/ Language: Українська / Genre:sf_fantasy, / Series: Ключ від Королівства

Ключ від Королівства

Марина Дяченко

Потрапити в Королівство легко. Піти мандрувати дорогами, захищаючи себе й супутників від небезпек, — просто. Повернутися додому — лише один крок. Часом лише один крок відокремлює зраду від помилки, вірність від боягузтва, стриманість від байдужості, а сумнів від заздрості. Один крок до трону. Який крок зробиш ти?

Марина та Сергій Дяченки

Ключ від Королівства

Розділ перший

Оберон

Усе почалося в листопаді, темного дощового вечора. Точніше, це був не зовсім вечір — тільки п’ята година! Улітку в такий час ще загоряти можна. А тут — темрява, холод, і з неба падає чи то мряка, чи то сніжна крупа.

У мене за плечима — важелезний шкільний рюкзак, бо сьогодні було сім уроків, а ще я взяла в бібліотеці дві книжки. Тягнув рюкзак кілограмів на десять, як у туриста. Не розігнешся.

От я й вирішила під’їхати додому тролейбусом.

Чекати довелося довго. Проходили переповнені маршрутки — люди в них стояли, скоцюрбившись під низьким дахом. Зібрався натовп, я вже шкодувала, що відразу не пішла пішки. І тут підійшов тролейбус — напханий, як бочка з оселедцями.

У тролейбусі голосно лаялися.

Я так і не дізналася точно, що сталося. Там їхала циганка з циганчатами — може, вони образили цю тітку чи тітка сама до них причепилася, та коли двері відчинилися, циганчата посипалися як із мішка, а тітка вискочила на тротуар і залементувала не своїм голосом:

— Заберіть цих щенят! Щоб вони здохли! Щоб усі ви повиздихали!

У мене завжди мурашки по шкірі, коли хтось так кричить. От у нас біологічка теж… Коли вона починає горланити, мені хочеться чи втекти і сховатися, чи взагалі зникнути й не жити на світі. Ненавиджу біологію.

А ця тітка репетувала стократ гірше, ніж біологічка. І мені захотілося не сховатися, а… Сама не знаю. Підійти й трусонути її за комір? Та я й до коміра не дотягнуся, вона здоровенна, а я — заввишки з горщечок.

Натовп від цієї тітки бризнув увсебіч. А я навпаки. Я до неї підскочила і…

Бажання дати їй прочуханки зникло миттю. Мені розхотілося її трясти. Вона ж тільки ще сильніше розсердиться. Тому я просто глянула їй у вічі і сказала:

— Не можна так сердитися… Не можна!

І провела рукою, наче витираючи запітніле скло.

Ось тоді моє тіло від потилиці до п’ят взялося сиротами, а в голові щось стислося. Сама не знаю, як так вийшло. Тітка замовкла, її очі, ще мить тому затьмарені ненавистю, стали нормальними. І вона закліпала, наче щойно прокинулася. Ніби з неї зірвали чорну полуду, і вона побачила ліхтарі навколо, людей, мене…

Тоді я швиденько повернулася і, щоб не бачити тут нікого і щоб мене не бачили, побігла вулицею додому. Подумаєш — дві зупинки.

Серце в мене калатало як скажене: я завжди, коли встряваю в якийсь скандал, потім шкодую. Ну нащо мені здалася ця тітка? Вона ж не на мене кричала.

Із неба, як і раніше, щось сіялося, і я поступово почала заспокоюватися. Ліхтарі відображалися на мокрому асфальті, утворюючи дві низки вогнів — одну в небі, другу — під ногами. І я зовсім була заспокоїлася, як раптом зауважила, що він іде за мною.

Спершу відчула — щось не так. Озирнулася раз — іде. Вдруге — іде, не відстає.

Тоді я навмисно перетнула вулицю й заглянула в господарський магазин. Довго ходила там уздовж прилавків, запитувала, що скільки коштує, уже всім продавцям набридла. Минуло хвилин двадцять. Я виходжу…

Гопля! А він стоїть біля кіоску навпроти і вдає, що мінеральну воду купує.

Спочатку я злякалася. А потім глибоко вдихнула й подумала: чого мені боятися? Ще не пізно, на вулиці народу повно, менти на машині поїхали. Що він мені зробить, цей старигань?

На вигляд йому років сорок. Плечистий, високий, але не «качок». Борідка акуратна, коротко підстрижена. Пухова куртка. На перший погляд, ніби пристойна людина. Ну чого він до мене причепився?

А тут ще плечі від рюкзака розболілися — несила терпіти. І живіт почав нити з голоду. За весь день я тільки і з’їла, що бутерброд із сиром та «Чупа-чупс» у їдальні.

І ноги змерзли у вогких черевиках. Треба було додому поспішати, тим паче що о шостій мама прийде і, якщо мене не буде, влаштує скандал.

З іншого боку, ліхтар у нашому дворі третій день не горить. Під’їзд може бути порожній. І ліфт. А якщо цей дядько за мною в ліфт сунеться?

Може, зачекати на маму біля гастроному на розі?

І тут я розізлилася. З якого це дива втомлена, змучена, голодна людина, яка ще й уроки не вивчила, повинна півгодини стирчати під дощем тільки тому, що до неї приклеївся незнайомий чмир?

Я розвернулася й пішла йому назустріч. Думала, він відведе очі й пройде мимо — дзуськи, дивиться просто на мене!

— Чого вам, дядьку? — запитала я досить грубо. А як із ним іще розмовляти?

Думала, він здивується: мовляв, що трапилося, з чого ти взяла, йду у своїх справах…

Однак він навіть прикидатися не став:

— Поговорити треба.

Я від такого нахабства знову трішки злякалася. А наступної миті він як схопить мене за лікоть, як смикне кудись — я ледве на ногах устояла. А може, й гепнулася б, якби він мене не тримав.

У цей час повз нас на повній швидкості прогуркотів тролейбус, в калюжу колесами — гуп! І те місце, де я щойно стояла, обдало брудною водою, ніби з поливальної машини.

Дядько мене відпустив.

— Ходімо, — каже.

Я поправила рюкзак — він уже кілограмів зі сто, мабуть, важив. Ну що тут вдієш?

І попленталися ми поряд. Точніше, я пішла, наче нічого й не сталося, додому, а він зі мною — нога в ногу. Не відстає. Мовчить.

Я не витримала:

— Ну кажіть уже!

— Що?

— Кажіть. Починайте.

— Та не знаю я, з чого почати…

Якось дуже по-чесному у нього вийшло це. Коли наша класна каже: «Я навіть не знаю, що тобі сказати», — це полемічний прийом, іншими словами, брехня. Чудово вона знає: сяка-така, шкільний піджак не одягнула, на фізкультуру без форми, з біологічкою знову посварилася…

А цей дядько і справді не знав, що мені сказати. І чого було ув’язуватися?

— Тоді навіщо ви за мною… йдете?

— Бо дуже важливо, щоб ти мені повірила.

— Чому б це мені вам вірити? Я вас уперше бачу!

І я на нього покосувала — знизу вгору. Він, звичайно, не схожий на тих лиходіїв, якими нас у школі лякають. Хоча справжній лиходій і повинен виглядати приємно — щоб не викликати підозр. Щоб своїм виглядом зачаровувати жертву.

— Ну, — заговорив він знову, — якщо я почну з того, що мене звати Оберон… Ти мені, звичайно, не повіриш.

— Оберон… Аргон, неон, криптон, ксенон, — пробурмотіла я собі під ніс. У нашому кабінеті фізики таблиця Менделєєва висить, здоровенна, на всю стіну. З нудьги я її напам’ять вивчила. З тих назв хороші імена виходять. Командир космічного корабля Барій Рубідійович… Достойно звучить.

— Скажи, будь ласка… а що ти зробила на зупинці?

У мене знову сироти по спині так і забігали.

— Коли? На якій зупинці?

— З жінкою, яка кричала.

— Я нічого не зробила. Я просто їй сказала, що так не можна. І пішла. А ви бачили, чи що?

— Я бачив… Ти не просто їй сказала. Інакше б вона ще сильніше розійшлася. Ти не просто сказала — ти зробила. Усвідомлено чи випадково?

— Випадково, — сказала я. — І нічого я не робила. Я й пальцем її не зачепила. Якщо ви бачили, то ви й повинні…

— Стривай. Ти її не руками зачепила.

— А чим же?

І я почала сміятися. Не тому, що мені стало смішно, — борони Боже, у мене зуб на зуб не попадав. Просто треба було показати цьому стариганю, що я його не боюся і всі його домисли — справжнісінька нісенітниця.

— Ти мене злякалася?

Знову він дуже чесно запитав. І чесно здивувався. Ще б пак — у темряві плентається за дівчинкою здоровенний чолов’яга, бородатий, майже старий. Представляється Обероном. Ставить безглузді питання. І ще дивується, що мені трохи не по собі.

— Не бійся, — сказав він. — Я ж не для того, щоб тебе сварити. Навпаки, я давно шукаю когось, схожого на тебе. Який уміє те, що ти зробила сьогодні на зупинці.

— Але ж я нічого не вмію! Це було випадково, розумієте? Мені просто… завжди погано, коли хтось кричить, лається. Я хотіла, щоб вона замовкла!

Я затнулася. Виходило, ніби я виправдовуюся. А з якого це дива?

Ми йшли все повільніше й повільніше і, нарешті, зупинилися перед вітриною гастроному. Ліворуч, у двір, другий під’їзд, восьмий поверх; тільки я нізащо не пішла б туди з дивним дядьком назирці. Нема дурних.

— Ти б хотіла потрапити в Королівство?

— До Англії, чи що?

— Чому до Англії?

— Бо Великобританія — Сполучене Королівство.

— Ні. Не до Англії. У Королівство.

— Ні, дякую. Краще ви самі.

— Гаразд, — він не образився. — Я дам тобі одну річ. Коли зважишся — кинеш її на землю. Я чекатиму.

І вклав мені в долоню теплу кульку.

— Ну, до побачення…

Він ішов вулицею, усе далі й далі, а я дивилася йому вслід. Треба ж було переконатися, що він дійсно пішов. Озирнулася — чи не стежить хтось іще? Пірнула у двір. Злетіла сходами в парадне. Бігом проскочила в ліфт.

І вже там розтиснула долоню.

* * *

Наступного дня у мене вже зранечку був особливий настрій. Хоч і не виспалася, хоч і тарарам влаштували ні світ ні зоря: за столом Петрик кидався кашею в Дмитрика, а Дмитрик бив ложкою Петрика по голові. Я вліпила запотиличники обом, щоб не кричали. Прийшла мама й вліпила ляпанця й мені — бо я, бачте, доросла й мушу підтримувати порядок, а не битися. Я схопила зі столу бутерброд і так, із бутербродом в одній руці і рюкзаком у другій, вискочила на сходи. Поставила рюкзак на поручні, всунула руку в кишеню куртки…

Він був скляний і трішечки світився ізсередини. Усередині кульки скло колихалося, мов холодець, і в цьому холодці плавав ключ — мідний на вигляд, із зеленими плямочками на борідці, він завмирав, коли я відводила погляд. А коли я знову нишком на нього дивилася — він починав поволі повертатися й мерехтіти, як далека зірочка.

Ключ від Королівства.

Я ніби роздвоїлася: одна моя половина чудово розуміла, що ця кулька — просто гарний сувенір, а вчорашній дядечко — у кращому разі сумирний божевільний.

Однак із самісінького ранку у мене був особливий настрій. Бо друга половина вже щосили гралася в Королівство. Де шпичасті скелі, замок на горі й ліс навколо. Бо неможливо всерйоз сприймати цей листопад, цей дощ і вічну темряву. Можна ж вірити у щось гарне…

Я мріяла три уроки поспіль. На перерві між третім і четвертим заявилася в їдальню — і натрапила там на трьох ідіоток із десятого «Б».

— А хто це така? — голосно запитала Зайцева у Лозової. — Чому ця дрібнота прийшла в їдальню на перерві для дорослих? Час малюків — між другим і третім уроком. Правильно?

Лозова заіржала. Хворостенко захіхікала. Ця Хворостенко живе в нашому під’їзді і, коли зустрічає мене в ліфті, дивиться повз мене — просто не помічає. А коли поряд Зайцева — проходу не дає, все шукає, до чого присікатися. Це перевірено.

— Дівчинко, дівчинко, в якому ти класі?

Зайцева чудово це знає. Її просто дуже веселить мій маленький зріст. Веселить настільки, що вона завжди придумує новенький жарт — на ту ж вічну тему.

А я росту. Я майже щодня відмічаю свій зріст на одвірку. Я насправді стаю вищою, просто мої однокласники теж ростуть, і у них виходить швидше…

— Дівчинко, дівчинко, а може, ти — карлик?

У мене в руці була склянка з яблучним соком. Р-раз — і Зайцева мокра з голови до ніг: і обличчя, і піджак, і волосся.

— Ах ти суко!

Я не встигла відскочити. Мокра Зайцева заїхала мені кулаком по фізіономії так, що в очах на секунду стало ясно-ясно. Лозова вчепилася у волосся — добре, що воно в мене коротке, ой як не просто втримати…

Я пожбурила в Зайцеву склянкою. Склянка відлетіла від її живота і розбилася об підлогу — тільки осколки бризнули врізнобіч.

Хворостенко заверещала.

Хтось налетів і вхопив мене ззаду. Я не оглядаючись хвицнула каблуком.

Виявилося, що це була біологічка.

* * *

— Якщо тебе образили словесно, то й відповідай словесно! Що це за дикість — рідиною в обличчя?! Що за хамство — битися? Ти поглянь на себе! Заввишки з горщечок, а агресивна, як карний злочинець!

Завучка височіла наді мною, ніби айсберг — менша частина над столом, велика, невидима — під столом на стільці. Їй легко й просто казати, що я — заввишки з горщечок. А якщо я скажу їй, що вона — жирна корова…

Ото буде!

Чи гірше однаково вже не буде? І можна спокійно сказати, що думаєш?

У цю мить завучка мене ненавиділа. Не за яблучний сік і розбиту склянку, і навіть не за синець на нозі біологічки. Вона готова мене вбити за все лихо, що траплялося в її житті. Як учорашня тітка ненавиділа циганчат — не за те, що вони брудні й жебраки, а за те, що в неї був важкий, сірий день — один із багатьох, і так до самої смерті.

Втупившись у подряпаний лінолеум, я знову пригадала все, що відбулося на зупинці. Як я ніби відсунула чорну пелену, тітка замовкла, закліпала очима, обличчя її з розлюченого раптом стало нормальним, навіть добрим…

Може, і з завучкою так вдасться?

Я підвела очі.

Ні, не вийде. Я швидко знову похнюпилася — в підлогу дивитися безпечніше.

— Ти знаєш, що з чотирнадцяти років настає кримінальна відповідальність?

Мені тільки тринадцять виповнилося. Це для Зайцевої кримінальна відповідальність давно настала — і що?

— Негайно додому. За матір’ю — негайно.

— Вона на роботі.

— Значить, іди на роботу… Чи я сама до неї піду!

* * *

Було ще видно. Навіть уроки не закінчилися.

Зайцева, Лозова й Хворостенко спокійнісінько сиділи на якійсь географії та переморгувалися зі своїми хлопчаками. Героїні…

Мій рюкзак залишився в учительській. Навіть ліпше: не треба тягати на спині такий тягар.

Я сіла на лавці біля шкільних воріт. Іти до мами на роботу — повне божевілля. По-перше, у себе в конторі вона завжди зайнята, їй навіть дзвонити можна тільки в крайньому разі. По-друге…

Я навіть не хотіла обмізковувати цю думку до кінця. А просто витягнула з кишені куртки скляну кульку з ключем.

Тепер він не здавався чарівним. І весь особливий настрій, який був у мене зранку, випарувався. Ключ від Королівства… ось вам ключ від Королівства, в Королівстві місто…

Ідіть ви всі в баню зі своїми казками!

Я зі злості розмахнулася і зажбурнула кульку в кущі.

Треба було піти вчора з цим дядьком. Хай би він виявився маніяком, заманив мене в ліс і вбив. І сьогодні завучка, замість того щоб шипіти на мене, трагічним голосом оголосила б на шкільних зборах про мою смерть. І цілісінький місяць у школі тільки й розмов було б, що про мене, — якою я була, по суті, непоганою дівчинкою…

Я розсміялася. І знову не тому, що мені було смішно, а тому, що це найбезглуздіша дитяча думка: хай я помру, і вони всі начуваються…

Дитячий садок, їй-богу. Чому я мушу вмирати? Через Зайцеву?

Мені стало шкода кульки. Усе-таки вона прикольна. Її можна подарувати Петрикові чи Дмитрику… Правда, вони через неї поб’ються. Гаразд, можна оголосити між ними змагання: хто краще поводитиметься — тому дам кулькою погратися…

Ось так приблизно розмірковуючи, я підвелася з лавки, підійшла до голих кущів і, нахилившись, почала шукати на землі кульку.

Кульки не було — спересердя я дуже далеко її закинула. Однак кущі були не дуже густі, тому я, сівши навпочіпки, потихеньку в них залізла.

Я глянула праворуч і ліворуч: на землі, голій і гладенькій, лежав фантик від цукерки і розмоклий недопалок. Куди ж, хай йому грець, я її закинула?

І я пролізла ще трохи вперед. Кущі вже мали закінчитися — за ними газон, де влітку водяться коники. Можливо, кулька на газоні?

Я полізла, як ведмідь, крізь гущавину вперед. Газону не було! Я озирнулася — доріжка теж сховалася за переплетеними гілками. Куди не глянь — кущі, кущі, кущі…

Тоді я випрямилася. Був, звичайно, ризик, що мене побачать з вікна вчительської, і тоді до всіх моїм провин додасться ще й «спустошення зелених насаджень»…

Я роззирнулася навколо — і майже відразу тихо заволала.

Розділ другий

Аудієнція

— Ось, ваша милосте, хлопчисько проник в королівський сад. Наша провина, недогледіли. Хоча, щоб я осліп, як він проліз? Огорожа ніби ціла…

«Ваша милість» був високим старим, одягненим у чорне. Оглядаючи його, я зрозуміла, що наша завучка — сумирна жінка і до того ж красуня.

Той, хто мене впіймав, і досі тримав мої руки заламаними за спиною. Так зі мною у житті ніхто не поводився, навіть Зайцева.

— Пусти!

— Бач, ще сіпається. То його вам залишити, ваша милосте? Чи по-простому відшмагати батогом та відпустити?

Я засмикалася сильніше, проте чоловічок так крутнув мені лікті, що довелося заспокоїтися.

— Не вийде по-простому, — сказала «милість» скрипучим, як іржаві завіси, голосом. — Хлопчисько непростий, видно здалеку… Ану кажи, поганцю, що тобі потрібно було в саду?

— Мене запросили! — про те, що я дівчинка, лячно було й згадувати. — Мені дали ключ!

— Ключ від саду?

— Ключ від Королівства!

— Он як? — гачкуватий ніс «милості» описав у повітрі складну фігуру. — Хто?

(Неон? Криптон? Ксенон? Як же його звати?!)

— Оберон, — зраділа я, що пам’ятаю його ім’я.

Хватка того, що тримав мене за лікті, трохи ослабла. Мабуть, Оберона тут знали.

— Брешеш, — заперечила гачконоса «милість». — Стороже, яблук він багато встиг натрусити?

— Не потрібні мені ваші яблука! Я до них не торка… вся. Я з іншого світу, у мене рідкісні здібності, Оберон мене спеціально запросив!

— Схиблений хлопчисько, — зі співчуттям сказав сторож і нарешті випустив мене. «Милість» мовчала, втупивши в мене жовті круглі очі.

Я глянула на свої руки. Залишилися червоні вм’ятини від пальців сторожа — мабуть, будуть синці. І це ще дурниці порівняно з батогом, який на мене чекає!

— Я правду кажу, — заволала я, стримуючись, щоб не заревти.

Навколо було темно й лунко. Горіли факели, прикріплені на стінах. Висока стеля закопчена до чорноти. Ну де ж, де наша люба вчительська? Де полиці з класними журналами, де «наочні матеріали» на мотузяних петельках?

Якого біса мені потрібно в цьому клятому «Королівстві»?!

— Я кажу пра… хочете, запитайте в Оберона… ну, будь ласка.

— І як, — запитала «милість» після довгої неприємної мовчанки, — як запитати про тебе, шмаркачу?

— Скажіть, Ліна Лапіна…

«Милість», здається, поперхнулася. І я поперхнулася теж. Я пригадала, що там, на листопадовій дощовій вулиці, Оберон не запитав, як мене звуть! А навіть якби й запитав — я б не сказала. Незнайомцям свого імені я не називаю.

— Точно схиблений, ваша милосте, — вступився за мене сторож. — Видно ж — не при своєму розумі. Давайте, я його батогом — так, для порядку… І нехай собі йде…

— Відведи до каземату, — байдуже сказала «милість». — Справа непроста.

* * *

Загалом я люблю тварин. Навіть мишей і щурів. Але тут їх було дуже багато, і вони поводилися нахабно.

Я з ногами залізла на дерев’яну лавку, вона хиталася і скрипіла піді мною так, ніби от-от збиралася розсипатися. У казематі не було факела, тільки крізь маленьке віконце ледве проникало світло. Щури снували вздовж стін, і здавалося, що підлога ворушиться. А в дальньому темному кутку лежала купа ганчір’я, від неї тягнувся ланцюг, як шнур від телевізора, тільки не до розетки, ясна річ, а до великого кільця в стіні. Ця купа лежала так нерухомо, що вже через півгодини напруженого сидіння то навпочіпки, то на колінах мені стало абсолютно зрозуміло: це зітлілий труп попереднього в’язня.

Веселенькі справи відбуваються у вашому королівстві!

«Хочу додому», — подумки благала я Господа. Хочу до кабінету директора — «на килим». Хочу сварки з мамою. Хай кричать Петрик і Дмитрик, хай вітчим удає, що вмовляє маму бути лагіднішою, а насправді ще більше проти мене настроює. Навіть якщо мене віддадуть до школи для малолітніх злочинців — гірше, ніж у цьому підземеллі, мабуть, не буде…

І коли я пошепки пообіцяла привселюдно вибачитися перед Зайцевою — заскрипіли двері. Від цього скрипу склеїлися в грудку мої нутрощі й нестерпно захотілося в туалет.

На брудну підлогу впала смуга світла. Щури неквапливо розійшлися по норах — ніби для годиться. Деякі навіть не сховалися повністю: було видно, як із деяких щілин стирчать гострі вусаті морди.

— Виходь, — сказали зовні.

Окрім одягненого в чорне старого («його милості»), біля входу в темницю стояли два стражники в коротких малинових штанях, у смугастих чи то каптанах, чи то камзолах. У них були такі суворі обличчя, що я жодної миті не сумнівалася: мене ведуть або на страту, або в камеру тортур.

— Можна в туалет?

— Що?

— Ваша милосте, — з відчаю я вирішила підлизатися, — можна мені в туалет?

Я не сподівалася на відповідь, однак процесія («милість» — попереду, я — між двома стражниками позаду) уповільнила ходу.

— Відведи, — сказав старий вусатому стражникові (другий був безвусий, зате мав борідку клином).

Той узяв мене за плече — правда, не боляче, а так, для порядку, — і повів лабіринтом коридорів.

Я потихеньку озиралася. Бігти тут було нікуди — запросто заблукаєш. Деякі коридори були більше схожими на щілини, і стражникові доводилося протискуватися в них боком. Між іншим, мій невисокий зріст і мала вага могли б стати мені у пригоді: на відкритому місці кіт завжди наздожене мишу. А в лабіринті вузьких ходів — фіг вам!

Щоправда, стражник напевне знає цей лабіринт як свої п’ять пальців. На відміну від мене.

— Прийшли. Дивись не впади.

Він підштовхнув мене до низеньких дверей і присвітив факелом.

Навіть мені довелося пригнутися — а такі, як він, мусили мало не рачки сюди входити.

Шуміла вода. Глухо. Ледве чутно. Далеко внизу. Я зачекала, поки очі звикнуть до напівтемряви…

І це називається туалетом?!

Досить простора кімната, а в центрі її — діра. Я обережно, дуже обережно, підійшла, заглянула…

Внизу струмувала річка. Справжня річка — повновода, як Дніпро. А я була над нею на висоті, мабуть, стоповерхового будинку. Вниз ішли прямовисні стіни — вниз, вниз…

Мені відразу розхотілося користуватися цим туалетом. Мені взагалі всього розхотілось, окрім одного — негайно заплакати.

— Гей! Ти довго там?

Я вибралася через низенькі дверці, примружилася від світла факела. Нехай уже ведуть мене, куди хочуть. Нехай.

* * *

Зал, куди мене заштовхали, був завбільшки з наш стадіон, а заввишки, мабуть, з десятиповерховий будинок — якщо в ньому поламати перегородки між поверхами. І в цьому залі, нарешті, були вікна, у які світило сонце. Це було нормальне світло, навіть радісне якесь — не осіннє, не зимове. Літо чи пізня весна.

Посеред залу стояв трон і спинкою майже діставав до стелі. Той стражник, який водив мене в туалет, нахилив мою голову до підлоги — не боляче, однак рішуче.

— Дякую за службу, — пролунав голос незрозуміло звідки. — Тепер залиште нас.

По кам’яній підлозі зацокали залізні каблуки. Неголосно грюкнули двері. І стало тихо, а я все дивилася на свої черевики, не наважуючись підвести голову.

Хтось підійшов до мене, зупинився поряд:

— Ліно?

Я спочатку впізнала його голос, і тільки потім наважилася на нього поглянути.

Ну чому, чому він мені відразу не сказав, що він король?!

Навіть якщо не брати до уваги золоту корону на голові, мантію з горностая і все інше, у що він був одягнений, у нього було таке королівське обличчя…

— Драстуйте, — сказала я й заплакала.

— Ти, мабуть, випадково ввійшла, — сказав Оберон. — Інакше я б тебе зустрів.

Він не звертав уваги на мої сльози, наче не помічав їх. І від цього мені легше було заспокоїтися.

— Я взагалі нікуди не входила. Я кинула кульку в кущі… А потім полізла шукати…

— Ну, зрозуміло, — він поклав руку мені на плече. — Вибач, що так вийшло. У нас тепер є дві можливості: або я тебе зразу ж відправлю додому…

— Так! Так!

— …Або все одно відправлю додому, тільки спершу ми з тобою посидимо, побалакаємо, я тобі розповім…

— Ні! Нічого мені не треба! Тільки додому!

Здається, він засмутився.

— Ти впевнена? Я розумію — ти втомилася, голодна, але ж тут є смачна їжа, тепла вода, якщо ти хочеш помити руки…

— Я хочу додому, і все.

— Не бійся. Ти в цілковитій безпеці. Я обіцяв тебе повернути — і я поверну. Один крок — і ти будеш удома, однак усе-таки подумай…

Не слухаючи його більше, я зробила крок.

Це був найдовший крок у моєму житті.

* * *

Я сиділа на лавці біля шкільних воріт, і всі мої проблеми нікуди не поділися. Рюкзак із книжками і зошитами — в учительській, мама — на роботі, синець — під оком, і величезний скандал — не за горами.

Розділ третій

Королівство вирушає в дорогу

Ви можете похвалитися, що у вас є знайомий король? А король у золотій короні? А у мантії? З акуратно підстриженою бородою?

А в мене був знайомий король. Був, однак я добровільно відмовилася від цього знайомства.

Чи слід згадувати, як гірко я шкодувала?

Чому хоча б не вислухати його? Адже він хотів щось мені запропонувати? Може, йому потрібна була принцеса? Чи, наприклад, бойовий маг? Може, саме це він і мав на увазі — що мене можна навчити магії?

«Дуже важливо, щоб ти мені повірила». Так він казав при першій нашій зустрічі. Я пам’ятала ту розмову до найдрібніших деталей, до останнього слова. І все намагалася зрозуміти: від чого ж я так по-дурному відмовилася?

Із мамою ми не розмовляли майже місяць. Вона хотіла, щоб я перша прийшла миритися, щоб вибачилася. А за що? Звичайно, в темниці, де щури і чийсь скелет у кутку, захочеш миритися навіть із Зайцевою. А так… ну повинно ж бути у світі хоч трішечки справедливості!

Щодня (ну, майже щодня, коли мені не заважали) я повзала в тих кущах навпроти лавки. Певна річ, кульки з ключем не знайшла і кущі були звичайнісінькі: з одного боку — асфальтова доріжка, з іншого — газон. Ані королівського саду (а я його навіть як слід не роздивилася), ані замку (а який він гарний!), ані натяку на інше життя.

— Лапіна, що ти там робиш? Негайно припини ламати кущі!

Так я і жила, кусаючи лікті, поки не випав сніг. А новий сніг — це трішечки й нове життя: здається, тепер усе буде кращим і цікавішим…

Уже наближався Новий рік, а значить, канікули. І контрольні… Нова смуга перешкод: тільки з мамою помирилися — і знову привід для сварки. Узагалі-то, повною ідіоткою я в класі не вважалася, задачі нормально розв’язувала і писала майже без помилок, але був за мною грішок: що не контрольна — то провал. Причина була у хвилюванні, чи невезінні, чи ще щось завадило, проте навіть самі вчителі мені зізнавалися: у тебе, кажуть, у табелі оцінки на порядок нижчі, ніж ти заслуговуєш. Не вмієш ти писати контрольні. Вчись, мовляв, зосереджуватися, життя — це іспит, і так далі.

І от усі вітрини — в гірляндах, то там, то тут — ялинки, Новий рік на носі… А я наступного дня після контрольної з алгебри йду додому.

З оцінкою в щоденнику.

Пішов сніг… Пухнастий такий, лапатий. А в мене настрій — хоч сідай в замет і весну чекай.

Завертаю я до себе в двір і бачу: на лавці біля під’їзду хтось сидить. Нічого особливого: там завжди то старенька відпочиває, то хлопець дівчину дожидається. А тут сидить чоловік у пуховій куртці, в шапці й давненько сидить — уже снігу намело на плечі.

Проходжу я мимо, до під’їзду, дивлюся під ноги, читаю сліди на снігу… Полози — хтось важкі санки протягнув… Рифлені черевики… Ковзани — це Катька, сусідка, на ковзанах по снігу катається… дурепа… Іду і на чоловіка так скоса, заради цікавості — зирк!

А це Оберон.

* * *

У мене ноги так до снігу і примерзли.

«Помилилася», — думаю. Раптом це зовсім інша людина, просто схожа?!

І зразу ж розумію: не переживу такого розчарування.

Однак це він, точно він. Борідка акуратно підстрижена. Очі уважні. І обличчя королівське. Без корони, без мантії, та придивись уважніше — і все зрозумієш.

Я стояла перед ним хвилини зо три. Сніжинки торкалися щік і відразу танули, такою розпашілою була моя фізіономія.

Нарешті він голіруч, без рукавичок згорнув сніг із лавки поряд із собою.

— Доброго дня, Ліно. Присядеш?

— Добридень…

Я підійшла, проте сідати відразу не наважилася. Як хороше мріяти про чудо, а коли воно приходить, усе-таки лячно. Якщо чесно — аж подих перехоплює.

— Добридень, — сказала я голосніше (раптом він з першого разу не почув), — ваша величносте…

— Присядь.

І я вмостилася поруч із ним.

Ми сиділи на очах у всього будинку. Якби хтось із сусідів зараз виглянув у вікно, а потім запитав би мене, з ким це я розмовляла… Я б збрехала, мабуть, що це мій учитель. Чи батько подружки.

Нізащо нікому я не сказала б, що це король-чарівник.

А мені так хотілося! Так хотілося, щоб вони про це знали!

— Ну, як у тебе справи? — запитав Оберон.

Я хотіла сказати відразу: «Погано». Вчителі прискіпуються, алгебра паскудна, контрольну завалила. Заберіть, мовляв, мене до Королівства…

А потім подумала: як я йому, королю, зізнаватимуся у власній дурості, жалітимусь про якусь там «пару»?!

— Добре справи. Дякую. А у вас як?

— У нас гірше. — Оберон недбало струсив сніг із плеча. — Ми вирушаємо в дорогу… Це небезпечно.

Я розгубилася.

— Ви кудись виїжджаєте?

— Так. І далеко.

— Ви кидаєте замок, сад… Ви залишаєте своє Королівство?!

— Ні. Я веду Королівство на нові землі… А замок і сад залишаю, так. Вони живуть своїм життям. Вони мені набридли.

Я поводила підошвами по снігу, ніби шліфуючи його. Оберон говорив незрозумілі речі, а я, чесно кажучи, чекала зовсім іншого.

Я чекала, що він запросить мене в замок. Краще — на бал. Або ні — краще на турнір… Та байдуже куди, тільки б у Королівство. І нехай усі йому кланяються, а він мені отак запросто: заходь, мовляв, Ліно…

І, ніби почувши мої думки, він раптом сказав:

— Ходімо?

Сніжинки затанцювали в мене перед очима. Я шліфувала й шліфувала сніг під лавкою, вже до асфальту протерла і ніяк не могла зрозуміти, чому ж мені так лячно. Адже я хотіла, мріяла, чекала… Дочекалася — і боягузливо хочу втекти. Упірнути від нього в під’їзд. Щоб усе знову було нудно, зле, важко…

Буденно.

— А мене мама чекає, — сказала я й почервоніла ще більше. Адже я знала, що мама на роботі і її не буде до шостої. Нехай я забиваю баки вчителям, але як я посміла збрехати королю Оберону?!

— Тобто вона чекатиме, — уточнила я. — Якщо мене не буде… до шостої.

— У Королівстві існує закон, — він дивився мені прямо в очі й говорив, як завжди, дуже спокійно й чесно, — якщо людина входить до нього з вашого світу, вона повертається назад у те ж місце. У той самий час. І навпаки: я перейшов у ваш світ, коли мій канцлер почав: «Манд…» Я встиг погуляти по місту, почекати тебе тут на лавці. А коли повернуся, канцлер скаже: «…рівка», — і спокійнісінько продовжить свою доповідь. Та що казати, адже ти пам’ятаєш, як було минулого разу?

Я, звичайно, пам’ятала.

— А ви потім повернете мене назад?

— Слово.

Якби ж наші хлопчаки вміли отак сказати: «Слово», — і щоб відразу, без жодних клятв, було ясно — цей не зрадить!

Але що ж це виходить? У мене зовсім-зовсім не залишилося виправдань власного боягузтва? Мама не хвилюватиметься. У Королівстві я назавжди не залишуся. Екскурсія — туди й назад. Найкраща на світі розвага…

Розвага?

— Пробачте, ваша величносте… А навіщо я вам все-таки потрібна?

* * *

Тут зими не було. Тож я відразу скинула і куртку, і шапку, і шарф. Зняла б і черевики, якби не колготки під брюками. Ходити в колготках по траві — повна дурня.

Проте й жарко не було. Повітря… Минулого разу я його як слід не рознюхала. А в ньому линули одночасно запахи і лісу, і моря, і дощу.

Цього разу Оберон вийшов мене зустрічати, і слуги біля воріт замку завмерли в поклоні. Звичайно, вони кланялися королю. А виходило так, ніби й мені трішечки.

— Ти не захекаєшся, якщо сходами довго підійматимешся?

Я заметеляла головою. Не дуже люблю сходи — сірі, сумовиті, з нескінченними однаковими майданчиками. А по цих ішла б і йшла до самого неба: вони звивалися всередині замку, то ховалися в башту, то зовні тулилися до стіни, і тоді перехоплювало дух. Бо сходи ті були без поручнів.

Чим вище ми підіймалися, тим ширшим ставав навколишній світ. З однієї сторони горизонту височіли зубчасті скелі, з другої — ліс без кінця-краю, з третьої — місто під червоними дахами, з флюгерами і вузькими вулицями і за містом знову ліс. А з четвертої — море, на морі — кольорові вітрила й далекий острів на горизонті.

— Це Королівство, так? Усе це — Королівство?!

Від захоплення я забула про обережність, Оберон узяв мене за лікоть і акуратно відсунув від краю сходів.

— Я все тобі розповім. Сюди… — запросив він.

Услід за ним я ввійшла до округлої арки. Він пригнувся в отворі, я — ні.

За нашими спинами безшумно зсунулася докупи портьєра. Я озирнулася.

Кругла кімната. Письмовий стіл — не такий, звичайно, як у нашої завучки, а королівський, дубовий. Різьблений трон — точна копія того, що в тронному залі, тільки трохи менший. І книги, книги, якісь сувої, папери, біля стін — мармурові плити з незрозумілими символами. Бридка маска на стіні, зроблена з дуже непривабливої напівзотлілої, напівобгорілої шкіри. Я вирішила на неї не дивитися.

Скляні пірамідки й кульки на шнурочках, сонце світить відразу в три вікна, по дерев’яній стелі стрибають сонячні зайчики. А на підлозі — пісок. Товстенний шар, як на найчистішому пляжі. Теплий — я рукою доторкнулася. Оберон пройшов по піску до свого трону — залишився ланцюжок слідів. І сліди ці майже відразу стали згладжуватися, танути, наче від сильного вітру (а вітру в кімнаті не було), наче минали роки й роки, століття…

Мені стало ніяково. І я сіла на пісок просто там, де стояла. Навіть куртку не підстелила.

— Тобі тут подобається?

— Так, — сказала я і про всяк випадок ввічливо додала: — Ваша величносте.

Він сидів переді мною за письмовим столом — такий, яким я зустріла його на лавці у дворі.

Куртка (розстебнута), з кишені стирчить картатий шарф. Ані корони. Ані мантії. А навкруги, за вікнами, скелі, ліс, вітрила…

— Так от. Це не Королівство.

От тобі й маєш.

Мені здалося, що він верзе дурниці. Дуже образливі, шкідливі дурниці. Якби він був учителем, я б огризнулася…

А так мені тільки й залишалося, що тужливо запитати:

— А що?

Він побіжно проглянув якісь папери. Закрив величезну книгу — курява здійнялась стовпом, закрутилась в сонячному світлі. Зітхнув. Вийшов з-за столу, всівся, як і я, на пісок.

— Королівство, Ліно… Це я, мій син — принц, та шість його наречених. Комендант — ти з ним знайома, у нього гачкуватий ніс. Канцлер. І ще приблизно сотня людей — слуги, глашатаї, кухарі, конюхи, варта, придворні маги, єгері, музиканти. Це і є Королівство. Ми мандруємо по світу, як циганський табір чи бродячий цирк. І якось знаходимо незаймане місце, де високі гори із зубчастими скелями, чи дрімучий ліс, чи і те й інше. Де стоїть на обриві занедбаний замок. Утім, замок ми можемо збудувати й самі…

Він говорив і пересипав пісок з долоні в долоню. Я теж зачерпнула жменю — і ледве не скрикнула від болю. Щось кольнуло мене в мізинець. Я пригляділася — із піску стирчав спис. Маленький. Солдатика спис. Я відкопала його. Важкий — мабуть, олов’яний.

— І от ми оселяємося там, — продовжував Оберон, поглядаючи на мене з-під опущених повік. — Засновуємо нове Королівство. У садах живуть феї, в озері — русалки. У лісі — лісовики чи й щось гірше. На скелях гніздяться дракони… Бо ми змінюємо тонкий світ. Сама земля навколо нас стає Королівством. А це приваблює людей… І потроху вони звідусіль сходяться до нас: селяни розорюють землі, ремісники будують майстерні, купці привозять товар, влаштовуються ярмарки. Зводяться будинки, будуються мости, млини, кузні, пилорами. У горах закладаються шахти й копальні. Винаходяться нові способи обробки металів, фарбування тканин і виготовлення добрив для полів. З’являються і міцніють економіка, фінанси, зовнішня і внутрішня політика, судочинство. На Королівстві наростає броня — броня товстого світу, вагомого, справжнього, дуже важливого й потрібного для людей… І коли броня стає дуже товстою — Королівство втрачає здатність рухатися, втрачає владу над тонким світом, гине… Тобі цікаво?

— Так! — я підскочила. На той час я знайшла в піску п’ять олов’яних солдатиків і руїни маленького кам’яного будинку. У ньому могли б жити люди завбільшки з мій ніготь на великому пальці. А може, і жили колись?

Оберон помовчав. Під його поглядом я припинила ритися в піску — не дитина.

— Так, Ліно, — сказав Оберон, коли я чинно склала руки на колінах. — Може, я забагато хочу від тебе… Однак мені потрібна не маленька дівчинка, а солдат. Помічник, від якого одного чудового дня залежатиме доля Королівства. Бойовий маг, якому багато що дозволено, але з якого потім суворо спитають. Ось ким я тебе бачу… А ти?

— А я слухаю, — сказала я чесно й закліпала очима.

Оберон усміхнувся.

— Так от… Коли вагу товстого світу, що наросла на Королівстві, вже не можна підняти, ми кидаємо все і знову вирушаємо в мандри. Крізь хаос. Через невідкриті землі, населені чудовиськами. Через моря, через сніги, повз вулкани, повітрям, під землею. Ми повинні знайти нове місце для Королівства. А знайти його з кожним разом усе важче.

— Але чому? — я кинула погляд за вікно. Море хвилювалося, вали піни звідси, зверху, здавалися зовсім маленькими, проте я бачила, як хилитаються на хвилях кораблі. — Якщо тут так добре… А дорога така небезпечна… Чому ви не можете залишитися?

Оберон провів рукою по волоссю. У кімнаті затремтіло повітря…

Зникла куртка, зникли витерті джинси й картатий шарф. Він сидів переді мною в мантії, камзолі й коротких смугастих штанях та високих ботфортах. А на голові його блищала корона.

Це було дивне видовище — король, який по-турецьки сидить на піску. Ніби відчувши це, Оберон підвівся, не торкаючись руками підлоги. Ніби злетів.

Я теж підвелася. Я просто не могла перед ним сидіти!

— Бо ми — Королівство, — сказав він зовсім іншим, низьким і суворим, владним голосом. — І піклуємося не про свої зручності, а про весь світ. Ти думаєш, у цих скелях залишився хоч один дракон? Ти думаєш, хоч одна русалка виходить на берег місячної ночі? Світ завойований людьми, віддано людям, і це правильно. Однак правильно й інше: завтра опівдні, ні хвилиною пізніше, Королівство піде звідси на пошуки нової землі. Так вирішив король.

— А я нічого не кажу, — забелькотіла я, перелякавшись. — Тільки… А як же я? Що я повинна робити?

Він знову сів за стіл. Посміхнувся. Сказав тепер уже звичним своїм голосом:

— А ти нічого не повинна, Ліно. Річ у тім, що за вдачею ти — маг. Ти можеш змінювати те, що я називаю тонким світом, а більшість людей навіть не здогадується про його існування… Зараз у нас у Королівстві дуже не вистачає магів. У дорозі вони необхідні. Я один не зможу наглядати за всім караваном, вчасно помічати всі небезпеки, допомагати всім, хто потребує допомоги… Є ще Ланс і Гарольд, старший і молодший учні. Цього мало. Чим більше магів у каравані — тим безпечніший шлях, тим більша ймовірність, що всі дійдуть до нового місця живими й неушкодженими. Я пропоную тобі посаду молодшого мага дороги в Королівстві. Ти чи погоджуєшся, і тоді завтра йдеш разом із нами, чи не погоджуєшся. Один крок — і ти вдома. Однак тоді я вже ніколи більше за тобою не прийду… Ти відповіси відразу чи дати тобі час на роздуми?

— Але, — у мене раптом затряслися коліна, — я ж нічого не вмію. І з чого ви взяли… Це через той випадок на зупинці, так? Та я після того намагалася знову це зробити, проте нічого не виходило. Навіть якщо я маг, я… у мене не вийде. Мені ж тільки тринадцять! Може, потім, коли я подорослішаю…

Я говорила й говорила, а вуха в мене палахкотіли все сильніше й сильніше. Мені хотілося закопатися в пісок, що був під ногами. Ліпше б Оберон ніколи мене не зустрічав, ліпше б не приводив у Королівство, тоді б я так не осоромилася. Цю мить я згадуватиму, мабуть, до старості — яка я була боягузка й дурепа…

Оберон витягнув щось із ящика столу й підкинув на долоні. Я відводила погляд від його очей, проте на руки глянула — він тримав здоровенний кинджал із тонким лезом.

І наступної миті, майже не замахуючись, метнув кинджал у мене!

Вістря було спрямоване просто в моє ліве око.

І як я примудрилася не забруднити штани? Чесно кажучи, ще трохи — і стала б моя ганьба невідворотною…

А так — я просто заволала, як скажена, й відштовхнула цей триклятий кинджал… Я так і не зрозуміла чим. Кинджал на мить завис прямо перед моїм обличчям, а потім акуратненько розколовся вздовж, на дві половинки: праву й ліву. І обидві половинки кинджала беззвучно впали в пісок біля моїх ніг.

У мене мурашки пробігли з голови до п’ят, і в голові щось стислося. Може, це мізки мої курячі поменшали.

— А ти кажеш, не виходить, — дуже серйозно зауважив Оберон. — Вроджені дані в тебе хороші. Та якщо не розвивати — так і зникнуть років до вісімнадцяти.

Я подумала: може, зненавидіти його на все життя? Заридати? Чи нехай додому негайно повертає?

Я не заплакала. Тільки запитала з докором:

— Ви ж могли мене вбити?

— Нісенітниця, — він навіть посміхнувся. — Поглянь…

Оберон витягнув із ящика ще один кинджал і, перш ніж я встигла злякатися, метнув просто в бридку маску. Мить — і кинджал знову в його руці. Я не встигла зрозуміти, як це сталося, однак маска висіла неушкоджена, така ж огидна, як і раніше.

— Це такий кинджал?

— Ні, це я так кидаю… І ти так зможеш. Коли навчишся.

— Правда? А що ще можуть маги?

— Утихомирювати чужий гнів. Чути й бачити потаємне. Відчувати небезпеку. Будувати повітряні замки. Літати. Вбивати поглядом. Залежить від ступеня майстерності.

Я замислилася. І мені страшенно захотілося навчитися… ні, не вбивати поглядом. Хоча якщо згадати Зайцеву, то це було б дуже до речі. Захотілося літати — так захотілося, що пучки пальців засвербіли і, здається, я навіть стала трішечки легшою.

— Обероне…

— Так?

— Якщо я дам згоду йти з вами, ви потім повернете мене додому?

— Як тільки влаштуємося на новому місці. Один крок — і ти вдома. Та й по всьому.

— А якщо, — я затнулася, — якщо я передумаю… в дорозі? І захочу повернутися?

— Не вдасться. Ми можемо ходити між світами тільки тоді, коли вони існують і усталені. А мандрівне Королівство — нестабільна структура. Тож краще і не намагатися.

— А, — у роті в мене пересохло, — мандри… це… як довго?

Він знизав плечима. Мовляв, з якого боку подивитися. Чи не занадто довго доводиться тебе вмовляти?

Я уявила собі: один крок — і я вдома. Там зима, сніг іде. Можна взяти санки, з’їхати з гірки… Повернутися додому, отримати прочуханку за контрольну з алгебри… І за невивчені уроки… І за невитертий пил… І так жити, жити і знати, що була в Королівстві й сама — сама! — від нього відмовилася.

А головне — знати, що Оберон мене зневажає.

З іншого боку, я ж потім повернуся в той же самий час. У ту ж мить. І встигну покататися на санках, отримати прочуханку… І зустріти Новий рік…

— Обероне…

— Так?

— А ви вмієте вбивати поглядом?

— Так. А що?

— Нічого, — я насилу ковтнула. — А загалом ви суворий король?

— Ти хочеш знати, чи не стратять тебе на площі за якусь провину?

Я знітилася:

— Ні, я про таке не думала… Але в дорозі… там же небезпеки? Ви казали щось про чудовиська.

— Так.

— Отже, там можна загинути?

Він обіперся підборіддям на сплетені пальці.

— Знаєш, Ліно… Я не можу гарантувати повної безпеки для твого життя. Як і для будь-кого з моїх підданих. Але я можу обіцяти, що боронитиму тебе, як себе самого… Як будь-кого з нас. Отак. Тепер вирішуй.

Розділ четвертий

Зло не має влади

— На ось, вибери собі, — Гарольд кинув переді мною на стіл купу одягу, переважно шкіряного. Чистим він вважався дуже умовно, і запах від нього був так собі. Я двома пальцями взяла велику чорну куртку із металевими заклепками.

— А може, залишити мій? Штани…

Гарольд окинув мене поглядом:

— Там, куди ми йдемо, таке не носять.

Йому було років сімнадцять, і він добряче скидався на тих десятикласників, що дружили з Лозовою і Зайцевою. Нахабний тип. І мені дуже не сподобалося, що Оберон викликав його до себе в кабінет, поставив мене перед ним і сказав: «Гарольде, це наш новий маг дороги. Будеш його наставником».

А я ж сподівалася, що вчитиме мене Оберон!

— Ну, вибирай. Штани там, сорочку, чоботи. Чи тобі сукню з криноліном? — тепер він уже явно знущався.

Довелося мені таки порпатися в цій купі. Майже весь одяг був для дорослих, і, поки я відшукала невеликого розміру штани і підходящу куртку, вибору в мене не залишилося.

— Слухай, Гарольде… А куди ми йдемо?

— Відучуємося говорити: «Слухай, Гарольде». Вчимося звертатися: «Скажіть, майстре».

Я подумала, що досі в нього в підпорядкуванні нікого не було. Мені випала честь бути першою піддослідною свинкою.

— Е-е-е… майстре. А Оберон казав…

Він не на жарт спохмурнів:

— Ще раз скажеш «Оберон», і я тобі ніс розквашу. Кажи «його величність».

Я міцніше зціпила зуби. Гаразд-гаразд. Ще невідомо, хто кому перший розквасить ніс.

Перевдягатися довелося тут же, на складі, за штабелем потертих сідел (здається, сідла були не для коней — завеликі). Поверх своїх колготок і футболки я натягнула штани, сорочку й дуже довгу для мого зросту куртку. Взула чоботи — наші модниці, мабуть, побилися б за такі ботфорти… якби вони були хоч трішечки новіші.

Гарольд оглянув мене (повне чуперадло, якщо чесно) і залишився задоволений.

— Урок перший, — він заклав руки за спину й відставив ногу, щоб здаватися соліднішим. — Маг дороги повинен уміти захищатися від зла. Бо як тоді він зможе захистити інших?

Він стрімко розвернувся, з його руки вилетіла залізна стрілка і застрягла в очному прорізі важкого шолома, що іржавів на стійці разом із обладунком. У порожній голові «лицаря» палахнуло, з усіх щілин обладунка повалив дим.

Я роззявила рота. Спостерігаючи за мною краєм ока, Гарольд зліпив просто з повітря тремтливу струменіючу кульку й підкинув її до стелі. Кулька вибухнула, на нас посипалися іскри, а по балках розпливлася чорна пляма кіптяви.

Веснянкуватий ніс мого вчителя, ніби указка, піднявся до цієї плями.

— Маг дороги нічого не боїться. Скажи: «Зло не має влади!»

— Зло не має влади, — слухняно повторила я.

— Уже краще. Зараз ми з тобою підемо в місто… і там потренуємося. Тільки гляди, від мене — ні на крок!

* * *

Дарма він це сказав: я й так боялася відійти від нього хоч на півкроку. Один раз навіть вхопила його за рукав — щоправда, відразу ж схаменулася й прибрала руку. Ще подумає, що я боягузка!

Раніше мені здавалося, що в Королівстві дуже мало людей. А їх тут було стільки, що могли затоптати — і оком не змигнеш. Майже всі чоловіки бородаті, довговолосі, схожі чи то на розбійників, чи то на рок-музикантів. А жінки різні — і високі, і маленькі, одягнені багатше й бідніше, то чистенькі й акуратні, а то такі опудала в лахмітті траплялися — справжнісінькі відьми. І всі одночасно балакають: гукають когось, сваряться, миряться, запрошують у крамниці, сміються, співають…

А вулиці? Хіба це вулиці? Та у нашій школі коридори ширші. А бруківка? Горбата, щербата, з вибоїнами, дерев’яні черевики по ній — цок-цок-цок! Ковані чоботи — бах-бах-бах! А тут ще й коні… Я б, наприклад, заборонила на конях їздити по такому тісному місту. От наступлять комусь копитом на ногу.

А запахи!

То димом потягне. То свіжим хлібом. То сморід такий, що хоч ніс затискай. Я спробувала дихати ротом, але відразу ж закашлялася — пилюка осідала в горлі. І в цю ж мить сморід вітром здуло. Війнуло дивовижним запахом з моря — він був такий… прекрасний і жахливий, як це місто.

Мені стало лячно й весело.

А натовп навколо вирував. Я не встигала все роздивитися — треба було стежити за Гарольдом, щоб не відстати. І тому перед очима в мене завмирали ніби фотографії: дерев’яний човник у стічній канаві… Підкова на бруківці… Коваль працює прямо на вулиці (а гуркоту, іскри сиплються!), хлопчаки граються просто під ногами, і ніхто на них не наступає, от що дивно. Ми спускалися нижче, ближче до моря, ближче до порту, і вітер все свіжішає, натовп густішає. А потім Гарольд узяв мене за лікоть і втягнув у провулок — крізь низьку арку в глинобитній стіні.

Тут майже нікого не було. Огрядна жінка вихлюпнула помиї з таза в канаву, байдуже глянула на нас і пішла. Пленталися вулицею, обійнявшись і похитуючись, двоє чоловіків. П’яні, чи що? Завернули за ріг, щезли з очей…

Усі вікна дерев’яних будинків були закриті віконницями. Три собаки лежали біля низького поріжка, а над поріжком вивіска: «Шинок «Чотири собаки».

— А де четвертий собака?

Гарольд спохмурнів:

— Що?

— Тут написано…

Він глянув на вивіску, на собак, зрозумів і спохмурнів ще більше:

— Не відволікайся на дурниці. Отже, так. Зараз ми зайдемо до шинку. Там збираються всілякі… ну, нехороші люди. Та нам вони сьогодні не потрібні.

— Особисто мені вони взагалі не потрібні…

— Не базікай! У дальньому кутку на ганчір’ї сидить жебрак. Ти до нього підходиш, зупиняєшся просто перед ним, глибоко вдихаєш і кладеш монету в його капелюх. — Гарольд подав мені тьмяну круглу монету. — Він починає на тебе кричати. А ти кажеш: «Зло не має влади». І робиш отак, — він провів рукою перед моїм обличчям, — змітаєш потік зла зі своєї дороги. Потім повертаєшся й виходиш. Ми йдемо в замок, і я розповідаю Оберонові, яка ти талановита учениця. Ну?

Я переступила з ноги на ногу. Виявляється, завеликі чоботи вже натерли мені п’яти.

— Е-е-е… Скажіть, майстре, а чому він на мене кричатиме, якщо я дам йому монету? Він же для цього там сидить, для грошей тобто?

Гарольд засопів:

— Бо злий він! Гроші йому не потрібні, його там і так годують. І взагалі, не ставила б ти зайвих питань. Ходімо.

Я не рушила з місця.

— Скажіть, майстре… А якщо в мене не вийде?

Гарольд добряче розсердився. У нього навіть щоки втягнулися.

— «Якщо в мене не вийде» — ще раз почую, відлупцюю як Сидорову козу! Ніяких «якщо»! Повинно вийти. Вперед!

І ми увійшли до трактиру «Чотири собаки».

Вам відомо, як виглядає мерзотне кубло? От і я дотепер не знала.

По-перше, там смерділо стократ гірше, ніж на вулиці. По-друге, ядучий дим виїдав очі. По-третє, за брудними столами там сиділи такі страшні пики, що якби я була стражником Королівства, просто перехапала б усіх підряд і посадила у в’язницю довіку.

Вони сиділи й пили щось із брудних кухлів. Коли ми ввійшли, покосували на нас каламутними своїми очиськами, ніби вирішуючи, смачні ми чи ні і як нас краще готувати. Я затремтіла, а пики тим часом — зирк-зирк — і байдуже так відвернулися, ніби даючи нам зрозуміти, що ми їм нецікаві. Я пригадала вовка з казки: «Я передумав! Я не їстиму цих хирлявих поросят!» і зрозуміла, що вони тільки вдають, що їм на нас наплювати, а от коли ми повіримо, не чекатимемо нападу — тут вони я-а-ак…

— Добридень, Гарольде, хлопчику мій…

Я ледве втрималася, щоб не вискнути на весь трактир. Із-за шинкваса вийшов чолов’яга із пов’язкою на півголови. Наче у нього одночасно боліли зуби, вухо, шия, потилиця і ніс або ніби він був мумією, хоча й не повністю обмотаною.

— А це хто у нас? їстимемо, питимемо, бешкетуватимемо?

— Це новий маг дороги, — похмуро відповів Гарольд.

Людина-мумія окинула мене поглядом. Праве його око було нічого собі, нормальне, зате ліве дивилося крізь проріз у бинтах. У мене морозом за спиною сипонуло.

— Це? — запитала людина-мумія так, ніби йому підсунули таргана й кажуть, що ось, мовляв, собака ротвейлер.

— Наказ короля.

— А-а-а, — протяжно погодилася людина-мумія зовсім іншим голосом. — Його величності — уклін і привіт… Заходьте.

Гарольд узяв мене за руку й потягнув через весь трактир, повз столи і розбійників, які там сиділи, повз піч, біля якої метушилася та ж огрядна жінка, котра виливала помиї. Потягнув у найдальший куток. І я побачила, що там справді сидить жебрак — лисий, як картопля, брудний і, здається, трішечки горбатий.

— Ну, — Гарольд нахилився до мого вуха. — Зло. Не має. Влади. Запам’ятала?

— Ага, — відповіла я тремтячим голосом.

— Іди!

І він підштовхнув мене в спину.

Жебрак сидів, схрестивши тонкі ноги. Між його колінами лежав на підлозі солом’яний капелюх із широкими крисами. Я підійшла, затиснувши монетку в кулаці. Жебрак на мене не дивився — він, здається, спав сидячи.

Не підходячи до жебрака кроків на три чи чотири, я прицілилася. Ну з фізкультури-то в мене завжди були гарні оцінки — я й бігаю швидко, і в баскетбольну корзину влучаю із середини поля. Мене б і в шкільну команду взяли, якби не зріст…

Тож я прицілилася — і кинула монету в корзину… тобто в капелюх. Монета вдарилася об солом’яну стінку і скотилася на дно. Є!

Не встигла я зрадіти, як жебрак розліпив повіки і зиркнув на мене. І ноги мої приклеїлися до брудної підлоги.

— Щоб ви всі здохли, — сказав жебрак. І в тому його проклятті була така сила, що я раптом зрозуміла: воно збудеться. Збудеться і занапастить не тільки мене, а й усе це місто, Гарольда, Оберона… Потім воно просочиться в наш світ і занапастить маму, Петрика і Дмитрика, навіть вітчима, навіть завучку і весь наш клас…

А жебрак, побачивши мій страх, посміхнувся беззубим ротом і заволав на все горло:

— Щоб ви всі здохли! Щоб! Ви! Всі!

— Зло не має влади, — забурмотіла я крізь сльози, що раптом виступили на моїх очах. — Зло не має влади…

І провела рукою, як показував Гарольд, проте навіть дим не розігнала.

Жебрак випрямився, горб його зник, він повищав і став огряднішим, рот зяяв чорною дірою.

— Здохли! Здохли!

— Зло не має влади, — я вже ревіла. Бо ясно ж: «чарівні» слова — брехня, зло має владу, та ще й яку!

— Зло не має влади, — сказав хтось за моєю спиною.

Жебрак раптом заткнувся на півслові. Глянув поверх моєї голови, потім зіщулився, як квашений помідор, який прокололи виделкою. І стало ясно: все, що він казав, — тільки базікання старої, злобливої божевільної людини. У цього беззубого зла дійсно нема влади ні над чим…

Жебрак знову склепив повіки й умить заснув. Чи вдав, що спить.

А в мене за спиною стояв Гарольд. Блідісінький. І губи в нього трусилися.

І всю дорогу назад, до самого замку, він не сказав мені ані слова.

* * *

— Ну скажи, що я зробила неправильно?

— Ти все зробила неправильно! Ти взагалі нічого не зробила! Замість того щоб зупинити зло, ти почала підживлювати його своїм страхом. Хіба я тебе про це просив?

У великій і дуже затишній кімнаті горів камін, пахло свіжим деревом, димком і сіном. Уздовж стін стояли лавки з матрацами — лягай собі і відпочивай, слухай тишу за розчиненими вікнами, мрій про польоти…

Як би не так!

Скоцюрбившись, я сиділа на лавці, а Гарольд, чорний як хмара, ходив із кутка в куток. І це виходило в нього так люто, що будь-який тигр у клітці позаздрив би.

Мій страх улігся. Залишилася тільки образа.

— А про що ти мене просив? Підійти й щось сказати! Я підійшла? Сказала? Вийшло не так — так ти мене не навчив, як треба!

Він метнув на мене такий погляд, що я відсунулася назад на своїй лавочці. Ще битися полізе чого доброго. Ну, хай тільки спробує, я його до крові вкушу.

— Знаєш, — сказав він спересердя, — якби його величність… сам не сказав, що в тебе є талант — я б…

І він замовк.

— Що, — запитала я єхидно, — не повірив би? Королю б не повірив, так?

Гарольд нічого не відповів. Ще раз пройшовся з кутка в куток.

— А знаєш, — сказав він раптом спокійно. — Давай спати. Завтра рано в похід… Якщо ти не передумаєш, звичайно. Адже поки не засурмить сурма, можна попросити його величність повернути тебе назад… звідки взяли. Ти тільки скажи…

Він відійшов у дальній куток і влігся там на солом’яний матрац. Укрився картатою вовняною ковдрою і невдовзі засопів.

Розділ п’ятий

Коли засурмить сурма

Звісно, я не заснула.

Нехай матрац був чистий і достатньо м’який, хоча вогник у каміні так затишно палахкотів, нехай за вікном тихо співали нічні птахи й світили величезні казкові зірки. Нехай усе було гаразд, але ж мені було погано.

По-перше, соромно й страшно було згадувати моє перше «магічне» завдання і як я його провалила. Це вам не контрольна. Якби Гарольд не втрутився — навіть і не знаю, що зі мною сталося б.

По-друге, мене страшенно образили слова Гарольда. Він не вірив, що я маг. Він хотів, щоб я переполохалася й утекла у свій світ. Він просто мріяв про це. Тоді б він сказав Оберонові зі вдаваним смутком: «На жаль, ваша величносте, вона всього тільки дівчинка, та ще й маленька як на свої роки. Я дуже хотів навчити її магії. І я б її навчив, звичайно, якби вона не злякалася…

І коли я уявляла Гарольда, який говорить усе це Оберонові й скрушно хитає головою, мені хотілося гризти ковдру.

Крім того, мені дуже хотілося додому. Ну просто до сліз. Звідси, із Королівства, всі домашні біди здавалися маленькими й несправжніми.

Гарольд сопів уві сні. Якось дуже гучно, ненатурально сопів. Я раптом подумала: а чи так просто йому заснути? Адже якщо я провалила перше завдання, то й він провалився як учитель. А Оберон йому довіряє…

Ніби у відповідь на мої думки Гарольд засопів голосніше й перевернувся на другий бік. І захропів так, щоб усім було зрозуміло: спить людина.

Камін догорав. Невдовзі в кімнаті стало зовсім темно.

* * *

Розплющую очі — а у вікна б’є сонце. На підлозі соломинки блищать, як золоті. У дальньому кутку кімнати сидить Гарольд і натягує чоботи.

— Уставай. Іди вмивайся.

— Доброго ранку, — сказала я ввічливо.

У коридорі був умивальник, я ще вчора запам’ятала, де він стоїть. І тільки я задумалася, як прилаштуватися, щоб злити собі на руки з ковша, як з’явилася жінка у фартусі — кругленька, веснянкувата, привітна. Здається, я її десь раніше бачила.

— Доброго ранку, новий магу дороги! Давайте-но підсоблю… Вбиральню, — вона стишила голос, — знайшли вже?

Вбиральню я знайшла ще вночі. Просто горщик у закутку, і все.

— Умивайтеся, збирайтеся, скоро вирушаємо… — вона лила мені воду в долоні, вода була холодна, туга, з мене одразу ж злетіли залишки сну. — Нате ось, — простягнула чистий рушник. — Тут вам одяг прислали з майстерні — на особливе замовлення… Гарольде! — крикнула вона в кімнату. — Його величність велів поквапитися!

— Зараз, — глухо озвався мій учитель. Жінка безцеремонно заглянула за двері.

— І щоб ти мені стару куртку не кидав тут, а з собою взяв. Вона тепліша, ніж нова, а в горах буде мороз.

— Ну чого ти, ма, у мене й так сумка тріщить…

— Ти чув, що я сказала?

— Ну, чув…

— Давай-давай, уже сурмачі до воріт поїхали. За годину вирушаємо.

І вона побігла кудись, усміхнувшись мені на прощання. Я зрозуміла, на кого вона схожа: такий же веснянкуватий ніс, довгі безбарвні вії, каштанове волосся. Тільки Гарольд був худий і кістлявий, а мати його — кругла, наче м’ячик.

На лавці, де я спала, лежав величенький мішечок. Одяг?

— Це кому? — я була впевнена, що вчорашні недоноски так на весь похід мені й залишаться.

— Тобі, — відповів Гарольд не дивлячись. — Мені, чи що?

Я простягнула руку, обережно розкрила мішок…

Ух ти!

Полотняні сорочки, якраз мого розміру, три штуки. Ткані штани — дві штуки. Жилет із нашитими на нього сталевими пластинками, проте й не дуже важкий. Шкіряна куртка — скроєна точно за міркою, гарна й м’яка, на залізних застібках, із закотами на рукавах. Штани — теж зі шкіри найтоншої вичинки. Теплий плащ — здається, вовняний, темно-синій, із гербом. Пояси, хустки, ще якісь чудові дрібниці й — увага! — чоботи. Якби Зайцева побачила мене в цих чоботях, та ще й у школі… Вона б померла від заздрощів. Впала б на підлогу й померла на місці. Ось які це були чоботи.

— Це все мені? Це мені? Це все-все мені?!

Гарольд дивився на мене здивовано й ледь презирливо. Під цим поглядом я, як могла, стримала радість: усе-таки я маг дороги, а не дівчинка в універмазі.

— І ось іще, — він витягнув із дна мішка дивну штуку, схожу на вишиту сріблом косинку. — Пов’язуєш на голову, щоб вузол був якраз над правим вухом. Це знак мага дороги.

Я взяла косинку в руки…

І радість моя зникла, ніби її й не було. Хіба я справжній маг? Хіба я маю на все це право — на такий плащ, куртку… на королівський герб із буквою «О» і драконом?

Гарольд помітив, що я скисла.

— Ну що? — запитав із фальшивим співчуттям. — Вирішила залишитися з нами? Чи сумніваєшся?

Я подумала: можу ж я одягнути все це хоч раз? Хоч єдиний разочок у житті?

* * *

Біля воріт замку до мене підвели коня. Ой лишенько! Адже я тільки мріяла навчитися їздити верхи, а сама якщо й пробувала, то тільки на сусідському сенбернарі!

Сірий кінь був такий високий, що я могла, трішки пригнувшись, пройти в нього під черевом. І, звичайно, нічого було й мріяти залізти на нього без сторонньої допомоги. Я уявила, як мені до сідла прив’язують сходи…

Якби на мені зараз був мій звичний одяг чи вчорашні обноски — я б вдала, що опинилася тут випадково. Але на той час на мені був повне убрання королівського мага, чоботи до колін, плащ із гербом, на голові — чорна зі сріблом хустка. І тому я не чекала допомоги, а вилізла спочатку на стулку воріт (вона була фігурна, ґратчаста, зі сталевими гілками й листям), а вже звідти перебралася в сідло.

Мені здалося, що я сиджу на слоні, а земля внизу — далеко-далеко. Кінь переступив ногами — я вчепилася в луку сідла. Кінь поволі рушив уперед; я нічого не бачила й не чула, у мене була єдина мета — не впасти.

— Ноги запхай у стремена…

Гарольд, виявляється, їхав поруч. Сидів у сідлі прямо і розслаблено, як принц.

— Ноги в стремена, кажу. П’яти вниз. Носки вгору і вбік. Інакше ступні проваляться крізь стремена вперед, кінь злякається й понесе, а ти волочитимешся позаду…

Я зрозуміла, що все, досить, час звідси линяти. Походила в гарному одязі, покрасувалася гербом, покаталася верхи, уявила себе королівським магом — пора й честь знати. Поки мене тут не прикінчили — додому!

Стремена виявилися підігнаними під мій зріст. Я абияк виконала пораду вчителя — розвела носки, опустила п’яти. Мій кінь поволі й плавно йшов за конем Гарольда, і я змогла нарешті відірвати очі від землі й роззирнутися навколо.

А навколо народу! Народу!

Стражники стояли вервечкою. Серйозні, вусаті, з піками напереваги. За цими піками товпилися городяни — колишні мешканці Королівства, які тепер залишалися самі по собі.

— Ура! Ура! Слава!

Щось пролетіло у повітрі. Лясь коня по шиї! Квіти. Букетик фіалок. Він упав у куряву, і вслід за ним полетіли троянди, гвоздики, ще якісь величезні й невідомі квіти, вони пролітали в мене над головою, над головою Гарольда, падали під ноги коням…

А коні й вухом не вели. Ішли собі й ішли. Урочисто шествували.

Десь заграла музика, і вона лунала все голосніше.

— Слава королю!

— Прощай, Королівство!

— Слава Оберону!

— Слава магам дороги!

Мої щоки палали все дужче й дужче. Я випрямилася в сідлі, наслідуючи Гарольда. Набігли сльози — чи то від вітру, чи тому, що я розуміла: це останні хвилини мого тріумфу. Більше ніхто ніколи не назве мене магом дороги й не кине букет під копита мого коня…

Услід за Гарольдом я виїхала на площу. Тут уже вишикувалися караваном коні й вози, карети й вершники — це й було мандрівне Королівство, і воно несподівано здалося мені маленьким.

Сірий кінь — оце розумний! — без жодної моєї участі зайняв своє місце, поряд із конем Гарольда. За нашими спинами стражники покрикували на натовп, який хотів усе бачити і тому напосідав і напосідав.

— Гарольде… Гарольде…

Мовчання.

— Скажіть, майстре…

— Чого тобі?

— Що зараз буде?

— Вийде мер. Скаже кілька слів. Потім Оберон… його величність віддасть йому символічні ключі від міста. Просурмить сурма… До речі, ти не передумала?

Я промовчала.

Натовп захвилювався сильніше.

— Мер!

— Де?

— Там! Дивіться!

— Слава панові меру! Слава Королівству!

Із сідла мені було все чудово видно: на вкрите килимом підвищення піднявся товстенький, ніби бочка на ніжках, чоловік. Він виряджений був у парчу й оксамит, але капелюх тримав у руках. Вітер куйовдив ріденьке волосся, що кучерявилось навколо рожевої від хвилювання лисини.

І майже відразу натовп відсахнувся від межі зімкнутих списів. Я сама підскочила в сідлі.

Оберон з’явився ніби й нізвідки. Він височів над усіма — над пішими, і над вершниками, і над мером, що піднявся на підвищення. Король гарцював на білому коні з дуже довгою гнучкою шиєю. Я придивилася й завмерла: морда королівського коня була схожа швидше на морду крокодила — зуби стирчали вгору і вниз. Шовкова біла грива то відкривала, то знову закривала від мене це зубасте рило…

Та все одно цей крокодилокінь був прекрасний у кожному своєму русі. Здавалося, він парить над землею. А може, так воно й було?

Король сидів у сідлі, злегка відвівши руку з великою білою палицею, на кінці якої мерехтіла червоно-зелена куля. Мабуть, це була чарівна палиця. Я хотіла запитати про це Гарольда, але в цю мить городяни отямилися й залементували так, що навіть кінь піді мною вже який спокійний, а й той здригнувся.

— Обе-е-рон!

— Слава королю!

— Слава!

У цьому гаморі потонули слова мера — той звертався до Оберона й кланявся, притиснувши руку до серця. А король сидів у сідлі й дивився на нього так само спокійно й уважно, як дивився ще зовсім недавно на мене…

Я покосувала на Гарольда. Він не зводив з Оберона очей і був незвично блідий, навіть ластовиння зникло. Я подумала: для Гарольда ж усе це, як і для мене, вперше. Вперше за його пам’яті Королівство залишає насиджене місце й іде в нікуди, і невідомо, що там, попереду, чекає.

Цікаво, він узяв із собою стару куртку, як веліла йому мати?

Поки я про це розмірковувала, мер закінчив свою промову. Оберон коротко кивнув йому й обвів площу очима. І сказав одне слово — ніби й неголосно, проте голос його перекрив гул натовпу:

— Прощавайте.

І простягнув меру великий, ніби зі спектаклю про Буратіно, ключ. Люди навколо загуділи, залементували, в повітря полетіли шапки, капелюхи, складені хусточки…

А мене як шпилькою кольнули: значить, зараз уже засурмить сурма? І в мене не буде можливості для відступу?!

Я повернула голову. Гарольд дивився просто на мене.

— Ну що? Твій останній шанс повернутися. Давай…

Він щосили намагався говорити байдуже, однак з останнього слова стало зрозуміло: мій учитель дуже хотів, щоб я зникла геть і позбавила його клопотів.

Оберон на своєму крокодилоконі поволечки їхав уздовж каравану — від хвоста з господарськими возами, до голови, де було його місце. Іноді зупинявся й перекидався з кимось кількома словами.

Він усе ближче до нас… усе ближче… І часу на прийняття рішення все менше… менше…

Його кінь був зовсім близько, коли я побачила, що до боків чудовиська (і до Оберонових колін) притиснуті перетинчасті крила, а з ніздрів трішечки вилітає дим.

— Привіт, Ліно.

Я, як могла, випрямила спину.

— Добридень, ваша величносте, — і спробувала усміхнутися.

Оберон був серйозний.

— Ну що ж, вирішуй. Ти відправляєшся з нами чи повертаєшся до себе? — запитав він.

— А ви знаєте, у мене ж нічого не виходить…

(Що я роблю? Уся площа на нас дивиться, не можна гаяти ані секунди, зараз просурмить сурма…)

— А хіба я вам потрібна, ваша величносте? Я маленька…

Гарольд засопів, ледь чутно постогнуючи.

— Звичайно, ти потрібна нам, — Оберон і бровою не повів. — Отже?

* * *

До полудня ми в’їхали в інше місто, меншеньке. Тут теж зібрався натовп, і стражники зі списами теж стояли уздовж дороги й гукали: «Слава» і «Прощавайте». Я на той час так утомилася, що просто падала з сідла. Гарольд мовчав усю дорогу. Він був надзвичайно розчарований, навіть пригнічений.

Я вже нічого навколо не помічала й дивилася вниз, на свої руки з вуздечкою. Мій кінь не потребував команд — він був значно розумнішим за мене і сам ішов в строю, то прискорюючи, то уповільнюючи крок. Я краєм вуха слухала вітальні вигуки, а сама думала: довго ще? Коли ж відпочинок? Коли це закінчиться?

Навіть коли радісні вигуки навколо перетворилися в суцільне ревище, я не відразу зрозуміла, у чому річ. А потім раптом озирнулася — поряд із моїм конем, нога в ногу, плив білий крокодилокінь Оберона.

— Втомилася?

— Ні, — сказала я, намагаючись випрямитися в сідлі. Спина боліла неймовірно.

— Хочеш, щось покажу?

— Хочу, звичайно…

— Перелізай, — він подав руку.

Я не зрозуміла навіть, що він задумав, усе вийшло само собою. Щойно сиділа на своєму слухняному конику — і ось я вже в сідлі Оберона, на спині білого крокодила. Поперед мене — довжелезна шия, розвівається на вітрі молочна грива, косує з-за плеча каре око — розумне, майже людське.

— Поглянь. — Оберон сидів, позаду мене, я бачила тільки його руки. — Бачиш усіх цих людей?

— Бачу…

— А зараз подивись сюди…

Він підніс до мого обличчя долоню. Я глянула крізь його пальці…

Нікого не було! Порожня дорога, уздовж дороги — будинки, повзе караван. Бачу Гарольда, він дивиться вбік… Вершника перед Гарольдом бачу… А там, гляньте-но, мій знайомий, гачконосий комендант замку, «його милість». А де ж люди вздовж узбіч?

Оберон прибрав руку, і я знову всіх їх побачила. Хлопчаків на дахах і на деревах. Малюків на плечах батьків. Жінок, що розмахували хусточками, капелюхами, квітами…

Подивилася ще раз крізь пальці Оберона — порожньо. Караван іде по пустинній дорозі.

— Чому це так?

— Звичайним поглядом ти бачиш два світи відразу. Поєднання двох світів. А я тобі показую тільки те, що видно «тонким поглядом». Це Королівство. І ти до нього належиш.

— А… можна ще раз?

Його рука була білою й теплою. Цього разу я побачила, що на дорозі, окрім каравану, є ще одна жінка — висока, пряма, в довгому плащі. Стоїть на віддалі. Не кричить, не махає руками. Просто дивиться.

— А це хто?

— Де?

Він швидко глянув у бік жінки («звичайним поглядом» я її не бачила, вона ховалася за спинами натовпу).

— А-а-а… це… вона вирішила залишитися.

— Хіба так можна?

— У неї серйозна причина.

— Яка?

— Ну, Ліно, про це згодом.

Мить — і мене пересадили назад на спину мого коня. Крокодилокінь Оберона вигнув шию — і ось він уже далеко попереду, на чолі каравану.

— Коли розмовляєш із королем, — Гарольд, як і досі, на мене не дивився, — не забувай, будь ласка, додавати «ваша величносте». Якщо Обе… якщо його величність не робить тобі зауваження, то це не означає, що він не бачить твого нахабства. Зрозуміла?

Так я стала частинкою Королівства.

Це чудово.

Але, мабуть, мені ще не раз доведеться про це пошкодувати.

Розділ шостий

Квіти та змії

Як тільки закінчилися поля, а обабіч дороги простяглися луки й гаї, у голові колони залунав сигнал привалу. Ніколи раніше я не чула такого сигналу (два звуки сурми — один за одним, високий і низький), однак підозрювала, що тепер він стане моїм найулюбленішим.

Я зуміла без сторонньої допомоги сповзти з сідла. Кінь стояв сумирно, дивився співчутливо — він мені все більше й більше подобався, мій сіренький. Добре все-таки в Королівстві мати іще друга, окрім Оберона.

Заметушилися люди, забігали, запалали багаття, запахло смачненьким. Виявилося, що мені не треба ні хмиз збирати, ні бутерброди нарізати, як на шкільних пікніках. Мені одній із перших принесли миску каші з м’ясом, кухоль бульйону та ще кухоль чи то морсу, чи то компоту ягідного й дуже солодкого (з нього, власне, я й почала обід). Та ще скибку хліба — житнього, смачнющого, з димком. І коли я все це із задоволенням змолотила й випила, відчуття непоправної помилки, яку я зробила, обравши Королівство і не повернувшись додому, почало меншати, зникати, поки не розтануло зовсім.

А коли потім виявилося, що мені не потрібно навіть посуд мити… Що в обозі є слуги, які для того й приставлені, щоб нас, магів дороги, годувати, поїти і нам догоджати…

Це супер!

Я відійшла вбік, вмостилася на травичці й звела погляд до неба синього-синього (у нашому світі такого й не буває), а тут іще хмари білі-білі, і ластівки.

Я подумала: ось я і в Королівстві. Король — мій друг і скривдити не дасть. От хіба дійсно слід звикнути називати його «ваша величність». А то дружба дружбою, а ввічливість ввічливістю.

Цікаво, а де принц? Адже він теж десь тут, а я його ще жодного разу не бачила. А наречені принца? Оберон казав, їх кілька, шість, чи що? Навіщо так багато? Треба буде поцікавитися…

І я, мабуть, задрімала. Бо вночі дуже мало спала, уривцем поринаючи в тривожний сон. І ось я задрімала, і сниться мені, що лечу без крил все вище й вище в цьому синьому небі, а ластівки навколо водять хороводи…

— Ну, розляглася! Вчитися хто буде?

З переляку я так і сіла. Гарольд стояв поряд, рішучий і похмурий.

— А ти мене вчитимеш?

— Ні, дивитися на тебе буду! Швидко вставай. У нас усього півгодини.

Робити нічого — довелося мені встати з тепленької травички та йти за вчителем. Він привів мене на узлісся гайка, поставив на порослу травою купину й дав у руки посох із потовщенням на кінці.

— Це посох. Урок перший: маг дороги повинен відчувати небезпеку.

— Ти ж минулого разу казав, що урок перший…

— Минулий раз не рахується! І не перебивай. Отже, маг дороги повинен відчувати небезпеку. Під однією з цих купин у норі — отруйна змія. Визнач, під якою.

— Змія?

— Так! І годі перепитувати!

— А як визначити? Потикати посохом?

Гарольд, наче небіжчик, закотив очі під лоба.

Мені навіть лячно стало.

— Ну чому ти сердишся? Ти ж не пояснюєш як!

— Отак, — він щосили стримувався. — Береш посох у праву руку. Пеленгуєш, тобто водиш туди-сюди, поки не виникне… таке особливе відчуття в долоні. Ну, ніби ти посохом сприймаєш небезпеку.

— А як я можу посохом відчувати…

— Можеш, якщо ти насправді маг! Дій!

Я слухняно взяла посох у нього з рук. Поводила туди-сюди… Нічого не трапилося. Гарольд стояв над душею, пожирав мене очима і всім своїм виглядом показував: щоб тебе змія живцем проковтнула, нездара.

— Я щось роблю неправильно?

— Ти все робиш неправильно. Ти повинна ловити посохом тонкі сигнали, розумієш?

— Як антеною?

— Як посохом! Давай іще раз.

Я знову поводила посохом. Придивилася до купин — у двох із них темніли круглі дірки. Нори? А в третій начебто нічого не було.

— Ось тут змія, — я навмання ткнула пальцем в одну з дір.

— Ні. Змія не там. І ти нічого не відчула. Ти навіть не намагалася.

— Я намагалася.

— Тоді шукай змію!

Мій посох рухався туди-сюди, як двірник на склі машини.

— Змія там, — я показала на іншу купину.

— Ні!

— Можливо, тут узагалі немає змій?

— Є! Тут зовсім поряд сидить дуже отруйна й страшна змія. Її укус вбиває за кілька хвилин… у страшних муках. Вона прокушує наскрізь чоботи. І навіть кольчуги. Це страшно й небезпечно, розумієш? Думай про небезпеку. Про те, що може з тобою трапитися через кілька секунд!

Він переборщив.

Він хотів, щоб я посохом знайшла «тонкий» сигнал небезпеки, натомість я перелякалася так, що мало не намочила нові штани. Я відскочила, вшкварила посохом по високій траві…

Це дійсно була дуже страшна змія. Набагато більша за гадюку, чорна, із зеленими розводами. Дивно, як детально я встигла її роздивитися. Змія, розлючена моїм ударом, стрибнула (так-так, присягаюся, стрибнула!) по палиці вгору й стиснула щелепи на моєму зап’ясті.

Боляче не було. Я струсонула рукою — змія впала і поповзла в траву. Миттєво.

На руці залишилися дві червоні цятки. І вони дуже швидко перетворилися на дві сині цятки.

— Ой, — скрикнула я.

Тут мене вхопили за комір і поволокли. Я, звичайно, спіткнулася й упала. Тоді мене підхопили на руки, закинули через плече (це дуже незручно, висіти вниз головою) й потягли кудись зі страшною швидкістю, тільки трава зашелестіла. Впала з голови чорна зі сріблом хустка. Замиготіли чоботи Гарольда — один-два-три…

Потім у мене ненадовго затьмарилося в очах, а коли чорнота розтанула, я побачила перед собою величезне шовкове шатро, біле, із зеленими узорами. Біля входу до шатра стояв стражник.

— Пропусти! — здавлено пискнув Гарольд.

Стражник відсунувся, і Гарольд вніс мене в шатро на руках.

— …Перехід межі. Якби це було взимку — я перший сказав би, що не варто й намагатися. Але зараз весна, і досить суха…

Люди сиділи на складаних стільцях, вивчали карту, розстелену на підлозі, й говорили, судячи з їхніх облич, про щось серйозне. Гарольд, не проронивши жодного слова, згрузив мене просто на карту перед Обероном, який сидів тут же й уважно слухав співрозмовників.

— Це в долинах весна суха, — сказав король, ні на мить не перериваючи розмови. — А за горами, між іншим, ллє, і я не впевнений, що крижаний фонтан за цих умов — найліпше місце для переходу…

Він узяв мою руку у свою, підсмикнув рукав (я побачила, на що перетворилася моя кисть, і тільки зараз злякалася). Потягнувся за посохом, приклав до сліду укусу смарагдово-рубіновий набалдашник.

— …Давайте не будемо ухвалювати поспішних рішень. У нас ще щонайменше тиждень спокійної дороги, а вас, канцлере, я попрошу дуже детально розповісти про всі переваги вашої пропозиції… і недоліки, певна річ, якщо ви їх бачите.

Моя долоня із синьої й товстої на очах зменшувалась до нормальних розмірів і білішала. Як і раніше, болю я не відчувала.

— Вас, панове радники, я попрошу зайнятися розвідниками, мене турбує недостовірність нових відомостей…

Він випустив мою руку.

— Гарольде, я тобою незадоволений.

* * *

Бідний Гарольд! Мені його стало навіть жаль.

Він виходив із шатра, ледве волочачи ноги. Щоб підбадьорити вчителя, я наздогнала його й весело сказала:

— А я не злякалася.

Він глянув на мене, і я відсахнулася. Не потрібне йому моє підбадьорення. А от коли б я провалилася крізь землю… і чим швидше, тим краще.

— Гарольде! — від одного з господарських возів його погукала мати. — Що трапилося?

— Нічого, ма. Все чудово.

У голосі його бринів такий траур, що мати занепокоїлася всерйоз:

— Ти був у короля?

— Я зайнятий, ма!

І, щоб показати матері, що дійсно не має жодної вільної хвилинки, Гарольд схопив мене за комір і потягнув туди, де бродили, поскубуючи травичку, наші коні.

Я мовчала й не опиралася. Видно ж, що парубок сам не свій.

Він випустив мій комір. Я ледве не впала.

Він відійшов убік і сів до мене спиною на повалене дерево.

— Навіщо ти била посохом по траві? — запитав він безбарвним голосом.

— Бо злякалася. Ти мене налякав.

— Я налякав, — повторив він з гіркою іронією.

— Послухай, Гарольде… Тобто скажіть, майстре… А Оберон… тобто його величність, він може будь-які рани отак, навіть не дивлячись, зцілювати?

Він так довго мовчав, що я вже вирішила — не відповість.

— Ні. Тільки рани, завдані звичайними, немагічними… тваринами. Ну і людьми з «товстого» світу. А коли ми перетнемо кордон… Слухай, ти навсправжки така тупа?

— Від ідіота чую, — сказала я холодно.

І ми посварилися навік-віки.

* * *

Заночували на березі річки, на пагорбі, де повівав вітерець і комарі майже не кусали. Коні паслися в темряві, тихенько пофоркуючи. По всьому табору горіли багаття. Люди вешталися від вогню до вогню — бувало, що стражник підсаджувався до кухарів, а єгер — до музикантів. Хтось співав, і дуже гарно співав, аж за душу брало. Майже скрізь сміялися — мандрівники ще не втомилися, у них було легко на серці, вони без жалю кинули все, що було в минулому, і тепер з надією йшли у майбутнє…

Мені не хотілося сидіти біля багаття поряд із насупленим Гарольдом, і я пішла прогулятися. Спустилася до річки. Тут жаб’ячий хор виконував свій традиційний вечірній концерт. Торкнулася рукою води — ні, купатися зарано, ще холодна.

Хоча хтось купався.

Хлюпався, пірнав на самій середині річки. Кректав від задоволення. Чоловік. Мені стало соромно: звісно, він голий, а я ніби підглядаю. І, щоб не опинитися в делікатній ситуації, я швидко пішла вгору, до табору.

Доріжка загубилася в сутінках. Добре, що на мені були високі чоботи — не лякає ні роса, ні кропива. Я спотикалася об купини, лаяла себе й думала, що справжній чарівник зараз злетів би. Піднявся б до місяця, повисів би над водою, розвівши руки… Невже я ніколи не навчуся літати?!

Я опинилася в колючих кущах і довго шукала спосіб із них вибратися. А коли знайшла нарешті доріжку, то…

— Ой!

— Вибачте.

Я майже налетіла на нього. Він був одягнений в темне, а я заґавилася.

— Це ви вибачите, — сказала я, пригадавши, що треба бути ввічливою. — Просто я не бачу в темноті.

— Правда? А я думав, що ви маг дороги…

Ну от. Якби він хотів навмисне мені досадити — гіршого знущання й не придумати.

— Ну звичайно, я маг дороги. Тільки не бачу в темноті. Що тут дивного?

— Нічого, — він відступив. — Ну… ви йдете вгору? Може, вас провести?

— Не треба, — сказала я досить грубо. — Просто йдіть, а я за вами.

Він ішов швидко — ноги ж бо довгі. Я захекалася. Коли ми піднялися на пагорб, стало світліше від палаючих усюди багать. Я помітила, що волосся у мого випадкового супутника мокре.

— Це ви купалися?

— Я.

— А хіба не холодно?

— Холодно.

Я роздивилася його обличчя. Молоде. Досить симпатичне. Був у нас такий учитель географії — він, щоправда, всього місяць пропрацював. Ліпшу посаду знайшов. А шкода, ми його любили…

— А ви підіть до багаття й погрійтеся, — сказала я.

— А ви зі мною за компанію?

Я розгубилася.

— Навіщо?

— Для того, наприклад, що мені хочеться почути про світ, звідки ви родом, — він усміхнувся.

— А ви знаєте, що я з іншого світу?

— Звичайно.

* * *

Я не відразу зметикувала, куди він мене веде. А коли зрозуміла, було вже пізно.

Шестеро дівчат! Шестеро виряджених у довгі сукні, з накидками і шалями на плечах, із завивками (і це ж у поході!), з підфарбованими очима. Одна схожа на Мальвіну, тільки волосся не голубе, а золотисте. Ще одна — руда, з ластовинням. Одна трохи схожа на Зайцеву, якби її дещо облагородити. Ще трьох я не розгледіла, тільки помітила, що вони гарні, набагато гарніші за мене. І всі сидять на складаних стільчиках навколо багаття, розмовляють і хіхікають.

— Ваші високості, дозвольте відрекомендувати вам Ліну, нашого нового мага дороги.

— Доброго вечора, — пробурмотіла я собі під ніс. Ці дівчата ще й «високості», виявляється.

Наречені принца!

Я озирнулася на свого поводиря…

* * *

— Ну і де ти швендяла? — запитав Гарольд. Маленьке багаттячко, біля якого він коротав вечір, давно прогоріло.

— Та так. Балакала з принцом, — сказала я недбало. — Розказувала йому про наш світ… Тебе ж це не цікавить?

Він не відповів. А я вмостилася на матрацику, який спеціально для мене розстелили, втупилася в зоряне небо й розмріялася.

…А принц симпатичний. І купається в холодній воді.

Звичайно, ці його наречені… ніхто мені так і не пояснив, навіщо їх аж шість. Вони, звичайно, принцеси і все таке. Та з іншого боку, я — маг дороги!

Ну добре, нехай майбутній маг.

Звичайно, їм усім років по вісімнадцять, а мені тільки тринадцять… Зате коли вони постаріють і їм стукне по двадцять п’ять, я якраз підросту!

І я заснула під зорями. Снився мені бал у королівському палаці, принц і я — звичайно, не в шкіряних штанях, а в довгій сукні. І прямо під час нашого танцю я почала злітати, злітати до стелі, тягнути його за собою…

— Вставай. Нічого вилежуватися. Та прокидайся ж ти!

Щойно розвиднілось. Мій матрац, і ковдра, і взагалі все було мокрим від роси.

— Гарольде… Котра година?

— Ліно вставай, будь ласка.

Від такого звертання сон з мене як рукою зняло.

Гарольд сидів наді мною і всміхався. Дуже старанно і дещо неприродно. Усміхався, кивав, усім своїм виглядом показуючи, що дуже радий мене бачити.

— Уставай, будь ласка. У нас обмаль часу. Нам потрібно хоч чомусь тебе навчити, перш ніж ми перетнемо кордон.

— Ти впевнений?

Мені стало не по собі. Боліли руки й ноги, від вогкості пробирали дрижаки, а крім того, цей новий ввічливий Гарольд збирався мене вчити. З власного досвіду я вже знала, що нічим хорошим це закінчитися не може.

— А що ми будемо… е-е-е… робити?

— Я тобі все поясню. Ходімо.

Табір спав, тільки яскраво палахкотіли багаття кашоварів. Гарольд відвів мене до обриву. При світлі нового дня я побачила місце, де вчора зустрілася з принцом: колючі кущі, що в них заблукала, доріжку…

Над водою слався туман.

— Я все зрозумів, — бурмотів Гарольд. — Я зрозумів свої помилки. Я вчив тебе, як хлопця, і не врахував, що у дівчаток інші, цеє… особливості. Тепер усе вийде… Поглянь сюди.

Гарольд показав униз. Я сіла навпочіпки. Серед трави росла одинока квітка, схожа на тюльпан, але величезний і фіолетовий. У квітки явно були неприємності: вона схилилася голівкою до землі. Не виключено, що вчора на неї наступили.

— Урок перший, — хвилюючись, почав Гарольд, і я не посміла заперечувати. — Маг дороги повинен бути готовий віддати частину своїх сил тому, хто цього потребує. Хто ослаб і… це… деморалізований. Що означає — зневірився. Ось ви, дівчатка, любите квіти… звіряток… Ти б не могла допомогти цій квіточці?

— А як? — запитала я ледве чутно.

Гарольд знову всміхнувся.

— Дуже просто. Простягни над нею праву долоню й скажи: «Оживи». Якщо ти справді захочеш, щоб вона знову розкрила свої пелюстки назустріч новому дню, щоб бджілка прилетіла, е-е-е… і таке інше. Ти скажи лагідно: «Оживи», — і вона оживе.

Я простягнула над квіткою забруднену землею долоню.

— Оживи.

Як і слід було сподіватися, квітка й не ворухнулася.

— Оживи! — сказала я голосніше. — Оживи!

— Нічого, — сказав Гарольд, усміхаючись з останніх сил. — Я ж тебе не підганяю. У всіх не вдається з першого разу. Потрібно ще спробувати. Передай їй свої сили. Ось ти свіжа, виспалася… А квіточка зовсім зів’яла… Шкода квіточку… Давай.

— Оживи! — заволала я на все горло. — Оживи! Оживи!

Сидячи навпочіпки, я так низько схилилася над квіткою, що втратила рівновагу й упала.

Хрясь!

Ніколи вже бджілки не прилетять до цієї квіточки. У пошуках опори я навпіл переламала її й без того тендітне стебло.

— Гарольде, я…

Він уже йшов не озираючись.

Розділ сьомий

Буря

У сідло я залазила хвилин із тридцять. Поїхав Оберон, поїхали стражники і принц із нареченими, покотилась карета, вервечкою потягнулися вершники. Уже й обозні вози рушили в дорогу, проїхали повз нас і прилаштувалися в хвіст каравану. Луг, поцяткований чорними плямами згаслих багать, зовсім спорожнів, а я все намагалася видертися на спину бідній тварині, пристосовуючи для цього каміння, кущі й купину, стрибаючи з розгону й на місці, чіпляючись за сідло й гриву.

Гордість не дозволяла мені покликати на допомогу Гарольда. А кинути мене йому не дозволяв обов’язок. Тому він стежив за моїми спробами, жуючи травинку і час від часу поплескуючи по шиї свою руду нервову кобилу.

Я знесилилась і замучила коня. Гарольд чекав. Час спливав. Невідомо, що було б далі (чи ні, відомо: я б швидше померла на місці, аніж попросила вчителя підсадити мене). Але тут у траві я запримітила березову колоду — мабуть, на ній сиділи біля багаття, а потім забули чи залишили. Підставивши під ногу колоду, мені вдалося спочатку лягти на сідло животом, потім всістися обличчям до хвоста і тільки тоді — нарешті! — зайняти належне вершнику положення.

Гарольд, побачивши мене в сідлі, не сказав ні слова, тільки спурхнув на спину своєї рудої, ніби пташка на гілочку. І, не озираючись, рушив з місця.

Мій коник без нагадування прилаштувався у хвіст рудій.

Гарольд підганяв кобилу п’ятами — він, звичайно, хотів наздогнати караван. І мій кінь перейшов на рись.

Я щосили вчепилася в нього руками й ногами. Кінська спина стрибала — це було жахливо…

Хоча й весело.

М’язи боліли вже не так сильно. Навіть місце для сидіння скоро звикло до сідла. Чи то я нарешті навчилася пружинити ногами.

Мій сіренький біг весело — йому було легко. Скільки там у мені кілограмів? Мелькала назад трава, миготіли кущі, вставало сонце — все вище, вище… І все світліше й світліше, усе яскравіше й яскравіше ставало навколо.

Мій сіренький обійшов кобилу Гарольда. Я б із задоволенням обернулася й показала вчителю язика, та побоялася, що не втримаюся. Вітер бив у обличчя. Мені захотілося співати, і я заспівала пісню, якої колись учив мене дід:

— Ой на — ой на горі та женці жнуть,
Ой на — ой на горі та женці жнуть,
А по-під горою яром, долиною козаки йдуть!
Гей, долиною, гей, широко-о-ою козаки йдуть.

Сірий кинувся учвал. Я швиденько стиснула зуби, щоб не відкусити язика. Мене підкидало й гепало об сідло, знову підкидало й гепало, а я вчепилася в передню луку, розчепірила ступні п’ятами вниз, носками назовні, і від жаху заплющила очі.

Сірому, мабуть, сподобалося, як я співаю. Бо коли пісня обірвалася, він майже відразу зменшив швидкість, перейшов знову на рись і потім на крок. І вчасно — я, наче міх, готова була звалитися долу.

Підскочив Гарольд, сердитий, як оса:

— Здуріла?

— А що, не можна?

Він пробурмотів щось під ніс і поїхав уперед.

* * *

— Скажіть, майстре, а в нас сьогодні буде перший урок?

Під час денного привалу я вже пригледіла собі дуже зручний камінь, щоб залізти на коня, і тому почувалася впевнено. А Гарольд, почувши моє питання, почервонів, мов буряк, і уткнувся в свою миску, вдаючи, що оглух.

Я давно помітила: у школі зазвичай дражнять тих, хто дуже ображається на дражнилки. Коли Зайцева знущається з мене — я на стінку лізу від образи. І тут же на наступній перерві можу сама мучити Батона. Він противний, чесно кажучи, він давить жуків просто для задоволення, б’є собак ногами, а ще ябеда. Його корисно дражнити — може, він перевиховається. І приємно, коли він ридає від образи, — такий же гад.

Від самої думки про Батона щось шкрябнуло в моїй душі. Чомусь розхотілося далі про це думати. Ну , задражнили ябеду до сліз — і задражнили…

Я обхопила руками коліна. Гарольд давно доїв свою кашу, його миска була порожня, але він чомусь водив ложкою по дну, неначе йому подобався жахливий звук від дряпання по металу.

А може, і нема у мене ніяких магічних здібностей?

Я розколола ніж Оберона на дві частини — поглядом. Точніше, це він мені так пояснив. А може, сам Оберон його й розколов? Щоб я повірила в себе?

Якось дивно — хіба може король брехати? Навіть думка ця обурює. І навіщо йому це?

Гарольд відставив миску вбік. Він був жалюгідний, червоний, розпатланий і здавався молодшим за свій вік. Це від образи. І дарма: на скривджених, кажуть, воду возять.

А якщо в мені немає магічних здібностей, що воно буде? На площі голову не відрубають — Оберон обіцяв. А от відправити в обоз до кухарів — чистити картоплю, мити посуд — запросто.

І це не так уже погано, до речі. Вдома я тільки те й роблю, що чищу картоплю та мию посуд.

Усі наші розмови з мамою з цього починаються: «Ліно, ти почистила? Прибрала?»

Та все ж таки образливо. Ніяково перед принцом. Одне діло — маг дороги, зовсім інше — якась дівчинка на побігеньках.

— Скажіть, майстре, — почала я дуже ввічливо й навіть улесливо.

— Ну що?

Я продовжувала, віддано зазираючи йому в очі:

— А якщо на день проводити по три перші уроки, на тиждень це скільки вийде? Тричі по сім — двадцять один перший урок. А на місяць?

Він спалахнув ще більше.

— Заткнися.

— Можна подумати, майстре, ви не вмієте рахувати. Я ж знаю, що вмієте. Це скромність у вас прокинулась. А якщо постаратися, то запросто можете двадцять один помножити на чотири…

Він завівся. Обличчя вкрилося плямами. Кулаки стислися і безсило опустилися. Як казала наша завучка: «Якщо тебе образили словесно, то й відповідай словесно!»

— …Двадцять на чотири — вісімдесят плюс чотири, — продовжувала я дуже серйозно, ніби роздумуючи, — та плюс ще дев’ять — це той «хвостик», три дні… От і виходить у місяць дев’яносто три перші уроки. Непогано для поча…

Ноги мої задриґали в повітрі. Гарольд підняв мене за комір — комір уп’явся в шию.

— Ідіот! Пусти!

У нього було доросле, дуже сердите обличчя. А очі — ті взагалі старечі, божевільні. Він ненавидів мене у цей момент сильніше, ніж завучка. Можливо, навіть сильніше, ніж той ненормальний жебрак у таверні «Чотири собаки». Йому хотілося гепнути мене головою об землю й бити, бити, поки я не помру.

За те, що я зганьбила його перед Обероном. За те, що я нездара, дурепа, бевзь, і він нічому не зможе мене навчити ніколи-ніколи. А Оберон велів мене навчити. А Гарольд не може, бо я йолоп йолопом. А Оберон велів. А Гарольд не може, бо я дурна як довбня, як сало без хліба. А Оберон велів! І це замкнуте коло, із нього нема виходу…

Я злякалася, адже він маг, хоча й молодший. І я не знаю точно, чи вміє він убивати поглядом. Якщо вміє — мені точно кінець.

І, ні про що не думаючи, а тільки бажаючи врятуватися, я провела рукою перед його обличчям і прошепотіла:

— Зло не має влади…

Так, ніби я стерла пил зі скла. Насправді, звичайно, ніякого скла між нами не було, проте обличчя Гарольда раптом змінилося, проясніло. Він перестав буравити мене очима й закліпав, як від яскравого світла. І майже відразу випустив.

Я швиденько відповзла вбік. Озирнулася: чи хтось бачив? Чи прийдуть у разі чого на допомогу?

Гарольд стояв і дивився на мене, наче вперше бачив. Дивився, дивився…

— У тебе є магічні здібності, — сказав одними губами.

Обернувся й кудись поплентався.

* * *

Годині о п’ятій вечора (час я визначала навмання), коли сонце було ще високо, сурма в голові колони зіграла сигнал, якого я раніше не чула. Виявляється, він означав, що насувалася буря.

Почалася метушня.

Посеред чистого поля встановили по колу вози й карети. У центрі зібрали людей і коней, спорудили навіси. Я бачила, як Оберон на своєму крокодилоконі об’їжджає табір, і набалдашник його білої патериці був спрямований то в землю, то в низько нависле небо, що швидко темніло.

Повз нас із Гарольдом пройшов принц. Він усміхнувся мені:

— Ліно, якщо ввечері занудьгуєте й захочете поспілкуватися… Ми з високостями будемо у великому шатрі. Заходьте без церемоній.

Я кивнула, не дивлячись на Гарольда.

Стемніло дуже рано. Налетів вітер. Хмари повзли такі чорні, такі страшні в них закручувалися смерчі, що лячно було дивитися.

— Якщо ти збираєшся у велике шатро, — сказав Гарольд, — то краще зараз. А то потім змиє.

— А якщо не піду?

Гарольд помовчав.

— Тоді лізьмо під віз. Моя мати нам вечеряти дасть.

Він усе ще дивився вбік. З обіду — з тієї миті, коли проявилися мої магічні здібності, він не наважувався поглянути мені в очі.

— Ну, полізли, — сказала я невпевнено.

На землі під возом було не дуже чисто, зате розстелене сіно було м’яке й запашне. Справа й зліва звисали опущені борти, майже не пропускаючи вітер. Я так втомилася за цей день, що просто влягтися на м’якому сіні здавалося королівським, нечуваним задоволенням.

Яскраві блискавки краяли небо. Навіть під возом на якусь мить ставало ясно.

— Гарольде… А що Оберо… його величність робив? Навіщо це коло?

— Захист табору. Дощик промочить, проте ані блискавка, ані смерч, ані смирк не проб’ються.

— А що таке смирк?

— Ти не знаєш, що це таке?

Він не знущався. Він дійсно здивувався, як можна не знати таких простих речей.

— У нас їх нема, — сказала я обережно. Насправді я не була впевнена. Адже я не все на світі знаю. Можливо, у нас десь і є смирки.

— Ну… це така тварюка, зароджується в грозовому фронті… Ти знаєш, що таке грозовий фронт?

— З географії вчили.

— Ну… ось. Насправді смирк — це як величезна тонка рука, на ній сто чи й більше пальців, усі вони переплутані. Падає з блискавкою й хапає людину в жменю.

— І що? — запитала я напружено.

— І все. Уяви, що ти на сильному вітрі тримаєш попіл у жмені… Його відносить. Так само і з людиною.

Знову зблиснуло.

— Овва, — сказала я приголомшено.

— Та не бійся… Тут їх мало. Вважай, майже нема. А от коли ми перетнемо кордон…

Ми помовчали. Полив дощ. Віз поскрипував, зверху сипався пісок — там хтось сидів під навісом, неголосно переговорювався. Потім жіночий голос гучніше промовив:

— Гарольде! Ви з Ліною кашу будете, що з обіду залишилася?

— І вино, — похмуро сказав Гарольд. — Гаряче.

— А я не п’ю вина, — пробурмотіла я тихенько.

— Ну, ковтнеш один раз. Щоб зігрітися.

— А мені не холодно…

Я сказала це й відразу ж почала тремтіти.

— Я зараз підігрію, — сказав Гарольд.

Він витягнув ніж, проколупав у землі дірку, ввіткнув туди ніж догори лезом. Лезо спершу засвітилося білим, потім на очах почало червоніти. Від нього йшло неяскраве світло й тепло, як від електричного обігрівача.

— Оце так. Навчиш?

Він так змінився на лиці, що я вмить пошкодувала про своє питання.

Підняли борт воза. Я побачила небо, сіро-чорне, і тонку веселкову плівку, як у мильної бульбашки, між нами й цим небом.

— Що це?

— Каша, — сказала привітна жінка, мати Гарольда, підсовуючи нам дерев’яний піднос із їжею. — І вино. І хлібчик. Їжте.

Борт знову опустився.

— Що це було? Таке… різнокольорове?

— Оберонів захист, — сказав Гарольд байдуже. — Він поставив видимий, щоб коні не боялися. Ну і для тебе, мабуть…

— Для мене?

— Ти ж його улюблениця, — заявив Гарольд несподівано сердито. Він узяв із підноса кухоль з вином і відвернувся.

— І чому я у велике шатро не пішла? — запитала я сама себе.

— То йди. Там принц із високостями. Іди…

Мені захотілося вивернути йому на голову тарілку з кашею. Його жалієш, до нього виявляєш чуйність, а він…

— Ну що ти знову починаєш? Наче я винувата.

Він мовчав і сопів.

— Хочеш, я піду до Оберона й скажу, що ти прекрасний вчитель, просто я тупа учениця? І тому не можу вчитися.

Зовні гуркнув грім і жахливо завив вітер.

Вістря ножа перестало світитися. Під возом розлився морок.

— Ти ось що, — сказав Гарольд. — Ти… запам’ятай. Мені Оберон велів тебе вивчити. Отже, я або вивчу тебе, або здохну просто на уроці. Причому якщо я здохну, це означатиме, що я не справився… І не здумай нічого казати його величності, інакше я тебе вб’ю!

Розділ восьмий

Кришталевий грот

На ранок я так задубла під возом, що навіть зубами цокотіти не могла. Дуже до речі були б магічні вміння Гарольда. Та коли я поцікавилася, як мені зігрітися, він, такий же синій і змерзлий,порадив:

— Побігай.

І я почала намотувати кола по мокрій траві.

От дивовижна річ: удома я після такої ночі захворіла б на запалення легенів. А тут нічого — піднялося сонечко, я зігрілася і за весь день жодного разу навіть не чхнула. Оце справжні чари!

І ще, вдома я б нізащо не протрималася стільки часу в сідлі. А тут їдемо й їдемо, і хоч ноги, звичайно, болять (а місце, звідки вони ростуть, тим більше), проте якихось особливих страждань на мою долю не випало.

А дорога на третій день нашої подорожі вийшла казкова. Караван то спускався в долину, то підіймався на вершину пагорба, і щоразу перед нами відкривалися то темний ліс із гострими верхівками, то озеро зі смарагдовою водою, то руїни міста — аж дух забивало. Ми з Гарольдом, як і раніше, трималися в середині колони.

Оберон їхав попереду. Підвівшись у стременах, я могла бачити набалдашник його білої патериці.

Коли ми проїздили повз руїни, з-під каменя біля самої дороги метнулося щось зелене, схоже на обривок оксамитової ганчірки, злетіло на висоту трьох людських зростів і зникло за руїнами міської стіни. Від несподіванки я натягнула поводи так, що сірий коник запирхав.

— Що це?

— Та не зважай, — сказав Гарольд з ноткою роздратування. — Він просто літає.

— Хто? — я випрямилася в сідлі. Не люблю, коли мене вважають боягузкою.

— Хватавець.

— Хто-хто?!

— Ну, коли їх багато, кілька сотень, вони налітають на подорожнього зусібіч, обліплюють так, щоб не було щілини, і… ну, до побачення. Та коли він один — дурня. Просто літає.

— А ти звідки знаєш, що він один? Що він не полетів кликати на допомогу своїх знайомих і родичів?!

Гарольд посміхнувся — от, мовляв, які прості речі доводиться пояснювати.

— Сім’ї хватавців навіть посередній маг відстежує за три версти. От я, наприклад, можу. А якщо король повів сюди караван — як ти думаєш, можна довіряти його величності?

Я насупилася. Вийшло, ніби я не довіряю Оберонові.

— Учити мене будемо? — запитала я, щоб стерти з обличчя Гарольда поблажливу посмішку.

Вдалося навіть краще, ніж я очікувала. Він не просто перестав посміхатися — він перестав на мене дивитися. Відвернувся.

* * *

Пополудні ми піднялися на черговий гребінь, найвищий, і я замружилася.

Перед нами було море. І вихід до моря — неглибока ущелина між двома старими зруйнованими хребтами. Правий був кам’яний. Лівий — я придивилася й ахнула — справжнісінький хребет, як у зоологічному музеї. Кістяк чудовиська завбільшки з гору лежав тут, порослий молодими ялинками.

— Гарольде! Що це?

— Місто тисячі харчевень, — похвалився мій супутник, на якийсь час забувши про свій клопіт. — Ми тут зупинимося днів на два… Ух і наїмося всілякої смакоти!

Я простежила за його поглядом і дійсно побачила містечко біля моря, маленьке й акуратне, ніби споруджене з піску.

— Та ні, не це! Ось ці кістки, чиї вони?

— А-а-а, — Гарольд знизав плечима. — Ну, дракон упав і здох від старості. Останній, мабуть, дракон у цих землях… Слухай, я їсти хочу. А ти?

* * *

Скелет дракона лежав головою до моря. Його череп височів над містом, у порожніх очицях день і ніч горіли вогні — сигнали для суден, що заблукали в морі. Нізащо у світі не згодилася б тут жити, під таким страховищем!

А саме місто було маленьке й привітне. І дуже мокре. Виявляється, воно лежало в гирлі підземної річки, і тому звідусіль тут били джерела. Майже на кожному перехресті булькав фонтан зі статуєю — кам’яна жінка з кам’яним тазом у руках давала напитися уклінній людині в лахмітті (теж кам’яній чи зліпленій із глини — це вже як скульптору забажалося). Виявляється, існувала місцева легенда. Раніше тут було сухо. Якийсь чоловік заблукав на березі й не міг знайти води, щоб напитися. Йому зустрілася жінка з тазом (звідки вона там узялася?) і напоїла його. Відтоді тут і вдень і вночі дзюрчить вода — пробилися джерела під кожним каменем. Тому тут і побудували місто — місто тисячі харчевень.

— Чим ближче до моря, тим більше перцю у стравах. У портових харчевнях узагалі їсти неможливо — легше гаряче вугілля ковтати. На вулиці Пекарів смачнющі сири, зате нема м’яса… Якщо любиш кислятину , то це до Молочних Братів, ми туди не підемо — фі, гидота. Підемо на західну околицю, там ціла площа таких закладів, що й пальчики проковтнеш!

Мій учитель поводився привітно, однак я розуміла, що він тільки вдає веселого. Я була для нього як гиря на ногах чи, можливо, петля на шиї. Гарольд вдавав, що нічого не відбувається, — а сам тонув, гинув на моїх очах, бо час, відведений Обероном на моє навчання, закінчувався.

А Гарольд, як маленький, не хотів навіть говорити зі мною про уроки! Ніби якщо про проблему забути, вона сама собою зникне…

Караван увійшов до міста під вітальні вигуки тамтешніх мешканців, які бризкали на дорогих гостей водою. Так велів місцевий звичай, не дуже ввічливий, як на мене. Білий плащ Оберона, якого поливали найохочіше, був мокрий до нитки, однак його величність усміхався. Що значить королівська витримка!

Усе Королівство розмістилося на кількох заїжджих дворах. Люди поспішали відпочити, помитися, виспатися. А Гарольд давно мріяв пройтися по міських харчевнях, і бажано без мене.

Я йому не нав’язувалася, чесне слово. Я готова була сидіти в тій комірці, що мені відвели під нічліг, і харчуватися дорожньою кашею, яка, чесно кажучи, приїлася. Гарольд пішов нібито провідати наших коней. Я лягла животом на дерев’яне підвіконня й виглянула назовні з другого поверху.

Фі! Пахло гноєм. Я скривилася й хотіла було зачинити вікно, але у дворі з’явився Оберон.

Не знаю вже, куди він подів свого крокодилоконя. Чоботи короля ступали по прілій соломі так само впевнено, як по білому мармуру. Слуги й конюхи низько кланялися. Я подумала: чи годиться гукати до короля з вікна? Мабуть, ні. І тоді, коли я шукала відповідь на це складне питання, Оберон підвів голову.

— Привіт, Ліно. Як справи?

Неначе ми знову зустрілися на лавці біля мого будинку!

— Нормально… ваша величносте.

— Як навчання?

— Нормально… ваша величносте.

— Та історія зі змією тебе не дуже засмутила?

— Ні… ваша величносте.

— Ну передавай Гарольду від мене вітання…

І він пішов кудись у своїх королівських справах, а я залишилася стирчати у вікні, абсолютно не звертаючи уваги на запах гною. Через хвилину чи дві у двір вийшов Гарольд, кислий, як частування Молочних Братів. Під пахвою у нього стирчала сіра сучкувата палиця, в якій я легко впізнала магічний посох.

— Ну, ти йдеш? Скільки можна чекати?

Я не примусила себе довго просити. Дуже вже хотілося поблукати містом тисячі харчевень.

— Його величність передавав тобі вітання, — сказала я, вискочивши у двір і стрибаючи на одній нозі, щоб вище натягнути чобіт.

Він покосував на мене, як вовк на капусту.

— Знаю. Я його зустрів.

І ось тепер ми йшли з ним вулицею, він розповідав про таємниці місцевої кухні і вдавав, що нічого не відбувається.

— А чому ти з посохом? — ніби ненавмисно запитала я, роздивляючись вузлуватий ціпок.

— Його величність велів, — сухо озвався Гарольд. — Прикордоння… Так от. Площа п’ятикутна, на одному розі — пекарня, на другому — коптильня, далі — ще одна пекарня, ще далі — шинок одного моряка, якщо він ще не помер, звичайно. А на п’ятому боці — «П’ятий кут», ти побачиш, там подають птицю, запечену…

— Гарольде, — сказала я, неввічливо його перебиваючи, — коли ти думаєш учити мене чарівництву?

Він так гірко й докірливо глянув, ніби я посеред веселого бенкету нагадала про його невиліковну хворобу.

— Гарольде, — сказала я твердо, — у мене два молодші брати. Я намагалася їх учити читати. Це жахливо. Простіше вбити.

Він відвів очі.

— А потім вони пішли в школу, і нічого — читають, пишуть… Значить, їх все-таки можна було навчити?

— Не твоїм розумом міркувати, — сказав він хрипко. — Я обіцяв тебе вивчити — і вивчу. Заспокойся.

— Коли?

— Завтра!

— Чому не сьогодні?

— Слухай, чого ти причепилася? Давай хоча б спокійно поїмо… Ми в цьому місті ніколи вже не будемо, розумієш, ніколи! Перетнемо кордон — і тю-тю, зворотної дороги нема…

Я замовкла. Він по-своєму мав рацію.

Усе місто помежоване струмками, через них вели горбаті містки. Подекуди з кам’яних дахів струмували водоспади. Крутилися млинові колеса, і мололи на млинах не тільки борошно. Один квартал наскрізь пропах корицею, в іншому я розічхалася від перцю. Вода дзюрчала так, що дзвеніло у вухах. У круглих озерцях плавали качки, а подекуди, придивившись, можна було розгледіти спину величезної рибини…

— Гарольде! Друже!

Я підвела голову. Назустріч нам вулицею крокувала людина в одязі матроса; у нього були такі широкі плечі й такі довгі руки, що коли він узявся обійматися, вулиця виявилася повністю перегородженою.

— Дядьку Щуче!

Гарольд по-справжньому зрадів. Моряк обхопив його разом із посохом, пом’яв і відпустив. Я про всяк випадок відійшла вбік, мене так обнімати не можна. Зламаюся.

— Ліно, — Гарольду стало незручно, — це давній приятель мого батька… дядько Щук. Дядьку, це Ліна — наш новий маг дороги.

Останні слова Гарольд вимовив зовсім тихо, собі під ніс.

— Шукав тебе! — закричав дядько Щук на всю вулицю (чи він був глухенький, чи то морські шторми привчили його розмовляти на всю силу легенів). — Сказали, пішов у «П’ять кутів!» Гарольде, хлопчику, та хіба «П’ять кутів» щось путяще? Пішли в «Кришталь»! Пригощаю!

Гарольд на мить розгубився:

— Дядьку, в мене… це… гроші є, що ж я буду… не з руки…

— Востаннє бачимося! — гаркнув дядько Щук так, що я відстрибнула ще на півкроку. — Сина мого друга — в «Кришталь»! Буде про що згадати!

— Та я ж не сам.

— Друга сина мого друга, нового мага дороги — пригощаю!

Виявляється, дядько не був глухим. Однак як йому пояснити, що «Ліна» — ім’я дівчинки?

Та й чи варто пояснювати?

* * *

Цей «Кришталь», чесно кажучи, вартував того, щоб на нього подивитися. Я ввійшла — й роззявила рота.

Кришталевий грот. Кришталеві колони. Свічки в кришталевих кулях плавають у круглому озерці з кришталево-прозорою водою. І стеля прозора! Видно небо, хоча і спотворене, і дим здіймається вгору по прозорому димарю… Одна стіна теж наполовину прозора, мутнувата, правда, як товстий лід, уся в тріщинках і дрібних кольорових прожилках. За стіною горіли вогні — було дуже гарно.

Людей було зовсім небагато — в одному кутку троє міщан жували, хлебтали, неголосно перемовлялися. У другому — вечеряла подружня пара з хлопчиком. Перед хлопчиком на столі височіла кольорова башточка із зубцями, прапорцями, з пелюстками й листям — десерт? Морозиво?

І я таке хочу!

Дядько Щук усадовив нас із Гарольдом за столик під кришталевим кетягом винограду. Світло дробилося в кожній виноградинці, переливалося червоним, зеленим, бірюзовим. Навіть Гарольд, здається, забув про свої біди й заусміхався, передчуваючи чудовий вечір.

— Бачиш його? — дядько Щук схилився до мене, ткнув пальцем у Гарольда. — 3 батьком його сто морів пройшов. Оце був друг! На дні упокоївся. З наших був, із простих. А син уродився в Королівство… І от тепер — прощайся. Жили-поживали — все, йдуть, а чого їм не сидиться? Сиділи б… Несе їх лиха година по таких місцях, що не за столом буде сказано. Кортить. А чому?

— Дядьку… — Гарольд спохмурнів. Посох його, притулений до спинки стільця, упав. Гарольд поставив його знову — посох знову впав.

— Та прилаштуй його де-небудь, — сумно порадив дядько Щук. — Я розумію. Король сказав — у похід, значить, у похід. Ну коли востаннє за пристойним столом сидите… Що тобі, Гаре? Солодощів?

— Так. — Гарольд прилаштував свій посох у кутку. — І їй, — кивнув на мене, — теж.

— То ти дівчинка? — дядько Щук якщо й здивувався, то не дуже. — Ох, часи настали, в Оберона в магах дороги дівчинка служить… Зараз принесуть.

Він підвівся й вийшов за кришталеву стіну. Стіна була нерівна: тінь дядька пливла, то збільшуючись, то зменшуючись, ніби віддзеркалення в кімнаті кривих дзеркал, і, нарешті, зустрілася з іншою тінню. Було чути нерозбірливий шепіт — здається, дядько замовляв для нас вечерю.

— Тут усе дорого коштує, так?

— Ага, — Гарольд усміхався. — Зараз вино принесуть. Солодке. Тобі теж можна.

— А в тебе батько був моряком.

— Так.

— А чому ти не розповідав?

— А тобі хіба цікаво?

Я замовкла, роздумуючи, образитися чи ні?

Дві тіні за кришталевою стіною розійшлися. Дядько Щук повернувся, і майже відразу нам принесли тацю із трьома великими склянками. Одну дядько підсунув Гарольду, другу поставив переді мною, третю взяв собі.

— Ну, діти мої, — він раптом підморгнув мені, наче ми були сто років знайомі, — легкої вам дороги через землі невідкриті, через пітьму, через морок…

Ми цокнулися. Мені не сподобався запах червоного напою. Якийсь дуже нудотний, неприємний.

Я торкнулася губами краю склянки. Нехай дядько думає, що я п’ю. Не скаржитися ж, що в їхньому розкішному ресторані вино гидке.

Гарольд відпив половину зі своєї склянки. Блаженно усміхнувся. Я пригадала, як ми на дні народження Ритки пили шампанське, потім, правда, Лесик перекинув Ритчин акваріум із рибами, однак шампанське принаймні було смачне. І пахло приємно. На відміну від цієї гидоти.

В зал увійшли нові відвідувачі, зайняли стіл навпроти. «А мені буде нудно», — подумала я. Як бувало нудно з гостями вітчима — начебто всі задоволені, їжі на столі вдосталь (увесь день готували), і говорять, говорять, сміються, а нудно, хоч лізь під стіл.

— Зараз, — сказав дядько Щук. — Зараз овочі принесуть, потім гаряче, потім солоденьке — для зору корисно… Піду погляну, як вони там.

І знову пішов за прозору стіну. І знову я побачила, як його тінь зустрілася з іншою тінню.

— Гарольде…

Він задумливо допивав своє вино. І все усміхався. Посмішка ставала все ширшою й ширшою…

— Гарольде?

— Га?

— Ні, нічого… Ти не п’яний?

— Маги не п’яніють.

— Та ну?

Він дивився на свою склянку, неначе милувався її вмістом. Знічев’я я обвела поглядом кришталевий зал.

Ті, що були з дитиною, підвелися, щоб іти. Нові відвідувачі, троє людей в однаковому темному одязі, про щось радилися, зблизивши голови. Один із них мигцем поглянув у наш бік.

Мене пройняв холодний піт. Погляд був не випадковий. А той, хто його кинув, кремезний чоловік з таким блідим обличчям, що у світлі кришталю воно виглядало синім, видався мені дуже лихою людиною.

Можливо, він узагалі вампір. Тільки у вампірів бувають такі одутлі білі обличчя і темні, майже чорні губи. А очі, навпаки, світлі, жовтуваті.

— Гарольде…

— Ну?

Мій учитель сидів перед порожньою склянкою, впирався руками в стіл і явно прагнув не впасти носом на стільницю. Очі в нього були безглузді, круглі, скляні.

Чому я не заволала від страху? Як я зрозуміла, що треба поводитися тихо?

Швидко глянула за кришталеву стіну. Дядько-тінь радився з невідомою темною тінню. Вдалося розібрати деякі слова в цьому шепотінні чи це тільки вчулося?

— Як домовлено. Отримаєш. Робіть, а мене залиште. Привів — і все. Ні, ти зачекай…

В очах Гарольда був страх. З ним явно діялося щось не те, він не чекав такої каверзи від склянки вина, адже він мені, дівчинці, не рівня — майже дорослий чоловік…

— Гарольде… Твій дядько заманив нас у пастку.

Він усе-таки впав обличчям на стіл, і я подумала, що в склянці була отрута і все пропало. Як вибиратися? Повз синьолицих, що сидять і зиркають? І як мені вибиратися — самій і кидати Гарольда?!

Проте голова хлопця одразу ж підвелася. На обличчі в нього було напруження штангіста, який ось-ось провалить чергову спробу.

— Лін… но… тікай.

Я голосно розсміялася й пошарпала його за плече, щоб синьолиці, котрі по черзі зиркали на нас, не зрозуміли, що відбувається.

— Куди я втечу? — запитала я, не припиняючи по-дурному хіхікати. — Думай, що робити… У тебе ж є посох…

Голова Гарольда знову впала, лобом розколовши порожню склянку, уламок врізався в брову. Дядько і той, з ким він розмовляв за стінкою, розійшлися. Дядько Щук вийшов у грот і рушив до нашого столика. Обличчя у нього було напружене, очі так і бігали. Він побачив лежачого Гарольда, осколки порожньої склянки, швидко глянув на мою, все ще повну по самі вінця…

— Чому ж ти не п’єш, дівчинко?

Я підвелася, тримаючи в правій руці повну склянку. Посміхнулася дядькові Щуку…

Як в житті все повторюється!

Я з розмаху вихлюпнула це вино просто в його широку матроську пику. І перш ніж він протер очі, встигла схопити посох Гарольда, який стояв у кутку.

Це я, Ліна Лапіна. Новий маг дороги. Нічого не вмію, проте дядько Щук про це не знає!

Він і справді не знав. Побачивши посох, спрямований йому в груди, припинив лаятися й відступив на два кроки.

— Е-е-е… Ти… дівчинко… а я до чого?

Розвернувся й кинувся за кришталеву стіну, тільки черевики загупали!

Я глянула на столик навпроти — синьолиці вже не сиділи. Вони стояли, пліч-о-пліч, і насторожено дивилися на мене.

— Гарольде… Гарольде!

— Кві… тка, — пробурмотів він, не підводячи голови. Я вирішила, що він марить.

Так, що я можу цим посохом? Перш ніж його вирвуть у мене з рук? Можу розбити кришталевий виноградний кетяг над столиком… Можу збити пару світильників, та що з того?!

— Квітка, — стогнав Гарольд, намагаючись підвестися. У цьому непотрібному зараз слові було для нього якесь важливе значення. Він намагався мені передати… Підказати…

Квітка — це така штука з пелюстками. Іноді пахне. Іноді її рвуть, плетуть вінки… Але що має на увазі мій непутящий учитель?!

Синьолиці рушили на нас — повільно, обережно, як і раніше, пліч-о-пліч, і тут я зрозуміла.

«Дуже просто. Простягни над нею долоню… І скажи: «Оживи». Якщо ти справді захочеш, щоб вона знову розкрила свої пелюстки назустріч новому дню, щоб бджілка прилетіла… і таке інше. Ти скажи так лагідно: «Оживи», — і вона оживе…»

Я перекинула посох в ліву руку. Праву простягнула над Гарольдом:

— Оживи!

Ясна річ, нічого не відбулося. Хіба що синьолиці ще більше заметушилися.

— Оживи! Оживи ти! Ну ОЖИВИ!

Мені ніби праску приклали до долоні. На мить. На крихітну часточку секунди. Рука підскочила сама собою, ніби її підкинуло повітряним потоком.

І Гарольд підхопився. І схопив посох, який я мало не впустила. Синьолиці були близько, я побачила, як зблиснуло в кришталевому світлі лезо ножа…

Мій учитель гепнув посохом об підлогу. Так Дід Мороз на шкільних ранках «включає» ялинку. Але жодному Дідові Морозу не добитися такого ефекту: з набалдашника посоха вирвався промінь і вдарив у кришталеву стелю. І пішли тріщини, тріщини, зникла прозорість, полетіли осколки, хтось залементував: «Рятуйся!»

Я чудово пам’ятаю кришталевий виноградний кетяг на кам’яній підлозі. Усі «виноградинки» розколото. У тріщинах дробиться згасаюче світло.

Розділ дев’ятий

Перший бій

Через недосвідченість я «перелила» Гарольдові майже всю свою силу. Не тому, що така щедра, а тому, що не вміла ще відміряти. Що там було в «Кришталі», як мене Гарольд витягнув з-під руїн — не пам’ятаю.

А отямилася я тому, що хтось бризкав на мене водою. Розплющую очі — а це мій учитель, весь порізаний і подряпаний, хлюпає мені в обличчя зі складених човником долонь. Виявилося, що сидимо ми на краю звичайного фонтану із звичною тутешньою статуєю (кам’яна жінка напуває кам’яного бродягу), а навколо — ні душі. Чи тому, що вечір, чи тому, що поховалися.

Насамперед я помацала ніс — чи не відрізало падаючою кришталевою бурулькою? Ні, ніс поки що цілий. І вуха на місці. Отже, нічого страшного. Тільки от сили нема, як після хвороби. Навіть гірше.

— Оберон мене вб’є, — сказав Гарольд пошепки.

— За що?

— Та є за що… Ну, ходімо.

Легко сказати. Я на ноги звестися не можу — ніби вперше на катку. Тільки встану — і падаю назад.

— Залізай на спину.

Ну, на спині кататися — інша справа. Я всілася на мого вчителя верхи, вхопилася за плечі, і він пішов — потихеньку, спираючись на посох. Видно, всієї моєї сили було не досить, щоб його, такого дорослого, остаточно сповнити енергією.

— Гарольде… Це була отрута?

— Ні… Пилок скнира. Відбирає сили.

— А що таке скнир?

— Я потім розповім…

Гарольд зупинився, підняв посох і поводив ним, як антеною, справа наліво, зліва направо. Озирнувся, «послухав» посохом, що там позаду.

— І як?

— Позаду небезпечно. Хтось іде слідом. Попереду чисто, справа й зліва — чисто…

— Гарольде, — я завовтузилася в нього на спині, влаштовуючись зручніше. — Ти не можеш іти швидше?

— Можу. Зараз.

Він справді пришвидшив крок. І мовчав, тільки носом сопів усе голосніше й голосніше. А потім почав ротом дихати. Нам фізкультурник завжди казав: ротом дихайте тільки в крайньому разі…

— Гарольде? А хто це такі і що їм від нас треба?

Він промукав щось на ходу, мовляв, не до розмов зараз. Помовч.

Швидко темніло. Ми рухалися зараз від моря до гір. Просто перед нами світилося у вишині двоє вогненних очей. Це горіли багаття-маяки в порожніх очицях стародавнього дракона.

— Гарольде…

Я хотіла сказати, що мені страшно, проте в останню мить стрималася.

— Слухай, може, когось покликати? Оберона?

— Самі впораємося.

На черговому перехресті він зупинився й знову запеленгував посохом небезпеку.

— Ну що?

— Позаду. І справа небезпека. Попереду нема.

— А зліва?

— Хіба це важливо?

— Може, я сама піду? — запропонувала я невпевнено.

Він тут же з полегшенням опустив мене на бруківку. Я зашкандибала, спотикаючись і чіпляючись за його лікоть, та він і сам, здається, ледве тримався на ногах.

Місто ніби вимерло. Зрідка де-не-де світилися вогники у вікнах. У темряві шуміли фонтани. Горбаті містки виявилися страшенно незручними — занадто крутими, слизькими, а деякі ще й без поручнів.

Коли я відчула, що ось-ось впаду, Гарольд зупинився і ще раз поводив посохом.

— Ну?

Він мовчав. Я й сама відчувала, що ніч навколо нас стискається у вороже кільце.

— Мене треба вбити, — сказав Гарольд заупокійним голосом. — За те, що я такий бовдур.

— Нас оточили, так?

Гарольд ударив об бруківку посохом. Як тоді, в «Кришталі», з набалдашника вирвався промінь і високо в темному небі вибухнув синіми іскрами. Це скидалося на феєрверк, тільки беззвучний і нескінченний: іскри кружляли, як зграйка голубів, змінювали колір із синьо-фіолетового через жовто-зелений до темно-червоного і знову на синьо-фіолетовий. Я роззявила рота — скільки бачила салютів, а такого — ніколи!

По всьому місту ніби пробіг вітерець. Загупали віконниці. Засвітилися свічки. Здається, Гарольд зробив щось по-справжньому значне, однак при цьому витратив останні сили. Засопів, наліг на посох, як древній стариган: здавалося, висмикни в нього опору — впаде.

— Ліно…

— Що?

— Пробач мені. Ти хороший товариш…

Він говорив, ніби прощався навіки. Чесно кажучи, у цю мить я жахливо злякалася.

— Гей-гей! Ми біжимо чи ні?

— Нам нікуди втікати…

Я озирнулася. Іскри в небі згасали одна за одною. Ситуація була тупиковою — вулиця впиралася в кам’яну стіну. Зліва — кривенький провулок із далеким вогником вглибині. Вулиця тягнулася вперед, у напівтемряві там вгадувався місток, а що за містком — невідомо. А позаду наближалися кроки, мерехтіли вогні — ніби люди несли в руках свічки чи, приміром, ліхтарі.

— Сюди…

Волочачи за собою ледве живого Гарольда (звідки тільки сили взялися?), я метнулася в провулок. Поворот, ще один поворот — і знову безвихідь. Цього разу дорогу перегородила стіна, складена з сірих гладких валунів. По стиках, замазаних глиною, стікали цівки води — тут пробивався струмок.

— Приїхали…

Я озирнулася. За поворотом не було видно вогнів, однак я точно знала, що вони там. Наші переслідувачі, ким би вони не були, вже завернули в провулок, і тікати тепер справді нікуди.

— Дай мені посох.

— Що?

— Учи мене, як битися посохом! Мусить же бути якесь заклинання. Блискавкою їх вдарити, хоча б засліпити. Давай учи!

— Це вища бойова магія!

— А я маг дороги! І я… я хочу повернутися додому!

Гарольд сидів на землі. У темряві я не бачила його обличчя. Він сопів.

Уже близько гупали черевики й лунали приглушені голоси.

— Значить, так, — сказав Гарольд спокійно й трішки дратівливо, як він зазвичай зі мною говорив. — Урок перший. Вражаємо ворога бойовим закляттям. Візьми посох двома руками, набалдашник — уперед, на ворога. У животі, на місці сонячного сплетіння, відчуй гарячий клубок — це твоє бажання вижити й повернутися додому. Зусиллям волі стисни клубок якомога тугіше, підніми вгору, в груди, через серце й ліву руку передай у посох, він підсилить твою волю… І викидай уперед, в обличчя ворогу!

У цю мить з-за рогу з’явилися вогні. Це були факели — клапті вогню на паличках. У їхньому світлі я побачила сині пики, сильно порізані, пошматовані кришталем. Блищали зуби. Зблискували леза. Один «вампір» тримав перед собою якусь штуку, здається, арбалет…

Я відчула, що в мене в животі дійсно ворушиться тугий гарячий клубок!

Не знаю точно, де в мене серце. М’язи живота занили. Зусиллям волі я підняла клубок до горла, закашлялася, знову впустила вниз, підняла цього разу правильно — відчула, як затрусився посох у руках. Ліва долоня стала гарячішою, а права — крижаною. І ось коли найголовніший синьолиций підняв свою штуку для пострілу, я плюнула йому в обличчя вогнем із посоха.

Бабах!

Перед очима на мить стало біло-біло. Мене відкинуло до стіни. Я вдарилася потилицею, проте посох не випустила. Вільною рукою протерла очі — чи бачать?

Вороги в провулку зникли. На землі лежали два факели, лежали і горіли.

Вз-з! — просвистіла стріла. Тюкнулася в камінь за моєю спиною.

— Лягай! — крикнув Гарольд.

Я впала на землю поряд із ним. Перекотилася на правий лікоть, виставила посох перед собою.

— Вони повернуться, — сказав Гарольд.

— Хай повертаються! — хвалькувато вигукнула я.

Ох, рано я собою запишалася. Вдруге вразити ворогів у мене не вийшло — посох тільки плюнув синіми іскрами. Вороги, щоправда, відсахнулися, однак одразу ж перейшли в наступ. Їх було п’ятеро чи шестеро. Вони підібралися так близько, що я відчула їхній запах — огидливо кислий смердючий подих.

Невже я ніколи більше не побачу маму?!

Невже не повернуся додому, не прикрашатиму ялинку з Петриком і Дмитриком?

Посох виплюнув сніп вогню — звичайно, не такий сильний, як першого разу. Однак і вороги цього разу були ближче. Обпалені, вони заволали, почали лаятися незрозумілою мовою і відступили за ріг.

— Гарольде, ну чого вони причепилися? Що їм від нас треба?!

Мій учитель не відповідав. Тільки зітхав тяжко й із присвистом, ніби й дихати йому було важко. Я прицілилася.

Тепер я знала, як виштовхувати вогонь з палиці. І знала, як багато сили на це потрібно. І відчувала, як з кожним «пострілом» я меншаю й меншаю. Я ніби танула, худнула й слабшала. Очі сльозилися, погано бачили, доводилося покладатися на слух. Вороги намагалися рухатися безшумно, проте бите каміння під їхніми підошвами лунко скрипіло.

Бабах!

Встигли ухилитися. Відскочили за ріг.

Бабах!

Один, здається, впав. Другий лаявся. Отже, влучила.

Зникнуть вони коли-небудь?!

Бабах!

Я бачила, як вогненний струмінь виривається з посоха. Як летить, освітлюючи землю і навіть низькі хмари. Але замість того, щоб ударити у ворога, мій вогонь раптом ніби віддзеркалився, і рівним струменем пішов угору, в небо. А посох в руках затрусився, засмикався, затріщав — і раптом переламався навпіл!

— Ай! Гарольде! Ай!

— Тихо, Ліно, — долинув із провулка знайомий голос. — Свої.

І я побачила Оберона.

* * *

Із розповіді мого вчителя виходило, ніби найліпше, що може зробити зараз король, — відрубати йому, Гарольдові, голову при великому скупченні народу чи хоч при малому, тільки б скоріше. Оберон слухав його так серйозно, що я злякалася: а раптом зараз візьме та й відрубає?!

Гарольд брав на себе всю провину: що поплентався, як бевзь, з давнім знайомим до шинку, дав себе обпоїти вином із пилком скнира, наразив мене на смертельну небезпеку і, замість того щоб одразу ж, заледве вирвавшись із «Кришталю», погукати короля на допомогу, вирішив приховати подію, сподіваючись на власні сили, і знову-таки накликав на мене смертельну небезпеку. Я спочатку намагалася вставити в його розповідь пояснення від себе, проте Оберон тільки раз скоса на мене глянув — і я замовкла.

Гарольд закінчив свою розповідь. Оберон ні про що не перепитував, тільки сказав, ніби нічого й не сталося:

— Іди вмийся.

І Гарольд, похнюпивши голову, вийшов. Він справді виглядав жахливо: подряпини затягнулися, однак обличчя було всуціль вимазане кров’ю, а волосся злиплося бурульками.

Оберон перевів погляд на мене.

— Ви ж не відрубаєте Гарольдові голову? — вирекла я.

— Я схожий на людину, яка рубає голови вірним людям і чудовим бійцям?

Мені стало ніяково.

Ми сиділи в королівському шатрі, напнутому посеред найбільшої міської площі. Тут було тепло й спокійно; зовні монотонно лунали чеканні кроки варти. Не вірилося, що якусь годину тому я лежала в бруді на пузі й прощалася з життям.

— Злякалася? — запитав Оберон.

— Так, — зізналася я. — Дуже.

— Розумію, — Оберон кивнув, ніби знімаючи з моєї душі тягар. — Я в тобі не помилився, Ліно.

— Ми там один ресторанчик ущент рознесли, — сказала я з покаянням у голосі.

— Повечеряти хоч устигли?

— Ні, — зізналася й зрозуміла, що їсти мені хочеться ще сильніше.

Оберон прибрав серветку з тарілки на низькому столику. Мовчки підсунув до мене. Шматочки м’яса й обсмаженого хліба вихололи, однак коли я встромила в них зуби, по тілу розлилося відчуття блаженства.

— На жаль, — сказав Оберон, — сьогодні ти злякалася не востаннє. Це як штормове попередження — дорога на нове місце буде дуже важкою. Можливо, найважчою за весь час існування Королівства.

— А… хто ці люди? — запитала я, жуючи. — Чого їм було треба?

— Позбавити нас, магів, дороги.

— Навіщо?

— Щоб Королівство, заблукавши в незвіданих землях, ніколи не знайшло нового притулку. Ніколи не заснувало нового світу.

— Навіщо?

Король глянув на мене по-особливому. Я перестала жувати.

— Ваша з Гарольдом пригода, — сказав Оберон, — не єдина на сьогодні подія. Було ще дещо… Доїдай і йди спати. Завтра вранці — перша велика нарада магів дороги.

Розділ десятий

Нарада магів

Думала — не засну. Ага, якраз. Як упала на хистке готельне ліжко, так і проспала всю ніч без снів. Лише на ранок приснилася якась нісенітниця, і то тому, що мене трясли за плече:

— Ліно… вставай.

— Ну ма-а… Ну ще п’ять хвилин… Ну я встиг…

Я різко сіла. Переді мною стояв Гарольд, трохи блідий, однак цілком живий і бадьорий.

— Тьху ти, — сказала я винувато. — Що… вже час?

* * *

Старшого мага дороги, Ланса, я дотепер бачила тільки здалеку. Мені він здавався сердитим і неговірким дядьком. На правій руці в нього не вистачало середнього пальця, і це теж трошки лякало. А найбільше лякали його очі — він дивився дуже холодно й пильно. Ніби не просто вмів убивати поглядом, а любив це робити при кожній слушній нагоді.

Коли Гарольд привів мене до королівського шатра, Ланс стояв біля входу й уважно роздивлявся свій посох — жовтувато-білий, кістяний, прикрашений різьбленням від низу до верху.

— Доброго ранку, Гарольде. Доброго ранку, Ліно.

Він привітався зі мною як із рівнею!

Оберон запросив нас до шатра. І поки ми розсаджувалися колом у розкладних кріслах, мені доводилося щосили стримувати посмішку. Губи так і розповзалися до вух: мене покликали на нараду магів! Нарівні з дорослими! Нарівні з Гарольдом і навіть із цим суворим Лансом! Ура! Ура! Оце так життя!

Так вийшло, що Оберон сидів навпроти мене. Він виглядав, як завжди, спокійним, проте зморшки між його бровами пролягли трохи глибше ніж звичайно.

Ми розсілися. Кілька хвилин усі мовчали, в шатрі стояла тиша, і тільки зовні долинали форкання коней, дзюрчання води, далекі крики торговців чи якихось перекупок. Уже не знаю, про що вони там кричали.

Суворий Ланс усе розглядав свій посох, наче вперше бачив. Гарольд сидів, низько опустивши голову, незадоволений тим, що її так і не відрубали. Оберон позирав по черзі на кожного з нас, і під його поглядом я потихеньку перестала усміхатися.

— Отже, — сказав нарешті Оберон, — учора Королівство зазнало першої атаки. Лансе, будь ласкавий, розкажи молодим людям, що трапилося вчора з тобою і з високостями.

Я нашорошила вуха. З високостями ми не бачилися з того самого вечора, коли, сидячи з принцом біля багаття, я розказувала про звичні в нашому світі речі — тролейбуси, літаки, жувальну гумку… Три дні тому — як це було давно! Принц слухав уважно, проте його наречені, здається, ревнували. Між ними і так тривала прихована війна — адже принц приділяв кожній із них одну шосту частину вільного часу, а це образливо мало, я розумію…

Суворий Ланс міцно стиснув губи, і без того ніби склеєні. Поклав посох на коліна і, не дивлячись на нас із Гарольдом, почав свою розповідь.

Він як старший маг дороги відповідав за особисту безпеку принца та його наречених. Учора трьом дівчатам (Алісії, Ельвірі й Ортензії) захотілося оглянути місто, тоді як інші три (Філумена, Стелла і Розіна) вирішили залишитися в готелі, прийняти ванну й відпочити.

Його високість принц спочатку теж вирішив залишитися, однак в останню мить передумав і приєднався до екскурсантів. Ланс перерахував підопічних по головах (цікаво, він примушував їх ставати парами і братися за руки?), потім вся компанія рушила на пішу прогулянку містом, причому екскурсоводом зголосився бути сам господар того розкішного готелю, де поселилися принцеси.

Спочатку все йшло гладко. Принцеси вмивалися з фонтанів, захоплювалися мальовничими вулицями й прекрасним краєвидом, який відкривався з Черепа Дракона. Щоб вони не дуже втомилися в дорозі, Ланс непомітно «підживлював» їх — ну і, зрозуміло, про всяк випадок поглядав навколо.

Уперше він відчув небезпеку, коли принц затягнув дівчат у збройову крамницю — його зацікавив незвичайний меч на вітрині, і він вирішив поговорити з господарем про особливості заточування. Ланс запідозрив зброяра, проте небезпека виходила не від нього — щось дивне творилося в місті ближче до порту, причому відразу в кількох місцях.

Тоді Ланс, який був досвідченішим за Гарольда разів у двадцять, без зайвих слів повідомив високість, що екскурсія закінчена і вони повертаються в готель. Дівчата давно знали старшого мага дороги і тому, хоча й образилися, однак не сперечалися. Зате принц раптом повівся нерозважливо: він заявив, що нічого не боїться, не вірить страхам Ланса і продовжить прогулянку самотою.

Ланс розмірковував тільки мить. Він не вмовляв принца, застосовувати силу теж не став. Він велів екскурсоводові (тобто господареві готелю) без зволікань відвести панночок додому. А сам залишився з принцом.

Причому так, що його високість Ланса не бачив.

Принц, якого ніхто з городян не впізнав, побрів вулицями навмання: здавалося, він не знає, куди йти. Прогулянка його анітрішечки не тішила — схоже, його високість наполіг на ній, аби продемонструвати свою незалежність. Ланс крався за ним; небезпека то з’являлася, то знову зникала, проте Лансові не подобалося, що вона щоразу все ближчала й ближчала.

Потім його високість зустрів жінку. Це була гарна, багато одягнена, молода, проте аж ніяк не юна пані, котра сіла відпочити на камінь біля великого фонтану.

Принц всівся поряд на сусідній камінь.

— Ви втомилися? — запитала пані. — Ви теж чужий у цьому місті?

— Я чужий скрізь, — сумно відповів принц.

— Хочете пити? — запитала пані.

Вона зняла з голови плоский капелюшок, що формою нагадував таз, і зачерпнула води з фонтану. Ланса вразило, як точно вона скопіювала жест, відображений у всіх статуях міста — жінка дає напитися мандрівникові з неглибокої круглої посудини. І принц, розсміявшись, прийняв гру: став на коліна й торкнувся до води губами…

Нерви Ланса були напружені, однак нічого не трапилося. Принц підвівся, обтрусив штани й запросив пані зайти разом до харчевні. Пані погодилася. Ланс, ніким не помічений, пройшов за ними, зайняв столик у темному кутку й велів слузі принести собі склянку молодого вина.

Вино було отруєне пилком скнира. Ланс визначив це, тільки-но піднісши склянку до рота. (У цьому місці розповіді Гарольд, який слухав, витягнувши шию, знову згорбився і мало не застогнав — досвідчений Ланс легко уникнув пастки, в яку мій учитель вляпався з головою.)

Заледве відчувши отруту, Ланс відкинув будь-яку делікатність і прицільним ударом палиці вибив склянку з рук його високості. Пані, анітрохи не здивувавшись, зникла з-за столу — і тут же з’явилася за спиною Ланса.

Відбувся бій, який Ланс описав ретельно й навіть нудно, проте вживав при цьому такі слова, що я нічого не зрозуміла:

— Використовуючи почергово появу, зникнення і фантомну атаку супротивник намагався розсіяти мою увагу. У такій ситуації рекомендується трасування віялом, але оскільки його високість перебував у зоні ураження, я змушений був змінити тактику й ризикнути…

Гарольд слухав так напружено, що в нього навіть піт заблищав на лобі. Він теж, здається, не все розумів, однак щосили прагнув розібратися.

— Переконавшись, що бойовище на якийсь час очищене, я подав установлений сигнал про допомогу, взяв принца, на той час знерухомленого, і з ним залишив поле бою. Час — восьма година чотири хвилини. Видимість — обмежена. Його величність прийшов мені на допомогу через три з половиною хвилини й оглянув місце сутички, проте супротивник відступив, не залишивши слідів…

Я раптом зметикувала, що все це відбувалося майже одночасно з нашою втечею з «Кришталю»! Цікаво, що досвідчений Ланс не посоромився покликати Оберона на допомогу. На відміну від Гарольда, який тягнув до останнього. Я потихеньку покосувала на мого вчителя. Гарольд сидів червоний, насуплений і на мій погляд не відповів.

— Власне, це все, що я можу повідомити, ваша величносте, — сказав Ланс і знову взявся за посох. Його права рука, чотирипала, ласкаво погладила кістяний набалдашник.

— Спасибі, Лансе, — Оберон кивнув. — Отже, панове маги дороги…

Гарольд швидко підвів голову. А я й так дивилася на короля прямо.

— Отже, всі ви вже зрозуміли… а хто не зрозумів, я поясню: Королівству оголошено війну. Тут, у межах «товстого» світу, наш ворог діє підкупом, отрутою, силою й хитрістю. Коли ми перетнемо межу, що відділяє звичний світ від нерозвіданих земель, сила нашого ворога зросте стократ. Я, король, і ви, маги дороги, — ми вчотирьох стоїмо між нашими людьми й лютою смертю. Ми, четверо, відділяємо майбутнє Королівства від хаосу без майбутнього. Тобі зрозуміло, Ліно?

Я підстрибнула в кріслі. Чому саме я? Я що, тупа? Як мені може бути незрозуміло?

Лане, який усе ще роздивлявся набалдашник посоха, кивнув, ніби нічого й не сталося.

Наче йшлося про чищення зубів чи, скажімо, сосиски. Гарольд, котрий із червоного став блідим, сердито звів брови.

Оберон підвівся. Пройшовся по шатру, відкинув кришку довгої скрині, витягнув звідти щось, загорнуте в чорну тканину. Розгорнув — це був посох із відполірованого дерева, темний, з червонуватим відливом.

— Візьми, будь ласка, Гарольде, замість того, що я зламав учора в Ліниних руках…

Гарольд підхопився, став перед королем на одне коліно, прийняв посох зі схиленою головою, встав, озирнувся, ніби не знаючи, куди подіти себе й громіздку річ у руках. Сів на своє місце, притискаючи посох до грудей.

Король неквапливо перебирав речі в скрині. Я зрозуміла, що якщо і мені зараз не дадуть посох — байдуже який, нехай старий, нехай непривабливий — я помру від образи, не встаючи з цього крісла.

— Ліно…

Я підскочила. Оберон дивився на мене через плече, ніби роздумуючи. Ніби прикидаючи, чи гідна я, із моїм-то зростом, носити бойову зброю мага дороги.

— Нумо встань.

Я підвелася, прагнучи виглядати вищою. Оце так приниження — мій зріст, от і нові вчителі завжди дивляться з недовірою, наче я приперлася сюди з молодшого класу без будь-яких на те підстав…

Оберон уважно зміряв мене поглядом. А потім витягнув зі скрині щось довге, загорнуте в шкіру.

Воно було завбільшки майже таке, як я!

— Ліно, — сказав Оберон спокійно й буденно. — Подякуй своєму вчителеві — за кілька днів ти засвоїла більше, ніж видавалося можливим. Тому я вважаю, що ти гідна носити посох. Візьми.

І розгорнув шкіру.

Ой леле!

Я забула, що треба опуститися на одне коліно. Я взагалі про все забула. У руках Оберона був його власний посох! Білий, тонкий і довгий, із двоколірним набалдашником — наполовину смарагдовим, наполовину рубіновим!

— Хіба мені можна таке?!

Гарольд боляче ткнув мене в спину кісточками пальців. Оберон спокійно чекав. Я швидко встала на одне коліно, простягнула перед собою тремтячі долоні, і Оберон поклав у них посох — несподівано легкий. Тільки набалдашник тягнув до землі.

Я сіла навпочіпки, та так і залишилася сидіти. Гарольд обурено зашипів за моєю спиною, проте Оберон сказав йому просто:

— Дай їй спокій.

І мені справді дали спокій — хвилин на десять, а може, п’ятнадцять. Щось бурмотів нудним голосом Ланс. Голосно й швидко говорив Гарольд. Потім Оберон сказав: «Дійте», — і вони обидва вийшли. Я насилу підвелася, все ще тримаючи посох перед собою. Мені теж слід було піти — тепер належало довести, що я гідна цієї чудової, незбагненної, чарівної штуки…

— Ліно, сядь на хвильку.

Я швидко сіла на своє місце. Злякалася, що король мене за щось лаятиме. Миттю перебрала все в голові — не дотримуюсь етикету. Не кажу «ваша величність». Базікаю дурниці, та й у навчанні, якщо чесно, не досягла значних успіхів, як вважає король. «Засвоїла більше, ніж видавалося можливим…» Виходить, я його обманюю?

Посох лежав у мене на колінах. Я вчепилася в нього двома руками.

— Ваша величносте, я…

І затнулася. Знову по-дурному вийшло: за етикетом мені треба сидіти і слухати, що скаже король, а не лізти зі своїми розмовами. Від сорому я втягнула голову в плечі, як досі Гарольд.

Оберон усівся навпроти.

— Ліно, по-перше, я знаю, що ти ще не найкращий на світі маг. Якщо я зараз попрошу тебе повторити твої вчорашні дії — ти не повториш. Та головне не в цьому. Учора в провулку ти билася з людьми, які були набагато сильніші за тебе. Ти знала, що програєш, однак билася до переможного кінця. А це якість справжнього мага дороги, і тепер я остаточно упевнився, що не помилився в тобі.

Вуха мої як спалахнуть червоним вогнем — р-раз!

Сльози як бризнуть з очей! І на посох — кап-кап-кап…

А Оберон поважно продовжував:

— Зрозуміло, головні труднощі у нас попереду, і особливо радіти поки що нічому. Завтра вранці вирушимо з міста, заночуємо на межі відомих земель і післязавтра зі світанком перетнемо її. Я просив Гарольда відпрацювати з тобою кілька прийомів… Тобі хочеться про щось запитати?

Я на той час трохи заспокоїлася, це ж непристойно — зарюмсаний маг дороги.

— Ваша величносте, а хто наш ворог? Хто була та жінка, про яку розповідав Лане? І ці, із синіми обличчями? Вони вампіри?

— Ні, вони не вампіри. Вони живуть у підводному селищі неподалік звідси — знаєш, під водою наповнені повітрям куполи, ці люди там живуть і промишляють у морі. Від свіжого повітря вони п’яніють, їх легко підкупити, вмовити на що завгодно… Не всіх, звичайно, хоча розбійників серед них надзвичайно багато. Вони такі ж люди «товстого» світу, як будь-який селянин чи купець. Якби ти глянула на них отак, — він підніс долоню до очей, глянув на мене крізь щілину між пальцями, — ти б їх не побачила…

— А жінка?

— З жінкою гірше. Власне, та жінка — один із образів нашого ворога… Вона належить до «тонкого» світу. Вона певною мірою його королева.

— Королева?! А ви?

— У мене є Королівство. А в неї — тільки туман над прірвою та драглиста речовина неосвоєного світу… Вона там живе. Завжди. Ми готуємося вступити в її володіння.

У мене мурашки побігли по спині — від потилиці до п’ят.

— А… чого вона від нас хоче?

— Нічого особливого. Вона хоче, щоб нас не було.

— Чому? Що ми їй зробили?

— Ми зв’язуємо «тонкий» і «товстий» світи. А вона розділяє їх — назавжди. Якщо нас не буде — їй буде вільніше.

— Як це?

— Жодне нове Королівство не буде засновано. Жодної нової пісні не буде складено. Жоден закоханий не подумає: «Її очі — як зорі». Він подумає просто: «У неї багатий татусь, оженюся я й матиму сите життя».

— Не може бути, — пробурмотіла я.

— Може. І буде. Якщо ми не зробимо те, що мусимо. У тебе є ще запитання?

Я мить подумала: може, досить зловживати королівським часом і піти, поки Оберон добрий? А з іншого боку, коли ще вдасться з ним отак спокійно поговорити…

— Ваша величносте… А чому у принца шість наречених? У нього що, буде гарем?

— Ні, що ти! Вважається, що потрібно шість наречених, щоб обрати одну.

— Ну, це якось… принизливо, — я зніяковіла. — Виходить, вони перед ним, як на ярмарку… Як на прилавку, а він довго вибирає…

-Я сказав «вважається». Насправді все складніше… У Королівстві не може бути просто випадкових людей, роззяв чи перехожих. Ти — маг дороги. Мати Гарольда й кухарка, і нянька. Я — король. Людо — канцлер. Говард — комендант… А вони — принцеси. З них тільки одна родом із Королівства — Ортензія. Решта прийшли до нас іще дівчатками, босоніж, із вузликами за плечима, зі свідоцтвом на гербовому папері, що їхній батько — король далеких країн… Таким є звичай. Ми прийняли їх, і вони стали принцесами-нареченими, частиною нашого Королівства. Зрозуміло?

— М-м-м, — я чесно намагалася розібратися в усіх цих складнощах. — А що з ними буде згодом?

— Згодом, на новій землі, вони одружаться з кимось із місцевих. Споважніють, народять дітей і будуть частиною «грубого» світу.

— І я не бачитиму їх, якщо дивитимуся отак? — я приклала долоню до очей.

— Не бачитимеш. Та в цьому нема нічого страшного, просто «грубий» світ живе за своїми законами.

— А принц?

Оберон спохмурнів.

— Що принц? — перепитав він.

Я зніяковіла:

— Ну… чому він сказав тій жінці біля фонта ну, що він скрізь чужий?

Оберон досить довго мовчав.

— Ліно, — сказав він нарешті, — не хочу бреха ти… Можна, я поки що не відповідатиму?

Розділ одинадцятий

Нові обставини

До обіду я вправлялася з новим посохом, а Гарольд мене вчив. Чесно кажучи, толку було мало: мій наставник постійно забував, що речі, прості й зрозумілі для нього, для мене — нові й складні.

— Ну ти що, зовсім не думаєш? Чи ти навмисне це робиш?

Він гарячкував через кожну дрібницю. Якби не довіра Оберона, якби не слова, які король сказав мені вранці в шатрі, я не стрималася б і потягнула Гарольда посохом по ребрах. Ой лишенько! Це ж яке ангельське терпіння у шкільних вчителів, якщо вони день у день повторюють одне й те саме, одне й те саме, а коли кричать, то не безперервно ж. Хоч паузи роблять.

Нарешті мого наставника покликали у якійсь справі. Ми обоє зраділи: він — бо можна нарешті дати горлу перепочинок, я — бо від його крику вже дзвеніло у вухах. Гарольд пішов, і тренування заладналося: я подавала в небо сигнали, розтягувала над собою ледь помітну захисну сіточку, катала по землі маленький камінь, не торкаючись до нього. І чим більше пробувала — тим краще в мене виходило. Посох сам мене вчив: він був такий зручний, такий слухняний і легкий, немов Оберон разом із ним передав мені часточку своєї могутності…

Нарешті засурмили на обід.

У дворі готелю просто неба було накрито великий стіл. За ним сиділи слуги, конюхи, музиканти, стражники, єгері й кравці. Я йшла мимо, і кожен із них — кожен! — проводжав очима мій посох.

Я підійшла до столу, де ще були вільні місця. З посохом виникла заминка: лежачи у мене на колінах, він займав два стільці праворуч і ліворуч, а поставлений сторчма — норовив упасти. Урешті-решт, я пристосувалася: затиснула посох між колінами, поклала верхньою частиною на плече (набалдашник при цьому опинився набагато вище від моєї голови), і так, скособочившись, почала їсти.

Гарольд затримувався. Оберон обідав у себе в шатрі. Пройшов по двору Ланс, узяв зі столу скибочку хліба й, задумливо жуючи, відійшов. Мати Гарольда, веснянкувата, кругленька, дбайливо вибрала для мене якнайліпший шматочок:

— Після хорошої роботи — хороший обід, це вже закон, їжте на здоров’я…

Голодна ніби сто вовків, я змолотила дві порції, ретельно витерла руки серветкою і, усе ще тримаючи посох у всіх на очах (воно й зрозуміло — як таку довжелезну річ заховати?), попленталася на задній двір.

Я йшла й розмірковувала: братися за тренування одразу ж чи все-таки влаштувати собі «тиху годину»? Адже сите черево до навчання глухе, як казав наш фізик. А що як я залізу на сінник і півгодинки полежу?

І я вже остаточно вирішила влаштувати собі маленький відпочинок, коли з дверей готелю мені назустріч вийшов його високість принц. Вийшов і зупинився, задивившись так, наче я була не я, а чудасія якась.

— Добридень, ваша високосте, — привіталася я скромно.

— Ліно! У вас посох Оберона!

Сьогодні всі дивилися мені вслід із повагою, а принц, здавалося, був уражений до глибини душі.

— Так, — відповіла я ще скромніше. — Його величність віддав мені свій посох. Усе-таки, ви розумієте, час неспокійний, післязавтра кордон перетинати…

— Що ж ви зробили? Що вчинили? Батько ніколи нікому не виявляв такої довіри…

Знову довелося прикусити губу, щоб не розпливатися в дурнуватій посмішці до вух.

— Знаєте, я такий радий, що він дістався саме вам, — сказав принц щиро. — Якби батько довірив посох Лансові…

І він скорчив таку фізіономію, що відразу стало зрозуміло — старший маг дороги не заслуговує посоха за жодних обставин.

— У Ланса є свій, — сказала я, щоб хоч трошки дотримуватись справедливості.

— А знаєте, Ліно, — принцові, здається, збрела в голову ідея. — Ви вже обідали?

— Так. Щойно з-за столу.

— Тоді піднімемося до мене в кімнату, згода? Мені так подобається слухати розповіді про ваш світ…

Я сумнівалася недовго. Зрештою, мій план із тренувань на сьогодні вже перевиконано.

* * *

Я не давала королю обіцянки тримати в таємниці все, що почула на вранішній нараді. Проте інтуїція (а разом із посохом у мене, здається, з’явилася справжня інтуїція!) підказувала, що базікати не слід. Тим більше що в розповіді Ланса принц виглядав не найліпшим чином: спершу заартачився, доводячи свою незалежність, згодом плутався в мага під ногами, не даючи застосувати трасування віялом…

Я розповіла принцові, як влаштовані пилосос і парове опалювання. Він слухав уважно, а сам усе поглядав на мій посох і хитав головою, ніби ніяк не міг повірити у моє щастя.

— Ліно, — сказав він, коли я закінчила, — зізнайтеся, що ви зробили. Якщо батько дав вам посох — отже, щось було, щось дуже важливе…

— Нічого особливого, — сказала я, прагнучи здаватися незворушною. — Вчора ми з Гарольдом виступили вдвох проти цілої зграї розбійників. Гарольд був… е-е-е… йому було зле. Довелося мені брати його посох і відбивати атаку…

— І ви відбили?!

— Майже, — зізналася я. — У найскрутнішу мить з’явився Оберон, е-е-е, тобто його величність, і тропіки мені допоміг.

— Заздрю вам, — з гіркотою сказав принц. — Я б теж хотів бути магом дороги.

— Але, — пробурмотіла я невпевнено, — бути принцом теж непогано, еге ж?

Він потупив очі.

Післяполуденне сонце било у високе вікно, освітлюючи велику кімнату з безліччю дзеркал і гобеленів. Крізь його проміння я роздивлялася принца, не соромлячись — однаково він не бачив мого погляду. Раніше він здавався мені набагато старшим за Гарольда, я думала, що йому років двадцять з хвостиком. А зараз вияснилося, що його високості не більше вісімнадцяти. Просто, на відміну від мого вчителя, який хоч і задирав ніс, однак не вмів поводитися солідно, принц тримався й говорив як серйозна, досвідчена людина.

Зараз він виглядав дуже сумним.

— Е-е-е… Ваша високосте?

— Ліно, — тихо сказав принц, — Ланс уже розповів вам, що я дурень і нездара?

— Ні, — збрехала я, не змигнувши оком. — Ланс просто… ну, він же доповідав королю про те, як на вас напали…

— Та хто напав?! — принц підвів голову. — Це безглузде непорозуміння. Спочатку Лансу всюди ввижається небезпека, і він не дає нам гуляти. Потім він з доброго дива вибиває у мене склянку… Розгромив харчевню, розполохав відвідувачів. Я ледве із сорому не згорів. Ти думаєш, він дозволив мені хоча б заплатити господареві за розгром? Спасибі, що не потяг мене за комір через усеньке місто! А потім, звичайно, переповів усе це батькові, як про вдало відвернутий замах. Ланс же у нас герой — якщо місяць минає без подвигів, він влаштовує провокацію, щоб похизуватися перед королем…

Я розгубилася. Принц говорив гірко й правдиво. І дивився мені в очі.

— Але ця жінка… — почала я.

— Жінка?! Він і жінку приплів? А я думаю, чому високості на мене вовком дивляться… їм нащо було розповідати?..

— Ви хочете сказати, що там не було жодної жінки?

Принц відвернувся. На його обличчі відбилася нудьга.

— Ліно… Може, батько заборонив говорити зі мною на цю тему, а я примушую вас порушувати заборону?

— Ніхто мені нічого не забороняв, — сказала я сердито. — Просто… Якщо Оберон довіряє Лансові, а Ланс дурень, треба ж сказати королю?

Принц посміхнувся.

— То йди кажи. Тільки відразу попрощайся з посохом. Бо коли я сказав королю, що Ланс — дурень і зрадник, він мене, рідного сина, ледь з Королівства не вигнав. Отак.

* * *

Я повернулася у свою кімнатку як чорна хмара. Поставила посох у куток, стягнула чоботи і як мішок упала на ліжко.

Лихо з цими штанами, застібками, металевим жилетом! Як добре було б зараз накинути махровий халатик і посидіти біля телевізора. Скільки часу я кіно не дивилася? Майже тиждень…

Ну чому мені цей принц по дорозі трапився? Усе так добре складалося… Нарада магів, Оберон… Хоча король і не відповів на моє питання, проте брехати не захотів! Він мудрий, упевнений, усе передбачає… А зі слів принца виходить, що він сліпець якийсь: Ланс обдурює, а король вірить йому більше, ніж синові. Хоча Людовік Тринадцятий теж вірив кардиналові Рішельє… І спеціальне поняття є — «сірий кардинал» — для людей, які обманюють короля, правлять замість нього, а король цього й не помічає…

Я сіла на ліжку. Мені необхідно було з кимось порадитися. От тільки з ким? З Гарольдом?

Я знову взулася, вийшла у двір і підійшла до господарських возів. Обід щойно закінчився, слуги порядкували біля бочок із гарячою водою, мили посуд, чистили столи, а мати Гарольда, підперезана фартухом, про щось сперечалася з головним кухарем. Здається, про те, що подавати на вечерю — перловку чи вівсянку?

— Пробачте, — втрутилася я в їхню розмову. — Ви не бачили Гарольда?

— Він у місті. — Жінка здула з лоба пасмо волосся. — Король його відправив із дорученням.

— Дякую, — сказала я, відійшла і замислилася, що тепер робити — дочекатися Гарольда чи шукати правди тут і негайно?

І я пішла, куди ноги несли. Вони принесли мене до шатра Оберона. Біля входу стояв, недбало відставивши спис, вусатий стражник у залізній кірасі.

Я його знала — Королівство маленьке, рано чи пізно з кожним познайомишся.

— Добридень, — сказала я так твердо, як тільки могла. — Мені потрібно терміново бачити короля.

— Король дуже зайнятий, Ліно, — відповів стражник, із цікавістю розглядаючи мій посох. — У нього нарада з комендантом і канцлером.

І не рушив із місця, продовжуючи загороджувати вхід.

Я відійшла.

За час походу я звикла, що до мене ставляться по-особливому й багато що дозволяють. І ось мені вперше дали зрозуміти, що Ліна Лапіна зовсім не центр всесвіту: Оберон зайнятий, і як би я до нього не рвалася — його величність не говоритиме з молодшим магом дороги…

А якщо я повинна повідомити щось дуже важливе?

Я огляділася.

Площа, на якій стояло королівське шатро, була такою великою, що на ній вільно вміщувалися відразу три фонтани. Біля одного з них прогулювався, роздивляючись навколишні дахи, Ланс.

Як завжди, він був зосереджений і похмурий. За його спиною погойдувався посох у довгому шкіряному футлярі. У правій руці Ланс тримав грифель, а в лівій — маленьку книжечку. Він креслив у ній щось, роззирався навсібіч і знову креслив — звіддалік можна було подумати, що старший маг дороги складає вірші.

Може, запитати в нього?

А як я дізнаюся, чи каже він правду? І чи не зашкодить це принцові? А Оберон не розгнівається?

Я тричі обійшла навколо шатра. Мені необхідно було набратися рішучості: щоразу моя сила волі натягалася, як пружина. Нарешті я вдихнула якомога більше повітря й попрямувала до фонтана.

Ланс стояв до мене спиною, я побачила листок у його книжечці, покреслений ніби начерками: лінія дахів… Череп дракона на горбі… Силует статуї з фонтана…

— Вибачте, будь ласка…

Він обернувся. У нього було таке незадово-лене, зарозуміле обличчя, що я позадкувала.

— Так, Ліно, — сказав він байдуже. Добре, що хоч не лаявся.

— Я хотіла запитати…

Він дивився на мене нерухомо, безпристрасно, і під цим поглядом у мене язик приклеївся до зубів. Коли я вже вирішила відмовитися від своєї витівки і втекти, Ланс раптом ступив крок уперед, узявся за посох Оберона, пересунув мою руку вгору по держаку:

— Зразу звикай до правильної хватки. Між набалдашником і правицею повинно поміщатися не більше одного-двох ліктів. Ти щось хотіла запитати?

— Я хотіла, — пробелькотіла я, дивлячись в його білясті очі, що були тепер зовсім поряд, — запитати… а що таке «трасування віялом»?

Він зовсім не здивувався.

Наступної миті його власний посох опинився у нього в руках. Ланс легко крутонув його на пальці. Щось зашипіло. На секунду ми опинилися в центрі шатра з дугоподібних вогненних цівок.

Посох завмер, мерехтіння припинилося, шатро зникло. Ми стояли в димному колі — там, де вогненні цівки торкалися бруківки, тепер догорали тріски, солома й інше вуличне сміття.

Злетіла над площею перелякана зграя голубів. Десь загавкав собака. Над водою у фонтані хмаркою піднявся туман.

— Здорово, — мій голос чомусь звучав дуже хрипко.

— Це все, про що ти хотіла дізнатися?

І я перестрашилася.

— Так, — сказала я квапливо. — Красно дякую.

Розділ дванадцятий

Перехід

Місто тисячі харчевень було останнім людським поселенням на нашому шляху. Тільки-но караван перевалив через горби, потяглася безлюдна дика місцевість. Величезні птахи кружляли над подорожніми, кожен завбільшки з невеликий літак. Опівдні їхні крила раз по раз затуляли сонце, та це ще півбіди: птахи кричали так пронизливо й тужливо, неначе їх смажили і їли просто там, у піднебессі.

— Гарольде? Може, у них щось болить?

— Вони здоровіші за нас із тобою!

— Тоді чому так кричать?

— Порода така. Похоронниками звуться.

Я скоса глянула на небо. Похоронники металися, сплескували крилами, то каменем падали вниз, то шугали у височінь. Їм явно подобалося знущатися з нас.

— Гарольде? Може, розігнати їх?

— Накажуть — розженемо, — поважно відповів він.

Але наказу не було. Птахи поволі відстали самі по собі. У мене на душі полегшало, однак ненадовго: тепер навколо запала тиша, як під подушкою. Ані шелесне листя. Не дмухне вітерець. У низинах кублився туман. Коні ступали по траві безшумно, тільки десь у хвості колони, в обозі, глухо дзенькнув дзвоник.

Мені знову захотілося додому. Подумати лишень: поки я тут воюю, там завмерли в повітрі сніжинки, а ще тролейбуси й машини, і мама завмерла у себе на роботі перед екраном комп’ютера, навіть екран не мерехтить…

Сподіваюся, із нею нічого не станеться, поки я тут. З ними усіма без мене нічого не станеться?

-Гарольде… А яка доля у тих міст і країн, звідки пішло Королівство?

— Живуть собі. Деякі краще, деякі гірше… Оберон… його величність каже, що з часом такий світ може страшенно розростися, підкорити небо й землю, а потім побудувати величезний летючий будинок і полинути до зірок.

— Гарольде, — у мене раптом пересохло в горлі, — а Оберон не казав…

— Не Оберон, а його величність!

Я не стала з ним сперечатися. Ударила п’ятами по пружних боках мого Сірого, той поскакав швидше, перейшов на рись (мене почало трясти й підкидати) і скоро опинився в голові колони.

Крокодилокінь Оберона (це чудовисько називалося ніжно — Фіалк) плив над дорогою, ледве торкаючись її широченними волохатими копитами. Стражники покосували на мене, однак пропустили до короля. Поряд із Фіалком ішов коричневий кінь принца, вкритий попоною так, що було видно тільки хвіст і голову.

Батько й син розмовляли. Я зрозуміла, що знову з’явилася невчасно. Принц сидів у сідлі бурячковий, дуже ображений — так виглядала наша відмінниця Фролова, коли новий математик вліпив їй трояка за самостійну…

У руках у короля був його новий посох — чорний, ніби смоляний, із набалдашником у вигляді кострубатого деревного коріння.

Оберон відчув моє наближення. Глянув через плече:

— Добридень, Ліно. Що скажеш?

Він говорив спокійно й привітно, як завжди, проте мені все-таки здалося, що в його голосі нема колишньої доброти.

— Ви зайняті? — запитала я і поспішно додала: — Ваша величносте.

Оберон посміхнувся.

— Уяви, що під час битви офіцер приходить до полководця: «Вибачте, ви не зайняті? Ні? А мені здалося… Я тільки хотів сказати, що ворог прорвав лівий фланг і армія безладно відступає…»

Я зашарілася. Звичайно, моє запитання було дурним, та навіщо ж наді мною підсміюватися у присутності принца?

— Не ображайся, — Оберон поманив мене пальцем, сірий кінь правильно витлумачив його жест і майже порівнявся із зубастим Фіалком. — Мені здається, що відучора ти якась… не така. Що тебе тривожить?

Принц не дивився на мене — оглядав горизонт. Обличчя його було відчужене — мовляв, зраджуй мене, не зволікай.

— Ні, ваша величносте. Тобто я трішки хвилююся, все-таки перехід кордону…

Король здивовано звів брову. Я збрехала, він це зрозумів. Принц, як і досі, поглядав удалечінь. Неїжджена дорога, поросла травою й кущами, вела вперед і вперед і зникала за горбом. А попереду стояли хмари щільною чорною стіною.

Над караваном нависла зловісна тиша. Якби принц здогадався відстати! Я поговорила б з Обероном відверто… От безглузде становище! Заговорити — вийде, ніби я пліткарка та ще й ябеда. Не заговорити — отже, я брешу.

— Я хотіла тільки запитати… Наш світ — мій справжній… тобто рідний світ… можливо, у ньому теж колись було Королівство? А потім Королівство залишило його, світ розрісся, змінився, став таким, як тепер?

Крокодилокінь на ім’я Фіалк повернув до мене зубасту морду. Здивовано покосував карим оком: як ти, мовляв, здогадалася?

Принца не цікавили питання ні про що. Він не повернув голови.

Оберон усміхнувся.

— Знаєш… Не виключено. Може, і було таке королівство. Давним-давно. Уже ніхто до ладу й не пам’ятає.

— Ну, хтось пам’ятає, — сказала я, помовчавши. — Адже якби того Королівства не було, навіщо тоді я тут? Навіщо учуся чарівництву, замість того щоб сидіти вдома й дивитися телевізор?

Принц пожвавішав:

— Телевізор — це штука, яка показує картинки?

— Мені подобається хід твоєї думки, — серйозно сказав Оберон, не слухаючи сина. — Так. Мабуть, ти маєш рацію.

І він так це сказав, що на душі в мене знову запанував спокій. Нехай батько і син не завжди розуміють один одного, нехай із принцом пов’язана якась таємниця, проте Оберонові я можу вірити до кінця, що б там не було.

— Гори.

Король простягнув уперед свій чорний посох. Я послідувала поглядом, куди він показував…

Те, що раніше видавалося хмарами, насправді було неймовірними, дуже високими, вкритими снігом горами.

* * *

Ми розбили табір біля підніжжя трикутної скелі, схожої на вітрило. Тут скрізь було каміння, скелі стирчали всюди, як щербаті зуби. Стемніло вмить, ніби вимкнули світло. Я якраз займалася своїми справами в затишній місцині. Вибралася звідти, на ходу застібаючи штани, витріщившись у темряву — нічого ж не видно!

Постояла, покліпала очима, потроху зорієнтувалася. Багаття, розведені вартою і кухарями, світили тьмяно — економили паливо. Можна, звичайно, йти на світло, та де гарантія, що дорогою не втрапиш ногою в щілину, не впадеш у яму, не скалічишся?

— Гарольде? Гарольде, де ти?

У відповідь звідкись з’явився вітер, пробрав до кісток, а головне — приніс звуки. Дивні, нечіткі, моторошні.

— Гарольде? Допоможи мені!

Над королівським шатром раптом з’явився кружечок світла. Відразу стало видно і вози, і карети принцес, і саме шатро, і людей навколо…

І Гарольда. Він був зовсім поряд, із посохом напереваги.

— Кликала?

— Ну… заблукала….

— Ти пришелепкувата, так? «Допоможи мені» — це сигнал, що напали вороги!

— Я не знала…

— Тс-с-с…

Ми замовкли. Люди біля багать теж мовчали. Знову повіяв вітер. Крики… дзвін металу… Гуркіт… Крики…

Я вчепилася Гарольду в рукав.

— Що це?

— Луна, — відповів він пошепки. — Це ж кордон… Тут вітер носить відлуння всіх битв, які були на світі. Не зважай, це безпечно.

Тримаючись одне за одного, ми повернулися до воза, біля якого були прив’язані наші коні. Пастися тут ніде — і коні стояли, опустивши морди в мішки з вівсом.

— Гарольде… ти не помітив, що принц сьогодні дивний?

— Спробуй бути не дивним на його-то місці…

— А що у нього за місце?

— Він — принц, розумієш? Така посада. А він хоче бути королем. Хоча б у майбутньому.

— О-о, — від цієї думки мені стало млосно. — Він що… чекає, коли Оберон помре?

— Припини. Він порядна людина, любить батька… Але, звичайно, йому нелегко. Ще високості ці… від них будь-хто збожеволіє.

Ми підійшли до найбільшого багаття. Стражники мовчки посунулися, звільняючи нам місце.

— Що, панове-чарівники, — сказав вусатий, який не пустив мене вчора в шатро до Оберона. — Битву на Перевалі чули?

— Це не Перевал був, — заперечив другий, бородатий. — Там слони ревіли. Бойових слонів на Перевалі не було. Це — облога Кременя.

— Тихо! Знову…

Над табором прокотилася далека луна — було виразно чути тонкі ридання. Я затиснула вуха.

— А це я вже не знаю, що таке, — пробурмотів вусатий. — Розгром Городища, чи що? Швидше б змитися звідси. Я знаю одного хлопця, який отак сидів-сидів на кордоні — і дах поїхав…

— Ви як хочете, — сказала я якомога спокійніше, — а я йду спати. З мене на сьогодні досить.

* * *

Ми рухалися в темряві — жоден факел не міг її розсіяти. Я трималася однією рукою за кінський хвіст — це був кінь Гарольда. Другою рукою тягнула за вуздечку Сірого. Чи він мене тягнув. Він узагалі був сміливішим і кмітливішим за мене: раз у раз притискався боком до плеча, зігріваючи й підтримуючи, даючи зрозуміти, що кінець дороги близько.

Потім ми йшли — вервечкою — у густій хмарі, липкій і майже непрозорій.

А тоді хмара розсіялася, і я побачила, що всі ми — все маленьке Королівство — стоїмо пліч-о-пліч на неширокому кам’яному карнизі. Ліворуч — прямовисна стіна. Праворуч — провалля. Клубочиться якийсь бурий дим, пахне задушливо й бридко. Небо — темно-сіре, картонне, і навколо ані травинки, ані листочка. І нас так мало — жалюгідна жменька людей. Ми налякані, ми такі беззахисні…

Гарольд ткнув мене ліктем у бік:

— Приготуй посох.

— Що?

— Зброю виймай, а не «що»!

Я заметушилася, заплуталася в ремінцях футляра (посох був приторочений до сідла). Нарешті, виплутавши свою зброю, взялася за неї обіруч, мимохіть пригадала повчання Ланса: «Між набалдашником і правою рукою повинно вміщуватися один-два лікті…»

— Готова? — прошипів Гарольд.

Тієї ж миті в сіре картонне небо вдарив яскраво-білий промінь. Слідом за ним — червоний промінь. Гарольд, коротко зітхнувши, вдарив об камінь своїм посохом — із набалдашника вирвався синій промінь. Усі чекали тільки мене, мене — нездару…

Закусивши губу, я гепнула об землю посохом і… втрапила собі по нозі. Від болю виступили сльози, однак промінь — зелений, смарагдовий, веселенький такий — уже вирвався з двоколірного набалдашника й зринув у небо.

Білий промінь перетнувся з червоним. Синій ліг на місце їх зіткнення. Тремтячими руками я спрямувала зелений промінь в ту єдину маленьку цятку, де вже з’єднувалися білий, червоний і синій.

Спалах!

Вогненна куля, ніби квітка, розкрилася у нас над головами. Маленьке сонце освітило скелі й провалля: зник бурий туман, злагідніли тіні, мов язиком злизало жах і слабкість, що охопили мене, коли я побачила це страшне місце.

— Хай живе Королівство! — басом заревів хтось зі стражників.

І його крик вмить підхопили кілька сотень голосів:

— Хай живе Королівство! Хай живе Оберон! Хай живуть маги дороги!

Вогненна квітка поверталася і пливла, зігріваючи, тішачи й зміцнюючи сили, а я стискала посох, спрямований угору, і в цю мить відчувала ще й руки Оберона, Ланса і Гарольда.

Чого нам боятися?

Ми прорвемося. Ми дійдемо. Бо ми разом.

Розділ тринадцятий

Розвідка боєм

Увечері мене покликали на військово-дорожню нараду.

Майже всі вже спали, втомлені переходом у горах, над прірвами, крізь печерні тунелі й хисткі кам’яні місткі над безоднею. Я теж ледве стояла на ногах. Гарольд зміряв мене поглядом, простягнув руку над моєю головою:

— Оживи…

Очі мої відразу ж розплющилися, сон зник. Зате Гарольд помітно зблід.

— Тебе ж не просили, — сказала я з докором. І, спохопившись, додала: — Спасибі, звичайно…

Цього разу шатро розбили на узліссі. Дерева за контурами скидалися на ялинки, але з сірою і чорною хвоєю. Я торкнулася однієї гілки — фу! Голки були схожі на жорстке людське волосся. Ну й місцинка, скажу я вам!

І все-таки тут було гарно. Незвично й страшно, як на іншій планеті (фіолетове небо на заході… Волосаті ялинки, вершини скель, мов звернуті до неба носаті сердиті обличчя…), але все-таки гарно. І в животі в мене тоненько заспівала «мандрівна» струна. До далеких країн лежить наш шлях, десь там, на далеких берегах, народиться нове Королівство!

Військово-дорожня нарада цього разу проводилася в розширеному складі. Крім Оберона і нас, магів, там були присутні канцлер, комендант, принц і начальник варти. Усі вони по черзі говорили, проте слухати їх було зовсім не цікаво.

Комендант довго й нудно доповідав, скільки борошна, в’яленого м’яса, овочів і круп витрачає щодня караван, скільки вівса з’їдають коні, які ремонтні роботи потрібно провести найближчим часом, як зменшити витрати палива, скільки підків загублено, скільки дьогтю потрібно для возових осей і так далі. Канцлер, слухаючи його, все сильніше надувався й червонів, а потім закричав, що це головотяпство й шпіонаж, коні при такому пайку здохнуть з голоду через три дні, а якщо «його милість» не напоумиться, то здохнемо й усі ми.

Комендант не погодився, почав заперечувати й лаятися. Принц слухав із хворобливою увагою. Я скоса глянула на Оберона — той ледь помітно усміхнувся мені, мовляв, нічого страшного. Звична справа.

Нарешті начальник варти гаркнув на коменданта й канцлера і велів їм або замовкнути, або говорити по черзі. Сперечальники розійшлися в протилежні боки шатра, ну зовсім як боксери під час перерви між раундами, і звідти сопіли, зітхали, бурмотіли під ніс і обмінювалися сердитими поглядами.

— Що у нас із високостями? — запитав Оберон принца.

Той втомлено знизав плечима:

— Як я й казав. Стелла, Розіна й Ортензія поводяться як люди. Ну, іноді вередують. Але терпимо. Алісія і Філумена вимагають танців, розваг, тричі на день непритомніють, однак і це можна витерпіти. Але Ельвіра! їй доведеться затикати рота, замикати в кареті, усипляти… Я не знаю, що з нею робити, вона постійно сидить і бубонить, що все пропало, що ми загинули, навіщо ми залишили старий замок, тепер на всіх нас чекає жахлива смерть. Решта слухають її й заражаються, немов грипом, — починаються істерики, непритомніють… Ваша величносте, я прошу вас вирішити це питання, бо, зрештою, за вами останнє слово.

— Ти пропонуєш скинути її в прірву? — запитав Оберон серйозно.

— Я із самого початку казав, що її не можна брати, — принц зблід. — Вона істеричка й панікерка.

— Вона — частина нашого Королівства. Не все, що в Королівстві, — цукор.

Принц опустив очі.

— Що мені робити?

— Приведеш її до мене завтра вранці.

Я спробувала пригадати, хто з високостей — Ельвіра. Здається, та, що схожа на Мальвіну… Чи веснянкувата? А може, брюнетка, схожа на Зайцеву? Мені стало смішно: от би сюди Зайцеву з Лозовою, під ці чорні ялинки! Теж, мабуть, скиглили б і віщували всілякі біди…

Цікаво, Оберон її лаятиме? Чи зачарує, щоб намарне не витрачати часу?

Я пропустила доповідь начальника варти — втім, він більше хвалився, аніж доповідав. Мовляв, усі стражники віддані королю, всі бадьорісінькі й мають намір долати труднощі відважно і з піснею, ну й так далі. Сурмач, щоправда, кашляє — застудився, проте начальник варти віддав йому свій запас драконової смоли, яка, як відомо, бореться з кашлем, як дракон.

Потім слово отримав Ланс. Той знизав плечима, ніби кажучи: ну що вам ще розказувати?

— Панове, ми успішно перетнули кордон невідкритих земель. Концентрація зла навколо Королівства не перевищує звичного для цих місць фону. Сьогодні мною зупинено дві лавини середньої тяжкості, які, проте, були природним породженням фізичних законів, а не проявом чиєїсь злої волі. Поки підстав для паніки я не бачу. Стежте за засобами сповіщення — сигнал «магічна небезпека» залишається тим же — переривчастий промінь у небо. У мене все, ваша величносте.

— Чудово, — сказав Оберон. — До того як ми розійдемося, я хочу нагадати вам, панове, про одну дуже важливу річ. Тут, на невідкритих землях, Королівство виживе лише в тому разі, якщо буде неподільне. Спроба залишити службу в поході розцінюється як зрада й карається смертю… Сподіваюся, всі ваші люди знають про це?

Цікаво, що я цього не знала. Хоч я й не збиралася кинути службу в Оберона, а все-таки в животі у мене з’явився холодок.

— Що ж, панове, — закінчив Оберон і озирнувся на начальника варти. — Мені не треба перевіряти нічні дозори?

Той навіть поперхнувся від завзяття — звичайно, його величність може спокійнісінько спочивати у своєму шатрі, дозори надійні, недремні й змінюються кожні чотири години.

— Дякую за службу, — похвалив Оберон. — Панове, всі вільні, всі можуть іти спочивати…

Я не втрималася й позіхнула, прикривши рота долонею. Гарольд, побачивши це, заразився і теж позіхнув. Оберон щось шепнув йому на вухо. Гарольд здивовано поглянув на нього. Потім кивнув і поплівся до виходу, не озираючись на мене.

— Гарольде, ти зовсім заснув?

Я поквапилася за ним, проте Оберон м’яко перехопив мене за плече:

— Ліно… Залишся.

Опустилася запона шатра за начальником варти, котрий вийшов останнім. Ми з королем залишилися вдвох. Я запитально глянула на нього.

Оберон простягнув долоню над моєю головою.

— Оживи…

Р-раз!

Захотілося стрибати м’ячиком, бігати перекидьки, битися з кимось, скоювати подвиги… І літати! Ех, як мені захотілося літати!

Я не втрималася і підстрибнула. Ще і ще, а Оберон ані крапельки не змінився. Наче й не поділився зі мною цілою купою власних сил!

— Спасибі, — пробурмотіла я. — Е-е-е… ваша величносте. Я тепер точно не засну!

— Власне, спати тобі не доведеться, — майже винувато сказав Оберон. — Я збираюся взяти тебе з собою на розвідку. Що ти про це думаєш?

* * *

Фіалк не стояв, прив’язаний з іншими кіньми, не жував овес — він з’явився з темноти, молочно-білий, вільний, по-лебединому вигнув шию, зблиснув крокодилячими зубами. Каре око допитливо втупилося в мене.

— А де твій посох? — запитав Оберон.

Ой леле! Я була в такому захопленні від його слів про розвідку, що забула свою зброю в шатрі! Ганьба на мою голову!

Я чекала, що ось зараз він скаже: ну, коли ти так поводишся з посохом, я не візьму тебе з собою. Я була до цього абсолютно готова, проте Оберон тільки докірливо похитав головою:

— Іди й негайно принеси.

Я повернулася із посохом напереваги, захекавшись, з червоними від сорому вухами.

— Я більше ніколи його не забуду, чесне слово… ваша величносте! — палко запевнила я.

Замість відповіді Оберон узяв мене попід пахви, легко підняв і всадовив у сідло. Я одразу ж підібгала ноги, бо Фіалку забажалося у цю мить розпрямити тонкі шкірясті крила. Коли Оберон скочив у сідло за моєю спиною, крокодилокінь склав крильця, і я коліньми відчула, які вони теплі, майже гарячі.

— Ти бачиш у темноті?

— Ні, — зізналася я.

Він підніс долоню до мого обличчя. Крізь щілинку між його пальцями я побачила світло — дерева й скелі ніби світилися зсередини, кожен камінчик виступав з мороку, але не відкидав тінь.

Оберон прибрав руку. Знову стало темно.

— Не бачу, — жалісливо сказала я.

— Це просто. Заплющ очі…

Я скорилася. Він легко притиснув мої повіки долонею.

— Уяви, що у тебе на лобі, трохи вище від перенісся, прожектор. Як у поїзда в метро.

Я засміялася. Надто вже кумедною видавалася тут, у невідкритих землях, у чужому дивному світі, згадка про метро.

— Ти не смійся, ти роби…

Я намагалася уявити себе поїздом. Вдалося майже відразу: останніми днями, тренуючись із посохом, я чудово приручила свою фантазію. От у мене зажевріла, засвербіла цятка на лобі…

Оберон прибрав руку. Я розплющила очі — навколо посвітлішало. Ну не зовсім, звичайно, а так, ніби на освітленій багатьма ліхтарями нічній вулиці. Тільки тіней не було, і все навколо скидалося на об’ємний малюнок.

— Вдалося?

Я озирнулася на Оберона. Борода його в нічному світлі видавалася сталевою, шкіра — мармурово-білою, а очі взагалі страшними — вони світилися зсередини, блідо мерехтіли зеленим.

— Ой, — я навіть здригнулася.

— Що?

— У вас очі… світяться.

-А в тебе, думаєш, ні?.. Ти ж застосовуєш нічне бачення.

— А-а-а…

Оберон просто з місця пустив Фіалка вчвал. Я вхопилася за сідло. Щоправда, на спині крокодилоконя було не так тряско їхати, як на моєму Сірому. Здавалося навіть, що Фіалк не торкається землі, а якщо й торкається її кошлатим копитом, то лише для годиться. Я пильно видивлялася навколо — праворуч від нас тягнувся кам’янистий пустир, зліва гойдав своїми волохатими лапами чорний ліс. Між деревами мені ввижалися спалахи, проблиски, чиїсь очі.

— Ондечки! Онде!

— Це птахи. Вони не посміють напасти.

— Нічого собі птахи — з такими очищами.

— Це дрібниці, Ліно. Справжня небезпека буде згодом. А поки що все спокійно. Ми ввійшли на територію нашого ворога, а він і носа не показує. З одного боку, це добре. З іншого — підозріло. Ніби чекає, щоб ми заспокоїлися, розслабилися, втратили пильність…

— Але ж ми не втратимо?

— Звичайно, ні. Ми будемо спостережливими, дуже спостережливими. Ти ще про щось хотіла запитати?

— Так, — я пригадала холодок у животі від тих його слів: «карається смертю». — Що означає «залишити службу в дорозі»? Хіба є такі дурні, які тут, у цих місцях, кинуть нас і втечуть?

Просто під копитами Фіалка раптом з’явилася бездонна тріщина. Я роззявила рот. Фіалк, ніби нічого й не сталося, розпустив крила, на мить завис у повітрі й, перелетівши прірву, м’яко приземлився на другому боці.

— Розумієш, Ліно… Дурних, звичайно, нема. Усі чудово розуміють: поки ми разом, у нас є шанс. Однак у дорозі бувають такі ситуації… Нам буде страшно. Усім. А страх пробуджує в людях відчуття, про які вони раніше навіть не підозрювали. Почнуться сварки, розбрати…

— Як у канцлера й коменданта?

Оберон зітхнув.

— Ти думаєш, вони раніше не сварилися? Лаялися, ще й як. Тому їхня сварка мене не турбує. Поки що. Поки вони не надумають ділити владу.

— А принцеси…

— Те ж саме і з принцесами. Ти думаєш, Ельвіра раніше не вередувала? Олександр із нею намучився…

Я не зразу второпала, що Олександр — ім’я принца.

— То чи не простіше, — почала я тему, котра давно мене хвилювала, — залишити принцові одну наречену?

— Простіше, звичайно… І гуманніше. Однак неможливо.

Фіалк перемахнув ще через одну тріщину. Цього разу я навіть не здригнулася.

— А чому?

— Бо такими є закони Королівства. Дівчина, яка босоніж постукала у ворота рано-вранці, назвалася дочкою далекого короля й хоче стати нареченою принца, повинна бути прийнята. Принцеси-наречені дуже бажані для «тонкого» світу — вони сповнені надій, навколо них встановлюється гармонія…

— Нічого собі гармонія! Навколо цієї Ельвіри?

— Уяви собі. Думаєш, вона вередує, бо лиха? Та вона ж бореться за своє щастя! Вона таким чином хоче привернути до себе увагу принца… І їй це вдається. Він тільки про неї й говорить.

— Він же її терпіти не може!

— Це зараз йому так здається. А насправді він до неї небайдужий.

— Та-ак? — протяжно вимовила я.

Мені іноді здається, що я нічого не розумію в житті.

Оберон раптом вхопив мене за плече.

— А тепер дивися вперед. Бачиш?

Я глянула туди, куди він вказував. Чорне потворне дерево на межі лісу й пустища раптом заборсалося, засмикалося і злетіло в повітря, обсипаючи камінчики з короткого коріння. Гілки-лапи затріпотіли, стовбур розпрямлявся і складався, ніби складаний ножик. Такої тварюки я ніколи на жодному малюнку не бачила. Це був не птах, не ящір, а якась літаюча потвора!

— Дуже небезпечні, — пошепки сказав Оберон. — Це розвідник. Зараз він подасть сигнал…

Тварюка вибухнула звуком, схожим на скрегіт заліза по склу. Я ледве втрималася, щоб не заткнути вуха.

І тут із лісу як шугоне зграя таких самих «літаючих ялинок»!

Вони не кричали. Вони мовчки здійнялися над нами — мені здалося, що їх там штук сто, не менше.

— Це сосуни. Зараз вони влаштують хоровод — коло в колі. Почнуть кружляти врізнобіч. Від цього їхнього обертання зміщуються земні шари. Жертву затирає каменепадом. Сосуни сідають на труп чи трупи, пускають коріння й мирно ростуть кілька років, поки вистачає поживи.

Я вчепилася в його руку.

— Тікаймо швидше!

— Але ж ми розвідники, а не втікачі… Бери посох. Повторяй за мною.

Він однією рукою підкинув свій чорний посох. Тонкий промінь різонув по зграї, тварюки безшумно заборсалися. Оберон ударив ще й ще раз — запахло свіжою деревиною, наче у столярній майстерні. На голови нам посипалася хвоя. Фіалк витягнув шию, розпрямив крила, став дибки. Чорна тварюка рвонула вниз, явно збираючись вп’ястися кігтями мені в очі. Я заволала із жаху, зажмурилася, вчепилася у посох, ліва долоня стала гарячою, ліва — скрижаніла. Бабах!

— Ліно, бийся, як маг, а не смали своєю самодіяльністю мені бороду! Нумо!

І Оберон, підхопивши мене під пахву, зіскочив з сідла.

Пс-с-с! — зметнувся його промінь. Трісь-трісь-трісь! — посипалася тирса. Зграя чорних істот, що вже зібралася було в хоровод, знову розлетілася на клапті кіптяви.

Я обперлася на посох і сама до ладу не розуміла — це моя зброя чи милиця? Від жаху тремтіли коліна, чорні сосуни кружляли над головою, проте найстрашнішим було те, що зараз Оберон усіх їх переб’є, а на мені назавжди залишиться клеймо боягуза!

Я вирівняла дихання. Відчула теплий клубок у животі, підняла його в серце, в ліву руку, в посох… Вогонь!

Небо заяскравіло зеленим і червоним. Мій залп вийшов гарнішим, аніж у Оберона, проте, здається, нікого з тварюк я не зачепила.

— Економніше, Ліно, тонким променем, прицільно. Дій.

Я знову відчула під грудьми теплий клубок…

Коли починаєш битися по-справжньому, страх зникає. Я це давно помітила, ще в пісочниці, коли до мене чіплялися старші дівчатка, їжте на здоров’я, панове сосуни!

Чорна зграя розпалася: половина повернула назад до лісу, а половина піднялася вище й там вправлялася в повітряній гімнастиці. Однак тварюк було надто мало, щоб побудувати два хороводи. Виходила якась зіпсована дірява карусель. А після того як Оберон прицільно збив трьох, «летючим ялинкам» розхотілося мати з нами справу. Вони всі зникли за верхівками дерев.

Я стояла, як тринога, навалившись на посох. Підійшов Оберон. Його очі світилися яскравіше, проте одна половина бороди була явно коротшою за іншу.

— От бачиш. Ну абсолютно нічого боятися.

Я зіщулилася й потупила очі.

— Це я… вам в обличчя… що ж тепер буде?

— Нічого не буде, відросте… Ти молодець, молодець, не пхинькай!

Він однією рукою пригорнув мене до себе — тільки на мить. І я зрозуміла, що це і є щастя. Скромне бойове щастя мага дороги.

* * *

Назад ми поверталися вже вдосвіта.

— Сьогодні, Ліно, ми поведемо тут караван. Ось цією дорогою. Там дві прірви, через них я перекину тимчасові мости. Ти поїдеш на чолі каравану, і тільки-но побачиш чорного розвідника — збивай. Не можна допускати, щоб вони подавали сигнали своїм. Інакше біда.

— Але ж ви прогнали їх, — ризикнула зауважити я.

— Ми їх прогнали, Ліно. Та за півгодини тут знову виростуть їхні пости.

— Але ж ми перемагаємо!

— Нас було двоє, і кожен бився на повну силу. Коли вони побачать Королівство, їх злетиться не просто сотні — багато тисяч… А нас четверо. На весь караван. Якщо вони встигнуть вишикуватися в коло, завести хоровод хоч на секунду — вважай, кінець. І ще паніка, коні злякаються, схарапудяться, переламають ноги…

Він говорив дуже переконливо. Я знову добряче налякалася.

— А… чому я? Тобто я, звичайно, все зроблю… Та раптом промахнуся?

— Не промахнешся. До того ж із тобою будуть Ланс і Гарольд.

— А ви?

— А я чекатиму інших неприємностей. Сосуни — ідеальний спосіб, щоб відвернути увагу. На місці нашого ворога я дочекався б моменту, коли всі маги дивитимуться в небо, і напав би зі спини…

Я перелякано кивнула. Проте одразу ж подумала, що справжній маг дороги в такій ситуації повинен бути трішки впевненішим.

— Я зрозуміла, ваша величносте. Можете на мене покластися.

— Ну звичайно, я на тебе надіюся… Ти ще щось хочеш запитати?

Світлішало. Очі Оберона перестали горіти зеленим. Я кліпнула, потерла повіки, а коли розплющила очі — мій зір був звичайним. Я бачила контури дерев, бачила тіні. Благословлялося на світ, однак мені, як і раніше, не хотілося спати.

— Я хотіла запитати… чому, коли я билася в провулку, я не боялася? Ну, майже не боялася. А цих… чесно кажучи… спочатку мені було не по собі.

Він потер свою обсмалену бороду.

— У провулку ти розуміла, що тобі ні на кого розраховувати. Гарольда було отруєно. Ти вважала його підопічним, а не захисником, і поводилася відповідно. А від мене ти маєш право чекати захисту. Ти думаєш, я допоможу, все зроблю за тебе.

— Ні!

— Не ображайся, це відбувається несамохіть, поза твоєю волею. Точніше відбувалося. Я тому й узяв тебе з собою, щоб ти стала моїм воїном, а не курчам під крильцем квочечки. Зрозуміло?

Фіалк перемахнув через міжгір’я, і ми побачили табір.

Розділ чотирнадцятий

Маги в дорозі

На ранок караван вирушив у дорогу — повз небезпечний ліс, у глушині якого кублилися чудовиська.

Люди принишкли. Королівські музиканти не бренькали струнами, не перемовлялися стражники й кухарі. Комендант і канцлер їхали з протилежних боків карети. Шторки на вікнах їхніх високостей були наглухо запнуті.

Двічі караван перетинав вузькі тріщини, через які не міг би перестрибнути ані кінь (окрім Фіалка, певна річ), ані людина. Я вперше побачила, як «зводять повітряні замки», точніше, «повітряні мости», — це були справжнісінькі міцні горбатенькі мости з гладких колод. Вони виникали нізвідки за велінням посоха Оберона й танули в повітрі, щойно останній віз перекочувався на протилежний край ущелини. Здавалося, король чаклує легко, ніби грається, однак я чомусь була впевнена, що ці «мости» забирали в Оберона чимало сил.

Інтуїція?

Король верхи на Фіалку кружляв навколо каравану, то виривався уперед, то відставав, то тримався обабіч. Я їхала на чолі колони між Лансом і Гарольдом, і в нас не було часу, щоб і словом перемовитися. Щосекунди над караваном міг злетіти чорний розвідник, і доля Королівства залежала тільки від нашої влучності.

Першого розвідника побачив Гарольд, однак збити не зміг — промахнувся. Я бачила, як промінь, випущений моїм наставником, прослизнув під потворним розчепіреним корінням, мало не зачепивши його. Ланс, ніби у сповільненій зйомці, ще тільки повертав голову. Не встигнувши ні про що подумати, я стиснула посох мокрими долонями й розпиляла сосуна навпіл, наче дерево циркулярною пилкою.

Запахло стружкою. Дві половинки розвідника рухнули обабіч каравану. Ззаду хтось вигукнув «ура», хтось зааплодував, а я не відчула нічого, окрім роздратування: не час шуміти! Не час радіти! їх тут можуть бути сотні!

Другого розвідника збив Ланс, ледве ворухнувши плечем.

Потім дуже довго нічого не відбувалося. Від постійного напруження можна було збожеволіти. Дорога була одноманітною, чорний ліс так само тягнувся праворуч, і таким же сірим було пустище. Мені хотілося, щоб хоч що-небудь сталося, — я почувалася пружиною, яку всі розтягують і розтягують, а відпустити забувають…

А потім злетіли відразу три розвідники. На такий випадок у нас був договір — я збиваю того, що в центрі, Ланс — лівого, Гарольд — правого. Але ці чорні постійно мінялися місцями! У котрого мені пуляти?!

Мало не сталося нещастя: ми з Гарольдом вибрали одну ціль. Ланс підрізав іншого, однак третій — третій шугонув вище, розпрямив гілки, мені здалося, що я вже чую скреготливий крик…

І тут Ланс випустив у нього не просто промінь — струмінь вогню. Вогонь охопив сосуна повністю. Розламуючись у повітрі, він полетів вниз і, впавши, перетворився на купу чорної пилюки.

Ми мовчали. Це було найстрашніше очікування в моєму житті. Мені ввижалися зграї чудовиськ, що злітають над лісом. Раптом вони почули?!

Нічого не відбувалося. Гарольд видихнув крізь зціплені зуби.

— Пронесло, — сказав Ланс.

І більше нічого не промовив протягом багатьох годин.

Чорний ліс помітно порідшав. Змінилося повітря — стало вологішим, було легше дихати. Промчав мимо Оберон, вилетів уперед, провів посохом, перевіряючи, чи нема попереду небезпеки. Повернувся до нас:

— Повертаємо ліворуч! До річки!

І повів уперед, вказуючи дорогу.

* * *

Це було ще одне моторошне й водночас гарне місце. Річка, що протікала білим кам’янистим ложем, була схожа на лицаря в голчастій броні: береги вкриті величезними кристалами льоду, крижані шпичаки стирчали з дна, наче зуби Фіалка. Подекуди над водою нависали крижані лінзи, такої досконалої форми, ніби їх спеціально виточували на оптичному заводі. І вони діяли, ці лінзи, ще й як. Річка якраз несла труп якогось дрібного звірятка, і, коли воно пропливало під лінзою, я побачила кожну шерстинку, кожен мокрий вусик, кожен пухирець на висолопленому чорному язиці…

Мені стало млосно. На щастя, кухарі не брали воду з річки — вони ламали, як хмиз, гігантські бурульки й розтоплювали їх у казанах.

Дивно, незважаючи на крижану річку, тут зовсім не було холодно. Над водою постійно клубочився ріденький туман. Цікаво було б прогулятися вздовж берега. Утім, я так втомилася від полювання на розвідників, що ні про які прогулянки й мови не могло бути.

— Ліно!

Я озирнулася. Принцеса, схожа на Мальвіну (а я тепер точно знала, що це Ельвіра), сиділа на складаному стільчику перед розколотою крижаною лінзою, всміхалася й манила мене пальчиком.

— Чого тобі?

Мабуть, треба було сказати: слухаю, ваша високосте, чи щось подібне, однак у мене язик не повертався. Та хто вона така, принцеса-наречена? Тягар, річ, традиція, яку терплять для годиться і возять у кареті зі щільно запнутими занавісками. Зле, звичайно, так думати про людину, яку до того ж погано знаєш, та хіба я обіцяла постійно бути доброю?

— Ліно… Ви добре стріляєте. Я бачила.

Ні, не дарма в школі вивчають байку про ворону й лисицю. А може, навпаки — дарма. Бо якщо тобі правильно лестять — ти починаєш усміхатися.

— Як же ви бачили? Адже у вас занавіски…

— А я в сідло пересіла, їхала верхи й все бачила. Здалеку, звичайно, нелегко розібрати, хто саме збив чудовисько. Але у вас промінь зелений, я знаю. На мій погляд, цей зелений промінь сосуни запам’ятають назавжди…

— Та нічого вони не запам’ятають, — сказала я скромно. — Ті, хто бачили, мертві лежать.

— Вони відроджуються зі спор, — заперечила Ельвіра. — Як гриби. Часом досить і однієї гілочки, щоб виросло нове чудовисько. І пам’ять передають потомству… Щоправда, хіба у них є пам’ять? Вони ж належать до найпростіших чудовиськ. По суті, рослини.

— Е-е-е, — сказала я. Мені було неприємно, що якась принцеса знає більше за мене. А з іншого боку, вона в цьому світі народилася, виросла, все життя прожила…

— А звідки ви, пробачте, все це знаєте?

— З книг, — Ельвіра сумно усміхнулася. — У мене ціла бібліотека… була. Її примусили всю покинути. Зайвий вантаж у мандрах.

— Е-е-е, — знову пробурмотіла я, не знаючи, що ще сказати. Ельвіра зовсім не схожа на істеричку, як я її собі уявляла. — А… на новому місці книг у вас не буде?

— Ніхто не знає, що буде у нас на новому місці, — суворо сказала Ельвіра. — Ніхто не знає, чи буде у нас хоча б дах над головою… Давайте не говоритимемо про це, Ліно. Король не любить, коли про це патякають. А хто не любий королю, тому нелегко живеться в Королівстві, можете мені повірити.

Вона говорила з такою гіркою переконаністю, що у мене защеміло під грудьми.

— Мені здається, — сказала я обережно, — його величність справедливий…

— Так, — Ельвіра кивнула, проте усмішка її була якоюсь надто сумною. — Звичайно, справедливий. Ліно, його високість сказав, що у себе вдома ви вчитеся в школі.

Вона не дуже вправно змінювала тему розмови.

— Умгу, в школі. — Я пригадала, що справді щось таке говорила принцу. — А що?

— Розкажіть, — жадібно попросила Ельвіра. — Мені так хотілося б… Побувати в справжній школі. Хоч разочок.

Я розтулила рота, щоб її заспокоїти — нічого хорошого вона не втратила. Бути принцесою-нареченою значно веселіше, ніж кожного дня вставати ще й на світ не займалося, нап’ялювати безглузду форму, брати важеленний рюкзак із нудними книжками и плентатися туди, де тебе дратуватимуть, тобі допікатимуть, дорікатимуть, а потім ще й кричатимуть, бо ти переплутала плюс і мінус чи, наприклад, забула вдома спортивні штани. Усе це вже вертілося у мене на язиці, однак Ельвіра дивилася на мене своїми виразними очима, небесно-синіми, захопленими, і я, пересилюючи себе, подумала: «Навіщо псувати людині свято?»

— Школа, — почала я, спершу червоніючи, а потім все більше й більше захоплюючись, — це така величезна будівля. Кожен, хто має право туди ходити, називається учнем. І йому купують на шкільному базарі чудову форму, щоб усі люди на вулиці бачили — йде учень. Вранці ми розсаджуємося кожен за свій стіл, приходить учитель, і тут… починається таке!

— Що? — Ельвіра слухала, роззявивши рота. Очі її, і без того немаленькі, стали просто величезними — як у Мальвіни, яку хтось дуже налякав.

— Уроки! Це шалено цікаво. То скелет притягнуть. То в банці іскри скачуть. То як почнуть писати на дошці — просто дух захоплює!

Ельвіра мрійливо усміхалася. Мені стало соромно — вийшло так, ніби я знущаюся з принцеси-нареченої.

— А… де його високість? — цього разу уже я незграбно змінила тему.

— Не знаю, — сказала Ельвіра, і її очі з мрійливих стали сердитими. — Гуляє з дівчатами. Чи в батьковому шатрі… Ліно, як я вам заздрю.

— Чому?

— Бо ви маг дороги. Ви необхідні королю, Королівству, і ви це розумієте… У вас є справа, справжня справа — охороняти нас від чудовиськ. А я можу тільки…

Вона замовкла й закусила губу. Здається, вона шкодувала про свої слова. Вони вирвалися у неї самохіттю.

— Але ж ви принцеса, — сказала я підбадьорливо.

Вона махнула рукою.

-А знаєте, яке було у нас Королівство? Дві корови, дві кози, один міністр і один кат. Батько сам сказав: ходи, дочко, шукай собі принца… Я й пішла. Босоніж. Ноги стерла до крові. Зате тепер принцеса-наречена. Поталанило.

З тону й голосу Ельвіри виходило, що доля їй випала не надто щаслива. Я не могла її зрозуміти.

— Ви… не товаришуєте з принцом? Сваритеся?

— Ні… Він дуже милий.

Вона знову гірко посміхалася.

— Може, у вас не склалися стосунки з королем?

— Ліно, — принцеса зітхнула. — Бачите це крісло? Я дістала його в королівському шатрі, довго просила й благала, присягалася, що не можу сидіти на камені… Застуджуюся… Король віддав мені його з таким виглядом, ніби я вимагаю в нього півкоролівства.

— Не розумію, — сказала я чесно. — Його величність…

— Не треба, Ліно. Вибачте, що я вас потурбувала… — і, обхопивши руками плечі, Ельвіра перевела погляд на річку.

* * *

Пообідали ми скромно. У цих місцях ніде було поповнити запаси, доводилося економити. І навіть добре, що розмова з принцесою Ельвірою засмутила мене до втрати апетиту.

Ну треба ж. Крісло вона у короля просила.

Мені знову захотілося поговорити з Обероном. Негайно, просто зараз. Я пішла до шатра, та виявилося, що Оберон знову поїхав на розвідку — цього разу з Лансом. Без мене.

Безглуздо було ображатися, та я відчула мало не ревнощі. Хіба я погано повела себе в поході? Хіба не я підбила першого розвідника, коли Гарольд промахнувся, а Ланс узагалі ґав ловив? Хіба не я збила сьогодні штук десять сосунів?

За допомогою палиці я навчилася робити крижані фігурки. Це було захоплююче заняття: бралася якомога товстіша й прозоріша бурулька й тонким промінцем, як різцем, вирізьблювалися на ній ноги, лапи, роги, морди… Я захопилася. Щораз виходило все ліпше й ліпше, а коли мерзли руки, я гріла їх на теплому набалдашнику посоха. Час від часу я озиралася, чи не з’явиться Фіалк біля шатра — це означало б, що Оберон повернувся…

Та час минав, а Фіалка не було. Табір влаштувався тут всерйоз і надовго — варта напинала свої шатра, меншенькі. Канцлер і комендант стояли один навпроти одного, носом до носа і про щось тихо сперечалися. Музиканти розучували якусь п’єсу, їх музика дивно впліталася у спів річки.

— …Це боягузтво. Це тільки боягузтво в тобі говорить!

Страшно не люблю підслуховувати чужі розмови. Принц і Ельвіра мене не бачили — вони прогулювалися, розмовляючи, вздовж потічка, а мене затуляв від їхніх очей каламутний крижаний валун.

Я спрямувала зелений промінь на воду. Зашипіли, випаровуючись, бурульки. Дзенькнувши, тріснула невелика лінза. Принц і принцеса, котрі говорили одночасно, враз замовкли, ніби їм заткнули роти.

— Це Ліна, — сказала нарешті Ельвіра й спробувала посміхнутися. Її обличчя було бурячкового кольору. Цікаво, в якому боягузтві звинувачував її принц?

Може, вона скиглить і скаржиться, тому що заяча душа?

— Хочете? — я простягнула їй крижаного оленя на долоні. Чесно кажучи, він і за лося зійшов би. І за козу. Але однаково був гарний і головне твердо стояв на чотирьох прозорих ніжках.

— Олександре, яка краса! — Ельвіра взяла оленя в руки. — Ліно… Ми тут плели всіляку нісенітницю… Адже ви не дуже переймаєтеся?

— А я нічого й не чула, — чесно зізналася я.

Принц полегшено зітхнув.

Цікаво, які це в них таємниці?

* * *

Оберон повернувся пізно ввечері. Я вже дрімала, коли за мною прибіг начальник варти.

— Ліно! Тебе до короля! — повідомив він.

Я і зраділа, і злякалася. Прихопила про всяк випадок посох — раптом знову візьмуть у розвідку?

Оберон стояв посеред шатра, вигляд у нього був утомлений і якийсь невиразний.

— Ліно, добрий вечір… Як справи?

— Добре… ваша величносте.

— Я хочу тобі сказати одну важливу річ. Потім можу забути, а це дуже серйозно… Я навчу тебе, як повернутися у твій світ. Одним кроком. Без моєї допомоги.

— Зараз? — я мало посоха не впустила.

— Ні, не зараз. Коли Королівство осяде на місці, пустить коріння й збудує замок. Тоді. Якщо мене не буде поряд.

— Як це вас не буде поряд?

Він глянув мені в очі.

— Я хотів сказати, якщо мене вб’ють. У нас попереду небезпечна дорога. Дуже небезпечна.

Я дивилася на нього, не знаходячи слів. Те, що він казав, було неможливе. Як це — його вб’ють?!

— Отже, ти подумки малюєш лінію… посохом, зосередившись на чомусь, заради чого тобі необхідно повернутися. Це може бути людина чи абстрактне поняття, це неважливо. Потрапити у свій світ насправді легко, набагато важче, ніж проникати в чужий… І робиш цей крок. І ти вдома — сидиш собі на лавці, падає сніг…

— Ваша величносте, — сказала я тремтливим голосом, — вас не можуть убити.

Він усміхнувся. Поклав руку мені на плече.

— Я ще живий, як бачиш, і вмирати не збираюся. Але якщо не передбачу таку можливість — буду дурнем чи злочинцем. Ти все запам’ятала?

* * *

Я повернулася до місця своєї ночівлі — до шатра-намета на березі крижаної річки, — мов п’яна, не бачачи, куди йду. Наступила в темряві Гарольдові на ногу.

— Ти чого?!

— Вибач.

— Ти чого? — запитав він уже іншим тоном. Зрозумів, що мені зле.

— Гарольде…

Я затнулася. Мені треба було з кимось поговорити. От як просто в розвідці чи в бойовому строю — тільки поглядай навсібіч, тільки встигай знищувати чудовиськ… І як важко, коли треба поговорити, а не знаєш, із чого почати.

— Гарольде… А ти свого батька пам’ятаєш?

Він не чекав такого запитання.

— Пам’ятаю, звичайно… А що? — здивувався він.

— Він… загинув?

— Так, — на щастя, Гарольд говорив спокійно. — Вони, моряки, завжди прощаються назавжди, коли йдуть… Мені було десять років.

— А від мене пішов батько, — сказала я ображено.

— Як пішов?

— Дуже просто. Зібрав свої речі й пішов. Я була ще маленька, проте пам’ятаю. Я думала, він хоча б зателефонує потім… Однак він жодного разу не подзвонив! Навіть не поцікавився, як я! Краще б…

Я затулила собі рота долонею.

— Краще б він помер? — закінчив за мене Гарольд.

— Так не можна говорити.

— Я знаю, що не можна… А навіщо ти про це почала?

Ми сиділи поруч на згорнутому в рулон матраці. Табір засинав. Темне небо мерехтіло, немов легка блискуча тканина від подуву вітру. Шуміла крижана річка.

— Принц ненормальний, — сказала я сумно. — У нього такий батько… А йому все не подобається.

— Що не подобається?

Я спохопилася — не бовкнути б зайвого.

— Ну, ходить незадоволений якийсь… Ще принцеси ці… Гарольде, а я б хотіла, щоб Оберон був моїм батьком.

Я боялася, що Гарольд засміється. Чи фиркне. Чи ще якось насміхатиметься. Та він мовчав, і я була йому вдячна.

На річці тріснув лід. Впала у воду велика бурулька. І знову тиша, шум води. Запах туману.

— Знаєш, — сказав Гарольд, — це моя провина, що ми вдвох одного сосуна підбили. Він був твій. Просто вони в останню мить помінялися місцями.

— Та облиш. Адже все добре скінчилося.

— Добре… А могло не скінчитися. У нас попереду ще стільки страховищ… І вже першого разу я промахнувся.

— Ну, ми ж один одного страхуємо!

— Ліночко, — сказав Гарольд, — ти справжній друг.

І ми замовкли.

Розділ п’ятнадиятий

Перепочинок

За ті кілька днів, які минули після битви під чорним лісом, я по-новому усвідомила слова Оберона: у цих краях без мага нікому не вижити.

Від стражників, звичайно, теж була користь: вони, виявляється, здатні не тільки на чатах брати під козирок. Їхні мечі й піки дуже вчасно стали у пригоді, коли з непримітної печери (яку, втім, Оберон нам показав) гуртом полізли, штовхаючись і напираючи один на одного, істоти, схожі на величезні відрубані пальці з короткими ніжками біля основи. Я від такого видовища на мить втратила самовладання, а начальник варти — аж ніяк, він метнувся в саму тисняву сікти й рубати, і «пальці» скоренько вшилися, залишаючи на полі бою трупи товаришів і зрошуючи каміння темно-коричневою кров’ю.

Та що могли вдіяти стражники, коли з міжгір’я перед караваном раптом випливла гігантська одутла постать, схожа на воскреслу смертельну хворобу?

Оберон схаменувся першим, його посох вистрілив білою мерехтливою сіткою, що обплутала чудовисько. Надбіг Ланс, посохом піймав звислі нитки, потяг на себе. Гарольд поспішив на допомогу старшим. Я підскочила до Ланса — той вхопив мій посох, зачепив ним край «сіті», знову вклав мені в руки й поскакав. Я залишилася тримати тоненьку нитку, на кінці якої ворушилася в коконі істота-пухлина, чудовисько-нарив. Від нього несло жахом і тугою всіх лікарень і кладовищ на світі. Я подумала: що буде, якщо нитка обірветься?..

Ми з Лансом і Гарольдом з трьох боків тягнули сітку до землі. Оберон на Фіалці мчав колами, заплутуючи чудовисько в білу пломеніючу спіраль. Страшна тварюка зіщулилася, зібгалася, як клапоть газети, скрутилася в джгут і зникла, тільки туман розтанув на тому місці та впали на землю клапті сіті.

І що б тут вдіяли стражники?

Минали дні за днями. Я втомилася. Днювала й ночувала з посохом у руках, щомиті чекала нападу — з неба, з-за спини, з-під землі. Нервова напруга давалася взнаки: якось я мало не вбила Гарольда, який у сутінках несподівано вигулькнув з-за каменя.

— Ти чого?!

— Нічого… — я опустила посох. — Вибач…

Здавалося, кінця-краю не буде цим бридким чудесам і підлим небезпекам, аж якось опівдні ми вийшли на зелений лужок біля звичайнісінького зеленого лісу. Співали звичайнісінькі пташки, паслися білі кози, і звичайнісінький хлопчисько (ну, може, не зовсім звичайний — у нього були перетинки між пальцями) витріщився на нас із подивом і жахом.

— Ну от, — полегшено сказав Гарольд.

У каравані за нашими спинами заговорили голосніше, засміялися, хтось заспівав. Я подумала: може, це і є та нова земля, яку шукав Оберон? Може, тут і зупинимося?

Цей світ оточували гребені зубчастих скель. Бігла річка, досить широка, спокійна, і впадала в озеро. На горбі селище стояло; нам назустріч виступило місцеве начальство: сивий старигань, який підтримував власну бороду, і огрядна чорнява жінка в гарній вовняній накидці.

— Мир вам, — сказав, уклонившись, Оберон. — Чи дасть ця земля притулок і відпочинок мандрівному Королівству?

* * *

Вони називали себе річковими людьми й вирощували на її дні якийсь особливий підводний злак. Жили не так щоб дуже багато (річка була маленька, не могла всіх прогодувати, постійно виникали суперечки через підводні наділи), проте й не бідно: у лісі водилися птахи й дичина, в озері — риба, на берегах ріс льон, паслися кози. Працювали сім’ями, старійшину обирали громадою. Загалом жили собі на втіху, хіба що чудовиська з навколишніх гір інколи могли потягнути ґаву-пастушка.

Нас зустріли з усіма почестями, на які були здатні. Коли ми йшли через селище, нам кланялися доземно, а деякі, особливо вразливі, падали ниць. Не можу сказати, щоб мені це подобалося. Про що можна говорити з людиною, яка, не встигнувши привітатися, гепається долілиць в пилюку?

Нас, магів, кликали оселитися в хатині старійшини, та я відразу сказала, що не піду. Щоб він постійно карка гнув перед мною? Краще я буду з караваном, на травичці, на узліссі. Після довгої дороги по камінню трава здавалася м’якенькою, як хмарина, ліс — світлим і звучним, наче срібний дзвіночок, і не хотілося нічого: тільки дихати й насолоджуватися життям та відчувати й розуміти, що ось воно, щастя.

Гарольд теж відмовився від комфортного нічлігу. Ланс залишився з королем. Високості розділилися: п’ятеро висловили бажання ночувати під дахом, в найдобротніших і найбагатших будинках селища. Ельвіра — а хто ж іще? — вирішила спати в кареті.

Увечері розпалили багаття. Як я знудилася за великим вогнем! У поході, економлячи паливо, готували на олійних примусах, світили тонкими свічками та ще магією. А тут, нарешті, склали цілі гори хмизу, підпалили, і я пригадала єдине своє літо в таборі. Загін у нас склався, на превеликий подив, пристойний, ніхто нікого не дратував, і, обмінюючись адресами наприкінці зміни, ми плакали біля такого ось багаття…

Ми сиділи біля вогню зі стражниками (потоваришували за час походу, все-таки брати по зброї). Щоправда, я скоро запримітила, що заважаю їм. То один, то другий запинався і обривав наполовину вимовлене слово — вони соромилися лаятися при мені! От іще церемонії: наші хлопчаки ані крапелиночки не соромляться…

Найретельніше стежив за дотриманням правил пристойності один хлопець, білявий, кремезний. Він так сердито шикав на всіх, що розмова біля багаття скоро зовсім урвалася. Я засовалася. Може, мені зчезнути?

А тут прийшов із селища хлопчик-пастушок, босоніж. Його довгі перепончасті ступні були схожі на рожеві подряпані ласти. Стражники почали пригощати його чимось, і я, скориставшись заминкою, відійшла від багаття. Нехай почуваються вільно.

Тепер темрява була мені не страшна. Я зупинилася на березі озера. Вода лежала гладенькою плівочкою, і тільки погойдувалися на хвилях кольорові поплавці — межові знаки, що вказували, де чий наділ.

Один поплавець рухався. Від нього півколом розходилася хвиля…

Два поплавці!

Вони купалися вдвох!

Я вмочила у воду кінчики пальців. Бр-р. Холодна.

У мене і в думці не було підглядати. Просто якщо вже ти маг дороги, у тебе самі собою загострюються зір і слух. Тим паче вночі. Я відійшла якомога далі й сіла на траву.

Вони вийшли на берег, не дивлячись одне на одного. Швиденько одягнулися. Я в цей час делікатно роздивлялася слимака, що повз по стебельцю ромашки.

— Глянь, яке небо, — сказав принц.

Я теж подивилася вгору. Місяця не було, зате світили зірки. Саме світили, бо їх було мало, проте кожна сяяла, як невеликий прожектор.

— Мені здається, це твої очі поглядають на мене зверху, — сказав принц.

Я пригадала слова Оберона: «Якщо не буде Королівства — жоден закоханий не скаже: її очі, як зорі. Він скаже: у неї багатий батько, оженюся я…»

Оце так принц! А я ж думала, що у них з Ельвірою — війна!

— Ти злочинець, — сказала принцеса. — Державний злочинець. І я — злочинниця. Скажи, той білявий хлопець з варти — він справді…

— Так. Він не любить про це говорити. Але він кат, а не стражник. І я бачив його роботу.

— Справді?!

— Це було до того, як ти до нас прийшла. Справа про державну зраду.

Запала тиша.

— Олександре, — нарешті вимовила Ельвіра. — Я згодна померти. Якщо мені запропонують вибирати, — бути з тобою чи…

Я тихенько лягла в траву. Закохані зітхання не для мене, я їх по телевізору в серіалах наслухалася — нудьга… Та про який злочин йдеться? І до чого тут кат? І чи не того білявого вони мають на увазі, котрий не давав стражникам лаятися при мені?

Якщо виявиться, що я тут, — буде непристойно. Вихід один — зачекати, поки вони підуть. А поки вуха заткнути, чи що?

— Ти довіряєш Ліні? — запитала Ельвіра.

От і затикай після цього вуха!

— Повністю, — сказав, подумавши, принц. — Вона шляхетна людина.

— Але ж вона віддана Оберонові?

— Звичайно. Проте в неї була вже не одна нагода донести на мене — і вона не зробила цього.

— Якщо вона дізнається про нашу таємницю…

— А що нам приховувати? За нами — природне людське право на життя і долю… Хто сказав, що Королівство — над усе? Королівство, а не наша любов?

І вони почали цілуватися під зорями. Я лягла на живіт, заплющила очі, сперлася підборіддям на долоню: мають же закохані люди право побути на самоті.

А от що в них за таємниці — поміркуємо завтра.

* * *

Назавтра з’ясувалося, що поселення річкових землеробів не підходить для Королівства.

Власне, це було всім відразу зрозуміло, крім мене.

— Мало місця, — сказав Гарольд, побачивши моє розчарування. — Це ж безвихідь, розумієш? Де тут місто будувати, який тут порт, на невеличкій річечці? Хутір, одним словом.

— Тут скелі навкруги гарні…

— Самих скель замало! Ми повинні вийти на берег моря.

— Отже, нам знову плентатися через цю пустку?!

Гарольд спохмурнів:

— Ти присягала на вірність Королівству? Через пустку, через що завгодно, під землею, якщо накажуть!

«Так можна все життя проходити», — подумала я скривджено. Проте нічого не сказала.

День ми відпочивали. Стражники змайстрували собі вудки й ловили рибу на березі дзеркального озера; я придивлялася до білявого. На перший погляд він не вирізнявся серед інших, однак, якщо приглядітися, певні відмінності все-таки були. Наприклад, у нього не було герба на плащі. І озброєний він був не мечем, як інші, а сокирою дивної форми. Ця сокира теліпалася в нього на спині навіть тоді, коли він азартно стежив за поплавцем…

Він кат?

У кожному Королівстві повинен бути кат? Невже Оберонові доводилося ухвалювати смертні вироки?

І що за таємниця у принца й Ельвіри (крім того, звичайно, що вони цілуються під зорями)? Цілуватися — річ нехитра, навряд чи за це відрубують голови. Але чому вони говорили про злочин?

Ех, якщо про все замислюватися — мізки всохнуть. Закохані завжди базікають нісенітниці. Це і в серіалах показують. Я вирішила не перейматися дурницями.

Попросила у білявого вудку на півгодини й витягнула величезну срібно-рожеву рибину.

* * *

Того ж дня з’ясувалася, що не тільки я хотіла б залишитися тут, на лужку, не тільки мені зводить щелепи від самої думки про нову дорогу в нікуди, пустинними землями. З поселення, де відпочивали принцеси, було послано гінця до короля.

Гонець до короля не дійшов (місцеві взагалі боялися й не наважувалися наближатися до шатра), а передав лист першій зустрічній людині з Королівства. І цією людиною, як на лихо, була я. Роззувшись і підкотивши штани, я брела по щиколотки у воді, намагаючись зловити ніжно-рожеву жабу, яка ніяк не давалася до рук. Це була незвичайна, жвава й гарна тваринка, вона ніби дражнила мене, щоразу вислизаючи крізь пальці. Нарешті я вхопила її двома руками — разом із жменею мулу, зі стеблинками трави і дрібними камінчиками, однак зловила-таки! Жаба була тут, вона вовтузилась і лоскотала мої долоні. Треба було тільки вимити її, як золотошукачі вимивають золото з піску, і роздивитися…

— Пане! Добрий пане, магу дороги!

Я озирнулася. Кремезний дядько, вусатий, серйозний і водночас переляканий, тримав у перетинчастих лапах згорнутий в трубочку лист.

…Лист не був запечатаний, і дорогою я випадково його прочитала. Їхні високості Ортенізія й Алісія повідомляли короля Оберона, що втомлені дорогою, зачаровані світом річкових жителів і мають намір залишитися тут назавжди, незалежно від того, яке рішення прийме Королівство.

Оберон був у себе, і його, на щастя, не відволікали ніякі важливі справи. Я нерішуче увійшла до шатра й зупинилася біля порога.

— Що сталося, Ліно? Хто тебе налякав?

Я простягнула йому листа. Ото не думала, що доведеться побувати в ролі листоноші Пєчкіна.

Оберон проглянув лист спершу мимохідь, потім ще раз, уважніше.

— Ти прочитала?

— Випадково. Він розгорнувся…

— Облиш, я не збираюся тебе лаяти. Чому ти така схвильована?

— Ви ж не відрубаєте їм голови… за зраду?

— У тебе просто манія якась — усім рубати голови. Послухай, якби Алісія й Ортензія хоч на хвилинку повірили, що я їх тут залишу, вони не написали б такого листа ні за які гроші. Ну подумай, що їм тут робити? Бути слухняною дружиною річкового землероба жодна не погодиться. А принцеси тут не потрібні — нема такої посади, розумієш? Отже, цей лист — чистісіньке вередування, ще одна спроба привернути увагу Олександра…

Він визирнув із шатра і наказав комусь:

— Поклич принца. Миттю.

Відповіддю був тупіт, що віддалявся.

— Спасибі, Ліно, — повернувшись до шатра, король кинув листа на низький столик. — І облиш ці дурниці… Завтра ми вирушаємо. Спробуй як слід відпочити.

* * *

Принц вийшов із шатра червоний як рак, чимось дуже незадоволений. Скочив на коня й зник. За годину всіх п’ятьох принцес, які ночували в селищі, відпровадили до нашого табору.

Після вечері мене знову викликали до короля. Оберон був не сам: на одному з розкладних стільців сидів, винувато всміхаючись, наш сурмач. Він був без чобіт, права нога обмотана ганчіркою, а бурі плями на сірій тканині щомиті збільшувалися.

— Нещасний випадок, — сказав мені Оберон. — Ось що буває, якщо вправлятися у фехтуванні, хильнувши перед цим вина… Та припини, — це сурмачеві, який винувато опустив голову. — Я ж тебе не лаю? Ліно, — це мені, — сподіваюся, ти знаєш, як влаштована людина?

— Ну так, — у горлі в мене чомусь пересохло. — Кістки, вени, артерії… у животі шлунок і печінка, в грудях — серце, в голові — мізки…

— Мізки — це чудово, — сказав Оберон без посмішки. — Зрощувати кістки тобі рано, та й необхідності такої, на щастя, нема. Розрізано м’яку тканину, пошкоджено сухожилля. Обережно збираємо все назад, спочатку знеболивши. Давай.

Сурмач почав розмотувати ногу, я нажахано втупилася в нього.

— Як? Я?! — видихнула я злякано.

— Маг дороги зобов’язаний лікувати рани, — сухо зауважив Оберон. — Досі миналося. Та щось мені підказує, що наше везіння ненадовго. Візьми посох, направ на пошкоджене місце й уяви, що в тебе німіють долоні.

Сурмач витягнув скривавлену ногу й тихо зойкнув.

Боюся крові. У мене відразу ж темніє в очах. Я глянула на рану й одразу ж відвела погляд. Шлунок, застрибавши, піднявся до самого горла.

— Йому боляче, між іншим, — тихо сказав Оберон. — Дуже. У тебе коли-небудь була розрізана рука чи нога?

Я якось тільки пальця собі розрізала. Не пам’ятаю болю, тільки страх…

Узявшись за посох, я піднесла червоно-зелений круглий набалдашник до пораненої, знівеченої ноги.

— Німіють долоні, — так само тихо підказав Оберон.

Руки, що стискали посох, задерев’яніли. Сурмач раптом перестав посміхатися, зітхнув крізь зуби… І обм’як у кріслі. Розслабився. Я тільки тепер зрозуміла, який напружений він був досі.

— Розумничка, — тихо сказав Оберон. — З’єднуємо тканини, починаючи з найглибших. Бачиш сухожилля?

* * *

Я вийшла з шатра, похитуючись, відчуваючи себе м’ясником і водночас майже героєм. Сурмач вийшов слідом за мною. Він майже не шкутильгав і без угаву говорив. У голосі його було неймовірне полегшення, а слів я не розуміла. Та хіба вони мали значення, слова?

Вечоріло. Рожеві жаби блищали, наче перлини, на темно-зеленому листі латаття. Почувши їх квакання, будь-який соловей помер би від заздрощів: це був не жаб’ячий хор у звичному розумінні слова. Це був справжній музичний ансамбль, котрий змінював мелодії, а я все видивлялася в очеретах диригента…

Цікаво, напевно, тут нема чапель? І взагалі ніяких природних жаб’ячих ворогів? Із таким безсоромним кольором їх же за версту видно!

— Чудово співають, — сказала Ельвіра за моєю спиною.

Я привіталася.

— Добривечір і вам, Ліно… Я втекла із карети. Там скиглення і плач. Неначе відразу не було зрозуміло, чим закінчиться їхня провокація.

— Мені теж не хочеться їхати, — сказала я чесно. — Але ж і залишатися тут також…

— Хто б сперечався, — Ельвіра сумно зітхнула. — Ви не бачили принца?

— Ні, — я чомусь стривожилася. — А що?

— Блукає десь самотою, — у голосі Ельвіри знову забриніла злість. — Коли у нього неприємності — він ображається на всіх. Особливо на мене.

— А які в нього неприємності?

Ельвіра покосувала на мене, ніби вирішуючи, говорити чи ні.

— У принца, Ліно, одна велика неприємність — він не схожий на батька. Жодного порівняння з Обероном… так йому здається. Власне, так йому й навіювали з дитинства. Він боязкий, нерішучий, м’який. А головне — він не маг. А Оберонові хотілося, щоб його син був чарівником.

— Ну, — пробурмотіла я розгублено, — його величність все одно любить…

— Звичайно. Але наполовину менше, ніж любив би сина-мага, схожого на нього самого. Хіба це не очевидно?

Я мовчала. Жаби співали, заглушаючи Ельвірині зітхання.

— Ви не думайте, Ліно… Я чудово розумію Оберона: король не може бути сентиментальним. На ньому така відповідальність… Вона багато чого виправдовує. Скажімо, він може собі дозволити взяти на службу чужу дитину з чужого світу. Ризикувати її життям…

— Я не дитина. І я сама обрала…

— Звичайно, ви самі. У Оберона завжди так виходить — само собою. Ні, Ліно, не ображайтеся на мене! І не ображайтеся на Олександра, якщо вам здасться, що він поводиться безглуздо. Уявіть, як це — постійно відчувати свою нікчемність поряд із всесильним батьком…

Із жаб’ячого хору вирвався одинокий голос соліста. Звук линув, стаючи все прозорішим і тоншим, поки не обірвався раптом звичним «квик!». Я провела носком чобота по вологій траві.

— Принц… Е-е-е… Хіба його величність…

— Його величність — полководець на чолі армії. У військовий час. У нього є багато інших занять, окрім як оберігати ніжні нерви принца, — Ельвіра сумно похитала головою.

— Але ми прийдемо на нове місце. І Королівство відбудується заново? І принц зможе одружуватися…

Я мало не ляпнула «з вами», та вчасно прикусила язика.

— Можливо, — згодилася Ельвіра без жодної впевненості. — Сподіватимемося, Ліно. Сподіватимемося…

Розділ шістнадцятий

Атака

Я знову їхала на чолі колони, цього разу поруч із Обероном. Замикали стрій Ланс і Гарольд — захищали Королівство з тилу.

Відступав ліс. Усе рідше зустрічалися острівці зеленої трави. Позаду залишилася річка. Вітер носив хмари пилу. Оберон на ходу навчив мене, як захистити ніс і рот від задушливих пилових хмар. До обіду ми перевалили через невисокий хребет, і перед нами розкинулося піщане море.

Ніколи в житті не була в пустелі. Мене вразив колір піску — він був не білий і не жовтенький, як на пляжі. Він був темно-цеглистий, майже червоний. І він не стояв на місці. Порівняно з танцем цих червоних гір навіть море в шторм видалося б, мабуть, спокійним.

— Привал, — спокійно сказав Оберон, і сурмач, котрий їхав відразу за нами, відтворив мій улюблений сигнал із двох нот.

Караван звично розбрівся — кожен займався своєю справою. Тут не було води, зате було багато палива — чагарник навколо стояв наполовину сухий, мертвий. Метушилися слуги, кухарі, стражники напинали шатро, комендант скрізь встромляв свого носа й усім заважав.

Тільки Оберон верхи на Фіалку не рухався з місця, мовчав і дивився на пустелю. Мені не сподобався вираз його обличчя.

Під’їхав Гарольд. У руці у нього було щось схоже на брудний дірявий махровий рушник.

— Де взяв? — запитав Оберон, не озираючись.

Гарольд махнув рукою кудись за найближчий горб.

— Там їх повно. Ціле кладовище.

— Що з ними сталося?

— Здохли.

Оберон посміхнувся.

— Вичерпне пояснення… Кинь цю гидоту.

Гарольд упустив ганчірку на буру потріскану землю. Я придивилася… краще б я не придивлялася.

— Що це?

— Хватавець, — озвався Гарольд байдуже. — Хочеш, поїдемо глянемо? Поміркуємо, чому вони всі врізали дуба?

— Гарольде, — обізвався докірливо Оберон.

Дивний звук прилинув із пустелі — чи то завивання, чи то зітхання. Схитнувся пісок, ніби на мить із нього виринули в небо зубчасті стіни небаченого замку. Я навіть побачила вікно, довге й чорне, як котяча зіниця. «Замок» зруйнувався на наших очах, опав, розсипаючись, як усі на світі піщані замки. Нам в обличчя дмухнуло гарячим повітрям.

— Що це? — запитала я пошепки. — Ми туди підемо?!

Фіалк клацнув своїми крокодилячими зубами, підморгнув весело й відчайдушно. Оберон поплескав крилатого коня по шиї.

— Підемо, Ліно, підемо… Нема іншої дороги.

* * *

І ми пішли.

Оберон вів караван, і кошлаті копита Фіалка залишали в червоному піску рівну, як шов, борозну. Король ні на мить не опускав палиці — промацував дорогу попереду. Утримував громаддя піску, який то здіймався, залишаючи нас на дні глибокої ями, то опадав, і тоді караван опинявся на піку високої гори. Жодна хвиля поки що нас не накрила, однак від цих пісочних танців макітрилося в голові. У каравані знемагали принцеси, бліді аж зелені — їх нудило. То одна, то друга висовувалася з вікна карети від нападу блювоти. Заходився кашлем канцлер, навіть стражники зажурилися.

— Піди скажи їм, щоб трималися, — крикнув мені Оберон, не відводячи погляду від піщаної гори на шляху каравану. — Залишилося недовго! Скажи, що ми скоро вийдемо на рівне місце!

Я розвернула коня. Пісок мав дивну властивість: по ньому можна було скакати, не провалюючись, та варто було зупинитись — і ноги, й копита, й колеса вгрузали, і щоб вивільнити їх, потрібні були величезні зусилля чи магічна допомога.

— Тримайтеся! — крикнула я стражникам. — Король сказав — ще трішечки!

— Тримайтеся! — крикнула я комендантові й канцлерові. Підскочила до карети, моє обличчя опинилося якраз на рівні віконця.

— Залишилося зовсім мало! Потерпіть! — гукнула я.

Занавіску відсмикнули. Я побачила Ельвіру — бліду, з опухлими повіками.

— Скоро будуть рівні піски, — сказала я їй.

— Ліно… — Ельвіра дивилася на мене поглядом тварини, що втрапила в капкан. — Будь ласка… Пообіцяй мені, що ти ніколи не кинеш нас у дорозі.

— Обіцяю, — сказала я здивовано.

— Так мені спокійніше, — вона із зусиллям посміхнулася, проте посмішка її одразу ж застигла — Ельвіра дивилася кудись мені через плече.

Я озирнулася…

Величезний піщаний гриб, схожий на ядерний вибух, піднявся над червоною пустелею. Ось його шапка перетворилася на прекрасне жіноче обличчя… Потім на череп без нижньої щелепи… А потім все опало, розсипалося, затряслася земля під ногами й копитами, закрутився вихор із мільйонів гострих піщинок…

Закричали люди й коні.

Карета гойднулася й повільно м’яко перекинулася, задерши до неба колеса.

* * *

— Мамо! — кричав Гарольд, розгрібаючи пісок, під яким вовтузилися, намагаючись підвестися, кухарі й слуги. — Ма! Ти де?!

Зціпивши зуби, я спрямувала набалдашник посоха на найближчу піщану купу. Пісок почав диміти й плавитися, запікаючись у чорне скло.

— Не так, — мій посох перехопили ззаду. — Закликаємо вітер, а не вогонь. Рух утворюється по спіралі, проти годинникової стрілки, із наростаючою інтенсивністю…

Ланс крутнув своїм посохом. Пісок закрутився, розлітаючись навсібіч, з’явилися чиїсь руки, що шукали опору, колесо воза, дірявий мішок, мідний казан, голова коня…

— Мамо! — у голосі Гарольда бринів відчай.

Я стиснула посох вологими долонями, з усіх сил стримуючи сльози. Зосередилася й закрутила вихор так, як показав Ланс.

Ніколи в житті у мене в руках не було такого сильного пилососа! Тільки він не втягував повітря, а, навпаки, видував його, закручуючи маленьким смерчем. Пісок розлітався в усі боки. Люди, щойно засипані піском, без надії побачити ще раз світло, раптом опинялися на волі, кашляли й терли очі, допомагали одне одному. Хтось не міг піднятися, хтось лежав нерухомо.

Гарольд схопив за руку жінку, котра насилу вибиралася з-під перевернутого воза.

— Мамо… — заволав він.

— Спокійно, всі живі, — лунав над караваном голос Оберона. — Варта, зберіть поранених. Конюхи, перевірте коней… Маги дороги — до мене. Швидко.

* * *

— На нас напали. — Оберон виглядав задоволеним, навіть веселим. — Ось воно, нарешті починається справжня війна. Якщо через півгодини-годину ми не відновимо караван і не продовжимо рухатися — вважайте, що Королівству кінець. Ліно, ти займаєшся пораненими. Гарольде, ти ставиш на місце все, що зламалося. Лансе…

— Попереду спазматичні згустки зла, — Ланс водив кістяним посохом як антеною. — Концентрація несумісна із життям.

— Що?!

Оберон підняв свій посох. На мить обличчя його завмерло.

— Ось воно, — сказав він пошепки. — Ось.

І додав ще щось — ледве чутно.

— Відходимо? — запитав Ланс, незворушно роздивляючись залишок середнього пальця на правій руці.

— Подивися, що ззаду…

Ланс плавним красивим рухом перевів посох за спину. Кліпнув. Слабо усміхнувся.

— Ми можемо пробити тунель…

Король простягнув руку й ухопив старшого мага за барки.

Я не зрозуміла, що відбувається. Це був довгий і страшний момент. Ланс і король пильно дивилися один на одного. Ми з Гарольдом, забувши про наші доручення, стежили за цією мовчазною дуеллю. На моїх очах відбувалося неможливе — Оберон змінював свою думку у відповідь на мовчазні аргументи старшого мага.

Гарольд голосно сопів у мене над вухом.

— Лансе… — Оберон розтиснув пальці. — Це авантюра.

— Хіба у нас є вибір, владико? — Ланс незворушно потер шию.

Оберон спохмурнів. Обличчя його стало суворим і гордовитим, майже сердитим.

— Гарольде, Ліно, ви що, не чули наказів?! — звернувся він до нас.

Ми кинулися до каравану. Скрізь чулися лайка, стогін, плач, сміх, іржання переляканих коней. На моє велике щастя, поранених було небагато. Когось ударило перекинутим возом, когось брикнув кінь, хтось знепритомнів, коли його засипало піском. Судомно пригадуючи підручник з біології і повчання Оберона, я повертала до тями, розширювала судини, затягувала рани, знімала набряки й очищала набиті піском трахеї. Я працювала одна, як невеликий госпіталь, і, чесне слово, могла пишатися собою: десяток висококласних лікарів не здатний на чудо, підвладне одному магові дороги. І в цій метушні, в крику, в нервовій напрузі у мене не було часу думати ні про слова Ланса, ні про рішення короля.

— Королівство! — голос Оберона накрив нас, наче хвилею. Раптово затих галас, навіть коні не іржали. — Настав час проявити всю нашу мужність. Напав ворог, ми не зможемо дати бій, та ми уникнемо удару. Карета залишиться тут, і вози теж. Перенавантажуйте продовольство на коней. Все, що можна кинути, киньте. Коменданте, починайте перевантаження. У нас є п’ятнадцять хвилин.

Котрась із принцес голосно заплакала.

Оберон підскочив до мене.

— Ліно… Ходи-но сюди.

Він важко дихав. Він усе ще виглядав спокійним, проте я відчувала, як тяжко й страшно йому в цю мить.

— Слухай… ми зараз ризикуємо. Дуже. Ми мусимо силою магії пробити тунель у піску і втримати його, щоб він не засипався. І пройти під землею кілька десятків кілометрів… Оживи, — він простягнув наді мною долоню.

— Ми пройдемо, ваша величносте, — сказала я, трішки задихаючись. — Що мені робити?

* * *

Темрява.

Пісок під ногами. Тонни злежаного піску над головою. Таке відчуття, що тягнеш на спині неймовірний тягар. Іноді від цього тягаря падаєш на коліна, однак встаєш і йдеш далі. Тунель у землі зробили саме такий, щоб міг пройти кінь. Тварини йшли, пригинаючи шиї, тихі, сумирні, якісь механічні. Щоб затягнути їх у тунель, Оберон наклав на них закляття, щось на зразок магічного наркозу.

А людям ніхто наркозу не давав. Ми йдемо вервечкою, тримаючись одне за одного — Оберон попереду — він пробиває тунель. Ланс позаду — він тримає склепіння, що норовить накрити хвіст вервечки. А ми з Гарольдом ідемо посередині — відчуття таке, ніби тримаєш все небо на своїх плечах.

Гарольд кашляє. Стеля відразу стає нижчою, хтось перелякано скрикує. Я напружуюся так, що починають миготіти перед очима яскраві «ракети». Стогне пісок (чи мені здається?). Склепіння підіймається трохи вище, я вже не торкаюся його набалдашником посоха…

Добре, що я маленька. Не треба йти, зігнувшись у три погибелі, як Гарольд. Набалдашник моєї палиці блідо світиться зеленим і червоним. Від цього світла темрява стає ще густішою, ще чорнішою. На нічне бачення не вистачає сили. Нема на що дивитися, нічого не треба бачити — треба повзти, мов черв’як, вузьким тунелем, що може от-от завалитися, і тримати його, утримувати, ревіти від натуги, але тримати…

Нічим дихати.

Ніколи більше не ввійду до ліфта. Ніколи не спущуся в підвал із низькою стелею. Дайте мені простору, дайте повітря, невже я більше не побачу сонця?

Дужчає втома. Хочеться негайно кинути посох і впасти, а там, що буде, те й буде, хай тонни піску накриють мене — я згодна, тільки б відпочити, відпочити… Стеля просідає. Поруч хрипить, піднімаючи її, Гарольд.

— Ліно… ти… пісню… яку-небудь… знаєш?

Яку там пісню — груди стиснуло так, ніби моя піщана могила вже накрила мене. Проте я видушую з останніх сил:

— Ой на — ой на горі та женці жнуть,
Ой на — ой на горі та женці жнуть,
А по-під горою яром, долиною козаки йдуть!
Гей, долиною, гей, широко-о-ою козаки йдуть.

Невлад, проте досить голосно підспівує Гарольд.

І на мить легшає.

* * *

Небо. Без хмар. Дивний бузковий відтінок.

Я лежу на спині. Точніше напівсиджу, обіпершись спиною об щось м’яке. Біла рука з довгими пальцями лягає мені на плече, і я розумію, що поруч зі мною Оберон.

Другою рукою він обіймає Гарольда. Той закотив очі під лоба й блаженно усміхається. Під носом і на підборідді у нього запеклася кров, свіжа цівка біжить з куточка рота. Оберон простягає над ним руку, шепоче:

— Оживи…

Гарольд продовжує усміхатися.

Рачки підповзає Ланс. Тягне за собою посоха. Нерівна доріжка на світлому й гладкому піску.

Ланс падає обличчям униз. Оберон простягає руку над ним:

— Оживи…

Лане підводить голову.

Оберон падає навзнак. У бороді короля — кров і пісок.

Він непритомний.

Розділ шістнадцятий

Бродячий час

Тепер ми йшли рівниною, ледь хвилястою, світлою. Брели, вгрузаючи в пісок, коні. Оберон ішов попереду, вів за вуздечку Фіалка. На моєму Сірому були нав’ючені мішки й бурдюки, він перейшов у розпорядження коменданта.

Я крокувала поряд із Обероном, несла посох в опущеній правиці. Набалдашник поблискував зеленим і червоним.

А навколо біснувався вітер. З піску стирчали зубці зруйнованих башт, уламки шпилів і стін. Мабуть, тут була колись країна — могутня країна. Не знаю, що з нею трапилося. Нічого не залишилося. Усе поглинув пісок.

— Ваша величносте… що з ними сталося?

— Їх знищив час, Ліно. Найбезжальніший убивця, вандал і руйнівник.

Оберон ледь накульгував.

— Чому ви не радієте? Адже ми змогли… Ми прорвалися…

Він усміхнувся.

— Не можу витрачати сили на радість. Коли вийдемо на зелену рівнину, де під покровом молодого лісу буде місце для нашого замку… Ми молодці з тобою, Ліно. А Гарольд і Ланс — узагалі диво. Ми не втратили жодного з наших людей. Добре, якби всім тепер вистачило води.

Пісок хвилями омивав статую, що косо випиналася з бархана збоку від дороги. Вона була схожа на шахову фігуру — суворе обличчя, руки, складені на рукояті меча, напівопущені повіки. Біліли кістки великої тварини. Випірнула з білих хвиль гранітна риба, роззявила спраглий рот, набитий піском. Рухливі цівки навколо створювали ілюзію руху.

Я пригадала кабінет Оберона: пісок на підлозі, а в піску — олов’яні солдатики, загублені іграшки. Може, ми і є такими ж солдатиками, крихітними, наполегливими, йдемо через пустелю, яка насправді тільки чиясь пісочниця?

Не сповільнюючи ходи, я відкрутила ковпачок фляги, що теліпалася на грудях. Хотіла зробити тільки один ковток, проте не втрималася й допила все до дна. І пригадала місто тисячі харчевень. Як багато там було смачної води!

— Ваша величносте… а ви добре знаєте наш світ?

— Не так, щоб досконало… я жив там кілька років. Бував у різних країнах. Працював, між іншим, інженером на великому заводі, водієм, перекладачем…

— І завжди поверталися у ту ж мить, з якої пішли?

— Так. Ти переживаєш за свій світ?

— Ні. Так. Тільки не тепер… А в нашому світі магія діє?

Оберон усміхнувся.

— Певним чином. Адже ти зупинила ту жінку на зупинці, вигнала ненависть з її душі — хоча б на секунду. Пам’ятаєш?

— А ви… як ви побачили мене? Як ви там опинилися, у тому натовпі?

— Не випадково. Я давно тебе примітив. Адже я шукав людину з магічним даром.

— А по мені що, помітно?!

Він хотів відповісти, однак чорний посох у його руці затремтів.

— Попереду небезпечно, — звично сказав Оберон. — Подавай сигнал магічної тривоги — переривчастий промінь у небо.

* * *

Їх майже не було видно. Подув, тремтіння повітря, перетікання піску. Живі істоти? Згустки невідомої сили? Я не розуміла. Я навіть не могла собі уявити, чим вони небезпечні.

— Бачу чотири, — сказав Ланс своїм нудним голосом. — Владико?

— Чотири, — підтвердив Оберон. — П’ятий народжується.

Я бачила тільки три, скільки не напружувала очі. З кожною секундою наші незрозумілі вороги ставали все прозорішими й більшими, розпливалися, як бліді плями фарби у воді. Крізь них просвічувала пустеля.

— Рівень зла дещо перевищує фоновий, — пробурмотів Ланс. — Маємо ненульовий шанс пройти.

Оберон подався вперед, як воротар перед штрафним ударом.

— Отже, пройдемо…

Силуети пустельних примар рухалися повільним церемонним танцем, під ними дивно тремтів пісок. Оберон скочив на коня:

— Варта! Замикайте колону. Підганяйте списами тих, хто відстає! Оживи, — Король простягнув руку над головою знесиленої матері Гарольда, потім поскакав уздовж колони, «підживлюючи» слабких і зневірених: — Оживи… Оживи… Оживи…

Колона збилася щільніше. Стражники стали у хвості.

— Королівство! — Оберон підкинув посох, Фіалк на мить злетів над піщаним барханом. — Рухаємося бігом, щільною вервечкою, крок у крок за мною. Ані кроку вбік — у жодному разі! Ліно, Гарольде, у стрій. Допомагайте тим, хто зіб’ється з кроку. Хто впаде — загине. Бігом!

Гарольд став поряд із матір’ю. Я побігла до принцес і одразу ж зрозуміла, що помилилася: вони молоді й здорові, он які кобили, а серед кухарів і музикантів є люди похилого віку, є слабкі жінки…

Я метнулася назад.

— Ліно! — гаркнув Оберон. — Чого ти скачеш, як блоха?!

Я не відповіла. Затесалася серед варти у самому хвості колони — звідси мені буде видно, хто знесилився…

— Ну, маги дороги, не залиште, — нервово засміявся білявий, котрий колись — дуже давно! — позичив мені вудку.

Проревіла сурма. І ми побігли.

Летів пісок, забиваючи очі. Спіткнулася куховарка…

— Оживи!

Я закашлялася й сама ледве не впала. Розподіляти треба допомогу, розподіляти! Або я сама впаду раніше за всіх, а це в мої плани не входить.

— Пішли! — кричав начальник варти, підштовхуючи списом товстого захеканого конюха. — Пішли, біго-ом!

Колона вильнула — це Оберон там, попереду, змінив напрямок. Музикант, що тягнув на собі лютню, захитався; вусатий стражник, який колись не пустив мене до Оберона, схопив його за руку й втягнув у стрій.

Усе змішалося — небо, пісок, люди. Здавалося, стрій безнадійно розпався, обличчя засапаного конюха синіло. Я на бігу простягла руку:

— Ожи… ви…

Конюх підбадьорився, а я зрозуміла, що задихаюся.

Навколо тремтіло повітря. Нас накривало пустинним холодцем, ми вгрузали в ньому й зникали навіки. Переді мною хтось упав, та його відразу ж підхопили за комір і майже на руках потягнули далі — які вони все-таки сильні, ці стражники…

Колона знову вильнула. Я раптом побачила, що біжу одна серед чистого поля, точніше серед пустелі, і просто переді мною струмує масними потоками, вабить в обійми невідома істота…

— Ліно!

Це Гарольд. Він ухопив мене за руку. Я знову була в строю, переді мною стрибали чужі спини, мелькали п’яти. Я пригадала крос на уроці фізкультури. Тоді можна було вередливо крикнути: «Я більше не можу!» — і перейти на крок…

У класі я найменша.

У Королівстві теж. Усі тут вищі й сильніші за мене, у них ноги довші…

Я пробігла ще кроків десять і впала, боляче вдарившись об посох.

* * *

Гарольд витягнув мене на спині, як мішок. Пам’ятаю, як мене закинули в сідло Фіалка, пам’ятаю його розумне каре око.

Стражники, підганяючи відсталих, усе-таки порушили стрій — розбрелися по пісках. Примари розпливалися, як розтале морозиво. Ось одна із них лизнула, ніби тремтливим язиком, останнього з тих, що бігли, вусатого стражника…

Стражник упав.

Оберон скочив у сідло за моєю спиною, розвернув крилатого коня. Стражник лежав на спині. Очі його зблякли і запали. Шкіра обвисла коричневими зморшками. З лисого черепа обсипалися, як осіннє листя, поодинокі сиві волосинки. Цей хлопець, ще недавно такий хвацький, виглядав років на дев’яносто…

Незважаючи на тремтливе повітря навкруги, Оберон зіскочив на пісок, з натугою підняв лежачого, перекинув через сідло.

— Ліно! їдь… Швидше! — наказав він.

Я вдарила Фіалка п’ятами. Крилатий кінь помчав, злітаючи і м’яко опускаючись, збиваючи кошлатими копитами фонтанчики піску. Це було б чудово, якби не моя ноша; я вчепилася в страшну чорну людину, яка, здавалося, розкладалася на очах.

Він захрипів. Він був живий.

Я озирнулася.

У небі, поряд із маленьким білим сонцем, летіла, розкинувши руки, людська постать.

* * *

— Це час, Ліно. Просто вбивця-час.

Шатра більше не було. Зате було джерело. Слуги почистили його, принцеси обклали по колу білими камінчиками. Ми з Обероном сиділи на пожухлій траві, пили по черзі крижану запашну воду й упівголоса розмовляли.

— Він… помре?

— Не сьогодні. І не завтра. Такі рани погано лікуються. Однак він перестане старіти. Від сьогодні він потихеньку молодшатиме. Через десять років стане міцним старим, через двадцять — літньою людиною, а років через п’ятдесят стане таким, як був… до того, як його накрило.

— А потім? Буде дитиною?

— Чесно? — Оберон потер підборіддя. — Не знаю. Але в нього довгий вік… якщо, звичайно, Королівство виживе.

— Як же не виживе, — сказала я з докором. — Після всього, що трапилося… Хіба нам ще щось страшне?

— Не знаю… — Оберон похитав головою. — Хотілося б вірити, звичайно, що основні неприємності позаду. Ми пройшли пустелю, і щодень усе більше сподівань, що ось-ось знайдемо нашу нову батьківщину. Ти собі не уявляєш, Ліно, яке прекрасне нове Королівство. Які добрі дива творяться навколо. Які заповітні бажання збуваються. Я тебе прошу: не поспішай повертатися у свій світ одразу, залишся хоч на тиждень — ти побачиш таке…

Оберон мрійливо всміхався. Обличчя його повністю перемінилося, він помолодшав років на двадцять.

— А знаєш, Ліно? Зараз я і сам повірив, що ми близько до мети. Раніше у мене не було такого відчуття.

— А коли? — сподівання переповнювали мене. — Завтра?

— Можливо… Хоча, найімовірніше, все-таки за кілька днів.

— Ваша величносте, — я зніяковіла.

— Що?

— Навчіть мене літати.

Оберон гмикнув.

— Врахуй, відразу не вийде. У тебе вдома є напільні ваги?

— Є. Мама постійно худне.

— Уяви, що ти стоїш на таких терезах… І твоя вага все меншає й меншає. А коли на уявних терезах буде нуль, тоді легенько відштовхнися від землі, підстрибни…

Я із завмиранням серця встала. Зосередилася. Уявила ваги під ногами. Напружилася…

Не відбулося нічого. Тільки живіт заболів.

— Не засмучуйся, — Оберон дивився співчутливо. — Колись ти злетиш. Це я тобі гарантую.

* * *

Двоє коней згинули в дорозі.

Вантажу ставало все менше — закінчувалися провіант і паливо.

Ішли поволі — всі змучилися. До того ж, серед нас був тепер старезний дід, його по черзі несли на саморобних ношах. Минуло три дні. Якось надвечір ми вийшли в долину між двома хребтами горбів. Вийшли — і зупинилися без жодної команди.

Густий сосновий ліс підсвічувався призахідним сонцем. Відблиски дробилися на гладіні величезного озера. Верхівки гір на горизонті поблискували льодом, невагомими поросятами рожевіли застряглі в міжгір’ях хмари. Простяглися луги й зорані ниви, підіймалися серпанки над селищем. І вела вниз дорога — справжня вторована дорога, якої давно вже не бачили ані наші люди, ані коні.

— Прийшли, — врочисто сказав сурмач.

Я глянула на Оберона.

Він дивився вниз, по-котячи мружив очі й усміхався.

Розділ вісімнадцятий

Новий світ

Я прокинулася.

Пахло лісом. Співали пташки. Поки я спала, хтось укрив мене другою ковдрою. Тепер на сірій ворсистій тканині виблискували краплини роси.

Я сіла. Протерла очі. Озирнулася довкруги.

Табір прокинувся. Повітря було наповнене домашнім смолянистим димком від багать. Хтось сміявся. Тихо бренькала лютня.

— Доброго ранку, Ліно!

Мати Гарольда всміхалася мені від казана, в якому кипіло під її наглядом щось смачненьке.

— Доброго ранку, Ліно! — вітали мене музиканти.

— Доброго ранку! — пробігаючи, вклонялися слуги.

— Доброго ранку, магу дороги, як спалося?

Я йшла всміхаючись, позіхаючи і прикриваючи рота долонею, кивала, віталася й кланялася. Я добре знала цих людей. Кожного з них я бачила в хвилини смертельної небезпеки. Когось врятувала. Хтось урятував мене. Вони були мені ближчими, ніж найближча родина — мої люди. Моє Королівство. Моя доля.

Я вмилася в джерельці, сіла на пеньок і отримала миску м’ясної каші зі свіжим маслом. І, облизуючи ложку, подумала: а чи була я колись тією самою Ліною Лапіною, ученицею сьомого «Б»? Чи не наснилося мені все моє колишнє життя? Цілком можливо, що й наснилося…

Підійшов, жуючи, Гарольд і мовчки сів поряд. Ми не потребували слів. Дорожнє братство бойових магів — хіба щось у житті може з цим зрівнятися?

Прихилившись до сосни, відпочивав на сонечку старий. Грівся, підставляючи промінню зморшкувате обличчя. Усміхався беззубим ротом.

І я усміхнулася йому у відповідь.

Мабуть, це був найщасливіший день у моєму житті. І я довго ще згадуватиму його.

* * *

Місцеві жителі зустріли нас непогано, однак усі видалися мені якимись скнарами. Питання, яке найчастіше ставили місцеві, звучало просто: «А що мені за це буде?»

Після сніданку ми з Гарольдом пішли прогулятися. На околиці селища нас оточила зграйка хлоп’ят. Гарольд спершу показав їм іскристий фонтанчик на долоні (супер, цікаво, чому він мені таке диво не показував?!), потім витягнув з рота живу білку.

Наш клас, якби йому показали такий фокус, на стінку поліз би від щастя. А ці стояли, як приморожені, поглядали з цікавістю, проте без особливого здивування. Таке враження, що в них у роду всі були ілюзіоністами.

Гарольда, здається, дуже розчарував його «сценічний провал». Він передумав заходити в селище й повів мене вздовж узлісся до річки.

— Та не зважай, — спробувала я його втішити.

Він похмуро зиркнув на мене.

— Ти що, не розумієш, що це означає?

— Нічого не означає. Просто тутешніх дітей не здивуєш чудесами.

— І це, по-твоєму, нічого?!

Я відчула себе неуком. Гарольд, як не крути, мав вдачу складнішу й сварливу, був самолюбний і переймався всілякими дрібницями, а сперечатися з ним сьогодні не хотілося. Адже навколо був такий сонячний, такий легкий, такий чудовий день!

На березі струмка стояли й розмовляли принц, Ельвіра й Оберон.

Побачивши нас із Гарольдом, Ельвіра заусміхалася, кинулася до мене, поривчасто обійняла.

— Ліночко! Вітаю… Ви нас врятували. Ви нас усіх врятували. Спасибі вам!

— Ну, це… — мені стало ніяково, я спробувала вивільнитися. — Нема за що…

— Я знаю, ви думаєте про мене, що я навіжена, скиглійка, ще що-небудь… Може, ви думаєте, що я не люблю його величність?

Вона випустила мене і обійняла на цей раз Оберона. Принц засміявся.

— Присягаюся, я нічого такого не думала, — пробурмотіла я невпевнено. — Чесно-чесно…

Ельвіра відразу ж випустила короля, чмокнула мене в щоку, махнула рукою принцові й утекла до лісу. Мелькали п’яти — принцеса була босоніж. Ще довго з лісу долинали хрускіт гілок і щасливий мелодійний сміх.

— Хоч би шпичака в ногу не загнала, — сказав принц стурбовано. — Батьку, я простежу.

— Простеж…

Принц пішов. Оберон дивився йому вслід, і в цьому погляді не було батьківської гордості. Я мимоволі пригадала слова Ельвіри: «У принца одна велика неприємність — він не схожий на батька…»

— Ліно, — Оберон перевів погляд на мене, — ніколи не кажи «присягаюся» у звичайній розмові. У Королівстві клятва — не слова. Кожне «присягаюся» — це зобов’язання, яке рано чи пізно дає про себе знати… Зрозуміло?

* * *

Мій сірий коник, що пережив дорогу й останніми днями служив в’ючною твариною, зустрів мене щирою радістю. Я ледве не розплакалася, притулившись обличчям до його теплої морди. Конюхи попрацювали на славу: Сірий був чистий, нагодований і готовий до прогулянки для огляду нових володінь.

На розвідку ми поїхали втрьох — Оберон, я і Гарольд. Фіалк ішов вихилясом, бешкетував, топтав ромашки кошлатими копитищами і то зводив, то розпрямляв крила.

— Як гарно!

Я приклала долоню до очей. Під променями полудневого сонця цей світ подобався мені ще більше, ніж уранці, здавався ще теплішим, ніж при заході.

Погойдувалися гілки сосен над водою. Шумів удалині водоспад. Озером прокочувалися хвилі, набігали на берег, розбивалися, залишаючи хвилясті сліди на піску. Цікаво, чи тепла тут вода? Чи можна скупатися?

— Ваша величносте, — запитав Гарольд, — а де Лане?

— У селищі. Торгується із цими… ощадливими господарями. Обіцяють і коней, і вози, і все, що потрібно в дорозі, натомість ми повинні будемо дещо для них зробити. Щонайменше млин полагодити, частину лісу розчистити, вилікувати дружину старости від гикавки…

— Зачекайте, — мимоволі перебила я. — Які вози? Адже ми тут залишаємося?

Гарольд глянув на мене і відвів очі. Оберон, як зазвичай, дивився серйозно й прямо.

— Ми не можемо тут залишитися, Ліно. Відновимо сили, наберемо харчів і вирушимо в дорогу. Це місце нам не підходить, — відповів Оберон.

— Але чому? Чому?!

— Тому що — ходи-но сюди…

Мій Сірий опинився пліч-о-пліч з Фіалком. Оберон нахилився до мене, затулив мені долонею очі. Крізь щілинку між його пальцями я глянула на чудовий світ навколо: сірий, запорошений, порожній. Потріскане дно висохлого озера, чорні скелети сосен…

— Ні! — я відсахнулася. — Що це?

Оберон подивився на Гарольда. Той поривчасто зітхнув.

— Пам’ятаєш, я дітям фокуси показував?

— Ну?

— А ти сказала, що тут викликають подив не чудеса?

— Ну і що?

Цього разу Гарольд глянув на Оберона, ніби прохаючи про допомогу.

— «Тонкий» світ тут настільки потоншав, що його майже немає, — тихо сказав Оберон. — Засновувати тут нове Королівство — все одно що у ванні рибу ловити.

Мені хотілося плакати від розчарування.

— А як же наші люди? Вони ж радіють! Вони думають, що подорож скінчилася!

— Вони відпочинуть, — м’яко заперечив Оберон. — їм стане легше. Тут нічого не вдієш, Ліно, це наш обов’язок — іти, шукати…

— А чому це наш обов’язок? Навіщо все це взагалі? — я погано розуміла, що кажу.

Оберон не розгнівався.

— Бо є речі, про які не питають «навіщо». І Королівство — одна з таких речей.

— А якщо ми… якщо ми загинемо в дорозі — отже, все, що сталося з нами раніше, все, що ми пережили… це було намарне?

— Якщо загинемо, отже, намарне. Та якщо так розмірковувати, взагалі краще не жити. Краще відразу втопитися.

Гарольд сопів. Він завжди сопе, коли засмучений чи сердиться. Я дивилася на озеро: прозора вода, чистий пісок, тіні хмаринок на воді — все це ілюзія?

Але ж очі кажуть, що ні!

Я дивилася на цей світ тепер уже без жодної радості.

* * *

Ельвіра добряче порізала ногу уламком мушлі. Я прийшла, щоб затягнути її рану. Принцеса не пхинькала, не вередувала, хоча крові з ноги натекло — ого скільки.

У небі кружляли білі птахи. Узлісся було всипане куренями, саморобними наметами, осторонь височіло нове королівське шатро.

Пахло смолою та спокоєм. Тимчасовим. Дуже коротким.

— Спасибі, Ліно. — Ельвіра сиділа, роздивляючись зцілену мною п’яту, поділ довгої спідниці складками лежав на траві. — Зможу пройти стільки ж… І ще стільки ж… І ходитиму все життя, — вона усміхнулася, як завжди, сумно.

— Вам не можна босоніж, — ризикнула порадити я. — Ноги ніжні.

— Стоптати сто пар залізних черевиків, — сказала Ельвіра, наче повторюючи чиїсь слова. — Стоп-тати сто-пар… Чуєте? Тупіт.

— Ну так. А якщо сказати «шість мишенят» — буде шелестіння…

Принцеса серйозно глянула на мене.

— Ви знаєте, Ліно, історію про короля-примару?

— Як це?

— Один король — у давнину — повів Королівство в похід. Похід був тривалий і виснажливий, втратили багато людей… І ось вони знайшли новий світ, але король сказав, що він недостатньо хороший. Королівство знову вирушило в дорогу, і незабаром люди вийшли на прекрасний берег, однак король сказав, що Королівству тут не варто зупинятися. Вони знову йшли, падали й умирали в дорозі, а коли ті, хто вижив, знову вийшли на зелений луг під склепінням лісу — просто не змогли зупинитися. Король вів їх уперед і вперед, мертві приєднувалися до каравану безтілесними примарами, і сам король став безтілесним. Вони й досі бродять невідкритими землями — процесія мертвяків… Вони ніколи не зупиняться. Навіть коли зносять сто пар залізних черевиків.

Ельвіра говорила спокійно, навіть посміхалася, та в мене мурашки пробігли по спині.

— Але, ваша високосте, ви ж не хочете сказати…

— Звичайно, не хочу. Я просто висловлюю свої побоювання… Мені сняться кошмари, Ліно.

Я бачу, як усі ми йдемо, мертві, зотлілі, і ви, і… і Олександр.

Вона похнюпилася.

— Але ж тут справді майже нема «тонкого» світу! — мало не вигукнула я. — Я сама бачила! Це місце не підходить, хіба король винен?!

— А що таке «тонкий» світ? — раптом запитала Ельвіра.

Я розгубилася.

— Ви не знаєте?

— Усі говорять про нього, а різницю між «тонким» і «грубим» бачать тільки маги… Ви бачили?

— Так, — сказала я невпевнено. — Його величність показував мені…

Ельвіра нічого не відповіла, тільки куточки її губ опустилися.

— Його величність не показував би мені те, чого нема, — сказала я вперто.

-А я хіба це мала на увазі? Я сподівалася, що ви, як людина досвідчена, поясните мені…

— Гм… — я відкашлялася. — «Тонкий» світ — це… ну щось подібне до чарівної оболонки, яка оточує будь-які чарівні речі. Приблизно так.

— І до чого тут Королівство?

— А Королівство, — я прагнула додати голосу впевненості, — це щось подібне до зерна, з якого проростає новий світ. Упало зерно — світ проб’ється до сонця… Спершу він молодий і чарівний. Потім дозріває, втрачає чарівність.

А коли світ зовсім дозріє, зерно має відділитися і знову впасти на землю… Отак я розумію.

Ельвіра уважно слухала. Я набрала поважного вигляду, відчула себе «людиною досвідченою ».

— А тут нема відповідного ґрунту для нашого «зерна». Не кидати ж його на камінь, правильно?

— Ти мене переконала, — сказала Ельвіра серйозно. — Чесно… спасибі тобі. За мою п’яту… і взагалі за все.

— Та нема за що.

У мене було дивне відчуття, ніби в нашій з Ельвірою парі старша я, а не принцеса. Нечасто великі дівчатка уміють спілкуватися з малими як з рівнею. Принаймні мені на таких раніше не щастило.

Було б чудово, якби у них із принцом усе склалося нормально.

* * *

Минуло кілька днів. За розпорядженням Оберона ми з Гарольдом надавали селянам усілякі «магічні» послуги. Це була платня за вози, провіант, свіжих коней, одяг і взуття і за все, чим нас забезпечував цей скупуватий народ. Найважчим, хоч як це дивно, виявилося вилікувати від гикавки дружину старости. Вона гикала вже багато років підряд, давно звикла до цього й усіляко опиралася нашому чаклунству. Гарольд, у якого завжди бракувало терпіння, розсердився і, врешті-решт, так «вилікував» старостиху, що та ледь не задихнулася. Ми пережили кілька неприємних хвилин, проте цей ризикований досвід, зрештою, пішов жінці на користь: вона змирилася з тим, що більше не гикатиме, і трохи навіть зраділа. А чоловік її — той узагалі був у захопленні, обіцяв підтримку Оберонові (у розумних межах) і видав нам по крихітному зморщеному яблуку — «на доріжку».

Ми поверталися в табір пішки. Із-за парканів за нами спостерігали насторожені, недовірливі очі.

— Скнари, — бурмотав Гарольд, підкидаючи на долоні своє яблуко, аж хробак, який сидів усередині, то перелякано визирав, то знову ховався. — Я б тут не залишився нізащо. Ще б пак! Якби я був королем, просто пригрозив би: не дасте воза — нашлю сосунів чи хватавців. Коли налякати, вони б інакшого заспівали…

— Добре, що ти не король, — я усміхнулася. — Він повинен бути добрим.

— Король не повинен бути добрим. Король повинен бути королем.

— Не зрозуміла, — я здивовано покосувала на вчителя. — Оберон — не добрий, по-твоєму?

— Добрий, — Гарольд кивнув, — але не тільки.

Я замислилася.

Ми вийшли з селища. З-за крайніх хатин вискочили два величезні собаки й, гавкаючи, кинулися до нас. Гарольд зловісно посміхнувся, підняв посох. Собаки вмить удали, що їм до нас нема жодного діла, й швиденько зникли в бур’янах.

— Гарольде, а що це за легенда про короля-примару?

— Це не легенда. Вони справді блукають.

— Що, ціле примарне Королівство?!

Гарольд кивнув.

— Так. Вони так і не знайшли собі нового місця. Усі загинули в дорозі, і примари потроху приєднувалися до живих… Що? Здрейфила? Жижки трусяться?

Гарольд вдавав, що це смішно. Я теж надсилу посміхнулася.

Розділ дев’ятнадцятий

Туман

І ось ми знову вирушили в дорогу. Не скажу, що я дуже засмутилася з цього приводу. Коли відступила втома й закимарив страх, мені самій розхотілося жити по сусідству зі скнарами.

Нам випав цілий день легкої дороги. Весело котилися нові вози. Жваво бігли коні, які встигли добре відпочити й від’їстися. Бовванів попереду Фіалк, котрий то зринав над землею, то знову м’яв траву копитами, витягав лебедину шию, виблискував крокодилячими зубами. Цікаво, якої він породи? І чи є такі кобили? І чи бувають у них лошата? Може, подарує колись мені Оберон крилате зубасте лошатко — за вірну службу?

Наші посохи пророкували безпечний шлях — ані праворуч, ані ліворуч, ані спереду, ані позаду Королівству не загрожувала небезпека. Не подорож — прогулянка. Я настільки розслабилася й розвеселилась, що просто на ходу, у сідлі, спробувала вправлятися у злітанні.

На привалі я щодня тренувалася. Інколи зо-всім нічого не виходило, а часом мені вдавалося зменшити свою вагу настільки, що навіть травинки під ногами розпрямлялися. Я намагалася змусити Гарольда вчити мене, він довго відмовлявся, та нарешті зізнався, що сам погано літає. І дійсно, те, що він зміг мені порекомендувати, було схожим скоріше на борсання в киселі, ніж на ширяючий політ Оберона.

Сірий кінь дивно відреагував на мої тренування в сідлі: йому, мабуть, не сподобалося, що вершник на спині стає то легшим, то важчим. Він іржав, брикався й обурювався доти, доки я не зіскочила з сідла й не побігла поряд, іноді підстрибуючи і на мить зависаючи в повітрі.

Під’їхав Ланс, якийсь час спостерігав за моїми вправами, а потім сказав:

— Завищуєш точку прикладання сили — центр ваги в тебе не в голові! І зверни увагу на вектор. У динаміці він інший, ніж у статиці.

І поїхав далі, в голову колони. Овва, ну що в нього за манера висловлюватися?

* * *

Наступного дня ми в’їхали в ліс, холодний і вологий. Земля тут була помежована ярами, завалена сухими стовбурами. Туман то густішав, то рідшав. То тут, то там стирчали гнилі пні, наче потворні пам’ятники. Усі раптом пригадали, що ми на невідкритих землях і, можливо, найважче ще попереду.

— Сме-ерть, сме-ерть!

Маленька чорна пташка порхала перед моїм обличчям, кричала голосом божевільного жебрака з таверни «Чотири собаки»:

— Сме-ерть!

— Заткни їй пельку, — кинув Гарольд. — Чого дивишся? Це смертоноша, від неї жодної шкоди, окрім галасу…

— Сме-е-ерть!

— Стули пельку! — Гарольд стрельнув у пташку маленькою колючою блискавкою. Полетіло пір’я. Припадаючи на одне крило, смертоноша здійнялася вгору і скинула звідти разом із краплею посліду:

— Не-енавиджу!

— До дощу, — незворушно сказав Гарольд.

Я перевела подих.

Ми розбили табір на краю яру. Тут було відносно чисте місце, в яру ліс був не таким густим. Невідь-звідки повіяв вітерець, розігнав мошкару, розсіяв туман, і всі побачили, що на протилежному боці яру біліє кругла башточка із широкими зубцями на даху.

— Що це, ваша величносте?

Оберон роздивлявся башточку з-під долоні.

— Ех, Ліно… Скинути б мені годків так із на-дцять… та було б нас трішечки менше — слово честі, заснував би Королівство там. Дуже хороше місце. Навіть дивно — посеред такого лісу, і таке спокійне, таке чисте місце…

— Там живуть?

— Поки що ні. Але обов’язково оселяться.

— А хто побудував цю башту?

— Ніхто. Такі білі башти — як маяки, вони дають нам знак: тут тонкий світ прихильний до нас…

— Як це? Вона що, сама виросла, як дерево? Хіба так буває?

— Буває. — Оберон усе ще дивився через яр. — Ех, Ліно, де мої тринадцять років? Чи хоча б двадцять? Га?

— Ви зовсім не старий.

— А хто сказав, що я старий? — Оберон розсміявся. — Та я й не молодий, от у чому лихо. А ти вже вечеряла?

* * *

Важко заснути, коли під вухом раз по раз хтось кричить: «Сме-ерть!». Здається, смертоношам подобалося з нас знущатися. Вони навмисно чекали, поки людина засне, і тоді кричали їй у вухо. Доводилося, лаючись, підхоплюватися, хапати посох, стріляти в темінь — а чорної пташки на той час уже й сліду нема і місце холодне, вона кепкує над нами в гілках найближчої ялинки. Скінчилося тим, що ми з Гарольдом під керівництвом Ланса накрили табір звуконепроникною сіткою.

Сітка трималася до ранку. Дивно було бачити блискавки, що перетинали все небо, і не чути при цьому жодного звуку.

— Та-а-ак, — задумливо протягнув Гарольд. — Сьогодні ми далеко не зайдемо.

Оберон, як і минулого разу, закутав табір веселковою захисною плівкою. Дощ молотив по наших наметах, по нашвидкуруч збудованих ялинових куренях. Сумували мокрі коні. Ворушилася опала хвоя — це лізли, розпушуючи ґрунт, шпичакуваті білі гриби на тонких ніжках. Кожен гриб дивився на нас витріщеним, білястим, мертвим оком. Їх топтали, збивали, спалювали посохом, а вони все одно лізли й дивилися.

Усе Королівство провело цей день біля багать. Я сиділа, наїжачившись, між Ельвірою і Гарольдом, слухала розмови й намагалася не дивитися вгору.

Бо вранці я бачила смирка — величезну багатопалу долоню, котра потягнулася з неба до мене, саме до мене. Долоня розчепірилася, маючи намір схопити мене в жменю, однак наткнулася на веселкову плівку Оберона й зникла в грозовому небі.

Одна вигода від зливи й грози — смертоноші більше не кричали.

Замучили вони зовсім. Їй-Богу.

* * *

— Ліно? Ліно, ви спите?

Мені якраз снилася мама. Як вона ласкаво будить мене, гладить по щоці, і долоня її пахне знайомими духами. Ніби вона одягнена, як на свято, усміхається, кличе: «Ліночко, донечко, вставай…»

— Ліно!

Я сіла, перехопивши зручніше посох, готова збити на льоту все, що рухається.

— Ліно… Це я! Олександр!

Я протерла очі. Глянула нічним баченням: дійсно, запона куреня була відхилена, у «дверях» рачки стояв принц. Верхня половина його була в курені, нижня — зовні.

— Ліно, — шепотів він, прагнучи не розбудити Гарольда та його матір, котрі спали тут же. — Будь ласка… Треба поговорити.

— Уночі? — запитала я неввічливо. Мені було прикро й сумно, що мій сон виявився тільки сном. Так, цієї ночі я хотіла до мами, як остання малючка у дитсадку. І мене взяла досада, що принц розбудив мене.

— Іншої можливості не буде… Виходьте, дощ припинився.

Сопучи, як Гарольд, я вибралася. Роззирнулася…

З мене вмить злетів сон.

Нічне небо сяяло. На фоні зоряних скупчень тягнулися один до одного руки-гілки. Було тихо, урочисто-тихо, і від цієї надзвичайної краси світу у мене на очах виступили сльози.

На дні яру лежав туман. Він був дуже щільний, його верхні шари видавалися поверхнею молока, налитого в блюдце. А над туманом, на іншому боці яру, світилася башточка. Їй-Богу, світилася — як зорі.

— Ліно… Зараз Ланс на варті, але він стежить за лісом, а не за табором… Я вас прошу, збережіть в таємниці нашу розмову. Що б там не сталося, що б ви не вирішили — нікому не кажіть. Присягніться.

— Присягаюся, — сказала я і тоді тільки пригадала, про що застерігав мене король щодо клятв. — А… що трапилося?

Із-за стовбура великої ялинки вийшла Ельвіра. У світлі зірок вона була блідою і особливо прекрасною, ніколи раніше я такою її не бачила. У її волоссі блищали перлинні краплі. Вінок? Діадема? Чи просто краплі дощу з ялинових гілок?

— Сталося ось що. Ми з Олександром хочемо… точніше, ми твердо вирішили… Заснувати своє Королівство. Нове. Молоде. Ви чули, що сказав учора Оберон?

— Що?

Ельвіра простягнула руку до білої башточки на схилі яру.

— Це місце для нас, Ліно. Це наш єдиний шанс. Маленьке Королівство в дрімучому лісі.

— Але ж там ніхто не живе!

— Там оселяться. Варто нам з Олександром зайняти це місце, варто увінчати голови коронами, хай вони будуть хоч би й з шишок, і посісти на трони, хоч би й з пеньків, — і наступного дня тут оселяться нові люди. А Оберон зі своїми людьми піде далі, знайде придатне місце. І рано чи пізно визнає, що Олександр нічим не поступається йому. Коли з нового могутнього Королівства до нього прийдуть посли… Він зрозуміє! Він зрозуміє, що його син гідний його слави! Так буде, Ліно, ну хіба це не справедливо?

-А… ви вже розмовляли з Оберо… з його величністю?

Ельвіра й принц перезирнулися.

— Ліно, — глухо вимовив принц, — він нас не відпустить. Він не вірить у мене.

Здається, я трохи зблідла. Принаймні щоки стали холодними.

— Але ж… ви не можете… без його дозволу? Його потрібно якось умовити?

— Його не вмовиш, — твердо заперечила Ельвіра. — Зрозумійте, Ліно, Оберон визнає тільки одного короля — себе. Сама думка про те, що хтось ще може претендувати на це звання…

— Я ж не хочу його скидати! — принц зплів пальці. — Мені не потрібен його трон! Мені потрібен мій власний…

— Ми йдемо без дозволу, — прошепотіла Ельвіра. — От, ми це сказали. Якщо ви зараз підете й донесете королю, цілком можливо, нам відрубають голови.

— Ні, — я навіть засміялася. — Він же ніяк не покарав тих принцес, Алісію й Ортензію!

— Цього разу не йдеться про вередування. Йдеться про справжній розкол, справжній бунт… як їх розуміє король. Це серйозно, Ліно, — заперечила принцеса.

Вона так це сказала, що я раптом збагнула: так, серйозно.

І щоки мої заніміли зовсім.

— Я ж присягнулася мовчати… І взагалі, до чого тут я? Навіщо ви мене покликали?

Принц і Ельвіра взялися за руки. Поглянули одне на одного. Потім разом — на мене.

— Нам потрібен маг, — сказала Ельвіра. — Нам, тобто нашому Королівству. Верховний маг. Найголовніший. Магістр.

— Я?!

— А чому б ні? Ти на ділі довела, що твоя могутність не поступається могутності Ланса. Чи навіть самого Оберона.

— Ну що ви…

— Так. А брак досвіду — річ наживна. Ти б погодилася?

Я проковтнула слину.

— Ні. Вибачте, я не можу. Я не зраджу Оберона.

— Ми так і думали, — сказав принц після паузи. — Ти не просто могутній маг, ти шляхетна людина. Та у нас є ще одна пропозиція. Коли там, у башті, виникне нове Королівство, ти зможеш потрапити додому. Одним кроком.

Я пригадала сон, до того, як з’явився принц. Додому, повернутися додому… До мами… Вона ось-ось повернеться з роботи. Подасть вечерю Петрикові й Дмитрикові, а я обніму її за шию й пообіцяю обов’язково виправити алгебру. Бо життя судить нас по іспитах, правильно кажуть вчителі…

— Стривайте, — сказала я розгублено. — Що ж це… Адже все одно — зрада. Виходить, я кидаю Королівство в дорозі. А що там попереду, ми ж не знаємо? Може, всі вони загинуть, тому що не буде поряд ще одного бойового посоха?

Принц і Ельвіра перезирнулися втретє.

— Ми знали, що ти відмовишся, — дуже сумно сказав принц. — Що волітимеш, можливо, померти в дорозі, але не кинеш Королівство Оберона… Тоді у нас до тебе остання пропозиція, точніше прохання. Якщо ти нам відмовиш, ми не образимося. Просто… ми тоді загинемо, напевно.

— Від чого?!

— Ми підемо туди через яр, — заговорила Ельвіра, і сяяння зірок матово відбилося на її білому обличчі. — Крізь туман… Будь ласка. Проведи нас трохи. Поглянь, чи відкритий шлях, чи нема небезпеки…

Я мимоволі глянула на башточку. Зараз, під зірками, вона здавалася майже поряд. Й палицею докинеш.

— Але ж король завтра однаково дізнається…

— …Що ти нам допомагала? А як він дізнається? Ніяк. Якщо ти сама йому не скажеш.

— Ні, він дізнається, що ви пішли…

— Тоді буде пізно нас повертати, — сказала Ельвіра з прихованим торжеством. — Ми будемо суверенним Королівством.

Я розгублено мовчала.

— Спершу король гніватиметься, — сказав принц. — А згодом, згодом усе вляжеться. Він сам зрозуміє власну неправоту. І коли через багато років він дізнається, що ти не допустила нашої загибелі в цьому яру, буде вдячний тобі.

— Вдячний, — підтвердила Ельвіра.

Я глянула тепер уже на яр. Туман… А що там, під туманом?

— Ні, хлопці-дівчата ми так не домовлялися, — сказала я охриплим голосом. — Брехати Оберонові…

— У чому брехати? Просто промовчати!

— Зрештою, ти не обіцяла не відходити від табору ні на крок? Чом би тобі не прогулятися під зорями? Чом би тобі при цьому не перевірити посохом можливу небезпеку? А ми просто випадково опинилися поряд… Адже ми за себе відповідаємо, а не ти за нас, — у Ельвіри заблищали очі.

Я глянула на неї — зовсім доросла… гарна… закохана. І принц поруч. Дивиться жалісливо, як собачка.

— Ми ж усе одно туди підемо! І якщо загинемо, як же ти далі житимеш? — запитав принц.

Я мовчала.

— Ми йдемо. — Принц поправив на плечі мішок. — Прощавай.

Вони озирнулися й попрямували в темряву.

— Стійте! — Мене пробирали дрижаки. — Добре… Годину можу вам виділити. Щонайбільше годину! Якщо там небезпека на дні, тоді відступаємо, ясно? І якщо ви мене зрадите, якщо розповісте Оберонові…

— Нізащо! — принц спалахнув. — Ліно… Приїжджай потім до нас у Королівство! От побачиш, я звелю поставити тобі пам’ятник!

Я фиркнула. Уявила собі цей пам’ятник біля входу до палацу: кам’яна, я стою в гордій позі з посохом, із набалдашника б’є фонтан…

Хай йому грець!

А класно було б!

Ніч стояла тиха-тиха. Тільки з деяких куренів долинало тихе хропіння. Табір, втомлений грозою, спав, і тільки Ланс…

— До речі, де Лане?

— Біля королівського шатра. Він дивиться в інший бік, не турбуйся. Та й узагалі, ти що, не маєш права погуляти?

Щодо права на такі прогулянки я дуже сумнівалася. Нічого, у будь-яку мить можна повернутися назад. Зрештою, я відмовилася від посади верховного мага, від негайного повернення додому… Я не зрадниця. Навпаки, можу собою пишатися.

Дорога до яру була непростою, проте й не дуже складною. Спускалися порожняком, тільки принц ніс на плечах дорожній мішок, у ньому щось неголосно дзвякало, мабуть, казанок. Я йшла попереду, дивилася нічним баченням, підказувала принцові й принцесі, куди краще ступати.

На межі туманної пелени зупинилася. Поводила посохом уперед-назад, праворуч-ліворуч… Начебто небезпеки не було. От тільки туман…

Він мені не подобався.

— Може, далі ви без мене? — запитала я й зашарілася. Виходило, ніби я посилаю беззахисних людей назустріч небезпеці.

— Тільки двадцять хвилин минуло, — сказав принц, цокаючи від вогкості зубами. — Ти ж нам годину обіцяла?

— Там що, нечисто? — запитала Ельвіра.

— Та як вам сказати, — я похитала головою. — Ланс сказав би… рівень зла не перевищує фоновий.

— Тоді йдемо?

— Давайте триматися одне за одного, — вирішила я. — І якщо щось трапиться, виконувати мої накази негайно!

Стискаючи однією рукою посох, а другою — долоню принца, я сміливо ступила в туман.

Він дійсно був, як густе молоко. Він піднявся мені до колін, потім по груди, потім по шию. Занурюючись з головою, я мимоволі затримала дихання і примружилася. Розплющила очі. Ура! Я бачила! Бачила в тумані! Правда, нечітко. Усе навколо було затягнуте серпанком, схожим на жовтуватий розплавлений парафін.

Дно яру було гладеньке, без западин, без гострого каміння. Я поводила посохом — рівень небезпеки не зріс. Обережно ступаючи по піску, перемішаному з опалою хвоєю, я повела принца (він нічого не бачив, витріщав сліпі очі) й Ельвіру (вона, здається, бачила краще, принаймні намагалася вдивлятися) на той берег.

Та тут зовсім недалеко.

Я доведу їх до протилежного боку яру і повернуся. І ще встигну поспати до ранку.

А якщо запитають, чому не розповіла вчасно про плани принца й принцеси, скажу чистісіньку правду. Адже я присягнулася мовчати, а клятва — це зобов’язання.

Ми все ще спускалися, а найнижче місце яру було вже зовсім поряд, тут, перед нами…

Сіпнувся посох у моїй руці, як чутлива вудка, що вловила клювання. Я повернула голову…

— Небезпечно! Назад! Назад!

Мало не викрутивши принцові руку, я кинулася схилом вгору. Він був важчим за мене, не міг зрозуміти, що відбувається, а тягнути його мені просто бракнуло сили. Я знову глянула на темне й каламутне, схоже чи то на потік пінявої води, чи то на величезний потяг, що наближався по дну яру. У нас був іще шанс відскочити з його дороги, коли Ельвіра раптом рвонулася вперед, на той бік, до своєї мрії, до нового Королівства. І потягнула принца за собою.

Рука принца висковзнула.

Не розуміючи, що роблю, я стрибнула за ними, обіперлася посохом об пісок і хвою, наставила набалдашник проти лавини, щосили намагаючись зупинити її…

Мене підхопило й понесло, ніби в потоці меду. Липке, тепле, туге, не стати на землю, не виплисти, не вирватися.

Поряд борсався принц.

Я бачила, як марно намагається вирватися з липкого повітря Ельвіра.

Одне добре — посох із рук я так і не випустила.

Розділ двадцятий

Самі

Якби ви впали в річку зі згущеним молоком…

Якби мільйони змій, виготовлених із несмачного желе на кондитерській фабриці, всі переплуталися й почали поволі звиватися…

Якби… Тобто ніякого задоволення в цьому не було.

У щільній струмуючій масі можна було дихати (насилу) і трохи бачити (немов крізь каламутну воду). Ні смаку, ні запаху, ні взагалі поняття, що це таке, — неначе сам туман згустився й став нашим ворогом. У ньому не можна було пливти — опускалися руки, ноги не знаходили опори. Ми борсалися, мов космонавти-новачки, котрі вперше потрапили в невагомість. Крутячись і сіпаючись у прозорому киселі, ми примудрилися схопитися за руки і не дали туманові розтягнути нас у різні боки — але це була наша єдина перемога.

Навколо мчали чорні тіні горбів і дерев, і тільки небо, безтурботне перлисте небо було нерухомим. Довго це триватиме? Років сто. Чи тисячу. І я, як не намагалася, нічого не могла зробити доти, доки потік туману, що ніс нас, не схлинув сам, і ми не зависли — на мить — у повітрі, між зірками зверху і чорнотою внизу.

— Ай!

Упавши, я вдарилася грудьми об посох. Було боляче й паморочилося в голові, проте я все-таки підхопилася — як мені здалося, одразу ж, хоча насправді, мабуть, минуло кілька секунд. Поряд підіймався із землі принц…

А просто перед нами височіла постать, неясна, сіра, майже невидима у світлі зірок. Зціпивши зуби, я змусила себе поглянути на неї нічним баченням…

Величезна баба, товста, приземкувата й гола, здається, була повністю виткана, із туману. На круглому обличчі блукали очі — саме блукали, не маючи постійного місця. Це були маленькі чорні ямки в напівпрозорому холодці. Безформний ніс нависав, ніби величезна крапля, от-от готовий відірватися й упасти. Її тіло опливало, як гаряча грудка жиру, не розібрати було ані рук, ані ніг, ані грудей. З куточка великого рота витікав, як макаронина, струмок напівпрозорого желе — такого ж, як те, що принесло нас сюди.

Від жаху й огиди у мене гостро заболів живіт. Тремтячими руками я підняла посох, наперед знаючи, що приречена: з цим чудовиськом, мабуть, не зміг би впоратися й сам Оберон. Це вона? Та сама, про кого він говорив? Королева туману?!

Сьорбнувши, баба втягнула в себе залишки маси, що струменіли біля неї. Облизалася безформним і розпливчастим, як вона сама, язиком. Глянула мені просто в очі. Я відступила, все ще тримаючи посох перед собою, однак уже готова кинути його й тікати геть, ламаючи ноги, хоч би й назустріч погибелі…

— Зло не має влади! — пискнула я. Набрала більше повітря й крикнула ще раз, майже басом: — Зло не має влади!

Набалдашник мого посоха тьмяно палахкотів. Я підняла руку, ніби відводячи від очей ману. Я хотіла, щоб чудовисько зникло, розтануло, пропало…

Чорний рот, утопаючи в складках туману, шугонув полум’ям. Знову почувся звук — ухання, булькання, шипіння і свист, — бабища сміялася. Вона зробила, що хотіла, їй було цікаво подивитися, що з цього вийде. Хрюкнувши, вона подалася вперед, нависла над нами, як хмара, а потім раптом змахнула всіма своїми складками й злетіла.

І підіймалася все вище, відлітала все далі, аж поки яснішим стало над нами небо, аж поки ми не залишилися одні на нескінченній чорній рівнині.

* * *

— Це ви у всьому винні.

Я їх ненавиділа — обох. Вони сиділи, похнюпившись, поряд на стовбурі поваленого дерева. І принц, і принцеса мали кепський вигляд - брудні, бліді, у Ельвіри обличчя у потьоках від сліз. У принца розбита губа. Я могла б підлікувати, але зась. Нехай страждає.

— Це ви! Що ви вчинили! Що тепер буде!

Мовчання.

Ані високості, ані я навіть не уявляли, куди нас занесло і як звідси вибратися. Мій посох не знаходив в осяжному просторі ані Оберона, ані Гарольда, ані Ланса, зате постійно нагадував про небезпеку.

Небезпека скрізь. За кожним колючим кущем, за кожним кривим деревцем, за кожним трухлявим пеньком. Під ногами болото. Небо затягнене туманом. Де Королівство? Як його шукати?

Що подумає Оберон, коли йому скажуть, що принц, принцеса і молодший маг дороги зникли?

Ну ясно, що він подумає, — зрада. І матиме рацію. Я спокусилася на обіцянки, захотіла стати магістром… Захотіла додому… Захотіла собі пам’ятник біля входу до палацу… І зрадила Оберона. Зрадила всіх, хто в мене вірив.

— Отже, — сказала я тремтячим чи то від люті, чи то від жаху голосом, — я йду. Засновуйте своє Королівство… Просто тут, на цьому болоті, і залишайтеся!

Повернулася й пішла геть. Хлюпала під ногами вода. Колись тут був могутній ліс, і гігантське коріння, що стирчало до неба, є тому підтвердженням. Потім налетів ураган, чи пожежа, чи ще якесь лихо… Чи хоча б туманна бабища потопталася. Старий ліс вимер, а новий так і не виріс. Хіба це звалище деревних виродків можна назвати лісом?!

Смерділо вогкістю й гниллю. Посох раз по раз здригався в руках: небезпека праворуч… Небезпека ліворуч… Я йшла все повільніше, вертіла головою: мені дуже не подобалися поляни, затягнені мохом. Добре, якщо там просто трясовина під зеленим покривалом. А якщо трясовина ще й власників має?!

І ще ті цятки в небі… То з’являються, то зникають у тумані. Птахи? Хотілося б вірити…

Те, що літало, спустилося нижче. Їх було штук двадцять, з хмари з’являлися все нові й нові — ой леле, та скільки ж їх! Схожі на величезних метеликів… Ні! Найбільше ці тварюки скидалися на літаючі махрові рушники.

Хватавці! Безліч! Хмари!

Збираються щільною зграєю — на щастя, не наді мною… Щось їх зацікавило зовсім неподалік, там, звідки я прийшла…

Принц і Ельвіра!

У мене перехопило подих.

Я залишила їх самих.

* * *

«Коли їх багато, — казав Гарольд, — вони налітають на подорожнього зусібіч, обліплюють так, щоб не було й щілини, і…»

— Допоможіть!

Принц стояв, притиснувшись спиною до тонкого стовбура, і відбивався від хватавців посохом. Йому залишалося жити кілька секунд — ось вони обліпили його, наче мокрою тканиною, заліпили рот, і крик стих.

Ельвіра метнулася йому на допомогу. Голіруч спробувала відірвати хватавців від Олександра, та де там — її теж накрило, сповило, як танцюючу мумію, яка ще й кричала…

— Тримайся! — заревла я незнайомим дорослим голосом і вдарила по хватавцях «розсипними іскрами», як навчив мене недавно Оберон.

Зашипіло. Засмерділо гаром. Зграї тварюк над головою не порідшали, нічого не змінилося — принц і принцеса відбивалися слабше й слабше…

Ризикуючи переламати ноги, я стрибнула через повалене дерево, через перевернутий пеньок і вдарила таким феєрверком, що волосся задимілося на голові.

Ті, що ще залишилися живими, здійнялися в небо. Решта зморщилася, як згорілий папір. Принц заворушився, струшуючи з себе шматки плоті. Ельвіра лежала нерухомо. У мене не було часу допомагати їй — на мене націлювалася з висоти багатосотенна зграя, і весь мій бойовий досвід, набутий за час мандрів, був тепер дуже до речі.

Жахливий смердючий попіл сипався з неба. Я задихалася й кашляла. Минула хвилина, друга, здавалося, це не закінчиться ніколи — і раптом небо очистилося. Тільки одна конаюча тварюка повільно кружляла, як надутий вітром поліетиленовий мішечок.

Я всією своєю вагою обіперлася об посох. Озирнулася…

Вони були живі, обоє. Щоправда, у принца кровила половина обличчя, ніби по ньому пройшлися наждаком. А Ельвіра, здається, була в шоці — бліда, з розширеними зіницями, часто дихала, дивитися дивилася, однак нічого сказати не могла…

Я стала навколішки. Простягнула над головою принцеси тремтячу брудну руку з обламаними нігтями:

— Оживи.

Ельвіра опустила повіки й задихала спокійніше.

Принц нервово глянув на небо. Я озирнулася, ніби схаменувшись, підняла антену-посох, помацала…

Небезпека скрізь. Але глуха, зачаїлася.

* * *

Через кілька годин ми набрели на озерце із чистою водою і влаштували привал. Доля наша тепер прояснилася остаточно.

Королівства не знайти. Ми загубилися на невідкритих землях.

Без мага дороги принц і принцеса протягнуть тут хвилин тридцять, не більше. А скільки проживемо утрьох — знає тільки королева туману.

Усівшись на березі, ми дружно заціпеніли. Не хотілося ані рухатися, ані говорити. На поверхню озерця час від часу виривалася з дна велика бульбашка, лопалася, і тоді по масляній гладіні розходилася кругла хвиля.

— Що це було? — запитав нарешті принц. — Хто там сміявся?

Виявляється, вони з Ельвірою не бачили туманну бабищу. Тільки відчували небезпеку і чули сміх. Я описала їм, не оминаючи подробиць, усе, що відбулося в перші хвилини після нашого звільнення з потоку.

— Отже, це вона все підстроїла?! — принц майже кричав. — Отже, це вона… Вона навіяла нам ідею піти, залишити Королівство, зажити своїм…

— Ніхто вам нічого не навіював, — сказала я жорстко. — Ви самі цього вже давно хотіли. Ви тільки про це й мріяли. Я чула ваші розмови!

— Ти підслуховувала?!

— Тихше, принце, — сказала Ельвіра. — Ліна не сказала королю жодного слова, ось про що подумай. Якби вона не була такою благородною…

— Ми б тут не сиділи, — люто обірвала я. — Треба було відразу все вибовкати, і тоді…

— Нам би відрубали голови, — спокійно закінчила Ельвіра. — Точніше мені. Олександр усе-таки єдиний син короля. А я — ходяча загроза розколу. Оберон не церемонився б зі мною.

— І правильно, — я дивилася просто їй у вічі. — Бо тепер — тепер! — Королівство залишилося без мага дороги. Саме це баба й хотіла від самого початку. І вони там можуть загинути, всі наші люди, все…

— Не перебільшуй, — Ельвіра спробувала посміхнутися. — Втратити тебе для Оберона прикрість, зрозуміла річ, однак це не найбільша втрата. За магічною силою король перевершує тебе в тисячу разів. А є ще Ланс. І Гарольд…

— Ах, он як?! Що ж ти мені раніше казала, що моя могутність відповідає Обероновій? Підлабузнювалася, так?

— Не кричи, — втомлено зітхнула Ельвіра. — Я, може, хочу тебе заспокоїти. А ти сердишся.

Ми замовкли. Стало тихо. Тільки булькали, підіймаючись з дна, бульбашки — буль… буль…

— Нам нема сенсу лаятися, — знову почала Ельвіра. — Ми в одній ямі. Треба вибиратися. І ти, Ліно, чудово розумієш, що твоя відповідальність зараз — це ми. Від тебе залежить, житиме син короля чи його зжере якась капость.

Звичайно, мені нічого було їй заперечити. Я сумовито мовчала.

— Ми повинні боротися й вижити, — продовжувала принцеса впевненіше. — І коли вийдемо на нове місце — ми все-таки облаштуємо там Королівство. Тоді ти станеш верховним магом… чи підеш додому. Для тебе це теж єдиний шанс, зрозумій!

— Я однаково залишуся зрадницею.

— Хто сказав? Хто сказав «зрадниця»? Оберон, можливо, ніколи не дізнається, що з нами трапилося. Наприклад, він подумає, що на нас із принцом напало чудовисько, ти кинулася нас захищати, і ми разом загинули… Оберон, можливо, тебе героєм вважає посмертно, а зовсім не…

— Кого ти хочеш обдурити? — я дивилася на озеро. — Оберона? Мене? Себе?

Яка неприємна, неприродна тиша стояла в цьому лісі!

— А що ми їстимемо? — сумно запитав принц.

Запитав би щось полегше!

* * *

Навіть не знаю, що б я без посоха робила. А так вдалося й вогонь розвести, й одяг висушити, і відшукати серед безлічі потворних грибів такі, які безпечно їсти. Ми нахромлювали їх на прутики й пекли на вугіллі. Добре б ще якусь рибину зловити, та вудки нема, а посохом я не вмію…

Ми зігрілися, абияк втамували голод і навіть трошки поспали — принц із Ельвірою обійнявшись, я осторонь, згорнувшись у клубок. Вони любили й підтримували одне одного, — я не могла цього не бачити. Ця любов могла бути хоча й слабким, та все ж виправданням тому, що ми вчинили…

Тільки мені не було виправдань.

Я проклинаю той день, коли познайомилася з принцом на березі, коли почала прихильно до нього ставитися. Він відчував у мені цю слабкість, адже не пішов до Ланса чи Гарольда — до мене пішов, пропонуючи зраду, і не помилився.

А здавалося все так просто: перетнути яр і повернутися назад!

Я лежала, обійнявшись із посохом, і згадувала того, хто дав мені мою першу магічну зброю. Уявляла, як Оберон сидить у шатрі — спокійний як завжди, і суворий — як ніколи раніше. І Гарольд не знає, куди подіти очі. І Ланс роздивляється свій кістяний посох із повною байдужістю на обличчі — зради траплялися раніше, зради будуть завжди. Не турбуйтеся, ваша величносте, ще є маги, віддані вам і Королівству…

А якщо нападуть сосуни?

А якщо знову доведеться тікати від небезпеки під землю? Утрьох не втримати тунель, він завалиться, всі загинуть…

А що думають про мене стражники? Кухарі? Музиканти? Мати Гарольда? Напевно, тільки й розмов…

Чи, навпаки, всі мовчать, ніби змовилися забути моє ім’я. Ніби мене ніколи з ними не було. Неначе я не рятувала їх, ризикуючи життям…

І я заплакала від жалю до себе. І ще від сорому.

…Добре, що нема дороги назад. Бо не знаю, як би я наважилася глянути в очі Оберонові. Пан або пропав: я доведу закоханих до безпечного місця. Хай роблять що хочуть. Хай засновують своє Королівство на зраді… А я піду додому. І більше ніколи в житті не відкрию жодної казки: читатиму й дивитимуся тільки про те, що існує в моєму світі. Про політику, техніку, спорт. Про моду. Вивчуся, стану економістом. Зароблю багато грошей. Куплю квартиру…

Сльози текли по моїх щоках, падали в мох і тонули в ньому, не залишаючи слідів.

Розділ двадцять перший

Поневіряння

Ось воно, моє Королівство. Бредуть, узявшись за руки, дивляться під ноги. І правильно роблять: земля горбиста, стирчить коріння, раз у раз трапляються то ями, то чиїсь нори…

Здригнувся посох у руці. Небезпека. Де, зверху? Праворуч? Ліворуч? Де?! Ах, знизу…

Так і є, у дірці під перекосокривленим пнем поблискують очиська. Начебто маленькі. Але не дамо себе пошити в дурні: воно може бути отруйне. Чи їх багато. Чи це не очі взагалі, а…

Посох реагує швидше, ніж я. Те, що здавалося пнем, насправді щось зовсім інше. Ось воно підіймається, спираючись на коріння, з тріском робить кілька кроків уперед…

Червоно-зелений струмінь охоплює його ніби вогненним поясом. Тварюка здригається, однак іде, тягнеться корінням-щупальцями, одне з них обвиває посох і рве з рук — здираючи шкіру з долонь.

Проте головного удару вже завдано. Полум’я здіймається звідкись знизу і охоплює весь пень. Я вириваю посох зі щупалець, що конвульсивно сіпаються.

Смердить. Фе… Ну й гидота.

З багаття розбігаються, виблискуючи очками, коричневі пласкі істоти. Кожне схоже на щура, якого переїхав асфальтовий каток.

Пень падає набік. За основу йому служить м’ясиста гидота, що вже підгоріла, схожа на ілюстрацію з лікарського довідника.

Я відводжу очі.

* * *

Як рахувати дні? Робити зарубини на палиці? І якої болячки їх взагалі рахувати, якщо перший схожий на другий?..

Мертвий ліс здавався нескінченним. З їстівного були тільки гриби, мене вже нудило від самого їх запаху. За розваги слугували страховиська, що атакували нас майже безперервно вдень і вночі.

А головне, я була сама. Абсолютно. Як ніколи в житті.

Ельвіра і принц — удвох. А я — я не мала з ними нічого спільного.

Якось уночі (а лягала я в одязі, з посохом у руках, покладаючись на чутливість моєї зброї) я ніяк не могла заснути. Лежала й переверталася з боку на бік, дивилася, як повзе по небу місяць. Мені здавалося, що я захворіла, лежу з температурою і бачу нескінченний страшний сон.

Тихо встав принц — моє вухо, натреноване, розрізняло тріск кожної голочки у нього під ногами.

Він нахилився до мене. Він знав, що я не сплю.

— Ліно… давай помиримося, га?

— Я з вами не сварилася.

— Бач… Однаково нічого не повернеш. Який сенс на нас сердитися? Ельвіра переживає за тебе… Вона по-своєму тебе любить, хоче, щоб ви були подругами. Зрозумій, усе це колись закінчиться. У нас попереду багато хорошого. Своє Королівство…

— Це у вас попереду, а не в мене.

— А ти максималіст. Знаєш, що це? Це людина, яка не визнає ніяких компромісів, угод… Ми винні перед тобою, це правда. Але ж ми усвідомлюємо свою провину. І просимо вибачення. І готові затерти… Ліно! Ти чудовий маг дороги! На тебе вся наша надія, ми будемо дуже вдячними — все життя… Ну вибач нам, будь ласка! Так же не можна йти — ворогами…

— Я вам не ворог, — сказала я вперто.

Наступного дня після довгого важкого шляху по болоту ми вийшли знесилені до того самого озерця, від якого почалася наша самостійна подорож.

* * *

Я намагалася переконати себе, що це інше, просто дуже схоже місце. Але самообман не міг тривати довго: ось сліди від нашого багаття. Ось зарубки на стовбурі. Ось клаптик Ельвіриної спідниці.

Не насмілюючись дивитися на своїх супутників, я сіла на березі. Втупилася у воду. Так само здіймалися бульбашки з дна — буль-ль…

Оберон не встиг навчити мене орієнтуванню на магічній місцевості. Він не знав, що мені це знадобиться. А може, вся річ у туманній бабищі? Може, саме це вона мала на увазі, коли сміялася з нас?

Це кінець. Так мені здалося в цю мить. Я зрозуміла, що ніколи не повернуся додому. Ніколи не побачу маму.

А наступна думка була ще жахливішою: а що буде з моїм світом, якщо я в нього не повернуся?! Адже він так і завмер, чекаючи на мене, дорогою додому я повинна повернутися в ту ж мить, з якої пішла… А якщо я ніколи не повернуся? Що ж, мій світ так і залишиться нерухомим навіки-віків?! І мама ніколи не прийде з роботи… І…

Мені хотілося заревти, але в цю мить за моєю спиною гірко, голосно, по-дитячому розридалася Ельвіра. Я озирнулася — принцеса плакала, як маленька, на плечі принца, а той гладив тремтячою рукою її волосся і щось шептав на вухо. І я побачила, як йому лячно й гірко і як він збирає всю мужність, щоб виглядати спокійним. І теж, мабуть, прощається зі всіма своїми мріями: одружитися, жити довго та щасливо й померти з принцесою в один день…

Тоді я встала.

Закусила губу. Ударила об землю посохом…

Бабах!

Зелений промінь пішов у небо. І ще раз. Бабах!

Відповіді не було, та я й не чекала на відповідь. Це був знак мені самій — і туманній бабищі. Побачимо, хто сміятиметься останнім.

Ельвіра перестала плакати. Дивилася на мене з острахом і здивуванням. Напевно, в цю мить у мене був якийсь особливий вираз обличчя…

— Не бійтеся, — сказала я їм обом. — Я виведу вас, і нічого з нами не трапиться. Присягаюся.

* * *

Тепер ми просувалися повільніше, раз по раз зупиняючись. Та це й на краще. По-перше, так важче втрапити в пастку. А по-друге, цього разу я була впевнена, що не воджу своє Королівство по колу.

І справді, місцевість навколо швидко почала змінюватися.

Зникли і завали, і старі пні. З’явилася травичка. Дерева навколо вже не здавалися такими змученими паралітиками, як раніше. Сухішим стало повітря, легше дихалося, з’явився вітерець. І якось надвечір ми вийшли до руїн замку.

Несміливо підійшли до мертвого громаддя і зупинилися.

Уперше за багато днів посвітлішало небо. Косе проміння падало обгорілими стінами на щербаті стіни із сірого каменю. Одна башта колись спалена, чорніла, друга була наполовину зруйнована. Рів порожній, міст опущений. І жодної душі.

Я підняла посох. Небезпека в замку існувала, однак стара, притлумлена. Мабуть, дах міг от-от обвалитися. А може, отруйні змії оселилися в руїнах.

— А давай туди не підемо, — тихо запропонувала Ельвіра.

— Там не небезпечно.

— Просто не хочеться.

Мені зовсім не хотілося сміятися над її страхами.

— Якщо піднятися на башту, — зауважила я невпевнено, — можна оглянути все навкруги. Можливо, тут є поблизу безпечне місце? А ми його пропустимо?

— А як ти піднімешся на башту? — заперечив принц. — Тут же все може від одного пчиху розвалитися…

— Побачимо, — я зручніше перехопила посох. — Давайте все оглянемо, а раптом тут знайдеться щось підходяще для нас?

* * *

Підходяще знайшлося. По-перше, колодязь із чистою водою, глибокий, з добротним відром на ланцюзі й скрипучим коловоротом. По-друге, будиночок призначався для варти — принаймні ми вирішили, що саме тут мешкала раніше варта моста. Ця простенька з вигляду споруда не погнила й не розвалилася, хоч дерево й почорніло від часу, а земляна долівка поросла травою та мохом. Принц нарубав ялинових гілок, ми вистелили ними долівку в хатині, розвели вогонь у маленькій глиняній печі й уперше за багато днів влаштувалися із сяким-таким комфортом.

— Я кролика бачив, — сказав принц.

Я пожвавішала:

— Справді? Підемо на полювання?

— Пізно, — сказала Ельвіра. — Темніє… Ми що, ніч не переночуємо без вашого кролика?

Останнім часом їй було зле — болів шлунок. Вона дуже схудла, знесиліла, однак їсти майже не могла. Я сподівалася, що коли ми добудемо нормальну їжу, здоров’я принцеси покращиться.

— Ну, ніч ми, припустимо, переночуємо, — принц із хрускотом потягнувся. — А завтра вдосвіта… А як їх ловлять?

— Піймаємо й голіруч, — я дивилася на вогонь у печі, це було стократ прекрасніше за будь-який телевізор. — І запечемо… Чи зваримо? Чи половину запечемо, а половину зваримо.

— Тихіше, — сказала раптом Ельвіра. — Ви нічого не чуєте?

Ми з принцом одразу замовкли.

Здалеку долинав шум. Спочатку він був ледве чутним, майже невиразним, проте вже за кілька хвилин можна було розібрати кінський тупіт. Брязкіт металу. Гуркіт коліс. І — від цього звуку мене мороз пробрав від маківки до п’ят — спів сурми. Знак, що похід триває і обозу не можна відставати…

— Оберон іде! — прошепотіла я із жахом і захопленням. — Це наші…

Ельвіра й принц зблідли так, що навіть відблиски вогню в печі не додавали їхнім обличчям теплішого відтінку.

Гул каравану наближався.

— Стривай! — пошепки благав принц. — Стривай… хвильку…

А в мене й самої зникло бажання бігти назустріч. Бо ж доведеться відповідати. Просто зараз, негайно, вже. І що я скажу?!

Ми втрьох припали до маленького віконця. Ось з’явилися прапорці на списах… Білий кінь і його вершник, на голові вершника блищала корона…

Це був не Оберон.

Завмерши, стиснувши долоні одне одного, ми дивилися, як з’являються люди. Вершники й піші. Карети. Вози. Знову вершники… Багато, довгенька вервечка, ціле Королівство…

Ніч просвічувала крізь їхні тіла, зодягнені у лахміття. Сірі слуги-примари крокували за обозом. Примара-король сидів на дохлому коні, стирчали крізь шкіру круглі кінські ребра. На ногах у піших дзенькали іржаві залізні черевики. Примара-сурмач підняв іржаву сурму…

Тільки не привал! Будь ласка! Тільки не привал!

Сурмач зіграв «довгу дорогу».

Караван проминув замок, навіть не глянувши на нього. Хвіст процесії давно розтанув у темряві, а ми все ще стояли біля віконця, тримаючись за руки й не вимовивши ані звуку.

* * *

Цієї ночі я не спала зовсім. Я думала про наше Королівство — те, що ми залишили. Про Оберона. Про Гарольда і його матір.

А якщо на них чекає така ж доля? Якщо вони не знайдуть прихистку і будуть приречені блукати вічно, безупинно, у залізних черевиках?

Піч вистигла, в будиночку похолодало. Я вийшла (наближався світанок) і відправилася на розвідку.

Обійти замок навколо не вдалося: протилежний схил горба був помежований ярами і затягнутий колючими кущами. На дні рову булькало якесь багно. Я обережно перейшла міст, увійшла у відчинені ворота й нерішуче зупинилася.

Пустка, гнилизна, запустіння. Іржава зброя на підлозі. Людський кістяк на підступах до сходів, поряд зламане тьмяне лезо — ким би він не був, та все ж померти йому пощастило на бойовому посту…

У дальньому темному кутку ще хтось лежав, проте я не хотіла його розглядати. Обережно обминувши рештки на сходах, рушила вгору. Зруйнований замок був порожній, тільки тенькання мого серця, дихання й тужливе бурчання в животі порушували тишу. І я було зовсім уже заспокоїлася, коли назустріч мені із-за рогу виступив хтось чорний, невисокий, із зеленими пломеніючими очима.

— А-а-а!

Струмінь вогню шугонув із посоха. Чудовисько зникло — не померло і не втекло, а просто розтануло. Трясучись, я заглянула за ріг. Переді мною висіли на стіні залишки срібного дзеркала, колись майстерно відполірованого, а зараз закопченого начорно, з рваною діркою посередині.

— Оце так, — сказала я жалісливо.

Через кілька маршів висіло ще одне дзеркало, і те, що я в ньому побачила, несподівано мені сподобалося. Дівчинка, котра дивиться на мене із задзеркалля, була, звичайно, замурзана й розпатлана, з губами, обкиданими лихоманкою, з подряпиною на носі, але очі, налиті зеленим вогнем, вселяли повагу. Від одного такого погляду нормальна людина тікатиме, не озираючись. Навіть чудовисько сто разів подумає, перш ніж напасти. До того ж дуже переконливо виглядав посох: я тримала його недбало й водночас міцно, видно було відразу — це не іграшка і не бутафорія. Набалдашник палиці розгорявся то теплим зеленим, то похмурим червоним вогнем.

От якби Оберон мене зараз побачив…

Після цієї думки відразу щезло бажання милуватися собою. Зітхнувши, я рушила далі — треба було відшукати безпечну дорогу вгору.

* * *

Чорна від кіптяви, сякаючись і чхаючи, я вилізла на вершину обгорілої башти саме тоді, коли з-за лісу визирнуло сонечко.

Я замружилася, змінюючи нічне бачення на денне.

Розплющила очі й знову замружилася від яскравого світла навколо, від вітру, що забивав дихання, від сяйва сонячного диска, половина якого ще ховалася за горизонтом. Потерла запалені повіки. Глянула втретє.

Клубочився туман над напівмертвим ліском, де ми блукали багато днів. Десь там сіра зла бабища. Стежить за нами чи втратила наш слід? Хоче нас занапастити чи взялася зараз за Оберона та його людей?

Чи їй достатнього того, що в Королівстві — розкол? Ох, не вірю я: такі баби все доводять до кінця…

Я зітхнула. Пора заборонити собі такі думки — опісля завжди хочеться лягти й померти. А помирати ніяк не можна — хто тоді відповідатиме за принца й Ельвіру? Обережно перенесла вагу тіла з однієї ноги на іншу (жодна сходинка тут не викликала великої довіри). Глянула на захід — туди, куди сонячне проміння ще ледве-ледве проникало.

Теж ліс. Однак начебто здоровіший. Дуби? Сосни? Клятий туман… У кронах є просвіти і чималенькі. Поляни? Пологий схил… А що там далі? Там, за лісом?

Туман розсіювався, мов натовп, сонячне проміння розштовхувало його, притискало до землі. Я примружилася вдивляючись. У мене міцнішало відчуття, що ризикований шлях на башту. Там щось є, на південному заході. Зараз сонце підніметься вище, і я побачу…

Небо. Синє небо. Більше нічого. Крутий схил? Низина? Яр, чи що?

Стривай, стривай. А чи небо це?

Море.

Наче потік холодної води, шкіру всипали сироти — від потилиці до п’ят. Море! Там море! Я знаю, куди йти!

Я набрала повітря, щоб закричати на повні груди. У цю мить камінь під моїми підошвами раптом вирішив, що він дуже довго був частиною старих сходів.

Хрясь!

Падаючи, я вхопилася однією рукою за край стіни. Піді мною загуркотіло, знизу піднялася стовпом пилюка, оповила мене не гірше, ніж густий туман…

Якби я навчилася літати!

Я спробувала підтягтися на одній руці. Ноги мої зашкребли по каменю, шукаючи опертя.

Начебто намацали крихітний виступ… Я обіперлася підошвами, всім тілом притиснулася до чорної стіни…

Пальці зісковзнули. Я полетіла вниз.

* * *

Ніколи в житті не ламала кісток — отаке щастя. Були розтягнення й удари, переломів — ніколи.

Я лежала на купі каміння, яке недавно було сходами. Наді мною яснів клапоть неба в рамці закопчених кам’яних зубців. Нічого собі я летіла! Як там мій хребет?!

Так, руки начебто слухаються. А ноги?!

Я підвела голову. Глянула на свої ноги в чорних від кіптяви чоботях. Права у відповідь на моє зусилля ледве-ледве ворухнула стопою, наче заспокоюючи мене: тихо, Ліно, все гаразд…

Ліва лежала, якось дивно вивернувшись. Я придивилася… у мене потемніло в очах.

Це не просто перелом. Це перелом, як кажуть лікарі, зі зміщенням. Може, взагалі відкритий. Ма-мо…

Спокійно. Тільки не панікувати. Ніхто мені не допоможе — принц і Ельвіра навіть не знають, де я. А здогадаються — не наважаться ввійти до замку. А коли наважаться, не знайдуть дороги. А якщо і знайшли б — чим вони мені допоможуть? Ну чим?

Нога набрякала, починала пульсувати. Це поки що я не відчуваю болю. А що буде за кілька хвилин?

Страх заважав думати. Страх не давав ворухнутися. Я, як муха, завмерла на краю паніки, ще мить — і впаду в яму, з якої нема вороття. Мене чекає довга, болісна смерть…

І чому туманна бабища не вбила мене відразу?

Навіщо я взагалі погодилася на безглузду пропозицію безглуздого Оберона? Як він міг затягти дитину у світ, де нема гарантії на щасливий кінець? Як він смів так ризикувати мною?

Оберон!

«Кістки тобі зрощувати рано…»

Саме час.

«Візьми посох і уяви, що в тебе німіють долоні…»

Посох застряг між камінням набалдашником униз. А якщо смарагдово-рубінова куля розкололася від удару?

Ні. Цього не може бути. Це посох Оберона, сам король дав його мені, а отже, посох мене не зрадить.

Я щосили напружилася. Відштовхнулася від каменя здоровою ногою. Зсунулася на сантиметр (уламки каміння, розвертаючись, впивалися в спину). Потягнулася до палиці…

Ще трохи!

Зламана нога смикнулася від болю — віддало відразу по всьому тілу. Здавалося, тріщить кожна кісточка. Кожен нерв просить пощади.

Ну!

Я рвонулася до палиці. Біль став нестерпним, пальці стиснулися на знайомому держаку. Я потягнула…

Посох не піддавався. Міцно застряг у щілині.

— Зло не має влади! Зло не ма…

Скрипнуло, ніби залізом об скло. Посох опинився біля мене, набалдашник палахкотів зеленим і червоним.

Підвівшись на лікті, я розвернула набалдашник до місця перелому. Долоні одразу ж заніміли. Біль востаннє пробрав тіло і зник. Ось що відчував сурмач, мій перший у житті пацієнт. Ось чому так проясніло його обличчя…

Кілька хвилин я відпочивала, лежачи на спині. Зло не має влади. Мені не боляче і вже майже не страшно. Я маг дороги. Я виберуся.

От лише треба пригадати, як виглядають кістки. Не ті, що у м’ясників на прилавку. А ті, що в підручнику з біології — ми ж вивчали скелет… У руці їх дві — ліктьова й променева. А в нозі?! Де тут гомілка, де стегно, де колінна чашечка?

Використовуючи набалдашник, як ножик, я розрізала шкіряну штанину. Те, що я під нею побачила, було синє, опухле, з уламками кістки, що стирчала з-під розідраної шкіри…

Я знову мало не позбулася залишків мужності.

Бідолашні лікарі. Вони все це вивчають. Вони все це лікують. У них нема палиці. А в мене є. Зрештою, хай зростається абияк, тільки б міцно, тільки б я могла ходити. Невже не впораюся?

Відсапавшись, я зручніше влаштувалася серед каміння, закусила губу, міцно стиснула посох і взялася до справи.

* * *

— Де ти була?! Ми вже думали… Ми думали… Ми не знали, що й думати!

Добігав полудень. Я вийшла із замку, сильно шкутильгаючи, спираючись на посох, як на костур. Ельвіра кинулася мені назустріч, збираючись одночасно цілувати й шмагати по щоках. Щоправда, зустрівшись зі мною поглядом, принцеса пригасила запал і заговорила тихіше:

— Ліно… Що з тобою?

— Там море, — я вказала на південний захід. — Не дуже далеко. Якщо по прямій, то взагалі рукою подати.

— Ти була на башті?

Спокійно й сухо, як і годилося бойовому магу, я розповіла принцу й Ельвірі про все, що зі мною трапилося. Обидва довго мовчали. Під їхніми приголомшеними поглядами я відчувала, як росту, росту, майже впираюся маківкою в небо…

— Я там кролика запік, — сказав принц пошепки. — Піди-но поїж… га?

Розділ двадцять другий

Поєдинок

Я навчилася ловити посохом рибу!

Так рибалити було значно цікавіше, ніж вудкою. Якби мене попросили когось навчити, я, мабуть, марно добирала б слова, розмахувала руками й нервувалася, як Гарольд, бо учень такий тупий. Отак підводиш… Відчуваєш — риба? Не відчуваєш? Але це ж дуже просто! Опускаєш у воду уявну петлю, хап — за зябра… Що, не зрозуміло, як це — «хап»? То спробуй!

Думки про Гарольда і взагалі про Королівство уже не були такими болісними. Мені приємно було пригадати, як ми разом билися й відпочивали. Як ми базікали, погойдуючись поряд у сідлах… І часом бракувало навіть хвилинки, щоб перекинутись словечком, бо треба збивати сосунів-розвідників…

І як Гарольд сказав: «Ліночко, ти справжній друг». Тоді мені було приємно, та я не надавала його словам особливого значення.

А зараз усе частіше думала: що він мав на увазі?

Принц і Ельвіра добровільно підрядилися куховарити. І принц, між іншим, був у цьому вельми корисним — він умів те, за що я ніколи б не взялася. Наприклад, білував кролячі тушки. А я навіть дивитися на це не могла.

Ельвіра почувалася ліпше — відтоді як ми припинили їсти гриби та ягоди, її шлунок явно зміцнів. Я крокувала бадьоро, хоча й накульгувала: нога все ще погано розгиналася й трохи боліла. Я намагалася не звертати на неї уваги: наберуся досвіду і зрощу кістки трохи краще. А може, саме минеться.

Місця, якими ми тепер ішли, виявилися не такими щедрими на чудовиськ. Якось я прикінчила гігантську подвійну змію, неприємно схожу на набиті піском колготки, а згодом трапилося якесь опудало на тонесеньких ніжках, з круглим волохатим черевцем і величезним ротом. Опудало досі не було знайоме з бойовими магами і страшенно здивувалося, коли я засадила йому блискавку просто в роззявлену пащеку. Засмерділо смаленим; опудало кинулося тікати, я вдарила вслід, але промахнулася…

Ми йшли схилом гори до моря. Щовечора я сподівалася, що ще кілька днів — і ми відчуємо його запах, прислухаємось до шуму, вийдемо нарешті на берег. Проте дні минали, і я захвилювалася. А якщо туманна бабища і тут нас піймала? Вночі снилися жахи: ніби ми, описавши коло, знову виходимо до зруйнованого замку. Я прокидалася, переводила подих, засинала — і все повторювалося спочатку…

— Ліно, ми правильно йдемо? Ти правильно вибрала напрямок?

— Так, — відповідала я, твердо дивлячись в очі принцу й Ельвірі. — Просто з башти я недооцінила відстань.

— Але там дійсно море?

— Ну звичайно, — я починала нервувати. — Я вас обманюю, чи що?

Вони переглядалися й давали мені спокій. Тим часом замість чистого лісу з безліччю зелених полян, струмків, річечок і маленьких озерець з’явився ялинник — густий, темний, непривітний.

— Ліно, де ж море?

— Ми йдемо на південний захід. Я стежу.

Насправді я була вже впевнена, що туманна бабища грається з нами, як котеня з пряжею. Я не знала, як сказати про це принцові й Ельвірі. Утім, незабаром з’ясувалося, що нічого й не треба пояснювати.

Дивний вітер промайнув лісом — вологий, із запахом мокрої землі та глини. Дивний шум приєднувався до звичного шелестіння ялинок — наче біля вуха шуміла величезна мушля. Попереду посвітлішало… Ми майже побігли. Як же заважала моя кульгава нога!

І ми вибігли на берег, однак не моря, а величезної бездонної прірви. Неначе землю тут розрізали ножем і акуратно розділили навпіл — ми стояли на краю землі у прямому розумінні слова, далі не було нічого, тільки туман, темінь і перші вечірні зірки майже під ногами.

— Цього не може бути! — твердо сказала Ельвіра. — Це, мабуть, сон… Ліно? Ліно?!

Я лягла на живіт і підповзла до краю прірви. Зріз був рівненький, його можна було показувати в школі як ілюстрацію до теми про будову Землі: зверху ґрунт (у ньому звивалася половинка черв’яка, наче його щойно перерізали лопатою). Далі — пісок, глина, каміння; а ще далі, мабуть, видно було б мантію і розжарене земне ядро, якби не віддаль, не темнота, не туман, який щохвилини густішав.

Я піднялася. Випрямила спину. Обернулася до Ельвіри й принца:

— Це вона. Вона прийде за нами. Але ми не піддамося.

* * *

Оберон ніколи не дізнається, як ми загинули. І дуже шкода: можливо, тоді клеймо зради не лежало б на наших іменах.

Туман згустився, утворюючи приземкуватий трон, широченний, як диван.

А ще через хвилину мої очі побачили королеву на троні — туманну бабу. З часу нашої останньої зустрічі її ніс набряк ще більше. Здавалося, він ось-ось відірветься від обличчя під власною вагою. Її неосяжний зад здавався чорною грозовою хмарою. Очі-ями зійшлися докупи під лобом — королева дивилася на мене, і тільки на мене. Ельвіру та принца вона взагалі не брала до уваги.

— Зло не має влади, — сказала я скоріше собі, аніж чудовиську.

Бабища посміхнулася.

Я запитала себе: «Страшно?»

Жахливо.

Чи хочу я тікати, скиглити, сховатися у ялиннику?

Не хочу. І це навіть дивно, мабуть, так почувається справжній солдат. Не новобранець і не юнга: я тепер — боєць, за моєю спиною беззахисні люди, переді мною дорога до моря.

І дорога додому. До мами.

А хто наважиться стати між магом дороги і його мамою?!

І я посміхнулася бабищі.

Мені здалося чи вона все-таки зніяковіла? Невже вона відвела на мить очі-ями, невже в них промайнула розгубленість?