячись на кольорові зірки?

Притискаюся спиною до дерева, ніби прошу в нього поради. Та дерево не відповідає. Воно саме заснуло мертвим сном. Або замерзло.

Я згадую Єву, як вона згасала без підзарядки. Ось так помирають синтетики: у них не залишається бажання жити. Адже для того, щоб жити, треба постійно докладати зусиль. А щоб померти, треба просто розслабитись і заплющити очі…

Від цієї думки мені робиться… ні, не страшно. Гидко. Що б сказали Алекс, Мавр, Перепілка, Лесь… Що б сказав маленький Перепілчин син, коли б вони всі дізналися, що я померла покірливо, як синтетик?!

Я збираю всі свої сили. Згинаю й розгинаю закоцюблі пальці. Від болю сльози підступають до очей. Я нахиляюсь уперед. Встаю рачки. На ноги звестись не наважуюсь, щоб знову не провалитись. І якщо чесно, я не впевнена, чи вистачить на це сил.

І я йду, як звір, на чотирьох. Повзу на животі. Знову рачкую. Куди мені йти: вгору по схилу чи вниз? Нагорі мене не чекає нічого, крім вітру. А внизу, може, й тепліше. Я йду, йду, йду, аж поки чистий сніг переді мною стає м’ятим, переораним: я повернулась до своїх-таки слідів. Ходжу — навкарачки — по колу!

Повертаю в інший бік. Іду — повзу — вздовж схилу, зовсім вже не розуміючи, куди й навіщо рухаюсь, аж раптом вітер доносить далекий удар барабана.

Бум-м.

Ні про що не думаючи, повертаю на звук.

Бум. Бум-бум. Дивний ритм. Барабан то змовкає, то знову звучить. Звук його, спершу ледь чутний, стає все голоснішим, усе впевненішим…

Бум! — чути просто у мене над головою.

Я зупиняюсь. Випростовуюсь. Дивлюся вгору.

Наді мною нависає гілка дерева. І на самому її краю, зачепившись ланцюгом, висить мій старий барабан — подарунок Римуса.

* * *

Отже, я так і не змогла зупинити ланцюгом блоки на даху вагона. Ланцюг вислизнув, і барабан упав — переді мною чи відразу після мене, а може, ми летіли разом. Сталевий ланцюг виглядає так, ніби його жували страхітливі зуби. Але сам барабан цілий. У світлі місяця я чітко бачу зображення вовка на верхній деці.

Кладу на деку змерзлу долоню. І, сама не знаючи нащо, починаю відбивати ритм.

Він звучить спершу тихо-тихо. Підлаштовуючись до ритму серця. А може, це моє серце, почувши знайомий ритм, почало битися сильніше?

Я відчуваю, як усередині мене народжується тепло. Від кожного удару воно робиться все гарячішим і гарячішим. По артеріях, по капілярах тепло рветься назовні — до обличчя. До ніг, до рук. До шкіри.

Барабан звучить усе голосніше, і вже незрозуміло, чи я на ньому граю, чи він на мені. Мої щоки відігріваються. Губи теплішають. Згинаються пальці на ногах — і я відчуваю кожен м’яз. Починає танути сніг на волоссі. Я відчуваю, як біжать по потилиці, по шиї прохолодні цівки і випаровуються просто на шкірі. Від мого одягу валує пара.

Вода стікає по куртці — і піднімається туманом. Висихають штани. Підсихають черевики. Дека барабана гаряча — мої долоні червоні, як роба пікселя, якщо поглянути на неї спереду. Мені тепло! Мені жарко, і я можу рухатись!

Навколо мене тане сніг. В ньому утворюється проталина, я просідаю глибше і на всяк випадок перестаю грати. Не провалитися б знову, цього разу до самої землі!

Останній удар ще звучить у повітрі, коли згори, з-за вкритого снігом лісу, долинає довгий, протяжний, тужливий звук.

Я ніколи не чула його раніше. Та в мені живе пам’ять предків: волосся стає сторчма, і мороз продирає по спині.

Тікати!

* * *

У мене вистачає розуму змайструвати собі снігоступи з гілок. І все одно йти по снігу важко: з кожним кроком я провалююся по щиколотку.

За якийсь час стає зрозуміло, що вовки напали на мій слід. Щоразу вони виють усе ближче. Я майже біжу, іноді провалюючись по коліно, піднімаюсь — і знову біжу.

Посеред голого простору росте самотня сосна. Добігши до неї, я обертаюся й бачу, як по білому схилу летять, ледь торкаючись лапами снігу, сірі тіні.

Закинувши барабан на спину, лізу вгору по стовбуру. Добираюсь до першої гілки, товстої й вузлуватої. Гілка гойдається. Летить на землю сніг, глухо бухає, пробиваючи дірки в кучугурах.

За три хвилини вовки вже піді мною. Дивляться вгору. Не шкірять зубів, не гарчать (а я й не знаю, чи мають вони гарчати, побачивши, що здобич вислизнула? Може, вовки взагалі не гарчать?). Не блискають очима, як у старих-старих дитячих казках. Їх троє, і вони дуже, дуже великі.

Один задирає морду і виє. Від цього звуку стигне кров: хочеться розтиснути пальці й покірним мішком звалитися з дерева.

Я тримаюся.

Звідкись ізнизу долинає виття у відповідь. Несподівано низьке — не звіриний звук, а радше механічний. Я раптом згадую про Завод. Чи далеко він звідси? І з якого боку?

Двоє вовків залишаються під деревом — пильнувати мене. Третій зникає.

Мороз знову проймає до кісток. Я зручніше перехоплюю барабан — і розумію, що не пам’ятаю ритму. Не знаю, чи зможу зігрітися ще раз. Вовки мовчки стоять унизу — я чомусь певна, що вони чекають. Що вовк-по-сланець повернеться. І в цьому немає нічого доброго.

Я починаю вистукувати ритм. Це не спроба зігрітись. Це погроза — тим, хто вважає мене за здобич. Барабан звучить уривчасто й люто. Вовки настовбурчують шерсть на карку, показують ікла; помітивши, що мій ритм досягає мети, граю ще жорсткіше, ще наступальніше. На мить з’являється надія: вони злякаються, відступлять, підуть…

І в цей момент третій вовк повертається. Я бачу його крізь гілки. Він біжить, опустивши морду, а поряд із ним…

Барабан падає й повисає на ланцюгу. Пальці мої вростають у стовбур.

Поруч із вовком-посланцем іде істота, яка лише віддалено нагадує вовка. Вовча шерсть, вовча постава, вовчий хвіст і дуже велика, непропорційно велика голова. Він іде неквапно, важко ступаючи, і я не можу відвести очей від його сірої, довгастої, страхітливої морди.

Він зупиняється під деревом — просто піді мною. І підводить очі.

У нього зовсім людський погляд. І водночас нелюдський. Я не знаю, як це пояснити. Чекаю, що він заговорить, та він мовчить. Він все-таки вовк.

Так минає хвилина.

Тоді Головань повертає морду і дивиться на вовків. Вони зникають миттєво. Були — і нема. Лише місяць освітлює вовчі сліди на снігу.

Отже, Головань займеться мною сам?!

Він важко, всім тілом, повертається. І йде геть — так, щоб я його бачила. За двадцять кроків від дерева зупиняється, знову повертає голову й дивиться на мене через плече.

Його неможливо не зрозуміти. Він кличе за собою.

* * *

Спробуй Головань підійти до мене, я б, напевно, оперіщила його барабаном. Або зробила ще якусь дурницю. Та він не намагається підійти — повільно йде переді мною кроків за десять. Якщо я, провалившись у сніг, зупиняюся, зупиняється й він. Озирається. В очах немає нетерпіння — він просто чекає, коли підведусь, і тоді йде далі.

І я за ним.

І гадки не маю, куди він мене веде. Може, на смерть. На поживу своїм вовченятам… якщо у нього є вовченята.

Ми входимо в ліс. Потім виходимо з лісу. Місяць повільно опускається за верхівку найближчої гори. Я відчуваю запах диму. Першої миті він неприємно нагадує грубку Григорія, але за секунду я розумію, що запах інший. Скоріш за все, він схожий на запах дерев’яної тріски, яку підпалив для розваги Довгий.

Тут опалюють деревиною!

Головань іде по стежці, протоптаній чиїмись ногами. Минає ще кілька хвилин, і я бачу людське житло.

Важко назвати його хатою. У ньому лише один поверх, до того ж дуже низький. Дах білий від снігу, і над ним піднімається дим.

Я зупиняюсь.

Повільно прочиняю двері. Стає дуже ясно: я бачу високу жінку з надзвичайно довгим, майже до землі, розплетеним волоссям. В руці у неї палиця з живим вогнем на кінці. Вогонь горить так яскраво, що я мимоволі мружусь.

Головань не лякається вогню. Стоїть і дивиться на жінку, ніби на щось чекає.

Вона якось несподівано опиняється поруч — дуже стрімка, хоча вже й немолода. В її волоссі я бачу білі нитки. В її очах — жовтяві гострі зірочки. Вона, звичайно ж, не синтетик. І ніколи ним не була.

Жінка підносить свій вогонь ближче…

І раптом обличчя її спотворюється.

— Кого ти привів? — сичить, обертаючись до вовка. — Кого ти привів?!

Вона дивиться на мене, ніби я вбивця її дітей. В очах її ненависть, шал і на самому денці страх.

* * *

Я зустрічаю ранок у дерев’яному зрубі з великою піччю. Лежу в теплі, під шкурою. Мої руки й ноги стягнено ременями. Не можу сказати, що це веселий ранок.

Риплять двері. Потім ще одні. Входить хлопець (в отворі дверей йому доводиться нахилитися, щоб не стукнутись маківкою). Білявий. Безбородий. Ставить на стіл казанок, від якого піднімається пара. Кладе поряд окраєць хліба — я не зразу розумію, що це хліб. Швидше, здогадуюсь по запаху.

Як же давно я не їла!

Деякий час ми з хлопцем дивимось одне на одного. У нього в очах немає ненависті. І на тому спасибі. Я вже думала, що всі мешканці цього дивного міста щось проти мене мають.

Він ледь усміхається:

— Ти справді впала з неба?

Уночі я кілька разів повторила свою історію. Жінці з вогнем у руках, іншим жінкам, котрі збіглись на її крик. Чоловікам. Намагалась переконати, що не бажаю їм лиха.

Цього хлопця серед тих, хто зібрався, не було.

— Не з неба, — кажу, зітхнувши. — Я з міста. Мене везли на Завод. Я втекла.

Він посміхається, ніби я сказала щось кумедне. Допомагає сісти. Розплутує ремені на моїх руках. Руки затерпли.

— Їж, — підсуває до мене казанок. Простягає дерев’яну ложку. Я беру її до рук, довго розглядаю: вона більша й грубіша за наші ложки. На потемнілому від жиру дереві видно прожилки.

Спускаю з лежанки зв’язані ноги.

Їжа смачна. Я ніколи такої не їла. Це не можна порівняти ні з вітамінними пластинками, ні, тим більше, з безкоштовною вермішеллю. Хліб теплий і дуже м’який.

— Що це?

— Бануш із білих грибів.

У мене тремтять ніздрі. Фантастичний запах.

— Їж, — каже хлопець. — Ось бринза. Ось мед. Ось молоко.

Роблю ковток. Певно, мені б тут сподобалось, я залишилася б тут жити…

— Мені нікуди йти, — кажу я хлопцеві. — Можна, я поживу з вами?

Він перестає усміхатись. Хитає головою.

— Ти принесеш нам лихо. Багато людей загине.

— Чому?! Звідки ти знаєш?

— Я не знаю, але Цар-мати — бачить. Вона каже, що у тебе на лобі написана біда для всіх трьох родів. Молоді загинуть. Знаєш, я хотів би, щоб ти залишилась, але Цар-мати завжди все бачить наперед.

Їжа втрачає смак. Та жінка, що зустріла мене вночі, просто божевільна. А вони всі їй вірять. Чому?

— Наперед бачити не можна, — кажу я. — І потім… я ж нікому не бажаю лиха! Яку біду я можу принести, адже я одна, а вас багато!

Він відводить очі. Сумно хитає головою.

— Отже, мені доведеться піти? — питаю слабким голосом.

— Тобі доведеться померти, — зітхає він. І, побачивши мою реакцію, тут-таки додає примирливим тоном: — Ні, не вбивство, ми ж чесні вовки! Тільки двобій. Щоб після смерті ти могла спокійно полювати у Лісовому Краю.

* * *

Це не місто. Це вовче селище. Тут ні енергетичної години, ні контролерів, ні поліції. Веж також нема. Зате тут є зима, весна, літо й осінь.

У селищі живуть три вовчі роди — так вони себе називають. Кожен рід живе трохи відокремлено, але криниця спільна для всіх. І Цар-мати панує над усіма.

Люди-вовки і схожі, й несхожі на диких. Ярий — так звуть білявого — довго відповідає на мої запитання. Я дізнаюся, що місто лежить на південному сході, але дійти туди неможливо: надто стрімкі скелі, надто глибокі провалля й високі гори. Що на північному заході від селища є страшне місце, куди не можна ходити, — Те Місце, і якщо я буду розпитувати про нього, Ярий встане й піде. Я відступаю і розпитую про інше.

Гори не мають кінця і краю. У них повно звірів і птахів, у річках та озерах — риби. Кажуть, далеко-далеко в лісах живуть ще племена, і раніше вони приходили на землю трьох родів, щоб полювати й красти наречених.

Тоді три роди воювали з ними; але ось уже кілька років, як вороги не приходять. Мабуть, відкочували ще далі.

Я хочу ще розпитувати, але тут з’являється сама Цар-мати. Ярий іде.

Цар-мати сідає навпроти. У неї чорні очі, такі чорні, що майже не видно зіниць. У цих очей в’язкий погляд, що змушує заціпеніти. Потрібна чимала мужність, щоб не відвернутися.

— Я не бажаю твоєї смерті, — каже вона хрипко й лунко. — Та я захищаю моїх дітей.

— Від мене?

— Брати-вовки мали залишити тебе в горах. Головань помилився. Він уже старий. І він надто добрий. Доброта засліплює його. Він не бачить.

Дивовижно, але вона називає незвичайного вовка точнісінько так, як я назвала його — подумки. Головань.

— Це твоє? — Цар-мати бере до рук мій барабан. — Звідки це у тебе?

— Подарували.

Вона хитає головою:

— Ти заслуговуєш на гарну суперницю. Я випущу проти тебе найкращу дівчину з тих, хто отримає ім’я цієї зими. Це буде нелегка, але гідна смерть.

* * *

Важко уявити — минуло лише три ночі відтоді, як я покинула Перепілчине гніздо! Я вирвалася з лабет енергетичної поліції, вибралась із замкненого вагона, подолала Григорія, не розбилась, упавши з височини, не замерзла в лісі, мене не зжерли вовки… І все заради чого? Щоб незнайомі, в чомусь навіть симпатичні люди вбили мене нізащо!

Від образи я засинаю. Мені нічого не сниться. Коли врешті розплющую очі, у хатині вже темно. Виє вітер у димарі. Тьмяно світяться жарини. І горить, плаваючи у глиняному ковші, ґніт на шматку білого жиру.

Навпроти сидить Ярий. Вогонь відбивається у його широко відкритих очах.

— Дай попити, — прошу. Голос у мене хрипкий і лункий, майже як у Цар-матері.

Він підносить мені кухоль. Вода холодна, аж зуби ломить, і дуже смачна. Як усе тут.

— Завтра двобій, — каже Ярий. — Я умовив Цар-матір, щоб вона дала тобі довше відпочити… Послухай, коли ти все одно вже виспалася, може, розкажеш про місто? Як ви там живете?

Він слухає дуже уважно. По очах бачу, що не вірить і в половину моїх слів. Не розуміє, навіщо синтетикам підзарядження. Не розуміє, навіщо потрібні пікселі і що таке енергетичне шоу. Не вірить, що будинок може маги двісті поверхів. Іноді він перепитує, ще перепитує, з’ясовує знову, і я починаю сердитись: як можна не розуміти таких простих речей?!

— Як вони літають? — питає про диких. — Обертаються на птахів?

— Ні. Вони роблять крила, до паска прикріплюють мотузку…

— А навіщо? Вони не вміють перевертатись?

— Як це? — тепер уже я не розумію.

Він нетерпляче махає рукою:

— Та облиш… Ти мені ось що скажи: у вас дружина скількох чоловіків тримає?

Я дивлюсь на нього, і обличчя в мене, певно, дурне. Ярий зітхає, дивиться співчутливо: як можна не розуміти таких простих речей!

— У нас якщо одна дружина, то й чоловік один, — кажу здивовано.

— А в тебе?

Я знизую плечима.

— У мене нема чоловіка. Ще немає.

Він підходить до мене. Опускається на коліна. І цілує мене в губи, нічого не кажучи. Від несподіванки я сахаюсь.

— Якщо ти завтра її переможеш, Цар-мати залишить тебе живою, — поважно каже Ярий. — Такий закон.

* * *

Уранці сходить сонце. Мені весь час доводиться мружитись: шкода, що немає з собою чорних окулярів. Сонце горить. Сніг засліплює. З очей біжать сльози; люди-вовки, які зібралися подивитися на двобій, думають, що я плачу. Та мені байдуже до того, що вони думають.

Під конвоєм двох плечистих мовчазних чоловіків мене приводять на місце двобою. На секунду розплющую очі — так широко, як тільки можу: це величезна скляна лінза!

Тільки ступивши на скло ногою, розумію, що це крига. Замерзле кругле озеро зовсім прозоре. Широке. Як невеликий майдан. Дуже глибоке. З-під криги на мене дивиться рибина: величезна, завбільшки з руку, й баньката. А нижче, під рибиною, бачу руді стебла водоростей і уламки скель. У розколині на далекому дні біліє кістяк.

Лід пружинить під ногами і ледь чутно потріскує. Він дуже тонкий. Надто тонкий для такого холоду.

Я підводжу очі — і вперше бачу свою суперницю.

Вона трохи молодша за мене. Дуже юна. Майже оголена, незважаючи на холод. Дивиться, оцінюючи, — і вкрай безжалісно.

Навколо озера кільцем стоять люди-вовки в сірому, білому, рудому вбранні зі шкур. Другим кільцем глядачів стоїть засніжений ліс. І третім кільцем — гори. Всі дивляться на нас із суперницею. Всі на щось чекають.

З’являється Цар-мати, схожа на ведмедицю у своєму темно-рудому хутряному вбранні. Її волосся, як і раніше, розплетене і майже торкається снігу. Вона ступає на лід, і я відчуваю, як здригається його прозора лінза.

— Сьогодні ти отримаєш ім’я, — звертається вона до моєї суперниці. — Але не думай, що це легкий бій.

Вона простягає їй зброю. Я мружуся дужче: біле яйце завбільшки з голову немовляти з устромленими в нього шипами в палець завтовшки, нахромлене на довгу дерев’яну ручку. У пам’яті спливає слово «булава». Що ж, ми битимемось не навкулачки і навіть не на ножах, а такими ось… штуками?!

Вона кам’яна? Чи скляна? Я чітко уявляю, як біла булава опускається на голову, розбиває її й сама розлітається на шматки. Як летять урізнобіч зламані шипи — і клапті мозку…

Я заледве відганяю це видіння. Витираю обличчя тильним боком долоні — щоби кляті сльози не заважали дивитись.

— Тримай. — Цар-мати простягає й мені таку ж булаву. Я беру її до рук; біле яйце, вкрите шипами, виблискує на сонці, і я розумію, що воно крижане. Булава висічена з криги.

— Бийся за своє життя, як можеш. — Цар-мати дивиться, пронизуючи наскрізь, на дні її очей стрибають жовті зірочки. — Тільки сильні жінки народжують вовків. Візьми.

Судомно стискаю булаву в правій руці. У ліву мені лягає сталеве лезо на дуже довгій незручній ручці. Поки міркую, що це таке, моя суперниця, отримавши від Цар-матері таку ж зброю, спритно складає її навпіл. Це складаний ніж! Вірніше, враховуючи його розміри, складаний меч… Навіщо? Що з ним робити?

Схоже, вже за кілька хвилин доведеться про це довідатись. Цар-мати переводить погляд то на суперницю, то на мене.

Піднімає руки.

— Бийтеся, аж доки одна з вас помре, — хрипко й лунко каже Цар-мати. — Починайте.

* * *

Моя суперниця стоїть за п’ять кроків від мене. На ній коротка хутряна камізелька й спідниця з такого ж хутра — ще коротша. Важкі чоботи з м’якими халявами. Тіло блищить, змащене жиром. Роздимаються ніздрі. Горять очі. Ловлю себе на думці, що не хочу її вбивати. Мені хочеться повернутися до цих людей і закричати на все горло: з якої речі? Чому я маю грати у ваші дурні ігри? Не збираюсь я бути ні вбивцею, ні м’ясом!

Я вже відкриваю рота, щоб заговорити з суперницею, але помічаю, як розширюються її зіниці. Не встигнувши ні про що подумати, відстрибую вбік, і там, де ще мить тому була моя голова, зі свистом пролітає крижана булава, вкрита шипами.

Глядачі схвально гудуть. Не розумію, чого вони радіють.

— Не думай, що це легкий бій, — повторює Цар-мати, зараз я її не бачу. — Не розраховуй на просту перемогу, Безіменна!

Суперниця зблискує очима й опускає собі під ноги складаний меч. Лезо впинається в кригу. Дівчина застрибує на грубе руків’я, відштовхується однією ногою — і я знову ледь устигаю відскочити з дороги.

Вона хизується, ковзаючи по льоду на тонкому лезі. Балансує, розганяється. Несеться, летить, залишаючи на кризі білу лінію-борозну. Глядачі кричать, захоплюючись і підбадьорюючи. Це дуже гарно, особливо коли вона різко розвертається, і з-під леза летять мерехтливі крижані бризки.

Тепер вона летить просто на мене. Сталеве лезо з шипінням ріже кригу. Крижана булава крутиться в її руках, і неможливо передбачити, звідки, в якому напрямку буде завдано удару…

То чого ж я стою?! Нерухома серед криги, я просто приречена стати здобиччю!

Намагаюся скочити на свій складаний меч, але втрачаю рівновагу і ледь не падаю. Ніколи в житті мені не доводилося кататися на льоду. Допомогли б висота і вітер — але тут немає ні того, ні іншого. Відкидаю непотрібний меч і підношу булаву: балансуючи на своєму лезі, суперниця летить на мене, я бачу її очі. І розумію: вона не зупиниться.

Відбігаю вбік, але вона завиграшки змінює напрямок і знову летить на мене. Вона швидша. Вона у себе вдома.

Потилиці ніби торкається холодний подув. Дивне відчуття. І дуже неприємне. Це передчуття смерті.

Суперниця налітає, як крижаний вихор. Булава проноситься за міліметр від моєї голови, гострий шпичак черкає по шкірі, на скроні набрякає гаряча крапля. Я не відчуваю болю. Суперниця проноситься повз мене й розвертається, викидаючи віяло крижаних бризок. Вона розлючена: третя атака має бути останньою.

Я опускаю булаву. Потріскує лід під ногами. Балансуючи, відхиляючись то ліворуч, то праворуч, на мене несеться моя смерть — молода, весела, сповнена внутрішнього ритму…

Секунди розтягаються. Зовсім завмирають. Я вловлюю її ритм так, ніби вона — долоня, а я барабанна дека.

Непростий ритм. Рухи леза, що викрешує іскри на поворотах. Рух тіла крізь простір. Рух булави. Я стою, вмерзнувши в лід, і лише ледь помітно похитуюсь. Я точно знаю, де буде моя суперниця за частку секунди. І, звичайно ж, знаю, як вона завдасть удару.

Я не поспішаю.

Коли вона під’їжджає впритул, ледь змінює напрямок, щоб не спіткнутись об моє тіло, і б’є мене булавою в скроню, я відхиляюсь на якийсь міліметр, хапаю зап’ясток у залізному браслеті й смикаю в напрямку удару, продовжуючи її рух.

Вона падає. Складаний меч ковзає далі сам по собі. Моя суперниця ривком вивільнюється й одразу ж зводиться на ноги. В очах у дівчиська — непроглядна ніч. Тепер вона готова не просто вбити мене — розмазати по льоду.

Булава злітає в її руці. Дівчисько не встигло — чи не схотіло — поміняти ритм, тому я знову ловлю її: ухилившись, захопивши руку, продовжую її рух. Вона втрачає рівновагу: я можу вдарити її булавою по потилиці. Але не роблю цього.

Вона відстрибує. Знову приймає бойову стійку. Навколо нас щось змінилося: я не одразу розумію, що на зміну шуму натовпу прийшла тиша. Люди-вовки мовчать. Чути, як мете по кризі поземка.

Суперниця нарешті починає сприймати мене всерйоз. Міцно стискає губи. Ледь торкаючись криги важкими підошвами, починає створювати новий ритм — розірваний, непередбачуваний. Вовчий.

Я відчуваю, як здригається лід. Уся поверхня озера перетворюється на мембрану. Вона тільки видається однорідною. У неї є свої лінії напруги, є слабкі й сильні місця, вона прогинається — надто вже тонкий лід для таких морозів…

Моя суперниця робить крок уперед, і я раптом розумію — не розумом, а радше хребтом, — що вона хоче зробити.

І я роблю це ж на частку секунди раніше. Підключившись до її ритму, б’ю ногою по тріщині, що ледь позначилася на льоду. Тріщина виривається з-під моєї підошви миттєво, як змія. Кидається під ноги суперниці — й розповзається, перетворюючись у пролам. У вирву.

Дівчина без єдиного звуку йде під воду.

На березі тихо.

Час знову завмер. Я бачу, як вона виринає — вся, як у цукрі, в крижаних крихтах. Як чіпляється за край тонкого льоду, але він кришиться під її руками і провалюється, не даючи опори. Тріщини біжать до моїх ніг — я відступаю. Дівчина дивиться на мене — в її очах образа. Ніби я обіцяла їй узяти з собою на показуху, але обдурила й пішла без неї.

Вона намагається зачепитись — цього разу булавою. Та крига дуже гладенька. Шпичаки шкребуть по ній, не залишаючи навіть подряпин.

Рум’янець, що залив обличчя моєї суперниці під час двобою, змінюється блідістю, а потім синявою. Люди-вовки мовчать. Ніхто з них не сходить з місця: двобій триває…

Вона силкується вибратись на лід спиною. Її хутряний одяг намок. Важкі чоботи просяклися водою і тягнуть донизу — туди, де коротає вічність білий кістяк вовка.

Мої черевики заливає водою.

Я відступаю ще. Тоді лягаю на живіт, розпластавшись, як павук на склі, й повзу до ополонки, виставивши перед собою булаву.

Наші булави чіпляються одна за одну. Потягши на себе дерев’яне руків’я, я відчуваю, яка вона важка. Ніби там, з іншого боку, за булаву тримається сама смерть.

Я відповзаю — крига залита водою. Вона страшенно, неймовірно слизька. Чіпляюся за неї нігтями, коліньми, носками черевиків. Повільно, по сантиметру, зісковзуючи й повертаючись назад, витягаю її, це дівча, з крижаної ополонки. А навколо тиша, глядачі завмерли. Двобій триває.

Нарешті вона стає рачки, кидає булаву й повзе вже сама — до берега. Повз мене, не дивлячись. У її волоссі крига, боки важко здимаються. Синя шкіра вже вкрилася сиротами.

Я зводжуся на ноги. Мені теж холодно.

Обводжу поглядом людей-вовків…

Вони дивляться з острахом. Ніби не вірять собі. Ніби у мене дві голови, і вони тільки зараз це помітили.

Потім уперед виходить Цар-мати. У неї темне, майже чорне обличчя, а очі палають жовтим. Я лякаюся, зустрівши її погляд.

— Ти насміялася з нас, — каже вона скреготливим, страшним голосом. — Ти за це заплатиш.

* * *

Ярий приносить мені казанок із кашею і мовчки дивиться, як я їм.

— Послухай, — я витираю губи, — хоч ти поясни мені…

Він хитає головою, кривлячись, як від болю.

— Навіщо? Ти чесно перемогла. Ти тепер була б вовчицею і вибирала б, кого з трьох родів узяти собі за чоловіка…

— А чому я зараз не можу?

— Бо ти порушила закон! Ти зганьбила всі три роди! Тобі ж ясно сказали: бийтеся, аж доки одна з вас помре! Чому ти витягла Безіменну?

— Бо вона людина! — горлаю я. — Вона мені нічого поганого не зробила…

Крім того, що хотіла мене вбити і мало не вбила, додаю мовчки і дуже засмучуюсь.

— Це ж традиція! — Ярий зітхає. — Це ж закон, якому багато віків! Нашим жінкам заборонено виходити заміж, доки вони не вб’ють ворога… чи принаймні проявлять себе у випробуванні.

— Хіба я ворог?

Він роздратовано махає рукою.

— Ти сама собі ворог. Якщо ти чесно перемогла у двобої, навіть Цар-мати не змогла б піти проти традиції. Ти була б однією з нас. А тепер Цар-мати викликала Мисливицю з гір, і завтра тебе вб’є Мисливиця. На очах у всіх трьох родів.

Я зціплюю зуби. Цар-мати подобається мені дедалі менше.

— Хто така Мисливиця?

— Побачиш.

— Що, знову буде двобій?

— А як інакше можна відновити гордість трьох родів?

Я знизую плечима. Менш за все на світі мені хотілося зазіхати на вовчу гордість.

— Ти так змагалась, — каже Ярий зовсім іншим тоном. — Ти… як ти змогла? Безіменна — найкраща учениця Цар-матері. Була.

— Її що, вбили?!

— Ні… тільки тепер вона ніколи не вийде заміж і нікого не народить. Й імені в неї не буде. Всі три роди зватимуть її Безіменною, щоразу нагадуючи їй про ганьбу.

Я хапаюсь за голову. Якщо звичаї диких видавались мені дивними, але симпатичними, — звички людей-вовків не подобаються зовсім.

— Чому ви все-таки слухаєтесь Цар-матері?

Ярий озирається на двері.

— Бо мати — голова роду. Цар-мати — голова всьому. Тільки мати може судити своїх дітей. Навчати їх. Нагороджувати їх. Карати. Вирішувати, кому жити, а кому не варто.

— Мати не може бути жорстокою!

— А де ж тут жорстокість? Отримати ім’я — це випробування, яке витримують не всі. Якби кожен, хто народився, отримував ім’я — три роди ослабли б через кілька поколінь.

— У вас виживають лише найсильніші, так? А як же найрозумніші? Найдобріші? Найвродливіші, врешті-решт?!

— Ти не розумієш! Отримати ім’я — означає бути готовим померти за три роди. Померти, а не прийняти милість від ворога!

— Отже, Безіменна мала гордо тонути?

— Так. Вона б померла переможеною, але не зганьбленою.

Я хапаюся за голову. Логіка в його словах є, але прийняти її, хоч як намагаюсь, не можу.

— Цар-мати десять років опікується нашими трьома родами, — каже Ярий тоном нижче. — За цей час народилося багато здорових і гарних дітей. Мисливці рідше гинуть у лісі: вона майже завжди знає наперед, що буде. Вона вміє лікувати смертельні рани. Вона знає, кого до якої роботи прилаштувати. І вона… вона матір моєї матері.

— Отже, вона твоя бабуся? — дивуюсь я.

Ярий супиться. Він не знає такого слова.

— Послухай, — кажу я поміркувавши. — А ти… ти сам як одержав своє ім’я? Якого ворога ти вбив?

— Чоловікам не обов’язково вбивати ворогів, — каже він із гідністю. — Чоловіки здійснюють подвиги на полюванні.

— І ти…

— Я вбив вепра.

— А що це таке?

— Дикий кабан з іклами.

— І як ти його вбив?

— Без зброї, — каже він, високо піднісши голову. — Голіруч.

— Як?!

— Я його задушив, — скромно зізнається Ярий.

І простягає перед собою долоні. Міцні долоні з довгими гарними пальцями.

— Ну, молодець, — бурмочу я.

Життя мого залишилось кілька годин, та я не можу не захоплюватись Ярим. І не дивуватися через нього.

* * *

Наступного дня сонця немає. І це чудово: я можу дивитись навсібіч, не мружачись і не обливаючись сльозами.

Селище людей-вовків залите туманом по самісінькі дахи. Я згадую наші прогулянки дахами веж: тоді також був туман, і нічого не було видно далі витягнутої руки…

Мене ведуть угору витоптаною в снігу стежиною. Туман розвіюється. Я оглядаюсь — ми піднялися над шаром туману, він лежить нерухомо, як тиха вода, з якої стирчать верхівки гір, лисих і вкритих лісом.

Ми підходимо до урвища. Там уже стоїть Цар-мати — чорніша за хмару. Волосся, що розсипалось по плечах, де-не-де сплуталось.

— Ти програла свій двобій, — каже вона, дивлячись повз мене.

— Чому? Я виграла!

— Ти програла. — Її очі стають бляклими, жовті лелітки майже згасають. — Ти негідна двобою, тому тебе просто вб’ють — як худобу. Іди по мосту, і нехай тебе забудуть.

Я дивлюсь туди, куди вказує її чорний палець. Поруч із урвищем — скеля, крихітний острівець серед туману. На верхівку скелі веде мотузяний місток, такий благенький, що страшно дивитись. Міст, з усього видно, довго не провисить: вітер грає клаптем мотузки десь на його середині. За мостом, на скелі, невиразно бовваніє людська фігура.

— Це Мисливиця? — запитую я.

Цар-мати киває.

— Чому ви так хочете мене вбити? — питаю я після секундної паузи.

Її тьмяні очі на мить оживають.

— Бо у тебе на лобі написано біду для трьох родів, — каже вона повільно. І, піднявши голову до неба, ні сіло ні впало додає: — А завтра буде великий сніг.

* * *

Я чекала, що побачу все, що завгодно, та коли Мисливиця, підвівшись з каменя, повертається до мене обличчям, мимоволі відступаю і мало не падаю в прірву.

Мисливиця вища за мене на три голови. У плечах — половина мого зросту. Чорне волосся зв’язане у грубу косу. Очі круглі, без вій і без брів. Хоч скільки вдивляюсь, не можу помітити в них ні думки, ні жалощів.

Ніс зламаний. Розпластаний по обличчю, широкі ніздрі здаються двома чорними дірками. Коли Мисливиця, як ошкірений вовк, піднімає верхню губу, я бачу, що у неї бракує зубів. А ті, що залишились, — майже повністю чорні.

У неї руки ледь не до колін. У правій — сокира. Вона дивиться на мене, і під цим поглядом я завмираю. Мисливиця робить крок, наміряючись підійти і вбити мене, як худобу.

В останню секунду я, отямившись, кидаюсь навтікача.

Кам’яниста верхівка трохи ширша за сходовий майданчик: далеко не втечеш. Провалля з чотирьох боків. Туман гойдається поруч, із нього піднімаються, як статуї, безформні білі постаті. Я озираюсь. Мисливиця підносить сокиру, і моєї потилиці знову торкається ледь помітний крижаний подих, що змушує ціпеніти…

Я відстрибую назад. Засніжений камінь під ногами хитається, я зриваюся. Намагаюсь утриматись, але сповзаю на животі все нижче й нижче. Ноги не знаходять опертя. В останню мить чіпляюся за край скелі й повисаю на руках.

Високо наді мною стоїть Мисливиця. Дивиться згори вниз. Я згадую Григорія, як він втягнув мене на підніжку вагона…

А потім згадую того хлопчину, що під час показухи в Оверґраунді виграв перегони по прямовисній стіні. Як його звали?!

Його звали Тримайсь.

Притискаючись до майже прямовисної стіни, переходячи від опори до опори, намагаюсь обійти скелю. Чіпляюся за каміння, за корені. Крижини хрускотять під пальцями. Мисливиця йде за мною назирці — іноді я бачу над собою її чоботи, і на голову мені сиплеться сніг. Крізь вітер і шурхіт снігу чую її дихання…

І за мить встигаю відгадати удар.

Там, де щойно була моя права рука, опускається сокира. Летять кам’яні крихти. Мить — сокира опускається там, де щойно була моя ліва рука. Я зриваюся ще раз, пролітаю кілька метрів і з останніх сил хапаюся за гілку миршавої сосни, що невідь як виросла у розколині скелі.

Сосонка тріщить. Я метляюсь над проваллям. І несподівано збадьорююся.

Зараз усе на моєму боці: висота, вітер, який дужчає щосекунди. І навіть ця сосна, що змагалася за життя не рік і не два, тепер на моєму боці. Підтягнувшись, дістаюсь до її стовбура (зараз він стирчить зі скелі горизонтально). Влаштовуюся зручніше. Сідаю верхи.

Мисливиця дивиться на мене з кам’яної верхівки. В її круглих очах нема ні роздратування, ні люті, ні шаленства. Вона звикла вбивати спокійно. Навіть норовисту дичину. Вона не вступає у двобій, вона не змагається — вона просто вбиває.

Я бачу, як вона поглядом вимірює відстань до коріння сосни, що вчепилося в розколину. Лягає на живіт, притримуючись за випуклий камінь, звішується вниз. Б’є сокирою по сосні — і одним ударом перерубує стовбур майже до половини.

Та перш ніж сосна з тріском ламається, я встигаю застрибнути на стовбур ногами. І встигаю пробігти по стовбуру, як по тонкому карнизу. Крок, другий, третій… Вітер допомагає мені. З розгону наступаю на голову Мисливиці, яка все ще схилилася над сосною, і вистрибую на кам’яну верхівку. І майже одночасно сосна летить у провалля.

Мисливиця підхоплюється. В її очах уперше з’являються іскри: дичина, яка посміла наступити їй на голову, перестала бути дичиною. Вона стає ворогом.

Я готова пошкодувати про те, що зробила.

Мисливиця іде на мене, в її русі немає ритму. Взагалі. Вона не вимахує сокирою: сокира — продовження її тіла. Вона рухається швидше, ніж в моєму уявленні може рухатися людина. Це не жінка — це комбайн для вбивства; це по-справжньому страшно.

Я повертаюся й біжу назад, до мотузяного моста.

Мисливиця наздоганяє — ривком, на середині. Свистить у повітрі сокира. Я не намагаюсь уникнути удару. Не думаючи, не оцінюючи, а тільки підкоряючись інтуїції, продовжую удар своїм рухом — і стрибаю з моста.

Ми летимо.

За інерцією Мисливиця кидається за мною, занадто пізно розуміючи свою помилку. Частку секунди ми висимо в повітрі без опори — і я, й вона. Але вона важча. І ще: вона ніколи не жила в Оверґраунді.

Поли моєї куртки напружуються, як крила. Вітер стає підпорою — на якусь мить. Цього досить, щоб долетіти, дотягтися — і вчепитися за край мотузки, що звисає з моста.

А Мисливиця перевертається в повітрі, летить униз за своєю сокирою. На її обличчі — подив. За мить чую, як далеко внизу б’ється об каміння її велике тіло.

* * *

Я виходжу назустріч Цар-матері. Дивлячись на мене, вона старішає на очах.

— Досить, — кажу я і не впізнаю свого голосу. — Ти двічі намагалася вбити мене, і в тебе нічого не вийшло. Не знаю, що тобі було від мене треба, але більше я в твої ігри не граю. Я йду!

Повертаюся і йду геть — у гори.

Далеко піти мені не щастить. Двоє чоловіків наздоганяють мене, валять на сніг і завертають руки за спину.

* * *

А наступного дня нічого не відбувається, бо з самого ранку падає лапатий сніг, та ще й такий, що нічогісінько не видно. І я, лежачи під шкурою і слухаючи, як ниють синці й подряпини, весь час згадую її слова: «У тебе на лобі написано біду для наших трьох родів. А завтра буде великий сніг».

Приходить Ярий, приносить їжу. Сідає на лаву. Мовчить.

— Іди, — кажу я йому. — Не хочу тебе бачити.

— Чому? — дивується він.

— Тому що всі ви, чоловіки-вовки, — насправді баби. Мене двічі мало не вбили — нізащо! А ти мені кашу носиш і зітхаєш.

Він дивиться на мене так довго й докірливо, що я відводжу очі.

— Цар-мати замкнулась у своєму будинку, нікого не пускає, — каже Ярий. — Ворожить на твою долю. І на долю трьох родів.

— Якщо вона така ясновидиця, твоя Цар-мати, чому вона не знала наперед, що я здолаю Безіменну? Що Мисливиця не вб’є мене?

— Бо майбутнє ніколи не відкривається повністю. Воно виказує себе по краплині… Те, що ти перемогла Мисливицю, — знак. Ніхто у трьох родах не міг перемогти Мисливицю. Ні чоловіки, ні жінки. У тобі є особлива сила. Чи особливий талан.

— Якби у мене був талан, я б зараз тут не сиділа. Я була б у місті серед друзів…

Я замовкаю. Вперше думаю про те, що було б, якби я лишилася в Оверґраунді назавжди. Неба вистачить на всіх… але я не вмію жити у хмарах. Отже, все моє життя було б — старі вежі, зруйновані перекриття, зірвані дахи. Чужі гнізда. Можливо, я б звила своє і водила дітей на п’ятдесят шостий поверх — дивитись енергетичне шоу…

І найживіші барви відкривалися б їм на штучному екрані, що складається з пікселів. Нічого яскравішого в їхньому житті не було б і бути не могло.

— Ти про що замислилась?

— Немає в мені жодної особливої сили, — кажу повільно. — Я просто хотіла потрапити на Завод. Але не як паливо.

Ярий кліпає. І вчора, й позавчора я намагалася з’ясувати, що він знає про Завод. Та щоразу, коли вимовляла це слово, він замовкав, і його очі ставали непроникними.

А зараз він дивиться на мене уважно, і я розумію: він от-от заговорить. Нарешті.

І виявляється, я маю рацію.

— Поясни мені, — починає Ярий, — як можна прагнути потрапити… в Те Місце? Навіщо?

— У нас у місті існує легенда, що Завод — центр маленької країни, де живуть щасливі люди.

— Живуть? Щасливі?!

І Ярий викладає мені всю правду, яку я так хотіла — і боялась — почути.

На Заводі взагалі нема людей. Там лише залізні автомати. А керує ними чудовисько, яке ніхто ніколи не бачив. Його звуть Серце Заводу — це могутнє й абсолютно безжальне серце.

— Серце — частина Заводу? Чи це інша істота?

— Звідки я знаю? — Ярий стискає пальці. — Те Місце… Роздивитися його не можна, воно весь час огорнуте димом, туманом. І добре, що не можна роздивитись! Одного разу я глянув… Просто так, здалеку… — Ярий зціплює зуби, щоб не видно було, як він тремтить. — Це нелюдське місце. Там навколо прокляті землі, такі, знаєш, де зникають і звірі, і люди. Пішов — і пропав. Моторошне місце. Туди веде небесна нитка…

— Канатна дорога.

— Так. Але звідти ніхто не повертається. Ніколи.

— Зажди… А як ти знаєш?

Він утомлено хитає головою.

— Часом йому не вистачає тих, кого привозить Небесна Нитка. Тоді він відправляє своїх чудовиськ у гори. Іноді вони дерев’яні чи кам’яні, іноді у людській подобі, але без очей. Вони нападають на тих, хто живе далеко від селища: пастухів, лісорубів. Захоплюють живцем і тягнуть у Те Місце. Єдиною, хто змогла відбитися від них, досі була Мисливиця.

Кілька хвилин перетравлюю почуте. Клята Цар-мати! Тут таке коїться, а вона хоче мене вбити! Мені б поговорити з Мисливицею, може б, вона розповіла щось дуже важливе…

А тепер я ніколи не поговорю з нею.

Сніг падає й падає. Ярий приносить знадвору дрова. Це шматки справжнього дерева, припорошені снігом. Ярий кидає їх у вогонь. Вони димлять і сичать.

Я думаю: як далеко залишилося місто. Тут, у засніжених горах, дивно уявити людей, які щодня опівночі надягають енергоманжети. Якби городян, усіх до єдиного, випустити в ці гори, що б з ними сталося?

Вони б померли. Від голоду, холоду, від вовків. Але раніше — від небажання жити.

Я відкриваю рота, щоб спитати у Ярого, чи згодився б він жити в місті, чи ні. Та в цю мить двері прочиняються, впускаючи струмінь холодного повітря.

Ярий обертається — і мало не випускає з рук поліно. До кімнати, пригнувшись, входить старий з дуже великою головою. У нього гачкуватий ніс, сива — чи засніжена? — борода і величезні світло-блакитні очиська.

Я завмираю: десь я його бачила. Тільки не можу зрозуміти де. Невже у місті?!

— Ходімо зі мною, — каже він, не звертаючи уваги на Ярого. — Є розмова.

* * *

Старий веде мене від селища, у вітролом. Сніг валить і засипає стежки, я провалююсь по коліно. А старий іде по верхівках кучугур — його широкі, обмотані шкурами ступні майже не лишають слідів.

Перед нами відкривається вузька нора у снігу. Старий, не озираючись, пірнає всередину — він упевнений, що я піду за ним. І мені нічого не лишається, як зігнутися і слідом улізти в сніжний тунель.

Ніколи б не подумала, що це вхід до людського житла. Тунель усе темніший і темніший. Потім попереду запалюється вогник. За мить до запаху землі, морозу й снігу додається геть несподіваний запах — сухої трави.

У місті дуже мало трави. Але іноді зелений кущик виростає з асфальтової щілини, на даху високого будинку. В дитинстві ми розминали травинки між пальцями й нюхали. Часом жували. Часом висушували і клали під скло…

— Заходь.

Відчиняються двері. Струшую сніг із волосся й плечей, тупаю ногами, збиваючи грудки снігу, що прилипли. Заходжу.

Це землянка. І досить затишна, хоча невелика. Підлогу встелено сухою травою. Жмутки духмяних трав звисають зі стін і стелі. Ніколи в житті не бачила стільки трави.

— Сідай.

Я вмощуюсь на підлозі. Старий сідає навпроти, схрестивши ноги. У землянці немає ні печі, ні комина, але все одно тепло. І зовсім не відчувається вогкості.

Каганець із вогником стоїть між нами. Я чомусь упевнена, що вогонь — для мене. Старий напевно бачить у темряві — без усяких нічних окулярів.

— Тобі доводилось передбачати майбутнє?

Я відкриваю рота. Знову закриваю. Запитання захопило мене зненацька.

— Ні… мабуть.

Старий киває.

— Ти молода. І, скоріш за все, помреш молодою. Цар-мати не зупиниться — надто жорстоке майбутнє ти принесла трьом родам.

— Я не принесла жодного…

— Помовч. — Він ледь усміхається. — Цар-мати бачить лише один шлях. А я бачу розвилку. Ти помреш. Або занапастиш три роди. Або врятуєш їх. Подаруєш їм нове майбутнє. Заснуєш четвертий рід — найбільш життєздатний і сильний. І тоді нашим дітям не доведеться боятися Заводу.

— А вони бояться…

— Помовч. — Сніг на його бороді тане, і я бачу, що вона не така вже й сива — чорна, шпаковата. — Земля боїться весни. Тане крига, розриваючи жили. Напружуються й розпукуються бруньки — це біль… це пологи. Старе, що не встигло віджити своє, вступає у двобій з молодим, яке не встигло набратися сили… Ану підведись.

Моє серце пропускає удар. Я підкоряюся.

Старий підводиться також. Ставши навпроти, заплющує величезні очиська. І починає повільно гойдатися вперед-назад. Ніби тяжкий вантаж — потік розплавленої лави — то витікає вперед і майже торкається землі, то втягається назад, стискаючись у точку. Не можу навіть зрозуміти, що відбувається, не можу описати як слід — але підсвідомо повторюю його рухи. Ми мовчки розгойдуємось, як дерева під одним вітром.

Потім він різко підносить руку, ніби відводить з обличчя павутину. Жест, здається, зовсім не загрозливий, але я відстрибую і налітаю плечем на стіну землянки. Тріщить суха трава. Звідкись згори на мене летять дрібні легкі зернятка.

— Так, — каже старий вдоволено. — Тут є про що подумати… Тут є чого боятись. Ти була синтетиком?

Він знає, хто такі синтетики! І так легко про це говорить…

Старий усміхається, ніби мій подив його потішає.

— І я був синтетиком. І я був старшим за тебе, коли потрапив у гори… Тоді тут було два роди. І над усіма — Цар-мати.

— Вас теж хотіли вбити? А як ви потрапили у гори? Вас теж відправили на Завод? Ви тоді знали, що це таке? І як ви перестали бути синтетиком? Уже тоді був Оверґраунд? І енергетичний ритуал?

— Так багато запитань… — Він піднімає верхню губу, показуючи білі, зовсім не старечі зуби. — Так мало відповідей… Я розповім тобі все, що зумію. Якщо переживеш завтрашній день… Дика.

* * *

Уже посутеніло. Стежки замело снігом. Над селищем піднімаються дими. Ніхто мене не проводжає — старий залишився у своїй землянці. Вартових не видно. Я сама на краю лісу — можу, мабуть, і піти…

Хоча куди я подінуся сама в зимовому лісі?

Іду, куди очі ведуть. Ноги незрозумілим чином приносять до того ж будинку, де чекає на мене Ярий.

Беруся за ручку дверей — і раптом пригадую, де я бачила старого з великою головою. Мене обсипає морозом. Наче у відповідь на мої думки з лісу долинає виття — тоскне, тужливе. Один голос, другий, третій…

Відчиняю двері нешироко, щоб не випустити тепло. Пірнаю всередину, в сінях обтрушую сніг з одягу і, хукаючи на пальці, ступаю через поріг у задушливе тепло.

На столі горить вогник. Я бачу Ярого, що сидить біля печі, і встигаю здивуватись, яке у нього дивне обличчя. А потім здогадуюсь озирнутись.

Цар-мати сидить на моїй лавці. На її обличчі мерехтять відблиски вогню. Волосся лежить на плечах блискучим жорстким плащем.

— Добридень, — кажу я, бо ні Ярий, ні Цар-мати порушувати мовчання не збираються.

— А бодай тобі цур, — озивається Цар-мати таким тоном, яким люди зазвичай вітаються. — Ну, що сказав тобі Головань?

— Він бачить два шляхи. Я зовсім не обов’язково всіх тут занапащу. Я можу, навпаки, принести щастя… Є така… розвилка. Нове майбутнє.

— Я народила від нього дванадцять дітей, — повільно каже Цар-мати. — Двох роздер ведмідь. Двох забрав Завод. Одну вбила ти!

— Я не знала, — бурмочу вражено, але Цар-мати мене не слухає.

— Хоч би що було, всіх людей з трьох родів я вважаю своїми дітьми. Кого ти вб’єш завтра? Кого з них? Якими бідами ми заплатимо за ту химеру, яку чоловіки, — вона кидає зневажливий погляд на Ярого, — називають новим майбутнім? Я відповідаю за три роди. Я, а не він. Чоловік на чолі племені — це війна і смерть, гонитва за кращим по трупах хорошого… Трьом родам не потрібне нове майбутнє. Їм досить старого. Тому ти помреш.

Вона повертається і йде, не сказавши більше ані слова.

Вночі мені сниться місто. Сниться, як я шукаю підзарядження… але не для Єви. Для Голованя. А він ходить за мною назирці, сміється, глузує. Підзарядження? Для мене?! Ти збожеволіла!

У сні розумію, що все йде не так, але вдіяти нічого не можу. Сон несе мене, як каламутна ріка, і врешті приносить на пустирище в дільницю веж — навкруги громадяться залізні статуї вовків, звезені, напевно, з якогось музею. Або з виставки божевільного скульптора. У деяких вовків по п’ять, шість ніг, ощирені пащі… І величезні соски, майже як у корів. Дійні вовчиці? Що за маячня!

Посеред пустирища стоїть людина, побачивши яку, я щосили намагаюсь прокинутись. Це енергетичний контролер — вірніше, той, кого я мала за контролера. Чорний привид. Вісник нещастя. Обличчя його в борознах, але це не старечі зморшки. Це стики броньованих плит. Очі дивляться з чорних проваль, наче з глибоких дюз.

— Багато хто не доживає до ранку, — каже він неголосно й моторошно. — Енергії на всіх не вистачає.

Залізні плити, з яких складається його обличчя, приходять у рух. Міняються місцями вилиці. Падає підборіддя, відкриваючи чорний тунель пащі. Я кричу…

І прокидаюсь.

Куди ніч, туди й сон. Хоч би як склалась моя доля, в місто я більше не повернусь.

* * *

Наступного дня по мене приходять конвоїри і ведуть… на страту? Чи знову на бій?

Іще не дійшовши до місця, чую гомін юрби і запах диму.

У величезній ямі з пласким дном розкладено вогнище. Чи багато вогнищ; я бачу ціле поле вогню, над яким — приблизно за півметра — натягнено напівпрозору сітку з дуже дрібними вічками. Невже мене хочуть підсмажити на решітці?!

Тремтить мінливими струменями розігріте повітря. Зі струменистого марева виходить Цар-мати — я не одразу впізнаю її.

Вона скинула шкури, які завжди вкривали її до п’ят. Вона набагато стрункіша, ніж здавалася мені раніше. Біла сорочка до колін перетягнута широким паском на талії. Босі ноги впевнено ступають на сітку з вогнем. Цар-мати виходить на середину вогненного поля й обводить поглядом три роди, що з’юрбились навкруг багаття.

Її довге волосся, зібране навколо голови, здається важким шоломом.

— Сьогодні я беру бій, — хрипко й лунко каже Цар-мати. — За наше майбутнє.

І обертається до мене.

Вона беззбройна. Вона босоніж. Вона набагато старша за мене. І все-таки мене обсипає морозом, коли дивлюсь на неї. Мені одразу стає зрозуміло, що ця супротивниця набагато страшніша за Мисливицю, не кажучи вже про Безіменну.

Мені допомагають стягнути з ніг черевики й шкарпетки. Ступаю на сітку, внутрішньо завмираючи, — чекаю, що вона обпече. Та вона ледь тепла, хоча внизу, просто піді мною, видно язики полум’я. Ніколи в житті мені не доводилось бачити такого великого вогню! Чому ж він не палить нас? Це чаклунство?

І ще — ця сітка дуже пружна. Як мембрана.

Я не бачу серед тих, хто зібрався, ні Ярого, ні Голованя. Але це зовсім не означає, що їх немає. Юрба така щільна, та й у мене немає часу вдивлятися в обличчя… Останні людські обличчя, які я, можливо, бачу у своєму житті.

Цар-мати глибоко зітхає. Дивиться мені в очі. Без ненависті. Без люті. Без азарту. На секунду її погляд стає схожий на погляд Мисливиці.

Потім вона ледь помітно похитується. Вперед. Назад. Уперед. Як велетенський маятник. Цей рух заворожує. Я майже бачу, як зібрана в потік енергія — сила? воля? — пружно перетікає вперед, майже до самої сітки, і назад, і з кожним погойдуванням стає важчою, жорсткішою, небезпечнішою.

Потім я відчуваю ритм.

Це приходить поза моєю волею. Сітка-мембрана під ногами тремтить, і кожен язичок полум’я під нею підкоряється ритмові. Рівно, як барабан, калатає серце Цар-матері. То випереджаючи, то ледь відстаючи від нього, кров у артеріях і венах виводить ритмічний малюнок. І понад цим звучить бойовий ритм — дуже складний і неймовірно гарний. Здається, Цар-мати кожним рухом співає пісню.

Вона проводить рукою по повітрю — і я бачу зубчасте біле коло, схоже на оскаженілу циркулярну пилку. Я прогинаюся, щось пролітає у мене над головою — світло? звук? Не вичікуючи жодної миті, Цар-мати раптом присідає до самої сітки, повертається навколо своєї осі, і новий удар, тепер понизу, готовий відрубати мені ноги.

Я підстрибую так високо, як ніколи в житті не стрибала. А коли знову торкаюся ногами мембрани, ритм змінюється.

Новий удар — на рівні пояса. І ще один — на рівні очей. І ще один — по ногах. Цар-мати однаково впевнено існує на трьох рівнях, вона ніби розмазується у просторі, існуючи одночасно скрізь — і ніде. Можливий будь-який удар, з будь-якого місця; я то вловлюю ритм, то гублю його. Впіймавши, легко уникаю удару. Загубивши, починаю кидатися в різні боки. Не встигнувши відхилитись, пропускаю — на вильоті — удар по вуху. Дзвін і біль, майже непритомнію, але в цю мить, ніби жаліючи мене, ритм із розпорошеного знову стає цілісним. У цю хвилю я розумію Цар-матір краще за будь-яку істоту на землі. Я зрослася з нею. Я зріднилася з нею. Я — майже вона, і тому точно знаю, що зараз — за частку секунди — на мене чекає страхітливий удар по сонній артерії…

Збоку, мабуть, здається, що ми танцюємо. Так воно і є: Цар-мати підкоряється лише внутрішньому ритму. Я — від цього залежить моє життя — маю чути цей ритм також. Пружна сітка гуде під нашими ногами, вплітаючи в ритм свої синкопи. Ми танцюємо на велетенському барабані — над вогнем.

Піт заливає мені очі. Кожна жилка тремтить від напруги. Найважче — примусити себе розслабитися. Адже ритм — це чергування зусилля й відпочинку, напруження й розслаблення нервів. Я встигаю подумати про Голованя: адже це він, свідомо чи несвідомо, налаштував мене на потрібний лад. Показав — навмисне? — на що мені чекати, до чого готуватися, з чим доведеться зіткнутися в бою…

Цар-мати все прискорює й ускладнює ритм. Намагаючись не відстати від нього, впадаю у дивний стан. Я ніби сплю і не сплю водночас.

Босі ноги Цар-матері вибивають на мембрані лютий жорсткий малюнок. І раптом уперше в житті я розумію, що таке імовірність. Що таке розвилка.

Цар-мати йде на мене, похитуючись у ритмі, і я бачу її шлях — наперед. Вона, можливо, відстрибне й атакує з правого боку. А можливо — припаде до тремтливої сітки й атакує знизу. Я бачу ці дві можливості — за мить одна з них реалізується, та я не знаю, звідки чекати удару!

Цар-мати підстрибує і розвертається в повітрі. У мить, коли вона торкається мембрани, виникає сильне коливання; я використовую його — і, відштовхнувшись, перевертаюсь у польоті через голову.

Приземлююсь на ноги, але, не втримавшись, тут-таки падаю на одне коліно. Що робити?! Чекати, доки вона знесиліє? Адже я не можу завдавати ударів у відповідь, я не знаю як! Я можу танцювати й ухилятись — але ж не вічно!

Цар-мати знову розмащується, наче пускаючи ймовірне майбутнє від розвилки — двома шляхами. Можливо, її наступний удар проламає моє перенісся. Або, можливо, зламає стегно. Третьої вірогідності, рятівної, я не бачу, скільки б не шукала…

І тоді, зневірившись, повністю віддаюсь на ласку ритму.

Я не думаю. Я майже не існую. Я скрізь — і мене нема ніде. Моє тіло — набір нескінченних імовірностей, мій дух — чергування ударів і пауз, тіні й світла, сильної й слабкої долі. Здається, я співаю ту ж пісню, що й Цар-мати. Здається, я починаю свою пісню. Здається, наші ритми перетнулися…

Ми — дві ріки, що течуть в одному річищі. Вона повновода, я струмочок; та з кожною хвилиною я дужчаю. Минає вічність — ми зрівнялись. Минає ще одна вічність — і я відтягаю на себе все більше струмливої сили. Цар-мати вичерпується з кожною хвилиною. Вона вичерпується…

Усе закінчується в одну мить.

Я — це знову я. Моє тіло. Моє обличчя. Моє дихання — легені горять, губи тріскаються, серце ладне вистрибнути крізь рот і забитися на жорсткій сітці. А просто переді мною…

Біля моїх ніг лежить Цар-мати. На спині. Дивиться в небо. На її білій сорочці не видно крові. Ні на обличчі її, ні на тілі немає сліду від удару. І я впевнена, що не торкалася її.

Її груди піднімаються й опадають. Дедалі рідше. Дедалі спокійніше. З кожним подихом Цар-мати стає все… тоншою? Пласкою? Вона схожа на снігову кучугуру, що осідає.

— Ти перемогла, — безгучно вимовляють її губи. — Лана.

Вона заплющує очі. Жовті лелітки згасають.

* * *

Я одразу відчуваю, як пече крізь сітку полум’я, що вже згасає. Я озираюсь: три роди стоять кільцем, чоловіки, жінки й діти. Її діти. А вона лежить біля моїх ніг, висохла й нерухома. Від її білої сорочки, від зібраного на голові волосся здіймається пара.

— Я не хотіла. Вона сама… Я не хотіла, слово честі!

Стояти на сітці неможливо. Не витримавши, біжу до краю і зістрибую в сніг — обпалені ступні огортає холод.

— Цар-мати померла, — каже знайомий голос за моєю спиною. Я обертаюся й бачу Голованя.

— Тепер ви мене відпустите?

Нема відповіді. Вони дивляться на мене — всі, як один, із дивним виразом.

Тіло Цар-матері над вогнищем починає дивно посмикуватись. Пара від нього йде сильніше. Полум’я над сіткою розгоряється все дужче й дужче, хоча його ніхто не роздуває й не підкидає дров.

— Заберіть її звідти! Та заберіть же!

Я вистрибую на сітку, та вона пече так, що встояти босими ногами неможливо. Чужі руки хапають мене за плечі, за пояс, відтягають назад. Люди стоять, мовчки стоять і дивляться. Біла сорочка Цар-матері на очах чорніє. Крізь руді дірки вириваються язички полум’я.

Раптом вона починає палати вся — ніби облита оливою. Сніп вогню — стовп диму — і тіло розпадається попелом, і вітер підхоплює його, забирає — смерчем — у небо. Сітка над вогнищем тріскається й плавиться — клаптями. За хвилину там, де йшов двобій, залишається неглибока яма і недотлілі жарини.

* * *

— Що вона тобі сказала? — запитує Головань.

Я сиджу у його землянці на травах. У цілковитій темряві. Цього разу Головань не робить поступок і не запалює для мене вогник.

— Вона сказала «Ти перемогла».

— Що-небудь іще?

— «Лана», — згадую я.

— Лана… — пошепки повторює Головань. — Що ж… вона залишилась вірною собі.

— Що це означає?

Він усміхається в темряві:

— Ти полюбляєш ставити запитання, я знаю.

— Ви любили її? — запитую різко.

Він перестає сміятися.

— Так.

— Чому ж ви її не оплакуєте?

— Потім, Лано, потім. Сьогодні вночі я піду в ліс і оплачу мою дружину… Цар-матір… над тілом сарни. Або оленя. Тоді весь ліс почує, як я плачу.

Я секунду мовчу. Потім похоплююсь.

— Як ви мене назвали?!

— Тим іменем, яке вона тобі призначила. Адже це її право — давати імена. А жінка, котра вбила ворога і отримала ім’я, має право вийти заміж — за кого побажає.

— Заждіть, — кажу я і хитаю головою. — Заждіть…

— Ти передбачала колись майбутнє?

Я пригадую свої видіння над вогнем.

— Так, — відповідаю пошерхлими губами.

— Ти бачила її мертвою?

— Ні. Спершу я бачила мертвою — себе… А потім… щось сталось.

— Ти переломила долю, — каже він урочисто. — Ти сама влаштувала у своєму житті розвилку. Питання тільки, принесеш ти нашим родам лихо чи щастя.

— Я хочу тільки, щоб мені дали спокій!

Він знову тихо сміється.

— Ні, Лано. Тепер тобі не дадуть спокою. Початок весни… і настання літа. Полювання, рани, хвороби… пологи… весілля… нові імена…

— Про що ви?

— Хіба ти не зрозуміла, що сталось?

— Я перемогла Цар-матір. І вона померла. І вогнище її, — я затинаюся, — спалило.

— Це не просто вогнище. І не просто сітка. І не просто двобій… Те місце, де ви боролися, зветься Вогненним Коном. На Кін виходять тільки рівні супротивники. Кін допомагає їм боротись на межі можливостей… але перемагає той, хто зуміє подолати бар’єр. Вийти за межі, за власні рамці. Коли одному щастить це зробити, інший слабшає й помирає. І його сила переходить переможцеві.

Я мовчу.

— Цар-мати померла, і від неї нічого не лишилось. Тільки оболонка. Вона згоріла, як сухий мох… Вона десять років опікувалась трьома родами. Багато хто з наших вовків були її дітьми та онуками. Я пам’ятаю її в юності — не було нікого сильнішого й ніжнішого за неї.

— І хто ж тепер… буде Цар-матір’ю? — В горлі у мене стоїть клубок.

— Як, ти не знаєш? — Він насправді здивований. — Звичайно, ти, Лано.

* * *

Мене звуть Лана. Тепер мені здається, що мене завжди, все життя, звали цим іменем. Воно пасує мені так, ніби це моя власна шкіра.

Головань із Ярим показують мені селище — три кутки для трьох родів. Зруби, що тонуть у снігу. У прибудовах ворушаться, спершу лякаючи мене, багацько тварин: здебільшого вівці. Є й свині, і кури. Навесні їх випустять на зелену травичку, каже Ярий. Весна не за горами, незабаром її треба буде кликати. І добре кликати, бо снігу цього року навалило силу-силенну.

Люди виходять зустрічати мене. Іноді запрошують у дім. Я завжди згоджуюсь — адже це моя родина, моя нова родина… Язик не повертається сказати: мої діти. Але треба звикати.

Майже в кожному будинку — багато дітей, сидять, зачаївшись, на печі або на лавах. Дивляться на мене, витріщивши очі. Дорослі, навпаки, відводять погляд. Намагаюсь бути привітною, а в глибині душі не розумію, як мені бути Цар-матір’ю. Як це можливо? Я для них чужа, вони мені чужі…

— Скоро весна, Цар-мамо? — запитує маленька дівчинка, звісившись із печі. У неї каштанове волосся і яскраво-блакитні, як у Голованя, очі. — Скоро? Скоро?

— Скоро, — кажу, не встигнувши подумати. Я радше відчуваю, ніж чую, полегшене зітхання, що проноситься по кімнаті.

— А я їм казав, — повідомляє Ярий, коли ми виходимо на вулицю. — Вони не вірили… Тобто вірили, але… Адже ти за законом Цар-мати! Ти знаєш, як робити весну!

— Що?!

Головань штовхає мене в бік, і я змовкаю.

В усіх оселях, куди ми заходимо, є зображення вовка. Вирізьблене з дерева, випалене на стільниці, намальоване на печі.

— Голованю, — кажу я, коли ми вчергове опиняємось на вулиці, — мій барабан… на ньому також вовк.

Він киває:

— Я знаю. Барабан урятував тобі життя.

І не раз, додаю мовчки.

— Мені його подарував у місті чоловік на ім’я Римус. Ти не знаєш, він бував у горах?

— Важко сказати. — Головань по-звіриному стріпує головою, з його волосся й бороди летить навсібіч сніг. — Не багато людей з міста приходять сюди… А щоб хтось із гір повернувся до міста — про таке я навіть не чув.

— А із Заводу?

— Із Заводу ніхто не повертається, — каже він твердо.

Мисливці збираються до лісу. Їх п’ятеро, за широкими пасками — ножі й сокири. Одягнені у шкури, вони самі схожі на диких звірів, особливо коли, вийшовши на околицю, по черзі перекидаються через обгорілий пень. Пень стирчить із-під снігу — величезний недогарок на зразок тієї тріски, яку я колись цілувала. Чоловіки розганяються і, відштовхнувшись від утоптаного снігу, летять через пень, перевертаються в повітрі і спритно приземлюються на напівзігнуті ноги.

— Що вони роблять?

— Пустощі, — зневажливо мружиться Головань. — Граються. Перекидаються. Не по-справжньому.

Ярий біжить до мисливців, щось каже, показуючи на ліс і на мене.

— Що він казав про весну? — запитую впівголоса.

— Якщо ти не знаєш, як закликати весну, — кутиком рота шепоче Головань, — нікому в цьому не зізнавайся.

Навіть Ярому. Навіть мені. У тебе є ще трохи часу… Одне запам’ятай: якщо Цар-мати зі своїми дітьми не закличе весну, вона не прийде. Ніколи.

Крижаний вітер проривається під поли моєї хутряної куртки.

* * *

Після слів Голованя мені хочеться втекти. Я ночую сама, у спорожнілому будинку Цар-матері, і всю ніч до світанку думаю, що тепер робити.

Весна начебто має приходити сама, без сторонньої допомоги. З іншого боку, звідки мені знати? У місті ніколи не було ні зими, ні весни. Може, колись і були, та не за моєї пам’яті. Жартував зі мною Головань? Він наче не схожий на жартівника…

Я не знаю, як закликати весну. Гадки не маю. І не повинна нікому в цьому зізнаватись. Весело?

Головань каже, що до мене перейшла сила Цар-матері. Але я не відчуваю за собою жодної додаткової сили. Може, перевірити?

Відкинувши шкуру, підводжуся з лежанки. При світлі зірок і снігу, що пробивається з віконця, при світлі жарин, що тліють у печі, починаю присідати на правій нозі, розкинувши руки в боки, витягнувши вперед носок лівої ноги.

Десять. П’ятнадцять. Двадцять. Я присідаю, зціпивши зуби. Зараз у мені має відкритися сила Цар-матері. Адже вона була дуже сильна. Зараз… От-от…

М’язи відмовляються мене тримати. Я падаю на холодну дерев’яну підлогу. Ногу зводить судомою. Я масажую її, потім, перевернувшись на живіт, упираюся в шерехату підлогу руками. Починаю віджиматись. Не даю собі жодної хвилини на перепочинок. Працюю, як маятник, як механізм. Чекаю. Прислухаюсь до себе: де сила Цар-матері?

Нема. Віджавшись тридцять вісім разів, кидаю це заняття й сідаю на лаву.

Може, йшлося не про фізичну силу? А про силу духу, приміром? Може, я зумію тримати в руці гарячу вуглину?

Не залишаючи часу для вагань, відчиняю пічні дверцята, коцюбою підхоплюю червоно-сиву вуглину з купи жарин. Витягаю з печі (за нею тягнеться, мінячись, стрічка диму). Опускаю на долоню… І тут-таки, засичавши, скидаю на підлогу. Біль жахливий, і ніяка сила духу тут не допоможе.

На долоні здимається пухир. Жарина димить на підлозі; придавлюю її коцюбою. Ще пожежі тут бракувало.

Опускаю руку в ківш із крижаною водою. Переводжу подих. Де ж сила Цар-матері? Може, це просто традиція, вірування? Так мисливці стрибають через пень, в який поцілила блискавка, і вірять, що тепер вони вовки, і в лісі їм поталанить…

А Головань?

У лісі, де ми з Ярим збирали хмиз, я побачила пень із встромленим у нього ножем — руків’ям донизу. А навкруг — багато вовчих слідів. Ярий навіть близько підійти не дозволив — сказав, що це місце Голованя…

Я витягаю руку з ковша — з неї стікають краплі. Лунко падають на барабан — він лежить поряд, на столі.

Витираю мокру долоню краєм шкури, сідаю за стіл і починаю тихенько стукати по лункій деці із зображенням вовка. Відбиваю ритмом цю ніч і минулий день, свій страх і сумніви. Я вистукую; ритм-блок, добутий з навушників пікселя, відповідає, перетворюючи тему то так, то інакше. Та вперше в житті ритми, народжені генератором, не влаштовують мене. Видаються неточними, лисими, позбавленими енергії.

І не дивно. Адже барабан, а з ним ритм-блок, побували у стількох тарапатах…

Перевертаю барабан нижньою декою догори. Ось вона, тоненька електромагнітна мембрана. Це їй передаються коливання ритм-блоку, це він народжує звук, резонує з нижньою декою…

Пристосування, яке колись здавалося досконалим, тепер виглядає штучним і недоречним, як п’ята нога у вовка.

Я зітхаю. Беру зі столу широкий ніж. Підчепивши лезом край мембрани, звільняю барабан від саморобної приставки з ритм-блоком.

Знову відчинивши пічні дверцята, кидаю залишки свого технічного вміння на недотлілі жарини.

* * *

Уранці в хаті так холодно, що вода в ковші замерзає. В печі — охололий попіл. У відходку хрускотить лід під ногами. Повертаюсь до хати й пірнаю під шкури — зуб на зуб не попадає.

Заходить Ярий, і разом із ним входить оберемок дров і хмара пари.

— Мороз ударив, — каже він, і в його словах вчувається прихований зміст. — Ти коли підеш у гори?

Я хочу запитати, навіщо, але вчасно прикушую язика. Чуття підказує: Цар-мати знала б, навіщо йти в гори. Отже, і я маю знати.

— Може, сьогодні? — запитую я. Ярий супиться: йому не подобається нерішучість у моїх словах. Я розумію: у Цар-матері й тіні вагання не повинно бути у такій важливій справі, як…

А в якій справі, і гадки не маю. І ніхто не збирається підказувати.

— Сьогодні, — кажу твердо, навіть різко. І по обличчю Ярого розумію: вгадала.

— Можна, я з гобою? — Він дивиться з надією.

Я киваю. Він весело кладе дрова на підлогу, весело розпалює піч, а я лежу, натягнувши до підборіддя жорстку шкуру, і думаю: куди й навіщо ми все-таки йдемо?

* * *

Мороз і справді неабиякий. На мені повний обладунок жінки-вовчиці: штани з кольорової вовни, щільно сплетені кільцями: червоне, сіре, біле. Поверх полотняної сорочки — вовняна. Коротка хутряна спідниця. Дублена куртка з овечої шкури, червоний пасок. На рукавах — шкіряні шнурівки, мідні прикраси із зображенням вовчої морди. Кудлата шапка, що обрисами нагадує звірину голову. Чоботи хутром всередину, на чоботах — снігоступи, хитромудро виготовлені круглі дощечки. Такі ж снігоступи у Ярого. Ми йдемо, залишаючи на снігу величезні вовчі сліди.

Від холоду злипаються губи й палають щоки. На хутряному комірі осідає паморозь. Ясноволосий Ярий здається сивим.

Спершу веде він, мені тільки й лишається, що йти за ним. Потім він поступається першістю, а отже, я маю вибирати дорогу.

Намагаюсь не замислюватися. Йду, куди очі ведуть, і невдовзі виходим до річки.

Річка гірська, вузька, з кам’яним покрученим річищем. Я мигцем бачила її раніше — вона хоробро бігла серед крижаних горбів. А сьогодні вона замерзла: лід нерівний, хвилястий, не засипаний снігом. Крижана дорога донизу.

— У мене тут схованка з льодорізами, — каже Ярий.

— Витягай, — відповідаю я, не дивлячись. У такі дні, як сьогодні, нічого випадкового не буває.

Льодорізами звуться складані мечі та складані ножі, придатні для того, щоб ковзати по кризі. Після перемоги над Безіменною я намагалась на них ставати раз або двічі — сяк-так. Ярий стверджував: щоб утриматись на льодорізі, потрібен стрімкий рух…

Під корінням дуплавого дерева у Ярого сховані два льодорізи. Один більший, з прямим лезом. Другий менший, легший, із вигнутим лезом. Цілком придатний для шаблі, якщо розігнути. А якщо скласти навпіл — так, щоб лезо на половину ширини виступало з руків’я, — можна котитися по льоду.

Я торкаюсь пальцем леза льодоріза. Лезо — майже в метр завдовжки — виступає з дерев’яної дошки, різьбленої, з двома кріпленнями для чобіт. Кріплення влаштовані так, що їх можна скинути майже миттєво. А лезо, виявляється, рухоме — повертається під різним кутом на дерев’яній дощечці і навіть гнеться. Ось чому Безіменна, похитуючись туди-сюди, примудрялась не лише встояти на ньому, а й розігнатись…

— Важко на них їздити, — кажу ніби сама до себе.

— Так, — безтурботно відповідає Ярий. — Дивись.

У нього блищать очі. Він скидає з ніг снігоступи. Перш ніж я встигаю щось сказати, застрибує на льодоріз і клацає кріпленнями.

Крига не дзвенить — вона гуркоче. Ярий, розкинувши руки-крила, нагадує мені когось із диких. По стрічці застиглої ріки, обминаючи каміння й крижані горби, він мчить усе вниз і вниз, а домчавши до невеликої заглибини-озерця, розвертається зі скрипом і крижаними бризками, зістрибує з льодоріза й дивиться вгору — на мене.

Ми зустрічаємось поглядами.

Я сильніший за тебе, кажуть очі Ярого. Нехай ти Цар-мати, але я вмію щось таке, чого ти ніколи не навчишся. Я чоловік. Я плювати хотів на смерть і біль. Дивись, який я!

Він усміхається і кричить, махає рукою:

— Зажди! Я зараз до тебе піднімусь!

У такі дні не буває нічого випадкового. Закусивши губу, стягаю снігоступи. Здираюсь на засипаний снігом берег. Сідаю на твердий замет, ставлю ноги на дерев’яну дощечку й, напружившись, застібаю кріплення. Набираю повні груди повітря — і застрибую на льодоріз.

Замерзла стрічка ріки кидається назустріч. Побачивши просто перед собою величезну брилу, що виступає з-під криги, інстинктивно смикаюсь убік — ступні самі по собі змінюють кут нахилу, лезо ледь вигинається, я рухаюсь у правий бік — і мало не вилітаю на засніжений берег.

Згинаю коліна. Щосили намагаюся втримати центр ваги спереду, на кінчику леза. Крижаний вітер б’є в обличчя, його доторк заспокоює. Я згадую польоти в Оверґраунді…

Пролітаю повз Ярого, що завмер на місці. Навіть якби схотіла, вже не можу зупинитися. Стрічка ріки стає ширшою, повертає то праворуч, то ліворуч, льодоріз підстрибує на застиглих хвилях, я лечу — з кожною секундою відчуваю, як до мене повертається влада над рухом.

Ось я повернула правіше. Ось лівіше. Ось перестрибнула крижаний виступ. Ріка, навіть замерзла, не збилася з власного ритму — важить кожен її вигин. Кожен камінь стоїть на своєму місці. Я можу спускатись із зав’язаними очима. Але тоді не побачу ні снігу, ні ялин, ні синьо-білих обрисів гір, ні долини, яка відкривається внизу!

Я співаю вголос, і в цю мить мене наздоганяє Ярий.

Кілька секунд ми котимось плечем до плеча. Ми могли б узятися за руки. Потім він випереджає мене і починає виписувати на льоду візерунки, то розганяючись, то пригальмовуючи, то перетинаючи мені дорогу й звергаючи за секунду до зіткнення.

Я сильно згинаю коліна й притискаю лікті до боків. Хочу випередити його, і випереджу. Треба тільки знайти найкоротший шлях між камінням… від крижаного горба до горба… По бистрині, зрізуючи закрути, вперед, вперед!

Ярий перестає бешкетувати й прилаштовується за мною. Він не дозволить, щоб я його випередила. Він сильний і досвідчений, швидко наздоганяє мене й котиться спереду, не даючи випередити себе ні справа, ні зліва. З-під його леза крижані бризки вихором летять мені в обличчя.

Я прикриваю очі. Прямо на нашому шляху велика плеската брила. Ярий має обійти її з правого боку. Так, річка в цьому місці робить різкий поворот, щоб обійти перепону…

Раз. Два. Три. Чотири. Зараз Ярий поверне…

І він повертає. По бистрині, слідом за течією ріки.

А я збираюсь на силі, відштовхуюсь від криги й злітаю над засніженою брилою. Швидкість шалена. Тільки зараз, опинившись у повітрі, я це зрозуміла. Я лечу, як камінь, випущений із самостріла, льодоріз черкає лезом по сніжній шапці…

Склавшись, як пружина, приземлююся знову на лід. На кілька кроків попереду Ярого.

Він кричить — не від страху, не від люті. Плавно похитуючись, розганяюсь на рівній ділянці ріки… І ріка раптом закінчується. Я лечу.

Не розумію, що сталося. Іще лечу; ріка опиняється далеко внизу. Надто далеко. Вона набагато ширша, все її річище вкрите гострим камінням…

Водоспад! Урвище!

Пролітаю над розсипом уламків скелі, незграбно вимахую в повітрі руками й ногами і нарешті приземлююсь на дуже глибокий, дуже жорсткий замет.

* * *

У заметі несподівано тепло. Пахне незвично й гостро. Я перевіряю, чи не вивернула щиколотку, — ні, кістки й сухожилля цілі. Тягнусь рукою донизу, намагаюсь намацати в снігу льодоріз…

І наштовхуюсь на шкуру. М’яке, тепле, зовсім сухе хутро.

Підводжу голову…

На відстані простягнутої руки — брунатна морда. Маленькі очиці, у першу мить каламутні й сонні, спалахують люттю. Я бачила цих звірів — у дитинстві, на картинці, а ще бачила плюшеві іграшки, схожі на цих звірів…

Ведмідь!

Роззявляє пащу. Я бачу заслинені жовті зуби. До роздратованого низького ревіння долучається чи то пхикання, чи форкання менших істот. Ведмежата, двоє! Це, виявляється, ведмедиця!

Я падаю. Рачкую. Барліг просторий. Дуже зручний, чистий, гарний барліг, спасибі господині. Спасибі за гостинність, я вже йду!

Ведмедиця реве, поїдаючи мене поглядом. Живою вона мене не випустить.

Льодоріз знаходиться несподівано — я на нього сідаю. Намагаюсь розкрити лезо — пальці не слухаються, і залізні шарніри, мабуть, примерзли. Ведмедиця робить крок. Я нарешті примудряюсь вирвати лезо з руків’я. Льодоріз перетворюється на криву шаблю. Виставляю її перед собою. Ведмедиця бачить зброю й реве зовсім уже несамовито.

— Лано!

Згори падає мотузка. Схопивши льодоріз у зуби, чіпляюся за неї. Мотузка — своє, рідне, Оверґраунд; я майже дістаюсь нагору (Ярий тягне мотузку, допомагаючи мені), коли ведмедиця хапає мене за чобіт.

— А згинь ти!

Я видираюся з останніх сил. Чобіт дістається ведмедиці — разом із чималим шматком моєї шкіри. Я вистрибую на сніг, перехоплюю льодоріз і так — одна нога взута, одна боса й закривавлена — біжу геть. За мною біжить Ярий — повз річку, повз замерзлий водоспад, звідки я стрибнула, — і біжачи, повторює, як заведений:

— Вона не залишить ведмежат! Вона не дожене!

Нам здається, ззаду хрускотить сніг. Ми мчимо все швидше й швидше, аж доки знесилені падаєм на сніг посеред полонини.

Тиша. Гонитви нема.

Я стискаю зуби. Прогулялись. Покатались. І хто мені скаже, нащо ми взагалі туди ходили?!

Поряд нерозбірливо лається Ярий. Бурмотить, сопе і раптом говорить абсолютно виразно, просвітлено й побожно:

— Знамення! От і відповідь!

Я сідаю. Стежу за його поглядом. Перед нами погойдується гола гілочка якогось куща; там, куди впала моя кров, тріснула брунька і до половини виліз зелений листок. Я відкриваю рота від подиву. Ярий простягає тремтячу руку, зриває гілочку й рахує бруньки.

— Три, чотири… сім! Сім днів — і на восьмий Оберіг, плесо Блискавок!

Я поважно хитаю головою. Ніби все зрозуміла.

* * *

Свято плеса Блискавок розпочинається на світанку. День ясний і сонячний: добре, що мої очі вже призвичаїлись і до сонячного світла, і до блиску снігу. На пагорбі біля селища зібралися всі три роди. Здалеку бачу строкату юрбу, чую гомін та сміх. Над головами майорять три полотнища: на одному вишитий лис, на другому ведмідь, на третьому великий рогатий звір, схожий на оленя. З четвертого шкіриться вовча морда. Я підходжу ближче, всі обличчя повертаються до мене…

Немає облич! Від несподіванки збиваюся з кроку. Всі три роди, і старі, і діти, надягли маски в цей день. На мене дивляться рила вепрів, лисячі, вовчі, ведмежі морди. Крізь роззявлені роги масок блищать очі. Стає соромно за свій переляк.

Усі в передчутті події. Майже в усіх у руках барабани, бубни, дзвіночки — великі й маленькі. Під ногами у дорослих бігають діти з калаталами, брязкальцями, відрами — з усім, що може створювати стукіт та гуркіт.

Утоптаний сніг вкритий килимами. Мабуть, їх позносили з усього селища. Килими різнобарвні, строкаті, смугасті; я ступаю на них і йду, аж поки опиняюся в центрі кола.

Лопотять на вітрі полотнища з вишитими звірами.

За минулий тиждень я встигла зрозуміти, що Оберіг — і є той день, коли слід закликати весну. Треба звертатись до енергії землі й сонця, до підземних вод, до південних вітрів. Треба приводити в рух величезні маси повітря, сухого й вологого. Треба, щоб хмари зійшлися й зіштовхнулися, і на їхньому зіткненні народилась гроза. Треба, щоб ударила блискавка. Треба, щоб птахи та звірі відчули у вітрі тепло й вологу, а у стовбурах дерев зануртували соки. Все це потрібно, і все це маю зробити я, інакше зима триватиме нескінченно довго.

Я стою в центрі кола — вкотре за останні два тижні? Цього разу поряд немає суперниці. Тільки я, Цар-мати, єдина без маски в цьому звіриному царстві. І в голові немає жодної думки. Жодної.

Юрба вщухає. Всі дивляться на мене — крізь прорізи масок, крізь звірині роти. Всі чекають. І руки мої самі по собі лягають на барабан — на барабан із вовком, подарунок Римуса. На ньому більше нема ритм-блока, генератора ритмів. Це просто барабан — порожній.

Однак на удари моїх пальців він озивається з несподіваною силою. Та-та-там, та-та-там — народжується ритм.

За спинами юрби злітають у небо велетенські труби-трембіти. Кожну з них — я знаю — вирізано з дерева, в яке влучила блискавка. Все, чого доторкнулась блискавка, позначене особливою силою; я продовжую барабанити, і трембіти одночасно вибухають пронизливим ревом, що хапає за серце.

Це не вовче виття. Це не спів. Це голос трембіти, що народився з позначеного блискавкою стовбура. Від цього звуку волосся ворушиться на голові.

— Оберіг! — вигукує хтось.

— Оберіг! — підхоплює багато голосів. — Приходь, громе! Приходь, блискавко! Приходь, весно!

І ритм мого барабана підхоплюють десятки інших.

— Грім! — гуркотять барабани.

— Дощ! — надриваються бубни. Високий чоловік у ведмежій машкарі, весь обвішаний дзвіночками, танцює навколо мене, і дзенькіт його дзвіночків уплітається у слова пісні.

— Над верхів’ям грім гуркоче, до нас лихо не доскоче — Оберіг! Оберіг!

Присадкувата жінка з головою вепра приєднується до танцю, гатячи дерев’яною булавою у величезний, більший за неї барабан.

Хлопець калатає палицею по листу жерсті.

— Оберіг!

Я також танцюю, не перестаючи вистукувати ритм. Навколо стоїть страшний гуркіт заліза, дерева, напнутої шкіри; здавалося б, він має заглушити все навкруг, але голос мого барабана все одно чути.

— Не буде біди! — тріщать змійовики, повні сухого гороху. — Не буде біди!

— Іде гроза! — б’ють бубни. — Іде гроза!

Звуки барабанів віддаляються. Люди навколо мене відкидають барабани та бубни, стають у коло і кладуть руки одне одному на плечі.

— Права твоя щока — день.

— Ліва твоя щока — ніч.

— Дню, світло твоє — до нас! Світло твоє — до нас!

— Ноче, мороку — згинь! Мороку — згинь!

І починають крутитись. Все швидше й швидше. За їхніми спинами ревуть трембіти. А я стою в центрі кола.

Кожним нервом відчуваю, як зростає напруга. Ніби зараз, саме зараз, я маю щось зробити. Зараз, коли навколо мене кільце їхньої волі, їхньої сили, їхньої енергії…

Я заплющую очі, але продовжую бачити коло тих, хто танцює. У темряві, під заплющеними повіками, воно вогняне. Ніби навколо мене зімкнулася й продовжує обертатися сонячна корона. Танцюють язики полум’я… Перехоплює подих, постаті тих, хто танцює, зливаються, щось має статись, мене розірве ізсередини, якщо не станеться!

Натомість розривається коло. Люди летять у різні боки, падають одне на одного. Зі сміхом підхоплюються, обіймаються, стукаючись масками-мордами. Розбігаються по пагорбу, продовжують танцювати, ніби нічого й не сталось, — парами… групками… поодинці… Я залишаюся сама серед зіжмаканих килимів. Голова йде обертом.

Я йду — здається, що йду до селища, а насправді все глибше заходжу в ліс. Мені погано. Мене нудить. Я притуляюсь до стовбура сосни, міцно її обіймаю.

І сосна обіймає мене сильними руками, що пахнуть живицею.

Підводжу голову Це не сосна. Це чоловік у масці ведмедя. Він скидає маску; у Ярого розкуйовдилось світле волосся. В очах — незнайомий вираз.

Я хочу сказати, що у мене нічого не вийшло. Це поганий сон, це біда, все так погано, як ще ніколи не було. Та він не дає вимовити жодного слова — затуляє мені губи своїми губами.

Навколо в обрядовому танці кружляє ліс. Дерева поклали руки одне одному на плечі.

На сніг летить шуба Ярого і моя дублена куртка. Вкривають замерзлу землю. А поверх постелі зі шкур Ярий ніжно вкладає мене. Сила і ніжність. У вухах дзвін: по всьому лісу розбрелись діти з дзвіночками…

Я — земля, вкрита кригою та снігом. У мені завмерло коріння дерев. У мені застигли джерела. Я замерзла, замерзла земля…

Та під руками Ярого, під його губами я починаю танути. Мої щоки відігріваються. Мої губи теплішають. Я відчуваю кожну волосинку на своїй шкірі, кожну зморшку, кожну клітинку, кожну травинку, кожен струмок. Починає танути сніг на волоссі. Я відчуваю, як біжать потилицею, шиєю прохолодні струмені. Як біжать ручаї сонячними схилами, осідають кучугури, болісно набрякають краплини на кінцях бурульок. У мені, в самих надрах, зароджується вогонь, збирається клубком, напружується… напружується…

І рветься назовні.

Усе, що було кригою, відігрівається й закипає. Все, що було снігом, перетворюється на пару. Я гаряча, гаряча земля, і плодюча, і щедра, і запліднена громом, який звучить у моїх вухах. Ярий кричить, і я кричу на весь світ. На груди мені навалюється теплий, солодкий тягар, а в спину ніжно впинаються, як носи вовченят, чиїсь слабкі пальці.

Вітер пахне теплом та вільгістю.

Коли ми підводимось і Ярий піднімає шкури з землі, снігу під нами нема. Там, де ми лежали, — широка чорна таловина. І на ній випростовуються один по одному тонкі зелено-білі проліски.

* * *

І настає весна.

Потоки переповнюються водою й котять у долину каміння. У горах стає небезпечно ходити: раз у раз сходять лавини, великі й малі. На сонячних схилах ростуть таловини, вкриваються, як пухом, першою зеленою травою. Худоба в загонах хвилюється, бекає, мукає, реве — хоче на волю.

Небо змінюється щохвилини. Гори то вкриваються тінню від хмар, що над ними пролітають, то знову виступають під сонце. З них пелюстками сповзає сніг — величезними сірими пелюстками. Гілки ялин опускаються майже до землі, скидають сніговий тягар і випростовуються, розсипаючи бризки.

Підлітки й діти ходять лісами, гримлять у барабани і розкручують над головами калатала — будять. Там, де вони пройшли, осідає сніг і бубнявіють бруньки.

Молоді чоловіки заводять на полонині Аркана, і Ярий з ними.

У центрі складають хмиз. Стають у коло, кладуть одне одному на плечі руки з топірцями. Починають рухатися — спершу повільно, а потім усе швидше, так, що вітер здіймається. Вся їхня сила, вся невитрачена енергія, що накопичилася за зиму, розмотується зі страшною швидкістю, як трос котушки, але залишається у колі — у замкненому просторі. Коло — символ Сонця. Коли мені здається, що танцюристи зараз збожеволіють або впадуть, хмиз у центрі кола злітає, ніби підхоплений смерчем, і спалахує.

Палає багаття. Коло розпадається, але танцюристи не падають знесилені: навпаки, енергія з них так і порскає. Розібравшись парами, вони кидаються одне на одного з топірцями — без люті, але серйозно. Криця налітає на крицю, викрешуючи іскри.

Б’ються до першої крові. Ярий виходить переможцем з усіх сутичок. Повертається до мене, розпалений, без тіні втоми. Мені здається, що я бачу сині блискавки, які пробігають у його волоссі, ніби тріскотливі змійки.

Ми з ним ідемо до лісу. І довго, довго, безкінечно триває наша весна.

Ліс навкруги божеволіє. Танцюють, обійнявшись, ведмеді. Танцюють дятли. Люблять одна одну вивірки. Весь ліс знемагає, сміється різними голосами. Опівдні бджола обіймається з первоцвітом. Опівночі над головою лопотять крила: не розібрати у темряві, хто й кого там любить, але що любить міцно й ніжно, чути по голосах. І я знемагаю і сміюсь не знати чого, і не розумію, що зі мною. Я ніколи не була такою. Ніколи в житті я не була така…

Щаслива?

Мабуть.

Вечорами палають ватри на схилах, грає скрипка. Хлопці танцюють, змагаючись за дівчину. Дівчата танцюють, спокушаючи: обличчя їхні — лід, тіла — вогонь. Байдужі обличчя пливуть над землею, відбиваючи світло багать; різкі точні рухи, гордий поворот голови, груди у танці здригаються, змушуючи чоловіків шаленіти.

Мені зав’язують очі. Я мушу в танці впізнати Ярого. Хлопці проходять вервечкою, танцюють зі мною по черзі, чую, як тремтить земля під їхніми ногами. Ловлю щоками гаряче дихання. Нічого не бачу, підкоряюсь ритмові, відчуваю, як рукави партнерів ледь торкаються моїх рукавів…

І раптом ніби блискавка б’є — між мною і тим, хто поряд! Зриваю пов’язку — ось він, Ярий. Не чую скрипки, сміху, схвальних вигуків натовпу — беру його за руку й веду подалі від вогнищ, у темряву, до лісу. Чи це він мене веде?

Ми кохаємось на траві і на розстелених шкурах. Ми бігаємо, перекидаючись, по таловинах, голі, як звірі, веселі й пристрасні. Жоден синтетик у світі такого не відчував. Як вибухає лід — так я люблю свого Ярого. Як реве вогонь — так я кохаю свого чоловіка. Як піднімається ранок, як налітає буревій — я кохаю його вітром і полум’ям, і не розумію, де закінчується моя душа, де починається небо…

— …Одна й та сама зірка. Дивись на неї й знай — на неї дивлюсь я…

Ранок зустрічаємо на верхів’ї гори. Сидимо, обійнявшись, укрившись однією шкурою.

Розходиться туман. Із сусідньої гори раптом долинає дивний звук — ніби трембіта співає людським голосом.

— Що це?

— Кугичать. — Ярий усміхається. Витягає з-за паска дудочку-флояру й відповідає. Голос флояри пливе, переплітаючись з голосом гір, і я згадую верхів’я хмарочосів і пташину мову, якою розмовляли мої друзі дикі…

І мені на мить стає сумно.

* * *

Якось уночі я бачу вагончик канатної дороги. Троса не видно: він губиться на тлі неба. Вагончик пливе, раз у раз затуляючи зірки, і тьмяно світиться червоним. За ним тягнеться тоненький струмінь диму.

Вагон ховається за гору, на північному заході. Я довго дивлюся йому вслід.

* * *

— Що ти хочеш почути, Лано? — запитує Головань.

Ми сидимо на стовбурі поваленого дерева біля входу до його землянки. Я хвилину мовчу, а потім запитую зовсім не про те, про що збиралась.

— Чому всі так швидко її забули? Чому ти — котрий любив її, батько її дітей — забув і не згадуєш? І врешті я, хотіла того чи ні, — її вбивця…

Він усміхається:

— Чи згадує нинішня весна про минуле літо? Все живе помирає, щоб угноїти ґрунт і дати народження новому життю… Це життя, Лано. Світанок— убивця ночі, та хто може його за це ненавидіти?

Цього разу я мовчу — дуже довго. Він має рацію. Але мені важко змиритися з цією правдою.

— Розкажи мені про Завод, — прошу нарешті. — Ти маєш знати більше за інших.

— Чому? — Він гладить бороду. — Чому бідолашний старий вовк знає більше за Цар-матір?

— Бо ти ж… знаєш, що я … Чому б тобі просто не розповісти? Без цих твоїх… хитрощів?

Він посміхається.

— Я знаю не так багато. Більше здогадуюсь. Слухаю чутки. Сплітаю плітки. А що з цього правда…

— Розкажи.

Він приплющує круглі блакитні очиська.

— Запитуй.

— Чи можна зруйнувати Завод? — випалюю я.

— Можна, — озивається він, не розплющуючи очей, підставивши обличчя сонцю. — Одного разу його вже руйнували. Багато-багато років тому.

— Хто?

— Не знаю… Здогадуюся. Цей Завод завжди виробляв енергію. Але раніше — тоді — він брав її з… назвемо це стихіями. У нього й зараз збереглися шпилі-громовідводи… тепер вони криві, обвуглені. А раніше — я думаю — вони сяяли, як блискавка… приманювали небесний розряд. Блискавка… Вітер… Дощ… Сили землі… Сили води… Все це Завод брав і переробляв. Я не знаю, хто був його господарем і куди він дівав ту енергію… Колосальну, страхітливу, непередбачувану енергію… Та якось йому здалося, що цього замало. І він перевів Завод на повну потужність — на занадто, занадто повну. І той почав висмоктувати зі стихій усе, до чого міг дотягтись. Не залишив горам ані краплини дощу… ані подуву вітру… я так думаю. І тоді стихії… я не знаю, Лано, але гадаю, що вони повстали. Інакше нічим не пояснити, що Завод — таке громаддя! — був майже зруйнований… Вірніше, не так: він змінився. Він переродився.

Головань замовкає. Дивиться на сонце, не заплющуючи очей. Не мружачись.

— Переродився?

— Так. Прийшли інші… істоти. Навряд чи вони були людьми. Бо рішення, яке вони запропонували Заводові, було геть нелюдське: Завод почав видобувати енергію з людей. Із тих, хто любить жити. Хто любить життя. Хто сильний. Використовувати їх, як дрова… І турбіни Заводу закрутилися знову. Якщо, звичайно, у нього є турбіни. Побудували канатну дорогу. Ти бачила, які там потужні блоки? Гадаю, вся енергія Заводу йде на те, щоб ця дорога працювала. Щоби вчасно постачалася сировина. Це безперервний цикл: Завод добуває паливо. Паливо не дає йому зупинитися. І так без кінця.

Головань говорить рівно, спокійно, ніби повторює давно відоме. У мене пересихає у горлі.

— У місті, — над силу вимовляю слова, — працює ціла система. У змові з енергополіцією… Ціла служба вистежує людей, які не потребують підзарядження. Які… самі несуть енергію. Їх відбирають для Заводу.

— Звичайно.

— Послухай… — Я переводжу подих. — Коли ти казав про нове майбутнє для трьох родів… про розвилку… що ти мав на увазі?

— Майбутнє ніколи не відкривається цілком, — каже він із жалем, — Цар-мати бачила, як ти ведеш молодь на Завод, щоб зруйнувати його. Битву програно. Всі ви гинете. Слуги Заводу приходять у селище і, щоб покарати нас, забирають тих, хто залишився: чоловіків, жінок, дітей. У кожному з них повно енергії, це ласа дичина для печей Заводу… Ось що вона бачила. Ось чому вона хотіла тебе вбити.

— А ти? — запитую я захриплим голосом. — Що бачив ти?

Головань усміхається.

— Я бачив й інший шлях. Ти ведеш нашу молодь на Завод… і руйнуєш його. Зупиняєш назавжди.

— Це можливо?!

Головань знизує плечима.

— Майбутнє часом грається з нами, як вовченя з мишею. Я нічого не можу сказати напевне. Ти тепер Цар-мати — ти й вирішуй.

* * *

Я Цар-мати. І я щось роблю не так. В очах Ярого зростає напруження. І я не знаю, як хитріше поставити запитання, як з’ясувати все-таки, де я помилилась.

— Молодший син Смереки добув оленя, — каже Ярий ніби між іншим. — А старший син Бондаря добув рись. Йому давно вже час.

— Так? — запитую з підкресленим здивуванням, ніби все, що каже Ярий, і без того знаю. Тримаю в голові — до слушного часу. Ось тільки до якого часу?

— Але син Смереки добув дорослого оленя! Три дні тому — ти бачила, як він притяг його в селище! Роги тяглися по землі! Йому шістнадцята весна, а він уже добув — сам — такого звіра! Невже він не гідний імені?!

Я ледве втримуюсь, щоб не стукнути себе по лобі. Ну звичайно!

— А ти вважаєш, він гідний? — питаю суворо.

Ярий знічується.

— А хіба ні? Якщо вона вважала, що гідний, то чому ж…

Він затинається. Я відводжу погляд: Ярий уже не вперше згадує при мені колишню Цар-матір. Мені дуже незручно від цих його обмовок: я злюся, відчуваючи, що не гідна довіри. І ще відчуваю провину.

— Отже, син Смереки, — дивлюся вбік. — Син Бондаря… І ще хтось?

— Ні, — сухо каже Ярий. — Цієї весни — лише двоє.

* * *

На обряд найменування — ініціації — збираються, як належить, усі три роди. Син Смереки — кругловидий гарний хлопець — виходить уперед, анітрохи не соромлячись.

— Ти вже знайшла йому ім’я? — запитує Ярий.

— Я?!

— А хто ж? Адже ти Цар-мати!

— Авжеж, — кажу якомога впевненіше. — Я дам йому ім’я… тільки не зараз.

— Ну звичайно ж — після обряду!

В очах у Ярого нетерпіння. Всі дивляться на мене і на щось чекають.

— Починайте обряд, — кажу просто аби щось сказати. І — о щастя! — вгадую. Далі мені нічого не треба робити — тільки дивитись.

На хлопчака налітає одразу троє дорослих чоловіків. Він відбивається, розлючено блискаючи зубами. Його валять на землю й лупцюють досить жорстоко, примовляючи:

— Вовк! Вовк!

— Вовк! — в одне горло вигукують усі три роди.

Наперед виходить, усміхаючись, Головань, устромляє в землю знайомий мені ніж — лезом догори. Хлопець, у три кроки розбігшись, стрибає — і перевертається в повітрі над ножем, обхопивши руками коліна. Приземлюється на ноги й тут-таки випростовується.

— Вовк!

Його вітають. Плескають по плечах. На голову надягають вінок, а іззаду на ремінь чіпляють вовчий хвіст. Хлопець стає рачки, гарчить, шкірить зуби й по-вовчому йде до мене.

— Ім’я, — напівголосом каже Головань за моїм плечем.

А я так задивилась на ініціацію, що забула придумати йому ім’я!

— Р-р-р! — Хлопець зблискує очима. Він увійшов у роль — зараз він вовк, і я ледве стримуюсь, щоб не відступити. У натовпі змовкають розмови й сміх, усі дивляться на мене, бояться пропустити мить, коли назву людину-вовка його іменем, справжнім, з яким йому жити все життя…

— Тримайся, — кажу несподівано для себе. І повторюю голосніше, для всього натовпу: — Тримайсь! Його звуть Тримайсь!

Зіниці хлопця розширюються. Він забуває, що він вовк. Він усміхається, і я розумію, що догодила йому іменем. А три роди кричать, плескають у долоні й тупають ногами так, що здригається земля.

Тримайсь підводиться. Його обіймають з усіх боків — мати, батько, якісь дівчата, дорослі хлопці і зовсім ще діти. Загальний захват ущухає; наперед виходить інший юнак — трохи старший. У нього жовтаве виснажене обличчя і довгі руки. Когось він мені нагадує; весь час, поки хлопця лупцюють, ніби вибиваючи пилюку, качають по землі, поки Головань устромлює в землю ніж, поки хлопець стрибає, а три роди кричать щосили «Вовк! Вовк!», я намагаюся згадати, на кого він схожий.

Він підходить до мене на чотирьох, гарчить, як вовк, дивиться знизу вгору. Вінок з’їхав на праве вухо. Я дивлюсь на нього і знову несподівано для себе кидаю:

— Римус!

І все стає на свої місця.

* * *

Нові вовки — Тримайсь і Римус — святкують присвоєння імен у колі друзів та родичів. Тримайсь — із роду Ведмедя, Римус — із роду Вепра, а друзі у них із роду Роганя, так що і друзів, і родичів назбиралося все селище.

Я потихеньку тікаю з-за столу. Люди-вовки співають бойових пісень, танцюють і змагаються. Пробираюсь порожніми вулицями селища до свого надто великого, надто холодного дому.

Біля криниці бачу самотню застиглу тінь. Людина, як і я, не хоче сьогодні святкувати. Роблю крок назустріч…

Світло зірок лягає на бліде витягнуте обличчя. Безіменна сильно схудла з часу нашої битви. Споганіла. Очі злі й тьмяні.

— Зажди, — кажу я, та вона вже йде геть, несучи в кожній руці по відру. Зникає за рогом.

Я з гіркотою розумію: ще одна моя помилка. Треба було дати їй ім’я, як і хлопцям — сьогодні! Це було б проти закону трьох родів, але за законом справедливості!

Я сама посеред селища. Заглядаю до криниці і бачу, як відбиваються зорі у темній холодній воді.

Зорі?

Рвучко підводжу голову. Там, на страшній височині, повзе по небу тьмяно освітлений вагончик канатної дороги.

* * *

Наступного дня прошу Ярого взяти мене в коло — танцювати Аркан. Ярий дивується. Намагається відмовити. Але зрештою здається. Стаю між Ярим та Носатим — кремезним чоловіком років тридцяти. Кладу долоні їм на плечі. Їхні важкі топірці лягають на мене, пригинаючи до землі.

Я зовсім не впевнена, що зможу витримати Аркана. Але вирішую про себе: нехай це буде випробування. Нехай сьогодні вирішиться, чи вистачить у мене сил зробити те, про що навіть подумати страшно.

Починається рух. Народжується ритм. Я бачу купу хмизу в центрі кола й обличчя тих, хто танцює навпроти; вони розпливаються, розмазуються, я їх не впізнаю. Ритм усе прискорюється й прискорюється, я ледве встигаю перебирати ногами, і душа моя, здається, покидає тіло — відцентровою силою її зносить назад, геть, але замкнене коло не дає піти, не пускає. Болять м’язи, сухожилля на колінах готові розірватись. Я заплющую очі — та все одно бачу…

Часточки матерії, що несуть енергію. Крихти. Порошинки. Злипаючись в одне ціле, стискаючись під страшним тиском, народжують нову сутність. У чорній порожнечі без гори й низу виникає пульсуючий клубок — він стискається, стискається, розігріваючись дедалі сильніше, він — дика енергія, точка відліку, центр Всесвіту за мить до великого вибуху…

Дуже довга мить.

Я провалююсь усередину себе. Темрява. Високі гори і темні провалля. На найнедосяжнішому верхів’ї — Сонце заплуталось у гілках, горить і не може піднятись. Треба допомогти йому… звільнити… Я тягнусь щосили. Сонце у мене в долонях, золота тарілка, сяючий диск…

Мружу засліплені очі. Що це? Я впіймала Сонце?!

Відлітаю назад і падаю на спину На новонароджену весняну траву. А просто переді мною — перед обличчям — горить високе полум’я. Навколо кружляють, дзвенять крицею, б’ються, сміються, витираючи першу кров, мої діти — воїни, чоловіки, бійці…

— Це знак, — кажу я. — Це — знамення.

По той бік вогнища сидить Головань. Дивиться запитливо.

* * *

Я лежу, сховавшись, у кущах ожини, на верхівці гори. І дивлюсь на далекий Завод.

Він в імлі. Не туманній, звичній, природній. Ні: над Заводом клубами висить жовтий дим. Приховує від моїх очей те, що людині бачити не належить. Але вистачає й того, що бачу, щоб закричати по-вовчому й наїжачити шерсть на карку.

Завод велетенський.

Гори навкруги вкриті молодим лісом. У тому катаклізмі, про який розповідав Головач, старий ліс вигорів дощенту. На його пожарищі виріс новий — рудуватий. Іржавий.

Підмурівок Заводу залитий бетоном — щільна сіра шуба. Могильник. Саркофаг. Над бетонним валом недоладно стирчать покручені чорні шпилі і ще якісь конструкції. Туман заважає роздивитися їх детально. І туди, в цю моторошну імлу, тягнеться ниточка канатної дороги.

Я заплющую очі. Де зараз Григорій? Що сталося з хлопцями й дівчатами, які ділили зі мною вагон? Що буде з нами всіма?

Якщо довго роздивлятися Завод, людина втрачає волю. Добре, що я вчасно це розумію. Зісковзую з пагорба. Безгучно пірнаю в хащі.

* * *

— Бачила? — запитує Головань.

Важко опускаю голову.

— Тобі не сподобалось. — Головань посміхається. — Страшно.

— Страшно, — згоджуюсь я. — Скажи…

— Що?

— Невже є сила, здатна це… це… зруйнувати? Здолати?

— Є. — Зуби Голованя блищать при світлі весняного дня, білі вовчі зуби. — Це та сила, що зруйнувала його першого разу. Сила землі й води, повітря, небесного вогню. Це стихії, Лано.

Я кілька хвилин обмірковую його слова.

— Завод зруйнує той, хто примусить стихії слугувати собі?

Він сміється, піднімаючи верхню губу.

— Ти це можеш? — запитую я з надією.

— Я? — дивується Головань. — Хіба це я закликав весну? Розтопив кригу на верхів’ях? Пригнав теплий вітер? Хіба я це зробив?

Я мовчу.

— У Заводу майже немає вразливих місць, — каже Головань, ніби розмірковуючи вголос. — Але якщо одночасно вдарити чотирма блискавками… по вцілілих чотирьох шпилях… то п’ята блискавка може пробити осердя і замкнути ланцюг. Тоді на якийсь час накриється основний охоронний контур. Увімкнеться додатковий… Але він нестабільний. І якщо в цей момент підірвати комунікації… зламати підпори буревієм, рознести смерчем… залити згори водою… зливою… тоді в нього можна буде увійти, Лано, і встромити лезо у Серце Заводу. Щось мені підказує, що воно м’яке, його можна прохромити.

— Звідки ти знаєш? Ти був на Заводі?

Він хитає головою.

— Звідти ніхто не повертається. Не повертався досі.

* * *

Усю ніч мені сняться жахіття. А вранці налітає буревій.

Неможливо вийти з дому. Вітер гне дерева до самої землі… Наполохано кидається у хлівах худоба: в деяких місцях вітром зриває дахи. Чоловіки й жінки поспішають зміцнити покрівлі — під зливою. А мені лячно. Відчуваю наближення великого лиха. Ще не знаю, якого, але при самій лише думці про нього волосся стає сторчма.

До полудня вітер трохи вщухає. Я виходжу, накинувши на голову рогожу, суну до головного селищного майдану, де висить лунка труба з калаталом усередині.

Я б’ю на сполох — уперше відтоді, як стала Цар-матір’ю. Звук понурий і страшний. По всьому селищу відчиняються двері. Кричать немовлята, плачуть діти. Люди сходяться, збігаються, дивляться з острахом. Дощ б’є по їхніх обличчях, плечах, по абияк прикритих маківках.

— Він іде, — кажу я хрипко. — Він уже близько.

Чути тільки дощ. Навіть малі діти не плачуть.

Заніміли від жаху.

— Ми вийдемо на нього, — кажу я неслухняним язиком. — Усі! Всі!

Із юрби вискакує Ярий. Хапає мене за руку. Від його доторку я ніби прокидаюсь: рветься завіса жахіття. Я розумію, що не все втрачено. Ми вийдемо на нього… і, можливо, подолаємо.

* * *

На вершечку гори ми зупиняємось. Я йду перша, тому ніхто не бачить мого обличчя… І добре. Бо в цю мить я вперше бачу його.

Це колосальний чорний смерч. Його єдина нога повзе по землі, захоплюючи дерева й каміння, видираючи з корінням столітні сосни. Його тіло пружне, темне, як згорнута у джгут просмолена тканина. А голова його впирається у небо. У хмарах, що вінчають цю голову, б’є і б’є колінчаста блискавка.

Неквапно — і все ж дуже швидко — смерч іде на нас. До селища.

Ніхто нічого не каже. Слова не потрібні. Я відчуваю у правій руці долоню Ярого. В ланцюг стають чоловіки й найсильніші жінки всього селища. У цю хвилину я бачу майбутнє так виразно, як ніколи раніше.

Можливо, хтось із нас помилиться. Або смерч виявиться сильнішим. Тоді — я бачу — нас одного за одним підхопить вітром і втягне в його пружне чорне тіло. Не має значення, відпустимо ми руки чи ні. Нас підніме на страхітливу височінь і жбурне додолу, ламаючи хребти, змушуючи зламані ребра ножами прохромлювати груди.

А можливо… Ні. Ніхто не знає, що станеться за кілька хвилин. Майбутнє ніколи не можна побачити цілком.

Людський ланцюг розтягається на пагорбі, обходячи страшного гостя праворуч і ліворуч. Я веду людей з одного боку, з другого веде Головань. Наші руки мають зустрітись раніше, ніж когось зачепить вихор. Ніж хтось злякається й відпустить руки. Раніше, ніж ланцюг розпадеться…

Я бачу Голованя за десять кроків перед собою. Залишилося зовсім трохи. Ось Головань за п’ять кроків. Їжачиться борода, горять блакитні очиська. Він простягає тверду долоню, важку й жорстку, як вовча лапа…

Я стискаю його руку. Коло замкнулось — велетенське людське коло. І смерч у центрі. Він завертає супротисолонь — проти ходу Сонця. Проти годинникової стрілки. Люди, що тримаються за руки, секунду стоять нерухомо, а потім рушають за рухом Сонця. За рухом годинникової стрілки.

Не перечепитись. Не впасти. Розірвати руки зараз означає загинути й навести загибель на інших. Лапа Голованя стискає мою долоню до хрускоту. Та я не відчуваю болю. Чорна нога смерчу всмоктує в себе каміння й воду зі струмка, ми ступаємо по майже пересохлому річищу. Смерч виє — на одній ноті, низько, від цього звуку холоне кров.

Іти стає з кожним кроком важче. Ніби йдеш крізь воду. Але це добрий знак: отже, ми все робимо правильно. Ми піймали, зачепили і тепер мусимо його дикій силі протиставити свою. Розкрутити. Розгорнути джгут у протилежний бік. Послабити. Здолати.

— Оберіг! — горлає Головань.

— Оберіг! Оберіг! — вигукують голоси в ланцюгу.

— Права щока твоя — день!

— Ліва щока твоя — ніч!

— Дню, світло твоє — до нас! Світло — до нас!

— Ноче, мороку — згинь! Мороку — згинь!

— Оберіг! Оберіг!

Тепер ми не йдемо, з кожним кроком долаючи спротив, ми біжимо. Мчимо, не боячись упасти. Наша спільна сила перетікає у коло — і вступає в боротьбу з чорним смерчем.

— Оберіг!

— Дню, світло твоє — до нас! До нас!

Завивання смерчу переходить у вереск. Тіло його напружується, потім осідає, стає товстішим, товстішим…

Летить за нашими спинами каміння з неба. Ллється вода. Смерч осідає, віддає все, що встиг захопити.

— Оберіг! — кричить Головань.

Колосальна маса землі й води падає, збиваючи нас із ніг.

* * *

Приходжу до тями на купі поламаних гілок. Холодно. Вогко. Хтось когось кличе, хтось стогне крізь стиснуті зуби. Я ледве підвожу голову.

Там, де був смерч, тепер яма у землі й вивернуте каміння. Молоді й старі дерева лежать повалені, корінням догори. Когось із наших придавило, хтось зламав ногу, але мертвих нема. І смерчу немає. Ми його здолали.

— Цар-мамо! Допоможи!

Із поламаних гілок робимо ноші й волоки — нести поранених до селища. Потерпілих набирається цілий двір.

Я не вмію зрощувати кістки. Я не вмію загоювати рани. Мені на допомогу приходять бабусі-цілительки з їхніми травами й замовляннями. Вони бурмотять і помішують вариво у казанах, а я кладу долоні на мокрі лоби і замовляю біль, як можу.

І поранені усміхаються.

* * *

Вівці рікою витікають із селища і ллються по дорозі в гори на пасовище. Корови недовірливо мукають, уперше після зими полишаючи хлів.

Гори зеленіють. Зима минула. Усі біди залишились позаду.

Разом із вівцями йдуть чоловіки. Облаштувавшись на звичному місці, вони видобувають вогонь тертям двох сухих шматків дерева. Чистий вогонь. Чиста, дика енергія. Перша жарина падає на сухий трут. І, стрибаючи з гілки на гілку, виростає вогонь.

Дівчата плетуть вінки. Діти співають, танцюють у колі. Співають, пускаючи в струмок шматочки кори з кольоровими китицями вовняних ниток, а іноді із запаленими свічками.

— Потоки-потоки, пливіть далеко, несіть весну, несіть красну!

— Сонечко-сонечко, визирни у віконечко, на квіточки-гілочки, на малі діточки! Тут вони грають, тебе дожидають!

Пісня не змовкає з раннього ранку і до пізнього вечора. І навіть уночі хтось співає.

Соловейко?

Молодь грає в гамбу — бігає по лузі змійкою, вхопивши одне одного за талію, той, хто веде, різко змінює напрямок, а якщо хтось, не втримавшись, навалюється, то намагається дістати довгою вербовою лозиною.

Хлопчаки запускають весняних повітряних зміїв — червоних, зелених, жовтих, з обов’язковим намальованим сонцем. Змії стоять у небі, як сонячна зграя.

Вечорами горять багаття. Через них скачуть, скрикуючи, сміючись, іноді вдвох, узявшись за руки, іноді один за одним — вервечкою…

А я цілими днями блукаю лісом, стрибаю з каменя на камінь. Сиджу над річкою, дивлячись, як шматочки кори з китичками й свічками пливуть повз мене безкінечним строкатим караваном. Слухаю птахів. І намагаюся відповісти собі: чого, ну чого ще мені бракує?

Щоночі над горами пливе вагончик канатної дороги. Тепер він майже не освітлений. Я радше вгадую його, ніж бачу.

І хоч би де я була, — відчуваю погляд Заводу. Він причаївся за горами.

* * *

Якось у горах мене захоплює буря. Я мокну, як хлющ. Блискавки спалахують безперервно, а від грому закладає вуха. Одна блискавка б’є зовсім поруч — я на мить сліпну. А трохи пізніше, коли гуркіт віддаляється, підходжу подивитись ближче.

Молода сосна розчахнута блискавкою навпіл. Чорна розколина димить. Витягаю з-за пояса сокиру (Ярий привчив мене скрізь ходити з сокирою) і берусь до роботи.

— Громовиця, — каже Головань, коли приношу йому обвуглену деревину, що гостро пахне. — 3 такої вийде гарна трембіта. Віднеси Ясеві, він майстер.

— Гроза народила трембіту. Трембіта зможе закликати грозу?

Головань пильно дивиться на мене.

— Так… Але гляди, не пробуй тренуватися. Стихії підкоряються людині тільки тоді, коли це питання життя й смерті.

— А барабан, — я торкаюсь рукою свого барабана, що висить на шиї, — також? Він закликає грім?

— Що голосніше, — Головань усміхається, — то краще. Що більше молодих, сильних, сповнених енергії людей збереться на землі, то скоріше цей гуркіт почує небо… Адже підкликати грозу й вихор — це зовсім не те, що підкликати, приміром, собаку. Треба дуже цього хотіти, Лано… Ти добре подумала?

* * *

Линуть тривожні й надривні звуки. Я б’ю на сполох. Люди вибігають з домівок — хто у чому.

— Я йду на Завод, — кажу я, коли три роди збираються навкруг. — Всі за мною. Всі, хто танцює Аркан. Молоді. Сильні. Я йду на Завод, хто зі мною?

Тиша. Я дивлюсь на Ярого — він у натовпі прямо переді мною. Та він мовчить і відводить очі.

— Хто зі мною?!

Тиша. Я чую, як калатає моє серце. Невже ніхто? Невже я помилилась?

— Я, — тихо кажуть у мене за спиною. Я обертаюсь…

Кругловидий Тримайсь, якому я сама дала ім’я, — один із найкращих виконавців Аркана. Він вийшов наперед і ніяково усміхається. Всі три роди дивляться тепер на нього.

— Я, — вже голосніше озиваються з іншого гурту. Виходить молодий Римус, ледь згорблений, довгорукий, вічно нашорошений. — Я йду.

Обводжу юрбу очима…

— Ти не можеш, — різко каже жіночий голос, і вперед виходить Безіменна. — Нехай я не маю права дорікати Цар-матері… Але і ти не маєш права вести молодих на смерть! Якщо тобі так хочеться померти — іди сама!

Юрба гуде. У мене темніє перед очима.

— Мало життів ми віддали Заводу? — запитую, ні на кого не дивлячись. — Мало чоловіків та жінок, молодих і сильних, загинуло просто так, даремно, без боротьби? Скільки разів у гори приходили слуги Заводу…

— А тобі хочеться, щоб вони прийшли зараз. — Безіменна дивиться мені в очі. — Тобі кортить, щоб із гір прибігли лихі вісті. Тоді ти з повним правом покличеш нас битися в його стіни — заради своєї пихи! А зовсім не заради нас!

Вона влучає в точку. Останні кілька ночей я, на свій сором, очікувала лихих вістей. Мені хотілося, щоб Завод знову когось викрав, тоді б я з повним правом покликала молодь на битву.

Безіменна бачить, що вгадала.

— Погляньте на неї! — каже вона голосно. — Це Цар-мати? Це мати-вбивця!

— Замовкни! — гуде голос Голованя. — Кожен сам обирає свою долю. Ти вибрала свою, Безіменна, і бути тобі Безіменною навіки! А я, — він стає поряд зі мною, — іду з Ланою. І зроблю все, щоб вона перемогла.

Юрба замовкає. Хлопці й дівчата, чоловіки й жінки перезираються.

— Ми покличемо грозу, — кажу я впевнено. — Я знаю, як це зробити. Візьмемо найголосніші трембіти й найсильніші барабани. Я зрушу з місця хмари… Ми зруйнуємо Завод назавжди.

У тиші, що запала, моє серце робить п’ять ударів. Шість…

— Я піду з тобою, — каже Ясь, майстер із роду Ведмедів.

— І я, — каже Смерека. З ним поряд стають усі троє його синів.

— І я, — додає Бондар.

Навколо мене стають люди, молоді й старші, чоловіки й жінки. Я шукаю очима Ярого. Він, напевно, десь тут. У загальному шумі голосів я пропустила хвилину, коли він також зголосився іти зі мною…

— Виходимо завтра на світанку, — кажу я врешті. І, втягнувши носом повітря, додаю: — Буде вітряний день.

* * *

Моя трембіта лежить на строкатій вовняній ковдрі. Ясь зробив її з дерева, міченого блискавкою, — того дерева, яке я сама добула у лісі. Проводжу по трембіті рукою. Деревина здається теплою.

Поряд лежить мій барабан із напівстертим зображенням вовка. Той самий, що багато разів рятував мені життя. З подарунком Римуса мені завжди таланило — нехай і тепер він принесе мені перемогу.

— Не підведіть мене, — кажу я трембіті й барабану. — Як крило слугує дикому, так ви послужите мені.

Хочу ще щось сказати, але слова не приходять. Глибоко зітхаю, лягаю на звичну тепер лежанку. І думаю про Ярого. Мені хочеться, щоб він прийшов зараз. Адже він знає, яка важлива для мене ця ніч. Ми так і не змогли поговорити на майдані. А мені так треба, щоб він узяв за руку і сказав: усе буде добре…

Тиша. Я засинаю. Мені треба зібратись на силі, адже завтра головний у моєму житті день.

Я прокидаюсь, ніби від звуку трембіти. За вікном ледь-ледь сіріє небо. У домі порожньо. Піч порожня й холодна. Стогне вітер у комині. На секунду здається, що чую голос Цар-матері — він стогне і скаржиться. І від цих звуків мені стає моторошно.

— Ні, — кажу вголос. — Ти мене не залякаєш і не зупиниш. У мене досить сили, щоб зробити те, про що ти й думати боялась — навіть заради своїх дітей!

— Заради своїх дітей, — луною відгукується вітер у комині.

У моїх вухах дзвенить істеричний крик Безіменної: «Заради своєї пихи! А зовсім не заради нас!»

Досить. Я стріпую головою, витрушуючи непотрібні думки та звуки. Піднімаюся й босоніж іду через усю кімнату— до трембіти на столі. До свого барабана. У напівтемряві простягаю руку, щоб погладити тепле дерево — Громовицю…

Трембіта розпадається під моїми пальцями, розсипається порохном. Я тягнусь до барабана — він осідає, як підталий сніговий замет, і розтікається по столу густою в’язкою юшкою….

Я прокидаюся. Рвучко сідаю на ліжку. Глибоко дихаю — груди наче здавило обручем. Коле в боку.

— Куди ніч, туди й сон, — бурмочу крізь зуби.

Ніч відступає. У кімнаті сіріє світанок. Моя трембіта й барабан лежать на столі — там, де я їх вчора залишила. Перевівши подих, підводжусь. Іду через усю кімнату. Зупиняюсь над столом, простягаю руку, торкаюся теплого дерева…

Трембіта розпадається навпіл — на дві довгі половинки. На розпанаханій деці барабана темніє ніби роззявлений рот. Зображення вовка більше немає — воно здимається безформними клаптями.

Це знову сон? Це дійсність. Я стою над уламками музики, над цвинтарем своїх надій…

Знамення? Попередження від Цар-матері? Знак?

Не знаю, скільки минає часу. Мої ноги коцюбнуть на холодній підлозі. Потім за спиною відчиняються двері. Я озираюсь. На порозі стоїть Ярий.

— Що з тобою? — питає він перелякано.

Надворі розвиднілося. Сутінки в кімнаті розвіялись настільки, що я можу бачити його очі. І от коли я у них зазираю, я раптом розумію все-все. У першу мить мені хочеться ще раз прокинутись, відкинути від себе це розуміння.

— Щось сталося? — повторює Ярий. І усміхається кутиками губів, ніби підбадьорюючи. Такі м’які, такі рідні губи.

— У тебе нічого не вийде, — кажу я, перестрибуючи через цілу низку запитань і відповідей. — Ти занапастив мою трембіту, мій барабан і наше кохання. Та я все одно поведу людей на Завод. Сьогодні.

Ніколи в житті не бачила, щоб люди так блідли. У нього наче вимкнули всю фарбу на обличчі — пригасили червоні й жовті прожектори, залишився сам синявий мертвотний відблиск.

— І не намагайся мені брехати, — кажу я. — Ти скажеш, що зробив це заради мене… А я скажу, що ти боягуз і зрадник.

Він відступає.

— Я зробив… заради тебе! Щоб зберегти твоє життя!

Я хитаю головою.

— Ні. Ти надто боїшся Заводу. Ти навіть не наважуєшся вимовити це слово, ти кажеш «Те Місце». Але ти не хотів визнавати свого боягузтва.

— Я не боягуз! Я голіруч убив вепра!

— Якби ти не був боягузом, ти пішов би зі мною. Або пояснив, чому не йдеш. Але і те, й інше здалось тобі однаково страшним.

Він відступає ще. Спиною впирається у зачинені двері.

— Ти збожеволіла через свою пиху! Ось воно, прийшла біда, якої чекала від тебе Цар-мати!

— Я Цар-мати, — кажу глухо. — І розмову закінчено. Йди.

* * *

Обливаюсь крижаною водою з діжки. Лічу до ста. Проганяю геть усі сторонні думки. Готую себе до великого бою.

Довго стою посеред кімнати, похитуючись, відчуваючи, як сила перетікає вперед, майже торкаючись підлоги невидимим згустком, як потім перетікає назад, і важкою стає потилиця. Вперед-назад: дедалі більша амплітуда. Дедалі пружніший гарячий згусток. Я сильна сьогодні. Можливо, сильніша, ніж будь-коли у своєму житті.

На околиці селища на мене чекає моя армія. Людей менше, ніж я сподівалась — менше, ніж учора, на майдані, зголосилося йти зі мною. Далася взнаки довга неспокійна ніч: когось умовили дружини, когось матері. Я оглядаю тих, хто зібрався. Майже всі вони молоді. Всі — відважні. Всі люблять життя. Кожен із них уміє танцювати Аркана краще від мене.

Так треба, розумію я. Ті, хто дав себе умовити, виявилися б у нашому поході баластом. Або ще гірше — гальмом. Ми чинимо правильно, залишаючи нерішучих у селищі. Головань, який стоїть трохи збоку від інших, киває, ніби прочитавши мої думки.

— Де твій барабан? — питається цікавий Тримайсь.

— Він надто маленький, — кажу я, намагаючись не дивитись на Голованя.

— Візьми мій! У мене, крім барабана, є ще й змійовик!

І Тримайсь показує мені довгу дерев’яну трубку, в якій пересипається сухий горох. Немає кращої принади для дощу, ніж гарний змійовик.

— Дякую, Тримайсь, — кажу я і приймаю його великий новенький лункий барабан.

Сонце піднімається — червоне, у клаптях хмар. Буде вітряний день, як я й передбачала. З півдня наближається маса теплого повітря, на півночі стіною стоїть холодне, і ось коли вони перетнуться…

— Ходімо, — кажу я.

І ми вирушаєм — спокійно й буденно, як на полювання. Спускаємося вниз із пагорба і далі йдемо вздовж річки. Не дивимось назад, але знаємо, що все селище проводжає нас поглядами.

* * *

Опівдні збираються хмари. Відчуваю, як вони сунуть з усіх боків. Намагаюсь дихати глибоко й розмірено: зіткнення грозових фронтів має відбутися просто над Заводом. Ще кілька годин — і ми побачимо схили, порослі іржавим лісом, бетонний саркофаг і вкриті кіптявою громовідводи над стіною жовтого диму.

Добре, що всі мої супутники вже бачили Завод — здалеку. Кожен молодий мисливець рано чи пізно приходив сюди, — страхітливе місце притягало, як магнітом. Кожен наодинці з собою переживав цей страх — перший погляд на чудовисько. І тому зараз, коли ми всі разом опиняємось на пагорбі, нічого особливого не відбувається. Ну серце пропустило удар. Ну хтось різко втягнув повітря крізь стиснуті зуби. А більше нічого: обличчя залишаються спокійними, хтось навіть усміхається.

— Якщо блискавок буде не чотири, а три, — бурмоче Головань, — або якщо вони вдарять не відразу, а з перервою в частку секунди… Чотири вишки відтягнуть їх на себе. А нам потрібна п’ята блискавка — всередину, в осердя. Май на увазі, що захисний контур відімкнеться ненадовго… Тобто увійти туди й вирубити Серце треба буде протягом десяти хвилин… Нехай п’ятнадцяти.

Поки смерч і злива хазяйнуватимуть назовні, ти, Лано, маєш увійти всередину.

— Увійду, — кажу я, стримуючи тремтіння.

Тримайсь дивиться на мене широко розкритими очима — як на диво.

— Тримайсь, — кажу я йому й нервово усміхаюсь. — Порядок буде такий: зараз ми, всі разом…

Налітає вітер. Куйовдить моє волосся. Пригинає верховіття дерев.

— Ми підемо до Заводу, одночасно закликаючи грозу, — закінчую я. — Зливу, вихор, смерч… Сюди. На нього.

Моя армія готує барабани, трембіти, бубни та змійовики, а я раптом згадую Ярого. Він мені потрібен — тут і зараз. Він мені потрібен!

І я мимоволі обертаюсь. Вдивляюсь у схили гір навпроти. І майже бачу, як він біжить — сюди, до нас. Бути з нами. В руках у нього старе мисливське калатало… Якщо тільки він зараз прийде, присягаюся Вовком, ніколи не пригадаю йому… все забуду! Тільки нехай прийде!

Шумить вітер. Розгойдуються верховіття. Моя армія дивиться на мене і не може зрозуміти, чого я чекаю.

Схил, звідки ми з’явились, порожній.

— Лано, — стиха каже Головань.

І я розумію, що Ярий не прийде. І що гроза, за допомогою якої ми здолаємо Завод, підійшла вже так близько, що можна відчути її запах.

Зручніше прилаштовую великий барабан Тримайся. Витягаю з-за пояса оправлені шкірою барабанні палички. Підношу їх над декою, на мить завмираю…

І вони опускаються на барабан, ніби з власної волі.

Там-м. Там-м. Бум-м. Бу-бум-м.

Почалось.

Мій ритм підхоплюють десяток барабанів. Гримлять змійовики. Ухкають, заходячись, бубни. І над усім цим ритмічним гуркотом здіймаються голоси трембіт. Голоси гір, лісу, потоків, круч. Голоси живих дерев, позначених блискавкою.

Хмари сповзаються з усього неба. Вони йдуть повільні, важкі, вагітні як життям, так і смертю. Реве мій барабан: хмари повільно розвертаються по колу.

Я примушу їх танцювати Аркан!

Ревуть трембіти. Щось швидко примовляє Головань. Підтанцьовує молодий Римус. А Тримайсь зривається з місця і починає танцювати, граючи на змійовику, розсипаючи звук дощу. Хмари, ніби увімкнувши другу швидкість, завертаються гвинтом.

Є.

Не припиняючи відбивати ритм, крокую схилом донизу, і моя армія — мої люди, мої діти — за мною.

— Дощ! Дощ! До нас! Бий! Бий! Грім! Грім!

Небо буркотить, гуркоче і — раптом озивається ударом! Від гуркоту закладає вуха, але блискавки не видно. Далеко.

— Голосніше! — кричу я. — Голосніше! Дужче!

Завод дедалі ближче. Все вище підіймається розтріскана стіна бетону. Жовтий дим пахне неприємно й різко. Обриси обгорілих конструкцій лякають, не треба на них дивитись. Опускаю погляд і бачу ворота — іржаві, перехняблені, заляпані червоною й білою фарбою. Мені треба буде увійти туди — всередину. Я намагаюсь поки що про це не думати.

— Грім! Бий! Грім! Бий!

Хмари нависають над головою, важкі, надто важкі. Мені хочеться потрусити їх руками, вдарити як слід: ми вже майже під стінами Заводу! Нумо, блискавки! Не спіть! Нумо!

До Заводу залишається кількасот кроків, не більше. Ми майже прийшли. Небо в напрузі чекає останнього сигналу: зараз ударять блискавки, все добре…

Наступної миті я починаю глухнути.

Не розумію, в чому річ. Трушу головою. Звуки на мить відновлюються, а потім знову слабшають, ніби мені затуляють вуха.

І приходить страх.

Поряд із Заводом людину покидає воля. Я про це знала. Та я не знала, що Завод, нерухоме чудовисько, гасить ритми. Я б’ю в барабан — звуки тонуть, як у ваті, я стрімко глухну.

У мене пересихає в горлі, одна за одною захлинаються трембіти. Терпнуть руки — я чую, як змовкають барабани. Завод навалився на нас, ніби колосальним кляпом затикаючи нам роти.

— Нумо! — горлаю щосили. — Грім! Бий! Не здавайся! Тримайсь! Грай!

Мій голос звучить ледь чутно. Ніби з-під землі, з могили. Ось тоді я й згадую слова Ярого: прокляті землі… Зникають і звірі, й люди…

— Грім! — мляво проривається голос Голованя. — До нас!

Спалах. Самотня блискавка б’є у громовідвід. Чорний, покручений, він ковтає її жадібно й до решти.

— Ще! Ще! Грими! Давай!

Кожне слово Голованя звучить дедалі тихіше. Під кінець я бачу тільки, як він відкриває рота, від напруження здимаються жили на чолі…

Вітер безгучно піднімає куряву та тріски. Навколо ходять смерчики — надто маленькі, щоб налякати навіть курку. Зате вище стін піднімається тиша — глуха, мертва. Я ще відчуваю, як вібрує повітря, здригається від барабанних дек, та з кожною секундою ця вібрація слабшає. Беззвучно ревуть трембіти. Ще змагається Тримайсь, але його змійовик мовчить. Танцює Ясь, майстер із роду Ведмедів, рухи його сповільнені й непевні, як у п’яного. Головань, вирвавшись уперед, раптом починає танцювати плавно й страшно: це танок вовка, танок дикого звіра, танок-виклик…

Хмари сповільнюють рух. Вітер протікає крізь мої пальці. Ще є шанс! Ось вона, гроза! Зовсім близько! Я ще можу дотягтись, зіштовхнути два фронти, вибити з цих хмар хоч би пару блискавок поспіль! Я…

Моє серце — я відчуваю — б’ється все повільніше. Темніє в очах. Хмари призупинились, ніби розмірковують, що їм робити далі.

Боротися! Ще…

Та нескінченна тиша Заводу гасить не лише звуки. Гинуть усі ритми: і ритм крові, і ритм мозку, і всі ритми живої істоти. Знерухомлена, вона перетворюється на камінь, на труп.

Я гачу в барабан, не чуючи звуку, я сама стаю барабаном, я біля цих страшних мурів — єдине джерело живого ритму:

— Грім! Грім! До нас! До нас!

І в цю мить ворота, важкі іржаві ворота, від’їжджають убік. Звідти, зсередини, повзе густий дим. У глибині, напівприховані в його клубах, повільно рухаються чи то люди, чи то механізми.

Головань щось беззвучно кричить і кидається вперед. Жовтий дим одразу ж ковтає його, і я вже не бачу, що там відбувається, перед воротами…

Дивлюсь на небо. Хмари розвіюються. Хмари зрадили мене! Стихії посміялися з мене! Ніхто не прийшов на допомогу!

Щільний туман рветься з воріт, як струмені пари під тиском. Щупальця жовтого диму тягнуться в різних напрямках, оточуючи й огортаючи мою знесилену, оглухлу й позбавлену волі армію. Я нічого не чую — ніби постарішала на сотні років і оглухла від безнадійної старості. У місиві туманних струменів встигаю побачити, як падає на землю Тримайсь, як падає знесилений Римус і залишається лежати нерухомо, а над ним стає химерною статуєю згусток жовтого диму…

Більше я нічого не бачу.

Темрява. І серце зупинилось.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Отямлююся від того, що великий крук довбе мене в руку. Проганяю клятого птаха. Крук відлітає, але недалеко. Тяжко сплигує на камінь.

Рука болить і кровоточить. Я спинаюся на коліна.

Круки! Здається, вони злетілися з усіх довколишніх гір. Деякі кружляють у ясному небі. Деякі сидять на камінні й на чомусь темному, розкиданому між камінням.

Я підводжуся. Небо синє. Сонце схиляється над горами. Але я погано бачу — все ніби в тумані.

Кроків за десять лежить Тримайсь, який не пережив свою шістнадцяту весну. Вітер грає ворсом на його хутряній безрукавці. Поруч, викинувши вперед натруджені руки, лежить Ясь, майстер із роду Ведмедя. Молодий Римус лежить ниць, і крук сидить у нього на потилиці. А далі, на купі кам’яних уламків, лежить ще хтось, і на схилі гори, звідки ми всі зійшли, ходять круки серед убитих…

Із Заводу ніхто не повертається, так говорив Головань.

Головань?!

Спотикаючись, іду від тіла до тіла. Заглядаю в обличчя. Впізнаю. Крізь молоді мертві риси все виразніше проступає Цар-мати, жовті іскри на дні чорних очей, хрипкий і гучний голос: «Ти принесеш біду трьом родам…»

Я принесла їм біду. Я і тільки я винна в їхній смерті. Цар-мати мала рацію, а Головань помилився.

Але серед мертвих немає Голованя. У мене з’являється надія.

Відганяю круків, та вони мене не бояться. Каркають. Чую їхні голоси й усвідомлюю, що глухота пройшла. Мертва тиша, яка погубила мій загін, відступила.

Тоді я підбираю із землі трембіту. Відмахуюся від клятих птахів, як палицею, далі важко піднімаю розтруб до неба і, вдихнувши на повні груди, граю.

Трембіта вибухає риданням. Круки зістрибують із тіл і відбігають. Деякі стають на крило. Похоронний плач лине горами. Якщо його почує хтось із трьох родів, то дізнається, що трапилося, і принесе звістку в селище…

Опускаю трембіту. Чекаю: може, озветься хтось живий? Ніхто не озивається. Лише в спину впирається важкий, висмоктуючий погляд.

Я різко обертаюся.

Он воно що. Двері Заводу не зачинилися до кінця. Між залізною стулкою і бетонною стіною залишилася щілина. І вона, ця чорна щілина, притягає мене. Манить.

Підходжу ближче і розумію, чому стіна і стулка не зійшлися. Між ними лежить тіло Голованя. Зуби його по-вовчому вискалені. Борода — в скипленій крові.

Сідаю поруч із ним. Торкаюся рукою холодного чола. Язик не повертається дорікнути йому. Сказати: це ж ти вселив мені надію. Ти бачив розвилку, два шляхи… Але майбутнє ніколи не відкривається повністю. І хто ж винен, що правдою виявилося видіння Цар-матері?

Ізсередини, з чорної щілини, віє теплим повітрям. Пахне залізом і розігрітою ізоляцією.

— Я залишуся з вами, — кажу вголос. — Не можу тепер повернутися. Не можу дивитися їм в очі… Навіщо я вціліла, скажи?!

Головань не відповідає. Я згадую його слова: «…можна буде увійти, Лано, і встромити лезо у Серце Заводу. Щось мені підказує, що воно м’яке, його можна прохромити…»

І він же тримає для мене двері!

Головань навіть після смерті допомагає мені й підказує дорогу. Та звісно, ось для чого я вижила. Ось для чого Головань помер, утримуючи двері. Ось для чого загинула молодь трьох родів — найкращі, сміливі, веселі…

Витягаю з-за пояса Голованя його знаменитий широкий ніж. Подумки дякую.

Оглядаюся. Круки знову злетілися, знову бенкетують. Мені б поховати загиблих…

Але Головань тримає двері. І щілина — тепер я виразно це бачу — вужчає з кожною секундою.

Стиснувши зуби, мовчки попросивши в хлопців вибачення, знову обертаюся до Заводу. З чорного нутра віє теплом, і раптом я розумію, що не ввійду туди. Всередину Заводу. Своєю волею — не ввійду.

Відступаю на кілька кроків. Знову оглядаюся. Я повинна поховати їх, тоді повернутися в селище і, дивлячись в очі їхнім матерям, сказати…

Ні!

Іду до воріт. Бережно, як лише можу, відтягаю від пройми тіло Голованя. І, не даючи собі часу на роздуми, протискуюся всередину, в чорноту.

* * *

Усередині не темно. Звідкись пробивається червонувате світло. Я оглядаюся на двері: вони зачиняються. Ніби крук змахнув крилом: гух — і немає щілини. Мої мертві друзі, Головань — усі залишилися зовні.

Долаючи страх, по-вовчому скалю зуби. Тут, у цій задушливій напівтемряві, б’ється Серце Заводу. Я мушу знайти його і прохромити. Тоді їхня загибель не буде марною.

І, виставивши перед себе ножа, йду туди, звідки дме гарячий вітер.

Вітер дужчає. Повітря надто сухе, починають сльозитися очі. Все відчутніше дрижить підлога. Тепер я чую — відчуваю всією шкірою — вібрацію стін і стелі. Волосся ворушиться на голові: це первісний страх перед землетрусом.

Я лічу кроки. Встигаю долічити до трьохсот сімдесяти двох і бачу попереду, в напівтемряві, джерело вітру. Це вентилятор із лопатями завбільшки з людину. Він працює, очевидно, впівсили. У прорізи між обертовими лопатями пробиваються, як ошмаття, клапті щільного жовтого туману. Вітер несе їх мені назустріч, вони тануть, не встигнувши долетіти до мого лиця.

Я відступаю. Потім підходжу ближче. За вентилятором — ще один коридор, до половини залитий жовтим туманом.

Лопаті рубають повітря. Вони не схожі на лопаті вітряків у місті — красивіші, складніші. І ритмічніші, бо в місті вітер то налітає, то слабшає, а цей вентилятор крутиться з постійною швидкістю.

Можливо, при спробі пробратися на той бік лопать перерубає мене навпіл. А можливо…

Ритм простий. Потрібно лише вловити його. Раз, два, три, чотири…

У такі моменти важливо не думати — лише слухатися ритму. Я щосили відштовхуюся від бетонної підлоги й стрибаю. На мить стаю частиною великого оберту, ще однією лопаттю. Вгвинчуюсь у крихітний простір між двома смертями, відчуваю, як вентилятор відтинає пасмо мого волосся… Влітаю в туман. Падаю на долівку — вона вже не бетонна. Підлогою тут — сталева решітка. Вона впинається в мої долоні, боляче б’є по колінах. Я підхоплююся…

Моя голова піднімається над туманом. Я бачу тільки жовте коливання поверхні і над нею — іржаву, у вапняних бурульках, стелю. Коридор закінчується кроків за десять, і немає ні бічних ходів, ні дверей.

Безвихідь?

Вдихнувши сухого гарячого повітря, знову поринаю в туман. Лягаю на живіт, намагаюся побачити, що там насподі, під решіткою. Там якісь рухи і тьмяне світло.

Згустки туману в тумані ходять, як хвилі, закручуються смерчиками у майже суцільній тиші.

Шкода, що не залишилася під небом, поруч зі своїми. Там лише мертві й круки, але там не так страшно.

Вистукую ритм — по решітці, лезом ножа. Звук глухий і неприємний, але ритм нагадує, хто я і навіщо сюди прийшла. Просуваюся вперед, у тумані, навколішки, обмацую стіни. Решітку не проломити: кожен прут на палець завтовшки, і вони сплетені, як нитки в добротній мішковині. Отже, треба шукати виходу…

І я знаходжу вихід. Це вузька труба, яка веде вертикально вниз. Із труби клубами валує жовтий туман. Я приловчилася ним дихати, але від нього висихає гортань і набігають сльози.

Відкручую дерев’яного ґудзика від сорочки й кидаю вниз. Чую дзвінкий удар — наче ґудзик упав на барабан.

Страшенно не хочеться лізти в цю трубу. Я сиджу, осліпла в тумані, тримаюся за решітку і згадую енергетичне шоу. Згадую, як ми літали з Алексом… як ми із Ярим закликали весну. Від цього спогаду мені стає так гірко, що я плачу. Затикаю ножа за пояс і, спустивши спочатку ноги, поринаю в трубу — спершу доводиться, розставивши ноги, триматися за іржаві стінки ліктями, ступнями й колінами, але далі труба вужчає, і я спускаюся по ній майже без зусиль.

А тоді застряю. Не можу проштовхнутися ні вгору, ні вниз. Не можу навіть як слід наповнити легені, бодай жовтим туманом. Це довга, моторошна хвилина: почуваюся людиною, похованою живцем.

У роті — залізний присмак. На губах — кров. Піт ллється по спині, по скронях, по лобі, заливає очі. Я буду довго і страшно вмирати тут, сама, в темряві…

Ніколи — ні перед лицем енергоконтролера, ні на даху хмарочоса, ні в поєдинках— мені не знадобилося стільки мужності, скільки знадобилося зараз для того, аби перестати битися в паніці. Аби просто розслабитися, відпочити й подумати, що робити далі.

Угору рухатися не можу — отже, треба спускатися. Треба знайти засіб просочитися в цю кляту трубу. Вона не може бути безкінечною! Вона навіть не може бути дуже довгою — я ж чула, як упав ґудзик, дно десь поруч!

І одразу приходить інша думка: а якщо там немає виходу? Якщо трубу просто заткнуто пробкою?

Новий напад паніки. Я задихаюся, на губах виступає піна. Може, саме так, загнавши людину в трубу, Завод і віднімає в неї енергію, жагу до життя — всю, до решти?!

Дика енергія…

Згадую, як ми танцювали Аркана. Як сам собою загорявся хмиз. Якою сильною я була. Якою щасливою. Якою впевненою в собі… Що ж, тепер віддати всю цю силу, по краплі, Заводу?!

Видихаю все повітря, що залишилося в легенях. Зіщулююся, витягаюся в нитку. І помаленьку, обертаючись навколо своєї осі, починаю зісковзувати вниз.

Від браку кисню темніє в очах. Я зупиняюся. Вдихаю — ледь-ледь, наскільки дозволяють здавлені легені. Чекаю, доки відступить темна пелена. Знову видихаю — і тиснуся далі, провертаючись по спіралі, як свердло.

Я рухаюся дуже повільно, але рухаюся. Тепер вже нізащо не піднятися нагору — намагаюся про це не думати. Що чекає на мене там? Зараз труба закінчиться, я зістрибну…

Вона закінчується раптово, і я лечу вниз. Підвертаю щиколотку — на щастя, не сильно. Зв’язки цілі.

Навколо жовтий туман, підсвічений червоним. Нічого не розгледіти. Я йду, витягнувши перед себе руки, і наражаюся на стіну. Йду вздовж стіни — і знаходжу двері.

Той, хто дуже хоче знайти вихід, — знайде його. Із-за дверей пробивається повітря, справжнє, чисте й вологе. Я стою, витираючи сльози тильною стороною долоні. Віддихавшись, виставляю перед себе ножа і йду вперед.

* * *

Чуття мене веде чи везіння, та, поблукавши темними низькими коридорами серед мертвих залізних шестерень, знаходжу джерело світла. Світло штучне, біле — таке загоралося в кімнаті Довгого, коли він пускав у колеса всіх своїх динамо-білок одночасно. От лише це світло, що впало променем із бічного коридору, загородивши мені дорогу, значно дужче і яскравіше.

Доводиться зачекати, доки очі до нього звикнуть. Тоді притискаюся спиною до стіни — і потихеньку, беззвучно просуваюся вперед.

На що схоже Серце Заводу? Потрібне йому світло чи ні?

Я уявляю собі величезний шкіряний мішок, що пульсує, розганяє по тілу Заводу тепле повітря і жовтий туман. Чи це величезне біляче колесо, яке крутиться саме по собі? Чи механічне чудовисько? «Щось мені підказує, що воно м’яке», — казав Головань.

Мені не страшно. Я навіть дивуюся. Там, у наповнених туманом коридорах, у клятій трубі я ладна була померти від страху. А тепер, коли чуття підказує, що мета за два кроки…

Мені не страшно.

Я зупиняюся перед звичайними відчиненими дверима. Звідти падає світло. Там щось рухається: чую поштовхи, шерех, поскрипування. Воно там. Серце Заводу. І ніж у моїй руці.

Безшумно ступаю вперед. Бачу кімнату з високою стелею. Море світла, величезний пульт мерехтить екранами, а між мною і пультом стоїть — спиною до мене — чоловік.

Тим краще. Заплющую очі. Можливо, за мить мій ніж переріже сонну артерію в нього на шиї…

Я зриваюся з місця, легко долаю ті п’ять кроків, які нас розділяють, і вганяю ножа йому в шию. Вірніше, мені здається, що вганяю. А насправді чоловік блискавично розвертається і перехоплює моє зап’ястя холодними твердими пальцями.

Я бачу його обличчя.

Воно не молоде і не старе. Воно поза часом, і здається, що воно викуване з металевих плит. Чорні складки-стики. Очі дивляться ніби з дюз. Маленькі, холодні очі. Під його поглядом я обмираю.

— Я знав, що ми ще зустрінемося, — каже він байдуже.

Подолавши заціпеніння, намагаюся вирватись. Він перехоплює мене за ліву руку, а праве зап’ястя стискає так, що ніж випадає на підлогу. Наступивши на лезо, віджбурює мене, як ганчірку.

Я відлітаю до стіни. Вдаряюся потилицею. Сповзаю вниз. Згадую, як він за кілька секунд уклав трьох — трьох досвідчених бандитів, підручних енергодилера…

Але ж і я зараз значно дужча, ніж була тоді!

Я підводжусь. Мисливиця була вищою й дужчою за мене, вона була озброєна, а я ні, — але ж я її здолала!

Чекаю, доки мій ворог сам почне атаку. Але він не атакує. Стоїть, як залізний, і дивиться так, ніби я — комаха. Доводиться нападати першою. Роблю обманний рух, можливо, зараз він спробує до мене дотягтися, я підхоплю з підлоги ніж і…

Він легко вираховує мій обман. Хапає мене за горло — різко, точно, як автомат. Він може задушити мене. Може зламати шию. Мені, як і раніше, не страшно, але від усвідомлення, що все знову дарма, я божеволію.

Він знову відкидає мене. Він мене не боїться. Стоїть і дивиться зверху вниз. Я лежу, притулившись потилицею до стіни.

— Хто ти? — запитую, намагаючись відвернути його увагу. Вичікую зручної миті, аби спробувати ще раз.

— Я Серце Заводу, — каже він, і його очі в провалах-дюзах стають ще темнішими. — Його хазяїн.

— Брешеш, — кажу я, укриваючись холодним потом.

— Ні. Адже ти шукала мене? Ось, знайшла.

Я мовчу. Мені нічого сказати. Головань знову схибив, Серце Заводу не м’яке, не податливе, його не можна так легко прохромити…

— Ти програла, — мовить мій ворог.

Він має рацію.

* * *

Він не зв’язує мене і не сковує. Просто замикає в маленькій кімнаті з низенькою стелею. Слабко світиться червона щілина над дверима, ніби лиховісне вузьке віконце. Залізні стіни, залізна долівка. Я сідаю в кутку й обіймаю коліна.

Усе марно. Загиблі вовки. Головань, який своїм тілом не дав дверям зачинитися. Жах, який я пережила в клятій трубі. Усе дарма.

Я сиджу, не ворушачись, годину, другу. Від спраги склеїлися губи. Скільки мені залишилося? Скільки довгих хвилин мине, доки я нарешті помру?

Безшумно відчиняються двері. На порозі стоїть Хазяїн — я бачу лише його силует. Хочеться відвести погляд. Але я мушу дивитися в очі своїй смерті.

— Пий, — ставить переді мною скляний кухоль з водою. Такі кухлі я бачила колись у місті, в дорогих кафе.

Я не рухаюся.

— Ти вирішила померти від спраги?

Я мовчу.

— Дуже шкода, — каже він. — Я саме збирався щось тобі показати… щось, пов’язане з Заводом. І з містом. Тобі було б цікаво, але якщо ти твердо вирішила померти…

І він вдає, ніби хоче йти.

— Що? — запитую я розтрісканими, пересохлими губами.

— Випий, — киває на воду.

Зробивши перший ковток, я вже не можу спинитися — за всі скарби світу. Допиваю до дна, злизую останню краплю і тоді тільки розумію, що це не просто вода. Там щось намішано. Солонуватий смак. Отрута? Тим краще. Дивлюсь на Хазяїна, очікуючи, що він тепер скаже.

— Мінеральна вода, зі свердловини, підтримує сили, — простягає мені руку. — Ходімо.

Я піднімаюся без його допомоги. Сильно паморочиться в голові. Перечікую, тримаючись за стіну.

— Ходи за мною, — каже Хазяїн.

На ньому чорна куртка з фосфоресціюючим візерунком на спині. Візерунок зеленаво світиться, його добре видно навіть у суцільній темряві. Я не зводжу очей із переплетення зелених ліній, і чим довше на нього дивлюся, тим дужче прояснюється в голові. Хазяїн іде, підставивши мені незахищену спину. Я на ходу знімаю чорний шнурок, що стягує комір сорочки. Він дуже міцний, сплетений із кількох смужок дубленої шкіри. А в Хазяїна шия відкрита…

Він перехоплює мене двома руками за зап’ястя. Ніби чекав мого кидка. Ніби знав наперед.

— Якщо ти не перестанеш на мене кидатися, я нічого тобі не покажу, — каже, як завжди, байдуже. Навіть не обертається, струсивши мене на підлогу. Йде далі. Піднімаюсь і, принижена, майже біжу слідом — щоб не відставати.

Помалу стає світліше. Повітря задушливе й щільне: крізь жовтий туман важко розгледіти власні руки. Мій провідник зупиняється.

— Бачиш драбину?

Я бачу. Залізна драбина стоїть вертикально. Брудна, вкрита кіптявою та іржею. Посеред кожного щабля тьмяно блищить пляма, ніби відполірована багатьма доторками.

— Піднімайся, скільки вистачить сил, — каже Хазяїн. — Коли втомишся, зупинись, відпочинь. Я почекаю.

Я презирливо хмикаю. Беруся за холодний залізний щабель, підтягуюся, ставлю ногу…

Піднімаюся.

Розмірені рухи повертають цілковите самовладання. Я не сиджу на місці — я рухаюся догори. Якщо є рух — значить, щось змінюється. А якщо змінюється — значить, є надія. До того ж цей підйом нагадує, як я вперше піднімалася на вежу, щоб зустрітися там із Мавром і Алексом…

Я не лічу щаблини-сходинки. Тоді починаю лічити. Далі кидаю. Мигцем роззираюсь. Темнота рідіє, крізь туман бодай щось можна побачити. Я знову в трубі — цього разу широченній, викладеній зі щільно припасованих одна до одної цеглин. Це майже красиво.

Я уповільнюю рух.

— Утомилась? — запитує знизу Хазяїн. Він піднімається одразу за мною. Його голос відлунює від цегляних стін і повторюється кілька разів: «Утомилась? Утомилась? Утомилась?»

— Ні, — швидко відповідаю я. І луна повторює цього разу мій голос: «Ні! Ні! Ні!»

Піднімаюся далі. Стає все світліше. Підвівши голову, бачу небо — бліде, ранкове. Справжнє небо.

Мимоволі прискорюю рух. Хоча пальці вже добряче втомились триматися за залізні прути. Збивається подих — жовтий туман не минувся просто так. Але небо — ось воно!

Краї цегляної труби опускаються все нижче. І — наразі крізь туман — я бачу обрій. На обрії — далекі гори. Сонце пробивається крізь ранкові хмари, торкається мого обличчя, я мружуся, стримуючи сльози. Від сонця? Чи від чогось іще?

Уже ледве перебираючи руками й ногами, лізу і лізу догори. Туман рідшає. Нарешті до моїх легень вливається чисте повітря — ранкове, свіже, із запахом лісу. Я бачу канатну дорогу — товстенний трос, натягнутий звідкись ізнизу, від заводської стіни до опори на вершині гори. До опори… та звичайно, мусить же канатка на щось спиратися… Тепер я здогадуюся, що таке ці прокляті місця у горах, про які так багато розповідають страшних казок. Там пропадають люди і звірі — туди під страхом смерті не ходять мисливці… Цей страх охороняє таємницю опор краще за будь-якого сторожа.

Думаючи про опори, я піднімаюся все вище і врешті розумію, що це за драбина. Ми — на одному з громовідводів. Залізний шпиль погойдується над хмарою жовтого туману. Я дивлюся вниз; у мене паморочиться в голові. Піді мною Завод — уламки даху, де-не-де порослі кущами. Чорні жерла коротких товстих труб. Гострі кути невідомих залізних механізмів — і дим, туман, ошмаття і хмари, ніби над Заводом блукають душі всіх, хто віддав йому своє життя й енергію…

А над усім цим — якраз переді мною — незворушне обличчя, ніби викуване з броньованих плит. Хазяїн дивиться на мене.

Руки перестають коритися. Пальці не розтискаються. Стою, притиснувшись обличчям до залізного щабля.

— Утомилась? — знову запитує Хазяїн. Його голос доноситься ніби здалеку. — Ще трохи. Там майданчик.

Підводжу голову і бачу його — залізний майданчик майже на самісінькій вершині громовідводу. Отже, це сюди повинна була вдарити блискавка… Я озираюсь. Ще гри громовідводи стовбичать із туману: один дуже високий, два менші, оплавлені, як свічки.

Дуже повільно я починаю підніматися. Руки жахливо втомились. Коліна не гнуться. Нарешті я хапаюся за край залізного люка і вибираюся на неширокий майданчик без перил.

Ну й висота! Громовідвід погойдується. Не зважуюся піднятися на ноги, сиджу, вчепившись у підлогу. Гори, гори; канатна дорога внизу ледь помітна. З жодної вежі мені не відкривався такий величезний, такий величний шмат світу.

Хазяїн вибирається з люка. Сідає поруч.

— Глянь туди, — наказує, перекрикуючи вітер.

Я дивлюся слідом за його довгим пальцем, обтягнутим чорною рукавичкою. Мружуся від сонця. Прикладаю долоню до очей… і бачу далекі дивні обриси. Це не гори. Не далекий ліс.

— Це місто, — каже Хазяїн. — А тепер глянь сюди.

Його палець опускається трішки нижче. Спершу не розумію, що він хоче показати. Канатну дорогу? Ні, вона ж осторонь…

А потім бачу найтонші нитки, протягнені шлейфами від заводу, через гори, у напрямку міста. Багато ниток, пучки, низки, яруси. Усі вони лежать осторонь від освоєних людьми-вовками лісів. Усі вони — з погляду трьох родів — на проклятій землі, за Заводом…

Намагаюся зрозуміти, що нагадують ці нитки, і не можу. Дивитися на них неприємно й моторошно.

— Що це?

— Це дроти, — каже Хазяїн, наблизивши губи аж до мого вуха. — Це енергія для городян. Для всіх синтетиків. Ти, коли надівала манжету, підключалася — через безліч трансформаторів, перехідників, розмножувачів — до цих дротів. До Заводу. Ти одержувала — щоб жити — шматочок енергії, яку дає Завод. Бажання жити, радість. І тепер — опівночі — сотні тисяч людей надівають манжети, щоб отримати свій пакет. Щоб вижити. Ти пам’ятаєш енергетичну годину?

Його очі зовсім близько. Я дивлюся в них, як у два провали. А як же Головань говорив… що Завод сам споживає енергію, яку виробляє…

— Я вам не вірю, — кажу йому.

Він киває:

— Це захисна реакція. Ти не хочеш у це вірити. Але це правда. Якщо Завод не буде забирати з міста тих рідкісних щасливчиків, генераторів, які живуть власного силою, власним ритмом… якщо він не буде викачувати з них живу енергію… він зупиниться. І не буде енергетичної години — ні для кого. Згадай свою подругу! Як її звали?

— Єва, — вимовляю самими губами.

— Усі помруть, як вмирала Єва. Залишиться декілька сотень людей — на все місто!

— Я вам не вірю.

— Я теж не вірив.

Дивлюся на ці білясті нитки, протягнені від Заводу до міста. Майже бачу, як повзе по них чиясь препарована любов, консервована надія, бажання жити… Щоби втрапити в спільний казан, змішатися й розбитися на крихітні дози і з’явитися о дванадцятій ночі в квартири до нещасних синтетиків…

Заплющую очі й легко підкочуюся до краю майданчика. Клятий Хазяїн знову випереджає мене — наздоганяє й притискає до залізної підлоги.

— Це найпростіший вихід — стрибнути вниз, — каже на вухо.

— То відпустіть мене! Вам хіба що?

— Не сподівайся. Не дозволю.

— А-а-а… Вам хочеться мене теж — у топку. Щоб енергія не пропадала… Тільки ви спізнилися. Я більше не хочу жити. Я тепер гірша від синтетика.

— Ні, ти хочеш, — мовить він пошепки. — У тебе є справжня дика енергія. Така, яка прагне жити, навіть коли жити нестерпно. Якщо мене послухаєш, зрозумієш.

— Я не хочу!

Громовідвід гуде й погойдується. Я вириваюся з усіх сил — мені тільки й треба, що зіскочити з краю майданчика і політати востаннє. Але він, мій супротивник, страшенно сильний і важкий. Він утискає мене в залізний настил.

— Послухай, ми нічого не можемо змінити. Ти хочеш залишити їх без енергії? Всіх? Усіх убити, разом?

— Я нічого не хочу! Я хочу померти!

— Ні, жити.

— Заради чого?

— Заради життя. Просто тому, що скорятися смерті, як синтетик, без боротьби — соромно.

— Що ви знаєте про сором?!

— Усе знаю! — реве він так, що я на мить глухну. — Я все знаю, ти, шмаркачко! Я знаю таке, про що ти й гадки не маєш!

Він навалюється на мене. Мені нічим дихати.

— Ти знаєш, що диких усе менше? Ти знаєш, що місту не вистачає енергії? Ти знаєш, що таке щоденний вибір — цьому жиги, а тому здохнути? Ти чудово навчилася вмирати і вести на смерть! То давай, стрибай! Поклади гідну крапку у своєму нікчемному житті!

І він відпускає мене. Я лежу на краю залізного майданчика. Навкруги небо, унизу — жовтий туман, що огортає Завод. Один рух — і я на півдорозі до смерті.

Я не боюся померти в бою. Або прикриваючи друга. Мені начхати на смерть. Але після цих його слів…

До того ж я завжди знала, що стрибають із дахів, вішаються тощо лише синтетики. Справжній дикий ніколи не викине своє життя, як зім’ятий фантик, просто так, із розпачу. Що ж мені робити?

Минає дуже багато часу Сонце піднімається вище. Воно таке спокійне, наче нічого не трапилось. Наче ніхто не привів друзів на безглузду загибель. Немає ні канатної дороги, ні білястих ниток, що зв’язують Завод і місто. Тільки Сонце, чиста, дика енергія.

— Ходімо вниз, — глухо каже Хазяїн. — Нам довго спускатися.

* * *

У коридорі, повному жовтого диму, нам зустрічається процесія чудовиськ. Попереду, напіввидний у тумані, їде на гусеницях величезний ківш. За ним шкутильгає на трьох суглобистих опорах щось на кшталт крокуючого крана: платформа, стріла, три гаки. Процесія виходить із арки зліва і звертає в коридор праворуч. Туман коливається і поглинає звуки. Скрипіння, скреготання, важкі кроки незабаром стихають удалині.

— Що це? — запитую пошепки.

— Слуги Заводу. Похоронна команда.

І одразу все розумію: і куди чудовиська йдуть, і що вони там робитимуть.

Хочеться лягти й перестати існувати. Хазяїн бере мене за лікоть і тягне далі — майже насилу. Я отямлююся в глибокому кріслі, шкіряному, холодному.

Він підносить до моїх губів скляний кухоль із підсоленою водою. Я не стримуюся й починаю пити. Захлинаюся. Кашляю.

— Навіщо ви їх убили?!

— Їх убила охоронна система Заводу.

— Ви не могли її зупинити?

Я чекаю, що він збреше, але він не опускається до брехні:

— Міг. Але не став.

Я згадую тишу, яка зруйнувала мій план і знищила мою армію; він ніби здогадується, про що я думаю.

— У хвилини небезпеки Завод виробляє антиритм — звукова хвиля накладається на поворотну хвилю. Реверсна монотонна ритміка — на виході тиша, нуль. Зупиняється серце, завмирають усі процеси в тканинах, у клітинах… Жива істота перестає бути живою. Автомати її ховають.

— Чому?! — виривається в мене.

— Бо із Заводу ніхто не повертається. Це закон. Чим далі від цього місця будуть триматися довколишні племена, тим довше проживуть.

— Убивця! — Я намагаюся підвестись. Ноги не тримають. — Мене теж? У топку? В піч?

— У Заводу немає печі.

— А що в нього є?

— Тобі так хочеться це знати? — Його обличчя схоже на залізну маску.

Я безсило відкидаюся на спинку крісла.

— Дозволь мені теж поховати… моїх друзів. Побути поруч.

— Ні. Ти ніколи більше не вийдеш за межі Заводу. Ти знаєш те, що нікому іншому знати не слід.

І він іде, зачинивши за собою двері на залізний засув.

* * *

Минає кілька довгих днів. А може, тиждень. А може, доба. У моїй кімнаті немає вікон і немає годинника. Є потерте шкіряне крісло, в якого дуже зручно відкидається спинка. І ще лазничка — труба в підлозі, прикрита бляшаною кришкою.

У кутку час від часу відчиняється віконце, з якого висувається, наче язик, стрічка транспортера. По стрічці пливуть до мене кухлі з водою, тарілки з паруючою рідиною — чи то кашею, чи то супом. Я не можу їсти. Я лише п’ю — і знову засинаю.

Віконце транспортера занадто вузьке. У нього не просунути й голови. Двері сталеві. Мені нікуди тікати. Раз за разом простукую стіни, обмацую сталеві шви й заклепки у пошуках потайного ходу. Стіни броньовані, об них можна бити хоч молотом — навіть не погнуться. Проте я всоте, втисячне шукаю лазівку, не знаходжу її — й засин